Акупунктура, Аюрведа Ароматерапия и эфирные масла, Консультации специалистов: Рэйки; Гомеопатия; Народная медицина; Йога; Лекарственные травы; Нетрадиционная медицина; Дыхательные практики; Гороскоп; Правильное питание Эзотерика

Передмова
Рукопис, знайдений в Опеті

Цивілізації, що безслідно зникли, таємниці Давнього Єгипту, боротьба з терористами, війни, повстання, трагічне та щасливе кохання, зрада й вірна дружба, містичні переселення душ – усе це ви знайдете на сторінках романів Вілбура Сміта, письменника з Південно-Африканської республіки, чиї твори перекладені 26 мовами й видані у 38 країнах, за сценаріями знято 10 фільмів, кожен із яких – захоплива історія, сповнена пригод і небезпек.

Вілбур Сміт належить, здається, до числа найстарших письменників світу, адже народився він 1933 року в Північній Родезії (тепер – Замбії) у родині етнічних британців. Хоча ще з юності Вілбур мріяв стати письменником, батько-вікторіанець наполіг, щоб син здобув більш практичну професію бухгалтера. Змушений займатися тим, до чого не лежить душа, та переживаючи проблеми в особистому житті, Вілбур Сміт тікає від гнітючої реальності у світ творчості – так з’являється його перший роман «Коли леви бенкетують» (When the Lion Feeds), що відразу здобув прихильність читачів. Відтоді, із 1964 року, він займається лише улюбленою письменницькою справою і на сьогодні є автором понад 30 романів.

Досить часто в основу сюжетів його книг покладено не лише вигадану колізію, але й серйозну наукову працю, ретельні дослідження та опрацювання з історичних, археологічних, культурологічних і релігійних джерел. Саме тому частину творів Вілбура Сміта (увесь єгипетський цикл, найвідомішими з якого є романи «Божество ріки» (River God) та «Сьомий сувій» (The Seventh Scroll) відносять до жанру криптоісторії, тобто таємної історії. Одним із перших творів цього напрямку був написаний 1972 року роман «Сонячний Птах» (The Sunbird), який ви зараз тримаєте в руках.

Місцем дії в романі є батьківщина письменника – Африка. Хоча у своїй творчості Вілбур Сміт зачіпає безліч тем та змальовує різні часи й країни, проте саме Африка надихає його найбільше. Саме тут, у віддалених місцинах Чорного континенту, існувало колись місто Опет. Його мешканці розмовляли і писали стародавньою пунічною мовою Карфагена, воювали із варварами та торгували золотом… Пошук цього міста був справою життя археолога Бена Кейзина, великою і, здавалося б, нездійсненною мрією. Коли його добрий друг, мільйонер Лорен Стервесант, запропонував негайно вирушити в експедицію, ні він, ні Бен не знали, як завершиться ця подорож.

Події, описані в романі, розвиваються швидко, історія переплітається з міфами, а містичний досвід давніх цивілізацій фатальним чином впливає на долі персонажів. Автор вірить у магічний вплив подій, які відбулися десятки століть тому, – інакше чим пояснити те, що археолог Бен Кейзин насправді виявляється сучасним утіленням душі поета й верховного жерця Ваала Гая Бен-Амона? Рукописи жерця знаходять на руїнах Опета, стертого ворогами з лиця землі, і одним із цих текстів є ода, присвячена осяйним крилам сонячного птаха – його бойової сокири. Сонячний Птах – так звали Гая Бен-Амона, і так називає свого друга Лорен Стервесант, життя якого раптово забирає надприродна сила…

Яким чином кохання, що завершилося трагічно, проходить крізь простір і час, долаючи зло, котре також не змінилося протягом століть?

Розгадку цих та багатьох інших таємниць кожен із читачів може знайти у книжці, котра вже лишила слід у сучасній культурі. Скажімо, відому метал-групу зі Швеції «Opeth» названо на честь загадкового міста з роману Вілбура Сміта. А будинок самого автора в Південній Африці має назву «Пагорб Сонячного Птаха» (Sunbird Hill), ніби щоб нагадати: у світі є ще багато непізнаного та цікавого, варто лише не боятися його знайти…

Ельвіра Грач

* * *

Цю книжку я присвячую своїй дружині Мокінізо, найкращій людині, яка зустрілася в моєму житті

Частина перша

Воно пролетіло крізь занурену в чорну пітьму кімнату й безгучно вибухнуло, вдарившись об екран, – і я не впізнав, що то було. Я чекав цього явища п’ятнадцять років, а коли нарешті воно відбулося, я його не впізнав. Зображення було розвихреним і туманним, і воно не мало для мене ніякого сенсу, бо я чекав появи на екрані фотографії якогось малого предмета; можливо, черепа або якогось гончарного виробу чи артефакту, або якоїсь золотої речі, якихось кульок чи намистин – але, безперечно, не цього сюрреалістичного краєвиду сірого, білого та чорного кольорів.

Голос Лорена, що тремтів від хвилювання, дав мені ключ, який я потребував:

– Фотографію зроблено з висоти тридцять шість тисяч футів^[1] о шостій сорок сім четвертого вересня, – тобто вісім днів тому. – Експозиція тридцять п’ять міліметрів. Лейка.

Отже, аерофотографія. Мої очі пристосувалися, й майже відразу я відчув, як наростає в мені збудження, тоді як Лорен провадив тим самим переконливим тоном:

– Я замовив для чартерної компанії, щоб вони здійснили аерофотозйомку всіх територій, на які я придбав концесії. Моя ідея полягає в тому, щоб пильно обстежити всі географічні формації. Ця фотографія лише одна з близько двох тисяч знімків даної території. Штурман навіть не знав, що саме він фотографує. Проте ті, хто аналізував результати його роботи, звернули на неї увагу й передали мені. – Він обернув до мене обличчя, бліде й урочисте в сяйві проектора. – Ти ж сам усе бачиш, так чи не так, Бене? Трохи вбік від центру. У тій чверті, що вгорі праворуч.

Я розтулив рота, щоб відповісти, але голос застряв у горлі, й довелося обернути звук, який мав вилетіти з мене, на кахикання. З подивом я виявив, що все тіло в мене тремтить, а нутрощі закипають сумішшю надії й страху.

– Перед нами класична картина! Акрополь, подвійний мур і фалічні башти.

Він перебільшував, на знімку були лише обриси, слабкі й невиразні, подекуди вони зникали, але загальна форма й конфігурація були правильними.

– Північ! – вихопилося в мене. – Де тут північ?

– Нагорі світлини – північ там, де їй і треба бути, Бене. Будівля дивиться на північ. Башти, як і всюди, орієнтовані за сонцем.

Я знову не сказав нічого. Моя реакція тепер сформувалася швидко. Ніщо в житті не давалося мені так легко, тому сьогоднішня інформація викликала підозру, і я намагався знайти в ній слабкі місця.

– Стратифікація, – сказав я. – Либонь, вапняк перебуває в контакті з тамтешнім гранітом. Лінії їхнього доторку виходять на поверхню.

– Нісенітниця! – урвав мене Лорен, його голос досі тремтів від збудження. Він одним стрибком подолав відстань до екрана, схопив ебенову указку з кафедри й скористався нею, щоб показати на низку чарунок, які тяглися понад тією лінією, що здавалася йому лінією головного муру. – Скажи мені, де ти бачив такі географічні обриси?

Я не хотів із ним погоджуватися. Не хотів знову обманювати себе марною надією.

– Не пригадую, – сказав я.

– А щоб ти пропав! – Він тепер засміявся, і його сміх був для мене приємний, бо він не часто сміявся останніми днями. – Мені слід було здогадатися, що ти сперечатимешся. Немає сумніву в тому, що ти найпаскудніший і найнікчемніший песиміст в Африці.

– Це може бути що завгодно, Ло, – заперечив я. – Гра світла, форми й тіней. Навіть якщо ми припустимо, що це обриси чогось, створеного людиною, то можуть бути недавно насаджені сади або городи…

– За сто миль від найближчих поверхневих вод? Забудь про це, Бене! Ти знаєш так само, як і я, що йдеться про…

– Не кажи цього, – майже викрикнув я й, підскочивши з м’якого, обтягнутого шкірою стільця, перетнув темну кімнату й схопив його за руку, перш ніж до мене дійшло, що я до нього підбіг. – Не кажи цього, – повторив я. – Бо інакше нам не пощастить.

Я завжди заникуюся, коли збуджений, але це найтерпиміша з моїх фізичних вад, і я давно перестав про неї думати.

Лорен знову засміявся, але з відтінком того неспокою, який завжди охоплює його, коли я рухаюся надто швидко або виявляю силу своїх рук. Він нахилився наді мною й розігнув мої пальці, що загрузли в його передпліччі.

– Пробач – я тобі зробив боляче? – запитав я, послабивши хватку.

– Ні.

Але він розтирав своє передпліччя, коли підійшов до панелі приладів і вимкнув проектор, потім натиснув на вимикач у стіні, й ми стояли й кліпали очима, дивлячись один на одного в яскравому електричному світлі.

– Мій маленький єврейський гномику, – усміхнувся він. – Ти мене не одуриш. Ти так хвилюєшся, що намочив у штани.

Я подивився на нього, засоромлений силою свого нервового зриву, але досі схвильований і збуджений.

– Де це, Ло? Де ти знайшов цю картину?

– Я хочу, щоб ти спочатку визнав мою знахідку. Піди на ризик бодай один раз у житті. Я хочу, щоб ти мені сказав «так»… А потім і я скажу тобі щось іще, – піддражнив мене він.

– Ну, гаразд. – Я відвів погляд убік, добираючи слова. – На перший погляд, твоя знахідка здається цікавою.

Він відкинув назад велику голову з золотавим волоссям і гучно зареготав.

– Ти маєш сказати мені щось переконливіше. Спробуй-но ще.

Його регіт я витримати не можу, й відразу засміявся й сам. Хоч я чудово усвідомлював, що мій пташиний сміх був майже нечутний на тлі його реготу, лункого, мов іржання жеребця.

– Мені здається, – засопів я, – ти, схоже, знайшов те, що ми давно шукаємо…

– Ти мій розумник! – заволав він. – Мій чудовий маленький розумник!

Минуло чимало років, відколи я бачив його таким. Урочиста маска банкіра спала з його обличчя, усі турботи фінансової імперії Стервесантів були забуті в цю мить обіцянки й тріумфу.

– А тепер скажи мені, – запитав я благальним голосом, – де ти його знайшов?

– Ходи зі мною, – сказав він, і ми підійшли до довгого стола під стіною.

На ньому була приколота на зеленому сукні велика мапа. Стіл був високий, і я швидко заліз на стілець і нахилився над ним. Тепер я був майже на одному рівні з Лореном, який стояв поруч зі мною. Ми уважно роздивлялися мапу.

– Аеронавігаційна зйомка серії А. Південна Африка. Мапа номер п’ять. Ботсвана й Західна Родезія.

Я швидко її оглянув, шукаючи якоїсь позначки, – можливо, хрестик або риску, зроблену олівцем.

– Де вона? – запитав я. – Де?

– Ти знаєш, що я маю двадцять п’ять тисяч квадратних миль мінеральних концесій тут, на південь від Мона…

– Не мороч мені голову, Ло. Не намагайся продати мені акції компанії «Стервесант мінерал». Де воно, в біса, є?

– Ми побудували тут посадкову смугу, на яку можуть сідати реактивні «ліри». Її щойно закінчено.

– Це не може бути так далеко на південь від золотих копалень.

– Воно й справді не так далеко від них. Відсунься назад, ти пошкодиш собі що-небудь.

Він вочевидь утішався, мордуючи мене.

Його палець ковзнув по мапі й несподівано зупинився – моє серце, здавалося, зупинилося разом із ним. Місцевість ставала дедалі кращою. Широта була саме тією, що треба, усі ті ознаки, що їх я з такими труднощами збирав протягом років, показували саме сюди.

– Ось тут, – сказав він. – За двісті дванадцять миль на південь від Мона, – за п’ятдесят шість миль від південно-західного маяка заповідника тварин Венкі, у вигині низеньких пагорбів, заховане серед диких скель і сухого чагарника.

– Коли ми зможемо вирушити туди? – запитав я.

– Он як! – похитав головою Лорен. – Ти в це повірив. Ти справді повірив!

– Хтось іще може на нього натрапити.

– Воно лежало там протягом тисячі років – ще один тиждень нічого не змінить…

– Чекати ще цілий тиждень! – з гірким розчаруванням вигукнув я.

– Бене, я не зможу виїхати раніше. У п’ятницю відбудуться річні загальні збори компанії «Англо-Стервесант», а в суботу в мене справи в Цюриху. Але задля тебе я спробую закінчити усі свої нагальні справи якнайшвидше.

– Скасуй їх узагалі, – попросив я. – Відправ туди когось зі своїх здібних молодиків.

– Коли хтось позичає тобі двадцять п’ять мільйонів, то чемність вимагає, щоб ти сам підписав чек, а не доручив це конторському хлопцеві.

– Господи, Ло. Та це ж тільки гроші. А тут ідеться про те, що справді важливо.

На хвилину Лорен прикипів до мене здивованим і замисленим поглядом своїх блакитних очей.

– Двадцять п’ять мільйонів – лише гроші? – Він похитав головою повільно, а потім із подивом, так ніби почув якусь нову істину. – Певно, ти маєш слушність. – Він усміхнувся тепер уже лагідною усмішкою, яка виражала щиру прихильність до найкращого друга. – Пробач мені, Бене. У вівторок. Ми вилетимо на світанку, обіцяю тобі. Ми зробимо повітряну розвідку. Потім приземлимося в Моні. Ти знаєш Пітера Ларкіна?

– Так, дуже добре.

Пітер мав у Моні велику контору з організації сафарі. Я двічі користувався його послугами у своїх експедиціях по Калахарі.

– Добре. Я вже у нього був. Він організує експедицію. Ми виїдемо туди за дня й дуже швидко – один лендровер і дві або три трьохтонні вантажівки. У моєму розпорядженні буде лише п’ять днів – та й ті з великими труднощами. Я маю чартерний гелікоптер, щоб вилетіти звідти, й залишу тебе колупатися там у землі.

Розмовляючи, Лорен вивів мене з темної кімнати в довгу галерею.

Сонячне світло проникало туди крізь довгі вікна, заливаючи золотим сяйвом картини та скульптури, що прикрашали галерею. Тут твори провідних південноафриканських художників змішувалися з картинами та скульптурами великих митців усього світу, живих і мертвих. Лорен Стервесант і його предки вміли витрачати гроші розумно. Навіть у такий напружений момент мій погляд не оминув м’якого світіння оголеного тіла однієї з Ренуарових жінок.

Лорен ступав легкими кроками по східних килимах, що приглушували будь-який звук, а я намагався не відставати від нього. Ноги в мене такі самі довгі, як і в нього, й такі самі сильні.

– Якщо ти знайдеш там те, на що ми сподіваємося, ти дістанеш змогу працювати на повний розмах. Постійний табір, злітно-посадкова смуга, помічники, яких ти сам обереш, повна команда й будь-яке обладнання, що ти замовиш.

– Дай Боже, щоб так і сталося, – лагідно промовив я, й нагорі сходів ми затрималися.

Лорен і я усміхнулися один одному, наче змовники.

– Ти знаєш, скільки це коштуватиме? – запитав я. – Можливо, нам доведеться копати п’ять, а то й шість років.

– Мабуть, не менше, – погодився він.

– Може обійтися в кількасот тисяч.

– Це ж тільки гроші, як сказав мені один чоловік.

І знову на мене накотився його бичачий регіт. Ми спускалися сходами, сміючись та регочучи кожен у власній манері. Веселі й перенапружені, ми подивилися один на одного в холі.

– Я повернуся о пів на восьму вечора в понеділок. Ти зможеш зустріти мене в аеропорту? Рейс «Альіталія» 310 з Цюриха? А тим часом ти там усе приготуй.

– Мені потрібна копія тієї фотографії.

– Я вже наказав зробити в інституті збільшену копію. Ти зможеш милуватися нею протягом тижня. – Він подивися на золотий «піаже» в себе на зап’ястку. – Чорт! Я запізнююся.

Він обернувся до дверей саме в ту мить, коли Гіларі Стервесант увійшла з патіо. Висока жінка в короткій тенісній сукні з золотаво-брунатним волоссям, блискучим і м’яким, що спадало їй на плечі, мала довгі й навдивовижу гарні ноги.

– Любий, невже ти кудись зібрався?

– Пробач мені, Гіл. Я хотів тебе повідомити, що не залишуся на ланч, але Бен вимагає, аби хтось його заспокоював.

– Ти показав йому фотографію?

Вона обернулася й підійшла до мене, нахилилася, щоб поцілувати мене в губи легко й природно, не виявивши найменшої відрази, а потім відступила назад і з усмішкою подивилася мені просто у вічі. Щоразу, коли вона так робить, я стаю її рабом на ще сто років часу.

– Що ви думаєте про це, Бене? Це можливо?

Але, перш ніж я зміг відповісти, Лорен обняв її за стан, і вони обоє з усмішкою подивилися на мене згори вниз.

– Він мало не збожеволів від щастя. У нього піна на губах, і він підстрибує від нетерплячки. Він хоче вирушити в пустелю негайно, цієї ж таки хвилини.

Потім він притягнув Гіларі до себе й поцілував. На якусь довгу хвилину вони забули про мою присутність, перебуваючи в обіймах одне одного. Вони є для мене взірцем чудової жінки й досконалого чоловіка, обоє високі, сильні й привабливі. Гіларі молодша за нього на дванадцять років, вона його четверта дружина й мати найменшого з його сімох дітей. У свої двадцять п’ять чи десь так років вона здається набагато старшою і більш зрілою жінкою.

– Нагодуй Бена ланчем, моя люба. Я повернуся додому пізно, – сказав Лорен, відриваючись від її обіймів.

– Я нудьгуватиму без тебе, – сказала Гіларі.

– А я без тебе. Ми з тобою побачимося в понеділок, Бене. Телеграфуй Ларкіну, якщо в тебе виникне потреба в чомусь особливому. До побачення, партнере.

І він пішов.

Гіларі взяла мене за руку й вивела на широке, всипане камінцями патіо. П’ять акрів моріжка і чудових клумб м’яко спускалися до струмка та штучного озера. Обидва тенісні корти були зайняті, й криклива юрба маленьких майже голих тіл бризкалася у воді плавального басейну, створюючи сліпучо-білу, пронизану променями сонця хмару. Два служники в уніформі викладали холодні закуски на довгий розкладний стіл у патіо, і я пережив короткий напад внутрішнього страху, побачивши, як із півдесятка молодих матрон у тенісних спідничках порозлягалися в шезлонгах біля зовнішнього бару. Вони розчервонілися від фізичної перенапруги, їхня біла тенісна форма просякла потом, і вони повільно цмулили трунок «Пімз № 1» із довгих, зарошених краплями холодної рідини, наповнених фруктами келихів.

– Ходімо, – сказала Гіларі й повела мене до них.

Я напружився й доклав усіх зусиль, щоб здаватися на дюйм вищим, поки ми наближалися до гурту.

– Дівчата, цей чоловік складе нам компанію. Я хочу відрекомендувати вам доктора Бенджаміна Кейзина. Доктор Кейзин є директором Інституту африканської антропології та доісторії. Бене, це Марджорі Фелпс.

Я обертався до кожної, чиє ім’я вона називала, й приймав надміру експансивні привітання, обдаровуючи кожну своїм поглядом і своїм голосом, а очі й голос у мене добрі. Наше знайомство було таким самим складним для них, як і для мене. Ти не маєш підстав сподіватися, що твоя господиня запропонує тобі не тільки щось випити перед ланчем, а й познайомитися з чоловіком, який має на спині горб.

Мене врятували діти. Боббі помітила мене й підбігла до мене, радісно волаючи: «Дядько Бен! Дядько Бен!» Вона обхопила мене за шию холодними мокрими рученятами й притислася вологим купальним костюмом до мого нового костюма, перш ніж потягла мене геть у саму гущу решти виводка Стервесантів та орди їхніх юних друзів. Порозумітися з дітьми мені легше. Вони або не помічають моєї фізичної вади, або прямо запитують: «Чому ви так низько нахиляєтесь, коли ходите?»

Сьогодні вперше я не становив для них великого інтересу, я був надто заклопотаний, щоб приділити їм усю свою увагу, – і незабаром вони розбіглися від мене, усі, крім Боббі, бо вона завжди зберігає мені вірність. Потім Гіларі забрала мене від своєї падчерки, і я повернувся до ліги молодих матерів, де справив набагато краще враження. Я неспроможний чинити опір гарним жінкам, коли мені щастить подолати першу ніяковість. Я зміг піти до інституту лише о третій годині дня.

Боббі Стервесант налила мені солодового віскі «Ґлен Ґрант» зі щедрістю, із якою рука цієї тринадцятирічної дівчинки наливає кока-колу. Тому я подався до інституту, почуваючись дуже добре.

На моєму робочому столі лежав конверт із написом «приватний і конфіденційний», а до одного з його кутів була приколота записка: «Цей конверт принесли тобі під час ланчу. Певно, там повідомляється щось дуже цікаве! Сал».

З несподіваною й гострою підозріливістю я пильно роздивився печатку на конверті. Саллі не розкривала його – але я знав, що для цього їй знадобився весь її самоконтроль, бо вона відзначається майже невротичною цікавістю. Вона називає цю свою рису надзвичайно гострим розумом, схильним до наукових розслідувань.

Я прикинув, що вона з’явиться у наступні п’ять хвилин, тому знайшов пакет із м’ятними пігулками «3Х» у верхній шухляді й укинув одну собі в рот, щоб знищити запах випарів віскі, після чого розкрив конверт і витяг звідти глянцеву фотографію, збільшену до розміру дванадцять на дванадцять, увімкнув світло над робочим столом, прилаштував його так, щоб воно освітлювало фотографію згори, й дістав збільшувальне скло, яким користувався у роботі. Потім розглянувся навкруги на війська минулого, що зібралися в моєму кабінеті. Попід усіма чотирма стінами тяглися полиці й від підлоги до висоти плеча – мого плеча – вони були заповнені книжками – інструментами мого фаху, усі оправлені в телячу шкіру зеленого чи брунатного кольору з назвами, витисненими на палітурках золотом. Кабінет був великий, і в ньому зберігалося багато тисяч томів. На полицях над книжками стояли гіпсові бюсти всіх створінь, які населяли Землю до того, як на ній з’явилися сучасні люди. Лише голови й плечі. Австралопітек, проконсул, робуста, родезійська людина, синантроп – усі до самого неандертальця і кроманьйонця – homo sapiens sapiens у всій його славі й ганьбі. На полицях праворуч від мого робочого стола стояли бюсти всіх етнічних різновидів, типових для Африки: хаміти, араби, пігмеї, негроїди, боскопи, бушмени, кріка, готтентоти та інші. Вони підвели на мене погляди своїх опуклих скляних очей, коли я заговорив, звертаючись до них:

– Джентльмени, – сказав я, – здається, нам пощастило зробити справжнє відкриття.

Я звертаюся до них уголос лише тоді, коли збуджений або п’яний, а сьогодні я був і неабияк збуджений, і неабияк п’яний.

– З ким ти розмовляєш? – запитала Саллі від дверей, примусивши мене підстрибнути на місці від несподіванки.

Запитання було риторичним, бо клята дівка збіса добре знала, з ким я розмовляю. Вона стояла, прихилившись до одвірка, глибоко засунувши руки до кишень брудного білого пильовика. Чорне волосся, відкинуте назад стрічкою з лоба, що видавався далеко вперед, великі зелені очі, досить далеко розташовані від її зухвалого носа. Високі вилиці, широкий, чуттєвий, усміхнений рот. Велика дівчина з довгими мускулястими ногами в синіх, туго обтислих джинсах. Чому мені завжди подобаються довгі ноги?

– Ланч був добрий? – запитала вона, розпочинаючи повільне просування з елементами ковзання по килиму до мого робочого стола, щоб потрапити на позицію, з якої їй буде видно все, що відбувається.

Вона могла читати папери знизу вгору, як мені пощастило з’ясувати, бо вона цим якось поставила мене в незручне становище.

– Чудовий, – відповів я, умисне затуливши фотографію конвертом. – Холодна індичатина, салат з омара, вуджена форель, дуже добре зготовлена качка й заливні трюфелі.

– Ти сучий син, – лагідно прошепотіла вона.

Саллі любить смачно попоїсти, й вона помітила мою гру з конвертом. Я не дозволяю їй так розмовляти зі мною, але в ту мить зупинити її не міг.

За п’ять футів від мене вона пирхнула:

– Солодове віскі, приправлене м’ятними пігулками! Смакота!

Я почервонів, бо не міг утриматися від збентеження. Це схоже на моє заїкання. Вона лунко засміялася й присіла на краєчок мого стола.

– Ну ж бо, Бене, задовольни мою цікавість, – сказала вона, відверто дивлячись на конверт. – Я мало не луснула від неї, як цей лист надійшов. Я розклеїла б його парою – але електричний чайник зламався.

Доктор Саллі Бенатор працює моєю асистенткою вже два роки, і два роки я в неї закоханий.

Я трохи посунувся, звільняючи для неї місце за столом, і відкрив фотографію.

– Гаразд, – погодився я. – Погляньмо, що ти на ній побачиш і які зробиш висновки.

Вона втиснулася у простір позад мене, і її рука доторкнулася до мого плеча – цей контакт пронизав електричним струмом усе моє тіло. За два роки вона стала сприймати мене, як і діти, – схоже, вона зовсім не помічала горба. Вона поводилася невимушено й природно, і я опрацював точний план – через два роки наші взаємини мають визріти. Я просуватимуся вперед повільно, дуже повільно, щоб не стривожити її, але за цей час я привчу її до думки, що я її коханець і чоловік. Якщо минулі два роки здалися мені дуже довгими, то про два наступні мені навіть думати не хотілося.

Вона нахилилася над столом, дивлячись крізь збільшувальне скло, й була тихою та мовчазною протягом тривалого часу. Віддзеркалене світло падало на її обличчя, й, коли нарешті вона підвела погляд, на ньому був вираз захвату, а зелені очі сяяли.

– Бене, – сказала вона. – О, Бене, я така рада за тебе!

Чомусь її легке сприйняття і відсутність сумніву роздратували мене.

– Ти надто поспішаєш, – сердито кинув я. – Тут може бути з десяток природних пояснень.

– Ні, – вона похитала головою, досі всміхаючись. – Не будь таким обережним. Це воно, Бене, нарешті воно. Ти працював так довго й так довго вірив, тож не бійся тепер. Ти знайшов те, що шукав.

Вона вислизнула з-за стола й швидко підійшла до полиці з книжками під літерою «К». Там стояли дванадцять томів, позначені ім’ям автора «Бенджамін Кейзин». Вона вибрала один і розгорнула його на форзаці.

– «Офір», – прочитала вона. – Автор доктор Бенджамін Кейзин. «Дослідження доісторичної золотодобувної цивілізації в Центральній Африці з окремим аналізом фактів, що мають стосунок до міста Зімбабве і до стародавніх легенд про загублене місто Калахарі». – Вона з усмішкою підійшла до мене. – Ти це читав? – запитала вона. – Надзвичайно цікава книжка.

– Існує певний шанс, Сал. Я згоден, він існує. Але…

– Де лежить ця місцевість? – урвала мене вона. – Там, де сконцентровані запаси мінералів, як ти й передбачав?

Я кивнув головою.

– Так, у золотому поясі. Але не виключено, що це звичайне невеличке село, не більше за Ланґбелі або Рувейн.

Вона всміхнулася тріумфально і знову нахилилася над збільшувальним склом. Указівним пальцем вона доторкнулася до накресленої тушшю стрілки в кутку фотографії, яка вказувала на північ.

– Усе місто…

– Якщо це місто, – урвав я її.

– Усе місто, – повторила вона з підкресленим почуттям, – обернуте на північ. Орієнтоване по сонцю. За ним акрополь, сонце й місяць, двоє богів. Фалічні башти – їх тут чотири, п’ять, шість. Можливо, навіть сім.

– Сал, це не башти, це лише темні плями на фотографії, яку знято з висоти тридцять шість тисяч футів.

– Тридцять шість тисяч! – вигукнула Саллі, закинувши голову. – Тоді воно величезне! Зімбабве помістилося б за його головним муром з півдесятка разів.

– Обережніше, дівчино! Богом тебе благаю.

– А нижнє місто за мурами. Воно простягається на багато миль. Воно грандіозне, Бене, але я не можу збагнути, чому воно має форму молодого місяця? – Вона випросталася й уперше – таку щасливу мить я пережив уперше – неусвідомлено викинула руки навколо моєї шиї й обняла мене. – О, я така збуджена, я можу померти від хвилювання. Коли ми туди вирушаємо?

Я їй не відповів. Я навряд чи почув її запитання, я стояв і втішався відчуттям її великих теплих грудей, що притиснулися до мене.

– Коли? – знову запитала вона, відступаючи, щоб подивитись мені в обличчя.

– Що? – запитав я. – Що ти сказала?

Я водночас почервонів і затнувся. Вона засміялася.

– Коли ми їдемо туди, Бене? Коли ми вирушаємо на пошуки твого загубленого міста?

– Розумієш, – я замислився, як відповісти їй найделікатніше. – Спочатку туди вирушимо я і Лорен Стервесант. Ми відлітаємо у вівторок. Лорен нічого не згадував про асистента, тож я не думаю, що в розвідку поїдеш і ти.

Саллі відступила назад, упершись у боки руками, стиснутими в кулаки, подивилася на мене недобрим поглядом і запитала з оманливою лагідністю:

– Хочеш поб’ємося об заклад?

Я готовий битися об заклад лише тоді, коли маю шанс його виграти, тому я наказав Саллі пакуватися. Тижня було забагато для цієї роботи, бо Саллі професіоналка й подорожує з легким багажем. Її особисті речі помістилися в одну невеличку валізу й черезплічну сумку. Її альбоми та фарби займали більше місця, але ми переглянули наші книги, щоб не брати одну книжку двічі. Моє фотографічне обладнання – ще один великий вантаж, а торбини і ящики для зразків разом із великою скринею для полотен і картин громадилися величезною купою в одному з кутків мого кабінету. Ми зібралися за двадцять чотири години, а протягом наступних шістьох днів марнували час, сперечаючись, умираючи від нудьги, влаштовуючи дрібні сварки й пильно роздивляючись фотографію, яка поступово втрачала свою блискучу глянцеву поверхню. Коли наша напруга сягала точки вибуху, Саллі замикалася у власному кабінеті й намагалася працювати над перекладом наскельних написів із Драй Коппена або символічних малюнків із Вітте Берга. Наскельні малюнки, написи та переклад стародавнього письма були її спеціальністю.

Я нетерпляче мандрував виставковими кімнатами, стираючи пилюку з експонатів, обмірковуючи той або той новий спосіб розташування скарбів, що заповнювали наш склад і кімнати на горищі, переглядаючи прізвища у книзі відвідувачів, виконуючи роль гіда в екскурсіях школярів, – роблячи геть усе, аби тільки не працювати. Зрештою я підіймався нагору й стукав у двері кімнати Саллі. Іноді вона казала: «Заходь, Бене». А іноді її відповідь звучала зовсім інакше: «Я зайнята. Чого тобі треба?» У таких випадках я йшов провести годину в секції африканських мов у товаристві суворого велетня Тимоті Маґеби.

Тимоті почав працювати в інституті прибиральником і підмітальником; це було дванадцять років тому. Мені знадобилося півроку, аби відкрити, що, крім рідного південного сото, він розмовляє ще шістнадцятьма діалектами. Я навчив його вільно володіти англійською мовою за півтора року, писати нею – за два роки. Через два роки він вступив до одного з вищих навчальних закладів, ще через три здобув диплом бакалавра мистецтв, став магістром у наступні два роки, які були для цього потрібні, після чого заходився готувати докторську дисертацію з африканських мов.

Тепер він розмовляє дев’ятнадцятьма мовами, включно з англійською, тобто знає на одну мову більше, ніж я, і він єдиний чоловік, якщо не брати до уваги мене, – а я ж прожив дев’ять місяців у пустелі з маленькими жовтими людьми, – який розмовляє діалектами північних бушменів і також бушменів Калахарі.

Для лінгвіста це надзвичайно мовчазний чоловік. Коли він розмовляє, то розмовляє basso profundo,^[2] що вельми пасує до його величезного тіла. Шість футів п’ять дюймів заввишки, вкритий м’язами, наче професійний борець, він рухається з грацією танцюриста.

Він мене зачаровує, але трохи й лякає. Його голова цілком безволоса, поголений і змащений округлий череп блищить, як гарматне ядро в темну ніч. Ніс у нього широкий і плаский, ніздрі дихають полум’ям, губи мають темно-червоний колір, а за ними проблискують великі й міцні білі зуби. З-поза цієї незворушної маски крізь прорізи очей просвічує лють закутого в ланцюги дикого звіра і вряди-годи спалахує, як далека блискавка літньої грози. Біля нього відчувається якась сатанинська присутність, попри білу сорочку й темний діловий костюм, і, хоч протягом дванадцятьох років я провів чимало часу в його присутності, я ніколи не міг виміряти темні глибини, що розверзалися під цими чорними очима й чорною шкірою.

Під моїм не вельми суворим наглядом він керує відділенням африканських мов інституту. П’ятеро молодших африканців, четверо чоловіків і одна дівчина, працюють під його управлінням, і вони вже опублікували авторитетні словники сімох головних африканських мов, якими розмовляють у Південній Африці, і накопичили рукописний і друкований матеріал, що забезпечить їх роботою на наступні сім років.

Із власної ініціативи, лише з моєю невеличкою допомогою та підбадьоренням, він опублікував два томи африканської історії, які спричинили справжній шторм істеричних образ і звинувачень від білих істориків, археологів та оглядачів. У дитинстві Тимоті був учнем свого діда, чаклуна, знахаря й охоронця історичної традиції свого племені. Залучаючи до містерій онука, дід переводив його в стан гіпнозу й видрукував усю історію племені на його мозку. Навіть тепер, через тридцять років, Тимоті спроможний провалюватися в транс і цілком пригадувати всю ту безліч легенд, фольклору, особливості неписаної історії та магічної доктрини. Діда Тимоті судив неприхильний до африканської культури білий суддя й засудив його до страти через повішення за участь у серії ритуальних убивств – це сталося за рік до того, як Тимоті мав завершити свою науку й бути прийнятим до стану чаклунів. Проте дід залишив у спадок Тимоті чимало відомостей незрозумілих і сумнівних, чимало таких, які не можна опублікувати через їхню або надто безсоромну, або небезпечно вибухову суть, а решта були надзвичайно цікавими й моторошно жаскими.

Я запозичив багато інформації з неопублікованих матеріалів Тимоті для своєї книжки «Офір», а надто, коли писав ті ненаукові й «популярні» розділи, в яких ідеться про стародавню легенду, де розповідається про расу білошкірих і золотоволосих воїнів, що припливли з-за моря, добували тут золото, поневолили племена аборигенів, будували міста, оточені мурами, й процвітали тут сотні років, перш ніж зникли, майже не залишивши по собі сліду.

Я знаю, що Тимоті редагує інформацію, яку передає мені: деяка є надто секретною, вона захищена могутніми табу й відкрити її дозволено лише висвяченим у таємниці. Я переконаний, що велика частина тієї приховуваної інформації має стосунок до легенди про стародавніх завойовників. Тож я ніколи не відмовляюся від спроб щось випитати в Тимоті.

У понеділок уранці, коли Лорен мав повернутися зі Швейцарії, Саллі була надто знервована через те, що Лорен відмовиться взяти її до розвідувальної експедиції, і її товариство стало для мене нестерпним. Щоб утекти від неї і змарнувати останні нескінченні години чекання, я пішов навідати Тимоті.

Він працює в маленькому кабінеті – у нас в інституті бракує приміщень, більшість із яких напхом напхана книжками, брошурами, папками та стосами чистого паперу, які громадяться майже до стелі, проте я завжди знаходжу місце, де поставити свій стілець. Він має довгі ніжки, як той, яким користуються в барі. Бо хоч ноги й руки в мене нормальної довжини й навіть, можна сказати, досконалі, мій тулуб так розплющений і згорблений, що якби я сидів на нормальному стільці, то навряд чи зміг би побачити, що там робиться на столі.

– Мачане! Будь ти благословен! – Тимоті підвівся зі своїм звичайним привітанням, коли я увійшов.

Згідно з традиційними знаннями банту, ті з нас, хто має клишаві ноги, пігментацію альбіноса, звужені очі та горб на спині, благословенні духами та наділені великою фізичною силою. Ця віра дає мені щось подібне до жалюгідної втіхи, й привітання Тимоті завжди мене збадьорює.

Я стрибнув на свого стільця й почав незв’язну розмову, перестрибуючи з теми на тему й перескакуючи з мови на мову. Тимоті і я пишаємося своїм талантом і, я думаю, хизуємося ним трохи. Немає жодного чоловіка на світі, щодо цього я цілком переконаний, який міг би простежити за нашою розмовою від самого початку й до кінця.

– Дивно буде, – сказав я нарешті, вже не пам’ятаю, якою мовою, – якщо тебе не візьмуть в експедицію. Це буде вперше за десять років, Тимоті.

Він відразу став мовчазним і настороженим. Він знав, що я знову почну розмову про втрачене місто. Я показав йому фотографію п’ять днів тому й відтоді намагався видушити з нього якийсь значущий коментар. Я перейшов на розмову англійською мовою.

– Хай там як, а ти, певно, не сподіваєшся довідатися нічого істотного. Знову пошуки якихось тіней. Одному Богові відомо, чи їх було там багато. Якби я тільки знав, чого мені там шукати.

Я замовк і весь захолонув, чекаючи на реакцію Тимоті. Його очі потьмяніли й оскліли. То було суто фізичне явище, непрозора синювата плівка, здавалося, накрила його очні яблука. Голова похилилася вниз на товстій вузлуватій шиї, губи скривилися – і гусяча шкіра пробігла вгору по моїх руках, а волосся на шиї заворушилося й настовбурчилося.

Я чекав. Я ніколи не міг подолати надприродного хвилювання, яке напливало на мене, коли я бачив, як Тимоті поринає у транс. Іноді він робив це несамохіть – якесь слово або думка вмикали його, рефлекс був майже моментальним. Іншим разом то був умисний акт самогіпнозу, але він вимагав підготовки та ритуалу.

Цього разу він став спонтанним, і я чекав із нетерпінням, знаючи, що якщо ця тема – табу, то мине кілька секунд, перш ніж Тимоті зламає чари умисним зусиллям волі.

– Зло, – сказав він тремтячим тонким голосом старого чоловіка. Голосом свого діда. Трохи слини зволожило його товсті червоні губи. – Зло слід очистити на землі та в умах людей навіки.

Голова йому смикнулася, втрутилася свідомість, і губи заворушилися. Коротка внутрішня боротьба – і несподівано очі йому прояснилися. Він подивився в мій бік і побачив мене.

– Пробачте мені, – промурмотів він англійською мовою, відвертаючи погляд. Він був збентежений своїм несподіваним зануренням у транс і необхідністю залучити мене в нього. – Хочете кави, докторе? Нарешті вони відремонтували мені чайник.

Я зітхнув. Тимоті відключився, сьогодні я більше не зможу ввійти з ним у контакт. Він закрився й зайняв оборону. Якщо застосувати його власний вислів, він «обернувся до мене ніґґером».

– Ні, дякую, Тимоті. – Я подивився на годинник і зіслизнув зі стільця. – Я ще маю термінові справи.

– Ідіть із миром, мачане, й нехай духи допомагають вам.

Ми потисли один одному руки.

– Залишайся з миром, Тимоті, і якщо духи будуть до нас добрими, то я покличу тебе.

Стоячи біля стійки кафетерію в аеропорту Яна Сматса, я добре бачив вхід до міжнародного термінала.

– Прокляття! – вилаявся я.

– У чому річ? – стривожено запитала Саллі.

– РМ – їх там цілий взвод.

– А що таке РМ?

– Розумні молодики. Ті, хто виконує накази Стервесанта. Он там, ти бачиш, їх аж четверо біля банківського прилавка.

– А звідки ти знаєш, що вони виконують накази Стервесанта? – поцікавилася Саллі.

– Коротка стрижка, своєрідна зачіска. Уніформа – усі вони в чорних кашемірових костюмах і з простими краватками на шиях. Вираз облич напружений, ніби в них рак абощо, але вони відразу розквітають усмішкою, коли з’являється великий чоловік. – А тоді я додав із не зовсім притаманною мені відвертістю: – А до того ж я двох із них упізнав. Бухгалтери. Мої друзі – доводиться витискати з них гроші щоразу, коли для інституту потрібен рулон туалетного паперу.

– А то він? – запитала Саллі, показуючи рукою.

– Так, – підтвердив я, – то він.

Лорен Стервесант вийшов із дверей міжнародного термінала першим із пасажирів, що прилетіли з Цюриха, пройшовши митницю та імміграційний контроль, поруч із ним дрібушив, намагаючись не відстати, чиновник із відділу суспільних комунікацій аеропорту. Двоє РМ супроводжували його по обидва боки на крок позаду. Третій, либонь, відповідав за його багаж. Четверо чоловіків, що чекали на нього, розквітли усмішками, які, здавалося, осяяли залу, й поквапилися до нього в порядку старшинства, щоб коротко потиснути йому руку, а тоді оточили його. Двоє розчищали йому дорогу, інші прикривали його обабіч. Чиновник із відділу суспільних комунікацій, розгублений, опинився у хвості процесії, й компанія «Англо-Стервесант» рушила через наповнену пасажирами залу, наче танкова дивізія вермахту.

У самому центрі Лорен вирізнявся кучерявою головою із золотим волоссям, риси його засмаглого на сонці обличчя здавалися похмурими на тлі штучних усмішок, що сяяли навкруг нього.

– Ходімо! – сказав я, схопивши Саллі за руку, й потяг її в натовп.

У цьому я фахівець. Я пересуваюся на рівні їхніх ніг, і натиск на цьому несподіваному рівні розсуває ряди, наче хвилі Червоного моря. Саллі бігла слідом за мною, як колись ізраїльтяни за Мойсеєм.

Ми перехопили компанію «Англо-Стервесант» біля скляних дверей виходу, і я випустив руку Саллі, щоб проникнути у внутрішнє коло. Я пробився туди з першої спроби, й Лорен мало не наступив на мене.

– А, це ти, Бене. – Я відразу побачив, як він стомився. Блідість під золотою шкірою, темно-червоні плями під очима, але тепла усмішка на мить освітила втому. – Пробач мені. Я мусив би попередити тебе, щоб ти не приходив. У мене непередбачені обставини. Я вирушаю звідси на ділову зустріч.

Він побачив вираз на моєму обличчі й відразу вхопив мене за плече.

– Ні. Не роби поквапних висновків. Усе буде так, як ми домовилися. Будь в аеропорту завтра, о п’ятій годині ранку. Я зустрінуся з тобою там. А тепер я мушу тебе покинути. Пробач мені.

Ми швидко обмінялися потиском рук.

– Партнери назавжди? – запитав він.

– Назавжди, – погодився я, усміхнувшись на цю дурну школярську обіцянку, а потім уся команда компанії «Англо-Стервесант» проминула мене і зникла за скляними дверима залу чекання аеропорту.

Ми були вже на півдорозі до Йоганнесбурґа, коли Саллі вперше озвалася.

– Він тебе не запитав про мене? Ви домовилися про мою участь?

– На це не було часу, Сал. Ти ж сама бачила. Він дуже поспішав.

Ніхто з нас більше не зронив ані слова, аж поки я запаркував «мерседес» поруч із її маленькою червоною «альфою» на порожньому автомобільному майданчику на території інституту.

– Хочеш випити філіжанку кави? – запитав я.

– Уже пізно.

– Зовсім ні. Ти все одно не зможеш заснути – принаймні сьогодні. Ми могли б зіграти партію в шахи.

– Ну, гаразд.

Ми пройшли крізь парадні двері й перетнули виставкові зали, завалені ящиками та восковими фігурами, до приватних сходів, що вели до мого кабінету й помешкання.

Саллі розпалила вогонь у каміні й розставила на шахівниці фігури, поки я заварював каву. Коли я повернувся з кухні, вона сиділа, схрестивши ноги, на обтягненому тисненою шкірою пуфі, замислившись над шахівницею, виготовленою зі слонової кістки й чорного дерева. Мені перехопило дух: яка вона гарна в тому світлі й у тій позі, в якій постала переді мною. На ній було плямисте пончо, не менш яскраве, аніж східні килими, постелені навкруг на підлозі, а м’яке бічне світло сяяло на її оливковій засмаглій шкірі. Дивлячись на неї, я боявся, щоб у мене не розірвалося серце.

Вона подивилася на мене великими лагідними очима.

– Ходи сюди, – сказала вона. – Зіграймо.

Мені треба лише витримати першу ураганну атаку, й тоді я зможу задушити її пішаками, завдяки своєму вмінню будувати позицію. Вона називає такий повільний, але невтримний наступ повзучою смертю.

Кінець кінцем вона повалила свого короля, роздратовано застогнавши, підхопилася на ноги й тепер міряла кімнату неспокійними кроками, притримуючи на плечах яскраве пончо. Я цмулив каву й дивився на неї з прихованою втіхою, аж поки несподівано вона круто обернулася й зупинилася, дивлячись на мене, ноги в неї були широко розставлені, стиснуті кулаки лежали на стегнах, а лікті притискали пончо до тулуба.

– Я ненавиджу того виродка, – сказала вона напруженим, здушеним голосом. – Великий і нахабний чоловік, що уявляє себе богом. Я зрозуміла, до якого типу він належить, як тільки його побачила. Чому, в ім’я всього святого, він повинен їхати з нами? Якщо ми зробимо значуще відкриття, то неважко здогадатися, кому дістанеться вся слава.

Я відразу зрозумів, що вона говорить про Лорена, і мене вразили ядучі й жовчні нотки в її голосі. Згодом я довідаюся, в чому була причина такого її ставлення до Лорена. Але в ту мить я був приголомшений, а потім украй розсердився.

– Про що ти, в біса, говориш? – запитав я.

– Його обличчя, його хода, наплив ідолопоклонників, поблажливий вираз, із яким він дарує блага, величезне самовдоволення того чоловіка…

– Саллі!

– Недбала й жорстока бездумність його нахабства…

– Припини, Саллі, – сказав я, підхоплюючись на ноги.

– Ти бачив цих бідолах навкруг нього – вони тремтіли від страху.

– Саллі, не смій говорити про нього так – принаймні при мені.

– А ти себе бачив? Ти один із найлагідніших, найдобріших, найпристойніших чоловіків, які зустрічалися в моєму житті. Один із наймогутніших мізків, із якими я мала честь працювати. Чи ти себе бачив? Бачив, як ти бігаєш і крутиш хвостом? Боже, ти впав на спину під його ногами, пропонуючи, щоб він полоскотав тобі живіт… – Вона була майже в істериці, вона плакала, й сльози стікали в неї по щоках, її обличчя зблідло й тремтіло. – Я ненавиділа тебе й ненавиділа його! Я ненавиділа вас обох! Він принижував тебе, перетворював тебе на дешевого й нікчемного…

Я не міг нічого їй відповісти. Я стояв приголомшений і отупілий, а її настрій раптом змінився. Вона підняла руку й притисла її до свого рота. Ми витріщилися одне на одного.

– Мабуть, я збожеволіла, – прошепотіла вона. – Навіщо я все це сказала? О, Бене, Бене! Пробач мені! Благаю тебе, пробач!

І вона підійшла й опустилася навколішки переді мною, її руки обхопили моє тіло, вона обняла мене й пригорнула до себе. Я стояв, наче статуя. Я похолонув від страху, від жаху того, що мало між нами відбутися. Бо хоч я давно про це мріяв і молився, щоб воно прийшло, але воно настало вкрай несподівано, не давши мені бодай хвилинного застереження, і тепер я опинився там, звідки немає ніякого вороття, на незнайомій території. Вона підвела голову, досі припадаючи до мене, й подивилася мені в обличчя.

– Прости мене, благаю, прости.

Я поцілував її й відчув, що її рот солоний, теплий і солоний від сліз. Її губи розтулилися під моїми, і я відчув, що мій страх минув.

– Кохай мене, Бене, благаю тебе, кохай.

Вона інстинктивно відчула, що мною треба керувати. Вона повела мене до канапи.

– Світло, – судомно прошепотів я. – Будь ласка, вимкни світло.

– Якщо ти так хочеш.

– Благаю тебе, Саллі.

– Я його вимкну, – сказала вона. – Я знаю, тобі так треба.

І вона вимкнула світло.

Двічі в темряві вона вигукнула:

– О, Бене, будь ласка, ти такий дужий. Ти вбиваєш мене… Твої руки… Твої руки…

Потім незабаром вона зойкнула, то був пронизливий зойк без форми або значення, й мій власний натужний крик злився з ним. Потім був лише хрипкий звук нашого дихання в темряві.

Я почувався так, ніби мій дух вилетів із тіла й витав десь. Уперше за своє життя я перебував у стані цілковитого відпочинку, почувався задоволеним і в безпеці. Із цією жінкою в мене багато чого буде вперше. Коли нарешті Саллі заговорила, її голос пролунав для мене, як щось цілком несподіване.

– Ти заспіваєш для мене, Бене?

І вона ввімкнула лампу на столику біля канапи. Ми заморгали очима, як сови, що потрапили на світло. Її обличчя розчервонілося, а волосся сплуталося в чорний клубок.

– Так, – сказав я, – мені хочеться заспівати.

Я пішов до роздягальні, дістав шухляду із шафи й коли зачиняв двері, то побачив себе в дзеркалі на повний зріст.

Я пильно придивився до того незнайомця, який стояв переді мною. Жорстке чорне волосся обрамлювало квадратне обличчя з чорними очима й по-дівочому довгими віями, важкою, як у мавпи, щелепою і довгим блідим лобом. Незнайомець усміхався мені, напівсором’язливо, напівгордо.

Я дивився на дивне, неправильно сформоване тіло, яке примушувало мене тяжко страждати від самого дитинства. Руки й ноги надмірно розвинені, товсті й вузлуваті, з клубками м’язів, такі собі кінцівки велетня. Я зиркнув на гирі в кутку кімнати, якими користувався для тренування м’язів, а тоді знову подивився в дзеркало. Я був досконалий на периферії, але в центрі я бачив приплюснутий, горбатий, схожий на жаб’ячий, торс, укритий волохатими заростями закучерявленого чорного волосся. Я подивився на це незвичайне тіло й уперше в житті не відчув до нього ненависті.

Я повернувся до Саллі – вона досі сиділа на м’якій ковдрі з мавпячих шкур, що накривала канапу. Я підстрибнув і сів поруч із нею, схрестивши ноги і тримаючи гітару в себе на колінах.

– Заспівай сумну пісню, будь ласка, Бене, – попросила вона.

– Але я почуваю себе щасливим, Сал.

– Заспівай сумну пісню, одну з твоїх власних сумних пісень, – наполягала вона й, коли я взяв перші ноти, заплющила очі.

Я був їй дуже вдячний, бо ніколи не мав можливості милуватися жіночим тілом. Нахилившись уперед і торкаючись пальцями співучих струн, я голубив її гладеньке довге тіло своїми очима, його білі пласкі місця, заокруглення й потаємні тіні. Це тіло прийняло у свої обійми моє тіло – як я його любив! Я заспівав:

У самітній пустелі моєї душі

Ніч довго триває,

Й інші подорожні не мандрують

По безлюдних океанах мого розуму,

Де віють потужні вітри…

Й через якусь хвилину крізь її заплющені повіки проступила сльоза, бо в моєму голосі є магія, спроможна збурювати сльози або сміх. Я співав, поки в горлі мені пересохло, а палець, яким я перебирав струни, заболів. Потім відклав гітару вбік і лише дивився на неї. Не розплющуючи очей, вона злегка обернула голову до мене.

– Розкажи мені про себе й про Лорена Стервесанта, – попросила вона. – Я хотіла б зрозуміти, в чому суть ваших взаємин.

Її запитання захопило мене несподівано, і я хвилину мовчав. Вона розплющила очі.

– Пробач мені, Бене. Я не хотіла…

– Ні, – швидко відповів я. – Я готовий поговорити про це. Я думаю, ти не мала слушності, говорячи про нього погано. На моє переконання, до них не можна прикладати звичайні стандарти – до Стервесантів. Я маю на увазі Лорена і його батька, коли він був ще живий. Мій батько працював на них. Він помер від розриву серця через рік після того, як померла моя мати. Містер Стервесант чув про мої академічні успіхи, й, звичайно ж, мій батько служив йому вірно. Стервесанти взяли на виховання кілька сиріт, мене також. Ми мали все найкраще. Мене віддали до школи в Майклгаузі, тієї самої, де навчався й Лорен. Єврей у церковній школі та ще й каліка, ти можеш собі уявити, як мені там велося. Малі хлопці невблаганні до малих страховищ. Лорен витяг мене з пісуара, коли четверо однокласників намагалися мене там утопити. Він нещадно побив їх і взяв мене під свою опіку. Відтоді я перебував під нею завжди. Він фінансує цей інститут, ми одержуємо кожне своє пенні від нього. Спершу він робив це тільки заради мене, але помалу-потроху він дедалі більше втягувався в нашу діяльність. Це його хобі й моє життя – ти будеш здивована, коли довідаєшся, як глибоко він обізнаний з усім, що в нас діється. Він любить цю землю не менше, аніж ми з тобою. Він поринув у її історію й майбутнє глибше, аніж ми коли-небудь у них поринемо… – я урвав свою мову, бо вона дивилася на мене таким поглядом, що пронизував мою душу.

– Ти любиш його, Бене, чи не так?

Я почервонів і опустив очі.

– Що ти хочеш сказати?

– О, ради Бога, Бене, – нетерпляче урвала мене вона. – Я не маю на увазі спотворені взаємини. Ти мені щойно довів, що ти не такий. Але я маю на увазі любов у біблійному розумінні.

– Він був для мене батьком, захисником, добродійником і другом. Єдиним другом, якого я будь-коли мав. Так, ти можеш сказати, що я справді його люблю.

Вона підвелася й доторкнулася до моєї щоки.

– Я спробую домогтися, щоб він подобався мені. Заради тебе.

Було ще поночі, коли ми в’їхали у ворота великого центрального аеропорту. Сал закуталася в пальто, мовчазна й неуважна. У мене в голові була порожнеча, після ночі кохання та балачок без сну почуття геть розхиталися. Біля приватного ангара Стервесанта горіло яскраве світло, а в кінці злітної смуги, коли ми наблизилися, я побачив «ферарі» Лорена, запаркований на його автостоянці, а поруч із ним у потоках світла виблискували з півдесятка інших автомобілів наймодерніших моделей.

– О Боже, – застогнав я, – він зібрав із собою всю свою команду.

Я припаркувався поруч із «ферарі», і ми з Сал заходилися вивантажувати обладнання з багажника. Вона підібрала свій мольберт і перекинула його через плече, потім із величезною папкою пергаменів в одній руці та ящиком із фарбами в другій пройшла крізь турнікет в ангар. Я мусив би піти з нею, звичайно ж, але я був такий заклопотаний, переглядаючи свій багаж, що минули три чи чотири хвилини, поки я пішов слідом за нею. Але було вже пізно.

Коли я увійшов крізь низький отвір у яскраво освітлений ангар, мій шлунок стиснувся від тривоги. Блискучий, схожий на акулу силует «ліра» правив за тло для насиченої напругою сцени. Семеро розумних молодиків в одностроях компанії – в гарно викроєних сафарі-костюмах та пухнастих вовняних пальтах – стояли, оточивши колом двох супротивників.

Лорен Стервесант рідко втрачає рівновагу, а коли все ж втрачає, то це відбувається після напруженої й тривалої провокації. Проте менш як за дві хвилини Саллі Бенатор спромоглася досягти того, чого не вдавалося досвідченим фахівцям ніколи. Лорен перебував у стані великого гніву, він стиснув губи й тремтів, ледве стримуючи емоції, вселивши неабиякий страх своїм РМ, що стояли з напівроззявленими ротами.

Саллі опустила свій вантаж на бетонну підлогу і стояла, впершись у боки стиснутими кулаками. На її щоках палахкотів рум’янець, і вона обмінювалася з Лореном гнівними поглядами.

– Доктор Кейзин дозволив мені приєднатися до експедиції.

– Мені байдуже, навіть якби вам дозволив приєднатися до експедиції клятий король паскудної Англії. Я вам кажу, що літак перевантажений і я не маю наміру тягти за собою жінку у свою першу відпустку, яку я маю за півроку.

– Я не знала, що це розважальна прогулянка…

– Чи хтось викине цю відьму з літака? – закричав Лорен, обертаючись до молодих розумників, і вони набралися сміливості й зробили спробу наблизитися до Саллі. Вона схопила важкий дерев’яний мольберт і підняла його обома руками. Спроба нападу зазнала поразки. Я скористався короткою паузою і вхопив Лорена за руку.

– Будь ласка, Ло. Ми можемо поговорити?

Я майже силоміць затягнув його до ангарного офісу, хоч мені здалося, я помітив вираз полегкості на обличчі Лорена, коли визволив його з цієї тарапати.

– Пробач мені, Лорене, я дуже жалкую, що так сталося. Я не мав часу пояснити тобі…

Через п’ять хвилин Лорен вийшов із кабінету й, не поглянувши ні на Сал, ні на завмерлу групу розумних молодиків, піднявся в літак, і через мить його голова з’явилася поруч із головою пілота у вікні кабіни – він надівав навушники.

Я підійшов до наймолодшого з розумників і передав йому наказ шефа.

– Містер Стервесант попросив мене передати вам, щоб ви долетіли до Ґабороне чартерним літаком. – Потім я обернувся до інших. – Сподіваюся, ви допоможете нам із багажем.

Поки команда найвисокооплачуваніших вантажників в Африці носила багаж Саллі, вона втішалася безсоромним тріумфом. Мені вдалося прошепотіти їй суворе застереження:

– Прилаштуйся на задньому сидінні, – звелів я. – І спробуй зробитися невидимою. Ти собі не уявляєш, у якому становищі ти була. Ти не тільки мало не втратила можливість вирушити в експедицію, а й добалакалася б до того, що могла втратити роботу.

Ми були в повітрі близько десятьох хвилин, коли пілот підійшов до нас. Він зупинився й подивився на Сал зі справжнім захватом.

– Господи, леді, – сказав він, хитаючи головою. – Я віддав би свою зарплатню за місяць, щоб не пропустити такої сцени. Ото утнули, так утнули!

Саллі, яка дещо занепала духом після мого застереження, негайно підбадьорилася.

– Такі хлопці для мене не перешкода, – заявила вона, й кілька розумників, які це почули, зіщулилися на сидіннях із розгубленими фізіономіями.

Пілот весело засміявся й обернувся до мене.

– Шеф хоче поговорити з вами, докторе. Я поміняюся з вами місцями.

Лорен розмовляв по радіо з диспетчером аеропорту, але махнув мені рукою, щоб я сів поруч із ним у крісло пілота, і я втиснувся поза кермом і чекав. Лорен закінчив переговори й обернувся до мене.

– Поснідаймо?

– Я вже їв.

Він пустив повз вуха мою відповідь і подав мені холодну ніжку індички та величезний шмат пирога з курятиною і яйцем із кошика, який стояв із ним поруч.

– Кава в термосі. Наливай собі сам.

– Ти одержав двадцять п’ять мільйонів позики? – запитав я з напханим ротом.

– Так, одержав, попри ускладнення, що виникли в останню хвилину.

– Я не думав, що ти маєш потребу позичати гроші, Ло. Для тебе настали тяжкі часи?

– Ідеться про розвідку нафтових родовищ. – Він засміявся на моє припущення. – Ризиковані гроші. Я волію ставити на карту гроші інших людей, а своїми грати напевне. – Він гладенько змінив тему розмови. – Пробач за те, що ми трохи відвернемо вбік. Я висаджу своїх хлопців у Ґабороне. Вони відбудуть там кілька зустрічей з урядовцями Ботсвани. Рутинні справи, остаточні уточнення деталей концесії. Зрештою, це не так далеко від нашого курсу. Далі ми полетимо самі-одні. – Він відкусив добрячий шмат індички й заговорив із повним ротом: – Метеорологічний прогноз паршивий, Бене. Густа й досить низька хмарність над усіма північними територіями. Лише один раз на три роки буває так, що хмари низько опускаються над пустелею, і сьогодні саме такий день. Проте ми спробуємо знайти ті пагорби й ті руїни, хоч не буде ніякої шкоди, якщо ми їх не знайдемо. Так чи інак, ми небагато зможемо довідатися з повітря. – Настрій у нього був розслаблений і безтурботний – він легко змінював його – і ми з ним весело розмовляли та сміялися. Я знав, чому він такий веселий: він сприймав ці кілька днів як час вакацій та відпочинку. Він і справді чекав їх із нетерпінням.

Існує загублене місто чи не існує, для нього це був привід вибратися на природу, яку він так любив.

– Це наче в давні часи. Господи, Бене, скільки часу минуло відтоді, як ми вибиралися в мандри з тобою вдвох? Либонь, не менше десяти років. Пам’ятаєш, як ми плавали на каное вниз по Оранжевій річці – коли це було? У п’ятдесят шостому чи в п’ятдесят сьомому? А та експедиція, коли ми подалися на пошуки диких бушменів?

– Нам слід робити це частіше, Ло.

– Так, – сказав він, цілком щиро погоджуючись зі мною. Так ніби в нього був вибір. – Нам слід би, але часу в нас так мало. Він збігає так швидко – наступного року мені стукне сорок. – Нотки глибокого смутку пролунали в його голосі. – Боже. Якби тільки можна було купити час за гроші!

– Ми маємо п’ять днів, – сказав я, відвертаючи тему розмови від сипучих пісків, і він охоче підтримав мене.

Минуло ще з півгодини, перш ніж він згадав про Саллі.

– А що ти скажеш про свою асистентку? Оту забіякувату особу? Як її звуть?

Я йому сказав.

– Ти з нею трахаєшся? – запитав він.

Це було сказано так природно, так недбало, що протягом якоїсь миті я не збагнув, що саме він сказав. Потім відчув, як мій погляд застилає червоний гнів, відчув, як кров шугнула у скроні й нагріла горло та обличчя. Думаю, я міг би тоді його вбити, але натомість я збрехав хрипким, тремтячим голосом:

– Ні.

– То й гаразд, – схвалив мене він. – Вона надто дика. Сподіваюся, вона не зіпсує нашу експедицію.

Даремно я не сказав йому тоді правду, але вона надто дорогоцінна й ламка, щоб зіпсувати її словами, а надто тими словами, які він обрав. Потім момент минув, і я сидів тремтячи, а він весело говорив про ті п’ять днів, які чекають нас попереду.

Поки ми летіли, хмари згущувалися під нами, перетворюючись на брудну сіру ковдру, що розстелилася в усіх напрямках аж до обрію. Ми перетнули кордон між Південно-Африканською Республікою та незалежною африканською державою Ботсвана. Коли ми зробили посадку в Ґабороне, стеля хмар опустилася до тисячі футів. Попри запевняння Лорена в тому, що ми швидко знову підіймемося в повітря, нас зустріла депутація вищих чиновників уряду, які запросили нас поїсти та випити в приватній їдальні аеропорту. Гаряча липка погода, напружені білі обличчя людей, що з жадібною нетерплячістю промовляють до людей із лискучими й напруженими чорними обличчями – й усі спливають потом у гарячих, просякнутих потом випарах і в густих спіралях сигарного та сигаретного диму.

Минуло ще три години, поки реактивний «лір» лише з чотирма пасажирами пробився крізь пелену хмар і вирвався під високе й яскраве сонячне світло.

– Лихо та й годі, – сказав Лорен. – Дорого обійшовся нам цей урочистий прийом. Той чорний виродок Нґелане за виявлену нам честь підняв ціну на ще двадцять тисяч. Мені, звісно, довелося погодитися. Він міг зірвати всю справу, а вона має пройти через міністерство.

Лорен полетів на північ, тримаючи на колінах мапу, а хронометр у руці. Його очі ковзали від компаса до вказівника швидкості, а звідти до годинника.

– Окей, Бене. Ти краще дозволь Роджеру сісти за управління літаком. Ми опустимося в цю кашу й спробуємо коротко оглянути місцевість.

Лорен і пілот Роджер ван Девентер сиділи за панелями управління, Сал і я стояли за ними в дверях кабіни, коли наш літак ковзав униз до землі, пробиваючись крізь брудну хмару. Клапті хмар пролетіли повз наші вікна, а потім несподівано сонце зникло, й ми поринули в густий сірий туман.

Роджер управляв літаком, уся його увага була цілком прикута до панелі інструментів, і, поки стрілка альтиметра повільно наближалася до нуля, я бачив напруження, з яким руки пілота прикипіли до керма. Ми опускалися дедалі нижче й нижче крізь сірий бруд. Роджер підняв закрилки, увімкнув пневматичні гальма і зменшив газ до мінімуму. Ми всі троє, нахилившись уперед і вниз, чекали першої появи землі. Ми опускалися нижче й нижче. Напруга пілота досягла крайньої межі й поступово перетворювалася на страх. Я міг нюхати його згірклий масляний запах і відчувати гострий присмак. Він був заразний. Якщо наш пілот, загартований повітряний птах, боявся, я теж був готовий відчути жах. Несподівано до мене дійшло, що гнів Лорена не дозволить йому зупинитися перед жодним ризиком, і він зрештою дозволить літакові врізатися в землю. Я вирішив утрутитися й розтулив рота. У цьому не було необхідності.

– Перелетіли, – пробурчав Лорен, поглянувши на хронометр. – Підіймайся, Роджере.

– Пробачте мені, містере Стервесант, але дна ця каша не має, – сказав Роджер і спрямував угору ніс «ліра».

Його слова прозвучали, наче зітхання. Він закрив дросель й опустив закрилки.

– Нічого в нас не вийшло! – промурмотів я з полегкістю. – Забудь про це, Ло. Летімо до Мона.

Лорен обернувся, щоб подивитись на мене, але натомість подивився на обличчя Саллі. Вона стояла позад його плеча. Я не міг бачити вираз її обличчя, але міг угадати, яким він був із тону, яким вона лагідно промовила:

– Перелякалися?

Лорен подивився на неї ще мить, а тоді раптом усміхнувся. Мені закортіло покласти Саллі собі на коліно й лупцювати її спокусливий білий зад, поки він перетвориться на пульпу. Гарячий страх, який я переживав хвилину тому, перетворився на холодний німий жах, бо я бачив раніше таку усмішку Лорена.

– Окей, Роджере, – сказав він, поклавши мапу та хронометр до кишені біля сидіння. – Я візьму літак під своє управління.

«Лір» нахилився на одне крило, й він обернув його під максимальним кутом повороту. Це був такий досконало виконаний поворот, що в нас із Саллі лише злегка підігнулися коліна, коли навалилася сила тяжіння.

Лорен вирівняв літак і протягом трьох хвилин летів на одному рівні, повторюючи наш курс. Я нишком поглянув на обличчя Саллі. Очі в неї світилися, й вона розчервонілася від збудження – дивилася вперед у непроникний морок.

Лорен знову зробив крутий поворот і вийшов із нього, полетівши назад нашим попереднім курсом і спрямувавши ніс літака вниз. Але це вже був не обережний політ із піднятими закрилками й напівувімкненим дроселем. Лорен летів відважно й швидко. Саллі схопила мене за руку. Я був наляканий і сердитий на них обох, я був надто старий для таких дитячих ігор, але я стиснув її руку у відповідь. Більше для власного заспокоєння.

– Господи, Ло, – вихопилося в мене, – обережніше!

Але ніхто не звернув на мене уваги. Роджер наче вмерз у сидіння, учепившись руками в підлокітники, дивлячись уперед. Лорен був оманливо розслаблений за панелями управління, ведучи літак назустріч смертельній небезпеці, а Саллі, хай вона буде проклята, широко всміхалася і трималася за мою закрижанілу руку, як дитина тримається за руку батька на американських гірках.

Несподівано ми потрапили в дощ, його перлові струмені та змійки розсипалися на округлому вітровому склі. Я знову спробував запротестувати, але мій голос застряв десь у пересохлому горлі. Тепер за вікнами літака завивав вітер. Він налітав на блискуче тіло «ліра», і його крила торохтіли. Я мав таке відчуття, що от-от заплачу. Я не хотів помирати. Учора це було б добре, але не після вчорашньої ночі!

Але, перш ніж я усвідомив свої рефлекси, Лорен побачив землю й нарешті зупинив зниження літака. З легким тремтінням, яке м’яко притиснуло Саллі й мене одне до одного, літак збільшив свою відстань від землі.

Враження від такого маневру було жахливішим за сліпе падіння крізь простір. Темні, окутані туманом, розмиті обриси наземних чагарів майже доторкалися до кінчиків наших крил, а попереду крізь дощ і туман бовваніло випадкове баобабове дерево, й Лорен доклав усіх зусиль, щоб перекинути літак над його жадібно наставленим гіллям. Минуло кілька секунд, що тривали не менш як життя, раптом брудна завіса дощу і хмар роздерлася, й ми проскочили назовні крізь дірку в погоді.

Там перед нами, у нас на дорозі, омитий вологим сонячним світлом, стояв бастіон червоних скель.

То був радше натяк або зблиск червоних скель, що накочувалися на нас, але Лорен поставив літак майже на хвіст, і червоні стрімчаки, здавалося, дряпнули по череву літака, коли ми ковзнули по вершині гребеня й помчали вгору до хмар, долаючи силу тяжіння, яка придавила мене вниз і примусила зігнути ноги в колінах.

Ніхто не озивався, аж доки ми вилетіли в сонячне світло далеко вгорі. Саллі м’яко вивільнила свою руку з моєї руки, коли Лорен обернувся на сидінні, щоб подивитись на нас. Я помітив із похмурою втіхою, що й він, і Саллі трохи позеленіли від щойно пережитого. Протягом якоїсь миті вони дивились одне на одного. Потім Лорен зареготав.

– Подивись-но на обличчя Бена! – загорлав він, і Саллі вирішила, що це дуже смішно.

Коли вони закінчили реготати, Саллі схвильовано запитала:

– Хто-небудь бачив руїни? Я бачила лише, як перед нами промайнули пагорби, але хто-небудь бачив руїни?

– Щодо мене, я не бачив нічого, крім своєї могили, – пробурчав Роджер, і я зрозумів, що його враження не вельми відрізнялися від моїх.

Хмари розтягувалися, коли ми добулися до Мона. Роджер провів нас крізь розколину й акуратно посадив літак. Пітер Ларкін уже чекав на нас.

Пітер – один із тих небагатьох, що залишилися. Цілковитий анахронізм – польова куртка, патронташ на грудях і штани з холошами, заправленими в халяви протимоскітних чобіт. Він має велике червоне, одутле обличчя й величезні руки, а вказівний палець на правій руці в нього вкритий шрамами від відкату важких рушниць. Єдиний рівень його комунікації – це гучний, просякнутий запахом віскі крик. У нього немає почуттів і дуже мало розуму, а отже, він ніколи не знає страху. Він прожив в Африці все життя й ніколи не потурбувався вивчити бодай одну тубільну мову. Він розмовляє на лінгва-франка Південної Африки, на байстрючному фанагало, й підкріплює свої аргументи чобітьми або кулаком. Його знання тварин, на яких він полює, обмежуються тим, як їх вистежити і в яку точку на їхньому тілі стріляти, щоб відразу повалити. Проте є щось привабливе в його слонячому, недоумкуватому вигляді.

Поки хлопці з його мисливської банди переносили наше обладнання в кузов вантажівки, він кричав нісенітні, але приязні дурниці, звертаючись до Лорена та мене.

– Я хотів би поїхати з вами. Але завтра прибуває цілий гурт янкі з туго напханим мішком зелених. Ви запізно повідомили мене, містере Стервесант. Але я віддаю вам своїх найкращих хлопців. На півдні випали добрі дощі, багато дичини в тій місцевості. Можна натрапити й на сернобиків у цю пору року. Будуть і джамбо,^[3] звичайно ж, я також не здивуюся, якщо ви підстрелите сімбу^[4] або двох…

Ласкаві назви для тварин, на яких полюють, дратують мене, а надто в тих випадках, коли єдиний намір полягає в тому, щоб застрелити їх зі скорострільної рушниці. Я пішов туди, де Саллі наглядала за навантажуванням нашого обладнанням.

– Уже перша година дня, – запротестувала вона. – Коли ми вирушимо?

– Ми, либонь, на кінець дня доберемося до улоговини Макарікарі. Туди близько двохсот миль по добрій дорозі. А завтра ми заглибимося в буш…

– Ернест Гемінґвей поїде з нами? – запитала вона, з огидою дивлячись на Пітера Ларкіна.

– Такого щастя нам не випадає, – запевнив я її.

Я намагався скласти певне уявлення про тих, хто нас супроводжуватиме. Двоє водіїв, їхній високий статус очевидний з білих сорочок, довгих сірих штанів і взуття на ногах, з обмотаних навколо шиї шарфів із шотландськими кратками. По одному на кожну трьохтонну вантажівку. Із нами мав поїхати кухар, що набрав чималої ваги, постійно пробуючи зготовлену їжу, тепер його шкіра була гладенька й блискуча від доброго харчування. Двоє сутулих сивоголових носіїв рушниць із великою цікавістю дістали з багажу спортивні гвинтівки Лорена, витягли їх із дорожніх футлярів і тепер роздивлялися і любовно погладжували. Ці двоє належали до еліти й не брали участі в суєті та штовханині хлопців, які вантажили наше облаштування. Більшість із них належали до племені баманґвато, я трохи дослухався до їхнього базікання. Носії рушниць були матабеле, як і слід було сподіватися, а водії – шанґаані. Це добре, я зможу зрозуміти кожне слово, промовлене в цій експедиції.

– До речі, Сал, – спокійно промовив я, – нікому не повідомляй, що я знаю їхню мову.

– Чому? – здивовано запитала вона.

– Я хочу знати, про що вони розмовляють, а якщо їм буде відомо, що я розумію їх, вони не промовлять жодного слова.

– Свенґалі!^[5] – сказала вона, зробивши мені гримасу.

Не думаю, щоб я засміявся, якби хтось інший назвав мене так. Це було надто близько до істини. Ми пішли потиснути руку Роджерові, пілоту, й попрощатися з ним.

– Не лякайте левів, – порадив Роджер Саллі.

Не було сумніву, вона здобула ще одну перемогу. Він заліз у літак, а ми стояли в гурті людей і дивилися, як він помчав до кінця злітної смуги, а тоді піднявся в небо й полетів на південь.

– Чого ми чекаємо? – запитав Лорен.

– І справді чого? – погодився я.

Лорен сів за кермо лендровера, а я вмостився поруч із ним. Саллі сіла на задньому сидінні, а носії рушниць – на стільцях.

– З вами двома я почуваюся збіса безпечніше, – сказав я.

Дорога перетинала місцевість, зарослу чагарником, де-не-де стояли баобаби. Земля була суха, випалена сонцем. Лендровер здіймав білу хмару рухливої пилюки, й дві вантажівки їхали за нами на відстані, щоб вона осіла.

Іноді нам доводилося перетинати скелясті сухі ложа річок із крутими берегами, через певні відтинки часу ми проминали села з глинобитних хат, накритих очеретом або пальмовим листям, де обабіч дороги шикувалися ряди пузатих негритят, що махали нам руками й співали, так ніби бачили перед собою королівський кортеж. Саллі витратила всі свої пенні: вона кидала їх, із цікавістю спостерігала за бійками дітлахів і захоплено плескала в долоні. Коли вона кинула з вікна автомобіля наш ланч, я дістав із футляра гітару, щоб відвернути її увагу.

– Заспівай щось веселе, Бене, – звеліла мені Саллі.

– І непристойне, – додав Лорен, либонь, із наміром підколоти її або випробувати.

– Атож, – із готовністю погодилася Саллі. – Нехай твоя пісня буде веселою й соковитою.

І я заспівав сагу про дику, дику качку, а Саллі й Лорен підспівували мені в кінці кожного куплету.

Ми почувалися дітьми, що вирушили в похід, у перший день наших вакацій і подолали досить-таки довгу дорогу до улоговини. Сонце перетворилося на велику вогняну кулю, що палахкотіла між подертими клаптями хмар на обрії, коли ми добулися до краю улоговини. Лорен запаркував лендровер, і ми вибралися з машини, чекаючи на вантажівки і з мовчазним страхом дивилися на цю похмуру, блискучу, солону рівнину, що простягалася до обрію.

Коли під’їхали вантажівки, весь вантаж чорних людей висипався звідти до того, як вони зупинилися. Я порахував, що вже через сімнадцять із половиною хвилин намети були напнуті, польові ліжка розкладені, і ми троє сиділи на каменях навколо багаття й пили солодовий «Ґлен Ґрант» із запітнілих від криги келихів. Від кухарського вогнища долинали дражливі пахощі з мисливського казана, коли наш кухар розігрів його й укинув туди часнику та м’яти. Ларкін дав нам хорошу й веселу команду: після того як ми поїли, вони зібралися навколо власного багаття за п’ятдесят ярдів від нас і розвеселили ніч давніми мисливськими піснями.

Я сидів і наполовину дослухався до них, а наполовину до плутаної й палкої суперечки між Саллі й Лореном. Я міг би остерегти її, що він грає роль адвоката диявола, знову її підколюючи, але я втішався зіткненням двох сильних умів. Щоразу, коли суперечка погрожувала перетворитися на особисті образи або навіть на фізичне насильство, я втручався й повертав їх до безпечного протистояння.

Саллі рішуче захищала передмову моєї книжки «Офір», де передбачалося вторгнення в південно-центральну Африку фінікійських або карфагенських колонізаторів близько 200 року до нашої ери. Їхня колонія процвітала до близько 450 року нової ери, після чого несподівано зникла, не лишивши по собі сліду.

– Вони не мали відповідного обладнання для таких далеких мандрів, – заперечив Лорен. – Не кажучи вже про колонізацію.

– Почитайте в Геродота, містере Стервесант, що він розповідає про подорож навколо Африки за часів царювання фараона Нехо. Вона була організована фінікійськими моряками ще в шестисотому році до Різдва Христового чи десь приблизно тоді. Вони вирушили від Червоного моря й через три роки повернулися крізь стовпи Геракла.

– То була єдина подорож, – відзначив Лорен.

– Аж ніяк не єдина подорож, містере Стервесант. Ганно вийшов на вітрилах із Гібралтару й поплив на південь понад західним узбережжям Африки близько чотириста шістдесятого року до Різдва Христового, звідки він повернувся зі слоновою кісткою та золотом у кількості, достатній задовольнити апетити всіх купців, що шукали пригод.

Проте Лорен не погодився з її датами.

– Як ви можете називати дату в двісті років до Різдва Христового, коли найдавніше вуглецеве датування із часів заснування Зімбабве вказує на середину п’ятого сторіччя після Різдва Христового, а більшість є значно пізнішими?

– Нас цікавить не Зімбабве, а культура, що передувала йому, – відказала йому Саллі. – Зімбабве могло виникнути в кінці правління стародавніх завойовників і, либонь, було населене лише на короткий час, перед тим як вони зникли; ці події збігаються з вашим вуглецевим датуванням близько чотириста п’ятдесятого року після Різдва Христового. Крім того, вуглецеве датування стародавніх шахт у Шейлі та Інсвезве вказує на двісті п’ятдесятий і трьохсотий роки. – І вона закінчила з бездоганною жіночою логікою: – Хай там як, а датування методом аналізу вуглецю не відзначається великою точністю. Воно може помилятися на сотні років.

– У шахтах працювали банту, – оголосив Лорен. – А Кейтон-Томпсон – і, звичайно ж, зовсім недавно Самерс – стверджують…

Вона люто накинулася на Лорена:

– Невже банту, які ймовірно з’явилися в цій місцевості близько трьохсотого року до Різдва Христового, раптово набули блискучих талантів, які надали їм можливість знайти родовища металу із видимими вкрапленнями золота й міді там, де на поверхні ніхто ніколи не бачив жодного шматочка дорогоцінного металу? Невже вони зненацька розвинули в собі інженерні здібності, завдяки яким видобули на поверхню двісті п’ятдесят мільйонів тонн руди зі скельних родовищ на глибині? Пам’ятайте, вони ніколи не демонстрували цих здібностей раніше і чому вони раптом перестали користуватися ними протягом наступної тисячі років?

– Можливо, до цього причетні арабські торговці… – почав Лорен, але Саллі не дала йому договорити.

– Чому вони взялися за будівництво шахт, пішовши на такий ризик і такі затрати енергії? Золото не має цінності для банту, основа їхнього добробуту – худоба. Де вони навчилися використовувати камінь для будівництва? Банту ніколи не робили цього раніше. Але несподівано це мистецтво розвинулося в них до надзвичайної досконалості, а потім, замість набути ще більшої витонченості, воно занепало й померло.

З видимою нехіттю Лорен відступав перед її атаками, але він зробив останню спробу втримати свої позиції, коли вони обговорювали мою теорію про те, що напад колонізаторів відбувся із заходу, а не зі сходу. Лорен ознайомився з поглядами та аргументами усіх моїх наклепників та критиків і повторив їх тепер.

Загальноприйнята теорія проголошувала, що завойовники проникли в Африку з узбережжя Софали або від гирла річки Замбезі. Щодо мене, то я висунув теорію на підставі давніх текстів і власних напружених досліджень, що середземноморський народ покинув море через протоку зі стовпами Геракла й рушив на південь понад західним узбережжям Африки, певно, засновуючи торговельні станції на Золотому, Нігерійському узбережжях та узбережжі Слонової Кості, аж поки їхні південні дослідження привели їх до незаселених земель. Я уважно дослідив гирло давно пересохлої річки, річище якої сьогодні замулене або відвернуте від колишнього напрямку. Якщо замулилася й пересохла велика річка, то чи не сталося те саме з величезними озерами Макарікарі, Нґамі та іншими, вони також давно позникали, звужені й зневоджені поступовим висиханням земель Південної Африки. Завойовники увійшли в річку, можливо, в Кунене або в Оранжеву, пройшли по ній до самого витоку й звідти послали своїх металургів по всіх околицях на пошуки стародавніх шахт Маніки – і хто знає, чи не знайшли вони алмазів у гравії озер і річок, і немає сумніву, що вони полювали на величезні стада слонів, які блукали країною. То були достатні багатства, щоб виправдати будівництво міста, велику фортецю, оточену мурами, й торговельну станцію. Де могло бути їхнє місто? Безперечно, на межі їхніх мандрів, там, де в них закінчилася вода. На берегах найдальшого озера – можливо, Макарікарі? Або на озері, яке заходило за нинішні кордони великої соляної улоговини?

Саллі й Лорен сперечалися з дедалі більшим роздратуванням та різкістю. Саллі назвала його «неможливим чоловіком», а він її «мадам усезнайкою». Потім несподівано Лорен капітулював, і наступної хвилини ми всі троє весело базікали, передбачаючи відкриття загубленого міста Макарікарі.

– Озеро мало поширитися бодай на півсотні миль поза межі нинішньої улоговини, – припустив Лорен. – Лише сто років тому Берчел описує озеро Нґамі як внутрішнє море, а сьогодні це калюжа, яку ви можете перестрибнути, надто не напружуючись. Дуже ймовірно, що стародавнє озеро простягалося до підніжжя пагорбів, на яких лежать наші руїни. Ми маємо багато доказів того, що Південна Африка поступово висихає, досить, наприклад, прочитати, як Гарріс Конваліс описує ліси та річки, які більше не існують.

– Бене, – Саллі збуджено схопила мене за руку, – пам’ятаєш, як я звернула твою увагу на те, що місто має форму півмісяця? Це могла бути форма стародавньої гавані, а будинки міста, природно, стояли понад узбережжям.

– Господи, – прошепотів Лорен. – Я не можу дочекатися завтрашнього дня.

Було вже за північ, і пляшки з віскі спорожніли, коли Лорен і Саллі нарешті пішли до своїх наметів. Я знав, що не зможу заснути, й тому покинув табір, проминувши багаття, навколо якого лежали схожі на кокони, загорнуті в ковдри, тіла наших служників, і вийшов на поверхню улоговини. Світло зірок забарвлювало сіль у бридкий сірий колір, схожий на колір привидів, і вона хрустіла та потріскувала на кожен мій крок. Я йшов досить довго, зупинившись одного разу, і почув далеке гарчання лева, яке долинало від бушу. Коли я повернувся до табору, ліхтар ще горів у наметі Саллі, і її силует був збільшений на тлі білої парусини намету, величезний темний портрет моєї любові. Вона читала, сидячи зі схрещеними ногами на польовому ліжку, та, коли я подивився на неї, простягла руку й погасила ліхтар.

Я трохи зачекав, збираючи свою мужність, а тоді підійшов до її намету, й моє серце закалатало, як молоток, намагаючись вихопитися зі своєї спотвореної клітки.

– Сал?

– Чого тобі, Бене? – лагідно відповіла вона на мій шепіт.

– Можна мені увійти?

Вона завагалася, перш ніж відповісти.

– Гаразд, лише на хвилину.

Я увійшов до намету, й у сутінках її біла нічна сорочка мала блакитний колір. Я потягся до її обличчя й торкнувся рукою її щоки.

– Я прийшов сказати, що кохаю тебе, – лагідно мовив я й почув, як їй трохи перехопило дух у темряві.

Коли вона відповіла, її голос пролунав ніжно.

– Бен, – прошепотіла вона. – Мій любий, мій дорогий Бен.

– Я хотів би залишитися з тобою на ніч.

І мені здалося, що в її голосі пролунав жаль, коли вона відповіла:

– Ні, Бене. Це стало б відомо кожному. А мені не хочеться, щоб так було.

Ранок розпочався так само, як закінчився попередній день. У всіх був чудовий настрій, усі сміялися за сніданком. Весело базікаючи, слуги згорнули табір і поскладали всі речі у вантажівки – й о сьомій годині ранку ми покинули дорогу й поїхали понад краєм улоговини. Попереду лендровер, вантажівки їхали по наших слідах крізь чагарі та густу траву, через сухі рови, що, петляючи, збігали в улоговину.

Ми були в дорозі близько години, коли я побачив, як попереду між деревами промайнуло щось біле, й троє величних сернобиків вибігли на відкритий простір в улоговині й побігли один за одним, утікаючи від нас. Вони бігли важко, наче розгодовані поні, блідий багрянець їхніх тулубів та химерний малюнок їхніх чорно-білих масок виразно виокремлювалися на сірій поверхні улоговини.

Лорен натиснув на гальма лендровера, чітко вивіреними рухами професіонала старий носій зброї з племені матабеле тицьнув йому в руки великий «Маґнум Голланд-Голланд 375», й він побіг, низько пригинаючись за смужкою трави, що росла понад краєм улоговини.

– Він що, хоче їх убити? – запитала Саллі тонким дівочим голосом. Я кивнув головою, й вона провадила: – Але навіщо? Навіщо?

– Бо це одна з тих небагатьох речей, які він любить робити.

– Але вони такі гарні! – запротестувала вона.

– Так, – погодився я.

На дні улоговини, на відстані близько шестисот ярдів від лендровера, сернобики зупинилися. Вони стояли, обернувшись до нас боками, не відривали від нас пильних поглядів, піднявши голови, увінчані прегарними рогами.

– Що він робить? – запитала Саллі, показуючи на Лорена, який досі біг понад краєм улоговини.

– Він робить усе за правилами, – пояснив я. – Вважають порушенням стріляти в дичину, якщо ти перебуваєш ближче, аніж за п’ятсот метрів від автомобіля.

– Веселий спорт, – промурмотіла вона, кусаючи губу й переводячи погляд від Лорена до далекого сернобика.

Потім несподівано вона вистрибнула з лендровера й залізла на дах автомобіля. Стулила долоні біля рота й закричала:

– Тікайте, дурні кози! Тікайте, нехай вам грець!

Вона скинула капелюха й замахала ним над головою, стрибаючи вгору й униз на верхівці капота й завиваючи, наче дух, що віщує смерть. Сернобики в улоговині перелякано кинулися навтіки, дременувши від нас стадом по діагоналі. Я подивився на маленьку постать Лорена й побачив, як він присів, упершись ліктями в коліна, і нахилив голову над телескопічним прицілом. Рушниця смикнулася, і з дула вилетів струмінь диму, але минула секунда або дві, перш ніж до нас долетів не вельми гучний звук пострілу. Перший сернобик в улоговині тицьнувся носом у землю і впав, піднявши хмару білої пилюки. Лорен вистрілив знову, і друга тварина впала, смикаючи ногами. Останній сернобик побіг далі сам-один.

Позад мене старий носій зброї сказав, звертаючись до другого мовою синдебеле:

– Оце справжній чоловік!

Саллі спустилася з даху автомобіля й сиділа мовчки, поки я підганяв машину туди, де чекав Лорен. Він віддав зброю носієві рушниць, і, поки я передавав йому кермо, гострий запах спаленого пороху наповнив кабіну лендровера. Він подивився на Саллі.

– Дякую, – сказав він. – Я волію стріляти по дичині, коли вона біжить.

– Чому ви не вбили всіх трьох?

Тон її голосу пролунав спокійно, без ноток обурення.

– Ліцензія дозволяє мені застрелити лише двох.

– Господи, – сказала Саллі голосом, у якому тепер бриніли обурення й гнів, – як це збіса зворушливо. Не так часто ти тепер зустрічаєш справжнього джентльмена.

Лорен підвів машину туди, де лежали мертві тварини. Поки слуги білували та розбирали на м’ясо туші, Саллі залишалася на задньому сидінні, насунувши капелюха низько на лоб, а очима прикипівши до книжки.

Я стояв поруч із Лореном в яскравому сонячному світлі, яке підсилював блиск білої соляної поверхні, й дивився, як носії рушниць робили надрізи на шкірі й білували сернобиків з не меншою вправністю, аніж двійко хірургів із Гарлі-стрит.^[6]

– Ти міг попередити мене, що ми матимемо ніжну дамочку в нашій експедиції, – докірливо сказав мені Лорен. – Либонь, я завжди жалкуватиму, що поступився тобі й дозволив їй приєднатися до нас. – Я нічого не відповів, і він провадив: – Я аж ніяк не проти відправити її назад у Мон на одній із цих вантажівок. – Ця пропозиція була такою нереальною, що я навіть не змінив виразу обличчя, й Лорен не став її розвивати далі. – Вона твій асистент. Тож постарайся тримати її під контролем, ти мене зрозумів?

Я відійшов геть, даючи йому час упокорити свій гнів, і дістав валізку з мапою, яка лежала на сидінні поруч із сидінням Саллі. Вона не підвела очей від книжки. Я обійшов навколо автомобіля й розклав велику аеронавігаційну мапу на даху лендровера, й через дві хвилини Лорен був зі мною поруч. Навігація – одне з його захоплень, і він дуже добре в ній тямить.

– Ми покинемо улоговину тут, – показав він на те місце, де сухе річище впадало у східний берег улоговини, – й далі орієнтуватимемося за компасом.

– Яку місцевість доведеться нам там долати, хотів би я знати.

– Піщаний вельд, найімовірніше. Мені ніколи не доводилося там бувати.

– Запитаймо у водіїв, – запропонував я.

– Непогана ідея.

Лорен підкликав обох шоферів до себе, не забув він і носіїв рушниць, які на цей час закінчили роботу, що вимагала високої майстерності, й доручили робити решту слугам, на що вони мали повне право.

– Ось куди ми хочемо добутися, – промовив Лорен, показавши місце на мапі. – До цих пагорбів. На мапі вони не позначені ніякою назвою, але вони тягнуться в тому самому напрямку, що й берег улоговини, ось так.

Двом водіям знадобився певний час, щоб роздивитися на мапі те, що їм показували, а тоді з обома відбулася несподівана й вельми помітна зміна. Вирази їхніх облич перетворилися на безвиразні маски нерозуміння.

– Яка місцевість лежить між улоговиною та пагорбами? – запитав Лорен.

Він не відчув, яка зміна в них відбулася. Водії обмінялися скрадливими поглядами.

– Отже? – запитав Лорен.

– Я не знаю, яка там місцевість. Я ніколи не чув про ті пагорби, – промурмотів Джозеф, старший із водіїв, а тоді став брехати далі: – Крім того, там дуже багато піску і є сухі річища, які неможливо перетнути.

– Там немає води, – погодився Девід, другий водій. – Я там ніколи не був. Я також ніколи не чув про ці пагорби.

– Що шукають білі люди? – запитав старий носій рушниць мовою сіндебеле.

Було очевидно, що мапа нічого йому не говорить.

– Вони хочуть добутися до Катуба Нґазі, – швидко пояснив йому водій.

Вони всі були переконані в тому, що ні Лорен, ні я не знаємо їхньої мови і що вони можуть вільно розмовляти в нашій присутності. Отже, я тоді вперше почув цю назву. Катуба Нґазі – Криваві Пагорби.

– Що ти їм сказав? – запитав носій рушниць.

– Що ми не знаємо того місця.

– Правильно, – погодився носій рушниць. – Скажи їм, що там немає слонів, що дикі звірі живуть на південь від улоговини.

Водій слухняно переказав нам ці відомості й був розчарований, коли на нас його повідомлення не справило ані найменшого враження.

– Ну що ж, – сказав їм Лорен надзвичайно люб’язним тоном. – Отже, сьогодні ви довідаєтеся дещо нове для себе. Ви вперше побачите ті пагорби. – Він згорнув мапу. – А тепер повантажте м’ясо і їдьмо далі.

За п’ять хвилин весь настрій експедиції змінився. Саллі й обслуга перебували у стані глибокої депресії. Більше не було ні усмішок, ні жартів, а лише похмурі обличчя, африканці збиралися по кілька людей і щось мурмотіли одне до одного. Темп роботи впав майже до нуля, і знадобилося півгодини, щоб повантажити м’ясо забитих сернобиків. Поки це відбувалося, я відвів Лорена вбік від машин на відстань чутності й швидко розповів йому про суть розмови, яка відбулася між нашими африканськими слугами.

– Криваві Пагорби! – Лорен був у захваті. – Це означає, що вони майже напевне знають про руїни – схоже, це місце перебуває під табу.

– Так, – погодився я. – Але тепер нам доведеться остерігатися саботажу. Подивися на них – вони можуть зірвати нашу експедицію. – Ми обернулися й стали дивитися на повільні, майже сомнамбулічні рухи нашої обслуги. – Я припускаю, нам доведеться добиратися до Кривавих Пагорбів довше, аніж дозволяє наш час.

Ми знову виїхали з улоговини, бо рухатися по ній було небезпечно, адже під поверхнею там могли бути піщані провалини, які засмоктали б машину, і ми поїхали далі по піщаному, але твердому ґрунті понад краєм улоговини. Ми перетнули ще один глибокий рів, спочатку знайшовши місце, де його береги були не такими крутими, та їхали хвилин двадцять, перш ніж помітили, що жодної з вантажівок за нами не видно. Зачекавши десять хвилин, протягом яких Лорен і я нетерпляче курили, ми повернули назад і дісталися до сухого річища, яке нещодавно перетнули.

Одна з вантажівок наполовину висіла над краєм рову, одне її переднє й одне заднє колесо не доторкалися до землі, але черево глибоко загрузло в пісок. Друга вантажівка стояла неподалік, і чотирнадцять дорослих чоловіків сиділи або стояли навколо неї в різних розслаблених позах, не роблячи найменшої спроби визволити застряглу машину.

– Джозефе, – покликав Лорен водія, – як це сталося?

Джозеф стенув плечима з байдужим виразом, але йому було важко приховати своє задоволення.

– Гаразд, джентльмени, може, все-таки витягнемо її, – запропонував Лорен тоном ядучої іронії.

Минуло ще півгодини, але, попри жіночі зусилля чотирнадцятьох дужих чоловіків і попри старанні зусилля Джозефа, який знову й знову брязкотів зчепленнями то вмикаючи, то зупиняючи двигун, вантажівка й далі висіла над краєм рову. Кінець кінцем усі вони повилазили з рову й подивилися на Лорена та на мене з цікавістю.

– Наша черга, Бене? – сказав Лорен, обертаючись до мене і стягуючи із себе польову куртку.

– Гаразд, – погодився я.

Я був у захваті, дивлячись, як дбає про себе Лорен. Його тіло здавалося міцним, як граніт, і не мало на собі бодай смужки жиру. Маючи зріст у шість футів два дюйми, він носив на собі масу м’язів, обриси яких чітко вирізнялися під шкірою.

Я не став знімати сорочку. Моє тіло, хоч і було не менш міцним, ніж тіло Лорена, але дивитися на мене було не так приємно.

– Спочатку передок, – запропонував Лорен.

Машину розвантажили, бензиновий резервуар був наповнений лише наполовину, і я прикинув, що передня частина вантажівки була завважки близько тонни. Я покрутив руками, поки обмірковував проблему, розслаблюючи свої захололі м’язи. Слуги здавалися спантеличеними, й один із них захихотів. Навіть Саллі відклала вбік свою книжку й вийшла з лендровера, шукаючи зручне місце для спостереження.

Лорен і я підійшли до передка машини, нахилилися над ним і ретельно прилаштували руки, трохи зігнувши ноги в колінах і наготувавшись випростати їх.

– Ти готовий, партнере?

– Готовий, Ло.

Я всміхнувся йому у відповідь, і ми стали підіймати автомобіль. Я почав повільно, спочатку задіявши лише м’язи рук, далі рівномірно розподіляючи напругу й дозволяючи їй переходити у плечі, стегна та живіт. Вантажівка була мертвою, нерухомою масою, і я під’єднав резерви, відчуваючи, як напруга переходить у біль і дихання обпалює мені горло.

– Ну ж бо! – прогарчав Лорен поруч мене, і я напружив останні сили, відхилившись назад і відчуваючи, як перед моїм зором спалахнули зірки й закрутилося вогняне колесо.

Передок машини помалу піднявся в наших руках, і я почув приголомшені вигуки та хрипкі зітхання глядачів.

Ми віднесли передок автомобіля від рову й поставили передні колеса на землю. Потім обійшли вантажівку ззаду й проробили те саме. Ми лунко зареготали, спочатку не зовсім упевнено, але потім на повну потужність. Лорен обняв мене за плече й повів назад до слуг, які вишикувалися поряд і дивилися на нас спантеличено й тривожно.

– Ви, – сказав їм Лорен, досі сміючись, – збіговисько старих бабів і кволих дівчат. Переклади їм це, Джозефе.

Я звернув увагу на те, що Джозеф переклав їм цю жартівливу характеристику з великою точністю.

– А щодо тебе, Джозефе, то ти йолоп.

Лорен легкою танцювальною ходою відійшов від мене, наблизився до Джозефа й відкритою долонею вдарив його в обличчя. Виляск від цього удару був на диво лункий, а удар такий сильний, що примусив Джозефа обкрутитися на повне коло, перш ніж він упав на землю. Він сидів, хитаючись, із кутика рота стікала цівка крові там, де зуби врізалися в його товсту нижню губу.

– Як бачите, я досі сміюся, – сказав Лорен, звертаючись до приголомшеної публіки. – Я навіть іще не розгнівався. Подумайте, що може статися з кожним, хто по-справжньому мене розгніває.

Вантаж швидко повернули на вантажівку, й ми поїхали далі.

– Що ж, – сказала Саллі, – тепер ми можемо розраховувати на повну співпрацю до кінця подорожі. Чому великий білий бвана не скористався бичем, щоб не бруднити руки?

– Розкажи їй, Бене.

Лорен не дивився ні на мене, ні на неї, поки я розповідав Саллі про кампанію умисного спротиву, яку слуги влаштували проти нас.

– Я переконаний, Лоренові було неприємно дати ляпас тому чоловікові. Але він завів вантажівку в канаву умисне. Нам лишилося тільки три з половиною дні, щоб дістатися до тих Кривавих Пагорбів, і ми не можемо дозволити, щоб нам улаштовували нові трюки.

Саллі негайно забула про своє співчуття Джозефу.

– Криваві Пагорби, – зловтішно повторила вона. – Господи, це розбуджує в уяві видіння принесених у жертву людей і…

– Імовірніше, назва пояснюється червоним кольором пагорбів, – припустив я.

– І це табу! – Вона пустила мої слова повз вуха. – Либонь, причина в руїнах. О Боже, я відчуваю це у своїй крові – храми, наповнені скарбами, реліквії та письмові пам’ятки великої цивілізації, гробниці, зброя…

– Ти бачиш, що ставлення моєї асистентки до нашого відкриття неупереджене, неромантичне й цілком наукове, – сказав я Лоренові, й він усміхнувся.

– Хоч таке ставлення мене й дратує, але в цю мить я почуваю те саме, що й вона, – зізнався Лорен.

– Схоже, ви трохи порозумнішали, чоловіче, – з дошкульною іронією сказала йому Саллі.

Була вже друга година дня, коли ми дісталися до того місця на східному краї улоговини, звідки ми мали їхати до пагорбів за компасом, й майже відразу стало очевидно, що сьогодні ми до них не доїдемо. Їхати було дуже важко, піщаний вельд обліплював колеса автомобілів і зменшував швидкість нашого просування вперед до повільної ходьби. З півдесятка разів колеса вантажівок глибоко загрузали в піску, й ми мусили витягувати їх чотириколісною трансмісією лендровера. Щоразу, коли це траплялося, водій і вся команда вибачалися довго й багатослівно.

Пісок поглинув усі сліди від недавніх дощів, але вони свідчили про себе новою зеленню, яка вкутувала колючі кущі та дерева акацій, а ще драматичніше в розсипах диких квітів, які вкривали все навкруги товстим килимом.

Їхнє насіння та бульби спали протягом трьох довгих років посухи, чекаючи, коли настане час щедрого проростання, й тепер яскраві барви вогню короля чаки весело палахкотіли між полями синіх маргариток. Зоряні лілеї, верес, золоті ґазанії і зо два десятки інших різновидів утворювали царську виставку й допомагали нам подолати розчарування нашої черепашачої подорожі.

На кожній примусовій зупинці я залишав прокляття та метушню на Лорена й відходив від автомобілів з фотоапаратом.

Захід сонця захопив нас, коли ми були ще за п’ятнадцять миль від пагорбів, і, коли я заліз на верхні віти акації з пласкою кроною, під якою ми розбили свій табір, я зміг побачити їхні низькі обриси на східному обрії. У скісних променях сонця вони мали помаранчево-червоний колір. Я сидів у розгалуженні головного стовбура й дивився на них, аж поки сонце зайшло, й пагорби злилися з чорним небом.

Дивний настрій опанував мене, коли я дивився на далекі пагорби. Містичне відчуття неминучої долі наповнило мене млявою меланхолією, я переживав тривогу й невпевненість.

Коли я спустився вниз, до табору, Лорен сидів сам-один біля вогню, дивлячись на полум’я і цмулячи віскі.

– Де Саллі? – запитав я.

– Пішла спати. У препоганому настрої. Ми засперечалися про криваві види спорту та побиття чорношкірих.

Лорен подивився на її намет, у якому досі горіло світло від ліхтаря. Від багаття слуг не долинало співу, коли Лорен і я їли засмажену печінку сернобиків та бекон, омиваючи страви теплим червоним капським вином. Попоївши, ми певний час сиділи мовчки й допивали вино.

– Стомився, – сказав нарешті Лорен і підвівся на ноги. – Піду зателефоную Ларкіну. Обіцяв телефонувати йому кожного другого вечора. До ранку, Бене.

Я дивився, як він підійшов до лендровера й увімкнув радіоприймач, що працював на двох хвилях. Я почув п’яний голос Ларкіна крізь гудіння й тріскотіння атмосферних перешкод. Протягом кількох хвилин я дослухався до звуків радіо, поки Лорен робив свій звіт. Потім також підвівся на ноги й пішов геть від табірного вогнища.

З тривогою в душі, досі перебуваючи під впливом свого непевного настрою, я помандрував у темряву. Кістки сернобиків привабили до табору табун гієн, й вони хихотіли та вищали, блукаючи між покритих шпичаками дерев. Тому я не став відходити далеко від табору, підійшов до намету Саллі й зупинився там на кілька хвилин, щоб натішитися її близькістю, потім попрямував до вогнища слуг. Мої ноги ступали нечутно по м’якому піску, і я почув, як говорить один зі старих носіїв рушниць, коли я наближався. Він заволодів увагою всіх інших, що сиділи навпочіпки навколо слабенького вогню. Його слова долетіли до мене виразно й розбудили мою пам’ять. Я відчув, як вони лунко скотилися по моєму хребту, як примарні пальці залоскотали мої руки та шию, а моє волосся стало сторч.

– Від цього зла треба навіки очистити землю та людські мізки.

Це були ті самі слова, які промовив Тимоті Маґеба, – ті самі слова, але сказані іншою мовою. Я зачаровано втупився в зморшкуваті, позначені віком риси старого матабеле. Либонь, він відчув мій пильний погляд, бо підняв очі й побачив мене в густій темряві.

Він знову заговорив, остерігаючи їх:

– Стережіться, тут Павук, – сказав він.

Вони прозвали мене Павуком за моє маленьке тіло й довгі кінцівки. Його слова звільнили їх від чарів, під якими вони перебували, вони засовали ногами й закашляли, дивлячись на мене. Я обернувся й пішов геть, але слова старого матабеле залишилися зі мною. Вони тривожили мене, підсилюючи мій неспокій.

Намет Саллі був тепер темний, як і намет Лорена. Я пішов до власної постелі й довго не міг заснути, дослухаючись до нічного виття гієн і міркуючи по те, що принесе нам завтрашній день. В одному не доводилося сумніватись: десь на середину дня ми знатимемо, чи риски на фотографії мають природне походження, чи утворені діяльністю людини, і з цією думкою я нарешті заснув.

Із переднього сидіння лендровера ми побачили пагорби о десятій годині наступного ранку. Вони з’явилися помаранчево-червоними за верхівками акацій, витягшись перед нами в лінію, найвищі в центрі обрію, обабіч менші.

Я сів за кермо замість Лорена, а він тим часом став уважно роздивлятися мапу й фотографію, спрямовуючи мене до найвищої точки пагорбів. Ми побачили групу велетенських канделябрів – дерева еуфорбія на тлі утвореного лінією пагорбів обрію – ці дерева також було добре видно на фотографії. Для Лорена вони слугували орієнтиром під час наближення.

Пагорби від двохсот до трьохсот футів заввишки мали відкриті, розмиті дощами й стесані негодою схили, що майже вертикально підіймалися до гребенів. Згодом я з’ясував, що вони утворені з затвердлого пісковику, густо зафарбованого мінеральними оксидами. Під скелями здіймався гайок високих дерев, і було очевидно, що там є підземна вода, яка підживлює цих велетнів. Їхнє покручене відкрите коріння звивалося біля підніжжя пагорбів, наче ошалілі пітони, і густе, темно-зелене листя було приємною оку відмінністю від сіро-зелених колючих чагарників та акацій. Попід самими скелями тяглася смуга десь у півмилі завширшки голого ґрунту, де лише зрідка пробивалися на поверхню низенькі чагарі та бліда ріденька трава.

Я вів лендровер крізь суху траву й чагарі, прямуючи до підніжжя скелястих пагорбів, у мовчанці, яка раптом стала неприємною і тяжкою. Ми повільно наближалися до червоних скель, які нависали дедалі вище, аж поки нам довелося задирати голови, щоб дивитися на них.

Нарешті Саллі порушила мовчанку, висловивши за всіх наше гірке розчарування:

– Ми мали б уже бути в середині високих мурів головного міста, якби вони існували.

Ми зупинилися біля підніжжя скель і скуто вибралися з машини, щоб розглянутися навкруги, розчаровані, намагаючись не зустрічатися одне з одним очима. Ніде не видно було жодного сліду міста, жодного обтесаного каменя, жодної купи накиданого ґрунту, ніде найменш помітних обрисів фортечних мурів або цитаделі. Перед нами був незайманий африканський буш і пагорб, неторканий і непозначений людиною.

– Ви певні, що це саме те місце, яке ми шукаємо? – запитала Саллі жалібним голосом, і ми їй не відповіли.

Під’їхали вантажівки й зупинилися біля нас. Слуги повиходили з них невеличкими групами і тепер дивилися вгору на скелі й розмовляли приглушеними голосами.

– Гаразд, – сказав Лорен. – Поки вони налаштують табір, ми обстежимо місцевість. Я піду понад скелями в один бік, ви – у другий, і неодмінно візьми із собою дробовик, Бене.

Ми пішли геть попід підніжжям скелястих пагорбів, кожен у свій бік, поміж високими, мовчазними деревами. Ми сполохали невеличку зграю мавпочок-верветок у високому гіллі, й ті кинулися із пронизливими криками навтіки по верхівках дерев. Їхні кумедні викрутаси не насмішили ані Саллі, ані мене. Вряди-годи ми зупинялися, щоб оглянути скелі, але в наших зусиллях було мало ентузіазму або надії. На відстані трьох чи чотирьох миль від табору ми вирішили перепочити – присіли на брилі пісковику, що скотилася зі скелястого пагорба.

– Мені хочеться плакати, – сказала Саллі. – Справді хочеться.

– Я знаю. Я почуваю себе так само.

– Але ж фотографія. Хай їй біс, але щось на ній таки було. Ти не думаєш, що йому просто заманулося пожартувати з нами?

– Ні, – я похитав головою. – Ло так не вчинив би. Він був у стані не меншого ентузіазму, ніж ми.

– Тоді що ти скажеш про фотографію?

– Я не знаю. Це, либонь, певний різновид оптичної ілюзії. Можливо, тінь від пагорба або від хмари.

– Але ж ті лінії! – запротестувала вона. – Вони симетричні й мають геометричну форму.

– Світло може витворяти дивні трюки, Сал, – сказав я. – Згадай, що цю фотографію знято о шостій годині вечора, майже на заході сонця. Низьке сонце, що відкидає тіні, – воно може подарувати тобі будь-який ефект.

– Думаю, мені ніколи не доводилося переживати більшого розчарування.

Вона справді мала такий вигляд, ніби ось-ось розплачеться, і я підійшов до неї й сором’язливо обняв її за плечі своєю довгою рукою.

– Пробач мені, – сказав я.

Вона скривила гримасу й підставила губи для поцілунку.

– Ой! – сказала вона нарешті. – Докторе Кейзин, ви любитель пофліртувати!

– Ти ще нічого не бачила.

– Я бачила забагато. – Вона лагідно відсторонилася. – Ходімо, Бене. Повернімося до табору, покиньмо ці пагорби. Можливо, там уже щось є.

Ми плентали, долаючи спеку. Нам і тут траплялися квіти, і я помітив бджіл, які діловито залазили між пелюстками, а їхні задні лапки були густо обліплені жовтим пилком. Ми натрапили на місце, де недавні дощі вирили неглибокий рів, хоч слідів вологи не залишилося. Я спустився на дно рову й обстежив сліди каменю та землі, які вийшли на поверхню. За три фути від поверхні камінці були заокруглені й відшліфовані водою.

– Схоже, твій здогад правильний, Сал, – сказав я. Підібравши кілька камінців, я знайшов двійчату мушлю молюска у шматку напівсформованого пісковику. – Це підтверджує принаймні частину нашої теорії. Колись тут було дно озера – поглянь.

Сал нетерпляче спустилася до мене.

– Що це?

– Різновид unionidae, африканська мідія з тих, що живуть у прісній воді.

– Мені хотілося б, щоб ти знайшов щось трохи цікавіше.

І вона впустила давню мушлю на пісок.

– І мені також, – погодився з нею я, вибираючись із рову.

Мене виправдовує лише те, що мій мозок був затуманений глибоким розчаруванням і недавнім фізичним збудженням, яке я пережив із Саллі. Зазвичай я не поводжуся так недбало з науковими зразками. І не пропускаю повз увагу аж чотири натяки, які я мав протягом години. Ми пішли звідти, навіть не обернувшись.

Табір був уже розбитий і надійно працював, коли приплентали Саллі і я, спітнілі й покриті пилюкою, і сіли обідати консервованою шинкою та віндхукським пивом.

– Щось довідалися? – запитав Лорен, і ми водночас похитали головами, підіймаючи кухлі з пивом.

– Тепле! – сказала Саллі з огидою, покуштувавши пиво.

– Кухар щойно увімкнув холодильник. Воно буде холодне надвечір.

Ми їли мовчки, аж поки Лорен заговорив:

– Я сконтактувався з Ларкіном по радіо, поки вас не було. Завтра він пришле сюди гелікоптер. Ми проведемо останній пошук згори. Це дозволить нам дійти остаточних висновків. Якщо нічого не виявимо, я полечу звідси геть. Мене чекають нагальні справи в Йоганнесбурзі, а в гелікоптері, боюся, є лише одне місце для пасажира. Вам двом доведеться повертатися звідси наземним шляхом.

Саме в цю мить прибула депутація на чолі з Джозефом і повідомила, що якийсь невідомий дурень залишив відкрученими крани в чотирьох резервуарах із водою. Нам залишилося тридцять п’ять галонів води на сімнадцятеро людей до кінця подорожі.

– Тому, – додав Джозеф із відчуттям очевидної полегкості, – нам доведеться завтра покинути це місце й повернутися до найближчого джерела, що на дорозі до Мона.

Пролунало кілька грізних зауважень щодо цього акту очевидного саботажу, але нікого з нас не опанував справжній гнів.

– Гаразд, Джозефе, – примирливо мовив Лорен. – Згортайте табір завтра вранці. Ми поїдемо звідси до ланчу.

Після цих слів стосунки між роботодавцями й обслугою відразу поліпшилися. Я навіть помітив кілька усмішок і почув тихий сміх від вогнища, на якому готували їжу.

– Не знаю, що ви двоє маєте намір робити сьогодні пополудні, – сказав Лорен, запаливши сигару, – але я натрапив на слід слона, поки робив свою маленьку розвідку сьогодні вранці. Я візьму з собою лендровер та носіїв рушниць. Не турбуйтеся, якщо я не приїду до вечора, можливо, цей слід заведе нас далеко.

Саллі швидко підняла погляд; протягом якоїсь миті я думав, що вона знову розпочне кампанію проти кривавого спорту, але натомість вона лише спохмурніла й повернулася до своєї шинки. Я простежив поглядом за лендровером, який поїхав понад підніжжям пагорбів, а тоді запропонував Саллі:

– Я хочу спробувати знайти стежку, яка веде до вершини, хочеш піти зі мною?

– Облиш мене, Бене, – відповіла вона. – Хочу зробити кілька малюнків сьогодні пополудні.

Намагаючись якомога ліпше приховати своє розчарування, я пішов понад підніжжям скелі й через півмилі знайшов слід дичини, який привів мене до закритої кущами заглибини, виритої дощем у червоній скелі.

Підійматися довелося круто, сонце припікало спину, і його промені відбивалися від скель мені в обличчя. Із розколин і заглибин на поверхні скелі ціле військо маленьких пухнастих гірських кроликів спостерігало за моїми зусиллями зі жвавою цікавістю. Мені знадобилося сорок хвилин, щоб дістатися до вершини, мої руки були подряпані колючими чагарями, що росли в канаві, а сорочка просякла потом.

Я знайшов гарний спостережний пункт на передньому краї скелі під широкою тінню велетенської евфорбії, і моєю першою турботою було з біноклем пошукати бодай якісь сліди руїн. Колючі чагарі біля підніжжя скелі піді мною були досить ріденькими й майже не мали трави, й мені вмить стало очевидно, що там немає найменшого сліду людських осель або обробітку землі. Я, власне, не мав жодних підстав сподіватися на щось краще, а проте розчарування відбилося нудотним болем у моїх нутрощах. Зрештою я облишив ці спроби і звернув бінокль на табір, який лежав далеко внизу. Один зі служників-банту рубав дрова для вогнища, й протягом якогось часу я розважався, дивлячись на замахи сокири, а потім слухаючи звук удару, який долітав до мене через кілька секунд. Я оглядав табір далі й помітив рожеву блузку Саллі на краю гайка. Вона, вочевидь, розпрощалася з надією зробити велике відкриття й, будучи розумною дівчиною, міркувала про те, яку розвагу може вона знайти в цій експедиції. Я дивився на неї довго, намагаючись вирішити, як мені вести далі свою кампанію. Я переспав із нею одну ніч, але я не був таким наївним, аби повірити в наявність палкої й невмирущої пристрасті з боку витонченої, глибоко інтелігентної й екстравагантно освіченої молодої міс. Звичайно, вона янгол, але я був збіса переконаний і не мав жодних підстав сумніватися, що моя Саллі раніше гралася в такі ігри і з іншими чоловіками, перш ніж доктор Бен, відомий мрійник, спіткнувся біля її ліжка. Існувала надзвичайно висока ймовірність того, що її штовхнула в мої обійми радше повага до мого розуму, а не до мого тіла, а можливо, жалість і певна спотворена цікавість. Проте я не мав підстав сумніватись у тому, що цей досвід не викликав у неї відрази, і мені залишається впливати на неї, щоб вона змінила повагу й жалість на щось трохи глибше й постійніше.

