Акупунктура, Аюрведа Ароматерапия и эфирные масла, Консультации специалистов: Рэйки; Гомеопатия; Народная медицина; Йога; Лекарственные травы; Нетрадиционная медицина; Дыхательные практики; Гороскоп; Правильное питание Эзотерика

Передмова. Чому з’явилась ця книга?

Мої адресати

Перед вами книга, яку навряд чи хто від мене чекав. Гадаю, лише мої рідні та хіба що кілька друзів дитинства та юності зустрінуть її вихід без великого подиву. Всі інші, боюся, вирішать, що вона аж ніяк не стикується з особистістю автора — ракетника, «технаря» і, в останні роки, державного діяча. Хоча я і віддаю в цій книзі належне і ракетам, і технологіям, і державним проблемам, і питанням економіки, все ж чи не половина її — про інше. Я пишу про історичні долі своєї дорогої вітчизни і про менталітет її народу, пищу про національних героїв України та про наші заплутані відносини з Росією. Це зовсім не означає, що я творив книгу на зразок ковдри із клаптиків — читачі, сподіваюсь, і самі побачать, наскільки ракети пов’язані з історією, а економіка — невіддільна від менталітету.

Загалом, у нас, на відміну від країн Заходу, не вважаєтся великим дивом, коли люди техніки та науки водночас є любителями, якщо не знавцями, гуманітарної проблематики. Сам я теж завжди був до неї небайдужий. З того самого дня у дитинстві, коли мене в саме серце вразила історія Тараса Бульби та його синів, я вирішив, що немає нічого цікавішого за історію. Якось так все тоді зійшлося: мою «історичну» зацікавленість дуже підтримував наш сусід і мій шкільний вчитель Михайло Степанович Тимошенко, у нашому сільському клубі виявився чудовий підбір літератури (це зараз я розумію, що він був чудовий, а у юності такі речі не вражають, гадаєш — так воно і має бути). Аж до самого закінчення школи я занурився у книжки з історії, і не тільки України та Росії, а різних країн. Мене цікавили всі країни і всі народи. Така вже наша пам’ять — все прочитане на початку життя зберігається у ній, хай навіть невпорядковане, але, на щастя, й неушкоджене. Принаймні, у мене — так.

В сьомому класі я вже твердо вирішив, що вивчусь на вчителя, повернусь у рідне Чайкіно і стану викладати у нашій школі літературу та історію. Та ще, мабуть, географію — по-перше, вона мене теж цікавила, а по-друге, в сільських школах вважалося за норму, коли один учитель навчав одразу кільком предметам. Саме з такими планами в думках я відправився у 1955 році вступати до Дніпропетровського державного університету імені 300-річчя возз’єднання України з Росією. Втім, моїм мріям не судилося збутися. Отож лише випадково я став не учителем, а ракетником.

Професія, яку я обрав, майже не залишала місця інтересам поза її межами. Коли згадую ті часи, то й сам собі дивуюсь, як це я ще щось читав... Про подальше і, головне, систематичне засвоєння гуманітарних знань, звичайно, не було й мови. Однак, у березні 1990 року, коли вітер змін перетворився на справжній ураган, я сказав собі: у тебе немає права приймати рішення про майбутнє України, доки не матимеш достеменних знань про її минуле. Я щойно став депутатом Верховної Ради, і вже було зрозуміло, що Рада більше не буде маріонеточним органом на радянський зразок. Якимось дивом знаходячи час, я почав, як казала моя дружина, поновлювати свій «гуманітарний парк», хоча ці зусилля досить довгий час були ніби-то ні до чого. Кажу «ніби-то», тому що й досі із задоволенням згадую, як працював над текстами деяких своїх виступів — у зв’язку з 80-річчям проголошення Західно-української республіки, на честь 400-річчя з дня народження Богдана Хмельницького та ще декотрих. Я міг би повністю покластися на референтів, але уже прокинувся у мені гуманітарій, який дрімав більше сорока років.

Коли країна — не має значення, стародавня чи молода — починає привертати до себе увагу в світі, буде дуже доречно, якщо її керівник напише про неї книгу. Найвідоміший приклад — книга Джавахарлала Неру «Відкриття Індії». Я не відважився (поки що) взятися за тему «Відкриття України». Я поставив перед собою не настільки широке, хоча й досить важливе завдання, і ще під час свого першого президентського терміну почав писати статтю, що називається «Україна — не Росія». Це не назва-виклик (тут навіть нема знаку оклику), це назва-констатація. Писав я свою статтю на російській мові, частинами, часом надовго забуваючи про неї, потім знов згадував та дописував сторінку-другу. Та йшли роки, і стаття якось непомітно перетворилася на книгу, теж на російській мові. Якщо спробувати визначити її жанр, то це книга-пояснення.

Зрозуміло, такі пояснення досить часто давали й до мене, але, як усім нам добре відомо, і в Росії, і, як це не дивно, в Україні є мільйони людей, які, як і раніше, не сприймають, або, говорячи м’якше, ще й досі не сприймають цю просту істину. Для них моя книга може виявитися незайвою.

Та й за кордоном наші громадяни не раз стикалися з тим, з чим, за спостереженнями Маяковського, зустрічалися поляки у перші роки після відновлення польської держави. «На польский [паспорт] глядят, как в афишу коза <...> Откуда, мол, и что это за географические новости?» Україна десь у Росії? Здається, у Сибіру?

Усім, кому це цікаво, я спробую пояснити, перш за все, що розпалась не Росія, а СРСР, що росіяни та українці — то дві окремі і багато в чому несхожі нації, кожна зі своєю культурою; які говорять хоча й на споріднених, але різних мовах; що Україна має власне серйозне минуле і, певен, майбутнє. Своє власне майбутнє. Я не збираюсь нічого спрощувати, я покажу тісне сплетіння доль України та Росії, покажу джерела багатьох непорозумінь.

Але, ясна річ, головні адресати моєї книги — в Україні та Росії. Так, я радий був би, якби мою книгу прочитали деякі російські політики. Посада президента дозволила мені побачити деякі аспекти теми «Україна — не Росія» з такого куту зору, з якого маловірогідно, що можуть подивитися інші спостерігачі. Наприклад, я краще за будь-кого знаю, які надзвичайно серйозні проблеми може породити нерозуміння цієї істини деякими російськими політиками, навіть якщо воно не має злого наміру, а й насправді — тільки нерозуміння. Але завбачу, що й так звана доброякісна пухлина часом стає небезпечною для життя. На щастя, мені доводилось спостерігати й те, як таке нерозуміння проходило. Поки що воно пройшло далеко не у всіх, але ж це ще не кінець історії. Або, як кажуть у Росії, — ще не вечір.

Загалом, російські адресати моєї книги — то окрема стаття. Мені досить часто спадало на думку питання: як деякі видатні росіяни нової формації — добре освічені, часто із знанням іноземних мов, з кругозором та, здавалося б, тонким розумінням багатьох світових проблем, — як ці люди можуть виявляти таку необізнаність, коли мова йде про Україну? Серед людей, яких я маю на увазі, є й депутати російської Думи, включаючи досить визнаних і помітних, і урядові фігури, і громадські діячі, і політологи, й впливові журналісти. Імена деяких з них навіть пов’язані з демократичним рухом радянських часів, та й нині серед них зустрічаються люди з репутацією демократів і «європейців». І це якась загадка, тому що їх погляди на Україну мало в чому відрізняються від уявлень якогось колишнього функціонера КПРС зі Старої площі.

Цей погляд, у сухому залишку, зводиться до того, що Україна — історично невід’ємна частина Росії, яка відокремилась лише через якесь дивне непорозуміння або навіть чудацтво, що вона просто дитина, яка заблукала. Дитина скоро стомиться блукати по байракам і повернеться до мамки, щаслива, що все обійшлося.

Росіяни, про яких я веду мову, бачать в українцях таку собі сільську рідню — досить симпатичну, співучу (це відзначається неодмінно), зі своїми гастрономічними пристрастями, своєрідним гумором та кумедною сільською вимовою. Але саме рідню — тобто, з деяким припущенням, знову ж таки тих самих росіян. А щодо відмін, які впадають в очі, то вони з такого погляду уявляють лише етнографічний інтерес. Та ось ця славна рідня дала задурити собі голову якимось там «бандерівцям»...

Ще раз повторю своє риторичне запитання: як так вийшло, що люди, які добре знаються на екуменізмі, кейнсіанстві та інших не менш муарованих речах, виявились настільки поза українською проблематикою, хоч і все це завжди було у них під боком, в п’ятистах верстах від Москви, одразу ж за Брянськом? Де ж вона стільки разів оспівана чуйність російського інтелігента до чужого болю, де його універсалізм, звідки така пихатість? Судячи з цього, проблема не в зайвій гордовитості, а, скажімо м’якше, в недостатній поінформованості.

Погана обізнаність в питанні може зіграти злий жарт також і у міждержавних відносинах. Це добре видно на прикладі однієї вже досить давньої події, хочу її нагадати. 26 серпня 1991 року, двома днями пізніше прийняття Акту про незалежність України, з’явилась погрозлива заява прес-секретаря російського президента. В ній йшлося про те, що «в случае прекращения союзнических отношений (с республиками СССР), Российская Федерация оставляет за собой право поставить вопрос о пересмотре границ». З одного боку, прес-секретар завжди оголошує думку президента, а не свою особисто, але з іншого — ці слова вимовив не сам президент, що не було випадковістю. Президент Росії явно не мав бажання привселюдно зрікатися свого образу демократичного політика. Незадовго перед тим у зверненні до Верховної Ради України Єльцин заявив, що у Росії немає планів ставати центром нової імперії і вона не шукає ніякої переваги над іншими республіками. Кількома місяцями раніше, 19 листопада 1990 року РРФСР та УРСР підписали угоду, що закріпила взаємне визнання існуючих кордонів — хай навіть у складі СРСР (інакше їх не потрібно було б знову «взаимно признавать» у «Великім Договорі» 1997 року), та все ж кордонів, які вважалися за радянською конституцією, як не крути, державними.

Була ще одна обставина. Заява прес-секретаря, в теорії, стосувалася всіх республік СРСР, що саме розпадався, які мали спільні кордони з Росією, але насамперед була звернена, як бачиться, до України, хоча була й Естонія з проблемою Нарви — Івангорода, були й Грузія з Абхазією, титульне населення якої давно тягнулося до складу Росії. В усякому разі, всі коментарі російських політиків після заяви Вощанова стосувалися саме України і тільки її. Досі добре пам’ятаю, як десь 29 серпня по телебаченню виступав Г. X. Попов, мер Москви і тріумфатор оборони Білого Дому. На запитання журналістки, які ж саме території України Росія може зробити предметом своїх претензій, він з українським, без сумніву, акцентом (він хоча й грек, але, здається, десь із півдня України) відповів приблизно так: «Конечно, Крим в первую очередь. Но на Украине єсть и другие русские земли! Скажем, этот... как его... Днепропетровск!» Маю підозру, що він мав на увазі Донецьк, але ейфорія переможців путчу давала тоді всі підстави, щоб серйозно поставитись навіть до таких обмовок.

Заява прес-секретаря могла бути такою собі пробною кулею, могла прозвучати з подачі групи радників Єльцина та без відома «хазяїна» — всю правду ми будемо знати нескоро.

В єдину мить виник, як то кажуть, міжнародний скандал. У зв’язку з цим уже 28 серпня 1991 року до Києва прибула російська державна делегація, очолювана віце-президентом РФ Олександром Руцьким. Точно пам’ятаю, що в складі делегації були Анатолій Собчак та Сергій Станкевич (здається, ще були Полторанін та Бурбуліс). Напевне через те, що візит готували у «пожежному» режимі, росіяни імпровізували. Але, головне, вони абсолютно не розуміли, що ж саме у нас сталося, і це було не сказати як дивно. Адже їм не треба було пояснювати зміст подій, які тільки що сталися у Москві: багато в чому саме їхніми руками була зірвана спроба кремлівських змовників врятувати комуністичну імперію, що називалася СРСР. Перший та останній президент СРСР Горбачов повернувся з свого полону у Форосі щоб, по суті, головувати при скасуванні імперії.

Але ті, хто у нас гостював, все це якось не переносили на Україну, що жила передчуттям великого історичного повороту, початку нової долі. Повітря було наелектризоване надіями, ейфорія молоді відчувалася просто-таки фізично. Пам’ятаю, група молодих активістів навіть намагалась не пустити російських гостей до будинку Верховної Ради України. Були, ясна річ, і такі, хто намагався чинити опір незалежності, але вони були приголомшені — спершу поразкою московських путчистів, а потім також подією 24 серпня. Вони побачили, що складають меншість, і це згодом підтвердив референдум.

Так з чим же у таку атмосферу приїхали посланці Росії — демократи, які незадовго перед тим, повторюю, отримали перемогу над імперським драконом у себе в Москві? Виявляється, вони цілком серйозно сподівалися умовити українських братів зупинитися на півдорозі. Мовляв, звіться хоч двічі суверенними та ще й тричі незалежними, аби з нового союзного договору не виходили, а Москва вас за це всіляко приголубить. Вони щиро сподівались (принаймні, було таке враження), що ото вже пояснять київським невігласам: між росіянами і українцями немає ніякої різниці, пообіцяють їм декілька вищих посад у Москві, і оці нерозумники, почухавши потилицю, скажуть: «Тю, і то правда! Дякуємо, хлопці, що все так добре нам розтлумачили. Ледве нас лихий не попутав». Чи треба говорити, що жоден з прибулих (а це повністю відповідає духу пізньорадянського мислення) абсолютно не знався в українській проблематиці.

Не впевнений навіть, чи було їм відомо, що вони намагаються повторити одну подію 74-річної давнини. 23 (10) червня 1917 року Центральна Рада після того, як Тимчасовий Уряд відкинув всі її вимоги, видала свій перший Універсал. Заявивши себе єдиною владою в Україні та декларуючи верховенство українських законів (майбутніх), Рада виголосила: «Однині самі будемо творити наше життя»! Це було, по суті, проголошення незалежності, хоча Універсал і містив у собі слова «не відділяючись від усієї Росії, не пориваючи з російською державою». Незабаром до Києва прибули з Петрограда троє міністрів Тимчасового Уряду — Керенський, Терещенко та Церетелі. Не можна не визнати, що вони діяли розумніше московських гостей 1991 року. Керенський та його колеги навіть не намагались вчити співрозмовників щодо національного питання. Замість того, щоб без єдиного шансу на перемогу вступати у боротьбу з незборимою силою, вони зробили крок їй назустріч. Це відкрило можливість для досить дотепного компромісу: Рада створює (а Петроград затверджує) новий Генеральний Секретаріат, який визнається повноважним органом Тимчасового Уряду в Україні і водночас українським урядом де-факто. Не відмовляючись від жодної своєї мети, Рада погоджується не вводити «самочинну» автономію до скликання Всеросійських Установчих зборів. Обидві сторони залишилися невдоволені тим, чого вдалося досягти, але кожна домоглася максимуму можливого на той час. Не дарма ж кажуть: погана угода — це коли одна сторона радіє, а друга плаче; добра — та, якою обидві сторони незадоволені, а все одно підписують. У даному випадку по балам перемогла все ж українська сторона — Тимчасовий Уряд обіцяв дати офіційну згоду на українізацію військових частин і дотримав слова: 15 (2) липня він оголосив про це в «Декларації Тимчасового Уряду до Української Ради».

Для московських візитерів 1991 року такий рівень дипломатії був недосяжним «вищим пілотажем». Серед них не було, як мінімум, Терещенка (принаймні, киянина). Так і не втовкмачивши нерозсудливим українцям, що ті зроду-віку не були дискриміновані в Росії, а в деяких сферах навіть домінували, так і не спокусивши їх столичними посадами, але хоч якось знявши напругу, Руцький со товариші скромно ретирувалися. Заява єльцинського прес-секретаря була, таким чином, дезавуйована, а дійсна позиція Єльцина на той момент так і залишилася незрозумілою. Надалі він показав себе державним діячем, що поважає нашу країну та її незалежність.

Певна річ, щось змінити ані російська делегація, ані хто завгодно інший не змогли б. І все ж, якби наші гості були більш досвідченими у переговорах, добре підкованими в українських справах, хто знає, чи не втягнули б вони Верховну Раду України, що складалась з таких самих, по суті, радянських людей, як і вони, в необхідність укладати якісь дрібні непотрібні угоди та не умовили б чимось тимчасово поступитися? Але всі «домашні заготовки» гостей, всі їх хитрощі були саме такими, яких і можна було очікувати від людей, чиє розуміння національного застигло на самовпевненому радянському рівні. Щодо України цей рівень звичайно визначають двома фразами: «Киев — мать городов русских», «Древняя Русь — общая колыбель трех восточнославянских народов» та висновком, що мають на думці: «Вы — это мы, а мы — это вы». Тобто, вас — немає! 3 усією вашою нібито окремою історією та ментальністю. До того ж люди, які так думають, не бачать в цьому нічого для нас зневажливого, а швидше, навпаки — вони, як на їхню думку, роблять нам велику послугу, піднімаючи нас до себе. У них насправді у думці немає нас кривдити, вони ж бо впевнені, що відкривають родинні обійми!

Тож і я, не бажаючи нікого образити, висловлюю надію, що подібні погляди зміняться у тих, хто прочитає запропоновану книгу.

Погляди, про які я веду мову, мали для України далеко не теоретичне значення. Нашій молоді, яка вже погано уявляє радянські порядки, треба-таки дещо пояснити. Для радянського відділу кадрів, чи то вищого, чи то нижчого, і насправді було байдуже: росіянин ти, українець, чи білорус. Ще до смерті Сталіна поступово склалось негласне номенклатурне переконання, що представники цих трьох народів повністю «свої». Це правило діяло не тільки коли призначали на вищі номенклатурні посади, його дотримувались також, обираючи знакові фігури взагалі. Якби не безглузда загибель під час останніх тренувань, першим радянським космонавтом став би, цілком можливо, наш Валентин Бондаренко.

Повна політична рівноцінність українців та білорусів з росіянами особливо помітна, якщо взяти за приклад других секретарів республіканських ЦК КПРС. Ще за часів Сталіна то була посада столичного намісника, тож посідати її повинен був росіянин, але функції росіянина часто-густо виконували українці. Білоруси — не так часто, але лише внаслідок того, що їх взагалі менше. Зауважу у дужках: цю традицію почав ламати, як і багато ще чого, Горбачов. Багато тих, хто причетний до таємниць влади, пам’ятають, як їх вразило призначення грузина Шеварднадзе міністром іноземних справ. Уже при занепаді СРСР Горбачов включив до Політбюро ЦК всіх перших секретарів республіканських компартій та установив посаду заступника генсека ЦК КПРС. До того ж цим заступником став українець Володимир Антонович Івашко.

Втім, ось що цікаво. Правило, про яке я веду мову, мало силу від Мурманська до Паміра, але аж ніяк не стосувалося наших земляків, що походили із західних областей. Здавалося б — всі ми були радянськими людьми, але деякі були трішечки менше... Без сумніву були таємні і, найімовірніше, усні інструкції щодо цього. Львівське (або гродненське — для білорусів) походження у деяких кар’єрах ставало досить відчутним мінусом. Боюсь, що Леонід Макарович Кравчук, до п’ятирічного віку — польський громадянин (теперішня Рівненська область, звідки він родом, до 1939 року входила до складу Польщі), нізащо не став би в догорбачовські часи членом Політбюро ЦК КПРС. При Горбачові уже міг би, але не побажав. Членом Політбюро став уродженець Донбасу Станіслав Іванович Гуренко.

Створити українця

Треба усвідомлювати, що саме словосполучення «радянська людина» — то був типовий евфемізм. Евфемізм трохи ідеалістичний (або соцреалістичний?), трохи лицемірний, але головне — не зовсім зрозумілий. Так, дореволюційне розуміння «русского» хоча й було, з української точки зору, неприпустимо поширеним, але неясністю не відрізнялось. В Росії старій, аби бути росіянином, досить було мати російську самосвідомість і бути православним. Малось на увазі, що великоросам, малоросам та білорусам однаково притаманна така самосвідомість і тому вони росіяни уже за визначенням. В імперії проживали також лютерани, в своїх правах досить-таки зрівнені з росіянами, католики (зрівнені, але не досить), мусульмани (зрівнені ще менше) та іудеї (зрівнені менш за всіх). Нарешті, були народи «з низьким рівнем громадянськості», які користувалися навіть деякими пільгами — наприклад, багато малих народів Російської імперії було звільнено від військової повинності, вони мали свій суд та самоврядування, не сплачували деяких податків. Імперія не перешкоджала їм жити своїм життям, але не пускала їх у владу.

Система, якщо говорити коротко, була недемократичною, та, втім, за демократичну її ніхто й не видавав. Правила гри були зрозумілі для всіх, їх оголошували прямо і твердо. У старій Росії росіянами були й канцлер Безбородько (без сумніву — українець), і «оксамитний диктатор» Лорис-Меліков (якого в СРСР записали б у вірмени), і барон Врангель (у радянські часи отримав би паспорт із позначкою «німець»).

Зайве говорити, що в цій системі не було місця для українців. Для малоросів було, а для українців — ні. Малоросів у старій Росії не притискали як малоросів, тобто тих же самих росіян. Про це не могло бути й мови. Але тим з них, хто наполягав, що українці — окремий народ, підкреслював свою самобутність, доводилось вислуховувати звинувачення у відступництві та «мазепинстві» — вважалось, що це страшенно образливе прізвисько. Аж до 1905 року повноцінне й відкрите українське культурне життя поза рамок етнографії було неможливе. Та й після цього визнання українців лишалося половинчатим.

За радянських часів справедливість була ніби-то відновлена, і українців визнали окремою нацією. Ясна річ, це визнання було визначене наперед: після подій 1917 — 1920 років, після того, як українська державність стала фактом, що здійснився, ніяке інше рішення було б неможливе. Теоретично зрівнені у правах були взагалі всі народи СРСР; у 1917 році була скасована станова нерівність, а «сталінська конституція» 1936 року формально відмінила й таке поняття як ураження у правах за ознакою соціального походження — хоча відповідне запитання в анкетах зберігалося, напевне, ще років тридцять.

Гадаю, ніхто не скаже, що зрівнення у правах без розрізнювання людей за їх національною та становою належністю не було істотним досягненням. Досить згадати всі минулі століття, та практично всю історію людства, щоб відповісти: так, було.

Не будемо зараз вести мову про те, що у демократичній Україні, про яку мріяв і яку починав будувати Михайло Сергійович Грушевський, всі ці запитання були б вирішені куди більш чесно і послідовно, а головне — безкровно. Не будемо, тому що мова у нас зараз не про те, що не збулося, а про те, що було.

А було ось що. За радянські десятиліття кремлівське ставлення до України та українців зовні ніби-то й не змінювалось, та десь на прихованому рівні пройшло-таки через серію метаморфоз, до яких я ще звертатимусь у цій книзі. Пройшло, аби врешті повернутися до безумовно усвідомленого, хоча, ясна річ, і не висловленого голосно, поновлення дореволюційного імперського ідеалу єдиного російського народу.

Чим же пояснити таке повернення до минулого? У Кремлі чудово бачили, що частка росіян у населенні СРСР повільно, але неухильно скорочується.^[1] У Кремлі та на Старій площі були досить грамотні референти. Вони напевне нагадали керівникам СРСР, що Російська імперія розпалась не в останню чергу через те, що частина великоросів в її населенні становила лише 48% — та й то, якщо не враховувати Царство Польське та Фінляндію. Якжо ж враховувати (а чому, власне, треба виключити з обліку якісь частини імперії?), то виходить, що у Російській імперії великоросів було тільки 43%. Але оскільки «росіян» виходило загалом 67%, то у Петербурзі з цього приводу до останньої миті не дуже й переживали. Віра в те, що українці — ті ж самі росіяни, у Зимовому палаці була безумовно щирою. Не випадково імператорська гвардія, серед обов’язків якої головний — охорона монарха та його родини, як мінімум, наполовину складалась з українців, а матросу Деревенько імператор довірив найдорожче для себе — життя хворого сина й спадкоємця Олексія.

Вірогідно, що невдовзі після Великої Вітчизняної війни у Кремлі виникло питання, скільки в СРСР росіян за старим імперським рахунком? Близько трьох чвертей — звітували референти. Швидше за все, саме тоді «тісне коло» вирішило: ось він, резерв! Не тільки «кадровий» («всесоюзний кадровий резерв» — так у московських номенклатурних колах майже офіційно називали Україну), а ще й біологічний. Надія на те, що демократичну ситуацію можна якось зламати, зробивши українців (в першу чергу українців!) росіянами, явно проглядає крізь всю подальшу політику Кремля щодо національного питання.

На тлі красивих слів про «нову історичну спільноту — радянський народ», що складається, як не крути, з окремих націй та народностей, все частіше було чути якісь не дуже зрозумілі розмірковування про неминуче «поступове злиття» цих самих націй та народностей. Щодо того, як можна напустити туману, справжнім шедевром варто назвати розмірковування генсека ЦК КПРС Андропова у його виступі на урочистому засіданні на честь 60-річчя СРСР в грудні 1982 року.

Терміни та механізми майбутнього злиття ніколи, ніде і ніхто відверто не поясняв, але й без зайвих слів було зрозуміло, що мислиться воно не таким, що станеться водночас, а повинне пройти якісь певні стадії. Не треба було бути занадто мудрим, аби збагнути: в першу чергу йдеться про «злиття» росіян, українців та білорусів.

Чи грунтувалися на чомусь такі плани? Не можна не визнати, що так. Тих, хто бажав «записатись в росіяни» було чимало серед всіх народів СРСР, російську націю «підживлювали» в такий спосіб усі, але перше місце у цьому вільному чи невільному донорстві належить, безперечно, моєму народу.^[2]

Великі надії покладалися на міграційні процеси. Розраховували на те, що українці, які переселилися в Росію чи навіть в інші республіки СРСР, рано чи пізно стануть росіянами. Не в першому поколінні, так у другому, не всі, так значна частина. І тоді вже зовсім неважливо буде, яка національність записана у паспортах цих людей.^[3] Багато хто з українських інтелігентів з самого початку побачив у цій політиці русифікації загрозу для самого нашого національного буття. І хоча вони, як показали подальші події, недооцінили потужний «опір матеріалу», недооцінили внутрішній стрижень українського народу (інженеру такі порівняння видаються досить наочними), я схиляю голову перед відвагою і самовідданістю цих людей, перед їх рішучістю йти до кінця.

Керівництво СРСР дуже довго сподівалося виграти гонку з часом. Констатуючи вражаючі успіхи природного (і протиприродного) обрусіння ряду народів СРСР, воно разом з тим не могло не бачити, яку цілком об’єктивну загрозу для централізованої держави приховують у собі зустрічні процеси — процеси національного відродження, що повільно, але невпинно набирають силу. Таким чином, схоже, жоден генсек був неспроможний оцінити цю небезпеку, як належало. Процеси «злиття націй» бачились їм такими природними: чого б це народам-братам і насправді не перейти на єдину мову? Як зручно! Говорять же всі члени ЦК російською мовою і не скаржаться. Та й з огляду на зовнішність ніколи не скажеш, у кого з них прізвище закінчується на «-ов», у кого на «-ко». Мабуть, у Кремлі покладали великі надії на те, що СРСР з часом знову стане (де-факто, не змінюючи вивіски) чимось на зразок унітарної Російської імперії, притому в більш стійкому варіанті.

Чи ж посилати нам сьогодні прокляття навздогін цим людям за заподіяне ними зло? Вони були «солдати партії», які стояли вище «національних забобонів». Навіть більше — вони самі уже реально були тими самими «радянськими людьми», у яких і сподівались перетворити все інше населення СРСР. Вони виконували свій обов’язок, як його розуміли, вони стояли на варті хибних ідеалів і, слава тобі Боже, так і не змогли виконати поставлене завдання. Наприкінці свого існування керівництво СРСР та КПРС виявило абсолютне нерозуміння природи та внутрішньої могутності національних процесів, що навіть здається дивним. Адже так само як російська література вийшла з гоголівської «Шинелі», усі ці люди вийшли зрештою з шинелі Сталіна, що недарма займав посаду наркома у справах національностей. Але, як відомо, «и на старуху бывает проруха». На щастя для України, на щастя для інших республік СРСР — і також на щастя для Росії! — Горбачов та його оточення до самого кінця лишилися заручниками постулатів марксизму про верховенство економічного та класового над національним.

Можна сказати ще й так: доглядачі греблі недооцінили силу води. Що ж, буває. Щиро дякуємо їм за це. Тому що, якби дали правильну оцінку, то ми ще чого доброго і сьогодні чули б у випусках новин про черговий пленум ЦК КПРС, що обрав товариша Такого чи ще Якого (можливо, українця!) генеральним секретарем, продовжувалась би гонка озброєнь та котилися б ковбасні електрички, а студентів відправляли б на картоплю і у комсомольські будзагони — повертати північні річки на південь, а весь радянський народ, стоячи у чергах за імпортним дефіцитом, гордо визирав би з-за залізної завіси. А сфера буття української мови стиснулась би на нові відсотки.

Чи схиляюсь я до того, аби звинувачувати у нещастях України Росію — як країну і як націю? Ні. Тому що взагалі не вважаю правильним ображатися на історію за те, що вона пішла так, а не інакше. Якщо ж згадувати минуле, то давно вже немає ані тієї Росії, ані тієї України, упокоїлися у могилах і праві й винуваті, немає більше ані царів, ані генсеків. Якими б великими не були страждання, що випали на нашу долю у XX столітті, все ж головним його підсумком для України стало здобуття незалежності, і цю незалежність вона здобула при сприянні Росії та її першого президента, від якого у найважливіший момент багато залежало. У XX столітті Україна вперше за всю свою історію зібрала в межах національних кордонів всі свої землі, і також, скажімо відверто, не без участі Росії (в особі СРСР).

Сьогодні обидві наші країни переживають процес одужання, який буде довгим. Ми загоюємо рани семидесяти років комуністичного тоталітаризму. Але не слід забувати й про те, що ми цивілізовано та мирно, без жодного пострілу, скасували СРСР, і в цьому я бачу цілковиту заслугу Росії. Майже водночас з СРСР розпалась Югославія, і там світ спостерігав зовсім інший сценарій розлучення, від якого Господь уберіг нас (нас, але не вірменів з азербайджанцями, грузинів з абхазами, росіян з чеченцями...). Ну, а якщо дехто з російських політиків чи громадські діячі з тих, що бачать Україну, як дитину, яка заблукала, вплутуються в політичні свари зі своїми українськими колегами, либонь навпаки, сваритися починають, не інакше як з великого розуму, наші хлопці, я дивлюсь на подібні вправи лише як на слабкі вихлопи пари, небезпечний тиск якої ми, Україна та Росія, з успіхом і вчасно спустили.

Так, було доволі різного. Ми пам’ятаємо постанову Верховної Ради РФ у липні 1993 року про російський статус Севастополя, пам’ятаємо спробу червоної Думи скасувати Біловезьку угоду. Це була навіть не спроба, а затверджене рішення, інша справа, що юридично жалюгідне. Але пам’ятаємо ми й про те, що президенти Росії та російський МЗС не тільки дезавуювали всі подібні демарші, але й домоглися від Думи наступного скликання, хоча було це й нелегко, ратифікації «Великого договору» з нами. Цією угодою Росія чітко та ясно перед усім світом визнала ті кордони України, які існують і досі. У нас немає взаємних територіальних претензій.

Коли часом у російсько-українських відносинах щось не клеїться, я нагадую собі, яка це, по суті, дрібниця у порівнянні з тим, чого ми досягли. Україна та Росія заключили «Великий договір», ми вирішили (хай з великими муками — та все ж вирішили!) проблему Чорноморського флоту, ми співробітничаємо у космосі, авіабудівельній промисловості, електроенергетиці, у всіх видах транзиту, Росія — наш основний торговий партнер.

Наші політики і журналісти, як українські, так і російські, окрім наймолодших, формувались в умовах, коли важливі рішення не обговорювались громадою, суспільством — рішення приймали десь нагорі та «спускали» вниз готовими, для виконання. У ті часи будь-яка заява в пресі чи в ефірі, від кого б вона не походила, висловлювала офіційну точку зору. Здається, час вже про це забути. Втім, ні. Ані в Україні, ані в Росії поки що так і не навчились бачити відміну між позицією сусідньої держави та заявами, нехай навіть найгучнішими і ніби-то авторитетними, що цю позицію аж ніяк не відбивають. Саме це й спричиняє непорозуміння, переборщування в пресі та суспільній свідомості.

Нам ще довго доведеться звикати до думки, що пошук міждержавних компромісів може бути і майже завжди стає довгим і тяжким. Нас не навчали умінню перемагати, не знайомі ми і з наукою компромісів — наукою, яку інші країни розвивали й відточували протягом століть. Я не без подиву дізнався, що спір щодо володіння Нормандськими островами, які знаходяться між Англією та Францією, ці країни полагодили не колись у Середньовіччі або в часи воєн Наполеона, а лише у 1953 році. До того ж десь у середині 70-х спір на якусь мить спалахнув знову. Чи є такі спори відбитком ворожнечі між двома країнами, яка не минає? Ні, вони відбивають лише наполегливе бажання відстоювати власні інтереси і наполегливість у пошуках компромісу. Шлях до розуміння, що альтернативи компромісу не існує, був у Європі дуже довгим. На щастя, нам немає потреби проходити знову весь цей шлях. І Україна, і Росія, схоже на те, здібні учні (або точніше — учениці?).

Чи хочу я цим сказати, що насправді все чудово й анітрохи не важко? Ні, я хочу сказати інше. А саме, що головні наші ускладнення, пов’язані з Росією, знаходяться зовсім не там, де їх звичайно бачать українські ЗМІ.

Серед наших проблем є одна, що вирішується досить важко. Перш ніж мої співвітчизники зможуть спокійно сказати собі, що вона вже вирішена, пройдуть десятиліття. Це не російсько-українська проблема, це проблема українська, але вона тісно пов’язана з Росією.

Мова йде про нашу самоідентифікацію та нашу психологію. Політологи та соціологи України згодні з тим, що процеси консолідації української нації ще далекі від завершення. Ми й досі не збагнули остаточно, хто ж ми такі. Одну з найважливіших складових української ідентичності саме й містить формула «Україна — не Росія». Було б зайвим проголошувати, наприклад, що Україна — не Туреччина, це й так зрозуміло. Але після того, як ми з Росією третину тисячоліття прожили під спільним державним дахом — під російським дахом! — самоототожнювання українців у незалежній Україні, що відроджується, просто неможливе без чіткої інвентарізації в головах і душах: це — Україна, а це — Росія.

Серед моїх співвітчизників є люди, для яких національна ідентичність України зводиться до гасла: «аби все було не так, як у москалів». Це хибний і безплідний шлях. Носії таких ідей не помічають, що впадають у психологічну залежність саме від тих, від кого так пристрасно мріють віддалитися, бо перетворюють «москалів» у свою основну відправну точку. Добре усвідомлюю, що теж ризикую отримати подібний докір, тим більш рішуче підкреслюю, що обстоюю органічний шлях України до себе самої. Моя книга — і про це також.

Згадаймо: коли Росія стала імперією? Російський цар виголосив себе імператором після успішного завершення Північної війни та Ніштадського миру 1721 року. Таке підвищення статусу Російської держави як правило пов’язують з тим, що вона закріпилася на Балтійському морі від Виборгу до Риги. Але при тому забувають про український фактор. Формально Лівобережна Україна знаходилася «под высокой рукой» московського царя з 1654 року. Протягом кількох наступних десятиліть подальша доля цього протекторату бачилась досить-таки нетривкою — згадаймо хоча б походи Дорошенка, події Руїни, гетьманств Виговського, Брюховецького, Многогрішного, а здебільше — Мазепи. Лише після Полтавської битви Лівобережна Україна була досить міцно включена до складу Росії, що не менше тріумфу у Європі дозволило Росії відчути себе імперією.

Так-так, треба ясно усвідомлювати, що без участі України Росія не стала б тим, чим врешті стала, це була б зовсім інша країна. Без українського втручання іншою була б російська історія і, що важливіше, іншою була б російська культура. Навіть російська мова була б значно іншою.

Можна поставити питання ширше — без української участі іншою була б вся сучасна «русская (российская) цивилизация». Я досить добре обізнаний з воєнною складовою сучасної російської цивілізації. Можу свідчити, що ця частина, безсумнівно, була б іншою аби не дійсно могутня українська участь з кінця XVII століття. Відправний момент — спільне здобуття Азова у 1696 році. Разом з Україною Росія стала великою державою, і, як пише канадсько-український історик Орест Субтельний, «з цією державою віднині [тобто починаючи з 1654 року. — Л. К.] у всьому доброму і у всьому поганому буде нерозривно пов’язана доля України». Аж на третину тисячоліття.

Чи було б можливим все це, якби Україна була російською колонією? Якби українці усвідомлювали свій статус як колоніальний, а росіяни — як колонізаторський? Ніколи в житті! Ані матрос Кошка, герой оборони Севастополя, ані винахідник Кондратюк, що заклав основи теорії космічних польотів, ніколи не вважали, що служать іноземній державі.

«Україну не можна назвати колонією Росії, хіба що цей вираз буде вживатися в якомусь поетичному значенні слова», — говорить наш знаменитий вчений Мирослав Попович (я в захопленні від цієї мудрої людини давно, ще з часів його теледебатів з Л. М. Кравчуком у 1989 році), і я повністю згоден з цим твердженням.

СРСР утворився у 1922 році, участь більшовицької України в цьому процесі була вирішальною. Хто тоді разом з РРФСР утворив Союз? Україна, Білорусія та Закавказська Федерація (ЗРФСР). Білоруська РСР на момент її входження до СРСР складалась лише з шости повітів колишньої Мінської губернії, а кількість мешканців у ній була відповідною. Невеликою за кількістю населення була також і ЗРФСР. Сьогодні тільки у нас на Донеччині живе стільки ж людей, скільки було у ЗРФСР у 1922 році, і значно більше, ніж було їх тоді у Білорусії. Без участі України СРСР виглядав би на момент свого утворення безглуздо асиметричним, просто смішним. Втім, він у такому складі просто не був би утворений. Лише Україна надала Союзу вигляду логічного утворення.

Україні належить вирішальна роль і при демонтажі СРСР у 1991 році. Аж ніяк не республіки Прибалтики подали сигнал до виключення з Союзу для інших — на «прибалтів» і без того дивились як на відкраяну скибу. Відомі слова Горбачова: «Я не мислю себе СССР без Украины», не були просто фразою. Він як у воду дивився: СРСР доконав саме Акт проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 року. А вже наступного дня, 25 серпня, по нашому, як-то кажуть, гарячому сліду, проголосила свою незалежність Білорусія, 27 серпня — Молдавія, 30 серпня — Азербайджан, 31 серпня — Киргизія та Узбекистан.

На сторінках цієї книги ви знайдете й заперечення, звернені до тих, хто цікавиться часом перебування України у складі Російської імперії та СРСР лише з точки зору боротьби за національне визволення. Україна жила без перерв. Якби її народ на своїй землі існував так сумно, безрадісно, повсякчас тужачи, як це подекуди описують, та тільки те й робив, що страждав, він не створив би тих пісень, тих мелодій, тієї поезії та життєстверджуючих зразків гумору, які так вчаровують нас сьогодні. Вважаю абсолютно неприпустимою саму думку про те, що наше майбутнє може базуватися на повному розриві з недавнім минулим. Для нової України важливим є весь її національний досвід без купюр.

Частина нашого національного спадку створена на російській мові, і це, зрозуміло, кидає виклик нашим національним почуттям. Зрозуміло, ми не можемо відректися від оповідань та щоденників Тараса Шевченка, від безлічі праць наших видатних істориків, етнографів, письменників, публіцистів, політиків, мислителей. Втім, постає питання: де і як провести межу? І ще більш складне питання: за якими критеріями визначити ту галузь культури, яка являє собою, образно кажучи, кондомініум, тобто знаходиться у спільному російсько-українському володінні? Не можу пройти повз цю надзвичайно важливу тему.

Як і належить цивілізованій державі, ми виключили з паспортів графу «національність». Що це означає на практиці? Те, що Україна взяла курс на формування на своїй національній території українського народу як поліетнічної та полімовної громадянської нації. Коли етнічна належність громадян більше не закріплюється казенним документом з фіолетовою печаткою, самоототожнення кожної людини зрештою стає його особистою, а якщо хочете — інтимною справою. Але люди, що живуть на межі двох культур, не завжди можуть передбачити етнічний вибір навіть щодо власних нащадків. Великий вчений, засновник нашої Академії наук Володимир Іванович Вернадський, що родом з Києва, дивувався на своїх дітей: дочка щира українка, що близько до серця бере український біль, українську мрію та надію; син — великорос аж до самих кісток, Україною цікавиться лише й виключно як історик.

Всім нам відомо, на грані яких саме культур живе переважна більшість громадян України. І за таких умов відсутність графи «національність» бентежить деяких з них. Але поступово, я певен, вони зрозуміють, що відсутність обов’язково прив’язаної до кожної людини етикетки «національність» — це розумно і правильно. Особливо це стосується тих, хто повинен був би завжди відносити себе до «національних меншин» — навіть якщо серце та розум говорять такій людині: «Я з Україною! Я — українець». Чи не це передбачав Михайло Грушевський, підкреслюючи, коли говорив про національні меншини України, що національний такт і розуміння власних інтересів підкажуть їм, що вони повинні бути з Україною?

Певен, що саме так і буде, але хочу додати: не тільки такт та інтерес. Є ще магічна чарівність України. Вона прив’язує до моєї батьківщини людей, не пов’язаних з нею походженням, куди більш надійно, ніж будь-які гербові папери, через те, що давно сказано: «чуден Днепр при тихой погоде», і немає в світі ріки, що могла б з ним зрівнятися.

Втім, зрозуміло, що демократична Україна нікого не буде силувати у його культурному та етнічному виборі, а тим більше приневолювати до такого. Якщо людина лояльна до держави, громадянином якої є, то держава не має права вимагати від неї, аби вона поділяла також усю гаму громадянсько-патріотичних почуттів, яку відчувають ті її співгромадяни, для яких національне посідає перше місце. Не стане хоча б тому, що такі вимоги виходили б за межі законів і, перш за все, за межі Основного закону, Конституції. Ми не можемо та й не збираємось вимагати від громадян України, які належать до російської культури, щоб вони не співчували Росії, не пишалися б нею, не вболівали б за неї. Разом з тим давайте чесно скажемо собі: ідея самоототожнення виключає подвоєння етнічної свідомості. Роздвоєння свідомості — взагалі погана річ. Важкі випадки роздвоєння називають шизофренією. І якщо моя книга допоможе хоча б одній людині уникнути роздвоєння, то я вважатиму, що не даремно працював.

Останнім часом я кілька разів наштовхувався у пресі на одну й ту ж цитату — слова одного з «батьків» сучасної Італії графа Камілло Кавура. У 1861 році, після того, як процес об’єднання країни, до того часу поділеної, завершився, він сказав історичні слова: «Італію ми створили, тепер наше завдання — створити італійців». Будь-який афоризм, звичайно, згущує барви, і все ж не можна не помітити, що перед сучасною Україною постає схоже, з поправкою на «згущення», завдання.

Колись у збірці «Физики шутят» я прочитав таку фразу: «Если вы объяснили свою идею предельно внятно и доступно, какая-то часть аудитории, возможно, уловит тему вашего выступления». Я багато разів переконувався, що це не жарт, а цілком життєве спостереження. Його зовсім не слід так розуміти, що люди дурні. Навпаки, більшість людей сьогодні досить освічені та начитані. І це чудово. З фрази, яку я привів, швидше можна зробити висновок, що ваша аудиторія має чимало власних ідей і уявлень, хай не завжди впорядкованих, а тому ваші посилання до якихось фактів та істин можуть просто погано стикуватись із колом понять вашого слухача або читача.

Жартівливе спостереження невідомого фізика торкається насправді однієї дуже важливої проблеми — проблеми викладення матеріалу. Те, що явне для одного, може виявитися повною несподіванкою для іншого. Він, можливо, й погодиться з вами, але не раніше, ніж ви добре поясните. Але ви не пояснюєте те, що, на вашу думку, загальновідоме. До чого, наприклад, нагадувати, що Правобережна Україна на карті ліворуч від Дніпра, а Лівобережна — праворуч, це й так всім відомо. А якщо не всім?

Краще раз і назавжди сказати собі: речей самоочевидних для всіх і кожного не існує, а тому не соромтеся їх пояснювати. Перш за все — найголовніші і найважливіші для тебе ідеї. Краще повторитися, ніж породити нерозуміння. Твій читач або слухач швидше пробачить тобі десять банальностей, ніж одну дурницю. А за дурницю він вважатиме (по заслузі!) ту думку, яку ти не зміг йому добре пояснити.

Саме тому я розповідаю у своїй книзі про те, що може здатися загальновідомим. Вважаю, що про це треба говорити. Сьогодні більшості з нас просто необхідно визначити своє ставлення до багатьох простих тем та предметів. Або «позіціонуватися», з’явилося й таке слово. Час, уже час позіціонуватися у ставленні до речей, водночас і простих, і вкрай важливих. Такий час настав для України, такий час настав для мене особисто.

Тема «Україна — не Росія» зобов’язувала автора постійно звертатися до російської тематики, до російських реалій, говорити й розмірковувати про Росію, саме тому книгу можна назвати і дещо інакше: «Україна та Росія».

Ця книга написана українцем і з української точки зору, тому я не чекаю, що мої російські друзі будуть повністю з нею згодні. Втім, той, хто шукатиме на її сторінках щось антиросійське, марно витратить час. Так, Україна — не Росія, але це зовсім не привід, щоб погано ставитися до Росії. Принаймні — для мене.

Розділ перший. Занадто різні країни

Два обшири та два місцероположення

Нині, коли Україна та Росія роз’єдналися остаточно, наші відмінності стали куди більш наочними. Це, щоправда, зовсім не заважає нам залишатися багато в чому схожими, а в чомусь, либонь, майже ідентичними, але я зараз веду мову про відмінності. За радянських часів, коли республіки всі до купи розташовували на одній географічній карті, не так легко було й побачити, де закінчується Україна, де починається Росія і де Росія переходить у Казахстан, тим більше, якщо карта була фізичною. Карта цілком відбивала життя — мандруючи «по просторам Родины чудесной», не завжди можна було й здогадатися, що вже покинув одну республіку і в’їхав у іншу. Наші відмінності затушковувала однаковість господарства Союзу, їх приховували абсолютно однакові пам’ятники Леніну від тундри до субтропіків, повний збіг цін на всі три сорти ковбаси, та й ще тисячі рис і рисочок радянського образу життя.

В тому була своя логіка, коли школярам Української РСР, а також усіх інших РСР пояснювали, що «ми» граничимо з Китаєм і Норвегією, а Берінгова протока відділяє «нас» від США, що 9% «нашої» території лежить поза Полярним колом, 14% складають простіри тундри, а 31% заполонила вічна мерзлота (засіло в пам’яті зі шкільних часів!), але, незважаючи на це, «ми» вирощуємо бавовни більше, ніж такі південні країни, як Єгипет та Пакістан.

Тепер у школах України вчителі пояснюють нашим дітям інше — що у нас (уже не в лапках) немає ані тундри, ані вічної мерзлоти, що жодна п’ядь нашої землі, погано це чи добре, не лежить поза Полярним колом. Позбавлені ми й хоча б завалященької пустелі (незважаючи на те, що піску в Україні — уздовж численних лиманів на чорноморських та азовських косах — скільки завгодно). У нас уже не «дванадцять морів та три океани», як було раніше, а всього два моря, втім, без сумніву, свої. Є в нас і гори (Карпатські та Кримські), є великі річки (нехай не Амур та не Єнісей), але вони нам до вподоби, є безкраї степи, кращі у світі чорноземи та прекрасні ліси.

Не межуючи, на відміну від Росії, з Північною Кореєю і не виходячи до полюса, Україна посідає, разом з тим, виняткове місце на світовій мапі. Її місцеположення доводить, що найважливіша регіональна держава (а Україна стане такою, коли подолає свої нинішні економічні труднощі та хвороби зростання) не обов’язково має бути величезною. Україна входить до Карпатського та Чорноморського регіонів, вона — законна частина Східної Європи, а своїм морським фасадом звернена до Туреччини. Україна прилягає також до Центральної Європи, до Балканського та Північнокавказського регіонів.

Крім того, Україна стоїть на гирловій частині Дунаю, а таким чином, є однією з дунайських країн — нарівні з Румунією, Болгарією, країнами колишньої Югославії, Угорщиною, Словаччиною, Австрією та Німеччиною. Не будемо забувати, що найсучасніший судноплавний канал з’єднав Дунай з Рейном та Північним морем, отже ми тепер зв’язані також з цими басейнами.

Наш Сіверський Донець впадає у Дон, а це означає, що через систему Волго-Донського каналу Україна може підключитись до водних магістралей всього Волзького басейну, до Волго-Балту й Каспію. Сьогодні пароплави не можуть піднятися від Дону до української території, хоча заважає цьому дрібниця: судноплавний відрізок Сіверського Донця починається одразу ж за нашим кордоном, від російського міста Донецьк Ростовський. Сучасним гідробудівельникам цілком під силу виправити справу.

Не всі води з території України стікають у Чорне та Азовське моря: наш Буг (не плутати з Південним Бугом, до речі, теж нашим!) тече на північ, щоб влитися, уже в польських межах, до Вісли, чий кінцевий пункт — Балтика. Інакше кажучи, ми входимо також і до країн Балтійського басейну, щоправда поки що теоретично. Але півтора століття тому Буг з’єднали системою каналів з Неманом та Дніпром — і як знати, може ці канали ще матимуть друге життя?.^[4]

Україна належить не тільки до православного світу, а й до світу католиків, візит Папи римського дав цьому могутнє підтвердження, а один із корінних народів України, кримські татари, пов’язує її з мусульманським світом. Україна входить до кількох важливих історичних просторів, серед яких слід згадати поствізантійське, постросійсько-імперське, поставстроугорське, пострадянське та посткомуністичне. Вона — законна спадкоємиця всіх цих світів, що зникли.

Не буду намагатись конкурувати з підручниками географії та поезією — тільки цим двом жанрам вистачить снаги оспівати усі якості української землі. Я краще процитую тут Гоголя, всоте пошкодувавши, що він писав лише російською мовою. Говорячи про Україну давно минулих століть, Микола Васильович описує «места, где разновидная природа начинает становиться изобретательницею; где она раскинула степи прекрасные, вольные, с бесчисленным множеством трав почти гигантского роста, часто неожиданно среди них опрокинула косогор, убранный дикими вишнями, черешнями, или обрушила рытвину всю в цветах и по всем вьющимся лентам рек разбросала очаровательные виды, протянула во всю длину Днепр с ненасытными порогами, с величественными гористыми берегами и неизмеримыми лугами, и все это согрела умеренным дыханием юга...

Сверкает Черное море; вся чудесная неизмеримая степь от Тамана до Дуная — дикий океан цветов колышется одним налетом ветра; в беспредельной глубине неба тонут лебеди и журавли.

...Этим подтверждается правило, что только народ, сильный жизнью и характером, ищет мощных местоположений или что только смелые и поразительные местоположения образуют смелый, страстный, характерный народ.

...Эта земля, получившая после название Украины, простирающаяся на север не далее 50° широты, более ровна, нежели гориста. Северная ее часть перемежается лесами, содержавшими прежде в себе целые шайки медведей и диких кабанов; южная вся открыта, вся из степей, кипевших плодородием, но только изредка засевавшихся хлебом...

Прежде воды в Днепре были выше, разливался он шире и далее потоплял луга свои. Когда воды начинают опадать, тогда вид поразителен: все возвышенности выходят и кажутся бесчисленными зелеными островами среди необозримого океана воды...

Везде равнина, со всех сторон открытое место. Будь хотя с одной стороны естественная граница из гор или моря — и народ, поселившийся здесь, удержал бы политическое бытие свое, составил бы отдельное государство. Но беззащитная, открытая земля эта была землей опустошений и набегов, местом, где сшибались три враждующие нации, унавожена костями, утучнена кровью» (уривки взято з двох нарисів: «Взгляд на составление Малороссии» й «О малороссийских песнях»).

З сучасної точки зору Гоголь був не дуже точним. Наші землі насправді сягали далі, на північ від 50-ї широти. Справа в тому, що для Гоголя та його сучасників поняття «Украина» та «Малороссия» не співпадали, друга була більша за першу. Про це у нас ще буде мова... «Народ, сильный жизнью и характером», «смелый, страстный» «Мощные местоположения», «смелые и поразительные местоположения» (а ще в одному місці — «пленительные и вместе дерзкие») Тільки перо Гоголя могло знайти такі водночас незвичайні і точні слова. Правда, більшість «местоположений», якими так захоплювалисз Гоголь та його сучасники, на жаль, уже не існують. Вони заховані під води «рукотворних морей» — Київського, Канівського. Кременчуць кого, Дніпродзержинського, Дніпровського, Каховського. Втім, за лишились інші «местоположения» — ними без кінця-краю можна милуватися, наприклад з Кременецьких гір або з наддніпровських круч поблизу Канєва.

Маємо й іншу втіху: «народ, поселившийся здесь», нарешті, здобув «политическое бытие своє» і нині — через півтора століття, а то й більше, з того часу, як побачили світ гоголівські «Арабески» — по при все «составил отдельное государство». Можливо, цей народ з часом відновить і свої колись славнозвісні краєвиди.

А ось які слова Гоголь знаходить для північно-східних околиц Русі XIII століття, куди «испуганные жители» Київської Русі кинулися після батиєвого розгрому. «Множество бояр и князей выехало в северную Россию. Еще прежде народонаселение начало заметно уменьшаться в этой стороне. Киев давно уже не был столицею; значительные владения были гораздо севернее. Народ... оставлял эти места и столплялся в той части России, где местоположение, однообразно гладкое и ровное, везде почти болотистое, истыканное печальными елями и соснами, показывало не жизнь живую, исполненную движения, но какое-то прозябание, поражающее душу мыслящего».

Фахівці будуть заперечувати проти такого опису, зауваживши, що зображена, швидше, лісотундра. Але текст Гоголя — не дисертаці кандидата географічних наук. Це живе приголомшене враження уродженця Миргородського повіту Полтавської губернії з його вітря ковими загатами й греблями, вербами та тополями, що переселився під невеселі великоруські небеса. Про перше враження не дарма ка жуть, що воно найточніше. В усякому разі, воно не може бут повністю неправильним. Хоча Гоголь більш за все у світі ненавидів холод, нікому не спаде на думку підозрювати його у неприхильному погляді на Росію, яку він полюбив не менше рідної України. Але й насправді типово український і типово російський пейзажі розрізнюються як «изба» та хата.

Гоголь нарікає на відсутність у України природних кордонів, здатних стати щитом проти ворога. Про це ж замислювався Євген Гребінка. Двомовний, як багато хто з наших письменників, він є автором найвідомішого російського романса «Очи черные» і зворушливим послідовником Гоголя. «Ах, якби — журився Гребінка, — оточити Україну широкими та глибокими морями і довкола неї звести гори, тоді ми могли б бути самостійними, але тепер вона наче лоза при дорозі: її не топче хіба що той, хто не бажає».

Строго кажучи, справжню природну межу має тільки острівна держава. Переважна більшість сучасних країн обходиться без замкненого природного кордону. Україна ж, принаймні, обмежена морями на півдні, якісь відрізки її західного кордону припадають на Дунай, Дністер та Буг, інші представлені ділянками карпатських вододілів. Стосовно ж нашого північного кордону, то значна його частина пройшла по болотистому Поліссю на прип’ятському правобережжі (у слові «Прип’ять» мені так і чується корінь «перешкода», «перепона», хоча це, можливо, й не так), а роль ще однієї ділянки виконує Дніпро. Багато країн і цього не мають. З Росією у нас, що символічно, природного кордону немає ніде — якщо не враховувати Керченську протоку, на другому березі якої лежить Краснодарський край. Ймовірно, що у майбутньому (правда, я не вірю, що у близькому майбутньому) через Керченську протоку буде перекинуто міст і тоді між нашими країнами не залишиться жодної матеріальної перешкоди, лише нематеріальні.

Україна вдало єднає у собі риси країн помірного та теплого поясів. Якщо в українському Поліссі (моїх рідних місцях) ростуть журавлина (клюква) та брусниця, то в Криму і Карпатському регіоні у нас в промислових обсягах вирощують виноград та тютюн. Виноград та волоський горіх можна бачити на подвір’ях по всьому нашому півдню. У нас славнозвісні сади, Мелітополь навіть звуть черешневою столицею України; при належному порядкуванні справ ми могли б забезпечити персиками та абрикосами одразу кілька менш щасливих щодо кліматичних умов країн. Поряд з цим у нас прекрасно ростуть такі не дуже південні культури як льон та картопля.

Сьому частину нашої території, а це зовсім не мало — більше ніж площа Австрії, займають ліси, і не якісь там гнилуваті осичники. У нас є справжні дубові гаї, прекрасні ряснолисті ліси з липи, клена, бука, граба, є соснові бори. Дивовижні Карпати, яких не знав Гоголь. Про наші чорноземи чули у всьому світі.

Коротше кажучи, в Україні є все, або майже все, що потрібно, і немає нічого зайвого, і перше не важливіше за друге.

Росія у 28 разів більша, ніж Україна — це і є головна наша відмінність. Те, що Україна, будучи у 28 разів меншою від Росії, лишається дуже великою, без всяких перебільшень дуже великою, європейською країною (найбільшою, якщо брати до уваги країни, цілком розташовані у Європі), то особливо наочною видається безмірність Росії. Російські політологи та мислителі постійно сперечаються про те, як належить ставитись до цієї неосяжності. Одні приходять до висновку, що велетенські простори Росії — це її найбільший скарб та історична удача, іншим здається, що це ніякий не талан, а лише морока й прокляття, треті висловлюються більш обережно — мовляв, все залежить від того, як Росія буде порядкувати на своїй величезній території.

На мою думку, правильне і те, й інше, та мабуть і ще щось третє, але всі ці суперечки ні про що. Оскільки Росію неможливо уявити в принципово іншому обсязі — такою, як Данія чи Португалія, як Туреччина або Україна, то й дискусія безглузда. Добре чи погано, що у жирафи довга шия, чи не краще б він виглядав із коротенькою? Росія в іншому обширі була б уже не Росією, а зовсім іншою країною. Розміри Росії, одинадцять годинних поясів це особиста прикмета, це данина, з якої треба виходити як їй самій, так і усім іншим.

Данність же України — її оптимальні розміри. Проблеми шляхів сполучення, або скажімо, залізничних тарифів для України ніколи не будуть проблемами того ж рівня, що й для Росії. У нас немає потреби будувати свої аналоги Транссибів, Турксибів та БАМів або вирішувати проблему першого в історії з’єднання заходу й сходу країни автомобільним шляхом — проблему, яку збирається, нарешті, вирішити Росія. Тисячі шляхів — від кожного села до сусіднього, а далі — до сусіднього міста — у нас прокладені сотні років тому. Їх, ясна річ, доведеться поновлювати, доводити до сучасного рівня, з чим ми відставали і відстаємо, але в цілому можна стверджувати: шляхова мережа у країні є. При тому, повторюсь, Україна зовсім не маленька. Від Ужгорода до Краснодона 1700 кілометрів, а якщо їхати з Керчі через Вінницю й Луцьк на Брест, то білоруський кордон ви перетнете приблизно на 1800-му кілометрі шляху. Поїзд, що прямує з Чопа у Севастополь, пробігає, вважайте, рівно дві тисячі кілометрів. Протяжність наших сухопутних кордонів дорівнює 4558 км, морських — 2782 км, а у загальній сумі це становить 7340 кілометрів.

Потрібно пам’ятати хоча б ці цифри, щоб не впадати у помилку, як ті, хто по контрасту з Росією та під враженням низьких показників нашого ВВП (а вони не довіку будуть такими) уже готові назавжди записати Україну до милих, але незначних держав. У деяких наших авторів ця готовність обумовлена бажанням, щоб їх батьківщина стала такою собі невибагливою європейською країною під дахами з черепиці й безліччю маленьких крамничок. Я б дуже хотів нагадати їм слова українського вченого Степана Рудницького, які він сказав майже 80 років тому: «Не з’ясовуючи собі ось хоч би величини України й її народу, не тільки наші сірі интелігенти, але й наші визначні політичні діячі зводять українську справу до спільного знаменника зі справами “інших малих народів”. В практичному напрямку недостача географічного знання має просто фатальні наслідки».^[5] До цього можна додати, що географія й по сьогодні лишається слабким місцем інтелігенції, та й не тільки «сірої», як в Україні, так і в Росії.

За розмірами своєї території Україна посідає перше місце у Європі. Іноді стверджують, мовляв, ні, друге — знову ж таки після Росії. Але порівнювати можна тільки порівнюване. Росія — євразійська країна, до того ж з географічної точки зору більш азіатська, ніж європейська. Серед європейських країн Україна, територія якої займає 604 тисячі квадратних кілометрів, найбільша. І навіть більше того — географічний центр Європи знаходиться на українській території, у Закарпатті. Мені це здається дуже символічним.

Розміри нашої країни не породжують клаустрофобії у її мешканців, їм просторо й вільно у себе вдома. Але так само і на захід від дому. Різниця між розмірами України й основними європейськими країнами не драматична — Україна більша, але порівняна з ними.^[6] А ось з Росією не можна порівняти їх усіх. Загалом же, у України європейський розмір. Розмір XXL.

Що ми успадкували. Географія невіддільна від історії

Вище я назвав територію України оптимальною. За цифрами виходить наче так. На один квадратний кілометр у нас припадає 81 житель, це при тому, що населення розподілено у нас досить рівномірно. У цій рівномірності відбилась ще одна перевага України: практично вся наша територія сприятлива для життя та господарчої діяльності. В Росії з її величезними просторами тундри та вічної мерзлоти така картина не могла б скластись.

Країну, у якій 81 житель на квадратний кілометр, ніяк не назвеш перенаселеною. Для порівняння: у Бельгії показник густоти населення складає 339 чол., у Великобританії — 246 чол./кв. км. Щоправда, подекуди у нас ще має місце «приховане аграрне перенаселення», це коли людей на селі немає чим зайняти. Але це набагато краще, ніж кинуті, полишені людьми села та поля, що поросли бур’янами.

Україну не назвеш також недостатньо населеною. Типовий випадок недостатньо населеної країни — знову ж таки Росія, де щільність мешканців дорівнює 8,6 чол./кв. км. Але недостатньо населені країни цілком можуть бути процвітаючими, що доводить приклад Канади (3,4 чол./кв. км), або Австралії (2,5 чол./кв. км).

Говорячи про «оптимальність», я мав на увазі лише те, що у нас є людські ресурси, які більше чи менше відповідають нашій території та природним умовам. Ми можемо прогодувати себе самих (та й не тільки себе), наші людські ресурси дозволяють ефективно використовувати нашу національну територію, ми здатні на ній по-сучасному та інтенсивно господарювати. Американський штат Техас приблизно дорівнює за площею Україні (він навіть трохи більший), втім заселений зовсім не так густо — всього 28 людей на квадратний кілометр. Чи можна зробити висновок, що техасці не здатні впоратися зі своєю територією, що вона для них не оптимальна? Гадаю, ні. Вони порівняно з нами працюють з більшою продуктивністю, економіка Техасу — приклад більш інтенсивного господарювання.

Як усім нам добре відомо, існують нації інтенсивного та екстенсивного розвитку. Споконвіку, коли тому чи іншому народу не було куди розширюватися — не дозволяли природні кордони та (або) сильні сусіди, він мимоволі звертався до більш інтенсивного та менш марнотратного засобу ведення господарства. Це довгий та нудний шлях — шлях терпіння, нестатків, постійної наполегливої праці та самообмеження. Цей шлях привчає людей працювати систематично та без ривків, стимулює винахід корисних навичок та технологій і обов’язково приводить до достатку та добробуту. Це шлях, який називають, як правило, західноєвропейським, він породив ментальність, притаманну мешканцям Західної Європи. Переселяючись за моря, на нові землі, такі люди привозили з собою прийоми та звички інтенсивної праці.

Друга модель була дуже добре виражена у східних слов’ян, які заселили величезний край без чітко означених кордонів. Куди не поглянь, тут розкинулись незаймані ліси, лише на півдні приховувало погрозу Дике Поле. Філософ Г. П. Федотов, говорячи про процес розселення наших спільних предків, виділяє головний фактор: їх приваблювала постійна спокуса заглиблюватись все далі й далі на схід та північний схід, селитися уздовж численних річок, де значно простіше було випалити й зорати шматок нічийного сусіднього лісу, ніж удобрювати вкрай виснажене поле. На будь-якому новому місці протягом тижня ставили дерев’яне житло. При такому достатку деревини хто б став витрачати сили й час на житло кам’яне, щоб потім воно прив’язувало до місця наче якір? Так жити, без сумніву, легше й вільніше, але «культурні шари», що залишає таке життя, значно тонкіші і в прямому, і в переносному розумінні. Якщо гіпотеза Федотова правильна, то стає зрозумілою екстенсивна психологія не тільки людей, а й тих князівств та держав, які вони стали створювати. Навряд чи ця психологія розрізнялась у полян, древлян, полочан, кривичів та вятичів. Вона формувалась, мабуть, протягом багатьох дописьменних століть, і позбавитися її дуже важко, тисячі років виявилося замало.

Зберегла б Україна у XVII столітті свою незалежність, хто знає, може сьогодні вона являла б собою приклад країни європейської ретельності у всьому. А може — ні. Історія розпорядилась так, що ми про це вже ніколи не дізнаємось. Хоча Україна у 28 разів менша Росії, наші розміри все одно не такі, щоб автоматично обумовлювати економні, ретельні, екологічні, енергозберігаючі, технологічно виважені (і так далі, і так далі) алгоритми нашої господарчої поведінки. Всьому цьому нам ще належить довго вчитися. Енергомісткість внутрішнього валового продукту у нас поки що лишається неприпустимо високою (вона навіть вища ніж у Росії — приблизно на 20%; ще більше енергії ми витрачаємо у порівнянні з Білорусією), а це одна з найперших ознак екстенсивного засобу виробництва. На щастя, цей показник став покращуватися прямо у нас на очах, тільки-но довелося підвищити тарифи на електроенергію.

Те, що ми маємо сьогодні — похідне не так нашої географії, наших великих розмірів (а може хтось вважає, що Україна, навпаки, стиснута у просторі?), як новітньої історії. Ми успадкували промисловість, що складала частину промисловості СРСР. Вона брала участь у внутрішньосоюзному розподілі праці і розвивалась згідно з директивами московського Держплану. Ефективність господарчої діяльності у різних кінцях СРСР могла бути дещо різною, але не могло бути разючих відмінностей.

Втім, справа не тільки в історії і не тільки в географії. Ми, українці, любимо вихвалятися тим, що ми дуже працьовиті, прихильні до порядку та старанності, не те, що інші. Ми волелюбні індивідуалісти за своєю натурою, і якщо вже дістанемо справжню роботу — на себе, а не на дядька, то нас не зупиниш. Та й в мене таке саме враження — порівнював городи й будівлі на подвір’ях вихідців з України та їхніх сусідів, коли гостював у сестри, що переселилася у Кузбас.

Загалом, хвалити себе (в межах пристойності) необхідно, оскільки самовикриття здатне вганяти цілі країни і народи у нудьгу, воно вбиває віру людей у себе, підриває дух нації. І все ж давайте зачекаємо із занадто оптимістичними самохарактеристиками. Екстенсивний дух сидить в нас. Досі у нас було алібі на будь-який життєвий випадок — все можна було звалювати на радянську владу. Ми невдовзі дізнаємося, чого варте це алібі. Наші якості як працівників і господарів перевірить земельна реформа, що йде в Україні уже кілька років. У сільському господарстві все виявляється куди швидше й більш наочно порівняно з промисловістю. Пишаюся тим, що я, селянський син, не спасував перед упертістю «червоних» з нашої Верховної Ради і розпочав впровадження реформи за допомогою указів, через те, що втрата часу була б смерті подібна. Особливо я пишаюсь трьома своїми указами: «Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи» від 10 листопада 1994 року, «Про порядок паювання земель» від 8 серпня 1995 року та «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки» від 3 грудня 1999 року. Це були новаторські укази. Ми першими на післярадянському просторі проклали шлях трансформації державної власності на землю у приватну. Указ про земельну реформу був прийнятий вже у перші три місяці після виборів — це була частина моєї програми. Я виконав те, що пообіцяв. Повторюю: пишаюсь цим. Земельне питання у світі завжди вважалось найбільш складним.

Звичайно, є ще чимало складного та підводних рифів, але головне те, що 6,4 мільйони селян отримали сертифікати на земельні паї. Україна захистила права власників сертифікатів (щодо цього був окремий указ), аби люди, які не мають відношення до сільського господарства, не могли скуповувати землю по занижених цінах. У нас земля була розподілена справді по принципу: «Землю тим, хто її оброблює». В середньому на пай припадає більше чотирьох гектарів, а всі разом ці паї складають 27 млн га кращих у світі земель або 45% території України! Збувається мрія наших дідів та прадідів (а також поколінь українських лібералів). Монополію державної власності на землю ми безповоротно подолали, і це історичне звершення.

З 1 січня 2002 року почав діяти Земельний кодекс, що закріплює на законодавчому рівні введену Конституцією 1996 року приватну власність на землю. Згідно цьому кодексу селяни протягом трьох років отримають нотаріальні акти щодо володіння землею, а починаючи з 2005 року матимуть можливість її продавати і купувати. До 2010 року діятиме обмеження розмірів власності (не більше 100 га на людину). Заборони та мораторії — тимчасові. Три і навіть вісім років швидко промайнуть, часу ледве вистачить для землемірної зйомки та поділу земель на планах, для складання кадастрових книжок, прийняття закону про оцінку земель, про іпотеку, багатьох підзаконних актів. Масштаби діяльності, якщо брати до уваги територію України, величезні. Втім, куди важливіше інше: за цей час люди звикнуть до думки, що земля може і повинна бути чиєюсь власністю, без цього віддачі від неї не буде.

У Росії, починаючи з 90-х років, теж проходить земельна реформа. Було покінчено з монополією державної власності на землю, значні площі (вдвічі більші за всю територію України) були передані у власність — але, здебільше, у власність юридичних осіб. Фізичним особам дісталося набагато менше, та й серед них переважно — власники присадібних, дачних та садових ділянок. Справжні селяни володіють невеликою частиною землі. Може, у цій подробиці криється помилка російської реформи, не знаю. У всякому разі, на початку 2000 року середні по Росії аукціонні ціни на державні та муніципальні землі сільськогосподарського призначення поза населеними пунктами складали 300 рублів, або трохи більше 10 доларів за гектар. На першому земельному аукціоні, який влаштував саратовський губернатор Аяцков, 20 гектарів сільгоспугідь пішли за 600 карбованців. Виходить, для того щоб купити один комбайн, довелося б віддати під заставу половину сільгоспугідь Саратовщини — а ми ж бо знаємо, які там землі. При подібних цінах інвестиції в сільське господарство не прийдуть і ніяка іпотека неможлива.

У цьому напрямку ми, схоже, випередили Росію. 6,4 мільйони наших селян, що отримали земельні паї ще до прийняття Земельного кодексу, — це, здебільше, голови селянських родин. Тобто власниками в Україні стає майже все селянське населення країни. У нас продали свої паї менше одного проценту їхніх власників, і не так часто можна почути розмови про те, що, мовляв, селяни не бажають брати землю.

Гадаю, що друге українське диво новітніх часів (першим дивом став Божий дар незалежності) станеться саме у сільському господарстві. Ще не цього року, і не наступного, так швидко справи не робляться, але станеться. І станеться саме в потрібний термін. Світові годинники грізно відраховують час. Щорічний приріст населення Землі дорівнює 80 — 90 мільйонам, а втрати орних земель складають 6 — 7 млн га щорічно. Продовольчий дефіцит у світі зростає, надії на «зелену революцію» виявилися перебільшеними. Через 10 — 15 років продовольча проблема може загостритися аж до всесвітньої кризи. Щоб такого не сталося, вже до 2010 — 2012 року виробництво продовольства у світі повинно подвоїтись. Головні експортери продовольства більше виграють. Україна має шанс опинитися серед них.

Але я усвідомлюю й те, що іноді події повертають зовсім не туди, куди всі чекають. Якщо таке, не приведи Господи, станеться з нашим сільським господарством, будуть винні не відсутність капіталовкладень, не колгоспний спадок чи митне загородження Євросоюзу. Доведеться сказати собі: ми не пройшли випробування працею. Але такого не станеться. Я вірю в Україну. Давайте зачекаємо ще трохи.

Близькі одна до одної моделі ведення господарства в Україні та Росії, чи не дуже, але схеми шляхів сполучення в наших країнах відрізняються досить наочно — і знову ж таки з історичних причин. Сітка залізничних шляхів основної, серединної частини європейської Росії нагадує павутиння, що розходиться як одинадцять радіальних ниток від «павука» — Москви. На деякій відстані ці нитки, у свою чергу, розгалуджуються, і таким чином загальне число ліній, що сходяться до Москви, досягає, мабуть, двох десятків. Москва — головний російський вузол пересадок. В дорозі з одного московського вокзалу до іншого (а їх не більше й не менше — дев’ять, і є також Київський) у кожний момент, окрім хіба що глибокої ночі, знаходяться десятки тисяч транзитних пасажирів. Так склалося історично. Не думаю, що це ідеальний устрій шляхів сполучення, хоча саме завдяки йому більш як за сто років багато мільйонів людей мали можливість хоч якось побачити головне місто Росії, скласти про нього перше враження (пригадую, що біля кожного вокзалу приїжджих завжди зазивають за три години побувати на екскурсії у Кремлі та по Москві).

Такий устрій транспортної мережі — автодороги прокладені майже так — дуже наочно відображує не тільки географічні та господарські реалії Росії, але й централізаторський характер російської держави, що склався одвіку. Залізниця повторила напрямок державних трактів давніх часів. Московське павутиння плелося ніяк не менше п’ятисот років, після чого (і водночас з нею) двісті, а то й довше, ткали й інше, з центром у Петербурзі. Нарешті, у XX столітті знову був затверджений «москвоцентризм» з відповідними наслідками для транспортного будівництва. Нині московські та петербурзькі промені виявились накладеними один на другий. Будучи протягом третини тисячоліття частиною держави з центром спочатку у Москві, потім у Петербурзі і, нарешті, знову у Москві, Україна знаходилась, на щастя, на достатньому віддаленні від обох столиць. Коли шляхи-промені (Петербург — Вінниця — Кишинів, Москва — Харків — Крим, Москва — Луганськ — Ростов — Кавказ та інші) доходили до її території, вони вже повністю втрачали транзитну байдужість до простору, який перетинали. Їх українські відрізки і сьогодні, після розпаду «спільносоюзного» господарства, повністю відповідають нашій економіці, не стали у ній чужорідним тілом. Окрім мерідіональних, у нас досить розумно прокладені залізниці широтного напрямку.

Стосовно транспорту Київ дуже мало нагадує Москву. Він — головний в Україні вузол пересадок тільки для авіапасажирів, що природно для столиці. А ось залізничних ліній до Києва сходиться лише чотири, тоді як, наприклад, до Харкова — вісім, до Львова — сім. Сама залізнична мережа України — це саме мережа, а не павутиння, що розкинулося від єдиного центру. Мережа досить-таки європейської, на відміну від Росії, конфігурації, хоча й не європейської щільності.

У Російській імперії у Києва не було ніяких столичних функцій, він був просто губернським містом. Він не посідав місця центру малої імперії всередині великої. У радянські часи навіть статус (з 1934 року) столиці союзної республіки не притягнув до нього якісь важливі нові залізничні магістралі просто через те, що більш чи менш головні напрямки на нашій території були освоєні ще до революції. Після неї залізничних шляхів додалося взагалі не так уже й багато. Різкому приросту загального кілометражу сприяло возз’єднання українських земель у 1939 — 1945 роках. Залізнична мережа Галичини виявилася відчутно густішою, ніж на території неньки-України.

Київ загалом не дуже «тисне» на міста України. Він не відтягнув на себе «майже все», як Париж у Франції або Лондон у Англії. Ясна річ, що Харків, Донецьк, Дніпропетровськ, Одеса та Львів не дорівнюють Києву, але сумірні з ним. Україна за своїм устрієм в цьому ближча до Німеччини, Іспанії або Італії.

Україна має найбільший у Європі коефіцієнт транзитності — тобто ми могли б діставати від транзитних перевезень найбільший прибуток на континенті. Україна цю свою перевагу використовує недостатньо. Польща за даним показником посідає друге місце і кожен рік отримує від транзиту більше ніж чотири мільярди доларів. Наша країна розташована так, що через її територію пройшли наземні та повітряні шляхи. Сітка українських шляхів та трубопроводів, що склалася, більше чи менше сприяє цьому. Сьогодні цю мережу використовує не тільки Росія та її економічні партнери. Вона вже сьогодні важлива (і, сподіваюсь, стане ще більш важливою) для всіх інших наших сусідів, а також країн Північної Європи та Прибалтики, з одного боку, і Балкан, Закавказзя, Туреччини і азіатських країн СНД — з іншої. Але Україна повинна боротися за транзит. Будь яка з країн, що використовують транзит сьогодні, може знайти йому альтернативу, навіть Росія. Широтні магістралі ми мусимо доповнювати мерідіональними, враховуючи також міжнародні (наприклад, трасою Одеса — Львів — Варшава — Гданськ), мусимо провести модернізацію тих і інших, повинні побудувати, спільно з румунами, міст через Дунай поблизу від Ізмаїлу — як частину майбутньої кільцевої автостради довкола Чорного та Азовського морів. Нам необхідно будувати нові термінали та трубопроводи, вводити логістичне управління вантажами. Сьогодні лінейна частина газотранспортної системи України — найстаріша у Європі. За даними експертів, час починати реконструкцію 60% довжини всіх труб нафто- і газопроводів.

Стосовно Росії, вона така велика, що обминути її (тобто знайти альтернативні шляхи транзиту, коли не влаштовує російський) досить важко.

Соборна чи федералістська?

Безперечно, мільйонам українців, що сформувалися у Радянському Союзі, незвичне відчуття, що Петербург (який вони знали як Ленінград), Байкал та Волга тепер за кордоном — так само як Ризьке узмор’я, Піцунда, Медео, список можна продовжити, але, я сподіваюсь, тепер вони звернули більше уваги на свою власну країну. І, цілком можливо, зробили для себе приємне відкриття: таку країну любити легше, ніж неосяжну.

Будь-яку країну ми уявляємо собі як єдине ціле, але дуже різні масштаби обзору. Україна — країна іншого масштабу у порівнянні із Росією, розміри України припускають більш близький погляд, закохане роздивляння. Її, не втрачаючи з поля зору окремих частин, легше уявляти собі повністю.

Росія, зрозуміло, теж неоднорідна. До неї входить багато природних регіонів, і завважимо, що найбільші діляться не на «більш дрібні» (стосовно Росії такі вирази просто не підходять), а на менш великі. Далекий Схід поділяється на Чукотку, Камчатку, Охотське узбережжя, Приамур’я та Сахалін з Курілами. Велетенський Сибір складається зі Східного, від Далекого Сходу до Єнісею, та Західного — від Єнісею до Уралу; у Сибіру є Західно-Сибірська низина, Алтай, Саяни, Таймир, Прибайкалля, Забайкалля, Колимське нагір’я, полярні острови. Підрозділи ще більш низького рівня — поза моїми знаннями, що, я сподіваюсь, мені вибачать. Пам’ятаю лише Даурію у Забайкаллі — до речі, туди переселялися і наші селяни.

Багато з названих географічних регіонів більші від усієї України, але вони бачаться наче з вікна реактивного лайнера, з такої висоти, звідки неможливо розібрати вигин путівця та заворот струмка. Україна відкривається в більш (принаймні, на мій смак) гуманному вимірі — з пташиного польоту. У моїй душі вона, швидше за все, рівновелика Росії російського патріота — у нас з ним просто різна деталізація картини.

Україна ніби-то зіткана із виразно різних історичних областей. У кожної притаманні тільки їй риси, вигляд, їх не переплутаєш. Для байдужих та недругів це ковдра із клаптиків, для тих же, хто любить Україну, — виповнений глибокого змісту і краси візерунок. Щодо цього Україні близька Польща з її Великопольщею, Малопольщею, Сілезією, Мазурами, Помор’єм, Підляшщям, Поозер’ям, Бескидами, Розточею, Мазовшами. Близька нам також Іспанія, що складається з Каталонії, Валенсії, країни Басків, Галісії, Естремадури, Ламанчі, Старої та Нової Кастілії, Астурії, Андалуєії, Арагона, Мурсії, Наварри, Леона. Близька, власне, будь-яка європейська країна достатнього розміру, тому що вона обов’язково поділена — офіційно чи неофіційно (як Франція) — на історичні області із назвами, що звучать так романтично.

Наші адміністратори та плановики непричетні романтиці, і Україну вони ділять зовсім інакше — на десять вигаданих ними регіонів плюс столиця. Регіони ці такі: Північний, Центральний, Північносхідний, Північно-західний, Дніпровський, Західний, Південнозахідний, Південний. Автономна республіка Крим (з містом республіканської підпорядкування Севастополем), Донецький, Київ. Кожен з цих регіонів, окрім столичного, об’єднує від двох до п’яти адміністративних областей. Все це, з припущенням на різницю масштабів, нагадує російські адміністративні нововведення (Уральський округ. Північно-західний округ і таке інше). Наші фахівці у справах районування, без сумніву, знайшли б спільну мову із своїми російськими колегами.

Росія — країна федеративного устрою, Україна — унітарного. Автономна республіка Крим у складі України не робить її федерацією. Разом з тим, саму наявність в Україні історичних областей деякі теоретики сприймають як запрошення до перебудови країни на федеративних основах. Ніяких особливо сильних доказів на користь такої перебудови поки що не прозвучало. Іноді звертаються до авторитету Грушевського, цитують його слова про те, що зневажати історичні назви небезпечно, оскільки вони виникали «не капризом дипломатів або урядових службовців», повторюють, що ось, мовляв, Грушевський, той був переконаний федераліст, стояв за соборну та федералістську Україну. Мені ж бо з цих двох слів більше подобається перше.

Я спеціально вивчав біографію Грушевського, і не тільки з природної цікавості до великої людини, а ще й тому, що Грушевський був фактично першим президентом України,^[7] а портретна галерея наших президентів поки що невелика. Одразу завважу: Михайло Сергійович Грушевський, батько української незалежності, був схильний переоцінювати чесноти роду людського.

Як пишуть його біографи, у ідеї федералізму йому бачився ідеал справедливості, у цій ідеї для нього наче у фокусі сходилося все найсвітліше — рівноправність, демократія, самоврядування та соціалізм (Грушевський був послідовним соціалістом, але його соціалізм дещо відрізнявся від соціалізму ленінського РСДРП). Він був упевнений, що не так багато часу треба задля втілення його мрії про Україну — «державу (писав він) трудящегося народа, которая должна послужить образцом, школой для других демократий мира, куда они будут когда-нибудь посилать своих детей — учиться, жить, работать». Його практична діяльність як керівника продовжувалась трохи більше року, він не встиг зіткнутися із загрозами «місцевій самоідентифікації». Він був переконаний, що нащадки полян, бужан, волинян, древлян, дулебів, тіверців, улічів нарівні володіють загальноукраїнською самоусвідомленістю, а дух місцевого патріотизму і бажання змагатися із сусідами підштовхне розвиток кожного регіону і тільки прискорить розвиток України в цілому.

Більше того, він довгий час був переконаний, цілком відповідно до духу своєї соціалістичної ідеології, що послідовно проведений у життя принцип демократичного федералізму робить зовсім не обов’язковою повну державну незалежність України. Так тоді думав не він один. Український Національний конгрес у квітні 1917 року під враженням демократичної Лютневої революції у Петрограді прийняв постанову про необхідність налагоджувати зв’язки України з народами Росії на федеративних основах. Грушевський був найзапопадливішим послідовником реалізації цієї постанови — всупереч всім розчаруванням, які Центральна Рада зазнала від контактів із Тимчасовим урядом у Петрограді. Він та його товариші-соціалісти відчували відповідальність не тільки за Україну, але й за долю всіх народів зруйнованої Російської імперії. Намагаючись з’єднати те, що вже не з’єднувалося, всі вони, рано чи пізно, заплатили важку ціну за свої ілюзії.

У виконання постанови Українського Національного конгресу Центральна Рада провела у Києві 21 — 28 (7 — 15) вересня 1917 року З’їзд народів Росії. З’їзд висловився за корінну перебудову російської держави на принципах децентралізації, федералізму, демократії, за визнання рівноправності всіх народів та всіх мов, а також за скликання «крайових» Установчих зборів на найдемократичніших засадах. З’їзд обрав Раду народів Росії на чолі з Грушевським. Раді було доручено керувати «борьбой за создание Храма воли народов — Российской Федерации» (не плутати з однойменною сьогоднішньою державою). В «храм народів» вірив у свій час і Богдан Хмельницький...

Рада народів ледве встигла взятися до роботи, як стався Жовтневий переворот у Петрограді, що спростував всі ці прекраснодушні плани. Але, дивна річ, Грушевський навіть і тоді не одразу втратив свою вірність загальноросійській федералістській ідеї. Наприкінці листопаду 1917 року Генеральний Секретаріат Центральної Ради розіслав крайовим владам усіх регіонів колишньої Російської імперії (і більшовицькому Раднаркому також!) телеграми з пропозицією про створення соціалістичного уряду Росії. Телеграма закінчувалась проханням: «Немедленно сообщить по прямому проводу, в какой срок ваши представители могли бы прибыть в Киев для участия в совещании, созываемом Генеральным Секретариатом с вышеуказанной целью». Грушевський припускав, що столицею оновленої демократичної Росії (пригадуєте ідею «оновленного СРСР», яку висував інший Михайло Сергійович більш ніж через сім десятиліть?) міг би стати Київ. Сьогодні зворушливо й дивно бачити у списку депутатів, обраних на Всеросійські Установчі збори, імена Вінниченка, Петлюри, Грушевського...

Народу України, мільйонам простих людей довелося заплатити тяжку ціну за соціалістичні та федералістські ілюзії своїх вождів. У грудні 1917 року Центральна Рада посилає обурену телеграму до Петрограда, протестуючи проти втручання у справи України, але навіть у цій телеграмі бачиш такі слова: «как Украины, так и всей России», «состояние войны между двумя государствами Российской республики», і таке інше. За цих умов навіть менш цинічні люди, ніж Ленін та його товариші, могли б стверджувати, що відправка військ в Україну — це не агресія проти сусідньої держави, а приборкування регіонального керівництва.

Всі сучасні історики, яких я читав, сходяться в одному: продовжуючи вірити у російський «храм народів», українські соціалісти відкладали важливі рішення, витрачали дорогоцінний час і, врешті, загубили все.

Ось що треба знати тим, хто, не вникнувши в суть справи, даремно згадує «федералістську мрію» Михайла Сергійовича Грушевського. До речі, стосовно самої України, її федералізм був націлений не так на історичні області, як на нові округи з населенням близько мільйона людей у кожному, які планувалося нарізати заради оптимізації їх демократичного самоврядування. Губернія занадто велика, розмірковував він, повіт малий, а от округ якраз підходить для того, щоб організувати «дело санитарное, и дорожное, и сельскохозяйственное, и земельное, и промышленное, и культурное... и сеть средних школ, и какие-то высшие школы, хороший музей, приличный театр». У деяких випадках такі округи збігалися б з історичними областями, але, як правило, — розрізали б їх навпіл, на три частини й більше.

На теоретичному рівні логіка сучасних прихильників федералізму зрозуміла. Досвід країн із складним устрієм, з контрастними регіонами, якщо йдеться про культуру та конфесії, етнічно черезсмужним населенням уздовж кордонів та морів, вчить, що ігнорувати ці фактори і неможливо, і небезпечно. Як приклад країни, близької до України по складності устрію, часто приводять Німеччину з її католицькою Баварією, лютеранськими землями, пригадують також і постсоціалістичну колишню НДР, що увійшла до складу об’єднаної країни шістьома різними, причому теж історичними, землями. Нам пояснюють, що і в Україні, мовляв, не уникнути федералізації.

Але можна згадати і зовсім інший приклад, французський. Заклики до федералізації країни звучали у Франції багато разів, але французи на це не пішли. Франція була й залишилась унітарною державою. Інакше кажучи, вона вирішила проблеми своїх складних областей без федералізації, а вузли, які не вдалося розв’язати, були розрубані, відрубані — я маю на увазі Алжир, якому без успіху пропонували федеральний статус на рубежі 1950 — 1960 років.

У найскладніший період відродження нашої країни ми уникли небезпеки стати конфліктогенним простором. Окрім Німеччини, по складності устрію та контрастності частин Україну порівнюють також з колишньою Югославією. Складність та контрастність є, але схожості немає. Югославія була країною, де мешкали, кожен у кордонах своїх «соціалістичних республік», шість народів, що чітко усвідомлювали свою відокремленість один від одного. На додаток до республік були ще й дві автономії — Косово та Воєводина. Всі ці історичні області відчували сильну взаємну напруженість не лише з тітовських часів, але й набагато раніше, буквально з миті створення югославського королівства у 1918 році. Нічого подібного у нас нема й не було.

Добре пам’ятаю, стежив по газетах та телебаченню, як 10 — 12 років тому у Югославії розвивалося суперництво між республіками федерації. Місцева еліта використовувала у боротьбі за владу спочатку докази про те, що вони більше віддають федерації, ніж отримують від неї, потім ідею вільних економічних зон, потім почали пригадувати взаємні історичні претензії та образи. Все інше, як то кажуть, відомо.

На території України живе кілька національних меншин, але це не заважає нам бути, у повній відповідності всім міжнародним критеріям, етнічно однорідною державою, а розпад етнічно однорідних держав ніяк не можна назвати тенденцією сьогодення. Але, не побоюючись розпаду, ми все ж таки не хочемо вводити когось до небезпечної спокуси, історична доля України склалась так, що всі частини нашої території, яку не візьми, завжди, починаючи з XIII століття (окрім 1918 — 1922 років та після 1991-го) входили до складу інших держав, і якщо деякі з цих держав нині вже не існують, то інші живі і здорові. А ще раніше більшість з цих частин являли собою самостійні князівства. Поставлю пряме запитання: до чого нам породжувати у чиїхось головах сепаратистські та анексіоністські мрії та помилкові уявлення? Тим більше, що прецеденти були. Не маю бажання ворушити минуле, але таки доведеться. 21 травня 1992 року Верховна Рада Російської Федерації прийняла постанову «О правовой оценке решений высших органов власти РСФСР по изменению статуса Крыма, принятых в 1954 году». Хоча у випущеній навздогін Заяві говорилося, що Верховна Рада «ни в коем случае» не має наміру «выдвижения каких-либо территориальных претензий к Украине», ці документи фактично ставили під сумнів територіальну цілісність України. У наступному році та ж сама Верховна Рада прийняла (9 липня 1993 року) постанову «О статусе города Севастополя», де стверджувалося, нібито місто має російський федеральний статус.

Російський президент Борис Єльцин, що перебував у той день в Іркутську, заявив, що йому соромно за такі дії Верховної Ради. Російське МЗС також дезавуював цю постанову. Здатним привести до конфронтації з Україною та занадто поспішливим назвав його міністр оборони Росії Павло Грачов. Природно, відреагувала й Україна — постановою Верховної Ради України, зверненням до Ради Безпеки ООН, заявою президента Л. М. Кравчука — він категорично осудив російських парламентарів. Уже 20 липня 1993 року Рада Безпеки, посилаючись на російсько-українську угоду від 19 листопада 1990 року визнала постанову Верховної Ради РФ, як таку, що не має сили, і є несумісною зі Статутом ООН. Постійний представник Росії у Раді Безпеки Юлій Воронцов не тільки не наклав вето на цю резолюцію, але й погодився з оцінкою, яка містилася у ній.

Я запитую себе: чи можливі були б подібні рішення російської Верховної Ради без тієї небезпечної гри, яку вела Республіканська партія Криму та її лідер Юрій Мєшков (згодом — президент автономної республіки Крим), вели ті сили, чиї сепаратистські сподівання підживлював автономний статус Криму?

Ноту протесту направляла Україна також румунському парламенту, який, перераховуючи «землі румунського народу», назвав серед них ряд українських територій. Якщо румунська преса постійно ставила під сумнів права України на Буджак і особливо на Північну Буковину, то дипломатія цієї країни зосередилась на більш скромному об’єкті — Зміїному Острові у Чорному морі. Це, без сумніву, пов’язано із надіями знайти нафту та газ у 12-мильній зоні довкола цього острова. Румуни посилалися на те, що Паризька мирна угода 1947 року між країнами-переможцями у Другій світовій війні та Румунією залишила Зміїний Острів за нею. Проте згідно більш пізнім радянсько-румунським угодам про мир та дружбу 1948 і 1961 років острів відійшов до СРСР, таким чином питання ясне.

У червні 1997 року наші країни підписали загальнополітичну угоду, у якій Бухарест відмовився від територіальних претензій до Києва. Але осадок лишився. Все це врегулювання сталося лише під впливом розширення НАТО: у лютому 1997-го президент Константинеску зробив заяву про те, що Румунія йде на «історичну жертву» заради того, щоб бути членом альянсу, тобто визнав цей крок своєї країни вимушеним. У першу хвилю розширення НАТО Румунія не потрапила, а у другу — таки потрапила. Але, оскільки українсько-румунська угода містить у собі осуд пакту Молотова — Ріббентропа, залишається щілина для марних територіальних суперечок і у майбутньому, нехай не обов’язково на державному рівні.

Підемо далі. Наприкінці 80-х — початку 90-х Туреччина оголосила себе захисницею балканських мусульман і тим самим свідомо чи ні сприяла поглибленню балканських проблем. В останні роки вона виступає як заступниця та захисниця інтересів кримських татар і навіть православних гагаузів Молдавії та України, що не може не насторожувати нас.

Україна не має ніяких претензій до керівництва Польщі, але у громадських колах цієї країни є сили, які мріють про той день, коли українські міста Львів та Тернопіль, Луцьк та Івано-Франківськ. Рівне та Дрогобич знову стануть польськими. І мріють вони про це зовсім не мовчки.

Тема перекроювання післявоєнних кордонів Європи, зокрема українських, час від часу випливає і в Угорщині, даремно розбурхуючи людей.

Чи слід полегшувати життя усім цим мрійникам, давати їм марні надії? Наприклад, у Чернівцях, в річницю проголошення Західноукраїнської Народної республіки, проходить «міжнародна дискусія» на тему: «Буковина й Галичина — федеральна земля або федеральні землі Західної України?». Ті, хто взяв участь у дискусії, обговорювали захоплюючі питання — чи повинна Західна Україна стати королівством, чи слід запропонувати престол Отто фон Габсбургу, чи має право на існування Велике герцогство Буковинське та таке інше. Так і не прийшовши до єдиного висновку, вони, врешті, змилостивилися: вирішили, нехай так, не відокремлюватись від України, а стати Західно-українською автономною республікою. Що це — невинні жарти або щось більш серйозне?

Є в Україні також ті, хто прагне розіграти «русинську карту», зробити конфліктогенним регіоном мирну Закарпатську область. Лідери дуже незначної частини населення, яка схильна ідентифікувати себе як русини, вперше виступили з вимогою надати Закарпаттю статус автономної республіки ще у 1990 році. У червні 1992 року сесія Закарпатської обласної Ради затвердила постанову щодо права населення на «відновлення та зміну своєї національності» і звернулась до Верховної Ради України з проханням надати області статус спеціальної адміністративної території із самоврядуванням та вільної економічної зони.

Це регіон зі складною долею. Між 1919 та 1939 роками він був частиною Чехословацької республіки, де, так-сяк, але зберігалися права національних меншин («так-сяк» тому, наприклад, що Вищий адміністративний суд Чехословаччини визнав 28 червня 1925 року українську мову «чужою» для населення Закарпаття, після чого й почався наступ на українські школи). У березні 1939 року головою уряду автономної Карпатської Русі був призначений уніатський священик, педагог та літератор Августин Волошин. 14 березня він перейменував Карпатську Русь у Карпатську Україну та проголосив її незалежною державою. Наступного дня перший сейм Карпатської України затвердив це рішення, прийняв конституцію нової держави. Панотець Волошин був обраний президентом. Незабаром Карпатська Україна зазнала угорського нападу. На Червоному полі поблизу Хуста стався нерівний бій. Так Закарпаття (під іменем «Угорської Русі») підпало під владу фашистської Угорщини. Ужгород став Унгваром, Мукачеве — Мункачем, а місцевим українцям швидко пояснили, що вони люди другого гатунку. Після війни відроджена Чехословаччина погодилась не наполягати на поверненні їй цієї частини своєї довоєнної території, населення якої складають переважно українці, і підписала 29 червня 1945 року угоду про передачу «Підкарпатської Русі» до складу СРСР. Закарпаття возз’єдналося з Україною.

Не можна, проте, не згадати, що за 7 — 8 місяців до цієї угоди Сталін, який хоча й вважав питання приєднання Закарпаття до СРСР вирішеним, був не проти того, щоб поінтригувати з «русинським питанням». У «Чорній книзі України» (її випустило у 1998 році київське видавництво «Просвіта») наведені надзвичайно цікаві документи. У листопаді 1944 року у Мукачеві раптом з’явилась — явно не без допомоги Політуправління 4-го Українського фронту — ініціативна група закарпатського духовенства, яка, мабуть, повинна була стати «виразником волі русинського народу». Був підготовлений лист «великому вождю Іосифу Віссаріоновичу Сталіну», вкрай антиукраїнський за змістом. Закінчувалось воно такою декларацією: «Воля карпато-русского нашего народа: хотим раз навсегда связать свою судьбу с судьбою наших соплеменников в СССР и то определить нам Карпаторусскую Советскую Республику». Не дуже грамотно щодо російської мови, завваживши, що автори проголошують мешканців Закарпаття росіянами. Незабаром автори листа були викликані до Москви. Слідом, як очікувалось, до Москви мала прибути «гражданская делегация представителен народа Закарпатской Руси с манифестом, принятым на общем собрании депутатов местных комитетов — о воссоединении Закарпатской Руси с великим братским русским народом» (зайве говорити, що ніяких загальних зборів не було). Судячи з документів, цим питанням займалися неабиякі фігури: Хрущов, Мехліс. Перша делегація доїхала до Москви, але була прийнята лише на церковному рівні. Митрополит Олексій, який нічого не вирішував, вислухав такі слова: «Мы все преданы Советскому Союзу, но мы решительно против присоединения нашей территории к Украинской ССР. Мы не хотим быть ни чехами, ни украинцами, мы хотим быть русскими и свою землю желаем видеть автономной, но в пределах Советской России». Тобто йшла мова уже не про Карпато-російську РСР, а про Карпато-російську АРСР у складі РРФСР. Я не знаю, коли наступило протверезіння. Можливо, справу відклали до урегулювання з Чехословаччиною, а за цей час здогадалися поцікавитись думкою експертів: хто ж населяє Закарпаття? Переконавшись, що там мешкають українці, у Кремлі, либонь, вирішили забути про «карпаторосійське» питання, як про повністю безнадійне.

То не справа президента брати участь у суперечках філологів з приводу того, чи існує окрема русинська мова. Якщо існує, то її права будуть додержуватися згідно із законом України «Про національні меншини». Справа президента — не дозволити, щоб інтереси незалежної України зазнали збитків. Хоча Словаччина ніяк не підтримує русинського руху, він все одно вносить дисонанс в українсько-словацькі відносини. Пробна куля щодо автономії могла бути задумана як початок якоїсь складної багатоходівки. Можливо у рамках цього ж таки замислу виникла також і «Підкарпатська республіканська партія» — усього з кількох чоловік, проте з вимогою «створити незалежну, нейтральну Республіку Підкарпатська Русь по типу Швейцарії». Кілька років тому говорили навіть про те, що з’явився «Тимчасовий уряд Підкарпатської Русі» (боюсь, з тих самих осіб). То чи є в мене право на тлі всього цього з прихильністю дослухатися до розмов про те, як воно буде гарно, якщо ми створимо в Україні ще три-чотири автономії?

Ми надто молода держава, ми надто далекі від ідеалу наші, яка вже склалася, щоб дозволити собі такі експерименти.

У Росії подібні питання обговорюються зовсім інакше, через те, що Росія і так уже федерація, до того ж більше 80 років. Автономні утворення, які мали об’єктивні підстави для того, щоб у ній з’явитися, давно вже з’явились, а одне, Єврейська автономна область, навіть було утворене штучно. Система автономій, успадкована Росією від радянських часів, була на початку 90-х удосконалена, стала менш декоративною, порівняно із радянським часом, багато автономій підвищили свій «ранг», але настрої на користь поглиблення федералізації Росії швидко минули.

Сучасне російське суспільство напевне висловилося б проти будь-яких пропозицій щодо нових автономій. Саме громадська протидія поховала на початку 90-х років ініциативу про відтворення Республіки німців Поволжя на Волзі. Ще менше надій на успіх мала ідея німецької автономії у Калінінградській області. З причин, про які неважко здогадатися, проти неї виступили не тільки у Росії, але також у Польщі та Литві. Не мали ніяких шансів бути почутими також голоси, що закликали до адміністративно-територіальної автономії донських, кубанських, терських, уральських, оренбурзьких, сибірських козаків. Супротивники козачих автономій говорять, що козацтво уявляло собою не етнічні, а станові угрупування, а станів же у Росії після 1917 року і не передбачається.

Як це досить часто буває у житті, маятник, що надміру сильно відхитнувся в один бік, тепер рухається у протилежний. Мабуть, він уже перетнув лінію золотої середини, але продовжує рухатись, пориваючись до іншої крайності. «Надміру — не моя оцінка, так російське суспільство прийняло заклик Єльцина (на самому початку його першого президентства) до суб’єктів Російської Федерації: «Беріть стільки суверенітету, скільки зумієте підняти». Було й ще більш соковите формулювання: «...сколько сумеете переварить!». Російська громадськість оцінила цей заклик як необачне заохочення до сепаратизму, і з того часу не змовкають голоси за повернення до унітарної держави.

Насправді, все виявилося майстерно розрахованим. Єльцинське гасло щодо суверенитету пом’якшило, а то й нейтралізувало центробіжні настрої, які накопичились до того часу в автономних утвореннях Росії (єдиний виняток — Чечня), допомогло відбудові ново-старих еліт, що склалися в них до початку 90-х, і забезпечив лояльність або нейтралітет цих еліт у протистоянні Єльцина комуністам, Верховній Раді та червоній Думі. Цікаво, що зовсім інші історичні та політичні умови не приховали схожість тактик: Сталін у двадцяті роки і навіть на початку тридцятих часто підтримував «націонал-комуністів» у союзних республіках, забезпечуючи їхню лояльність та голоси у ЦК, які були йому необхідні для того, щоб усунути суперників.

Зрозумівши лозунг «Беріть більше суверенітету» буквально, російські автономні утворення кілька років підряд приймали закони, що підходять швидше незалежним державам. Ще у січні 2001 року Путін скаржився, що таких законів набралося уже кілька тисяч. Не зважаючи на це, за лічені місяці більшість з них, за повідомленнями інформаційних агентств, приведено у відповідність з російською Конституцією.

Підсумувати те, що сталося, можна так: Єльцин дозволив усім гуляти по траві, а Путін заасфальтував більшість натоптаних стежок — хоча й не всі. Тепер гуляти можна тільки по стежках, але в цілому простору для прогулянок стало куди більше, ніж було за радянської влади, а сепаратизму, що заслуговував би на увагу, за винятком особливого випадку Чечні, у Росії на даний момент немає.

Отже, ще раз порівняю внутрішню політичну географію України з російською. У всіх 24 областях України українці складають абсолютну більшість, але де-не-де уздовж наших державних кордонів компактними групами живуть представники етносів, чия історична батьківщина лежить на другому боці кордону. У Криму — і це зумовило перетворення Кримської області на Автономну республіку Крим — переважають росіяни, друге за чисельністю місце посідають українці, живе корінний народ кримські татари і малі корінні народи кримчаки та караїми. Автономія Криму відповідає європейським критеріям. Створення нових автономій в Україні цими критеріями не диктується. Будь-яка нова автономія для будь-якої з національних меншин, що компактно проживають в Україні, обернулася б політичними ризиками для всієї країни. Ворожі для України сили реваншу й ревізій кордонів розтлумачили б її появу як запрошення розхитати ситуацію.

Що до Росії, то вона включає в себе сьогодні 49 областей, шість країв, два федеральних міста, а поряд з усим цим велику кількість автономних утворень: 21 республіку (у їх назвах навіть відсутнє слово «автономна»), 10 автономних округів і одну автономну область. Тобто, на 57 «російських» суб’єктів федерації припадає 32 «неросійських». Але при тому Російська Федерація бачиться як цілком стійке державне утворення. Найбільш впливові й великі за кількістю мешканців автономні республіки (Башкортостан — 4 млн чол., Татарстан — 3,7 млн чол.) не стикаються із зовнішніми кордонами Росії, а тому навіть теоретично не можуть її покинути. Це значною мірою робить безглуздим сепаратизм (якщо він там є).

Де закінчується Європа

Довгі роздуми про федералізм та автономії привели мене до висновку, що російський досвід у цих питаннях абсолютно незастосовний до України. Ми і в цьому, як виявилось, повністю різні. Україна і в цьому — не Росія. А надто Західна Україна.

Восени 2001 року мені на стіл поклали листа, що здався справді цікавим. За такими людськими документами стоїть багато чого, такі документи немало дають політику. Це був лист неназваного автора до одної з українських інтернет-сторінок, що ведуться російською мовою. Він називає себе українським націоналістом, а далі пише ось що: «Волею судеб некоторое время я живу и работаю в Москве. Так, знаете, народ, что я вам скажу? Сначала я тоже ожидал чисто великоросских замашек по отношению к моему казацкому происхождению. Но ничего подобного — может, из-за того, что работа престижная, все окружение высокообразованное, может, еще из-за чего... Но мое отношение как к россиянам, так и к родной стране здесь заметаю улучшилось. Общаясь со многими москвичами, я не переставал слышать, что Украина — это Европа, а в России, хоть это и их родная страна, все намного сложнее, и далеко не в лучшую сторону. Что интересно — что все эти русские националистические страсти разгораются по большей мере именно в Украине. И подхлестываются они все теми же нашими “родными” пророссийскими му...ками (извините за выражение), которые думают, что россияне круче, чем мы, и живут лучше. Хрен тут живут лучше! Люди на московских улицах только и делают, что на жизнь плачутся, а никак не говорят о статусе русского языка в Украине. Причем, это в Москве — в той “благополучной” Москве, жизнь в которой никак нельзя сравнивать с жизнью в России. Украина — это Европа, и именно здесь, в России, я это почувствовал. Плохо относится к Украине только быдло, но быдло, по какую бы сторону границы оно ни было, ко всему так относится».

Як бачимо, український націоналіст при близькому знайомстві з Росією став краще ставитися і до Росії, і до своєї України, хоча у той самий час — критичніше до обох країн. А відклав я цей лист для своєї книги і привів його саме зараз, коли зайшла мова про Західну Україну, завдяки одному вислову: «Україна — це Європа». А в Західній Україні європейська ментальність проявляється найбільш наглядно і предметно.

Так от, Західна Україна — ще більше Європа.

За радянських часів один партійний працівник з Москви, що приїздив до нас у Дніпропетровськ у справах «Південмашу» («Южмаш») сказав мені про Західну Україну дещо таке, що примусило мене глибоко замислитись і досі не йде з голови. Він сказав це мимохіть, але притишеним голосом, що надало його словам не зовсім звичайного змісту. Він чи не знав, чи забув, що як носій найважливіших військових таємниць я ніколи не бував у «світі капіталізму». «Ми ж то з вами знаємо, де закінчується Європа, — говорив він, маючи на думці Захід. — Це видно простим оком, коли ідеш поїздом, припустимо, із Відню. Захід закінчується не там, де проходить його кордон із соціалістичним табором. Захід закінчується там, де закінчується Західна Україна».

Були-таки і серед радянської номенклатури люди з відкритими очима! Я удав, що добре розумію його слова, але насправді вловив лише їх загальний зміст — Західна Україна разом з капіталістичною Європою являє собою дещо позитивне. Я запитав свого співбесідника, начебто щоб обмінятися враженнями, що саме він має на увазі в першу чергу, яка ознака, яка особливість Західної України насамперед впадає йому в очі, коли він потрапляє до неї на шляху з Відня чи Варшави. Мовляв, у кожного власні критерії, один ставить на перше місце одне, інший — друге. Він відповів, навіть не замислившись: «Повага до особи! У західних українців це у крові. Вони ввічливі. Вони порівняно з нами більш м’які, чемні. У їхній повсякденній мові є слово “пан”. Це не образливе слово. Цим словом вони виявляють повагу до людини. Пан, пані...»

Він також висловився щодо духу законності, про те, що повага до закону в характері західних українців, їм притаманна правосвідомість, хай навіть не така розвинена, як у француза чи англійця, але й далеко не така зародкова чи нігілістична, як у харків’янина або дніпропетровця. А звідси — повага до власності. Не може бути поваги до особи, до закону без поваги до особистої власності. А з шануванням власності пов’язані хазяйновитість, акуратність у роботі, заповзятливість, схильність до торгових операцій.

Наприкінці нашої не дуже докладної бесіди цей товариш сказав про свої візуальні враження — про те, наприклад, що навіть хода у мешканців Дрогобича не та, що у мешканців Артемовська, і говорять вони не так голосно, й сміються не так лунко, і що найбідніша хата у Карпатах виглядає куди більш солідно найбіднішої хати у донецькому степу. Бажаючи, щоб був додержаний баланс, я спитав, що він вважає їхніми недоліками, але про це він розмірковувати не став, сказав тільки, що їх недоліки, як і має бути, є продовженням їх кращих рис, але в наших умовах, мовляв, для справи, важливіше мати на увазі саме достоїнства.

Цей мотив, що для справи, для правильного керівництва, треба добре знати менталітет, психологію західних українців («бандерівців», як їх називали, найчастіше за все лайливо або з острахом), я чув також від вихідців із Східної України, що працювали на керівних посадах у Західній Україні, їх було дуже багато у всіх восьми областях, але найбільше — на Львівщині та у самому Львові. Зміст був той самий, що мають на увазі росіяни, коли говорять, що Схід — то діло тонке. А тут Захід, Західна Україна — справа тонка.

Коли я стверджую, що Україна — не Росія, я роблю це не для того, щоб посперечатися з тими, хто наполегливо стверджує протилежне. З такими людьми сперечатися — марна справа! Але якщо перед тобою людина, яка не повністю переконана у своїй думці, готова тебе вислухати й зрозуміти твою думку, то їй слід нагадати, що на світі існує, між іншим, Україна, яка ніколи не входила до складу Російської імперії, і що населення у ній у півтора-два рази більше, ніж у таких близько їй знайомих країнах, як Угорщина, Чехія, Австрія, до складу яких Західна Україна входила тими чи іншими частинами, і був час коли ціла імперія, нехай всього лише пару тижнів, перед самим своїм розпадом, називалась Австро-Угоро-Українською імперією.

Західна Україна, при всій своїй несхожості із Східною, ніколи не мислила свого окремого майбутнього. І ті політичні сили й особи, яких у Радянському Союзі називали прогресивними, і ті, яких — реакційними, мріяли про Велику Україну, про соборність, про возз’єднання українських земель, про незалежність. Західні українці були винятково віддані своїй мові, берегли її від поглинання і польською, і німецькою, і угорською, і словацькою, і румунською, як би важко це не було... Цими особливостями Західної України багато в чому визначається її місце у сучасній Україні, її поведінка протягом всіх років нашої незалежності. І як би не дратували мене найбільш галасливі, найбільш неосвічені з «професійних українців» Галичини, скільки б не ускладнювали вони політичне життя країни, я не забуваю, що вони входять до тієї частини нашого народу, яка краще за всіх зберегла українство, українську мову, користується нею не тільки у залі Верховної Ради, але й у домашній обстановці.

Мені приємно при нагоді поговорити про те, що Галицько-Волинське князівство було колись справжньою європейською державою, що Данила Галицький був королем, одним з європейських королів, що у Західній Україні немає села у нашому розумінні, а є маленькі, але-таки містечка, що ця частина моєї країни раніше Києва потрапила в зону дії магдебурзького права. Я дуже уважно слухаю моїх співбесідників з числа львівської та київської інтелігенції, коли вони розмірковують про те, чому найважливіше, з точки зору довготривалих національно-політичних інтересів соборної України, те, що українська культура колишньої держави Данила існувала в одному «казані» з півдюжиною інших культур: німецькою (австрійською), польською, єврейською, словацькою, угорською. Ми, східні українці, знали тільки російський вплив і лише частково польський, і багато кому з нас не так вже й легко уявити собі, що ось є люди нашого племені, які протягом віків відчували інші впливи — західні, що західний українець набагато ближчий за своїми уявленнями й звичками до чеха, поляка, у чомусь, навіть, до австрійця, ніж до росіянина або східного українця. Я згоден з тими, хто вважає, що це добре, дуже добре, хто покладає на цю особливість певні надії.

Поряд з цим моя «політкоректність» бунтує, коли говорять так: Західна Україна дорога для всієї України більш за все тим, що вона ніколи не входила до складу Росії. Не тільки більш тактовно, але й більш точно, як на мене, говорити так: дорога тим, що завжди була частиною Заходу, частиною Центральної Європи. Це не одне й те ж саме. Такий підхід дозволяє більш об’єктивно, по-господарськи впоратися з усім, чого ми набралися за свою історію і від Росії, і від Заходу. Без такого підходу, як на мене, абсолютно неможливо правильно оцінити, що сталося з тим же Львовом за часи радянської влади. До Другої світової війни українці (із русинами) складали десяту частину мешканців міста і майже половина з них були зайняті як домашня прислуга; до моменту розпаду Радянського Союзу вони вже складали більшість і займались, здебільшого, висококваліфікованою розумовою та фізичною працею. Русифікувати Львів радянська влада так і не змогла, але зробити його українським їй вдалося, хоча це не було, звісно, свідомою метою Кремля.

Я по собі знаю, як це важливо для східного українця — завжди пам’ятати, що існує ще одна Україна, так, поки що це інша Україна, вона не вища, не краща твоєї Східної, а в чомусь вона навіть відстає, але ти тримай у голові не це, а те, за якими статтями вона попереду, в чому її перевага. А перевага — у свідомому українстві, саме це ти й повинен перейняти, щоб, врешті, відчути всім серцем, що твоє українство — то дар Божий, і саме так ти й повинен до нього ставитись. І тоді ти у якійсь застольній розмові з галичанином про його князя можеш впевнено нагадати йому, що і київські князі мали такі ж тісні, включаючи династичні, зв’язки з Західною Європою, і обидва ви з задоволенням приймете наукову тезу, згідно з якою праслов’янство за своєю внутрішньою природою було таким же європейським суспільством, як кельтське або фракійське.

Розділ другий. Народ у пошуках імені

Від слова «Рай»

У родині людства неповторний кожен народ, та все ж доля українського народу належить до найбільш вражаючих у історії.

У 1991 році мільйони людей у всьому світі дізналися, що на карті Європи з’явилась велика, але досі мало кому відома країна на ймення Україна. Ті часи недарма прозвали «весною Європи». Арену історії покидав комунізм, до того ж покидав на диво покірливо (а міг би багато чого утнути не тільки у Югославії), ніби сам себе соромився, а на посткомуністичному просторі одна за одною виникали нові країни. На місці великої Югославії опинилося одразу п’ять країн, одна з яких продовжувала зватися Югославією. Оголосили відновлення суверенітету, що бере свій початок у 1918 році, три республіки Балтії СРСР... Дивлячись на карту, можна було спостерігати, як Європа поповнюється новими країнами традиційного для себе розміру, і лише Україна різко вибилась із цієї закономірності.

Додержуючись правила, що все пізнається у порівнянні, телебачення, газети та журнали пояснювати тоді своїй аудиторії, що за кількістю населення Україна ненабагато поступається трьом країнам Великої Сімки, а одну навіть перевершує по цьому показнику. Що ж до розмірів, то лише два члени Великої Сімки були більші за Україну, всі інші — менші, до того ж дві країни суттєво менші. Україна одразу виявилась найбільшою країною Європи.

Як же так сталося. — часто запитували у всьому світі у грудні 1991 року, — що така величезна країна так довго залишалась маловідомою? Наведу слова значного німецького історика Андреаса Каппелера, який констатував на початку 90-х: «як історична, так і громадська думка у Західній Європі аж донедавна навряд чи сприймали серйозно та брали до відома існування 45-мільйонної української нації».

Причина такого сумного стану справ полягає не тільки у розпаді нашої державності, але й у тім, що наш народ і наша земля протягом історії жили й були відомі зовнішньому світу під різними іменами.

Сучасні діти читають у «Тарасі Бульбі» про останній подвиг старого Тараса — його спалюють заживо, а він встигає крикнути товаришам, щоб спускалися до Дністра, до човнів стежкою під горою; читають і доходять до того місця, де автор вигукує: «Да разве найдутся на свете такие огни, муки и такая сила, которая бы пересилила русскую силу». Діти дещо здивовані. Тарас без сумніву українець, чому ж так підкреслено прославляється «русская сила»? Та й на попередніх сторінках повісті йдеться то про Україну, то про «Русскую землю».

Ті мої читачі, які і без мене добре обізнані із цим питанням, можуть пропустити цей розділ.

Люди радянського виховання й освіти не забули вираз «єдина колиска трьох східнослов’янських народів». Цю «колиску» ми «проходили» у школі, про неї могли колись згадати з якогось ідеологічного приводу навіть у технічному вузі. Її пишно згадували у зв’язку із різними урочистими подіями на зразок «Декади українського мистецтва та літератури у Москві». Одна така декада проходила, пригадую, саме тоді, коли я починав роботу у КБ «Південне». Вираз був образний, — він викликав у моїй уяві картину напівтемної хати, де горить скіпочка, та трійню немовлят, яких через бідність втиснули в одну колиску. Цими немовлятами були Українець, Білорус та Росіянин. Дуже довго вони у цій зибці (прошу вибачити, у колисці), ясна річ, не затримались. Поступово їх життєві шляхи, як у всіх людей, що дорослішають, стали розходитись. Я розумів цей вираз саме так, і не бачив, та й зараз не бачу у цій картинці нічого образливого, а тим більше обурливого.

Як на мене, не треба бути видатним істориком, аби втямити: слова «спільна колиска» ніяк не могли претендувати на те, щоб стати науковим терміном. Це ж бо явно поетичний образ і як поетичний образ це словосполучення добре зрозуміле. За ним — спільна для трьох наших народів кирилиця та пов’язана з нею письменність, і одночасне, з різницею в місяць, хрещення киян та новгородців у 988 році відповідно у Дніпрі та Волхові. Напевне і Полоцьке князівство у сучасній Білорусії було хрещене приблизно тоді ж. Нашим спільним надбанням стала церковнослов’янська мова, що так сильно вплинула на живі мови українців, білорусів та росіян. Нашою спільною чудовою архаїкою є церковний календар із відставанням на 13 днів від усього світу. А хто тепер зможе сказати: звичай називати один одного на ймення та по-батькові, він звідки — з Києва, з Новгорода? Або ж з Турово-Пінської землі? Можна сказати одне: цей звичай виник у Стародавній Русі, це частина спільної спадщини наших трьох народів.

Здавалося б ніхто, що має вуха, не буде висловлювати сумнів у тому, що українська, білоруська та російська мови походять від якогось одного кореня. А що стверджують вчені? Чи згідні вони з тим, що тисячу років тому наші мови були набагато ближчі, ніж сьогодні, але з плином часу розійшлися? Якщо так, то бідну колиску можна не трощити, дати їй спокій. Адже у давнину «мова» («язык») і означало «народ». Мова та віра — ось що було важливим для наших предків. Навряд чи вони морочили собі голову тим, хто від кого походить та з ким серед стародавніх народів вони споріднені. А ось сучасних українців, як, втім, і росіян, це останнім часом стало раптом чомусь хвилювати. Щоправда, не всіх, але багато тисяч людей. З’явились книги, що доводять наше походження від мешканців Атлантиди, від етрусків, амазонок, і так далі. Я не проти того, щоб ми походили від етрусків або шумерів, мені всі ці народи до вподоби, так само як берендеї та печеніги, про амазонок нема чого й казати. Бажано тільки, щоб ми, переймаючись їх величчю, почали продуктивніше і краще працювати.

Але ось російський академік Валентин Янін стверджує (вивчивши берестяні записки, якими обмінювались мешканці Новгорода), що староновгородський діалект різко відрізнявся від діалекту «руського», київського. Він нарахував «близько 30 відмін». Я не знаю, багато це чи мало (сьогодні відмін куди більше, чи не так?) і чи відсувають вони «спільну колиску» в якесь більш віддалене минуле. Може нам взагалі слід говорити про «спільну купіль»? І про спільних вчителів, що навчили нас грамоті? В. Янін до того ж стверджує, що державність, система державного устрою розповсюджувалась не з Києва у Новгород, а навпаки, з Новгорода у Київ.

У наші дні спостерігаємо справжнісінький бум історичних досліджень. Сьогодні кожний, хто бажає, може обрати собі історичну гіпотезу до смаку — ту, яка більше тішить його самолюбство. Я веду мову про самолюбство (гонор) через те, що комусь здається — якщо Будда, Заратустра та Конфуцій — то стародавні українці (з’явилися і такі ствердження), то він особисто став від цього розумнішим та прекраснішим. Міфи необхідні молодим націям так само, як дітям необхідні казки. Але потім діти зростають, і казки треба відкласти вбік.

Здоровий глузд підказує, що перетягання історичного спадку заняття безрезультатне. Спадкоємець — той, хто успадкував; цим духовна спадкоємність відрізняється від нерухомого майна. Скасувати таку спадкоємність, коли вона вже сталась, неможливо. Ми, українці, не можемо оголосити себе монополістами духовного спадку Стародавньої Русі через те, що його реально успадкували три народи. Коли російські студенти-філологи вивчають «Слово о законе и благодати», «Хождение игумена Даниила в Святую Землю», «Повесть временных лет», «Слово о полку Игореве», вони вивчають свою (і, зрозуміло, нашу), а не іноземну літературу. Література Київської Русі — родоначальниця літератур України, Росії та Білорусії, що ж тут жахливого для нас? Я не бачу аби це ствердження містило у собі замах на права і стародавність української літератури. Це ствердження не відбирає у неї жодного рядка. Важлива частина духовного спадку стародавнього Києва була збережена у Росії і більш ніде. Я маю на увазі билини Київського циклу про Володимира Красне Сонечко, про київських богатирів Іллю, Добриню та Альошу Поповича, і про їх численні подвиги. Ці билини збереглися й були записані, головним чином, поблизу від Онезького озера, в Архангельській та Володимирській губерніях, але не в Україні, і нам не годиться удавати нібито це не так.

Наш видатний історик Омелян Прицак зауважив, що всі прагнуть походити від шумерів. Мешканці Атлантиди — це крутіше від шумерів, але ще не кінець. Мені говорили, що у Петербурзі вийшло двотомне дослідження, автори якого, два доктори наук (у одного цілком українське прізвище Кандиба), стверджують, що російському народу 18 мільйонів років. Зрозуміло, що все науково обгрунтовано.^[8] У нашому сучасному житті вчені бачать безліч опорних елементів культури, які мають дуже й дуже давнє походження. Саме на них тримається сучасна культура українців, білорусів, росіян, всі більш пізні нашарування. Ось як довго дає знати про себе «спільна колиска». Або купіль. Та чи випливає з цього, що всі спадкоємці Стародавньої Русі були зобов’язані чи навіть приречені жити в одній державі? Давньоруська держава, проіснувавши кілька століть (не скажеш, що недовго!), втратила свою цілісність за сто з чимось років до нашестя Батия. Її розпад був таким же природним та закономірним, як розпад СРСР наприкінці XX століття.

Тут важливо, на мій погляд, не стати жертвою одного непорозуміння — особливо у зв’язку з тим, що ми ведемо мову про зміну імен України. Наші далекі предки дуже здивувалися б, почувши назви «Київська Русь» або «Давньоруська держава» — книжкові вирази, вигадані на початку XIX століття. Свою батьківщину вони називали «Русью» та «Русской землей». «Русь» означало також і народ Русі («русь» — назва того ж типу, що й «чудь», «жмудь», «голядь»). Говорили ще «русини» (як «литвини», «грузини», «мордвини») і, очевидно, не так часто «русичі» (як «немчичі», «вятичі», «кривичі»). Слово «русичи» є у «Слове о полку Игореве». Після того, як єдина держава припинила своє існування, ідея Руської землі зберігалась ще протягом століть, зберігалась мова, яка була зрозумілою у всіх її кінцях. Можливо, то були вже різні мови — мовознавці, очевидно, ніколи не прийдуть до згоди — головне, що ці мови були зрозумілі кожному, хто відносив себе до «руських» або «русьских». Саме написання: «русьскыя» та «русьский» («Русьскыя земли игумен Даниил», «Седе Олег княжа в Киеве, и рече Олег: се буди мати градом русьским») допомагає зрозуміти, що ці слова означали «має відношення до Русі», «належить Русі» — землі Русь або народу русь.

На окраїнах, що відокремились, довгий час всі добре пам’ятали «откуда єсть пошла Русская земля», де головна Русь. Так само як сучасні мешканці спальних районів, прямуючи до центру міста, часто-густо говорять «поїхав до міста», так і люди XII століття, відправляючись з далеких князівств на Київщину, говорили, що їдуть на Русь (або в Русь). У Новгородському літопису під 1132 роком сказано: «В се же лето ходи Всеволод в Русь Переяславлю» (з Новгорода в Русь, до Переяслава). У 1142 році: «Епископ и купьце и слы новгородьскыя не пущаху из Руси» (до речі, відчувається по цитатах, що відносини після отримання Новгородом незалежності склалися далеко не найкращі), і приблизно в ті самі часи вперше з’являється слово «Україна». Втім, що воно означало? Завжди треба пам’ятати, де знаходиться точка огляду. Те, що для нас Закарпаття, для чехів та словаків Підкарпаття. Галичина, що з точки зору киян, знаходиться на краю («оукраине») Русі, зветься у іпатьєвському літопису під 1189 роком «Украиной Галичькой». Двома роками раніше той же таки літопис повідомляв, що переяславський князь Володимир Глібович, застудившись у поході проти половців, «разболеся болестью тяжкою, ею же скончался. О нем же Украина много постона». Мається на увазі, що за Володимиром Глібовичем багато стогнав «его край», його земля? Відповісти ствердно заважає той факт, що переяславські князі при погляді з Києва теж були «окраинными». Разом з тим, зрозуміло, що знаходячись у Києві, неможливо назвати рідну землю «окраиной». «Окраїною» чого? Без сумніву, все не так очевидно, як може здатися на перший погляд.

Ще у XIX столітті склалась думка, що «Московщина» та «московський народ» привласнили собі історичне ім’я нашого народу («Русь», «русский») і саме у зв’язку з цим нам довелося знайти собі інше ім’я — «Україна» та «українці». Проти такої думки повстав у тридцяті роки палкий український патріот, дипломат часів незалежної України 1917 — 1920 років, член Державного Сенату при Скоропадському, професор Сергій Павлович Шелухін. Перебуваючи в еміграції, він написав книгу «Україна — назва нашої землі з найдавніших часів». Провівши титанічну роботу, він виявив буквально всі згадки про Україну, починаючи з XII століття, у літописах та хроніках, у нотатках зарубіжних мандрівників, у державних документах різних країн, на старовинних європейських картах, у народних піснях та переказах. Зокрема, він «пять зім читав 130 товстих томів пов<ного> зібр<ання> зак<онів> Рос<ійської> Имп<ерії>, шукаючи там вжитку термінів “Україна”, “Українці”».

Шелухін дійшов висновку, що саме назва «Русь» була для України «політичною» та чужою, принесеною зовні. Згідно з висновками Шелухіна, назві «Русь» потрібно було 400 років, щоб вкоренитися й стати більш-менш загальноприйнятною, але вона так і не змогла витіснити тепле споконвіку слов’янське ім’я «Україна», яке означало по-перше «країну» (країну взагалі), а по-друге, «рідний край». Не дивно, що це слово, врешті, відродилося і витиснуло всі інші найменування нашої землі.

«Оскільки народна назва “Україна” промовляє до душі, совісті й серця, остільки назва “Русь” не вкликає до себе високих і інтимних відчувань та прихильності, бо накинута пануючими для ознаки покори і підлеглості їм народу. Тому нарід николи не дорожив назвою “нарід Руський” і “Русь”», — стверджував Шелухін. Під «пануючими» Шелухін мав на увазі стародавніх «русів» (до речі, за його уявленнями, це були не варяги, а галли, вони-то й дали своє ім’я Галичині), але його висновок універсальний. Цей висновок можна прикласти до офіційної точки зору царської Росії, яка бачила в українцях тих самих росіян і називала Україну «Малороссией».

Гіпотеза Шелухіна багато що ставить на свої місця. Мені й самому завжди ясно чулося у назві «Украйна» слово «рай», до того ж такий рай, який надійно «вкриває» (приховує) своїх мешканців. Але гіпотеза Шелухіна не змінює того факту, що наш народ і наша земля остаточно засвоїли своє нинішнє ім’я лише трохи більше сторіччя тому.

Що стосується слова «Россия», то воно досить давнє і походить від візантійських греків. Вимовляти слово «Русь» було їм з якихось причин незручно, і вони замінили «у» на «о». Окрім того, згідно своїм уявленням про те, як слід правильно іменувати країни, вони додали ще дві літери наприкінці. У тих самих греків, а точніше — у канцелярії константинопольських патріархів, народилися згодом також поняття «Малая Россия» та «Большая (Великая) Россия». У середньовічному країнознавстві поняття «Большой» (Великий) та «Малый» (Малий) використовували не для того, щоб співставити розміри, а для визначення історичних частин тієї або іншої країни. «Мала» частина завжди була історичною серцевиною країни, а «Велика» — територією подальшої її колонізації та розселення її народу. Скажімо, у Польщі є історичні області Малопольща та Великопольща, до того ж Малопольща (довкола Кракова) — більш стародавня та «корінна» частина країни. За тим же принципом греки почали відокремлювати більш близьку і відому їм «Малу» Русь від віддалених і не так добре відомих князівств Володимиро-Суздальського, Рязанського, Муромського, Смоленського та інших, заселених і колонізованих вихідцями (а після нашестя Батия — ще й утікачами) із «старої» Русі.^[9]

А як називав себе сам наш народ? Довгі століття — через захід Київщини, спустошення Батиєм, часи Литовської Русі та Речі Посполитої — він продовжував називати себе «народом руським» та «русинами». «Утяжени естесмо мы, народ Руский, от народа Полского ярмом над Египетскую неволю... Чим бы только человек жив быти мог, того неволен русин на прирожденной земли своей Руской уживати, в том то руском Лвове», — сказано у «ламенті» Львівського православного братства.

У Московській державі поступово закріпилася самоназва «русский» («русские»), тобто іменник від прикметника. Це цілком звичайна форма. Частина білорусів тривалий час була відома під іменем «тутейших», вятичі називали себе «вятскими» («мы — вятские, ребята хватские»), псковичі — «пскопскими» (наголос на другому складі), у Сибіру жили «семейские». Ти хто? Я «пскопской». Тобто, зі Пскову, зі Псковської землі, зі «пскопских». За тим же принципом утворені слова «православний», «православні» — мало хто скаже «православна людина», «православні люди». Знавці європейських мов підказали мені, що у той же спосіб утворені самоназви багатьох народів: «Fran?ais» — «француз» (буквально: «французький»); «the English» — англійці (буквально: «англійські»).

Ось уже скільки набралося у нас назв: Русь, Руська земля, Мала Росія, Велика («Большая, Великая») Росія, Русія, «Оукраїна», Україна, Украйна Малоросійська, Велике князівство Київське, Велике князівство Московське, Велике князівство Литовське, Київська митрополія у Москві, Київська митрополія у Вільні, русичі, русини, русьские. Поки що можна розібратися, та й то вже легко заплутатися.

Великому князівству Московському пощастило. Сусіди нечасто звали його Росією, частіше.^[10] — Московською землею, Московією, Московщиною, а то й просто Москвою, але для своїх жителів воно дуже рано стало і багато століть залишалося Русью (іноді навіть Святою Русью). Знаменитий протопоп Аввакум пише, як прийшла йому у Сибір грамота (у 1664 році): «велено ехать на Русь», і він по воді «в русские грады приплыл». Свою батьківщину Аввакум називає то «Руская держава», то «наша Россия» — все годиться!

Що ж до України, у часи Богдана це ймення використовувалось все частіше та частіше, але, як кажуть історики, ще не стало загальноприйнятним. Так, скажімо, антимосковськи настроєний гетьман Іван Виговський намагався створити на українських землях Велике князівство Руське. А один із перших українських політемігрантів, сподвижник Мазепи, гетьман на вигнанні, Пилип Орлик розумів справу так: є країна Україна, але населяє її «народ козацький».

Враження таке, що Україна ще не до кінця впевнена, що їй треба йменуватися саме Україною, що вона шукає своє ім’я, перебираючи різні варіанти. Це відбилося у «Літопису» Самійла Величка, який було закінчено у 1720 році. Він називає українців то народом «руским», то слов’янським, то сарматським і, навіть, козарським (хазарським), і роксоланським, іноді українським, іноді малоросіянами. Він використовує вирази «козацька мова», «наші сармато-козацькі предки», «предки наші козакоруські», «отчизна наша Украйно-Малороссийская», «писари словяноказацкие». Слово «Украина» як назва країни у Величка переважає (але не «українці», і не «українська мова»). Він навіть використовує вираз «Речь Посполита Украинська» — тобто Українська республіка!

Плутанина імен після 1654-го

З’ясування питання, як нас називати, іде з російської сторони. Довгий час царські чиновники уникають використовувати назву «Україна», оскільки на російському боці є своя Україна (це майбутня Слобожанщина). Вони пишуть «Малая Россия», «малороссияне», «народ черкасский», «чиркасы запорожские», «черкащани». Назва «черкасы» трималась на диво довго. Більш як через сто років, в указі Катерини від 9 вересня 1775 року, сказано: «Из черкас сформировать Украинские полки». З іншого боку ще цар Петро, не схильний до догм, писав 16 січня 1712 року: «Гарнизоны в малороссийских городах укреплять людьми из украинцев» — вчені з’ясували, що це взагалі одне з найперших письмових уживань слова «украинцы».^[11]

Росія довгий час не могла визначитися навіть із власною назвою. Позначення «всея России» є вже на монетах Івана III, але вона тим не менше продовжує називати себе по-різному: то Московським, то «Русским», то «Российским государством». Історики розкопали памфлет часів Смутних з дуже дивним заголовком: «Новая повесть о преславном Российском царстве и великом государстве Московском».

За кордоном Росію також продовжували, за старою звичкою, називати Московією. У 1713 році Петро І, нарешті, схаменувся, що «во всех курантах (іноземних газетах) печатают Государство наше Московским, а не Российским», та наказав російському послу у Данії «сие пресечь, чтоб печатали Российским, в чем и к прочим ко всем дворам писано». Але Росія, будучи окремою і самостійною державою, могла собі це дозволити. Для України ж невизначеність була справжньою трагедією, про що сама Україна тоді, мабуть, не здогадувалась.

Національна самосвідомість не може з’явитися раніше затвердження національного імені. У польській Речі Посполитій українці твердо відчували себе окремим «руским народом». Але ж і Московщину, за їх відомостями, населяв «руский народ». Це вже зараз, через третину тисячоліття, нам зрозумілий, а може здається що зрозумілий, дійсний стан справ. А у часи Богдана збіг двох самонайменувань сильно спантеличував.

Під одним державним дахом виявилися два народи, абсолютно різні за характером і традиціями, складом життя, господарським укладом, смаками, пристрастями та побутовими звичками, з різним історичним досвідом та національною пам’яттю, що аж ніяк не збігається. Але кожен з цих двох народів вважав себе «русским»! Тут треба уточнити: себе вважав, а щодо іншого невдовзі почав-таки сумніватися.

Голеним українцям росіяни з бородами видавалися схожими на цапів, звідси й пішло прізвисько «кацап» (тобто «як цап»). Великороси ж, навпаки, дивувалися, як це можна голити бороди та голови, їх вражали чуби козаків. Звідси й відоме прізвисько «хохол». Для людей консервативного XVII століття такі радикальні відміни у зовнішності були майже нестерпні. Українцям була не до смаку самовпевненість «москалів», їхні манери пройдисвітів у веденні торгових справ. Навіть з’явилося дієслово «москалити», тобто шахраювати.

Сумніви виникли також і з іншого боку. «Чи такі вже вони православні, ці малороси?» — запитувало московське духовенство. — «Може, набралися латинської єресі від поляків?».^[12] Але то були дрібниці. Вже у найперші роки з’явились куди більш серйозні подразники. Москва почала розміщувати гарнізони в українських містах, провела непроханий перепис населення, наславши безцеремонних переписувачів, затримувала платню козакам, народ скаржився на московських воєвод.

Чому ж у перші 30 — 40 років після Переяслава не сталося відторгнення України? Росія була в цей час ще досить слабою і нізащо не змогла б утримати Україну, якби та вирішила відокремитися.

Були на те три причини. По-перше, для українців Лівобережжя, які ще не забули звірства поляків часів Визвольної війни, найгірша Росія була кращою від найліпшої Польщі. По-друге, після приєднання до Росії Лівобережна Україна мала цілком реальну автономію, яка сильно пом’якшила, за виразом вчених, «шок культурно-соціального контакту». І по-третє, хоча українська еліта Лівобережжя досить швидко почала підозрювати, що серед двох «русских» народів так повинен іменуватися тільки один, ця здогадка ще не дорівнювала ясній національній самосвідомості. Для її здобуття повинно було, як показав час, багато води утекти.

Прості українці бачили все куди однозначніше. Вони дуже довго не могли примусити себе навіть називати Росію Росією, не говорячи вже про те, аби бачити її своєю. Саме звідси таке часте вживання дублікатних імен «москаль» та «Московщина»:

Поїхав козак в Московщину та там і загинув,

свою рідну Україну на віки покинув.

Велів собі насипати високу могилу,

казав собі посадити в головах калину:

будуть пташки прилітати калиноньку їсти,

будуть йому приносити з України вісті.

Замислимось: які саме обставини вирішили на користь Росії результат Північної війни 1700 — 1721 років? Адже вона могла програти цю війну. Ось що говорить видатний український історик Микола Костомаров: «Честь Русской державы вырвана была из бездны почти неминуемой. Опасность была чрезмерно велика. Если бы, как на то надеялся Карл, малороссийский народ прельстился обольщениями своего гетмана (Мазепы) и славою северного победителя (шведского короля Карла XII), Петру ни за что бы не сладить со своим противником. И если кто был истинным виновником спасения Русской державы, то это — малороссийский народ, хотя эта сторона дела не выставлена до сих пор историею в настоящем свете» (не «выставлена» навіть через 120 років після того, як Костомаров написав ці рядки у 1882 році!).

Загальновизнано, що завдяки перемозі у Північній війні Росія стала великою державою, тому що вийшла до Балтійського моря, про що у нас уже була мова. Проте, вихід до Балтики хоча й був для перетворення Росії у велику державу важливою умовою, але недостатньою. По-справжньому вирішило справу її поєднання з Лівобережною Україною. З допомогою українських козаків Росія, раніше ніж до Балтійського моря, вийшла до Азовського. Спираючись на Україну (а вірніше сказати, разом з Україною), Росія перемогла нашого спільного багатовікового ворога, Кримське ханство, витиснула з Північного Причорномор’я та з кавказького берега Туреччину, вийшла до Дунаю та Пруту, стала імперією.

І тут чесній людині не годиться замовчати і обійти стороною питання: засуджуючи все імперське, чи визнає Україна, що з вигодою для себе брала участь у імперських завоюваннях Росії? Я довго розмірковував над тим, чи варто торкатися цієї теми, але прийшов до висновку, що краще вже я торкнуся, ніж буде цим в очі тицяти хтось недоброзичливий.

Без нагляду ООН

Мудрий Іван Дзюба нагадує: «Європейські держави створювалися без нагляду ООН, ЮНЕСКО і навіть Європарламенту, створювалися мечем і вогнем; страшні злодіяння, що супроводжували цей тривалий процес, а точніше, були його суттю, вже надійно призабуті, в усякому разі, витолочені зі щоденної свідомості, ці держави вже можуть втішатися своїм благородним виглядом...

Класичні держави формувалися в добу, коли не існувало міжнародних норм стосовно прав людини та прав національних меншин — ці меншини, власне, цілі етноси безжально інтегрували чи, коли цього не вдавалося вчинити, знищували, що призвело до незворотнього збіднення етнічної та духовної картини людства... Класичні національні держави утворювалися на засадах жорсткого протекціонізму, присоромлюючи те, що пізніше сформується в понятті “відкритого суспільства”».

Країни, про які говорить Іван Дзюба, ставши більш статечними, дійшли мовчазної згоди, що створене «мечем і вогнем», ціною «страшних злодіянь», «безжальної інтеграції» цілих етносів та «жорсткого протекціонізму» імперських культур, перегляду вже не підлягає. Навіть якби виникло благородне бажання провести такий перегляд, це не вдалося б зробити через відсутність розумного засобу.

Будь який крок у цьому напрямку відкриє такий страшний ящик Пандори, що людство здригнеться — адже список «історичних» претензій народів один до одного не має кінця (і не дрімають літератори, які готові цей список подвоїти). Цивілізовані країни зрозуміли, що у них лише один вихід: надалі поводитись пристойно, боротися за додержання прав людини вдома і у світі, розвивати відкрите суспільство, навіть не намагаючись змінити те, що вже змінити не можна — минуле.

Таке ставлення до минулого склалося, по суті, зовсім недавно, після Другої Світової війни. Головним його проявом став принцип непорушності кордонів. Не можна ставити під сумнів кордони як нібито історично несправедливі або такі, що не збігаються з розселенням народів. Якщо ж така держава розділяється, адміністративні кордони, за згодою сторін, дорівнюються до державних і стають такими. Відповідно даному принципу розділилися і Югославія, і Чехословаччина, і СРСР. Цей досвід не новий, він уже був раніше випробуваний у XX столітті: по адміністративному кордону Норвегія відокремилася від Швеції, Ірландська республіка та Північна Ірландія також провели межу між собою по кордонах графств, Угорщину з Австро-Угорщини викроїли по старих внутрішньоімперських, а не етнічних кордонах.

До європейських держав, про які говорить Іван Дзюба, без сумніву можна віднести також Російську імперію — СРСР. Чимала частина нашої сучасної території, зокрема, всі наші азово-чорноморські береги та Крим — це землі, відібрані Російською імперією (тобто і Україною) у турецької Оттоманської імперії внаслідок політики, яку сьогодні називають імперською, і потім заселені російськими жителями — здебільшого українцями та росіянами. Ця сторінка історії перегорнута, і ревізії не підлягає, як не підлягає ревізії перетворення Єгипту фараонів на арабський, чи то грецького Константинополя на турецький Стамбул, проте чи маємо ми право стверджувати, що не брали участі у імперській експансії, що ми тут взагалі ні при чому?

Зайве нагадувати, що наш народ довго перебував у розділеному стані. Наші землі входили до складу інших держав, але нас ніколи не вважали частиною польського, угорського, словацького, румунського або молдавського народів. Одна лише Російська імперія вважала «малороссов» частиною російської «титульної нації», а «Малороссию» — частиною імперської метрополії. Втім, таке включення зовсім не сприймалось українською елітою як помилкове, навпаки, вона із захопленням учепилася за російські кар’єрні можливості, які їй відкрилися. Ще б пак! Адже козацька старшина, що так довго і марно мріяла про шляхетство у Речі Посполитій, була зрівнена у правах з російським дворянством.

Лише починаючи з середини XIX століття в Україні почала підспудно визрівати альтернативна еліта, яка інакше дивилась на справу. Вона була українською уже у повному розумінні слова, але її час прийшов тільки у 1917 році. Втім, і ця еліта не знехтувала «імперськими» прирощеннями. Адже ці землі давно вже були заселені та освоєні, притому переважно українцями.

Дозволю собі одне порівняння. Не існувало окремої держави Шотландія, але шотландці, проте, були однією з імперських націй Великобританії. Вони охоче робили кар’єру у Лондоні та в англійських колоніях, вони боролися заради їх прирощення. Дункани, Макдональди, Гамільтони (це справжні прізвища англійських генералів та адміралів, шотландців за походженням, що відзначилися у колоніальних війнах Великобританії XVIIІ — XIX століть), підкоряли (або намагалися підкорити) для Британської імперії Судан, Єгипет, Нігер, Бірму, Афганістан, Гонконг, Трансвааль, топили флоти колонізаторів-конкурентів. Їх пам’ять шанують як у Англії, так і у Шотландії.

Українці за походженням, фельдмаршали, генерали та адмірали Котляревський, Милорадович, Паскевич, Перовський, Гудович, Завойко, Гурко, Закревський, Полторацький, Святополк-Мирський, Драгомиров, Кондратенко (цей список довгий) теж билися за імперію, а багато хто з них брав участь у її розширенні. У деяких сучасних товстих журналах про цих видатних воїнів сьогодні можна прочитати, що вони були не більш як яничари, що служили ворогам України. Життя таких яничар, на думку тих, хто навішує на них сьогодні ярлики, було ось чим: «приреченість на служіння ворогу, приреченість на подвиги ради твого ворога, проти ворогів твого ворога». Воєначальники, про яких йде мова, зачувши таке, втратили б дар слова, оскільки вони не були обізнані з тими політичними ідеями, базуючись на яких їх сьогодні засуджують. Багато хто з них жив ще в ті часи, коли ці ідеї навіть не були сформульовані. Але справа не тільки у цьому. Названі та неназвані генерали не тільки воювали проти (наприклад) кавказьких горців, але й брали участь у відбиванні наполеонівської агресії, в обороні Севастополя, у звільненні балканських слов’ян від турецького ярма. Вважаю, нам слід пишатися такими людьми, не маю сумніву, що їх імена увійдуть до нашого національного пантеону.

Варте уваги й те, що нам для цього зовсім не потрібно буде віднімати їх у Росії. Ці полководці належать і Росії, і Україні. І не тільки полководці. Мова йде про тисячі й тисячі імен у всіх сферах історії та культури, духовної та матеріальної — імен, без яких Україна залишиться неприпустимо бідною. Впевнений, що ми утримаємось від того, щоб обікрасти самих себе. А таке може статися в тому разі, якщо ми виявимся настільки божевільними, що станемо наполягати на нашому колишньому колоніальному статусі. Визнання такого статусу означало б, що ми говоримо Росії: «Залиш цих яничар, цих манкуртів собі, нам вони не потрібні, ми їх зневажаємо як зрадників»; означало б, що ми безповоротньо даруємо Росії частину нашого національного спадку. Росія і без того спокійно та законно вважає цю частину своєю. Але вже є росіяни (їх, щоправда, одиниці), які вважають, що при правильній постановці питання сторони могли б дійти приблизно такої угоди: обов’язково зазначати приналежність спеціально обумовленого (і дуже численного) кола вчених, художників, письменників, воєначальників, мореплавців і т. д. в енциклопедіях, підручниках та довідниках двох наших країн як «русско-украинский» або «українсько-російський» (у деяких випадках — «українського походження»). Ці одиниці мріють побачити докладну та солідну «Российско-украинскую энциклопедию» (або «Українсько-російську»); говорять, що у вирішенні таких делікатних завдань нам допомогли б англо-шотландські приклади та прецеденти. Поки що такі мрії можуть тільки насмішити більшість росіян, але хто знає, що буде завтра?

Україна була частиною імперської метрополії. Дорікати за це історичній особі минулого — це те саме, що звинувачувати римського вченого Лукреція у неуцтві за те, що він не знав таблиці Менделєєва. По-людськи я можу зрозуміти пафос наших націонал-романтиків. Але я не можу слідом за ними визнати роки, проведені Україною у складі Російської імперії, загубленим часом, важливим та цікавим лише з точки зору боротьби за незалежність. Я не можу погодитися з відтинанням доброї половини нашої культури.

Якби історики крайніх поглядів узяли верх, Україна перетворилася б на бліду пляму на культурній карті Європи. Справа виглядала би так, ніби одна з найбільших країн у цій частині світу не змогла зробити у її скарбницю внеску, що був би гідний її розмірів. Але ж це неправильно, тому що культура України багата, хоча й багата вона у своїй «імперській» версії, що з цим робити? До цієї теми ми ще повернемось.

Знаходження імені

Як би там не було, виникає питання: чому явно видатні українці минулих часів не бачили, що перебування в імперії — це для України шлях у глухий кут? Не могли ж вони не відчувати особливості та окремості своєї батьківщини? Чи усі вони були такі вже темні й недалекі (хоча й видатні)? Несхоже. Але було ж щось таке, що заважало їхньому прозрінню? Гадаю, що заважала відсутність ясної самоідентифікації. Якщо навіть сьогодні, після того, як десятки та десятки мільйонів людей стільки років жили із записом «українець» у паспорті, соціологи говорять про незавершеність національної самоідентифікації українців, чого ж вимагати від людей XVIII — XIX століть?

Григорій Сковорода говорив, що любить «мать-Малороссию й тетку-Украину». Він був твердо переконаний, що це не одне й те ж саме, і не тільки він. Я вже згадував про Гоголя, який пояснював читачам «Арабесок», що Україна «простирается на север не далее 50° широти». Він був добрим знавцем географії, автором статті «Мысли о географии», писав, хоча й не закінчив, велику «Географию России». Виходить, він не відносив до України землі на північ від Миргорода, Лубен та Переяслава. І Київ, як бачимо, для нього не був Україною. І ще 300 верст на північ, до Стародубського полку (нині місто Стародуб у складі Росії), були для нього, так виходить, не Україною, а Малоросією.

Оскільки поняття «Україна» не було офіційним терміном — географічним або державним, кожен міг тлумачити його на власний розсуд. Ось чому впродовж двох століть Україна могла вважатися лише частиною Малоросії, та й саме поняття «Малороссия» після 1781 року, тобто після введення губернського поділу, теж перестало бути офіційним. Навіть на початку XX століття продовжувались суперечки щодо того, чи можливо включити в Україну Волинь.

Чи міг бути легким, за такої плутанини понять, шлях до ясної і твердої самосвідомості?

Із великим запізненням стало стверджуватися слово «українці». Спершу (а ще й «украиняне») так називали, видно, мешканців та уроженців Слободської України. І тільки Тарас Шевченко, щира подяка йому, дав поштовх надалі вже незупинному процесу. Це був процес усвідомлення мільйонами людей свого справжнього народного імені. Не те, щоб Шевченко постійно впроваджував це слово, просто будь яке використане ним слово ставало беззаперечним. Людина, що написала великі і страшні — і не тільки для віруючих людей — рядки:

Я так її, я так люблю

Мою Україну убогу,

Що проклену святого Бога,

За неї душу погублю!

Ніби він ціною власної душі вчинив якийсь незбагненний обряд спокутування усіх минулих та майбутніх гріхів своєї батьківщини. Ніхто б не зміг заперечити слово, а тим більше таке важливе, як «українці», після того, як його використав Тарас. За лічені десятиліття мільйони людей відкрили для себе, що вони не малороси, а українці, і це відкриття стало для них великою радістю. Вони ніби-то згадали його, як згадують щось відоме ще з народження, але забуте. Час для імені настав.

Слово «малороссиянин» навряд чи могло стати основою національної самосвідомості. Чи можна собі уявити існування «малороссийской нации» — нації, у назві якої чути щось здатне применшити? Та ще й поруч з «великороссийской». До XIX століття давно вже забулась константинопільська логіка, що колись поділила Русь на Велику та Малу. Лише вухо чуло, що когось називають великим, а когось малим, і бути тим «малим» не було ніякого бажання. А ще у «малоросі» ввижався якийсь «малорослий», і це теж було прикро, а тим більше, що не відповідало дійсності.

Є якийсь прихований зв’язок між «малороссом» початку XX сторіччя та «молодшим братом» сталінських часів. Ті, хто вигадав «старшого брата», навряд чи мали на увазі такий зв’язок. Теза про «старшого брата» була узвичаєна сталінським Агітпропом у 1936 році, з огляду на необхідність відродження патріотизму найбільшого народу СРСР перед лицем німецької воєнної загрози. Тому мова йшла тільки про «старшого брата». Інші члени родини ніяк не згадувались. Але уява людей тут-таки все домислила сама. Якщо є старший, виходить, припускається наявність молодших.

У 1936 році про це не думали, але коли прийшов 1954-й, рік «300-річчя возз’єднання України з Росією», і щосили заговорили про «спільну колиску трьох східнослов’янських народів», ідея «старшого брата» видалася і зовсім безглуздою. «Спільна колиска», тобто йшлося про близнюків, ровесників, який же тут старший та молодший! Незважаючи на всю безглуздість витівки, радянський етикет довго зберігав поняття про «старшого брата». А у нас пригадували народні казки, у яких молодший брат завжди виявлявся розумнішим та щасливішим від усіх.

Розділ третій. Про український та російський характери

Нам аби гроші

Якщо вже ми різні народи, то й характери у нас мають бути різні. Обійти цю тему неможливо, але вона досить важка. Як людина науки і техніки, я звик до того, що будь-який об’єктивно існуючий параметр можна виміряти. А національний характер річ невловима, вимірам з допомогою приладів не піддається, а те, що не можна виміряти, строго кажучи, не можна вважати і об’єктивно існуючим. Нас переконують, що з допомогою тестів, анкет та статистики національний характер з часом вдасться виявити научно, але це станеться нескоро. Якщо я правильно зрозумів, дослідники ще багато років будуть займатися узгодженням термінів та методик. Самі вони, проте, поки дійде до діла, продовжують описувати предмет дослідження з допомогою словесних характеристик — тобто за старою звичкою, приблизно і ні на чому не наполягаючи. Виходить, іншим теж не забороняється поводитися так само.

Не буду намагатися змалювати національний характер, український чи російський, як єдине ціле. Для цього знадобилася б ще одна книга, може навіть вдвічі товстіша. Та й не моя це справа, я ж бо не психолог і не соціолог. Моє завдання куди більш скромне.

Твердо переконавшись, що українець і росіянин не тотожні (а матеріалу для порівняння було достатню: 90% людей, з якими мені довелося спілкуватися у житті, були або українцями, або росіянами), я час від часу робив спробу подумки для самого себе вловити та сформулювати різницю між ними. Зустрічав я обговорення цього питання також і в книжках. Не можу сказати, що все мені стало ясно і я зробив остаточні висновки, але все ж...

Років з тридцять тому, якщо вже не більше, я прочитав у журналі «Вокруг света» замітку, яка спершу мене вразила. В ній розповідалося про те, як шведський продюсер дав у шведській газеті оголошення, що для зйомок фільму йому потрібні сорок «типових шведок». Тих, хто виявив бажання знятись, прийшло у двадцять разів більше, і всі вони були шведки. Оскільки їх було так багато, то зайвими були б сумніви щодо того, що у своїй масі вони безперечно й цілком вичерпно представляли шведський жіночий тип з усіма його різновидами. Втім, автори майбутньої кінострічки з усього цього жіночого натовпу відібрали ...одну «шведку з типовою зовнішністю». Вони наполегливо працювали з новими й новими групами, нарешті відібрали за тиждень ще десять статисток, після чого продюсер вирішив, що решту доведеться шукати за кордоном.

Історія дуже повчальна. Продюсеру був потрібний насправді винятковий типаж, який він у своїх думках виплекав як ідеальний (а, може, й навпаки, як зневажливий, із замітки було неясно) образ. Геніально поданий, такий образ глядачі можуть сприйняти як дійсно типовий, у нього увірують всупереч очевидному.

Випадково почувши у розмові, що такий-то — типовий (або істинний) росіянин (поляк, вірменин і так далі) я завжди згадую цю замітку. У суспільній свідомості живуть сталі уявлення про «типовий» характер та «типову» зовнішність представників різних народів, що аж ніяк не відповідають дійсності. У ці уявлення люди майже несвідомо вкладають свої симпатії та антипатії. Відповідно, «типовим» може виявитися то мальований красень, то якийсь неприємний хмир скопецького типу, то чудовий простак, то розпутний пройда. У зв’язку з усім сказаним, прошу мати на увазі, що мені глибоко симпатичні обидва народи, характери яких я намагаюсь співставити.

