Акупунктура, Аюрведа Ароматерапия и эфирные масла, Консультации специалистов: Рэйки; Гомеопатия; Народная медицина; Йога; Лекарственные травы; Нетрадиционная медицина; Дыхательные практики; Гороскоп; Правильное питание Эзотерика

17.2 Підстави поділу права на галузі й інститути

Питання про критерії поділу права на галузі й інститути постійно перебуває в центрі уваги вчених-юристів і є предметом обговорення ряду наукових дискусій.

У ході першої дискусії (1938-1941) була відзначена важливість виділення об’єктивного критерію розподілу права на галузі й інститути, яким є предмет правового регулювання, тобто певна сукупність однорідних суспільних відносин. Предмет правового регулювання — це та сфера, на яку поширюється право. Це — матеріальний критерій розподілу права на структурні елементи.

Однак класифікація галузей права тільки по предмету регулювання зводить дискусію про систему права лише до питання про систему суспільних відносин. Тому в ході другої дискусії (1955-1958) було визнано необхідним, крім основного критерію (предмета правового регулювання), виділити додатковий юридичний критерій — метод правового регулювання, під яким розуміється сукупність прийомів, способів і засобів впливу права на суспільні відносини. Специфіка суспільних відносин, регульованих нормами однієї галузі права, обумовлює необхідність використання при цьому певного методу, що у кожній окремій галузі буде специфічним.

Метод правового регулювання — це система юридичних засобів і прийомів, за допомогою яких держава впливає на поведінку людей. Якщо предмет правового регулювання відповідає на запитання що регулює право, то метод — на запитання як воно регулює. Метод поєднує об’єктивні й суб’єктивні моменти і носить щодо предмета додатковий характер.

Основними методами правового регулювання є імперативний (наказовий, авторитарний, централізований) і автономний (диспозитивний, децентралізований, ґрунтується на добровільності, юридичній рівності й вільному волевиявленні). Вони носять універсальний характер.

До неосновних методів відносять заохочувальні, рекомендаційні, переконання і примусу, методи дозволу, зобов’язання і заборони. Усі зазначені методи при усій своїй розмаїтості і відносній самостійності взаємозалежні і, як правило, використовуються у сполученні один з одним. Їхнє застосування залежить від змісту відносин, розсуду законодавця, правозастосовчої практики, рівня правової культури населення.

В адміністративному і конституційному праві діє метод субординації і владного наказу, що дозволяє ефективно регулювати управлінську, службову, оперативну й іншу діяльність державних органів і посадових осіб. Виконавська дисципліна, підпорядкованість одних суб’єктів іншим, обов’язковість рішень і розпоряджень вищестоящих ланок держапарату для нижчестоящих — основні риси зазначеного методу.

Методи заохочення притаманні в основному трудовому праву, де діють різного роду преміальні системи, спрямовані на стимулювання моральної і матеріальної зацікавленості в рості продуктивності праці, підвищенні працівниками своєї кваліфікації, здобутті нових професій тощо. Норми, що встановлюють порядок нагородження громадян орденами і медалями, присвоєння почесних звань, також вважаються заохочувальними, але вони належать до адміністративного права.

Метод автономії і рівності сторін типовий для процесуальних галузей права, де позивач і відповідач, інші учасники судового процесу знаходяться в однаковому процесуальному становищі. Рівністю суб’єктів відрізняються також цивільні відносини.

У сільськогосподарському праві застосовується метод рекомендацій, обумовлений тим, що селянські (фермерські) господарства в умовах ринкової економіки — недержавні організації і стосовно них імперативні засоби впливу неприйнятні.

Співвідношення предмета і методу правового регулювання полягає у наступному. Предмет є головним, матеріальним критерієм розмежування норм права за галузями, оскільки він має об’єктивний зміст. Метод служить додатковим, юридичним критерієм, бо він похідний від предмета, самостійного значення він не має. Однак у сполученні з предметом він сприяє точнішій градації права на галузі й інститути. Адже наявність різних видів суспільних відносин ще не створює саму по собі систему права, не породжує його галузей. Саме предмет насамперед диктує необхідність виділення тієї чи іншої галузі, а коли галузь виділяється, з’являється відповідний метод регулювання, що значною мірою залежить від волі законодавця.

17.3. Загальна характеристика основних галузей права

Серед усіх галузей системи права провідне місце займає конституційне право, інтегруюча галузь права. Це пояснюється специфікою суспільних відносин, що складають предмет правового регулювання цієї галузі. Такими є відносини, що становлять основу суспільного і державного ладу. У нормах конституційного права закріплюються права і свободи громадян, економічна основа суспільства, система органів державної влади, порядок їхнього формування і функціонування, адміністративно-територіальний устрій, виборча система та ін. Норми конституційного права є вихідним нормативним матеріалом для інших галузей права, що функціонують на основі Конституції. Методи в цій галузі переважають імперативні, субординаційні.

Адміністративне право регулює сферу управлінської, виконавчо-розпорядчої діяльності державних органів і їх посадових осіб. Норми адміністративного права визначають структуру і компетенцію міністерств, відомств, їхніх управлінь, відділів, порядок діяльності різного роду підприємств та установ. Об’єктами управління виступають економіка, наука, культура, освіта, охорона здоров’я та ін. Особливістю цих суспільних відносин є та обставина, що однією зі сторін тут завжди виступає державний орган чи посадова особа.

Цивільне право регулює майнові й особисті немайнові відносини, що складаються між різними організаціями, організаціями і громадянами, між громадянами з питань володіння, користування і розпорядження власністю, її придбання і відчуження тощо. Особливістю цивільно-правових відносин є автономія і юридична рівність учасників. У силу великого нормативного обсягу цивільне право як галузь має у своїй структурі ряд підгалузей (авторське, винахідницьке, спадкове).

Сімейне право регулює особисті і майнові відносини, що пов’язані зі шлюбом та спорідненістю людей, регулює порядок і умови реєстрації шлюбу, права й обов’язки подружжя, порядок розірвання шлюбу, права й обов’язки батьків і дітей, опіку і піклування.

Трудове право регулює відносини у сфері реалізації права на працю, до якої входять питання організації праці, її оплати; робочий час і час відпочинку; прийом на роботу і звільнення; укладання трудових угод та колективних договорів; питання соціального страхування, умови й оплата праці, трудові спори тощо.

Фінансове право регулює фінансові відносини. Норми цієї галузі регламентують формування і виконання державного бюджету, порядок стягування податків, кредити, позики тощо.

Земельне право регулює суспільні відносини у сфері землекористування і землеустрою, збереження і розподілу земельного фонду, визначення правового режиму різних видів землі.

Кримінальне право — це система юридичних норм, що забезпечують охорону суспільного і державного ладу, різних форм власності, особистості і прав громадян, підтримку правопорядку в країні. Ці норми визначають поняття злочину і його ознаки, підстави і порядок притягнення до кримінальної відповідальності, мету і види покарання і порядок його застосування. Система кримінального права складається з двох частин: загальної й особливої.

Кримінально-процесуальне право — це система юридичних норм, що встановлюють порядок судочинства по кримінальних справах. Кримінально-процесуальне право регулює діяльність органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури, суду і їхні взаємовідносини з громадянами у процесі розслідування, судового розгляду і вирішення кримінальних справ, ухвалення вироків.

Цивільне процесуальне право регулює порядок судочинства по цивільних справах. У цивільному судочинстві вирішуються справи по спорах, що виникають з цивільних, сімейних, трудових відносин, адміністративно-правові справи і справи особливого провадження.

Виправно-трудове право регулює порядок відбування покарання і дострокове звільнення від покарання та інші питання.

17.4. Співвідношення матеріального і процесуального права

Норми всіх галузей права спрямовані на регулювання суспільних відносин та на їх захист від протиправних дій. Встановлюючи правові норми, держава одночасно визначає форми їх здійснення. Матеріальні норми містять в собі самі правила поведінки. Але для їх ефективної реалізації необхідні особливі правові норми, що за своїм характером відрізняються від матеріальних розпоряджень й іменуються процесуальними. Процесуальне і матеріальне право співвідносяться як форма і зміст. Процесуальні правові норми служать формою реалізації норм матеріального права.

Особливості процесуального права визначаються потребами технології, організації процесу реалізації норм матеріального права. Своєрідним є предмет правового регулювання процесуальних норм: суспільні відносини, що виникають у процесі реалізації норм матеріального права. Існує п’ять видів процесів: цивільний, кримінальний, адміністративний, господарський і конституційний. Вони відображають форми і методи здійснення відповідних матеріальних норм.

17.5. Публічне і приватне право

Розподіл права на публічне (jus publicum) і приватне (jus privatum) визнавали ще у Давньому Римі. Публічне право, за твердженням римського юриста Ульпіана, те, що належить до положення римської держави; приватне — яке належить до користі окремих осіб. Надалі критерії приналежності права до приватного чи публічного уточнювалися, однак визнання наукової і практичної цінності поділу права на публічне і приватне залишалося незмінним.

Приватне право — це право, що захищає приватні інтереси особи в її взаєминах з іншими особами. Воно регулює такі сфери життєдіяльності суспільства, безпосереднє втручання в які з боку держави є обмеженим. Для регулювання за допомогою приватного права характерним є наступне: перевага диспозитивних норм; юридична рівність суб’єктів правовідносин; вільне волевиявлення суб’єктів при реалізації своїх прав; самостійне визначення відповідальності за свої обов’язки і дії; широке використання договірної форми регулювання; гарантований судовий захист; переважна орієнтація на задоволення особистих та корпоративних інтересів. Приватне право охоплює такі галузі, як цивільне право, сімейне, житлове право, цивільний процес, трудове, земельне право, міжнародне приватне право, торговельне право.

Інша сфера дії публічного права, в якій реалізується публічний інтерес. Для публічного права характерні наступні ознаки: орієнтація на задоволення публічних інтересів; однобічне волевиявлення суб’єктів права, що мають владні повноваження; ієрархічні відносини суб’єктів; перевага імперативних норм. Імперативність норм публічного права чітко виражає наказовий характер, коли їх обов’язковість поширюється на всіх учасників правовідносин у сфері компетенції державних органів і посадових осіб. У публічно-правових відносинах сторони виступають як юридично нерівноправні. Однією з таких сторін завжди виступає держава або її орган (посадова особа), наділений владними повноваженнями. У сфері публічного права відносини регулюються винятково з єдиного центра, яким є державна влада.

Публічне право виражає державні, міждержавні і загальні суспільні інтереси. До предмета регулювання публічним правом відносять: устрій і функціонування держави та її інститутів; основи правової системи, правотворчості і правозастосування; принципи, норми й інститути міждержавних відносин і міжнародних організацій.

До публічного права можна віднести наступні галузі: конституційне право; адміністративне; фінансове; адміністративно-процесуальне; кримінальне; кримінально-процесуальне; виправно-трудове; арбітражний процес; міжнародне публічне право; міжнародне гуманітарне право; екологічне право.

Межі між приватним і публічним правом досить хиткі, що значно впливає на їх співвідношення.

17.6. Співвідношення національного і міжнародного права

Розширення міжнародного партнерства і співробітництва в різних галузях громадського життя, всезростаюче значення ролі міжнародних відносин, поглиблення їхнього впливу на внутрішнє життя держав підсилюють значення міжнародного права. Сучасне міжнародне право стає універсальним регулятором, що виражає загальнолюдські цінності та пріоритети.

У нинішніх умовах примат міжнародного права над національним виступає однією з найважливіших правових гарантій забезпечення миру, взаємовигідного співробітництва держав, вирішення задач планетарного характеру, у забезпеченні прав людини.

Міжнародне право — складова частина національної системи права кожної сучасної держави. Ця інтеграція відбувається у процесі укладання державами різного роду договорів, підписання міжнародних декларацій у результаті вступу держави в міжнародні організації. Складається, таким чином, особлива галузь наддержавного права, що включається в систему національного права. Конституція України містить таку норму — у ст. 9 зазначено, що міжнародні договори, обов’язковість яких затверджена Верховною Радою України, є частиною національного законодавства.

Запитання і завдання для самоконтролю

1. Розкрийте системність права та її значення.

2. Які існують підстави поділу права на галузі та інститути?

3. Які ви знаєте галузі права?

4. Розкрийте співвідношення матеріального і процесуального, приватного і публічного, міжнародного і національного права.

Розділ 18 СИСТЕМА ЗАКОНОДАВСТВА. НОРМАТИВНО-ПРАВОВІ АКТИ І ЇХ СИСТЕМАТИЗАЦІЯ

18.1. Поняття системи законодавства та її структура

Розглянувши систему права як його внутрішню будову, слід ознайомитись з іншою системною категорією юриспруденції, яка тісно пов’язана з попередньою — із системою законодавства.

Співвідношення цих двох систем є досить складним, адже співвідношення права і закону як його формального вираження також є багатогранним. Щодо цього терміни “закон”, “законодавство”, “система законодавства” відображають не лише вищі за юридичною силою нормативні акти парламенту, а всю сукупність нормативно-правових актів — як законів, так і підзаконних актів.

Таким чином, система законодавства — сукупність всіх діючих в державі нормативно-правових актів, в яких відображаються внутрішні змістові та структурні характеристики права. Цій системі, як і будь- якій іншій, притаманні єдність і внутрішня узгодженість.

Ця система є зовнішнім відображенням системи права, яка набуває реальності саме в чітких, формально визначених нормативно- правових актах, що служать зовнішньою формою об’єктивації правових норм. Система законодавства складається в результаті закріплення правових норм у нормативно-правових актах і систематизації цих актів. Вона має складну структуру. Можна виділити горизонтальну, вертикальну, федеративну і комплексну будову системи законодавства.

Горизонтальна (галузева) будова системи законодавства обумовлена предметом правового регулювання — фактичними суспільними відносинами. На основі цього критерію виокремлюються галузі законодавства, що відповідають галузям системи права (конституційне право — конституційне законодавство, трудове право — трудове законодавство, цивільне процесуальне право — цивільне процесуальне законодавство і т. ін.).

Вертикальна (ієрархічна) будова відбиває ієрархію нормативно- правових актів відповідно до їх юридичної сили, яка обумовлена тим, хто є суб’єктом правотворчості.

Федеративна будова системи законодавства притаманна державі з федеративною формою устрою. Можна виділити два рівні нормативно-правових актів: федеральне законодавство; законодавство суб’єктів федерації.

Комплексні утворення в системі законодавства складаються залежно від об’єкта правового регулювання і системи державного управління. До них можна віднести природоохоронне, транспортне законодавство, нормативні акти, що визначають правове становище окремих соціальних груп (молоді, жінок, ветеранів).

18.2. Співвідношення системи права і системи законодавства

Система права і система законодавства виступають одними з найважливіших системних категорій в юриспруденції. Вони співвідносяться як зміст і форма. Система права і система законодавства — це тісно взаємопов’язані категорії, що відображають суть права. Система права — це внутрішня структура права, що об’єктивно відповідає характеру регульованих правом суспільних відносин. Система законодавства — це зовнішня форма системи права, що виражає будову системи його джерел, тобто систему нормативно-правових актів. Законодавство служить зовнішнім вираженням сутності і змісту права. Система права носить об’єктивний характер і обумовлена соціально- економічними відносинами в суспільстві. Її елементами, як відомо, є норма права, галузь, підгалузь, інститут.

На відміну від системи права, система законодавства — це система нормативно-правових актів, які є зовнішньою формою існування правових норм, засобом надання їм загальнообов’язковості.

Система законодавства — не просто сукупність таких актів, а їхня диференційована система, заснована на принципах субординації і координації її структурних компонентів. На відміну від системи права, система законодавства більшою мірою носить суб’єктивний характер, будується, виходячи з волі законодавця.

Таким чином, система права і система законодавства не тотожні. Між ними є істотні розбіжності, що дає підстави говорити про їхню відносну самостійність.

Це виявляється в тому, що первинним елементом системи права є норми, а первинним елементом системи законодавства виступає нормативно-правовий акт. Правові норми галузей права — це будівельний матеріал, з якого складається та чи інша конкретна галузь законодавства. Але при побудові кожної законодавчої галузі цей будівельний матеріал може вживатися в різному сполученні між собою. Галузі законодавства не завжди збігаються з галузями права.

Така розбіжність може виявлятися по-різному. В одних випадках може бути галузь права, а галузі законодавства немає (фінансове право, право соціального забезпечення, сільськогосподарське право). Такі галузі права не кодифіковані, їхній нормативний матеріал розосереджений по різних правових актах, що потребують уніфікації.

Не виключена і зворотна ситуація, за якої галузь законодавства існує без окремої галузі права (Митний кодекс, Повітряний кодекс, Водний кодекс).

Може бути й ідеальний варіант, коли галузь права збігається з галуззю законодавства (цивільне, кримінальне, трудове, адміністративне і т. ін.). Він найбільш бажаний, бо зближення двох систем, їхній гармонійний розвиток підвищує ефективність правового регулювання. Існують також комплексні галузі законодавства, що виникли в результаті сполучення норм адміністративного, цивільного і деяких інших галузей права. Однією з них є господарське законодавство.

В основі розподілу системи права на галузі й інститути лежать предмет і метод правового регулювання. Тому норми галузі права відрізняються високим ступенем однорідності. Галузі ж законодавства, регулюючи певні сфери державного життя, виділяються тільки за предметом регулювання і не мають єдиного методу. Крім того, предмет законодавства містить у собі дуже різні відносини, у зв’язку з чим галузь законодавства не настільки однорідна, як галузь права.

18.3. Поняття і ознаки нормативно-правового акта

Поняття “нормативно-правові акти” включає комплекс актів правотворчості, виданих органами законодавчої і виконавчої влади. Нормативно-правові акти видаються органами державної влади лише у певній формі й у рамках компетенції певного правотворчого органу. Звідси юридична чинність нормативно-правового акта визначається місцем у системі органів держави того органу, від імені якого він виданий. Нормативно-правовими вони називаються тому, що містять норми права загальнообов’язкового характеру. Власне кажучи, дане поняття є синонімом поняття “законодавство” у широкому розумінні слова.

Таким чином, нормативно-правовий акт — це загальнообов’язкове офіційне рішення спеціально уповноваженого суб’єкта, прийняте в певному порядку, яке встановлює нові правові норми, змінює або скасовує вже наявні.

Вищим за юридичною силою нормативно-правовим актом є закон — основна категорія системи законодавства, що ухвалюється тільки вищими представницькими органами державної влади — парламентом країни чи всенародним голосуванням (референдумом). Закон регулює найважливіші суспільні відносини, має вищу юридичну силу у правовій системі країни. Будь-який інший правовий акт, виданий не на підставі і не на виконання закону, а тим більше невідповідний чи суперечний закону, скасовується у встановленому порядку. Закон є нормативно-правовим актом, що встановлює загальні правила поведінки (норми), обов’язкові для всіх громадян, державних органів, громадських організацій, посадових осіб. Закон усталений, стабільний і піддається зміні, доповненню чи скасуванню лише у виняткових випадках, ухвалюється в особливому порядку, передбаченому Конституцією і регламентом парламенту, має певну структуру і вимагає особливого оформлення.

Конституція теж є законом, але таким, що має найвищу юридичну силу. Всі закони та інші підзаконні акти мають прийматись на основі Конституції. Конституція є основою правової системи. В системі законодавства всі закони приймаються на основі Конституції, а підзаконні нормативно-правові акти — на основі законів та на їх виконання.

18.4. Чинність нормативно-правових актів

Усі нормативні акти мають певні часові, територіальні межі свого існування і дії, а також поширюються на визначене коло осіб (суб’єктів права).

За загальним правилом, нормативно-правові акти застосовуються до відносин, що мали місце в період від введення їх у дію до втрати ними сили.

Говорячи про межі дії нормативного акта в часі, враховують три такі обставини: момент вступу його в законну силу, момент припинення його дії і застосування встановлених нормативним актом юридичних норм до відносин, що виникли до набуття законом чинності (“зворотна сила закону”).

Нормативно-правові акти набирають чинності:

• у результаті вказівки в тексті нормативного акта на календарну дату, з якої юридичний документ набирає сили;

• у результаті вказівки на інші обставини, з якими зв’язується набуття законної сили документа (“з моменту підписання”, “з моменту опублікування”);

• у результаті застосування загальних правил. За цими загальними правилами закони й інші нормативно-правові акти набирають сили після закінчення певного часу, передбаченого законом, із дня їхнього офіційного оприлюднення. В Україні закон вступає в силу після 10 днів з моменту оприлюднення.

Припинення дії нормативного акта відбувається в результаті:

• закінчення терміну, на який був прийнятий юридичний документ;

• оголошення про втрату юридичної чинності нормативного акта (пряма вказівка на скасування, що може міститися у спеціальному акті);

• прийняття уповноваженим органом нового юридичного нормативного документа однакової чи більшої юридичної чинності, що регулює те ж коло суспільних відносин;

• застарівання юридичного документа у зв’язку зі зникненням обставин, що підлягали регулюванню.

Питання про дію нормативних актів у часі потрібно розглядати з урахуванням ще двох аспектів. По-перше, нормативно-правовий акт не має зворотної сили (ця юридична аксіома сформульована ще давньоримськими юристами). Він діє тільки щодо тих обставин і випадків, які виникли після введення його в дію. Це правило — необхідний фактор правової стабільності, коли громадяни і юридичні особи повинні бути упевнені в тому, що їхнє правове положення закон не погіршать.

Виняток складає кримінальне законодавство, у якому через гуманні мотиви діє правило: “Кримінальний закон має зворотну силу, якщо він пом’якшує або усуває караність діяння”.

По-друге, нормативно-правовий акт може втратити силу, але окремі його положення, норми можуть застосовуватися до відносин, що мали місце під час його дії (“переживання закону”). Це стосується і регулювання триваючих правовідносин.

Дія нормативних актів у просторі — це територіальні обмеження їхньої чинності, коли нормативний акт застосовується на тій території, на яку поширюється суверенітет держави або компетенція відповідних органів. Тому акти вищих органів державної влади в Україні поширюються на всю її територію, акти місцевих органів влади — на території відповідних адміністративних одиниць.

До території, обмеженої кордонами держави, належать: суша, у тому числі надра і континентальний шельф, територіальні води (12 морських миль), повітряний простір. До державної території прирівнюються морські, річкові і повітряні судна, що знаходяться під прапором держави. За правилами міжнародного права військові судна прирівнюються до території держави без виключень, а цивільні морські і повітряні судна — у водах і повітряному просторі своєї держави, відкритому морі і повітряному просторі.

Юридична наука і практика знає принцип екстериторіальності. Це юридична фікція, відповідно до якої певні частини території держави (будинки іноземних посольств, місій, їх транспортні засоби), а також дипломатичні представники іноземних держав визнаються такими, що не знаходяться на території держави, де вони реально перебувають, а юридично вважаються такими, що знаходяться на території тієї держави, чиє посольство міститься в цьому будинку або чиїми представниками вони є. На засадах взаємності території посольств в іноземних державах вважаються територіями відповідних держав. Будь-які зазіхання на будинок посольства прирівнюються до зазіхань на територію держави і розглядаються як факт порушення міжнародного права.

Дія нормативно-правових актів по колу осіб обумовлена наступною обставиною: усі громадяни, особи без громадянства, іноземці й юридичні особи, що знаходяться на території держави, підпадають під сферу дії законодавства держави, у якій вони перебувають. Крім цього, існують нормативно-правові акти, дія яких розповсюджується лише на певні категорії громадян, що визначають особливості їх правового статусу (наприклад, Закон “Про статус народних депутатів”, Закон “Про статус судів” та ін). По відношенню до окремих суб’єктів (дипломатичних представників) законодавство може мати обмежену чинність. Зокрема, вони не можуть бути затримані, заарештовані, обшукані тощо.

18.5. Систематизація нормативно-правових актів

У сучасних державах існує чимало нормативних актів, прийнятих різними правотворчими органами. Прийняття нових нормативних актів, внесення до них змін і доповнень, скасування застарілих нормативних рішень об’єктивно обумовлюють упорядкування всього комплексу діючих нормативних актів, їх збільшення, приведення у певну систему, видання різного роду збірників законодавства. Така діяльність по приведенню нормативно-правових актів у єдину, упорядковану систему називається систематизацією законодавства.