Добре й спокійне почуття миру напливло на мене, поки я сидів там на вершині пагорбів, нахилившись над урвищем; потроху я усвідомив, що вся ця подорож була корисною, і я відкрив у собі бажання залишитися надовше на цих загадкових Кривавих Пагорбах із їхньою таємничою й мовчазною красою. Як було б добре, якби ми із Саллі протягом якогось часу жили в цій пустелі, де я навчив би її кохати мене.

Якийсь рух, помічений куточком ока, примусив мене повільно обернути голову, і я побачив за шість футів від того місця, де сидів, як пташка-нектарниця висмоктувала нектар із квітки дикого алое, її металево-зелена голівка миготіла, коли вона занурювала свій довгий і кривий дзьобик у вогненно-червоні квіти. Я спостерігав за нею з глибокою втіхою й, коли вона полетіла геть на своїх швидких тремтячих крильцях, пережив таке відчуття, ніби щось утратив. Це відчуття ставало дедалі сильнішим, мене охопив стан тривоги; до мене має надійти якесь повідомлення, але воно заблоковане. Я дозволив своєму мозкові розслабитися, й мене опанувало відчуття, що загадкове послання перебуває десь на межі моєї свідомості. Ще секунда, і воно мені надійде.

Але в цю мить десь у гарячій тиші полудня пролунав далекий подвійний постріл із важкої рушниці й привабив мою увагу. Я випростався й дослухався ще протягом тридцятьох секунд – потім постріл пролунав знову й знову. Лорен знайшов свого слона.

Я зловив Саллі в окуляри свого бінокля. Вона почула постріли й відступила від мольберта, дивлячись у буш. Я підхопився на ноги, тривожний настрій знову опанував мене, і я став спускатися стежкою зі скелі. Не міг позбутися того дивного відчуття, воно щораз посилювалося. Тут щось є, думав я, щось дивне й непоясненне.

– Ви і я щасливі, мій друже, – сказав мені одного разу Тимоті Маґеба. – Ми позначені духами й наділені очима, які можуть дивитися назад, і вухами, що вловлюють звуки тиші.

У затіненому рові було прохолодно, але моя сорочка досі була мокра від поту. Я відчував, як моя шкіра стає гусячою, але не від холоду. Я поспішав, бо хотів якомога швидше дістатися до табору й до Саллі.

Того вечора ми повечеряли смаженим серцем слона, тоненько порізаним і змащеним гострим перцевим соусом, із картоплею в лушпинні. Пиво було крижаним, як і пообіцяв Лорен, і він перебував у чудовому гуморі. Добре денне полювання надолужило йому за всі інші розчарування. У світлі ліхтаря біля вогнища лежали довгі, загнуті жовті слонові ікла.

Коли Лорен хоче бути чарівним, ніхто не спроможний чинити йому опір. Хоча Саллі спочатку й намагалася зберегти невдоволення, вона незабаром піддалася його харизмі й сміялася разом із нами, коли Лорен проголосив свій тост:

– Вип’ємо за місто, яке ніколи не існувало, і за скарби, яких ми не знайшли.

Я ліг спати трохи п’яний, і мені снилися дивні сни – але прокинувся вранці з ясною головою і з туманним відчуттям збудження, яке підказувало мені, що сьогодні має статися щось дуже цікаве.

Гелікоптер прилетів із півдня за годину до полудня, приваблений димом над вогнищем, де горіли просякнуті бензином і мастилом брудні ганчірки. На своєму сріблястому блискучому гвинті він шумно знижувався в напрямку табору, піднявши вихор пилюки та всілякого сміття.

Лорен відбув коротку нараду з темноволосим молодим пілотом, потім заліз на сидіння поруч із ним, і незграбний літальний апарат знову злетів у повітря й розпочав серію польотів над пагорбами, з кожним разом підіймаючись дедалі вище, аж поки перетворився на дрібненьку комаху, на чорну цятку в гарячому чорному небі. Ці маневри настільки очевидно свідчили про їхню повну невдачу, що Саллі і я незабаром утратили до них інтерес, і я пішов, щоб сісти в затінку обіднього тенту.

– Ну що ж, – сказала Саллі, – це, либонь, і кінець.

Я їй не відповів, а пішов до холодильника й приніс кожному по бляшанці віндхукського пива. Уперше за багато днів уславлений мозок Кейзина запрацював на повних обертах. Якщо тридцять галонів води поділити між двома особами, то кожне матиме по галону щодня протягом двох тижнів. Вода? Десь у самому закутку свого розуму я думав не лише про споживання води, а й щось інше про неї. Саллі й вода.

Гелікоптер знову приземлився поблизу табору, й Лорен та пілот підійшли до тенту. Лорен похитав головою.

– Ніякого результату. Анічогісінько. Ми трохи підобідаємо й полетимо, куди мені треба. Ти краще обміркуєш усе це, коли повернешся додому.

Я ствердно кивнув головою, не розповідаючи про свої плани, щоб не спричиняти суперечок.

– Отже, пробач мені, Бене. Я нічого не розумію. – Лорен збудував собі сандвіч із хліба та холодного філе смаженого сернобика, помастивши його гірчицею. – Хай там як, а це не останнє розчарування, яке ще спіткає нас у житті.

Через двадцять хвилин найістотніші речі Лорена були повантажені в гелікоптер, і, поки пілот запускав двигун, ми сказали один одному слова прощання.

– Зустрінемося у прекрасному Йоганнесбурзі. Збережи мої ікла.

– Щасливої подорожі, Ло.

– Ми завжди разом, партнере?

– Завжди разом, Ло.

І він пірнув під гвинт, який уже розкручувався, й умостився на місці пасажира в гелікоптері. Гвинтокрил піднявся в повітря, як джміль, і, гуркочучи, полетів геть над верхівками дерев. Джміль? Бджола! Бджола! Господи, ось що не давало мені спокою.

Бджоли, пташки й мавпи!

Я схопив Саллі за руку, моє збудження здивувало її.

– Саллі, ми залишаємося.

– Що ти сказав?

Вона витріщилася на мене.

– Тут є речі, на які ми не звернули уваги.

– Наприклад?

– Пташки й бджоли, – відповів їй я.

– Ти старий базікало, – відповіла вона.

Ми розділили воду на посудини у п’ятнадцять і двадцять галонів. Тобто слуги матимуть трохи більш як по півгалона на добу на кожен із двох днів, протягом яких вони зможуть безпечно вибратися звідси. Саллі й мені дістанеться по галону на день на десять днів. Я залишив собі лендровер, переконавшись, що баки з пальним повні і ще є двадцять п’ять галонів у запасних каністрах. Залишив я і радіо, один намет, постіль; набір інструментів: лопату, сокиру, кирку, мотузку, а також газові ліхтарі й запасні циліндри, смолоскипи й запасні батарейки, консерви, дробовик Лорена й з півдесятка пакетів із набоями, не рахуючи речей, що належали особисто Саллі й мені. Решту обладнання повантажили на дві вантажівки, і, коли всі слуги посідали в машини, я відвів старого носія рушниць із племені матабеле вбік.

– Мій старий і шановний батьку, – звернувся я до нього мовою синдебеле. – Я чув, як ти говорив про велику таємницю, що живе десь тут. Я прошу тебе тепер як син і друг розповісти мені, про яку таємницю йдеться.

Носію рушниць знадобилося кілька секунд, щоб оговтатися від подиву. Тоді я повторив йому те речення, яке сказав мені колись Тимоті Маґеба. Воно було секретним кодом, сигналом упізнавання, застосовуваним на найвищому рівні серед утаємничених. Старий хапнув ротом повітря. Він тепер не міг ані ставити мені якісь запитання, ані не відповісти на моє прохання.

– Сину мій, – заговорив він лагідним голосом. – Якщо тобі відомі ці слова, то ти повинен знати й легенду. Тоді, коли скелі були м’якими, а повітря туманним – так африканці говорять про найстародавніші часи – у цьому місці панували мерзота й зло, але наші предки їх знищили. Вони затаврували ці пагорби прокляттям смерті й наказали, щоб зло було викорінене з землі та з людських мізків навічно.

І знову я почув ті фатальні слова, повторені дослівно.

– Це вся легенда? – запитав я. – Більш немає нічого?

– Більш немає нічого, – відповів мені старий, і я знав, що він каже правду.

Ми повернулися до вантажівок, які чекали на нас, і я заговорив до Джозефа мовою шанґаан:

– Їдь із миром, мій друже. Будь уважним за кермом і дбай про тих, хто з тобою їде, бо вони для мене неоціненні.

Джозеф роззявив рота від подиву, від несподіванки, неспроможний зібрати докупи свої думки. Я обернувся до слуг і перейшов на сечуана:

– Павук вітає вас і бажає вам миру.

Їх опанував жах, коли я згадав своє прізвисько, та коли вони від’їхали, то оговталися від шоку й весело сміялися з мого жарту.

Вантажівки зникли за колючими деревами, і гуркіт їхніх двигунів розчинився у вічній тиші глибокого бушу.

– Ти знаєш, – замислено промурмотіла Саллі, – думаю, я опинилася в пастці. Я перебуваю за двісті миль від бодай якоїсь цивілізації разом із чоловіком, чия мораль щонайменше сумнівна. – І вона захихотіла. – Чи ж не чудово? – запитала вона.

Я знайшов таке місце на вершині скелі, де я міг перехилитися через край, тримаючись за гілля великого молодого дерева – павіанової яблуні. Звідти був чудовий вид на скелясті схили пагорбів по обидва боки, а також на відкриту рівнину внизу. Саллі стояла біля мовчазного гаю, і я міг виразно її бачити.

Сонце падало на неї під правим кутом, хоч мені воно світило прямо у вічі. Воно було над обрієм лише на десять або п’ятнадцять градусів, і його золоті промені забарвлювали новими м’якими кольорами скелі й листя.

– Гей-гей! – слабко долетів до мене вигук Саллі, й вона підняла обидві руки до неба.

Це був сигнал, який ми опрацювали разом і який мав означати: «Повертайся до мене!»

– Гаразд, – пробурмотів я.

Либонь, вона їх вистежила. Я ретельно їй пояснив, як затуляти очі від скісних променів сонця і спостерігати за польотом крихітних золотих світляних плям, схожих на політ стріли. Це був давній трюк, яким користувалися мисливці на бджіл і якого мене навчили бушмени.

Я відірвався від скелі й подерся крізь колючки та густі чагарі, що росли на гребені скелястих пагорбів. Я здогадався, звідки почати пошук, бо були величезними шанси знайти вулик на цій високій червоній скельній стіні з багатьма вирвами й розколинами. Хвилин за п’ятнадцять Саллі погукала мене і махала руками.

– Онде він. Прямо під тобою.

Я знову перехилився через край і тепер перехопив поглядом швидкий, освітлений сонцем політ бджіл, які поверталися до вулика, розташованого на скелі нижче від мене.

Вихилившись далеко вперед, я зміг визначити вхід до вулика: то була довга діагональна розколина, краї якої були знебарвлені старим воском. Це мав бути велетенський вулик, судячи з того, як багато робітниць поверталися в нього і як багато воску наліпено зовні навколо входу. У такому недоступному місці він, певно, залишався непотривоженим ані людиною, ані звіром сотні років. Велика рідкість для цієї землі, де мед цінується так високо.

Я прив’язав білу хусточку на гілочці, що нависала над входом до вулика, щоб позначити його місце, й у дедалі густішій темряві спустився вниз, на рівнину, до Саллі. Вона була надзвичайно збуджена нашим маленьким успіхом, і за вечерею ми обговорили, до чого він може нас привести.

– Ти й справді надзвичайно розумний, докторе Бен.

– Навпаки, я повільний, як Судний день. Я мусив помітити ці очевидні знаки ще два дні тому, але зрештою я таки спіткнувся на них, – сказав я самовдоволено. – Тут повно птахів, тварин і бджіл, усі вони не можуть існувати без чималого запасу поверхневої води. Вважають, що постійної води тут немає на відстані двохсот миль, – таке припущення, безперечно, хибне.

– А чи знайдемо ми джерело, ось що мене цікавить?

Вона знову була сповнена ентузіазму, очі в неї блищали.

– Не знаю, та, коли ми його знайдемо, я обіцяю показати тобі щось цікаве.

Коли вночі я увійшов до намету в піжамі, скромно перевдягнувшись зовні, вона вже лежала у своєму ліжку, натягнувши ковдру до підборіддя. Я вагався, стоячи між двома розкладними ліжками, аж поки вона з лукавою усмішкою пожаліла мене й підняла ковдру жестом запрошення.

– Іди до мамулі, – сказала вона.

Загорнувшись у шкіряну куртку, я прилаштувався на краю скелі над вуликом і в прохолодній темряві перед світанком чекав, коли зійде сонце. Я знову почувався щасливим чоловіком, деякі з моїх сумнівів розвіялися протягом ночі.

Унизу на темній рівнині я побачив спалах світла. Саллі була вже на своєму місці біля гаю, либонь, самотня й трохи налякана африканською темрявою, нічними шерехами й криками звірів. Я засвітив ліхтар і спрямував пучок світла вниз на неї, аби заспокоїти її. Світанок швидко наближався.

Спочатку з’явилися темно-рожеві й рожеві відтінки, туманно-фіолетові й багряні кольори. Потім над обрієм викотилося сонце й полетіти бджоли. Я спостерігав за ними протягом двадцятьох хвилин, щоб визначити напрямки й мету їхніх польотів. Робочі бджоли віялом розліталися над рівниною. То були, безперечно, збирачі пилку. Я дійшов такого висновку, вихиляючись над урвищем і спостерігаючи, як вони повертаються. У бінокль я бачив жовтий пилок, що приліпився до їхніх задніх лапок, коли вони шикувалися на виступі скелі над своєю розщелиною.

Отак спостерігаючи за бджолами, я відкрив ще один напрямок їхніх польотів, якого спершу, либонь, не помітив. Постійний потік робочих бджіл падав майже вертикально вниз на темне гілля мовчазного гаю піді мною – і, коли вони поверталися, пилку на їхніх лапках не було. Отже, це носії води! Я махнув Саллі рукою, показуючи їй на підніжжя пагорба; цього ранку ми з нею помінялися ролями, бо кут і нахил сонячних променів був такий, що їй було значно зручніше спостерігати за бджолами. Через якусь хвилину вона подала мені знак, повідомляючи, що бачить тих бджіл, на яких я показав, і я знову спустився на рівнину, що було нелегкою справою.

Вона мала вказати мені, де саме ті бджоли, що летять униз понад урвищем, проникають у гай, але навіть тоді тінь, яку відкидав стрімчак, допомагала їм зникнути, перш ніж ми могли встановити, куди саме вони летять. Ми спостерігали за ними протягом тридцятьох хвилин, потім покинули цю справу й пішли в гущавину дерев шукати навмання.

Коли настав полудень, я міг заприсягнутися, що ані в гаю, ані в його околицях не було найменшого сліду поверхневої води. Саллі і я прихилилися поруч спинами до стовбура одного з дерев мгоба-гоба, дерева дикої японської мушмули, які, як розповідає легенда, стародавні прибульці завезли сюди зі своєї батьківщини, й ми подивилися одне на одного з виразом розпачу.

– Ще одна невдача!

Її чоло та скроні вкрилися дрібними крапельками поту, а пасмо темного волосся прилипло до шкіри. Я обережно відсунув його пальцем назад і закинув їй за вухо.

– Водойма десь тут. Ми її знайдемо, – сказав я з переконаністю в голосі, якої не відчував. – Вона повинна бути тут. Де ж їй ще бути?

Вона вже хотіла відповісти мені, але я притиснув пальці до її губів, щоб вона не заговорила. Я помітив якийсь рух за крайніми деревами. Ми побачили зграю мавпочок, які вчвал перетнули відкриту місцевість із задертими хвостами. Коли вони добігли до гаю, то з комічною полегкістю збігли нагору по стовбуру найближчого дерева. Звідти їхні чорні мордочки стривожено дивилися вниз крізь густе зелене гілля, але вони не помітили нас, поки ми спокійно сиділи під деревом японської мушмули.

Мавпи впевнено пострибали по верхівках дерев до стрімчака, великі самці вели за собою матерів із дітьми, що висіли під їхніми животам, а зграя підлітків стрибала за ними.

Вони досягли верхніх гілок велетенської дикої смоковниці, однієї з тих, чиє коріння й стовбур заглиблювалися у вертикальну стіну червоної скелі, а зелене гілля розпростерлося на півсотні футів над землею – і там вони зникли.

То було дивовижне явище, шістдесят мавп зібралися на дереві й раптом швидко зникли, аж поки в гіллі не лишилося анічогісінько зайвого. Жодної мавпи не залишилося на дереві.

– Куди вони поділися? – прошепотіла Саллі. – Побігли на вершину пагорба?

– Ні, я так не думаю. – Я обернувся до неї й радісно усміхнувся. – Думаю, ми знайшли те, що шукали, Сал. Думаю, це воно і є, але ліпше зачекаймо, коли мавпи повернуться.

Через двадцять хвилин мавпи несподівано знов з’явилися в гіллі дикої смоковниці. Зграя неквапно подалася геть понад схилом пагорба, й ми зачекали, поки вони зникнуть із поля зору, а тоді вирушили на пошуки.

Покручені й товсті корені дикої смоковниці утворювали нерівні сходинки, що вели до тієї точки, де стовбур вистромлявся зі скелі. Ми подерлися вгору й роздивилися стовбур, кружляючи навколо нього, вдивляючись у гілля високо над нами. Стовбур був велетенський, усі тридцять футів по колу, деформований і сплюснений своїм контактом із нерівною стіною червоної скелі. І навіть тепер ми могли не помітити те, що шукали, якби не гладенька відполірована стежка, що вела прямо у скелю, – стежка, протоптана за тисячі років ногами, лапами та ратицями. Стежка протискалася між товстим жовтим стовбуром старої смоковниці і скелястою стіною. Так само як ото часто печера ховається за водоспадом, тобто за водою, що падає згори, так і наша дика смоковниця затуляла вхід.

Саллі і я заглянули в темний отвір за стовбуром, а тоді подивились одне на одного. Її очі яскраво світилися, а щоки забарвилися в темно-рожевий колір.

– Ось тут, – прошепотіла вона, і я кивнув головою, неспроможний говорити.

– Ходімо!

Вона взяла мене за руку, й ми увійшли до печери.

Отвір був довгою вертикальною розколиною у скелі, й досить видиме світло проникало згори. Поглянувши вгору, я побачив, що скеляста стіна там добре відполірована лапами мавп, які проникали в печеру звідти.

Ми пішли в глибину проходу між двома стінами, що височіли на двадцять футів обабіч нас, утворюючи трикутний дах. Відразу стало очевидно, що ми були не перші люди, які сюди заходили. Гладенькі червоні стіни були покриті безліччю чудових бушменських наскельних малюнків. Найгарніших і найкраще збережених із усіх тих, які мені доводилося бачити.

– Бене! О, Бене! Ти тільки подивися на них! – Мистецтво бушменів – одна зі спеціальностей Саллі. – Це ж дім, наповнений скарбами. О, який же ти чудовий і розумний чоловік!

Її очі сяяли в темряві, як два ліхтарі.

– Ходімо! – смикнув я її за руку. – Ми матимемо досить часу, щоб роздивитися ці малюнки.

Ми повільно йшли вузьким проходом, який далі повільно спускався вниз ще сотню футів. Дах над нами ставав дедалі вищим, аж поки зник у горішній темряві. Ми чули, як пищать кажани в темних заглибинах у проході.

– Угорі з’явилося світло, – сказав я, і ми увійшли у відкриту залу десь у триста футів завширшки з прямовисними стінами, що підіймалися на двісті футів заввишки. Вони були схожі на внутрішні стіни конуса й звужувалися далеко вгорі до невеличкого отвору, крізь який виднілося безхмарне голубе небо.

Я відразу визначив, що це втручання вапняку в червоний пісковик. Тут утворилася типова карстова вирва, дуже схожа на Сонний басейн у Синої, в Родезії.^[7] А в підлозі печери – заглибина, заповнена водою. Вода була кришталево чиста, вочевидь, дуже глибока, як свідчив її зеленавий колір, десь футів півтораста в діаметрі, з гладенькою й нерухомою поверхнею.

Саллі і я стояли й дивилися на неї. Краса цієї великої печери паралізувала нас. Крізь невеличкий отвір на двісті футів над нашими головами сонячні промені струменіли, мов світло прожектора, натикаючись на стіни вапняку, який мерехтів і освітлював усю печеру моторошним віддзеркаленим сяйвом. З опуклого даху й зі стін звисали утворення, схожі на великі крила метеликів і сліпучо-білі сталактити.

Стіни головної зали до висоти п’ятнадцятьох футів і навіть вище теж були прикрашені чудовими малюнками бушменського мистецтва. Подекуди вода, яка просочувалася зі скельної поверхні, розмила витончено намальовані постаті та композиції, але здебільшого вони добре збереглися. Я прикинув, що для Саллі й для мене потрібно бодай два роки часу, щоб попрацювати в цьому дивовижному місці.

Вона повільно вивільнила свою руку з моєї й наблизилася до краю смарагдового басейну. Я залишився стояти там, де був, на вході до тунелю, спостерігаючи із захопленою увагою, як вона зупинилася на березі басейну й нахилилася, щоб зазирнути у глибінь нерухомої води.

Потім вона випросталася й повільно, умисне чіткими рухами почала роздягатися, скидаючи із себе одежину за одежиною. Вона стояла гола на березі басейну, і її шкіра була бліда й прозора, як поверхня вапнякових скель. Її тіло, хоч і кремезне, й міцне, мало чіткі обриси й форми, що нагадали мені витвори китайського різьблення на слоновій кості.

Вона стояла на краю басейну, наче жриця стародавньої поганської релігії, піднявши руки. Я спізнав дивне атавістичне хвилювання, ніби переді мною відбувався якийсь стародавній, давно забутий ритуал. Я виявив у собі якесь глибоке відчуття, що його мені хотілося викрикнути, – чи то благословення, чи то заклинання.

Вона пірнула у воду – то був довгий граційний вигин білого тіла й потік темного волосся. Вона впала на воду й відразу глибоко пірнула. Чіткі обриси її елегантного тіла було добре видно крізь кришталево-прозору воду, потім вона повільно піднялася з глибини й випірнула на поверхню. Її довге темне волосся прилипло до тіла, вона відкинула його за плечі, потім підняла свою елегантно виточену руку і помахала мені.

Мені хотілося скрикнути з полегкістю. Я усвідомив тоді, що не сподівався, що вона випірне на поверхню з тих таємничих зелених глибин. Я спустився на берег басейну, щоб допомогти їй вийти з води.

Ми повільно пройшли попід стінами печери й тунелю, налякані великою кількістю малюнків та гравюр. Мокре волосся Саллі звисало з пліч, а на її обличчі застиг вираз подиву.

– Перед нами результати праці, що тривала не менш, аніж дві тисячі років, Бене. Либонь, маленькі жовтошкірі люди вважали це місце священним.

Ми ще не обійшли й половину печери, як світло згасло, й у тунелі стало прохолодно й моторошно, коли ми почали вибиратися назовні. Лише тоді я пригадав, що ми в той день нічого не їли.

Поки Саллі розігрівала рагу з дрібно посіченої яловичини та цибулі, я сконтактувався з Пітером Ларкіном і з полегкістю почув, що наші вантажівки без лихих пригод повернулися до Мона. Наприкінці зв’язку я попросив Ларкіна, щоб він передав послання Лорену.

– Перекажіть йому, що ми знайшли дуже цікаві наскельні малюнки й залишатимемося тут протягом невизначеного часу.

– А як у вас справи з питною водою? – прогавкав Ларкін голосом, спотвореним атмосферними перешкодами та шотландським віскі.

– Добре. Нам пощастило знайти тут достатні запаси питної води.

– Ви знайшли питну воду? – прогарчав Ларкін. – Там нема ніякої води!

– Її трохи набралося в скельній заглибині після останнього дощу.

– Он як, розумію. Тоді гаразд. Перебувайте на контакті. Кінець зв’язку.

– Дякую, Пітере. Кінець зв’язку.

– А ти добрий брехун, – сказала Саллі з усмішкою, коли я вимкнув рацію.

– Заради доброго діла, – погодився я, і ми почали готувати ліхтарі, фотоапарати та все потрібне для малювання на наступний день.

Старий самець слона був смертельно поранений. Кров, слизька й блискуча, виливалася з ран у горлі й плечі, й держаки півсотні стріл стриміли з масивного тулуба. Він стояв, вигнувши спину в агонії, а навколо нього кишіло безліч маленьких і хоробрих жовтошкірих мисливців із напнутими луками й випущеними в повітря стрілами. Понад десяток із них лежали понад стежкою переслідування, їхні тендітні тіла розчавлені й потрощені велетенськими круглими ногами та прохромлені нещадними гострими бивнями зі слонової кістки – але інші мисливці були сповнені рішучості завершити полювання.

Стародавній митець заповнив свою картину, намальовану на червоній скелі, таким рухом і такою драмою, що я відчув себе свідком того великого полювання. Проте світло миготіло, й мені довелося вибрати плівку F.11 з експозицією в одну десяту частку секунди.

Неохоче я вирішив скористатися спалахом. Я намагаюся, по можливості, не застосовувати його, бо він спотворює кольори й дає фальшиві світлові плями. Я установлював триногу і фотокамеру, коли мене раптом гукнула Саллі.

– Бене! Будь ласка, ходи сюди!

Відлуння та спотворення звуку у високій печері не змогли приховати наполегливість її оклику й збудження в голосі, і я швидко підійшов до неї.

Вона перебувала в головній печері за смарагдовим басейном, де в задній стіні була видовбана невелика заглибина. Там було темно, світло від ліхтаря Саллі швидко ковзало по гладенькій поверхні скелі.

– Що ти там побачила, Сал? – запитав я, підійшовши, й став поруч неї.

– Подивись-но.

Вона пересунула промінь від ліхтаря вниз, і я побачив малюнок великої людської постаті.

– Святий Боже! – вигукнув я, хапнувши ротом повітря. – Біла леді Брандберга.^[8] Це точнісінько вона.

Саллі кілька разів провела пучком світла від ліхтаря по зображеній постаті, аж поки світло зупинилося на хвалькуватій випнутості між стегнами.

– Ця леді має чим похвалитися, – промурмотіла вона. – Думаю, ти розумієш, про що я кажу.

Постать на малюнку мала шість футів заввишки, вдягнена в жовтий обладунок, у шоломі з високим вигнутим гребенем. На лівому плечі воїна висів округлий щит, де навколо опуклості в центрі були розташовані колом орнаментальні жовті розетки. У другій руці він тримав лук і пучок стріл, а з пояса в нього звисали меч і бойова сокира. Його гомілки захищалися поножами з того самого жовтого металу, а ноги були взуті в легкі відкриті сандалі.

Шкіра його обличчя була намальована смертельно білою, на груди опускалася яскраво-руда борода. Явно перебільшені статеві органи були стилізованою вказівкою на його високий панівний статус. У такому зображенні не було нічого безсоромного, воно лише надавало зображеній постаті виразу чоловічої гордості й зарозумілості.

– Білий чоловік, – прошепотів я. – Металевий обладунок і круглий щит, лук і бойова сокира. Це міг бути…

– Фінікійський цар, – закінчила Саллі за мене.

– Але фінікійський тип, імовірно, був би чорноволосий і з гачкуватим носом. Цей чоловік мав би незвичайну зовнішність серед стародавніх людей, м’яко кажучи. Можливо, нащадок народів Північного Середземномор’я. Який вік цієї картини, Сал?

– Я ще не можу визначити напевне, але дві тисячі років приблизно буде. Малюнки на цій стіні найстародавніші в печері.

– Поглянь-но, Сал, – сказав я схвильовано.

За центральною постаттю видніла ціла армія дрібніших постатей, які супроводжували царя. Намальовані не з такою ретельністю, але їхні мечі та шоломи не можна було не впізнати.

– А поглянь-но сюди, – Саллі спрямувала пучок світла від ліхтарика на ряд постатей у білих одежах, що стояли біля ніг царя. Маленькі постаті, не більш як дев’ять дюймів заввишки.

– Схоже на жерців… Але Бене! Подивися-но, подивись!

Вона поводила пучком світла по скельному тлу картин, і одразу я не зрозумів, що саме вона там побачила. Аж раптом моє серце підстрибнуло. Схожий на величезний фриз, місцями стертий вологою, закритий мохом та лишайниками або затьмарений міріадами постатей людей і тварин, намальованих поверх нього, усе ж досі зберіг свою велич і силу намальований тут раніше кам’яний мур великої фортеці. Він був збудований із великих блоків, стики між якими добре видно, а по його вершині тяглася декоративна мережа з шевронів, аналогічна тій, яка прикрашає храмовий мур на руїнах Зімбабве. За муром проступали обриси фалічних башт, які ми сподівалися знайти.

– Це наше місто, Бен. Наше загублене місто.

– І наш загублений цар, Саллі, і його священнослужителі, воїни, й… О мій Боже! Саллі, подивися, що тут є!

– Слони! – зойкнула вона. – Бойові слони з лучниками на спинах. Достоту такі, яких Ганнібал кидав у бій проти римлян. Карфагенські, фінікійські слони.

Ми бачили перед собою безліч цікавого: фортечний мур у сто футів завдовжки й від десятьох до п’ятнадцятьох футів заввишки, і кожен його квадратний дюйм вкривали бушменські малюнки. Постаті та форми неймовірно переплутані, деякі з давніших розписів згодом замальовані й повністю знищені, інші, як наш білий цар, гордо стояли, неторкані й неушкоджені. Вимагалася надзвичайно велика робота, щоб відокремити портрети, які мали стосунок до нашої загубленої цивілізації, від великої маси традиційного печерного мистецтва. Тут могло бути застосоване лише спеціальне вміння Саллі, мій фотоапарат міг лише зафіксовувати плутанину, зображену на скелях, тоді як вона мала терпляче й з великими труднощами вихоплювати звідти окрему постать або окрему групу, що становили особливий інтерес і були майже повністю стерті, відтворювати їх і переносити на рулони вощаного паперу.

Проте ми ніяк не могли розпочати таку роботу негайно. Саллі і я провели решту дня, повзаючи попід задньою стіною, видивляючись та обмацуючи й раз у раз скрикуючи від подиву й захвату.

Коли того вечора ми повернулися до табору, ми були геть виснажені фізично й емоційно. Пітер Ларкін одержав повідомлення для нас від Лорена.

– Він бажає вам усіляких успіхів і повідомляє, що один із гелікоптерів, які розшукують нафту, літатиме у вашій місцевості протягом кількох наступних днів. Чи потребуєте ви чогось і якщо так, то передайте мені список. Вони скинуть вам усе необхідне.

Наступні дні були найщасливішими в моєму житті. Гелікоптер із емблемою «Стервесант-ойл» на фюзеляжі прилетів до нас, як і пообіцяв Лорен. Він доставив нам повний вантаж найнеобхіднішого, делікатеси, ще один намет, розкладні стільці, теодоліт для спостережень, гас для ламп, додатковий одяг для нас обох, додатковий папір, на якому Саллі могла б малювати, фотоплівку для мене й навіть кілька пляшок солодового віскі «Ґлен Ґрант», яке вважають найкращими ліками проти всіх людських хвороб. Записка від Лорена заохочувала мене робити все, що я робив, доти, доки я вважатиму за необхідне. Він обіцяв, що надаватиме мені повну допомогу, але я не повинен тримати його в невіданні протягом тривалого часу, бо він, мовляв, «помирає від цікавості».

Я послав йому свою вдячність – плівку з наскельними малюнками, серед яких не було стародавніх, і кілька поліетиленових торбин зі зразками фарб із печерних малюнків для датування через аналіз вуглецю-14. І гелікоптер полетів геть, покинувши нас у нашій ідилії.

Ми працювали щодня від раннього ранку до пізнього вечора, картографуючи печеру по горизонталі й по вертикалі, фотографуючи всі зображення на стінах і прив’язуючи їх до нашої первісної мапи. Саллі розривалася, допомагаючи мені й продовжуючи власну роботу з виокремлення стародавніх постатей. Ми працювали в цілковитій гармонії та взаєморозумінні, вряди-годи роблячи перерви, щоб з’їсти ланч на березі смарагдового басейну або поплавати вдвох голяка в його прохолодній прозорій воді, а іноді просто вилежуючись на скелях і розмовляючи.

Спочатку наше проникнення в печеру серйозно вплинуло на екологію місцевої фауни, але, як ми й сподівалися, вони швидко пристосувалися. Через кілька днів птахи знову падали вниз крізь отвір у даху печери, щоб попити води та скупатися у басейні. Незабаром вони вже не звертали на нас найменшої уваги, з оглушливими криками та базіканням розбризкуючи навкруги воду, а ми припиняли свою роботу, щоб помилуватися ними.

Навіть мавпи, гнані спрагою, нарешті знов приходили крізь скельний прохід, хапали ковток води й швидко втікали назад. Незабаром ці боязкі набіги стали сміливішими, аж поки перетворилися на справжню мороку, бо вони тепер викрадали наш ланч чи будь-яке обладнання, що залишалося недоглянутим. Ми їх прощали, бо їхні витівки завжди були цікавими й кумедними.

То були чудові дні приємної праці, дні, прикрашені дружбою і коханням, і глибоким миром, що панував у цьому прекрасному місці. Я пам’ятаю лише один день, коли несподівана розмова розхвилювала поверхню мого доти безхмарного щастя. Саллі і я сиділи під портретом нашого чудового білого царя, коли я сказав:

– Вони не зможуть це заперечити, Сал. Тим сучим виродкам доведеться змінити свої вузькі погляди!

Вона знала, що я говорю про так званих викривачів, любителів усе спростовувати, про політико-археологів, спроможних перекрутити будь-які докази, аби підлаштувати їх під власні погляди, про тих, котрі осуджували мене й мої книжки.

– Не будь такий упевнений у цьому, Бене, – остерегла мене Саллі. – Вони з нами не погодяться. Я ніби вже чую їхні тоненькі буркотливі голоси. Це, мовляв, лише відображення бушменських легенд, і можна тлумачити їх по-різному – ти хіба не пам’ятаєш, Бене, як вони звинуватили абата Брейля в ретушуванні малюнків у Брандбергу?

– Так. Дуже шкода, але ці малюнки й справді вторинні… Коли ми покажемо їм малюнки фортечних мурів, вони скажуть: «Хай і так, але де ж самі мури?»

– А нашого царя, нашого мужнього царя-воїна, – вона подивилася на нього, – вони каструють. Він перетвориться на ще одну «Білу леді». Його бойовий щит стане букетом квітів, його молочно-біла шкіра зміниться на церемоніальну глину, з його вогненно-рудої бороди вони виготовлять шарф або намисто, й коли вони опублікують його портрет, то він буде майже непомітно змінений у всіх цих місцях. «Британська енциклопедія» опублікує повідомлення такого характеру, – вона змінила свій голос, наслідуючи педантичного й пихатого лектора: – «Сучасна наукова думка вважає, що руїни залишилися від споруд якогось із племен банту, можливо, від шона або макаланг».

– Мені хочеться – о, як мені хочеться, – щоб ми знайшли якісь очевидні докази, – сказав я жалібним голосом. Я вперше подумав про те, як я розповідатиму про своє відкриття своїм братам у науці, й побачив в уяві, що я спускаюся в яму, де кишать отруйні гадюки. Я підвівся на ноги. – Пропливімося трохи, Сал.

Ми пропливли поруч легким брасом туди й назад через басейн. Коли ми вибралися з води і сіли на плямі яскравого сонячного світла, яке падало в печеру крізь отвір у її даху, я спробував поліпшити свій поганий настрій, змінивши тему розмови. Я доторкнувся до руки Саллі й з витонченою делікатністю пораненого носорога бовкнув:

– Ти вийдеш за мене заміж, Саллі?

Вона обернула до мене здивоване обличчя, її щоки та вії ще блищали крапельками води, й вона дивилася на мене не менш, як десять секунд, перш ніж зареготала:

– О, Бене, який же ти старомодний! Чи ти забув, що ми живемо в двадцятому сторіччі? Те, що ти скривдив нещасну дівчину, аж ніяк не означає, що ти мусиш одружитися з нею!

І перш ніж я встиг запротестувати або пояснити, що саме я мав на увазі, вона підхопилася на ноги й знову пірнула у смарагдове озеро.

Протягом решти дня вона була цілком поглинута своїм малюванням та пензлями й не мала часу навіть подивитись у моєму напрямку, а не те що заговорити до мене. Її послання на мою адресу було рішучим і очевидним – на певні теми для обговорення Саллі накладає категоричну заборону. Одруження одна з таких тем.

То був для мене дуже поганий день, але я добре засвоїв свою науку й поклав задовольнятися тим щастям, яке маю, не прагнучи чогось більшого.

Того вечора Ларкін передав нам ще одне повідомлення від Лорена: «Ваші зразки 1-16 аналіз С-14 в середньому датує 1620-ма роками плюс-мінус 100 років. Вітаю. Результат здається переконливим. Коли ти прилучиш мене до таємниці? Лорен».

Я відчув велике піднесення, діставши цю інформацію. Коли ми припустимо, що давній бушменський маляр малював свої картини з реальної природи приблизно між 200 і 400 роками нашої ери, тоді ж озброєний фінікійський воїн провів свої армії та бойових слонів через країну, яка мене так цікавить. Я почував себе винним, що приховую від Лорена таємниці нашої печери, але прилучати його до них було ще рано. Я хотів приберегти її для себе трохи довше – ще помилуватися нею, навтішатися її миром і красою, незаплямленою очима інших людей. Але ще більше значення мало для мене те, що вона була храмом мого кохання до Саллі. Як і для старих бушменів, вона стала святим місцем для мене.

Наступного дня Саллі, схоже, постановила залагодити ту прикрість, якої вона мені завдала. Вона піддражнювала мене, була ніжною й пустотливою. Опівдні, коли сонячне світло прорвалося до нас крізь верхній отвір печери, ми кохалися на скелях біля басейну, Саллі майстерно й лагідно знову взяла ініціативу на себе. У її ставленні до мене було щось загадково-грізне й містичне, але воно витіснило смуток із моєї душі й наповнило її щастям і миром.

Ми лежали, обнявшись, і сонно перешіптувалися, коли я раптом відчув чиюсь іще присутність у печері. Тривога пронизала мій мозок, і, спершись на один лікоть, я подивився в бік тунелю, яким ми заходили до печери.

Золотаво-коричнева людська постать стояла в темному отворі тунелю. Той чоловік був одягнений у коротку шкіряну настегенну пов’язку, за плечем у нього був сагайдак зі стрілами й короткий лук, а на шиї висіло намисто зі шкаралуп страусиних яєць і чорних мавпячих бобів. Постать була маленька, розмірами з десятирічну дитину, але вона мала обличчя дорослого чоловіка. Скошені очі й високі пласкі вилиці робили його схожим на чоловіка азіатського походження, але ніс у нього був приплюснений, а губи повні й чуттєві. Низенький череп накривали густі чорні кучері.

Якусь мить ми дивилися у вічі один одному, а потім, наче сполоханий птах, маленький манекен зник, ніби розчинився в темному проході між скелями.

– Що там сталося? – запитала Саллі, ворухнувшись навпроти мене.

– Бушмен, – відповів я. – Він проник у печеру й спостерігав за нами.

Вона швидко сіла й перелякано розглянулася довкола.

– Де він?

– Він пішов. Одягайся – швиденько.

– Він небезпечний, Бене? – запитала вона хрипким голосом.

– Так. Дуже!

Я поквапно натягував на себе свої лахи, обмірковуючи наші подальші дії та слова, які я йому скажу. Хоч трохи й забута, але я виявив, що мова досі була в мене на язиці завдяки практичним урокам з Тимоті Маґебою. Бушмени, які тут траплялися, були бушменами з півночі, а не з Калахарі. Вони розмовляли схожими, але різними мовами.

– Вони не нападуть на нас чи нападуть, Бене? – запитала Саллі.

Вона вже одяглася.

– Якщо ми припустимося якоїсь помилки, то нападуть. Ми не знаємо, наскільки священним вони вважають це місце. Нам не слід їх лякати, їх переслідували й полювали на них протягом двох тисяч років.

– О, Бене! – Вона пригорнулася до мене, і хоч я сам неабияк стривожився, проте мені було надзвичайно приємно, що вона так покладається на мене. – Вони нас не вб’ють, правда ж, не вб’ють?

– Вони дикі бушмени, Саллі. Якщо ти погрожуватимеш дикій людині або надокучатимеш їй, вона нападе на тебе. Я повинен знайти можливість поговорити з ними.

Я розглянувся навколо в пошуках чогось такого, що можна було б використати як щит для захисту від очеретяної стріли з отруйним наконечником. Така отрута спричинить повільну, але невідворотну смерть із агонією, яку я навіть уявити собі не міг.

Я обрав шкіряний футляр для теодоліта, розірвавши його по швах руками й розгорнувши, щоб здобути максимальну площу захисту.

– Ходи за мною в тунель, Сал. Тримайся якнайближче.

Вона поклала руку мені на плече, і я повільно повів її крізь скелястий тунель, присвічуючи собі ліхтарем на чотирьох батарейках, щоб обстежити кожен темний закутень або заглибину, перш ніж рухатися далі. Світло лякало кажанів, і вони пурхали й пищали над нашими головами. Рука Саллі боляче стискала моє плече, але ми добулися з нею до стовбура дерева, яке затуляло вхід до печери.

Ми пропхалися крізь вузьку щілину між скелею та стовбуром дерева, і сонячне світло боляче вдарило по моїх очах. Я пильно обдивився кожен стовбур дерев у гаю, кожен жмут високої трави, кожну заглибину або нерівність у землі – й не помітив ніде нічого. Але я знав, що вони десь тут, ховаються й чекають із терпінням і зосередженістю найуміліших на землі мисливців.

Ми для них здобич, сумніватися не випадало. Загальні правила поведінки не мали сили тут, на кордонах Калахарі. Я пригадав долю команди з літака «дакота» Південно-Африканських військово-повітряних сил, змушену приземлитися в пустелі десять років тому. Родину бушменів, які це вчинили, спіймали, і я полетів до Ґабороне, щоб перекладати на суді. На лаві підсудних вони сиділи вдягнені в парашутний шовк, і вираз їхніх облич був по-дитячому довірливий, без тіні провини, будь-якої підступності чи лукавства, коли відповідали на запитання.

«Так, ми їх повбивали», – сказали мені вони.

Замкнені в сучасній в’язниці, як дикі птахи в клітці, вони через рік померли – усі до одного. Пригадавши цю історію, я похолов від жаху й спробував відразу її забути.

– А тепер вислухай мене уважно, Саллі. Ти повинна залишитися тут. Не знаю, що може статися, але я повинен вийти до них. Поговорити з ними. Якщо… – я подавився словами й мусив прокашлятися, – якщо вони влучать у мене своєю стрілою, я матиму з півгодини або десь так, – я перефразував речення, – я матиму цілком досить часу, щоб дістатися до лендровера й повернутися по тебе. Ти вмієш водити машину. Ти не матимеш проблем із тим, щоб проїхати по сліду, який ми залишили в улоговині Макарікарі.

– Бене, не ходи туди. Будь ласка, Бене.

– Вони чекатимуть, Сал. Чекатимуть, поки не споночіє. Я повинен вийти звідси за дня.

– Бене…

– Чекай тут. Хоч би що сталося, чекай тут.

Я відтрутив її руки й вийшов на відкрите місце.

– Мир, – гукнув я до них їхньою рідною мовою. – Ми не хочемо воювати з вами.

Я ступив крок під сонячне світло.

– Я друг.

Ще один повільний крок над покрученим корінням дикої смоковниці з розпростаним шкіряним футляром біля стегна.

– Друг! – повторив я знову. – Я належу до ваших людей. Я з вашого племені.

Я повільно спустився вниз, до мовчазного ворожого гаю. Не було ніякої відповіді на мої слова, ніякого звуку, ніякого руху. Попереду мене лежало повалене дерево. Я став наближатися до нього боком, мої нутрощі від страху перетворилися на тверду напружену кулю.

– У мене немає зброї, – гукнув я, а гай відповів мені зловісною тишею, що зависла в жаркому полуденному повітрі.

Я вже майже дійшов до поваленого дерева, коли почув, як бренькнула тятива лука, й пірнув униз під захист мертвого стовбура. Стріла просвистіла зовсім близько від моєї голови, порушивши тишу, а я впав на землю. Моє обличчя притиснулося до сухої землі, моє серце захололо від страху й від того, що я мало не став жертвою такої огидної смерті.

Я почув тупотіння ніг за собою й перекотився на бік, готовий захищатися.

Саллі кинулася бігти до мене від коренів дикої смоковниці, знехтувавши мої розпорядження. Її обличчя перетворилося на бліду маску смертельного жаху, рот розтулився у мовчазному зойку. Вона побачила, як я впав і лежав нерухомо, і думка про те, що я мертвий, укинула її в паніку. Тепер, коли я заворушився, вона зрозуміла свою помилку й спіткнулася, несподівано усвідомивши власну вразливість.

– Вернися, Сал, – заволав я, – вернися!

Її непевність перетворилася на моторошний жах, і вона зупинилася на півдорозі між входом до печери й мертвим поваленим стовбуром дикої смоковниці, не знаючи, у який бік їй бігти.

Куточком ока я побачив, як маленький жовтий бушмен підвівся над кущем безбарвної трави. У його лук була закладена стріла, й, цілячись, він притиснув її опереним кінцем до щоки. Він був за п’ятдесят кроків від того місця, де зупинилася Саллі, й узяв її на приціл, затримавши свій постріл на якусь секунду.

Я кинувся бігти через ту відстань, що відокремлювала мене від Саллі, й у ту саму мить бушмен пустив свою стрілу. Стріла полетіла, я біг, намагаючись її перейняти, й ми утворювали дві сторони трикутника, на вершині якого була Саллі.

Я побачив, як розмазаний слід від стріли дзижчить, наближаючись до Саллі, і я знав, що не встигну добігти до неї, перш ніж отруєний гостряк стріли вгородиться їй у тіло. Я з усіх сил шпурнув обернутою вгору долонею роздертий наполовину шкіряний футляр, водночас пірнувши в її напрямку. Він ліниво перекинувся кілька разів у повітрі – і стріла влучила в нього. Смертельний залізний наконечник із обмазаним отрутою гостряком застряв у грубій шкірі футляра. Стріла й футляр безпечно впали під ноги Саллі, і я підхопив її на руки й, обкрутившись на підборах, перегнувшись під її вагою, побіг під захист поваленого мертвого стовбура.

Бушмен досі стояв навколішки у траві попереду мене. Він простіг рукою через плече й дістав нову стрілу зі свого сагайдака; одним практично натренованим рухом він поклав її на лук і натягнув тятиву.

Цього разу мені не було як пригнутися, і я похмуро біг уперед. Тятива лука дзенькнула, стріла полетіла, і я відразу відчув сильний удар у шию. Я знав, що стріла у мене влучила, і з Саллі на моїх руках ми впали за стовбур мертвого дерева.

– Думаю, він влучив у мене, Сал. – Я відчув, що стріла теліпається в мене на грудях, і відкотився від неї. – Зламай держак – гляди, не зачепися за вістря.

Ми лежали, дивлячись одне на одного, наші очі були лише на відстані кількох дюймів. Дивно, але тепер, коли я став чоловіком мертвим, я не відчував страху. Діло зроблено, й навіть якби у мене влучили ще з десяток разів, моя доля не змінилася б. Мені залишалося тільки допомогти Саллі безпечно забратися звідси геть, перш ніж отрута почне діяти.

Вона з тремтінням простягла руки й узяла тонку очеретяну стрілу, обережно піднявши її, і тут обличчя її проясніло.

– Твій комір, Бене, вона застряла в комірі твоєї куртки. Гостряк не доторкнувся до тебе.

Я відчув величезну полегкість, коли пробіг пальцями по держаку стріли, й зрозумів, що смерть мене обминула. Обережно лежачи на боку, поки Саллі тримала отруєний гостряк стріли якнайдалі від мого тіла, я вивільнився зі своєї легкої куртки хакі. За кілька секунд я з огидою дивився на саморобний залізний наконечник на кінці стріли, обліплений отрутою, схожою кольором на іриску, потім викинув куртку та стрілу геть.

– Господи, як близько від мене була смерть, – прошепотів я. – Послухай-но, Сал, я думаю, що тут є лише один із них. Це молодий хлопець, він панікує, либонь, він не менш наляканий, ніж ми з тобою. Я спробую поговорити з ним іще.

Я підповз упритул до мертвого стовбура, що давав нам надійний притулок, і заговорив гучним голосом, який тільки міг видобути зі свого пересохлого горла, намагаючись надати йому якнайбільшої переконливості.

– Я твій друг. Хоч ти й стріляєш у мене отруйними стрілами, я не хочу воювати з тобою. Я жив із твоїми людьми, я один із вас. Бо інакше хіба міг би я розмовляти твоєю мовою?

Мертва, непроникна тиша.

– Бо як інакше навчився б я розмовляти мовою твого народу? – знову запитав я і напружив слух, чекаючи відповіді.

І тоді бушмен нарешті озвався тонким голосом, схожим на музику флейти, що уривався клацанням і кудкудаканням.

– Лісові дияволи розмовляють багатьма мовами. Я не хочу слухати твій обман.

– Я не диявол. Я жив серед твого народу й був одним із вас. Хіба ти ніколи не чув про чоловіка, якого називали Сонячний Птах, – бушмени справді дали мені таке ім’я, – який жив із родиною Ксаї і став їхнім братом?

Запала ще одна тривала мовчанка, але тепер я відчував, що малий бушмен утратив свою рішучість, він був спантеличений, більше не наляканий і вже не становив загрози.

– Ти знаєш старого, якого звуть Ксаї?

– Я знаю його, – визнав бушмен, і я зітхнув із деякою полегкістю.

– А ти чув про чоловіка, якого вони називали Сонячним Птахом?

Знову тривала пауза, потім неохоча відповідь:

– Я чув, як говорили про нього.

– Це я.

Тепер мовчанка затяглася хвилин на десять або й довше. Я знав, що бушмен обмірковує моє твердження під усіма можливими кутами. Нарешті він заговорив:

– Ксаї і я полюємо разом у цьому сезоні. Навіть сьогодні він прийде, він буде тут раніше, ніж споночіє. Ми його зачекаємо.

– Ми його зачекаємо, – погодився я.

– Але, якщо ти ворухнешся, – я тебе вб’ю, – остеріг мене бушмен, і я йому повірив.

Ксаї, старий бушмен, дістає мені лише до плеча, а небо знає, що я не велетень. Він має характерно сплюснені риси обличчя з високими вилицями й очима азіатського типу, але шкіра в нього суха й поморщена, як старий жовтий виноград. Зморшки помережили все його тіло, так ніби він обтягнутий ламким пергаменом. Рідкі кучеряві волосинки на його черепі з віком стали димчасто-сірими, але губи залишилися сліпучо-білими й досконалими, а очі – чорними й блискучими. Я часто думав, що такі очі, пустотливі, осяяні виразом розумної цікавості, мають бути в ельфів.

Коли я розповів йому, як його друг намагався вбити нас, він сприйняв мою розповідь як дотепний жарт. Молодшого бушмена звали Ґал, і він був одружений із однією з дочок Ксаї, тому старий вважав, що може висміювати його нещадно.

– Сонячний Птах – білий диявол! – із присвистом вигукував він. – Підстрель його, Ґале, швидко! Поки він не полетів геть!

Розвеселений власним гумором, Ксаї закружляв, спотикаючись, намагаючись показати, який вигляд матиме привид, коли він полетить геть. Ґал дуже збентежився й дивився на свої ноги, якими човгав у пилюці. Я слабко хихотів, посвист летючих отруйних стріл досі зберігався в моїй пам’яті.

Несподівано Ксаї урвав сміх і стривожено запитав:

– Сонячний Пташе, ти маєш тютюн?

– О Боже! – вигукнув я англійською мовою.

– У чому річ? – запитала Саллі, стривожена моїм тоном, подумавши, що знову сталося щось жахливе.

– Тютюн, – сказав я. – У нас його немає.

Ані Саллі, ані я не користувалися цим зіллям, але для бушменів воно неоціненний скарб.

– Лорен залишив у лендровері коробку сигар, – нагадала мені Саллі. – Вони зможуть задовольнитися ними?

І Ґал, і Ксаї вельми зацікавилися алюмінієвими циліндрами, в яких були запаковані сигари «Ромео і Джульєтта». Коли я показав, як їх відкривати й діставати з них тютюн, вони радісно затуркотіли й защебетали. Потім Ксаї понюхав сигару, наче був справжнім знавцем цих виробів, схвально кивнув головою й надкусив її. Він трохи пожував надкушений кінчик, узяв у рота всю сигару й обслинив, а тоді запхав її під верхню губу. Те, що туди не помістилося, він віддав Ґалові, який устромив у тютюн зуби й наслідував приклад Ксаї. Обидва присіли навпочіпки, щасливо всміхаючись, і, коли я дивився на них, моє серце відтануло. Як мало було треба для того, щоб зробити їх щасливими.

Вони переночували з нами, зготувавши на нашому вогнищі вечерю з підсмажених пацюків, яких настромили на рожна, наче шашлик, і підсмажували над жаром, не витягши з них нутрощі й не обдерши шкіру. Шерсть сичала, згораючи над розпеченим вугіллям, і смерділа, немов обпалені ганчірки.

– Боюся, я зараз блюватиму, – промурмотіла Саллі, збліднувши і спостерігаючи, з яким апетитом вечеряли двоє наших друзів, але вона витримала.

– Чому вони назвали тебе Сонячним Птахом? – запитала вона згодом, і я повторив запитання, звернувшись до Ксаї.

Він підхопився на ноги й майстерно наслідував політ нектарниці, смикаючи головою й зображуючи руками пурхання крил. Наслідування було дуже точним, бо бушмени є чудовими спостерігачами природи.

– Вони кажуть, що так я поводжуся, коли дуже збуджений, – пояснив я.

– А й справді! – вигукнула Саллі, захоплено сплеснувши руками, коли уявила собі мене, й усі разом вони засміялися.

Уранці ми пішли до печери, всі четверо, й там маленькі чоловічки почувалися, як удома. Я сфотографував їх, а Саллі намалювала, коли вони сиділи на каменях біля басейну. Вона була зачарована їхніми маленькими делікатними руками й ногами і їхніми непропорційно великими сідницями, відомою анатомічною особливістю, що називається стітопігія і дозволяє їм накопичувати їжу, як верблюд накопичує воду, борючись у такий спосіб із випадковостями та несподіванками життя в пустелі. Ґал розповів Ксаї, чим займалися Саллі і я біля басейну, коли він побачив нас тут учора, й це спричинилося до купи жартів приземленого характеру та до сміху. Саллі захотіла знати, про що ми розмовляємо, й, коли я їй пояснив, вона почервоніла, як призахідне сонце, й для мене це стало приємною переміною, адже зазвичай червонів тільки я.

Бушменам надзвичайно сподобалися малюнки Саллі, й це допомогло мені цілком природно перейти до теми наскельних розписів.

– Ви дивитеся малюнки мого народу, – похвалився Ксаї. – Ця місцевість була нашою від самого початку.

Я показав йому портрет білого царя, і Ксаї пояснив мені все відверто, без будь-якої стриманості або ухилянь, як я і сподівався.

– Це цар білих привидів.

– А де він жив?

– Він живе з армією привидів на Місяці, – пояснив Ксаї.

А мої критики звинувачують мене в надмірній схильності до романтики!

Ми досить довго поговорили на цю тему, і я довідався, як привиди літають між Місяцем і Землею, як по-дружньому вони ставляться до бушменів, але їм треба пильнувати, бо звичайні лісові демони маскуються під білих привидів. Ґал подумав, що я один із них.

– А чи білі привиди були коли-небудь людьми? – запитав я.

– Ні, звичайно. – Моє запитання трохи збило Ксаї з пантелику. – Вони завжди були привидами й завжди жили на Місяці та на цих пагорбах.

– А ти коли-небудь бачив їх, Ксаї?

– Мій дід бачив їхнього царя.

Ксаї з гідністю ухилився від мого запитання.

– А ось це, Ксаї, – я показав на малюнок кам’яного муру з його шевронами та баштами, – що це таке?

– Це Місячне місто, – з готовністю відповів Ксаї.

– А де воно – на Місяці?

– Ні. Воно тут.

– Тут? – запитав я, і кров у мене зашуміла. – Ти хочеш сказати, воно тут, на пагорбах?

– Так, – кивнув головою Ксаї й відкусив іще один шматок сигари за п’ять доларів.

– Де воно, Ксаї? Де? Ти можеш мені його показати?

– Ні, – Ксаї із жалем похитав головою.

– Чому ні, Ксаї? Я твій брат. Я належу до твого клану, – сказав я благальним голосом. – Твої таємниці – мої таємниці.

– Ти мій брат, – погодився Ксаї. – Але я не можу показати тобі Місячне місто. Це місто привидів. Лише тоді, коли на небо викочується повний місяць і білі привиди спускаються на землю, лише тоді місто з’являється на рівнині біля підніжжя пагорбів – але вранці воно зникає.

Кров у мене більше не шумувала, і моє збудження стихло.

– А ти бачив Місячне місто, Ксаї?

– Мій дід бачив його, але дуже давно.

– Дід багато чого бачив, – сумно зауважив я англійською мовою.

– Про що ти? – захотіла знати Саллі.

– Я розповім тобі згодом, Саллі, – сказав я й обернувся до старого бушмена. – Ксаї, за все своє життя ти коли-небудь бачив таке місто? Місто, обгороджене високими кам’яними мурами, з круглими кам’яними баштами? Не обов’язково біля цих пагорбів, а де завгодно. На півночі біля великої річки, у пустелі на заході – де завгодно.

– Ні, – сказав Ксаї, – я ніколи не бачив такого міста.

І мені стало очевидно, що загубленого міста не існувало ані на північ від великої улоговини, ані на південь від Замбезі, бо, якби воно десь там було, Ксаї неодмінно натрапив би на нього за сімдесят років своїх безперервних мандрів.

– Либонь, якийсь старий бушмен заблукав на двісті сімдесят миль звідси й побачив храм у Зімбабве, – припустив я в розмові із Саллі, коли ми сиділи ввечері біля вогнища й обговорювали розповідь старого бушмена. – Те видовище так вразило його, що, повернувшись сюди, він його намалював.

– Тоді як ти поясниш зображення білого царя?

– Не знаю, Сал, – чесно відповів я. – Можливо, це біла леді з букетом квітів.

Схоже, коли я переживаю сильне розчарування – відмову Саллі від моєї пропозиції, суперечливу розповідь про Місячне місто, – мій мозок перестає працювати. Либонь, тому я не помітив головний ключ, а не помітити його було годі. Адже мій розумовий коефіцієнт дорівнює 156 – я, можна сказати, клятущий геній!

Уранці обидва бушмени повернулися до своїх родин, які вони залишили в улоговині. Вони взяли із собою скарби, якими ми їх навантажили: сокиру, туалетне дзеркальце Саллі, два ножі й половину коробки із сигарами «Ромео та Джульєтта». Вони зникли на просторах безмежної Калахарі, жодного разу не озирнувшись назад, і ми відчули, що нам чогось бракує тепер, коли вони пішли.

Гелікоптер знову прилетів наступного тижня, доставивши нам повний набір припасів і спеціальне обладнання, яке я попросив у Лорена.

Саллі і я віднесли гумового човника до печери й надули його біля басейну, по черзі дмухаючи в трубку, аж поки в обох запаморочилася голова.

Саллі сіла в нього й радісно попливла навколо басейну, тоді як я заходився збирати решту обладнання. Тут було коротке й важке фібергласове вудлище, вагою в двадцять п’ять унцій, а в коробці з міцною волосінню «Пенн Сенатор» я знайшов записку від Лорена: «Що ви маєте намір підчепити там на гачок? Піщану рибу чи пустельну форель? Л.»

Я приладнав волосінь до вудлища, протягнув її крізь кільця й приладнав на її кінці п’ятифунтовий олив’яний груз. Саллі вивезла нас на середину басейну. Я перекинув олив’яний груз через борт, вимкнув запобіжник на барабані з волосінню й дозволив їй розмотуватися.

Як я й попросив Лорена, дакронова волосінь була розмічена через кожні п’ятдесят футів, і, коли кожен маркер із кольорової матерії зникав під водою, ми голосно рахували:

– П’ять, шість, сім – о Боже, Бене, ця водойма бездонна.

– Ці карстові вирви в пісковику можуть мати величезну глибину.

– Одинадцять, дванадцять, тринадцять.

– Сподіваюся, нам вистачить волосіні.

Саллі із сумнівом подивилася на барабан.

– Ми маємо тут вісімсот ярдів, – сказав я їй. – Думаю, це більше, аніж треба.

– Шістнадцять, сімнадцять.

Навіть я був вражений, я припускав, що тут глибина десь чотириста футів, така сама, як у Сонному басейні, в Синої, але волосінь досі розмотувалася, не зупиняючись, із великої котушки для ловитви великих риб.

Нарешті я відчув, як свинцевий груз упав на дно, й волосінь ослабла. Ми зі страхом подивились одне на одного.

– Трохи глибше за 850 футів, – сказав я.

– Мені тепер буде страшно плавати над таким проваллям у землі.

– Ну що ж, – сказав я рішучим голосом. – Я мав у своїх планах обстежити тут дно з аквалангом, але тепер це відпадає. Ніхто не зможе пірнути на таку глибину.

Саллі подивилася вниз у зелені глибини, й плямисте, рухливе, віддзеркалене світло надало її обличчю якогось надприродного виразу. Її очі затуманилися, а вираз обличчя був якийсь розгублений. Раптом вона здригнулася, конвульсивне тремтіння пройшло крізь усе її тіло, й вона відірвала погляд від зеленої поверхні басейну.

– О, мене опанувало таке дивне, таке огидне почуття – ніби хтось пройшов над моєю могилою.

Я почав змотувати риболовну волосінь, а Саллі лягла спиною на дно човна, дивлячись на скелястий дах, що високо нависав над нами. Змотати всю волосінь було нелегкою роботою, але я працював наполегливо.

– Бене, – несподівано заговорила Саллі. – Подивись туди.

Я припинив змотувати волосінь і подивився вгору. Ми ніколи не дивилися на отвір у даху під цим кутом. Форма отвору вгорі змінилася.

– Он там, Бене. Збоку, – показала Саллі. – Бачиш уламок скелі, який звідти стримить? Він надто акуратно обтесаний, щоб бути природним, ти згоден?

Я роздивлявся його протягом певного часу.

– Можливо.

Але в моєму голосі прозвучав сумнів.

– Ти знаєш, що ми ніколи не намагалися з’ясувати, де печера відкривається на вершину пагорбів, Бене. – Саллі підвелася й сіла збуджена. – Чом би нам це не зробити? Підіймімося нагору й подивімося на той уламок квадратного каменю. Ми зможемо піднятися туди, Бене?

– Звичайно, – з готовністю погодився я.

– Сьогодні. Негайно. Підіймаймося.

– Чортівня, Сал. Уже по другій годині дня. Ми не встигнемо спуститися звідти до ночі.

– О, ходімо! Ми візьмемо із собою ліхтарі.

Рослинність на гребені пагорбів була густою й колючою. Я похвалив себе за те, що взяв мачете, бо довелося прорубувати для нас стежку крізь кущі.

Ми визначили з рівнини знизу, де приблизно розташований отвір у скелі, але однаково нам довелося шукати його години зо дві у густих заростях, і я мало не провалився в нього.

Несподівано земля розступилася під моїми ногами, відкривши глибоку чорну шахту, і я сахнувся назад, мало не збивши Саллі з ніг.

– Вона була зовсім близько від мене, – сказав я, намагаючись виправдатися.

Переляк минув не відразу, і я тримався якнайдалі від краю провалини в скелі, коли ми обминали її там, де кам’яна брила стриміла, нависаючи в порожнечу.

Я опустився навколішки біля краю, щоб обстежити камінь. Далеко внизу поверхня смарагдового басейну світилася в похмурій глибині. Я не люблю висоти, коли вона зовсім поруч, і мене занудило, щойно я нахилився, щоб дотягнутись до поверхні кам’яної брили.

– Поверхня справді гладенька, Сал, – сказав я, ретельно обмацавши її пальцями. – Але я не знаходжу слідів від долота. Тут потрудилася негода, так я думаю…

Я поглянув угору й завмер від жаху. Саллі вийшла на кам’яну платформу, ніби то був трамплін для стрибка. Пальці її ніг торкалися краю, і, коли я поглянув на неї, опанований моторошним переляком, вона підняла руки в себе над головою. Вона спрямувала їх прямо в небо всіма пальцями, а великі пальці відставила вбік так само, як тоді, коли вперше побачила смарагдовий басейн.

– Саллі! – заволав я, і її голова смикнулася.

Вона похитнулася злегка. Я зіп’явся навколішки.

– Не треба, Саллі, не треба! – знову заволав я, бо знав, що вона наготувалася стрибнути в роззявлену кам’яну пащу.

Вона повільно нахилилася над проваллям. Я вибіг на кам’яну платформу й, коли вона нахилилася так, що її тіло перейшло через точку рівноваги, схопив її за руку вище ліктя. Протягом кількох коротких клятих секунд ми балансували й хиталися разом на краю пласкої кам’яної брили, потім я смикнув її назад і відтягнув до безпеки.

Зненацька вона затремтіла й істерично заплакала, а я міцно її обійняв, бо теж був смертельно наляканий. Сталося щось таке, що було поза моїм розумінням, щось містичне й глибоко тривожне.

Коли схлипування Саллі припинилися, я лагідно її запитав:

– Що сталося, Саллі? Чому ти це зробила?

– Я не знаю. У мене раптом запаморочилося в голові, її заполонив якийсь чорний гуркіт і… Я нічого не знаю, Бене. Я просто нічого не знаю.

Минуло не менш як двадцять хвилин, поки Саллі, як мені здалося, цілком прийшла до тями, щоб стати спроможною спуститися назад до табору, а на той час сонце вже було на західному обрії. Перш ніж ми дійшли до стежки, яка спускалася вниз по скелях, уже споночіло.

– Місяць зійде через кілька хвилин, Сал. Я собі не уявляю, як можна спускатися вниз по скелі в непроглядній темряві. Зачекаймо.

Ми сіли на край стрімчака й міцно пригорнулися одне до одного не в пошуках тепла, бо повітря було ще гаряче, а скелі напечені сонцем, а тому що обоє були досі приголомшені недавно пережитим. Місяць розливав сріблясте сяйво за обрієм, потім викотився на небо й висів тепер за деревами, товстий, жовтий і круглий, омиваючи землю м’яким, блідим світлом.

Я подивився на Саллі. Її обличчя у місячному світлі було сріблясто-сірим, під чорними очима виднілися синці, а його вираз – неуважний і нескінченно сумний.

– Ходімо, Саллі? – сказав я, легенько її обнявши.

– Через хвилину. Тут так гарно.

Я обернувся й подивився на залиту срібним місячним сяйвом рівнину. Африка має багато облич, позначених різним настроєм, і я люблю їх усі. Тут перед нами вона набула однієї зі своїх найчарівніших форм. Ми довго сиділи мовчазні й глибоко замислені.

Раптом я відчув, що Саллі заворушилася біля мене, підводячись на ноги.

– Готова? – запитав я, підводячись разом із нею.

– Бене! – Її пальці стиснули мій зап’ясток із дивовижною силою, і вона смикнула мене за руку.

– Бене! Бене!

– Що там сталося, Сал? З тобою все гаразд?

Однією рукою вона смикала мене за руку, другою показувала вниз на рівнину, що лежала внизу під нами.

– Подивися, Бене, онде воно!

– Саллі! – Я обняв її обома руками, щоб утримати. – Не хвилюйся, моя люба. Сядь і трохи посидь іще.

– Не будь йолопом, Бене. Зі мною все гаразд. Ти подивись униз, он туди.

Ще тримаючи її в руках, я зробив, як вона сказала. Я напружив зір, але не побачив нічого.

– Ти побачив, Бене?

– Ні. – А тоді, як картинка в ребусі, воно з’явилося. Воно було там, де мало бути від самого початку.

– Ти його бачиш? – Саллі затремтіла. – Скажи мені, що ти його також бачиш, Бене. Скажи мені, що це не гра моєї уяви.

– Так, – промимрив я, усе ще не впевнений, – так, я думаю…

– Це Місячне місто, Бене. Примарне місто бушменів. Примарне місто бушменів – наше загублене місто, Бене. Це воно – це має бути воно!

Воно було неясне, туманне. Я міцно заплющив очі й знову розплющив їх. Воно ще було там, де й було.

Подвійний мур навколо мовчазного гаю, широкі симетричні креслення на сріблястій рівнині, темні тінисті лінії. Чорні кола позначали місця, на яких стояли фалічні вежі, деякі з них були невидимі за деревами гаю. За мурами виднілися стільникові чарунки нижнього міста, розташовані у формі півмісяця й розкидані понад берегами стародавнього висохлого озера.

– Місяць, – прошепотів я. – Низький кут. Дозволяють побачити обриси фундаментів. Либонь, вони такі вирівняні й розгладжені, що ми ходили по них, жили на них протягом кількох тижнів. Світло повного місяця має досить сили, щоб відкидати тіні від тих решток, які ще не зникли повністю.

– А фотографія?

– Так. З висоти тридцять шість тисяч футів світло так само слабеньке й так само м’яке, тому дає той самий ефект.

– Мабуть, ми не змогли побачити їх з малої висоти, на яку піднявся гелікоптер, – припустила Саллі.

– І тоді був полудень, – докинув я. – Сонце під великим кутом, жодних тіней. Тому Лорен і не побачив нічого.

Це було так просто, а я нічого не зрозумів. Зачуханий геній. Либонь, ті тести були халтурними.

– Але ж немає, Бене, ані мурів, ані башт, нічого. Лише підмурки. Що з ним сталося? Що сталося з нашим містом?

– Ми це з’ясуємо, Сал, – пообіцяв я, – Але тепер ми повинні намалювати його, перш ніж воно знову зникне.

Я дістав із рюкзака один ліхтарик і передав їй.

– Один спалах означатиме «прийди до мене»; два спалахи «відійди далі від мене»; три – «відійди ліворуч»; чотири – «відійди праворуч»; а вимахування ліхтариком – «ти стоїш там, де треба». – Ми швидко узгодили простий код. – Я спущуся на рівнину, а ти сигналитимеш мені. Спочатку приведи мене на місце великої башти, потім проведи по периметру зовнішніх мурів. Нам треба буде працювати швидко, адже ми не знаємо, як довго триватиме цей ефект. Подаси мені знак закінчення, коли він припиниться.

Він тривав трохи більше за годину, протягом якої я сновигав по рівнині, підкоряючись сигналам Саллі, а потім, коли місяць наблизився до зеніту, місто розпливлося й зникло. Я поліз нагору, щоб зняти Саллі зі стрімчака й привести її вниз. Я був голий до пояса, бо роздер свою сорочку на клапті й прив’язав кожен клапоть до пучків трави та кущів як розпізнавальні знаки.

У таборі ми розклали грандіозне вогнище, і я дістав пляшку «Ґлен Ґранта», щоб відсвяткувати наше відкриття. Ми були глибоко схвильовані, ми мусили обговорити стільки дивовижних речей, що сон довелося відкласти далеко на потім.

Ми знову в усіх подробицях обговорили феномен освітлення, погодившись, як він діє, і з жалем пригадавши, як близько ми підійшли до істини, коли обговорювали ефект низького сонця в наш перший день, коли ми знайшли мушлю прісноводної мідії. Ми ще поговорили про ті мушлі та про їхнє нове значення.

– Присягаюся тут і тепер у присутності всіх богів, що я більш ніколи не викину через плече об’єкт істотного наукового значення, – врочисто пообіцяв я.

– Випиймо за це, – запропонувала Саллі.

– Яка чудова думка, – погодився я й знову наповнив келихи.

Потім ми повернулися до історії старого бушмена.

– Вона тільки зайвий раз доводить, що кожна легенда, кожен елемент фольклору засновані на якомусь факті, нехай навіть дуже спотвореному.

Саллі стає схильною до філософських висновків після одного ковтка «Ґлен Ґранта».

– І якщо вже говорити про факти, то мій кревний брат Ксаї – великий майстер перекручувати факти, які існували в минулому, – згадай принаймні Місячне місто.

– Це чудова назва. Я пропоную її зберегти, – сказала Саллі. – А як ти оцінюєш розповідь Ксаї про те, що його дід зустрічався з білим привидом?

– Він, либонь, бачив когось із давніх мисливців або розвідників надр, пригадай, що й ми мало не стали привидами.

– Не лише уявно, а й буквально, – нагадала мені Саллі.

Ми розмовляли й розмовляли, поки місяць прокреслював свій осяйний шлях у небі над нами. Знову й знову поважна дискусія уривалася такими радісними вигуками, як: «О, Бене, та це ж чудово! Під нами лежать рештки цілого фінікійського міста. Й вони належать тільки нам!» Або: «О Господи, Сал. Усе своє життя я мріяв про те, аби зі мною сталося щось подібне».

Лиш далеко за північ ми знову опустилися на землю, й Сал поставила суто практичне запитання:

– Що ми робитимемо, Бене? Чи розповімо про все Лоренові Стервесанту тепер?

Я повільно наповнив ще один келих міцним трунком, поки міркував над її запитанням.

– А тобі не здається, Сал, що нам треба підкопатися, неглибоко, звичайно, під один із фундаментів? Лише для того, аби переконатися, що ми не клеїмо дурня?

– Бене, ти знаєш найголовніше правило. Ніколи не рийся в землі безсистемно. Ти можеш зруйнувати щось дуже важливе. Ми мусимо зачекати, поки зможемо організувати розкопки впорядковано.

– Я знаю, Сал. Але не можу втриматися. Лише один маленький підкіп, гаразд?

– Гаразд, – усміхнулася вона. – Лише один маленький підкіп.

– Гадаю, нам треба бодай трохи поспати. Уже третя година ночі.

Перш ніж ми остаточно відійшли до сну, Саллі промурмотіла, пригорнувшись до моїх грудей:

– Я досі не можу зрозуміти, що сталося з нашим містом. Якщо бушмен намалював нам правильну картину, тоді його мури й башти просто злетіли в повітря.

– Схоже на те. Буде надзвичайно цікаво з’ясувати, що ж там насправді сталося.

Виявивши ту силу характеру, яку мені іноді вдається виявити, я рішуче відкинув спокусу викопати траншею в загорожі храму й натомість обрав місце біля підмурку зовнішнього муру, де я сподівався завдати найменшої шкоди.

Саллі жадібно стежила за моїми приготуваннями, досить-таки набридаючи мені своїми порадами та втручанням. Я помітив клаптями, відірваними від сорочки, обриси майбутньої траншеї. Вона мала всього три фути завширшки й двадцять футів завдовжки, викопана під прямим кутом до підмурку, щоб перетнути його там, де він проходить.

Ми зробили позначки на майбутній траншеї через кожен фут, і Саллі намалювала цю схему у своєму блокноті. Я приніс із лендровера фотоапарати, інструменти й клапоть брезенту. Наша траншея проходила лише за тридцять ярдів від намету. Отже, ми отаборилися майже над самим давнім муром.

Я розстелив брезент так, щоб на нього можна було складати землю, яку я викопуватиму з траншеї, а тоді зняв сорочку й відкинув її вбік. Я більше не соромився показувати Саллі своє голе тіло. Поплював собі на долоні, переступив через натягнену стрічку, підняв кирку й подивився на Саллі, яка сиділа на брезенті у великому капелюсі з трохи обвислими крисами й не відривала погляду від моїх рухів.

– Окей? – усміхнувся я, подивившись на неї.

– До кінця, партнере, – сказала вона, і я заціпенів від подиву. Її слова прозвучали різким дисонансом, адже вони належали тільки Лоренові й мені. Ми не говорили їх іншим людям.

Потім у мене раптом промайнула думка – які дурниці! Адже я люблю і її.

– До кінця, дівчино, – погодився я й замахнувся киркою.

Було приємно відчувати легку, як пір’їнка, кирку у своїй руці – лезо легко увійшло в піщаний ґрунт. Я працював наполегливо, раз у раз міняючи кирку на совкову лопату, незабаром піт, що струмочками скочувався по моєму тілу, намочив мені штани. Потім я став вигрібати землю з траншеї і кидати її на брезент, а Саллі ретельно її просіювала. Працюючи, вона весело базікала, але моєю єдиною відповіддю було хрипіння за кожним помахом кирки.

До полудня я прокопав траншею на її повну довжину завглибшки в три фути. На глибині вісімнадцятьох дюймів піщаний ґрунт перейшов у червонясту глину, яка досі зберігала вологу від недавніх дощів. Ми зробили перерву, і я поїв консервів із бляшанки й випив пляшку намібійського пива, щоб відновити частину втраченої вологи.

– Ти знаєш, – сказала Саллі, замислено подивившись на мене, – коли я звикла до твого тіла, воно набуло в моїх очах своєрідної краси.

Почувши ці слова, я почервонів і відчув, як мої очі зволожилися від сліз.

Я працював ще годину, а тоді несподівано гостряк кирки забарвився в чорний колір. Я вдарив удруге – знову чорне. Я випустив кирку з рук і став навколішки в траншеї.

– Що там таке? – запитала Саллі, вмить наблизившись до мене.

– Попіл! – сказав я. – Деревне вугілля!

– Стародавня піч, – здогадалася вона.

– Можливо. – Я не погодився з нею відразу, залишивши для себе можливість посміятися з її припущення, якщо раптом воно не виправдається. – Візьмімо кілька зразків для датування.

Далі я працював набагато акуратніше, намагаючись відкрити шар попелу, не порушивши його. Ми взяли з нього зразок для дослідження і з’ясували, що він має товщину від чверті дюйма до двох дюймів і накриває весь горизонт траншеї. Саллі записала його глибину від поверхні й зазначила місце, з якого ми взяли вугільні зразки для дослідження, а я тим часом сфотографував траншею та стрічки.

Потім ми випросталися й подивились одне на одного.

– Надто великий для печі, – сказала вона, і я кивнув головою. – Ми не повинні копати глибше, Бене. Принаймні не так, як тепер, угризаючись у ґрунт киркою та совковою лопатою.

– Я знаю, – сказав я. – Ми зупинимося на половині траншеї й залишимо шар попелу не зрушеним – я зроблю цю поступку правилам, але нехай мене чорти візьмуть, якщо на решті траншеї я не доколупаюся аж до скельного дна, якщо зможу!

– Я рада, що ти так налаштований, – сказала Саллі, зустрівши моє рішення оплесками. – Я теж так думаю.

– Ти починай працювати на найдальшому кінці, я почну тут, і ми рухатимемося назустріч одне одному, – розпорядився я, й ми почали знімати шар попелу на середині траншеї.

Я виявив, що відразу під попелом був шар із твердої глини, й, хоч я цього не сказав, я здогадався, що то будівельний наповнювач. Цей шар глини був сюди завезений, а не утворився тут природно.

– Будь обережна, – застеріг я Саллі.

– Сказав чоловік із киркою та лопатою, – саркастично промурмотіла Саллі, не підводячи голови, й майже відразу вона зробила перше відкриття в руїнах Місячного міста.

Коли я це пишу, у мене перед очима лежить її записник зі сторінкою, обмацаною вимазаними в глину пальцями, на якій школярським письмом записано:

Траншея 1. Знак АС. 6.ІІ.4. Глибина 4’ 2 1/2 ”.

Предмет: Одна скляна намистинка. Овальна. Синя. Окружність 2 1/2 мм.

Проколота. Злегка спотворена вогнем.

Примітка: Знайдена в шарі попелу на рівні 1.

Номер знахідки 1.

Цей лаконічний запис не може дати жодного уявлення про наш захват, про те, як ми обіймалися й сміялися під сонцем. Це була типова торговельна синя фінікійська намистина, і я затиснув крихітну скляну кульку в руці.

– Я хотів би запхати цю кульку їм у зад, – пригрозив я, звичайно, маючи на увазі своїх критиків.

– Якщо їхні зади так само вузькі, як і їхні мізки, Бене любий, то тебе чекає нелегка робота.

Я поколупався в землі маленькою киркою і через п’ятнадцять хвилин зробив нове відкриття – обпалений уламок кістки.

– Людська? – запитала Саллі.

– Можливо, – відповів я. – Шийка людського стегна, а саме стегно згоріло у вогні.

– Канібалізм? Кремація? – почала гадати Саллі.

– Ти надто поспішаєш із висновками, – сказав я.

– А що тоді думаєш ти? – з викликом запитала вона.

Я довго мовчав, а тоді нарешті зробив припущення:

– Я думаю, що в цей період Місячне місто було взяте штурмом і спалене, його жителі перебиті, мури розвалені, а будинки стерті з лиця землі.

Саллі тихо присвиснула, поглянувши на мене з насмішкуватим подивом.

– Зробити такий висновок на підставі однієї крихітної намистини та уламка кістки – подібної фантазії світ, либонь, ще не знав!

Того вечора на крикливі розпитування Ларкіна я відповів:

– Дякую, Пітере. У нас усе гаразд. Ні, нам нічого не треба. Атож, не треба. Будь ласка, перекажіть містерові Стервесанту, що в нас немає ніяких змін і повідомити йому щось нове ми не можемо.

Я вимкнув рацію й уникнув погляду Саллі.

– Не дивно, що ти на мене не дивишся, – суворо сказала вона. – Після такої нахабної брехні людина не може не почувати себе винною.

– Ти ж сама сказала, що одна крихітна намистина й одна обгоріла кістка ні про що не свідчать.

Але через два дні надвечір я не мав такого виправдання, бо коли я поглибив траншею на сім футів і п’ять дюймів, то наштовхнувся на перший із чотирьох шарів кам’яного мурування. Прямокутні камені майстерно обтесані. Місця стиків між ними такі тонкі, що я не зміг просунути й лезо ножа. Камені більші, аніж у фортецях Зімбабве, вони, вочевидь, мали підтримувати вагу великої будівлі. Їхній середній розмір – чотири фути на два й на два. Витесані з червоного пісковику, схожого на пісковик пагорбів, і, коли я уважно роздивився мурування, у мене не залишилося жодного сумніву, що йдеться про роботу майстрів, які належали до могутньої й багатої цивілізації.

Того вечора я знову сконтактувався з Ларкіном.

– Як швидко ви зможете передати повідомлення містерові Стервесанту, Пітере?

– Він має прилетіти з Нью-Йорка сьогодні. Увечері я зможу зателефонувати йому.

– Будь ласка, перекажіть йому, щоб він прилетів сюди негайно.

– Ви хочете сказати, щоб він покинув усі свої найнагальніші справи і примчав до вас. Сміх та й годі.

– Будь ласка, перекажіть йому мої слова.

Гелікоптер прилетів о третій годині наступного дня, і я побіг зустрічати його, на ходу вдягаючи сорочку.

– Який сюрприз ти тут наготував мені, Бене? – запитав Лорен, великий і білявий, коли вибрався з кабіни.

– Сподіваюся, мій сюрприз припаде тобі до вподоби, – сказав я йому, коли ми потиснули руки.

П’ять годин потому ми сиділи біля вогнища, й Лорен усміхався через край свого келиха до мене.

– Ти мав рацію, хлопче, твій сюрприз мені дуже сподобався.

Це була перша думка, яку він висловив після прибуття. Він ходив за Сал і мною від розкопаної мною траншеї до печери, потім – на вершину скелястого пагорба, уважно дослухаючись до наших пояснень, із жалем хитаючи головою, коли я пояснював йому нашу теорію про скісні промені світла, які падали на руїни, іноді ставлячи запитання тим самим тоном, яким він розмовляв на зборах директорів своїх компаній. Щоразу його запитання було глибоким, проникливим і доскіпливим, так ніби він оцінював фінансові можливості ділової угоди.

Коли говорила Саллі, він підходив до неї, дивився їй в обличчя, його чудові класичні риси виражали захват. Одного разу вона доторкнулася до його руки, щоб надати більшої переконливості своїм словам, і вони усміхнулися одне одному. Я зрадів, що вони нарешті подружилися, бо це були ті двоє людей у світі, яких я любив.

Він опустився зі мною навколішки в траншеї й погладив долонями обтесаний камінь, узяв у руки обгорілу кістку, затиснув у пальцях скляну намистину й подивився на них пильним поглядом, ніби намагався витиснути з них таємниці силою своєї зосередженості.

Перед заходом сонця за наполяганням Лорена ми повернулися до печери й підійшли до задньої стіни. Я увімкнув скляний ліхтар і розташував його так, щоб світло падало на малюнок білого царя. Потім усі ми троє сіли навколо нього півколом й оглянули його в усіх подробицях. Голова царя була намальована в профіль, Саллі вказала на її прикметні риси – довгий і прямий ніс та високий лоб.

– Обличчя з такими рисами не могло належати африканцеві, – сказала вона й для контрасту показала на інше обличчя, намальоване далі на стіні. – Погляньте ось на цього чоловіка. Він банту, й помилитися тут не можна. Наш художник володів достатньою майстерністю, аби бачити різницю між різними типами облич.

Проте ніщо не могло відвернути увагу Лорена від роздивляння білого царя. Знову здавалося, що він намагається витиснути з нього таємниці, але цар був байдужісінький до його зусиль, і зрештою Лорен зітхнув і підвівся на ноги. Він уже наготувався йти геть, коли його погляд упав на постаті жерців у білих одежах нижче від царя.

– А це хто такі? – запитав він.

– Ми назвали їх жерцями, – сказав я йому, – але Саллі вважає, що вони могли бути арабськими торговцями або…

– Постать у центрі… – він показав на ту постать, і його голос пролунав різко, майже стривожено. – Що він робить?

– Вклоняється цареві, – припустила Саллі.

– Хоч він і вклоняється, але вивищується над усіма іншими, – із сумнівом сказав Лорен.

– Через розмір постаті художник-бушмен показував важливість зображеного персонажа. Подивися на розміри царя, та й себе вони завжди зображують велетнями, хоч вони й пігмеї. Тому розміри центрального жерця, певно, означають, що він верховний жрець або вождь арабів, якщо Саллі має слушність.

– Якщо він кланяється, то лише третьою верхньою частиною тіла, й робить це лише він. Усі інші стоять прямо. – Лорен усе ще не був переконаний. – Це майже так, ніби він… – його голос замовк, і він похитав головою.

Потім несподівано він затремтів, і я побачив, як гусяча шкіра проступила на гладенькій засмаглій шкірі його рук.

– Тут стає холодно, – сказав він, склавши руки на грудях.

Я не помітив якоїсь зміни в температурі, але також підвівся на ноги.

– Ходімо назад до табору, – сказав Лорен і лише після того, як я роздмухав вогонь до жаркого іскристого полум’я, він заговорив знову.

– Ти маєш рацію, хлопче! Твій сюрприз мені дуже сподобався! – І він ковтнув солодового віскі. – А тепер поговорімо про гроші, – запропонував він.

– Розкажи нам про них, Ло, – погодився я.

– Я сконтактуюся з урядом Ботсвани. Спробую трохи натиснути на них. Ми повинні укласти з ними формальну угоду, певно, знахідки доведеться розділити порівну, зате вони гарантуватимуть нам доступ сюди й виключне право на розкопки. Одне слово, все таке.

– Гаразд. Ці формальності можеш залагодити лише ти, Ло.

– Знаючи тебе, Бенджаміне, я не сумніваюся, що ти вже склав список своїх потреб, кількість людей, обладнання й усього такого – я не помиляюся?

Я засміявся й розстебнув верхню кишеню.

– Звичайно, не помиляєшся, – погодився я й подав йому три аркуші списаного паперу.

Він швидко їх переглянув.

– Дуже по-спартанському, Бене, – похвалив він мене. – Але, я думаю, ми можемо піти далі, ніж це. Принаймні я хотів би побудувати тут бодай простеньку злітну смугу, щоб ми могли користуватися «дакотою». Наближається спека. Ви помрете, якщо й далі спатимете під брезентом. Нам треба оселитися тут солідно, потрібні також будуть будівлі для офісу та складів із кондиціонованим повітрям. Це означає, що ми не обійдемося без потужного генератора, який би забезпечував освітлення й помпування води з басейну.

– Ніхто не зможе звинуватити тебе в надмірній скнарості, Ло, – сказав я, і всі ми засміялися.

Саллі наповнила мій келих. Я торжествував і був надзвичайно задоволений собою в той вечір. Мені було чим пишатися, адже я підібрався зовсім близько до розгадки таємниці, схованої протягом тисячі років, і Лорен мав намір весь час підтримувати мене, бути моїм партнером. Віскі вливалося мені в горло, наче вода.

Я звик пити багато віскі. Це був спосіб забути про чимало речей, а інші сприймати легше. Років шість тому я зненацька усвідомив, що майже рік не працював над книжкою, що моя пам’ять й інтелект були неясними й ненадійними, а мої руки вранці тремтіли. Я досі вранці випиваю чарку або дві міцного трунку, а іноді влаштовую справжню пиятику. Але сьогодні я напився тому, що я щасливий, а не тому, що мені сумно.

– Пий, Бене, пий. Сьогодні нам є, що відсвяткувати, – сказала, сміючись, Саллі й налила мені ще одну добру порцію.

– Обережніше, лікарю, – слабко запротестував я, але цього вечора я напився з великою приємністю, напився майже до повної втрати пам’яті.

Я з гідністю відмовився, коли Лорен запропонував мені допомогу, й сам-один добувся до намету, в який Саллі делікатно переселила мене після прибуття Лорена. Я впав на своє ліжко одягнений і відразу провалився в сон. Я напівпрокинувся, коли увійшов Лорен і попхався через весь намет до свого ліжка. Пам’ятаю, як розплющив одне око й побачив, як проникає світло щербатого місяця крізь відкидне полотнище намету – чи то було перше світло світанку? Тоді я не надав цьому ніякого значення.

Набрати персонал для проекту було найважливішим завданням, і тут мені пощастило. Пітер Вілкокс наготувався піти у річну відпустку з Кейптаунського університету. Я полетів до Кейптауна, щоб побачитися з ним, і за шість годин розмови переконав його, що розкішне життя в Європі йому зовсім не сподобається. Трохи важче мені було вплинути на Гізер, його дружину, та все змінилося, коли я показав їй фотографію малюнка білого царя. Як і для Саллі, наскельні розписи – одне з її головних захоплень.

Для розкопів вони справжні фахівці. Мені вже довелося працювати з ними разом під час дослідження Сленґкопських печер. Обом було вже за тридцять. Він пузатий і лисий, в окулярах у сталевій оправі й у штанях, які щохвилини загрожували упасти вниз, через що йому доводилося постійно підсмикувати їх. Вона тонка й вугласта, з широким сміхотливим ротом і кирпатим носом, густо всіяним ластовинням. Вони мають дитячу вдачу, веселі, добре обізнані й працелюбні. Пітер добре грає на джазовому акордеоні, а Гізер має голос, який легко входить у гармонію з моїм.

Пітер відрекомендував мені двох аспірантів, яким він беззастережно довіряв. Я дещо навіть розгубився, коли зустрівся з ними вперше. Рал Девідсон – молодик віком двадцять один рік, хоч його чоловічу стать було нелегко визначити відразу. Проте Пітер запевнив мене, що під цією нерозчесаною кучмою волосся ховається перспективний молодий археолог. Його наречена, серйозна дівчина в окулярах, закінчила курс на рік раніше. Хоч вона була дивовижно негарною, а я віддаю перевагу дівчатам вродливим, Леслі Джонс змогла завоювати моє серце відразу, схвильовано прошепотівши мені: «Докторе Кейзин, я думаю, ваша книжка “Стародавня Африка” найцікавіший твір із тих, які довелося мені будь-коли прочитати».

Такий гарний смак забезпечив роботу для них обох.

Пітер Ларкін знайшов для мене сорок шість африканських чорноробів із південних територій Ботсвани, які ніколи не чули ані про Криваві Пагорби, ані про накладене на них прокляття.

Моїм єдиним розчаруванням став Тимоті Маґеба. Я провів п’ять днів у Йоганнесбурзькому інституті, коли повернувся із Кейптауна, усі ці п’ять днів намагався переконати Тимоті, що він потрібен мені на розкопах біля Кривавих Пагорбів.

– Мачане, – сказав він, – тут є робота, яку ніхто не спроможний зробити, крім мене. – Згодом мені довелося пригадати ці його слова. – Там, куди ти мене запрошуєш, можуть працювати багато людей. Ти вже набрав таких чоловіків і жінок, усі вони фахівці. Я тобі не потрібен.

– Прошу тебе, Тимоті. Робота, на яку я тебе запрошую, триватиме лише півроку чи десь так. Твої справи тут можуть зачекати. – Він енергійно похитав головою, але я наполягав: – Я справді хочу, щоб ти був поруч, і я потребую тебе. Там є проблеми, які тільки ти міг би пояснити. Тимоті, там більш як п’ятнадцять тисяч малюнків на скелях. Багато з них – це символічні стилізовані емблеми, які лише ти…

– Докторе Кейзин, ти можеш надіслати мені копії, і я дам своє тлумачення. – Тимоті перейшов на англійську мову, яка в розмові з ним завжди була несприятливим знаком. – Сподіваюся, ти не станеш вимагати, щоб я тепер покинув інститут. Мої асистенти не зможуть працювати без мого керівництва.

Ми дивилися один на одного протягом кількох секунд. Ситуація для мене була безвихідною. Я міг наказати йому приєднатися до мене, але помічник, який не хоче працювати з тобою, це гірше, аніж узагалі відсутність помічника. У темних очах Тимоті палахкотів бунтівний незалежний дух, і я знав, що існує якась набагато глибша причина, через яку він не хоче супроводжувати мене.

– Ти, мабуть…

Я завагався. Я мало не запитав у нього, чи не стародавнє прокляття є причиною його незгоди співпрацювати зі мною. Мені завжди прикро думати, що забобон може вплинути на поведінку людини освіченої й розумної. Але я не наважився поставити це запитання, бо навіть у розмові з африканцем таким, як Тимоті, пряме запитання вважається чимось нетактовним і неделікатним.

– Причини, які спростовують інші причини, завжди знаходяться, докторе. Будь ласка, повір мені, коли я тобі кажу, що буде ліпше, якщо я не стану супроводжувати тебе цього разу.

– Гаразд, Тимоті, – смиренно погодився я й підвівся на ноги.

Ми знову обмінялися поглядами, й мені здалося, що він змінився. Вогонь, який жевріє, може несподівано спалахнути дуже яскраво, і я знову відчув якусь тривогу, навіть страх, глибоко в собі.

– Я прошу тебе повірити мені, докторе, що та робота, яку я виконую тут, нині на критичному етапі.

– Мені буде дуже цікаво ознайомитися з нею, коли ти її завершиш, Тимоті.

Мої чотири нові асистенти прилетіли на комерційному рейсі з Кейптауна наступного ранку, й ми одразу поїхали в ангар Стервесанта, де чекала на нас «дакота».

Переліт до нашої бази був шумним і веселим. Пітер дістав акордеон, а я ніколи не подорожую без своєї старої гітари. Ми виконали двійко легких пісень, таких як «Абдул Абульбуль Емір» або «Зелений натиск», і я з радістю відкрив, що Рал Девідсон насвистував із прозорістю й чистотою, які справді були чудові, і що Леслі мала дзвінке й ніжне сопрано.

– Коли ми закінчимо ці розкопи, я візьму вас на гастролі, – сказав я і став навчати їх кількох власних композицій.

Минуло вже три тижні, відколи я покинув Криваві Пагорби, й, коли ми зробили над ними коло, я побачив, що за час моєї відсутності там відбулися великі зміни. Посадкова смуга разом із конусом, який вимірює напрям і силу вітру, тяглася по запилюженій рівнині. Поруч із нею стояло кілька тимчасових будівель. Одне довге центральне бунгало, оточене житловими будинками для персоналу. Скелетна металева вежа утримувала на собі цистерну з оцинкованого заліза для зберігання двох тисяч галонів води, а за нею був розбитий табір для африканської робочої сили.

Саллі чекала на нас біля посадкової смуги. Ми поскладали багаж у лендровер і пішли оглянути свій новий дім. Я сподівався побачитися там із Лореном, але Саллі мені сказала, що він прожив тут кілька днів, а вчора відлетів.

Саллі з гордістю показувала нам табір. Центральне бунгало з кондиціонованим повітрям було поділене на маленькі житлові кімнати, вітальню, з великим офісом у центрі, за яким розташувався склад. Чотири будинки для головних пожильців мали кондиціонери, але майже не мали меблів. Саллі призначила один будинок для Вілкоксів, один для Леслі та себе, один для Рала й для мене, четвертий – для Лорена або інших відвідувачів, пілотів та нічних гостей.

– Я подумав би про деякі вдосконалення для нічного сну, – з гіркотою промурмотів я.

– Бідолашний Бен, – сказала Саллі з жорстокою усмішкою. – Цивілізація наздогнала тебе. Сподіваюся, ти не забув прихопити купальний костюм, бо більше не буде купання в басейні голими.

І я потай пожалкував, що Лорен так багато зробив для мене. Криваві Пагорби були тепер не самотнім, таємничим місцем посеред пустелі, а гамірною невеличкою спільнотою, де регулярно приземлялися літаки, збивали пилюку лендровери, дзенькіт електричної помпи порушував дрімотну тишу печери й збурював тихі зелені води смарагдового басейну.

Моя група відразу взялася виконувати роботу, на яку її найняли. Саллі працювала в печері з одним молодим асистентом-африканцем. Кожен із чотирьох інших дістав у своє розпорядження десятеро робітників і визначив ділянку, на якій він мав працювати.

Пітер і Гізер розважливо обрали для своїх досліджень місце зовні за головним муром посеред руїн нижнього міста. Саме туди стародавні люди викидали своє сміття, побитий череп’яний посуд, стару зброю, порвані намиста та інші надзвичайно цікаві рештки зниклої цивілізації.

Рал і Леслі, мріючи знайти золоті та дорогоцінні речі, взялися розкопувати ділянку в межах міських мурів, де стародавні жителі міста ретельно прибирали й наводили досконалу чистоту, а тому там було набагато менш імовірно знайти щось цікаве. Така різниця між досвідом і браком досвіду, між натиском юності й холодним розрахунком старшого.

Я був вільний від якоїсь конкретної праці, взявши на себе обов’язки наглядача й порадника. Я перебував на тих місцях, де від моєї присутності можна було сподіватися найбільшої користі. Я з тривогою спостерігав за Ралом і Леслі, але вони мені довели, що володіють цілком задовільною технікою, і я розслабився, переконавшись у тому, що на рекомендацію Пітера Вілкокса можна покластися. Вони розумні молоді люди, сповнені ентузіазму, і, що особливо важливо, добре уявляють собі, що таке археологічні розкопки.

Чотири команди почали діяти, й відразу виокремилися серед африканських робітників здібні й працьовиті люди і ледачі або тупі. За набагато коротший час, аніж я сподівався, фірма «Кейзин і Компанія» вкопалася в глиб землі й стала здобувати цікаві знахідки.

То була повільна й старанна робота, яка дарувала мені велике задоволення. Щовечора, перед вечірнім імпровізованим концертом у вітальні, денну працю обговорювали, оцінювали будь-які відкриття й співставляли їх із загальною картиною археологічних розкопів.

Першим істотним відкриттям, яке ми зробили, був той факт, що шар попелу на рівні 1 поширювався на всю територію археологічної пам’ятки, навіть на нижнє місто. Він не був розподілений рівномірно, бо утворював плями різної товщини. Проте датування за допомогою вуглецю-14 давало приблизно однакові результати, й ми зрештою зупинилися на даті 450 рік після Різдва Христового. Ця дата, схоже, збігалася з найдавнішими бушменськими малюнками на скелях у печері або трохи випереджала їх.

Ми погодилися на тому, що бушмени проникли до печери відразу після того, як пішли геть або зникли стародавні жителі міста. Ми сумлінно називали їх стародавніми, вважаючи, що термін «фінікійці» ще не доведений. Проте, як я сподівався від усієї душі, такий погляд незабаром зміниться.

У шарі попелу знову й знову траплялися рештки від людських останків. Рал знайшов передній зуб у попелі біля підмурка головної башти, Пітер – плечову кістку разом із багатьма іншими фрагментами людських кісток, які було неможливо ідентифікувати. Ці непоховані людські останки зрештою сприяли загальному визнанню того, що моя теорія про трагічний кінець Місячного міста має слушність. Вона була також підсилена незрозумілим зникненням муру та фортечних башт, котрі, як ми мали всі підстави припустити, стояли на цьому шарі глини із залишками кам’яних фундаментів, які іноді можна було побачити на примарних обрисах муру, який оточував храм.

Рал невпевнено припустив, що ворог, сповнений божевільною ненавистю, заповзявся стерти з лиця землі усі сліди стародавніх жителів міста. Ми були готові погодитися з ним.

– Досить логічно. Але куди поділися тисячі тонн кам’яного мурування? – запитала Саллі за всіх нас.

– Вони розкидали камені по рівнині, – наважився припустити Рал.

– Геркулесова праця, а крім того, в ті дні рівнина була дном озера. Щоб позбутися тих каменів, вони мусили б розкидати їх по вузенькій смузі між скелястими пагорбами й озером. Але там немає жодного знаку від них.

Дещо збентежений, Пітер Вілкокс нагадав нам про розповідь у книжці Кредо Мунка «Індаба, мої діти» про те, як стародавнє місто було перенесене його жителями, блок за блоком, із заходу і як його відбудували в Зімбабве.

– Це червоний пісковик, – різко втрутилася до розмови Саллі. – А Зімбабве збудоване на граніті, добутому з тієї скелі, на якій воно стоїть. Зімбабве розташоване за двісті сімдесят п’ять миль звідси. Годі уявити собі роботу – перенести такі камені на таку відстань. Я готова погодитися, що звідси було перенесено вміння й майстерність, але не сам матеріал.

Більше ніхто не висловлював якихось ідей, і ми могли перейти від ідей до фактів. Через півтора місяці Лорен Стервесант уперше навідався до нас. Усі розкопи та інші роботи зупинилися на два дні, бо ми влаштували семінар, на якому головував я і на якому ми ознайомили Лорена з усіма нашими досягненнями та останніми висновками.

А досягнення були неабиякими. Насамперед слід зазначити, що список знайдених артефактів, глиняних черепків й інших речей та уламків заповнював 127 машинописних сторінок. Більшість були знайдені Пітером і Гізер, і вони відкрили семінар.

– Досі всі розкопи, здійснювані поза мурами, обмежувалися площею на північ від них не більш як на тисячу футів від зовнішнього периметру. Загалом там розташовувався комплекс невеликих хатин, збудованих із сирцевої глини й накритих жердинами та очеретом і пальмовим листям.

Пітер описав досліджувану ними площу з великими подробицями, наводячи середні розміри кімнат і точне розташування кожного знайденого об’єкта. Лорен почав крутитися на стільці й возитися зі своєю сигарою. Пітер надзвичайно доскіпливий, ретельний, як стара діва, коли йдеться про його роботу. Нарешті він дійшов до своїх висновків:

– Тому, схоже, на тій площі був розташований великий базар і ринок.

І він повів нас на склад, щоб показати свої знахідки. Там були фрагменти дуже іржавого заліза, бронзовий гребінець, руків’я ножа, виготовлене у формі жіночого тіла, чотирнадцять бронзових розеток, що, як нам здавалося, викарбувані на обтягнутому шкірою щиті, двадцять п’ять фунтів бронзових дисків у формі зірок і сонця, які були, безперечно, орнаментальними прикрасами, шістнадцять бронзових пластин, виготовлених у певній формі, проте спотворених і погнутих, ми припускали, що вони складають частину бойового металевого обладунку, чудовий бронзовий таріль двадцять чотири дюйми в діаметрі з вигравіюваним на ньому образом сонця з надзвичайно вигадливим візерунком по краю і ще сорок фунтів бронзових уламків і фрагментів, настільки погнутих, поламаних і пошкоджених, що визначити їхнє призначення неможливо.

– Це всі бронзові об’єкти, які досі пощастило знайти, – сказав Пітер Лоренові. – Речі зроблені досить грубо, але вони не схожі на вироби банту ані за задумом, ані за виконанням. Вони найближчі до того, що нам відомо про фінікійську майстерність. На відміну від греків та римлян фінікійці надавали мало ваги мистецтвам. Їхні артефакти, як і їхні будівлі, масивні й грубо виконані. Ще один факт, про який свідчать наші знахідки, це поклоніння сонцю. Ідеться, поза всяким сумнівом, про політеїстичне суспільство, але поклоніння сонцю тут переважало. Схоже, в цьому поселенні Ваал, фінікійський бог чоловічого роду, був персоніфікований сонцем.

Я подумав, що Пітер схиляється до помилки однобічної аргументації, але дав йому договорити, не уриваючи його. Після окремого обговорення кожної знахідки Пітер підвів нас до наступного ряду столів, де були складені скляні й гончарні вироби.

– Ми знайшли сто двадцять п’ять фунтів скляних намистин переважно синіх і червоних кольорів. Фінікійські кольори – зелені, білі й жовті – знайдені лише на рівнях 1 і 2. Одне слово, вони з’явилися тут пізніше п’ятдесятого року після Різдва Христового, що приблизно збігається з останньою фазою поглинення фінікійської цивілізації римлянами в Середземноморському регіоні і її поступовим зникненням.

Я урвав його:

– Римляни так старанно поглинули Фінікію та всі її вироби, що ми знаємо про них дуже мало…

Я перевів свою увагу на Саллі. Вона перебувала в пречудовому настрої, на відміну від попередніх шістьох тижнів, коли вона була похмура й неуважна. Вона помила собі волосся, й воно стало блискучим і м’яко сяяло на світлі. Її шкіра світилася золотими відтінками там, де на неї падало сонце, а ще вона нафарбувала собі губи й драматично підмалювала очі. У мене стислося серце, коли я побачив її красу. Я силоміць перевів свою увагу на столи зі знахідками.

– Окремі висновки дозволяють зробити гончарні вироби, – сказав Пітер. Він показав на велику купу черепків, уламків і дуже малу кількість виробів, які збереглися повністю. – На всіх, за єдиним винятком, немає жодного напису. А ось і виняток.

Він підняв черепок, який лежав на почесному місці, й передав його Лорену. Хоч усі його бачили й ним милувалися, ми тепер з’юрмилися навколо Лорена, коли він став його роздивлятися. На обпаленій глині був накреслений якийсь символ.

– Уламок краєчка чаші або вази. Символ може бути пунічним Т.

Лорен імпульсивно обернувся в мій бік і поклав руку мені на плече.

– Вельми переконливо, Бене. Вони, безперечно, це приймуть, чи не так?

– Нізащо не приймуть, Ло. – Я з жалем похитав головою. – Вони кричатимуть: «Імпортоване!» Давній трюк спростування чогось такого, чого ви не можете зрозуміти або що суперечить вашим теоріям, – стверджувати, що елемент завезений під час торговельних контактів.

– Схоже, ти не зможеш здобути перемогу, Бене, – співчутливо сказав Лорен, а я всміхнувся йому у відповідь.

– Принаймні ми не виявили уламок нанкінської порцеляни чотирнадцятого сторіччя або нічного горщика з портретом королеви Вікторії!

Сміючись, ми рушили до наступної купи знахідок – до шматків міді та мідних виробів. Там були браслети й брошки, обліплені зеленим окисом та наполовину ним з’їдені. Оберемки мідного дроту й мідні зливки у формі хреста святого Андрія, кожен вагою в дванадцять фунтів.

– Це не нове, – зауважив Лорен.

– Ні, – погодився я. – Їх знаходять повсюди в Центральній та Південній Африці. А проте їхня форма точно відповідає формі зливків, викопаних у мідних шахтах фінікійців у Корнуолі, або мідним зливкам, добутим зі стародавніх шахт Кіпру.

– Ще не досить переконливо? – Лорен подивився на мене, і я похитав головою, повівши його подивитися на залізні вироби, які нам пощастило розкопати. Усі такі поржавлені й пошкоджені, що їхню первісну форму можна тільки припустити або вгадати. Там були сотні наконечників стріл, здебільшого знайдені на рівнях 1 і 2, голівки списів та леза мечів, топорища й ножі.

– Судячи з кількості зброї або того, що ми вважаємо зброєю, стародавні жителі Місячного міста були войовничим народом. А може, вони просто боялися нападу й добре озброювалися, щоб захиститись від нього, – припустив я, й мені відповів гомін загального схвалення.

Від залізних виробів ми перейшли до виставки моїх фотографій, де були зображені всі етапи розкопок, види нижнього міста, храм, акрополь і печера.

– Дуже добре, Бене, – визнав Лорен. – Це все, що ти хотів мені показати?

– Найкраще залишається на останок.

Я не міг утриматися від певної показухи й тому звелів затулити кінець складу ширмою. Я повів його за ширму, й за мною посунула вся команда, яка з тривогою чекала його реакції. Вона задовольнила всіх.

– О Боже! – Лорен зупинився як укопаний і витріщився на фалічні колони з орнаментальними головами. – Птахи Зімбабве!

Їх було три. Хоч і незавершені, вони мали близько п’ятьох футів заввишки й близько п’ятьох дюймів в обхваті. Лише одна з них була відносно неушкоджена, дві інші спотворені до невпізнання. Різьба на вершині кожної з колон вочевидь спочатку зображувала хижого птаха з важким дзьобом, похилими плечима й гострими пазурами. Вони були подібні за задумом і виконанням до тих, які відкрили в Зімбабве Гол, Мак-Івер та інші.

– Це не птахи Зімбабве, – поправив я Лорена.

– Ні, – підтвердила Саллі. – Це ті, з яких птахи Зімбабве були скопійовані.

– Де ви їх знайшли? – запитав Лорен, підходячи ближче, щоб уважніше оглянути скульптури, вирізьблені із зеленого мильного каменю.

– У храмі, – сказав я, усміхнувшись у бік Рала й Леслі, які мали дуже скромний вигляд, – поза його внутрішнім муром. Це, либонь, речі релігійного вжитку – ти ж бачиш символи сонця навколо шийки колони, вони вочевидь пов’язані з поклонінням Ваалові як богові сонця.

– Ми назвали їх сонячними птахами, – пояснила Саллі, – бо Бенові здалося, що назвати їх птахами Офіра було б дещо претензійно.

– Чому вони так пошкоджені? – запитав Лорен, показавши місця, де умисні удари потрощили ламкий зелений камінь.

– Тут можна припускати що завгодно, – стенув я плечима. – Але нам точно відомо, що вони були повалені й лежали в повному безладі в шарі попелу на рівні 1.

– Дуже й дуже цікаво, Бене, – сказав Лорен, прикипівши поглядом до останньої ширми в кінці складу. – А тепер покажи мені, старий підступний блазню, що ти ховаєш від мене за отією завісою.

– Те, на чому в давнину стояли міста й цивілізації. – Я відсунув ширму. – Золото!

Є якась таємниця в цьому прекрасному металі з його мастким блиском, що впливає на уяву. Публіка тихо загомоніла, коли ми звернули свої погляди на нього. Знайдені предмети були ретельно почищені, і їхні поверхні світилися тим м’яким сяйвом, яке непомильно свідчить, що ви дивитеся на золото.

Холодний перегляд колекції завжди відвертає увагу від збудження й відчуття таємниці. Її загальна вага становила 683 унції. Там було п’ятнадцять стержнів природного золота завдовжки та завтовшки, як чоловічий палець. Було також сорок вісім грубо зроблених ювелірних виробів, булавок, брошок та гребінців. Була жіноча статуетка заввишки в чотири з половиною дюйми…

– Астарта-Таніт, – прошепотіла Саллі, погладжуючи її. – Богиня місяця й землі.

Ми побачили там і жменю золотих намистинок, шворки яких давно зотліли, дванадцять сонячних дисків і багато пластинок, обрізків, уламків і ґудзиків невизначеної форми й невідомого вжитку.

– А також ми маємо й ось це. – І я підняв важку чашу з золота. Вона була розчавлена і сплюснена, але мала неушкоджену основу. – Погляньте, – сказав я, показуючи на незвично делікатні лінії дизайну.

– Анк? Єгипетський знак вічного життя?

Лорен подивився на мене, сподіваючись почути підтвердження, і я кивнув головою.

– Для християн і поган, які збереглися серед вас. Ми знаємо, що фараони іноді доручали фінікійцям постачати золото для своєї імперії. Чи не був це, – я покрутив у руках чашу, – подарунок від фараона царю Офіра?

– А чи пам’ятаєте ви чашу в правій руці Білої леді з Брандберга? – запитала Саллі.

Цієї теми нам вистачило для обговорення та суперечок майже до самого ранку, а наступного дня Саллі за допомогою Гізер Вілкокс показала свої креслення та малюнки, виконані в печері. Коли вона показала замальовку білого царя, зморшка зосередженості знову перетнула чоло Лорена, й він підвівся й підійшов, щоб роздивитися малюнок ретельніше. Ми довго чекали мовчки, аж поки він подивився на Саллі.

– Я хотів би, щоб ви зробили копію цього малюнка для моєї особистої колекції. Ви не заперечуєте?

– Із превеликим задоволенням.

Саллі щасливо всміхнулася, подивившись на нього. Вона досі перебувала в усміхненому й веселому настрої і щиро втішалася тим, що виставка її праць спричинила фурор. Саллі, як і більшість вродливих жінок, зовсім не заперечує приємність того, щоб перебувати у світлі рампи. Вона знала, що її праця збіса гарна, і їй подобалося слухати оплески.

– А ось тут я не змогла визначити, що це таке, – усміхнулася Саллі й повісила новий аркуш на дошку. – Досі мені вдалося знайти сімнадцять символів, які нагадують цей. Гізер називає їх ходячими огірками або подвійними ходячими огірками. Маєте якісь ідеї?

– Пуголовки? – припустив Рал.

– Багатоніжки? – припущення Леслі здавалося більш імовірним.

На цьому наша уява вичерпалася, й запанувала мовчанка.

– Немає більше пропозицій? – запитала Саллі. – А я думала, що публіка, в якій зібралося стільки людей із академічними званнями, наділених глибокою мудрістю, спроможна виявити багатшу фантазію…

– Бірема, – лагідно промовив Лорен. – І трирема.

– Присягаюся Юпітером, ти маєш рацію, – сказав я, відразу побачивши ту аналогію, яку помітив він.

– Ніневійська квінкверема з далекого Офіру, – радісно процитував Пітер.

– Та сама форма корпусу корабля, те саме розташування весел, – докинув я ще один аргумент. – Звичайно ж, якщо ми маємо слушність, такі кораблі регулярно плавали по озеру.

Ми могли прийняти таку гіпотезу, але інші, звісно її не приймуть.

Після ланчу ми пішли оглянути розкопи, й Лорен знову висловив кілька натхненних здогадів. Команда Пітера відкрила в кутку, що утворився між скелястим пагорбом і муром, кілька великих, однакових, схожих на чарунки кімнат. Вони сполучалися довгим коридором, і залишилися рештки від вимощеної плитами підлоги та системи дренажу. Кожна кімната мала площу приблизно в двадцять п’ять квадратних футів, і, схоже, це була єдина будівля поза мурами, споруджена з кам’яних блоків, а не виліплена з глини або стулена з необпаленої цегли.

Найімовірніше призначення цих чарунок дало нам підстави назвати їх «в’язниця».

– Невже мені доведеться виконати тут усю роботу? – зітхнув Лорен. – Ви ж навіть показали мені малюнки, на яких зображені бойові слони?

– Ти маєш на увазі стійла для слонів? – запитав я.

– Ти швидко міркуєш, хлопче! – Лорен поплескав мене по плечу, і я почервонів. – Але наскільки мені відомо, в Індії їх називають «слоновими лініями».

Після обіду протягом години я працював у своїй темній кімнаті, проявивши три рулони плівки, а коли закінчив, то пішов шукати Лорена. Він мав відлетіти вранці наступного дня, а нам ще треба було багато чого обговорити.

Я не знайшов його ані в будинку для гостей, ані у вітальні, а коли я запитав, де його шукати, то Рал сказав:

– Я думаю, він пішов до печери, докторе. Він позичив у мене ліхтар.

Леслі подивилася на нього поглядом, який вона вочевидь хотіла зробити дуже значущим, спочатку спохмурніла, потім злегка похитала головою, але для нього той її погляд означав не більш, як для мене. Я пішов узяти свій ліхтар, а потім вирушив до печери через мовчазний гай, обережно ступаючи між відкритими розкопами. Із тунелю, що ховався за товстим стовбуром дикої смоковниці, не проникало ніякого світла.