Окрім емоційного ставлення є ще стандартизоване. Про кожен народ накопичений запас стереотипів. Стереотип теж завжди помилковий, але через крайню спрощеність він принаймні не містить у собі внутрішнього протиріччя. Цікаво, що образ українця, яким його бачать багато росіян, так і не склався у стереотип. Якщо англійці, то, ясна річ, манірні — що б це не означало — та консервативні. Французи бабії та їдять жаб. Італійці легковажні, громогласні та постійно жестикулюють. Японці трудоголіки і дуже люблять фотографуватися. А що виходить із стереотипом «українець»? З одного боку, він людина начебто дуже хитра та «собі на умі», з іншого — виключно уперта («хохол упертий»). Ось уже й протиріччя. Хитрун ніколи не буває упертим, хитрун діє гнучко, а упертий діє натиском, це дві зовсім різні тактики поведінки. Далі, українець, згідно думки, що склалась у Росії, це службіст із нахилом до буквоїдства, уїдливий, причіпливий та досить черствий. Теорія щодо службіста підкріплюється тим фактом, що безліч українців обрали військову чи морську службу, багато хто на ній відзначився і прославився. З цим не посперечаєшся. Не стану ворушити Громадянську війну з її подекуди випадковими висуваннями. Згадаю більш пізні імена, такі як міністри оборони Малиновський та Гречко (а перед війною нарком оборони Тимошенко), маршали Кулик, Єременко, Рибалко, Москаленко, Федоренко, Судець, Кошовий, Толубко, Батицький, Лосик, Скрипко, Руденко, Кожедуб, генерал армії Черняхівський, що загинув у 39 років (двічі Герой Радянського Союзу, кавалер ордену Богдана Хмельницького), начальник Генштабу Штеменко, главком сухопутних військ Павловський, адмірали Головко (став адміралом у 38 років), Басистий, Левченко, Чабаненко — коли почнеш перелічувати, важко зупинитися.

Чимало українців зробили видатну духовну кар’єру. Мені казали, що були такі періоди, коли більшість кафедр митрополітів Московського Патріархата посідали українці. Та й серед архієпіскопів і епіскопів їх частка завжди була набагато вищою, ніж частка українців у православному населенні Російської імперії та СРСР. Я не дуже обізнаний у таких справах, але мені здається, що релігійне служіння — поприще суворе, близьке у цьому до військового.

Щоб підкріпити погляд на українця-служаку я й сам можу додати, що мої співвітчизники — добрі технологи, а добрий технолог, так само як інженер з техніки безпеки, ніколи й нічого не робить «на глазок», «на авось», «з точністю до двох вареників». Обов’язок технолога сумлінно та ретельно, без відхилень та імпровізації, виконати всі вимоги виробничого процесу, він також службіст.

Добре, нехай буде службіст. Але далі протиріччя посилюються. Мені доводилось чути від російських друзів, що, за їхніми спостереженнями, український характер часто-густо мрійливий, схильний до перепадів настрою. Можливо. Але як це поєднується з упертістю, хитрістю, черствістю, кар’єризмом та буквоїдством? Кар’єрист, служака завжди насторожі, йому не до настроїв та мрій. І як до цього вписати українську схильність до самоіронії (до речі, риса сильних людей)? Один мій земляк, що завжди домагався свого, полюбляв повторювати, глибоко ховаючи усмішку: «Ми люди бідні, ми люди темні, нам аби гроші та харчі хороші».

Той, кому до вподоби схвальні оцінки, із задоволенням перечитає слова Гоголя: «Сам не знаю, какая у меня душа, хохлацкая или русская. Знаю только то, что никак бы не дал преимущества ни малороссиянину перед русским, ни русскому перед малороссиянином. Обе природы слишком щедро одарены Богом, и как нарочно каждая из них порознь заключает в себе то, чего нет в другой, — явный знак, что они должны пополнить одна другую. Для этого самые истории их прошедшего быта даны им не похожие одну на другую, дабы порознь воспитались различные силы их характеров, чтобы потом, слившись воедино, составить собою нечто совершеннейшее в человечестве». Хіба ж не приємно прочитати про «нечто совершеннейшее в человечестве», знаючи, що це стосується ніби й тебе самого? Закликаю не брати дуже легко на віру (так само як і слова про злиття докупи), а звернути увагу на те, що, згідно з Гоголем, характери та «истории прошедшего быта» наших народів повністю несхожі.

Новий час — нові пісні. Через півтора віки після Гоголя сучасний культуролог Андрій Окара порівнює українців з росіянами зовсім інакше. Він пише: «Багато російських філософів, вдаючись до характеристики російського духу як анархістського, писали про “одвіку баб’яче” у російській душі. Але у ставленні до України це системні начала. Росія ставиться до України приблизно так, як романо-германський Захід до самої Росії. Поруч з європейцями росіяни видаються шукачами істини, а самі європейці — приземленими матеріалістами. Аналогічно українці на тлі росіян ледве не “народ Божий”, що перебуває у бездіяльному спостеріганні, а росіяни — нація купців, капіталістів, нафтогазових олігархів, що прагнуть “приватизувати” Україну». Наводжу цю цитату не тому, що згоден з нею. Швидше, як ще одну цікаву думку.

Про український характер написано останнім часом досить багато гідного подиву. Ті автори (українські!), які траплялись мені, малюють досить дивне створіння. Воно сентиментальне, чуттєве, схильне до меланхолії, йому притаманна емпатія (не знаю, що це таке), толерантність щодо інших культур та релігій, анархічний індивідуалізм, верховенство емоцій над волею та розумом, прагнення особистої свободи, знижена стійкість, нелюбов до організованості, дисципліни та агресивної активності.

Кому може належати така характеристика? Так і здається, що це «зайва людина» із шкільного твору, блідий юнак із поглядом палким. Нічого схожого. Насправді, якщо довіряти нашим етнопсихологам, мається на увазі «сіль української землі», мешканець села, хуторянин, хлібороб. Він підсвідомо над усе шанує (прямо-таки язичник!) Матір-землю. Мабуть такі билинно-декадентські хлібороби існують насправді, але якби вони всі були такими, Україна дуже швидко залишилася б без хліба. Що дивно, такий образ, по-перше, не новий, а по-друге, досить стійкий. Виявляється, ще діячі кирило-мефодієвського товариства вважали своїх земляків «мрійливими та ніжними».

Повністю згоден з тим, що любов до природи, квітів, музикальність, вишивані сукні, сорочки та рушники, звичка постійно білити хату, прикрашати свій побут та житло говорять про те, що українець — зовсім не закінчений раціоналіст та сухар, що все прекрасне чогось-таки для нього варте. І все ж таки, коли я читаю, що для українця пріоритетними є «індивідуалістичний код цінностей», культурно-історичні цінності України, волелюбність, «мотивація досягнень», прагнення особистої незалежності, впевненості, автономності, бажання розраховувати на власні сили і навіть «прагнення чистоти крові», я починаю побоюватись, що мова йде не про статистично достовірного українця, а про такого, якого хотіли б бачити, а може й викувати, самі автори подібних описів.

Не стану сперечатися з ними. Я значно більше люблю живу людину, нехай навіть з недоліками. Нехай навіть у нього мало емпатії, шкутильгає «індивідуалістичний код цінностей» і він зовсім не турбується про «чистоту крові».

Конкретні приклади набагато кращі абстрактних розмірковувань, але оскільки невідомо, як почувають себе живі люди, коли їх видають за взірець, то звернуся до історичних персонажів.

Я не можу без посмішки і в той же час без захоплення читати про депутацію запорожців на чолі з військовим суддею Антоном Головатим до Катерини Другої у 1792 році. Справа в тому, що незадовго перед тим запорожцям запропонували для заселення Таманський острів, що відокремлений від суші протоками та рукавами гирла Кубані. Але коли військовий осаул Мокій Гулик з командою оглянув запропоноване місце, то вирішив, що воно не досить велике. Разом з тим він запримітив кращі землі. Озброєний точним знанням, чого саме слід домагатися, Головатий з товаришами відправився до Петербурга задля «исходатайствования прав на вечно спокойное потомственное владение» тією землею, яку обрали для себе козаки. Головатий скромно попрохав царицю про те, щоб віддала війську у володіння Таманський острів «с окрестностями», а ці «окрестности» у тридцять разів були більшими за сам острів.

Депутація блискуче виконала дану їй настанову. Антон Головатий використав і знайомство із сильними людьми (Безбородько, Разумовським), і українську пісню, і бандуру, і своє перебільшене чудернацтво. Ця напрочуд розумна й спритна людина з успіхом довела до кінця доручену їй справу так, що всі найголовніші побажання війська було занесено «в жалованную грамоту в подлинных почти казачьих выражениях».

Я знаю, сьогодні симпатії багатьох українських істориків знаходяться цілком на боці інших запорожців — які не упокорились тому, як Катерина обійшлася із Запорізькою Січчю і пішли геть за Дунай, щоб заснувати там Задунайську Січ. Можливо ці історики стануть губи кривити з приводу наведеного мною прикладу. Блазнював, мовляв, цей Головатий перед проклятущою царицею, замість того щоб кинути в обличчя «сучій доньці» все, що про неї думає. Признаюсь, мені невідомо, що саме він про неї думав. Більше того, я впевнений, що люди позаминулого століття не завжди думали й розмірковували так, як вважається політкоректним приписувати їм сьогодні. А ось про що Головатий не міг не думати, так це про свою відповідальність за долі тисяч родин запорожців.

Чого ж він домігся? Він домігся для козаків насправді райської землі по правому березі Кубані. На лівому березі жили черкеси та адигейці, а правий був незаселений, якщо не рахувати рідких кочівників — не слід думати, що для Катерини це були зайві землі, які не шкода віддати кому завгодно. Їй було кому їх віддати, але Головатий умовив-таки віддати ці землі запорожцям. Кубанські землі, щедрі на дари природи, дуже нагадували козакам їх колишню Січ. Місце Дніпра тут зайняла Кубань, що так само широко розливається по весні. Так само, як на Дніпрі, береги Кубані уявляли собою нескінченні плавні, царство очерету, вільхи та верби. На берегах Азовського моря їх чекали лимани, частково з морською водою та великими осіданнями солі, частково з прісною. Кубань та лимани кишіли рибою, та ще й якою! Тут ловили осетерів, севрюгу, білугу, рибець, кефаль, камбалу. В очереті та лісах водилися кабани, олені, дикі кози, лисиці, фазани, тетереви. Чорноземи ж, 9 мільйонів десятин, були ще більш багаті, ніж у придніпровських землях. Тут колишній запорожець знаходив привілля також для звичного скотарства, яким займався вдома, і для землеробства, яким став займатися в останні десятиріччя перед скасуванням Січі.

Але й це ще не все, і навіть не головне. «Поскольку жалованная грамота, — пише історик, — начертала только общие контуры войскового управлення, войско воспользовалось этим и уложило в них свои старые запорожские порядки». Дарована ж грамота була написана, нагадую, під диктовку Антона Головатого. Що ж вона дала козакам?.^[13] На новому місці їм вдалося багато в чому відновити колишній запорізькій устрій — куренні селища — з їхнім самоврядуванням та адміністрацію округів, яка щороку поновлювалась, свій суд, своє духівництво, свої форми землевласництва. Сучасній людині важко собі навіть уявити, наскільки це було важливо для козаків, які вважали правильним і розумним тільки такий суспільний устрій. Окрім того, Чорноморське військо зберігло вільну внутрішню торгівлю та вільний продаж вина на землях війська; було підтверджене використання регалій Запорізької Січі — знамен, литавр, булав, пірначів. Звісно, відновлення повної незалежності козаків — тієї, що була за Богдана Хмельницького — було нереальним, і Головатий не міг не розуміти цього. Не ставлячи перед собою недосяжної мети, він досяг максимума того, чого можна було досягти.

Домагаючись свого, Антон Головатий, швидше за все, внутрішньо тішився над тими, хто бачив у ньому простака, не розуміючи, що це маска.

Напевне, він міг би прожити життя якось інакше. Будучи військовим суддею, він, безперечно, мав авторитет, і міг, наприклад, увести частину земляків за Дунай. Теоретично, він навіть міг би підняти їх на повстання проти ліквідаторів Запорізької Січі. І навіть рушити їх на Петербург — навряд чи з успіхом, але в такому випадку він би помер героєм (особливо в очах сучасних істориків). Він діяв інакше. На відміну від Горбачова, він не знав старого вислову: «політика — це мистецтво можливого», але володів цим мистецтвом, на мій погляд, краще того, хто цей вислів так часто на нашій пам’яті використовував.

Мені практично нічого не відомо про Антона Головатого, і я сподіваюсь не розчаруватися, дізнавшись більше. Він для мене (у рамках того, що мені про нього відомо) — одне із втілень українця. Упертість в ньому абсолютно несуперечливо поєднується із гнучкістю, хитрість — з розумом, почуття обов’язку — з прагматизмом, реалізм — із цілеспрямованістю, талант дипломата — із здоровим цинізмом (який можна назвати ще знанням людської вдачі), природне почуття гумору — з артистизмом. Те, що місію до Петербурга очолив саме він, — не випадково. Відновлення (у межах можливого) Січі було метою його життя. Історики повідомляють, зокрема, що за п’ять років до того, у 1787 році, він (разом зі старшинами Сидором Білим та Захарієм Чепегою) подавав відповідну петицію цариці у Кременчузі. Минулі століття багаті саме такими українськими діячами — рішучими, розумними та разом з тим по-доброму лукавими та завзятими. А ось у радянські часи, особливо ж після чисток 30-х років, головною рисою комуністичної еліти України зробилась спритна податливість. Уміння в дощ прослизнути між краплями... Для Москви мати справу з такими людьми, якими легко керувати, було одне задоволення. Я трохи торкнувся цього питання у книзі «Про найголовніше», і дехто образився на мене за такі слова: «Більшість українських чиновників вміли тільки казати “Слухаюся!” у відповідь на команди з Центру. Більш слухняної еліти, ніж українська, у Радянському Союзі не було». Як собі хочете, а я не готовий відмовитися від цих слів, тому що вони відповідають дійсності.

За всі післявоєнні роки мені відомий лише один яскравий виняток — Петро Юхимович Шелест. У нього були саме ті «гетьманські» якості, які я перелічив: був розумним, рішучим, лукавим, упертим, вболівав душею за своє господарство та свій народ. Напевне, його кар’єра закінчилася порівняно рано саме тому, що він був сином своєї землі більше, ніж це дозволялось за номенклатурним розумінням пристойності. Звичайно, посідаючи ті пости, які посідав, він не міг бути зовсім без гріха. Не один раз мені доводилося чути, що у 1968 році на засіданнях Політбюро ЦК КПРС він буквально вимагав від Брежнєва якомога скорішої окупації Чехословаччини, що він підтримав цькування роману Олеся Гончара «Собор». У цих та подібних питаннях він стояв на позиціях ідейного комунізму. Але у тому, що стосується економічних інтересів України, Петро Юхимович був твердим як скеля. Мало того, як «вірний ленінець», він намагався повернути до життя окремі напрямки довоєнної політики українізації, відійти від надмірного «інтернаціоналізму». Саме для нього Іван Дзюба написав своє дослідження «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Шелеста відправили на пенсію у 65 років, хоча для членів Політбюро не існувало верхньої вікової планки. Він прожив після цього ще 23 роки, до того ж п’ять останніх — коли вже існувала незалежна Україна.

За тотожністю імен мені згадується ще один Головатий, Ферапонт Петрович, з-під Пирятина, що на Полтавщині, особа, як то кажуть, незбагненна. Про колгоспи я знаю не з чуток, сам до 17 років був колгоспником. Збагнути, як це колгоспник умудрився під час війни, ще й двічі (у грудні 1942-го та через півтора року, у травні 1944-го) пожертвувати суми, достатні для побудови бойових літаків, мені бракує сил. Як же це потрібно було організувати господарство пасіки, щоб в умовах війни і при відсутності купівельної спроможності заробити такі страшенні гроші! Але не дарма, по-перше, його предку дали прізвисько Головатий (тямовитість іноді передається у спадщину), а по-друге, не випадково він був нашенський.

Насправді така унікальна людина не може бути типовою ніде, і я б напевне не згадав Ферапонта, якби він не був тезкою за прізвищем Антона. Згоден, українці мають господарську жилку, але ось біда: між цією жилкою та налагодженим прибутковим господарством настільки велика відстань, що й досі її мало хто подолав. Згоден я також із тим, що українці швидше дбайливі, ніж марнотратні, але, як показали останні роки, це все ж не найбільш яскраво виражена наша риса. Навіть господар власної справи, якому сам Бог велів якомога скоріше переходити на енергозаощадження, на економію у всьому, часто-густо зберігає технології, що лишилися йому від часів майже безкоштовної електроенергії та дармового тепла.

Ті, хто недолюблює українців (такі люди є, і це дивує — адже ми виражено позитивна нація, чи не так?), намагаються знайти у нас якомога більше недоліків. Але великого успіху ці пошуки не дали. «Найстрашніше», на що я натрапив, — епізод з книги одного політичного в’язня хрущовських часів, який пригадує, як його сусід по нарах, українець з Проскурова, отримуючи посилку, товаришів по нещастю не пригощав, а з’їдав усе, що йому присилали, вночі і ледве не під ковдрою. А я й не сперечаюсь: є серед нас скупі, як не бути. Цікаво тільки, де їх немає. Чи знайдеться на землі таке місце?

Проте, я зустрів також і зовсім невтішну оцінку українських національних рис, але це не була оцінка зовні. Наш політичний мислитель В’ячеслав Липинський радив вісімдесят років тому запросити на київське гетьманство представника якогось поважного європейського королівського дому через те, що, на його думку, «потрібна якась цивілізуюча сила» для подолання «первородних гріхів українства — анархії та зрадництва». Не більше і не менше. Фігура Липинського сьогодні оточена пієтетом, але головне — він «свій». Коли щось подібне чуєш від свого, це можна витерпіти та обговорити (щоб потім, я впевнений, обгрунтовано відкинути), а від чужого — то вибачайте. Так вже улаштована людина.^[14]

Щодо ідеї Липинського, вона не зовсім померла: і сьогодні подекуди чути пропозиції запросити на високу посаду в нашому уряді якого-небудь чудового українця з-за кордону — людину, що вже зробила солідну адміністративну чи політичну кар’єру у США або у Канаді. Приклади таких кар’єр були та є, але навряд чи я підтримав би таку ідею. Я бачу в ній синдром призивання варягів, що глибоко засів у сучасних древлянах та полянах. Дякувати треба, що ніхто сьогодні не повторює докази В’ячеслава Липинського.

Але повернуся до питання, якого торкнулися етнопсихологи: чого ж все-таки більше в українцях — почуття чи раціонального? Маю свою гіпотезу. У жодній книзі я чомусь не наштовхнувся навіть на згадку про таку без сумніву нашу рису, як легковірність. Так, наша людина, особливо сільська, постійно побоюється каверзи та обшукання, вона конче скептична та недовірлива, вона навіть дещо хизується своєю недовірливістю. Втім, на що направлена її недовірливість? На предмети та обставини більш чи менш звичайні та приземлені. А ось у щось немислиме вона може повірити з легкістю та ледь не з радістю. Який освічений українець не знає, наприклад, що шурин Богдана Хмельницького, наказний гетьман Іван Золотаренко був чарівником? Чи ж дивно, що у нас в Україні у будь-який даний момент часу практикує одразу кілька пророків та месій? У всіх на пам’яті Біле братство, не зовсім ще забули й Марію-Деві-Христос. Про звичайних ворожок, віщунів та астрологів нема чого й говорити.

В іншому місці цієї книги я веду мову про те, що саме довірливість українця утнула з ним такий злий жарт в період революції та громадянської війни. Він спокусився обіцянками більшовиків і ще багато десятиліть потім продовжував вірити в них. Українець тому так і наголошує на своєму ніби-то скептицизмі, що знає свою слабину протилежної якості.

Я припускаю, що ця легковірність є частковим та бічним наслідком якогось більш широкого та універсального явища. Мабуть, можна сказати так: більшість або значна частка мешканців України десь на підсвідомому рівні постійно готова до дива, вона впевнена, що у цьому світі можливо все. Нашим людям звідкілясь відомо, що світ створений зовсім не так просто й очевидно, як ми його бачимо. Звідки це береться? Не знаю, але віра України у загадкове просвічує крізь безліч життєвих історій, загадок, вона буквально просякає нашу народну творчість. Чи може це бути випадковим?

Нагадаю, що саме Україна породила абсолютно особливий талант Гоголя. Невідомий нам містичний зворотній бік життя відкрився йому у рідній Василівці, у Диканьці. Він не закрився для нього й пізніше, у Петербурзі, — повість «Портрет» це ясно показує. Зовсім не дивно й те, що автор «Мастера и Маргариты» теж родом з Києва. Але Карпати і Полісся наповнені таємницями не менше Полтавщини, Подніпров’я або Волині — читайте наших класиків.^[15]

Читаю у Івана Франка: «Мені розповідали, що у Нагуєвичах колись розкрили могилу упиря і, відкривши труну, знайшли мертвяка, який лежав на боці та палив люльку». Дуже спокійна фраза. Поставивши крапку, Іван Якович переходить до чогось іншого.

Ми поетичний та артистичний народ, це не заслуга, а даність. Ми схильні до перебільшень, метафор, гіпербол, ми ще не втратили до кінця почуття єдності з природою. Разом з тим українець значною мірою поглиблений у себе. Йому у собі самому потрібно зрозуміти ще так багато, що це надовго.

По контрасту

По контрасту росіяни більше повернуті назовні. Психологи говорять, що росіяни швидше екстравертні, а українці швидше інтровертні (обидва слівця звучать, прямо скажемо, однаково неприємно — але така вже термінологія, з нею не посперечаєшся). Серед росіян навряд чи буде поширений психоаналіз за Фрейдом — це коли персона, занепокоєна своїми проблемами (як правило, дама), сповідується спеціалісту по неврозах, розповідаючи йому те, про що не розповість нікому. Російські дами прекрасно сповідуються одна одній, їм психоаналітик не потрібен.

Серед росіян я частіше, ніж серед українців, зустрічав людей, яким здавалась обтяжливою їхня справа, і вони робили її погано. Не тому, що не могли робити добре, а тому, що була відраза. Зате така людина майже завжди має якесь хобі. Це старе явище. Читайте Лєскова: «Он был чиновник какого-то отделения, и по русской привычке свое дело считал за неинтересное, а любил заниматься тем, что до него не касалось».

Багато росіян, здебільшого серед простих людей, не дуже високої думки щодо формальних законів, вважають їх бездушними. Звідси й повна відсутність серед них того тремтливого ставлення до Закону (з великої літери), яке притаманне, наприклад, німцям. І звідси ж переконання, що треба жити «по понятиям» — тобто спираючись на голос совісті та здоровий глузд. Поняття, мовляв, у всіх випадках життя підкажуть шлях до розумного й справедливого рішення, а законотворчі хащі придатні виключно для крючкотворів.

«Революційна правосвідомість» і спрощене судочинство часів революції, громадянської війни та наступних років було яскравим втіленням життя «по понятиям». Але все це можна було спостерігати й до революції, притому у найнесподіваніших сферах. Скажімо, зречення Миколи Другого від престолу було вчинком, неможливим з погляду юридичного. Він не мав права зректися навіть за себе самого (таке не передбачене російськими законами), не говорячи вже про те, щоб зрікатися від імені сина, він не мав права передавати престол братові Михайлу. Микола Другий виходив з доцільності, як він її розумів на той момент, він зрікався тому, що так йому підказувало його моральне почуття. Тобто він вчинив «по понятиям».

Не буду стверджувати, що таке ставлення до закону не притаманне українцям. Притаманне, і навіть дуже, але, як мені бачиться, у відчутно меншій мірі, аніж росіянам. У українців якось більше поваги до порядку і законної влади, це видно навіть у тому, що в українському селі священик та вчитель (люди, яких поставила влада) завжди були більш шановані, ніж у російському.

Істина, що українці та росіяни — різні народи, для багатьох все ще не очевидна. Моя порада — підіть у етнографічний музей. Ви переконаєтесь, що внутрішні відміни між росіянами та українцями відбиті у зовнішніх відмінах практично всіх форм побуту. Всередині одного народу такі відміни були б неможливі. Згоден, двадцяте сторіччя сильно вирівняло їх, та ще й частково дев’ятнадцяте, але вони залишились і вони безумовні. У східному напрямку ці відміни слабшають, у західному — посилюються. А загалом, відвідайте етнографічний музей. Ви переконаєтесь у несхожісті народного одягу — російська жінка носила сарафан, українська — плахту; у нас не знали косовороток, а в Росії — широких українських штанів. Українець взимку носив високий конічної форми капелюх з овчини, який називали «кучма», влітку — солом’яний бриль; росіянин зимою ходив у хутряній ушанці — «треухе», влітку — у схожому на циліндр валяному «грешневике». Заміжня жінка у нас ховала волосся під «намітку», тому що домовий, ухопивши за волосся, що вибилося, міг затягти її на горище. Російські жінки також ховали волосся, але на інший зразок. Наші жінки не носили російського «кокошника» та рогатої «кички»; нарядним головним убором українок були абсолютно інші на вигляд «очіпок» та «кораблик».

Виявляється, мода на високі капелюхи московських бояр має хорезмійське походження, високі головні убори бояринь наслідували митри, які московське вище духовенство вивезло з Візантії. Проте до наших запорізьких козаків їхній капелюх (шлик) з китицею на кінці, що звисав до низу, прийшов з Угорщини, а «чемерка» (різновид блузи із зборками по всій талії) наших прапрабабусь має італійське походження. Іноді важко зрозуміти, хто у кого й коли позичав, та й чи позичав взагалі. Карпатські українці з давніх-давен обзавелися широченними шкіряними поясами з безліччю кишень, з півдюжиною пряжок та іншими мальовничими подробицями, знахідками для сучасних модельєрів. Вигляд у цих поясів кінематографічно-ковбойський (хоча з’явилися вони, коли ще ніяких ковбоїв у Америці не було), аналогів таким поясам у росіян немає.

За всіма цими відмінами — століття та століття роздільного буття росіян та українців, культурні зв’язки та впливи, що не збігаються, різні історичні долі. Взяти, наприклад, личаки, які не потрапили до українців, що мешкають далі Полісся. Личаки («лапти»; як, до речі, і російська «баня» — лазня) говорять, на думку вчених, про довге життя росіян поруч з народами фінського походження. Деякі із цих лісових народів (мурома, заволочська чудь) повністю розчинились серед росіян. Російське дворянство увібрало в себе дуже значний татарський елемент, багато відомих дворянських родів ведуть свій початок від татарських мурз, що переходили на службу до князів Північносхідної Русі. Зі свого боку, до українського народу влилося чимало кочівників Дикого Поля (ще за часів Київської Русі наші предки викрадали «красных девок половецких», напади за жінками учиняли згодом також і запорожці; вони ж приймали до своїх лав всякого, хто прийняв православну віру), вливались також і переселенці з Оттоманської імперії, особливо з Балкан, поляки, угорці, румуни, молдавани.^[16] Знаючи все це, чи ж можемо ми, хоча б навіть теоретично, чекати, що українцям та росіянам може бути притаманний однаковий характер та спосіб життя?

Ще більше, ніж у одязі, сповнені змісту відміни у зовнішньому вигляді наших сільських поселень. Хата мало чим нагадує «избу». Я впевнений, що ці два житла відбивають два національних характери. Білостінна хата під солом’яною чотирискатною стріхою — це, як на мене, одне з найпрекрасніших видовищ на світі. А якщо коло неї ще й садок вишневий... Навіть рублені з колод стіни українець неодмінно обмащував глиною зовні та зсередини, а потім ці стіни безліч разів білив. А яким мальовничим був тин довкола хати, як красиво звисали в’язанки цибулі та сушених груш! Можливо, етнографи будуть сміятися над таким припущенням, але мені повсякчас здається, що господар хати дивився на її естетичне призначення з тією ж відповідальністю, як на практичне.

Російський рублений дім може виглядати дуже статечно й солідно, тим більше північний, на підклітці (хижі), з різбленням та півниками. Але дерево швидко сіріє, і дім досить скоро стає не дуже веселим на вигляд. До того ж рідко який дерев’яний будинок з часом не перекоситься — от через ці сіруваті, а іноді майже чорні, перекошені стіни навіть заможне російське село виглядає набагато біднішим, ніж є насправді. Що вже говорити про село, якому менше пощастило? Я не можу довести, але ось як думаю: ніхто в тому не винен, так уже склалося, що російське дерев’яне село самим своїм зовнішнім виглядом не дуже надихає мешканців, не настроює їх на господарську невгамовність, на винахідливість у побутових клопотах. Можливо, саме цим варто пояснити занехаяність багатьох жител та городів у Росії. Господарі нібито махнули на все рукою, їхні українські брати опускають руки далебі не так часто — естетика місця не дозволяє. Сільські дороги у лісостепу та степу у нас часто обсаджені мальовничими старими деревами, що дуже прикрашає місцевість. В Росії це навдивовижу — навіщо, мовляв, лісів і так довкола прірва.

Ясна річ, свій колишній, «етнографічний» вигляд ані українські, ані російські села не зберегли та й не могли зберегти, а багато з них (у Росії куди більше, ніж в Україні) зникли зовсім. Поволі іде також інший процес. Подобається нам чи ні, але й хату, й п’ятистінок відтісняють будинки з цегли — здебільшого із силікатної, але де-не-де із червоної. Будинки ці, як правило, ані красиві, ані потворні — ніякі, але жити в них, безперечно, зручніше. І українське, і російське села відновлюються уже більш схожими одне на одне. Але однаковими не стануть аж ніяк.

У своїй книзі «Про найголовніше» я трохи торкнувся теми українського способу життя, у зв’язку з чим написав: «Більшовицький проект не досяг би своєї мети, якби теж не враховував наші цінності і особливості національної поведінки... Українці ж, зрештою, після страшних репресій, розкуркулень, виселень, усе таки змирились з колгоспним ладом. Змирилися, оскільки він відповідав, хай у вкрай спотвореній формі, їхнім національним цінностям. Такі цінності — колективізм, причому в основі своїй не виробничий, як, припустимо, у Росії з її сільською общиною й спільним землекористуванням (як виробник і господар українець завжди був індивідуалістом), а чисто людський: дружба, взаємодопомога, потреба у постійному і інтенсивному спілкуванні на всьому життєвому просторі».

Згодом мені говорили, що тут треба було б бути більш точним: в Україні селянська община теж була явищем повсюдним. Щоправда, «община» — вчене слівце, самі селяни такого слова не знали. У росіян її називали «миром», у нас — «громадою» (а де-не-де теж «миром»). Широко розповсюджене у нас було також і общинне землевласництво — на моїй рідній Чернігівщині «общинники» складали до революції половину селянських господарств. Сільська община володіла землею, як ЖБК володіє кооперативним будинком, а селяни своїми ділянками — як мешканці квартирами у цьому домі. Ні українці, ні росіяни не знали спільної обробки землі. Але була відмінність. У багатьох великоруських общинах в середньому один раз на десять років відбувався переділ та «поравнение» ділянок в залежності від зміни кількості їдоків у родинах. В Україні переділи були нечастими, у нас селянський двір користувався своєю ділянкою як власністю, хоча вся земля й належала общині. Результат зрозумілий: в Україні селянин міг без кінця покращувати свою ділянку, знаючи, що вона дістанеться його синові. Чи був стимул у великоруського хлібороба десять років підряд угноювати свою ділянку, якщо на одинадцятому році сільський схід міг «приговорити» цю ділянку (в ім’я справедливості) іншій родині?

Ця «маленька подробиця» сильно вплинула на життєву філософію селян та їхніх нащадків. У росіян більш сильна прихильність до ідеалів справедливості оберталась зневагою до улаштування життя в цілому та в деталях. В Україні ж відсутність в общині «земельно-регулюючого типу відносин» (за виразом вчених) формувала індивідуалістичні натури, виробляючи таку особливість українського характеру, як орієнтація на накопичення. Я вже якось писав, що це також одна з наших національних цінностей. В такій орієнтації немає нічого ганебного, як нам намагалися прищепити у радянській період. Процитую сам себе: «Ми вміємо працювати, вміємо заробляти і вміємо так розпорядитися заробленим, щоб воно прислужилося зміцненню того укладу, який є основою нашого життя».

Українці завжди, у всі часи, потребували оточення для спілкування, краще за все почуваючи себе у великій родині друзів, сусідів, земляків. Вони знаходили таке оточення скрізь: у рідному селі, на базарі (справжній український базар це щось абсолютно особливе; вважаю, що кожен повинен хоч один раз побувати на ярмарці у Великих Сорочинцях), у царській, а згодом і у радянській армії. В армії вони нерідко трималися земляцтвами, допомагаючи один одному вижити та укріпитися, якщо вдатися до мови хімії, — «в агресивному середовищі». Українські земляцтва — зовсім не те саме, що земляцтва кавказьких та середньоазіатських народів. Недавно наші соціологи досліджували життя українців Петербурга. В цьому місті мешкає 150 тисяч українців, але виявити тут українську етнічну общину у якій би то не було формі не вдалося. З одного боку, це, ясна річ, говорить про те, що українці не почувають себе некомфортно у російському оточенні, але, головне, свідчить про нелюбов сучасних українців до будь-яких форм стайного функціонування. Колись все це було — громада, мир, це не вигадка, — але щодо сучасних городян давно минуло. З цього приводу можна шкодувати, але це саме так. Українці з’єднуються за національною ознакою лише у чужому або ворожому оточенні.

Проте, багатьом нашим людям притаманна добра та достойна звичка — довіряти «своєму». Мається на увазі, що коли в далечині від рідних місць маєш справу із земляком, а більше того — з односельцем, можна не боятися каверзи або ошуканства.

Росіянин же до останніх часів жив із відчуттям, що на просторах «однієї шостої» у нього скрізь батьківщина, а тому, за моїми спостереженнями, куди спокійніше ставився до «своїх». Загалом серед народів колишнього СРСР росіяни були найбільш «необщинним» народом, що розходиться із стереотипом. Я веду мову про тих росіян, яких знав та бачив, а не про росіян з книжок народників XIX століття. Навряд чи це варте подиву. Навіть вікові стереотипи здатні змінюватись буквально за кілька десятиліть. Не так давно у католицьких Іспанії та Італії були найбільш багатодітні — саме завдяки католицизму — родини у Європі, а сьогодні у цих країнах, навпаки, найнижча народжуваність на континенті.^[17]

Певна річ, не доводиться говорити про наш повний розрив з минулим, цей розрив має дещо вибірковий характер. З’ясувати причини такої вибірковості, зрозуміти, чому народ відкидає щось одне, а зберігає інше, здатні хіба що поглиблені наукові дослідження. Не можна піддавати сумніву те, що життєвий устрій українців за принципами громад протягом століть складався на основі шанування досвіду предків. Цей устрій ставав справжньою матеріальною силою, яка допомогала протистояти різним випробуванням і дуже швидким змінам. Саме схильність до нього дозволила зберегти до наших днів деякі чудові навички й правила трудового життя та повсякденного побуту, багато форм міжлюдських стосунків, дозвілля та розваг — все те, що допомагало й допомагає легко пізнавати українців серед інших народів. Мабуть, цю схильність підмітив депутат Державної Думи РФ В’ячеслав Ігрунов. У передачі російського телебачення, присвяченій з’їзду вихідців з України (з’їзд проходив у Москві 8 — 9 грудня 2001 року), він поділився таким спостереженням: «Українці більш консервативні та менш анархічні порівняно з росіянами». Відомий консерватизм українців дійсно зберігається, і я вважаю це позитивною рисою. Що ж до анархічності, якщо вона й справді зменшилася з часів селянської армії Нестора Махно, можна тільки порадіти.

За моїми спостереженнями, росіяни ще й менш оптимістичний народ, ніж українці. Якщо сталось щось погане чи просто небажане, росіянин, швидше за все, подумає: «Так я й знав!», тоді як українець вирішить: «Могло бути куди гірше». Проте, росіяни в основному додержуються своєї розсудливої приказки (вони ж її і винайшли, ні у кого не запозичили): «Глаза боятся, а руки делают», і врешті, досить часто здійснюють задумане. Загалом вивчення приказок та прислів’їв двох наших народів може багато чого прояснити. У чому ще так зберігається характер народу, як не у його коротких висловленнях на кожен життєвий випадок? Хто-небудь коли-небудь підбере два приблизно однакових за товщиною томи «Прислів’я та приказки українського народу» і «Пословицы и поговорки русского народа» та проведе їх порівняльний аналіз — впевнений, що відповідна методика існує. Ось тоді можуть відкритися дивовижні речі — про різне ставлення до Бога, до світу, до сусідів, громади, родини та дітей, до природи, до праці. Втім, припускаю, що ставлення може здатися і досить близьким. Але все одно, я впевнений, якісь відміни будуть. Ясна річ, я таким аналізом займатися не зможу, а просто приведу прислів’я: «Аби жив до жнив, а в жнива аби хто обідати покличе».

Росіянам, набагато більше ніж українцям, притаманне бажання вирішувати навіть найскладнішу проблему «методом лобового емпіричного наповзання» (вираз належить одному дніпропетровському інженеру. Для більш простих випадків такий метод ще називають «методом тика»). Справжній росіянин — це той, хто полінується читати довгу інструкцію: ледве розпакувавши складний (і зовсім незнайомий!) прилад, він поспішає увімкнути його та освоювати уже по ходу, до того ж, як правило, справа увінчується успіхом, від чого іноземців страх бере. Інструкцію відкриють лише тоді, коли щось піде не так, як треба. Певна річ, її будуть вивчати, але згодом.

Я зовсім не хочу стверджувати, що українці часом не діють так само. У середовищі інженерів відміни взагалі непомітні. Та все ж, якби хто-небудь з психологів взявся описати таку модель поведінки та спитав у мене, чи вважаю я її насамперед російською або українською, я відповів би без вагань: зрозуміло, російською.

В чому українці та росіяни абсолютно однакові, то це в прихильності до суперечок. Посперечатись — то наше. Мені не один раз розповідали, що, наприклад, англійці нечасто сперечаються, а коли почують щось на їхню думку безглузде, не кидаються одразу спростовувати, а швидше почнуть знизувати плечима. Напевне, це відмінна риса більш старої нації. Ми ж із росіянами — невиліковні дискутанти (останнім часом часто сперечаємось проміж себе), і це нас поріднює.

Одна з основних російських рис — нетерплячість, вона виявляється у тисячах дрібних та великих речей. Російський письменник Юрій Трифонов не дарма дав своєму роману назву «Нетерпіння». Він показав, що до революційної катастрофи Російську імперію привела саме соціальна та політична нетерплячість його співвітчизників. У повсякденні ця нетерплячість особливо помітна у тому, як росіяни втрачають інтерес до завдання в ході наближення до його фіналу. Так, менш за все росіяни люблять оздоблювальні роботи. Зовні будинок виглядає готовим, але ж ні — ще порайся та й порайся коло нього.

У українців же любов до свого житла, куди більш виражена порівняно з росіянами, виявляється у тому, що вони готові без кінця займатись саме оздобленням, доводячи все до цілковитої досконалості. Якоюсь мірою просто через любов до самого процесу.

Зрозуміло, тут треба зробити безліч обмовок. Без обмовок взагалі неможлива така розмова. Я згоден і з тими, хто стане наполягати, що така розмова зовсім не потрібна, але люди так скроєні, що їм подобається, не піклуючись про суворі докази, судачити один про одного та й про цілі народи. Росіяни досить неоднорідні. Вологодські дуже мало походять на донських козаків і навіть на географічно більш близьких їм поморів. У Сибіру я зустрічав людей явно іншого складу, ніж у Новгородській області — більш суворих та замкнених (явних інтровертів). Але те саме стосується й України: відміни між західними та східними українцями давно стали приказкою. До того ж, у наших східних та південних областях мешкають мільйони людей, що мають у паспортах радянських часів запис «українець», але вони втілюють у собі, якщо можна використати такий вираз, перехідний тип до росіян або від росіян. У цієї людини абсолютно не обов’язково розщіплена самосвідомість, але така людина добре знає, що вона українець, будучи за характером досить переконливим росіянином. Наявне і зеркальне явище: у південно-західних областях Росії мешкає багато росіян, які за своїм менталітетом та характером насправді швидше українці.

А якщо згадати, що, згідно опитувань 90-х років, 33,4 відсотки (рівно третина) мешканців України мали близьких родичів у Росії, а для Південної та Східної України цей показник дорівнює 69,5%, то доводиться визнати, що взаємна дифузія України та Росії досягла беспрецедентного у світовій практиці розмаху. Для порівняння: тільки 8,2 проценти мешканців України мали родичей у інших республіках колишнього СРСР та 6,4 — у далекому зарубіжжі. У світі зараз немає іншої пари країн, мешканці яких були б зв’язані такою кількістю уз не у переносному чи то патетичному, а у буквальному значенні слова. Говорять, с кожного боку — по 22 мільйони родичей, до того ж, у неподіленному, на щастя, стані, тобто всередині кожної з двох країн, живуть, не знаючи міжнаціональних проблем, не сотні тисяч — мільйони українсько-російських родин. І ніяк не можна підрахувати, скільки мільйонів людей у наших країнах об’єднують товариські чи приятельські зв’язки. Саме ця взаємна дифузія і породжує у багатьох помилкову думку, що врешті спонукала мене написати цей розділ.

Зрозуміло, українці та росіяни, яких я порівнюю, досить умовні. Ніякий прогноз поведінки окремих людей, що спирається на подібні оцінки, ясна річ, неможливий. Об’єктивно підтвердити або спростувати існування описаних рис характеру можливо хіба що базуючись на тисячах прикладів (на великих масивах, як кажуть соціологи). Мені й самому було б дуже цікаво дізнатись, чи знайдуть підтвердження такі стереотипи відносно українців, як наша знаменита «хуторянська ментальність» (гадаю, дещо перебільшена), «отаманщина» (як на мене, то цілком реальна), «схильність до роздраю» та (ще одне новомодне відкриття) «знижені здібності до підприємництва».

Культурна революція XX століття, ЗМІ, кінематограф, мода та реклама зовні дуже зблизили більшість навіть віддалених один від одного народів світу, що вже говорити про українців з росіянами, — тут дуже легко припуститися помилки. Нехай не зроблять її мої читачі: українці лишилися українцями, а росіяни росіянами. Більше того, покинувши Радянський Союз, українці посилили своє українство, а росіяни «русскость».

Коли ми сьогодні бачимо на екранах своїх телевізорів різні міста світу, нас не залишає враження, що натовпи на вулицях Відня. Белграда, Брюселя та Києва, Берліна та Петербурга нерозрізненні те навіть взаємозамінні. Проте, це враження оманливе. Деякі риси народного характеру лишаються незмінними із століття у століття, не зважати на народний характер не можна, тим більше політикам.

У 1999 році світ переконався у цьому на прикладі, що так дороге обійшовся. Не вбачаючи іншого засобу покласти край розправам над мирним населенням Косова, Північно-Атлантичний альянс, як всі ми пам’ятаємо, вирішив продемонструвати режиму Милошевич; серйозність своїх намірів і розпочав бомбардування воєнних об’єкті] Югославії. У НАТО були впевнені, що бомбардування закінчаться ні пізніше, як через чотири-п’ять днів. Цього часу буде досить, щоб сер би зрозуміли: НАТО не жартує і не відступить від своїх вимог а оскільки Югославії нема чого протиставити могутності НАТО, то вона розважливо поступиться вимогам альянсу. Саме так, «раціонально» та «прагматично», вчинили б і американці, і англійці, і німці, італійці, і французи, та й всі інші члени цієї воєнної організації. Югославія ж повелась «нерозважливо», «нераціонально» та «непрагматично». Упертість диктатора підтримав практично весь сербський народ Бомбардування затягнулися на тижні, були потрібні гарячкові закулісні імпровізації, комбінації та торги, потрібна була човникова дипломатія (дужа стала в пригоді хитрість Чорномирдіна), аби якось-таки залагодити справу. В результаті — величезні, невиправдані жертви та руйнування, хаос на Балканах, головнокомандуючий силами НАТО у Європі тихо звільнений з посади. Важко висловлювати сумнів щодо добрих намірів альянсу, але він повинен був зважити на сербський характер і діяти якось інакше, хоча це легко говорити...

Добре чи погано, але і українці, і росіяни, і білоруси також належать до народів, схильних у ситуаціях фатального виклику реагувати «нерозважливо» і абсолютно не прагматично. Досить згадати оборону Брестської фортеці та Ленінграда, партизан Ковпака, Вершигори, Сабурова, Заслонова, Українську Повстанську Армію. Для порівняння: командування Червоної Армії, що вступило наприкінці 1944 року на територію Німеччини, очікувало нападу німецьких партизан у своїх тилах і було дуже здивоване, дізнавшись, що німецьких партизан просто не існує. Німці — добрі солдати, але неорганізовану війну без шансів на перемогу вони не вважали розумною справою.

Сказане не містить у собі оцінок або ж протиставлень. Це констатація факту і нагадування про те, що не брати до уваги характер народу не можна.

Росія ледве не з Ливонської війни звикла бути одним з полюсів світового протистояння, що, на мій погляд, занадто стомлює, але їй саме цього постійно не вистачає. Втім не будемо тішитись, переконуючи себе, що ми, на відміну від росіян, сумирний та абсолютно не імперський народ: для українця досить традиційно ототожнювати себе з великою державою. Це, певна річ, пройде, і вже проходить, але не може пройти водночас. До речі, уже Київська Русь була імперією з вираженим потягом до експансії. Багато кому у сучасній Україні психологічно не вистачає імперського розмаху та імперського простору.

Український та російський народи сформували два унікальних субетноси, які не мають аналогів у всій світовій історії — запорізьке та донське козацтва. Завдяки українським козакам ще у середині XVII століття була створена національна українська гетьманська держава із яскраво вираженими демократичними рисами політичного устрою та соціально-економічних відносин. І українські, і російські козаки — це люди рухливих кордонів, передовий загін православ’я. Вони підкорили Сибір, вийшли до Тихого океану, заснували слов’янські форпости по краю великого євразійського степу. Їх одвіку вабило те, що за обрієм; вони (а згодом їхні нащадки) завжди ставили перед собою неймовірні, надмірні завдання: освоєння Сибіру та Аляски, Далекого Сходу та Манчжурії, Кавказу та Середньої Азії, підкорення Арктики, Світового океану та космосу. Вони не боялися життя, вони потішалися над труднощами. Доля єдиновірців за Дунаєм або храму Святої Софії у Константинополі, бувало й таке, турбувала їх більше, аніж низькі дрібниці повсякдення. Де закінчується український характер і де починається російський — гадаю, не скаже ніхто.

Воєнні демократії козаків, їх божевільна сміливість, їх горда незалежність («З Дону видачі немає!») — то не вигадка письменників більш пізніх часів, на відміну від міфу про ковбоїв. Ось де характери, ось де цільність! Козацтво, сторож кордонів батьківщини, унікальний стан, що «поголовно і на власний кошт» служив державі, міг би стати благодатним матеріалом для національного епоса.

Починаючи з кінця XVIII століття саме козацтво — приклад перехідного російсько-українського субетносу. Чорноморське козацтво, колишні запорожці, опинилися на Північному Кавказі по сусідству з «лінейними» (донськими), терськими та гребінськими козаками. Вони разом брали участь у Персидському поході 1796 року (до того ж об’єднаними козацькими силами командував відомий нам Антон Головатий), у кавказьких війнах та обороні Севастополя, а потім всі разом стали називатися кубанськими. Російські урядовці помалу, але досить цілеспрямовано, змішували «чорноморців» із «лінейцями». Це привело до того, що на Північному Кавказі запанувала двомовність. Герой Лєрмонтова у «Тамані» одразу ж помітив це: «Меня, однако, поразило одно: слепой говорил со мной малороссийским наречием, а теперь изъяснялся чисто по-русски». Велика частка українців була також і в складі Донського, Оренбурзького, Уральського, Сибірського, Семиріченського та Усурійського козацьких військ.

Незважаючи на те, що Кубань почала втрачати свій український характер ще до революції, двомовність могла триматися тут досить довго. Радянська влада вирішила покінчити і з цим також. У грудні 1932 року під диктовку Сталіна було прийнято постанову Раднаркому та ЦК ВКП(б) про хлібозаготівлю на Північному Кавказі. Ряд пунктів постанови стосувався зовсім не заготівлі, а національних питань. Українізація майже половини районів Північного Кавказу, що проводилась починаючи з першої половини 20-х років, засуджувалась у ній як «петлюрівська». Діловодство вже українізованих районів було знову повернене до російської мови як до «більш зрозумілої для кубанців», скасовувалось українське відділення Краснодарського педагогічного інституту, поступово було скасоване й шкільне навчання українською мовою. Не знаю, чи дало це комусь щастя, але в результаті Кубань втратила значну частину свого розмаїття, зробилась одномірною.

А ще Кубань стала для українців грізною пересторогою щодо того, наскільки швидкими можуть бути процеси асиміляції. Подекуди не тільки окремі особи, але й цілі громади можуть забігати наперед у цих процесах. Не було більш затятих турків, аніж яничари слов’янського походження. Не було, за ствердженням одного прибалтійського барона, у дев’ятнадцятому столітті в Росії росіян більших, ніж остзейські німці. Один з перших та кращих російських письменників-селянщиків Олександр Миколайович Енгельгардт з великим почуттям час від часу говорив: «Мы, русские...», «Только у нас, русских, пойдет такое дело, как коллективное сельское хозяйство», а його сучасниця тим часом так відзивалась про нього у щоденнику: «Этот немчик». Мова кубанських станиць та хуторів досі ближча до української, ніж до російської, але й горді станичники, і скромні хуторяни вважають її справжньою російською, і немає, мабуть, сьогодні у Росії більш імперського, войовничо-великоруського за настроями регіону, ніж Кубань, що заселена нащадками українських «лицарів».

Але все це, між іншим, означає, що варто не тільки сподіватися, але й досить впевнено розраховувати на успіх зворотнього процесу, на «реукраїнізацію», на повернення «блудних синів» України, а також на те, що прикладом для когось із них стануть деякі неетнічні, але дійсно щирі українці — вони є, їх не стало менше.

Розділ четвертий. Про комуністів та комуністичний експеримент

Мій феномен

Ще до того, як стати директором «Південмашу», я був там секретарем парткому. Гадаю, що коли під час передвиборчої кампанії 1994 року ця обставина стала більш-менш загальновідомою, саме вона визначила вибір багатьох — вибір із протилежними знаками, певна річ. Звичайно, Л. М. Кравчук в свій час був професійним партійним функціонером у чистому вигляді, не те, що я, але за 30 місяців президентства ця пляма (з точки зору одних) або прикраса (як на погляд інших) його біографії втратила вирішальне значення. Леоніда Макаровича оцінювали вже не за анкетними даними, а за досягненнями та невдачами на посту голови держави.

Що ж до мого прем’єрства, воно не робило мене в очах більшості виборців настільки ж зрозумілою людиною як Кравчук. Люди вважають, і небезпідставно, що розкусити прем’єра куди складніше: він проводить президентську політику і свої власні переконання й мету може до якогось часу не виявляти, просто не маючи такої можливості. Саме тому моє «комуністичне минуле» у декого з політологів та журналістів вважалось ледве не ключем до розуміння «феномена Кучми».

Мій феномен починається з того, мабуть, що я не забуваю, з моєї точки зору, головного: радянський період історії — це час грандіозного експерименту. Експерименту, що закінчився невдачею, але при цьому залишився найвеличнішим за розмахом та масштабами в історії людства. Попри все наше бажання ми не можемо подивитись на цей експеримент очима тих, хто брав у ньому участь, свідків, жертв, та й просто сучасників — хоч як би ми не намагались, хоч як би не звертались до уяви. Нікого й ніщо не можна судити поза контекстом часу і за законами пізнішими, що не мають зворотньої сили.

У чому був зміст цього експерименту? Протягом кількох десятиріч піддавалась перевірці, випробуванням та обкатувалась така собі суспільно-економічна ідея. Знаєте, бувають красиві інженерні ідеї. На слух, а подекуди і в кресленнях, вони просто зачаровують своєю конструктивною красою та логічністю, але з тієї чи іншої причини виявляються технологічно нездійсненними. Люди з інженерною освітою мене зрозуміють. Але ж без ретельно проведеного експерименту ніякі висновки щодо такої ідеї, як правило, неможливі. Я дуже рано побачив себе учасником цього великого експерименту і ставився до своєї маленької ролі у ньому аж до самого закінчення сумлінно, це найточніше слово. Загалом, одні були залучені у те, що коїлося, проти волі (а більшість ще й несвідомо), зате інші брали участь в експерименті з вірою та надією.

У кожну епоху певна частина добрих людей обов’язково буває чим-небудь засліплена. Мабуть, було щось зачаровуюче в урочистому тоні «Комуністичного маніфесту», який кликав кудись вперед, до чогось правильного та справедливого, інакше він не захопив би найрозумніших, найпрекрасніших людей. І Леся Українка, коли перекладала «Маніфест» на українську мову, була впевнена, що робить найважливішу, правильну справу — дворяночка, розумниця, дочка письменниці Олени Пчілки. Та й дядько у неї був не хто-небудь, а Михайло Петрович Драгоманов, один з батьків українського відродження і при цьому ще затятий ворог усякого революційного насилля. А у неї, спитати б, чому такий потяг до перебудови світу? Та через те, що у людей її гатунку був дуже розвинений орган совісті. Вони відчували докори совісті і почувались незручно через те, що отримали добру освіту, побачили світ, живуть у достатку, а селянин, хлібороб за все своє життя так нічого хорошого не пізнає і не побачить. Люди з таким настроєм, на мій погляд, були готові до будь-яких, найрадикальніших форм рівності — таких, як відміна особистої власності та права спадкоємності, як громадське виховання всіх дітей і навіть спільність жінок (та чоловіків), аби мати чисте сумління перед трудівником. Без таких людей неможливі революції, одних трудівників із мозолястими руками для революції замало.

Читайте «Сонети з в’язниці» Івана Франка:

Колись в однім шановнім руськім домі

В дні юності, в дні щастя і любові

Читали ми «Что делать?», і розмови

Йшли про часи будущі, невідомі.

Ні, не тільки з Європи йшли соціалістичні спокуси. Як бачимо, спокусником міг бути й Чернишевський. «Нові люди», нові прекрасні стосунки, радісна праця, сповнене змісту життя у справедливо та розумно улаштованому суспільстві — хіба ж можна було у молоді роки не мріяти про таке? І Франко анітрохи не здивувався б, прочитавши автобіографічну фразу Леніна: «Чернышевский всего меня перепахал». Та й сам Ленін напевне оцінив би нетерплячу тугу у словах Івана Франка з його листа до коханої: «Ми ще не в соціалістичній державі, де свобідно та весело» (Ользі Рошкевич. 20 вересня 1878 року). Вільно та весело, ніби у снах Віри Павлівни. І Франко, і Ленін бажали як краще. Франко остаточно став соціалістом, коли австрійські жандарми гнали його, босого та в крові, з в’язниці у Коломиї по етапу пішки до Нагуєвичей, а це не менше двохсот кілометрів. Нашому генію мабуть-таки пощастило, що він не дожив до втілення снів Віри Павлівни у життя, помер у травні 1916 року.

Але ж, як я тепер розумію, у Івана Франка та його коханої була майже перед самими очима перша спроба втілити у життя мрію про соціалістичну державу, Паризька Комуна 1871 року. Їх не збентежило те, що ця комуна відзначалась виключно сірим рівнем своїх членів. Були яскраві захисники, але не члени. У Комуні був скасований розподіл влади, і це повинно було насторожити усіх прихильників соціалізму. Що означає — відсутність розподілу влади? А це означає, що самі видаємо закон, самі за цим законом заарештовуємо, самі засуджуємо, самі розглядаємо апеляцію і самі ж таки караємо. Дуже зручно.

Мені здається, що праві ті, хто не змішує до купи незграбні теоретичні побудови марксизму і те прагнення до справедливого світу, що захопило, починаючи з XIX століття, таку велику кількість людей. Багато хто з них загинув згодом між зубцями механізму, який вони самі ж таки і привели до руху. Кінетичної енергії цього прагнення вистачило на багато десятиліть. Саме воно, а не один лише страх, нескінченно довго, аж до краху СРСР, заважало мільйонам наших співвітчизників побачити невдачу великого експерименту.

Звичайно, завжди були й будуть люди надприродної зіркості, проникливості. Вони сьогодні розповідають, як їм все було зрозуміло ще з першого класу школи. Я повністю довіряю їхнім розповідям, та шкодую, що вони не були моїми однокласниками. Можливо, вони вчасно просвітили б мене, і я б з огидою відкинув книжки, де так захоплююче розповідалося про революцію та громадянську війну (всі ці книжки були у бібліотеці нашого сільського клубу, пригадую деякі з них: «Зелений фургон» Козаченка, «Бронепоезд Гандзя» і «Капитан старой черепахи», авторів забув), ніякі мушкетери не гідні й у слід ступити героям цих книжок... Але у мене були зовсім інші однокласники.

Я чомусь зустрічав людей зовсім іншого гатунку — не на кожному кроці, але зустрічав — людей, що продовжували палко, з юнацькою гарячковістю вірити у комуністичні ідеали. І це у ті часи, коли довкола вірили уже швидше за звичкою або умовляючи себе самих. Підкреслюю: я розповідаю про людей, яких зустрічав в Україні, про українців. Мене взагалі цікавить цей феномен комуністичних ідеалістів.

Я народився у 1938 році, коли після революції минуло всього двадцять років. Тоді, перед війною, багатьом моїм ровесникам давали імена Фелікс (на честь Дзержинського), Нінель (якщо прочитати задом наперед, то вийде «Ленін»), Валерій (на честь Чкалова), В’ячеслав (на честь Молотова) і так далі; щоправда, чомусь не Іосиф та Лаврентій — досить наочне свідоцтво батьківських настроїв. А ще були Мая на честь Першотравня («Первомая») та Гертруда — скорочене «Героїня Праці» («Героиня Труда»). Мало-помалу цей запал згасав, та не у всіх. Що таке «двадцять років після революції»? Я обертаюсь на власне життя: 1983 рік — адже це було просто вчора, ось що таке двадцять років. У 1938 році революція здавалась тим, хто у неї вірив, зовсім недавньою подією, до того ж пам’ятною буквально по днях. Вона не була одномоментним актом, а тривала роки. Власне, для багатьох і не закінчувалась. У тридцятиріччя революції, десь у 1947 році, багато хто з них, я переконаний, були впевнені, що якби не найважча війна, в СРСР уже наступило б загальне щастя. У них зберіглося почуття власної причетності до якоїсь майже містичної великої справи.

Взагалі, що таке справжня революція — не переворот у верхах, а саме революція, яку підтримав народ? Це спроба переробити неправильний та несправедливий світ, зробити його правильним і справедливим. Нехай революціонери навіть помиляються, їхні мотивування викликають повагу до того часу, поки (і якщо) логіка подій не перетворює їх у катів. Втім, справжні революціонери, як люди особисто безкорисливі, як правило, не можуть собі навіть уявити, які зграї шахраїв, користолюбців, авантюристів, кар’єристів, садистів, карних злочинців обов’язково й неодмінно обліплять корабель революції і врешті потоплять його — це кращий доказ, чому країнам та народам слід еволюціонувати спокійно, без революційних корчів та кровопускання. Щоправда, такі істини завжди стають зрозумілими занадто пізно, коли вже нічого не можна виправити.

Якщо говорити про моє власне покоління, йому була притаманна деяка первісна політична наївність. І це легко пояснити: ми формувались уже після всіх Сталіних та ГУЛАГів, але ще у ті роки, коли старші боялися говорити про політику і ділитися страшними спогадами. А ось яким чином умудрилися не втратити своєї віри старі комуністичні ідеалісти, про яких я згадував? Адже приводів для цього у них було предостатньо. Голодомор, зрізане ледве не до підзолу українське відродження, чистки, чверть століття сталінського терору. Блазенські вибори, блазенські верховні ради, ленінські кімнати, місячники боротьби, єдність партії та народу, пролетарський інтернаціоналізм, ленінський університет мільйонів, гонка озброєннь, соцзмагання, соцреалізм, спецрозподільник, «характеристики від трикутника», хронічні дефіцити всього і всякого, принизливе добування речей та продуктів, нескінченні черги («не більше кілограма в одні руки!»), обережність у розмові, фіга у кишені, офіціозна культура, боротьба з релігією, вирази на зразок: «під мудрим керівництвом» і «є така думка», завжди розлита у повітрі фальш, залізна завіса, радіоглушителі, неможливість бачити світ — і так без кінця-краю.

Тепер я розумію людей, які все це бачили і в той же час ніби не помічали. Становлення цих соціально активних та небайдужих людей співпало, на відміну від мого покоління, зі становленням принципово нового світу — прекрасного та бадьорого, як попервах здавалося мільйонам людей. «Дійсно віруючі» серед них раз і назавжди перейнялись почуттям відзначеності долею. Цього запалу їм вистачило на все життя, яке ми сьогодні вважали б, мабуть, просто злиденним.

Будучи за походженням «никем», вони бачили себе як людей, що відбулися, не дарма прожили життя. Вони до кінця зберегли почуття належності до нескінченно важливої справи, до «всемирной великой армии труда», яка «владеть Землей имеет право», як співалось у «Інтернаціоналі» — адже це було так заразливо. Мабуть, і у роки сталінського терору, загіпнотизовані своєю вірою, вони умудрялись не піддавати сумніву, що йде жорстока боротьба, що на карту поставлено велику справу, тому що довкола зрада. Вони все бачили не так, зовсім не так, як це бачиться нам сьогодні, вони вибачали владі її помилки, коли здогадувались про них. Існує загальне правило: добра людина вірить у все хороше, а погане вважає лише прикрим непорозумінням. Можливо, вони просто не хотіли вірити своїм очам, коли бачили криводушність та низкість, від них неможливо було вимагати проникливості циніків. Я не прихильник наївності, але ще менше до душі мені цинізм, що одвіку ні у що не вірить. І сьогодні є ще старі люди, які відчувають, що якась особлива роль була відведена їхньому поколінню та СРСР у цілому, може навіть звідкись згори. Тому їм так важко зрозуміти й прийняти нові часи, тому багато хто з них непомітно для себе у пострадянський час став вірити в Бога, продовжуючи вірити у комунізм, шанувати Христа, не перестаючи боготворити Леніна, який перевернувся б у саркофазі, побачивши це викривлення комуністичної духовності.

У тому, що сталося у минулому столітті на одній шостій частині суші, не було нічого виняткового та нечуваного. Протягом всієї історії людства люди безліч разів піддавалися спокусі тієї або іншої соціальної утопії, і кожен новий зваблений щиро дивувався: адже це так просто і здорово, як же так вийшло, що ніхто раніше до такого не додумався? Марксистська утопія з’явилась у відповідь на виклик Промислової революції XIX століття, але евристичний, якщо можна так сказати, хід думок, що її породив, був старий як світ. До того ж, якщо Маркс викладав її нескінченно довго, туманно та досить ухильно, і сам його стиль породжував зубний біль, то у виконанні викладачів нашого Дніпропетровського університету все звучало дуже зрозуміло.

Геть експлуатацію людини людиною. Хто не працює, той не їсть. Засоби виробництва — до рук робітничого класу, землю — тим, хто її оброблює. Геть класи експлуататорів та їхніх прислужників — дармоїдів, геть паразитів-посередників між виробництвом та споживанням. Геть рабство товарно-грошових відносин і взагалі грошей, цього п’ятого колеса у возі розумного суспільства. Геть майнове рабство, інститут спадкоємності, необгрунтовані потреби. Тільки соціалізм забезпечить наукове планування і виробничу кооперацію, усуне марнотратну конкуренцію та нелюдську боротьбу за прибуток. Тільки соціалізм забезпечить найсуворіший облік, справедливе розподілення, підвищення добробуту трудящих. Все буде розумно, по-людськи, відповідно до науки, зникне межа між містом та селом. Праця стане життєвою необхідністю, перетвориться у насолоду. Спочатку кожному буде по праці, а з часом і по потребах. Але буржуазія сама від панування не відмовиться, тому шлях до світлого майбутнього проходить крізь класову боротьбу, революцію та диктатуру пролетаріату.

Подібно до свідомого пролетаря початку століття, я знаходив все це правильним та розумним — щоправда, все якось поспіхом. Часу для спокійних роздумів у студента немає: на порядку денному ще опір матеріалів («сопромат»), «тисячі» з іноземної мови, дніпропетровські дівчата. Мене аж ніяк не могли б збентежити тоді ствердження про майнове рабство та про інститут спадкоємності. Такі речі були — і ще довгий час залишались для мене — науково-популярною абстракцією. Батьківська спадщина для мене полягала виключно у самому дарі життя, а по обтяженню майном я був близький до Марксова пролетаря, вдягненого виключно у ланцюги. До того ж (я так розумів), все це відбудеться, як і відміна грошей, уже при комунізмі. Тобто нескоро.

Не спантеличували мене тоді й слова Маркса про те, що прогресивне зростання злиденності робітничого класу у капіталістичному суспільстві відбиває неспроможність буржуазії «забезпечити своєму рабові навіть рабського рівня існування». Капіталізм був для мене абстракцією — далекою та завідомо відразливою, і не було жодних причин, аби не довіряти друкованому слову, та ще й самого Карла Маркса, та ще й надрукованому у радянському підручнику. Мені таке у сімнадцять років не могло навіть спасти на думку. Коли сказано «зубожіння», то виходить, так воно і є, у нас дарма не напишуть.

Мені дуже подобався пункт про знищення межі між містом та селом. Я зростав на чернігівському Поліссі і ходив у школу за дев’ять кілометрів, частиною лісом, кожен раз побоюючись вовків. Мені важко було уявити, як ця межа буде стиратися у нашому колгоспі, але я вірив: коли вже розумні люди урочисто обіцяють стерти, значить таки зітруть. А може б уже й стерли, якби не заздрісне капіталістичне оточення.

Не стану критися, деякий час у мене була своя гіпотеза, як це має статися. Оскільки Маркс десь говорить про спорудження «великих палаців в національних маєтках як гуртових помешкань для комун і окремих громадян», я вирішив, що «маєтки» можуть бути тільки у сільській місцевості. Я став обмірковувати, де саме буде збудований такий палац у нашому Чайкіні, і навіть вже було пригадав декілька цілком підходящих місць, але тут мене стала мучити думка, чи переселять у палац моїх односельчан, або ж він дістанеться яким-небудь стороннім людям — приміром, нефам, які будуть перебігати у СРСР, щоб врятуватись від пригноблення.

Сьогодні вся марксистсько-ленінська соціальна утопія виглядає смішною. Але так вона стала виглядати, повторюю, лише після дуже серйозної спроби її втілення, після експерименту, що тривав сім десятиліть. Сотням мільйонів людей було не до жартів, а де-не-де на нашій планеті на експеримент цей ще й досі не дивляться як на завершений.

Я пригадую суперечки з друзями, які інколи виникали. Найпершу — у 1961 році, одразу після XXII з’їзду КПРС, на якому прозвучали виключно сильні викриття сталінського терору. Ми сиділи до ранку і слова: «Але ж ідея була вірною!» прозвучали неймовірну кількість разів. До речі, XX та XXII з’їзди заспокоїли мене особисто років на двадцять. Це забагато, згоден, але треба враховувати мою специфічну відокремленість від повсякденного життя. Можливо, люди самі себе підсвідомо заспокоюють формулами на зразок: «Якщо партія сама так рішуче засуджує помилки минулого, напевне, вона націлена у майбутнє». Тобто, «жираф большой, ему видней».

Далеко не одразу і далеко не всім все стало ясно. А кому стало — з тими досить швидко розібрались. Як я тепер розумію, щоб не мудрували. В цьому й був зміст кривавого терору ЧК — ГПУ — НКВС: нагнати жаху (латинське слово «терор» означає не винищування, а «жах») на всіх, хто матиме сумнів у істинах, які проголошуються. Паралельно з терором, що був покликаний чинити виховуючий вплив, йшло «мирне» ідеологічне виховання народу. Головним його здобутком було те, що всі навчилися мовчати. Але в цілому виховання було, як я зараз розумію, небесталанне, тому що породило безліч щиро відданих комуністичній ідеї людей. Зокрема через це велетенський експеримент і затягнувся на сімдесят років. Затягнувся у масштабах всього СРСР, затягнувся у мільйонів людей на особистому рівні. Я сам, наприклад, довго не вважав його закінченим, довго умовляв себе, що у комуністичній ідеї є якесь раціональне зерно, хоча сама ідея до того часу була вже наприкінці льоту. Але я майже впевнений: ця ідея абсолютно інакше бачилась у двадцяті, тридцяті, сорокові і навіть у п’ятидесяті роки, так що не хочу й не буду засуджувати дідів та батьків. Я маю на увазі, звичайно, тих, хто сприйняв комуністичну ідею.

У мої студентські роки (а я вступив до університету у 1955 році) до практичного спростування економічних та суспільних догм марксизму-ленінізму було ще далеко. Більше того, впродовж якогось часу, особливо після запуску першого радянського штучного супутника Землі, багатьом людям у світі почало здаватись, що старий Маркс був, можливо, не такий уже й неправий. Кілька років тому мені показали, як курйоз, журнал «Грані» за 1958 рік, номер 40. Цей журнал видавали емігранти-антирадянщики у Франкфурті. Мені так сподобався один абзац звідти, що я навіть виписав його. Зміст великої статті був у тому, що комуністи, мовляв, рано торжествують: «Всупереч хвастощам Хрущова, СРСР, при наявних темпах зростання, наздожене сьогоднішній стан США по виробництву на душу населення не раніше, як через 20 років». Тобто ідеологічні вороги радянської влади, скріпивши серце, прийшли до переконання, що СРСР, на жаль, неминуче дожене США, але — яке щастя! — не раніше 1978 року. Знаю, що напочатку 60-х багато аналітичних центрів у США оцінювали цей розрив як ще менший.

У ці роки торжества комуністичного вчення (уявного) першими повинні були відкрити для себе його ущербність саме ті, хто ним хоча б трохи захоплювався, молоді та допитливі уми. Захопленість підштовхує до поглибленого знайомства з предметом. Я знав таких сільських самородків, яким у всьому треба було дійти до суті. Дуже українська риса, як на мене. Втім, може й російська також.

Один уїдливий юнак (на жаль, не пам’ятаю ані імені, ані прізвища) міг сидіти ночами над дрімучим «Капіталом», над «Державою та революцією» та й іншими скарбницями премудрості, щоб ранком приголомшити викладача наступним запитанням. Що означає: «кожному за працею» — чи можливим буде, коли скасують гроші, виявити точні еквіваленти праці асенізатора та поета? І до речі, чому гроші досі не відмінили? Швидше б, а то завжди не вистачає до стипендії. І таке інше.

Наші викладачі, як правило, були у всеозброєнні: на будь-яке подібне запитання у них була заготовлена досить багатослівна, і якщо надто не замислюватись, переконлива промова. Саме промова, монолог — живої дискусії вони уникали. Можливо, у партійних інстанціях їх забезпечували на такий випадок спеціальними методичками. Не хочу погано говорити про викладачів: «куди слід» вони про таких допитливих, мабуть, не повідомляли.

У свій час Лобачевський спростував струнку будову евклідової геометрії, довів необгрунтованість однієї з головних підпор цієї будови — постулату про паралельні прямі. У нашому вузівському підручнику з «наукового комунізму», на свій лад комуністичної евклідової геометрії, був присутній явний аналог цього ущербного постулату. Я маю на увазі параграф, присвячений мовам та культурам. Там можна було прочитати таке: «Розквіт національних культур та мов у період диктатури пролетаріату в одній країні готує умови для відмирання та злиття їх в одну спільну соціалістичну культуру та в одну спільну мову в період, перемоги, соціалізму у всьому світі».

Відмирання як наслідок розквіту — ця думка мене вразила. На якийсь час навіть стало сумно, і я ще раз позаздрив гуманітаріям, які здатні збагнути таке. У мене самого природжений потяг до гуманітарних дисциплін до того часу уже почав згасати, то й заглиблюватися у цю загадку я не став. Втішало те, що розквіт, який плавно переходив у відмирання, був намічений на далеке майбутнє, до якого всім нам навряд чи судилося дожити. До того ж, злитися повинні будуть всі мови, які тільки є у світі, таким чином ніхто не буде ображений.

Взагалі з підручника виходило, що марксисти-ленінці принципово проти того, щоб образити навіть найменший етнос. Там прямо говорилося: «Не може бути вільним народ, що пригнічує інші народи», і ця думка пояснювалась такою цитатою: «Звільнення Ірландії є для англійського робітничого класу необхідною умовою власного соціального та політичного звільнення (Карл Маркс)».

Пригадую, якось хтось поставив питання: чому, не очікуючи розквіту мов у період диктатури пролетаріату, російська мова трошки (ну, зовсім трішечки) утискує українську в Українській-таки РСР? Нам спокійно пояснили, що насправді українська мова і культура у порівнянні з 1913 роком зробили неймовірний ривок — порівняйтено кількість шкіл, книг, газет, журналів, театрів та радіостанцій. І більше не кажіть дурниць!

Лише згодом, через роки я зрозумів, що це була батьківська пересторога. Зрозумів я також інше: саме питання про мову було уже тоді найбільш вразливим місцем радянської практики у всіх національних республіках. Не дарма ж на партійному жаргоні стали називати у СРСР «націоналістами» тих, хто, як правило, не вірив у жоден з комуністичних постулатів. Тобто, будучи філологами, вони не дали себе захопити перспективою мати «за потребами» та іншими перспективами комунізму. Найбільш яскраві з них, такі як історик Валентин Мороз, розкусили дефектність всієї комуністичної доктрини, включаючи її економічну частину. Вони виявили себе цим, мабуть, більш прозірливими, ніж люди з економічною освітою, а тим більше ніж ми, технарі. Безглуздя та фальш у національному питанні знецінили у їхніх очах всю комуністичну конструкцію.

Не для найму

Я не зустрів тоді таких людей, не захопився проблемами, що так їх бентежили. Не так давно мені стало відомо, що вже у 1958 році тільки 21% міських школярів України вчились в українських школах, а у Харкові, Одесі та Донецьку українських шкіл взагалі налічувались одиниці — така статистика не була загальним надбанням в момент своєї актуальності. Щоб якось виправдатись, можу сказати, що інженери — то взагалі особливий різновид роду людського. Мені важко пояснити гуманітарію, наскільки сильно можуть поглинути технічні завдання, відсуваючи все інше далеко на задній план.

Роботи «націоналістів» та «дисидентів» я прочитав набагато пізніше. До речі, недарма більшість із них належали до першого покоління міської інтелігенції — тобто, були вихідцями з села, тими самими уїдливими самородками. Сьогодні, коли до їхніх праць підрадянських років можна уже ставитись цілком неупереджено, я бачу у багатьох з них одну спільну рису: дуже майстерне використання розриву між теоретичними побудовами комуністичного вчення та радянською практикою. Вони весь час тицяли пальцем у «непрацюючі» статті Конституції СРСР та програмних документів КПРС, мабуть трохи дратуючи менш рішучих однодумців своєю уявною наївністю. Але це був тоді їхній єдиний щит: мовляв, ми палко віримо у комунізм і турбуємось лише про одне — аби його будівельники не відступили від своїх власних чудових креслень. І чи не вражаюча нагорода? У вирішальний момент зпрацювала найбезнадійніша, як здавалось, з усіх статей радянської конституції: про право союзних республік на вихід з Союзу РСР!

Пригадую 1977 рік: спочатку всенародне обговорення проекту нової Конституції СРСР, потім, як по нотах зігране обговорення у Верховній Раді СРСР (мені минуло 39 років і від колишньої студентської наївності уже мало чого залишилося). Хтось із депутатів поставив запитання — зрозуміло, заздалегідь узгоджене, — а чи не виключити нам з конституції право республік на вихід із СРСР як застаріле, успадковане з конституції 1936 року? Мовляв, та конституція була прийнята за умов, коли ще не склалась нова історична спільнота людей — «радянський народ», тож про яке відокремлення може йти мова сьогодні? І тоді піднімається Брежнєв і говорить з найповажнішим виглядом, що виключати цю статтю було б передчасно. Не впевнений, що пролунали оплески, але, природно, ухвалили не виключати.

Я ламаю собі голову: як ставитися до того обговорення? Як до лицемірства у чистому вигляді? Ну, що заважало керівництву СРСР просто «забути», пропустити цю статтю, переписуючи конституцію? Адже ніхто й не пискнув би. Але ще через 14 років це могло б мати рокові наслідки. Завважте, СРСР розділився точно по числу і по кордонах союзних республік. До 1956 року у його складі була ще шістнадцята союзна республіка, Карело-Фінська (на згадку про неї лишилась шістнадцята позолочена дівчина фонтану «Дружба» на ВДНГ у Москві). Не розжалував би її Хрущов тоді в автономні, вона, як і всі інші, напевне б відокремилась у 1991-му, і мабуть так само мирно. Але відокремлення автономних республік та автономних областей не було передбачене радянською конституцією — і жодна з них не відокремилась! Всі спроби це зробити спричинили криваві війни — у Чечні, Карабаху, Абхазії, Південній Осетії, Гірському Бадахшані, у Придністров’ї (мало хто зараз згадує, що самовиголошена Придністровська республіка до 1940 року була Молдавською АРСР у складі Української РСР).^[18] Тобто радянська конституція 1977 року виявилась щодо цього абсолютно працюючою!

Мало того. Непорушними лишаються також всі міжреспубліканські кордони радянських часів — принаймні, до їхньої делімітації та демаркації у майбутньому (делімітацію проводять на найбільш детальних картах, демаркацію — безпосередньо на місці). Перекроювали, як правило, по дрібницях, але не завжди — пригадую, як раптом змінились на карті СРСР обриси Узбекистану (в іншій частині книги я порушу тему великого переділу кордонів між УРСР та РРФСР у двадцяті роки).

...Ну, а що ж сталося з партією, яка робила все це, з її головною комуністичною ідеєю? Чи то учасники комуністичного проекту не доросли до власного задуму, чи то задуми були нездійсненні. Мабуть-таки і те, й друге: не доросли, оскільки задум передбачав, що всі повинні стати святими. Установку на безкорисливу свідомість підстраховували адміністративними заходами. Це приводило до найбезглуздіших колізій. Недавно книга нині покійного Бориса Івановича Губанова «Триумф и трагедия “Энергии”» нагадала мені про один епізод 35-річної давнини, про який я уже встиг забути. Борис Іванович був першим заступником Генерального конструктора КБ «Південне». Після його переїзду до Москви я був призначений на його місце. «Вспоминается, — пише він, — в конце 1960-х годов [здається, це було в 1967-му — Л. К.] в КБ “Южное” решили организовать какой-то отдых для работающих на износ ракетчиков. На строительство коттеджей денег было у всех маловато. Ну, решили, как это было уже популярно, образовать садовое общество с участками каждому по шесть соток. Начали делать “фазенды” — домики, на которые еле-еле хватало денег. Но некоторым хотелось сделать домик такой, чтобы он как-то был похож на эту чертову “виллу”. Кто-то превысил высоту сооружений. Нет, не в духе теперешних двух-, трехэтажных крепостей, а просто построил дом с мансардой — жилая комната под скатом крыши. Потребовали от академиков, докторов наук и просто ракетчиков привести их в соответствие с требованиями, установленными на местах. Рушили “вторые” этажи, так как не подвергалось сомнению, что чердаки могут быть использованы для сдачи внаем...»

Для найму, який жах. У радянської людини не може бути корисливих мотивів. У СРСР сексу немає! Принижували тих, кого повинні були б на руках носити. Були люди, які так і не змогли забути цієї образи. Та ще була б вона єдиною! І на початку 90-х при першій можливості виїхали на Захід. Образив Радянський Союз, а їхали з України.

Мені навіть прикро, що згадки про радянське минуле у багатьох зараз зводяться чи то до страшного, чи то до безглуздого. Не дуже втішає й коли головне, що було «хорошого» — то згадка про ковбасу за два двадцять, бо ж насправді нічого хорошого у ній не було. А нові покоління можуть дійти вже зовсім зневажливого висновку: мовляв, небагато ж коштував цей лад та його ідеологія, якщо вони розпалися немов карточний будиночок не внаслідок ядерної війни, або великої чуми, нового заледеніння чи всесвітнього потопу, а на зовсім рівному місці. Чи здатні будуть люди завтрашнього дня зрозуміти, що СРСР і комуністична ідеологія розпались не на «рівному місці», що це була справді шекспірівська трагедія краху однієї із найвеличніших ілюзій в історії людства?

І ще одне, нині майже зовсім забуте правило: доти, доки достатня кількість людей віддані ідеї і готові її відстоювати (а таким чином, вони вірять у власну правоту), ідея непохитна. Але вони вірять у неї до того часу, поки є відчуття, що ідея може бути втілена у життя. Ну, і ще якийсь час за інерцією. Коли ж з усією очевидністю виявляється, що ідею втілити неможливо, люди відвертаються від неї. Можна почути, що комунізм обвалився через те, що потерпів поразку у холодній війні, не витримав гонки озброєння. От уже чого не було, того не було. До «холодної війни» за 40 років звикли, а на спустошувальну та неефективну програму СОІ була заготовлена недорога радянська асиметрична відповідь. Комунізм обвалився перш за все тому, що на рівні масової свідомості втратив віру в себе. Він не міг її не втратити, тому що давно страждав роздвоєнням думки. Наприклад, коли людина на зборах говорить одне, і тут-таки, у курилці — тим самим людям! — розповідає анекдот абсолютно протилежний за змістом («Товаришу Петренко, чому вас не було на останніх партзборах?» — «Якби я знав, що вони останні, обов’язково прийшов би»). Але роздвоєння думки — це розщеплена свідомість, шизофренія. Поклавши руку на серце, доводиться визнати, що приблизно до 1985 року ми мали закінчено шизофренічну державу. Уже всі все розуміли, але вдавали, та й поводились так, ніби не розуміють. А головне, не робили політичних висновків.

Шизофренію намагалися лікувати електрошоком. Прорив гласності став для радянських людей чимось подібним. Горбачов, що відважився на відміну цензури, заслужив нашу вічну вдячність, хоча, схоже, «не відав, що творив». Дуже швидко з’ясувалось, що комуністична пропагандистська машина не вміє працювати у дискусійному режимі, стала очевидною її кволість та нетренованість. У її зубастих демократичних суперників були непереможні докази, їй же не було чого протиставити цим доказам, вона лише зречено та незграбно відмахувалась. І масове роздвоєння думки швидко перестало бути масовим! На цей процес наклався бунт здібностей та потреб — нереалізованих здібностей та потреб, які (у той момент) неможливо було реалізувати, нового покоління еліт у союзних республіках. Людям стало несила жити на дитячих шлейках незграбного керівництва Москви, ходити по струнці застарілої теології. Цей бунт уже не був небезпечним для життя, як у часи їхніх батьків. Надії на те, що в СРСР може бути створений споживчий достаток, давно зникли. Достаток, як це всі раптом зрозуміли, знаходиться зовсім у іншому місці. З’явилась навіть цілком достовірна інформація, у якому саме. Початок захоплення відеофільмами в середині 80-х років зробив додатковий пролом у залізній завісі. Молодь по всьому СРСР раптом захопилася рок-музикою і від її децибелів стала абсолютно глухою до комсомольських «зірниць» та «задумок».

До середини 80-х почали прозрівати навіть такі відірвані від повсякденного життя люди, як ракетники. Часу для читання катастрофічно не вистачало, викроював будь-як. Зокрема, мені хотілося зрозуміти, чи могло щось подібне до перебудови статися раніше. Скільки було б збережено сил та життів! Хіба не був НЕП першою спробою такої перебудови? Але доводилось визнавати: не був та й не міг бути. Адже перебудова — це, окрім всього, також курс на історичне замирення. У двадцяті та тридцяті роки таке було неможливим. В ті часи влада на всіх рівнях була у руках людей, заплямованих кров’ю громадянської війни. Їх розпалена класова свідомість проявлялась у формах, які здаються сьогодні неправдоподібними і навіть комічними. Знайомий інженер-сибіряк розповідав, що його батьки жили до війни на вулиці «Прокляття вбивцям Сакко та Ванцетті». Якщо навіть у наші дні треба старанно розводити колони комуністів та «Руху», щоб не дійшло до рукопашної (не кажу вже про повну неможливість примирити ветеранів Червоної Армії з ветеранами УПА), що вже говорити про ті роки!

Перш ніж керівництво СРСР могло хоча б подумати про щось подібне, повинні були піти з життя, або принаймні з будь-якої участі у політиці люди, особисто відповідальні за колективізацію та ГУЛАГ, депортації та голодомори, за Биковню та Куропати, Бутово та Левашево,^[19] за Новочеркаськ та Будапешт. Уже не згадаю, чи то наприкінці хрущовських часів, чи то у часи брежнєвські, КПРС оголосила: у зв’язку із загасанням класової боротьби і повного перемогою соціалізму диктатура пролетаріату перестала бути необхідною. Був також проголошений перехід до безкласового суспільства, а СРСР оголошений загальнонародною державою.

Я з тої пори все збирався, але так і не зібрався, з’ясувати, чи передбачений у радянській конституції спеціальний орган для здійснення диктатури пролетаріату. Зараз-то мені зрозуміло, що не було ніякої диктатури, та й неможлива вона у принципі. Була диктатура партії, яка переконувала, що побудована на принципах «демократичного централізму». Але й вона не стала б диктаторським органом, якби це ствердження відповідало дійсності. Централізму було без обмежень, але зовсім не демократичного.

Проголошення загальнонародної держави підштовхувало до цікавих висновків. Теоретично, доки йшла боротьба класів, все національне повинне було хоч-не-хоч помовчувати, тому що, згідно з марксизмом-ленінізмом, класове куди вище й важливіше національного. Але ось класове зникло, і про це було урочисто оголошено. У зв’язку із зміною ситуації надійшла пора сплачувати раніше видані кредити. Припустимо, що боротьба класів насправді заважала здійсненню «ленінської національної політики» у всьому її розкоші, але ось ця перешкода зникла, то й що? Чи не слід було нарешті почати проведення цієї чудової політики у життя? Іван Дзюба та інші дисиденти першої хвилі не вимагали нічого більшого, вони не вели мови про незалежність. Втім, замість цього на ідеологічному Олімпі СРСР народилася ідея «злиття націй». Її творці, схоже, щиро не розуміли, що ця ідея була б приречена на невдачу навіть у 1937 році, в атмосфері тотального страху. Кожна нація володіє непорушною серцевиною і далі відомої межі не міг би проникнути навіть колишній нарком у справах національностей товариш Сталін. Що вже тут говорити про його зажирілих спадкоємців! Та й страх за десятиріччя після 37-го року практично вивітрився. Влада втратила відчуття своєї правоти і люди не могли не відчувати цього. Втрата відчуття правоти на підсвідомому рівні дорівнює капітуляції.

За останні 10 — 12 років, надолужуючи роки відлученості від друкарського верстата, колишні радянські (тобто антирадянські) дисиденти випустили безліч дуже цікавих праць. Досить часто у цих працях зустрічається думка, що радянський комунізм був виключно російським явищем, цілком органічним для Росії, але глибоко чужим всім іншим народам Російської імперії. І він цим народам був ніби-то нав’язаний воєнною силою Москви у ході Громадянської війни 1918 — 1920 років. Мої роздуми про комуністичний експеримент та комуністів — це водночас спроба відповісти самому собі: наскільки комуністичний лад був чужий українському народу? Так, нечасто хтось говорить, що комуністичний лад був чужим, чи то нав’язаним, російському народу; переконують, що це, мовляв, — російський винахід. Така втішна для українців гіпотеза теж має право на існування, але більш правдоподібна інша: що радянська версія комунізму — плід спільної творчості представників багатьох народів.

Не відчуваючи за собою права конкурувати з професійними істориками, я не стану починати обговорення цієї теми, а лише поділюся деякими спостереженнями та фактами. Вони накопичились у мене, коли читав книги та статті з історії України. Читати активно я почав їх з березня 1990-го, коли став народним депутатом першого українського парламенту, здатного щось вирішувати (через рік цьому парламенту належало проголосити незалежність України!). Про попередню радянську систему «виборів» та Верховних Рад якийсь дотепник сказав: імітація демократії — це найвищий комплімент, який тиранія робить свободі. Цей жарт тоді не був мені відомий, але я відчував, що часи імітації закінчуються, а тому сказав сам собі: без ясної картини минулого своєї батьківщини ти не маєш права брати участь у визначенні її майбутнього. Певна річ, історія дуже цікавила мене і раніше. Більше того: у юності я збирався стати вчителем літератури та історії, і прочитав безліч книжок про минуле СРСР в цілому та України зокрема. З тих часів навіть при страшенній нестачі часу я не перестаю звертатися до історії.

Отже, абсолютно конкретне запитання: чи був захват влади більшовиками 25 жовтня (7 листопада) 1917 року суто російською справою чи це не так? Зрозуміло, рішення скинути Тимчасовий уряд приймалось більшовицьким ЦК, але це було таке собі теоретичне рішення. Операцію ж по захвату влади у Петрограді організував та здійснив Воєнно-революційний комітет (ВРК), головою якого був Микола Ілліч Подвойський, українець, син священика. Він не випадково опинився на такій посаді: з березня 1917 року очолював Військову організацію ЦК РСДРП, формував загони Червоної Гвардії. За 12 годин до перевороту ВРК розіслав у вірні більшовикам частини «Предписание №1» про повну готовність. Підписів під документом було два — Подвойського та Антонова-Овсієнко. Подвойський особисто брав участь у штурмі Зимового, а потім був одним з організаторів оборони Петрограда. 23 листопада він став наркомом з воєнних справ. Уродженець Чернігова Володимир Олександрович Овсєєнко відомий як Антонов-Овсєєнко. Велика Радянська енциклопедія (перша) називає його «одним из главных участников Октябрьского переворота», пише: «в момент восстания Антонов-Овсеенко, как член воєнного Ревкома, вместе с Подвойским руководил боевыми операциями в Петрограде, под его командованием взят Зимний дворец». До речі у ВРК входили й інші українці — Петро Васильович Дашкевич, Андрій Дмитрович Садовський, П. Н. Мостовенко, а штаб ВРК взагалі складався з одних лише українців.^[20]

Я перелічив лише постаті першого-другого рядів, що впадають у очі. За ними стоять багато інших, менш помітних, але дуже діяльних українців — учасників тих подій. Проте, головною рушівною силою перевороту були, звичайно, тисячі та тисячі матросів Центробалту, переважно українців — адже флот до революції традиційно набирали у «малоросійських» губерніях.

Можливо, історики-фахівці зможуть довести протилежне, але поки що я не можу піти від висновку: багато українців («корпоративно» — в образі революційних матросів — і персонально) були прямо причетні до більшовицького перевороту, повалення Тимчасового уряду та розгону Установчих зборів — тобто до задушення російської демократії.

Українці, яких я назвав (разом з тисячами неназваних) згодом руку приклали також до задушення демократії в Україні. Зрозуміло, вони діяли вкупі та залюбки з неукраїнцями — не дарма ж більшовики сповідували гасло, що у пролетаря немає батьківщини. Зваблені марксистською утопією та ідеєю світової революції, вони скрізь знищували «буржуазну» демократію — російську, грузинську, білоруську, українську. Знищили б і фінську, і польську, і латвійську, але не вистачило сил. У демократії вони бачили нове видання старих порядків — адже і до революції була Дума, була боротьба партій. Вони ніколи не говорили «демократія», тільки «буржуазна демократія».

Коли я вперше прочитав, що більшовицькі загони вів на Київ Юрій Коцюбинський, син нашого класика, автора «Тіней забутих предків» і українця аж до самих кісток, я спершу очам своїм не повірив. Що зробиш, люди Утопії дивились на все національне як на реакційний пережиток.^[21]

Історичні факти не дозволяють мені дійти висновку, що мій народ був переможений, здався і підставив шию під «більшовицьке московське ярмо». У тому-то й справа, що більшість українського народу (я зараз не веду мову про населення Західно-української народної республіки), точно так, як і більшість російського народу, дало себе захопити красивою казкою про «землю — селянам», про «фабрики — робітникам» і про те, що «володарем світу буде праця». Спокусившись, вони взяли участь, спочатку цілком добровільно, у комуністичному експерименті.

Саме в успіху більшовицької пропаганди серед українського селянства бачить один з важливих факторів поразки національної революції 1917 — 1920 років канадсько-український історик Орест Субтельний.

До честі вождів української національної революції та української соціал-демократії Симона Петлюри та Володимира Вінниченка, вони при всьому своєму лівацтві і навіть радикалізмі (в період Директорії), виявились стійкими до комуністичної інфекції. Мало сприйнятливою до неї виявилась також їхня партія УСДРП. Ця інфекція уразила в українських губерніях зовсім інших соціалістів — есерів. 15 травня 1918 року їхня партія УПСР остаточно розкололась і її ліва фракція, «боротьбісти», прийняла комунізм як ідею та програму. Хоча й не як конкретну політику. У своєму листі Леніну «боротьбісти» описували цю політику в Україні так: «Советские войска дошли до самого Києва, заняли всю Левобережную Украину [в січні-лютому 1919 року], их поддерживало местное население. Сами советские войска были украинскими. Пролетариат, а главное — крестьянство твердо стояли за Советскую власть. Были уезды, где советские войска проходили без единого выстрела. Воля трудящихся Украины выявилась вполне... Дальше началось “советское” строительство... Злым умыслом невозможно обьяснить то, что творилось, но творилось так, как будто Советской властью на Украине руководили опытные черносотенцы... Советская власть на Украине пала [в серпні 1919 року]... Но жива Советская власть на Украине. Она и будет там, если Российская коммунистическая партия проявит действительный интернационализм и не будет проводить политику насаждения “красного” империализма (русского национализма) на Украине».

Тобто уже тоді можна було багато про що здогадатися, багато про що, якщо не про все. Але надто великим був у народі запас віри у більшовицьких благодійників. Селян хвилювало питання про землю, а не про мову. Вони не вникали у резони дій (та бездіяльності) українських національних урядів. Центральна Рада мала у своєму розпорядженні цілий рік, але землі не дала, Скоропадський посилав каральні експедиції проти селянських самозахоплювань. Директорія теж лише «виробляла» земельну реформу, а з точки зору простої людини просто-таки гаяла час. І тільки більшовики добре чи погано, а роздали більше п’яти мільйонів десятин землі, і цим, при всіх можливих обмовках, вирішили наперед загибель УНР і свою кінцеву перемогу.

Я не ідеалізую жоден народ. Чимала частина простих людей із захопленням поставилась до більшовицького заклику «грабь награбленное» («грабуй награбоване»), багато хто брав участь у спустошенні спиртових та цукрових заводів, поміщицьких садиб та заможних хуторів. Їхнє буйство абсолютно знецінило людське життя. Я не можу читати, не здригаючись, як на хуторі Любочка на Полтавщині у грудні 1918 року була по-звірячому вбита наша чудова письменниця Олександра Яківна Єфименко разом з дочкою, талановитою поетесою Тетяною Єфименко. Страшно подумати, скільки тисяч подібних вбивств бачили і Україна, і Росія в ті роки. Чинилося те, що віруючі люди називають відпаданням від Бога та його заповідей. Але й цьому теж сприяли більшовики, їхній атеїзм та активне богоборчество!

Не у виправдання, а щоб пояснити. Мільйони людей прожили б життя «у страсі Божому», як говорили раніше, якби не Світова війна. Вона відірвала їх від родини, кинула в окопи, привчила до видовища смерті, привчила, що копійки не варте чуже життя — та й своє теж. Ці отруєні ядом насильства люди повернулись додому не з порожніми руками. Майже кожен повернувся зі зброєю. Революційна енергія мас, про яку так любили говорити більшовики, втілилася у людині з гвинтівкою, яка визнає лише прості рішення. Доктринальний вірус революційного марксизму знайшов собі ідеальне живильне середовище. Так званий «марксизм-ленінізм» (вірніше було б вести мову тільки про «ленінізм») набув виразних ознак загальної та затяжної епідемії.

При тому я твердо знаю одне: якби наш народ, нехай недосконалий та грішний, хоча б запідозрив, що його прагнуть підкорити чужій та сторонній волі, він ніколи б не допустив такого. Але у тому-то й справа, що більша частина українського народу увійшла до пастки з вірою у близьке світле майбутнє, з надією на правду та справедливість. Та й самі його творці не підозрювали, що ладнають пастку. Більшість з них померли не своєю смертю.

Довірливість

Я ні з ким не веду дискусії, а лише ділюсь висновком, до якого дійшов сам і без «підгонки під відповідь», як казали у нас в школі. Цей висновок став для мене великим полегшенням. Україна проявила не покірливість та смиренність, а довірливість. Ця довірливість обійшлася їй тяжкими десятиріччями неволі, — як і Росії. Український народ не був «у наймитах у росіян». Радянський більшовизм був нашою спільною творчістю, спільним наївним та злощасним пориванням до світлого майбутнього.

Довірливість як природжену рису українців підмітив і злий геній революції, більшовик №2, уродженець Херсонщини Лев Троцький (у дитинстві він, до речі, як пишуть його біографи, говорив, змішуючи російську з українською). У січні 1920 року він такими словами надихав на дорогу більшовицьких агітаторів, яких відправляли на Україну: «Только безграничная доверчивость и уступчивость, а также отсутствие сознания необходимости постоянной крепкой спайки всех членов государства не только во время войны — каждый раз губили все завоевания украинцев. Потому они рано утеряли свою “самостійность” и живут то под Литвой, то под Польщей, то под Россией, составляя собой очень ценную часть этих держав. Эти бытовые особенности характера украинцев необходимо помнить каждому агитатору и его успех будет обеспечен». Втім, як не був переконаний Троцький в українській довірливості, але після григорівського заколоту відправляв мобілізованих українців воювати подалі від України — про всяк випадок.

Довірливість виявили обидва народи, але українцям радянський період дався важче. Перед російським народом, принаймні, не майоріла перспектива втратити своє етнічне обличчя. Сьогодні комуністичний експеримент став здобутком історії та істориків, але він не повинен бути забутим. У своїй книзі «Про найголовніше» я сформулював цю думку так: «Можна, звичайно, сьогодні відмахнутися від комуністичної ідеології як від чогось чужого нам, нав’язаного ззовні. Але це було б самообманом». Нехай пам’ять про нашу спробу втілити комуністичний проект на вічні віки послужить нам щепленням від усіх утопій.

Та все ж не можу не повторити: як би не були ми впевнені у своїй реконструкції подій, у своїх висновках, нам не дано глянути на цей експеримент очима його сучасників, учасників, жертв.

У світлі таких ось роздумів про 70-річний комуністичний експеримент та його витоки читач краще зрозуміє моє ставлення до сьогоднішніх комуністів України.

Колись, ще зовсім молодою людиною, я вступив до КПРС, ніяк себе не силкуючи, цілком розділяючи виголошені цією партією ідеали соціальної справедливості і не маючи сумніву в її авангардній ролі щодо очолюваного нею радянського народу. У роки перебудови, уже куди менш наївним, я приєднався до «демократичного крила» КПРС з надією, що давши добро на викриття помилок минулого, вона зможе вивести країну з глухого кута, у якому всі ми опинилися. Я тоді розмірковував як інженер: так, зроблено безліч помилок, але велетенська конструкція керуючої партії править за опору всьому, що є у СРСР. Хоча це й ненормально, але за десятиліття єдина партія у країні перестала бути об’єднанням прихильників комуністичної ідеї, а придбала функції кістяка — без кістяка ж тіло існувати не може.

КПРС сама наламала дров, але тільки сама зможе і налагодити справу, і це буде найбільш раціональний та безпечний шлях, так мислилось мені тоді. Знову ж таки, як інженер, я бачив, що з тисяч проблем, які стояли перед СРСР, найголовніша — це невпинне зниження конкурентоспроможності країни у світі. Потрібні були радикальні кроки, найсерйозніші зміни.

Втім, досить скоро стало помітно, що з 20 партійних керівників всіх рівней 19 не готові ні до яких змін і більш за все сподіваються, що метушня, розпочата Горбачовим, як-небудь сама по собі затихне і можна буде залишити все як було. Було багато розмов про демократизацію партії, але яка вже там демократизація! Якщо вона й спостерігалась, то переважно у низовій ланці, та й то далеко не у всіх організаціях.

Проте жадала перемін активна і небайдужа громадскість, що вже побачила свої шанси, молодь, студенти, письменники, журналісти та й інші творчі люди. Послаблення, потім відміна цензури відкрили шлюзи для обговорення всього, що наболіло. Виникало безліч структур, паралельних партійно-державним, «народні фронти», громадські організації, зачатки політичних партій, розгорталися дискусії, в тому числі з національного питання, ініциатива знизу набула розмаху, якого ми й уявити собі не могли. І, що було вже зовсім нечувано, з’явились підприємці.

У якийсь момент стало зрозуміло, що, втрачаючи авторитет, КПРС перестає бути несучою конструкцією, кістяком суспільства, і цю функцію поступово бере на себе, як тоді говорили, «демократична альтернатива». КПРС стояла перед останнім вибором і готувалася до того, щоб піти зі сцени історії або, нагадавши всім, що саме вона — ініціатор перебудови та гласності, рішуче солідаризуватися з процесами, що йдуть у суспільстві, а то й очолити їх. Теоретично у неї був шанс завоювати собі новий авторитет, повернути прихильників, які ще не пішли дуже далеко, знайти друге дихання.

Ми всі (або майже всі) були радянськими людьми, що з молоком матері увібрали радянське. У нас було велике бажання — не тільки на свідомому, але й на підсвідомому рівні — повірити у «соціалізм з людським обличчям». Якщо б до серпня 1991 року КПРС змінила назву, покаялась, знайшовши потрібні слова (а майстрів таких слів на Старій площі було надміру), оголосила про повний і остаточний розрив з минулим, я ще не знаю, як би могла повернути історія. Між іншим, історичні аналогії такого розвитку подій були. По суті, саме так повела себе компартія Чехословаччини під час «празької весни». Завдяки цьому вона не тільки вписалась у процеси реформації, але й очолила їх.

Втім, замість цього КПРС раптом спробувала знову зігнути велику країну, що вже відчула смак свободи, — грубо, незграбно, із допомогою танків, безглуздих погроз та обіцянок по п’ятнадцять соток на кожного. Ця партія показала, що не тільки не йме віри народу, що здобув голос, але бажає, щоб він знову почав ходити по струнці, а головне — замовк. І яка сліпота! Вони там вирішили, що досить оголосити надзвичайний стан, щоб усі негайно сказали «слухаюсь!», взяли під козирок та з полегшенням побігли за своїми сотками. Вони до зворушливості нічого не розуміли: можна було подумати, що останні чотири роки перед тим вони провели у летаргічному сні, а потім раптом прокинулись. Тому у мене до них навіть не було ворожості, швидше жаль.

Дуже схоже моє ставлення до сьогоднішніх українських комуністів. «Я людина перважно центристських переконань, а центризм сьогодні — це і є шлях вирішення тих проблем, про які говорять ліві (хто із щирим бажанням змінити стан справ на краще, а хто — через популістські спонукання). Я б сказав, що сучасний центризм з необхідністю звертається обличчям ліворуч. Разом з тим, мої погляди ніколи не стануть на заваді моїй боротьбі за права та свободи особистості, не заважатимуть захищати незалежність своєї країни. Саме у цьому — моя основна відмінність з «професійними лівими», з тими, хто приватизував лівий бік політичного спектру», — писав я два чи вже три роки тому і повторюю це сьогодні. (У мене настільки ж серйозні розхождення і з тими, хто намагається монополізувати український патріотизм.)

Я вважаю, що ми вірно вчинили, коли на відміну від східноєвропейців і прибалтів дали комуністам зареєструвати в Україні свою партію під колишнім іменем. Хочуть бути комуністами? То нехай будуть! Зате нас ніхто не зможе звинуватити у тому, що ми залишили без вибору значну частину нашого населення. І я пишаюсь Україною. Звичайно, ризик був. Він полягав у тому, що більшість виборців, хто з туги по молодих роках, хто через незадоволеність важким життям, віддадуть свої голоси тим, хто спробує, використовуючи народний мандат, повернути країну у минуле. Але на всіх вільних виборах доби незалежності, навіть за умов найтяжчої інфляції, дорожнечі, затримок пенсій та зарплат, наш народ виявляв дійсно дивовижну зрілість та мудрість. Відчувши шок розриву з минулим, яке завжди здається нам кращим, ніж воно було насправді («що пройде, то буде миле»), наш народ відмовився від повернення у це минуле. Підсумки виборів в Україні привели мене до твердого переконання: до того часу, поки комуністична партія України не відкине популізм та демагогію і не перетвориться у відповідальну та конструктивну силу, число тих, хто віддає свій голос за комуністів, буде тільки зменшуватись.

Дуже схожу картину ми бачимо і в Росії. Я пам’ятаю, як статечні кремлезнавці говорили й писали на початку 90-х: де-де, а у Росії, на батьківщині більшовизму вільні вибори обов’язково прийдуть до його реставрації, це безперечно, немає сенсу навіть вести дискусію на цю тему. Насправді ж ми бачимо, що комуністи отримують в Росії на виборах проценти голосів, на диво близькі до наших. З такими процентами про реставрацію краще забути — і там, і тут. Це зайвий раз є підтвердженням близкості духовного досвіду України та Росії у XX столітті. І близкості висновків, які зробили з нього наші народи.

Однак між комуністами Симоненка та комуністами Зюганова є не тільки схожість, а й істотні відміни. Не дарма я весь час нагадую, що Україна — не Росія.

КПРФ товариша Зюганова уже давно вирішила наживати свій політичний капітал на російському патріотизмі, якщо вже не виходить на чомусь іншому. Більш того, поки всі великі політичні сили Росії були заглиблені у інші справи, КПРФ спробувала приватизувати російський патріотизм, але не зовсім вдало — це знамено негайно стали хапати ЛДПР Жириновського та «Конгресе русских общин». Потроху схаменулися і всі інші сили. Сьогодні всі хоч трохи помітні партії у Росії якщо не «патріотичні», то «державницькі», що, як на мене, одне й те ж саме, я не бачу в цьому нічого поганого. Принаймні, у Росії тепер менше дивуються нашому українському патріотизму.

Не можна сказати, що, оголосивши своїм курсом патріотизм, російські комуністи зробили таке вже велике насильство над собою. Сталінська ідеологічна схема, яку успадкували зюгановці, являє собою досить дивну суміш. Безперечно, в ній завжди зберігався, і навіть на словах підкреслювався так званий пролетарський інтернаціоналізм. Звідси — політика спустошувальної «допомоги братнім країнам та партіям», завдяки якій СРСР — а значить, і Росія, і Україна — були всесвітніми безкоштовними донорами. Аж до свого розвалу та загибелі КПРС продовжувала фінансувати якісь темні закордонні дільця, а радянські війська у Афганістані у нас іменувалися воїнами-інтернаціоналістами. Але ще удовоєнні роки стався плавний розворот до патріотизму (який протиставлявся «націоналізму») і до вітчизняних цінностей, які на перевірку виявлялись перш за все російськими цінностями. Цінності інших народів служили етнографічною приправою. Вираз «великорусский [він же великодержавний] шовинизм», що був дуже вживаний у двадцяті і навіть тридцяті роки, швидко виведений із вжитку.

Малось на увазі, що у патріотів може бути тільки одна Вітчизна — соціалістична вітчизна СРСР, а національні відтінки — то діло десяте. У тому трохи відредагованому вигляді, у якому її успадкувала КПРФ, ця схема, принаймні, не є антидержавною. До того ж вона, як мені здається, відповідає сучасним настроям більшості російського суспільства (чи, може, з Києва погано видно?). Все це робить опозицію Зюганова, при всіх можливих застереженнях, системною.

Попутниками КПРФ легко та природно стають російські націоналісти. Для них пам’ять про комуністичне минуле — це пам’ять про велич (звичайно, у їхньому розумінні) Росії в образі СРСР, а тому комуністи їм ідейно близькі. Цілком невимушено виникають націонал-комуністичні союзи, причому не тактичні та тимчасові, а такі, коли незрозуміло, де закінчуються перші та починаються другі. Не дарма політичні супротивники, не бажаючи розбиратися у тонкощах, називають російських комуністів та російських націоналістів спільним ім’ям: червоно-коричневі. В Україні все не так. Хоча українські національні партії здатні на тимчасові об’єднання з українськими комуністами та навіть на тактичні коаліції заради досягнення якоїсь конкретної мети, у нас неможливий справжній союз між ними. Для правих українських політиків пам’ять про комуністичне минуле — найстрашніший із спогадів.

Українські комуністи, не стомлюючись закликати до відновлення СРСР, демонструють, що вони нічим не відрізняються від своїх російських братів, інакше кажучи, ставлять себе у позицію українського філіалу КПРФ, і тільки це робить їх опозицією позасистемною. У вільний від тактичних коаліцій з «націоналістами» час вони змагаються з ними, часто-густо переходячи межі розумного, вони аж ніяк не проти повернення до мовної ситуації радянських часів, коли українська культура жила наче в обложеній фортеці. У листі, зверненому до президента України вони здатні написати: «за десять років так званої незалежності»... Коротше кажучи, великими українськими патріотами їх не назвеш — втім, їх так ніхто і не називає.

Якщо порівнювати з КПРФ, то у платформі українських комуністів навіть більше внутрішньої логіки та послідовності — просто через те, що у ній більше успадкованого від КПРС, але тут немає чим пишатися. Це та послідовність, яка веде у глухий кут. У платформі КПУ не видно реалізму. Вірність — то річ загалом чудова, навіть зворушлива, але відданість міфам, що давно вже стали банкрутами, позбавляє КПУ історичної перспективи.

У цій партії багато достойних людей — але не прагнуть же вони бути подібними до того «друга людини», який п’ятнадцять років провів на могилі свого господаря, сподіваючись, що той воскресне? Комунізм не воскресне.

Залишаючись на сьогоднішніх позиціях, КПУ може розраховувати майже виключно на протестний електорат, та ще, мабуть, на тих, хто виступає за державну двомовність. Це переважно пенсіонерський електорат, і він буде скорочуватись, на жаль, внаслідок природних причин.

Не всі серед нинішніх комуністичних лідерів належать до тієї когорти апаратчиків, яких я знав так добре — не зв’язаних із виробництвом та й взагалі ні з якою реальною справою, що могли хіба що «керувати» («руководить» — руками водити) і впевнених, що саме в цьому їх покликання. Але у їхній партії чимало подібного баласту. Так і не реалізувавши себе ні в чому за роки незалежності, ці люди бачать у КПУ свою останню надію. Які кар’єри були обірвані на зльоті! Людину уже майже перевели з райкому до обкому, а тут раптом незалежність, хай їй грець, та заборонення компартії — добре ще тільки на півтора роки. У радянські часи я зустрічав людей цього типу і завжди намагався зрозуміти, в чому ж криється те невловимо спільне, що відрізняє їх усіх, або майже всіх. Тоді у мене ще не було сьогоднішнього бачення речей, але сьогодні мені все до болю зрозуміло. Три покоління негативного соціального відбору майже завершили створення особливої породи людей, чиї головні риси — схильність до захребетництва, виражена відсутність здібностей до творення, боротьби та конкуренції, простіше кажучи — породи слабаків, а не переможців. Це підсвідомо прочитується аудиторією виборців. Буває, певна річ, що люди, не побачивши вибору, голосують і за таких — але завжди пересилюючи себе. Сподіваюсь, не таких соратників має на увазі П. М. Симоненко, називаючи КПУ «партією справжніх пролетарських революціонерів», здатною очолити «рух звільнення від олігархів, імперіалістів та мафії»?

Мені іноді хочеться спитати Петра Миколайовича, чи не боявся він сам своєї перемоги на президентських виборах. Як на практиці він став би він здійснювати те повернення у минуле, яке комуністи видають за єдиний шлях у майбутнє? Петро Миколайович переконував, ще перші його кроки на посту президента повернуть Україну до 1991 року і що у країни з’явиться (нарешті!) незалежна зовнішня політика. Водночас з цим він наполягав на політизації відносин всередині СНД. Як це можна поєднати в одній програмі?! Повернення України у союзне минуле, хоча б і у формі надання СНД політичних функцій, означало б для нас саме кінець всякої незалежної зовнішньої політики. Для реставрації ж ковбаси «за два двадцять» (головний символ 1991 року) потрібно, щоб повернулися копійчані ціни на газ, бензин та електрику, а це не під силу КПУ, що навіть опинилась при владі, ані Міжнародному валютному фонду, ані ще комусь.

Те, що комуністи дають обіцянки, які напевне не можна реалізувати, цілком в дусі партії. Їх духовні батьки діяли так само. Вони завжди говорили масам те, що ті прагнули почути, обіцяли саме те, чого ті особливо сильно бажали, ні на мить не замислюючись, чи можливо ці обіцянки виконати. Завоювавши у такий спосіб довір’я слухачів, більшовики переходили до головного. У період революції вони стверджували, що у лічені місяці створять рай, треба тільки знищити білих (або, наприклад, українську Директорію), тому що вони проти раю. І люди записувались до Червоної Армії!

Я уже згадував про своє студентське знайомство з історією КПРС — так ось, скоро вже півстоліття, а все не йде з пам’яті, як у своїх «Квітневих тезах» Ленін обіцяє, по-перше, усунути поліцію, армію та чиновництво, а по-друге, платити чиновникам (що підлягають усуненню!) не більше, ніж робітникам. До того ж чиновники будуть виборними. Тоді я вирішив, що, напевне, ще не достатню підкований, оскільки не розумію таку велику думку. Тепер мені ясно, що це не велика думка, а велика ахінея. Плеханов недарма порівнював «Квітневі тези» з маренням божевільного чиновника Поприщина з гоголівських «Записок сумасшедшего». І подумати тільки, що й досі не перевелися люди, які запевняють, що чистоту ленінського вчення порушили переродженці. Переродженці не побудували вічного двигуна, як заповідав вождь, ах вони ж негідники! Через них соціалізм вийшов неправильний, треба зробити ще одну спробу, почати все заново.

Не дивлячись на згадані вище відмінності, обидві партії — КПУ та КПРФ — поріднює рідкісна стильова єдність. Я вже говорив про легкість, з якою роздаються обіцянки, які неможливо виконати, — це загальна риса двох братніх партій. Як українські, так і російські комуністи полюбляють демагогічні лозунги, розраховані виключно на протестний електорат. Як ті, так і інші побоюються обговорювати реальні проблеми по-справжньому, а не «на публіку». Як ті, так і інші страждають нечіткістю та суперечливістю думок. Як ті, так і інші користуються фразеологією, механічно запозиченою з минулого, розмахуючи закликами, що давно втратили реальний зміст і, може, придатні для пробудження ностальгічних почуттів, але не мають відношення до живого сучасного життя. Скажімо, словосполучення «слов’янське братство» для наших комуністів — просто замінник формули «пролетарський інтернаціоналізм», про яку вони не можуть згадувати без ніжного зітхання.

Разом з тим я бачу, як парламентарі від КПУ повільно, дуже повільно, але переходять на державницькі позиції. Вони вже не зовсім ті, що були під час з’їзду «поновленої КПУ» у Донецьку в червні 1993 року або під час виборів 1994 року. Гадаю, що більшість українських комуністів в душі уже не ставлять під сумнів державність України, — і за те щира їм подяка. Що ж до розмов про політизацію СНД чи про інші види наднаціональної інтеграції з Росією, вони, як мені здається, уже не більше, як данина прийнятим раніше документам партії. Або ж ці розмови відбивають те, що великий фізіолог Павлов назвав «сшибкою». «Сшибка» — це зіткнення у корі головного мозку двох взаємовиключних прагнень. Керівники комуністів України ще не позбавились колишнього бажання стати членами московського ЦК, а краще Політбюро, але водночас вони готові з парламентської лави у Верховній Раді пересісти у крісло посла України в якій-небудь затишній країні. А оскільки здійснити друге побажання значно легше, аніж відродити союзне Політбюро (занадто вже багато всього довелося б принагідно відроджувати та скасовувати), то наслідок «сшибки» легко прогнозується.

Менш за все я схильний вважати, що у КПУ немає майбутнього. Що не кажіть, а досі це найбільша і представлена у всіх регіонах України партія. Згідно з деякими критеріями, це взагалі єдина партія, що реально існує у країні — адже всі інші поки що перебувають у підлітковому віці. Щоправда, за іншими критеріями, навпаки, саме КПУ і не є партією, оскільки у минулому була лише ідеологічним придатком до державної машини та й досі зберігла колишнє самосприйняття. Гадаю, істина десь посередині. КПУ знаходиться на півдорозі від «непартії» до партії. Функцію несучої опори держави вона давно втратила, а у вигляді клубу для тих, хто нудьгує за СРСР, вона довго не протрималася б. Самосприйняття, що не відповідають дійсності, рано чи пізно проходять, як фантомні болі у пальцях давно відрізаної ноги. Сприятливому процесу могло б завадити лише одне — несподіваний прихід КПУ до влади. Сподіваюсь, що цього не станеться, і тоді років через 10 — 15, сильно зменшившись кількісно, поновлена та помолодшавша КПУ (під нинішньою або іншою назвою) стане партією у тому розумінні цього слова, як прийнято у всьому світі, вписавшись у стабільний спектр політичних партій країни — впевнений, що до того часу у нас в Україні такий спектр повністю складеться.

...Пізньої осені 1991 року я подумав: ось іде з історичної арени марксизм-ленінізм, а може у його основі було-таки щось здорове? Чи не вихлюпуємо ми разом з водою дитину? Практика мені добре відома, але чи не криється якась коштовна перлина у недрах теорії? У той же час в різних місцях по всій Україні звільнювалась велика кількість кабінетів, з них вивозили меблі, друкарські машинки (у 1991 році комп’ютери були ще навдивовижу), книги. Зараз уже потроху забувається, що в часи СРСР у всіх високих і не дуже кабінетах за склом неодмінно повинні були поблискувати темно-сині томи повного зібрання творів Леніна (це вважалось обов’язковим), але у деяких стояли також темно-коричневі Маркс з Енгельсом (це вже був ніби факультатив). І ось тепер їх з ганьбою виносили і тимчасово звалювали у коридорах та на підвіконнях сходів. Якось, уже не пам’ятаю, де саме, справа давня, я взяв навмання з якогось підвіконня перший же том Маркса-Енгельса і довго перегортав сторінки, пригадуючи спечний дніпропетровський травень, лункі коридори університету і страх не здати залік по «Капіталу». Мене й зараз розбуди серед ночі, я повторю таку цитату: «Капітал не може виникнути із обігу і також не може виникнути поза обігом. Він мусить виникнути в обігу і одночасно не в обігу». Правда, сьогодні вона стала для мене абракадаброю, тоді я міг пояснити (і, як пригадую, з успіхом пояснив на заліку), чому це саме так. Здається, справа була в тому, що в процесі ужитку гроші стають капіталом, але капітал не тотожний процесу ужитку.

Не пошкодувавши півтори години, я уважно проштудіював «першоджерело», всіма повністю забутий «Комуністичний Маніфест». Ясна річ, країна жила не по цьому маніфесту, але ж якийсь поштовх дав також і він, не дарма ж його вивчали у вузах, тримали на партійній божниці. Враження було сильне, без дурнів. По-перше, виявилось, що Маркс та Енгельс виступали за спільність дружин, хоча й викладено це досить ухильно. «Ви, комуністи, хочете запровадити спільність жінок, — кричить нам хором вся буржуазія... Комуністам нема потреби запроваджувати спільність жінок, вона існувала майже завжди. Буржуазний шлюб є в дійсності спільністю жінок, [позаякі буржуа, не задовольняючись тим, що мають у своєму розпорядженні жінок і дочок своїх робітників, не кажучи вже про офіційну проституцію, вбачають особливу насолоду в тому, чтобы зводити один в одного жінок. Комуністам можна було б закинути хіба тільки те, що вони хочуть запровадити вместо лицемірно-прихованої спільності жінок офіційну, відверту...»

Далі йшлося про те, що з кінцем буржуазного ладу та зникненням капіталу повинна буде зникнути також буржуазна — розумій: моногамна — родина. Що ж лишається? Тільки спільність. Важко було позбавитися враження, що всі ці фрази, особливо про дружин та дочок робітників, вигадував таємний еротоман.

(Мабуть, треба бути менш прискіпливим, а наведені цитати треба розуміти як протест — у найширшій формі — проти статтєвої нерівності і як заклик до досягнення їхньої рівності шляхом революційного зламу буржуазного лицемірства. Якщо так, нехай ці невдалі вирази стануть нагадуванням політикам-публіцистам про те, наскільки важливо висловлювати свої ідеї чітко та недвозначно. Що ж до статтєвого рівноправ’я, воно досягнуте у XX столітті еволюційним шляхом, і «буржуазне лицемірство» не стало на перешкоді.)

Велика «прозорливість» була проявлена і у національному питанні: «Робітники не мають вітчизни... Національна відокремленість і протилежності народів все більше і більше зникають. Панування пролетаріату ще більше прискорить їхнє зникнення. Разом з антагонізмом класів усередині націй щезнуть і ворожі відносини націй між собою». Але ж мільйони людей повірили, що так воно й буде, тому що так повинно бути.

Один пункт «Комуністичного Маніфесту» передбачав освоєння цілини та меліорацію («розчищення під ниви і поліпшення земель за загальним планом»), далі йшло «заснування промислових армий [мабуть, мались на увазі трудові армії, цю ідею потім втілював у життя Троцький], особливо для землеробства», «з’єднання землеробства з промисловістю», громадське виховання всіх дітей.

Втім, одна думка здалась мені навіть дуже розумною. «Буржуазія не може існувати, не спричиняючи повсякчасно переворотів в знаряддях виробництва, не революціонуючи, отже, виробничих відносин, а виходить, і всієї сукупності суспільних відносин». Здається (сьогодні здається!), так легко звідси вивести причину причин невдачі комуністичного експерименту. Один сільський мислитель з-під Дніпропетровська пояснював мені це так: людину не переробиш, у неї так руки влаштовані — до себе загрібати зручно, а від себе — ні. Можна сльози лити з приводу такої недосконалості нашої природи, а можна звернути цю недосконалість на користь суспільству. Як зауважив Адам Сміт, загальна користь надійніше за все породжує загальне благо. Ніхто не чекає від підприємця, що він буде займатися виробництвом благ через любов до людства. Нехай у нього буде абсолютно егоїстичний стимул збільшувати пропозиції та асортимент цих благ. Займайтесь будь-яким підприємництвом, дорогі товариші, та конкуруйте у цьому між собою. Пропонуйте людям потрібні їм товари та послуги, здобувайте з цього особисту користь, спростовуючи Маркса кожен окремо і всі разом.

Я знову повертався до питання своїх молодих років: «Але ж ідея була прекрасна, хіба можна це заперечувати?» (знову відповідав: так, прекрасна — тільки правильніше, мабуть, говорити не про ідею, а про мрію. Намічати можна багато. Як конструктор, я часом мріяв: як було б добре, якби ось у цьому конкретному вузлі не діяла сила тертя. Але така мрія триває одну мить, тому що тертя неусувне. Російський філософ Микола Федоров стверджував, що головна задача майбутнього людства — воскресіння всіх коли-небудь померлих, а його учень Ціолковський тому й зайнявся розрахунками космічних польотів, що воскреслих, як він підрахував, доведеться розселяти по інших планетах — на Землі всіх не вмістити.

На жаль, ані той, ані другий не описали способу воскресіння померлих. Маркс з Енгельсом та їхній учень Ленін не описали, як саме буде побудована соціалістична держава («де вільно й весело»). На думку Леніна, кожен селянин та робітник, кожна куховарка, відпрацювавши свій «восьмигодинний урок», повинні були трохи покерувати державою. Але він не залишив опису, як конкретно це буде діятись. Боюсь, на практиці це виявилося б не легше воскресіння мертвих.

Хочу поділитися своєю особистою образою на Маркса. Це не стосується теми книги, але, можливо, не буде іншого випадку.

Тільки такий городянин аж до самих кісток, як Карл Маркс, міг ляпнути про «ідіотизм селянського буття». Життя селянина важке, але ажніяк не ідіотичне. Воно навіть дуже осмислене, тому що селянин бачить результати своєї праці, йому зрозумілий будь-який власний крок та й увесь цілорічний процес праці, тісно пов’язаний з річним циклом природи. Робітник заводу може все життя робити деталі, призначення яких йому не дуже зрозуміле, та у всякому разі його деталь може бути тисячною частиною цілого. А селянин має справу саме із завданням у цілому. У всіх народів є казка про кінець Золотої доби — щасливого часу. Я гадаю, мається на увазі початок розподілу праці. Саме він поклав кінець щасливому часу. Але й нині розподіл праці у сільському виробництві — це явище зовсім іншого порядку, ніж у промисловості.

Кажуть, дитинство більше за все життя. Якщо це й перебільшення, то невелике. Ось, наприклад, 2003 рік — це для мене одна шестидесята свідомо прожитого життя, а у сім років один рік складав чверть його свідомої частини, у дев’ять — шосту. Тому кожен рік був величезним, нескінченним, а пам’ять зберігла майже все, повністю зберігла світ, що оточував мене тоді. Не стану називати його Чернігівщиною, це був світ села Чайкіна, що потроху розширювався для мене.

Він теж був величезний та нескінченний. Сьогодні він стиснувся до зовсім невеликих розмірів, багато що у ньому до невпізнання змінилось. Якихось куточків, якихось будинків сьогодні вже немає, але для мене, у моїй пам’яті, все стоїть на своєму колишньому місці.

Зараз я розумію, що життя було майже нестерпно важке, але у дитинстві такі речі по-справжньому не доходять до свідомості. Всі турботи, проблеми та пов’язаний із ними головний біль — то доля дорослих. А дітям все цікаво, все весело, особливо коли довкола свої — сестра, брат, мати...

Я вже майже п’ятдесят років городянин, а все одно не розлюбив сільського життя. Мене не обтяжують ані дрова, ані вода з криниці, ані город, все це я вмію. Будь яка фізична праця для мене в радість, а найбільше люблю копирсатися у землі. На дачі, де я живу, всю округу примусив працювати, і охорона працює разом зі мною.

Традиційне сільське життя вмирає у всіх розвинених країнах. У Європі селян у старому розумінні майже не залишилось, їх замінили фермери — тобто, по суті, люди міського складу, що просто працюють на землі. Фермер — це не селянин, а робітник та підприємець в одній особі. Села щезають, їх замінюють або ферми-хутори, або маленькі містечка. Звичайно, те ж саме буде через покоління-друге й у нас, я це все чудово розумію, але не поспішаю радіти, бо вважаю, що маю право на це суто особисте почуття. Що хотів сказати «марксизм-ленінізм» виразом «ідіотизм селянського буття», зрозуміло: замкненість цього життя, обмеження селянського кругозору, відірваність від світу, збіднений набір занять. Але слова потрібно було, як на мою думку, обрати інші, не такі грубі та жорстокі.

Коричневий том я залишив лежати на підвіконні. Гадаю, всі вони тоді відправлялися на смітник. Навряд чи знаходились охочі до цього породження, як хтось сказав, безсоння та головного болю.

Розділ п’ятий. Пишатися собою чи соромитися себе

Тільки не колонія

Заклопотаний справами, я, на жаль, не можу багато уваги приділяти тому, що діється у сфері нашої громадської думки, про що пишуть, що обговорюють люди, які задають тон і напрямок для більшості. Виплата заборгованості по пенсіях, стабільність грошей, підготовка до зими, земельна реформа, відношення з сусідами України, стан енергомережі та трубопроводів — всі ці та подібні до них питання (іноді навіть не зовсім президентські або зовсім не президентські) ніколи не терплять зволікання та відбирають практично весь час. Втім, я майже кожен день проглядаю газети, а іноді вдається викроїти час і на журнали, а тому я маю уявлення про весь обсяг надрукованого за роки незалежності, та мабуть, ще за два-три попередніх роки, у наших товстих журналах. До того ж, мені доводилося та й доводиться зустрічатися з їхніми авторами, багато хто з яких з головою занурився у політику. Я постійно чую від них і повністю згоден з ними, що це — справжня скарбниця вітчизняної думки, що ці кілька тисяч аркушів будуть вивчати історики, а багато що увійде (і вже увійшло) у коло читання студента, старшокласника. Устами своїх літераторів, мемуарістів, істориків, соціологів, філософів еліта української нації висловилась після десятиріч вимушеного мовчання.

Читати і слухати все це, особливо у перші роки, було дуже цікаво, тому що незвично, але дещо з самого початку бентежило. Дуже багато болю було вилито... Врешті виникла тривога: а чи не складається у нас під вантажем цього болю і проти бажання будь-якого конкретного автора «комплекс» ображеної нації, народу, що зазнав травми? Такий комплекс зашкодив би Україні. Він нав’язав би нам невроз жертви, міф про країну, яку обминули Бог та історія. Горе народу, який засвоїть психологію ображеного, сказала одна розумна людина. Такий народ стане заздрісним, ущербленим, нещасним. Кращі свої розумові сили він витрачатиме, щоб підрахувати, хто й коли його обікрав, хто задумує зле, хто ховає камінь у пазусі. Легко зрозуміти почуття, які спонукали найкращі пера країни та української діаспори. У кожного з них своя правда і свій біль, але коли все це разом, то виходить дуже велика односпрямована сила. Зацикленість на минулому, у якому, до того ж, бачать тільки тяжке — утиски, жертви, гноблення, несправедливість, заважає людям повністю розпрямитися, стати по-справжньому вільними та самодостатніми сьогодні. Готові знов і знов, по четвертому, п’ятому, сьомому колу викривати «московщину», російський царизм, колонізаторів, обрусителів, Петра, Катерину, Леніна, Сталіна, Хрущова, Брежнєва, Єльцина, Путіна, отже, уже не можуть обійтися без Росії. Вони дзьобають її невтомно та гаряче, вона їм конче потрібна як палко коханий об’єкт нелюбові — тієї нелюбові, не освідчуватись у якій неможливо, інакше життя втратить зміст.

Що тут можна сказати? Якщо людина щиро вважає, що жила в пеклі, я не маю права сперечатися з нею, у неї, повторюю, своя правда. Зі свого боку, я вважаю, що маю право сприймати недавнє минуле дещо інакше. Я не жив у пеклі, і переважна більшість моїх співвітчизників не жили в пеклі. Заднім числом зачернити їхнє та моє життя вважаю абсолютно неправомірним.

Моя книга наполовину про Росію, але тут я готовий закликати деяких своїх читачів: забудьте про Росію — для початку хоча б на місяць. Викиньте її з голови. Я вже згадував про людей, впевнених, що національна ідентичність України зводиться до заклику: «Щоб все було не так, як у москалів». Носії подібних ідей не помічають, як ставлять себе у психологічну залежність саме від тих, від кого так палко мріють віддалитися, тому що перетворюють «москалів» у свою головну точку відрахунку, прирікаючи себе на життя з оглядкою на «Москву».

Подібна психологія не обмежена інтелектуальними колами та рамками теоретичних шукань. В одній з аналітичних нотаток, що були покладені на мій стіл кілька років тому, я прочитав виразну оцінку зовнішньої політики України перших трьох років незалежності (1991 — 1994). Це, ясна річ, лише одна з оцінок, були й інші, але й ця з’явилась не на порожньому місці. За словами аналітиків, нашу зовнішню політику відрізняли в цей період три основні риси: по-перше, рефлекторність (буквально «відбитий, відображений»), а точніше обумовленість діями Росії; по-друге, використання незалежності України як аргумента у дипломатії (тобто наша зовнішня політика нібито виходила з того, що незалежність України необхідна не так їй самій, як її зовнішньополітичним партнерам, яким вона теж потрібна лише для зовнішньополітичних комбінацій — з Росією або проти Росії). Третю головну відмінну рису української зовнішньої політики 1991 — 1994 років аналітики описали так: у всіх діях України цього періоду, часто парадоксальних, проглядала можливість в разі невдачі повернутися до звичного партнерства з Росією та спертися на неї. У нотатках аналітиків був зроблений такий висновок: це не є політика, заснована на власних інтересах України. Я б ще додав: це політика тієї психологічної залежності, про яку була мова вище.

Подібний же хід думок притаманний деяким нашим публіцистам та політологам. Можна подумати, що для них незалежність України це виключно незалежність України від Росії. Вони готові упокоритись щодо геополітичної вторинності України, щодо сприймання її як буферної зони між цивілізованим світом та «варварською» Росією, а то й вже зовсім не почесного «санітарного кордону». Вони демонізують Росію — «дику», «деспотичну», «азіатську» країну, яка бажає знову завернути Україну з демократичного шляху і відірвати, проти волі Заходу, від усієї іншої Європи. Тобто Україна — це виключно поле суперництва між Заходом та Росією за те, щоб ми були або там, або тут. У них дається взнаки питання: ну чому Україна не відвернеться від поганої Росії і не пристане до доброго Заходу, де нас так чекають? Якби це був адекватний опис ситуації, ми повинні були б відчувати себе несамостійними та несамодостатніми. Але це, на щастя, не так. Керівництву України не потрібно бути ані проросійським, ані прозахідним, воно проукраїнське.

Політика взагалі не повинна потрапляти в обійми гранично спрощених національно-романтичних метафор («повернення додому, у Європу», «подалі од Московщини», яка «хоче утягти в Азію» і таке інше). Прихильники таких спрощень намагаються створити удавану політичну реальність, щоб Україна жила за законами цієї реальності.

Приблизно у той же час я прочитав у «Молодій Галичині» пораду — яким повинен бути художній образ України: «Нехай художник зобразить обірваного, виснаженого, але великого та сильного європейця, який виходить із залізної розчиненої навстіж клітки, поруч з якою лежить величезний повалений варвар з монгольськими рисами обличчя». Тобто автор був готовий визнати, що все життя просидів за гратами, що туди йому просували їжу у мисці і все таке інше; не хочеться далі розвивати цей образ.

Підтримувати такі погляди означало б розписатися у власній неповноцінності.

Тема ця непроста, але не стану її обминати. Я надто високої думки про свою країну та її народ, щоб не звертати уваги на розповсюдження подібних поглядів, що знецінюють життя та досягнення сотень тисяч видатних синів та дочок України.

Народи, що багато чого пережили, як правило, схильні недооцінювати проблеми (минулі й сучасні) інших народів, і все ж ніхто не стане сперечатися з таким ствердженням: немає у світі народу, окрім якихось блаженних тихоокеанських островитян, який не випив би з келиха гіркоти та лиха. А може невідомий Божий промисел у тому-то й є, щоб нікого цей келих не обминув. Але багато моїх співвітчизників переконані, що ніхто не може зрівнятися з українцями в стражданнях. Це у них така манія величі (у багатьох росіян, до речі, те саме, — як і у багатьох поляків).^[22]

Я повністю згоден із нашим великим педагогом Антоном Семеновичем Макаренком, який як постійне нагадування своїм вихованцям вивішував гасло «Не скиглити!» («Не пищать!»). За внутрішнім змістом це, між іншим, абсолютно те саме, що винайдений кількома роками пізніше в Америці лозунг «Keep Smiling» — «Тримай посмішку» (мається на увазі: і тоді удача прийде до тебе).

Образи на історію, що вона пішла так, а не інакше, спроби хоча б на папері звести з нею рахунок, заповнити щось колись недодане, не можуть бути притаманні народу, що визначив собі ціну. Ми уже не можемо віддати під суд ані Катерину, ані Сталіна. Та Сталін ще б виправдався в очах багатьох українців, заявивши, що він великий збирач українських земель, що він збільшив розміри України майже на третину. Те ж саме стверджувала б і Катерина: адже розділи Польщі, які вона вчинила, з’єднали Лівобережжя з Поділлям та Волинню (то її онук Олександр взяв зайве — Велике герцогство Варшавське).

Нехай історичні образи залишаються саме історичними. Так, колись монгольський хан Батий спалив Київ і тим поклав кінець Київській Русі. Але у моєму серці немає сьогодні неприязних почуттів до Монголії та монгольського народу у зв’язку з цим фактом, яким би сумним він не був. Сучасні кримські татари не несуть відповідальності за своїх предків, які спустошували Україну походами та угнали людей в неволю. Навіть тільки що згаданий товариш Сталін і той любив повторювати: «Син за батька не відповідає» (хоча й запровадив критерій покарання — «член родини зрадника батьківщини»), коли ж мова йде не про батька, а про пра-пра-прапрадідів, то й казати нічого.

Чи повинні ми звинувачувати сьогоднішніх поляків за воєводу Юзефа Стемпковського, що закатував до смерті у своїй резиденції у Кодні тисячі українців? Чи мають право у свою чергу поляки, які зберігають найтяжчі спогади про Степана Бандеру, гніватися на сучасних українців? Запитання, ясна річ, чисто риторичні. До речі, у київських журналах (на відміну від львівських) про Польщу нечасто згадують як про історичного ворога. Навпаки, переважає зацікавлена увага до нашої північно-західної сусідки. Цьому дуже сприяє підкреслено дружнє ставлення до України нинішнього польського керівництва.

Я переконаний, що народи, які у минулому багато й довго ворогували, здатні на повну злагоду та примирення. Спроможні тому, що у них є якесь ставлення одного до іншого. Навіть якщо воно поки що з негативним знаком, вони не з чуток знають про існування один одного. Ставлення, нехай навіть пристрасне — це ставлення, це не байдужість. Не дарма ж говорять, що від кохання до ненависті один лише крок. Всі ми пам’ятаємо, як під кінець горбачовської ери західний світ раптом палко закохався у «росіян» (колективний псевдонім населення СРСР), яких до того боявся та ненавидів. Щоправда, чомусь самі росіяни (без лапок) нікому особливою закоханістю не відповіли. Може, саме з цієї причини це почуття досить швидко згасло й на Заході. Сьогодні українці для більшості поляків (не для всіх, на жаль) — споріднений народ, що врятувався, як і вони самі, від комунізму. Відчуття цієї спільності доль примушує забути минулі образи. Щоправда, і тут, як мовиться, не без нюансів. Серед галичан та волинян є люди з антипольськими настроями, є екстремісти, що воюють проти польських пам’ятників. По той бік кордону у наших екстремістів є зеркальні антиподи, є реваншисти і тому подібна публіка. Я сприймаю такі речі як певний «податок на свободу» і не дозволяю, щоб вони заступали більш важливе: саме Волинь та Галичина сьогодні найщільніше пов’язані із Польщею, процвітає прикордонна торгівля, багато людей у двох наших країнах встигли побудувати на ній свій добробут. А ось у Східній Україні Польща не сприймається як якийсь «колишній ворог». З погляду мешканців Ізюму, Охтирки або Полтави, ворожнеча з поляками — справа настільки давня, що вже не зачіпає живих почуттів. Тому ставлення до Польщі тут куди більш спокійне.

Тема примирення народів дуже важлива. Громадська свідомість всіх без винятку посткомуністичних країн не дозволяє собі забути історичних ворогів, внутрішніх та зовнішніх, забути пригноблювачів — як реальних, так і вигаданих — і в цьому наша відміна від країн, що лежать далі на захід. Там на обговорення таких тем дивляться як на прояв поганого тону. На нашому ж боці від колишньої залізної завіси розрізняється тільки ступінь пристрасності обговорень, але йдуть вони скрізь. 10 — 12 років тому такі «обговорення» у кількох випадках передували початку воєнних дій.

Захід подає нам зовсім інший приклад. У багатьох на пам’яті післявоєнне замирення Німеччини та Франції після століть ворожнечі. Спершу мало хто вірив, що цей замір має якийсь сенс, але слідом за рукостисканнями державних діячів було узгодження шкільних підручників історії (захід виключно важливий, хоча й дуже важкий) — і так мало-помалу, майже непомітно, «процес пішов». Ніхто не назве дату, коли замирення таки сталося, але воно сталося: у 2003 році уже всерйоз і урочисто обговорювалось питання про державне об’єднання Німеччини та Франції.

Йде замирення між Німеччиною та Польщею. Відомий перший символічний жест, що ознаменував початок німецько-польського замирення: канцлер ФРН Віллі Брандт став на коліна у Варшаві. Радянське керівництво було в той час страшенно цим незадоволене.

Звичайно, історична ворожнеча може минути й сама по собі, за давністю. Адже немає уже у сучасних українців неприязних почуттів до турків, хоча у минулому між нами було багато всього та всякого. З іншого боку, якщо кілька талановитих літераторів сьогодні візьмуться ворушити давнину, я не стану ручатися, що їм не вдалося б розкачати громадську свідомість та гальванізувати якісь давно відмерлі антитурецькі почуття — хоча й незрозуміло, навіщо. Часи сьогодні, правду сказати, вже не ті, пік розкачок позаду. На щастя! А от, скажімо, густозабарвлені почуття поляків до Росії «самі по собі» щезнуть ще не скоро, причому тут ситуація поки що в глухому куту. Досить сказати, що у Польщі і сьогодні легко почути легіонерські пісні з антиросійським пафосом, тоді як у Росії відсутнє щось симетричне. Польське ставлення могло б змінити знак завдяки якомусь розумному та яскравому жесту з боку Росії, а от що робити із зустрічним російським ставленням до Польщі, вірніше, з його майже повною відсутністю, незрозуміло. Нуль, скільки не змінюй у нього знак, так і залишиться нулем. Мабуть, завдяки цьому «нулю» керівників зовнішньої політики Росії ніяк не знайде натхнення у тому, що стосується Польщі. Я радий (без всякої зловтіхи, зрозуміло), що на польському напрямку ми випередили Росію. Росія чимало полегшила б собі життя, якби змогла привернути до себе польську громадськість, але ця задача буде дуже нелегкою.

Деякі питання Україні, Росії та Польщі доведеться вирішувати втрьох (я зараз не про трубопроводи), а то й у ще більш розширеному складі — наприклад, узгодження підручників історії, цих головних зосереджень національної міфології. У Європі давно вже дійшли висновку, що без такого узгодження надійне зближення народів (народів, що одержують поголовну шкільну освіту!) сильно ускладнюється, якщо це буде зближення тільки на рівні двоєчників, яким все байдуже. Експерти Польщі, Білорусії, Литви, України та Росії повинні будуть виробити більш-менш прийнятну для всіх сторін оцінку сотень подій. Подій, кожна з яких сьогодні має п’ять тлумачень, часто взаємовиключних. Комуністичним історикам такі речі у свій час вдавалися легко. Їм ставав у пригоді «класовий підхід», воістину універсальна відмичка. Але й сьогодні є ще могутня зброя, яка зветься «політкоректність». Щоправда, багато історичних фактів набудуть під її тиском зглаженого та обтічного вигляду, втратять частину колориту, але, як показав досвід Європи, це не дуже велика платня за зникнення ворожнечі, за взаємну дружелюбність та терпимість. Іноді мимоволі пригадаєш французського короля Карла X, який казав бувало, що історія настільки кишить поганими людьми та поганими прикладами, що вивчення її небезпечне для юнацтва.

Від політкоректності не піти і у наших відносинах з Росією: «цивілізований світ» не дозволить і правильно зробить. Але я не думаю, що політкоректність нам знадобиться у таких вже великих обсягах. Для мене історія України — дивна симфонія, хвилююча та героїчна на кожному своєму відрізку. Мені не соромно за жоден період цієї історії, я не бачу, що в ній, як по Карлу X, так уже сильно потребує цензури, щоб не бентежити юнацтво.

Нехай не говорять, що я захищаю або вигороджую Росію. Те, про що я зараз веду мову, дуже мало значить для Росії, але дуже багато — для нас самих. Ми жили у досить дивній країні, що називалась СРСР. Сьогодні, коли такої країни вже немає, коли вона стала надбанням історії, не варто задля публіцистичного загострення приписувати їй вигадані гріхи, коли на її совісті стільки реальних. Був не тільки «режим КПРС». Окрім режиму КПРС (і мало з ним стикаючись), існувала система управління народним господарством, дуже добре мені відома. Можу поручитися, що ця система не була колоніальною. Швидше вона була наднаціональною: на регіональному розподіленні праці дуже мало відбивався той факт, що СРСР населяють різні народи. Для Держплану він був більше чи менше заселений «радянськими людьми».^[23]

Абсолютно виключено, що 50-мільйонна Україна була настільки сліпа чи загіпнотизована, щоб не здогадуватися про свій колоніальний статус, який могли розпізнати лише кілька публіцистів. Мої почуття патріота бунтують проти такої принизливої гіпотези.

Москва відтягнула у нас, здебільшого у післявоєнні роки, багато прекрасних талантів, які б стали в пригоді й самій Україні. Один з резонів нашої незалежності — якщо комусь іще потрібні резони — бажання змінити такий стан справ. Але й відток талантів я не можу, поклавши руку на серце, назвати ознакою нашого колоніального стану. Москва була столицею СРСР, а столиці завжди були й будуть магнітами для честолюбних. Якщо Київ притягує у наші дні непосидющу та башковиту молодь з Маріуполя, Чернівців або Житомира, то це ще не ознака колоніального статусу цих міст. Щоправда, на біду, сьогодні нашу молодь нерідко тягне повз Київ — у Німеччину, Канаду, США, але це не значить, що Україна — колонія Німеччини, Канади, США.

Щодо витоку талантів протягом трьох віків, то про це у нас ще буде окрема розмова. Вона тісно пов’язана з питанням про те, що ж уявляли з себе відносини України та Росії, чи повинні ми пишатися собою або соромитися себе.

Але перш ніж перейти до цієї теми, я хочу визначити принципово важливу тезу: якби уже у XVII столітті Україна визнавала себе окремою нацією у сучасному розумінні, як часто переконують та мають на думці, вона домоглася б незалежності, враховуючи її розміри та кількість жителів, не у наш час, а значно раніше. Яка сила змогла б утримувати її у неволі так довго? Та й взагалі, чи міг би у XVIІ столітті потрапити у «колоніальне ярмо» впевнений у своїй окремості та самості народ, що незадовго перед тим дуже наочно довів свою відвагу та рішучість у боротьбі за волю. Чи мислиме таке?

Як це спокусливо, але ж і марно — підганяти події минулого під політичні гасла, що з’явились пізніше. Волелюбні українці Богданової держави вважали та називали себе «рускими» (або «руськими»), і православний московський цар не сприймався ними як чужий. Якби вже тоді вони визнавали себе окремою українською нацією, наша історія склалася б зовсім інакше.

20 грудня 1995 року на урочистих зборах у зв’язку із 400-річчям з дня народження Богдана Хмельницького я закликав черпати у нашому минулому не зневагу, а силу. Готовий повторювати цей заклик знову й знову. Я відкидаю гіпотезу «колоніального поневолення» України не тільки тому, що відстоюю честь рідної країни, — я просто не бачу у цій гіпотезі логіки та правдоподібності.

Не колонією намагалась зробити Росія «Малороссию», вона намагалась зробити її частиною себе — ось у чому суть зусиль Москви, а згодом Петербурга на українському напрямку! Я швидше готовий вислухати людину, яка скаже, що це було у чомусь гірше колоніального статусу, хоча й спитаю, що було б краще для нашого предка 400 років тому: стати турецьким рабом чи яничаром? Ледве не починаючи з 1654 року «центр» сприймає Україну в дусі Старої площі. І до «малороссийской» верхівки царі ставились, як генсеки до українських номенклатурних сотоваришів. При всіх можливих засторогах вони, люди з «малороссийской» верхівки, — «свої». Скажімо, гетьман Правобережної України Петро Дорошенко, скільки не вступав у союзи з Туреччиною та Кримським ханством проти Росії, все ж таки був у 1676 році пробачений, як той, хто став на шлях виправлення, і відпущений жити у Сосницю на Чернігівщині. Згодом, побувши у Москві кимось на зразок консультанта у турецьких справах, він був у 1679 році призначений... воєводою у Вятку. Чому ж ні? Добрий розпорядник, навіщо пропадати таланту, коли у Приураллі погано з кадрами? Після вятського воєводства Дорошенко отримує у власність підмосковне село Ярополча, де, вже на восьмому десятку, і закінчує свої дні.

Не дивлячись на московські «неправди», яких було чимало слідом за Переяславською угодою, Лівобережжю перебування «під царською рукою» здавалось значно меншим злом. Події Руїни у Правобережжі давали багатий матеріал для порівняння.^[24] Люди не тікають туди, де погано. Вони й до Переяславської Ради тисячами тікали у російські межі, на нинішню Слобожанщину.

Чим пояснити «феномен Лівобережжя»? Як бачимо, спільна православна віра, «русская» самосвідомість, яка збіглася значною мірою, та мовна близкість переважували в очах войовничих та гордих козаків (а козаки, за підсумками «московського» перепису, складали половину дорослого чоловічого населення Лівобережжя) недоліки московського правління.

«Малоросіийську» автономію, що поступово створилася у складі Російської імперії, народна пам’ять охрестила Гетьманщиною.^[25] Я б сказав так: після кривавих потрясінь Козацької епохи Україна «відстоялась» як Гетьманщина. Гетьманщина була незрівняно більш автономною, ніж УРСР через два століття. Може, таке співставлення звучить несподівано, але порівнювати можна тільки із зрозумілим та знайомим. Гетьманщина уже ні за яких умов не могла бути забутою українським народом. Вона стала непорушним національним міфом та ідеалом, нехай навіть перебільшеним, якщо можна так сказати про міф та ідеал, саму природу яких становить перебільшення.

Зрозуміло, ми, українські патріоти, віддали б перевагу тому, щоб Українська держава, створена Богданом Хмельницьким, так і лишилася з момента свого заснування повністю незалежною державою, але ніяких шансів на це східноєвропейська реальність XVII століття Україні не давала. Козаки могли перемагати поляків у багатьох битвах, в тому числі і у великих, але вони неспроможні були стати такою перешкодою для шляхти, щоб вона припинила свої наполегливі спроби прибрати Україну до рук.

Якби творіння Богдана Хмельницького вижило, це було б українське чудо, нове слово у розвитку європейської державності — демократично побудована держава, що спиралась на клас вільних дрібних землевласників-козаків, тобто фактично озброєних фермерів, на селян-орендарів та на вільні міста, держава без великих землевласників. Тільки монастирі продовжували у ній володіти розлогими землями, а що до кріпосництва, то воно винищувалось у ході Великого повстання буквально на очах. І все це — на тлі розквітаючого по всій Європі абсолютизму та в пику йому! Насправді, занадто добре, аби збутися.

Без Рюриковичів

А яка дивна та унікальна культура склалася до середини XVII століття в Україні, щоб дійти розквіту у XVIII — відкрита, багатомовна, гуманна, чужа ізоляціонізму, з розвиненою (як пишуть вчені) сміховою та пародійною основою. У затишному світі України не було бездонної безодні між кобзарем, що виспівує думи про втечу трьох братів з Азова чи про Марусю Богуславку, та вченим богословом, який навіть із дружиною розмовляє церковнослов’янською чи то латиною. Відомо, що деякі українці вчились у Венеції та Падуї, Київ називали другим Єрусалимом. Культура христианських народів Європи як правило підживлювалась або з римсько-латинського джерела, або з греко-візантійського. Україна опинилась одразу в двох колах культури.

Релігійна ворожнеча та війни з Польщею якось-таки не заважали могутньому польсько-латинському впливу. Латиною писалися теологічні та полемічні трактати (писались вони й мовою «супротивника», тобто польською), йшли диспути, виголошувались урочисті промови. Латина була мовою православної Києво-Могилянської колегії (з 1694 року — академії), причому нею не тільки викладали на всіх курсах, але учні ще й повинні були латиною спілкуватися проміж себе у позанавчальний час!

Світ цих малих «граматиків, риторів, філософів та богословів» незрівнянно описаний у гоголівському «Виє». Вони не тільки протягом 12 років проходили курс наук, але й були не чужі мистецтву. «В торжественные дни и праздники семинаристы и бурсаки отправлялись по домам с вертепами. Иногда разыгрывали комедию, и в таком случае всегда отличался какой-нибудь богослов, ростом мало чем пониже киевской колокольни, представлявший Иродиаду или Пентефрию, супругу египетского царедворца. В награду получали они кусок полотна, или мешок проса, или половину вареного гуся». Історики стверджують, що Гоголь тут цілком точний: саме так «спудеи» компенсували бідність свого забезпечення, допомагаючи проникненню вченої культури у міське середовище. (Мені, щоправда, чомусь здається, що давали семінаристам не просо, а пшоно). Та й не тільки у міське. Під час вакацій частинка міських видовищ перепадала й хуторянам. «Приблизившись к хате, выстроенной поопрятнее других, становились перед окнами в ряд и во весь рот начинали петь кант. Хозяин хаты, какой-нибудь старнй козак-поселянин, долго их слушал, подпершись обеими руками, потом рыдал прегорько и говорил, обращаясь к своей жене: “Жинко! то, что поют школяры, должно быть очень разумное; вынеси им сала и чего-нибудь такого, что у нас есть!”».

Інше чудове явище нашої демократичної культури — православні міщанські братства. Українське вельможне панство було окатоличене і тим загублене для України. Після Брестської унії 1569 року відійшли від своєї колишньої пастви, ставши уніатами, і більшість епіскопів. Але громадяни, що залишилися без еліти, відповіли на це створенням братств. У 1620 році всім кошем вступили до Київського братства запорожці. Братчики засновували православні школи та друкарні. Кількість друкарен в Україні іноді перевищувала десяток, і в цьому Україна XVII століття помітно випереджала Росію. Та й церковна думка стояла у Києві набагато вище, ніж у московських начотчиків та буквоїдів, з цим погоджуються і сучасні російські історики церкви.

Україну відрізняла висока грамотність; сірійський араб-християнин Павло Алеппський, син антіохського патріарха Макарія, що описав подорож патріарха у Росію в 1655 році через Україну, повідомляв, що навіть українські селяни вміли читати й писати, а сільські священики збирали та навчали сиріт. Відзначив він у своїх подорожніх нотатках також відкритість киян у стосунках з іноземцями. Він та його супутники зустрічали найдружелюбніший прийом, ніде не відчували себе чужинцями, у той час, як у Росії він не бачив «радості та волі» і почував себе так, ніби на серце йому «повісили замок».^[26]

Але було в Росії також багато плюсів. У порівнянні з відкритою всім вітрам Україною життя тут було досить спокійне, всі вороги були далеко. Безмежні ліси настільки кишіли звір’ям та птицею, що іноземці порівнювали Росію з величезним звіринцем. Полювання не було привілеєм дворян, ним займались і прості люди. Ріки та озера просто рясніли рибою. Риба, дичина, гриби та ягоди були майже нічого не варті.^[27]

Такою була країна, до якої Україна виявилась приєднаною у 1654 році — багата природними ресурсами, повністю собою задоволена, з жорсткими, як кремінь, дяками (Хмельницький відчув це у Переяславі), відносно мало наражена на зовнішні погрози, підозріла до іноземців, сита, дуже набожна і малоосвічена, хоча на Красній площі у Москві Павло Алеппський побачив цілий книготорговий ряд. Але було у ній і щось нечуже, було привабливе. Заповзятливі та бідові українці досить швидко потягнулись сюди. При цьому вони вважали, треба думати, що просто переселяються на інший кінець «Русской земли». Ось як багато значать сталі поняття, ось які важливі імена, слова, ідеї, символи. Ідея «Русской земли» від Червоної Русі та Вільни до Архангельська та Вятки частково знімала у тих, хто переселявся до Росії, психологічний бар’єр.

Освічені «малороссы» виявилися потрібними у Росії.

Уже нікому не треба доводити, що до середини XVII століття, тобто до початку Визвольної війни гетьмана Богдана Хмельницького, українська культура була відчутно вищою від російської. З цим не сперечаються ані російські, ані західні історики. Двісті років, які минули після падіння Константинополя у 1453 році, Росія залишалась без орієнтира та ідейної опіки. У Москві царювали підозри: а чи такі вже православні тепер ці греки? По-перше, живуть «під басурманом», а по-друге, вступили у Флорентійську унію з католиками. Культурні центри Європи були далеко, особливо якщо врахувати наявність високого релігійного бар’єру. Впродовж століть у московському товаристві зворотньою стороною побожності була ворожнеча до освіти. Ходило таке прислів’я: «Кто по-латыни научился, тот с правого пути совратился». Ворожнечу до всякої «латини» виправдовували небезпекою єресі. Московські церковні люди постійно пам’ятали православний переказ, за яким Люцифер, впавши з неба, приземлився десь на заході, за Польщею. Любов до знання видавалася їм зрадою вірі та шляхом до погибелі душі. У цій любові вбачали першорідний гріх гордині. Освіта могла бути лише православною, всяка світська наука виключалась.

Україна ж, зберігаючи православ’я, виявилась куди більш гнучкою та толерантною. Західний культурний вплив відчували не тільки пани та магнати українського походження. Про них, мабуть, можна сказати, що вбирали його аж надто запопадливо — тому що, як правило, повністю полонізувалися у другому-третьому поколінні. Середні ж верстви і навіть простий народ, аніскільки не полонізуючись, змогли взяти від польської культури (і через польське посередництво — у країн, розташованих далі на захід) багато цінного. Але головне, в Україні була відтворена традиційно європейська система освіти, заснована на володінні латиною та ознайомленні з працями римських істориків та філософів. Латина була універсальною мовою європейського культурного товариства, і володіння нею давало освіченим українцям ключ до досягнень науки та культури того часу.