Якщо вчасно не займатися упорядкуванням діючої нормативної бази, що в наш час збільшується дуже швидкими темпами, у майбутньому виникнуть великі труднощі у використанні діючих норм права. В поняття систематизації законодавства включаються чотири основні форми правової діяльності: 1) облік нормативних актів; 2) інкорпорація законодавства; 3) консолідація законодавства; 4) кодифікація законодавства.

1. Облік нормативних актів — це збір державними органами, державними і недержавними підприємствами, фірмами й іншими установами й організаціями діючих нормативних актів, їхня обробка і розташування за певною системою, збереження, а також видача довідок для зацікавлених органів, установ, окремих осіб на їхні запити.

Чітко налагоджений облік законодавства необхідний для кваліфікованого застосування правових норм у повсякденній практичній діяльності державних органів, підприємств, установ, у роботі приватних фірм. Облік необхідний і для правотворчої діяльності.

Найпростіший вид обліку законодавства — це фіксація реквізитів нормативних актів у спеціальних журналах (журнальний облік). Більш досконала форма обліку законодавства — картотечний облік.

Наступна форма обліку законодавства — це ведення контрольних текстів діючих нормативних актів, тобто внесення в тексти офіційних видань законів, указів, постанов і інших нормативних актів відміток про скасування, зміну і доповнення актів або окремих їх частин. Нині усе активніше використовується автоматизований облік законодавства на базі застосування сучасної комп’ютерної техніки.

2. Інкорпорація — це така форма систематизації, коли нормативні акти певного рівня поєднуються в різного роду збірники у певному порядку (хронологічному, алфавітному, системно-предметному).

Особливість інкорпорації полягає в тому, що зміни в зміст актів, що уміщуються в збірники, не вносяться. Однак інкорпорація не зводиться лише до простого відтворення актів у їхній первісній редакції. У процесі інкорпорації з тексту актів, що уміщуються в збірник, вилучаються глави, статті (пункти), окремі абзаци, визнані такими, що втратили чинність, вилучаються також тимчасові норми, термін дії яких минув, відомості про осіб, що підписали ці акти.

Прикладів інкорпорації в історії права чимало. Перша спроба систематизації діючих правових актів була почата ще в XI-XII ст., у першому збірнику давньоруського права — Руській Правді. Звід законів у Росії був виданий 1832 року і складався з 15 томів. У нього ввійшло близько 36 тисяч нормативних актів. За радянських часів у 1929-1932 роках були проведені роботи з підготовки Зводу законів СРСР. У 60-70-х роках були видані Систематичні Зводи законодавства СРСР і відповідні зводи в союзних республіках.

Розподіл інкорпорації на окремі види можна здійснювати на різних підставах. Залежно від юридичної чинності збірників законодавства інкорпорація поділяється на офіційну, офіціозну (напівофіційну) і неофіційну.

Офіційна інкорпорація здійснюється від імені і за дорученням правотворчого органу, ним же затверджується. Офіціозна (напівофіційна) інкорпорація — це видання збірок і збірників законодавства за дорученням правотворчого органу (органів) спеціально уповноваженими органами (наприклад, Міністерством юстиції), причому право- творчий орган офіційно не затверджує такий збірник, і тому тексти поміщених у ньому актів не набувають офіційного характеру. Неофіційна інкорпорація здійснюється відомствами, організаціями, державними або приватними видавництвами, науковими установами, фірмами, окремими особами, суб’єктами, що не мають спеціальних повноважень. Неофіційні збірники законодавства не є джерелом права.

За характером розташування матеріалу інкорпорацію можна розділити на хронологічну і систематичну. У хронологічних збірках нормативні акти розташовуються послідовно по датах їхнього видання, у систематичних — по тематичних розділах залежно від змісту, за предметним принципом.

Нарешті, інкорпорація законодавства може класифікуватися залежно від обсягу охоплюваного нормативного матеріалу. За цією ознакою варто розрізняти генеральну інкорпорацію, коли в збірки включається все законодавство країни, і часткову інкорпорацію, коли складаються збірники нормативних актів з певних питань.

3. З часом у кожній розвиненій правовій системі утвориться чимало (іноді десятки і сотні) нормативних актів, що мають один і той самий предмет регулювання. Розпорядження таких актів найчастіше повторюються, а іноді містять неузгодженості і протиріччя. У зв’язку з цим виникає потреба ліквідації множинності нормативних актів, їхнього укрупнення, створення своєрідних “блоків” законодавства.

Один із шляхів подолання такої множинності — це консолідація законодавства, тобто підготовка і прийняття укрупнених актів на базі об’єднання норм розрізнених актів, виданих з одного питання. У процесі консолідації множинні нормативні акти у тому самому питанні поєднуються в один укрупнений акт. Такий акт затверджується правотворчим органом як нове, самостійне джерело права, а колишні розрізнені акти визнаються такими, що втратили юридичну силу. Новий укрупнений акт не змінює зміст правового регулювання, не вносить змін у чинне законодавство.

У процесі підготовки консолідованого акта здійснюється певне редакційне виправлення, зовнішня обробка розпоряджень з тим розрахунком, щоб усі вони викладалися єдиним стилем, щоб використовувалась уніфікована термінологія.

4. Кодифікація законодавства — це форма систематизації законодавства, при якій відбувається підготовка і прийняття нових актів (типу кодексів), у яких містяться як норми колишніх актів, що виправдали себе, так і нові нормативні розпорядження.

Кодифікація — це форма докорінної переробки діючих нормативних актів, спосіб якісного упорядкування законодавства, забезпечення його узгодженості і компактності, а також звільнення системи законодавства від застарілих норм. Кодифікація спрямована на те, щоб змістовно усунути протиріччя між правовими нормами. Кодифікація — це форма правотворчості. Вона спрямована на встановлення нових норм, заміну застарілих правових норм новими.

Кодифікація — це форма удосконалення законодавства і її результатом є новий за формою і змістом законодавчий акт (кодекс, положення, статут), що заміняє нормативні акти по тому питанню, що раніше діяли. Усе це дозволяє розглядати кодифікацію як найдосконалішу, вищу форму систематизації, як своєрідну форму правотворчості.

Кодифікація відзначається рядом характерних рис:

• у кодифікованому акті містяться норми, що регулюють важливі, принципові питання громадського і державного життя;

• кодифікований акт регулює значну і досить широку сферу відносин;

• кодифікований акт являє собою зведений акт;

• кодифікація розрахована на створення більш стійких і стабільних норм з тривалим терміном їхньої дії;

• предмет кодифікації визначається розподілом системи законодавства на галузі й інститути. Кодифікація зміцнює системність нормативних актів, їх єдність і узгодженість. Кодифікований акт очолює систему взаємозалежних нормативних актів;

6) акт кодифікації завжди значний за обсягом, має складну структуру. Це своєрідний укрупнений блок законодавства.

В юридичній літературі і практиці розрізняють кілька видів кодифікації. Перший вид — це загальна кодифікація, під якою розуміється прийняття цілої серії кодифікованих актів по всіх основних галузях законодавства і створення на цій основі об’єднаної, внутрішньо узгодженої системи таких актів типу “кодексу кодексів”. Інший вид — галузева кодифікація, що охоплює законодавство певної галузі права (Цивільний, Кримінальний кодекси). Нарешті, спеціальна (комплексна) кодифікація — це видання актів, що регулюють той чи інший правовий інститут (Податковий, Лісовий, Митний кодекси та ін.).

Запитання і завдання для самоконтролю

1. Як співвідносяться система права і система законодавства?

2. Які ознаки має нормативно-правовий акт?

3. Якими параметрами визначається чинність нормативно-правових актів?

4. Назвіть основні форми систематизації нормативно-правових актів та їх особливості.

Розділ 19 ПРАВОВІ ВІДНОСИНИ

19.1. Поняття і основні ознаки правових відносин

У суспільстві існує багато різних відносин між людьми: економічні, політичні, моральні, культурні та ін. Всі ці види відносин, які існують між окремими індивідами або їх об’єднаннями, є суспільними відносинами, в них відбувається реальна взаємодія людей. Соціальні відносини характеризуються тим, що сторони, вступаючи в них, переслідують певні цілі, наділені волею і свідомістю. Ці відносини завжди виявляються зовні у формі дій, вчинків. Свої дії суб’єкти співвідносять або підпорядковують діючим в суспільстві нормам — економічним, політичним, моральним, правовим тощо.

Юридичну науку насамперед цікавлять правові або юридичні відносини. Їх основна риса полягає в тому, що вони безпосередньо пов’язані з правом і правовими нормами. Головне призначення права — бути регулятором суспільних відносин. Регулюючи ті чи інші відносини, воно надає їм правового характеру, заключає їх в правову, юридичну форму. В результаті цього вони і стають правовими.

Учасники правових відносин наділяються державою взаємними, пов’язаними між собою правами та обов’язками. Ці відносини стають підконтрольними державі і керованими. Правова форма суспільних відносин — це особлива форма соціальної взаємодії.

Таким чином, в загальному розумінні правові відносини — це суспільні відносини, врегульовані правом. Вони є наслідком дії права. Але правові відносини з’являються не лише тому, що діють правові норми, а тому, що певні суспільні відносини об’єктивно потребують правової регламентації, не можуть нормально розвиватися без неї.

Право регулює не всі, а найважливіші для держави, суспільства і окремих індивідів відносини, без яких неможлива їх нормальна життєдіяльність. Це відносини власності, управління, економічні, шлюбно-сімейні, суспільна праця і розподіл та ін. Інші відносини або не регулюються взагалі (сфера дії моралі, дружба, симпатії, кохання та ін.), або регулюються лише частково (наприклад, в сім’ї, окрім тих питань, що регулюються за допомогою права, існують також суто особистісні відносини між подружжям, батьками і дітьми, що регулюються нормами моралі, релігії, звичаями).

Правові відносини як особливий вид соціальних відносин мають наступні особливі ознаки:

1. Правовідносини нерозривно пов’язані з нормами права, виникають та здійснюються на їх основі.

2. Сторони правовідносин завжди мають суб’єктивні права та несуть юридичні обов’язки, які взаємопов’язані між собою. Кожному суб’єктивному праву однієї особи відповідає юридичний обов’язок іншої, і навпаки.

3. Правові відносини носять свідомо-вольовий характер, бо, по- перше, держава через видання відповідних норм права виражає свою волю, по-друге, учасники цих відносин здійснюють своє волевиявлення, без якого ці відносини неможливі, по-третє, учасники правовідносин усвідомлюють значення своїх дій та можуть нести за свої дії відповідальність. Правовідносини виникають тільки в ході реальної взаємодії сторін, залежать від їх ініціативи і поведінки.

4. Правовідносини так само, як і право в цілому, охороняються державою. Держава сприяє здійсненню суб’єктивних прав і юридичних обов’язків, а у разі правопорушення притягує винну особу до юридичної відповідальності.

Отже, з усього зазначеного можна дійти висновку:

Правові відносини — це форма соціальної взаємодії суб’єктів права, що виникає на підставі норм права, учасники якої мають суб’єктивні права і несуть юридичні обов’язки, забезпечені державою.

19.2. Структура правових відносин та її елементи

Правові відносини мають складну структуру, яка характеризується взаємозв’язаністю всіх її складових компонентів. До них відносять суб’єктів правовідносин, об’єкти правовідносин та юридичні факти.

Суб’єкти — це учасники правових відносин, які мають суб’єктивні права та юридичні обов’язки і наділені специфічними юридичними властивостями.

Об’єкти — це те, на що спрямовані інтереси суб’єктів, це те, з приводу чого вони вступають в правові відносини.

Юридичні факти — це юридичні підстави виникнення, зміни або припинення правовідносин.

Між цими елементами існує нерозривний зв’язок. Суб’єкти правовідносин вступають в них з метою задоволення своїх інтересів і потреб, які опосередковують об’єкти правових відносин. Виникнення у суб’єктів взаємних прав і обов’язків можливе лише на підставі настання певних юридичних умов (юридичних фактів, закріплених у гіпотезах правових норм).

19.3. Зміст правовідносин

Виходячи з того, що правовідносини є поєднанням фактичних суспільних відносин і юридичних норм (які надають фактичним суспільним відносинам правової форми) розрізняють фактичний і юридичний зміст правовідносин.

Фактичний зміст правових відносин — це фактичні економічні, політичні, культурні, управлінські, сімейні та інші відносини, які отримали через опосередкування правовими нормами свою юридичну форму. Вони зберегли свій фактичний зміст, але завдяки правовим нормам набули нових якостей.

Юридичний зміст правових відносин — це взаємозв’язок зафіксованих в нормах права суб’єктивних прав та юридичних обов’язків учасників правовідносин. Кожному суб’єктивному праву, зафіксованому в нормі права, відповідає (кореспондує) певний юридичний обов’язок, і навпаки.

Суб’єктивне право — це передбачені для уповноваженої особи вид і міра можливої або дозволеної поведінки, забезпечені відповідними юридичними обов’язками інших (зобов’язаних) осіб. Суб’єктивне право — складне явище, що включає в себе ряд повноважень:

• право на юридичні дії, на прийняття юридичних рішень (власник речі може її продати, подарувати, закласти, заповісти тощо);

• право вимагати від іншої сторони виконання обов’язку, тобто право на чужі дії (кредитор має право вимагати повернення грошей боржником);

• право привести в дію апарат примусу держави проти зобов’язаної особи, тобто право на примусове виконання обов’язку (в примусовому порядку може бути повернений борг);

• можливість користуватись на основі цього права певними соціальними благами.

Юридичний обов’язок — це передбачена для зобов’язаної особи та забезпечена можливістю державного примусу вид і міра необхідної поведінки, яку потрібно виконувати в інтересах уповноваженої особи, яка має відповідні суб’єктивні права.

Юридичний обов’язок налічує чотири основні компоненти:

• необхідність здійснювати певні дії або утримуватись від них;

• необхідність відреагувати на законні вимоги уповноваженого суб’єкта;

• необхідність нести відповідальність за невиконання цих вимог;

• необхідність не перешкоджати уповноваженому суб’єкту користуватись тим благом, щодо якого він має право.

Юридичні обов’язки забезпечують інтереси суспільства і держави, є гарантіями суб’єктивних прав.

Більшість правовідносин за своєю юридичною природою такі, що в них кожний з учасників одночасно володіє правом і виконує обов’язки (трудова угода, договір купівлі-продажу), тобто сторони взаємно уповноважені і зобов’язані, їх права та обов’язки реалізуються взаємно, адже будь-яка норма права, що регулює суспільні відносини, має надавально-зобов’язальний характер.

19.4. Класифікація правових відносин

Наявні в суспільстві правовідносини поділяються:

1. За функціональною спрямованістю норм права — на регулятивні (коли поведінка суб’єкта правовідносин повністю відповідає нормам права, норми її регулюють) та охоронні (виникають з факту неправомірної поведінки як негативна реакція держави на правопорушення у формі державного примусу).

Регулятивні відносини, у свою чергу, поділяються на правовідносини активного типу (виражають регулятивно-динамічну функцію права, складаються на основі зобов’язуючих або уповноважуючих норм права) і правовідносини пасивного типу (виражають регулятивно-статичну функцію права, складаються на основі норм-заборон).

2. За рівнем індивідуалізації суб’єктів — відносні, в них точно визначені права і обов’язки учасників так само, як і самі учасники (наприклад, кредитор і боржник, покупець і продавець, суддя і підсудний тощо), та абсолютні — в цих правовідносинах визначена лише одна сторона — уповноважена, а всі інші (“всякий і кожний”) є зобов’язаними відносно цієї особи (наприклад, власник майна, а всі інші особи зобов’язані утримуватись від порушення його права власності. Те саме можна сказати і про право на життя). Ці два види правовідносин можна назвати конкретними. Їх завдання — обслуговувати повсякденні потреби, запити, інтереси людей. Такі відносини безперервно виникають, змінюються і припиняються.

Ще за цією ознакою виділяють загальнорегулятивні відносини, що, на відміну від конкретних, виражають юридичні зв’язки більш високого рівня між державою і громадянами. Вони виникають на основі норм Конституції і є базовими, вихідними для галузевих правовідносин. Характеризуються наступними ознаками: виникають головним чином на підставі норм Конституції та інших фундаментальних нормативно-правових актів (наприклад, Кримінального кодексу); носять загальний, а не індивідуалізований і деталізований характер; є постійними або досить тривалими; опосередковують найважливіші, основоположні суспільні відносини; виражають загальне правове положення (статус) суб’єктів; виникають безпосередньо із самих законів; є первинними, базовими, служать передумовою для виникнення і функціонування різноманітних конкретних відносин. Загальнорегулятивними можна також визнати відносини, що виникають на основі норм міжнародного права у сфері прав людини.

3. За галузями права — конституційні, шлюбно-сімейні, адміністративні, кримінально-процесуальні, трудові, цивільні тощо. За галузевою ознакою можна виділити правовідносини матеріальні і процесуальні. Матеріальні правовідносини виникають на основі норм матеріального права і регулюють суспільні відносини безпосередньо. Процесуальні правовідносини виникають на основі норм процесуального права і носять організаційний характер.

4. За кількістю суб’єктів — прості (беруть участь два суб’єкти) та складні (правовідносини між трьома і більше суб’єктами).

5. За розподілом прав і обов’язків між суб’єктами — односторонні, кожна сторона має або лише права, або лише обов’язки (наприклад, громадянин зобов’язується сплачувати податки, а держава має право їх отримувати) та двосторонні, кожна сторона має і права, і обов’язки (наприклад, покупець і продавець. Таких відносин більше).

Односторонніми і двосторонніми правовідносинами також називають відносини, в яких бере участь відповідно один суб’єкт (наприклад, заповіт або дарування є односторонньою угодою), або два чи більше (купівля-продаж тощо).

6. За волевиявленням сторін — договірні, для виникнення цих правовідносин потрібна згода як уповноваженої, так і зобов’язаної сторін (договір купівлі-продажу), та управлінські, для виникнення їх потрібна згода лише однієї уповноваженої сторони (накладання штрафу).

7. За тривалістю у часі — короткострокові (купівля-продаж) і довготривалі (шлюб, громадянство).

19.5. Суб’єкти правовідносин

Суб’єкти правовідносин — це учасники правовідносин, індивіди або організації, які мають суб’єктивні права та виконують юридичні обов’язки на основі юридичних норм.

Суб’єктами правовідносин можуть бути:

1. Індивідуальні суб’єкти (фізичні особи), які поділяються на такі групи: громадяни (володіють повним набором прав і обов’язків в державі), іноземці та особи без громадянства (мають обмеження щодо політичних прав, не виконують військовий обов’язок), особи з подвійним громадянством.

2. Колективні суб’єкти (юридичні особи): держава, державні органи та установи, громадські об’єднання, адміністративно-територіальні одиниці та їх населення, виборчі округи, релігійні організації, промислові підприємства, іноземні підприємства тощо.

Для того щоб бути суб’єктом права, організація або індивіди повинні володіти правосуб’єктністю. Лише за наявності правосуб’єктності суб’єкт може бути учасником правовідносин. Правосуб’єктність — це передбачена нормами права юридична властивість учасників правових відносин, яка складається з двох елементів — правоздатності та дієздатності.

Правоздатність — це визнана державою загальна (абстрактна) можливість мати передбачені законом права і обов’язки, здатність бути їх носієм. Це не є фактична здатність реалізовувати права і обов’язки на практиці, це — принципова потенційна здатність суб’єкта мати їх (в цей момент або в майбутньому). Всі громадяни незалежно від віку та стану здоров’я наділені правоздатністю. Правоздатність однакова для всіх. Вона виникає з моменту народження та припиняється смертю. Вона гарантована державою і носить універсальний характер. Правоздатність випливає з міжнародних пактів про права людини, принципів гуманізму, формальної рівності, справедливості.

Але замало просто володіти правами та обов’язками. Важливо бути здатним свідомо здійснювати ці права, виконувати обов’язки, проводити необхідні для їх набуття дії з прийняттям на себе відповідальності за їх наслідки.

Така здатність називається дієздатністю, тобто юридичною здатністю громадянина своїми власними діями набувати права і обов’язки, самостійно реалізовувати їх, нести відповідальність за свої дії та керувати своїми вчинками. Дієздатність передбачає здатність розпоряджатись правами та виконувати обов’язки. Наявність дієздатності свідчить про те, що громадянин здатний чинити дії, які породжують юридичні наслідки.

Повністю дієздатна особа — це повнолітня особа, яка є психічно здоровою та розумово повноцінною, тобто такою, що усвідомлює значення своїх дій та несе за них відповідальність. Повною мірою дієздатність проявляється з моменту досягнення повноліття, а до того часу доповнюється дієздатністю батьків. Отже, дієздатність, на відміну від правоздатності, залежить від віку та стану психічного здоров’я і розумової повноцінності особи.

У деяких випадках до складу правосуб’єктності ще входить деліктоздатність — тобто здатність нести юридичну відповідальність за скоєні правопорушення.

Для організацій правосуб’єктність знаходить свій вияв в сукупності прав і обов’язків, які надані їм для виконання відповідних функцій згідно з цілями і завданнями організації, зафіксованими в установчих документах. У організацій правосуб’єктність єдина, виникає з моменту державної реєстрації і носить спеціальний характер.

Поняття “суб’єкти правовідносин” і “суб’єкти права” не є тотожними. Поняття “суб’єкти права” є ширшим, бо малолітні, душевнохворі є суб’єктами права, але суб’єктами правовідносин можуть бути лише особи, наділені дієздатністю. Кожен є суб’єктом права, але водночас у всіх наявних в державі правових відносинах він перебувати не може.

19.6. Об’єкти правових відносин

Люди завжди вступають у правові відносини заради задоволення різних матеріальних, культурних, політичних або інших інтересів та потреб. Для досягнення цієї мети суб’єкти правових відносин здійснюють певні дії, спрямовані на досягнення корисного для них результату. Цей результат і є об’єктом правовідносин.

Об’єктом правовідносин є те матеріальне або нематеріальне благо, на використання або охорону якого спрямовані суб’єктивні права та юридичні обов’язки учасників правових відносин. Це блага матеріальні або нематеріальні, а також певні дії, заради яких суб’єкти вступають у правові відносини.

Об’єкт правовідносин дуже тісно пов’язаний з інтересом уповноваженої сторони та виступає благом, що охороняється державою. Об’єктами правовідносин можуть бути різноманітні предмети або інші блага, які являють цінність для суб’єктів права.

Об’єкти правовідносин поділяються на:

• матеріальні — предмети матеріального світу, створені природою або людиною;

• нематеріальні особисті блага — життя, честь і гідність, здоров’я, недоторканність, безпека;

• продукти духовної та інтелектуальної творчості (твори літератури, мистецтва, живопису, музики, наукові винаходи і раціоналізаторські пропозиції тощо);

• дії суб’єктів, коли уповноважена особа має право вимагати від зобов’язаної виконання певних дій (дії — це об’єкт правовідносин, наприклад, послуги);

• цінні папери, офіційні документи — паспорти, дипломи, сертифікати, гроші, лотерейні білети.

19.7. Юридичні факти

Правовідносини — явище динамічне. Вони виникають, змінюються, припиняються. Їх динаміка пов’язана з реальними життєвими обставинами, що мають певні юридичні наслідки, тобто з юридичними фактами. В житті є безліч обставин, але не кожна з них набуває юридичного характеру. Такий характер надає їм держава, закріплюючи у правових нормах (а саме, в гіпотезах правових норм) ті обставини, які тягнуть за собою певні юридичні наслідки.

Юридичний факт — конкретна життєва обставина, з якою норма права пов’язує виникнення, зміну або припинення правовідносин.

Юридичні факти займають певне місце в механізмі правового регулювання. Головне завдання юридичних фактів у процесі правового регулювання — юридично забезпечити виникнення, зміну або припинення правових відносин. Юридичні факти забезпечують перехід від загальної моделі поведінки, закріпленої в юридичній нормі, до конкретних правових відносин.