– Лорене! – погукав я. – Ти тут?

Мій голос загубився в глибині печери, відлунюючи від скель. Відлуння завмерли, запала тиша, і я пішов у глиб тунелю. Я освітлював ліхтарем темряву попереду себе, нахиляв голову під дзижчанням летючих кажанів і дослухався до своїх кроків, шарудіння яких здавалося в тиші дуже гучним.

Я ніде не бачив світла, тому зупинився й погукав знову:

– Лорене, ти тут чи ні?

Мій голос дзвінко пролунав у печері. Відповіді не було, і я пішов далі, вниз по проходу.

Коли я вийшов із тунелю, то зненацька потужний пучок світла від ліхтаря перетнув печеру й засліпив мені очі.

– Лорене? – запитав я. – Це ти?

– Чого тобі треба, Бене? – запитав він із темряви, що чорніла за його ліхтарем.

Голос його прозвучав роздратовано, навіть сердито.

– Я хочу обговорити з тобою план наших наступних дій, – сказав я, затуляючи очі від потужного світла.

– Це може почекати до завтра.

– Ти відлітаєш рано. Поговорімо тепер.

Я рушив через печеру до нього, відвертаючи очі від світла, що засліплювало мене.

– Спрямуй своє світло куди-інде, – попросив я лагідним тоном.

– Ти глухий? – голос Лорена прозвучав різко, то був голос чоловіка, який звик, щоб йому підкорялися. – Я сказав завтра, нехай тебе чорти візьмуть!

Я зупинився, наче вкопаний, приголомшений, збентежений. Таким тоном він досі ніколи зі мною не розмовляв.

– Ло, з тобою все гаразд? – стривожено запитав я.

Тут, у печері, щось було негаразд. Я це відчував.

– Бене, – сказав він голосом, готовим зірватися на крик, – обернися й іди звідси геть, ти мене зрозумів? Ми зустрінемося завтра вранці.

Я завагався ще на хвилину. Потім обернувся й рушив до виходу, заглибившись у тунель. Я не побачив нічого від Лорена за світлом його ліхтаря.

Уранці Лорен був таким чарівним, яким може бути лише він. Він делікатно вибачився за вчорашній вечір.

– Я лише хотів побути сам-один, Бене. Пробач мені. Я іноді буваю таким.

– Я знаю, Ло. Я теж буваю таким.

Нам вистачило десятьох хвилин, щоб дійти спільного висновку, що, хоч непрямі докази фінікійського володіння містом були надзвичайно переконливі, їх не можна вважати головними. Ми вирішили поки що не робити публічного оголошення, а тим часом Лорен надасть мені цілковитий карт-бланш щодо продовження повномасштабних розкопів і досліджень.

Він відлетів удосвіта, і я знав, що вранці він снідатиме в Лондоні.

Тижні, які настали після того, як відлетів Лорен, були незадовільними для мене. Хоча робота на руїнах Місячного міста тривала й мої помічники не втрачали ентузіазму та потягу до праці, але її результати мене глибоко розчаровували.

Були інші знахідки, багато знахідок, але вони повторювалися. Гончарні вироби, намистинки, навіть окремі фрагменти золотих виробів або орнаментальних прикрас не хвилювали мене так, як вони хвилювали раніше. Ми не знайшли нічого такого, що додало б бодай крихту знання до того, яке ми вже накопичили раніше. Я неспокійно блукав розкопами, стривожено оглядаючи нову траншею або відкритий рівень і молячись, щоб наступна лопата перекинутої землі відкрила якийсь незвичайний надгробок або склеп. Десь тут ховався ключ до стародавньої таємниці, але він був надійно замаскований.

Окрім відсутності поступу в розкопках, настрій мені псували мої взаємини із Саллі, які невідомо чому зіпсувалися, і я не міг пояснити, в чому причина. Природно, що можливості для фізичної близькості зникли, відколи до Місячного міста прибули інші працівники. Саллі була категорична в тому, щоб наші стосунки не стали відомі всім. Мої дилетантські спроби зустрітися з нею наодинці вона спритно обминала. Найближче до успіху я був, коли навідував її вдень у печері. Але й там вона постійно мала поруч свого асистента, а часто там таки була й Гізер Вілкокс.

Вона здавалася замкненою, мовчазною, навіть похмурою. Працювала над мольбертом із напруженою зосередженістю протягом дня і зазвичай вислизала до своєї хатини відразу після обіду.^[9] Одного разу я пішов за нею, тихо постукав у двері її хатини, обережно штовхнув двері, коли відповіді не почув. Її не було вдома. Я чекав у затінку, почуваючи себе так, ніби підглядаю в шпарину, й уже минула північ, коли вона повернулася, вислизнувши з мовчазного гаю, наче привид, і попрямувала до своєї кімнати, де Леслі вже давно погасила світло.

Мені було прикро бачити свою сміхотливу Саллі такою замкненою. Нарешті мені пощастило зустрітися з нею в печері.

– Я хочу поговорити з тобою, Сал.

– Про що?

Вона подивилася на мене з лагідним подивом, так ніби помітила мене вперше за багато днів. Я відіслав геть молодого африканця, що допомагав їй. Й умовив Саллі сісти зі мною на уламок скелі біля смарагдового басейну, сподіваючись, що його краса, а також пов’язані з ним спільні спогади пом’якшать її настрій.

– Із тобою щось негаразд, Саллі?

– Господи, чому це зі мною має бути щось негаразд?

Це була розмова незручна й незадовільна. Саллі, схоже, думала, що я намагаюся втрутитися у справи, які мене не стосувалися. Я відчував, як у мені закипає гнів, і мені захотілося накричати на неї.

«Я твій коханець, нехай тебе чорти візьмуть, і все, що ти робиш, мене стосується!»

Але здоровий глузд переміг, бо я розумів, що такий спалах гніву в моєму виконанні обрубав би останню нитку, яка нас поєднувала. Натомість я взяв її за руку й, ненавидячи себе за червоні щоки, лагідно їй сказав:

– Я кохаю тебе, Саллі. Пам’ятай про це. І якщо я можу щось зробити для тебе…

Думаю, то були найкращі слова, які я міг сказати, бо її рука вмить напружилася в моїй руці, а риси обличчя пом’якшали, й сльози заблищали в її очах.

– Бене, ти чудовий чоловік, ти сама доброта. Спробуй не звертати на мене увагу якийсь час. Мене просто опанував смуток, і ніхто не зміг би допомогти мені. Він минеться сам по собі, якщо ти не помічатимеш його.

На мить вона знову стала моєю коханою дівчиною, поки усмішка невпевнено тремтіла в кутиках її рота та в цих великих зелених очах.

– Ти повідом мене, коли ти знову будеш у нормі, гаразд? – сказав я, підводячись на ноги.

– Повідомлю, докторе. Ви перший довідаєтеся про це.

Наступного тижня я полетів до Йоганнесбурґа. Там мали відбутися річні загальні збори членів опікунської ради інституту, яких я не міг пропустити, а ще я був зобов’язаний прочитати кілька лекцій на факультеті археології Вітвотерсрендського університету.

Я планував відлучитися від розкопок Місячного міста на одинадцять днів і передав тимчасове управління в надійні руки Пітера Вілкокса, спочатку взявши з нього обіцянку, що він негайно надішле мені телеграму, якщо відбудеться якийсь прорив у дослідженнях.

Троє дівчат метушилися, пакуючи мою валізу, готуючи для мене сніданок, який я мав з’їсти в літаку, й вишикувавшись біля злітної смуги, щоб попрощатися зі мною поцілунком. Не стану приховувати, що така процедура прощання мені сподобалася.

Я часто приходив до висновку, що, перебуваючи надто близько від проблеми, ти звужуєш свій погляд на неї. Через три години, як покинув Місячне місто, я зробив невеличкий прорив. Якщо існували мури й башти, які стояли на зруйнованих фундаментах, камінь для будівництва мали добувати десь близько. Не випадало сумніватися, що його добували з тих-таки скелястих пагорбів. Тобто десь неподалік від міста була каменоломня.

Я знайду її, і її розміри допоможуть мені обрахувати реальні розміри міста.

Уперше за багато тижнів я почувся добре, й наступні дні були для мене приємними і сповненими втіх. Збори членів опікунської ради скидалися на свято, чого можна сподіватися, коли фонди необмежені, а перспективи сприятливі. Сидячи на місці голови, Лорен висловив чимало компліментів на мою адресу, коли оголосив, що поновлює мій контракт на посаді директора інституту на наступні дванадцять місяців. Щоб відсвяткувати збільшення моєї платні на тридцять відсотків, він запросив мене на обід у своєму домі, де за столом із жовтого дерева у величезній їдальні сиділо сорок людей, а я був почесним гостем.

Гіларі Стервесант у сукні з жовтої парчі й у знаменитих діамантах Стервесантів присвячувала увагу мені протягом усього обіду. Я маю слабкість до прекрасних речей, а надто, якщо це жінки. У той вечір їх було там зо два десятки, а коли ми перейшли до вітальні, то мені поклонялися так, наче я належав до королівської родини. Вино розв’язало мені язик і примусило забути про мою невиліковну сором’язливість. Не мало значення, що Гіларі й Лорен, либонь, налаштували інших гостей метушитися навкруг мене, й, коли о другій годині ночі я вийшов до «мерседеса» у супроводі Гіларі й Лорена, я почувався чоловіком сімох футів зросту.

Ця новонабута впевненість у собі допомогла мені з блиском прочитати чотири лекції у Вітвотерсрендському університеті. На першу з них прийшло двадцять п’ять студентів і викладачів, на наступну – вдвічі більше. Проте чутки швидко поширилися, й останню лекцію я читав у повній залі, де вміщувалося шістсот людей. Отже, я мав незаперечний успіх. Мене запросили прочитати ще кілька лекцій у зручний для мене час, й віце-канцлер університету натякнув, що посада директора археологічного факультету наступного року буде вільна.

Наступні три дні свого візиту до Йоганнесбурґа я до останньої хвилини провів в інституті. Я з полегкістю довідався, що моя відсутність не спричинила ніяких ускладнень, і численний персонал справно виконував свої обов’язки.

Бушменську виставку в залі Калахарі підготували й відкрили для публіки. Це була чудова виставка. Центральна постать у головній групі яскраво нагадала мені мого маленького друга Ксаї. Модель була зображена в процесі розмалювання скельної стіни в печері. Із заткнутими отворами для зберігання фарби в оленячих рогах й очеретяними трубками та пензлями – я уявляв собі, що саме так працював художник, який намалював мого білого царя. Це наповнило мене дивним відчуттям, ніби два тисячоліття відкотилися назад, ніби я міг послати свою свідомість назад через роки. Я розповів про це Тимоті Маґеба.

– Так, мачане. Я вже казав вам, що ви і я позначені. Ми маємо на собі знак духів і наділені можливістю бачити.

Я всміхнувся й похитав головою.

– Я не знаю, як ти, Тимоті, але мені ніколи не щастило вгадати переможця в змаганнях…

– Я серйозно, докторе, – сказав Тимоті докірливим тоном. – Ви наділені даром. Ваша проблема тільки в тому, що ніхто вас не навчив користуватися ним.

Я визнаю гіпноз, та коли говорять про ясновидіння, некромантію та інші окультні науки, то відчуваю тільки розгубленість. Щоб відвести розмову від мене та моїх обдарувань, я запитав:

– Ти вже казав мені, що також позначений духами…

Тимоті подивився на мене невідривним поглядом. Його чорні очі завжди розбуджували в мені відчуття тривоги. Спочатку я подумав, що образив його своїм непрямим запитанням, але несподівано він кивнув головою, схожою на гарматне ядро, підвівся, зачинив і замкнув двері свого кабінету, потім сів, швидко скинув черевик і шкарпетку з правої ноги й показав її мені.

Її деформація вразила мене, хоч я й бачив її раніше на фотографіях. Вона часто зустрічалася в племені батонга, що жило в долині Замбезі. У «Британському медичному журналі» була стаття про цю потворність, опублікована десь у 1969 році. Ішлося про так звану «страусову ногу», коли великий палець дуже відхиляється вбік від другого пальця. Внаслідок цього така ступня нагадує лапу страуса або якогось хижого птаха. Тимоті вочевидь був дуже чутливий до цього спотворення і майже відразу знову натягнув шкарпетку й узув черевика. Я зрозумів, що він показав це мені для того, щоб розбудити моє співчуття й утворити між нами ще тісніший зв’язок.

– Обидві ноги? – запитав я, і він кивнув головою. – У долині Замбезі багато людей мають такі ступні, – сказав я йому.

– Моя мати належала до племені батонга, – відповів він. – Саме ця ознака вказала на те, що я спроможний опанувати містерії.

– Вона перешкоджає тобі нормально ходити? – запитав я.

– Ні, – різко відповів він і майже з викликом перейшов на мову батонга. – Ми, чоловіки з розщепленою ногою, спроможні випередити найшвидшу антилопу.

То була благодатна зміна, і я наготувався поговорити на цю тему ще, але вираз обличчя Тимоті мене зупинив. Я зрозумів, що показати мені свою ступню коштувало йому неабияких зусиль.

– Хочете випити чаю, докторе? – Він перейшов на англійську мову, закриваючи тему. Коли один із його молодих африканських асистентів налив нам по чашці міцного чорного чаю, Тимоті запитав:

– Розкажіть мені, будь ласка, як посувається робота на руїнах Місячного міста, докторе.

Ми погомоніли ще з півгодини, потім я покинув його.

– А тепер пробач мені, Тимоті. Я відлітаю назад завтра рано-вранці, й мені ще треба багато чого тут зробити.

Мене розбудив тихий, але наполегливий стукіт у двері мого помешкання в інституті. Я увімкнув лампу біля ліжка й побачив, що була третя година ранку.

– Хто там? – гукнув я, і стукіт припинився.

Я підвівся з ліжка, накинув на себе нічний халат і підійшов до зовнішніх дверей, але тут мені спало на думку, що я наражаюся на ризик. Я повернувся до спальні й узяв із шухляди великий автоматичний пістолет сорок п’ятого калібру. Почуваючись трохи героєм мелодрами, я загнав патрон у гніздо барабана й повернувся до вхідних дверей.

– Хто там? – повторив я своє запитання.

– Це я, докторе, Тимоті.

Я повагався ще трохи – хто завгодно може назвати себе Тимоті.

– Ти один? – запитав я мовою калахарських бушменів.

– Так, я сам-один, Сонячний Пташе, – відповів він тією самою мовою, і я запхав пістолет до кишені й відчинив двері.

Тимоті був у темно-синіх штанях й білій сорочці, на плечі була накинута вітрівка. Я відразу помітив на сорочці свіжі плями крові, а також брудну пов’язку на лівому передпліччі. Він був явно дуже збуджений – очі широко розкрилися, коли на них упало світло, а руки нервово смикалися.

– Господи, Тимоті, з тобою все гаразд?

– У мене була жахлива ніч, докторе. Я мусив побачитися з вами негайно.

– Що ти зробив зі своєю рукою?

– Я порізав її об скло на передніх дверях, коли впав у темряві, – пояснив він.

– Дозволь мені подивитись на неї, – сказав я, підходячи до нього.

– Не треба, докторе. Це лише подряпина. Те, що я прийшов сказати вам, набагато важливіше.

– Сядь нарешті, – сказав я йому. – Я дам тобі чогось випити.

– Дякую, мачане, я із задоволенням чогось вип’ю, я збуджений і нервовий, тому й поранив собі руку.

Я налив обом нам віскі, він узяв келих у праву руку й, не зупиняючись, ходив туди-сюди по вітальні, а я сів у шкіряне крісло.

– Що з тобою, Тимоті? – запитав я.

– Мені важко розповісти вам про це, мачане, бо ви не належите до тих, хто вірує. Але я мушу переконати вас.

Він замовк і випив віскі, а тоді знову обернув обличчя до мене.

– Учора ввечері ми довго говорили з вами про Місячне місто, докторе, й ви розповіли мені про ті таємниці, яких ви досі не змогли відкрити.

– Так, – погодився я, підбадьорливо кивнувши йому головою.

– Кладовище давніх жителів міста, – провадив Тимоті. – Ви досі його не знайшли?

– Я справді не знайшов його, Тимоті.

– Після нашої розмови я багато думав на цю тему. – Він перейшов на венда, мову, яка набагато зручніша для обговорення окультного. – Я повернувся у своїй пам’яті назад, до всіх легенд мого народу. – Я яскраво собі уявив, як він увійшов у гіпнотичний транс, щоб здійснити пошук. – І я там дещо знайшов, то була чорна пам’ять, схожа на темряву, яка панує за вогнищем і яка ховалася від мене. – Він похитав головою й відвернувся, стривожено міряючи кімнату кроками, цмулячи віскі, щось тихо бурмочучи до себе, так наче досі переглядав темні архіви своєї свідомості.

– Мої зусилля були марними, докторе. Я знав, що відповідь на моє запитання існує, але не міг схопити її. Я зневірився в цій можливості, а потім заснув. Але мене дуже тривожили демони сну, аж поки… – він завагався, – до мене прийшов мій дід.

Я неспокійно засовався у кріслі. Дід Тимоті спочивав уже двадцять п’ять років у могилі вбивці.

– Ну, гаразд, докторе. – Тимоті помітив мій невеличкий рух зневіри й плавно перейшов на англійську мову. – Я знаю, ви не вірите, що таке буває. Тоді дозвольте мені пояснити це термінами, які будуть для вас прийнятними. Моя уява, розігріта пошуком давно забутого фрагменту знання, підкинула мені сновидіння, в якому я побачився зі своїм дідом. Тим чоловіком, від якого я здобув майже все те, що знаю.

Я всміхався, намагаючись приховати свої моторошні почуття; о цій годині ночі з цим майже безумним чорним чоловіком, що говорив про чорні речі, я відчував, як потроху підпадаю під його чари.

– Розповідай далі, Тимоті.

Я спробував сказати це недбало й легко, але мій голос трохи заскрипів.

– Мій дід прийшов до мене, доторкнувся до мого плеча і сказав: «Піди з благословенним до Кривавих Пагорбів, і там я відкрию тобі таємниці й покажу потаємні місця».

Я відчув, як моя шкіра вкрилася гусячими прищами. Тимоті сказав «до Кривавих Пагорбів», а ніхто не казав йому про цю назву.

– До Кривавих Пагорбів, – повторив я.

– Таку назву він застосував, – погодився Тимоті. – Я можу лише здогадуватися, що він мав на увазі ваше Місячне місто.

Я промовчав; у мені розважливий чоловік воював із чоловіком примітивним і забобонним.

– Ти хочеш полетіти завтра зі мною, Тимоті? – запитав я.

– Я полечу з вами, – погодився Тимоті. – І, можливо, я зможу показати вам те, що ви шукаєте, якщо мені вдасться.

Втрачати мені не було чого. Тимоті явно був щирий зі мною, досі напружений і мав натягнуті нерви.

– Я вже запрошував приєднатися до мене, Тимоті, і я був дуже розчарований, коли ти відмовився. Звичайно, ти можеш полетіти зі мною, і ми з’ясуємо, чи справді видовище руїн щось розбудить у твоїй пам’яті.

– Дякую вам, докторе. О котрій годині ми вилітаємо?

Я подивився на свого годинника.

– Святий Боже, уже четверта година. Ми вилетимо о шостій.

– Тоді мені треба бігти додому й спакуватися. – Тимоті поставив келиха на стіл із шухлядами, потім обернувся до мене. – Є одна невеличка перешкода, докторе. Закінчився термін мого дозволу на пересування, а нам доведеться перетинати кордон Ботсвани.

– О хай йому біс, – промурмотів я, глибоко розчарований. – Ти повинен поновити його й полетіти зі мною, коли я приїду до Кейптауна наступного разу.

– Як бажаєте, докторе, – з готовністю погодився він. – Звичайно, це забере два чи три тижні – за цей час усе вивітриться з моєї пам’яті.

– Так, – кивнув я головою й відчув доторк голки спокуси.

Я людина, що звикла дотримуватися всіх законів, але тепер, подумавши про можливість порушити один із них, я побачив, що від мого наміру ніякої шкоди не буде. Шанс, що Тимоті зможе привести мене на кладовище давніх жителів міста, виправдовував будь-який ризик.

– Ти готовий ризикнути, Тимоті? – запитав я.

Формальності, що стосувалися прильоту та вильоту літаків Стервесанта, були зведені до мінімуму. Його літаки відлітали й прилітали щодня, й телефонного дзвінка до властей аеропорту вистачало, щоб повідомити про відліт. Ім’я Стервесанта мало таку вагу, що пасажирів на його літаках ніколи не рахували, незалежно від того прилітали вони чи відлітали. У тому, що стосувалося Місячного міста, Лорен домігся спеціального статусу з урядом Ботсвани, й ми могли не боятися жодних проблем із доскіпливими чиновниками.

Я міг вивезти Тимоті на три дні, й ніхто б цього не помітив, і ніякої шкоди нікому не було б. Роджер ван Девентер повірив би моєму слову, що Лорен дозволи мені взяти цього чоловіка в політ. Я не бачив жодних проблем.

– Гаразд, докторе, я згоден, якщо ви вважаєте, що ніяка небезпека мені не загрожує, – погодився Тимоті на мою пропозицію.

– Будь біля ангара Стервесанта до шостої години. – Я сів за стіл, щоб написати записку. – Якщо тебе стануть допитувати на воротях аеропорту, в чому я сумніваюся, покажи їм цей клаптик паперу – повідомлення, яке дозволяє тобі доставляти товари в ангар Стервесанта. Постав свою машину за офісом аеропорту й чекай на мене всередині.

Ми швидко про все домовилися. Коли я стояв біля вікна спальні й дивився, як старий синій «шевроле» Тимоті виїздить з інститутського паркувального майданчика, то почувався дивно – це була суміш піднесення й похмурого передчуття. Я ліниво намагався вгадати, яке покарання передбачено за незаконний виїзд із країни й повернення, потім відкинув цю думку й пішов приготувати собі каву.

«Шевроле» Тимоті стояв на паркувальному майданчику, коли Роджер ван Девентер і я під’їхали туди на «мерседесі». Ми відразу пішли до ангара. Розсувні двері були відчинені, наземна команда готувала «дакоту» до польоту, й через скляні двері офісу аеропорту я побачив, що Тимоті сидить, схилившись над столом. Він підвів голову й усміхнувся до мене.

– Я піду здобуду дозвіл на політ, Роджере. А ти запускай двигуни.

– Окей, докторе.

Він подав мені політне досьє. Ми з ним робили це раніше, і я мав повторити вже знайому мені процедуру. Роджер поліз нагору крізь двері у фюзеляжі, а я швидко пішов до офісу.

– Вітаю, Тимоті. – Я подивився на нього й відчув певну стурбованість. Він сидів у своїй синій вітрівці, нахилившись, й на його лобі та вниз від ніздрів прорізалися зморшки болю. Шкіра в нього посіріла, а губи мали синій колір зі світло-червонястим відтінком. – З тобою все гаразд?

– Моя рука трохи болить, докторе. – Він відгорнув полу куртки. Рука була на перев’язі, наново перебинтована. – Але з нею все буде окей. Я подбав.

– Ти витримаєш політ?

– Витримаю, докторе.

– Ти певен?

– Так, я певен.

– Тоді, думаю, все обійдеться.

Я сів за стіл і набрав телефонний номер. Мені відповіли після першого ж гудка.

– Поліція аеропорту!

– Це доктор Кейзин від Стервесанта, Африка.

– Доброго ранку, докторе. Як ви себе почуваєте сьогодні?

– Добре, дякую. Мені потрібен дозвіл на політ до Ботсвани рейсом ZA-CEE.

– Зачекайте, докторе. Дайте мені подивитись на матеріали. Хто перебуває на борту літака?

– Один пасажир, я і пілот Роджер ван Девентер – усе як звичайно.

Я диктував, тоді як констебль на протилежному кінці дроту записував мої слова старанним стенографічним почерком. Нарешті він сказав:

– Усе гаразд, докторе. Бажаю вам успішного польоту. Я передам ваш дозвіл на політ до пропускного пункту.

Я поклав слухавку й усміхнувся до Тимоті.

– Усе залагоджено. – Я підвівся на ноги. – Ходімо.

І я рушив до виходу з офісу. Двигуни «дакоти» працювали на холостому ходу. Троє чорношкірих членів наземної команди непоясненно покинули свої місця біля злітної смуги й швидко рушили до мене.

– Докторе! – пролунав за моєю спиною голос Тимоті, і я обернувся до нього.

Мені знадобилося чотири чи п’ять секунд, аби зрозуміти, що він тримає у неушкодженій руці короткоствольний пістолет-автомат китайської моделі, наставивши його дуло мені в живіт. Я витріщився на нього.

– Пробачте, докторе, – лагідно промовив він, – але так треба.

Люди з наземної команди були вже обабіч мене й схопили мене за руки.

– Будь ласка, вірте мені, докторе, що я не завагаюся вбити вас, якщо ви не станете співпрацювати з нами. – Він підсилив свій голос, не відриваючи від мене погляду. – Ходіть, – сказав він на венда.

Ще п’ятеро чоловік вийшли крізь зовнішні двері ангара. Я відразу впізнав двох молодих банту, які працювали асистентами в інституті, й одну з дівчат. Усі вони мали в руках оті схожі на обрубки пістолети-автомати й вели, підтримуючи його на ногах, тяжко пораненого незнайомця. Ноги в нього підгиналися, а груди та шия були обмотані просяклими кров’ю бинтами.

– Відведіть його в літак, – рішучим голосом наказав Тимоті.

А я тупо стояв, паралізований шоком, а тим часом група, що супроводила пораненого, протиснулася між тими, що тримали мене, й бічною стіною. Вони тепер перекривали одні одних на лінії вогню, група втратила рівновагу, й у цю хвилину я прийшов до тями. Я вперся ногами в підлогу, нахилився вперед і смикнув руками. Люди, які їх тримали, полетіли вперед, наче викинуті з катапульти, і, влучивши в Тимоті, збили його з ніг й утворили на підлозі ворухливу купу.

– Роджере! – закричав я. – Радіо! Поклич допомогу!

Я сподівався, що мій голос перекриє гуркіт увімкнених двигунів. Третій чоловік із наземної команди стрибнув мені на спину, схопивши рукою за горло. Я відхилився назад, схопив його за зап’ясток і лікоть і крутнув його руку в протилежні боки навколо суглоба. Його рука тріснула й зламалася, обвиснувши в моєму захваті, й він зойкнув, як дівчина, тонким жіночим голосом.

– Не стріляйте! – крикнув Тимоті. – Зберігайте тишу!

– Допоможіть! – заволав я, але двигуни заглушили мій голос.

Вони облишили пораненого й кинулися до мене. Я пригнувся, ударив головного з них у пах і відчув, як мій черевик загруз у його тілі, м’ясистому і м’якому. Він зігнувся навпіл, і я вдарив його коліном в обличчя. Воно затріщало, коли хрящ його перенісся зламався.

Тимоті та наземна команда зіп’ялися на ноги.

– Не стріляти! – У голосі Тимоті лунали нотки розпачу. – Зберігайте тишу!

Я кинувся до нього. Розлючений, як леопард, ненавидячи його за зраду всією силою свого буття, прагнучи, щоб із нього бризнула кров і щоб я відчув, як його кістки тріщать і ламаються в моїх руках.

Одна з дівчат ударила мене сталевим руків’ям пістолета-автомата, коли я пропихався повз неї. Я відчув, як його гострий край проник мені у плоть скроні, і цей удар порушив мою рівновагу. Хтось із наземної команди сплівся зі мною руками, і я притиснув його собі до грудей. Він зойкнув, і я почув, як його ребра тріщать і ламаються в моєму обхваті.

Вони знову вдарили мене кілька разів, і сталь угородилася мені в череп. Тепла кров потекла на обличчя, засліпивши мене. Мої руки ослабли, я випустив чоловіка, якого мало не розчавив, обернувся, щоб відбитися від інших. Засліплений власною кров’ю, оглушений своїм маніакальним ревом, я вимахував руками й намагався схопити їх, а вони з’юрмилися навкруг мене й били мене чим прийдеться. Удари сипалися мені на голову й плечі. Коліна мені підігнулися, і я впав. Я ще зберігав свідомість, підтримували мене гарячі хвилі гніву. Тоді вони стали бити мене черевиками по грудях і животу. Я зігнувся навпіл, засліплений, скручений у клубок на холодному масному бетоні, намагаючись ухилитися від шквалу взутих у черевики ніг.

– Годі, облиште його, – пролунав голос Тимоті. – Затягніть його в літак.

– Моя рука. Я його вб’ю, – пролунав голос, схожий на кувікання свині.

– Кажу тобі, припини, – пролунав голос Тимоті, й почувся виляск ляпасу на чиємусь обличчі. – Нам потрібні заручники. Заберіть його в літак.

Мене потягли по підлозі. Багато рук підняли й важко кинули мене на металеву підлогу фюзеляжу. Двері з виляском зачинилися, приглушивши гуркіт двигунів.

– Скажіть пілотові, нехай підіймає літак у повітря, – наказав Тимоті. – Відведіть доктора в радіорубку.

Мене протягли по усьому проходу. Струсивши віями кров з очей, я побачив побілілого інженера та його чорношкіру наземну команду – ті лежали зв’язані без верхнього форменого одягу, яким банда скористалася для маскування, та з кляпами в роті під стінкою фюзеляжу.

Мене брутально посадили на стілець в радіорубці й зв’язали так туго, що мотузки боляче врізалися в тіло. Моє обличчя розпухло й заніміло, а смак власної крові пахнув металом у роті.

Я обернув голову й подивився в кабіну. Роджер ван Девентер сидів за пультом управління. Під припухлим оком у нього красувався мертвотний синець, його підбите сивиною волосся було скуйовджене, а обличчя – бліде й нажахане. Один із нападників стояв за його спиною, впираючи дуло автоматичного пістолета йому в потилицю.

– Злітайте, – наказав Тимоті. – Дотримуйтеся всіх звичних процедур. Ви мене зрозуміли?

Роджер нервово кивнув головою. Мені стало шкода його, я зрозумів, що він не герой по натурі.

– Пробачте, докторе, – спробував він пояснити мені ситуацію. – Вони схопили мене в ту мить, коли я ступив на борт. – Уся його увага була спрямована на те, щоб вивести великий літак на ще темне злітне поле. Він не дивився на мене. – Я не мав жодного шансу.

– Усе гаразд, Роджере. Я теж потрапив у пастку, – відповів я йому хрипким голосом. – Мені лише пощастило дати доброго прочухана двом із них.

– А тепер, будь ласка, годі базікати, докторе. Містер ван Девентер мусить зосередитися на тому, щоб успішно злетіти, – застеріг мене Тимоті, і я спрямував на нього погляд, сповнений такої гострої ненависті, яку я тільки міг видобути зі свого занімілого обличчя.

Роджер запитав про дозвіл злетіти й одержав його, і зліт відбувся звично, без жодних проблем. Напружені й стривожені чорні обличчя розслабилися, й пролунало кілька нервових смішків.

– Летіть курсом на Ботсвану, – наказав Тимоті Роджеру. – Коли ви перетнете кордон, я назву вам новий курс.

Роджер скуто кивнув головою, автоматичний пістолет досі впирався йому в потилицю. Я намагався оцінити силу банди і вже сформулював робочу гіпотезу про їхні мотиви. Окрім Тимоті та вісьмох, які напали на мене, було ще п’ятеро. Ті, які схопили й стерегли Роджера та команду наземного обслуговування. Пораненого чоловіка та двох нападників, яких я покалічив, поклали на підлогу у вантажному відсіці. Двоє дівчат доглядали їх, обидві з інституту, вони прилаштували одному з поранених шину й поміняли закривавлені бинти.

Поки я на них дивився, учасники банди перевдягалися з цивільного одягу в камуфляжну форму військових парашутистів. Я побачив нашивки із червоною зіркою на плечах, й останні мої сумніви розвіялися. Я обернув голову. Тимоті дивився на мене.

– Так, докторе. – Він кивнув головою. – Ми солдати свободи.

– Або ті, хто несуть темряву, – залежно від того, як на це подивитися.

Тимоті спохмурнів, почувши мою відповідь.

– Я завжди вірив у те, що ви гуманна людина, докторе. Ви, як я сподівався, зможете зрозуміти наші прагнення й відчути до них симпатію.

– Мені важко відчути симпатію до бандитів із пістолетами в руках.

Ми з викликом дивилися один на одного. Він рвучко підвівся на ноги й підійшов до радіообладнання за моїм стільцем. Увімкнув приймач, подивився на свій годинник і пошукав потрібну йому станцію. Вона увімкнулася голосно, й відразу рух у літаку припинився, увага всіх була прикута до голосу диктора:

– Говорить Південноафриканська радіокорпорація. Нині сьома година, й ми передаємо останні вісті. Речник південноафриканської поліції повідомив, що сьогодні, о другій п’ятнадцять ночі, загін поліційної служби безпеки на підставі здобутої інформації здійснив напад на сільський дім на околиці Рендбурга, передмістя Йоганнесбурґа. Відбулася запекла битва між поліцією та великим загоном невпізнаних осіб, озброєних автоматами. Учасники банди втекли на чотирьох машинах, і двом із них пощастило втекти від переслідування поліції. У початковому повідомленні стверджується, що вісьмох чоловік із банди вбито під час перестрілки, а чотирьох узято в полон – поранених або неушкоджених. Поліція припускає, що багатьох із тих, кому вдалося втекти, теж поранено. Тепер відбувається повномасштабна операція переслідування та пошуку, й усі дороги навколо Вітвотерсренда, а також усі аеропорти перебувають під наглядом. Із глибоким жалем ми повідомляємо про смерть трьох бійців південноафриканської поліції та про критичний стан ще двох поранених…

Радісний гомін пролунав у літаку, й один чи двоє бандитів підняли кулаки в себе над головою в комуністичному салюті.

– Мої привітання, – саркастично промурмотів я, звертаючись до Тимоті, коли він подивився на мене згори вниз.

– Смерть бридка, але рабство гірше, – незворушно відповів він. – Докторе, між нами існує духовний зв’язок.

– Моя голова поранена, й обличчя мені надто болить, щоб слухати твою комуністичну пісню, – сказав я йому. – Не мороч мені голову красивими словами ти, сучий сину. Ти хочеш спалити мою батьківщину й залити її кров’ю. Ти хочеш сплюндрувати все, що священне й дороге для мене. Це моя країна, і я люблю її, попри притаманні їй вади. Ти мій ворог. Між нами немає жодного зв’язку, крім того, який підтримується ножем.

Ми знову довго дивились один на одного, потім він кивнув головою.

– Гаразд, спілкуватимемося за допомогою ножа, – погодився він і відвернувся від мене.

«Дакота» летіла на північ нікуди не відвертаючи, й мої рани почали боліти. Я заплющив очі й намагався опанувати тривалі запаморочливі напади болю, які підіймалися від нутрощів і вибухали у мене в голові.

Реактивний «міраж» з’явився зі сходу, ковзнув сріблястим спалахом світла по носу нашого літака, й, хоч він проминав нас із неймовірною швидкістю, я встиг помітити знаки повітряних сил і пілота, що дивився на нас. Літак пролетів, але відразу затріщало радіо.

– ZA-CEE. Це винищувач повітряних сил «Ред-страйкер два». Ви мене чуєте?

Я виглянув в ілюмінатор над своєю головою й побачив «міраж», що виблискував у сонячному світлі високо над нами. Тимоті прибіг і сів біля мене. Він з хвилину дивився на нього. Атмосфера в нашому літаку була мовчазна й напружена. Тимоті не міг відповідати, своїм акцентом-банту він нікого не обдурить.

Винищувач знову просвистів перед нами. Озброєний бандит причаївся за кріслом Роджера, щоб пілот його не побачив.

– ZA-CEE. – Пілот винищувача знову повторив виклик.

Тимоті легенько спітнів, його обличчя стало синьо-сірим від напруги та через поранення. Він обернувся й помахом руки підкликав двох своїх людей.

– Приведіть його, – показав він на білого інженера.

Вони затягли його до радіорубки й поставили переді мною. Обличчя в нього було бліде й блищало від поту, рот заткнутий кляпом, його очі зустрілися з моїми в жалібному благанні. Хтось став позад нього й відхилив йому голову назад – на горлі інженера так натягнулася бліда шкіра, що стало видно, як пульсують сині артерії, потім закинув руку навколо нещасного й притулив блискуче лезо двогострого ножа йому до горла.

– Я серйозно, докторе, – запевнив Тимоті, розв’язавши мені руки і вклавши у руку мікрофон. – Переконайте їх, що тут усе гаразд, на борту лише двоє людей і ви летите до Місячного міста одним зі своїх звичайних рейсів.

Він поклав руку на вимикач мікрофона, готовий вимкнути його в будь-яку секунду.

Нажаханий інженер стогнав під кляпом, лезо ножа притискалося до шкіри його горла. Вони підштовхнули його до мене впритул, щоб я добре бачив його обличчя.

– Винищувачу «Страйкер два» військово-повітряних сил ви пролітаєте повз ZA-CEE, – прохрипів я в мікрофон, зачаровано втупившись у нажахане обличчя інженера.

– Повідомте, куди прямуєте і скільки маєте людей на борту.

– Я доктор Кейзин, працівник фірми Стервесанта, Африка, лечу одним зі своїх звичайних рейсів…

Говорячи, я побачив, як вони розслабилися, напруга зменшилася, й Тимоті прибрав руку від вимикача мікрофона. Очі інженера не відривалися від моїх очей, і я хотів сказати йому, що мені шкода, що я хотів би врятувати йому життя. Я хотів би пояснити йому, що віддам його життя за життя чотирнадцятьох лютих і надзвичайно небезпечних ворогів моєї країни, що його жертва не буде марною і я охоче додав би до цієї ціни і власне життя. Натомість я закричав у мікрофон:

– Ми викрадені терористами! Стріляйте в нас! Не дбайте про нашу безпеку!

Рука Тимоті смикнулася до вимикача, й у ту саму мить він обернувся до заручника. Я думаю, він хотів утрутитися і скасувати страту. Але він запізнився.

Ніж ковзнув по напруженому горлу, глибоко устромившись у нього під самою щелепою. Кров бризнула, наче з прорваного шланга насоса для поливання саду, вдарила червоним фонтаном, забризкавши нас обох, Тимоті й мене. Цівки густої рідини залили дах кабіни, потім струмочками потекли на підлогу. В інженера вихопився пронизливий зойк, схожий на той звук, із яким вилітає пара з чайника, й повітря з його легень рожевою піною вилетіло з перетятої гортані, забризкавши радіоприймач, звідки пролунав крик:

– Змініть свій курс на зворотній! Виконуйте мій наказ! Виконуйте негайно, бо я стрілятиму.

Тимоті вилаявся, вихопивши мікрофон із моїх рук. Я кричав і пручався, намагаючись скинути із себе пута:

– Ви тварюки! Брудні й криваві тварюки-вбивці!

Один із банди підняв автоматичний пістолет, щоб вистрелити мені в обличчя, але Тимоті підбив його руку.

– Заберіть його звідси! – Він змахнув головою, показуючи на труп інженера, який досі сіпався й хвицав ногами, і його витягли в багажний відсік.

– «Міраж» атакує! – крикнув Роджер із кабіни, й ми побачили срібну цятку, яка летіла навперейми нашому курсу.

Тимоті схопив мікрофон і підніс його до рота. Його обличчя було забризкане кров’ю інженера.

– Не стріляйте! – вигукнув він. – У нас на борту заручники!

– Атакуйте! – заволав я, смикаючись і пручаючись у своїх путах. – Вони однаково нас уб’ють! Відкривайте вогонь!

«Міраж» круто злетів угору попереду нас, не відкривши вогонь, й завис, завиваючи, за кілька футів над нашими головами. «Дакота» хиталася й підстрибувала в зоні зниженого тиску. Я ще волав і пручався, намагаючись скинути з себе пута. Я хотів дістатися до них. Сталевий стілець розхитувався в обидва боки. Я вперся ногами у стінку фюзеляжу й відштовхнувся від неї з усієї сили. Стілець трохи зігнувся, а мій охоронець знову підняв пістолет-автомат.

– Ні! – закричав Тимоті. – Він потрібен нам живий. Скажи Мері, щоб вона принесла морфій.

«Міраж» звернув убік, потім зробив коло й завис на відстані ста футів від нашого правого крила. Я міг бачити, як пілот безпорадно дивиться на нас крізь ілюмінатор.

– Ви розмовляли з доктором Кейзином, – застеріг Тимоті пілота реактивного винищувача. – І ми маємо на борту ще чотирьох заручників. Ми вже стратили одного білого заручника й не завагаємося стратити наступного, якщо ви й далі поводитиметеся вороже.

– Вони все одно нас уб’ють! – закричав я, але Тимоті урвав контакт.

Їх знадобилося п’ятеро, щоб утримати мене для уколу, але нарешті вони зробили мені його в руку, й, хоч я намагався чинити опір наркотику, незабаром мою свідомість окутав туман. Я намагався пручатися й далі, але мої рухи стали летаргічними, нескоординованими, й поступово я втратив свідомість. Останнім зусиллям своєї пам’яті я почув, як Тимоті назвав Роджерові новий курс для подальшого польоту.

Мене розбудили біль і спрага. Рот у мене розпух і наповнився піною, голова боліла так, що я не міг розплющити очі. Я спробував сісти, й у мене вихопився болісний крик.

– З вами все гаразд, докторе? Розслабтеся й поставтеся до цього легко.

То був голос Роджера ван Девентера, і я зосередив свій погляд на ньому.

– Можна води? – запитав я.

– Мені шкода, докторе, але води немає.

Він похитав головою, і я розглянувся навколо. Ми були в порожній кімнаті з побіленими стінами. Її умеблювання складалося лише з чотирьох дерев’яних ліжок та відра для справляння природних потреб, а двері були замкнені й затулені ґратами. Троє людей із команди банту сиділи на одному з ліжок на протилежній частині камери, вони здавалися розгубленими й нещасними.

– Де ми? – прошепотів я.

– У Замбії. Щось подібне до військового табору. Ми приземлилися годину тому.

– А куди подівся винищувач повітряних сил?

– Він повернув назад, коли ми перелетіли Замбезі. Він нічим не міг нам допомогти.

І ми самі теж нічим не могли собі допомогти. Протягом п’яти днів ми перебували в задушливій, схожій на духовку камері зі смердючим відром, аж поки на п’ятий день наші охоронці прийшли забрати мене. З криками та непотрібними штурханами й копняками мене провели по коридору до кабінету, де майже не було меблів, якщо не вважати меблями великий портрет голови Мао. Тимоті Маґеба підвівся з-за столу й помахом руки відпустив моїх охоронців.

– Будь ласка, сідайте, докторе.

Він був у камуфляжній формі парашутиста та з нашивками й зірками полковника Китайської Народної Армії.

Я сів на дерев’яну лаву, і мій погляд прикипів до півдесятка пляшок пива «Таскер», які стояли на таці. Пляшки були покриті холодними краплями роси, і я відчув, як горло в мене конвульсивно стислося.

– Я знаю, як ви любите випити пляшку холодного пива, докторе.

Тимоті відкоркував одну з пляшок і подав мені. Я похитав головою.

– Ні, дякую, я не п’ю з убивцями.

– Як хочете.

Він кивнув головою, і я побачив тінь жалю, що промайнула в його темних замислених очах. Він підніс пляшку до власного рота й зробив ковток. Я дивився на нього, знемагаючи від спраги.

– Страта інженера не була передбачена, – сказав він. – Я не хотів, щоб це сталося. Будь ласка, зрозумійте мене, докторе.

– Так, я тебе розумію. А коли дим від нашої спаленої землі затьмарить небо, а сморід від наших трупів приголомшить навіть ваш чорний дух, ти також викрикнеш: «я не хотів, щоб це сталося»?

Тимоті відвернувся від мене й пішов до вікна, він стояв і дивився на плац, де загони вдягнених в однострої банту маршували під палючим сонцем.

– Я домігся, щоб вас відпустили, докторе. Вам дозволять повернутися додому на «дакоті». – Він повернувся й став навпроти мене, а тоді перейшов з англійської мови на венда. – Моє серце болить, знаючи, що ви покинете мене, мачане, бо ви чоловік добрий, сильний, наділений великою мужністю. Колись, я сподівався, ви приєднаєтеся до нас.

Я відповів на венда:

– Моє серце також болить, чоловік, якого я вважав своїм другом, якому я довіряв, чоловік, що здавався мені людиною доброї волі, тепер приєднався до напівсвіту злочинців і руйнівників. Він помер для мене, й серце мені болить.

Я зрозумів, що сказав правду. Це була не тільки спроба присоромити його. Під ненавистю й гнівом ховалося відчуття смутку, відчуття втрати. Я вірив у нього. Я бачив у тому чоловікові, яким він був, надію для цього бідолашного, змученого континенту. Ми дивилися один на одного із сумним жалем, дивилися через простір у чотири фути, що був широкий, як простори небес, і глибокий, як безодня пекла.

– Прощайте, докторе, – лагідно сказав він. – Ходіть із миром, мачане.

Вони вкинули мене в кузов трьохтонної вантажівки й відвезли до злітної смуги, босого й роздягненого до спідньої білизни.

Вони утворили подвійну лінію від вантажівки до «дакоти». Їх було близько двохсот у парашутних одностроях, тож нам довелося пройти по вузькому проходу крізь шерегу глузливих чорних облич по обидва боки від нас. Китайські інструктори, чиє гладеньке чорне волосся вибивалося з-під формених кашкетів, проводжали нас широкими зневажливими посмішками. Я гостро відчував насмішкуваті погляди, що падали на мою майже оголену горбату спину й поспішав заховатися в «дакоті». Несподівано один із них вийшов зі свого ряду й став переді мною. Він плюнув мені в обличчя, й на мене накотився ураган реготу. З великим шматком жовтого слизу, що прилип до мого волосся, я видерся в кабіну літака.

«Міраж» повітряно-збройних сил приєднався до нас годину по тому, як ми перелетіли через річку Замбезі, й ескортував до військового аеродрому біля Вортреккер Гуґт. Проте моє майже істеричне відчуття полегкості від того, що ми безпечно повернулися додому, тривало недовго. Відразу після того, як лікар прочистив і забинтував загноєні рани на моїй голові під злиплим волоссям, мене повезли в закритому автомобілі на зустріч із чотирма неусміхненими, похмуро чемними офіцерами поліції та військової розвідки.

– Докторе Кейзин, це ваш підпис?

Вони показали мені мою рекомендацію на заяві Тимоті Маґеба з проханням видати йому паспорт.

– Докторе Кейзин, ви пам’ятаєте цього чоловіка?

То був китаєць, із яким я познайомився, коли навідав Тимоті в Лондонському університеті.

– Чи вам відомо, що він агент комуністичного китайського уряду, докторе?

Вони показали мені фотографію, на якій ми троє пили пиво біля шинку поблизу пішохідної доріжки понад Темзою.

– Ви можете розповісти нам, про що ви тоді говорили, докторе?

Тимоті сказав мені, що той китаєць відомий антрополог, і вони з ним обговорювали відкриття, зроблені біля ущелини Олдувай.

– Чи рекомендували ви, щоб Маґеба одержав стипендію Стервесанта на подорожі, докторе?

– Чи знали ви, що він подався до Китаю й пройшов там підготовку як керівник партизанської війни?

– Чи підписували ви замовлення на двадцять сім ящиків сукновальної глини, яку мали доставити з Гонконга, докторе, і ці митні декларації?

То були стандартні інститутські форми, і я також упізнав через стіл свій підпис на митних деклараціях. Проте я не пам’ятав, чи цей вантаж надійшов.

– Чи знали ви, що з цим вантажем надійшло сто п’ятдесят фунтів пластикової вибухівки, докторе?

– Чи впізнаєте ви ці тексти, докторе?

Памфлети на дванадцятьох африканських мовах. Я прочитав перший рядок одного з них. Терористична пропаганда. Заклики вбивати, спалювати й руйнувати.

– Чи відомо вам, що вони надруковані у вашій інститутській друкарні, докторе?

Запитання надходили нескінченно, я стомився, я був спантеличений, я суперечив сам собі. Я показав рани на своїй голові, сліди від мотузок на зап’ястках і ногах, але запитання все надходили. Голова моя пульсувала, мій мозок почувався як розтовчене желе.

– Ви впізнаєте ці речі, докторе?

Пістолети-автомати, боєприпаси.

– Так! – заволав я. – Дула таких пістолетів впиралися мені в голову, в мій живіт!

– А ви знали, що вони надходили в ящиках для книг, адресованих на ваш інститут?

– Коли ви здобули поліційний дозвіл на виліт «дакоти», докторе, ви заявили…

– Вони схопили мене після телефонного дзвінка. Я це пояснював дванадцять разів, нехай вам чорт!

– Ви знали Маґебу протягом дванадцятьох років. Він був вашим протеже, докторе.

– Ви хочете сказати, що Маґеба ніколи не намагався поговорити з вами? Що ви ніколи не розмовляли з ним про політику?

– Я до них не належу! Присягаюся… – Я пригадав кров, яка бризнула на дах кабіни, гостру крицю, що впиналася мені в голову, плювок, що прилип до мого волосся. – Ви повинні повірити мені, благаю вас! О Боже, повірте мені, повірте!

Либонь, у цю хвилину я знепритомнів, гаряча темрява накрила мені голову, і я сповз зі стільця на підлогу.

Я прийшов до тями в лікарняній палаті, між чистими хрусткими простирадлами – і Лорен Стервесант сидів біля мого ліжка.

– О, дякувати Богові, це ти, Ло.

Мене опанувало почуття полегкості, від якого я мало не задихнувся. Лорен тут, і тепер усе буде гаразд.

Він нахилився наді мною без усмішки, його вродливе обличчя було холодне й тверде, наче вилите з бронзи.

– Вони думають, ти належав до банди. Що ти все це організував, що ти використав інститут як штаб для терористичної діяльності.

Я витріщився на нього, а він провадив із безжальною невблаганністю:

– Якщо ти зрадив мене й мою країну, якщо ти перейшов до наших ворогів, тоді не сподівайся пощади від мене.

– Ти також, Ло. Не думаю, що я зможу це витерпіти.

– Це правда? – запитав він.

– Ні, неправда! – Я похитав головою. – Ні! Ні!

І зненацька з очей у мене потекли сльози, і я затремтів і заплакав, наче дитина. Лорен нахилився до мене й міцно вхопив мене за плече.

– Гаразд, Бене. – Глибока лагідність і жалість пролунали в його голосі. – Усе гаразд, партнере. Я все залагоджу. Усе скінчилося для тебе, Бене.

Лорен не дозволив мені повернутися до свого парубоцького помешкання в інституті, й мене поселили в апартаментах для гостей Клайне Шуур, резиденції Стервесанта.

У першу ніч Лорен розбудив мене від кошмару, в якому я бачив кров і глузливі чорні обличчя. Він у спальному халаті з золотавими кучерями, розкошланими після сну, сидів на краєчку мого ліжка, й ми говорили про добрі, здорові речі, які ми зробили разом, і про ті речі, що їх ми зробимо разом у майбутньому, аж поки я нарешті провалився в спокійний, нічим не потривожений сон.

Я прожив у Клайне Шуур десять ледачих ідилічних днів, мене розпещувала Гіларі, поряд вовтузилися діти, і я був цілком захищений від голодної на новини преси, а також від реальностей і тривог зовнішнього світу. Синці посходили, струпи загоїлися й облупилися, й мені було дедалі важче відповідати на крики дітей: «Розкажіть нам історію!» чимось новим. Вони хором викрикували найцікавіші місця з моєї розповіді й поправляли мене в подробицях. Для мене настав час повернутися в потік реального життя.

На сесії публічного розслідування, яка тривала протягом дня, я розповів історію свого викрадення і зустрівся з пресою всього світу. Потім Лорен перекинув мене на північ, до Місячного міста.

Дорогою я розповів йому про свій намір знайти кар’єр, із якого брали камінь для будівництва, і могили стародавніх жителів міста.

Коли він усміхнувся й сказав мені: «Ну, ти справжній тигр – ходи туди, хлопче, й розкопай там усе до самого дна!», я зрозумів, що, певно, виявив забагато емоцій та ентузіазму. Я пригадав, як старий Ксаї намагався наслідувати Сонячного Птаха – притискав свої руки, якими надто вимахував, до колін.

У Місячному місті мене зустріли, як героя. Вони стежили за моїми пригодами по радіо, але тепер відкрили цілий ящик пива «Віндгок» і всілися навколо мене кружка, поки я знову розповів їм свою історію.

– Цей Тимоті завжди справляв на мене дивне враження. – Саллі знову показала своє дивовижне вміння заднього бачення. – Я хотіла сказати тобі, що в ньому є щось сумнівне. – Потім вона підійшла до мене й поцілувала мене в лоб у присутності всіх, і я густо почервонів. – Хай там як, а ми раді, що ти тепер у безпеці, Бене. Ми дуже турбувалися за тебе.

Наступного ранку, відвізши Лорена до злітної смуги й подивившись, як він відлітає, я пішов відшукувати Рала Девідсона. І знайшов його на дні траншеї, де він вимірював розміри плити з пісковику. Стрункий і підтягнутий, він був у шортах, які майже нічого не прикривали, пасмо скуйовдженого волосся майже повністю закрило риси його обличчя, а шкіра засмагла на сонці в колір червоного дерева. Тепер він дуже мені подобався. Ми сіли на краю траншеї, гойдаючи ногами над її стінкою, і я розповів йому про свою ідею про каменоломню.

– Чудово, док! І чому я не подумав про це раніше? – з ентузіазмом вигукнув він.

Того вечора ми накреслили приблизний план: щодня розширювати район пошуку, просуваючись уперед по спіралі. Команду Рала тимчасово звільнили від розкопок на території храму й озброїли мачете для штурму грубої колючої рослинності, яка вкривала вершини скелястих пагорбів.

Увесь пошук був спланований, як військова операція. Я помирав від бажання знайти застосування раціям, якими Лорен наділив нас, хоч ми й не просили його про це. Ми з Ралом випробували ці апарати, викрикуючи один одному: «Де ти там?», «Я тебе зрозумів!», «Переходжу на прийом!» і таке інше.

Пітер Вілкокс щось пробурмотів про бойскаутів, але я думаю, він заздрив нам і в такий спосіб висловлював невдоволення, що його не запросили взяти участь у пошуку. Проте Леслі й Саллі пройнялися нашим ентузіазмом і постачили експедицію достатнім запасом їжі та питва, щоб ми були ситими та п’яними протягом тижня. Вони попідхоплювалися зі своїх ліжок удосвіта й іще в піжамах та халатах, а Леслі з волоссям у бігуді, проводжали нас і бажали нам успіху. На чолі команди прихильників, навантажених харчами й обладнанням, трохи почуваючи себе Скоттом або хоробрим Кортесом, я вів їх до розколини в скелі, яка стала нашою регулярною дорогою до вершин – а через десять годин, залитий потом, брудний, подряпаний шпичаками, покусаний ґедзями та мухами, обпечений сонцем і в препаскудному гуморі, я знову приводив їх униз.

Ця рутина тривала протягом наступних десятьох днів, а на десятий вечір, коли ми зупинилися напівдорозі в ущелині пагорба трохи перепочити, Рал несподівано подивився на круті схили ущелини і сказав голосом, у якому пролунав подив:

– Ви тільки гляньте, докторе! Та ось же воно.

Протягом десятьох днів ми користувалися сходинами, які стародавні люди видовбали, щоб ходити у каменоломню. Густі зарості накрили тераси, з яких вони випилювали червоний камінь. Ми знайшли кілька наполовину обтесаних блоків для мурування ще на тому місці, звідки їх випиляли, майже не ушкоджених негодою в цій добре захищеній улоговині. Сліди від пилок на них були ще свіжі, так ніби робітники відклали свої інструменти вчора, а не дві тисячі років тому. Були там і блоки, вирізані грубо й відрихтовані лише наполовину. Інші були завершені, готові до транспортування, а ще інші вже транспортувалися, покинуті то там, то там на дні улоговини.

Ми розчистили чагарі навколо них і дістали тоді можливість простежити за кожним дивовижним етапом процесу їхнього виготовлення. Усі наші працівники прийшли нам на допомогу. Вони раділи цьому новому успіху, бо всіх засмучувала цілковита відсутність поступу в наших останніх дослідженнях. Ми замальовували свої знахідки, наносили їх на мапу, вимірювали й фотографували, сперечалися й теоретизували, й можна було говорити про очевидне відродження ентузіазму в усіх нас. Відчуття, що ми зайшли в глухий кут у наших дослідженнях, розвіялося. Я маю фотографію, зняту одним із десятників банту, яким здавалося, що ми всі збожеволіли. Ми блазнюємо, позуючи на одному з великих блоків для мурування. Пітер стоїть у позі Наполеона, застромивши руку за лацкан куртки. Рал скривив волохате обличчя в дикунській гримасі й із лютим виразом убивці підняв киркомотику над головою Пітера. Леслі манірно тримає в руках солодку ватрушку, і її поза лякає не менше, аніж люта гримаса Рала, бо, дивлячись на її ноги, доходиш висновку, що одним своїм копняком вона спроможна вбити слона. Я сиджу на колінах у Гізер, смокчучи свій великий палець. Саллі начепила на ніс окуляри Пітера, мій капелюх насунула на самі вуха. Вона намагається здаватися бридкою, але її спіткала невдача. Ці світлини ілюструють настрій, який опанував нас у ті дні.

Усі інші, після того як їхня допомога стала непотрібною, повернулися до своїх завдань із подвоєною енергією. Рал і я залишилися в каменоломні. Я приніс теодоліт, і ми стали обраховувати кількість та обсяг каменів для мурування, видобутих із неї. Акуратно виміряти обсяг матеріалу, який видобувався нерегулярно, було неможливо, проте ми таки прикинули, що звідси видобули близько півтора мільйона кубічних ярдів скельної породи.

Потім, вивчаючи метод добування каменю й використовуючи обсяг покинутих блоків як дуже приблизний указівник, ми дійшли висновку, що відношення оброблених блоків до змарнованого матеріалу приблизно дорівнювало 40:60. Зрештою ми визначили обсяг каменю, використаного на будівництво мурів, у шістсот тисяч кубічних ярдів.

Досі ми працювали з відносно фактичними цифрами, але тепер нам довелося поринути в океан припущень.

– Принаймні це не менша точність, ніж намалювати динозавра за його слідами, – захищав нас Рал, коли ми за мапою фундаментів храму в поєднанні з підрахунком обсягу використаного будівельного матеріалу робили спробу реконструювати повну висоту зниклого Місячного міста.

– Ну ж бо, дай мені зробити це! – Саллі, спостерігаючи мої зусилля протягом десятьох секунд, роздратовано вихопила в мене з рук пензель.

– Я думаю, нахил мурів у тебе трохи надмірний, – критично промурмотів Пітер, спостерігаючи, як вона малює, – коли порівняти їх із мурами еліптичної будівлі в Зімбабве…

– Авжеж, але подивись на храм у Тарксієні на Мальті, – втрутилася до розмови Гізер. – Або на головні мури Кноського палацу.

І перш ніж Рал і я встигли цьому перешкодити, наш проект перетворився на групове фантазування замість тих висновків, до яких ми прийшли учора ввечері у вітальні.

Кожен доклав до загального обговорення власний досвід, набутий на розкопках, та свої спеціалізовані знання, й у такий спосіб ми створили цілу серію картин нашого міста.

Масивні червоні мури, орнаментовані шевроном хвиль, що зробили Фінікію великою. Червоні мури, які ловили на себе промені призахідного сонця, вечірнє благословення великого сонячного бога Ваала. Високі башти, символи плодючості й процвітання, які здіймалися над темно-зеленим листям мовчазного гаю. За ними – вертикальна розколина у скелях, яка через таємний прохід вела до таємничої печери. Це знову ж таки був символ розмноження, місце, безперечно, посвячене Астарті – карфагеняни мали звичай поклонятися їй під ім’ям Таніт – богині землі та місяця, й тому процесія одягнених у біле жерців ішла через гай, проминала башти й заглиблювалася в таємничу печеру.

Ми знали, що фінікійці приносили людські жертви богам і богиням. У Старому Заповіті описано, як немовлят кидали у вогненне черево Ваала, й ми намагалися вгадати, які жахливі ритуали бачив наш мирний смарагдовий басейн, малювали в своїй уяві жертву, одягнену в золото й пишні шати й поставлену на край басейну, а верховний жрець підіймав над нею жертовний ніж.

– Якби він не був такий глибокий! – вигукувала Саллі. – Бен хотів послати водолазів, щоб вони обстежили дно, але він каже, вони не зможуть працювати на такій глибині.

У просторі між внутрішньою й зовнішньою стіною храму, де лежав товстий шар попелу й де було знайдено більшість золотих намистин та багатих прикрас, ми намалювали оселі жерців і жриць. Це, либонь, був лабіринт зліплених із глини стін та очеретяних дахів. Ми реконструювали вулиці та подвір’я жерців і багатих людей.

– А як же цар та його двір? – запитав Пітер. – Адже вони також мали жити за головним муром?

Тож ми розділили простір між будинками жерців і царським двором, малювали його, спираючись на відомості про Кнос, Карфаген, Тір і Сидон, щоб надати своєму живопису життєвої правди. Рал розкопав ворота в зовнішньому мурі, то був єдиний прохід у ньому, й він виходив на захід.

– Дорога з нього мала вести прямо до гавані, – втрутилася до розмови Саллі.

– Справді так, але біля гавані мав бути ринок, місце, де торгували всякою всячиною, – припустив Рал і показав на мапу. – Ось де він має бути. Той самий майдан, про призначення якого Пітер стільки сушив голову.

– Чи можете ви уявити собі купи слонової кістки, міді та золота? – зітхнула Леслі.

– І рабів, які стоять на каменях і чекають, коли їх буде продано, – погодилася Гізер.

– Замовкніть! Замовкніть! Це має бути наукове розслідування, – спробував я зупинити їх.

– І кораблі, які лежать на березі, – сказала Саллі, починаючи малювати їх. – Величезні біреми з носами у формі баранів, голови яких покриті позолотою та емаллю.

Мури й башти піднялися знову, озеро наповнилося прозорою водою, а гавань і таверни вирували людьми, які померли дві тисячі років тому. Воїни ходили з поважним виглядом, раби скиглили, шляхетні дами подорожували на ношах, каравани прибували зі сходу материка, навантажені золотом і скарбами, й білий цар виходив крізь велику кам’яну браму з опуклим щитом на плечі та в обладунку, який блищав та іскрився на сонці.

Цей проект мав на меті розважити нас, а також розбудити нашу уяву. На той час, коли Саллі наклала останні мазки на картині, минуло чотири тижні, й Пітер нарешті домігся несподіваного результату – розкопав корабельню. Тож біреми, як і припустила Саллі, справді лежали на березі озера, нижче від міста.

Ми розкопали кіль корабля, що лежав на стапелях. Незакінчене судно згоріло у вогні, а його обгорілі рештки розвіяв вітер. Лише уява та віра могли впізнати в ньому корабель. Я знав, що мої наукові опоненти не визнають наше відкриття, але аналіз обгорілого дерева, зроблений за допомогою вуглецю-14, показав приблизну дату – 300 рік після Різдва Христового, яку ми назвали «датою великої пожежі».

Цей проект надав мені нагоду проводити більше часу з Саллі. Я почав брати свій ланч і купальний костюм до печери. Спочатку між нами існувала атмосфера певної ніяковості, але я доклав усіх зусиль, щоб розвіяти настороженість Саллі, й незабаром між нами знову виникли ті приязні жартівливі взаємини, що робили нас двох надзвичайно ефективною командою. Лише один раз я натякнув їй, що колись між нами існували значно інтимніші стосунки.

– Ти досі не здолала свою меланхолію, Саллі? – запитав я, й вона подивилася на мене тривалим відвертим поглядом, перш ніж відповісти.

– Будь ласка, надай мені більше часу, Бене. Є проблема, яку я мушу розв’язати, в тому, що стосується мене.

– Гаразд, – відповів я, усміхнувшись так весело, як тільки зміг, і налаштувався на тривале очікування.

Іноді інші приєднувалися до нас у годину ланчу, бо, хоч надворі стояла нестерпна спека в 115 градусів,^[10] у печері було прохолодно. Ми хлюпалися у воді й кричали, й відлуння поверталося до нас. Одним із моїх найцікавіших спогадів є спогад про те, як Леслі, одягнена в химерне маленьке бікіні, грайливо хлюпалася в басейні, мов самиця бегемота в шлюбний період, переслідувана невтомним Ралом.

Через п’ять тижнів після свого повернення я прийшов до печери з доброю новиною.

– Я щойно одержав повідомлення від Ларкіна, Сал. Завтра сюди прилітає Лорен.

Мене збентежила її негативна реакція, бо я був переконаний, що вона подолала свою первісну неприязнь до Лорена заради мене, й він навіть почав їй подобатися.

Зустрівши Лорена біля злітної смуги, я був приголомшений. Він утратив двадцять фунтів ваги, а його шкіра, яка зазвичай блищала золотим блиском, тепер була матово-сіра. Під його очима залягли плями темно-лілового кольору, схожі на синці.

– Привіт, Бене! – Він приязно обняв за плечі й стиснув мене. – Мені дуже приємно знову побачитися з тобою, старий виродку.

Але голос у нього звучав стомлено, і я помітив сріблясті ниті на його скронях, які щойно там з’явилися.

– Господи, Ло, ти маєш жахливий вигляд.

– Дякую. – Він іронічно посміхнувся й кинув свої сумки в багажник лендровера.

– Я цілком серйозно, Ло. Може, ти занедужав?

Мені було прикро бачити його таким хворим і виснаженим.

– Я був у скрутній ситуації, Бене, – зізнався він мені, коли сів у лендровер поруч зі мною. – Чотири тижні за столом переговорів. Я мусив проводити їх сам – не міг довірити нікому. А протилежна сторона доручила перемовини кільком командам і змінювала їх, коли вони стомлювалися.

– Ти хочеш убити себе, – висварив я його, заговоривши тоном буркотливої дружини.

Він нахилився до мене, легенько стиснув мою руку й засміявся.

– Ти, либонь, слушно дорікаєш мені, партнере.

– Чи твої зусилля були чогось варті? Про що ти домовлявся з ними?

– Ще б пак не були варті, Бене! То грандіозна справа! Мідь і залізо, Південно-Західна Африка, поблизу від річки Кунене, масивні поклади золота. Мідь низького ґатунку й золото ґатунку високого – разом це скриня, повна скарбів. – Стомлений тон покинув його голос. – Я поклав малих японських виродків на стіл і підсмажив їхні зади. Для вивезення цих матеріалів вони будують глибоководну гавань і окрему залізницю – це їм коштуватиме сто п’ятдесят мільйонів. – Він був збуджений, на блідих щоках знову з’явився рум’янець. – Одна з моїх компаній, звичайно, виконає для них усю роботу з будівництва. – Він притулив палець до губів конспіративним жестом і радісно захихотів. Він дуже мені подобався в такому настрої. – Я накажу спорудити збагачувальну фабрику й… – Він став пояснювати мені всю схему, сміючись і стискаючи мою руку щоразу, коли говорив про пункт, за яким йому вдалося перемогти.

– А що це тобі дасть? – запитав я нарешті, й він подивився на мене, дещо збитий з пантелику.

– Ти запитуєш про гроші?

– Звичайно. А хіба існує щось іще?

– Іди ти к бісу, Бене. Я вже, здається, тобі пояснював. Гроші не мають ваги. Справа не в грошах, а в експорті й робочій силі, у відкритті нових ресурсів і будівництві на майбутнє, в реалізації потенціалу нашої країни і… і…

– І в тому, щоб вибити дух із суперників, – припустив я.

Він засміявся знову:

– Ти надто проникливий, Бене. Звичайно, йдеться про це. Головне гра, а не рахунок.

– Ти бачив журнал «Таймс» за останній тиждень? – запитав я, знаючи, що цим його підколю.

– О, ради Бога, Бене, – запротестував він.

– Твоє прізвище подане в списку тридцяти найбагатших у світі людей.

– Мерзотники та й годі, – похмуро промурмотів він. – Тепер усі подвоять ціни. Чому вони не дбають про власні справи й не дозволять мені займатися моїми?

– А тим часом ти вбиваєш себе.

– Твоя правда, Бене. Я почуваюся трохи виснаженим, тому вирішив відпочити протягом тижня. Цілий тиждень відпочинку.

– Нічогенький собі відпочинок, – насмішкувато кинув я. – Відпочинок, коли через кожні півгодини до тебе прибувають твої РМ для нарад, а решту часу ти висітимеш на своїй рації.

– Забудь про це, – усміхнувся він. – Я поїду геть, і ти поїдеш зі мною.

– Що ти маєш на увазі, Ло? – запитав я.

– Скажу тобі потім.

Він не відповів на моє запитання, бо ми наблизилися до брудного роздоріжжя, і я машинально пригальмував, щоб звернути до хатин.

– Їдь прямо, Бене, – розпорядився Лорен. – Я хочу приїхати до печери. Я вже кілька тижнів думаю про це місце. – Його голос став лагідним і замисленим. – Коли справи за переговорним столом ускладнювалися, я думав про мир і спокій, який тут панує. Мені здавалося…

Він замовк і закашлявся, збентежений. Лорен не часто розмовляє таким тоном.

Саллі працювала біля задньої стіни печери. На ній була зелена шовкова блузка й пошиті на замовлення штани кольору хакі, волосся вона мала розпущене й блискуче. Коли вона підвела голову, щоб привітатися з Лореном, я із певним подивом побачив, що вперше за багато тижнів вона намастила губи помадою.

Вона відразу звернула увагу на стомлене обличчя Лорена, і я побачив співчуття в її очах, хоч вона не сказала нічого. Її привітання було стриманим, майже неуважним, і вона знову повернулася до свого мольберта. А Лорен відразу підійшов до портрета білого царя. Я приєднався до нього, й ми сиділи в дружній розслабленій мовчанці, роздивляючись дивне обличчя. Лорен заговорив перший:

– Ти не маєш відчуття, що він хоче щось тобі сказати, Бене?

То було дивне запитання для Лорена, але я відповів серйозно, бо він поставив його з очевидною серйозністю, яка не викликала найменшого сумніву.

– Ні, Ло, такого відчуття в мене немає.

– Тут є щось, Бене, – сказав він із глибокою переконаністю. – Щось таке, чого ти – чого ми – не помітили. Ключ до цього місця, до всієї таємниці захований тут, у печері.

– Ну, ти розумієш, Ло, ми могли б… – почав я, але він мене не слухав.

Саллі покинула мольберт і приєдналася до нас, вона сіла поруч із Лореном і дивилася на його обличчя із зосередженою увагою.

– Це відчуття ніколи не покидало мене, Бене. Ти пам’ятаєш шахту в Долині Самоти? Мій геолог дав негативну оцінку, але я мав таке відчуття, як оце тепер. Ти пам’ятаєш?

Я кивнув головою. У Долині Самоти нині видобували двадцять тисяч каратів дорогоцінних алмазів за місяць.

– Тут щось є. Я в цьому переконаний, але де воно є? – Він знову втупив у мене погляд, так ніби я заховав від нього щось дуже важливе, чого він не міг знайти. – Де воно, Бене? На підлозі, на стінах, на даху?

– Не забувай і про басейн, – сказав я.

– Гаразд, почнімо з басейну, – погодився він.

– Він надто глибокий, Ло. Жоден водолаз…

– Що ти знаєш про водолазів, Бене? – запитав він.

– Ну, знаєш, я пірнав кілька разів.

– О, ради Бога, Бене, – сердито урвав мене він. – Коли мені потрібна операція на серці, то я йду до Криса Барнарда, а не до місцевого ветеринара. Хто найкращий водолаз у світі?

– Кусто, я думаю.

– Правильно. Я пошлю до нього своїх людей. У такий спосіб ми оглянемо наш басейн. А тепер подумаймо про підлогу.

Мати справу з Лореном – це наче бути затягнутим в ураган. Йому знадобилася година, щоб намалювати схему найретельнішого обстеження печери, а потім він ніби мимохідь змінив тему розмови.

– Гаразд, Бене. Чому б тобі не повернутися до табору? Мені треба годину або дві посидіти на самоті тут.

Мені не хотілося втрачати бодай одну хвилину спілкування з ним, але я відразу підвівся на ноги.

– Ти йдеш, Сал? – запитав я. – Лорен хоче побути сам-один.

– О, Бене. Я лише на середині…

– Усе гаразд, Бене, – сказав мені Лорен. – Вона мене не потурбує.

І я покинув печеру.

Хатина для гостей була давно підготовлена, але я пішов з одним зі слуг простежити за розвантаженням сумок Лорена. Я помітив, що хтось нарвав букет диких печерних лілей, які росли під стрімчаками, й поставив їх у високий пивний кухоль біля ліжка. Я хотів подякувати матабеле, яка виконувала в нас обов’язки кухарки, дворецького та домоправительки, за цю незначну послугу. Квіти звеселяли темну атмосферу хатини.

Переглянувши, як влаштувався Лорен, я пішов до великого бунгало й переконався, що в холодильнику є крига й достатньо холодної води. Потім я відкрив свіжу пляшку «Ґлен Ґранта» – Лорен і я однаково любимо цей нектар. Поки я клопотався з пляшкою віскі, Рал і Леслі повернулися з розкопок, і я почув, як вони човгають ногами в сусідній кімнаті, де був офіс. Я не мав наміру підслуховувати їхню розмову, але стіни між кімнатами були завтовшки з папір.

Рал гарчав, як розлючений звір, а Леслі верещала:

– Відчепись, нахабо! – кричала вона, відсапуючись, і було очевидно, що на неї вчинено фізичний напад. – Хтось побачить, як ти це робиш.

– Досі жодного разу ніхто не бачив, як я роблю те, що маю намір зробити сьогодні.

– Тс-с! – закликала Леслі до тиші, але марно.

– П’ять тижнів. Я думав, він ніколи не з’явиться. Я мало не збожеволів.

– О, мій любий, – прошепотіла Леслі з пристрастю в голосі.

– До побачення, моя маленька, до побачення, – відповів Рал, і я почервонів за них.

Я мовчки поставив пляшку до холодильника й крадькома вийшов із кімнати. Я був дещо спантеличений, чому прибуття Лорена, адже було очевидно, що саме про нього говорив Рал, могло так драматично поліпшити їхні фізичні стосунки, і я позаздрив їм, бо для себе я нічого подібного не сподівався.

Нам усім неймовірно обридла дієта з консервованої їжі. Лорен привіз із собою чималий вантаж свіжих фруктів, городини та м’яса. Того вечора нам подали на обід молочне порося, золотаво-брунатне у своїй хрусткій прожареній скоринці, зі смаженою картоплею, зеленим горошком і величезною мискою свіжого салату. За обіднім столом було дуже мало розмов.

Коли страви було доїдено, Лорен запалив сигару. Я знову наповнив келихи, й усі ми розташувалися колом навколо Лорена. Спочатку я доповів йому про відкриття каменоломні й ті висновки, які ми зробили з нього. Це спонукало Саллі показати свою реконструкцію міста.

Я не сподівався, що Лорен відреагує так, як він відреагував. Я думав, ці фантазії трохи його розважать, як вони розважили нас, але він прийняв їх як доведений факт. У стані гарячкового збудження він підхоплювався зі стільця, щоб роздивитися кожну ілюстрацію, бомбардував нас своїми короткими запитаннями або просто сидів, нахилившись і зосереджено дивлячись на малюнок блискучими очима. Його обличчя досі було бліде й змучене, що надавало йому виразу майже безумної напруги.

Саллі з її проникливим умінням вигідно подати своє мистецтво відклала малюнок білого царя на кінець показу. Коли вона підняла його й почепила на дошку, Лорен застиг на стільці. Вона намалювала білого царя в повному бойовому обладунку, в шоломі й нагруднику з блискучої бронзи, з підвішеним щитом і коротким мечем на поясі. Його червоно-золотава кучерява борода акуратно причесана й розширена на кінці, а постава дихає царською величчю. Воїни з його почту виходять за ним крізь браму зовнішнього муру, один тримає в руках його бойову сокиру, другий – лук і сагайдак зі стрілами, третій – золоту чашу вічного життя.

Саллі уклала все своє вміння в цю ілюстрацію, й вона справляла найбільше враження в серії її малюнків. Ми всі мовчки споглядали її, аж поки несподівано я поставив на підлогу свої доти схрещені ноги й швидко нахилився вперед, з подиву розливши трохи віскі з келиха. Раніше я цього не помічав, золота борода його маскувала, але тепер я раптом зрозумів, кого Саллі використала як модель для білого царя. Я звернув свій погляд на Лорена й побачив те саме високе чоло, ті самі шляхетні брови над широко розкинутими голубими очима, той самий прямий ніс із делікатно виточеними ніздрями і гордий вигин рота над злегка чуттєвою нижньою губою.

– Бене! – Його голос пролунав хрипко, він не відривав погляду від портрета. – Диво дивне, але до сьогоднішнього вечора я не розумів, про що йдеться. Досі ми відкрили тільки загадкові кам’яні блоки, кілька намистин та шматків золота. Я ніколи реально не думав про людей. А це дуже важливо, Бене! Ті люди, які помандрували до кінця світу і збудували щось чудове та величне в дикому й безлюдному краї…

Він урвав свою мову й повільно похитав головою, думаючи про масштаби, про велич того, про що говорив. Потім обернувся до мене.

– Бене, ми повинні з’ясувати, що саме сталося з ними та з їхнім містом. Мені байдуже, скільки буде потрібно часу й скільки коштів це забере. Я повинен знати.

Він вихопив із рота сигару, підхопився зі стільця й заходив по кімнаті, ледь стримуючи гарячкове збудження.

– Настав час повідомити про наше відкриття всім, Бене. Я скличу прес-конференцію. Я хочу, щоб усі ви виступили на ній і про все розказали. Світ повинен знати про тих людей.

Мій шлунок провалився вниз від тривоги, і я промурмотів слова протесту.

– Але нам не слід робити цього, Ло. Поки що не треба – благаю тебе.

– Чому ні? – запитав він, обернувшись до мене й змірявши мене войовничим поглядом.

– Ми ще не маємо досить доказів. – Я похолов від жаху, уявивши собі, як критики знущатимуться з мене, як вони розтопчуть мене й четвертують, коли я вийду на трибуну з такою недосконалою доповіддю. – Вони знімуть із мене скальп, Ло. Вони роздеруть мене на шматки.

– Ми покажемо їм оці малюнки.

– Господи! – Я навіть затремтів від цієї думку. – Це лише припущення, фантазії. Лише чаша є тією єдиною деталлю, яку ми могли б довести.

Лорен витріщився на мене, але я побачив, що безумний вираз зник із його очей. Несподівано він винувато засміявся й постукав себе по лобі тильним боком долоні.

– Оце круто! – засміявся він. – Я, мабуть, добре-таки стомився! На якусь мить ці малюнки стали для мене реальними, елементами життя! – Він знову зупинився перед малюнком і замислено оглянув його. – Я повинен знати, Бене, – знову сказав він. – Я неодмінно повинен довідатися про все.

Наступного дня, коли ми їли ланч біля смарагдового басейну, Лорен розповів мені про нашу спільну подорож і вугільним олівцем Саллі накреслив схему на гладенькій поверхні каменя.

– Ми перебуваємо ось тут, а он там, за шістдесят п’ять миль на північний схід, лежать руїни біля Домбошаби. Якщо твої теорії правильні, тоді мав існувати караванний шлях між двома містами. Ми з тобою вдвох сядемо в лендровер і поїдемо через країну, шукаючи давній шлях.

– Це майже непрохідна місцевість, – зазначив я без будь-якого ентузіазму. – Цілком недосліджена, без доріг, без води.

– І жодних РМ, – усміхнувся Лорен.

– Тоді я не бачу жодних перешкод нашій подорожі. – Я повернув йому усмішку, пригадавши, що наша поїздка має бути лікувальною, а не науково-дослідницькою. – Коли ми рушаємо?

– Завтра вдосвіта.

Було ще темно, коли я прокинувся, і мій годинник біля ліжка показував половину на п’яту. Було надто пізно, щоб повернутися до сну, й надто рано, щоб покинути ліжко. Я обмірковував цю проблему, аж раптом двері хатини крадькома відчинилися, й, коли я вже наготувався дати відсіч нічному злодію, у прорізі дверей в місячному світлі з’явився силует волохатої голови Рала.

Він налякав мене, й тому я накричав на нього:

– Що ти тут робиш?

Якщо я був наляканий, то мій переляк виявився нічим супроти реакції Рала на моє запитання. Зойкнувши від жаху, він підстрибнув на три фути в повітря, змахнувши руками, наче журавель крильми під час шлюбного танцю. Йому знадобилася хвилина або дві, щоб оговтатися й прочовгати до свого ліжка, відповівши мені тремтячим голосом: «Я ходив до туалету». Добре, що він так відразу знайшовся на відповідь, бо інакше моє запитання мало б катастрофічні наслідки. Я підвівся з ліжка, вдягнувся й пішов оглянути лендровер. Думаю, я тоді здогадався, що Рал був із Леслі, але не зрозумів, чому саме тепер.

Лорену й мені довелося згаяти цілий день на пошук дороги через Криваві Пагорби, яку міг би здолати лендровер. Ми проїхали попід смугою стрімчаків на північ, поки вони відступили назад і перетворилися на не дуже високі пагорби, й піднялися по одній із улоговин між ними. То був важкий підйом, він виснажив навіть наш потужний автомобіль, та, коли ми досягли вершини, далі наша дорога пролягла через відкриту савану та рідкий акацієвий ліс, і ми просувалися досить швидко, звернувши на південь, щоб виїхати на караванний шлях, який Лорен із надією накреслив на своїй великомасштабній мапі.

Ми заночували на цьому шляху чи принаймні там, де ми сподівалися, що він був. Із тією кількістю бензину та води, яку ми мали на борту автомобіля, ми не могли влаштувати собі надто розкішне табірне життя. Крім того, ми хотіли здійснити просту й невибагливу подорож, щоб розвіяти туман й очиститись від бруду цивілізації, то була спроба ностальгічного повернення до експедицій, у які ми разом вирушали, коли були юними.

Ми підсмажили на розжареному вугіллі двійко куріпок, запили їх «Ґлен Ґрантом» і нагрітою на сонці водою з емалевих кухлів. Потім вирили в твердій землі біля лендровера заглибини для пліч і стегон, залізли у спальні мішки й сонливо та задоволено правили теревені протягом години, перш ніж провалитися в сон.

Прокинувшись удосвіта, Лорен став обережно робити собі масаж спини, розминаючи скуті м’язи.

– Я щойно пригадав, що мені вже не двадцять років, – простогнав він, але на третій день він здавався саме таким: сонце знову зробило його шкіру брунатною, синці під очима зникли, й Лорен весело сміявся.

Ми просувалися вперед повільно. Часто нам доводилося повертати назад, коли нерівності та гребені пагористої місцевості не дозволяли нам проїхати. В інших випадках ми виходили з лендровера й ішли пішки, шукаючи задовільне місце для проїзду. Проте ми не поспішали, щоб цілком навтішатися кожною милею відстані, яку ми долали в напрямку на північ і на схід через місцевість, що змінювала свій характер і настрій із магічною швидкістю – як це можливо тільки в Африці.

З кожною годиною подорожі у східному напрямку ми мали змогу милуватися дедалі більшою кількістю птахів і звірів. Птахи, які водяться на сухій землі, поступилися місцем цесаркам, франколінам та велетенським дрофам. Тоді як серед дерев мопані й масаса можна було іноді бачити сріблясто-сірі зблиски лісових антилоп із довгими спіралевидними рогами, що аж притискалися до спини.

– Вода недалеко, – сказав Лорен, коли ми зупинили лендровер і спостерігали, як табун чорних чалих антилоп біг до дерев на протилежному кінці галявин, зарослих жовтою травою. Це найвеличніша антилопа в Африці, її горда голова утримує вигнуті, схожі на ятаган роги, а білосніжні груди створюють разючий контраст із чорним тілом.

– Ще одна порода тварин, якій загрожує небезпека вимирання, – сумно зауважив я. – Жадоба й надмірні вимоги людини не знають меж.

На ніч ми розбили табір у гаю дерев масаса, вбраних у надзвичайне весняне листя, яке має кольори, що їх не має жодне інше дерево на землі: м’які й блискучі рожевий, беж і вогненно-червоний. Лорен підстрелив удень молодого самця антилопи імпала й підсмажив загорнуте в листя філе з окосту в важкому чавунному казані, поки я готував соус із помідорів і великої порції часнику. Ми з’їли цю страву з великими шматками брунатного хліба й жовтим маслом із консервних бляшанок. Вона смакувала мені, як досі не смакувала жодна страва з тих, які я будь-коли куштував.

– Якщо ти шукатимеш роботу, Ло, то я візьму тебе кухарем, – сказав я, проковтнувши чергову порцію нашої вечері.

Він усміхнуся й пішов до лендровера увімкнути радіо.

– Лише послухаймо останні вісті. – Він мав совість здатися винним. – Не можу остаточно втратити зв’язок зі світом.

Ми послухали, які кризи та події відбуваються у світі, що схибнувся з розуму. Якимсь дивним чином у цьому далекому й спокійному місці людські справи й турботи здавалися неважливими, дріб’язковими й скороминущими.

– Вимкни його, Ло, – сказав я. – Кому воно потрібне?

Він простяг руку до вимикача, але зупинився, коли диктор назвав знайоме нам ім’я.

– Радіо Лусаки повідомляє, що керівником терористичної банди, яка вчора влаштувала засідку на загін поліції в окрузі Венкі в Родезії, убивши чотирьох полісменів і поранивши ще двох, був самозваний «полковник» Тимоті Маґеба. Про його драматичне викрадення літака два місяці тому повідомляли заголовки на перших шпальтах газет усього світу. Офіційний представник родезійської поліції повідомив, що Маґеба, либонь, один із найнебезпечніших терористів Африки. За інформацію, яка допомогла б убити його або взяти в полон, призначено винагороду в десять тисяч родезійських доларів.

Сердитим жестом Лорен вимкнув радіо й повернувся до вогнища. Він приклався до свого віскі, перш ніж заговорити:

– Він діє лише за сто миль на північ від нас. Чого я тільки не віддав би, аби здобути шанс зустрітися з тим бандитом.

Новини про Тимоті глибоко стурбували мене, й у ту ніч я довго не міг заснути. Підперши голову руками, я дивився вгору на зоряну красу нічного неба. Венера вже сховалася за обрій, коли нарешті я провалився в сон, наповнений моторошними сновидіннями.

Ранкове сонце освітило гребені пагорбів свіжим золотим промінням і підпалило небо грізними поєднаннями червоного й пурпурового кольорів, прогнавши з наших голів похмурі думки. Ми розмовляли та сміялися, повільно просуваючись на схід.

Ранок ще не закінчився, коли ми побачили стерв’ятників, які кружляли в небі на півночі – таке собі велике колесо з темних плям, що повільно оберталося під розпеченим синім склепінням. Спостереження за польотом цих птахів, які прибирають падло та сміття в природі, є одним із найцікавіших видовищ, які може запропонувати Африка. Бо щоразу вони приводять вас до якогось трагічного інциденту, що відбуваються в нескінченній драмі дикої природи.

– Це десь милі за дві звідси, – сказав Лорен, напружено вдивляючись уперед крізь вітрове скло.

Я поділяв його цікавість. До біса зруйновані міста й загиблі цивілізації, зараз ми станемо свідками зовсім недавньої події, у якій брали участь зуби й гострі пазурі.

За чверть милі попереду ми побачили горбаті постаті птахів, що з якоюсь безсоромністю розсілися на вершинах дерев, товсті, як фрукти диявола в садах пекла.

– Вони не шматують жертву, – весело сказав Лорен. – Щось їх утримує на деревах та в небі.

Він зупинив лендровер і вимкнув запалення. Ми вийшли з машини, й Лорен перевірив заряд свого великого «маґнума-375», замінивши тверді кулі кулями з м’якими наконечниками, які ефективніші, коли треба жертву збити з ніг.

– Ми підійдемо туди ближче, – сказав він. – Мені хотілося б зустріти великого лева з чорною гривою. – Він клацнув затвором гвинтівки. – Візьми дробовика, Бене, заряди його картеччю.

Я звик мислити в такий спосіб. Якщо лев перебуває надто далеко, щоб давати мені підставу застосовувати рушницю, ми не будемо з ним сваритися. Але якщо він близько, я волію мати в руках зброю, яка не дасть промаху.

Лорен пішов крізь траву, яка досягала до пояса, я подався за ним, відступаючи трохи вбік, щоб він не перебував на моїй лінії вогню, тримаючи напоготові дробовик, заряджений на лева, а мої кишені віддималися від запасних зарядів. Ми пересувалися повільно, намагаючись визначити фокальну точку цього табуна стерв’ятників, бо вони сиділи на деревах на площі в половину квадратної милі.

Кожен крок побільшував нашу напругу, бо ми сподівалися наштовхнутися на цілий прайд левів, які лежать у траві. Лорен указував мені на кожну зміну напрямку, й ми ретельно обстежували місцевість, ходячи туди-сюди. З дерев, які ми проминали, птахи зривалися в політ, перетворюючись у чудодійний спосіб із незграбних і недоладних постатей у щось граційне й прекрасне, коли вони опинялися у своїй справжній стихії.

Горло в мене пересохло від збудження і приємного страху. Я бачив, що в Лорена проступив піт крізь сорочку, і це було не лише наслідком спеки. Його кожен рух був позначений стримуваною енергією, готовою вибухнути на перший знак переслідуваної дичини. Я любив цю частину полювання, бо в кожному з нас досі існує прихований атавістичний порив мисливця, але мені було бридко лише вбивати.

Лорен завмер, тримаючи рушницю напоготові. Він дивився вперед, і я напружився, готуючись почути гуркіт пострілу, що, як я знав, зараз пролунає. Але минали секунди, повільні, як густе масло, що стікає крізь якийсь отвір, а Лорен досі стояв, майже непомітно обертаючи голову й щось шукаючи поглядом.

Я покрадьки підійшов і став поруч. Попереду нас була ділянка столоченої й прим’ятої трави. У центрі лежало тіло мертвого буйвола з роздутим від газів черевом, обліплене великими блискучими зеленими мухами, що роїлися над його мертвими очима та залітали в роззявлений рот. Я не побачив слідів пазурів у товстій шкурі, покритій зваляною чорною шерстю, перемежованою з плямами голого тіла та грубими струпами.

Я подивився вниз на землю, намагаючись не наступити на суху галузку, трохи відійшов і побачив маленький дитячий людський слід на клаптику розворушеної мурахами землі.

Я відчув, як волосинки в мене на шиї заворушилися, бо ми натрапили на щось збіса небезпечніше, аніж прайд левів. Я швидко знову подивився на мертвого буйвола й уперше помітив тонку очеретину завдовжки два дюйми, яка стриміла зі зморшкуватої шкіри на його шиї. Плоть навколо неї розпухла, була тугою й твердою.

– Ло! – перелякано прохрипів я. – Забираймося звідси якомога швидше – цього буйвола вполювали бушмени.

Голова в Лорена смикнулася, й він витріщився на мене. Я побачив, як краєчки його ніздрів побіліли, набувши кольору китайської порцеляни.

– Звідки ти знаєш? – хрипко запитав він.

– Сліди біля твоїх ніг. – Він подивився вниз. – Стріла в шиї буйвола.

Він не став сперечатися.

– Ти в цьому тямиш більше, Бен. Що нам робити?

Тепер і з нього полилося не менше поту, ніж із мене.

Я сказав йому:

– Відступаймо назад повільно, повільно! Не обертайся спиною й не роби несподіваних рухів. Вони стежать за нами. Мабуть, вони дуже близько.

Ми стали відступати, стискаючи зброю долонями, промоклими від поту, кидаючи напружені погляди то праворуч, то ліворуч.

– Озвися до них, Бене, Бога ради озвися! – прошепотів Лорен.

Я мав нагоду переконатися, що загроза загинути від стріли з отруєним наконечником могла й такого чоловіка, як Лорен, перетворити на боягуза.

– Не хочу ризикувати. Що завгодно може примусити їх пустити стрілу з лука.

– Вони можуть бути позаду нас.

Голос йому тремтів, і я відчув, як шкіра в мене між лопатками засвербіла, коли мені вчувся посвист стріли. Проте з кожним кроком назад мій страх зменшувався, а за п’ятдесят ярдів від убитого буйвола я ризикнув озватися до них.

– Мир вам! – гукнув я. – Ми не хочемо завдати вам шкоди.

Відповідь надійшла негайно, схожий на пташиний, позбавлений тіла голос, здавалося, пролунав просто з розпеченого повітря.

– Скажи великій біловолосій голові, щоб він поклав зброю, бо ми не знаємо його.

– Ксаї! – вигукнув я з полегкістю й захватом. – Брате мій!

Його очі світлі, як жовтий місяць,

Його копита викрешують вогонь із залізних пагорбів.

Ми заспівали буйволину пісню разом, чоловіки поприсідали навколо стрибучих омахів вогню, вибиваючи долонями складний ритм. Жінки танцювали в зовнішньому колі, яке утворили навколо нас, вигинаючи тіла й човгаючи ногами, наслідуючи буйвола та елегантного мисливця. Світло від вогнища вигравало на їхній золотаво-жовтій шкірі, їхні маленькі дитячі тіла з дивовижно випнутими сідницями й опуклими маленькими жовтими персами підстрибували в ритмі танцю.

Пташка-стріла вилетіла з моєї руки,

Швидка, як бджола або шуліка, що падає з неба.

Віти дерев навколо нас були обвішані важкими гірляндами свіжого м’яса, що там сушилося, а за вогнищем шакали й гієни завивали з розпуки, звертаючись до синього неба й нюхаючи спокусливі пахощі недосяжної для них їжі.

Його кров яскрава, як квітка,

І солодкий, як дикий мед, смак його тіла.

Танець нарешті закінчився, й жінки захихотіли й по-пташиному заспівали, підходячи ближче до вогню, щоб заштовхати більше м’яса у свої маленькі круглі животи. Бушмени та їхні жінки жахаються великого розміру, й Лорен здавався їм великим золотим велетом. Вони обговорювали його якості у відвертій та інтимній манері, починаючи з золотавої голови й переходячи щораз нижче й нижче, аж поки я не витримав і голосно засміявся.

– Що там кумедного? – запитав Лорен, і я йому пояснив. – Господи, вони не могли такого сказати!

Лорен, шокований, дивився на жінок із жахом, а вони затулили роти долонями й голосно захихотіли.

Я сидів між Ксаї та Лореном, один із них курив, а другий жував сигару марки «Ромео і Джульєта», і я перекладав їхню розмову. Вони говорили про тварин і птахів, бо обидва мали спільну пристрасть – полювання.

– Мій дід розповідав мені, що за часів його молодості буйволів у цих краях, нижче від великої річки, було не менше, ніж сарани, їхні тіла забарвлювали землю в чорний колір, але потім прийшла червона хвороба.

– Чума рогатої худоби, – пояснив я Лоренові.

– І їх помирало так багато, що вони падали один на одного на купи. Стерв’ятники не могли літати, бо їхні туго набиті шлунки тягли їх донизу, і кістки буйволів лежали на сонці, схожі на поля білих маргариток, які розквітають навесні на землі Намакваленду.

Вони розмовляли й після того, як жінки та діти згорнулися клубочками й поснули, як жовті цуценята на запилюженій землі. Вони розмовляли про благородних тварин і великі полювання й стали такими великими друзями біля вогнища, що нарешті Ксаї сором’язливо мені сказав:

– Я хотів би вирушити на полювання з цим чоловіком. Я показав би йому слона, такого, яких знав мій дід: у нього бивні завтовшки з моє тіло й довгі, як ратище метального списа.

«І Лорен умить забув про намір дослідити руїни та караванні шляхи», – подумав я, коли побачив, як освітилося його обличчя на цю пропозицію.

– Але, – додав я, – він каже, що ми повинні залишити лендровер тут. Вони почули, що ми їдемо, за півгодини до того, як ми прибули сьогодні, й він каже, що той слон дуже старий і дуже розумний та хитрий. А це означає, що нам треба тепер обов’язково поспати. Завтра нас чекає до біса напружений день.

На той час, коли зійшло сонце, ми були в дорозі вже три години, роса намочила наші штани до колін, але ми навіть не відчули нічної прохолоди – так швидко ми йшли, бо докладали неймовірних зусиль, пересуваючись нечувано швидкою ходою, щоб не відстати від двох крихітних коричневих постатей, які маячили попереду нас. Ксаї й Ґал бігли тим розхитаним клусом, яким можна протягом цілого дня поглинати милю за милею, анітрохи не стомлюючись, їхні маленькі брунатні постаті танцювали перед нами, ледь видимі крізь дедалі густіші колючі чагарники та кущі.

– Як тобі ведеться, Бене?

Я щось буркнув у відповідь і переклав дробовик на інше плече.

– А ходити вони вміють, малі виродки.

– Брате, ти тільки починаєш свій перехід, – остеріг я його.

Бушмени привели нас у нерівну непривітну місцевість, де із землі стриміли гострі гребені чорного залізняку, а чагарник був сірий, шпичакуватий і переплутаний, де глибокі розколини змережали рівну поверхню плоскогір’я, а спека була нещадна й люта, вона висмоктувала вологу з наших тіл і висушувала її, утворюючи смуги солі на наших сорочках. Саме таку місцевість мудрий старий слон-самець, усе життя переслідуваний людьми, міг обрати собі за притулок.

Ми відпочили з півгодини ополудні, шукаючи захисту під великою брилою (до її чорної поверхні було годі доторкнутися, бо вона обпалювала руки) й випивши кілька ковтків теплуватої води, потім пішли далі й майже відразу натрапили на слід.

– Ось де він. – Кінчиком отруєної стріли Ксаї накреслив обриси слонової ступні на твердій, як залізо, землі. – Невже ви його не бачите? – роздратовано запитав він.

Але хоч як уважно ми придивлялися до того місця, застосувавши весь свій досвід, ми там нічогісінько не бачили.

– Якщо це слід слона, – промурмотів Лорен, – тоді я китайський ремісник.

Але Ксаї впевнено звернув на новий напрямок крізь колючий чагарник, і ми видерлися на нове скелясте узгір’я, йдучи по сліду, якого Лорен і я не могли навіть бачити. Неподалік від вершини пагорба лежала купа слонячого гною, ще волога, хоч сонце пекло немилосердно, і хмарка жовтих та оранжевих метеликів кружляла над нею, приваблена вогкістю. Гній нагадував набивку матраца з волокна кокосової пальми.

– Ось те, сього ти сюкав, – прошепотів я Лоренові. – Тепел не балися.

– Це клятий чарівник, а не мисливець, – промурмотів Лорен, здивовано похитавши головою й знімаючи важку гвинтівку з плеча, щоб узяти її під руку.

Ми рушили далі, але тепер дуже повільно, часто зупиняючись, поки Ксаї та Ґал оглядали непроникні хащі колючих чагарників попереду нас. Перебуваючи у стані болісної напруги в густих кущах, кожен крок ми готували й ступали лише по сигналу маленької руки Ксаї з рожевою долонею, яку він простягав уперед, коли дозволяв іти, й підіймав угору, коли наказував зупинитися.

– Уперед! – наказала рука, й ми знову ступили крок, а тоді раптом: «Стоп!», коли рука розітнула повітря, як гострий клинок, потім пальці стислися в кулак і показали вперед, бо показувати на дичину пальцем не годилося, могло спричинити невдачу.

Ми стояли нерухомо, як смерть, наші блискучі від поту обличчя дивилися вперед у стіну чагарника, намагаючись проникнути крізь неї поглядом, – а тоді раптом слон з’явився як сірий привид у хащах сірих колючок, із якоюсь дивною недбалістю волочачи ноги. Його поморщена стара сіра шкіра звисала торбинами під черевом та в промежині між задніми ногами, хвіст у нього обліз від шерсті, хребці просвічували крізь шкіру на спині. Старий слон. Великий слон.

– Стійте там! – рука Ксаї показала на Ґала й на мене, і я згідно кивнув головою.

– Ходи за мною! – зігнутий указівний палець Ксаї показав на Лорена, й вони рушили вперед удвох крізь колючий чагарник, заходячи до слона збоку.

Бушмен, який здавався лялькою поруч із масивною постаттю Лорена, заводив його туди, звідки було зручно вистрелити в голову або в плече.

Слон зупинився біля одного з дерев і почав годуватися, обережно зриваючи з гілок бліді зелені паростки кінчиком хобота, запихаючи їх собі в рот і зовсім не здогадуючись про небезпеку. А збоку від нього Лорен, готуючись до пострілу, широко розставив ноги й нахилився вперед, щоб витримати відкат важкої рушниці.

Постріл пролунав з оглушливою гучністю, розколовши одурманену спекою тишу. Я почув, як куля увійшла в тіло слона, й той обкрутився від удару, обернувшись до Лорена, підняв жовті ікла високо вгору, відкинув величезні вуха назад, і в нього вихопився пронизливий вереск, коли він побачив людину. Слон заверещав від люті, й ненависть, яка давно в ньому жевріла, тепер вивергнула своє полум’я.

Він звернув убік і кинувся в напад, закривши для Лорена лінію вогню густими хащами колючого чагарника. Я побачив, як Лорен обернувся й побіг убік, намагаючись відкрити собі фронт для влучного пострілу. Його нога потрапила в мурашник – і він упав на повному бігу, важко вдарившись об землю, рушниця випала з рук, і він лежав оглушений там, куди тепер швидко наближався розлючений слон.

– Лорене! – зойкнув я й теж кинувся бігти, озброєний лише дробовиком, намагаючись відвернути увагу пораненого слона, який ішов у наступ. – Сюди! – заволав я до нього, поки біг. – Я тут!

Відвертаючи увагу слона від Лорена, краєм ока я побачив, як Лорен навкарачки, долаючи біль, підповзав до своєї рушниці.

– Сюди! Сюди! – кричав я на всю силу легенів, і слон змінив напрям свого бігу, його голова смикнулася в мій бік, маленькі, як у свині, очі, стали шукати мене, хобот почув мій запах.

Я підкинув дробовик і прицілився в нього з відстані в тридцять ярдів. Я сподівався влучити в його маленькі очі й осліпити його.

Бах! Бабах! Я вистрелив у ліву й у праву частину його морди, й він помчав на мене. Я відвернув його увагу від Лорена – це було все, на що я сподівався. Неоковирними пальцями я намацав нові набої, знаючи, що, перш ніж я встигну перезарядити дробовик, він розчавить мене.

– Тікай, Бене, тікай! – почувся голос Лорена, який зміг перекричати важке тупотіння слона, що наближався до мене.

Але я відчував, що мої ноги не зможуть зрушити з місця, і стояв нерухомо на тій стежці, по якій тупотів слон, по-дурному нишпорячи в кишенях і шукаючи набої, які могли завдати слонові шкоди не більше, ніж якби я пожбурив у нього зернята перцю.

Постріл із рушниці Лорена вдарив по моєму занімілому мозкові – він гримнув один раз, другий – і сіра гора впала в мій бік, наче важка лавина. Вона була вже мертва, її мозок розколовся, наче переспілий плід, коли його прошила важка куля.

Мої ноги прикипіли до землі, я не міг ворухнутися, не міг відхилитися, й хобот, падаючи на землю, вдарив по мені зі страшною силою. Я відчув, як лечу крізь повітря, голова моя вдарилася об землю, мозок розпався на яскраві кольорові й болючі спалахи світла, і я втратив тяму.

– Ти дурний виродок! О так, ти дурний і хоробрий малий виродок!

Я почув голос Лорена, що промовляв до мене десь із глибини чорного тунелю, і його звуки дивно відлунювали в моїй голові. Холодна вода виплеснулася мені на обличчя, благословенна волога змочила губи, і я розплющив очі. Лорен сидів на землі, тримаючи мою голову в себе на колінах, і бризкав водою з пляшки на моє обличчя.

– Кого ти називаєш виродком? – прохрипів я до нього. Вираз полегкості, що освітив його стурбоване обличчя, був однією з найприємніших речей, які я будь-коли бачив.

Моє тіло було негнучке й болюче, плече й поперек покриті синцями, а на скроні я намацав шишку, яка не давала до себе торкнутися.

– Ти зможеш іти? – клопотався біля мене Лорен.

– Спробую.

Зіп’явшись на ноги, я не відчув великого болю, й мене навіть опанувало бажання сфотографувати великого мертвого звіра, який застиг у такій позі, ніби молився, спершись головою на загнуті жовті ікла. Лорен і бушмен примостилися сидіти на його голові.

– Сьогодні ми заночуємо біля Води-у-Скелях, – сказав мені Ксаї, – а завтра повернемося й заберемо ікла.

– А це далеко? – із сумнівом запитав я.

– Близько! – запевнив мене Ксаї. – Дуже близько.

Я подивився на нього з підозрою, бо чув, як точно такими словами він охарактеризував відстань у півсотні миль.

– Було б збіса добре, якби ти правду сказав, – буркнув я англійською мовою, але, на мій превеликий подив, відстань туди й справді виявилася невеликою, значно ближчою, ніж я сподівався, і там було багато іншого, чого я теж не сподівався.

Ми перейшли через гребінь гори, я шкутильгав, спираючись на руку Лорена, й опинилися на широкому гранітному майданчику, такій собі куполовидній скелі, розміром майже в чотири акри. Я скинув на неї лише один погляд, на ряди мілких заокруглених заглибин, що покривали майже всю поверхню, й у мене вихопився крик радості. Я вже не потребував підтримки Лорена, й ми обидва вибігли на кам’яну підлогу, радісно регочучи, коли дивилися на правильні лінії почасти стертих заглибин.

– Тут мали бути великі розробки, Бене, – екзальтовано вигукнув Лорен, будуючи своє припущення на кількості заглибин. – Їх тут не менше ніж тисяча!

– Більше! – сказав я. – Близько двох тисяч.

Я замовк, і моя уява намалювала мені довгі регулярні лінії голих рабів, що стоять навколішки на скельній поверхні, кожен біля однієї зі стертих заглибин, кожен прикутий до сусідів залізним невільницьким ланцюгом, кожен із важким залізним товкачем у руках, яким він розбиває золотоносну руду в кам’яній ступі, яку втримує між коліньми.

Я уявив собі, як за спинами рабів ходять їхні наглядачі зі шкіряними канчуками в руках, як вони стежать за тим, щоб скельна порода розбивалася на дрібний порошок. Я побачив, як нескінченні колони рабів, балансуючи на головах кошиками, наповненими рудою, виходять із розробок. І все це відбувалося майже дві тисячі років тому.

– Цікаво, де тут шахта, – сказав Лорен, якого опанували ті самі думки, що й мене.

– І вода? – додав я. – Їм була потрібна вода, щоб промивати золото.

– До дідька воду! – закричав Лорен. – Мені потрібна шахта, ці стародавні хлопці обробляли тільки ту руду, в якій було не менше трьох унцій золота, вони зупинялися, коли виникала потреба застосовувати воду – десь тут поблизу має бути клятущий дім зі скарбами.

Саме так були зруйновані всі стародавні шахти. Слід віддати належне мистецтву стародавніх металургів, адже місце розташування майже кожної сучасної шахти в Центральній Африці вони відкрили дві тисячі років тому. Сучасні гірники знищили всі сліди стародавніх розробок через поспіх знайти стародавні золотоносні жили. Я дав собі обіцянку, що я принаймні буду першим на цьому місці, до того як тут з’являться вандали з відбійними молотками та динамітом.

Воду ми знайшли на дні колодязя в п’ятдесят футів завглибшки, прорубаному в живій скелі, зі стінами, викладеними обтесаними каменями. Це був найкращий зразок стародавнього колодязя, який мені будь-коли довелося бачити. Не випадало сумніватися, що його підтримували в доброму стані бушмени, і я милувався ним, поки Ксаї знайшов у схованці між скелями мотузку із сирої шкіри та шкіряне відро. Він опустив відро в колодязь і витяг його наповненим прозорою водою, в якій плавали кілька дохлих жаб і втоплений лісовий пацюк. Я постановив прокип’ятити кожну краплю цієї води, перш ніж вона доторкнеться моїх уст.

Лорен витратив на споглядання колодязя рівно тридцять секунд, перед тим як вирушив у вузьку долину між двома гранітними кряжами. Я спостерігав за ним, поки він зник між деревами, ретельно шукаючи те, що заповзявся знайти, й через двадцять хвилин його слабкі крики долинули до мене.

– Бене! Ходи сюди! Швидко!

Я примусив себе сповзти з цямрини колодязя й пошкутильгав униз у долину.

– Ось де вона, Бене.

Лорен був опанований неймовірним збудженням, і мене знову вразила думка про те, яку силу має золото, щоб прискорювати найледачіший пульс і запалювати вогонь жадібності в очах, які давно стомилися від життя. Я не належу до осіб, що надто захоплюються матеріальними благами, але спокуслива принадливість та магічна сила золота прискорила й моє дихання, коли я стояв біля Лорена й ми дивилися на шахту, в якій колись працювали стародавні люди.

Вона не вражала ані розмірами, ані якимись іншими характеристиками, досить мілка заглибина, траншея, дно якої опускалося не більш як на три фути нижче від землі, її краї були м’яко заокруглені, вона звивалася між деревами, наче давня, напівстерта стежка.

– Відкритий забій, – сказав мені Лорен. – Вони йшли в напрямку, в якому залягала золотоносна жила.

– А потім знову його засипали, – нагадав я йому про дивну звичку стародавніх людей заповнювати землею всі їхні розробки, перш ніж покинути їх. Ця мілка траншея утворилася внаслідок осідання ґрунту, яким вони заповнили її.

– Ходімо, – сказав Лорен. – Простежмо, куди вона йде.

Ми йшли понад стародавнім відкритим забоєм, аж поки на відстані милі півтори він закінчився.

– Якби нам знайти бодай один із їхніх відвалів, – промурмотів Лорен, поки ми обстежували густу рослинність, шукаючи купу подрібненого скелястого ґрунту. – Або принаймні шматок руди, якого вони не помітили.

Мені боліла спина, тому я сів на повалене дерево, щоб відпочити, й надав Лорену можливість продовжувати пошук. Він пішов геть між деревами, покинувши мене самого, і я утішався відчуттям історії, яке огортає мене завжди, коли я опиняюся сам-один у такому місці, як це.

Рівень води в колодязі був на глибині п’ятдесятьох футів, тому я зробив висновок, що саме до такої глибини стародавні шахтарі поглиблювали свій забій. Вони не мали ані насосів, ані обладнання, за допомогою якого могли б викидати руду на поверхню, а тому, як тільки вода просочувалася в забій, вони залишали його й ішли шукати нову золотоносну жилу.

Ця шахта була відкритим забоєм завдовжки в півтори милі, завширшки в шість футів і завглибшки в п’ятдесят, видовбана в твердій породі за допомогою залізних кирок і залізних клинів, які забивалися в тіло скелі кам’яними молотами. Коли скеля була надто твердою й не піддавалася цим інструментам, вони розкладали в забої вогнище й поливали камінь водою, змішаною з кислим вином, щоб розколоти нагріту поверхню. Саме цей метод застосовував Ганнібал, щоб прибрати з дороги уламки скель, які не давали його слонам пройти крізь Альпи, – отже, то був давній карфагенський трюк, можна його назвати й так. Від шарів руди вони відколювали шматки золотоносного кварцу, складали їх у кошики й витягували на поверхню мотузками, сплетеними із сиром’ятної шкіри.

Застосовуючи такий метод, вони здобули близько семисот тонн чистого золота на поверхні в триста тисяч квадратних миль у Південній та Центральній Африці, а також велику кількість заліза, міді та олова.

– Це буде двадцять два мільйони унцій золота по сорок доларів за унцію, отже, сума прибутку становить вісімсот вісімдесят мільйонів доларів, – голосно підрахував я, потім додав: – Вельми непоганий шматок хліба.

– Бене, ти де? – гукнув Лорен, повертаючись із гущавини дерев. – Я знайшов шматок золотоносної руди.

Він тримав у руці уламок скелі й подав його мені.

– Що ти скажеш про це?

– Синій цукровий кварц, – мовив я. Я лизнув його, щоб зволожити поверхню, а тоді підняв його до сонячного світла. – Чудово! – вигукнув я, коли природне золото заблищало вологим блиском, обернувши світло до мене й заповнивши прожилки й тоненькі розколини у кварці, як масло в сандвічі.

– А й справді чудово! – погодився Лорен. – Це справжнє золото. Я відправлю кількох своїх хлопців, щоб вони застовпили всю цю місцевість.

– Ло, не забувай про мене, – нагадав йому я, й він відразу спохмурнів.

– Тебе буде включено до справи, Бене. Хіба я коли-небудь намагався…

– Не будь йолопом, Ло. Я говорив не про це. Я просто не хочу, щоб твої гірничі гончаки спаскудили всю цю місцевість, перш ніж я матиму шанс дослідити її.

– Гаразд, Бене, обіцяю тобі, – засміявся він. – Ти будеш тут, коли ми відновимо розробки. – Він підкинув кілька разів уламок кварцу на руці. – Ходімо назад, я хочу промити цей шматок породи, щоб мати якесь уявлення про її цінність.

Використавши одну зі ступок у гранітному майданчику, а уламок залізної руди як товкач, Лорен розтовк шматок кварцу на дрібну білу пудру. Він висипав її в наш казанок для приготування їжі й за допомогою колодязної води промив розтовчений на порошок камінь. Крутячи те, що було в казанку, легким круговим рухом, він дозволяв йому потроху переливатися через край казанка за кожним обертом. Йому знадобилося п’ятнадцять хвилин, щоб відокремити від загальної маси золотий «хвіст». Золото лежало на дні казанка, масне, блискуче й жовте.

– Гарненьке, – сказав я.

– Гарнішого й не буває, – усміхнувся Лорен. – Цієї речовини тут набереться п’ять унцій на тонну.

– А ти жадібний сучий син, – піддражнив я його.

– А ти поміркуй інакше, Бене, – сказав він, досі всміхаючись. – Подумай, що прибутки з цих розробок допоможуть підтримувати діяльність твого інституту ще протягом двадцятьох років. Не відкидай це, партнере, гроші не будуть корінням зла, якщо ти застосовуватимеш їх правильно.

– Я цього не відкидатиму, – пообіцяв я йому.

Ми заночували біля колодязя, з’ївши святкову вечерю з вареного слонового язика з картоплею й підтримуючи жаркий вогонь, щоб не замерзнути вночі, бо ми не мали укривал. Наступний ранок ми присвятили відпилюванню слонових бивнів. Ми привалили їх великою купою важкого каміння, щоб урятувати від гієн, і лише пополудні змогли вирушити на пошуки лендровера.

Ніч знову захопила нас у дорозі, й ми дісталися до лендровера вже наступного ранку, в його середині. Ноги в мене були стоптані до водяних пузирів завбільшки з виноградину, а мої пухлини та синці боліли немилосердно. Я вдячно гепнувся на пасажирське сидіння лендровера.

– До цієї хвилини я ніколи належно не оцінював винахід двигуна внутрішнього згоряння, – серйозним тоном повідомив я. – Тепер ти можеш доставити мене додому, партнере.

Ми залишили Ксаї та його невеличке плем’я вічно блукати в дикій пустелі й повернулися до Місячного міста три дні по тому, як покинули його. Ми почорніли від сонця та надмірної кількості бруду, який приліпився до наших тіл, ми відростили бороди, а наше волосся стало жорстким від пилюки. Борода Лорена здавалася ніби відполірованою і виблискувала на сонці червоно-золотаво.

Після самовільної відлуки, яка тривала три дні, у нього накопичилося безліч справ. Купа повідомлень чекала на нього в радіорубці, й, перш ніж поголитися або прийняти ванну, він мусив просидіти годину перед рацією, залагоджуючи найневідкладніші справи, які виникли, поки він був відсутній.

– Я мушу негайно вилетіти на соляні шахти, – сказав він мені, коли вийшов із радіорубки. – Тепер четверта година сорок хвилин. Я ще встигну. – Він повагався з хвилину, потім його намір змінився. – Ні, хай йому біс! Я вкраду для себе ще одну ніч. Витягни «Ґлен Ґрант», поки я прийму ванну.

– Тепер ти говориш діло, – засміявся я.

– Як і завжди, партнере, – сказав він, стиснувши мене за плече.

– Як і завжди, Ло, – запевнив я його.

Ми багато розмовляли, трохи співали й пили віскі, аж поки вже закінчилася північ.

– Спати! – сказав тоді Лорен і підвівся, щоб піти, але несподівано він зробив паузу. – Бене, ти обіцяв мені зробити кілька фотографій малюнків білого царя, щоб я міг забрати їх із собою.

– Звичайно, Ло, ти їх матимеш.