Водночас Україна зберігала живі зв’язки з грецьким культурним світом, а час від часу ще й з турецьким. Зовнішній світ України не обмежувався найближчими сусідами. У цей світ входили (нарівні з Варшавою та Москвою) Єрусалим, Париж, Відень, Прага, Рим. Саме українські богослови «виправили» православні релігійні книжки, звіряючи їх із першоджерелами. Згідно вказівок Вселенських соборів та розпоряджень патріархів були «відредаговані» й церковні обряди.

Не можна сказати, що Росія, яка бачила у європейській освіті латинську єресь, зовсім не прагнула такого життя. Єресь вона бачила, але все одно до неї поривалась. Судячи з родовідних книжок, вона постійно приймала шукачів пригод «из Цесарской земли», «от немец», «от свеев» та інших країн, аж до Шотландії. Навіть на Ливонську війну можна, мабуть, дивитися, як на «великий контакт» із Заходом. Але в цілому слід визнати, що Росія, яка засиділась у середньовіччі, продовжувала самовдоволено варитися у власному соку.

Застій, втім, не міг тривати вічно. У 1649 році молодий боярин Федір Ртіщев, нібито з власної ініциативи, але з відома царя, запросив з Києво-Могилянської колегії ієромонахів Єпіфанія Блавинецького та Арсена Сатановського із трьома десятками ченців. Вони утворили вчене братство, яке займалось перекладами книг та навчанням юнаків. Сам Ртіщев вступив до цього училища рядовим учнем. «Ргіщевське братство» започаткувало майбутню Слов’яно-Греко-Латинську академію. Так почалося перенесення київської вченості у Москву, а після Переяславської угоди Україна стала для Росії у культурному відношенні справді «старшою сестрою».

Колись, у XII столітті князь Андрій Боголюбський утік із Вишгорода Київського до Володимира, прихопивши київську святиню, ікону Божої Матері, писану, за переказом, євангелістом св. Лукою. Андрій вирішив зробити з Володимира другий Київ: збудував Золоті ворота та прекрасні храми, завів літопис, який відкривався подіями київської історії («Повестью временных лет»), а вже потім переходив до подій Володимиро-Суздальської землі. Тобто він всіляко переконував, що столиця Русі переїхала у Володимир. В 1169 році його військо (щоправда, без його особистої участі) навіть спалило Київ.

Від цього тяжкого удару Київ так і не зміг до кінця оправитись аж до ординського завоювання, а володимирські та московські літописці з того часу так і продовжували починати свої літописні зведення з київської історії. Врешті, для тутешніх Рюриковичів Київ залишався родовою та спадкоємною вотчиною.

Через 500 років історія повторилася, і Москва (де навіть не залишилося Рюриковичів), на доповнення до київської історії одержала київську вченість та українську барочну культуру. А як додатковий приз київські граматики поновили російську літературну мову. Приїжджі перекладали у Москві не тільки духовні книжки, але й праці з історії, географії, педагогіки та лікувальної справи. Єпіфаній склав слов’яно-греко-латинський словник та лексикон церковних слів, писав передмови до різних книжок, що друкувались тоді, вірші на честь святих, складав та виголошував проповіді. Одна з них носить назву «Люди, що сидять у темряві». Це, за його переконанням, «мысленные совы» та «ненавистники культуры», які «возлюбили мрак неведения». Єпіфаній Славинецький пізніше зіграв свою роль також у російській внутрішній політиці: він доклав руку до відсторонення патріарха Нікона.

До речі, в Росію були «експортовані» також зачатки світського мистецтва. Коли київські архієреї та священики приїхали у Москву, щоб взяти до своїх рук керування московською церквою, вони привезли з собою також і «шкільну драму». Де б не був український епіскоп або українець — ректор семінарії, там неодмінно ставились київські п’єси або наслідування їм.

У 1664 році у Москву переселився випускник Києво-Могилянської колегії знаменитий просвітитель Сімеон Полоцький. Через три роки він став вчителем царевича Олексія, а після його смерті — царевича Феодора та царівни Софії. Як богослова, Сімеона Полоцького цікавили дивовижні, як на перший погляд, речі: скільки часу пробули Адам та Єва у раю (Сімеон вирахував, що три години), котра була година, коли вони согрішили («в шестой час дня»). Обговорював він і ще більш екзотичні питання, сама несподіваність яких розхитувала раз і назавжди затверджене та визубрене, підбадьорювала допитливість. Сімеон Полоцький заснував у Кремлі світську типографію, написав збірки віршів «Вертоград многоцветный», «Рифмологион», у якому, зокрема, прославляв могутність та силу Росії, та «Псалтирь рифмованную» (улюблене читання Ломоносова), написав п’єси «Комедия притчи о блудном сыне» та «О Навуходоносоре царе». Він, по суті, засновник поетичного та драматичного жанрів у російській літературі.^[28]

У 1716 році переїхав до Петербургу і став найближчим помічником царя у проведенні церковної реформи префект Києво-Могилянської академії Феофан Прокопович. При Стефані Яворському та Прокоповичі більшість місць викладачів у Слов’яно-Греко-Латинській академії зайняли кияни, викладання було поставлене за київським зразком, навіть більшість учнів у Москві були з України. Закінчивши навчання, вони нечасто поверталися на батьківщину, а залишалися у Великоросії, поступово посідаючи найважливіші духовні посади. За виразом вчених, культурний клімат у цій академії визначався духом українського барокко.^[29] Ці та подібні їм люди до деякої міри українізували Росію, і у першу чергу Петербург. Відоме ствердження: «Московию превратили в Россию не немцы Петра, а хохлы Елизаветы» — звичайно, гіпербола, але зерно істини у ньому є.

Якими словниками, головним чином, користувалися у Росії аж до XVIII століття? Лексиконами українців Паші Беринди («Лексикон словено-российский и имен толкование») та Лаврентія Зизанія. Якими граматиками користувалися у Росії? Граматиками знову ж таки Лаврентія Зизанія та ще одного українця, Мелетія Смотрицького (Ломоносов називав граматику Смотрицького «вратами премудросте»), їхні праці узаконили мову, що складалась із загальнозрозумілих церковнослов’янських та народних елементів. Сьогодні ми звемо її староукраїнською книжковою мовою. Вдосконалюючи церковнослов’янську мову, вона з більшим успіхом ніж російська, переборола архаїку. У ній раніше, ніж у російській, з’явилися і віршова поезія, і драми, вона мала необхідні нові слова та терміни, при цьому, завдяки спільній основі, вона виявилася повністю зрозумілою та прийнятною у Москві. Російський правопис з того часу спирався на принципи, закладені Мелетієм Смотрицьким у «Грамматике словенской». Київський вчений дав російській граматиці також ту термінологію, якої вона й досі дотримується.

Хто став готувати нові російські кадри у московській Слов’яно-Греко-Латинській академії та інших «вузах» того часу? Цілий десант київських професорів.^[30] Кілька десятиріч підряд українці складали серед викладачів вагому більшість. І кожен з них, навіть не ставлячи перед собою такого завдання, наближав московську ділову, літературну та урочисту мову до київського взірця. Не до живої народної мови Києва, а до дещо штучної, багатої полонізмами та латинизмами, але досить «російської» на слух мови Києво-Могилянської академії. Студенти засвоювали цю мову, відтворюючи її потім все життя у живій мові та письмі. Вона ставала мовою освіченої Росії.

Росії треба було наздоганяти Європу, і протягом всього XVIII століття на російську мову перекладають запаси європейської премудрості, що накопичились за віки. Перекладачі, серед котрих процент українців був набагато вищим «натурального», — теж законні учасники процесу формування російської літературної та наукової мови. Під впливом латини вони привнесли у російську мову особливі конструкції книжкового перекладу, уже звичні для освічених українців. Російський мовознавець Микола Трубецькой стверджував: «Та культура, которая со времен Петра живет и развивается в России, является органическим и непосредственным продолжением не московской, а киевской, украинской культуры». Культуру Росії XVIII — XIX століть він не дарма називав «русской культурой в малороссийской редакции».

Проте, сама Україна за сто з чимось років перетворилася у культурну окраїну Росії. Вікном у Європу став Петербург. Тобто сталось дивне. Українські лексикографи наступного, XIX століття відправилися за справжньою українською мовою у гущу власного народу, завдяки чому українська мова набагато більше розійшлася з церковнослов’янською, а росіяни залишали собі, хоча й досить з того часу опрацьовану та розвинену, але все ж «словено-российскую» літературну мову, близьку до староукраїнської книжкової, створеної чималою мірою українцями. А хто потім розвивав та просував цю мову? Літературну мову у будь-якій країні вдосконалюють головним чином письменники та поети. У Росії цим займались, серед інших, Гоголь, Короленко, Мережковський, Ахматова (Горенко), Чуковський, Маяковський (він писав про своїх предків: «...Я дедом — казак, другим — сечевик...») Загалом же, жартома, можна пошкодувати, що ми не запатентували цю мову у свій час. Могли б сьогодні отримувати хороші відсотки.

Ще за часів царя Олексія Михайловича українець Ділецький, автор «Грамматики мусикийской», створив у Москві композиторську школу багатоголосого хорового співу. Та й у Петербурзі українська музика з успіхом суперничала з італійською. Талановиті петербурзькі композитори XVIII століття — Березовський, Пашкевич, Бортнянський — українці. Козацькі голоси так цінувалися, що учасників придворної співацької капели довгий час набирали тільки з Глухова, а послухати її приїздили з найвіддаленіших кінців Європи. Сам Григорій Сковорода, у якого був чудовий голос, в 1741 — 1744 роках співав у придворній капелі.

Відомий також і вплив українського архітектурного барокко. Церкви цього стилю у Чернігові, Ніжині, Переяславі викликали наслідування у Росії аж до XIX століття. Коли проходиш повз Ізмайловський собор у Петербурзі, недарма відчуваєш щось рідне. Багатьох українських зодчих з давніх часів запрошували працювати у Великоросію. Будови Івана Зарудного належали до головних прикрас Москви, його Меншикова вежа протягом кількох років була найвищим московським «хмарочосом» (вища від Івана Великого — всупереч закону) і перестала бути такою лише після того, як у її верхню дерев’яну частину вдарила молнія.

Не виходячи за межі XVIII століття, спитаємо себе: хто є найвизначнішим представником класицизму у російському мистецтві? Відповідь: українці Боровиковський, Левицький, Лосенко, Козловський, Мартос, Демут-Малиновський. А якщо попросять назвати першого російського історика-джерелознавця, що вже у XVIII столітті працював з документами на цілком науковому рівні, то доведеться назвати Бантиш-Каменського, теж з києво-могилянських «спудеїв».

Деякі діячі Гетьманщини були абсолютно вражаючими політиками-парламентарями. Наприклад, Данило Апостол. Я б охоче прийняв таку людину на державну службу, тільки де він? За час свого гетьманства (жовтень 1727 — січень 1734) він заснував казначейство, яке склало перший у історії Гетьманщини річний бюджет, продовжував реформи у суді, різко скоротив число урядових чиновників-наглядачів у своїй адміністрації, провів ревізію та повернув незаконно присвоєні землі у громадське користування. Але все це дрібниці у порівнянні з тим, що він видер-таки у цариці Анни Іоановни. Він домігся скорочення (до 6) числа російських полків в Україні, повернув під свою юрисдикцію Київ, що знаходився під наглядом імперського губернатора, відвоював право самому призначати генеральну канцелярію та полковників, отримав згоду на відміну мита, встановленого для українських купців на митному кордоні з Росією, зробив так, щоб Гетьманщина була у віданні Колегії іноземних справ, а не Сенату, наполіг на амністії козакам, що втікли з Мазепою у Туреччину. А ще й зверх цього був «пожалований» царицею 1500 селянських дворів. Он який Апостол!

І не підлабузник же царський, зовсім ні — у минулому був соратником Мазепи, підтримував Полуботка. Щоправда, і воював за Росію на совість, а надто у Азовському поході. У розпорядженні Апостола не було тієї зброї, з допомогою якої пізніше домагався пільг для українського шляхетства Олексій Разумовський, коханець цариці Єлізавети. Про це не могло й бути мови: коли Данила Апостола обрали гетьманом, йому було 69 років. Він не вважався інтелектуалом та ще й був кривий на одне око (політично залишаючись гострозорим та пильним, як орел). Його син Петро, той уже і щоденник вів французькою, але дослужився тільки до бригадира. Від Апостолів пішли Муравйови-Апостоли, від Безбородька — Кушелеви-Безбородьки. Українські та російські основи у знатних родах чим далі, тим більше перепліталися.^[31]

Із року в рік сотні, а потім і тисячі честолюбних українських отроків та юнаків відправлялись до Петербургу і по всій імперії — від Варшави і Тифлісу до Камчатки і Коканда — робити кар’єру. З Чернігівського колегіуму, з Ніжинської Гімназії вищих наук, з Кременчуцького ліцею, з шкіл, училищ, гімназій, університетів вони їхали із твердим наміром знайти службу або продовжити освіту, вони виявляли чудеса працелюбності та ретельності. З свого Гадяча, Путивля чи Пирятина вони завжди везли листа від батьків або тітоньки до старого товариша, однополчанина або ж родича, що давно поселився десь на просторах Російської імперії, з проханням подбати та наглядати. Земляки ж були скрізь.

Три колишніх однокласника, Гоголь, Гребінка та Нестор Кукольник приїхали у різні роки до Петербурга і стали письменниками. Гоголь їхав у Петербург разом із ще одним своїм однокласником Сашком Данилевським. Того не звабила література, він поступив на службу у Міністерство внутрішніх справ. Потім Гоголь знімав квартиру на двох з іншим однокласником, Миколою Прокоповичем, який пізніше став викладачем російської словесності у кадетському корпусі. Зустріли вони у Петербурзі також інших своїх товаришів по ніжинському ліцею — Василя Любича-Романовича, Костянтина Базиля, Григорія Висопького, когось іще. Мало хто з їхнього класу лишився на батьківщині.

Хто-небудь коли-небудь напише велике дослідження про численних дітей України, що покинули її назавжди, щоб загубитися у просторах Росії. Хтось трохи змінив фамілію: Тарасенко став Тарасенковим, Ільєнко — Ільєнковим, Товстоног — Товстоноговим, Вареник — Варенниковим, більшість же залишились при своїх. Тим, хто виріс в Україні, я впевнений, вона снилася ночами.

У Гоголя є молитва під назвою «1834». «Таинственный неизъяснимый 1834! Где означу я тебя трудами? Среди ли этой кучи набросанных один на другой домов, гремящих улиц, кипящей меркантильности, этой безобразной кучи мод, парадов, чиновников, диких северных ночей, блеску и низкой бесцветности? В моем ли прекрасном, древнем, обетованном Киеве, увенчанном многоплодными садами, опоясанном моим южным, прекрасным, чудным небом, упоительными ночами, где гора обсыпана кустарниками с своими гармоническими обрывами и подмывающий ее мой чистый и быстрый мой Днепр. Там ли?»

Хтось повернувся, більшість — ні. І 99% загубилися, як то кажуть, у складках місцевості. Але один відсоток — ті, що не загубилися — це багато тисяч чудових імен, що прикрасили історію, політику, ратну справу, літературу, науку, техніку, педагогіку, культуру, мистецтво... Росії. Але ж ми все одно маємо право і повинні пишатися ними. Або ні? Може, у відповідності до «колоніальної» гіпотези, нам слід дивитись на українців, що знайшли себе у Росії, як на жалюгідних «колабораціоністів», «ренегатів» та «компрадорів»? Можливо, Гоголь — просто перевертень? Або в дусі своєї ж таки творчості, вовкулак?

Їм самим було б дико почути таке. Їм не були відомі політичні ідеї, що складають нині фундамент подібних звинувачень. Вони відчували себе підданими імперії. Гнєдіч, що у шістнадцять років покинув рідну Полтавщину, щоб, як стверджують, ніколи туди вже не повернутися, не зрозумів би, чому в тому не звинувачують також і Ломоносова, який жодного разу не відвідав свої Холмогори. Як людина освічена, Гнєдіч міг пригадати ще й такий аргумент: Андрій Боголюбський у XII столітті та митрополит Максим у ХІІІ, переселяючись з Києва до Суздаля, не вважали, що переїжджають в іншу країну. І був би правий. Українці, про яких я веду мову, не були відступниками, не будемо їх звинувачувати даремно. Вони вважали себе «русскими из Малороссии». У їхні часи українська свідомість ще не пробудилась настільки, щоб вони підкреслено вважали себе українцями у Росії.

А ще ж були, окрім того, — і вже не тисячі, а мільйони — простих людей, селян, які переселялися на Волгу та за Волгу, на Урал та за Урал, на Північний Кавказ, на Алтай, у Сибір, на Амур, у Примор’я. У Росії немає такого місця, де б не жили люди із прізвищами українського звучання. Цей факт нагадує про найбільший з податків, виплачених Україною під час її перебування у складі Російської імперії та Радянського Союзу. Цей колосальний податок активними людьми ніхто на Україну спеціально не накладав, але надходження по ньому йшли куди краще, ніж по будь-якому іншому.

«Платили», звичайно, всі частини імперії, але я чомусь переконаний, що відносна доля України була вищою. Українці завжди охоче йшли на воєнну та іншу государеву службу. Українці честолюбні, українці артистичні, українці заповзятливі — загалом, причин, аби зірватися з місця, більше ніж достатньо. Вони йшли за плугом, вони освоювали, будували, вирощували, досліджували, вони створювали імперію, вони її захищали, вони легко розуміли й переймали російську мову — і розчинялися у російському океані.

Чим більше я про все це думаю, тим більше відчуваю одну серйозну проблему. Кілька років тому, 12 грудня 1995 року, я виступав у Кенсингтонській ратуші міста Лондона перед представниками української громади Великобританії і сказав, серед всього іншого, таке: «Наша земля дала світові прославлених композиторів Артемія Веделя, Максима Березовського, відомого поета і філософа Григорія Сковороду, геніальних письменників Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесю Українку». Потім я запитував себе: а може треба було додати до цих імен імена Гоголя та Короленка? Адже їх теж дала наша земля. Чому я не назвав Врубеля та Рєпіна? Чому не назвав Вернадського та Сергія Павловича Корольова? Що нас, українців, зупиняє у подібних випадках? Загалом-то зрозуміло що. Традиція віднесення цих імен до російської культури або (як у випадку Корольова) до радянської цивілізації. Небажання побачити чиюсь скептичну посмішку. По-моєму, з цим слід розібратися.

Чи повинні ми покірливо визнати: те, що Україна більше трьох віків віддавала у загальноросійську копилку, вичлененню не піддається, а значить, ми ні на що не можемо і не маємо права претендувати? Фактично потроху складається саме такий консенсус. Не склався ще остаточно, але складається. Вважаю це абсолютно неправильним. Проте, це тема окремої розмови.

Розділ шостий. Тяжкий шлях від УРСР до України

Україна та Росія: Різні стартові умови

Російська імперія намагалась зробити Україну частиною себе самої. 1917 — 1920 роки показали, що замір не здійснився. Вісімдесят років тому проект було поновлено у новій редакції: зробити Україну невід’ємною частиною СРСР. Це також не вдалося. Процес політичного відокремлення України, розпочатий у 1917, був завершений у 1991 році, і ми вже більше одинадцяти років живемо в умовах нової історичної реальності на ймення незалежна Україна.

Нащадкам, мабуть, буде здаватися, що мирний та безкровний перехід від УРСР до України був легким, як все, що назріло та саме собою зрозуміло.

У дійсності ж він виявився приголомшуюче, несправедливо тяжким з найперших кроків. Нова Україна і нова Росія з’явилися на світ водночас, але якими ж нерівними були стартові умови! На відміну від нас, кожен свій крок у напрямку перетворень, як і будь-яку свою помилку, Росія могла і досі може сплачувати із допомогою великої, практично невичерпної ощадної книжки з написом «Природні ресурси».

Раніше ця ощадна книжка робила можливим саме існування СРСР Тільки володіючи нею, можна було сім десятиріч ставити соціальні та політичні експерименти, так як це робило радянське керівництво, а розплата у вигляді економічного краху все не наставала й не наставала. Тут, до речі, і криється пояснення тому, чому комуністичний експеримент не могли поставити у бідній натуральними багатствами Європі. Паризька Комуна навіть у разі перемоги над усіма своїми ворогами протрималася б у владі щонайбільше три роки, може п’ять, та й розвалилася б сама по собі від економічного параліча без будь-якого озброєного втручання. Або ж ті, що «штурмують небо» (спробу французьких комунарів створити принципово новий суспільний лад Карл Маркс назвав «штурмом неба») повинні були підключити до свого соціально-політичного експерименту ресурси численних у ті часи французьких колоній — це було, нагадаю, у 1871 році.

Інша справа СРСР. Вижити та закріпитися (через півстоліття після Паризької Комуни) більшовикам допомогли ліс та руда, вугілля та золото, ікра та хутро. Пізніше до цього списку додались кольорові та рідкісні метали, боксити, апатити, калійні солі, целюлоза, алмази, риба, краби та багато ще чого, але головне — нафта та газ. Природні ресурси, що поновлюються і не поновлюються, дозволяли СРСР виготовляти сучасну зброю і виконувати космічні програми, розвивати освіту та науку, вести хоч якесь житлове будівництво та досить міцно стерегти рубежі. А ще вони допомагали досить довго зображати ефективну економіку. В СРСР не могло бути такого поняття, як об’єкт невігідний або такий, що не окупиться. А Велика ощадна книжка нащо? У другій половині 70-х та першій половині 80-х років СРСР отримав лише від експорту нафти більше 170 мільярдів доларів («нафтодоларів»).

Але сировинні багатства — небезпечна річ. В 1973 році на розвинені капіталістичні країни обвалилося випробування, що потім тривало не менше восьми років. Різкий стрибок цін на нафту викликав тоді тяжку кризу у західній економіці. Ця криза мала колосальні господарчі та технічні наслідки, вона, наприклад, примусила перейти до енергозбереження, а воно у свою чергу відкрило шлях новим технологічним напрямкам. Вихід з кризи був, врешті, знайдений у структурній перебудові використання палива. В СРСР же руки потирали. Семидесяті роки породили у радянської верхівки почуття глибокого самозаспокоєння. Кремлівським старцям почало ввижатися, що так буде завжди: по сталевим безшовним трубам великого діаметру з СРСР буде нескінченно пливти нафта, все більше й більше нафти, а у СРСР — тим же шляхом, тільки зворотнім, нафтодолари, мільярд за мільярдом, так що сплатити можна буде за все. У керівництві СРСР перестали всерйоз розглядати будь-які проекти внутрішніх реформ, що могли б модернізувати все більш застарілі «виробничі сили та виробничі відносини». Споживання енергії на кожну радянську душу за ці роки не тільки не зменшилось, але, на противагу світовій й технологічній тенденції, неприпустимо, більше ніж вдвічі, виросло до 80-х років — з 3,16 до 6,79 тон умовного палива. Потужні науково-дослідні структури, підпорядковані розвитку ВПК та космічних програм, ніяк не ділилися своїми досягненнями з масовим виробництвом. Масове ж виробництво, яке не підганяла конкуренція, відкидало будь-які нововведення. Воно ж бо твердо знало, що вибору у покупця немає. Нововведення відкидало взагалі всяке мирне, цивільне виробництво.^[32] Десяти-дванадцяти років блаженного нафтодоларового ідіотизму виявилось цілком достатню, щоб радянська економіка стала повністю неконкурентоспроможною. Захід же тим часом не просто зробив кидок вперед, він створив «нову економіку».

Якось я спитав сам себе: якби у СРСР до 70-х років вичерпалися запаси нафти та газу, чи не стояв би він і сьогодні наче скеля? Якби водночас з усім іншим світом він кинув свої науково-технічні сили на вирішення енергетичної проблеми, чи не пішла б світова історія іншим шляхом? Після зрілих роздумів я відповів собі так: не пішла б. Головна відміна Заходу від СРСР полягає не в тому, що він був гірше забезпечений вуглеводнями, а у наявності добре налагодженої ринкової економіки. Захід здобував додаткові сили з вільного ринку, про що радянські керівники, схоже на те, навіть не здогадувались.^[33]

Коли настав час звернути комуністичний експеримент як анахронічний та вже остаточно не співзвучний з епохою, виявилось, що вихід з глухого кута Великої Утопії, ліквідаційні роботи та налагодження життя на зовсім інших основах — дуже складна і виключно дорога справа. Я не хочу сказати, що Росії легше за всіх, але ж їй напевне легше, ніж Україні. Головна ощадна книжка залишилась у Росії, і це надало їй великі стартові переваги. Впевнений, що наше деяке відставання від Росії за минуле десятиліття пояснюється виключно цим фактором. Впевнений я і у тому, що будь у нас енергетична база на рівні простого самозабезпечення, наші успіхи були б значно вищими тих, які сьогодні демонструє Україна. Зрозуміло, я не буду цього доводити, через те, що довелося б написати окрему книгу, яка все одно переконала б тільки тих, хто бажав би переконатися, хто і до цієї книги думав так само, як і я.

Я бажаю Росії добра, а тому сподіваюсь, що вона не стане відкладати вирішення своїх проблем, сподіваючись на те, що від будь-якої проблеми можна, у крайньому випадку, відкупитися нафтодоларами.

Велика ощадна книжка, чого доброго, може зле пожартувати ще раз.

Отримавши незалежність, Україна з радістю виявила, що володіє досить значною частиною промислового потенціалу колишнього СРСР. Але радість була недовгою. Всі значні народногосподарські об’єкти, що були зведені волею Держплану на українській землі, виявилися один до одного енергомісткими, щоб не сказати енергопожираючими: металургійні комбінати та заводи, машинобудівельні та нафтохімічні підприємства, суднобудівельні верфі, весь воєнно-промисловий комплекс. Енергомісткими були порти, магістральні трубопроводи, електрифіковані залізниці, система водопостачання у Крим. Не звикли обмежувати себе у енергоспоживанні міста та селища, і навіть сільська місцевість. А між тим, деяку частину енергії (особливо після чорнобильської катастрофи) та основну частину енергоносіїв Україна отримувала з РРФСР. Після розпаду Радянського Союзу ціни на енергоносії одразу пішли догори, і економіка України забуксувала. «Штучна» енергія ще не винайдена, у зв’язку з чим загальний обсяг виробництва у нашій країні впав за ці роки більше ніж наполовину. Я в захваті від того, що він не впав набагато нижче.

Люди швидко звикають до доброго і перестають про нього пам’ятати, але погане не дає про себе забути. Незалежність давно сприймається як щось звичайне, уже мало хто кожен день дякує за неї Богові або щипає себе, чи не сон це бува. Проте труднощі повсякденного життя багатьох настроюють на злу хандру та зневіру. На щастя, вони погано уявляють, як багато приводів для просто-таки відчайдушної зневіри могло бути у них у 90-і роки, якби вони знали про нашу економіку наприклад те, що було відомо мені. Тепер, коли найгірше позаду, хочеться зіщулитись, коли пригадуєш ті роки.

Ми б, напевне, не відмовились від Великої ощадної книжки, просто не втрималися б від спокуси. Але нам її ніхто не пропонує, так що обійдемось. Коли-небудь ми обов’язково будемо дякувати долі за це. Хочу ще раз підкреслити: багато по-справжньому розвинених країн бідні ресурсами, тому іхнім жителям доводиться щосили напружувати свою сіру речовину. Сподіваюсь, що й ми підемо тим самим шляхом, у нас просто немає іншого.

Ями та вибоїни

Здобуття незалежності не зводиться до її урочистого проголошення з трибуни Верховної Ради. Акт про незалежність — лише перший крок на довгому шляху до справжньої незалежності, на шляху від УРСР до України. Акт про незалежність — це ще й декларація про початок системної трансформації країни, готової рішуче реформувати чи не все своє «нутро», хоча деякі люди й досі вважають, що все зводиться до ринкових трансформацій та ринковою трансформацією й вичерпується.

Знаючи це, не варто заднім числом надто вже дивуватися, що модель перетворень, обрана керівництвом України у 1991 році, була моделлю одностороннього економізму, а ще точніше — ринкового фундаменталізму (хтось навіть сказав «ринкового бузувірства»). Найслабшою стороною трансформаційної моделі зразку 1991 року був її антиісторизм, забуття органічного зв’язку «минуле — сучасне — майбутнє». Такий зв’язок — об’єктивна даність, що не залежить від чийогось бажання. Його не перейти та не перескочити. Його існування виключає створення нових інститутів суспільного життя у вигляді простих копій чужого досвіду, нехай навіть найкращого. Зразкові (або «стандартні») моделі оновлення, рекомендовані багатьом країнам пострадянського простору, між іншими також Україні, як виявилось, не працюють. Механічно, штучно відтворити підсумки розвитку іншої країни не вдавалось ніде й ніколи.

Відкриття, що вразило реформаторів першого призову, полягало в тому, що ринкові реформи — це лише засіб вирішення завдань соціального розвитку. Критерії оцінки будь-яких реформ повинні містити питання: чи сприяють вони гуманізації суспільства? Ніхто не ставить під сумнів важливість економічної сфери, але коли наші реформатори отямились від першої ейфорії ринкового романтизму, то раптом з’ясувалось, що соціальна складова, духовне життя, культура, моральні цінності ще більш важливі. Деякі з них (на жаль, і досі ще не всі) раптом зробили відкриття, багато разів уже зроблене й до них — відкриття, яке можна висловити так: не людина для ринку, а ринок для людини. Але, як бачимо, не дарма кажуть, що чужі гулі на лобі нічому не навчать, тільки — власні.

Найбільших втрат Україна зазнала на початковому етапі реформ. Вони розгорталися без будь-якого обгрунтування, не було навіть приблизного уявлення про те, як і у якій послідовності їх здійснювати. Діяли за відомим більшовицьким принципом — спочатку зруйнувати все «до основанья, а затем» почати будівництво з нульової відмітки. У країні, яка більше семи десятиріч будувала свою економіку на антиринкових засадах, були одразу ж запроваджені на диво сміливі ринкові нововведення.

На початку реформ був прийнятий ряд базових законів ринкової економіки. Ці закони скопіювали з іноземних аналогів, і більшість з них виявились нежиттєздатними із цілком зрозумілої причини — такої економіки у нас тоді не було. Україна однією з перших серед посткомуністичних країн (навіть раніше Польщі) ввела податок на додаткову вартість, не маючи для цього жодних передумов. Результат закономірний: було завдано болючого удару по фінансам суб’єктів господарювання.

Відкритість економіки тієї чи іншої країни може бути корисною лише тоді, коли надійно забезпечена реалізація її конкурентних переваг. В іншому випадку відкритість діє руйнівно. Не випадково Німеччина та Японія ввели конвертованість своїх грошових одиниць тільки у середині 60-х років, тобто не раніше, ніж були подолані наслідки воєнної розрухи. Ми ж бо поспішили зробити це в умовах глибокої економічної кризи, практично водночас з переходом до світових цін на нафту та газ — переходом, який одразу ж зробив у нас збитковими не тільки окремі підприємства, але й цілі галузі. А розмови про установлення в економіці конструктивного конкурентного середовища так і лишилися розмовами.

Перебільшеними виявились також розрахунки на зовнішню допомогу. До того ж фінансова підтримка українських реформ надавалась, як правило, «в одному флаконі» з необгрунтованими застереженнями та вимогами, її супроводжували умовами, в тому числі політичними, які дуже мало відповідали реаліям моменту. Цьому є своє пояснення. Західні партнери розглядали Україну, перш за все, з точки зору її належності до колишньої радянської імперії, подальший вплив якої вони вважали за потрібне у той чи інший спосіб обмежити. На інші посткомуністичні країни Центральної та Східної Європи вони дивились інакше.

Врешті-решт Україна кожен раз залишалась наодинці зі своїми найбільш важкими проблемами.

Ми дарма намагалися копіювати законодавство країн ЄС. Справа це, певна річ, добра, але ж треба було розуміти, що середовище, у якому діють закони в ЄС, м’яко кажучи, відрізняється від нашого. Для порівняння: Польща взялася за вирішення цієї проблеми лише на заключному етапі свого приєднання до Євросоюзу. Немає сенсу приймати закони, які неминуче будуть відкинуті суспільними інститутами та суспільною практикою. Окрім всього іншого, це підриває авторитет держави і не сприяє шануванню законів взагалі. У цілому ж невідповідність законодавчої бази економічним реаліям — це пряме запрошення до розширення сфери тіньової економіки.

В Україні надто рано, ще у 1991 році, і явно поспіхом взялися за приватизацію банківської системи. Порівняйте: у ряді країн колишнього «соцтабору» до цього підійшли тільки зараз, на просунутому етапі реформ. І це ще один прорахунок тієї моделі переходу до ринку, якої у нас дотримувались. Приватизація банківської системи тоді, коли не було вільних капіталів, відповідної законодавчої бази та інших необхідних передумов, стала запрошенням до «законного» присвоєння державної власності. Всі наші «олігархічні» структури саме звідти.

Внаслідок такого нагромадження помилок наші реформи почали швидко втрачати навіть щось подібне до конструктивної направленості. Результатом стали прискорене розбалансування та частковий розлад народного господарства, наслідки якого ми й досі не можемо подолати. Рекордна гіперінфляція 1993 року (10 256%!) та обвальне 25%-не падіння ВВП у 1994 році (не впевнений, чи були ще такі падіння у світовій практиці — хіба що під час воєн) стали результатом саме структурного розбалансування економіки.

Здійснюючи стрибок у ринкову економіку, керівництво України виходило не тільки з незаперечних істин, але також, як з’ясувалось пізніше, з певного набору міфів. Один з таких міфів полягав у тому переконанні, що вільне суспільство, до якого ми так поривались, повинно дотримуватися правила «Дозволено все, що не заборонено!» Насправді це правило підходить хіба що для країн старого капіталізму, де саме життя за століття виявило все, що безперечно слід заборонити. Ми ж входили у ринок (веду мову про Україну, але те саме було і у Росії), маючи виключно радянські закони, які не передбачали ринкових відносин і тому не містили абсолютно необхідних заборон. Проте ці радянські закони прямо забороняли дещо, без чого ринок неможливий. Першопроходцям ринку доводилось рухатись як по мінному полю, порушуючи закони обох світів. Не дивно, що першу когорту бізнесменів склали люди найбільш відважні, зухвалі, а серед них і такі, що не були схильні товаришувати ні з якими законами. Багато хто з них з тих часів так і продовжує жити за рахунок дірок та щілин у законодавстві (а такі, на жаль, не переводяться). Інші, не заперечую, стали респектабельними підприємцями.

Ринковий романтизм українських реформаторів першого призову був не тільки страшенно рішучим, але й легко відступав. Через це українська економіка на роки стала чимось на зразок вулиці водночас з право- та лівобічним рухом. У багатьох країнах гармонійно співіснують приватні та державні підприємства, під завісу радянської влади у СРСР теж збирались будувати «багатоукладну» економіку (хоча ніхто не встиг до ладу зрозуміти, про що саме йшлося), але немає і не може бути «змішаної економіки». Правила гри для державних та приватних підприємств не можуть бути взаємовиключними, інакше це відкриє ворота для нескінченних зловживань.

У Росії внаслідок схожого розвитку подій, при всіх соціальних та політичних втратах, було принаймні вирішене завдання «первинного накопичення капіталу», у нас же не зовсім вирішене і воно. В Росії уже склався великий капітал, здатний мобілізувати кошти для вирішення серйозних господарських завдань, в Україні він ще й досі відносно слабий. Надто неоднакові були з самого початку грошові потоки у двох країнах.

Іншим міфом, який був прийнятий як керівництво до дії (точніше, до бездіяльності), стало ствердження, ніби-то держава повинна якомога швидше звільнити економіку від своєї присутності. Автори таких стверджень не знали, що держава може звільнити економіку від своєї присутності лише там, де сформовані і ефективно діють повноцінні ринкові механізми. І — увага! — тільки там, де вона, держава, є.

У роки прийняття найвідповідальніших економічних рішень Україна, безперечно, мала всі необхідні зовнішні державні атрибути, але держави, у повному розумінні слова, ще не було. Не було організму з природним імунітетом до всього, що протипоказано суспільству в цілому. Державний апарат довго не міг позбавитися психології «союзної республіки» — тобто, по суті, психології співробітників якогось регіонального підрозділу або регіонального управління. Дієздатність держави не можна вважати достатньою і досі. Це продовжує залишатися головною перешкодою на шляху ясної економічної та соціальної політики, заважає виправляти деформації минулих років. У країнах, до досвіду яких ми придивляємось, роль держави незмінно зростала на найбільш складних етапах розвитку. Згадаємо часи світової економічної депресії 1929 — 1933 років (а у США вона продовжувалась майже весь перший термін президентського правління Ф. Д. Рузвельта, до 1936 року), згадаємо виняткові за глибиною перетворення післявоєнної Європи, аж до 60-х, а потім у кризові 70-і роки. Особливості сьогоднішньої економічної системи розвинених країн формувалися саме у той період. Вони установлювались на засадах державного стимулювання економічного та науково-технічного прогресу, найактивнішої взаємодії держави з приватним капіталом і, що дуже важливо, із суспільством.

Суспільні протиріччя, кризи важкі та навіть болісні, але, тільки переборюючи їх, країни та народи можуть розвиватися, інакше — застій, занепад, а у інших випадках — припинення історичного життя. Мені видається дуже показовою криза 1973 — 1981 років, про яку я вже говорив. Ця криза не тільки спричинила появу енергозберігаючих технологій, але й відкрила людям очі на їхню марнотратність, примусила набагато більше поважати природу, дала поштовх до відродження лісів та водоймищ. Воду у озері, на якому стоїть місто Чікаго, промислові стоки перетворили до кінця шестидесятих у хімічний розчин. Казали, що вночі можна було опустити в озеро відзняту фотоплівку, а через годину дістати її вже проявленою. Через двадцять років у озері стало можливим купатися. У ліси, запаскуджені сміттям, першими відправилися школярі. Вчителі розповідали їм, як важливо утримувати свою батьківщину у чистоті. І Америка поступово стала чистою країною. Мене надихає цей приклад ефективності громадянського суспільства. Але я не забуваю й про те, що якби в Америці крім громадянського суспільства не було ще й сильної держави, що підтримала ці починання, рух за прибирання країни не зміг би вирішити поставленого завдання.

Дуже добре, що нас захоплює ідея громадянського суспільства, але навіть розвиненому громадянському суспільству не все корисно, а тим більше в історично короткі терміни. Особливо такому громадянському суспільству, яке ще не сформувалося остаточно. Можно й потрібно вітати той факт, що наші люди вчаться відстоювати особисті та корпоративні права у судах, втім якщо ми вирішимо, що саме таким шляхом Україна покінчить з корупцією, чиновницьким всевладдям та свавіллям, боюсь, ця мета буде досягнена дуже й дуже нескоро. Вирішальне слово тут повинно належати державі. Так, правильно, все, що потрібно від держави — це «не заважати» діям законів ринку, але то — від ідеальної держави і в ідеальному суспільстві. У цьому ж сенсі правильне і ствердження, що держава не повинна взаємодіяти з приватним капіталом... Проблеми та труднощі у економічному розвитку виникають у нас часто-густо через надто повільне формування національного приватного капіталу. За цих умов особливо наочною бачиться істина, що приватний капітал, незалежно від своєї структури і розмірів, завжди потребує підтримки держави, розраховує на таку підтримку. Сучасна економіка зобов’язана своїми науково-технологічними досягненнями значною мірою тому, що могутність приватного капіталу і можливості держави являли собою ніби єдиний функціональний механізм. Авіація, космос, інформатика, інтернет, воєнні технології нового покоління розвивались та розвиваються саме завдяки такому поєднанню.

Країни Південно-Східної Азії здійснили у своєму розвитку небачений стрибок від архаїчних докапіталістичних відносин до сучасної економіки шляхом установлення, уже на старті своїх перетворень, не просто капіталістичних, а, користуючись марксистською термінологією, державно-монополістичних відносин.

Держава та приватний капітал повинні діяти спільно для формування ефективного внутрішнього ринку, підвищення платіжноспроможного попиту, для реалізації інших завдань економічного зростання, включаючи і соціальні, для максимальної концентрації сил та ресурсів (зокрема експертних) на розвитку іноваційної сфери. Інша справа, що держава не повинна віддавати накази приватному бізнесу, їх взаємодія — тонка, делікатна, невтомна праця з обох боків.

Певна річ, будь-яка структура приватного капіталу, що співробітничає з державою, працює для блага країни, ризикує бути оголошеною олігархічною. Найпростіше, що кажуть у таких випадках — про зрощення ікса або ігрека з владою, з людьми влади задля взаємної нечистої вигоди. Це відповідає дійсності, але не завжди, тут великий простір для домислів та соціальної демагогії, яка посилює напруженість у суспільстві. Я дивлюсь на такі речі, як на різновид «податку на свободу». Головне, що таки на свободу.

На світанку ринкових реформ із захопленням розмірковували про те, що майбутнє української економіки пов’язане з пріоритетним і навіть винятковим розвитком малого та середнього бізнесу. Люди зачаровували себе цифрами, які показують, що у передових країнах все тримається ледь не виключно на дрібних підприємцях. Мимоволі вимальовувався безкрилий образ України як країни дрібних крамарів та ремісників, країни будиночків під дахами з черепиці та безлічі крамничок. Таким, не спрямованим у майбутнє, підприємництвом часом милуються ті самі люди, які закликають каленим залізом випалювати з українців «психологію малороса» — психологію другорядності.

Одразу підкреслю: я особисто всіляко сприяю та буду сприяти малому та середньому підприємництву. Цей сектор в Україні поки що представлений переважно торгово-посередницькими фірмами та підприємствами сектору послуг, поступово росте також і складова впровадження, але я не забуваю, що найбільш успішним та прибутковим у всіх без винятку країнах Заходу виявляється такий малий та середній бізнес, який розвивається у зв’язку з великим. Не той, що виник сам по собі, а той, що був покликаний до життя появою гігантів. Він виконує функцію сполучних та проміжних структур, займаючи ті ніші у економічному просторі, які великі підприємства займати не можуть і не повинні. Чим більш розвинений такий бізнес, тим відчутніше прискорюються економічні процеси обертання коштів. Це, у свою чергу, підштовхує прогрес технологій, оптимізує використання робочої сили. Сам по собі малий та середній бізнес не може стати становим хребтом економіки. Але він з успіхом сприяє зростанню інтелектуального потенціалу суспільства, його фінансових та матеріальних ресурсів, а головне — допомагає повному задоволенню потреб та запитів людей, підвищує індивідуалізацію та «штучність» цих запитів.

Безглуздо протиставляти малий та середній бізнес великому капіталу та великим підприємствам. Треба виходити з того, що основою незалежної національної економіки, її несучої конструкції може і повинен стати великий національний капітал, який працює спільно з малим та середнім бізнесом.

Серед найважчих наслідків того, що ми входили у ринок стрімголов, — тіньова економічна діяльність. Сьогодні у тіні обертається, згідно більшості оцінок, 40, а по деяких — до 70 відсотків валового внутрішнього продукту (ВВП). Близькі оцінки даються також і для Росії. Тіньова економіка обходиться нам, як стверджують експерти, в 10 — 12 мільярдів гривень, це гроші, які проходять повз державний бюджет. Найнебезпечніше тут — «ліквідність» державного апарату, перетворення чиновників у активних діячів тіньової економіки. Світовою практикою доведено: чим слабіша держава, тим більший сегмент економіки іде у тінь. Звідси вимога: оздоровчі заходи повинні торкатися перш за все самої держави, її дієздатності.

Природний наслідок розквіту тіньової економіки — поява «олігархічних» структур, їхнього зрошення з державним апаратом. Слово «олігархія» походить від старогрецьких слів «олігос» (мало хто) та «архе» (влада) і означає «влада небагатьох». Уже із визначення видно, що олігархія ворожа демократії, тобто владі більшості (буквально «владі народу»). Термін «олігархія» не зовсім точний, тому що «мало хто» можуть бути не обов’язково багатими, а, наприклад, аристократами, і у давнину словом «олігархія» позначали саме правління знаті. Більш правильним, у випадку України та Росії, було б слово «плутократія» («плутос» — багатство), та воно й більше у дусі наших мов, тому що одразу породжує у думці ряд: плутяга, плутощі (тобто шахрайство). Слово «плутократія» широко використовувала геббельсівська антиамериканська пропаганда, може тому воно, за мовчазною угодою, в наші дні не використовується.

Якщо капітал зайнятий своєю справою, немає причин оголошувати його олігархічним. Але держава не може виконувати свої обов’язки, якщо її політику значною мірою будуть визначати, виходячи із своїх інтересів та мети, окремі могутні особи або групи, що здатні вплинути на законодавчі та правоохоронні органи, судову практику, центральні та місцеві керівні структури, на засоби масової інформації.

Масова свідомість не завжди ясно уявляє, які погрози приховує у собі могутній олігархічний тиск на владу. Наприклад, країні життєво необхідний певний закон, але у випадку його прийняття олігарх N буде недоотримувати, умовно кажучи, по сім мільйонів доларів прибутку щорічно. Усвідомивши це, N з допомогою всіх, що є у його розпорядженні, таємних важелів, включаючи підкуп, шантаж, інтриги, компромат, зірве прийняття закону. Його аж ніяк не турбує, що провал закону обійдеться його країні в мільярди. Свої мільйони йому дорожчі державних мільярдів.

При відсутності противаг олігархічному капіталу починається його самовідтворювання, він стає всесильним та невразливим. Чимало країн світу, не відчувши вчасно погрози олігархічного переродження, надовго опинилися на узбіччі сучасної цивілізації. Такий розвиток став би для України фатальним, і ми його ні в якому разі не допустимо. Для цього нам не обійтись без подальшого підвищення дієздатності держави. А щоб її підвищити, ми повинні оптимізувати державне управління, продовжити адміністративну реформу, рішуче скоротити апарат управління, забезпечити розмежування влади та власності, створити по-справжньому незалежну судову владу. Кажуть, що генерали завжди готуються до минулої війни. Наші реформатори першого призову, схоже, мимоволі готували Україну до життя у XX столітті. Скажімо, до життя наприкінці 70-х років XX століття — непогані часи, але вони не повернуться. Схоже, наприклад, що вони аж ніяк не розраховували на стрімкі процеси розшарування світу.

Країни світу сьогодні заведено підрозділяти на три рівні: перший — країни постіндустріального розвитку або «нової економіки»; другий — країни традиційних індустріальних технологій та масового виробництва. Для деяких з моїх читачів словосполучення «постіндустріальний розвиток» залишається все ще незвичним. У ряді країн, які у минулому були лідерами економічного розвитку, за останні два десятиліття бурхливо склалась принципово нова господарська система, основним ресурсом якої стають знання та інформація. Завдяки новій господарчій системі ці країни відновили динамізм свого розвитку, який ще двадцять років тому здавався безповоротно втраченим, і знаходяться сьогодні, напевне (про мої сумніви трохи пізніше), у авангарді світового прогресу.

Постіндустріальні держави «нової економіки» експортують у першу чергу інформаційні та наукомісткі продукти — комп’ютерні технології, програмне забезпечення, патенти та «ноу-хау». І, зрозуміло, складне устаткування, ліки нового покоління, системи оптоволоконного та супутникового зв’язку, дорогі мікрочіпи, тонкі прилади — весь набір сучасного високотехнологічного устаткування та техніки. Можливості безмежного споживання інформації та знань, особливо з появою Інтернету, створили для постіндустріальних держав нескінченно місткий ринок у всьому світі та забезпечили величезні прибутки. Якщо я виробляю алюміній, то можу продати чушку алюмінію тільки один раз, а якщо я виробляю комп’ютерне забезпечення, один і той самий «софт» я можу продати мільйони разів. Менш прибуткові виробництва поступово переміщуються з цих країн у «третій світ». Більш удачливі країни «третього світу» стають у кращому випадку складальними цехами міжнародних корпорацій.

По всій планеті йде своєрідний міжрівневий обмін: продовжується перерозподіл ресурсів на користь першого рівня, складаються механізми закріплення рівней. Ці механізми майже виключають можливість вертикального переміщення, таке можливе тільки для дуже обмеженого кола. І це, здається, зрозуміло: отримуючи великі та незаперечні переваги, постіндустріальний світ не палає бажанням ділитися ними. Ринкова конкуренція — це, на щастя, не «соціалістичне змагання», але й вона, як то кажуть, не без «першородного гріха». Формується (або вже сформувалась) своєрідна кастова замкненість найбагатших країн. У той же час в останні десятиріччя зростає нерівність, поглиблюється безодня між багатими та бідними. Все це небезпечно посилює нестабільність сучасного світу.

Фінансова криза 1997 — 1998 років додала енергії та красномовства тим, хто викриває «несправедливості» світового порядку: занадто великий вантаж кризи випав на країни, які сподівались поступово затвердитись як рівноправні суб’єкти цивілізаційного процесу. Гроші перетікли до найсильніших, а слабі залишилися ні з чим. Проблема глобальної нерівності загострилася у зв’язку з тим, що за останнє десятиріччя до числа бідних країн приєдналися колишні радянські республіки, серед них і Україна. Наша країна опинилася на другому рівні, і поки що для неї не видно перспективи піднятися вище у світовій ієрархії — але, підкреслюю, не видно саме у рамках тієї моделі трансформації, яка, на лихо, була нами обрана.

Я схильний погодитися з тими, хто бачить у дуже чіткій стратифікації світу небезпеку також і для країн першого рівня. Економіка таких країн уявляє гранично відкриту систему. Її існування можливе тільки за умов безперебійного функціонування загальнопланетних фінансових, транспортних та інформаційних мереж. Якщо внаслідок якихось причин їх робота буде порушена, економічна катастрофа виникне майже одразу. Деіндустріалізація, що йде сьогодні у країнах першого рівня, те, що вони переводять у «третій світ», де більш дешева робоча сила, все більші обсяги виробництва, робить ці країни дуже вразливими. Країни другого і особливо третього рівня, раптом щось станеться, виживуть, але хто може ручитися за країни першого рівня?

Майбутнє занадто не завбачене, щоб класти всі яйця в один кошик. Як людина, що все життя пов’язана із складним виробництвом, я цілком уявляю собі економіку, яка надає можливість, в разі потреби, здійснити досить швидкий перехід від високотехнологічної продукції до більш традиційної номенклатури виробів, та назад. В ідеалі (не знаю тільки, чи можна його досягти) я бачу Україну країною, де повномасштабна індустрія та масове виробництво співіснують з постіндустріальним виробництвом та високотоварним сільським господарством. Якщо тут можливо провести аналогію з класовою структурою суспільства, то я б віддав перевагу тому, щоб Україна перебувала у верхньому шарі середнього класу, як у більш надійному, стійкому та безпечному.

Є ще одна причина, що утримує мене від бажання бачити Україну постіндустріальною країною у чистому вигляді (добре, що така можливість ще довго не буде на порядку денному). Населенню країн першого рівня доводиться все менше боротися за підтримання досягнутого життєвого рівня; завдяки розвинутій (а то й гіпертрофованій) системі соціальних гарантій з’являється все більше людей, які не просто не бажають працювати, але й можуть дозволити собі не працювати. Росте й кількість робіт, які мешканці цих країн не бажають виконувати, їх місця займають вихідці з інших континентів, що помітно змінює демографічну та релігійну структуру населення і навіть його зовнішній вигляд.

Загальний гедоністичний крен життя веде до випереджуючого перетікання робочих рук в індустрію дозвілля та розваг, до збільшення числа людей, які обходяться без сімейних уз та вважають їх тягарем, зайвою морокою (а також і до збільшення численності сімейних пар, що обходяться без дітей), до стрімкого зростання сексуальних меншин, до легалізації наркотиків, дозволення евтаназії та клонування (поки що не людини повністю, але її «запчастин»). Руйнуються тисячолітні табу, які виникли зовсім не випадково. Лібералізм погрожує обернутися карикатурою на самого себе: уже дозволені однополі шлюби, і це, боюсь, тільки початок.

Наполеглива праця, здається, вже втратила характер головної чесноти. Епоха розслабленості відчувається буквально у всьому — аж до найновішої моди чиновників та менеджерів брати з собою у ділові поїздки та на семінари дружин (або коханок) і (або) дітей. Ніяке зростання продуктивності та ефективності праці не зможе довго випереджати дію цієї розслаблюючої психологічної установки.

Так, на жаль, завжди бувало у народів та країн, які переставали відчувати, а то й просто не бажали бачити виклики, що їм кидали. Виклик, між тим, давно кинутий. Помиляються ті, хто вважає, що це сталося лише 11 вересня 2001 року. Неначе вогняні слова, що засяяли на стіні у розпалі біблейського валтасарова пира, терористичний напад на США — лише найбільш зриме у низці нагадувань про цей виклик. Я від щирого серця сподіваюсь, що настільки страшне нагадування не буде у черговий раз забуте людством, заступлене Олімпійськими іграми, розлученнями кінозірок та хіт-парадами...

На жаль, відповідати на виклики неможливо, уникаючи непопулярних кроків, а непопулярні кроки мають дуже слабкі шанси на підтримку суспільства, яке звикло до нічим не стисненого життя. Якщо постіндустріальні країни не знайдуть у собі сил змінитися, то я не виключаю, що вони зрештою опиняться у глухому куті.

Чудовий приклад того, що інші шляхи розвитку можливі, показує нам сьогодні Індія, яку ще двадцять років тому мало хто сподівався побачити у клубі технологічно розвинених країн. Втім, народи високих стародавніх культур обов’язково несуть у собі імпульс нового розвитку. Індія це блискуче підтвердила, коли індійські компанії вторглися у найелітніший ринок «нової економіки» — ринок інформаційних технологій. Протягом 1994 — 1999 років обсяг програмного забезпечення, що вироблялося та експортувалося Індією, зріс на 55% порівняно з 20%-ним зростанням в середньому у світі. У 2000 році частка Індії на світовому ринку «програмних продуктів спеціального призначення» складала 16,5%, індійці ставлять собі за мету довести її до 50% у 2015 році. У 1999 — 2000 роках обсяг експорту програмного забезпечення з Індії досяг 4,05 млрд доларів. На початок 2000 року ринкова капіталізація активів індійських компаній у промисловості інформаційних технологій склала 25 мільярдів доларів. Згідно з оцінками експертів, у 2001 році Індія повинна була продати програмних продуктів на 6 мільярдів доларів, а до 2005 року ця стаття індійського експорту прогнозується у розмірі 35 мільярдів доларів. Для вирішення завдання було розроблено загальнодержавну програму, створені так звані технопарки. На думку спеціалістів, індійський успіх базується на державній політиці, спрямованій на розвиток оффшорного програмування (оффшорні пільги, що надаються технопаркам, не універсальні, а стосуються лише одного виду діяльності) та орієнтованого на експорт сектору високих технологій. Цікаво, що до 65% експорту програмного забезпечення з Індії направляється у США.

Індія переконливо довела, що у країнах так званого доганяючого розвитку можуть виникати, з успіхом розвиватися і виходити на провідні позиції у світі цілі галузі нової економіки. Вона не обов’язково повинна розвиватися «по всьому фронту». Досі вважалося, що нова економіка взагалі не може бути «побудована», а виникає у ході природного господарчого та суспільного розвитку. Втім, її скрізь саме «будували» — подекуди відкрито, як наприклад, у Японії, а де з допомогою непрямого, але досить послідовного державного впливу, як, наприклад, у США.

На Заході існує думка, що інвестиції в українські високотехнологічні виробництва взагалі безперспективні. Мова йде в першу чергу про наші спроби затвердитися на світовому космічному та авіаційному ринках, а це, мабуть, не вписується у відомі песимістичні уявлення про наше місце у світі. Щоправда, ми й самі не завжди використовуємо «вікна можливостей», особливо у спільних проектах. Досить пригадати ситуацію, що склалася довкола літака Ан-70, який не має і ще довго не буде мати аналогів у світі. Він отримав найвищу оцінку експертної європейської комісії, його визнали літаком нового століття. На 90% він фінансується компанією «Авіалінії Антонова». Інакше кажучи, Україна практично одна тягне цей проект, хоча його потрібно з усіх сил витягати нам разом з Росією. Це прекрасний експортний товар.

Недоліком прийнятої на старті реформ моделі ринкової трансформації було те, що ми ніби-то погодились з оцінкою України як країни, не дуже розвиненої економічно, а також у науково-технічному та технологічному плані. Років зо три ми наслідували модель, яка впроваджувалась або діяла — не знаю, як точніше висловитись, — протягом багатьох десятиліть (у більшості випадків без помітного успіху) у Латинській Америці, Азії та Африці. Ми ледь не погодилися щодо суто сировинної орієнтації розвитку економіки України. Виправляти стан, що вже склався, дуже важко. Сталося «зіщулення» машинобудування. Його доля у структурі промисловості скоротилася з 30,7% у 1990 році до 13,8% у 1999 році. Невиправдано звузився внутрішній ринок. З 1993 по 1999 рік доля нашого експорту у структурі ВВП виросла з 20% до 53%. Це означає, що відповідно (з 74% до 47%) зменшилась частка внутрішнього споживання. Скоротилося фінансування наукових досліджень та розробок, а також освіти (тоді, як у Польщі, Чехії та Угорщині протягом 90-х років вдалося зберегти співвідношення цих витрат до ВВП без змін). Інвестиції у промисловість, зокрема іноземні, не виходять за межі безпосередньо виробництва і майже не спрямовуються, як я вже сказав, у високі технології. Це головна риса тієї моделі перетворень, до затвердження якої нас повсякчас підштовхують песимісти, якщо говорити про западних експертів, та пораженці, якщо — про їх українських однодумців. Україну завтрашнього дня бачать осереддям сировинних галузей, шкідливих та важких виробництв.

Ніхто не проти того, щоб економіка держав другого рівня інтегрувалася у структури міжнародного розподілу праці та зовнішніх ринків, як того прагне Міжнародний валютний фонд (МВФ). Того ж прагнуть і самі країни, які вдаються до займів Фонду Але постає питання: ким саме у цій інтеграції їх хочуть бачити? Що конкретно може принести така інтеграція Україні? Ми спробували переконати себе, що мова йде про нашу інтеграцію як повноправного партнера. Втім, через малу конкурентоспроможність національної економіки така рівність фактично виключена. Досить гіпотетична вона також і у найближчому майбутньому. Простір можливостей високотехнологічного розвитку, який має Україна, звужується, час працює проти нас. Звужується також і сфера використання наших висококваліфікованих кадрів.

Україна шукає найбільш прийнятні для себе алгоритми продовження співробітництва з МВФ. Система міжнародних фінансових відносин побудована таким чином, що без санкції МВФ у нас не буде доступу практично на всі ринки позичкового капіталу. В такому ж стані й інші держави — наприклад, Росія. Нас не влаштовує відкритість економік тільки в один бік. Сильні вимагають від слабих все більшої відкритості, а самі відгороджуються від них найрізноманітнішими бар’єрами. Зниження торгово-митних бар’єрів на ринках високорозвинених держав хоча б наполовину принесло б країнам другого рівня від 110 до 140 млрд доларів щорічно, а це значно перевищує розмір кредитів МВФ цим країнам.

З перших кроків у напрямку ринку у нас виходили з формули: спочатку реформи, а вже потім вирішення соціальних завдань. Це треба було розуміти так: реформи за рахунок соціальних завдань. У ряді випадків були демонтовані навіть ті соціальні досягнення, які свого часу були запозичені у СРСР західними країнами. Наша практика першої половини 90-х виявилася повною протилежністю тим реформам, які здійснювались, наприклад, канцлером Ерхардом у Німеччині 60-х років, а також в інших країнах післявоєнної Європи. Розрив прибутків в Україні наблизився до того, який спостерігався у країнах Західної Європи у останній третині XIX століття, тобто в період формування передумов соціалістичної революції. Інакше кажучи, в Україні відтворювався переддень більшовизму. Сьогодні ми на кілька кроків відійшли від краю, але контрасти у матеріальному стані різних шарів населення продовжують перевищувати поріг соціальної стабільності.

Якщо у Чехії, Угорщині та Польщі прибутки 10% найбільш багатих родин перевищують прибутки 10% найбільш бідних у 4,5 — 5,5 разів, то у нас між відповідними групами спостерігається десятиразовий розрив. Насправді він ще більший, тому що значна частина прибутків багатих приховується у тіні. Бідних, на жаль, — теж!..

Зрівнялівка — це параліч суспільства. Як відомо ще з шкільної фізики, струм виникає лише при наявності різниці потенціалів. Розрив добробуту у розумних межах стимулює трудові та підприємницькі зусилля. Але розрив у доходах, у рівні життя не повинен бути безнадійним. Поляризація, до якої ми прийшли, не тільки погано стимулює розвиток, але й суперечить демократичним принципам. За таких умов важко розраховувати на випереджуюче зростання купівельноспроможного попиту та вартості робочої сили, на підтримку мотивацій до чесної та продуктивної праці.

Ці мотивації, на щастя, все ж збереглися й допомогли нам подолати найважчі часи. Запас міцності у нашому суспільстві виявився більшим, ніж очікували друзі України та сподівалися її недруги. Те, що на стику 1993 та 1994 років не сталося розриву більшості економічних ланцюжків та повної зупинки нашої економіки, я саме й вважаю доказом наявності у нас цього запасу міцності. Будь-яка криза — це перелом хвороби до одужання. Тільки у людей криза триває години, а у країн — роки. Але й вони минають. Від криз нації поновлюються, підвищується їхня здатність чинити опір та гнучкість. Кажуть, що китайці не розрізнюють поняття «криза» та «шанс», позначаючи їх одним ієрогліфом.

Я не без полегшення закінчую цю главку із сумним переліком наших прорахунків та невдач. Не таке вже це радісне заняття — пригадувати про найтяжче. Моїм російським читачам напевне часом здавалося, що мова йде не про Україну, а про Росію. Дійсно, про обидві наші країни у 90-і роки можна сказати: «Как мало пройдено дорог, как много сделано ошибок». Помилок, схожих як дві краплини води.

Але в одній галузі, енергетичній, долі у нас були різні. Вони просто не могли не бути різними.

Тягар енергетичної залежності

Що таке паливні проблеми, краще всього показати на прикладі. У 1998 році нестача пального під час посівної кампанії привела до того, що більше 40% площ у нас лишилося незасіяними. Чи потрібні ще якісь слова?! Незадовго до цього, нагадаю, стався різкий стрибок світових цін на нафту, і хтось потирав руки, а хтось дер на собі волосся.

22 травня 1999 року Кабінет міністрів України прийняв постанову «Про ціни на зріджений газ для населення», яка закріплювала ціну 50-літрового балону на рівні 10 гривень. Захід був, звичайно, протиринковий, але ж треба було якось підтримати людей. Дотуємо ж ми й досі комунальне господарство. Коли фактична ціна балона у 3 — 4 рази перевищує відпускну, природно, виконання програми дається з великою напругою. Національна акціонерна компанія «Нафтогаз України» несе великі збитки, і тут російські постачальники, використовуючи момент, різко (до 50%) піднімають ціну на зріджений газ, що йде в Україну. Ми розуміємо, що на ринку ніхто нікому не поступиться, але іноді це ображає.

За 90-і роки споживання нафти в Україні скоротилося більше ніж на третину від тих 62 мільйонів тон, які споживала у 1990 році УРСР. У нас є і власний нафтовидобуток, але він падає — родовища дуже старі, випрацьовані. Деякі просто рекордно старі. Якось дочка показала мені в енциклопедії Брокгауза і Єфрона за 1893 рік замітку про те, що у Дрогобичі провадиться «выделка нефти из горного масла». Мало хто знає, що нафтопереробний завод у Дрогобичі — найстаріший у Європі. Природно, сьогодні це сучасне підприємство, яке формує до 10% бюджету Львівщини, а про його вік я повів мову, щоб нагадати: ми у нафтовій справі не новаки. У нас добре розвинена нафтопереробка, загальна виробнича потужність українських нафтопереробних заводів становить 52,4 млн. тон, але забезпечені сировиною вони добре якщо лише на чверть.

За рахунок власної нафти Україна сьогодні може забезпечити у кращому випадку 10% своїх потреб. У нас прийнята національна програма «Нафта та газ України», і якщо вона буде виконана, то до 2010 року ми будемо видобувати 6 — 7 млн тон нафти при мінімальних внутрішніх потребах країни десь на рівні 35 — 40 млн тон. Ми залежимо та ще довго будемо залежати від інших, головним чином від Росії. Україна посідає шосте місце у світі по споживанню природного газу (після США, Росії, Німеччини, Великобританії та Канади), хоча обсяги споживання й знижуються. В останні роки ми обходимось 80 — 85 млрд кубометрів, тоді як у 1990 році витрачали 120 мільярдів. Але впав і власний видобуток: у 1991 році він складав 24,4 млрд кубометрів, а в останні роки знаходиться десь біля позначки 18 млрд кубометрів. Ми розраховуємо подвоїти цей показник до 2010 року, але це не звільнить нас від газової залежності.

У Донецькому вугільному басейні ще у 80-і роки були відкриті великі газоносні структури, запаси яких могли б не тільки забезпечити нашу енергетичну незалежність, але й зробити Україну експортером газу. Для розробки специфічних донецьких пластів потрібне особливе устаткування. Є також інші сподівання: за останні роки в Україні відкрито шість нових родовищ газу — Красноградське на Харківщині, Кружилівське на Луганщині, Верещицьке та Орховицьке на Львівщині, Ульянівське на Дніпропетровщині та Північно-Казантипське на шельфі Азовського моря.

Більшу частину необхідної нам нафти і газу Україна закуповує у Росії. Україна найбільший із споживачів російського газу. Приблизно 30 мільярдів кубометрів ми отримуємо у рахунок оплати транзиту. Решту, 30 мільярдів кубометрів, а то й більше, нам доводиться докуповувати.

Прикро те, що Україна могла б обійтися тим газом, який юна видобуває вже сьогодні, і тим, яким Росія розплачується з нею за транзит. Але біда у тому, що за подушними витратами газу Україна посідає перше місце у світі (або одне з перших), а по ефективності енергозбереження займає одну з останніх позицій серед індустріальних країн. Це означає, що ми спалюємо чимало газу і витрачаємо непомірні гроші даремно. Але парадокс у тому, що виправити стан справ можна лише з допомогою ще більших грошей. Потрібна, по суті, технологічна революція. Але як її здійснити, коли Україна не може не витрачати від 9 до 15 мільярдів доларів щорічно (залежно від коливання цін) тільки на закупівлю нафти та газу?

Коли я бачу малюнок із зображенням скульптурної групи «Лаокоон», я кожен раз думаю, що одна з гадюк — то Вуглеводні, а друга — Електроенергія. Пізнаю я й осіб, яких ці гадюки обкрутили, щоправда, вони майже кожен раз інші. У нас великий плин кадрів, так що я не буду їх називати.

Дефіцит електроенергії, небезпечне зниження частоти у мережах, нестача регулюючих потужностей, які могли б компенсувати піки споживання вдень та зниження навантажень вночі — тільки почни перелічувати. На відміну від Росії, ми не успадкували Братської, Красноярської, Усть-Ілімської, Богучанської, Саяно-Шушенської (і так далі, і так далі) ГЕС, не успадкували виробництва ТВЕЛів, тепловиділяючих елементів для атомних електростанцій (сирий уран до ядерного реактора не закладеш) та багато ще чого. Проте ми успадкували чорнобильську біду.

Окрім того, нам дістався вкрай зношений енергокомплекс: з більш ніж 100 теплових блоків 82% уже виробили розрахунковий ресурс, а більше половини перевищили гранично припустимий. У нас дуже дорогий мазут, у нас збиткове вугілля. Витрати палива на виробництво одиниці електроенергії зростають, а коефіцієнт корисної дії ТЕС знижується. Нам дістався незамкнений ядерний цикл, тому, маючи свій уран, ми повинні ввозити з Росії свіже паливо для своїх АЕС та сплачувати вивезення відпрацьованого. Ми повинні підтримувати у безпечному стані об’єкт «Укриття» на Чорнобильській АЕС... Але якби наші енергетичні проблеми зводились тільки до цього! Проблеми управління паливно-енергетичним комплексом викликають не менший головний біль.

Уряди (особливо Павла Лазаренка) прийняли близько 2700 нормативних актів щодо регулювання діяльності ПЕК, що створило повний хаос та простір для чиновницького свавілля... Я говорив тоді і не відмовляюсь від своїх слів: «Чим більше засідань у Кабінеті міністрів, тим ситуація у енергетиці гірша». Та це виявились тільки «квіточки».

З приходом «молодих реформаторів» виникли розмови, що ось-ось вже з’являться поважні інвестори. Замість цього енергетика стала центром скандалів. Кількість суперечливих вказівок, рішень, постанов та циркулярів перевищила всі мислимі межі і фактично паралізувала роботу галузі. Серед всього іншого, вирішили ввести розрахунки на енергоринку виключно грошима, покінчити з бартером та взаємозаліками. Це рішення узаконила Верховна Рада, але незабаром Кабмін прийняв ряд постанов, що фактично знову дозволяли бартер та взаємозаліки.

За таких умов будь-який крок учасника ринку у будь-який бік, будь-яка його дія чи бездіяльність можуть розцінюватись як порушення, а вже які санкції чекають його за це, вирішить чиновник, що тре долоні від такого щастя.

Хвала Богу, загальна потужність енергокомплексу України — 55 000 Мвт — цілком достатньо для наших потреб. Добудовуються енергоблоки на Хмельницькій та Рівненській АЕС, закінчується будівництво Ташликського гідрокомплексу для Південноукраїнської АЕС. Починається реконструкція Луганської ТЕЦ (її енергоблокам від 32 до 40 років) та Старобешевської ТЕЦ (тут енергоблоки трохи молодші — їм від 31 до 37). У різних стадіях розробки — проекти реконструкції Зміївської, Вуглегорської, Запорізької, Криворізької, Бурштинської, Придніпровської ГРЕС із залученням кредитів міжнародних фінансових організацій. (Багато цих конденсаційних електростанцій відносяться до найбільших у світі). Щоб над нами не висіла тінь нових Чорнобилів, наші енергетики проводять необхідний ремонт та профілактику на АЕС. Ще кілька років зусиль, і ми зможемо навіть продавати свою енергію у значних обсягах...

До того часу ми закриємо збиткові шахти та вугільні розрізи і введемо в дію нові, прибуткові, такі, як шахта «Білоріченська-Нова», освоїмо нові родовища уранових руд у Жовтих Водах, які здатні забезпечити потребу всіх українських АЕС на сто років наперед. У 1648 році перемога Богдана Хмельницького біля Жовтих Вод поклала початок українській незалежності від Речі Посполитої. Нехай Жовті Води ще раз прислужаться нашій незалежності, тепер уже енергетичній.

Я кілька разів згадав тут про Чорнобиль... Тяжко думати про нього, ще важче говорити, і з роками якось не стає легше. Коли я почув про те, що на Чорнобильській АЕС сталась неприємність, я ще не був вхожим до кабінетів, куди надходила найповніша та вірогідна інформація. Як звичайна радянська людина я був, тим не менше, твердо переконаний у двох речах: по-перше, нам не скажуть всієї правди, по-друге, применшать шкоду та збитки. Це для мене було зрозуміло саме собою. Зараз я дивлюсь на справу трохи інакше, об’єктивніше, як мені здається. Звичайно, радянська влада на те й була радянською, щоб брехати завжди і про все — як за необхідністю, так і без всякої потреби. Але сьогодні я знаю, що уряд будь-якої країни інстинктивно не любить засмучувати населення поганими новинами; думка про спокій, стабільність — головна з думок, з якою піднімається та лягає керівник і найдемократичнішої держави, і не «най...» Якщо влада буде позбавлена цього інстинкту, тоді чим вона буде відрізнятися від громадськості, від преси, яка для того й існує, щоб вивідувати всю правду про те, що діється у країні та бити на сполох, незмінно перебільшуючи небезпеку?

Ось чому багато хто з політиків, на яких покладена конкретна державна відповідальність, часто вважають за краще обмежитися загальними словами або говорити те, що говорять усі, що не викличе суперечок. Краще нехай тебе засудять за нудну доповідь, за беззмістовні висловлювання, за банальності, аніж твоє необережне слово викличе небажані наслідки. Всякому керівнику іноді доводиться лавірувати між правдою, здоровим глуздом, особистою думкою інтересами справи з одного боку та забобонами, очікуванням, настроями публіки — з іншого. Інтереси та поняття керуючих та керованих влади та суспільства не завжди збігаються. Між нами йде постійна боротьба, «перетягування канату». Поступово виробились засоби, що дозволяють додержуватись рівноваги, обмежувати, класти край ухильності одних та зловмисній в’їдливості інших. Я веду мову пре демократичні закони, правила, процедури та звичаї, які примушують керуючих завжди рахуватися з правом керованих знати, як ідуть справи у країні.

За роки керівної роботи, особливо на посту президента, я звик що люди думають: якщо ти велике начальство, то обов’язково знаєш про питання, яке їх цікавить, щось особливе, щось таке, чого ніхто інший не знає, щось дуже страшне (того, що не дуже страшне, не приховують). Аварії на Чорнобильській АЕС це стосується у першу чергу. Про цю аварію та її різноманітні наслідки говорити все ще виключне важко та ризиковано, а найбільше — політику, державному діячу, що посідає високий пост. Занадто багато людей, які чекають того, що їм хочеться почути, а почути переважній більшості хотілося б у даному випадку тільки погане. Відповідальна особа, що не намагається згущати фарби, а тим більше, яка вирішила повідомити щось втішне, одразу ж опиняється під підозрою.

Так ось, одразу скажу: щодо Чорнобильської аварії я поділяю ту думку, що найважливішого, найцікавішого і страшного не буде знати ніхто й ніколи, тому що дізнатись про це неможливо в принципі. Адже найважливіше, найцікавіше і страшне ось що: як люди могли водночас здійснити стільки неймовірних, надзвичайних помилок, таких дивовижних дурниць, які просто не могли спасти на думку людям — теж людям, таким же людям! — які конструювали реактор та проектували станцію?! І це найголовніший науково-технічний урок Чорнобиля, а може й не тільки науково-технічний, а й філософський — філософський, але такий, що має практичне значення: у таких справах треба передбачати неймовірне. Від людини всього можна чекати. Треба припускати, що люди можуть поводитись, як вщент п’яні, будучи при цьому тверезими, як божевільні, будучи при цьому у тямі, як зловмисники-самогубці, нікому не бажаючи при цьому загибелі і не збираючись загинути. Ми звикли, що конструктор автомобіля не може, та й не повинен, передбачати, що хтось вирішить використати цей виріб як парашут, а віднині будемо знати, що є такі вироби, взявшись конструювати які, потрібно мати на увазі і щось подібне.

На початку 2002 року в пресі з’явився звіт Наукового комітету по дії атомної радіації (НКДАР) ООН «Людські наслідки ядерного інциденту у Чорнобилі». Цей звіт назвали сенсаційним, оскільки у ньому стверджувалось, що наслідки аварії, зокрема й віддалені, занадто сильно перебільшені у масовій свідомості, яка зазнала впливу панічно настроєних спеціалістів, літераторів, журналістів та екологів-любителів. Звіт не став для мене новиною. Все, що у ньому узагальнено, я до цього читав у різних документах, чув від різних спеціалістів та політиків. З чимось важко було не погодитись, факти — вперта річ, про щось хотілося сказати: ну, то й що? Наприклад: ну, й що з того, що більшість людей постраждали й страждають не від радіації, а від страхів? Для держави, яка зобов’язана їм допомагати, для людства головне все-таки те, що вони страждають, чи не так? Інша справа, якби своєчасно, одразу ж після вибуху, були запроваджені якісь заходи для запобігання того, що наш академік Амосов назвав «проблемою, роздутою письменниками та політиками». Ті самі газети, які багато років підряд «роздували проблему», після публікацій низки наукових матеріалів, серед них і згаданого звіту ООН, нарахували сім вигадок про Чорнобиль, сім «міфів». Охоплене й відкинуте все «найгірше»: і народження дітей-мутантів, і тисячі смертей від променевої хвороби, і те, що Чорнобильську АЕС треба було закрити аби уникнути нового нещастя...

У зв’язку з цим я повинен відповісти — і людям, і собі — на низку питань, які прямо стосуються мене, моєї діяльності, моєї особистої причетності і відповідальності: чи вважаю я правильним закриття Чорнобильської атомної станції, виділення великих коштів на ліквідацію наслідків аварії, зокрема на допомогу ліквідаторам, зусилля отримати побільше «чорнобильських грошей» від західних країн — загалом, все те, що деякі спеціалісти та політики, а слідом за ними й обивателі, тепер вважають неправильним, зайвим, необов’язковим. Але кому-кому, а політику повинно бути добре відомо, що «неправильне» та «непотрібне» — не завжди одне й те саме. Непотрібне з економічної точки зору може виявитися необхідним з політичної. Технічно, економічно правильне рішення за умов, коли люди не здатні його зрозуміти та прийняти, коли воно може викликати руйнівну протидію, тяжкі зовнішньополітичні наслідки, — таке рішення важко вважати правильним. Це азбука демократичної політики, та, загалом, і не тільки демократичної. Так от, закриття Чорнобильської станції, і майже все, що було зроблене українською владою у цій найважливішій сфері нашої внутрішньої та зовнішньої політики, я вважаю правильним перш за все тому, що наших дій чекали і сприймали їх як правильні у всьому світі, все населення планети, а іти проти такої течії обійшлося б набагато дорожче, не кажучи вже про те, що береженого Бог береже. Щоправда, коли ми зробили все, чого від нас чекали, ми не отримали того, що нам обіцяли, і це прикро, щоб не сказати різкіше. Зрозумілі труднощі, з якими зустрічаються західні уряди у відносинах із своєю громадськістю, чиї настрої мінливі, як травневий вітерець, але так теж не можна, і ми будемо продовжувати говорити це нашим західним співбесідникам.

Не знаю, чи всіх влаштує моя відповідь щодо закриття Чорнобильської АЕС та всієї цієї проблематики. З одного боку, це ухильна відповідь, а з іншого, погодьтесь, — така пряма, що пряміше, по-моєму, нема куди.

Яке місце ми посідаємо?

Навіть сьогодні не дуже просто зрозуміти, що являє собою економіка України — занадто велика її тіньова складова. У 1991 році це було й зовсім неможливо, але з інших причин. Перші роки незалежності наше міністерство промислової політики займалось виявленням заводів на території України. Адже більшість так званих режимних підприємств замикались на Москву, на різні союзні міністерства, і існували на українській землі абсолютно екстериторіально.

Саме в цей час, наприкінці 1991-го — початку 1992-го, у Москві йшла своя чехарда, ліквідація та злиття міністерств, війна колишніх союзних з колишніми республіканськими, і домогтися інформації щодо номенклатури продукції цих заводів та схем поставок було у більшості випадків абсолютно нереально. Наша суднобудівельна промисловість виявилась, фігурально кажучи, обезголовленою, тому що відповідні проектні інститути залишились у Петербурзі (чи він у той час ще був Ленінградом?). І все таке інше.

Пам’ятаю, як у 1990 чи у 1991 році на сторінках багатьох наших газет промайнули якісь німецькі хлопці-молодці, що видавали себе за експертів, і пророкували незалежній Україні негайний ривок нехай не на перші, але на досить почесні місця у Європі за більшістю соціально-економічних показників. Їхнє пророцтво підтвердилось лише стосовно двох показників: за територією та числом жителів ми дійсно на кращих місцях у Європі.

Вище я описав основні помилки, припущені в Україні під час переходу до ринку, а також головні несприятливі фактори нашого стартового періоду. Як наслідок, у нас склалась розбалансована економіка, деформована структура виробництва, перекручена у своїй суті система відношень власності — перекручена через те, що значна частина цих відносин базується на тіньових, корупційних основах, при тому існує небезпека закріплення такого стану речей на довгий термін.

І разом з цим, повторюсь, не все так безнадійно. Чи то у нашій економіці, чи то у самому нашому народі виявився закладений величезний запас сил самозцілення та самоврегулювання, і ці сили нарешті почали діяти.

Сьогодні довга руйнівна криза 90-х йде до кінця, наявні процеси стабілізації. З другої половини 1999 року в економіці почалось і з того часу без перерв та затримок продовжується те, що Андрій Ілларіонов, радник російського президента, назвав «взрослым ростом». Щоправда, я вважаю, що це поки що не зовсім заслужений комплімент. В українському машинобудуванні доля високотехнологічної продукції складає всього близько 10%. Надто велика частка приросту промислового виробництва досягнута за рахунок праці на експорт нашої металургійної та хімічної промисловості. А це означає, що ми надто прив’язані до кон’юнктури зовнішнього ринку. Ідеал народного господарства — обслуговувати місткий та вимогливий внутрішній ринок, ось тоді можливий «доросле зростання».

Що таке «доросле»? Якщо збільшення господарських показників викликане щасливим стрибком цін на сировину або першим порухом галузей, які до того були швидше мертві, ніж живі (від нуля легко нарощувати відсотки), то це не зростання. «Доросле зростання» — це реакція промисловості на сприятливі та осмислені зміни у податковій, законодавчій, інвестиційній, митній політиці держави. Таких змін у нас ще дуже не вистачає, тим більш цінна та вдячна реакція промисловості, яку ми спостерігаємо. Україна йшла до цього довго та важко — подолавши у 1998 році нижню точку падіння економічного потенціалу країни та життєвого рівня людей. Поки що ми на самому початку позитивного процесу.

Зростання промислового виробництва в Україні у 2000 році склало 12,9%, сільського господарства — 7,1%. У першому півріччі 2001 року в Україні спостерігалось найбільше зростання промислового виробництва серед всіх країн СНД — одразу на 18,5% (в Росії, для порівняння, на 5,5%). При тому не за рахунок сировинної складової, яка у нас набагато менша, ніж у Росії. В середньому чотири роки підряд (з другої половини 1999-го) наш ВВП зростає швидше усіх у Європі, вище семи процентів. Це зростання нами забезпечене без західних вливань, якими користувались, наприклад, Польща та Угорщина в роки экономічного підйому в цих країнах (зараз там темпи зростання — півтора чи два проценти). Пожвавлення помітне також і за непрямими ознаками. Спеціалізовані бізнес-сайти в Інтернеті відображують ділову активність, що просто фонтанує, виходять десятки газет ділових об’яв, деякі товщиною з палець, скрізь будується велика кількість індивідуальних будинків, торгівля будматеріалами квітне, автомобілей на вулицях уже більше, ніж хотілося б. Іноді виникає бажання поплювати через плече...

По сторінках преси гуляє багато міркувань щодо нинішнього стану української економіки, багато цифр та любительських «рейтингів». Одне з найулюбленіших занять нашої опозиційної публіцистики — розташувати Україну у самому хвості світового розвитку, де-небудь між вчорашніми колоніями з тропічної Африки. Але, маю запевнити, Україна не опускалась так низько.

Коли ми говоримо, що у нижній точці спаду наш економічний потенціал зменшився наполовину і навіть трохи більше, треба ясно уявляти, від якого рівня йшов спад.^[34] Спад не буває однаковим по всіх позиціях. У тих галузях, де Україна була особливо глибоко залучена до загальносоюзного розподілу праці і де стався обрив виробничих зв’язків, спад перевищив двократний. У інших же галузях він був менш драматичний. Смертельно небезпечним було саме по собі скорочення виробництва, яке впало до рівня початку 60-х. Якби справа була тільки у цьому, можна було б сказати собі: ну, адже жили ж ми у 60-х, та ще й пісні співали. Найсильніша соціальна небезпека витікала із нерівномірності розподілу удару по різних групах населення.

Те, що в Україні був збережений соціальний та етнічний мир, я вважаю головною заслугою її керівництва — хто б не стояв у керма країни — за всі десять років її незалежності. Це була праця, яку не бачила громадськість. Іноді доводилось переходити на «ручне управління» економікою та фінансами. В теорії це ненормально, але на практиці рятувало. Наприклад, скасувати велику заборгованість по пенсіях вдалося тільки завдяки вольовому рішенню навантажити додатковим податковим тягарем дорогі споживчі товари, предмети розкошу. Ретельно все зваживши, я зрозумів, що це єдиний вихід та видав відповідний указ.

Відмовившись від прямого державного регулювання, українська держава довгі роки не могла знайти інших важелів впливу на економіку — важелів, що підходять до ринкового середовища. Лише в останні два роки ми почали відчувати цей «зворотній зв’язок». Щоб він діяв більш надійно, важливо зрозуміти, де ми зараз.

В Австрії є Віденський інститут міжнародних економічних порівнянь (WIIW), що користується світовим авторитетом. Цей інститут кожен рік випускає, серед іншого, ретельно підготовлені доповіді про економіку посткомуністичних країн Європи. Мене зацікавили його оцінки внутрішнього валового продукту (ВВП) України, оскільки незалежна та грамотна оцінка ззовні допомагає побачити те, що випадає з-під уваги «замиленого погляду внутрішнього спостерігача» (це я цитую одного суспільствознавця).

Внутрішній валовий продукт — це узагальнюючий показник економічної діяльності країни за рік. Він розраховується за дуже складною методикою та винайдений спеціально для того, щоб стало можливим порівнювати господарську потужність різних країн.

Країни важко порівнювати, базуючись наданих про випуск продукції: одна країна виробляє багато чавуну, інша — багато літаків, то хто кого випередив? Але це ще не все: окрім товарів, до ВВП входять також послуги. Як порівнювати прокат металів в одній країні з прокатом автомобілів у іншій? Зрозуміло, що порівняння можливі лише через грошовий знаменник. Але кожна країна розраховує свій ВВП у власній грошовій одиниці, і щоб звести до однієї таблиці сорок країн з сорока валютами, їх приводять до однієї валюти, найчастіше до долара. Іноді це робиться на базі обмінного курсу, що, як з’ясувалося, лише вводить в оману. Собівартість будь-якої продукції та ціни у різних країнах абсолютно різні, тому порівняння мають рацію лише тоді, коли їх проводять через паритет купівельної спроможності, розрахований для кожної країни окремо.

Згідно з цим паритетом, як розрахували австрійські вчені, наш ВВП у перерахунку на душу населення складав у 2000 році 3680 доларів США. У Росії цей показник дорівнює 7780 доларам, у Польщі — 9450, у Болгарії — 5640. Майже так оцінює наш економічний рівень і Всесвітній Банк, який веде власні розрахунки та друкує їх у щорічнику «Показники світового розвитку» (World Development Indication).

За оцінкою фахівців Всесвітнього Банку, ВВП України на душу населення склав у 1999 році 3360 доларів відповідно до паритету купівельної спроможності. Таким чином Всесвітній Банк помістив нас до однієї Ліги з Китаєм, показник якого у 1999 році дорівнював 3550 доларам. Не таке вже й погане сусідство.

Без пояснень усі ці цифри незрозумілі, ВВП на душу населення — це не прибуток на душу населення. Було б непогано мати в Україні такий прибуток, по 300 доларів у місяць на кожного, включаючи старих та немовлят, але до цього поки що далеко. Наведені цифри здаються великими тільки у відриві від показників більш розвинених країн. Скажімо, у Сполучених Штатах ВВП на душу населення складає 31 190 доларів, у Люксембурзі 41 230, у Швеції 22 150.

Можливо, хтось із моїх читачів уже помножив на аркушику приведену вище цифру подушного ВВП України у 2000 році за даними Віденського інституту (3680 доларів) на кількість нашого населення і дійшов висновку, що дійсний розмір ВВП України (без врахування тіньової складової) дорівнює 181 мільярду доларів. А дійсний ВВП Росії (і також без тіньового приварку) зашкалює за трильйон (1130 мільярдів)!

Поцікавимось у зведеннях Українського Держкомстату: який наш ВВП за їхньою оцінкою? Ми побачимо дуже близькі цифри — але у гривнях! В 2000 році наш ВВП склав 175 млрд гривень, у 2001-му досягнув 187 млрд гривень.

Зрозуміло, що перерахунок нашого ВВП через паритет купівельної спроможності нікого в Україні не зробив більш багатим. Проте, стали більш коректними порівняння з іншими країнами. Адже сам цей показник винайдено, нагадаю, заради того, щоб такі порівняння виявилися можливими. Безглуздо думати, що за ВВП на душу населення ми відстаємо від США у 50 разів — адже саме так виходить, якщо оцінювати гривневий ВВП Держкомстату за курсом вуличного обмінника. Досить сумно вже те, що ми відстаємо від США майже у 8,5 разів та у 6 разів — від Швеції.^[35]

Спрощуючи, можна сказати, мабуть, і так: за цінами США в доларах вартість нашого ВВП, грубо, вп’ятеро вища, ніж за українськими цінами у гривнях. Це зайвий раз свідчить про те, що Україна у своїй суті дуже приваблива країна для іноземних інвесторів. Тільки наші законодавці ніяк не зважаться прийняти такі закони, щоб інвестори вишикувалися до нас у чергу. Поки цього не станеться, Україна буде залишатися «непривабливою країною для іноземних інвесторів через неадекватне законодавство, надмірне адміністративне регулювання економіки та свавілля чиновників» (це я процитував одного із закордонних економістів). Мабуть, і моїм російським читачам ця оцінка видалася чимось знайомою.

Явлення про дійсні розміри нашого ВВП дуже корисне. Це нагадування нам самим про наш потенціал, і воно додає оптимізму. Я не порівнюю якісні параметри. Простір для їх покращання в Україні поки що безмежний. В Україні все ще виробляється багато такого, чого у США виробляти уже ніхто не стане, навіть за добрі гроші. У нас штучно підтримується на плаву чимало застарілого, і зламати ситуацію може тільки справжній ринок. Нам ще доведеться навчитись виробляти те, що продається, замість того, щоб з останніх сил продавати те, що виробляється. Але ми вчимося цьому куди швидше, ніж про нас думають. Конкурентоспроможність української економіки вище російської у ряді найважливіших параметрів. У нас більш відкрита економіка: експорт складає майже 60%, в Росії — до 25%. В роки економічного підйому (2000 — 2003) в Росії локомотивними галузями були галузі паливно-енергетичного комплексу, який користувався з високих світових цін на нафту, тоді як в Україні — галузі машинобудування. За три роки наш ВВП виріс на 20,9%, а продукція машинобудування — на 52,5%. Відповідно в Україні склалась інша система накопичування капіталу. В Росії — за рахунок експорта нафти, у нас — внутрішні джерела відтворення.

І нарешті розрахунки Віденського інституту та Всесвітнього Банку примушують по-новому подивитись на убозтво нашого бюджету (та бюджетників). Ці розрахунки посилюють впевненість, що нові власники присвоюють багатства у ще більш нерозумній пропорції, ніж ми вважали. Змінити такий стан справ може тільки сильна держава.

І Україна, і Росія (наші країни мало чим відрізняються у цьому) однаково винні, що справи склалися саме так. Піонери наших реформ переоцінили «невидиму руку ринку», яка, мовляв, все розставить по місцях якнайкраще. І в Україні, і в Росії держава більш чи менш виконала головний заповіт молодого капіталізму «не заважай!». Цей заповіт, цілком слушний у країні купців, фабрикантів, заводчиків, банкірів, артілей та «товариств по вірі» зразка 1911 року, був передчасним у пострадянській атмосфері 1991 року. І в Україні, і у Росії держава дозволила «все, що не заборонено», відмовилась від монополії на більшість засобів виробництва, внутрішню і зовнішню торгівлю, більшість видів власності та діяльності. Розрахунок був, та й залишається, правильним: у приватних руках все обов’язково запрацює ефективніше і почне, через податкові канали, наповнювати казну більш щедрим потоком, ніж при соціалізмі. Так воно й буде, але не при слабій державі.

Зворотнього шляху ані Україні, ані Росії немає, Боже урятуй нас від цього. Знову віднімати та перерозподіляти Україна (у всякому разі) не буде. Ми подолали надзвичайної складності перевал, треба йти вперед, посилюючи державу. У радянський час, за умов державної монополії на все та вся, країна жила за схемою: «Багата держава — бідне населення», точніше: «спершу потреби держави, а вже потім — населення». У першій половині 90-х склалась і дуже міцно закріпилась інша схема: насамперед багатшає населення (не всі, на жаль, а лише ті, у кого виходить), а вже потім, як може — держава. Тому, повторюю, знов і знов: державу необхідно посилювати.

Ані віденські економісти, ані експерти Всесвітнього Банку не мали можливості хоч як-небудь вірогідно оцінити обсяги тіньової економіки України. Розбіжність поглядів наших спеціалістів (40%, 70% і так далі) теж говорить про те, що якісь чіткі уявлення про неї відсутні. Люди нетямущі гадають, що тіньова економіка — це щось на зразок підпільних цехів радянських часів. Але у тому-то й горе, що «тіньовою» може бути і продукція великого підприємства, яка має вивіску та прохідну. Те, що вироблене, але приховане від обліку та податків, не потрапляє і до статистики. Особливо гидко, коли це діється на підприємствах держвласності. Низька собівартість неврахованої продукції забезпечується тим, що, окрім укриття від податків, на неї у цьому випадку не припадають також амортізаційні відрахування та орендні виплати, а часом ще й вартість електроенергії і навіть сировини. Це шахрайство у чистому вигляді.

Ми не знаємо ані обсягу «лівого» будівництва в Україні, ані масштабів «лівих» перевезень, ані розмаху «лівого» гірського видобутку, ані прибутків «лівої» фармацевтики або «лівої» поліграфії. Податковики, зрозуміло, виявляють таких виробників, тіньовий сектор економіки буде неухильно стискатися, але від держави потрібні будуть іще титанічні зусилля, щоб примусити вийти з тіні всіх. Примусити — або спонукати з допомогою розумної політики. Тіньова економіка не виробляє продукції, яка не користується попитом, а таким чином, завідома відтягнула на себе чимало талановитих підприємців. Будь хто з них волів би стати нормальним та шанованим головою фірми, а не прокидатися вночі у холодному поту.

Ті, хто виробляє підпільну горілку, з тіні, ясна річ, не вийдуть, вони просто закриють своє виробництво. Не вийдуть з тіні також «обналичиватели» (ті, хто займається переведенням грошей у готівку), та й інші продавці кримінальних послуг. Їх усіх з часом придавлять-таки наші правоохоронні органи. Я впевнений, що «детінізація» (як хтось висловився) нашої економіки повинна стати одним з основних завдань української держави. Додатковим призом стане для нас приріст економічних показників: адже вийдуть назовні тони, кубометри та гекалітри, що нині вислизають із статистики.

Ось повідомлення зі стрічки новин від 10 липня 2001 року: «В нинішніх жнивах в Україні беруть участь незвичайні комбайни — зовні вони дуже нагадують новісінькі машини “Ростсельмаша”. Однак їх підпільно складають на невеликих українських заводиках із комплектуючих, що їх закупають переважно в Ростові-на-Дону. Підпільні “Дони” в степах України з’явились з легкої руки дрібних комерсантів, які раніше займались постачанням запчастин для ремонту сільгосптехніки. Одного разу виявилось, що практичніше і вигідніше складати з нових запчастин нові ж комбайни, ніж латати старі, які однаково швидко виходять із ладу».

Я навів це повідомлення не тому, що закликаю порадіти збільшенню українського парку комбайнів. Такі справи ведуть до фактичного зриву нашого нормального співробітництва із «Ростсельмашем» та заохочують появу нових кримінальних ланцюжків. Проте, на підпільну діяльність людей спонукає не тільки пожадливість, але й наші незграбні закони. Селянину байдуже, лицензійний комбайн або ні. Для нього важливо, щоб комбайн працював у полі вже сьогодні, і щоб він міг його оплатити. Ми маємо справу з системною задачею, вирішити яку буде не просто.

Не без подиву я в свій час дізнався, що у післявоєнній Західній Німеччині — Німеччині, яка для багатьох з нас просто-таки синонім додержання вимог законів, теж процвітала тіньова економіка та «чорний нал». Це було викоренене поступово, через підйом економіки та ретельне вдосконалення правил ведення бізнесу. Тепер у Німеччині будь-який контракт одразу ж реєструється — не пам’ятаю де, ну, скажімо, у Комерційній палаті — та йому присвоюється відповідний код. До цього момента угода вважається недійсною. Контракт без коду Комерційної палати не є підставою для якихось дій — по ньому не приймаються платіжні доручення, не вважаються законними шляхові листи тощо. Це зроблено для того, щоб неможливо було заключити липовий договір, щось зробити — перевозки, поставку вантажів і т. д., після чого обидві сторони змогли б подерти кожна свій екземпляр або переписати його якось інакше, і все шито-крито. Реєстрація не дозволяюча, щоб не створювати кормушку, а чисто повідомлююча. Але суворо обов’язкова. По державній комп’ютерній мережі можна перевірити всю долю контракту, що забезпечує повну прозорість бізнесу. На мою думку, це дуже розумно.

Нам би допоміг досвід Польщі, Угорщини, Словаччини, Чехії. Всі вони мали й мають справу з тими ж проблемами корупції та тіньової економіки, що й ми, але дають ладу з ними очевидь з більшим успіхом. Наші антитіньовики повинні радикально розширити співробітництво з російськими колегами. Тим більше, що їхні супротивники по обидві сторони кордону налагоджують зв’язки без найменших бюрократичних зволікань.

До речі, про Росію. Для мене абсолютно очевидно, що тіньова економіка розвинута там набагато більше, ніж в Україні. Я роблю такий висновок, виходячи з дуже простого спостереження. Для мене, як для інженера, найкрасномовніший показник — це виробництво та споживання електроенергії. До того ж, даний показник, як переконують статистики, важче за все фальсифікувати. Так ось, у 1990 році в РРФСР було вироблено 1082 мільярди кіловат-годин електроенергії, а в УРСР — 298 мільярдів. Обидві цифри — максимальні в історії відповідно Росії та України. У 2000 році в Росії вироблено 876 млрд квт, тобто 81% від показника 1990 року. В Україні — десь близько 165 — 170 млрд квт, або 55 — 57% від показника 1990 року. Немає сумніву, що зростання або падіння енергоспоживання відповідає зростанню чи падінню ВВП (як врахованого, так і неврахованого, що найбільш важливо).

Ясна річ, ця задачка не для школяра. Щоб її вирішити, треба відділити невиробничу сферу, виділити споживання виробничої сфери, треба відняти експорт електроенергії та додати імпорт (обидві статті незначні сьогодні, але в часи єдиної енергетичної системи СРСР картина могла бути іншою), але я не ставлю перед собою такого завдання. Для мене й з першого погляду ясно, що приблизно однакове падіння виробництва у двох країнах повинне було привести приблизно до однакового зниження енергоспоживання. Частково енергоспоживання знизилось за рахунок економії. У 1990 році працював затратний радянський народногосподарський комплекс, електроенергії ніхто особливо не рахував, розцінки на неї були символічні. Тарифи ж останніх років викликають стогін товаровиробників, які економлять як тільки можуть, а тому, хоч-не-хоч, починають вводити енергозберігаючі технології. Це стосується не тільки України, але й Росії. Там енергія теж не дешева, ніхто її не витрачає, як то кажуть «від пуза», вся сфера виробництва скаржиться та економить.

Згідно із статистикою, у Росії, як і у нас, жахливі спади та провали у цілих галузях — по металоріжучих верстатах, літаках, телевізорах і таке інше, що не візьми, — а витрати електроенергії знизились усього на 19%. Як це зрозуміти? Та навіть якщо б не було ніякого падіння, за рахунок однієї лише економії, і сьогодні повинно було витрачатися менше на ті ж таки 19%! Ну, нехай на 15. Чи такий великий спад, та чи є він взагалі? Чи, може, значна частина виробництва просто перетікла у підпільні галузі?

Пам’ятаю, як «АвтоВАЗ» звинуватили у випуску 200 тисяч «лівих» автомобілів. Я зараз не про те, справедливим було це звинувачення, чи ні. Значно цікавіше те, що ніхто не здивувався. Спільний відгук був такий: «А що? Цілком можливо». І це дуже показово. Я припускаю, що ті величезні гроші, які притікають у Росію (і так само легко витікають з неї) за рахунок продажу енергоносіїв, створили там не схоже на наше ділове середовище. Середовище, у якому тіньові проекти можуть набути розмаху, неймовірного в умовах України.

Це надзвичайно підвищує для Росії небезпеку олігархічного переродження, але водночас підвищує для російського виробництва приз за виведення цього велетенського масиву з тіні.

Порівняно великий розрив між нами та Росією по душовому ВВП пояснюється наявністю у нашої сусідки тієї самої великої ресурсної ощадної книжки, про яку я вже говорив вище. Росія ще багато десятиріч може добувати з неї величезні суми. Їй до снаги витрати, які далеко не завжди можемо дозволити собі ми. У неї навіть є можливість створювати дуже значні, за будь-якими мірками, валютні запаси. Втім, треба пам’ятати, що Росія — країна, яка потребує великих витрат сама по собі. Витрати на утримання такої велетенської території мимоволі надто великі. Якщо перерахувати на душу населення, у Росії набагато дорожче обходиться підтримка та розвиток усіх видів інфраструктури, значно вище витрати на опалення та обігрівання, вища собівартість сільськогосподарської продукції. У Росії, порівняно з Україною, набагато більша середня відстань, на яку перевозиться одиниця вантажу. При правильній постановці справи все це не заважає, як свідчить досвід Канади, налагодити високоприбуткове та конкурентоспроможне господарство, але у Росії це станеться ще не скоро. У нинішній час всі перелічені фактори працюють у ній як знижуючий коефіцієнт, а тому реальний розрив між Україною та Росією далеко не такий великий, як це може здатися. Але він все ж є і сумніву не підлягає.

А ось наш відрив від Польщі (у два з половиною рази, згідно даних Віденського інституту) та від Болгарії (у півтора) — це вже ближче до відставання у більш чистому вигляді.

Хоча Україна і перевищує Польщу за площею та числом жителів, дві країни все ж цілком можливо співставити і вони навіть симетричні одна одній, тільки Україна звернена на південь, до Чорного та Азовського морів, а Польща — на північ, до Балтійського. Близькі вони і за щільністю населення, так що «витрати на підтримання території», які припадають на кожного (не знаю, чи є у економістів такий термін), повинні бути у наших країнах майже однаковими. Чого у нас не було на старті, на відміну від Польщі (а також і від Болгарії, і від Росії), так це вже готової державності. Виявляється, це зовсім не дрібниця. Гадаю, що відсутність повноцінної держави відняла у нас як мінімум три, а то й чотири роки. Але треба бачити й інше. Всі ці роки Польща одержувала дуже великі інвестіційні ін’єкції с Заходу, були списані майже всі її борги, ми ж забезпечували зростання (особливо в останні роки) тільки за рахунок власних ресурсів. Не випадково зовнішній борг Польщі відносно ВВП більш, ніж вдвічі вищий українського.

Не сприяла нашим реформам і відсутність довіри до ринкових інститутів. Соціологи стверджують, що приватним підприємствам довіряють все ще ненабагато більше 10% населення України. До середини 90-х років перше враження про ринок у нас (як, до речі, і в Росії) формували всілякі «трасти» та піраміди, які гучно лопались, залишаючи обдуреними тисячі телепнів. Внаслідок голосних скандалів негативне ставлення до ринку у нас випередило появу справжнього ринку. Розміри нещастя, яке сталося, важко переоцінити, адже становлення ринкових відносин — це новий шлях, який Україна обрала для себе назавжди, цей шлях не повинен був підлягати сумніву буквально з самого старту. Змінювати невдале та помилкове враження від ринку доведеться довго, це важке завдання.

Навіть якщо абстрагуватися від припущених помилок, перехід до ринку взагалі виявився для нас куди більш складним, аніж для інших країн Центральної та Східної Європи. Найчастіше говорять, що справа тут у нашому більш довгому перебуванні в умовах тоталітарного режиму. Це, звичайно, правильно. Але є причина важливіша. Країнам колишнього соцтабору комуністичний лад був нав’язаний зовні, його туди принесла Червона Армія, і населення цих країн не могло не пам’ятати про це. До нав’язаного зовні призвичаюються погано, навіть якщо воно найпрекрасніше у світі. Звільнення від нав’язаного — завжди найвизначніша подія, радісне потрясіння. Його анестизуюча дія така, що випробування та труднощі першого періоду майже невідчутні. Впевненість, що можна повернутися у таку собі довоєнну Золоту Добу (чи була вона й насправді золотою, абсолютно байдуже) давала могутню психологічну установку на зміни, народжувала довіру до реформ та реформаторів. Реформи уособлювали незалежність, реформи були перепусткою у Золоту Добу і водночас у Європу.

В Україні все йшло не зовсім так. Україна прагнула незалежності, але міф про Золоту Добу достатку та щастя, у яку можна повернутися, у нас був відсутній. Щось віддалено схоже було у семи наших західних областях, але це неповні 19% населення України. Розмірковуючи логічно, можна сказати: якби в Україні панувало сприйняття радянського ладу як нав’язаного зовні, старт наших реформ виявився б куди більш успішним. Панував би настрій: стиснути зуби та перетерпіти, заради незалежності будемо їсти лободу, давайте нам всі реформи одразу і якнайшвидше. У нас же у 1990 році багато хто, палко прагнучи незалежності, несвідомо уявляв собі щось на зразок незалежної УРСР. Просто відокремимося та й будемо жити. При тому жити одразу краще, аж надто багато дармоїдів ми зараз годуємо.

Ситуація у Росії в чомусь збігалася з нашою, а у чомусь — ні. 99% росіян не думали ні про яку незалежність, тому що їм і у страшному сні не могло наснитися, ніби-то Росія від когось залежить.

Акт про суверенітет Росії, прийнятий Верховною Радою РРФСР 12 червня 1990 року, був для більшості росіян якимсь чудернацтвом або ще одним ходом у хитрій політичній грі, зміст якої зрозумілий поки що лише самим гравцям.

Україну (до Кам’янець-Подільська та Шепетівки) і Росію об’єднувало тоді відчуття, що радянський лад, якби і був нав’язаний, то своїми ж. Більшість російського народу, як і більшість українського народу, звикли вважати цей лад, яким би він не виявився поганим, власним винаходом — що, швидше за все, близьке до істини. Соціологічні опитування показують, що ставлення до комуністичного спадку у наших країнах, якщо усереднити, збігається. Не випадкова і постійна близькість процентів, які отримують комуністи на виборах в Україні та Росії.

Розділ сьомий. Про ставлення один до одного

Жарти

Кілька років тому київське видавництво «Наукова думка» випустило в світ щоденники Володимира Івановича Вернадського за період між жовтнем 1917 та січнем 1920, вирішальний та фатальний для долі України час. Чомусь я взяв цей коричневий томик з купки книжок, і, як це буває досить часто, він одразу відкрився на важливому місці.

Запис від 24 (11) листопада 1919 року, який хочу процитувати, Вернадський зробив у Ростові-на-Дону під враженням від розмови зі своїм знайомим, Юренєвим, «про українське питання». Мені цей запис дещо відкрив.

Після того, як 31 серпня 1919 року у Київ увійшли частини білої армії генерала Денікіна, денікінське «Особое Совещание» припинило фінансування молодої Української Академії наук. Більшовики, які протягом семи місяців займали Київ, зглянулись на Академію. Вони навіть реквізували для УАН пансіон графині Левашової по вулиці Володимирській, хоча спочатку і дивилися на академію як на гетьманську витівку, оскільки заснував її у листопаді 1918 року гетьман Скоропадський. Для Вернадського, її першого президента, який так багато зробив для створення УАН, припинення фінансування було трагедією. Він та академік Степан Прокопович Тимошенко (згодом — член багатьох академій світу, один з найвидатніших спеціалістів XX століття в галузі механіки, змушений віддати свій талант Америці) робили все можливе для врятування свого дітища. Вернадський приїхав до Ростова, домігся зустрічі з Денікіним та врятував Академію. Згадана розмова відбулася невдовзі перед тим. Запис Вернадського я наводжу скорочено.

«С Юреневым горячий разговор об украинском вопросе. Он чуть не плакал. Я, кажется, наговорил лишнего. Исчезла у него справедливость из-за огромного патриотического чувства. Он защищал деникинский приказ, не понимая его оскорбительную и бестактную внешность. Во всем этом — отсутствие признания украинской культуры, стремление дать возможно меньше, желание ее гибели и развала. Моя точка зрения для людей этого типа — хороших и умных — чрезвычайно трудна для понимания. Их гордость господствующей расы мешает им понять ее основы. Равенство двух течений им почти органически неприемлемо. Мне говорили о неправильном толковании приказа. Люди, по существу, желая дать minimum, не знают, чего они хотят. Мечтают задержать то, корни чего и самые живые ростки вне пределов их досягаемости. Юренев повторяет басни — все украинское движение на деньги немцев и австрийцев! Совершенно так же, как ограниченный князь Касаткин-Ростовский когда-то доказывал в комиссии о смертной казни Государственного Совета, что вся революция в России создана еврейско-масонской организацией!»

Невідомий нам Юренєв говорить з Вернадським як з росіянином, великоросом, тому говорить відверто. Він, судячи з усього, ніяк не може зрозуміти, чого це раптом Володимир Іванович «якшається» із «самостійниками» і від нерозуміння ледве не плаче. Тут, в одному абзаці, вся суть подібних людей. «Рівність двох течій» для них неприйнятна «майже органічно». Найвідмінніша, ключова їх риса, коли мова йде про Україну, це «відсутність визнання української культури», більш за те, — «прагнення її загибелі та розвалу». І все це «через величезне патріотичне почуття».

Такі люди, «добрі та розумні», уже кілька років, як знову з’явились «в асортименті». Часом мимоволі починаєш подумки оцінювати співбесідника або партнера у переговорах: а чи не такий і ти, дорогий товариш? Якби Україна з дня проголошення своєї незалежності 24 (11) січня 1918 року залишилась окремою від Росії державою, три покоління («покоління», як стверджують демографи, це 26 років) повністю звикли б до нашої незалежності, і ми нині ставилися б один до одного з тією ж самою взаємною доброзичливістю, з якою сучасні шведи ставляться до норвежців та навпаки. Я не випадково навів для прикладу саме їх. По-перше, ці два народи споріднені приблизно так само, як українці та росіяни, а по-друге, Норвегія відокремилась від Швеції однобічним порядком у 1905 році, що не так вже й далеко від 1918-го. Шведи тоді ж ледве не пішли на норвежців війною «через величезне патріотичне почуття», але мудрість переважила, і нарізне життя двох країн сприймається людьми сьогоднішнього дня як щось саме собою зрозуміле.

З точки зору подальшої перспективи я дивлюсь на все це спокійно. Подібні ситуації не один раз повторювались в історії, і з часом все приходило до норми. Португалія двічі відокремлювалась від Іспанії, а здається, ніби вони завжди були кожна сама по собі.

Проте, слід враховувати все те, що є у нас сьогодні. Поки ще не пройшли десятиріччя взаємного призвичаєння до думки, що Україна та Росія — окремі країни; запалені ревнощі, недоброзичливість, ураженість залишаються прихованими факторами наших стосунків. Вони діють у зустрічних напрямках, і не можна їх не враховувати. Якщо хтось потай бажає твоїй культурі «загибелі та розвалу», він, тільки-но з’явиться така нагода, зробить що-небудь для її загибелі та розвалу, чи не так?

Стосовно ж антиросійських почуттів, на їхній розмах у колишньому СРСР мені вперше розкрив очі один наш письменник. Діло було десь у 1987 році, він повернувся з Сибіру, з якогось виїздного заходу Спілки письменників СРСР, після якого була влаштована екскурсія — ну, скажімо, по берегах Байкалу. Історія, яку він розповів, справила тоді на мене велике враження. У письменницькому автобусі було всього півтора десятки людей, а може й більше. Двоє чи троє були росіяни, москвичі, інші з різних організацій: молдавської, вірменської, таджицької. Перелічую умовно — ані імен, ані національностей з цієї розповіді я не запам’ятав. Люди були уже влітах, так що не всі виходили з автобуса, щоб роздивитись якусь ще одну варту уваги місцевість тощо. Якось половина екскурсантів вийшла, а половина залишилась, і один з двох українців, що залишились, сказав земляку, мовляв, можна на якийсь час розслабитись без «старшого брата». Це почув грузинський (припустимо) письменник та запитав: «А хіба ви не у всьому заодно з росіянами?» І тут, говорить українець, мене як прорвало, я їм усе виклав за декілька хвилин — про Андрусовський мир, про Мазепу, Грушевського, Скрипника, про терор проти інтелігенції, про русифікацію... Вони слухали, відкривши рота, поки не довелося змінити тему, оскільки люди почали повертатися до автобуса. Ввечері зібрались у чийомусь номері, і виявилося, що у кожного є власний рахунок до Росії та росіян. Але все одно, говорив оповідач, український рахунок був найбільш суворим. Всі були приголомшені, тому що до цього часу бачили в Україні продовження Росії. Розважив, каже, душу, хоча й боязко було, чи не «настукає» хтось, але нічого, обійшлося.

Така постановка питання була тоді для мене новою. Інженерно-наукове та конструкторське середовище «високої оборонки» — це особливий світ. В цьому світі на першому місці (та й на другому теж) зовсім не національна проблематика. Ми були поглинені протистоянням з Америкою і про протистояння з Росією не думали. Це не означає, що я був таким вже наївним і про всі українські біди чув вперше, але у агрегованому вигляді (завів мову про інженерів, то одразу й випливають інженерні слівця) мені їх раніше ніхто не викладав.

Пам’ятаю, я тоді зробив для себе деякі висновки. Те, що людей з різних республік раптом так прорвало, не могло бути випадковим. Отже (це був мій перший висновок), російська «длань» важка для всіх, це не вигадка і не колективний письменницький психоз. Люди розумової праці, для яких інтелектуальна свобода — головна умова існування, у ті часи вже сприймали життя в СРСР як все менш і менш прийнятне. Другий висновок напрошується такий: в очах інших народів СРСР ми, українці — ті ж самі росіяни. А по-третє, лицемірство принижує. Ось же повернулися московські колеги до автобусу, і довелося змінювати тему.

На щастя, уже настали нові часи, поступово будь-які теми почали обговорюватись відкрито, а це, як мені здавалося спочатку, служило запорукою, що обговорення не вийде за межі пристойності.

Отут я дуже помилявся. Ні в якому разі не забуваючи про величезний внесок журналістів у розвиток демократичних процесів, не можу не сказати ось про що: на всьому просторі СРСР (незабаром він став «колишнім СРСР») почались друковані та ефірні перестрілки щодо національної тематики. Захоплення можливістю говорити вільно та безкарно надихнуло безліч бажаючих говорити без затримки та безвідповідально. Ми не один раз чули фразу: «Не журналісти починають війни». Ті, хто пам’ятає, як розпалювалися вірмено-азербайджанський, молдавсько-придністровський та й інші конфлікти, не поставлять свій підпис під такою заявою. Журналісти, публіцисти, письменники винні у їх розпаленні не менше, ніж політики. Вони порпалися у кровавих сторінках минулого, вони малювали образ націй-виродків, вони зробили все, щоб залунали перші постріли. Те саме було і в Югославії. Спалаху воєнних дій там передувала різка полеміка засобів масової інформації Сербії, Хорватії, Словенії та Боснії. Саме ЗМІ провели емоційну артпідготовку, накручуючи людей до краю. Вони зняли у них той психологічний бар’єр, який не дозволяв навіть уявити собі, що серби, хорвати та боснійці розпочнуть стріляти один в одного.

Гадаю, що ніколи це не робилося з первісним злим наміром. У тих людей, які пишуть, жива уява. Події трьохсотрічної давнини вони сприймають як те, що сталося годину тому. Без довгих роздумів вони обвалювали на голови малопідготовленого читача та глядача найстрашніші відкриття. Виявляється, що сусід, якого він вважав цілком порядною людиною, уже сімсот (або триста, або тисячу) років п’є його кров, він підступний, підлий та невиправний. Якщо ж хтось намагався — після того, як справа доходила до великої крові — навіть не призвати до відповіді, а просто докорити таким авторам, завжди можна було почути горду відповідь: «Ми несли своєму народу історичну правду». Україну з Росією Бог уберіг від подібного розвитку подій, але отруєних стріл було випущено чимало. Мені, природно, частіше траплялися на очі стріли з українського боку. Хтось змальовував Росію широкими мазками: «Величезна тюрма, одвічний безмежний ГУЛАГ...», хтось запевняв, що Гітлер та Рем скопіювали своїх штурмовиків з опричників Івана Грозного, а вже анекдотів, а вже карикатур, що зображали ведмедя у личаках або общипаного двоглавого орла з балалайкою, було не злічити. Долітали стріли також і з російського боку, але на початку 90-х якось рідше, ніж з нашої — або мені так здавалося.

Була все ж одна суттєва різниця. Дурниці, які писали про Росію та росіян наші газети, залишалися повністю невідомими у Росії, а от не менш ідіотські жарти у російських ЗМІ про «сало у шоколаді» уражали в Україні багатьох. Це був перший наочний урок «інформаційної асиметрії». Ця асиметрія уявляє собою досить серйозну проблему.

На порозі нового століття, коли антиросійська риторика, нарешті, стала приїдатися в Україні навіть найвідданішим прихильникам цього жанру, раптом з’ясувалося, що в Росії встигло непомітно набрати сили досить своєрідне українознавство. З’явились майже наукові праці, які доводять, що Україна не несе людству ніякої «особливої культурної звістки універсального значення» і навіть що «Україна не має ніякого геополітичного сенсу». (Гітлер, пригадується, використав те саме словосполучення, коли писав, що Ленінград, після його захоплення, слід зрівняти з землею, оскільки його існування «не має ніякого сенсу»). Ось ще цитата — нехай ні у кого не буде сумніву, абсолютно істинна — і не столітньої давнини, а з 1998 року: «Национально мыслящие русские люди обязаны ради будущего русского народа ни под каким видом не признавать прав на существование за государством “Украина”, “украинским народом” и “украинским языком”. История не знает ни того, ни другого, ни третьего — их нет. Это — фетиши, созданные идеологией наших врагов».

Не називаю автора, щоб не робити йому рекламу, але хочу звернути увагу читачів на те, що не визнавати Україну він закликає заради майбутнього (зрозуміло, що — світлого майбутнього) російського народу. Світле майбутнє російського народу для таких людей, як відомо — імперське минуле Росії. Він, таким чином, розуміє, що без України не було б такого минулого у Росії і що без неї Росія не зможе відтворити себе як імперію. Таким, не зовсім, треба визнати, звичайним засобом він віддає Україні належне, і при цьому, зрозуміло, не помиляється. Так, саме так і було, як він думає, але так більше, ясна річ, не буде.

Іноді ми чуємо докори з Росії з приводу того, що на українському книжковому ринку з’явився «очередной русофобский пасквиль». Напевне, мають на увазі такі книжки, як «Фінал Третього Риму», «Ментальність Орди» та подібні до них. Я ворог будь-якої русофобії, українофобії та всіх інших національних фобій. Хочу ще раз нагадати, що поява таких книжок — це один з «податків на свободу», які сплачує Україна, сплачує Росія, сплачує будь-яка держава, де є свобода слова. Той факт, що ніхто не звертається до суду із скаргою на авторів за розпалення національної ворожнечі, примушує думати, що написані вони обачливо і мають швидше антиімперську, ніж антиросійську спрямованість, що це твори ентузіастів, які щиро вважають, що захищають Україну від нових бід і розраховуються, як вміють, за старі.

А от у Росії, окрім одинаків, з’явилися цілі колективи. Вони видають збірки («Испытание Украиной», «Обман века», ще якісь), і кількість авторів, які беруть в них участь, свідчить про те, що на ниві традиційного українознавства вже працює чималий науковий загін.

Про те, яка роль була б відведена Україні деякими з цих вчених, якби була така можливість, видно із цитати: «России совершенно не нужен сильный украинский президент, сильная Украина. Нам вообще не нужна президентская власть на Украине, будет лучше, если это будет парламентская республика... Наш национальный интерес совершенно не состоит в том, чтобы Украина была мощной державой, с которой мы должны были бы считаться... России совершенно не нужен сильный, дальновидный, выдающийся государственный деятель во главе Украины... Для российской внешней политики Украина является испытанием. России, безусловно, не нужно, чтобы такое государство усиливалось».

Ці слова, що викривають велетня думки, належать ніби-то політику і водночас директору інституту, який займається переважно українознавством. Росієзнавства, як мені говорили, у Росії немає, а українознавство є. Я сам довго не був впевнений, що саме буде краще для України у майбутньому: президентсько-парламентська форма демократії або парламентсько-президентська. Якийсь час я був проти парламентського варіанту, потім моя позиція трохи пом’якшилась. Якщо демократичний процес іде у бік посилення парламентського начала, то відповідальному політику доводиться зважати на це. Але у даному випадку я хотів би сказати про інше. Парламентська республіка не обов’язково завжди і скрізь — республіка слаба. Ми знаємо чимало і президентських республік, які слабіші найслабіших парламентських.

Але наш російський заперечник належить до особливої школи політичних мислителів Росії. Якщо вже вони мріють про імперію, якщо вже це їхній ідеал, то очолювати країну повинен, ясна річ, імператор, а поки немає імперії та імператора, нехай вже буде президент з царськими повноваженнями. На їхню думку, єдиноначальність для Росії — це дуже добре, це краще за все. А якщо вже єдиноначальність добре для Росії, то вона, як їм здається, добре й для всіх, зокрема і для України. Україні ж вони добра не зичать, тому й пишуть, що їм у цій країні президентська влада не потрібна.

Щоправда, велетні думки є й у нас. Ось що пише один з них (і теж ніби політик): «Антислов’янські російські сили на замовлення Заходу та США намагаються знищити Україну... Незалежний від України розвиток Російської Федерації безпосередньо загрожує національним інтересам Києва... Наступ [воєнний] українців знищить греблю загальнонародного незадоволення посткоммуністичною номенклатурою, і натовп повстанців примкне до українських підрозділів, перейде до активної підривної діяльності у тилу федеральних військ, почне створювати підпільні осередки радикального опору на підприємствах, у місцях мешкання, в муніципалітетах. Лозунг створення єдиної трудової слов’янської держави, піднятий на щит українськими реваншистами, приведе до сполоху ентузіазму и громадянської активності широких кол російського суспільства».

Якби можна було замкнути наших біляполітичних маргиналів на російських! Вели б собі несамовите листування, їм було б весело разом.

Коли російські ЗМІ б’ють у дзвони з приводу ніби-то заборони російської мови в Україні, можна не вагатися: хтось із наших «професійних українців» знов бовкнув щось нетактовне, а російські ЗМІ, які не так вже часто знаходять для України добре слівце, знову видали цю нетактовність за позицію української держави.

У свій час на мене справили велике враження слова американського президента Джорджа Буша-старшого з його виступу 1 серпня 1991 року у Києві перед Верховною Радою (тоді ще УРСР) про те, що Америка не буде «допомагати тим, хто схильний вітати самогубний націоналізм, який базується на етнічній ненависті». Мені також дуже сподобалися слова президента ФРН Йоханеса Рау про патріотизм та націоналізм. Мій німецький колега сказав у своїй інавгураційній промові у 1999 році, що різниця між патріотом та націоналістом в тому, що патріот любить свою країну, націоналісту ж потрібно ще ненавидіти інші країни та народи.

Авторитет та високий статус авторів цих висловлювань спонукають мене до деяких пояснень. Досить часто ті, кого у нас називають націоналістами, за всіма ліберальними мірками — саме патріоти. Проте, оскільки вони самі себе часто-густо називають націоналістами, то кінця непорозумінням та ярликам не передбачається. Зайве говорити, що обидва президенти мали на увазі войовничих націоналістів, які підносять свою націю лише у такий спосіб: намагаючись принизити інші. Для таких націоналістів є спеціальна назва — шовіністи, але у антипатріотичному таборі полюбляють робити вигляд, що націоналіст та шовініст — одне й те ж саме. Загалом, не дарма хтось із мудрих говорив: визначайте значення слів, і ви врятуєте світ від половини його ускладнень.

За 90-ті роки ми всі бачили та чули стільки українофобів, русофобів, юдофобів, що — неприпустима річ! — майже звикли до них. Таким людям завжди важко приховати недоброзичливість до сусіда, таємну радість з приводу того, що у нього «корова здохла». Дуже характерна і розпалена готовність до підступності сусіда, прагнення тлумачити будь-який його крок найнесприятливіше.

Є старе прислів’я: «не шукай друга-потатчика, шукай суперечника»). Втім, все-таки друга. На жаль, із розумінням теж проблеми. Треба дивитись правді в очі: Росія погано знає Україну.

Те, що звичайний росіянин з великим зусиллям усвідомлює історичні біди та болі народів Російської імперії та СРСР, можна пояснити — людині взагалі досить важко прикласти до себе чужі обставини. Але я зараз не про звичайних людей. Прийняття державних рішень, що стосуються іншої країни, вимагає певного рівня знань про цю країну. Іноді закрадається питання: чи не потрапляє типове для багатьох у Росії незнання України, уявлення про неї на рівні анекдотів про сало на державний рівень, на рівень політичних рішень?

Україні, мабуть, можна дорікати у незнанні дечого, але у незнанні Росії нас не запідозриш.

Обсяг накопиченої недоброзичливості — проблема всього пострадянського простору. Пам’ятаю, кілька років тому один литовський експерт змалював настрої деяких політиків своєї країни так: «У многих из них есть вполне определенное представление о границах Европы. Они имеют в виду восточную границу Прибалтики и считают, что дезинтеграция России была бы наилучшим виходом, поскольку оправдывала бы изоляцию России от Европы». Дві втіхи в одному флаконі: дезінтеграція та ізоляція. У мене подібні мрії викликають жаль до мрійників. Дуже схожими мареннями, тільки стосовно до нас, тішать себе і деякі наші російські «доброзичливці», які пишуть статті про неминучі потрясіння, що чекають Україну.

Як бути з усім цим? У демократичних держав немає важелів проти своїх «відморожених», поки ті не порушили закон, але підкресленою дружелюбністю до сусідів керівники цих держав можуть і повинні подавати приклад своїм громадянам. Це, нехай і не в одну мить, але за вельми нетривалий час (зважаючи на Польщу) передається також і громадській думці, і засобам масової інформації.

Борис Миколайович Єльцин зробив кілька заяв у цьому дусі («Проснулся утром, подумай, — что ты можешь сделать для Украины?»), і навіть якось визнав, що Росія провадила «не самую правильную политику» за ставленням до України, але, як людина імпульсивна, був на своєму посту не завжди послідовним. До того ж його вплив на громадську думку Росії був останнім часом зовсім невеликим.

Психологи переконують, що мешканцям країн, розташованих між Росією та Західною Європою, притаманна особлива психологічна риса — так званий «екзистенційний страх» перед реальною або уявною погрозою загибелі своєї нації. Загибель може наступити внаслідок позбавлення її державної самостійності, асимиляції, депортації або геноциду. Угорський історик Іштван Бібо пише, що дана психологічна риса впливала та впливає на долю та політику східноєвропейських держав. Їхній «екзистенційний страх» історично пов’язаний з Туреччиною, Кримським ханством, у українців, білорусів та литовців такий самий страх — страх за своє існування як нації, пов’язаний з Польщею. Пізніше його породжували Австрія, Німеччина, Російська імперія та СРСР. Німеччину перестали сприймати як загрозу після Другої світової війни.

Це ставлення, виховане тисячоліттями бідування, слідом за крахом Німеччини зосередилося на СРСР, а після 1991 року, на подив нової Росії, виявилось перенесеним на неї. Таке сприйняття Росії викликає у неї роздратування, образу і навіть гірше — Росія не розуміє ані нашого, ані іще чийогось «екзистенційного страху», адже перед росіянами ніколи не майоріла погроза виявитись етнічною жертвою, бути перетвореними у неросіян. Якщо росіяни і відчували себе жертвами утисків, то в межах своєї держави і більш за все — з боку самої держави, і не через етнічні причини. Західноєвропейцям даний феномен так само психологічно далекий і тому малозрозумілий. Виходить, його взагалі важко пояснити за межами свого кола.

Якби росіяни добре розуміли страхи своїх сусідів, то це допомогло б покращити політичний клімат у нашій частині світу. Наші побоювання за саме своє національне існування пояснили б росіянам багато чого, зокрема наполегливе бажання ряду посткомуністичних країн потрапити під крило НАТО (і Україна уже офіційно цього прагне). Ця підозрілість не навіки. Чим більше людяності, терпіння, розуміння і навіть м’якості до того, що на її думку, є помилковим, виявить Росія, тим швидше ця підозрілість пройде, тим швидше затихнуть також і екзальтовані антиросійські настрої. Таку політику сьогодні проводить Путін.

Свербіж боротьби

Якщо говорити про українців, то ми, як народ великодушний, здатні на дивовижну зміну сприйняття буквально за одне-два покоління. На це звернув увагу історик Микола Костомаров. Вивчаючи двадцятилітнє правління гетьмана Івана Мазепи, листи та документи тих часів, те, як відзивалися мандрівники і про що писали у своїх звітах чиновники, він прийшов до такого висновку: «Нельзя сказать, чтобы в те времена народ малороссийский питал какую-то привязанность к Русской державе и к соединению с “москалями”, напротив, ми на каждом шагу натыкаемся на факты взаимного недружелюбия и даже вражды между двумя русскими народностями...» При тому Гетьманщина залишилась у складі Росії. Чому? Костомаров пояснює: «Народ остался верен царю [после перехода Мазепы на сторону Карла XII] не из какой-либо привязанности, не из благоговейного чувства к монарху, а просто оттого, что из двух зол надобно было выбирать меньшее. Как бы ни тяжело ему было под гнетом московских властей, но он по опыту знал, что гнет польских панов стал бы для него тяжелее. Под русскою властью, по крайней мере, оставалось для него всегда духовное утешение — вера его отцов, которую никак уже не могли попирать “москали”, как бы ни относились они ко всем остальным народным правам». Тобто Костомаров констатує для періоду на межі XVII и XVIII століть, м’яко кажучи, не дуже добре ставлення простих людей Лівобережної України до Росії на основі досвіду перших десятиліть після Переяславської ради. Росія в той час для українців просто менше лихо, та й тільки.

Та ось Руїна, Полтава й інші потрясіння залишились позаду, два народи почали притиратися один до одного. Що ж підкреслює Костомаров? «Переберете все песни южнорусского народа [українців], все его предания, пословицы — нет тени недовольства слиянием с Московиею, нет зародыша стремления к отложению; несколько пословиц, изображающих невыгодный взгляд на москаля, относятся к значенню этого слова в смысле солдата и могут только служить доказательством тягости военного постоя для народа, но никак не вражды к великорусскому народу».

Якщо хтось не знає, Володимир Іванович Даль наводить прислів’я: «С москалем дружись, а за кол держись», «Кто идет? Чорт! Ладно, абы не москаль», «От москаля хоть полы отрежь, а уйди!».

Згідно Костомарова, прислів’я були про солдатів, що ставали на постій в українських місцевостях. З одного боку, «москаль» (солдат) не випадково став синонімом всього російського, а з іншого, як то кажуть, «стерпелось — слюбилось». Для зміни сприйняття вистачило одного-двох поколінь після Полтавської битви.

Стереотип поведінки будь-якого народу, а тим більше його цінності та устремління з віками змінюються, проте деякі риси характеру — такі, як відхідливість чи то навпаки, злопам’ятність, суворість або м’якість, як запевняють психологи, залишаються більш чи менш незмінними протягом багатьох століть. Гадаю, щодо цього сьогоднішні українці залишились майже такими, якими вони були у часи гетьмана Апостола та гетьмана Разумовського. Це означає, що вільній Росії гарантована повна дружелюбність з боку вільної України. Сподіваюсь, вона буде взаємною.

Але ми живемо у столітті сучасних комунікацій і повинні зважати на це. Сьогодні масова свідомість куди більш вразлива, ніж була при гетьманах та царях. Подобається нам це чи ні, вона стає все більш керованою. Всі ми бачили приклади того, як цілеспрямована та майстерно проведена кампанія переламувала настрої мільйонів. А до того ще й зовсім непомітно, щоб пропорційно зростало почуття відповідальності ЗМІ — як наших, так і російських.

Зі свободою преси пройшла вже чимала частина нашого життя. Цензура у СРСР була скасована, якщо мене не підводить пам’ять, весною або влітку 1988 року, але й приблизно півтора роки перед тим вона була досить м’якою. Загалом, як не рахуй, а вільній пресі уже чимало років. Ті, хто півтора десятиліття тому вперше прилучився до газет та телевізійних новин, сьогодні не просто виросли, але уже й самі стали батьками та матерями. Все їхнє свідоме життя пройшло в атмосфері, не скутій цензурою слова.

Наскільки я розумію, на початку журналістів подекуди брав страх. Тим більше, що постійно ходили чутки, що «цю лавочку» буквально днями причинять. І не так причинять, як пристукнуть. Проте журналісти одразу ж включилися у боротьбу. Спершу стали на захист пам’ятників культури. По-моєму, перший об’єкт, який відстояла громадськість Києва, був Голосіївський ліс. Здається, це було наприкінці 1987 року. Потім з’явилися сміливі статті на тему Чорнобиля. А коли цензура остаточно наказала довго жити, настала черга нашої замовчаної історії та духовного спадку.

Спочатку московські газети та журнали були більш живими та цікавими, але швидко розкрутилися свої. Ми стали дізнаватися про національне відродження 20-х років і про «розстріляне відродження» 30-х, про Голодомор, про війну більшовиків проти церкви, дізнавались про невідомі факти нашої трирічної незалежності у 1917 — 1920 роках. Крізь «білі плями» українського минулого стали проступати вражаючі обличчя та події. Мені здається, мільйони наших людей пережили тоді почуття «відкриття батьківщини».

Досить довго я оцінював роль преси беззастережно високо. Один з перших ударів по моїх надто високих оцінках завдала газета «Московские новости». Восени 1991 року (точної дати пам’ять не утримала) вона оголосила, що у московському Білому домі обговорюється можливість майбутньої ядерної війни проти України. Нині, за давністю, уже не відновити, звідки взялась ця «утка», але сам факт, що таке можна холоднокровно надрукувати, вразив мене у саме серце. Я раптом усвідомив, що для деяких журналістів не існує взагалі ніяких табу та гальм, вони не здатні сказати собі: така тема просто не могла обговорюватись у московському Білому домі. А ще я раптом зрозумів, що якби зустрівся з тим, хто поставив цей матеріал у номер, то не зумів би нічого йому довести: у нас немає в запасі доказів того, що вище холодної логіки, зрозуміло окрім слів.

Про журналістську безвідповідальність можна говорити довго, але є ризик піти надто далеко від теми українсько-російського взаємного сприйняття. Щоправда, одне пов’язане з іншим: тому, що після 10 років, які минули з часів нашого «державного розлучення», це сприйняття (і очевидне, і приховане) стало саме таким, а не іншим, ми багато в чому маємо дякувати пресі та ефіру. Не буду стверджувати, що російські журналісти навмисне ліпили негативний образ нашої країни. Це було б політичне звинувачення, а у мене немає таких даних. Втім, складається повне враження, що головні російські ЗМІ протягом 90-х років згадували Україну лише з якоїсь неприємної нагоди. Невже це все, що тільки й цікавило їхню аудиторію? До цієї аудиторії входять, хочу нагадати, більш як 20 мільйонів людей, у яких є родичі в Україні, не менше п’яти мільйонів українців, що постійно живуть у Росії (щоправда, друга група у більшості своїй входить до першої), мільйони та мільйони людей, що мають в Україні друзів та знайомих, і не менше тих, хто просто цікавиться нашою країною. Всі вони бачили на своїх екранах (я зараз про телебачення) Україну може й частіше, ніж мешканці, скажімо, Португалії або ж Японії, але типологічно з тих самих приводів, що й ті — повінь, вибух на шахті, якийсь політичний скандал, серійний вбивця. Те, що набір «інформаційних приводів», який визнають достатнім у країнах, де ледве знають про наше існування, може визнаватися таким же самим в Росії, вище за моє розуміння.

З російських газет постійно і багато пише про Україну хіба що «Независимая». Щоправда, поруч із матеріалами, написаними із здоровим глуздом, може бути розташована величезна стаття, що лише імітує знання предмету, написана кимось з імперських україноненависників. Така вже редакційна політика — надавати слово всім. Втім, іще батько Махно (здається) досить мудро казав: «Хай ненавидять, аби любили».

Але навіть «Независимая газета» не так часто виявляє інтерес до тем поза межами нашої економіки та політики. Що вже говорити про всі інші ЗМІ! У цілому, на думку українських спостерігачів, більшість російських газет змальовує образ України як «государства, постоянно противодействующего России и ее интересам» и «не соблюдающего права русскоязычного населення». Такий образ спирається не на аналітику, яка трапляється нечасто, він подається у вже готовому вигляді. Є ще кілька улюблених тем: несанкціоноване відбирання газу, олігархи, львівські «бандерівці». Окрім цього, нічого цікавого в Україні, як бачимо, немає. А іще на початку кожного літа по газетних сторінках та екранах Росії обов’язково прокочується хвиля репортажів про побори на російсько-українському кордоні, про утиснення тих, хто відпочиває та про небезпечне забруднення Чорного моря уздовж кримських берегів. У нас уже не мають сумніву у тому, що матеріали замовляють конкуренти кримських курортів.

Щоправда, мені говорили, що існують російські інтернет-видання, які освітлюють українську тематику постійно і не поверхово, і що їх робить молодь. Можливо, таке явище породжене природною російською цікавістю до України. Цю цікавість не може задовольнити консервативна «паперова» періодика. Люди радянсько-московського виховання, у чиїх руках вона знаходиться, поки що не мають сил уявити, що Україна чимось-таки приваблива для читачів поза тими чи іншими російськими інтересами.

Подібні ЗМІ (якщо помічають нас) впевнені, що російське керівництво займається «прихованим донорством» України, а відносини двох країн зводяться до всіляких російських поступок. Цю переконаність освятив своїм авторитетом Нобелівський лауреат О. І. Солженіцин, який писав не так давно: «Не было ни одного раунда русско-украинских переговоров, в которых украинская сторона не взяла бы верх, далеко уйдя от кравчуковских беловежских “прозрачных границ”, “неразрывности русско-украинского союза” — до постоянной упорной украинской оппозиции против России и на арене СНГ, и на мировой. Российская сторона неизменно, шаг за шагом, все далее отступала, только отступала. Постоянно (и поныне) уступала экономически, пытаясь подкупить непримиримость украинской стороны». Я повірив би настільки авторитетному голосу, якби не знав абсолютно точно, як учасник, що це не відповідає дійсності. Суть будь-яких переговорів — взаємні поступки, нічого іншого людство у мистецтві переговорів поки що не винайшло. Глибоко шануючи Олександра Ісайовича, я готовий надіслати йому пуд вирізок з українських опозиційних газет, які невтомно звинувачують мене (а до мене — Леоніда Макаровича Кравчука) у «постійних та нічим не виправданих уступках Росії».

Гадаю, що звинувачення двох опозицій дзеркальні одне до одного (єдина асиметрія — з українського боку немає фігури, рівної Солженіцину) саме тому, що Україна та Росія приходять до згоди шляхом розумних компромісів.

Звинувачуючи своїх керівників у тому, що вони постійно відступають під натиском іншої країни, ЗМІ тим самим демонізують цю країну, змальовуючи образ чогось ненажерливого, непримиренного, безжалісного — варварського, короче кажучи. Зверніть увагу, що ця констатація однаково стосується як російських, так і українських ЗМІ.

Деяка частина нашої преси, включаючи товсті журнали, не стомлюється переконувати, нібито “москалі” сплять та бачать повернення Малоросії до Російської імперії. Думаю, що навіть ті у Росії, хто ритуально повторює гасло про «нове возз’єднання», самі у нього давно вже віру втратили. І нашим викривальникам імперських реваншистів добре зрозуміло, що ті у нього давно не вірять. Але у нас не полюбляють кидати розкручену тему, це якось не по-господарськи, а українці — люди хазяйновиті.

Проте справа не тільки в цьому. Є така небезпечна річ, як свербіж боротьби заради самої боротьби, є ті, хто недовоював. Читаю у «Дзеркалі тижня»: «За іронією долі український народ... одержав незалежність якось протиприродно легко та просто» (це пише Тарас Чорновіл). Надзвичайно цікава помилка на слові: «протиприродно». Природно було б, мабуть, з кров’ю? Щоб незалежність сприймалась як прямий та негайний наслідок кривавої спокутної жертви? Прихильників краси стилю з числа пассіонарних націонал-романтиків відсутність крові цілком могла розчарувати. Особлива Божа милість позбавила Україну такої стильової досконалості, інакше кажучи, позбавила зайвих жертв та крові на вівтар незалежності. Досить цієї крові було пролито у минулому, нам вистачить. Україна сплатила по всіх рахунках заздалегідь. Але як бути з тими, хто недовоював? Свербіж боротьби підштовхує їх, серед всього іншого, на винахід ворога та його культ.

Підгодовує це винахідництво і російська сторона. Я маю на увазі не тільки претензії (слава тобі, Боже, ніби-то вони потроху згасають) окремих безвідповідальних політиків на Крим та Севастополь. З російської сторони всі ці роки не вистачало та й не вистачає досі якогось важливого символічного жеста. Не знаю, яким повинен бути цей жест, та й не став би робити подібних підказок.

Я чув від наших політологів таку думку: «Із самого початку не було проблем із російським визнанням України на державному, дипломатичному та інших офіційних рівнях. З деяким запізненням, але якось утрусилося також з політиками, окрім зовсім маргінальних. Щосили їздять до нас актори. А ось процес нашого визнання російською громадськістю, громадською думкою, інтелектуалами, письменниками і навіть журналістами — окрім тих, хто працює в Україні — іде якось аж надто повільно. І досі залишається враження, що не всі ще визначились: є ми або ні. Обсяг контактів неприпустимо низький. Не смертельно, ясна річ, але якось сумно».

Чи не тому у частини українців зберігається підозра, що росіяни криються із якоюсь задньою думкою щодо України? Адже ми дуже літературні народи, для нас страшенно важливі думки «володарів дум», ми надаємо величезного значення тому, що написано на папері. Той факт, що не хтось, а сам Солженіцин дає характеристику нашим кордонам як «фальшиво измысленные, ленинские», і оголошує «государственным воровством» «присвоение [! — Л. К.] Севастополя», нас зачіпає куди більше, ніж зачепив би на нашому місці німця, італійця, австрійця, швейцарця.

Мабуть, можна уявити собі український та російський народи як двох братів, один з яких вирішив розгородити спільну раніше ділянку, щоб кожен жив своїм домом. І не тільки вирішив, а й зробив. Незважаючи на часткові незгоди та суперечки, другий брат не чинив опору, підписав папери про розділ. Але помітно, що у нього на серці залишився холод. Час би йому уже із широкою посмішкою простягнути руку та сказати: «Я не бажав розділу, брате, але ти маєш право наполягати, і я більше не сперечаюся з тобою. Ось моя рука». Вважаю, що пауза з боку російської громадськості затягнулася.

Мені завжди здавалося, що у простих людей Росії є якесь фундаментальне, пов’язане з Україною почуття, що відокремлює її у їхніх очах від інших народів. Зустрічне почуття, як на мій погляд, без сумніву також притаманне простим українцям. У інтелігентів же з обох боків, як у людей «несерійних», наявність або відсутність особливого ставлення непередбачена. Згодом все це підтвердила соціологія. Але вона ж таки виявила і звичайну у наших стосунках асиметрію. Росіяни сприймають Україну рівно, дуже мало таких, хто мав би до неї негативні почуття. А от в Україні виявилось несподівано багато (близько 20% опитаних) тих, хто сприймає Росію зі знаком мінус, хоча й знають українці Росію набагато краще, ніж росіяни Україну.

Серед росіян завжди були сильними досить спрощені уявлення про нас, а сучасні російські ЗМІ, як на мене, тільки погіршують справу. Якщо єдино можливий вид «культурної новини» з України — це «гоніння на російську мову» (чого, зрозуміло, немає — ті, хто бажає, можуть поцікавитись принаймні статистикою видавничої справи), то у російської аудиторії повинно скластися враження, що в Україні не залишилося ані кіно, ані театру, ані музики, ані живопису, ані архітектури, ані літератури.

Журналістика, як відомо, впливає на все. Мені говорили, що антиукраїнські настрої потрапляють сьогодні і у російські телевізійні серіали, і навіть у новітню художню літературу, у кіно. «Культова» кінострічка «Брат-2» — взірець антиукраїнізму. Все це дуже сумно.

Я поцікавився тим, як висвітлювали російські ЗМІ святкування 10-річчя нашої незалежності. Виявляється, російські телеканали показали приїзд до Києва Володимира Путіна, парад на Хрещатику та ще кілька кадрів урочистого засідання і концерту, що ж, дякуємо й за це. У пресі, за виключенням «Независимой газеты» були лише поверхові статті, схожі одна на одну. У них часто повторювалось слово «незалежность». Як бачимо, це слово, так само як слово «самостийность», уже увійшло до російської мови. Що ж, порадіємо її збагаченню. Щоправда, ті, хто використовує ці українські слова, чомусь вважають, що від цього їхні тексти набувають іронічного характеру. Але іронія — то річ тонка. Через те, що вона не терпить незграбності, виразно можна побачити лише досаду.

Але дещо мене все ж щиро вразило: виявляється, ні по одному з шести головних московських телеканалів не було 24 серпня 2001 року ані фільма про Україну, ні спеціальної передачі. Ось і спробуй після цього вірити, що у Росії телебачення під контролем держави! Адже на рівні російської держави ставлення до нашого ювілею було зовсім іншим. Досить прочитати текст привітальної промови Путіна з нагоди 10-річчя української незалежності, аби зрозуміти, яке значення надавалось участі російського президента у нашому святі. Про візит Путіна у Київ всіх повідомили заздалегідь, окрім того, оповістили, що рік 2002 проголошений у Росії «Годом Украини» — а по телебаченню, окрім інформації у новинах, нічого. Майже не маю сумніву, що так сталося якось само собою. Мабуть, плануючи передачі на серпень, не вважали цю подію дуже важливою. Якщо це так, то воно дуже показово, тому що виявляє абсолютну відсутність інтересу до України. Зрозуміло, не у глядачів, а у тих московсько-радянських інтелігентів від сорока років та старших на московських телеканалах і взагалі у ЗМІ, які вирішують, що саме для їхньої аудиторії важливе, а що не дуже. Такі люди (або слід вести мову про прошарок?) — досить цікаве явище. На них варто трохи затриматись, тому що саме вони формують ту частину російського ставлення до України, яку бачать всі.

Хоча мені мало доводилося зустрічатися у житті з такими людьми, вони для мене тепер добре зрозумілі. Виховані при радянській владі, ці люди залишилися «образованцами», хоча в цьому немає їхньої провини, лише біда. Вони так і не стали тими класичними російськими інтелігентами, з яких — завдяки їхній чуйності, здатності відгукнутися на чужий біль та універсалізму — колись брав приклад весь світ. Те, що вони з юності мріяли про волю та тяглись до забороненого, чудово. Погано те, що зневажаючи все, на їхню думку, «совкове», вони анітрохи не співчували самим «совкам». Приховану радянською цензурою інформацію вони добирали через Сам- і Тамвидав, але їх мало бентежив той факт, що українські інтелігенти, які «шукають правду» у той самий спосіб, ризикували набагато більше — відомо, що українська радянська влада поводились із розповсюджувачами та читачами забороненої літератури набагато суворіше, ніж російська. Українці взагалі завжди знаходились десь на периферії російської дисидентської свідомості. Ці милі москвичі так і залишились — не всі, зрозуміло, але у своїй переважній більшості — сліпі та глухі до України, до її історії та культури, до української правди та українського болю; український світ залишився для них чужим та незнайомим — більше, мабуть, незнайомим, ніж чужим.

По правді кажучи — майже все українське, що могло потрапити, без спеціальних пошуків, у поле зору цих московських інтелігентів, було безнадійно «совковим». Книжки наших «лауреатів», які перекладалися на російську мову, були у переважній більшості фальшиві та кон’юнктурні. Напевне, саме ці перли культури створили у людей, про яких я веду мову, викривлений та несправедливий образ України, а заглиблюватися у предмет вони не мали бажання.

Та й сьогодні якщо вони звертаються, з тієї або іншої причини, до української тематики, напівзнання предмета, яке чи не гірше повного незнання, наповнює їхні тексти неуцькими нетактовностями. Це особливо помітно, коли який-небудь поважний «образованец» візьметься до освіти читачів з українського питання «в цілому» — як правило, на тлі розповіді про свою поїздку, після довгої перерви, у Крим, Одесу або Трускавець. Він буває також схильним до різних незграбних жартів, а то й до ганебних анекдотів «про хохлов». Про «зустрічні» дурниці та кліше з українського боку, про мазохистське роздирання болячок я вже згадував.

Коли вже про це зайшла мова: мені здається, інтелігенти колишнього СРСР повинні зобов’язатись забути анекдоти з «національними» сюжетами. Пригадую, з яким смаком думку про те, що чукча не людина, вкорінював у громадську свідомість у восьмидесяті роки один естрадний блазень. Спочатку інтелігенція відкидала цей непотріб, але потім потроху звикла і досить далеко зайшла з тих часів.

Чи замислювались мої російські друзі над тим, що якби навіть у України не було інших причин прагнути незалежності, їй було б цілком досить російської гордині?

На мою думку, справжнє ставлення Росії до України куди точніше відображують все ж слова російського президента Путіна у зв’язку з 10-річним ювілеєм української незалежності: «Це наше спільне свято». Такі слова дорогого варті. Не стану приховувати, ми їх чекали довго, всі десять років. «Наші особливі почуття та відносини — навіть не на роки, вони на століття», — додав він.

Хочеться думати, що всього через кілька років, а вони минають швидко, людям важко буде повірити в те, що Україна та Росія зазнали наприкінці XX століття короткий період чи то охолодження, чи то взаємонепорозуміння. Його нижня точка, слава Богу, лишилася позаду — нехай цього ще поки й не скажеш, переключаючи програми у Москві. Крізь зарозумілу байдужість (або байдужу зарозумілість?) московських ЗМІ проростає природна та здорова російська цікавість до України.

Ставлення одного до іншого, ясна річ, не зводиться до того, що наша преса пише про Росію, а російська — про нас. Ставлення виявляється і у такому, наприклад, факті, що з нагоди нашого договору про вільну торгівлю (а ми його підписали ще у 1994 році) російська сторона як колись, так і досі робить чималі виключення для важливих груп товарів. Але, як прагматик, я вважаю за краще не горювати тому, що зараз ці виключення стосуються 9 — 10 груп, а радіти з приводу того, що зовсім недавно ця сфера охоплювала 37 найменувань. Що не кажи, а подібні речі піддаються спрямованій та завзятій коректировці.

Може бути й так, що праві циніки, які говорять: щоб по-справжньому покращити стосунки, треба спочатку їх трохи погіршити? Без цього, мовляв, добре ставлення ніхто не цінує.

Розділ восьмий. Про національних героїв

Є небагато людей, яких дорослі громадяни України бачать дуже часто — частіше, ніж друзів і знайомих. Частіше навіть, ніж родичів, якщо тільки не живуть з ними під одним дахом. Але бачать вони цих людей не однаково часто. Наприклад, Івана Яковича Франка рідше, ніж Івана Степановича Мазепу. А Ярослава Володимировича, на прізвисько Мудрий, — частіше, ніж перших двох. Тому що Франко прикрашає купюру в двадцять гривень, Мазепа — у десять, а Ярослав Мудрий — у дві. Чим менша вартість купюри, тим, мабуть, вищий її тираж, так що найбільш популярним повинне бути обличчя Володимира Великого, він же Володимир Красне Сонечко, зображеного на одній гривні.

Вибір персонажів для прикраси грошей — завдання жахливо складне, кандидатів завжди занадто багато. Найчастіше сюди потрапляють діячі вітчизняної історії, герої, знамениті політики і воєначальники. Але в деяких країнах люди настільки по-різному ставляться до постатей національної історії, що, від гріха подалі, воліють зображувати на грошах учених, письменників, художників, які нікого зачепити не можуть, або ж пам’ятники, види міст. У Радянському Союзі виникала інша проблема. Він складався з п’ятнадцяти республік, і якби на одній купюрі вирішили зобразити, скажімо, Лева Толстого, виникло б законне питання: чому на іншій не вмістити Руставелі, Навої, Шевченка і так далі? Уголос би таке питання ніхто не поставив, не ті були порядки, але осадок залишився б. А радянська влада намагалася не допускати зайвого осадку. Тобто, їй і не шкода було б зобразити їх усіх. Але звичайний набір грошових знаків рідко перевищує шість чи сім одиниць. Адже існують старі люди, яким важкувато пам’ятати занадто великий набір. А тут довелося б запам’ятати п’ятнадцять! Точніше, навіть шістнадцять, тому що як же без Леніна? Він був поза націями, оскільки символізував усе радянське і все соціалістичне. Не маючи сил вирішити цю головоломку, у СРСР на грошах залишили тільки Леніна і Кремль. Кремль теж треба було зробити наднаціональним, тому його зображували так, щоб було видно будинок Верховної Ради СРСР.

У сучасної багатонаціональної Росії та ж сама проблема. Звичайно, в меншій мірі, але та ж. Дійсно політкоректно було б зобразити на грошах людей, що символізують автономні республіки Росії — Салавата Юлаєва, Шаміля і так далі, та й росіян не забути. Але республік так багато, що про це не може бути й мови. Тому в Росії на грошах зображують щось архітектурно-скульптурне. Я якось поцікавився, і мені показали. Не хочу засмучувати моїх російських друзів, але грошики, відверто кажучи, невиразні. У нашому селі в когось збереглася, пам’ятаю, дореволюційна п’ятсотрублівка з Петром Першим. Оце гроші так гроші. Петро у латах, погляд — земля тремтить, а поруч Росія — виглядає вона скорше, як українка: оченята блискотять, трішки гладенька і зі скіпетром.

Не стану запевняти, що сучасні українські гроші — шедевр мистецтва поліграфії (хоча, як на мене, у них непоганий вигляд), але сам вибір зображених на наших гривнях осіб здається мені дуже вдалим і значним. А ще я звернув увагу, що усі вони мають те чи інше відношення до теми моєї книги.

Ці обличчя бачить кожен, хто приїздить в Україну, але деяким з приїжджих вони, на жаль, зовсім незнайомі. Однак допитливість живе майже в кожній людині. «Ага, — думає вона, — це ж найславетніші люди України. Цікаво, що ж вони зробили?» Не буду розповідати про всіх, розповім про діячів нашої давньої історії.

Володимир Святий

Володимир був третім сином князя Святослава. Перші двоє, Ярополк і Олег, були від «шляхетної» Предслави, а Володимира народила Малуша, ключниця його бабки, княгині Ольги. Незадоволена Ольга відправляє дитину разом з матір’ю геть до своєї вотчини Бутудіно під Псковом, де і проходить володимирове дитинство.

Володимир не був рівнею старшим братам, але на його щастя новгородці попросили Святослава про князя і вказали безпосередньо на Володимира. Зробити так їм порадив брат Малуші Добриня, сам новгородець.

Володимир княжив у Новгороді вже 7 чи 8 років, коли його брати посварилися, і Ярополк убив Олега. Побоюючись за життя, Володимир біжить до Скандинавії. До Новгорода він повертається вже з варязькою дружиною. Підсиливши її новгородським військом, Володимир з цього моменту не зупиняється, аж поки не посідає батьківський престол у Києві. З 980 року він великий князь Київський. На шляху до цього престолу їм було пролито багато крові, серед неї і кров рідного брата, але що поробиш — він був ще язичник.

За хрещення Русі Володимир прирівняний до апостолів, його називають «святим рівноапостольним». Він був не просто середньовічним правителем маловідомої тоді навколишньому світу країни, він став постаттю світової історії. Те, що без нього ні Україна, ні Росія, ні Білорусія не були б тим, чим є сьогодні, доводити не треба. Але мало хто усвідомлює, що коли історія з «вибором віри» — не легенда, князь Володимир багато в чому визначив і подальшу долю всієї Європи.

А історія ця, нагадаю, полягає в тому, що віру Володимир обрав не відразу. Для початку він вислухав іудеїв, що прийшли до Києва, мусульман, греків і послів Папи Римського. Усі ми читали про цей диспут, пам’ятаємо репліки Володимира. В іудеїв, що розхвалювали свою релігію, він запитав: «А де ж земля ваша?» (Через 960 років Сталін, у відповідь на пропозицію обмінятися послами з Ватиканом, запитав: «А скільки дивізій у Папи?»; вихованець духовної семінарії, він пам’ятав каверзне запитання Володимира.)

Після диспуту київський князь вчинив на цілком сучасний зразок — відправив довірених осіб «дізнатися про віри». Ті, що повернулися «від німець», скаржилися, що «краси не бачили ніякої», ті, що побували в мусульман, казали: «Немає в них веселощів, тільки сум і сморід великий». І тільки з Царграда посланці повернулися в захваті: «Не знали, на небі ми чи на землі».