Юридичні факти в кількісному і якісному розумінні являють собою надзвичайно складне явище, і тому наукова їх класифікація має не лише теоретичне, але й практичне значення. Всі вони можуть бути класифіковані:

• за юридичними наслідками — правоутворюючі (обумовлюють виникнення правовідносин та появу прав і обов’язків, наприклад, укладання договору, досягнення повноліття), правозмінюючі (змінюють зміст правовідносин, наприклад, переведення на іншу роботу), правоприпиняючі (обумовлюють припинення правовідносин, наприклад, реалізація суб’єктивного права і виконання юридичного обов’язку, смерть людини тощо);

• за складом — прості (є один факт, якого досить для настання юридичних наслідків — укладання договору) і складні (необхідно кілька фактів — для призначення пенсії: досягнення віку, наявність трудового стажу, рішення органів соціального забезпечення про призначення пенсії);

• за тривалістю в часі — одноактні (купівля-продаж) та тривалі (перебування у шлюбі);

• за відношенням до волі суб’єкта правовідносин — події (настання цих юридичних фактів не залежить від волі суб’єкта: стихійні лиха, що унеможливлюють виконання договірних зобов’язань, природна смерть людини, закінчення певного строку тощо), та діяння, які поділяються на дії (вольові акти поведінки людей, які носять свідомо- вольовий характер) та бездіяльність (пасивна поведінка суб’єктів). Дії поділяються на правомірні (здійснюються в межах правових норм), і протиправні (здійснюються з порушенням правових норм). Бездіяльність (пасивна поведінка, що не має зовнішнього вираження) теж може бути як правомірною (дотримання заборон), так і неправомірною (невиконання обов’язку).

Правомірні дії можуть також поділятися на юридичні акти (дії, спрямовані на досягнення певного юридичного результату — одруження або договору купівлі-продажу) та юридичні вчинки (дії, що безпосередньо не переслідують юридичної мети, але все одно породжують правові наслідки — створення літературного або музичного твору породжує відносини по реалізації авторського права);

• особливий вид юридичних фактів — презумпція. Це припущення про наявність або відсутність певних фактів, що спирається на зв’язок між фактами, які припускаються, та фактами, що існують, і це підтверджується життєвим досвідом. Вона не є достовірним фактом, а є фактом, що припускається з великою мірою ймовірності і застосовується в юридичній практиці як засіб, який полегшує досягнення істини у вирішенні справи. Ті, що не можуть бути спростовані (презумпція недієздатності душевнохворого) та ті, що можуть бути спростовані (презумпція невинності, презумпція смерті в цивільному праві для осіб, які в судовому порядку визнані померлими);

• позитивні і негативні. Нерідко норми права пов ’язують юридичні наслідки не тільки з наявністю тієї чи іншої обставини, але й з її відсутністю. Факти, що свідчать про відсутність будь-яких обставин або дій, в юридичній науці називають негативними фактами. Наприклад, невиконання обов’язку боржником за договором є підставою для виникнення у кредитора права звернутись з позовом до суду; неперебування в іншому зареєстрованому шлюбі є тим фактом, що дозволяє зареєструвати шлюб.

Нерідко для виникнення (зміни або припинення) правовідносин потрібен не один юридичний факт, а певна їх кількість. Таке сполучення називається юридичним складом. Для отримання пенсії необхідна сукупність фактів (досягнення віку — юридична подія, наявність трудового стажу — юридичний стан, рішення уповноваженого органу держави — юридичний акт). Для реалізації права на вищу освіту необхідні такі факти: атестат про середню освіту, складання вступних іспитів, прохідний бал за конкурсом, наказ ректора про зарахування на навчання.

Запитання і завдання для самоконтролю

1. Чим характеризуються правові відносини та їх структура?

2. Розкрийте юридичний зміст правових відносин.

3. Що таке правосуб’єктність і з яких елементів вона складається?

4. Наведіть приклади юридичних фактів — дій та подій.

Розділ 20 ПРАВОРЕАЛІЗАЦІЯ

20.1. Поняття і суть реалізації права

Соціальне призначення права полягає в тому, щоб регулювати поведінку людей. Право має смисл та цінність для особистості та суспільства тільки тоді, коли воно реалізується.

Слово “реалізація” походить від лат. “realis” — втілення, втілений. В наш час реалізація визначається як здійснення чого-небудь, втілення в життя програм, задумів тощо. Термін “реалізація права” є аналогічним за змістом. Право реалізується, втілюється в діях, в активній поведінці людей. Разом з тим реалізація права, на відміну від інших можливостей (програм, намірів тощо), характеризується підвищеною здатністю до реалізації, підкріпленою гарантіями з боку держави.

Сформульовані в законах та інших нормативно-правових актах норми права стають реальними, коли вони втілюються в життя, у свідомо-вольовій діяльності людей. Без виконання правових розпоряджень у житті норми права мертві, інакше кажучи, вони втрачають своє соціальне значення.

Правореалізація являє собою завершальний етап правового регулювання, виступаючи позитивним результатом втілення приписів правових норм — тим, заради якого вони були створені.

Реалізація права — це забезпечене державою втілення положень правових норм у фактичній правомірній поведінці суб’єктів суспільних відносин.

Ознаки правореалізації:

1. Особливістю права як суспільного регулятора є те, що його реалізація підкріплюється гарантіями з боку держави.

2. Реалізація права завжди пов’язана винятково з правомірною поведінкою людей, тобто з такою поведінкою, що відповідає правовим розпорядженням.

3. Правореалізація має свідомо-вольовий характер. Від волі і свідомості суб’єкта залежить, буде ним реалізована норма права чи ні.

Реалізацію права розглядають у двох аспектах: і як певний процес здійснення правових приписів, і як його кінцевий результат, тобто досягнення повної відповідності між приписами правових норм та реальним їх втіленням у поведінці суб’єктів. Реалізацію норм права як особливий процес можна розглядати з об’єктивної і суб’єктивної сторони. Об’єктивна сторона реалізації норм права являє собою виконання правомірних дій у місцях і в терміни, передбачені нормами права. Суб’єктивна сторона виявляє відношення суб’єкта до правових норм і стан його волі в момент здійснення дій, що вимагаються правом.

Важливою частиною механізму реалізації права виступає юридична відповідальність, яка служить для захисту правових норм від правопорушень і тим створює необхідні умови для їх реалізації.

20.2. Види правореалізації

У літературі класифікація реалізації норм права проводиться за різними критеріями.

Правові норми можуть бути реалізовані в різних формах: у правовідносинах і поза ними, за участю державних органів і без них. Форма реалізації права залежить від особливостей гіпотез і диспозицій правових норм, специфіки суспільних відносин, що ними регулюються, характеру поведінки суб’єктів, що реалізують правові норми.

За суб’єктним складом розрізняють індивідуальну і колективну форми правореалізації (наприклад, право нації на самовизначення). Адже деякі правові вимоги не можна провести в життя інакше, як поєднуючись одне з одним, виступаючи колективним суб’єктом права.

За характером дій суб’єктів, ступеня їх активності і спрямованості виділяють виконання, дотримання, використання і застосування правових норм. Перші три виступають формами безпосередньої правореалізації, право реалізується в поведінці учасників правовідносин. Застосування, навпаки, здійснюється лише за участю спеціально уповноважених органів держави.

20.3. Форми безпосередньої правореалізації

1. Виконання норм права являє собою реалізацію зобов’язуючих норм, виконання суб’єктом покладених на нього обов’язків активного типу. У разі утримання від їх здійснення це може кваліфікуватися як протиправна поведінка. Особливою рисою виконання норм права є активне поводження суб’єктів: вони здійснюють дії відповідно до юридичних норм, активно виконують покладені на них обов’язки. Наприклад, пасажир громадського транспорту зобов’язаний сплатити проїзд, батьки повинні утримувати неповнолітніх дітей і забезпечити їм певний рівень освіти, підприємець зобов’язаний сплачувати податки. При невиконанні цих дій особи визнаються такими, що скоїли правопорушення у формі бездіяльності.

2. Дотримання норм права має місце тоді, коли суб’єкти утримуються від здійснення дій, що забороняються державою. Це пасивна форма поводження суб’єктів у сфері правового регулювання: вони не здійснюють дій, заборонених нормами права, і в такий спосіб реалізують правові заборони. Суб’єкт повинен узгоджувати свою поведінку з нормами-заборонами: не робити того, що заборонено. Значення цієї форми реалізації норм права в тому, щоб не допустити здійснення дій, які нанесли б шкоду суспільству, державі, окремій особі. Дотримання завжди має пасивний характер. Реалізація цих норм досягається не в силу здійснення активних дій суб’єктами, а завдяки утриманню від заборонених дій.

Як приклад дотримання норм права — утримання громадянина від вивозу заборонених за межі країни предметів, утримання від забруднення навколишнього природного середовища, утримання від скоєння будь-яких правопорушень. Саме в цьому і виявляється соціальна користь даної форми реалізації права. Здебільшого дотримання права відбувається непомітно, не фіксується. Саме тому його юридичний характер яскраво не виявляється.

Виконання і дотримання правових норм як форми правореалізації мають імперативний, загальнообов’язковий характер: суб’єкт повинен узгоджувати свою поведінку з цими розпорядженнями, не порушувати їх.

3. Використання суб’єктивного права — здійснення суб’єктами своїх повноважень, наданих їм уповноважуючою нормою права, в диспозиції якої закріплені суб’єктивні права. Суб’єкти на власний розсуд використовують надані їм права. На відміну від дотримання і виконання, пов’язаних з реалізацією заборон і юридичних обов’язків, використання являє собою здійснення дій, що дозволяються правом. При цьому суб’єкт керується своїми власними інтересами.

Це — реалізація повноважень, наданих нормами права. Приклад — здійснення громадянами своїх конституційних прав: на об’єднання, мирні збори і демонстрації, право володіти, користуватись і розпоряджатись своєю власністю тощо. Це передбачає як активну, так і пасивну поведінку: суб’єкт поводиться пасивно, якщо він утримується від використання наданого йому права, або навпаки.

Повноваження громадян відрізняються від повноважень державних органів та їх посадових і службових осіб. Якщо громадяни вправі добровільно здійснювати або не здійснювати свої повноваження (ніхто не може притягнути їх до відповідальності за невикористання суб’єктивних прав), то здійснення державними органами своїх повноважень є не лише їх правом, але й обов’язком. Наприклад, прийняття законів Верховною Радою є не лише її правом, але й головним обов’язком.

20.4. Правозастосування як особлива форма реалізації норм права

Ці три названі форми правореалізації, у ході яких юридичні норми втілюються в життя безпосередньо діями самих суб’єктів суспільних відносин, прийнято називати формами безпосередньої реалізації права. У таких формах реалізується багато норм права, але не всі. Є чимало випадків, коли дотримання, виконання і використання виявляється недостатнім для забезпечення повної реалізації юридичних норм і вимагає втручання в цей процес компетентних органів. Наприклад, призначення пенсії, зарахування на роботу, виконання обов’язку військової служби та ін.

Четвертою формою реалізації норм права є його застосування, що характеризується рядом ознак, які істотно відрізняють цю форму від дотримання, виконання і використання норм права.

Підстави і необхідність правозастосування.

Необхідність у правозастосуванні виявляється у наступних випадках:

а) коли правові відносини можуть виникнути чи змінитися тільки за рішенням державного або іншого компетентного органу (наприклад, зарахування до навчального закладу, призов на службу до Збройних сил);

б) коли правові відносини, що виникають між сторонами, настільки важливі для суспільства, що в кожному разі їх слід контролювати

з точки зору законності і закріплювати рішенням компетентного органу (рішення відповідного органу про приватизацію громадянином житла, реєстрація нотаріусом заповіту);

в) коли для виникнення певних відносин потрібно офіційне підтвердження наявності або відсутності конкретних фактів (визнання батьківства, визнання осудним та ін.);

г) коли виникає суперечка, що має юридичне значення, з питань наявності певних фактів або відносин і сторони самі не можуть досягти домовленості (поділ майна);

ґ) коли варто застосувати примусові заходи (наприклад, конфіскація майна, стягнення штрафу, позбавлення волі). Державний примус у правовій сфері здійснюється не автоматично. Норми права лише передбачають можливість державного примусу, а реально він застосовується відповідними державними органами в певному порядку.

Правозастосування як форма правореалізації має ряд ознак, що відрізняють її від інших форм.

1. Застосування норм права — це діяльність, що здійснюється тільки відповідними державними органами чи за дорученням держави іншими організаціями.

2. Застосуванню норм права притаманний державно-владний характер. Застосування права — один з видів державної діяльності, спрямованої на втілення правових розпоряджень у життя. Здійснюється від імені держави уповноваженими нею суб’єктами і тому є обов’язковим для всіх адресатів.

3. Застосування права здійснюється у певних процесуальних формах. Це сприяє зміцненню законності і правопорядку в суспільстві, забезпеченню захисту прав і свобод особистості.

4. Процес застосування норм права завершується виданням правозастосовчого акта.

5. Застосування права як самостійної форми правореалізації є складним, оскільки воно здійснюється завжди у сполученні з іншими формами правореалізації (виконанням, дотриманням, використанням).

Із зазначеного витікає, що правозастосування — спрямована на реалізацію норм права державно-владна діяльність компетентних органів, що здійснюється у встановлених законом формах щодо прийняття індивідуальних правових рішень з конкретних юридичних справ.

Правозастосування здійснюється на основі наступних принципів: законності (суворе слідування закону державних органів та їх посадових осіб у процесі правозастосування), соціальної справедливості (правозастосовча діяльність повинна здійснюватись на користь суспільству і в його інтересах), доцільності (врахування конкретних умов та вибір найоптимальнішого варіанта вирішення конкретної справи) та обґрунтованості рішень, що приймаються (повне виявлення та всебічний розгляд матеріалів справи, прийняття рішення на основі достовірних фактів).

20.5. Види правозастосування

У процесі застосування норм права уповноважений орган за допомогою індивідуальних актів вирішує два основних завдання:

а) організацію позитивного виконання приписів норм права;

б) забезпечення відповідної реакції з боку держави на недотримання або невиконання норм права.

На цій підставі виділяються дві форми застосування права: оперативно-виконавча і правоохоронна.

Оперативно-виконавче правозастосування — це організація виконання приписів правових норм, позитивне регулювання за допомогою індивідуальних актів правозастосування шляхом сприяння виникненню, зміні чи припиненню конкретних правовідносин на основі норм права (наказ про зарахування на роботу, рішення про призначення пенсії, свідоцтво про шлюб, рішення про будівництво житлового будинку, рішення про усиновлення тощо).

Правоохоронне правозастосування — це діяльність, спрямована на охорону норм права від порушень, застосування заходів державного примусу та забезпечення виконання примусових заходів (вирок суду, рішення про притягнення до адміністративної, дисциплінарної або цивільної відповідальності).

20.6. Процес застосування норм права, його основні стадії'

Процес застосування норм права являє собою систему послідовних дій, однорідні групи яких поєднуються у стадії правозастосування. В юридичній літературі в дослідженнях різних авторів визначається різна кількість стадій процесу застосування норм права. Узагальнюючи ці точки зору, можна виділити такі стадії правозастосування.

Перша стадія — це встановлення та аналіз фактичних обставин справи чи ситуації, що потребує врегулювання. На цій стадії застосування правових норм необхідно установити, які дії, подія відбулися і чи мають вони юридичне значення. Метою на цій стадії є встановлення об’єктивної істини, і по суті ця стадія являє собою процесуальну діяльність, що знаходить вираження у зборі, перевірці й оцінці відповідних доказів у справі та їх джерел.

Друга стадія застосування норм права зводиться до вибору певної норми права, що має врегулювати цю справу, і встановлення автентичності тексту норми права (юридична кваліфікація). На цій стадії встановлюється, на підставі якої норми права повинна розглядатися справа. Юридична (правова) кваліфікація — це встановлення тотожності ознак конкретних обставин справи тим ознакам, що зафіксовані в нормі права.

При виборі норми права, що передбачає обставини, які варто врегулювати, потрібно встановити її автентичність: упевнитися, що текст використовуваної норми не був змінений у встановленому порядку, чи діє вона в цей момент. Для цього потрібно користатися офіційно виданими текстами. Кожну обрану для застосування норму права досліджують у наступних напрямах: чи діяла норма права в момент, коли відбувалися досліджувані події; чи діє вона в момент розгляду конкретної справи; чи діє вона на території, де розглядається справа; чи поширюється її дія на суб’єктів, пов’язаних з цією справою; чи є текст норми, що застосовується, автентичним її офіційно встановленому змісту.

На стадії юридичної кваліфікації іноді виникає необхідність в роз’ясненні дійсного змісту правової норми, потреба у тлумаченні норм права. Під тлумаченням права розуміється певний розумовий процес, спрямований на з’ясування змісту норм права та їх роз’яснення всім зацікавленим суб’єктам. Більш докладно про тлумачення права йтиметься далі.

Наступна стадія — прийняття рішення по справі. Ця стадія передбачає, по-перше, оцінку зібраних доказів, встановлення на їх основі дійсної картини того, що відбулось насправді, кінцева юридична кваліфікація ситуації або спору, визначення юридичних приписів; по-друге, видання акта застосування права, в якому закріплено результат вирішення юридичної справи, певні юридичні наслідки для конкретних осіб. Прийняте рішення знаходить своє відображення в акті застосування права.

Акт правозастосування — це індивідуальний правовий акт компетентних органів, виданий на основі юридичних фактів та норм права, який визначає права, обов’язки або міру юридичної відповідальності для конкретних осіб по конкретній юридичній справі.

Відмінність акта правозастосування від нормативного акта в тому, що акт правозастосування суворо індивідуалізований, адресований конкретним особам, а нормативні акти мають загальний характер. Їм властива функція індивідуального регулювання, звернена до конкретного суб’єкта або суб’єктів. Нормативні акти розраховані на багаторазове використання, а правозастосовчі — одноразової чинності. На відміну від нормативно-правових актів, акти правозастосування, виступаючи юридичними фактами, безпосередньо тягнуть за собою юридичні наслідки.

Остання стадія правозастосування — це доведення змісту прийнятого рішення до відома зацікавлених державних органів, посадових осіб, інших осіб та настання фактичних обставин, завдяки чому норма права впроваджується в життя.

20.7. Поняття і загальна характеристика тлумачення права

Тлумачення права — це внутрішній розумовий процес, спрямований на те, щоб усунути неясності і можливі помилки при застосуванні правових норм шляхом з’ясування і роз’яснення дійсного змісту норм права. Тлумачення спрямоване на те, щоб правову норму правильно і всебічно дослідити, з’ясувати той зміст, що законодавець вклав у словесне формулювання норми.

Необхідність тлумачення норм права обумовлена: неясністю правової норми; недостатньою її визначеністю; недостатньою точністю тих чи інших слів і висловлювань у нормативному акті; неповнотою норми, коли законодавець не взяв до уваги деякі сторони суспільних відносин, які він хотів врегулювати; внутрішнім протиріччям самої правової норми. Істотною ознакою норм права є їх загальний і абстрактний характер, поширення їх дії на широке коло суб’єктів і ситуацій. Тому виникає необхідність конкретизувати ті чи інші змістові елементи норм права і в такий спосіб наблизити зміст норм права до конкретних ситуацій.

Способи тлумачення норм права — це методи та підходи до їх дослідження, способи, за допомогою яких думка інтерпретатора заглиблюється у зміст правової норми.

Текстове (граматичне) тлумачення — це прийом тлумачення, за якого об’єктом дослідження є текст, зовнішня сторона норми. Інтерпретатор при текстовому тлумаченні вивчає одночасно як лексику і синтаксис, так і структуру змісту тексту норми. При такому тлумаченні потрібно з’ясувати, у яких словах, реченнях формулюється гіпотеза, диспозиція і санкція правової норми.

Систематичне тлумачення — це з’ясування змісту норми права з точки зору її зв’язку з іншими правовими нормами залежно від місця, що займає ця норма в системі права. Необхідність систематичного тлумачення викликається наявністю норм, що регулюють суміжні суспільні відносини, деякою мірою схожі одне на одного і взаємопов’язані між собою.

Вивчення історичної обстановки, що склалася при виданні досліджуваної правової норми, тих завдань, що ставив перед собою законодавець при виданні цієї норми, встановлення її соціального призначення на основі вивчення суспільних процесів, що обумовили її виникнення і дію, називається історико-політичним тлумаченням. При його застосуванні важливе використання документів і матеріалів, опублікованих у засобах масової інформації, в літературі, що відображають політику держави у розглянутому питанні. При історичному тлумаченні інтерпретатор спирається на факти, пов’язані з історією виникнення норми права, вивчає соціально-економічну і політичну обстановку, що обумовила появу цієї правової норми.

Логічне тлумачення засноване на правилах формальної логіки.

Тлумачення правових норм — з’ясування дійсного змісту норми, що мав на увазі сам законодавець. Свою волю він формулює засобами мови. Словесне вираження його волі може не завжди збігатися з її дійсним змістом. Результатом тлумачення повинна бути однозначність і повна ясність змісту норми права. У зв’язку з цим розрізняють буквальне (адекватне), розширювальне і обмежувальне тлумачення.

Буквальне тлумачення — це тлумачення, за якого дійсний зміст правової норми розуміється в повній відповідності з її текстуальним вираженням.

Розширювальне тлумачення — тлумачення, за якого дійсний зміст правової норми варто розуміти ширше його буквального текстуального вираження.

Обмежувальне тлумачення розглядається як тлумачення, при якому дійсний зміст правової норми варто розуміти вужче його буквального текстуального вираження.

Будь-яка особа чи орган мають можливість роз’ясняти закон чи інший нормативний акт, але юридичні наслідки такого роз’яснення бувають різні. Залежно від наслідків, до яких призводить роз’яснення нормативних актів, можна виділити два основних види тлумачення.

Офіційне тлумачення — це сформульоване в спеціальному акті роз’яснення змісту і цілей правових норм, що носить обов’язковий для виконання характер. Воно дається спеціально уповноваженими на те компетентними органами.

Неофіційне тлумачення не носить формально обов’язкового характеру, і сила роз’яснення, що дається при цьому виді тлумачення, полягає лише в його переконливості і правильності.

Офіційне тлумачення можна поділити на нормативне і казуальне.

Нормативним тлумаченням є офіційне роз’яснення правової норми компетентним органом, обов’язкове для всіх осіб і органів, що прямо підпадають під юрисдикцію органу, що здійснює тлумачення, і поширюється на всі випадки, передбачені цією правовою нормою, забезпечуючи тим самим однакове і правильне проведення в життя розпоряджень цієї норми.

Офіційне нормативне тлумачення можна поділити на автентичне тлумачення, тобто офіційне роз’яснення, яке виходить від органу, що встановив дану правову норму, і легальне тлумачення, здійснюване не самими нормотворчими органами, а іншими в силу повноважень, отриманих від держави.

Казуальним тлумаченням називається таке роз’яснення змісту правової норми, що дається судовими чи іншим компетентним органом з приводу й у зв’язку з розглядом конкретної справи і є формально обов’язковим лише при її вирішенні.

Неофіційне тлумачення здійснюється, коли роз’яснення змісту законів й інших нормативних актів можуть даватися не тільки певними компетентними органами, але й громадськими організаціями, визначними державними і громадськими діячами, вченими, а також будь-якими іншими громадянами в їхньому повсякденному житті.

Серед видів неофіційного тлумачення можна виділити так зване повсякденне тлумачення, здійснюване громадянами в побуті, повсякденному житті, а також професійне, наприклад роз’яснення законів адвокатом та ін. Нарешті, дуже важливим видом неофіційного тлумачення є доктринальне тлумачення, здійснюване провідними вченими-юристами. Сила неофіційного тлумачення не у формальній обов’язковості, а в переконливості, в авторитеті тих осіб і організацій, що здійснюють це тлумачення. Тісно пов’язане з практикою, воно покликане поліпшувати якість застосування норм права, зміцнювати законність.

20.8. Прогалини в законодавстві

Жодне законодавство не може врахувати всієї повноти суспільних відносин, які потребують правового регулювання. Крім того, суспільні відносини досить швидко розвиваються. Отже, у правозастосовчій практиці іноді виникають ситуації, коли спірні відносини мають правовий характер, входять у сферу правового регулювання, але для них не передбачена конкретна норма права. Це є прогалиною в законодавстві, тобто відсутністю конкретної норми, необхідної для регулювання відносин, які входять у сферу правового регулювання.

Найефективнішим способом ліквідації прогалини в законодавстві є прийняття нормативного акта або норми, якої не вистачає. Але нормотворчість є досить складним процесом і потребує тривалого часу. Правозастосовчі органи не можуть відмовити у вирішенні справи, і тому вони застосовують такі оперативні методи подолання прогалин в законі, як аналогія закону і аналогія права.

Аналогія закону — це застосування до неврегульованих відносин норми, яка регулює схожі відносини. Якщо ж немає навіть норм, що регулюють схожі відносини, тоді застосовують аналогію права. Аналогія права — це застосування до неврегульованих конкретною нормою відносин за відсутності норми, що регулює схожі відносини, загальних засад і принципів права (достовірності, справедливості, законності, гуманізму, рівноправ’я тощо).