Я підвівся на хистких ногах і пішов через кімнату до офісу. Узяв там пачку глянцевих світлин розміром дев’ять дюймів на шість зі своїх папок і повернувся з ними до Лорена. Стоячи під світлом, він переглянув їх.

– А чому ця відрізняється від інших, Бене? – несподівано запитав він і подав її мені.

– Відрізняється? Чим вона відрізняється? Я нічого не бачу.

– Обличчям, Бене. Воно має на собі якийсь знак.

І тоді я його побачив. Накреслений ледь помітною лінією хрест, який перетинав бліде як смерть обличчя царя. Я дивився на нього протягом хвилини. Він мене спантеличив. Раніше я його не помічав – він був схожий на темно-сіру лінію, що утворилася внаслідок нагрівання.

– Це, певно, якась вада в процесі проявлення, Ло, – припустив я. – Такий знак є на інших фотографіях?

Він швидко переглянув інші відбитки.

– Ні, немає. Лиш ця одна.

Я повернув її йому назад.

– Брак під час друку, – сказав я.

– Гаразд. – Лорен погодився з моїм поясненням. – Добраніч.

Я налив собі чарку на ніч, поки Саллі та інші виходили слідом за Лореном, і випив її повільно, сидячи сам-один і переглядаючи у своїй свідомості плани, які сформулювали Лорен і я, обговорюючи дослідження печери.

Я повинен визнати, що більш ніколи не згадав про дивний знак на обличчі білого царя. Моїм виправданням може служити лише той факт, що я був тоді п’яний – і п’яний добряче.

Наступні два місяці проминули швидко. Рал і я присвятили свої зусилля ретельним розкопкам підлоги в печері.

Результати здивували нас лише цілковитою відсутністю чогось важливого. Печеру ніколи не використовували як житло, ми не знайшли в ній ані рівня сміття, ані рівня печей. Ми знайшли чимало решток тварин до самої корінної породи. На рівні корінної породи ми натрапили лише на один обтесаний камінь – от і всі знахідки.

Наші розкопки надали печері негарного й незатишного вигляду, а корінна порода складалася з нерівного вапняку, тож я наказав засипати всі ями землею й гладенько розрівняти. Ми скористалися стародавніми блоками, щоб укріпити берег смарагдового басейну. Я розглядав цю роботу як поступку для зручності тисяч майбутніх екскурсантів, які прийдуть, щоб помилуватися дивовижною галереєю бушменського мистецтва після того, як про її існування довідається весь світ.

Як він і пообіцяв, Лорен надіслав мені радіограму, коли його компанія була готова розпочати розробку давньої шахти, яку ми відкрили під час полювання на слона. Гелікоптер доставив мене туди, і я провів три тижні з інженерами, що готували шахту до розробітку.

Золотоносна жила залягала нижче рівня води, як ми й сподівалися, й хоч її цінність дуже змінювалася від місця до місця по її довжині, проте середній вміст золота тут був дуже високий. Потай я радів тому, що матиму десять відсотків від загального прибутку, хоча й віддав перевагу цінностям нематеріального характеру. Ми знайшли там сотні різних артефактів, переважно гірничих інструментів. Там були покриті товстим шаром іржі відбійні молотки та клини, кам’яні молоти, обривки ланцюгів, кілька добре збережених плетених кошиків і всюдисущі намистини та уламки гончарних виробів.

З усіх тих знахідок мене найбільше тішили плетені кошики, бо вони дуже спрощували процедуру датування в наших лабораторіях. Вони датувалися трохи раніше або й водночас із датою великої пожежі й надавали можливість пов’язати Слонову шахту з Місячним містом.

Проте найцікавішою знахідкою у Слоновій шахті були п’ятнадцять людських скелетів, які лежали рядочком, наче скляні намистини на низці, у найглибшому місці забою. Розташування тіл було надто впорядкованим, це виключало можливість припущення загибелі під обвалом породи. Хоч скелети й були розчавлені вагою накиданої на них землі, я зміг визначити, що п’ятеро з них були жіночими, а десятеро – чоловічими. Усі літнього віку, й на одному збереглися сліди артриту, інший утратив руку від ліктя до зап’ястка, але кістка була інкапсульована, а отже, то була давніша втрата. Майже всі вони не мали зубів. На всіх я знайшов сліди залізних ланцюгів і мав усі підстави дійти висновку, що п’ятнадцятеро старих і калічних рабів умисне поклали в найнижчому ярусі забою, перш ніж його засипати.

Після того як я доглянув за каталогізацією, пакуванням та відправленням усіх цих знахідок до інституту, я повернувся до Місячного міста й негайно пішов до печери. Як я й сподівався, Саллі там працювала. Мені не здалося, що її радість була награною, коли вона підійшла до мене й поцілувала.

– О, Бене, мені так тебе бракувало.

І вона негайно розпочала дискусію технічного характеру, але, хоч я правильно відповідав на її запитання, мої думки були далеко від бушменського живопису.

Я дивився, як вона морщить ніс, коли говорить, дивився, як вона відкидає волосся зі щік тильним боком долоні, – й усе моє єство пульсувало любов’ю до неї. Десь на самому дні шлунка я відчував моторошний страх. Наша робота в Місячному місті майже завершилася, скоро ми повернемося до Йоганнесбурґа й до тихих зал інституту. Я думав, як це вплине на Саллі й на мене.

– Ми скоро поїдемо звідси, Сал. – Так я висловив свої думки.

– Так, – погодилася вона, вмить посерйознішавши. – Ця думка завдає мені глибокого смутку. Я була тут така щаслива, я дуже журитимуся за цим місцем.

Ми сиділи мовчки протягом якогось часу, потім Саллі підвелася й пішла дивитися на білого царя. Вона дивилася на нього замисленим поглядом, згорнувши руки на грудях.

– Ми так багато тут навчилися. – Вона помовчала хвилину, а тоді провадила: – І все ж багато чого залишилося для нас недоступним. Ми наче ганялися за хмарами, нерідко я переживала відчуття, що ось-ось спіймаю її за хвіст. – Вона сердито похитала головою. – Існує стільки таємниць, до яких ми не маємо доступу. Таємниць, яких ми ніколи не розгадаємо.

Вона обернулася й підійшла до того місця, де сидів я. Поклавши долоні собі на коліна, опустилася переді мною навколішки й подивилася мені в обличчя.

– Ти знаєш, що ми не здобули жодних доказів, Бене? Ти собі усвідомлюєш, що ми не знайшли тут нічого такого, чого не можна було б спростувати традиційними аргументами? – Вона нахилилася ближче до мене. – Ми маємо символ на уламку горщика. Завезений сюди в процесі торгівлі, скажуть вони. Ми знайшли золоту чашу. Це робота тубільних ковалів, які випадково використали мотив єгипетського хреста, скажуть вони. Ми маємо безліч наскельних малюнків, чутки – це не доказ, скажуть вони.

Вона сіла навпочіпки й подивилася на мене пильним поглядом.

– Ти знаєш, що ми маємо, Бене, після того як ми тут усе просіяли й відсортували? Ми маємо велике й нахабне ніщо.

– Я знаю, – сказав я нещасним голосом.

– Ми не маємо жодного факту, яким би могли збити їх із їхнього самовдоволеного сідала. Наше Місячне місто – наше чудове місто – стане лише ще однією культурою загадкового походження банту, й ми нічогісінько не можемо з цим удіяти. Ми ніколи не довідаємося, що сталося з великими мурами й баштами, й ніколи не знатимемо, де похований наш білий цар.

Я спланував закрити розкопки першого серпня, й протягом останніх тижнів липня ми давали всьому лад, залишаючи фундаменти відкритими для інших археологів, які могли продовжити наші дослідження, з любовною турботливістю пакуючи наші скарби, востаннє переглядаючи стоси записників, друкуючи довжелезні списки каталогів і занотовуючи сотні інших подробиць.

Польові дослідження було завершено, але попереду мене чекали місяці напруженої роботи із систематизації та впорядкування всього того, що ми відкрили, вкладення кожного факту в його нішу й порівняння його з іншими матеріалами, зібраними на інших археологічних розкопках, а насамкінець треба буде підбити підсумки й написати книжку. Кілька місяців тому я мав надію, що зможу назвати свою книжку «Фінікійці в Південній Африці». Але тепер мені доведеться пошукати інший заголовок.

«Дакота» прилетіла, щоб забрати перший вантаж ящиків, і цим рейсом полетіли Пітер і Гізер Вілкокси. Вони ще мали два чи три місяці для відпустки у Європі, але нам було жаль розлучатися з ними, бо ми складали щасливу групу.

Увечері Лорен говорив зі мною по радіо.

– Нарешті нам пощастило сконтактуватися з Кусто, Бене. Він подорожує в Тихому океані, але працівники мого офісу в Сан-Франциско розмовляли з ним. Він думає, що зміг би допомогти, але немає жодного шансу, що зможе приїхати раніше, ніж у наступному році. У нього все розписано на наступні вісім місяців.

Це було моє останнє виправдання для того, щоб залишитися на певний час у Місячному місті, і я почав пакувати свої приватні папери. Саллі запропонувала мені допомогу. Ми працювали до пізнього вечора, переглядаючи тисячі фотографій. Раз у раз ми робили паузу, щоб уважніше оглянути особливо цікавий знімок або посміятися, дивлячись на той, який був знятий задля розваги, пригадуючи щасливі дні, які ми прожили разом за стільки місяців.

Нарешті ми добулися до папки з фотографіями білого царя.

– Мій чарівний і таємничий цар, – зітхнула Саллі. – Невже ти більш нічого не можеш повідомити нам? Звідки ти сюди прийшов? Кого ти любив? У скількох битвах ти брав участь, затуляючись бойовим щитом, і хто плакав над твоїми ранами, коли тебе приносили додому з поля битви?

Ми повільно передивлялися товсту паку світлин, знятих з усіх кутів, з усіма можливими змінами освітлення, витримки і техніки друкування фотографій.

Одна деталь на одному зі знімків привабила мою увагу. Думаю, я підняв його цілком підсвідомо. Я пильно вдивлявся в нього, ніби вперше бачив. Я мав таке відчуття, ніби щось тріпотить у мені, наче спійманий птах, ніби електричний струм пробіг по моїх руках.

– Сал, – сказав я і потім замовк.

– Що таке, Бене?

Вона зловила придушене хвилювання в моєму голосі.

– Світло! – сказав я. – Чи ти пам’ятаєш, як ми вперше побачили місто в місячному світлі? Пам’ятаєш, під яким кутом падало тоді світло і якою була його інтенсивність?

– Так, – кивнула вона головою з виразом великої цікавості.

– Ти це бачиш, Сал? – я доторкнувся до обличчя білого царя. – Ти пам’ятаєш той знімок, який я віддав Ло? Пам’ятаєш, який знак був на ньому?

Вона пильно подивилася на фотографію. Тут її не так чітко видно, але вона була тут – та сама ледь помітна форма хреста, накладена на смертельно бліде обличчя.

– Що це? – спантеличено запитала Саллі, крутячи фотографію в руках, щоб спіймати на неї світло.

– Не знаю, – сказав я, йдучи через кімнату до комори, в якій зберігалося всіляке обладнання, й почав там нишпорити. – Але хай мене чорти візьмуть, якщо я не довідаюся.

Я вийшов із комори й подав їй один із ліхтарів на чотири батарейки.

– Візьми це й ходи за мною, Ватсон.

– Схоже, ми робимо свою найкращу роботу вночі, – почала Саллі, й потім до неї дійшло, що вона сказала. – Я не те мала на увазі, – докинула вона, щоб упередити будь-яке моє зауваження непристойного характеру.

У печері було тихо, як у стародавній гробниці, й наші кроки гучно відлунювали, коли ми йшли берегом басейну до портрета білого царя. Пучки світла від наших ліхтарів танцювали на ньому, й він дивився на нас, величний і зосереджений у собі.

– На його обличчі немає знаку, – сказала Саллі, і я почув розчарування в її голосі.

– Зачекай-но.

Я дістав з кишені хусточку. Згорнувши її вдвічі й ще раз удвічі, я затулив скло свого ліхтаря. Яскравий пучок світла ослабнув до жевріння крізь тканину. Я видерся на козли, які були трохи ліворуч від малюнка.

– Вимкни свій ліхтар, – наказав я Саллі й у цій сутіні наблизився до портрета, почав роздивлятися обличчя у присмерковому світлі.

Щока була біла, бездоганна. Я повільно пересував світло, то підіймаючи його вище, то опускаючи нижче, рухаючи його по широкому колу навкруг голови царя.

– Ось воно! – вигукнули ми разом, коли раптом туманні обриси хреста з’явилися поверх блідих рис.

Я закріпив світло в потрібній позиції й уважно оглянув знак.

– Це тінь, Сал, – сказав я. – Я думаю, під малюнком має бути якась нерівність. Щось на зразок канавки або, радше, двох канавок, які перетинаються під прямим кутом й утворюють хрест.

– Розколина у скелі? – запитала Саллі.

– Можливо, – відповів я. – Але вони здаються ідеально прямими, а кут надто точним, аби мати природне походження.

Я відтулив скло на своєму ліхтарі й обернувся до неї.

– Сал, ти маєш на собі щось шовкове?

– Шовкове? – Вона здавалася розгубленою, але швидко прийшла до тями. – Шарф. – Її пальці потяглися до горла.

– Дай мені його, будь ласка.

– Що ти збираєшся з ним робити? – запитала вона, затуляючи долонею клапоть прегарної матерії, що вистромлявся з-під коміра її блузки. – Це справжній «Карден». Він коштував мені королівського статку.

– Я його не зіпсую, – пообіцяв я.

– Ти купиш мені новий, якщо зіпсуєш цей, – остерегла вона мене і, розв’язавши шарф, передала його мені.

– Присвіти-но, – попросив я, і вона спрямувала світло від свого ліхтаря на малюнок царя.

Я накрив шарфом його голову, підтримуючи тканину пальцями лівої руки.

– Що ти, в біса, робиш? – запитала вона.

– Якщо ти коли-небудь надумаєш купити собі автомобіль, який уже був у користуванні, й захочеш переконатися, що він ніколи не потрапляв в аварію, тоді саме в такий спосіб ти шукатимеш ті фізичні вади, яких твої очі не побачать.

Кінчиками пальців правої руки я обмацував поверхню малюнка крізь шовк. Тканина дозволяла пучкам пальців легко ковзати по скельній поверхні, яка підсилювала відчуття її фактури. Я намацав тоненьку канавку, простежив її до перетину з іншою канавкою, просунувся на схід, на північ і повернувся до тієї точки, з якої почав промацування. Пучки пальців намацали правильний прямокутник приблизно в дев’ять на шість дюймів.

– Ти щось намацав?

Саллі не могла стримати нетерпіння. Я не відповідав, бо моє серце підкотилося до рота, а пальці невтомно обмацували скельну поверхню під шовком, просуваючись досить далеко за межі портрета, униз майже до рівня підлоги й угору, наскільки я міг дотягтися.

– О, Бене! Скажи мені! Що ти там намацав?

– Зачекай!

Моє серце тріпотіло, як крила фазана, який щойно відірвався від землі, мої пальці, що ковзали по затуленій шовком скельній поверхні, тремтіли від збудження.

– Я не хочу чекати, нехай тебе чорти візьмуть! – крикнула вона, – скажи мені, в чому річ!

Я стрибнув униз із козлів і схопив її за руку.

– Ходімо.

– Куди ми підемо? – запитала вона, коли я потяг її через печеру.

– Візьмемо фотоапарат.

– Навіщо, нехай тобі біс, навіщо?

– Ми зробимо кілька фотографій.

Я мав два рулони фотоплівки «Кодак Ектахром Аерофільм» зразка 8443 в охолодженому кабінеті, де зберігав запаси фотоплівок. Я замовив цю інфрачервону плівку задля експерименту з фотографуванням викопаних фундаментів міських мурів із вершин пагорбів, але результати мене мало задовольнили. Було забагато скельних прошарків і надто густа рослинність, що перешкоджало робити точні знімки.

Я зарядив фотоапарат рулоном інфрачервоної плівки й надів на лінзу желатиновий світлофільтр «Кодак № 12». Саллі не давала мені спокою, поки я працював, але я відповідав на всі її прискіпування: «Зачекай, і ти все побачиш!»

Я взяв дві дугові лампи, й ми повернулися до печери вже після півночі.

Я використав пряме освітлення, увімкнувши дугові лампи в розетки електричного насоса, який стояв біля басейну. Потім поставив фотоапарат «ролейфекс» на триногу й зробив двадцять знімків із різною витримкою та різним отвором об’єктива. На той час Саллі була готова померти від цікавості, і я змилосердився над нею.

– Таку техніку використовують для фотографування картин, коли хочуть знайти підписи та деталі, заховані під шарами іншої фарби, для аерофотозйомок, коли доводиться фотографувати крізь хмари, для фотографування морських течій, тобто об’єктів, невидимих для людського ока.

– Це схоже на магію.

– Справді схоже, – погодився я, діловито клацаючи затвором фотоапарата. – Фільтр не пропускає нічого, крім інфрачервоних променів, і плівка чутлива до них. Вона фіксує будь-які температурні або структурні відмінності в об’єкті фотографування й показує їх у різних кольорах.

Мені довелося попрацювати близько години в темній кімнаті, перш ніж я зміг спроектувати зняті образи на екран. Усі кольори були змінені, стали чудернацькими й досить-таки моторошними. Обличчя царя стало хворобливо зеленим, а його борода набула червоного кольору. З’явилися дивні плями, мазки й краплі, яких ми раніше ніколи не помічали. Були нерівності на поверхні, якісь зайві матеріали в пігментах фарби, пучки лишайників та інші недосконалості. Вони світилися, наче заморські дорогоцінні камені.

Я майже нічого цього не помічав. Усю мою увагу прикували до себе й примушували калатати мій пульс ґрати правильних прямокутників, які накривали всю картину; щось дуже подібне до шахівниці; їхні поля були прокреслені голубими лініями.

– Ми повинні негайно викликати сюди Лорена, – промурмотів я.

– Про що ти говориш? Я досі нічого не розумію. Що все це означає? – запитала Саллі благальним голосом, і я обернувся до неї з подивом. Для мене все було аж надто очевидним, і я сподівався, що й вона відразу все зрозуміла.

– Це означає, Сал, що за нашим білим царем є отвір у скелястій стіні, закритий майстром мулярної справи, який досконало приладнав брили пісковику одну до одної. Білого царя намалювали поверх них.

Лорен Стервесант стояв перед скельною стіною в печері й дивився сердитим поглядом на білого царя. Його руки були складені за спиною. Він розгойдувався на п’ятах, а його щелепа агресивно випнулася вперед. Ми стояли навкруг нього півколом, Рал, Саллі, Леслі і я, і з тривогою дивилися на вираз його обличчя.

Несподівано Лорен вихопив із рота сигару й кинув її на вимощену підлогу. Він люто розтер підбором недопалок на порох, а тоді схитнувся вбік, підійшов до краю смарагдового басейну й задивився в його темні глибини. Ми мовчки ждали.

Він повернувся назад, приваблений малюнком, як метелика приваблює запалена свічка.

– Ця річ, – сказав він, – є одним із найбільших шедеврів світового мистецтва. Замінити її нічим не можна. Вона не має ціни.

– Так, – погодився я.

– Нам вона не належить. Це частина нашої спадщини. Вона належить нашим дітям, належить поколінням, які ще не народилися.

– Я знаю, – сказав я, але я знав більше, ніж це.

Я спостерігав за Лореном протягом усіх тих місяців, коли його почуття до білого царя з кожним днем посилювалися. Його портрет набув для нього якогось глибокого значення, про яке я міг лише здогадуватися.

– А тепер ви хочете зруйнувати його, – сказав він.

Ми всі мовчали. Лорен відвернувся й почав ходити туди-сюди перед портретом. Усі наші голови оберталися, щоб спостерігати за ним, наче голови глядачів на тенісному матчі. Він рвучко зупинився навпроти мене.

– Ти і твої паскудні вигадані фотографії, – сказав він і заходив знову.

– А чи не можна б… – боязко почала Леслі, але голос у неї завмер, коли Лорен обернуся й обпалив її поглядом.

– Так? – запитав він.

– Чи не можна б, так би мовити, обминути портрет, тобто я хочу сказати… Її голос завмер, а тоді знову зазвучав гучно. – Пробити прохід у стіні збоку від портрета, а тоді знову повернутися до нього вже позаду царя?

Уперше в житті мені захотілося обхопити її руками за шию й поцілувати.

Лорен прилетів з одним зі своїх гірничих інженерів, а також із п’ятьма каменотесами з племені машона, що працювали на шахті «Маленька сестра» біля Велкома. Вони привезли із собою повітряний компресор, пневматичні відбійні молотки, ручні бури та інші інструменти, потрібні для цього ремесла. Гірничий інженер, великий рудий чоловік із веселими волошково-синіми очима і вкритим ластовинням дитячим обличчям, на ім’я Тінус ван Вуурен, усім серцем підтримав наш задум.

– Думаю, нам неважко буде пробити тут отвір, докторе. Цей пісковик нагадує сир після змійовика та кварцу, з якими я звик мати справу.

– Я хочу, щоб ви зробили найменший із можливих отвір, – суворо остерегла його Саллі. – Я хочу, щоб малюнкам було завдано найменшої шкоди.

– Жінко, – сказав Тінус, обернувши до неї своє відверте обличчя. – Я зроблю вам отвір не більший за мишачу… – він не сказав того слова, яке наготувався сказати спершу, й замінив його іншим: – дірку у вусі.

Саллі і я визначили обриси отвору на стіні печери. Ми розташували його так, щоб він не зміг пошкодити найгарніші та найбільш значущі малюнки. Хоч ми повірили запевненням Тінуса й спланували отвір лише у два фути завширшки й чотири заввишки, нам усе одно довелося пожертвувати частиною прегарної групи жираф і стрункою маленькою газеллю з великими настороженими вухами.

Ми відступили на тридцять футів від білого царя, боячись, щоб вібрація від бурів не порушила напластування каменів або пігментів фарби. Тінус мав проникнути вглиб на тридцять футів, а тоді повернути шахту під прямим кутом і вийти в тил білого царя. Він збирався розпочати роботу наступного ранку, а того вечора ми розважали його в нашій вітальні. Атмосфера нагадувала ту, яка панує в загоні кавалерії напередодні небезпечної атаки. Ми всі були балакучими й напруженими, й усі пили забагато.

Спочатку Тінус поводився дуже стримано, вочевидь наляканий тим, що перебуває в компанії легендарного Лорена Стервесанта, але бренді розв’язало йому язик, і він приєднався до розмови.

– Навіщо ви замовили для нас респіратори, док? – запитав він. – Ви остерігаєтеся газу або вогню?

– Респіратори? – Лорен відірвався від приватної розмови із Саллі. – Хто замовив респіратори?

– Для мене наперед замовили шість респіраторів, – сказав Тінус, трохи розгубившись від необхідності відповідати на пряме запитання Лорена. – Вони повідомили мене про це, сер.

– Справді, Ло, – прийшов я на допомогу бідолашному чоловікові, – я замовив їх.

– Навіщо?

– Ну, ти повинен зрозуміти, Ло. Щ? ми сподіваємося знайти в тому проході? – Я хотів сказати «гробницю», але вирішив не спокушати богів. – Якусь печеру спеціального призначення.

Він кивнув головою. Усі вони дивилися на мене – а перед сприйнятливою публікою я рідко можу опертися спокусі певної театральності.

– Печеру наглухо запечатали дві тисячі років тому, а це означає, що ми можемо зіткнутися з небезпекою…

– Прокляття фараона! – втрутилася в розмову Саллі. – Звісно, хіба ви не пам’ятаєте, що сталося з людьми, які першими увійшли до гробниці Тутанхамона?

Вона черкнула пальцем по власному горлу й жахливо закотила очі. Вона щойно випила другу порцію «Ґлен Ґранта».

– Саллі, тобі слід би знати краще, – суворо зауважив я. – Прокляття фараона – це, звичайно, міф. Але існує небезпека вельми прикрого захворювання легень.

– Мушу сказати, я не вірю в прокляття й подібну нісенітницю, – засміявся Тінус, либонь, занадто гучно. Від його збентеженості не лишилося і сліду.

– Я приєднуюся до вас, – сказав Рал Девідсон.

– У цьому захворюванні нема нічого надприродного, – скептичним тоном пояснила Леслі. – Воно пов’язане з грибковою інфекцією.

Схоже, я зовсім утратив контроль над ситуацією, тому підвищив голос.

– Якщо всі ви виговорилися, то я продовжу. – Ці слова знову звернули загальну увагу на мене. – Умови тут могли бути ідеальними для розвитку cryptococcus neuromyces, сапрофітного проростання грибків, чиї спори, народжувані в повітрі, стають причиною смертельного захворювання.

– А як воно впливає на організм? – запитав Тінус.

– Спори вдихаються в легені й у теплі та вогкості проростають майже негайно й розвиваються в густі гранулістичні колонії.

– Сіс! – сказав Тінус слово, яке виражає щонайбільшу огиду. – Ви хочете сказати, воно проростає в легенях, як ота зелена речовина на цвілому хлібі?

– А які наслідки? – запитав Лорен.

Я описав їх йому з усією точністю:

– Спочатку вони пошкоджують усю тканину легень, спричиняючи кровотечу, високу температуру й швидке болісне дихання, а потім грибкові колонії породжують виділення, які легко всмоктуються у кров і переносяться в мозок та в центральну нервову систему.

– Боже мій! – Вкрите ластовинням обличчя Тінуса зблідло, а в синіх очах застиг переляк. – І що відбувається тоді?

– Виділення діють як вірулентний нейротоксин і спричиняють галюцинації. Виникає запалення м’яких мозкових оболонок і тяжке розладнання діяльності мозку, подібне до наслідків дії лисергінової кислоти або мескаліну.

– Як цікаво! – сказав Рал, і Леслі копнула його по гомілці.

– Ви хочете сказати, воно робить вас божевільним? – запитав Тінус.

– Очищає ваш маленький череп від усього зайвого, – запевнила його Саллі.

– Це фатально? – запитав Лорен.

– Сімдесят відсотків залежно від твого індивідуального імунітету й швидкості утворення антитіл.

– А якщо ти вижив, то чи залишаються в тебе сліди цієї хвороби?

– Рубці на легенях, схожі на ті, які залишаються після вилікуваних сухот.

– Мозок ушкоджений?

– Ні, – похитав я головою.

– Це справжня халепа, чоловіче, – сказав Тінус, обережно скидаючи окуляри. – Я не сказав би, що мені вона дуже подобається. Обвали каміння, метан, вибухи тиску – це мало мене турбує. Але грибкове захворювання, – він здригнувся, – нехай воно западеться, чоловіче. Воно надто вже паскудне.

– Яких заходів безпеки ти маєш намір ужити, Бене? – запитав Лорен.

– Перша партія буде захищена респіраторами, – пояснив я. – Потім я візьму зразки повітря та пилюки для мікроскопічного дослідження.

Лорен кивнув головою й усміхнувся до Тінуса.

– Задоволені?

– А що ви зробите, якщо ви його не знайдете, а воно там причаїлося? Готове стрибнути на вас. Як ото в книжках із наукової фантастики, – припустив Тінус.

– Якщо воно там, то його багато й не помітити його неможливо. Воно наповнюватиме кожен зразок пилюки. Його годі буде не побачити під мікроскопом. Чорна структура з трьох кульок, наче знак лихваря.

– Ви переконані в цьому, док?

– Я переконаний, Тінусе.

Він глибоко вдихнув повітря, завагався на мить, а тоді кивнув головою.

– Окей, док. Я вам довіряю, – сказав він.

Навальний, дрижачий рев свердел, які вгризалися в скелю, заштовхав мій опанований агонією мозок у куточок черепа й перетворював його на желе. Наші посиденьки завершилися уже вранці.

– Як ви себе почуваєте, док?

Тінус ван Вуурен підійшов туди, де я стояв, спостерігаючи, як посувається робота, й закричав мені у вухо, перекриваючи гуркіт. Мої нерви вібрували, як струни гітари. Тінус мав такий свіжий вигляд, ніби вночі випив лише склянку гарячого молока й проспав дванадцять годин. Я знаю породу таких людей – Лорен один із них.

– Я почуваюся препаскудно, дякую, – закричав я йому у відповідь.

– Тут не буде на що дивитися протягом кількох днів, – сказав мені Тінус. – Чому б вам не піти звідси й не полежати трохи, док?

– Ліпше я побуду тут, – сказав я.

Схоже, саме таким був загальний настрій. Лорен керував імперією Стервесантів із радіорубки, неспроможний покинути Місячне місто. Саллі зробила кілька розпачливих спроб зайнятися каталогізацією та систематизацією матеріалів, але така робота не тривала довше години або двох, і вона поверталася до печери. Рал і Леслі не намагалися прикинутись, ніби заклопотані якоюсь справою, й перебували протягом усього дня в печері, за винятком короткочасних відсутностей, коли, як вважали ми з Лореном, вони, так би мовити, робили фізичні вправи.

Тінус був першокласним майстром своєї справи, і його команда пробивала тунель швидко й майстерно. Стіни виготовлялися гладенько й точно. Прохід відразу укріплювали важкими дерев’яними підпірками, а електричне освітлення протягували під стелею. Врубавшись на тридцять футів, Тінус спорудив велику кімнату, з якої почали пробивати новий тунель, спрямований на зону позаду від малюнка білого царя.

Тінус і я здійснили ретельні виміри та обрахунки й визначили точне місце, де ми сподівалися натрапити на те, що ховалося за замурованою кам’яною стіною.

Буровиків остерегли про необхідність працювати в респіраторах, а Тінус та я, низько присідаючи, посувалися за ними в заваленому уламками твердого каменю тунелі, коли вони почали наступ на останні кілька футів скельного ґрунту. Їхні голі спини блищали вкритими потом вузлами м’язів, коли вони працювали, тримаючи в руках важкі бури. Гуркіт у закритому просторі був оглушливий, і, попри роботу вентиляторів для циркуляції повітря, спека була жахливою. Піт котився по моєму обличчю під маскою респіратора, а окуляри, що затуляли очі, були брудні й затуманені.

Напруга стала майже нестерпною, коли довгий сталевий бур угризався в скелю, занурюючись туди дюйм за дюймом, а брудна вода охолодження витікала з пробитого буром отвору. Я подивився бічним поглядом на Тінуса. Він здавався страховинним у чорній гумовій масці, але його сині очі блищали з-поза захисних окулярів, і він підморгнув мені й підняв угору великого пальця, показуючи, що все гаразд.

Несподівано чоловік із буром утратив рівновагу, бо бур смикнувся й потяг його за собою. Він ковзнув, нічим не затримуваний, в отвір і мало не впав, намагаючись не випустити з рук важкий сталевий інструмент. Тінус поплескав його по плечу, й той одним ударом долоні перекрив клапан бура. Настала майже болюча тиша, і наше натужне дихання було в ній єдиним звуком.

«Він пробив стіну, – подумав я. – Ми проникли невідомо в що».

Я побачив, як моє збудження віддзеркалюється в синіх очах Тінуса. Я кивнув йому, й він обернувся й поплескав чоловіка з буром по плечах і великим пальцем подав йому знак, що він може йти. Обидва буровики почовгали до виходу, нахиляючись у вузькому тунелі, й зникли за поворотом.

Ми обидва рушили вперед і присіли навпочіпки перед пробитою стінкою. Обережно ми витягли з отвору бур, за ним витягся хвіст дрібної пилюки, затягнувши ніби димом різке світло електричних ламп. Тінус і я обмінялися поглядами. Потім я мотнув головою, подавши Тінусові сигнал. Він кивнув мені й пішов за своєю командою назад по тунелю. Я залишився біля пробитої стінки.

Я використав довгий пластмасовий прут із клаптем стерильної білої тканини на кінці, щоб промацати зроблений буром отвір до його меж. Я запхав його у скелю на чотирнадцять футів, перш ніж наштовхнувся на перешкоду, й, коли я витяг прут назад, клапоть тканини, прив’язаний на його кінці, був густо обліплений пилюкою, схожою на борошно. Я струсив пилюку в пляшку для зразків і прикріпив до прута інший клапоть. Загалом я зібрав шість окремих зразків, перш ніж подався слідом за Тінусом до виходу з тунелю. Біля столу, який ми поставили в кімнаті, видовбаній у скелі, для мене обладнали стілець і настільну лампу, нахилену під кутом. Мікроскоп стояв біля лампи з налаштованим дзеркалом, і в мене забрало лише кілька хвилин розмазати зразки пилюки по предметному склу й нанести на них червону фарбу.

Було нелегко щось побачити в мікроскоп крізь мої затуманені й забруднені окуляри. Я міг би задовольнитися одним швидким поглядом, але я вперто переглянув усі шість зразків, перш ніж стягнув із себе респіратор і з великою полегкістю зітхнув. Потім швидко пірнув у тунель і повернувся до печери.

Усі вони чекали на мене й оточили мене із запитанням у поглядах.

– Ми проникли в порожнину, – повідомив я гучним голосом, – і вона чиста!

Тоді всі підступили до мене впритул, вони плескали мене по спині й трясли мою руку, збуджено сміючись і базікаючи.

Лорен нікому не дозволив працювати зі мною біля прорубаного отвору, хоч Рал і Саллі помирали від бажання приєднатися до нас.

Ми двоє працювали старанно, повільно обтесуючи краї пробитого отвору за допомогою долота й чотирифунтового молота, поступово збільшуючи його, аж поки перед нами з’явилася плита обтесаного мурування. То була масивна плита з червоного пісковику, яка заблокувала кінець нашого тунелю від підлоги до стелі й від стіни до стіни. Вона вочевидь утворювала стінку тієї порожнини, в яку провалився наш бур.

Просвердлений буром отвір у центрі плити був схожий на чорну очну западину. Усі наші зусилля щось побачити крізь нього були марними, бо наші погляди впирались у непроглядну чорноту, й ми мусили задовольнитися повільним і тяжким наближенням.

Протягом трьох днів ми працювали плече в плече, роздягнені до пояса, наполегливо обстругуючи скельну породу, аж поки, попри те, що ми були в рукавицях, наші долоні перетворилися на кашу з водянок і обдертої шкіри. Дуже повільно ми відкрили масивну плиту на її повну ширину й висоту, з’ясувавши, що вона підпиралася обабіч аналогічними плитами, а вгорі тримала поперечку з такої самої масивної плити.

Ми скористалися двома п’ятдесятитонними гідравлічними домкратами, щоб ослабити тиск на плиту верхньої поперечної брили. Потім пробили дві дірки в самій плиті, по її обидва боки, й закріпили в них болти, до яких пристебнули залізні ланцюги. Потім загнали впоперек тунелю дві сталеві двотаврові балки, закріпили в них ланцюги й за допомогою двох важких коловоротів, обладнаних заскочниками, спробували зрушити плиту й повалити її.

Ми стали поруч навколішки, кожен прикипівши до коловоротів і крутячи їх щоразу на один рух з?скочки. Із кожним клацанням заскочника натяг ланцюга збільшувався, аж поки він став твердим, як сталева штанга. Далі ручки коловоротів стало неможливо прокручувати.

– Гаразд, Бене. Спробуймо вдвох прикластися до однієї з них, – сказав Лорен, важко відсапуючись.

Його золоті кучері потемніли, стали важкими від поту й бруду і прилипнули до черепа, піт виокремив великі м’язи його пліч та його напружені, набухлі біцепси, коли ми вдвох навалилися на коловорот.

– Клац! – проголосив заскочник, і ланцюг скоротився на одну шістнадцяту дюйма.

– Клац! – почулося ще раз.

Наше дихання сичало та свистіло в тиші.

– Назавжди, партнере! – прохрипів Лорен поруч мене.

– Назавжди, Ло.

Тіло мені боліло, як напнутий лук, я відчував, що м’язи в мене на спині ось-ось порвуться, мої очі вилазили з очниць.

І тут із м’яким і приємним звуком зовнішня поверхня великої пісковикової плити схитнулася, й вона впала з важким і глухим ударом на підлогу тунелю, а за нею ми побачили квадратну чорну порожнечу.

Ми лежали поруч, ловлячи своє дихання, піт струменів по наших обличчях і тілах, наші м’язи досі тремтіли від перенапруги, а наші погляди прикипіли до тієї моторошної порожнечі.

Потім до нас долинув запах; застояний, давно мертвий, сухий запах повітря, яке зберігалося тут протягом двох тисяч років, а тепер ринуло назовні.

– Ходімо!

Лорен перший спромігся поворухнутися, він зіп’явся на ноги, схопив одну з електричних лампочок у дротяному гнізді, довгий шнур потягся за ним, наче змія, коли він рушив уперед. Я швидко пішов за ним, і ми проникли в отвір, який відкрила нам повалена плита.

Нам довелося стрибнути на чотири фути вниз до підлоги нового приміщення. Лорен підняв світло в себе над головою, і ми розглянулися навкруги на таємничі тіні, що ковзали попереду нас.

Ми перебували в довгому просторому проході, який тягся, нікуди не звертаючи, на півтораста футів від печери й закінчувався білою кам’яною стіною. Прохід мав вісім футів шість дюймів заввишки й десять футів завширшки.

Стеля була вистелена плитами пісковику, покладеними горизонтально від стіни до стіни, а стіни виготовлені з блоків, схожих на ту плиту, яку ми зрушили з її місця. Підлога так само вимощена з квадратних плит пісковику.

По обидва боки проходу були викладені з каменю заглибини завширшки в сім футів, у п’ять футів завглибшки, а заввишки від підлоги до стелі. Кожен із цих закутнів був обладнаний полицями з кам’яних плит, ряд над рядом, по три фути між ними, а на полицях стояли сотні череп’яних глеків.

– Це схоже на склад, – сказав Лорен, тримаючи світло високо вгорі й повільно йдучи вниз по проходу.

– Так, і в глеках, либонь, зберігаються вино або збіжжя.

Я ніколи не навчився здогадуватися мовчки. Серце мені калатало від збудження, а моя голова смикалася на всі боки, коли я намагався запам’ятати кожну деталь.

У проході було двадцять таких закутнів, по десять із кожного боку, і я знову спробував угадати.

– Тут має бути дві або три тисячі глеків, – сказав я.

– Відкриймо один.

Лорена опанувало нетерпіння непрофесіонала.

– Ні, Ло, ми не можемо цього зробити, поки не будемо готові працювати як годиться.

Усе тут було покрите товстим шаром білого пороху, він пом’якшував усі обриси та кути, ліниво підіймався навколо наших ніг, наче туман, коли наші рухи розворушували його.

– Нам доведеться почиститися, перш ніж ми зможемо робити щось інше, – сказав я і чхнув, коли пилюка знайшла дорогу в мої ніздрі.

– Треба йти повільніше, – сказав мені Лорен. – Не розворушувати її.

Він ступив ще один крок і зупинився.

– А що це?

На підлозі проходу лежали десятки великих безформних об’єктів, їхнє призначення ховалося під пилюкою, що вкривала їх, наче ковдрою. Вони лежали поодинці або купами, дивні плинні форми, що дражнили мою пам’ять. На відміну від акуратних рядів глеків на полицях, ці об’єкти були розкидані в цілковитому безладі.

– Піднеси лампу, – сказав я Лоренові й нахилився над одним із них.

Я обережно доторкнувся до нього, пробігши пальцями крізь вельветовий порох, м’яко відгортаючи його вбік, аж поки зрозумів, що то таке, й відсахнувся з мимовільним вигуком подиву.

Крізь м’який туман пилюки й сотні років на мене дивилося людське обличчя. Видовжене муміфіковане обличчя, на яке натягнута суха шкіра табачно-брунатного кольору. Очі – порожні чорні дірки, а губи висохли й зморщилися, виставивши напоказ усміхнені жовті зуби.

– Мерці, – сказав Лорен. – Десятки мерців.

– Люди, принесені в жертву? – припустив я. – Ні, це щось інше.

– Щось схоже на битву. Так ніби їх повбивано на війні.

Тепер, коли ми знали, хто вони такі, було можливо здогадатися, чому тіла навалені одне на одне, немов рештки урагану, або лежать поодинці на кам’яній підлозі. Один із трупів у плащі з сірої пилюки сидів, притиснувшись спиною до стіни, голова звисала йому на груди, а викинута вперед рука збила з полиць чотири глеки – вони лежали на підлозі поруч нього, наче товсті батони французького хліба.

– Це мала бути запекла битва, – зі страхом припустив я.

– Такою вона й була, – тихо промовив Лорен, і я обернувся до нього з подивом.

Його очі палахкотіли якимсь внутрішнім збудженням, а губи були напіврозтулені в дивній напівусмішці.

– Що ти хочеш сказати? – запитав я. – Звідки ти знаєш, що тут було?

Лорен подивився на мене. Протягом секунди чи двох він мене не бачив, але потім його очі сфокусувалися.

– Що ти сказав? – спантеличено запитав він.

– Навіщо ти це сказав так, ніби тобі відомо, що тут сталося?

– Я справді щось казав? – запитав він. – Не знаю. Я мав на увазі, що так воно мало бути.

Він повільно йшов у кінець проходу, переступаючи через покоси мерців, зазираючи в кожну заглибину в стіні, що проминав, і я повільно ступав за ним. Мій розум метався в усі боки, наче загнаний до загону бик, люто нападаючи на кожну перебіжну думку, яка перетинала йому стежку, повертаючись на свій слід і нападаючи знову. Я знав, що не маю жодного шансу сформулювати логічний висновок, аж поки не втихне первісне збудження.

Лише в одному й тільки одному я був переконаний. Це грандіозно. Це можна прирівняти до відкриття Лікі в Олдувайській ущелині, щось таке, що приголомшить світ археології. Саме про таке я молився і мріяв протягом двадцятьох років.

Ми дійшли до кінця проходу. Кінцева стіна була ще однією плитою пісковику, але на ній була прикраса – вигравіюване на камені зображення сонячного диска, що перебуває в круговому русі. Три фути в діаметрі, воно скидалося на колесо феєрверка з променями, що розходилися від кола. Цей образ пробудив у мені дивне відчуття благоговійного страху, те саме духовне відчуття, яке я переживаю іноді в синагозі або в каплиці християнського собору. Лорен і я стояли й дивилися на той образ, потім він раптом обернувся й подивився назад, туди, де ми повалили стіну на відстані сто п’ятдесят п’ять футів звідси.

– Оце й усе? – запитав він, і в його голосі пролунало роздратування. – Лише цей прохід і глечики, і старі кістки? Тут мало б бути щось іще!

Я пережив справжній шок, зрозумівши, що він і справді розчарований. Для мене Всесвіт не міг зробити багатшого подарунка, це кульмінаційна хвилина мого життя, а Лорен розчарований. Я відчув, як у мені закипає гнів.

– А якого біса ти хотів би? – запитав я. – Золота, діамантів, саркофага зі слонової кістки і…

– Чогось подібного.

– Ти ще не знаєш, що ми тут знайшли, а вже тобі цього мало.

– Бене, я так не сказав.

– Ти знаєш, у чому твоя головна вада, Лорене Стервесант? Ти надто розпещений. Ти маєш усе, чого забажаєш, а тому для тебе немає нічого доброго. А тепер послухай-но мене! – Я побачив, як мій гнів віддзеркалюється в його очах, але вже не міг стриматися. – Я про це мріяв і задля цього працював усе своє життя. Й ось я маю те, чого так довго домагався, а що ти мені кажеш?

– Заспокойся, Бене. – Несподівано я побачив розуміння в його очах. – Я хотів сказати зовсім не те. Я не принижую твого досягнення. Я справді думаю, що це найнеймовірніше відкриття, будь-коли зроблене в Африці, я тільки хотів…

Йому знадобилося кілька хвилин переконувати мене, щоб я пом’якшився, але зрештою я усміхнувся, попри власну хіть.

– Гаразд, – змилосердився над ним я, – але більше ніколи так не кажи, Ло. Протягом усього життя кляті виродки принижували мої відкриття й теорії, тож не починай тепер ти.

– Одне, чого вони ніколи про тебе не скажуть, що ти боїшся висловити свою думку. – Він легенько поплескав мене по плечу. – Ходімо, Бене, подивімося, що ми маємо в оцих глеках.

– Нам не слід тривожити їх, Ло. – Я тепер соромився вибуху своїх почуттів і хотів би якось його залагодити. – Спершу треба нанести все на мапу й на діаграми…

– Кілька глеків лежать на підлозі, збиті з полиць, – нагадав мені Лорен. – Існують тисячі цих клятих посудин. Ми поцупимо лиш один із них. До чортів тебе, Бене, це не завдасть великої шкоди.

Він не просив у мене дозволу. Адже він був Лореном Стервесантом, він наказував мені в найлагіднішій із можливих манер. Він уже прямував туди, де лежали на підлозі глечики біля запилюженого скоцюрбленого трупа, і я поспішав за ним.

– Окей, – погодився я, хоч на це й не було потреби, у спробі зберегти бодай номінальний контроль над своєю знахідкою. – Ми відкриємо, але тільки один із них.

Мене опанувало боягузливе відчуття полегкості, що хибне рішення ухвалене не мною. Але ж і я згорав від нетерпіння довідатися, що там зберігається у глеках.

Глек стояв у центрі стола в будинку нашого складу. За вікнами вже настала ніч, але все освітлення в домі було увімкнене. Ми з’юрмилися навколо стола, Саллі, Рал, Леслі і я. Тінус ван Вуурен досі був у печері, хоч його статус змінився – тепер він був не гірничим інженером, а сторожем. Лорен вирішив поставити двадцятичотиригодинну озброєну охорону біля тунелю, і першим виконувати цю роль доручили Тінусу – поки не знайдемо інших і не змінимо його.

Крізь тонку стіну в хатині я міг чути голос Лорена, й він кричав у мікрофон рації:

– Пилосос. Пи-ло-сос! ПИЛОСОС! П, як у слові «природа», Л, як у слові «ліжко». Правильно – пилосос! Ви знаєте ту важку модель, якою користуються для очистки фабрик? Надішліть дві. Зрозуміли? Добре. А тепер я хочу, щоб ви звернулися до Робсона, начальника служби безпеки в компанії «Діамантові шахти Стервесанта». Нехай надішле мені своїх двох найкращих людей, з півдесятком охоронців банту. Так, правильно. Так, я хочу, щоб вони були озброєні.

Ніхто з нас не звертав уваги на голос Лорена, ми всі зачаровано прикипіли поглядами до глиняного глека.

– Хай там як, а золота в ньому немає, – упевнено сказав Рал. – Він не досить важкий.

– Немає в ньому й рідини – ні вина, ні олії, – висловила свою думку Леслі.

І ми знову поринули в мовчанку. Глек приблизно вісімнадцять дюймів заввишки й великий в обхваті, як ті посудини, в яких зберігають солоні огірки абощо. Виготовлений із неполив’яної червоної глини, без написів і без орнаментальних прикрас, кришка схожа на кришку заварного чайника з шишкою вгорі, за яку беруться, щоб її відкрити. Він був запечатаний якоюсь чорною субстанцією, мабуть, смолою або воском.

– Повантажте всі ці речі завтра вранці на «дакоту» в першу чергу, ви мене чуєте? – Лорен досі був заклопотаний по той бік стіни.

– Я хочу, щоб він там поквапився, – нетерпляче заворушилася Саллі. – Я помираю від бажання якнайскоріше з’ясувати, що там є.

Несподівано я відчув страх. Я не хотів з’ясовувати, що там є, – я не хотів знайти в цьому глечику африканське просо або якесь інше тубільне зерно. Я чув, як мої критики виють, наче вовки десь в африканських лісах. Несподівано мене опанував сумнів щодо мого передчуття про велике відкриття, і я сидів на краєчку стільця, сумно потираючи свої брудні руки й тупо дивлячись на глечик. Можливо, Лорен мав рацію, можливо, нам також доведеться повторити його вигук: «І це все?»

Ми почули, як у радіорубці Лорен закінчив давати розпорядження й за хвилину прийшов на склад. Він ще був брудний після праці в тунелі, і його золоте волосся стало жорстким від пилюки й висохлого поту. Проте бруд і скуйовджене волосся надавало йому романтичної зовнішності, хвацького вигляду пірата давніх часів. Він стояв у дверях, засунувши великі пальці за пояс, і вся наша увага була прикута до нього. Він усміхнувся до мене.

– Ну ж бо, Бене. Що ти там маєш для нас? – запитав він, неквапно перетнув кімнату й став за моїм плечем.

Інстинктивно інші підступили ближче, з’юрмившись у тісне коло навкруг мене, і я взяв хірургічний скальпель і приклав його лезо до стику кришки із глеком.

Перший доторк підказав мені, що мій здогад правильний.

– Це бджолиний віск, я думаю.

Я ретельно його обшкріб, потім відклав скальпель убік й обережно спробував підняти кришку. Вона піддалася з дивовижною легкістю.

Усі голови нахилилися вперед, але перший погляд на вміст череп’яної посудини розчаровував. Якась аморфна речовина, що їй час надав брудного жовто-коричневого кольору.

– Що це? – запитав Лорен у своїх експертів, але ніхто з нас не міг йому відповісти.

Я не знав, чи бути мені розчарованим, чи відчути полегкість. Безперечно, це не збіжжя.

– Воно пахне, – сказала Саллі.

Від глека ширився неприємний, але знайомий запах.

– Я знаю цей запах, – сказав я.

– І я теж, – підтримала мене Леслі.

Ми дивилися на глечик, намагаючись збагнути, що то може бути за запах. Потім я несподівано пригадав:

– Воно пахне, як вичинена шкіра.

– Справді так, – погодилася Саллі.

– Шкіра? – перепитав Лорен.

– Подивимося, – сказав я й акуратно поклав глек на бік, так щоб отвір дивився на мене.

Обережними рухами я витягував із глечика те, що в ньому було. Мені відразу стало очевидно, що він мав у собі якусь циліндричну за формою річ, тверду і ламку.

Було схоже, що та річ приліпилася до внутрішньої поверхні глека, але я обережно її крутнув, і з таким звуком, із яким рветься папір, вона зрушила з місця. Я повільно витяг її з глечика, й, коли вона з’явилася, навколишня публіка вдалася до коментарів.

– Це довга і кругла річ.

– Схожа на ковбасу.

– Й загорнута у тканину.

– У полотно, я сподіваюся.

– Хай там що, а ця тканина виткана. Тому про культуру банту тут вочевидь не йдеться.

– Тканина зогнила, вона розпадається на клапті.

Я поклав загадкову річ на стіл і коли пильно придивився до неї, то зрозумів, що всі мої мрії стали реальністю. Я знав, що це таке. Скарб, який годі порівнювати із золотом та діамантами, що їх сподівався знайти Лорен. Я швидко подивився на Саллі, аби з’ясувати, чи вона зрозуміла, вираз її обличчя був зацікавлений, але спантеличений. Потім її очі зустрілися з моїми, і моє торжество, певно, було очевидним.

– Бене! – вигукнула вона, все зрозумівши. – Невже справді? О, Бене, цього не може бути! Відкрий його, чоловіче! О, ради Бога, відкрий!

Я взяв у руки пінцет, але мої руки надто тремтіли, щоб я міг працювати. Я стиснув пальці в кулаки й кілька разів набрав повні груди повітря, щоб заспокоїти кров, що гупала мені у вуха.

– Дайте-но я це зроблю, – сказав Рал і простяг руку, щоб узяти в мене пінцет.

– Ні!

Я відсмикнув руку з пінцетом. Я, либонь, ударив би його, якби він наполягав. Побачив вираз шоку на обличчі Рала, бо він ніколи раніше не зустрічався з нестямою, що клекотіла у глибинах мого нутра.

Усі вони чекали, поки я знову здобув контроль над своїми руками. Потім обережно розмотав ламку жовту тканину, якою був обмотаний циліндр. Побачив, як він з’явився з-під обгортки, й сумніву більше не залишалося. Я почув, як Саллі хапнула ротом повітря по той бік стола, але я не підіймав погляду, поки не закінчив свою роботу.

– Бене! – прошепотіла вона. – Я щаслива за тебе.

І я побачив, що вона плаче, великі блискучі сльози повільно котилися по її щоках. Саме це вплинуло на мене, я певен, якби вона не заплакала, я зумів би зберегти спокій, але несподівано мої очі теж защеміли, а мій зір затуманився вологою.

– Дякую тобі, Сал, – сказав я, і мій голос ледве пробився крізь сльози в ніс.

Коли я відчув, як краплі потекли по щоках, я змахнув їх сердитою рукою й поліз шукати хусточку. Я висякав носа з таким звуком, яким сурмач кличе в бій, а моє серце співало так само гучно.

Це був туго скручений циліндричний сувій шкіри. Зовнішні кінці сувою були посічені та з’їдені процесом розкладання. Проте його решта дивовижним чином збереглася. Рядки письма бігли як рядочки маленьких чорних комах по всій довжині сувою. Я відразу впізнав ті символи, ідентифікувавши окремі літери пунічного алфавіту. Усе було написано скорописним пунічним письмом. Тридцять рядків на сувої стародавньої шкіри. Я не розумів цієї мови, тому знову подивився на Саллі. Це була її спеціальність, вона працювала з Гамілтоном в Оксфорді.

– Сал, ти можеш це прочитати? Про що тут ідеться?

– Це карфагенська мова, – сказала вона з цілковитою впевненістю. – Пунічна!

– Ти впевнена? – запитав я.

У відповідь вона прочитала голосом, який досі був здавлений і приглушений слізьми: «Сьогодні в Опет прийшов караван із…» – вона завагалася, – цей уривок розібрати важко, але далі все зрозуміло: «Сто двадцять сім пальців чистого золота, десята частина з яких…»

– Що тут, у біса, відбувається, – запитав Лорен. – Що все це означає?

Я обернувся до нього.

– Це означає, що ми знайшли архіви нашого міста – зовсім неушкоджені й такі, що їх можна розшифрувати. Ми маємо в нашому розпорядженні всю історію цього міста, нашої мертвої цивілізації, написану самими людьми їхньою власною мовою. Їхніми власними словами.

Лорен витріщився на мене. Було очевидно, що важливість нашого відкриття ще не дійшла до нього.

– Це, Ло, те, про що мріє кожен археолог. Це докази в їхній абсолютній формі, в найдеталізованішій і найбільш опрацьованій формі.

Він, схоже, досі нічого не зрозумів.

– Прочитавши лише один рядок цього письма, ми незаперечно довели існування народу, який розмовляв і писав стародавньою пунічною мовою Карфагена, який торгував золотом, який називав своє місто Опетом, який…

– І це повідомляється лише в одному рядку письма, – втрутилася Саллі. – Тут є тисячі глеків, і в кожному зберігається сувій письма. Ми довідаємося про імена й про діяння їхніх царів, про їхню релігію, їхні церемонії…

– Про їхні битви та їхні прагнення, про те, звідки вони прийшли та коли.

Я перехопив у Саллі словесний м’яч, але не менш спритно вона повернула його собі:

– І куди вони прийшли та що їх туди привело!

– О Боже! – Лорен нарешті зрозумів. – Адже це саме те, що ми шукали з тобою, Бене. Уся та клята незрозумілість тепер прояснена й об’єднана в щось одне.

– Уся наша праця! – підтвердив я. – Й ось перед нами її результат.

Але в годину мого тріумфу, в зеніті моєї кар’єри, коли нічого мене не чекало попереду, крім слави й блискучого успіху, доктор Саллі Бенатор примудрилася створити навколо мене атмосферу моторошного краху.

Ми сиділи в тісному колі навколо сувою, натхненно розмовляючи.

То була одна з тих розмов, які можуть закінчитися лише рано вранці, бо пляшку «Ґлен Ґранта» ми вже спорожнили, наші горлянки були добре змащені, й слова прослизали крізь них, не зустрічаючи жодного опору.

Саллі переклала весь текст, який було видно на сувої. То була розповідь про торгівлю в місті, перелік товарів і цін, наповнений цікавими згадками про місця та людей.

«Двадцять великих амфор із червоним вином із Зенґу доставлено Габбакуком Лалом, десята частина яких належить Великому Леву».

– Що то за Великий Лев? – запитав Лорен – то прокинувся його мисливський інстинкт.

– Великий Лев – найвищий ступінь, – пояснила Саллі. – Мабуть, таким був титул царя або губернатора міста.

«З трав’яних морів півдня сто дев’яносто два великих слонових бивні вагою двісті двадцять один талант, із яких десята частина належить Великому Леву, а решту відправлено на біремі Аль-Муаб Адбма».

– А скільки важить талант? – запитав Лорен.

– Близько п’ятдесяти шістьох фунтів.

– Боже мій, це понад десять тисяч фунтів в одному вантажі, – присвиснув Лорен. – Вони мали бути великими мисливцями.

Ми детально обговорили кожен рядок тексту, який був відкритим, і знову нетерпіння Лорена вийшло на поверхню.

– Розгорнімо ще трохи, – запропонував він.

– Це робота для експерта, Ло. – Я з жалем похитав головою. – Цю шкіру було згорнуто в рулон близько двох тисяч років тому. Вона така суха й така ламка, що розпадеться на шматочки, якщо розгорнути її неправильно.

– Так, – погодилася зі мною Саллі. – Мені знадобляться тижні на те, щоб розгорнути один сувій.

Її самовпевненість мене приголомшила. Її практичне знання палеографії та стародавніх рукописів обмежувалося трьома роками роботи третьою асистенткою Гамілтона, і я вельми сумнівався, що їй доводилося багато працювати над збереженням і підготовкою шкіряних або папірусних сувоїв. Вона читала пунічні тексти з тим самим апломбом, із яким десятирічна школярка читає Шекспіра, й вона вважала очевидним, що саме вона матиме повний контроль над одним із найбільших зібрань стародавніх текстів, будь-коли відкритих.

Вона, либонь, прочитала вираз мого обличчя, бо на її обличчі промайнув вираз тривоги.

– Ти ж мені доручиш виконати цю роботу, чи не так, Бене?

Я спробував максимально пом’якшити свою відповідь, я нікому не люблю завдавати прикрості, а надто жінці, яку кохаю.

– Це грандіозна й дуже важка робота, Сал. Я думаю, нам слід спробувати залучити до неї когось такого, як сам Гамілтон або Леві з Тель-Авіва чи навіть Роджерс із Чикаґо. – Я побачив, як її обличчя розпадається на шматки, її губи опустилися й тремтіли, очі потемніли, і я поквапно додав: – Але я переконаний, що ми влаштуємо тебе першим асистентом до того, хто виконуватиме цю роботу.

На п’ять секунд запала мертва мовчанка, й протягом цього часу розпач Саллі швидко перейшов у сліпий усеохопний гнів. Я бачив, як він накочується, мов чорна хмара перед грозою, але був безпорадний відвернути його.

– Бенджаміне Кейзин, – почала вона з оманливою лагідністю в голосі. – Ви найзавершеніший мерзотник з усіх тих, яких мені доводилося бачити. Протягом трьох важких для мене років я віддавала вам свою повну й непохитну лояльність… – Потім вона втратила над собою контроль, і то був дивовижний спектакль. І хоч її слова шмагали по моїй нещасній і пораненій душі, я ще зберіг можливість захоплюватися її очима, що метали блискавки, її розчервонілими щоками й майстерною вишуканістю спрямованих на мене образ. – Ви маленький чоловічок і не тільки тілом, а й розумом. – Вона застосувала цей прикметник умисне, і я судомно ковтнув повітря. Ніхто ніколи не посмів би мене так назвати, це слово шматує мені душу, й вона це знала. – Я ненавиджу тебе. Я тебе ненавиджу, маленький ти чоловічок.

Я відчув, як кров прилинула мені до обличчя, і затинався, намагаючись знайти слова, якими міг би себе захистити, але, перш ніж я встиг промовити бодай одне з них, Саллі обернулася до Лорена. Її гнів іще клекотів, її тон не пом’якшився анітрохи, коли вона закричала, звертаючись до нього:

– Накажіть йому віддати цю роботу мені. Скажіть, щоб він це зробив!

Навіть у своєму розпачі я відчув тривогу за бідолашну Саллі. Тепер вона зверталася не до калічного, м’якосердого маленького доктора археології. Тепер вона кричала на чоловіка, який дражнить отруйну мамбу, тицяючи в неї короткою палицею або кидає каміння в лева-людожера. Я не міг повірити, що Саллі може бути такою дурною, може покласти такі надії на те дружнє ставлення, яке Лорен виявляв до неї. Я не міг повірити, що вона може заговорити з Лореном таким тоном, ніби вона мала якесь право вимагати від нього особливого ставлення до себе, так ніби їх поєднували якісь емоції або якась лояльність, що на них вона могла послатися в таких категоричних висловах. Навіть я, хто справді мав таке право, ніколи б не наважився скористатися ним у такій манері. Я не знав жодної людини, що наважилася б на це.

Очі Лорена спалахнули холодним синім сяйвом, наче зблиск наконечника списа. Його губи склалися в похмуру лінію, а кінчики його ніздрів зблиснули й стали блідими, як тверда англійська порцеляна.

– Жінко! – Його голос затріщав, як розламуваний лід. – Прикуси свого язика!

Якщо це було можливо, мій розпач став іще глибшим, коли Лорен відповів їй точно так, як я сподівався. Тепер двоє людей, яких я любив, увійшли між собою в колізію, і я знав їх обох надто добре, я знав їхню гордість і вперту непохитність, тому не сумнівався в тому, що ніхто з них не відступить. Катастрофа була неуникною, неминучою.

Мені хотілося крикнути Саллі: «Не роби цього, не роби, будь ласка! Я вчиню так, як ти хочеш. Я готовий на все, аби тільки цього не сталося».

Але показна хоробрість Саллі обвалилася. Порив до боротьби та гнів покинули її. Вона наче зіщулилася під канчуком Лоренового голосу.

– Ідіть до своєї кімнати й залишайтеся там, поки не навчитеся, як себе поводити, – він віддав наказ тим самим холодним і нещадним голосом.

Саллі з опущеними очима підвелася на ноги й покинула кімнату.

Я не міг повірити, що це сталося. Я дивився виряченими очима на двері, крізь які звідси вийшла вона – моя солодка бунтівна Саллі – вийшла смиренно, немов дитина, на яку накричав батько. Рал і Леслі звивалися в розгубленості й болісному збентеженні.

– Либонь, пора йти спати, – промурмотів Рал. – Будь ласка, пробачте нам. Ходімо, Лес. Добраніч усім.

І вони пішли, залишивши мене й Лорена самих.

Лорен порушив тривалу мовчанку. Він підвівся на ноги й заговорив легким природним голосом. Його рука впала на моє плече неусвідомленим приязним рухом.

– Мені прикро, Бене, що це сталося. Не дозволяй, щоб воно тебе стурбувало. Побачимося завтра вранці.

І він вийшов у ніч.

Я сидів тепер сам-один із сувоєм старої шкіри, що несподівано утратив для мене всю свою цінність, і зі своїм розбитим серцем.

«Я тебе ненавиджу, маленький ти чоловічок!» Її голос відлунював у пустелі моєї душі, і я потягся до пляшки «Ґлен Ґранта».

Мені знадобилося багато часу, щоб цілком сп’яніти, дійти до того стану, де слова втрачають частку жалючої гостроти, й, коли я, спотикаючись, спускався сходами в сріблясте місячне світло, я знав, що робитиму. Я мав намір попросити пробачення в Саллі й віддати роботу їй. Ніщо не було настільки важливим, щоб виправдати її невдоволення.

Я пішов до хатини, в якій Саллі спала тепер сама. Леслі переселилася до колишньої кімнати Пітера й Гізер. Я тихенько пошкрябав у двері, але відповіді зсередини не було. Я постукав гучніше й назвав її ім’я.

– Саллі! Будь ласка, мені треба поговорити з тобою.

Зрештою я штовхнув двері, й вони відчинилися в темну кімнату. Я мало не увійшов, але потім мужність мене покинула. Я нечутно зачинив двері й пошкандибав до власної хатини. Упав обличчям на ліжко і, ще брудний та нероздягнений, нарешті знайшов забуття.

– Бене! Бене! Прокинься!

То був голос Саллі і її рука, що трясла мене лагідно, але наполегливо. Я обернув голову й розплющив свої запалені очі. Був уже ясний ранок. Саллі сиділа на краєчку мого ліжка, нахилившись наді мною. Повністю одягнена, і хоч її шкіра блищала після ванної, а щойно розчесане волосся перехоплювала яскраво-червона стрічка, проте очі в неї припухли й набрякли, так ніби вона погано спала або плакала.

– Я прийшла попросити в тебе пробачення за вчорашній вечір, Бене. За ті дурні й ненависні слова, які я сказала, і за свою бридку поведінку…

Вона говорила, і розбиті скалки мого життя ставали на місце, а біль у моїй голові та серці втихав.

– Хоч ти, певно, змінив свою думку і я на це не заслуговую, проте для мене буде честю працювати першим асистентом у Гамілтона чи в того, хто виконуватиме цю роботу.

– Ти в нього працюватимеш, – усміхнувся я їй. – Обіцяю.

Нашим першим завданням в архівах було очистити їх від густої сірої пилюки, що накривала все. Я не міг зрозуміти, звідки набралося стільки пороху в наглухо запечатаному й безповітряному просторі, як цей прохід, але незабаром з’ясував, що стики каменів, які накривали дах, були не такими щільними, як стики у стінах, і протягом століть тонкий порох пилюки просочився крізь ці щілини.

Коли на «дакоті» доставили замовлене Лореном обладнання разом із підрозділом поліції безпеки Лорена, ми змогли розпочати роботу.

Поліція безпеки збудувала собі хатину на вході до тунелю архівів, де мав перебувати постійний охоронець. Лише п’ятьом із нас було дозволено заходити.

Пилососне обладнання спростило видалення пилюки. Рал і я працювали від початку проходу, ніби двоє заклопотаних домогосподарок. Задушливі хмари сірої пилюки вимагали від нас ходити в респіраторах, доки ми не закінчили працю.

Тоді ми змогли оцінити своє відкриття більш акуратно. У кам’яних заглибинах зберігалися 1142 запечатаних глиняних глеків. Із цієї кількості 148 випали зі своїх ніш і 127 були розбиті або розколоті, а їхні сувої вистромилися на повітря, що вочевидь не було їм на користь. Ці пошкоджені глечики ми заліпили парафіновим воском, щоб вони не розсипалися, перш ніж ми їх підіймемо, пронумеруємо й поставимо на місце.

Потім ми обернули свою увагу на сліди запеклої битви, що відбувалася в архівах і завдала шкоди глечикам, які стояли на полицях.

Ми нарахували тридцять вісім трупів, які лежали в проході між полицями в тих позах, які свідчать про раптову й ґвалтовну смерть, і всі вони збереглися напрочуд добре. Деякі з них заповзли в заглибини з полицями, щоб померти там, випускаючи останній дух і затискаючи жахливі рани, які досі розверзалися в їхніх муміфікованих тілах. Передсмертні агонії і тепер відбивалися у спотворених рисах їхніх облич. Інші померли швидко, й більшість із таких дістали жахливі рани, мали відтяті руки чи ноги або черепи, розколоті до самих пліч, а в деяких випадках їм відрубали голови, й ті лежали тут-таки за кілька ярдів від тулубів.

Тут збереглися свідчення воістину диявольської люті, вияву майже надлюдської руйнівної сили.

Усі жертви були вочевидь негроїдного типу й мали на собі настегенні пов’язки або фартухи з вичиненої шкіри, прикрашені бісером або виробами з кісток. На ногах вони мали легкі шкіряні сандалі, а на головах – кашкети або головні убори зі шкіри, пташиних пер або сплетеного волокна, також прикрашені бісером, мушлями або кістками.

Навколо них була розкидана їхня зброя – грубо викувані залізні наконечники списів насаджені на ратища з гладенько відполірованого твердого дерева. Багато ратищ були зламані або перерубані якоюсь зброєю з гострим лезом. Між ними лежали сотні очеретяних стріл, оперених пір’ям дикої качки, з викуваними вручну гострими залізними наконечниками. Стріли густо посікли стіни з м’якого пісковику. Було легко визначити, що ними стріляли від зовнішньої частини проходу, перш ніж його було запечатано. Жодна зі стріл не влучила в людське тіло, й ми дійшли висновку, що хмара стріл була випущена перед атакою цих людей, які лежали, розкидані смертю вздовж коридору.

За п’ятнадцять футів від запечатаного входу в коридор залишився слід від великого вогнища, що зачорнило стіни, стелю й підлогу навколо себе. Купа обпалених колод досі лежала там, де брак повітря загасив вогонь, коли вхід до тунелю запечатали. Це пантеличило нас, доки Лорен не реконструював битву для нас. Він неспокійно ходив туди-сюди по коридору, його кроки відлунювали на кам’яних плитах, його гротескна й страховинна тінь падала на кам’яні стіни.

– Вони загнали їх у це місце, останніх людей Опета, невеличкий загін найсильніших і найхоробріших. – У його голосі чулася правдивість, так трубадур співав легенди про давніх героїв. – Вони послали сюди своїх найвідважніших воїнів, щоб закінчити побойовисько, але люди з Опета перебили їх, а решта втекли. Тоді вони послали своїх лучників до входу в коридор, і ті обсипали його хмарою стріл. Вони знову пішли в атаку, але люди з Опета чекали їх там, і вони знову полягли десятками.

Він обернувся й пройшов коридором, щоб стати поруч зі мною під розгойданою електричною лампочкою, і ми помовчали з хвилину, уявляючи собі те видовище.

– Господи, Бене. Ти тільки подумай. Яка битва завершила їхню історію! Яку славу здобули ті люди у свій останній день!

Навіть я, чоловік миру, не міг не відчути глибокого хвилювання. Моє серце закалатало швидше, і я обернуся до нього, як дитина до оповідача легенд.

– І що сталося потім? – запитав я.

– Вони вже помирали, кожен ослаблений десятками ран. У них не лишилося сил, щоб продовжувати битву, й вони стали пліч-о-пліч, товариші в житті й тепер у смерті також, стомлено спираючись на свою зброю, але ворог більше не атакував, він розклав велике багаття на вході до коридору, щоб викурити їх звідти, а коли це не спрацювало, то не пішов у напад, а замурував вхід до тунелю, перетворивши його на гробницю для мертвих і для живих.

Ми всі мовчали, думаючи про історію Лорена. Вона мала сенс, вона відповідала нашим знахідкам у всьому, крім однієї деталі. Я хотів сказати про неї, але мені не хотілося псувати таку чудову розповідь, а Саллі не мала такого жалю.

– Якщо все справді було так, то куди подівся ваш загін героїв – чи не перетворилися вони на місячні промені й не полетіли геть?

У її тоні прозвучала тонка насмішка, але, звичайно, вона мала рацію. Мені хотілося, щоб вона не мала її.

Лорен засміявся трохи збентеженим сміхом.

– То вигадайте щось краще, – виклично відповів він.

Від героїв тієї стародавньої драми не лишилося жодного сліду, крім того, який лежав у кінці проходу під вигравіюваним образом Ваала. Він був накритий товстим шаром сірого пороху і став останнім відкриттям, зробленим на підлозі архівного коридору. То була бойова сокира. Зброя дивовижної краси й ефективності. Коли я вперше підняв її з підлоги, де вона лежала дві тисячі років, мої пальці зручно зімкнулися навколо рукояті, канавки на ній прилягли до моїх пальців, так наче були сформовані для них. Шкіряний ремінець, що охоплював зап’ясток, був порваний і звисав на кінці руків’я.

Топорище мало сорок сім дюймів завдовжки, виготовлене з розколеного рогу носорога, що мав сталеву міцність і пружність. Рукоять була зі слонової кістки, обмотаної дротом електрона, щоб підсилити її й без того неймовірну міцність і захистити від ударів лез ворожої зброї. Лезо сокири мало форму подвійного півмісяця, кожна сторона завдовжки сім із половиною дюймів гострого, як бритва, леза. Між двома лезами вистромлявся гостряк у дванадцять дюймів завдовжки, таким чином цією зброєю можна було не тільки рубати, а й колоти.

Лезо сокири, надзвичайно тонкої роботи, прикрашали вигравіювані скульптури чотирьох грифів, по одному на кінцях подвійного леза. Птахи вирізьблені з такими подробицями, що можна роздивитися кожне перо, а за їхніми постатями сходило сонце, схоже на квітку, яка розпустила пелюстки променів. Гравіювання виконане електроном, сплавом золота й срібла, а сріблястий блиск лез доводив, що вони загартовані. Зброя вкрита чорними плямами, либонь, засохлою кров’ю, безперечно, саме вона завдала тих жахливих ран на багатьох трупах, розкиданих уздовж коридору.

Я тримав цю досконалу зброю в руці, коли мене опанувало несподіване божевілля. Я не здогадувався про власний намір, аж поки сокира не закрутилася широким блискучим колом над моєю головою. Рівновага й вага великої сокири були такими досконалими, що я не мусив докладати жодних зусиль, підкидаючи її високо вгору над головою, а потім опускаючи довгим убивчим ударом. Сокира, схоже, весело сміялася, коли повітря зі свистом пролітало повз її блискуче лезо. Гнучке топорище, здавалося, робило її живою в моїй руці, наче вона прокинулася від сну, який тривав дві тисячі років.

Я відчував, як підіймається крик від глибоких атавістичних глибин моєї душі, радісний зойк, що здавався природним доповненням до смертельної пісні сокири. Мені довелося докласти неабияких зусиль, щоб зупинити політ сокири, зойк, який йому передував, досяг моїх губів, і я подивився на обличчя людей, що стояли навколо мене.

Вони витріщалися на мене так, ніби я збожеволів і піна бризнула з мого рота. Я швидко опустив сокиру. Я стояв там, почуваючись дурнем заплішеним, приголомшений своєю поведінкою, коли у мене в руках опинився такий скарб. Рукоять могла стати крихкою і розлетітися на гострі скалки від моїх різких рухів.

– Я лише хотів випробувати її, – сказав я збентежено. – Пробачте мені.

Того вечора ми довго міркували й сушили собі голови над загадкою архівів і засиділися далеко за північ. Ми так і не знайшли відповіді на свої запитання, а потім Лорен провів мене до моєї хатини.

– «Лір» прилітає завтра вранці, щоб забрати мене, Бене. Я пробув тут уже два тижні й не можу відкладати свій відліт бодай на один день. Господи, я жахаюся, коли думаю про те, як нехтував я свої обов’язки після того, як ми почали ці розкопки!

Ми зупинилися біля дверей моєї хатини, й Лорен закурив сигару.

– Що можна сказати про місце, яке примушує нас діяти так дивно, Бене? Ти теж маєш таке відчуття? Так, ніби, – він завагався, – ми стали заручниками долі.

Я кивнув головою, й Лорен був підбадьорений.

– Ота сокира. Вона якось дивно вплинула на тебе, Бене. Ти перестав бути собою протягом кількох хвилин там, сьогодні.

– Я знаю.

– Я помираю від бажання довідатися, що написано в тих сувоях, Бене. Ми повинні почати роботу з їхнього розшифрування якомога скоріше.

– Там роботи на десять років, Ло. Тобі треба навчитися бути терплячим.

– Терпіння не належить до моїх переваг. Учора ввечері я читав про відкриття Тутанхамонової гробниці. Лорд Карнарвон зробив те відкриття можливим, а проте помер раніше, аніж зміг побачити саркофаг мертвого фараона.

– Не будь таким схильним до меланхолії, Ло.

– Гаразд, – погодився Лорен. – А ти не марнуй часу, Бене.

– Привези мені Гамілтона, – сказав я. – Ми не можемо нічого зробити без нього.

– Я буду в Лондоні у п’ятницю, – сказав мені Лорен. – Зустрінуся з ним особисто.

– Він старий дивак, і з ним тобі буде важко, – застеріг його я.

Лорен усміхнувся.

– Залиш його мені. А тепер послухай, що я тобі скажу, Бенджаміне, мій хлопче, якщо ти тут щось знайдеш, то негайно дай мені про це знати, ти мене зрозумів? Я хочу бути тут, коли це станеться.

– Коли станеться що?

– Я не знаю, але щось тут неодмінно станеться. Тут є щось іще, Бене. Я це знаю.

– Сподіваюся, ти маєш рацію, Ло.

Він ляснув мене по плечу й пішов геть у ніч, до власної хатини.

Поки ми працювали в архівах, виносячи звідти людські останки та оберемки зброї, «дакота» доставила до нас будівельну команду для зведення депозитарію для сувоїв. Це мав бути ще один великий збірний будинок із водонепроникними дверима й обладнаний могутнім устаткуванням для кондиціонування повітря, щоб зберігати сувої в атмосфері оптимальної температури та вологості. Навколо цього будинку поставили високу загорожу з колючого дроту в інтересах безпеки й ужили всіх заходів обережності щодо охорони сувоїв.

Водночас будівельна команда спорудила кілька житлових масивів для персоналу, який постійно збільшувався, й першими жителями цих осель стали чотири високі чиновники з уряду Ботсвани. Саме цей уряд заборонив вивезення сувоїв із території Ботсвани й зробив спорудження нових будівель необхідним. Урядова делегація перебувала тут два дні й покинула нас задоволена тим, що їхні інтереси стосовно відкриття будуть адекватно задоволені, але спочатку я взяв із них урочисту обіцянку зберігати в таємниці те, про що вони довідалися. Повідомлення про результати, здобуті під час наших археологічних розкопок, маю право зробити тільки я.

Ми почали наклеювати ярлички на гончарні глеки й знімати їх із полиць, переносячи в щойно збудований депозитарій. Ми докладали всіх можливих зусиль, щоб зафіксувати як за допомогою фотографій, так і письмових описів точне первісне розташування кожного глека. Здавалося вельми ймовірним, що вони стоять у хронологічному порядку, і цей факт мав полегшити роботу з розшифрування.

У понеділок я одержав нищівний удар по своїх планах у формі лаконічного послання від Лорена: «Гамілтон співпрацювати відмовився. Будь ласка, запропонуй альтернативу».

Я був розчарований, ображений і розлючений. Розчарований, бо Гамілтон був найкращим фахівцем у світі і його присутність надала б ваги та авторитету моїм розкопкам. Я був ображений, бо Гамілтон вочевидь вважав мої претензії хибними, адже моїй репутації завдано очевидної шкоди шаленими атаками моїх критиків та наукових опонентів, і на Гамілтона вони, напевне, подіяли. Він не хотів брати участь у помилковому або шахрайському відкритті, яке я зробив. І нарешті я був розлючений, бо відмова Гамілтона взяти участь у моїх дослідженнях стала для мене прямою образою. Він помітив мене знаком парії, й це знеохотить інших подати мені допомогу, якої я розпачливо потребував. Я міг бути дискредитований, ще й не встигши розпочати своє дослідження.

– Він навіть не захотів надати мені шанс, – запротестував я, звертаючись до Саллі. – Не захотів навіть вислухати мене. Господи, я досі не усвідомлював, що мене вважають професійним прокаженим. Навіть розмова зі мною може зруйнувати репутацію.

– Це худий лисий старий цап! – прокоментувала Саллі. – Він розпусний, старий любитель облапувати жіночі дупи й…

– І найуславленіший у світі авторитет зі стародавнього письма, – гірко доповнив я.

На це вона нічого не відповіла, й протягом кількох хвилин ми сиділи в безнадійній мовчанці.

Потім Саллі підбадьорилася.

– Їдьмо заберемо його, – запропонувала вона.

– Він може відмовитися зустрітися з нами, – похмуро кинув я.

– Він не відмовиться зустрітися зі мною, – запевнила мене Саллі, й за її словами була нерозказана історія, яка примусила ревнощі боляче заструмувати в моїх жилах.

Саллі працювала на нього три роки, і я міг утішати себе тільки тим, що її стандарти були достатньо високими, аби виключити з них Елдриджа Гамілтона.

Через сімдесят дві години я сидів у передній вітальні «Белла й Гарлі», переді мною стояла пінта доброго англійського гіркого пива, а я дивився на автомобільну стоянку стривоженим поглядом. Їхати сюди від Оксфорда п’ятнадцять хвилин, й Саллі вже давно мала б бути тут.

Я почувався стомленим, роздратованим і глибоко пригніченим нічним перельотом від Йоганнесбурґа до Хитроу,^[11] який може витримати не кожна людська душа.

Саллі зателефонувала Гамілтону з аеропорту.

– Професоре Гамілтон, я сподіваюся, ви не проти, що я вам телефоную, – заворкотіла вона. – Саллі Бенатор, ви пам’ятаєте, я працювала під вашим керівництвом у 1966 році. Правильно, Саллі-Зелені-Очі. – І вона манірно захихотіла. – Знаєте, я подорожую Англією. Тут я зупинилася на день або два. Я почуваюся такою самотньою, й мене мучить ностальгія – то були чудові часи. – У її тоні звучали сотні інтимних відтінків запрошення й обіцянки. – Ланч? Та це ж чудово, професоре. Я можу заїхати по вас. У мене автомобіль, який я взяла напрокат. – Вона подала мені тріумфальний знак, піднявши вгору великого пальця. – «Белл і Гарлі»? Так, звичайно, я пам’ятаю. Як могла я забути? – Вона подивилася на мене, гидливо скрививши обличчя. – Я так мрію знову там побувати.

Сріблястий «ягуар» виїхав на автомобільний майданчик, і я побачив за кермом Саллі. Із шарфом на волоссі й усмішкою на губах, вона не здавалася дівчиною, яка просиділа чотиринадцять годин у тісному й незручному кріслі міжконтинентального реактивного лайнера.

Вона вислизнула з автомобіля, подарувавши мені зблиск чудових, засмаглих на сонці стегон, а потім рушила до мене. Вона йшла, тримаючи попідруч Елдриджа Гамілтона й весело сміючись.

Гамілтон був високим чоловіком, що розміняв п’ятдесят років, із обвислими плечима, а мішкуватий твідовий костюм фірми «Гарріс» недоладно висів на його кощавому тілі. Його ніс скидався на дзьоб, а лисина блищала в блідому світлі сонця, так ніби її добре відполірували й натерли воском. Загалом він не міг бути для мене грізним суперником, але його оченята метали іскри за важкими окулярами в роговій оправі, а губи обвисали від бажання, виставляючи напоказ повний рот поганих зубів, коли він дивився на Саллі. Я подумав, що мені доведеться платити високу ціну за його послуги.

Саллі підвела його до мого стола, й він упізнав мене лише на відстані шістьох футів. Він зупинився як укопаний, і я побачив, як він один раз моргнув очима. Він відразу зрозумів, що його ошукали, й на мить весь наш проект завис у повітрі, бо він спокійно міг обернутися на підборах і піти собі геть.

– Елдридже! – Я підхопився на ноги, звабливо мурликаючи. – Яка це несподівана радість – зустрітися з вами. – І, поки він вагався, я схопив його за лікоть, наче взяв в обценьки, обтягнуті оксамитом. – Я замовив для вас велику порцію джину «джилбей» із тоніком – саме цю отруту ви споживаєте, чи не так?

Минуло п’ять років відтоді, як ми з ним познайомилися, і те, що я пам’ятаю про його особисті смаки, дещо його пом’якшило. Він дозволив Саллі й мені посадити його на стілець і поставити джин зручно під його праву руку. Поки Саллі і я бомбардували його вдвох всіма своїми чарами, він дотримувався підозріливої мовчанки, й так тривало доти, доки він не випив свою першу порцію джину. Я замовив йому наступну, й він почав відтавати; на половині третьої він утратив стриманість і став балакучим.

– Ви читали відповідь Вілфреда Снелла на вашу книжку «Офір» у «Джорнел»? – запитав він. Вілфред Снелл був одним із найгаласливіших і найнещаднішим серед моїх наукових опонентів. – Дуже навіть дотепно. – Й Елдридж заіржав, наче сексуально збуджений жеребець, і схопив рукою одне з чудових стегон Саллі.

Я людина мирна, але в ту мить я про це забув. Вираз мого обличчя перетворився на криву посмішку, вказівні пальці, наче гострі пазури, вп’ялися у плоть моїх долонь, і я докладав неймовірних зусиль, щоб подолати спокусу схопити Елдриджа за п’яти й протягти його кімнатою.

Саллі вивернулася з його чіпких пальців, і я запропонував здушеним голосом:

– Може, замовимо ланч?

Ми влаштували в їдальні гру в «музичні стільці», коли Елдридж намагався сісти на відстані хапальних рухів від Саллі, а я намагався йому перешкодити.

Ми обшахрували його спільними зусиллями, дозволивши йому розташуватися з тріумфальним виглядом біля Саллі, яку він відтіснив у самий куток, але потім я вигукнув: «Саллі, ти сидиш на протязі й можеш застудитися». І з легкістю балетних танцюристів ми помінялися місцями.

Тоді нарешті я зміг розслабитися й віддати замовленому фазанові увагу, на яку він заслуговував, хоч бургундське, яке запропонував замовити Елдридж, було далеким від смачного.

З притаманним йому характерним тактом Елдридж сам почав розмову на ту тему, яку ми обережно намагалися йому накинути.

– Я нещодавно зустрівся з одним вашим другом, великим вульгарним суб’єктом, чимось середнім між моделлю справжнього чоловіка і професійним борцем. Акцент схожий на австралійський. Розповів мені якусь нісенітницю про сувої, що їх ви знайшли в печері біля Кейптауна. – Й Елдридж заіржав знову й так гучно, що всі розмови в кімнаті вмить припинилися. – Той клятий базікало мав нахабство запропонувати мені гроші. Я знаю, до якого типу належать такі люди, не має ані гроша за душею, а розмовляє так, ніби грішми в нього напхані всі кишені. Слово «шахрай» написано на ньому літерами у два фути заввишки.

Саллі і я витріщилися на нього, приголомшені його проникливістю та глибокою оцінкою характеру Лорена Стервесанта.

– Я, звичайно, послав його до чортів, – сказав Елдридж із полегкістю в голосі й напхав свій рот грудинкою фазана.

– Ви, либонь, учинили правильно, – промурмотів я. – До речі, я здійснюю археологічні розкопки в Північній Ботсвані – за півтори тисячі миль від Кейптауна.

– Справді? – запитав Елдридж, висловивши свою незацікавленість настільки переконливо, наскільки це може зробити людина з повним ротом фазанячого м’яса та гнилих зубів.

– А Лорен Стервесант, за версією «Таймс», належить до тридцятьох найбагатших людей світу, – зауважила Саллі.

Елдридж припинив жувати, сидів із роззявленим ротом, дозволивши нам помилуватися напівпережованою грудинкою фазана.

– Це правда, – підтвердив я. – Він фінансує мої розкопки. Він уже витратив на них двісті тисяч доларів і не ставить мені жодних обмежень.

Елдридж обернув до мене перекошене від розпачу обличчя. Така порода багатіїв, які охоче фінансують наукові дослідження, майже так само рідкісна, як одноріг, і до Елдриджа несподівано дійшло, що він мав можливість запопасти одного з них, але по-дурному надав йому можливість утекти. Уся нахабна самовпевненість покинула професора Гамілтона.

Я попросив офіціантку забрати мою тарілку й, присягаюся, відчув у серці невдаваний жаль до Елдриджа, відкриваючи свою течку й дістаючи з неї циліндричний згорток, обмотаний для кращого збереження у полотно.

– Завтра, Елдридже, я маю зустрітися в Тель-Авіві з Рубеном Леві.

Я розгорнув полотно й відкрив свій циліндр.

– Ми маємо тисячу сто сорок два таких шкіряних сувої. Тож Рубі матиме чимало роботи протягом кількох наступних років. Звичайно, Лорен Стервесант подарує сто тисяч доларів факультету археології Тель-Авівського університету за їхню співпрацю, і я не буду здивований, якщо факультет одержить від нього кілька сувоїв у власність.

Елдридж проковтнув напівпрожованого фазана з таким виразом обличчя, ніби то було розтовчене скло. Він обтер пальці та рот серветкою, перш ніж нахилився, щоб роздивитися сувій.

«Від південних рівнин, що поросли травою, – прошепотів він, читаючи, і я помітив, що його переклад трохи відрізнявся від перекладу Саллі, – доставлено сто дев’яносто два великих слонових ікла вагою в двісті двадцять один талант…» Його голос завмер, але губи ворушилися, бо він читав далі.

Потім він знову заговорив, і його голос тремтів від збудження:

– Мова пунічна, стиль другого сторіччя до Різдва Христового, ви бачите застосування лігатур, які приєднують серединне «m», а нахил літер незаперечно свідчить про те, що вони написані раніше першого сторіччя до Різдва Христового. Погляньте, Саллі, хіба не бачите ви архаїчне перекреслення «А»?

– Ми маємо понад тисячу таких сувоїв, збережених у хронологічному порядку. Леві надзвичайно збуджений, – урвав я цей потік технічних особливостей пунічного письма, вдавшись до невеличкої неправди. Леві досі не знав, що ці сувої існують.

– Леві! – пирхнув Елдридж, і його окуляри спалахнули від обурення сліпучим світлом. – Леві! Заберіть у нього давньоєгипетську та давньоєврейську мови, й він заблукає, наче дитина, яку закинули в паскудний ліс!

Тепер він схопив мене за зап’ясток.

– Бене. Я наполягаю, я абсолютно наполягаю, щоб ви доручили цю роботу мені.

– А як щодо критики Вілфредом Снеллом моїх теорій? Вам вона здалася дотепною. – Тепер він був у мене на гачку, і я міг дозволити собі невеличке нахабство. – Як ви можете погодитися на те, щоб працювати з чоловіком, чиї погляди такі підозрілі?

– Вілфред Снелл, – сказав Елдридж із глибокою переконаністю, – це монументальний осел. Хіба він коли-небудь знаходив тисячу сувоїв із пунічними текстами?

– Офіціанте, – покликав я. – Будь ласка, принесіть нам дві великі порції коньяку «Кордон Арджент».

– Принесіть три, – уточнила Саллі.

Коли коньяк розлився теплотою в усьому моєму тілі, я став слухати, як Елдридж Гамілтон розводиться про сувої й вимагає від Саллі, щоб вона точно розповіла йому про те, де, коли і як ми їх знайшли. Цей чоловік почав мені подобатися. Його зуби й справді скидалися на пеньки в сосновому лісі, що постраждав від пожежі, але й сам я не красень у фізичному розумінні. Правдою було й те, що він мав слабість до джину «Джилбі» та вродливих дівчат. Але тут він відрізнявся від мене лише вибором трунку, а хто я такий, аби запевняти, що «Ґлен Ґрант» у якомусь розумінні кращий?

Ні, вирішив я, попри свої забобони, я зможу з ним працювати, принаймні доти, доки він триматиме свої кощаві руки якнайдалі від Саллі.

Елдридж прилетів слідом за нами десь через тиждень після того, як ми повернулися до Місячного міста, й ми зустріли його біля злітної смуги. Я боявся, щоб перехід від північної зими до літа з температурою в сто десять градусів по Фаренгейту^[12] не ослабив спроможності його розуму. Мені не слід було хвилюватися. Він належав до тих англійців, які, насунувши собі на голову тропічний шолом, виходять гуляти під полудневим сонцем, не проливши й краплини поту. Його багаж складався з однієї невеликої валізи, в якій були особисті речі, та з десятка досить великих скриньок, наповнених хімікаліями й обладнанням.

Я влаштував для нього екскурсію найвищої категорії по території наших розкопок, без найменшого успіху намагаючись розбудити в ньому інтерес до міста й печери. Елдридж був односпрямованим фахівцем.

– Атож, – сказав він. – Дуже цікаво, але де перебувають сувої?

Я думаю, навіть тепер він сумнівався, але я повів його до архіву, й він замуркотів, наче худий старий кіт, коли йшов між кам’яними полицями, на яких стояли глечики.

– Бене, – сказав він, – тепер я хотів би уточнити лише одну річ. Я сам напишу статтю про ці сувої, гаразд?

Ми дивне плем’я, ми працюємо не за гроші, а задля слави, й Елдридж хотів мати свою частку від неї.

– Гаразд, – погодився я. Ми потиснули один одному руки.

– У такому разі ніщо не перешкоджає мені розпочати негайно, – сказав він.

– Звичайно, ніщо, – не став я заперечувати.

Робота із сувоями була радше мистецтвом, аніж точною наукою. До кожного з них треба ставитися по-різному, залежно від стану збереження, від якості шкіри, складу чорнила та інших взаємопов’язаних факторів. Саллі зізналася мені в одну з хвилин своєї слабкості, що вона ніколи не змогла б виконати цю роботу, яка вимагала надто великого досвіду, якого вона не мала у своєму розпорядженні.

Елдридж працював як середньовічний алхімік, обробляючи матеріали парою, змочуючи їх, оббризкуючи та фарбуючи. Його поле діяльності смерділо хімікаліями та іншими дивними запахами, і його пальці та пальці Саллі завжди були заляпані фарбою. Саллі похвалилася мені, що захоплення справою знизило його тваринні інстинкти до рівня, на якому він лише спазматично й без явно вираженої пристрасті хапався за ті частини її тіла, які міг схопити.

Після того як кожен сувій був розгорнутий, його зміст оцінювався, й починався деталізований переклад. Один за одним вони виявлялися або бухгалтерськими книгами міської торгівлі або якимись повідомленнями від імені Великого Лева або Ради з дев’ятьох родин. Авторами всіх письмових документів були безіменні клерки, і стиль їхнього письма відзначався стислістю й економністю, вони не мали часу на поетичні відхилення або непотрібні описові пасажі. Цей суто утилітарний світогляд віддзеркалював стиль життя, який ми значною мірою реконструювали зі своїх знахідок на розкопках. Ми це обговорювали на вечірніх посиденьках.

– Тут ми маємо справу з типово пунічною особливістю, – погоджувався Елдридж. – Вони майже не мали смаку до візуального мистецтва, їхні гончарні вироби були грубими й вироблялися масово. Як на мене, то їхня культура, якщо тут можна говорити про культуру, відверто бридка.

– Певно, треба мати багатство, дозвілля й безпеку, щоб творити мистецтво, – припустив я.

– Справді так, – і як приклади можна назвати Рим і Грецію. Карфаген і стародавніша Фінікія часто перебували під загрозою, не раз їм доводилося воювати за своє виживання – вони не знали й хвилини спокою. Торгівці та воїни, вони більше цікавилися багатством та здобуттям влади, аніж розкошами життя.

– Нам нема потреби ходити так далеко, сучасне мистецтво теж походить від великих і багатих народів, що почувають себе в цілковитій безпеці.

– А ми, білі африканці, схожі на давніх карфагенян, – сказала Саллі. – Коли в пагорбах ховається золото, то нікому не спадає на думку малювати картини.

Сувої підтверджували цю теорію. Золото із Зімбао й Пунта, слонова кістка з південних, порослих травою рівнин, а з лісів, що росли понад великою річкою, шкури та висушене м’ясо, солона риба з озер, вино й олія з розкиданих по терасах садів Зенґу, мідь із пагорбів Туя і сіль з улоговин понад західними берегами озер, олово з місцевості, де зливаються дві річки, збіжжя з внутрішніх областей царства в кошиках, сплетених із рогозу, сонячні камені з південної річки, яка кишить крокодилами, залізні зливки з шахт Сали – й раби, тисячі й тисячі людських створінь, до яких ставилися гірше, аніж до домашніх тварин.

Хроніка починалася від якоїсь невизначеної дати в минулому, ми вважали, що це дата заснування міста, й кожен запис був датований у такий спосіб: «У році 169, в місяці слона». Такі фрази дали нам підстави припустити, що рік складався з десятьох місяців і 265 днів.

Після того як природу сувоїв було з’ясовано, я запропонував Елдриджу не працювати систематично, досліджуючи колекцію від початку до кінця, а брати окремі сувої вибірково, щоб спробувати з’ясувати історію міста.

Він погодився зі мною, і ми побачили перед собою картину масштабної колонізації Центральної та Південної Африки войовничим і енергійним народом зі столицею в місті Опет, яким правив спадковий монарх, Великий Лев, та олігархія з дев’ятьох шляхетних родин. Постанови цієї Ради торкалися багатьох елементів життя, від поглиблення каналів, які сполучали місто з озером, щоб очистити їх від водоростей, до вибору посланців до богів Ваала й Астарти. Тут Астарта, схоже, мала перевагу над популярнішою карфагенською богинею Таніт. «Посланцями до богів», як ми запідозрили, були людські жертви.

Ми відкрили ретельно занотовані фамільні дерева, засновані, як у системі юдеїв, на генеалогії по жіночій лінії. Кожен шляхетний чоловік або жінка могли простежити свій родовід до самого заснування міста. З хроніки було також очевидно, що їхня релігія входила в систему їхнього життя, й ми мали всі підстави припустити, що йшлося про конвенційну форму політеїзму, якою правили головний бог і головна богиня, Ваал і Астарта.

Просуваючись далі в часі, ми знаходили нові фактори, що вторгалися в життя стародавніх мешканців міста Опет і привертали до себе увагу правлячого царя. Швидке пересихання озера Опет загрожувало життю міста, й 296 року Великий Лев послав сім тисяч рабів на роботи з поглиблення каналів, які сполучали озеро з морем. Він також розпорядився послати загін у тисячу людей із власної охорони під командуванням воєначальника Рамусе з наказом «просуватися на схід до того місця, звідки з’являється сонце, не зупиняючись і не втрачаючи рішучості», аж поки вони дійдуть до східного моря й відкриють дорогу до північних земель, про існування яких повідомив морський полководець і мореплавець Габбакук Лал.

Через рік Рамосе повернувся лише із сімдесятьма людьми, а всі інші загинули в краю смердючих боліт, де панувала згубна пропасниця. Проте він дійшов до східного моря і знайшов там місто торговців і мореплавців, «темношкірих, бородатих людей, які вдягалися в гарні тканини й перев’язували собі лоб тим самим матеріалом». Вони прибули з країв, що лежали за східним морем. За своє відкриття Рамосе був нагороджений двадцятьма пальцями золота й двадцятьма рабами. У такий спосіб наші люди з Опета встановили перші зв’язки з арабами, яких вони називали «дравами», що колонізували узбережжя Софала.

Ми довідалися, як пошуки Великим Левом нового джерела рабської праці закінчилися повним провалом. Тому наглядачам над копальнями наказано вживати всіх заходів для того, щоб продовжити трудове життя їхніх рабів. Раціони м’яса та зерна збільшено – це призвело до здорожчання продукції, але побільшило тривалість життя рабів. Власників заохотили побільшувати народжуваність у середовищі жінок-невільниць, і практику операцій над їхніми статевими органами, що позбавляла їх можливості народжувати дітей, було скасовано. Експедиції, що їх посилали на пошуки рабів, ходили щораз далі й далі, особливе полювання влаштовували на народ ює. З описів цього племені жовтошкірих людей ми здогадалися, що йдеться про предків готтентотів.

Потім несподівано Великий Лев прийшов у захват, коли північна експедиція повернулася з п’ятистами дикими нубійцями, високими і дужими, і керівника експедиції нагородили десятьма пальцями золота. Цей захват повільно спадав протягом наступних ста років, коли великі маси чорної людності оселялися за великою річкою. Почалася велика міграція народу банту, й тепер головною турботою Великого Лева стало припинення повені, що котилася на південь, і його легіони несли постійну варту на північному кордоні.

Наші вибіркові сувої дозволили нам побачити ці зблиски минулих подій, але вони були записані як голі й сухі ствердження фактів. Як нам бракувало фінікійських Плінія або Лівія, які надали б плоті й дихання цьому занудному переліку набутих багатств!

Кожен факт, про який ми довідувалися з сувоїв, ставив перед нами сотні запитань, на які не було відповіді. Одне із найнагальніших було таким: звідки прийшли ці люди з Опета й коли вони прийшли? Куди вони поділися й чому звідси пішли? Ми сподівалися, що відповіді на ці головні запитання можна знайти десь тут, у цьому лабіринті письма, а поки що ми задовольнялися знаходженням відповідей на менш важливі запитання.

Було досить легко локалізувати місця, згадувані в хроніках: Зімбао й Пунт – це південні й північні території сучасної Родезії, велика річка – це Замбезі, озера зникли, сади Зенґу – то сотні тисяч акрів терас, розташованих на схилах пагорбів у місцевості Ін’янґа Східної Родезії, пагорби Туя мають бути багатою на поклади міді місцевістю над Синоєю; крок за кроком ми встановлювали присутність наших людей з Опета майже в усіх стародавніх місцевостях і водночас ми мали перед собою картину нагромадження величезного багатства. Хоч велика його частина відсилалася кудись «назовні», але постійно згадувався той факт, що «десята частина» належить Великому Леву.

Де зберігалися ці скарби і що з ними сталося? Чи вони загинули разом із містом, чи досі перебувають тут на якомусь потаємному складі, видовбаному в червоних скелях Кривавих Пагорбів?

Задля розумового тренування я спробував оцінити обсяг того скарбу. Припустивши, що палець золота – це одна з тих паличок із дорогоцінного металу, які ми іноді знаходили в руїнах міста, я підрахував загальний наплив золота за кожен із двадцятьох навмання вибраних років, що починалися з року триста сорок п’ятого і закінчувалися роком п’ятсот першим. Я з’ясував, що попередні оцінки були безнадійно неадекватними. Я з’ясував, що загальний видобуток золота зі стародавніх шахт становив не сімсот п’ятдесят тонн, а не менш як чотири тисячі тонн, десята частина з яких дісталася Великому Леву.

Я припустив, що половину з тих чотирьох тисяч тонн витрачено на утримання війська, будівництво храму та інших будівель публічного використання, але після всіх цих витрат ще залишалася приголомшлива кількість у двісті тонн золота, яке могло бути заховане в місті або поблизу міста – а двісті тонн золота дорівнюють статкові у вісімдесят мільйонів доларів.

Коли я показав свої розрахунки Лорену під час його наступного візиту до розкопок, то побачив жадібний золотий блиск у його блакитних очах. Він забрав аркуш паперу з моїми розрахунками й наступного ранку, коли вже мав сідати на «лір», щоб летіти до Йоганнесбурґа, недбало зауважив:

– Знаєш, Бене, я думаю, що ти й Рал повинні присвятити більше часу дослідженню місцевості попід стрімчаками, а не стовбичити в архівах.

– А що ми маємо там шукати, Ло?

Так ніби я не знав.

– Ти ж розумієш, що ті стародавні хлопці були великими мастаками щось ховати. Вони, либонь, найпотаємніші люди в історії, а ми навіть не знайшли їхнього кладовища.

– То ти хочеш послати мене полювати на мерців?

Я усміхнувся йому, а він у відповідь зареготав.

– Звичайно, Бене, якби ти натрапив на їхні скарби, то я б тебе за це не зненавидів. Зрештою, вісімдесят мільйонів – це чималенька сума дрібних грошей.

Ми перенесли сто шістдесят один глечик із архівів до депозитарію, й Елдридж та Саллі мали достатньо матеріалу, щоб заповнити свій час роботою на два або три місяці, тож я вирішив пристати на пропозицію Лорена, припинити роботу в архівах і здійснити ще один детальний пошук на території наших розкопок. Щоправда, я не дуже вдало вибрав час для припинення нашої праці в архівах: Рал перебував уже за п’ять футів від того місця, де маленькі глечики з печатками у формі сонячного птаха на кришках стояли в найтемнішому закутні останньої заглибини. Їх поставили за переднім рядом глеків, удвічі вищих, і вони були так добре за ними заховані, що ми не включили їх у наш попередній перелік. Рал старанно підбирався до них, три дні йому вистачило б, але я забрав його колупатися під пагорбами.

Надійшов листопад, який ми називаємо в Африці «місяцем самогубств». Палюче сонце нагадувало молот, а земля ковадло, проте ми длубалися у стрімчаках, не звертаючи уваги на погоду. Ми робили перерву лише на дві години в середині дня, коли спека була вбивчою, а зелені води смарагдового басейну манили до себе невтримно.

Ми тепер дуже уважно ставилися до хитрощів і винахідливості стародавніх жителів Опета. Довідавшись із прикрого досвіду, як майстерно вони вміли ховати свої сліди і як їхні мулярі робили майже непомітними стики між каменями в муруванні, я знову повернувся на ті місця, які ми вже обстежили. Я застосував власні трюки, щоб перехитрувати їх. Рал і я сфотографували кожен дюйм стін печери, але цього разу на плівку, чутливу до інфрачервоного світла, проте більше захованих проходів не знайшли.

Далі ми почали працювати зовні печери. Щодня я позначав смугу завдовжки в триста футів, і ми ретельно її прочісували. Не задовольняючись оглядом скель, ми їх також промацували. Ми прокладали дорогу крізь них, як сліпі люди.

Кожен день приносив свої невеличкі пригоди. Я ледве втік від чорної мамби, від восьми футів, що загрожували мені невідворотною смертю, з очима, схожими на скляні кулі, і вертким чорним язиком, яка була обурена моїм вторгненням у тріщину, що була її домівкою і її замком. Рал був глибоко вражений тією швидкістю, з якою я мчав по нерівному скелястому ґрунті, й сказав, що я зробив це дуже професійно.

Через тиждень я віддячив йому за комплімент, зауваживши, як прикрасили його фізіономію своїми гострими жалами двадцятеро диких бджіл. Його обличчя стало схоже на волохатий гарбуз, а очі перетворилися на вузькі щілинки, які визирали з розпухлої плоті. Протягом п’ятьох днів із бідолахи Рала я не мав ніякої користі.

Листопад минув, і в середині грудня випала чвертка дюйма дощу, що є майже нормою для цієї частини Африки. Дощ прибив пилюку на годину чи близько того, й це був кінець дощового сезону. Я здогадався, що стародавнє озеро Опет забезпечувало більше й регулярніше випадання дощу для цієї місцевості. Відкрита вода сприяє дощу як випаровуванням поверхні, так і охолодженням повітря, яке допомагає утворенню опадів.

Рал і я працювали безрезультатно, але це анітрохи не зменшувало ані нашої рішучості, ані нашого ентузіазму. Попри стомливу працю вдень під убивчим сонцем, ми збавляли більшість вечорів, мудруючи над мапою фундаментів міста. Застосовуючи процес здогадів, дедуктивних висновків та виключення, ми намагалися вгадати, де стародавні жителі Опета будували свої гробниці. На той час я дуже заприязнився з Ралом Девідсоном і бачив у цьому довготелесому й невтомному юнакові одного з майбутніх велетнів нашої професії. Він матиме постійне місце в нашому інституті; коли закінчаться розкопки, я подбаю про це.

На відміну від наших результатів Елдридж Гамілтон, за допомогою Саллі й Леслі, й далі збирав багатий і надзвичайно цікавий урожай із дослідження сувоїв. Щовечора я проводив близько години в кондиціонованому депозитарії з ними, переглядаючи результати їхньої денної праці. Стоси надрукованих перекладів невпинно зростали, береги кожної зі сторінок були заповнені примітками та виносками, зробленими павучим і неакуратним почерком Елдриджа.

Надійшло Різдво, й ми сиділи під місяцем, великим, як срібний гонг, обмінюючись подарунками й виявами дружньої приязні. Я заспівав їм «Сніжне Різдво» у стилі Бінга Кросбі, хоч нічна температура була близька до вісімдесятьох градусів.^[13] Потім Елдридж і я заспівали дуетом «Дзвінкі дзвіночки». Елдридж забув слова, але пам’ятав, як треба дзвеніти. Він був великим майстром дзвеніти, наш Елдридж, а надто після десятьох чималих порцій випитого джину. Він усе ще весело дзвенів, коли Рал і я віднесли його до ліжка.

На початку нового року ми одержали те, що можна було назвати королівським візитом. Гіларі Стервесант нарешті умовила Лорена привезти її й показати розкопки. Нам дали тиждень, щоб ми приготувалися до зустрічі з родиною. Гіларі захотіла взяти з собою старших дітей, і я був на вершині збудження від перспективи побачити всіх своїх улюблених жінок у Місячному місті. Я залишив обстеження стрімчаків на Рала й шастав, як очманілий, упорядковуючи житлові кімнати й перевіряючи, чи на наших складах є такі важливі продукти, як кока-кола або шоколад. Це ті зручності, які роблять життя стерпним для Боббі Стервесант.

Вони прибули на час ланчу, який я особисто приготував із холодного м’яса й салату, й відразу візит став кислим. Саллі Бенатор не прийшла на обід, вона надіслала повідомлення, що в неї болить голова, й вона хоче лягти в постіль. Проте я побачив, як вона з рушником і в купальному костюмі прослизнула до смарагдового басейну.

Елдридж Гамілтон і Лорен Стервесант подивились одне на одного й пригадали свою останню зустріч. Вони виявили ворожість не меншу, аніж два олені під час статевої сутички. Я пригадав похвальбу Елдриджа, що він послав Лорена до чортів. Вони перекидалися образливими словами, і я докладав усіх зусиль, аби не допустити вияву фізичного насильства, а коли Елдридж заговорив про людей, «які мають більше грошей, аніж дозволяє добре виховання або здоровий глузд», я подумав, що втрачу експерта зі стародавнього письма.

Так ніби цього було не досить, мені стало очевидно, що Гіларі й Лорен затягнуті в домашню сварку, через яку не зверталися одне до одного прямо. Усе спілкування між ними здійснювалося за посередництвом Боббі Стервесант і починалося з таких фраз: «Будь ласка, запитай у своєї мачухи, чи…» або «Якщо твій батько хоче…»

Гіларі за ланчем сиділа в темних окулярах, і я здогадався, що її очі зберігають сліди недавнього плачу. Вона була мовчазна й стримана, як, до речі, Рал і Леслі. Молодят опанувала сором’язливість у присутності Стервесантів, а коли Лорен і Елдридж перейшли у стан замирення, яке обіцяло тривати недовго, то підтримувати розмову могли лише ми двоє, Боббі Стервесант і я.

Боббі скористалася тимчасовою втратою контролю з боку батьків, щоб перетворитися на неможливу малу тварюку. Протягом усього ланчу або безсоромно випендрювалася, або нахабно знущалася з мачухи. Мені страшенно хотілося покласти її собі на коліно й добряче наляскати по голій гепі.

Відразу після ланчу, який відбувся в такій напруженій і прикрій атмосфері, Елдридж повернувся до депозитарію, Рал і Леслі промурмотіли вибачення й утекли. Лорен попросив у мене ключі від лендровера, і я побачив, як він узяв дробовик і поїхав на північ, залишивши Гіларі й дітей на мене. Я повів Гіларі в музей наших розкопок, і незабаром забула вона, захоплена нашими експонатами, про свій поганий настрій.

Я ретельно почистив і відполірував велику бойову сокиру. Вона виблискувала сріблом, золотом і слоновою кісткою, і ми разом оглянули майстерність її виготовлення, перш ніж пішли до депозитарію сувоїв. Саллі була надто заклопотана, щоб говорити з нами. Вона ледве підвела голову, коли ми увійшли, але Гіларі спрямувала свою лагідну харизму на Елдриджа Гамілтона, й він був вдоволений. Коли через годину ми покинули депозитарій, Гіларі здобула собі ще одного відданого шанувальника.

Ми пішли до печери й сіли вдвох над смарагдовим басейном, поки діти хлюпалися й кричали в прохолодній зеленій воді. Ми розмовляли як давні й близькі друзі, якими справді були, але навіть за такої розмови минув певний час, перш ніж Гіларі змогла примусити себе згадати про те, що дуже її турбувало.

– Бене, ти помітив, що в ньому щось дуже змінилося?

То було давнє запитання нещасливої жінки, і я промовив давню фразу, яка виправдовувала його:

– Він так багато працює, Гіл.

І вона спіймалася на мій гачок.

– Атож, він уже кілька місяців не може розв’язати свої проблеми з готельним бізнесом. Він будує низку розкішних готелів для відпочинку на островах Індійського океану. Комори, Сейшели, Мадагаскар, десятеро з них. Він виснажує себе.

Потім, коли ми йшли в сутінках до хатин, вона несподівано запитала:

– Ти не думаєш, Бене, що він знайшов собі іншу жінку?

Я був здивований.

– Господи, Гіл. З якого дива ти так думаєш?

– Я не знаю. Очевидної причини так думати в мене нема. Але розумієш… – Вона зупинилася й зітхнула.

– Хіба він може знайти більше, ніж має тепер? – лагідно запитав я, а вона взяла мою руку й стиснула її.

– Мій дорогий Бен. Що ми робили б, якби тебе не було?

Коли я увійшов, щоб накрити Боббі ковдрою й побажати їй надобраніч, то сказав, що я думаю про її сьогоднішню поведінку за ланчем, і вона засопіла й попросила пробачення. Потім ми поцілувалися, обнялися й погодилися на тому, що ми досі любимо одне одного. Вона заснула, перш ніж я вимкнув світло, й зі страхом у серці я пішов до вітальні, щоб зробити свою щоденну доповідь.

На порозі я від несподіванки заморгав очима. Лорен, Елдридж і Саллі по-дружньому нахилилися над стосом надрукованих перекладів, жваво розмовляючи, тоді як Рал і Леслі не менш жваво обговорювали з Гіларі плани свого одруження. Перетворення було дивовижним. Я з полегкістю пройшов до пляшки з «Ґлен Ґрант» і налив собі половину порції.

– Налий одну й мені, – попросила Саллі, підійшовши до мене.

Я не побачив у неї жодних ознак головного болю. Її рот був диявольським мазком яскравої помади, а шовкова сукня тепер була зібрана в складки, щоб виставити напоказ її сильну засмаглу спину та плечі. Вона зробила високу зачіску, і я подумав, що рідко бачив її такою гарною.

Я налив їй випити, й ми пішли приєднатися до дискусії навколо сувоїв. Усупереч своєму недавньому настрою, Лорен був неймовірно чарівний, і навіть Елдридж не зміг учинити йому опір.

– Професор Гамілтон виконав дивовижну роботу, Бене, – зустрів він мене такими словами. – Я можу лише привітати тебе, що ти так вдало вибрав собі колегу.

Елдридж скромно опустив очі.

– Існує те, чого ми не можемо відкладати далі, Бене, – провадив Лорен. – Незабаром ми повинні оголосити про свої здобутки. Ми не можемо зберігати цю таємницю далі.

– Я знаю, – погодився я.

– Ти ще маєш якісь заперечення щодо цього?

– Ну якщо сказати правду… – Я завагався. Мені завжди не хочеться просити Лорена, щоб він витратив якісь гроші. – Я думав про акцію великого масштабу.

– Так? – підбадьорливо сказав Лорен.

– Знаєш, я думав, чи не можемо ми влаштувати так, щоб Королівське географічне товариство скликало спеціальний симпозіум на тему давньої історії Африки. Елдридж є членом ради товариства, і я певен, він зможе це влаштувати.

Ми подивилися на нього, й він кивнув головою.

– Можливо, «Стервесант Інтернасьйональ» зможе оплатити витрати делегатів, купити їм авіаквитки до Лондона й дати їм грошей на поточні витрати, аби ми могли бути певні, що вони з’являться чи принаймні частина їх.

Лорен відкинув голову назад і весело зареготав.

– Ти хитрий і лукавий хлопчисько, Бене! Я бачу наскрізь твій план. Ти хочеш зібрати всіх своїх критиків та ворогів разом у священних стінах Королівського географічного товариства й зіграти роль археологічного Аль Капоне, влаштувавши їм різанину у Варфоломієву ніч науки. Якщо висловитися жаргоном, то ти хочеш відшмагати їхні зади. Чи не так, хлопче?

Я почервонів, зрозумівши що мої плани стали відомі всім.

– Ну, знаєш… – Потім я по-дурному посміхнувся й кивнув головою. – Думаю, приблизно ти відгадав мої наміри, Ло.

– Мені подобається. – Саллі захоплено заплескала в долоні. – Ми складемо список запрошених.

– Ми все зробимо як годиться, – пообіцяв Лорен. – Ми купимо для них авіаквитки першого класу й поселимо їх у «Дорчестері». Ми влаштуємо для них ланч із шампанським, щоб приспати їхню пильність, а потім напустимо на них Бена й Елдриджа, як зграю скажених вовків. – Він цілком увійшов у мій задум й обернувся до Елдриджа: – Скільки треба буде часу, щоб це влаштувати?

– Кожна пропозиція має спершу бути затверджена радою. Ми повинні дати їм якесь уявлення про наш робочий план, але, звичайно, ваша пропозиція оплатити витрати зробить справу набагато простішою. Я зможу окремо переконати кількох членів ради. – Елдриджу дуже сподобався мій задум. Людину науки опановує якесь спотворене збудження, коли їй надають змогу професійно знищити своїх ворогів. – Я думаю, ми зможемо організувати наш симпозіум на квітень.

– На перше квітня, – запропонував я.

– Чудова думка, – засміявся Лорен.

– Ми неодмінно повинні запросити Вілфреда Снелла, – попросила Саллі благальним голосом.

– Він буде одним із найперших у списку, – пообіцяв я.

– І того слизького малого Роджерса.

– І Де Валлоса.