Якби Володимир вибрав іслам, що тоді? За часів його князювання іслам володарював на заході і почасти півдні Європи — в Іспанії, Португалії і Сицилії. Утвердився він і на схід від Київської Русі, у Волзькій Булгарії. Володимир із своїм дядьком Добринею «ходив» на булгар у 985 році, але уклав з ними договір (Добриня сказав, що народ, настільки багатий, що носить чоботи, не буде платити данини, і треба пошукати личакарів). Русь уже тоді протяглася від Дунаю до Балтики, і якби вона прийняла іслам, Європа опинилася б у мусульманських лещатах. Не виключено, що ці лещата одного разу зімкнулися б, і сьогодні ми з вами жили б у мусульманській Європі.

Обери Володимир іудаїзм, це привело б, імовірно, до відновлення Хазарського каганату. Що це було таке? У 70 році після Різдва Христова римський полководець, майбутній імператор Тит (римляни прозвали його «утіхою роду людського») зруйнував Єрусалим і розсіяв євреїв по світу. Сім століть по тому на просторах Причорномор’я, Криму, Північного Кавказу і гирла Волги виник Хазарський каганат — єдина в історії спроба відтворити іудейську державу поза Ізраїлем.^[36] Хазарія проіснувала майже два століття і постійно воювала з Руссю. На «нерозумних хазар» ходив «віщий Олег». У билинах проти Іллі Муромця б’ється Жидовин-богатир. У 965 році Хазарію розгромив не хто інший, як рідний батько Володимира, князь Святослав. За князювання Володимира каганат, судячи з усього, уже не існував, але «вербувати» його приходили саме хазарські іудеї, що продовжували жити на колишнім місці ще довго.

Теоретично Володимир міг зупинитися і на «хазарському проекті», і тоді іудаїзм запанував би від гирла Волги, Дагестану, Тмутаракані, Криму і Дунаю до Балтійського і Білого морів. І весь світовий розвиток пішов би знов-таки іншим шляхом.

У випадку ж прийняття Володимиром християнства латинського зразка в Східній Європі згодом могла утвердитися могутня коаліція слов’ян-католиків, а то і єдина держава, і це теж означало б істотно інший сценарій перебігу історичних подій.

Нарешті, якби вибір Володимира не упав на Константинополь, на константинопольський християнський обряд, після знищення Візантійської імперії турками східне християнство, православ’я, залишилося б локальною балканською конфесією.

Русь, на відміну від більшості інших націй, що прийняли християнство, одержала Святе Письмо і церковну службу не на далекій латині, а в достатньо зрозумілому перекладі слов’янських апостолів Кирила і Мефодія. Це зробило наше православ’я набагато більш народною, домашньою релігією, ніж католицизм.^[37]

Іноді я намагаюся подумки перенестися в часи Володимира Святого. Стародавні київські назви роблять історію живою. Народ київський був хрещений або в річці Почайні (нині пересохлій, на Оболоні) біля її впадіння в Дніпро, або в самому Дніпрі, і грецькі священики, яких привіз Володимир, стоячи на плотах, «давали цілим натовпам людей ім’я одного святого». У Києві є Аскольдова могила, гора Щекавиця, річка Либідь, Боричів узвіз, Половецька, Печенезька, Татарська вулиці, Золоті ворота. Наше тисячолітнє минуле залишається поруч з нами.

Чи чув Володимир про подорож Андрія Первозванного? Відповідно до переказу, апостол Андрій, улюблений учень Христа, проповідуючи Євангеліє «скіфам», піднімався вгору по Дніпру і раптом сказав своїм супутникам: «Чи бачите гори ці? Тут засяє благодать Божа і буде велике місто». Він водрузив на одній з гір хрест, після чого направився не куди-небудь, а до нинішнього Новгорода. Він був дуже здивований лазневими звичаями слов’ян і водрузив ще один хрест, над Волховом. До переказів про проповідь Андрія історики ставляться скептично, однак стародавні легенди, соромлячи маловірів, не раз виявлялися дуже точними. Так підтвердилося існування гомерової Трої, підтвердилися доколумбові плавання до Америки і багато чого ще.

Знав Володимир цей переказ чи ні, але в будь-якому випадку, саме Новгород (місто Володимиру не чуже) був хрещений другим після Києва, усього місяць по тому. Новгородці виявилися більш заскнілими у своєму поганстві. Добрині і Путяті довелося добре попрацювати, щоб загнати їх у Волхов.

Володимир сам їде до Ростово-Суздальської землі. Там він із двома єпископами хрестить жителів Суздальського ополля і закладає місто Володимир Заліський. Наступного літа у Ростові Великому він разом з митрополитом Михайлом хрестить місцевих жителів у Ростовському озері. Потім Володимир охрестив в Оці жителів Мурома. За Володимира були хрещені й інші частини Русі — де за його участі (Кривичська земля — нинішня Смоленщина і почасти Білорусія), де без. Москви тоді не було, а то б він охрестив і москвичів. Для сучасних росіян Володимир — такий же Хреститель, як і для нас, українців.

Ставши християнином, Володимир повністю змінився — або ж змінилися розповіді про нього. У розповідях ченців Володимир до водохрещення і Володимир після водохрещення — це дві абсолютно різних людини. Йому стала нестерпною будь-яка жорстокість. Якби Євросоюз існував уже тоді, Русь виявилася б зразком для бажаючих вступити до нього: з «Повести временных лет» ми знаємо, що за порадою херсонеських єпископів Володимир ненадовго вводив страту для розбійників, що лютували на дорогах, але незабаром його серце не витримало, і він скасував її. Страта була замінена вирою (штрафом).

Він відкрив багато шкіл. Правда, як стверджують літописці, матері, проводжаючи дітей до школи, спочатку плакали за ними, як за померлими. Володимир скликав людей з усього Києва, годував їх і напував, та ще велів розвозити частування для тих, хто не зміг з’явитися на князівський двір, він став «жебраколюбив», а також «приводив купецтво до найкращого стану».

Близько 1000 року Володимиром «посланы были в Рим, Персию, Палестину и Египет нарочные для описания земель тех, наук, нравов и тамошних правлений — таково-то далеко уже простиралось благонамерение великого Владимира для благоденствия своих подданных», — писав пізніший історик, що збирав крихти відомостей з переказів і житій святих володимирових часів. Неясні відлуння, що часто доносяться до нас без початків і кінців, проте малюють образ правителя, що випередив свій час. Будь-якому сучасному державному діячу було б про що з ним поговорити.

Володимир піднімається в нашій історії як людина, що визначила всю подальшу долю України в набагато більшій мірі, ніж хто-небудь ще. Якою важкою не виявилася б ця доля, вона занадто дорога мені, щоб бажати іншої. Упевнений, що з таким же почуттям згадують свого, нашого спільного, Хрестителя і росіяни.

Ярослав Мудрий

Ярослав Володимирович, на прізвисько Мудрий — син Володимира Великого. Думаю, це найрідший випадок у світовій практиці, щоб на купюрах різної вартості, але одного комплекту були зображені батько і син. Ярослав потрапив сюди не тому, що вибір був малий, а тому що в будь-якій напівдюжині наших національних героїв без нього ніяк не обійтися.

Пролог його життя — справжній шекспірівський сюжет (ними взагалі буяє наша історія аж до ординського завоювання). Простір для творчості тим більший, що занадто багато неясного. Те, що він син Володимира, відомо, але хто була мати? Чи син він знаменитої красуні, полоцької князівни Рогнеди? Одні автори твердять, що син, інші сумніваються.

Рогнеда була зарученою з братом Володимира, великим князем київським Ярополком. Але час Ярополка минав — на нього йшов від Новгорода Володимир (ще язичник) з новгородським військом і варязькими найманцями. Полоцьк був у нього на шляху, і він посватався до Рогнеди. Горда Рогнеда відкинула його. Ображений був не тільки Володимир, вважав себе ображеним і супутник його дядько Добриня. Вони взяли Полоцьк приступом, убили батька Рогнеди і двох її братів. Справа для тих часів і звичаїв нерідка. Після цього Володимир одружився з Рогнедою, назвавши її Гориславою.

Доля Рогнеди-Горислави сумна. За найбільш відомою версіею, у неї було від Володимира три сини і дві дочки. Але вона все одно мріяла убити чоловіка, і одного разу занесла над ним, сплячим, ніж. Володимир прокинувся і перехопив її руку. Він велів їй одягтися в шлюбне убрання і чекати смерті. Рогнеда так і зробила, але вийшов їхній десятилітній син Ізяслав, майбутній князь полоцький, з оголеним мечем — захищати матір. Володимир простив Рогнеду.

Незабаром після цього Володимир хрестився в Херсонесі, його язичеські шлюби стали недійсні, і він дав Рогнеді дозвіл вийти заміж за одного з вельмож. Та сказала, що віддає перевагу монастирю. Вражений маленький Ярослав, почувши ці слова, встав, говорить літопис, і пішов, а до того не міг ходити. Рогнеда дійсно відійшла до монастиря під ім’ям Настасії.

Володимир поділив Русь між численними синами від п’яти дружин, визначивши, де кому «сидіти». Сам він залишався в Києві, а Новгород, як другу столицю, віддав старшому сину, Вишеславу. Ярославові дістався Ростов Великий. У 60 «поприщах» від Ростова, при впадінні Которослі у Волгу, «бысть селище, рекомое Медвежий угол», де жили «человецы поганыя веры — языцы, злы сущи» і «не хотяху креститися». Ярослав прийшов туди з епіскопом і священиками, але язичники «напусти от клети люта зверя и псов». Ярослав (кульгавий, між іншим!) розсік невідомого звіра сокирою, а пси «неприкоснувшася никомуждо». У цьому місці Ярослав заклав місто, майбутній Ярославль.

Незабаром у Новгороді помер Вишеслав, і Володимир «садовить» Ярослава в Новгород. Тут молодий князь показав себе сепаратистом. Бачачи, що новгородці хочуть того ж, він вирішив стати незалежним государем великої Новгородської землі й у 1014 році відмовився відправити 2000 гривень до київського «союзного бюджету» (між іншим, тодішня гривня — це близько 200 грамів срібла). Довідавшись про це, його старий батько, що дорожив єдністю Русі, наказав: «Теребите путь и мостите мосты». Він вирішив особисто покарати сина, але під час підготовки походу помер.

Старшим у роді залишився Святополк, дядько Ярослава; він і зайняв київський престол. Але кияни його не любили, а любили князя Бориса, що перебував тоді у поході проти печенігів. Бачачи це, Святополк (прозваний пізніше Окаянним) вирішив усунути взагалі всіх князів-суперників. З різницею в два тижні його люди убили спершу Бориса, а потім Гліба.

Події в Києві розбудили в Ярославі державника. З військом у сорок тисяч новгородців він рушив на Святополка. Почалася багаторічна боротьба за Київ. Ворогами Ярослава в цій боротьбі були спершу Святополк Окаянний зі своїм тестем, польським королем, а потім власний молодший брат, Мстислав Тмутараканський. Ярослав не раз відступав до Новгорода, але знову і знову відновлював натиск. Кажуть, майбутнє має свою тінь. Передвіщаючи розділи України в XVII столітті, Мстислав і Ярослав розділили свої володіння в 1026 році по Дніпру. Ярославу дісталося Правобережжя з Києвом, а Мстиславу — Лівобережжя з Черніговом. Тільки в 1036 році Ярослав став «самовластцем земель русских». Непідвладною йому залишилася, по іронії долі, лише Полоцька земля — батьківщина його матері.

Ми сьогодні не згадували б Ярослава з любов’ю і подякою, якби, подібно десяткам і десяткам інших давньоруських князів, він провів життя в одних лише війнах. Він ввійшов до нашої історії не цим. Князювання Ярослава — це час найвищого розквіту ще єдиної Русі, після якого вона стала повільно, але незворотньо хилитися до занепаду і розпаду.

Якщо його батько насаджував християнство силою і за допомогою грецького духівництва, то Ярослав налагодив підготовку священиків на місці. У 1051 році він поставив митрополита не з греків, а (нечувана справа!) уродженця Русі священика Іларіона. Високоосвічений Іларіон, автор «Слова о законе и благодати» — наш перший філософ і перший літературний класик. Учені думають, що по смерті Ярослава він прийняв схиму з ім’ям Никон у Печерському монастирі. Літописець Никон, автор «Повести временных лет», можливо, і є Іларіон.

Ярослава називали «нарядником русской земли». Він відгородив Київ кам’яною стіною з Золотими воротами в ній і побудував чудовий храм святої Софії, а всього при ньому в Києві нараховували 400 церков. Ярослав (або його син) побудував і новгородську Софію. Крім Ярославля, він заснував місто Юр’єв — нинішній Тарту в Естонії і ряд «містечок» по ріці Росі. Він зробив літописання обов’язковим, завів церковну музику. У період найвищого розквіту князівської Русі Київ вважався третім за величиною європейським містом, після Царграда-Константинополя і Кордови.

Ярослав наказав духівництву учити дітей, для чого відкривав школи по всій Русі, включаючи нечуване за тих часів училище («учитися книгам») на 300 хлопчиків у Новгороді. Він велів перекладати книги з грецької і сам багато їх купував. Літописці пишуть, що Ярослав увесь час «сам» читає книги. Свої зібрання книг він віддав до бібліотеки Софійського собору для загального користування.

Ярослав був першим законодавцем на Русі. При ньому був складений звід законів «Руська правда», який підсумував судову практику його часу. У випадку заперечень відповідача справу вирішував суд з 12 обраних осіб (чим не суд присяжних?). «Руська правда» взагалі не передбачувала страти.

Навіть війни його були продуктивними. У 1036 році він завдав вирішальної поразки печенігам, що вічно загрожували Києву, після чого ті пішли до Карпат і там загубилися. У 1043 — 1046 роках він вів останню війну з Константинополем, після якої був укладений вічний мир, а син Ярослава одружився з грецькою царівною. Русь і Візантійська імперія з того часу не ворогували.

Історики називають Ярослава «тестем і свекром Європи». Частіше згадується його дочка Ганна, що стала королевою Франції, але він поріднився і майже з усіма іншими європейськими дворами. Майбутній норвезький король Гаральд, перш ніж завоювати серце ярославової дочки Єлізавети, повинен був битися із левами на царградській арені, переслідувати розбійників у Сирії й африканських піратів, ходити до Труни Господньої в Єрусалимі. Він оспівав свої лицарські подвиги у віршах, скаржачись, що наша красуня холодна до нього.

Ярослав був, по суті, останнім безумовно загальноруським великим князем. Він залишив дітям заповіт, де заклинав їх берегти Руську землю від міжусобиць. Але марно. Зберігати єдність уже не було можливості, занадто далекі і несхожі були її частини. Онук Ярослава, Володимир Мономах, мав під своїм управлінням тільки три чверті території Русі, а далі розпад став необоротним. Князів стає усе більше, накопичуються рахунки і сварки, війни племінників з дядьками стають головним змістом післяярославових часів.

У рік смерті Ярослава (1054) відбувся остаточний поділ християн на католиків і православних. Тріщина, що розділила християнський світ, на століття роз’єднала наших предків з їхніми західними сусідами — поляками, словаками й угорцями.^[38]

У Росії недавно з’явилася 1000-карбованцева купюра, і на ній зображений теж Ярослав Мудрий! Щоправда, вірний своєму стилю, російський Центробанк вміщає на купюрі не портрет, а пам’ятник у міському пейзажі — у даному випадку, пам’ятник Ярославу в російському місті Ярославлі. Пригадую, що пам’ятник відкривали наприкінці жовтня 1993 року, тижні через два-три після кривавої сутички двох гілок російської влади, на відкриття приїздив сам Єльцин. І, здається, наш «Рух» був незадоволений, вбачав антиукраїнську інтригу. Я припускаю, що в задумі пам’ятника міг міститися якийсь підтекст, але, як кажуть, вивітрився по дорозі. Зате стоїть пам’ятник Ярославу, цілком шляхетний. Я б не взявся доводити росіянам, що Ярослав — не їхній князь.

Богдан Хмельницький

На купюрі в п’ять гривень зображений Богдан Хмельницький. Сьогодні про нього чимало сперечаються, а от у мої шкільні роки він був, навпаки, найбездоганнішою історичною постаттю, яку тільки можна собі уявити: Богдан, мовляв, врятував Україну від поневолення реакційною польською шляхтою й об’єднав нас (а точніше, возз’єднав) із братерською Росією.

У січні 1954 року я учився в 9 класі. У цей час весь СРСР із нечуваним розмахом відзначав 300-річчя саме цього возз’єднання. Навіть до нашої глухомані докочувалися хвилі всесоюзної радості. По радіо, в усякому разі, говорили про це без ознак утоми. Я любив слухати радіо і пам’ятаю трансляції великих засідань у Києві й у Москві, і урочистих концертів потім. Чомусь запам’ятав, що між концертами були останні вісті й у них повторювали, що наш міністр закордонних справ Молотов вимагає в Берліні у капіталістичних міністрів закордонних справ зменшити міжнародну напруженість, а ті не хочуть.

У нашій школі теж були якісь скромні заходи, нам говорили про прогресивний характер возз’єднання. Чому прогресивний, зрозуміло. Трудовим людям України і Росії після цього стало легше боротися проти панів і інших гнобителів, тому що разом завжди легше.

Судячи з того, як нам викладали історію, Україна з’явилася у цей світ з єдиною метою: якнайшвидше возз’єднатися з Росією. Причому з’явилася безпосередньо перед возз’єднанням. До того її начебто не було. Була Київська Русь, потім трапилася Батиєва навала, потім довго тяглося ординське ярмо, а українців все не було і не було. Були «предки українців». Потім ординські татари кудись поділися, але на наші землі стали зазіхати польсько-литовські феодали, кримські хани і турки. А українці (отут вони і з’явилися) стали чинити спротив агресорам. Однак поодинці це було важко. Українці помарудилися, помарудилися, та й вирішили возз’єднатися з братерською Росією. Підказав же їм таке розумне рішення, а потім втілив його в життя Богдан Хмельницький.

Сьогодні, коли наша незалежність справедливо сприймається нами як вища цінність, у деяких людей виникає здивування з приводу Хмельницького. Який же він національний герой, запитують скептики, якщо подарував нашу незалежність Москві? Справа ускладнюється тим, що на хвилі загального інтересу до історії видано (і уважно прочитано!) дуже багато історичних праць, як нових, так і класичних, з різними оцінками діяльності гетьмана. Наводять думку найвидатнішого українського історика XX століття Михайла Грушевського, який сумнівався в цілеспрямованості зусиль Богдана, цитують суворі відгуки Пантелеймона Куліша, згадують, що не занадто цінував Хмельницького Тарас Шевченко.

А от народ український, «не підозрюючи про всі тонкощі і складнощі наукової оцінки Хмельницького, завжди відчував якусь інстинктивну і воістину безмежну любов до “батька Богдана”» (це я процитував українсько-канадського історика Ореста Субтельного). Навіть у далеких і, здавалося б, навік відірваних куточках нашої землі люди складали про нього пісні:

Ой, Богдане, Богданочку,

Звільнив ти Вкраїну,

То не забудь же, Богдане,

Нашу Буковину.

Не будемо перебільшувати народної наївності. Народ любив Богдана як визволителя, прекрасно знаючи при цьому, що він довірив долю України російським царям.

Проте, як фольклорні оцінки, так і несприятливі відгуки, про які я згадав, пролунали вже дуже давно. Знав би Тарас Шевченко, що обраний гетьманом шлях, незважаючи на його довжину і тягар, усе-таки веде до незалежної України, він, можливо, знайшов би для Богдана якесь тепле слово.

Сьогодні для характеристики Богдана Хмельницького недостатньо цитувати авторитетні висловлювання минулого. Принципово інша реальність України кинула на нашу історію нове світло, змусивши бачити під іншим кутом зору багато облич і подій. Я хочу розповісти про Богдана, яким він бачиться з висоти досягнутою Україною незалежності — розповісти в першу чергу тим, хто має не дуже чіткі уявлення про нашого великого гетьмана. Спершу я просто хотів включити сюди текст своєї промови, виголошеної 20 грудня 1995 року на урочистих зборах на честь 400-річчя з дня народження Хмельницького, але потім вирішив написати про нього заново. Цей маленький розділ буде більшим за ті, що присвячені Володимиру Святому і Ярославу Мудрому, тому що гетьман Богдан — дуже непроста постать.

Коли я готував згадану ювілейну промову, мені зустрілася цитата з відозви Хмельницького до козаків у зв’язку з війною проти Польщі в 1648 році. У цій відозві він закликав козаків брати за приклад своїх славних і войовничих предків, які під водійством Одонацера 14 років володіли Римом. Історик, що допомагав мені, пояснив, що, за переконанням Хмельницького, плем’я ругів у Європі V століття насправді було плем’ям русів. Воєначальник же Одоакр (Одоацер, Одонацер), який скинув в 476 році останнього римського імператора і захопив владу в Римі, був, за словами стародавнього історика Йордана, «genre Rogus», родом з ругів.

Я був абсолютно вражений. Не тим, що Римом міг володіти рус, мені це байдуже. Я був уражений ерудицією Богдана Хмельницького. Виходить, він був знайомий з написаними латиною працями Йордана, мав якусь свою концепцію стародавньої історії і виводив з неї призначення козацтва. Адже це зовсім не те, що іноді кинути латинський вислів, це вміли і школярі з гоголівського «Вія».

Мало того, адже й у козаків Хмельницького теж повинні були існувати якісь уявлення про Рим. Надихати людей на велику справу можна лише за допомогою зрозумілих їм прикладів. Я раптом побачив наших предків XVII століття в новому світлі.

Читаючи про українських державних діячів того часу, постійно зустрічаєшся із свідченнями їхньої освіченості. Гетьман Сагайдачний — автор твору «Про Унію», гетьман Павло Тетеря міг вести розмову латиною, а Мазепа і зовсім «был беглец во всех речах». Коли Хмельницького ховали, генеральний писар запорізького війська Самійло Зорька, який стояв біля труни, говорив, ридаючи: «Милий вождю! Древній руський Одонацер!» У багатьох гетьманів України й у частини козацької старшини була, як би ми сказали сьогодні, прирівняна до університетської освіта, деякі з них мали досвід життя або перебування в європейських країнах. Багато київських богословів училися за кордоном — хто в Голландії і Франції (Петро Могила), хто в Оксфорді й Італії (Адам Зерніков).^[39]

Богдан (Зіновій) Михайлович Хмельницький, народився, мабуть, у 1595 році в Правобережній Україні, що входила тоді до Речі Посполитої, у родині дрібного шляхтича, чигиринського підстарости. Учитися він відправився далеко від дому, до Ярослава Галицького (біля Перемишля, нині в Польщі), до єзуїтської «колегії», куди приймали і православних. Він не міг відправитися до Києва, тому що київська братська школа відкрилася тільки в 1615 році.

Батько Богдана вірно служив польському королю, і в 1621 році, уже сотником, поліг у бою з турками під Цецорою, коли загинув цвіт польського війська на чолі з гетьманом Жолкевським (це був той самий Станіслав Жолкевський, що переможно вступав у Москву 4 липня 1610 року). У битві під Цецорою брав участь і Богдан. Він потрапив у полон, опинився в Константинополі, навчився турецької мови і східних звичаїв, що потім стало йому в пригоді. Через два роки він був викуплений (звичайна практика того часу), повернувся на батьківщину і записався в реєстрові козаки. Є відомості, що він організував кілька морських походів запорожців на турецькі міста. У 1629 році козаки під керівництвом Хмельницького вчинили наліт на околиці Константинополя і повернулися з багатою здобиччю.

У 1632 — 1634 роках Богдан бере участь у російсько-польській війні за Смоленськ — природно, на польському боці, і одержує від короля Владислава IV золоту шаблю за хоробрість. Завершивши бойову кар’єру, Хмельницький починає кар’єру адміністративну. У 1638 році він — генеральний писар Запорізького війська, це висока посада. Він не раз входив до складу депутацій до польського короля і польського сенату і сейму. Депутації приносили скарги на утиски, яких зазнають козаки від польських магнатів і влади, і вимагали своїх «прав і вольностей лицарських».

З королем знайти спільну мову було можна, але розраховувати на розуміння сейму і сенату не доводилося. Козача верхівка сподівалася на рівняння її в правах з польським панством. Ця надія змушувала її служити королю і проливати кров у війнах Польщі. Але варшавські аристократи жахалися від думки, що степові вихідці, «печеніги», будуть засідати разом з ними. У своєму осліпленні депутати наближали великі лиха Польщі.

Незважаючи на участь у цих антипольських депутаціях, Хмельницький не втратив довіри польського уряду і виконував його політичні доручення. У 1645 році він їздив до Франції, союзниці Польщі, де вів переговори про участь запорізьких козаків у війні проти іспанських Габсбургів. Незабаром 2400 «охочих» козаків відправилися до Франції й у складі військ принца Конде облягали Дюнкерк. Іноді пишуть, що Хмельницький сам брав участь у цій облозі.

Одного разу, коли Богдан був у Варшаві, на його маєток Суботово «зробив наїзд» («наїзд» — дуже старе слово) польський шляхтич Чаплинський зі своїми прихвоснями. Він забрав жінку, на якій овдовілий Хмельницький збирався одружитися, і обвінчався з нею за католицьким обрядом. За те, що огризнувся, десятирічний син Хмельницького був так жорстоко висічений, що на другий день помер. Позови до суду нічого не дали, це був польський суд. Тоді Хмельницький звернувся прямо до короля. Владислав IV мав необережність поставити у відповідь риторичне питання: «Чи до лиця звертатися зі скаргами тому, хто носить шаблю?»

Іноді кажуть, що Хмельницький не очолив би народної війни за незалежність України, якби не бажання помститися. Думаю, це не так. Історик Голобуцький (і не він один) установив, що Богдан почав підготовку повстання щонайменше роком раніше. Але, можливо, особиста трагедія додала йому палкої рішучості. Йому йшов уже шостий десяток — багато, за поняттями того часу Хмельницький зібрав у Чигирину таємну сходку з тридцяти вірних козаків і відкрив їм плани повстання. Сотник Роман Пешта, що брав участь у сходці, написав донос. Богдан був заарештований поляками, але зумів втекти на Січ, де його обрали гетьманом. Богдан привселюдно оголосив, що готує війну проти Польщі. До Січі стали стікатися люди. Козаки, переодягнені жебраками або прочанами, ходили по містах і селах, переконували пробиратися до Хмельницького. Поляки оголосили, що кожен утікач на Січ відповідає життям дружини і дітей, але це не допомогло.

Угода Хмельницького з кримським ханом забезпечила тили повстанців, і наприкінці квітня 1648 року вони виступили з Січі. Поляків у черговий раз підвела їхня легковажна зарозумілість. Коронний гетьман Потоцький вважав, що «соромно посилати велике військо проти якоїсь ницої зграї підлих хлопів». 5 травня «мале військо» поляків зазнало поразки в Жовтих Водах. 16 травня та ж доля спіткала головне польське військо в місті Корсуні. І саме в цей час умирає польський король Владислав IV. Поляки враз залишилися без короля, двох командуючих і цілої армії.

Наприкінці травня повстанці були в Києві. А вже на початку червня 1648 року Хмельницький надсилає до Москви царю Олексію Михайловичу першу грамоту з проханням прийняти Україну під владу «єдиного руського государа», щоб збулося «з давніх літ проречене пророцтво». «Бажали б ми собі самодержця такого в своїй землі, як ваша царська вельможність православний християнський цар». Чому саме в цей момент, на піку успіху? Отут є якась таємниця. Але напевно гетьман тисячу разів обміркував свій крок. Хоча Польща могла показатися зломленою, Хмельницький занадто добре знав цю країну і її менталітет, щоб повірити в можливість раз і назавжди позбутися від її домагань на Україну. Він знав бульдожу завзятість магнатів, яким одна лише їхня гординя не дозволить залишити Україну в спокої.

Повстання охопило весь правий берег Дніпра. Воно стало розгулом стихії, яка не милує нікого. Вікова ненависть виплеснулася назовні, кров лилася рікою.^[40] Коли я чую, що Хмельницький зробив помилку, рушивши своє військо туди, тоді як його належало рушити сюди, що Хмельницький повинен був укладати не такий договір, а зовсім інший, що він даремно зробив так, а не так, я згадую іронію Руставелі: кожен снить себе стратегом, коли бій удалині. До того ж, критики Хмельницького не просто спостерігають його великий бій з боку, їм ще відомі і наступні події.

Але їм не може бути відомо все те, що бачив, знав і повсякденно був зобов’язаний враховувати гетьман. Кажуть, начебто з травня по вересень 1648 року він гаяв час даремно. Насправді він міг чекати дій Москви. Адже у своєму листі до царя Хмельницький переконував його, не упускаючи зручної нагоди, наступати на Польщу через Смоленськ, у той час як козаки рушать на неї з південного сходу. Тоді не було телебачення, і гетьман не міг довідатися з новин, що в Москві почався «соляний бунт», замість уряду Морозова прийшов уряд князя Черкаського, поспіхом скликають Земський собор, палають пожежі і царю не до Польщі.

Можливо й інше. Хмельницький мав право розраховувати, що Польща піде на необхідні їм поступки без нового кровопролиття, з одного страху перед Швецією. От-от повинен був бути підписаний Вестфальский мир, Швеція розв’язувала собі руки, і для протистояння цій країні Польщі конче була потрібна козацька дружба.

А може, Богданові важливіше було зупинити кривавий розгул у Правобережжі?

Або існували зовсім інші причини, розглянути які через три з половиною століття нам уже не дано.

У будь-якому випадку, стоячи все літо в Білій Церкві, Хмельницький зовсім не втрачав часу. Він упорядковував юрби бунтівників, перетворював їх на армію.

Польща все літо збирала шляхетське ополчення і зібрала 36 тисяч красенів, що хизувалися соболями, золотими шпорами, багатством упряжі й убрань. У табір біля ріки Пилявки кожен пан прибув з юрбою слуг і скринями срібного посуду. «Проти мужицької сволоти, — говорили пани, — не варто витрачати куль: ми їх батогами розженемо по полю!»

У вересні Хмельницький нарешті виступив у похід. Від першого ж натиску шляхетське ополчення кинулося бігти, покидавши дорогу зброю. Врятувало панів лише те, що козаки захопилися поділом нечуваної здобичі. «Чому Хмельницький не рушив відразу на Варшаву, а пішов на Львів?» — це питання, часом обурено, ставлять і сучасні історики, забуваючи про те, що Хмельницький пішов не просто на Львів, він пішов на Галичину, де жив свій народ. Наш історик Микола Костомаров (який теж вважав, що Хмельницький зробив «історичну помилку») писав: «Хмельницький міг би йти прямо на Варшаву, навести страху на всю Річ Посполиту, змусити панів погодитись на найбільші поступки; він міг би здійснити корінний переворот в Польщі, зруйнувати в ній аристократичний порядок, започаткувати новий порядок, як державний, так і суспільний». Так, міг. Але це означало б узяти на себе відповідальність за країну, якій він присягав і багато років вірно служив, але країну чужу. Хмельницький же хотів звільнити свою і відповідати за неї — перед нею і Богом.

Він присягнув новому польському королю Яну Казиміру і в січні 1649 року повернувся до Києва тріумфатором. Вся Україна розуміла, що повернення до того життя, яке було до повстання, неможливе. До Хмельницького стали прибувати іноземні посли, до нього зверталися як до государя суверенної країни.

І саме в цей час, на новому зльоті свого торжества, Богдан відправляє до Москви свого представника полковника Силуяна Мужиловського, щоб повторити прохання прийняти Україну під владу Росії і надати військову допомогу. Може, справа була в другому, а не в першому? Може, одержати військову допомогу було важливіше, ніж опинитися під владою країни, яка тебе виручить?

Прибули до Хмельницького і «комісари» польського короля. У присутності козацької ради вони вручили Богданові грамоту на гетьманство і гетьманську булаву, обсипану сапфірами. Рада закричала: «Навіщо ви, ляхи, привезли ці іграшки? Володійте собі своєю Польщею, а Україна нехай нам залишається!»

Хмельницький дав Польщі останній шанс зберегти Україну в складі Речі Посполитої, хоча і сам не вірив у такий шанс. Його умови були: київський митрополит одержує перше після католицького примаса місце в польському сенаті; усі посади на православних землях відходять до православних; уніатські церкви знищуються, костьоли поки що залишаються; козацький гетьман підкоряється безпосередньо королю, інших начальників над ним немає; маєтки і власність поляків в Україні зберігаються.^[41]

Польський сенат з гнівом відкинув умови Хмельницького й оголосив мобілізацію. Римський Папа надіслав полякам освячені на престолі святого Петра в Римі прапор і меч для винищування «схизматиків».^[42] Всенародний збір на війну ішов і в Україні. Богдан розсилав універсали, закликаючи усіх на захист батьківщини. Хитромудрим маневром він замкнув польську армію в Збаражській фортеці. На допомогу обложеним поспішив сам король Ян Казимір. Але важко воювати на ворожій землі. Про кожен крок короля відразу ставало відомо козакам. 5 серпня 1649 року біля Зборова на королівське військо напали з’єднані сили Хмельницького і кримського хана Іслам-Гірея. Але краще б Богдан діяв один. У вирішальний момент хан підвів його. Вступивши в сепаратні переговори з королем, він зажадав від козаків укладення миру з польською короною. У цій ситуації в Хмельницького не залишилося вибору, і 8 серпня 1649 року він підписує з Польщею так званий Зборовський мир.

Ставлення до цього миру різне. Настільки різне, що може мінятися в межах одного видання. Перша з трьох Великих Радянських Енциклопедій у статті «Хмельницкий» (том 59, вийшов у 1935 році) називає Зборовський мир «постыдным» і однією з «многочисленных попыток X. сговориться с польскими феодалами». Сам же Хмельницький — «предатель и ярый враг восставшего украинского крестьянства». Але якщо взяти статтю «Украинская ССР», написану через 12 років (вона ближча до початку абетки, але томи виходили не підряд, і 55-й з’явився вже після війни, у 1947 році), бачиш інший образ. За цей час світ став іншим, у СРСР був заснований орден Богдана Хмельницького, і оцінки різко міняються. Тепер Хмельницький — «крупнейший политический деятель своего времени», «прирожденный дипломат, выдающийся стратег, полководец и организатор», творець «народной армии, которая подчинялась единому военному руководству, но находилась в тесной связи с восставшими народными массами». Зборовський же мир повністю відповідав «интересам казацкой старшины, шляхты [української], высшего православного духовенства и богатого мещанства».

І це правда. Але не вся правда. Як наші класичні історики, так і радянські, не звернули уваги на той факт, що Зборовська «Декларація милості королівської у відповідь на пункти прохань Війська Запорізького» була, по суті, ще і першою конституцією України. Вона значить для України не менше, ніж Велика хартія вольностей для Англії. Саме з цього часу весь тодішній Старий Світ, і Росія також, визнали державу Хмельницького в якості окремого державного утворення з власного територією на обох берегах Дніпра, з чіткими, а не приблизними кордонами, своєю армією, судом, віросповіданням, органами управління і, треба відзначити особливо, мовою. Уперше після литовського завоювання Києва в XIV столітті Україна (ще, щоправда, не під своїм ім’ям) виступає в державній якості.

Три воєводства — Київське, Брацлавське і Чернігівське — виділилися в автономну козацьку державу, керовану за козацькими звичаями. Вона мала право на зносини з іншими країнами. Польському війську стояти на його землях не дозволялося. Усі посади і чини відходили до православних, єзуїти позбавлялися права перебування в Києві й інших містах, де існували «руські» школи, київський митрополит одержував місце в польському сенаті. Козацький реєстр (тобто законне число осіб, що входять до козацького стану) доводився до 40 тисяч, питання про скасування Брестської унії 1596 року підлягало рішенню варшавського сейму. Забувалися усі дії і вчинки під час повстання.

Хмельницький, усупереч тиску польської влади, визволив від повернення до кріпосного стану тисячі і тисячі людей, що встали під прапори козацького війська.^[43]

Щоб зберегти одержаний суверенітет, Хмельницький був готовий хитрувати і лавірувати скільки завгодно. Йому не соромно було це робити заради батьківщини.

Рік 1650 був важким. Понаїхали московські купці — скуповувати багаті військові трофеї. Життя погіршувалося, багато ланів два роки простояли незасіяними, дорожчав і дорожчав хліб. У випадку нової небезпеки надія на «посполитих» була погана — простий народ нарікав: воювали всі разом, тепер козакам добре, а нам знову в неволю?

Тим часом київського митрополита Сильвестра Косова не пустили до варшавського сенату. Про знищення Унії сенатори взагалі чути не хотіли. Серед козаків зростало невдоволення. У роздратуванні вони казали великоросійським гінцям: «Ми підемо на вас із кримцями. Буде в нас з вами, москалі, велика війна за те, що нам від вас на поляків допомоги не було».

Попри всі труднощі, два роки існування суверенної козацької держави, нехай формально й у складі Речі Посполитої, мали величезне значення. До Хмельницького зверталися як до глави держави. Турецький султан Мехмет писав у 1650 році так: «Наиизбраннейшему из монархов религии Иисусовой гетману козацкому Богдану Хмельницькому, его же конец да будет счастлив». Віддаючи дочку за Тимофія Хмельницького, сина гетьмана, молдавський господарь вбачав у цьому династичний шлюб. Московський дипломат Григорій Кунаков, що їздив до Польщі через Україну, склав після повернення до Москви доповідну записку, де, зокрема, повідомляв: «А в Чигирине де учинил Богдан Хмельницкий мынзу (монетний двор) и денги делают, а на тех... денгах на одной стороне меч, а на другой стороне его Богданово имя». Свідчення того ж роду є в польських і французьких архівах. На жаль, поки що ні однієї монети Хмельницького не знайдено. (Сподіваюся, їх коли-небудь відриють у якому-небудь скарбі — адже мова йде про перші українські гроші!)

Російські посли стали часто навідуватися до Варшави зовсім не випадково. Вони їздили «задирать Польшу», як тоді говорили. Цар Олексій Михайлович вирішив, що потрібна якась зачіпка, а краще кілька зачіпок, щоб у потрібний момент під рукою був привід почати воєнні дії.

Улітку 1651 року Хмельницький знову міряється силами з поляками. Зрадництво кримського хана Іслам-Гірея повторюється і цього разу, але вже з більш важкими наслідками. У бою в Берестечку козаки зазнають важкої поразки. Був убитий Іоасаф, митрополит Коринфський із Греції, який перебував у козацькому війську, а Богдан Хмельницький певний час був у фактичному полоні в Іслам-Гірея.

На додаток п’ять тижнів по тому литовське військо взяло Київ. Становище України стало відчайдушним, але Хмельницький демонструє разючу силу духа. Він зібрав козацьку раду в Масловому Броді. Спочатку козаки хотіли його розтерзати, але він так подіяв на них своєю впевненістю і спокоєм, що переломив загальний настрій, і люди знову стали сходитися до нього. Почалася жорстока партизанська війна.

Хмельницькому довелося йти на нові переговори з поляками. 17 вересня 1651 року був укладений вкрай тяжкий для України Білоцерківський договір. Замість трьох воєводств у Хмельницького залишилося одне, Київське, йому заборонялися зносини з іншими державами, насамперед з Кримським ханством, козацький реєстр скорочувався вдвічі. Після підписання договору поляки збиралися отруїти Хмельницького, але він розгадав задум, відмовився від запропонованого вина і повернувся у свій табір.

Такий мир не міг тривати довго. Було зрозуміло, що повернення до минулого неможливе. Не бажаючи повертатися під панське ярмо, українці, особливо «розжалувані» з козаків, почали тисячами переселятися в прикордонні російські землі, за «Путивльский рубіж» (на правий берег Сейму, до Рильська, Севська, Льгова) і особливо «на степову Украйну московську».^[44] Масова втеча населення в російські межі стала важливим фактором, що відіграв свою роль в доленосному рішенні Хмельницького про приєднання до Росії.

Селянська війна за землю і волю йшла вже майже чотири роки. Селянських воєн в історії Європи було чимало, українська була незвичайна тим, що повстанці значною мірою домоглися свого. А саме: у масовому порядку «покозачились» і вигнали більшість польських панів зі своїх маєтків. Але пани не хотіли здаватися. У 1652 році війна набула спорадичного, але від того не менш лютого характеру. Найбільш сильні і багаті магнати приводили до своїх повітів власні приватні армії і зганяли злість на хлопах. Селяни і козаки полювали на панів і їхніх найманих жовнірів. Горіли маєтки, горіли села і містечка, Волинь і Поділля порожніли. Ні про яке примирення мови вже бути не могло.

Тимофій Хмельницький (син гетьмана) на шляху до Молдавії 22 травня був втягнутий у непередбачений бій з поляками біля Батога (на Винничині), у якому останні потерпіли одну із своїх найбільших і принизливих поразок за увесь час Визвольної війни. Через легкодумство польського гетьмана Калиновського Польща знову залишилася практично без війська. Богдан послав королю лист із такими вибаченнями за своїх козаків: «Пробачте їх, ваша величність, якщо вони, як люди веселі, надто далеко простягай свою зухвалість». Козаки тим часом знову зайняли всю територію, що їм належала до Білоцерківського миру.

Здавалося б, знову перемога? Але Україна повністю знекровлена, а ображені поляки збирають нову армію. І Хмельницький ще раз звертається до московського царя: «Якщо, ваша царська величність, не зглянешся над православними християнами и не приймеш нас під свою високу руку, то іновірці [тобто турецький султан і кримський хан] подобьют нас и мы будем чинить их волю. А с польским королем у нас не будет мира ни за что». У Москві зрозуміли приховану погрозу і вирішили, що настав час діяти.

За дорученням царя російський посол у Польщі князь Борис Репнін-Оболенський пообіцяв полякам забути всі московські претензії до Варшави, якщо вона помириться з Хмельницьким на основі Зборовського договору. Поляки гордо відповіли, що не стануть з ним миритися ні за Зборовським, ні навіть за Білоцерківським договором, а приведуть козаків до того становища, у якому вони перебували до початку міжусобиці. На це Репнін-Оболенський сказав, що в такому випадку цар не буде більше посилати до Польщі послів, а велить написати про неправди польські в усі навколишні держави і буде стояти за православну віру і за свою честь, як Бог допоможе. Це було попередження про війну.

Коли восени 1653 року поляки, козаки і кримці зійшлися в черговий раз — тепер на березі Дністра, біля містечка Жванець, кримський хан, вірний своїй звичці, знову зрадив Хмельницького. Поляки, не сподіваючись на перемогу, зуміли схилити хана до сепаратного миру на гранично принизливих для польської сторони умовах: хан пориває з Хмельницьким — і в нагороду може на зворотньому шляху грабувати усе, що йому заманеться і вести із собою скільки завгодно бранців. У землях гордої польської корони! Поверх того, хан отримував одноразово сто тисяч червонних і дев’яносто тисяч щорічно. До кінця року татари вільно грабували шляхетські доми («до самого Любліна») і повели в полон безліч шляхти обох статей — це було їм набагато вигідніше, ніж грабувати бідних українських хлопів.^[45]

Першого жовтня 1653 року цар Олексій Михайлович скликає в Грановитой палаті «Земский собор всех чинов». Учасники собору повинні були дати відповідь на питання: чи приймати гетьмана Хмельницького з усім військом козацьким під царську руку? Висловлювалися по куріях: «Освященный собор» (патріарх і духівництво) дав благословення, Боярська дума з думними боярами і думними дяками відповіла позитивно, служиві люди обіцяли битися, не жаліючи голови, гості (купці) і торгові люди обіцяли жертвувати гроші на майбутню війну. Справа була вирішена. Олексій Михайлович не приховував радості. Він вважав, що це — початок довгоочікуваного торжества православ’я і православного царства.^[46]

Восьмого січня 1654 року у Переяславі зібралася козацька рада і Хмельницький у присутності московських послів виголосив перед нею промову: «Нам не варто більше жити без державця. Ми зібрали нині явну всьому народу раду, щоб ви вибрали із чотирьох державців собі державця. Перший — цар турецький, котрий багато разів кликав нас під свою владу; другий — хан кримський; третій — король польський; четвертий — православний Великої Руси цар східний. Турецький хан — бусурман, і самі знаєте, яке пригнічення терплять братія наші християни від невірних. Кримський хан також бусурман. Ми зі скрути було з ним подружилися, й через те мали нестерпні біди, полонення та нещадне пролиття християнської крові. Про пригнічення від польських панів і згадувати не потрібно. А православний християнський цар східний одного з нами грецького благочестя. Ми з православ’ям Великої Русі єдине тіло церкви, що має за главу Ісуса Христа. Цей великий цар християнський, що зжалівся над нестерпним озлобленням православної церкви в Малій Русі, не відкинув наших шестирічних молінь, прихилив до нас своє милостиве царське серце й прислав до нас ближніх людей із царською милістю. Возлюбимо його зі заповзяттям. Опріч царської високої руки, ми не знайдемо благочиннішого прихистку; а буде хто з нами не в раді, той куди хоче: вільна дорога».

Рада закричала: «Волимо під царя московського!»

Чи правильним був вибір Богдана Хмельницького?

Ми ніколи не довідаємось, скільки болісних роздумів і сумнівів пережив Богдан за три місяці між звісткою про рішення Земського собору і скликанням ради в Переяславі. Нам уже ніколи не стануть відомі всі його мотиви, тільки частина їх. Про що ми можемо здогадуватися, так це про те, якою була головна мета Хмельницького, його мрія-максимум. Освічені сучасники Богдана говорили, що він хоче відродити «давньоруське князівство». Полякам, які намагалися пізніше почати нові переговори з ним, він говорив про своє бажання бачити вільними всі давньоруські землі. Усі — не більше, не менше. «Нехай Королівство Польське відмовиться від усього, що належало князівствам землі Руської... Нехай поляки формально оголосять руських [сьогодні ми б сказали: українців і білорусів] вільними, на зразок того, як іспанський король визнав вільними голландців».^[47]

Але чи наближав Хмельницький свою велику мету, з’єднуючи Україну з Росією? Відповіді на це питання нема, тому що його мета до кінця не розгадана. Богдан залишив нам таємницю.

Ще за 175 років до нього великий князь московський Іван III, одружившись на племінниці останнього візантійського імператора і приєднавши Новгород, оголосив себе «государем усея Русі». Чи був у Богдана конкурентний проект? Чи хотів він «зібрати Русь» — ті її частини, що не встигла зібрати Москва? Тим же самим кілька століть підряд займалися великі князі литовські, але починаючи з кінця XV століття зібране ними стало поступово переходити до Москви. Серед того старі чернігівські і новгород-сіверські міста та удільні князівства — Путивль, Рильськ, Трубчевськ.

Проекти відродження Київської Русі і її переходу «під Москву» виникали і раніше.^[48] Природно, все це було добре відомо Хмельницькому. Не міг він недооцінювати і масового настрою. За Москву «голосували ногами» переселенці на Слобожанщину.

Для козацької старшини, яка так довго і без успіху мріяла про шляхетство в Речі Посполитій, головна вигода від з’єднання з Росією полягала у вирівнюванні з російським дворянством.

Навіть ті, хто називає рішення Хмельницького помилковим, не може назвати його несподіваним або нелогічним.

У ідеї з’єднання з Росією було в Україні і безліч супротивників. Особливо мало доброго чекав від цього з’єднання митрополит Сильвестр Коссов і київське духівництво. Але в митрополита не було і Богданової мрії. Просто він вважав московських людей малоосвіченими і поверховими християнами, побоювався неминучості переходу під омофор московського патріарха. Далекий константинопольський патріарх улаштовував його куди більше.

Гетьман приймав рішення, переломне в історії України. Він не був наївною людиною і розумів, що змінити його у випадку розчарування буде важко. Легко стати васалом турецького султана — стати, а потім перестати: султан далеко, за Чорним морем, — у тім же Константинополі, що і патріарх. А до Москви всього 800 верст.

Після вибору Володимира Великого вибір Богдана був другим за значенням для долі України. Чи спадала на думку йому самому аналогія між Володимиром і собою?

Ми не сумніваємося в правильності вибору Володимира Великого, але чи визнаємо ми правильність вибору Богдана Хмельницького?

Я не збираюся ухилятися від усіх цих питань, залишати їх риторичними, змусити висіти в повітрі. Але моя відповідь не може бути й однозначною.

Ми оцінюємо діяльність гетьмана в її цілісності. Ми не шанували б його пам’ять так, як шануємо сьогодні, якби казали собі: так, він зробив багато правильного і видатного, але найвідповідальніше для України рішення його життя виявилося помилковим.

Щоб прийняти «найвідповідальніше для України» рішення, необхідна була наявність України. Не географічної назви, що закріпилася за південно-східною окраїною Речі Посполитої, а самостійної держави, визнаної (гласно або негласно) як таку сусідами. Саме створення такої держави є головним досягненням, головним подвигом Хмельницького. Як не дивно, багато істориків минулого прогледіли це досягнення гетьмана.

До 52-літнього віку це був діяч дуже скромного розмаху, для історії — практично приватна особа. Вождем України Хмельницький став не в кінці успішної кар’єри, а поза всяким зв’язком з нею. Так, його кар’єра, власне, була вже закінчена. Людина, що вирішила підняти свою батьківщину на боротьбу за звільнення, була на той час навіть не генеральним писарем Війська Запорізького, а просто сотником чигиринським.

Останні десять років життя Хмельницького — від його втечі на Січ восени 1647 року до смерті в 1657-му — яскрава комета на небосхилі нашої історії. Саме тоді прийшов час звільнення України, і їй був потрібен вождь. У тодішній Україні було багато хоробрих, ділових і освічених людей, та ще і більш молодих, але всенародне повстання повів Хмельницький, що не може бути випадковістю.

Для України було щастям, що вона змогла висунути в середині XVII століття діяча такого масштабу, якому поталанило розрубати гордієв вузол здавалося б нерозв’язних протиріч і через століття після занепаду Київського князівства відновити його.^[49] 3 ім’ям Богдана Хмельницького пов’язаний вихід України на арену світової історії, початок становлення української політичної нації. Богдан символізує єдність і безперервність буття України від часів князівської Русі до героїчної Козацької епохи національного відродження вісімнадцятого століття і завоювання незалежності в столітті двадцятому.

Серед політичних діячів нашої історії він одним з перших надихнувся державною спадщиною Києва і став продовжувачем цієї спадщини. Геній Хмельницького — у відчутті моменту, у розумінні того, чому вже прийшов час, а чому поки що ні, у ясному усвідомленні надій і сподівань усіх шарів українського народу.

Продовжуючи Богданову справу, ми здійснюємо третю спробу відродження своєї держави. Саме тому 400-річчя від дня народження гетьмана відзначалося в нас у 1995 році як пам’ятна дата державного рівня.

Часто запитують: а чому Україна не була проголошена незалежною вже в XVIІ столітті, що зупинило гетьмана? Це питання хвилювало й одного з класиків української історичної науки, визнаного глави київської історичної школи Володимира Боніфат’євича Антоновича. Більше ста років тому в статті «Характеристика діяльності Богдана Хмельницького» він намагався відповісти на нього. На відміну від авторів, що бачили нездоланні зовнішні перешкоди на шляху до незалежності, Антонович побачив важливу внутрішню перешкоду: відсутність в українцях XVII століття прагнення до державного виокремлення.^[50]

Якщо Антонович має рацію, і така внутрішня перешкода існувала, Хмельницький не міг не бачити її і не брати до уваги. Слова «Нам не можна більше жити без государя», з якими Хмельницький звернувся до Переяславської ради, підтверджують, що він ураховував її.

І дійсно, такі поняття, які сьогодні самі собою зрозумілі, як то «національна держава» і «національний суверенітет», були ще не дуже звичні для його століття. По-справжньому час цих понять у Європі прийшов уже після Великої Французької революції і наполеонівських воєн. А в XVII столітті уявлення про те, що суверенному князівству, королівству, гетьманству і т. д. цілком природно перебувати «під високою рукою» одного з великих монархів, здавалося абсолютно безперечним, добровільне підданство було узвичаєною формою волі. При цьому дане князівство, королівство, гетьманство зберігало свою правосуб’єктність з точки зору міжнародного права того часу. Не тільки в географічних межах досяжності гетьманства Хмельницького, але й у світі взагалі не було іншого сильного православного государя, не було такої православної країни, на яку можна було обпертися. Тепер ми розуміємо, що якимось надлюдським чуттям Богдан вибрав єдино правильний шлях.

Але на цей шлях він направив не той народ, що піднімав на повстання. Після шести років боротьби це був вже інший народ. Орест Субтельний стверджує: «Найважливіше досягнення Хмельницького полягало в тому, що в суспільстві, яке не має ні твердої впевненості в собі, ні навіть ясного усвідомлення своєї самобутності, гетьман розбудив приспану гордість, силу і волю до боротьби за свої інтереси».

Як зрозуміти, чому в той чи інший складний період історії саме ця, а не інша людина встає на вістря суспільно-політичного життя? На прикладі Богдана Хмельницького добре видно, що це визначається, крім якостей керівника, ще і почуттям впевненості у своєму призначенні, таємничою здатністю відчувати хід історії.

Гетьман зумів використати в тодішніх умовах багато чого з попереднього досвіду визвольного руху. Прагматизм, готовність до розумних компромісів і переговорів цілком природно поєднувалися в ньому з твердістю при звертанні до військової сили.

Богдан Хмельницький зумів угадати, куди рухається Україна кінця 40-х років XVII століття, уловити стрімке зростання національних і соціально-економічних протиріч, дійсний зліт масового невдоволення католицьким поневоленням. Нестерпний гніт панщини, релігійні утиски, сваволя «своєї» місцевої влади і грабіж орендарів підвели ситуацію до вибуху.

Це був дивний час. Історики підрахували, що українська визвольна війна була однієї із семи революцій, що відбувалися тоді в Європі. Серед них була й англійська революція. Показово, що в 1649 році керівництво Англії (де тільки що був страчений король і проголошена республіка) звернулося з відозвою до українського гетьмана, як до союзника в боротьбі із спільним ворогом, папським Римом. А в 1656 році Кромвель відправив на континент свого наближеного, генерала Джефсона, для встановлення зв’язку з Богданом Хмельницьким з метою створення «великої антиримської, антигабсбурзької й антиконтрреформаційної коаліції».

Український народ брав діяльну участь у пробудженні Європи, що вступала в новий період свого розвитку — період поступового утвердження буржуазних відносин і створення національних держав. Однак цьому періоду випало бути дуже довгим, лічені країни потрапили до першого ешелону. З різних причин в Україні не стало можливим реалізувати багато історичних шансів того часу.

Як відомо, після перемоги біля Жовтих Вод і Корсуня, з яких почалася національно-визвольна війна нашого народу, повстання стрімко охопило обидва береги Дніпра. Сам розмах боротьби швидко змінив її кінцеву мету. Мова йшла вже не про вирівнювання козаків з польським дворянством, а про звільнення України від іноземного ярма і про зміну сформованих соціально-економічних відносин. Одночасно з усуненням органів влади Речі Посполитої почалася заміна її адміністративно-територіальних одиниць на козацьку полкову систему, з’явилися власні державні установи. От чому очевидна і правомірна характеристика визвольної війни як національної революції.

Крім створення вільної держави в етнічних межах, ця революція була націлена на закріплення козацької власності на землю. Сьогодні ми б побачили в ній щось схоже із власністю фермерського типу. В історичній ретроспективі видно, що це були не просто два найважливіших, але і два взаємозалежних завдання. Наші класичні історики, захоплені сюжетною стороною подій (і справді безмежно яскравою), не приділили їм достатньої уваги.

Становлення України відбувалося у вкрай складних умовах. При створенні владних структур і налагодженні їхньої діяльності, особливо на звільнених окраїнних територіях, Богданові доводилося переборювати неймовірні перешкоди. Відтворюючи в масштабах України адміністративний устрій Запорізької Січі, Богдан Хмельницький не пошкодував зусиль, щоб забезпечити безвідмовність усіх ланок виконавчої влади знизу доверху, не забуваючи про зміцнення гетьманської влади, чого вимагали внутрішня і зовнішня обстановка того часу. «Статті про устрій Війська Запорізького», спираючись на які гетьман домагався від полкових і сотенних органів неухильного виконання своїх розпоряджень і указів, стали чимось на зразок адміністративної конституції України.

Хмельницький скликав Раду і сам активно брав участь в обговоренні і прийнятті рішень, сам вникав в організацію судочинства, фінансів, очолював військо, керував зовнішньою політикою, боровся із проявами сепаратизму.

Богданові знадобилися вся його мудрість і витримка, щоб опанувати ситуацію після заключення Зборовського і особливо Білоцерківського договорів з Польщею.

Здавалося, під ударами внутрішніх безладь і зовнішніх ворогів Україна загине. Однак гетьман зумів здолати ці труднощі. Визнавши, у явній і неявній формі, справедливість основних вимог селянства, він пом’якшив внутрішню напруженість, а після перемоги під Кийком зумів повернути втрачені було території.

Відновлення держави, спадкоємиці Древньої Русі, було, без сумніву, найбільшим політичним досягненням українського народу протягом XIV — XVII століть.

Усупереч відомій непослідовності і класовим пристрастям, у внутрішній політиці Богданової держави присутнє прагнення пом’якшити соціально-економічні протиріччя. Одним з мудрих і далекоглядних заходів гетьмана став розвиток інституту «охочих» козаків. Попри всі можливі застереження, його внутрішня політика в цілому відповідала інтересам практично всього населення.^[51]

Звичайно, соціальні процеси не були ані прямолінійними, ані легкими. Спочатку було схоже, що козаки перетворюються на новий стан, хай і досить розмитий, але «покозачування» так і залишилося вельми неглибоким. Формування козачого стану, подібного до великоросійського на Дону, у самій Україні так і залишилося незавершеним (звинувачувати в цьому Богдана Хмельницького ми, звичайно, не маємо права). За півтора століття старшина остаточно улилася у всеросійське дворянство, а колишні козаки стали державними селянами.

Після провалу спроб перетягти на бік національно-патріотичних сил українське панство Богдан Хмельницький змінює своє ставлення до великого і середнього феодального землеволодіння. Не заохочує він і апетитів козацької старшини. Усі вони наділялися маєтками («ранговими маєтностями») лише на термін перебування у своєму чині. За період 1648 — 1655 років у документах не виявлено жодного універсалу, який закріплює рангові маєтки у власності козацької старшини, і знайдений всього один документ, що підтверджує право на володіння маєтком.^[52]

Добре розуміючи, як багато значить в очах народу підтримка православ’я, гетьман зміцнював авторитет своєї влади в очах селян і козаків тим, що захищав земельну власність церкви, суворо караючи тих, хто зазіхав на церковне і монастирське майно чи землю.^[53]

Політика Богдана Хмельницького, його особиста харизма допомогли консолідації України. Він прагнув будь-що-будь не допустити громадянської війни, кілька разів гасив її вогнища, умілою тактикою усував загрозу роз’єднання національно-патріотичних сил.

На відміну від багатьох політиків Європи того часу, гетьман не виявляв нетерпимості до інших народів, ніхто б не назвав його і релігійним фанатиком. Виступаючи проти католицизму й уніатства, рішуче відстоюючи інтереси православ’я, він, разом з тим, визнавав право інших конфесій на існування. Він говорив: «є один Бог і одна християнська віра». Той факт, щодо козацького реєстру 1649 року потрапила чимала кількість вихідців із сусідніх земель і країн, яскравіше за все підтверджує широку толерантність гетьмана.

Велика заслуга Богдана Хмельницького й у становленні нової судової влади. Станово-шляхетська польська судова система заміняється при ньому сотенними і полковими судами, генеральним судом, сільськими судами. Гетьман практикує відправку судових комісій для розгляду справ особливого значення. У містах магдебурзького права широке коло обов’язків покладалося на міські суди, вони набувають рис судів загальної юрисдикції.^[54]

Віддаючи належне спробам Пилипа Орлика і його однодумців узагальнити величезний досвід козацької демократії в документах, що стали зараз широко відомими, необхідно підкреслити, що основоположником українського конституціоналізму (який сягає звичаєвого права і «Руської Правди») був усе-таки Хмельницький. Важко переоцінити значення для вітчизняного державного будівництва підписаних гетьманом договорів, правових актів і судових установлень. Деякі з них зберігали своє юридичне значення в автономній «малоросійській» Гетьманщині навіть за часів Катерини Другої.

Богдан Хмельницький багато зробив для створення нової української армії. Для цього він уміло використовував як найбагатший козацький досвід, так і досягнення інших армій, зокрема, загартованої у вогні Тридцятирічної війни німецької армії. Гетьман був талановитим і самобутнім полководцем. Він успішно керував військом до 200 і навіть до 300 тисяч людей, узятих від сохи. Його маневр при Корсуні і Зборові вивчають у військових академіях.^[55]

Цілком очевидно, що заснування в СРСР у жовтні 1943 року, слідом за орденами Суворова, Кутузова й Олександра Невського, ордена Богдана Хмельницького трьох ступенів не було просто політичним жестом.^[56]

При цьому гетьман усе-таки не був прихильником воєнних рішень. Може, тут криється ще одна відповідь на питання типу: «А чому з-під Пилявиць він не рушив військо на Варшаву?». Аналізуючи дії Богдана методом «зворотнього відліку», розумієш, що він постійно сподівався на рішення тієї чи іншої проблеми через дипломатичний торг. Іншими словами, він прагнув не допустити зайвого кровопролиття, хоча це йому не завжди вдавалося. «Безперечно є правда, що завершенням, метою та кінцем будь-якої війни повинно бути не що інше як згода і мир», — сказано в його інструкції послам до трансільванського князя в 1656 році. А якщо так, чому б людям не пропускати середню частину триптиху: мир — війна — мир?

Особливий бік діяльності Богдана Хмельницького — зовнішньополітичне забезпечення існування новонародженої держави. Його мудрість, терпіння, гнучкість і послідовність у політиці, дипломатичний талант у сполученні із сміливістю і готовністю йти як на зважений ризик, так і на компроміси неодноразово виручали Україну.

Богдану Хмельницькому вдавалося знаходити оптимальні рішення в складній грі політичних і військових сил Європи, укладаючи союз з одними і домагаючись нейтралізації інших. Завдяки цьому, він домігся визнання своєї держави урядами Османської імперії, Кримського ханства, Англії, Венеції, Росії, Речі Посполитої, Трансільванії, Австрії, Молдавії, Валахії, Швеції.

Однак тверезий аналіз знову і знову приводив його до невтішного висновку — жодна з навколишніх країн не була зацікавлена в існуванні незалежної України. Утвердження України, з одного боку, і різке ослаблення Речі Посполитої, з іншого, могли б ще раз зламати співвідношення сил у Східній, Північно-Східній і Центральній Європі, сформоване з такими зусиллями після Тридцятирічної війни.

Хмельницький опинився перед вибором: залишитися віч-на-віч з Річчю Посполитою і, можливо, повністю втратити такі дорогі завоювання, або, заради їхнього збереження, прийняти протекторат однієї з великих держав цієї частини світу. Такими були в той час Блискуча Порта і Росія. Іншого виходу з геополітичної ситуації, що склалася тоді, видно не було. Існувала ще Швеція, але вона до 1653 року не виявила помітного інтересу до українських справ. Після болісних роздумів гетьман визнав кращою протекцію московського царя.

Цей крок був тим більше змушеним, що кримський хан на той час прийшов до взаєморозуміння з польським королем (у Каменецькому договорі 1653 року) про те, що ніякого статусу державної автономії козацька Україна в складі Речі Посполитої мати не буде. Крім того — і про цей найважливіший резон часто забувають — Хмельницький не міг не брати до уваги, що під його гетьманською булавою лише три воєводства. Я упевнений, хоча не можу це довести: Богдана турбувала і думка про те, хто і як буде збирати Україну далі, при якому розкладі це виявиться можливо, у союзі з ким на це вистачить сил.

Не з турками: після Хотинської поразки (до речі, у значній мірі від гетьмана Сагайдачного) у них, здавалося (пізніше перестало здаватися), пропала хіть до геополітичних проектів, їм би утримати те, що мають. Не з Польщею: вона вже не має сил упоратися з наявними православними областями, їй ні до чого Буковина, Закарпатська Русь, Нижнє Подністров’я.

Мабуть, не даремно Богдан був для своїх «Богом даний вождь», а супротивники дивувалися тому, що його розум — «за гранню збагненного». Я запитую себе: невже він міг передбачати, що в складі Росії Україна з’єднається з Волинню і Поділлям? Що вона вийде до Чорного й Азовського морів, забезпечивши собі майбутню економічну базу? Мабуть, не даремно сказав про Хмельницького Костомаров: «Справа його була не на десятки років, а на цілі століття». Усе це і справді за гранню збагненного.

Слідом за іншим нашим істориком, В. Б. Антоновичем, я хочу віддати належну шану «великому діячеві нашого краю, що в своїй особі скупчив громадські змагання мільйонової маси й зробив на її користь усе, що в умовах його часу і культури могла зробити людина талановита, щиро віддана інтересам народу». І погодитися з Вячеславом Липинським, який стверджував, що великий гетьман свідомо і послідовно намагався створити фундамент майбутньої незалежної української державності і що без зусиль Богдана відновлення такого фундаменту в новітні часи виявилося б неможливим.

Завдяки Хмельницькому, однією з головних таємниць світової історії в XVII столітті стала поява на європейському континенті, на землях, стиснутих Московським царством, польсько-литовською Річчю Посполитою, володіннями Оттоманської імперії і Швеції, нової країни, що зуміла потім зберегти свою життєздатність протягом сторіч. Ця таємниця — сама по собі найбільший пам’ятник Хмельницькому — не була розгадана його сучасниками і найближчими нащадками. Люди XVIII і XIX століть дивилися на мапу і не бачили на ній ніякої України, а вона вже була. Запущені Хмельницьким процеси вели до мети всупереч усьому. Найбільш вражає те, що руками мучителів України Бог повернув їй здавалося б навік утрачені частини.

Переяславська рада — воістину поворотний момент в історії нашого народу. 20 грудня 1995 року у своїй промові, присвяченій 400-річчю з дня народження Богдана Хмельницького, я сказав наступне: «Правовою суттю договору з московським царем став легітімний державний розрив із Польсько-Литовською Річчю Посполитою і вступ України в міждержавні стосунки як суб’єкта тогочасного міжнародного права. Не випадково Пилип Орлик, якого аж ніяк не можна запідозрити у відсутності патріотизму, називав цю подію і ухвалені рішення “найсильнішим і найпереможнішим документом і доказом суверенності України”, “урочистим, вічним союзним договором”, який повинен був “навіки оселити спокій, волю і згоду на Україні”».

Діячів минулого не можна судити поза контекстом часу і згідно більш пізніх законів, які не мають зворотньої сили. Їх діяння необхідно оцінювати з погляду моралі і правил їх часу, з урахуванням усіх, а не тільки пристрасно відібраних обставин. Маючи мужність бачити неприкрашену правду свого минулого, потрібно (повторю ще раз) черпати в ньому не приниження, а силу. Інакше не наважуйся розраховувати на майбутнє.

Я глибоко переконаний, що політична і військова діяльність Богдана, глибинна логіка його політичного курсу відбивали лише одну філософію — любов до батьківщини і щире бажання зберегти Україну, її народ, державу, землю і святині.

От заради чого він маневрував між сусідами, шукав компроміси й альянси, нерідко відмовлявся від багатообіцяючих задумів. Але генеральну лінію свого життя, зміст якого полягав у звільненні рідного краю від іноземного ярма і створенні самостійної соборної України, Богдан Хмельницький проводив до останнього свого подиху.

Не провина, а нез’ясована людська трагедія гетьмана відбилася в тому, що після його смерті державне кермо опинялося в руках або слабких, або корисливих. Цей період нашої історії став називатися Руїна. Боротьба між амбіційними представниками козацької старшини за гетьманську булаву і втягування в цю боротьбу іноземних військ, сепаратизм і нездатність політичної верхівки прийти до згоди у головних загальнодержавних питаннях привели до спустошення України. Переслідуючи особисті вигоди, авантюристи рвали Україну в різні боки, накликаючи на її народ найтяжчі випробування.^[57]

Нашій ментальності, на жаль, властива «отаманщина», що так далася взнаки в годину Руїни і з не меншою силою — у період громадянської війни 1917 — 1920 років. На жаль, нації, як і люди, рідко учаться на уроках минулого, уроках історії. Отаманщина загрожує нам і сьогодні, під час нашої третьої спроби утвердити свою державу. Цей дворазовий історичний урок варто було б зазубрити багатьом нашим сучасникам, що живуть в одномірному світі, поділяючи усіх за своєю сваволею на «своїх» і «чужих». За будь-якими політичними угодами і компромісами вони схильні бачити не кроки до стабілізації, а зрадництво. Вони прагнуть приватизувати любов до вітчизни, готові установити свою монополію на таку любов. Їх не даремно прозвали «професійними українцями». Дай Боже, щоб вони не довели нас до великого лиха.

Породження енергії і волі Богдана Хмельницького, Українська держава виявила величезний потенціал. У свідомості й історичній пам’яті нашого народу раз і назавжди затвердилася державна ідея, що стала гаслом визвольних змагань XVII — XX століть. У першій чверті XX століття ця ідея була втілена в життя, що і записано на скрижалях четвертого універсалу Центральної Ради 22 (9) січня 1918 року: «Народе України! Твоєю силою, волею, словом створилася на українській землі вільна Українська Народна Республіка. Збулася давня мрія твоїх предків, борців за волю...»

Не випадково українські політики цього періоду, діячі національно-визвольного руху постійно зверталися до подій Визвольної війни Богдана Хмельницького, шукали в них прямі аналогії і навіть окремі готові політичні рішення. Як у часи Богдана Хмельницького, становлення української державності й у цей період було невіддільним від соціальної складової, від перерозподілу власності, у першу чергу землі. Мільйони українських селян пов’язували гасла української незалежності з прямим і швидким вирішенням земельного питання на свою користь.

Серед споконвічних помилок Центральної Ради ми бачимо затягування ліквідації поміщицького і переходу до фермерського землеволодіння. Ми бачимо відсутність внутрішньої єдності трьох процесів: державотворення, збройного захисту досягнутого і соціально-економічних перетворень. Великим прорахунком Центральної Ради виявилося рішення про міліційний (ополченський) характер армії. У цьому Рада не пішла за Богданом, що зумів створити, по суті, професійну армію.

Як відомо, в основу державного будівництва Центральна Рада поклала козацьку демократичну традицію: виборність органів влади, їхня підзвітність виборцям, колегіальність рішень. Це залучало на бік Центральної Ради маси українського населення, але не дало, за великим рахунком, реальних наслідків через непідготовленість цих мас до розвинених форм політичного життя. Органи виконавчої влади, створені за формально-демократичними принципами, не змогли подолати складнощі політичної і соціально-економічної ситуації. Фатальну роль відіграла і недієздатність демократії, не вписаної в сильну виконавчу владу. Друга спроба державотворення зазнала невдачі багато в чому з цих причин.

Але, можливо, головною трагедією цього періоду стала відсутність на чолі українського національно-визвольного руху харизматичного лідера, подібного до Богдана Хмельницького. Маючи такого лідера, українська революція не привела б до отаманщини, коли кожен думав тільки про своє село, волость або повіт, будучи неспроможним піднятися до усвідомлення загальнонаціональних проблем. Звідси — феномени республік: Одеської, Донецько-Криворізької, Сорочинської і навіть Баштанської і Висунської (обидві — у тому ж самому Миколаєвському повіті Херсонської губернії). Найважливіше попередження, одержане нами з минулого, полягає в тому, що в переломні епохи в нас здатна узяти гору українська анархічна ментальність, наше фантастичне уміння створювати політичний і суспільний розбрат.

Будь-якому народу необхідна очна ставка між нинішнім днем і своєю історією. Це дуже допомагає побудувати перспективу, побачити дійсний масштаб сьогоднішніх досягнень і невдач.

Хмельницький вивів народжену у вогні і хаосі Україну на стежку, вибрану ним для неї серед інших стежок, що вели в болота, і дав їй золоту нитку Аріадни — національну державну ідею. Зумівши не втратити цієї нитки, Україна через третину тисячоліття прийшла до заповітної незалежності.

Іван Мазепа

Перш ніж перейти до Івана Степановича Мазепи, зображеного на купюрі в десять гривень, хочу сказати кілька слів про одну цікаву арифметичну закономірність, присутню у нашій історії, або подобу закономірності, або випадковість, що має вигляд закономірності... Вона має відношення і до Мазепи.

Від Водохрещення Русі до незалежності України пройшла тисяча років. Хтось скаже, що трохи більше, а саме 1003 роки, оскільки Водохрещення відбулося в 988 році, а наша незалежність проголошена в 1991-му. Однак стародавня історія темна: деякі історики вважають, що Русь була хрещена не в 988-му, а в 990 році, а деякі — ще пізніше. Це тисячоліття поділяється на три рівних відрізки, кожен з яких у певному сенсі заперечує попередній. Закінчення одного відрізка і початок іншого відзначене найважливішою для України історичною подією.

Переяславську раду відокремлюють від Акту про незалежність 337 років — цю цифру можна прийняти як таку, що дорівнює третині тисячоліття. Приблизно «на півдорозі» між Водохрещенням Русі і Переяславською Радою, тобто близько 1321 року Київщину загарбав литовський князь Гедімін (і про дату, і про князя йдуть суперечки, але давайте повіримо видатному історику Литви академіку Матвію Кузьмичу Любавському).

Що ж ми бачимо? Починаючи із свого Водохрещення в 988 році Київська Русь (яку ми тепер, завдяки Грушевському, називаємо Україною-Руссю) розвивається в руслі східнохристиянської, грековізантійської за своїм походженням, культури. Вона залишається відданою цій культурі навіть після ординської навали, хоча і значною мірою втрачає свої культурні завоювання.

Від того, що третину тисячоліття по тому в Києві править язичеський князь, спочатку начебто б нічого не міняється. Насправді ж, відразу намічається зміна тенденцій. Спершу майже непомітно. Ольгерд і Володимир, спадкоємці Гедіміна, — православні князі. Але вже із середини того ж століття починає проникати на київські землі інший, польсько-латинський католицький вплив. Близько 1386 року Литву перехрещують із православ’я в католицтво. Ця третина тисячоліття позначена покатоличенням і ополяченням частини українського населення, особливо верхівки, Брестською унією, проникненням в Україну польської культури і способу життя, впровадженям магдебурзького права в деяких містах, появою освітніх установ за типом середньовічних європейських університетів і, нарешті, тим західно-східним культурним синтезом, який вчені охрестили «українським барокко».

За Україну, за її розум і душу, за її тіло борються Захід і Схід, Візантія. Захід — це добре, Захід — це дуже добре, але він несе із собою ополячення...

Почалася третя третина тисячоліття. Після Великого повстання Україна опиняється в складі Російської держави, причому перші 130 років як автономна Гетьманщина, потім 130 вже зовсім бездержавних років — у вигляді напівдюжини російських губерній, біля трьох років — як незалежна держава, а останні 70 років — як союзна республіка в складі СРСР.

Ця остання третина тисячоліття, при усій своїй суперечливості, у цілому означала повернення України в православне культурне коло (якого вона, щоправда, по-справжньому не залишала і навіть воювала за те, щоб його не залишати). Символом цього повернення стало дворазове скасування Брестської унії (у 1839 і в 1946 роках). З вогню та в полум’я — так оцінюють цю третину тисячоліття люди, схильні не брати до уваги незручних для них обставин і подробиць. Уникли ополячення, але піддалися русифікації — от що виходить, на їх думку, з вогню та в полум’я. А серед подробиць і обставин, на які вони не звертають уваги, є і те, що минула й остання третина... І в який новий цивілізаційний цикл ми ввійшли? Якщо пройдений нами шлях говорить про неминучість чергування «візантійської» і «римської» переваг, зараз як раз настала черга переваги «римської», а краще сказати західної, і стаємо ми в цю чергу все-таки не до кінця обрусілими.

При чому ж тут Мазепа? А при тому, що, коли вказана закономірність правильна, справи його в 1709 році навряд чи могли піти вдало.

Якщо Хмельницький — символ спадкоємства української державності від Київської Русі до наших днів, то Мазепа уособлює для нас Альтернативу (саме так, з великої літери). В очах багатьох він врівноважує Хмельницького, виправляє крен.

Майже все, що писали про Мазепу раніше, було забарвлене споконвічно негативним до нього ставленням. Тому все погане, що тільки можна про нього сказати або придумати, давно вже сказане і придумане. Його пересічні людські недоліки і слабості роздувалися до демонічних розмірів. Те, що Кочубей «богат и славен», «его стада неисчислимы» — це добре, багатства ж Мазепи — це погано. Але хто жертвував зі своїх багатств на благодійні цілі, хто з цих двох «олігархів» узяв на часткове утримання Києво-Могилянську академію? Не Кочубей.

Іван Степанович Мазепа-Колединський народився в селі Мазепинці біля Білої Церкви. Походив він з досить знатного шляхетського православного роду. Точна дата народження Мазепи невідома. Шведи, що мали з ним справу в 1708 році, твердили потім, що йому було 64 роки. З іншого боку, у якихось паперах XVII століття зазначено, що він народився в 1629 році. Тоді під час Полтавської битви йому було б 80 років, що малоймовірно. Мабуть, він народився наприкінці 1630-х років. З 1649-го по 1652 рік, тобто в дитинстві (точніше сказати, підлітком), він був пажом при дворі польського короля Яна Казиміра, після чого король послав його на три роки до Європи — учитися. (Як бачимо, православ’я не завжди було перешкодою при католицькому дворі.) Усі ці роки, нагадаю, Україна була охоплена вогнем Визвольної війни.

Відомо, що Мазепа побував у німецьких і італійських князівствах і королівствах, а також у Голландії і Франції. Серед інших наук він вивчав тут основи будівництва фортець і артилерійську справу. Повернувшись до Польщі, він з кінця 1650-х років починає, як королівський посланець, їздити до гетьманів Правобережної України (що продовжувала бути в складі Речі Посполитої). Уже тоді своєю моторністю і «цекавостью» (допитливістю) він звернув на себе увагу Петра Дорошенка.

Після якоїсь любовно-скандальної історії Мазепа в 1663 році назавжди залишає придворну службу, а разом з нею і Польщу. Ставши гетьманом, Дорошенко бере до себе Мазепу ротмістром «надвірної корогви». Так починається його кар’єра в Правобережжі. Вона тривала багато років. За цей час він, зокрема, їздив послом від Дорошенка на Лівий берег (тобто в російські межі) і там справив дуже добре враження на майбутнього гетьмана Івана Самойловича. У Мазепі було щось таке, що приваблювало людей.

Не всі дипломатичні місії, які доручалися Мазепі, були зручні для виконання. Як пише історик запорожців Дмитро Яворницький, у червні 1674 року Дорошенко, «желая возможно скорее получить помощь от турецкого султана и крымского хана, а также наперед задобрить их, послал им в дар 15 человек, забитых в колодки невольников, козаков Левобережной Украйны». Дорошенко воював у той час проти лівобережного гетьмана Самойловича і бєлгородського воєводи князя Ромодановського. Вибора у Мазепи, боюся, не було, звичаї панували прості й круті, думки підлеглих ніхто не питав. «Взяв колодников, кроме того 9 человек татар [мабуть, як охоронців], письма гетмана к хану и визирю, Мазепа направился сообразно указанному маршруту». Під час подорожі караван потрапив у засідку до запорожців. Мазепа був би роздертий ними, якби не втручання кошового, знаменитого Івана Сірка. Закованого в кайдани Мазепу відправляють на Лівий берег. Схоже, не все в цій історії просто: гетьман Самойлович відразу ж відправляє Мазепу до Москви, а в супровідному листі до царя (не більш, не менш!) просить його більше довіряти Мазепі, ніж Сірку. Не можна виключити, що Мазепа міг підстроїти свій полон, щоб ухилитися від виконання ганебної місії, але зберегти алібі перед Дорошенком. Чому хитросплетіння XVII століття неодмінно повинні бути простішими за сучасні?

У Москві Мазепа діє, як пише Костомаров, «во вред Дорошенко, сумев подделаться в доверие московским боярам». Мабуть, Івану Степановичу стає остаточно ясно, що боротьба Дорошенка за возз’єднання розколотої України під турецьким протекторатом приречена. Мазепа переходить на службу до «малоросійської» Гетьманщини в званні «військового товариша».

За наступні роки служби в Гетьманщині під керівництвом гетьмана Самойловича у Мазепи, судячи з усього, склалися тверді переконання про те, що добре і що погано для України, — переконання, що потім визначили його місце в історії.

Як пише історик Антонович, у душі колишнього пажа і придворного жив ідеал — впровадити шляхетський устрій України за польським зразком, тобто, створити дворянську державу з усім набором аристократичних прав і свобід. Міста також розширили б свої вольності, з’явилися б університети, заохочувалися б мистецтва. І тільки селянам у цій державі, за тим же польським зразком, не передбачалося іншої ролі, крім кріпаків.

Що до останнього пункту програми, його успішно виконував гетьман Самойлович. Він почав планомірне закріпачення селянства.^[58]

Але в усьому іншому Самойлович був «гетьман-попович». Мистецтва він заохочувати не збирався, хоча і був освіченим. Не тільки з народом, але й із знатними людьми він тримав себе як самодержавний деспот. Його дармоїди чинили від гетьманського імені справжній розбій. В усій Гетьманщині за Самойловича не було суду без хабарів. Не було жодних надій на те, що Україна з таким гетьманом може наблизитися до того устрою, про який мріяв Мазепа.

Мазепа, з 1682 року генеральний осавул, розумів, що при усуненні Самойловича ніхто, крім його родичів (він славився кумівством), не заплаче. І це нарешті відбулося. У Москві давно мріяли ліквідувати кримське «осине гніздо», ще більше від нього бідувала Україна. У 1686 році Росія приєдналася до антитурецької «Священної ліги», куди уже входили Австрія, Польща і Венеція, у зв’язку з чим на наступний рік був затіяний «кримський похід». Очолив його Василь Голіцин, людина освічена, великий західник, але поганий полководець. Російського війська було понад 60 тисяч, до нього приєдналося до 50 тисяч козаків на чолі з гетьманом Самойловичем, але все скінчилося нічим. Не дійшовши двохсот верст до Перекопа, армія зупинилася в Кінських Водах на Дніпрі, оскільки татари підпалили степ і зіпсували колодязі. Подальше просування стало неможливим через відсутність фуражу і води. Потупцювавши, військо повернуло назад, навіть не вступивши в контакт із ворогом. На цьому великий кримський похід і закінчився.

Відразу пішли чутки про зраду Самойловича, який нібито підпалив степ «із дружби з татарами». Генеральні старшини і кілька полковників подали Голіцину донос із низкою обвинувачень проти гетьмана. Голіцин зрадів, що є на кого звалити невдалий похід. Одні автори твердять, що керував донощиками Мазепа, інші це заперечують.

Самойловича відсторонили від гетьманства і заслали до Тобольська. 25 липня 1687 року козацька рада обрала новим гетьманом Мазепу. Йому було тоді під 50; два роки по тому, під час першого знайомства з Петром І, Мазепа вже називає себе «старим».

Їхнє знайомство відбулося незабаром після невдалої спроби державного перевороту, вчиненого царицею Софією. У цей час Мазепа саме був у Москві і дуже сподобався молодому царю.

Мазепа пробув на гетьманстві 21 рік — довше, ніж хтось інший з усіх відомих історії гетьманів (якщо не рахувати напівлегендарних Свитольдовича і Дашкевича). Його гетьманство стало часом культурного розквіту і господарського підйому України — «одного цього було достатньо, щоб ім’я Мазепи прославилося на століття» (Орест Субтельний). Він щедро жертвував на будівництво церков. Його смак відбився в їхньому вітіюватому стилі, який іноді звуть козацьким, або мазепинським, барокко. Він відкрив багато шкіл і друкарень, на його особисті кошти були зведені нові корпуси Києво-Могилянської академії. Не забував він і себе. До кінця свого гетьманства він був одним з найбагатших людей Європи. Мазепі належало 100 тисяч селян в Україні і 20 тисяч — у сусідніх повітах Росії.^[59]

У радянські часи вважалося, що природний стан патріота «за царських часів» — гранична убогість. Багатство не заважало Мазепі бути гарячим патріотом України. Патріотизм обумовив, крім явної, утаємничену лінію поведінки гетьмана. Вона піддається розшифровці. Первісні Переяславські статті Богдана Хмельницького, а їх 23, неодноразово мінялися — царі і гетьмани домовлялися про нові статті, редагували або скасовували старі. При вступі Мазепи на посаду були прийняті, по козацькій чолобитній, оновлені «Коломацькі статті» (Коломацькі, тому що їх прийняли на березі ріки Коломак), більше 40. Вони ніяк не наближали України до польсько-аристократичного ідеалу Мазепи. Але з воцарінням Петра в нього очевидно з’явилися надії.

Можна припустити, що за зразок Мазепа мав на думці Гадячський договір 1658 року між гетьманом Правобережної України Іваном Виговським і польським королем, згідно якого «Руське князівство» у складі Київського, Брацлавського і Чернігівського воєводств ставало третім, поряд з Польщею і Литвою, рівноправним членом Речі Посполитої. «Руське князівство» карбувало б свою монету, відправляло б і приймало послів, у ньому відкрилися б два університети! А Річ Посполита перетворилася б на федерацію. Гадячський договір залишився на папері, але папір зберігся і сильно спокушав.

Гетьман, можливо, міркував так. Оскільки молодмй цар показує себе палким західником, то мимоволі буде в усьому брати приклад з Польщі і Франції, створювати аристократичну державу, вводити освічене правління, розширювати дворянські вольності взагалі й у Гетьманщині зокрема, так що «Коломацькі статті» можна буде змінювати в потрібному напрямку. Мазепа розумів, що швидко такі справи не робляться, у Петра є першочергові військові і політичні завдання, він був готовий чекати.

Але поступово стало ясно, що цар і не збирається створювати аристократичної монархії, а будує централізовану бюрократичну імперію, де немає місця «старомодним» місцевим звичаям. Не розширювати стародавні права Гетьманщини, а не втратити хоча б найважливіші з них — от про що доводилося думати. І Мазепа знаходить єдино можливий вихід; бути відданим помічником царя, допомагати йому справою і порадами, особливо в тому, що стосується Польщі, тільки б не дати приводу для гніву на себе і на Україну.^[60]

Петро I ставиться до Мазепи щонайкраще і протягом 20 років переправляє до гетьманської ставки всі на нього доноси. Але Мазепу не залишає підозра, що цар задумав позбавити Україну її прав і вольностей. Він бачить занадто багато побічних доказів, які говорять про такий намір. До того ж, у липні 1706 року в Києві проговорився про це сп’янілий Меншиков. І тоді Мазепа починає таємне листування з польським королем Станіславом Лєщинським і шведським королем Карлом XII — ворогами Росії. Подальше добре відомо: у жовтні 1708 року Мазепа з 4 — 5 тисячами вірних козаків перейшов на бік шведів.

Ті, хто називає Мазепу зрадником, повинні трошки помізкувати. Хіба він зробив це з користі? Він, один із найбагатших людей Європи? Або, може, з легкодумства? Такий надзвичайно досвідчений політик? Виходить, він перейшов на бік Карла XII з кар’єрних міркувань? На сімдесятому (приблизно) році життя і вже зробивши максимально можливу кар’єру? Але, можливо, він просто вирішив пристати до очевидь перемагаючої сторони? Мазепа, хочу нагадати, перейшов з вірними людьми через Десну до розташування шведської армії майже через місяць після серйозної поразки шведів біля Лісової, коли Карл XII опинився без необхідних боєприпасів і провіанту, без надії на людські поповнення.^[61]

Скільки б ми не сушили голови, ми не знайдемо іншого пояснення, крім того, яке дав сам гетьман — ще і як пушкінський персонаж:

Но независимой державой

Украйне быть уже пора —

И знамя вольности кровавой

Я подымаю на Петра.

Біль і страх за долю України — от що їм керувало. Метою ж була її незалежність. Північна війна вже переступила порог України. Мазепа не міг виключити, що Росія у випадку поразки може відкупишся частиною України. Такий приклад уже був. У 1667 році Росія уклала з Польщею Андрусівский мир, за яким вся Правобережна Україна, крім Києва, відійшла полякам.^[62] Чи міг Мазепа бути упевнений, що історія не повториться?

Головної з договірних статей між козацькою радою і царями завжди був захист України від Польщі. Цей захист царі брали на себе, він складав саму основу договірних відносин, але коли виникла загроза вторгнення в Україну військ польського короля, Петро І написав Мазепі: «Не то, что десяти тысяч, не могу дать и десяти солдат. Защищайся как знаешь».

Вже одне це формально звільняло іншу сторону від її зобов’язань.

Мазепа був, схоже, переконаний, що його перехід з кількома тисячами козаків на бік Карла XII відведе від України кровопролиття, тому що цар не захоче в такий момент збільшувати кількість своїх ворогів.^[63]

Усупереч чеканням Мазепи, народ його не підтримав. Докази, які здавалися йому такими очевидними, не викликали відгуку в простих людей, до яких він волав у своїх універсалах і прокламаціях. Образи народу не збігалися з образами старшини. Звертаючись до народу, треба пам’ятати про те, що найважливіше саме для народу, і не починати з ідеалів, які в нього на п’ятому чи сьомому місці. У Мазепі простий народ завжди бачив «ляха», що перейшов на московський бік заради особистих вигод. Для селян він був уособленням закріпачення, другим Самойловичем, тільки ще гіршим. Як ні при кому іншому, при Мазепі в Україні розвинулося кріпосне право. Ми не можемо засуджувати людей, які пам’ятали про його багатства і не згадували про щедрість і пожертви. Зате підтримали Мазепу запорожці, яких він усе життя не любив, вважаючи за «гультяїв».

Вісім місяців по тому шведська армія була розбита під Полтавою. На боці шведів боролися запорізькі козаки Костя Гордієнка, вірні Мазепі. На боці росіян — козаки нового гетьмана Івана Скоропадського і серед них, на чолі Охочекомонного полку, білоцерківський полковник Семен Палій, легендарний вождь двох народних протишляхетських повстань у Правобережжі, особистий ворог Мазепи. У деяких народних сказаннях Полтавська битва — це битва Палія з Мазепою.

Історія Мазепи — це насамперед трагедія, одна з тисяч українських трагедій. Бій де-небудь у Прикарпатті восени 1944 між червоноармійцями, що звільняють Україну, і повстанцями УПА — це продовження битви Палія з Мазепою. До таких трагедій не прикладеш оціночних категорій. Трагедія — це коли своя правда у кожної з сторін.

Російський поет Кіндратій Рилєєв вклав у вуста Мазепи саме цю думку:^[64]

Спокоен я в душе своей;

И Петр, и я — мы оба правы.

Можна припустити, що Мазепа прагнув стати, і став на чолі України, маючи одну-єдину мету: з іноземною допомогою завдати поразки Росії, у якій він бачив, справедливо чи ні, зло і згубу України. «Заколот не може закінчиться вдало — у протилежному випадку його назвуть інакше». Але найцікавіше, що старий гетьман, можливо, усе-таки домігся свого. Якщо цар дійсно замишляв позбавити Україну її автономного статусу (це, щоправда, не доведено), то після подій 1708 — 1709 років він вважав за краще не ризикувати.

У наші дні заповзяте ставленя до Мазепи як до зрадника вже безглуздий анахронізм. Воно може свідчити про деяку щиросердечну незрілість, про звичку до одномірного світу «свій — чужий». Звідси усього крок до присвоєння собі монополії на любов до батьківщини. Це можна сказати і про тих, хто «погано ставиться» до Хмельницького. Таких менше, але є і вони.

На щастя, жодна ворожнеча не вічна. Якби Хмельницький знав, якими стійкими борцями за незалежність України згодом стануть греко-католики — ті самі уніати, проти яких він стільки боровся, він, можливо, дивився б на них не так непримиренно.

Добре, що наш Національний банк, з яким я часто бував не згоден з інших приводів, вмістив портрети двох цих людей на гривні. У нас люди все ще продовжують боротьбу проти пам’ятників і портретів. Але ніхто не буде рвати грошей на знак протесту. Бачачи Мазепу і Хмельницького у своїх гаманцях разом, наші люди звикають терпиміше ставитися до своєї історії, до її творців. Та, мабуть, і один до одного.

Розділ дев’ятий. Україна і російська мова

Українська як загроза

Одна з улюблених тем російських ЗМІ, коли мова заходить про Україну, — це гоніння на російську мову, які нібито безперервно йдуть у нашій країні. Деякі з російських ЗМІ взагалі рідко згадують Україну поза цим приводом. У багатьох недосвідчених росіян, як я чув, склалося фантастичне враження, що, скажімо, у Львові просто небезпечно заговорити на вулиці по-російськи. Я розумію, що такий закон сучасної журналістики: тільки погана новина вважається новиною, з цим нічого не поробиш. І якщо поганої новини нема, треба «окошмарити» (дуже виразне слово) новину нейтральну — наприклад, про зміну назви вулиці.

Родичі розповідали мені, що в сучасній Москві не залишилося ні вулиці Пушкіна, ні вулиці Чехова. Під час кампанії по відновленню історичних міських імен цим вулицям повернули їхні дореволюційні назви. Напевно, при великому бажанні на основі цих фактів можна зробити телерепортаж про антиросійські настрої уряду Москви. І для підкріплення знайти яких-небудь простих людей, що охоче розкажуть перед телекамерою, наскільки вони обурені цими нововведеннями.

Якщо протягом року на якому-небудь з московських телеканалів Львів (наприклад) з’являвся десять разів, і всі десять телесюжетів розповідали про щось таке, що можна було сприйняти в широкому сенсі як «антиросійське», пересічний російський глядач зрештою вирішить, що місто з населенням 800 тисяч мешканців (включаючи 120 тисяч росіян) узагалі не має іншого клопоту, крім як боротися з російською мовою, і нічого гідного уваги крім цього в ньому не відбувається. А тоді зрозуміло, що це страшне місце, і їздити туди ні в якому разі не треба.

Я зараз поведу мову про деякі речі, які комусь можуть здатися такими, що вже давно викликають оскому, але, як я вже говорив у передмові і переконувався у своєму житті багаторазово, речей самоочевидних для всіх і кожного не існує, тому скупитися на пояснення не треба ніколи. Особливо, якщо мова йде про важливі речі. Те, що самоочевидне для одного, може виявитися повною новиною для іншого.

Україна — держава, що за деякими параметрами змушена відтворювати себе. Звичайно, не з нуля, але з досить низьких відміток. Одним з найважливіших параметрів держави є державна мова. В Україні вона, природно, українська. У якому ж становищі перебувала українська мова в момент проголошення нашої незалежності? Сказати, що не в блискучому — означає не сказати нічого.

Під час перепису 1989 року, ще радянського, 72,7% жителів України назвали себе українцями. Але це не означає, що в 1989 році в Українській РСР саме такою була частка людей з українською самосвідомістю. Радянська людина називала ту національність, яка в неї була записана в паспорті, хоча ніяких документів при переписах, радянських чи ні, ніколи не питають і не пред’являють, це світова практика. З того часу витекло багато води, у нашому житті стало іншим ледь не все. У паспортах громадян нової демократичної України відсутній пункт «національність». Питання про самоототожнення кожен вирішує сам, і це правильно. За всіма Божеськими і людськими законами, державна незалежність, в умовах якої ми живемо вже друге десятиліття, повинна була розбудити в багатьох людях українське національне почуття, що дрімало до того. Крім цього, за роки незалежності в Україну, на свою історичну батьківщину, переселися сотні тисяч українців із СНД, а серед людей, що покидали Україну, частка українців була меншою їхньої частки в населенні країни. Усе це разом узяте повинне було істотно підвищити частку людей з українською самосвідомістю. Підвищити — але від якого рівня? Визначити цей рівень за колишніми переписами, повторюю, досить важко.

Однією з головних ознак етнічної нації (про громадянську і політичну націю мова попереду) є її мова. За даними перепису 1989 року, 12,3% відсотка українців, що жили в Україні, оголосили, що не вважають українську мову рідною. Підкреслюю: не 12,3% усіх жителів республіки, а саме українців. Що стосується проживаючих в УРСР росіян, дві третини з них узагалі не володіли українською мовою! Для порівняння: російською мовою не володіла тільки третина українців УРСР. Усього в тодішній Україні не знали української мови 11,8 млн осіб або 23% населення республіки. Ця кількість включала майже два мільйони людей, що назвалися під час перепису українцями.

Два мільйони! Дуже і дуже немало, це могла бути ціла країна — така, як Словенія, Монголія, Естонія, Емірати, Кіпр. Вважаючи себе українцями, живучи не десь у діаспорі, а в самій Україні, вони вказали під час перепису, що не володіють (зовсім, узагалі, ніяк) українською мовою. Я натискую на це не для того, щоб якось затаврувати цих людей. Мені хочеться наочніше показати стан справ, які дісталися нам у спадщину від радянських часів, коли на українській землі людина не тільки могла легко обходитися без української мови, але і не відчувала соціального дискомфорту в зв’язку з її незнанням. Був відсутній хоч якийсь імператив, у першу чергу моральний, вивчати мову народу, чиє ім’я носила ця земля.

Дані перепису 1989 року, які стосувалися національного складу і мови, були оприлюднені, пам’ятаю, тільки наприкінці 1990 року. Я був тоді народним депутатом і сказав комусь з колег (уже забув, кому, але, можливо, він згадає), що таке становище називають передоднем капітуляції. Такі речі говорять звичайно під настрій, і, зрозуміло, це було перебільшенням, але відчув я себе після цих цифр препогано.

До того ж, не треба було бути статистиком, соціологом або психологом, щоб відчути: цифри цього перепису (принаймні там, де справа стосувалася України) були перекручені в «утішливий» для нас бік. І не тому, що хтось спеціально їх спотворював, хоча, звичайно, можливе що завгодно. Просто ми всі інстинктивно знали, що люди під час переписів (я вже говорив про це) часто-густо дають не стільки правильні, скільки «політкоректні» відповіді. Виходить, справжня картина була ще страшнішою.

Щоб мої російські читачі зрозуміли, з яким станом речей у мовній і культурній сфері Україна прийшла до своєї незалежності, я попрошу їх проробити одну уявну вправу. Уявіть (вам це буде важко, але, будь ласка, зробіть спробу), що в сьогоднішній Росії тільки 20% книжкової продукції виходить російською мовою, а решта — ну, скажімо так, на мовах національних меншостей Росії. Упевнений, що ваша уява відмовиться це зробити. Отож, за даними на липень 1990 року, питома вага продукції українською мовою на книжковому ринку України складала навіть менше 20%, і люди шанобливо згадували 60-і роки, які колись здавалися їм жахливими, коли цей показник складав цілих 69%.

Тепер уявіть собі, що в третьому за величиною місті Росії (це, мабуть, Нижній Новгород? Чи Єкатеринбург?) не залишилося жодної школи з навчанням російською мовою. Напевно, і це вам неможливо уявити. Але дуже схожа ситуація склалася в Донецьку, третьому (після Києва і Харкова) місті України. Тут до 1989 року закрилася остання школа з українською мовою навчання.

Продовжуємо уявний дослід. Ні, ні, утішають вас, дивіться: хай у Москві, Петербурзі, Ростові, Самарі, Саратові, Новосибірську переважають іншомовні школи, але в них збереглося вивчення російської мови, невже вам цього мало? Ви вдивляєтеся уважніше — і що відкривається? Батьки не хочуть, щоб їхні діти вивчали російську мову, вони вважають, що діти перевтомлюються на уроках російської мови, що це шкодить їх здоров’ю. І батьки пачками несуть заяви директорам шкіл із проханням звільнити їхніх чад від мало кому потрібного предмета. І росте молодь, яка не знає мови своїх батьків і дідів, та ще і хизується цим. Уявили? Вам стало страшнувато? Але саме так відбувалося все в Києві, Дніпропетровську, Кіровограді, Черкасах, Чернігові — тільки з українською мовою.

А тепер уявіть собі, що менше 30% професійних театрів Росії залишилися російськими. І, нарешті, спробуйте відповісти самі собі, чи будете ви задоволені, якщо раптом чомусь виявиться, що 12,3% від загальної кількості росіян Російської Федерації (тобто майже 15 мільйонів) не вважають російську мову рідною? Або з’ясується, що 6,25 мільйонів росіян узагалі не володіють нею — не знають і явно не хочуть знати. І виявиться, що разом з цими останніми в Російській Федерації не знають російської мови (зовсім не сумуючи з цього приводу) майже 34 мільйона людей. Причому, це зовсім не заважає їм жити: вони говорять на своїй мові (наприклад, українській) і всі їх розуміють залюбки. Нереальна картина, правда? Але саме така картина (тільки поміняйте назви мов і введіть поправочний коефіцієнт на чисельність націй) була реальністю України на порозі її незалежності.

Що могло чекати Україну в тому випадку, якби «Союз нерушимый» залишався непорушним ще років 50? Відносно України в цілому сказати важко, однак 5 — 6 найбільш населених областей сходу і півдня України могли повторити «кубанський сценарій».^[65]

Але як могла виникнути сама можливість подібних загроз? Як Україна опинилася в такій ситуації?

У цій книзі вже говорилося про те, як у XVIII столітті, частково перемістившись до Москви і Петербурга, київська освіта починає обслуговувати всю Росію, як випускники Києво-Могилянської академії несуть пастирське служіння у всіх кінцях імперії, стають єпископами, архієпископами, митрополитами, як прекрасно освічених українців зазивають до усіх російських єпархій, як українці беруть участь у становленні петербурзького класицизму і як «малоросійський» дух в результаті проникає всюди. Але... з культури самої України немов виймуть стрижень. Вона не втрачає своєрідності (неможливо уявити собі великоросійську версію такої постаті, як наш мандрівний філософ Григорій Сковорода), в Україні усе ще найбільш грамотне населення в імперії, але наприкінці XVIII століття кількість яскравих імен уже помітно менша, ніж на його початку.

Процес провінціалізації йшов досить повільно і тому слабко усвідомлювався сучасниками. Занепад прикидався розквітом.^[66] Але вже в кінці XVIII століття Україна не могла більше похвалитися тим, що має у своєму розпорядженні провідні або кращі навчальні заклади імперії. Такі були вже не в Україні, а в Росії. Києво-Могилянська академія перестала бути кузнею культури і перетворилася на твердиню схоластики. У ній училися тепер майже поспіль сини священиків.

Природні межі кожного народу найбільш чітко визначає його мова. Вона зв’язує всі стани і всі землі розселення цього народу. Українських патріотів, стурбованих долею рідного краю, не могло не тривожити, що надмірно ускладнена мова київських книгарів (сьогодні ми називаємо її стародрукованою літературною), яку розуміли освічені люди у Москві, була майже незрозумілою простому народу України. Можна сказати і так: мова києво-могилянської ученості була фактично віддана великоросам, засвоєна, а потім і перероблена ними. Справжня українська мова нікуди не поділася, але на письмі частіше використовувалася не вона сама, а якісь її похідні. Народна мова вважалася грубою і неприпустимою в учених працях.

Мабуть, багато українських авторів вважали, що пишуть мовою, спільною для «Великоросії» і «Малоросії». Так, ймовірно, вважав архімандрит Києво-Печерської лаври Інокентій Гізель. У 1674 році він написав «Синопсис или краткое собрание от различных летописцев». Він першим у загальнодоступній формі змалював «перенесення столиці» Русі в XII столітті — іншими словами, обгрунтував ідею правонаступництва володимиро-суздальських (а потім і московських) князів від київських. Не даремно його книга витримала до 30 видань і аж до XIX століття використовувалася як підручник історії по всій Росії.

Універсальною, цілком можливо, вважали свою мову козацькі історики, такі, як Самійло Величко, вважав і Григорович-Барський, автор чотиритомних нотаток про подорож до Святої землі і багато інших. Що більш важливо для української літератури, таким же було ставлення до мови своєї творчості й у Григорія Сковороди. Сковорода геній, і вже тому стоїть осібно. Разом з тим, ставлення до літературної школи, що писала на стародрукованій літературній мові, за останні сто років було різним.^[67] Думка, що універсальна для Росії й України мова неможлива, виглядає сьогодні абсолютно очевидною, але щоб зрозуміти це в ті далекі часи, треба було пройти шляхом проб і помилок.

І коли він був пройдений, виявилося, що під завісу XVIII століття, після восьми століть існування української літератури, Україна повинна заново виробляти нормативну літературну мову! Ентузіасти, що взялися за цю справу, не уявляли собі повного обсягу завдання.

Ситуацію дуже добре змалював Орест Субтельний. Необхідно було, пише він, «перетворити “говірку” простого народу на засіб самовираження всіх українців... установити міцні зв’язки між елітою і масами, закласти основи спільної національної ідентичності... Самі першопроходці сумнівалися в перспективності своїх починань і розглядали їх лише як експерименти і курйози. Це, наприклад, стосується “Енеїди” Івана Котляревського — першого літературного твору мовою українських селян і міщан. Саме цей твір, що був оприлюднений в 1798 році [що характерно, у Петербурзі — Л. К.] поклав початок і української літературної мови і нової української літератури...; Спочатку він узагалі не призначав свій експеримент для публікації, і лише уступаючи наполяганням друзів, надрукував “Енеїду”, яка, на його подив, мала бурхливий успіх серед лівобережного дворянства. Але і після цього сам автор не усвідомлював того, що в мовному і літературному відношенні його твір виявився поворотним пунктом».

Починання Котляревського і його послідовників було для української літературної мови воістину революційним. Тепер, із двохсотлітньої відстані, розумієш, що цей крок був безумовно необхідним. Якби не він, українська культура могла повністю русифікуватися протягом наступних ста років. Ірландська і шотландська культури не злилися з англійською, тільки зробилися на 99% англомовними, але ірландці і шотландці є кельтами і прекрасно це знають, пишаються цим, протиставляють себе англійцям, які не гірше їх знають про себе, що вони — сакси, і теж дуже пишаються цим. А наша спільність з росіянами від Рюрика ніяк не перешкоджала б нашій асиміляції, навпаки — виправдувала б її, так що українська культура злилася б з російською повністю, не залишилося б навіть такого явища, як українська російськомовна культура.^[68]

Нова українська драматургія почалася теж з Котляревського. У 1819 році була поставлена його п’єса «Наталка-Полтавка», що не сходить зі сцени донині. Але український театр з’явився тільки в кінці століття. Дебют нової української прози запізнився, у порівнянні з дебютом нової української поезії, на цілих 36 років. Враження таке, що наша історія нікуди не квапилася. Орест Субтельний розповідає про це так: «Переказують, що поштовх розвиткові української прози дав заклад між Петром Гулаком-Артемовським (сином священика й ректором Харківського університету) та Григорієм Квіткою-Основ’яненком (нащадком знатного козацького роду). Гулак-Артемовський, який відчував сильний потяг до української мови й експериментував з нею в літературі, був переконаний, що її чекає безрадісне майбутнє... Оскільки українське дворянство переходило з української на російську мову, а українською розмовляли тільки селяни, Гулак стверджував, що вона не годиться для “великої” літератури. Квітка не погоджувався з ним і вирішив довести свою правоту. В 1834 р. він пише “Малоросійські оповідання Грицька Основ’яненка”».

Мова йде про перші кроки нової української мови. Вдумайтеся, будь ласка, у цю дату: 1834 рік. Прикиньте, чи багато часу відпустила історія українському народу на рішення завдань, які в інших народів забрали багато століть? Відрізок між 1834 і 1918 роками складає усього 84 роки. Людське життя нерідко триває довше. На початку цього відрізка український народ ще не володіє сформованою і нормативно упорядкованою літературною мовою, він усе ще перебуває в незнанні щодо свого справжнього імені, він продовжує жити в різних державах, він не зовсім чітко уявляє межі своєї етнічної території, він поки ще позбавлений ясної національної самосвідомості і не має національної символіки. Але вже в 1918 році український народ оголосить про свою незалежність: у січні — у Києві, у листопаді — у Львові, а 22 січня 1919 року — і про об’єднання, нехай і символічне, розірваної батьківщини воєдино. Не знаю, чи відомі світовій історії інші випадки настільки стрімкого і могутнього національного пробудження? Чи існують інші приклади того, щоб такий великий, і при цьому розчленований народ так успішно й за такі історично стислі терміни надолужив упущене? Які ж сили дрімали в українському народі, скільки виявилося в ньому схованих талантів! Ніхто не розстеляв на його шляху килимової доріжки. Зовсім навпаки — на цьому шляху виявилася величезна кількість ям і капканів. Але українці зуміли їх подолати.

Від 1918 року до сьогоднішнього дня минуло ще майже, стільки ж років. Вони виявилися багато важчими за перші. Навіть тепер, коли досягнуте головне, незалежність, кожний черговий рік — це подолання стіни. І починає здаватися, що часи Котляревського були легшими. На дозвіллі кілька панів із задоволенням балакали з селянами і козаками, записуючи почуте, а потім, не кваплячись, творили. Можливо. Але в нас є воістину величезна перевага перед ними: ми знаємо — тому, що побачили своїми очима, — що неможливе можливо. Їм це, на жаль, не було відомо. Не думаю, що навіть у найфантастичніших мріях Котляревський або Квітка-Основ’яненко могли уявити собі Україну у вигляді найбільшої європейської країни — не тільки незалежної, але і такої, що говорить мовою, яку вони рятували для неї. Звичайно, мені дуже хотілося б, щоб їх відвідали такі осяяння, але, зважаючи на все, їхні мрії була набагато скромнішими. Характерні для ранніх українофілів настрої відбив поет Амбрось Метлинський — за власним визначенням, «останній бандурист», що тихо наспівує «пісню минулого» на «умираючій мові». Що б не думали про себе ці українські першопроходці, за своїми наслідками для України зроблене ними виявилося подвигом.

Багато хто вважає, що, за великим рахунком, подвиг Котляревського і його послідовників полягає в тому, що вони стали предтечами Тараса Шевченко. Можна навіть сказати, що Шевченко перетворив їх у своїх предтеч.

Що таке державна декларація незалежності? Це гучне оголошення усьому світу: держава Ім’ярек, якої досі не було, відтепер є. В умовах бездержавності України шевченківський «Кобзар» став декларацією буття українського народу. Вустами Шевченка український народ оголосив усім, кого це стосується: «Я є».

Народ можна визнати існуючим лише в тому випадку, якщо людей, що складають цей народ, утримує і з’єднує свідомість своєї окремості і відособленості від інших народів, поруч з якими він живе. Національна свідомість українців початку XIX століття до Шевченка була свідомістю «малоросів» — відгалуження «общерусского» племені. «Кобзар» доніс до своїх читачів зовсім іншу думку: вони українці, діти України. Україна Тараса Шевченка це, з одного боку, реальна територія, а з іншого боку — Мати, Доля, Воля, Загублений Рай (на зразок града Китежа), ідеальна батьківщина, якої ще нема, але яка прийде:

...Не смійтеся, чужі люді!

Церков-домовина

Розвалиться... і з-під неї

Встане Україна.

І розвіє пітьму неволі,

Світ правди засвітить,

І помоляться на волі

Невольничі діти!..

...І забудеться срамотна

Давняя година.

І оживе добра слава,

Слава України,

І світ ясний, невечірній

Тихо засіяє...

Обніміться ж, брати мої,

Молю вас, благаю!

Роль Шевченка в національному самовизначенні українців не можна порівняти ні з ким до нього і після нього. Він не тільки «головний» український поет, але і творець української державної ідеї. Своїми віршами Шевченко узаконив слово «Україна» як єдино можливу назву нашої батьківщини (і майбутньої держави!), і, що не менш важливо, узаконив слова «українець» і «українці». Ми бачимо в Тарасі Шевченко пророка, що зумів «розшифрувати» Божий задум про Україну, Боже послання про неї.

Може і не ставлячи перед собою такого завдання, Шевченко створив міф про власну золоту добу, абсолютно необхідний будь-якому народу в ситуації відродження. Він посіяв у мільйонах душ не тільки казку про блаженство часів гетьманщини, але і мрію повернути ці часи. Парадоксально, але українську державу допомогли повернути до життя вірші, що оплакували неможливість самого повернення:

Була колися Гетьманщина,

Та вже не вернеться!

Було колися панували,

Та більше не будемо.

Тої слави козацької

Повік не забудемо.

Звичайно, говорячи так, я допускаю, з висоти сьогоднішнього дня, деяке спрощення і «випрямлення» ходу історичних подій. Навіть Шевченко не був чарівником. Щоб перебудувати психологію людей, потрібен час. До того ж, неможливо перебудувати психологію всіх людей. І отут треба сказати про виняткову роль таких розбуджувачів національної свідомості, як народні вчителі. Викладання в сільських народних школах і в недільних школах для неписьменних селян цілком офіційно велося на «малоросійській» мові (у рік смерті Шевченка на книжковому ринку пропонувалося шість різних українських букварів), і саме вчителя таких шкіл стали передовим і найдійовішим загоном українського патріотизму.

В усій своїй силі перетворюючий вплив Шевченка розкрився після його смерті (нагадаю, він помер у 1861 році). Вже і XIX століття наближалося до своєї останньої третини, а в Україні усе ще не було своєї літератури. Тобто існували письменники і поети, але не було літературного потоку, не було професіоналів, які живуть літературною працею. На тлі багатства російської літератури українська виглядала бідною родичкою. Чи легко було в таких умовах утверджуватися українській мові, як універсальному засобу комунікації всього українського народу, усіх його шарів і станів? Чи легко їй було в таких умовах продемонструвати здатність передати всю сукупність знань і уявлень про людину і про світ, опанувати все багатство відтінків подібних уявлень, так хоча б знайти якусь норму, а не бути довільною сукупністю обласних діалектів?

Був і ще один фактор. Як тільки імперська Росія побачила загрозу, яку таїли для неї утвердження і розвиток української мови, вона відразу ж ужила цілеспрямованих заходів по її приниженню.^[69]

Залишається тільки дивуватися тому, що поставлена в такі умови українська культура в Російській імперії зуміла продовжувати свій розвиток. Школу виживання вона скінчила на відмінно. Навіть у роки гонінь на українське слово вона висунула плеяду першокласних письменників і драматургів, таких як Іван Нечуй-Левицький, Панас Мирний, Михайло Старицький, Іван Карпенко-Карий, Марко Кропивницький, Михайло Коцюбинський, Леся Українка, вона висунула видатних етнографів-українознавців, мовознавців, лексикографів, істориків, публіцистів, театральних режисерів. Заборона українського театру була знята у 1881 році, усього іншого — лише в 1905.

Сімдесят років, від арешту Тараса Шевченка і його товаришів по Кирило-Мефодієвському товариству і до революції 1917 року, розвиток української культури був розвитком «всупереч», розвитком «у відповідь на». І без того затиснута в лещатах часу, змушена наздоганяти, українська культура в Російській імперії постійно перебувала в нерівних умовах у порівнянні з російською культурою. Населення головних міст за відсутності повномасштабної національної школи на практиці майже все було російськомовним. До того ж, у цих містах, з різних причин, жило порівняно мало українців. Аудиторія української культури увесь час залишалася штучно обмеженою.

Я не схильний демонізувати політику царської Росії стосовно українців. Вона була відчутно м’якшою за політику, що провадилася в ті ж роки Францією в провінціях Прованс і Бретань. Люди, відповідальні за російську культурну політику (а серед них було багато українців за походженням), вірили в «единый русский народ», придуманий київським архімандритом Гізелем у 1674 році. Вони не сумнівалися, що за українським рухом стоїть польська, австронімецька або ватиканська інтрига, за висловом Солженіцина, «подтравка». Циркуляр 1863-го року спирався на думку видатних професорів-українців Кулжинського (учителя Гоголя в ніжинській гімназії) і Гогоцького. Натхненником «Емського указу» 1876 року теж був українець, історик Михайло Юзефович. Усе це сьогодні, коли пройшла ціла епоха, не так вже і важливо. Важливо лише те, що всі ці люди помилялися. Вони не спромоглися зрозуміти, що український народ був реальністю. А реальність має звичку перемагати.

Дорікати, хоч і з запізненням, треба не імперії (імперія — вона і є імперія) і не тим, хто віддано і відкрито їй служив, а «передовій», «святій і чистій» дореволюційній російській інтелігенції. Українці мали право розраховувати на її підтримку або хоча б співчуття. Або, в найгіршому випадку, на інтерес до української проблематики. Російська інтелігенція переконувала усіх (і саму себе), що їй ненависне імперське гноблення, будь-яке придушення волі, будь-яка несправедливість. Але при цьому вона, у абсолютній своїй більшості, залишилася глухою і сліпою до України.

На що вже були шанувальниками волі і всіх ліберальних цінностей кадети («конституційні демократи»), але і їхній головний ідеолог Петро Струве «зламався» на українській тематиці. У газетній полеміці 1911 року він доводив, що розвивати треба не українську культуру, а «общерусскую», і що мовою культури в Києві була і залишиться російська.^[70] Доводиться прямо визнати: за невеликим винятком, освічена Росія не подала руки Україні, а утвердження українства сприймала з прихованими і навіть явними ревнощами і недоброзичливістю. Це породжувало зустрічні крайності, їхньою кульмінацією став підрив бойовиками Української народної партії пам’ятника Пушкіну в Харкові в ніч з 30 на 31 жовтня 1904 року.

На відміну від кадетів, більшовики — партія до 1917 року нечисленна і невпливова — ще задовго до революції у всіх своїх деклараціях відмежовувалися від ідеї єдиної і неподільної російської нації і проголошували право націй Російської імперії, включаючи українську, на самовизначення. Такі заяви робив і сам Ленін. Важко сказати, що було б, якби в 1917 році до влади в Російській імперії прийшли кадети. Вони були проти української незалежності, навіть вийшли з Тимчасового уряду, оголосивши його угоду з Центральною Радою недоречною. Але, на відміну від більшовиків, вони все-таки були партією європейського типу, відстоювали з думської трибуни право українців звертатися рідною мовою в органи влади в себе вдома і використовувати українську мову в суді. Щоправда, на що вже європейськими були партії, наприклад, у Британії, а ірландцям свою незалежність довелося завойовувати. Загалом, добре відомо тільки те, яким «самовизначенням» став для України захват влади Леніним «со товарищи».

Кидок

З чим же прийшла Україна до 1917 року, якою вона була тоді? Українці складали менше третини міського населення. Чим більшим було місто, тим сильнішим виявлялося його обрусіння. Так, у 1917 році лише 16% киян вважали українську мову рідною (для порівняння: у 1874 році таких було 60%, а в 1897 — 22%). Міста омивалися 30-мільйонним українським селянським морем. Українці залишалися селянською нацією, а селянство — це головний «народоохоронець». Однак завдання національної революції традиційно лежить не на селянстві, а на буржуазії, винятків з цього правила в історії християнських народів не було. Крайня нечисленність національно мислячої української буржуазії страшно сповільнювала процес пробудження. Але і це ще не все. Селяни, з одного боку, були практично не зрусифіковані, а з іншого, як нагадує професор Роман Шпорлюк, що довгий час очолював Інститут українських студій Гарвардського університету (США), значна частина з них ще не встигла усвідомити себе українцями. Декільком тисячам ентузіастів українського руху протистояла державна система освіти і сформована культурна інфраструктура імперії. Правда, кілька тисяч людей, згуртованих єдиною ідеєю — це зовсім немало. У моменти велетенських потрясінь, подібних до революцій, кілька тисяч рішучих і цілеспрямованих людей складають ту критичну масу, що здатна розбурхати суспільство. У світовій історії завжди так і було. У рутинні ж часи вони можуть лише накопичувати сили і чекати.

Період 1905 — 1917 років був часом відносної свободи (дуже відносної, з поверненнями репресивної політики в 1910 і 1914 роках), але українська культура не змогла за такий короткий час відвоювати собі помітний всім і кожному плацдарм на власній землі. Зате непомітні зовні процеси дорослішання України йшли в народній товщі завдяки діяльності просвітницьких організацій («просвіт»), українських товариств («громад»), народних домів, місцевих земств, клубів, читалень, кооперативів, народних і недільних шкіл, завдяки виставам українських труп і все новим виданням «Кобзаря». Давно вже сказано: щоб стати матеріальною силою, ідея повинна оволодіти масами. І цей процес йшов без зупинок. Наступні події показали, що фундамент, закладений зусиллями безкорисливих героїв, виявився незламним.

Ми ніколи не довідаємося, як українське начало в Україні могло перемогти на шляхах еволюції. Воно перемогло б у будь-якому випадку, але події різко прискорив 1917 рік. Одним з головних завдань Центральної Ради стало відновлення історичної справедливості. А це вимагало осмисленої культурної і мовної політики. Повне домінування російської культури протягом двохсот років створило такий велетенський культурний перекіс, що просто ввести українське діловодство, зрівняти українську школу з російською, створити українські гімназії і впровадити викладання на українській в університетах було якщо і можливо (а насправді ні: не вистачало кадрів), але недостатньо. Потрібна була продумана і тактовна українізація України. Готових рецептів, як це зробити в умовах демократичної держави (а Центральна Рада почала будувати демократичну і соціальну державу), не було. Виробити відповідну політику за короткий час виявилося неможливим. Особливо якщо згадати, що це був за час.

Так, Центральна Рада почала державне будівництво тоді, коли ще не завершилося формування української нації. Іноді кажуть, що за таких несприятливих умов вона взагалі не повинна була братися до справи. Але хіба завжди той чи інший народ одержує свій історичний шанс у найзручніший для себе час, як ми — у 1991 році? Хіба французькі королі взялися до державного будівництва лише після того, як сформувалася французька нація? Навчитися плавати можна тільки у воді. Так вважав Володимир Винниченко, що очолював уряд України в 1917 році, а пізніше — Директорію. Свою книгу про цей час він назвав «Відродження нації». Читаючи її, я чітко бачу: відродженню нації (назва дуже точна) багато в чому допомогли саме зусилля тодішніх керівників України в галузі державного будівництва — нехай багато хто і вважав ці зусилля передчасними. Я кажу це як керівник України, що вирішує частіше за все схожі завдання.

Оцінюючи діяльність Центральної Ради і своїх товаришів-державників України першого призову, Винниченко написав: «Воістину ми були подібні богам... які намагалися створити з нічого новий світ». Мало хто зрозуміє його слова про «новий світ» з «нічого» так добре, як я.

При цьому Центральна Рада була настільки стурбована тим, щоб її культурна політика була бездоганно демократичною, що в найтяжчих, а краще сказати, в надзвичайних умовах пішла на надання культурно-національної автономії всім національним меншинам України.

Грушевський і Винниченко увесь час побоювалися, що їх звинуватять у перегинах, а то і в українському шовінізмі.

Дивно виглядає і постать гетьмана Павла Скоропадського. Людей Центральної Ради він розігнав. Його кабінет складався наполовину з росіян, мало того — в основному з кадетів, та й весь урядовий апарат ряснів росіянами (включаючи українців, що обрусіли). Багато чиновників зовсім не приховували своєї антипатії до української державності. Разом з тим, за сім з половиною місяців гетьманського правління було надруковано кілька мільйонів екземплярів українських підручників, українська мова введена в більшості шкіл, засновано півтори сотні українських гімназій — утроє більше, ніж при Центральній Раді. Були засновані Академія наук (її очолив Володимир Іванович Вернадський), Національна бібліотека, Національний архів, відкритий український університет у Кам’янець-Подільському.

Наш видатний політичний мислитель В’ячеслав Липинський твердив, що гетьман зробив величезну справу, а саме привчив до української державності найважливішу і найвпливовішу частину суспільства: зрусифіковану еліту України, і не тільки привчив, але і залучив до здійснення цієї мети. Якби гетьман утримався, він, за думкою Липинського, зміг би вирвати ідею української державності «з-під монополії ідеологічної секти» (так Липинський називав українську національну інтелігенцію). Тобто, згідно Липинського, будівництво національної держави — занадто важливе завдання, щоб доручати його націоналістам.

Директорія, що замінила гетьмана, протрималася занадто недовго, щоб можна було говорити про її культурну політику. Проте, Директорія формально відновила національно-культурні автономії, скасовані Скоропадським.

До повного утвердження радянської влади влітку 1920 року більшовики тричі на якийсь час займали Київ і частину України. Перший раз — на місяць на початку 1918 року. Цей місяць був вартий багатьох літ. Червоні полювали в основному на царських офіцерів, але при цьому могли просто так розстріляти людину за документ на українській мові (на українській, значить, має відношення до «контрреволюційної» Ради). Більшовицький комісар Дубненського повіту на Волині заборонив п’єсу «Сватання на Гончарівці» Квітки-Основ’яненка, яка не зустрічала перешкод навіть у часи дії Емського указу. «Грати можна, — пояснив комісар, — але тільки не контрреволюційною мовою».

Друге пришестя більшовиків відбулося в січні-лютому 1919 року і тривало до серпня. Радянський уряд України очолив Християн Раковський, особистість надзвичайно неоднозначна. У деяких книгах і підручниках він поданий як живий символ більшовицького «інтернаціоналізму», сліпого і глухого до будь-якої народної душі. На перший погляд, все виглядало саме так: румунський підданий, але при цьому болгарин, який порядно (як вважалося) обрусів і не знав української мови. Багато разів цитувалися такі його слова: «Декретирование украинского языка в качестве государственного — дело реакционное». А у своєму виступі на III Всеукраїнському з’їзді Рад Раковський сказав навіть: «Мы покончили с национальными различиями».

Але Україна дечим зобов’язана Раковському, і вже тому не варто спрощувати його постать. Головна заслуга Раковського така: у 1922 році він зумів переконати Леніна в тому, що сталінський план включити Україну (і інші республіки) до складу РРФСР на правах «автономії» абсолютно неприйнятний. У нас ще буде мова про це.

Раковський був сином болгарського поміщика. Після війни 1877 року та частина Добруджі, де знаходився маєток його батька, відійшла до Румунії. Раковського не можна назвати «обрусілим»: наприкінці XIX — початку XX століття серед верхів болгарського суспільства володіння російською мовою було саме собою зрозумілим, але, як освічений європеєць, він вільно говорив ще кількома мовами. У 1917 році соціаліст Раковський за ідейними переконаннями став більшовиком. Більшовики заперечували саме поняття «державна мова», що, звичайно ж, виявилося повною демагогією. Але в перші роки після революції ще далеко не все було ясно.

Раковський залишався головою уряду радянської України до літа 1923 року. Його культурну політику не зведеш до двох процитованих заяв. Вона була неоднозначною і досить гнучкою. Репресіями проти української інтелігенції «завідував» у 1919 році в будь-якому разі не Раковський, їх здійснювала Всеукраїнська надзвичайна комісія.

7 липня 1919 року за наказом головного чекіста Лациса був розстріляний 67-літній учений-філолог, українознавець Володимир Павлович Науменко. Хоча його розстріляли за те, що був заступником голови Центральної Ради (усього місяць!) а пізніше — міністром освіти при Скоропадському (всього три тижні!), для української інтелігенції це стало лиховісним символом. Усі пам’ятали, що саме Науменко виступав експертом, коли російська Академія наук у 1905 році нарешті визнала, що українська мова не діалект російської, а окрема і самостійна мова. Під його керівництвом у «Старій громаді» велася робота над «Словником української мови». Тимчасовий уряд призначив Науменка піклувальником (попечителем) Київського навчального округу (ще одна контрреволюційна посада!), він склав і видав «Керівництво для вивчення української мови в російській школі». Яким би не було чекістське мотивування, українська інтелігенція не могла не сприйняти це злодіяння інакше, як цілеспрямований удар по українській культурі й українській мові.

Коли 1 вересня 1919 року більшовиків у Києві тимчасово (на чотири місяці) замінили денікінці, змінилося майже все, але політика стосовно української мови змінилася досить мало.^[71]

У чомусь білі пішли далі більшовиків. Вони не полінувалися видати спеціальний наказ про зняття у всіх «присутственных местах» портретів Тараса Шевченка.

Утретє більшовики ввійшли до Києва у грудні 1919 року. Цього разу вони спробували менше підбурювати проти себе національно мислячих українців. У резолюції «О советской власти на Украине» VIII партконференція більшовиків у листопаді 1919 року ухвалила «стоять на точке зрения признания самостоятельности УССР». У резолюції було навіть записане: «Члены РКП на территории Украины должны на деле проводить право трудящихся масс учиться и разговаривать во всех советских учреждениях на родном языке, всячески противодействуя попыткам искусственными средствами оттеснить украинский язык на второй план». Утім, старанність більшовиків на цьому напрямку не варто перебільшувати. Головою Всеукрревкому (законодавча і виконавча влада відразу) став Григорій Петровський, який перед тим заявив у пресі, що «украинство поддерживается кулаками и проходимцами» (сам Петровський був українцем). На початку 1920 року з’явилася заборона використовувати українську мову на залізницях України. Керівництво поштової служби видало таке розпорядження: «Все деловодство и служебные сношения вести только по-русски».

6 травня 1920 року Київ захопили поляки, у душі готові до відновлення Речі Посполитої в межах 1772 року і до нової полонізації краю.

Але ніяких шансів утриматися в них не було. Пілсудський мав під рушницею 700 тисяч людей, а основна частина України залишалася під надійним контролем більшовиків, що створили 5-мільйонну Червону армію. З військової точки зору польський кидок на Київ був актом розпачу. Через місяць більшовики повертаються, уже «всерйоз і надовго».^[72]

Низки потрясінь 1918 — 1920 років породили в простої людини страх, як би від тієї чи іншої мови їй не було лиха. Від простих людей важко вимагати ідейного подвижництва.

Культурна і мовна політика радянської влади не піддається спрощеним оцінкам. Уже з 1920 року радянська влада почала впроваджувати в школах УРСР українську мову і безкоштовне навчання. Це було необхідним і неминучим кроком на шляху до повної ліквідації неписьменності. Протягом 10 — 12 років під гаслом «всеобуча» (загального навчання) поступово була ліквідована також неписьменність серед дорослих. Величезним соціальним завоюванням (уже 30-х років) стала обов’язкова шкільна освіта для дітей до 16 років. Вища освіта також стала безкоштовною, студентам ще і платили стипендію. Молодь з народу цінувала це.

Українізація радянського типу, про що часто забувають, мала один спільний знаменник з українізацією в УНР і Українській Державі Скоропадського, а саме — дерусифікацію. Але радянська українізація мала на увазі більш важливу мету, «коренізацію» влади. Коренізація провадилася у всіх республіках, що входили у 20-і і 30-і роки до СРСР, а також у деяких автономних. На національних мовах повинні були говорити і вести діловодство службовці державного апарату, також і держбезпеки (як би вона не називалася в той чи інший період). Національна школа і національна державність були лише додатком до коренізації. Національна державність важила в умовах диктатури партії набагато менше.

При будь-якому ставленні до 20-х років, треба визнати, що, якби не проведена в той час українізація школи, нашої сьогоднішньої незалежності, можливо, не було б. Масова українська школа, що пропустила через себе десятки мільйонів людей, виявилася, як показав час, найважливішим і найміцнішим елементом українського начала в Україні.

Хочу бути правильно зрозумілим: я не вважаю радянську владу прикладом для Центральної Ради, гетьманату Скоропадського або Директорії. Ці три версії української державності були тверді у своїй рішучості зробити Україну Україною. А от більшовики безумовно могли повернути все інакше. Скажімо, секретар ЦК КП(б) України Дмитро Захарович Лебідь (українець, із селян Катеринославської губернії) розвинув цілу теорію про те, що в Україні йде боротьба двох культур — російської (пролетарської і передової) і української (селянської, дрібнобуржуазної), і більшовики України повинні бути на боці російської пролетарської культури. Правда, пленум ЦК КП(б) України цю «теорію» відкинув, але міг і не відкинути. У більшовицькому середовищі такі теорії ходили всі 20-і роки. Схожі думки висловлював такий великий діяч ВКП(б), як Чичерин.^[73]

Більшовикам узагалі не дуже хотілося (а багатьом з них зовсім не хотілося) вовтузитися з національними мовами і культурами, вищі радянські керівники постійно обговорювали цю тему у своєму колі.

Після закінчення Громадянської війни українці складали тільки 24% серед членів Комуністичної партії України (при 80% населення і 50% робітничого класу). В інших республіках розрив був ще разючішим. Добре подумавши, більшовики вирішили за краще очолити процеси, зробити їх керованими, замість того щоб очікувати неприємних сюрпризів від союзних і автономних республік. У квітні 1923 року XII з’їзд партії більшовиків прийняв постанову про «коренізацію», що фактично йшла вже повсюди.

Апарату в Україні довелося починати коренізацію з себе. Але оскільки питома вага українців у ньому в 1923 році не перевищувала 35%, почався тихий саботаж постанови. Що уявляв із себе типовий радянський чиновник в Україні 20-х років? У переважній більшості випадків це був уродженець України, що прожив у ній усе життя, але залишився далеким від її мови і її народу. Така людина не відчувала ніякого дискомфорту від того, що не могла спілкуватися з відвідувачем-українцем на його мові. Та й самі відвідувачі, люди, як правило, не занадто упевнені в собі, рідко піддавали сумніву таке становище. А хтось і боявся, що «пришиють петлюрівщину» — час був лихий. І постійно лунали докази, добре знайомі нам сьогодні: люди, мовляв, до цього звикли, навіщо це штучне ламання, так вже історично склалося і так далі. «Склалося» — дієслово безособове. Така фраза містить у собі приховане твердження, що усе склалося саме, ніхто «історично» не складав. Члени партії, яка у теорії захищала інтереси народу, не відчували своєї провини перед народом.

Усе змінив, як не дивно, московський «варяг», хоч і уродженець містечка Кабани на Київщині, Лазар Каганович, що став генеральним секретарем ЦК КП(б) України навесні 1925 року.^[74] Каганович не знав української мови, але в ударному порядку вивчив її, чим подав приклад всьому апарату. Він організував масовий прийом українців до партії і більш ніж у півтора рази підвищив частку українців серед радянських службовців. Уже незабаром значна частина книг, журналів і газет у республіці видавалася українською мовою. Повіривши комуністам, в Україну повернулися з еміграції відомі вчені (серед них Степан Рудницький — щоб згинути у 30-і роки на Соловках; що стосується М. С. Грушевського, він повернувся раніше, у 1924 році), діячі культури і мистецтва, письменники. Українська мова впроваджувалася в школи командного складу і деякі червоноармійські частини. Уже за станом на 1927 рік на українську перейшла велика частина технікумів і понад чверть інститутів України, і це був тільки початок. У 1930 році кількість шкільних закладів з викладанням українською мовою складала 85%.

Багато в чому вся українізація носила ознаки партійної кампанії, але обмежитися таким висновком було б неправильно.^[75] Особлива заслуга в тому, що офіційний курс московського ЦК на коренізацію пощастило максимально використати в інтересах українського культурного відродження, належить українським «націонал-комуністам» на чолі з Миколою Скрипником, визначним учасником Жовтневої революції. Але Скрипник зміг зробити так багато лише тому, що користався підтримкою Кагановича, а Каганович вірою і правдою служив Сталіну, а Сталін у той час боровся за владу і потребував підтримки такої сили, як партійно-радянське чиновництво України.^[76]

Сталін переміг досить швидко, так що яскравий період відродження української культури продовжувався недовго. Тим більш дивно, як багато було за цей час зроблено.

Оголосити українізацію помилкою було для влади ідеологічно неможливо. Протидія процесам національного відродження стала вестися негласними методами. У 30-і роки це були чекістські методи — людей звинувачували в належності до неіснуючих терористичних організацій, у шпигунстві, у зраді батьківщини. У цьому був особливий чекістський цинізм: звинуватити в зраді батьківщини людину, що більше всього на світі любить як раз свою батьківщину.

Але саме тому, що припинення українізації офіційно не проголошувалося, дуже багато чого із зробленого залишилося. Ніякі наступні відкати, ніяка поновлена русифікація (яка теж не могла бути оголошена відкрито) не змогли скасувати головного. Мільйони людей, що одержали середню освіту українською мовою, стали запорукою і гарантією того, що Україна відбулася. Історичної важливості кидок уперед зробила в передвоєнні роки й українська вища освіта. Звичайно, нова національна інтелігенція за своїм рівнем не могла зрівнятися з людьми, що були душею української революції 1917 — 1920 років, але ця нова інтелігенція складала сотні тисяч, а в післявоєнний час — уже мільйони людей. Дуже важливим був розвиток мови. Українські вчені розробили нерозроблені до того види наукової, технічної, адміністративної, військової, правової, та й іншої спеціальної термінології.

Один із творців української державності Володимир Винниченко, знаходячись в еміграції, виявився проникливішим за всіх. В часи найжорстокішого тоталітарного режиму в СРСР він не сумнівався, що «українська державність в Україні є». Вона (писав Винниченко у своєму щоденнику) живе, накопичує сили, що приховано містять у собі ідею самостійності й у сприятливий час вибухнуть, щоб здійснити її. Тепер ми добре бачимо, наскільки він мав рацію. Ці сили були багато в чому породжені українізацією 20-х років, яка проведена тоталітарною рукою. Або, як було сказано вище, за допомогою «тоталітарного щеплення».^[77]

Проблема українізації повернулася до нас буквально з моменту проголошення незалежності України. Зміни є, але поки що слабкі. Якщо в 1990 році лише 20% книжкової продукції (це гарний лакмусовий папірець) в Україні виходило українською мовою, то сьогодні, на дванадцятому році нашої незалежності, відповідний показник, за свідченнями різних джерел, знаходиться між 29% і 33%. Для держави, що називається Україною, це, погодимося, неправдоподібно мало. До того ж і сукупний тираж книг зменшився за 1997 — 2000 роки на 20%. Вже одне це говорить про те, що проблема українізації ще довго буде стояти на порядку денному. Природно, що демократична держава не може і ніколи не буде діяти більшовицькими методами. Але вона не може і бути бездіяльною.

Українізація — це відновлення справедливості. Підкреслюю: справедливості. Виходить, діяти ми повинні (і намагаємося!) справедливо. І ніколи не будемо діяти інакше. Але я розраховую і на почуття справедливості тих, хто усе ще виступає проти державної політики захисту і підтримки української мови. Чи добре з їх боку забувати про нерівність умов побутування двох мов протягом життя кількох поколінь, чи по совісті — ігнорувати цю нерівність? Як може російський інтелігент робити вигляд, що все було в порядку — просто одна культура виявилася, мовляв, сильнішою і життєздатнішою за іншу?

На жаль, уже пішли з життя практично всі, хто в 20-х роках був у цілком свідомому віці і міг би сьогодні поділитися спогадами про «більшовицьку українізацію». Але залишилося багато мемуарних свідчень. Вони переконують нас у тому, що навіть за тоталітарної влади українізація не супроводжувалася придушенням російської культури. Були деякі прояви безладдя, властивого будь-якій партійній кампанії, були дрібні нісенітниці (Остап Вишня відбив їх у збірці своїх гумористичних оповідань «Українізуємося!»), але в цілому йшов максимально розумний (знову і знову зауважу: максимально розумний в умовах тоталітарного режиму) і, головне, цілком здоровий процес відновлення історичної справедливості.

Лунали суперечки, висловлювалися різні думки, було нерозуміння — читайте комедію Миколи Куліша «Мина Мазайло», зверніть увагу на персонаж, якого звуть Тітка. І в ті далекі часи, зовсім як у наші дні, зовсім не вся російська й зрусифікована інтелігенція демонструє розуміння перебігу подій або навіть просту великодушність, були глузування — наприклад, у письменника Булгакова, що переселився до Москви. Сьогодні, коли до друку й до ефіру може потрапити практично будь-яка дурість і брутальність, ці глузування вже здаються майже дріб’язковими, майже дитячими, але тоді вони напевно зачіпали й обурювали українців.

Якийсь час тому я попросив помічників ознайомити мене з оглядом висловлювань російської преси про становище російської мови в Україні відразу за великий період. Може, потрібен був ще більший період, тому що мені не зустрілося жодного об’єктивного судження. Російські автори, що висвітлювали тему, бачили тільки один її бік і зовсім не бачили іншого. Ніхто не написав хоча б вступної фрази або навіть половини фрази типу: «Нема сумніву, вікова несправедливість по відношенню до української мови повинна бути виправлена, однак...» Або: «Так, я розумію, що в апараті незалежної держави може вживатися тільки державна мова цієї держави, і разом з тим...» Тобто навіть така, майже ритуальна дрібниця не зустрілася жодного разу. Газетні замітки залишали враження, що українська держава за підтримки «патологічних галицьких русофобів», по-перше, узялася виганяти мову Пушкіна і Толстого, а по-друге, робить це єдино від почуття ворожості до її носіїв. Я зустрів безліч нагадувань про скорочення кількості російських шкіл, але жодного — про те, що російські батьки тепер хочуть, щоб їхні діти одержували освіту українською мовою, тому що цим дітям жити в Україні, тому що Україна — це вже безповоротно.

В чому не було нестатку, так це в жартах. Один був навіть смішним. От він, будь ласка: «Начальник рятувальної станції на Дніпрі повідомляє пляжників, що в зв’язку з оголошенням української мови державною вигуки про допомогу на інших мовах розглядатися не будуть». Всі інші були гнітюче дурними. Причому, я боюся, в атмосфері негативної інформації про Україну хтось міг сприйняти всерйоз навіть жарт про рятувальну станцію.

І в жодній статті не пролунала думка, що саме українська мова й українська культура як і раніше мають потребу в захисті. Може, ця думка не здається очевидною і комусь з моїх читачів. Поясню її на прикладі видавництва і книготоргівлі в Україні. Книжковий ринок дуже показовий, адже ми — читаючий народ. Заради книг наші люди, як відомо, здатні заощаджувати на їжі.

Я вже наводив цифри, які показують, що менше третини книг, друкованих в Україні, видається українською мовою. Мені скажуть: але ж в 1990 році вони складали лише одну п’яту, прогрес наявний. Якщо і далі їх питома вага буде зростати на 1% у рік, то не мине і сорока років (усього!), як частка книг на українській стане відповідати кількості українців у населенні. Боюся, не все так просто. Книги, що видаються в Україні на українській і російській мовах, в Україні ж і продаються. Але до книжкового ринку України вливаються багатотисячні наклади книг з Росії і Білорусії. Усі вони російською мовою, так що дійсне співвідношення мов на книжковому ринку інше. Найгірше, що левина частка тут належить чтиву такої якості, від якого треба захищати в однаковій мірі і українців, і росіян.^[78]

Я взагалі не дуже люблю порівнювати відсотки. Набагато наочніше порівняти фізичні обсяги виданого в Україні і Росії. Тоді картина виявиться багато сумнішою. У 2000 році на душу населення в Україні видавалося 0,36 книги, тоді як у Росії — 3,2, у дев’ять разів більше. Наші інтелектуали гірко жартують: «В Україні одна книга, як півлітра, на трьох». У нас значним вважається видавництво, що випускає більше 20 назв на рік.

І тепер нехай справедлива й об’єктивна людина відповість: хто більше потребує допомоги і захисту? Читаюча російською публіка в нас зовсім не відчуває книжкового голоду. Метрополія російської мови знаходиться в Росії, так що з російською мовою в нас за будь-яких умов не може відбутися ніякого лиха. Що ж стосується української мови, її живе життя обмежене межами України. Тільки тут її можна захистити і їй допомогти. І ніхто, крім української держави, зробити цього сьогодні неспроможний. Немає в нас поки що таких меценатів і добродійників, немає багатих громадських організацій. Коли-небудь усе це буде, але ще не завтра.

Протягом 70 радянських років російська культура в Україні сприймалася скорше не як етнічно російська, а як радянська культура російською мовою. За тих часів національне самоототожнення всіх народів СРСР найрізноманітнішими заходами відтісняли на периферію їхньої суспільної свідомості. Особливо легко було відтіснити його на периферію російської суспільної свідомості, як найменш ураженої. От чому багатьом росіянам сьогодні так нелегко зрозуміти українця, грузина, латиша, молдаванина.

Потроху дорослішаєм

Коли я чую (а чути доводиться нерідко), що після розвалу СРСР були розірвані всі зв’язки, розчленований раніше єдиний інформаційний і культурний простір, у мене відразу виникають деякі сумніви. Простір російської, точніше, російськомовної мас-культури нітрохи не розірваний. Більш того, він ніколи не був таким міцним і цілісним, як сьогодні.^[79]

Але варто лише торкнутися теми про заходи на підтримку української культури і мови, про податкові пільги для їхньої підтримки, як відразу починаються розмови про нерівні умови, про подвійні стандарти і про нові годівниці для чиновників. Можна не сумніватися, що будь-який змушений захід української держави по захисту національної культури негайно буде оголошений дискримінаційним.

Російські журналісти, що заявляють про гноблення російської мови, могли б для повноти картини згадати і про те, що в нашій Верховній Раді є депутати, які принципово виступають тільки по-російськи. (У США величезний відсоток іспаномовних, але в конгресі всі виступають державною мовою.) Небажання користатися українською мовою демонструють і деякі місцеві керівники на сході і південному сході країни. Така демонстративність зачіпає душу багатьох українців, звідси їх емоційні перегини. Ці перегини потім стають улюбленим об’єктом цитування частини російської преси і приводом для малокомпетентних коментарів. Чи можуть читачі цієї преси мати об’єктивне уявлення про життя сучасної України? У свою чергу, в Україні завжди знайдеться кілька газет, готових радісно передрукувати ці коментарі на доказ того, що імперія просто невиліковна.

Думаю, що саме завдяки російській пресі перекручені уявлення про нашу дійсність досягають і рівня російського політичного керівництва. Справа дійшла до ноти на адресу України, направленої Міністерством закордонних справ Росії 9 лютого 2000 року. У ноті стверджується, що деякі сили в Україні «намерены создать невиданный доселе в Европе феномен — сделать родной для подавляющего числа населення язык по сути изгоем, свести его до маргинального уровня, а возможно — и вообще выдавить». Нота завершувалася лиховісним пророцтвом: «Подобного рода действия в такой чувствительной области как язык обычно имеют тяжелые последствия». Шкода, це не прийнято таке в дипломатії, ато б можна було запросити авторів ноти проїхатися приватними особами по Україні, погуляти вулицями наших міст, прислухатися, яка мова, як і раніше, переважає в юрбі на Хрещатику (не кажучи вже про Сумську вулицю в Харкові), подивитися, яка періодика, які книги і касети продаються на лотках, і лише після цього робити висновок, чи знаходиться російська мова в Україні під загрозою.

Дуже показовою для російського розуміння наших проблем була і заява віце-прем’єра уряду Росії Христенка влітку 2001 року. Відповідаючи на питання якоїсь газети, він сказав дослівно наступне: «Двуязычие не єсть формула инновационная, это просто, что называется, исторический факт. Это символ дружбы наших народов и в определенной степени это залог сотрудничества и исторического партнерства. И я вообще убежден, что високим целям наших двусторонних отношений отвечало бы придание на Украине русскому языку статуса официального». Навіть якщо пропустити повз свідомість (на цих сторінках) безсумнівний факт втручання в наші внутрішні справи, тут є що сказати і про сутність заяви Христенка. Думаю, що в Росії (та й в Україні) багато хто підписався б під словами Христенка про двомовність, вважаючи їх за самоочевидну істину Але ж це не істина. Дійсно, двомовність стара як світ. Але на мапах зони двомовності — це в основному відносно вузькі смуги в зонах контакту мов.

Я готовий погодитися з Христенком, що сьогодні двомовність символізує дружбу наших народів, оскільки така дружба існує. Дружба народів — це не дружба кожного з кожним, це особливе ставлення більшості українців до росіян і більшості росіян до українців. Це особливе ставлення людей, сподіваюся, згодом стане фундаментом «особливих відносин» держав («особливі відносини» офіційно проголошені між Англією і США, США і Канадою, і нам варто вивчити цей досвід). Але як «історичний факт», двомовність — це ще і спадщина дуже довгочасної нерівності мов. Більшість росіян якось зовсім не усвідомлює цього, але для багатьох українців це хворобливий спогад.

Більш того, чомусь багато росіян вважають нашу двомовність загальною і чимось саме собою зрозумілим. На цьому грунті часом виникають прикрі непорозуміння. Наведу один приклад. Я б його не наводив, але він уже фігурував у російській пресі. Кілька років тому у Києві відбувалася російсько-українська конференція з питань культурного співробітництва. Серед російських делегатів був знаменитий правозахисник Сергій Адамович Ковальов, тодішній Уповноважений з прав людини російського парламенту. Виступаючі від обох сторін говорили в основному по-російськи, але дехто з українців говорив рідною мовою. На другий день засідання Ковальов раптом перебив доповідача, літнього галичанина, і став йому дорікати: про яке, мовляв, культурне співробітництво може йти мова, коли вже не перший учасник, володіючи загальнозрозумілою мовою, навмисно, з метою «уесть» присутніх росіян, говорить мовою не загальнозрозумілою! У повислій тиші хтось із президії, теж у минулому дисидент і сусід Ковальова по пермському чи мордовському табору, сказав: «Сережа! Не забывай, что кому-то просто легче говорить по-украински. Не все здесь хорошо владеют русским языком». Тут Ковальову краще було б промовчати, але він не утримався: «Может быть, и ты плохо знаешь русский? В лагере с конвоем на каком языке говорил?» І тоді один з присутніх відповів за всіх: «С конвоєм мы всегда говорим на языке конвоя».

Нам часто говорять про приклад Фінляндії, де поряд з фінською є друга державна мова — шведська. Але таке уподібнення фактично неправильне. Почати з того, що фінська і шведська мови не мають між собою ні найменшої схожості, отже, не може виникнути фінсько-шведський «суржик», не може відбуватися, завдяки подібності, майже неусвідомлене витискування однієї мови іншою. Коли вводилася ця система, шведська мова була у Фінляндії мовою пануючої меншості і мовою частини населення на узбережжі. Двомовність нашого типу (тобто масове володіння двома мовами) у країні не було типовим, простий народ споконвіку говорив по-фінськи. Сьогодні вищі і середні державні службовці повинні знати обидві мови. У будь-якій громаді Фінляндії, де кількість шведськомовних громадян перевищує певний (дуже невеликий) відсоток, назви вулиць, вивіски та інше повинні бути на двох мовах. Дві мови повсюдні на транспорті і на пошті. Це гранично формалізоване рівняння мов. Але в одномовних фінських громадах (я спеціально цікавився) і лікар, і поліціянт, і муніципальний службовець можуть не розуміти шведської. Це інша двомовність.

Теоретично щось подібне може бути введене й у нас. Але лише тоді, коли українська мова переборе свій нинішній ослаблений стан, коли весь управлінський апарат буде складатися з людей, що думають по-українськи — у всіх сенсах. А це відбудеться ще не швидко.

Якщо повністю зрівняти українську і російську мови вже сьогодні (як нам часом рекомендують у Європі), десятки, а то і сотні тисяч наших чиновників відразу і з полегшенням перейдуть на російську. Не тому, що вони зовсім позбавлені патріотизму, а тому, що для них так більш звично. Тим більше, якщо це можна буде зробити на законних підставах. На практиці це буде політика узаконеної русифікації України.

Напевно, наша нинішня мовна політика не дуже досконала, і їй варто бути більш гнучкою. Державний устрій нашої країни дозволяє громадським рухам різних поглядів домагатися зміни цієї політики цивілізованими засобами — через суди, через політичну діяльність, впливаючи на процедуру законотворчості, ініціюючи виправлення і доповнення до законів. Що вони, власне, вже і починають робити, і я вважаю це серйозним прогресом, тому що донедавна справа обмежувалася досить брутальною взаємною лайкою в пресі. У цій лайці брали участь депутати різних рівнів, представники регіональних органів влади, лідери суспільних рухів. Хоча лайка не зовсім вщухла, усе-таки ми потроху дорослішаєм.

Мова не існує сама по собі, мова — це завжди відповідний шар культури. Це страшенно вразлива сфера, у ній ніколи не можна перегинати. XX століття навчило нас, що конфронтації у відношенні мовних переваг рано чи пізно ведуть до конфронтацій соціокультурних і політичних. Одним з головних результатів нашої незалежності я вважаю те, що нам пощастило уникнути «повноцінних» конфронтацій і понизити градус потенційних.

Українська нація (нація-держава) формується сьогодні не як етнічна, а як політична і громадянська. Що означає «формується»? Це означає, що в ній іде процес консолідації, необхідним етапом якої є соціокультурна консолідація. Але чи немає тут нестиковки? Чи не стане отут перешкодою мовне питання? При неухильному дотриманні прав і свобід усіх груп суспільства і при розумній культурній політиці цього не повинно відбутися.

Кажуть, досвід однієї людини нічого не доводить, і проте поділюся висновком, до якого прийшов на підставі саме власного досвіду. Я дуже часто бачив, що належність людей до України в їх очах вища і важливіша за їх етнічну і мовну належність. Якщо брати усім відомих людей, обмежуся прикладом Віктора Михайловича Глушкова, творця і директора Інституту кібернетики Академії наук України; десятки і десятки інших відомих мені імен просто нічого не скажуть читачеві. Я неодноразово замислювався над цим і прийшов до такого висновку: більшість «українських росіян» (особливо тих, що належать уже не до першого покоління жителів України) за своїм характером, за сприйняттям світу, рисами поведінки і ще за безліччю майже невловимих рис ближча до українців, ніж до москвичів або томичів. Учені називають такі риси подібності «інтегруючими етносоціокультурними ознаками». Дуже допомагає і те, що обидві наші культури далекі від жорсткого прагматизму.

Згадую інженера з Новосибірська, його перевели до нас у КБ «Південне». Він найняв квартиру, зовсім порожню, але завалену комплектами журналу «Всесвіт» ледь не за весь час його існування. Він читав їх у вільний час кілька років підряд. Перший місяць половини не розумів, потім утягся. Роки через три-чотири він сказав мені, що художню літературу йому простіше читати на українській, він на українській все якось краще відчуває, а технічну — на російській. Був він сибіряк, без будь-яких українських коренів. Це приклад того, як близькість наших мов і культур полегшує їх взаємодію (отут треба додати по-науковому: у єдиному соціальному просторі). Спочатку — наприклад, у приїжджого — ця близькість породжує, навпаки, протидію. Близька мова завжди відчувається перекручуванням своєї власної. Але потім ця близькість починає пом’якшувати те, що зветься етнокультурним відштовхуванням. Я не раз зауважував, що, потрапивши до іншого культурного середовища, людина з роками внутрішньо міняється.

У більшості випадків російське і російськомовне населення України ідентифікує себе саме з Україною, а зовсім не з якоюсь «російською діаспорою». Вболівають вони виключно за українські футбольні команди (перевіряв це на багатьох і виключень не пам’ятаю), а приймаючи рідню з Росії, нахвалюють їм «наш Львів», «нашу Софіївку», живуть українськими новинами (і скандалами!) і так далі. Хтось скаже «дрібниці», але саме так і відбувається стихійна консолідація народу України незалежно від етнічної належності людей.

Не раз чув такі історії: людина, за радянським паспортом росіянин, уродженець України, який повністю тут сформувався (варіант: прожив в Україні досить довго), у віці, скажімо, сорока років переїздить до Росії і відразу починає почувати себе там незатишно. Відносини, звички, стереотипи, реакції, навіть вимова людей — йому все здається іншим. Тому що вони і справді інші. Але ж саме це і називають «дискомфортом закордону». Нерідкий фінал цих історій такий: людина змінює плани і повертається в Україну.

Етнографи вже давно відзначають, що на сході України з’являється усе більше людей, що відносять себе в однаковій мірі і до українців, і до росіян. Може, у цьому одна з розгадок того високого рівня терпимості (стукаю по дереву), що усі ці роки стійко демонструє Україна? У соціологів є своє пояснення, по суті, близьке. Вони виявили, що в людей, які вільно володіють і російською, і українською мовами, конфліктний потенціал істотно нижчий, ніж у «мономовних».

Здавалося б, начебто звідси випливає: нехай буде двомовність, тоді зникнуть конфлікти. Але це був би поспішний висновок. Володіти двома мовами «вільно» не означає володіти ними однаково. У більшості випадків мови працюють (часом навіть поза бажанням самого їхнього носія) ситуативно, у кожної мови з’являється своя соціальна функція. Визначається мова ведуча і мова, яку ведуть. Насправді ж у повному обсязі однаково володіє двома мовами меншість. Для більшості людей такий рівень двомовності і недосяжний, і, головне, не потрібний. Тому не варто орієнтувати суспільство на мету дорогу і нездійсненну.

Зовсім інша справа — добровільна двох-трьохмовність на індивідуальному рівні. Не даремно кажуть, що людина стільки разів людина, скільки мов вона знає. Але ця справа добровільна. Знати мови цікаво і навіть почесно, але рішення, яку мову (чи які мови) ви хочете (чи не хочете) додати до своєї рідної, можете прийняти тільки ви самі. Абсолютно виключено, щоб двомовність була державною метою. До речі, принцип сучасного мультикультуралізму не вимагає, як іноді думають, поголовного прилучення всіх і вся до декількох культур. Він має на увазі вільне функціонування культур, свободу доступу до них, свободу їх взаємовпливу і синтезу. Але саме свободу.