У кожному конкретному випадку рішення, прийняте за допомогою використання аналогії закону чи права, має значення виключно для конкретного випадку. За допомогою аналогії закону і аналогії права прогалина не усувається, а лише долається.

Слід зауважити, що аналогія закону, і особливо аналогія права, мають обмежену сферу використання. Їх застосування цілком виключене при притягненні до кримінальної та адміністративної відповідальності, які настають лише на підставі норм чинного законодавства. В той же час аналогія допустима в цивільній, трудовій та іншій галузях права. Аналогія дозволена там, де немає спеціальної заборони і де сам законодавець не зв’язує настання юридичних наслідків з конкретною нормою права.

Запитання і завдання для самоконтролю

1. Поясніть, у чому суть реалізації права?

2. Назвіть основні форми безпосередньої правореалізації і розкрийте їх зміст.

3. Які ознаки має правозастосування?

4. Для чого необхідне тлумачення права?

Розділ 21 ПОВЕДІНКА ОСОБИ У ПРАВОВІЙ СФЕРІ

21.1. Поняття і ознаки правової поведінки

Поведінка є найважливішою соціальною характеристикою особистості. Своєю поведінкою індивід може принести іншим учасникам суспільних відносин як користь, так і шкоду. У цьому зв’язку держава встановлює своєрідні межі соціально значимої поведінки громадян, колективних об’єднань, посадових осіб. З позицій права ця поведінка може бути оцінена по-різному. Окремі відносини не підпадають під правове регулювання (відносини дружби, любові, симпатії тощо). Оцінюючи вчинки людини через правові норми, держава встановлює два основних види поведінки — правову (юридично значиму) і юридично нейтральну, байдужу.

Право регулює поведінку, яка відбувається у правовій сфері, тобто в тій сфері, яка регулюється нормами права. Така поведінка називається правовою.

Правова поведінка — це соціально значима поведінка суб’єктів, яка контролюється їх свідомістю і волею, передбачена нормами права і тягне за собою певні юридичні наслідки.

Специфіка правової поведінки розкривається в її ознаках.

1. Соціальна значимість є однією з основних ознак правової поведінки. Вона має дві форми — соціальну корисність та соціальну шкідливість. Соціальна значимість правової поведінки виявляється в її здатності впливати на суспільні відносини, тобто змінювати їх.

2. Правова поведінка може впливати на суспільні відносини тільки тоді, коли вона виражається зовні, тобто має вплив на інших осіб та суспільні відносини в цілому. Правова поведінка виявляється зовні у формі дій чи бездіяльності.

3. Люди мають свідомість і волю та здатні контролювати свою поведінку. Правова поведінка має свідомо-вольовий характер. Суб’єкти права повинні адекватно усвідомлювати обставини, характер своєї поведінки, передбачати наслідки і мати можливість здійснювати свою волю, скеровувати свої вчинки, а також нести за них відповідальність.

4. Правова регламентація є важливою ознакою правової поведінки. Тільки опосередкована нормами права поведінка є правовою. Умови та ознаки правової поведінки описуються у правових нормах.

5. Правова поведінка несе за собою юридичні наслідки. Як один з видів юридичних фактів, правова поведінка призводить до виникнення, зміни або припинення певних правовідносин. Правовими наслідками на ту чи іншу форму правової поведінки є реакція з боку держави у вигляді заохочення, стимулювання, охорони соціально корисних вчинків чи застосування заходів державного примусу і юридичної відповідальності за шкідливі дії.

Таким чином, діяльність людини у правовій сфері може бути оцінена з юридичної сторони. Про характер дій людини у сфері правового регулювання можна судити виходячи з оцінок, зафіксованих в нормах права. З погляду відповідності правовим нормам, а також з погляду корисності або шкідливості наслідків цієї поведінки правова поведінка може бути правомірною або неправомірною.

Будь-яка поведінка, яка відповідає нормам права, є правомірною, тобто соціально корисною, а та, що їм не відповідає, є неправомірною, тобто протиправною — соціально шкідливою.

21.2. Правомірна поведінка

Правомірна поведінка — це вид правової поведінки, що характеризується соціальною корисністю, відповідає інтересам суспільства, держави й окремих осіб; відповідає моделям можливої поведінки, зафіксованим в нормах права, має позитивні юридичні наслідки, гарантується з боку держави.

Правомірна поведінка є засобом втілення прав і обов’язків в життя. Правомірна поведінка знаходить вираження як у активній дії, так і в бездіяльності, коли людина відмовляється від здійснення дій, небезпечних і шкідливих для суспільства і заборонених законом.

Правомірна поведінка є передумовою нормального функціонування всього суспільства, гарантією правопорядку. Суспільство і держава зацікавлені в такій поведінці. Відповідно до загальноприйнятого визначення правомірна поведінка визнається єдино правильною, належною поведінкою, регульованою правовими нормами.

Людина діє правомірно, якщо вона чітко дотримується правових норм. Її дії є соціально корисними, які можуть бути як бажаними, так і необхідними для нормального існування і розвитку суспільства.

21.3. Види правомірної поведінки

Правомірна поведінка виявляється в суспільному житті по-різному. Дії, що відповідають правовим розпорядженням, можуть бути класифіковані по багатьох підставах.

За ступенем активності процесу залучення особистості у правове регулювання виділяють наступні види правомірної поведінки.

Маргінальна поведінка. Вона відбиває стан індивіда, який знаходиться на межі антигромадського прояву, що призводить до правопорушення, однак таким не стає в силу певних причин і обставин (загрози можливого покарання, власної вигоди від правомірності, страху осуду з боку колективу, групи, найближчого соціального оточення й інших стримуючих причин).

Маргінальна поведінка є правомірною, оскільки особа, що відноситься до правових вимог осудливо, все-таки йде на їхнє дотримання. У правовому плані маргінальність характеризується проміжним, перехідним станом між правомірною і протиправною поведінкою.

Конформістська поведінка. Конформістську поведінку відрізняє пристосовництво, пасивне прийняття існуючого порядку, відсутність власних позицій, підпорядкування психологічному тиску. Індивід приймає позицію групи, щоб уникнути конфлікту з нею. Ним керує бажання уникнути осудження з боку колективу, страх утратити довіру близьких, бажання заслужити схвалення тих, з ким він зв’язаний особистісними відносинами та ін. І все-таки соціально-правовий конформізм в цілому визнається суспільно корисним явищем, оскільки індивід дотримується вимог правових норм.

Звичайна правомірна поведінка. Слідування засвоєним правовим ідеям і принципам є для людини в багатьох випадках таким, що само собою розуміється. Людина, як відомо, вибирає найбільш доцільний практично виправданий варіант поведінки. Звичка немов звільняє особистість від багаторазового звертання до своєї свідомості, від побудови нової моделі поведінки. Правові звички як поведінкові регулятори відіграють велику суспільну роль у процесі становлення правомірної поведінки.

Соціально-правова активність особистості являє собою найвищий рівень правомірної поведінки. Це насамперед ініціативна поведінка. Соціально-правова активність визначається високим рівнем правосвідомості, глибокою правовою переконаністю, свідомо прийнятою на себе готовністю використовувати надані правом можливості, творчо керуватися ними у своєму повсякденному житті. Така людина не лише сама поводиться правомірно, але й іншим активно надає позитивний приклад.

21.4. Протиправна поведінка — правопорушення

Правопорушення є соціальною і юридичною протилежністю правомірної поведінки. Це поведінка, яка завдає шкоди правам та інтересам як окремих осіб, так і суспільству в цілому. Взяті сукупно правопорушення становлять небезпеку для суспільства, порушують режим законності, існуючий правопорядок.

На відміну від правомірних дій, що можуть бути прямо передбачені нормами права, а можуть і випливати в загальній формі з “духу закону” (дозволено все, що не заборонено законом), протиправні дії повинні бути чітко сформульовані правовими нормами. З цього погляду про правопорушення можна говорити лише в рамках і з позиції закону, що визначає поняття й ознаки цивільного, адміністративного чи іншого правопорушення, а нерідко і точний перелік протиправних діянь. Такого роду “формалізм” протиправності забезпечує ясність і єдність вимог, що висуваються до всіх громадян і організацій.

Правопорушення — це суспільно шкідливе діяння (у формі дії або бездіяльності) дієздатного суб’єкта, що суперечить вимогам правових норм. Сутністю правопорушення є свавілля суб’єкта або зазіхання на свободу інших суб’єктів.

Отже, правопорушення має наступні юридичні ознаки:

• це акт поведінки, діяння, що виявляється в неправомірній дії або бездіяльності (утримання від дій тоді, коли закон вимагає протилежне), виявлений зовні. Не можуть бути правопорушеннями думки, почуття, уявлення, не виражені в конкретних діях;

• свідомо-вольовий характер, тобто дії повинні залежати від волі та свідомості особи, вони мають бути добровільними;

• поведінка лише дієздатних деліктоздатних осіб, тих, що усвідомлюють значення своїх дій та здатні нести юридичну відповідальність. Не є правопорушенням поведінка особи, яка не контролює свідомо свої вчинки (душевно або психічно хворий), або поведінка в ситуації, коли у людини немає вибору, крім протиправних дій (необхідна оборона). Малолітні та душевнохворі не є деліктоздатними;

• усвідомлення вини з боку правопорушника — тобто наявність внутрішнього негативного ставлення суб’єкта до інтересів окремих осіб та суспільства в цілому. Вина відокремлює правопорушення від тих видів протиправної поведінки, що суспільно шкідливі, свідомо вольові, порушують норми права, але не відображають негативного ставлення суб’єкта до вимог правових приписів, скоюються без вини (необхідна оборона або крайня необхідність);

• протиправність діяння, тобто порушення вимог правових норм. Це або невиконання обов’язків (протиправна бездіяльність), або порушення заборон (протиправні дії);

• соціальна шкідливість. Правопорушення наносить майнову, соціальну, моральну, політичну шкоду. Шкода — це сукупність негативних наслідків правопорушення. Соціальною суттю шкоди є зменшення або знищення будь-якого блага, цінності, суб’єктивного права тощо. Шкода є обов’язковою ознакою будь-якого правопорушення. Але за деякі правопорушення відповідальність настає і без нанесення шкоди, коли лише була така можливість (замах на вбивство, порушення правил безпеки на виробництві, яке могло б призвести до жертв).

• суспільна небезпека — реальна загроза інтересам держави, суспільства, особистості.

21.5. Юридичний склад правопорушення

Юридичний склад правопорушення — це сукупність ознак правопорушення в єдності його об’єктивних характеристик, які є необхідними для визначення даного діяння правопорушенням.

Категорія складу правопорушення докладніше розроблена в науці кримінального права щодо складу злочину. Однак вона має і загальноправове, загальнотеоретичне значення, використовується в різних галузях права.

Об’єктом правопорушення є суспільні відносини, охоронювані правом. Наскільки різноманітні відносини в суспільстві, настільки різноманітні об’єкти правопорушення. Ними можуть бути майнові, трудові, політичні й інші права й інтереси суб’єктів права, державний і суспільний лад, стан навколишнього середовища, життя, честь, гідність, здоров’я людини.

Об’єктивна сторона правопорушення вказує на його зовнішнє вираження. Зміст об’єктивної сторони складають: протиправне діяння, його суспільно шкідливі наслідки і причинний зв’язок між діянням і наслідками, що настали.

Суб’єктом правопорушення визнається деліктоздатна осудна особа, що досягла визначеного законом віку.

Суб’єктивна сторона правопорушення характеризується наявністю вини, тобто психічним ставленням особи до свого вчинку та його наслідків.

Розрізняють дві основні форми вини: навмисність (умисел) і необережність. Навмисність буває прямою і непрямою. Прямий умисел виявляється в усвідомленні правопорушником суспільно небезпечного характеру свого діяння, у передбаченні суспільно небезпечних наслідків і бажанні їхнього настання. Непрямий умисел полягає в усвідомленні правопорушником суспільно небезпечного характеру своєї дії чи бездіяльності, у передбаченні суспільно небезпечних наслідків і свідомому допущенні їх.

Необережність теж буває двох видів: самовпевненість і недбалість. Самовпевненість виявляється в передбаченні правопорушником можливості настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння і легковажним розрахунком їх запобігання. Недбалість виявляється в непередбаченні правопорушником можливості настання суспільно небезпечних наслідків правопорушення, хоча він міг і повинен був їх передбачати.

21.6. Види правопорушень

Правопорушення розрізняються за ступенем шкідливості та суспільної небезпеки; за характером санкцій, які настають. За цими критеріями вони поділяються на злочини і проступки.

Злочини — це найбільш шкідливі правопорушення, небезпечні для суспільства і особи, що посягають на суспільний лад, права і свободи особи, інші соціальні цінності. Ознаками злочину є явна суспільна небезпека, протиправність, винність, караність. Як злочинні діяння закріплюються лише кримінальним законом.

Злочини відрізняються максимальним ступенем суспільної небезпеки та шкідливості, зазіхають на найбільш значущі інтереси суспільства. Об’єктами злочинного діяння є суспільний і державний лад, система господарських відносин, різноманітні форми власності, особистість, політичні, трудові, майнові й інші права громадян.

У зв’язку з підвищеною суспільною небезпекою злочину закон передбачає за їхнє скоєння найсуворіше кримінальне покарання. На відміну від інших видів правопорушень, перелік злочинів, передбачених кримінальним законом, вичерпний і розширювальному тлумаченню не підлягає.

Проступки — правопорушення менш небезпечні для суспільства, ніж злочини. Це суспільно шкідливі, винні, протиправні діяння, які характеризуються меншою, ніж злочини, суспільною небезпекою і тягнуть за собою не кримінальне, а адміністративне, дисциплінарне або цивільно-правове покарання.

Залежно від сфери скоєння розрізняють цивільні, адміністративні, дисциплінарні проступки.

Цивільні правопорушення (проступки) відрізняються специфічним об’єктом зазіхання. Це майнові і пов’язані з ними особисті немайнові відносини, регульовані нормами цивільного права, а також деякими нормами трудового та сімейного права. Ці правопорушення виявляються в невиконанні чи неналежному виконанні договірних зобов’язань, у заподіянні майнової шкоди та ін.

Адміністративні правопорушення (проступки) являють собою передбачені нормами адміністративного, фінансового, земельного, процесуального й інших галузей права зазіхання на встановлений порядок державного управління, громадський порядок.

Дисциплінарні правопорушення (проступки) являють собою протиправні діяння, що порушують внутрішній розпорядок діяльності підприємств, установ і організацій. Правопорушник дезорганізує нормальну діяльність трудових колективів, порушує трудову, навчальну, службову, виробничу, військову дисципліну.

Запитання і завдання для самоконтролю

1. Що відрізняє правову поведінку?

2. Які ознаки притаманні правомірній поведінці і які є види правомірної поведінки?

3. Розкрийте структуру юридичного складу правопорушення.

4. Які є види правопорушень і чим вони характеризуються?

Розділ 22 ЮРИДИЧНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ

22.1. Поняття юридичної відповідальності

Юридична відповідальність — одна з форм соціальної відповідальності. Сутність соціальної відповідальності полягає в обов’язку індивіда виконувати вимоги, що висуваються до нього суспільством, державою, іншими індивідами. Крім юридичної, в суспільстві діють і інші форми соціальної відповідальності: моральна, політична, організаційна, суспільна, партійна й інша.

Юридична відповідальність є важливим елементом правового регулювання суспільних відносин, суть якого полягає в цілеспрямованому впливі на поведінку індивідів за допомогою юридичних засобів з метою впорядкування суспільних відносин, надання їм системності і стабільності, уникнення різких загострень соціальних конфліктів, втілення принципів соціальної справедливості тощо. Саме існування права як регулятора суспільних відносин обумовлене необхідністю підтримувати соціальний порядок у неоднорідному суспільстві, попереджаючи будь-які відхилення від встановлених правил поведінки.

За допомогою юридичної відповідальності встановлюються дієві механізми охорони і захисту суспільних відносин від неправомірних посягань шляхом покарання діянь, які порушують умови нормального розвитку суспільства, суперечать інтересам держави, суспільства в цілому і окремих індивідів. К. Маркс визначав відповідальність як засіб самозахисту суспільства проти порушення умов його існування. Розгляд юридичної відповідальності саме в цьому контексті дозволяє з’ясувати її роль і значення в системі забезпечення і гарантування прав і свобод особи, їх охорони і захисту від незаконних порушень.

З категорією юридичної відповідальності пов’язано дуже багато полемічних питань, немає єдності у трактуванні цього явища.

Виділення в окремих наукових працях “позитивного аспекту” юридичної відповідальності призводить до ототожнення юридичної відповідальності з такими явищами правової сфери, як правова свідомість і юридичний обов’язок.

Це призводить до того, що юридична відповідальність розглядається не тільки як наслідок скоєного правопорушення, але й як наслідок майбутньої, навіть правомірної поведінки, що абсолютно неприпустимо, бо це суперечить ретроспективному характеру юридичної відповідальності.

В інших випадках юридична відповідальність розглядається як “міра покарання правопорушника шляхом позбавлення його певних соціальних благ чи цінностей”. Вид і міра стягнення або покарання за скоєне правопорушення міститься у санкції порушеної правової норми, отже, таке визначення юридичної відповідальності повністю ототожнює її з санкцією. Це невірно, адже, крім санкції, існують і інші підстави притягнення до юридичної відповідальності.

Іноді юридична відповідальність визначається як “закріплена правовими нормами необхідність певної поведінки суб’єкта права”. Таке визначення повністю ототожнює юридичну відповідальність з юридичним обов’язком і зовсім не розкриває її суті.

Визначення юридичної відповідальності як “обов’язку правопорушника перетерпіти певні обмеження” є також непереконливим, тому що стосується не всіх без винятку видів юридичної відповідальності, а лише тих, які носять карний характер.

Найбільш доцільним може вважатись наступний підхід.

Юридичною відповідальністю є застосування до особи, що скоїла правопорушення, примусових заходів, передбачених санкцією порушеної норми, у встановленому для цього процесуальному порядку від імені держави і на підставі закону.

Загальною метою усіх видів відповідальності є охорона правопорядку за допомогою примусових заходів. Ця мета, залежно від характеру правопорушень і їх наслідків, досягається або примусовим відновленням порушеного права і припиненням протиправних станів, або покаранням правопорушника, або найчастіше поєднанням першого й другого.

22.2. Ознаки юридичної відповідальності

Всі види юридичної відповідальності характеризуються такими ознаками:

1. Найважливішою ознакою юридичної відповідальності є те, що фактичною підставою її виникнення виступає правопорушення.

2. Притягнення правопорушника до юридичної відповідальності здійснюється в певному процесуальному порядку в результаті здійснення правозастосовчої діяльності.

3. Притягнення до юридичної відповідальності, як й інші види правозастосовчої діяльності, здійснюється уповноваженими державними органами та їх посадовими особами, йому притаманний державно-владний характер.

4. Важливою ознакою юридичної відповідальності є чітка нормативна регламентація її здійснення.

5. Притягнення до юридичної відповідальності є невіддільним від державного примусу. Державний примус за скоєне правопорушення чітко регламентується в санкціях правових норм, які визначають його вид і міру — кількісні показники. Цей примус завжди звернений на правопорушника — особу, яка скоїла протиправне діяння, і тягне за собою негативні для нього наслідки, що виявляються у позбавленні його певних благ, котрі йому належали до факту правопорушення.

Юридична відповідальність і державний примус тісно пов’язані між собою, але їх не можна повністю ототожнювати. Юридична відповідальність завжди заснована на примусових санкціях. У свою чергу державний примус може здійснюватись і поза юридичною відповідальністю, у разі суспільної необхідності в умовах надзвичайного або воєнного стану (реквізиція, карантин, відселення).

6. Ще однією важливою ознакою юридичної відповідальності є наявність певних втрат для винної особи, які передбачені законом. Позбавлення правопорушника певних благ є необхідною умовою юридичної відповідальності. Ці втрати є реакцією держави на шкоду, заподіяну правопорушником суспільству, державі або окремій особі, і можуть носити для правопорушника особистий, майновий або організаційний характер.

22.3. Мета і функції' юридичної відповідальності

Соціальне призначення юридичної відповідальності як засобу охорони і захисту суспільних відносин від будь-яких незаконних порушень реалізується в її цілях і функціях.

Мета — це той кінцевий результат, на який спрямована юридична відповідальність. Мета юридичної відповідальності — це конкретний вияв загальних цілей права, серед яких виділяють регулювання і охорону суспільних відносин.

Головними цілями юридичної відповідальності, що випливають із загальних цілей права, є: 1) забезпечення нормального функціонування механізму правового регулювання шляхом гарантування реалізації суб’єктами правових відносин суб’єктивних прав і юридичних обов’язків; 2) охорона існуючого державного ладу та суспільного порядку; 3) утвердження законності і захист правопорядку; 4) захист прав і свобод громадян від незаконних порушень; 5) покарання винного у скоєнні правопорушення; 6) попередження скоєння правопорушень у майбутньому.

Мета юридичної відповідальності реалізується через її відповідні функції, які відображають основні напрями впливу юридичної відповідальності на суспільні відносини. Саме у функціях юридичної відповідальності розкривається її роль і значення в забезпеченні реалізації, охорони і захисту прав і свобод особи. Головними функціями юридичної відповідальності, які органічно випливають з її цілей, виступають регулятивна і охоронна. Похідними від цих функцій є штрафна (каральна), правовідновлювальна, попереджувальна, виховна та стимулююча.

Підставами юридичної відповідальності є: 1) факт скоєння правопорушення; 2) наявність у діях особи складу правопорушення; 3) наявність відповідної правової норми, яка передбачає притягнення до юридичної відповідальності за певне правопорушення; 4) акт застосування права (вирок суду, рішення адміністративного органу тощо).

22.4. Принципи юридичної відповідальності

Досліджуючи юридичну відповідальність, не можна не зупинитись на аналізі її головних принципів — керівних ідей, що характеризують її зміст, суть і призначення у правовому регулюванні суспільних відносин.

Ключовий принцип юридичної відповідальності — принцип законності, суть якого полягає у суворому і точному слідуванні правовим приписам. Ця вимога, по-перше, передбачає, що притягнення до юридичної відповідальності повинно здійснюватись лише на підставі закону за правопорушення (на момент скоєння заборонене законом), що вступив у силу і був доведений до загального відома; по-друге, єдиною фактичною підставою юридичної відповідальності є правопорушення, тобто винне протиправне діяння, скоєне деліктоздатною особою; по-третє, притягувати до юридичної відповідальності можуть лише уповноважені законом органи і тільки в установленому законом порядку; по-четверте, міра покарання за скоєне правопорушення чітко обмежується санкцією правової норми і при реалізації юридичної відповідальності може бути пом’якшена, але в жодному разі не повинна перевищувати верхньої межі санкції; по-п’яте, реалізація юридичної відповідальності здійснюється у встановленій законом процесуальній формі.

З принципом законності тісно пов’язаний принцип справедливості, суть якого полягає у відповідності між діянням і його соціальним наслідком. Справедливість юридичної відповідальності виявляється у тому, що вид і міра покарання або стягнення залежить від тяжкості скоєного правопорушення, ступеня його суспільної небезпеки і характеру завданої шкоди. Справедливість юридичної відповідальності характеризується неможливістю призначення кримінального покарання за проступок.

Принцип гуманізму заснований на визнанні пріоритету загальнолюдських цінностей, серед яких провідне місце посідають права і свободи особи, що носять природний і невід’ємний характер і визнаються найвищою соціальною цінністю. Особи, притягнені до юридичної відповідальності, користуються правами і свободами людини і громадянина за винятком встановлених законом обмежень. Нормами міжнародного права заборонені жорстокі й нелюдські покарання, які принижують честь і гідність людської особистості й мають характер тортур. У сучасному світі зростає кількість країн, які скасували вищу міру покарання — смертну кару, а в тих країнах, де вона ще збереглася, смертні вироки виносяться лише за найтяжчі злочини і не можуть застосовуватись до певних категорій осіб — вагітних жінок і неповнолітніх.