Ми ще втішалися, складаючи свої плани, коли сіли, щоб поїсти дикого фазана, приправленого вогненним карі, що, як я сподівався, зробить ніч прохолодною. До страви було подано кілька глеків із холодним бочковим пивом, і наша перекуска перетворилася на святковий обід. Ми ще обговорювали, як заженемо в глухий кут своїх наукових ворогів і детально планували нашу сутичку з ними, коли Саллі несподівано обернулася до Гіларі, яка спокійно сиділа поруч зі мною.

– Ви повинні пробачити нас, місіс Стервесант. Наша розмова має бути для вас неймовірно занудною. Думаю, жодне слово з неї не має для вас ніякого сенсу.

Голос Саллі був медовим і співчутливим. Я здивувався не менше, ніж Гіларі, бо достатньо розуміюся на потаємній мові жінок, щоб сприйняти цю фразу Саллі як відверте оголошення війни. Я мав надію, що помилився, але через п’ять хвилин Саллі атакувала знову.

– Певно, ви неабияк страждаєте від спеки та від примітивних умов побуту, які ми маємо тут, місіс Стервесант. Така погода не сприяє вашим тенісним партіям, чи не так?

Вона сказала це таким тоном, ніби теніс був способом гаяти час для зіпсованої й марнославної дівулі, від якої суспільству нема ніякої користі. Але на цей час Гіларі наготувалася до оборони і з янгольським обличчям та голосом не менш медоточивим, ніж голос Саллі, пішла в нищівну контратаку:

– Я переконана, що погода й справді може завдати чималої шкоди, а надто якщо ти давно тут живеш. Жарке сонце не вельми сприятливе для жіночої шкіри, хіба не так? І ви ще маєте хворобливий вигляд після вашого головного болю. Ми дуже турбувалися за вас. Сподіваюся, тепер ви почуваєтеся краще.

Саллі зрозуміла, що попри лагідний, як у черниці, вигляд, Гіларі достойний супротивник для її агресивних атак. І змінила тактику. Свою головну увагу вона спрямувала тепер на Лорена, сміючись на кожне його слово й не відриваючи погляду від його обличчя. Перед такою тактикою Гіларі була безпорадна. Схоже, я був єдиним чоловіком у всій компанії, який спостерігав за цим поєдинком, що набирав гостроти, але я сидів мовчки, намагаючись зрозуміти, про що ж, власне, йдеться, аж поки Гіларі виклала свій головний козир.

– Лорене, любий, сьогодні був надто клопітний і наповнений збудженням день. Відведи мене до ліжка, будь ласка.

Вона покинула поле битви, спершись на руку Лорена, й усупереч собі я мусив визнати, що моя Саллі дістала те, чого заслуговувала.

Я прокинувся з відчуттям, що в моїй спальні хтось є, й напружився, готовий до оборони, але спершу я непомітно обернув голову й подивився на двері. Вони були відчинені. Місячне світло надворі було яскраве й прозоре. У дверях стояла Саллі.

Тонка нічна сорочка не приховувала чудових обрисів її голого тіла, що проступали на тлі місячного світла. Довгі ноги, широкі стегна, тонка талія й опуклі груди, довга шия газелі й граційно нахилена голова.

– Бене! – ніжним голосом покликала вона.

– Так. – Я сів у ліжку, й вона підійшла до мене. – У чому річ, Саллі?

Замість відповіді вона поцілувала мене, розкривши уста й проникнувши в мій рот язиком. Я був опанований глибоким подивом, завмерши в її обіймах, а вона притулилася щокою до моєї щоки й нетерплячим уривчастим голосом прошепотіла:

– Кохай мене, Бене.

У цьому була якась помилка, розпачлива помилка. Я не відчував, щоб у мене пробудилося бажання, на мене лише накотилася хвиля теплого співчуття до неї.

– Чому, Сал? – запитав я. – Чому тепер?

– Бо я цього потребую, Бене.

– Ні, Саллі. Я не думаю, що ти цього потребуєш. Думаю, це остання річ у світі, яка потрібна тобі тепер.

І несподівано вона заплакала, великими, уривчастими, мовчазними риданнями. Вона плакала довго, а я підтримував її. Коли вона затихла, я поклав її на своє ліжко й накрив ковдрою.

– Я сучка, Бене, правда ж, я сучка? – прошепотіла вона й провалилася в сон.

Я не спав усю ніч, вартуючи над нею. Думаю, я знав тоді, що відбувається, але не хотів признатися собі в цьому.

За сніданком Лорен несподівано оголосив, що його родина негайно повертається до Йоганнесбурґа, а не залишається ще на один день, як він планував спочатку. Мені було важко приховати розчарування, і я запитав Лорена, яка причина примусила його змінити рішення, коли ми опинилися з ним наодинці. Він лише подивився на небо й роздратовано стенув плечима.

– Ти просто щасливий, що так і не одружився, Бене. О мій Господи – жінка!

Життя в Місячному місті повернулося до свого нормального ритму за тиждень. Рал і я продовжили пошук гробниць і могил, а інші напружено працювали із сувоями. Потім, коли Рал і я сиділи під жагучим полудневим сонцем, намагаючись заховатися в ріденькому затінку верблюжої колючки, маленька, схожа на ляльку, постать піднялася з трави майже під самими моїми ногами.

– Сонячний Пташе, – м’яко промовив Ксаї, – я мандрував багато днів, щоб погрітися в сонці твоєї присутності.

Він сказав мені навдивовижу гарний комплімент, і моє серце розкрилося йому назустріч.

– Рале, – сказав я, – дай мені, будь ласка, твій кисет із тютюном.

Ми сиділи втрьох того полудня під верблюжою колючкою й розмовляли. Розмова в первісній Африці – то справжнє мистецтво з неперевершеними ритуалами запитань і відповідей, і минуло чимало часу, перш ніж Ксаї дійшов до теми, яку він прийшов обговорити.

– Чи Сонячний Птах пам’ятає Воду-під-Скелями там, де ми вбили слона?

Сонячний Птах пам’ятав її добре.

– Чи Сонячний Птах пам’ятає маленькі дірки, що їх білі привиди видовбали у скелі?

Сонячний Птах ніколи їх не забуде.

– Ті дірки дуже сподобалися Сонячний Птахові та велетню із золотим волоссям, хіба ні?

Вони справді йому сподобалися.

– Від того дня я дивився свіжими очима на скелі, в яких я полював. Чи не хотів би Сонячний Птах відвідати ще одне місце, де є багато таких дірок?

– Ще б пак не хотів!

– Я відведу тебе туди, – пообіцяв Ксаї.

– А я дам тобі стільки тютюну, скільки ти зможеш підняти й забрати із собою, – пообіцяв я йому натомість, і ми радісно подивились один на одного.

– А чи далеко те місце? – запитав я, і він почав пояснювати мені.

Воно за «великим дротом», сказав він. Це загорожа завдовжки в триста миль понад кордоном Родезії, яку поставили, щоб не допускати переходу диких звірів через кордон, бо вони можуть бути переносниками захворювання ніг та рота. Отже, нам буде потрібен дозвіл від родезійців, а коли Ксаї описав мені детальніше ту місцевість, яка, схоже, розташована дуже близько до річки Замбезі, що в тому місці є кордоном із Замбією, то я зрозумів, що мені доведеться говорити з Лореном, бо тільки він зможе роздобути дозвіл на експедицію. Там вочевидь була зона активності терористів.

Ксаї відмовився піти зі мною в табір, де було повно його традиційних ворогів банту. Натомість ми домовилися зустрітися через три дні біля верблюжої колючки, як Ксаї налагодить систему своїх сіток для полювання.

Мені пощастило того ж таки вечора сконтактуватися з Лореном, який повернувся годину тому з Мадагаскару.

– Що там у тебе сталося, Бене? – прогримів його голос у радіо, долаючи атмосферні перешкоди.

– Нічого поганого не сталося, Ло. Твій маленький друг, бушмен, знайшов ще одне місце, де в давнину добували золото. Він із радістю приведе мене туди.

– Це просто чудово, Бене. Слонова шахта вже працює, і результати дуже добрі, можу похвалитися.

– Існує лише одна проблема, Ло. Це місце в Родезії, за дротяною загорожею.

– Це не проблема, Бене. Я її залагоджу.

І наступного вечора ми говорили знову.

– Експедицію призначено на понеділок, наступного тижня. Вони виділяють родезійський поліційний ескорт, який зустріне нас біля прикордонних воріт Панда Матенґа.

– Нас? – перепитав я.

– Я приїду на кілька днів, Бене. Просто не міг утриматися від спокуси. Ти забереш бушмена й приїдеш у лендровері до Панда Матенґа. Я прилечу в гелікоптері з Булавайо. Побачимося там. У понеділок наступного тижня вранці, гаразд?

Командиром поліційного ескорту був один із тих дужих хлопчакуватих молодих родезійців із бездоганними манерами й виразом спокійної компетентності, які вселяють мені глибоку довіру. Він був помічником інспектора поліції і мав під своєю командою сержанта й п’ятьох констеблів. Його звання та склад ескорту дав мені приблизне уявлення про той рівень, на якому Лорен просив підтримки й співпраці.

Ми мали два лендровери, обидва з кулеметами середнього розміру, встановленими на капоті, а озброєння поліційного підрозділу було переконливим, як і слід сподіватися на кордоні країни, де відбуваються безперервні сутички з терористами, що проникають сюди з півночі.

– Докторе Кейзин. – Інспектор віддав мені честь, і ми потиснули один одному руки. – Моє прізвище Макдоналд. Алестер Макдоналд. Ви дозволите відрекомендувати моїх людей?

Вони належали до племені матабеле, усі вони. Великі, з місячними обличчями нащадки воїнів Чака, що воювали із зулусами, яких привів сюди сто п’ятдесят років тому вождь-ренегат Мзіліказі. Усі вдягнені в камуфляжні робочі однострої з м’якими капелюхами, які зручно носити в джунглях, вони стояли, виструнчившись в один ряд, коли Макдоналд почав знайомити мене з ними.

– Це сержант Ндабука.

А коли я відрекомендувався, показавши, що вільно володію матабеле, їхні суворі обличчя осяяли усмішки.

Ксаї вочевидь почувався дуже скуто в цій компанії. Він тримався біля моїх ніг, наче цуценя.

– А чи знаєте ви, докторе, що існує польовий наказ, відданий поліції Британської Південної Африки, який досі не скасований, – сказав мені Макдоналд, із цікавістю дивлячись на Ксаї. – У тому наказі говориться, що слід розстрілювати всіх бушменів на місці. Це перший із них, який мені зустрівся. Бідолашні малюки.

– Так.

Мені доводилося чути про той наказ, що нині цитувався зі сміхом, але він точно віддзеркалював ставлення європейців до тубільної людності Африки в минулому столітті. То були часи великих полювань на бушменів, коли збиралися сотні вершників, щоб полювати й убивати маленьких жовтошкірих ельфів, так ніби це небезпечні хижі звірі.

Білі й чорні полювали на них, не знаючи жалю. Жорстокостей, учинених проти них, не перелічити. Їх стріляли й протикали списами, а було й гірше. У 1869 році вождь Хама запросив ціле плем’я, щоб відсвяткувати замирення, й, коли вони посідали за стіл, відклавши зброю, їх схопили. Вождь особисто спостерігав за тортурами, яким їх піддавали. Останній із бушменів помер на четвертий день. Тож не було нічого дивного в тому, що Ксаї, який знав цю історію, не відходив від мене далі, ніж на відстань простягненої руки, й дивився на незнайомців-велетнів переляканими китайськими оченятами.

Я приблизно пояснив Макдоналду, куди ми хочемо дістатися, показавши місцевість на мапі з тією точністю, з якою міг зрозуміти мій опис Ксаї, й інспектор спохмурнів. Він відколупав від носа клапоть спаленої сонцем шкіри, перш ніж відповісти.

– Це не дуже добра місцевість, докторе.

І відійшов поговорити зі своїми людьми.

Була вже середина дня, коли гелікоптер із брязкотом з’явився над вершинами дерев із південного сходу. Лорен із сумкою в руках вистрибнув із кабіни.

– Пробач, Бене, що я запізнився. Мені треба було дочекатися телефонного дзвінка з Нью-Йорка.

Підійшов Макдоналд і доторкнувся рукою до краєчка свого капелюха.

– Доброго дня, сер. – Його ставлення було дуже шанобливим. – Прем’єр-міністр просив мене передати вам свої привітання, містере Стервесант, і я віддаю себе у ваше розпорядження.

Ми покинули дорогу і їхали, поки досягли скотарської місцевості поблизу Тете, потім звернули на північ, у напрямку до Замбезі. Макдоналд їхав у першому лендровері з водієм і солдатом, який сидів за кулеметом. Ми їхали за ним, Лорен вів машину, а ще один солдат сидів із кулеметом на місці пасажира, Ксаї і я розташувалися вдвох на задньому сидінні. Другий поліційний лендровер їхав останнім під командою сержанта Ндабуки.

Колона проїздила мопанові ліси й підіймалася на низькі гранітні пагорби, повільно залишаючи позаду пройдені милі. Якщо виникало будь-яке вагання щодо того, куди їхати далі, рука Ксаї показувала напрямок, і ми рухалися, підстрибуючи та нахиляючись на нерівностях або вмикаючи максимальну швидкість на порослих брунатною травою рівнинах. Я розумів, що Ксаї веде нас по сліду слона, дорозі, яку величезний звір протоптав від річки до заповідника для диких тварин на півдні, біля міста Гванґе. Досвідчені прокладачі слідів, слони, завжди обирають дорогу, яка вимагає найменших зусиль, щоб нею іти. Це завжди будуть найпологіші схили, невисокі проходи між пагорбами й найбільш пологі береги річки, яку треба перепливти.

Ми розбили табір біля одного з таких пологих берегів. Ложе річки висохло й було завалене відполірованими чорними валунами, які блищали в призахідному сонці, наче рептилії. Тут були береги з цукрово-білого піску, хащі високого очерету й басейн із грузьким дном та зеленою водою, над яким нависало гілля хінного дерева.

За річкою берег досить круто підіймався до одного зі скелястих гребенів, усіяних деревами марула та плямами чагарника. Проте з цього боку буш був відкритий до чистого, накритого палючою спекою поля, яке оточувало наш табір. Макдоналд розташував три автомобілі захисним трикутником, і, поки він ставив вартових, Лорен і я в супроводі Ксаї підійшли до води.

Ми сіли на камені й спостерігали за колонією жовтих ткачів, що базікали й тріпотіли крильми навколо своїх гнізд, сплетених із трави, що звисали з віт хінних дерев над зеленою водою.

Лорен дав Ксаї сигару, й, поки ми розмовляли, очі маленького бушмена не відривалися від наших облич, як очі вірного пса. Розмова була уривчастою, ми перескакували від теми до теми без якогось певного наміру. Лорен розповідав мені про свій проект будівництва готелів на островах. Він був переконаний, що матиме успіх.

– Це один із моїх справді добрих задумів, Бене.

І, коли я подумав про його інші успішні проекти – ранчо для худоби, шахти для видобутку діамантів, золота, хрому та міді, – я зрозумів, яким великим має бути цей проект.

Я обмовився про його труднощі у стосунках із Гіларі.

– Боже праведний, Бене. Якби тільки вони розуміли, що не купують тебе разом зі шлюбним посвідченням!

Троє дружин уже пішли від Лорена, і я сподівався, що Гіларі не стане четвертою.

Було майже поночі, коли Макдоналд спустився з берега.

– Пробачте мені, містере Стервесант. Чи дозволите мені попросити вас, щоб ви увійшли тепер до периметру. Я не люблю даремно ризикувати.

Лорен слухняно викинув недопалок сигари у воду і підвівся на ноги.

– Колись це була країна, де чоловік міг реалізувати всі свої фантазії. Часи змінюються, Бене.

Коли ми увійшли на територію табору, там варилася кава на затуленому з усіх боків вогні, і, коли ми цмулили її з огорнутих парою кухлів, я побачив, яких заходів остороги вжив Макдоналд в інтересах нашої безпеки, і зрозумів, що його компетентний вигляд не був оманливим. Він закінчив обхід вартових і підсів до нас.

– Я мав би запитати вас про це раніше, але скажіть мені, джентльмени, чи вмієте ви користуватися гвинтівкою FN і шестикаліберним кулеметом?

І Лорен, і я сказали йому, що вміємо.

– Це добре. – Макдоналд подивився в напрямку півночі. – Що ближче ми наближаємося до кордону, то імовірнішою стає сутичка з терористами. Нещодавно діяльність терористів дуже пожвавилася. Щось там відбувається.

Він узяв кухоль із кавою і вицмулив трохи, перш ніж запитав:

– Ну, гаразд, джентльмени, які ваші плани на завтра? Чи далеко ми від того місця, куди ви хочете дістатися?

Я подивився на Ксаї.

– Чи далеко ще до дірок у скелі, брате мій?

– Ми там будемо, перш ніж сонце стоятиме так. – І він показав своєю маленькою рукою полудень. – Мої люди стоять табором біля колодязя, що поблизу дірок у скелі. Ми спершу поїдемо туди, щоб їх знайти, бо вони давно чекають, коли я повернуся.

Я подивився на нього, вперше зрозумівши усю глибину моєї дружби з Ксаї. Потім обернувся до Лорена:

– Чи розумієш ти, Ло, що цей маленький диявол пройшов пішки півтораста миль лише для того, щоб показати нам щось таке, що може бути для нас приємним?

– Що ти маєш на увазі?

– Коли він натрапив на стародавні розробки, він покинув своє плем’я й подався шукати мене.

У цю ніч Ксаї спав між Лореном і мною. Він досі анітрохи не довіряв великим воїнам матабеле.

Об одинадцятій годині наступного ранку ми побачили стерв’ятників у північному небі. Макдоналд зупинив колону й підійшов до нашого автомобіля.

– Попереду щось відбулося. Можливо, жертва лева, але нам ліпше не ризикувати.

Ксаї виліз на дах лендровера. Протягом хвилини він спостерігав далеких птахів, а тоді зліз із машини й підійшов до мене.

– Мої люди вбили велику тварину. Можливо, навіть буйвола, бо стерв’ятники кружляють над моїм табором. Нам немає чого боятися. Їдьмо вперед.

Я переклав слова Ксаї для Макдоналда, й він кивнув головою.

– Окей, докторе. Але я все одно не відриватиму очей від того видовища.

Бушмени спорудили п’ять грубих накриттів біля колодязя зі смердючою водою. Вони просто понагинали молоді деревця одне до одного, щоб утворити каркас, а потім накрили його листям і травою. Ми не побачили ані диму, ані жодного знаку від маленьких жовтих людей, коли наближалися до табору. Ксаї здавався спантеличеним, кидаючи швидкі пташині погляди в густий буш і тихенько насвистуючи крізь зуби. Стерв’ятники сиділи на вершинах дерев навколо всього табору, а коли ми туди наблизилися, то між хатинами виникло якесь замішання й двадцять або тридцять бридких птахів злетіли в повітря.

Ксаї застогнав, наче маленький поранений звір. Я не зрозумів, що сталося, мені здалося просто дивним, що стерв’ятники були на землі між хатинами, але Ксаї про все здогадався. Він почав розгойдуватися на сидінні, обхопивши себе руками за груди, і з його уст злітав той самий жалібний стогін.

Макдоналд зупинив свій лендровер і вибрався назовні. Він нахилився над чимось, що лежало на землі, потім випростався й викрикнув наказ. Його солдати вистрибнули з автомобіля й розсипалися навколо, тримаючи зброю напоготові. Лорен зупинив наш лендровер, і ми підійшли туди, де між хатинами стояв Макдоналд. Ксаї залишився на задньому сидінні, він досі розгойдувався й стогнав.

Для банту дівчата бушменів – об’єкти особливої похоті. Я не знаю, чому це так, можливо, причина в золотисто-жовтому кольорі їхньої шкіри, а може, в тому, що тіла в них маленькі, наче в ляльок. Вони зґвалтували жінок племені Ксаї, усіх, навіть маленьких недозрілих дівчаток. Потім закололи їх багнетами й залишили лежати в патетично вразливих позах. Ґала й двох інших чоловіків вони розстріляли. Залпи з автоматів так покалічили їхні тіла, що уламки кісток стриміли з пошматованої плоті. Калюжі та бризки крові вже повисихали. Повсюди були мухи, великі зелені металевого блиску мухи, які дзижчали не менш гучно, ніж бджоли у вулику, й сідали мені на губи та біля очей. Я розлючено намагався їх відігнати. Стерв’ятники годувалися тілами вбитих. То була найжахливіша ознака цієї картини – стерв’ятники.

– О Боже, – сказав Лорен. – Навіщо? Навіщо вони це зробили?

– Це їхній стиль, – відповів Макдоналд. – Фрелімо, Мау Мау, усі вони безжально знущаються навіть над власним народом.

– Але чому? – повторив своє запитання Лорен.

– Вони мають рушниці. І хочуть використати їх. Нападати на власних людей значно легше, аніж на ранчо білих поселенців або на поліційні пости.

Двоє полісменів витягли брезент з одного з лендроверів і стали загортати в нього тіла. Я повернувся до свого автомобіля й прихилився до дверцят. Несподівано мене занудило, гірка рідина зібралася в моєму горлі, і я болісно її виблював.

Коли закінчив, то витер рота рукавом і, піднявши погляд, побачив, що Ксаї дивиться на мене. Він став чоловіком, який утратив усе, крім свого подиху. У його темних очах був вираз такої агонії, такий розпач скривив риси обличчя, що я відчув, як моє серце розривається від співчуття до нього.

– Ходімо з’ясуємо, хто це зробив, Сонячний Пташе, – прошепотів він і повів мене в коротку траву, що оточувала табір. Він працював швидко, наче мисливський пес.

Навколо, на піщаній землі, були розкидані блискучі мідні патрони. Їх були тут сотні, грубо виготовлених і позначених китайськими ієрогліфами. Люди з рушницями в руках стріляли з дитячою втіхою, обсипавши табір дощем куль. Підошви їхніх черевиків залишили характерні відбитки. Здавалося, тут топталася не одна сотня людей, бо земля була розворушена, а трава прим’ята.

– Вони прийшли вночі, – тихим голосом пояснив мені Ксаї. – Поглянь! Ось тут вони зачаїлися й чекали. – Він показав на стоптані місця в чагарнику. – Їх було багато. – І він тричі показав обидві свої руки з розчепіреними пальцями. Тридцятеро чоловік. Багато людей. – Вони напали на табір удосвіта. Учора вдосвіта. – Тридцять дві години тому.

«Тепер вони вже за багато миль звідси», усвідомив я.

Коли ми повернулися до табору, дев’ять тіл уже загорнули в брезент і виклали рядочком, наче посилки, які підготували, щоб здати на пошту. Четверо полісменів рили неглибоку спільну могилу.

Ксаї присів навпочіпки поруч із шерегою мерців. Він був мовчазний тепер, і його мовчанка вражала більше, аніж його розпачливий стогін. Одного разу він нахилився й боязко доторкнувся до одного з тіл, загорнутих у зелений брезент. «Скільки цих маленьких людей сиділи отак навпочіпки під палючим сонцем, оплакуючи різанину свого племені», подумав я. Саме в такі хвилини я глибоко ненавиджу дикунську жорстокість, притаманну нашій землі. Я не міг більше дивитися на горе Ксаї, тож відвернувся й підійшов до Лорена і Макдоналда, що стояли вдвох і тихо розмовляли.

– Це великий загін, Бене, – привітав мене Лорен, коли я підійшов.

– Ксаї каже, їх було тридцятеро, – сказав я йому, й він кивнув головою.

– Дуже ймовірно. Інспектор вважає, що нам слід повернутися назад, і я схильний погодитися з ним.

Макдоналд пояснив:

– Якщо ми на них натрапимо, то вони значно переважають нас у кількості, докторе. Ті свині дуже добре натреновані й озброєні найсучаснішою зброєю. Це кілька років тому вони посилали проти нас недосвідчений набрід. Вони тепер справді небезпечні, а ми не той патруль, який має завдання воювати з порушниками нашого кордону й нападати на них навіть за його межами. Я думаю, нам слід вибратися звідси якомога швидше й викликати гелікоптери. Коли виявлять, де вони ховаються, думаю, наші реактивні літаки почастують їх напалмом.

– Так, – погодився я.

Стародавні шахти втратили своє значення перед лицем такого жаху. Я подивився вбік туди, де полісмени опускали брезентові згортки в могилу. Ксаї стояв і дивився на них. Коли могилу засипали землею, я підійшов до Ксаї й обняв його за плечі.

– Ходімо, маленький брате, – сказав я й повів його до лендровера.

Колона зробила крутий поворот і в тому самому порядку поїхала назад, на південь.

Поступово наша подорож перетворилася на кошмар напруги й нервозності. Постійне зниження обертів та перемикання швидкості, необхідне, щоб просуватися нерівною і розбитою місцевістю, неймовірно вповільнювало рух. Через кожну милю ми натрапляли на місцевість, ідеальну для засідки, з густими заростями по обидва боки дороги. Наш слід був прокладений чітко, й, повертаючись, ми не могли відвертати від нього. Вони знали про це й чекали нас десь тут. Можливо, вони мали на своєму озброєнні міни, й ми стривожено вдивлялися, чи немає десь попереду на нашому сліду розкопаної землі. Напруга не відпускала нікого з нас. Лорен вів машину в похмурій мовчанці, не помічаючи, що недопалок сигари, який стримів у кутку рота, давно погас.

Полісмен, який сидів позад нього, їхав, тримаючи на плечі приклад кулемета, й іноді перекладав важку зброю на інше плече. Усі наші голови, знай, оберталися з боку на бік, вдивляючись і вдивляючись у навколишню місцевість.

– Ти помітив, що тут немає жодного знаку від дичини, Бене? – несподівано запитав Лорен.

Він мав рацію. Відтоді як ми покинули табір бушменів, ми не бачили жодних ознак життя диких тварин, яке розважало нас, коли ми їхали в протилежний бік, нам не зустрілося навіть жодного табунця струнких коричневих імпал.

– Мені це не подобається, Ло.

– Приєднуюся до твого клубу, – пробурчав Лорен.

– За тридцять дві години мерзотники могли відійти на багато миль. Вони можуть бути де завгодно.

Я нервово грався перемикачем швидкості вогню на рушниці, що лежала на моїх колінах. Макдоналд наполіг, щоб ми взяли рушниці двох полісменів, які сиділи за важкими кулеметами. Тепер я був радий, що тримав її в руках. Ти почуваєшся набагато впевненіше, коли тримаєш у руках цю штуковину, виготовлену з дерева й заліза.

Несподівано лендровер попереду нас загальмував і зупинився. Лорен теж натиснув на гальма й схопив автоматичну рушницю, що лежала на консолі позад нього. Ми сиділи, наставивши перед собою рушниці, вдивляючись у хащі каміння й чагарника навколо нас. Чекаючи несподіваної тріскотні кулеметного вогню. Повільно минали секунди, і мій пульс калатав у вухах, оглушуючи мене.

– Пробачте, – гукнув Макдоналд із передньої машини. – Хибна тривога.

Двигуни знову загуркотіли, огидливо гучні в безмежній тиші Африки, й ми рушили далі.

– Ради Бога, годі гратися з тією клятою річчю! – гарикнув на мене Лорен із невиправданою люттю.

Я не усвідомлював, що досі клацаю перемикачем.

– Пробач, – винувато промурмотів я.

Напруга була заразною. Вибух роздратування в Лорена був одним із її проявів, але майже відразу він подивився через плече й вибачливо всміхнувся.

– Це кляте вбивство так на мене подіяло!

Здавалося, проминуло багато годин, перш ніж ми перетнули гребінь і спустилися покрученою дорогою між деревами до ставка в басейні пересохлої річки, де ми розбивали табір минулої ночі. Макдоналд дав сигнал, щоб колона зупинилася на протилежному березі, й підійшов до нас.

– Ми доллємо паливні баки тут, містере Стервесант. Я за цим догляну. Чи не очолите ви команду, яка зійде вниз до озерця й наповнить контейнери для води?

Лорен зійшов униз із високого берега разом із двома полісменами, які взяли із собою бідони ємкістю на п’ять галонів, а я тим часом дивився, як Макдоналд доливає бензин у баки. Випари бензину завихрювалися в гарячому повітрі, наче міраж, і від їхнього присмаку в мене засвербіло горло. Один із полісменів розлив бензин на корпус автомобіля, і Макдоналд суворо накричав на нього.

– Залишайся тут, – сказав я Ксаї. – Не рухайся.

І він кивнув мені головою із заднього сидіння лендровера.

Я покинув його й пішов за Лореном до озерця. То був спокійний типовий для Африки пейзаж. Високі очеретини, що ліниво нахилили свої пухнасті голови, чорна грязюка, утикана копитами тисяч тварин, зелена вода, перемішана з багнюкою, крізь яку виходять на поверхню бульки болотного газу, пташки-ткачі, що висять головами вниз під своїми розгойдуваними гніздами, виплетеними у формі кошиків. Двоє полісменів спокійно розмовляли, наповнюючи водою каністри, Лорен стояв над ними, тримаючи в руках автоматичну гвинтівку.

– Десь через годину подорожі ми виберемося з цього згубного місця, – зауважив він, коли я приєднався до нього.

Він витяг сигару з кишені на сорочці й почав її розгортати, не уриваючи своїх спостережень за навколишніми деревами та кущами.

Щось зблиснуло білим на межі водної поверхні. Воно потрапило мені на очі, і я вже був готовий відвести від нього погляд, сприйнявши його як пташиний послід, що впав на воду. Але тут я помітив щось іще й відчув, як холодок остраху пробіг по моїй спині. Мимохідь я пройшов по краю калюжі, відвертаючи очі від білого предмета, аж поки він опинився в мене під ногами. Тоді я подивився вниз, і дихання застрягло в моєму горлі. Моїм першим імпульсом було прокричати застереження Лорену й побігти до лендровера, але я придушив цей порив і примусив себе недбало озирнутися по сторонах. Попри калатання серця й труднощі з диханням, я невимушено нахилився, підібрав камінчик на краю води й кинув його у водойму, де він упав, булькнувши й утворивши коло хвиль. Потім я знову швидко глянув униз.

Білий предмет був бруском домашнього мила, мережа бульок ще пінилася навколо нього. На скелях виднілися вологі сліди, що їх палюче сонце досі не висушило, а в грязюці біля води, окрім тисячі відбитків копит, виднівся слід. Дивний напівлюдський слід, схожий на слід велетенського птаха. Великі пальці були далеко відокремлені від решти ступні, розколотої на половині відстані від п’яти, і я знав, що Тимоті Маґеба дивиться на мене крізь проріз своєї автоматичної рушниці.

Моя шкіра засвербіла, наче від укусу мільйонів комах, які принесли мені страх. Вони повзали по всьому тілу, лоскочачи мої нерви. Я повільно підійшов до Лорена. Сигара стриміла у нього в роті, й він саме запалював сірника, коли я наблизився. Вона спалахнула хмаркою синього диму в його стулених долонях, і він нахилився над нею.

– Ло, – тихо промовив я, – не роби різких рухів. Поводься так природно, як ти тільки можеш. Вони тут. Зовсім близько й дивляться на нас.

Він затягся чотири рази, потім змахнув сірником, щоб загасити його, й озирнувся навколо цілком природним рухом.

– Де вони? – запитав він.

– Я не знаю, але вони дуже близько. Ми повинні залишатися тут, поки Мак не буде готовий.

– Скажи полісменам, – порадив мені Лорен.

Полісмени підняли каністри з водою, й, коли вони рушили назад повз нас, я зупинив їх.

– Ідіть дуже повільно. Не біжіть. Не озирайтеся. Погані люди зовсім близько. Ідіть до помічника інспектора. Скажіть йому, щоб він запустив двигуни, коли ми їх почуємо, ми приєднаємося до вас бігцем.

Вони кивнули, без ніякого виразу, зрозумівши мене відразу, і я тоді зрозумів, чому ці люди мають славу найкращих тубільних воїнів Африки. Вони спокійно побралися вгору схилом, відхиляючись убік під вагою важких каністр із водою.

– Я почуваюся так, як одна з тих механічних качок у стрілковому тирі, – сказав я і спробував усміхнутися, відчуваючи обличчям приціл гвинтівки. – Чого вони чекають? – запитав я.

– Вони, либонь, не мали часу, щоб належно підготуватися, – засміявся Лорен із цілковитою переконливістю. Його сміх пролунав дуже природно. – Вони тепер влаштовуються на позиції. Потім зачекають, коли ми зберемося докупи, а не будемо розпорошені, як тепер.

– Господи, я хотів би знати, де вони є і звідки пролунають їхні постріли.

– А що тебе насторожило? – запитав Лорен, намагаючись, шоб наша розмова не уривалася й звучала природно.

– Брусок мила й вологі сліди на скелях. Вони купалися, коли почули, як ми наближаємося.

Лорен обтрусив попіл зі своєї сигари й подивився на скелі, побачивши краєм ока мило. Потім його очі ковзнули назад, до мене. Ми почули, як угорі на березі голосно задзижчали стартери, а потім рівно загуркотіли двигуни. Перший, другий і третій.

Лорен кинув ще не почату сигару в багнюку на краю калюжі, потім обернувся до мене. Його рука опустилася мені на плече.

– Завжди разом, партнере? – запитав він.

– Завжди разом, Ло.

І ми метнулися разом угору стежкою на вершину берега, зірвавши з плечей рушниці й намагаючись тримати їх націленими перед собою. Я відчув полегкість, що чекання закінчилося. Почалося.

Мене опанувало дивне відчуття, ніби я не рухаюся, ніби не біжу, а лише рахую час. Дорога вгору здавалася нескінченною, мої ноги налилися свинцевим тягарем, а в гарячій глухій тиші двигуни лендроверів були нечутні, зате наші кроки гупали, наче копита слонів.

Ми вибігли на вершину берега.

Сержант Ндабука сидів за кермом нашого лендровера, відхиливши машину в напрямку до нас, пригальмувавши, щоб ми стрибнули всередину.

Два інші лендровери здавали назад, готові прикрити нас і звертаючи на дорогу з наготовленими до бою важкими кулеметами.

– Стрибайте! – гукнув Макдоналд. – Забираймося звідси!

Я стрибнув у бічні дверцята лендровера, й Лорен запхався поруч мене.

– Швидше! – наказав він сержантові.

Двигун заревів, і машина шарпнулася вперед. Від тієї миті, коли ми побігли, й до тієї, коли заскочили до автомобіля, що набирав швидкість, минуло, либонь, не більше шести секунд. Усе відбулося дуже швидко, і я впав навколішки, просунувши автоматичну рушницю вперед, щоб прикрити один із флангів. У цю мить вони відкрили по нас вогонь. Повітря навколо мене розкололося від тисячі куль, тоді як стрілянина лунала так, ніби якусь залізяку швидко тягли по гофрованому залізному паркану.

Автомобіль Макдоналда виводив нас звідси, назад по щойно пройденій нами дорозі. Він також відстрілювався. Я побачив, як куля влучила в кулеметника. Його голова шарпнулася назад, наче він одержав важкий удар кулаком, і капелюх злетів йому з голови. Він сповз на сидіння, а тепер його зброя крутилася на станині.

Вони були під берегом річки, ідучи вздовж нього, заховані в очереті та в чагарнику. Я побачив постріли, що виблискували, мов мечі. Я вистрелив, цілячись у них, але лендровер підкинуло, й мій залп ударив нижче від них. Пилюка злетіла вгору нижче берега, наче по ньому шмагонули батогом. Я поправив ціль і дав новий залп – зброя підстрибувала в моїх руках. Я дивився, як нагинався й тремтів очерет, коли мої кулі пролітали крізь нього. Хтось зойкнув, то був тонкий, позбавлений почуття звук, і моя зброя клацнула, повідомляючи, що заряд закінчився.

Я схопив новий магазин, дивлячись уперед, щоб оцінити, чи довго ще ми будемо під обстрілом. Макдоналд саме в’їздив у ліс, обабіч дороги там стояли високі дерева, показуючи, куди треба їхати. Я побачив щойно розворушену й добре вирівняну землю на дорозі перед машиною Макдоналда й тоді зрозумів, чому вони утримувалися від вогню, аж поки не примусили нас ускочити в пастку.

Я розтулив рота, щоб прокричати застереження, але мій крик загубився посеред незмовкної стрілянини та гуркотіння двигунів.

Макдоналд наїхав на міни, закладені для нас у наших слідах, і гуркіт вибуху супроводжувався яскравим спалахом світла, що обпалило мені сітківку очей. Вибух боляче відбився в моїх вухах, і лендровер Макдоналда поточився назад, як поранений лев. Його передок був розтовчений, одне з коліс ліниво оберталося в повітрі. Машина завалилася назад, притиснувши людей, які в ній сиділи. Другий лендровер наїхав на перший на швидкості тридцять миль на годину. Пролунав оглушливий скрегіт металу, коли двоє автомобілів зіштовхнулися.

– Стережися! – закричав Лорен, і сержант круто повернув кермо, щоб уникнути зіткнення з покаліченими автомобілями.

Наш лендровер завис на двох колесах і перевернувся набік. Нас викинуло з машини на скелясту землю.

Запала тиша, яка тривала три чи чотири секунди. То була тиша несподіванки, навіть наші вороги були приголомшені тим крахом, який вони спричинили. Ми були, мабуть, на відстані півсотні ярдів від ложа пересохлої річки, де залягли люди Тимоті. Територія, що нас відокремлювала, була ріденько вкрита хінними деревами. Ці дерева та розбиті корпуси автомобілів давали нам ненадійне прикриття.

Гвинтівка вилетіла в мене з рук, і, коли я понишпорив руками, щоб знайти її, намацав Ксаї. Він лежав, притулившись до мене. Я мигцем побачив його нажахане обличчя і поповз до Лорена.

– У тебе все гаразд?

Замість відповіді він сказав: «Поглянь!» За двадцять футів від нас Алестер Макдоналд лежав на спині, а вся вага лендровера тисла йому на таз. Він відпихав металеву масу слабкими тремтячими руками й тихо стогнав.

Я підвівся на ноги, щоб підійти до нього, й у цю мить знову затріщала стрілянина. Нас обсипало кулями, які з торохтінням падали на лендровери, змінюючи напрям польоту, здіймаючи хмари пилюки та дощ кам’яних уламків, кулями, що рикошетили з тим звуком, із яким роздирають шовк, – і Лорен потяг мене вниз.

Я відчув якийсь рух поруч себе, й, коли обернувся в той бік, маленький Ксаї тихо заскавулів, як неспокійне немовля. Я простяг руку, щоб його заспокоїти, але мій доторк лише розбуркав його. Він підхопився на ноги, його темні бурштинові очі спалахнули жахом, і він кинувся навтіки.

– Зачекай, маленький брате, – крикнув я й підхопився на ноги, щоб побігти за ним.

Лорен схопив мене й утримав на місці, і я мав змогу тільки дивитися, як Ксаї вибіг під пекельний дощ куль і негайно накликав на себе весь їхній вогонь. Вони полювали на нього, обсипаючи кулями. Він біг, наче кролик, спійманий у світло фар, не роблячи жодної спроби сховатися. Я намагався випручатися з рук Лорена.

– Ні! – кричав я. – Ні! Ні! Зупинися, не треба!

Але вони в нього влучили, збили з ніг, і він покотився по кам’янистій землі, наче маленька коричнева куля. Він знову зіп’явся на ноги й побіг далі; його ліва рука була прострелена над ліктем і звисала тепер лише на клаптику мокрої плоті, вільно теліпаючись і зачіпаючись за його бік. Вони знову влучили в нього, й цього разу рана була смертельною – куля ввійшла йому в спину між лопатками, й він упав і проїхався обличчям по землі. Він лежав, нерухомий і маленький, під пекучим білим сонячним світлом. А я лежав тихо в міцних обіймах Лорена, а тим часом полісмени, яким пощастило вижити, підповзали до нас, шукаючи таку позицію, звідки можна було б відповідати на вогонь ворога. Лорен відкотився від мене й, лежачи ницьма, вистрелив залп, ховаючись за бортом перекинутого лендровера.

Шторм куль знову прокотився над нами. Макдоналд досі стогнав. Ніхто не міг доповзти до нього через простір, де вільно гуляли кулі. Я стояв навколішки на твердій землі, дивлячись на маленьке тендітне тіло Ксаї, й відчував, як гарячі вітри гніву пролітають крізь мою душу. Вони утворювалися в моїх найглибших глибинах, підсилювалися й затоплювали мою свідомість.

Я підхопився на ноги й підбіг до лендровера, що підірвався на міні, зірвав шплінт зі станини й підняв важкий кулемет. Закинув на плече чотири стрічки з патронами, прикрасивши себе смертю, наче гавайським вінком квітів. Потім, із кулеметом у руках, я побіг назустріч ворогам, у напрямі сухого ложа річки, до центру їхньої лінії.

Я чув свій шалений крик і пронизливий свист повітря довкола, коли кулі пролітали зовсім близько, заглушуючи мою спроможність чути й обвіваючи моє обличчя гарячим сухим вітром. Я біг, дико волаючи, й кулемет трусив моє тіло, наче бив по мені кулаком велетня. Порожні використані патрони вилітали зі щілини блискучим потоком, дзвеніли, наче срібні дзвіночки, коли підстрибували, вдаряючись об скельну поверхню землі. Я бачив, як край берега розпадається на бризки та хмаринки пилюки, коли я поливав його вогнем, побачив, як в одного з ворогів влучила куля, й він упав навзнак.

Їхній вогонь слабнув, я побачив рух в очереті, коли вони почали втікати. Один із них підхопився на ноги, випростався й вистрелив по мені залпом. Поруч зі мною від стовбура відкололися шматочки кори, і я спрямував кулемет на ворога. У своєму камуфляжному однострої та схожому на глибоку миску сталевому шоломі він зігнувся над кулеметом, дуло якого дивилося своїм червоним оком прямо на мене, і я здивувався, що він не влучив у ціль із такої короткої відстані.

Одна з моїх куль влучила йому в рот, збивши з нього шолом, і вміст його черепа вилетів крізь потилицю рожевою хмаринкою. Він упав під берегом.

– Біжіть за ним! Прикрийте його! – кричав Лорен десь позад мене, але мені було байдуже.

Я добіг до берега річки й подивився вниз у сухе річище. Вони швидко втікали до протилежного берега, і я спрямував на них кулемет. Дивився, як вони падають, як танцюють між ними фонтанчики білого піску. Я досі кричав верескливим криком.

Остання стрічка з набоями зісковзнула з мого плеча і знайшла швидкий кінець у голодній пащі мого кулемета. Кулемет замовк у мене в руках, із нього більше не було користі, і я пожбурив його слідом за ними. Лють і смуток відкинули мене далеко за межі свідомості й страху. Я стояв неозброєний і не відчував страху, й на протилежному березі Тимоті Маґеба обернувся до мене. У його правій руці був пістолет, і він прицілився. Я почув, як куля пролетіла біля самої моєї голови.

– Убивця! – заволав я, і він вистрелив знову, двічі.

Схоже, янголи смерті обгорнули мене своїми крильми, бо я навіть не чув, як мене проминули кулі. Я побачив, як він дивиться на мене палючим поглядом своїх жахливих, затягнутих димом очей, велике чавунне ядро його голови скидалося на голову пораненого дикого звіра, загнаного в безвихідь.

Раптом біля мене опинився Лорен, він підняв свою гвинтівку й вистрелив у Тимоті. Я думаю, Лорен у нього поцілив, бо побачив, як він здригнувся й легко похитнувся, а потім зник у густому чагарнику, що накривав найвищу частину протилежного берега. Полісмени прийшли за нами, рухаючись розтягнутою лінією до берега й через ложе пересохлої річки, де лежали вбиті. Вони зробили кілька залпів по чагарнику, проте Лорен відкликав їх назад.

Лорен озирнувся й подивився на мене, в його очах була недовіра.

– Вони жодного разу в тебе не влучили, навіть подряпини на тобі немає, – сказав він із подивом. – Жодна куля не зачепила тебе – о мій Боже, Бене, мій Боже! – Він похитав головою. – О, як ти мене налякав, божевільний виродку. Я мало не помер від страху за тебе.

Він обняв мене за плечі й повів до автомобілів.

Макдоналд усе ще тихо стогнав. Ми підняли краєчок лендровера, Лорен і я. Макдоналд зойкнув, коли полісмени витягли його з-під машини. Його ноги були вивернуті під дивними кутами, а обличчя дуже зблідло, його засмага скидалася на коричневий бруд, і дрібні краплі поту виступили на верхній губі.

Я залишив Лорена, щоб він зробив Макдоналдові укол морфію і поставив шину на зламану ногу, а сам пішов туди, де лежав Ксаї.

Куля увійшла йому між лопатками в самому центрі спини, й після неї залишилася синьо-чорна дірка, з якої зовсім не текла кров. Проте він лежав у калюжі згущеної крові, і я знав, якої страшної шкоди мала натворити куля, коли вилітала з його грудей. Я не став його перевертати. Я не міг примусити себе це зробити, але його голова була повернута вбік, і я присів навпочіпки поруч із ним. Пучками я опустив повіки над його розкритими китайськими очима.

– Відійди з миром, маленький брате, – прошепотів я.

– Ходімо, Бене. Вони повернуться. Нам треба поспішати, – погукав мене Лорен.

Двоє полісменів були вбиті, й сержант загорнув їх у їхні ковдри.

– Загорніть і бушмена, – сказав я йому.

Він завагався, але потім побачив вираз мого обличчя й швидко пішов забрати тіло Ксаї.

Ми поставили третій автомобіль на колеса, й, поки полісмени затягували на борт наших мертвих і поранених, Лорен і я оглянули його. Дві шини прострелені наскрізь, бак для пального посічений кулями, кермовий механізм перебитий кулею, а інша куля пробила шлямовик двигуна. Мастило виливалося з нього й смерділо у спекотному повітрі.

Лорен швидко розташував сержанта і трьох полісменів, які залишилися живими, по периметру захисту між хінними деревами, а ми швидко відсунули покалічений лендровер під захист двох розбитих автомобілів, щоб попрацювати з ним, не боячись обстрілу.

У лендровері Макдоналда був ящик із інструментом. Ми замінили колеса з пробитими шинами так швидко, ніби двоє механіків, які здобули головний приз на змаганнях, де збирають нові автомобілі з цілих деталей розбитих автомобілів. Коли ми затягували болти на останньому колесі, знову почався обстріл. Стріляли з протилежного берега, до якого було не ближче, аніж чверть милі. Вони добре засвоїли урок і тепер дотримувалися значної відстані. Наші полісмени відповіли на обстріл пострілами з двох важких кулеметів, аби ще більше відібрати в них охоту наближатися до нас.

Під час стрілянини ми з Лореном, вимащені мазутом до ліктів, працювали. У поспіху ми обдирали шкіру із суглобів, зачіпаючись об гострі сталеві деталі, отримували опіки та пухирі, доторкаючись до розжарених трубопроводів та системи вихлопних газів.

Ми зірвали кришку з олієзбирача з перекинутого лендровера, й гаряче мастило капало нам в обличчя, коли ми переставляли його на наш автомобіль. Защільник був спрацьований, мастило протікатиме, але його вистачить, щоб ми змогли добутися до безпечного місця.

Лорен замінив коробку передач, а я тим часом знайшов у своєму багажі коробку мила й заліпив дірки в баку для пального. Поки ми працювали, я благословляв китайських ремісників, які виготовили оту низькопробну зброю, з якої стріляли наші вороги, що засіли на протилежному березі, і яка мала обмежену дальність долітання й обмежену влучність.

Ми наповнили бак бензином і поміняли мастило, при цьому нам довелося стояти на повен зріст під пострілами снайперів на далекому березі, намагаючись працювати методично й не слухати свисту куль, які пролітали біля наших вух.

Лорен стрибнув на місце водія й натиснув на стартер; він завищав раз і вдруге, а я міцно заплющив очі й почав молитися. Лорен відпустив кнопку стартера, і в тиші я почув, як він лається з гірким розпачем. Він спробував знову, заряд батареї тепер ослаб, гудіння двигуна вповільнилося й заглухло.

Випадкова куля розбила вітрове скло, обсипавши нас блискучими скалками. Лорен досі лаявся. Я в розпачі подивився на небо – сонце сідало, й залишилося лише півгодини або десь так світлого дня. У темряві гієни спустяться вниз зі свого гребеня. Так ніби вони прочитали мої думки, вогонь звідти посилився. Я почув, як одна з куль влучила в металевий каркас нашого лендровера. Лорен стрибнув із місця водія і знову відчинив капот. Поки він працював, я закричав, звертаючись до Ндабуки:

– Чому ви не стріляєте, сержанте? Ви допомагаєте їм тренуватися у влучності. Примусьте їх пригнути голови, нехай вам чорт!

– Набої майже закінчилися, сер! – гукнув він у відповідь, і я відчув неприємний холод у животі.

У нас немає набоїв, а ніч швидко наближається.

Лорен із виляском пристукнув капот і знову пірнув на місце водія. Він подивився на мене крізь розбите вітрове скло.

– Помолися ще раз, Бене. Твоя перша молитва була збіса невдалою. – І натиснув на стартер. Він стомлено загурчав, але двигун не завівся. – От і маємо, Бене, – сказав мені Лорен. – Обом батареям капут.

– Сержанте, приведіть сюди всіх своїх людей, – закричав я. – Ми штовхатимемо машину. Допоможіть нам.

Вони підбігли до мене і стали позаду лендровера.

– Починай через секунду! – закричав я Лоренові, й низка куль ударила біля ніг, обсипавши мене скалками каміння.

Ми натисли всією своєю спільною вагою на лендровер, і він покотився по землі, назад, у напрямку річки.

– Ну ж бо! – крикнув я Лорену.

Лендровер затремтів і стишив хід, а ми навалилися на нього, примушуючи його рухатися усупереч компресії.

Двигун вистрелив один раз.

– Ну ж бо, заводься! – вихопилося в мене.

І несподівано двигун загуркотів, ожив, і в нас вихопилося тріумфальне виття.

– Залазьте! – викрикнув Лорен і звернув лендровер назад до нашого сліду, але я біг поруч із ним.

– Дай сірники! – засапавшись, попросив я.

– Чого?

– Дай мені сірники, нехай тебе чорти візьмуть.

Я вихопив їх у нього з руки й побіг до звалища двох розтовчених автомобілів. Бензин крапав із одного з розбитих баків, і я кинув туди запаленого сірника. Усмоктувальний ревучий потік полум’я лизнув мене в обличчя, обпалив мені вії, і я обернувся й побіг за лендровером, перевалившись через борт, упавши обличчям на купу мертвих і поранених людей у задньому кузові.

Лорен пробив собі новий шлях крізь зарості низенького колючого чагарника, обминаючи замінований слід, а потім знову звернув і далі поїхав по ньому.

Вогонь на березі зник із наших очей, коли ліс обступив нас. Я спостерігав за стовпом чорного, просякнутого сажею диму, що підіймався в рожеве вечірнє небо, задоволений тим, що позбавив їх плодів перемоги, й несподівано відчув, що тремчу, як людина, яка захворіла на пропасницю. Холодні хвилі шоку накотилися на мене.

– З тобою усе гаразд, Бене? – гукнув, звертаючись до мене, Лорен.

– Усе гаразд, друже, – відповів я й подивився вниз на обгорнуті ковдрами тіла біля моїх ніг.

Протягом усієї ночі ми повзли на південь, підстрибуючи та розхитуючись на нерівному ґрунті, часто гублячи свій слід і знов відшукуюти його, тремтячи від холоду африканської ночі, коли вітер залітав у машину крізь розбите вітрове скло.

На світанку, який був сіро-пурпуровий і димчасто-голубий, я попросив Лорена зупинитися. Полісмени допомогли мені викопати неглибоку могилу в піщаній землі між двома пагорками. Я підняв Ксаї й виніс його з лендровера, ще загорнутого в сіру поліційну ковдру, й він був легеньким на моїх руках, наче сонна дитина. Я поклав його в могилу, й ми стояли навколо кружка й дивилися вниз на нього. Кров просякла крізь ковдру й запеклася на ній чорною плямою.

Я кивнув полісменам.

– Гаразд. Присипте його землею.

Вони швидко зробили це й повернулися до лендровера. Було досі холодно, і я тремтів у своїй тонкій ситцевій сорочці. Десь на пагорках прогавкав старий павіан, і його крик пролетів, відлунюючи над долиною.

Я пішов слідом за полісменами до лендровера й примостився в машині поруч із ними. Коли ми поїхали далі, я озирнувся назад і побачив стадо буйволів, які виходили з буша. Вони паслися, опустивши голови, й прямували до могили Ксаї. Отже, мій брат лежав у своїй рідній землі, його оточували тварини й безлюддя, яке він так любив.

– Я дуже боюся, що вони вислизнули назад, за річку, – сказав мені помічник комісара поліції. – Нам нічого так би не хотілося, як накласти руки на цього суб’єкта – Маґебу.

Ми з Макдоналдом прилетіли на поліційному гелікоптері до Булавайо два дні тому. Лорен залишив мене, щоб я допоміг родезійській поліції так добре, як тільки зможу, а сам тим часом послав по «лір» й полетів прямо в Йоганнесбурґ. Після розмови в поліційному штабі я мав полетіти чартерним рейсом назад, до Місячного міста.

Помічник комісара поліції був високим широкоплечим військовим із коротко підстриженим сивим волоссям. Його обличчя було покрите глибокими зморшками й обпалене до чорноти на тисячі сонць. На його грудях звисали смужки, які я розпізнав: то були відзнаки за мужність і відвагу.

– Він перший у нашому списку тих хлопців, із якими нам би хотілося зустрітися. Мерзенний чоловік, але ви, либонь, це знаєте не гірше, аніж будь-хто. – І погляд його сталевих сірих очей вселив мені відчуття, що мене допитують.

– Я знаю його, – погодився я.

Моя участь у викраденні літака була добре відома всім.

– То що ви можете сказати про того чоловіка?

– Він розумний та освічений, уміє себе подати. Щось є незвичайне в ньому. – Я намагався знайти слова, якими зміг би його описати. – Він чоловік того зразка, який уміє досягти, чого він хоче, і чоловік того зразка, за яким інші чоловіки підуть.

– Так, – кивнув головою помічник комісара. – До такого висновку прийшла й наша розвідка. Коли він приєднався до них, ворожа активність із боку наших «друзів» за річкою значно посилилась. – Він зітхнув і потер сиві із залізним відблиском скроні. – Я сподівався, що цього разу ми їх захопимо. Але вони залишили своїх убитих непохованими й швидко добулися до річки. Нам не вистачило кількох хвилин, щоб їх перехопити.

Він провів мене туди, де на мене чекав поліційний автомобіль під палісандровими деревами з хмаринками пурпурових квітів.

– Які новини ви маєте про Макдоналда? – запитав я, коли ми зупинилися біля поліційного автомобіля.

– Із ним буде все гаразд. Йому врятували обидві ноги.

– Я радий.

– Так, – погодився зі мною помічник комісара. – Він хороший чоловік. Хотілося, щоб ми мали таких більше. До речі, докторе, ми хотіли б, щоб ви нічого не розповідали про цю історію. Ми не хочемо здіймати багато галасу навколо таких інцидентів. Вони будуть тільки задоволені. Одержать ту рекламу, якої домагаються.

Ми потисли один одному руки, й він повернувся у будівлю поліції. Коли ми їхали залюдненими вулицями і я бачив усмішки на обличчях людей довкола, то з подивом думав: чому є люди, які хочуть зруйнувати це суспільство, і якщо зможуть, то чим вони замінять його?

Не дивно, що остання думка наштовхнула мене на згадку про Місячне місто. На велику цивілізацію, на націю, яка панувала над територією не меншою, аніж територія Європи, на людей, які будували великі міста з каменю й посилали торговельні кораблі до самих кордонів відомого світу. А тепер від них залишилося тільки кілька убогих решток, які ми з такими зусиллями підбираємо. Жоден інший материк не був таким щедрим на допомогу людям, не дозволяв їм так швидко підійматися на вершину слави та успіху, а потім із не меншою швидкістю руйнував усі їхні досягнення й навіть не залишав їм місця у своїй пам’яті. Земля жорстока, земля дика й нещадна. Дивно, що так багато з нас любили її такою глибокою любов’ю.

Повернення до Місячного міста розчарувало мене. Після подій, що сталися протягом останніх днів, тут я не знайшов нічого такого, що могло б зацікавити мене або схвилювати. Здавалося, інші навіть не помітили моєї відсутності.

– Тобі було цікаво? – запитала Саллі, сидячи за друкарською машинкою біля стосу аркушів із перекладеними текстами.

– Так, досить цікаво.

– Я рада за тебе. А що сталося з твоїми віями? – запитала вона й, не чекаючи відповіді, застукотіла обома пальцями по клавіатурі, кусаючи язика з напруженою зосередженістю, лише іноді відриваючись від роботи, щоб відкинути волосся зі щоки тильним боком долоні.

– Я радий, що ти повернувся, Бене, – сказав Елдридж Гамілтон. – Я хотів поговорити з тобою про це. – І він повів мене до стола, на якому була розгорнута частина одного із сувоїв. Мені було нелегко зосередити свою увагу. Несподівано, вперше у житті, мене опанувало відчуття, що це щось стародавнє й неважливе супроти крові, червоної й свіжої, яка нещодавно бризкала на моїх очах.

Рал і Леслі вочевидь скористалися моєю відсутністю, щоб підготуватися до вельми важливої для них розмови зі мною. Рал почав її від імені обох, а Леслі підказувала йому, коли він збивався з теми.

– Розумієте, докторе, ми не відчуваємо, що маємо право одружитися доти, доки один із нас не матиме постійної роботи. Тому надумали запитати вашої поради. Тобто я хочу сказати, нам тут подобається, обом. Нам хочеться залишитися тут, але нам хочеться одружитися. Ми хотіли сказати вам лише це, ми дуже глибоко шануємо вас, докторе. Нам не хотілося б пропускати решту вашого дослідження, але…

Того ж вечора я поговорив із Лореном, а потім покликав їх від столу, коли вони вечеряли.

– Я пропоную тобі, Рале, роботу з платнею три з половиною тисячі на місяць, а ти, Леслі, одержуватимеш дві тисячі. Звичайно, ми знайдемо для вас в інституті вільну квартиру, і я допоможу умеблювати її – це буде мій весільний подарунок вам.

Леслі поцілувала Рала, а потім мене. Я подумав, що це, либонь, нова мода дякувати за запрошення на роботу.

Рал кинувся з новою енергією досліджувати пагорби-стрімчаки, але я проводив із ним мало часу. Натомість я почав готувати своє звернення до Королівського географічного товариства. Ця робота мала б давати мені глибоке задоволення й збуджувати, але мене раптом обсіли сумніви. У сувоях розповідалося стільки подробиць, але всі вони, здавалося, не мали ніякого стосунку до двох запитань, на які ми досі не знайшли відповіді: звідки вони прийшли і коли й чому пішли звідси?

Із часом мої зусилля ставали такими багатослівними й заплутаними, що знуджували навіть мене. Тоді я вихоплював уже списаний аркуш із друкарської машинки, зминав його і жбурляв об стіну. Немає самотнішого місця на світі, аніж чистий аркуш паперу, і мене лякало, що мої недоречні емоції втрутяться в роботу й відвернуть мене від упорядкування думок і фактів у стрункі ряди. Я переконував себе, що це реакція на жахіття подорожі на північ, що мене глибоко турбує загадкова поведінка Саллі й це лише страх перед близькою сутичкою з моїми науковими ворогами.

Я випробував усі трюки, наприклад, примушував себе сидіти за друкарською машинкою, поки не напишу десять тисяч слів, або прокидався опівночі, щоб випустити на волю потік слів, які накопичилися в моєму отупілому мозку.

Звернення залишалося ненаписаним, і я гаяв час, міркуючи про те, як прибрати свій кабінет, начищаючи велику бойову сокиру до того блиску, на який було боляче дивитись, або судомно бренькаючи на гітарі і створюючи нові пісні, усі вони здавалися сумними й скорботними. Іншим часом я мав звичай сидіти перед зображенням білого царя, замріяний і неуважний, або протягом усього дня блукав по скелях, забуваючи про сонце й про спеку, й мені часто здавалося, що якесь крихітне, схоже на пташку створіння поруч мене рухалось, як бешкетний брунатний дух, десь на межі мого зору. А то, бувало, я сидів сам-один у тьмяних глибинах архівів у трансі розпачу, коли пригадував ненависть у димчастих очах Тимоті, коли він спопеляв мене поглядом через пересохле ложе річки, де лежали мерці. Ані Тимоті, ані я не були такими, якими хотіли здаватися, у кожному з нас існували чорні й жаскі глибини. Я пригадував по-дикунському спотворені маленькі тіла бушменів, яких покинули на розтерзання стерв’ятникам, і власне божевільне виття, коли я косив із кулемета людей, що втікали від мене по білому піску сухого річища. Я не знаю, як довго міг тривати мій пригнічений настрій, якби не відкриття, що прояснило так багато таємниць, які досі накривали наше місто ніби непроникним саваном.

На відміну від моєї апатії, команда Елдриджа дуже швидко просувалася у дослідженні сувоїв. Практика дозволила Саллі вдосконалити своє знання мови, аж поки вона стала володіти нею так само вільно, як Елдридж. Навіть Леслі тепер була спроможна на ефективну участь у спільній роботі, тоді як Елдридж винайшов у процесі випробувань і помилок найдійовіший спосіб розгортання й зберігання наших сувоїв і тепер віддавав чимало часу цій процедурі.

За сніданком, який в ті дні здавався єдиним часом, що його ми проводили спільно, Елдридж попросив мене винести ще гончарних глеків із архівів. Якщо сказати правду, то я з радістю вхопився за виправдання не дивитися на звинуватливий погляд чистого аркуша паперу, закладеного в мою друкарську машинку, а Рал, здавалося, також вітав можливість відпочити від безрезультатних пошуків у скелястих пагорбах.

У прохолодних мирних затінках архівів ми працювали, як завжди: фотографували й позначали місце розташування кожного глека, потім наклеювали на нього етикетку й записували його назву в головну облікову книгу. Ця робота не вимагала якихось роздумів чи зусиль, і її переважно виконував Рал, бо мій стан летаргії досі тривав. Він підняв із полиці глечик, а тоді втупив здивований погляд у простір за ним, де у стіні відкривалася квадратна кам’яна шухляда.

– Диво дивне! – вигукнув Рал. – А це що таке?

І я відчув, як моя летаргія покинула мене, немов частина одягу, яку я вирішив із себе скинути. Я поспішив до Рала й мав таке відчуття, ніби нам надійшло нове знання, коли мій погляд упав на ряд менших і нижчих глечиків із того самого гончарного матеріалу, як решта, заховані тут, в акуратно підготовленій заглибині. Я знав, що ми здійснили наступний великий поступ, дуже важливий крок уперед у наших пошуках стародавніх таємниць. Ця думка прийшла в мою свідомість цілком оформленою, відчуття в мене було таке, ніби я вже знаходив ці маленькі глечики, але потім забув, де вони стоять, і тепер знову на них натрапив.

Рал переставив дугову лампу, щоб освітити кам’яну шухляду краще, й відразу ми помітили ще одну незвичайність: усі глеки, які ми могли бачити, були запечатані – петля зі сплетеного золотого дроту сполучала кришку й горло глечика, а на глиняній печатці ми побачили витиснену постать птаха. Я нахилився й обережно здмухнув пилюку з зображення, витисненого на печатці. Це був сидячий стерв’ятник, класичний птах із мильного каменю, що належав культурі Зімбабве, на тлі сонячних дисків і променів. Для нас було несподіванкою побачити цю емблему сучасної Родезії на печатці незаперечно пунічного походження, поставленій дві тисячі років тому, так наче ми виявили лева та єдинорога з британського герба в єгипетській гробниці одного з фараонів двадцятої династії.

Ми працювали так швидко, як було можна, але акуратно, позначали етикетками та фотографували великі глеки, які затуляли шухляду, й коли ми повитягували їх, то побачили п’ятеро менших глечиків. Моє збудження наростало, моя надія на те, що нас чекає велике відкриття, набувала впевненості. Те, що маленькі глечики були заховані й мали печатки, свідчило про їхню важливість. Я наче лічив хвилини в чеканні, коли ми візьмемося за маленькі глечики, і мій настрій покращувався. Коли нарешті ми були готові повитягати їх із заглибини, я залишив цю честь собі, попри протести Рала:

– Адже знайшов їх я!

Балансуючи на верхніх щаблях драбини, я простяг руки і спробував підняти перший із них.

– Він застряг, – сказав я, бо глечик не зрушив ані на міліметр із кам’яної підставки. – Певно, його закріпили внизу болтами.

І нахилився далі в заглибину й обережно помацав за глечиком, шукаючи, в який спосіб він там закріплений. Я був здивований, коли нічого не намацав.

– Спробуйте витягти інший, – запропонував Рал, який мав дуже довгі ноги, тому важко дихав мені в потилицю. – Допомогти вам?

– Послухай-но, Рале, якщо ти не даси мені трохи простору, я тут задихнуся.

– Пробачте, докторе, – промурмотів він, відхилившись назад на повну чверть дюйма.

Я спробував підняти наступного глечика й виявив, що він теж міцно прикріплений до полиці, як і три наступних.

– Дуже й дуже дивно, – сказав Рал, хоч навряд чи він зрозумів, у чому незвичайність глеків, які не дозволяли зрушити себе з місця.

Я знову взявся за першого глечика й, поклавши лікті на край полиці, покрутив його проти годинникової стрілки. На це знадобилася вся моя сила – м’язи на руках випнулися й затвердли, перш ніж глечик зворухнувся. Він підсунувся до мене на один дюйм, і я відразу усвідомив, що глечик утримувався на полиці не болтами, а своєю величезною вагою. Він був у п’ятдесят разів важчий, ніж глеки, вдвічі більші за розмірами.

– Рале, – сказав я. – Тепер я справді потребую, щоб ти мені допоміг.

Разом ми зсунули глечик до краю полиці, а потім я взяв його на руки, наче новонароджене немовля, й переніс униз. Згодом ми з’ясували, що він важить 122 фунти^[14] в англійській системі мір, хоч не більший за своїми розмірами, ніж пляшка з шампанським у дві кварти.

Із великою обережністю Рал допоміг мені поставити малий глечик у фібергласову колиску, яку ми спорудили для перенесення глечиків. Ми взялися удвох за ручки й перенесли його в кінець архівів, потім крізь тунель і повз вартового на вході. Я був здивований виявити, що вже споночіло й зірки зазирали згори до печери крізь отвір над смарагдовим басейном.

Наші неоднакові зрости заважали нам переносити колиску, але ми швидко пройшли крізь скельний прохід й опинилися на території табору. Я відчув полегкість, побачивши, що в депозитарії досі горить світло. Коли ми з Ралом принесли наш дорогоцінний вантаж, то інші ледь підвели голови, заклопотані своєю роботою.

Я подав знак Ралові, й ми понесли глечик на головний робочий стіл. Прикриваючи його своїми тілами, ми вийняли його з колиски й поставили в центрі стола. Тоді я подивився в протилежний кінець кімнати, на три схилені голови.

– Елдридже, чи не хочете поглянути на цього глечика?

– Одну хвилинку.

Елдридж далі роздивлявся розгорнутий сувій крізь збільшувальне скло, а ми з Ралом терпляче чекали, поки він нарешті відклав лупу й підвів голову. Як і я, він зреагував миттєво. Я побачив, як зблиснули його окуляри, як порожевіла його лисина, ставши схожою на купол Тадж-Махалу в промінні призахідного сонця. Він швидко підійшов до нашого стола.

– Де ви його знайшли? Скільки їх там? Він запечатаний!

Його рука тремтіла, коли він доторкнувся до глиняної таблички з печаттю. Його тон стривожив дівчат, і вони майже прибігли до нас. Ми стояли навкруг глечика шанобливим колом.

– Відкрийте його, – сказала Саллі, порушивши коротку мовчанку.

– Уже майже обідній час. – Я подивився на свій годинник. – Ліпше відкладімо це на завтра, – невпевненим голосом запропонував я, й дівчата обдарували мене лютими поглядами.

– Для нас це неприйнятно, – почала Саллі, потім побачила вираз мого обличчя, й вираз полегкості пом’якшив її риси. – Ти не повинен жартувати, коли йдеться про такі речі, – суворо дорікнула вона мені.

– Гаразд, професоре Гамілтон, чого ми чекаємо?

– А й справді чого? – запитав він, і ми обидва заходилися працювати з печаттю.

За допомогою гострозубців ми перекусили золотий дріт, а потім обережно відсунули печать. Кришка знялася легко, й усередині глечика ми побачили звичайний, загорнутий у тканину циліндр. Проте не було жодного знаку неприємного запаху шкіри. Елдридж, чиї руки схожі на дві тонкі білі свічки, був неспроможний підняти глечик. Я обережно поклав його набік і, поки він оглядав його, витяг важкий згорток. Обгортка добре збереглася, й ми відзначили, що циліндр був обгорнутий лише один раз.

Ніхто не озвався, поки ми роздивлялися виставлений напоказ циліндр. Я здогадався, що в ньому зберігається. Існує тільки один матеріал, який може бути таким важким, але все ж я з надзвичайним хвилюванням чекав, коли моє сподівання справдиться.

Це був ще один сувій із письмом, але йшлося не про шкіру. Сувій був суцільним згорненим листом чистого золота. Він був завтовшки в одну шістнадцяту дюйма, у вісімнадцять дюймів завширшки й у розгорненому вигляді мав вісімнадцять футів завдовжки. Він важив 1954 унції^[15] і за своєю вагою мав би коштувати десь вісімдесят п’ять тисяч доларів. Золотих сувоїв було п’ять – отже, їхня загальна ціна становила чотириста двадцять п’ять тисяч доларів, але то була дрібниця супроти вартості змісту письма.

Дивовижно м’який метал розгорнувся дуже легко, ніби з радістю хотів повідомити нам стародавні таємниці. Літери були вирізані в металі з великою майстерністю гострим інструментом гравера, але світло, віддзеркалене від поверхні, засліплювало читача.

Усі ми зачаровано спостерігали, як Елдридж посипав блискучу поверхню ламповою сажею, а потім акуратно обтер рештки. Тепер кожна літера добре виділялася, чорна проти золотого тла. Він поправив окуляри й зосереджено схилився над нерозбірливими рядками пунічного письма. Він почав невиразно мурмотіти й шепотіти, тоді як ми зійшлися тісніше, як діти, коли їм розповідають казку у вечірній час.

Я думаю, що говорив від імені всіх інших, коли сердито вигукнув:

– Ради Бога, читайте цю гемонську річ!

Елдридж підвів голову й лукаво усміхнувся до мене.

– Це дуже цікаво.

Він тримав усіх нас у болісній напрузі протягом ще кількох секунд, поки запалював сигарету. Потім почав читати. Стало відразу очевидно, що ми вибрали найперший сувій і що Елдридж читає передмову автора:

– «Піди в мій склад і принеси звідти п’ятсот пальців найчистішого золота Опета. Виготови з нього сувій, який не зіпсується, щоб ці пісні могли жити вічно у словах нашого улюбленого Гая, сина Амона, верховного жерця Ваала, улюбленця Астарти, носія чаші життя й Сокирника всіх богів. Нехай люди читають його слова й радіють, як радів я, нехай люди слухають його пісні і плачуть, як плакав я, нехай його сміх відлунює протягом усіх років, а його мудрість нехай живе вічно».

Так говорив Ланнон Гіканус, сорок сьомий Великий Лев Опета, цар Пунта й чотирьох царств, правитель південних морів і управитель водних шляхів, володар трав’янистих рівнин і гір, що стоять за ними».

Елдридж перестав читати й подивився на наші напружені обличчя. Ми мовчали. Те, що ми прослухали, було далеким від сухих звітів, торговельних списків і наказів ради. Цей сувій був наповнений диханням, самою сутністю людей та їхнього краю.

– Оце так! – прошепотів Рал. – Вони мали чудового прес-агента.

Я відчув, як роздратування шкрябнуло мої нерви на таке непоштиве зауваження.

– Читайте далі, – сказав я, й Елдридж кивнув головою.

Він роздушив недопалок сигарети об попільничку, яка стояла біля його ліктя, й повернувся до читання. Він робив паузи лише для того, щоб відгорнути й посипати сажею новий фрагмент аркуша сувою, потім без перерви читав далі, а ми слухали, цілком заворожені. Години пробігали на метких ногах, поки ми слухали поеми Гая Бен-Амона, що звучали знову через дві тисячі років.

Опет народив свого першого філософа та історика. Слухаючи слова давно померлого поета, я відчував дивну спорідненість духу з ним. Я розумів його гордість і дріб’язкове самовдоволення, я захоплювався його відважним світобаченням, прощав йому надто широкий політ фантазії, очевидні перебільшення й перебував у полоні павутини тих історій, якими він обплутував мене.

Його історія почалася від того часу, коли Карфаген був оточений вовками Риму, коли він стікав кров’ю в облозі, а легіони Сціпіона штурмували його мури, знай повторюючи: «Карфаген мусить померти».

Він розповів нам, як Гасдрубал послав швидкий корабель понад узбережжям Середземного моря туди, де Гамількар, останній нащадок славетних Барка, родини, що давно відійшла від влади й політики, стояв із воєнним флотом у п’ятдесят сім великих кораблів з міста Гіпона, що на північноафриканському узбережжі; як оточений вождь кликав на допомогу, а супротивні вітри не дали йому одержати її. Сціпіон удерся в місто, й Гасдрубал помер із закривавленим мечем у руці, порубаний на шматки римськими легіонерами під великим вівтарем храму Ашмуна, що стояв на вершині пагорба.

Коли Елдридж зробив паузу, я озвався вперше за півгодини.

– Це дає нам першу дату. Третя пунічна війна й остаточне зруйнування Карфагена, сто сорок шостий рік до Різдва Христового.

– Я думаю, ви дійдете висновку, що саме від цієї дати починається календар міста Опет, – погодився зі мною Елдридж.

– Читайте далі, будь ласка, читайте далі, – попросила Саллі.

Двом біремам пощастило втекти від різанини, пограбування й ґвалту, що відбувалися в Карфагені. Вони помчали на великому вітрі туди, де стояв скутий штормом біля середземноморського міста Гіпона Гамількар, і розповіли йому, як помер Гасдрубал і як Сціпіон віддав місто інфернальним богам, спалив його і зруйнував його мури, як він продав п’ятдесят тисяч тих, хто вижив, у рабство, звелів засипати його поля сіллю й заборонив під страхом смерті будь-кому жити серед руїн.

«Така велика ненависть, такі жорстокі діяння могли народитися лише в серці римлян», – нарікав поет, а Гамількар оплакував Карфаген протягом двадцятьох днів і двадцятьох ночей, перш ніж покликав до себе своїх морських полководців.

Вони прийшли до нього, всі дев’ять, і поет Гай назвав їхні імена: Задаль, Ганіс, Філон, Габбакук Лал та інші. Кілька з них хотіли воювати, але більшість наготувалися втікати, бо як могли жалюгідні рештки карфагенської сили вистояти проти легіонів Риму та його грізного флоту галер?

Здавалося, немає більше ніде святої землі для карфагенян. Рим накрив увесь світ своєю закутою в броню п’ятою. І тоді Габбакук Лал, старий морський лев і досвідчений мореплавець, нагадав їм про подорож, яку Ганнон Мореплавець здійснив триста років тому, вийшовши крізь Геркулесові стовпи й добувшись до краю, де пори року були перекручені, золото росло, наче квіти на скелях, а слони жили великими стадами на рівнинах. Усі вони читали розповідь про мандри Ганнона, яку той записав на глиняних табличках і залишив на збереження у великому храмі Ваала Гаммона в Карфагені, тепер зруйнованому Римом. Вони згадали, як він розповідав про річку й велике озеро, де його привітали лагідні люди з жовтою шкірою, що обмінювали золото й слонову кістку на намисто й одяг, і розповідав, як він там затримався, щоб полагодити свої кораблі й дочекатися урожаю збіжжя.

«Це добра земля, – писав він. – І багата».

Так, у перший рік своєї втечі від Середземного моря Гамількар Барка очолив флот із п’ятдесяти дев’ятьох великих кораблів, на борту кожного з яких було по сто п’ятдесят веслярів і полководців, і повів його на захід, пройшовши крізь Геркулесові стовпи, що нависали над протокою, а тоді звернув на південь у невідоме море. З ним вирушили в далекі краї дев’ять тисяч чоловіків, жінок і дітей. Подорож тривала два роки, позаяк пливти понад західним узбережжям Африки було нелегко. Їм зустрічалися тисячі труднощів і небезпек, які треба було долати. Дикі племена чорношкірих людей, хижі звірі та хвороби, що нападали на них, коли вони сходили на берег, мілководдя й бурхливі течії, вітри і штилі на морі.

Через два роки після початку подорожі вони звернули в гирло широкої спокійної річки і пливли вгору по ній протягом шістнадцятьох днів, перетягуючи кораблі вручну там, де було мілко, аж поки нарешті досягли великого озера, про яке писав Ганнон. Вони висадилися на його найдальшому березі під пагорбами з червоного каменю, і Гамількар Барка помер від пропасниці, яку він привіз із собою з гнилих земель півночі. Його малого сина Ланнона Гамількара обрали новим царем, а дев’ять полководців стали його радниками. Вони назвали свою нову країну Опет, як легендарну землю золота, й почали будувати своє перше місто там, де серед скель була печера з глибоким басейном. Басейн і місто присвятили богині Астарті.

– Господи, та вже четверта година, – спохопився Рал Девідсон і порушив зачарування, яке опанувало нас усіх на більшу частину ночі, і я зрозумів, який я стомлений, емоційно та фізично виснажений, але дуже задоволений. Я знайшов свого Плінія, тепер я можу їхати до Лондона з тріумфом. Я мав усе, чого потребував.

Як швидко тепер минали дні. Я щоранку починав працювати ще до схід сонця. Моя друкарська машинка клацала, не зупиняючись, і заповнені письмом аркуші вже утворювали високий стіс коло неї. Я щодня працював до полудня, а другу половину дня та вечори збавляв у депозитарії, слухаючи пісні із золотих книг поета Гая. Сподіватися на те, що переклад буде завершено до першого квітня, не доводилося. Нам би дуже пощастило, якби на той час були перекладені два сувої з п’ятьох. Не було також можливості відкласти симпозіум, призначений радою Королівського географічного товариства саме на цей день. Відділ зв’язків із громадськістю лондонської гілки компанії «Англо-Стервесант» завершив усі приготування, запрошення розіслані й прийняті, підтверджені номери в готелях і передбачені сотні інших подробиць.

Мені треба було впорядкувати цю неймовірну кількість фактів і легенд настільки, наскільки я міг устигнути за той час, що мені залишався. І так само, як завжди, мені доводилося боротися зі спокусою романтизувати свою тему. Слова Гая розбуркували мої емоції, я хотів скопіювати його кипучий стиль, похвалити героїв і суворо осудити негідників, як це робив він. Усі ми в Місячному місті були глибоко втягнуті в ту історію, навіть Елдридж Гамілтон, єдиний неафриканець серед нас, був зачарований її величчю. Тоді як для нас, для кого Африка була, по суті й емоційно, джерелом існування, ті пісні стали життєвою необхідністю.

Як часто мені здавалося, що наша недавня історія є відлунням життєвих змагань і пригод тих людей з Опета. Як тісно, здавалося, вони пов’язані з нами, попри те, що нас відокремлювало від них майже дві тисячі років.

Протягом перших п’ятьох років поселення на березі озера процвітало. Вони будували собі оселі з дерева й глини, люди Опета призвичаювалися на новій землі. Вони налагодили торговельні зв’язки з народом ює. То були ті самі жовтошкірі люди, яких Ганнон описував триста років тому, високі граційні чоловіки зі скошеними очима й тонкими рисами. Не випадало сумніватися, що це предки готтентотів. Вони були пастухами, доглядали табуни кіз та дрібної чагарникової худоби. Були мисливцями й траперами, а також збирачами самородків алювіального золота в річищах серед гравію. Від імені царя-дитини Габбакук Лал уклав договір із Ює, царем ює. Згідно з тим договором, усі землі між великою річкою й пагорбами Туя ставали власністю людей з Опета за п’ять рулонів тканини та двадцять залізних мечів.

Задоволений, Габбакук Лал, для якого вид і запах моря були як кров, що струменить у його жилах, повернувся до Середземного моря на п’ятьох найшвидших кораблях, навантажених золотом і слоновою кісткою з Опета. Він здійснив зворотну подорож за дев’ять місяців, встановлюючи пости спостереження на всьому західному узбережжі Африки, й повернувся додому з вантажем бісеру, тканин та інших розкошей цивілізації. Він відкрив торговельний шлях, по якому скарби Південної Африки потечуть у відомий світ, але він постійно остерігався мстивого ока Риму й тому приховував свої сліди на морі, як старий лис.

Він привіз із собою і нових поселенців для колонії Опета. То були металурги, мулярі, будівники кораблів й аристократи – шукачі пригод. Проте потік золота й слонової кістки від ює став вичерпуватися, коли закінчилися запаси, надбані за сотні років. На чолі загону в сто воїнів Габбакук Лал поїхав до міста Ює. Він хотів домовитися про те, щоб людям з Опета надали право полювати на всій території царства Ює, і цар охоче погодився, приліпивши свій знак у кінці шкіряного сувою, покритого літерами, яких він не розумів. Потім він улаштував бенкет, щоб розважити почесних гостей. Пиво приносили у великих суліях із гарбуза, биків цілими смажили над ямами, наповненими розжареним вугіллям, а маленькі дівчата ює танцювали голими, їхні жовті тіла, натерті маслом, блищали у сонячному світлі.

У розпалі гулянки Ює, цар, підвівся на ноги й показав кулаком на людей, чиї вимоги ставали дедалі надмірнішими.

– Повбивайте білих дияволів, – вигукнув він, і його воїни, які лежали напоготові за глиняними мурами міста, кинулися на них.

Габбакук Лал пробив собі дорогу до безпеки, його бойова сокира кружляла навколо нього, немов летюча смерть. Троє з його людей пробилися слідом за ним, але решта полягли в битві, і їхні голови ює почепили на бойові киї.

Габбакук Лал і троє його відважних супутників відірвалися від переслідувачів і добігли до берега великої річки, де стояв на якорі їхній корабель. Пливучи на білих вітрилах, вони принесли застереження в Опет. Коли полки ює в сорок тисяч воїнів спустилися крізь прохід у червоних пагорбах, п’ять тисяч чоловіків з Опета вже були готові зустріти їх.

Протягом усього того дня жовті орди розбивалися, як морські хвилі, об ряди лучників Опета, й весь той день стріли летіли, мов хмари сарани. Потім, у ту мить, коли ює відступили, виснажені, і їхня рішучість зламалася, Габбакук Лал відкрив свої ряди й випустив на ворога сокирників. Як хорти за зайцями, як вовки за овечими отарами, вони переслідували ворогів, аж поки темрява припинила різанину. Воїни ює загинули в полум’ї свого охопленого вогнем міста, а їхні люди були взяті в рабство. Такий закон Африки, землі, яка любить сильних, де тільки лев розгулює гордо.

Отак несподівано колонія, яка спокійно влаштовувалася на новому місці проживання, пускаючи в землю своє коріння й переконуючись у тому, що її підмурки міцні, досягла великого розвитку й процвітання.

Її металурги розробляли поклади металів, її мисливці освоїли великі території, її скотарі схрестили дрібну чагарникову худобу ює з великими биками, яких кораблі Габбакука Лала привезли з півночі. Її землероби сіяли хліб і поливали його водою з озера. Щоб захистити своїх громадян і богів, почали будівництво мурів Опета. Земля та її скарби були поділені між дев’ятьма шляхетними родинами полководців, що привели флот до цієї місцевості, а тепер стали членами царської ради.

Габбакук Лал, чиє кремезне тіло покрутив і знівечив артрит, а червоний, палахкотючий вогонь його волосся й бороди змінився на сірий попіл, нарешті помер. Але його найстарший син, на той час уже адмірал флоту Опета, взяв собі батькове ім’я. Другий Габбакук Лал здійснював управління флотом Опета, який дедалі зростав, використовуючи його для торгівлі та досліджень. Його кораблі досі ходили добре второваним шляхом на північ, але вони також здійснили далеку подорож на південь, туди, де земля обкручувалася в протилежний бік, і велика гора з пласкою вершиною охороняла південний мис. Тут несподіваний шторм, який утворився з північного та західного вітрів, розтрощив половину опетського флоту на скелях під горою. Жерці розтлумачили той випадок як застереження від богів, і відтоді жоден із кораблів Опета не наважувався запливати так далеко на південь.

Минали століття. Царі сходять на трон і потім сходять із нього. Виникають нові звичаї, манери богів та способи поклоніння їм змінюються, пристосовуючись до нової землі, народжуються нові покоління людей зі змішаною кров’ю Опета та ює. Кожен із них є громадянином, але тільки шляхетним родинам дозволено правити країною. Він може втішатися всіма привілеями й виконувати всі обов’язки громадянина, крім управління справами держави. Це дозволено лише людям старої крові, чистої й незаплямленої. Як відгалуження цієї знаті виникає клан воїнів-священиків. Вони сини Амона, і я з великою цікавістю довідався, що клан походив від чоловіка з давнього царства, тобто з міст Тір і Сидон, що існувало на землях Ханаану. Ті священики, либонь, походили від єврейського кореня. Ніхто не забороняє нам робити цікаві припущення, чи не так?

Народжуються нові герої й воюють на кордонах або придушують повстання рабів, або вбивають диких звірів. Відроджується давнє мистецтво тренування слонів, і цареві слони підсилюють його військо й полегшують важку працю на будівництві та спорудженні шахт.

Під час читання золотих книг іноді виникало фізичне відчуття зв’язку з минулим. Гай описує будівництво мурів та башт Ваала. Вони точно відповідають тим фундаментам, які ми відкрили. Гай повідомляє, що мури мали тридцять п’ять футів заввишки і п’ятнадцять футів завтовшки, й ми знову дивуємося, як вони могли зникнути.

В іншому місці він описує дари, що їх єгипетські чиновники піднесли в Кадисі Великому Левові – так тепер називали царя; серед тих дарунків він описує золоту чашу, чудово оброблену, зі знаками вічного життя. Це та сама чаша, яку ми знайшли між руїнами храму, й того вечора я знову пішов оглянути її. Тепер я подивився на красу чаші новими очима.

Читаючи пісні Гая, ми завжди намагалися розв’язати головоломку вгадування сучасних назв для тих тварин і місцевостей, про які він згадує. Міста й гарнізони давно перестали існувати або перетворилися на таємничі купи давніх каменів, якими всіяний ландшафт Центральної Африки. Проте ми з великим хвилюванням вислухали, як люди з Опета почали шукати землю, придатну для вирощування виноградників та олив. Олія та вина, доставлені з півночі, мали більшу вартість, аніж їхня вага в золоті на той час, коли вони завершили подорож на кораблях Габбакука Лала П’ятого.

Виноградарі та городники Великого Лева відкрили пасмо високих гір далеко на сході. Там панував туман і прохолодне чисте повітря. Для будівництва терас та обробітку схилів із родючим ґрунтом було залучено десять тисяч рабів. Живі рослини в гончарних посудинах доставлялися на південь найшвидшими кораблями, потім їх вантажили на слонів і перевозили в гори Зенґ, з яких і стали потім надходити солодкі вина, що їх поет Гай нахваляє з палким ентузіазмом. Описує він і будівництво терас, де вирощували сади, які існують у горах Іньянґа до сьогоднішнього дня.

З описів диких тварин і птахів Пунту та чотирьох царств ми могли впізнати більшість із них. Священний сонячний птах, який носив м’ясо на пожертви Ваалові, злітаючи вгору в безхмарне небо, аж поки зникав за межами простору, доступного для людського ока, то був, звичайно ж, гриф-стерв’ятник. У такий спосіб ми збагнули значущість вирізьблених стерв’ятників і смисл печатки на золотих сувоях. Грифа-стерв’ятника обрали за емблему воїнів-жерців, синів Амона, Бен-Амона. Гай поставив особисту печать на глеки, в які помістив сувої.

Були й інші тварини, описувані поетом, які, поза всяким сумнівом, належали до тварин вимерлих, тобто до тих порід, які зникли протягом двох тисяч років, що відокремлюють їх від нас. Головний із них – Великий Лев. Бо ми довідалися, що цар запозичив свій титул від реального звіра. То був великий хижий кіт, який жив на південних берегах озера, в густому очереті. Ще року двісті шістнадцятому від заснування Опета було видано закон, який захищав цього звіра, бо йому вже тоді загрожувало вимирання. Той закон ухвалили завдяки ролі, яку той звір відігравав у ритуалі коронації нового царя, – церемонії, яку Гай називав «обранням Великого Лева». Він описував ритуального звіра як червонясто-чалого кольором шкіри з мордою, що ховалася за чорною й білою шерстю гриви, з п’ятьма футами заввишки у плечах. Ікла стриміли з його щелепи – великі, загнуті, у десять дюймів завдовжки. Хоч у нас і були підстави сумніватися в правдивості Гая, проте мені здалося, що я впізнав опис велетенської шаблезубої рисі. Скелет цього звіра був знайдений на верхньому рівні кісток у печерах Стеркфонтейн.

Гай описує, як почалася торгівля живими тваринами. Їхній давній ворог Рим спустошив Північну Африку, виловивши там усіх левів, носорогів і слонів для використання у своїх цирках. Ганіс, мисливець, що полював на південних трав’янистих рівнинах, обміркував, як ловити цих тварин живими, а потім напувати їх відваром дикої коноплі. У коматозному стані їх вантажили на кораблі Габбакука Лала і перевозили на північ до одного з постів, які стояли понад узбережжям. Гай повідомляє про надзвичайно високий відсоток виживання приспаних диких звірів – близько половини з них не помирали за таких обставин, і їх продавали за астрономічно високі суми для голодного до розваг населення Риму.

На чотириста п’ятдесятий рік від заснування Опета народ перебував у зеніті багатства й сили, але він уже переріс себе. Його кордони розтяглися, рабів йому вже не вистачало для здійснення численних проектів. У розпачі Великий Лев посилає військову експедицію для захоплення рабів на північ від великої річки. Здійснивши десятиденний марш, Гасмон Бен-Амон повернувся з п’ятистами дужими нубійськими полоненими й зажадав за це винагороди від Великого Лева.

Ми дочитали до кінця другу золоту книгу Гая Бен-Амона, й нас уже чекав «лір». Неохоче ми урвали читання й вирушили в дорогу.

Залишивши Рала й Леслі наглядати за розкопками, Елдридж, Саллі і я полетіли в Луанду, щоб пересісти там на міжнародний рейс. Ми мусили доплатити двісті фунтів за додатковий вантаж і дати великого хабара інспектору ботсванської поліції, якого його уряд послав захищати свої інтереси під час вивезення стародавніх реліквій, що їх ми забрали із собою.

У Лондоні ми мали один вільний день, один дорогоцінний день для нас самих, і, як зазвичай, я хотів устигнути зробити геть усе. На клумбах готелю Лінкольна розквітли прегарні крокуси, пиво в «Барлі-Моу» на Дюк-стрит мало кращий смак, ніж я пам’ятав, нові дівчата на Кінґз-роуд були вродливіші, ніж раніше. Коли о шостій годині закрилася Національна галерея, Саллі і я взяли таксі прямо до «Сан-Лоренцо» на Бошан-плейс і замовили чудове оссобуко,^[16] яке вміли готувати лише тут, й обмивали його червоним к’янті. Ми ледве встигли на початок вистави в театрі «Квінз». Усе це дуже відрізнялося від нашого життя в Місячному місті.

Коли ми повернулися в «Дорчестер», було вже за північ, але Саллі переповнювали враження від перебування в цьому казковому місті.

– Я надто збуджена, аби лягти спати, Бене. Що ми станемо робити?

– Я маю пляшку шампанського у себе в номері, – натякнув я, й вона подивилася на мене з лукавим блиском в очах.

– Бене Кейзин, ти мій улюблений бойскаут. Завжди готовий. Гаразд, ходімо її вип’ємо.

То був крюг, сухе шампанське дуже блідого кольору. Коли півпляшки було випито, ми кохалися, вперше за останні шість місяців. Якщо це можливо, то тепер я пережив ще бурхливіший катаклізм, аніж тоді, коли таке сталося з нами вперше. Я був виснажений фізично й духовно, і не я, а Саллі забрала порожні келихи й віднесла їх до вітальні. Вона повернулася з повними по вінця келихами світлого вина і стала наді мною, гола й прекрасна.

– Не знаю, навіщо я це зробила, – сказала вона й дала мені келих, виготовлений у формі тюльпана.

– Ти жалкуєш? – запитав я.

– Ні, Бене. Я ніколи не жалкувала за тим, що відбувалося між нами. Я тільки хотіла… – Але тут вона замовкла й натомість пригубила вино зі свого келиха й сіла біля мене на ліжко.

– Ти знаєш, що я тебе кохаю, – сказав я.

– Так.

Вона подивилася на мене з виразом, якого я не міг розгадати.

– Я завжди тебе кохатиму, – сказав я.

– Хоч би що сталося? – запитала вона.

– Хоч би що сталося, – відповів я.

– Я тобі вірю, Бене, – вона кивнула головою, її темні очі стали зовсім зеленими. – Дякую тобі.

– Саллі… – почав я знову, але вона поклала свій довгий тонкий палець мені на губи й похитала головою, так що м’які пасма її темного волосся розсипалися по щоках.

– Будь терплячим, Бене. Прошу тебе, будь терплячим.

Але я підняв її палець зі свого рота.

– Саллі…

Вона нахилилася й примусила своїми губами мої губи замовкнути. Не розриваючи поцілунку, вона поставила свій келих на підлогу біля мого ліжка, взяла мій келих – мої пальці не чинили опору – й поставила його поруч зі своїм. Потім вона кохала мене з таким приголомшливим умінням і витонченістю, що в мені не залишилося ані протестів, ані запитань.

О дев’ятій годині наступного ранку я посадив Саллі в таксі й дав їй адресу салону «Елізабет Арден» на Бонд-стріт, трохи боячись за те, що вони зроблять із її темним шовковистим волоссям. Я б перевішав цих дамочок за те, що вони іноді роблять із симпатичними дівчатами. Потім я сів в інше таксі й звелів їхати до автостради М4 та в аеропорт Хитроу й відразу ж потрапив в один із тих вуличних заторів, які перетворюють їзду британськими дорогами на таке приємне і спокійне заняття.

Літак Лорена приземлився тоді, коли я платив водієві таксі, і я кинувся бігти до міжнародного термінала, в казан, що кипить безліччю людей.

Я почув, як хтось у натовпі вигукнув: «Це мають бути Дікі й Ліз!», і я відразу дістав уявлення про те, де має зараз перебувати компанія Стервесантів. Маючи через свій низенький зріст звужений простір огляду, я змушений покладатися на такі дармові повідомлення про те, що хтось побачив там або там.

Я став пропихатися до групи людей, яку помилково сприйняли за оточення Бертонів, і зрозумів, що помилка була мені на користь. Насправді це був Лорен Стервесант, який прибув разом з усією родиною й у своєму стилі – з великим розмахом: четверо людей прокладали для нього дорогу в натовпі до дверей. Невеличка компанія джентльменів преси розташувалася обабіч групи, яка швидко наближалася, але вони не могли прорватися крізь щільні ряди РМ. Їхні методи були надто традиційними. Я нахилив голову і став пропихатися внизу між ногами натовпу, низенький і брудний, пролунало кілька вересків і криків: «Погляньте на отого!», «Тримайте його!», які швидко змінилися на: «Пробачте, докторе».

І я пробився до центру групи, де було набагато вільніше. Боббі Стервесант радісно зойкнула й обхопила мене за шию, й уся група зупинилася на хвилину, щоб дати нам завершити свою вітальну церемонію. Гіларі обмотала собі шию м’якою норкою, яка не витримувала порівняння з її чудовим блискучим волоссям, а над нею височів Лорен, його грива набула під сонцем світло-золотого кольору, а його засмагле обличчя стало брунатно-горіховим.

– Бене, старий виродку. – Він схопив мене за плечі. – Слава Богу, ти до нас пропхався. Чи не доглянув би ти за Гіл і за дітьми замість мене? Мені треба прояснити кілька речей, а потім ми зустрінемося з тобою в «Дорчестері».

Два довгі й блискучі чорні лімузини чекали під портиком, і ми розділилися на дві групи, але спочатку Лорен обернув голову й гордо мені повідомив:

– Я зловив чорного марліна на Сейшельських островах – дев’ятсот фунтів, Бене. Рибина неймовірної краси.

– Справжній тигр, – привітав я його.

– Наготуй «Ґлен Ґрант», я не затримаюся надовго.

Я стрибком умостився в машині навпроти Гіларі, випередивши одного з РМ. Я був у захваті, побачивши, скільки радості випромінювало її обличчя. То був той світлий і яскравий вираз щастя, який не можна створити за допомогою косметики та олівця для підведення очей.

– Ми провели десять днів на островах, Бене. То було справжнє чудо. – Її погляд став затуманеним і щасливим на цей спогад. – Ми святкували свої роковини. Поглянь!

І вона підняла ліву руку, обважнілу від золотої каблучки з великим діамантом. Я звик до розкішного стилю життя Лорена, але навіть я заморгав очима. Діамант голубого кольору, що мав не менш як двадцять п’ять каратів ваги, був прекрасним.

– Він чудовий, Гіларі.

І без будь-якої причини я подумав: «Що глибша провина, то коштовніший подарунок».

Коли ми прибули в «Дорчестер», Гіларі хапнула ротом повітря, а тоді приклала долоню до губів із подиву перед бароковою красою номера-люкс Олівера Месселя.

– Це неправда, Бене, – засміялася вона, – це не може бути правдою.

– Не смійтеся, – застеріг я її. – Ми, либонь, коштуватимемо Лоренові більш як сто фунтів стерлінгів у день.

– Ой-ой! – Вона плюхнулася в одне з величезних крісел. – Налийте чого-небудь випити, Бене, любове моя. Мені це потрібно.

Наповнюючи келихи, я запитав без потреби:

– Отже, ваші проблеми мали тимчасовий характер, чи не так, Гіл?

– Я вже й забула, що мала якісь проблеми, Бене. Він тепер кращий, аніж будь-коли був.

Коли прийшов Лорен, я зрозумів, що вона має на увазі. Він перебував у пречудовому гуморі, сміявся й клекотів енергією, елегантний, рішучий і засмаглий. Він відіслав геть двох останніх РМ, поки я налив йому «Ґлен Ґрант», потім кинув свій піджак і краватку на спинку стільця, закотив рукави, відкривши опуклі коричневі м’язи, й сів перед келихом із випивкою.

– Окей, Бене. Покажи мені свої матеріали.

І ми заходилися переглядати й обговорювати сувої та їхні переклади.

Лорен причепився до першого рядка на першій сторінці.

– «Піди на мій склад і візьми там п’ятсот пальців найчистішого золота». – Він повторив цей рядок, потім подивився на мене. – Хіба так сказав би той стародавній хлопець, говорячи про своє золото? Мій склад! Це його скарбниця. Той тупак Гамілтон неправильно зрозумів його. Треба було прочитати «скарбниця».

– Ти так несподівано опанував пунічну мову? – прокоментував я його зауваження.

– Але ж, погодься, Бене, хіба тобі коли-небудь доводилося посилати когось у склад по своє золото? – Він приклався до «Ґлен Ґранта». – Якщо твої теорії правильні…

– Не дратуй мене цим «якщо», Ло. Тебе ж звуть не Вілфред Снелл.

– Гаразд, припустімо, наше місто спостигла ґвалтовна й раптова смерть. Пожежа й загибель людей, але архіви, які вони вочевидь глибоко шанували, збереглися недоторканими, тож існує досить великий шанс, що скарбниця теж лишилася недоторканою. Ми повинні знайти її.

– Чудове відкриття! – Я кивнув головою й саркастично посміхнувся. – Як тобі пощастило його зробити? А я, виходить, даремно колупався в землі, шукаючи її протягом останніх півроку?

– Вона десь там, Бене, – сказав Лорен, знехтувавши мою насмішку.

– Де вона є, Ло? Де?

– Десь дуже близько. Десь у місцевості, обгородженій головними мурами, можливо, в зоні печери.

– Іди ти к бісу, Ло. Я перекопав там кожен дюйм, півсотні разів.

Я говорив із лагідним роздратуванням, яке, проте, невпинно наростало.

– А коли ти перекопуватимеш її всоте, ти зрозумієш, яким сліпим ти був.

– Щоб ти пропав, Ло! – почав я. – Не думаю…

– Випий, партнере, перш ніж ти вибухнеш.

Я зробив, як він мені порадив, і Лорен вів далі:

– Я не критикую тебе за те, що ти зробив, Бене. Але дозволь мені лише нагадати тобі, що 1909 року Теодор Дейвіс закінчив свою книжку словами: «Я боюся, що в Долині царів уже не залишилося жодної гробниці, яку ми не розкопали».

– Так, я знаю, Ло, але…

Не слухаючи мене, Лорен провадив:

– Але через тринадцять років Говард Картер знайшов гробницю Тутанхамона, найбільшй скарб, який будь-коли знаходили в тій долині.

– Ніхто не збирається припиняти пошуки, Ло, я працюватиму там доти, доки ти платитимеш.

– А я готовий побитися об заклад, що моя чекова книжка готова на більше, ніж ти думаєш.

– Гляди не програй цього закладу, Лорене, – остеріг я його.

І ми засміялися знову.

Ми розлучилися десь у середині дня. Лорен, оточений густим гуртом РМ, подався через вітальню туди, де на нього чекав перед готелем чорний «ролс-ройс», а я вислизнув у бічні двері й вийшов на вулицю Парк-лейн, щоб зловити там таксі.

Елдридж Гамілтон чекав на мене на тротуарі перед Королівським географічним товариством. Він приїхав з Оксфорда на своєму ясно-червоному мікроавтомобілі, одягнений, як завжди, у твідову куртку з латками на ліктях, але гарячково збуджений у чеканні завтрашнього дня.

– Я майже неспроможний дочекатися його, Бене, – сказав він, здушено засміявшись від великого задоволення. – Вони вже оселилися в готелі?

– Ні, але Снелл має оселитися сьогодні ввечері.

Елдридж підстрибнув від збудження й сказав: «Як гіпопотам, що йде в пастку».

«Жорстокий жарт, але дуже влучний», подумав я, і ми увійшли крізь подвійні дубові двері в обшитий панелями хол – верховний храм нашої професії. Є якась стримана гідність у цій будівлі, яка вселяє мені глибокий спокій у цьому божевільному й скороминучому сучасному світі.

Один поруч одного ми побралися широкими сходами повз портрети великих людей і списки колишніх медалістів, ушанованих Товариством.

– Ви повинні подумати про те, хто вас малюватиме, Бене. – Елдридж показав на портрети. – Кажуть, отой чужоземний Джонні – як його прізвище? – Анніґоні малює вельми непогано.

– Не меліть нісенітницю, – розсердився я, й він засміявся, а радше заіржав тим дивовижним іржанням-сміхом, що звучить як сигнал горном у місцевості, оголошеній священним заповідником.

Я був роздратований тим, що Елдридж проник в одну з моїх приватних і найдорожчих мені фантазій. Я скромна й майже до болю сором’язлива особа, та коли я вперше потрапив сюди й подивився на портрети, то уявив собі, як моє засмагле обличчя дивиться вниз із цієї почесної стіни. Я навіть обрав собі позу – сидячу, щоб не привертати непотрібної уваги до свого тіла, з головою, наполовину обернутою вбік. У мене симпатичний правий профіль. Там будуть прожилки достойної сивини на скронях і маленька стрічка приємного кольору, нагорода від якоїсь чужоземної держави прикрашатиме лацкан мого піджака. Орден Почесного легіону, можливо. Вираз обличчя замислений, брови суворо насуплені.

– Ходімо, – сказав Елдридж, і ми пішли туди, де нас чекали президент і кілька членів ради з хересом та бісквітами, й ніде не видно було бодай келиха пристойного віскі.

Проте я не сумнівався в тому, що ці джентльмени мають силу перетворити на дійсність мої фантазії, якими я втішався кілька хвилин тому. Я доклав усіх зусиль, аби бути приязним і чарівним у міру своїх можливостей, і така поведінка, схоже, справила бажаний ефект.

Ми обговорили, як має початися симпозіум, призначений на завтра, на половину третьої години.

– Його світлість виголосить привітальну промову, – пояснив мені один із них. – Ми попросили його, щоб він обмежився сорока п’ятьма хвилинами і, якщо можливо, уникнув теми вирощування орхідей та змагань у бігу з перешкодами.

Після чого я прочитаю свою доповідь. Вона вважатиметься продовженням тієї, яку я виголосив шість років тому: «Середземноморські впливи на Центральну й Південну Африку в дохристиянську еру», ту саму, яка дала нагоду Вілфредові Снеллу та його банді так познущатися з мене. Організатори симпозіуму надали мені чотири години.

Елдридж мав прочитати свою доповідь наступного ранку. Вона мала назву «Деякі стародавні рукописи та символи південноафриканського походження». Елдридж умисне обрав для свого виступу досить туманну назву, щоб не виказати, якого удару я наготувався завдати своїм супротивникам.

Елдридж і я переконалися в тому, що експонати, привезені нами з Африки, перебувають у безпеці в сейфах Товариства, потім Елдридж добре поколошматив мене, запропонувавши повернутися в «Дорчестер» у його клятому червоному мікроавтомобілі крізь диявольські затори лондонського вуличного руху. Нас чотири рази пронесло навколо Гайд-парку, причому Елдридж люто чортихався, його лисина зблискувала, як сигнальний маяк, а я тримався за ручку автомобіля, готуючись вискочити з машини на ходу, бо Елдриджеві ніяк не вдавалося вирватися з вуличного руху й звернути в Парк-лейн.

Ми обидва ще тремтіли від перенапруги, коли я повів його до коктейль-бару, де влив у нього подвійну порцію «Джилбі», а потім покинув його. Я мав плани на сьогоднішній вечір, а було вже по шостій.

Саллі вийшла з ліфта, коли я наблизився до нього. Я подумки пробачив перукареві, який зробив їй зачіску, бо він дозволив її волоссю лежати, залишивши його м’яким. З її обличчям також зробили щось магічне – воно перетворилося на суцільні очі і м’які рожеві уста. На ній була сукня завдовжки до п’ят із розмаяної зеленої тканини в цілковитій гармонії з її зеленими очима.

– Бене, – вона швидко підійшла до мене. – Я така рада, що зустріла тебе. Я залишила тобі записку під дверима. Про сьогоднішній вечір. Я дуже боюся, що не зможу провести його з тобою, Бене. Пробач мені.

– Гаразд, Саллі, не переймайся. Ми все одно не домовлялися напевне, – сказав я їй, приховуючи розчарування за усмішкою, бо мої плани обвалилися, як картковий будиночок.

– Я повинна зустрітися з ними. Це мої давні друзі, Бене. Вони приїхали сюди аж із Брайтона.

Я пішов до номера-люкс Лорена й стовбичив там, і чекав, коли він повернеться, базікаючи з Гіларі та дітьми. О пів на восьму він зателефонував, і Гіларі, поговоривши з ним, передала слухавку мені.

– Я сподівався, що ми пообідаємо разом, Бене, але я мушу тут затриматися, одному Богові відомо на поки. Вони неймовірно наплутали в контракті, складаючи статтю про податки. Ми намагаємося виправити її. Чому б тобі не пообідати разом із Гіларі натомість?

Але Гіларі поскаржилася на перевтому і сказала, що хоче сьогодні лягти спати рано. Я пообідав сам-один в Айзова, де мене нагодували справжнім кошерним обідом, який починався з рубленої печінки з цибулею. Після чого я перетнув алею й заглянув до Реймонда, де за п’ять фунтів споглядав, як найгарніші дівчата Лондона роздягалися до голого тіла. Дивитися на це було мені тяжко. Така розвага примусила мене почуватися ще самотнішим і пригніченішим, і потім, хоч я й не розпусник, я ледве утримався від спокуси, коли дівчата манили мене з темних дверей своїх притулків на Вордер-стрит.

Я зателефонував у кімнату Саллі, коли повернувся у номер за кілька хвилин до півночі, а потім і через годину, коли облишив марні спроби заснути. На обидва дзвінки я не дістав відповіді, і телефон засмучено гудів, наче комаха, яка марно шукає собі пару, посилаючи в простір свій безрезультатний заклик. Був уже майже ранок, коли мені нарешті пощастило заснути.

Лорен розбудив мене, неймовірно бадьорий і енергійний, о восьмій годині, заволавши в телефон:

– Тебе чекає великий день, Бене. Приходь снідати, сюди, нагору. Я саме замовляю сніданок, тобі чого хочеться?

– Кави, – промурмотів я, і, коли прийшов у його номер-люкс, перед ним стояв величезний таріль зі стейком і беконом, нирками і яйцями, з вудженими оселедцями та вівсяною кашею на початок і грінками, мармеладом та кавою на кінець.

Це більш-менш звичайний сніданок для Лорена.

– Сьогодні тобі знадобиться твоя сила, партнере. Розташовуйся зручніше, хлопче, і їж.

Підкріпившись таким поживним сніданком, я прожив ранок на високій хвилі сподівання й почувався, наче лев, коли ополудні ми спустилися вниз, щоб привітати гостей. Коли я сказав «лев», то мав на увазі лева-людожера. Я змастив ретельно поголені щоки двома жменями крему «Діор», який застосовують після гоління, одягнув темний кашеміровий костюм із білою сорочкою й коричнево-малиновою краваткою, а Гіларі ще й устромила мені в петлицю червону гвоздику. Я пахтів, наче трояндовий сад, я радше енергійно підстрибував, ніж ішов, а в животі відчував те поколювання й тремтіння, яке буває в мисливця, що вийшов на полювання.

Лорен і я увійшли до кімнати для високих гостей разом, і гомін розмов відразу стих. Я не претендую на те, що моя поява в кімнаті може спричинити мовчанку, але поява Лорена, безперечно, може. Лише один голос не затих; намагаючись наслідувати мову британського вищого класу, він, проте, горлав у вітальні, чимось подібний до реву осла. Вілфред Снелл стояв у колі своїх лизоблюдів, височіючи над ними значно вище, аніж може височіти людина, тому він скидався на погано зроблений пам’ятник самому собі. Ноги в нього були розчепірені, а тіло застигло в позі тяжко вагітної жінки, яка намагається врівноважити своє величезне черево. Здавалося, він носить під своєю камізелькою наполовину наповнений бурдюк із вином. Щоб накрити цей неймовірно опуклий живіт, знадобилося не менше тканини перлисто-сірого кольору, аніж для виготовлення театральної завіси. Його обличчя звисало вниз на груди кількома підборіддями, схожими на брижі, що вкривають поверхню водойми. Воно було біле та м’яке, так наче пластикову торбинку наповнили брудним молоком. Його рот здавався глибоким рожевим розрізом у білому тілі, млявий, постійно розкритий, навіть тоді, коли він не базікав, а не базікав він рідко. Його волосся скидалося на дикий кущ із переплутаним гіллям, із якого на плечі та лацкани сипався дощ дрібної лупи, й він був весь обвішаний усілякими речами: окуляри для читання висіли йому на шиї, як бінокль командувача танковим корпусом, позолочений ніж для надрізання сигар визирав із кишені, в якій носять гроші, з його петлиці звисали монокль на чорній стрічці, ланцюжок від годинника і в’язка ключів.

Я рушив у його напрямку, зупиняючись, щоб привітати друзів, побазікати з колегами, але невпинно наближався до нього. Хтось тицьнув у мою руку келих, і я оглянувся.

– Віскі для мужності, – усміхнулася мені Саллі.

– Мені його не треба, любове моя.

– Ходімо поговоримо з ним, – запропонувала вона.

– Таку втіху я залишаю собі наостанок.

Ми подивилися відкритим поглядом на цього самопризначеного барабанщика археології, чиї з півдесятка книг розійшлися накладом у п’ятсот тисяч примірників – книг, які не мали на меті нічого іншого, крім як догоджати смакам читачів; книг, які небезпечно фліртували із плагіатом і кримінальною обмовою; книг, у яких еквілібристика з професійним жаргоном прикидалася ерудицією, а факти стискалися, нехтувалися або тонко змінювалися на догоду власній аргументації.

Я не мстивий чоловік, не той, хто таїть у собі злість або невдоволення, та коли я дивлюся на цього обрезклого ката, цього мучителя, цього… Одне слово, коли я на нього дивлюся, я відчуваю, як кров закипає й піниться за моїми очима. Я рушив до нього напрямки.

Він побачив, як я наближаюся, але не звернув на мене уваги. Усі в кімнаті знали, що відбувається, й, либонь, чекали сутички від того дня, коли одержали свої запрошення. Коло навкруг великого чоловіка розімкнулося, надавши мені простір, щоб я міг наблизитися до нього.

– Немає сумніву… – горлав Вілфред, причому його погляд ковзнув на сім футів вище від моєї голови.

Він зазвичай упереджує кожне зі своїх тверджень таким рекламним ударом.

– Як я завжди стверджував…

Його голос долітав до найдальших закутнів, і я терпляче чекав.

Я тримав напоготові дбайливо відрепетирувану усмішку, яку застосовую в подібні хвилини. Вона дуже скромна й сором’язлива.

– Так заведено й загальновідомо…

Коли Вілфред промовляє такі слова, то це означає, що теорії, про яку він говорить, притаманні разючі суперечності.

– Сказати правду…

Після такого вступу він завжди повідомляє очевидну брехню.

Нарешті він подивився вниз, зупинився на середині речення, устромив собі в око монокля й на свою радість і подив побачив неподалік від себе свого давнього друга й колегу доктора Бенджаміна Кейзина.

– Бенджаміне, мій дорогий маленький друже! – вигукнув він, і його «маленький» угородилося мені в тіло, наче стріла в тіло бика. – Як приємно бачити вас!

Потім Вілфред Снелл припустився вельми необміркованого вчинку. Він простяг у моєму напрямку свою велику м’яку лапу, вкриту білим волоссям. Якусь мить я не міг повірити, що доля подарувала мені таке везіння; у ту саму мить Вілфред пригадав, як ми востаннє, шість років тому, потиснули один одному руки, й спробував забрати її назад. Проте його реакції не зрівнятися з моєю, і я нею заволодів.

– Вілфреде, – заворкотів я, – мій любий, мій дорогий чоловіче.

Його рука скидалася на рукавичку, наповнену теплим желе, й, лише проникнувши в неї на дюйм або два, мої пальці змогли доторкнутися до кісток.

– Ми були в захваті, коли довідалися, що ви зможете приїхати, – сказав я йому, й він щось мукнув мені у відповідь. Кілька крапель слини відокремилися від його м’яких рожевих губів.

– А як вам доїхалося сюди? – запитав я, сором’язливо всміхаючись.

Вілфред спробував випручати руку, переступаючи з ноги на ногу. Мої пальці загрузли майже до дна, поринувши в м’яку білу плоть, і я тепер намацав кожен його суглоб. Це було те саме, що зловити медузу на вудку, налаштовану на форель.

– Ми повинні знайти час для невеличкої приватної розмови, перш ніж закінчиться симпозіум, – сказав я й почув, як із Вілфреда виходить назовні повітря.

Воно виходило з тихим свистячим звуком, і він почав зморщуватися, наче проколотий балон. Несподівано я відчув відразу до своєї жорстокості і дорікнув собі за слабкість, за те, що дозволив собі піддатися їй. Я випустив його руку, й, коли туди почала повертатися кров після мого брутального потиску, він, либонь, мусив пережити гостріший біль, аніж тоді, коли я її стискав. Він обережно притис руку до грудей, його великі жіночні очі наповнилися слізьми, губи йому тремтіли, наче у вередливої дитини.

– Ходімо, – лагідно сказав я йому. – Дозвольте мені запропонувати вам чогось випити.

І я повів його геть, а він ішов за мною сумирно, як слон за погоничем. Одначе Вілфред Снелл не належить до тих людей, яких легко зламати, й він швидко прийшов до тями. Під час ланчу уривки з його монологів долітали до нашого столу. Він, як і завжди, не вагався «називати речі своїми іменами» і «ділитися своїми маленькими таємницями» із притаманною йому переконливістю. Із того, що мені вдалося почути, він, як і раніше, легко та кумедно розвінчував те, що я стверджував у своїх книжках, повторюючи свої аргументи щодо середньовічного походження руїн Центральної Африки: мовляв, створили їх банту. На одному з етапів я поглянув у його бік і побачив, що він тримає розгорнутою біля своєї тарілки мою книжку «Офір» і щось зачитує з неї під загальний сміх сусідів по столу.