До «особливих відносин» на міждержавному рівні Україні і Росії ще потрібно прийти. Перш ніж стати «особливими», вони повинні стати «дуже гарними». Поки що вони досягли тільки відмітки «гарні», і українська сторона зробить все від неї залежне, щоб покращання продовжувалося. Що ж стосується особливих відносин у культурній сфері, вони існують з тих часів, коли наші предки ще навіть не знали подібних слів. Скажімо, київські билини, що збереглися і записані на берегах Онезького озера (і практично більше ніде) — хіба вони не уособлюють собою приклад культурного синтезу? Найяскравіший зразок культурного синтезу — творчість Гоголя. Українці зробили занадто великий внесок у російську культуру, щоб вона могла бути для українців чужою.

З часів Котляревського читачі української літератури в Російській імперії в більшості випадків були одночасно читачами російської літератури. В Україні поступово росте і продовжує рости питома вага читачів насамперед української літератури, але мине ще чимало часу, поки це буде виглядати так само природно, як, наприклад, те, що переважна більшість читаючих поляків — це читачі насамперед польської літератури і періодики.

Цей розділ я почав з підсумків останнього радянського перепису. У грудні 2001 року в Україні був проведений свій перепис населення — перший за роки незалежності. Попередній проводили в 1989 році, коли багатьом здавалося, що країна стоїть на порозі нового, але, загалом, радянського й у цьому сенсі старого, звичного життя. Такі події, як перепис населення, не можуть не ставати темою жвавих політичних розмов, не можуть не використовуватися в політичній, ідеологічній, навіть літературній боротьбі. Кожна партія повинна висловитися просто тому, що цього чекають від неї насамперед її прихильники, чекає суспільство. Першою, природно, висловилася «російська партія» і, зрозуміло, перше, що ми почули, було те, що українська влада ставить своїм завданням «штучно зменшити кількість росіян в Україні». З іншого боку, пролунало і не зовсім звичайне обвинувачення: один з видатних діячів «Просвіти» роздивився у переписі, що готується «величезна загроза українській мові».

Моя позиція така: не треба, друзі, мудрувати і лукавити. Нехай кожен відповість собі на питання — чи знає він такого українця або того, хто «вагається» (або чув про таких), що у 1989 році записав себе росіянином не за велінням серця, а про всяк випадок — щоб догодити владі, радянській владі? Відповідь, якщо це чесна відповідь, звучить так: знаю, або чув, або легко припускаю, що такі люди були, тому що жив разом з ними не на Місяці, а на Землі, у тій її частині, що називалася Радянською Україною. Так, у 1989 році частка таких людей була трохи нижчою, ніж десятьма роками раніше, коли відбувався попередній перепис — національна самосвідомість уже міцніла, — але їх все рівно вистачало, щоб вплинути на процентні підсумки перепису. І друге питання: чи вважаєте ви цього «росіянина» таким непрактичним, що він і сьогодні, у нерадянській і незалежній Україні, коли навіть генерали радянського часу перестали соромитися говорити на всю країну по-українськи, знову відхреститься від свого українства? Відповідь теж очевидна. От вам і прогноз підсумків майбутнього перепису, казав я, коли заходила мова про те, у яких підступних антиросійських задумах нам дорікають. Перепис напевно покаже зменшення кількості кон’юнктурних росіян, от і все. Тільки заради цього затівати такий дорогий захід не мало б сенсу. Він був необхідний виключно з тих причин, з яких проводять перепис в усьому світі — для з’ясування соціальних параметрів країни.

І от перші підсумки. Населення України наприкінці 2001 року — 48 мільйонів 457 тисяч осіб. З них 77,8 відсотка — українці, їхня питома вага в порівнянні з переписом 1989 року виросла на 5,1 відсотка. Питома вага росіян скоротилася на 26,6 відсотка, вони складають 17,3 відсотки — 8 мільйонів 334 тисячі 100 осіб, на 4 мільйони менше, ніж у 1989 році. Супротивники нашої державності з цими цифрами напереваги називають нашу політику «геноцидом росіян». Це такий же «геноцид» росіян в Україні 2001 року, яким був «геноцид» українців в Україні 1989 року! Одні росіяни виїхали, інші — їх, звичайно, переважна більшість серед «зниклих» чотирьох мільйонів — просто повернули собі «українське першорідство». А хтось із росіян (за дзеркальним прикладом деяких українців 1989 року!) записав себе в українці.

Ще раз скажу. Достатньо було стояти на землі, а не витати в хмарах, щоб і до перепису бути упевненим, що українців з’явиться більше, ніж у радянській Україні. Людина дошукується своєї користі, намагається пристосуватися до нових обставин, уловити, що сподобається владі, і було б безглуздо припускати, що в умовах української незалежності носити «личку» українства буде менш вигідно, ніж у 1989 році. Люди перестали боятися заявляти себе українцями — от про що, якщо дивитися правді в очі, говорять підсумки перепису. Критики опитувального листка упевнені, що картину змінило б питання: на якій мові ви говорите вдома? Як на мене, справжню картину це питання не змінило б, а тільки заплутало. Точно відомо, що багато українців, які говорять вдома по-російськи, усе рівно записали б себе українцями, більш того — назвали б своєю рідною мовою українську! Це люди, що розуміють, як воно вийшло, коли їх домашньою стала не рідна мова, і цілком нормальне їх бажання, щоб домашньою мовою українців стала українська. Так що росіян в Україні не стало менше, кажу я своїм російським співрозмовникам і в Києві, і в Москві. Стало менше українців, що оголошують себе росіянами. Щоб установити це, не треба було влаштовувати перепису — просто знати, повторюю, природу людини, знати життя, свою країну, знати, що з себе уявляв «інтернаціоналізм по-радянськи», які неприємності очікували в радянській Україні «щирого» українця...

...Мені ж, кажучи відверто, у перших підсумках українського перепису відразу впали в око інші цифри, інша пропорція — пропорція, забарвлена не національно, а економічно. 67,2 громадян України — городяни, 32,8 — жителі села. Причому це співвідношення з 1989 року не змінилося. Таким чином, Україна на третину — країна сільська. У двадцять перше століття Україна входить на третину сільською країною — не фермерською на американський чи західноєвропейський манір, а сільською по-нашенськи, з дуже глибокими слідами патріархальності і в відносинах, і в технології. Це не та обставина, що може викликати радість. Це обставина, що спонукає замислитися — замислитися глибоко і надовго. І, мабуть, немає більш важливої обставини для державного діяча, якщо він прагне працювати з відкритими очима, хоче розуміти, що звідки береться, що чим виглядає, що з чим пов’язане...

Світ рухається від патріархального села (із села!) до міста. Чим більше в країні міста, чим місто більше, тим змістовніше життя, різноманітніші професії і заняття, тим більше творчості, тим розкутіші люди, тим більше волі, тим реальніше народоправство, демократія. Місто — це насамперед демократизм, демократія. Демократія народжується в місті, демократія потрібна місту, демократія виходить з міста, завойовуючи, втягуючи в себе навколишній простір. Можна нудьгувати по селу, можна бути зворушеним селом — саме село віддає перевагу місту, усьому міському, міському життю. Міське життя в сільській місцевості — це насамперед і головним чином не сільське, а саме міське життя. Освіта, наука і техніка, промисловість, мистецтво — це все міське. Чим більш міська країна, тим вона багатша і вільніша, придатніша для гідного життя.

Можна довго розповідати про труднощі в становленні нашої демократії, про бідність, про брутальність звичаїв, особливо чиновницьких, про неправий суд, про млявість «громадянського суспільства», про те, чому, саме цей вираз доводиться заради справедливості брати в лапки, про джерела і причини всього цього, а можна просто сказати: що ви хочете, дами та добродії, адже ми з вами на цілу третину усе ще сільська країна, — і якщо не все, то багато чого стане зрозумілим. А якщо ще врахувати, що це не просто сільське, а вчора ще колгоспно-радгоспне населення з його особливими піснями і приказками («И все вокруг колхозное, и все вокруг моє», «Хто в колгоспі не злодій, той удома не хазяїн»...), ясно, наприклад, звідки вплив комуністичної партії, чому сільська частина України — це і найбільш «червона» частина...

Про що говорить той факт, що, як показав перепис, співвідношення міського і сільського населення за післярадянські роки не змінилося? Про те, що в місті не з’явилося стільки нових робочих місць для сільських жителів, щоб це помітила статистика. Більш того, частина городян, нехай теж ледь вловима статистикою, перебралася до села. Країна у певному сенсі взяла паузу, вона начебто зупинилася... не для перепочинку, ні, життя не дає нам зупинятися, а для того, щоб зробити своєрідну інвентаризацію, розібратися в радянській матеріальній спадщині, для того, щоб приступити до процесу, що називається структурною перебудовою: позбутися від непотрібних галузей і виробництв, припинити випуск непотрібної продукції і налагодити виробництво потрібної, тобто маючої збут. Це все завжди дуже болісно навіть у країнах з більш сприятливою долею.

З іншого боку, «сільською третиною» України можна багато в чому пояснити, чому ці процеси, узагалі всі труднощі післярадянського часу не стали катастрофічними, чому вони виявилися великими, величезними, але, користуючись побутовою мовою, не смертельними. Була б країна більш міською, і структурні проблеми могли її розчавити. Наша промисловість, нагадаю, була особливою — промисловістю планової економіки, власне кажучи, штучною, вона виросла не з потреб життя, не в результаті багатовікової господарської самодіяльності людей, а в процесі виконання довільних чиновницьких, нерідко фантастичних накреслень. Цю махину не могло не затрясти, як тільки вона опинилася наодинці сама з собою, як тільки звалили систему «планового» постачання і збуту, розірвалися неприродні господарські зв’язки в масштабах Радянського Союзу. Для створення нових, природних зв’язків, для пристосування штучної промисловості до природного попиту, до вимог вільного ринку потрібен час, дуже багато часу і жертв. І от у цих умовах та, що «сидить на землі», третина населення змогла прокормити, по-перше, себе, а по-друге — чималу частину городян, адже майже в кожного — родичі в місті. Місто перейшло на утримання села, минаючи торгову мережу: приїздить людина погостювати до матері — повертається до свого Харкова або Одеси навантаженою картоплею, м’ясом, банками з «консервацією». Це виручало людей у радянські часи, а в післярадянські багатьох просто врятувало і продовжує рятувати.

Більшість сільських жителів веде натуральне або майже натуральне господарство, у цьому господарстві бере участь дуже помітна частка городян. Це позначається на настроях, на психології. Товарне господарство породжує одну психологію, натуральне — іншу, це різні світи. «Товарна» людина легше засвоює демократичні поняття і цінності, вона більш рухлива, заповзята, більш вимоглива до законності, більше цінує організованість, чіткість у роботі, менше схильна вірити обіцянкам, більше розраховує на себе, не боїться відповідальності. Коротше: без такої високої питомої ваги сільського населення незалежній Україні довелося б пережити більше труднощів, але з такою високою питомою вагою сільського населення вона не зможе належним чином розвиватися, — отже, треба очікувати зростання міст.

Коли думаєш про все це, сидячи над підсумками перепису, то, звичайно, бачиш, наскільки наївні, поверхневі, легковажні припущення охоплених політичними пристрастями людей про його справжні цілі — про те, що він нам потрібний був ніби-то для того, щоб «штучно збільшити кількість» українців, або для чогось настільки ж «хитромудрого». Життя взагалі ж хитромудріше за нас. Не варто забувати, наприклад, що помітна питома вага сільського населення — це помітна питома вага побутової української мови, це сільський базар, куди Іван Нечуй-Левицький відправляв молодих українських письменників учитися рідній мові, особливо в жінок, особливо слухайте їх, наставляв він. Перетікаючи, вже в умовах незалежної України, до міст, ця частина населення не буде так легко й охоче розлучатися з рідною мовою, як в імперські часи...

Розділ десятий. Про культурний простір і культурну спадщину

Не в кращому стані

В СРСР поняття «культура» було значною мірою знецінене і принижене такими установами, як «Будинок Культури» (БК) і «Парк культури і відпочинку» (ПКіВ). Нічого не маю проти них, але культура в масовій свідомості опинилася десь поруч з танцями і буфетом. І це в той час, коли для кожного народу його культура — те ж саме, що для людини її «я», її душа. У держави, природно, багато завдань першорядної важливості, але гарантія духовної і матеріальної культури нації, властивого їй способу життя і напряму думок, гарантія душі народу — завдання, як то кажуть, перше серед рівних. Дотепер ця проста думка зрозуміла далеко не всім.

Готовий повірити, що її за радянських часів цілком щиро не сприймали багато українських партійних діячів. Я особисто знав деяких з них, і не можу припустити, що вони не любили України. В основному це були люди, що зробили кар’єру на виробництві, промисловому чи сільськогосподарському. Матеріальне виробництво якось пов’язувалося в їхній свідомості з незрозумілим, але священним для комуніста «матеріалізмом», у якому не було місця такому поняттю, як душа. Звичайно, комуністична ідеологія проголошувала важливість духовних цінностей — але тільки для того, щоб відразу, через кому, почати викриття реакційного ідеалізму. Практично всі партійні керівники радянського часу, і не тільки українські, вийшли з бідного середовища і хотіли позбавити свій народ від бідності. Все інше здавалося їм менш важливим. Тому зараз я і не хочу нікого засуджувати. Справа ж не в тому, щоб виловити зловмисників у непідвласному нам минулому, а в тім, щоб відновити повноцінне функціонування української культури в сьогоденні і майбутньому. Дуже шкода, що саме це завдання часом викликає відверте нерозуміння.

Тому що воно досить часто буває щиросердим, я змушений повторювати найбільш важливі аргументи знову і знову. В умовах СРСР захист і збереження української культури не були забезпечені. Більше того, вона опинилася у відверто скрутному становищі, у смертельній небезпеці. Спонукальні мотиви незалежної української держави, яка намагається поліпшити ситуацію, повинні, мені здається, з повагою сприйматися людьми інших культур. Кожен може поставити себе на наше місце і зрозуміти тривогу українців, які не мають у світі іншої землі, де вони могли б зберегти і розвивати свої мову і культуру.

Без вагань повторю ще раз: українська мова і сьогодні не в кращому стані. Мова — це ж не тільки діловодство, урядові видання, перша програма радіо і телебачення. Мова — це ще і повсякденна мовна практика, газети, «массоліт», телеканали, FM-радіостанції, книги, компакт-диски, відео- і аудіоринок. Але все це сьогодні у нас в основному російськомовне.

Нас заспокоюють, кажучи: почекайте, все змінять випускники українських шкіл. Щороку україномовна аудиторія збільшується за рахунок молодіжного поповнення, і цей процес буде йти по наростаючій. Що ж, без сумніву, це правильний і надійний шлях. Тільки занадто вже довгий, і не вживати додаткових заходів держава просто не має права. Але, допомагаючи українській мові, ми не утискуємо жодної іншої мови. Підійшовши до кіоску, кожен може переконатися, що великі газети України майже завжди виходять у двох версіях — українській і російській. Навіть у кіосках Львова (а Львів, як я вже говорив, деякі російські ЗМІ зробили страховиськом) не менше половини газет — російськомовні. Чи стикується з твердженнями про дискримінацію російської мови той факт, що в кожному великому українському місті є державний російський драматичний театр (загальне число таких театрів 14), не кажучи вже про театри-студії? За даними, які надав мені Державний комітет інформаційної політики, телебачення і радіомовлення України, зараз у нашій країні працює майже 2,4 тис. шкіл з російською мовою викладання, у яких навчається 2,1 млн учнів (31,7% від загальної кількості). Крім того, майже 280 тис. дітей відвідують групи з російською мовою навчання і виховання у 17,6 тис. дошкільних установ. Вищу освіту російською мовою в Україні одержують 35% студентів. В Україні видається майже 1,2 тис. російськомовних газет (49,7% від загальної кількості періодичних видань).

Останнє десятиліття полегшило доступ до найрізноманітніших каналів інформації, мистецтва, навчання і розваги, що, з одного боку, дає національним культурам більше можливостей співіснувати, не заважаючи одна одній, а з іншого — зменшує вплив на людей будь-якої культурної політики держави. Я маю на увазі кабельне і супутникове телебачення і таке чудо нашого часу, як Інтернет. Не будемо обманювати себе: на цьому полі в Україні вплив російської мови поки що відверто сильніший в порівнянні з українською. Технічні засоби, з причин своєї специфіки, намагаються зробити людину космополітом — громадянином світу. Але якщо всі народи стануть однаковими, вони не будуть цікаві один одному. Краса світу — в його різномаїтті.

Сучасна Україна, як і Росія, безумовно є спадкоємицею могутньої російсько-радянської наукової і освітньої традиції, яка дозволила СРСР двічі після винищувальних громадянської і Вітчизняної воєн швидко відтворити інтелектуальний потенціал і по багатьох позиціях вийти на провідні місця у світі, і ми пишаємося цією спадщиною. Це відчуття «єдиної утроби» в науці, як і постійна співпраця по безлічі тем, напрямки зв’язувало багато наших наукових шкіл з російськими. Значна частина з них є спільними російсько-українськими та україно-російськими. Ці школи і напрямки — російськомовні, і з цієї причини ставлення до них у нас сьогодні різне. У радянській Україні наука (гуманітарна в меншій мірі) була мимовільним провідником русифікації. Деякі наші люди навіть відчувають тепер наївну радість з приводу того, що через теперішню бідність ці зв’язки перетворилися з могутнього каналу на тонкий струмочок.

Протягом останніх 80 років ще більш усталеним був російськомовний простір нашої науково-технічної співпраці. Після ослаблення в 90-х роках вона, сподіваюся, тепер знову піде вгору, поступово інтернаціоналізуючись, адже ми виходимо на світові технічні і військово-технічні ринки. Ця співпраця, як і прийнята в СРСР система підвищення кваліфікації, також об’єктивно сприяла експансії російської мови, але злий намір за цим не стояв.

Я був далекий від партійно-ідеологічної машини і тому про приховані адміністративні важелі русифікації прочитав уперше тоді ж, коли і все наше суспільство. Але я б не став відкидати і такий фактор, як активний і природний інтерес українців, особливо в 70 — 80-і роки, до нових суспільно-політичних віянь, що виходили з Москви, до московських і ленінградських газет, журналів, книг. У Києві, та й по всій Україні ідеологічні гайки були закручені набагато тугіше, ніж у Росії. З Києва чи Дніпропетровська Москва виглядала дуже ліберальним містом. Зараз таке навіть важко собі уявити, але в радянські часи окремі російські артисти і трупи ставали «нев’їздними» до України з причини своїх занадто сміливих — за мірками товаришів із ЦК КПУ — виступів. Тому наші люди прагнули не пропустити жодного числа «Литературной газеты», «Нового мира», «Звезды», «Иностранной литературы». Навіть «Известия» і «Неделя» здавалися тоді сміливими і цікавими газетами. Інженери поважали щотижневик «За рубежом». Цензура цензурою, але в кожнім номері було два десятки перекладних статей з головних закордонних газет і журналів, інформація про різні сторони життя, і ті, хто читав ці видання постійно (у мене не було на те часу), запевняли, що безумовно відчувають себе у курсі того, що відбувається у світі. З певної точки зору цей постійний інтерес теж можна назвати русифікацією.

В Україні досить послідовно розвивалися машинобудівні комплекси, складна оборонка, аерокосмічна промисловість, електроніка і мікроелектроніка, приладобудування. Люди, природно, одержували необхідні знання і навички в рамках російських науково-технічних і технологічних шкіл. Мабуть, і це можна назвати русифікацією, але не варто твердити, що вона була метою, а не побічним ефектом. Коли мова заходить про Володимира Васильовича Щербицького, який сьогодні вважається провідником русифікації, я знову і знову утверджуюся в думці, що в першу чергу його варто згадувати за ту завзятість, з якою він впроваджував в Україні передову промисловість, передові технології, передову науку. Я іноді думаю: може, він щиро вважав, що мова і культура — справа п’ята, головне — розвиток сучасних високотехнологічних виробництв?

Зрозуміло, абсолютно ненормальним було те, що для нас підключення до світової культури йшло через Москву і її фільтри. Нехай не на сто відсотків — був той же «Всесвіт», якісь переклади випускали українські видавництва, якісь крихти доносили телебачення і театр, — але російська частка була левиною. І от що цікаво: для багатьох інтелігентних українців більш за все був важливий сам факт, що видаються українські книги, виходять газети, щось пишуть українські письменники і поети, присуджуються премії, щось чутно про прем’єри і концерти. Самі вони цих газет і цих поетів не читали, опер не слухали, їм було достатньо знати, що все це є, це їх заспокоювало. І, заспокоївшись, вони продовжували читати російську періодику, дивитися і слухати російські передачі. Винуватий в цьому був перш за все низький рівень офіційної української культури. Коли з’являлося щось дійсно цінне — у поезії, у кіно і так далі, тоді всі намагалися до нього пристати, щоб можна було згадати при нагоді: стежу, мовляв, у курсі. Начебто і совість чиста.

Вважаю, що думка про абсолютну важливість національної культури повинна бути донесена до кожного ще на шкільній лаві, щоб людина не була змушена доходити до всього своїм розумом у сорок чи п’ятдесят років. Наприклад, ця думка ще не була, здається, цілком зрозуміла нашим чудовим студентам, учасникам знаменитого студентського голодування (як летить час!) у жовтні 1990 року. Молодь вимагала тоді негайно проголосити незалежність України. На питання, навіщо їм незалежна держава, було тільки дві відповіді. Перша: незалежна держава нам потрібна тому, що за неї боролися наші діди і батьки (набагато більше дідів і батьків боролися за СРСР: і взагалі, ця теза вимагає додаткового обгрунтування). Друга відповідь така: тому, що Україна виробляє 40% союзного багатства, а одержує 17% бюджетних асигнувань (твердження не відповідало дійсності). Ніхто не сказав (чи тому, що це для них було зрозумілим, чи тому, все ж таки, що не думали про це) просту річ: незалежна держава потрібна в першу чергу для того і тому, що тільки вона спроможна гарантувати народу життя в середовищі його власної духовної і матеріальної культури, тому, що тільки в середовищі своєї культури народ може почувати себе комфортно. Незалежна держава необхідна народу для того, щоб ніхто не міг за нього вирішувати, чи бути його батьківщині «всесоюзною житницею», «всесоюзною здравницею», «всесоюзною кочегаркою» або ж зосередитися на ролі «всесоюзного кадрового резерву». Чи не час йому, наприклад, вводити поголовну двомовність. А може, готуватися до злиття в «нову історичну спільноту людей — радянський народ».

У 20-і роки В. І. Вернадський записав у щоденнику: «Сила російської культури така велика, що їй анітрошки не страшна одночасна робота українізації. Тут повинно бути спільне дружнє спілкування. І воно можливе...» Те, що це запис для себе, в особистому щоденнику, а не витяг з якоїсь урочистої промови (в офіційній обстановці бажане можна видати за дійсне), робить це свідчення мудрого вченого особливо цінним. Сьогодні воно ще справедливіше, ніж сім чи вісім десятиліть тому.

Як багато представників інженерного корпусу, я досить довго недооцінював значення мовної проблеми. Але восени 1989 року у Верховній Раді Української РСР почалося обговорення Закону «Про мови в Українській РСР», і в зв’язку з цим по телебаченню показували, як на вулиці російськомовні люди відповідають на питання: «Як ви ставитеся до того, що знання української мови стане обов’язковим?» Деякі відповіді різонули якоюсь безжалісною відсутністю такту. Хтось сказав: «Вивчу українську, якщо від цього стане більше ковбаси». Я відчув, що мені немов плюнули в душу. В той день стало ясно, що двом мовним громадам України порозумітися буде важкувато. Але в них немає іншого виходу.

Тепер доводиться постійно читати адресовані мені звернення і відозви різних суспільних і академічних груп, резолюції з’їздів, зібрань і наукових конференцій з приводу мовної ситуації в країні. Вони поділяються на дві прямо протилежні групи, і обидві шалено звинувачують одна одну в дискримінації. Культурно-мовна ситуація зображається ними настільки відмінно, що хочеться запитати, чи не в різних країнах живуть автори цих текстів. Кожна з двох сторін впевнена в істинності тільки своєї точки зору і навіть не намагається зрозуміти якусь іншу, хоча всі давно і напам’ять знають кожен доказ своїх опонентів і на кожен мають готову відповідь. Один із семінарів на тему діалогу української і російської культур хтось із його учасників назвав «діалогом глухих». Є, щоправда, одне питання, яке «російські» учасники дискусії звичайно не знаходять сил відбити. Воно звучить так: «Чи нормально, що багато поколінь росіян в будь-якім місті України, а часом навіть і в селі, могли прожити життя, так і не вивчивши азів української мови?»

Один із найталановитіших українських письменників нового покоління Юрій Андрухович описав існуючий стан справ так: «Хоча російська мова в Галичині звучить відчутно менше, ніж українська, але ні в кого з носіїв немає жодних проблем з її використанням. Можна цілком спокійно жити у Львові, щодня розмовляючи тільки по-російськи. Важко уявити собі дзеркальне відбиття подібного явища в Донецьку, наприклад, чи в Криму. Сміливець, який наважився б там говорити принципово по-українськи, змушений був би жити в постійному стресі. “Галицькі націоналісти” виявляються куди толерантнішими (а скорше за все, просто байдужішими) “інтернаціоналістів” Сходу чи Півдня». Художники слова часом згущають фарби, але це, як на мене, не той випадок. Якщо якому-небудь іноземцю, незнайомому з нашою ситуацією, розповісти, як ми радіємо з того, що «вже сьогодні на київських вулицях діти шкільного віку розмовляють між собою по-українськи» (це я знову цитую Андруховича), він напевно вирішить, що почув щось не те або йому зробили неправильний переклад. А що, до цього зовсім не розмовляли? В столиці України?

На мій погляд, можуть бути лише два критерії оцінок тих пропозицій, що вносяться по мовному питанню. Перший — чи сприяють вони міжетнічному миру, який у нашій країні ще нікому не вдалося порушити, хоча спроби були. Другий — чи сприяють вони формуванню єдиної української громадянської нації. А політичний курс мені нема потреби обирати, він записаний у нашій Конституції, прийнятій 28 червня 1996 року. Відповідно до статті 10, «державною мовою в Україні є українська мова». Відповідно до цього «держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови у всіх сферах громадського життя на всій території України».

Дотримуючись конституційного курсу, керівництво України не форсує події. Є завдання, які можна вирішити лише протягом тривалого терміну, і не рахуватися з цим було б нерозумно. Візьмемо армію — один із найважчих об’єктів, коли йдеться про мовне реформування. Усі 90-і роки мовою статутного спілкування в армії незалежної України залишалася російська. Хлопчик з гуцульської глибинки потрапляв до армії незалежної України і повинен був, як у колишній Радянській армії, звикати до російської мови!

Кілька років велася досить складна підготовка. Принципово важливим було прийняття тимчасових статутів Збройних Сил. Тепер наша армія поступово звикає до нових умов і вимог. Нові статути дозволили перевести на державну мову документацію і команди, а це основа для створення мовного середовища в армії, для повсякденного спілкування на українській мові. Є складнощі в переході на українську мову військових навчальних закладів і Військово-морських сил, а також військкоматів, особливо на сході і півдні. Але для рішення виникаючих проблем наше Міністерство оборони розробило цілу низку заохочувальних заходів. Як казав останній генсек, процес пішов.

Одним з Божих подарунків Україні стала терпимість її людей. Як мені відомо, у багатьох посткомуністичних країнах міжнаціональні відносини прямо позначаються на відносинах між окремими людьми цих національностей. Мається на увазі, що кожна людина — в першу чергу національна. Тобто, вона повинна кожну мить свого життя бути представником своєї національної громади і відповідати за неї. Таке сприйняття особистості притаманне войовничим націоналістам, воно входить у поняття «войовничий націоналізм». На щастя, в Україні цього явища практично немає. У нас міжлюдські — це і є відносини людини з людиною. Звичайно, і в нас є свої несамовиті. Їхні витівки кожен раз роздуваються — я не виключаю, що робиться це навмисно, для того, щоб зганьбити нашу країну в очах цивілізованого світу, створити за кордоном образ України як націоналістичної держави. А може, і взагалі для того, щоб розколоти нас.

Багатьом людям російської культури ще треба буде зжити в собі імперський комплекс і усвідомити, що російський народ — рівний серед інших народів, які і складають людство. Не думаю, щоб у цьому звертанні було щось образливе, адже таке усвідомлення лише приводить речі до їх істинного масштабу. Зокрема, воно допоможе деяким людям зрозуміти, що українська мова була близька до катастрофи. Зараз її можна порівняти з людиною, яку ослабила довга хвороба. Якби існувала така практика, їй можна було б присвоїти статус «потерпілої». Вона заслуговує вашої дружньої участі. Нехай не тільки державні, але і мовні відносини будуть у нас особливі, позбавлені шаблону.

Сучасні видатні автори в Україні наполягають на існуванні могутнього проміжного російсько-українського культурного простору. Член-кореспондент НАН України Мирослав Попович вважає, що він (простір) виник тому, що «Україна брала величезну участь у розвитку загальноімперської культури» і був наслідком «включення українців як у процеси колонізації приєднаних територій, особливо на сході, так і в пронеси імперського культурно-політичного будівництва». Цей простір повинен бути визнаний проміжним (є й інші назви — наприклад, «загальноімперська культура», «культурний кондомініум» і так далі) через «неможливість точно визначити національну належність цієї культури». Мирослав Попович дійшов важливого висновку: «Якщо російська мова стане для України однією з іноземних мов, буде втрачена також і величезна частина нашої власної культури». Що мається на увазі? У першу чергу те, що багато творів українських письменників і праць українських вчених були написані російською мовою. Навіть у класичному чотиритомному словнику української мови Бориса Грінченка тлумачення слів подане по-російськи.

«Історія русів або Малої Росії», яка майже 200 років тому почала розходитися в безлічі списків, термосячи українську свідомість, що дрімала до того часу, була написана російською мовою, причому чудовою і незрівнянною. Пушкін назвав невідомого автора цієї книги «великим живописцем». «Історія русів» — один з головних пам’ятників української волелюбності, і цей пам’ятник чудовий у тому вигляді, в якому він був прочитаний на початку позаминулого століття допитливими нащадками козаків. «Історію русів» можна перекласти на українську мову (і це прекрасно зробив у 1991 році Іван Драч), але для тих, хто володіє російською, вивчати і перечитувати її краще в оригіналі.^[80]

І в корифеїв нашої історичної науки, починаючи з її основоположників, чи не найвидатніші праці написані по-російськи. Україна й у думках не має відкидати таку значну частину своєї національної спадщини.^[81] Особливо це стосується праць таких провісників відродження України, як Пантелеймон Куліш і Микола Костомаров.

Те ж справедливо стосовно праць класиків нашої філології, таких учених світового рівня, як Ізмаїл Срезнєвський (він, до речі, був родом великорос), Олександр Потебня, Володимир Перетц, Агафангел Кримський.

Навіть спадщина наших етнографів і народознавців до 1917 року — значною мірою російськомовна. Це ж можна сказати і про творчість автора нашого державного гімну Павла Чубинського.^[82]

Хтось здивується, прочитавши наступне: том публіцистики Симона Петлюри, випущений кілька років тому, наполовину складався із статей, перекладених з російської. І в Михайла Грушевського є великі роботи, написані тією ж мовою.

Якщо ми перейдемо до нашої літератури, то побачимо ту ж саму картину. «Російська» спадщина основоположника нової української прози Григорія Квітки-Основ’яненка перевищує за обсягом написане ним по-українськи. Чи все, у такому випадку, написане Квіткою-Основ’яненком (а написав він чимало, і написав чудово), належить українській літературі? На це питання давно вже існує позитивна відповідь.

Сам Тарас Шевченко писав не тільки по-українськи, але і по-російськи (поеми «Слепая» і «Тризна», деякі вірші), у нього є кілька російських повістей, драматургія. По-російськи він вів і свій щоденник.

Наша література змережена іменами таких двомовних письменників, як Пантелеймон Куліш, Марко Вовчок, Євген Гребінка, Данило Мордовцев, Олексій Стороженко, Михайло Старицький, їх так багато, що просто нема сенсу пригадати і перелічити всіх. Навіть знаменитий діяч Центральної Ради і Директорії, письменник Володимир Винниченко формально може вважатися і українським, і російським автором. До речі, таким він визнавався завжди (запеклі націоналісти обзивали його «письменником-гермафродитом»).

Вічне питання про Гоголя — чи володіє Україна правами на його спадщину — вирішене у нас позитивно. Вважаємо, що Гоголь хоч і російський письменник, але і наш. У тіні Гоголя залишаються його попередники Василь Нарєжний і Антоній Погорєльський, вони поки що чекають вирішення своєї долі.

Ми вже не зможемо попросити, щоб Гоголь написав «Майскую ночь», а Короленко — «Слепого музыканта» ще раз, але по-українськи. Та й невідомо, що б з того вийшло. Але якщо ми включаємо до нашої літератури все, що створили Тарас Шевченко, Григорій Квітка-Основ’яненко і інші автори, виходить, ми визнаємо, що відносно невелика, але дуже важлива частина нашої літератури існує на російській мові. Чи не логічно було б з нашого боку поширити цей статус на твори, написані по-російськи росіянами — письменниками українського походження і на українську тематику — тобто на твори Нарєжного, Погорєльського, Данилевського, Софії Закрєвської, Ієроніма Ясинського, Короленка і так далі? Коли вже відносно Гоголя мається на увазі саме це.

Але якою б не була відповідь на це питання, у нас уже є непідвладний зруйнуванню міст до російської мови. Це російська творчість Шевченка. Навіть якби не було нічого іншого — ні близької до російської староукраїнської літературної мови XVIII століття, ні Сковороди, ні Григоровича-Барського, ні Гоголя, ні праць наших класичних істориків і етнографів, ні західноукраїнського «язычия», ні навіть нинішньої мовної ситуації в Україні, російська творчість Шевченка одна стала б запорукою наших особливих відносин з російською мовою, нашим мостом до російської мови. Скористатися таким мостом чи ні, кожен українець вирішить для себе сам, ніякої «обязаловки» тут бути не може. Але можливість така надана всім — російська мова завжди буде в нас одним з найважливіших шкільних предметів, російська мова ніколи не повинна відчувати себе в Україні іноземною. Така постановка питання не має нічого спільного з «державною двомовністю».

Інвентаризація спадщини. Наш пантеон

Для мене дуже важливо, який практичний висновок робить Мирослав Попович з того факту, що загальноімперська культура створювалася за величезної участі України. От цей, на перший погляд парадоксальний, висновок: «Для України відродження неможливе без асиміляції загальноімперської культури. Це означає, що російська культура і культурна історія завжди будуть тісно пов’язані з культурою та історією українською».

Треба, щоб ми всі чітко уявляли, що таке загальноімперська культура. Це розмова не мимохідь.

Ми пишаємося українською наукою й українськими вченими. На нашій землі зародилося чимало проривних наукових напрямків, зроблені найважливіші відкриття. Учені-українці працювали не тільки в Україні. Може, правильніше було б додати: і не стільки в Україні. Якби ми захотіли відокремити «чисто українську» науку до 1917 року, це було б дуже складно зробити.

Ілля Ілліч Мечніков — великий біолог, почесний академік Петербурзької Академії наук, лауреат Нобелівської премії — він чий? Мечніков народився на Харківщині (його батько походив з козацько-молдавського роду), закінчив Харківський університет, близько 20 років працював в Одесі, після чого переїхав до Парижа, до Луї Пастера. Залишився в Парижі до кінця днів, але вважав себе російським вченим. Чи маємо ми право вважати його українським вченим?

Або взяти блискучу плеяду Ковалєвських.^[83] Справедливо, що за суто формальними ознаками наша наука може «претендувати» лише на трьох Ковалєвських — тому що вони працювали в Україні і (або) займалися її дослідженням?

Навіть після 1917 року ясності додалося небагато. Дуже показові в цьому відношенні і наукові долі перших президентів Української Академії наук, заснованої в 1918 році. Найпершим її президентом став основоположник геохімії Володимир Іванович Вернадський. Киянин, з українських дворян, син видатного економіста і публіциста Івана Васильовича Вернадського, він був, як це тепер визнано, одним з найвидатніших вчених XX століття. (Цікаво, що в Петрограді в той же час президентом Російської Академії наук став інший українець, Олександр Петрович Карпинський; а вже в наші часи її президентом був Гурій Іванович Марчук.) Вернадський належав російській науці, що не перешкодило йому з величезним ентузіазмом присвятити себе справі, яку вважав винятково важливою для рідної України. Але в 1921 році він вважає своє завдання виконаним. Палкий науковий інтерес до проблеми радіоактивних мінералів змусив його залишити посаду президента ВУАН (з 1921 року наша Академія стала називатися Всеукраїнською) і виїхати до Росії, де він зміг заснувати Радієвий інститут. В Україні того часу радіоактивні мінерали ще не були навіть знайдені.

У 1922 році ВУАН очолив видатний ботанік і мандрівник Володимир Іполітович Липський.^[84] Уродженець Рівненщини і випускник Київського університету, Липський молодим виїхав до Петербурга, де і сформувався як вчений. Він автор класичних праць по флорі Кавказу і Середньої Азії, об’їздив Цейлон, Японію, Північну і Південну Америку в пошуках рослин. Через чверть століття, у 1917 році, національна революція в Україні змусила Липського згадати, що він українець. Він залишив посаду директора Імператорського ботанічного саду і повернувся до Києва, де взяв гарячу участь у створенні Академії наук, а в 1922 — 1928 роках був її президентом.

Липського заступив Данило Кирилович Заболотний, знов-таки українець, родом з-під Крижополя. Це був воістину великий мікробіолог і мужня людина, який не раз ставив досліди на собі. Після закінчення Київського університету (у 1894-му році) він також майже на 30 років залишив рідні краї. Працюючи в Петербурзі, Заболотний брав участь в експедиціях до Індії, Аравії й інших країн, де вивчав чуму, створив нову науку епідеміологію. Повернувшись до України, заснував Одеський медичний інститут і став першим його ректором, а в 1928 році був обраний президентом ВУАН.

На жаль, президентство Заболотного виявилося недовгим: у грудні 1929 року він помер. На початку 1930 року на його місце було обрано великого фізіолога Олександра Олександровича Богомольця. Киянин і вихованець Одеського університету (випуску 1906 року), Богомолець аж до свого обрання президентом ВУАН (членом якої він став раніше) також працював у Росії, де і зробив собі світове наукове ім’я.

У 1946 — 1962 роках на посаді президента Академії перебував біохімік Олександр Володимирович Палладій. На відміну від своїх попередників він був росіянином, родом з Москви, скінчив Петербурзький університет і приїхав до Харкова у 1916 році вже професором. Але все-таки його головна наукова діяльність проходила з того часу в Україні, тут їм був заснований Інститут біохімії УАН, створена українська біохімічна наукова школа.

Навіть з цих сухих фактів зрозуміло, чому в нових російських енциклопедіях можна прочитати: «Липский — русский ботаник», «Заболотний — русский микробиолог», «Прочанин — русский патофизиолог». Про Вернадського і говорити не варто. Спираючись на суто формальні ознаки, заперечити все це непросто. Дотепер проблема знімалася евфемізмом «радянський». Радянський — він і російський, і український, і грузинський, і башкирський.

Я навів ці дані у вигляді, так би мовити, демонстраційного прикладу. Насправді ж мова йде про тисячі імен. Не тільки до 1917 року майже вся наукова діяльність університетів і дослідницьких установ на території сучасної України, крім Західної, була складовою частиною загальноросійського наукового процесу, але і після цього українізація вітчизняної науки (це не стосується гуманітарних напрямків) рухалася надзвичайно повільно і з різкими відступами.

Кожна нація обов’язково робить інвентаризацію своєї спадщини. Не знаю, чи є у світі інша нація, якій це було б зробити так складно, як українській. Я вже говорив про це в розділі «Народ у пошуках імені», коли порівнював долі України і Шотландії, а розділ «Пишатися собою чи соромитися себе» закінчив обіцянкою повернутися доданої теми окремо. Що зараз і роблю, тому що з цим необхідно розібратися.

Які принципи ми закладаємо в основу своєї «національної інвентаризації»? Може, просто етнічний? В такому випадку ми відразу ж зустрінемось з труднощами. Інокентій Гізель був природним німцем з Кенігсберга, який юнаком переселився до Києва, де перейшов у православ’я і прийняв чернецтво. У 1656 році він досяг посади архімандрита Києво-Печерської лаври і ледь не став митрополитом. Йому ми зобов’язані концепцією єдності Великої і Малої Русі, концепцією єдиного російського, «православно-російського» народу.

Відомий великодержавник Василь Шульгін дожив майже до ста років, половину з них писав злі і марні статті і книги проти, як він висловлювався, «революционно-украинствующей дури». Але в нього був племінник Олександр Шульгін, міністр закордонних справ Центральної Ради, до останнього подиху (він помер в еміграції) відданий українській незалежності.

Приклад Олександра Шульгіна зайвий раз доводить, що національне самоототожнення не завжди відбувається автоматично — воно може бути і буває справою вільного вибору і особистого рішення. Український вибір зробили Сергій Шелухін (про нього в нас ішла мова в розділі «Народ у пошуках імені»), видатні історики Олександр Оглоблін і Наталя Полонська-Василенко (уроджена Меньшова). І Микола Хвильовий походив з російської родини, його дійсне прізвище Фітільов. Навіть основоположник українського «інтегрального націоналізму» (який не дуже сильно відрізняється від фашизму) Дмитро Донцов, і той був родом великорос.

Але частіше вибір, як ми знаємо, усе-таки був протилежним: українці за походженням ставали росіянами. Всі знають, що найяскравішою зіркою російського німого кіно була Віра Холодна, але кому відомо, що вона Віра Левченко з Полтави? Тут ми маємо справу з типовим випадком. Це добре видно в такій загальнодоступній сфері, як література. Хто були головні російські передреволюційні гумористи? Аверченко і Теффі (Надія Лохвицька), відразу після революції до них додався Зощенко. До кращих російських історичних романістів належить Данилевський. Станюкович — російський морський письменник номер один. З мільйонів людей, що дивилися нескінченний телесеріал «Петербурзькі таємниці» за романом Всеволода Крестовського, навряд чи хто знав, що автор був родом з наших, з таращанських. Російські автори-українці зробили свій внесок і в дитячу літературу. У її витоків стоїть Антоній Погорєльський з його казкою «Чорна курка або Підземні жителі». Протягом двох минулих століть мільйони дітей ридали над «Гутаперчевим хлопчиком» Григоровича, що написав, крім цього, і інші видатні твори. Одним з кращих дитячих авторів російської літератури (і прекрасним літературознавцем) був Корній Чуковський. Покоління юних комсомольців виховувалися на книзі Островського «Як гартувалася сталь». Українцями за походженням були Мережковський, Максиміліан Волошин (Кіриєнко), Ахматова (Горенко), Маяковський, брати Немировичі-Данченко, безліч авторів радянського часу — аж до Костянтина Паустовського і Валентина Катаєва.^[85] Чи повинні ми записати Теффі в «свої», а Гізеля ні?

Звичайно, будь-яке явище можна тлумачити по-різному. Теоретично кажучи. Гоголь міг би стверджувати, що пише мовою, синтезованою книгарями Києво-Могилянської академії, тобто — цілком своєю. Але, залишаючись на загальноприйнятій точці зору, можемо тих, що «відпали», у кращому випадку віднести до того «перехідного» чи «проміжного» культурного шару, про який мова йшла вище. Та й то лише у вигляді робочої гіпотези. Або придумати для них загальне визначення: українська діаспора в Росії. Лихо тільки в тім, що вони самі в переважній більшості своїй навряд чи погодилися б віднести себе до діаспори. У якомусь радянському оповіданні 20-х років комсомольський осередок приймає до своїх лав як почесних членів Стеньку Разіна, Омеляна Пугачова і Томаса Мюнцера. Мюнцера підказав місцевий грамотій, і осередок спершу довго в цій кандидатурі сумнівався, але все-таки затвердив і «товариша Мюнцева».

Наша історія склалася так, що мало хто з «відпалих» вважав, що він від чогось відпав, і насилувати постфактум їхній світогляд (як це було пророблено з Разіним і «Мюнцевим») навряд чи правильно. До переважної більшості з них не можна прикласти і поняття «діаспора». Діаспора — досить специфічний стан замкнутих громад вигнанців, людей з особливою психологією, чого в даному випадку не було.

І все-таки як же, з урахуванням сказаного, окреслити коло діячів української історії і культури? Насамперед, звичайно, ми повинні включити до цього переліку усіх (їх, на жаль, не так багато) відомих нам історичних осіб Київської Русі. Деякі з них також залишили свій слід, часом навіть більш глибокий, в історії Новгородської, Заліської (Північно-Східної), Чорної і Білої Русі, але це не привід їх викреслювати. Від початку панування литовських князів і до 1917 року наш реєстр повинен включити всіх, чия діяльність і (або) творчість цілком або частково проходили в сфері української мови, включаючи староукраїнську книжкову (її часом приймають за російсько-церковнослов’янську) — ту саму, яку не дуже полюбляв Грушевський. Далі, згідно територіального критерію, прийнятого у світі в таких випадках, до нашого «Великого пантеону» потрапляють всі історичні особи на всіх теренах історії і культури, чия діяльність цілком чи значною мірою відбувалася на території України — князі, гетьмани, митрополити, губернатори, борці проти унії і борці за унію, полемісти, просвітителі, книгарі, богослови, церковні діячі, козацькі вожді, повстанці, полководці, письменники, поети, художники, зодчі, композитори й інші діячі мистецтв, журналісти, революціонери, суспільні діячі, відомі інженери, адміністратори, винахідники, учені — незалежно від етнічного походження. Когось ми, може, і не захочемо допустити до свого пантеону, але це вже буде наше рішення.^[86]

Але проблема в іншому. Вона в тисячах і тисячах українців, чия діяльність і творчість йшли поза Україною (або в основному поза Україною) і ввійшли цеглинками, а то і цілими брилами в будівлю російської історії і культури. Вони невід’ємні від Росії. Справа ускладнюється тим, що багато хто з цих людей підкреслено не вважали себе українцями.^[87] Як чинити з ними?

Якими б загальноприйнятими не були мовний і територіальний критерії, якщо ми будемо дотримуватись тільки їх, ми страшенно збіднимо українську культуру! Триста років підряд дві імперські столиці Росії, її нові землі й окраїни як магніт відтягали на себе значну частину енергійних і честолюбних українських талантів. На провінційній батьківщині їх залишалося не більше, ніж вона могла вмістити, залишаючись провінційною. Працюючи для імперії, спершу Російської, потім радянської, ці люди, за всіма законами справедливості, трудилися і для України, для слави України. Однак суто механічні (але поки що непереборні) причини змушують вважати все, чи майже все, зроблене ними, надбанням однієї лише Росії.^[88]

Раніше нас учили, що проти царату боролися тільки більшовики, а до них — декабристи і народники. Ну, і ще плуталися у більшовиків під ногами — до того, як остаточно скотитися на шлях класової зради — нерозумні есери і меншовики. Тепер з’ясовується, що про більшовиків до 1917 року і чути ніхто не чув (про есерів, щоправда, чули, тому що вони були терористами і організовували вибухи, не почути було важко), але опозиція усьому віджилому і реакційному і без них була сильною і авторитетною. Без цієї ліберальної опозиції не було б лютневої революції 1917 року. І коли починаєш придивлятися, хто ж вони були, ці революціонери, конституціоналісти, ліберали, західники (і так далі), хто були їхні попередники в XIX столітті, впадає в око велика кількість людей українського походження.^[89]

Коли була заборонена політична діяльність, прихильники життєвих змін, мирних і немирних, мали одну законну віддушину: публіцистику. Серед фундаторів нової російської публіцистики бачимо гадячського дворянина Тимофія Грановського (це ім’я добре знала вища радянська номенклатура, тому що любила селитися в Москві на вулиці його імені). Велику роль в укоріненні визвольних ідей у 1830-і роки зіграв філософський гурток Миколи Станкевича, дворянина острогожського (він також удостоївся вулиці в самому центрі Москви).^[90]

Журнал «Вестник Европы» більш ніж півстоліття був символом (починаючи зі своєї назви) ліберальних європейських впливів на Російську імперію, провідником ідей еволюційного розвитку. Цей журнал — дітище, головним чином, Стасюлєвича, його видавця і редактора протягом більш ніж чотирьох десятиліть, і Максима Ковалєвського, що прийняв журнальну естафету на наступні сім років. Останнім видавцем-редактором (при ньому журнал був закритий у 1918 році більшовиками) став Овсяніко-Куликовський. Цікаво, що це був «другий» «Вестник Европы». Перший, заснований Карамзіним, виходив протягом майже 30 років з початку XIX століття, але 23 з них журнал очолював українець М. Т. Каченовський.

Але от що цікаво: звичайно майже нікого з перерахованих осіб російські історики літератури і громадської думки ніяк не зв’язують з Україною. Для них це російські письменники, російські публіцисти, громадські діячі, політики. Ці визначення перекладаються на інші мови, закріплюються у світовому науковому обігу. Хоча, наприклад, Туган-Барановський, почувши звістку про національну революцію в Україні, відразу ж кинувся на історичну батьківщину і незабаром став міністром фінансів в уряді Центральної Ради, одним із засновників Української Академії наук і її академіком. Він помер на шляху до Парижа у складі делегації української Директорії.

Наскільки помітною була українська присутність у російському політичному просторі, видно на прикладі двох найбільших ліберальних партій Росії — кадетської й октябристської («Союз 17 жовтня»). Прообраз кадетської партії, «Союз звільнення», створений у 1903 році в Харкові, очолив українець Іван Ілліч Петрункевич.^[91] Навряд чи не найвідомішим октябристом був Михайло Володимирович Родзянко, політик загальноімперського масштабу. Монархісти вважали його головним винуватцем падіння дому Романових, тому що саме він умовив Михайла, царевого брата, відмовитися від престолу.

Але українці завжди були і серед радикальних революціонерів. Відразу згадуються Степняк-Кравчинский, який убив у 1878 році шефа жандармів Мезенцева, «бабуся російської революції» Катерина Брешко-Брешковська, страчені як терористи Микола Кибальчич, Софія Перовська. Іван Ковальський, Олександр Квятковський, Осип Давиденко, Дмитро Лизогуб, Іван Логовенко, Осип Більчанський, Катерина Ізмайлович. Перелічити всіх народовольців і есерів-бомбистів українського походження просто неможливо, їх дуже багато.^[92]

Я не буду займатися цілеспрямованим переліком українців — російських художників, архітекторів, діячів театру, музики й інших мистецтв, гуманітарних наук, природничих наук, точних наук, медицини, техніки, політики, військової справи як дореволюційного, так і радянського часу. Для цього довелося б писати окрему книгу. Досить розкрити енциклопедії, які видані чи видаються в Росії. Ви постійно будете натрапляти на українців, що вважаються (і є! — з цим не посперечаєшся) діячами російської історії і культури.^[93]

Будь-якому москвичу знайомі імена Скліфосовського, Семашка, Гамалеї, Кащенка, Бурденка, бо вони присвоєні відомим медичним центрам Москви. Природно, проста людина не сприймає ці імена як українські. «Гамалея» — це Центральний інститут епідеміології, і все. А чому так названий? Виходить, був такий російський вчений, у нас на честь іноземців інститути не називають. І, що найцікавіше, ця проста людина має рацію.

Під час роботи на «Південмаші» мені доводилося мати справу з різними московськими інститутами. Якось я звернув увагу, що більшість з них не мали меморіальних імен, але якщо це траплялося, вони були присвоєні, один до одного, на честь вчених українського походження. Інститут будівельних конструкций імені Кучеренка, Інститут неорганічних матеріалів імені Бочвара, Інститут органічної хімії імені Зелінського (до речі, Микола Дмитрович Зелінський, серед іншого, винайшов у 1915 році протигаз), Інститут геохімії і аналітичної хімії імені Вернадського, Інститут фізичних проблем імені Капиці, Термоцентр Академії наук імені Глушка, Інститут гірської справи імені Скочинського, Інститут мінеральної сировини імені Федоровського, Інститут «Гідропроект» імені Жука.

Зрозуміло, так вийшло випадково. Однак це та сама «випадкова вибірка», яку варто визнати безумовно представницькою. Вона просто ідеально відбиває єдність і нероздільність науки і техніки на просторі Російської імперії і СРСР. У найбільш спрощеному вигляді цей феномен можна описати так: у Москві — Ілушко, у Києві — Ілушков.

І в наші дні наукове «розлучення» можна вважати повністю здійсненим лише в сфері гуманітарних наук. У сферах точних і технічних наук воно буде тривати ще довго.

З цього напрошується висновок, до якого наша громадська думка ніяк не дійде. Висновок відносно того, що в Російській імперії і СРСР було спільне інтелектуальне господарство, і Україна (а не тільки Росія) має право вважати своєю не якусь частину цього господарства, а все його цілком. Сказане не спричиняє правових наслідків, скажімо, у патентній або якійсь іншій юридично значимій галузі, це лише визнання того, що тотальне взаємопроникнення науково-технічних і освітніх шкіл ніколи не дозволить нам розділити по поличках: це — українське, а це — російське. Сьогодні, по суті, все належить Росії, тому що зафіксоване, в основному, російською мовою й у межах країни, що до 1991 року для зовнішнього світу завжди була просто Росією, на які б республіки ні підрозділявся СРСР всередині самого себе. Як у часи майоратів, «старшому брату» перепадає все.

Якби — припустимо на мить — ми звернулися до міжнародного суду з вимогою зобов’язати енциклопедії всіх країн відтепер визначати (наприклад) Гоголя, Пржевальського, Мережковського, Немировича-Данченка, Малєвича, Сікорського, Лифаря, Ахматову, Маяковського, Корольова і Шостаковича не росіянами, а українцями на підставі докладених довідок про їхнє походження, ми б точно програли. Виявиться достатнім те, що всі перераховані особи називали і вважали себе росіянами. Це питання треба вирішувати інакше.

Як? У середині 90-х у пресі з’являлися такі пропозиції: коли вже загальноімперська культура поділу не піддається, історично справедливим, розумним і просто рятуючим ситуацію став би заключений прилюдно й урочисто культурний пакт, відповідно до якого Україна і Росія (і Білорусія!) визнали б усі духовні цінності, створені протягом століть під одним державним дахом, спільною і не підлягаючою поділу спадщиною. Звучить досить переконливо. Чи по-хазяйськи Україні цілком відмовлятися від російської літературної мови, у формуванні якої така велика українська участь? Чи по-хазяйськи відсторонятися від Пушкіна, Тургенєва, Достоєвського, Лєскова, Толстого, Чехова, Чайковського, Мусоргського, Римського-Корсакова, Лобачевського, Менделєєва, Павлова, Станіславського, Шаляпіна? Окремий рахунок нехай іде з 1917 року — року, коли почався процес політичного відокремлювання трьох народів, що завершився в 1991 році.

Неясно, щоправда, яке визначення повинне вживатися замість слів «російський» («русский»), «український» і «білоруський». Оскільки багато століть самоназвами наших народів служили слова «русьский», «руський», «руский», «русский» і «русин», можливо, це повинно звучати так: «Достоевский — общерусский писатель»? Але тоді і Шевченко — «общерусский»? Боюся, однак, що прихильники відродження загальноросійської держави, «історичної Росії» будуть просто в захваті. Або «вітчизняний»? Який би не був термін, звикання до нього відбудеться швидко, але він повинен врешті решт влаштувати всіх. Пам’ятаю, деякі запевняли, що не можуть примусити себе вимовити «в Україні» замість звичного «на Україні», а зараз їм уже важко було б повернутися до колишньої версії.

Я не готовий дати «експертну» оцінку пропозиції в цілому, але її безперечним плюсом є те, що жодна сторона в результаті не стає біднішою, але всі три стають багатшими. Такий культурний пакт, ніяк не зв’язуючи нас політично, міг би стати найважливішою психологічною віхою, не виключено навіть, поворотним пунктом у відносинах трьох народів. Все одно нам не поділити Іллю Муромця і Садко, Ярослава Мудрого і Юрія Довгорукого, ігумена Данила і Панаса Нікітіна, Франциска Скорину й Івана Федорова, Феофана Прокоповича і Ломоносова, Пушкіна і Шевченка, Рилєєва і Кибальчича, Костомарова і Ключевського, Мечнікова і Вернадського, Софійський собор і храм Покрова на Нерлі. Вони наші спільні. Як і наша перемога у Великій Вітчизняній війні. Які весь велетенський культурний масив, один з найцінніших у світі.

Я повністю згоден з думкою Мирослава Поповича про роль для України російської мови і російської культури. «Розрив культурних зв’язків з Росією, — пише він, — був би таким же варварством і трагедією, як: розрив особистих зв’язків і прихильностей, що поєднують українських і російських інтелігентів». Але, поділяючи думку вченого про те, що «наше відродження неможливе без асиміляції загальноімперської культури», я хотів би зробити одне застереження. Сьогодні освоєння і засвоєння «загальноімперської» культурної спадщини гальмується в Україні повільним подоланням спадщини імперсько-політичної, тому що одне продовжує асоціюватися з іншим. Можливо, тому краще взагалі не вживати слова «загальноімперський». Воно не тільки відштовхує своїм коренем, але і не є стовідсотково точним за суттю. До того ж, для подолання політичної спадщини імперії свою частину шляху повинні пройти Росія і російське суспільство.

Розділ одинадцятий. Про ракети «южан» і високі технології

Ніхто не відстає назавжди

Вище я вже згадував про те, що численні іноземні експерти неодноразово намагалися прищепити нам думку про безперспективність інвестицій в українські високотехнологічні виробництва. Поки ми прислухалися до таких рекомендацій, наші економічні реформи і макроекономічна політика, особливо в першій половині 90-х років, були спрямовані насамперед на зовнішню орієнтацію економіки України. Така орієнтація показала себе подвійно руйнівною. З одного боку, вона ігнорує головний фактор економіки — внутрішній ринок, практично не сприяючи його розширенню, а з іншого нав’язує нам безперспективну для України модель розвитку з натиском на металургійну, хімічну, гірничодобувну галузі.

Ця модель, у випадку її послідовного втілення, привела б до відмови не тільки від високих технологій, але і від фундаментальної науки, а згодом практично від усієї науково-дослідної діяльності взагалі. Якісь вузько-прикладні недогризки науки залишилися б у вигляді лабораторій при великих підприємствах. Але це мало б стільки ж спільного з наукою, скільки підсобна інструментальна майстерня миловарного заводу з інструментальною промисловістю сучасного рівня. Є країни, що обходяться без науки і майже без високих технологій і при цьому мають куди кращі показники життєвого рівня, ніж сьогоднішня Україна. Вони прийшли до такого стану справ історично. Україна має зовсім іншу біографію. Сформована структура нашого суспільства повинна була виключити саму можливість появи подібних рекомендацій.

Не хочу, щоб сказане було зрозуміле так, начебто я підозрюю експертів у злому намірі. Звичайно вони виходять з так званих об’єктивних даних. Об’єктивні ж дані можуть бути хоч і правильними, але недостатньо повними. Наприклад, вони можуть не враховувати системи цінностей і орієнтацій досліджуваного суспільства. Експерти нерідко приймають систему цінностей свого суспільства за універсальну і єдино здорову. Найпростіший приклад: в американському суспільстві професія зубного лікаря набагато престижніша професії письменника, а наші люди відмовляються вірити, коли чують таке, підозрюючи, що це спроба оббрехати Америку. Ті чи інші особливості нашої історії або нашого менталітету, які запрошеними експертами можуть вважатися не маючими відношення до справи, здатні повністю знецінити всі їх рекомендації.

На те, як «об’єктивні дані» можуть завести в глухий кут, мені вперше відкрив очі, як не дивно, прочитаний у студентські роки роман, назву й автора якого я, на жаль, начисто забув. Забув навіть сюжет, але одне місце міцно засіло в пам’яті. Дія роману відбувається в далекому майбутньому, через багато століть після нашого часу. Археологи розкопують якесь кинуте місто й у пластах кінця XIX століття знаходять окуляри і монокль. Об’єктивна і здорова логіка змушує їх прийти до висновку, що окуляри носили люди багатші, а от бідняки не могли собі цього дозволити і задовольнялися моноклем.

Ця історія згадувалася не раз і при читанні перекладів деяких статей про Україну і Росію з західних газет і журналів. Напевно, їх автори намагаються бути об’єктивними і логічними, але, недостатньо знаючи наші країни, не володіючи ні українською, ні російською мовами, вони постійно грішать помилками того ж типу, що й археологи з забутого роману. В результаті, враження від цих статей таке, що читаєш про речі може і цікаві, але до реальної України і до реальної Росії ніякого відношення вони не мають.^[94]

Коли маєш справу з західними політиками, відчуття неадекватності майже ніколи не виникає. Може, тому, що обговорювані питання завжди носять досить чітко окреслений характер і добре підготовлені помічниками. До того ж, політики — люди частіше за все інтуїтивні, вони, як правило, добре відчувають реальність.

Як би там не було, нам довелося витратити досить багато часу на те, щоб перебороти гіпноз зовнішньої експертизи і переконати тих, кого це стосується в самій країні і за її межами, що Україна не має наміру відмовлятися від розвитку своїх високих технологій.

Росія знаходиться в схожій ситуації! До того ж багато виробничих циклів виявилися розділеними між підприємствами наших країн. Іноді доводиться чути і читати, що оскільки у високотехнологічних виробництвах Україна і Росія сьогодні суперничають, всяка наша співпраця з Росією в цій сфері була б рівнозначна допомозі конкуренту, особливо на ринках озброєнь і авіакосмічному. Зрозуміло, це неправильно. За великим рахунком, всі країни на світі — конкуренти, але це не заважає їм налагоджувати найрізноманітніші форми співробітництва, зокрема і в галузі технологій. Якось незручно пояснювати таку очевидність.

Щоб підсилити докази про безперспективність інвестицій в українські високотехнологічні виробництва, починають запевняти, що світовий поділ праці уже відбувся, і для України в цьому секторі місця не залишилося, так що будь-які її спроби в даному напрямку будуть нераціональною витратою сил і коштів. Оце дурниця, так дурниця! Це все одно, що твердити, буцім-то світ створився у своєму остаточному вигляді, і відтепер ніщо в ньому змінитися не може. Прихильників такої точки зору вибачає лише те, що люди за всіх часів дивилися на світ навколо себе як на вже незмінний і безповоротний. Це взагалі одна з найпоширеніших логічних помилок: по-перше, люди знають, що низка минулих століть була заповнена суцільними змінами, а, по-друге, чомусь думають, що більше змін не буде. І добре б вони помилялися так в середні віки. Ні, і в наші дні з’являються учені трактати під назвою «Кінець історії».

Не так вже і давно, у 1960 році (для мене це просто недавно, тому що того року я уже влаштувався на роботу в КБ «Південне»), чи міг хто-небудь припустити, що Південна Корея, Тайвань усього через 25 — 30 років стануть високорозвиненими країнами? І що наприкінці століття в кільватер до них почнуть прилаштовуватися Індонезія і Філіппіни? У 1960 році це були безмежно, неймовірно відсталі країни.

Про Китай же ми знали тоді, що там нещодавно закінчилася боротьба з мухами і горобцями (їх винищили по всьому Китаю, крім малонаселених районів) і здійснюється Великий стрибок, головною складовою якого була «народна металургія». Суть її полягала в тому, що ледь не в кожному селі будувалася маленька доменна піч, щось на зразок помітно збільшеного мангала, де і виплавлявся «народний чавун». Для забезпечення сировиною вівся кустарний видобуток вугілля і руди. Китайці сьогодні самі зі сміхом згадують про це: метал був настільки поганий, що практично ні на що не придався, сил же, засобів і ресурсів було поховано нескінченно багато. Тоді здавалося, що Китаю з його «трьома червоними прапорами» — Генеральної лінії, Великого стрибка і Народної комуни — до рівня СРСР, як до Місяця. Чи могли ми тоді передбачити, що через 40 років ВВП Китаю перевищить сумарний ВВП країн колишнього СРСР у 2,65 разів?.^[95] (Я вже не кажу про можливість уявити в тім році словосполучення «країни колишнього СРСР».) До речі, пізніше з’ясувалося, що Великий стрибок ознаменувався найсильнішим спадом (у 1964 році промисловість Китаю ледь повернулася до рівня 1957). Був і інший спад, викликаний «культурною революцією» 1966 — 1970, коли на два-три роки закривалися навіть школи і вузи. Незважаючи на всі втрати цих років, наступні величезні успіхи Китаю посоромили безліч скептиків, так само як, не сумніваюся, і безліч експертів.

Я взагалі скептично ставлюся до занадто самовпевнених пророкувань в економічній сфері. Не вірю, що мислимо прорахувати шахову партію на тисячі клітин і з багатьма сотнями фігур на двадцять ходів уперед. На мій погляд, є сенс говорити лише про тенденції, та й то з великою обережністю. Згадуючи різні прогнози, що так і не справдилися, не можна забувати і про те, як переконливо вони виглядали в момент свого оприлюднення. У 1989 році член японського парламенту Синтаро Ісіхара висловив упевненість, що відбивала тоді майже загальний настрій: «Сполучені Штати Америки безнадійні». Тоді безліч експертів і спостерігачів запевняли, що японські фірми досягли вирішальної і навіть остаточної технологічної переваги над Заходом і що «велика частина Каліфорнії закінчить своє існування як дочірнє підприємство японської фірми “Matsushita”». А лише за десять наступних років частка Японії в капіталізації світового фондового ринку зменшилася з 40% приблизно до 10%.

Настільки ж сміховинними будуть виглядати згодом і лунаючі сьогодні запевнення типу: країна NN відстала в технологічній сфері назавжди. За цими запевненнями звичайно ідуть рекомендації, виконання яких здатне привести країну NN до повного розриву з усім її попереднім науковим і технологічним розвитком, до знецінювання накопиченого за багато десятиліть досвіду, причому, дехто готовий прийняти все це до негайного виконання і тим самим зробити «відставання назавжди» реальністю. І ще одна таємниця: чомусь люди, які менш за все розбираються в питанні, з особливою охотою підтримують подібні поради в пресі і в ефірі.

Так, в українській промисловості частка високотехнологічної продукції складає сьогодні усього біля 10 відсотків. Звичайно, це неприпустимо мало. Але не можна сказати, що це зникаюче мало. Взагалі будь-який показник можна осмислено оцінити лише в його динаміці — віддзеркалює він момент спаду чи підйому, занепаду чи відродження. Я хочу, щоб мої читачі самі зробили висновок, чи перспективні інвестиції в українські високотехнологічні виробництва, на прикладі тієї галузі, яку я знаю краще за все, і для цього розповім про Виробниче об’єднання «Південний машинобудівний завод» імені А. М. Макарова («Південмаш» — «Южмаш») і про Державне конструкторське бюро «Південне» («Южное») імені М. К. Янгеля. Я працював на обох підприємствах, добре знав тих, чиї імена вони носять. Я вважаю цих людей геніями. Геніями і інженерної думки, і організації виробництва.

«Південмаш» започаткований зовсім від іншого виробництва. Він був заснований у 1944 році (оцініть дату!) як автобудівний гігант на Півдні України, за задумом чи не найбільший у світі. Але в 1951 році вийшла секретна постанова уряду СРСР: за винятково стислий термін організувати серійне виробництво ракет на базі Дніпропетровського автозаводу. Завод ще добудовувався, хоча вже почав випускати серійну продукцію — вантажівки, самоскиди, автокрани, причепи, амфібії. І раптом таке нечуване завдання: за найкоротший термін освоїти випуск нової, надзвичайно секретної техніки, яку на заводі зразу жартома охрестили «автомобілями вертикального пересування». Паралельно, певною мірою для маскування основного профілю, було організоване і велике тракторне виробництво, потужність якого досягала 60 тисяч тракторів на рік.

Чому вирішили перепрофілювати завод? Відразу після війни керівництво СРСР визнало, що роботи, які велися в Німеччині по рідинних ракетах, безумовно перспективні, і спеціально створеному КБ на чолі із С. П. Корольовим була доручена розробка вітчизняних ракет. Ракети Р-1, Р-2 і Р-5М були створені і успішно випробувані, після чого їх серійне виготовлення доручили дніпропетровському заводу, кадри якого поповнили ракетниками з Москви і великим загоном молодих фахівців. І ось тут відбулося найцікавіше. Ентузіасти конструкторського відділу заводу не задовольнилися відведеною їм роллю і ініціативно розробили та запропонували військовому відомству проект своєї ракети. Вона вигідно відрізнялася від перших моделей (які були вже освоєні і вироблялися заводом) своїми бойовими і конструктивними якостями.^[96]

У квітні 1954 року на території заводу було створене самостійне Особливе конструкторське бюро ОКБ-586. Воно стало постійним партнером і соратником «Південмаша» у світовому суперництві: лідерство в галузі сучасних ракетно-ядерних озброєнь. ОКБ очолив видатний вчений і конструктор Михайло Кузьмич Янгель. Завод займався одночасно і серійним випуском ракетної продукції, і освоєнням нової, уже дніпропетровської, ракети Р-12. Справа була організована так, що всі експериментальні агрегати, вузли, деталі виготовлялися безпосередньо в цехах заводу, а не на експериментальному виробництві головного конструктора.

В результаті, коли виріб було відпрацьовано, завод виявився готовим ледь не наступного дня приступити до його серійного випуску. Після випробувань стало ясно, що Р-12 за всіма основними характеристиками значно перевершує серійну Р-5М, і завод перейшов на випуск тільки янгелевських ракет. Ракета Р-12 (згідно західної класифікації, 58-4) стала найбільш масовою й основною ракетою середньої дальності. На базі цих ракет у 1959 році були сформовані перші частини Ракетних військ стратегічного призначення. Директором «Південмашу» у 1961 році став Олександр Максимович Макаров, що працював до того головним інженером (а до нього директором був Леонід Васильович Смирнов, майбутній заступник голови Ради міністрів СРСР).

Завдяки дуже високій організації виробництва, виготовлення ракетних комплексів на «Південмаші» велося найдешевшим і найшвидшим способом. Завод став не просто головним постачальником серійних виробів, але і співавтором усіх нових розробок. Майже сорок років ракетно-космічне КБ «Південне» і наймогутніший завод «Південмаш» визначали світовий рівень багатьох напрямків і досягнень у ракетно-космічній науці і техніці.

Натхненні першим успіхом, КБ і завод у найкоротший термін створили ракету Р-14 (SS-5) з максимальною для середнього діапазону дальністю стрільби і першу радянську міжконтинентальну ракету Р-16 (SS-7) на висококиплячому паливі, призначену для розміщення в шахтних пускових установках.

Звичайно, успіхи дніпропетровців були такими вражаючими у першу чергу завдяки винятковому колективу розробників основних систем ракетних комплексів (головні конструктори В. Глушко, Н. Пилюгін, В. Кузнєцов, Б. Конопльов, В. Бармін, В. Ареф’єв, Є. Рудяк). Але чималу частину цих успіхів на стадії становлення «технічної ідеології» радянської ракетної школи я відношу на рахунок чудової взаємодії Янгеля і Макарова. Це були воістину корифеї вітчизняного ракетобудування. Саме вони створили модель єдиної дослідно-конструкторсько-виробничої бази. Ця модель, яка виявилася справжньою знахідкою, зберігається і понині. Вона дозволяє відразу після одержання конструкторської документації від КБ починати конструкторське відпрацювання і серійне виробництво в цехах заводу. Структурно це і донині — новація в сфері виробництва і проектування.

Ідеально налагоджене співробітництво Янгеля і Макарова продовжувалося протягом усіх 17 років їхньої спільної діяльності, до передчасної смерті Михайла Кузьмича Янгеля в 1971 році. Їхній приклад раз і назавжди переконав мене, наскільки важливим і навіть вирішальним може бути «людський фактор». Олександр Максимович Макаров очолював «Південмаш» 25 років. Коли я у 1986 році замінив його на посаді генерального директора «Південмашу», Макарову було 80 років. Той, хто прийде до висновку, що посада була стареча, дуже помилиться. Гендиректор «Південмашу» — це робота 14 — 15 годин на день і майже без вихідних. Але переважній більшості молодих людей можна від усієї душі побажати тієї енергії, бадьорості, пам’яті і ясності розуму, які мав А. М. Макаров до моменту відходу на пенсію. Він був діючим, готовим їздити, літаючим директором і до останнього дня роботи не роз’їжджав по заводу, а ходив пішки, відвідуючи усі без винятку цехи і виробництва. Навряд хто-небудь міг би назвати його «добреньким» — він бував дуже твердим, але при цьому над усе цінував людські відносини.

Я був свідком і учасником того, як КБ і завод стали головними підприємствами СРСР по створенню ракетних комплексів. На цьому шляху було пройдено кілька видатних віх, і мені трохи шкода далеких від техніки людей, не здатних оцінити висоту наукових, конструкторських, інженерних і технологічних вершин, завойованих «южанами». На базі ракети Р-36 були створені унікальні ракетні комплекси. По-перше, ракета SS-9. У балістичному варіанті вона володіла наймогутнішою на той момент головною частиною. Її глобальний варіант включав єдину в світі орбітальну головну частину, що мала необмежену дальність стрільби по будь-якому азимуту і могла влучити в ціль в будь-якій точці земної кулі. Неможливо не згадати такий рубіж, як створення ракет SS-17 і SS-18 із здатними розділятися головними частинами. Кожна відокремлювана боєголовка індивідуально наводилася на свою ціль. Новинкою було і те, що ці ракети (стартовою вагою в 200 тонн кожна) ще до запуску двигунів викидалися за допомогою порохових газів з пускового контейнера, що знаходився у зверхзахищеній шахті.^[97]

Починаючи з 70-х років ДКБ «Південне» і «Південмаш» (разом із включеним до його складу Павлоградським механічним заводом) стали розробляти напрямок твердопаливних двигунів і ракет. В результаті з’явилися двигуни першого ступеня для першої пересувної міжконтинентальної ракети SSX-26 і ракети морського базування SSN-20, був виготовлений найпотужніший в країні твердопаливний двигун з тягою в 300 тонн, створена високоефективна твердопаливна трьохступенева ракета SS-24 шахтного і (вперше у світі) залізничного базування. Усе це разом взяте гарантувало невідворотність зустрічного удару у разі нападу на СРСР. Саме поява цих ракет і ракетних комплексів (у першу чергу, ракетних шедеврів SS-18 і SS-24, які і сьогодні на бойовому чергуванні в Росії) забезпечило Радянському Союзу у період «холодної війни» повний паритет із США в галузі ракетних озброєнь стратегічного призначення і поставило обидві тодішні наддержави перед категоричною неминучістю обмеження, а потім і скорочення своїх стратегічних ядерних арсеналів.

Когось, може, неприємно вразили мої спокійні і навіть гордовиті фрази про смертоносну зброю, про відокремлювані боєголовки, про влучені цілі і «стрільбу по будь-якому азимуту». Не треба зображати нас, ракетників, роботами, далекими від моральних настанов і будь-якої людяності. Або ж людьми, які не відали, що творили. Ми прекрасно знали, що робили. Але разом з тим твердо вірили, що, чим краще ми будемо виконувати свою роботу, тим менша ймовірність того, що ці ракети коли-небудь будуть випущені по далеким заморським цілям. Так і сталося. Дніпропетровські ракети стали найвагомішим аргументом на користь серйозного переговорного процесу. До того ж вони забезпечили ефективність взаємного ядерного і балістичного стримування СРСР і США — фактично була зведена до нуля реальність виникнення між ними ядерного конфлікту. Ніхто не скаже, що ми трудилися даремно.

Але було ще одне. І отут люди, які не мали справи з вражаючими уяву технічними і науковими проблемами, можуть мене не зрозуміти. Мені здається, що тільки інженер чи конструктор здатен збагнути, який виклик твоєму розуму і здібностям може критися в самій постановці завдання: потрапити дробинкою в ліве око бабки, що літає зигзагами десь далеко, за величезним лісом і за грозовим фронтом, поза зоною будь-якої видимості. Але тільки в ліве. Влучення в праве зараховано не буде.

Якщо хтось назве моє ставлення упередженим, я сперечатися не стану. Конструкторському бюро «Південне» я віддав 25 років, «Південмашу» — майже вісім років. Чотири роки я мав честь бути першим заступником генерального конструктора КБ «Південне» і шість років — генеральним директором «Південмашу». Мені навіть важко сприймати їх як два різних підприємства. Я дивлюся на них разом, як на одне з найважливіших і найцінніших місць на земній кулі, хоча пацифісти, можливо, зі мною не погодяться.

Спеціально для пацифістів скажу: навіть у роки «холодної війни» південмашівці випускали і цілком мирну продукцію. Так, ними було випущено 1,8 мільйона просапних тракторів, що експортувалися в 50 країн світу.

Важливим розділом історії «Південмашу» і ДКБ «Південне» стала наша участь у радянських космічних програмах. З сумом згадую роботу над Місячним проектом СРСР. З сумом, тому що КБ і завод набагато раніше американців повністю відпрацювали спусковий апарат для космонавтів (так званий «місячний модуль»). Те, що ні наші космонавти, ні наш апарат на Місяць так і не потрапили, сталося з причин, від дніпропетровців не залежних. Все, що від нас вимагалося, ми виконали стовідсотково і на найвищому рівні.

В іншому мої спогади про космос головним чином позитивні. Можна, не маючи гріха проти істини, сказати, що «южани» належать до піонерів дослідження космосу. Вже в 1962 році ракета-носій «Космос-1», створена в КБ, вивела на орбіту наш, дніпропетровський супутник ДС-1.^[98]

Всього конструкторами КБ «Південне» розроблено 67 типів космічних апаратів різного призначення: для оборони, науки, народного господарства і 12 космічних комплексів, а всього в співдружності з «Південмашем» було виготовлено і виведено на орбіту більше 400 космічних апаратів, що виконували астрофізичні дослідження, глобальне дослідження і дистанційне зондування світового океану. Дніпропетровці стали ініціаторами створення і реалізації міжнародної космічної програми «Інтеркосмос».^[99]

Виробниче об’єднання «Південний машинобудівний завод» і Державне конструкторське бюро «Південне», за думкою всіх експертів світової оборонної промисловості, — перлини міжнародної величини. І в той же час зрозуміло, що ці підприємства «шилися» за мірками СРСР і по сезону «холодної війни». Україна не мала не тільки можливостей, але і причин зберігати ці підприємства в тому вигляді, в якому вони були, скажімо, за станом на 1 січня 1990 року. Тотальна конверсія позбавила «Південмаш» джерела замовлень на 100 ракетних комплексів щорічно і змусила скоротити склад працівників з 50 тисяч до 20 тисяч.

В той переломний період громадська думка була проти ракетобудівників. Преса виставляла нас головними винуватцями новітньої злиденності. Розкривалися імена головних конструкторів і інших «закритих людей» з єдиною метою: затаврувати їх ганьбою за нібито пущені на вітер народні гроші. Якщо Україна не має власного космодрому, виходить, не потрібні і ракети!

Деякі народні депутати України демонстрували справді дивний перебіг думок. Знаходячись на Байконурі, вони запитували: ну, добре, Росія замовить у нас ракети, а що з цього буде мати Україна? Ну, як же, говорили їм, Росія буде платити нам за ракети, це прибуток державі, плюс збереження робочих місць, зайнятості, зарплати... На що звучало обурене заперечення: «Так цим же скористається Росія!» Звичайно, інакше навіщо їй робити таке замовлення? Але для деяких депутатів такий висновок ніс у собі нестерпне горе.

Якщо підсумувати те, що говорять і пишуть з того часу про КБ і завод прихильники точки зору про безперспективність інвестицій в українські високі технології, то виходить приблизно наступне. Схід України багато в чому сформований радянською військовою економікою. Багато десятиліть він був мілітаризований, а це не та спадщина, якої потребує нова відроджена Україна. З розпадом СРСР підприємства «союзного» ВПК стали для нас тягарем. Вони як валіза без ручки — і кинути шкода, і нести неможливо. Але кинути все одно, мовляв, прийдеться, тому що на світовому ринку ці підприємства неконкурентоспроможні. Сьогодні «Південмаш» — найбільший боржник по енергоносіях, і ці проблеми будуть тільки наростати. Не звільняючи зайвих працівників, керівництво заганяє соціальні проблеми в глибину. І так далі, і так далі.

Усе це або щира омана, або лукавство. Почнемо з того, що сьогодні три чверті всього валового внутрішнього продукту України виробляють, і не без участі ВПК, п’ять регіонів — місто Київ, Донецька, Дніпропетровська, Луганська і Запорізька області. Тобто, столиця плюс Схід. Найбільшими фінансовими центрами України, поряд з Києвом, є Дніпропетровськ і Донецьк. Схід з його ВПК — це інтелектуальний локомотив України, тут найвищі показники освіченості населення. Не даремно на Сході зараз найбільше число користувачів Інтернету. Накопичений у регіоні людський потенціал має з максимальною віддачею працювати на Україну, люди повинні зберегти можливість розкриття своїх знань і талантів. Але таке виключено, коли спрощується, робиться більш примітивною виробнича і соціальна структура суспільства. Наприклад, коли інженери стають «човниками». А задушення ВПК — це ентропія в чистому вигляді.

Що відбувалося в найбільш високотехнологічних (читай: військових) галузях української промисловості в 90-і роки? Розвиватися так, як розвивався радянський ВПК, тобто за рахунок державного замовлення і державного фінансування НДЕКР, ці підприємства більше не могли. Що нам залишалося в цій, здавалося б, безвихідній ситуації? Кажу «нам», тому що ця ситуація прийшлася на той час, коли генеральним директором «Південмашу» був я. Момент був історичний і переломний водночас.

У людей коротка пам’ять, і багато хто сьогодні переконаний, що труднощі в народному господарстві України почалися з проголошенням нашої незалежності. Якщо говорити про оборонну галузь, все почалося багато раніше, чи мені цього не знати? До нашої незалежності залишалося ще біля трьох років, коли Горбачов наприкінці 1988 року проголосив принцип «розумної оборонної достатності». У зв’язку з цим було прийняте рішення скоротити військові витрати СРСР у 1989 році на 14,2%, а витрати на виробництво озброєнь і військової техніки і того більше — на 19,5%. Військовий бюджет СРСР на 1989 рік був затверджений у розмірі 77,3 мільярди карбованців, а на 1990 рік його офіційно скоротили ще майже на 10%, довівши до 70,98 мільярдів карбованців. Кажу «офіційно», тому що справжня цифра була захована як Кащеєва смерть у народній казці. Те, що радянські військові витрати дуже високі, нам, ракетникам, можна було не пояснювати. Але пересічних громадян багато десятиліть запевняли, начебто ці витрати стабільно складають всього 4 — 5% державного бюджету СРСР І більшість людей вірили, що цих відсотків було достатньо для підтримки військового паритету зі США і НАТО протягом, принаймні, 25 років!

На порозі 1989-го року трапилося дві епохальних події в цій галузі. По-перше, пролунало визнання, що дотепер цифри військового бюджету у нас постійно применшувалися в 3,7 — 3,8 рази. Це була «погана» новина. За нею, як водиться, випливала «гарна» — та сама, про яку я вже згадував, а саме, що військовий бюджет скорочується. У 1989-му році він повинен був скласти «усього-на-всього» 16% державного бюджету (замість 18,3%). Насправді, як пише у своїх спогадах М. С. Горбачов, справжнього розмаху мілітаризації СРСР не уявляв собі практично ніхто — до цих даних мали доступ лише дві-три особи в країні. Але вже була проголошена гласність, а за нею — можливість зайнятися підрахунком реальних військових витрат, прямих і непрямих. Цей підрахунок зайняв біля двох років, і в результаті з’ясувалося, що військові витрати СРСР щорічно були стабільно близькі до 40% держбюджету, продукція військово-промислового комплексу складала 20% валового суспільного продукту (зараз цей показник не використовується; не плутати з ВВП), а з 25 мільярдів карбованців усіх витрат на науку близько 20 мільярдів ішло на військово-технічні дослідження і розробки.

Упущена вигода

А тепер нехай кожен спробує відповісти на питання: чи можна легко і безболісно перебудувати (на ходу!) таку махину? І що буде, якщо її просто зупинити, а більшість зайнятих у ній — еліту робітничого класу і інженерного корпусу, кращих конструкторів і технологів — виставити за ворота?

Що чекає оборонну галузь, нам стало зрозуміло вже в 1988 році.

29 травня набрав сили договір між СРСР і США про знищення радянських і американських ракет середньої дальності з ядерними зарядами. Тоді ж країни Варшавського договору на чолі з СРСР як жест доброї волі вирішили в однобічному порядку скоротити частину збройних сил і озброєнь, знизити військові витрати і «почати конверсію значної частини військового виробництва». Що це за «значна частина», довго залишалося таємницею. Зате було до болю ясно, що треба терміново думати про високотехнологічну цивільну продукцію. Та, на біду, радянський ВПК, володіючи чудовими технологіями, аж ніяк не вмів ділитися ними з цивільним виробництвом. Керівництво країни відчувало якусь неясну тривогу з цього приводу, саме тому майже усі військові заводи були зобов’язані випускати «товари народного споживання». Однак будь-який директор знав, що за кінокамери, магнітофони або холодильники йому голову не знімуть, а за навігаційні прилади для винищувача, за радарні установки для авіаносця — знімуть залюбки.

Повне чи навіть більш-менш значне переключення оборонки на споживчі товари було неможливе навіть у теорії. До того ж, споживчий ринок — тільки частина ринку, причому не найбільша. Але ніяких механізмів зв’язку з ринком у підприємств ВПК не було. Як і самого ринку в СРСР.^[100]

1989 рік запам’ятався особливо добре. Він був переповнений подіями. У лютому радянські війська пішли з Афганістану. У квітні СРСР в однобічному порядку вирішив вивести з території своїх союзників за Варшавським договором 500 ядерних боєзарядів і скоротити засоби їхньої доставки. У травні З’їзд народних депутатів СРСР прийняв постанову «Про основні напрямки внутрішньої і зовнішньої політики СРСР». Постанова визначала принципи, якими СРСР повинен керуватися в міжнародних справах. Серед цих принципів були такі: забезпечення безпеки країни насамперед (добре ще не написали: «виключно») політичними засобами, ліквідація запасів ядерної зброї і скорочення оборонного потенціалу країни до меж розумної достатності; незастосування сили і погрози силою; діалог і переговори як єдиний (єдиний!) спосіб рішення міжнародних проблем і врегулювання конфліктів; органічне включення радянської економіки у світове господарство на взаємовигідних і рівноправних основах. Вустами б цих депутатів та мед пити!

Продовжувалися переговори СРСР і США про 50-відсоткове скорочення стратегічних наступальних озброєнь. Радянська сторона у вересні вирішила повністю ліквідувати Красноярську радіолокаційну станцію попередження, визнавши її будівництво порушенням договору із США. До 31 грудня 1989 року було знищено 1498 радянських ядерних ракет дальністю від 500 до 5500 км і їхніх пускових установок. Відповідна американська цифра дорівнювала тільки 451 знищеній ракеті — пам’ятаю, ми це жваво тоді обговорювали. Радянські і американські дипломати узгодили обмеження стратегічних наступальних озброєнь рівнями в 6000 ядерних боєзарядів і 1600 стратегічних носіїв і підрівнями в 4900 боєзарядів для балістичних ракет наземного і морського базування, а в рамках цього числа — підрівнями в 1540 боєзарядів на важких міжконтинентальних балістичних ракетах, число яких не повинно перевищувати 154 (по десять здатних розділятися зарядів на ракету). Я записував усі ці новини і цифри до свого блокноту, тому що буквально кожна з них говорила про близький кінець вітчизняного ракетобудування. Нарешті, у грудні 1989 року відбулася зустріч Горбачова з президентом Бушем (старшим) на борту радянського теплохода «Максим Горький» біля берегів Мальти, і тоді було вирішене питання про 50-відсоткове скорочення стратегічних наступальних озброєнь.

Як житель Землі, як громадянин СРСР, як патріот України, як сімейна людина, я повинен був цьому радіти. Менше бомб і ракет — менша небезпека для роду людського. Я і радів! Але мене розбирала досада на радянських політиків, які абсолютно не вміли торгуватися, відстоювати інтереси своєї країни. Зроблені ними поступки, можна було, я і зараз переконаний в цьому, пов’язати, наприклад, з інвестиціями в наші передові галузі. Мій прихід до політики навчив мене не так вже і багато чому. Я швидко відкрив, що майже всю політичну науку засвоїв раніше — як то кажуть, з перебігом життя. Але одне правило я зрозумів тільки коли опинився всередині міжнародної політики: приватна особа може відмовлятися, коли їй дають щось задарма, справжній же державний діяч ніколи не відмовиться прийняти однобічні поступки.^[101] Захід явно не чекав такої зговірливості і поступливості. Ймовірно, він був готовий запропонувати чималі бонуси, але почув від радянських співрозмовників: «Ну, що ви, які можуть бути рахунки між цивілізованими людьми?» і сперечатися не став.

Я зовсім не звинувачую Захід. На місці західних політиків я діяв би точно так само. Я звинувачую горбачовську команду, що показала приклад відсутності купецької хватки. Жоден спадкоємець Рябушинського чи Морозова, Ханенка чи Терещенка ніколи б не дав маху так, як умудрилася ця команда, проморгавши в 1988 — 1991 роках історичні інвестиційні можливості.

Національний інтерес треба відстоювати, як Сталінград — до останнього, і поверх того. Величезна «упущена вигода» цих років була упущена крім усього і за український рахунок. Радянське керівництво тішило себе позбавленими будь-якого змісту словосполученнями. Воно запевняло, що «відбувається перехід у практичну площину концепції загальноєвропейського дому», «йде процес насичення перебудови конкретним змістом», «ведуться напрацювання по концептуальних питаннях інтенсифікації і прискорення», «відзначається вихід на поглиблення взаємовигідного співробітництва», «Політбюро і Секретаріат ЦК КПРС цілеспрямовано і наполегливо займаються назрілими проблемами міжнародного становища». Подібну нісенітницю, про що б не йшла мова, доводилося чути майже щодня, вона ображала мою селянську душу.

Виразні державні плани конверсії як були відсутні з самого початку, так і не з’явилися аж до скасування СРСР. Цікавих і навіть видатних ідей не бракувало, але всі вони упиралися у відсутність капіталів, у відсталість і незграбність, у перспективу близького розпаду радянської імперії. Тоді нашу оборонку чекало — за рахунок внутрішніх ресурсів і при мінімальній допомозі держави провести диверсифікцію виробництва і розробок, освоїти нову продукцію, насамперед цивільного призначення, налагодити комерційну кооперацію із старими і новими партнерами, вийти на зовнішні ринки і (обов’язково!) навчитися заробляти гроші вдома. І наша оборонка, незважаючи на величезні втрати, у цілому з цим впоралася, переборола протидію з усіх (буквально з усіх) боків і зуміла, не маючи грошей, зберегти головне — науковий, конструкторський, інженерний, технічний і технологічний потенціал. Зберегти не тільки для України, але і (отут я не соромлюся патетики) для людського співтовариства. Ці завдання лягли на людей, які все життя провели абсолютно поза комерцією, людей ще вчора засекречених, без досвіду спілкування поза своїм вузьким колом, «невиїзних»... Сказати, що це був вузол завдань, який неможливо розв’язати, — значить не сказати нічого.

І якщо ці завдання, незважаючи ні на що, вирішені або вирішуються, то виключно завдяки інтелектуальному ресурсу моїх безцінних колег по професії. На деяких напрямках їм пощастило не тільки утримати технологічну планку, але і просунутися вперед. Хочу трохи затриматися саме на цьому, і тоді, можливо, безграмотні припущення відносно «безперспективності» технологічних зусиль України відпадуть самі собою.

За 90-і роки нам вдалося перетворити ракетне виробництво в багатопрофільне. Ще в часи мого директорства довелося оперативно освоювати надто несподівані види продукції цивільного призначення. Я тоді вирішив: відкидати не можна нічого, тільки б мова йшла про технологічну продукцію. Відмовлятися варто лише від проектів, що ведуть до примітивізації виробництва. За 9 місяців був спроектований і запушений у серію український тролейбус. Сьогодні по вулицях міст України і СНД бігає безліч південмашевських тролейбусів. У багатьох випадках рятівним рішенням стало створення спільних підприємств. СП «Уінденерго» освоїло виробництво вітроенергетичних установок (ВЕУ), які більш ніж вдвічі дешевші західних аналогів, не поступаючись їм за параметрами. Під Євпаторією працює цілий каскад таких установок, стали в пригоді ВЕУ і в інших регіонах. Створено СП по виробництву зернозбиральних комбайнів типу «Домінатор 204 Мега», працює СП «Татра-Південь» по випуску трамваїв, налагоджене спільне виробництво тракторів «Магнум 8940» потужністю 253 л. с.

Юрій Сергійович Алексеєв (генеральний директор ВО «Південний машинобудівний завод» імені Макарова) і Станіслав Миколайович Конюхов (генеральний конструктор — генеральний директор ДКБ «Південне» імені Янгеля) не пошкодували зусиль у пошуках застосування науково-технічного потенціалу і унікальних оборонних технологій своїх підприємств в умовах тотального роззброювання. Між іншим, обидва — випускники фізико-технічного факультету Дніпропетровського університету, фізтеху, який скінчив і я.^[102]

За замовленням фірми «Антонов» південмашівці освоїли шасі до літака Ан-140. Ними створений плазмений хірургічний комплекс, принцип роботи якого заснований на методі фізичного впливу аргонової плазми з температурою до 10 000 °С на тканини. Розсічення тканин здійснюється плазмотроном-деструктором, він виконує функції скальпеля, а швидке припинення дифузійної кровотечі — плазмотроном-коагулятором. Конструктори розробляють наукомістку продукцію для машинобудівної, енергетичної, транспортної, переробної, харчової та інших галузей промисловості. Значне місце в роботі заводу і КБ посідає надзвичайно актуальна в наші дні екологічна тематика. Теплоелектростанції мають потребу в емульгаторах для очищення шкідливих викидів. При їх створенні на «Південмаші» стали використовувати композиційні матеріали, які застосовувалися в ракетобудуванні, в результаті виріб може служити необмежено довго. Сьогодні світ має потребу в утилизації ізотопних матеріалів, не кажучи вже про відпрацьовану ядерну сировину. З композиційних матеріалів можна розгорнути масштабне виробництво контейнерів для збереження шкідливих відходів. На «Південмаші» організовано об’єкт по дезактивації і знищенню матеріальної частини ракет, знятих з бойового чергування. 111 ракет 85-19, піднятих із шахтних установок України, утилізовані в Дніпропетровську.

При цьому збережене виробництво «Циклонів», «Зенитів», тракторів. Нехай у менших кількостях, але, крім бойових ракет, «Південмаш» виробляє майже все, що виробляв і раніше. «Південмаш» і «Південне» зберегли своє лице. За десять років нашої незалежності відбулося 62 пуски українських космічних ракет, які вивели на навколоземну орбіту близько 80 супутників різних країн. Це не дуже багато, але ми пройшли нижню точку і починаємо набирати обороти. Першим українським супутником стала запущена в 1995 році «Січ-1». З її пуском почала функціонувати перша українська національна космічна система спостереження Землі.

Наступний етап — це ще більш сучасна космічна система «Січ-1М». Вона дозволить вести вивчення і контроль геологічних структур Землі, виявляти електромагнітні випромінювання, викликані її сейсмічною активністю, контролювати забруднення грунтів і внутрішніх водоймищ, проводити експерименти по дослідженню іоносфери і магнітосфери. «Січ-1М» запущена у 2002 році. На її борту, крім української апаратури, знаходяться прилади міжнародного супутникового проекту «Варіант», учасниками якого є (за абеткою) Велика Британія, Польща, Росія, Україна, Франція. Крім того, як побіжний вантаж у складі системи «Січ-1М» буде запущений мікросупутник МС-1-ТК, призначений для відпрацювання перспективних технологій спостереження Землі.

17 липня 1999 року з космодрому Байконур український ракетоносій «Зеніт-2» вивів на орбіту висотою 600 км український космічний апарат «Океан-0» для вивчення Землі як цілісної екологічної системи.^[103]

У нових умовах особливого, а то і вирішального значення набуває співпрацям провідними аерокосмічними фірмами світу. Спочатку вона мала форму виконання проектно-дослідницьких робіт з окремих питань, але швидко перетворилася на партнерську участь у великих спільних програмах. Сьогодні 75% усіх робіт «южан» складають комерційні проекти такого роду. Найбільший з них — міжнародний проект Sea Launch («Морський старт»). В останні радянські роки «Південне» і «Південмаш» працювали над комплексом «Зеніт» — кращим у світовій ракетно-космічній техніці. Його відмінні риси — цілком автоматизований процес підготовки і проведення пуску, екологічна чистота пуску, високі енергетичні можливості, перспектива подальшого удосконалювання і розвитку. Перша ступінь ракети «Зеніт» розвиває найпотужнішу в світі тягу. Вона використовувалася як блоки першого ступеня ракети-носія комплексу «Енергія-Буран», цієї лебединої пісні радянської космічної епопеї.

От і тепер завдяки дніпропетровському «Зеніту» в історії освоєння космосу було сказане нове слово. Як відомо, космодроми краще за все розташовувати поблизу екватора, але не всі космічні держави мають таку можливість (як Франція з її космодромом Куру у Французькій Гвіані; це вже давно космодром Європейського космічного агентства). Але ще чверть століття тому в Дніпропетровську утвердилася ідея запуску з водяної поверхні, адже морями й океанами вкрито більше 70% земної кулі, можна вибрати найбільш оптимальну точку для запуску. До цього Італія запустила кілька супутників з переустаткованих нафтовидобувних платформ. У нас були проведені серйозні проектні дослідження (по темі «Плавучість»), Розрахунки показали безумовну можливість створення в океанських просторах плавучої стартової платформи, здатної своїм ходом досягти саме тієї географічної широти, яка найкраще підходить для конкретного запуску. Але тоді далі теоретичних досліджень і обрахувань справа не пішла. До замислу повернулися через 20 років. На ідею відгукнулися Росія, США і Норвегія. Була розроблена довгострокова програма, сторони створили міжнародну компанію Sea Launch («Морський старт»). До неї ввійшли американський «Боінг» (40%), російська ракетно-космічна корпорація «Енергія» (25%), українські КБ «Південне» і ВО «Південмаш» (15%), а також англо-норвезька компанія «Кварнер Груп» (20%).

Міжнародний плавучий космодром для запуску штучних супутників Землі з акваторії Тихого океану складається із стартової платформи «Одисей» вагою 46 тисяч тонн (її побудували норвежці) і судна забезпечення — плавучого цеху по доставці і збиранню ракет. Керування підготовкою і проведенням пуску, розгінним блоком, блоком корисного вантажу здійснюється з цього ж судна, яке є оперативним центром управління. Задіяно Центри управління в Х’юстоні (США) і підмосковний ЦУП-М у місті Корольові. До проекту підключені судна ЦУП-М «Добровольський» і «Пацаєв».

Уже перший, демонстраційний запуск ознаменував собою принциповий прорив у розвитку космічної навігації. Він відбувся 28 березня 1999 року. Сторонньому важко до кінця уявити, що ж відбулося в той день у Тихому океані. 470-тонний «Зеніт» легко підняв із плавучої платформи і поніс у космічний простір макет супутника вагою в 7 — 8 залізничних вагонів. Запуск проводився за допомогою дистанційного управління, був, як у нас кажуть, «безлюдним», тобто безпечним. Тільки нехай ніхто не думає, що це було просте використання готової радянської розробки. Так не буває. Необхідність пристосувати ракету до запуску з морської платформи, а не з наземного космодрому, породила стільки технічних головоломок, зажадала стільки випробувань і удосконалень, що старт, спочатку намічений на 30 жовтня 1998 року, довелося двічі переносити. У техніці, як і в житті, ніщо не дається просто. Стикування й випробування комплексу пройшли в районі екватора. Якщо поставити опору циркуля з «розхилом» (термін шкільної геометрії) у 5300 кілометрів на Лос-Анжелес, то там, де олівець циркуля перетне екватор, і знаходилося приблизне місце запуску.

Ті, що стежили за історичним запуском, побачили не що інше, як майбутнє космічних стартів. З того часу запусків було вже біля десятка (і, природно, не макетів, а комерційних супутників), але це тільки початок. У книзі замовлень «Sea Launch» сьогодні більше двох десятків записів. Поки компанія «Sea Launch» планує шість пусків на рік. Цикл одного пуску — 45 доби, а вартість — близько 40 мільйонів доларів.

Якщо перший і другий ступені «Зеніта-3SL» були спроектовані і виготовлені «южанами», то третій ступінь (розгінний блок ДМ-SL) спроектувала і виготовила РКК «Енергія» (Росія). З Росії поставлені також двигуни (із НВО «Енергомаш» у Химках) і система управління (з московського НВО «Автоматика приладобудування»).

Ні Україна без Росії, ні Росія без України не змогли б взяти участь в проекті «Морський старт». Це дуже красномовний приклад. З причин, які не треба пояснювати, у нас все стикується, все підходить одне до одного, у нас повне взаєморозуміння між інженерами і конструкторами. А це досягається геть не просто, коли маєш справу з представниками зовсім інших технічних шкіл. Подобається це комусь чи ні, але в космос Україна повертається поки що разом з Росією. Український дослідницький модуль у складі російського сегмента Міжнародної космічної станції — ілюстрація цього твердження.

Основою російсько-української космічної співпраці є продукція «Південмашу». Міжнародні експерти давно уже визнали: міжконтинентальній балістичній ракеті РС-20 (згідно західної класифікації SS-18), створеній ще в СРСР, немає рівних у світі. Не випадково на натовському військовому жаргоні ця ракета одержала ім’я «Сатана». Надійність «Сатани» підкріплена 159 пусками — на щастя, тільки випробувальними. Після розпаду СРСР ракети стали власністю Міністерства оборони РФ і знаходяться в нього на експлуатації. Відповідно до міжнародних договорів про скорочення стратегічних наступальних озброєнь підлягають ліквідації 308 ракет цього класу. Для перетворення їх на комерційні Росія може надати близько 150 ракет. Ці ракети сьогодні ще стоять на бойовому чергуванні, але, відповідно до міжнародних домовленостей, повинні бути знищені або використані з комерційною метою до 2007 року.

Фахівці Росії й України ще десять років тому запропонували створити на базі цих ракет космічний ракетний комплекс для виведення на кругові навколоземні і високоеліптичні орбіти комерційних, як у нас кажуть, «корисних навантажень» вагою до 2,5 тонн — в основному, супутників, що підтримують мобільний телефонний зв’язок, науково-дослідних і розвідувальних. Для втілення в життя цієї програми, що одержала назву «Дніпро», у 1997 році рішеннями урядів Росії й України була створена спеціальна російсько-українська Міжнародна компанія космічних транспортних систем «Космотрас». Вона об’єднала російські і українські підприємства — «Південне» і «Південмаш» (Дніпропетровськ), «Хартрон» (Харків), АТ «Росзагальномаш» (Москва) і АТ «АСКОНД» (Москва). Розподіл часток сторін у статутному фонді — 50% в українських підприємств і 50% — у російських. Програма стала можливою завдяки рішенню низки технічних завдань. Наприклад, є таке поняття — гарантований технічний термін зберігання ракет на складі після зливу компонентів ракетного палива. Нашим конструкторам і виробничникам вдалося збільшити цей термін в три рази.

Щоб не лякати західних клієнтів нагадуванням про «Сатану», ракету назвали «Дніпро-1». Запуск її відбувається з випробувальної шахтної пускової установки космодрому Байконур. Після кожного пуску шахту треба ремонтувати — з цим нічого не поробиш. Вперше ракета стартувала 21 квітня 1999 року і вивела на орбіту англійський супутник YoSat-12, призначений для спостереження за земною поверхнею. Другий запуск був зроблений 26 вересня 2000 року, коли на орбіту були успішно виведені п’ять супутників Саудівської Аравії, Італії і Малайзії. Ці запуски мали значення з точки зору подальшого маркетингу. Вони, по-перше, підтвердили дуже високу точність виведення космічних апаратів: відхил по висоті і похиленню орбіти склав усього 0,1 відсотка. По-друге, розвіяли тривоги тих, хто побоювався, що після переобладнання носія для польотів у космос коефіцієнт надійності «Дніпра» виявиться набагато меншим в порівнянні з відповідним коефіцієнтом «Сатани». Після цих запусків «Космотрас» перестав побоюватися за свій портфель замовлень. Існуючі технічні можливості дозволяють виконувати до 28 запусків на рік.

Із самого початку була схвалена пропозиція обрати стратегічним партнером по маркетингу на західному ринку авторитетну американську компанію. Такою компанією стала корпорація «Thiokol Propulsion». Її досвід у маркетингу, її підхід до просування ракетної техніки на ринок тим цінніший, що сама вона — лідер по виробництву твердопаливних двигунів для ракетної техніки США. Південмашівці вже мали великий досвід роботи з нею в різних конверсійних проектах. Її двигуни можуть успішно застосовуватися й у «Дніпрі». «Дніпро» — ракета трьохступенева. Але є такі комбінації пусків на високі орбіти, коли четвертим ступенем стає сама платформа, на якій стоїть корисне навантаження — супутник. На цих ступенях, вище третього, можуть використовуватися двигуни корпорації «Thiokol Propulsion».

Сьогодні прорватися на переповнений ринок запуску супутників зовсім непросто. Але суттєва перевага «Космотрасу» полягає в тому, що загальні витрати компанії нижчі порівняно з конкурентами, і, виходить, можна залучати клієнтів більш прийнятними розцінками.^[104]

Товкотнеча на ринку

Більшість прогнозистів згодні з тим, що в найближчі п’ять років на світовому ринку буде відбуватися щорічне подвоєння числа запусків космічних апаратів малого розміру в рамках державних, комерційних і наукових програм. Росте число держав і великих компаній, що хочуть мати власного супутника, але занадто дорогий супутник їм все-таки не по кишені. «Космотрас» створив нішу для дрібних і середніх клієнтів, у першу чергу, для університетів, а також для країн, що розвиваються.

Рішенням президентів Росії й України від 12 лютого 2001 року статус програми «Дніпро» і в Росії, і в Україні підвищений до статусу державної (у Росії — федеральної) програми в галузі космосу і космічної співпраці між двома країнами. І зараз докладаються зусилля, щоб до програми «Дніпро» на такому ж високому рівні приєднався Казахстан. Адже пускові шахти знаходяться на казахстанській землі, у Байконурі. Одна з них експлуатується, а три чекають своєї черги. Вони завжди використовувалися для відпрацювання радянських ракетних комплексів. І зараз у встановленому порядку вирішується питання про передачу статусу відповідальності за їх експлуатацію від Казахстану до російської сторони.

24 — 28 серпня 2001 року в Києві пройшла міжнародна виставка «Космічні технології — на службу суспільству», і проект «Дніпро» був визнаний на ній найбільш ефективним серед десяти міжнародних космічних програм за участю України. За відомостями Національного космічного агентства України (НКАУ), кожна гривня і кожен карбованець, вкладені в «Космотрас», приносять три. За висновком НКАУ, коопераційні поставки між Україною і Росією в рамках космічної співпраці щороку стабільно зростають на 10 — 15 відсотків. Мабуть, сторони прийняли правильне рішення, відмовившись від створення двох повністю замкнутих циклів виробництва ракетно-космічної техніки. Світ тепер працює за іншими правилами. Національне космічне агентство України вважає перспективною співпрацю з російською компанією «Рособоронекспорт» у здійсненні спільних інвестиційних проектів. Україна планує брати участь у російському проекті по створенню глобальної навігаційної системи ГЛОНАСС. До речі, це проект виняткової технічної і технологічної складності — «безперспективні» країни за такі проекти просто ніколи не візьмуться.

Ще один український проект за участю російських колег — нова трьохступенева ракета-носій «Циклон-4», призначена для біляекваторіальних запусків, конкретно — з космодрому Алкантар у Бразилії, у штаті Маран’ян, розташованого поблизу екватора, на 2° південної широти.^[105]За допомогою космічної техніки виконуються (а точніше, продовжують виконуватися) російсько-українські наукові дослідження.^[106]

Усі ці спільні починання зовсім не виключають нормальної (як кажуть, «здорової») конкуренції між Росією й Україною. У лютому 2001 року уряд Єгипту оголосив міжнародний тендер на проектування, виготовлення і запуск першого єгипетського супутника дистанційного зондування Землі. У тендері взяли участь Велика Британія, Росія, Україна, Італія і Південна Корея. Суперники, що і казати, сильні, але тендер виграло ДКБ «Південне».^[107] Умови тендера передбачають також створення і розгортання в Єгипті наземної станції управління супутником у польоті і модернізацію станції прийому даних дистанційного зондування. Це все до питання про рівень українських високих технологій і їх конкурентоздатність на світовому ринку.

До числа партнерів ДКБ «Південне» по даному проекту ввійдуть: «Південмаш», НДІ радіотехнічних вимірів (Харків), науково-виробничі підприємства «Хартрон-Консат» і «Хартрон-Юком» (Запоріжжя), Державне науково-виробниче підприємство КОНЕКС (Львів). Наші фахівці, до речі, проведуть навчання єгипетського персоналу.

Запуски на геостаціонарну орбіту під силу і українському «Зеніту», і російському «Протону». Одне й те ж саме замовлення може дістатися або нам, або росіянам. Навіть дві аварії «Протона» у 1999 році не підірвали його репутації. Є суперник і в південмашівского «Дніпра» — це ракета «Рокіт», створена на основі першого і другого ступеней армійської РС-18 (згідно західної класифікації SS-19, «Стилет») у російському Державному космічному науково-виробничому центрі імені Хрунічева.^[108] за участю «Даймлер Крайслер Аероспейс». Спроможність нести корисне навантаження в «Рокоту» помітно менша: «Рокіт» може доставити на орбіту 1,9 тонни, а «Дніпро» з додатковим ступенем до 4,5 тонн. Але ця різниця не завжди допомагає їм «розійтися» на ринку: низькоорбітальні супутники звичайно важать мало. Зате при запусках «в’язками» перевага в «Дніпра».

Російська Ракетно-космічна корпорація «Енергія» збирається створити новий носій «Аврора» для запусків з австралійського острова Різдва, щоб, на думку експертів, прямо суперничати і з французькою програмою «Аріан», і з «Морським стартом», в якому бере участь Україна. Отут, щоправда, є одна загадка: у «Морському старті» бере участь і сама ж РКК «Енергія». Але це справа ще не завтрашнього дня, життя покаже, що і як. Національні космічні агентства України і Росії виробили добрі, партнерські відносини.

Ринок штука непроста, це нікому доводити не треба, але коли я чую розмови, що надлишок ракет у світі занадто великий, що вийти на ринок космічних запусків уже практично неможливо, позаяк на ньому і так занадто тісно (і так далі), я нагадую собі, що за всіх часів було практично неможливо вийти на будь-який ринок. Однак за всіх часів нові і нові учасники все ж виходили на ринок і знаходили собі на ньому місце. Наші люди пропонують відмінне поєднання ціни, надійності і якості, а це непогана перепустка на ринок. Надійність нашої ракетно-космічної техніки особливої реклами не потребує, вона підтверджена більш ніж двома тисячами ракетних пусків.

У ринка космічних пускових послуг багато сегментів. Для якоїсь мети потрібні низькоорбітальні супутники, для іншої — високоорбітальні, у якихось випадках підходять ракети-носії важкого класу, у якихось — легкого. Різних клієнтів цікавлять різні орбіти. Орбіти бувають кругові й еліптичні, геліосинхронні і геостаціонарні, у орбіт різні кути нахилу до площини екліптики. Звідси зрозуміло, що універсальних ракет і універсальних космодромів на всі випадки життя не існує, і це також полегшує проникнення на ринок.

Саме тому дніпропетровські конструктори зайнялися розробкою нового ракетно-космічного комплексу «Маяк». Завдання просте: використовувати вигідне географічне положення і високий технічний рівень космодрому СТБ у Південно-Африканській республіці. При створенні нової трьохступеневої ракети мається на увазі застосувати вузли і технології української ракети «Зеніт» і французької «Аріан», що дозволить істотно скоротити витрати і забезпечити високі конкурентні можливості комплексу.

Наша ракета «Циклон» послужить базовою моделлю для створення, разом з італійською фірмою «Фіат-Авіо», нової ракети, здатної виводити на орбіту висотою 500 км до п’яти з половиною тонн вантажу. Взагалі не можна не відзначити, що італійці демонструють чудову ринкову і технічну гнучкість у співпраці з нами. Італійці виступають координаторами робіт по створенню сім’ї європейських ракет-носіїв «Вега» легкого класу на основі «Циклону», а ДКБ «Південне» розробляє для них рідинний ракетний двигун 4-го ступеня і здійснює комплексне проектування ракети-носія і її систем.

Я маю велику надію, що удача буде супроводжувати ще один важливий космічний проект, який одержав назву «Попередження». Учасники проекту, крім України, за абеткою: Велика Британія, Німеччина, Данія, Росія, Франція, Швеція — на загал, 14 країн.^[109] Мета проекту — виявлення і відстеження короткострокових провісників землетрусів. Справа в тім, що землетрус, наближаючись, заздалегідь начебто сповіщає про себе, і це повідомлення може бути «прочитане» під час моніторингу стану іоносфери і магнітосфери Землі.^[110]

Якщо порівнювати відповідні сектори економіки України і Росії, можна прийти до висновку: російська космічна галузь за обсягом перевищує українську так само, як сама Росія перевищує Україну за населенням. Грубо кажучи, в три рази. За рівнем же розвитку ці галузі дуже близькі між собою. Я б навіть ризикнув порівняти їх з двома частинами голограми, розрізаної ножицями. Відомо, що і після цього кожна частина голограми продовжує зберігати інформацію про іншу. Знаючи стан справ на українських підприємствах, в конструкторських бюро й інститутах, що працюють на ракетно-космічну галузь, сьогодні ще можна екстраполювати ці знання на російську сторону, робити прогнози і висновки. Я вже не кажу про рівень живих зв’язків і співробітництва, про технології і технічні знання, що являють собою спільну власність, про значну взаємозалежність, яка буде зберігатися досить довго.

Але час біжить швидко, і такий стан справ неминуче почне мінятися. У російської космічної галузі є одна явна перевага. Справа в тім, що сама Росія не роззброїлася так, як це зробила Україна. Росія зберегла ядерну і ракетну зброю, вона розвиває (не може не розвивати) пов’язані з цим наукові напрямки в системі своїх закритих військових НДІ. Україні буде важко її наздоганяти.

Наша космічна галузь не може обійтися без серйозної державної підтримки. Не випадково навіть у багатих західних країнах космічна діяльність усіляко підтримується уродами. Нам потрібна максимально збалансована національна космічна програма, нам потрібна гранично мудра і далекоглядна технологічна політика. Правда, судити про те, наскільки далекоглядною була та чи інша політика, можна лише потім, коли пройде певний час. На жаль, неможливо просто відтворити чийсь досвід — скажімо, Японії або Південної Кореї, — яким би ефективним він не був. Але найбільшою помилкою була б відсутність будь-якої технологічної політики.

Одну із складових цієї політики я бачу такою. Не упускаючи ні однієї можливості технічного і технологічного співробітництва з сильними іноземними партнерами, наша аерокосмічна промисловість повинна не послабляти, а навпаки, посилювати свою інтеграцію з російською. У нас немає ніякої потреби спеціально форсувати наше технічне відокремлення, воно відбувається і буде відбуватися просто з тієї причини, що Україна і Росія — окремі держави, розходження між якими наростають цілком природно. Разом з тим, при сьогоднішній бідності України і Росії, космос, авіація і озброєння — ті галузі, де нам разом легше прориватися. Від звичайної кооперації, від виконання замовлень один одного необхідно активніше переходити до великих партнерських проектів. Вони вже є, але їх явно недостатньо. Світовий досвід транснаціональних промислових груп показує, що у них приватний капітал здатен співіснувати з державним, і нам необхідно цей досвід освоювати.

Українським і російським партнерам немає потреби придивлятися і звикати один до одного, довго шукати спільну мову, узгоджувати норми і стандарти, полагоджувати патентні тонкощі. Елементи взаємодоповнення в наших економіках — це об’єктивна реальність. Використовувати цю реальність — значить уникнути величезних втрат при створенні і підтримці паралельних структур. Економія, яка досягається на цьому шляху, стає вирішальним конкурентним фактором. Але перш за все доповнюють один одного наші люди.^[111]

Можливо, тему перспективності українських високих технологій варто було б обговорювати не на прикладі космічної галузі. Але я звернувся саме до неї, хоча мені добре відомі приклади інших галузей і напрямків. Я входив до Колегії з питань науково-технічної політики, 8 місяців очолював Українську спілку промисловців і підприємців, постійно цікавився цим питанням і на посаді глави уряду, і на президентській. Справа, однак, утім, що про космічну галузь я знаю більш-менш все. Торкнися я будь-якої іншої теми, мені довелося б залучати експертів, замовляти довідки, але висновок, повірте, був би той же: ми повинні йти шляхом високих технологій. Це єдино перспективний шлях, однак, щоб зробити його реальністю, нам доведеться продемонструвати чудеса хитромудрості і спритності. Ми зобов’язані це зробити, у нас просто немає іншого виходу. Якщо ми допустимо технологічний провал, майбутня Україна нам цього не вибачить.

На закінчення хочу буквально мимохідь торкнутися питання про суперкомп’ютери, оскільки воно має пряме відношення до теми даного розділу. У нас далеко не всі навіть дуже освічені люди знають, що це таке. Суперкомп’ютер і звичайний персональний комп’ютер відрізняються приблизно так, як російські поняття «государь» і «милостивий государь». За допомогою суперкомп’ютерів сьогодні виконуються найскладніші, ще вчора просто недоступні завдання. Якщо зовсім спрощено, суперкомп’ютер здатен перебрати мільйон різних варіантів і наслідків цих варіантів, виявляючи оптимум. Застосовуються суперкомп’ютери при рішенні всіляких завдань науки і техніки — як то розрахунок обтічника ракети, безшумного гвинта підводного човна, оптимізація двигуна автомобіля, розробка енерго- і ресурсозберегаючих технологій і так далі. Тільки суперкомп’ютеру під силу вирішувати завдання з числовими даними до кількох десятків мільйонів. Тільки він може абсолютно точно змоделювати ядерне випробування, позбавляючи від необхідності його проводити.

П’ять-шість років тому без суперкомп’ютерів ще можна було якось обійтися — просто тому, що їх число у світі рівнялося тоді одиницям, але сьогодні відсутність суперкомп’ютерів у країні — це вже діагноз. Це свідчення того, що відставання забезпечене і гарантоване.

Серед перших, хто побачив у комп’ютері найважливіший інструмент дослідження явищ і об’єктів природи і суспільства, був наш земляк, академік Віктор Михайлович Глушков.^[112] Ще в 1979 році, вперше в світі, він обгрунтував принцип побудови суперкомп’ютера з множинним потоком команд і даних. Це було в той час, коли повсюдно розроблялися суперкомп’ютери з векторно-конвейєрною обробкою даних. З того часу «в світі створена не одна сотня суперкомп’ютерів, які використовують глушковську архітектуру, розроблену в нашому Інституті кібернетики. Нині між усіма більш-менш розвинутими державами розгорнулася справжня гонка по створенню суперкомп’ютерів — просто тому, що вони допомагають забезпеченню національної безпеки й економічної незалежності, прискорюють науково-технічний прогрес. У Барселоні створений Центр супер- і квантових комп’ютерів, що керує дослідженнями в цій галузі в рамках Європейського Союзу. Деякі країни за останні роки зробили підтримку відповідних розробок своєю державною політикою. Підтримка здійснюється у вигляді державних замовлень, спеціальних програм, бюджетного фінансування, грантів і пільг.

Мені відомо, що в Інституті кібернетики Національної Академії наук України учнями покійного Глушкова здійснені дослідження, що дозволяють створити принципово новий клас комп’ютерів для науково-технічних розрахунків — сім’ю інтелектуальних комп’ютерів. Вони можуть бути конкурентоздатними на світовому комп’ютерному ринку. Однак викроїти кошти на виконання цієї програми поки що не вдається. Звернення вчених до українських бізнесменів з пропозицією фінансувати розробки, які могли б приносити прибуток до 100 мільйонів доларів на рік, ще не знайшло підтримки. Пишу про це в надії розбудити їх патріотичні почуття.

Так чи інакше, але в Україні повинні незабаром з’явитися свої суперкомп’ютери. Тим більше, що в Росії, за повідомленнями преси, суперкомп’ютери вже є.

Не стану приховувати, мені приємно писати цей розділ. Я начебто знову занурююся в таке знайоме середовище інженерів, конструкторів, учених, організаторів виробництва. Коли з цієї світлої життєвої сфери, від проблем високих технологій і вражаючих уяву завдань, вимушено переходиш до писань якихось дрімучих-агресивних-войовничих націоналістів — російських чи наших — треба довго примушувати себе, щоб вчитатися в зміст того, що вони хочуть вам втовкмачити. Це як повернення до печери троглодита.

Продовжу приємне, затримаюся ще ненадовго на темі «Південного» і «Південмашу». Я потрапив до конструкторського бюро «Південне» після університету, за розподілом. Ніяких надій на це в мене не було. З’явився на розподіл і, коли мене викликали, ввійшов до зали, де засідала величезна комісія. Мене запитали: «Куди ви хочете?» А направлення в основному були: Красноярськ, Омськ, Новосибірськ, Свердловськ, ледь не всіх хлопців посилали туди. Я відповідаю: «Поїду, куди направите». Напевно, це їм сподобалося. «А в КБ підете?» Я, природно, відповів, що піду з величезною радістю. Так я опинився в найсучаснішому конструкторському бюро, у відмінному колективі.

Правда, мене там уже знали, я в них робив дипломну роботу. Причому, не можу сказати, що блискуче: як на гріх, у найнапруженіший момент мене звалила моя хронічна ангіна, та так, що я загримів до лікарні, валявся там у напівнепритомному стані. Нарешті, мені вирізали гланди і відправили додому. А захист диплома був уже на носі, боявся, що завалю. Але захистився.

Працював я в КБ «Південне» із захопленням, і через два-три роки став там секретарем комітету комсомолу. Усе б нічого, але раптом мене збираються зробити першим секретарем райкому комсомолу.

Дніпропетровськ поділявся на райони — Жовтневий, Дзержинський, Центральний, Кіровський, Індустріальний і так далі. Мабуть, від мене чекали, що я буду стрибати від щастя. Але це ж повний розрив із спеціальністю, зовсім інше життя, а мені так хотілося бути ракетобудівником. Я виступив і при всіх оголосив, що категорично проти. Не хочу і не піду. Перший секретар райкому партії на це сказав: «Його треба виключити з КПРС за такі заяви». На що я відповів: «А я безпартійний». Але якась неприємність могла на мене чекати: адже я цьому секретарю практично в душу плюнув. Він-бо упевнений, що вище партійної кар’єри нічого нема, а тут його кар’єру знецінюють на очах усіх. Але мене виручив Михайло Кузьмич Янгель. З огляду на те, що районна звітно-виборна конференція була на носі і на ній питання про мене могло у якійсь формі спливти, він запропонував мені: «Льоня, знаєш що, а відправлю я тебе в тривале відрядження до Москви, на фірму Корольова».

Справа в тім, що «Південному» разом з фірмою Корольова була доручена частина радянської програми польоту на Місяць. Я пропрацював у Москві кілька місяців, повернувся, коли конференція давно пройшла і про мене забули. Правда, не зовсім: мене таки змусили вступити до партії, хоча тих з мого оточення, хто до партії рвався, усіляко мордували і притримували. По добрій волі зробити це було важко.

Про Місячну програму і про те, що ми зробили модуль, який міг спускатися, я вже говорив. Мені довелося бути свідком надзвичайно цікавих пов’язаних з програмою перипетій. Увесь час точилася боротьба за те, кому дістанеться та чи інша тема: Челомею, Янгелю чи Уткіну (Володимир Федорович Уткін став, після смерті Янгеля, нашим генеральним конструктором), чи може ще кому-небудь. Часто-густо результат цієї боротьби вирішувала не технічна або організаційна доцільність, а той простий факт, що в Челомея працював син Хрущова. Бували випадки, коли деякі наші розробки (ми тоді не говорили «українські», але фактично це було так) просто вольовим рішенням передавалися до Москви челомеєвській фірмі.

Здорове суперництво, коли воно носить чесний характер, — річ гарна. Чесного суперництва ми в Дніпропетровську не боялися тому, що знали ціну собі і своїй техніці і тому, що в нас працювали винятково сильні конструктори.

Я щасливий, що був молодшим соратником Михайла Кузьмича Янгеля, ракетника Божою милістю. Як конструктор Янгель не мав собі рівних. Ветерани ракетобудування зараз сходяться в тім, що його вироби перевершували те, що робив Корольов, хоча славу Корольова ніхто не ставить під сумнів. Розробки Янгеля були перспективніші, безвідмовніші, дешевші. Він завжди дивився далеко вперед. Як я тепер розумію, момент, коли ми остаточно відпрацювали орбітальний варіант ракети Р-36 (провідним конструктором по цій ракеті був Михайло Іванович Галась), можна назвати однією з головних подій в історії XX століття: саме тоді стало ясно, що переможців у ракетно-ядерній війні не буде, залишається тільки шлях переговорів і роззброєння. Орбітальний варіант ракети перекреслив усі надії американців на успішну протиракетну оборону. Наша ракета показала, що може досягти будь-якої точки планети, причому обчислити, куди направляється орбітальна боєголовка, у ті часи було неможливо.

Янгель ніколи не заспокоювався на досягнутому. Він був автором ідеї мобільного комплексу з міжконтинентальною ракетою, яку можна перевозити і запускати прямо з контейнера. Янгель вирішив розташувати ракету в контейнері, з якого вона вистрелювалася як з рушниці, а її маршові двигуни вмикалися вже в польоті. Навіть найближчі соратники Янгеля спершу не повірили в можливість пострілу двохсоттонною махиною. Але Михайло Кузьмич довів, що це можливо. Так з’явився славнозвісний ракетний комплекс «Сатана».

Янгель визначив і мій шлях як конструктора і ракетобудівника. Михайло Іванович Галась недавно розповів у пресі, що саме Янгель порадив йому взяти мене до себе в помічники. Так воно і було. Я опинився в команді Михайла Івановича, якого називаю своїм учителем. А міг опинитися в іншій команді, на якомусь іншому напрямку.

Янгель одного разу просто врятував мені життя. Році, здається, у 1969-му, під час відпочинку в Євпаторії, я потрапив до лікарні з зараженням крові на грунті гнійного перитоніту. У мене температура — за сорок, на вулиці — за тридцять, і немає абсолютно ніяких необхідних антибіотиків. А потрібні були дуже сильні ліки, інакше кінець. Зараження крові — річ серйозна. Дружина додзвонилася до Михайла Кузьмича, і він з рейсовим літаком передав якісь новітні антибіотики, яких потім вистачило і сусідам по палаті.

Михайло Іванович Галась, Герой Соціалістичної Праці, лауреат Ленінської премії, був років на вісім-дев’ять старшим за мене і вже очолював групу провідних конструкторів. На кожнім виробі, на кожній ракеті був свій провідний конструктор — той, хто вів тему і відповідав за неї. А Галась був над ними. І Михайло Іванович взяв мене до себе провідним конструктором. Мені було 28 років, коли я почав свою полігонну епопею в сонячному Казахстані технічним керівником ракетних випробувань. Режим роботи в мене був такий: півтора-два місяці, іноді до трьох, на полігоні, якийсь час у Дніпропетровську, і знову — на випробування. Якщо все це скласти, я провів на полігонах багато років.

Життя було своєрідне, йому присвячена пісня: «Степь да спирт — и ни одной девчонки, иногда работа до утра, иногда — ракеты голос звонкий, иногда зуденье комара». Був ще дзвінкий голос гітари. А загалом навіть не степ, а пустеля. Містечко, де жили військові, випробувальні установки і два готелі. У мене вже тоді були люди в підпорядкуванні, була «Волга» з особистим водієм. Кум королю, сват міністру. Номер «люкс» у готелі. Якихось півтори кімнати, але все-таки. У моєму номері холодильник, а в багатьох інших немає. Звичайно, розрада слабка, якщо зіставити це із сорокаградусною спекою, порохнявими бурями, диким холодом узимку і такими вітрами, що валять з ніг. Але почуття, що ти робиш виняткової важливості справу, переважувало все це абсолютно. І був ще приз у вигляді весни. Пустеля покривалася тюльпанами, краєвид був незвичайний.

Певна річ, усі ці роки я був радянською людиною до мозку кісток. Мене могли перевести на роботу, скажімо, на Урал, і я б поїхав, але це не означає, що в мене з’явилося б почуття, начебто я працюю на Росію. Ні, саме на Радянський Союз, яким я, селянський син, безмірно пишався. Природно, і в КБ «Південне», в українському Дніпропетровську я працював на Радянський Союз.

Те, що я був керівником випробувань, означало, що на мені лежала вся відповідальність і за підготовку, і за сам пуск ракети. А з’їжджалися люди з усієї величезної країни. У створенні кожної ракети і космічних апаратів, що запускаються, беруть участь сотні підприємств. Це величезна кооперація. І ти дійсно стаєш керівником великого масштабу. Там я проходив першу школу керування і прийняття рішень. Ну, і, звичайно, спілкування з людьми. Виникало багато аварійних і позаштатних ситуацій, коли потрібно було приймати рішення і брати на себе відповідальність. Від технічного керівника випробувань часом залежала доля величезної розробки, багаторічна праця багатьох тисяч людей. Під час випробувань я повинен був керувати людьми старшими мене за віком і за посадою. Але наші генеральні могли не втрачати спокою: якщо вже щось негаразд, у чомусь немає впевненості, я не дам команди на пуск, не буду даремно ризикувати. Краще ще і ще раз зібрати фахівців, розібратися в усьому разом з військовими і докопатися до суті. Хто не має відношення до нашої професії, той не зрозуміє, що означає угробити ракету.

Звичайно, за зриви термінів «вставляли фітіля», але це пережити можна.

Догани я не рахував. Дали догану, через місяць, якщо не проштрафився, її знімуть. Але питали жорстко. І чим вище на посадовому щаблі, тим жорсткіше. Багато пізніше, коли я став першим заступником генерального, а потім директором заводу, я щомісяця бував на колегії міністерства, і не раз виходив звідти спітнілий. Міністром загального машинобудування в нас був Сергій Олександрович Афанасьєв, така з себе велетенська брила. Він, перш за все, досконально знав справу і ніколи не допускав розхристаності і панібратства. Тверда людина, але, як то кажуть, у ділах. Тому ніяких образ не виникало. Він недавно помер, 15 травня 2001 року. Я згадую його з величезною повагою. У такій справі, як наша, не можна діяти м’якенько: добре, мовляв, не вийшло сьогодні — вийде завтра.

Усі, хто пройшов школу Янгеля, не загубилися в житті. Він умів довіряти відповідальну роботу молодим. Я іноді згадую, кого він висунув — люди просто один до одного. Це Конюхов, нинішній генеральний конструктор КБ «Південне», Мащенко — його перший заступник, Агарков — головний конструктор ракет космічного призначення, заступник генерального, Команов — заступник генерального по програмі «Морський старт», лауреат Ленінської премії і Державної премії України, Герой України, Вус — головний конструктор, Герой Соціалістичної праці, лауреат Ленінської і Державної премій СРСР...

Мені довелося бути провідним конструктором при Янгелі, і ця робота — один із кращих моїх спогадів. Виріб був найскладніший, космічний носій «Циклон-2», одна з головних ланок системи протисупутникової оборони країни. Ця ракета виводила на орбіту, по-перше, супутники-розвідники, що вели морську розвідку, стежили за підводними човнами, по-друге, супутники-мішені і, по-третє, винищувачі супутників. Треба було гарантовано виводити їх у будь-яку точку простору, щоб знищити супутник противника, де б він не знаходився.

Я пишаюся всіма проектами «южан», незалежно від того, брав я в них участь чи ні, пишаюся «Морським стартом», з ніжністю згадую прообраз ракети «Зеніт», «виріб 11К77». Ніякі голлівудські фільми з усіма їх комп’ютерними і «технотронними» наворотами не зрівняються, на мій смак, з відеозйомкою підготовки «Зеніту» до старту. Нагадую, це безлюдний запуск, усе автоматизовано! Ракета піднімається, відходять захисні плити, по всіх чотирьох площинах висуваються комунікації. Усі посадочні точки збігаються, усі розйоми, а їх величезне число, ідеально стикуються між собою. Оце видовище! Готовий дивитися хоч щодня.

От на цій сцені, що дає надію на перемогу високих технологій, я і закінчу розділ про ракети радянські, українські, російські, спільні. Насправді, ця сцена — не що інше як «спогад про майбутнє». Я упевнений, про дуже близьке майбутнє.

Розділ дванадцятий. Там, де сходяться слов’яни

Коли я тільки починав цю книгу (спершу статтю), я накидав коло тем, яких хотів у ній торкнутися. Список вийшов довгий, але дотепер я його дотримувався. Однак зараз бачу — якщо іти за цим переліком до кінця, книга, по-перше, вийде занадто великою, а по-друге, її написання дуже затягнеться. Тому я тимчасово відкладаю свій план убік. Спробую розмірковувати без точного плану, дотримуючись лише загального напрямку, позначеного в назві цього розділу.

Про яких слов’ян мова? Краєм, де «сходяться слов’яни», у першу чергу можна назвати мої рідні місця. Але мова не тільки про мою «малу батьківщину» і не тільки про Східну Україну. Тема, котрої маю намір торкнутися, набагато ширша. Усе своє життя, будучи українцем і живучи в Україні, я відчував могутню присутність Росії. Вона, ця присутність, безсумнівна і у тій місцевості, де я ріс, і в стародавньому Новгороді-Сіверському, найближчому до нас місті, і в Дніпропетровську, де я учився і працював. Для мене особисто вона втілювалася і у тотально російськомовній професії ракетника, і в постійному зв’язку з Москвою, і в моїй російській дружині, і ще в сотнях інших граней і подробиць життя. Я проводив багато часу на Байконурі, але не можу говорити про казахську присутність у своєму житті. Байконур у часи СРСР був казахським лише номінально. Звичайно, номінальна належність — зовсім не дрібниця, як ми всі добре зрозуміли в 1991 році, але в часи мого перебування там цей радянський космодром керувався з Москви, там лунала лише російська мова.

Мабуть, можна сказати, що аж до 1991 року присутність Росії складала постійне тло мого життя і роботи. Це тло було звичним як повітря і питань не викликало. Або майже не викликало. У менш помітній, але очевидній якості я завжди відчував також присутність Білорусії — далі буде зрозуміло, чому.

Мені вже 65 років, але я зовсім їх не відчуваю. Я бачив два різних світи і, нікуди не переїхавши, жив у двох різних країнах. Долею судилося, щоб я очолив незалежну, тепер уже навіки, Україну. Я прекрасно пам’ятаю кожен рік, дарований долею, у мене унікальна позиція для оцінок, порівнянь і висновків.

Чайкіно

Сама ідея цієї книги навряд чи спала б мені на думку, якби я не народився на стику кордонів України, Росії і Білорусії. Ще в дитинстві, хоч і не дуже усвідомлено, мені не давало спокою питання: що, власне, розділяють ці кордони? Ні з якими природними рубежами вони не збігалися. Ніякої різниці між селом Костобоброво (наголос на третьому складі) на українському боці і селом Азаровка на російському боці не було. Взагалі ж різниця була. Азаровка дуже симпатично розташувалася на березі річечки Ревни, але ця Ревна відразу прекрасно текла «до нас», і на ній настільки ж симпатично розташувалися «наші» Леоновка й Архипівка. І знамениті Брянські ліси починалися в нас, тяглися убік Десни і йшли до північного сходу, не рахуючись ні з якими кордонами.

В юнацькі роки мені часом здавалося, що ці кордони — незначуща умовність, ігри дорослих людей. У зрілому віці я пізнав багато такого, чого ніяк не міг знати на зорі життя, і під враженням цих нових знань часом починав думати, що Україна і Росія — це, по суті, зовсім різні світи, два культурно-історичних материки, які, скільки їх не зближай, залишаються ірраціональними один до одного, як діагональ квадрата ірраціональна по відношенню до його сторони. Зараз я далекий від обох крайностей.

Нашу місцевість, північ Чернігівської області, відносять до Полісся. Навіть для освічених людей типове незнання того факту, що Полісся — це не тільки Україна і Білорусія. По-перше, Полісся має своє продовження на захід, до Польщі. По-друге, воно не закінчується Чернігівщиною, а іде до Росії. Там воно називається Брянсько-Жиздринським Поліссям. А оскільки наш Новгород-Сіверський район — це стик усього на світі, то чому б Брянським лісам не починатися в Україні? Зараз це, боюся, уже не ті ліси, що були в 40-і роки і на початку 50-х. Через кілька років після війни в Україні стали дуже жорстоко вирубувати ліс, і вирубали великі масиви. Не весь, звичайно, але дуже значну частину. Знищений ліс був дивної краси, в основному змішаний — дуб, сосна, береза. Разом з ним пропала безліч грибних і ягідних місць. Мені навіть здається, що приказка «дешевше грибів» народилася в наших краях — так їх було багато, цих грибів. Набрати великий кошик білих нічого не коштувало. Якщо встанеш затемна і прийдеш на узлісся ледь починає світати — місця ж усі відомі, свої — і пробіжишся по ньому першим, то через годину кошик повен, можна нести додому або здати на заготівельний пункт, одержати якусь копійку. Робив я це, мабуть, років з семи.

Я і народився на лісовому кордоні. Кордон — це пост лісової варти з будинком лісника. Мій батько і був лісником Новгород-Сіверського лісництва. А ще більшовиком, членом ВКП(б). Чи точніше говорити КП(б)У? Якщо така людина, як він, вступала у 30-і роки до партії, виходить, він робив це згідно з переконаннями, а не з кар’єрних причин. Які вже там на його посаді й у такій глухомані кар’єрні наміри! Мені дуже прикро, що я так мало про нього знаю. Знаю, він був одним із кращих мисливців у всій окрузі. Образ його в мене, на жаль, зовсім неясний. Мені було три роки, коли він пішов на війну. Єдине, що пам’ятаю — це як я біжу слідом за підводою, на якій він їхав. Їхав, щоб більше не повернутися.

Більш ніж півстоліття батько вважався пропалим без вісті. Що значить «пропалий без вісті»? Звичайно, перші роки ці слова несли в собі надію: а раптом живий? Втратив пам’ять, опинився в госпіталі без документів, і тепер не може згадати, хто він і відкіля. Але обов’язково згадає і відразу до нас повернеться. Час від часу нам доводилося чути розповіді про чудесні повернення людей, яких давно вже подумки поховали всі рідні і близькі. Хоча в Чайкіні було повно сиріт, це стало не виключенням, а нормою, подібні історії кожен раз гостро нагадували мені, що я — безбатченко. Післявоєнний радянський світ був безмежно міфологізованим. З одного боку, постійно народжувалися втішливі казки, з іншого боку — хвилями накочувались найпохмурніші чутки. Тепер я розумію, що після потрясінь, перевернувших життя десятків мільйонів людей, та ще в умовах найсуворішої цензури, інакше і бути не могло. Сьогодні, коли газетні сторінки відкриті для будь-яких пліток і будь-яких вигадок, усі вже забули, як може подіяти чутка, повідомлена збудженим шепотом.

Найбільш хвилюючими були історії про людей, які опинилися спершу в полоні або на праці в Німеччині, а потім десь у «західній зоні». Усі ці люди бідували там на якихось рудниках і шахтах і хотіли повернутися, але «американці не пускали». При всьому радянському благочесті подібних історій, їх розповідали з оглядкою. Відповідно до закону, після закінчення визначеного терміну дружина пропалого без вісті визнавалася вдовою і могла знову вийти заміж, але безліч жінок так і залишилися самотніми не тільки через дефіцит мужиків — це, звичайно, головне, але і тому, що продовжували сподіватися.

Тільки в 1996 році житомирські слідопити (я безмежно їм вдячний) з’ясували, що старший сержант 560-го саперного батальйону Данило Кучма в лютому 1942 року помер від ран у госпіталі в селі Новоселиці, що неподалік від Новгорода на березі ріки Мста. Моя мама, Параска Трохимівна Кучма, про це не довідалася, тому що померла десятьма роками раніше. Не знаю, як вона уявляла собі його загибель, я жодного разу не наважився в неї запитати.

На батька був схожий мій покійний брат, а я пішов у матір. Знаю, що в батька були брати, Дмитро і Прокіп, знаю, що Прокопа розстріляли «куркулі». Теж, судячи з усього, був більшовик, активіст. Ну, а Дмитро загинув на війні, як мій батько. Здається, були ще брати, але мені про них нічого не відомо, я завжди знав тільки материнську рідню. Знаю, що були вони найпростішого селянського походження.

Дивна річ: я пам’ятаю, як німці пройшли через наше село на схід, до Десни. Це було в серпні 1941 року, мені минуло тільки три роки. Пам’ятаю і як німці ішли назад, що вже менш дивно, тому що був я уже на два роки старший. Взагалі ж з тієї пори я пам’ятаю зовсім небагато, але такі надто приголомшуючі події, як прощання з батьком і прихід німців, в пам’яті затрималися. Мабуть, хвилювання дорослих передається дитині і діє на її пам’ять, як закріплювач на фотоплівку.

Німці в нас не стояли — побули трохи і рушили далі. Але незабаром почався партизанський рух, і тоді поліцаї, я теж це пам’ятаю, стали термосити маму, допитуючись: де рушниця? Батьку, як ліснику, належала рушниця. Я, до речі, так і не знаю, що з цією рушницею сталося, ніколи потім у матері не запитував. Можливо, батько здав її при мобілізації до Червоної армії. Але є і невиразний спогад про якусь розмову через кілька років після війни — мовляв, у тій плутанині він її не здав, не встиг. Але куди вона поділася, поняття не маю.

У Брянських лісах під час війни був партизанський край. І це не порожні слова. Намагаючись помститися партизанам, німці спалили наше Чайкіно, а це було не таке вже маленьке село, дворів двісті. Про знищення його є матеріал у Музеї Великої Вітчизняної війни в Києві. Мати з нами трьома, я був молодший, пішла до сусіднього села Карасі, і ми там залишалися до кінця війни. Добре, ще було куди піти. У Карасях жила сестра матері, учителька, а в колишньому будинку поміщика була школа. Тітка нас у цій школі й поселила. Ми там жили, поки не скінчилася війна.

Коли німці котилися назад, вони були жахливо озлоблені. В усе живе стріляли без попередження, особливо мотоциклісти. Пам’ятаю, ми ховалися в льосі від літаків, тому що село Карасі бомбардували. От тільки навіщо? Може, щоб партизани не влаштовували засідок на відступаючих, не знаю. Чи, навпаки, наші бомбардували — тепер уже не візьмуся сказати. А коли стала долітати гарматна стрілянина, ми пішли до лісу і кілька діб перечікували там, аж поки не прийшла Червона армія. Добре, ще тепло було.

Коли ми під час окупації жили в будинку школи, він здавався мені велетенським, хоча насправді був скромних розмірів. Поміщик, певно, не належав до великих багатіїв. Здається, у цій школі я і пішов до першого класу, але ходив туди зовсім недовго, тому що незабаром після цього ми повернулися до Чайкіна.

Я зараз не зовсім упевнений у послідовності подій. Німці пішли у вересні 1943-го, це точно. Чайкіно залишилося після них вигорілим вщент, школи там бути не могло. Пам’ятаю себе шестирічним: стою під вікнами школи і слухаю, як там ідуть уроки. Коли вікна були відкриті, весь час туди ходив. Мучила кривда — усі діти там, і моя сестра Віра серед них (вона була на шість років старша), а я стій собі на вулиці. Коли повернулися до Чайкіна, спершу жили в землянці. Пізніше хтось підрахував, скільки в нас згоріло будинків, вийшла страшна цифра: 234. Ті, що уціліли, виявилися без даху над головою. Для школи чи то сільрада, чи то колгосп побудували спочатку якусь халупу. В післявоєнні роки багато хто жив у землянках. Якщо в родині були чоловіки, змогли побудувати собі щось більш пристойне. Але у вдови з трьома слабосильними дітьми такої можливості не було. Незабаром брата, якому виповнилося 17 (він народився 20 березня 1928 року), примусово відправили до Донбасу. На щастя, нас через якийсь час узяла до себе одна приїжджа з Галичини. Після війни в Західній Україні було велике безробіття, а в Східній не вистачало рук, люди приїздили з Галичини по оргнабору і самі. Ця жінка працювала в сільській раді, і їй було надано будинок. От вона і взяла нас на квартиру. Через пару років вона виїхала назад — видно, по закінченні договору. Як зараз пам’ятаю, виїхала до міста Броди Львівської області. Не знаю, чи жива. Вона вже тоді була в літах, чи це мені здавалося так з моєї дитячої точки зору. Коли вона виїхала, будинок залишився нам.

Цей будинок я і пам’ятаю як будинок свого дитинства. А того, що був у нас до війни (який спалили німці), я, природно, не пам’ятаю, а розпитати маму, що він із себе уявляв, якось не здогадався. На жаль, такими речами люди починають цікавитися занадто пізно, коли живих свідків уже немає.

У нас були дві кімнати і сіни. Друга кімната служила коморою, не було можливості її добудувати, тим більше — опалити. Головне місце в будинку посідала грубка. У грубці готували, на грубці спали. Я всі роки, до від’їзду на навчання до Дніпропетровська, спав на грубці і навіть робив уроки. Це було моє робоче місце. Як нас мама витягла сама? Я зараз це важко собі уявляю. Роботи в будинку завжди було страшенно багато, не кажучи вже про город, тридцять соток, наш порятунок.

Я був меншенький, улюбленець, але це зовсім не означає, що на мене покладалося менше обов’язків. З найменших років — і в ліс по дрова, і наколоти дров, і наносити води, і полоти город. Городом, звичайно, займалися всі, хоча головний тягар лежав на матері. У нас були корова, свиня, кури. Кілька років я пас улітку корів, громадську череду. Всю худобу, яка була в селі, збирали в дві чи три череди, і спочатку, після війни, наймали пастухів, які приходили на заробітки. Але потім від цього відмовилися, стали пасти самотужки. Удвох з ким-небудь, як підійде черга, відправляєшся на цілий день, від сходу до заходу, причому босоніж — і по лісу, і по стерні. Ступні були як наждак.

Усі роботи, що довелося виконувати, були свідомо-необхідні і тому не відчувалися тягарем. Я володів і дотепер володію багатьма навичками сільського жителя. Наприклад, носити воду на коромислі. Дайте цебра і коромисло незвичній до того людині, вона нізащо з цим не впорається, відразу все розплескає, обіллє собі ноги, тому що кожен рух повинен бути особливим чином погоджений з іншими, спочатку це може здатися майже мистецтвом. Але хто його засвоїв з дитинства, носить цебра, нічого такого не помічаючи.

Якби можна було займатися тільки своїм господарством, то ми б його збільшили — тримали б кілька свиней, більше курей. Але в матері головна робота була в колгоспі, зайнята вона була там цілими днями, а одержувала на трудодні дуже мало. У колгоспі люди працюють там, куди відрядить начальство, але в основному мама працювала в колгоспному саду. Сад був великий, і мама багато років працювала там у городній бригаді. Я добре пам’ятаю, як помітно відрізнялася вона від більшості своїх одноліток — завжди була у всьому чистому і трималася якось по-іншому. Коли село — поспіль вдови і діти, багато жінок перестають стежити за собою. Мати завжди була підтягнута. Згадую зовсім неупереджено: дуже була приваблива жінка. Але, згідно сільських понять, вважай, уже літня: вона народилася 8 серпня 1906 року, так що незабаром після війни їй стукнуло сорок.

Як я тепер розумію, війна обрубала багато звичаїв і навичок. З розповідей дорослих виходило, що до війни було більше пасік і меду, люди гнали дьоготь і смолу, гнули дуги і полози, в’язали сіті, робили самолови, короби, кошики, кували ободи для возів. Була розвинена гончарна справа, плетиво з лози і горіхових лозин, у деяких працювали токарські верстати з ніжним приводом. Усі ці речі не зникли зовсім, але саме їх значення, видно, різко пішло на спад. Це було пов’язане з початком руйнації сільського способу життя і із скороченням чоловічого населення — занадто багато чоловіків не повернулося з фронту, занадто багато старих померло (жінки виявилися більш живучими).

А тут, ледь закінчилася війна, хлопців, що помітно не дотягали до призовного віку, стали мобілізовувати до ФЗН — школи фабрично-заводського навчання. Надзвичайно коротке навчання робочій спеціальності — і на виробництво. Тих же, хто старший, відправляли на виробництво без будь-якого навчання. Причому, з нашої місцевості майже усіх направляли на Донбас, на шахти. А втечеш — заарештують як злочинця згідно сталінського указу, що вийшов ще на початку війни, 7 грудня 1941 року. Це був указ про дезертирство з підприємств оборонної промисловості. Кримінальна відповідальність за цим указом починалася з 14 років, і він діяв ще кілька років після війни. Я вже згадував, що брата забрали на Донбас. За якийсь час він відтіля втік. Але куди йому було бігти? Тільки до Чайкіна. Ледь з’явився, його заарештували, місяць відсидів у в’язниці — і знову в шахту. Може, шахти не прирівнювалися до військових заводів, а то б одержав мінімум п’ять років. Так він став шахтарем, і, поки не вийшов на пенсію, працював на шахтах. Правда, уже не в Донбасі, а в Приморському краї. Пустив там корені, як це звичайно буває — родина, троє дітей. Під кінець працював уже не в забої. Сил колишніх вже не було, перейшов до гірничорятувальної служби. Пенсіонером він був недовго, всього два роки. 26 жовтня 1984 року помер від професійної шахтарської хвороби, рака легень. Брата мого звали як ясновельможного князя Меншикова, Олександр Данилович, і прожив він на світі стільки ж, скільки той, 56 років, тільки зовсім по-іншому.

І Віра, сестра, через кілька років теж подалася на шахти. Вони з чоловіком (він був з нашого села) виїхали до Кузбасу на заробітки. Вважалося, що за довгим карбованцем. Сестра працювала машиністом шахтного електровозу. Все, що вони з чоловіком нажили — це троє дітей, а довгого карбованця в Кузбасі чомусь не знайшлося. Жили вони в містечку Березовському, це 35 кілометрів від Кемерова, залізнична станція Забійник. Році, здається, у 1978-му чи у 1979-му вона раптом стала говорити, що треба б їм перебратися до України. Потім приїхала до мене в Дніпропетровськ, ми з нею об’їхали всі приміські села, вона прикидала, де б їм з чоловіком кинути свій останній якір — поруч зі мною і з мамою (мама вже жила в мене). Не думав я тоді, що бачу Віру востаннє. Виїхала вона до своєї Кемеровської області з настроєм зніматися відтіля. Але швидко такі справи не робляться, а через рік вона померла. У 48 років, від інсульту. Вона в нас померла перша.

Бідна мама, пережила двох своїх дітей, не побажаю такого нікому. А в мене, завдяки брату і сестрі, шестеро племінників, щоправда, усі давно дорослі.

Чи не з найменших своїх років пам’ятаю, як мати мене підштовхувала — давай, учися. Коли я став трохи старшим, це вже звучало так: ні у брата, ні в сестри не вийшло, вчися хоч ти. І це стало моїм обов’язком, моєю обітницею. Оскільки кінці з кінцями звести ніяк не виходило, мама ще здавала кут. На щастя, завжди здавала вчителям — то одному, то іншому. Це були вчителі, яких направляли до нашої школи. Тобто це були кращі квартиранти, яких тільки можна собі уявити. Якийсь час жила в нас навіть сімейна пара: він — учитель фізики, вона — російської мови. Зараз вони вже старенькі, давно живуть у Новгороді-Сіверськім. Коли я туди приїжджаю, обов’язково приходять на зустріч зі мною. Останній раз це було в 2000 році.

Тепер я розумію, що на мене сильно вплинули не тільки ті вчителі, що жили в нас, але і наш сусід, теж учитель, Степан Филипович Тимошенко. Мені в ньому дуже подобалося те, що він свій, не приїжджий, а однаково вчитель. І те, що він одружився на дуже симпатичній молоденькій учительці. І мама в нього була дуже гарна, доброти незвичайної. Він мені здавався недосяжно великою людиною, майже як Ленін. У нього, як я потім довідався, була лише середня освіта. Він і зараз стоїть у мене перед очима. У дитинстві я не зміг би сформулювати, що ж мене в ньому так приваблювало, а тепер розумію: на тлі нашого Чайкіна в нього була інтелігентна родина — незважаючи на такий же город і таких же курей, як у всіх. Щоправда, треба сказати, вони виділялися ще і статком. Степан Филипович усе-таки був директором школи, вони працювали разом із дружиною, і на тлі тодішньої бідності це вражало. Напевно, усе це разом на довгі роки зробило професію вчителя моїм ідеалом. Я не став учителем зовсім випадково.

Тимошенко до четвертого класу вів у нас усі предмети. Я учився дуже легко, навіть надто, завдяки гарній пам’яті. Кажуть, такі швидко стають ледачими. Але Тимошенко лінуватися не давав і взагалі був досить суворим, незважаючи на сусідські відносини. Кілька разів навіть виставляв із класу. Справа в тім, що я був надзвичайно сміхотливим. Як то кажуть, палець мені покажи, і я вже заливаюся, не можу зупинитися. У народі це називають «дурносміх». А ще кажуть: дерев’яне залізяччя знайшов. Це минуло разом з дитинством.

Я не відразу зрозумів, що пам’ять у мене краща, ніж у більшості оточення. Іноді навіть сумнів брав: дійсно людина не пам’ятає те і те чи прикидається? Як же можна було таке забути?! У перших класах з підручниками було скрутно, один затьорханий на кілька учнів, але я від того особливих незручностей не відчував. Прочитаю один раз або просто урок прослухаю — і відстріляв наступного дня без запинки. Матері в селі казали, мовляв, Льоня у тебе дуже розумний, все на льоту уловлює. Але пам’ять — ще не розум, це тільки можливість його мати, це я знаю точно.

Помітивши, що я охоче читаю, а потім пам’ятаю прочитане, Степан Филипович став говорити мені те ж саме, що і мати: потрібно, Льоня, учитися далі. Але щоб це стало можливим, необхідно було закінчити десятирічку, а в нас у Чайкіні — тільки семирічка. Великого потягу до навчання я у своїх одноліток не бачив. Всі з полегшенням завершили свою обов’язкову освіту, скінчивши семирічку. У вересні 1952 року тільки троє хлопців, рахуючи мене, стали ходити за 9 кілометрів до Костобоброва, де була десятирічка. Я вже його згадував, це було досить велике село. Чим, за дореволюційними поняттями, справжнє село відрізнялося від менших поселень? Тим, що мало церкву. Так от, у Костобоброві була церква, це було справжнє село.

Моя мати родом відтіля. Церква, щоправда, через кілька років згоріла.

Ходили ми втрьох, ходили, але двоє моїх товаришів через якийсь час не витримали і кинули школу. Що не кажи, а це було досить-таки важко. Відразу за Карасями дорога (чи те, що вважалося дорогою) йшла через ліс. А в наших краях узимку бешкетували вовки. Лякали мене і двоногі вовки — часи були лихі, особливо після величезної («ворошиловської») амністії 1953 року. В ту амністію випустили тільки кримінальних, до політичних черга дійшла пізніше. Так що всяке могло бути. Бог, однак, милував.

У теплу пору красувався я в полотняних штанях і в полотняній же сорочці. Їх на своїй швацькій машинці шила мені мама. Великою майстринею в цій справі маму я не назву, але машинка була нашим скарбом. Адже купити ми нічого не могли, таке просто виключалося. На зиму була якась фуфайка, вона ж тілогрійка. З моїх однокласників, хто багатший, ті ходили у валянках, це вважалося майже шиком. А мені зимовим взуттям служили гумові чоботи. Коли я скінчив сім класів, ми усі фотографувалися, і мені, щоб виглядати відповідно, довелося в когось позичити хромові. Всьому цьому я, через щасливу необізнаність, не надавав тоді ніякого значення. Поки не вступив до університету, навіть не думав на цю тему.

На краю Костобоброва був яр, а за яром вже знаходилась Росія і стояло малюсеньке, сільце Липиця, скоріше хутір, кілька будинків. І до Білорусії, а точніше, до того місця, де сходяться кордони Білорусії, України і Росії і стоїть Курган Дружби, від нас було теж не надто далеко, кілометрів дев’яносто.