Доцільність юридичної відповідальності передбачає відповідність обраних щодо правопорушника заходів покарання загальним цілям юридичної відповідальності — відновленню порушених прав і свобод, покаранню і перевихованню правопорушника, запобіганню скоєння правопорушень у майбутньому. Особа, яка скоїла правопорушення, в окремих випадках може бути повністю або частково звільнена від покарання. Наприклад, коли правопорушник добро вільно відшкодував завдані збитки, виявив щиросердне каяття і його поведінка підтверджує виправлення, призначення покарання або подальше його відбуття визнається недоцільним.

Принцип неприпустимості аналогії права й аналогії закону при застосуванні заходів юридичної відповідальності означає, що рішення уповноваженого органу про притягнення правопорушника до юридичної відповідальності ґрунтується на конкретних правових нормах.

Принцип невідворотності посідає серед інших принципів юридичної відповідальності важливе місце, адже встановлення покарання за порушення норм права має значення тільки тоді, коли правопорушник неодмінно притягується до відповідальності. Впровадження у суспільну свідомість уявлення про неминучість покарання за порушення норм права є важливим виховним і попереджувальним правопорушення фактором.

Суть принципу індивідуалізації покарання полягає в тому, що відповідальність за скоєне правопорушник повинен нести сам за себе. Неприпустимим є перекладання відповідальності на інших осіб лише за наявності будь-якого зв’язку з правопорушником.

Принцип неприпустимості подвоєння відповідальності означає, що ніхто не повинен двічі притягуватись до юридичної відповідальності за одне і те саме правопорушення.

Принцип обґрунтованості юридичної відповідальності передбачає, по-перше, об’єктивне вивчення обставин справи, збір і всебічну оцінку доказів, аргументованість висновку про те, чи було скоєно правопорушення, чи винна особа, яка притягується до відповідальності, чи підлягає застосуванню передбачена в законі санкція; і по-друге, визначення конкретної міри покарання, стягнення, відшкодування збитків у точній відповідності з критеріями, встановленими законом.

До принципів юридичної відповідальності можна також віднести загальні принципи правосуддя: змагальність процесу як засіб досягнення об’єктивної істини; право на захист особи, що притягується до відповідальності; презумпція невинності; неприпустимість погіршення правового становища особи, яка оскаржує прийняте рішення, тощо.

22.5. Класифікація юридичної відповідальності за галузевою ознакою

Є кілька підстав для класифікації юридичної відповідальності. Серед них найдоцільнішою є класифікація юридичної відповідальності за характером санкцій і за галузевою ознакою.

За галузевою ознакою виділяють такі види юридичної відповідальності, як кримінальна, адміністративна, дисциплінарна, цивільно-правова, конституційна і міжнародно-правова.

Кримінальна відповідальність є найсуворішим видом галузевої юридичної відповідальності. Вона настає тільки внаслідок скоєння злочину — суспільно небезпечного діяння, склад якого передбачений у кримінальному законі. За менш небезпечні правопорушення (проступки) кримінальна відповідальність не настає. Поняття злочину і покарання, а також перелік злочинних діянь, заборонених кримінальним законом, і відповідних кримінальних покарань охоплюється Кримінальним кодексом України. Порядок реалізації кримінальної відповідальності дуже детально регламентований і встановлюється Кримінально-процесуальним кодексом.

До кримінальної відповідальності особа, винна у скоєнні злочину, може бути притягнена лише судом. Ніхто не може бути визнаний у скоєнні злочину, а також покараний інакше ніж за вироком суду і відповідно до закону. Кримінальні покарання є найбільш суворими і жорсткими формами державного примусу, які впливають переважно на особистість злочинця з метою його перевиховання і попередження скоєння злочинів у майбутньому, істотно обмежуючи його правовий статус: позбавлення волі, виправні роботи, заборона обіймати певну посаду або займатись певною діяльністю, конфіскація майна тощо. Відбуття кримінального покарання тягне настання для злочинця відповідних юридичних наслідків: протягом певного часу за ним зберігається судимість.

Адміністративна відповідальність настає за вчинення адміністративних проступків, передбачених законодавством про адміністративні правопорушення, і може виявлятись у винесенні попередження, накладенні штрафу, позбавленні спеціальних прав, адміністративному затриманні або арешті, огляді речей та вилученні речей і документів. Справи про адміністративні правопорушення розглядаються органами внутрішніх справ, інспекціями у справах неповнолітніх, митними органами, народними судами та іншими державними органами і посадовими особами, уповноваженими законом.

Дисциплінарна відповідальність застосовується за скоєння дисциплінарних проступків, які виявляються в порушенні трудової, навчальної, службової та військової дисципліни і завдають шкоди внутрішньому порядку діяльності підприємств, установ, організацій тощо. До правопорушників можуть застосовуватись стягнення, передбачені правилами внутрішнього розпорядку, дисциплінарними статутами і положеннями: зауваження, попередження, догана, переведення на іншу роботу, звільнення, пониження у званні тощо.

Цивільно-правова відповідальність настає за порушення договірних зобов’язань майнового характеру або за заподіяння майнової чи немайнової (моральної) шкоди, тобто за скоєння цивільно-правового делікту, і може виражатись у позбавленні правопорушника певних благ матеріального характеру, у зміні невиконаного обов’язку новим, у приєднанні до невиконаного обов’язку нового, додаткового.

Цивільно-правова відповідальність буває двох видів: договірна і позадоговірна. Договірна відповідальність настає за невиконання або неналежне виконання зобов’язань за договором. На правопорушника покладаються нові, додаткові обов’язки по відшкодуванню ним збитків або по сплаті неустойки за невиконання або неналежне виконання договірних умов. Це є додатковими до основного обов’язками, бо основним обов’язком цієї особи є виконання умов договору. Позадоговірна відповідальність настає внаслідок порушення абсолютного суб’єктивного права. Її суть полягає в тому, що на правопорушника покладається обов’язок відшкодувати завдані збитки. В цьому разі має місце заміна основного обов’язку (утримуватись від протиправних дій) новим (відшкодувати завдані збитки).

Конституційна відповідальність, на відміну від розглянутих галузевих видів юридичної відповідальності, є менш дослідженою, часто вона взагалі не входить до переліку основних видів юридичної відповідальності, хоча її значення в забезпеченні реалізації, охорони і захисту прав і свобод особи не можна применшувати. Специфіка конституційної відповідальності обумовлюється особливим місцем і роллю конституційного права в системі права. Провідне місце цієї галузі пояснюється тим, що вона регулює найважливіші для держави відносини — відносини по формуванню органів держави і здійсненню державної влади, загальні засади державного і суспільного ладу. Ці відносини істотно впливають і на всі інші суспільні відносини — політичні, економічні, культурні, ідеологічні тощо. Конституційне право інтегрує всі інші галузі в єдину внутрішньо злагоджену систему, адже норми конституційного права є вихідними положеннями правових норм інших галузей права, визначають основні засади правового регулювання в інших галузях.

Конституційно-правова відповідальність має багато спільного з іншими видами юридичної відповідальності, проте вона має свої специфічні особливості. Однією з таких особливостей є її політичний характер. Матеріалізація цього виду відповідальності відбувається через систему галузевого законодавства. Виступаючи як засіб забезпечення приписів норм права, закріплених в Конституції та законах, конституційна відповідальність може втілюватися як безпосередньо в цих правовідносинах (наприклад, імпічмент президента, відставка уряду, розпуск парламенту), так і через норми інших галузей права — адміністративного, кримінального та цивільного.

Міжнародно-правова відповідальність настає за порушення державою — учасником міжнародних договорів взятих на себе зобов’язань.

22.6. Класифікація юридичної відповідальності за характером санкцій

Відповідно до головних цілей юридичної відповідальності санкції за правопорушення поділяються на два основних види: штрафні (каральні), головне завдання яких полягає у покаранні правопорушника, та правовідновлювальні, спрямовані на усунення безпосередньо завданої правопорушенням шкоди. Згідно із змістом цих санкцій юридична відповідальність поділяється на штрафну (каральну) і правовідновлювальну (компенсаційну).

Штрафна (каральна) відповідальність застосовується за злочини і адміністративні або дисциплінарні проступки. Її призначення — вплив на свідомість правопорушника через застосування щодо нього певних обмежень з метою загальної і особистої превенції (попередження) правопорушень. Своєрідним наслідком застосування штрафної, каральної санкції є “стан покараності” (судимість — у кримінальному праві, наявність стягнення — у трудовому й адміністративному), що тягне деякі правообмеження і ще суворішу відповідальність при рецидиві.

Правовідновлювальна відповідальність реалізується головним чином у цивільно-правовій сфері. Її призначення полягає у відновленні незаконно порушених прав, примусовому виконанні невиконаних обов’язків та усуненні протиправних станів.

На відміну від каральної відповідальності, яка реалізується лише у встановленому законом порядку на підставі правозастосовчого акта, виданого уповноваженим органом, правовідновлювальна відповідальність може реалізовуватись і без втручання державних органів в добровільному порядку шляхом відшкодування завданих збитків, відновлення порушених прав, виконання обов’язків, припинення протиправних станів. Правовідновлювальна відповідальність виникає з моменту правопорушення і завершується відновленням (у встановлених законом межах) порушеного права.

Запитання і завдання для самоконтролю

1. Які ознаки характеризують юридичну відповідальність?

2. Які функції притаманні юридичній відповідальності?

3. Розкрийте зміст основних принципів юридичної відповідальності.

4. Чим характеризується кримінальна, цивільна, матеріальна і дисциплінарна юридична відповідальність?

Розділ 23 ПРАВОСВІДОМІСТЬ І ПРАВОВА КУЛЬТУРА

23.1. Поняття правової свідомості

Правосвідомість — одна з форм суспільної свідомості. Кожна особа володіє правосвідомістю незалежно від того, усвідомлює вона це чи ні. Ставлення особи до права може бути як позитивним (людина розуміє значення та необхідність права), так і негативним (людина вважає, що право не потрібне). Це ставлення може бути раціональним, розумним, емоційним, на рівні почуттів та настроїв.

Як явище духовного життя, право належить до сфери суспільної й індивідуальної свідомості. Норми права, нормативні акти, правозастосовчі рішення й інші юридичні явища можуть розглядатися як своєрідні відображення культури, для визначення яких використовують спеціальне поняття, що відбиває особливий вимір правової реальності — правосвідомість.

Право — це об’єктивна реальність, а суб’єктивне ставлення до нього людей є правосвідомістю. Правосвідомість — це внутрішній особистий регулятор юридично значимої поведінки. Правосвідомість є невіддільною від права, адже право є регулятором поведінки індивідів, які наділені волею та свідомістю.

Правосвідомість — це специфічна форма суспільної свідомості, система відображення правової дійсності у формі юридичних знань, оцінок, правових установок, ціннісних орієнтацій, які визначають поведінку людей в юридично значимих ситуаціях.

Правосвідомість діє і на стадії правотворчості, і на стадії реалізації права. Однаковою мірою правосвідомість присутня в усіх елементах механізму правового регулювання — в нормах права, правовідносинах, актах реалізації права тощо. Правосвідомість найбільш повно і різнобічно відбиває ідеальну, духовну сутність права як елемента культури.

Велике значення правосвідомість має на стадії реалізації права, у процесі втілення в життя юридичних прав та обов’язків. Від рівня правосвідомості залежить, якою буде поведінка людини в суспільстві — правомірною або неправомірною.

23.2. Структура правосвідомості

Правосвідомість складається з трьох елементів.

1. Раціональні, світоглядні компоненти правосвідомості включають в себе знання та уявлення про право та правові явища в суспільстві. Рівень та якість таких уявлень можуть бути різними: від примітивних, поверхових — до науково-теоретичних, що утворюють правову ідеологію. Велике значення у правовій ідеології відводиться юридичній науці. Наукова теорія визначає стратегію розвитку правового життя в суспільстві, здійснює всебічний аналіз сучасної ситуації у сфері правового регулювання.

Правова ідеологія формується в результаті наукового теоретичного відображення правової дійсності, на основі узагальнення теорії як минулого, так і сучасного. Сучасна правова ідеологія включає в себе концепції правової держави, поділу влад, визнання пріоритету загальнолюдських цінностей, домінування загальновизнаних норм міжнародного права над нормами внутрішнього права, громадянського суспільства, принципи демократизму, гуманізму тощо.

2. На відміну від раціонального компонента правосвідомості, правова психологія, яка утворює емоційний компонент правосвідомості, утворюється стихійно, на основі емоційного ставлення до правових явищ в суспільстві, яке може бути і позитивним, і негативним.

Емоції є невід’ємною складовою свідомості. Взагалі важко зрозуміти природу людської поведінки, якщо повністю відкинути її емоційність. Емоції у правовій сфері впливають як на правомірну, так і на неправомірну поведінку особи. Правова психологія передбачає “переживання” правових явищ у свідомості на емоційному рівні.

Правова психологія і правова ідеологія знаходяться у невід’ємному зв’язку. На їх основі формується третій компонент правосвідомості.

3. Поведінковий, або вольовий елемент правосвідомості включає в себе мотиви правової поведінки, правові установки, тобто ті установки, які зумовлюють та визначають поведінку особи у правовому середовищі.

Спочатку людина отримує інформацію про певну сторону правового життя. Отримавши цю інформацію, людина починає її аналізувати. На підставі цього у неї виробляється певна оцінка того чи іншого правового явища. Залежно від оцінки правових явищ з’являється певний мотив поведінки, людина вирішує, як їй діяти в тих чи інших умовах, пов’язаних з тим чи іншим правовим явищем. Поведінкові елементи напряму пов’язані з волею людини.

Дізнавшись про закон і оцінивши його, людина вирішує, як вона буде діяти в межах, передбачених законом. Дотримуватись його чи ні, визначається вольовим компонентом правосвідомості. Вольову спрямованість ще називають вольовою установкою, тобто готовністю людини до певних дій.

Таким чином, завдяки дії цих трьох елементів правосвідомості у людей формуються правові знання (отримуються в результаті ознайомлення з правовою нормою), правові оцінки (зіставлення норми права зі своїми власними цінностями), правові установки (вольова спрямованість поведінки, готовність до певних дій). У реальному житті всі ці компоненти правосвідомості виявляються як ціле, вони чітко не структуровані та не відділяються одне від одного.

23.3. Функції правосвідомості

Правова свідомість виконує наступні функції:

1. Пізнавальну, націлену на пізнання правової дійсності і як наслідок — формування правових знань. Пізнавальна функція правосвідомості полягає в тому, що сприйняття й осмислення правових явищ приводить до виявлення загальних закономірностей, установлення подій, дій, станів, ознак тощо.

2. Оціночну, за допомогою якої дається оцінка конкретним життєвим обставинам як юридично значимим.

3. Регулятивну, що здійснює безпосередній вплив на поведінку людини, на суспільні відносини через правові знання, оцінки, почуття, мотиви і установки. Регулятивна функція правосвідомості реалізується через систему мотивів, ціннісних орієнтацій, правових установок, що виступають специфічними регуляторами поведінки і мають особливі механізми дії. Так, інформація про юридичні норми породжує у суб’єктів права комплекс психологічних реакцій: емоцій, переживань, з якими зв’язане виникнення певної мотивації поведінки.

23.4. Види правосвідомості

Для всебічного розуміння того, що є правосвідомістю, необхідно розглянути її різновиди, які поділяються за рівнем, глибиною усвідомлення права і відображення правової дійсності.

Перший рівень — повсякденна правосвідомість, притаманна більшості членів суспільства, формується в повсякденному житті у сфері правового регулювання. Вона складається стихійно, під впливом особистого досвіду. Повсякденна правосвідомість — уявлення, емоції, настрої з приводу права і законності, що поширені серед загалу. Ці почуття виникають під впливом безпосередніх умов життя людей.

Другий рівень — професійна правосвідомість, яка складається в ході спеціальної підготовки та в процесі здійснення практичної юридичної діяльності. Це правосвідомість юристів-практиків. Професійна правосвідомість — поняття, уявлення, переконання, традиції, стереотипи, що складаються в середовищі професіоналів-юристів.

Третій рівень — науково-теоретична правосвідомість, яка притаманна вченим-юристам, які займаються вирішенням теоретичних питань у правовій сфері. Формується на базі широких і глибоких правових узагальнень, знань закономірностей тощо.

За суб’єктами (носіями) правосвідомість поділяється на індивідуальну (належить окремим індивідам) і колективну (притаманну окремим суспільним групам, класам, верствам суспільства). Колективну правосвідомість треба відокремлювати від масової, яка характерна для нестабільних, тимчасових об’єднань людей — мітингів, демонстрацій. Для характеристики макроколективів використовують поняття суспільної правосвідомості (правосвідомість населення країни, нації, народності).

23.5. Поняття, основні характеристики і функції правової культури

Поняття правосвідомості тісно пов’язане з поняттям правової культури. Правова культура відрізняється від інших видів культури своїм предметом, оскільки вона формується і функціонує у сфері правових явищ, правомірної діяльності і правомірної поведінки.

Правова культура — це особливе соціальне явище, що може бути сприйняте як якісний правовий стан особистості й суспільства і може бути структуроване за різними підставами. Комплексне використання накопиченого в теорії правової культури матеріалу необхідно насамперед для того, щоб забезпечити всебічне вивчення проблеми.

Правова культура — система правових цінностей, що відповідають рівню досягнутого суспільством становища у правовій сфері. Термін “правова культура” використовується для характеристики всієї правової надбудови, правових цінностей, ідеалів і досягнень у сфері права. Загальними рисами правової культури є властивості, притаманні всім видам культури як умови, способу і результату діяльності особи і суспільства. Особливі риси правової культури пов’язані з правом та правовими явищами.

Під правовою культурою розуміють обумовлене всім соціальним, духовним, політичним та економічним устроєм якісне становище правового життя суспільства, яке виявляється в рівні розвитку правової діяльності, якості законодавства, рівні правосвідомості громадян, гарантованості та захищеності їх прав і свобод. Правова культура відображає правову дійсність в тому чи іншому суспільстві з точки зору ефективності її функціонування.

Правова культура — це умова, спосіб та результат діяльності держави і суспільства у правовій сфері. Правова культура включає в себе лише позитивні компоненти, такі, як правомірна соціально активна поведінка, високий рівень правосвідомості тощо, оскільки негативні компоненти — протиправні установки, протиправна поведінка, правовий нігілізм не можуть бути культурними цінностями. Поняття правової культури тісно пов’язане з відображенням правової захищеності окремої особи.

23.6. Структура правової культури

Правова культура як суспільне явище складається із системи правових норм, сукупності наявних правовідносин та суб’єктів права, правосвідомості та фактичного становища у сфері законності та правопорядку. Правова культура відображає всю сукупність правових процесів у суспільстві — правоутворення, правове мислення, правове регулювання, правотворчість, правореалізацію, правомірну поведінку.

З іншого боку, правова культура розуміється як система правових цінностей, яка утворилася в суспільстві в ході його розвитку і відображає досягнення як минулого, так і сучасності.

Структура правової культури особистості багатогранна. До неї належать різні елементи, що знаходяться в різних площинах: формах вираження, соціальному рівні, змісті. Вона виявляється у правових культурних орієнтирах, творчій діяльності з їх реалізації та в отриманих позитивних результатах.

Як певний ступінь розвитку індивіда, правова культура людини виявляється насамперед у підготовленості його до сприйняття прогресивних правових ідей і законів, в умінні й навичках користування правом, а також в оцінці власних знань права.

Правова культура — це певний характер і рівень творчої діяльності особистості, у процесі якої вона здобуває і розвиває свої правові знання, уміння, навички. Нарешті, правова культура виступає як результат діяльності у сфері права. Отже, правова культура є ступенем і характером правового розвитку особистості.

Правова культура складається з таких елементів: 1) системи правових норм як особливих правил поведінки, які зовні виражені у вигляді певних нормативно-правових актів (їх рівень зумовлює рівень правової культури); 2) сукупності правовідносин, тобто суспільних відносин, врегульованих за допомогою правових норм; 3) всієї сукупності суб’єктів права; 4) високого рівня правосвідомості; 5) режиму законності і правопорядку.

23.7. Правова культура суспільства і окремої особистості

З одного боку, правова культура суспільства виступає як різновид суспільної культури, що відбиває певний рівень правосвідомості і законності, досконалості законодавства і юридичної практики, що охоплює всі цінності, створені людством в галузі права. Власне кажучи, це — сукупність усіх позитивних компонентів правової діяльності в її реальному функціонуванні, втілення досягнень правової думки, юридичної техніки і практики. Вона пронизує саме право, правосвідомість, правові відносини, законність і правопорядок, правотворчу і правозастосовчу, а також іншу правову діяльність.

Необхідно розрізняти правову культуру суспільства в цілому та правову культуру окремої особи. Правова культура всього суспільства не існує поза правовою культурою окремих осіб, вони тісно пов’язані та взаємообумовлені.

Правова культура особистості як компонент правової культури суспільства відбиває ступінь її розвитку. Правова культура особистості — необхідна передумова і творчий початок правового стану суспільства, це ступінь і характер правового розвитку самої особистості, що знаходять своє виявлення в її правомірній діяльності. Правова культура особистості передбачає її позитивну правову свідомість у дії.

Правова культура окремої особистості включає в себе позитивну правосвідомість, розуміння принципів права, повагу до права, впевненість у соціальній цінності права та правового регулювання, знання своїх прав і обов’язків та їх виконання. Таким чином, правова культура особистості — сукупність правових знань, емоцій, почуттів, вольових компонентів, які проявляються у правомірній поведінці. Це позитивна правосвідомість в її виявленні у правомірній поведінці.

23.8. Правовий нігілізм і правовий ідеалізм, шляхи їх подолання

Правова культура відрізняється від правового безкультур’я і такої його форми, як правовий нігілізм, який є антиподом правової культури. Правовий нігілізм — це заперечення, ігнорування та негативне ставлення до права, закону та правових форм організації суспільних відносин, прав і свобод інших осіб.

Різноманітні форми прояву правового нігілізму досить поширені в Україні. В умовах гострої соціально-економічної кризи він стає глобальним, агресивним, відверто демонстративним і посилює нестабільність у суспільстві, гальмує демократичні перетворення, процес розбудови правової держави.

Подолання правового нігілізму відбувається у процесі:

• формування політичної та правової культури громадян;

• утвердження принципів демократії у суспільній свідомості, поваги до права, закону як до найвищих соціальних цінностей;

• подолання правового та політичного популізму, екстремізму та радикалізму як специфічних форм прояву правового та політичного нігілізму;

• вдосконалення законодавчої бази, національної правової системи;

• правового виховання громадян, удосконалення юридичної освіти.

Іншим, не менш небезпечним явищем є правовий ідеалізм. Він так само відображає неадекватне ставлення до права, що передбачає перевищення його ролі у вирішенні суспільних проблем. Він виявляється у надмірних сподіваннях на те, що лише шляхом прийняття певного закону можна вирішити всі проблеми, при цьому не враховуються реальні передумови реалізації законів.

На формування правової свідомості та правової культури особистості найбільш ефективно впливає правове виховання населення. Правове виховання — цілеспрямована, послідовна і систематична діяльність держави, громадських об’єднань і організацій по формуванню системи правових знань, вмінь і навичок у правовій сфері, правового мислення, правових почуттів — поваги до права, законності, до тих соціальних цінностей, що охороняються правом і законом, по підвищенню правосвідомості і правової культури в цілому, що забезпечує ефективне дотримання, виконання і використання юридичних норм.

Змістом правового виховання є залучення громадян до знань про державу і право, законність, права і свободи особи, вироблення у громадян стійкої орієнтації на законослухняну поведінку. Правове виховання може бути ефективним лише тоді, коли воно здійснюється системно, безперервно, цілеспрямовано і послідовно. Здійснювати правове виховання повинні підготовлені кваліфіковані фахівці.

До заходів, спрямованих на підвищення рівня правової культури, належить цілеспрямоване і систематичне правове виховання населення, зростання позитивної правосвідомості, правової активності і культури як звичайних громадян, так і посадових та службових осіб органів державної влади і місцевого самоврядування, на подолання негативних проявів широко розповсюдженого в нашому суспільстві правового нігілізму.

Правове виховання передбачає укорінення у свідомості індивідів стійкого переконання в неперевершеній гуманістичній цінності прав і свобод особи, усвідомленого розуміння необхідності дотримуватись і поважати їх, принципової нетерпимості до будь-яких порушень прав і свобод, а також вміння боротись за свої права за допомогою всіх законних засобів.

Запитання і завдання для самоконтролю

1. Яку структуру має правова свідомість?

2. Назвіть функції правової свідомості.