Проте біля мене виникла інша загроза, і я мусив докласти все своє вміння, щоб відвернути її. Саллі за ланчем була поруч зі мною, й ми сиділи навпроти Стервесантів. Їй знадобилося лише п’ять секунд, щоб помітити новий діамант Гіларі. Вона не могла його не помітити, він посилав осяйні стріли в усі кінці кімнати. Саллі мовчала протягом половини ланчу, але її погляд повсякчас падав на осяйний дорогоцінний камінь. Решта були раді можливості погомоніти, лунав сміх і чимало добродушних жартів. Лорен, здавалося, був особливо уважним до Гіларі, але раптом запала несподівана тиша.

Саллі нахилилася вперед і своїм найсолодшим голосом сказала Гіларі:

– Який чудовий перстеник! Ви щасливі, що можете носити такі великі прикраси, моя люба. А в мене надто тонкі кістки. Боюся, воно мені не підійшло б.

І вона обернулася до мене й стала жваво базікати. Вона зруйнувала загальний настрій одним майстерним ударом. Я побачив, як Лорен хмуриться і як він сердито почервонів. Гіларі стиснула губи, і я побачив, як сотні влучних відповідей промайнули поза її очима, але вона втрималася. Я незграбно пірнув у порожнечу, але навіть моя чарівність та соціальна грація не змогли відновити колишній настрій. Я відчув полегкість, коли нарешті Лорен подивився на годинник, потім кинув скошений погляд на РМ, якому була доручена організація виїзду. Цей джентльмен відразу підхопився на ноги й спрямував неповоротку громаду на вихід, туди, де чекала кавалькада автомобілів. Коли ми переходили через вітальню, Вілфред Снелл проштовхався до мене з цілим роєм своїх шанувальників, які намагалися не відставати від нього в чеканні чогось кумедного.

– Я знову переглянув вашу книжку протягом ланчу. Я забув, яка вона забавна, мій любий хлопче.

– Дякую вам, Вілфреде, – вдячно відповів я. – Дуже мило з вашого боку сказати мені про це.

– Я прошу, щоб ви підписали її мені.

– Неодмінно. Неодмінно підпишу.

– Я з великою цікавістю чекаю вашого сьогоднішнього виступу, мій маленький друже.

І я знову затремтів від зусиль придушити свої почуття і зберегти лагідний тон голосу.

– Сподіваюся, він вам видасться не менш забавним.

– Не сумніваюся, що саме таким він видасться мені, Бенджаміне.

Він зловтішно засміявся й подався геть разом із натовпом. Я почув, як він сказав Де Валлосу, коли вони разом сідали в автомобіль:

– Середземноморський вплив! Мій Боже, а чому не ескімоський? Докази ті самі.

Ми проїхали через парк, як жалобна процесія на державному похороні – кортеж чорних лімузинів, – і через другі ворота виїхали на Кенсингтон-гор.

Нас усіх висадили біля дверей Товариства, й ми пішли до лекційної зали. Ті, хто мав виступати, й члени ради розташувалися на сцені, а в залі сиділа теж виключно солідна публіка. Вілфред сидів на своєму місці, попереду в центрі, де я міг спостерегти кожен вираз на його обличчі. Він був оточений своїми «душогубами».

На сцену привели його світлість, що пахнув сигарами й добрим портвейном. Його спрямували на публіку, як гаубицю, й запустили в дію. За сорок п’ять хвилин він розповів усе, що знав, про орхідеї і про сезон стипл-чейзу. Президент почав делікатно смикати його за поли піджака, але мені довелося чекати свого шансу ще двадцять хвилин.

– Шість років тому я вже мав честь виступити перед Товариством. Темою мого виступу був «Середземноморський вплив на Центральну й Південну Африку в дохристиянську еру». Я прийшов тепер до вас із тією самою темою, але озброєний новими доказами, які мені пощастило роздобути в період між цими двома виступами.

Кожні кілька хвилин Вілфред обертався у кріслі, щоб кинути якесь зауваження або Роджерсу, або Де Валлосу, які сиділи в ряду позад нього. Він застосовував сценічний шепіт, прикриваючи рот програмкою. Я не дозволяв собі відвернути увагу на ті перешіптування й читав вступ. То було резюме всього того, що було відомо раніше, й різних теорій, які будувалися на цьому матеріалі. Я умисне зробив свій вступ занудним і нецікавим, надавши можливість Вілфредові та його компанії повірити, що в мене нема нічого, аби я міг підтримати свої погляди.

– Але в березні минулого року містер Стервесант показав мені одну фотографію.

Тепер я змінив тон своєї промови, дозволив, щоб певна наелектризованість увійшла в неї. Я помітив зблиск інтересу на обличчях, які раніше мали вираз тупої незацікавленості. Я став активно розбуджувати той інтерес. Тепер, цілком несподівано для них, я розповідав їм детективну історію. Інтервали між помпезно-іронічними зауваженнями Вілфреда ставали дедалі довшими. Хихотіння його шанувальників завмерло. Тепер я тримав свою публіку за горло, вона перебувала разом із Саллі та мною в місячному світлі, дивлячись згори вниз на примарні обриси давно мертвого міста. Вони переживали хвилювання, яке опанувало нас, коли ми знайшли перші обтесані блоки каменю.

У ту саму мить, коли я цього потребував, лампи в залі погасли, й перший образ з’явився на екрані, який висів за моєю спиною.

То був малюнок білого царя, величного й гордого, царственого у своїй мужній красі та в золотому обладунку. Малюнки вилітали з темряви світовими сигналами й падали на екран. Публіка сиділа в глибокій тиші, їхні зачаровані обличчя були освітлені сяйвом, що віддзеркалювалося від екрана, тишу порушувала лише гарячкова писанина журналістів у передньому ряді. Мій голос огортав їх чарами.

Я довів свою розповідь до того періоду, коли ми обстежили рівнину й печеру, але ще не відкрили тунелю, замурованого за портретом білого царя.

За моїм сигналом світло увімкнули, й публіка повернулася в теперішній час, усі, крім його світлості, який нарешті не зміг чинити опір портвейну й заснув мертвим сном. Він був єдиним із двохсот людей, хто не був захоплений моєю розповіддю. Навіть Вілфред здавався приголомшеним і враженим, як боксер, що опинився в тяжкому нокауті й намагається зіп’ястися на ноги, перш ніж пролунає гонг. Я не міг супроти власної волі не захоплюватися ним, цей чоловік був гравцем до мозку кісток. Він обернувся до Де Валлоса і проникливим пошептом сказав йому:

– Типове мурування банту тринадцятого сторіччя нашої ери, звичайно ж. Але дуже цікаво. Підтверджує мою теорію про датування міграцій.

Я мовчки чекав, поклавши долоні на край кафедри й нахиливши голову. Іноді мені здається, я міг би бути талановитим кіноактором. Я повільно підвів голову й подивився на Вілфреда, на обличчі в мене був вираз розпачу. Він неабияк його підбадьорив.

– Картина, звичайно, нічого не підтверджує й нічого не спростовує. Правду кажучи, це, либонь, кандидат на висвячення в релігії банту, подібний до Білої леді з Брендберґа.

Я зберігав мовчанку, дозволивши йому заковтнути мого гачка якнайглибше, так ніби він був марліном. Я хотів, щоб він проковтнув його якнайглибше, перш ніж я смикну за волосінь.

– Боюся, ми не одержимо нових доказів. – Він озирнувся навкруг себе з дурною задоволеною посмішкою, і його послідовники закивали головами й запосміхалися, наче маріонетки.

Тоді я звернувся безпосередньо до нього:

– Як щойно зазначив професор Вілфред Снелл, хоч те, що я вам виклав, і було напрочуд цікавим, проте воно не дало нам нових доказів. – Усі вони енергійно закивали головами. – І тому я вирішив заглянути глибше.

І розповів про відкриття заблокованого тунелю, про наше рішення зберегти малюнок білого царя й заглибитися в живу скелю, про те, як ми вийшли в новий тунель, і я знову зробив паузу й подивився на Вілфреда Снелла. Несподівано я відчув жаль до нього; тепер це вже був не мій непримиренний ворог, відкрита виразка в моєму професійному житті, тепер він був лише товстою й досить безглуздою постаттю.

Як поет Гай, Сокирник усіх богів, я врубався в нього. Я посік його на шматки своєю розповіддю про сувої, про сокиру з грифами, про п’ять золотих книг.

Поки я говорив, один із моїх помічників підкотив тачку, накриту зеленою оксамитовою тканиною. Усі очі прикипіли до тієї тачки, й за моїм сигналом він відгорнув тканину, під якою лежала велика блискуча бойова сокира й один із сувоїв.

Вілфред Снелл розвалився у своєму кріслі, поклавши пузо собі на коліна, а його рожевий рот розкрився й обвис, поки я зачитував перші слова першої золотої книги Гая:

– «Нехай люди прочитають ці слова й радіють, як я радів, нехай вони почують ці пісні й плачуть, як плакав я».

Я закінчив свій виступ і подивився на них, окинувши залу поглядом. Їхні серця були натягнуті, наче струни, серця кожного з них. Навіть Лорен, Гіларі й Саллі, які все це знали, нахилилися вперед у своїх кріслах, із блискучими очима й напруженою увагою.

Була вже половина на восьму, як я відзначив із подивом. Я перевищив свій час на годину, але президент, який сидів поруч, не зробив мені жодного зауваження.

– Мій час закінчено, але не закінчено історію. Завтра вранці професор Елдридж Гамілтон прочитає свою доповідь про сувої та їхній зміст. Я сподіваюся, ви зможете прийти на його виступ. Ваша світлість, президенте, леді та джентльмени, я дякую вам.

Тиша була абсолютною, ніхто не рухався й не озивався протягом десятьох повних секунд, а потім раптом усі підхопилися на ноги й шалено зааплодували. Уперше від часу заснування Товариства 1830 року науковій доповіді аплодували так, ніби це була театральна вистава. Усі попідхоплювалися зі своїх місць і з’юрмилися навколо мене, щоб потиснути мені руку й поставити свої запитання, на які я навряд чи міг дати відповідь. Зі свого зручного місця на кафедрі я побачив, як Вілфред Снелл підвівся з крісла й важко посунув до дверей. Він ішов сам-один, банда його послідовників покинула його, щоб приєднатися до натовпу, який оточував мене. Я хотів покликати його, сказати, що мені його шкода, що я хотів би мати змогу пощадити його, але сказати мені було нічого. Що ж до нього, то він усе сказав сотні разів раніше.

Кожна з найбільших національних газет опублікувала повідомлення про мій тріумф наступного ранку, й навіть «Таймс» дозволила собі написати: «Відкриття карфагенського скарбу – одне з найбільших досягнень в археології від часів знайдення гробниці Тутанхамона».

Лорен звелів доставити нам усі публікації, й ми сиділи в морі газетних статей за ще одним із гаргантюелівських сніданків. Я був зворушений тим, що Лорен так пишається моїми досягненнями. Він читав кожну статтю вголос, доповнюючи її власними коментарями:

– Ти поставив їх на коліна, партнере.

– Бене, ти знищив тих нікчем.

– Ти зумів так про це розповісти, що я сам від хвилювання мало не намочив у штани!

Він підняв із загальної купи одну з бульварних газет лівого напрямку й розгорнув її. Його веселість куди й поділася. Зненацька він спохмурнів, і на його обличчі з’явився вираз такої люті, що я запитав:

– Що ти там побачив, Ло?

– Ось поглянь. – Він майже пожбурив газету на мене. – Прочитай це сам, поки я перевдягатимусь.

Він пішов до спальні й гримнув дверима.

Я майже відразу знайшов те, що вивело його з рівноваги. Цілу сторінку фотографій під великим заголовком: «Сили свободи». Чорношкірі люди з рушницями, з танками. Чорношкірі люди маршують нескінченними рядами. Шоломи у формі яйця, схожі на гриби-поганки ненависті, найсучасніша автоматична зброя на плечах під камуфляжною формою, тупотять узуті в чоботи ноги. Це були не ті люди, які захопили мене. Але в самому центрі сторінки красувалася фотографія високого чоловіка з плечима широкими, як поперечина шибениці, й лисиною, схожою на гарматне ядро, що виблискувала під яскравим сонцем Африки. Він ішов, не усміхаючись, між двома усміхненими китайцями, одягненими в пожмакані однострої, що скидаються на піжами.

Заголовок був поданий великими літерами: «Чорний Хрестоносець, генерал-майор Тимоті Маґеба, щойно призначений командувач Армії народного визволення з двома своїми військовими радниками».

Я відчув моторошний жах, коли дивився на вираз глибокої ненависті на цьому обличчі, на грізну силу й жахливу мету в цих широких плечах і важкій ході.

У якийсь непоясненний спосіб ця інформація відвернула увагу від мого особистого тріумфу. Те, що сталося дві тисячі років тому, здавалося не таким важливим, коли я дивився на фотографію того чоловіка й думав про ті чорні сили, які гуртуються на землі моєї батьківщини.

Але тут мені спало на думку, що той чоловік не виняток, Африка мала багато таких людей, як він. Багато чорних руйнівників, які покривали її рівнини білими кістками людей: Чаку, Мзіліказі, Маматі, Мутезу й сотні інших, яких історія забула. Тимоті Маґеба був лише останнім у довгому ряду вояків, які стали невидимі за темною й непроникною завісою часу.

Лорен вийшов зі спальні, й Гіларі вийшла з ним. Вона підійшла, щоб поцілувати мене й привітати знову, і я випустив газету з рук, але не викинув її зі своєї свідомості.

– Пробач мені, що я не можу піти з тобою сьогодні й послухати доповідь твого друга Елдриджа, Бене. Я не можу відмовитися від зустрічі, яку призначив на сьогодні. Будь ласка, доглянь Гіл за мене. Нагодуй її добрим ланчем, гаразд? – сказав мені Лорен, коли ми всі троє спускалися вниз у ліфті.

Елдридж, одягнений у ту саму куртку з латками на ліктях, зіпсував тему своєї доповіді. Протягом трьох із половиною годин він мурмотів про «значення» та «скорочення», іноді регочучи своїм унікальним іржанням, яке будило всіх, хто встиг заснути. Я був йому вдячний, дивлячись, як поступово порожніє зала, а журналісти позіхають. Не випадало сумніватися, що він неспроможний відібрати в мене мою славу.

За годину до ланчу Саллі, що сиділа в ряду за мною, підсунула мені записку: «Я більше неспроможна витримати. Піду позазираю по крамницях. Побачимося потім. С.»

І я з усмішкою спостерігав, як вона граційно вислизнула крізь бічні двері. Гіларі обернулася й підморгнула мені, й ми обоє заусміхалися.

Елдридж нарешті зупинився й замовк, з усмішкою оглянувся навколо, на знуджену публіку.

– Ну що ж, – сказав він, – думаю, я розповів про все.

І всі з полегкістю посунули до дверей.

У вітальні Товариства мене знову оточив опанований ентузіазмом натовп, і ми повільно рушили до виходу та до нашого ланчу.

Коли нарешті ми підійшли до таксі й Елдридж та я вмостилися обабіч Гіларі на сидінні, і я вже наготувався назвати водієві адресу «Траторії Тераца», Гіларі подивилася на свої руки на колінах і перелякано скрикнула:

– Мій перстеник!

І ми вперше помітили, що великий діамант більше не сяє в неї на руці. Я з переляком подивився на її голий палець, де був відсутній статок, про який я навіть мріяти не міг. Цей діамант, безперечно, коштував не менше, як тридцять тисяч фунтів.

– Коли ви востаннє бачили його на своєму пальці? – запитав я в неї, й після того, як вона подумала кілька секунд, вираз полегкості прийшов на зміну її стривоженому похмурому виразу.

– О, тепер пригадую. У готелі я фарбувала собі нігті й поклала його в алебастрову коробку для сигарет поруч зі стільцем.

– У якій кімнаті? Поруч із яким стільцем?

– У вітальні, поруч із гобеленовим стільцем, біля телевізора.

– Елдридже, ви, будь ласка, довезіть місіс Стервесант до ресторану. А я ліпше найму інше таксі й поїду до готелю, щоб забрати перстень, поки на нього не натрапила котрась із прибиральниць. У вас ключ із собою, Гіл?

Вона понишпорила в сумочці й дістала звідти ключ.

– Бене, ви мій чудовий друг. Пробачте, що я накинула вам цю роботу.

І вона подала мені ключ.

– Дівчата в біді – моя спеціальність.

Я вийшов на тротуар. Вони від’їхали, а я протягом п’ятьох хвилин намагався зупинити бодай одне з таксі, що проминали мене. Я ніколи не можу збагнути, горять чи не горять на їхньому даху маленькі жовті вогні, тому я сигналю всім.

Я увійшов до номера-люкс «Олівер Мессел», відчинивши туди двері ключем Гіларі, й поквапився довгим коридором повз двері спалень. Я зітхнув із полегкістю, коли знайшов перстень між сигаретами в алебастровій шкатулці. Тримаючи його в руці, я підійшов до вікна, щоб помилуватися ним протягом бодай однієї миті. Це був діамант такої невимовної краси, що в мене стиснувся шлунок. Я відчув скороминущу заздрість, наплив смутку, що ніколи не зможу мати у своєму володінні таку чарівну річ. Проте я відразу відкинув це почуття, поквапно загорнув діамант у свою хусточку й поквапився назад до виходу.

Коли я порівнявся з дверима однієї зі спалень, то помітив, що вони злегка відчинені, і зупинився, простягши руку до ручки дверей, щоб їх зачинити.

Із кімнати за тими дверима долинув жіночий голос, голос, захриплий від емоцій, голос, що схвильовано тремтів від уривчастого дихання.

– О так, Боже, о так! Я хочу ще! Я хочу ще!

І чоловічий голос злився з ним, хрипко волаючи, немов гарчання пораненого звіра.

– О моя кохана! О моя люба!

Голоси змішалися, закрутилися й разом урвалися, підхоплені могутнім штормом кохання. Після чого почувся інший звук, ритмічний, наполегливий, що лунав, наче пульс творіння, звук такий самий стародавній, як і сама людина, незмінний, як і шляхи зірок. Поки я стояв там, заціпенілий, із рукою, простягненою до ручки дверей, гучне серцебиття кохання зупинилося й зітхання та стогін емоцій притихли й виснажилися.

Я обернувся й пішов геть, мов сновида. Мовчки підійшов до парадних дверей і мовчки зачинив їх за собою.

Я тихо сидів за ланчем і не пригадую, як я їв, я нічого не пам’ятаю з розмов, нічого не пам’ятаю з того, що чув, бо голоси, які я почув за тими дверима, належали Саллі Бенатор та Лорену Стервесанту.

Не пам’ятаю, як я повернувся до Королівського товариства й що було на заключній церемонії. Я сидів у першому ряду, згорбившись на стільці, й не відривав погляду від тріщини в дерев’яних полірованих дверях. Мій розум летів назад, наче мисливський собака, що шукає сховану пташку.

Я пригадав ту ніч у Місячному місті, коли я ліг спати п’яний і сама Саллі налила мені останню порцію. Пригадав, як я прокинувся, коли Лорен увійшов до намету, пригадав відблиск блідого світанку за відхиленим краєм намету.

Пригадав свій візит до печери ввечері, коли Лорен осліпив мене ліхтарем і звелів іти геть.

Пригадав розмову між Ралом та Леслі. Пригадав друзів Саллі з Брайтона, її невиправдані шалені атаки на Гіларі, її зіпсований настрій і мовчанку, її несподівану веселість і ще більш несподівані депресії, її напівзізнання і своє перебування на порозі відкриття, її нічні відвідини мого ліжка й сотню інших ключів та натяків – і я здивувався, що був таким сліпим. Як я міг не бачити цього, не відчувати?

Було промовлене моє ім’я, і я доклав усіх зусиль, щоб оговтатись, намагатись почути, що там про мене кажуть. Це Грехем Гобсон, президент Товариства, говорив і, всміхаючись, дивився на мене. Голови навколо також дивилися на мене, дружні й добрі обличчя.

– Нагороджений медаллю патрона й засновника Товариства, – сказав Гобсон. – Крім того, моя рада доручила мені оголосити, що з її фонду виділено певну суму для того, щоб призначити винагороду відомому художникові, який погодиться намалювати портрет доктора Кейзина. З відповідною церемонією портрет буде повішено…

Я струснув головою, бо відчував, що мій мозок затуманений. Голос Гобсона лунав дедалі тихше, і я спробував зосередитися. Лагідні, проте наполегливі руки підіймали мене на ноги, виштовхували на сцену.

– Промову! – гукали вони, сміючись й аплодуючи.

Я стояв перед ними. Голова в мене йшла обертом, зала оберталася й зупинялася, розпливалася і знову входила у фокус.

– Ваша світлосте, – почав я й подавився словами, моє горло не хотіло говорити, й слова ледве пропихалися крізь нього. – Для мене велика честь… – Я замовк і став шукати слова, але вони чогось чекали. Я окинув залу розпачливим поглядом, шукаючи визволення або натхнення.

Саллі Бенатор стояла біля бічного входу. Я не знав, скільки часу вона там простояла. Вона усміхалася, білі зуби виблискували на її засмаглому й гарному обличчі, темне волосся спадало осяйними хвилями їй на плечі, щоки палахкотіли, а очі іскрилися, і я бачив перед собою дівчину, яка щойно підвелася з ліжка свого коханця.

Я втупився в неї поглядом.

– Я дуже вдячний, – промурмотів я, вона кивнула мені й підбадьорливо всміхнулася, й моє серце зламалося.

То було суто фізичне відчуття, гострий біль, щось розривалося у мене в грудях і нило так, що я не міг спіймати свій подих. Я втратив її, своє кохання, своє єдине кохання, й усі ці почесті, уся слава не мали для мене ніякого значення.

Я дивився на неї через залу, опанований розпачем і позбавлений мети. Я відчував, як сльози течуть і спалюють мої очі. Я не хотів, щоб усі це бачили, й, спотикаючись, спустився зі сцени й рушив до дверей. Оплески залунали знову, і крізь загальний гомін я почув голоси:

– Бідолашний чоловік, він геть розгубився.

– Його хвилювання зворушує.

– Він розчавлений почуттями.

І я вибіг на вулицю. Накрапав рідкий дощик, і я побіг, наче збожеволів. Як поранена тварина, я хотів залишитися сам-один, щоб одужати після цього полювання. Холодний дощ полегшив біль у моїх очах.

Я мріяв про самотність і про полешення болю – і те, й те я знайшов у Місячному місті. Елдридж домовився протягом місяця читати лекції в Англії, а Саллі зникла. Я не розмовляв із нею після того дня, але Лорен сказав мені мимохідь, що вона взяла два тижні з тієї відпустки, яка в неї накопичилася, й вирушила в тур по Італії та грецьких островах. Вона надіслала мені листа, який надійшов авіапоштою у Місячне місто з Падуї, підтвердивши свою подорож і висловивши жаль, що всі її зусилля зустріти мене в Лондоні перед від’їздом зазнали невдачі. Це було не дивно, бо я не повернувся в «Дорчестер», а переслав свій багаж до готелю «Будинок Синього птаха», звідки вранці вилетів до Африки. Саллі надіслала мені свої привітання й, закінчуючи листа, повідомила, що прилетить до Йоганнесбурґа в кінці місяця й першим рейсом повернеться до Місячного міста.

Коли я читав цього листа, мене опанувало почуття нереальності, так ніби я одержав його з могили. Бо вона була для мене мертвою, вона опинилася поза моєю досяжністю навіки. Я спалив листа.

Лорен навідався на розкопки на один день. Я зрозумів, що мені немає чого сказати йому. Ми ніби стали зовсім чужими людьми; риси його обличчя, що їх раніше я завжди пам’ятав і любив, тепер стали мені незнайомими.

Він відчув провалля, яке розділило нас, і спробував переступити через нього. Я не зміг піти йому назустріч, і він відлетів раніше. Я знав, що він спантеличений, і відчув до нього невимовний жаль. Я не знайшов у собі ані бажання звинуватити його, ані ненависті до нього.

Рал і Леслі були туманними постатями на межі моєї самотності. Вони не втручалися в той приватний світ, у якому я нині жив.

Це був світ Гая Бен-Амона, він перебував поза болем і поза смутком. Протягом того часу, коли Елдридж працював над сувоями, я щодня стежив за кожною деталлю його перекладу. У мене великі здібності до мов, я завжди вивчав їх без труднощів. Лоуренс Аравійський навчився говорити по-арабському за чотири дні, а я опанував пунічну мову за десять і, досягши цього, здобув ключ до казкової країни Гая.

Третя книга була продовженням історії Опета до періоду, коли жив поет. Цей документ зачаровував не менше, аніж ті два, які передували йому, але справжні чари я відкрив у решті золотих книг.

Там були поеми та пісні Гая, поеми та пісні в сучасному значенні цих слів. То був Гай – воїн, Сокирник усіх богів, що написав оду, присвячену осяйним крилам сонячного птаха, своєї бойової сокири.

Він описував, як привіз золото з південних шахт і як розплавив його в горні, схожому на тіло жінки, описував запах розжареного вугілля й сичання струминки розтопленого металу.

Як він очищав і плавив, виковував і формував, загострював і карбував. Коли він описав скульптурні зображення чотирьох грифів-стерв’ятників і чотири сонця, я подивився на велику сокиру, яка висіла над моїм письмовим столом із великим подивом.

Разом із Гаєм я слухав, як блискуче лезо стогнало в польоті, чув, як воно вгороджувалося в кістку, як зі смоктанням вихоплювалося з живої плоті. Я з моторошним страхом читав список ворогів, які загинули від цієї сокири, і дивувався з їхніх злочинів.

Потім настрій Гая змінювався, й він перетворювався на бешкетного хлопця, пив червоне вино з Зенґу, реготав у світлі вогнища зі своїми товаришами по зброї.

А то я бачив перед собою чепуруна, одягненого в білі тканини, напахченого солодким мастилом, з елегантно заплетеною бородою.

Потім – жерця, який поклонявся своїм богам. Він був переконаний, що вони сприяють йому, й не шкодував для них їхню частку пожертв. Гай опускався навколішки в мовчазній молитві, Гай підіймав угору свою сокиру, вітаючи Ваала, сонячного бога. Гай цілком віддавався таємницям релігійного одкровення.

Потім я знову бачив Гая як вірного друга, правдивого товариша, який описує свою радість у компанії інших чоловіків. Поєднання особистостей, радість розділених насолод, небезпека, яку вони зустрічають разом і разом долають. Я знайшов у цьому вірші сильний натяк, що Гай поклоняється героям, він сліпий до помилок друга й описує його фізичну красу майже з жіночою проникливістю. Описує ширину його пліч, царський вигин червоної бороди, яка спадає на груди, де випинають м’язи, гладенькі й тверді, схожі на кругле каміння на пагорбах Зімбао, ноги, схожі на пагони могутнього дерева, усмішку, схожу на тепле благословення сонячного бога Ваала, й закінчує таким рядком: «Ланноне Гіканус, ти більше, аніж цар Опета, ти мій друг». Читаючи ті рядки, я розумів, що мати дружбу Гая було великою цінністю.

Настрій поета знову змінюється, й тепер він уже спостерігач природи, мисливець, який описує свою здобич із незрівнянною любов’ю, не пропускаючи жодної деталі, від вигину слонового ікла й до кремової м’якості нижньої поверхні живота левиці.

Потім він коханець, зачарований красою своєї милої.

Таніт, чиї широкі брови сяють білим і повним світлом під місяцем, чиє м’яке й світле волосся майорить, як дим від великих папірусових пожеж у болотах, чиї очі сяють зеленим кольором, як глибокий басейн у храмі богині Астарти.

Потім раптом Таніт помирає, й поет оплакує своє горе, дивлячись на її смерть, як на політ пташки, її руки зі слонової кістки виблискують, як розпростерті крила, її останній плач лунає під склепінням небес і вражає навіть серця богів. Ридання Гая були моїми риданнями, його голос – моїм голосом, його жахіття й тріумфи були моїми жахіттями й тріумфами, й мені здавалося, що Гай – то я, а я – то він, Гай.

Я підводився з ліжка рано й пізно лягав, я їв мало, й моє обличчя стало сухорлявим і блідим, примарне обличчя, яке дивилося на мене з дзеркала дикими, переляканими очима.

Потім несподівано реальність накотилася на мене, потрясши крихкі кришталеві стіни мого казкового світу. Лорен і Саллі прилетіли у Місячне місто одним літаком. Страждання, якого я так довго уникав, почалося знову.

Я намагався заховатись. Я обрав архіви за своє святилище й не виходив звідти, щоб уникати будь-якого контакту як із Саллі, так і з Лореном. Щоправда, я мусив приходити кожного вечора на обід і брати участь у жартах та дискусіях, намагаючись не помічати приватних інтимних обмінів поглядами між Лореном і Саллі, аж поки мені випадала нагода розважливо розлучитися з ними.

Двічі Лорен підходив до мене.

– З тобою щось негаразд, Бене.

– Ні, Лорене, ні. Присягаюся тобі. Ти помиляєшся.

І я втікав у тишу архівів.

Там я мав спокійну компанію Рала й фізичну працю каталогізації, фотографування та пакування глечиків, а крім того я знайшов ще одну розвагу. Ця печера, запечатана майже на дві тисячі років, була стерильною, позбавленою життя в будь-якій його формі, коли ми вперше відкрили її. Але тепер вона утворювала власну екосистему: спочатку тут оселилися мініатюрні мухи, потім піщані блохи, мурахи, павуки й нарешті маленькі коричневі ящірки породи гекон. Я почав знімати фільм про цю колонізацію архівів.

Протягом багатьох годин на день я сидів з фотоапаратом, наготовленим і налаштованим, чекаючи, коли мені пощастить зняти близький знімок широким планом мухи або комахи, й саме в такий спосіб я зробив останнє велике відкриття в Місячному місті.

Я пройшов сам-один у найдальший закутень архівів, затулений стіною, на якій був вигравіюваний образ сонця. Одна з ящірок гекон пробігла вниз по стіні й через кам’яну підлогу. На тому місці, де лежала велика бойова сокира, коли ми вперше її знайшли, ящірка зупинилася. Вона стояла в напруженій позі, м’яка шкіра в неї на горлі пульсувала, а маленькі чорні намистинки очей зблискувади сподіванням. Тоді я помітив комаху, на яку вона чатувала. Білий метелик спокійно сидів на образі сонця з розгорнутими крильми.

Я швидко дістав фотоапарат і налаштував лампу-спалах та експозицію. Хотів сфотографувати ящірку в ту мить, коли вона вбиває свою жертву. Повільно пересів у позу, з якої міг навести різкість на комаху, і чекав, поки ящірка наближалася до метелика кількома швидкими ривками. За двадцять дюймів від метелика вона знову зупинилася й, здавалося, готувалася до останнього нападу. Я чекав, стримуючи подих, тримаючи палець на кнопці. Ящірка стрибнула вперед, і я натиснув на лампу-спалах.

Ящірка застигла, тримаючи тіло метелика затиснутим у своїй пащі. Потім обернулася й головою вниз стрибнула на підлогу. Коли вона добігла до кута, який утворювали стіна й підлога, то зникла, а я засміявся, що вона так по-дурному злякалася мене.

Я змотав плівку, зняв із фотоапарата лампу-спалах, поклав його у футляр і наготувався завершити свою роботу, коли раптом мені дещо спало на думку. Я знову підійшов до останньої стіни в печері, до того місця, де зникла ящірка, й зупинився, щоб пильно оглянути підлогу й стіну. І стіна, й підлога здавалися непроникними, і я не міг знайти ані дірочки, ані тріщинки, куди могла б заховатися ящірка. Заінтригований зникненням ящірки, я пішов і зняв одну з великих дугових ламп з кабелю, поставивши її так, щоб промені від неї повністю освітлювали стіну.

Потім на руках і колінах я поповз попід стіною. Почув, як моє серце застугоніло, наче військовий барабан, кров зашуміла й загуділа в очах, відчув її теплоту на щоках. Моя рука тремтіла, коли я намацував складаний ножик, і я мало не зламав ніготь на великому пальці, коли відкривав лезо.

Я тицяв лезом у ледь помітну лінію розділу, що відокремлювала стіну від підлоги. Лезо мого ножа просковзнуло в щілину на повну довжину.

Я з розгону підвівся й пильно подивився попід стіною, побачивши, як образ сонця відкидав дивні тіні у світлі дугової лампи.

– Можливо, – прошепотів я сам до себе, – мені лише здалося…

І тоді я почав плазувати під образом Ваала, так ніби був одним із його шанувальників. Я розпачливо обмацував тріщину, пропихаючи в неї лезо ножа понад підлогою, аж поки воно раптом обернулося на дев’яносто градусів і ковзнуло вгору по стіні. Тут щілина була потаємно з’єднана, сполучена й обернута сама на себе. Хитрість, із якою було з’єднано цей стик, переконала мене в тому, що за ним ховається щось важливе. Майстерність виготовлення цієї ділянки стіни була далекою від грубих стиків між плитами стелі, крізь які просочилося так багато пилюки.

Тепер я підхопився на ноги й занепокоєно походжав туди й сюди перед непроникною суцільною стіною. Я знову ожив після повернення до Місячного міста. Моя шкіра бриніла, моя хода стала пружною, і я радше підстрибував, ніж ходив, пальці мої стискалися в кулаки й розтискалися, а мій мозок клекотів від збудження.

«Лорен, – несподівано подумав я. – Він має бути тут».

Я майже бігцем кинувся до виходу з архівів, а потім завернув у тунель і вибіг із печери. У дерев’яній сторожці на вході до тунелю один із охоронців сидів, розкинувшись на стільці, поклавши ноги в чоботях на стіл. Комір його синьої уніформи був розстебнутий, кашкет збитий набакир. На стіні позад нього висів збройний пояс, із кобури стримів пістолет. Він підвів голову від вестерна в м’якій палітурці, де було намальоване брутальне обличчя з носом, схожим на дзьоб, і холодними хижими очима.

– Вітаю вас, док. Ви дуже квапитеся?

– Болс, ви не змогли б покликати до мене містера Стервесанта? Скажіть йому, щоб прийшов негайно.

Я стояв навколішки перед образом сонця, коли прийшов Лорен.

– Ло, підійди-но сюди. Я хочу щось тобі показати.

– Привіт, Бене! – засміявся Лорен, і мені здалося, що його обличчя виражає приємну полегкість. – Це вперше за два тижні я побачив, щоб ти усміхнувся. Боже, я був стривожений за тебе. – Він плеснув мене по плечі, все ще сміючись. – Тепер ти більше схожий на старого Бена.

– Ло, поглянь на ось це.

І він став навколішки поруч мене.

Через десять хвилин він уже не усміхався, його обличчя було холодне й напружене. Він дивився на стіну своїми світло-синіми очима з таким виразом, ніби був спроможний бачити крізь тверду скелю.

– Ло… – почав я, але він закликав мене до мовчанки владним жестом.

Він не відривав погляду від стіни, й тепер мені здалося, він дослухається до голосу, який я був неспроможний чути. Я дивився на це холодне богоподібне обличчя з несподіваним відчуттям майже забобонного жаху. Дивна інтуїція підказувала мені: незабаром станеться щось надприродне.

Дуже повільно, крок за кроком, Лорен наблизився до образу сонця. Він простяг руку вперед і притулив її в центрі великого диска. Його пальці були розчепірені, повторюючи форму зображення. Він почав натискати на стіну, я бачив, як пучки його пальців розчавлюються об скелю, змінюючи форму під тиском.

Протягом кількох нескінченних секунд нічого не змінювалося, а тоді раптом стіна почала рухатися. Не чутно було ніякого звуку, ніякого скрипіння, ніякого скреготу дверних петель, які чинили б опір, але вся стіна оберталася на невидимій осі. Громіздкий обережний рух, який відчинив квадратний чорний отвір у тунель, схований за образом Ваала.

Дивлячись на чорний доісторичний отвір, я сказав, не дивлячись на Лорена:

– Як ти це зробив, Ло? Як ти здогадався?

Тон у нього, коли він мені відповів, був спантеличений:

– Я знав, я просто це знав, ото й усе.

Ми знову обидва замовкли, дивлячись у чорний отвір. Мене несподівано опанував моторошний страх – мені було лячно думати, що ми там знайдемо.

– Візьми світло, Бене, – наказав Лорен, не відриваючи погляду від дверного отвору.

Я взяв переносну дугову лампу, й Лорен забрав її в мене з рук. Я подався за ним, коли він увійшов у прохід за дверима.

Перед нами у проході сім футів заввишки й у дев’ять футів завширшки був спуск униз під кутом сорок п’ять градусів. Там були кам’яні східці, вроблені в підлогу. Кожна сходинка стерта, з гладенькими закругленими краями. Стіни й стеля тунелю виготовлені з необробленого каменю, а глибина тунелю ховалася від нас за тінями й темрявою.

– Що це? – запитав Лорен, показавши на два великі круглі об’єкти, які лежали на початку східців.

Я побачив, що на них блищать бронзові розетки.

– Щити, – сказав я йому. – Бойові щити.

– Хтось загубив, дуже поспішаючи.

Ми обережно переступили через них і спустилися східцями. Там було сто шість сходинок, кожна по вісім дюймів заввишки.

– Пилюки тут немає, – зауважив Лорен.

– Ні, – погодився я. – Печать на дверях була приладнана дуже щільно.

Його слова, либонь, мали б бути сприйняті як застереження, проте я був весь опанований подивом і збудженням від цього нового відкриття. Поверхня східців здавалася такою чистою, ніби її щойно підмели.

Спустившись східцями, ми опинилися перед розвилкою у формі літери Т. Прохід праворуч приводив до залізної брами, зачиненої й загвинченої на болти. Ліворуч він спускався ще на дванадцять покручених сходинок, що зникали в живій скелі.

– Куди йти? – запитав Лорен.

– Погляньмо, що там видно за брамою, – запропонував я здушеним від збудження голосом, і ми підійшли до неї.

Важкі болти не були загвинчені наглухо, але крізь опори брами була пропущена золота нитка, й важка цегляна печать затуляла вхід.

На печаті був грубо зображений барельєф тварини й написані слова: «Ланнон Гіканус, Великий Лев Опета, володар Пунту й чотирьох царств».

– Дай мені свій ніж, – сказав Лорен.

– Ло, ми не можемо… – почав я.

– Дай мені його, нехай тебе чорти візьмуть. – Його голос трохи тремтів і був захриплий від особливої хоті й пристрасті. – Ти знаєш, що перед нами? Це скарбниця, золотий підвал Опета!

– Зачекай, зробімо це як годиться, Ло, – благальним голосом попросив я, але він узяв печать голими руками й відірвав її від брами.

– Не роби цього, Ло, – запротестував я, але він повитягував болти й наліг усією вагою тіла на браму.

Вона заржавіла, бо стояла довго зачинена, але він наліг на неї всім тілом і з усією своєю силою. Вона подалася назад, достатньо, щоб Лорен у неї протиснувся. Він побіг за браму, а я – за ним. Тунель знову зробив кілька обертів під прямим кутом і привів нас у велику залу.

– Боже! – вигукнув Лорен. – О Боже! Подивись на це, Бене! Лиш подивись!

Скарбниця Опета лежала перед нами з усім своїм казковим багатством, досі неторканим. Згодом ми зможемо все порахувати, зважити й виміряти, але поки що ми стояли тут і дивилися.

Зала мала сто вісімдесят шість футів завдовжки й двадцять один фут завширшки. Слонова кістка була складена під довшою стіною – одна тисяча шістнадцять слонових бивнів. Вона зогнила й кришилася, як крейда, але дві тисячі років тому це мала бути грандіозна скарбниця.

Тут було дев’ятсот великих амфор, запечатаних воском. Дорогоцінні олії давно випарувалися й перетворилися на густу чорну масу. Були тут також рулони імпортованих тканин і шовку, які теж зогнили й розсипалися на порох після першого ж дотику.

Метали були складені під протилежною стіною підвалу: сто дев’яносто тонн природної міді, перетворені на зливки у формі хреста святого Андрія; три тонни олова, перетворені в ті самі форми; шістнадцять тонн срібла; дев’яносто шість – свинцю; дві – сурми.

Ми йшли по центру склепу, дивлячись на цю неймовірну виставку багатства.

– Золото? – помурмотів Лорен. – Де тут золото?

Ми побачили кілька штабелів дерев’яних скринь, вирізаних із чорного дерева, з віками, прикрашеними слоновою кісткою й перламутровою інкрустацією. Ці скрині були єдиними об’єктами мистецької творчості в склепі, але навіть на них сцени боїв та мисливських ловів були зображені досить грубо.

– Ні, не роби цього, – знову запротестував я, коли Лорен почав зривати віко з однієї зі скринь.

Там було повно напівдорогоцінного каміння, аметистів, берилів, котячого ока, яшми та малахіту. Деякі з тих каменів були грубо оброблені й повставляні в золоті вироби, товсті незграбні шматки, намиста, брошки, браслети та персні.

Лорен поквапився вниз проходом і раптом рвучко зупинився. В окремій заглибині, яка відходила від головної зали, за ще однією залізною брамою в акуратні стоси було складене золото, відлите у вже звичні для нас «пальці». Стоси первісного металу здавалися не вельми великими, та коли через кілька місяців їх усі зважили, то золота тут набралося понад шістдесят тонн.

За сьогоднішньою вартістю його тут було більше як на шістдесят мільйонів фунтів стерлінгів. У тій самій заглибині, де було складене золото, стояли дві невеличкі дерев’яні скриньки. У них зберігалося двадцять шість тисяч каратів необроблених і грубо оброблених діамантів будь-яких мислимих розмірів і будь-якої форми. Жоден із них не важив менше за півтора карати, а найбільший був великим тьмяно-жовтим страховищем на тридцять вісім каратів і лише сам-один збільшував на два мільйони фунтів загальну вартість скарбниці.

Тут зберігалося багатство сорока сімох царів Опета, накопичене з неабиякими труднощами за чотириста років. Жодна інша скарбниця стародавнього світу не могла зрівнятися з таким багатством.

– Ми повинні бути до чортів обережними, Бене. Жодне слово про це відкриття не повинне вислизнути ані з моїх, ані з твоїх уст. Ти розумієш, що сталося б, якби воно вислизнуло? – Він стояв, тримаючи по великому пальцю золота в кожній руці, дивлячись на стоси скарбниці. – Цього досить для того, щоб убити безліч людей, щоб розв’язати війну!

– Чого ти від мене хочеш, Ло? Я повинен мати помічників для роботи тут. Рала або навіть Саллі.

– Ні! – Він люто подивився на мене. – Ніхто не буде сюди допущений. Я віддам відповідне розпорядження охоронцям, щоб вони пускали сюди лиш тебе й мене.

– Мені потрібна допомога, Ло. Я не можу зробити все сам, тут надто багато матеріалу.

– Я допоможу тобі, – сказав Лорен.

– Тут потрібен не один тиждень.

– Я тобі допоможу, – повторив він. – Більш нікого не можна сюди впускати. Жодного слова нікому не слід казати.

До шостої години того вечора Лорен і я оглядали підвал скарбниці.

– З’ясуймо, куди веде друге відгалуження тунелю, – запропонував я.

– Ні, – зупинив мене Лорен. – Я хочу, щоб ми залишалися тут на звичний час. Я не хочу, аби інші здогадалися, що ми тут знайшли незвичайні речі. Повернемося в табір. Інше відгалуження тунелю ми подивимося завтра. Зрештою воно не може бути чимось таким, як це.

Ми зачинили за собою кам’яні двері, запечатавши таємний прохід, а на пункті охорони Лорен віддав дуже точні накази, записавши їх на особистому аркуші охоронця. Прізвища Рала й Саллі були видалені зі списку тих, кому дозволено заходити в тунель. І згодом він оголосив це за обідом. Він пояснив, що йдеться про експеримент, який здійснюємо я і він. Цей вечір я пережив тяжко. Я був виснажений збудженням, яке переживав протягом цілого дня, й тепер, позбувшись своєї апатії, я занадто сильно реагував на звичайні стимули життя. Я сміявся занадто гучно, пив надто багато, й агонія моїх ревнощів стала ще болючішою, ніж раніш.

Коли Лорен і Саллі дивились одне на одного, я хотів би їм крикнути:

– Я знаю про все й ненавиджу вас за це!

Але я знав, що це неправда. Я їх не ненавидів. Я любив їх обох, і тому мені було ще тяжче терпіти таку ситуацію.

У ту ніч я не мав найменшого шансу заснути. У певному стані нервової напруги я не менш як протягом двох або трьох ночей не спроможний стишити пориви свого розпаленого мозку. Я не мав наміру шпигувати за нею. То був простий збіг, що я стояв біля вікна, дивлячись із темряви кімнати на місячну ніч, коли Саллі вийшла зі своєї хатини.

Вона була в довгому світлому нічному халаті, а її розпущене темною хмарою волосся лежало в неї на плечах. Вона затрималася на порозі й обережно озирнулася навколо, аби переконатися, що табір спить. Потім винувато й швидко поквапилася через освітлений місяцем двір до тієї хатини, в якій жив Лорен. Вона відчинила двері й увійшла туди, не вагаючись, а для мене почалося безсоння, тривале й болісне.

Я стояв біля свого вікна протягом двох годин, дивлячись, як тіні від місяця змінюють форму, спостерігаючи, як зірки весело бігають у небі, зірки такі далекі й осяйні, якими вони бувають у чистому й солодкому повітрі пустелі. Вони змарнували свою красу на мене в ту ніч. Я дивився на хатину Лорена, уявляючи собі кожне прошептане там слово, кожен доторк, кожен рух і ненавидячи себе та їх. Я думав про Гіларі та дітей, дивуючись, яке божевілля примушує чоловіка ставити на карту щастя своєї родини за кілька годин скороминущої втіхи. У тій затягнутій темрявою хатині скільки вірності та довіри ті двоє зраджували, яким глибоким і надійним людським щастям ризикували вони?

Несподівано до мене дійшло: я припускав, що для Лорена ця пригода лише гра, а тепер я розглянув можливість, що він діє цілком серйозно. І має намір розлучитися з Гіларі й одружитися із Саллі. Ця думка здалася мені нестерпною. Мені несила було далі спостерігати й чекати, і, щоб якось відвернути свою увагу, я швидко вдягнувся й поквапився через двір до депозитарію.

Нічний сторож сонно мене привітав, і я відімкнув двері й пішов до підвалу, в якому зберігалися золоті книги. Я дістав четверту книгу Гая. Приніс її до свого кабінету й, перш ніж розпочати читання, пішов по пляшку «Ґлен Ґранта». Мої два наркотики – слова й віскі.

Розгорнув сувій навмання й перечитав оду Гая, яку він присвятив своїй бойовій сокирі, осяйному крилу сонячного птаха. Коли я закінчив, я імпульсивно зняв велику сокиру з її почесного місця, погладив її мерехтливу поверхню й почав роздивлятися з новою увагою. Я був переконаний у тому, що саме про цю зброю написано в поемі. Хіба можна уявити собі інший предмет, який би так точно відповідав цьому опису? Я поклав сокиру собі на коліна, бажаючи, щоб вона розповіла мені про останні дні Опета. Я не сумнівався в тому, що вона брала активну участь у фінальній трагедії. Чому вона залишилася покинутою, річ, яку так любили і яку, проте, так недбало викинули, і вона пролежала нікому не потрібна й занедбана протягом майже двох тисяч років? Що сталося із Сокирником Гаєм, його царем та його містом?

Я читав і мріяв, і думки про Саллі й Лорена вже не так часто турбували мене. А проте під час кожного перепочинку від читання вони накочувалися на мене хвилею ревнощів і розпачу, який терзав мені нутрощі. Мене розривало між теперішнім часом і далеким минулим.

Я читав далі, обираючи ті частини сувою, які досі були невідомою територією, тоді як рівень віскі у пляшці невпинно знижувався, а довга ніч минала.

Коли почав народжуватися новий день, я натрапив на невеличку ділянку письма, яка заторкнула в мені нові глибини взаємного розуміння. Гай несподівано болісно скрикнув із самих глибин свого єства. Так ніби він більше не міг стримувати якесь давно придушуване в собі почуття й тепер викрикнув його з благанням, щоб його фізичний стан не брали до уваги, коли люди зрозуміють, яка його справжня вартість. Із ницої землі утворюється найчистіше золото, вигукує Гай, так і в його спотвореній плоті заховані справжні скарби.

Я прочитав цей уривок із півдесятка разів, щоб переконатися в правильності свого перекладу, перш ніж я остаточно зрозумів: Гай Бен-Амон був такий, як і я. Каліка.

Перше тьмяне сяйво світанку вихопило з темряви силуети вершин скелястих пагорбів, забарвивши їх у блідий рожевий колір, коли я відніс золоту книгу в сейф, де вона зберігалася, й повільно пішов назад до своєї хатини.

Саллі вийшла з дверей хатини Лорена й рушила в напрямку мене, в темряві. Її халат був примарно блідий, і, здавалося, вона летить над землею. Я завмер на місці, сподіваючись, що вона мене не побачить. Такий шанс був, бо я стояв у глибокому затінку її хатини й відвернув обличчя, намагаючись не ворушитись.

Я чув шелестіння її спідниць, шарудіння її ніг у пилюці, дуже близьке в темряві, потім її переляканий зойк, коли вона побачила мене. Тоді я подивився на неї. Вона побачила мене, але не впізнала. Її обличчя було бліде під місяцем від страху, а руками вона затулила рот.

– Не бійся, Саллі, – сказав я. – Це лише я.

Тепер я міг почути її запах. У чистому нічному повітрі пустелі то був запах парфумів, схожий на запах розтовчених пелюсток троянди, змішаний із теплим запахом поту й кохання. Моє серце опустилося на дно грудей.

– Бен? – запитала вона.

Ми обоє мовчали, дивлячись одне на одного.

– Ти давно тут стоїш?

– Давненько, – відповів я, і знову запала тиша.

– Отже, ти знаєш?

Це було сказано тихим голосом, сором’язливим і сумним.

– Я не мав наміру шпигувати, – сказав я, і запала ще одна мовчанка.

– Я тобі вірю.

Вона рушила геть, а потім обернулася:

– Бене, я хочу тобі пояснити.

– Не треба, – сказав я.

– Ні. Я хочу.

– Це не має значення, Сал.

– Це має значення. – І ми подивились одне на одного. – Це має значення, – повторила вона. – Я не хочу, аби ти думав, що я… ну що я така жахлива.

– Забудь про це, Саллі, – сказав я.

– Я намагалася чинити йому опір, Бене. Присягаюся тобі.

– Усе гаразд, Саллі.

– Я не могла нічого вдіяти, повір. Я з усіх сил намагалася боротися з ним. Я не хотіла, щоб так сталося.

Тепер вона плакала мовчки, її плечі трусилися, коли вона схлипувала.

– Це не має значення, – повторив я й підійшов до неї.

Я обережно відвів її до кімнати й поклав на ліжко. На світлі я побачив, що губи в неї розпухли й почервоніли від поцілунків.

– О, Бене, я віддала б усе на світі, аби все було інакше.

– Я знаю, Саллі.

– Я так шалено чинила опір, але для мене то було забагато. Він мене обплутав якимись чарами від самої першої миті, коли я його побачила.

– Того вечора в аеропорту?

Я не міг не поставити їй цього запитання, пригадавши, як вона дивилася на Лорена, коли вперше зустрілася з ним, і як потім вибухнула проти нього.

– Тож саме тому… ти згодом зі мною… тож саме тому ми… – Я не хотів почути її відповідь, але я мусив знати, чи вона вперше прийшла до мене розпалена думками про іншого чоловіка.

– Ні, Бене. – Вона спробувала це заперечити, але побачила мої очі й відвернула обличчя. – О, Бене, пробач мені. Я не хотіла зробити тобі боляче.

– Зрозуміло, – кивнув я головою.

– Я й справді не хотіла зробити тобі боляче. Ти такий добрий, такий делікатний, ти так відрізняєшся від нього.

Під її очима залягли тіні від безсоння, а її оксамитові щоки кольору персика були натерті до рожевого неголеною шкірою Лорена.

– Гаразд, гаразд, – сказав я, але серце мені розривалося від болю.

– О, Бене, що ж мені тепер робити? – вигукнула вона зі слізьми на очах. – Він зловив мене у свої сіті. Я неспроможна втекти.

– Чи він тобі сказав, Ло, які в нього наміри? Чи сказав він тобі, що хоче покинути Гіларі й одружитися з тобою?

– Ні, – похитала головою вона.

– Чи дав він тобі підстави…

– Ні! Ні! – вона схопила мене за руку. – О, Бене! Це для нього лише розвага. Лише невеличка пригода.

Я не сказав нічого, дивлячись на її вродливе змучене обличчя, радий тому принаймні, що вона тепер знає, хто такий Лорен. Зрозуміла, що він мисливець, а вона дичина. У житті Лорена було багато таких Саллі й буде не менше. Лев повинен убивати.

– Я можу чимось допомогти тобі, Саллі? – запитав я нарешті.

– Ні, Бене, не думаю.

– Якщо зможу, то скажи мені, – промовив я й рушив до дверей.

– Бене, – зупинила вона мене й сіла в ліжку. – Бене, ти досі мене кохаєш?

Я кивнув головою, не вагаючись.

– Так, я досі тебе кохаю.

– Дякую тобі, Бене, – скрушно зітхнула вона. – Я не певна, що витримала б, якби ти відвернувся від мене.

– Я ніколи не відвернуся від тебе, Саллі, – сказав я і вийшов у лимонно-рожеве сяйво світанку.

Лорен і я спустилися сходами, що були по той бік сонячного образу. Спочатку ми пішли до підвалу, в якому зберігалася скарбниця. Поки Лорен пожирав поглядом стоси золотих пальчиків, я стежив за виразом його обличчя. Голова в мене була порожня від неспання, і я досі відчував смак випитого спиртного на дні свого горла. Дивлячись на Лорена, я намагався знайти ненависть до нього у своєму серці, я шукав її там дуже старанно, але без успіху. Коли він подивився вгору й усміхнувся до мене, я зміг відповісти йому лише усмішкою.

– Це нікуди не дінеться, Бене, – сказав він. – Ходімо й скиньмо поглядом на решту.

Я здогадувався, що ми знайдемо за роздоріжжям тунелів, і, коли ми спустилися останніми спіральними сходами й вийшли на ще один рівний прохід, мої останні сумніви розвіялися.

Прохід завершувався ще однією суцільною кам’яною стіною. Тут, проте, не було ніякої спроби щось приховати, бо в камені був вигравіюваний напис. Ми стояли перед ним, і Лорен освітив його дуговою лампою.

– Що тут написано? – запитав він.

Я прочитав його, але дуже повільно. Навіть маючи таку велику практику, я не міг читати швидко, бо пунічна азбука не має знаків для голосних звуків, і кожен із них треба вгадувати з контексту слова.

– Нумо, читай, – нетерпляче промурмотів Лорен.

– Ти, хто прийшов сюди урвати сон царів Опета й зруйнувати їхню гробницю, роби це на власний ризик, і нехай прокляття Астарти та великого Ваала переслідує тебе до твоєї власної могили.

– Прочитай ще раз, – звелів мені Лорен, і я виконав його наказ.

Він кивнув головою.

– Зрозуміло, – сказав він і підступив до кам’яних дверей.

Він став шукати точку обертання, яка дозволила б задіяти спусковий гачок механізму. Тут нам не так пощастило, як на порозі дверей із сонячним диском. Ми прововтузилися там дві години, а дорогу нам усе ще перепиняла монолітна плита з непроникного скельного каменю.

– Я застосую динаміт і висаджу цю кляту річ у повітря, – пригрозив Лорен, але я знав, що він не вчинить такої жорстокості в святому місці.

Ми трохи відпочили й обговорили проблему, перш ніж повернулися до дверей. Тут мала бути інша проста система важелів, але трюк був у тому, щоб знайти точку натискання й кут, під яким треба здійснювати рух.

Коли ми нарешті її знайшли, я вилаяв себе за власну тупість. Я мав би знайти її з першої спроби. Символ, який позначав ім’я сонячного бога Ваала, був і тут точкою прикладання сили.

Двері відчинилися, важкі й повільні, й ми увійшли до гробниці царів Опета.

Я знаю лише одне місце у світі, де панує така сама атмосфера. Це Вестмінстерське абатство, де зберігаються гробниці королів Англії. Там те саме відчуття минулого часу й відродженої історії, притаманне великим і зануреним у тишу соборам.

Ніхто з нас не розмовляв, коли ми йшли до центру довгої вузької усипальниці під склепінчастим дахом. Тиша нестерпно давила на мої барабанні перетинки. Тиша настільки повна, що здавалася зловісною й погрозливою. Тут також повітря давно не використовувалося, але відчуття плісняви було ще сильнішим. Мені здалося, я відчув слабкий, застояний запах пилюки й грибів.

Попід кожною стіною, паралельно до неї, стояли саркофаги царів Опета. Вони були вирізьблені з масивного граніту. Суцільні, приземкуваті й сірі. Віка саркофагів утримувалися на місці своєю величезною вагою, а їхня верхня поверхня була відполірована й прикрашена вигравіюваним ім’ям та титулом того тіла, яке під нею лежало. Я побачив тут славетні імена, які відлунювали в золотих книгах Гая. Я упізнав їх: Гамількар, Ганнібал, Гіканус. Сорок сім великих домовин, але остання була порожня, її віко спиралося на стіну поруч із нею. Усередині вона була видовбана у формі людського тіла, готова проковтнути останнього царя Опета.

Біля підніжжя великої кам’яної домовини на підлозі гробниці горілиць лежав чоловік. Шолома на ньому не було, а його яскраво-руде волосся та борода утворювали м’яку рамку навколо поритого зморшками муміфікованого обличчя. Його нагрудник був знятий, виставивши напоказ суху пергаментну шкіру, натягнуту на кощавій скелетній клітині ребер. Зламане древко стріли стриміло з його давно мертвих грудей. На ньому була шкіряна картата спідниця, поцяткована бронзовими розетками, бронзові поножі – на гомілках, легкі сандалі – на ногах.

Руки лежали по боках, п’яти зведені докупи – мертве тіло було покладене з турботою й очевидною любов’ю. Над ним нахилилася інша постать, що стояла навколішки, наче чоловік, який молився. Постать у повному бойовому обладунку, й тільки шолом та металевий нагрудник лежали, скинуті, на підлозі під порожнім саркофагом. Довге чорне волосся нависало вперед і приховувало його нахилене обличчя. Обидві руки були притиснуті до грудей на рівні діафрагми. Із грудей йому стриміло сталеве лезо, обернений меч із ефесом, який надійно вперся в кам’яні плити підлоги, а гостряк був устромлений під ребра й застряв у його нутрощах.

Ми побачили чоловіка під час його останньої втечі від ганебної поразки, чоловіка, який у розпачі впав на власний меч. Зброя втримувала його вагу протягом цих багатьох століть, завдяки їй він і досі стояв навколішках.

Ані Лорен, ані я були неспроможні заговорити, коли підійшли ближче до цієї картини античної трагедії. Щодо мене, то я не мав найменшого сумніву, ким були ці дві висушені людські оболонки.

Ланнон Гіканус, останній цар Опета, лежав, простягшись на холодній кам’яній підлозі. Над ним схилився, стоячи навколішках, його друг, Сокирник богів, Гай Бен-Амон.

Я відчув грізне застереження долі, мене опанував холодний і моторошний страх – бо Гай Бен-Амон, Сокирник богів, був горбань.

Я повинен побачити його обличчя. Я мусив його побачити! Я побіг уперед і став навколішки поруч нього.

Я доторкнувся до його тонкого скелетного плеча, накритого тунікою з ламкої жовтої тканини. Це був ледь відчутний доторк, майже подих, але його було досить, щоб обвалити цю делікатно прилаштовану мумію.

Труп Гая Бен-Амона ковзнув уперед й обвалився на тіло царя. Криця й бронза задзвеніли, вдарившись об кам’яну підлогу й розійшовшись відлунням під склепінчастою усипальницею царів Опета.

Обидві постаті впали в землю, й від удару утворився жовтий вибух пилюки, забарвленої в колір гірчиці, що підняв вихор, схожий на дим у світлі аркодужної лампи. Від них не залишилося нічого, крім металевого обладунку й меча та двох мотків золотаво-піщаного волосся на купі подрібненої до розміру тальку пилюки.

Я зіп’явся на ноги, ковтаючи жовтий порох. Мої очі наповнилися слізьми подиву й пилюкою, від якої сльози полилися рікою. Пилюка пахла грибами.

Лорен Стервесант і я дивились один на одного, не мовлячи й слова. Ми стали свідками чуда.

Я прокинувся від ревучого кошмару з крові, полум’я й диму, від жахіття блискучих чорних облич й омитих потом тіл, освітлених тріскучими спалахами вогню, від верещання помираючих і звірячого реву голосів, що похлиналися в крові. Пам’ять примушувала мене відсапуватись і задихатись, і її кошмари й жах залишалися зі мною ще довго після того, як я зрозумів, що перебуваю сам-один у своїй хатині посеред зануреної в тишу ночі.

Я увімкнув лампу біля ліжка й подивився на годинник. Було ще рано, десь перед одинадцятою годиною. Я відгорнув свої простирадла й підхопився на ноги, з подивом відчувши, що ноги мені тремтять, а моє дихання уривається. За кожним віддихом, який я робив, мене скручувало від болю, а в очах у мене темніло. Моє тіло було гаряче, лихоманково гаряче. Я пішов до умивальника й дістав із пляшечки три пігулки аспірину. Ковтнув їх, запивши водою, й тоді лоскіт у моїх легенях посилився. Я закашлявся, так ніби викурив шістдесят сигарет у день, і став після цього пітним і тремтячим. Мені здавалося, моя шкіра палає у вогні.

Не знаючи, навіщо це роблю, я зняв нічний халат із гачка за дверима, накинув його й вийшов у двір. У небі висіла половина місяця, рогата й жовта. Тіні під деревами й навколо будівель були темні й потворні, а моторошний жах, навіяний кошмаром, не розлучався зі мною, коли я поквапився до свого офісу, і я нервово озирнувся навколо себе. Я нюхом відчув присмак диму в нічному повітрі, й цей запах тривожив мене. Я втягнув його носом і відчув тонкий і гострий запах у легенях.

Я повернувся до дверей свого кабінету, але щось чекало на мене в густому затінку біля будівлі. Краєм ока я побачив, як воно шмигнуло до мене, – велика чорна істота, кругла та безформна й смертельно мовчазна. Я круто обернувся, щоб стати віч-на-віч із нею і знову впав на стіну хатини, ослаблий від жаху. Верещання забулькало й завмерло в моєму горлі, бо переді мною не було нікого. Воно кудись зникло. То був витвір моєї уяви, але тепер у мене розболілася голова – й той біль гупав по мені, наче молот по ковадлу.

Я смикнув двері, вони відчинилися, і я впав у свій кабінет, захряснув двері за собою, хапаючи ротом повітря від невідомого й неусвідомленого страху. Щось шкрябалося в двері ззовні, якийсь звір зі страхітливими пазурами наліг на них і шкрябав, розриваючи на шматки мої тремтячі нерви.

Я поточився від дверей до письмового стола й опустився навкарачки, тремтячий, змучений і слабкий.

Жаский звук знову долетів до мене, але тепер він долинав від стіни. Я обернувся в напрямку до нього й відчув, що гірко схлипую.

Мені була потрібна зброя, я в розпачі озирнувся навколо й побачив велику бойову сокиру Гая на стіні над письмовим столом. Я схопив її й відступив у куток, тримаючи напоготові, притиснутою до грудей. Я закашлявся.

На моєму робочому столі лежав грубий стос білого паперу. Він заворушився, і я відчув, як усе моє гаряче тіло покрилося гусячою шкірою. Білий прямокутник паперу затремтів, заколивався й розпростер білі крила кажана. Потім несподівано злетів у повітря, його крила щось зашепотіли, й він полетів мені в обличчя. Я побачив широко роззявлену пащу з гострими, як голки, зубами вампіра, почув тонкий пронизливий писк, коли ця істота атакувала. Я заволав від жаху й став захищатися сокирою. Біла істота лопотіла крильми й попискувала десь біля самого мого горла та обличчя, а я вимахував сокирою й кричав, збивши її на підлогу, де вона гидко плазувала, ковзала, я вдарив її лезом сокири, й чорнильна чорна кров бризнула з неї й утворила калюжу на дерев’яній підлозі.

Я поточився від химерного створіння і прихилився спиною до стіни. Я почувався кволим і жахливо наляканим. Я закахикав. Кашель захопив усе моє тіло, примушуючи мене перекочуватися й зігнутися в дві погибелі та притиснутись до стіни. Я кахикав, поки мій зір вибухнув яскравими кольорами, а в роті у мене з’явився солоний і водночас солодкий смак.

Я впав навколішки навпроти стіни, мій рот наповнився теплою мокротою, і я виплюнув великий згусток крові на підлогу. Я втупив у нього розгублений погляд, не розуміючи, що зі мною відбувається. Я підніс руку до рота й витер собі губи. Коли я її звідти прибрав, вона смерділа кров’ю.

І тоді я зрозумів, що це таке. Лорен і я пройшли крізь двоє запечатаних дверей у гробницю, зачинену протягом двох тисяч років – і ми надихалися повітря, насиченого спорами cryptocoсcus neuromyces, прокляття фараонів.

Тепер для мене було надто пізно подумати про застосування застережних заходів. Я повірив у те, що позаяк архів безпечний, то сусідні тунелі теж не становлять небезпеки. У своєму прагненні домогтися нових результатів та своєму збудженні я зовсім не подумав про грибкову небезпеку, навіть тоді, коли Лорен і я погодилися на тому, що двері наглухо запечатані, й коли я почув запах грибків у гробниці царів.

А тепер мої легені були засмічені страхітливими колоніями живих грибків, я відчував, як у мені зростає щось живе, годуючись м’якими тканинами мого тіла й випорскуючи свою отруту в мою кров, яка переносить їх до мозку.

– Ліки, – вихопилося в мене, – я повинен знайти якісь ліки.

І, хитаючись, попрямував до полиць. Спробував прочитати назви на корінцях книжок, але літери перетворилися на маленьких чорних комах й розповзлися геть. Несподівано товста плямиста змія розгорнула свої кільця на верхній полиці й шугнула до мого обличчя – товста й роздута гадюка з чорним язиком, який вистрілював із пащі. Я поточився, потім обернувся й вискочив у ніч.

Дим був густий, він закручувався навкруг мене, душив мене, і я розпачливо кахикав. Полум’я, яке спалювало мене, освітлювало все мертвотно-блідим сатанинським сяйвом, моторошно червоним і тремтливим. Мене оточували чорні форми й дивні звуки. Я побачив хатину Лорена й побіг до неї.

– Лорене! – заволав я, вламуючись у двері. – Лорене! – повторив я, задихаючись і кахикаючи.

Загорілося світло. Саллі була сама-одна в ліжку Лорена, гола, вона підвелася й подивилася на мене, сонна, з напівзаплющеними очима.

– Де він? – крикнув я до неї.

Вона дивилася на мене збентежена, нічого не розуміючи.

– Бене, що сталося? Ти в крові.

– Де Ло?

Я був до розпачу наполегливий. Я мусив знайти його. Він не міг не заразитися грибками. Мені треба було знайти його.

Саллі подивилася на ліжко поруч себе. На подушці була вм’ятина від голови Лорена.

– Я не знаю, де він, – сказала вона, спантеличена. – Він був тут. Мабуть, вийшов.

Я закашлявся, мене стрясали глибокі схлипування, і я відчув свіжу кров на губах. Саллі тепер цілком прокинулася і витріщилася на мене.

– Бене, що відбувається?

– Нейромікологія, – сказав я їй, і вона хапнула ротом повітря, побачивши, як струменить кров по моєму підборіддю.

– Лорен і я відкрили таємний прохід поза образом сонця, в архівах. Там живуть спори поганого грибка. Ми не вжили ніяких застережних заходів і заразилися ними. Я переконаний, він тепер там. Я піду до нього.

Я змовк, щоб набрати в груди повітря. Саллі підвелася з ліжка, накинула халат і підійшла до мене.

– Поклич Рала Девідсона. Респіратори. Застосуйте всі застережні заходи і йдіть за нами. Я залишу двері відчиненими. Там східці ведуть униз. Коли подолаєте східці, звертайте ліворуч. Ідіть за нами. Лорен також підхопив цю заразу, вона позбавляє людину розуму. Робить її божевільною. Приходьте швидше – ти мене зрозуміла?

– Так, Бене.

– Поклич Рала, – сказав я й відвернувся від неї.

Я вибіг назовні, у дим і полум’я, у темряву, і побіг до пагорбів і до печери. Великі мури височіли наді мною, мури, що давно не існували. Високі фалічні башти Ваала вказували на місяць, осяяні полум’ям пожежі, яка шаленіла в місті. Башти знову стояли тут протягом тривалого часу. Над ними лунали зойки, жінки згорали живцем зі своїми дітьми. Мертві чоловіки лежали в мене на дорозі, наче врожай диявола, їхні мертві обличчя здавалися жахливими в місячному сяйві.

– Лорене! – закричав я й побіг через храм.

Вони були в мене на шляху, темні й дикі, вони гуртувалися, щоб зупинити мене. Чорні, безформні, жахливі, і я кинувся на них із дивним бойовим криком, який вихоплювався з наповненої загуслою кров’ю горлянки. Могутня сокира описувала срібні кола у світлі пожежі, і я пробіг крізь натовп, не зупиняючись.

Я добіг до печери, освітленої смолоскипами, устромленими в скелю, побачив мощену кам’яними плитами підлогу, яка оточувала красу смарагдового басейну. Ряди кам’яних сидінь, що здіймалися навколо басейну тими самими рядами, якими вони стояли тут дві тисячі років тому. Останнім величезним зусиллям волі я примусив свій мозок відкинути фантазію й повернутися до реальності.

Попереду, біля входу до тунелю, стояла дерев’яна будка охорони. Я побіг, спотикаючись до неї. Охоронець сидів за столом і читав. Він підняв погляд, вираз його обличчя змінився на недовіру й небажання вірити власним очам.

– Святий Боже, докторе, з вами все гаразд?

– Містер Стервесант, він тут, у тунелі?

– Так.

– Коли він сюди увійшов?

– Годину тому. – Охоронець підійшов до мене. – Щось не так? Ви в крові, докторе!

– Чекайте тут, – сказав я йому. – Сюди вже йдуть інші. Вони знають, що їм робити.

Я поквапився в архіви, досі відчуваючи ніздрями дим і чуючи у вухах брязкіт зброї і людські зойки міста, яке гинуло в мене на очах.

Перед образом сонячного бога я випустив велику бойову сокиру зі своєї руки й залишив її лежати на кам’яній підлозі. Я штовхнув кам’яні двері й підпер їх одним із бойових щитів, щоб не дозволити їм зачинитися за мною.

Я побіг сходами вниз. Напівдорозі побачив, як жевріє світло в одній із нижніх могил.

Двері, на яких було написано прокляття богів, стояли відчинені, заплішені біля петлі дротом, який тягся від дугової лампи. Світло від лампи падало на центр гробниці, там Лорен випустив її з рук.

Він лежав горілиць біля величезного гранітного саркофага Ланнона Гікануса, останнього з царів Опета.

Голий до пояса. Обличчя мертвотно бліде. Очі заплющені. Світла кров витікала з кутиків його рота й збігала по щоках у вуха та волосся.

Зібравши останні сили, я підійшов, хитаючись, туди, де він лежав, й опустився біля нього навколішки. Я нахилився і спробував підняти його, обхопивши руками за плечі.

Шкіра в нього була волога й гаряча, наче вогонь, а голова безпорадно впала назад. Знов струмінь світло-червоної крові витік із його рота, намочивши мої руки.

– Лорене! – скрикнув я, пригорнувши його до грудей. – О Боже, благаю Тебе, допоможи мені! Допоможи!

У ньому ще зберігалося життя, його останній промінчик. Він розплющив очі, свої світло-сині очі, на які вже напливала тінь смерті.

– Бене, – прошепотів він, захлинаючись власною кров’ю.

Він закашлявся, розбризкуючи краплі легеневої крові.

– Бене, – пошепотів він так тихо, що я ледь розчув його слова. – Як завжди разом?

– Як завжди разом, – пошепки підтвердив я, тримаючи його на руках, як сонну дитину.

Його голова з золотими кучерями лежала на моєму плечі. Він лежав тихо, потім несподівано стрепенувся, й, коли заговорив, це був могутній і чистий голос.

– Лети! – сказав він. – Лети для мене, Сонячний Пташе!

І життя покинуло його, він перетворився на ніщо на моїх руках, великий і дикий дух відлетів – розчинився в небутті.

Я нахилився над ним, відчуваючи, як мої власні почуття закручуються в якомусь дикому танці. Світ захитався й закружляв навколо мене. Я переступив через його край і провалився вниз у розкручену чорноту часу. У щось подібне до смерті, у щось подібне до життя, бо, помираючи, я бачив сон. У тому отруйному смертельному сні, який тривав одну мить і мільйон років, мені наснилися давно мертві люди, що жили в часі, який давно минув…

Частина друга

Із тридцятьох днів пророцтва залишилося тільки два, коли Ланнон Гіканус і його супровід нарешті прибули до затоки Маленької Риби на найдальших південних берегах великого озера. Було вже поночі, коли десятеро кораблів флоту кинули якір у мілких водах затоки, і їхні смолоскипи та лампи прокреслили довгі червонясті стежки світла на чорних водах.

Ланнон стояв біля дерев’яного планшира на палубі флагманського корабля й дивився через поля папірусу та сховані в його хащах протоки на південь, де починалася відкрита рівнина й нескінченно простягалася в невідомість. Він знав, що тут ховається його доля та доля його народу. Він полював протягом двадцяти вісьмох днів і тепер відчував, як незвичний холод страху обдуває його зброю та його шию, страх не перед жахливим звіром, а перед тим, що може статися, якщо звір і далі уникатиме зустрічі з ним.

Позад нього почулися легкі кроки по дерев’яній палубі, й Ланнон швидко обернувся. Його рука на руків’ї кинджала під шкіряним плащем розслабилася, коли у світлі смолоскипів він побачив постать того, хто підходив.

– Привіт, Гаю, – привітав він його.

– Високосте, тобі слід тепер поїсти й лягати спати.

– Вони вже прийшли?

– Поки що ні, але до ранку вони прийдуть, – відповів горбань, наближаючись до свого царевича. – Іди поїж. Завтра тобі буде потрібна тверда рука і ясне око.

– Іноді мені здається, що в мене десять дружин, а не дев’ять, – засміявся Ланнон і відразу пожалкував за свій жарт, побачивши, як кров затьмарила обличчя горбаня; він провадив: – Ти потураєш мені, старий друже, але, думаю, сьогодні вночі мені навряд чи пощастить заснути з тим малим успіхом, із яким я полював на великого лева протягом тих двадцяти вісьмох днів, які минули після похорону мого батька.

Він обернувся назад до поручня, біля якого стояв, і подивився на інші дев’ять кораблів. То були кораблі дев’ятьох родин, що прибули сюди подивитись, як він підтвердить своє право на трон Опета та чотирьох царств, подивитись, як він уполює великого лева.

– Подивись на них, Гаю. – І його друг підійшов до нього. – Чи багато з них піднесли жертви богам із проханням, щоб я зазнав невдачі?

– Троє з них напевне – ти знаєш, кого я маю на увазі. А можливо, таких і більше.

– А як щодо тих, хто ставиться лояльно до династії Барка, ти думаєш, що цим ми можемо довіряти без запитань?

– Ти знаєш їх також, мій володарю. Габбакук Лал стоятиме за тебе, доки вода в морях перетвориться на пісок, родина Амон, родина Гасмон…

– Атож, – урвав його Ланнон. – Я знаю їх, Гаю, знаю кожного з них, знаю всі «за» і «проти». Я звернувся до тебе з цим запитанням, аби спізнати втіху, почувши твій голос.

Він доторкнувся до плеча горбаня приязним жестом, перш ніж відвернутися й знову спрямувати погляд на південну пустелю.

– Коли було проголошене пророцтво, чи спадало їм на думку, що настане день, коли великий лев покине наш край? Коли спадкоємець престолу протягом тридцятьох днів блукатиме по цих землях, намагаючись виконати своє завдання, навіть не натрапивши на сліди лева на пісках Опета?

Ланнон заговорив із несподіваним гнівом. Він закинув плащ собі на плече і склав руки на голих грудях. Його шкіра була недавно змащена і м’язи виблискували у світлі смолоскипів, він стиснув власну плоть довгими сильними пальцями.

– Мій батько вбив лева на двадцять п’ятий день, і це сталося сорок шість років тому. Ходила чутка, що вже тоді з великим левом було покінчено. Відтоді про скількох левів надходили повідомлення від розвідників?

– Мій володарю, боги все вирішать, – спробував заспокоїти його Гай.

– Ми відвідали кожне лігво, в якому великого лева було бачено протягом останніх двохсот років. П’ять легіонів у повному складі прочесали болота на півночі, ще три легіони обстежили місцевість понад великою річкою.

Він замовк і став міряти кроками палубу, зупиняючись, щоб поглянути вниз у трюм, де чорні раби спали рядами, прикуті ланцюгами на лавах, налягаючи на могутні весла, в тих самих позах, у яких вони й помруть. Сморід веслувальної палуби піднявся до нього у вологій ночі. Він обернувся назад до Гая.

– Ці болота – останнє місце в усьому моєму царстві, де міг би заховатися великий лев. А якщо ми не знайдемо його й тут, то що станеться тоді, Гаю? Чи не існує іншого способу, в який я міг би підтвердити своє право? У сувоях не говориться про інший вихід?

– Ні, мій володарю.

Гай із жалем похитав головою.

– Царство загине?

– Якщо не вдасться вполювати великого лева, то Опет не матиме царя.

– А хто правитиме, якщо царя не буде?

– Рада дев’ятьох, сама-одна.

– А як же царська династія? Що станеться з родом Барка?

– Краще не розмовляймо про це, – лагідно запропонував Гай. – Ходімо, мій володарю. Раб приготував глек гарячого вина зі спеціями й тушковану рибу. Вино допоможе тобі заснути.

– А ти підготував назавтра пророцтво, мій священнослужителю Ваала? – несподівано запитав Ланнон.

– Якщо пророцтво несприятливе, то хіба воно допоможе тобі заснути? – запитав Гай, і Ланнон дивився на нього якусь хвилину, перш ніж гучно зареготати.

– Ти маєш рацію, як завжди. Тоді ходімо, я голодний.

Ланнон сидів голий на накритому хутрами ложі та їв із великим апетитом, дістаючи рибу з глибокої миски. Він розпустив волосся, й воно спадало йому на плечі, закучерявлене, дивно блискуче та золоте у світлі лампи, яка висіла в нього над головою. Він був схожий на бога серед своїх темноволосих підданих.

Шкіряний тент було відкрито, й легкий бриз налетів від південно-східного берега, охолодивши каюту й розвіявши галерний сморід. Корабель гойдався під вітром на легко збриженій поверхні озера, його дерев’яний каркас тріщав і тихо скрипів, якийсь раб скрикнув у кошмарному сні, а з верхньої палуби долинули кроки нічного вартового – усі ті знайомі й приємні звуки, які супроводжують плавання флагманського корабля.

Ланнон витер миску шматком пшоняного хліба, запхав його в рот і запив рештками вина. Він задоволено зітхнув і всміхнувся Гаєві.

– Заспівай для мене, мій Сонячний Пташе.

Гай Бен-Амон присів навпочіпки на палубі біля володаревого ложа. Він примостив на колінах свою лютню і схилився над нею. Горб у нього на спині зробив цю позу ще виразнішою, довгі, чорні, як смола, пасма волосся звисали вперед, ховаючи його обличчя, його мускулясті й добре розвинені руки здавалися надто могутніми для довгих тонких пальців, які тримали лютню. Він узяв першу ноту, й тиша впала на ніч. Кроки вартового зупинилися, дві дівчини-рабині припинили працю, прийшли, щоб опуститися навколішки біля ложа Ланнона, голоси з кораблів, які стояли на якорі поруч, затихли, й Гай заспівав.

Його голос солодко линув над темними водами, а наступник престолу й весь його флот слухали. Темні постаті підходили до поручнів найближчих суден і тихо стояли, дивлячись через воду на флагманський корабель. По щоках однієї з вродливих дівчат-рабинь покотилися сльози, виблискуючи у світлі ламп, коли Гай заспівав про втрачене кохання. Потім вона всміхнулася крізь сльози, коли за цією піснею залунала одна з непристойних маршових мелодій Шостого легіону.

– Досить, – сказав Гай, нарешті відірвавшись від лютні. – Завтра в нас буде багато роботи, володарю.

Ланнон кивнув головою й доторкнувся долонею до щоки однієї з дівчат-рабинь. Вона негайно підвелася й розв’язала на плечі бретельку своєї туніки, дозволивши їй зісковзнути з плеча. Вона була юна й гнучка, її тіло здавалося майже по-хлоп’ячому тендітним у світлі лампи. Вона нахилилася, підібрала свій одяг, поклала його на лаву біля дверей і ступила, гола, на ложе Ланнона. Друга дівчина пішла дмухнути на лампу, а Гай піднявся з палуби, закинувши лютню собі на плече.

Із темряви пролунав голос – густий бас, схожий на рев бика, долетів від заростей папірусу до флагманського корабля.

– Дозвольте проїхати до вас другові!

– А хто себе називає другом? – запитав один із охоронців й одержав хрипку відповідь:

– Мурсил, головний мисливець дому Барка.

Ланнон одним стрибком підхопився з ложа.

– Прийшов! – вигукнув він і, накинувши на плечі плащ, пішов угору трапом. Гай намагався не відставати від нього.

Маленький човен причалив до борту корабля, й, коли Ланнон і Гай вийшли на палубу, на борт піднявся Мурсил – велетенська постать, кремезна й схожа на мавпу, з великим м’язистим круглим обличчям, червоним від сонця й вина.

Корабель прокинувся. Офіцери висипали на палубу, смолоскипи та ліхтарі освітлювали її, як удень, штовханина та збуджений гомін панували повсюди.

Мурсил побачив Ланнона й поквапився до нього крізь прохід, який відкрився в натовпі, що заполонив палубу. Від нього не відставав пігмей, крихітний брунатний голий чоловічок, який роздивлявся навколо себе косими оченятами з очевидним жахом – оточення було надто незнайоме для нього.

– Мій володарю. – Мурсил розгорнув свій плащ і важко впав на одне коліно перед Ланноном. – Я приніс добрі вісті.

– Тоді ласкаво просимо.

– Ось цей чоловічок, – Мурсил сягнув рукою позад себе й витягнув маленького бушмена наперед, – ось він знайшов те, що ми шукаємо.

– Ти його бачив? – запитав Ланнон.

– Я бачив лише сліди від його лап, але ось він бачив і самого звіра.

– Якщо це правда, ви будете винагороджені, ви обидва, – пообіцяв Ланнон Гіканус й обернувся, щоб із тріумфом усміхнутися Гаю.

– Боги ухвалили рішення. Династія Барка ще раз матиме шанс.

Небо було лише трохи світлішим, аніж чорна болотяна поверхня; вранішня качка, наче привид, просвистіла над головою, і з кожною хвилиною світла над головою ставало більше.

Десь за півмилі на відкритій рівнині темною плямою паслося стадо буйволів. З опущеними головами, ліниво помахуючи хвостами, вони повільно посувалися в напрямку високих хащів папірусного очерету.

Вони пришвидшили ходу, коли стало розвиднятися, поспішаючи до святилища очеретяних заростів, двісті величезних биків із величезними рогатими головами й могутніми чорними плечима. У першому світлі світанку стало видно зграї білих птахів, які кружляли над темним стадом у холодному рожевому сяйві. Болотяна земля диміла туманом, і нескінченні, зарослі папірусом береги стояли нерухомі, наче замерзлі, у світанковій тиші, уперше пухнасті білі голови їхніх рослин не кивали й не танцювали – крім тих місць, де щось рухалося в очеретяних хащах.

Слідом за тим рухом папірусні голови хиталися, то був рух відкриття й закриття, що примушував їх протягом короткого часу розгойдуватися, після чого вони знов ставали нерухомими. Рух спокійний, проте важкий, свідчив про розміри тварини, що ховалася під ним.

Великий буйвіл, який ішов на чолі стада, несподівано зупинився за п’ятдесят ярдів від папірусових заростів. Він високо підняв ніс і широко розставив вуха під важким шишаком рогів. Маленькими й підозріливими свинячими оченятами він пильно вдивлявся в очеретяні хащі попереду. Стадо позаду нього зупинилося також, стривожене його нерухомістю.

Великий лев вискочив з очерету на повній швидкості такою собі брунатною плямою. Цей звір майже не поступався вагою тій здобичі, на яку полював. Він перетнув відкритий простір так швидко, що, коли буйвіл тільки почав повертати назад, великий лев уже був на ньому.

Він стрибнув йому на спину й вгородив жовті ікла в товсту чорну шкіру та плоть на плечі й на стегні. Довгі ікла поринули в загривок буйвола, утримуючи його, поки одна лапа простяглася вперед і вхопила буйвола за ніс. Одним могутнім посмиком лев обкрутив чорну шию проти ікл, що утримували її, хребет буйвола хруснув із лунким виляском, і ноги в бика підломилися на повному бігу.

Перш ніж буйвіл упав, великий лев покинув його, легко зістрибнувши на землю, і, здавалося, він навіть не доторкнувся до неї, як уже знову був у повітрі, здійснивши довгий дугоподібний стрибок, блиснувши на тлі рожевого світанку м’якою брунатною барвою й опустившись на спину старої чорної корови, що бігла поруч із биком.

Із легкістю колібрі, що перелітає від квітки до квітки, великий лев чинив свої вбивства. Він із тріском ламав кістки у світанковому повітрі, поки жертва несла його вперед під натиском буйволів, що втікали чвалом, а коли корова вмерла, великий лев одним стрибком перелетів до наступної, знову вбиваючи й знову одним стрибком перелітаючи до наступної жертви.

Великий лев убив шістьох буйволів, перш ніж перелякане, опановане панікою стадо пробігло триста кроків. Він дозволив їм бігти далі. Тупотіння їхніх ратиць стихло, далека смуга папірусу проковтнула їх, і вони зникли.

Великий лев стояв у м’якому сяйві світанку. Його довгий хвіст із пучком чорної шерсті на кінці ще шмагав по боках, збуджений після полювання. Кожен його м’яз був напружений і набряклий, і великий звір напівприсів, піднявши пласку голову, схожу на голову змії, так ніби хотів виміряти вагу довгих білих ікл, що загиналися вниз, майже доторкаючись до пухнастого хутра на його грудях.

Морда була вигадливо забарвлена чорним і яскраво-білим, що створювало неабиякий ефект, підсилений виразом золотаво-палахкотючої дикості в його широко поставлених очах, але довгі й жорсткі вуса та вії були білі й, здавалося, пом’якшували обрис тварини. Проте коли лев піднявся і коротка грива багряно-брунатного кольору теж стала сторч над його шиєю, то всяка ілюзія лагідності на морді зникла.

Високий, як людина, і важкий, як кінь, озброєний легендарними іклами й пазурами, це був найнебезпечніший кіт, якого будь-коли створювали будь-які еволюційні процеси в природі.

Кіт обернувся й пішов туди, де лежала його остання жертва в короткій траві, що росла на рівнині. Він зупинився над мертвим буйволом, і здавалося неможливим, щоб такий великий звір міг рухатися так швидко, як рухався цей у розпалі полювання.

Великий лев підняв голову, масивні щелепи розтулилися, довгий рожевий язик вистромився між його неймовірними іклами, й він заричав.

То був рик, який, здавалося, струсонув рожеві небеса світанку, який примусив землю затремтіти й утворив хвилі на спокійних водах великого озера.

Удосвіта на вузькому заболоченому березі біля очеретяних хащів Гай Бен-Амон вітав свого бога. Гай мав на собі легке мисливське вбрання: шкіряний нагрудник, шкіряну накидку поверх короткої лляної туніки й поцятковану бронзою шкіряну спідничку, але свою зброю він відклав, бо збирався принести жертву, послати посланця до великого Ваала. Посланця, який відніс би великому Ваалу прохання від Ланнона Гікануса своєму богові. Наступник престолу та його шляхетний супровід стояли півколом навкруг верховного жерця, й усі вони дивилися на східний небокрай. Ваал висунув над обрієм краєчок своєї вогненної кулі, й вони простягли руки до нього. Їхні розчепірені пальці зображували знак сонця.

– Великий Ваале! – Гай звернувся до бога лагідно, з тремтінням у голосі, бо такий заклик мав більше шансів долетіти до неба. – Твої діти вітають тебе!

Смагляве гостроносе обличчя Гая освітилося містичним сяйвом, що надало йому дивної вроди.

– Ми прийшли сюди, щоб обрати царя над нашим народом, і ми просимо тебе благословити наші зусилля.

Гай знав своїх богів достеменно й хоч він їх любив, але й знав про їхні суто людські вади. Вони були марнославні, непостійні, дратівливі, а іноді й ледачі. Їм треба було догоджати, підлещуватися до них, давати їм хабарі й розвеселяти їх, вони вимагали спеціальних церемоній та ритуалів, бо тільки так щастило привернути до себе їхній млявий інтерес та увагу, їм треба було підносити жертви, щоб задовольнити їхню хіть до теплої крові, і це в самого Гая викликало огиду. Просто піднести богам жертву було недосить, її треба було піднести в правильній формі, бо тільки тоді боги захочуть її прийняти, й, коли один із його підлеглих жерців привів білого бика, Гая опанували сумніви, чи правильно він учинив, переконавши Ланнона принести в жертву тварину, а не раба. Боги віддавали перевагу людській крові, але Гай не погодився з Ланноном і сказав йому, що принести в жертву тепер бика й пообіцяти згодом раба буде більш ефективним. Гай ніколи не вагався торгуватися з безсмертними небожителями, а надто якщо це давало йому змогу відкласти ту мить, коли він муситиме дивитися в нажахані благальні очі приреченого раба. За ті п’ять років, протягом яких Гай керував релігійним життям Опета, не більш як сто людських посланців були направлені до богів. Тоді як в історії міста були часи, коли таку саму кількість посилали туди під час лише однієї церемонії.

– Ми надсилаємо прегарного білого бика, який принесе тобі наше послання.

Гай обернувся й наблизився до тварини. Бик належав до породи, яку вивели протягом короткої історії Опета, білий із сірими плямами, з жирним горбом на плечах і широкими прямими рогами. Він стояв спокійно, коли Гай узяв сокиру з грифами від одного з жерців. Півколо шляхетних людей трохи розступилося, звільнивши місце, де сокира могла б розмахнутися, а кров бризнути.

– Великий Ваале, прийми нашого посланця! – крикнув Гай і підняв сокиру, яка віддзеркалила низькі промені сонця від осяйного леза.

Падаючи, воно сердито засичало й акуратно перетнуло шию бика, його голова ніби сама відстрибнула від тулуба. Залишившись без голови, тіло впало навколішки, і кров бризнула з нього фонтаном.

Гай сперся на сокиру в типовій позі сокирника, який захотів відпочити.

– Знак, великий Ваале! – закричав Гай, і його слова прозвучали радше як вимога, ніж прохання. – Подай своїм дітям знак!

Його голос здався зовсім слабеньким посеред неозорості болота, неба й води. Нескінченна тиша боліт налягла на них, тиша віків у задимленому рожевому світанку.

Табун гусей пролетів над головою, важко лопочучи крильми, витягши довгі шиї, відбиваючись темними силуетами на тлі рожевих потоків підфарбованого сонцем туману. Гай подивився на них із надією, його опанувала спокуса побачити в них знаки бога.

– Подай же нам знак, великий Ваале!

Він відкинув спокусу, але його роздратування зростало. Жертву було принесено з доскіпливою точністю, бика забито одним-єдиним ударом сокири – невже це стане одним із тих випадків, коли увага бога блукає невідь-де або він уперто не хоче дослухатися, чого там просять у нього його вірні. Гіпопотам захлюпотів і зафоркав у затоці, й Гай із надією обернувся до нього, але велика й жирна морська корова лише поляпала вухами, ніби крильми, і поринула під воду, утворивши вир.

– Подай нам знак, великий Ваале!

То було третє й останнє прохання, й воно негайно дістало відповідь.

Із-поза хащів папірусу долетів моторошний звук, який примусив злетіти водяних птахів, який потряс пухнасті білі голівки папірусного очерету, який, здавалося, покотився в небі, як грім. То був звук, якого ніхто з них ніколи не чув раніше. Рик великого лева.

Сердитий погляд Гая зник під блаженною усмішкою, і він подивився своїми очима газелі, що були затінені довгими віями, на наступника престолу.

– Боги відповіли тобі, Ланноне Гіканус.

Він подивився на обличчя жерців і шляхетних вельмож, і воїнів, і мисливців – усі вони дивилися на нього із забобонним жахом. Згодом він принесе Ваалові окрему жертву, нічого надто показного або коштовного, курча, можливо, як знак подяки за чудову співпрацю. Сьогоднішня церемонія була однією з найбільш вдалих. Гай був у такому захваті від свого успіху, що не міг відмовитися від ще одного акторського жесту.

– Ходи, царю Опета, й забери свого великого лева, – сказав він.

Маленький бушмен повів їх однією із буйволячих стежок. Вони йшли в зеленому тунелі водяної рослинності, голівки папірусу змикалися вгорі й ховали від них небо, під ногами хлюпав вологий торф’яний ґрунт, пліснявий тваринний болотяний дух забивав їм ніздрі. Нарешті вони вийшли на відкриту місцевість, порослу травою. Коротка світло-зелена трава була витоптана незліченними стадами буйволів, яких блукало безліч на цій ділянці узбережжя.

Бушмен зробив оберт і повів їх понад краєм заростів папірусу. То була чимала процесія, чотири чи п’ять сотень людей, бо деякі представники шляхетних родин не хотіли сходити на берег, щоб подивитися на великого лева, без цілого загону лучників і сокирників навколо них. Вони тяглися далеко позаду кортежу Ланнона, який складався з Мурсила, головного мисливця, від якого ширився густий запах фруктового зенґзького вина, бушмена, Гая, наступника престолу та двох його зброєносців.

Того ранку боги були добрими, як і їхні обіцянки. Бушмен повів їх навколо ще однієї ділянки, зарослої папірусами, яка вдавалася в рівнину, наче палець обвинувача, й коли вони обминули його, то вийшли на інший простір – відкриту місцевість, порослу травою. То була природна рівнина, обмежена з трьох боків хащами темного очерету, широченний килим соковитої трави з півмилі завширшки.

Десь посередині цієї відкритої місцевості на однаковій відстані один від одного лежали шість темних об’єктів, ясно видимі на відкритій рівнині, але відстань до них була надто велика, аби впізнати, що то є.

Мурсил, головний мисливець, заговорив до провідника-пігмея якоюсь нікому не відомою мовою. Гай зробив собі помітку, що він повинен вивчити цю мову, бо то була єдина мова в усіх чотирьох царствах, якою він не вмів розмовляти.

– Мій володарю, він каже, що то мертві буйволи, вбиті великим левом.

Переклад Мурсила надходив на теплій хвилі випарів вина.

– А де звір? – запитав Ланнон, і бушмен показав пальцем.

– Він отам, за другим трупом. Він побачив нас та почув і ліг, щоб заховатися, – пояснив Мурсил.

– Він його бачить? – запитав Ланнон.

– Так, мій володарю. Він бачить кінчики його вух та його очі. Звір спостерігає за нами.

– На такій відстані? – запитав Ланнон із недовірою, дивлячись униз на бушмена. – Я не вірю, що це можливо.

– Це правда, мій володарю. У нього очі орла.

– На твій страх і ризик, якщо він помиляється, – застеріг Ланнон.

– На мій страх і ризик, – із готовністю погодився Мурсил, і Ланнон обернувся до Гая.

– Підготуймося, мій Сонячний Пташе.

Поки вони звільняли Ланнона з його обладунку, туго обмотували йому поперек тканиною і взували йому на ноги легкі мисливські сандалі, підійшла решта компанії. Декого зі старих вельмож піднесли на ношах. Ашмун, тендітний і сивий, зупинив своїх носіїв біля Ланнона.

– Бажаю тобі чисто вбити звіра, – побажав він наступникові престолу. – Так, як це зробив твій батько.

І вони понесли його туди, звідки він міг бачити поле. Компанія розтяглася понад краєм заростів папірусу, їхня зброя та обладунки блищали в сонячному світлі, їхні червоні, білі та багряні шати були плямами яскравих кольорів на темному тлі очерету. Запанувала тиша, коли Ланнон ступив уперед й обернувся, щоб подивитися на них.

Його тіло було голе, крім настегенної пов’язки, а шкіра гладенька й напрочуд біла, крім як у тих місцях, де сонце позолотило його обличчя та деякі ділянки тіла. Це було прекрасне тіло, високе й граційно збудоване, широке в плечах, із вузькою талією та пласким животом. Кучері перев’язані на голові пурпуровою стрічкою, а руда, як золото, борода розчесана й закручена до шиї.

Він подивився на ряди попереду, які налаштувалися спостерігати.

– Заявляю свої права на місто Опет та чотири царства, – сказав він просто, і його голос чітко долетів до кожного з них.

Гай приніс йому зброю. Спочатку щит – шкуру буйвола, натягнену на довгий овал, високий, як чоловік, і широкий, як його плечі. У центрі щита були «очі», двоє лютих совиних очей, намальованих білим і жовтим кольорами. Коли вони дивилися на звіра, то зображували природний агресивний погляд, який зазвичай спонукав хижака до нападу.

– Нехай цей щит захистить тебе як годиться, – тихо побажав йому Гай.

– Дякую тобі, старий друже.

Потім Гай подав йому спис, виготовлений умисне для полювання на лева. То була така важка й громіздка зброя, що лише могутній чоловік міг обходитися з нею. Ратище завтовшки як зап’ясток Ланнона й удвічі вище за нього було виготовлене з ретельно підібраного твердого дерева, оброблене вогнем й обмотане зеленою шкірою, якій дозволяли висохнути і стягтися на дереві.

Гладеньке лезо, широке й важке, було прив’язане до ратища вузькими смужками шкіри й загострене, наче бритва. Воно мало максимально проникнути в глиб плоті, а занурившись, утворити глибоку рану, з якої щедро литиметься кров.

– Бажаю, щоб це лезо натрапило на серце, – прошепотів Гай, а потім голосніше промовив: – Ричи для мене, Великий Леве Опета.

Ланнон простяг руку й доторкнувся до плеча свого головного жерця. Він коротко стиснув його.

– Лети для мене, Сонячний Пташе, – сказав він і відвернувся.

Зі щитом на спині, ретельно стежачи за тим, щоб не показувати «очі», Ланнон рушив до звіра, який на нього чекав. Він ішов, високий і гордий у сонячному світлі, цар у всьому, крім назви, й серце Гая пішло за ним. Гай тихо молився, сподіваючись, що боги досі його слухають.

Ланнон ішов крізь м’яку траву, що доторкалася йому до колін. Ідучи, він пригадував поради найстаршого й найкращого зі своїх майстрів полювання, повторюючи кожен рух, кожне слово, яке той йому сказав:

– Не показуй йому «очі», поки він не заричить.

– Намагайся, щоб він біг на тебе під кутом.

– Він нападає з низько опущеною головою. Ти мусиш прицілитися збоку йому в груди.

– Череп у нього, як залізо, кістки плеча відвернуть убік найтвердіший метал.

– Існує лише одне вразливе місце. Там, де починається шия, між хребтом і плечем.

Пригадав він і слова єдиного чоловіка серед них усіх, хто будь-коли зустрічався з великим левом, Гамількара Барки, сорокашестирічного Великого Лева Опета:

– Коли спис проникне йому в тіло, тримай його, мій сину, припади до нього всім своїм життям. Бо великий лев ще живий, і тільки це ратище зможе не підпустити його до тебе, поки він не помре.

Ланнон ішов, не зупиняючись, дивлячись на чорну тушу буйвола з розпухлим черевом і не бачачи жодного знаку від звіра, на якого він полював.

«Вони помилилися, – подумав він. – Там немає нічого».

Він чув, як калатає в тиші його серце, як шарудять його кроки і як хрипить і насвистує його подих. Він дивився на мертвого буйвола й ішов до нього, щораз міцніше стискаючи ратище свого списа під правою пахвою.

«Нічого там немає. Великий лев звідси пішов», – думав він і раптом побачив перед собою якийсь рух. Лише два вуха на мить піднялися, потім знову опустилися, але тепер він знав, що лев там і чекає на нього. Він відчув, як його ноги починають волочитися, як вони обважніли від страху, але примусив себе йти вперед.

«Страх усе руйнує», – подумав він і доклав усіх зусиль, щоб придушити його, але страх придавив його своїм тягарем, він лежав на дні його шлунка, наче масло. Він усе йшов і йшов уперед, і несподівано великий лев підвівся на ноги поруч із тушею буйвола. Він стояв, дивлячись на нього, з нашорошеними вухами, ліниво помахуючи хвостом, із задертою головою, стояв, не відриваючи від нього погляду, й Ланнон гучно зітхнув, набравши повні груди повітря. Він не сподівався побачити його таким великим. Він пропустив один крок, вагаючись. Лев був великий, неймовірно великий, наче грізне створіння з кошмару.

Ланнон був за двісті кроків від нього й ішов йому назустріч, ховаючи «очі» і спостерігаючи, як хвіст велетенського кота метляється швидше від збудження, у міру того як він наближався.

Відстань до лева скоротилася до ста кроків, і тепер хвіст сердито, наче батіг, ляскав по боках лева. Кіт трохи присів, притиснувши вуха до черепа. Ланнон тепер міг бачити його очі, гарячі жовті очі на смугастій морді.

Він усе наближався, й шерсть у гриві великого лева стала сторч, набагато збільшивши розміри його голови, вона опустилася трохи нижче, коли він присів. Його хвіст розлючено ляскав, а Ланнон підходив щораз ближче й ближче.

Тепер їх розділяли півсотні кроків, і великий лев заричав. У тому ричанні був і погрозливий гуркіт далекого грому, і стугоніння землі, яку трусять підземні поштовхи, і шурхіт штормових хвиль, що накочуються на піщаний берег. Ланнон зупинився, він не міг іти далі з цим звуком у вухах. Він стояв, застигнувши на місці, дивлячись на жахливого звіра, якого розбирала лють.

Протягом кількох секунд він вагався, потім раптовим порухом, що народився зі страху, висмикнув щит із-за спини й показав очі. Палахкотючі кружальця були саме тим, що було потрібно, аби прискорити хвилю гніву звіра. Чорний хвіст із китичкою на кінці завмер у нерухомості, злегка піднятий над рівнем спини, голова упала низько йому на груди, й він помчав в атаку.

У ту саму мить, коли почався напад, Ланнон піднявся навшпиньки й стрибнув уперед. Кайдани страху впали з його тіла, і він побіг назустріч коту, що мчав на нього широкими й легкими кроками. Він біг навскіс до напрямку атаки великого лева, примушуючи того обертатися до нього, нападати під кутом, підставляючи йому шию й груди збоку.

Коли Ланнон біг, наконечник списа танцював над землею попереду нього, наче жук-світлячок у промінні сонця.

Великий лев мчав швидко й низько, його голова опустилася так, що неймовірно грізні загнуті ікла кольору слонової кістки майже доторкалися до грудей. Здавалося, він плазував у високій траві, як змія, коли підготувався до останнього стрибка, і його величезний тулуб заповнив усе поле Ланнонового зору.

В останню з можливих миттєвостей Ланнон легенько підняв наконечник списа, націливши його в єдине вразливе місце на початку шиї, і великий лев настромився на нього усією вагою.

Лезо вгородилося в брунатне пухнасте тіло, всмоктуючись у плоть, яка не чинила опору, й зворотний удар підбив ратище й штовхнув Ланнона, що відлетів назад і впав навколішки, – але він не випустив списа з рук.

Навколо нього шаленів шторм, високі хвилі звуку накочувалися на нього, б’ючи по його барабанних перетинках, – це великий лев люто ричав у передсмертній агонії. Ратище з настромленим на нього левом згиналося й смикалося в його руках, молотило його по ребрах, дряпало його плоть і вкривало її синцями, трясло його так, що зуби клацали по щелепах і кусали язик. Він не випускав списа з рук.

Його відірвало від землі й високо підкинуло на ратищі списа, коли великий лев поточився, і знову вдарило об землю, коли великий кіт стрибнув уперед, на нього. Він відчував, як м’язи та сухожилки рвуться в його руці та в плечах, чув, як ікла великого лева дряпають по тонкому шкіряному щиту, відчував слабкість у тілі й темряву в голові, а шторм чимдалі шаленів і трусив та підкидав його.

Ще раз великий лев заричав і поточився назад. Ланнон відчув, як його підкинуло до неба, ратище під вагою лева затріщало, як тонка галузка, й Ланнон відлетів геть, усе ще міцно тримаючись за короткий уламок ратища. Протягом тривалих секунд він ширяв у повітрі, як птах, а потім земля вибила віддих йому з легень. Долаючи гострий біль, він зіп’явся і сів, розглянувся навколо себе, приголомшений, притискаючи уламок ратища до грудей.

За десять кроків великий лев підповзав до нього крізь високу траву. Надламаний спис стримів у нього точно з того самого місця на шиї, в яке цілився Ланнон. Смертельні спазми великого лева безжально вгороджували лезо списа дедалі глибше й глибше в його плоть, відкривши страхітливу рану, з якої хльоскала світла кров від серця, але жовті очі великого лева досі дивилися на нього, а великі загнуті ікла прагнули вгородитися в його тіло.

Повільно лев підповзав до нього, підтягуючи свій паралізований зад, його подих клекотів у могутньому горлі, він помирав, але ще був смертельно небезпечний.

«Помри, – думав Ланнон, прикипівши до нього зачарованим поглядом, розчавлений битвою і неспроможний рухатися. – Помри, – благав він. – Будь ласка, помри». І тут, несподівано, останній спазм забрав життя у велетенського кота. Його спина вигнулася дугою, ноги заклякли, ікла встромилися в землю, паща розкрилася, широка й рожева, й він застогнав. Один тривалий жалібний стогін, і він помер.

Спостерігачі, які стояли півколом, закричали, то було вітання, яке завмерло посеред глибокої тиші боліт, і вони повільно посунули вперед до маленької постаті царя, яка видніла у високій траві. Але Гай кинувся бігти. На ногах, надто довгих для його спотвореного тулуба, здавалося, він танцює на землі, його довгі чорні коси маяли на вітрі за ним та за сокирою з грифами на його плечі.

Він був на півдорозі до того місця, де, зігнувшись у траві, сидів Ланнон, коли другий великий лев підвівся з того місця, де він лежав, ховаючись за найближчою тушею буйвола. Гай побачив його й закричав на бігу:

– Ланноне! Позад тебе! Стережися!

Ланнон оглянувся й побачив лева. То була самиця, світліша, стрункіше збудована, але, як відомо, жорстокіша, ніж самець. Вона наближалася до Ланнона зі смертельною зосередженістю кота, який підкрадається до своєї жертви.

– Ваале, допоможи мені бігти швидше! – молився Гай, поки біг до свого царевича, й бачив, як той намагається зіп’ястися на ноги.

Великий лев підкрадався до нього, притискаючись до землі й просуваючись уперед короткими стрибками.

Гай біг, скільки було в нього сили, підштовхуваний жахом і страхом за свого повелителя. Ланнон уже стояв на ногах, відступаючи від кота, який неухильно наближався. Рух розбуджував мисливський інстинкт великого лева; він підповзав дедалі ближче й ближче.

Гай закричав:

– Я тут! Сюди!

І кіт уперше його помітив. Він підняв голову й подивився на нього. Довгі й світлі ікла виблискували, жовті очі вражали неймовірною красою.

– Так, так! – кричав Гай. – Я тут!

Він побачив, як Ланнон спіткнувся й упав, зникнувши в траві, але він стежив за звіром. Побачив, як його хвіст напружився, а голова впала до землі. Звір пішов у напад, і Гай спостерігав його наближення. Він став, упершись у свої могутні довгі ноги, із сокирою на плечі й дозволив коту бігти прямо на нього.

Коли той наблизився майже впритул, він зосередив погляд на чорній плямі між очима великого лева й міцніше обхопив руками сокиру, ретельно приладнавши її на плечі.

Сокира піднялася вгору, а великий лев, що мав неясний плямистий колір, подолав останні кілька кроків м’яким стрибком і грізно навис над маленьким горбатим чоловічком.

– За Ваала! – заволав Гай, і сокира застогнала в польоті.

Лезо з тріском розкололо череп, проникло в мозок великого лева, й сокиру висмикнуло з рук Гая, коли мертвий звір усією своєю вагою вдарив йому у груди.

Гай вибрався нагору з великої глибини і з довгого тунелю, заповненого левиним риком, і коли розплющив очі, то побачив, що над ним у сонячному світлі схилився, стоячи навколішки, Ланнон Гіканус, сорок сьомий Великий Лев Опета.

– Дурень, – сказав йому цар, його розпухле обличчя з засохлою кров’ю вкривали синці. – Хоробрий маленький дурень.

– Я справді хоробрий, – прошепотів Гай, долаючи біль. – Але дурнем ти називаєш мене дарма, величносте.

І побачив, як в очах Ланнона з’явився вираз полегкості.

Вони повісили мокрі шкури двох великих левів на головну щоглу корабля, й Ланнон Гіканус, лежачи на ложі з м’якого хутра, одержав клятви вірності від голів дев’ятьох родин Опета. Гай Бен-Амон тримав у руках чашу життя, попри протести царя.

– Ти повинен відпочити, Гаю. Ти тяжко поранений, я думаю, ребра твоєї грудної клітки зламано…

– Мій володарю, я носій чаші. Невже ти хочеш позбавити мене цієї честі?

Асмун першим із дев’ятьох давав клятву. Сини допомогли йому встати з нош, але він відштовхнув їхні руки, коли наблизився до Ланнона.

– Шануючи твою сивину та шрами на твоєму тілі, я дозволяю тобі не ставати переді мною навколішки, Асмуне.

– Я стану перед тобою навколішки, мій царю, – відповів Асмун й опустився на палубу в сонячному світлі.

Ваал мусив засвідчити клятву цього кволого старого чоловіка. Коли Гай підніс чашу життя до його губів, він пригубив із неї, і Гай поніс чашу до царя. Цар відпив із неї й повернув чашу Гаю.

– Відпий і ти, мій головний священнослужителю.

– Це не входить у звичай, – заперечив Гай.

– Цар Опета й чотирьох царств створює звичаї! Пий!

Гай повагався ще з хвилину, потім підняв чашу й зробив великий ковток. На той час, коли Габбакук Лал, останній із дев’ятьох, вийшов наперед, чашу довелося наповнювати п’ять разів густим і солодким вином із Зенґу.

– Твої рани досі турбують тебе? – лагідно запитав Ланнон, коли Гай приніс йому чашу востаннє.

– Величносте, я не відчуваю ніякого болю, – відповів Гай, а тоді несподівано захихотів і пролив краплю вина на груди царя.

– Лети високо, Сонячний Пташе, – засміявся Ланнон.

– Ричи гучно, Великий Леве, – відповів Гай і засміявся з ним.

Ланнон обернувся до вельмож, які з’юрмилися на палубі.

– Ми маємо, що їсти й пити.

Церемонію було закінчено. Ланнон Гіканус став царем.

– Габбакук Лал! – звернувся Ланнон до великого моряка з рудою бородою, з покритим ластовинням і засмаглим на сонці обличчям.

– Я слухаю, мій володарю.

– Знімайся з якоря й рушаймо до Опета.

– Нічний перехід?

– Так, я хочу прибути до міста перед полуднем завтра, і я довіряю твоєму мистецтву мореплавання.

Габбакук Лал схилив голову, дякуючи за комплімент, і важкі золоті сережки звісилися йому на щоки. Потім повернувся на підборах і пішов через палубу, викрикуючи накази своїм офіцерам.

Якорі витягли на корму, й барабанщик на баку флагманського корабля став відбивати ритм веслування на порожньому стовбурі дерева.

Три швидкі удари, два повільні, три швидкі. Ряди весел занурилися, зробили гребний рух, піднялися з води, перелетіли вперед і знову занурилися в ритмі барабану. Коливальні рухи відбувалися в досконалому унісоні, схожі на помахи крила великого водяного птаха. Довгий і вузький корпус корабля відважно ковзав по освітленій призахідним сонцем озерній воді, кільватерний слід утворювався позад нього, штандарт дому Барка лопотів на траверсі головної щогли, а його башти на носі й на кормі стояли високі й горді над порослими папірусом берегами озера.

Коли флагманський корабель проминув інші судна флоту, вони опустили свої штандарти й рушили слідом за ним. Кожен ретельно дотримувався своєї черги, стерничі вчепилися в рульові весла, гуркіт барабанів лунав над озером.

Лише накульгування Гая свідчило про те, що почувається він не дуже, коли переходив від групи до групи на освітленій смолоскипом палубі; у кожній він показував дно порожньої чаші з вином нічному зоряному небу й кидав на палубу гральну кість зі слонової кістки.

– Хай буде прокляте твоє щастя, – засміявся Філон, але сміх не міг приховати вираз гніву на темному циганському обличчі. – Чи я збожеволів, що надумав грати в кості з улюбленцем богів?

Але він кинув на палубу золото зверху на ставку Гая, проте Гай кинув свою кість, і в нього знову випали три чорні риби. Філон тісніше закутався у плащ і пішов геть під сміх і глузи тих, котрі спостерігали за його успіхами у грі.

Світла й біла зоря Астарти вже сховалася за обрієм, коли нарешті Ланнон і Гай зустрілися і стали, щоб трохи постояти під вивішеними сушитися шкурами великих левів. Вони окинули поглядом палубу. Вона скидалася на поле битви, коли битву програно. У світлі смолоскипів лежало безліч тіл, вони лежали там, де й упали, розслаблені й непритомні. Діжка з-під вина перекочувалася під легке погойдування корабля, який досі плив своїм курсом крізь темряву.

– Ще одна перемога, – сказав Ланнон, ледве повертаючи язиком, дивлячись затуманеним поглядом на сліди бойовища.

– Велика перемога, величносте.

– Я думаю… – почав Ланнон, але не закінчив.

Ноги підігнулися під ним. Він похитнувся й мало не впав наперед. Гай вправно підхопив його і закинув собі на плече. Не звертаючи уваги на біль у грудях, він підняв царя й поніс його до головної каюти під палубою. Поклав Ланнона на ліжко й прилаштував його руки, ноги та голову якнайзручніше. Якусь мить він ще постояв, дивлячись на лежаче тіло.

– Солодких тобі снів, мій чудовий царю, – пробелькотів він, обернувся й пошкандибав до власної каюти.

Дівчина-рабиня підвелася, коли він увійшов.

– Я постелила вам постіль, де ви зможете писати, – сказала вона йому, й Гай утупився поглядом у сувій, чорнильницю та перо під висячою лампою.

– Не сьогодні.

Він рушив до свого ложа, втратив напрямок, налетів на шпангоут і відскочив назад. Дівчина-рабиня підбігла й допомогла йому відновити рівновагу.

Гай ліг на спину й подивився на неї. Вона належала до обслуги Ланнона. Гай хотів би дозволити собі мати рабиню, таку, як вона, але вона коштувала щонайменше десять пальців золота.

– Вам потрібно щось іще, мій володарю? – запитала дівчина.

Вона була вродлива, з темним м’яким волоссям і блідою, кольору слонової кістки шкірою. Гай заплющив одне око, щоб ліпше сфокусувати друге на ній.

– Можливо, – сором’язливо відповів він. – Якщо ти захочеш мені трохи допомогти.

Але він переоцінив свої сили і за мить його хропіння потрясло корабель до самих основ. Дівчина підвелася, накинула на себе сукню і протягом якоїсь хвилини постояла над ним, усміхаючись, перш ніж вислизнути з каюти.

У темряві перед світанком Гай стояв на баку корабля й тренувався зі своєю сокирою, вимахуючи нею з посвистом. Він відчував, як в’яле старе вино заструмувало швидше в його жилах, піт пробився на поверхню тіла, яке дихало теплом попри озерну прохолоду. Він поміняв руки на топорищі, й велика сокира заспівала. Отупіння в його голові прояснилося, й піт поплив по тілу струмочками, які дзюркотіли по мускулистих ногах і руках, по горбатій, як у бика, спині, намочили настегенну пов’язку, затікали йому в очі, й Гай почав танцювати – він легко кружляв, стрибав і вимахував руками, а сокира всюди літала за ним.

Світанок уже забарвив небо, коли він нарешті зупинився й обперся на топорище сокири. Його віддих парував і хрипів у холодному потоці вранішнього повітря, але кров заструмувала йому в тілі, й він знову відчув себе людиною.