Східнослов’янський Вавілон

Я міг народитися і в РРФСР. Я дізнався про це, уже ставши президентом, коли зацікавився державним розмежуванням України і Росії в 20-і роки і запросив відповідні документи. От як це могло відбутися. В перші роки радянської влади помітно перекроювались межі старих імперських губерній, які часто не збігалися з етнічними. Спершу укрупнили Білоруську РСР, що, до моменту свого входження до складу СРСР була занадто малою в порівнянні з територією білоруського народу. Це була кричуща невідповідність — наприклад, Вітебська, Могілевська і Гомельська губернії після революції опинилися в складі РРФСР. У березні 1924-го і в грудні 1926-го до шести первісних повітів Білорусії було приєднано ще 26. У принципі, цей перекрій суперечив ще живому в ті роки гаслу про світову пролетарську революцію, яка скасує всі кордони, але, на відміну від світової революції, був правильним за суттю. Вірніше, міг бути, якби проводився справді послідовно, що траплялося не завжди.

Одночасно з білоруським врегулюванням почалися позови стосовно україно-російських кордонів. Саме позови, тому що тут справа відразу пішла дуже туго. Українська сторона ще на початку 1923 року поставила перед ВЦВК тільки що створеного СРСР питання про передачу УРСР ряду волостей і навіть повітів Брянської, Курської і Воронезької губерній РРФСР у зв’язку з явною перевагою в їхньому населенні українців. Неофіційна реакція російської сторони була в дусі героя фільму «Іван Васильович змінює професію» домушника Милославського, який раптом відчув себе державним діячем: «Волостей не напасешься». Однак, Президія ВЦВК створила спеціальну комісію на чолі з головою ЦВК Білорусії Черв’яковим, і переговори почалися.

Але відразу пішли російські контрпропозиції. Серед них була і така: передати з УРСР до складу Курської губернії РРФСР Новгород-Сіверський (наш!) повіт, частину Глухівського і дві волості Кролевецького повітів Чернігівської губернії. Цього не трапилося, мабуть, тому, що куди більше Росія мріяла одержати назад передані Україні в 1920 році із складу Області Війська Донського Таганрог і Донецький округ з містом Шахти. Вона їх зрештою і одержала, передавши Україні Путивль з повітом і досить багато волостей уздовж більшої частини кордону. Зовсім поруч з нами відійшла до України від Новозибковського повіту Брянської губернії Семенівська волость. Семенівка тепер місто і навіть райцентр. Але все легко могло відбутися зовсім інакше.

Природно, сьогодні виникають питання: чому в когось могла з’явитися думка, начебто Новгород-Сіверський відноситься швидше до Росії, ніж до України? І чому Путивль до 1925 року був у складі РРФСР? Це ж класичні міста не просто Київської Русі (зрештою, і Новгород Великий, і Москва — це теж міста Київської Русі), але ще і чернігівсько-сіверських князівств, «Слова о полку Ігоревім». Адже героєм «Слова» був новгород-сіверський князь Ігор Святославович, а в Путивлі знаходився замок, де «на заборолах» стояла і плакала Ярославна, очікуючи Ігоря з походу «у поле незнане, половецьке».

Може, справа в тім, що ці землі ввійшли до складу Росії задовго до Переяславської ради. Це відбулося, коли «государ усея Русі» Іван III відвоював у Литви ряд чернігівських і сіверських міст (Козельск у 1494 році, Путивль. Брянськ і Рильськ у 1500 році, Чернігів, Новгород-Сіверський, Любеч, Трубчевськ, Мценськ, Стародуб і Карачев — у 1501 — 1503 роках) з їхніми повітами. Якщо подивитися на мапу, це дуже велика територія — стародавня Сіверщина тяглася до Брянська. До початку XX століття, тобто за 400 років, ці землі зазнали великих змін. Їхній тил і одночасно ядро, Чернігів, цілком зберіг свій український характер. До того ж, недалеко від Чернігова довгий час знаходилися такі центри загальноукраїнського значення, як гетьманські столиці Батурин і Глухів. Зате Брянськ, Козельск, Трубчевськ (місто віщого Бояна), Карачев — колишні північно-східні форпости Чернігівщини і Сіверщини — до початку XX століття стали майже повністю російськими.

Але залишалася неабияка проміжна територія, де ще в XIX столітті було важко провести якісь етнічні межі. Узяти хоча б ту місцевість, де народився я. У нас говорили на змішаній українсько-білорусько-російській мові. Причому на деякій відстані від нас до півдня і до південного заходу, у напрямку Чернігова і Конотопа, починалася вже безсумнівно українська мова. Східне Полісся завжди було історичним стиком. Тут смугами жили і живуть українці, білоруси, російські старовіри і просто росіяни. Але це ще не все. Тут живуть поліщуки або полішуки (яких білоруські вчені вважають швидше білорусами, а українські — швидше українцями). Між іншим, Федір Михайлович Достоєвський походив від поліщуків. Невеликий маєток його батька, Достоєво, знаходився не дуже далеко від наших місць, у Білорусії. Дочка Федора Михайловича писала: «Один з моїх литовських предків, що перекочували в Украйну, змінив релігію для того, щоб одружитися на православній українці».

Правда, деякі вчені говорять: ні, ті, кого ви називаєте поліщуками, насправді живуть на захід, а тутешні носії специфічного прислівника — це так звані «литвини» або «севрюки», і їх мова ніяка не суміш, а природний підсумок розвитку живої мови тутешніх селян, що перебували в нашому куті Полісся багато сторіч, з часів Київської Русі, у відносній ізоляції за своїми глухими лісами. До речі, добре пам’ятаю, як мій улюблений учитель Тимошенко теж говорив, що в старовину чернігівські, ніжинські і путивльські називали жителів наших місць «литвинами», що викликало в них образу: до Литви ми не мали жодного відношення, та вона і далеко. Але розповідав він про це не на уроці, а в себе на городі. У мене таке враження, що в ті роки вся ця етнографія не дуже заохочувалася.

Пізніше я довідався, що якийсь час у Росії литвинами називали всіх українців. Це було ще до того, як росіяни почали називати нас черкасами. Подібні імена (або прізвиська) — зайве свідчення того, що відчуття «русского единства» у московських людей було відсутнє. Добре це чи погано, але його просто не було.

Я вже говорив, що за яром на краю Костобоброва починалася Росія. Щоб бути зовсім вже точним, Брянська область. На мапі видно, як тут вона великим, майже прямокутним виступом, досить сильно заходить на захід. Цей виступ — Стародубщина, вона аж до 1919 року входила до Чернігівської губернії. В часи Богдана Хмельницького тут була територія Стародубського козацького полку, тобто законна частина «Малоросії» (а Новгород-Сіверський був лише сотенним містом Стародубського полку!). Більш того, починаючи з другої половини XVII століття, місто Стародуб стало ледь не найбільшим ринком для українських товарів. На два великих щорічних ярмарка товари привозилися також з Москви, Риги, Петербурга й Астрахані. Стародубське купецтво славилося своїм багатством. Як же вийшло, що таке місто сьогодні не в Україні? А вийшло от як. З кінця 1650-х у стародубські ліси стали втікати з Росії старообрядники і селитися тут на рубежі Речі Посполитої. У 1708 — 1709 роках старообрядники, до того переслідувані російським урядом, за власним почином боролися зі шведами (попросту кажучи, партизанили), узяли багато полонених і привели їх до Петра І у Стародуб. За це їм були подаровані всі землі, на яких вони встигли розселитися. Відтоді приплив старовірів у ці краї посилився. Поступово один із двох повітів, що складали Стародубщину, Новозибківський, став практично російським (крім самої південної волості, Семенівської — її і передали Україні, про що я вже згадував), а в другому, Стародубському, жив різноманітний народ. Причому, коли в 20-і роки стали розбиратися з етнічною картиною, з’ясувалося, що на кордоні з Україною жили поспіль росіяни (ті ж самі старообрядники), а українці жили начебто «за» ними. Мабуть, розумно викроїти кордон в цьому східнослов’янському Вавилоні виявилося неможливим. Або хтось не захотів.

Оскільки наша місцевість прямо прилягає до Стародубщини, думаю, я можу мати свою думку про тих, хто її населяє. Це, в основному, нащадки жителів півночі і радимичів, що в одних історичних обставинах могли віднести себе до українців, в інших — до білорусів, в третіх — до росіян. Те, що згідно перепису 1897 року 94% населення Новозибківського повіту назвали себе великоросами, говорить лише про те, що більшості жителів повіту передалася самосвідомість більш активних (як усі старовіри) російських переселенців.

Я говорю про це досить упевнено, тому що добре пам’ятаю, як у моєму отроцтві й юності в мене, як і в моїх однолітків, не було поняття про те, хто ми: українці, білоруси чи росіяни.

Стародубські козаки Хмельницького і їх нащадки були не менш активними людьми. Але в 1897 році в Стародубському повіті «козаків, що володіють землею спадкоємно з правом приватної власності», було ледь більше 20%. До того ж самосвідомість у них було станова, козацька, а не національна. Та своєрідна мова, що тут панувала — не має значення, суміш це чи самостійна говірка — свідчила досить переконливо: тутешнє населення перебувало в унікальній рівнонаближеності до всіх трьох східнослов’янських народів.

Щодо мови приведу один приклад, щоб було ясніше. Одна стародубська поетеса перекладала байки Крилова на місцеву мову. Якщо хтось пам’ятає байку «Волошка», у ній волошка волає до сонця, а жук глузує з неї: мовляв, у сонця тільки і турбот, як дивитися, в’яне вона (волошка) чи цвіте. Це місце сільська поетеса передала такими двома віршованими рядками:

Як жа! Клопать соньцу на яго глядзець:

Ци он жив астанецца, ци яму капець!

Було багато своїх слів — не українських, не російських, не білоруських. Наприклад, черемшину називали не «черемха», не «черемшина», а «калакалуша». До революції носіїв цієї говірки зараховували все-таки до білорусів. Однак наші етнографи на підставі безлічі ознак побуту, звичаїв і матеріальної культури упевнено відносять їх до українців.

У нашому Чайкіні і зараз говорять на мові, яку я ненауково (і для себе) зву російсько-українсько-білоруською. Як на мене, вона дещо інша, ніж на Стародубщині. У будь-якому випадку, це нормальна мова спілкування, ніхто не вважає її якоюсь ущербною. І в родині ми теж говорили на ній. Але я, під впливом школи, без найменших труднощів говорив і на правильній російській мові. Українська мова і література були в нашій школі важливими предметами, але решта викладалася по-російськи. Моїй російській мові допомогло і те, що в мене була можливість, класу з четвертого, читати газети. Про те, щоб виписувати газети, зрозуміло, не могло бути і мови, але їх приносили вчителі, які квартирували в нас. Величезною удачею для мене стала бібліотека нашого сільського клубу. Тільки багато пізніше стало зрозуміло, наскільки це була гарна бібліотека. Я б назвав її винятковим для невеликого села зібранням книг. Причому, у ній було дуже багато українських книг. За яких обставин вона потрапила до Чайкіна, хто її підбирав, не знаю, навіть шкода.

Я перечитав, напевно, велику частину цієї бібліотеки, щось і по кілька разів, причому мені було все одно, на якій мові я читаю. Я часто, незважаючи на свою пам’ять, не міг згадати через деякий час, на якій мові була книга — настільки це для мене не мало значення з точки зору сприйняття. Аби було цікаво. Хоча, скажімо, сьогодні, через п’ятдесят років, можу точно сказати: книги Олеся Гончара «Прапороносці» і «Земля гуде» я читав по-українськи, а не в російському перекладі. Вони тоді тільки-но з’явилися і дуже мені сподобалися, особливо друга. Це була повість про комсомольців-підпільників в окупованій фашистами Полтаві. Пам’ятаю, як звали головну героїню: Ляля Убийвовк. Добре запам’ятався і роман Юрія Яновського «Вершники», в ньому мені був особливо симпатичний Данило Чабан, боєць «Дніпровського босоногого полку Червоної Армії». Та й багато чого іншого, хіба перелічиш? До речі, роман Яновського дотепер якось впливає на моє ставлення до подій громадянської війни в Україні. Тепер-то я добре розумію, що він писав так, як було потрібно в той момент партійним ідеологам, але нічого не можу з собою зробити. Так завжди буває з талановитими творами: яким би «соціальним замовленням» вони не були продиктовані, за ними стоїть якась правда. Там, де немає жодної правди, ви не побачите таланта ні під яким мікроскопом.

Не стану запевняти, що я відчув себе українцем завдяки прочитаним у дитинстві книгам. Повторюю, я над цим не замислювався, і з товаришами ми цю тему ніяк не обговорювали, у нас було наднаціональне світосприйняття і буття, а існування схожих, але різних мов ми сприймали як даність — як, наприклад, існування різних діб року. У нас було дві опозиції — одна залишилася з війни: «наші» — «німці»; потім холодна війна породила нову опозицію: «наші» — «американці». Американці були таким страхіттям, яке тільки можна собі уявити. А от поняття, хто ти всередині цього збірного «наші» — українець, росіянин чи білорус, було повністю відсутнє, у ньому просто не виникало потреби. Ми відчували себе скоріше комсомольцями. Зараз мені важко заднім числом реконструювати це світовідчуття. Намагаюся — і не виходить, заважає пізніша інформація. Це світовідчуття незрозумілим чином поєднувалося в мені з інтересом до історії. Вже в юності я мав певний набір історичних знань і навіть концепцій, сформованих власними зусиллями, або, як кажуть білоруси, «самотугом». Правда, інтерес був до історії взагалі — будь-яких країн і будь-яких народів. А ще більше любив я літературу. Був упевнений, що стану вчителем і стану викладати історію і літературу, як наші симпатичні квартиранти.

Народ у наших краях на диво стійкий. Мало того, що була страшна бідність і розруха, так до того у 1946-му році стався жахливий неврожай. З осені 46-го почали ми потроху голодувати, а в 47-му вже голодували щосили. Те ж саме відбувалося практично по всій Україні. І в Росії, за костобобровським яром, було не краще. Як ми всі тоді з голоду не перемерли, не знаю. Ледь дотягли до тепла. Збирали на картопляному полі гнилець — це перезимована в землі картопля, пропущена при збиранні. З неї вдавалося робити щось схоже на млинці. А потім, ледь з’явилися трави і зелень, у хід пішла кропива, ще якісь рослини. Пізніше — лобода. У нас це слово було українським, лобода. (До речі, може невипадково серед українців Лобода — порівняно часте прізвище?) Лободу товчуть, підмішують у борошно, хліб виходить досить гіркуватий. Щоб перебити гіркоту, такий «голодний хліб» круто солять. А головне, його багато не з’їж, навіть голодний. Отут діє біологічна самоомана, відчуття набитого черева. Це було просте виживання, на межі можливого. Але вижили. Південніше, на чорноземах, можливо, було простіше, а наші землі занадто вже бідні — піщаний суглинок, врожаї 9 — 12 центнерів з гектара. Збираєш іноді трохи більше, ніж посіяв. У наших краях розумніше займатися тваринництвом, а не намагатися виробляти хліб. Колгосп вирощував картоплю, жито, гречку, просо — культури скромні і тихі.

Милися в кориті, мило мало велику цінність, його майже не було. Але ж воно було потрібне ще і для прання. З іншого боку, доводиться визнати, що для більшості наших людей бідність була звичним станом. Вони ніколи не знали іншого життя. А якщо подивитися ширше, для 90% людей, які коли-небудь жили на землі, нормальним станом була саме бідність.

Хто не підозрює про існування бідності, так це діти. Їм нема з чим порівнювати. Вони радіють самому життю, їхнє щастя — найчистіше в світі. За селом, у напівверсті, був ставок, називався він досить дивно: Скрипкіно. Можливо, це я зараз подумав, він формою справді нагадував скрипку. Невеликий, метрів 100, а то і 50. Туди вся пацанва сходилася, кого батьки в цей день не запрягли до якої-небудь роботи. Все літо там купалися, плавали, і це було щастя. І я був щасливий не менше інших.

Що до моїх дорослих земляків, усі вони знали, що десь існує більш багате і легке життя. Хтось бачив його краєм ока в містах, хтось пройшов з Червоною армією по Європі, люди похилого віку пам’ятали, як жили поміщики — адже після революції пройшло всього тридцять років. Крім того, уже з’явився такий соціальний подразник, як кіно. У кіно найчастіше показували як раз багате життя, фільми про злидні — велика рідкість. Та й не люблять бідні люди дивитися про інших бідних. Але, знаючи про існування більш легкого, вільного, щедрого життя, мої земляки якось не співвідносили всі ці знання з собою. Занадто вже багато лиха вони сьорбнули. Головне, щоб не було війни. Ну, і голоду, звичайно. Щось з чимось співвідносити і робити якісь висновки почало уже наступне покоління. Чи це мені зараз так здається?

Коли помер Сталін, я дуже горював. Мені було 14 років, я вже був комсомольцем і не міг уявити собі, як можна жити далі без Сталіна. Ані найменших сумнівів у правоті комуністичних ідей у мене не було. Взагалі, діти старшого віку і підлітки — найкращий матеріал для будь-якої пропаганди. Вони чисті серцем, налаштовані на справедливість, легковірні. У них, як правило, ще немає скепсису. Я запам’ятав вірш, надрукований в одній з газет у зв’язку зі смертю Сталіна. Чи треба говорити, що я сприйняв усе на віру?

Нам не забыть, как по фронту в метели

Шел он землей украинской не раз.

Сталина в серой армейской шинели

Видели Харьков, Полтава, Донбасе.

Тепер я маю підозру, що ці рядки складав якийсь старий цинік, який не мав щонайменших ілюзій з жодного приводу на світі (а найменше щодо Сталіна, що бреде в заметіль через фронтовий Донбас). Але мені страшенно подобалися ці вірші, і я читав їх напам’ять комусь з наших квартирантів-вчителів. Думаю, йому було що сказати з цього приводу, але він розумно утримався.

Голодному все смачно, і проте, мені здається, мати прекрасно кухарювала. Тому є й об’єктивне свідчення: коли приїздили які-небудь районні комісії, наше сільське начальство звичайно просило її накрити стіл у нашій хаті, а не в тих, хто жив багатше. Матері давали продукти, і вона варила на багато людей. Хто покуштував її борщу, забути його вже не міг. А ще в неї була одна з найкращих самогонок у селі — із пшениці, із жита. Вона чудово пекла хліб на дубовому листі, і він міг зберігатися напрочуд довго, днів вісім. Міг то він міг, але хто б йому дав?

Я вже згадував, що мати народилася в 1906 році, а це означає, що вона повинна була засвоїти молитви, а також церковну і домашню православну обрядність до того, як більшовики взялися за боротьбу з релігією. На Великдень, на Трійцю і на Різдво в нас улаштовувалася подоба святкового столу. На Великдень, крім фарбованих яєць, мати обов’язково діставала з льоху ковбасу, що зберігалася в салі. Вона робила цю ковбасу заздалегідь. Це було дійсне щастя, особливо якщо Великдень приходився на ранню дату, відразу після важкої зими. А радянські свята мама якось не помічала. У місті їх не можна було не помітити — усе-таки вихідні, паради, оркестри, гуляння. А в селі вихідних нема, материна робота не кінчалася ніколи — діти, худоба, збирання, куховарство, прання, город. Якби в народі склалися якісь обряди для святкування 7 листопада або 1 травня, може, мати їх і дотримувалась би, але вони не склалися.

І, як це взагалі притаманне людям, що входять у життя, воно, життя, здавалося мені абсолютно нормальним. Коли скінчилися сорокові і пішли п’ятидесяті, мені здається, і в дорослих з’явилося відчуття, що потроху легшає. У клубі влаштовували танці, завжди було повно народу. Чайкіно славилося симпатичними дівчатами. Вони і зараз у мене перед очима — Тоня Сердюк, Маруся Тимошенко... Гуляли допізна, співали пісень. Причому і російських, і українських — не мова пісні була критерієм вибору Я досить рано відкрив, що в мене непоганий слух, що я можу точно наспівати почуту мелодію. У нашій родині всі співали, особливо мама. Піде, наприклад, у город за огірками і пісню проспіває відповідну:

Посіяла огірочки

Близько над водою,

Сама буду поливати

Дрібною сльозою.

Сестра теж співала, а брат, поки був з нами, грав на гармошці. Так і я приохотився до співу.

У восьмому класі, коли до костобобровської десятирічки ходили зі мною ще двоє хлопців (один з них був мій двоюрідний брат Вася Лобок), ми співали на зворотньому шляху. Поверталися вже затемна, і обов’язково з піснями, в основному радянськими, типу «Катюші» або з кінофільмів. Потім вони перестали ходити, а один я вже не співав. Та й у холодну пору року було не до співу. Пройдеш дев’ять кілометрів туди та дев’ять назад — по вітру, по морозу — від вітру весь час ніс мокрий і сльозу з очей вибиває. Завжди ходив напівзмерзлий у гумових своїх чоботях. Ангіни в мене були такі, що температура піднімалася до сорока градусів, не було сил навіть піднятися з ліжка. Зими в нас винятково сніжні. Тому двері в наших краях завжди відкриваються усередину. Якби вони відкривалися назовні, узимку після снігопаду ніхто б не зміг вийти з дому.

Уже будучи студентом, я намагався на зимові канікули приїхати додому. 30 кілометрів від станції звичайно доводилося йти пішки. Одного разу вийшов у страшний холод, та ще, за своєю звичкою (а вірніше, за студентської бідності), на гумовому ходу, і десь на половині шляху зрозумів, що зробив велику помилку: не можна було відправлятися в дорогу по такому морозу. Але дітися вже було нікуди, тільки йти вперед, як джеклондоновський герой. Поки дістався домівки, думав — все, віддам кінці. Зовсім уже прощався з життям.

Хтось прочитає і вирішить, що я сварюсь на природу рідних місць — грунти занадто бідні, зими занадто крижані, — але це зовсім не так. Як раз навпаки, мені все тут подобається — і зима, і літо, і ріки, і ліси. Я уявляю собі, як по цих лісах, між могутніх (у той час) стовбурів, ходив з рушницею мій батько-лісник. У 1941 році йому було вже під сорок, і він, мабуть, не підлягав призову за віком. Виходить, пішов воювати добровільно? Від дружини і трьох дітей? Раз він вчинив так, значить сам перед собою не відчував права вчинити інакше. Думаю, для нього була нестерпною думка, що чужоземці можуть господарювати в його лісі.

І мати страшенно любила рідні місця. Коли всі діти розлетілися по просторах СРСР, вона занудьгувала, продала будинок і поїхала до Олександра на Далекий Схід. Прожила кілька років у його родині, потім я її забрав до себе. Близько 15 років вона жила в нас, але майже кожне літо говорила мені: «Відвези ти мене, Льоню, на батьківщину». Сідали в машину і їхали «на батьківщину». Там вона гостювала завжди у Василя, сина свого покійного брата Івана (мені Василь — двоюрідний брат). Там і її останній притулок.

Моя мама, Параска Трохимівна Кучма, померла 27 липня 1986 року, не доживши кілька днів до 80 років. Вона похована на тім же цвинтарі, де двома роками раніш був похований Олександр. Так що мати лежить там поруч із сином. Це в селі Олександрівка, у шести кілометрах від Чайкіна.

Коли я довідався, що мої земляки вирішили побудувати в Чайкіні церкву в ім’я святої Параскєви П’ятниці, я допоміг їм, чим міг, і їздив на освячення. Мати раділа б цьому. Сказала б: от тепер наше Чайкіно законне село, а не якесь сільце.

Напевно, усвідомлена (а не інстинктивна) любов до рідного краю приходить після того, як з’являється можливість якихось порівнянь. Дніпропетровськ, куди я потрапив із свого села, — це степова смуга, і тамтешня природа довго здавалася мені чужою і навіть якоюсь неправильною. А потім поступово прийшла і подяка долі, що зробила моєю батьківщиною дивний край Полісся. Зараз я можу із спокійною совістю сказати: я щасливий, що народився і виріс на Поліссі. Які в нас по весні були розливи і повені! Заняття в школі припинялися, не Венеція ж, щоб на човні до школи плисти. Той, хто знає, який краєвид відкривається на долину Десни від Дегтярівки (це трохи нижче за течією від Новгорода-Сіверського), той розуміє значення слова «благодать». Це більше, ніж просто краса. Це безкраї ліси на обрії, веселі заплавні луги, двадцять відтінків зеленого, простір, хмари, волога, бабки, птахи, вітерець, щастя Божого світу.

Новгород-Сіверський та «Історія русів»

Наш районний центр, Новгород-Сіверський, — маленьке містечко, тисяч десять жителів, менше доброї козачої станиці, а скільки в ньому усього! Є навіть тріумфальна арка. Згадую торгові ряди з галереями по периметру, як у Гостиному дворі в Петербурзі, і чарівні тихі вулички, що збігають до Десни. Найбільш помітна визначна пам’ятка — Спасо-Преображенський монастир. Якби цей монастир стояв у якій-небудь столиці, він був би уславлений, у ньому б постійно юрбилися туристи. Колись він, мабуть, був оточений валом. Зараз це м’які схили, вкриті густою яскравою травою, а над ними здіймаються білі стіни і вежі. Серце завмирає, і навіть не зовсім зрозуміло, чому. У монастирі є будинок бурси. Відразу пригадуються знамениті «Нариси бурси» Пом’яловського, але цей ошатний, якийсь святковий будинок вражає повною невідповідністю тим уявленням про бурси і бурсацьке життя, які народжувала ця книга.

Новгород-Сіверський варто відвідати хоча б заради Державного історико-культурного музею-заповідника «Слово о полку Ігоревім». Однак цьому невеликому містечку ми зобов’язані не тільки «Словом». Новгород-Сіверський якийсь час був справжньою столицею української національної самосвідомості. Тут з 1781 року і до кінця XVIII століття ключем било культурне життя. Будучи центром однойменного намісництва, а потім і губернії (у її складі були міста Глухів, Кролевець, Конотоп, Короп, Стародуб, Сосниця, Погар, Мглин, Сураж), він притяг до себе такі серйозні культурні сили, що навіть виник проект створення тут університету. Цей проект здійснився пізніше, у 1804 році, але в Харкові. Історики з’ясували, що в чиновницькому середовищі Новгорода-Сіверського у той період склався досить численний гурток українських патріотів, і, ймовірно, саме в цьому гуртку була створена вже згадана мною в цій книзі «Історія русів».

Видатний історик України Наталя Полонська-Василенко писала: «Тяжко відшукати в історії не тільки України, а й інших країн твір, який мав би такий величезний вплив на сучасне та наступні покоління, як “Історія Русів” і який був би так “засекречений”, як ця книга... й досі її поява залишається такою ж таємницею, якою була на початку XIX століття». І все-таки в істориків є свої гіпотези. Швидше за все, у книги був не один, а кілька авторів, вони писали і ретельно обробляли її багато років. Якщо припущення учених відносно новгород-сіверського гуртка правильне, тоді до кола авторів «Історії русів» входили Григорій Полєтіка і його син Василь Полєтіка, Панас Лобисевич, а також Адріан Чепа і ще кілька губернських чиновників.

Я зацікавився, хто були ці люди і довідався про надзвичайно цікаві речі.

Григорій Андрійович Полєтіка походив з лубенської шляхти. Він скінчив Києво-Могилянську академію й у 1745 році відправився «для изыскания себе случая к продолжению высших наук» до Петербурга, де провів 28 років. Серед його праць варто особливо відзначити «Словник на шести мовах» (греко-латино-російсько-німецько-французько-англійський), виданий у 1763 році. А от його праця «Про початок, поновлення і поширення навчання й училищ у Росії», написана в 1757 році, не була видана друком тому, що її «зарубав»... Ломоносов. І знаєте, чому? У дослідженні Полєтіки, за відгуком Ломоносова, аж до XVII століття «упомянуто де тольки о киевских школах, а не о московских». Зовсім «обкомівська» історія.

У 1764 — 1773 роках Полєтіка служив головним інспектором Морського кадетського корпусу. В ці роки їм створені великі записки про підтвердження прав і привілеїв, «которые де во время бытности Малыя России под Польшей подтверждаеми были». Записки базувалися на історичних джерелах, які були в розпорядженні самого Полєтіки. Про своє зібрання рукописних і друкованих книг він говорив так: «Такого не токмо ни у одного из партикулярних людей не было, но и с государственными российскими библиотеками моя в первенстве, в редкости и древности книг препираться могла». На жаль, у 1771 році ця бібліотека згоріла. У 1773 році Полєтіка повернувся до свого українського маєтка Юдіно, де встиг зібрати другу бібліотеку. До неї потрапили рукописи Степана Яворського, Феофана Прокоповича, Дмитра Кантемира, гетьманські універсали, різні грамоти і рукописні спогади. Можливо, тут його сподвижником став Адріан Іванович Чепа, який багато років служив у канцелярії малоросійського генерал-губернатора Румянцева-Задунайського.^[113] Чепа був автором «Записок про Малу Росію» і мріяв видавати історичну «Малоросійську вівліофіку». Він міг зблизитися з Полєтікою на грунті пошуку історичних документів. Історики не виключають, що Чепа запропонував і саму концепцію «Історії русів».

Після смерті Григорія Полєтіки в 1784 році новгород-сіверський гурток очолив, мабуть, Панас Кирилович Лобисевич, теж прекрасна особистість. Уродженець Погара на Стародубщині, він скінчив петербурзький Академічний університет (був і такий) у 1760 році, потім два роки подорожував у почті гетьмана Разумовського по Європі. У своїх перекладах з Вергілія він передбачив «Енеїду» Котляревського, «переодягти Вергілієвих пастухів у малоросійські кобеняки». Один час Лобисевич був предводителем дворянства Новгород-Сіверської губернії, що, ймовірно, полегшувало для нього як залучення однодумців, так і пошук історичних реліквій у сімейних архівах. Лобисевич листувався з архієпископом Білорусії Георгієм Кониським, автором історичних творів. Кончина архієпископа в 1795 році дозволила згодом приписати йому авторство «Історії русів». Оскільки Григорій Полєтіка був учнем покійного в Києво-Могилянській академії, легко створювалась легенда, що рукопис «Історії русів» він одержав від свого вчителя. Але не можна виключати і того, що в основу роботи і справді було покладено якийсь первісний рукопис архієпископа.

Учені припускають, що дописував книгу в останні роки XVIII або в перші роки наступного століття уже Василь Григорович Полєтіка, якому в момент смерті батька було 19 років.

Дивно, але і друга прекрасна бібліотека Григорія Полєтіки була втрачена в XIX столітті. Те ж трапилося і з колекцією А. І. Чепи. Він зібрав за багато років 14 великих збірок з історичними актами і записками. Після його смерті вони потрапили до Миколи Андрійовича Маркевича, що працював над «Історією Малоросії», і, за винятком двох, теж були загублені! Важко навіть уявити, які скарби ми утратили через усі пожежі і пропажі. І все-таки головне полягає в тому, що праця самовідданих патріотів не пропала даремно. «Історія русів» була благополучно завершена і прочитана тисячами небайдужих людей. Вона зробила свою справу. Ще раз процитую Наталю Полонську-Василенко: «“Історія русів” стала настільною книгою у людей різних професій та станів — у великих дідичів [землевласників], духовенства, міщан, ремісників, козаків... Це не історія, як її спочатку вважали. Це — блискучий політичний трактат, у якому виведені десятки вигаданих осіб, вигадані події, бої, дипломатичні переговори, трактати, сентенції. Як памфлет — “Історія русів“ не має рівного в літературі. Автор, оперуючи справжніми фактами, а більше — вигаданими, проводить свою концепцію історії України: її високу культуру з X століття, прагнення незалежності, конституціоналізм, відразу до абсолютизму, ненависть до гнобителів... Цікавий спосіб автора: найважливіші свої думки він вкладає в уста ворогів України, наприклад, Кримського хана, султана тощо... На “Історії русів” виховувалися покоління українців в національній свідомості, у свідомості своєї історичної гідності і пошани до свого минулого».

Інакше кажучи, на «Історію русів» варто дивитися як на літературний твір, що впливає на читача засобами художньої літератури. Ніхто не буде заперечувати законність використання таких засобів заради пробудження заснулої національної свідомості. Не даремно вигаданий Тарас Бульба породжує в читачів не менш сильні патріотичні почуття, ніж Северин Наливайко, який реально жив, реально боровся з поневолювачами і реально страчений ними. Великі письменники, обираючи своїми героями історичних осіб, завжди оточували їх особами вигаданими, змушували виголошувати придумані промови і ставати авторами придуманих документів. Без цього їхні герої не сприймалися б читачами як живі, а епоха не виглядала б достовірно. Певний вимисел, як не дивно, підсилює правдоподібність.

Історичні особи в «Історії русів» часом ведуть між собою діалоги, немов герої белетристичної повісті. Гонець передає царю враження російських послів у Польщі («В Варшаве Поляки часто перешептуются меж собою на ухо и их надсмехают і подмаргивают, а жолнерство их по городу и в корчмах всегда при них пощелкивает и саблями побрязгивает, што ажно ужасть берет; а по деревнях у них войск, говорят, и видимо невидимо и частешенько проговариваются хвастливые Полячишки, що наши уж Козацы, наш, дескать, и Смоленск скоро будет, а о чести нашей Посольськой и в ус не дуют; тоже и про наследство твое, Государь, Польськое никто ужь и не шевельнется, а на наши про то сказки и привязки отвечают они одними усмешками і ножным шарканьем», і його слова здаються уривком з історичного роману, хоча наприкінці XVIII століття, коли (мабуть) писалася «Історія русів», такий жанр ще навіть не виник. Проте, читачі ні на мить не сумнівалися в тім, що все оповідане в книзі — чиста правда. Хитромудра побудова книги повинна викликати чорну заздрість у сучасних авторів, що теж часом імітують документальне оповідання, стародавні хроніки і державні акти, але ніхто не обманюється на їх рахунок.

Разом з тим, задум книги, зрозуміло, не мав нічого спільного з художніми завданнями. Завдання ці були суто політичними. «Історія русів» була розрахована на те, щоб нагадати читачам, що Україна — не Росія (через двісті років це доводиться робити знову!), струснути благодушних, розбудити їхні патріотичні почуття. Хоча назва «Україна» авторами — чи автором — «Історії русів» і не вживається і навіть відкидається, у сучасному розумінні цього слова мова в книзі йде, звичайно ж, про Україну.

«Історія русів» з самого початку була розрахована на «самвидавське» поширення — на те, что бажаючі будуть її переписувати, із списків стануть знову робитися списки, і книга поступово проникне в усі грамотні прошарки суспільства. Чи були підстави для подібних надій? Звичайно. Люди сьогоднішнього дня не уявляють собі, наскільки узвичаєним був у XVIІ — XIX століттях такий спосіб поширення книг.^[114]

І ще «Історія русів» загадкова тим, що її списки стали з’являтися з великим запізненням, починаючи тільки з 1825 року. Можливо, доля розпорядилася правильно. Поява «Історії русів» у більш ранню пору, коли основна частина української шляхти була стурбована лише тим, як би скоріше стати повноправною частиною російського дворянства, могла, врешті решт, виявитися фальстартом, насіння могли упасти в непідготовлений грунт. «Історія русів» з’явилася саме вчасно. «Жодна книга, — стверджував колишній міністр закордонних справ Української Держави (і історик) Дмитро Дорошенко, — не мала у свій час такого впливу на розвиток української національної думки, як “Кобзар” Шевченка... і “Історія Русів”».^[115]

Я запитую себе: чи не заслужила «вічна книга України» власного музею? Музей, присвячений одній книзі, — велика рідкість у світі. У Новгороді-Сіверському, нагадаю, уже є музей «Слова о полку Ігоревім». Якщо музей «Історії русів» буде створений, Новгород-Сіверський стане, можливо, єдиним містом у світі, що має відразу два таких музеї.

Чи не дивно, знаючи все це, читати, що в середині 20-х років з’являлися пропозиції передати Новгород-Сіверський повіт до складу РРФСР?

Але, зрозуміло, близькість Росії тут відчувалася завжди. Пам’ятаю напис: «Станция Новгород-Северский Московской ж. д.». Що поробиш, така географічна реальність — до Новгорода-Сіверського не можна потрапити по українській мережі залізниць. Єдина вітка в це українське місто веде від російського Новозибкова (який до революції, нагадую, належав до Чернігівської губернії). Та й Десна тече до нас з Росії, починаючись, як і Дніпро, на Смоленщині.

Як зразок класичної української добродушності я сприймаю ікону «Покрова Богоматері» — гордість Успенського собору в Новгороді-Сіверськім. На іконі зображена церква з людьми, що моляться, над ними, під куполом, стоїть на хмарі (з написом «Радуйся покрове Миру ширшая облака») Богородиця, по боках від неї святі, ще двоє святих стоять прямо в церкві, а навколо них — парафіяни. Серед них цар з царицею, патріарх, гетьман Полуботок з дружиною, полковник Журавка із сином і їх дружини, визначні новгород-сіверські городяни і духівництво, всі в ретельно виписаному вбранні. На гетьмані багата кирея і жупан, він характерно пострижений. Цар теж причепурився для такого випадку на славу. Це бажання усіх примирити може зворушити. Замовники ікони дуже хотіли, щоб на ній були і патріарх, і цар, і гетьман. Пам’ятаючи, що Петро І кинув Полуботка до темниці і скасував патріаршество, замовники веліли іконописцю зобразити якогось іншого, умовного царя. Виглядає він як викапаний Олексій Михайлович, який помер, коли майбутньому гетьману було років 15 — 16 (а на іконі Полуботку близько 60). Незрозуміло, що за патріарх. Останній патріарх Адріан, що помер у 1700 році? Чи може, це Стефан Яворський, місцеблюститель? Насправді, все це не має жодного значення. Головне, всі перебувають у зворушливому єднанні, як на картині художника Хмелька «Возз’єднання України з Росією».

У мене до цих місць особлива любов. Щороку намагаюся тут побувати — хоч на день-другий, а вирвуся.

Про прекрасне та сумне

Об’їздивши за останні роки всю Україну, я переконався в тім, що знав, власне, ледь не завжди: кожен наш регіон має яскраво виражене власне лице. Як не дивно, саме це робить нашу країну цілісною. Цілісним може бути тільки живе, а живе завжди грає відтінками і розмаїтістю. Скажімо, мою рідну Чернігівщину не переплутаєш ні з чим. Але й усередині себе вона різна. На правому березі Сейму (а після його впадіння в Десну — на правому березі Десни) — одна природа, а на лівому — дещо інша. І не тільки природа. Трохи відрізняються села, будівлі, люди. Ніжин помітно не такий, як Новгород-Сіверський. Більш гоголівський, чи що.

Я дуже сподіваюся, що вже незабаром мільйони туристів будуть їздити «Золотим кільцем України», куди ввійдуть культурні пам’ятки Чернігівської і Сумської областей. А може, буде кілька таких «кілець» — занадто багато в нас пам’яток природи, історії і культури, щоб говорити про одне «золоте кільце» для всієї України. Настільки багато, що про значну їх частину більшість наших громадян просто не має уявлення. Мені не раз доводилося бачити здивовані обличчя, коли я починав розмову, наприклад, про красоти Донбасу — про так звану «Українську Швейцарію» і Торські озера, вражаючий Святогорський печерний монастир на Сіверському Донці, «Королівські скелі» біля села Провального — люди звикли думати, що в Донбасі одні лише терикони.

Наприкінці червня 2000 року ми з головою Верховної Ради Іваном Степановичем Плющем відвідали, під час поїздки по Чернігівщині, кілька чудових місць. Плющ теж наш, чернігівський, родом з Борзни. Ми оглянули історико-культурні заповідники «Качанівка» в Ічнянському районі і «Гетьманська столиця» у Батурині (з палацом гетьмана Кирила Разумовського), палацо-парковий комплекс «Садиба полковника Галагана» у селі Сокиринці і Тростянецький дендрологічний заповідник, побували на колишньому хуторі Матронівка біля Борзни, де вшанували пам’ять Пантелеймона Куліша.

Під час цієї поїздки я не переставав думати про те, яка ж ми багата країна! На малій відстані один від одного — такі разючі пам’ятки культури. Тростянець, Качанівка і Сокиринці, вони ж поруч, між ними усього кілька кілометрів. І так майже в будь-якому місці України, куди не тикни в мапу.

Тростянецький дендрологічний заповідник — це справжній музей живої природи. Як твердять знавці, красою своїх пейзажів він перевершує кращі західноєвропейські парки. Тростянець належав поміщикам Скоропадським, і один з них, завзятий ботанік, створив тут, починаючи з 1834 року, справжнє чудо, акліматизувавши дерева і рідкі рослини з усього світу. А в Качанівці був справжній культурний оазис, тут подовгу жили і працювали Гоголь, Шевченко, Марко Вовчок, Костомаров, Глінка, Гулак-Артемовський, Маковський, Рєпін, Ге, Врубель, історик, письменник, ботанік, перший ректор Київського університету Максимович (між іншим, вихованець новгород-сіверської гімназії). Переплетення української і російської культур особливо підкреслила тут така подробиця: Глінка у 1838 році настільки перейнявся українськими мелодіями, що написав на слова Віктора Забіли пісні «Не щебечи, соловейку» і «Гуде вітер вельми в полі», що стали народними. А приїздив він до України для набору співаків, тому що всі знали: таких голосів, яку нас, немає ніде. Поруч, у Сокиринцях, розкішний пейзажний парк, що може суперничати з Тростянецьким, але при цьому зовсім в іншому дусі. Тут теж бував Тарас Шевченко, тут жив і помер народний кобзар Остап Вересай.

На мій смак, ця група парків по красі не поступається Павловському і Царскосільському, але ті відомі на увесь світ, а про наші мало знають за межами України. Знають хіба що Софіївку — ту, що на Черкащині, біля Умані — просто тому, що рівного їй, напевно, взагалі немає на світі. Але ж на території України сотні і сотні значних і видатних пам’яток — палаців, садиб, фортець, замків, історичних будівель, парків. Більшість з них, на жаль, перебуває у запустінні і руйнації, використовується не за призначенням, стоїть у руїнах. Якщо дати всьому цьому раду, ми зрівняємося по насиченості пам’ятниками історії і культури з країнами Західної Європи. Отоді і повалять до України туристи. Ну, та нічого, як кажуть, могло бути гірше. Головне, вони є і вони наші, а розбагатіти і все налагодити нам ніхто не перешкодить.

По шосе Чернігів — Новгород-Сіверський проїздиш стародавній Седнів. Багато років тому мені показали там місце, яке надихнуло нашого байкаря Леоніда Глібова на пісню «Стоїть гора високая», на мій погляд, одну з кращих пісень в історії людства. Дивлячись на чудові береги ріки Снов, ми з моїм супутником спробували уявити собі, що б написав Глібов, якби тут з’явилося «рукотворне море», підмиті береги, вирубаний і затоплений ліс, застійна з цвіллю вода та ще з відповідним запахом. Таке могло трапитися, якби, наприклад, Десну перегородили біля Чернігова греблею ГЕС, перетворивши її «зачаровану» долину на гниле водоймище, де буяють радіонукліди, а підпір води дійшов би по Снову, притоці Десни, до Седнєва. Може, такого плану і не існувало. Але ми занадто добре знаємо місця, де подібні плани стали реальністю.

Якщо подивитися на мапу Російської рівнини, можна побачити, що дві найбільші ріки на ній, Волга і Дніпро, насправді зовсім і не ріки, а ланцюжки довгих водоймищ. На Волзі їх вісім, на Дніпрі шість. Усі вони створені греблями гідроелектростанцій. Первістком серед них був Дніпрогес. У 1927 — 1932 роках, коли Дніпрогес будувався, багато писали про те, що збувається віковічна мрія українського народу зробити Дніпро судноплавним від Києва до гирла і зросити засушливі запорізькі землі. Проклятий Ненаситецький поріг та інші дніпровські пороги будуть відтепер не страшні річковим судам. «Большевик сказал Днепру: я стеной тебя запру, будешь ты с вершины прыгать, будешь ты машины двигать». Втім, якби в 1917 — 1920 роках перемогли не більшовики, ГЕС біля Запоріжжя напевно все одно була б побудована. Не обов’язково бачити в Дніпрогесі суто більшовицьку вигадку, це був дуже старий проект. Таке будівництво взагалі відповідало духу 20-х і 30-х років. Тоді увесь світ кинувся будувати ГЕС, серед них і рівнинні. Греблі перегородили такі ріки, як Рейн, Рона, Дунай, Шеннон (Ірландія), Теннессі (США). І навіть Латвія в період своєї недовгої міжвоєнної незалежності побудувала ГЕС на Західній Двіні. Але незабаром усі зрозуміли, яка це марнотратність, коли під воду ідуть великі масиви орних земель, пасовищ, лісів, дороги, населені пункти, храми, цвинтарі, пам’ятки культури, скільки лиха приносить підйом грунтових вод, підтоплення фундаментів, засолення, заболочування. Люди вперше стали замислюватися і на екологічні теми. Незабаром ринкова економіка все поставила по своїх місцях, і ГЕС стали будувати переважно в горах.

Але в СРСР не було ринкової економіки. Будівництво рівнинних ГЕС продовжувалося до 80-х років XX століття. Негативні наслідки цього будівництва ніяк не переважують вигоду від росту енерговиробництва. А іноді вони просто жахливі.^[116] Циклопічні (або, краще сказати, фараонові) будівництва залишили свій тяжкий слід в Україні і Росії, мабуть, у пропорційно рівному співвідношенні. Коли я учився на третьому чи четвертому курсі, йшло заповнення водоймища Кременчуцької ГЕС, і хтось із студентів брав восени академічну відпустку — треба було допомогти родині переїхати із затоплюваної зони. А навесні цей студент розповідав (пам’ятаю, пошепки) про те, як проходило переселення, як кілька людей наклали на себе руки, і як деякі люди розкопували на цвинтарях могили батьків і дідів, щоб перепоховати їх на новому місці. Він говорив, яке в них було чудове село, як потопало в садах, а на Херсонщині, куди їм довелося переїхати, уже ніколи такого не буде. На новому місці люди відразу перестали співати, а в рідному селі співали всі. До речі, до них приїжджали агенти по переселенню, переконували переїхати до Казахстану, до Примор’я, ще кудись за межі України, і хтось спокушався на те. А деякі старі люди говорили, що хочуть залишитися і нехай це «бісово водоймище» їх утопить. Через багато років я прочитав «Прощание с Матерой» Распутіна і відразу згадав розповіді однокашника.

В радянські роки газети і телебачення мовчали про ці переселення, про те, що під воду ішли численні населені пункти. Позбавлені інформації люди хотіли вірити, що в нас все більш-менш у порядку, є тільки окремі недоліки і пережитки, і «мітингували» винятково в підтримку Конго, Куби або В’єтнаму. Навіть той студент, про якого йшла мова, схоже, не знав (тому що ніяк не згадував), що крім його села під воду пішло стародавнє містечко Новогеоргієвськ на ріці Тясмин. Воно було відоме в історії під різними іменами, пам’ятало гетьманів Дорошенка і Самойловича. Потім стало повітовим містом Олександрія, а пізніше перетворилося на Новогеоргієвськ. Разом із своїми трьома церквами він тепер на дні. Вивезли тільки пам’ятник Леніну. Я прочитав про це зовсім недавно.

Водоймища Дніпровського каскаду мають сукупну площу 7 тисяч квадратних кілометрів, ненабагато менше цілої Чернівецької області, а обсяг води в них перевищує в максимумі 40 кубічних кілометрів. Ширина цих «морів», як їх любили називати радянські газети, доходить до 20 і навіть 30 кілометрів (Каховське, Кременчуцьке, Дніпродзержинське). Мають вони і затоки, які утворилися на місці гирлових частин Ворскли, Псла й інших рік. Рух водяних мас у Дніпрі страшенно сповільнився. Сьогодні, щоб пройти шлях від Смоленська до Херсона, воді потрібно багато місяців, приблизно в сім-вісім разів більше, ніж до зведення гребель. Це надзвичайно знизило здатність ріки до самоочищення.

Я згадав про Кременчуцьке водоймище ще і тому, що останнім часом одержав зразу кілька пов’язаних з ним тривожних листів. Люди стурбовані долею чудового пам’ятника природи загальноукраїнського значення, гори Пивихи в Кременчуцькому районі. Пивиха, один з небагатьох уцілілих залишків давнього корінного плато, — це не тільки найвища точка на території області, але і справжня скарбниця для геологів і палеонтологів, а також для археологів і істориків. Тут постійно знаходять акулячі зуби, останки китів, давно вимерлих печерних левів, мамонтів. У печерах Пивихи жили прадавні люди. В історичні часи це теж було знамените місце. Тут у 1629 році виник монастир, відомий тим, що відпускав гріхи гайдамакам, за що ті любили його, підтримували і, при нагоді, захищали. І от уже багато років водоймище підмиває і руйнує Пивиху.

У листах, про які я згадав, наводяться загальні цифри наших втрат в результаті появи Кременчуцького водоймища. Затоплено 51,4 тис. гектарів лісів, 27,8 тис. гектарів орної землі, 51,7 тис. гектарів косовиць, 24,3 тис. гектарів вигонів, під воду пішли багато десятків сіл. Люди пишуть, що в спечні літні місяці багато ділянок водоймища вкриті смердючою рухливою масою — синьо-зеленими водоростями. У цьому шарі дрібних зелених часток гине все живе. Водорості забиваються в зябра риб, риба гине й отруює воду. Як наслідок, по водоканалу «Дніпро — Кіровоград» іде вода, що не відповідає державним стандартам. Чим спекотніше літо, тим більше цих синьо-зелених водоростей. Вони в спеку почувають себе прекрасно. Аналізи показують наявність у рибі стронцію, свинцю, ртуті. Один краєзнавець нагадав у своєму листі, що були залиті, серед іншого, сотні скотомогильників — а це загроза сибірської виразки.

Ну, що тут скажеш? Бувають помилки, виправити які надзвичайно важко. Так, під воду пішли сотні тисяч гектарів ріллі, яка б нам стала в пригоді. Якби вони були принесені в жертву одній лише енергетиці, цьому взагалі не було б ніякого виправдання. Справа в тому, що всі українські ГЕС (дніпровські й інші) вироблять тільки 5 — 6% електроенергії в нашій країні. Але за рахунок своїх водоймищ ГЕС забезпечують Україні зрошення земель, загальна площа яких досягає 2,6 мільйона гектарів. Перевагою ГЕС є і відсутність шкідливих викидів в атмосферу. До речі, найменше землі поглинув Дніпрогес, на чию частку припадає більше 40% електроенергії дніпровського каскаду в цілому. Дніпровське водоймище в Запоріжжі — найменше за площею, хоча залитого їм теж безмежно шкода. Ми вже не можемо повернутися в минуле і скасувати будівництво дніпровських ГЕС. Напевно, розумно було б побудувати замість них дві-три ТЕЦ, а воду для зрошення подавати не по каналах, де її втрати неприпустимо високі. У підсумку вийшло б ощадливіше гнати воду по трубах за допомогою могутніх електричних насосів. Але, як влучно зауважив Леонід Макарович Кравчук, маємо те, що маємо.

Якби мова йшла тільки про затоплення ріллі, з цим, хай і з важким серцем, можна було б примиритися. Але затоплене щось більше. На дно штучних морів пішли Стара або Чортомлицька Січ та Нова або Подпиленська Січ (заснована в 1734 році) майже з усіма своїми паланками (округами). Пішов на дно й острів Томаківка, він же Буцький, він же Городище — можливо, первісний центр Запорізької Січі.

Сховався під водою і славний острів Мала Хортиця. Кошовий посланець Євсевій Шашол розповідав у 1672 році в Москві про місто Січ таке: стоїть воно в гирлах рік Чортомлик і Прогной, над річкою Скарбною, обнесене шестисаженим земляним валом з вежами, а в окружності 900 саженів. Одних тільки ковалів у Січі біля ста чоловік. Археологи вже не зможуть розкопати майстерні цих ковалів.

Під загрозою і Велика Хортиця. Як мені повідомили, недавно від острова відколовся і потонув підмитий водою величезний шматок із трьохсотрічним дубовим гаєм... Колиска козацтва почала занурюватися під воду, немов казковий Кітеж.

Щезли з лиця землі, начебто і не було їх ніколи, безліч старих сіл, з якими пов’язане таке славне минуле. В Апостоловському районі Дніпропетровської області зникло село Кут, одна з вулиць якого — найрідший випадок для радянського часу! — мала ім’я Івана Брекала. У 60 — 70-х роках XVII століття ця людина була наказним отаманом Січі на час відсутності кошового отамана Івана Сірка. Скажемо відверто, не дуже вже й велика фігура цей Іван Брекало — тим зворушливіше, що існувало місце, де пам’ятали і його.

Немає більше річки Скарбної, де, за переказом, запорожці в якомусь утаємниченому місці переховували своє казначейство. Щез цілий топонімічний шар — сотні чудових імен урочищ, річок, дніпровських проток, острівців, населених пунктів. Зате на нових місцях переселенці із зон затоплення живуть тепер у селах з поетичними іменами Ленінське, Радянське, Жовтневе, Сонячне, Перемога.

Але навіть це — зникнення населених пунктів, пам’яток старовини й історичних назв — ще не все. Пішло під воду саме місцеперебування запорізьких козаків, а це зовсім не дрібниця. Ми пишаємося запорожцями, але вже не можемо побачити те, що бачили їхні очі, не можемо перейнятися їхніми почуттями. Запорожці стали тим, ким вони стали, багато в чому завдяки краю, в якому вони оселилися. Так вважав, як ми пам’ятаємо, Гоголь, його слова я приводив на початку цієї книги: «Только смелые и поразительные местоположения образуют смелый, страстный, характерний народ». Мав нещастя дожити до загибелі цих місць Дмитро Іванович Яворницький, кращий історик запорізького козацтва, один із творців моєї alma mater, Дніпропетровського університету.^[117]

Але чим допомогти горю? Пам’ятаю, як 5 грудня 1991 року, на тому самому урочистому засіданні Верховної Ради України, коли були оголошені підсумки референдуму про незалежність, а Леонід Макарович Кравчук приніс президентську присягу, письменник і депутат Олесь Гончар сказав такі слова: «Віриться, що на місці гнилих нуклідних морів будуть золотитися хліба народного статку, добробуту, цвісти сади, сади незалежності і волі».

О, як би хотілося! Але припустимо, ми б спустили одне (для проби) з наших антропогенних морів. Сьогодні, на жаль, це породило б набагато більше проблем, ніж вирішило. За десятиліття були побудовані нові річкові порти і пристані, склалася ціла інфраструктура, яка втрачає сенс поза берегом (не в останню чергу, місця відпочинку, турбази тощо). Порушилася б усталена система водяного транспорту, постраждали б водоспоживаючі галузі індустрії. Залишилися б без води великі масиви зрошуваних земель. Після десятків років перебування під водою чорнозем перестав бути чорноземом, він перестав бути грунтом взагалі, оскільки всі органічні речовини з нього вимиті. Після сходу вод нам відкрилися б не хати з вишневими садами, не затишні поля, а мільйони і мільйони тонн смердючого мулу, бруду, коряжин і іншого топляка, які поховали під собою усе, що було дорогим для нас в затоплених місцях — картина, мабуть, у чомусь алегорична. При наших сьогоднішніх економічних труднощах повернути ці місця до життя, відродити красу коштувало б зовсім непосильних витрат. І в той же час я розумію, що якесь наступне покоління обов’язково здійснить цей останній акт збирання українських земель.

Мені чомусь здається, що Росія, яка має точно ті ж самі проблеми, у цьому нас випередить, адже в неї більше другорядних і нерентабельних ГЕС, до того ж не зав’язаних на зрошення, і тоді її досвід дуже нам придасться. А нам поки що залишається зміцнювати берегову лінію, не допускаючи загибелі нових орних земель, боротися із синьо-зеленими водоростями, намагатися знизити у воді кількість радіонуклідів, важких металів, фосфору, хлору (способи існують), підтримувати регіональний ландшафтний парк «Кременчуцькі плавні», де водяться звірі і птахи з Червоної книги — видра, орлан, гоголь, деркач.

Дніпропетровськ

Отже, років у 15 я твердо вирішив, що стану вчителем. Якби я тоді почув думку про непрестижність учительської професії, то, напевно, страшно здивувався б. Але така думка склалася, по-моєму, десь ближче до кінця 70-х років, та й то більше в містах. До того ж в Україні вона не було настільки виразною, як у Росії, де в пресі постійно йшло обговорення цієї теми. А в наших краях, я б навіть сказав, зберігалася традиція шанобливого ставлення до вчителя, яка прийшла з XIX століття.

Те, що я дотяг десятирічку, досить дивно. Ходити три роки до Костобоброва і назад, по 18 кілометрів щодня, іти і повертатися затемна — не знаю, чи вистачило б на це моєї власної завзятості, але, на щастя, моя мати була тверда, як скеля: будь-що я повинен скінчити школу і їхати до міста учитися далі. Звичайно, вона боялася за мене, уявляючи, як я крокую сам через ліс, але щось у ній пересилювало страх, якась невідомо звідки прийдешня переконаність, що так треба, що іншого шансу життя не дасть. Сусіди, підозрюю, бачили у всім цім дивацтво: мовляв, б’ється Параска з останніх сил одна (моя сестра на той час уже вийшла заміж), а Льонька, здоровий бовдур, міг би вже працювати — так ні, усе ще на шиї в матері. Напевно, і батьки моїх однолітків — деякі, принаймні — ставилися до мого навчання осудливо: дивись, хоче бути розумнішим за наших.

Дивувало їх навіть не моє прагнення учитися, а моя незвичайна поведінка. Якби в Чайкіні була десятирічна школа, бажання її скінчити не виглядало б особливо дивним. Взагалі нехай мене не зрозуміють так, що мої односільчани погано ставилися до освіти, ні в якому разі. Віддамо належне радянській владі: ще в 20-і і 30-і роки вона створила в людях могутню настанову на навчання, яка досягла навіть таких глухих місць, як наше, і не зменшилася у післявоєнний час. Досить звичною була така схема: хлопець із семикласною освітою йде до армії на три роки, звідти іде до військового училища — українці завжди були охочі до військових кар’єр. Деякі умудрялися скінчити десятирічку безпосередньо в армії, тим більше, що демобілізовані користувалися пільгами при вступі до вузів. Армія була привабливою ще і тому, що наш брат колгоспник одержував після армії вимріяний паспорт — адже сільські жителі, на відміну від міських, паспортів тоді не мали, і це страшенно сковувало людей. Паспорт був свідченням повної громадської відповідності. Нарешті, демобілізований міг одержати пряму путівку до певного вузу, а там здавай іспити як завгодно погано: трійки вже як-небудь натягнуть — і ти студент. Були, звичайно, можливості і не пов’язані з армією у вигляді усіляких скромних навчальних закладів на зразок технікуму радянської торгівлі, кооперативного, зооветеринарного, індустріально-педагогічного, дівчата охоче йшли до медичних училищ. Коротше, і з семикласною освітою дороги закриті не були, навіщо ж жили рвати?

Оглядаючись назад, я дякую долі, що вона розпорядилася в той час так, а не інакше. Я звик майже щодня (майже — тому що можна було іноді переночувати в Костобоброві), у будь-яку погоду долати неабиякі відстані, це стало для мене своєрідною потребою і пізніше переросло в тривалі ранкові пробіжки. Я звик дуже рано вставати, ранні підйоми для мене з того часу — не тягар. Те, що я сьогодні в гарній фізичній формі, я пояснюю алгоритмом життя, засвоєним у ті далекі роки, як і багаторічною змушеною помірністю в їжі. Але, можливо, ще важливішим було те, що кожен мій піший перехід був духовною вправою. Коли людина йде, вона обов’язково про щось думає. Більш того, нерідко це єдиний час, коли вона має можливість думати — потім уже зосереджена на своїй роботі, читає, пише, розмовляє (а школяр ще і зубрить), у неї просто немає можливості думати. Чотири години роздумів щодня — це зовсім непогана доза. Пройдеш, бувало, трохи менше половини дороги — з’являється костобобрівська церква, вона стояла на пагорбі, йти легшало. Кожен раз переді мною повільно розкручувалася та ж сама стрічка пейзажу, йшли одна за одною ті ж самі подробиш. На екрані своєї пам’яті я і зараз можу прокрутити цю стрічку в обох напрямках. Але в тому і справа, що подробиці не були незмінними. Вони мінялися не тільки від місяця до місяця, але і від дня до дня. Природно, я тоді не підозрював, що фактично виконую вправу, прийняту в деяких східних практиках самопізнання.

Веселіше всього було ходити після повені, коли просохне земля. У травні й о п’ятій ранку видно, і о восьмій вечора видно. Весна вже не сором’язлива, а упевнена, іноді більше схожа на літо. У такі ранки свіжий вітерець веселить душу, враження таке, що йдеш по ще не відкритій країні, тебе відвідують чудові думки, образи, ідеї й постійно здається, що от-от зрозумієш щось найважливіше.

Я був упевнений, що бачу щодня дуже важливу частину планети, і про це люди поки що просто не здогадуються. Мені треба буде стати тут учителем, викладати дітям літературу й історію. Плюс географію — адже сільський учитель повинен бути на всі руки. Не виключено, що і фізкультуру. На моє рішення стати учителем вплинули, звичайно, і родичі з боку матері. Я вже згадував, що вчителькою була її рідна сестра. Коли стало зрозуміло, що я, незважаючи ні на що, дотягну до атестату зрілості, уся рідня стала радити мені йти до університету. Повинен сказати, і в мене, і в моїх порадників поняття про вищу освіту були не дуже чіткими. Сам я у великих містах ще не бував, і знав тільки, що там є інститути й університети, і що університет вищий за інститут, отже, треба вступати до університету. Якісь уявлення про факультети я мав, але досить загальні.

Відразу було зрозуміло, що я можу поїхати тільки до Дніпропетровська, хоча Харківський і навіть Мінський університети були географічно ближчі, не кажучи вже про Київський. У Дніпропетровську жив двоюрідний брат матері — близька людина, у якої можна зупинитися на початку, і це був вирішальний аргумент. Дядько працював на залізниці і жив не в самому Дніпропетровську, а на маленькій станції неподалік, у казенному одноповерховому будинку, де жило ще кілька родин. Я жив у нього, поки здавав іспити.

Колгосп не дуже охоче відпускав молодь на навчання: вважалося, і не без підстави, що наш брат іде назавжди (хоча я сам щиро планував повернутися!). Законного способу затримати мене в колгоспі не було, але засоби, як відомо, існують різні. Щоб вчасно з’явитися в університеті до подачі документів, мені довелося просто втікати прямо з косовиці. На щастя, довідку з місця проживання давав не колгосп, а сільрада. Ця довідка при подачі документів до вузу заміняла таким, як я, паспорт.

Пам’ятаю, немов це було вчора, як підходжу до величезного будинку Дніпропетровського державного університету імені 300-річчя возз’єднання України з Росією, запитую в якихось хлопців, де приймальна комісія філологічного факультету, вступаю з ними в розмову, ми знайомимося. Одного звуть Вітею, іншого Ігорем, і вони з третього речення починають переконувати мене, що немає ніякого сенсу йти на філфак, а треба вступати на фізико-технічний, так званий «закритий» факультет. Я б, зрозуміло, із презирством відкинув таку пропозицію, якби не доказ, наведений Ігорем (чи Вітею): «На філфаку ти будеш одержувати стипендію 180 карбованців, а тут 400!» Соромно зізнатися, але цей доказ виявився наймогутнішим — чекали п’ять років життя на стипендію, допомагати мені було нікому. В цю хвилину все і вирішилося.

Фізико-технічний факультет Дніпропетровського університету був створений у 1951 році в зв’язку з перетворенням Дніпропетровського автомобільного заводу на «Південний машинобудівний». Набір 1955 року був особливо численним — 450 осіб, але і конкурс складав 6 осіб на місце. Яким спеціальностям навчали на факультеті, ніде офіційно не повідомлялося. Я здав іспити і пройшов по конкурсу, але навіть з довідкою, що я прийнятий до університету, довелося чимало побігати, перш ніж рідний колгосп погодився мене відпустити. Одержати паспорт без відповідного паперу від колгоспу було неможливо.

Перші ж місяці навчання показали, що і на 400 карбованців прожити надзвичайно важко. Читачі, чиї спогади не йдуть глибше брежнєвських часів, можуть вирішити, що це були непогані гроші. А от люди більш старші пам’ятають деномінацію 10:1, проведену в січні 1961 року. Тобто, якби я вступив до університету не в 1955, а на шість років пізніше, та ж сама стипендія дорівнювала б сорока карбованцям. Цифра, що не вражає уяви. Чи дивно, що один з моїх головних спогадів студентської пори — це постійне почуття голоду. Як би я вижив, якби вступив на філологічний? До того ж, я вперше помітив, який у мене одяг. І помітивши, спочатку, поки не зумів одягтися, як міський хлопець, соромився куди-небудь ходити. Іноді запросять, хочеться жахливо, але відмовляєшся — фізичні константи, мовляв, треба терміново зубрити, боюся зрізатися. Скільки я пропустив вечорів з танцями в Палаці студентів через те, що не було в чому піти, дотепер згадувати прикро.

Але прошу звернути увагу: все це зовсім не заважало мені вважати себе найщасливішою людиною і бути твердим у своїх комуністичних переконаннях. Я виїхав із свого села на вантажівці з картоплею, прийшов до університету у парусинових черевиках на гумі, і будь ласка — мені відкрито безкоштовний доступ до вищої освіти. Причому освіта, яку я одержую, — одна з кращих у своїй галузі за рівнем і якістю на земній кулі. І мені ще платять стипендію, надали місце в гуртожитку. Я вважав це винятково важливим соціальним завоюванням, вважаю і зараз. Правда, я тоді не ставив питання: а чому до нашого села не ходить автобус, чому немає електрики, радіо, хіба нормально, що я ніколи не міг навіть мріяти про шкіряні черевики? Те, серед чого ти виріс, завжди здається єдино можливим. Ну і, звичайно, я тоді був упевнений, що безкоштовна освіта для простих людей можлива тільки в СРСР і в «країнах народної демократії» (пізніше їх стали називати «соціалістичними країнами»), і ніде більше.

Коли наш курс зібрався вперше, усі виглядали досить бідненько, але незабаром між нами виявилися справжні чепуруни. Якщо в мене і була така схильність, реалізувати її я в ті роки ніяк не зумів би через своє жалюгідне безгрішшя. Це тривало довго, і вже працюючи в КБ, році в 1961-му чи 1962-му, пам’ятаю, я не міг повести Людмилу, свою майбутню дружину, до театру, тому що не мав пристойного костюму. Якщо хтось знайде у випускному альбомі нашого курсу мене і побачить франта в краватці-метелику, нехай не обманюється. Схильність у мене, припускаю, була, можливості не було. Добре, що для цього альбому не треба було зніматися на повний зріст. З іншого боку, краща прикраса молодості — сама молодість, а добре пошиті костюми — це компенсація за її відхід. Правда, такі речі можна збагнути тільки заднім розумом. У студентські ж роки я перестраждав чимало.

Але немає лиха без добра. Завдяки тому, що я спочатку майже не брав участі у розвагах своїх товаришів, мені залишалося тільки налягати вечорами на науки. Налягав, як показали найближчі сесії, не даремно. Дехто розплакався вже на першій. Ігор і Вітя, що переконали мене йти на фізтех, теж пройшли по конкурсу і стали моїми однокурсниками. Ми вже 47 років близькі друзі. Віктор Дмитрович Хазов зараз живе в Москві, а Ігор Григорович Ханін, навпаки, після того, як багато років пропрацював у Москві, перебрався до Дніпропетровська. Ігор і Вітя були міські хлопці, тобто дніпропетровські, а я, природно, більше спілкувався з народом з гуртожитку, куди мене після деяких пригод (пригода — це неприємність, сприйнята правильно) все-таки оселили.

Гуртожиток — це був могутній клан, готовий за себя постояти, він підрозділявся на малі клани, кімнати. Дружба всередині клану, природно, була міцнішою. Виручали один одного конспектами, підручниками, грошима, краватками, сорочками, запонками, піджаками (коли треба було, скажімо, справити враження на дівчину), ділилися посилками з дому. Моя мати, попри всю свою бідність, умудрялася іноді передавати мені посилки — сало, домашню ковбасу. Були і такі, кому посилок чекати було нізвідки і не від кого, їх завжди пригощали.

Я не повідомляю зараз нічого нового або незвичайного. Майже всі, хто пожив у гуртожитках, винесли про цю пору схожі спогади, хоча звичайно, кожен може пригадати і дві-три неприємні історії. Гуртожитки учили терпимості: не кожен сусіда легко переноситься, але де водилося вчитися його переносити. Погано, коли непитущий хлопець потрапляв до питущої кімнати, таких нерідко втягували.

Мабуть, у мене на обличчі була написана така сільська простота, що у хлопців більш тертих і бувалих це викликало бажання потрохи мене опікувати. Моїм справді добрим другом довго був Женя Капінус, який був старший за мене мінімум на чотири роки і вже відслужив в армії, він зараз живе в Запоріжжі. Женя служив у Німеччині і добре знав німецьку мову. Ми вважали його ледь не старим. Від інших же відрізнявся тим, що завжди був при грошах. Помітивши, що я не доїдаю, він ненав’язливо мене підгодовував. Але в ньому було щось від комплексу старшого брата, тому, як мені здавалося, іноді він опікав мене занадто сильно. А загалом, повторюю, мене до дорослих років завжди хто-небудь опікав, але завжди це було тактовно і по-доброму. І цілком доречно — адже спочатку мені були незнайомі багато міських тонкощів. І коли я почав працювати в КБ, наді мною немов би шефствували, якось по-батьківськи (будучи всього на десять років старшими), начальник групи Іваняков і інженер Лизогубов. Обидва були з тих, кого я називаю комуністами-праведниками, особливо Лизогубов. Він і з точки зору діла був винятково праведною людиною Рано помер, на жаль. Варто сказати, що я, потомствений бідняк, все одно умудрявся залишатися порядним шалапутом, не вмів рівномірно розподіляти гроші, і половину місяця жив, а другу виживав. Про те, щоб купити собі що-небудь, і мови не було. Лизогубов помітив це і став у мене забирати з кожної зарплати чи то 5 карбованців, чи 10 (це вже після деномінації), тепер не пам’ятаю. Через деякий час вручає мені годинник, ще пізніше — магнітофон. Сам би ніколи не зібрав на те грошей. Магнітофон був дуже до діла: саме тоді вперше залунали пісні Окуджави.

Але я забіг уперед, повернуся до студентських років. Кілька людей з гуртожитку, і я серед них, ходили вечорами розвантажувати вагони — класичний приробіток студентів. У літні місяці я став їздити на цілину, на збирання врожаю, повертався на початок навчального року. У мене десь дотепер лежить медаль «За освоєння цілинних і перелогових земель» і зелена книжечка — посвідчення до неї. Там можна було пристойно заробити. Перший свій костюм я купив на цілині, здається, у 1957 році. Через цілину вибиратися до Чайкіна у мене виходило в основному на зимові канікули. Діставався я зайцем, на якихось «шістсот-веселих» потягах. Їхав на немислимій третій полиці (чи четвертій? — забув уже, але остання, під стелею). Їхав, власне, унизу, занурений у народну стихію, але коли лунав лемент «Ревізори!», за півсекунди злітав нагору і там намагався зіщулитися і стати непомітним. Ревізори теж були не звірі, робили вигляд, що нічого не помічають.

Отут я повинен нагадати про ще один плюс колишнього радянського життя. У СРСР не соромно було бути бідним. Більшість людей, звичайно, прагнули до статку, максимальний рівень якого була досить низькою, але деякі потай тільки раділи відсутності законних засобів збагачення. Це було їхнє алібі, їхня відмовка. Сам устрій життя немов рятував їх від необхідності робити якісь зусилля. Крім 5 — 6% населення, бідність була настільки універсальною і рівномірною, що і не сприймалася як бідність. Скоріше як норма. Студент, що дістається кудись зайцем, викликав повне співчуття у всіх, включаючи тих, хто повинен був це припиняти. Таке суспільство збиткове з погляду своїх перспектив, але в ньому, по-моєму, менше заздрості. Хоча, як відомо, заздрість — один із двигунів прогресу, як лінь і страх. От і зрозумій, що краще.

Щоб почувати себе впевненіше, я вже на першому курсі освоїв дві чудові міські дрібнички — акомпанемент на гітарі і преферанс. Преферанс дуже добре тренує пам’ять, виробляє стратегічне мислення, здатність до комбінаторики, до складних багатоходовок, навчає розумному ризику. Грали на дуже маленькі гроші, але мені все одно програвати ніяк не виходило. Мимоволі я навчився грати так, щоб не програвати. До речі, багато міських хлопців, скільки не намагалися, так і не освоїли цю гру до пуття. Любов до преферансу залишилася в мене на все життя, особливо мізер половити. Мені самому цікаво, чи не розучився я цьому мистецтву після кількох років без практики...

Опанувати гітару, у порівнянні з преферансом, багато легше, і я незабаром оцінив, наскільки вільнішим стало моє самовідчуття. Студентський пісенний репертуар складався наполовину з міського, двірського фольклору, з пісень, придуманих невідомими авторами, як я тепер розумію, часів непу, 30-х років, воєнного часу, а також емігрантами на зразок Петра Лєщенка. Ходило безліч пісень з вічними сюжетами — про нещасливу любов і жорстоку долю, серед них блатного походження, чимало було жартівливих. Деякою популярністю користалися пісні «романтичні» — про далекі моря, про якихось гордовитих леді, лагідних японок, суворих моряків. У герметично замкненій країні обов’язково виникають такого роду казки про вільні простори. До речі, у цьому розгадка феномену Вертинського (киянина і, швидше за все, українця). У свій час я і сам віддав належне такому чудовому явищу, як «авторська пісня», але все одно далеко не відразу збагнув, чим же Вертинський з його сивими папугами, ліловими неграми, китайчонком Лі і принцесою Ірен імпонував людям радянського розливу — таким, як я. Лише з великим запізненням мене осяяла думка, що ці ненашенські персонажі змовницьки кивали жителям СРСР: «Не бійтеся, хлопці, є інший світ! На світі багато чудових речей, крім соцзмагання, пленумів ЦК, кумачевих гасел і черг за “дефіцитом”». З того, що мені подобалася подібна романтика, я роблю висновок: її зашифроване послання знайшло відгук і в мені, хоча я бачив усе радянське з найбільш сприятливої позиції, яка була тільки можлива — адже більше 30 років був учасником дивовижних радянських ракетно-космічних програм і нашої успішної гонки з Америкою.

Як це було заведено в радянські часи, студентів щороку без дискусій посилали на сільськогосподарські роботи, і ніхто не ставив питання: а чому? Ми ж перші не ставили. Збирання восени, прополка навесні входили до програми життя як сесії і канікули. Їхали, в основному, з радістю, мало хто намагався ухилитися. «На картоплі» демократизувалися відносини між міськими і мешканцями гуртожитку, спрощена обстановка зближала і згуртовувала, і, це ще важливіше, стрімко розвивалися романи, які ледь жевріли в місті. Деякі саме з цієї причини аж ніяк не могли дочекатися, коли ж нас знову пошлють до колгоспу. Великою радістю були вечірні багаття зі співом під гітару. Завдяки їм усі пісні з особистих запасів ставали спільним надбанням. Я збагатився в такий спосіб надзвичайно.

Пісенний репертуар нашого студентського середовища був куди менш українським, ніж той, до якого я звик вдома. Зрозуміло, ми співали біля багать і українські пісні, але російські явно переважали. Даний факт, звичайно, не залишився мною непоміченим, але я відзначив його просто в череді інших особливостей того нового міського світу, який тепер мене оточував, не зробивши тих висновків, які, можливо, варто було зробити.

Взагалі в роки навчання в університеті інтерес до української тематики існував, але не був для мене головним. На першому місці стояло навчання. Напевно, тому, що навіть найздібнішим хлопцям давалося воно нелегко — факультет у нас був неймовірно важкий, халтурити не виходило. Навіть не спробуй — дуже просто можна було вилетіти. Але і система, тепер я не бачу, була по-своєму геніальна. Радянська пропагандистська машина, яка не дуже кидалася в око, уміло відводила увагу людей від «небезпечних» тем, так, як птах відвертає людину від свого гнізда з пташенятами. Перед цією машиною не ставилося неможливе завдання — навернути до комуністичної віри всіх і кожного. Мабуть, з практичної точки зору було достатньо дев’яноста відсотків населення. При такому співвідношенні (і при ефективному нагляді) інші десять відсотків розсудливо мовчать на публіці, даючи волю язику тільки в себе на кухнях, і лише найбільш заповзяті зважуються на протидію, та й то винятково мирними засобами.

Основній масі людей в усі століття і на всіх материках властиво, як сказав Пастернак, «желать, в отличье от хлыща в его существованье кратком, труда со всеми сообща и заодно с правопорядком». Людям притаманний державний інстинкт, вони схильні приймати наявний порядок речей, особливо якщо не знають іншого. У 1956 році в парторганізаціях читали «закритий лист» про культ особистості Сталіна і його наслідки. Зміст цього «закритого листа» відразу став загальним надбанням. На це, можливо, і робився розрахунок, тому що «вмонтоване послання» листа полягало в тому, що описані в ньому жахи належать минулому і більше не повернуться. Після 40 років життя в безперервній напрузі людям дуже захотілося повірити, що це правда, і вони повірили. Останнім (як тоді здавалося) фактором, що не дозволяв розслабитися, була загроза, що завжди маячила, нової, ще більш страшної війни, цього разу з Америкою.

Наприкінці 50-х, коли я учився в університеті, «радянська людина» уже-цілком сформувалася. І ця людина знала занадто багато страшного, щоб не цінувати стабільності, яка тоді наступила. Хрущов підігрівав народну уяву обіцянками швидкого раю під назвою комунізм, а СРСР демонстрував вражаючі науково-технічні успіхи: першу у світі атомну електростанцію в 1954 році, перший штучний супутник Землі в 1957-му, перше у світі судно на атомному двигуні — криголам-атомохід «Ленін» (спущений на воду в 1957-му, відправився в перше плавання в 1959-му). У вересні 1959 року відбулася подія, що вразила всіх — поїздка Хрущова до США. Він пробув там неймовірно довго, 13 днів, і загальний дух усіх промов і виступів під час його поїздки був такий: війни з Америкою не буде.

На тлі всіх цих подій і на порозі раю питання про виживання тієї чи іншої мови здавалося мені не таким вже і важливим, особливо якщо малися на увазі однаково доступні мені українська і російська. Якщо я мимохідь і замислювався на цю тему, то швидше за все приходив до утішливих висновків цілком у дусі пануючої ідеології («у порівнянні з 1913 роком...» і так далі). В тім, що весь Радянський Союз прекрасно ставиться до України, у мене тоді сумнівів не було. Якщо фільм про війну, у ньому, будьте упевнені, двоє друзів — росіянин і українець, і один обов’язково рятує іншого, це була радянська політкоректність. Та що там фільми! От недавно РРФСР подарувала Україні Крим. Які ще потрібні докази? Певен, так думали тоді мільйони людей. Про те, що інші мільйони думали інакше, я ще не здогадувався.

Об’єктивності заради не можу не відзначити, що в ті роки щедро екранізувалася українська класика. Читати художню літературу в мене в студентські роки часу практично не залишалося, але в кіно ми бігали всі. Пригадую, бачив фільми за творами Шевченка («Назар Стодоля»), Квітки-Основ’яненка, Карпенка-Карого, Коцюбинського, Кобилянської, Івана Франка, Лесі Українки. Особливо добре запам’ятав «Украдене щастя» з Наталією Ужвій і Амвросієм Бучмою. Якби я вже тоді знав, що тільки 21% міських школярів України (за станом на 1958 рік) училися в українських школах, думаю, мене б це вразило й обурило. Але такі цифри не були в той час доступні, їх оприлюднили через 30 років. А за часів мого студентства мені чомусь здавалося (або хтось у цьому запевнив), що існує норма 50:50 і її ретельно дотримуються. Відкіля могла взятися така байка?

Повинен зізнатися: сам я, починаючи з першого курсу фізтеху і аж до початку 90-х років, українською мовою користався дуже мало. Викладання в нас велося на російській, підручники, технічна література, технічна документація, діловодство на «Південному» і «Південмаші» — все це було на російській. Своєрідна мова нашого Чайкіна теж не сприяла вдосконаленню моєї літературної української. Отже, за третину століття я сильно від неї відвик. Однак коли в жовтні 1992 року газети раптом дружно почали писати, що прем’єр-міністр України Кучма не знає української мови, що він терміново вчить її з викладачем, це було неправдою. При моїй зайнятості по 15 — 16 годин на день, яким чином я зміг би викроїти час на заняття з викладачем?

Насправді ж мова лежала в моїй пам’яті, нікуди не ділася. Я в школі мав з української мови круглі «п’ятірки», прочитав безліч українських книг, — при тому, що, повторюю, мені було абсолютно все одно, на якій мові читати. Українська мова в мене зберігалася до попиту, як база даних у комп’ютері. У потрібний момент клацнув мишкою, і вона повернулася. Тобто, коли мені треба було заговорити, я заговорив. Безперечно, мій український «віддає Поліссям», я злегка «акаю» на білоруський лад, а в Україні акання часто-густо сприймається як щось скорше російське (порівняйте: «Олександр» і «Александр», «Олена» і «Алена», «козаки» і «казаки», «робота» і «работа»). Але, по-моєму, нам треба звикати до того, що крім київської і полтавської вимови, в Україні законно існує ще ціла низка інших. Мені недавно розповідали, що в Німеччині нікого не бентежить швабська або саксонська або баварська вимова того чи іншого політика. Люди сприймають їх як нагадування про розмаїтість Німеччини. Нехай і моя вимова послужить нагадуванням про українську розмаїтість.

Наскільки я знаю, у Росії так зване фрикативне «г» українського зразка — улюблена мішень телевізійних жартівників, але аж ніяк не перешкода до вищих державних посад. Так говорили Брежнєв і Горбачов. Що ж до Леніна, він, як відомо, гаркавив. Про сталінський акцент і говорити нічого — але до списку сталінських гріхів його акцент ніхто не включає. Горький сильно «окав», що не перешкодило йому вважатися великим російським письменником. Нехай і в Україні запанує більш поблажливе ставлення до вимови політиків. Наприклад: замість того, щоб потішатися над чиїмось російським акцентом, а з високих трибун він зараз чується часто, давайте порадіємо тому, що людина вже немолода зуміла перейти на українську мову, що вона старається.

Закінчу з темою наших виїздів на сільгоспроботи. На прополку і збирання посилали не тільки студентів. Що зовсім вражало, посилали і так званих молодих фахівців. Тобто, держава вклала в тебе чималі гроші і тепер повинна була б прагнути одержувати віддачу, а замість цього посилає тебе копати картоплю. Тебе, молодого фахівця, що, по-перше, перебуває в талановитому віці, а по-друге, повинен терміново закріплювати засвоєне у вузі, доучуючись у досвідчених колег! Чи багато країні радості в тім, що ти в день накопаєш на кілька карбованців картоплі (адже вона коштувала п’ятак кілограм)? Таку марнотратність, таке економічне божевілля не дозволяла собі, здається, жодна держава до СРСР.

Але ми самі, по молодості, не були особливо проти, тому що кожен згадував, як весело було торік, і сподівався, що й у цьому році буде не гірше. Не рвалися, звичайно, але і драму з цього не робили. Не пам’ятаю, щоб когось особливо лякала фізична праця. Щоправда, деяким було нестерпно вставати на сапання о п’ятій ранку, особливо після танців по вечорах. Я вже згадував, що в студентські роки на сільгоспроботах зав’язувалися перші романи. Ну, а в починаючих інженерів справа впевнено йшла до шлюбів. Що ж, справа молода. На свіжому повітрі якось більше приводів посміятися, а це теж має значення. До речі, перш за все, за моїми спостереженнями, розбирають саме реготух. Видно, сміхотливий, веселий, легкий характер більш важливий, ніж зовнішність. Чи це тільки в Україні так?

Не оминула своя доля і мене. У червні 1961-го Мене зробили комсоргом «загону» молодих фахівців, яких послали ледь не на цілий місяць на прополку — в СРСР і суто мирні речі мілітаризували майже підсвідомо, звідси загони, дружини, штаби. Я повинен був стежити за трудовою дисципліною, за тим, щоб потреби людей повністю задовольнялися, повинен був організувати і їхнє дозвілля. У КБ «Південне» було багато молоді із середньою технічною освітою, прийнятої на роботу після технікуму, під моїм керівництвом опинилися, в основному, такі.

Перші дні незвичні до роботи дівчиська ледь не плакали від утоми, яку увечері як рукою знімало. Хоча я ганяв усіх на совість, адже нам був установлений план, і його належало виконати, до мене не ставилися як до наглядача. Я привіз магнітофон (тільки що куплений, завдяки Іванякову) і гітару і вечорами ставав душею товариства. Одній матусиній дочці, яку звали Люда, робота давалося особливо важко. Якби я діяв за прислів’ям: «Не шукай дружину в хороводі, шукай у городі», мені варто було б обійти її стороною. Але, дивлюся, ніяк не впорається дівчина з завданням, обгоріла вся, а їй ще полоти і полоти. У нашому Чайкіні я таких дивачок не бачив, навіть цікаво стало. Допоміг їй дополоти грядку. Вона виявилася родом з Воткінська на Камі, батьківщини Чайковського, навіть музична школа, де вона училася, була прямо в Будинку-музеї Чайковського. Коли Люда скінчила 8 класів, її родина переїхала до Дніпропетровська. Тут вона скінчила механічний технікум і тепер працювала в КБ «Південне». 19 червня в Люди був день народження і я підніс їй оберемок червоних троянд — заради такого випадку розорив клумбу перед правлінням колгоспу. Через рік ми одружилися, і от уже майже сорок років ми з моєю російською дружиною нерозлучні.

Рік між нашим знайомством і весіллям дався мені непросто. Ми сварилися, мирилися, знову сварилися і знову мирилися. Людмила, як на гріх, виявилася запеклою театралкою, але в мене, я вже говорив про це, не було пристойного костюму повести дівчину до театру, так що замість театрів я влаштовував «походи по рідному краю». Я довго не міг придумати, як сказати Люді, щоб виходила за мене, і одного разу так відрекомендував її: «Знайомтеся: Людмила, моя наречена». Люда страшно здивувалася, але від мене не приховалося, що її здивування було радісним.

Ракетобудування, якому я віддав 30 років до того, як піти в політику, було ідеально радянською сферою діяльності — тобто наднаціональною. Заглибленість у цю сферу природним чином формувала у мене і моїх колег наднаціональний настрой. Нам здавалося, що справді важливими є лише глобальні політичні і військові завдання СРСР, рішення яких багато в чому залежить безпосередньо від нас. Внутрішньорадянські, та й світові, проблеми більш низького, на наш погляд, рівня виглядали в порівнянні з ними дріб’язком. Буття визначає свідомість.

Цілком заглиблений у цю сферу, я мимоволі забував, що на неї припадає порівняно невелика (хоч і важлива) частина життя моєї рідної України. Те, що в «іншому» житті панувала і набирала сили мовна несправедливість, я став помічати тільки в 80-і роки. А помітивши, побачив зворотнім зором багато такого, чому раніш якось не надавав значення. Можливо, я повторив хід думок свого забутого однокашника, який ще на третьому чи четвертому курсі намагався з’ясувати у викладача марксизму, чому російська мова «трошки витісняє» українську в Українській же РСР. Мені відразу пригадалися великі урочисті засідання в Києві, які велися виключно російською мовою, і промови вищих українських партійних керівників, в яких неодмінно, хоча і без очевидних причин, містилися нападки на «український буржуазний націоналізм». Якщо ви зазирнете до Конституції Української Радянської Соціалістичної Республіки, то побачите, що її творці забули вказати, яка мова в Україні є державною. Вони, щоправда, не написали, що російська. Тема державної мови України була взагалі обійдена.

Мене чекала ще безліч жорстоких відкриттів. Одним з них став Голодомор. Про «голодні роки» я дещо чув від матері, але за її пам’яті, починаючи з громадянської війни, їх трапилося стільки — а голодні 1946 — 1949 роки були вже і за моєї пам’яті — що вона ніяк не виділяла спеціально 1932-й (коли народилася Віра) і 1933-й. Вперше про подробиці цих страшних років я прочитав не в українського, а в російського письменника Михайла Алексєєва, році в 1981-м. У журналі «Наш современник» друкувався його роман «Драчуны», там мова йшла про голод у його рідному Поволжі. 1932-й і 1933-й були врожайними роками, але «заготівельники» вигребли все, включаючи посівне і фуражне зерно, і узимку люди почали вмирати один за одним, а живі не мали сил копати могили. Мені здавалося, що я читаю про блокадний Ленінград. З 600 дворів (а «двір» — це могло бути і 10 чоловік, і навіть більше) у 450 не залишилося, після двох років голоду, жодної людини, а в інших 150 — по одній-дві. У брежнєвський час Алексєєв не міг прямо написати про озброєні заслони, які не давали селянам піти до міста і тим врятуватися, але в нього є досить прозорі натяки на це. Так було у всіх хлібосійних районах СРСР, але Україні дісталося гірше за інших — наші дослідники доводять це з цифрами в руках.

Вже в 90-і роки я ознайомився з низкою матеріалів про український Голодомор, від них волосся стає дибки. Жахають свідчення людей, що були в 1933 році дітьми, вони згадували, що рік був гарний, тому що розплодилося більше, ніж завжди, їжаків і ящірок, їх можна було ловити і їсти, а ще вродилося багато жолудів. Мені важко уявити собі більш страшний документ, ніж таємний лист наркома землеробства УРСР Одінцова генеральному секретарю ЦК КП(б)У Косіору про те, що він, Одинцов, бачив своїми очима під час десятиденної поїздки по голодуючих районах Київщини (лист приведений у «Чорній книзі України», її випустило видавництво «Просвіта» у 1998 році).

Але сильніше документів на мене подіяла книга Анатолія Стріляного «Без патронів». Мені цей нарис відкрив щось нове в людській натурі. Він написаний за усними розповідями стариків і бабів села Стара Горобина Ахтирського району Сумської області (самого автора під час Голодомору ще не було на світі). «У тітки Наталки вмерли чоловік, тесть і два сини. Одному було біля п’яти років, другому — біля чотирьох. Менше, ніж за рік до того вони розспівували революційні пісні. Стануть рядком на ганку, обоє біленькі, синьоокі, і заспівають: “хоч буде тяжко, переможемо, нехай живе комуна і свобода”. Тітка Наталка прожила майже 90 років, і не проходило дня, щоб не згадувала їх і не плакала». Найбільше мене вразило в цьому нарисі, що жертви і лиходії-активісти (чомусь їх називали «яструбки») Голодомору в старості жили майже як зразкові сусіди, ходили один до одного в гості. «Фаддєй Скорик посеред зими 32-го вигнав з хати рідного брата із родиною, забрав увесь зерновий припас. Моя розмова з ним відбулася саме в будинку цього брата, Тихона, сонячним днем. Фаддєй прийшов у гості. Це було в 1985 році. Переді мною сидів міцний старий з будьоннівськими вусами, у кітелі сталінського часу, солідний, спокійний». Воістину ми, українці, — народ Божий.

Фаддєй Скорик розорив і прирік на голод і родину іншого свого брата, цього разу двоюрідного. Вивіз на возі усе, що було в будинку. «За один раз не впорався — кілька разів був». Але і це ще не все. «Він і родину Івана Вільшана, за яким була моя тітка Манька, розорив. Івана до в’язниці турнув, добро до магазину відвіз, її з дітьми з хати прогнав. У війну, при німцях, злякався. Манька розповідала: “Вихожу в сутінках із хліва, бач — Фаддєй власного персоною йде, мені кожух простягає: візьми, візьми, це Івана твого кожух! Думав, гад, що німцям піду донесу на нього. Живи, будь ти проклятий!”» Він і жив. «Із простих активістів він виліз у бригадири, за бригадирство його проклинали ще більше, ніж за колективізацію». Шановна людина, поважний старик, бажаний гість. І ще: «Кожен мені говорив, що в голод ніхто нікому не допомагав — і майже кожен міг згадати випадок, коли допомагали».

Мої прозріння почалися незабаром після того, як у моїй кар’єрі відбулася важлива подія. У 1986 році Олександру Максимовичу Макарову, гендиректору «Південного машинобудівного заводу» минуло 80. У радянській оборонці було півдюжини славетних патріархів, на зразок Юхима Павловича Славського (Хрущов так і кликав його по-українськи: «Юхим»), який до 88 років керував міністерством середнього машинобудування, або Гліба Євгеновича Лозино-Лозинського, теж, до речі, нашого, харків’янина, — той у 91 рік був генеральним конструктором НВО «Блискавка». Він помер 29 листопада 2001 року — воістину на бойовому посту. Макаров був з тієї ж неповторної плеяди. Він, звичайно, керував заводом без знижок на вік, і міг би ще керувати, але вже сам схилявся до думки, що настав час передавати віжки правління. Все-таки головний завод СРСР у своїй галузі, неймовірна відповідальність. До цього часу я вже чотири роки був першим заступником генерального конструктора КБ «Південне», і в мене були деякі розбіжності з генеральним конструктором Володимиром Федоровичем Уткіним. В них не було нічого особистого, вони носили, як зараз прийнято говорити, концептуальний характер, і я б не хотів зараз у них заглиблюватися. Уткін був старшим за-мене на 15 років, я глибоко поважав його і як конструктора, і як людину, він був гідним спадкоємцем Янгеля. Чотири роки своєї роботи як першого заступника Володимира Федоровича я вважаю одним із найплідніших періодів.

Вибір гендиректора на таке важливе підприємство в СРСР завжди був дуже довгою процедурою. Спочатку я аж ніяк не бачив себе на цьому місці — хоча б тому, що не було такої традиції призначати на директорську посаду людей із КБ. Коли ж моя кандидатура все-таки почала обговорюватися, з’ясувалося, що Уткін не хоче мене відпускати, у нього були відносно мене якісь інші наміри. А на посаду генерального директора він просував свою кандидатуру. Зрештою, кандидатур виявилося кілька, і на розглядини стали приїжджати найвищі особи — міністр загального машинобудування Бакланов (він замінив Афанасьєва, про якого я розповідав вище), куратор оборонної промисловості ЦК КПРС Строганов, секретар ЦК компартії України і куратор оборонних підприємств України Крючков, перший секретар Дніпропетровського обкому Бойко. Макаров їм усім сказав, що директором повинен бути я. Макарова поважали, і його думка мала вагу. Але ЦК КПУ виступив категорично проти мого призначення. Справа пояснювалася просто: Уткін був членом ЦК КПРС. Цілком достатня причина, щоб республіканський партапарат прийняв його точку зору. Все повинно було визначатися на розширеному парткомі «Південмашу». На ці збори прибуло кілька партійних функціонерів з Москви і Києва з метою направити обговорення в «потрібне русло». Прорвати «партійну блокаду» удалося завдяки підтримці Олега Дмитровича Бакланова (до речі, харків’янина родом) — може, тому, що він був не тільки міністром, але і таким же членом ЦК КПРС, як Угкін. Переважна більшість проголосувала за мене. Так восени 1986 року я став генеральним директором «ВО Південний машинобудівний завод імені Л. І. Брежнєва».

Мати не дожила до мого призначення якісь тижні, вона померла, як я вже говорив, у липні 1986 року. Я знаю, вона б раділа такій новині — вона завжди переживала за мене, але сприйняла б її спокійно. Вона не раз говорила: ну, виходить, така планида. Крім того, вона побачила б у цьому ще одне підтвердження того заклику до дії, який прищеплювала мені в дитинстві: треба учитися, Льоня, і всього досягнеш. Чим довше я живу, тим мудрішим здається мені таке ставлення до життя. По-перше, планида — вона своя для кожної людини і кожної справи. А по-друге, планида планидою, тільки учитися все одно треба. Причому, все життя.

У високих сферах явно продовжувалася якась інтрига, тому що КБ і завод раптом з незрозумілих причин об’єднують і роблять Уткіна генеральним директором і генеральним конструктором об’єднання. Продовжуючи бути генеральним директором «Південмашу», в об’єднанні я — перший заступник Уткіна. У мене не було б проти цього жодних заперечень, але справа в тім, що завод і КБ живуть певного мірою на різних швидкостях. «Південмаш», зауважу в дужках, робить не тільки ракети, у нього є ще і велике тракторне виробництво, є окреме цивільне виробництво. Інтереси крупносерійного заводу, що виконує державний план і звітує перед Держпланом СРСР, можуть не збігатися (вірніше, не можуть повністю збігатися) з інтересами КБ, яке фінансується з бюджету і має інше завдання — займатися розробками, виготовляти експериментальні конструкції і зразки. Вони повинні взаємодіяти в режимі співпраці, як і було завжди, їх не можна зшивати, перетворюючи в сіамських близнюків з єдиною системою кровообігу. Я і донині вважаю, що це було не виробниче, а політичне об’єднання. Не випадково в незалежній Україні КБ і завод знову стали самостійні. Ну, а тоді в нас з Уткіним мимоволі почалися непорозуміння на грунті нестиковки інтересів двох підприємств. Але, ще раз повторюю, в цьому не було нічого особистого. Ми з Володимиром Федоровичем залишилися друзями і після того, як його перевели в 1990 році до Москви. Там він останні 10 років свого життя очолював славнозвісний серед ракетників інститут ЦНДІМАШ «Росавіакосмосу». До речі, він був дійсним членом Академій наук і Росії, і України. Коли Уткін помер у лютому 2000 року, я приїздив до Москви віддати йому останню шану.

Як стало відомо, через якісь місяці після мого затвердження гендиректором «Південмашу», у партійні (і не тільки партійні) органи почали надходити «тєлєгі» на «українського буржуазного націоналіста Кучму». В них говорилося, що мені не можна довіряти питання, пов’язані з обороною країни. Наскільки я розумію, доповіді в ЦК і «закладування» у КДБ особливо зачастішали в 1989 році, одночасно із сплеском суто виробничих розбіжностей між заводом і конструкторським бюро. Хтось із КБ намагався здобути перемогу в цій суперечці добрим старим способом. На якійсь стадії мої «доброзичливці» домоглися того, що одну з їх «тєлєг» прикрасила резолюція Горбачова: обміркувати використання директора Кучми на іншій роботі. Розібратися в купі обвинувачень було доручено Леву Миколайовичу Зайкову, що до цього часу вже став членом Політбюро ЦК КПРС і курирував оборонку. Зайков сам не захотів у все це влазити, спустив у союзні «компетентні органи», а ті надіслали велику серйозну комісію. В інші часи все могло скінчитися для мене сумно, але в тому і справа, що часи були вже інші, так що вийшло багато галасу даремно.

До речі, донощики, що називається, забігали вперед: мені аж ніяк не здається, що вже в той час, наприкінці 80-х, я був цілком національно-свідомою людиною. (По-російськи «национально-сознательный» — не зовсім те ж саме, що по-українськи «національно-свідомий», трохи менш точно, а точніше не перекладається; от і судіть, для кого це поняття було актуальніше.) Але я йшов до національної свідомості. В ці роки почали з’являтися — спершу боязко, але чим далі, тим сміливіше — публікації про замовчані сторінки нашого минулого і вчора ще утаємничена література, що ходила у самвидаві. Стали перевидаватися книги, що формально не були під забороною, але давно перетворилися на бібліографічну рідкість. Жваво згадую, з яким хвилюванням я прочитав написаний під час війни вірш Володимира Сосюри «Любіть Україну». Мені раптом здалося, що я вчитель: читаю учням цей вірш і намагаюся читати так, щоб у мене не перехопило горло і я зміг би дочитати його до кінця:

Любіть Україну, як сонце, любіть,

Як вітер, і трави, і води,

В годину щасливу і в радості мить,

Любіть у годину негоди.

Любіть Україну у сні й наяву,

Вишневу свою Україну.

Вроду її, вічно живу і нову

І мову її солов’їну...

Для нас вона в світі єдина, одна

В просторів солодкому чарі.

Вона у зірках, і у вербах вона

І в кожному серця ударі...

Як та купина, що горить — не згора.

Живе у стежках, у дібровах,

У зойках гудків, і у хвилях Дніпра,

І в хмарах отих пурпурових...

Юначе! Хай буде для неї твій сміх,

І сльози, і все до загину.

Не можна любити народів других.

Коли ти не любиш Вкраїну!

Дівчино! Як небо її голубе,

Люби її кожну хвилину.

Коханий любить не захоче тебе,

Коли ти не любиш Вкраїну.

Любіть у труді, у коханні, в бою,

Як пісню, що лине зорею.

Всім серцем любіть Україну свою

І вічні ми будемо з нею!

У 1986 році відбулися деякі події, як не дивно, повністю забуті сьогодні. У Москві з 25 лютого по 1 березня відбувався XXVII з’їзд КПРС. Він поставив завдання створити в СРСР до 2000 року (ця дата тоді здавалася ще неймовірно далекою) виробничий потенціал, рівний уже накопиченому за всі роки радянської влади, подвоїти національний прибуток і підвищити продуктивність праці в 2,3 — 2,5 рази. Сьогодні, перегорнувши книгу з матеріалами з’їзду, я дивуюся, як можна було сприймати таке всерйоз. Але — сприймали. Разом з іншими сприймав і я. Але ж що таке продуктивність праці і як непросто її підвищити, мені, слава Богу, було відомо не з підручників політекономії. Щоб відбувся такий її стрибок, повинні були запрацювати якісь нечувані досі механізми заохочення інноваційних процесів, а керівникам підприємств належало надати повну волю. Але така мета не досягається указом або постановою. Потрібна була б суто ювелірна промислова політика за японським або південнокорейським зразком, свого роду керована технологічна революція, у результаті якої ми (можливо!) одержали б до 2000 року повністю реорганізовану виробничу систему СРСР. Та й то лише в тому випадку, якби знайшлися необхідні кошти, притому величезні, а їх, як я розумію, у країни не було. Із загальних і обтічних слів, якими були написані «Основні напрямки економічного і соціального розвитку СРСР до 2000 року», не можна було зрозуміти конкретних шляхів досягнення поставленої мети. Запропонуй сьогодні хто-небудь ці «Напрямки» як бізнес-план, з нього б тільки посміялися. Але все це стало зрозумілим не відразу.

У тому ж році була прийнята постанова ЦК КПРС «Про основні напрямки рішення житлової проблеми», у якій було обіцяно, що до 2000 (знову ж) року — любили в Радянському Союзі круглі дати! — кожна родина буде мати квартиру або будинок. Разом з «Програмою розвитку виробництва товарів народного споживання і сфери послуг до 2000 року» (вона була оголошена трохи раніш), яка обіцяла ліквідацію дефіцитів і черг, три документи створювали якийсь урочистий, але нічим не забезпечений вексель держави, виданий, як я тепер бачу, з розрахунком на те, що 15 років — великий термін, і за цей час або шах помре, або ішак здохне.

Перед XXVII з’їздом КПРС пройшов з’їзд КПУ під тим же номером. Він ухвалив, що в Україні буде відбуватися розміщення цілої низки нових виробничих потужностей в електроенергетиці і практично у всіх галузях промисловості. У постанові з’їзду були розумні слова про удосконалювання керівництва економікою, ресурсозбереження, технічне переозброєння. В них хотілося вірити. Адже всі все бачать, говорив я собі. В слово «все» я ще не вкладав політичної складової, маючи на увазі лише нескінченні болячки радянської економіки. Але знаючи, наскільки щиро Володимир Васильович Щербицький, тодішній глава КПУ, намагається допомогти просуванню в українську промисловість наукомістких технологій, я сподівався, що поставлені завдання будуть вирішені — нехай не за призначений термін, але будуть. Мене продовжувала гіпнозувати ракетно-космічна галузь. Я дивився на неї як на лакмусовий папірець економіки. Тільки що була запущена станція «Мир» — дуже серйозний крок вперед у порівнянні з попередньою серією орбітальних станцій «Салют» і в порівнянні з американською станцією «Скайлеб». Коли по космічних програмах і ракетах у нас паритет з Америкою, міркував я, виходить, СРСР не може так вже сильно відставати. Наженемо. Ну і, зрозуміло, я продовжував вірити, що в нас найсправедливіший суспільний устрій.

Могутніх інвестиційних вливань наша галузь після двох з’їздів так і не дочекалася, та й інші високотехнологічні виробництва, наскільки мені відомо, теж, але ми грішили не на Москву, не на соціалізм, а на Чорнобильську катастрофу. Вона трапилася, як навмисно, тієї ж весни і поглинула силу-силенну коштів. Правда, головні аерокосмічні програми хоч і зі скрипом, але продовжувалися. Більш того, через два роки наші надії пережили ще один короткочасний сплеск. Мільйони людей пам’ятають орбітальний політ космічного човника «Буран» восени 1988 року і його ідеальне приземлення в автоматичному режимі,^[118] пам’ятають приголомшливі кадри: літак-велетень «Мрія» (Ан-225) несе цей самий «Буран» на зашийку, як сільське дівчисько дворічного братіка.

Україна зробила чималий внесок у створення системи «Буран-Енергія». Основну стартову тягу «Енергії» створюють блоки А в складі першого ступеня ракети, розроблені в «Південному» і виготовлені на «Південмаші», системи керування ракети-носія, розроблені харківським НВО «Електроприлад» і так далі.

Програма «Буран — Енергія» могла стати відправною точкою відразу для декількох нових напрямків в освоєнні космосу. Могла, але не стала. Однак, можливо, якісь із кинутих тоді напрямків ще відродяться. Національне космічне агентство України (НКАУ) кілька років тому оголосило, що в НВО «Південне» ведеться розробка двох нових систем «повітряного старту». Мова йде, уявімо собі, про літаючі космодроми. У першому випадку стартовою платформою повинен стати, набравши значної висоти, літак Ан-124-100 «Руслан» з ракетою-носієм «Ориль» на борту. Ця ракета призначена, щоб вивести на задану траєкторію одну тонну корисного вантажу. В другому випадку ракета «Світязь», запущена з літака «Мрія», доставить на орбіту до восьми тонн. Сподіваюся, що ці задуми стануть реальністю. Поживемо — побачимо.

Справедливо кажуть, що не зрозуміє до кінця своєї країни той, хто не бачив інших країн. Для мене дуже важливою в цьому відношенні виявилася моя перша закордонна поїздка. Сталося це, якщо мені не зраджує пам’ять, у 1988 році. Звичайно, я порівнював закордон у першу чергу і головним чином з Радянським Союзом, але вже і окремо з Україною теж. До 1988 року я, як носій найважливіших державних і військових таємниць, був абсолютно невиїзним. Досить дивно, якщо вдуматися: безліч державних діячів СРСР були носіями не менш важливих, а деякі, на відміну від нас, ракетників, ще і страшних державних таємниць, але при цьому постійно їздили за кордон. Чому ж до таких, як я, прикладалася «презумпція підозри»? Зараз колишні великі керівники радянської розвідки розповідають у своїх мемуарах, як вони особисто, згинаючись під вагою відомих їм секретів, імен і явок, здійснювали нелегальні виїзди за рубіж, і це не вважалося ненормальним. На жаль, традиція такого ставлення до нашого брата склалася із сталінських часів. Час від часу цю традицію закріплювала чия-небудь втеча за кордон. Особливо багато галасу наробило неповернення у 1971 році Федосєєва, досить великого фахівця в галузі радіолокації і систем розпізнавання «свій — чужий». Він був лауреатом Ленінської премії, Героєм Соціалістичної Праці, його розробки мали відношення і до нас, ракетників. Така людина — і раптом зрадник! Він попросив притулку під час міжнародної авіакосмічної виставки в Ле Бурже під Парижем. Базікати про такі речі в нас не заохочувалося, та й 30 років уже пройшло, тому я, якщо і довідався випадково в той час про якісь подробиці, їх уже не пам’ятаю, але все-таки в мене якесь неясне враження, що на авіасалон цього Федосєєва відправили, а точніше, випустили, чи то в порядку винятку, чи то експерименту, а він, як на гріх, візьми та втечи. Казали, що в міністра, який за нього поручився, трапився інфаркт, а Брежнєв був близький до того. Можна собі уявити, які інструкції пішли щодо закордонних поїздок наших «секретоносіїв».

Здається, тільки Володимир Федорович Уткін разів зо два був за кордоном, у тім же Ле Бурже, на авіасалоні. Їх групою доставляли туди, групою відвозили додому. З огляду на знайомства з новинками це було корисно, але стверджувати, що він побував у Франції, по-моєму, не доводилося. На початку 80-х ми, щоправда, установили зв’язки з Індією, робили для індійців космічні апарати. Але робили їх від імені Дніпропетровського університету, а не від імені КБ «Південне». Під цю програму була створена окрема група. Як у нас говорили, відморожена. Зараз це слово вживають зовсім у іншому значенні. Ці хлопці їздили до Індії і приймали індійських фахівців в університеті. В чому був сенс усіх цих хитрощів? Що іноземці могли побачити такого, щоб зрадіти: ага, от він, головний секрет? Справа ж не в зовнішньому вигляді, головне — технології, технічне рішення, конструктивне рішення.

Отже, в п’ятдесят років від народження чи біля того я вперше опиняюся в іншій країні, і ця країна — Італія. Треба пам’ятати порожнечу магазинів у ті роки в СРСР, щоб уявити, насамперед, споживацький шок, який я відчув. Відчув незважаючи на те, що давно вже жив у привілейованих, за радянськими мірками, умовах. Але все-таки жив я не в безповітряному просторі, і уявлення про стан радянських прилавків у мене, звичайно, було. Сьогодні нашим людям, які вперше потрапляють за кордон, цей шок зовсім невідомий, їх може уразити там щось інше, але ніяк не магазини, і я вважаю це чудовим прогресом.

Наша група складалася з п’яти людей. Нас запросила одна з аерокосмічних фірм Італії. Мене вразило, що люди на вулицях доброзичливі, посміхаються тобі. Що потік машин завмирає, коли самотній пішохід перетинає вулицю — ніхто не матюкає його за це по-італійськи, усі пропускають. Що з правого ряду можна за кілька секунд перешикуватися в крайній лівий, тільки зроби рукою знак з віконця. Кишенькових грошей ми мали принизливо мало. Керівники концерну всесвітнього значення не могли собі дозволити замовити морозиво в кафе. Спасибі «шведському столу» у готелі, він сильно нас виручав.

Я став питати себе: оці тисячі благополучних людей, які метушаться на вулицях, щось купують в крамницях, сидять у кав’ярнях, їдуть у своїх машинах, вони хто — трудящі чи буржуазія? Якщо це буржуазія, чому її так багато, і де хоч один представник експлуатованих класів? А якщо це експлуатовані, боюся, наші люди звільненої праці охоче помінялися б з ними місцями.

Чи треба говорити, що для приймаючої сторони і взагалі для кожного, з ким нам довелося спілкуватися, усі ми були «руссо». Я комусь пояснював про Україну, перераховував українських спортсменів, мій слухач болісно морщив чоло. Йому точно було відомо, що ці спортсмени росіяни. Україна — член ООН, наполягав я, але, по-моєму, співрозмовник вирішив, що в моє джерело інформації вкралася помилка. Здається, тоді я вперше відчув образу: виходить, що б не зробили українці, слава все одно дістанеться росіянам. Якби нас усіх за кордоном називали «радянськими», не було б на що ображатися. Але слівце не прищепилося, нічого не поробиш.

Я згадую свій перший виїзд за рубіж як виключно важливий. Саме там я сказав собі, що є фундаментальні речі, важливіші ракет, і варто звернути на них увагу. Можливо, з мого боку це було спізніле відкриття, але краще пізно, ніж ніколи. А слідом з’явилася й інша думка: якщо винести за дужки італійську теплу зиму, Україна має відносно близькі з Італією природні умови, Італія — щось на зразок вельми збільшеного Криму, причому грунти в нас кращі і різних ресурсів більше. Чому ж ми не маємо того, що має Італія? Чи не винний в цьому наш найсправедливіший у світі суспільний устрій, наша найдосконаліша в світі соціальна система, наша Велика Жовтнева соціалістична революція? Може, ми вже 70 років енергійно рухаємося в бічний глухий кут людства і от-от упремося в стіну?

У якомусь відношенні я повернувся з цієї поїздки іншою людиною. Мене почали цікавити теми, до того від мене далекі. Далекі, але все-таки не зовсім, тому що цікавили мене в юності, до вступу на фізтех. Особливо заглибитися в них не міг би попри все моє бажання: від роздумів про те, як рятувати завод, пухнула голова, я без кінця мотався до Москви, на моєму столі росла гора конверсійних проектів. І все-таки гуманітарій, який дрімав у мені, прокинувся. За найближчі півтора-два роки я перемінив безліч віх і цінностей. Не сумніваюся, що все це відбулося б і без італійської поїздки, але вона послужила спусковим механізмом, підштовхнула прихований процес.

Саме в 1988 році в Україні почався відчутний ріст суспільних рухів. Усунення цензури розв’язало язики, у людей став швидко вивітрюватися страх перед владою. Але ж ще так недавно цей страх здавався генетичним. Восени 1988 року почалися перші несанкціоновані мітинги, з’явилися — нечувана річ! — політичні клуби й об’єднання, у 1989 році виник «Народний Рух України за перебудову».

Хтось добре сказав, що реформи — це зміни, які відбулися вчасно. Спізнілі і половинчаті «реформи» в сфері управління народним господарством не вирішували жодного з завдань, які були покликані вирішити, і лише вносили дезорганізацію в хоч якусь, але налагоджену командно-централізовану систему керівництва народним господарством. Перша модель госпрозрахунку, друга модель госпрозрахунку, третя модель госпрозрахунку, Закон про державне підприємство... Якби всі ці моделі і закони почали впроваджувати двадцятьма роками раніш, не так поспішаючи і не в передінфарктному стані економіки, а обачно, крок за кроком, якась користь з цього, можливо, і була б. Хоча не поручуся. Але про реформи 1988 — 1991 років розумні люди говорили: це те ж саме, що в умовах правобічного руху дозволити окремим товаришам їздити за правилами лівобічного.

За якийсь час, думаю, наприкінці 1989 року чи в першій половині 1990-го, у оптимістів з нашої галузі ненадовго відродилися надії: начебто справа йде до серйозного, а не символічного роззброєння, вивільняються величезні кошти — може, частина з них буде спрямована на космічні дослідження? І тоді ми відновимо кинуту Місячну програму, будемо готувати разом з американцями пілотований політ на Марс, почнемо робити орбітальну станцію «Мир — Скайлеб», чому ні?

Ці надії прийшлися на незабутні місяці. На тлі зниження напруженості у світі розпалювалися пристрасті по всьому СРСР. Тут Україна чи не вибилась в лідери. Деякі мої колеги-ракетники щиро обурювалися з того, що якісь «учителішки» і «пацани» з Руху, УРП, УГС, «Товариства Шевченка», якісь писаки із Спілки письменників, вимагаючи повного відокремлення України від СРСР, можуть тим самим перекинути і зруйнувати нашу величезну багатомільярдну справу. Але я вже дивився на речі інакше. Щось в мені відбулося, я став бачити, у чому правда цих «учителішків». Хто саме з моїх співрозмовників висловився настільки зневажливо, вже вивітрилося з пам’яті, але добре пам’ятаю, як сильно це мене різонуло. Як би не був я захоплений своєю справою, мені ніколи, жодного разу не здавалося, що ракетник вище вчителя. Моя дитяча мрія стати вчителем не збулася, але те, що вчителі — сіль землі, я пам’ятав і пам’ятаю завжди.

Що ж до оптимістів-ракетників, вони — чи краще сказати «ми» — помилилися. Незабаром стало зрозуміло, що космічні прориви для Заходу, і для СРСР були частиною їхнього глобального військового суперництва. У 1986 році керівництво СРСР зуміло показати світу свою «крутість» у формі станції «Мир» і носія «Енергія», а в 1988 році (між іншим, через кілька днів після обрання Буша-старшого президентом США) — у формі багаторазового орбітального корабля «Буран». Разом із дніпропетровською «Сатаною» усе це справило потрібне враження, переговори про роззброєння пішли куди веселіше і незабаром привели до результатів.^[119]

Космічні дослідження, звичайно, не припинилися, але вони стали прагматичнішими, країни прагнуть поєднувати свої зусилля. Для скорочення витрат використовуються взаємодоповнюючі розробки. Міжнародна орбітальна станція «Альфа» тому приклад.

«Морський старт» за участю України — теж. Завдяки роззброєнню у світі вивільнився великий парк одноразових ракет-носіїв, на ринок комерційних запусків прийшла здорова конкуренція. Здорова — це коли розцінки знижуються. Правда, парк ракет має властивість вичерпуватись, і якщо не робити нові, доведеться розоряти непорушний запас.

У 1990-і роки обвальне скорочення фінансування і дружні нападки дилетантської «громадськості» на аерокосмічну галузь спершу СРСР,^[120] а потім відповідно Росії й України привели до краху багатьох проектів і багатьох надій. Але це вже інша історія. А про те, як «Південмаш» і «Південне» виживали без замовлень на бойові ракети, я розповідаю в цій книзі в розділі «Про ракети “южан” і високі технології».

Хтось скаже (і матиме, напевно, рацію), що я приділяю тут занадто багато уваги ракетно-космічній галузі. Що тут скажеш? Я віддав їй третину століття. Це був час героїчного штурму всесвіту, який назавжди ввійде до літопису людства. Те, що прийнято називати «космічною ерою» (а вона почалася, нагадаю, запуском першого радянського штучного супутника Землі в 1957 році), за своїм значенням можна порівняти з епохою Великих географічних відкриттів. Чи можна уявити собі, щоб хто-небудь з матросів Магеллана, навіть давно відійшовши від моря, перестав постійно повертатися до свого кругосвітнього плавання? Можливо, я б спокійніше ставився до ракетної сфери, якби моя причетність до неї обмежувалася тільки інженерною і конструкторською роботою. Але я провів багато років на Байконурі, я проводжав ракети в космос, з них не одна злітала за моєю командою, я не можу згадувати про це без хвилювання, не можу бути байдужим до даної тематики.

Але є ще одна причина. Усі вітчизняні досягнення тієї епохи вважалися і були, зрозуміло, радянськими. Після розпаду ж СРСР якось саме собою вийшло, що гордість за радянську космічну епопею успадкувала одна Росія — разом з постійним кріслом у Раді Безпеки ООН і ядерною зброєю, хоча ракети і космічні кораблі будували, виводили на орбіту і літали на них начебто усі разом. Внесок України був виключно великим, і якщо ми дозволимо собі про нього забути, звинувачувати в цьому нам доведеться тільки себе. Росія не зобов’язана нагадувати нам про нашу славу.

Серед космонавтів було немало українців. Попович, Береговий, Гречко, Горбатко, Романенко, Кізим, Добровольский, Вікторенко, Левченко, Філіпченко, Маленченко, Поліщук, Арцебарський, Корзун, Вовк, Гідзенко, Онуфрієнко — рахую тільки тих, кого згадав, а пам’ятаю я не всіх, тому що був мало зв’язаний з пілотованими польотами. Однак всі вони вважаються сьогодні російськими космонавтами. Тобто, якщо дивитися на речі формально, Україна має право вважати своїм тільки одного космонавта, Леоніда Каденюка. Але це конче несправедливо і фактично неправильно!

Я вже не кажу про те, скільки українців було і є серед генеральних і головних конструкторів і директорів заводів, пов’язаних з космосом, їх, на відміну від космонавтів, я пам’ятаю кожного поіменно, і саме з цієї причини утримаюся від переліку: список вийшов би занадто великим. Для мене очевидно, що «українська частка» у досягненнях радянської космічної ери була набагато вищою, ніж ті 18 відсотків, що складали питому вагу України в населенні СРСР. Але як визначити цю частку? Шляхом простої каталогізації імен, і тільки? Це питання, по суті, продовжує те, що обговорювалося вище — питання про межі нашої культурно-історичної спадщини.^[121]

Розділ тринадцятий. Прощання із СРСР. Чи є україна «історичним боржником»

64 місяці

Всю зиму 1989/90 йшла активна підготовка виборів до Верховної Ради УРСР — перших майже (майже!) вільних виборів до законодавчого органу державної влади України за більш ніж 70 років. Саме цій Верховній Раді випало проголосити незалежність України, про що ми, звичайно, тоді не мали уяви. Верховна Рада попереднього, XI скликання більшу частину свого терміну працювала за старими правилами, що склалися ще із сталінських часів — тобто, збираючись на коротенькі сесії, удавала з себе парламент, не будучи їм. Правда, під час своїх останніх сесій і цей декоративний орган став мінятися. У жовтні 1989-го він практично одноголосно прийняв Закон Української РСР про мови, який проголосив українську мову державною. Ну, а вже від нової Верховної Ради всі чекали — хто з надією, хто з острахом — великих змін для України. Вибори були призначені на початок березня 1990 року, а в лютому відбувся пленум ЦК КПУ, присвячений майбутній події. Виступаючи на цьому пленумі (генеральний директор «Південмашу» не міг не бути членом ЦК КПУ), я висловився за те, щоб нова Верховна Рада, не відкладаючи, прийняла закон про повний економічний і політичний суверенітет України як держави. Таку точку зору розділили досить багато виступаючих. Для нас тоді ж придумали прізвисько «суверен-комуністи».

А ще в тім виступі на пленумі я порівняв КПРС із капітаном корабля, що посадив його на мілину і тепер не має іншого виходу, крім як звернутися до нових лоцманів. Чи варто говорити, що після цього виступу на мене пішла чергова «тєлєга» до Москви?

Півтора роки між виборами до Верховної Ради УРСР і великим днем 24 серпня 1991 року здаються мені тепер тривожними, насиченими подіями, і, коли я оглядаюся на них, надзвичайно довгими і виснажливими. У ці місяці я вже не мав сумніву, що Україна прийде до повної незалежності від СРСР. Було очевидно, що активна і свідома частина нашого суспільства не погодиться на менше. Вона буде постійно смикати байдужих і пасивних (а таких у будь-якій країні завжди більшість), соромити їх за відсутність національної свідомості і нерішучість. Вона буде неухильно розширювати число своїх прихильників, воювати з твердокам’яними, і вона переможе. Переможе, тому що за нею правда. Неможливо собі уявити, щоб 50-мільйонний народ України^[122] міг не побачити свого найбільшого історичного шансу, а побачивши — не скористатися ним. Але як швидко це могло і повинне було відбутися?

Зізнаюся: я помилився з термінами. Аж до серпня 1991 року не я один був упевнений, що процес визрівання незалежності вимагатиме багатьох років, і думав про ці майбутні роки з великою тривогою. Занадто багато було в цьому рівнянні невідомих, занадто непередбачені привхідні фактори, далеко не все залежало від самої України.

Виглядало дуже ймовірним, що буде підписаний новий Союзний договір, і він перетворить СРСР у досить вільну (супротивники говорили: аморфну) конфедерацію. Але на повне розлучення — так здавалося — республіки, у першу чергу дотаційні, не зважаться. Вони підуть у новий союз в надії на відновлення тих зв’язків, що гарантували саму їхню життєдіяльність. Єдина енергетична система була в той час політичним фактором першої величини. Україна, щоправда, сама була донором (ще один аргумент за незалежність), але економічна прив’язка до СРСР у неї була навіть більша, ніж в інших. У «оновленому Союзі» нас могла утримати і звичка більшості простих людей до життя під спільним з Росією державним дахом. Нас зв’язували мільйони і мільйони людських уз, і, крім усього іншого, зберігалося підпорядкування комуністичного керівництва республіки Центральному комітету КПРС.

Намагаючись уявити собі подальший перебіг подій, я думав, що при вільній конфедерації — тобто в умовах, максимально наближених до незалежності — кожна з республік природним чином натопче свої стежки на травичці волі, налагодить нову систему зв’язків, висуне нову національну еліту і лише тоді, без страху перед невідомістю і хаосом, зробить крок до повної незалежності. За цей час і Росія звикнется з думкою, що кожна з колишніх республік СРСР — відрізана скибка, що зворотного злиття не буде, але це не перешкода найкращим відносинам. Звикнути до тієї чи іншої, спочатку нестерпної, думки — велика справа.

Як на мене, багато хто з «суверен-комуністів» бачив наше майбутнє приблизно таким. І, звичайно, всі ми побоювалися травматичної і неадекватної реакції Москви. Але стало відбуватися щось інше. Як кажуть, життя багатше.

Вже в 1990 році у Москви пропало бажання посилювати або хоча б зберігати єдність виробничих комплексів і коопераційні зв’язки України і Росії — тобто, саме те, що могло, як тоді здавалося, утримати нас від «державного розлучення». Навпаки, керівництво РРФСР саме стало робити кроки до відокремлення. Сьогодні комусь це здається неймовірним. Поступово стало звичним думати, що російська сторона робила все, щоб СРСР не розпався. Але колишній прем’єр СРСР Павлов, згадуючи 1990 і 1991 роки, стверджував, що «найбільш активним і послідовним тараном сепаратизму виступав російський уряд на чолі з Іваном Сілаєвим».^[123]

Чим більше я думаю про події між чорнобильським вибухом і серпнем 1991-го, тим більш разючими здаються мені ці 64 місяці. Це були часи, коли відбувалися події, здавалося б, неможливі і не відбувалися, здавалося б, неминучі. Віруючим людям простіше, вони кажуть: такий був промисел Божий. Люди цинічного напряму думок шукають пояснення тому, що відбулося, з допомогою теорії змов. Мовляв, якщо хтось скористався тією чи іншою подією, виходить, він же цю подію таємно і спровокував. Мені самому набагато ближче перше пояснення, але в такій редакції: час незалежності прийшов, і ніякі сили на світі вже не могли перешкодити народженню нової України.

Але це зараз нам легко розмірковувати, а в той час всі побоювалися великого кровопускання. Вже в квітні 1989 року спецпідрозділи Радянської армії пролили кров прихильників незалежності в Тбілісі. Жахливим був початок 1990 року. На очах в усього світу в Баку відбулися спершу вірменські погроми, а потім влада в азербайджанській столиці перейшла до комітету оборони азербайджанського Народного фронту. Ледь це трапилося, до міста ввірвалися танки генерала Лебедя. Загинуло багато людей. У мою пам’ять врізалася 13-літня дівчинка Лариса Мамедова. Вона була убита разом з батьком, водієм тролейбуса. Були розгромлені всі азербайджанські національні рухи і партії, серед них і демократичні, що не мали жодного відношення до різанини вірменів. Немов би всьому СРСР давався показовий урок: врахуйте, будь-які спроби захвату влади явочним чином гарантують саме такий фінал.

Проте це ж підштовхувало на шлях легітимності або максимального наближення до неї. Була стаття 72 конституції СРСР, що закріплювала за республіками право вільного виходу із СРСР, були вищі законодавчі органи республік, Верховні ради. Для комуністичної системи прийшов час платити по рахунках за імітацію демократії.

Але зберігалася небезпека провокацій з різних боків. Тривогу вселяли радикали. Вони з’явилися на протилежних краях політичного спектру. Радикал завжди готовий умерти за святу справу, принаймні, на словах, і при цьому не бачить причин, чому б і вам теж не вмерти за святу справу. Будь-яка спроба відстояти своє право боротися за святу справу живим сприймається як боягузтво і зрадництво. Зауважу в дужках: той факт, що хтось готовий віддати своє життя за якусь справу, ще не є доказом того, що справа ця свята. У деяких республіках з’явилися різного роду «интердвижения», готові зберегти СРСР за будь-яку ціну. У Росії на тій же позиції стояла депутатська група «Союз». Став набирати силу Російський національно-патріотичний центр (його очолила людина із чисто російським прізвищем Лисенко — це він через кілька років буде рвати український прапор на засіданні Держдуми), баркашовці, націоналістичний Союз офіцерів, що зрештою заплямував руки кров’ю, і інші, досить численні організації.

На початку літа 1990 року мене викликав голова Верховної ради УРСР і перший секретар ЦК КПУ Володимир Антонович Івашко. Ми добре знали один одного: у 1987 — 1988 роках він був першим секретарем Дніпропетровського обкому і зробив для «Південмашу» багато доброго. Розмова була, по-моєму, у присутності Станіслава Івановича Гуренка. Івашко сказав, що хоче вже завтра запропонувати Верховній Раді мою кандидатуру на посаду голови Ради міністрів. У той час такі слова означали гарантоване прем’єрство. Хоча пропозиція була несподіваною, мені не треба було довго розмірковувати. Я подякував за довіру і відмовився, адже твердо знав, що на посаді голови Ради міністрів УРСР у мене було б менше волі й ініціативи, ніж у себе на «Південмаші».

Посада голови Ради міністрів УРСР була політичної тільки за формою — за змістом це була суто адміністративна посада. По суті, в УРСР не було державної машини як такої. Її заміняв управлінський апарат, розрахований на керування регіоном, нехай і величезним, але не державою. Та й економіка України була не більш, ніж фрагментом економіки загальносоюзної: у попередні десятиліття зробили все, щоб господарство УРСР навіть теоретично стало неможливим вилучити з господарства СРСР. Масштабу апарату відповідав і масштаб українського державного діяча до 1991 року. Коли Горбачов запросив Івашка на посаду свого заступника, той негайно погодився — Володимира Антоновича стала обтяжувати відповідальність, яка начебто не передбачена його київською посадою, але раптом казна-звідки виникла. Він не витримав того розпалу політичної боротьби, того зовсім незвичного для діяча республіканського масштабу тиску, який панував у Верховній Раді УРСР у дні обговорення Декларації про державний суверенітет України.

Нагадаю, як це було. Верховна Рада УРСР, обрана на початку весни, почала свою роботу 15 травня 1990 року. Це була перша багатопартійна Верховна Рада, хоча абсолютна більшість залишилася в комуністів. Декларація про державний суверенітет України була прийнята 16 липня 1990 року, більше ніж за рік до Акту про незалежність; вона мала обмежене політичне значення (її навіть називали «декларацією про наміри»), але була дуже важливою психологічно. У липні ж, з 2-го по 13-е, у Москві відбувався XXVIII і останній з’їзд КПРС, з’їзд розколу. Саме на ньому з партії вийшли Єльцин, Собчак, Попов, хтось іще. У Києві кипіли не менші пристрасті. Нас підбурював приклад росіян, що вже проголосили декларацію про суверенітет РРФСР. Розклад сил показував, що хоча наша Декларація не має шансу одержати статус конституційного акту, вона відкриє можливість проголосити верховенство законів УРСР на українській території над загальносоюзними. Стояла справжня битва, і раптом, за три чи чотири дні до голосування, ми довідуємось, що перший секретар ЦК КПУ і голова Верховної Ради УРСР залишає обидві свої посади і залишається в Москві, тому що затверджений заступником генерального секретаря ЦК КПРС. Мені дотепер шкода, що В. А. Івашко вчинив саме так: я упевнений, він міг ще багато зробити для України. За моєї пам’яті випадок з Івашком — останній прецедент перекачування адміністративно-державного ресурсу з України до Москви.^[124]

Дивно, але я не пам’ятаю якоїсь особливої напруженості в літні тижні перед путчем. Більш того, було відчуття (чи це тепер так здається?), що вона трохи пішла на спад. Якось вгамувалися й основні міжнаціональні конфлікти. Новий Союзний договір здавався справою вирішеною і сприймався як менше зло в порівнянні з некерованим розпадом СРСР. Повна незалежність залишалася ще метою за далеким обрієм.

Не очікуючи особливих потрясінь принаймні до зими, я вирішив, що можу собі дозволити довгоочікувану відпустку і відправився до Трускавця. Але насолоджуватися відпусткою довелось усього кілька днів. Рано вранці 19 серпня я почув по радіо звернення Державного комітету з надзвичайного стану («ГКЧП») і відразу подумав, що ми надалі будемо поділяти наше життя на «до 19 серпня» і «після». Негайно викликав літак і, здається, наприкінці того ж дня був уже в Дніпропетровську, на заводі.

Зрозуміло, не залишало тривожне почуття. Якщо путчисти виявлять завзятість у своєму бажанні повернути нас у минуле, для досягнення цієї мети їм неминуче прийдеться докладати неймовірних зусиль. Ці зусилля все одно скінчаться нічим, але дров буде наламано виключно багато. Україна за три-чотири роки стала іншою, і зробити її колишньою неможливо. Бетон неможливо перетворити назад на цемент, пісок і воду.

Знову і знову намагався я уявити можливу реакцію своїх земляків — починаючи від односільчан і кінчаючи колегами по роботі. Дивна справа, але навіть добре їх знаючи, я не взявся б пророчити їхнє рішення в умовах вільного вибору: жити і далі в СРСР чи ризикнути відправитися в незалежне державне плавання. Але я абсолютно точно знав, якою буде їхня реакція на спробу нав’язати нам СРСР силою. Ми, українці — упертий народ, наша упертість увійшла в багато приказок. Коли нас до чогось примушують, ми чинимо навпаки. Я раптом ясно зрозумів, що питання про нашу незалежність вирішилося в цей день остаточно і незворотньо. Але що нас чекає в проміжку? Танки на вулицях Києва і Львова? «Чистки»? Показові суди? Кожного члена КПРС спитають за кожен його крок і вчинок протягом трьох останніх років? Що чекає «Південмаш»? Відновиться союзне підпорядкування? Хто стане впроваджувати надзвичайний стан у життя? Напевно, такі люди висунуться всюди, від верху до низу — і в Дніпропетровську, і в Києві, і в Москві, на зразок тих «вірних ленінців», що висунулися в Чехословаччині в 1968 році. Від питань пухнула голова.

Я телефонував до Києва і спершу одержував ухильні відповіді. Я злостився, але, як з’ясувалося, даремно: пізніше стало зрозуміло, у чому була справа. Виявляється, о 9-й ранку 19-го серпня до кабінету Л. М. Кравчука з вимогою ввести надзвичайний стан в Україні з’явилися командуючий Київським військовим округом генерал Чечеватов, перший секретар ЦК КПУ Гуренко і генерал армії Варенніков, що прилетів з Москви. Кравчук спокійно пояснив відвідувачам, що, відповідно до конституції УРСР (він показав її гостям), надзвичайний стан може ввести тільки Верховна Рада республіки, а голова Верховної Ради такими повноваженнями не володіє. Слідом за цим, у телевізійному зверненні, він закликав народ України до громадянського миру, виваженості і порядку, переконував зберігати спокій, єдність і згуртованість, а головне — не допустити кровопролиття. Пізніше нерідко доводилося чути, що Кравчук ледь не підтримав путчистів. Це не так. Швидше можна сказати, що він приспав їхню пильність. Гекачепісти вирішили, що заклики Кравчука до стриманості адресовані виключно прихильникам незалежності.^[125] Леонід Макарович вчинив мудро, наголошуючи на необхідності дотримуватися конституційної процедури. Якби він з порога заявив, що не дозволить ввести надзвичайний стан, командуючий Київським округом Чечеватов міг би оголосити воєнний стан. У нього були відповідні повноваження від міністра оборони СРСР Язова, а війська до Києва вже були стягнуті.

Секретаріат ЦК Компартії України розіслав в обкоми і в Київський міськком шифротелеграми: «У зв’язку з введенням у країні надзвичайного стану найважливішим завданням партійних комітетів є сприяння Державному Комітету з Надзвичайного Стану в СРСР... Необхідно керуватися Конституцією і законами Союзу РСР [зауважте, не Української РСР! — Л. К.], документами, виданими Державним Комітетом з Надзвичайного Стану... Усілякі демонстрації, мітинги, маніфестації, страйки повинні бути виключені... Сьогодні ключовим питанням є збереження Союзу Радянських Соціалістичних Республік... Будь-яким діям, спрямованим на підрив Союзу, повинен бути покладений край... Вжиті керівництвом країни заходи відповідають настроям переважної більшості трудящих і співзвучні з принциповою позицією Компартії України». Комуністична верхівка настільки втратила будь-яку впевненість у своїй правоті, що не наважилася звернутися до рядової партійної маси. Її повну імпотенцію підкреслило і те, що навіть у вирішальну для себе мить вона ні на йоту не відійшла від звичної лексики, не знайшла жодного живого слова.

У дні путчу зовсім не було чутно про другу, після Горбачова, особу в КПРС, заступника генерального секретаря Володимира Антоновича Івашка. Очікували, що він от-от з’явиться в Києві, але він не з’явився. Лише потім стало відомо, що напередодні подій, 18 серпня, він був прооперований з приводу щитовидної залози і усі вирішальні дні провів у реанімаційній палаті.

Мало хто звернув увагу на одну подробицю, але ми на «Південмаші» не могли не звернути. 20 серпня по телеканалах пройшло повідомлення, що у Валентина Павлова гіпертонічний криз, у зв’язку з чим виконання обов’язків прем’єр-міністра покладається на його першого заступника Валерія Догужієва. Виходило, що в «ГКЧП» уже два відомих ракетника — Бакланов і Догужієв. Валерій Хусейнович у 1988 — 1989 роках був міністром загального машинобудування, причому саме після Бакланова. На щастя, серед обвинувачуваних у справі «ГКЧП» Догужієва не було. А от Бакланова, якого запроторили до «Матросской Тишины», мені було страшенно шкода. Це надзвичайно приваблива людина. Упевнений, що він опинився в «ГКЧП» просто з причини своєї посади — як секретар, що курує оборонні питання і як заступник голови Ради оборони при президенті СРСР. Я досить тісно працював з ним, щоб стверджувати, що він ніколи не ліз у політику, навіть у найбурхливіший період перебудови — як людина, занадто зайнята проблемами військово-промислового комплексу, ракетами, космічними апаратами і так далі. Мені приємно додати, що сьогодні Олег Дмитрович є одним з керівників Товариства дружби і співробітництва народів Росії й України і співзасновником російського Фонду сприяння економічній інтеграції з Україною.

Спроба державного перевороту в серпні 1991 року не стала трагічною датою в історії відносин України і Росії завдяки мужній позиції російської демократії. Уже ранком 19 серпня було оприлюднене звернення керівництва РРФСР «До громадян Росії». Державний комітет з надзвичайного стану («ГКЧП») був названий у ньому самозваним і незаконним. Всякому, хто виступить проти «ГКЧП», Єльцин гарантував «правовий захист і моральну підтримку». Ще через три години Єльцин, стоячи на танку, підписав указ, де створення «ГКЧП» розцінювалося як державний переворот, його члени оголошувалися державними злочинцями, а всі розпорядження — такими, що не мають сили. Москва перетворилася на центр опору заколоту. Відсіч, яку «ГКЧП» одержав у Москві, Петербурзі, Нижньому Новгороді і безлічі інших місць, і та рішучість, з якою сотні тисяч росіян піднялися на захист демократії, воістину врятували честь Росії. Увесь світ побачив її нове лице.

Видовище підйомного крана, що пізно ввечері 22 серпня зриває з постаменту статую Дзержинського, та ще в прямому ефірі, стало «шоковою терапією» для душ і розумів не одного мільйона людей. І я б покривив душею, якби сказав, що події 19 — 22 серпня в Москві не вчинили найсильнішого впливу на Україну. В Україні прихильники «ГКЧП» так, на щастя, і не наважилися на скільки-небудь різкі порухи. А не наважилися, думаю, завдяки тому, що нині телевізійне століття. Уже ввечері 19 серпня вони занадто ясно побачили змовників в однакових костюмах, побачили їхні обличчя без ознак впевненості у своїй правоті і як тремтять від страху руки «в. о. президента» Янаєва.

Боюся, щоправда, що ці тремтливі руки породили занадто прості висновки, і я готовий з цими висновками посперечатися. Кажуть, була якась оперетка, жалюгідні тремтячі путчисти, які не мали ніякої підтримки, так що і впоратися з ними нічого не коштувало. Насправді ж все виглядало куди серйозніше. Думати, начебто ідея відновлення СРСР у колишньому вигляді не користувалася нічиєю підтримкою (після 70 років його існування!) просто безглуздо. 19 серпня були готові до дії цілі армії, таємні і явні, були готові партійні структури, МВС і КДБ республік і областей. У цей день напружилася незліченна молода номенклатура, що тільки-тільки підібралася до головних годівниць і не згодна була так легко поставити хрест на своїх надіях. Дуже багато хто із захватом смакував, як вони будуть громити ненависних «демократів», влаштують криваву лазню «народним фронтам» і рухам, журналістам, націоналістам, кооператорам і іншим гнидам. Але влаштують не інакше як за наказом, причому неодмінно письмовим. Ніхто б не кинувся робити це стрімголов — останні моджахеди комунізму в СРСР були винищені ще в часи сталінських чисток, а нові в таких умовах не народжуються.

Час ішов, однак наказу не було і не було. «ГКЧП» не зважувався взяти на себе страшну відповідальність — адже він із самого початку розраховував, що демонстрація сили змусить керівництво республік відмовитися від сепаратистських планів і схилить їх до збереження СРСР. Але в найпершу чергу «ГКЧП» хотів залякати російське, єльцинське керівництво. За думкою крючкових і лук’янових, приборкування демократичної Росії злякало б і привело до покори всіх інших. Що стосується сил, їх би вистачило. Генерал Ярузельський у грудні 1981 року, маючи в розпорядженні не дуже численні надійні частини, за одну ніч паралізував величезну, розгалужену систему антикомуністичної профспілки «Солідарність» і взяв непокірливу Польщу під повний контроль, тим самим, можливо, запобігши введенню радянських військ (представником КДБ у Польщі в цей момент був саме Крючков).

До речі, багато хто «на просторах родины чудесной» таки злякався. Навіть вкрай антимосковськи налаштований президент Грузії Гамсахурдіа заявив, що готовий до співробітництва з «ГКЧП». Якби Єльцин тоді зморгнув чи запропонував «переговори», «взаємоприйнятний консенсус» чи ще що-небудь настільки ж жалюгідне, зле довелося б усім республікам. Але Єльцин нітрохи не злякався, а відразу став твердо наступати. От тоді у змовників і затряслися руки. І все одно момент був винятково небезпечний. Під час злощасного епізоду в Москві, коли загинули троє молодих людей, хтось із командирів міг віддати наказ стріляти по юрбі, у когось не витримали б нерви, покотився б некерований вал подій. Тоді й у нас який-небудь командуючий військовим округом (не обов’язково Чечеватов — на території України було три округи: Прикарпатський, Київський і Одеський плюс Чорноморський флот) міг вирішити, що час і йому виступити з невеликою ініціативою, чого тягти?

Усі спроби «Народного руху України» і молодих демократичних партій домогтися, щоб Президія Верховної Ради УРСР виступила з осудом путчу, ні до чого не привели. Більшість членів Президії проявляли обережність, тягли час, вичікували. У цих умовах «Рух» закликав громадян «створювати організаційні структури активного опору», а Спілка українських студентів у зверненні до Верховної Ради заявила, що має намір почати «акції громадської непокори». Після того, як штурм московського Білого дому в ніч з 20 на 21 серпня так і не відбувся, коли стало ясно, що переворот провалився, схаменулося і керівництво Верховної Ради УРСР. 22 серпня його Президія вирішила скликати через два дні позачергову сесію Верховної Ради. Я, як і всі депутати, одержав виклик на сесію і, природно, не барився ні хвилини. Починаючи з цього моменту, я не мав сумнівів, що на майбутній сесії буде проголошена незалежність України. Думаю, більшість депутатів міркували в ці дні приблизно однаково: «Цього разу пронесло, але чому доля України і далі повинна залежати від подій, що відбуваються за її межами?»

Історична сесія Верховної Ради, на якій була проголошена незалежність України, описана вже багато разів і багатьма людьми, так що я навряд чи зміг би додати щось нове. Можу сказати одне: я відчував величезну гордість і почуття долучення до історії. Не стану стверджувати, що не було тривоги. Виходило якось вже занадто легко і просто. Навіть підозріло просто — зібралися, проголосували, стали незалежні і спустилися до буфету. Хотілося себе вщипнути. Як?! Визвольна війна Хмельницького, запекла спроба Мазепи, Гетьманщина, Кирило-Мефодіївське братство, державність 1917 — 1920 років, декларація незалежності «Карпатської» України 1939 року, приречена і трагічна боротьба Української повстанської армії, померлі в таборах дисиденти, все гірке і страшне XX століття... А наприкінці цього шляху — жодного пострілу, світла урочиста зала, дещо схвильовані народні депутати, ніякої протидії нізвідки. За незалежність подано 346 голосів (при конституційній більшості 300), «проти» — 4, решта утрималися, все вкрай просто. Ледь не сказав «буденно». Ні, буденно, звичайно, не було: вся Україна зібралася тоді біля телевізорів і радіоприймачів, йшла пряма трансляція нашого засідання, юрба стояла і перед будинком Верховної Ради. Але все-таки.

У тодішньої одноголосності було багато причин. Серед них називають навіть таку: у 1991 році існувало чимало членів КПУ, які відверто побоювалися Росії Єльцина, яка навально йшла антикомуністичним шляхом, і сподівалися завдяки виходу із СРСР зберегти в Україні якийсь «комуністичний заповідник». Напевно, було і таке. Безсумнівно, посідав своє місце кон’юнктурний страх опинитися в меншості і тим поставити хрест на своїй подальшій політичній кар’єрі. Але я не згоден з тими, хто стверджує, начебто такими були мотиви більшості. За таким твердженням — спроба принизити і знецінити одну з найважливіших подій нашої історії. Головна причина депутатської єдності була в ясно усвідомленому всіма образі вільної України, до якої уперше стало — от, простягти руку. Цей образ нікого не міг залишити байдужим. Усі ми в цьому залі були діти України.

На мене тоді справила велике враження промова академіка Махновського, який представляв опозиційний блок «Народна рада». Готовий допустити, що якби не ті емоційні докори в нерішучості, які він висловлював на адресу комуністів і особисто Кравчука, число тих, хто утримався, могло виявитися істотно більшим. Уявляю, яка б це була ганьба для нас, якби Акт про незалежність України не добрав одного чи двох голосів до конституційної більшості. Я подумав у той момент, що цей фізик, який вміє так переконувати аудиторію, безумовно заслуговує на посаду президента України. У 1945 році він був солдатом-підривником, а двадцятьма роками пізніше став доктором фізико-математичних наук. Я дуже поважаю таких людей. На перших в Україні президентських виборах я був довіреною особою Ігоря Рафаїловича Юхновського, кандидата в президенти України.

Ці вибори пройшли 1 грудня, одночасно з референдумом, на якому кожен житель України міг виявити своє ставлення до Акту про незалежність. Чому недостатнім було прийняття цього Акту Верховною Радою? Верховна Рада — це чудово, але Верховна Рада — ще не народ. 1 грудня за незалежність проголосував саме народ, єдине джерело влади. Якби наша незалежність і далі базувалася тільки на рішенні «номенклатурної» (в основному) Верховної Ради, обраної в умовах СРСР початку 1990 року, її законність залишалася б уразливою. Потім нам би роки і десятиліття повторювали, що це була імпровізація, породжена розгубленістю, що ми не відбивали волі українського народу, і наша незалежність, таким чином, не прояв історичної необхідності, а випадковість.

Після того, як 90,32% учасників референдуму — 28 мільйонів 804 тисячі 71 особа^[126] підтвердили Акт про незалежність, такі розмови стали неможливими навіть теоретично. «Момент істини», що наступив у серпні 1991 року, відкрив очі мільйонам і з небувалою силою, як ніколи в історії, згуртував народ України.

Що до президентських виборів, на них, як відомо, переміг Л. М. Кравчук, який одержав 61,59% голосів. Чорновіл одержав 23,27%, Лук’яненко 4,49%, Гриньов4,17%, Юхновський 1,74%, Табурянський 0,57%. Третього грудня 1991 року, відразу ж після оголошення підсумків референдуму, Росія заявила «про визнання незалежності України відповідно до демократичного волевиявлення її народу» і висловила надію на якнайшвидше встановлення дипломатичних відносин. Правда, Канада, Польща й Угорщина випередили Росію у визнанні України, але оскільки мова йшла буквально про години, ми не були в образі. До проведення референдуму формально вже начебто незалежну Україну не визнала жодна держава світу. Протягом грудня нас визнали 68 країн.

Строго кажучи, і день нашої незалежності правильніше б святкувати не 24 серпня, а 1 грудня. Це питання обговорювалося. Під час дискусії пропонувалася й інша точка відрахунку: 22 січня 1918 року — день проголошення незалежності Української Народної Республіки, — і в цьому була певна логіка. Цей день подвійно символічний, тому що рік по тому, день у день, було проголошене об’єднання Української Народної Республіки і Західноукраїнської Народної Республіки. Ця дата нагадувала б нам, що не Сталін з’єднав нас в одну державу (та ще, як натякають деякі, штучно), що українці одного разу, хай і ненадовго, але зробили це своєю волею і своїм героїчним зусиллям. Цей день, день Злуки, з не меншою підставою можна було б назвати Днем незалежності України.

Я, пам’ятаю, був за те, щоб День незалежності святкувався в той день, коли це рішення прийняв народ, а не тоді, коли його прийняли 346 людей. Але хтось з депутатів сказав: «Позаяк є вибір, давайте оберемо літо. Святкувати влітку куди приємніше, ніж у грудні чи січні. Сніг, дощ або сильний мороз не налаштовують на святковий лад». У цьому аргументі теж був свій резон, і він зрештою переважив.

Те, що на президентських виборах за Юхновського проголосувало трохи більше півмільйона людей, мене не здивувало. Я майже відразу побачив, що шансів на перемогу в нього нема, але підтримував його з принципових причин, як лідера демократичної парламентської опозиції. Нагадую про це зараз тому, що стомився читати про себе, начебто я завжди належав виключно до «червоних директорів». У 1992 — 1993 роках, коли я очолював уряд, Ігор Рафаїлович був першим віце-прем’єром.

Зараз, озираючись назад, я розумію: напевно, все-таки добре, що в грудні 1991 року на чолі України стояв Кравчук. Усього через тиждень після свого обрання він зробив те, що, боюся, навряд чи вдалося б не досвідченому в політиці Юхновському. Учорашні партійні функціонери, як відомо, куди легше розуміють один одного. Кравчук привіз нам з Біловезької пущі, якщо вдуматися, відпускну грамоту від Росії. Документ, підписаний ним, скасовував не тільки Союзний договір 1922 року. Він скасовував, у широкому історичному значенні цього слова, все, що колись прив’язувало Україну до Росії — усі Переяславські трактати і присяги, усі Коломацькі статті, всі акти Малоросійської колегії, усі пов’язані з Україною закони Російської імперії — ці акти хоч і давно належали минулому, але зберігали для когось символічне значення.

Юридично СРСР був ліквідований не 7 — 8 грудня в Біловезькій пущі (ще одне місце, «де сходяться слов’яни»!), а в останні дні 1991 року. Все це вже забулося і зараз може здатися якимось крутійством, але існувала проблема виходу із СРСР. Він був уже скорше мертвий, ніж живий, як держава, але при цьому залишався суб’єктом міжнародного права, юридичною, дипломатичною і геополітичною реальністю. Існували питання правонаступництва, міжнародних договорів, стратегічної ядерної зброї і так далі. Про все це все ж удалося в головних рисах домовитися, і 21 грудня керівники одинадцяти колишніх радянських республік, зустрівшись в Алма-Аті, підписали «Декларацію про утворення СНД». Одним із засновників СНД була Україна. Зокрема, у декларації говорилося: «З утворенням Співдружності Незалежних Держав Союз Радянських Соціалістичних Республік припиняє своє існування». 25 грудня Горбачов офіційно склав з себе повноваження президента СРСР і передав Єльцину знамениту «ядерну валізку» — такий же символ верховної влади, як у старовину корона і скіпетр. У цей день над Кремлем ще майорів прапор СРСР, пізно увечері він був спущений і замінений російським триколором. 26 грудня відбулося останнє засідання Ради республік Верховної ради СРСР, його учасники прийняли «Декларацію про припинення існування СРСР». Нарешті, 30 і 31 грудня в Мінську були підписані винятково важливі Тимчасові угоди про збройні сили і прикордонні війська скасованого СРСР. Росія визнала перепідпорядкування військ, що знаходяться на території кожної з республік, її керівництву. Стратегічні і ядерні сили зберегли особливий статус. Це була крапка. Серед інших документів 30 грудня 1991 року в Москві главами дев’яти держав було підписано й Угоду про спільну діяльність по дослідженню космічного простору.

Чотири місяці після 24 серпня я згадую як час свого особистого прощання з СРСР. Мені було тоді 53 роки, і всі вони були прожиті в СРСР. Природно, мої почуття до цієї країни не були простими й однозначними. Вони не могли збігатися з почуттями дисидентів, що присвятили життя боротьбі проти комуністичної влади. Але вони, звичайно, не могли бути і такими, як у маршала Ахромеєва, якому виявилося не під силу пережити саму думку про можливість розпаду СРСР. Я міг (і можу) без удаваної скромності сказати, що чимало зробив для СРСР, для зміцнення його військової — а виходить, і дипломатичної — могутності, для його перемог у космосі. У мене немає ніяких причин шкодувати щодо зробленого, хоча комуністичний експеримент у формі СРСР на моїх очах прийшов до свого природного завершення. Підсумок експерименту виявився негативним, і це був дуже важливий, всесвітнього значення висновок. Я не підпишуся під словами пана Мороза, який сказав: «Той, хто не шкодує щодо розпаду Радянського Союзу, не має серця». Я маю серце і не шкодую відносно розпаду СРСР.

Ледь усім стало ясно, що СРСР більше не існує, і залишилося полагодити останні формальності, як раптом багато хто з тих, хто боровся проти нього, стали висловлювати співчуття у зв’язку з його кончиною. Рідкісній людині дано бути послідовною до кінця. От що говорив Л. М. Кравчук на засіданні Верховної Ради України 10 грудня 1991 року: «...нас почали звинувачувати в розвалі Союзу. В останні два дні — вчора і сьогодні — основною темою центральних органів і інших засобів масової інформації є те, що ось три держави або три керівники чи шість керівників, розвалили кінець кінцем Союз, і в цьому їх найвища вина. Але сьогодні можна запитати: хто ж справді винен у тому розвалі? Коли почався той розвал? Принаймні кожному зрозуміло, що він розпочався не 7 — 8 грудня, а в період, коли почалася перебудова. Це абсолютно кожному зрозуміло. Ми навіть точно знаємо авторів цього розвалу... Пригадайте логіку нашого політичного життя. 1985 рік. Михайло Сергійович Горбачов заявляє перед народом, що нам потрібно взяти ключову ланку і вивести країну з кризи. І такою ланкою називає науково-технічний прогрес, економіку. Всі підтримали, оскільки, здається, в цьому є логіка. Минає небагато часу, і Михайло Сергійович Горбачов говорить, що справа не рухається, тому що немає політичних реформ. Починаються політичні реформи, наслідок їх вам відомий».

Сьогодні це дивно читати: президент України, здається, вже і сам не радий тому, що трапилося, він виправдовується, він вживає вираз «центральні органи» про засоби масової інформації іншої країни — «странно и удивительно!», як вигукнув колись з іншого приводу на адресу свого головного соратника Володимир Ілліч Ленін. Але це викликає подив тільки поза контекстом тих днів. Сьогоднішньому читачу уже важко зрозуміти той страх перед невідомим, який відчували тоді мільйони людей. Він передавався і керівництву. Але було, я добре пам’ятаю, і відчуття чуда. Це коли просинаєшся ранком і думаєш: ні, я просто бачив сон, для правди все це занадто добре.

В околицях Дніпропетровська в мене була дача на ділянці в неповних п’ять соток. Остаточно переїжджаючи з Дніпропетровська до Києва, я залишив її своєму водію з «Південмашу». І це теж було частиною мого прощання з СРСР.

Єльцин

Тут я повинен сказати кілька слів про Єльцина. Зараз прийнято давати йому жовчні, зневажливі і попросту лайливі оцінки. Я дуже ясно бачу їх несправедливість. Правда, коли він знаходився при владі, критики і лайок на його адресу було не менше, а, мабуть, більше, але тоді вони сприймалася — принаймні мною — дещо інакше. Не було тієї нешляхетності, що впадає в око зараз, — була напруга, гарячка боротьби з головною діючою особою Росії, було політичне життя, становлення демократії, що тільки-но вилупилася, так би мовити, з яйця, — недосвідченої, неохайної, крикливої. Зараз антиєльцинські промови і випади теж багато в чому виглядають продовженням тієї боротьби, але Єльцин уже не учасник, і звідси, мабуть, відчуття, що б’ють лежачого.

Втім, він був до цього готовий, як готовий, наприклад, і я, і кожен, кому довелося чи доводиться очолювати державу в такі важкі періоди. Якщо судити по собі, то Єльцин, мені здається, був готовий до невдячності і нешляхетності задовго до того, як став президентом Росії, ще в радянські часи — адже він був помітною персоною в партійно-радянській номенклатурі, а там з людьми не панькалися, там ти користаєшся всіма належними тобі повагою і благами, поки стоїш на ногах, тобто, сидиш у своєму кріслі, а випав чи тебе вигнали — подякуй, що залишився живим.

Своїм головним завданням перший президент вільної Росії ставив звільнення батьківщини від комунізму. Це йому блискуче вдалося, і цим він ввійде в історію, хоча сьогодні багато хто чомусь сприймає це майже як пересічний вчинок або щось здатне здійснитися природним чином. Може, вони думають, що це могло відбутися без участі президента Росії? Позицію Єльцина по відношенню до республік, які відокремилися від СРСР, сприймають теж як цілком пересічну, як те, що саме собою зрозуміло (хоча зовсім інший приклад — я маю на увазі приклад югославського президента Милошевича — у нас перед очима).