3. Як співвідносяться правова культура суспільства і правова культура окремої особистості?

4. Назвіть основні засоби подолання правового нігілізму.

Розділ 24 ЗАКОННІСТЬ І ПРАВОПОРЯДОК

24.1. Поняття законності

Про законність написано багато робіт, але це питання все ще залишається дискусійним. Є багато різних визначень цього явища. Але практично в кожному з них виділяється лише певна сторона законності. При комплексному аналізі цього явища й існуючих у науці поглядів можна виділити те головне, що й становить суть, основу законності — суворе, неухильне дотримання, виконання норм права всіма учасниками суспільних відносин. Саме це притаманне законності будь-якого історичного періоду незалежно від умов, місця і часу.

Законність — це комплексне політико-правове явище, що відображає правовий характер організації суспільно-політичного життя, зв’язок між правом і державою. Поняття “законність” характеризує правову дійсність, узяту під кутом зору практичної реалізації права, ідейно-політичних основ правової системи, її зв’язку з основними суспільно-політичними інститутами, з політичним режимом цього суспільства.

Законність можна визначити і як принцип, метод і режим суворого, неухильного дотримання, виконання норм права всіма учасниками суспільних відносин (державою, її органами, суспільними й іншими організаціями, трудовими колективами, посадовими особами, громадянами та їх об’єднаннями). В той же час поняття законності охоплює не лише дотримання й виконання нормативно-правових актів, але й відповідність всіх нормативно-правових актів Основному Закону — Конституції.

Але з другого боку, до категорії законності зараз висуваються також інші вимоги, пов’язані з демократизацією суспільства і держави, переходом від авторитаризму і тоталітаризму до демократії, розбудовою правової держави. Законність у правовій державі заснована не на будь-яких законах, а саме на правових законах — на тих, що засновані на таких правових принципах, як справедливість, рівність, свобода, які відповідають повною мірою волевиявленню більшості суспільства, відображають загальнолюдські цінності й ідеали, забезпечують пріоритетність прав і свобод людини і громадянина.

Суть законності полягає в реальності права, в рівні дотримання законів та підзаконних актів, у гарантуванні прав і свобод особи. Законність є елементом демократії та народовладдя.

Зміст законності полягає в таких ознаках, як загальнообов’язковість права, високий рівень правосвідомості та правової культури в суспільстві, неухильне виконання правових норм з боку як громадян, так і державних органів; це той суспільний режим, за якого діяльність всіх суб’єктів заснована на законі, який носить правовий характер.

24.2. Основні вимоги (принципи) законності

1. Загальність законності полягає в її обов’язковості, що розповсюджується на всіх і кожного без винятку, незалежно від положення, чину і рангу. Перед законом усі рівні й усі повинні йому підкорятися, інакше відповідальність неминуча. Всі громадяни, посадові особи є суб’єктами законності, тому що на всіх них розповсюджуються її вимоги.

2. Єдність законності полягає в поширенні цієї вимоги на всю без винятку територію держави, в її однаковому розумінні. Прояв місництва — протизаконне явище. Місцеві особливості потрібно враховувати, але тільки в рамках закону і на його основі.

3. Верховенство закону є найважливішою властивістю законності, зв’язаною з вищою юридичною силою закону. З верховенством закону пов’язане питання конституційної законності, яка включає в себе наступні вимоги: Конституція є Основним Законом, якому належить юридичне верховенство у правовій системі; принципи і норми Конституції мають пряму дію; Конституція діє на всій території держави; засобом забезпечення верховенства Конституції є конституційний контроль, що здійснюється Конституційним Судом.

Закони приймаються на основі Конституції, а підзаконні нормативно-правові акти — на основі законів та на їх виконання.

4. Невідворотність реалізації законності означає припинення будь- яких порушень закону, від кого б вони не виходили, невідворотність відповідальності за ці порушення. Усяке правопорушення є водночас і порушенням законності.

5. Неприпустимість протиставлення законності і доцільності. Законність є вищою доцільністю. Діалектика взаємин тут така: будь- який відступ від законності, що мотивується “вищими інтересами”, “вимогами народу”, “моральними розуміннями” тощо, призводить до дестабілізації в суспільстві, сприяє зростанню правового нігілізму. Якщо закон застарів, став недоцільним, його потрібно змінити, доповнити, але тільки відповідно до встановленої процедури, що також визначається законом. Доти, доки зміни не внесені, закон діє.

6. Нерозривний зв’язок законності і культури. Без культури не може бути і мови про законність; чим вищий рівень культури (особливо правової) суспільства в цілому, окремих громадян, тим вищий і рівень законності.

7. Єдність законності і демократії полягає в активній участі громадян у справах суспільства і держави, насамперед у демократичній процедурі прийняття законів й інших нормативних актів. Це є запорукою того, що прийняті закони будуть сприйняті абсолютною їх більшістю. Демократія, у свою чергу, забезпечує зацікавленість людей у виконанні законодавства і підконтрольність діяльності державного апарату.

8. З позицій особистості законність виступає насамперед як засіб захисту її прав, свобод і законних інтересів. Вона забезпечує охорону людини як від свавілля самої держави і її органів, так і від протиправних дій з боку інших осіб. Від стану законності залежить ступінь свободи особи, реальність її прав, рівень і реальність демократії. А оскільки в сучасних умовах інтереси особистості стають пріоритетними для держави, ця сторона законності і правопорядку є найважливішою метою державної діяльності.

24.3. Гарантії законності

Під гарантіями законності слід розуміти систему засобів, способів, прийомів і методів забезпечення законності, що дозволяють безперешкодно реалізувати правові норми, користуватися суб’єктивними правами і виконувати юридичні обов’язки.

Під гарантіями розуміються як об’єктивні умови існування суспільства, так і спеціально вироблені державою і громадськістю засоби, що забезпечують точну реалізацію норм права всіма суб’єктами.

Економічними (матеріальними) гарантіями є насамперед матеріальні умови життя суспільства, серцевину яких складають соціально-економічний устрій суспільства, форми власності, їхнє різноманіття, господарська самостійність суб’єктів.

Соціальні гарантії включають весь комплекс громадських заходів для боротьби з правопорушеннями, відступами від ідеї законності. Це профілактична діяльність з попередження правопорушень, контрольна функція громадськості, врахування суспільної думки тощо.

Політичні гарантії — це демократизм державного і суспільного ладу, відбитий у функціонуванні політичної системи в цілому, із властивим демократичному суспільству політичним плюралізмом, реальним поділом влади, наявністю правової держави (чи хоча б тенденції до її побудови).

Ідеологічні гарантії полягають у пануванні ідеології, в центрі якої загальнолюдські цінності, на її базі розвиваються духовне життя суспільства, ідейне виховання громадян, глибока повага до права як соціальної цінності.

Юридичні гарантії виступають як система спеціальних правових засобів зміцнення законності і правопорядку. До спеціальних юридичних засобів варто віднести насамперед усі норми права, в яких виражена вимога законності. Правова регламентація суспільних відносин ставить правоохоронні органи в чіткі правові рамки, позбавляє їх можливості діяти, виходячи з інтересів доцільності.

Юридичні гарантії законності поділяються за наступними критеріями: 1) за суб’єктами застосування (парламентські, президентські, судові, прокурорські, адміністративні, міжнародно-правові тощо); 2) за видами правових норм (конституційні, галузеві, матеріальні, процесуальні); 3) за характером юридичної діяльності (правотворчі, правозастосовчі, правореалізаційні, правоохоронні).

Крім того, до гарантій законності належать спеціальні засоби виявлення правопорушень (прокуратура, органи розслідування тощо); засоби попередження правопорушень (наприклад, митний огляд); засоби припинення правопорушень (затримання, арешт); заходи по захисту та відновленню порушених прав; юридична відповідальність; процесуальні гарантії; правосуддя.

24.4. Поняття правопорядку

Із законністю тісно пов’язане інше правове явище — правопорядок (правовий порядок). Поняття “правопорядок” широко використовується в чинному законодавстві, охорона правопорядку — найважливіша функція держави.

Найбільшого поширення одержав погляд на правопорядок як на реалізовану законність, як на суспільний порядок, що встановлюється та охороняється державою на основі чинних норм права та в режимі законності. З цього погляду правопорядок є продуктом дії в суспільстві режиму законності. Від рівня законності залежить рівень правопорядку. Однак подібне трактування здається не зовсім правильним. Дійсно, зазначені явища тісно взаємопов’язані. У формуванні правопорядку законність виступає як основний принцип діяльності державних органів, посадових осіб і громадян. Але правопорядок не може скластися як наслідок одного лише цього принципу, навіть і основного.

Тому точніше було б сказати, що правопорядок складається як результат реалізації всіх правових розпоряджень відповідно до принципу законності. Основою правопорядку виступає не законність, а право. Законність — умова правопорядку. Результатом впливу права на суспільні відносини, підсумком його дії і реалізації конкретних правових норм є певний порядок у суспільних відносинах, правовий порядок.

Правопорядок — підсумок правового регулювання, його реалізована мета. Міцність правопорядку, його стабільність і непорушність забезпечується не формальною, а реальною законністю. У свою чергу правопорядок обумовлює зміст законотворчої діяльності, правовий характер законів.

Правопорядок є важливою передумовою ефективного функціонування всієї системи соціальних відносин. Він є важливим структурним елементом громадського порядку, під яким розуміється правильно налагоджений стан всієї сукупності суспільних відносин.

Правопорядок — це заснована на праві і законності організація правового життя, що відображає якісний фактичний стан суспільних відносин, врегульованих правом.

Особливості правопорядку: це стан упорядкованості правом суспільних відносин; це порядок, передбачений нормами права; правопорядок є результатом втілення в життя правових норм, їх реалізації; правопорядок забезпечується державою, йому притаманні єдність, стабільність. Це — реалізація законності, прав, свобод і обов’язків громадян; підпорядкованість суб’єктів нормам права у їх правових відносинах.

Правопорядок можна охарактеризувати як порядок, що забезпечує стабільність громадського життя і соціальний прогрес. Оскільки він визначається правом і забезпечується державою, то закріплює найважливіші риси і сторони соціально-економічного ладу, систему політичних відносин.

Правопорядок можна розглядати як єдність права і влади. Це порядок, при якому правове положення і взаємини всіх суб’єктів суспільного, політичного і державного життя чітко визначені законами і захищені державою.

Правопорядок варто відрізняти від близького, але не ідентичного йому явища — громадського порядку, що, як і правопорядок, характеризується організованістю, упорядкованістю суспільних відносин. Однак, на відміну від правопорядку, громадський порядок утворюється під впливом не тільки правових, але й інших соціальних норм: норм моралі, звичаїв, корпоративних норм та ін. Отже, громадський порядок — це стан урегульованості суспільних відносин, заснований на реалізації всіх соціальних норм і принципів. Громадський порядок забезпечується переважно силою суспільного впливу. Але це не означає, що його стан байдужий для держави. З одного боку, найважливішою частиною громадського порядку є правопорядок, з другого — стан громадського порядку обумовлює багато в чому стан правопорядку.

Тривалий час різниця між законністю і правопорядком не проводилась і вони використовувались як рівнозначні поняття, але це неправильно. Законність — це засіб встановлення правопорядку, а правопорядок — результат здійснення права і законності. Міцність і ефективність правопорядку залежить від ступеня втілення вимог законності. Якщо законність виступає як причина, то правопорядок — як наслідок. Законність — це повнота реалізації правових норм, а правопорядок — їх фактичне втілення в життя. Законність — засіб підтримки правопорядку.

24.5. Основні шляхи зміцнення законності і правопорядку

Законність і правопорядок — основа нормального життя суспільства. Тому їх зміцнення — одне з головних завдань, що стоять перед суспільством, один з основних напрямів діяльності держави, її функція. Зміцнення законності, боротьба зі зростаючою злочинністю — життєво важлива справа.

Правопорушення породжені тими об’єктивними умовами (економічними, політичними, соціальними), в яких знаходиться суспільство на конкретному етапі розвитку. Проблема ліквідації порушень законності — не тільки юридична проблема. Для її вирішення повинні бути усунуті об’єктивні фактори, що створюють умови для здійснення правопорушень. Стабілізація економічних відносин, зростання матеріальної забезпеченості людей, їх правове виховання, зміцнення соціальних зв’язків, розвиток демократії — необхідні передумови і найважливіші шляхи зміцнення законності і правопорядку.

Основними напрямами діяльності держави по зміцненню законності і правопорядку є переконання (підвищення правосвідомості громадян і посадових осіб), правове виховання, профілактика правопорушень, суспільний вплив на порушників і застосування до них примусових заходів; підвищення ролі громадянського суспільства в забезпеченні законності і правопорядку.

Зміцнення правопорядку в суспільстві неможливе без забезпечення законності в діяльності самого державного апарату, без ліквідації таких негативних явищ, як корупція, вседозволеність, байдужість до життєвих проблем громадян. Без запровадження режиму законності та правопорядку створення правової держави в Україні неможливе.

Запитання і завдання для самоконтролю

1. Розкрийте зміст законності.

2. Які існують принципи (вимоги) законності?

3. Як співвідносяться законність і правопорядок?

4. Які існують гарантії законності і правопорядку?

Розділ 25 ОСОБА, ДЕРЖАВА І ПРАВО

25.1. Поняття і принципи правового статусу особи

Для того щоб докладніше охарактеризувати місце і роль людини в суспільстві, її зв’язки з державою, необхідно проаналізувати її юридичний статус, що складається з системи прав, свобод і обов’язків, закріплених законом.

Таке поєднання і взаємообумовленість основних елементів правового статусу є невипадковим, оскільки будь-якому суб’єктивному праву відповідає певний юридичний обов’язок. Неможливо отримати повну уяву про права, свободи і обов’язки особи, розглядаючи їх як відокремлені один від одного явища (адже вони невіддільні один від одного і утворюють певну систему), тому їх слід розглядати комплексно, у складі правового статусу особи.

Отже, правовий статус особи — це система взаємопов’язаних прав і свобод та обов’язків, які закріплені в законодавстві і визначають правове положення особи в суспільстві.

Суть правового статусу особи полягає у визначенні і законодавчому закріпленні правового становища особи в суспільстві. Правовий статус, що включає права, свободи і обов’язки, цілеспрямовано впливає на створення збалансованих способів взаємодії людей між собою і формування впорядкованих відносин між індивідом, суспільством і державою.

Основні принципи правового статусу особи — це головні засади, які визначають суть цього статусу і закріплюють його найважливіші ознаки. Ці принципи закріплені в Конституції України і повністю відповідають загальновизнаним світовим стандартам. Зокрема, серед принципів правового статусу особи є такі, як принцип рівності прав і свобод, забезпечений визнанням неприпустимості привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками; принцип невідчужуваності та непорушності прав і свобод особи; принцип невичерпності прав і свобод особи; принцип гарантованості прав і свобод; принцип неможливості довільного скасування прав і свобод; принцип неприпустимості звуження змісту та обсягу наявних прав і свобод; принцип взаємообумовленості прав, свобод і обов’язків та принцип визнання міжнародних стандартів у галузі прав і свобод особи.

25.2. Види правових статусів особи

Правовий статус особи можна розглядати у трьох аспектах — міжнародно-правовому, конституційному і галузевому.

1. Проблема забезпечення прав і свобод особи вийшла далеко за межі внутрішньої компетенції кожної окремої держави, стала справою усього міжнародного співтовариства. Завдяки прийняттю цілого ряду міжнародно-правових документів з цих питань внесені принципові зміни у правосуб’єктність особи, яка виступає суб’єктом не лише внутрішньодержавного, але й міжнародного права.

Міжнародно-правовий статус особи (його ще називають “загальним”) містить права, свободи і обов’язки, закріплені у міжнародно- правових документах. Їх охорона і захист передбачені не лише внутрішнім законодавством держав — учасниць міжнародних угод з питань прав і свобод людини, але й нормами, які вироблені світовим співтовариством і є для цих держав обов’язковими.

Міжнародно-правовий (загальний) статус особи містить перелік основних прав і свобод — таких, що є універсальними, пріоритетними для захисту як внутрішньодержавними, так і міжнародно-правовими засобами. Всі вони відображені в Міжнародному Біллі про права людини, в Європейській конвенції із захисту прав людини і основних свобод, Європейській соціальній хартії. Всі ці права і свободи мають бути визнані кожною державою-учасницею незалежно від їх конституційного закріплення. Пріоритет міжнародного права щодо внутрішньодержавного у сфері прав людини стає загальновизнаним принципом світового співтовариства.

2. Конституційний статус особи об’єднує права, свободи і обов’язки, закріплені у Конституції — Основному Законі держави і суспільства. Цей статус іноді називають “базовим”. Конституційні права, свободи і обов’язки є основними правами, свободами і обов’язками. Вони становлять юридичну базу для всієї системи прав, свобод і обов’язків, закріплених кожною окремою галуззю права, мають найвищу юридичну силу і підлягають підвищеному захисту. Конституційні права, свободи і обов’язки є правовим базисом для прав, свобод і обов’язків, зафіксованих у чинному законодавстві, бо вони містять вихідні, принципові положення правового регулювання в тій чи іншій сфері суспільних відносин. Елементи конституційного статусу особи вказують на головні напрями розвитку всієї системи прав, свобод і обов’язків, визначають зміст і основні цілі їх спрямування. Крім того, конституційні права, свободи і обов’язки визнаються такими, що безпосередньо діють, оскільки норми Конституції визнаються нормами прямої дії.

Конституційно-правовий статус можна охарактеризувати як єдиний і однаковий для всіх. Проте наявність або відсутність деяких прав, свобод і обов’язків залежить від особливого статусу того чи іншого суб’єкта, суть якого полягає у приналежності чи неприналежності цього суб’єкта до громадянства держави.

Громадянство — це невід’ємний складовий елемент конституційно-правового статусу особи, що розкриває зміст юридичного зв’язку між конкретним громадянином та державою. Громадянство визначає постійний правовий зв’язок особи та держави, що знаходить свій вияв у наявності в держави і конкретної особи взаємопов’язаних і взаємообумовлених прав і обов’язків. Перебування особи у громадянстві означає наявність у неї повного обсягу прав і обов’язків. Лише громадянин може розраховувати на захист як всередині держави, так і за кордоном; має право брати участь в управлінні державою і в повному обсязі володіє політичними правами і свободами; відбуває військовий обов’язок по захисту держави у Збройних силах.

3. Галузевий статус особи складається з певних повноважень, що забезпечують особі здійснення її можливостей у певній сфері суспільних відносин, яка регулюється тією чи іншою галуззю права. Кожна з галузей права закріплює права, свободи і обов’язки особи у певній сфері суспільних відносин, наприклад, у майнових, сімейних, трудових та інших. Роль і значення конституційно-правового статусу у його співвідношенні з галузевим статусом полягає в тому, що він системно інтегрує та об’єднує головні засади галузевого правового статусу.

25.3. Права і свободи як головна складова правового статусу

Як було зазначено, головними складовими правового статусу особи є права, свободи і обов’язки. Права і свободи особи визначають умови її нормальної життєдіяльності, створюють необхідні умови для її всебічного розвитку, задоволення інтересів і потреб.

Права і свободи особи — це певні можливості, необхідні для задоволення особою своїх життєвих потреб — матеріальних і нематеріальних, для існування та розвитку особи в конкретно-історичних умовах, що об’єктивно обумовлені рівнем розвитку суспільства. Права і свободи є природними, природженими і невід’ємними якостями особи, без яких вона не може нормально існувати.

Положення про природне походження прав і свобод в жодному разі не означає, що вони не потребують законодавчого закріплення, скоріше навпаки, саме завдяки юридичному закріпленню прав і свобод створюються реальні підстави для забезпечення їх невід’ємного і непорушного характеру.

Саме через це правовий статус особи слід розглядати, органічно поєднуючи природно-правові і нормативістські підходи, що дозволяє уникати певних протиріч і встановлювати об’єктивну істину з питань, які безпосередньо стосуються прав і свобод особи та їх забезпечення.

Права і свободи — це закріплені в законодавстві і гарантовані державою юридичні можливості, що дозволяють кожному вільно і на власний розсуд поводитись, а також створювати і користуватись наданими йому нормами права соціальними благами.

Права індивіда завжди пов’язані із задоволенням його інтересів і потреб, і тому кожне суб’єктивне право передбачає ряд повноважень, які надаються уповноваженій особі: можливість користуватись наданими соціальними благами; можливість здійснювати власні активні дії (фактичні і юридичні); можливість вимагати від інших осіб виконання дій, що відповідають праву уповноваженої особи; можливість привести в дію примусову силу держави проти зобов’язаної особи.

У чому причина відокремлення таких понять, як “права” і “свободи”? В цілому в сучасній науці ці категорії за своєю суттю і змістом вважаються рівними. За юридичною природою і за засобами гарантування права і свободи є ідентичними. Разом з тим термін “свобода” підкреслює ширші можливості індивідуального вибору (свобода думки, свобода слова), не окреслюючи конкретного кінцевого результату її реалізації, тоді як термін “право” визначає конкретні дії суб’єктів (право на страйк, право на недоторканність житла).

25.4. Класифікація прав і свобод

Наукова класифікація прав і свобод особи є необхідним засобом їх всебічного дослідження. Вона дозволяє не лише розкрити суть і зміст цих важливих компонентів правового статусу особи, але й сфери їх реалізації.

1. Історично найперша спроба класифікації прав і свобод була здійснена у французькій Декларації прав людини і громадянина 1789 року, згідно з якою права і свободи поділялись на дві групи — ті, що належать людині, і ті, що належать громадянину. Ця класифікація засновувалась на концепції природного права, згідно з якою деякі права і свободи існували ще в додержавний період (природні права — права людини), а інші (права громадянина) формуються на основі їх закріплення державою в законах.

У сучасній теорії права роздвоєння прав і свобод особи на права людини і права громадянина пояснюється головним чином на основі розмежування сфер функціонування громадянського суспільства і держави. В громадянському суспільстві на основі прав людини створюються умови для самовизначення, самореалізації особи, забезпечення її автономії. Права громадянина охоплюють сферу відносин індивіда з державою, вони кваліфікують особу як члена державно-організованого співтовариства. Таким чином, права людини і права громадянина у своїй сукупності відображають найрізноманітніші зв’язки особи із суспільством і державою.

2. Досить розповсюдженим є поділ прав і свобод особи на основні (фундаментальні) та інші. Під основними правами і свободами розуміють конституційні права і свободи, а також ті, що закріплені у міжнародно-правових документах з прав людини і містять загальновизнані універсальні стандарти. Основні права і свободи являють собою серцевину правового статусу, вони передбачають можливість виникнення у особи на їх основі великої кількості інших прав і свобод. Вони є правовою базою для похідних, але не менш важливих, інших прав і свобод.

3. За часом виникнення права і свободи особи поділяються на права і свободи першого, другого і третього поколінь. До прав і свобод першого покоління відносять традиційні ліберальні цінності, суть яких зводилась до обмеження втручання держави у сферу особистої свободи і створення умов для участі громадян у здійсненні управлінських повноважень з метою обмеження державної влади шляхом контролю над її організацією і функціонуванням. Правами першого покоління є громадянські і політичні права і свободи.

Соціально-економічні і культурні права є правами другого покоління, для їх забезпечення і реалізації одного лише невтручання з боку держави замало, вона повинна створювати належні умови для їх реалізації і захисту. Ці права з’являються як наслідок проведення заходів, спрямованих на пом’якшення різких соціальних протиріч, що виникли у процесі розвитку капіталістичних відносин.

Третім поколінням прав і свобод є колективні права, які формуються в міру становлення інтересів тієї чи іншої суспільної групи. Вони характеризують не індивідуальний статус особи, а її приналежність до певної спільності.

4. Серед інших підходів до класифікації прав і свобод особи можна назвати поділ прав і свобод по галузях права: на публічно-правові і приватно-правові; на матеріальні і процесуальні.

5. Найбільш розповсюдженою є класифікація прав і свобод особи за сферами суспільних відносин, в яких реалізуються ті чи інші потреби й інтереси особи. Іншим, близьким за змістом критерієм класифікації прав і свобод є соціальні цінності або блага, що виступають об’єктом правових відносин, в яких бере участь особа. Але й серед послідовників цієї класифікації відсутня єдність поглядів.

Відповідно до цієї класифікації права і свободи найчастіше поділяються: 1) на громадянські; 2) політичні права і свободи; 3) соціально-економічні права і свободи; 4) на культурні і духовні права і свободи.