У каюті одна з Ланнонових дівчат-рабинь зішкребла з його тіла піт золотою лопаточкою, подарунком від Ланнона. Потім натерла його запашною олією, розчесала й уклала йому волосся та бороду, подала просторий халат без пояса з білої тканини.

Він вийшов на палубу саме в ту мить, коли всім кораблям у флоті передали наказ змінити курс, і вони повернули на схід і тепер чекали, коли зійде сонце, надавши рабам-веслувальникам, які вдячно злягли на свої весла, можливість трохи перепочити. Коли сонце піднялося над обрієм, Гай проспівав подячну молитву Ваалу. Потім улаштували сніданок на відкритій палубі, посадивши товариство на мати з плетеного очерету. Гай дивився на їхні роздратовані обличчя, сірі й поморщені, з мішками під очима. Навіть Ланнон здавався блідим, і руки йому тремтіли, коли він снідав теплим молоком і медом, поданим йому у глибокій мисці.

Гай почав сніданок із пшоняних млинців, з яких скапували олія й мед, потім з’їв вудженого озерного ляща, а коли він замовив смажену качку, приправлену гострим диким часником і ще пшоняних млинців, товариство подивилося на нього зі страхом. Гай розібрав качку на малі шматочки й, коли їв, зобразив на обличчі полегкість, бо пильно дбав про свою репутацію.

Філон заговорив за всіх, коли нарешті викрикнув:

– Великий Ваале! Ти, Гаю, кривдиш не тільки власний живіт, а й мій також.

І підхопився на ноги й поквапився вниз.

– Він має рацію. – Ланнон засміявся вперше за той день. – Ти схожий на дитину, яка не пила нічого отруйнішого, ніж молоко матері.

– Він смоктав лише червоне вино Зенґу, а зуби точив на лезі своєї сокири.

– Якби в озері було вино, а не вода, він понизив би його поверхню до такого рівня, що ми могли б пройти по ньому пішки.

Гай підморгнув їм, наче лукавий гном, і відірвав ще одну лапу від смаженої качки.

Наприкінці ранку вони досягли мілини, й Габбакук Лал вийшов наперед, щоб провести корабель крізь вузький канал. Водяні гіацинти, папірус і з десяток інших різновидів рослинності загрожували перекрити шлях життя для Опета. Човни, які працювали в каналі, відійшли вбік, коли десять великих кораблів проминули їх на срібних крилах. Офіцери салютували штандартові дому Барка на головній щоглі, піднявши вгору стиснуті кулаки, але загони рабів, приречені вічно боротися з озерними водоростями, стояли мовчки, дивлячись на кораблі терплячими очима тварин.

Ближче до Опета вони проминули багато рибальських човнів. У сітях, які витягували з води, риба виблискувала сріблом, наче спіймані зорі, а вгорі, над головами людей, літали й голосно кричали білі хмари чайок.

На обрії виринув ряд скелястих пагорбів, тьмяно-червоних у сонячному світлі, й на палубу висипали всі ті, хто втішався хвилинами повернення додому.

Мурсил, головний мисливець, прийшов до Ланнона на стернову палубу й опустився на коліно.

– Ти кликав мене, величносте.

– Так, і пігмея.

– Він тут, царю.

– Я обіцяв вам винагороду. Назви, чого ти хочеш.

– Мій володарю, я маю три дружини. Й усі вони жадібні.

– Ти хочеш золота?

– Якщо ти не проти, володарю.

– Гаю, напиши записку до скарбниці, нехай вони видадуть йому п’ять пальців золота.

– Нехай Ваал світить для тебе вічно.

– А що хоче від мене пігмей?

Мурсил покликав до себе маленького жовтого бушмена, й Ланнон оглянув його з цікавістю.

– Як його звуть?

– Ксаї, мій володарю.

– Він не розуміє мови?

– Ні, мій володарю, він розмовляє лише власною примітивною мовою.

– Запитай у нього, чого він хоче. Можливо, він хоче одержати волю?

– Він не розуміє, що таке воля. Він схожий на собаку, величносте. Заберіть у нього хазяїна, й він утратить смисл свого життя.

– Запитай у нього, чого він хоче.

Мурсил і бушмен розмовляли протягом тривалого часу мовою, схожою на цвірінькання горобця, перш ніж головний мисливець обернувся до царя.

– У нього дивне прохання.

– Назви його.

– Він хоче полювати разом із чоловіком, який убив великого лева.

Ланнон витріщився на бушмена, який усміхався йому з привабливою відвертістю дитини.

– Він думає, мій володарю, і простіть йому за зухвалість, – Мурсил трохи спітнів, він почувався ніяково, – він думає, що ви бог, і хоче належати богові.

Ланнон гучно зареготав і поплескав себе по стегну.

– Тож нехай так і буде. Я призначаю його майстром царського полювання – з відповідною платнею й усіма привілеями. Візьми його до себе, Гаю. Навчи його розмовляти нормальною мовою, а якщо тобі це не вдасться, то сам навчися розмовляти, як він.

«Одні волоцюги та каліки», – сумно подумав Гай.

Його дім був напхом напханий такими людьми, щоразу, коли він накопичував досить золота, щоб купити собі звабливу молоду рабиню, йому доводилося витрачати його на іншу, надто стару або калічну, щоб задовольняти його потаємні бажання, бо вона призначалася його зверхником у команду жриць Астарти. Але пігмей навіть допоможе йому з витратами, бо одержуватиме платню царського мисливця.

Ланнон урвав розмову й обернувся обличчям до поручнів. Їхня метрополія нарешті з’явилася над обрієм. Стіни храму світилися під сонцем червоно-рожевим кольором, а нижнє місто було яскраво-білим, стіни будинків там пофарбовані попелом із раковин озерних молюсків.

Військовий флот Опета вийшов із гавані, щоб привітати їх. Щити та шоломи легіонерів виблискували на сонці, коли кожен корабель проходив перед носом флагманського корабля й позолота на його гострому, як стріла, носі ловила сонячні промені. Вони бачили шкури великих левів, розвішені на головній щоглі під штандартом Барка, й вітальні вигуки летіли в далечінь над водою.

Флагманський корабель увійшов у гавань, усе ще підштовхуваний своїми досконало організованими веслами. Габбакук Лал хотів причалити корабель біля кам’яної пристані, де завжди збирався великий натовп. Усе населення міста вийшло вітати нового царя у своєму найкращому святковому одязі, посилаючи йому заздоровниці зі ста тисяч горлянок.

В останню можливу мить Габбакук Лал опустив руку, подавши сигнал барабанщикові та стерничому. Корабель обкрутився на кормі, причому кожне весло було у воді, щоб спрямувати його до зупинки, і легко доторкнувся боком до кам’яного причалу. Ланнон Гіканус та його супровід вийшли на берег.

Дружини Ланнона привітали його найпершими. Їх було дев’ять, по одній із кожної шляхетної родини, юні матрони благородної крові, горді й прекрасні. Кожна з них виходила вперед і ставала навколішки перед Ланноном, уперше називаючи його величністю.

У Гая боліло серце, коли він на них дивився. Це не ті поступливі, безмозкі дівчата-рабині, що складали йому компанію. Вони – справжні жінки. Він потребує одну з таких, щоб розділити з нею життя, й докладає всіх зусиль, щоб її здобути. Він сватався до дівчат із кожної великої родини Опета, але всюди йому відмовляли. Вони не дивилися далі, ніж його спина, й він не міг звинувачувати їх за це.

Урочистість зустрічі незабаром урвалася гучними криками «Го! Го!», і близнята вирвалися від своїх няньок і побігли по пристані. Не звертаючи найменшої уваги ні на свого батька, ні на вельмож, які тут зібралися, вони підбігли до Гая й затанцювали довкола нього, смикаючи його за одяг і вимагаючи, щоб він виявив увагу до них. Коли він узяв їх на руки, вони так шалено змагалися за його поцілунки, що це перетворилося на бійку зі смиканням волосся. Няньки прибігли йому на допомогу й відтягли малих геть.

Руки Імілци вчепилися в золоті коси Геланки, й похмурий вираз на обличчі Ланнона дозволяв Гаю зробити припущення, що дівчаткам дістанеться, й ці пухкі малі гепки незабаром почервоніють від шмагання. Він хотів би запобігти такому покаранню.

Гай прослизнув геть у натовп. Дорогою до храму він дешево виторгував в одного з торговців курча. Принісши його в жертву, подався до свого дому, який стояв у кварталі, де жили жерці, між зовнішніми та внутрішніми мурами храму. Домашні слуги всі повибігали йому назустріч, шкандибаючи та виявляючи йому свою відданість, трясучи сивими головами та плямкаючи беззубими ротами. Збуджено намагаючись довідатися про його останні подвиги, сподіваючись незабаром почути від нього історію про полювання, поки вони його митимуть та годуватимуть.

Коли нарешті йому пощастило втекти до спальні з наміром трохи відпочити, то полежати йому довелося недовго, бо з’явилися чотири найстарші царівни. Віком від десятьох до шістьох років, вони прорвалися крізь слабку оборону його рабів і вдерлися до кімнати, ніби вона належала не йому, а їм.

Зітхнувши, Гай відмовився від відпочинку й послав одну з дівчаток, щоб вона принесла йому лютню, а коли почав співати, то раби, один за одним, приповзли до кімнати й тихо посідали під стіною. Гай Бен-Амон знову був удома.

У 533 році від заснування Опета, шість місяців по тому, як він убив великого лева й підтвердив своє право на управління чотирма царствами, Ланнон Гіканус, голова роду Барка, покинув місто Опет і вирушив обстежити свої кордони, тобто виконати звичай, який уже безповоротно підтвердить його царське право. Цієї весни йому виповнилося двадцять дев’ять років, він був на рік старший від свого головного жерця.

Він вирушив у похід із чотирма своїми дружинами, бездітними, сподіваючись змінити їхній статус протягом подорожі, яка триватиме два роки. Він узяв із собою два легіони, кожен мав по шість тисяч гоплітів, легких піхотинців, сокирників і лучників. Легіони складалися переважно з вільнонайманців ює, якими керували офіцери зі шляхетних родин Опета, й були організовані за римськими правилами, у той самий спосіб, який Ганнібал запозичив під час кампанії в Італії. Легіон мав у своєму складі десять когорт, а кожна когорта складалася з шістьох центурій. Легіонери мали шкіряні нагрудники, конічні залізні шоломи на головах і були озброєні круглими, обтягнутими шкірою щитами з бронзовими розетками. На ноги вони взували шкіряні поножі й сандалі з прицвяхованими підошвами. Ідучи в похід, вони співали.

Офіцери, що йшли попереду своїх підрозділів, вдягалися розкішніше, як і личило їхньому шляхетному походженню. Їхні обладунки були бронзовими, а плащі виготовлені з тонкої тканини, пофарбованої в пурпуровий та в червоний колір.

Кавалерії не було. За п’ятсот років жодна спроба привезти коней із півночі ні до чого не призвела. Жоден кінь не витримував морської подорожі, а ті, які виживали, гинули незабаром після прибуття в Опет від таємничої хвороби, від якої їхня шкіра ставала тверда, а очі перетворювалися на криваве червоне желе.

Замість коней до війська набирали слонів. Ті величезні звірі з поганим характером будили жах у серцях ворогів Опета, коли йшли в атаку, а лучники в баштах на спинах тварин обсипали їх стрілами. Проте в шаленстві битви вони могли спричинити не менше безладу у своєму війську, ніж у війську ворога, і їхні поводатарі мали на озброєнні молоток і гострий шип, який заганяли в мозок знавіснілим тваринам. Ланнон узяв із собою в похід двадцять п’ять слонів.

Його супроводжували верховний жрець і з десяток жерців нижчого рангу, інженери, лікарі, зброярі, кухарі, раби й величезна кількість людей, які йшли за військом: торговці, золотошукачі, любителі азартних ігор, віщуни, продавці спиртного та повії. Валка возів, запряжених волами й навантажених наметовим спорядженням та припасами, розтяглася на сім миль, тоді як громіздка колона самого війська мала завдовжки понад п’ятнадцять миль. Це не було проблемою на широких незаселених трав’янистих рівнинах півдня, де вистачало води й фуражу, та, коли Гай Бен-Амон стояв на низенькому пагорбі й дивився на повільну безладно розкидану юрму, яка спускалася з півночі, він подумав про той час, коли вони знову повернуть на північ, роблячи велике коло поміж лісами й пагорбистою місцевістю понад великою річкою. Стільки багатства, яке тут перевозиться, стане великою спокусою для войовничих поганських племен, які живуть на невідомих землях по той бік річки. Він висловив Ланнону свої побоювання, й Ланнон засміявся, примруживши свої великі світлі очі на сонці.

– Ти думаєш радше як солдат, ніж як жрець.

– А я виконую обидві ролі.

– Твоя правда, – промовив Ланнон, плеснувши його долонею по плечу. – Недарма ж ти взяв на себе командування Шостим легіоном. Але, знаєш, Гаю, я багато думав про цей похід. У минулому такі походи завжди означали велике марнування часу й великі витрати зі скарбниці Опета. Мій похід буде зовсім іншим. Я маю намір здобути з нього вигоду.

Гай усміхнувся, почувши це чарівне слово, яке в Опеті розуміли всі – вельможі й простолюдини, і цар, і жрець.

– Я маю намір зовсім інакше використати цей похід. У південному царстві ми влаштуємо полювання – таке полювання, про яке ти ніколи навіть не думав, а м’ясо ми вудитимемо й висушуватемо, потім продамо його землевласникам і в шахти, щоб ним годували рабів. Ми полюватимемо і на слонів. Я хочу, щоб моє військо мало 200 таких звірів, аби не боятися погроз із півночі, про які ти щойно мені нагадав.

– А я дивувався, навіщо потрібно стільки порожніх возів, які їдуть за нами.

– Ми їх завантажимо ще до того, як знову повернемо на північ, – пообіцяв Ланнон. – А коли ми пройдемо крізь сади Зенґу, я поміняю гарнізони, залишивши там багатьох своїх воїнів. Солдати, які надто довго залишаються на одному постої, стають ледачими й зіпсованими. У провінції Зенґ я зустрінуся з посланцями від дравів і поновлю свій договір із ними.

– Але як щодо півночі? – Гай повернувся до свого попереднього запитання.

– Від Зенґу ми підемо на північ у бойовому шикуванні. Жінок та інших відішлемо додому в Опет дорогою через середнє царство. Ми підійдемо до річки з двома легіонами, щоб підсилити два легіони, які вже перебувають там, і перейдемо через річку, усе там спалюючи й захоплюючи рабів, щоб повідомити тамтешнім племенам: в Опеті править новий цар.

Ланнон обернувся й подивився на північ вогненним поглядом, і його золотисто-руда грива та борода зблиснули у світлі сонця.

– Ось уже сто років вони докучають нам, а ми поводилися з ними надто лагідно. Із кожним роком вони стають численнішими й нахабнішими. Але тепер я покажу їм, що в мене залізна рука, Сонячний Пташе. Я доведу їм, що річка утримується сталевим бар’єром, і їм доведеться сутужно, якщо вони наважаться його подолати.

– Звідки вони сюди приходять, я запитую себе, і скільки їх уже тут зібралося? – неголосно запитав Гай.

– Вони господарі темряви, вони чорні, бо не підкоряються, на відміну від нас, богові сонця Ваалу. Вони виплодилися в темряві, в лісах на півночі, де панує вічна ніч, і якщо ти можеш порахувати жадібну сарану, тоді ти зможеш порахувати і їх.

– Ти боїшся, Ланноне? – запитав Гай, і цар обернувся до нього з вогненним гнівом, що палахкотів у нього на обличчі.

– Ти забагато береш на себе, жерче! – гарикнув він.

– Називай мене другом, а не жерцем – і я беруся довести тобі, що безпричинна ненависть ґрунтується на почутті страху.

Гнів Ланнона вщух, він погрався ефесом меча, оглянувшись навколо, аби переконатися, що його помічники перебувають на тій відстані, звідки нічого не чути.

– У мене є причина боятися, – сказав він нарешті.

– Я знаю, – відповів Гай.

Удосвіта Гай і ще кілька людей із ним заспівали похвальну молитву Ваалу, але вони намагалися співати тихо, щоб не розполохати ближні стада, а потім Гай попросив богів, аби вони прихильно подивилися на їхнє полювання, пообіцявши, що частину здобичі вони залишать сонячним птахам, аби вони віднесли її на небо. Потім Гай і Ланнон випили вина і поїли пшоняних коржиків, чекаючи, поки мисливці підготуються.

Мурсил, головний мисливець півдня, вибрав місцевість для полювання розумно й хитро. Із крутого укосу вони могли бачити широку лійкоподібну рівнину, охоплену пагорбами з обох боків; на вершинах пагорбів із раннього ранку диміли сигнальні вогні, показуючи, що воїни зайняли позиції, аби завернути будь-яку дичину, що намагатиметься вибігти з долини, перетнувши її впоперек.

Далеко, поза досяжністю людського зору, два легіони розгорнули стрій, перетявши вихід із долини. Вони вже рухалися вперед – десять тисяч людей толочили траву, наче хвиля, яка накочується на берег. Пилюка від їхнього просування підіймалася блідим туманом проти голубого склепіння вранішнього неба, а з-під тієї пелени то там, то там зблискувало світло на шоломі або наконечнику списа.

– Почалося, – задоволено сказав Ланнон.

Гай подивився на тисячі тварин, які скубли травичку, розсипавшись окремими стадами по рівнині. Це було десяте велике полювання за п’ятдесят днів, і від такої нещадної різанини його вже трохи нудило.

Він подивився вниз, туди, де рівнина звужувалася і річка, що ділила її навпіл, стікала, наче в лійку. У самому низу між пагорбами була затиснута провалина у формі клина завширшки п’ятсот кроків, що обіцяла втечу до неозорого простору трав’янистої рівнини. По всій рівнині росли високі акації з пласкими вершинами.

Навіть від місця, де вони сиділи над провалиною, вони майже не могли бачити потрійної лінії прихованих ям упоперек провалини, яка з’єднувала відроги двох рядів пагорбів. Тисяча Ланнонових лучників лежали там у засідці, і кожен із них мав по триста стріл і запасний лук.

За ними був подвійний ряд сітей, сплетених із дуже міцного волокна й накинутих на стовпи, що ледь трималися в землі й падали, коли в сітях заплутувалося важке тіло, й тоді гопліт вистрибував зі схованки, підбігав зі списом, убивав тварину, виплутував її із сіті й знову ставив стовпа, що підпирав сіть. У засідці лежали ще тисяча метальників списа.

– Нам час спуститися вниз.

Ланнон допив вино і струсив зі свого плаща крихти.

– Зачекаймо трохи, – попросив Гай. – Я хочу ще подивитися звідси.

Тривога опановувала стада на рівнині, починаючись від тварин, які були найближчими до загоничів. Довгі ряди чорних антилоп гну з довгими розмаяними гривами бігали безцільними колами, то майже риючи носами землю, а то хвицаючи ногами, ніби гралися. Зебри збивалися у стада по двісті або триста тварин і з цікавістю дивилися на лінію загоничів, які невпинно наближалися. Їхні близькі родичі, зебри породи кваґґа, що мали темніший гнідий колір, аніж сірі зебри, збиралися в менші табуни. Із ними змішувалися стада блискучих жовтих і червоних коров’ячих антилоп, антилоп сасабі й антилоп канна, смугастих, гривастих і величних. Ця розмаїта маса почала тривожитися й бігати, повільно відступаючи вниз долиною до провалини у хмарах пилюки, що стояли над ними.

– Яка здобич! – вигукнув Ланнон.

– Більшої ніколи не бувало в історії полювань, – погодився з ним Гай.

– Скільки їх тут, як ти думаєш? – запитав Ланнон.

– Я не знаю… п’ятдесят, сто тисяч… Неможливо полічити.

Тепер і довгошиї жирафи заразилися тривогою, що дедалі наростала, і покинули свій притулок біля акацій. Їхні телята бігли за ними, коли вони приєдналися до масової втечі вниз долиною. У гущавині тіл трюхикав заблудлий носоріг; він форкав, високо підкидаючи ноги, коли біг.

Наче потік, що підхопив усю масу, рухалися димчасто-брунатні стада елегантних антилоп-стрибунів. Вони бігли вниз долиною, пересуваючись набагато швидше, ніж інші, котилися вниз, як повінь, і пилюка над ними здіймалася густіша, закручуючись у задушливі хмари. Пагорби стискали стада в густішу масу, й, коли коров’ячі антилопи та антилопи сасабі спробували прорватися крізь пагорби вбік, там з’явилася шерега чоловіків, що горлали й вимахували зброєю, аби зустріти їх і не пропустити через гребінь. Тварини знову завернули вниз, розносячи й поширюючи паніку серед тісно збитих стад унизу.

Вони бігли вперед, і тупотіння їхніх копит лунало, наче шторм, хвилі прибою або ураганний вітер. Земля двигтіла й трусилася.

– Ходімо! – крикнув Ланнон, підхопився на ноги й побіг, підстрибуючи, вниз схилом.

Гай іще якусь хвилину спостерігав неймовірну фалангу живих істот, яка сунула до провалини, потім закинув сокиру на плече й побіг за Ланноном. Його довге чорне волосся майоріло на вітрі, біг він швидко, як коза або кроль, тому вибіг на рівнину з Ланноном одночасно і повів царя до центру провалини, де для них обох вирили яму, й із десяток пучків дротиків там лежали напоготові.

Ланнон стрибнув у яму поруч нього.

– Це був забіг без золотого призу, – засміявся він.

– Треба було призначити, – відповів Гай, і вони припали до краю ями й виглянули в долину.

Видовище було жахливе. Уся долина, від краю до краю, була наповнена хвилею живих істот, а над ними нависала висока брунатна стіна пилюки, крізь яку зловісно пробивалися тьмяні промені низького сонця.

Голови та гриви передніх тварин розгойдувалися, наче поверхня бурхливого потоку, а над ними підіймалися схожі на палиці шиї жирафів і страусів. Хвиля котилася вниз, прямо на них, аж земля двигтіла, а вони дивилися на все це, опановані страхом і подивом.

Ланнон ретельно вибрав відповідну хвилину, дочекавшись, коли потік дичини перетне призначену ним лінію. Ця хвилина настала, й він подав знак сурмачеві. Пролунала одна-єдина нота атаки, повторена багато разів.

Від землі біля самого підніжжя рухливої стіни живих істот піднялася шерега лучників. Вони встигли вистрелити чотири рази, перш ніж стіна перекотилася через них. Чотири тисячі стріл, випущених за двадцять секунд, падали на покоси мертвих тварин і тих, які кричали в агонії від болю в переламаних кістках або в простромленому стрілами тілі.

Підштовхувані власною величезною вагою, тварини сунули вперед, тоді як залп за залпом стріли спустошували їхні ряди, і трупи та поранені утворювали величезні кучугури.

Дрібніша дичина була винищена лучниками, але тварини з твердою шкірою пробивалися далі зі стрілами, які стриміли з їхніх боків. Великі сірі носороги з диким поглядом проштовхувалися до лінії сітей, вимахуючи рогами на носі. Нажахані жирафи мчали чвалом на своїх довгих ногах. Табун чорних буйволів біг суцільною масою, плече до плеча, немов заздалегідь організована команда.

Вони проривалися до сітей і там падали, пручаючись і лементуючи. Списи втикалися в них, поки вони качалися й ревіли, заплутані в міцних сітях. Ланнон та його люди докладали розпачливих зусиль, щоб виплутати мертвих із мережива сітей і знову встромити в землю стовпи, але їхні зусилля не давали потрібного результату. Тепер їх було надто багато, і смерть панувала повсюди, крім безпечної схованки в ямах. Збожеволівши під дощем стріл, поранена дичина нападала на кожну людину, яка їй траплялася.

Гай побачив, як розлючений носоріг підкинув рогом солдата. Той злетів у повітря, упав на тверду землю й умить був розтоптаний і розтовчений у пилюці на рідку лемішку ордами, які сунули слідом.

Тепер Ланнон не вилазив із ями й метав звідти списи з дивовижною точністю й силою, спрямовуючи кожен удар у ребра дичини, яка його проминала. Він навалив цілу купу трупів біля своєї ями, горлаючи й сміючись у божевільному збудженні полювання.

Гай також пройнявся його божевіллям. Він танцював і кричав, і вимахував сокирою, охороняючи спину та бік Ланнона, кидаючи списа, коли якась величезна тварина загрожувала наступити на їхню яму й розчавити всіх тих, хто в ній перебував.

І він, і Ланнон просякли власним потом і були обліплені пилюкою, яка кружляла над ними й уже перетворилася на тверду кору на їхніх тілах. Камінь, пожбурений чиїмось копитом, розбив Гаєві лоб до самої кістки черепа, й він відірвав клапоть матерії від туніки, швидко забинтував собі рану, майже не уриваючи свого танцю збудження.

Попереду них лучників відкинуло вагою тваринної плоті. Стріли в них закінчилися, вони попадали у свої ями й дозволили, щоб ряди дичини перекочувалися через них.

Гай побачив, як нові ряди ще не поранених тварин насуваються на них, схопив свого царя, який збожеволів від крові, й потяг його, не даючи йому випручатись, на саме дно ями, й вони лежали там, прикривши голови руками, тоді як під натиском ратиць і копит краї ями обвалювалися на них. Земля душила їх, і вони прикривали обличчя краями тунік і задихалися, намагаючись ковтнути бодай трохи повітря.

Молодий жеребець зебри звалився в їхню яму. Перед смертельною небезпекою він хвицав ногами й нажахано іржав, а його могутні жовті зуби клацали, не розбираючи, що опинялося між ними.

Гай відкотився вбік, рятуючись від гострих, як бритва, ратиць. Він зробив коротку перерву, щоб прицілитися, а тоді вистрелив правою рукою вгору. Гострий шпичак на кінці сокири з грифами влучив під саму щелепу нажаханої тварини, проникши їй у самий мозок. Вона обм’якла, затремтівши, тепла й м’яка, на них, і труп тепер захищав їх від шторму копит і ратиць, який шаленів над ними.

Зрештою шторм ослаб, пішов далі й загубився десь удалині. Запала тиша, і Гай підкотився до Ланнона.

– Із тобою все гаразд?

Ланнон насилу вибрався з-під мертвої зебри. Вони вилізли з ями й з великим подивом оглянулися навколо: на ширину 500 кроків і на стільки ж у глибину земля була вкрита товстим килимом мертвої та вмирущої дичини. Зі своїх ям, завалених результатами жахливої різанини, вибиралися лучники і метальники списів та дивилися навколо приголомшеними поглядами п’яних.

Лінія загоничів, здавалося, виринула до них із болота завислої в повітрі пилюки, навіть небо було затьмарене пилюкою, і жалібні крики, мукання й бекання вмирущих і поранених тварин заповнювали тишу.

Загоничі наближалися, вишикувані в лінію, ступаючи по закривавленій плоті, і їхні мечі підіймалися й опускалися, коли вони добивали поранених. Гай засунув руку під туніку й дістав звідти шкіряний бурдюк із зенґським вином.

– Я завжди завдячую тобі свій комфорт.

Ланнон усміхнувся й жадібно випив. Краплі вина заблищали, наче кров, на його запилюженій бороді.

– Хіба світ бачив коли-небудь таке полювання? – запитав він, подаючи бурдюк Гаєві.

Гай випив, а тоді озирнувся навколо себе, на покрите трупами поле.

– Не думаю, аби колись було щось подібне, – тихо відповів він.

– Ми закоптимо й висушимо м’ясо убитих тварин, а тоді влаштуємо нове полювання, – пообіцяв Ланнон, підвівся й пішов геть, щоб розпорядитися, як готувати м’ясо.

Високе склепіння помаранчевого світла висіло над рівниною, світло, яке утворювалося з десятьох тисяч багать. Протягом усього полудня й усієї ночі армія працювала, обробляючи величезну здобич. Вони різали м’ясо смугами й розвішували їх над димучими вогнищами. Запах свіжого м’яса, цвілий сморід викинутих нутрощів і сичання підсмажуваного м’яса літали над табором, де Гай сидів під накриттям шкіряного тенту й працював у миготливому світлі олійної лампи.

Ланнон вийшов із темряви, він досі смердів пилюкою та засохлою кров’ю.

– Вина! Сонячний Пташе, порятуй друга. – Він прикинувся, ніби хитається від спраги, й Гай подав йому амфору та чашу. Знехтувавши чашу, Ланнон пив прямо з шийки глека, після чого витер бороду рукавом. – Я приніс тобі новину, – повідомив він з усмішкою. – Наша мисливська здобич становить тисячу сімсот голів.

– А скільки загинуло людей?

– П’ятнадцятеро померли, є також поранені, але хіба справа не варта таких втрат?

Гай не відповів, і Ланнон провадив:

– Є ще одна новина. Ще один із моїх списів влучив у ціль. Аннель пропустила свої місячні.

– Південне повітря має бути дуже корисним. Усі четверо завагітніють не пізніше, як через два місяці.

– Справа не в повітрі, Сонячний Пташе, – засміявся Ланнон і знову приклався до глека.

– Я задоволений, – сказав Гай. – Більше стародавньої крові для Опета.

– Коли це ти став дбати про кров, Гаю Бен-Амон? Ти радий, що матимеш більше моїх шмаркачів, яких тобі так подобається псувати, – я тебе знаю. – Ланнон підійшов ближче й зупинився біля Гая. – Ти пишеш, – сказав він, аби щось сказати. – Що це буде?

– Поема, – скромно відповів Гай.

– Про що вона?

– Про полювання. Сьогоднішнє полювання.

– Заспівай її мені, – наказав Ланнон і впав на хутряне ложе Гая, усе ще тримаючи амфору за шийку.

Гай приніс лютню й присів на очеретяній маті. Він заспівав, а коли закінчив, Ланнон спокійно лежав на Гаєвому ложі, вдивляючись крізь відхилену завісу намету в ніч.

– Я бачив усе інакше, – сказав він нарешті. – Для мене це було просто збирання врожаю плоті.

Він знову замовк.

– Я зіпсував тобі настрій? – запитав Гай, але Ланнон похитав головою.

– Ти справді віриш, що зроблене нами сьогодні зруйнувало щось таке, чого не можна буде відновити? – запитав він.

– Я не знаю, може, я й помиляюся, але якщо ми полюватимемо так, як сьогодні, кожного дня або навіть один раз на десять днів, то незабаром перетворимо цей край на пустелю.

Ланнон досить довго міркував над напівпорожньою амфорою, потім підвів голову й подивився на Гая.

– Ми здобули досить м’яса, – сказав він, усміхнувшись. – Цього року ми більше не полюватимемо, крім як на слонів, бо слонова кістка нам потрібна.

– Мій володарю, мені здається, що глек із вином приліпився до твоєї руки, – лагідно сказав Гай.

Ланнон дивився на нього протягом якоїсь миті, а тоді засміявся.

– Я пропоную тобі оборудку, Сонячний Пташе, ти заспіваєш мені ще одну пісню, а я віддам тобі вино.

– Справедлива оборудка, – погодився Гай.

Коли амфора спорожніла, Гай послав одного зі своїх давніх слуг принести іншу.

– Нехай принесе дві, – запропонував Ланнон. – Це заощадить час потім.

Опівночі Гай геть розм’як від вина й розчулився від краси власного голосу та смутку, який бринів у його пісні. Він заплакав, а Ланнон, бачачи, як він плаче, заплакав із ним.

– Я не хочу, щоб таку красу записували на шкурі звірів! – скрикнув Ланнон. Сльози вже поробили рівчачки крізь пилюку на його щоках і текли по бороді. – Я накажу зробити сувій із найчистішого золота, і на ньому ти записуватимеш свої поеми, Сонячний Пташе. Тоді вони житимуть вічно, щоб ними могли втішатися і мої діти, і діти моїх дітей.

Гай перестав плакати. У ньому прокинувся митець, і його розум швидко обмірковував пропозицію, про яку, він знав, Ланнон не згадає наступного ранку.

– Це велика для мене честь, володарю. – Гай підійшов і став навколішки біля ложа. – Ви не відмовитеся написати наказ до скарбниці негайно?

– Напиши його, Гаю, напиши його негайно, у цю саму мить, – розпорядився Ланнон. – Я його підпишу.

І Гай побіг по письмове приладдя.

Колона повільно рухалася по великому колу спочатку на південь, потім на схід південними трав’янистими рівнинами. То був край таких неосяжних просторів, що колона завдовжки в п’ятнадцять миль не здавалася чимось більшим, аніж ланцюжок мурашок. Там були річки й гірські хребти, ліси й рівнини, які кишіли дичиною. Єдиними людьми, що їм зустрічалися, були гарнізони царських мисливських таборів. Їхнє завдання полягало насамперед у тому, щоб постачати сухе м’ясо для безлічі рабів – основи національного процвітання.

Вони перетнули річку на півдні^[17] через шість місяців після того, як вийшли з міста Опет, і через сто миль досягли пасма зарослих густим лісом синіх гір,^[18] які позначали кордон південного царства.

Табір розбили біля темної скелястої ущелини, яка пробивалася крізь серце гір, і Ланнон та Гай із когортою піхоти й лучників пішли вниз крутою стежкою в ущелину. То було моторошне місце високих чорних кам’яних стрімчаків, які нависали над спіненим потоком, що ревів далеко внизу. Місце вологе й темне, куди сонячне тепло проникало рідко. Гай тремтів, але не від холоду, й міцно стискав у руках сокиру. Він молився майже безперервно протягом тих трьох днів, коли вони йшли крізь гори, бо не випадало сумніватися, що те місце кишіло демонами.

Вони розташувалися на південних схилах гір і розпалили сигнальні вогні, звідки високими колонами підіймався дим, який було видно за п’ятдесят миль. На півдні простягалася не менш безмежна рівнина, ніж на півночі.

Дивлячись на широкі золотаві рівнини та темно-зелені ліси, які з ними сусідили, Гай переживав почуття моторошного страху.

– Я хотів би спуститися на ту землю, – сказав він Ланнону.

– Ти був би там першою людиною, – зауважив Ланнон. – Цікаво, що вона в собі приховує? Які скарби, які таємниці?

– Ми знаємо, що далеко на півдні є мис із пласкою вершиною, де флот Гікануса Дев’ятого зазнав катастрофи, але це все, що нам відомо.

– Я маю намір знехтувати пророцтво й очолити експедицію на південь за оті гори. Ти що на це скажеш, Гаю?

– Я б тобі не радив робити це, володарю, – відповів Гай із формальною категоричністю. – Нічого доброго не буває, коли ми наважуємося кинути виклик богам. Вони мають збіса довгу пам’ять.

– Думаю, ти маєш слушність, – погодився Ланнон. – Але я переживаю велику спокусу.

Гай змінив тему розмови, яка була йому неприємною, ліпше він би й не починав.

– Цікаво, коли вони прийдуть.

Він подивився вгору на дим від сигнальних вогнів, що струменіли в тихе синє небо полудня.

– Вони прийдуть тоді, коли будуть готові, – стенув плечима Ланнон. – Але мені хотілося б, щоб вони прийшли швидше. А поки ми їх чекаємо, ми влаштуємо полювання на леопарда.

Протягом десятьох днів вони полювали на великих плямистих котів, яких було безліч на схилах туманних стрімчаків і в порослих лісом ущелинах гір. Вони полювали зі спеціально натренованими собаками і списами, призначеними для полювання на левів. Жертву переслідували зі зграєю собак, аж поки заганяли в глухий кут, а потім оточували й стискали навколо неї кільце, щоб спровокувати її на напад. Потім мисливець, якого обрав леопард, наколював звіра, той люто гарчав і стрибав на нього, на його спис. Двоє мисливців загинули протягом тих десятьох днів – й один із них онук Асмуна, старого вельможі. Він був гарним і хоробрим хлопцем, і всі оплакували його, хоч помер він доброю і почесною смертю. Вони спалили його тіло, бо помер він на полі битви, й Гай приніс жертву, щоб його душа могла без перешкод дістатися до сонця.

На одинадцятий день, удосвіта, після того як Гай привітав Ваала й вони поснідали й одягалися для полювання, Гай помітив збудження й неспокій маленького бушменського майстра полювання Ксаї.

– Що тебе турбує, Ксаї? – запитав він його мовою, якою тепер розмовляв уже досить вільно.

– Мій народ тут, – відповів йому бушмен.

– Звідки ти це знаєш? – запитав Гай.

– Я знаю, – просто відповів Ксаї, і Гай поквапився через табір до намету Ланнона.

– Вони прийшли, мій володарю, – сказав він йому.

– От і гаразд, – мовив Ланнон, відклавши вбік свій лев’ячий спис, і почав скидати із себе мисливський обладунок. – Поклич тих, хто шукає камені.

І царські геологи та металурги прибігли на поклик.

Місце зустрічі було біля підніжжя гір, де густий ліс раптово уривався великою галявиною.

Ланнон повів людей униз між скелями, й на краю галявини вони зупинилися й випустили наперед захисний загін лучників. У центрі галявини, куди не могла долетіти стріла ані з лісу, ані від скелястого косогору, стояв укопаний у м’яку землю стовп, і з нього звисав, як прапор, хвіст дикого селезня. То був знак, що торгівля може початися.

Ланнон кивнув своєму старшому фахівцеві з каміння, Азіру, а також Ріб-Едді, завідувачу царської скарбниці. Вони обидва вийшли на галявину, неозброєні, в супроводі лише двох рабів. Кожен із рабів ніс шкіряну сумку.

Під стовпом лежала посудина з висушеного гарбуза, в якій була жменька блискучих голяків та каменів різного кольору, від прозорих до вогненно-червоних.

Двоє офіційних осіб оглянули кожен камінь, забракувавши деякі – вони склали їх акуратною купкою на землі, а деякі схваливши – вони їх повернули назад у посудину з гарбуза. Потім дістали зі шкіряних торбин купу скляних намистинок і склали їх у глиняний глечик, який поставили поруч із посудиною з гарбуза, й відійшли до скелястого схилу, де стояли Ланнон та його лучники.

Вони дочекалися, поки з десяток маленьких людей покинули свою схованку в лісі й наблизилися до стовпа. Компанія бушменів присіла навпочіпки навколо гарбуза та глечика й довго палко сперечалася, поки знову повернулася до лісу. Двоє офіційних осіб Ланнона вийшли на галявину й виявили, що ані з глека, ані з гарбуза нічого не взято. Оплату за камінці було відхилено. Тоді люди Ланнона додали до пропозиції з десяток наконечників для стріл.

На третю спробу оборудку було укладено, й бушмени забрали намистинки, наконечники для стріл і мідні браслети, залишивши відібрані камінці.

Наступну купу камінців вони виклали біля стовпа, й представники Ланнона ретельно її оглянули. Справа виявилася вельми занудною й забрала чотири дні. Поки вони торгувалися, Гай значно поліпшив свої знання з геології.

– Звідки походять ці сонячні камені? – запитав він в Азіру, роздивляючись жовтий діамант завбільшки з жолудь, який виміняли за один фунт намистинок.

– Коли сонце й місяць одночасно з’являються в небі, тоді може статися, що їхні промені змішуються й стають гарячими та важкими. Вони падають на землю і якщо потрапляють у воду, то охолоджуються й застигають у такі сонячні камені.

Гай знайшов таке пояснення цілком переконливим.

– Любовні краплі Ваала й Астарти, – прошепотів він із пошаною. – Тож не дивно, що вони такі гарні. – Він подивився на Азіру. – Де пігмеї знайшли їх?

– Вони кажуть, ніби шукають їх у гравійних руслах річок та на берегах озер, – пояснив Азіру. – Але вони не вміють упізнавати справжній сонячний камінь і пропонують нам багато звичайного каміння.

Коли бушмени обміняли всі свої запаси діамантів, вони запропонували продати небажаних дітей племені. Маленьких жовтошкірих крихіток залишили зв’язаними біля торговельного стовпа, де ті тремтіли від холоду й страху. Наглядачі рабів, що знали, як оцінювати людську плоть, вийшли, щоб оглянути їх і запропонувати плату. Пігмеї мали великий попит на ринку рабів, бо вони були слухняними, вірними й витривалими. Вони були чудовими мисливцями, провідниками, артистами і, хоч як дивно, вихователями дітей.

Ксаї стояв за своїм жовтоволосим царем і спостерігав за торгівлею, достоту такою, в якій колись дитиною й він був товаром.

Наприкінці четвертого дня скарбниця Опета поповнилася п’ятьма глеками чудових діамантів. Торгівля цими каменями була монополією дому Барка, яку вони ревно охороняли. На додачу вони купили вісімдесят шість бушменських дітей віком від п’ятьох до п’ятнадцятьох років. Це були дикі раби, і їх доводилося тримати зв’язаними, доки їх буде приручено.

Гай майже цілком присвятив себе догляду за ними, поки вони поверталися до свого табору через гори. За допомогою Ксаї та інших приручених бушменів він спромігся врятувати більшість із них. Лише з десяток малих створінь померли від жаху й розриву серця, перш ніж їх передали жінкам-рабиням у головному таборі.

Ланнон наказав прибрати табір під південними горами, й вони вирушили на північ і схід, перетнувши річку й попрямувавши в напрямку барзендських^[19] гір на обрії. Вони почали перехід через густо населене східне царство, де селяни ює вирощували хліб понад річкою Ліон.^[20]

У кожному селі вільновідпущені вітали їх і платили данину новому царю. Вони здавалися людьми веселими, і села з глинобитних хат були чистими й, либонь, заможними. Навіть раби, що працювали на полях, були добре доглянуті, лише дурень погано ставитиметься до свого цінного надбання. Раби, захоплені на півночі, мали здебільшого чорну шкіру, але серед них були й такі, хто мав змішану кров, запліднений своїми господарями або спеціально підібраними племінними рабами. Ці раби провадили досить вільний спосіб життя й мало відрізнялися одягом чи прикрасами від своїх хазяїв.

Дорогою легіонери, які закінчили військову службу, покидали полки й поверталися у свої села. На їхні місця у військо набирали молодих рекрутів.

На кожну ніч вони зупинялися біля оточених мурами й укріплених гарнізонів, які всіювали дорогу до зенґзьких гір. Вони проходили тепер краєм широкого золотоносного поясу, що тягся на схід і на захід територією серединного царства. Саме цей пояс складав основу багатства Опета, й царські шукачі каменів розвинули в собі майже надприродну спроможність знаходити збагачені рудні жили, в яких залягало золото. Результатами їхніх зусиль стали численні шахти, де золото добували з-під землі загони чорних рабів, які працювали голими у вузьких і задушливих забоях. На поверхні руду подрібнювали й перетворену на порох скелясту породу промивали в спеціально спроектованих мідних чанах, добуваючи з неї зернятка золота.

Ланнон затримувався у своєму поході, щоб проінспектувати якомога більше цих підприємств, і Гай був вражений винахідливістю інженерів, що вміли долати проблеми добування золота, яке по-різному залягало на кожній окремій копальні.

Там, де золотоносна жила була вузькою, вони робили стелю в забоях якомога нижчою, використовуючи в роботі лише жінок і дітей.

Вони застосовували слонів, щоб витягувати кошики із золотом на поверхню і щоб доставляти воду до шахт, розташованих у засушливих місцевостях.

Вони опрацювали метод підкопу під масивні поклади золотоносної руди, щоб вони обвалилися під власною вагою. То був дуже небезпечний метод. На одній із шахт, де його практикували, Ланнон і Гай не могли заснути протягом усієї ночі через виття в хатинах, де мешкали раби. Того дня золотоносна руда передчасно обвалилася, розчавивши близько сотні рабів та кількох наглядачів. Гай замислився над тим, чи багато з тих тужливих голосів оплакували вбитих наглядачів.

Підштовхуваний невситимою цікавістю, Гай попросив опустити його в одному з кошиків для підіймання золота до найнижчого забою на одній із копалень. То був справжній куточок пекла зі смердючим повітрям, де панували піт і спека, освітлений блиманням олійних ламп. Голі раби тяжко трудилися в тісних і небезпечних забоях, довбаючи тверду скельну породу. Гай спостерігав, як найтвердішу скелю обвалювали, застосовуючи той спосіб, який Ганнібал застосовував ще кількасот років тому, щоб прокласти собі прохід крізь Альпи. На скелі розкладали повільне вогнище. Камінь нагрівався так, що починав жевріти, хоч і не дуже яскраво. Потім на нього виливали по кілька відер суміші з води та кислого вина, що вибухали завихреними хмарами пари, – й скеляста порода розколювалася на уламки, які раби подрібнювали й витягували геть. Гай підійшов до скельної стіни, де він побачив, як блищить і сяє золото у материнській породі, багате й жовте, й замислився над тим, яку ціну треба сплатити, щоб його звідти видобути.

Коли Гая знову витягли на поверхню, він весь просяк потом і вимастився смердючою багнюкою, яку приніс із забою.

Ланнон похитав головою.

– Навіщо ти це зробив? Чи птахи видзьобали в тебе мозок, що тобі захотілося поплазувати під землею?

В одній із шахт золото вичерпалося вище від рівня підземної води. Було неможливо спуститися нижче цього рівня, бо не винайшли методу, яким можна прибрати воду з розробок. Раби намагалися вичерпати воду відрами, утворюючи ланцюги, проте в такий спосіб щастило знизити рівень води лише на кілька дюймів. Шахту довелося повернути Астарті, матері місяця й землі. Вона виявляла свою щедрість до нас, тож має отримати щось у відповідь.

Ланнон, за своїм правом, відібрав посланців, попросивши наглядачів визначити, які п’ятнадцять рабів будуть найменшою втратою для робочої сили. Боги не переймаються якістю отримуваних жертв. Для них життя є життям, і всяке життя вони готові прийняти.

Серце Гая болісно стислося, коли він побачив, як цих нещасних востаннє вели до забою. Вони тягли символічні ланцюги жертв і плентали, згорблені й покалічені, кахикаючи від професійної хвороби шахтарів.

Гай відправив одного зі своїх жерців наглядати за вирядженням посланців до богів, а коли його підлеглий повернувся зі зловісної підземної темряви, Гай проспівав подячну молитву Астарті, й почалася робота з заповнення шахти. Вона мала тривати протягом багатьох тижнів, з огляду на кількість породи, яку треба акуратно повернути до забоїв.

Заповнення потрібне для умиротворення матері землі, щоб утворилося нове золото.

Азіру пояснив, чому це необхідно.

– Ми тут маємо сприятливу землю, яка готова вирощувати золото. Ми знову заповнюємо її породою, і дія сонця з часом спричинить новий процес утворення дорогоцінного металу.

– Усе життя належить Ваалу, – традиційно промовив Гай.

– Діти наших дітей одного дня подякують нам за те, що ми засіяли цю землю, – самовдоволено провістив Азіру, і його впевненість справила на Гая велике враження, тому він записав усі подробиці цієї розмови до свого нового сувою.

Через триста днів після того, як колона покинула місто Опет, вона почала сходження на гори Зенґ.^[21] Повітря було прохолодне й свіже після спеки, що панувала на низовинах, ночами туман важко висів над схилами й розбуджував лихоманку в кістках чоловіків, і тому вони тремтіли й загорталися у плащі та грілися біля багать.

Ці пагорби були садами Опета. На десятках тисяч акрів землі на терасах працювали десятки тисяч рабів, вирощуючи оливки та виноград. Центром і цитаделлю цих садів було укріплене місто на пагорбах, назване на честь дванадцятого Великого Лева Опета Зенґ-Ганнон. Тут стояли храми обом великим богам, і Ваалові, й Астарті, релігійні фортеці східного царства. Гай провів двадцять днів у синоді з жерцями та жрицями, приділив чимало часу інспектуванню власного легіону, Шостого легіону Бен-Амона, який був єдиним легіоном із вісьмох легіонів Опета, що складався виключно з воїнів чистої крові. Його штандартом був золотий гриф, що сидів на жердині з полірованого чорного дерева.

Ця релігійна та організаційна діяльність Гая припинилася, коли Ланнон наказав йому супроводжувати його в коротку подорож на схід, звідки надійшло повідомлення, що драви чекають Ланнона, аби поновити мирний договір на наступні п’ять років.

Три шейхи дравів зустріли їх, коли вони спустилися з гір Зенґу в напрямку східного моря. Це були високі смагляві чоловіки з орлиними рисами обличчя й блискучими очима. Своє чорне волосся вони обмотували білою матерією, а вдягалися в довгі плащі, підперезані поясом, прикрашеним філігранню та напівкоштовними каменями. Кожен мав за поясом широкий кривий кинджал і носив пантофлі з довгими задертими носами.

Їхні воїни вдягалися інакше, в мішкуваті штани, з шоломами у формі цибулини на голові, в обладунок зі срібним нагрудником. Вони мали на своєму озброєнні також залізні щити, довгі криві ятагани, списи та короткі східні луки. Більшість були чорношкірими, але вони запозичили манеру дравів у мові та в одязі. Два століття нещадних війн передували мирному договору між дравами та царями Опета.

Два війська розбили бівуаки на обох берегах широкої долини, на дні якої протікав струмок чистої води. Тінисті зелені дерева над ним розділяли обидва табори.

Під деревами поставили намети для переговорів, де протягом п’ятьох днів обидві делегації бенкетували, торгувалися й провадили дипломатичні маневри.

Гай володів мовою дравів і перекладав для Ланнона переговори щодо укладення договору про необмежену торгівлю та взаємну військову допомогу.

– Мій володарю, принц Гасан хоче знати, скільки воїнів Опет зможе виставити на поле битви на випадок, якщо виникне загроза безпечному існуванню обох народів.

Вони сиділи на купах шовкових подушок та прегарно виготовлених вовняних килимках яскравого кольору, пили шербет, бо драви не доторкнулися б навіть до найсмачніших вин, їли баранину та рибу, приправлені травами, усміхалися одне одному й не довіряли одне одному далі, ніж бачили їхні очі.

– Принц Гасан, – відповів Ланнон, киваючи головою й усміхаючись йому, – хоче знати, яку збройну силу ми можемо виставити, якщо хтось спробує захопити сади Зенґу й золотодобувні шахти серединного царства?

– Саме так, – погодився Гай. – То що я маю йому відповісти?

– Скажи йому, я можу виставити чотирнадцять легіонів регулярного війська, таку саму кількість війська допоміжного й чотириста слонів.

– Він не повірить у такі цифри, мій володарю.

– Звичайно, ні, і я теж не повірю в те, що скаже мені він. Проте все одно скажи це йому.

Ось у такій атмосфері взаємної довіри й тривали переговори.

Вони домовилися допомагати один одному на флангах, об’єднуватися, щоб утримувати лінію великої річки на півночі, відбиваючи натиск мандрівних чорношкірих племен, і приходити один одному на допомогу, якщо цей кордон буде порушено.

– Принц хоче переглянути одиницю торгівлі, мій володарю. Він пропонує, щоб одному золотому пальцеві Опета дорівнювали п’ятсот міктгалів.

– Скажи йому делікатно, щоб він оголосив одиницею торгівлі власні яйця, – відповів Ланнон, усміхаючись до принца, й принц кивнув головою й усміхнувся йому у відповідь, зблиснувши дорогоцінними каменями на своїх пальцях.

Вони домовилися, що одному пальцеві золота відповідатимуть п’ятсот дев’яносто міктгалів, і стали домовлятися далі про ціну на рабів, на одяг із бавовни та шовку. На п’ятий день вони разом з’їли сіль й обмінялися екстравагантними подарунками, тоді як їхні армії показували свою майстерність у стрільбі з лука, битві на мечах та в стройовій підготовці. Ці вправи мали справити враження на протилежну сторону.

– Їхні лучники неефективні, – дав свою оцінку Ланнон.

– Їхній лук надто короткий, і вони натягують тятиву до пояса, а не до підборіддя, – погодився з ним Гай. – Вони обмежують дальність і влучність свого пострілу.

Потім вони обмінялися думками, коли побачили, як тренується їхня піхота.

– Їхня піхота легше озброєна й носить не дуже міцні обладунки, мій володарю. У них немає сокирників, і я сумніваюся, що ці нагрудники можуть відвернути стрілу.

– А проте рухаються вони швидко й мають незламний дух – не стався до них так поблажливо, мій Сонячний Пташе.

– Ні, мій володарю, я цього не зроблю.

Слони пробігли відкритою місцевістю, лучники в баштах сипали перед собою дощем стріл. Величезні сірі звірі розтоптали й розчавили ряди солом’яних манекенів, і їхні крики й трубні голоси пролетіли над пагорбами.

– Подивися на їхні пики, – прошепотів Ланнон. – Принц дивиться кудись у неозорість моря.

І то була правда, бо драви сиділи мовчазні й приголомшені, вони не мали власних слонів і не навчилися приручати їх і приборкувати.

Вони розійшлися, й коли Ланнон і Гай озирнулися в долину, то побачили, як армія дравів колоною рухається на схід, сонце виблискує на їхніх шоломах і наконечниках списів.

– Наш східний кордон ще п’ять років перебуватиме в безпеці, – задоволено оголосив Ланнон.

– Або поки принци не змінять своїх поглядів, – уточнив Гай.

– Ні, Сонячний Пташе. Їм доведеться дотримуватися договору – це у їхніх інтересах. Довірся мені, старий друже.

– Так, я тобі довіряю, – сказав Гай.

Повернувшись до Зенґ-Ганнона, вони зібрали легіони й стали готуватися до походу через велику річку, який запланував Ланнон.

Легіон Гая був серед обраних, і він відбув чимало часу зі своїми жерцями-офіцерами. Вони обідали разом із ним у його чудових апартаментах, які призначили йому на обгородженій території храму Ваала. Гай запросив на обід також превелебних жриць Астарти й запропонував їм чудові страви, бо напередодні ходив полювати й міг тепер додати дичину до баранини, курятини та риби, приправлених спеціями, виторгуваними в дравів, тоді як сади Зенґу надали найкращі зі своїх фруктів і вин.

Ланнон прийшов до Гая як почесний гість, і всі були прикрашені квітами та збуджені від вина.

– Превелебна мати, – гукнув через стіл до головної жриці Астарти один із жерців Гая, вродливий молодий шалапут на ім’я Бекмор. – Чи правда, що ви знайшли нову пророчицю серед ваших нових послушниць, яка замінює пані Імілцу, що померла два роки тому від трясучої лихоманки?

Превелебна мати обернула мудрий погляд своїх старих очей на молодого жерця. Вона мала бліду, крихку на вигляд шкіру й гарне пухнасте сиве волосся. Руки в неї були тонкі й також бліді, а долоні з тильного боку змережані синіми венами. Досі вона сиділа, не звертаючи найменшої уваги на гульню.

– Це правда, що одна з послушниць мого храму виявляє мудрість і розум, які перевищують можливості її віку та навчання, правда також, що вона побувала за завісою й виголосила пророцтво, але сестри ще не вирішили, чи варто послати її до верховного жерця для перевірки.

– Отже, ви маєте сумнів, превелебна мати? – наполягав Бекмор.

– Сумнів завжди існує, мій сину, – відповіла жриця таким тоном, ніби докоряла йому за його надмірну цікавість, і молодик сів, збентежений.

– Я нічого про це не чув, – зауважив Гай із цікавістю й легким звинуваченням у тоні.

Ось уже протягом двох років священство не мало оракула, і його пошуки були дуже ретельними. Плата за передбачення та пророцтво складала значну частину храмового прибутку, існували й політичні причини, чому Гай був стривожений тим, що ніяк не вдавалося знайти наступницю Імілци.

– Простіть мені, святий отче. Я мала намір обговорити з вами цю справу приватно.

Верховна жриця говорила конфіденційним тоном, але Ланнон нахилився до Гая і втрутився в дискусію.

– Покличте дівку, – сказав він, говорячи захриплим від вина голосом. Жриця застигла від такого вислову. – Покличте її, нехай вона розважить нас своїми пророцтвами.

– Мій володарю, – почав Гай докірливим тоном, але Ланнон не дозволив йому обурюватись і підвищив голос:

– Покличте дівку-оракула, нехай вона скаже мені, як закінчиться мій похід на північ.

Гай обернувся до пророчиці з вибачливим виразом в очах.

– Цар наказує, – мовив він – і жриця похилила голову, потім обернулася й щось прошепотіла своїй рабині.

Рабиня поквапно покинула залу.

Коли пророчиця прийшла, гучні голоси та сміх стихли, й усі з цікавістю втупилися в неї. Висока дівчина з акуратними зап’ястками й щиколотками. На ній довга зелена сукня храмової послушниці, яка залишала її руки відкритими, а її блискуча й гладенька шкіра тьмяно сяяла у мерехтливому світлі ламп. Волосся, темне й м’яке, хмарою опускалося їй на плечі. Вона носила золотий півмісяць Астарти на своєму опуклому чолі, підвішений на тонкому золотому ланцюжку, а в сережках мала два маленькі сонячні камінчики, що сяяли, наче зорі в небі.

Очі в неї зелені, того кольору, який нагадав Гаєві про басейн Астарти в печері храму в Опеті. Повні губи злегка тремтіли, свідчачи про хвилювання з приводу цього несподіваного виклику, тоді як на щоках видніли червоні плями. Проте поводилася вона спокійно, упевнено контролювала себе і з гідністю підійшла туди, де сидів Гай. Коли вона підійшла, він побачив, що вона зовсім юна.

– Молися за мене, святий отче, – вітала вона його й нахилила голову.

Гай оглянув її зацікавленим поглядом, вражений манерами і гідністю дівчини.

– Привітай свого царя, дитино, – промурмотів він, і дівчина обернулася до Ланнона.

Поки вона промовляла формальне привітання, Гай роздивлявся її далі.

– Як тебе звуть? – запитав він, і дівчина знову обернулася до Гая і втупилася в нього поглядом своїх зелених очей.

– Таніт, – відповіла вона.

Це було стародавнє ім’я богині Астарти, яким її називали ще за часів Карфагена.

– Ти маєш чудове ім’я, – кивнув головою Гай. – Воно завжди мені подобалося.

Дівчина усміхнулася йому. Ця усмішка захопила його зненацька, бо вона була теплою й радісною, як світанок Ваала.

– Ти дуже добрий, святий отче, – сказала вона, усміхнувшись йому, й Гай Бен-Амон закохався.

Він відчув, як у його шлунку утворилася порожнеча, а нутрощі щось засмоктало вниз, і вони ковзали по животу з відчуттям солодкої приємності. Він дивився на Таніт, неспроможний говорити, відчуваючи, як його щоки омиває гаряча кров, розпачливо шукаючи потрібне слово й не знаходячи його.

Ланнон урвав його зачарування, крикнувши рабові:

– Принеси подушку!

І вони посадили Таніт перед царем і верховним жерцем.

– Зроби пророцтво, – скомандував Ланнон і нахилився до неї, важко дихаючи, червоний від випитого вина.

Таніт дивилася на нього спокійним поглядом із майже непомітним слідом усмішки на губах.

– Якби я мала таку спроможність, я проголосила б для вас пророцтво, володарю, але в такому разі постане питання про оплату моєї послуги вам.

– А яка ціна твоєї послуги? – запитав Ланнон.

Він почервонів трохи густіше – то в ньому підіймався гнів. Він не звик, аби в нього щось вимагали.

– Святий отче, ви назвете ціну? – запитала Таніт у Гая, і диявол смикнув Гая за язик.

– Сто пальців чистого золота, – сказав він, перш ніж усвідомив, щ? він бовкнув.

То була величезна ціна й виклик Ланнону, що примушував його відступити або заплатити. Таніт усміхнулася знову, провокативні ямочки з’явилися на її щоках, і вона витримала лютий погляд Ланнона, зустрівши його своїм холодним і зацікавленим поглядом. Гай несподівано усвідомив, що він поставив дівчину в дуже небезпечне становище. Ланнон не простить, що його заманили в таку халепу, і Гай поквапився надати йому бодай якийсь шлях до відступу.

– За цю плату Великий Лев може поставити стільки запитань, скільки він тримає пальців на рукояті свого меча.

Ланнон завагався, Гай побачив, що він ще сердитий, але трохи заспокоєний поправкою Гая.

– Я сумніваюся, щоб мудрість дитини коштувала стільки грошей, але мені цікаво випробувати цю дівку, – промурмотів Ланнон, хоч у виразі його обличчя не було найменшого сліду цікавості.

Він узяв свою чашу з вином, зробив великий ковток, потім утер бороду й подивився на Таніт.

– Я йду на північ із місією. Скажи мені, яким буде результат мого походу, – наказав він, і Таніт умостилася на шкіряній подушці, обсмикнувши зелену сукню навколо своїх ніг.

Вона трохи опустила голову, і її зелені очі, здавалося обернулися всередину. Серед гостей запала очікувальна тиша, й усі вони з цікавістю дивилися на неї. Гай помітив, що її щоки зблідли, а навколо її губів утворилася біла смужка.

– Там буде зібрано великий урожай, – хрипко пошепотіла Таніт дивним неприродним і монотонним голосом, – набагато більший, аніж сподівається або усвідомлює Великий Лев.

Гості заворушилися, позираючи одне на одного й пошепки обговорюючи відповідь. Ланнон спохмурнів, почувши слова дівчини.

– Ти говориш про урожай чи про смерть? – запитав він.

– Ви заберете смерть із собою, але смерть повернеться з вами, невідома й таємна, – відповіла Таніт.

Це було пророцтво несприятливе, молоді офіцери занепокоїлися, відразу протверезівши. Гай хотів би втрутитися – він жалкував за свої необмірковані слова та їхні наслідки. Він знав свого царя, знав, що він не вміє ані забувати, ані прощати.

– Чого я повинен боятися? – запитав Ланнон.

– Темряви, – не вагаючись, відповіла Таніт.

– Як я помру?

Ланнон тепер трусився від гніву, його голос звучав гортанно, а голубі очі здавалися мертвими.

– Від руки друга.

– Хто правитиме в Опеті після мене?

– Той, хто вб’є великого лева, – відповіла Таніт.

Ланнон відкинув чашу з вином убік, і вона впала на кам’яну підлогу, а вино забризкало ноги раба, який чекав поблизу.

– Великому леву настав кінець! – крикнув він. – Я вбив останніх – то ти смієш пророкувати загибель династії Барка?

– Це твоє шосте запитання, мій володарю. – Таніт підняла голову. – Я не бачу на нього відповіді.

– Заберіть її звідси! – загорлав Ланнон. – Женіть цю відьму геть.

І Гай негайно подав знак верховній жриці, щоб вона забрала дівчину, а рабові, щоб наповнив Ланнонову чашу вином, і другому рабові, щоб той приніс його лютню.

Після третьої пісні Гая Ланнон знову сміявся.

Напередодні того дня, коли легіони мали покинути Зенґ-Ганнон, Гай послав по жрицю Астарти та послушницю Таніт. Минуло вже п’ять днів після її катастрофічних пророцтв Ланнонові Гіканусу, й Гаєві знадобилася вся його сила волі, щоб не послати по неї раніше.

Коли вона прийшла, то була свіжіша й миловидніша, аніж він її пам’ятав. Поки жриця сиділа в затінку, Гай прогулювався з Таніт мурами міста, звідки було видно вулиці й двори, де військо лаштувалося в похід, а з другого боку – вони милувалися покритими лісом пагорбами й терасами, де раби працювали на чудово доглянутих виноградниках і в садах.

– Я наказав превелебній матері, щоб вона відправила тебе з конвоєм до Опета через серединне царство. Ти подорожуватимеш із дружинами царя, а в Опеті приєднаєшся до сестринства Астарти й чекатимеш мого повернення.

– Гаразд, мій володарю. – Її смиренний тон суперечив її зухвалому виразу.

Гай зупинився й подивився в її зелені очі, вона спокійно витримала його погляд, ледь помітно всміхаючись.

– Ти справді володієш даром передбачення, Таніт?

– Я не знаю, мій володарю.

– Що означали ті слова, які ти сказала царю?

– Я не знаю. То були слова, які прийшли в мою свідомість непроханими. Я не можу пояснити їх.

Гай кивнув головою і далі йшов мовчки. У цій дівчині була якась зворушлива невинність, поєднана зі світлим розумом і сонячним настроєм, якому неможливо було чинити опір. Гай знову зупинився, й вона чекала, коли він заговорить.

– Ти любиш богів, Таніт?

– Люблю.

– Ти віриш у те, що я призначений ними?

– Вірю, святий отче, – відповіла вона з такою переконаністю, з такою прозорою чесністю та пошаною, що Гай забув про свою стриманість.

У нього не залишалося сумніву, що вона інструмент, який можна використати, якщо використовувати його вміло.

– Яка твоя доля, Таніт? – несподівано запитав він.

– Я неспроможна бачити її, – відповіла вона, але вперше за час їхньої розмови завагалася. Гай знав, що вона почувається невпевнено. – Але я знаю одне: наша зустріч – частина цієї долі.

Гай відчув, як його серце тремтить від радості, але його голос пролунав грубо, коли він їй відповів:

– Стережися, дитино. Ти жриця, присвячена богині. Ти не повинна так розмовляти з чоловіком.

Таніт опустила очі, й її шкіра забарвилася у темно-рожевий колір. М’яке пасмо темного волосся впало їй на щоку, й вона відгорнула його назад рукою. Гай відчув, як його душа стискається від розпуки. Її присутність тепер була для нього фізичною агонією, бо хоч би яку велику потребу мав він у ній, він ніколи не зможе задовольнити її. Вона належить богам, заборонена, недоторканна.

– Ти це знаєш, – суворо застеріг її Гай. – Не жартуй із богами.

Вона подивилася на нього серйозним і стриманим поглядом, але Гай міг би заприсягтися, що помітив зблиски сміху й дражливої насмішки в її зелених очах.

– Ви помиляєтеся, ваша святосте. Я не мала на увазі стосунків між чоловіком і жінкою.

– Про що ж ти думала? – запитав Гай, розчарований її заперечливою відповіддю і відчуваючи порожнечу в нутрощах.

– Ми знайдемо відповідь на це запитання тоді, коли зустрінемося в Опеті, ваша святосте, – прошепотіла вона, і Гай знав, що місяці, які відокремлюють його від тієї зустрічі, минатимуть дуже повільно.

Ланнон стояв над глиняним ящиком із моделлю рельєфної мапи місцевості, що прилягала до великої річки. На сході здіймалися Хмари Ваала^[22] – могутній водоспад, де річка падала з висоти в кількасот футів у темне провалля, й бризки від того потоку летіли високо в небо, утворюючи постійну хмару, що висіла над рівниною. Звідти річка витікала у глибоку долину, гаряче й нездорове місце, де на кожному березі стриміли високі скелі, покриті густим лісом і багаті на стада, що носили слонову кістку. На шістсот миль далі на схід річка входила на територію дравів і перетинала широку, вкриту намулами долину, яка затоплювалася в сезон дощів. Нарешті річка вливалася у східне море крізь десяток гирл, що утворювали широке віяло.

Ланнон показував головні особливості цієї місцевості на глиняній моделі своїм воєначальникам, іноді просячи підтвердження в командирів своїх гарнізонів, які утримували цей кордон протягом минулого року. У великому шкіряному наметі зібралося двадцятеро людей, і запони намету підняли, щоб пропустити сухий вітер і відкрити вид на широку долину нижче табору. Велика річка була майже невидима, бо ховалася за темною смугою зелених дерев над її берегами. Іноді від води, яка текла між деревами, сюди долітав відблиск сонячного світла. Далеко на півночі туманними синіми рядами пагорбів височів протилежний схил долини.

– Наші шпигуни з’ясували, де розташовані головні міста, в яких живуть племена. Вони стоять переважно на висотах, за день переходу від річки, й дуже важливо атакувати кожне плем’я в один і той самий день.

Він провадив нараду, щоб указати кожному зі своїх командирів місце переправи через річку й шлях повернення.

– Можна не боятися, що на нас нападуть, коли ми повертатимемося, якщо нам вдасться зламати їхній дух у перший день. Кожне плем’я тут перебуває у стані війни з іншими, тому жодне з них не поквапиться на допомогу іншому. Ми можемо зазнати невдачі тільки в єдиному випадку: якщо варварам передадуть застереження й вони розбіжаться, перш ніж ми нападемо.

Він розповів про свій план у всіх подробицях, приділивши увагу і проблемам постачання на дорогах для наступу й відступу, а в кінці розмови назвав дату атаки.

– Залишилося дванадцять днів від сьогодні. Це дає легіонам час підійти до переправ через річку, щоб вчасно добутися до поселень варварів.

Від табору на крутому березі долини великої річки Гай перекинув Шостий легіон Бен-Амона до гарнізонного форту Сет і розбив для легіону табір у лісі мопанових дерев, які мали затулити легіонерів від спостерігачів на протилежному березі. Розкладати багаття було заборонено протягом дня, а вночі їх ретельно затуляли, й чоловіки виготовляли плоти для переправи. Рясні дощі на заході підняли воду в річці, й подолати її вбрід стало неможливим.

Командир гарнізону Маґон Телена – високий, лисий, позбавлений ілюзій чоловік із жовтуватою шкірою й очима, які безперервно моргали через ендемічну хворобу, на яку часто хворіють на берегах цієї річки. Він здавався патетично радим, що Гай товаришитиме йому протягом кількох наступних днів, а Гаю його інформація здалася корисною, тому вони обідали разом щовечора – Гай пригощав зенґським вином, якого мав великий запас.

– Я наказав патрулям виконувати свої звичні обов’язки, як розпорядився ти, святосте.

– Добре. – Гай кивнув головою над мискою смаженої річкової риби та дикого рису. – Чи помітили вони якесь підсилення активності після мого прибуття?

– Ні, святосте. Військовий загін у кількасот чоловік перебрався минулої ночі через річку й напав на один із моїх постів. Нам було неважко відбити їхній напад і знищити півсотні.

– Чого вони домагаються такими рейдами?

– Захопити зброю й оцінити нашу силу.

– Чи противник такий активний на всьому кордоні?

– Ні, святосте. Але тут, біля Сета, нам протистоїть одне з найвойовничіших племен, венді – вони відзначаються надзвичайною хоробрістю. Ти, либонь, пам’ятаєш, як чотири роки тому ці люди в кількості двадцятьох тисяч знищили тутешній гарнізон і залишили долину…

– Я знаю, – урвав його Гай. – Я був із легіонами, коли ми зустріли їх біля Бгора.

– А, звичайно. Я тепер пригадую, що твій легіон був зарахований до почесного списку. – Командир гарнізону захихотів. – Із тих двадцятьох тисяч жоден не повернувся назад.

– Хоч воювали вони добре, як для поган, – зауважив Гай.

– Справді, святосте, вони виняткові в цьому, а протягом років, які минули після того, вони стали набагато грізнішими.

– Ти бачив їхнє місто?

– Ні, святосте, але в мене багато шпигунів. Воно розташоване на перших схилах крутого північного берега, там, де з плоскогір’я стікає річка-притока Кал.

– Скільки там населення?

– Думаю, близько півсотні тисяч.

– Так багато! – Гай підняв голову з повним ротом риби й витріщився на командира.

– Це численне плем’я – не всі вони живуть у місті. Вони володіють великими табунами худоби й розпорошені на широкій території.

– Їхнє місто укріплене?

– Це велике розтягнене скупчення хат, святосте. Деякі з них оточені примітивними палісадниками, але вони захищають їх лише від диких звірів.

Раб наповнив вином чашу Гая і забрав його порожню миску. Гай обхопив чашу руками й подивився невеселим поглядом на темно-червону рідину. Його мовчанка спантеличила командира, який зрештою бовкнув:

– А правда, що цар прибуде сюди завтра?

– Так. Ланнон Гіканус, піде в напад разом із моїм легіоном.

– Я ніколи не був відрекомендований йому, – промурмотів командир, і Гай проникливо уявив собі кар’єру вже немолодого офіцера без будь-якого покровителя чи перспектив, приреченого служити на дрібній посаді в пустелі.

– Я відрекомендую тебе йому, – пообіцяв Гай, і побачив вираз патетичної вдячності в очах співрозмовника.

Одна з бірем, які патрулювали річку, висадила сотню сокирників і лучників на протилежному березі вночі, й ще до світанку вони натягли лінії через річку.

У цьому місці річка мала триста кроків завширшки, брудний зелений потік води між крутими берегами, покритими густим лісом, а також очеретом і густою рослинністю. Плоти повиносили на берег і прикріпили петлями до ліній. Легіонери вантажилися на плоти групами по п’ятдесят, а слони переходили річку бродом, тягнучи за собою лінії з плотами.

Переправа відбувалася з добре відрепетируваною точністю – це не вперше легіонові доводилося перетинати широку річку. Не обійшлося без кількох дрібних інцидентів: двоє гоплітів упали з плотів і відразу пішли на дно під вагою свого озброєння; один із плотів перекинувся на мілкому біля берега, й купа людей та обладунків опинилася у воді, але ніхто не загинув, їх і зброю пощастило витягти на сухе; одному легіонеру, що заплутався в лініях, акуратно відтяло руку по лікоть, але переправу пощастило закінчити ще до полудня, й Ланнон обернувся до Гая.

– Чудово виконано, мій Сонячний Пташе. А тепер поясни мені свій порядок наступу.

Гай залишив одну когорту охороняти переправу та припаси харчів – купу висушеного м’яса та зерна у шкіряних мішках. Його легіон буде стомлений, голодний, а може, йому ще й доведеться стримувати натиск ворога під час повернення, а якщо все буде, як він запланував, то їм доведеться годувати ще кілька тисяч зайвих ротів.

Потім під прикриттям легкої піхоти та лучників він наказав розпочати марш на варварське місто Кал. Тут дали про себе знати тижні тренувань і тяжких випробувань під час походу від міста Зенґ-Ганнон. Бо, хоч земля була нерівна, пагориста й покрита густим лісом, легіон просувався легко, щільними колонами, долаючи відстань зі швидкістю, яка дорівнювала не менше як п’ять миль на годину. Попереду йшли розвідники, які дбали про те, щоб ніхто не приніс застереження до міста. Кількасот пастухів і мисливців та збирачів їстівного коріння, які зустрілися розвідникам, були обсипані мовчазним дощем стріл або вбиті швидкими й нещадними ударами сокири. Їхні тіла залишилися лежати там, де вони й попадали, біля дороги, й колони війська поминали їх, майже не удостоївши поглядом. Гай бачив, що це були добре сформовані чоловіки й жінки, одягнені в спідниці з тваринних шкур і зі знаками племені на щоках і грудях. Як і в більшості племен, що жили на півночі, вони мали дуже темну шкіру, синяво-чорну. Деякі з них калічили свої зуби, роблячи їх гострими, як в акули, а чоловіки були озброєні дротиками й легкими сокирами з лезами у формі півмісяця.

Легіон зупинився після того, як споночіло, воїни поїли зготовленого холодного м’яса та коржиків, які вони переносили у своїх торбинах, тоді як переносники вина ходили між рядами, наповнюючи чаші.

– Поглянь-но.

Гай доторкнувся до плеча Ланнона й показав на північні пагорби. Небо світилося так, наче місяць сходив із протилежного боку. То був відсвіт від тисяч вогнів, на яких готували їжу.

– Багатий урожай, – кивнув головою Ланнон. – Точно так, як напророкувала відьма.

Гай ніяково здригнувся на згадку про Таніт, але промовчав.

– Її слова стривожили мене, я не спав багато ночей, обмірковуючи їх. – Ланнон витер жирні пальці та губи, перш ніж потягся до чаші з вином. – Вона проповідувала смерть і темряву, і зраду друга.

Він обполоснув собі рот вином і сплюнув на землю, перш ніж почати пити.

Гай помурмотів:

– Вона не проповідувала, величносте, вона відповідала на запитання.

Але Ланнон сказав:

– Я вважаю, що вона – зло.

– Величносте! – слабко запротестував Гай.

– Не дозволяй себе обманути гарненьким личком, Гаю.

– Вона молода, невинна, – почав Гай, але побачив, як Ланнон нахилився до нього, дивлячись гострим поглядом йому в обличчя, й замовк.

– Навіщо тобі потрібна ця відьма, мій Сонячний Пташе?

– Як дівчина, вона не означає для мене нічого. Як вона могла б щось означати, адже вона належить богині?

Гай заперечив своє кохання, а Ланнон відхилився назад і подивився на нього скептичним поглядом.

– Ти мудрий у всьому, мій друже, окрім жінок. Ти мусиш дозволити мені керувати тобою.

– Ти завжди добрий до мене, – промурмотів Гай.

– Тримайся якнайдалі від цієї дівки, Гаю. Дослухайся до поради того, хто тебе любить, вона не дасть тобі нічого, крім смутку.

– Ми відпочивали надто довго. – Гай підвівся на ноги й приладнав ремінець своєї сокири, обкрутивши його навколо зап’ястка. – Час рушати.

Після півночі вони перетнули низьку лінію пагорбів, яка утворювала перший косогір крутого берега річки, й перед ними простяглася широка відкрита низина, крізь яку протікала, звиваючись, річка Кал. Низина була омита місячним світлом, срібляста й голуба, і дим від десятьох тисяч вогнів, на яких готували їжу, стелився, як блідий морський туман над річкою, залягаючи прошарками в тихому нічному повітрі.

Вогні погасли, зменшившись до ледь видимих червоних крапок, якими було поцятковане місто, а хатини здавалися темними й безформними, густо розташовані без плану й системи, широко розкидане скупчення примітивних осель.

– Він назвав цифру в п’ятдесят тисяч – і не дуже помилився.

Гай подивився через низовину з річкою, а Ланнон, який стояв поруч із ним, запитав:

– Що ти робитимеш далі?

– Ти навчив мене, як полювати на дичину, мій царю.

Командири когорт, закутані в плащі, в шоломах і з похмурими виразами облич, підійшли, щоб отримати накази. Гай наказав спрямувати тонкий ланцюг піхотинців і лучників, які їх прикриватимуть, на схід. Протягом дня розвідники захопили близько чотирьох тисяч маленької бродячої чагарникової худоби, яка належала венді.

– Заберіть худобу із собою. Ви пам’ятаєте, до яких хитрощів удався Ганнібал в Італії, вона послужить і нам на великій річці.

Ланнон радісно засміявся й поплескав Гая по плечу, коли той пояснив свій задум.

– Лети для мене, Сонячний Пташе.

– Ричи для мене, Великий Леве, – усміхнувся йому у відповідь Гай, надіваючи й застібаючи свій шолом.

Дотримуючись цілковитої тиші, Гай повів чотири з половиною тисячі своєї важкої піхоти та сокирників і звелів їм залягти у формі півмісяця на краю лісу за містом. Він поспав протягом години й, коли один із центуріонів розбудив його, відчув, що геть замерз і закляк від нічної роси.

– Підіймайтеся, – тихо наказав він, і його наказ передали з уст до уст.

На краю лісу почулося шарудіння – засновигали чорні тіні, коли легіонери відкладали свої сокири, мечі та луки й натомість озброювалися дерев’яними киями, які застосовували, коли брали в полон рабів.

Гай і Ланнон поквапилися до своєї командирської позиції в центрі лінії, скинувши плащі й розминаючи захололі м’язи.

Гай подивився на сонне місто і втягнув у ніздрі запах диму від спаленого дерева, зготовленої їжі та людських екскрементів – великий кислий запах людства, що примусив його поморщитися. У місті панувала тиша, крім гавкання якогось цуценяти і скигління дитини, що ніяк не могла заснути.

Гай лагідно сказав:

– Тепер час.

Ланнон кивнув головою. Гай обернувся й дав наказ центуріону, і той нахилився над горщиком, у якому жевріло полум’я, роздмухав вогонь і підніс його до намоченої у смолі ганчірки, якою було обмотано наконечник сигнальної стріли. Коли полум’я підпалило ганчірку й спалахнуло, він заклав стрілу в лук і випустив її високою параболою в чорне небо. У рядах легіонерів сигнал був повторений, помаранчеве полум’я на короткий час зависло в небі, але тиша панувала досі, й місто не прокинулося.

– У них немає ані вартових, ані пікетів. Нічого, – зневажливо зауважив Ланнон.

– Вони варвари, – лагідно нагадав йому Гай.

– Вони заслуговують на рабство, – сказав Ланнон.

– Вони краще житимуть як раби, аніж як вільні люди, – уточнив Гай. – Ми їх одягатимемо, годуватимемо і покажемо їм справжніх богів.

Ланнон кивнув головою.

– Ми прийшли, щоб вивести їх із темряви на сонце.

І він підняв важкий кий у правій руці.

Зі сходу, від лісу, несподівано набігла череда ревучої збожеволілої худоби. На їхніх рогах горіли пучки вимазаної смолою трави, за собою вони тягли сухі гілки, що палахкотіли яскравим полум’ям, і їх підганяв власний жах і лінія вояків, які горлали та гейкали. Це було диявольське видовище, окутане пилюкою, димом і полум’ям. Череда худоби вломилася в місто, обвалюючи легенькі хатини з трави, підпалюючи їх і розтоптуючи сонних венді, які траплялися їм на шляху. За тваринами бігли вояки, частуючи ударами київ по голові тих, хто вижив, і залишаючи їх лежати в розворушеній ратицями пилюці.

Гай чув, як лунало з міста дедалі гучніше виття, як лементували тисячі нажаханих голосів. Він чув, як тупотіли ратиці, й бачив, як вибухи жовтого полум’я та снопи іскор підіймалися в нічне небо, як горіли сухі, наче трут, хатини.

– Тримайте лінію! – гукав він до своїх людей у навколишній темряві. – Не залишайте дірок у сіті, бо риба вислизне!

Ніч була наповнена рухом, звуками і полум’ям. Полум’я швидко поширювалося, освітлюючи сцену яскравим миготливим помаранчевим світлом, а венді розбігалися на всі боки, кружляли й зойкали, бачачи, як на них насувається невблаганна стіна вбивць і грабіжників. Киї підіймалися й падали, і звук ударів дерева по кістках був таким самим, як у лісорубів, що зрубують дерева в лісі. Вони падали, чорні й голі, й лежали у світлі полум’я або повзали навкарачки й стогнали від болю.

Одна жінка з дитиною, яку вона пригортала до грудей, побачила невблаганну лінію, що насувалася на неї, і метнулася навтіки, як метнулася б самиця якоїсь тварини, побігла у високе ревуче полум’я очеретяного даху. Вона загорілася, як смолоскип, її волосся вибухнуло з тріском, вона зойкнула лише один раз, а тоді впала, обгоріла й невпізнанна, у вогонь. Гай побачив цю картину, й божевілля його крові охолодилося, застигнувши у відразу й огиду.

– Стримуйтеся! – закричав він. – Не бийте з усієї сили!

І помалу з цього жахливого безладу утворився порядок. З’явилися наглядачі рабів, які наказували полоненим присідати рядами навпочіпки, піхота очистила місто, а полум’я догоріло, залишивши по собі димучі купи попелу.

Настав світанок, червоний і розгніваний світанок, по якому пливли хмари чорного диму. Коли Гай проспівав хвалу Ваалові, крики й виття полонених пролунали разом із голосами легіонерів.

Гай побіг через випалену пустку, віддаючи накази й організовуючи відступ. Уже дві когорти під командуванням молодого Бекмора почали відступати до великої річки, женучи перед собою незліченну кількість захопленої худоби. Гай прикинув, що там мало бути близько двадцяти тисяч голів маленьких чагарникових биків і корів. Бекмор мав наказ від Гая переправити худобу через річку й негайно повернутися, щоб прикривати відступ.

Тепер його головною турботою стало привести в рух повільні й неповороткі колони рабів. Наступ, який його легіон здійснив за півдня та ніч, безперечно, розтягнеться під час відступу на два або три дні. Щойно захоплених рабів треба взяти в ланцюги, й непризвичаєні до них люди, звичайно ж, рухатимуться дуже повільно, затримуючи легіон. Але навіть затримка на одну годину становила неабияку небезпеку, роблячи тяжко перевантажений легіон надзвичайно вразливим до контратак противника.

Один із центуріонів підійшов до нього, його туніка почорніла від диму, а борода була обпалена.

– Мій володарю!

– Що таке?

– Погляньте на рабів. Молодих людей серед них зовсім мало.

Гай обернувся, щоб роздивитися чорну масу взятих у полон венді, які сиділи навпочіпки. Вони були прикрашені гірляндою з легких похідних ланцюгів, обмотаних навколо шиї, схожі на зграю гончаків, які приготувалися до полювання.

– Так, справді.

Він тепер побачив, що то здебільшого жінки та ще недозрілі підлітки. Наглядачі рабів відсіяли старих і калічних, але серед захоплених було дуже мало чоловіків віку й статусу воїна. Гай вибрав із рядів людей, які сиділи навпочіпки, на вигляд дужого й здорового юнака й заговорив до нього його рідною мовою:

– Де ваші воїни?

Юнак здавався здивованим, коли почув рідну мову, але він похмуро опустив очі й нічого не відповів. Центуріон наполовину витяг із піхов меча, і шкрябання сталі об піхви примусило хлопця злякано підняти голову.

– Пролити краплю зайвої крові для нас нічого не означає, – застеріг його Гай, і хлопець завагався, перш ніж відповісти.

– Вони пішли на північ полювати на буйвола.

– Коли вони повернуться? – запитав Гай.

– Я не знаю, – раб промовисто стенув плечима, а Гай мав тепер набагато переконливішу причину для поспіху.

Бойові полки венді не були розбиті, а високі стовпи диму приваблять їх, як м’ясо приваблює стерв’ятників.

– Підіймай їх і рушайте в дорогу, – наказав він центуріону й поквапився геть.

Ланнон вийшов із диму в супроводі своїх зброєносців та охоронців. Одного погляду на його обличчя – червоне й похмуре – було досить, щоб застерегти Гая.

– Ти наказав наглядачам рабів, щоб вони залишали життя тим, кого відбраковують?

– Так, величносте.

Несподівано для себе Гай відчув роздратування з приводу того, що цар надто часто гнівається та прискіпується до дрібниць, його тепер турбували значно важливіші справи.

– Чиїм авторитетом?

– Авторитетом командувача царського легіону, який бере участь у битві, – відповів йому Гай.

– Я наказав, щоб усе було спалено.

– Але це не означає, що треба влаштувати різанину старих і калічних.

– Я хочу, аби племена знали, що сюди приходив Ланнон Гіканус.

– Я залишаю тих, хто свідчитиме про це, – коротко відказав йому Гай. – Якщо ці старі люди є тягарем для нас, то хіба вони не тягар і для свого племені?

Ланнон нічого не відповів, і Гай побачив, що його гнів стихає. Несподівано він узяв руку Ланнона з вельми значущим виразом обличчя.

– Величносте, я хочу сказати вам одну дуже важливу річ. – І, перш ніж Ланнон устиг дати вихід своєму гніву, Гай відвів його вбік. – Бойові полки венді уникли нашого розгрому, й вони тепер перебувають у полі й готові до битви.

Ланнон відразу забув про свій гнів.

– Чи близько вони від нас?

– Я не знаю, але що довше ми розмовлятимемо, то ближче вони підійдуть.

Лише після полудня довгі ряди рабів були підраховані й почовгали до річки. Наглядачі принесли свої звіти до командного пункту Гая, і з’ясувалося, що загальна кількість захоплених у полон рабів становить близько двадцяти двох тисяч людей.

Незважаючи на наказ Гая тримати колону купно й під контролем, ряди взятих у ланцюги венді розтяглися на чотири милі, а швидкість їхнього пересування була надзвичайно низькою. Вони плентали, наче поранена стоніжка, спочатку пройшовши звивистою дорогою крізь пагорби, а далі спустившись униз на нерівне дно долини.

Перший напад відбувся після півночі в першу ніч. Він став шоком для Гая, бо, хоч він і вжив усіх заходів остороги, які годиться вживати, розбиваючи вночі табір на ворожій території, він не чекав нічого подібного від племен. П’ятеро вартових із перетятим горлом, обстріл стрілами із засідки, швидкий напад і швидкий відступ у найслабшому місці їхніх позицій, а не повномасштабна нічна атака – очевидний доказ планування й контролю операції, здійсненої з метою убити якнайбільше ворогів.

Лише тренування й дисципліна не дозволили легіону кинутися врозтіч перед цим ревучим потоком, який накотився на них із темряви. Протягом двох годин вони утримували свої позиції під безперервне завивання сурм, які сигналили тримати стрій, і крики центуріонів у темряві:

– До мене, Шостий!

– Тримайся, Шостий!

– Не відступай, Шостий!

Коли зійшов місяць й освітив поле бою, нападники розчинилися в лісі, а Гай дістав змогу пройти між своїми когортами й оцінити позицію.

Мертві вояки племені лежали високими купами навколо квадратів, на яких тримали оборону когорти. При світлі смолоскипів легіонери добивали поранених ворогів короткими ударами меча, тоді як інші піклувалися про власних поранених і складали мертвих для спалення на вогнищі. Гай із полегкістю переконався в тому, що втрати тих, хто оборонявся, відносно незначні, а нападникам довелося заплатити високу ціну.

Посеред безладу битви багато рабів відповіли на заклики нападників і дружним ривком вирвалися з квадрата, в якому їх тримали. Їм пощастило втекти вночі, але вони досі були обплутані спільним ланцюгом. Утім, залишалося ще близько шістнадцятьох тисяч, які завивали з жаху, голоду та спраги.

Легіон розклав у темряві кремаційні вогнища й заспівав подячну молитву Ваалові, коли вирушив у похід. Уже через годину після сходу сонця стало зрозуміло, якою буде тактика венді, що її вони обрали на сьогодні. Кожна перешкода на дорозі чи біля дороги захищалася загонами лучників або списників. Треба було докласти неабияких зусиль, щоб вибити їх із тих позицій, хоч вони щоразу відступали перед атакою Гаєвих сокирників, але разом із тим фланги та ар’єргард їхньої колони мусив постійно витримувати напади досить численних сил.

– Я ніколи раніше про щось подібне не чув, – із подивом заявив Ланнон на короткому перепочинку, коли він розстебнув і скинув шолом, щоб провітрити спітнілі золоті кучері й прополоснути рот вином. – Вони воюють як вимуштроване й натреноване військо.

– Це справді щось нове, – погодився Гай, узявши клапоть тканини, який намочив для нього один зі зброєносців.

Руки й обличчя Гая були поцятковані бризками крові, кров засохла чорною корою на лезі та руків’ї його сокири з грифами.

– Вони мають мету й тактику, я ніколи не бачив, щоб плем’я перегрупувалося після невдалої атаки. Я не знав таких дикунів, які знову б нападали після того, як зазнали поразки.

Ланнон виплюнув червоне вино на землю.

– Нас можуть відколошматити ще більше, перш ніж день закінчиться.

Він засміявся, уявивши собі таку картину, й передав чашу з вином Гаєві.

Вони наблизилися до місця, де дорога перетинала вузький струмок і далі проходила між двома симетричними круглими пагорбами, схожими на жіночі груди. На струмку був брід, а перед бродом стриміли в землі шістнадцять списів із настромленими на них відтятими головами легіонерів, які належали до когорт Бекмора, що пішли вперед із худобою.

– Бекмор також не обійшовся без втрат, – зауважив Гай, дивлячись, як знімають голови зі списів і поквапно загортають їх у клапті шкіри.

– Шістнадцять загиблих із двадцятьох тисяч – це навряд чи така катастрофа, яку можна рівняти з поразкою біля озера Тразимени,^[23] – весело зауважив Ланнон. – У такий огидний спосіб вони остерігають нас про свій намір захищати брід – слабка тактика, Сонячний Пташе.

– Можливо, мій володарю, – погодився Гай, але він побачив обличчя своїх людей, які з виразом жаху дивилися на нерівно відтяті червоні горлянки та на витріщені очі у відрубаних головах. У їхніх шлунках, либонь, похололо.

Венді й справді захищали брід, як і передбачив Ланнон. Гай прикинув, що їх тут було принаймні вдвічі більше, ніж його легіонерів, і, коли вони намагалися прорубати собі шлях, цього їм не дозволяли безперервні атаки на фланги та ар’єргард. Двічі Гай давав наказ сокирникам та піхоті відступити назад із червоної грязюки броду, щоб перепочити й перешикувати ряди. Але день ставав гарячим, а легіонери стомилися.

Ланнон був поранений дротиком, що влучив йому в обличчя й розкраяв щоку до кістки. Рана здавалася бридкішою, ніж була насправді, бо його бороду обляпало кров’ю й грязюкою. Лікар зашивав вологі краї вже закритої рани, коли Гай приєднався до гурту людей навколо царя, й Ланнон відповів на його стривожене запитання сміхом.

– У мене тепер буде цікавий шрам. – Потім, не обертаючи голови, він сказав Гаєві: – Я знайшов розв’язання нашої проблеми, Гаю, й онде вона.

Він показав через струмок на найближчий із двох пагорбів. Його вершина була на відстані, куди не змогла б долетіти стріла, десь, можливо, кроків за п’ятсот. Хоч на схилах пагорба стояв ліс, нагорі видніла галявина із заокругленого голого граніту, й на тій галявині стояв невеличкий гурт людей. Вони оточували центральну постать.

Гай завжди пам’ятатиме його таким, яким побачив того фатального полудня на вершині пагорба біля броду. Відстань не зменшила його розмірів, як зменшила вона розміри людей, які стояли навколо нього. У якийсь дивний спосіб вона зробила його фізичну присутність більш переконливою. То був справжній велетень, на голову й плечі вищий, аніж його супутники. Сонячні промені вигравали на намащених опуклих м’язах його грудей і рук, а високий головний убір із пер синьої чаплі не піддавався вітру й гордо височів на його голові. Його стан оповила лише коротка спідничка з леопардовими хвостами, але Гай не потребував якихось ще ознак, аби зрозуміти, що перед ним цар.

– Он як! – лагідно проказав він і відчув, як у ньому щось заворушилося, щось холодне, слизьке, наче змія, розгорнуло свої кільця.

На вершині пагорба цар венді зробив широкий жест, а потім махнув у бік броду важким бойовим списом. Це вочевидь був сигнал, бо від гурту навколо нього відокремився посланець і побіг униз схилом пагорба, щоб передати наказ.

– Нарешті племена знайшли собі вождя, – сказав Гай. – Я міг би здогадатися про це й раніше.

– Приведи його до мене, – наказав Ланнон. – Він потрібен мені. Усе інше не має значення. Приведи мені цього чоловіка.

І Гай почув новий тон у голосі Ланнона. Він спантеличив його, й він подивився на свого царя. І тоді він зрозумів, у чому річ. Не біль від брутально зашитої щоки примусив темні тіні танцювати в блідих голубих очах. Уперше за всі роки знайомства з Ланноном Гай побачив, що цар боїться.

Гай дуже старанно спланував операцію на останню годину перед сутінками, на кінець дня, коли тіні стають довгими, а світло непевним. Протягом полудня він улаштовував сутички біля броду в половину сили своїх когорт, але головний резерв він заховав у густому лісі на берегах струмка. У полуденну спеку він дозволив їм відпочити, дозволив їм їсти й пити, гострити зброю, поки він здійснював свої приготування. Він вибрав п’ятдесят найкращих легіонерів, викликавши їх поіменно із рядів, і відвів їх туди, де їх не могли бачити настирливі погляди людей із пагорбів із-за струмка.

Із дна казанів для приготування їжі вони обшкребли густу чорну сажу й, змішавши з олією, перетворили її на густу пасту. Цього не вистачило для того, щоб замалювати в чорний колір шкіру п’ятдесятьох чоловіків, тому руки й ноги вони вимазали грязюкою з річки. Усіх роздягли до голого тіла й на шиї їм накинули рабські ланцюги, але, щоб стулити кільця ланцюгів на шиях, замість залізних шпильок використали хмизинки. Воїни не могли взяти із собою щити, а свою зброю вони вимастили товстим шаром чорної грязюки, щоб приховати дзенькіт і зблиски голого металу, і прив’язали її до спин, щоб нічого не тримати в руках.

– Ви раби, а не легіонери, – сказав їм Гай. – Біжіть так, як бігають раби, – вистрибуйте, як побитий пес.

Коли вони вибігли з-за дерев і кинулися до річки, переслідувані півсотнею легіонерів, то завивали від жаху, а ретельно націлювані стріли падали повз ціль, навколо них. До берега вони дісталися на п’ятсот кроків вище за течією від броду. Коли вони перебрідали струмок, ще скуті рабським ланцюгом, цар венді зі свого спостережного пункту побачив їхню втечу й послав два великі загони лучників і списників, щоб ті прикрили переправу.

На березі струмка спалахнула жорстока й кривава маленька битва, й під прикриттям того безладу Гай переправив через річку свій загін і заховав його в лісі на протилежному березі. Між деревами вони натрапили на невеличкий підрозділ венді, та, коли тубільці зрозуміли, що їх обмануто, загін Гая скинув ланцюги й завдав їм нищівного смертельного удару.

Тепер ніщо не перешкоджало їм добутися до підніжжя командного пагорба. Збившись у купу й заховавшись у лісі, вони під проводом Гая побігли навколо пагорба на протилежний бік. Загін пересувався швидко, й Гай дав їм кілька хвилин перепочинку. Грязюку змило з рук і ніг воїнів під час переправи через річку, а розбавлена в олії сажа стікала з потом, надаючи їм дикого й відчайдушного вигляду.

Брязкіт і гомін битви біля річки припинився, й ліс став мовчазним і тихим, коли Гай повів свій загін на вершину пагорба його протилежним схилом. Там стояли вартові, але вони були не уважні й не помічали дивних, виквацяних у чорний колір постатей між лісовими тінями, аж поки не було надто пізно.

Наблизившись до гранітної округлої вершини пагорба, Гай зупинився знову, чекаючи обіцяної Ланноном сутички, щоб відвернути увагу людей, які оточували царя. Далекі крики й тихе подзвякування металу від броду тут були майже нечутні – їх поглинали масивний пагорб і відстань.

Гай тихо наказав:

– Пора. Усі разом.

І вони перетнули лінію лісу й побігли вгору гранітним схилом. Гай біг дуже легко, стрибаючи попереду воїнів розгонистою ходою довгорукого старого самця-бабуїна.

Коли він був за двадцять кроків від вершини, цар венді відчув його присутність й обернувся обличчям до Гая. Він викрикнув застереження своєму штабові, а Гай стрибнув на нього, як тер’єр стрибає на шию лева. Двоє охоронців царя підбігли, щоб утрутитися, але Гай недбало змахнув у їхній бік сокирою, злегка обернувши зап’ясток насередині удару так, що лезо задзвеніло, змінивши напрям, одного охоронця відразу вбивши, а другому акуратно відтявши вище ліктя ту руку, в якій він тримав списа. Вони впали, а Гай накинувся на царя.

Він побачив перед собою великого чоловіка, мабуть, найбільшого серед тих, кого він будь-коли бачив; його блискуча чорна шкіра мала червонястий відтінок. М’язи на його плечах і руках були опуклі й вузлуваті. Жили на шиї теж випиналися. Він мав важку щелепу. Голова в нього здавалася круглою, як омитий річкою валун, а без головного убору скальп був голий, чорний і відполірований. Його товсті чорні ноги почасти прикривала розмаяна спідничка з леопардових китиць. Він стрибнув назустріч Гаю, злегка нахилившись і тримаючи під рукою важкого списа, гострий і блискучий наконечник якого прагнув устромитися у м’який живіт супротивника. Він рухався зі швидкістю леопарда, миттєво зреагувавши на атаку Гая, у ньому вгадувалося відчуття дикої сили та енергії, яке заблокувало напад сокирника і примусило його інстинктивно метнутися вбік у ту мить, коли лезо наконечника потужного списа вдарило крізь порожнечу там, де мав би бути живіт Гая.

Чорний велетень загарчав, коли його удар завмер у повітрі, й погляд його темно-жовтих очей прикипів до Гая. Він ударив знову, й Гай відстрибнув убік – наконечник списа знову посвистів повз нього, але Гай у своєму стрибку дістав гостряком, який стримів посередині леза сокири голі ребра велетня. Чорна шкіра з червонястим відтінком тріснула, на мить показавши білу кістку у глибинах рани, перш ніж струмінь темної крові затулив її. Цар зойкнув, коли відчув цей укус, і став колоти та рубати овода, який танцював перед ним. Кожен удар був шаленішим, кожен напад необміркованішим, а Гай дражнив супротивника, чекаючи своєї миті. Вона настала, й несподівано Гай опинився в середині кола, яке утворювали удари списа. Гостряком своєї сокири він націлився в стегнову артерію в паху велетня, угородивши різьблену крицю в туге тіло на півдюйма далі праворуч, не влучивши в артерію, проте повалив царя на одне коліно. Гай випручався. Сокира злетіла вгору, і Гай націлився завдати удару по круглому чорному черепу укляклого на одному коліні царя, який мав розколоти його до грудей.

– За Ваала! – крикнув він, опускаючи сокиру.

Але не завдав удару до кінця, бо змінив намір. Він ніколи не зрозумів, що то був за імпульс, який примусив його обкрутити сокиру й ударити по черепу царя не гострим лезом, а тупим боком, послабивши удар так, що його вистачило, аби велетень упав обличчям на землю, втративши тяму, але не вистачило на те, щоб проломити кістку його великої круглої голови.

Гай відстрибнув назад й одним швидким поглядом переконався в тому, що всі люди з супроводу царя венді лежать мертві на гранітній вершині, а його легіонери стоять навколо нього, спираючись на закривавлені мечі. Несподіванка нападу була повною й цілком успішною.

Гай обернувся й побіг на найвище місце пагорба. Голий і брудний від сажі й грязюки, він вимахував сокирою в себе над головою, а його команда теж кричала й вимахувала зброєю. Від броду сурма заграла наступ, і негайно пролунали крики, які передавали наказ від когорти до когорти.

Гай побачив, як Ланнон очолив першу хвилю наступу через брід. Легіон навалився на воїнів племені, які залишилися без командира, й легко прорвав лінію їхньої оборони, відкинувши їх назад до пагорбів і перетворивши на дезорганізовану юрбу. Вони бачили, як їхній цар упав, і кожен утратив дух до боротьби.

Із вершини пагорба Гай побачив, як точно в слушний момент Ланнон застосував дві останні резервні когорти. Оборона племені зламалася, і вони втратили всі ознаки організованого війська. Покинувши зброю, вони крикливою, охопленою панікою юрбою стали вливатися потоком між двома пагорбами.

У цю хвилину вродливий молодий Бекмор, який із двома когортами переправляв захоплену худобу до великої річки, вийшов із лісу. Він розгорнув свої війська на єдиній лінії відступу, що залишилася для вояків племені. Його повернення виявилося дуже вчасним, і Гай дивився із заздрісним професійним схваленням, як той віддавав свої накази. Коли сонце доторкнулося до обрію, огорнуте червоним і пурпуровим світлом, сурми ще раз просурмили наступ, і різанина та захоплення рабів тривали до глибокої ночі.

Гай переправив свій легіон та велику кількість захоплених у полон рабів, повантаживши всіх на запряжений слонами пліт біля Сета. Після битви біля броду на останніх милях переходу до великої річки більше ніхто не чинив опору. Полки венді були розгромлені, усі їхні військові вожді вбиті або захоплені в полон, і Ланнон торжествував.

Він сказав Гаєві:

– Мій Сонячний Пташе. Ти зробив більше, ніж я наказував тобі. Я навіть не здогадувався, що такий небезпечний ворог з’явився на моїх кордонах. Якби ми дали йому ще один рік, лише богам відомо, яким смертельно небезпечним він міг би стати.

– Ваал усміхнувся мені, – скромно відповів Гай.

– І Ланнон Гіканус також, – запевнив його Ланнон. – Який ми зібрали врожай, Сонячний Пташе? Чи старий Ріб-Адді зробив уже підрахунок?

– Думаю, що так, мій володарю.

– Пошли по нього, – розпорядився Ланнон, і Ріб-Адді з вимащеними в чорнилі пальцями та маленькими недовірливими очицями рахівника прийшов зі своїми сувоями.

Він зачитав списки худоби й рабів у кожній категорії, які детально охарактеризували наглядачі рабів.

– Ціни значно впадуть, величносте, – песимістично провістив Ріб-Адді. – Бо інші легіони теж взяли велику данину на тому березі великої річки. Мине два або й три роки, перш ніж ринки Опета зможуть поглинути таку кількість багатства.

– Проте сума грошей, яку здобув Шостий легіон Бен-Амона, має бути чималою, Ріб-Адді.

– Як сказав мій володар.

– Скільки? – запитав Ланнон.

Ріб-Адді здавався стривоженим.

– Я можу взяти на себе сміливість лише висловити здогад, величносте.

– То вислови його, – заохотив його Ланнон.

– Щонайбільше це може бути двадцять п’ять тисяч пальців золота… А щонайменше…

– Ти спроможний почути запах гною в алебастровій чаші з парфумами, – піддражнив Ланнон старого. – Не називай мені свої низькі цифри.

– Якщо так бажає мій володар.

Ріб-Адді вклонився, а Ланнон обернувся до Гая й схопив його за плече.

– Твоя частка складає одну соту, Сонячний Пташе. Двісті п’ятдесят пальців – ти нарешті станеш багатим чоловіком! Як ти почуваєшся, довідавшись про це?

– Це мене не засмучує, – Гай усміхнувся йому, а Ланнон радісно засміявся, обертаючись назад до Ріб-Адді.

– Запиши це до своєї книги, старий. Запиши, що Ланнон Гіканус вирішив розділити надвоє свою частку призу. Він додає половину своєї винагороди до винагороди командувачу легіону Гаю Бен-Амонові за його вміле керівництво кампанією.

– Мій володарю, це одна двадцята всієї суми, – енергійно запротестував Ріб-Адді. – Винагорода, що складе більш як тисячу пальців!

– Я й без тебе добре знаю цифри своїх прибутків, – запевнив його Ланнон.

Рахівник збирався протестувати далі, але він побачив вираз обличчя Ланнона.

– Гаразд, я запишу, – промурмотів він, а Гай підійшов до свого царя і вдячно опустився перед ним навколішки.

– Підведися! – наказав йому Ланнон, усміхаючись. – Не підлабузнюйся до мене, старий друже.

І Гай підвівся й став поруч зі стільцем Ланнона, спостерігаючи, як цар викликав до себе всіх офіцерів, які відзначилися в поході, й роздавав винагороди.

Гая опанував напад жадібності, він не міг повірити своєму щастю. Він багатий, багатий! Він сьогодні ж таки повинен принести жертву богам. Білого бика щонайменше. Як зазначив Ріб-Адді, ринок має бути переповнений, і Гай зможе купити такого бика задешево. Потім він пригадав, що тепер не має потреби скупитися.

Він може дозволити собі будь-яку розкіш, про яку раніше мріяв, і в нього ще залишиться досить грошей, щоб придбати собі маєток на терасах Зенґу й купити право на частку від прибутків, що їх обіцяють торговельні галери Габбакука Лала. Купити ще й місце в одному із синдикатів видобутку золота, що забезпечить його надійним прибутком на все життя. Більше йому не доведеться носити латані туніки, не доведеться вимагати від своїх служників скоротити споживання м’яса чи купувати дешеві кислі вина в портових тавернах. А потім він із радістю усвідомив, що він більше не залежатиме від гостинності Ланнона та від доброї волі його юних дівчат-рабинь. Він придбає одну з таких дівчат для себе – ні, хай йому біс, він придбає двох або й трьох! Юних, вродливих і поступливих. Він відчув, як його опановує збудження. Він зможе тепер собі дозволити навіть дружину, навіть дочки шляхетних родин тепер навряд чи дивитимуться на його спину, бо їхні очі будуть засліплені блиском такої купи золота.

А тоді несподівано він пригадав Таніт, і видиво дівчат-рабинь та дружин відійшло назад, розтануло в туманах його уяви. Його настрій катастрофічно впав. Жриці Астарти присвячені богині, вони ніколи не зможуть вийти заміж. Несподівано Гай перестав відчувати себе таким багатим, яким відчував ще хвилину тому.

– Ти не чуєш свого царя, коли він звертається до тебе? – запитав Ланнон, і Гай винувато стрепенувся.

– Мій володарю, я замріявся. Пробачте мені.

– Тепер не той час, щоб мріяти, – дорікнув йому Ланнон.

– То що саме сказав мені Великий Лев?

– Я сказав, щоб ти звелів привести сюди того варвара. Ми поговоримо з ним, поки збирається легіон.

Гай подивився на свої когорти, що вишикувалися на плацу перед наметом, у якому сидів Ланнон. Штандарти легіону блищали в сонячному світлі, й офіцери стояли, не виструнчені, перед своїми людьми. Вони чекали, й Гай тихо зітхнув.

– Якщо так хоче Великий Лев.

– Нехай його приведуть, – наказав Ланнон.

Вони закували його на зап’ястках і щиколотках, так само, як і на горлі. Наглядачам вистачало одного погляду, щоб помітити небезпечного раба, й тепер двоє з них вели його за ланцюг, обкручений навколо шиї.

Такий самий великий, яким і пам’ятав його Гай, його шкіра тепер здавалася навіть чорнішою, але це був молодий чоловік. Гай був дещо спантеличений, цар венді здався йому чоловіком зрілого віку, але він помилявся. Кремезність і впевненість у собі робили його старшим.

Гай побачив, як він боровся з ланцюгами, тручись об них тілом, обдираючи шкіру об залізо, рана в його паху була грубо перев’язана листям і корою. Крізь ту пов’язку вже проступала жовта гноянка, а тіло навколо неї здавалося твердим і розпухлим. Хоч він накульгував, хоч ланцюги зневажливо бряжчали за кожним його кроком і хоч наглядачі рабів тягли його так, ніби він був захопленим під час полювання звіром, не випадало сумніватися в тому, що він цар. Він стояв перед Ланноном, трохи нахиливши шию, змережану тугими сухожилками. Його очі світилися люттю, навіть білки за тонкою сіткою кривавих судин мали жовтий димучий колір, і він дивився на тих, хто захопив його в полон, із ненавистю, яку, здавалося, можна відчути на доторк.

– Це ти взяв у полон цього великого чорного звіра, Гаю? – сказав Ланнон, повертаючи велетню його погляд. – Ти здолав його сам, без допомоги?

Ланнон здивовано похитав головою й обернувся до Гая, але Гай дивився на царя венді.

– Як тебе звуть? – тихо запитав Гай, і велика кругла голова царя смикнулася в його бік, погляд розлючених очей прикипів до його очей.

– Звідки ти знаєш мову венді?

– Я знаю багато мов, – відповів йому Гай. – Хто ти такий?

– Манатассі, цар венді.

Гай переклав його відповідь для Ланнона.

– Скажи йому, що він уже не цар, – пирхнув Ланнон, а Манатассі стенув плечима й посміхнувся.

Його посмішка видалася чимось жахливим, бо, хоч товсті рожеві губи розтяглися й відкрили міцні білі зуби, очі досі диміли ненавистю.

– П’ятдесят тисяч воїнів венді досі вважають мене царем, – відповів він.

– Цар-раб народу рабів, – засміявся Ланнон, а тоді звернувся до Гая: – Що ти скажеш про нього, Гаю? Хіба це не небезпечний ворог? Хіба ми можемо дозволити, щоб він жив?

Гай відірвав погляд від царя рабів, обмірковуючи запитання свого царя і намагаючись думати логічно, але це було йому важко. Він несподівано зрозумів, що має особистий, надзвичайно потужний інтерес до Манатассі. Він був вражений могутністю цього велетня, воєнним мистецтвом, яке він продемонстрував, його хитрістю та розумом і надзвичайною глибиною, в якій жеврів незбагненний вогонь. Гай самостійно взяв його в полон, він може висловити своє право на нього, забрати його навіть від Ланнона, і його опанувала сильна спокуса зробити це тепер, бо він відчував, що тут відкриваються для нього надзвичайні можливості. Узяти цього чоловіка й дати йому освіту, цивілізувати його – чого тільки не можна зробити з нього! Він був надзвичайно збуджений, коли нова ідея пробивалася на поверхню його розуму.

– Я думаю, ні, – сам собі відповів Ланнон. – Від першої миті, коли я побачив його на пагорбі над бродом, я зрозумів, що він небезпечний. Смертельно небезпечний. Я не думаю, що ми можемо дозволити, щоб він жив, Гаю. Він стане чудовим посланцем до богів. Ми присвятимо його Ваалові й відправимо до нього посланцем, щоб висловити йому нашу вдячність за успішну кампанію.

– Мій володарю, – сказав Гай, знизивши голос так, щоб його почув лише Ланнон, – я відчуваю прихильність до цього чоловіка. Думаю, я зможу просвітити його, навчити розуміти справжніх богів. Він молодий, володарю, я можу попрацювати над ним, і, коли завершу свою науку, ми зможемо повернути його його народові.

– Чи птахи видзьобали твій мозок? – запитав Ланнон, подивившись на Гая з подивом. – Навіщо нам повертати його народові, коли ми доклали стількох зусиль, щоб узяти його в полон?

– Ми зможемо використати його як союзника. – Гай розпачливо намагався донести свою думку до царя. – З його допомогою ми зможемо укласти мирний договір із племенами. Ми зможемо вплинути на нього й використати його для того, щоб забезпечити недоторканість наших північних кордонів.

– Мирні договори з варварами! – гнівно вигукнув Ланнон. – Що за нісенітницю ти верзеш? Забезпечити недоторканість наших північних кордонів, кажеш ти? Одне й тільки одне зможе забезпечити недоторканість наших північних кордонів – гострий меч у дужій руці.

– Мій володарю, будь ласка, вислухай мене.

– Ні, Гаю. Я не хочу слухати тебе. Він повинен померти – і якнайшвидше. – Ланнон підвівся на ноги. – Сьогодні, на заході сонця. Приготуйся надіслати його.

І Ланнон пішов геть.

– Розпустіть легіон, – наказав Гай своїм командирам і кивнув головою наглядачу рабів, щоб той повів полоненого геть.

Але Манатассі ступив уперед, потягши за собою наглядачів, які тримали його ланцюги.

– Високонароджений! – покликав Манатассі Гая, який здивовано обернувся до нього.

Він не сподівався, що, звертаючись до нього, полонений застосує такий шанобливий титул.

– Чого тобі? – запитав Гай, подивившись на нього.

– Мене чекає смерть? – запитав Манатассі, й Гай кивнув головою.

– Так, смерть, – підтвердив він.

– Але ти заступався за мене? – наполягав Манатассі, й Гай знову кивнув головою. – Чому? – запитав цар рабів, і Гай не зміг йому відповісти.

Він розвів руки – рухом перевтоми й нерозуміння.

– Уже двічі ти намагався врятувати мене, – сказав цар рабів. – Спершу ти обернув лезо, яке мало розколоти мені череп, а тепер ти клопотався за мене. Чому?

– Я не знаю. Я не можу пояснити.

– Ти відчуваєш зв’язок. Зв’язок між нами, – оголосив Манатассі, і його голос пролунав низько й тихо. – Духовний зв’язок. Ти це відчув.

– Ні.

Гай похитав головою й поквапився геть, до свого намету. Він працював над своїми сувоями більшу частину полудня, розповідаючи про подробиці кампанії, про спалення села венді й битву біля броду, про нагороди та відзнаки в битві, про рабів, узятих у полон, про здобич і про славу, але він не міг примусити себе описати Манатассі. Цей чоловік скоро помре, тож нехай і пам’ять про нього помре разом із ним, не варто перетворювати її на примару, щоб вона переслідувала живих. Фраза, яку кинув Ланнон, застряла в його свідомості – «чорний звір» – і він користувався нею як єдиною згадкою про приреченого царя рабів.

Пополудні він поїв із Бекмором та ще кількома зі своїх молодих офіцерів, але його настрій заразив їх усіх, обід не вдався, а розмова була порожньою й пишномовною. Після цього Гай провів годину зі своїми ад’ютантом і квартирмейстером, даючи розпорядження по легіону, потім тренувався із сокирою, аж поки піт побіг по його тілу струмками. Він обтер і змастив тіло, одягся у свіжий одяг для жертвоприношення й пішов до намету Ланнона. Ланнон скликав нараду, група його радників та офіцерів сиділа півколом навкруг нього на шкурах і подушках. Ланнон підвів голову, усміхнувся й покликав Гая до себе.

– Сядь біля мене, мій Сонячний Пташе. Я хотів би почути твою думку про ті речі, які ми обговорюємо.

І Гай сів і слухав, як Ланнон дає розпорядження по всіх чотирьох царствах зі швидкою й переконливою логікою. Він ухвалював рішення, які мордували б Гая протягом не одного дня, й ухвалював їх легко, без сумнівів і без вагань. Потім розпустив свою нараду й обернувся до Гая.

– Випий чашу вина зі мною, Гаю. Мине чимало днів, поки ми знову матимемо таку можливість, бо вранці я тебе покину.

– Куди ти зібрався, мій володарю?

– Повертаюся до Опета – і то якнайшвидше. Я залишаю тебе самого з твоїми рабами й твоїми чередами, ти мусиш подбати про них, як годиться.

Вони випили разом, розмовляючи на легкі теми, про колишніх друзів, але Гай робив усілякі маневри, намагаючись обернути розмову на Манатассі, проте Ланнон спритно ухилявся від цієї теми. Нарешті Гай у розпачі вирішив заговорити прямо.