Саме Єльцин запалив зелене світло перед усіма республіками СРСР, коли 15 січня 1991 року домовився з Литвою, Латвією й Естонією про те, що відтепер вони для Росії — суб’єкти міжнародного права. В тому, що 14 колишніх радянських республік здобули незалежність, роль Єльцина воістину неоціненна. Росія Єльцина відразу ж визнала незалежність кожної з держав, що виникли на руїнах СРСР. Ми завжди будемо цінувати той факт, що саме Росія Єльцина підписала з Україною основні договори від 19 листопада 1990 року і від 31 травня 1997 року (так званий «Великий договір»).

Перший президент Росії вів, іноді тягнув свою країну вперед, і ніколи пальцем не торкнувся своїх ганьбителів — що б вони про нього не писали і не кричали на весь світ. Він дав людям відчути себе у відносній безпеці від претензій і переслідувань з боку держави. Єльцин зробив комуністів лише однією з можливих партій Росії. Борис Миколайович сподівався, що ті, кому він дав волю і для кого воля щось означає, зможуть за роки його правління (а доля відпустила йому 9 років) зорганізуватися і, зрештою, сформують нові партії і нову владу. Можливо, з України погано видно, але несхоже, що це завдання в Росії уже вирішене. Напевно, людська природа така, що подібної мети не можна досягти за такий короткий термін. Я бачу це і на прикладі України.

Спостерігаючи за Єльциним, я кожен раз приходив до старого як світ висновку, що добрий правитель ніколи не дочекається подяки. Ганьбителі Єльцина всі як один писали на початку 90-х про неминучий повний колапс економіки, про наступний розпад країни, про те, що Росія на порозі громадянської війни. Взагалі в ці роки багато хто щулився від страху, думаючи, куди може виплисти Росія з таким керманичем, в усьому світі ходили побоювання щодо комуністичного реваншу — а ну, погортайте пресу тих років, у першу чергу російську ж. Але ніхто не подякував Єльцину за те, що він не дозволив збутися усім цим пророцтвам (і зловтішним надіям).

У чому тільки його не звинувачували! Що він слабкий, немічний, недієздатний президент-надомник. Вислів його прес-секретаря: «працює з документами» віднесено до анекдотичних, цим висловом позначають стан державного діяча, який не може піднятися з ліжка і ховає це від країни. Навіть якось незручно нагадувати, що «немічний» Єльцин переміг усіх своїх політичних супротивників до одного — Горбачова, КПРС, «ГКЧП», Руцького, Хасбулатова, Верховну Раду РРФСР, Фронт національного порятунку, КПРФ, Зюганова, Лужкова з Примаковим і червоною Думою з її грізно-тягучою, болісною навіть для співчуваючих Єльцину, не кажучи вже про нього самого, спробою імпічменту. При цьому він ні з ким не розправився, багато хто з переможених ним продовжують посідати високі посади, але як політики перспектив більше не мають.

І навіть пішов Єльцин абсолютно геніально. Його відхід став його фінальною перемогою. Звинувачували Єльцина й у тім, що він зберіг величезну кількість колишніх радянських кадрів («перефарбованих комуняк»). Оскільки завзятіше усіх про це сурмили теж колишні і теж перефарбовані радянські журналісти (вони і партквитки здали в один день з «номенклатурниками»), можна не витрачати часу на цей докір. Однак найсуворіше обвинувачення проти Єльцина полягає в тому, що він розвалив СРСР, причому (ніби-то) тільки тому, що не бачив іншого способу позбутися від Горбачова. Це повна дурниця. Очолюючи РРФСР, Єльцин ясно побачив, що Союз Радянських Соціалістичних Республік — це контракт, кричущо невигідний насамперед Росії. Єльцин діяв як щирий, уроджений демократ, на що здатен, погодимось, не кожен колишній секретар обкому і кандидат у члени політбюро ЦК КПРС.

У чому полягало розходження між Єльциним і Горбачовим? Горбачов майже три роки мав, що називається, всенародний кредит довіри, повну згоду населення на реформи, і весь цей час намагався з’єднати непоєднуване — ринок і централізоване планування, демократію і керівну роль КПРС, свободу слова і табу на обговорення ряду тем, унітарний устрій СРСР і суверенність республік. Напевно, Горбачов був би щасливий, якби товариство «Пам’ять» обрало своїм почесним членом академіка Сахарова. У його Президентській раді засідали поруч стовідсоткові демократи і майже неприкриті російські фашисти. Бажання примирити все і вся шляхетне і навіть природне, але нереалістичне. Ми всі вдячні Горбачову за те, що він рушив з місця загрузлий віз СРСР, історія віддасть йому належне, але з певного моменту ініціатива повинна була перейти до інших людей. І в першу чергу в Росії — не будемо обманюватися щодо цього.

Здається, ніхто не відзначив, наскільки своєчасним був прихід у політику такого харизматичного лідера, як Єльцин, наскільки вчасно він був обраний спершу головою Верховної Ради РРФСР (у травні 1990-го), а потім і президентом РРФСР (у червні 1991-го), яка це була величезна історична удача для Росії. Саме удача, везіння — адже все не раз висіло на волосинці. Як кажуть, дорога ложка до обіду. Як могли піти події, якби в Москві до початку розпаду СРСР (а він почався б і без російського сепаратизму) не було легітимного, законно обраного російського президента? Відхід республік сприймався б тоді як відхід не від СРСР, а від Росії, з Росії, сценарій міг вийти гіркий, югославський.

Але Єльцин сам же прискорював процес загального тихого розповзання. Він бачив, що, як тільки Росія скорочує свої внески до союзного бюджету, у дотаційних республік на зразок Таджикістану або Прибалтики зникає останній мотив залишатися в СРСР. Що стосується росіян, вони, природно, вітали ідею, що Росія буде менше віддавати іншим. Політичну і навіть священну тему Єльцин, навмисно чи ні, знизив до грошових взаєморозрахунків. Наприкінці 80-х люди лізли на стіну, коли ставилося питання про доцільність збереження СРСР, тепер вони почали його обговорювати, хоча роздвоєння свідомості тривало ще довго. У нас в Україні, судячи з підсумків референдуму 17 березня 1991 року, більшість людей проголосували одночасно і за Україну, що входить до складу Союзу Суверенних Держав на засадах Декларації про державний суверенітет (80,2%), і за збереження «оновленого» СРСР (70,5%), не усвідомлюючи, що голосують за різні форми державного устрою. До кінця 1991 року вже не тільки еліти республік хотіли утекти від так званого Центру (який і був Росією), але й еліта Росії хотіли утекти від республік. Завдання безкровного розпуску Союзу РСР, яке загалом не мало рішення, було вирішене несподівано геніальним чином, і в цьому полягає одна з головних удач світової історії в XX столітті.

На цю удачу можна дивитися як на випадковість, але в кожної удачі є батько, навіть якщо його не завжди можна виявити. У даному випадку, схоже, виявити його можна. Один дуже обізнаний історик переконав мене, що кривавого сценарію ми всі уникли тому, що майже сімдесят років тому, у 1922 році, голова українського Раднаркому Християн Георгійович Раковський зумів умовити Леніна прийняти таку модель Союзу, куди Росія ввійшла б «разом і нарівні» з іншими республіками.^[127] Проект союзу формально рівних республік виник на основі зроблених ще до 1914 року розробок австрійських марксистів про усунення національних протиріч у майбутній соціалістичній Австро-Угорщині. За проектом же Сталіна (і секретаря ЦК КП(б) України Мануїльского!) усі національні республіки, що виникли на уламках Російської імперії, повинні були стати автономіями Росії. Якими наприкінці XX століття могли бути наслідки, показує приклад Чечні...

Дискусія в більшовицькій верхівці 1922 року могла здатися абстрактним теоретизуванням, але час довів, що це не так. Суспільство мовчало під кригою диктатури не тільки на початку двадцятих, але і ще цілих шість десятиліть, аж до середини вісімдесятих (кухонні суперечки не рахуємо), але ідея Раковського, внесена до урочистих державних документів, чекала свого часу. Коли за часів хрущовської відлиги наш Левко Лук’яненко спробував, посилаючись на конституцію СРСР, порушити питання про можливість виходу України із Союзу, його судили за «зраду Батьківщини», присудили до розстрілу.

Сам устрій СРСР був зав’язаний на Комуністичній партії. З розпадом цієї партії розпалася і вся конструкція. Партія ж розпалася, коли вона була відділена від держави, і не ким-небудь, а генеральним секретарем ЦК КПРС Горбачовим у процесі його конституційної реформи. Диктатуру партії ліквідувала, як не дивно, людина, для якої її збереження було питанням подальшого перебування на чолі держави. Причина такого кроку полягала в його сліпоті чи якомусь особистому капризі? Звичайно ж, ні. Генсек скасував цю диктатуру в момент, коли структурна криза комунізму вийшла на поверхню. Відчайдушний захід Горбачова чимось нагадував той спосіб лікування туберкульозу, який практикувався в першій третині XX століття: у хворого видаляли ребро за ребром. Іноді це допомагало. Видалення обручів комуністичної диктатури вже нічому допомогти не могло. Криза комунізму була надто тривалою і занадто далеко зайшла. Ця криза почалася ще в 1953 році і розвивалася у млявоплинному режимі паралельно з поступовим скасуванням системи масового терору.^[128]

У середині 80-х криза ввійшла в гостру фазу, і радянський комунізм помер, так і не будучи ніким переможений, він прожив весь свій термін і помер від старості, від неможливості годувати і утримувати країну при сформованій структурі виробництва і супутньому політичному устрої — досить згадати споконвіку не маючу рішень продовольчу проблему.

Пам’ятаючи про це, я навряд чи погоджуся з тими, хто стверджує, що саме Єльцин вирішальним чином прискорив кінець комунізму в СРСР. Але і без того заслуги Єльцина перед своєю батьківщиною в доленосні 1989 — 1991 роки величезні. Крім усього іншого, збільшивши заряд антикомунізму в настроях своїх помітно політизованих на той час російських співгромадян, він допоміг уберегти Росію від наступного повернення комуністів до влади. Це повернення, за переконанням багатьох, в умовах вільних виборів було так само неминуче, як прихід ночі після дня. Адже в Росії була відсутня мотивація національного звільнення, що окриляла маси в інших республіках. Російський народ числився «першим серед рівних» і вірив у це. Більшість росіян звикла вважати суспільний устрій, що склався після 1917 року, своїм винаходом, своїм внеском у світовий прогрес. Єльцин дуже багато зробив для перелому цих настроїв, особливо на першому етапі, поки не почали діяти вже зовсім інші мотиви.

Стверджують, що команда Єльцина не прорахувала величезні соціальні втрати перетворень 90-х років. Але подібні «прорахунки» завжди підводять до одного висновку: соціальні втрати неминучі, а тому ніяких перетворень не повинно бути, все варто залишити як є. Більш того, коли все прогнило і падає, прорахувати що-небудь, як у рівнянні з усіма невідомими, просто неможливо. Тепер навіть зовнішньому світу стало зрозуміло, що в Росії, усупереч твердженням лівих, весь час оглядалися саме на можливі соціальні втрати і хворий зуб тягли повільно. При погляді з України все це сприймалося як «шокова терапія» (якою вона не була). Як люди вразливі, ми в результаті протягли і з нашими реформами, втративши більше трьох років.

Виннна, проте, не тільки наша вразливість. Не можна не брати до уваги і такий фактор, як систематичне знекровлювання інтелектуальних ресурсів України. Спершу Сталін 25 років бив по мозках у прямому і переносному значенні, потім Хрущов і Брежнєв, будучи родом з України і добре знаючи місцеві кадри, у масовому порядку перетягували і переманювали розумних людей. Кадровий голод 1991 року сьогодні навіть важко собі уявити. Саме він значною мірою визначив наше запізнення з реформами. Ми втратили неприпустимо багато часу — досить згадати, як ламався наш колгоспний лад. На щастя, в останній «комсомольській генерації» України з’явилися люди, з яких час та події могли ліпити державних діячів.

Восени 1993 року Єльцин зважився на крок відчайдушної відповідальності — розпуск і розгін Верховної Ради. Говорити, що Єльцин міг зробити якось інакше, може лише той, хто спостерігав події по телевізору з прекрасного далека. У будь-якому разі, не з колишнього СРСР і не з колишнього соцтабору. Від спроби реставрації комунізму, що могла б дуже швидко стати утвердженням російського нацизму, Росію відокремлював тоді один крок. Само собою, ця спроба через якийсь час зазнала б краху, але про те, яких би нових втрат це коштувало Росії і, швидше за все, не тільки Росії, страшно навіть подумати. Не сумніваюся, що більшість захисників московського Білого дому були чисті люди, упевнені, що захищають свободу. На жаль, вони помилялися, а рацію мав Єльцин. Напевно, і в Москві коли-небудь з’явиться меморіал жертв жовтня 1993 року — подібний до меморіалу комунарів у Парижі. Сьогодні люди несуть комунарам квіти, не замислюючись над тим, що було б — який був би жах! — протримайся Коммуна не 71 день, а хоча б 71 місяць.

Нелюбов до Єльцина завжди заважала опозиціонерам передбачати його кроки — прямо скажемо, досить логічні. Навіть після виборів до Держдуми 19 грудня 1999 року (в останні 12 днів його правління) опозиція і провідні журналісти нічого не зрозуміли і продовжували повторювати, що Єльцин «влади не віддасть», «піде на третій термін» і навіть «зніме Путіна, злякавшись його популярності». А все чому? Атому, що в Єльцина, бачите, «патологічна жадоба влади». Відкіля вони її взяли? Політик бореться за владу, заради влади виставляє свою кандидатуру на виборах, такі правила гри, але у випадку Єльцина не було абсолютно нічого патологічного. Те, що люди, які писали про Єльцина, постійно потрапляли пальцем у небо і були до нього кричущо несправедливі, дуже розчарувало мене в російській журналістській братії. Я ще не знав, що мені доведеться зіткнутися з подібними речами вдома, в Україні, і відносно себе самого. Але ніщо не змусить мене покуситися на свободу преси. До речі, ми з Єльциним не раз говорили на цю тему, і я добре пам’ятаю його слова: «Доводиться терпіти, Леоніде Даниловичу, доводиться терпіти. Нічого не поробиш. Слухняна преса куди небезпечніше». Говорив він і зовсім прямо: «Менше читай, що про тебе пишуть, і менше слухай!»

Справжня велич Єльцина проявилася в 1996 році. В ім’я своєї батьківщини він був зобов’язаний перемогти на других президентських виборах. Прихід до Кремля комуніста став би її найбільшою ганьбою. Увесь світ стиснув би плічми: ніхто, мовляв, і не сумнівався — це ж Росія! Єльцин відкинув усі пропозиції своїх помічників скасувати вибори. Маючи в березні гранично низький рейтинг, він вирішив іти на вибори і переміг у липні. Велич була й у тім, у якому фізичному стані він пішов на ці вибори. Іноді нас намагаються годувати байками, начебто Єльцин насправді програв. Бажаючі мають право конструювати для себе свій власний, як тепер кажуть, віртуальний світ, якщо їм у ньому веселіше жити. Не дорожче коштують і твердження типу: Єльцин переміг тому, що банки вклали страшні гроші в «політичні технології». Напевно, вклали (начебто це щось нове під Місяцем і за всіх умов негоже, начебто в США, наприклад, вибори нічого не коштують). Але могли і не вкладати. Результат був би той же самий, тому що Росія голосувала не за Єльцина (особисте ставлення росіян до нього якщо і змінилося, то незначно), а проти повернення комуністів. Долю Росії вирішило цього разу почуття самозбереження людей, які точно знали, чого саме вони не хочуть втратити. У тому і полягає найбільший подарунок долі, що люди, яким є що втрачати (далеко не в одному лише матеріальному сенсі і навіть головним чином не в матеріальному), вперше з 1917 року знову складають більшість населення Росії. І з’явилися вони багато в чому завдяки Єльцину.

Підсумки виборів в Україні показують майже повний збіг нашого розподілу голосів з російським. Саме в цьому відношенні Росія й Україна виявилися близькі, як, можливо, ні в якому іншому. Тому, говорячи про фактор під назвою «люди, яким є що втрачати», я говорю також і про Україну. Міф, начебто все вирішують політичні технології, створили і старанно підтримують, із зрозумілих причин, самі «політтехнологи». Але голодного неможливо переконати, що він ситий, і в кабіні для голосування людина все одно наодинці із собою. Ніякі політтехнології не можуть проконтролювати, проти якого імені вона ставить галочку в бюлетені. Що не кажи, а демократія тримається на таємному голосуванні й альтернативному виборі.

Є ще одна причина, чому для мене приклад Єльцина — один із найбільш красномовних в історії. При цьому він досить типовий. Спершу з лідером пов’язують непомірні надії, приписують йому обіцянки, яких він не давав (і вільно тлумачачи ті, котрі давав), а потім платять йому ненавистю за невиконання нездійсненного. Чим більшими були надії, тим сильніша ненависть. Цінувати або хоча б помічати зроблене ні в кого бажання немає.

Єльцин — непроста особистість, з ним багато хто почуває себе незатишно. Але в мене з ним установилися добрі, досить довірчі відносини ще з часу мого прем’єрства, буквально з першого знайомства. Адже відомо, що з однією людиною чомусь виникає контакт, а з іншою ні. На щастя, з Єльциним виник. Я не відчував дискомфорту в спілкуванні з ним, можливо, ще і тому, що бачив його повагу до України. Він надзвичайно привабливий співрозмовник — з тих, хто все схоплює на лету. В останній рік перед відставкою ця здатність ослабнула через хворобу, але не зникла. Навіть ослабілий Єльцин все одно залишався російським політиком номер один. Якби не проблема «Єльцин і Чечня», Борис Миколайович увійшов би в історію як один із найбільших діячів минулого століття.

Вважав би нечесним не віддати належне першому президенту Росії за те, що він зробив для нашої країни. Він якось сказав, що Росія вела «не зовсім правильну політику» стосовно України. Я скажу так: у тих випадках, коли вона була «не зовсім правильною», це не була політика Єльцина. Помічаючи таке, він звичайно виправляв ситуацію. Багатьох у Росії Єльцин утримав від якихось твердих стосовно України кроків. Не тому, що він такий вже українофіл, скорше через уроджене почуття справедливості.

Якби не Єльцин, не знаю, чи підписали б ми «Великий договір», головний з договорів України з Росією. Звичайно, цей документ варто розглядати в дуже широкому контексті пострадянського простору, Європи й особливо такого фактора, як НАТО, але це не применшує особистої ролі Єльцина. Я знаю, які сили намагалися цьому перешкодити. Але Єльцин не тільки підписав договір, але і домігся його ратифікації 25 грудня 1998 року.

Навколо «нульового варіанту»

І от тепер — питання, винесене в заголовок цього розділу: чи є Україна «історичним боржником»?

Мова не про газовий борг, не про борги перед МВФ і іншими західними кредиторами. Будь-яка держава світу має зовнішні фінансові зобов’язання, у США вони вимірюються тисячами мільярдів. Так живе людство, і це нормально. Я зараз про інше. У Росії деякі політики (правда, другорядні) і публіцисти люблять натякнути, що Україна — боржниця іншого роду. Мова йде про те, що за Україною залишився якийсь «історичний борг» чи «борги» (а історичним для нас є все, що передує 24 серпня 1991 року).

Щоб цей борг виглядав наочніше, хтось навіть намалював мапу нинішньої України з накладеними на неї контурами України Богдана Хмельницького. Цю мапу надрукувала кілька років тому московська «Независимая газета». Ні, російська громадськість не стала розмахувати цією мапою як прапором — чого не було, того не було. Але комусь пояснення до мапи напевно здалися переконливими, і це сумно.

Міркування про те, що Україна у величезному боргу перед Росією, спливають час від часу з різних приводів. Ніби-то ми заборгували за стратегічні аеродроми, за Іллічевський порт, за щось іще. Головним приводом, при цьому, так і залишився територіальний — стогнучим від російського безземелля авторам не дають спокою Донбас, Новоросія, Крим.

Так, сучасна Україна набагато більша тієї, котра «возз’єдналася» у 1654 році з Росією. Однак Росія збільшилася в порівнянні з тим же роком незрівнянно значніше, ніж Україна, неможливо навіть порівнювати. Є всі підстави стверджувати, що вона змогла це зробити тільки підсилившись за рахунок України. І імперією, і великою державою Росія стала завдяки тому, що приросла Україною. Освоїти і заселити новопридбані території їй поталанило також завдяки великій українській участі.

Можливо, прихильники гіпотези про «боржницю-Україну» справді не розуміють, що не можна порівнювати Росію царя Олексія Михайловича й Україну гетьмана Богдана Хмельницького. Перша вже містила в собі всі без винятку землі російського народу, друга ж — лише частину земель народу українського. Збирання українських земель не можна розглядати як «територіальне розширення» України. Таким розширенням з натяжкою можна визнати лише вихід України до морів. Але будь-який третейський арбітр, який нічого не знає про наші країни, просто порівнявши українські і російські прирощення, скаже, що наш вихід до Азовського і Чорного морів можна розглядати як плату Україні за ту величезну роль, яку вона зіграла у становленні імперії на тих же морях, а також на Балтиці і Тихому океані, та ще і здивується нашої скромності. На цьому можна було б і закрити тему, але не всі вважають її закритою. А коли так, доводиться вести цю розмову, хоча вона для мене і не дуже приємна.

Навіть на вищезгаданій мапі з «Независимой газеты», і то було видно, що Україна Богдана Хмельницького не тільки приростала. Один її шматок залишився поза нашими сучасними межами. Цей шматок — північ колишньої Чернігівської губернії і її перлина, Стародубщина, край дубових і грабових (реліктових у цих краях) гаїв. До 1917 року в належності цих місць ніхто не сумнівався. В енциклопедії Брокгауза і Єфрона (том 76) про стародубський виступ сказано так: «Історичне утворення північної і східної границь [Чернігівської губернії] відноситься до XVII століття, коли між Литовсько-Польською державою і Московською з одного боку і малоросійською республікою [! — Л. К.], що виникла на лівому боці Дніпра, були встановлені рубежі, що не змінилися до нашого часу». Під «малоросійською республікою» тут без сумніву мається на увазі держава Хмельницького. Відповідно до Брестського миру 1918 року Стародубщина визнавалася частиною Української народної республіки. Підписавши Брестський мир, ленінська влада фактично визнала і УНР, і її кордони. Цілком офіційно визнала вона й Українську державу гетьмана Скоропадського, належність до якої Стародубщини також не ставилася під сумнів. Але в грудні 1918 року ця держава пала. А от Українську Директорію Москва не визнала ні в якому вигляді, та Директорія і не мала влади над усією територією України. Після ж утвердження в Києві більшовиків Стародубщина не встигла озирнутися, як опинилася в складі Гомельської губернії РРФСР. Потім, 6 грудня 1926 року, президія ВЦВК СРСР ухвалила, що основна частина цієї губернії передається Білорусії, а Стародубщина приєднується до Брянської губернії. Сьогодні вона — частина Брянської області Російської Федерації. З усієї Стародубщини Україні була повернута в 20-і роки лише одна Семїнівська волость (нині Семенівський район) — я вже згадував про це, коли розповідав про свої рідні краї.

За нашими східними кордонами залишилися й інші території, що освоювалися і заселялися українцями протягом майже трьохсот років — починаючи з кінця 1630-х років і аж до Першої світової війни. Коли в 1923 — 1928 роках робилося виправлення й уточнення поспіхом проведеного кордону між УРСР і РРФСР, Українська Академія наук подала до ЦВК СРСР дві ретельно виконані довідки, що висвітлювали дане питання. Самі імена авторів цих довідок виключали підозру в науковій несумлінності чи політичній кон’юнктурі. Першу з них, під назвою «Історико-етнографічні і лінгвістичні матеріали, що стосуються північного кордону УРСР і РРФСР», склав академік Дмитро Іванович Багалій, авторитетний історик не тільки України, але і Росії. Друга, під назвою «До питання про східні кордони України», належала перу самого Михайла Сергійовича Грушевського, який тільки що повернувся з еміграції. Строго кажучи, учені лише роз’яснювали і підкріплювали факти і без того відомі, які потрапили до дореволюційних довідників та енциклопедій. Вони показували, що питома вага українців у Воронезькій і Курській губерніях цілком дозволяє привести кордони у відповідність з етнічними реальностями.^[129]

Україна межувала також з колишньою Областю війська Донського, де перед революцією проживало понад 700 тисяч українців. На відміну від курського і воронезького випадків, тут ще в 1920 році був зроблений досить помітний перекрій кордонів на користь УРСР. Правда, зроблено це було з причин, що здивували б академічну науку. Москва була в той момент стурбована слабкістю «класової бази» українських більшовиків і намагалася зробити так, щоб до складу України ввійшло якнайбільше пролетарських районів, як українських за складом населення, так і не зовсім. Розширити лави своїх однодумців в Україні Москва вважала в той момент важливішим будь-яких інших завдань. Втім, уже через кілька років Україна повернула Росії не тільки Шахтинсько-Донецький округ з майже поспіль російським населенням, але і Таганрозький округ (у місті Таганрозі переважали росіяни, але по округу в цілому українці складали 71,4% населення!).

Що ж стосується населених українцями частин Курщини і Вороніжчини, отут справа виглядала зовсім очевидною і ніяких привхідних класових резонів у ній не проглядалося. Що ж перешкодило цілком передати їх Україні? Тепер ми знаємо, що: три великих літери — КМА, так-так, саме вона, Курська магнітна аномалія. Лише в 90-і роки побачили денне світло документи, що пояснили справу.^[130] Деякі зміни кордонів на користь України все-таки були зроблені. Якщо до цих змін Росія (Курська губернія) починалася на десятій версті залізниці на схід від Конотопа, то тепер до неї треба було їхати тією ж залізницею 90 кілометрів. Україні відійшли Путивль і Миропілля, кордон випрямили на нашу користь у районі відомої станції Хутір Михайлівський і ще в деяких місцях (де на волость, де на півволості).

Але все це ніяк не можна було назвати повномасштабним етнічним розмежуванням України і Росії. Якби рекомендації Грушевського і Багалія були виконані, в Україні стало б приблизно на мільйон українців більше. Нам ці люди зовсім не стали б зайвими. Мільйон — це чимало, якщо врахувати, що за переписом 1926 року в республіці жило 29 мільйонів людей, з яких українці складали 23 мільйони.

Коли сьогодні знайомишся з підсумками тільки що згаданого перепису населення 1926 року, бачиш, що в Північно-Кавказькому краї РРФСР у той час цілком могли бути утворені один, а то і два українських ексклави (тобто частини держави, розташовані окремо від її головної території; аналог — Калінінградська область РФ). Північно-Кавказький край простягався в той час від Воронезької області до Дагестану, він складався з 15 округів і 6 автономних національних утворень.^[131]

Чи могла Україна знайти в післяреволюційні роки більш адекватні кордони? Адже відразу після громадянської війни більшовики ще були готові на сміливі, принципові і навіть проривні (тобто, справді революційні) рішення. Вони визнавали, що губернський розподіл до 1917 року не відповідав етнічному і зневажав інтереси звільнених народів, бачили необхідність змін.

Свого часу я ознайомився з історією питання. Виявилося, що Україну з самого початку прямо попереджали, щоб вона не сприймала своєї суверенності занадто всерйоз. На III з’їзді Комуністичної партії України на початку березня 1919 року гість з Москви Яків Свердлов сказав: «Здесь нужно с полной определенностью подчеркнуть, что то, что сегодня в силу международных обстоятельств мы выделим в отдельную республику, — Украину, быть может, завтра, с изменением международной обстановки, снова войдет в качестве равноправной части в общероссийскую республику». Фраза кострубата і неузгоджена, але зміст її сумнівів не викликає.

Через два тижні у Москві на VIII з’їзді РКП(б) одним з виступаючих був Георгій П’ятаков, тільки що обраний секретарем ЦК КП(б)У (а з жовтня 1918 року він очолював Тимчасовий робітничо-селянський уряд України). От що сказав цей «український гість» і уродженець Київщини: «Раз мы экономически объединяем, строим один аппарат, один высший совет народного хозяйства, одно управление железными дорогами, один банк и т. д., то все это пресловутое “самоопределение” не стоит выеденного яйца. Это или просто дипломатическая игра, в которую в некоторых случаях надо играть, или это хуже, чем игра, если мы берем это всерьез». (Цей П’ятаков ще в 1917 році був автором платформи Київського комітету РСДРП, де говорилося: «при социалистической организации хозяйства независимость наций абсолютно невозможна», а право націй на самовизначення «играет на руку мелкобуржуазной реакции».)

І все-таки на початку двадцятих років існувало, як кажуть сьогодні, «вікно можливостей». Обстановка в ті роки складалася своєрідна. 22 вересня 1922 року Сталін писав Леніну в зв’язку з майбутнім заключениям союзного договору: «За четыре года Гражданской войны, когда мы ввиду интервенции вынуждены были демонстрировать либерализм Москвы в национальном вопросе, мы успели воспитать среди коммунистов, помимо своей воли, настоящих и последовательных социал-независимовцев, требующих настоящей независимости во всех смыслах и расценивающих вмешательство ЦК РКП(б) как обман и лицемерие со стороны Москвы. Мы переживаем такую полосу развития, когда форма, закон. Конституция не могут быть игнорированы, когда молодое поколение коммунистов на окраинах игру в независимость отказывается понимать как игру, упорно принимая слова о независимости за чистую монету и так же упорно требуя от нас проведения в жизнь буквы конституций независимых республик». Відвертіше не скажеш.

Зі свого боку, Ленін продовжував стверджувати: «Мы признаем себя равноправными с Украинской ССР и др. и вместе и наравне входим с ними в новый союз, “Союз Советских Республик Европы и Азии”». Малося на увазі, що члени Союзу можуть і повинні виправити успадковані ними від Російської імперії кордони. Це блискуче вдалося Білоруській РСР. Вона почалася з шести повітів колишньої Мінської губернії, але її керівники, і насамперед енергійний Олександр Григорович Черв’яков (знакове сполучення імені і по батькові для Білорусії!), домоглися між 1921 і 1926 роками повного об’єднання білоруських земель у межах тодішнього СРСР.

Якби біля керма України не стояли в ті роки «інтернаціоналісти» на кшталт Мануїльського (навіть Сталін, і той називав його «липовим українцем»), Чубаря, Квірінга і до них подібних, об’єднання українських земель СРСР, включаючи створення українських ексклавів на Північному Кавказі, не було б таким вже неможливим завданням. Але, на жаль, у тодішнім вищім більшовицькім керівництві України не тільки не було людей необхідного масштабу, але не було і носіїв твердої національної свідомості, політичної волі, відповідальності перед своїм народом. Такі люди знаходилися в другому ешелоні — Скрипник, Шумський, Гринько і ще кілька людей, але на перші ролі їх не пропустили.

Чому я згадав про ці землі, які так і не стали українськими? Не для того, зрозуміло, щоб сьогодні знову порушувати питання про їхню належність, а з метою показати: ми недорахувалися таких великих просторів, освоєних і заселених українцями, — можливо, площею півтора чи два Крима, що більше ніяких територій нікому не повинні. Принцип незмінності кордонів прийнятий Україною раз і назавжди і закріплений у всіх підписаних нами міжнародних договорах. Напевно, майже кожна країна була б не проти виправити свої кордони. І, само собою, вона готова надати гору документів, що доводять її право зробити це. Але зацікавлені країни-сусіди завжди виставлять гору контрдокументів, і нічим добрим справа скінчитися не може. Україна залишиться такою, якою вона була на момент здобуття незалежності, не більше — але і не менше. Ми вже не кредитори, зате і не боржники.

Але, можливо, Україна має історичні борги перед Росією (або перед кимось ще) по якихось інших статтях? Скажімо, відомо, що в боях за звільнення української землі поклали голови й одержали поранення 3,5 мільйона воїнів Червоної Армії і зрозуміло, що більшість з них були росіяни. Я схиляю голову перед пам’яттю всіх полеглих, Україна ніколи не забуде цих велетенських жертв.

СРСР зазнав колосальних втрат у Великій Вітчизняній війні, і розподілилися ці втрати між республіками Союзу нерівномірно. Таджикістан чи Вірменія, наприклад, зазнали людських втрат, але їхня земля, слава Боїу, не ставала в роки війни полем боїв. Інша справа Україна. Вона, як і ще шість республік, була окупована повністю. Україна разом з Білорусією стали головними жертвами Великої Вітчизняної війни. Підраховано, що усього під фашистську окупацію, хоча б на короткий час, потрапило приблизно 75 мільйонів жителів СРСР, з них майже 40 млн — в Україні, 9 млн — у Білорусії, 6 млн — у Прибалтиці, 2,7 млн — у Молдавії, 0,5 млн — у Карело-Фінській РСР, 17 млн (15,6% населення) — у РРФСР.

Із загальної втрати цивільного населення СРСР від тяжких умов окупації на долю України припало більше половини (1,5 мільйона осіб). Те ж саме відноситься і до прямих жертв окупаційного режиму (2,5 мільйона осіб). Нарешті, з України більше всього погнали до Німеччини молоді (за деякими підрахунками, до 3 мільйонів осіб). Війна двічі прокотилася по Україні — спершу з заходу на схід, а потім зі сходу на захід. Було зруйновано біля половини її житлового фонду, знищені електростанції (зокрема, окупанти підірвали греблю Дніпрогесу), металургійні, машинобудівні і цукрові заводи, затоплені шахти, поголів’я худоби скоротилося в кілька разів. До того ж деякі свої підприємства Україна втратила тому, що вони були евакуйовані в 1941 році на схід і залишилися на нових місцях.

Україна в роки Великої Вітчизняної війни дала Червоній армії сім мільйонів воїнів. Це небувалий в історії випадок. Вважається, що нація здатна виставити в роки війни кожного десятого. В Україні на 22 червня 1941 року було неповних 42 мільйона населення, виходить, ми виставили кожного шостого. Але навіть ця пропорція потребує уточнення. Західні області були окуповані так швидко, що мобілізація в них проведена не була. З урахуванням цієї обставини історики говорять, що під рушницю в нас був покликаний кожен п’ятий. І це без партизанів.

У травні 2000 року, коли ми святкували 55 річницю Перемоги, учасники урочистого засідання в Національному палаці «Україна» змогли побачити Прапор Перемоги. Він був доставлений з Москви до Києва за домовленістю між президентами України і Росії і внесений до зали як символ нашої спільної і нероздільної перемоги. У мене в цей момент на очах навернулися сльози. Приблизно три мільйона з тих семи, котрих Україна дала в роки війни Червоній армії, не повернулися додому. Серед них був мій батько. Він воював під Новгородом і похований на березі ріки Мста — на стародавньому шляху наших предків з варяг у хазари. Хто порахує могили таких, як він, від Москви до Берліна? Я не даремно кажу «приблизно три мільйона людей» — назвати точну цифру дотепер не може ніхто. Кількість сиріт, що залишилися в Україні в результаті війни, дорівнює населенню середньої європейської країни.

Я вже не раз повертався в цій книзі до того, яке могутнє людське підживлення давала Україна Росії протягом трьох з половиною століть. Одного цього фактора цілком достатньо, щоб визнати: Росія — наша боржниця. Не в якомусь юридичному сенсі, але в моральному. Зрештою, це те, що прив’язує нас один до одного, а не роз’єднує. І все-таки це борг, нікуди не дінешся. Мені здається, усвідомлення цього боргу не містить в собі нічого образливого для Росії. Визнання цього боргу, навпаки, підніме Росію. Справедливість і великодушність ніколи і нікого не принизили.

Уже після війни українці переселялися до Калінінградської і Мурманської областей, на Сахалін і Камчатку, у Кузбас і на Далеку Північ, брали участь в освоєнні російських (поряд з казахськими) цілинних земель, в освоєнні і розробці тюменських нафтогазових родовищ, будівництві БАМа і грандіозних сибірських електростанцій. Всесоюзний перепис населення 1989 року показав, що частка українців у населенні Чукотки дорівнює 16,8%, Ямало-Ненецького округу — 17,2%, Магаданської області — 15,4%. Для кожного, хто в курсі української проблематики, ці цифри дуже зрозумілі. За ними — люди, що переселилися по оргнабору на будівництва і підприємства в 50 — 80-і роки, спокушені колись легендою про «довгий карбованець», та так і осіли в цих мало схожих на Україну місцях. Коли б ці люди потрапили туди в більш ранні часи, вони б уже «перетворилися» на росіян, як ми бачимо це на прикладі Краснодарського краю, де той же перепис виявив всього 3,9% українців.

Аж до 1991 року Україна підживлювала весь СРСР у своїй знаменитій якості «кадрового резерву». Головним чином, це було підживлення Росії. Йшов, звичайно, і обмін — частково керований, частково стихійний обмін випускниками вузів, але завжди не на нашу користь. Про випускників же шкіл і розмови нема. Прикро велика частина нашої молоді десятиліття за десятиліттям вступала до російських вузів, але по їх закінченні двоє з трьох не поверталися додому. Ми продовжуємо підживлювати Росію навіть сьогодні: там працюють десятки тисяч громадян незалежної України, головним чином будівельників, туди нерідко продовжують їхати наші випускники.

Починаючи з 1991 року загальносоюзний тягар Чорнобиля, а це мільярди доларів, був цілком перекладений на Україну.

Питання про те, чи залишилися за Україною якісь «історичні борги», на цьому можна було б і закрити. Для повноти картини згадаю лише про безумовні зустрічні заборгованості.

Ми погодилися на «нульовий варіант» практично по всіх статтях. Ми смиренно порахували, що така наша плата за мирну і безкровну незалежність. Лише в деяких пунктах, де «нульовий варіант» означає «нуль» тільки для України, ми намагаємося знайти більш гнучке і справедливе рішення. Зокрема, у питанні про закордонну власність колишнього СРСР. Часи середньовічного майорату, коли старший син успадковував все, минули. До того ж, не існувало старшого і молодшого синів. Це був просто поетичний образ — на зразок «спільної колиски» або «радянської людини». Від Російської імперії, а потім від СРСР за рубежем залишилася величезна кількість нерухомості, частина її використовується погано або зовсім не використовується, просто нищиться. За нашими розрахунками, коефіцієнт використання цієї власності дорівнює 50 відсоткам. Деяке взаєморозуміння з Росією в цьому питанні спочатку було. Наші уряди підписали рішення про передачу українській стороні 36 об’єктів закордонної власності, за узгодженням. На жаль, це рішення поки що не виконується. Але немає і причин думати, що воно не буде виконане. Життя — це процес.

Не можна прикласти «нульовий варіант» і до питання про повернення культурних цінностей. Це питання настільки складне — і юридично, і історично, — що я не стану зараз у нього заглиблюватися. Відзначу лише, що добра воля і бажання працювати з нами з російської сторони є. Не маю сумніву, що повернення Україні в 2001 році фресок Михайлівського Золотоверхого собору, вивезених у 30-і роки до Ленінграду — це тільки початок процесу. Європейський і світовий досвід учить, щоправда, що процеси такого роду займають навіть не роки, а десятиліття. Але, як кажуть китайці, навіть дорога в десять тисяч лі починається з першого кроку.

На жаль, актуальніша для нас сьогодні проблема вкладів населення України, 83,4 мільярди радянських карбованців, що зберігалися в Ощадбанку СРСР до 31 грудня 1991 року, тобто до умовної дати кінця юридичного існування СРСР. У процесі ліквідації інститутів союзної держави депозити Ощадбанку УРСР були перераховані в 1992 році на рахунки Ощадного банку СРСР. Неясність механізмів «державного розлучення» привела до такого злого жарту. Багато в чому провина за це лягає на тодішній непрофесіоналізм української сторони. Я дотепер уражений, як можна було не підписати спільного рішення, не розподілити відповідальність. За станом на 21 листопада 1996 року українська держава визнала заборгованість перед власниками цих внесків як свою, визначивши її в розмірі 131 мільярда 960 мільйонів гривень. З цієї фантастичної суми протягом 1997 — 2000 років удалося виплатити всього 260 мільйонів гривень або 0,2%. Ясно, що нам самим цей борг не погасити. У зв’язку з цим одне з доручень, що лежать на нашому уряді — це продовження переговорів з урядом Російської Федерації по врегулюванню проблеми заощадження громадян України до 1992 року.

Після всього сказаного судіть самі, чи є Україна «історичним боржником», чи ні.

Розділ чотирнадцятий. Нові часи

Криза кризі не рівня

Напевно, будь-яка країна і будь-який народ час від часу проходять у своєму розвитку період «нових часів». Довго, іноді багато поколінь, тягнеться «звичайний» час, а потім раптом (насправді, зовсім не раптом) приходить «новий». Новий тому, що насичений великими змінами. Він ніколи не буває простим, особливо для простих людей. У перебільшеній, але незабутній формі це показав Чарлі Чаплін у своєму уславленому фільмі «Нові часи». На мій погляд, найбільш символічний момент у картині той, коли нещасного Чарлі затягує в якийсь величезний механізм. Правда, відповідно до життєстверджуючого задуму, він випав з цього механізму живим, а не розчавленим, проте символ був зрозумілий: можливо, «нові часи» все оновлять, розставлять по місцях і налагодять, однак у процесі — бережися! Занадто легко опинитися між зубцями шестірень.

Але ми не для того запалилися ідеєю незалежності, щоб, одержавши її, все зберегти по-старому. Навіть ті, хто залишився під впливом комуністичних чар і в серпні 1991 року голосували, як їм здавалося, за «незалежність в умовах розвиненого соціалізму», до грудня зрозуміли, що змінювати доведеться дуже багато чого. Україна уявляла з себе у ті місяці величезний дискусійний клуб. Усім хотілося усвідомити наші шляхи в майбутнє, і я не був виключенням. На відміну від «чистих» гуманітаріїв, мені було добре відомо, наскільки складна господарська система сучасного виробництва і як небезпечно ламати щось діюче і працююче. Країна — не будинок, з якого можна тимчасово відселити мешканців, провести капітальний ремонт із переплануванням, а потім заселити їх знову. Тут більше підходило інше порівняння: нам потрібно було на лету переробити дирижабль на літак. Для цього треба було хоча б уявляти устрій того й іншого.

Мені хотілося обміркувати до кінця, нічого не спрощуючи, — як і чому соціалістичний спосіб виробництва, який довго здавався мені досить розумним, забрів у глухий кут. Між іншим, продовжую думати про це до цього дня. Більшовики взяли владу, не маючи чіткого плану, і перші роки постійно імпровізували — скасовували гроші, вводили їх знову, скасовували будь-яку власність і право спадщини, потім скасовували скасування, створювали трести і синдикати, щоб потім їх ліквідувати. Проте, за 10 — 12 років вони прийшли до вельми безвідмовної командно-адміністративної моделі управління, принаймні, у промисловості. Звичайно, це була мобілізаційна модель, найбільш пристосована для оборони, для надзвичайних обставин, для війни. У ринковій, конкурентній економіці незабаром виявлялося, що ця модель рухається по зустрічній смузі. Але в СРСР вона працювала майже 60 років, часом непогано. Я сам був її частиною, і можу завірити, що час між рішенням про створення виробу і його випуском у докомп’ютерну епоху був у нас коротшим, ніж на Заході, при найвищій якості і чудових технічних рішеннях. Іншими словами, система директивного промислового планування і виробництва, створена більшовиками-марксистами, попри всі застереження, несла в собі специфічний, але досить могутній потенціал. Починаючи приблизно з 1930 року їй віддали належне багато хто. Тоді, на тлі всесвітньої кризи (та ще з великої відстані), вона, а з нею і вся радянська система, якийсь час виглядали, мабуть, цілком переконливо. Нещодавно стали відомі сказані в 1935 році слова тодішнього президента США Ф. Рузвельта про те, що «майбутнє належить ідеалу, який буде являти собою щось середнє між капіталізмом США і комунізмом СРСР». Звичайно, якби Рузвельт знав що-небудь про колгоспи і ГУЛАГ, він скорегував би свій вислів, але він не знав. Слова американського президента пояснюються тим враженням, яке на нього справив індустріальний ривок СРСР.

Звичайно, новий час — нові пісні. Сьогодні можна почути, що реанімація радянських підприємств — це порожні витрати капіталу і часу, що радянська промислова модель на загал придатна тільки на злам. Мені зрозуміла логіка тих, хто так говорить і думає, я сам бачив у газетах оголошення типу: «Провадиться набір персоналу для нового готелю. Осіб з досвідом роботи в радянських готелях не приймаємо». Але така аналогія віддзеркалює тільки один бік складного явища. Економіка взагалі загадкова річ. Здавалося б, створена людьми, вона повинна бути добре їм зрозуміла. Але ні, існує, як ми знаємо, безліч економічних теорій, і кожна спростовує інші. Та й гроші начебто б не природне явище, однак про те, як вони діють, теж немає згоди — монетаристи сперечаються з номіналістами, а тих висміюють кейнсіанці і так далі. Центральні банки одних країн зменшують грошову масу, а інші — вважають за необхідне її нарощувати.

Але найголовніше, існує практика, і вона, схоже, живе окремо від теорій. Я бачу, як заводи, що прожили довге життя в умовах неринкового господарства і зав’язані на неринкових суміжників, після періоду адаптації входять у ринок, немов завжди були на ньому. Бачу, як виживають і стають на ноги підприємства, давно приречені експертами. Як у нас вірили експертам, особливо на початку 90-х! З нашого боку дуже природно вірити людям, що приїздять із країн, економіку яких працює більш успішно й ефективно, ніж наша. Але чомусь (я вже говорив про це в розділі «Від УРСР до України») ці люди дружно радили нам відмовитися від найбільш успішного й ефективного з того, що досягнуто нами. Зараз захоплення експертами й аналітиками пройшло. Індійський прем’єр-міністр Морарджі Десаі подарував людству в 70-х роках такий афоризм: «Експерти висловлюють абсолютно об’єктивну думку. Тобто свою особисту». Я б додав: і це ще в кращому випадку.

Кажуть, вихід із СРСР спричинився до нашої кризи. Начебто до моменту виходу із СРСР ми і без того не були в глибокій кризі! Але справа ще складніша. Я вже запрошував своїх читачів поміркувати над тим, що таке криза. Світовий досвід учить: кризи — важлива і навіть необхідна стадія в розвитку будь-якої країни. Держави виходять із криз із сильнішою здатністю до опору, оновленими, наростивши запас внутрішніх сил. Сполучені Штати стали тим, чим вони стали, багато в чому після кризи 30-х років, яку у цій країні називають Великою депресією. Доводиться, щоправда, чути і таке: 30-і роки в США — будинок відпочинку в порівнянні із сьогоднішньою Україною (і Росією). Чи це справді так? У США пори Великої депресії безробіття у своєму піку охоплювало, якщо рахувати разом з утриманцями, третину населення країни, були голодні марші на Вашінгтон, громадські роботи, трудові табори, куди ще і не брали вдруге. Від 1,5 до 4 мільйонів бездомних — оцінки розходяться — тинялись по країні, будували на міських пустирях «гувервілі» (перші 39 місяців кризи біля керма країни стояв президент Гувер) з дикту і жерсті, то в одному, то в іншому окрузі країни вводився воєнний стан. Разючий факт: у той час не менше мільйона американців готові були виїхати до СРСР за умови забезпечення їх там роботою.

Головним у подоланні кризи виявився навіть не підйом виробництва — бурхливий підйом (не просте повернення втрачених висот) почався в Америці лише в 1943-му, на тринадцятому році кризи, коли пішли могутні замовлення на зброю, — а перелом настроїв у країні, який позначився в 1935 році. Тоді ще продовжувався крах банків, прийшла небувала засуха, лютували порохняві бурі, масово розорялися фермери, безробіття навіть ішло вгору, але більшість американського народу вже відчуло, що всупереч усьому воно перебороло долю. Що ж переломило настрій в Америці 30-х? Настанова на позитивні цінності, на оптимізм і патріотизм. В цьому були єдиними всі: церковні проповідники, газети, радіо (телебачення ще не було), Голлівуд. Опозиція не перетворювала соціальний протест на свідоме розгойдування човна.

Як би нам, українцям, засвоїти цей урок? Та й росіянам він не зашкодив би. Небезпечне — і при цьому абсолютно свідоме! — розгойдування ситуації не раз траплялося і в Україні, і в Росії. Державно мислячі люди ніколи не стануть піддавати державу ризику хаосу. Щоб ніхто не подумав, що мною володіють якісь особисті почуття, утримаюся від українського прикладу, наведу тільки російський. У травні 1998 року, коли шахтарі в російській частині Донбасу перекривали рейки, хитався і тріскотів рубль, а профспілки проводили масові демонстрації, один журналіст дивувався поведінці своїх колег: «Як по команді вони заговорили про ситуацію в Росії і про перспективи російських фінансів у термінах катастрофи, краху, провалу, передодня громадянської війни, стали змальовувати, забувши про відчуття реальності, страхітливий образ гинучої нації. Їх голоси злилися в єдиний екзальтований хор, увійшли в якийсь мазохистський раж: хай буде ще гірше — і за це ми зненавидимо владу ще більше! Вони підштовхували свою аудиторію до думки, що будь-які дії у відношенні цієї влади виправдані, а будь-які дії влади по самозахисту або хоча б по захисту суспільного порядку — неприпустимі й аморальні». Як на мене, це дуже гарний опис хвороби під назвою «громадянська безвідповідальність».

Жодне суспільство не може жити, не міняючись, а будь-які зміни, що заслуговують цієї назви, носять характер стрибків і струсів, навіть якщо розтягнуті на довгі роки й іменуються еволюційними. Що вже казати про той кидок з однієї «суспільно-історичної формації» (за висловом марксистів) до іншої, котрий робимо ми! Це вже криза неминуча!

Якими б назрілими й перезрілими не були зміни, вони завжди підвищують внутрішню конфликтність суспільства, сприяють росту антисоціальних настроїв. Суспільства перехідного типу, як наше, і без того більш конфліктні, нерідко небезпечно конфліктні, це їхня відмінна риса, запитайте соціологів. У мас виникає почуття, начебто хтось зловмисно змінює законні і споконвічні правила гри. Безліч людей виявляються вибитими із звичних ніш, і поки вони не знайдуть собі нового місця в соціальних оновлених структурах, їх стан іменується неприємним словом «маргінальний».

Якщо вже маргінализація (як і зустрічний процес — демаргінализація) є неминучою ознакою перехідного стану суспільства, розумна влада намагається пом’якшувати наслідки процесу. Правда, саме в такі періоди вона, на превеликий жаль, рідко має у своєму розпорядженні необхідні кошти. І все-таки будь-яка грошова допомога по безробіттю, пільги підприємцям, що створюють нові робочі місця, заохочення перепідготовки робочої сили і Інші такі ж заходи допомагають людям пристосуватися до відновленого життя.

Люди, упевнені, що їм нема чого втрачати, можуть ставати силою зла. Згадаймо, як у 1968 році американські маргінали спалили значну частину столиці США, міста Вашінгтона, цілі квартали Детройта й інших американських міст. Таке могло трапитися лише з однієї причини: ті, що вважають себе (справедливо чи ні) кинутими напризволяще, починають ненавидіти існуюче суспільство, владу і порядки настільки, що готові зламати їх навіть ціною руйнації своєї країни. На якийсь час вони стають байдужими до її цінностей і святинь — якщо не були байдужі до них завжди. На людей спускається якесь осліплення, це типова революційна ситуація. Святе завдання влади — впливати на ситуацію так, щоб не допускати цього.

Будь-яка прискорена модернізація неминуче змінює й усталене розшарування суспільства, перемішуючи його шари. Безглуздо думати, начебто в радянський час розшарування було відсутнє, воно було дуже значним, хоча його і намагалися незграбно маскувати. Але то було звичне розшарування, яке склалося за 70 років. Нове розшарування довго ще буде найсильнішим соціальним подразником.

Підвищена конфліктність суспільства, яке оновлюється, іде на спад, як тільки люди починають відчувати блага цих змін. На початку XX століття з небезпечно великою швидкістю модернізувалися відразу кілька країн. У Росії (до якої тоді входила й Україна) ситуацію різко загострила війна. Число вибитих з колії людей різко виросло, вдесятеро збільшилася злочинність. Учорашнім селянам і робітникам, звиклим до крові, стало здаватися, що втрачати їм нема чого, хай воно все згорить, виправити несправедливий світ може тільки гвинтівка. Події розвивалися різно, але і там, і там незабаром відбувся тоталітарний зрив.

Але загострити ситуацію і навіть пустити країну під укіс, так бувало в історії, можуть також амбіції і безвідповідальність політиків, суспільних діячів, преси. У наші дні майбутнє і України, і Росії не тільки в руках парламентів, урядів, партій, воно багато в чому в руках ЗМІ. Чи під силу їм тягар відповідальності перш за все перед тими мільйонами людей, яких у наших країнах називають «протестним електоратом»? Чи не стали джерелом підвищеної небезпеки автори примхливі, самовдоволені, істеричні, легковажні?

Третя в історії спроба створення незалежної української держави починалася в умовах небувалої суспільної єдності. Напевно, у підручниках про це будуть говорити так: «Новітня історія незалежної України відкривається моментом унікальної загальнонаціональної згоди». Цю згоду відбив всеукраїнський референдум 1991 року. Коли в грудні 2001 року ми разом з Л. М. Кравчуком оглядали Національний музей історії України і торкнулися в розмові теми цього референдуму десятилітньої давнини, мені особливо запам’яталися слова Леоніда Макаровича, що «якби не було референдуму 1 грудня 1991 року, то не було б і незалежності України, тому що цей референдум скасував результати референдуму про збереження СРСР, проведеного в березні 1991 року. Тільки після 1 грудня 1991 року Україну визнав світ».

І дійсно, у тім стані революційного підйому, в якому ми прожили осінь 1991 року, ми постійно забували, що світ спостерігає за тим, що відбувається, без нашої наснаги і навіть з деяким скепсисом: мовляв, якщо цей народ у березні в переважній більшості хотів зберегти СРСР, навряд він рішуче змінить свою думку через вісім з половиною місяців. Звичайно, спостерігачам з боку не було видно, що для нас іноді тиждень дорівнює року, але хід їхніх думок був, узагалі, не позбавлений логіки. Іноді і нас, депутатів, опановував сумнів, особливо коли ми чули: проголосили ж незалежність інші радянські республіки і не стали призначати референдуми, дійшли висновку, що парламентського рішення достатньо, а вам що, більше всіх треба? Не дай Боже, голоси розділяться практично нарівно або більшість виявиться незначною, що тоді?! Не знаю, як у кого, але в мене подібні сумніви були дуже скороминущими. Переконаність, що тільки сам народ має право вирішити свою долю, кожного разу перемагала. 90,32% голосів за незалежність і небувало висока явка — це був результат, якого не чекав майже ніхто. Навіть більшістю найпалкіших прихильників незалежності була вимріяна менша цифра. Я радий, що українським політикам вистачило мужності винести питання про незалежність на референдум. Тепер ніхто і ніколи не зможе заперечити того факту, що вибір зробив сам народ.

Чи хотів би я, щоб жителі України були такі ж одностайні завжди і в усьому? Звичайно, ні. Для демократичного суспільства така згуртованість можлива (і характерна) лише в умовах доленосного вибору, на зразок того, який стояв перед нами 1 грудня 1991 року. Практично по будь-якому іншому питанню в країні існують, що зовсім нормально, різні думки. Але будь-яка крайність небезпечна. Небезпечний і розкол за світоглядом, що незабаром розділив Україну на табори, які не можуть, та й, якщо придивитися, не хочуть знайти спільної мови, вважаючи за краще обмінюватися люб’язностями типу «яничари», «галицькі фашисти», «імперські лакеї», «гауляйтери МВФ» і так далі, не хочеться продовжувати. З якоїсь причини їм комфортніше ворогувати, ніж шукати об’єднуючий момент. Такі речі не проходять без наслідків. Що таке чергова бійка у Верховній Раді? Це не просто маленька рукопашна кількох спітнілих депутатів, вона символізує собою бездарну анігиляцію духовних сил суспільства. Подібні видовища підривають віру простих людей у майбутнє країни, підсилюють соціальний і політичний песимізм. Чи треба дивуватися болісній долі кожного важливого законопроекту, якщо депутати дивляться, у першу чергу, не на якість, а хто його вніс? Чи треба дивуватися низькій інвестиційній (та й будь-якій іншій) привабливості України в очах зовнішнього світу? Як наслідок, наш рух уперед відбувається немов у грузлому киселі, він набагато повільніший, ніж міг і повинен бути. Мимоволі знову і знову із заздрістю згадуєш єдність десятилітньої давнини. Ми тоді думали, що за «оксамитовим» одержанням державності в Україні підуть такі ж оксамитні кроки до нової економіки і нового життя.

Хочу, щоб мене правильно зрозуміли. Я не малюю собі ідеал прохолодної політичної сцени, на якій панує поблажлива і млява неупередженість. Таке можливо лише в суспільстві, яке поступово занурюється в байдуже всепрощення. Американський політолог Фукуяма не так вже і давно оголошував «кінець історії». Упевнений, що найближчі сто років нам це не загрожує. Мова про інше. Я говорю про політиків, які навіть не намагаються переконати своїх опонентів, їх докази звернені до заздалегідь з ними згодних однодумців, вони хизуються собою, вони намагаються «врізати» опоненту хоча б на словах. Рівень демократії (а не тільки культури) у суспільстві визначається людським ставленням до політичних супротивників. Без цього неможлива повага до політичного процесу, неможливі компроміси і суспільна згода.

Якщо придивитися, можна помітити, що ледь не половина внутрішньоукраїнських політичних протистоянь пов’язана з нашою одержимістю вітчизняною історією. Закликаю відокремлювати нашу роботу по втіленню в життя нової і прекрасної України, по будівництву держави, нації, суспільства, культури, від зведення рахунків з минулим. Суспільні діячі і політики немов би довойовують якісь війни минулого, підсвідомо намагаючись це минуле змінити, чим підсилюють конфліктність суспільства. Мене постійно переслідує думка: як би припинити цю марну боротьбу всередині нашої країни? Може, придумати якийсь пакт примирення і всім його підписати? Щоб цей пакт накладав на тих, що підпишуться, певні зобов’язання, і серед них не зводити рахунки з минулим.

Тому що коли політики віддаються цьому заняттю, наслідки бувають тільки негативні. Я маю на увазі не тільки внутрішньоукраїнські рахунки. Дуже часто це рахунки з Російською імперією і з СРСР. Але цих держав більше немає! Боротьба за власну державу не має нічого спільного з помстою державам колишнім. Звичайно, минуле — дуже жорстока річ, воно присутнє у свідомості людей, отруюючи її. Але тягар минулого не повинен переноситися на нинішні покоління. У свій час Богдан Горинь висловив у львівській газеті «Високий замок» дуже слушну думку: «В історії відносин між Україною і Росією було чимало похмурих, я б сказав, трагічних сторінок. Але нехай це буде надбанням істориків. Ми, політики, повинні виходити з реалій сьогоднішнього дня, а не із сторінок історії, тому що такий підхід може завести нас у глухий кут».

Ці слова мають відношення і до тих російських політиків і громадських діячів, чиї заяви про «довільні ленінські кордони», які непогано б підправити, або про неминучість нашого з Росією нового возз’єднання в єдину державу відбивають ту ж саму одержимість історією, бажання переграти її і заднім числом «поліпшити» на свій смак. Не хочеться, але доведеться сказати тут і про надто злопам’ятну, на мій погляд, позицію Російської православної церкви, представники якої, посилаючись на історичну пам’ять, виступали проти візиту Папи Іоана-Павла II в Україну. Нехай пам’ять залишається пам’яттю, але хіба вона повинна підштовхувати православних до самоізоляції і заважати їхньому примиренню з католиками, такими ж християнами, як і вони самі?

Хтось може сказати мені: адже й у вас ледь не половина цієї книги так чи інакше пов’язана з історією. Це так, однак я твердо дотримуюсь програми, яку сам собі визначив у передмові: у жодному вислові не воювати з минулим.

Чому ж так вийшло: одностайно проголосувавши за незалежність, народ України відразу розділився на групи, які так погано чують одна одну? От у наших сусідів поляків абсолютно не було розбіжностей у стратегічному виборі. Вони відразу вирішили: до Євросоюзу, до НАТО, до ліберальної ринкової економіки і приватної власності, до демократії західного типу. У нас же, як і в Росії, чомусь хто в ліс, хто по дрова. І в нас, і в Росії до сьогоднішнього дня багато хто все ще хоче повернутися до політичного і економічного Радянського Союзу, не розуміючи, що це не просто безглуздо, але і неможливо навіть у теорії. Звичайно, іншу країну завжди бачиш у більш спрощеному й узагальненому вигляді. У Польщі теж немає повної єдності, але вона там безперечно багато вища, ніж у нас.

Наш настрій значною мірою пов’язаний з тим, що ми мало вміємо цінувати те, що маємо. Не стомлююся повторювати: так, треба пам’ятати про жертви і муки нашого народу, про своїх героїв, але давайте пам’ятати і про те, який ми щасливий і не без талану народ! Давайте пам’ятати, що Бог нас любить, і тоді все в нас вийде. Ми ледь устигли попрощатися з двадцятим століттям — століттям, у якому Україна повернула собі незалежність, а нам уже починає здаватися, що незалежність була єдино можливим підсумком нашої попередньої історії. Думаючи так, чи не знецінюємо ми Боже чудо, дароване нам? Варто лише уявити собі початок попереднього століття, як відразу стає ясно, що нам нічого не було гарантовано.

Що ж стосується останнього десятиліття, польський президент Квасьнєвський не раз говорив мені: Україна не повинна недооцінювати свої досягнення цього періоду, вона має право і повинна пишатися ними.

Давайте глянемо на ці досягнення.

Зараз усе рідше згадуються скептики, які пророкували, що наша незалежність ненадовго, на кілька місяців. І вже зовсім забуті ті російські політики (їх було, щоправда, небагато), які пророкували, що Україна сама «приповзе» назад. Це нагадування не Росії, а тим, хто говорив таке. Навіть сьогодні незалежність України подобається не всім, але з тим, що вона стала остаточно здійсненним фактом, не сперечається більше ніхто. Для тих наших громадян, кому сьогодні двадцять і менше, незалежність України природна як повітря.

Завдання, яке стояло перед нами з самого початку, було головоломнішим, ніж це усвідомлювало українське суспільство. Ми вийшли із складу іншої держави, але не з Росії, а з СРСР. Підтвердження незалежності України було пов’язане з її виходом із складу держави, яка відразу перестала існувати. Наше завдання з самого початку полягало у відпрацюванні оптимальних відносин з Росією як правонаступницею уже не існуючої держави. Але і Росія формально сама вийшла з тієї ж держави. Вийшли разом, а правонаступниця одна. Це породжувало масу труднощів, і ми ще не пройшли весь шлях розмежування до кінця. Ідучи шляхом розумного компромісу, усвідомлюючи і поважаючи труднощі і реальні права один одного, Україна і Росія коли-небудь будуть наводитися як приклад цивілізованої, конструктивної взаємодії.

Незважаючи на відсутність єдності в нашому суспільстві, ми зуміли порвати з минулим, із системою тоталітарного соціалізму, безповоротньо демонтувавши його основні підвалини. У суперечках, політичній боротьбі і важких компромісах ми створили нову державну систему, наше життя визначається конституцією, що відповідає найвищим демократичним і ліберальним зразкам. Ми остаточно визначилися зі своїм майбутнім. Це ринкова економіка і європейський шлях розвитку, вірність України загальнолюдським цінностям, ідеалам волі і гарантованої демократії. Сумнівів щодо історичного і цивілізаційного вибору України ні в кого не повинно бути.

Україна зуміла перебороти тривалу економічну кризу, що почалася за часів демонтажу радянської системи. З десяти років незалежності ця криза мучила нас майже вісім. Але вона ж і загартувала нас. Неможливо навчитися плавати, не занурившись у воду. Ми навчалися життю в умовах ринкової економіки як навчаються плаванню, ми пройшли це навчання і не потонули. Ми навіть відчули смак, і це тільки початок.

Не можу утриматись від одного нагадування: до моменту, коли я був обраний президентом вперше, річна інфляція дорівнювала 10 700 (десятьом тисячам семистам) відсоткам, ВВП упав за 1994 рік на 25% , а замість грошей ходили папірці під назвою купони. Сім наступних років принесли такий результат: сьогодні більше половини нашого валового продукту виробляється приватним сектором, в економіці країни спостерігається стійкий ріст, економісти починають горювати через те, що гривня надто зміцнюється. Зайве зміцнення гривні — це, звичайно, теж проблема, але про такі проблеми сім-вісім років тому я не міг мріяти навіть у солодких снах.^[132]

І все це незважаючи на те, що після розпаду СРСР Україна опинилася у надто невигіднім становищі! 40% наших потужностей — це було виробництво комплектуючих для союзного військово-промислового комплексу. Сьогодні на них майже нема попиту, причому, як я бачу, дехто відчуває гостре бажання, щоб ці потужності розвалилися зовсім. Наша спільна з Росією помилка із самого початку полягала в тому, що конверсією треба було займатися разом, разом продавати військову техніку. Теми високих технологій я вже торкався вище, там теж все дуже і дуже непросто. Неймовірно болісний удар по нашій економіці наніс Чорнобиль. Збитковою є, і довго ще буде залишатися збитковою вугільна галузь. А металургія! Будучи директором «Південмашу», я поїздив по всіх наших металургійних заводах, це важко навіть описати. Ми за роки незалежності зробили в цій галузі, мабуть, не менше, ніж було зроблено за всі роки радянської влади. Зараз металургія добрячою мірою годує нас.

Прошу взяти до уваги, що всі ці роки наш парламент, з яким я, загалом, завжди намагався і намагаюсь шукати спільну мову, знаходився в глухій опозиції реформам. При тому це була не права опозиція, призначення якої — протистояти комунізму, як кажуть, у великому та малому. Українська трагедія полягає у тому, що в нас фактично не було справжньої правої опозиції. Всі грають в популізм. Об’єднання в єдиний табір залишків колись вагомої, ніяк не лівої, політичної сили Народний Рух України з лівими — комуністами та соціалістами — не випадковість. Далася взнаки відсутність на правому фланзі принципової політичної сили, яка врівноважувала б «червоні» настрої.

Україна посіла важливе місце в системі міжнародних і, перш за все, європейських відносин. Ми мали, скажу м’яко, проблеми з нашими сусідами — з Росією, Польщею і Румунією, і нам вдалося полагодити ці проблеми цивілізованим шляхом. Не стомлююся нагадувати, який важкий шлях відновлення взаємної довіри на державному рівні ми пройшли з Росією. Але ми його пройшли, ми підписали «Великий договір», вирішили проблеми Чорноморського флоту. Українська сторона діяла абсолютно коректно, всебічно враховуючи інтереси Росії. Що ж до дрібних чвар, вони неминучі, це природний процес притирання. Хто їх згадає через 50 років?^[133]

Не збулося жодне з песимістичних (і злостивих) пророцтв, нестачі яких ми не відчували всі десять минулих років. Україна кожен раз виявлялася стійкішою, мудрішою, твердішою, ніж побоювалися її друзі і сподівалися недруги. І це теж одна з красномовних оцінок пройденого нами шляху.

Капітальний ремонт

Те, що стан справ в Україні поступово поліпшується — об’єктивний факт, хоча багато політиків сприймають (чи роблять вигляд, що сприймають) цей факт скептично. Дуже важливо, що зміни на краще в нас не «зав’язані», як у Росії, на експорт енергоносіїв. У нашому випадку ми в набагато більш чистому вигляді маємо справу із цілющим впливом ринкової економіки як такої — я вже говорив про це в розділі «Від УРСР до України». Але і ті, хто визнає поліпшення наших показників важливим досягненням, нерідко досадують на те, що шлях до нього був занадто довгим. Часто можна почути слова про втрачені вісім (варіанти: «сім», «дев’ять») років. Мені ці роки не здаються втраченими, без них позитивний перелом був би неможливий. Протягом цих років у нашій економіці йшли природні процеси пошуку більш життєздатних форм, самоорганізації на нових основах, притирання і припасування. Звичайно, у теорії цей шлях міг би бути більш коротким. Я і сам вважаю, що він був довгуватим. Але іноді мене бере сумнів, чи так вже все однозначно погано. Спробую пояснити цю думку.

Зміни в Україні були занадто вже радикальні, для звикання і пристосування до них потрібен був значний час. Зараз зворотним зором бачиш, що в радянську епоху більшість людей у нас жили в якомусь неприродному режимі. Деякі взагалі все життя спали, впевнені, що не сплять. Ситуація, коли від людини мало що залежить, коли коло її можливостей гранично звужене, не виховує дійсно самостійних характерів.

Стаючи дорослішим, ти повинен, на жаль, неминуче пройти через важкі етапи, особливо на початку. Злі язики називали їх «шоком без терапії», що, звичайно, не зовсім справедливо. Але у вчорашніх радянських людей вистачило мудрості правильно оцінити події і не поставити знак рівності між демократією і ринком з одного боку і дорожнечею, інфляцією, затримкою пенсій і зарплат — з іншого. На вільних і демократичних виборах Україна відкинула повернення до минулого.

Взагалі становлення демократії — видовисько не для людей із слабкими нервами. Як викривали, як паплюжили своє суспільство щирі і чесні американські письменники і публіцисти на початку минулого століття! Вони вважали його безнадійним. Звичайно, вони згущували фарби, але їхня критика не пройшла даремно. Головне, обговорення було відкритим, і це урок для всіх молодих демократій. Етап становлення треба пройти, його неможливо перестрибнути.

Сьогодні, після одинадцяти років української незалежності, загальна думка така, що життя стало цікавішим. Це чиста правда, але крапку на цьому не поставиш. Життя стало цікавішим для бадьорих, заповзятих, бідових, повних сил, тих, хто не боїться життя і так далі. Але ж не всі такі. Є працівники кризових підприємств. Є люди сором’язливі, не надто активні, які важко адаптуються, не дуже здорові, готові задовольнятися малим і навіть зовсім малим — аби не робити різких рухів, аби не вийти за рамки звичного. І, нарешті, є просто літні і старі. Всякі є люди, і всі мають право на життя. Я не сприймаю такого соціального дарвінізму: нехай виживають найсильніші.

Мені пишуть люди з різних кінців України. Я бачу, що найгостріші проблеми — не у великих містах. У маленькому містечку або селищі людина може бути й обдарованою від природи, і моторною, і навіть легкою на підйом, але все це раптом виявляється непотрібним. Працював, наприклад, чоловік на місцевому єдиному на все і вся підприємстві, і дружина десь працювала, і їм вистачало. Але от підприємство розвалилося, дружина одержує копійки. Ризикнути зірватися з місця він не може, тому що зв’язаний — діти-школярі, старі, будинок. Ніяка нова робота не світить, до підприємництва треба мати талант, а він, кажуть, є у 4 — 5% населення. У великих містах є вибір, маса можливостей, у селах же і селищах вибору майже немає. Ціла низка наших нових законів — про інвестиційний режим, про технопарки, так чи інакше, прямо чи принагідно, але повинні допомогти цим людям.

Нема сумніву, що життя стало і складнішим. А це водночас добре і погано. З одного боку, тепер воно різноманітніше. Зникло багато безглуздих заборон, які сковували людей раніше. З’явилися невідомі колись можливості — наприклад, побачити закордонні країни, з’явилися нові спокуси у вигляді різних благ цивілізації, відкрився цілий світ нових речей і послуг. А спокуси — це одночасно і стимули. Стимули силкуватися, міркувати, діяти, не лежати на канапі. З іншого боку, більш складне життя — завжди більш жорстке. Це незвична для багатьох необхідність робити самостійний вибір, ускладнені «правила гри», це більш тверді вимоги, висунуті життям (одні податкові декларації чого варті). Багато хто сприймає все це як безумовний дискомфорт і погіршення життя.

У зв’язку з цим я, на відміну від багатьох, не так вже сильно горюю, що реформи в нас трохи розтягнуті. Для багатьох це прикро, мовляв, тупцюємо на місці. Проте ніхто не тупцює, капітальний ремонт країни йде, на четвірку з двома мінусами (цю оцінку ми можемо спільними зусиллями підвищити), але йде. Однак дуже важливо, щоб у людей був час на звикання до чергового етапу змін, на адаптацію. Точніше говорити не про уповільнення реформ, а про амортизацію різких поштовхів. До того ж, я не уявляю, щоб у нас, як у Прибалтиці, могли виселити родину з квартири, якщо вона не сплатила за три місяці. Уже не кажучи про те, що сама квартплата там в багато разів вища — коли ми в себе із ваганнями зважуємось підняти її на відсотки! Коротше, я не маю сумніву, що ми в Україні вирішимо всі наші проблеми. Вирішимо хай і повільніше, зате людяніше.

Деякі викривачі «нових часів», не помічаючи, суперечать самі собі. Ті ж люди, що говорять про загальне зубожіння, через кому скаржаться, що розвелося нестерпно багато машин. Звичайно, у потоці авто на наших дорогах чимало «літніх» іномарок. Тепер придбати їх для багатьох — не проблема. При деяких мінусах такої ситуації, у цілому вона — благо. У радянські часи вважалося нормальним, якщо людина горбатилася на машину третину (а то і половину) життя, за новими були багаторічні черги, причому до черги на машину не записували, поки не принесеш довідку, що ти не стоїш в черзі на житло. Аргумент був такий: якщо в тебе завелися зайві гроші, ти не можеш розраховувати на безкоштовне житло, вступай до ЖБК замість того, щоб нахабно мріяти ще і про машину. Мимоволі згадаєш Гоголя: «Иван Яковлевич хотел бы и того, и другого, но знал, что было совершенно невозможно потребовать двух вещей разом, ибо Прасковья Осиповна очень не любила таких прихотей». Всього за якихось десять останніх років автомобіль став у нас масовим транспортом, і це найважливіший прорив. І психологічний, і соціальний. Автомобіль додає свободи. Навіть старий, аби їздив.

Ще раз повторю: у мене немає туги за часом, що пішов, як таким — тільки за роботою і ракетами. Якісь переваги в цьому часі я бачу, але одна невиправна — ми були тоді молодшими. Інші можна скомпенсувати. З цих переваг більше за все хотілося б повернути рівень порядку, який тоді існував. Зрозуміло, порядок був зовсім не такий, як тепер багатьом ввижається — не було гласності, і головні неподобства старанно замовчувалися, але все одно поверхня життя виглядала більш упорядкованою і гречною, ніж сьогодні. В перехідні періоди у влади на всіх рівнях завжди опиняється досить багато людей без найменшого досвіду керування. А це приблизно те ж саме, що посадити за кермо автомобіля людину, яка і хвилини не навчалася ні їзді, ні правилам руху, ні будові машини. За ці роки ми спостерігали це і в Україні, і в Росії, але в Україні більше. У Москві було повно людей, що звикли приймати рішення в умовах реальної державності, вони природним чином перейшли із союзних структур до російських. У Києві такого бути не могло, ми зіткнулися з дефіцитом кадрів набагато вищим за московський.

Мимоволі згадаєш революційні часи. Хто тоді опинився у владі? Люди з нульовим адміністративним досвідом. До революції жоден з них ніколи, ніким і нічим не керував. Ленін до 47 років був кабінетним публіцистом, нескінченно далеким від пролетаріату, інтереси якого він нібито уособлював. Перший верховний головнокомандувач у більшовиків Криленко мав військове звання прапорщика. До речі, у Миколи Васильовича Криленка було аж дві вищих освіти — він скінчив спочатку історико-філологічний, а потім юридичний факультети, але це нічого не міняло: він теж ніколи ніким не керував. Перший нарком з військових і морських справ Дибенко був до 1917 року унтер-офіцером. Ще один організатор Червоної армії, Микала Ілліч Подвойський, син священика (і сам готувався їм стати), а в армії не служив взагалі, до 1917-го року працював у журналі «Вопросы страхования». А хто були Грушевський, Винниченко, Петлюра? Історик, письменник, журналіст. У Симона Васильовича Петлюри був такий досвід керівництва: він працював бухгалтером у московській конторі страхового товариства «Россия» і за сумісництвом редактором російськомовного журналу «Украинская жизнь». Напевно, керував секретарем редакції і друкаркою, якщо вона була, навряд чи кимось ще — журнал був маленький. Єдине виключення — генерал-лейтенант Скоропадський, він командував на момент Лютневої революції 34-м армійським корпусом. Так що в нашому феномені немає нічого принципово нового.

Що ще хочеться поповнити? Поки що можна поповнити (підкреслюю — поки що, хоча часу залишаються все менше) наукові і технологічні втрати. Найнебезпечніше — розгубити кадри, не забезпечити спадкоємності у цей важкий перехідний період. Якщо люди виїхали за кордон і продовжують там працювати за спеціальністю, це півбіди. Вони не втрачають кваліфікації і навіть підвищують її. Багато хто з них повернеться, та ще збагачений чужим досвідом, майже всі так чи інакше зв’язані з колегами на батьківщині. Нещастя — це коли науковці стають «човниками» або, наприклад, менеджерами з продажу локшини швидкого готування. Вони порівняно швидко втрачають професійну придатність.

Але серед тих унікальних фахівців, на яких немає попиту, чимало таких, хто настільки поважає свою майстерність, свою професію, що не може дозволити собі зайнятися чимось більш простим. Вони до останнього не звільняються із своїх інститутів і підприємств, в межах можливого продовжують теми і розробки, які вже не фінансуються або фінансуються погано. Сьогодні багато що тримається на таких ентузіастах, вони навіть у цих умовах умудряються розвивати технології і робити відкриття. Якби це залежало тільки від мене, я б пішов і на позаринкові заходи, аби якимось чином зберегти ці кадри. Лихо в тім, що я не маю у своєму розпорядженні переконливих рецептів, як це зробити, і навіть не знаю, як об’єктивно виявляти таких людей. Тому що поруч з ентузіастами роблять вигляд, що працюють, ті, кому просто нікуди подітися, кого вже нікуди не візьмуть.

Дуже болісною виявилася втрата видатних виробничників, колишні колеги-директори мене зрозуміють. Кожен з них знає, що коли мова йде про особливо відповідальні унікальні вузли, розточити клапани (умовно) треба доручати Всеволодові Євгеновичу (умовно), краще його ніхто з цим не впорається. Відхід таких Всеволодів Євгеновичів — це теж удар по унікальних виробництвах.

У Росії проблеми з таким же людським контингентом. Наші країни здатні разом вирішити хоча б частину цих проблем, відновлюючи співпрацю колишніх партнерів по внутрішньосоюзному розподілу праці. Повільно, але все-таки він реанімується. Попереду, що зовсім не дивно, військові. Люди в погонах українського і російського зразків поки що домовляються легше, ніж цивільні. Саме домовляються! Рішення, до яких вони приходять, вигідні обом сторонам. У 2001 році Україна поставила для російського військового суднобудування продукції на кілька мільярдів карбованців. Це газотурбінні агрегати для установки на експортних фрегатах типу «Талвар», будівництво яких ведеться на Балтійському заводі для ВМС Індії, а також для малих десантних кораблів на повітряній подушці типу «Зубр», замовлення на них російська суднобудівна фірма «Алмаз» виконує для ВМС Греції. У Запоріжжі роблять елементи для російських ракетних комплексів С-300, на заводі імені Артема в Києві виготовляють підвісне озброєння для авіації, на «Арсеналі» — пускові установки і системи наведення вогню.

Домовленості, до яких ми прийшли з російським президентом Путіним під час зустрічі в Харкові 14 грудня 2001 року (зокрема, по літаку XXI століття Ан-70 — я дуже уболіваю за цим проектом), хочу сподіватися, відчутно підсилять кооперацію такого роду, причому не тільки в сфері ВПК.

Я постійно стежу за успіхами запорізького заводу «Мотор-Січ», зокрема, за його співробітництвом з російськими компаніями. «Мотор-Січ» здійснює перший в Україні проект ліцензійного виробництва продукції подвійного призначення — створення і випуск в Україні нового вертольоту Ка-226 розробки російської фірми «Камов». Ще в 1997 році вона уклала з таганрозьким АНТК імені Берієва довгостроковий контракт на постачання двигунів Д-436 для біпланів-амфібій Бе-200. Це багатоцільові машини з комерційним навантаженням 8 тонн і дальністю польоту 1,1 тисячі кілометрів, їх роблять у протипожежному, вантажнопасажирському і пасажирському варіантах в Іркутському авіаційно-промисловому об’єднанні. Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк України бере участь у СП «Бетаір», створеному під таганрозький проект літака-амфібії, здатного за одну заправку палива скинути 360 тон води на палаючий ліс. На черзі чудовий літак Бе-132МК: усі ті ж «Мотор-Січ», таганрозький АНТК, іркутське АПО і петербурзький завод імені Клімова домовилися спільно розробити «регіональний літак» для вантажнопасажирських перевезень на відстань до 1500 кілометрів.

Перераховувати можна досить довго, але все рівно на тлі взаємодії радянських часів нинішні обсяги поки що досить скромні. Довгим буває і процес прийняття рішень. Візьмемо один з останніх приклад. Бе-132МК — літак, потрібний на ринку. Півтори тисячі кілометрів — ідеальна дальність для сполучення всередині основних європейських країн, включаючи Україну, і між сусідніми державами. Не можна сказати, що ця ніша не заповнена, але цей літак, за всіма своїми показниками, буде мати попит. Я довго чекав, коли ж наші запорізькі моторобудівельники домовляться з російською стороною робити новий літак, чекав, відслідковував ситуацію, а потім забув, відволікся на інші справи, і тоді на мій стіл лягло повідомлення, що контракт підписаний. (Помічено, що нетерпляче очікувана подія відбудеться тоді, коли про неї забудеш: якщо на чайник дивитися невідступно, він не закипить ніколи.) Але контракт підписаний поки не на випуск літак, а на розробку бізнес-плану і ТЕО проекту, проведення маркетингу. Згадую радянські часи. Ми на «Південмаші» просто одержували вказівку про випуск відповідного виробу, і крапка — які там маркетинги, що за бізнес-плани? Абсолютно так само вирішувалася доля і суто цивільної продукції.

Я зараз розмірковую вголос: зрозуміло, що такий спосіб прийняття господарських рішень неефективний і міг мати вигляд ефективного тільки не стикаючись з конкуренцією на ринках. Я з цим не сперечаюсь, але прошу звернути увагу: СРСР вдавалося успішно підтримувати паритет зі Сполученими Штатами, яким цей паритет обходився, до того ж, разів у десять дорожче.

Звичайно, Америка платила своїм людям зовсім інші, в багато разів щедріші зарплати — такі, якими вони повинні бути по справедливості, тоді як у нас платили «на виживання». Але в перерахунку на витрачену грошову одиницю розрив був не такий разючий, адже і продуктивність праці в американців була значно вищою. Тим цікавіше, чому Радянському Союзу його паритет обходився дешевше. Чи не говорить цей факт про те, що радянська промислова модель містила в собі щось, гідне пильного, я б сказав, наукового вивчення? Може, це «щось» сумісне з ринковою економікою, може, воно ще скаже своє слово? Але для цього треба зрозуміти його суть і, зрозумівши, зберегти.

«Нові часи» породили не тільки сумну проблему зайвих фахівців. Усе частіше заявляє про себе і нестача кадрів. У швидко зростаючій харчовій промисловості зараз великий дефіцит інженерів, технологів, завідувачів цехами. Їх розшукують по всій Україні, і це той випадок, коли старі радянські кадри цілком влаштовують роботодавців. Часом їх не хвилюють навіть витрати на рішення квартирного питання. До речі, ще недавно приватний сектор рідко брав на роботу людей старших за 40 років і практично ніколи — старших за 50.

Великі підприємства сходу України організують свої філії в Києві і містах центральної частини країни, що також збільшує попит на робочу силу У Києві рівень зареєстрованого безробіття знизився сьогодні до 0,7%. Безупинно росте попит на будівельників. У кадрових агентствах на одну заявку по бізнес-персоналу приходиться 10 заявок на будівельні спеціальності. Зараз у Києві більше 70% будівельників — приїжджі, причому левина їх частка — мешканці західних областей України.

Київські газети рясніють оголошеннями про пошук головного бухгалтера, хоча і безробітних серед людей цієї професії предостатньо. У 2000 році 4,4% працездатного населення України були на обліку в центрах по працевлаштуванню, і ще зовсім недавно експерти пророкували швидкий ріст цього показника до рівня 6 — 8%. Насправді ж він знизився до 3,7% (це 1073,3 тис. людей) на 1 вересня 2001 року. В Україні набагато вище «приховане» безробіття — це коли працівники держпідприємств продовжують рахуватися в штаті, фактично вже давно будучи безробітними. Таких працівників зараз активно звільняють (і вони звільняються самі) по всій країні. Однак мало хто з них реєструється як безробітний. Люди в основному пристосувалися до нових умов і до звільнення були готові. «Приховане» безробіття, яке в 2000 році охоплювало приблизно третину населення в трудовому віці, за короткий час знизилося до однієї чверті.

Звичайно, залишається проблема шахтарів. У вугільній галузі було зайнято біля півмільйона людей. Галузь тримається в основному за рахунок державних субсидій і багато шахт прийдеться закривати. Але куди подітися шахтарям? Держава не може зробити вигляд, що це їх особиста справа. Такі проблеми не вирішуються за допомогою єдиних ліків, ліків повинно бути багато. Одним з них є цілеспрямоване залучення інвестицій до регіону, де багато вільної і непогано освіченої робочої сили, дешева нерухомість і така земля, що посади голоблю — виросте віз. Я дуже здивуюсь, якщо неабияка частина цих інвестицій не прийде з Росії. Побоювання, що людей у шахтарських регіонах надто важко переучувати, що вони вкрай негативно ставляться до підприємців, зовсім необгрунтовані.

Не треба, щоправда, думати, що зараз люди у безвихідній ситуації підуть працювати на будь-яке виробництво, негативний досвід уже є. Народ став більш мобільним, розбірливим і, як кажуть, «ушлим». Політика створення нових робочих місць повинна бути дуже і дуже осмисленою. Необхідно мати гарний соціологічний зір, заздалегідь бачити тих, кому призначені робочі місця.

Цікаво, що «нові часи», всупереч деяким прогнозам, виявили повну подібність українського і російського соціумів за дуже важливим параметром. Як виявилося в ході тестування, жителям як України, так і Росії притаманна стихійна, але при цьому досить помітна прихильність до ліберальних цінностей. Опитані відповідали на питання начебто зовсім про інше й у більшості навіть не знали таких слів, адже в радянській школі їх не учили ліберальним поняттям, але зміст їх відповідей сумнівів не залишає.

Характерно, що й за пострадянських часів нашим людям до найпростіших речей доводиться доходити власним розумом — як дітям у ханжеських родинах до таємниць дітородіння. Запитайте в будь-якого ліберала: для чого потрібна приватна власність, чим вона краще суспільної, соціалістичної? Швидше за все (перевірено!), підуть розумні і тонкі міркування на цю тему, але мало шансів почути необхідну і достатню відповідь: «приватна власність — основа свободи особи, гарантія розкриття її здібностей і вільного вибору». Можна додати, що лише при дотриманні прав власності формується творче соціальне середовище, так званий середній клас. Я тлумачу соціологічні дані так: владні структури як України, так і Росії повинні допомагати реалізації того, до чого наші країни внутрішньо вже явно готові.

Чомусь у нашої публіки склалася думка, начебто добрий інвестор — це закордонний інвестор. А дехто взагалі вирішив, що інвестор і іноземець — синоніми. Але це зовсім не так, і якби за інших однакових умов мені довелося вибирати між нашим і закордонним інвестором, я скоріше вибрав би нашого. Ми з ним, принаймні, говоримо на одній мові. Хоча не це головне. Головне — щоб українські гроші не пливли за кордон, а вкладалися в самій Україні, працювали на її розвиток, на її благо.

Правда, в іноземців є і деякі плюси. Вони більш законослухняні, менше схильні до трюків з «чорним налом», справніше платять податки. І взагалі, не хочу, щоб мене якось не так зрозуміли. Я двома руками «за» іноземців, якщо з їх допомогою в нас щось будується, реконструюється, з’являються нові робочі місця, якщо вони приходять із сучасним устаткуванням, з останніми розробками.

Багато хто останнім часом чув, що не всі закордонні інвестиції, які приходять в країну, насправді є закордонними, що частина з них — це гроші, що в свій час вивезені з України і тепер повертаються назад. Я кажу не про ті гроші, що повернулися завдяки моєму указу 2000 року про фінансову амністію. Є різні хитромудрі схеми, і повертаються гроші не тому, що їх власників замучила совість, а з більш прозаїчних причин: інвестувати в Україну (до речі, і в Росію теж) все вигідніше і вигідніше, особливо на тлі майже загального спаду. У мене не юридична і не фінансова освіта, так що я не взявся б на цих сторінках обговорювати алгоритм повернення збіглих сум, нехай це роблять правознавці і Верховна Рада. Не як у президента, а як у громадянина України, просто на рівні здорового глузду, відчуття в мене таке: капітал свідомо ввозиться так само, як і вивозився — з використанням лазівок у нашому законодавстві, з використанням його недосконалості, однак ті, що сьогодні ввозять гроші в країну, не збільшують своєї колишньої провини перед суспільством, а зменшують її.

Втім, будемо пам’ятати: Україна зацікавлена далеко не у всякому інвестиційному проекті, і я не виключаю, що частина грошей-репатріантів завезена в Україну не заради корисної діяльності, а з прицілом, наприклад, на хижацьке використання її ресурсів. Якщо не прямо на діяльність, передбачену Кримінальним кодексом.

Давно відомо, що будь-яка реформа може здійснитися лише частково. Не тільки реформи змінюють те, що віджило, але і воно змінює реформи, змушує їх пристосовуватися, «редагує» їх, а часом (трапляється і таке) перетворює у свою протилежність. Так було і буде, поки існує людство. Буває, однак, і так, що поставлена мета досягається в більш-менш замисленому вигляді, але замість радості приносить розчарування. Як сказав один жартівник: ніщо так не шкодить цілі, як те, що в неї влучають. Люди кажуть: ми насправді хотіли зовсім не цього, нас не так зрозуміли. І самі починають вірити, що реформатори їх не зрозуміли. В історії постійно відтворюється та ж сама ситуація: мислителі, публіцисти, поети та інші володарі дум голосно мріють про «нову людину» («нову» у різних сенсах), кличуть її, горюють, що їм не дожити до її приходу, і, захопившись, не помічають, що вона уже прийшла. Тоді вони ображаються, не хочуть її визнавати, кажуть, що вона неправильна. Але всі ці печалі ніколи не змусять людей відмовитися від реформ, тому що така відмова була б рівнозначна припиненню життєдіяльності суспільства. Реформа — це завжди ще і велика спокуса.

Удар долі

Українські «нові часи» принесли нам проблему, яка могла трусонути нас до підвалин, а може, і розтрусити необоротно, якби ми виявили ледь менше здорового глузду і стриманості. Проблема з найважчих, вона прямо зачепила мільйони людей — і в той же час інші мільйони немов не помітили її, завдяки чому, між іншим, мимоволі сприяли її пом’якшенню. Атеїстична байдужість теж, виходить, може, за певних обставин, дати ту часточку добра, без якої не буває лиха. Я говорю про церковно-релігійну боротьбу в Україні і про спокій, з яким за нею спостерігала атеїстична чи та, що «не визначилася», частина населення. Якби ця частина була меншою (а наскільки меншою — хто це може знати?), справа могла дійти до справжньої релігійно-громадянської війни, як бувало не тільки в нашій історії.

Чи це справді питання життя і смерті, каже сучасний атеїст, а іноді і віруючий, поминати Духа Святого, в одному випадку, як «исходящего от Отца и от Сына» (того, хто виходить «від Отця і від Сина»), а в іншому — як «от Отца исходящего, со Отцем и Сыном спокланяема» (того, хто «виходить від Отця, з Отцем і Сином спокланяєма»)? Може, мовляв, справа просто в перекладі? Скажімо, греки розуміють це місце Символу віри як «через Сина». Або суперечка про те, хреститися двома чи трьома пальцями, яка розділила і виснажила Росію. Або питання про визнання «верховенства» Папи Римського.

Тут давно вже не залишилося ніякої політики, це лише формула поваги до авторитету Папи. Чи варті ці скромні розходження такої довгої ворожнечі мільйонів людей, багатовікового поділу народу, не тільки нашого?

Я теж думав приблизно так, поки мені не пояснили, чому ці «дріб’язки» ставали питаннями, без перебільшення, життя і смерті, особливо — життя після смерті, порятунку в Христі. Це найважливіше уточнення треба, виявляється, зробити, якщо ми хочемо правильно зрозуміти наших предків і не занадто задирати носи. Коли людей раптом стали примушувати хреститися трьома пальцями, вони так люто пручалися не просто тому, що були прихильниками старовини як такої. Справа втім, що трьохперстне знамення, на їх думку, не могло захистити від біса, а як жити, якщо ти не можеш бути захищений від нього? У цьому і причина ворожнечі між людьми одного й того ж православного обряду, які дещо по-різному вимовляють Символ віри. Для християнина головне в цьому житті — врятуватися для життя вічного. А як врятуєшся, якщо тебе змушують вимовляти молитву, що не подіє, не дійде до Адресата, а не подіє молитва, не дійде в тому випадку, якщо ти зміниш у ній хоча б одне слово, одну літеру — будеш, наприклад, говорити не «Ісус», а «Іісус»!

Пам’ятаю, сам я вперше довідався про існування цієї проблеми не з живого життя, а з «Истории моего современника» улюбленого мною Короленка. Я читав її в десятому класі. Короленко згадує, що на Волині, де пройшло його дитинство (у Житомирі і Рівному) і де його батько обіймав посаду повітового судді, було «три веры (не считая евреев): католическая, православная и между ними — униатская, наиболее бедная и утесненная. Поляки в своє время считали ее верой низшей: резали униатов набегавшие казаки и гайдамаки, потом их стали теснить и преследовать русские... Таким образом религия, явившаяся результатом малодушного компромисса [це точка зору Короленка. — Л. К.], пустив корни в сердцах нескольких поколений, стала гонимой и потребовала от своих последователей преданности и самоотвержения. Я вспоминаю одного из этих униатских священииков, высокого старика с огромной седой бородой, с дрожащею головой и большим священническим жезлом в руках. Он очень низко кланялся отцу, прикасаясь рукой к полу, и жаловался на что-то, причем длинная седая борода его тряслась, а по старческому лицу бежали крупные слезы. Он говорил что-то мне непонятное, о Боге, которого не хочет продать, и о вере предков. Мой отец с видимым уважением подымал старика, когда он пытался земно поклониться, и обещал сделать все, что возможно. По уходе старика отец долго задумчиво ходил по комнатам, а затем, остановившись, произнес сентенцию:

— Есть одна правая вера... Но никто не может знать, которая именно. Надо держаться веры отцов, хотя бы пришлось терпеть за это».

Пройшло ще років двадцять, перш ніж мені довелося переконатися, що прочитане в юності не є надбанням однієї лише сивої старовини. І ще через двадцять — брати участь у подоланні спадщини ворожнечі, намагаючись не забувати, що в релігійних справах все так важко, гостро саме тому, що це справи віри, справи порятунку.

Якби я не був громадянином України і президентом і якби церковне життя в незалежній Україні іноді не супроводжувалася бійками на папертях і сутичками з міліцією, якби все це з самого початку обмежувалося тільки суперечками, нехай і палкими, нехай і лайками, але не рукоприкладством і вандалізмом, я сказав би, напевно, тільки те про нього, що це життя виключно цікаве. Ну, і якби я завжди тримав у голові, що на світі немає нічого більш старого і жорстокого, ніж розбрат на церковно-релігійному грунті, якби в пам’яті завжди були всі хрестові походи, релігійні війни, «полювання на відьом» і інші «веселі» сторінки з історії людства...

За роки радянської влади ми звикли, що все релігійне в країні, як і не релігійне, перебуває в підпорядкуванні чи під доглядом держави, що там, загалом, наведений «порядок», окремих порушників якого не варто брати до уваги. Тому коли, при перших же «перебудовчих» послабленнях, відновилися старі, щоб не сказати: стародавні, вічні церковні звади, для багатьох це було незвично, страшно, начебто прийшов кінець світу, комусь захотілося назад, у часи, коли над усіма була одна «церква» — КПРС. Потрібні були роки, щоб звикнути жити в умовах, коли боротьба за віруючих ведеться безупинно, відкрито, часом занадто галасливо.

В Україні зараз три православні церкви. Одна канонічна — Українська православна церква, це та, що не порвала з Московським патріархатом, скорочено — УПЦ МП, у народі її називають «московською». Дві — не канонічні, це Українська православна церква Київського патріархату, скорочено — УПЦ КП, її звуть «філаретовською» за ім’ям її творця і патріарха, і Українська автокефальна православна церква (УАПЦ), я буду називати її «галичанською», бо її парафії знаходяться в Галичині. Канонічною, як відомо, є та церква, що визнана православними «церквами-сестрами», з яких головною продовжує вважатися Константинопольська на чолі з Всесвітнім Патріархом. Фактично ж головною давно стала Російська Православна церква, хоча «по честі» вона залишається п’ятою серед п’ятнадцяти. «Неканонічних» церков більше, ніж канонічних, і не кожна з них страждає з цього приводу. Але в очах більшості людей, серед них і «воцерковлених» (якщо тільки вони не належать до тієї чи іншої з неканонічних церков) слово «неканонічна» означає і, напевно, ще довго буде означати «неістинна», «неправильна» і взагалі погана, тут вже нічого не поробиш.

У Західній Україні існує греко-католицька церква, УГКЦ, її ще називають уніатською. Майже третина релігійних організацій в Україні — протестантські, найбільша з них — Баптистська церква.

Усе це ввірвалося в 1994 році до мого кабінету — до президентського кабінету... Повідомлення про події, які лягали на мій стіл щоранку, нагадували іноді повідомлення з театру воєнних дій. У бойовищі брали участь більше тисячі церковних парафій! Горіли будинки священиків, штурмом бралися не тільки храми, а й цілі села, часом здавалося, що це війна усіх з усіма, хоча кожен добре знав свого супротивника. Продовжували ділити храми і парафії... Не пройшло і року, як мене стали обвинувачувати (чи констатувати), що я втратив контроль над релігійно-політичною ситуацією, начебто я або мій попередник мали цей контроль і начебто це прямий обов’язок глави світської демократичної держави — контролювати церковне життя. Важко пояснити деяким людям, що я і не намагався, і не міг намагатися контролювати релігійно-політичну ситуацію, я прагнув і прагну контролювати щось інше — громадський порядок, щоб не порушувався закон, щоб не було покалічених, і це був такий клопіт, що мене просто не вистачило б ще і на те, щоб налагоджувати міжцерковні відносини, керувати церковно-політичними справами.

Багато говориться про труднощі у російсько-українських відносинах, називаються різні причини, приводяться різні факти. Серед цих причин, цих фактів є дещо справді істотне, чого я не очікував у 1991 році. Так, я не передбачав, що саме церковно-релігійне життя в Україні, насамперед, у Західній, боротьба греко-католиків за повернення віднятих у них після війни храмів стане досить помітним каменем спотикання між Києвом і Москвою.

Почалося це ще за радянської влади, за Горбачова, саме при ньому українцям приписали переслідування православних у Західній Україні (а його обвинувачували в потуранні). Як тільки «ми», мовляв, перестали переслідувати уніатів, відразу вони, за підтримкою своїх агентів у владних структурах, заходилися переслідувати «нас», православних. На жаль, це звучало логічно, це було занадто схоже на те, що в таких випадках відбувається завжди і скрізь: гнані стають гонителями. Багато хто повірив, що так трапилося і в цьому випадку.

Але це було, на щастя, не так. Так, з 1946 року уніати були не просто гнані, а заборонені. Одних знищили, інших відправили за колючий дріт, десятки тисяч просто вигнали до Сибіру, храми, усі до одного уніатські храми, стали радянськими православними храмами, і колишні парафіяни-уніати вільні були перетворитися на парафіян-православних, хоча не приховувалося, що краще б їм податися до атеїзму. Що ж відбулося далі? А відбулося щось майже неймовірне. Уніатство не пропало. Може, якби унія скасувалася знизу, в результаті природного внутрішнього процесу в самій цій церкві, все було б не так. Але її скасувала «московська» влада, діючи вкрай жорстоко, в дусі гірших старовинних прикладів, і це зробило уніатів безумовними супротивниками Москви і палкими прихильниками демократії і незалежності України.

Важливу роль відіграло і те, про що вже якось забулося: унію скасовувала не просто світська влада, а влада водночас ідеологічна, атеїстична, безбожна, влада, що переслідувала будь-яку релігію, влада, що розгромила Російську православну церкву, принизила її, підкорила собі те, що від неї залишилося, і в цей залишок насильно влила їх, греко-католиків. За такого знущання і справді може бути одне з двох: або втратити віру в Бога, або знайти її. Уніати свою віру не втратили, а зміцнили.

Незважаючи на всю міць тоталітаризму, незважаючи на те, що в Західній Україні були створені наймогутніші органи КДБ, незважаючи на те, що каральна машина працювала невпинно і ні в чому не відчувала нестачі, уніати продовжували існувати — у підпіллі. Люди таємно збиралися на молитву в приватних будинках, на квартирах, у нежилих приміщеннях. Були навіть підпільні монастирі. Владою ці «осині гнізда» виявлялися, людей позбавляли роботи, засилали, судили, але підпілля продовжувало існувати. В вісімдесяті роки нараховувалося близько 800 уніатських священиків-підпільників! Серед них, природно, епіскопи...

Заслані галичани, які поколіннями жили на поселенні в Сибіру, хрестилися, вінчалися, причащалися, сповідалися (і, думаю, частіше, ніж хтось інший в тодішньому СРСР). І все це забезпечували підпільні, нелегальні священики, причому, авторитетом з ними не міг зрівнятися ніхто. Вони були дійсними пастирями в тім сенсі, що протягом кількох десятиліть (до речі, якщо не дуже грішити проти істини, можна сказати, що сорока років, як і Мойсей) вели свій народ, закинутий на чужину, дорогою духу. Після того, як заслані поверталися на батьківщину, пам’ять про цих пастирів не втрачалася: нещодавно мені розповідали про двох молодих людей, яким років по 35 і які назвали своїх дітей на честь священиків, що хрестили в Сибіру їх самих. Як тут не сказати, що ці священики були тими, хто зберігав не тільки уніатську віру, але й українську душу?

Більшість пересічних віруючих ходили до православних храмів, мали справу з православними священиками, але в душі залишалися уніатами, у такому дусі виховували дітей. Цих людей виявилася величезна кількість. Їх виявилося так багато, що всі, за малим винятком, православні парафії Галичини відразу перестали бути православними, і тоді спалахнула боротьба за храми: уніати стали вимагати повернути храми, відібрані в них після війни, почали самовільно їх захоплювати, і до 1992 року в Західній Україні з трьох тисяч православних храмів залишилося двісті, останні були повернуті за колишньою належністю. Були приклади і мудрого, шляхетного поводження православних ієрархів. Скасування Унії в 1946 увінчали урочистою передачею храму Святого Юра у Львові Російській православній церкві. Останнім із православних, хто в ній служив, був митрополит Андрій. Він і повернув — добровільно, спокійно — ключі колишнім господарям.

Ми повинні віддати уніатам належне: жодного не свого храму вони не захопили. Всі храми, побудовані православними або для православних, не були зачеплені, залишилися за православними. Всі! Коли про це повідомляють своїм читачам росіяни з неупереджених авторів, вони обов’язково називають, насамперед, два об’єкти і пишуть так: «Ні на чудову Свято-Георгіївську церкву у Львові, побудовану в 1916 році [австрійцями. — Л. К.] для російських військовополонених, ні на розкішну єпархіальну резиденцію в Ужгороді, зведену перед війною чеським урядом для єпархіального архієрея [православного. — Л. К.], замахів з боку парафіян і кліриків УГКЦ не було».

Хто б міг подумати в гетьманські часи, що греко-католицька церква, яку так ненавиділи козаки, буде коли-небудь вважати себе найбільш, так би мовити, козацькою — українською з українських, і що деякі її ієрархи навіть поставлять грандіозну, хоча, напевно, фантастичну мету: створення української християнської церкви, що буде не православною і не католицькою, а мов би спадкоємицею тієї церкви, що існувала до розколу єдиної християнської церкви на православну і католицьку в 1054 році! Тарас Бульба, щоправда, навряд чи вітав би таку справу, адже вона означала б, що він повинен відмовитися від православ’я: католицтво, сказав би, нам нецікаве, ми не католики, а від православ’я відмовлятися не бажаємо. Але те, що греко-католицька церква виявилася ревною охоронницею і провідником українства, церквою-мученицею за українство, це вразило б козаків у саме серце.

Людей з московського патріархату, що дотепер говорять про бешкетування західних українців, про розгром православ’я в Західній Україні, про захват храмів і про інші підступи і прояви українського націоналізму (деякі по-стародавньому навіть вживають словосполучення «буржуазний націоналізм»), можна зрозуміти. Адже колишні уніатські православні парафії Західної України були п’ятою частиною всіх парафій Російської православної церкви в Україні, із Західної України вийшла величезна кількість православних священиків, їх можна ще і зараз зустріти і в Москві, і в Сибіру, і на Далекому Сході. Масове повернення західних українців до уніатства було важким ударом по російському (московському) православ’ю, дуже важким, але я б сказав, що це був удар долі, а не якоїсь злої сили.

Про долю думається ще і тому, що одночасно був нанесений інший удар. Раптом розширилася, набрала певної сили, стала серйозним явищем українського життя малесенька закордонна Українська автокефальна православна церква. У Галичині їй абсолютно задарма, як кажуть її недруги, дісталося 600 колишніх «московських» парафій. До останніх років перебудови про неї мало хто чув навіть з віруючих галичан, а вона виявилася справді рідною сестрою уніатської церкви: та ж глибока відданість українству, українській незалежності. На якому ще грунті можна зійтися гранично близько, як не на цьому, у часи становлення державної незалежності!

Цьому порідненню, спалаху чи просто виявленню родинних почуттів передували трагічні обставини скасування унії в 1946 році.

З уніатською церквою в Західній Україні покінчили, як завжди при радянській владі: намагалися по можливості дотримуватися подоби законної процедури. Був улаштований Собор для скасування Брестської (Берестейської) унії 1596 року. Захід курирували офіцери держбезпеки. Хтось із них, можливо, щиро вважав, що робиться добра справа, що так вона буде сприйнята якщо не всіма, то багатьма віруючими. Адже у свій час унія була дійсно нав’язана православним цього краю. У священиків був вибір: або загинути, або підкоритися Папі Римському, тим більше, що їм все-таки обіцяли поважати їх богослужебні традиції і звички. Вони не захотіли безнадійної боротьби і майже вірної загибелі...

Може, пам’яттю про це приниження керувалися і деякі з тих уніатських священиків, що ввійшли до групи Гаврила Костельника, який взяв на себе роль ініціатора Собору 1946 року. Як припускають знавці питання, було і це, але також дещо більш цікаве. Таємною метою Костельника і його однодумців, як кажуть, було повести уніатів до православ’я, щоб потім, при першій же нагоді, відірвати їх від Москви. Вони йшли «у Москву», щоб у ній відсидітися і піти, як тільки покращиться погода. Вони, відповідно до цієї версії, не бачили іншого шляху збереження християнства в Західній Україні, збереження християнського духу, явно сильнішого, ніж у Східній Україні. Вони знали ціну християнству своїх парафіян, знали стійкість їхнього християнського духу. Їм важливо було, щоб зберігся цей дух — нехай і під доглядом Москви. Ця таємна мета відкрилася, як думають, у 1989 році, коли уніатська церква вийшла з підпілля.

Одночасно з уніатами відчули себе вільними і православні. Мова йде, насамперед, про «справжні» православні громади, котрі існували і до радянської влади. Їх набралося більше тисячі, вони складають близько 40 відсотків усіх віруючих християн в Західній Україні. Це українці, що приїхали до Західної України з інших районів України й інших республік Радянського Союзу, це ті українці, що до війни жили в Польщі, потім були переселені сюди, це, нарешті, і ті з колишніх уніатів, що залишилися в православ’ї після відновлення уніатської церкви. Перед цим воістину «непідробленим» православ’ям Західної України постало питання: куди йти? Відповідь на це питання дав протоієрей Дмитро Ярема, один з учасників групи панотця Костельника.

Панотця Костельника убили незабаром після Собору 1946 року українські націоналісти, а Дмитро Ярема не тільки уцілів, але і дожив до самої «перебудови». Ця людина зуміла, незважаючи на свою участь у тім Соборі, на своє «зрадництво», завоювати великий авторитет у Львові, стати одним з лідерів боротьби за незалежність України. Коли була відновлена греко-католицька церква, він вчинив зовсім не так, як від нього очікували, як повинен був би, здавалося, вчинити: він не повернувся до уніатства, а залишився в православ’ї, але повів свою громаду з Московського патріархату. Його приклад наслідували інші. Так з’явився привід для розмов проте, що Дмитро Ярема здійснив таємний задум, який виник у нього з Костельником ще в 1946 році. Пішов же він із своїми парафіянами і послідовниками під крило Української автокефальної православної церкви. Яка перебувала тоді в еміграції.

Так в Західній Україні виникла не канонічна, але міцна і міцніюча, упевнена в собі, дуже спокійна і глибоко українська, глибоко національна православна церква. Я з задоволенням спостерігаю, як розвиваються відносини між нею і Константинопольською патріархією, від якої залежить канонізація цієї церкви. Частково це вже, можна сказати, відбулося. Помісним собором цієї церкви керував представник Константинополя.

Виключно цікава, а для багатьох і несподівана, історія появи Української православної церкви Київського патріархату. Можливо, найцікавіше і найпримітніше в цій історії те, що трапилась вона всього через п’ять тижнів після проголошення Україною своєї незалежності. 1 — 3 листопада 1991 року Помісний собор Української Православної Церкви (УПЦ) під головуванням митрополита Філарета (М. А. Денисенка) проголосив автокефалію цієї церкви. Архієрейський собор Російської православної церкви не тільки відмовився надати їй повну канонічну самостійність, про що просив Філарет, але і відправив його у відставку (висловивши подяку за багаторічну бездоганну службу). Собор Української православної церкви, в свою чергу, теж усунув Філарета від справ. Тоді зусиллями Філарета і його однодумців був скликаний Всеукраїнський Православний Собор. На цьому соборі відбулося об’єднання Української автокефальної православної церкви (УАПЦ) з частиною Української православної церкви (УПЦ) Московського патріархату. Так виникла Українська Православна Церква Київського Патріархату (УПЦ-КП). Стали казати, що вона веде свій родовід з часів України-Русі, тобто. Київської Русі...

За Філаретом, який вивершив цю справу, пішли далеко не всі священики, багато парафій залишилося під рукою Московського патріархату. Ті єпіскопати, які залишилися вірними Москві, об’єдналися, їх об’єднання одержало назву «Українська православна церква Московського патріархату». Ці дві церкви теж не могли спокійно поділити храми і парафії, були сутички, палкі словесні і не тільки словесні бійки. До речі, синод «філаретівської» церкви 22 серпня 1992 року відмінив анафему гетьману Мазепі...

Чесно кажучи, я спочатку не надав особливого значення цим подіям, навряд чи справді їх помітив — мені було не до них з ряду обставин, серед яких не останнім було те, що я, подібно більшості людей мого кола, був абсолютно нерелігійною людиною. Я відчував неусвідомлену сором’язливість людини, яка не дуже обізнана в предметі, але знає, що предмет цей подразливий і гострий. Українське народне православ’я не дозволило українцям ополячитися, воно надихало їх на опір туркам. Українське народне православ’я не підтримало в свій час Мазепу в його боротьбі з Петром Першим, козацько-мужицька більшість вирішила залишитися в одній державі зі своїми російськими одновірцями. А тут Філарет чинить розрив! Мимоволі зіщулишся...

Справа Філарета між тим виглядала все серйозніше і серйозніше. От уже і президент Кравчук з’являється в Софійському соборі на божій службі в зв’язку з річницею незалежності України. Служить Філарет, уже Блаженніший митрополит... От архієрейський суд РПЦ позбавляє його всіх ступенів священства за осудливу поведінку (зокрема в побуті)... Тут я став дивитися на Київський патріархат приблизно так: з надбанням державної незалежності щось таке повинне було з’явитися. З питанням, ставитися мені до того позитивно чи негативно, я, мабуть, не мав клопоту. Загалом, моя позиція швидше за все уявляла з себе нейтрально-сторожку цікавість. І головним для мене було те, що Філарет пішов «з-під Москви» по гарячих слідах проголошення незалежності України. Для цього треба було мати не зовсім пересічний характер. Можна, мабуть, сказати, що на церковному рівні це певного мірою нагадувало вихід Єльцина з КПРС, який теж повів за собою частину партії — демократичну частину, яка, щоправда, не встигла оформитися в партію окрему.

Історія Філарета, тепер уже не митрополита Київського і всієї Русі-України, а Святішого патріарха (з 1995 року), і його найближчих соратників делікатна, більшість учасників живі, пристрасті не охололи, і це змушує мене зважувати кожне слово, не всіх обставин торкатися. Кажуть, наприклад, що Михайлом Антоновичем Денисенком рухала образа — він, мовляв, розраховував стати московським патріархом, а обрали іншого. Думаю, не все так просто. У великій політиці діє народ загартований, особисті почуття там існують, відіграють роль, але частіше — підпорядковану. Навряд чи було щось особисте з чийогось боку і в тому, що РПЦ врешті-решт оголосила Філарету анафему, хоча в цьому далися взнаки, як можна судити з висловлювань російських священиків, не тільки церковно-релігійні мотиви, а й сильні світські — державозахисні, великоросійські, великодержавні — пристрасті. З іншого боку, не можна виключити, що певну роль в долі Філарета — в тому, як він її скерував — відіграло і його українство: свого часу він був першим екзархом України українського походження.

Мені дорікають, що я, і разом зі мною держава, державний апарат, симпатизуємо тій частині церковного православ’я в Україні, що не з Філаретом, що ворогує з Київським патріархатом. Називають це зрадництвом України. Я ставлюся до цих звинувачень як до продовження церковної боротьби. Це боротьба не зі мною, а перш за все продовження боротьби церков між собою. Так, мене частіше бачать не з Філаретом, а з главою єпіскопатів Російської православної церкви Московського патріархату, але тут, як на мене, нема нічого дивного, так би робив глава будь-якої держави, адже більшість християн в Україні належить до цієї церкви. До Української православної церкви Московського патріархату відносяться дві третини православних парафій — невже я не повинен цього враховувати? Було б дивно, було б проявом упередженості, якби поруч із президентом частіше бачили главу церкви, чиї парафії в меншості: було б очевидно, що президент хоче прискорити перетворення меншості в більшість.

Правда, щоб не полегшувати свого становища, я повинен згадати і позицію тих, хто говорить: адже не тільки православні живуть в Україні, є уніати, є католики, багато протестантів — якщо врахувати усіх, то «московські» православні не складуть вагомої більшості, і, виходить, немає особливої необхідності так часто з’являтися на людях саме з їх лідером. Може, не знаю... Зрештою, наслухавшись докорів і вимог з усіх боків, надивившись на перипетії церковної боротьби, я зважився дати одну відповідь, висловити одне побажання: якомога швидше побачити в Україні єдину помісну православну церкву. Я заявив про це в 2000 році.

Мені якось довелося прочитати про себе: «Леонід Кучма має потребу в солідарності Церкви і держави, і йому доводиться переборювати глибокі церковні розбрати і неймовірні канонічні перешкоди, щоб Українська держава мала свою національну церкву, вільну і від Рима, і від Москви». Найточніше тут — «глибокі розбрати» і «неймовірні канонічні перешкоди». Я, звичайно, сплю і бачу солідарність церкви і держави, але не однієї церкви, а всіх, і мені хотілося б, щоб пішли в минуле розбрати, але неправильно те, що переборювати їх доводиться державі і мені як президенту країни, це просто неможливо, переборювати розбрати — справа не держави, тим більше, демократичної, а самих віруючих, самих церков. Читач не чекав від мене інших висловлювань і може співчутливо посміхнутися, але я говорю не для порядку, не тому, що мені належить так говорити. У тому-то й справа, що церковне життя в Україні сьогодні, як ніколи, самостійне, як ніколи, вільне від держави, відділене від держави. В іншій статті (російського, до речі, експерта) про це говориться: «Лінія поділу все більше стає традиційно релігійною і поступово втрачає своє політичне забарвлення». Якби в нас повністю домінувала одна конфесія, вона могла б спробувати стати фактично державною, як це подекуди і відбувається. Я радий, що Україні це не загрожує.

Я якось сказав, що ми досягли великих успіхів у «склеюванні» західної і східної частин України. Я мав на увазі очевидний процес подолання протиріч між частинами нашої країни, ріст зв’язків і розуміння між ними. Моє твердження зазнало критики з посиланням на триваючий церковний роздрай. Автори, схильні бачити одні міжконфесійні конфлікти і нічого більше, говорили: яке розуміння, яке «склеювання»? Хоча я не маю сумніву в своїй правоті, для повноти картини почасти погоджуся і з критикою. І додам: справу ускладнили саме політики. Люди атеїстичного виховання, вони побачили в протистоянні церков виключно політичну боротьбу позацерковних сил, що маскуються під церковні, стали брати участь у цих справах, наживати політичний капітал. Але в цілому, особливо сьогодні, церковно-релігійна боротьба в Україні — це дійсно церковно-релігійна боротьба, а не політика під виглядом релігії. Для держави це створює певні незручності, інколи і для мене, може, і хотілося б, щоб у цих справах було трохи більше вигідної для країни світської політики, але чого нема, того нема, і це врешті-решт добре, це і є демократія.

Я, до речі, помічаю, зустрічаючись із державними діячами Росії, що не всім це просто зрозуміти, відчувається скептицизм. Це природно, адже ми стільки жили за умов, коли церковна справа була частиною «загальнопартійної справи», і не так-то легко усвідомити, що може бути інакше. З цими труднощами, відчуваю, якось пов’язана та помилка багатьох православних ієрархів в Україні, яку фахівці з церковних питань називають головною: обережні або вперті панотці «запізнилися» з визнанням української незалежності, не підтримавши її з найпершого дня. Звичайно, їм це було нелегко зробити. Адже вони діти церкви, для якої держава — російська, і ця держава завжди була вищою цінністю (одні вважають, що за це церкві належить вічна подяка, інші уболівають з цього приводу, але зараз розмова про інше), вони сприймали як належне, що церковна справа в Росії є частиною загальнодержавної справи. А тут повернулося так, що їх церковна справа повинна була стати, як вони по-своєму це зрозуміли, частиною загальнодержавної справи в іншій країні, в Україні! Помилка зрозуміла, але з української державної точки зору непростима. Недобре, коли деякі ієрархи найбільшої (і вже тільки тому глибоко мною шанованої) церкви в Україні не ховають своєї печалі в зв’язку із самим існуванням цієї держави.

У серпні 2000 року Архієрейський собор Російської православної церкви розглядав питання про надання автономії Українській православній церкві Московського патріархату, щоб вона стала автокефальною канонічною, на відміну від «галичанської» — автокефальної, але неканонічної, хоча до неї і схиляється Константинополь. Цього зроблено не було. Церковна Москва продовжує сподіватися на об’єднання всіх українських православних церков у лоні єдиної церкви, якою вважається саме та, про автономію якої я клопотався. У свою чергу, прихильникам Київського патріархату бажано, звичайно, щоб саме їхня церква, за допомогою держави, стала морем, у яке влилися б усі православні ріки України. Проте і кожна з цих рік хотіла б відігравати роль моря. Так що швидше за все їм всім судилося злитися в нове море, утворити море, а не влитися в одну з рік, попередньо домовившись вважати її морем. Хоча процес злиття буде важким.

Впевнений, знаючи моїх читачів, що для багатьох з них буде новиною, якщо я скажу, що тільки з однією з наших православних церков, з «московською», має справу Ватікан. Він ставить на одну дошку «церкву Філарета» і «галичанську» — тобто, не визнає обох, а має справу з однією «московською», тільки з нею дозволяє підтримувати відносини греко-католикам, що підкоряються, нагадаю, Риму, оскільки поки що тільки вона, мовляв, є канонічною. Повага до російського православ’я, яку таким чином демонструє католицизм, прагнення всіляко уникати чвар, суперництва, ухилятися від усього, що могло б викликати дорікання і підозри Москви, показові, я це краще зрозумів під час візиту в Україну Папи Іоана-Павла II.

Доводиться, природно, чути (від москвичів головним чином), що Ватікан хоче перемогти «третій Рим», тобто Російське православ’я своїм миролюбством, заколисати його своєю лагідністю... Адже головне, у чому дорікає Російська православна церква католикам — це прозелітизм, тобто спрямована на вербування пропагандистська діяльність, «переманювання» православних. От цим Ватікан, мовляв, сам уникає займатися, вважаючи, що немає потреби форсувати події, він розраховує, що православні самі поступово підуть з церкви, яка не бажає реформуватися і оновлюватися, звідси його лагідність. Чим би, однак, не пояснювались миролюбство, тактовність, доброзичливість у відносинах, чи то церковних, чи то мирських, державних, — це все ж краще, ніж брутальність і натиск, в усякому разі, на мій смак.

Кримський вузол

Наші «нові часи» — це і конфлікти в Криму, напруга навколо Криму.

В основі національно забарвлених конфліктів, як твердять конфліктологія і спостереження свідків, та певною мірою й учасники, є, звичайно, матеріальна зацікавленість, але не менше, а часто і більше — забобонів, образ, часто надуманих, мстивості. Позначається непоінформованість або (і) неуцтво людей, легковір’я в сполученні з багатою уявою.

До початку 1999 року я не замислювався над тим, як народилася байка про Микиту Хрущова, який начебто з п’яної голови, у приступі щедрості та в зв’язку з трьохсотріччям возз’єднання України з Росією, одним розчерком пера подарував Україні Крим. Мені було достатньо знати, що це одна з тих вигадок, без яких не обходиться громадська думка, коли її сильно зачепить якась серйозна подія. Адже я мав деяке уявлення про те, як такі справи здійснюються в житті, а не в усній народній творчості, знав про радянські управлінські процедури — скільки, наприклад, узгоджень потрібно по набагато більш дрібних питаннях, для чого створюються міжвідомчі та інші комісії, включаються експерти, яку роль грали науково-дослідні установи, як багато в багатьох випадках залежало від точки зору місцевої влади й установ, від низових настроїв, я знав, як важко бувало навіть першій особі держави, навіть такому тирану, як Сталін, «пробити», «проштовхнути» деякі свої рішення, довести до кінця якусь справу, якщо вона не до вподоби бюрократичному апарату. Не випадково вже в наш час стали вживати вислів «політична воля» — щоб зрушилося щось з мертвої точки і не зупинилося перед самим фінішем, потрібна, мовляв, політична воля вищого керівництва, президента насамперед. Мається на увазі, що ти повинен не тільки висловити побажання чи згоду, дати доручення, підписати указ, висунути законопроект, але й особисто простежити за виконанням, кожним етапом, кожною сходинкою, «давити» і «давити», «продавлювати»... А якщо врахувати, що потребують твоєї «політичної волі» не одна-дві справи, а трохи більше, а в добі тільки 24 години, та ще існує «текучка»...

Як для кожної людини, що входила до керівної обойми, для мене було само собою зрозуміло, що ухваленню рішення про передачу Криму (або, припустимо, Таймиру — це все одно) з однієї союзної республіки до іншої передували довгі розмови на місцях, визрівала номенклатурна, і не тільки номенклатурна, громадська думка, писалися довідки і доповідні, до центру йшли листи з райкомів-виконкомів, а також від активних громадян. Так дійсно і було — писали люди до Києва і Москви, висували мотиви. Мотив, власне, був один, і тоді не могло бути іншого: зручність управління, тобто, географічне розташування Криму. Кримське керівництво, кримське чиновництво вважало, що буде зручніше вирішувати господарсько-адміністративні питання з Києвом, ніж з Москвою.

Саме починалося післявоєнне господарське відновлення, а точніше сказати, освоєння півострова, адже він, за винятком вузької прибережної смужки, був, загалом, пустельний, це була цілина. Кримську цілину піднімали приблизно тоді ж, коли і казахстанську, сибірську, алтайську, тільки без схожої романтики. У той час навіть на Кубані були неторкані землі. Все, що потрібно було Криму для життєдіяльності, надходило з України. Без дніпровської води і донбаського вугілля він і сьогодні не міг би існувати. Була зроблена спроба заселити степовий Крим в організованому порядку Існувало спеціальне відомство по набору робочої сили і переселенню... не народів, звичайно, примусовим переселенням народів займалися інші відомства, а це — мало справу з добровольцями, їх на казенний рахунок доставляли туди, де в них була потреба — у Донбас, Сибір, у північні райони, допомагали з житлом, давали кошти на влаштування — приблизно так, як була поставлена діяльність переселенського відомства за Столипіна, тільки з поправкою на радянські реалії.

Отож, наприкінці сорокових — початку п’ятдесятих років провадився великий «оргнабір» для заселення Криму, і погляди вербувальників, природно, звернулися в першу чергу в бік України, на її відносно густонаселені райони. Пам’ятаю, кілька родин поїхали до Криму і з мого села, писали, як там важко — навколо голий степ, не вистачає води, водопостачання було однією з тих головних соціально-господарських проблем, рішення яких мала на увазі місцева кримська влада, коли клопоталася перед Москвою і Києвом про перепідпорядкування Криму Україні.

Все це я міг досить легко уявити, навіть не знаючи ніяких конкретних фактів і подробиць, а я їх все-таки знав, тому і не надавав значення розмовам про Хрущова, який, мовляв, «за рахунок російського народу» продемонстрував перед Україною широту своєї душі. Але на початку 1999 року мені потрапила на очі стаття з газети «Московские новости», і я, як то кажуть, присвиснув. Стаття трохи здивувала мене брутальним тоном, тим більше, що говорилося в ній не про кого-небудь, а про Олександра Ісайовича Солженіцина. У підзаголовку стояли слова Геббельса: «Чтобы в ложь поверили, она должна быть чудовищной». Далі стверджувалося, що Солженіцин, «этот мифотворец», добре знав «указанный геббельсовский принцип», коли на сторінках своєї книги «Архипелаг ГУЛАГ» «запустил утку» про те, що «Хрущев одним росчерком пера подарил Крым Украине». Автор статті показував, що «бедный Никита Сергеевич» ніяк не міг цього зробити хоча б з тієї причини, що тоді, відразу після смерті Сталіна, не мав такої влади, що рішення про передачу Кримської області Україні «было коллективным решением всего тогдашнего руководства СССР», що дотримувалися всіх належних за радянською конституцією формальностей — був виданий акт Президії Верховної Ради СРСР (колективний президент країни) за підписом голови Президії К. Є. Ворошилова. У статті говорилося також, що дослідники дотепер не прийшли до єдиної думки, чи був взагалі підпис Хрущова на якому-небудь з паперів, що відносяться до цієї справи, — чи була, наприклад, постанова Президії ЦК КПРС.

Ну, що тут скажеш? Перше, що я подумав, — Олександр Ісайович не встояв перед своєю письменницькою уявою. Вона намалювала йому ефектну картину: гладкий розчервонілий Хрущов в українській вишитій сорочці, відсунувши пляшку «Горілки з перцем», дістає товсту самописку й одним розчерком вирішує долю Кримського півострова з «містом російської слави» Севастополем (заснованим, до речі, українцями), з Лівадійским палацом і «царською стежкою»... Письменнику, напевно, так сподобалася ця картина, що він побоявся зруйнувати її наведенням довідок. Щоб не опинитися в схожому становищі, я попросив помічника знайти в книзі відповідне місце. Я читав цю безсмертну книгу році в дев’яностому, вона мене потрясла, але уривка про Хрущова і Крим чомусь не запам’ятав. Помічник уважно, за його словами, переглянув усі три томи, але такого місця не знайшов. Більш того, він звернув мою увагу на такі висловлювання письменника, проти яких у нас не могло бути особливих заперечень, навпаки, тільки подяка. Його тодішнє розуміння справи настільки мені близьке, що відповідний уривок я наведу тут, не відправляючи до приміток.

«Мы давно не говорим — “украинские националисты”, мы говорим только “бандеровцы”, и это слово стало у нас настолько ругательным, что никто и не думает разбираться в сути. (Еще говорим — “бандиты” по тому усвоенному нами правилу, что все в мире, кто убивает за нас — “партизаны”, а все, кто убивает нас — “бандиты”, начиная с тамбовских крестьян 1921 года.) А суть та, что хотя когда-то, в Киевский период, мы составляли единый народ, но с тех пор его разорвало, и веками шли врозь и вкось наши жизни, привычки, языки. Так называемое “воссоединение” было очень трудной, хотя может быть и искренней чьей-то политикой вернуться к прежнему братству. Но плохо потратили мы три века с тех пор. Не было в России таких деятелей, кто б задумался, как свести народ на украинцев и русских, как сгладить рубец между ними. (А если б не было рубца, так не стали бы весной 1917 года образовываться украинские комитеты и Рада потом.) <...> Едва только пали немцы перед Антантой (что не могло иметь влияния на принципы нашего отношения к Украине!), за ними пал и гетман, а наших силёнок оказалось побольше, чем у Петлюры (вот еще ругательство: “петлюровцы”. А это были украинские горожане и крестьяне, которые хотели устроиться жить без нас) — мы сейчас же перешли признанную нами границу и навязали единокровным братьям свою власть... Правда, еще 15 — 20 лет потом мы усиленно и даже с нажимом играли на украинской мове и внушали братьям, что они совершенно независимы и могут от нас отделиться, когда угодно. Но как только они захотели это сделать в конце войны, мы объявили их “бандеровцами”, стали ловить, пытать, казнить и отправлять в лагеря. (А “бандеровцы”, как и “петлюровцы”, это всё те же украинцы, которые не хотят чужой власти. Узнав, что Гитлер не несёт им обещанной свободы, они и против Гитлера воевали всю войну, но мы об этом молчим, это так же невыгодно нам, как Варшавское восстание 1944 г.) Почему нас так раздражает украинский национализм, желание наших братьев говорить и детей воспитывать, и вывески писать на своей мове? Даже Михаил Булгаков (в “Белой гвардии”) поддался здесь неверному чувству. Раз уж мы не слились до конца, раз уж мы разные в чем-то (довольно того, что это ощущают они, меньшие!) — очень горько! но раз уж это так? раз упущено время и больше всего упущено в 30-е и 40-е годы, обострено-то больше всего не при царе, а после царя! — почему нас так раздражает их желание отделиться? Нам жалко одесских пляжей? черкасских фруктов?»

З роками Солженіцин змінив багато своїх думок, і в пізніших його творах ми, на жаль, без зусиль знайшли все і навіть більше того, чого не знайшлося в «Архипелаге ГУЛАГ».

Ми, виявляється, спокусилися на ленінський «отравленный подарок: радостно приняли фальшивые ленинские границы Украины (и даже с крымским приданым от самодура Хрущева)» і тим самим стали «на ложный имперский путь». В іншій статті: «Хрущёв внезапно проявил сохранённый с комсомольской молодости большевицко-интернациональный накал... Именно он вдруг издумал сумасбродный “подарок” Крыма — тот соблазн, который чёрт подсовывает, чтобы совратить душу, в данном случае — государственное сознание Украины». Відхід Севастополя до України письменник називає «государственным воровством» з нашого боку. Він немов забув, як американці умовляли нас не відновляти наше історичне життя, і таврує їх за те, що вони упокорилися, коли ми до них не прислухалися. «Вашингтон дарит Севастополь Украине, а мы молчим», — виголошує Солженіцин догану своєму народу.

Такими промовами володарі дум у колишніх югославських республіках піднімали своїх читачів, глядачів і слухачів на боротьбу за національні «історичні права» — на війну усіх із усіма, яка тривала десяток років і забрала тисячі людських життів... Так що ніхто — і навіть читач цієї книги — не дочекається від мене участі в суперечці про те, кому ж «насправді» повинен належати Крим: татарам, українцям, росіянам чи, може, грекам, що засновували там колонії ще до нашої ери. Чи караїмам і кримчакам (не плутати їх із кримськими татарами) — їх там дуже мало, але вони найкорінніші... Ця суперечка позбавлена сенсу, тому що для історії немає ніякого «насправді». Цивілізація наших днів не випадково засуджує посилання на «історичні права» того чи іншого народу. З культурно-педагогічної точки зору такі посилання є ознакою затримки в розвитку. Ідея «історичних прав» породжує такі почуття, які сучасна людина, коли вона володіє собою, повинна в собі давити. Деякі ж політики не тільки не давлять цих почуттів у собі, але намагаються заразити ними населення.

Один з них — найвідоміший з високопоставлених російських «борців за Крим» — називає проявом українського «жлобства» нашу відданість територіальній цілісності України. Я кілька разів чув ці його промови і висловлювання, бачив його на екрані. Важко позбавитися від враження, що він перебуває в ці моменти в особливому емоційному стані — у такому, коли навряд чи можна виважено вирішувати питання. Він збуджений, він заводить сам себе. Звичайно, у нього є певний, на його погляд, раціональний розрахунок — це розрахунок на виборців, на «людину з вулиці», на патріотизм нижчого порядку, але розрахунок розрахунком, а «пунктик» теж очевидно є. Кожна така промова, такий вигук — це, схоже, щось на зразок припадку, після якого людині повинно бути вкрай незатишно. Один мій старий товариш, далекий від політичної кухні, якось запитав мене: «От ви з ним зустрічаєтеся час від часу... От були в Москві, їздили з ним по місту. Перед цим він у черговий раз “відбирав” у вас Крим. Ви говорили з ним про це? Запитували його, чому він ніяк не вгамується? В очі йому дивилися?» Мій товариш здивувався, коли я відповів, що ми з цією людиною про Крим взагалі ніколи не говоримо, що немає і бути не може такого пункту в порядку денному наших зустрічей. Крим належить Україні, який тут може бути предмет для обговорення? Але очі він, звичайно, відводить. Він все-таки, мабуть, боїться, що я раптом скажу: «Слухай, чи довго ти ще будеш робити з себе дурня?»

Я не здивуюся, якщо з такими людьми в цьому столітті будуть поводитися все суворіше і суворіше. Адже сепаратизм, судячи з усього, буде залишатися однією з хвороб століття, і роль зовнішнього фактора в цих процесах буде значною, вони можуть розвалити не одну державу. Хоча, до слова сказати, Швейцарія, незважаючи на свій зразковий федералізм, залишиться все-таки Швейцарією, тому що там, крім федералізму, існує досить висока питома вага здорового глузду. Вірніше, крім «конфедералізму». Адже Швейцарія формально конфедерація, а фактично — одне з найбільш згуртованих державних утворень. Що таке окремий альпійський кантон Швейцарії без самої Швейцарії? Гори і пасовиська. І саме так буде він виглядати в очах всього світу, якщо спробує існувати самостійно (хоча, природно, і спроби такої не зробить).

Розмова про те, кому «насправді» повинен належати Крим, недозволена не тільки політику, але і всякій людині, яка хоче, щоб її не вважали дрімучою. Скажу ще раз: я вважаю політично неправильним займатися якимось особливим обгрунтуванням належності Криму навіть Україні. Є конституція країни, є так званий Великий договір з Росією — і все, і крапка. Розмова на цю тему можлива у порядному, так би мовити, товаристві тільки в одному випадку, під одним соусом — у разі аналізу міфу про особливі «історичні права» Росії на Крим. Не спростовувати міф, а досліджувати його. Спростувати будь-який міф неможливо — він може або померти своєю смертю, або бути витиснутим іншим міфом.

Говорячи про те, чому Крим у цьому міфі фігурує не просто як російська земля, а «священна» російська земля, довелося б звернутися до воєнної історії Росії, і тоді виявилося б, що і тут не обійшлося без міфу, у даному випадку — військово-морського, героєм якого виступає Чорноморський флот як носій «російської слави»... Я так сміливо говорю про це, тому що і до справжньої слави, і до міфу про неї мають пряме відношення українці: особовий склад Чорноморського флоту в царські часи набирався в малоросійських губерніях — ближче було везти новобранців. Ще цікавіша своєрідна спроба протиставити російському «кримському» міфу наш, український, міф про такі ж «священні» права України на величезні шматки Росії (Усурійський край, наприклад, Кубань), оскільки вони, мовляв, освоювалися українцями не менше, ніж Крим — росіянами. Я не буду аналізувати ці міфи, це вже зроблено фахівцями. Мотиви завжди і у всіх випадках одні й ті ж самі: самозвеличування і самовиправдання, образа, заздрість. Багато росіян сприйняли розвал Радянського Союзу не зовсім адекватно з демократичної точки зору — не як благо, не як історичну удачу, а як лихо, як поразку, і поразку саме Росії, як ганьбу Росії. Це помилка, це не відповідає дійсності. Росія позбулася від великого тягаря, уникла краху, справжньої поразки — голоду, війни усіх з усіма, Росії пощастило благополучно завершити найважливіший етап своєї історії, тут радіти треба, дякувати Господу, але частина людей кинулася проклинати... та не тільки долю, а вигаданих винуватців, внутрішніх і зовнішніх, і, щоб утішитися, стала згадувати про славу російської зброї, про завоювання і придбання. Не потрапив би під руку Крим — хтось воював би за щось інше: наприклад, теж за підказом Солженіцина, — за Північний Казахстан.

Цікаво, що спроба деяких моїх співвітчизників оформити міфом наші «історичні права» на Усурійський край, Кубань, Стародубщину не вдалася. Цей міф, зауважую, не пішов гуляти, не потягнув українські маси, не став важливою темою розмов за столом. Це, по-перше, тому, я думаю, що ідея української державності не затвердилася ще досить міцно в масовій свідомості, державницький патріотизм ще не піднявся на ту висоту, з якої він уже починає поглядати вдалину, на інші краї (і недоброзичливці це зроблять за нас: «Але, як тільки ідея української державності міцно затвердиться, отоді вже...» і т.д.). По-друге, сама ідея української незалежності споконвічно не мала на увазі збирання земель. Для ідейних батьків нашої незалежності було очевидним, що наша земля в нас під ногами, що її нам вистачить, що нам не треба нічого прирощувати, прихоплювати. Споконвічно малося на увазі все те ж саме: Україна — не Росія.

У відношенні Криму найчастіше ставлять два питання: як українці допустили перетворення своєї звичайної, пересічної Кримської області на Кримську автономну республіку і як все-таки зуміли уникнути кровопролиття потім, коли цю республіку спробували відірвати від України (мало хто пам’ятає, що перший і останній президент Криму, наприклад, надав банку автономії право емісії грошей — випускати їх стільки, скільки захоче, це, я вам скажу, щось крутіше за фальшиві «чеченські авізо», не кажучи вже про інші прояви войовничого сепаратизму і про такі провокації, як убивства, одного за іншим, відомих кримських діячів).

Основні явища і події новітньої кримської історії, всього, що там відбувалося з кінця вісімдесятих років, — це явища і події, можна сказати, стандартні, типові, вони лягають на ті сторінки всесвітньої історії, де описуються революційні часи. Усе вирує, колишні закони вже не діють, а нові ще не з’явилися чи не набрали достатньої сили, люди керуються не правом, а своїми бажаннями і поривами, рахуються не з реальністю, а з утопією, поводяться з таким свідомим чи несвідомим розрахунком, щоб світ опинився перед здійсненним фактом. Це — соціально-політична творчість низів і нових, звичайно недовговічних, верхів. Нерідко це справжня творчість, як Українська Центральна Рада, наприклад, або об’єднання Східної України і Західної (Злука) після краху Російської й Австро-Угорської імперій.

Все почалося 20 січня 1991 року, більш ніж за півроку до проголошення незалежності України. У Криму відбувся референдум про новий статус півострова в Радянському Союзі, точніше, про відновлення довоєнної Кримської автономної радянської соціалістичної республіки. Горбачов помітно силувався ввести цей процес в рамки. Що це за рамки, нагадувати не треба: рамки Радянського Союзу і «соціалізму з людським лицем». Він сподівався на новий Союзний договір. Радянський Союз був створений у примусовому порядку, це уже визнавалося Кремлем, принаймні, Горбачовим, тепер вирішено було залишити колишні рамки, але наповнити їх новим, дійсно демократичним, змістом, зробити так, щоб у союзі знову опинилися всі, але цього разу справді добровільно. У зв’язку з цим Москва вже не могла собі дозволити протистояти таким ініціативам, як кримський референдум, тим більше, що всі розуміли, що насправді мова йде про вихід з Української Радянської Соціалістичної Республіки, а не з Радянського Союзу — нічого, мовляв, страшного. Розгляд підсумків референдуму Верховною Радою України був одним з перших великих обговорень в демократичному дусі. Суперечка була гострою, закінчилася доленосним рішенням: відновити Кримську автономію, але — у складі України.

Отож питання: чому Верховній Раді було дозволено закласти цю «міну» сепаратизму? Чому українська «номенклатура» допустила сам цей референдум — саме українська, київська зокрема? На мій погляд, тому що надворі був уже 1991 рік. Народи Радянського Союзу марили, якщо можна так сказати, демократією. Замах на демократію в тій атмосфері вже навряд чи вдався б. В той час уже голосно лунали голоси за вихід України з СРСР, у Західній Україні — особливо, вже існував «Рух», він відкрито вимагав незалежності для України, а значить і для всіх у Радянському Союзі, для всіх бажаючих, це підкреслювалося. Не можна було виступати за незалежність України і проти якоїсь автономії Криму. Такий подвійний стандарт у тій атмосфері був неможливий, чим і скористалися організатори референдуму.

Як вдалося уникнути кровопролиття і силового рішення потім, коли кримська криза докипіла до такої точки, як обрання президента, що оголосив своєю метою вихід Криму з України? Найгостріший момент припав саме на початок мого першого президентського терміну. Відразу скажу: я не тільки припускаю, але і точно знаю, яку роль у цьому відіграли російські «червоно-коричневі», та це знають і звичайні люди, тому що ці сили діяли, в основному, відкрито, хіба що гроші на підривну роботу направляли таємно. Причому, метою було саме фізична, збройна сутичка в Криму, бійка, учасників якої розводила б потім Росія, вірніше, Росія-2. Росія-1 — це демократична Росія, Росія-2 — це Росія Макашових-Жириновських. Вони і тоді говорили про це досить прозоро, а сьогодні — не тільки прозоро, але і науковою мовою: про створення на просторі колишнього Радянського Союзу конфліктів для наступного їх вирішення російськими посередницькими зусиллями, які приведуть до закріплення посередника в тій чи іншій формі на території, де відновлено мир. Приблизно так.

До Криму почали повертатися кримські татари — вигнаний Сталіним народ. Це не сподобалося багатьом жителям півострова, вони без роздумів висловлювали своє невдоволення, татари відповідали їм тим же, місцева влада не могла достатньо рішуче угамувати і одних, і інших. До цього додалася напруга, пов’язана з новим статусом України. До певного часу населення Криму, загалом, не відчувало, що воно живе в Україні, не надавало цьому значення, тепер же людям раптом довелося переконатися, що належність Криму Україні — не формальність, що вони опинилися в окремій державі, яка сприймає себе всерйоз і має намір домагатися того ж самого від всіх усередині країни і за її межами. Для багатьох це було неприємною несподіванкою. 30 січня президентом Криму стає Юрій Мєшков. Він переводить годинник на московський час, про банківські новації я вже говорив, ближче до літа з’являються воєнізовані загони «кримського козацтва», боротьба між виконавчою і законодавчою владою Криму стає все більш жорстокою, у вересні криза загострилася гранично.

Що робить Київ? Це питання і про те, що роблю я, новий президент країни. Ми не втручаємося в протистояння кримських гілок влади. Дійсно не втручаємося! Це була моя принципова лінія. Мене немов би несла хвиля тільки-но минулих президентських виборів, на яких я переміг з невеликою перевагою, а це тільки підкреслювало, що боротьба була в цілому шляхетна. Мені хотілося, щоб так все робилося й надалі. Я зібрав «силовиків» і поставив перед ними завдання (і не приховувати його, а навпаки, оголошувати на всіх перехрестях!): не втручатися в політику на півострові, думати тільки про одне — як не допустити кровопролиття. Була випущена спільна заява Генеральної прокуратури, МВС, держбезпеки, у якому це підкреслювалось. Все називалося своїми іменами. У політику не втручаємося, але неподобств не допустимо! Чи варто говорити, що для значної частини особового складу держбезпеки це була не зовсім звична установка, але аж ніяк не прикра, наскільки я міг зрозуміти. Люди в погонах все-таки інстинктивно не люблять, коли їх використовують не за призначенням. Для поважаючого себе офіцера держбезпеки немає нічого більш бажаного, ніж працювати на забезпечення саме державної безпеки, а не безпеки якоїсь політичної сили, хай вона сьогодні й при владі. Я розумів це, коли повторював їм і повторював, що їх справа одна-єдина: не допустити кровопролиття.

А по іншій лінії — ніякої двозначності. Верховна Рада зажадала до 1 листопада привести кримське законодавство у відповідність з конституцією і законами України.

Ця вимога не була виконана, більше того, кримський парламент заявив, що усунути протиріччя в конституціях Криму й України неможливо і в зв’язку з цим виступив із зухвалою пропозицією «почати переговори про заключення широкомасштабного договору між Кримом і Україною». Після бурхливих дискусій Київ дав відповідь, яку всі спостерігачі вважали надзвичайно м’якою. М’якість полягала в тім, що ми не ввели надзвичайного стану на півострові, не ізолювали головних бунтівників, не закрили жодної установи, але при цьому скасували всі кримські правові акти, що суперечать українській конституції і — найбільш цікаве і практичне — оголосили про припинення фінансування тих установ Криму, які будуть діяти відповідно до скасованих актів.

Державна дума Росії, де тон задавали, на жаль, не демократи, дуже добре зрозуміла, що це значить: припинення фінансування. У її постанові засуджувалася наша «мова ультиматумів і блокади». У пресі з’явилися розрахунки: які втрати понесе населення Криму у випадку безоглядного дотримування курсу «від України» і скільки часу треба було б у такому випадку для відновлення навіть того невисокого рівня господарського життя, на якому воно тоді перебувало, — від п’яти до десяти років. Проте, сепаратисти продовжували своє, і ми терпіли їхню руйнівну діяльність аж до 17 березня 1995 року, повторюючи і повторюючи при цьому свою вимогу привести конституцію і законодавство Криму у відповідність з українськими. 17 березня рішенням парламенту і президентськими указами ми повністю скасували конституцію Криму, інститут президентства і суперечні українським кримські закони.

Після цього обстановка в Криму ще не раз загострювалася, але в цілому нормалізувалася.

Ми ніколи не забудемо, яку роль у цьому зіграв Борис Миколайович Єльцин. Він не допустив втручання в кримські події і раніше, у травні 1994 року, коли Україна була на грані спалаху збройного конфлікту між кримською і центральною владою, і у вересні того ж року, коли виникло гостре політичне протистояння між кримським президентом і кримським парламентом, і багато політиків на півострові з нетерпінням чекали і усіляко вітали б підключення Росії. У березні 1995 року, незважаючи на заклики спікера кримського парламенту С. Цекова, схвально сприйняті частиною російської Думи, зважена позиція Єльцина не дозволила конфлікту вийти за межі правового поля України.

В цей час, згадаємо, Росія уже вела невдалі бойові дії в Чечні, і люди різних поглядів, а значить і з різними почуттями, ставлять питання: що було б, якби «маленька переможна війна» у Чечні виявилася дійсно маленькою і переможною, тобто, була закінчена до березня 1995 року? Відгукнувся б Єльцин на заклик Цекова? Рушив би «російську силу» на Крим? Упевнений, що ні. У травні і вересні попереднього року він не був зайнятий у Чечні і, однак же, і не подумав про щось таке. Інша справа, що могли спробувати «рушити» інші, але для цього їм довелося б спочатку «зрушити» його самого, а це, як він на той час наочно показав, було б дуже не просто. Віддам належне йому — від протилежного — словами того ж О. І. Солженіцина: «Сколькие русские с негодованием и ужасом пережили эту безвольную, никак не оспоренную, ни малейше опротестованную, по дряблости нашей тогдашней дипломатии, в 24 часа отдачу Крыма — и предательство его при каждом потом крымском конфликте!» От які промови доводилося вислуховувати Борисові Миколайовичу, от які настрої частини населення переборювати!.. Знаючи про такі промови, адже вони все ще лунають в російському суспільстві, не перестаєш захоплюватися російським народом, який в цілому виявляє належну стійкість, несприйнятливість до цієї отрути.

Я міг би ще довго говорити про прикмети «нових часів», що так сильно змінили наше життя. Цю тему важко вичерпати, і я не намагатимусь цього зробити. Однак не можу не сказати про одне велике розчарування. Може, від того, що стало більше спокус, багато людей сьогодні легше, ніж раніш, переступають закон і совість. Я не чекав такого від своїх земляків. Підроблена горілка, крадіжка кольорових металів, піратські компакт-диски стали явищем повсякденним, як дощ чи паморозь. Мені довелося виступити із спеціальною заявою з приводу того, що в нас раптом виявилося багато більше учасників війни, ніж їх могло бути навіть у теорії. Адже це не просто фальшивка, а фальшивка в сфері святого! Однак є явище ще більш сумне, хоч і менш часте. З’явилися люди, що слабко ототожнюють (а то і зовсім не ототожнюють) себе із своєю батьківщиною. Ні, вони не кажуть такого вголос, та швидше за все і не розмірковують з цього приводу, як незначного. Але їх поведінка красномовніша слів. Вони не на боці України. Не те, щоб проти, ні. Вони просто не вболівають за неї, вона на сто якомусь місці серед їхніх пріоритетів. Причому це в них виходить так природно, як у птаха спів. Журналісти, чиновники, підприємці і навіть політики демонструють, не завжди самі це помічаючи, що особистий інтерес для них куди вищий інтересів країни, де вони народилися і живуть.

А цей тон вічного скепсису і глузування, ця звичка з усіх версій завжди вибирати гіршу, ці заголовки-питання, ці узагальнення! Ніколи не напишуть, наприклад: «перехід України до демократії виявився тривалим і важким процесом». Напишуть: «проект демократичної України зазнав нищівного краху». У таких фразах приховане твердження, усвідомлене чи ні, що в нас ніколи і нічого не вийде, що в Україні повинне зазнати краху більш-менш все. А тим часом ще не вечір, і труднощі переборюються.

Не хотілося б закінчувати на цьому. Одужання країни з неминучістю збільшує і буде далі збільшувати частку оптимістів у суспільстві. Ті ж, хто не на боці України, внутрішньо чужі їй люди, перестануть сприйматися як щось значне, що має вагу і вплив. А хтось із них, мабуть, змінить своє ставлення, ця дорога нікому не закрита, безнадійних людей немає. Але поки що я бачу в них щось на зразок білих кров’яних тілець, по наявності яких судять про кризи в організмі. Потім хвороба відступає, і білі кров’яні тільця кудись щезають. І ніхто не сумує після їх зникнення.

Післямова

Завжди трохи шкода розлучатися з роботою, який віддано багато душевних сил — ракета це чи дисертація, Конституція чи книга. «Україна — не Росія» писалася уривками більше чотирьох років, і все-таки мені важко забути, як з найперших днів я мимоволі, але постійно звертав від теми, позначеної в заголовку, до теми «Україна», просто «Україна». Тепер книга про Україну і її чари, про найрізноманітніші її куточки, буде моєю мрією. Чи призначено їй збутися?

У цій книзі був би цілком природним — більш того, міг би посісти в ній центральне місце — розділ під назвою «Моє відкриття України», замислений на ранній стадії роботи. Це була б розповідь про особистий досвід людини, яка вихована переважно на російській культурі і все своє свідоме життя відкривала для себе окрему від «радянської батьківщини» Україну, відкривала її неповторні й особливі риси; розповідь про те, як юна продовжує їх відкривати до цього дня, про радість і щастя осягання рідної країни. Але і від цього задуму довелося відмовитися, тому що розділ відразу ж став надмірно розростатися, вимагати все більше і більше місця — одне «відкриття» змушувало згадати про інше, і кожне було повчальним і важливим.

Визнаю, легше всього мені було писати про рідне село, про Чернігівщину, про «Південмаш», про наші історичні парки й антиісторичні водоймища. Якось за один тиждень я наговорив на магнітну стрічку стільки усього про Чайкіно і Новгород-Сіверський, що при розшифровці це склало більше 40 сторінок тексту, якщо рахувати старими аркушами друкарської машинки. Більшість з цих мемуарних фрагментів (а ще більше пов’язаних із Дніпропетровськом) я, зрештою, не без жалю видалив, оскільки вони не мали відношення до головної теми. Але зберіг і, можливо, вони ще будуть використані. Звичайно, лише в тому випадку, якщо я зумію здійснити ще одне своє давнє бажання: розповісти про чудових людей, знайомство з якими мені дарувала доля, починаючи з дитячих років.

Ну, а що стосується тієї книги, яка у мене в результаті вийшла і яку ви тримаєте в руках, нехай про неї судять по тому, що юна містить, а не по тому, що до неї не потрапило. Мені ж настав час переходити до висновків.

У світі, Європі, Росії і звичайно ж в Україні стає все менше людей, які думають, що Україна — історично невід’ємна частина Росії, яка відкололася завдяки якомусь дивному непорозумінню або навіть дивацтву. Згодом подібні погляди стануть і зовсім екзотичними, хоча, допускаю, не зникнуть зовсім: адже і сьогодні існують товариства винахідників вічного двигуна і прихильників постулату про плоску Землю. Навряд це відбудеться найближчим часом, швидше за все, потрібна зміна поколінь, потрібна і чимала робота. У зв’язку з цим потрібно і корисно констатувати, нагадувати і роз’яснювати, що Україна — не продовження і не філія Росії, і взагалі не Росія. Я закликаю своїх читачів робити це у всіх доречних випадках, особливо за кордоном.

Ключовим у даній книзі могло б стати слово «асиметрія», оскільки Україна і Росія мало в чому є дзеркальним відображенням одна одної. У двох країн різні історичні долі, різний національний досвід, різне самовідчуття, зовсім несхожі культурно-мовні ситуації, принципово різні відносини з географічним і геополітичним простором, неоднакова ресурсна база, різна політична вага у світі, непорівнянні можливості для взаємовпливу.

У Росії відсутні паралелі до цілої низки специфічно українських проблем — таких, як не переборений пост-окраїнний синдром, незавершеність формування національної свідомості, боротьба навколо державної мови, наслідки Чорнобиля, напруженість між греко-католиками і православними, розкол у православ’ї, різка відмінність західних і східних регіонів, продовжене з’ясування відносин з минулим (включаючи далеке минуле), проблема ветеранів УПА, енергозалежність, підтримка необхідної частоти в електричних мережах.

Україна, у свою чергу, не знає, що таке відстані, здатні розірвати внутрішній ринок, зона ризикового землеробства, збезлюділе село в історичному ядрі країни, потребуючі освоєння, але непридатні для життя простори, «китайська дифузія», Чечня, фантомні болі імперії, Калінінградський ексклав, реліктові (та й нові) зобов’язання в різних кутках світу необхідність утримувати атомні підводні човни, ядерна зброя та інші дорогі атрибути наддержави. Частина зовнішніх проблем, з якими стикається Росія, породжена недоброзичливістю на її адресу, що зберігається в значної частини населення посткомуністичних країн, особливо Східної Європи. Нехай це і не надто справедливо стосовно сучасної Росії, треба визнати очевидність: безліч людей у Східній Європі, та й у колишньому СРСР теж не можуть забути, як їх багато десятиліть тримали за горло. Росія б тільки виграла, переставши ігнорувати ці почуття. Україна не зустрічається чи майже не зустрічається з такою недоброзичливістю, вона не входить до реєстру наших проблем.

Одна із найголовніших і найприкріших наших асиметрій: Україна і Росія неоднаково сприймають одна одну. В Україні традиційно чують все, що має сказати Росія — так вже побудований наш інформаційний простір. Україні ж досить важко докричатися до російської громадської думки.

Іноземець, прочитавши наведені переліки, мабуть, вирішить: виняткова відмінність, тотальна розбіжність, нічого спільного. Як би не так! На тлі всіх цих розбіжностей — майже повна соціальна, економічна, демографічна, освітня і культурна подоба, ціла низка однакових болячок: зменшення населення, «нові бідні», анахронічна промислова структура з перевагою базових галузей, старіння основних фондів, гострий дефіцит інвестицій і так далі — як то кажуть, «див. вище». І Україна, і Росія в однаковій мірі стоять перед необхідністю вирішувати сто проблем одночасно, тому що жодна з цих проблем не терпить зволікання, ні одну не можна засунути на далеку полицю, щоб вона там почекала, поки вирішуються інші. І Україну, і Росію залякують їхніми проблемами, але і там, і там «очі бояться, а руки роблять». І зробили вже дуже багато.