1. Громадянські права і свободи є природними, невідчужуваними і такими, що не можуть бути обмежені в жодному разі. Особа — носій цих прав і свобод, виступає як член громадянського суспільства. До них належать можливості, необхідні для фізичного існування людини, для задоволення її біологічних та матеріальних потреб та можливості збереження, прояву, розвитку і захисту морально- психологічної індивідуальності людини.

До громадянських прав і свобод належать: право на життя, право на повагу гідності, право на свободу та особисту недоторканність, право на недоторканність житла, право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, право на невтручання в особисте та сімейне життя.

2. Політичні права і свободи являють собою можливість брати участь у державному та громадському житті, впливати на діяльність державних органів, громадських об’єднань політичного спрямування.

До політичних прав і свобод належать свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право на вільний виїзд з території України (крім випадків, передбачених законодавством); право на участь в управлінні державними справами та участь у референдумах; право на вільні вибори до органів державної влади та місцевого самоврядування і право бути обраним до цих органів; право на звертання до органів державної влади і місцевого самоврядування; право на свободу об’єднання; право на мирні збори, мітинги і демонстрації; право направляти письмові звертання або особисто звертатись до органів державної влади та ін.

3. Соціально-економічні права і свободи — це можливість реалізувати свої здібності і здобувати засоби до існування, беручи участь у виробництві матеріальних та інших благ, а також у разі потреби отримувати соціальну допомогу від держави.

Економічні права — це повноваження, які відображають економічні аспекти природних прав людини і забезпечують одночасно господарську автономність індивідів і їхні взаємозв’язки один з одним і з суспільством. До економічних належать право приватної власності, право на володіння, користування і розпорядження майном як одноосібно, так і спільно з іншими особами, право на підприємницьку діяльність, право обирати вид діяльності або професію та ін. Соціальні права забезпечують людині гідний рівень життя і соціальну захищеність. До них належать право на соціальне забезпечення, на достатній рівень життя, на охорону здоров’я та ін. Через те, що обидві групи прав і свобод стосуються підтримання і нормативного закріплення соціально-економічних умов життя індивіда та прямо залежать від стану економіки і ресурсів, їх слід об’єднати в одну спільну групу — соціально-економічні права і свободи.

Особливістю цих прав є те, що обсяг і ступінь їх реалізованості багато в чому залежить від стану економіки і ресурсів, і тому гарантії їх реалізації порівняно з громадянськими або політичними правами менш розвинені.

До цих прав належать: право на приватну власність, право на підприємницьку діяльність, право на користування суспільною власністю — загальнонародною, загальнодержавною та комунальною, право на працю, право на страйк, право на відпочинок, право на соціальний захист, право на житло, право на достатній життєвий рівень, право на охорону здоров’я, на медичну допомогу і медичне страхування тощо.

4. Культурні і духовні права і свободи — це можливості доступу до духовних здобутків людства, їх засвоєння, використання та участь у подальшому їх розвитку. До цих прав належить право на освіту, яке охоплює практично всі основні її форми; право на свободу творчої і інтелектуальної діяльності та право на її результати; право на свободу думки і слова, право на інформацію, а також право на свободу світогляду і віросповідання.

25.5.Обов’язки як елемент правового статусу особи

Невід’ємним складовим елементом правового статусу особи виступають юридичні обов’язки. Кожна людина не може розглядатись у відриві від величезної кількості зв’язків, які існують між нею та іншими людьми, між нею та суспільством, державою. Взаємодіючи з іншими, вона не може не мати певного кола обов’язків як щодо суспільства і держави, так і щодо оточуючих. Тому обов’язки є так само важливим і необхідним елементом правового статусу, як права і свободи. Обов’язки — це об’єктивно необхідні форми поведінки, що відповідають інтересам суспільства, держави та інших індивідів.

Якщо права і свободи являють собою варіанти можливої поведінки суб’єктів, яку вони здійснюють у межах відповідних правових норм за власним вибором і на власний розсуд, відштовхуючись від власних інтересів і потреб, то юридичні обов’язки є необхідними варіантами поведінки суб’єктів, суть яких полягає в обов’язковому виконанні окреслених в нормах права активних дій (активні обов’язки) або в утриманні від тих дій, які забороняються у правових нормах (пасивні обов’язки).

Якщо права і свободи — це встановлені нормами права можливості обирати вид і міру поведінки, то обов’язки — це передбачена правовими нормами необхідність слідувати певному виду і мірі поведінки, це закріплені в законі вимоги держави і суспільства до поведінки особи.

Обов’язки необхідно виконувати належним чином, виходячи з усієї сукупності вимог, які висуваються до поведінки суб’єктів і стосуються часу, місця, кількості, якості і повноти виконання обов’язків. Обов’язок — це необхідна (правомірна) поведінка, котрій притаманна певна якість, що визначає вид поведінки, та здійснюється у певних межах, в яких виявляється міра цієї поведінки.

Між правами і свободами, з одного боку, і обов’язками — з другого існує тісний, нерозривний взаємозв’язок, адже всім без винятку суб’єктивним правам уповноважених осіб кореспондують відповідні юридичні обов’язки зобов’язаних осіб, оскільки права одних, не підкріплені обов’язками інших, не здатні реалізовуватись. Саме така нерозривна єдність прав, свобод і обов’язків, які виступають головними і першочерговими елементами правового статусу особи, забезпечує нормальну взаємодію індивідів, засновану на паритетності інтересів, є важливим засобом попередження конфліктних ситуацій і передумовою збалансованості, впорядкованості і стабільності суспільних відносин у цілому. Права, свободи і обов’язки у своїй сукупності визначають ту сферу життєдіяльності кожної окремої особи, в межах якої вона є вільною. Проте ця свобода не є безмежною, заборона порушувати права і свободи інших осіб виступає для кожного чи не найважливішим обов’язком.

Першочерговим обов’язком громадян України є захист своєї Вітчизни, її незалежності та територіальної цілісності, а також шанування державних символів, відбування військової служби. Здійснення цих обов’язків має на меті утвердження реального суверенітету Української держави.

Наступним конституційним обов’язком громадян є незаподіяння шкоди природі, культурній спадщині і відшкодування збитків у разі порушення цього обов’язку. Конституційне закріплення цього обов’язку засвідчує важливість захисту природних і культурних цінностей України.

У зв’язку зі змінами економічного та суспільного ладу, які відбувались протягом останнього десятиріччя, з’явилась потреба законодавчо закріпити такий обов’язок, як сплата податків і зборів в порядку і розмірах, встановлених законом, а також щорічно подавати до податкових інспекцій за місцем проживання декларації про свій стан та доходи за минулий рік. Несплата податків значною частиною населення, підприємств та організацій є однією з причин кризової ситуації в нашій економіці, адже податки є важливим джерелом формування доходів держави.

Конституція України визнає людину, її життя, здоров’я, честь і гідність, її безпеку і недоторканність як найвищу соціальну цінність, проголошуючи і гарантуючи систему її прав і свобод, покладає на неї обов’язок неухильно додержуватися Конституції та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.

Незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності. Ця норма має загальне значення. Вона поширюється на всі положення Конституції, законів і підзаконних нормативно-правових актів України.

25.6. Забезпечення прав і свобод особи

Забезпечення прав і свобод особи як специфічна діяльність по наданню їм реального, невід’ємного і непорушного характеру передбачає створення певних умов, за яких реалізація прав і свобод особи є безперешкодною і максимально ефективною, охорона запобігає найменшій можливості їх порушення, а захист від скоєного правопорушення сприяє відновленню порушених прав і притягненню винної особи до відповідальності.

Аналізуючи сутність забезпечення прав і свобод особи, необхідно поряд із юридичними складовими цієї системи розглядати й економічні, політичні та соціальні умови забезпечення прав і свобод особи, адже перераховані фактори як матеріальні умови життєдіяльності суспільства обумовлюють фактичне становище у сфері забезпечення прав і свобод особи.

Тому не можна зводити процес забезпечення прав і свобод особи до реалізації лише окремих юридичних засобів забезпечення без врахування економічних, соціальних, політичних та інших факторів соціального середовища, без вивчення загальносоціальних умов їх фактичного здійснення. Всі зазначені аспекти мають бути враховані і повинні знайти своє відображення в понятті “забезпечення прав і свобод особи”.

Соціальне призначення забезпечення прав і свобод насамперед обумовлено потребою у створенні належних умов (як фактичних, так і юридичних) для надання законодавчо закріпленим правам і свободам реального і непорушного характеру, у ліквідації невідповідності між правовим і фактичним положенням особи в суспільстві.

25.7. Гарантії прав і свобод особи

Гарантії прав і свобод особи — це юридичні засоби забезпечення повного, неухильного і безперешкодного здійснення кожним своїх прав і свобод, охорони прав і свобод від можливих протиправних посягань і їх захисту від будь-яких незаконних порушень.

Дуже часто під гарантіями розуміють також певні фактори або різноманітні умови забезпечення прав і свобод особи. Проте фактори та умови самі по собі не належать до гарантій, вони виступають лише як загальні передумови забезпечення прав і свобод особи.

Під гарантіями прав і свобод особи слід розуміти сукупність конкретних засобів, що носять юридичний, загальнообов’язковий характер, завдяки яким можливе всебічне забезпечення ефективного здійснення, охорони і захисту прав і свобод особи. Головне призначення гарантій прав і свобод особи полягає у забезпеченні всім і кожному рівних правових можливостей для набуття, реалізації, охорони і захисту прав і свобод. Вони покликані забезпечити найсприятливіші умови, в атмосфері яких записаний у Конституції і законах правовий статус особи і насамперед її права і свободи стали б фактичним становищем кожної людини і громадянина.

Гарантування прав і свобод особи як найважливіший чинник їх реального і ефективного забезпечення неможливий без певних передумов — як загальних, так і спеціальних, нормативних. Головними передумовами, які забезпечують реальну можливість ефективного здійснення, охорони та захисту прав і свобод особи, є демократична правова соціальна держава і вільне громадянське суспільство. В свою чергу, їх розвиненість залежить від конкретних економічних, політичних, соціальних, культурних та ідеологічних передумов. Адже всі конкретні юридичні засоби реального забезпечення прав і свобод особи виявляються повною мірою як результат їх функціонування і розвитку.

Правильна класифікація юридичних гарантій прав і свобод особи має не лише велике науково-теоретичне, але й практичне значення. Вона сприятиме наповненню їх реальним змістом, підвищенню їх дієвості та ефективності.

До системи юридичних гарантій прав і свобод особи доцільно віднести такі складові елементи: матеріальні та процесуальні гарантії; інституційно-організаційні гарантії; галузеві гарантії; міжнародно- правові гарантії; юридичну відповідальність.

1. До першої групи юридичних гарантій прав і свобод особи належать матеріальні та процесуальні гарантії, які у своїй сукупності становлять вихідні нормативні положення, що закріплюють основні правові засади забезпечення реалізації, охорони і захисту прав і свобод особи. Закріплюючи у відповідних правових нормах матеріальні гарантії — нормативні приписи, що мають на меті створити сприятливі юридичні умови для ефективного здійснення кожною особою своїх прав і свобод, держава водночас визначає конкретні форми і механізми реалізації деяких з них, закріплюючи їх у процесуальних нормах і утворюючи таким чином процесуальні гарантії. Процесуальні гарантії прав і свобод особи — це встановлені законом юридичні засоби забезпечення прав і свобод особи у процесі захисту цих прав і свобод під час здійснення правосуддя. Встановлюючи матеріальні гарантії прав і свобод, держава не може обійтись без врегулювання правозастосовчої діяльності, метою якої є втілення матеріальних гарантій у реальність.

2. Інституційно-організаційні гарантії прав і свобод особи — це передбачені в законі суспільно-політичні інституції, на які покладаються відповідні функції і повноваження по організації забезпечення реалізації, охорони і захисту прав і свобод людини і громадянина.

Основними інституційно-організаційними гарантами прав і свобод людини за Конституцією України є Верховна Рада, Президент України, Кабінет Міністрів, міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, місцеві державні адміністрації, суди, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, прокуратура, адвокатура, Конституційний Суд, політичні партії і громадські організації, органи місцевого самоврядування, міжнародні судові установи та відповідні органи міжнародних організацій.

3. Конституційні і галузеві гарантії — юридичні засоби забезпечення реалізації, охорони і захисту прав і свобод особи, які містяться у правових нормах відповідних галузей права. Серед галузевих гарантій виділяються конституційно-правові гарантії прав і свобод особи та загальногалузеві гарантії. Найважливішим видом є конституційні гарантії, які містяться в Основному Законі — Конституції, забезпечують реальне здійснення, охорону і захист конституційних прав і свобод особи та визначають основоположні засади забезпечення галузевих прав і свобод. У правових нормах цивільного, сімейного, трудового права містяться відповідні гарантії цивільних, сімейних, трудових прав і свобод громадян.

4. Важливе значення у сфері забезпечення реалізації, охорони і захисту прав і свобод особи в сучасних умовах розвитку людської цивілізації належить міжнародним гарантіям, які являють собою таку систему, що включає в себе загальновизнані принципи і норми, які регулюють сферу забезпечення прав і свобод окремих індивідів та соціальних спільностей (народів, націй), а також міжнародні установи і організації, які наділені відповідними функціями і повноваженнями. Отже, міжнародні гарантії прав і свобод особи можна умовно поділити на матеріальні та процесуальні й інституційно-організаційні.

Міжнародно-правові гарантії прав і свобод особи — матеріальні, процесуальні та інституційно-організаційні — є важливим засобом забезпечення їх реалізації, охорони і захисту на міжнародному, наддержавному рівні. Їх особливість полягає в тому, що, на відміну від внутрішньодержавних засобів забезпечення прав і свобод (які встановлюються нормами внутрішнього законодавства), система міжнародного і регіонального забезпечення прав і свобод особи базується на міжнародно-правових нормах, які створюються шляхом підписання державами багатосторонніх угод з відповідних питань. Держава, яка є учасником тієї чи іншої міжнародної угоди з прав людини, впроваджує норми цієї угоди у своє внутрішнє законодавство.

5. До особливої юридичної гарантії забезпечення реалізації, охорони і захисту прав і свобод особи слід віднести юридичну відповідальність. Якщо попередні види юридичних гарантій в цілому виступають гарантом такого складового елементу правового статусу особи, як права і свободи, то юридична відповідальність є гарантією іншого, не менш важливого елементу правового статусу — юридичних обов’язків, без яких права і свободи не можуть існувати.

Запитання і завдання для самоконтролю

1. З яких елементів складається правовий статус особи?

2. Зазначте види прав і свобод людини і громадянина.

3. Як пов’язані між собою права, свободи і обов’язки?

4. Які існують засоби забезпечення прав і свобод?

Розділ 26 ПРАВОВІ СИСТЕМИ СУЧАСНОСТІ

26.1. Поняття і структура правової системи

Право потребує системного і цілісного вивчення. Системний аналіз правових явищ дозволяє комплексно підходити до розкриття їх взаємозв’язків. На цій основі було запроваджено категорію “правова система”. Правова система — складне і багатопланове явище, що складається з цілого комплексу компонентів, яке справляє нормативно-організаційний вплив на суспільство.

Елементами правової системи є право як система регулювання суспільних відносин, форми (джерела) права, правові принципи, юридична практика і юридична діяльність, механізм правового регулювання, законність і правопорядок, правова свідомість і правова культура, суб’єкти права, правові традиції, юридична доктрина тощо.

Поняття правової системи відображає сукупність всіх правових явищ у їх взаємодії в масштабах суспільства і держави. Воно є дуже складним, усі елементи правової системи поєднані необхідними зв’язками та відносинами. Всі юридичні явища того чи іншого суспільства об’єднуються в певну систему.

На формування правових систем у різних народів вплинули різні фактори, починаючи з етнічних, расових, географічних, релігійних і закінчуючи юридичною технікою і стилем. Звідси походить багато класифікацій. Найпопулярнішою є класифікація правових сімей, проведена відомим французьким ученим Р. Давидом. Вона заснована на сполученні двох критеріїв: ідеології, що включає, з одного боку, релігію, філософію, економічні й соціальні структури, і з другого — юридичної техніки, що включає як основну складову джерела права.

В основу іншої класифікації правових систем покладений критерій “правового стилю”, який складається з п’яти факторів: походження й еволюції правової системи; своєрідності юридичного мислення; специфічних правових інститутів; природи джерел права і способів їхнього тлумачення; ідеологічних факторів.

Обидві класифікації мають багато спільного і на основі їх узагальнення можна дійти висновку, що в основу класифікації правових систем мають бути покладені такі чинники:

• Спільність генезису (виникнення і наступного розвитку). Інакше кажучи, всі правові системи пов’язані між собою історично, мають спільні державно-правові корені (виростають з однієї стародавньої держави, засновані на однакових правових началах, принципах, нормах).

• Спільність джерел, форм закріплення і вираження норм права. Йдеться про зовнішню форму права, про те, де і як фіксуються його норми (у законах, договорах, судових рішеннях, звичаях), про їх співвідношення.

• Структурна єдність, подібність. Правові системи країн, що входять в одну правову систему, мають подібність структурної побудови нормативно-правового матеріалу.

• Спільність правових принципів — ідей, що лежать в основі правового регулювання.

• Єдність термінології, юридичних категорій і понять, а також техніки викладу і систематизації норм права.

З урахуванням викладеного в науці виділяють наступні правові системи (або сім’ї): 1) англосаксонську (Англія, США, Канада, Австралія, Нова Зеландія та ін.); 2) романо-германську (країни континентальної Європи, Латинської Америки, деякі країни Африки, а також Туреччина); 3) релігійно-правову (країни, що сповідують як державну релігію іслам, індуїзм, іудаїзм); 4) соціалістичну (Китай, В’єтнам, КНДР, Куба); 5) систему звичаєвого права (екваторіальна Африка і Мадагаскар).

26.2. Романо-германська правова система

Романо-германське право сформувалось в XII-XIII ст. у результаті рецепції (запозичення) римського права країнами континентальної Європи. Підставою для рецепції в економічній сфері стали розвиток торгівлі, ремесел, зростання міст. Спочатку соціальною основою і сферою його застосування в середньовічній Європі було переважно міське населення, однак поступово ця правова система стала загальнонаціональною, континентально-європейською.

Крім економічних причин, існували і соціально-культурні передумови запозичення Європою римського права. Розвиток освіти, мистецтва, культури підготував ґрунт для сприйняття римських юридичних концепцій, поглядів, понять, конструкцій. Неабияку роль у цьому процесі відіграли університети, де відбувалося вивчення оригінальних римських текстів.

Важливою передумовою рецепції римського права було також благословення християнської церкви. Протягом багатьох століть церква негативно ставилася до римського права, і знадобився авторитет середньовічного філософа Фоми Аквінського, щоб перебороти таке упередження.

З XIII ст. романо-германське право активно розвивається, стає надбанням усієї Європи, крім острівної Англії. У XVI-XVIII ст. процес правового розвитку Європи здобуває нові форми. Загальні принципи римського права поступово інтегровані в національні нормативні системи. Цей процес завершився розробкою національного законодавства, національних кодексів.

Особливості норм романо-германського права наступні. Романо-германська норма права — загальне правило поведінки. Головною особливістю цієї норми, порівняно з англосаксонською прецедентною, виступає узагальнений, абстрактний характер, що викликає необхідність її тлумачення і конкретизації. Романо-германські норми мають системно-ієрархічний характер.

Найважливішим джерелом романо-германського права виступає закон. Закони приймаються парламентами країн цієї системи і володіють вищою юридичною силою, поширюються на всю територію держави, на всіх громадян. В усіх країнах романо-германської системи є писані конституції, за нормами яких визнається вища юридична чинність. Закон має пріоритет стосовно всіх інших джерел права. Він може заборонити чи легалізувати звичай, окремі положення судової практики, нормативні договори.

Важливе місце серед джерел романо-германского права займають кодифіковані акти (кодекси). Романо-германське право, на відміну від англосаксонського, прагне не до зовнішнього об’єднання нормативного матеріалу (інкорпорації), а до об’єднання змістового, внутрішнього.

Крім законів, у країнах романо-германської системи приймається безліч підзаконних актів: декрети, регламенти, інструкції, циркуляри, укази, постанови та інші документи виконавчої влади.

Джерелом романо-германського права є також звичай. Як самостійне джерело права звичай сьогодні відіграє другорядну роль у правовій системі, виступаючи як доповнення до закону.

Структура романо-германського права відрізняється своєрідністю. У країнах романо-германської правової системи існує розподіл права на публічне і приватне. Підставою, критерієм виділення публічного права виступає загальний, державний інтерес (здійснення суспільних цілей і завдань), приватного права — особливий, приватний інтерес (реалізація цілей окремих осіб, громадян, організацій). Іншою структурною особливістю романо-германського права є послідовний галузевий розподіл норм, їх прив’язка до конкретних галузей права і правових інститутів.

26.3. Англосаксонська правова система

Система англосаксонського (англо-американського) права була створена в Англії після нормандського завоювання. Ця система включає нині правові системи усіх, за деяким винятком, англомовних країн. Загальне право значною мірою вплинуло на становлення і розвиток правових систем країн, що політично були пов’язані з Англією.

Англійське право розвивалося автономним шляхом, зв’язки з континентальною Європою були досить незначними. Рецепція римського права в Європі не торкнулася англійського права.

Загальне для всієї Англії право виникає після захоплення її нормандським герцогом Вільгельмом I Завойовником (1066). У цей період формується централізована судова система, з’являються (у період правління Генріха II) королівські роз’їзні судді, що вирішують справи з виїздом на місця від імені Корони. Спочатку група справ, що відносилась до ведення цих суддів, була обмежена, але поступово вона розширювалася.

Вироблені суддями рішення бралися за основу іншими судовими інстанціями при розгляді аналогічних справ. Так стала складатися єдина система прецедентів, спільна для всієї Англії, що одержала назву “загальне право”.

У рішенні судових спорів брали участь присяжні — вільні громадяни з числа місцевих жителів, що найчастіше не знали прецедентів і актів королів, але добре знали свої звичаї і традиції. Звичаєві норми істотно вплинули на зміст судових рішень.

У XII-XIV ст. система загального права досягла розквіту, але зі зростанням кількості прецедентів у ній стала виявлятися тенденція до консерватизму і формалізації, що в XV ст. підготувало ґрунт для якісно нового етапу її розвитку, пов’язаного з появою “права справедливості” і його протистоянням “загальному” праву. Поступово став

складатися особливий порядок апеляції до монарха розглянути справу “по совісті”, “по справедливості”, а не по прецеденту. Така апеляція здійснювалася через лорда-канцлера, що вирішував питання про передачу скарги королю. Незабаром сама функція розгляду справи власне кажучи переходить до лорда-канцлера, і він стає самостійним суддею.

В Англії таким чином склалися дві самостійні системи права: загального прецедентного і “права справедливості”. Останнє поступово зазнало істотних змін і стало правом прецедентним. Після 1875 р. норми загального права і права справедливості стали застосовуватися тими самими суддями і прецеденти права справедливості склали органічну частину єдиного прецедентного права.

Сучасний період розвитку англосаксонського права — період кардинальної правової реформи, суть якої полягає в активізації законодавчої діяльності, уніфікації позовного виробництва, злитті судів загального права і права справедливості. В цей час істотно підвищилася роль законодавчого регулювання, зросло значення закону серед інших джерел права.

В англосаксонському праві існує два види норм: законодавчі і прецедентні. Законодавчі являють собою правила поведінки загального характеру. Прецедентні — певна частина судового рішення по конкретній справі, що містить юридичний висновок у справі й аргументацію, мотивування рішення. Суд “приміряє” конкретний випадок не до вже готової норми, а до випадку, який мав місце раніше, і встановлює їх подібність, після чого приймає рішення.

Найважливішим джерелом англосаксонського права є судовий прецедент. Саме він тривалий час був головною формою вираження і закріплення англійського права. Прецеденти створюються в Англії тільки вищими судовими інстанціями: Палатою лордів, Судовим комітетом Таємної ради, Апеляційним судом і Високим судом. Англійське правило прецеденту гласить: вирішувати так, як було вирішено раніше. Воно має імперативний характер, тобто кожна судова інстанція зобов’язана слідувати прецедентам, виробленим вищестоящим судом, а також створеним нею самою.