Всього за десять років обидві наші країни стали значною мірою іншими і продовжують перебувати в процесі становлення. Я б назвав це державотворенням. Стартові позиції в нас були нерівні: усталена державність у Москві і спадщина 70 років «напівдержавності» у Києві. Правда, це відкривало перед нами і більше можливостей — принаймні, так здавалося спочатку. Мовляв, створюючи нове, нам не треба буде так багато ламати. Але життя не завжди підтверджує правдоподібні теорії.

XX століття дало людству величезний досвід відроджених і знову створених держав, і майже для кожної з них вирішальним з точки зору державотворення був перший рік, іноді перші два-три роки. Створене в цей час потім рідко вимагало кардинальних переробок. Нова Україна, прямо скажемо, не належною мірою скористалася цим вирішальним періодом. До кінця 1991 року для нас не була закрита можливість підтвердити конституцію Української Народної Республіки від 29 квітня 1918 року. Нехай ця конституція не надто відповідала реаліям 1991 року, нехай її відразу ж довелося б виправляти і доповнювати, однак такий акт забезпечив би нам спадкоємність від видатних українських державників початку XX століття, нас ніхто б не обвинувачував, справедливо чи ні, у тім, що ми копіюємо Росію.

Але ми не пішли шляхом спадкоємності, і чим далі, тим більше ця можливість ставала примарною, поки не зникла зовсім. Так, ми створили нову, але не принципово нову державу. Дуже багато чого варто було б залишити в радянському часі, однак у нас не вистачило рішучості і політичної волі зробити це. Кажу «ми» і «у нас», тому що сам був у цей час депутатом Верховної Ради, одним з чотирьохсот п’ятдесяти. Втім, наше державотворення не зупинилося на місці, і кращий тому приклад — Конституція України, прийнята 28 червня 1996 року.

Нам ще багато належить зробити. Нашим законодавцям необхідно пам’ятати про те, що з причин відмінності України від Росії державотворення в наших країнах, хочеш не хочеш, повинне відчутно відрізнятися. Теоретично це начебто б усім зрозуміло, але на практиці ми нерідко стикаємось із проблемою контрпродуктивного для нас копіювання Росії, то неусвідомленого, то свідомого. Копіюючи, ми будемо прирікати себе на вторинність, щоб не сказати на другорядність.

Люблять запитувати: «Йдемо ми до Європи разом з Росією чи ні?». З причин нечіткості питання, на нього можна відповісти і «так», і «ні». Поза конкретикою ця відповідь, як і це питання, нічого не варті. Політики зазвичай з чистою совістю відповідають позитивно, тому що в цьому випадку можна обмежитися односкладовим «так». Відповівши «ні», політик повинен буде довго пояснювати, що ми йдемо в одному напрямку, але слово «разом» можна неправильно тлумачити і його зловмисно використають деякі «сили», і так далі, і так далі.

Що означає «йдемо до Європи разом»? Це не гасло і не заклинання, це констатація факту в найзагальнішому його вигляді. Того факту, що і Україна, і Росія ясно визначили: їх європейський вибір збігається. Для України він цілком органічний, це її цивілізаційний вибір, зроблений у далекій давнині і, як кажуть, ніколи ніким не скасований. Мотиви Росії не настільки очевидні, тому що їй куди менше притаманне відчуття належності до Європи. Російські мислителі досить ревниво ставляться до цього питання, багато хто з них схильний бачити у своїй батьківщині окрему цивілізацію, люблять говорити про «євразійство», «третій шлях», самобутність. Вони постійно нагадують, що Росія — це така величина, яка не може бути (і не має потреби в тім, щоб бути) частиною чого б то не було.^[134] Тим цінніший цей голосно заявлений вибір, і те, що російське суспільство, хай і не стовідсотково, але приймає його. Таким чином, хоча б на рівні декларації про наміри ми рухаємося в одному напрямку. Так що, коли переді мною постане таке питання, я швидше відповім «так» і зроблю це з чистою совістю.

Але я можу і розтлумачити свою відповідь. Що взагалі стоїть за словами «бути в Європі»? Адже ми і без того в Європі, і навіть її географічний центр, за обчисленнями географів, знаходиться на українській території. Що ж до Росії, вона і зовсім займає 42% території Європи. Поняття «бути в Європі» не є щось невловиме, залежне від настроїв, симпатій або антипатій якихось таємних суддів. «Бути в Європі» — значить відповідати кільком десяткам цілком формальних критеріїв. Ці критерії є в Європейської ради, у Європейського союзу, у НАТО й інших відомих організацій. Неможливо вважати себе країною європейською у всіх значеннях, а не тільки в географічному, не відповідаючи цим вимогам. Серед них законодавче прийняття і дотримання загальноприйнятих прав і свобід, незастосування страти, альтернативна військова служба, інформаційна відкритість, узгодження промислових і військових стандартів, відсутність торгового протекціонізму, відсутність такого поняття, як «прописка», виконання певних норм по охороні довкілля і ще багато чого іншого. Особливо важко виконати блок економічних вимог, кожна з них вимагає окремої роботи, часто-густо багаторічної. Природно, що в однієї країни раніше вийде одне, в іншої — інше, ніяких узгоджених графіків немає. У цьому сенсі можна сказати, наприклад, що ми йдемо до Європи разом з Болгарією і Румунією. Тим більше, що кінцева, нехай і неблизька, мета України та ж, що й у цих країн — вступ до Євросоюзу, члени якого надають один одному свободу необмеженого пересування «ідей, людей і капіталів», тоді як Росія, наскільки мені відомо, не висловлювала такого бажання. І все-таки, зваживши все, скажу: ми йдемо до Європи разом з Росією в більшій мірі, ніж з Болгарією і Румунією — просто з причин нашої куди більш сильної взаємозалежності. Завдяки нашій подібності-відмінності, ми здатні допомогти один одному рухатися в потрібному напрямку. Особливо важливі спільні економічні проекти за участю України, Росії, євроструктур і окремих країн — членів ЄС. Назвати це політикою? Або чистою економікою? Питання занадто схоластичне, щоб витрачати на нього час.

Ну, а що ж за обрієм? Хоча ми зараз і трохи відстаємо, але на довгій дистанції, я упевнений, Україна не буде позаду Росії за головними показниками на душу населення і за якістю життя, і це — у гіршому для себе випадку. Справа зовсім не в мінусах російської географії (її плюси не слабкіші) і в інших міфічних чи дійсних вадах нашої великої родички (покажіть, хто без вад?), а зовсім в іншому. Ще в шкільній хімії нам пояснювали поняття «валентності». Це здатність атома приєднувати інші атоми, здобуваючи нові якості. Оскільки поняття валентності застосовується й в інших галузях науки (наприклад, у мовознавстві), його можна, мабуть, поширити і на людські співтовариства. Задовге життя я переконався, що українці більш валентні, і це обов’язково відіграє свою роль у тім поступальнім русі України, що по-справжньому тільки починається, у кожнім осередку життя, у великих і малих починаннях. Ми винятково сприйнятливі до нових ідей. Наша еліта двомовна, а це гарантія її більшого універсалізму і гнучкості. Парадокс, але ці якості є нашою нагородою або компенсацією за століття бездержавності.

Один журналіст якось написав, що якби керівництво кадрів ЦК КПРС у 70-і роки перевело Кучму Л. Д. на один з уральських, сибірських чи московських заводів, через двадцять років він (тобто я) цілком міг би опинитися на місці Єльцина, стати президентом Росії, тоді як Єльцин ні за яких обставин не міг би стати президентом України. По відношенню конкретно до мене такий висновок помилковий, але думка журналіста зрозуміла. Він явно мав на увазі ту якість українців, яку я назвав тут високою валентністю.

З юних років захоплюючись книгами з історії, я зовсім не співвідносив її з тією сучасністю, що мене оточувала. Історія була сама по собі, а Чайкіно, Карасі, Костобоброво, Дніпропетровський університет імені 300-річчя возз’єднання України з Росією, цілинні радгоспи, конструкторське бюро «Південне», завод «Південмаш» і навіть Байконур були самі по собі. Відбувалися якісь події, змінювалися генсеки і футбольні чемпіони, заповнювалися водоймища, але це не було історією. Мене оточував цілком завершений світ під назвою СРСР. До нього входили досить умовні Росія, Україна, Білорусія, Казахстан. «Чудесная советская родина»!

Але з самого дитинства щось часом просвічувало. Я намагався зрозуміти, де точно через костобобрівський яр проходить кордон, щоб стати однією ногою в Україні, а другою в Росії, і мені було прикро, чому межа ніяк не позначена. Пам’ятаю, мене тішила думка, що я перебуваю саме тут — хай і на самому краї української землі, але все-таки в Україні. Думка про кордони продовжувала непокоїти мене аж до закінчення школи, і довгий час я був твердо переконаний, що для дорослих це теж гра: вони домовляються про кордони, щоб не так нудно було жити. Але поруч з цим я не раз уявляв собі, як кордон стає справжнім, Україна відокремлюється від СРСР, стає самостійною, у нас з’являються прикордонники в сірих мундирах і сірих сукняних кепі з прямим козирком (у якому фільмі я угледів таку форму?), а на російському боці всі залишаються в радянській формі. Нехай це була гра, але була ж якась причина, чому в такого свідомого комсомольця виникали подібні марення? Я ніколи не замислювався над причиною цього всерйоз, але химерний образ кордону був чомусь завжди поруч.

Поки пройдеш дев’ять верст шляхом до школи або із школи, які тільки картини (звичайно, книжкового походження) не промайнуть перед тобою! Я часто уявляв собі чубатих козаків Стародубського полку. Їм нікуди було поспішати, їх було троє чи четверо. Спішившись, вони вели коней за вуздечку, смалили люльки, за поясами і з сідельних сумок стирчали довгі кремінні пістолети. Один кінь був зайвий, його покривала килимова попона. Подарунок чи військовий трофей? І це теж було десь поруч.

Бачилися мені і московські люди. Вони були в червоних каптанах, бородаті, здається з алебардами, тепер уже не пам’ятаю, на лискучих, ситих конях, вигляд мали поважний і гордовитий. Вони направлялися до Чернігова проводити там перепис.

На стику 80-х і 90-х, коли, мабуть, кожен відчув, що Україну підхопив і несе потік історії — про це багато хто тоді почав писати і говорити, — мені раптом стало ясно, що насправді світова історія відбувалася завжди, щодня. Однією з головних, хоча і прихованих її пружин у XX столітті були відносини Росії й України. Ні та, ні інша сторона не залишалася нерухомою, і там, і там під товстим шаром льоду відбувалися великі зміни. Навіть у роки, що здаються тепер зовсім млявими, траплялося багато важливого. Тепер зрозуміло, що обидві країни, ще того не підозрюючи, щосили рухалися до 1991 року. Треба було зробити надзвичайно багато, щоб до вирішальної миті все було готове. Певен, що я не був виключенням, певен, що навіть у найглухіші часи мільйонам людей без жодних помітних причин і поза всяким зв’язком з тодішньою дійсністю являвся образ незалежної України. Когось він навіть лякав, але все одно був.

Читаючи різні прогнози, я не перестаю дивуватися тому, як легко оракули поводяться із словами «завжди» і «ніколи». У них на очах цілий світ на схід від Одера повністю змінився за якихось 10 — 12 років, життя сотень мільйонів людей стало зовсім іншим, але оракулів це нічому не навчило, вони як і раніше позбавлені уяви і продовжують повторювати: «країна Y відтепер назавжди залишиться відсталою», «країна Z ніколи не досягне європейських стандартів». Мені смішні ці камлання. Я з упевненістю дивлюся в майбутнє України.

Наша дорога не така рівна, як хотілося б. Підйом буває крутий, ноги часто грузнуть у піску. Але я добре пам’ятаю, як у дні юності, варто було мені подолати довгий піщаний косогір, і відразу виникав хрест далекої церкви і йти ставало набагато легше. Поки що ми не побачили такого ж ясного орієнтира. Чи вже побачили? Може, наш головний орієнтир — Європа?

Я твердо знаю, що покоління моєї дочки, я вже не кажу про покоління онука, побачать «вступ» до Європи і України, і Росії, але повторюю: за головними показниками на душу населення і по добробуту народу Україна не буде позаду Росії. Дотепер мої передбачення збувалися.

Ілюстрації

Скіфська баба. Скіфи — стародавні напівкочові племена, які населяли Причорномор’я (між Дунаєм та Доном).

Золота пектораль (металеве нашийне оздоблення) жриці богині родючості Деметри з кургану Велика Близниця на Таманському півострові. IV с. до н. е.

Руїни Херсонеса Таврійського — античного міста в Криму. В Херсонесі прийняв хрещення великий князь Київський Володимир.

Ганна Ярославна. Біля 1024-1075. Дочка Ярослава Мудрого, з 1049 — дружина французького короля Генріха І. Французька мініатюра.

Саркофаг Ярослава Володимировича (Мудрого, 978-1054), великого князя Київського з 1019.

Храм святої Софії в Києві. Головний православний храм домонгольської Русі. Був закладений за княжіння Ярослава Мудрого на місці переможної битви киян з печенігами, освячений в 1032 році Середньовічна західноєвропейська гравюра.

Успенський собор. 1239. Чернігів.

Данило Романович (Галицький). Біля 1201-1264. Князь волинський, з 1238 — галицький.

Корона Данила Галицького.

Михайлівський Золотоверхий монастир. 1108-1113. Перебудований у XVIІ—XVIIІ ст. Малюнок першої половини XIX століття

Святі Борис і Гліб. Молодші сини київського князя Володимира Святославича.

В міжусобній боротьбі були вбиті за наказом їх старшого брата Святополка (Окаянного). Ікона XIII ст.

Оранта (Богородиця, яка молиться). Ікона Покрова. Фреска в київському Софійському соборі.

Княжий Київ. Реконструкція.

Литовський князь Дмитро Іванович Вишневецький («Козак Байда») — гетьман, засновник Запорізької січі. Загинув у турецькому полоні в 1564.

Богдан-Зиновій Хмельницький (1595-1657), гетьман війська Запорізького з 1648, засновник Козацької держави. Очолив Переяславську раду (1654), яка проголосила возз’єднання України з Росією.

Княжий Київ. Реконструкція.

Козацьке поселення. Середньовічна гравюра.

Кодак. Фортеця XVI І—XVIII ст. Село Старі Кайдаки біля Дніпропетровська

Петро Сагайдачний (Конашевич-Сагайдачний) 1570-1622. Гетьман українського реєстрового (правобережного) козацтва з 1614.

Козацька атрибутика і символіка. Надпис на печатці: «Печатка славного війська запорізького низового».

Данило Апостол. 1654-1734. Гетьман Лівобережної України з 1727.

П. Л. Полуботок. 1660-1723. Наказний гетьман Лівобережної України в 1722-1723.

Пилип Орлик. 1672-1742. Соратник гетьмана Мазепи, Генеральний писар Гетьманщини (з 1707), гетьман (у вигнанні, після смерті Мазепи) Війська Запорізького, співавтор «Конституції прав і вольностей Війська Запорізького» — першої української конституції.

К. П. Разумовський. 1728 -1803. Граф, останній гетьман Лівобережної України (1750-1764).

Андріївська (святого Андрія) церква у Києві. Побудована в 1747-1753 за проектом Б. Ф. Растреллі.

Запорожці пишуть листа турецькому султану. Художник І. Рєпін. 1878-1991.

Володимирський собор у Києві. Побудований у 1862-1882. Фото кінця XIX століття.

Колона-пам’ятник Магдебурзькому праву в Києві. 1802—1808. Архітектор А. Мелєнський. Привілей на Магдебурзьке право, дарований Києву наприкінці XV століття, звільняв городян «от прав полских и литовских и руских», а також «от всякого права и моци и от насилья всих подданых» Литовского князівства, від воєвод, суддів і інших посадових осіб, «от всих посполите врядников наших».

Г. С. Сковорода. 1722-1794. Український мандрівний філософ, поет, музика, педагог.

І. П. Котляревський. 1769-1838. Український письменник, автор «Енеїди» — першого твору новітньої української літератури.

П. Ф. Квітка-Основ’яненко. 1738-1843. Український письменник, один із засновників Харківського професійного театру.

М. В. Гоголь. 1809-1852.

Т. Г. Шевченко. 1814-1861. Автопортрет.

І. Я. Франко. 1856-1916. Український письменник, вчений, громадсько-політичний діяч Західної України часів Австро-Угорської імперії, писав на українській, польській і німецькій мовах.

Віра Холодна. (Полтава, 1893 — Одесса, 1919). До заміжжя Віра Василівна Левченко. Одна з найпопулярніших акторок українського походження, «королева» російського кіно 1910-х років.

М. К. Заньковецька. 1860-1934. Видатна українська акторка, народна артистка Української РСР. Брала участь у створенні першого українського стаціонарного театру в Києві (1906).

Перший київський театр. 1856. Архітектор І. Штром.

Київська набережна. Початок XX століття.

Герб Української Держави (1918) гетьмана П. П. Скоропадського.

Печатка і варіанти державного герба Української народної республіки (УНР, 1917).

Третій Універсал (Маніфест) Центральної Ради — вищого органу державної влади в Україні, який проголосив Українську народну республіку після Жовтневої революції в Росії (1917).

Українські грошові знаки 1918-1920.

В. К. Винниченко, 1880-1951. Український письменник, політик, державний діяч.

Один з організаторів Української Центральної Ради (1917), голова Директорії Української народної республіки (1918-1919).

С. В. Петлюра, 1879-1926. Публіцист, один з керівників Центральної Ради (1917), генеральний секретар з воєнних справ, організатор Гайдамацького Кошу Слободської України для збройної боротьби з більшовиками (1918), член Директорії і Головний отаман Армії Української народної республіки (1918).

П. П. Скоропадський. 1873-1945. Генерал-лейтенант російської армії, гетьман України (1918).

М. Грушевський. 1866-1934. Історик, член Академії наук УРСР і СРСР. В 1917-1918 голова Центральної Ради України.

Герб Богдана-Зиновія Хмельницького (1595-1657), гетьмана війська Запорізького.

Н. І. Махно. 1888-1934. Анархіст, вождь українського селянського повстанського руху (махновщини) проти німецької окупації, гетьманата. Директорії, Білої і Червоної армій.

X. Г. Раковський. 1873-1941. Голова Тимчасового революційного уряду України (1918), голова Ради народних комісарів України (1919-1923).

Г. І. Петровський. 1878-1958. Голова Всеукраїнського Центрального виконавчого комітету в 1919-1938.

М. О. Скрипник. 1872-1933. Один з організаторів комуністичної партії України, в 1927-1933 — народний комісар освіти, провадив політику українізації.

Одна з жертв голодомору в Україні (1932-1933).

Лесь (Олександр Зенон) Курбас. 1887-1937. Режисер, актор, драматург. Видатний український театральний діяч.

В. І. Вернадський. 1863-1945. Геолог, філософ, автор теорії ноосфери. Один із засновників і перший президент Української Академії наук.

Учні робфаку (скорочена назва існувавших в СРСР в 1920-1930 роках робітничих факультетів — загальноосвітніх учбових закладів для дорослих).

Велика Вітчизняна війна (1941-1945). Радянські війська ведуть бій в околиці Києва

Києво-Печерська Лавра в роки німецької окупації (1941-1943).

Після боїв. Україна. Велика Вітчизняна війна (1941-1945).

Хрещатик, головна вулиця Києва, на початку німецької окупації (1941) зруйнована радянськими підривниками (одна з найбільших радянських диверсій в тилу німецьких військ на території СРСР).

Об’ява в єврейському гетто Луцька за часів фашистської окупації.

Степан Бандера. 1909-1959. Український політик, один з провідних діячів ОУН (Організації українських націоналістів), багато років провів у польських в’язницях і фашистському таборі смерті Заксенхаузен. Вбитий на території Німеччини радянським агентом.

І. Д. Черняховський. 1906-1945. Генерал армії двічі Герой Радянського Союзу, з 1944-го командуючий військами Західного і 3-го Білоруського фронтів.

І. М. Кожедуб. 1920-1991. Радянський маршал авіації (1985), льотчик-винищувач часів Другої світової війни, збив 62 німецьких літака. Тричі Герой Радянського Союзу.

Ялтинська (Кримська) конференція (1945) лідерів трьох союзних держав у Другій світовій війні Ф. Д. Рузвельта, Й. В. Сталіна і У. Черчілля в Ялті, де були прийняті основні рішення по післявоєнному розділу Європи

На радянському воєнному заводі. 1941-1945.

Київ звільнено. Полонені німці на Софійському майдані.

Перед відправкою на фронт. Готова продукція одного з радянських воєнних заводів. 1941-1945.

Антирелігійна бесіда у сільському клубі. Стенд з написом: «Наука і релігія несумісні». Початок 1960-х.

Є. О. Патон. 1870-1953. Український вчений, віце-президент Академії наук УРСР (1945-1952).

О. К. Антонов. 1906-1984. Авіаконструктор, член Академії наук СРСР, член Академії наук Української РСР. Створив більше 60 літаків і планерів типу «Ан».

М. С. Хрущов. 1894-1971. Перший секретар ЦК КПРС (1953-1964). В 1938-1949 — Перший секретар Центрального Комітету компартії

України.

П. Ю. Шелест. 1908-1996. Перший секретар ЦК компартії України (1963-1972).

В. В. Щербицький. 1918-1990. Перший секретар Центрального Комітету компартії України в 1972-1989.

Л. І. Брежнєв. 1906-1982. Перший (1964-1966) і Генеральний секретар ЦК КПРС, в 1946-1950 перший секретар Запорізького, Дніпропетровського обкомів компартії України

В. М. Чорновіл. 1938-1999. Український політик, журналіст, співзасновник Української Хельсінської Групи, політичний в’язень в 1967-1987. Народний депутат України, в 1990-1992 — голова Львівської обласної ради, з 1992 — голова Руху.

Герой України.

Василь Стус. 1938-1985. Український поет, правозахисник, політв’язень. Помер у радянській в’язниці.

Олімпійський вогонь у Києві. Валерій Борзов. 1980.

В. Ф. Борзов. Український спортсмен, двічі чемпіон і призер Олімпійських Ігор з бігу (100, 200 м.).

В. В. Лобановський. 1939-2002. Великий український футболіст, тренер, Герой України.

Серж (Сергій Михайлович) Лифарь. 1905-1986. Французький артист балету українського походження, видатний хореограф.

Андрій Шевченко. 1976. Український футболіст, один з найдорожчих футболістів світу, улюбленець України.

С. Н. Бубка. 1963. Український легкоатлет, олімпійський чемпіон у стрибках з жердиною (1988), шестикратний чемпіон світу.

Чорнобильська атомна електростанція після аварії. 1986.

Президент України Л. Д. Кучма підписує акт про закриття Чорнобильської атомної електростанції. 15 грудня 2000 року.

«Мрія» з «Бураном». Радянський космічний корабель багаторазового використання на транспортному літаку українського виробництва («Мрія»), одному з найбільших у світі.

Черговий запуск української ракети-носія «Зеніт» з морської платформи в рамках міжнародної ракетно-космічної програми «Морський старт».

Екіпаж «Колумбії», американського космічного корабля багаторазового використання.

В складі екіпажу — перший космонавт незалежної України Л. К. Каденюк.

Політ відбувся 19 листопада — 5 грудня 1997.

Український орден Княгині Ольги.

Український орден Ярослава Мудрого.

Український орден Богдана Хмельницького.

Михайлівський собор у Києві. 1108-1113. Перебудований у XVII—XVIII ст. Зруйнований у 1935, відбудований у 1998. Сучасний вигляд.

Живий ланцюг «Українська хвиля», який в 1990 році протягся від Західного кордону України до Східного. Учасники проголошували антикомуністичні гасла і вимагали незалежності України.

Національний університет «Києво-Могилянська академія». Головний корпус.

Княжий знак (тризуб) святого Володимира, герб сучасної України.

Президентський штандарт сучасної України.

Коментарі та нотатки

1

У 1959 році росіяни складали 54,6% населення СРСР, у 1970-му — 53,3%, у 1979-му — 52,4%, а в 1989-му — уже 50,8%.

(обратно)

2

У 1959 році на 100 росіян у СРСР припадало 33 українця, а в 1989-му — уже тільки 30. Чому? Куди поділися ці троє? Смертність серед українців протягом цього тридцятиріччя залишалася такою ж, як серед росіян, та й народжуваність була аж ніяк не нижчою, але чомусь число росіян у СРСР за цей період виросло на 27%, тоді як українців — тільки на 19%. При одержанні паспорта діти із змішаних родин набагато частіше записувалися росіянами, ніж українцями. Так само нерідко робили і діти двох українських батьків, якщо родина жила за межами України.

(обратно)

3

Перепис 1989 року нарахував 6,8 млн українців, за межами УРСР.

Тільки час покаже, яка частина з них втрачена для українства назавжди. Хоча, природно, хай буде добре всім цим людям, яким би не виявився їхній вибір. Відповідно до перепису 1989 року, 8,4 млн українців у всім СРСР (тобто майже кожен п’ятий) не вважали українську мову рідною, до того ж 4,6 млн з них проживали в самій Україні! У 1989 році понад 18 мільйонів жителів України не вважали українську мову рідною, а 11,8 мільйонів (23%, близько до чверті населення республіки) і не володіли нею. Судячи з усього, не відчували потреби, саме тодішнє життя не підштовхувало до оволодіння українською. Мало хто має сумнів, що це число насправді було більшим: люди під час переписів часто-густо дають не стільки правильні, скільки «політкоректні» відповіді. Особливо це стосується перепису 1989 року — року, коли пробудження української національної самосвідомості вже заявило про себе на повний голос і розписатися в тім, що ти, по суті, відкидаєш культуру титульної нації, стало «незручно». Зменшені чи ні, ці цифри давали привід для найпохмуріших передчуттів.

(обратно)

4

Привабливі й інші наші воднотранспортні можливості. 26 листопада 2001 року робочі групи України, Білорусії і Латвії підписали договір відносно проекту «Транзитний шлях Дніпро — Західна Двіна». Мова йде про будівництво каналу, що з’єднає дві ріки, забезпечивши Україні вихід до Ризької затоки Балтійського моря. Справа це, звичайно, не завтрашнього дня, оскільки такий канал обійдеться більш ніж у два мільярди доларів. Ніякого державного каналориття не планується. Нехай приватники-акціонери зважують вигоди своєї участі в проекті, оцінюють можливі вантажопотоки. Називають цифру 120 мільйонів тонн вантажів на рік.

(обратно)

5

Схиляючи голову перед пам’яттю загиблого в роки сталінського терору С. Л. Рудницького, неможливо підписатися під усіма його ідеями. Так, «світове політичне значення України» він бачив у тім, щоб «вона своєю великою і довгопростягненою територією спинювала б експанзію Росії до Адрійського й Егейського морів, до Передньої Азії й Єгипту, й робила б майже неможливою експанзію до Індії». Виходить, Україна повинна була б зробити своєю основною життєвою метою не рішення власних завдань, а постійну протидію іншій державі. І чим? Своїм великим тілом. Для цього Україні належало стати не просто «широко розпростертою», а дуже широко розпростертою — тобто, самій зайнятися територіальними захватами. Загородити від Росії Індію Україна в часи Рудницького могла б, лише зімкнувшись із Китаєм. Виходить, Україні довелося б розширитися — через Астрахань, Новоперовський форт і Орськ (тому що це шевченківські місця?..) — до Семиріччя (тому що там жило багато вихідців з Полтавщини?!) і кордону з Китаєм. Втім, у книзі Рудницького («Чому ми хочемо самостійної України». Львів, 1994) можна знайти набагато більш скромні плани. Якщо вже не самостійність, пише він, то автономію України в складі Росії можна «сильно поставити». Не за здравіє, так за упокій... Втім, думка про значення географії здається виключно цікавою і правильною.

(обратно)

6

За розмірами території країни, що йдуть слідом за Україною, розташовуються так: Франція займає 552 тисячі кв. км, Іспанія — 505 тисяч, Швеція — 450 тисяч, Норвегія — 387 тисяч, Німеччина — 357 тисяч, Фінляндія — 337 тисяч, Польща — 313 тисяч, Італія — 301 тисячу, Велика Британія — 244 тисячі, Румунія — 237 тисяч.

(обратно)

7

Накладаючи сітку посад у керівництві сьогоднішньої України на державний устрій УНР, бачимо, що як голова Центральної Ради Грушевський був фактичним президентом республіки з листопада 1917 року. Саме тому про Грушевського часто говорять як про першого президента України.

(обратно)

8

У Гоголя, в дев’ятому розділі «Мертвих душ», сказано про подібні «учені міркування»: «Сперва ученый подъезжает в них необыкновенным подлецом [т. е. вкрадчиво], начинает робко, умеренно, начинает самым смиренным запросом: не оттуда ли? не из того ли угла получила имя такая-то страна? или: не принадлежит ли этот документ к другому, позднейшему времени? или: не нужно ли под этим народом разуметь вот какой народ? Цитует [цитирует] немедленно тех и других древних писателей и чуть только видит какой-нибудь намек или просто показалось ему намеком, уж он получает рысь и бодрится, разговариваете древними писателями запросто, задает им вопросы и сам даже отвечает на них, позабывая вовсе о том, что начал робким предположением; ему уже кажется, что он это видит, что это ясно, — и рассуждение заключено словами: так это вот как было, так вот какой народ нужно разуметь, так вот с какой точки нужно смотреть на предмет! Потом во всеуслышанье с кафедры, — и новооткрытая истина пошла гулять по свету, набирая себе последователей и поклонников».

(обратно)

9

Як з’ясували архівісти, вперше такий поділ греки ввели в 1292 році. Важливо було і те, що митрополит Русі-Росії, якого надсилали з Константинополя, перебував у Києві, головному місті Малої (тобто головної) Русі-Росії.

Однак у 1299 році митрополит київський Максим переніс митрополичу кафедру до тієї самої новоназваної «Великої Росії», до міста Володимира, а в Києві не залишив навіть епіскопа. Митрополит Максим не вважав, що переїздить до іншої країни. Він просто переїхав з одного міста Руської землі до іншого, подалі від орд хана Ногая, що незабаром, у тому ж році, так розорили Київ, що в ньому взагалі не залишилося мешканців (як стверджує Лаврент’євський літопис, розбіглися усі до одного).

Спадкоємець же Максима, митрополит Петро, у свою чергу переніс (у 1325 році) митрополичу кафедру, цього разу до Москви, де вона вже і залишилася. Це відіграло згодом важливу роль в піднесенні Москви. Для людей Середньовіччя місто, де перебуває митрополит, було очевидно важливішим від усіх князівських столиць. Князів багато, а митрополит один.

Але — увага! — знаходячись у Москві, митрополит Петро і ще деякі його спадкоємці продовжували вважатися митрополитами Київськими і всея Русі (пізніше Київськими і Московськими і всея Русі), а їхня митрополія у константинопольських патріархів іменувалася просто Руською — або, на грецький лад, Російською. Тут витоки великої плутанини з назвами. У наступному столітті відбулася сварка Москви з Константинополем, після чого митрополити московські склали з себе канонічну залежність від константинопольських патріархів. Так почалася московська автокефалія. У відповідь константинопольський патріарх у 1458 році посвятив окремого митрополита з кафедрою в Києві для православних Великого князівства Литовського і взагалі для всіх «руських» єпархій, що не перебували під митрополитом Московським. З цього часу Руська митрополія константинопольського патріархату розділилася на Київську («і всея Русі») і Московську («і всея Русі»). Цей факт остаточно закріпив, в очах греків, поняття: «Велика Росія», тобто Велике князівство Московське, і «Мала Росія» — митрополія Київська (пізніше Київська і Галицька). Поступово ці поняття стали засвоювати і ті, кого вони стосувалися. Стали писати «Русія», а потім і «Росія». Найцікавіше, що і «великороси», і українці почали це робити одночасно.

Це питання прояснив ще у дев’ятнадцятому столітті наш чудовий учений Михайло Олександрович Максимович. Навівши два десятка свідчень того, що це було саме так, він додає, що таких свідчень набагато більше. От деякі з них. Ще в 1591 році православне Львівське братство видало у своїй друкарні «Граматику» «в наставление многоименитому российскому роду» (тобто народу). У граматиці згадане «пришествие» патріарха Ієремії «в страны Российския», а митрополит Київський і Галицький Михайло (Рагоза) іменується «архиепископом всея России». Та й сам Михайло Рагоза, починаючи з 1590 року, став писати у своєму титулі то «всея Росии» (з одним «с»), то «всея России».

Щоб ми усі вкрай заплуталися: резиденція митрополита Київського і Галицького більше ста років знаходилася у Вільні, нинішньому Вільнюсі.

Наші предки не заперечували проти назви «Мала Росія». Максимович цитує післямову знаменитого київського книгаря і лексикографа Памви Беринди до книги «Анфологион, з Богом содержащий церковную службу» (1619): «се убо приносить ти... матерь твоя в России Малой». У «Октоиху» (1630) львівського видання сказано: «в граде Леондополи [тобто у Львові] Малыя России».

Але головні свідки і судді тут, звичайно, козаки. У Білоцерківському універсалі 1648 року Богдан Хмельницький пише: «вам всем обще Малоросияном о том доносим... о уволненю от бед лядских всего народа Малороссийского... Кому з вас любима целость отчизны нашей, Украины Малороссийской...». Зверніть увагу: «Украины Малороссийской». України! Запорожці теж нічого не мали проти назви «Мала Росія». З січня 1654 року вони пишуть Хмельницькому: «А замысл ваш, щоб удатися і буди со всем народом Малороссийским... а бысте того дела не оставляли и оное кончили, як ку найлутшой ползе отчизны нашой Малороссийской...».

Проти слова «Росія» не стали заперечувати й у Москві. Вже в 1586 році патріарх московський Іов став писати у своєму титулі: «і всея Росії».

(обратно)

10

Чеський учений, великий педагог Ян Амос Коменський включив до своєї знаменитої книги «Світ почуттєвих речей у малюнках» карту «найголовніших держав Європи», складену в 1650-х роках. На цій карті окремо показана «Московія», а північніше і на схід її — «Росія». Кордон між ними не проведений. Україна репрезентована на цій мапі «Подолією» між гирлами Дунаю і Дніпра. «Подолія» межувала, відповідно до книги Коменського, з «Фракією», Угорщиною, Польсько-литовською державою і «Тартарією».

(обратно)

11

Слово «українець» ходило задовго до Петра Першого, інакше, наприклад, у Росії не могло б з’явитися прізвище Українцев. Омелян [гнатійович Українцев (1641 — 1708) був у 1689 — 1699 роках главою російського Посольського приказу, тобто, по-нинішньому, міністром закордонних справ.

(обратно)

12

Патріарх Нікон вважав, що «малороссияне потеряли веру и крепость добрых нравов; покой и честь их прельстили, они своему чреву работают (служат), и нет у них постоянства»). Деякі духовні книги з Києва викликали в Москві переполох. Про розп’яття Христа в них говорилося: «пригвоздили до креста». Московські грамотії побачили тут єресь, говорили, треба, мовляв, писати «ко кресту». Такі «єресі» вони знаходили скрізь, де тільки зустрічали незрозуміле для них значення слова, наприклад, «речь» у значенні «річ» і так далі. (Правда, це не перешкодило незабаром «великому призову» українських книгарів і вчених до Москви.) Тут можна згадати і великі обрядово-літургічні розходження. Українці при хрещенні не занурювали дітей в купіль, а обливали святою водою, і московське духівництво всерйоз порушувало питання, чи не є «обливанці» єретиками. І це при тому, що багато десятиліть предстоятелями російської православної церкви були саме українці, тобто, «обливанці».

(обратно)

13

Після переселення запорожців на нове місце уряд війська (тепер уже, щоправда, Чорноморського, а не Запорізького) видав «Порядок громадської користі», у якому «згадуючи первісний війська за назвою запорожців стан», ухвалило: «Бути в цьому війську [Чорноморському] військовому уряду з кошового отамана, військового судді і військового писаря... заради військової резиденції спорудити град, найменувавши його на честь всемилостивішої государині Катеринодар... заради збирання війська, установлення належного порядку і притулку бездомних козаків побудувати в Катеринодарі сорок куренів...» (38 з них одержали ті ж назви, що були в Січі); «усе військо розселити курінними селищами по жеребу й у кожнім курені щорічно 29 червня вибирати курінного отамана»; «для заведення і утвердження у всій землі війська благоустрійного порядку» розділити її на п’ять округів і завести окружні начальства; окружне правління повинне складатися з полковника, писаря, осавула і хорунжого, у чиї обов’язки входить «забезпечувати неодмінне і негайне виконання» письмових розпоряджень військового уряду, піклуватися про економічні потреби населення, розбирати усно сварки і бійки, піклуватися про справне і своєчасне озброєння козаків, про дороги і мости, про благоустрій і чистоту в курінних селищах, про пожежну частину, про переслідування злодіїв і розбійників, про заходи проти епідемій і епізоотій; функції ж «розправи і покарання тих у війську, хто мав погрішності» залишалися за військовим урядом; «...старшинам і козакам на вічно спокійне показаними дворами, хуторами, млинами, лісами, виноградами і рибальськими заводами володіння видати відкриті листи для того, щоб на вказане, крім хазяїна і законної їхньої спадщини володіння ніхто права не мав, та й землею не утискував; старшинам, як вождям, наставникам і піклувальникам про спільні цього війська блага, для чинної відзнаки їхніх заслуг дозволити селити при своїх хуторах родичів і вільно бажаючих людей», але для того, щоб старшини не вважали оселених у їхніх хуторах людей своїми підданими, і щоб цим людям вільно було іти із старшинських хуторів на землі війська, куди побажають, «крім боргів, якими хто буде зобов’язаний, не має волі вийти, поки борг хазяїну не поверне».

(обратно)

14

У післявоєнній Німеччині філософ Г. Плесснер написав книгу «Нація, яка запізнилась». У ній він доводив, що німці виявили нездатність до засвоєння свого духовного досвіду і тому є народом, який запізнився, можливо назавжди. Єдиний шанс для такого народу — ще раз пройти, як двієчник і другорічник, курс основ сучасного вільного суспільства. До честі німецької інтелігенції, вона не образилася на Плесснера, а поставилася до його діагнозу з розумінням. Це свідчило про рівень розумної самокритичності в суспільстві. Але свою роль відіграло, підозрюю, і те, що людина, яка настільки нищівно оцінила історичний досвід Німеччини, носила пересічне німецьке прізвище. Якби книгу написав представник країни-переможниці, та й узагалі будь-хто, кого б сприймали як чужого, не дуже доброзичливого спостерігача, німецька свідомість відкинула б його критику як упереджену і тому не варту уваги. Я дуже хочу, щоб хто-небудь розумний написав про недоліки українського характеру, способу життя і сприйняття світу, але буде краще для справи, якщо автором такої книги стане той, хто знає наші недоліки зсередини, кого не обдуриш на полові, але тому і здатен викликати у нас довіру — тобто, щирий українець. Я не обов’язково з ним погоджуся, але обов’язково обміркую навіть найсуворіші висновки, якщо він до них прийде.

(обратно)

15

Можливо, «схильність до меланхолії», що згадується етнопсихологами стосовно українців, описує саме той стан людини, коли вона — усвідомлюючи це чи ні — згадує про існування непояснених явищ і питань, які не мають відповіді? Перечитуючи «Историю моего современника» Короленка, я наштовхнувся на кілька місць, чомусь не відмічених свідомістю в юні роки, коли я читав чудову сповідь уперше. Сьогодні ці фрагменти здаються мені дуже красномовними. От один з них. Батько автора (і героя) привіз із Києва «старинную большую книгу в кожаном переплете». Це був «Печерський патерик», збірник про історію Києво-Печерського монастиря і перших його подвижників. Даю слово Володимирові Галактіоновичу Короленку: «Это произведение, исполненное глубочайшего невежества и суеверия, но вместе и глубокой искренности, на всех своих страницах испещрено чертями и чертенятами, которые являлись пещерным подвижникам. Аляповатые лубки изображали их в виде маленьких смешных полуобезьян, с хвостами крючком и с птичьими ножками, и всюду они представлялись только проказниками, то прячущимися в рукомойники, где их монахи закрещивают и запирают, то принимающими вид девид, то являющимися в виде свиней, больших ящериц, змей или собак. Они устраивают монахам всякие козни, но иногда и монахам удается изловить их; тогда они их наказывают, заставляют таскать бревна и, по странной снисходительности, опять отпускают на волю. Мне кажется, что эта почтенная книга, по которой впоследствии я выучился славянскому чтению, сильно уронила в наших глазах грозную репутацию черта, и мы, допуская ее существование, потеряли к нему всякое уважение и страх».

За словами коментаря, казково-фантастичний світ марень, знамень і чудес має в «Патерику» реальну історичну основу, от так прямо і сказано. На пенсії з задоволенням розберуся, що мається на увазі, спробую зрозуміти, чому наші предки так спокійно жили поруч з нечистою силою, не особливо прагнучи з нею боротися. У Росії інші відносини людини з потойбічним світом, своя поетика страшного, не схожа на нашу. Справжня ця історія чи вигадана, вона — у тім вигляді, у якім її доніс до нас автор — могла відбутися (чи бути вигаданою) тільки у нас, в Україні.

Інший уривок з Короленка, зовсім гоголівська історія. «Наша кухарка рассказывала разные случаи из своего детства... Отец ее в старые годы “чумаковал”, то есть ходил с обозами в Крым за рыбой и солью, а так как мать ее умерла рано, то отец брал ее с собою... Таким образом, ее детство прошло в чумацких валках, в странствованиях по степям на скрипучих возах, с ночлегами в степи. При этом она видела “своїми очима” много таинственного и чудесного.

...Отстали от табора и ночью должны были переезжать через болота по длинной гребле, в конце которой стояла мельница. Ночь была ясная, как день, а на мельницах и в бучилах, как это всем известно, водится нечистая сила... Девочка не спала на возу и, взъехав на греблю, увидела, что стороной за возом бежит что-то маленькое, “як мыша”. — Тату, — сказала она задремавшему отцу, — вот за возом “мыша бежит”. — Отец оглянулся и тотчас же стал креститься. — “Говори, доню, отче-нашу”... Оба стали молиться, а мыша выросла в крысу, потом стала, как кошка, потом, как лисица, как волк, и наконец, как медвежонок. Медвежонок вырос в медведя и все продолжал расти, так что когда они подошли к концу гребли и поравнялись с мельницей, то он был уже выше мельничной крыши. Но тут оказалось, на счастье путников, что чумацкая валка расположилась ночевать на лугу за мельницей, так что оттуда слышались уже говор, песни и крики. Нечистий, увидев огни и такую силу крещеного народу, вдруг поднялся на дыбы, что-то “загуло”, как ветер, и медведь кинулся в омут...

Отец присоединился к табору и попросил, чтобы его с возом пустили в середину. Чумаки, видя, что с человеком случилось такое происшествие, признали его требование справедливым, раздвинули возы и очистили ему место. Отец, кроме того, был человек “знающий” и потому, прежде чем лечь спать, обвел круг кнутовищем около своей телеги, закрестил его и заговорил заговорами. Ночью кто-то, очевидно, искал среди спящего табора именно его и его дочку. Наутро весь табор оказался в полном беспорядке, как будто невидимая сила перетрясла его и перешвыряла так, что возы оказались перемешаны, хозяева очутились на чужих возах, а иных побросало даже совсем вон из табора в степь... На один из таких рассказов вошла в кухню моя мать и, внимательно дослушав рассказ до конца, сказала:

— Вот ты, Будзиньская, старая женщина, а рассказываешь такие глупости... Как тебе не стыдно? Перепились твои чумаки пьяные, вот и все...

Будзиньская очень обиделась:

— Я еще вовек не лгала, — ответила она с большим достоинством, — а паны, дело известное, ничему не верят».

Наприкінці несподівана подробиця. Стара куховарка «признавала, что в последнее время народ стал хитрее и поэтому [!] нечисти меньше». Ну, хіба не диво? Для мене очевидно, що все тут, до найменшої подробиці, до розмови куховарки з матір’ю, дуже українське.

(обратно)

16

Те, що у формуванні наших народів велика роль інших етносів, свідчить, наскільки наші слов’янські предки були розумнішими нинішніх расистів-аматорів. Уже тисячу років тому вони розуміли, що приплив свіжої крові є благо. Результат цього розуміння речей у наявності: ніде в світі ви не зустрінете у вуличній юрбі стільки красунь, як у Дніпропетровську і Петербурзі, Києві і Москві. Українці і росіяни безумовно можуть пишатися усіма своїми предками без винятку.

(обратно)

17

Колись община була соціальним гальмом, але її повне зникнення — велика втрата. Община — це громадянське суспільство в мініатюрі. На сучасному Заході общинне життя в масштабі вулиці, кварталу, підприємства, етнічних і релігійних груп усіляко заохочується державою. Англійський прем’єр-міністр Блер у промові з нагоди приходу 2000 року, ставлячи Англію в приклад усьому світу, говорив, що й іншим націям для успіху в наступному тисячолітті необхідно «розвивати общинні узи». Він пояснював це так: «люди мають потребу в общинах, мають потребу в почутті належності». Я вважаю, що ці слова адресовані, зокрема, українцям і росіянам.

(обратно)

18

Довоєнна Молдавська АРСР у складі Української РСР була непомірно великою, набагато більшою нинішньої невизнаної Придністровської республіки. Її площа складала 8288 кв. км (Придністровська республіка займає 4163 кв. км). У такому вигляді вона була утворена більшовицькою сваволею в жовтні 1924 року, її кордони були проведені суто вольовим чином — почасти особисто «героєм Громадянської війни» Григорієм Котовським, який сподівався стати на чолі республіки. Вона містила в собі значну частину нинішньої Одеської області з містами і селищами Кодима, Балта, Котовськ (Бірзула), Ананьєв, Червоні Окни, Ширяєво, Слобідка, Піщана.

(обратно)

19

Ще шість-сім років тому нікому не треба було пояснювати, що це за географічні назви в околицях Києва, Мінська, Москви. Ленінграда, а сьогодні, мабуть, уже треба — для молоді, принаймні. У 30-і роки це були місця розстрілів і масових поховань жертв комуністичного режиму.

(обратно)

20

Павло Юхимович Дибенко, українець, із селян, у дні Лютневої революції був обраний головою Центробалта, у жовтні очолював «трійку» по підготовці повстання на флоті. Командував Червоною Гвардією, що зупинила наступ Краснова на Петроград. Ввійшов до Раднаркому (першого радянського уряду) як нарком з морських справ, був ініціатором і організатором розгону Установчих зборів.

Були й інші «ключові» українці в дні повалення Тимчасового уряду і встановлення більшовицької диктатури.

Микола Васильович Криленко керував захватом найважливіших об’єктів Петрограда, після перевороту — член Раднаркому, Верховний головнокомандуючий.

Микола Олексійович Скрипник, що стільки зробив потім для українського культурного відродження, зробив свій внесок і в захват більшовиками влади. Саме він переломив настрій нерішучих членів ЦК РСДРП на доленосному засіданні 16 жовтня 1917 року про збройне повстання. Він віддавав накази більшовицьким «фабзавкомам» на підприємствах Петрограда, а його правою рукою був Улас

Якович Чубарь, майбутній голова Раднаркому Української РСР і член Політбюро ЦК ВКП(б).

На випадок якихось непередбачених обставин був створений «запасний штаб збройного повстання» на чолі із ще одним нашим земляком, Михайлом Михайловичем Лашевичем. Цей штаб діяв, Лашевич керував захватом телеграфу, пошти, Держбанку, Павловського військового училища.

(обратно)

21

Хто, крім Подвойського, Коцюбинського й інших названих вище «героїв Жовтня», був руйначем Центральної Ради, гетьманської Держави, Директорії, хто, не шкодуючи сил, а часом і життя, знищував другу українську державність? Українці Балицький, Блакитний, Боженко, Будьонний, Гринько, Думенко, Яременко, Жлоба, Затонський, Карпенко, Ковтюх, Костюк, Котовський, Крапив’янський, Лапчинський, Любченко, Мануїльский, Пархоменко, Петровський, Таран, Терлецький, Федько, Шахрай, Шумський, Щаденко, Щорс. Звичайно, це лише половина списку. Він не повний без таких неукраїнців (або не зовсім українців), як Аралов, Артем, Бубнов, Желєзняк, Квірінг, Косіор, Лацис, Межлаук, Мурах, Орджонікідзе, Примаков, П’ятаков, Уборевич, Фрунзе, Якір... Згоден, як ті, так і інші виконували вказівки Леніна з Москви. Згоден, до них треба додати ще українця Нестора Махно, додати денікінських генералів і Пілсудського.

(обратно)

22

Я помітив, що наших людей недостатньо переконують факти з власної історії. От коли посилаєшся на європейські приклади — інша справа. Повчальна, хоча і не виняткова, доля Ірландії. У XII столітті вона була завойована англійцями, і, скільки ірландці не повставали, повернути свою незалежність вони змогли тільки через 750 років. Велике повстання XVII століття, що збіглося, між іншим, з повстанням Богдана Хмельницького проти Речі Посполитої, закінчилося для ірландців особливо сумно. Ірландські історики говорять, що після того, як солдати Кромвеля придушили повстання, у країні вціліло не більше однієї шостої її населення. Правда, англійські історики твердять, що убито було ніяк не більше третини жителів країни. Те, що шість тисяч ірландських дітей після повстання були продані в рабство до Вест-Індії, на цьому тлі виглядає просто дрібною деталлю.

На жаль, усе це було в дусі звичаїв свого часу. Під час Тридцятирічної війни 1618 — 1648 років загинуло більше половини населення Південної Німеччини, причому особливо лютували шведи, наймиролюбніший нині народ. Важко судити минуле, виходячи із сьогоднішніх мірок і уявлень. Що ж до ірландців, їм і після кромвелівської різанини весь час доводилося несолодко — аж до повстання 1916 року і національно-визвольної війни 1919 — 1921 років. Був у них і свій великий голод, коли вмерло біля мільйона людей. Найцікавіше, що, коли ірландці нарешті домоглися в 1921 році незалежності, англійці образилися на них за це. В молоді роки я прочитав дорожні нотатки Карела Чапека. Подорожуючи по Англії (справа була в 20-і чи 30-і роки), автор вирішив заодно відвідати Ірландію. Він звернувся за порадою до англійських знайомих, але ті стали говорити йому, що краще з’їздити до села, де народився Шекспір. Самі питання про Ірландію були його співрозмовникам неприємні. Навіть ірландцю Бернарду Шоу. Тоді Чапек вирішив купити хоча б путівник по Ірландії, але і таких не виявилося. Скрізь йому відповідали: «Наші туди не їздять». Оце так відчуження! Після багатьох століть спільної (нікуди не дінешся!) історії... Я зазирнув до енциклопедії і довідався, що Ірландія домоглася незалежності від Англії усього за кілька років до поїздки Чапека. І в мене промайнула тоді думка: якщо коли-небудь Україна стане незалежною, Росія теж образиться, і не захоче більше нас знати. (Дивно улаштована людина — я щиро вірив в той час у комуністичний безкласовий і безнаціональний ідеал, але думка про незалежність України все одно була десь поруч.)

(обратно)

23

Кажуть, що СРСР розпався тому, що радянська економічна система виявилася неефективною, і це правильно. Якщо згадати хоча б, що 150 мільярдів доларів державних капіталовкладень у сільське господарство СРСР протягом 1976 — 1985 років дали нульовий приріст сільгосппродукції, якщо згадати, що, випускаючи зернозбиральних комбайнів у 12 разів більше, ніж США, Радянський Союз збирав зернових менше, стане зрозуміло, що слово «неефективна», мабуть, ще занадто слабко відбиває стан справ. Але разом з тим, я наполягаю, відповідь тут не може бути короткою і простою. У цілому економічна модель СРСР вела, безумовно, до глухого кута, але коли на тему про радянську неефективність беруться розмірковувати люди, які не мають поняття ні про економіку взагалі, ні про промислове виробництво зокрема, мені стає смішно. Як раз я знаю, як діяв цей механізм, і знаю його не тільки слабкі, але і дуже сильні сторони. Що важливо, це не був механізм однобічного перекачування ресурсів і цінностей від периферії до центру.

Так, наше Дашавське газове родовище було виснажене, причому частина газу пішла до Москви і Мінська, а інша — до Києва і областей України. Але точно так само були виснажені Саратовське й інші газові родовища в самій Росії. Потреби України в газі були скомпенсовані за рахунок нових великих російських родовищ, при цьому розцінки за газ для наших господарських і комунальних об’єктів були ті самі, що й у сусідніх російських областях.

Так, кількість замкнутих виробничих циклів в Україні була відносно невеликою — завдяки системі загальносоюзного поділу праці. Але точно так само безліч російських виробничих циклів не були замкнені усередині Росії — їхні зв’язки знаходилися у Вірменії, Білорусії, Узбекистані, Україні, Литві. Так працює і світова економіка. На «Південмаші» ми випускали кінцеву продукцію, але це не означає, що ми там робили все від початку і до кінця, таке просто неможливо.

(обратно)

24

Українсько-канадський історик Орест Субтельний (його книга «Історія України» у 90-і роки кілька разів виходила в Києві і по-українськи, і по-російськи) пише, що до кінця XVII ст. все населення України [включаючи Волинь, Галичину, Закарпаття і Буковину — Л. К.] складало близько 4 млн. людей. Територія Лівобережжя була освоєна незадовго до повстання 1648 року і до часу самого повстання залишалася малонаселеною. До 1700 року населення Лівобережжя складало вже 1,2 млн людей. Завдяки збереженню в цьому регіоні незалежної і добре організованої системи козацького управління і масовому припливу біженців із Правобережжя, сюди фактично перемістився центр політичного і культурного життя України, — зазначає Субтельний.

(обратно)

25

Гетьманщина, пише О. Субтельний, «давала українцям більше самоврядування, ніж вони коли-небудь мали, з часів Галицько-Волинського князівства... Протягом майже цілого сторіччя Гетьманщина була центром політичного життя України. Хоча московські, а потім і петербурзькі царі не тільки контролювали її зовнішні зв’язки, але і постійно втручалися у внутрішні справи, однак гетьманська адміністрація, суди, фінанси, армія, соціально-економічна політика — усе це створювалося, здійснювалося і підтримувалося самими українцями. Самоврядування сприяло появі нової української дворянської еліти. Нове дворянство було віддане своїм традиціям і пишалося ними. Навіть на заході Гетьманщини представники козацької старшини, делеговані до імперської законодавчої комісії, були щиро переконані у перевазі своїх законів і звичаїв над всіма іншими — і з цих позицій відкрито відкинули катерининські реформи. Значення Гетьманщини як історичного прецеденту українського самоврядування воістину важко переоцінити... Гетьманщину не тільки не забули — пам’ять про неї допомогла почати нову еру в українській історії. Багато українських інтелігентів, що формували національну самосвідомість на початку XX століття, вийшли саме з нащадків козацької старшини. Гетьманщина — ключовий компонент історії України, її національний міф, важливий історичний приклад, що надихає і сучасних українців на зміцнення своєї державності».

(обратно)

26

Не тільки для сірійського араба Москва того часу була непростим місцем. Кілька століть практично ізольованого буття виробили в росіян досить важкий характер. Свідчення іноземців пори Олексія Михайловича відрізняються мало. Дипломат Адольф Лізек писав, що російський простий народ «у справах торгових хитрий і спритний, нехтує все іноземне, а усе своє вважає чудовим». Шотландець Патрик Гордон, який провів на російській службі 38 років, бачив росіян гордовитими, зарозумілими і такими, що «цінували себе вище за всіх народів». Дослівно тієї ж думки австрійський посол барон Августин Мейєрберг, що називає росіян «зарозумілими від природи» і такими, хто ставить себе «у будь-якому сенсі вище усіх на землі». Уже згаданий Павло Алеппський пише: «Торгівля московітів деспотична, торгівля ситих людей, тому що не вимагає витрат, не стягуються з них ні податі, ні будь-які інші побори... Говорять вони мало, як франки. Один єврей (що прийняв християнство), який був перекладачем при лікарях царя, говорив нам, що євреї перевершують усі народи хитрістю і спритністю, але що московіти і їх перевершують». Ніхто не пише про російську широту і відкритість, як прийнято писати сьогодні.

(обратно)

27

Більше інших авторів можна вірити Юрію Крижаничу, хорвату і католику, що прожив у Росії часів Олексія Михайловича 17 років і побачив її від західних кордонів до Тобольська. Він засуджує марнотратність російського простолюдина: «Люди навіть найнижчого прошарку підбивають соболями цілі шапки і цілі шуби... а що можна вигадати безглуздіше того, що навіть чорні люди та селяни носять сорочки, гаптовані золотом та перлами?» Порівнянням Крижанича, який об’їхав усю Європу, можна вірити: «На Русі, Божою милістю, всі люди, як найбідніші, так і найбагатші, споживають житній хліб, і рибу, і м’ясо. Так що селянам і бідним умільцям живеться на Русі вельми ліпше, аніж у багатьох місцях Грецької, Іспанської та інших подібних теренів; у котрих де м’ясо, а де риба надто дорогі, а дрова продаються на вагу, і люди, що мешкають у цих теплих країнах, узимку потерпають від морозу більше, ніж страждають мешканці Русі. Адже там сплять у холодних житлах без печей та без вогню, а тут живуть в опалених хатах... Хоч у багатих країнах заможніші люди живуть зручніше та пишіше, ніж на Русі, одначе за всіх тих обставин селяни та злиденні міщани, що проживають на умільстві, живуть на Русі значно ліпше та пристойніше, ніж у тих багатющих країнах. В жодному королівстві прості чорні люди не живуть так добре».

(обратно)

28

Цілих 12 років, від Азовських походів Петра І до української кампанії Карла XII, близьким сподвижником російського імператора був не хто інший, як гетьман Іван Мазепа. Якби не Мазепа і козаки Якова Лизогуба, Росія навряд чи вже в 1696-му році затвердилася б на Азовському морі. Козацькі полковники жартували: «цар скоріше не повірить ангелові, ніж Мазепі». Вже в 1674 — 1690 років Патріархом Московським і всея Русі був Іоаким, вихованець Києво-Могилянської колегії. Багато українців були поставлені митрополитами за петровських часів.

(обратно)

29

Царі відпускали гроші і на Києво-Могилянську академію. Якщо в 1685 році в ній навчалося близько 240 чоловік, то в 1715-му — -1100, а в 1801-му — уже 1780. Значна частина її випускників також не залишалася вдома, вони роз’їжджалися по всій імперії.

(обратно)

30

Феофілакт Лопатинський, Платон Малиновський, Стефан Прибилович, Феофіл Кролик, Гедеон Вишневський, Інокентій Кульчицький, Гаврило Бужинський, Іван Томилович, Іван Козлович, Георгій Щербацький, Володимир Каліграф (Крижанівський, друг нашого великого мандрівного філософа Сковороди), Софроній Мегалевич, Порфирій Крайський...

(обратно)

31

Згадуючи Разумовського, іноді кажуть, що в XVIII столітті українці, мовляв, не були справжніми діючими особами на політичній сцені Російської імперії, обмежуючись ролями царедворців-коханців, придворних бандуристів, спритних шукачів вигод і пригод. Це не так. Скажімо, дуже впливовою особою був духівник Єлізавети Петрівни і Катерини II українець Федір Дубянський. До того, як стати імператрицею, Катерина, якій загрожувала висилка за кордон, не раз користувалася його заступництвом. Навпаки, митрополит Арсеній Мацеєвич, родом волинянин, був непримиренним і безстрашним ворогом імператриці. Він не визнавав прав Катерини на престол і його не злякали каземати Ревельскої фортеці. Мало хто знає, що в молоді роки Мацеєвич ще й брав участь у дослідженнях Камчатки і гирла Обі. А хіба був «шукачем пригод» відважний поручник Василь Мирович, який сплатив головою за те, що намагався скинути Катерину і звести на престол шлісельбургського в’язня Івана Антоновича?

Не тільки як фаворит Катерини ввійшов в історію граф Завадовський, він став пізніше міністром освіти, заснував університети в Харкові, Казані і Дерпті, показав себе справжнім просвітителем, відкрив сотні шкіл і училищ, Головний педагогічний інститут.

Абсолютно виняткова роль канцлера Безбородька. Багато років він був єдиним доповідачем цариці з питань внутрішньої і зовнішньої політики, від її імені підписав близько 10 тисяч державних актів. Він укладач усіх маніфестів Катерини за період свого канцлерства й автор 400 указів Сенату, він відав усіма дипломатичними справами. За його участі укладено кілька мирних договорів і договір про визнання Туреччиною приєднання до Росії Таврії і Криму. Він був також істориком — зокрема, написав «Краткую летопись Малыя России».

А хіба був паркетним шаркуном генерал-фельдмаршал, герой російсько-турецьких воєн граф Іудович? Та й з Разумовськими не все так однозначно. Кирило Разумовський, можливо, був поганим президентом Академії наук, але він дещо зробив для своєї батьківщини, гетьманом якої був протягом 14 років. Він почав своє гетьманство із скасування митниць на малоросійських кордонах, і його епоху історики звуть «золотою осінню Гетьманщини».

(обратно)

32

А коли раптом починали енергійно впроваджувати щось за командою зверху, досвідчені люди чекали біди. Пам’ятаю, ще в дніпропетровські часи чув нарікання, що колгоспам і радгоспам наказують в обов’язковому порядку закуповувати білкові корми, зроблені за передовою, прямо-таки «революційною» технологією на спеціально побудованих, найбільших у світі заводах. Усім гарні були корми, кращих (за хімічним складом) не існувало в світі, одна невдача — несвідома худоба відмовлялася їх їсти.

(обратно)

33

До моменту розпаду Радянського Союзу Російська Федерація (взята окремо) забезпечувала 12% світового виробництва нафти, 13% — рідкісних і кольорових металів, 16% — калійних солей, 28% — природного газу, 55% апатитів і т. д.; російський експорт на 80% складався з продукції видобувних галузей або первинно перероблених корисних копалин. Про стан внутрішнього ринку говорять такі факти: вивозилося 90% виробленого алюмінію, 80% міді, 72% мінеральних добрив, 43% сирої нафти. Як кажуть, все на продаж, все за валюту.

(обратно)

34

Україна випускала у 1980-і роки від 17% до 20% усієї промислової продукції СРСР і від 21 до 25% сільськогосподарської. При цьому частка її населення в населенні СРСР дорівнювала в 1991 році приблизно 18%. У 1990 — 1991 роках на Україну, чиє населення складало ледь менше одного відсотка населення світу, припадало: 4% світового видобутку кам’яного вугілля, 10% — залізної руди, 24,5% — марганцевих руд, 8,4% — ртуті, 4,1% — каоліну, 14,8% — природної сірки, 5% — кам’яної солі, 9% — торфу, 9,5% — світового виробництва цукру, 20% — виплавки чавуну, 7% — сталі, 2,3% — виробництва електроенергії. Усі 80-і роки УРСР по багатьох позиціях фактично дотувала менш розвинені союзні республіки. Правда, якби розрахунки в СРСР відбувалися за світовими цінами, виявилося б, що РРФСР дуже серйозно дотує Україну постачаннями нафти і газу. У цьому випадку баланс у міжреспубліканському обміні виходив би не на користь України, що робило її дотаційною республікою. Але за світовими цінами в СРСР ніхто нічого не рахував, і наше донорство під сумнів не ставилося.

(обратно)

35

Можна навести відповідні оцінки Центрального розвідувального управління СПІА. Вони не добуті нашими «бійцями невидимого фронту» — ЦРУ має свій інтернетівський сайт, і в ньому розміщає масу цікавого, зокрема, «Книгу фактів ЦРУ». Відповідно до оцінок цієї «Книги», ВВП України складав у 2000 році 189,4 млрд доларів або 3850 доларів на душу населення, Росії — відповідно 1120 млрд і 7700 доларів. Далі — дані про ВВП географічно близьких до України країн у перерахуванні на душу населення в доларах: Угорщина — 11 200, Словаччина — 10 200, Польща — 8500, Білорусія — 7500, Литва — 7300, Туреччина — 6800, Болгарія — 6200, Румунія — 5900, Молдавія — 2500. Зменшення величин навколо України йде більш-менш за годинниковою стрілкою.

(обратно)

36

Іудаїзм і єврейство здаються невіддільними одне від одного, як КПРС і ради, але виключно за звичкою. В етнічному відношенні Хазарський каганат був зв’язаний з євреями Близького Сходу і середземноморської діаспори приблизно так, як держава Володимира — із греками Візантії, що дали йому «грецьку віру». У питаннях сповідання в євреїв і хазар також були відмінності. Хазари визнавали виключно Тору, ігноруючи більш пізню єврейську традицію.

(обратно)

37

Був у цьому і мінус. У католицьких землях духівництво повинне було знати латинь, у зв’язку з чим виник особливий тип церковної вченості. Через церковну латинь почалося поступове, продовжене на століття, прилучення до інтелектуальної спадщини Стародавнього Риму, відродилися «сім вільних мистецтв», виникли університети, з’явилися науки.

Може здатися, що перед нами типовий у світовій історії випадок, коли якась первісна перевага з плином подій обертається вадою. Хто, однак, перед лицем Божого промислу візьме на себе сміливість судити — що вада, а що благо? Світова історія не скінчилася, як би не запевняв нас у протилежному багатомудрий професор Фукуяма.

(обратно)

38

Серед нащадків Ярослава ми бачимо видатних князів Галичини Ярослава Осмомисла (тобто Восьмирозумного, якщо тільки це не описка в літопису — деякі історики впевнені, що так воно і є), Мстислава Удалого, Романа Великого, Данила Галицького. Прямими нащадками Ярослава були також князі Юрій Долгорукий (правнук), Андрій Боголюбський, Всеволод Велике Гніздо, Олександр Нєвський, Іван Калита, Дмитро Донськой, московські царі Іван III, Василь III, Іван Грозний.

(обратно)

39

У Московській Русі того часу практично не було людей, що одержали освіту за кордоном, а за рубіж їздили тільки дипломати, духовні особи і купці — що сильно нагадує Радянський Союз.

(обратно)

40

У «Летописи Самовидца» ми читаємо: «...костели палили, обвалювали, ксіонзов забияли, двори зась і замки шляхецкіе і двори жидовскіе пустошили, не зоставаючи жодного цілого. Рідкий в той кріві на тот час рук своїх не умочил і того грабления тих добр не чинші».

(обратно)

41

Усно ж Хмельницький додав послам: «Я тепер єдиновладець і самодержець руський. Весь чорний люд поможе мені. Не піду війною за кордон; не здійму шаблі на турків і татар; доволі з мене України, Поділля, Волині; годі й нашого руського князівства по Холм, Львів, Галич. Не залишиться жодного князя, ні шляхтиченка на Україні; а хто із вас хоче з нами хліб їсти, той мусить війську запорозькому бути у послуху».

(обратно)

42

Сучасним людям важко пам’ятати і, можливо, ще важче зрозуміти, що це було зіткнення не просто двох слов’янських народів, поляків і українців, а ворожнеча двох вір, кожна з яких вважала себе єдино правильною: католицької і православної. Віротерпимість обидві сторони вважали гріхом, православних католики гнівно називали розкольниками (це і значить «схизматики»).

(обратно)

43

Орест Субтельний пише: «Можливо, Хмельницький, багато хто з його полковників і реєстрових козаків хотіли покращити долю селянства, але й у думках не мали повного скасування кріпосного права. Для козацької еліти, не виключаючи і гетьмана, будь-яке зазіхання на інститут кріпосного права означало б підрив системи, у якій вони самі посідали вигідне і почесне місце».

Якби Хмельницький дав усім селянам волю (а йому б не дозволили цього зробити в першу чергу козаки), він був би найвидатнішим соціальним реформатором свого століття. Він не був найвидатнішим, він був просто великим соціальним реформатором. Не скасовуючи кріпосного права як інституту, він зробив вільними величезну кількість конкретних людей.

Гетьман поповнював «реєстр», набираючи нових козаків у найбагатших магнатських маєтках. Оброблювані такими козаками земельні ділянки також відходили від панів. Гетьман відбирав у великих землевласників цілі волості, як незаконно загарбані в минулому. Він насаджував новий тип хлібороба, що найбільше наближається до фермера. Кожен козак ставав власником своєї ділянки, був за це зобов’язаний нести військову службу, але був звільнений від всіх інших поборів. Хіба це не було великою реформою?

40 тисяч записаних до реєстру — це 40 тисяч козачих родин (а Хмельницький записав ще і «з гаком»). Крім того, він дозволив усім бажаючим йти, понад реєстр, у «охочі» козаки.

Багато панів, повернувшись до своїх маєтків, змушені були негайно втікати з них, маєтки залишалися без господарів. Багаті ж поверталися з військовими командами, розпочинали помсту і розправу, але в будь-якому випадку панське землеволодіння було підірване, тому що ніякої надії на колишні прибутки вже не було.

(обратно)

44

Російський уряд був радий «черкасам», так тут називали українців (будь-який царський воєвода вже тоді бачив, що це інший народ — не чужий, але все-таки окремий). Їм дозволяли селитися слободами. «Слобода» — це варіант слова «свобода», мешканці слобід були звільнені від податей, могли «без оброку» володіти землями і усілякими угіддями. За це вони зобов’язані були тримати оборону від вторгнень турків, кримців і ногайців до російських земель. Українські переселенці створили тут «другу Україну». Вони відтворили на новому місці полкову козацьку організацію, заклали тут такі міста, як Суми, Харків, Охтирка, Ізюм, Лебедин і інші, а також Острогожськ, Богучар, Суджу, Калач, які входять нині до складу Росії.

(обратно)

45

Незабаром після цього Іслам-Гирей був отруєний українкою зі свого гарему, що помстилася за горе рідної країни — ще один шекспірівський сюжет.

(обратно)

46

У Москві були і супротивники такого рішення. Західник і прихильник союзу з Польщею боярин Афанасій Ордин-Нащокін відмовляв царя аж до самого Собору Проти з’єднання з Україною були всі Милославські, родичі дружини царя. Але ніхто не зумів послабити його рішучість і благочестиву завзятість.

(обратно)

47

Таку мету могла мати тільки людина, що знає історію — а Хмельницький, як ми пам’ятаємо, був її знавцем і любителем, йому були відомі подробиці падіння Рима, він мав свою точку зору на ругів-русів, і вже точно знав історію князівської Русі не тільки за польськими книгами Бєльського і Стрийковського. Людині, позбавленій історичних уявлень або байдужій до історії, така мета навряд чи спала б на думку. Хмельницький випередив свій час — це у XIX столітті саме історики розбудили багато «молодих» народів Центральної, Східної і Південної Європи, ставши батьками національного відродження. У цьому парадоксальна, як може здатися, спорідненість Хмельницького з першим керівником України і її великим істориком Михайлом Сергійовичем Грушевським.

(обратно)

48

Робилися і спроби їхнього здійснення — князем Федором Бєльським у 1481 році, князем Михайлом Глинським у 1508 році.

У 1558 році запорізький гетьман Дмитро Вишневецький (Байда) спеціально пішов на службу до Івана Грозного в надії схилити царя до походу на Причорномор’я. План Байди — знищення кримської орди і вихід Московської держави на береги Чорного моря — розбився об короткозору упертість царя.

У 1593 році інший запорізький гетьман, Криштоф Косинський, керівник могутнього козацького повстання проти Речі Посполитої, оголосив себе підданим царя Федора Іоановича.

У 1620 році відправляв до Москви отамана Петра Одинця з посольством, клопочучи про прийняття українського козацтва до російського підданства, не хто інший як гетьман Петро Сагайдачний, який двома роками раніше разом з польським королевичем Владиславом штурмував Москву.

У 1624 році митрополит київський Іов Борецький посилав до Москви свого представника, луцького епіскопа Ісаакія Борисковича з проханням до царя про прийняття України під його високу руку. Чутки про це викликали тоді хвилювання уніатів, які не хотіли «під Москву».

У 1625 році просив Москву взяти козаків під своє заступництво запорізький гетьман Марко Жмайло.

Усі ці прохання і проекти народжувалися, природно, не від гарного життя в Речі Посполитій.

До Росії йшли і після поразки повстанці проти польського панування.

(обратно)

49

Славетний український літописець Самійло Величко писав: «Всемогущий Бог... посла їм яко Мойсея того... Богдана Хмельницького, і дав йому смисл і розум, через який він зміг би від тяжкого іга лядського вольний малоруський народ визволити...»

(обратно)

50

На його думку, український народ, «потрапивши внаслідок історичних умов до складу Польської держави, глибоко поважав авторитет державної влади, що зосереджувався в його очах в особі короля; при зіткненнях зі шляхетським станом, усі козацькі посольства, протести і навіть повстання повністю визнавали авторитет короля і бажали лише, щоб він ужив свою владу для приборкання всесильного дворянства». Найбільше наші предки цінували власний життєустрій («основні риси свого суспільного побуту»). Він втілювався для них в автономії, що, відповідно до народного ідеалу, «і повинна була знаходитися під верховною опікою глибоко їм [народом] шанованої законної влади». При збереженні такої автономії ідея незалежної держави взагалі не виникала.

Однак, «не прагнучи до державного відокремлення... народ вимагав рівноправності всіх громадян перед законом, не визнавав розподілу на стани, протестував проти кріпосного права і вимагав можливого економічного вирівнювання шляхом рівномірного розподілу поземельної власності. Ці дезидерати втілилися в загальну формулу: усі повинні бути записані в козаки. До здійснення цієї формули прагнув і Хмельницький... Народ вимагав права вільного розумового і духовного розвитку, що у той час зосереджувався виключно в устрої церкви і розповсюдженні нею культурних установ (воля сповідання, церковне самоврядування, братства і школи), що було поставлено Хмельницьким як головна умова в його договорах з поляками. Ці два мотиви складали в руках Хмельницького той всесильний важіль, яким він рухав суспільні маси».

(обратно)

51

Взагалі визвольна боротьба в Україні середини XVII століття невіддільна від соціальної війни. Неможливо сказати, де кінчалася одна і починалася інша. Втягування в неї сотень тисяч колишніх кріпаків і феодально-залежних селян, що не бажали повертатися до колишнього стану, відчутно змінювало співвідношення соціальних сил. Глибоким, по суті революційним змінам піддалася структура аграрних відносин: вогонь визвольної війни ліквідував на великих просторах кріпосництво і панщинно-фольваркову систему; не декретом чи універсалом, а явочним шляхом знищувалося велике і навіть середнє землеволодіння (крім монастирів); утверджувалася, як я вже сказав, дрібна козацька власність на землю.

Козацтво стало керівною силою держави. У його руках зосередилася не тільки політична влада, але і величезні матеріальні цінності, у першу чергу земельні. Козацьке господарство відразу ж виявило схильність до розвитку за хутірським типом. Цим же шляхом, можливо, пішло б і селянське господарство.

Вільні козацькі землі, тисячі особистих ділянок, розданих Богданом, були чимось небаченим на тлі океану феодальних кріпосних маєтків Європи на захід і схід від України. Козацьке землеволодіння створювало могутню соціальну базу єднання і консолідації українського народу. Як справжній геній, Хмельницький випередив свій час на століття, почавши просувати хлібосіяння до області наших «прерій» — на чорноземний південь України.

(обратно)

52

У Росії дворяни теж не відразу стали поміщиками, тобто власниками спадкоємних маєтків. Лише згодом слово «поміщик» стало синонімом слова «дворянин».

(обратно)

53

Прогресивний характер мали кроки гетьмана і в інших сферах. Він приділяв велику увагу містам — звільняв їх від постоїв, військового тягла, захищав від свавільців і самоправців воєнного часу, розширював міські привілеї, заступався за городян, що терпіли несправедливості за кордоном, піклувався про торгівлю. Знайомство з європейським досвідом наштовхнуло його на думку запозичити в ганзейських купців принцип вільної торгівлі. Усілякі пільги, дані їм купцям і ремісникам, стимулювали товарообіг і підтримували ріст, незважаючи на війну, українського експорту.

Богдан підтримував найменші імпортні тарифи у всьому Старому Світі, він створив принципово нову податкову систему з гнучкими податковими ставками, завдяки чому мав, незважаючи на військові витрати, бездефіцитний бюджет. Сьогодні ми говоримо про вигідне геополітичне розташування України, а три з половиною сторіччя тому Хмельницький не говорив про нього, він його просто використовував, поповнюючи бюджет транзитними збираннями.

(обратно)

54

До речі, на прикладі міст магдебурзького права добре видно, що Богданові не було притаманне прагнення до однаковості, мрія причесати всіх на один зразок та інші бажання, що відрізняють деспотів, диктаторів, любителів шикувати і рівняти. Є набагато більше ознак того, що він був природним, стихійним демократом. Система міських прав, названа магдебурзькою, прийшла до деяких українських міст, що були тоді в складі Великого князівства Литовського, ще в XV — XVI століттях. Вона передбачала самоврядування, власний міський суд, право збирання міських податків і рішення земельних питань у межах міста, звільнення від багатьох феодальних шарварків. Під час війни велика спокуса замахнутися на вольності (і багатства!) міст, однак нічого схожого за Богданом не спостерігалося. Навпаки, він навіть розширив повноваження таких міст.

(обратно)

55

В. Б. Антонович писав про Хмельницького як про військового лідера наступне: «Він завжди умів скласти добрий план битви й організувати армію; у нього не було нестачі в продовольстві і бойових припасах; спосіб придбання їм припасів залишається нез’ясованим; загони Хмельницького, розташовані на значній відстані один від одного, завжди мали між собою зв’язок і були достатньо забезпечені провіантом, тоді як польські загони страждали від нестачі їстівних припасів і залишалися в повній необізнаності щодо своїх і ворожих військ. Хмельницький відрізнявся і фінансовими обдаруваннями: незважаючи на відсутність правильної податкової системи, він ніколи не мав потреби в грошах, і в нього завжди була заздалегідь приготована платня для війська». (О, як ми здатні зараз оцінити цей останній пункт!)

(обратно)

56

Мабуть, на ознаку особливої поваги до України ім’я гетьмана на загальносоюзному ордені мало не російське, а українське написання, з м’яким знаком: Богдан Хмельницький. З літа 1943 року радянське керівництво прийняло ряд знаменних для того часу рішень: про створення національних військових частин, про дозвіл союзним республікам мати зовнішньополітичні зв’язки (міністерства закордонних справ з’явилися, а зв’язки — ні), про окреме від СРСР членство Української РСР і Білоруської РСР в ООН. В Україні навіть з’явився наркомат — міністерство — оборони на чолі з генералом Василем Пилиповичем Герасименком. Наркомат ліквідували восени 1945 року, незабаром після закінчення воєнних дій проти Японії. Наскільки далеко могла піти сталінська «ласка», якби війна затяглася?

(обратно)

57

Самійло Величко, що їхав через Правобережну Україну, коли минуло півтора десятка років після Руїни, свідчить: «...видех многие грады и замки безлюдные и пустые; валы, негдысь трудами людськими аки холмы и горы высыпанные, и тилко зверем диким прибежищем и водворением сущии. Муры зась, яко то: в Чолганском, в Константинове, в Бердичеве, в Збараже, в Сокалю, що тілко на шляху нам в походе войсковом лучилися, видех є дни малолюдние, другие и весьма пустии, разваление, к земле прилнувшие, заплеснялие, непотребным билием зарослие, и тилко гнездящихся в себе змиев и разных гадов и червей содержащие. Поглянувши паки, видех пространние, тогобочние, Украино-Малороссийские [тобто Правобережної України. — Л. К.] поля и разлеглые долины, лесы и обширные садове, и красние дубравы, реки, ставы и озера — запустелие, мхом, тростием, и непотребною лядиною зарослие. В не всуе поляки, жалеючи утраты Украины оноя тогобочния, раем света полского в своих универсалах ея нарицаху и провозглашаху; понеже оная, пред войною Хмельницкого, бысть аки вторая земля обетованная, медом и млеком кипящая. Видех же к тому на разних там местцах много костей человеческих, сухих и нагих, тилько небо — покров себе имущих, и рекох во уме: “кто суть сия”?»

(обратно)

58

Розподіляючи землі і села серед козацької старшини, Самойлович частіше, ніж його попередники, згадує у своїх універсалах, що «державцам» повинне належати і «послушество» тяглих людей. Поміщик мав право використовувати селян на роботах «для лагодження греблі, для перевезення дров, для косовиці і складання сіна і для інших своїх потреб». Крім того, селяни повинні були платити грошовий чинш, віддавати «осепщину» (частину зібраного хліба) і десятину від худоби, платити податок на помел. Селяни скаржилися: «Гетьман пороздавав старшині маєтності, а старшина, поділивши нашу братію, позаписувала собі і дітям своїм у вічність». Самойлович додавав особливих зусиль, щоб унеможливити перехід селян у козаки. При ньому дійшло до того, що вперше почалося зворотнє переселення з Лівобережжя до Речі Посполитої — люди побігли від свого володаря до ляхів! Виждавши час, Самойлович почав військову експедицію на правий берег, спалив усі села, що будувалися, і перегнав народ назад.

(обратно)

59

Костомаров пише: «Щоб покласти початок родової аристократії в Малоросії, Мазепа створив новий клас, який відрізнявся пошаною і перевагами, — бунчукових товаришів, куди потрапляли сини козацьких старшин, за вказівкою гетьмана; вони, разом із знатними військовими товаришами, що виокремились колись із маси козацтва, склали перший зародок спадкоємного дворянства в Малоросії».

(обратно)

60

Мазепа робив усе, на що був спроможний. З його допомогою і за козацької участі в 1696 році була узята турецька фортеця Азов, Росія вийшла до Азовського моря. У 1697 — 1698 роках він водив козаків разом з великоросійським військом до Очакова. Виконуючи царське розпорядження, козаки Мазепи будують містечка і фортеці в гирлі Дніпра, у Причорномор’ї. За своє завзяття і заслуги Мазепа стає в 1700 році другим у Росії (після генерал-фельдмаршала Федора Головіна) кавалером ордена Святого Андрія Первозванного, пізніше, у 1707 році, за особистим клопотанням Петра, австрійський імператор вінчає Мазепу титулом князя Священної Римської імперії. З початком Північної війни (Україні зовсім непотрібної) у 1700 році Мазепа, за вимогою Петра, посилає козаків до Пскова, до Ліфляндії й інших місць для з’єднання з великоросійськими частинами.

(обратно)

61

Мотиви Мазепи були на першому місці в усіх, хто писав про нього. Пушкін у своїй поемі «Полтава» вирішив цю головоломку просто. Він придумав (чи повторив чиюсь вигадку), начебто за 12 років до того, під час облоги Азова, цар, розлютившись на щось, схопив Мазепу за вус, і Мазепа затаїв на нього за це злобу.

Так обо мне воспоминанье

Хранить он будет до конца.

Петру я послан в наказанье.

Я терн в листах его венца:

Он дал бы грады родовые

І жизни лучшие часы,

Чтоб снова, как во дни былые,

Держать Мазепу за усы...

Небагато був би вартий у наших очах вчинок Мазепи, якби справа дійсно було в цьому.

(обратно)

62

Костомаров так характеризує точку зору Москви на заключення Андрусовського миру: «Хмельницький з’єднував з Московією вільний народ, що добув собі кривавими зусиллями незалежність і волю, а московський уряд мав на увазі не народ, а області, випадково придбані, котрі, при нагоді, можна було продати, поміняти, подарувати, коли буде вигідно».

(обратно)

63

Гетьман говорив, що сподівався «одержати волю не війною, а миром, через трактат... усілякими засобами схилити шведського короля до такого миру з царською величністю». Він ділився зі своїм писарем: «Напишу царській величності вдячний лист за його протекцію, та у ньому ж пропишу всі наші колишні і теперішні образи, відібрання прав і вольностей, крайню руйнацію і заготовану згубу всьому нашому народу, а на кінець докладу, що ми, як добровільно, заради єдиного східного православ’я віддалися під царську руку, так і тепер, будучи вільним народом, добровільно відходимо, дякуємо царській величності за протекцію, не хочемо рук наших простирати на кровопролиття і будемо очікувати під протекцією шведського короля добутого нашого звільнення».

(обратно)

64

Оскільки легенда про «зрадника Мазепу» ніяк не стоїть на ногах, жива уява людей шукає не просто правдоподібних, але ще й обов’язково ефектних пояснень. Чому б не уподібнити Мазепу гросмейстеру Тевтонського ордена Конраду Валлєнроду, герою однойменної поеми Міцкевича? Валлєнрод був (принаймні, за переконанням польського поета) прихованим литовцем, що вступив до ордена і зробив у ньому велику кар’єру з єдиною метою підірвати орден зсередини, щоб помститися за спустошення улюбленої вітчизни. Те ж саме хтось написав у 1991 році про М. С. Горбачова. Не пам’ятаю, за кого хотів помститися, за цією версією, Горбачов (чи не був його дід розкуркулений?), але вся діяльність нашого останнього Генерального секретаря коментувалася на зразок валлєнродовської. Про Леніна теж ще при його житті говорили, що він затіяв революцію, щоб помститися царському роду за страту брата.

(обратно)

65

От короткий підсумок обрусіння Кубані. За переписом 1926 року на Північному Кавказі, куди входили 4 губернії (ще зберігався губернський розподіл), жило майже два мільйони українців. Розподілялися вони так: у Кубанській губернії їхня частка складала 47% (перше місце в населенні губернії), у Чорноморській 35,4%, у Ставропольській — 33,8%, у Терській — 14%. У цілому по регіону частка українців складала 30,5% усього населення. Характерно, що вже тоді ненабагато більше половини з них (56,4%) назвали рідною мовою українську. І проте, всупереч постійному припливу російських переселенців (у середині XIX століття частка українців на тій же території складала 44%, а рідна мова в українців була майже поспіль українською) і більш ніж столітньому відриву від України, це все ще була «Україна на Кубані». В умовах заохочення національної культури процес денаціоналізації міг бути зупинений і повернутий назад. Але це менш за все влаштовувало Сталіна. «Українізація» з 20-х років районів компактного проживання українців Кубані була в 1932 році брутально зупинена. Коли після нього у СРСР були введені паспорти з пунктом «національність», більшість українців Північного Кавказу вважали за благо записатися росіянами. Через 63 роки, у 1989 році, на цій території налічувалося лише 308 тис. українців або 2,5% усього населення (у Краснодарському краї — 3,9%). В цілому по Російській Федерації в 1926 році, відповідно до перепису, налічувалося 6 мільйонів 876 тисяч українців, з введенням же в СРСР паспортної системи їх кількість стала швидко танути: перепис 1939 року фіксує в РРФСР лише 3 мільйони 204 тисячі українців, тобто, у два рази менше. Не слід забувати і про те, що в голодні роки між двома переписами загинуло не менше мільйона кубанців усіх національностей.

(обратно)

66

Орест Субтельний пише: «Епоха Кирила Разумовського — золота осінь Гетьманщини... Глухова торкнувся дух Європи. Столицю Гетьманщини прикрасили витончені палаци з англійськими парками, у театрі заміняли одна одну італійські оперні трупи, і місцева знать, одягнена за останньою паризькою модою, заповнювала численні кав’ярні... Еліті в Гетьманщині дихалося при ньому [Разумовському] надзвичайно легко. Збувалася, нарешті, її заповітна, ще з кінця XVII століття затаєна мрія про перетворення на “нормальне” дворянство».

(обратно)

67

Деякі дослідники досить суворо оцінюють цю мову. Михайло Грушевський прямо називав її «макаронічною». Цим словом позначають прийом, коли текст пересипається не уживаними в рідній мові іноземними словами або словами, складеними чи переінакшеними на іноземний зразок.

(обратно)

68

Будь-яка революція в культурній сфері — це не тільки придбання, але і втрати. Емігрантський історик Іван Лисяк-Руднинький охарактеризував те, що відбулося, так: «Для освіченого суспільства все старше за Котляревського лежить, по суті, за межами інтелектуального обрію. Адже наша сучасна літературна мова — продукт, у кращому випадку, XIX століття. На відміну від росіян, у яких розвиток сучасної літературної мови йшов через вливання народних елементів у церковнослов’янські рамки, успадковані від попередніх століть, засновники українського “літературного відродження” свідомо обмежили книжкову мову розмовною мовою наддніпрянських селян. Наслідком же стало, серед іншого, те, що ми втратили створену в попередні століття українську наукову термінологію (юридичну, політичну, богословсько-філософську), так що ледь не до революції 1917 року навіть в “українофільських” колах панувало переконання, начебто українська мова придатна хіба що для ліричної поезії або для п’єс з народного життя, або для популяризаторських брошур, але не для серйозної наукової чи публіцистичної продукції».

(обратно)

69

«Політичне підгрунтя української політики імперської влади, — пише Мирослав Попович, — вичерпно виражене в таємній доповіді III Відділення Миколі І з приводу Кирило-Мефодіївського товариства і творчості Шевченка: “з деякими віршами в Малоросії могли посіятися і згодом укоренитися думки про удаване блаженство часів гетьманщини, про щастя повернути ці часи і про можливість Украйні існувати у вигляді окремої держави”. Це на іншому жаргоні могли б сказати і Жданов, і Суслов... Всупереч існуючим забобонам, ні Валуєвський циркуляр 1863 р., ні Емський акт 1876 р. не забороняли української мови. Вони “тільки” обмежували сферу її дії таким чином, щоб висока культура залишалася російськомовною... По суті, мова йшла про надання українській культурі селянського характеру і розчинення професійної української культури в загальноімперській. Загалом, “малорос” у культурний побут допускався, але тільки у вигляді такого собі Шельменка-денщика, провінційного Санчо Панси».

(обратно)

70

Петрові Струве заперечив єврейський публіцист (згодом один із засновників сіонізму) Володимир Жаботинський. Він писав: «Если бы вместо указа о воспрещении украинской культуры явился в 1876 г. указ о разрешении вести на украинском языке преподавание в гимназиях, то уважаемому публицисту вряд ли пришлось бы теперь так победоносно констатировать, что в Киеве без русского языка нельзя быть культурным человеком». Жаботинський проникливіше, ніж його російський опонент, зазирнув у суть: «Украинский народ сохранил в неприкосновенности то, что есть главная, непобедимая опора национальной души — деревню. Народу, корни которого прочно и густо впились на громадном пространстве в родную землю, нечего бояться за свою племенную душу, что бы там ни проделывалось в городах над бедными побегами его культуры, над его языком и его поэтами. Мужик все вынесет, все переживет, всех переупрямит и медленно, шаг за шагом, но неуклонно и непобедимо со всех сторон втиснется в города, и то, что теперь считается мужицким говором, будет в них через два поколения языком газет, театров, вывесок — и еще больше».

Як представник російської інтелігенції, Жаботинський приходив до такого висновку: «Ми допускаем непростительную политическую ошибку: вместо того, чтобы движение, громадное по своим последствиям, развивалось при поддержке влиятельнейших кругов передового общества и привыкало видеть в них свою опору, своих естественных союзников, — мы заставляем его пробиваться своими одиночными силами, тормозим его успехи замалчиванием и невниманием, раздражаем и толкаем в оппозицию... Роста движения это не остановит, но... самые тяжелые последствия для будущих отношений на огромном юге России могут родиться, если мы вовремя не спохватимся, не поймем и не учтем всей громадности этого массового феномена».

(обратно)

71

У зверненні «К населению Малороссии» Денікін так видав свої погляди на це питання: «Стремление отделить от России малороссийскую ветвь русского народа не оставлено и поныне. Былые ставленники немцев Петлюра и его соратники продолжают и теперь совершать свое злое дело создания самостоятельной “Украинской державы” и против возрождения единой России... В основу устройства областей Юга России будет положено начало самоуправления и децентрализации при непременном уважении к жизненным особенностям местного быта. Объявляя государственным языком на всем пространстве России язык русский, считаю совершенно недопустимым и запрещаю преследование малорусского языка. Каждый может говорить в суде по-малорусски. Частные школы, содержащиеся на местные средства, могут вести преподавание на каком угодно языке».

(обратно)

72

Сучасний український підручник історії для старших класів змальовує всі ці зміни так: «Кожен політичний режим, що утверджувався в Україні, прагнув вести власну лінію в галузі культури. Кожен з них спирався на соціально і національно близькі йому верстви населення, у тому числі інтелігенцію, діячів культури, освіти, мистецтва, всіляко підтримуючи їх, при цьому залишаючись байдужим, а то і непримиренно ворожим до інших».

(обратно)

73

У 1927 році в Москві вийшла книга «Про національну культуру», автор якої В. А. Ваганян (Тер-Ваганян) доводив, що всі мови СРСР, крім російської, є відхиленням від «мови Жовтневої революції», «проявом національного канібалізму», контрреволюційного буржуазного націоналізму і свідчать про орієнтацію їх носіїв (національної інтелігенції) на буржуазну культуру Заходу.

(обратно)

74

Каганович був саме «Генеральним секретарем» компартії України. Очікуючи на його приїзд, Центральний Комітет КП(У) випросив у Москви підвищення статусу чи то такої важливої першої особи, чи то першої особи в такій важливій союзній республіці. Посада генерального секретаря зберігалася в Україні до 1934 року, коли Сталін, мабуть, вирішив, що не варто далі ризикувати, продовжуючи терпіти високий статус як першої особи, так і республіки.

(обратно)

75

Сучасний український історик Станіслав Кульчицький пише: «Щеплення тоталітарних владних структур суспільному організму України супроводжувалося помітним культурним підйомом — національним відродженням 20-х років. Представники національної інтелігенції, починаючи з М. С. Грушевського, які в минулому будували демократичну державність українського народу, знайшли пристосування своїм силам у нових умовах. Завдяки їхнім зусиллям були одержані вагомі результати в розвитку освіти, науки, літератури і мистецтва... Можна стверджувати, що за 20-і роки радянська влада в Україні була повністю коренізована».

(обратно)

76

«Поки Сталін боровся за владу, — пише Кульчицький, — він був кращим другом національних республік. У боротьбі із суперниками він гостро потребував підтримки найбільшої національної республіки — УРСР... У період “колективного керівництва” Сталіну важливо було забезпечити собі громадську і апаратну підтримку з боку УРСР, і він домігся свого. Після цього на перший план вийшов інший фактор — потенційна загроза сепаратизму, яку могла відчувати Москва через самий факт існування могутнього регіонального центру її власної влади... Коли Сталін досяг абсолютної влади, його політика стосовно України кардинально змінилася, [але] припинення політики українізації в УРСР ніколи офіційно не проголошувалося».

(обратно)

77

Саме цей факт і породжує складності в оцінці 20-х років. Часто кажуть (і, мабуть, це правильно), що якби в 1917 — 1920 роках більшовизм не втяг Україну до своєї фатальної орбіти, Україна пішла б соціал-демократичним або навіть своєрідним шляхом Скоропадського, але в будь-якому випадку не тоталітарним, вона розвивалася б як держава з ліберальною економікою. Але так само часто чуєш у відповідь: а чи зуміла б ліберальна держава діяти суто вольовими методами? Чи зуміла б вона кинути потрібну кількість сил і коштів на рішуче впровадження і матеріальне забезпечення національної школи і вищої освіти, на національну науку, національне мистецтво, на підготовку вчителів і інших необхідних кадрів, на вироблення і впровадження термінології, видання словників, дотування книговидання, театру, кіно, радіомовлення — тобто, на збиткову (за ліберально-капіталістичними мірками) державну українізацію? А головне, чи не проголосила б вона, у дусі демократії, «вільне суперництво мов і культур», як говорили багато хто і при Грушевському, і при Скоропадському? А якби проголосила, то за яким сценарієм розвивалося б таке суперництво в умовах домінування російськомовної інтелігенції (плюс мільйони втікачів з більшовицької Росії) і крайньої нечисленності тодішньої української? На всі ці і схожі «чи зуміла б...» теж є вагоме міркування. Ми знаємо і не перестаємо дивуватися, як багато для українізації було зроблено за дуже короткий, найскладніший, майже поспіль воєнний період між лютим сімнадцятого року й остаточною перемогою радянської влади в Україні. А якщо уявити собі, що українська демократична влада здійснює свої стратегічні культурно-політичні програми в мирних умовах, на базі ринкової економіки? Невже було б зроблено менше? Подумаєш-подумаєш, та й скажеш собі: нема гірше, ніж гадати про те, що могло б бути. Є головне — у XX столітті Україна стала вільною і незалежною, нехай наш шлях до волі і був тяжким і звивистим. Подякуємо Богу за такий результат і схилимо голови в пам’ять про всіх, хто допомагав Україні стати Україною.

(обратно)

78

Але й обмежувати ввіз книг до України не вважаю правильним. У 2000 році в Росії видано більше (по числу назв) книг, ніж будь-коли в її історії. Ясно, що це не одні детективи і дамські романи — видається найцінніша література з усіх галузей знань, довідники, словники, атласи, посібники, вузівські підручники і багато, багато чого іншого, потрібного в Україні і здатного розширити наші інформаційні обрії.

(обратно)

79

Торжествуюча в ефірі, на касетах і дисках російськомовна попса (у її багатоголоссі гідно представлені колишні кияни), регулярні «рейтингові» московські телепрограми і серіали, московські товсті щотижневі газети з місцевими додатками, глянсові журнали про «шикарне життя» і «про це», розливане море дамських романів, серійних детективів і якихось фантазій про друїдів на космольотах — усе це створює таку стійку інформаційно-ідейну єдність усього пострадянського населення, такий новий універсалізм, про який Суслов із Брежнєвим не могли навіть мріяти. Чи легко на цьому культурному тлі вести капітальний ремонт нашої національної культури? Але ж є ще польська попса і мас-культура, є західна. Їхній вплив не можна порівняти з російськомовною, але вони теж присутні в нашому культурному просторі і теж тягнуть у свій бік. І от, знаючи все це, як вислухувати скарги, що на Україну не транслюється з Москви (просто бузувірство!) яка-небудь трьохсотсерійна мильна опера?

(обратно)

80

От маленький зразок з «Історії русів або Малої Росії»: «Черкасами называли и писали всех почти Малороссиян, а не одних Козаков... по главному их городу Черкасу, состоящему при реке Днепре, где гетманы Руские резидовали и были верховными трибунами сей земли... Когда же спрашивают еще, почему город Черкаск назван Черкасом? то уже тонкость сия будет так нерешительна, как бы и о многих других в свете городах, не имеющих сведения о начале своего называния».

(обратно)

81

До слова сказати, вони чудово писали. Коли їх читаєш, неможливо відірватися. Шкода, що сучасні історики так не можуть. Я маю на увазі роботи Дмитра Бантиш-Каменського, Миколи Маркевича, Михайла Максимовича, Володимира Антоновича, Аполлона Скальковського, Олександра Лазаревського, Ореста Левицького, Олександри Єфименко, Івана Лучицького, Дмитра Багалія, Дмитра Яворницького (Еварницького). Їх історичні праці — наш національний скарб. Їх можна і потрібно перекладати на українську (у мене на полиці стоять два прекрасно виданих томи «Історії запорізьких козаків» Яворницького в українському перекладі), але треба пам’ятати, що корифеї нашої історичної науки, у дусі своїх знаменитих європейських колег Томаса Маколєя, Іполита Тена й інших, ставилися до своїх текстів як до літературних творів, а літературні твори краще читати на тій мові, на якій вони написані.

(обратно)

82

Величезний обсяг робіт і джерел з української історії, надрукованих російською мовою такими виданнями, як «Киевская старина», «Архив Юго-Западной России», «Акты Юго-Запалной России», «Чтения в Историческом Обществе Нестора-летописца», «Записки Одесскою общества любителей истории и древностей», «Чтения в Обществе истории и древностей русских», «Русский архив», «Русская старина» і ще безліч інших. Це воістину наше дорогоцінне надбання, саме там фундамент наших уявлень про колишню Україну

(обратно)

83

Це півтора десятки видатних діячів науки, що були більш чи менш далекими родичами: дослідник Донбасу (і міністр народної освіти Російської імперії), зоолог і ембріолог, дослідник Африки, палеонтолог, соціолог, дослідник продуктивних сил Росії, правознавець, учений-ветеринар, педагог, хімік, біолог (засновник морської біологічної станції в Севастополі), психіатр, музикознавець і математик, історик. До того ж, дружина одного з них, палеонтолога Володимира Онопрійовича Ковалєвського, Софія Ковалєвська, була першою жінкою-математиком. П’ятеро з цієї плеяди були академіками Російської Академії наук. Усі вони зв’язані з Україною сімейними узами, більшість родом з Харківщини, деякі — випускники Харківського університету.

(обратно)

84

Після Вернадського обов’язки президента ВУАН недовго виконував історик Микола Прокопович Василенко. 27 березня 1922 року на цю посаду було обрано історика Ореста Івановича Левицького, одного з кращих фахівців з епохи Визвольної війни, на жаль, він помер у травні того ж року. Через скороминущість термінів Василенка і Левицького не завжди навіть згадують серед президентів Української Академії.

(обратно)

85

Українцем по матері був Нєкрасов, українські корені були і в А. К. Толстого, і в Достоєвського, і в Чехова. Олександр Блок був нащадком Григорія Сковороди (вони й обличчями схожі).

(обратно)

86

Такий принцип, територіальний, усюди є загальноприйнятим. От, наприклад, академік Володимир Андрійович Стєклов, прикраса світової математики. Росіянин і нижегородець, він скінчив Харківський університет (у 1887 році) і був вихованцем харківської математичної школи Ляпунова, іншого великого математика. Головне, що створив Стєклов у математиці, він зробив до 1906 року — року, коли він залишив Харків заради Петербурга. Отже, ми маємо право пишатися ним як українським ученим. Інший приклад: чудовий зцілитель Володимир Петрович Філатов, офтальмолог і хірург, що врятував зір величезного числа людей. Не має значення, що він родом росіянин і пензяк. Досить того, що з 1911-го року і до кінця життя він працював в Одесі. Це робить його українським лікарем, так прийнято визначати належність учених в усьому світі.

(обратно)

87

Уродженець Диканьки князь Віктор Павлович Кочубей, права рука двох імператорів (Олександра І і Миколи І) і правнук легендарного Василя Кочубея, страченого Мазепою, говорив у 1828 році прохачам з малоросійських губерній наступне: «Хоть я по рождению и хохол [не тільки по батьку; його мати була уроджена Безбородько], но более русский, чем кто другой — и по моим принципам, и по моему положению, и по моим привычкам. Моє звание и занимаємый мною пост [Кочубей був у той час головою Кабінету міністрів і головою Державної ради] ставят меня выше мелких соображений; я смотрю на дела ваших губерний с точки зрения общих интересов нашей страны. Микроскопические виды — не мое дело».

Кочубей, як бачимо, хоча б визнає, що «хохол» і росіянин — не одне і те ж, тоді як багато хто з його земляків категорично відкидали і це.

(обратно)

88

У Києві жила академічна родина Кистяковських. Олександр Федорович Кистяковський (народився в 1833 році, вмер у 1885) був не тільки відомим криміналістом, засновником Київського юридичного товариства, але і «виявляв найсильніші українські симпатії»: брав участь у журналі «Основа», видав пам’ятку українського законодавства часів Гетьманщини «Права, по которым судится малороссийский народ».

Його старший син, Володимир, був великим фізико-хіміком, жив у Петербурзі, потім у Москві, став академіком, шановним радянським ученим: очолював інститут, одержав два ордени Леніна (залишаючись безпартійним) і помер у віці 87 років, у 1952 році. Ніякого «українського виміру», як зараз висловлюються, у його житті не видно. Інший син Олександра Федоровича, Богдан, був юристом і соціологом, членом кадетської партії й учасником знаменитої збірки «Віхи». Починаючи з 1890-го року в Україні він бував рідко, але в 1917 році переселився до Києва, взяв участь у створенні Українсько? Академії наук, однак передчасно, у травні 1920 року помер, не доживши до 52 років. Богдан завжди пам’ятав, що він українець, і в 1915 році навіть повністю розійшовся з лідером кадетської партії Петром Струве на грунті різних поглядів на українське питання.

Молодший син, Ігор, став відомим адвокатом, одним із кращих «цивілістів» Росії, автором багатьох праць, жив у Москві. Але і його покликала Україна: у 1918 році він уже міністр внутрішніх справ у Скоропадського, а пізніше емігрував до Югославії. (Винниченко зображує Ігоря Кистяковського «нахабним негідником», таємним прихильником «єдиної і неподільної», підступним ворогом української державності, але Винниченко взагалі мало для кого знайшов добре слово; ми тут у це вникати не будемо.)

І, нарешті, син Богдана Кистяковского, Георгій. Він був ровесником століття, брав участь у Громадянській війні, але не в одній з українських, а в білій армії. У 1920 році евакуювався з Криму до Туреччини, учився в Німеччині і СІЛА, став великим ученим. Він був розроблювачем вибухового механізму для атомних бомб, спеціальним радником з науки президентів США, віце-президентом Національної Академії наук США в 1965 — 1969 роках, автором книги «Вчений у Білому домі».

Отож, для російських довідкових видань «Кистяковський А. Ф. — російський юрист», «Кистяковський Б. А. — російський публіцист». А що тут скажеш? Все, що залишилося після них — книги, статті, судові промови — усі російською мовою. Далі, «Кистяковський В. А. — радянський [природно!] фізико-хімік» і навіть «Г. Б. Кистяковський — російський учений-емігрант». Останній потрапив і до енциклопедії «Російське зарубіжжя», хоча вченим став уже за кордоном і ні з російською, ні з радянською наукою ніяк не був зв’язаний. Костянтин Дмитрович Ушинський, основоположник наукової педагогіки в Росії, родом був з новгород-сіверських дворян, помер в Одесі, похований у Києві. Він прожив всього 46 років, але зробив винятково багато. Зібрання його творів видані в 11 томах, та ще випущено чотири томи «Архіву Ушинського». Чи має право Україна називати його своїм, пишатися його спадщиною? Правду сказати, він був типовим великодержавником, але багато з розроблених ним принципів створювалися немов би спеціально для нас. Так, визнаючи бажаність використання досягнень інших народів. Ушинський наполягав, що воно «виявляється нешкідливим тільки тоді, коли основи суспільної освіти твердо покладені самим народом». Лисянський — російський кругосвітній мореплавець. Пржевальський — російський дослідник Внутрішньої Азії і Тибету. Федченко — російський натураліст, дослідник Тянь-Шаню і Паміру. У родині Пржевальських розповідали, що їхнє прізвище українського походження, але зазнало, як і багато інших українських прізвищ, полонізації в шістнадцятому столітті. Зарудний — російський орнітолог і мандрівник. Миклухо-Маклай (правнук козака Миклухи, героя узяття Очакова) — російський антрополог і мандрівник, дослідник Нової Гвінеї, Булатович — російський дослідник Ефіопії. Остроградський — російський математик. Малєвич, творець «Чорного квадрату», один з найдорожчих у світі художників — російський авангардист. Родченко — російський художник, один з піонерів дизайну. І так далі, без кінця-краю.

В еміграції — у Франції, США і так далі — продовжували вважатися росіянами нащадки славних козацьких родів художник Давид Бурлюк (славетний футурист) і всесвітньо відомий диригент Ігор Маркевич. Вважалися (і вважаються) росіянами явні українці, кияни Ігор Сикорський (один з найвідоміших авіаконструкторів XX століття), великий танцюрист Сергій Лифарь, великий генетик Феодосій Добржанський. От Архипенко — живописець-авангардист і скульптор, той в еміграції оголосив себе українським художником. Та й він час від часу потрапляє до росіян.

(обратно)

89

Ще на Сенатській площі в 1825 році (повстання декабристів) Петро Каховський, нащадок роду Нечуй-Каховських, стріляє в героя війни 1812 року графа Милорадовича, представника чернігівського дворянства. Серед інших вождів декабристів ми бачимо Муравйова-Апостола, праправнука гетьмана Апостола, а також Рилєєва, палкого українофіла. Список декабристів, а їх кілька сот, налічує декілька десятків українських прізвищ.

(обратно)

90

Публіцистика А. В. Никитенка, С. С. Громеки, М. М. Стасюлевича, Д. Л. Мордовцева, А. М. Скабичевського, В. Г. Авсеєнка, Г. К. Градовського (це він написав у газеті «Голос» у зв’язку із судом над Вірою Засулич: «Мені здається, що це не її, а мене, усіх нас — суспільство судять!»), М. М. Ковалєвського, М. І. Туган-Барановського, І.І. Янжула, Д. Н. Овсянико-Куликовського і інших наших земляків зробила свій внесок у пробудження російської громадянської свідомості, у поширення передових для свого часу ідей, серед них соціально-економічних, була важливою частиною російської публіцистики.

(обратно)

91

На жаль, це Петрункевич висунув фатальне для демократії гасло: «У нас немає ворогів ліворуч», і цього гасла кадети дотримувалися потім неприпустимо довго. ЦК кадетської партії багате на людей українського походження. Це відомий публіцист і правознавець С. А. Котляревський, великий історик І. В. Лучицький, Н. П. Василенко (у 1918 році — міністр освіти і мистецтв, потім в. о. голови Ради Міністрів Української Держави гетьмана Скоропадського), Г. Б. Биховський, Д. Н. Григорович-Барський, Я. К. Імшенецький, Л. А. Петражицький, Н. В. Тесленко (згодом член денікінської Особливої наради і Національного Центру), М. П. Чубинський (видатний правознавець і криміналіст, син автора нашого гімну, у 1918 році був міністром юстиції у Скоропадського), С. Н. Прокопович (у 1917 році член російського Тимчасового уряду, а після більшовицького перевороту — глава підпільного Тимчасового уряду), ну і, звичайно, В. І. Вернадський. Список далеко не повний.

(обратно)

92

Про те, яка велика кількість українців була серед визначних більшовиків першого призову, у цій книзі вже говорилося, хоча багатьох я і не згадав, як не пов’язаних з Україною. А були і такі. Наприклад, Крестинський (член політбюро ЦК ВКП(б) при Леніні), Курський, Луначарський, Семашко, Майський, Подбєльский, Цюрупа, Вишинський, Бонч-Бруєвич.

(обратно)

93

Перегортаючи навмання: граф Вронченко, Федір Павлович, міністр фінансів при Миколі І, сприяв розвитку фабричної промисловості, неймовірно збільшив державний борг. Гамалєя, Платон Якович, моряк, автор праць з морської практики, навігаційної астрономії і кораблеводіння, за 4-томну працю «Вища теорія морського мистецтва» обраний у 1801 році почесним членом Академії наук. Гапон, Георгій Апполонович, знаменитий і загадковий «поп Гапон». Григорович, Дмитро Павлович, один з піонерів гідроавіації, у 1915 році побудував перший у світі гідролітак з гарматним озброєнням. Генерал Засядько, Олександр Дмитрович, творець (у 1815 році) перших бойових порохових ракет. Генерал Кованько, Олександр Матвійович, очолив першу повітроплавальну команду в Росії, здійснив у 1885 році переліт Петербург — Нижній Новгород, досліджував верхні шари атмосфери. І так далі, і так далі.

(обратно)

94

Будучи «зацікавленою особою», не буду цитувати «ляпи», що стосуються мене особисто. Зовсім фантастичні речі можна прочитати про Путіна. В італійській газеті «Кор’єрра делла серра» стверджувалося, що в Росії культ особи Путіна не поступається культу особи Сталіна.

(обратно)

95

Уже згадувалося таке статистичне джерело, як «Книга фактів ЦРУ» за 2001 рік. ВВП Китаю, обчислений за паритетом купівельної спроможності, визначений у ній за станом на 2000 рік у 4,5 трильйони доларів США, тоді як у п’ятнадцяти країн колишнього Радянського Союзу сукупний ВВП, також обчислений за паритетом купівельної спроможності, дорівнювався в тому ж році, відповідно до цього джерела, 1,7 трильйона доларів. Звичайно, такі оцінки грішать неточністю. Так, щорічник Всесвітнього банку за 2000 рік визначає ВВП Китаю, обчислений за паритетом купівельної спроможності, у 3848 мільярдів доларів. Правда, це показник 1998 року, але ріст на 652 мільярда за два роки неможливий, справа тут очевидно в різних методиках оцінки. Але те, що Китай більш ніж вдвічі обійшов країни колишнього СРСР разом узяті, сумніву не підлягає.

(обратно)

96

Цими новими якостями були: висококиплячі компоненти палива, що дозволяли ракеті довго перебувати в заправленому стані, цілком автономна, захищена від завад система управління і більш висока стратегічна дальність стрільби.

(обратно)

97

Були вирішені й інші вкрай складні технічні завдання. За допомогою «ампулізації» було забезпечене перебування заправлених рідким паливом ракет у пусковій установці протягом усього терміну їхньої експлуатації (до 15 років), ракети були обладнані засобами подолання систем протиракетної оборони того часу, а ракеті SS-18 було додано захисту від поражаючого впливу висотних і наземних ядерних вибухів.

(обратно)

98

Власне, до розробки космічних ракет-носіїв КБ «Південне» приступило ще з кінця 1950-х років, причому як перші ступені цих ракет були використані свої ж бойові ракети. Так, на базі ракети SS-4 був створений носій SL-7 «Космос». З його допомогою почала впроваджуватися в життя велика однойменна програма наукових досліджень навколоземного простору. Ця ракета експлуатувалася до 1977 року і вивела на орбіту 150 супутників різного призначення. Ракета SS-5 послужила основою для носія SL-8 «Інтеркосмос». У її активі більше чотирьох сотень пусків, вона і дотепер використовується для запуску супутників з російських полігонів Капустін Яр і Плесецьк.

Бойова ракета Р-36 стала праматір’ю двох модифікацій носія «Циклон» 70 — 80-х років: «Циклон-2» (SL-10/11) — аналоги глобального варіанту цієї ракети, що запускається з Байконуру, і «Циклон-3» (SL-14) — трьохступеневого носія зі стартовою позицією в Плесецьку. Ракети-носії «Циклон» відрізняються повною автоматизацією циклу (дуже короткого) передстартової підготовки і високою надійністю. Ракета «Циклон-2» була однією з головних ланок системи протисупутникової оборони СРСР. «Циклон-2» виводив на орбіту супутники-розвідники, супутники-мішені, винищувачі супутників. Його запускала з Байконуру військова частина 46180. Одного разу ми провели за три дні три пуски. В результаті серед космічних носіїв наш «Циклон-2» став світовим лідером відносно надійності, за чверть століття його експлуатації (із серпня 1969) проведено більше ста пусків — і жодного невдалого! З 219 пусків ракетоносія аварійними були тільки чотири, а це означає, що за показником надійності наш ракетоносій перевершив усі свої аналоги, які тільки є у світі.

(обратно)

99

3 25 супутників «Інтеркосмос» 22 розроблені в КБ «Південне». Вперше в СРСР виготовлення супутників було поставлене на потік на «Південмаші». Це стало можливим завдяки тому, що конструктори КБ «Південне» поклали в основу своєї роботи принцип максимальної уніфікації конструкцій обслуговуючих систем, використання єдиного корпусу, спільної схеми керування бортовою апаратурою, єдиної системи енергоживлення. Спочатку це було здійснено під час випуску серії малих уніфікованих супутників для ракети «Космос», а до кінця 70-х років були створені автоматизовані універсальні орбітальні станції в модифікаціях з орієнтацією на Землю і на Сонце, з активним терміном існування до декількох років.

Діяльність КБ «Південне» у сфері вивчення природних явищ почалася зі створений оригінального супутника з аерогіроскопічною системою орієнтації («Космічна стріла»), призначеного для оптичного зондування атмосфери з метою удосконалювання методів прогнозування погоди. Потім пішла спільна з московським інститутом ВНДІЕМ розробка метеорологічного супутника «Метеор», перші серійні зразки якого виготовлялися «Південмашем» і лягли в основу створення в СРСР космічної метеорологічної системи.

З ініціативи КБ «Південне» у СРСР розвинувся новий перспективний напрямок робіт по створенню засобів для дистанційного зондування і дослідження Світового океану з космосу.

(обратно)

100

Післявоєнний досвід Англії, США, Канади показав, наскільки важке завдання конверсії воєнної економіки навіть в умовах, коли всі ринкові механізми історично налагоджені і чітко діють, скільки років вона займає. Радянська ж післявоєнна конверсія була чисто командною, а до самого цього слова в нашому суспільстві за часи гласності встигла виникнути алергія.

(обратно)

101

11 листопада 1989 року канцлер Коль говорив Горбачову: «Ми, німці, усвідомлюємо, що таке окомір — він означає і почуття міри, і здатність при плануванні дій враховувати наші можливості об’єднати Німеччину — нехай не зараз, а через багато років».

(обратно)

102

Не можу не згадати, що Юрій Сергійович Алексєєв одного разу зворушив мене, як, мабуть, жодна інша людина в світі. Ставши прем’єром уряду України 13 жовтня 1992 року, я, природно, залишив посаду генерального директора «Південмашу». Прем’єром я був майже рік (без трьох тижнів). Пішовши з посади прем’єра, я відразу ж фізично відчув виниклий навколо мене і моєї родини вакуум: майже усі з тих, хто демонстрував любов і відданість прем’єру Кучмі, від Кучми-відставника відвернулися. І от у такий час гендиректор «Південмашу» Юрій Алексєєв, що посів це місце після мого переїзду на прем’єрську посаду до Києва, сам запропонував мені повернутися в директорське крісло! Я відмовився, але шляхетний порив Юрія Сергійовича буду пам’ятати завжди.

(обратно)

103

«Океан-0» — це дуже досконалий комплекс багатоспектральної вимірювальної апаратури для проведення кліматологічних, океанографічних і гляціологічних досліджень, прогнозу стану і забруднення океанів і морів, контролю стану і забруднення атмосфери. Розробка, запуск і експлуатація «Океану» — результат реалізації Міждержавної програми України і Росії по дистанційному зондуванню поверхні Землі. З його допомогою, зокрема, можуть бути одержані дані для пошуку нафтових і газових родовищ.

(обратно)

104

А нижчі вони тому, що жодна бойова ракета у світі не переробляється з такою легкістю на ракету-носій для виводу супутників і космічних станцій на низькоорбітальні (200 — 900 км, а з додатковим ступенем — до 3000 км) кругові й еліптичні орбіти. Потрібно лише замінити один блок у системі управління і створити засоби інтеграції корисного навантаження з ракетою. Технічна політика «південмашівців» — якомога менше відступати від тих технічних рішень, що визначили надійність ракети 58-18. На відміну від інших програм, у даному випадку не потрібні масштабні роботи по створенню або глибокій реконструкції споруд на космодромах.

Є і ще одна причина, що знижує собівартість запусків: у «Дніпра» немає західного партнера. Західний партнер однією своєю присутністю автоматично збільшує піну. «Дніпро» — суто у країно-російський проект. «Thiokol Propulsion» є маркетинговим партнером, що працює на контрактній основі.

(обратно)

105

Це ракета малого класу, потужність якої дозволяє виводити на низьку орбіту (600 — 800 км) до 4 тонн корисного вантажу при вазі супутника на борту в межах 1 — 1,5 тонн. «Циклон-4» — серед популярних у наш час на космічному ринку малогабаритних ракет і за ознаками надійності її прототип перевершує всі існуючі у світі аналоги. Ракета обладнана головним обтічником, вона має збільшений обсяг для корисного навантаження, може працювати в режимі багаторазового включення двигунів, має більш точні і надійні системи керування і телеметричних вимірів. Серед конструктивних переваг «Циклона-4» — наявність третього ступеня, що забезпечує збільшення запасу палива на 30%. При запуску з екватора ракета може вивести на орбіту набагато більшу корисну вагу, ніж це було б можливо при запуску з космодромів Байконура або Плесецька. Учасники проекту — ДКБ «Південне» і ВО «Південмаш», ВАТ «Хартрон» (Харків), італійська компанія Фіат-Авіо, російське ЦКБ транспортного машинобудування (Твер). Будівництво загальної інфраструктури стартового комплексу космодрому здійснить бразильська компанія Infraero. До проекту виявляють інтерес кілька іноземних фірм, серед них американські. Партнери розраховують здійснювати до шести запусків на рік.

(обратно)

106

Всього один приклад. За угодою між Російською Академією наук і Національною Академією наук України про спільну програму фундаментальних досліджень Сонця і відповідною угодою між Росавіакосмосом і Національним космічним агентством України, 31 липня 2001 року трьохступенева ракета-носій «Циклон-3» вивела з російського космодрому Плесецьк на навколоземну орбіту космічний апарат «АУОС-СМ-КФ» вагою 2260 кг. Космічний апарат створений у ДКБ «Південне» на базі універсальної орбітальної станції з орієнтацією на Сонце. Головною організацією по створенню бортової наукової апаратури виступив Інститут земного магнетизму і поширення радіохвиль Російської АН. Апарат призначений для вивчення сонячних спалахів, і з цією метою він вивчає параметри плазми, зокрема в сфері переходу корони в сонячний вітер, еволюцію «коронарних дір», виявляє токові шари, провадить вимір прискорених електронів і протонів. З метою прогнозування явищ сонячної активності і їхніх впливів на магнітосферу й іоносферу Землі апарат досліджує внутрішній устрій і динаміку Сонця, включаючи обертання його внутрішніх шарів, фіксує варіації потоків короткохвильового і корпускулярного випромінювань Сонця на фазі максимуму 11-річного циклу його активності.

Це був 119-й пуск ракети-носія «Циклон-3». 114 із 119 були успішними. Підкреслю ще раз: мова зовсім не йде про простий комерційний запуск. Запуск «АУОС-СМ-КФ» — це спільний науковий проект двох національних академій, це частина російсько-української програми досліджень Сонця.

(обратно)

107

Відповідно до тендерних пропозицій, супутник масою до 100 кг буде створений на основі мікротехнологій. Корисним навантаженням космічного апарата стане багатоспектральний сканер з високим просторовим дозволом у видимому діапазоні довжин хвиль, а також апаратура передачі повідомлень, що працює в режимі так званого «електронного листоноші». Супутник буде експлуатуватися на геліосинхронній орбіті висотою 668 км. Його запуск на орбіту передбачається здійснити згаданою вище конверсійною ракетою-носієм «Дніпро-1».

(обратно)

108

Михайло Васильович Хрунічев, видатний організатор авіаційної і ракетно-космічної промисловості СРСР, адже він теж нашенський — народився в 1901 році на Шубинському руднику в Бахмутському повіті Катеринославської губернії. Працював з 13 років, був розсильним, листоношею, молотобойцем, після служби в Червоній армії учився в Української промакадемії. У 28 років — помічник директора на заводі імені Артема в Луганську. У 30-і роки був заступником директора заводу №69 в Луганську, а в травні 1938 став заступником наркома оборонної промисловості СРСР. Під час війни керував евакуацією авіаційної галузі, будівництвом нових заводів. У січні 1946 року став міністром авіаційної промисловості СРСР. Вмер у 1961 році на посаді заступника голови Ради міністрів СРСР. До речі, інший великий радянський ракетник, Володимир Миколайович Челомей, теж з наших. Він народився на Холмшині в 1914 році, був вихованцем Київського авіаційного інституту. Можна було б назвати ще багатьох.

(обратно)

109

«Попередження» — це експериментальний космічний комплекс, що складається з основного супутника і двох субсупутників на ім’я Сам і Сем (САМ — супутник активного моніторингу, СЕМ — супутник електромагнітного моніторингу). Субсупутники повинні перебувати в строго визначеному положенні щодо основного космічного апарату, це буде досягатися за допомогою вбудованих двигунних установок.

(обратно)

110

Спостерігаючи за сейсмічними областями з висоти 600 км, можна зрозуміти, яким чином у системі «літосфера-атмосфера-іоносфера-магнітосфера» відбувається обмін енергією і речовиною, можна перевіряти існуючі теорії атмосферно-іоносферних зв’язків. Оскільки бортова апаратура може викривляти показання датчиків, вони будуть установлені на висувних елементах на відстані до 10 м. від корпусу супутника. Основний супутник і субсупутники будуть виведені на орбіту одним ракетою-носієм «Циклон-3».

(обратно)

111

У 2003 році минає 70 років Київському міжнародному університету цивільної авіації. Він був створений у 1933 році на базі авіаційного факультету Київського машинобудівного інституту і спершу називався Київським авіаційним інститутом, потім Київським інститутом інженерів цивільної авіації. Згодом цей інститут відкрив свою філію в Москві, і на базі цієї філії в 1971 році був створений Московський інститут інженерів цивільної авіації. (До речі, чи виглядає ця історія типовою для відносин колонії і метрополії?)

Отож, те, що випускники КІІЦА і МИЦА завжди легко знайдуть спільну мову, і технічну, і людську, — сам собі капітал, який треба цінувати. Особливо на нинішньому суворому й небагатому перехідному етапі.

(обратно)

112

В. М. Ілушков пристрасно цікавився, вболівав за громадськими проблемами, хотів реформувати радянську економічну систему, але — у бік ще більшої «совєтскості»: скасувати гроші, а централізоване планування усього й уся не замінити вільним ринком, але багаторазово підсилити комп’ютеризацією. Він був упевнений, що комп’ютер швидше і точніше налагодить «правильні» відносини між попитом та пропозицією, ніж вільна господарська ініціатива мільйонів людей. Будучи неперевершеним фахівцем у своїй галузі, він, подібно до багатьох великих учених, інженерів, винахідників, підприємців, мав найфантастичніші уявлення про інші галузі, про ту ж економіку, про її закони, про свої можливості перетворити, революціонізувати все навколо себе.

(обратно)

113

Петро Олександрович Румянцев за роки свого генерал-губернаторства добре пізнав волелюбних українських дворян. Вони, говорить Румянцев, «при всіх науках і в інших краях обертаннях залишилися козаками», плекаючи гарячу любов до «солодкої вітчизни» і до «своєї власної нації» (губернатор Малоросії тим самим визнає, що «малороси» — окрема нація). «Ця невелика частка людей, — писав Румянцев у шістдесятих роках вісімнадцятого століття, — інако не відгукується, що вони з усього світу відмінні люди, і що нема за них сильніших, немає хоробріших, немає розумніших, і що ніде немає нічого доброго, нічого корисного, нічого прямо вільного, щоб їм годитися могло, і все, що в них є, — те найкраще». Якщо вибирати між двома крайностями, то така настанова виглядає набагато краще філософії самоприниження, яка має відоме поширення в інтелектуальних колах сучасної України.

(обратно)

114

Більше двохсот років тому петербурзький видавець Василь Рубан (теж наш земляк), відзначав найширшу популярність рукописної книги київського «пішоходця» Василя Григоровича-Барського про святі місця: «У Малій Росії й у навколишніх губерніях немає жодного місця і будинку, де б не було її списку... люди з духовних і мирських станів за великі гроші діставали її».

(обратно)

115

Київський історик Олександр Оглоблін, який опинився після Другої світової війни на Заході, йде, мабуть, далі усіх: «“Історія Русів” поступово набула такого могутнього і непереможного впливу на українську політичну думку, такого авторитету у справах української національної свідомості, такої надихаючої сили в українській державній ідеології, як ніякий інший аналогічний твір. “Зречена книга” української історичної науки стала настільною книгою української політичної думки, підручником української національної філософії, програмою національно-визвольної боротьби... “Історія Русів” як декларація прав українського народу залишилася вічною книгою України».

(обратно)

116

Нічим не можна виправдати появи на Волзі в 1941 році неймовірного за площею Рибинського водоймища (4580 кв. км, більше «Придністровської республіки») з його 800-кілометровою береговою лінією і дивовижним обсягом води (25,4 куб. км — у 7,7 разів більше, ніж обсяг водоймища, що підпирає Дніпрогес). При таких нечуваних масштабах чекаєш, що в Рибинської ГЕС і потужність буде неперевершена. Ні, вона дорівнює 330 Мвт, це менше, ніж у будь-якої ГЕС Дніпровського каскаду. Сталінські теоретики пояснювали, що зате, завдяки греблі Рибинської ГЕС, у волзьких суден з’явилася можливість підніматися до Углича (а далі вони піднімаються завдяки наступній греблі). Якби за всім ним стояв найменший господарський розрахунок, Рибинське море ніколи не з’явилося б на мапі, з води не стирчали б дзвіниці церков. Було переселено 130 тисяч чоловік, затоплено понад 600 великих і малих сіл, безліч родових маєтків. На дні залишилася і могила дослідника і першовідкривача «Слова о полку Ігоревім» графа Мусіна-Пушкіна. При заповненні водоймища були знищені два міста, Весьегонськ і Молога, а також (частково) місто Пошехоньє. Вважається, що перше з названих міст «перенесене» і начебто продовжує існувати, Молога ж зникла безповоротно. А це було поважне волзьке місто, де до кінця XVI століття існував найважливіший ярмарок у Росії, з’їжджалися німці, поляки, литовці, греки, італійці, вірмени, татари, турки, перси, хорезмійці, і за Івана III з крамарів щороку надходило до скарбниці 180 пудів срібла. В сухі роки Молога з’являється над поверхнею вод немов Кітеж, і старики-уродженці приїздять на човнах оплакати своє місто. Про це був фільм, ще по всесоюзному ТБ, році в 1990-му або 1991-му.

(обратно)

117

3 першого тому «Історії запорозьких козаків» Д. І. Яворницького (тоді Еварницького, 1892): «Запорізькі козаки посідали степовий простір, що прилягав до обох берегів Дніпра в його нижній течії, від східного кордону польсько-литовського королівства та південної околиці володінь малоросійського і слобідського козацтва до річки Буг з одного боку і вздовж правого берега річки Конки і до річки Кальмус, що впадає в Азовське море, з іншого.

Дніпро — священна й заповітна для запорожців річка; в козацьких думах він називається “Дніпром-Славутою”, в козацьких піснях — “Дніпром-братом”, лоцманською мовою — “Козацьким шляхом”. Всіх порогів за запорізьких козаків вважалося дев’ять — Кодацький, Сурський, Лоханокий, Звонецький, Ненаситецький, Вовнігівський, інакше Онук-поріг, Будилівський, Лишній і Вільний.

Найбільший і найжахніший зі всіх порогів — Ненаситець. Це — прабатько і всім порогам поріг, Дід-поріг. Річка Дніпро, дійшовши до цього порогу і зустрівши незламні перешкоди, такі як лави, скелі, гряди і миси, із неуявною силою б’ється в різні боки, скажено кидається з одного каменя на інший, від чого страшно хвилюється, високо здіймає велетенські вали піни, розбивається незліченними мільйонами водяних брисків, розлітається врізнобіч цілими потоками водяного пилу, викручуючи з-поміж скель бездонні вири і всім цим витворяє страшний шум і стогін, поглинаючи і крики птахів, і голоси людей, і всілякий інший звук.

Тут будь яка думка людини завмирає від тремтіння, а всі почуття застигають від переляку. Найнезворушніша душа й та несамохіть відчує потребу в молитві й невільно пізнає близькість всесильного Творця.

Здалеку видається, начебто сімсот тисяч величезних водяних млинів безперервно гуркочуть і переливають воду через свої колеса. Особливо величним і особливо привабливим здається Ненаситець з висоти пташиного польоту правого берега річки під час великої повені, коли вся поверхня його засріблиться білою перлинною піною, а велетенські, що стримлять з-під води, каміння, вкриваються численними гніздами місцевих птахів крячків, що безперервно снують над порогом. Буз сумніву тут, у цього заповітного порогу, зважаючи на велетенські скелі, в мальовничому безладді розкидані і по самісінькому руслу, і по берегах Дніпра, перед високими могилами, що височіють в степу з обох боків річки і мимохідь спонукують на численні про минулі долі людства сумні думи; тут, дивлячись на цей грізний, дикий та заповітний поріг, часто посиджували і часто милувались з високого мису киплячими хвилями ріки, що мчались по скатах скель, справжні поціновувачі краси природи, мрійники в душі, поети в розмовах, художники в піснях, запорізькі козаки, що завше жили з природою душа в душу, обличчям до обличчя.

Від порогів відрізняються в Дніпрі забори. Забори — ті ж ланцюги диких гранітних скель, що розкидані по руслу Дніпра, як і низки порогів, але тільки не перетинають річку ціляком від одного берега до іншого, а займають частину її, переважно з правого берега, і таким чином залишають з іншого берега вільний для суден прохід. Усіх заборів нараховувалося в Дніпрі в межах запорізьких козаків 91, але із них великих, споконвіку відомих заборів, було шість — Волощинова, Стрільча, Тягинська, Воронова, Крива і Таволжанська.

Від заборів відрізняються камені, що самотньо стримлять поодинці серед річки або при берегах її; серед безлічі каменів, що розкидані по Дніпру, найвідоміших було сім — Богатирі, Монаєтирко, Корабель, Гроза, Цаприга, Гаджола та Розбійники.

Між порогами та заборами, далеко вище та далеко нижче їх, по всьому Дніпрі в межах землі запорізьких козаків, нараховувалося 265 великих і малих островів, із котрих найвідоміших було 24 — Великий, Романів, Монастирський, Становий, Козлів, Ткачів, Дубовий, Таволжанський, Перун, Кухарів, Лантухівський, Гавин, Хортиця, Томаківка, Стукалів, Скарбний, Скалозуб, Коженин, Каїр-Козьмак, Тавань, Бургун, Тягинка, Дідів та Сомів.

Майже весь береговий простір Дніпра зодягнено було розкішними та ледь прохідними плавнями, що споряджали запорізьким козакам і ліс, і сіно, і багато дичини та звірини. Плавні ці уявляли собою, як і тепер представляють, низину, що покрита трав’яною та деревинною рослинністю, порізану в різних напрямах річками, притоками, єриками, заливами, лиманами, заточинами, покриту безліччю великих і малих озер. Зі всіх заплав особливо відома була заплава Великий Луг, що починалася навпроти острова Хортиці і закінчувалася на відстані 100 верст, навпроти урочища Паліївщини, вище Микитиного Рогу. Для запорожця, що не знав у середовищі суворих товаришів “ні неньки рідненької, ні сестри жалібненької, ні дружини вірненької”, всю рідню складали Січ та Великий Луг: “Січ — мати, а Великий Луг — батько, от там і треба помирати”; запорожець у Великому Лузі почувався, що в безмежному морі: тут він недосяжний був “ні татарину-бусурману, ні ляху поганому”.

Наприкінці своєї течії Дніпро мав навряд чи обраховану кількість островів, покритих такою густою травою, таким непролазним комишем і такими високими деревами, що недосвідчені моряки здалеку вважали величезні дерева річки за щогли кораблів, які плавали по дніпровських водах, а всю масу островів — за один суцільний, велетенський острів».

(обратно)

118

У 1988 році вперше у світі була здійснена повністю автоматична посадка на зразок літакової безпосередньо з навколоземної орбіти. Почавши спуск при швидкості 28 тисяч кілометрів на годину за 22 тисячі кілометрів до точки посадки, «Буран» приземлився на аеродромі з точністю до метра, незважаючи на надзвичайно сильний вітер. Ця посадка і сьогодні залишається світовим рекордом.

(обратно)

119

Чи не характерно, що слідом за цим США відмовились від створення американської орбітальної станції «Фрідом»? Франція й Англія заморозили роботи над своїми човниками «Ермес» і «Хотол». Західні німці теж припинили проект свого човника. Справа просто в тім, що всі три човники розроблялися для однієї «Фрідом», точніше, до європейського модуля «Коламбус». Рахувати гроші, як з’ясувалося, багаті вміють краще бідних. Може, тому вони і багаті.

(обратно)

120

Улітку 1991 року в газеті «Московские новости», яка багато зробила для демократичного виховання своїх читачів, можна було прочитати наступну заяву: «Сегодня все осознают, что эпоха “великих космических свершений” закончилась вместе с породившей ее системой». Малося на увазі, отже, що польоти в космос — щось дуже погане, цілком під пару системі, що породила ГУЛАГ, колективізацію, «залізну завісу», цензуру і т. п. У цей самий час тисячі радянських громадян уперше відкрито читали книгу А. І. Солженіцина «В круге первом», у якій є епізод: у сорок шостому році ув’язнені інженери розмірковують «на шарашці», хто першим полетить на Місяць, і один з них упевнено пророкує: американці. Це писалося до пілотованих космічних польотів.

(обратно)

121

У 1999 році в Києві виникло Українське молодіжне аерокосмічне об’єднання «Сузір’я» на чолі з народним депутатом України Олегом Петровим, яке знайшло, на мій погляд, правильне рішення: відзначати всі пам’ятні дати радянської космонавтики 1957 — 1999 років як одночасно і українські, і російські (пам’ятаючи про те, що вони також казахські, білоруські і так далі), пропагувати досягнення радянської космонавтики, вивчати їх, збирати інформацію, спогади учасників, влаштовувати зустрічі космонавтів, розроблювачів, конструкторів і виробників ракетної техніки і космічних апаратів, готувати публікації. Коли мене попросили стати почесним президентом об’єднання, я з радістю погодився.

(обратно)

122

Тут не випадково написано «50-мільйонний народ», а не «40-мільйонний», що приблизно відповідало б кількості українців у тодішній УРСР. Це було б абсолютно неправильно. У цивілізованих країнах сповідається принцип: «Твоя батьківщина — це країна, де ти живеш, чиє громадянство в тебе в паспорті, її інтереси тобі ближчі за все». Цей принцип сьогодні актуальний для будь-якої багатонаціональної країни — а мононаціональних у світі вже практично не залишилося.

(обратно)

123

Свідчення людини, що працювала в ці роки в Росії — книга головного конструктора ракетно-космічної системи «Енергія» Бориса Івановича Губанова «Триумф и трагедия “Энергии”». Оскільки я зараз не приватна особа, мені зручніше послатися на об’єктивного свідка, ніж ділитися дуже схожими (вже повірте) спогадами самому. Всього один маленький епізод. «Наш министр [пише Б. І. Губанов, не називаючи міністра загального машинобудування СРСР Олега Миколайовича Шишкіна. — Л. К.] в конце 1990 года, при смене руководства КБ “Южное” сказал: “Да будет тебе известно, что в дальнейшем днепропетровский куст мы развивать не собираемся. Сочувствую тому руководителю, который будет свидетелем гибели этого КБ”». Мова йде, підкреслюю, про союзного, а не про російського міністра! І якщо Станіславу Миколайовичу Конюхову, генеральному конструктору — генеральному директору «Південного», не довелося бути свідком загибелі свого КБ, заслуга в цьому належить незалежній Україні.

(обратно)

124

Приблизно за рік до цих подій я завів спеціальну книгу для записів. Події нагромаджувалися, і я подумав, що їх варто хоча б дуже коротко фіксувати — не зберігати ж гори газет. Чомусь я не здогадався, що ці події вже незабаром вивчатимуть історики. Перегортаю записи, початі 3 червня 1989 року. Остання сторінка закінчується на даті 14 серпня 1991 року. Серед записів ледь не переважають тривожні. Перегортаю навмання.

4 червня 1989року. На перегоні Челябінськ — Уфа через витік і вибух газу згоріли два пасажирських потяги, загинули сотні людей, біля половини з них — діти, що їхали до Криму на відпочинок.

З’їзд народних депутатів освистав і заплескав академіка Сахарова.

5 череня 1989. В Узбекистані криваві сутички між узбеками і турками-месхами, убито більше ста чоловік. Рафік Нішанович Нішанов пояснив: усе відбулося через миску полуниці.

6 червня 1989. На З’їзді народних депутатів письменник Валентин Распутін («Прощание с Матерой» і ін.) загрожував іншим республікам: Росія, мовляв, вийде із складу СРСР, навіщо Росії такий баласт?

17 червня 1989. Сутички і кровопролиття в Новому Узені (Казахстан). Місцеві жителі громлять приїжджих кавказців, вимагають їхнього виселення.

6 липня 1989. Активісти «Руху» приїхали до Полтави протестувати проти святкування 280-річчя перемоги в Полтавській битві над шведами. Їх перехопила міліція.

11 липня 1989. У Вірменії вже цілий тиждень загальний страйк.

17 липня 1989. Великі страйки в Донбасі.

У Львові створений міський робочий комітет.

19 серпня 1989. 50 російськомовних підприємств Естонії страйкували 9 днів. Республіка поставлена у тяжке становище.

24 серпня 1989. Страйки в Тирасполі і Бендерах проти молдавського закону про державну мову.

26 серпня 1989. Самовільні захвати земель у Бахчисарайському районі Криму.

Уже два тижні йдуть грузино-абхазькі сутички в Сухумі.

21 вересня 1989. Брежнєва посмертно позбавили ордена «Перемоги».

1 жовтня 1989. Учасники свята української пісні у Львові побиті міліцією.

6 жовтня 1989. На Запорізькому трансформаторному освоєний випуск супертрансформаторів одиничною потужністю до 2,5 млн квт. 15жовтня 1989. У Хмельницьку розігнані установчі збори обласного відділення «Руху».

14 лютого1990. Масові заворушення в Душанбе, багато жертв.

25 лютого 1990. Демонстрація під антикомуністичними гаслами в Москві. Бакатін сказав, що брало участь 250 — 300 тисяч людей. Ситуація якимось дивом не вийшла з-під контролю.

17 квітня 1990. Горбачов оголосив економічну блокаду Литви.

15 травня 1990. «Інтерфронтівці» намагалися штурмувати Верховні ради Латвії й Естонії.

7 червня 1990. Голова російського Християнсько-Патріотичного союзу закликав до громадянської війни.

12 червня 1990. Російська Федерація оголосила про свій державний суверенітет.

15 червня 1990. Перший з’їзд шахтарів СРСР у Донецьку вирішив провести 11 липня всесоюзний політичний страйк.

14 липня 1990. Сутички узбеків і киргизів з великими жертвами.

16 липня 1990. Сьогодні ми прийняли у Верховній Раді Декларацію про державний суверенітет України!.. Правда, документу не надано статусу конституційного закону.

29 липня 1990 Бездомні захопили номенклатурний будинок у Донецьку.

1 серпня 1990. Прибалти оголосили, що не будуть брати участь у підготовці нового Союзного договору.

2 вересня 1990. Придністров’я оголосило себе республікою в складі СРСР.

5 вересня 1990. Частішають напади на склади боєприпасів. Учора це трапилося в Узбекистані.

12 вересня 1990. У Харкові хвилювання через перебої з цукром.

16 вересня 1990. Юрба розгромила грузинський КДБ.

1 жовтня 1990. У Києві 100-тисячна демонстрація за незалежність України.

2 жовтня 1990. Студенти в Києві розбили наметове містечко і почали політичне голодування. Вони вимагають відставки В. А. Масола і права призовників з України на відмову від служби за межами УРСР.

16 жовтня 1990. Єльцин у своїй промові у Верховній раді РРФСР оголосив недовіру уряду СРСР і фактично проголосив вихід Росії з підпорядкування центру.

Горбачову присуджена Нобелівська премія миру.

28 жовтня 1990. Закінчився 2-й з’їзд «Руху». Новий курс: домагатися повної незалежності України.

19 листопада 1990. УРСР і РРФСР підписали міждержавний договір.

10 грудня 1990. Південна Осетія оголосила про вихід із Грузії.

15 січня 1991. Єльцин підписав у Талліні з керівництвом прибалтійських республік заяву про те, що Росія, Литва, Латвія й Естонія надалі стануть будувати відносини на основі норм міжнародного права, а не як республіки СРСР.

17 січня 1991. Лист маршалів і генералів у газеті «Красная звезда» з обвинуваченнями на адресу Єльцина.

21 січня 1991. Референдум у Криму. Більшість — за відновлення Кримської АРСР.

29 січня 1991. Укази Горбачова про боротьбу з економічним саботажем (слівце з лексикону єжовщини) і про спільне патрулювання міст нарядами МВС і міліції.

8 березня 1991. 300-тисячний мітинг у Москві за суверенітет Росії.

2 квітня 1991. Різке підвищення роздрібних цін (до трьох- і чотириразового).

24 квітня 1991. У Білорусії три тижні не припиняються страйки проти дорожнечі.

На пленумі ЦК КПРС оголошено, що за 1990 рік із КПРС вийшло 1,8 млн людей, за перший квартал 1991-го — 587 тис. людей.

27 квітня 1991. Конгрес комуністів Литви, Латвії й Естонії в Ризі радиться, як не допустити незалежності своїх республік.

29 квітня 1991. Частини Радянської армії взяли штурмом вірменське село Геташен у Нагорному Карабасі. 37 чоловік убито.

7 червня 1991. Підприємства союзного підпорядкування на території України (включаючи «Південмаш»!) переходять під юрисдикцію УРСР.

12 червня 1991. Рівно через рік після проголошення свого суверенітету Росія обрала президента, їм став Борис Єльцин.

Ленінград знову став Санкт-Петербургом.

28 червня 1991. РЕВ і Варшавський договір розпушені.

19 липня 1991. Зовнішній борг СРСР досяг 70 млрд. доларів. Горбачову не вдалося домовитися в Лондоні з «Великою сімкою» про кредитну угоду.

24 липня 1991. У Ново-Огарьові погоджений текст Союзного договору. До нового Союзу увійдуть: Росія, Україна, Білорусія, Казахстан, Азербайджан, Туркменія, Узбекистан, Киргизія, Таджикистан. Не ввійдуть: Молдавія, Вірменія, Грузія, Литва, Латвія, Естонія. Молдавія ще може передумати. Дата підписання не призначена.

3 серпня 1991. Розширене засідання Ради міністрів СРСР за участю керівників урядів союзних республік. Обговорювалася «Економічна угода між Союзом РСР і суверенними республіками».

8 серпня 1991. «Демократична Росія» вимагає від міністра внутрішніх справ СРСР Бориса Пуго розформувати загони міліції особливого призначення, що діють на території Прибалтики.

14 серпня 1991. ТАРС оприлюднив текст Союзного договору. Російська мова не називається в ньому «державною». Вона буде мовою «міжнаціонального спілкування». Це поступка Україні.

Із надзвичайно важливих подій сюди ще просяться події в Ризі і Вільнюсі — захват ЗМОПом телецентрів, узагалі — сваволя цих підрозділів, танки, витівки «наших», «павловська» грошова реформа, конфіскаційний обмін купюр...

(обратно)

125

Сам Леонід Макарович розповідав потім: «У мене була одна мета: не розбурхати людей до такого стану, до такої міри, що вони вийдуть на вулицю. Тому що тоді — все. Генералам тільки і потрібна така ситуація. Вийдуть люди на вулицю, а військові дадуть у Москву телеграму: на Україні почалися заворушення, необхідно ввести воєнний стан». Колишні помічники голови Верховної Ради стверджують, що своїми закликами до збереження спокою Л. М. Кравчук заколисав пильність путчистів «до такої міри, що навіть дуже досвідчений Крючков не зміг розпізнати його дійсних орієнтацій».

(обратно)

126

Коли були оприлюднені результати референдуму по питанню про Акт незалежності і виявилося, що за нього подали голоси 28 мільйонів 804 тисячі 71 особа, то подумалося: як цікаво, як добре, що ця цифра закінчується на одиницю. Кожен, хто проголосував за незалежність, дивлячись на цю цифру, каже собі: «От він, я. Без мене на кінці був би нуль».

(обратно)

127

Навіть після утворення СРСР Раковський готовий був іти далі. На дванадцятому з’їзді РКП(б) у квітні 1923 року він запропонував «забрати від союзних комісаріатів дев’ять десятих їхніх прав і передати їх національним республікам», за що був звинувачений Сталіним у «конфедералізмі» і за три місяці усунутий зі своєї посади в Україні.

(обратно)

128

Дискусійна і не може бути перевірена, але має право на існування така думка: радянська система була абсурдною і не здатною конкурувати з ринковою економікою, але саме вона змогла перемогти німецький фашизм, тому що фашизм, нацизм — це така ж лазерна концентрація ресурсів нації, це теж максимально мобілізаційна система. Така концентрація досягається лише на короткому — два-три десятиліття — відрізку часу, але саме в ці десятиліття з ними, фашизмом і комунізмом, дуже важко боротися демократичним системам. Важко перемогти спортсмена, обгодованого допінгами, але це не означає, що можливе життя на допінгах.

(обратно)

129

У Воронезькій губернії, у прикордонних з Харківською губернією повітах, в переддень революції справа виглядала так: в Острогожському повіті (всього 360 тисяч жителів) було 91% українців, у Богучарському повіті — 407 тисяч жителів і 82% українців, у Валуйському повіті, при населенні в 250 тисяч осіб, українці і росіяни розподілялися майже нарівно (48% і 51 %). Частка українців була висока й у повітах «другого ряду», що не межували з Харківською губернією: у Бирючинському повіті (201 тисяча жителів) вона дорівнювала 70,2%, у Павлівському українці складали половину 170-тисячного населення. Усього ж у губернії жило біля мільйона українців, 27,3% її населення. У своїй записці до ЦВК СРСР (Центрального виконавчого комітету) М. С. Грушевський показував, що українці живуть у Воронезькій губернії не посмужно з росіянами, а займають суцільну територію, яку порівняно легко визначити. Трохи нижчою (22,3%) частка українців була в Курській губернії. Тут їх жило перед революцією 712 тисяч людей. Грайворонський повіт (всього 236 тисяч жителів) був «малоросійським» на 60%, Путивльский (166 тисяч) — на 52,5%, Суджанський (152 тисячі) — на 45%, Рильський (221 тисяча) — на 31%, Корочанський (227 тисяч) — на 26%, Бєлгородський (219 тисяч) — на 21%. Ці шість повітів прилягали до Чернігівської, Полтавської і Харківської губерній, до меж яких і тяжіла переважна більшість українських сіл.

(обратно)

130

Секретар ЦВК СРСР Авель Єнукідзе втовкмачував нетямущим українцям: «Мы, как республики единого Союза, не можем базироваться только на национальном признаке. В общих интересах Союза огромное, даже первенствующее значение имеет экономический фактор, так что из-за чисто национального признака, часто сомнительного, неясного, мы не можем экономически ослабить важнейший район, который имеет значение для всего Союза... Украина, как мощная сама по себе республика и мощная нация, совершенно не нуждается в том, чтобы непременно выдергивать украинское население из великорусских областей и экономически ослабить этим и РСФСР, и УССР». Що ж такого «найважливішого» було в цих суто аграрних краях? Хтось думав, що Росія не хотіла позбавитися більшої частини своєї цукрової промисловості (хоча в єдиному Союзі — що за різниця, у кого ця промисловість?). Виявляється, Курська губернія вже тоді побачила багатообіцяючу перспективу розвитку гірської справи «в силу залегания в ней области магнитной аномалии и месторождения белого писчего мела... Граница залегания этих полезных ископаемых совпадает примерно с существующей ныне южной административной границей... Отчленение южных уездов Курской губернии нарушит целостность этого района, отделивши малоизвестные залежи от их естественного продолжения в Воронежскую губернию». Справа була, звичайно, не в писальній крейді, а в Курській магнітній аномалії.

(обратно)

131

Про тодішню «Україну на Кубані» (Кубанський округ приблизно з 900 тисячами українців) знають усі, але мало кому відомо, що, скажімо, у Донському окрузі (центр — Ростов-на-Дону) українців і росіян було в той час практично нарівно (відповідно 44% і 46% при населенні 1 мільйон 133 тисячі жителів); у Донецькому окрузі (Міллєрово) українців було 55%, росіян 42%, усього жителів 375 тисяч людей; у Сальському окрузі — відповідно 44% і 52% на 472 тисячі осіб. Острови українського заселення тяглися на схід до Самари, Саратова, Астрахані.

(обратно)

132

Країни успішного «розвитку навздогін» (цей вираз можна вважати усталеним у науковій літературі і публіцистиці), у першу чергу Китай, залучають інвестиції тим, що підтримують у себе курс долара на рівні 20 — 40 відсотків від паритету його купівельної спроможності (ПКС). Тобто, на один долар США в цих країнах можна купити в 2,5 — 5 разів більше товарів і послуг, ніж у самих Сполучених Штатах Америки. Ми могли на прикладі більш близької до нас Росії переконатися, що зміцнення національної грошової одиниці на тлі її інфляції — тягар для економіки. Із січня 1994 року до середини 1995 купівельна спроможність долара в Росії була знижена більш ніж удвічі, а до середини 1997 року — ще вдвічі. У цьому і виражалося зміцнення національної грошової одиниці по-російськи. Напередодні обвалу 1998 року купівельна спроможність долара в Росії була усього в півтора рази нижча, ніж у США! Це підривало експортні прибутки російських підприємств, зводило нанівець відносну дешевину робочої сили: занадто мало доларів вони заробляли, щоб їхній приклад, їхні прибутки могли залучити іноземних власників капіталу, інвесторів. Повторю: зникав найважливіший, з погляду інвестора, плюс Росії — низькі витрати на заробітну плату, а мінуси нікуди не поділися. Дефолт 1998 року начебто виправив справу, але його обвальний характер зробив росіян відчутно біднішими, що занадто стиснуло внутрішній ринок. Невідомо, що гірше. Адже мотором господарського життя в країні є, у першу чергу, вітчизняний платоспроможний попит, гаманці її громадян. Здавалося б, спостерігаючи все це, ми повинні були мотати собі на вус. Ми і мотали, але, як видно, не дуже ретельно. Правда, валютне регулювання, «робота з інфляцією» — це ювелірної тонкості мистецтво, його треба довго опановувати.

(обратно)

133

Джордж Робертсон, генеральний секретар НАТО, виступаючи 4 липня 2001 року, сказав: «Внесок України в європейську безпеку за десять років з моменту здобуття незалежності є видатним. Її згода на знищення своєї ядерної зброї і її приєднання до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї як неядерної країни дозволили створити опору для стабільності в період після холодної війни. Її послідовно проведена політика гарних відносин із сусідами, включаючи Польщу й Угорщину, які входять до НАТО, приносить користь Європі в цілому. Вирішення проблем Криму і Чорноморського флоту зробило можливими гарні партнерські відносини з Росією. Безпосередньо після розпаду Радянського Союзу небагато хто міг би пророчити настільки спокійний перехід. Розвиток відносин з НАТО сприяє посиленню суверенної, незалежної, демократичної й орієнтованої на ринкову економіку України. Керівники України ясно заявили про те, що хочуть інтегрувати свою країну в Європу. Незалежна Україна вступила на цей шлях десять років тому і, яким би важким він не був, це сьогодні єдиний шлях, яким варто йти. Організація Північноатлантичного договору готова допомагати Україні повністю завершити перехід до своєї європейської долі».

(обратно)

134

Кожна країна вільна у своєму самоототожненні. У дев’ятнадцятому столітті, як це дивно не звучить сьогодні, навіть серед іспанців і німців йшли суперечки, чи відносити себе до західної цивілізації.

(обратно)

Оглавление

  Передмова. Чому з’явилась ця книга?

    Мої адресати

    Створити українця

  Розділ перший. Занадто різні країни

    Два обшири та два місцероположення

    Що ми успадкували. Географія невіддільна від історії

    Соборна чи федералістська?

    Де закінчується Європа

  Розділ другий. Народ у пошуках імені

    Від слова «Рай»

    Плутанина імен після 1654-го

    Без нагляду ООН

    Знаходження імені

  Розділ третій. Про український та російський характери

    Нам аби гроші

    По контрасту

  Розділ четвертий. Про комуністів та комуністичний експеримент

    Мій феномен

    Не для найму

    Довірливість

  Розділ п’ятий. Пишатися собою чи соромитися себе

    Тільки не колонія

    Без Рюриковичів

  Розділ шостий. Тяжкий шлях від УРСР до України

    Україна та Росія: Різні стартові умови

    Ями та вибоїни

    Тягар енергетичної залежності

    Яке місце ми посідаємо?

  Розділ сьомий. Про ставлення один до одного

    Жарти

    Свербіж боротьби

  Розділ восьмий. Про національних героїв

    Володимир Святий

    Ярослав Мудрий

    Богдан Хмельницький

    Чи правильним був вибір Богдана Хмельницького?

    Іван Мазепа

  Розділ дев’ятий. Україна і російська мова

    Українська як загроза

    Кидок

    Потроху дорослішаєм

  Розділ десятий. Про культурний простір і культурну спадщину

    Не в кращому стані

    Інвентаризація спадщини. Наш пантеон

  Розділ одинадцятий. Про ракети «южан» і високі технології

    Ніхто не відстає назавжди

    Упущена вигода

    Товкотнеча на ринку

  Розділ дванадцятий. Там, де сходяться слов’яни

    Чайкіно

    Східнослов’янський Вавілон

    Новгород-Сіверський та «Історія русів»

    Про прекрасне та сумне

    Дніпропетровськ

  Розділ тринадцятий. Прощання із СРСР. Чи є україна «історичним боржником»

    64 місяці

    Єльцин

    Навколо «нульового варіанту»

  Розділ чотирнадцятий. Нові часи

    Криза кризі не рівня

    Капітальний ремонт

    Удар долі

    Кримський вузол

  Післямова

  Ілюстрації

Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg

Наш сайт является помещением библиотеки. На основании Федерального закона Российской федерации "Об авторском и смежных правах" (в ред. Федеральных законов от 19.07.1995 N 110-ФЗ, от 20.07.2004 N 72-ФЗ) копирование, сохранение на жестком диске или иной способ сохранения произведений размещенных на данной библиотеке категорически запрешен. Все материалы представлены исключительно в ознакомительных целях.

Copyright © читать книги бесплатно