Іншим джерелом англосаксонського права є закон (статут). Він з’явився набагато пізніше прецеденту, але поступово набув важливого значення у правовому регулюванні суспільних відносин. Статут має певний пріоритет перед прецедентом, може скасувати його. Однак це не означає, що прецедент похідний від закону. Своєрідність англосаксонського права полягає в тому, що закон реалізується не самостійно, а через прецеденти, за їх допомогою.

Давнім джерелом англосаксонського права є звичай. Присяжні засідателі, порівняно з професійними суддями, не мали тих знань про норми раніше прийнятих судових рішень, що були необхідні для точної юридичної кваліфікації вчинків. Для них орієнтиром виступали ті традиції, звичаї, норми поведінки, що склалися в Англії й окремих графствах. З урахуванням цих норм і вироблялася загальна думка, позиція присяжних по конкретній справі.

Чимало питань парламентської процедури, взаємин вищих державних посадових осіб, ритуально-етичні норми поводження монарха, членів його родини також регулюються за допомогою звичаю.

Особливе місце серед джерел англосаксонського права займає юридична доктрина (наука). Якщо в романо-германській правовій системі вона не є самостійною формою вираження і закріплення юридичних норм (хоча і відіграє в ній значну роль), то в англосаксонському праві деякі літературні джерела мають широке визнання і використовуються при вирішенні конкретних справ. До таких джерел відносяться стародавні посібники із загального права, написані найавторитетнішими англійськими юристами, найчастіше суддями.

Структура англосаксонського права відрізняється від романо-германського. В англійському праві немає класичного розподілу на публічне і приватне. Замість цього історично склався його поділ на загальне право і право справедливості. Таке розходження в структурному розподілі романо-германської і англосаксонської правових систем має закономірний характер, обумовлений тим, що одна виникає раціональним шляхом, інша — еволюційним, шляхом історичного генезису, поступового юридичного оформлення відносин, що склалися. Звідси розходження в структурі романо-германського й англосаксонського права полягають у різних підставах їхньої побудови, а отже, у різній логіці їхнього розвитку.

В англосаксонському праві відсутній чіткий поділ норм за галузями права, англосаксонське право не кодифіковане.

Правова система США суттєво відрізняється від англійської, що обумовлено різноманітними політичними, економічними, національно-культурними та іншими чинниками.

26.4. Система релігійного та звичаєвого права

Правові системи багатьох країн Азії й Африки не відрізняються тим ступенем єдності, що притаманна наведеним правовим системам.

Однак у них є багато спільного за структурою і формою, усі вони ґрунтуються на концепціях, відмінних від тих, котрі панують у західних країнах.

Принципи, якими керуються незахідні країни, бувають двох видів:

1) визнається цінність права, але саме право розуміється інакше, ніж на Заході, має місце тісне переплетення права і релігії;

2) відкидається сама ідея права і стверджується, що суспільні відносини повинні регламентуватися іншими нормами — нормами звичаю, моралі та ін.

Першій характеристиці відповідають країни мусульманського, індуського й іудейського права, що входять в систему релігійного права, а другій — країни Далекого Сходу, Африки і Мадагаскару, що відносяться до системи звичаєвого права.

Мусульманське право — це система норм, виражених у релігійній формі і заснованих на мусульманській релігії — ісламі. Іслам виходить з того, що право походить від Аллаха, який відкрив його людині через свого пророка Мухаммеда. Воно охоплює всі сфери соціального життя.

Право Аллаха дане людині раз і назавжди, але божественні відкриття мають потребу в роз’ясненнях і тлумаченнях. Іслам — наймолодша з трьох світових релігій. Ця релігія встановлює, у що мусульмани повинні вірити; що вони повинні робити і чого не повинні. Шаріат у перекладі означає “шлях слідування” і становить те, що називається мусульманським правом. Шаріат заснований на ідеї обов’язків, покладених на людину, а не на правах, що вона може мати.

Мусульманське право має чотири основні джерела: Коран — священна книга ісламу; Сунна, або традиції, пов’язані з посланцем Бога; Іджма, або єдина угода мусульманського суспільства; Кійас, або судження за аналогією.

До рис мусульманського права належать: архаїчність інститутів, казуїстичність і відсутність систематизації. Це — релігійне право, право общини віруючих. Звичаї не входять у мусульманське право і не є його джерелом. Поряд із релігією джерелом права виступає юридична доктрина.

Норми мусульманського права відрізняються від норм розглянутих правових систем своєрідністю, неповторністю джерел, структури, термінів, конструкцій, поняттями. Ісламські правознавці під нормою права розуміють правило, адресоване мусульманській общині Аллахом. Це правило засноване не на логічних висновках, а на релігійних догмах, вірі. Тому його не можна змінити, скасувати, воно безперечне й абсолютне, повинне безумовно виконуватися. По змісту норми мусульманського права є зобов’язуючими.

Структура мусульманського права має також цікаві особливості. Воно не поділяється на публічне і приватне право чи на загальне право і право справедливості. Тут існують інші принципи інтеграції, зв’язку норм, їхнього структурного об’єднання.

Під системою звичаєвого права розуміють існуючу у країнах екваторіальної, південної Африки й на Мадагаскарі форму регламентації суспільних відносин, засновану на державному визнанні сформованих природним шляхом соціальних норм, звичаїв. Численні народності Африки мають свої звичаї, покликані забезпечити єдність, згуртованість колективу, повагу пам’яті предків, зв’язок з навколишньою природою, надприродними силами. Внутрішні конфлікти вирішуються не шляхом визнання права тієї чи іншої особи, а шляхом примирення тих, хто сперечається.

Міфічний характер звичаїв, їх розрізненість не дозволяють ефективно використовувати їх для створення національних правових систем на зразок європейських. Нині лідери незалежних африканських держав здійснюють систематизацію діючих звичаїв, включають їх у галузеві кодекси, інші нормативні акти. Сучасний стан правового розвитку Африки можна охарактеризувати як складний перехідний період.

26.5. Проблеми формування світового правопорядку

Світовий правопорядок — це система суспільних планетарних відносин, що формуються на основі правових начал і функціонують відповідно до загальновизнаних принципів і норм міжнародного права.

Світовий правопорядок слід розглядати як певну реальність, результат реалізації різноманітних відносин, взаємодії людей і держав на нашій планеті.

Найважливішим фактором, що обумовлює необхідність створення світового правопорядку і його подальшого зміцнення, виступає вирішення проблем, що можуть бути розв’язані тільки за умови взаємної згоди і співробітництва різних народів і держав (проблеми екологічної безпеки, пошуку і використання енергетичних ресурсів, запобігання ядерної війни та ін.).

Необхідність установлення загальносвітових правових правил викликана розширенням міжнародних зв’язків, глобальним характером науково-технічної революції, зростанням ролі і значення нових інформаційних технологій.

Світовий правопорядок — це результат узгодження інтересів держав і народів. Основою становлення і розвитку світового правопорядку виступає саме право, його загальнолюдські сутнісні якості.

Кожна держава є самостійним суверенним утворенням і будує свої взаємовідносини з іншими учасниками на принципах невтручання у внутрішні справи, територіальної цілісності держав, рівноправності і самовизначення народів. Тому основним джерелом міжнародного права є міжнародні договори, у яких досягається баланс інтересів різних держав.

Світовий правопорядок — це умова і гарантія успішного міжнародного співробітництва у різних сферах. Особливо важливим є міжнародне співробітництво у сфері глобальних проблем людства. Глобальними вважаються проблеми, що охоплюють населення всієї земної кулі і не можуть бути вирішені окремою державою. Ці проблеми зачіпають інтереси всього людства, мають загальнопланетарний характер. Нерозв’язаність їх створює загрозу для майбутнього людства, перешкоджає прогресу суспільства. Вони можуть бути вирішені тільки завдяки зусиллям усієї світової спільноти.

До глобальних проблем людства належить: запобігання світовій ядерній катастрофі; забезпечення взаємовигідного міжнародного співробітництва в економічній, політичній, екологічній, культурній і іншій галузях; подолання розриву в рівні економічного росту між різними державами; ліквідація енергетичної, сировинної, продовольчої, демографічної кризи, дотримання вимог екології, створення умов виживання, нормального існування; використання досягнень науково- технічного прогресу на благо людства; міжнародне співробітництво в боротьбі з міжнародною злочинністю та тероризмом.

Запитання і завдання для самоконтролю

1. Які складові елементи визначають структуру правової системи?

2. Назвіть основні особливості романо-германської правової системи.

3. Чим англосаксонська правова система відрізняється від романо- германської?

4. У чому специфіка релігійно-традиційних і звичаєвих правових систем?

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ТА РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Основна література

1. Венгеров А. Б. Теория государства и права. — М., 2000.

2. Загальна теорія держави і права / За ред. В. В. Копєйчикова. — К., 2000.

3. Комаров С. А. Теория государства и права. — М., 1999.

4. Котюк В. О. Теорія права: Курс лекцій. — К.: Вентурі, 1996.

5. Общая теория государства и права: Академический курс: В 2 т. / Под ред. М. Н. Марченко. — М., 1998.

6. Общая теория права и государства / Под ред. В. В. Лазарева. — М., 2000.

7. Скакун О. Ф. Теория государства и права. — Харьков, 2000.

8. Сурилов А. В. Теория государства и права. — К.; Одесса, 1989.

9. Теория государства и права: Курс лекций / Под ред. Н. И. Мату- зова, А. В. Малько. — М., 2001.

10. Теория государства и права / Под ред. В. М. Корельского, В. Д. Перевалова. — М., 1998.

11. Юридична енциклопедія. — К., 2001.

Додаткова література

12. Аграновская Е. В. Правовая культура и обеспечение прав личности. — М., 1988.

13. Алексеев С. С. Право: азбука — теория — философия: Опыт комплексного исследования. — М., 1999.

14. Аппарат государственного управления: интересы и деятельность. — К., 1993.

15. Базылев Б. Т. Юридическая ответственность. — Красноярск, 1985.

16. Бережнов А. Г. Права личности: некоторые вопросы теории. — М., 1991.

17. Бобровник С. В., Богінич О. Л. Систематизація законодавства України: актуальні проблеми та перспективи розвитку. — К., 1994.

18. Братусь С. Н. Юридическая ответственность и законность. — М., 1978.

19. Воеводин Л. Д. Юридический статус личности в России. — М., 1997.

20. Волинка К. Г. Правовий статус особи та гарантії реалізації прав і свобод за Конституцією України. — К.: РННУ “Дініт”, 1998.

21. Вопленко Н. Н. Официальное толкование норм права. — М., 1976.

22. Всеобщая декларация прав человека как международный стандарт правового положения личности в Украине. — Луганск, 1999.

23. Гаджиев К. С. Введение в политическую науку. — М., 1997.

24. Головченко В. В. Правореалізація як функція судової влади // Правова держава. — К., 1996. — Вип. 7.

25. Головченко В. В. Система права і комплексні правові спільності // Правова держава. — К., 1997. — Вип. 8.

26. Гревцов Ю. Н. Правовые отношения и осуществление права. — Л., 1987.

27. Громадянське суспільство в Україні: Проблеми становлення. — К., 1997.

28. Давид Р., Жоффре-Спиноза К. Основные правовые системы современности. — М., 1999.

29. Денисов Ю. А. Общая теория правонарушения и ответственности. — Л., 1983.

30. Евграфов П. Б. Соотношение структуры советского права и структуры советского законодательства. — Харьков, 1981.

31. Заєць А. П. Правова держава в контексті новітнього українського досвіду. — К., 1999.

32. Законодавство: проблеми ефективності / В. Б. Авер’янов, В. П. Денисов, В. Ф. Сіренко та ін. — К., 1995.

33. Зивс С. Л. Источники права. — М., 1981.

34. Ильин И. А. О сущности правосознания. — М., 1993.

35. Исаков В. В. Юридические факты в советском праве. — М., 1984.

36. Казимирчук В. П. Право и методы его изучения. — М., 1965.

37. Карташкин В. А. Права человека в международном и внутригосударственном праве. — М., 1995.

38. Карташов В. Н. Правоприменительная практика в социалистическом обществе . — Ярославль, 1986.

39. Карташов В. Н. Юридическая деятельность, понятие, структура, ценность. — Саратов, 1989.

40. Кашанина Т. В. Происхождение государства и права. Современные трактовки и новые подходы. — М., 1999.

41. КеримовД. А. Культура и техника законодательства. — М., 1991.

42. Коваленко А. И. Правовое государство: концепции и реальность. — М., 1993.

43. Козлихин И. Ю. Идея правового государства: История и современность. — СПб., 1993.

44. Козлов В. А. Проблемы предмета и методологии общей теории права. — Л., 1989.

45. Колізії у законодавстві України: проблеми теорії і практики. — К., 1996.

46. Колодій А. М. Принципи права України. — К., 1998.

47. Коментар до Конституції України / В. Б. Авер’янов, В. Ф. Бойко та ін. — К., 1998.

48. Конституція України — основа подальшого розвитку законодавства. — К., 1997.

49. Кудрявцев В. Н. Правовое поведение: норма и патология. — М., 1982.

50. Кудрявцев В. Н. Закон, поступок, ответственность. — М., 1986.

51. Лазарев В. В. Пробелы в праве и пути их устранения. — М., 1981.

52. Малеин Н. С. Правонарушение: понятие, причины, ответственность. — М., 1985.

53. Манов Г. И. Признаки государства: Новые прочтения. — М., 1993.

54. Методологические проблемы советской юридической науки. — М.: Наука, 1980.

55. Назаренко Є. В. Теорія держави і права (Предмет, метод теорії держави і права). — К., 1988.

56. Нерсесянц В. С. Право в системе социальной регуляции: История и современность. — М., 1986.

57. Оксамитний В. В. Правомерное поведение личности. — К., 1985.

58. Онищенко Н. М. Правова система: проблеми теорії. — К., 2002.

59. Основи теории политической системы. — М., 1985.

60. Пархоменко Н. М. Договір в системі права України. — К., 1998.

61. Пеньков С. М. Социальные нормы: управление, воспитание, поведение. — М., 1990.

62. Поленина С. В. Качество закона и эффективность законодательства. — М., 1993.

63. Политические проблемы теории государства. — М., 1993.

64. Права человека / Отв. ред. Е. А. Лукашева. — М., 1999.

65. Разумович Н. Н. Источники и формы права // Советское государство и право. — 1982. — №3.

66. Ранние формы политической организации: от первобытности до государственности. — М., 1995.

67. Решетников Ф. М. Правовые системы стран мира: Справочник. — М., 1993.

68. Решетов Ю. С. Реализация норм советского права: системный анализ. — Казань, 1989.

69. Рыбушкин Н. Н. Запрещающие нормы в советском праве. — Казань, 1990.

70. Рябов С. Г. Політологічна теорія держави. — К.: Тандем, 1996.

71. Семитко А. П. Развитие правовой культуры как правовой прогресс. — Екатеринбург, 1996.

72. Синюков В. Н. Функции юридических фактов // Вопросы теории государства и права. — Саратов, 1988.

73. Скрипнюк О. В. Соціальна, правова держава в Україні. — К., 2000.

74. Скрипнюк О. В. Теоретико-методологічні засади формування та розвиток громадянського суспільства і правової держави в Україні. — К., 1995.

75. Социальное государство и защита прав человека. — М., 1994.

76. Спасов Б. Закон и его толкование. — М., 1986.

77. Тарасюк В. М. Юридична, законодавча та кодифікаційна техніка // Правова держава. Щорічник наукових праць. — К., 1997.

78. Татаринцева Е. В. Правовое воспитание. — М., 1990.

79. Теория юридического процесса. — Харьков, 1985.

80. Тихомиров Ю. А. Теория закона. — М., 1982.

81. Фандалюк О. В. Правозастосувальні акти-дії. — К., 1999.

82. Филонов В. П. Состояние, причины преступности в Украине и ее предупреждение. — Донецк: Донеччина, 1999.

83. Шаповал В. М. Вищі органи сучасної держави. Порівняльний аналіз. — К.: Програма Л, 1995.

84. Щедрова Г. П. Громадянське суспільство, правова держава і політична свідомість громадян. — К., 1994.

85. Якушик В. М. Государство переходного типа. — К., 1991.

Оглавление

Розділ 1 ТЕОРІЯ ДЕРЖАВИ І ПРАВА ЯК НАУКА І НАВЧАЛЬНА ДИСЦИПЛІНА 1.1. Предмет теорії держави і права 1.2. Теорія держави і права в системі суспільних наук 1.3. Роль і місце теорії держави і права в системі юридичних наук 1.4. Функції теорії держави і права 1.5. Теорія держави і права як навчальна дисципліна Розділ 2 МЕТОДОЛОГІЯ ТЕОРІЇ ДЕРЖАВИ І ПРАВА 2.1. Поняття і призначення методології 2.2. Структура методології теорії держави і права Розділ 3 СПІВВІДНОШЕННЯ СУСПІЛЬСТВА, ДЕРЖАВИ І ПРАВА 3.1. Поняття суспільства і форми його організації 3.2. Поняття і призначення соціального регулювання, місце права в системі соціального регулювання 3.3. Держава і право в політичній системі суспільства 3.4. Поняття громадянського суспільства Розділ 4 ВИНИКНЕННЯ ДЕРЖАВИ 4.1. Основні теорії виникнення держави 4.2. Загальна характеристика первісного суспільства 4.3. Передумови та умови виникнення держави 4.4. Основні шляхи виникнення держави Розділ 5 ПОНЯТТЯ ДЕРЖАВИ 5.1. Сутність держави 5.2. Основні властивості держави Розділ 6 ФУНКЦІЇ ДЕРЖАВИ 6.1. Поняття функцій держави 6.2. Класифікація функцій держави 6.3. Форми і методи здійснення функцій держави Розділ 7 ТИПОЛОГІЯ ДЕРЖАВ 7.1. Поняття і основні критерії типології держав 7.2. Формаційний підхід до типології держав 7.3. Цивілізаційний підхід до типології держав Розділ 8 ФОРМА ДЕРЖАВИ 8.1. Поняття форми держави 8.2. Форма державного правління 8.3. Форма державного устрою 8.4. Міждержавні об’єднання 8.5. Державний режим Розділ 9 МЕХАНІЗМ ДЕРЖАВИ 9.1. Поняття і структура механізму держави 9.2. Поняття і ознаки державних органів 9.3. Види державних органів 9.4. Принципи організації і функціонування механізму держави 9.5. Державна служба Розділ 10 СУЧАСНІ КОНЦЕПЦІЇ ДЕРЖАВИ. СОЦІАЛЬНО-ПРАВОВА ДЕРЖАВА 10.1. Соціологічні та політологічні концепції держави 10.2. Теорія соціально-правової держави 10.3. Тенденції розвитку соціально-правової держави в Україні Розділ 11 ОСНОВНІ ПІДХОДИ ДО РОЗКРИТТЯ СУТНОСТІ ПРАВА 11.1. Виникнення права 11.2. Поняття праворозуміння та його основні напрями Розділ 12 ПОНЯТТЯ І ОЗНАКИ ПРАВА, ЙОГО ПРИНЦИПИ І ФУНКЦІЇ 12.1. Поняття і ознаки права 12.2. Принципи права 12.3. Соціальна цінність права 12.4. Функції права Розділ 13 МЕХАНІЗМ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ 13.1. Поняття правового регулювання 13.2. Предмет і методи правового регулювання 13.3. Способи і типи правового регулювання 13.4. Стадії правового регулювання 13.5. Механізм правового регулювання та його структура Розділ 14 НОРМИ ПРАВА В СИСТЕМІ СОЦІАЛЬНИХ НОРМ 14.1. Поняття і види соціальних норм 14.2. Поняття і ознаки норм права 14.3. Структура норм права 14.4. Формальне вираження структури правових норм 14.5. Класифікація правових норм Розділ 15 ФОРМИ (ДЖЕРЕЛА) ПРАВА 15.1. Поняття форм (джерел) права 15.2. Основні види форм (джерел) права в сучасних правових системах Розділ 16 ПРАВОТВОРЧІСТЬ 16.1. Поняття і сутність правотворчості 16.2. Принципи правотворчості 16.3. Поняття і стадії правотворчого процесу 16.4. Способи і види правотворчості 16.5. Законодавчий процес і його особливості 16.6. Юридична (законодавча) техніка Розділ 17 СИСТЕМА ПРАВА І ЇЇ ОСНОВНІ ЕЛЕМЕНТИ 17.1. Поняття і структура системи права

  17.2 Підстави поділу права на галузі й інститути 17.3. Загальна характеристика основних галузей права 17.4. Співвідношення матеріального і процесуального права 17.5. Публічне і приватне право 17.6. Співвідношення національного і міжнародного права Розділ 18 СИСТЕМА ЗАКОНОДАВСТВА. НОРМАТИВНО-ПРАВОВІ АКТИ І ЇХ СИСТЕМАТИЗАЦІЯ 18.1. Поняття системи законодавства та її структура 18.2. Співвідношення системи права і системи законодавства 18.3. Поняття і ознаки нормативно-правового акта 18.4. Чинність нормативно-правових актів 18.5. Систематизація нормативно-правових актів Розділ 19 ПРАВОВІ ВІДНОСИНИ 19.1. Поняття і основні ознаки правових відносин 19.2. Структура правових відносин та її елементи 19.3. Зміст правовідносин 19.4. Класифікація правових відносин 19.5. Суб’єкти правовідносин 19.6. Об’єкти правових відносин 19.7. Юридичні факти Розділ 20 ПРАВОРЕАЛІЗАЦІЯ 20.1. Поняття і суть реалізації права 20.2. Види правореалізації 20.3. Форми безпосередньої правореалізації 20.4. Правозастосування як особлива форма реалізації норм права 20.5. Види правозастосування 20.6. Процес застосування норм права, його основні стадії' 20.7. Поняття і загальна характеристика тлумачення права 20.8. Прогалини в законодавстві Розділ 21 ПОВЕДІНКА ОСОБИ У ПРАВОВІЙ СФЕРІ 21.1. Поняття і ознаки правової поведінки 21.2. Правомірна поведінка 21.3. Види правомірної поведінки 21.4. Протиправна поведінка — правопорушення 21.5. Юридичний склад правопорушення 21.6. Види правопорушень Розділ 22 ЮРИДИЧНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ 22.1. Поняття юридичної відповідальності 22.2. Ознаки юридичної відповідальності 22.3. Мета і функції' юридичної відповідальності 22.4. Принципи юридичної відповідальності 22.5. Класифікація юридичної відповідальності за галузевою ознакою 22.6. Класифікація юридичної відповідальності за характером санкцій Розділ 23 ПРАВОСВІДОМІСТЬ І ПРАВОВА КУЛЬТУРА 23.1. Поняття правової свідомості 23.2. Структура правосвідомості 23.3. Функції правосвідомості 23.4. Види правосвідомості 23.5. Поняття, основні характеристики і функції правової культури 23.6. Структура правової культури 23.7. Правова культура суспільства і окремої особистості 23.8. Правовий нігілізм і правовий ідеалізм, шляхи їх подолання Розділ 24 ЗАКОННІСТЬ І ПРАВОПОРЯДОК 24.1. Поняття законності 24.2. Основні вимоги (принципи) законності 24.3. Гарантії законності 24.4. Поняття правопорядку 24.5. Основні шляхи зміцнення законності і правопорядку Розділ 25 ОСОБА, ДЕРЖАВА І ПРАВО 25.1. Поняття і принципи правового статусу особи 25.2. Види правових статусів особи 25.3. Права і свободи як головна складова правового статусу 25.4. Класифікація прав і свобод 25.5.Обов’язки як елемент правового статусу особи 25.6. Забезпечення прав і свобод особи 25.7. Гарантії прав і свобод особи Розділ 26 ПРАВОВІ СИСТЕМИ СУЧАСНОСТІ 26.1. Поняття і структура правової системи 26.2. Романо-германська правова система 26.3. Англосаксонська правова система 26.4. Система релігійного та звичаєвого права 26.5. Проблеми формування світового правопорядку СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ТА РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg

Наш сайт является помещением библиотеки. На основании Федерального закона Российской федерации "Об авторском и смежных правах" (в ред. Федеральных законов от 19.07.1995 N 110-ФЗ, от 20.07.2004 N 72-ФЗ) копирование, сохранение на жестком диске или иной способ сохранения произведений размещенных на данной библиотеке категорически запрешен. Все материалы представлены исключительно в ознакомительных целях.

Copyright © читать книги бесплатно