– Поговорімо про царя венді, мій володарю.

І не зміг продовжити фразу, бо Ланнон ударив чашею з вином об стіл з такою силою, що чаша розкололася й червоний осад, що був на дні, бризнув на килим, на якому вони сиділи.

– Ти випробовуєш мою дружбу. Я наказав його стратити. Удар сокирою – це все, що його чекає.

– Я вважаю твоє рішення помилкою.

– Залишити йому життя – помилка значно серйозніша.

– Мій володарю…

– Годі, Гаю! Годі, я кажу! Іди й розпорядися привести його сюди.

На заході сонця царя венді привели на відкрите місце на березі річки під гарнізонними мурами Сета. Він був одягнений у шкіряний плащ, розмальований символами Ваала, й закутий у символічні ланцюги жертви. Гай стояв із жерцями та вельможами, й, коли вони вивели наперед приреченого царя, він зупинив погляд на Гаї. Ті жахливі жовті очі, здавалося, вгородилися в тіло Гая, здавалося, витягували на поверхню його душу крізь отвори очей.

Гай розпочав ритуал, заспівавши жертовну молитву, шанобливо вклонившись палахкотючому образу бога на західному небі, й протягом усього цього часу він відчував, як ті очі вгризалися йому в нутро.

Помічник Гая подав йому сокиру з грифами. Відполірована, вона блищала червоним світлом і золотом в останніх променях призахідного сонця. Гай підійшов туди, де стояв Манатассі, й підняв погляд на нього.

Наглядачі рабів ступили наперед і скинули плащ із плечей жертви. Крім золотих ланцюгів він не мав тепер на собі іншого одягу й був прекрасним. Вони скинули з його ніг сандалі із сиром’ятної шкіри. Наглядачі рабів чекали з ланцюгами в руках, по сигналу Гая вони повинні були збити жертву з ніг і повалити його на землю так, щоб його шия лягла під лезо сокири.

Гай завагався, неспроможний примусити себе дати наказ, зачарований жовтими очима, що проникали в саму його суть. Зробивши над собою зусилля, він відірвав погляд від тих очей і подивився вниз. Він уже подавав сигнал, але його рука завмерла. Він прикипів поглядом до босих ніг Манатассі.

Спостерігачі, що стояли навколо нього, неспокійно заворушилися, дивлячись на обрій, де сонце швидко опускалося за дерева. Скоро буде пізно приносити жертву.

Але Гай не відривав погляду від ніг Манатассі.

– Сонце заходить, жерче. Бий! – раптом сердито вигукнув Ланнон у тиші, і звук його голосу, здавалося, розбудив Гая. Він обернувся до Ланнона.

– Мій володарю, ти це повинен побачити.

– Сонце заходить, – нетерпляче вигукнув Ланнон.

– Подивися, – наполягав Гай, і Ланнон виступив наперед і став поруч нього.

– Бачиш! – Гай показав на ноги царя венді, й Ланнон спохмурнів, швидко втягнувши в себе повітря.

Ноги Манатассі були жахливо спотворені, глибоко розділені між пальцями, вони скидалися на пазурі якогось надприродного птаха. Мимохіть Ланнон відступив назад, зробивши рукою знак, що відвертає лихо.

– У нього пташині ноги, – сказав Гай. – Це ноги священного сонячного птаха Ваала.

Від спостерігачів почулися гомін і шарудіння. Вони понахиляли голови вперед з огидною забобонною цікавістю.

Гай підняв голос.

– Я оголошую, що цей чоловік позначений богом. Він перебуває під заступництвом богів, і його не можна відправити як посланця.

Поки він говорив, сонце опустилося за край світу, й у повітрі запанувала прохолодна темрява.

Ланнон перебував у нестямному гніві, який люто його трусив і зробив його обличчя та губи такими блідими, що на щоці виразно проступив чорний грудкуватий рубець рани.

– Ти пошив мене в дурні! – сказав він тихо, але голос його тремтів від скаженої люті.

– Він позначений богом, – запротестував Гай.

– Не намагайся заховатися за своїми богами, жерче. Ти і я, обидва, знаємо, що багато з Ваалових рішень ухвалюються Гаєм Бен-Амоном для Гая Бен-Амона.

– Величносте!

Гай хапнув ротом повітря на це звинувачення, на його жахливе блюзнірство.

– Ти пошив мене в дурні, – повторив Ланнон. – Ти хочеш помістити цього варвара поза моєю досяжністю, ти прагнеш гратися у політику зі мною.

– Неправда, мій володарю. Я ніколи не посмів би.

– Ти посмієш, жерче. Ти посмієш украсти зуби з рота живого Великого Лева, якщо в тебе з’явиться така забаганка.

– Мій володарю, я твій вірний, найвідданіший…

– Ступай тихо, жерче. Я остерігаю тебе. Ти літаєш високо в чотирьох царствах, але ніколи не забувай, що твоя слава залежить від моєї ласки.

– Я це знаю дуже добре.

– Я, що прославив тебе, можу так само легко скинути тебе вниз.

– Я знаю, мій володарю, – смиренно відповів Гай.

– Тоді віддай мені цього варвара, – зажадав Ланнон, і Гай подивився на нього з виразом глибокого жалю.

– Він мені не належить, і тому я не можу віддати його, мій володарю. Він належить богам.

Ланнон заревів від безпорадної люті й схопив важку амфору з вином. Він пожбурив нею в голову Гая, але Гай ухилився з притаманною йому спритністю. Амфора влучила у шкіряну стінку намету, яка пом’якшила удар, і впала на землю, не розбившись, вино забулькотіло, виливаючись із шийки, й було всмоктане твердою землею.

Ланнон тепер підхопився на ноги, нависши над Гаєм, витягши перед собою стиснуті кулаки, тверді, як дерев’яні киї, біцепси на його руках перетворилися на опуклі клубки. Він тримав ці кулаки під носом Гая, і його світлі очі блищали синім, мертвотним світлом, браслети з червоного золота затанцювали на його ліктях, коли він затремтів від люті.

– Геть від мене! – сказав він здушеним голосом. – Забирайся швидше… поки… я…

Гай не затримувався, щоб почути кінець фрази.

Коли Ланнон Гіканус вийшов із Сета з особистою охороною в двісті вояків, Гай дивився, як він віддаляється, з мурів гарнізону і відчував холод остраху, самотній тепер і вразливий без ласки царя.

Гай спостерігав, як невеличкий похідний загін проходив між рядами легіону, й бачив, що Ланнон, убраний лише в легку туніку, ішов із непокритою головою, і його волосся у ранковому світлі сонця світилося, як сигнальний вогонь. Зброєносці супроводжували його в шоломах і нагрудниках, із луками, мечами та метальними списами. Його пігмей, начальник полювання, бушмен Ксаї, не відставав від Ланнона ні на крок; він повсюди супроводжував царя, наче тінь.

Легіон проводжав Ланнона вітальними криками, їхні голоси відлунювали від крутих берегів долини, й Ланнон вийшов у браму. Він був вищий за тих, хто оточував його, усміхнений, гордий і вродливий.

Він подивився вгору, побачив Гая на мурі – і його усміх на мить змінив розлючений погляд; знехтувавши невпевнений жест привітання Гая, він вийшов крізь браму й звернув на дорогу, яка вела на південь у гірський прохід і через пагорби до серединного царства.

Гай дивився, доки ліс заховав царя від його зору, а тоді відвернувся й відчув себе дуже самотнім. Він спустився з муру й пішов туди, де цар рабів помирав на ложі із сухої соломи у власному наметі Гая.

У дедалі спекотнішому повітрі ранку запах від його рани скидався на згірклий смердючий дух лихоманкових боліт або зогнилих трупів.

Одна зі старих рабинь обмила його тіло, щоб збити гарячку. Вона підняла голову, коли увійшов Гай, й у відповідь на його запитання похитала головою. Гай присів навпочіпки біля матраца й доторкнувся до шкіри царя рабів. Вона була гаряча й суха, й Манатассі стогнав у маренні.

– Пошли когось по наглядача рабів, – роздратовано наказав Гай. – Нехай він розіб’є ці ланцюги.

Було дивно бачити, як лихоманка з’їдає чорне тіло на величезному скелеті, бачити, як кістки випинають під шкірою, як стягується обличчя, а шкіра змінює колір від блискучого чорного з пурпуровим відтінком до сухого, запилюжено сірого.

Рана в його паху, гаряча й тверда, розпухла, покрилася струпом, який дуже погано пахнув і з якого повільно витікав зелено-жовтий гній. Здавалося, що з кожною годиною цар рабів тримається за життя дедалі слабше, його тіло стає чимраз гарячішим, рана розпухає до стиснутого чоловічого кулака.

Пополудні другого дня Гай покинув табір сам-один і видерся на одну з високих вершин на крутому схилі долини, де він міг побути насамоті зі своїм богом. Тут, у долині великої річки, присутність бога сонця здавалася всюдисущою, а його зазвичай приязна прихильність була наполегливою й деспотичною. Здавалося, він заповнює все небо і б’є променями по землі, як молот коваля б’є по ковадлу.

Гай проспівав молитву зустрічі, але зробив це досить неуважно, недбало промурмотівши останні рядки, бо він був сердитий на богів і хотів, щоб вони знали про його невдоволення.

– Великий Ваале, – він пропустив найквітчастіші титули й відразу перейшов до головної теми свого протесту, – догоджаючи твоєму очевидному бажанню, я врятував чоловіка, якого ти помітив своїми знаками. І хоч я не маю наміру ані нарікати на твої мотиви, ані ставити їх під сумнів, проте ти повинен знати, що то було не таке легке завдання. Я мусив піти на неабиякі жертви. Я погіршив ставлення царя до верховного жерця Ваала – я думаю не про себе, природно, а лише про мій вплив як твого представника й слуги. Те, що ослаблює мене, ослаблює поклоніння богам.

Гай промовив ці слова таким тоном, який, безперечно, мав привернути їхню увагу, й був дуже задоволений собою. Він відчував, що його претензії цілком обґрунтовані, настав час дещо донести до свідомості богів і розтлумачити їм, що й вони мають деякі обов’язки перед людьми.

– Ти давно знаєш, що жоден твій наказ не важкий для виконання, хоч би який тягар ти накладав на мене, я з радістю підставляю під нього плечі, бо я завжди переконаний у твоїй мудрості та в мудрості твоїх намірів.

Гай зробив паузу, щоб перевести дух, і замислився. Він був сердитий, але він не повинен дозволяти, щоб гнів зривався з його язика. Він образив царя, тож ліпше йому не ображати і бога. Він швидко пом’якшив свої завершальні слова:

– Проте у справі позначеного твоїм знаком варвара я не маю такої певності. Я врятував його ціною великих зусиль, але навіщо? Невже ти вважаєш, що він повинен тепер померти?

Гай зробив ще одну паузу, даючи богові час усвідомити свою логіку.

– Я тепер прошу тебе з усім притаманним мені смиренням… – Гай додав до своєї промови ложку меду: – з усім смиренням, щоб ти зробив свої наміри зрозумілими для свого завжди уважного й завжди слухняного слуги.

Гай знову зробив паузу, чи може він наважитися застосувати сильніші слова? Він вирішив, що цього робити не слід, і натомість простяг обидві руки до сонячного знака й заспівав хвалу Ваалові з усім умінням і красою, на які був спроможний. Звук його голосу, що тремтів і розбуджував солодкий біль у жаркому повітрі пустелі, яке перехоплювало дух, був достатнім, щоб примусити богів плакати, й, коли остання чиста нота завмерла в гарячому повітрі, Гай спустився в табір і бронзовою бритвою розітнув пухлину в лоні царя рабів. Манатассі зойкнув від болю навіть у стані марення, коли з рани бризнула отрута, густа, жовта й смердюча. Гай поставив на відкриту рану припарку зі звареного зерна, замотаного у клапоть тканини, облитої окропом, щоб вона висмоктала отруту.

Надвечір Манатассі вже не лихоманило, й він поринув у виснажений, але природний сон. Гай стояв над ним, усміхаючись і радісно киваючи головою. Він відчував, що йому вдалося завоювати цього велетня, який опинився в такому скрутному становищі, видерти його з чорної пащі смерті завдяки молитві та зусиллям. Його опанувала тепла гордість власництва, й, коли стара рабиня принесла йому повну чашу доброго зенґзького вина, Гай підняв її на честь сонного велетня.

– Боги віддали тебе мені. Ти мій. Відтепер ти житимеш під моєю протекцією, і я обіцяю її тобі.

І він осушив чашу.

Слабкість тіла душила його, притискаючи на твердому солом’яному матраці. Йому коштувало великих зусиль підняти голову або руку, й він ненавидів своє тіло, яке так його підвело тепер. Він повільно обернув голову й розплющив очі.

Із протилежного боку намету, на маті з плетеного очерету, сидів дивний маленький чоловічок. Манатассі подивився на нього з неприхованою цікавістю. Він нахилився над сувоєм дивного блискучого металу, який був почасти розгорнутий, і на м’якій поверхні того тонкого розгорнутого аркуша кінчиком загостреного ножа видряпував і нарізав якісь знаки. Щодня він гаяв багато годин на цю незвичайну роботу. Манатассі спостерігав за ним, стежачи за швидкими, схожими на пташині рухи його голови та рук, від чого подзвонювали сережки у його вухах, а густі пасма чорного волосся теліпалися над його спиною.

Голова здавалася надто великою для цього тіла з дивним горбом, а ноги й руки були довгими, товстими й брутальними на вигляд, темне волосся росло на руках до ліктів та на тильному боці довгих долонь мало конусоподібну форму – і Манатассі пригадав, яку швидкість і силу виявило це тіло в битві. Він трохи підвів голову й подивився на перев’язки, що сповивали нижню частину його тіла.

У цю хвилину Гай підхопився на ноги одним швидким рухом, підійшов до матраца й нахилився над ним, усміхаючись.

Гай сказав:

– Ти спиш, як грудне немовля.

І Манатассі подивився вгору на нього, дивуючись, що людина може сказати таку смертельну образу для верховного царя венді й усміхатися, коли це каже.

– Аю, принеси їсти, – гукнув Гай до старої жінки-рабині й сів на подушку поруч із матрацом Манатассі.

Поки Манатассі їв із величезним апетитом, він слухав неуважно безглуздий опис місяця як жінки з білим обличчям. Він дивувався, що такий майстерний воїн може бути таким наївним. Досить тільки глянути на місяць, як стає очевидно, що це корж із подрібненого зерна, й, коли Мітасі-Мітасі, єдиний великий бог, пожирає його, сліди його укусів чітко видні на круглому коржі.

– Ти це розумієш? – запитав Гай із глибокою стурбованістю, й Манатассі з готовністю відповів:

– Розумію, високонароджений.

– А ти в це віриш? – наполягав Гай.

– Вірю.

Манатассі дав ту відповідь, що, як він знав, задовольнить того, хто запитує, і Гай щасливо кивнув головою. Його зусилля просвітити царя рабів давали чудові результати. Він виклав йому теорію символічної репрезентації дуже ретельно, пояснивши Манатассі, що місяць не Астарта, а її символ, її монета, її знак і обіцянка. Він розповів йому, що зростання та зменшення місяця є символічним зображенням підкорення жінки чоловікові, які в жінки людського походження виявляються через періоди місячних захворювань.

– А тепер поговорімо про великого бога Ваала, – сказав Гай, і Манатассі внутрішньо зітхнув.

Він знав, що тепер буде. Цей дивний чоловік заговорить тепер про дірку в небі, крізь яку Мітасі-Мітасі заходить і виходить. Він спробує переконати Манатассі, що йдеться про чоловіка з розмаяною рудою бородою. Які суперечливі люди ці бліді, схожі на привидів створіння. Звісно, вони мають зброю, одяг і чудові надбання, виявляють майже чарівну вправність у суспільних і воєнних справах. Він бачив, як вони воюють і як працюють, і це справило на нього глибоке враження. А проте ці ж таки люди не можуть зрозуміти істин, що їх чудово розуміють навіть немовлята його племені.

Першими усвідомленими думками Манатассі, коли він виринув із гарячого туману лихоманки, були думки про втечу. Але тепер, переведений внаслідок слабкості на роль спостерігача, він здобув час переглянути свої плани. Він тут у безпеці, цей горбань-манекен наділений дивною владою, й він перебуває під його протекцією. Тепер він це знає. Ніхто не наважиться навіть доторкнутися до нього, поки його новий хазяїн тримає над ним свій щит.

Крім того, він знав, що тут можна багато чого навчитися. Якщо йому вдасться перейняти майстерність і знання цього народу, він стане більш озброєним. Він стане наймогутнішим військовим вождем, якого будь-коли знало його плем’я. Вони застосували своє вміння, щоб завдати йому поразки, він завдасть їм поразки завдяки цьому самому вмінню, якого він навчиться від них.

– Ти розумієш? – запитав Гай із великою вірою в переконливість своїх слів. – Ти розумієш, що Ваал – володар усього неба й землі?

– Розумію, – відповів Манатассі.

– Ти згоден визнати Астарту й великого Ваала богами?

– Я приймаю їх, – погодився з ним Манатассі, й Гай здавався дуже задоволеним.

– Вони поставили свій знак на тобі. Отже, ти мусиш присвятити себе служінню їм. Коли ми повернемося до міста, я влаштую церемонію у храмі великого Ваала. Я обрав для тебе боже ім’я – ти більше ніколи не називатимешся так, як колись.

– Якщо тобі так хочеться, високонароджений.

– Віднині ти носитимеш ім’я Тимон.

– Тимон, – цар рабів випробував це ім’я на язик.

– Він був жерцем-воїном у часи правління п’ятого Великого Лева. Великий чоловік.

Тимон кивнув головою, нічого не розуміючи, але задоволений, що він спостерігає, чекає і навчається.

– Високонароджений, – лагідно запитав він, – що то за знаки, які ти шкрябаєш на жовтому металі, щ? вони означають?

Гай підхопився на ноги, схопив золотий сувій і підніс його до матраца.

– У такий спосіб ми складаємо слова, історії та думки.

Він заходився пояснювати, як відбувається процес письма, й був винагороджений тим, що Тимон дуже швидко опанував принцип фонетичного алфавіту.

На клапті шкіри він написав ім’я Тимона чорним чорнилом, розведеним на сажі, й вони разом повторили його вголос. Тимон радісно засміявся, що так швидко досяг помітних успіхів.

«А й справді, – подумав він, – тут так багато можна навчитися – і так мало для цього часу».

На глиняному ящику Кай Теренцій Варрон, консул Риму, знову пішов у наступ, натиснувши своїми легіонами в податливий центр Ганнібала. Центр прогнувся, усмоктавши наступ ворогів, як тісто, іспанці й галли відступили, як і було передбачено Ганнібалом.

– Ти зрозумів, Тимоне? Красу цього маневру, його абсолютну геніальність! – збуджено вигукнув Гай.

Тепер він розмовляв пунічною мовою, переставляючи фішки.

– А де був Маргабал? – збуджено запитав Тимон тією самою мовою.

За два роки він опанував цю мову майже досконало, лише трохи занадто розтягував голосні.

– Він був тут, – сказав Гай, доторкаючись до кавалерійських фішок, – стримуючи свого коня.

Тимон уявляв собі коня як прудконогу тварину, схожу на зебру, на чиїй спині їздили озброєні чоловіки.

– Варрон тепер опинився в пастці? – запитав Тимон.

– Так! Так! Ганнібал зім’яв його фронт й оточив його. А тоді що він зробив, Тимоне?

– Резерви? – припустив Тимон.

– Так! Так! Ти правильно мислиш! Він залучив нумідійців й африканські резерви. – Гай підхопився на ноги й застрибав туди й назад у своєму збудженні. – Витримавши час, як великий майстер, він випускає їх. Оточивши фланги Варрона, стиснувши його, як у лещатах, він запакував його ряди так, що вони не могли ані маневрувати, ані застосувати зброю. А що потім, Тимоне, що потім?

– Кавалерія?

– Авжеж, кавалерія! Маргабал. Вірний брат. Полководець кінноти, якому довелося чекати цілий день. «Іди! – кричить Ганнібал. – Гай викинув руку широким жестом. – Іди! Мій брате, веди своїх диких іберійців!» Вони врубуються в їхні ряди, Тимоне! У слушну хвилину, в точну хвилину. На п’ять хвилин раніше було б рано, на п’ять хвилин пізніше – пізно. Уміння визначити точний час! Талант великого полководця – це вміння визначити точний час. Воно вимагається й від державного діяча, від коханця, від торговця, від купця. Слушна дія у слушний час.

– А результат, високонароджений, яким був результат? – благально запитав Тимон в агонії напруги. – Перемога?

– Перемога? – перепитав Гай. – Так, Тимоне. То була перемога. Перемога й різанина. Вісім легіонів хвалькуватого Риму були стерті до єдиної людини, дві повні консульські армії.

– Вісім легіонів, високонароджений? – із подивом перепитав Тимон. – Сорок вісім тисяч людей в одній битві?

– Навіть більше, Тимоне. Вони втратили і своє допоміжне військо. Шістдесят тисяч людей! – Гай провів рукою по дошці, змітаючи з неї римські легіони. – Ми вигравали битви, Тимоне, але вони вигравали війни. Три війни. Три криваві війни, які розчавили нас… – Гай урвав свою мову, його голос застряг у горлі. Він швидко відвернувся й підійшов до глека з водою. Тимон поквапився за ним і тримав для нього миску, поки Гай мив руки й розчісував бороду. – На цьому ми закінчимо вивчення кампаній Ганнібала, Тимоне. Я відклав битву під Каннами наостанок.

– А що ми вивчатимемо далі, високонароджений?

– Полководця, якого сам Ганнібал вважав найвидатнішим воєначальником за всю історію людства.

– Хто це був?

– Александр Третій, – сказав Гай. – Цар Македонії, що розбив Перську імперію, якого дельфійський оракул проголосив непереможним, а люди назвали Великим.

Тимон подав Гаю плащ, і Гай, накинувши його на себе, вийшов за межі території храмового коледжу крізь невеличкі ворота у внутрішньому мурі. Тимон у короткій синій туніці, що належала дому Гая, ішов за ним з легким золотим ланцюгом, кинджалом і гаманцем за поясом, що означало високу довіру, якою користувався приватний раб. Він ішов на відстані одного кроку від лівого плеча Гая так, щоб не перешкоджати рухам руки хазяїна, якщо їй доведеться вихоплювати з піхов меч, а свою руку він тримав на руків’ї кинджала.

– Високонароджений, а чому Ганнібал розбив Варрона саме в такий спосіб?

– Що ти маєш на увазі? – заохотив його Гай.

– Хіба не міг він наступати на нього флангами й оточити його центр?

– Саме в цьому різниця між обороною й наступом, – пояснив Гай, і вони заходилися обговорювати тактику й стратегію битви, аж поки вийшли крізь зовнішню браму храмової території.

Далі будь-яка розмова між ними стала неможливою, бо юрма помітила дивну пару: велетенського чорного раба й маленького, схожого на гнома хазяїна. Люди вітали Гая, штовхаючись навколо нього, щоб доторкнутись до його руки, послухати його жарти, а можливо, й випросити милостиню – монету з гаманця, що висів на поясі в Тимона.

Гаю подобалася популярність. Він усміхався, жартував й обережно пропихався крізь натовп. Успішний воєначальник – він брав участь у ще двох кампаніях після взяття великого полону рабів, – улюблений усіма священнослужитель, знаменитий дотепник, автор пісень і багатий філантроп (статок Гая значно підвищився за останні два роки), він був об’єктом народного підлабузництва в усьому місті.

Вони перетнули ринковий майдан із його дивовижними пахощами – гострими запахами прянощів і стічних канав, – видовищами та звуками. В одному місці, де торгували рабами, продавали дівчину змішаної крові ює, продавець помітив Гая в натовпі й погукав його.

– Мій володарю, пропоную витвір мистецтва спеціально для вас. Статую з жовтої слонової кістки.

Він розгорнув на дівчині плащ і показав її тіло.

Гай засміявся й заперечливо помахав рукою. Вони пройшли понад кам’яною пристанню біля озера, де стояли кораблі, майже доторкаючись один до одного кормою, їхні люки були відчинені, вантажники бігали туди-сюди, переносячи товар. Від таверн і винарень, які стояли біля пристані, долітав кислий запах дешевого вина й чулися вибухи п’яного реготу. Повії махали руками, кличучи клієнтів, із провулків між крамницями. Близькі сутінки пом’якшували їхні висмоктані фізіономії та наквацяні щоки й губи – Гай дивувався, яку втіху може знайти чоловік у спілкуванні з такими дівчатами.

За суєтою гавані стояли міські будинки, що належали шляхетним родинам та багатим купцям, кожен із них був оточений глиняним зовнішнім муром і важкими, прикрашеними різьбленням дерев’яними воротами. Нова оселя Гая була однією з найменш претензійних, мала вхід із вузького, оточеного мурами провулку, а з плаского даху відкривався вид на озеро.

Пройшовши у ворота, Гай зняв плащ, витяг із піхов меча, віддав усе це Тимонові з радісним жестом, що він нарешті вдома, й пройшов на вимощене бруківкою центральне подвір’я.

Принци й принцеси, усі чотирнадцятеро, під керівництвом близнючок Геланки й Імілци чекали на нього. Обидві дівчини виросли й тепер переживали незручний період між дівочим і жіночим віком. Надто молоді, щоб хихотіти, й уже не такі юні, щоб зустрічати Гая поцілунком.

Такі заборони не діяли на молодших дітей дому Барка, й вони підбігли до Гая, щільно його оточивши. Обов’язок навчати релігії дітей царського дому Гай узяв на себе добровільно, й, попри відчуження між царем і Гаєм, Ланнон не став утручатися в цю домовленість. Він не схвалив її, але й не заборонив. Гай провів учнів у добре провітрювану вітальню свого дому.

На подвір’ї одна з царських няньок зачекала, поки її підопічні пішли за верховним жерцем, перш ніж обернулася, і її очі зустрілися з очима Тимона. То була висока дівчина з дужими плечима, з довгою талією й зі спокусливими стегнами. Її ноги також були прямі й сильні, але її долоні – вузькі, рожеві й тендітні. Вона змащувала волосся й одягалася, як одягалися венді, бо належала до племені Тимона. Її взяли під час великого рейду, вона не народилася рабинею й не походила від тих смиренних залежних людей, які не знали нічого, крім життя в неволі. Вона вирізнялася нескореним духом, який не поступався духові Тимона. Її шкіра була трохи світлішою, ніж у нього, обличчя кругле, у формі місяця, ніс плескатий і широкий, губи повні й випнуті, але зуби маленькі, рівні й дуже білі, коли вона всміхалася до Тимона.

Тимон рвучко нахилив голову, подавши категоричну команду, й Селена, дівчина-рабиня, згідно кивнула. Коли Тимон покинув двір і через кухню пройшов у помешкання рабів, вона пішла за ним.

Він чекав на неї у своїй маленькій кімнатці з одним очеретяним матрацом і кількома вовняними килимками. Вона прийшла до нього без вагань і лягла, пригорнувшись до його великих твердих м’язів грудей, живота та стегон. Її круглі груди випинали крізь пурпурову туніку дому Барка, коли вона притиснулася до Тимона.

Вони наблизилися обличчям до обличчя, доторкаючись лагідно, але з великим жаданням до очей одне одного, губів і ніздрів, пригортаючись одне до одного у своїй потребі та бажанні.

– Коли я обіймаю тебе, я знову стаю царем венді, а не собакою-рабом, – прошепотів Тимон, і дівчина застогнала, притуляючись до нього у своєму коханні.

Його руки могли вибити життя з будь-якого чоловіка, але він послабив туніку дівчини й поніс її на свій матрац. Він поклав її на ложе й коли ліг на неї, то сказав:

– Ти будеш моєю першою дружиною. Моєю царицею і матір’ю моїх синів.

– Коли це буде? – запитала вона його, і її голос затремтів від емоцій, що нуртували в ній.

– Скоро, – пообіцяв він. – Тепер уже дуже скоро. Я маю те, заради чого я сюди прийшов, і я заберу тебе звідси назад за річку. Я стану найбільшим царем, якого будь-коли знали племена, й ти будеш моєю царицею.

– Я вірю тобі, – прошепотіла Селена.

– Мої царські повелителі й прекрасні дами! – Діти заверещали від радості, для них то був найвеселіший жарт, коли Гай звертався до них у такий спосіб. – Сьогодні я маю для вас особливий подарунок!

Знову вибухнув пандемоніум. Подарунки Гая завжди були чимось незвичайним.

– А що це? – запитала Імілца, затримавши дух.

– Сьогодні ввечері ви зустрінетеся з оракулом Опета, – оголосив Гай, і галас відразу вщух.

Малята не розуміли, про що йдеться, але однаково пройнялися врочистою стриманістю старших. Більші діти чули про пророчицю, їхні няньки часто погрожували покарати їх за непослух, називаючи її ім’я. А тепер, коли їм пообіцяли, що вони зустрінуться з цим міфічним створінням, атмосфера стала вкрай напруженою. Усім ввижалося, що до них підповзають якісь страхіття й привиди.

Анна заговорила за всіх, коли запитала приниженим і переляканим голосом:

– А вона нас не проковтне?

Коли Таніт прийшла, вона сіла посеред них і скинула з обличчя каптур плаща. Вона всміхнулася дітям і лагідно сказала:

– Я розповім вам одну історію. – Її усмішки та обіцянки вистачило, щоб зняти напругу, й вони попідсовувалися ближче до неї. – Це розповідь про одруження великого бога Ваала з богинею Астартою.

Таніт розповіла легенду з міфології, яка лежала в основі свята Родючості Землі, яке святкувалося кожні п’ять років. У 538 році від заснування Опета відбудеться сто шоста церемонія, й завтра мали розпочатися святкування, які триватимуть протягом десятьох днів.

Таніт тримала юну публіку в стані глибокого зачарування, бо говорила тим переконливим голосом, який так довго й так ретельно тренував у ній Гай, навчаючи її манірності та супровідних жестів. Гай дивився на неї з незвичайною сумішшю професійного схвалення й болісною пристрастю закоханого чоловіка.

За ці два роки вона втратила останні сліди розгубленості й непевності, хоч їй не виповнилося ще й двадцятьох років, вона набула внутрішнього спокою, ясності розуму й виразу, які личили її ролі провидиці та окультної порадниці для народу. І не мало значення, що її пророкування були ретельно підготовлені й відрепетирувані Гаєм Бен-Амоном, промовляла їх саме вона й промовляла вельми переконливо. Чимала частка матеріального успіху Гая за останні два роки походила від запитань про те, як керувати своїм майном, із якими зверталися до Таніт багаті купці та торговельні компанії Опета, і від її відповідей. Прохачі зазвичай були задоволені порадами Таніт, хоч вона завжди давала їх у неоднозначній формі, щоб не наразитися на звинувачення. Чи мало значення те, що й Гай Бен-Амон був також вельми задоволений?

У такий спосіб Гай, попри втрату царевої прихильності, тримав руку на кермі управління державою. Він не сумнівався в тому, що Ланнон Гіканус цілком усвідомлює, звідки походять поради й настанови, які він одержував від Таніт. Хай там як, а Ланнон навідував оракула регулярно в її святилищі у гроті біля тихого й зеленого басейну Астарти.

Завтра візит Ланнона до оракула стане першим офіційним актом до початку свята Родючості Землі. Це було справжньою причиною, чому Гай покликав Таніт до своєї резиденції. Він мусить ретельно підготувати її до відповідей, які вона завтра дасть на запитання царя. Гай знав із великою точністю, якими вони будуть, бо його інформатори перебували зовсім близько від царя, а до того ж Гай здогадувався, що Ланнон умисне давав знати про свої запитання, переконаний, що вони досягнуть Гая, і що його відповіді надійдуть йому з уст оракула.

Думки про Ланнона завжди вкидали його у стан глибокої меланхолії. Два роки Гай жив без радості, яку давала йому усмішка Ланнона, його поплескування по плечах та товариське ставлення – й протягом цього часу лезо його втрати не затуплювалося, а ставало дедалі гострішим. Він годинами чекав, коли йому пощастить бодай на мить побачити свого старого друга, він надокучав іншим, щоб вони розповідали йому про банкети в палаці, на які його не запрошували. На кожен день народження царя, а також на його тронний день Гай писав сонет і надсилав його разом із гарним подарунком до палацу. Подарунок нехтували, а сонет ніхто не співав – наскільки йому було відомо.

Гай примусив себе забути про свій поганий настрій і натомість подивився на кохану жінку. Діти тепер з’юрмилися навкруг неї, мовчазні, з великими очима й дуже уважні. Чотирирічний Ганнібал, названий на честь свого знаменитого предка, заліз на коліна Таніт і смоктав великий палець, задерши голову й дивлячись їй в обличчя.

Маска врочистості Таніт трохи зійшла з її обличчя, з дітьми вона сама здавалася дитиною, вираз її обличчя був жвавим, а голос збудженим. Бачити її такою – додавало нового виміру до Гаєвих почуттів до неї, і серце так збільшувалось, аж поки мало груди не луснули. Скільки ще йому доведеться чекати, думав він, і чого чекати? Знадобилося два ретельно розпланованих роки, щоб здобути її довіру, наскільки довше доведеться здобувати серце, а здобувши його, на що він може сподіватися – адже вона посвячена богині й ніколи не зможе належати смертному чоловікові.

Розповідь Таніт закінчилася, й діти стали просити, щоб вона розповіла більше, закидаючи її проханнями, благаннями та хабарницькими поцілунками, але Гай прикинувся сердитим і насварився на них, тоді як вони сміялися й захоплено плескали в долоньки. Він криками покликав няньок, і вони прийшли – серед них була й висока, замислена, гаряча жінка, яка завжди вселяла Гаю тривогу, коли дивилася на нього своїми бездонними чорними очима.

Він сказав їй:

– Селено, вже поночіє, скажи Тимонові, щоб він узяв лампу й провів вас до брами палацу.

Вона слухняно нахилила голову, почувши його слова, не виявивши ані вдячності, ані протесту.

Діти пішли, і вони сіли вечеряти втрьох, Таніт, Гай і Айна, стара жриця, постійна супутниця Таніт. Гай обрав її на цю роль із двох поважних причин. Вона була майже сліпа й зовсім глуха. Гай випробував її, роблячи безсоромні жести на її адресу з відстані в двадцять кроків. Айна не виявила ніякої реакції, як і тоді, коли Гай підкрався до неї ззаду впритул і викрикнув брутальне ім’я прямо їй у вухо. Вона була саме такою супутницею для Таніт, якою хотів її бачити Гай.

Вони поїли з низько опущеним гнітом у лампах, їм прислужувала стара рабиня, а коли закінчили їсти, Гай повів Таніт зовнішніми сходами на дах, і вони посідали біля парапету на очеретяних матах та шкіряних подушках. Нічний вітер з озера був прохолодний, а зірки в небі сяяли яскравим жовтим світлом. Гай схилився над своєю лютнею й почав награвати дзюркотливу мелодію, якою він тренував підсвідомий розум Таніт сприймати її як сигнал гіпнотичного зосередження. Перш ніж він урвав останні звуки мелодії, вона дихала повільно й рівно, її тіло завмерло, а очі стали темно-зеленими й невидющими.

Поки його пальці бігали струнами інструменту, повторюючи мелодію знову й знову, Гай заговорив. Він утримував свій голос на монотонному співучому тоні, говорячи лагідно й з лукавою наполегливістю, а Таніт сиділа в місячному світлі й слухала його внутрішнім вухом.

У перший день сто шостого свята Родючості Землі Ланнон Гіканус, сорок сьомий Великий Лев Опета, вирушив із процесією до храму Астарти по пророцтво.

Він перетнув територію храму Ваала, де священні башти під охороною монолітів вирізьбленого сонячного птаха вказували на сонце. Там його чекало мовчазне населення міста. Біля розколини в червоній скелі, яка охороняла вхід до священного гроту, він зняв із пояса меч і віддав його пігмею, своєму начальнику полювання, щит і шолом він передав зброєносцям і неозброєний, із непокритою головою ввійшов у розколину в скелі.

По вистеленому плитами тунелю він просувався в мовчазну красу гроту. Береги басейну були вимощені плитами пісковику, й сам басейн обкладений заокругленими плитами з того самого матеріалу. Ряди кам’яних лав стояли під крутими стінами гроту, а під однією з далеких стін було напіввбудоване у скелю святилище Астарти. Його портал спирався на колони в грецькому стилі й містив у собі келії жриць та залу оракула, де проголошувалися пророцтва.

За кам’яним троном оракула був захований вхід до архівів міста, що зберігалися у вирубаному у скелі тунелі, а за тим тунелем, затулені масивними кам’яними дверима та прокляттям богів, були скарбниця та гробниця царів.

Ланнон зупинився неподалік від басейну, й жриці вийшли йому назустріч, щоб провести його до краю басейну. Там вони допомогли йому скинути із себе обладунок та одяг.

Високий, голий чоловік досконалої статури стояв на верхніх сходинках, які вели вниз, у зелену воду. Його тіло вкривали м’язи, як тіло тренованого атлета, хоч важкі й опуклі біцепси на плечах та шиї свідчили про досконале володіння мечем. Проте плаский живіт і худі боки мали м’язи лише під шкірою, малопомітні. Смужка золотого волосся збігала вниз від пупа через живіт, щоб вибухнути сонячним мереживом кучерів там, де починалися ноги. Добре сформовані, довгі й акуратні, вони легко утримували царське тіло.

Верховна жриця благословила його й попросила богиню виявити свою ласку до нього. Ланнон спустився сходами й поринув у священну життєдайну воду.

Поки дві молоді послушниці обтирали царю тіло й одягали його у свіжий одяг, Гай Бен-Амон проспівав подячну молитву богині, й, коли вона закінчилася, очі всіх звернулися вгору, дивлячись на дах печери високо над зеленим басейном.

Ланнон вигукнув гучним голосом:

– Астарто, мати місяця й землі, прийми посланця, якого ми тобі посилаємо, і вислухай наше благання прихильно.

Натовп, який зібрався навколо басейну, підняв руки вгору, розкинувши їх знаком сонця, й по сигналу тіло жертви полетіло вниз із плити, що нависала над отвором у стелі грота. Зойк приреченої душі пролунав дуже коротко в печері, відлунюючи від її стін, аж поки тіло вдарилося об воду, і вага ланцюгів, якими воно було обмотане, вмить затягла його в зелені глибини.

Ланнон відвернувся від басейну і пройшов між рядами жриць до входу у святилище. Зала, в якій проголошувалися пророцтва, була лише трохи більшою, аніж вітальня в домі багатого чоловіка. Лампи там горіли рівномірним світлом з неприродним зеленим відтінком, і запах спалюваних трав був тяжким і задушливим. Простір за троном пророчиці, від стелі до нерівної підлоги, затуляли штори.

Пророчиця сиділа на троні, маленька постать, цілком обгорнута білою мантією, обличчя сховане в тінях каптура.

Ланнон зупинився в центрі зали й, перш ніж він заговорити, на мить відзначив собі ті незручності, які ставили того, хто прийшов до оракула, в таке невигідне становище. Босий, мокрий після купання в басейні, позбавлений зброї й прикрас, вбраний у дивний одяг і змушений дивитися вгору на постать, яка сиділа на троні, тоді як він дихав злегка наркотизованим повітрям – він не міг не втратити рівновагу. Ланнон відчував, як у ньому закипає гнів, і його голос пролунав різко й грубо, коли він проголосив формальне привітання й поставив перше запитання.

Гай дивився на нього зі своєї схованки за шторою. Він тішився близькою фізичною присутністю свого друга, пригадуючи особливості його поведінки й тон його голосу, дивлячись на знайоме обличчя, що його він так любив, з усмішкою спостерігаючи сподівану зміну виразу, раптовий спалах гніву в голубих очах, потім посилення цікавості, усмішка, коли він почув добру пораду.

Таніт говорила тим самим співучим тоном, який застосовував Гай, шукаючи відповіді в тому розмаїтті варіантів, що ним озброїв її Гай.

Коли Ланнон закінчив свої запитання й хотів покинути залу, голос Таніт зупинив його.

– Це ще не все.

Ланнон обернувся з подивом, бо не звик до непроханих – і неоплачених – порад від оракула. Але Таніт заговорила:

– Лев мав вірного шакала, який попереджав його про наближення мисливця, але прогнав шакала геть.

– Сонце мало птаха, який переносив пожертви у височінь, але воно відвернуло своє обличчя від птаха.

– Рука мала сокиру, що її захищала, але вона відкинула сокиру геть.

– О, гордий леве! О, невірне сонце! О, нерозумна рука!

Сидячи за шторою, Гай чув, як дихає цар. Ці фрази здавалися дуже розумними, коли він їх складав, але тепер, промовлені в порожній кам’яній залі, вони шокували навіть його.

Бліді очі Ланнона, здавалося, застигли, коли він замислився над цією загадкою, але загадка виявилася не дуже складною, і, коли до нього дійшов її сенс, його очі прояснилися й заграли сапфіровим сяйвом, а кров прилила до обличчя й шиї.

– Будь ти проклята, відьмо! – закричав він. – Невже я маю почути це й від тебе? Клятущий жрець чіпляється до мене на кожному повороті. Я не можу пройти вулицями мого міста, щоб не почути, як юрба співає його нікчемні пісні. Я не можу пообідати у власній банкетній залі, щоб мої гості не повторювали його пустих висловлювань. Я не можу ані воювати, ані випити чашу вина, ані пограти в кості, щоб його тінь не стовбичила над моїм плечем. – Ланнон задихався від гніву, коли перейшов через залу й струснув кулаком перед переляканим обличчям оракула. – Він навіть заморочив моїх дітей.

Сидячи за шторою, Гай відчув, як його дух злетів на осяйних крилах, – це говорив не ворог.

– Він гордо розгулює й володарює на вулицях мого міста, його ім’я відлунює в усіх моїх царствах.

Гнів Ланнона змінився на праведне обурення.

– Вони вітають його, коли він проходить, я це чув, і, присягаюся великим Ваалом, вони вітають його гучнішими голосами, аніж вони вітають свого царя.

Ланнон відхилився від трону, неспроможний контролювати своє збудження. Його погляд ковзнув по шторі, й Гаєві на мить здалося, що він дивиться йому в душу. Гай швидко відхилився назад, набравши повні груди повітря, але Ланнон швидко міряв кроками залу, перш ніж знову наблизився до дівчини-оракула.

– І зверни увагу, він так поводиться, не маючи моєї ласки. Він мусив би втратити всякий авторитет, усі мусили б його зневажати… – Він замовк і знову заходив по залі, голос його змінився, став не такий гострий, і він промовив майже нечутно: – Як мені бракує цього чоловічка.

Гай засумнівався на хвилину, що ці слова були промовлені, але майже відразу голос Ланнона підвищився до лютого реву:

– Але він кинув мені виклик. Він забрав у мене те, що було моїм, і я не можу йому цього забути.

Ланнон круто обернувся й вибіг зі святилища. Його зброєносець і начальник полювання побачили, який вираз має його обличчя, й попередили всіх, повз кого промчав розлючений цар, повертаючись до свого палацу.

В останній день свята Ланнон Гіканус молився у храмі великого Ваала, сам-один у священному гаю, між баштами й кам’яними сонячними птахами. Потім він вийшов звідти, щоб почути повторні присяги вірності від своїх підлеглих. Усі дев’ять шляхетних родин мали взяти участь у цьому заході, а також жерці, гільдії ремісників і могутні торговельні синдикати царства. Вони мали повторити свої присяги вірності трону й піднести подарунки Великому Леву.

Гай Бен-Амон не був присутній на церемонії. Виголосити присягу вірності за орден жерців і піднести царю подарунок мав Бекмор. Ланнон тихо загарчав, коли молодий воїн-жрець шанобливо схилився перед ним.

– А де святий отець Бен-Амон?

– Мій володарю, я говорю від його імені й від імені всіх жерців великого Ваала.

Бекмор, як навчив його Гай, уникнув відповідати на запитання, і Ланнон не міг протестувати далі в присутності вельмож, які всі тут зібралися.

То була остання церемонія свята, й Опет поринув в оргію їди та пиття, веселощів і розпусти. Тоді як Ланнон бенкетував із вельможами в палаці, простолюд заповнив вузькі вулиці міста, співаючи й танцюючи. Продавці вина вільно ходили, де їм заманеться, але протягом годин денного світла обмеження звичаїв та закону стримували поведінку натовпу. Темрява приносила із собою хтиві й розпусні веселощі, притаманні святу. Уночі шляхетні матрони та їхні вродливі доньки, закутані в плащі з каптурами, вислизали зі своїх домівок на вулиці, щоб приєднатися до розпусної гульні, або, щонайменше, милуватися нею з блискучими очима й уривчастим сміхом. На один день й одну ніч суспільні обмеження призупинялися, й жоден чоловік, жодна жінка не могли вимагати пояснення або звіту від своєї дружини чи свого чоловіка. Проте таке відбувалося лише один раз на п’ять років, і, коли свято закінчувалося, залишалися наповнені вином голови, бліді обличчя й тремтячі руки, а ще самовдоволені й таємничі усмішки.

На середину полудня Ланнон був п’яний, глибоко й щасливо п’яний, як і більшість його гостей. У банкетній залі палацу панувала неймовірна задуха. Сонце люто шмагало променями по пласкому глиняному даху, тоді як гарячі тіла п’ятисот збуджених вельмож і спека від огорнутих гарячою парою страв розкішної їжі перетворювали банкетну залу на піч.

Гомін голосів заглушував мужні зусилля музик, а вправні танці голих дівчат втрачали свою досконалість, бо група молодих і шляхетних лицарів обстрілювали їх стиглими виноградним гронами. Намагання влучити в ту або в іншу частину дівочого тіла спонукали їх організовувати змагання, в яких ставили на кін великі суми золота.

Глибоко поринувши у вино й балачки, Ланнон не помітив раптової зміни в атмосфері свята, аж поки майже повна тиша опустилася на залу. Він підняв погляд, швидко спохмурнівши, й побачив, що руки музик завмерли на їхніх інструментах, танцюристи зупинилися, як паралізовані, а гості вклякли, повитріщавши очі.

Похмурий вираз Ланнона налився люттю, коли він побачив Гая Бен-Амона, що наближався до нього через залу. Гай був одягнений у синю туніку із заплетеною в неї по краях золотою ниткою. Він мав на собі золотий пояс, за яким стримів усипаний дорогоцінними каменями кинджал. Його волосся та борода були ретельно змащені й закучерявлені, а золоті сережки теліпалися йому до пліч.

Вираз його обличчя був урочистий, коли він швидко опустився навколішки перед Ланноном, і його голос, золотий і солодкий, долетів до кожного кутка в залі:

– Мій царю, я прийшов оновити свою присягу у вірності тобі. Нехай усі знають, що я шаную тебе понад усе на світі та зберігатиму тобі вірність до самої смерті й після неї.

Ланнон був вибитий із рівноваги, як і розраховував Гай. Його мозок був скаламучений від несподіванки й випитого вина. Він почав шукати слова, але, перш ніж він їх знайшов, Гай швидко підхопився на ноги.

– На знак своєї вірності я пропоную тобі подарунок.

Рукою він подав сигнал у себе за спиною, й усі голови в залі обернулися до парадного входу.

Височенна постать Тимона з’явилася на порозі зали. Раб перетнув усю довжину й зупинився біля Гая. Він подивився в обличчя Ланнона лютими задимленими очима.

Гай прошепотів:

– Униз!

І штовхнув раба-велетня ліктем у бік. Тимон повільно опустився на одне коліно й нахилив голову.

– Але ж він належить богам, – хрипко заперечив Ланнон. – Ти оголосив, що він богопозначений, жерче!

І Гай зібрав усю свою рішучість, щоб сказати брехню, вчинити блюзнірство. Попри той факт, що він уже все пояснив і богам, і Тимонові, він почувався ніяково. Гай мусив повернути собі довіру й ласку царя, й він розумів, що для цього існує лише один шлях. Ланнон був гордий. Він сам загнав себе в глухий кут і вийти з нього не міг. Гай повинен зробити пропозицію. Він попросив великого Ваала, щоб той дозволив йому знехтувати позначку на нозі раба. Він попросив про це вголос, міряючи кроками дах свого будинку в середині дня. Далекий гуркіт літнього грому став тією відповіддю, на яку сподівався Гай. Боги відповіли йому, але Гай нервував, відповідь здалася йому досить ухильною й не позбавленою певної двозначності. Для Гая також було дуже важко признатися в тому, що він помилився – це суперечило його сутності.

– Мій володарю, – сказав Гай. – Я помилився. Боги мені повідомили, що той знак на нозі – несвященний.

Ланнон витріщився на Гая. Він легенько похитав головою, так ніби не хотів вірити власним вухам.

– Ти хочеш сказати – ти віддаєш його мені без будь-яких умов? Тобто я можу порішити його негайно, якщо захочу? – Він нахилився вперед, дивлячись на Гая. – То ти віддаєш його мені, не ставлячи переді мною жодних умов?

– Я проголосив свою любов до царя, – сказав Гай і штовхнув Тимона ногою.

Могутнім і лунким басом Тимон повторив свої слова майже досконалою пунічною мовою:

– Я прийшов сюди як живий доказ цієї любові.

Ланнон відхилився назад на подушках. Він поміркував, і похмурий вираз повернувся, коли він побачив, у чому суть того, що відбувається.

– Ти намагаєшся накинути на мене ланцюги. Умови існують – вони тільки ліпше приховані, – сердито пробурчав він.

– Ні, мій володарю. Йдеться не про ланцюги, а по шовкові ниті дружби, – лагідно сказав йому Гай.

Вони подивилися один одному у вічі. Ланнон почервонів від гніву, Гай лишався врівноважений і спокійний.

Потім несподівано обличчя Гая різко змінило вираз, і його темні очі зблиснули. Сережки на його щоках затанцювали від стримуваного сміху. Ланнон розтулив рота, щоб гаркнути на нього, відкинути його подарунок і пропозицію дружби. Натомість у його горлі забулькотів сміх і зірвався з розтулених губів. Він сміявся доти, доки сльози потекли йому по щоках, і між нападами сміху він стогнав від болю у м’язах живота.

– Лети для мене, Сонячний Пташе, – пробелькотів він, і Гай упав поруч нього на подушки й затрусився та затремтів від сміху.

– Ричи для мене, Великий Леве Опета! – вигукнув він, і дівчина-рабиня налила повну чашу вина й принесла йому.

Гай великими ковтками випив половину й передав чашу Ланнону. Той осушив її. Кілька цівок вина потекли з кутиків його рота на золоту бороду. Він розбив чашу об кам’яну підлогу, потім ухопив Гая за плечі.

– Ми згаяли багато часу, мій Сонячний Пташе. Надолужмо його. Що ми зробимо насамперед?

– Вип’ємо, – сказав Гай.

– Це добре, – погодився Ланнон. – А потім?

– Влаштуємо полювання, – запропонував Гай, обравши ті види діяльності, які були найдорожчими для царя.

– Полювання! – луною відгукнувся Ланнон. – Покличте моїх майстрів полювання – завтра вранці ми влаштуємо полювання на слона!

– Астарто, мати землі, нехай примножиться твоя краса й затопить мою душу, – мурмотів Гай, граційно розгойдуючись і дивлячись на нічне небо.

Він заточився, але стіна не дала йому впасти на землю, і він продовжив спостереження за астрономічними явищами в небі. Чотири срібні місяці висіли над містом, яке втішалося бенкетуванням. Гай заплющив одне око, й три з чотирьох місяців зникли – розплющив його, і вони знову з’явилися.

– Астарто, спрямуй кроки твого слуги, – попросив Гай, відштовхнувся від стіни й пішов униз вузеньким провулком до гавані.

Він спіткнувся об тіло, яке лежало в темряві, й нахилився, хитаючись, щоб з’ясувати, чи є там знаки життя.

Тіло захрипіло й забурчало, коли він перекинув його на спину, й теплий фруктовий запах вина долетів до Гая. Воно нагадало йому лежачі постаті, які він покинув у банкетній залі, в палаці. Головний там Ланнон, він усміхається уві сні.

– Сьогодні ти в добрій компанії, громадянине Опета, – захихотів Гай і, спотикаючись, подибав униз провулком.

В одному з кутків біля стіни заворушилася чорна тінь. Гай із цікавістю втупився в неї, побачив одне тіло, дві голови, почув уривчасте дихання, палкі зітхання. Рухи були невеличкі, але непомильні. Гай усміхнувся, спіткнувся й мало не впав. Він побачив здивоване дівоче обличчя, яке обернулося до нього з темряви.

– Нехай усе плодоносить, – сказав він їй урочистим голосом і пішов далі.

Коли рушив із місця, ще одна постать вислизнула з темного провулка й пішла слідом за ним. Постать у плащі з каптуром, сплетеному з грубих коричневих ниток, рухалася скрадливо й обережно.

Береги гавані, освітлені багаттями, заполонили гуляки. Червоні відблиски полум’я яскраво відбивалися на тихих і чорних водах озера. Навколо багать танцювали юрми людей, з’єднавшись руками. Деякі жінки зовсім забули про стриманість, були голі до пояса, а вино струменіло по їхніх голих тілах, наче кров.

Гай на мить зупинився, щоб подивитися на них, і постать за ним відступила назад і змішалася з розвеселеним натовпом.

Гай пішов далі, і постать у плащі поквапилася за ним. Провулок, який вів до будинку Гая, поринув у глибоку темряву, але лампа тьмяно горіла в ніші над ворітьми, залишена там, щоб привітати хазяїна, коли той повернеться додому.

Гай намацував дорогу до світла, коли постать переслідувача наблизилася до нього мовчки й швидко. Тупотіння його власної ходи заглушило шелестіння одягу й легкі кроки позаду нього.

Гай дійшов до воріт і зупинився в тьмяному світлі лампи. Його кинджал був під плащем, а руку, призначену для меча, він простяг, щоб натиснути на клямку воріт. У цю мить, коли він був не готовий і погано зберігав рівновагу, темна постать накинулася на нього з пітьми. Чиясь рука схопила Гая за зап’ясток, і його відкинуло до стіни поруч із ворітьми. Вино вповільнило його рефлекси, він подивився вгору в здивуванні й тривозі і побачив темну постать з обличчям, схованим у складках каптура. Воно наблизилося до нього – і не встиг жрець закричати, як м’які губи притиснулися до його губів, і тихий здушений сміх зірвався з уст, залетівши в його приголомшений рот, і він відчув, як теплі груди й стегна доторкнулися до його тіла.

Шок цієї пригоди паралізував Гая. Кілька тривалих секунд він стояв цілком нерухомий, поки чиїсь губи та лукаві руки дражнили та розбуркували його. Потім із хрипким криком потягся до тугого теплого жіночого тіла, й воно вмить покинуло його, вислизнувши геть поза межі його досяжності.

Він кинувся до нього з несамовитою рішучістю, його руки хапали повітря, а загадкова постать затанцювала, прослизнула крізь ворота в дім Гая й заклацнула ворота за собою.

Лаючись у розпачі, Гай заходився борюкатися з ворітьми, виламав їх нарешті й проник у власний двір.

Через двір він побачив нечіткий рух, який зник у будинку, й побіг услід, перечепився через подушку й розтягся на повен зріст, налетівши на стілець, на якому домашній раб залишив амфору з вином і чашу. Вони попадали з гучним дзенькотом, розливши вино на глиняну підлогу. Тихий глузливий сміх із темного кутка примусив Гая підхопитися на ноги й кинутися туди. Він побачив загорнуту в плащ постать, чий силует маяв на тлі освітлених лампою дверей його спальні.

– Стривай! – закричав він. – Хто ти?

Поприбігали його домашні раби, розбуджені криком, ще наполовину сонні, охоплені панікою й поквапно озброєні.

– Геть звідси! – люто закричав на них Гай. – Геть усі – першого, кого я спіймаю до ранку не в його кімнаті, накажу відшмагати.

І вони повернулися до своїх помешкань, хоч погроза хазяїна й не дуже їх налякала. Гай намагався зберігати гідність, аж поки зник останній із них, а тоді обернувся й побіг до дверей своєї спальні.

Тут горіла нічна лампа, поставлена на низенький стільчик біля його ліжка. Гніт був прикручений низько, тьмяна калюжка світла залишала найдальші кутки кімнати в темряві. Біля лампи стояла жінка в плащі. Вона стояла нерухомо, й обличчя під каптуром було цілком заховане, хоч Гаєві й здалося, ніби він упіймав відблиск її очей.

Сила ривка Гая перенесла його через половину кімнати, але в хибному напрямку. Він обернувся до неї, але в цю мить вона дмухнула на лампу й загасила її вогник. Кімната поринула в темряву, й Гай ударився лобом об стіну. Він швидко оговтався від удару й, майже протверезівши, присів навпочіпки біля стіни, дослухаючись.

Він почув шелестіння одягу й стрибнув на звук. Його пальці вхопилися за краєчок плаща. Пролунав приглушений крик подиву, й краєчок тканини вислизнув із його пальців. Він сердито вилаявся й, широко розкинувши руки, пішов по кімнаті, наче сліпий.

Він дослухався до рухів поблизу себе, до найнечутнішого дихання, до найтихшого шарудіння в темряві. Він швидко викинув руки вперед, і його пальці доторкнулися до гладенької шкіри, відчувши форму голої спини і теплий м’який вигин сідниці. Тихий сміх, і тіло знову вислизнуло від нього. Гай застиг на місці, дослухаючись, як його серце калатає об ребра, як пробудилося його тіло – і в нього пішла обертом голова.

Хоч би хто вона була, вона скинула плащ. Він був сам-один у кімнаті з жінкою, невловною, як щука в озері, й голою, як новонароджене немовля. Як леопард на полюванні, він ганявся за нею, на ходу стягуючи із себе туніку й штани, недбало кинувши все на підлогу, окрім золотих сережок у вухах. Тепер і він був голий, як його пристрасть.

Її опанувала паніка в темряві, вона вже не могла стримувати зітхання й нервовий сміх. І Гай полював на неї, керуючись слухом, щораз більше наближаючись до неї, заганяючи її в куток між стіною й ліжком.

Вона мало не втекла від нього знову, пірнувши під його розкинуті руки, але своєю довгою рукою він обхопив її за стан і легко підняв. Вона заверещала, копаючи ногами, як спіймана тварина, її кулачки били його по обличчю й грудях.

Він відніс її на товсту купу хутра – свою постіль.

Гай прокинувся з відчуттям спокою, глибокого щастя.

Його тіло було розм’якле й розслаблене, але розум він мав ясний. М’які рожеві барви світанку проникали в його кімнату, а з ними й крики птахів, що літали над озером.

Він сперся на лікоть і подивився вниз на дівчину, яка спала поруч із ним на розкиданій наче після шторму постелі. Вона відкинула ковдру вбік у теплу весняну ніч. Її волосся було мокре на скронях, і краплі вологи блищали на злегка випнутій верхній губі. Очі заплющені, й вона спала так легко, що її дихання ледь ворушило темне волосся, яке лежало в неї на щоках.

Одну руку вона закинула за голову, змінивши форму навдивовижу великих грудей. Її груди, великі, повні й круглі для такого тендітного й довгого тіла, мали гарненькі пипки, ще темно-червоні після нічного кохання. Шкіра, гладенька й бліда, кремово-оливкового відтінку, і густі пучки чорного шовковистого волосся під пахвами і внизу живота.

Гай побачив усе це одним здивованим поглядом, перш ніж його очі ковзнули на її спокійне сонне обличчя.

Гай не повірив власним очам, усі звуки завмерли йому горлі. Він відчув жах і благоговіння, і забобонний страх.

Дівчина розплющила очі, побачила його й усміхнулася.

– Нехай Ваал благословить вас, святий отче, – лагідно сказала вона.

– Таніт! – видихнув Гай.

– Так, це я, мій володарю.

Вона все ще всміхалася.

– Це блюзнірство, – прошепотів Гай. – Це образа богині.

– Відмовитися від мого кохання до тебе було б образою всієї природи.

Таніт сіла на ложі й поцілувала його без найменшого каяття, без найменшого знаку провини.

– Ти говориш про кохання? – запитав Гай, на мить забувши про свої побоювання.

– Так, мій володарю, – підтвердила Таніт і знову поцілувала його.

– Але ж… – затинаючись, пробелькотів Гай, і його щоки почервоніли, як вогонь у буші. – Ти не можеш… Хіба можеш ти кохати мене?

– Як я можу не кохати тебе, мій володарю?

– Але ж моє тіло, моя спина.

– Я люблю твою спину, бо це частина тебе, частина твоєї краси, твоєї доброти й мудрості.

Він довго дивився на неї, потім незграбно взяв її в обійми й занурив обличчя в запашну темну хмару її волосся.

– О, Таніт, – прошепотів він. – Що нам тепер робити?

Гай стояв удосвіта на вершині пагорба й чекав свого бога. Під ним ворушився табір. Багаття, на яких готували їжу, блідли в дедалі яскравішому світлі дня. Тихі звуки долітали до нього – то були звуки шістьох тисяч людей, які готувалися до полювання. Шість тисяч воїнів легіону Гая й супровід царя. Не дивно, що табір заповнив усю долину по обох берегах невеличкої річки, яка стікала з пагорбів. За тридцять миль на північ лежала ледача зелена стрічка великої річки, що знемагала від спеки у своїй гарячій негостинній долині. Один із легіонів Ланнона уже розбив там табір, й уже кілька днів поспіль вони тривожили стада слонів, що паслися понад річкою. Вони нападали на них із лучниками, метальниками списів та бойовими слонами.

Роздратовані цими дрібними нападами стада мали покинути долину, вийшовши на стародавню дорогу через придолинні пагорби. Ланнон розбив табір по обидва боки від цього напеченого сонцем сліду, й розвідники з долини повідомили йому вчора увечері, що стада вже вирушили в путь. Вони збираються біля пагорбів і протягом кількох наступних днів виходять із долини, де їм постійно надокучають мисливці; йдуть вони довгими рядами, попереду старі самці, які виводять їх звідти.

Гай Бен-Амон думав про це, стоячи на вершині пагорба й чекаючи, коли сонце викотиться з-за обрію. Вбраний у легкий мисливський обладунок і дорожні сандалі, він стояв, зручно спершись на держак сокири з грифами. Блискуче лезо було заховане у м’який шкіряний футляр, щоб захистити ретельно нагострений край і тонке різьблення. Гаєві здавалося, що боги умисне так організували обставини, аби надати йому цю можливість.

Протягом двох тижнів, від тієї останньої ночі свята Родючості Землі, Гай присвячував весь вільний час обміркуванню своєї дилеми. Він просидів не одну годину над священними книгами, читаючи про те, як мають поводитися жерці та жриці, як мають вони ставитися до своїх обов’язків та до богів й одні до одних. Йому здавалося, що в своїх дослідженнях він знайшов виправдання для власної поведінки. Він не міг примусити себе називати її блюзнірською. Тепер він прийшов сюди, щоб розповісти богові, чому він так поводиться, й вислухати його вирок.

Сонце кинуло свій перший вогненний спис на вершину пагорба, й Гай заспівав подячну молитву, прикрашаючи її всіма елементами, які він мав у своєму розпорядженні. Потім він звернувся до Ваала зі своїм проханням. Воно містило діалектику, побудовану на понятті земної репрезентації, і зводилося до лінії міркувань такого порядку: мовляв, те, що вважається доброю поведінкою у стосунках між Ваалом і Астартою, може бути так само виправдане між їхніми земними представниками – хоча, звичайно, мова йшла про стосунки між жрицею і не будь-якою іншою особою, а саме верховним жерцем Ваала. Гай не приховував і вочевидь слабких пунктів своєї аргументації.

Наприкінець він сказав:

– Можливо, великий Ваале й небесна Астарто, я помилився у своїх міркуваннях. Можливо, я вчинив гріх. Якщо справді так сталося, то я смиренно зустріну ваш гнів і, хоч моє життя присвячене служінню та вірності своєму обов’язку, з готовністю прийму найсуворіше покарання.

Гай замовк, щоб справити більший ефект.

– Я вирушаю полювати на слона. Я присягаюся життям, що там, де битва буде найзапеклішою, там я буду. Де небезпека буде найсмертельнішою, там я буду. Якщо я вчинив гріх, то хай ці тварини вб’ють мене своїми іклами. Якщо не згрішив, тоді дозвольте мені жити й повернутися в обійми вашої жриці. Якщо ви подаруєте мені життя й кохання, то обіцяю вам, що моє служіння триватиме до кінця моїх днів, і жоден чоловік, жодна жінка ніколи не знатимуть, яку послугу ви мені надали. – Він знову помовчав значно довше, аніж говорив. – Ви, котрі кохали, пожалійте того, хто кохає теж.

Гай спустився з пагорба, дуже задоволений оборудкою, яку він уклав. Він надасть богам цілковиту свободу дій. Він не ухилятиметься сьогодні від убивства, й боги матимуть усі можливості продемонструвати свій гнів. Хай там як, а Гай повністю усвідомлював, що лише смерть може визволити його від обіймів Таніт. Смак цього плоду надто солодкий для нього, щоб він міг коли-небудь відмовитися від нього.

– Гаю, – крикнув Ланнон, коли той увійшов до табору. – Де ти пропадав? – Він був озброєний і нетерпляче ходив туди-сюди перед своїм наметом, а потім швидко підійшов до Гая. – День минає, – гукнув він. – Наші спостерігачі вже побачили з вершин пагорбів наближення стад.

Бойові слони були готові: високі башти прилаштовані на їхніх задах, погоничі сиділи в них на шиях. Мисливська компанія Ланнона зібралася біля його намету. Серед них Гай побачив деяких найуславленіших головних мисливців: Мурсила, з його червоним, п’яним обличчям, худого й похмурого Задала, Гую, знаменитого стрільця з лука, й крихітного жовтого Ксаї, чия слава як майстра вистежувати диких звірів безперервно зростала протягом кількох останніх років. Позад них, серед юрби рабів, височіла велетенська чорна постать Тимона. Гай усміхнувся йому, а тоді разом із Ланноном поквапився до стежки, якою наближалися слони.

Ланнон сказав йому:

– Ти будеш зі мною, Сонячний Пташе.

А Гай йому відповів:

– Це для мене велика честь, мій володарю.

Мурсил подав Гаю один зі слонових луків. Не так багато чоловіків могли натягти тятиву цієї могутньої зброї. Вирізані з твердих брусів дикого чорного дерева, вони мали в центрі товщину чоловічого зап’ястка, а тятиву для них виготовляли зі скручених кишок лева. Треба було мати сильні м’язи на руках і грудях, щоб натягти одну з п’ятифутових стріл із важкими сталевими наконечниками, підтримуваних у польоті перами диких гусей. Проте, якщо їх натягти до кінця й вистрелити, вони могли пролетіли сто кроків і зануритися по саме оперення в живу плоть слона; могли дістатися до його могутнього серця в його коробці з ребер; могли глибоко встромитися в масивні рожеві легені, а за дуже вправного пострілу проникали крізь вушний отвір у великий череп із твердої кістки і знаходили мозок.

– Я знаю, ви віддаєте перевагу лукові перед списом, святий отче, – з повагою промурмотів Мурсил. – Щодо мене, то моя стара рука вже не спроможна натягувати тятиву.

– Дякую тобі, мисливський майстре.

– Сагайдаки повні. Я сам підібрав і випробував кожну зі стріл, – запевнив його Мурсил, і Гай пішов за Ланноном туди, де стояв навколішки його бойовий слон. Це була сухорлява стара самиця, стриманіша в розпалі битви, аніж самець, надійніша і врівноваженіша в полюванні.

Гай піднявся слідом за Ланноном у башту. У тому дерев’яному ящику вистачало місця для трьох людей. Сагайдаки були прилаштовані збоку, але наконечники стріл стриміли вгору, і їх зручно брати. Метальні списи були складені перед баштою, Ланнон вибрав один і замислено його випробував.

– Вони добре врівноважені, – зробив він висновок, а тоді подивився вниз, де стривожено чекали його майстри полювання. Кожен із них мріяв про честь їхати на слоні з Великим Левом. Ланнон подивився на них, але його погляд зупинився на Ксаї. Він кивнув йому головою, і з виразом патетичної вдячності пігмей заліз на слона.

Рвучко нахилившись і відкинувши Гая до стінки башти, слон піднявся на ноги. Вони подивилися вниз із висоти майже у вісімнадцять футів, і погонич погнав стару слониху швидким клусом, який розгойдував усе, що було на ній. Вони поїхали стежкою, яка вела до виходу з долини.

– Я обрав для нас добре місце, – сказав Ланнон Гаю. – Коли крута стежка виходить із долини, вона несподівано падає в невеличку пласку заглибину. Там ми їх і почекаємо.

Гай озирнувся назад і побачив, що за ними йдуть інші бойові слони по двадцятеро в один ряд. Їхні вуха ляпотіли, хоботи розгойдувалися, вони статечно рухалися вперед. Мисливці в баштах перевіряли й випробовували свою зброю й збуджено розмовляли.

– На що ми полюємо, мій володарю? – запитав Гай. – На слоненят чи на слонову кістку?

– Насамперед на слоненят. Вихователі слонів попросили добути їм десятків зо два малих від п’ятьох до десятьох років віку. Ми ловитимемо їх сьогодні вранці, бо першими виходять із долини стада з малюками. Потім ми пополюємо й на слонову кістку. Розвідники доповідають, що багато гарних самців пасуться понад великою річкою.

Заглибина, яку обрав Ланнон, була оточена крутими нерівностями ґрунту. Вона мала кругову форму, десь кроків п’ятсот у діаметрі. Стежка слонів проходила в неї крізь вузький скелястий прохід, перетинала заглибину й круто виходила з неї вгору. Заглибина заросла густим лісом, і Ланнон помістив своїх слонів у засідку, заховавши їх під надійним прикриттям понад периметром заглибини. Бойових слонів примусили стати навколішки, щоб надійніше заховати, й, поки вони чекали, Гай і Ланнон поснідали холодними млинцями, сиром і підсоленим смаженим м’ясом, запивши їх червоним вином. Мисливська їжа, спожита у схованці, дедалі більше збудження в чеканні полювання загострювало їхній апетит, і, поки їли, вони стежили за поведінкою спостерігачів, що розташувалися на високостях над заглибиною і чиїм завданням було подати негайний сигнал, коли наблизяться стада.

Роса ще блищала на траві, коли одна з постатей на обрії над ними нестямно замахала руками, й Ланнон задоволено буркнув і витер жир із пальців і губів.

– Ходімо, мій Сонячний Пташе, – сказав він, і вони знову піднялися на слона, який досі стояв навколішках.

Їм довелося чекати довго, перебуваючи у великій нервовій напрузі, потім раптом маленький Ксаї заворушився в чеканні біля Гая, і його темні бурштинові очі зблиснули.

– Вони тут, – прошепотів він, і майже негайно один дикий слон вийшов зі скелястого порталу проходу й зупинився на межі заглибини.

То була стара слониха, сіра, худа, без бивнів. Вона підозріло оглянула заглибину, піднявши хобот, щоб узяти зразок повітря, а потім видихнувши його в рот, на чутливі гланди, на верхній губі. Легкий вітерець налітав від неї, сухий порух повітря, який переносив запах людей, що її чекали, віяв у протилежний від неї бік, і вона опустила хобот і рушила вперед.

Із проходу позад неї покотилася лавина великих сірих тіл.

– Стадо матерів, – промурмотів Ланнон, і Гай побачив слоненят, які сновигали під ногами великих тварин.

Різні за розміром – від майже сформованого слона до великої свині, що меншими вони були, то більше шуміли й бешкетували, кувікаючи, пустуючи та бігаючи під ногами матерів. Гай усміхнувся, побачивши, як один спробував посмоктати молоко в матері, що йшла, схопивши мініатюрним хоботом цицьку між її ногами, аж поки сердита слониха підібрала гілку з землі й безжально відшмагала його по крижах. Слоненя заверещало й знову подибало в неї під ногами, засоромлене й стримане.

Тепер заглибина була заповнена дикими слонами, їхні сірі горбаті спини попливли над густим чагарником, коли вони рушили своєю стародавньою дорогою до безпеки.

Ланнон нахилився вперед, він доторкнувся до погоничевого плеча, й бойовий слон устав на ноги, піднявши їх так високо, що вони тепер могли дивитися з башти на свою здобич згори вниз. Навколо заглибини бойові слони піднялися зі своїх схованок з озброєними людьми на спинах і спокійно оточили диких слонів. Верещання й рев слоненят заглушували їхню ходу, й ось мисливці вже в середині стада.

Ланнон вибрав молоду слониху з напівдорослим слоненям і, вихилившись із башти, метнув списа їй у шию, прицілившись у велику артерію. Слониха заверещала від болю й страху, і світло-червона артеріальна кров бризнула з її хобота, утворивши криваву хмару. Вона поточилася назад, смертельно поранена, а тим часом з інших башт на стадо посипалися списи і дротики. Сотні великих тіл кинулися навтіки, й ліс захитався й затріщав від їхнього тупотіння і відчайдушних спроб утекти.

Попри свою обіцянку богам, Гай не підіймав свого лука, а в жахливому зачаруванні дивився на винищення переляканих звірів. Він побачив, як стара слониха, у чиєму тілі стриміло безліч стріл і списів, напала на одного з бойових слонів і збила його на коліна; люди посипалися з башти на землю й були негайно розтоптані, а сама слониха потупотіла геть, щоб упасти й померти, все ще опанована скаженою люттю битви. Він побачив, як слоненя, поранене помилково, намагалося витягти стрілу зі свого боку й жалібно верещало, бо вусики наконечника міцно застряли йому в тілі. Він побачив, як інше слоненя марно намагається підняти мертву матір, тягнучи її своїм маленьким хоботом.

Ланнон кричав від збудження, кидаючи списи в шию та в хребет зі смертельною точністю – і купа великих сірих трупів навколо них безперервно зростала.

Одна з матерів стада напала на них збоку; розлючена стара цариця, не менш велика й сильна, аніж той слон, на якому вони сиділи, пішла в наступ. Ланнон обернувся, щоб зустріти її, напружився й метнув списа, але стара самиця підняла хобот, і спис поцілив прямо в нього, глибоко вгородившись у цей м’який і надзвичайно чутливий орган нижче рівня її очей. Вона заверещала від лютого болю, але не зупинилася й бігла на них далі, й Гай із жалем підняв лук. Він знав, що лише смерть тепер зупинить її.

Стара слониха високо підняла голову й хобот, готуючись із розгону завдати удару по цілі, до якої бігла. Її рот був широко роззявлений, нижня губа теліпалася, й Гай натягнув тятиву й випустив стрілу в задню частину її горла. Усі п’ять футів стріли зникли в її роззявленій пащі, й він знав, що наконечник знайшов мозок, бо вона впала на задні ноги, тремтячи й хитаючись, а з її горла вихопився здушений булькотливий крик. Повіки її очей пересмикнулися, вона впала вперед і затихла.

Вони вбили сорок одну слониху, тридцятеро з них мали дітей. Проте десятеро слоненят дресирувальники слонів забракували, бо вони були надто малі, щоб вижити сиротами, тож кожного з них забили однією стрілою милосердя. Інших відокремили й оточили спеціально навченими слонихами, які повели малят геть від закривавлених тіл їхніх матерів, що повсюди лежали купами. На полудень роботу було зроблено, й раби могли взятися за білування трупів і перенесення м’яса до гаків для копчення над димучими вогнищами. Заглибина перетворилася на смердючий морг, і стерв’ятники кружляли вгорі чорною хмарою, що майже затуляла сонце.

Опівдні Ланнон поїв із вельможами та начальниками полювання. Свіжозасмажені тельбухи слона з гарячим перцевим соусом, засмажене на відкритому вогні серце слона, начинене диким рисом з оливками, золотисті млинці й неминучі амфори зенґзького вина були стравами, гідними апетиту мисливців.

Ланнон був у пречудовому гуморі, розгулюючи серед своїх людей, сміючись і жартуючи з ними, обираючи того або того, щоб особливо його похвалити. Він був досі збуджений після полювання й коли зупинився біля Гая, то хотів лише трохи покепкувати з нього, сказавши:

– Мій бідолашний Сонячний Пташе, ти випустив лише одну стрілу під час полювання.

І Гай наготувався відповісти на це легким жартом, мовляв, якщо однією стрілою він убив слона, то вона є не менш ефективною, аніж багато стріл, коли раптом Задал, головний мисливець серединного царства, засміявся.

– Чи в тебе не стало сили натягти тятиву лука, святосте, чи гра здалася тобі надто небезпечною?

Відповіддю на слова Задала була мертва мовчанка, коли всі раптом усвідомили, що саме він сказав. Тоді він швидко оглянув коло облич, які дивилися на нього, і похолов, коли побачив, що всі дивляться на нього з тим самим неуважним дивним виразом, із яким дивляться на людей, призначених у жертву. Вельможа, який стояв поруч із ним, сказав таким тоном, ніби йшлося про щось само собою зрозуміле:

– Ти мертвий чоловік.

Тепер уже зі справжньою тривогою Задал подивився назад на Гая Бен-Амона. Надто пізно він пригадав репутацію цього жерця. Казали, що жоден чоловік не залишався жити, якщо він поглузував із його спини, його зросту чи його мужності. Із полегкістю він побачив, що жрець слабко всміхається й делікатно обтирає пальці об краєчок своєї туніки.

– Дякую тобі, великий Ваале, – нечутно помолився Гай із легкою усмішкою. – Це добре, що ти нагадав мені про мою обіцянку. Я ухилявся від полювання. Пробач мені, великий Ваале. Я надам тобі твій шанс тепер.

Відчуття полегкості в Задала тривало недовго, бо, коли Гай подивився прямо на нього, усмішка грала лише на губах жерця, а його очі були чорні й холодні.

– Задале, – лагідно сказав Гай, і натовп підсунувся ближче, щоб почути його слова. – Ти згоден полетіти зі мною на крилах бурі?

Усі здригнулися, почувши цей виклик, пролунали короткі коментарі, а тоді всі подивилися на обличчя Задала. Воно зблідло до брудного жовтого кольору, а губи стиснулися в тонку білу лінію.

– Я забороняю, – голосно промовив Ланнон. – Я не дозволю тобі робити це, Гаю. Ти маєш надто велику ціну для мене, щоб так ризикувати…

Гай спокійно його урвав:

– Величносте, це справа честі. Він назвав мене боягузом.

– Але ніхто не полював у такий спосіб протягом останніх п’ятдесятьох років, – запротестував Ланнон.

– П’ятдесят років – це надто довго, – усміхнувся Гай. – Чи не так, Задале? Ми з тобою повернемо до життя цей звичай.

Задал витріщився на нього, проклинаючи свій язик за нестриманість.

Гай досі всміхався, дивлячись на нього.

– Чи гра здається тобі надто небезпечною? – лагідно запитав він.

Протягом кількох довгих хвилин здавалося, що Задал може відмовитися, але зрештою він коротко кивнув – його губи досі були білими.

– Якщо тобі так хочеться, святосте.

І він знав, що публіка має слушність, – він чоловік мертвий.

У два великі кошики раби зібрали з одного мертвого слона вміст його нижніх кишок. Коли Гай і Задал роздяглися до голого тіла й вимазалися жовтим гноєм, Гай почув, як молодий Бекмор обговорює цей вид полювання з Мурсилом.

– Я не вірю, що можна вбити дорослого слона бойовою сокирою. Таке полювання нагадує мені не дуже приємну форму самогубства.

– Саме тому це називають «летіти на крилах бурі».

Гній слона смердів так гидко, що міг заглушити запах людини. Це буде єдиний захист, який матимуть мисливці. Їхній єдиний шанс увійти в близький контакт із великим звіром і не бути поміченим. Гострий сморід слона – єдиний спосіб заховатися від нього, бо зір у нього слабкий через короткозорість.

Тимон прийшов з оточення царя й став допомагати Гаєві, розмазуючи гній на його спині. Тимон швидко зрозумів метод, який вони застосують у поєдинку з величезним звіром.

– Високонароджений, я боюся за тебе, – тихо промовив він.

– Я сам боюся за себе, – признався Гай. – Накладай якомога товщий шар гною, Тимоне. Я волію радше смердіти, ніж померти.

Гай подивився на крутосхил, який виводив із заглибини в долину. Слонова стежка петляла вгору в рідкому лісі. Вони перехоплять наступне стадо тут, перш ніж слони будуть стривожені запахом крові, який долітатиме із заглибини.

Гай озирнувся навколо себе й побачив, що мисливці розташувалися на вершині пагорба, обравши зручні місця, з яких вони могли спостерігати змагання. Його очі зустрілися з поглядом Задала. Майстер полювання був вимазаний жовтим гноєм з ніг до голови і стискав держак своєї сокири надто міцно. Страх виднів у його чорних очах, і страх знаходив вияв у тій манері, з якою він себе тримав. Гай усміхнувся йому, утішаючись його ніяковістю, і Задал відвернувся від нього. Губи йому тремтіли.

– Ти готовий, начальнику полювання? – запитав Гай, і Задал кивнув головою.

Він не довіряв своєму голосу.

– Ходімо, – сказав Гай і почав спускатися схилом, але Ланнон перепинив йому шлях.

У його очах світилося передчуття лиха, а його усмішка була непереконливою.

– Той йолоп Задал бовкнув, не подумавши, й він не мав на думці того, що сказав. Жоден чоловік тут не сумнівається у твоїй мужності, Гаю, крім самого тебе. Не намагайся доводити її надто переконливо. Життя мало означатиме для мене без мого Сонячний Птаха.

– Мій володарю…

Голос у Гая пролунав хрипко. Він був зворушений до глибини серця тим страхом, який Ланнон висловив за його життя.

– Перший удар дуже небезпечний, Гаю. Стережися, щоб, коли він упаде, він не впав на тебе.

– Я цього не забуду.

– Не забудь також помитися, коли сьогодні ти прийдеш обідати зі мною увечері.

Ланнон усміхнувся й відступив убік.

Двічі протягом полудня невеличкі стада слонів проминали їх, рухаючись угору крутосхилом між деревами. Щоразу Гай хитав головою, дивлячись на Задала, й дозволяв їм пройти, бо там були самиці зі слоненятами та ще не зовсім дорослі самці.

День хилився до кінця, і Гая опанувало не вельми приємне відчуття полегкості, змішане з відчуттям вини. Можливо, боги ухвалили рішення на його користь і не намагатимуться піддавати його випробуванню.

Залишилася одна година світлого дня. Гай і Задал спокійно сиділи біля стежки, ховаючись за густим гіллям мавпячої яблуні, що низько звисало з дерева.

Гній висох на їхніх тілах, і тепер шкіра в Гая неприємно свербіла. Він сидів, поклавши сокиру з грифами собі на коліна, й дивився на стежку, сподіваючись, що ніхто не з’явиться на ній до смеркання й він зможе відмовитися від цієї божевільної пригоди, на яку його штовхнули честь і поспіх. «Дивно, як бездіяльність затьмарює навіть найпалкіші пристрасті», – подумав Гай і криво посміхнувся, погладжуючи держак своєї сокири.

Він побачив рух унизу пагорба, рух великого сірого тіла, схожий на дим між деревами, й відчув, як його шкіра стала гусячою. Задал також усе побачив, він припинив метушливі рухи й закляк поруч із Гаєм.

Вони чекали, й несподівано два слони вийшли з-під дерев. Два великі старі самці з важкими іклами легко підіймалися схилом. Вони були на відстані ста кроків один від одного, ця відстань розділяла їх на стежці, й у їхній ході була та настороженість і відчуття мети, які остерегли Гая, що вони недавно стривожені, а може, й поранені мисливцями в долині.

– Ми візьмемо цих двох, – прошепотів Гай. – Якого ти обираєш?

Задал мовчав протягом хвилини, дивлячись на самців досвідченим оком. Перший слон був старший, й одне з його ікл обламалося біля самої губи. Він був худіший і сухорлявіший, ніж його товариш, а те, що він ішов попереду, вказувало на його більший досвід, більшу настороженість, і зламане ікло свідчило, що він підступніший, а його темперамент менш передбачуваний.

– Другого, – прошепотів Задал, і Гай кивнув головою.

Він чекав саме такої відповіді.

– Зараз я відійду назад. Ми спробуємо напасти на них водночас.

Гай покинув притулок під гіллям і пішов назад стежкою, збільшуючи відстань із Задалом приблизно до такої, яка розділяла слонів.

Гай заховався за кущиком жорсткої трави, поряд зі стежкою, й озирнувся назад. Слони неухильно наближалися. Перший самець проминув схованку Задала й побіг далі, Гай побачив, що відстань між двома слонами зменшилася. Слон Задала дістанеться до нього раніше, ніж слон Гая порівняється з кущиком трави, за яким він лежав.

Якщо один із мисливців атакує завчасно, другий слон буде стривожений, й небезпека для другого мисливця збільшиться в багато разів. Гай знав, що він не може покладатися на стриманість Задала. Цей чоловік думатиме лише про власний інтерес.

Коли ця думка прийшла до нього, він побачив, як Задал покинув свою схованку за гіллям дерев і мовчки вибіг на стежку позаду другого слона. Гаїв слон був за півсотні кроків від того місця, де лежав жрець, і біг прямо на нього.

Задал переслідував свого слона й біг майже впритул за ним. На мить Гай відчув захват перед ним. Можливо, він його недооцінив. Можливо, Задал бігтиме за другим слоном, не нападаючи на нього, поки Гай стане в позицію.

Потім Гай побачив, як сокира начальника полювання піднялася вгору й зблиснула в найвищій точці своєї траєкторії; вона ще раз зблиснула, падаючи вниз, і Гай переключив усю свою увагу на того слона, який наближався до нього.

Пролунав зойк болю й тривоги, коли вдарила сокира Задала, й слон Гая кинувся бігти на повну швидкість. Він мчав прямо на нього, аж поки заповнив усе поле зору Гая, тварина, не менш велика, аніж земля, якою вона бігла.

Коли Гай піднявся зі своєї схованки, він знав, що має лише кілька секунд, протягом яких може вдарити. Потім слон буде далеко від нього.

Він побіг поряд зі слоном, тримаючись вище від нього, щоб, коли він упаде, його тіло покотилося вниз косогором. Біжучи, Гай мусив витягувати свої довгі ноги на повну довжину, й він швидко втрачав рівновагу, падаючи до задніх ніг слона.

Із кожним кроком, коли величезна вага сірого тіла лягала на задні ноги, підколінний сухожилок, який тягся від коліна й до п’ят, напружувався під грубою нерівною шкірою. Сухожилок був товстою ниттю, гнучкою і пругкою, завтовшки з дівочий зап’ясток; він брав на себе всю вагу слона за кожним його кроком.

Гай обернувся на бігу, опинившись позаду слона, й, коли сухожилок на ближчій до нього нозі напружився, він змахнув сокирою з грифами й перетяв його так чисто, що той затріщав, як тріщить вітрило, коли шторм на морі розриває його навпіл.

Слон утратив рівновагу, коли нога підігнулася під ним, він захитався на краю стежки, тримаючи всю свою вагу лише на одній неушкодженій нозі.

– За Ваала! – збуджено заволав Гай, і його сокира злетіла високо вгору, коли він нею змахнув.

Другий сухожилок був перетятий так само чисто, й величезний сірий звір важко впав. Звук від його падіння долетів до спостерігачів, які залягли на кряжі, й хмара пилюки піднялася над сухою землею. Гай відстрибнув від тіла, яке покотилося вниз, і зумів ухилитися від ударів смертельно небезпечного хобота, який молотив повітря.

Він напружився для останнього удару, танцюючи навколо величезного тіла, що перекочувалося й смикалося, знаючи, що має лише кілька секунд для свого несподіваного удару, поки скалічена тварина не оговталася й не побачила його, не побачила, як він розпачливо шукає своєї нагоди.

Слон намагався пересуватися на передніх ногах, тягнучи за собою скалічені задні ноги. У своєму необміркованому гніві він виривав із корінням дерева, робив страшні кола, вимахуючи жахливим хоботом, колупав землю своїм єдиним бивнем.

Але його спина була обернута до Гая, й він іще не зрозумів, хто на нього напав. Гай підбіг до нього легкою ходою й спритно пірнув під хобот, яким слон розмахував наосліп. Він стрибнув на його широку спину, ставши там навколішки й високо піднявши над головою сокиру.

Вузлуватий хребет виразно виднівся крізь поморщену суху шкіру, великі хребці ніби кликали лезо сокири. Гай завдав смертельного удару, який прорубав кістку й оголив м’яку жовту речовину спинного мозку. Слон зойкнув і впав, копаючи ногами й спазматично смикаючись у смертельних судорогах.

Гай стрибнув униз із тіла, що билося в агонії і, пританцьовуючи, відбіг від помираючої тварини, яка досі смикала ногами і хоботом. Його опанувало тріумфальне відчуття полегкості. Він це зробив, він злетів угору на крилах бурі – і лишився живий.

Він почув пронизливий трубний голос другого слона й круто обернувся. Одного погляду було досить, аби показати йому, що він ще не завершив свого завдання, що боги досі випробовували його.

Задал дав маху. Його другий удар не влучив по сухожилку, й слон залишився на трьох ногах, але він тепер біг із великою швидкістю, переслідуючи людину. Задал відкинув убік сокиру й утікав нагору схилом, але слон його наздоганяв. Він кричав від люті й витягував хобот, швидко наближуючись до втікача.

Коли Гай звернув туди свій погляд, слон уже його зловив. Він обхопив хоботом тіло Задала й пожбурив його високо в повітря, воно злетіло понад вершинами найвищих дерев, обкрутившись там кілька разів.

Задал упав обличчям униз на скелясту землю, слон поставив одну ногу йому на спину, а хоботом відірвав йому голову від тіла, у той самий спосіб, у який селянин відриває голову курчаті, й відкинув її вбік. Вона пострибала й покотилася вниз крутосхилом, як дитячий м’яч.

Гай побіг до слона, здираючись угору косогором. Слон нахилився над знівеченим тілом і проткнув бивнем груди Задала. Він так захопився каліченням Задалового тіла, що Гай наблизився до нього ззаду без ускладнень. Він побачив глибокий поріз на задній частині слонового коліна там, де удар Задала не влучив по сухожилку, і сокира з грифами засвистіла в польоті. Цього разу вона не схибила.

– Я нагороджую тебе новим титулом. – Ланнон підняв чашу з вином, й очікувальна тиша запанувала серед вельмож і рицарів за столом. – Я нагороджую почесною бойовою відзнакою чоловіка, який злетів на крилах бурі.

Гай скромно опустив очі, трохи почервонівши у світлі смолоскипа під шкіряним дахом похідного намету Ланнона.

– Гай Бен-Амон – Сокирник богів! – Ланнон викрикнув титул, і вельможі повторили його, вітаючи Гая стиснутими кулаками. – Пий, Гаю! Пий, мій Сонячний Пташе! – сказав Ланнон, подаючи Гаю свою чашу з вином.

Гай цмулив вино, з усмішкою озираючись на компанію. Сьогодні вночі він не надто глибоко зазиратиме в чашу з вином. Він не хотів затьмарювати чи одурманювати своє відчуття радості. Боги відповіли йому, й він тепер сидів, щасливо всміхаючись, посеред галасливої гулянки, майже не чуючи сміху й жартів, натомість слухаючи голос у глибинах свого єства, який співав:

– Таніт! Таніт!

Коли він підвівся, щоб піти, Ланнон розлютувався, тягнучи його назад за поли туніки.

– Ти не підеш звідси на своїх ногах, Сокирнику! Ти заслуговуєш на те, щоб сьогодні тебе віднесли на твоє ложе. Залишайся, я викликаю тебе на змагання чашами з вином.

Гай відхилив виклик, сміючись і хитаючи головою.

– Мені вистачить й одного виклику на день, мій володарю! Благаю тебе!

Надворі ніч була тиха й небо світилося зорями. Денна спека змінилася вечірньою прохолодою, й відчуття нічного вітру на обличчі нагадало йому доторк шовковистого волосся Таніт до його щоки.

– Астарто! – Богиня піднялася з долини, золотий диск її обличчя освітив землю м’яким сяйвом. – Матінко землі, я дякую тобі, – прошепотів Гай і відчув, як сльози щастя потекли йому з очей.

Він пішов через табір до свого намету, таємно обіймаючи тепло свого кохання.

– Таніт, – шепотів він. – Таніт!

Він ішов крізь тіні, аж поки помітив якийсь рух у темряві й зупинився. Біля одного з багать, на яких готували їжу, присіла навпочіпки жінка-рабиня, яка крутила жорна, розмелюючи зерно для коржиків.

Світло від багаття впало на її симпатичне обличчя й освітило темну шкіру її сильних рук. То була нянька Селена.

Гай хотів уже піти далі, коли дівчина-рабиня підняла очікувальний погляд. Із темряви до неї підійшов чоловік, й обличчя дівчини освітилося таким обожнюванням, такою любов’ю, яка не знає сорому, що Гай відчув, як його серце полинуло до неї.

Чоловік ступив у світло від багаття, і Гаю вистачило одного погляду на його могутнє тіло й округлий голий череп, щоб упізнати Тимона.

Селена підхопилася на ноги й швидко підійшла привітати Тимона. Вони обнюхували одне одного в дивному любовному привітанні, характерному для поган, міцно обнявшись. Гай ніжно всміхнувся, відчуваючи теплу приязнь, яку один закоханий почуває до всіх інших закоханих.

Тимон відсунувся від дівчини, тримаючи її на відстані простягненої руки й тихо заговорив. Гай не міг розчути слова. Він чув лише тихе звучання могутнього голосу Тимона й бачив, як дівчина ствердно киває йому головою.

Тимон покинув її й зник між наметами. Селена повернулася до жорен і наповнила шкіряну торбину борошном із перемеленого зерна, потім покрадьки озирнулася довкола й пішла в темряву слідом за Тимоном. Гай дивився, як вона йде й усміхався.

– Я мушу поговорити з Ланноном, – сказав собі він. – Я зможу поєднати цих двох у шлюбі.

У своєму наметі Гай узяв золотий сувій і розстелив його на дошці, яку використовував для письма. Він пристосував гніт у лампі, узяв свій інструмент, яким шкрябав на золотій пластині, й почав писати поему, присвячену Таніт.

«Її волосся чорне і м’яке, як дим від папірусних вогнищ, розкладених на великому озері», – написав він, і випадок між Тимоном і Селеною був забутий.

Почуття виснаження опанувало його незабаром після півночі, й він упав обличчям на дошку, на якій писав, і заснув, притиснувшись щокою до любовної поеми, присвяченої Таніт і записаної на золотому сувої. Вогник у лампі задимів, ослаб і погас.

Чиїсь грубі руки потрусили його вдосвіта за плечі, він підняв голову, подивився поглядом, затуманеним після вчорашньої пиятики. Це був Мурсил, начальник полювання.

– Великий Лев послав мене по тебе, святосте. Собаки вже на повідках, зібралися й наглядачі рабів. Двоє з царевих рабів утекли, й цар запрошує тебе взяти участь у переслідуванні.

Навіть у своєму напівпробудженому стані Гай відразу зрозумів, хто були ті раби-втікачі, й відчув, що його занудило.

– Йолопи, – прошепотів він. – О, безмозкі йолопи! – Потім подивився на Мурсила. – Ні, – сказав він. – Я не можу приєднатися до них. Я хворий, скажи їм, що я хворий.

Селена стояла в темряві й дослухалася до п’яного реву та реготу, які долинали з царського намету. Під своїм коротким плащем вона заховала шкіряну торбину з перемеленим зерном, пучком копченого м’яса, висушеного в тверді чорні смуги, й маленьким глиняним горщиком. Це була їжа для них обох на чотири дні, а на той час вони будуть уже на протилежному березі великої річки. Вона водночас боялася й була радісно збуджена. Вони обмірковували це протягом двох років, і безліч емоцій нуртували за незворушністю її круглого обличчя, коли вона чекала.

Тимон нарешті прийшов; він нечутно й так раптово опинився поряд із нею, що вона мало не задихнулася з переляку. Він узяв її за руку й повів до межі табору. Вона побачила, що він також одягнений у плащ, лук і сагайдак висять за його плечем, а короткий залізний меч пристебнутий до пояса. Носити рабам таку зброю було заборонено під страхом смерті.

Двоє охоронців стояли на воротях частоколу, й, поки Селена говорила з одним, обіцяючи йому свої ласки, Тимон вийшов із темряви позад них. Він зламав їм в’язи голими руками. Узяв кожного однією рукою й труснув їх у такий спосіб, у який собака трусить пацюка. Охоронці не встигли скрикнути, Тимон обережно поклав обидва тіла біля воріт, і вони вийшли з табору.

Вони пройшли крізь ту заглибину, де вдень убивали слонів, а вночі бридко завивали та гарчали пожирателі стерва. Гієни та шакали билися над кривавими шматками м’яса й уламками кісток. Тримаючи в руці оголеного меча, Тимон провів Селену крізь ту зграю бридких стерв’ятників, і, хоч скрадлива гієна з опущеними плечима пішла за ними, стогнучи та хихочучи, вони дійшли до проходу й стали спускатися слоновою стежкою в долину. Місяць добре освітлював ніч, і вони рухалися швидко. Зупинилися лише один раз біля броду через струмок відпочити й випити трохи води, потім знову поквапилися на північ.

Одного разу вони натрапили на стежці на лева. Великий самець, чиє тіло в місячному світлі здавалося сірим, із чорною гривою. Протягом кількох довгих секунд вони дивилися одне на одного, потім лев тихо рикнув і стрибнув у зарості чагарника біля стежки. Він нещодавно поїв, і дві людські постаті не зацікавили його.

Місяць, який був повним лише чотири дні тому, перекотився через зоряне небо й сховався за темним обрієм. Коли він зайшов, лише розмите світло зірок освітлювало їхню дорогу, й на крутому нерівному місці стежки Селена важко впала.

Тимон чув, як вона скрикнула, й швидко обернувся. Вона лежала на боку, тихо стогнучи.

– Ти поранилася? – запитав він й опустився навколішки біля неї.

– Моя щиколотка, – прошепотіла вона, й агонія зробила її голос хрипким.

Тимон оглянув її ногу. Щиколотка була гарячою на дотик, і коли він узяв її в руку, то відчув, як вона розпухає й перетворюється на тверду й гарячу кулю.

Він відтяв мечем кілька смуг від свого плаща й туго обмотав щиколотку, як навчив його Гай. Він працював із гарячковою поквапністю, й черви страху вже заворушилися в його нутрощах.

Він підняв Селену на ноги, але вона скрикнула, коли вся вага тіла налягла на поранену ногу.

– Ти можеш іти? – запитав Тимон, і вона спробувала прошкутильгати кілька болючих кроків.

Вона задихалася від болю, й дихання свистіло їй у горлі. Вона припала до Тимона й безнадійно похитала головою.

– Я не можу далі йти. Залиш мене тут.

Тимон опустив її на землю, а тоді випростався й позбувся всієї зброї та провізії. Він залишив собі лише короткий меч. Згорнув і зв’язав обидва шкіряні плащі, зробивши з них петлю для Селени, й помістив туди її тіло. Потім перекинув протилежний край петлі собі на шию й плече й підняв її. Вона лежала в нього на руках, а своїми руками трималася за його плече. Половина її ваги давила на петлю, що висіла на шиї в Тимона. Він рушив уперед, спускаючись крутою стежкою на дно долини.

Під кінець ранку петля натерла йому шию до рожевої смуги на чорній шкірі. Спека вже була дуже сильна, важка й гнітюча спека, що панує на дні долини, вона висмоктувала з нього останні решки його енергії. Пружність давно покинула ходу Тимона, й він пересувався лише завдяки силі свого духу, що була міцнішою за його фізичну силу.

На краю однієї з галявин, яка заросла травою, Тимон зупинився й прихилився до стовбура дерева мгоба-гоба. Він не опустив тіло дівчини на землю, бо боявся, що потім не знайде в собі сили знову її підняти. Його губи побіліли й пересохли, а очі змережили червоні вени. Груди йому здіймалися й тремтіли від його дихання.

– Залиш мене, Тимоне, – прошепотіла Селена. – Ми обоє помремо, якщо ти цього не зробиш.

Тимон нічого не відповів, але наказав їй мовчати, нетерплячим жестом нахиливши голову. Він затримав своє дихання й дослухався. Тоді й вона почула те, що він почув, – слабке й далеке гавкання собачої зграї.

Він сказав:

– Тепер уже пізно думати про це.

І швидко озирнувся навкруги, шукаючи місце, де вони могли б зупинитися. Вони не могли сподіватися на те, що їм пощастить утекти від собак.

– Ти ще зможеш утекти, – переконувала вона його. – Велика річка недалеко.

– Без тебе мені немає сенсу втікати, – сказав він, і вона пригорнулася до нього, коли він переносив її через галявину до місця, де на поверхню виступала материнська порода скелі.

То було нагромадження потрощеного граніту, схоже на руїни стародавнього замку.

Він обережно поклав її серед уламків скель, прихиливши спиною до однієї з плит. Згорнувши її плащ, він поклав його як подушку їй під голову, потім присів біля неї навпочіпки й пестливо погладив її обличчя та шию напрочуд лагідним доторком для такого великого чоловіка.

– Вони вб’ють нас, – сказала Селена, – вони завжди вбивають тих, хто наважується втекти.

Тимон нічого не відповів, але його пальці ніжно доторкнулися до її шиї.

– Вони вбивають жорстоко, – сказала Селена, обернувши голову, щоб подивитися на нього. – Чи не ліпше буде, якщо ми помремо тепер, перш ніж сюди прибіжать собаки?

Але він не відповідав, і через мить вона заговорила знову:

– Ти маєш меча, Тимоне. Чом би не використати його?

– Якщо малий жрець буде з ними, тоді ми маємо шанс. Він має владу над царем. А дещо поєднує його зі мною. Між нами існує зв’язок. Він нас урятує.

Собаки швидко наближалися, і, здавалося, їхнє гавкання стало лютішим, коли вони відчули, що слід зовсім гарячий. Тимон підвівся на ноги й оголив свій меч. Він вийшов за межі скель і подивився назад, туди, де починався спуск у долину. На відстані півмилі зграя вибігла з лісу на галявину. Там було близько тридцяти високих мускулистих гончаків, довгоногих, з грубою брунатною шерстю й з головами та зубами вовків. Їх навчили переслідувати й загризати людей.

Тимон відчув, як його шкіра напружилася, коли він дивився, як собаки мчали через галявину прямо на нього. За собаками, майже не відстаючи, бігли дресирувальники у примітних зелених туніках і з батогами для собак на плечах.

А трохи далі бігли бойові слони, цілих п’ятеро з воїнами та погоничами у баштах. Слони не відставали від собачої зграї, біжучи інохіддю, якою можна покривати п’ятдесят миль за день.

Тимон прикрив очі дашком і спробував виокремити примітну постать головного жерця між людьми в баштах. Вони були ще досить далеко, але гончаки швидко наближалися.

Він акуратно обгорнув плащем ліву руку й міцніше вхопився за меч. Коротко змахнув зброєю, щоб розім’яти м’язи.

Передні собаки побачили його серед уламків скель, і глибоке ритмічне гавкання змінилося на збуджене виття. Їхні вуха ляпотіли, коли вони бігли, а їхні довгі рожеві язики метлялися над білими іклами у вовчих пащах, коли вони розгорнули перед ним стрій.

Тимон відступив в отвір, де лежала Селена, обороняючи її від злого шумного натиску коричневих тіл.

Перший пес налетів на нього, клацаючи щелепами, і хотів схопити його за обличчя.

Тимон устромив йому меча під саме горло, убивши собаку вмить, але не встиг він витягти лезо, як на нього стрибнув другий пес. Він устромив йому в пащу свою обмотану плащем ліву руку й рубонув мечем третього.

Вони кишіли перед ним, а він рубав, колов і відмахувався. Він ударив собаку, який повис на його лівій руці, об скелю позад себе й розтрощив йому ребра, але інший устромив ікла йому в литку й жорстоко смикав, намагаючись вибити його з рівноваги. Він устромив меча в його волохату спину – гончак заверещав і відпустив його. Ще один хотів схопити його за обличчя, й він ударив йому в голову руків’ям меча. Велике волохате тіло налетіло йому на груди, іклом розірвавши йому м’яз на плечі.

Їх було надто багато, усі вони навалилися на нього: хапали зубами, розчавлювали своєю вагою й силою. Він упав навколішки, тримаючи спіненого, заслиненого пса якнайдалі від свого горла й обличчя однією рукою й задушивши його, але він відчував, як інші зуби вгороджувалися йому в спину, в живіт, у стегна.

Раптом з’явилися дресирувальники псів і повідганяли зграю від нього, криками кличучи собак на ім’я, відтягуючи їх назад і тримаючи їх за тугі нашийники.

Тимон повільно підвівся на ноги. Він загубив свій меч, і кров струменіла його блискучим чорним тілом з глибоких укусів та подряпин, які пошматували його.

Він подивився вгору на бойового слона, що височів над ним. Його остання надія вмерла, коли він побачив, що Гая Бен-Амона не було серед мисливців і що Ланнон Гіканус, Великий Лев Опета, сміється.

– Непогана втеча, рабе, – похвалив його Ланнон, – я думав, ти зможеш добігти до річки. – Він подивився туди, де за Тимоном лежала Селена. – Отже, мої начальники полювання мали слушність. Роздивляючись знаки, вони дійшли висновку, що жінка пошкодила собі ногу, й ти поніс її на руках. Благородний учинок, рабе, вельми незвичний як на поганина. Та все одно це коштуватиме тобі дорого. – Ланнон подивився на одного з наглядачів за рабами. – Думаю, ми нічого не виграємо, якщо повернемося назад із ними. Убийте їх тут.

Тимон подивився вгору на царя і заговорив сильним чистим голосом:

– Я живий символ цієї любові, – сказав він, і голова Ланнона смикнулася, коли він пригадав ці слова.

Сміх покинув його губи, й він пильно втупився в закривавленого царевого раба, зустрівшись із його задимленими жовтими очима. Кілька секунд Тимонове життя хиталося на краю прірви, потім очі Ланнона відірвалися від очей Тимона.

– Ну гаразд, – кивнув він головою. – Ти нагадав мені про мій обов’язок у ставленні до друга. Я шануватиму його, але, присягаюся, ти житимеш, проклинаючи ту хвилину, коли тобі спало на думку промовити ці слова. Ти житимеш, але у своєму житті ти мріятимеш, якою солодкою може бути смерть. – Обличчя Ланнона було маскою холодного гніву, коли він обернувся до своїх людей, що здійснювали нагляд за рабами. – Цей чоловік не буде страчений, але я оголошую його «невиправним», і він буде закутий у ланцюги вагою в два таланти. – Ланцюги вагою майже в сто фунтів, які людина мусить носити вночі й удень, коли не спить і коли спить. – Відправте його в шахти Гальї, скажіть там наглядачу, щоб його використовували на найглибших рівнях.

Ланнон подивився Тимонові в обличчя, коли провадив:

– Жінка не може претендувати на мою протекцію, та все одно ми заберемо її із собою. Прикуйте її до башти одного з бойових слонів, і нехай вона йде за ним.

Уперше емоції проявилися на обличчі Тимона. Він ступив уперед і благально підняв свою пошматовану собаками руку, із якої звисали чорні шматки свіжого м’яса.

– Мій володарю, жінка поранена. Вона не може йти.

– Вона йтиме, – сказав Ланнон. – Або її потягнуть. Ти їхатимеш на слоні й підбадьорюватимеш її. Ти матимеш час, аби з’ясувати, чи швидка смерть, яку я тобі запропонував, не є чимось кращим, аніж життя, яке ти собі обрав.

Вони прикували Селену за зап’ястки до легкого ланцюга двадцять кроків завдовжки, яким водять рабів. Другий кінець ланцюга прикріпили до задньої стінки башти на спині слона.

Тимон зі своїми важкими ланцюгами на шиї й на щиколотках сидів у башті. Його посадили так, щоб він дивився назад, де Селена стояла, злегка хитаючись на одній нозі, оберігаючи свою жахливо розпухлу щиколотку. Її обличчя посіріло від болю, але вона спробувала всміхнутися Тимонові.

Перший посмик ланцюга, коли слон пішов уперед, примусив її впасти обличчям на землю з твердими сланцевими грудками й пучками жорсткої, гострої, як бритва, трави. Її протягло п’ятдесят кроків, перш ніж вона спромоглася перекотитися на ноги і стрибати та спотикатися за слоном, який не мав наміру зупинятися. Її коліна й лікті були роздерті до живого м’яса, її живіт і груди також були подряпані.

Вона падала й вставала на ноги з десяток разів, і щоразу її тіло було більше побите й подерте. Востаннє вона впала незадовго перед заходом сонця.

Сидячи в башті, обмотаний важкими ланцюгами, Тимон дав присягу. У своєму гніві, переживаючи горе й біль, бачачи, як безживне тіло Селени стрибає й ковзає на твердій землі, залишаючи брудні коричневі плями на сухій, червоній африканській землі, Тимон заприсягнувся помститися. Потім Тимон заплакав, востаннє у своєму житті він не зміг стримати сліз. Вони збігали по його обличчю й капали з підборіддя, змішуючись із кров’ю та пилюкою, що обліпили йому тіло.

Гай наповнив вином чашу з однієї зі своїх улюблених амфор, тієї, яку він зберігав для особливих випадків. Він тихенько наспівував сам до себе, й легка усмішка раз у раз набігала йому на уста й примушувала його темні очі іскритися.

Він повернувся до Опета опівночі, поспав п’ять годин, а тепер, помившись й одягшись у свою найкращу білизну, послав рабиню, щоб вона покликала пророчицю Опета зустрітися з ним. Уся кров і всі пристрасті останніх тижнів, проведених на пагорбах, які оточували долину великої річки, тепер були забуті в чеканні зустрічі з Таніт. Він забув і про скалічене тіло Селени, яке притягли до табору за бойовим слоном, про високу постать Тимона, зігнутого під вагою ланцюгів і свого горя, коли його повели геть наглядачі рабів, забув про його грізний звинуватливий погляд, спрямований на Гая, про його закуті в ланцюги руки, які він підняв жестом погрози чи благання, Гай не міг зрозуміти, що саме ховалося за тим жестом. Забув і про те, як свистів і сичав канчук наглядача рабів, опускаючись на чорні закривавлені плечі, канчук завтовшки з палець, який шмагав, не розтинаючи шкіру. Уперше відтоді, як усе сталося, Гай цим не переймався, бо все його єство заповнилося радістю кохання.

Замислено випнувши губи, він капнув чотири краплі прозорої рідини з голубої скляної пляшечки у вино, заткнув пляшечку й помішав вино вказівним пальцем, замислено обсмоктавши палець і зморщивши носа перед слабким пліснявим запахом наркотику. Він додав у вино трохи дикого меду, щоб замаскувати запах і смак, покуштував вино знову й, нарешті задоволений, поставив чашу на дерев’яний стілець поряд із купою подушок. Там уже стояла тарілка з тістечками й цукерками. Гай накрив чашу з вином клаптем шовкової тканини, потім із втіхою подивився на свої приготування. Він узяв лютню, піднявся сходами на дах і сів там біля парапету. Налаштував інструмент і став бренькати на ньому, тренуючи голос і пальці й дивлячись у вузький провулок, що вів до парадних воріт його дому.

В осяйному світлі ранку води озера були ясно-блакитними, лише трохи темнішими, аніж небо. Вітер збрижив поверхню озера легенькими хвилями, й одна з галер Габбакука Лала, піднявши весла, наближалася до гавані під великим трикутним вітрилом. Морські птахи летіли за нею, ширяючи над її кормою.

Високо над озером полуденні хмаринки формувалися у високі спінені грозові хмари. «До заходу сонця буде дощ», – подумав Гай, відчуваючи грім у повітрі, в тому, як доторкався одяг до його шкіри та до кучерів його бороди.

Йому перехопило дух, а музика завмерла під його пальцями, коли дві постаті повернули в провулок і рушили до воріт його дому. Вони були вдягнені в грубі плащі з брунатними каптурами, які вдягають жриці Астарти, коли виходять назовні зі своїх храмів. Проте мішкувата й груба одіж не могла приховати ані швидку ходу та юну поставу вищої з двох постатей, яка йшла попереду, ані похилий вік і важке пересування сутулої жінки, що шкутильгала за нею. Старечий голос, засапаний і тонкий, роздратовано вигукнув:

– Моя пані, повільніше! Благаю вас не бігти так швидко!

І Гай від радості усміхнувся. Рабиня відчинила ворота, й, коли вони увійшли в двір, Гай щосили вдарив по одній струні на лютні, й Таніт завмерла на місці. Стара нічого не почула й пішла до будинку з бурчанням і мурмотінням, а Таніт досі дивилася на Гая, що сидів на даху біля парапету.

Він заспівав, і дівчина, що стояла під ним, підняла з обличчя каптур і дозволила йому впасти собі за спину. Вона розпустила волосся, дивлячись на його обличчя великими зеленими очима захоплено і врочисто. Він проспівав пісню, яку написав у пустелі, пісню, присвячену Таніт і записану до золотої книги, й, коли остання нота продзвеніла в ясному повітрі ранку, щоки в Таніт зарожевіли, а губи затремтіли.

Гай спустився сходами й зупинився біля неї, не торкаючись її.

– Ти моя душа, – ніжно промовив він, і вона хитнулася до нього, ніби підштовхувана силою, що перебувала поза її контролем.

– Мій володарю, я не можу довіряти собі, стоячи з тобою там, де інші очі можуть нас побачити. Я боюся, що не зможу стримувати своє кохання, й навіть сліпий зможе його побачити. Будь сильним за мене.

Гай узяв її за лікоть і повів у дім. Коли вони йшли до вітальні, Таніт легенько спіткнулася й на мить притиснулася до нього.

– О, я не можу більше терпіти, – сказала вона, і голос Гая тремтів, коли він відповів:

– Почекай лише одну мить, любове моя. Лише одну коротку мить.

Стара жриця вже сиділа на подушках, жуючи тістечко беззубими яснами, крихти та слина падали їй на сукню, і вона щось мурмотіла, гірко нарікаючи на свої хвороби та болі.

Гай обійшов навколо неї і взяв наготовлену чашу з вином в обидві руки. Не сумніваючись у тому, що стара жриця глуха, він запитав Таніт:

– Вона сильна?

– Не менш сильна, ніж більшість чоловіків, – усміхнулася Таніт. – Хоч вона цього й не визнає.

– Вона не нарікає на болі в грудях або на задишку?

– Ніколи. – Таніт була заінтригована. – А чому ти запитуєш?

– Я влив кілька зоряних крапель у її вино, – пояснив Гай. – Але я не хочу, щоб вона заснула навіки.

На обличчі Таніт сяйнула усмішка, освітивши зелені глибини її очей і зблиснувши на зубах.

– О, святий отче, як добре ти придумав.

Вона сплеснула руками – дитячий жест, який завжди зворушував Гая до найглибших глибин його єства.

– Скільки крапель? – запитала Таніт.

– Чотири, – зізнався Гай.

– Можливо, ще кілька крапель не зашкодили б їй, – сказала Таніт. – Я не бачила тебе, святосте, багато тижнів. Нам треба багато чого обговорити.

А стара жриця кивала головою й робила гримаси, які свідчили, що вона розуміє кожне слово. Гай на мить замислився, але потім твердо відмовився від спокуси.

– Ні, – сказав він. – Чотирьох крапель досить.

І він обійшов жрицю й став перед нею. Зморшкувате обличчя, схоже на мордочку мавпи, розпливлося в широкій беззубій усмішці, й вона потяглася до чаші обома кощавими лапами, на яких виразно проступали старечі плями та сині вени.

– Ти маєш добре серце, святосте, – проникливо припустила вона.

Вони посідали перед старою жрицею й, розмовляючи, весь час стривожено поглядали на неї. Стара карга розтягувала свою втіху, цмулячи вино й шумно перекочуючи його в роті, перш ніж проковтнути його й щасливо прицмокнути.

– Відколи ми розлучилися, я багато думав про те, що відбулося між нами, – признався Гай, не дивлячись на Таніт.

– Я ні про що інше й не думала.

– Як людина, чиє життя присвячене служінню богам, я був дуже стурбований тим, що ми згрішили проти них, – сказав їй Гай.

– Не може бути гріха в тому, що дарує так багато втіхи й щастя.

– Я попросив богів призначити випробування для мене, щоб визначити, вчинив я чи не вчинив гріх.

Гай досі не дивився на неї, але Таніт поглянула на нього гострим поглядом, і її голос пролунав сердито:

– Ти ж не наражав себе на дурний ризик чи наражав?

– Моє випробування закінчилося успішно – я не обманув богів.

Гай хотів, щоб вона його зрозуміла, й вона його зрозуміла добре.

– Я забороняю тобі ці дурні чоловічі витребеньки. Мене охоплює тремтіння, коли я думаю, яку дурницю міг ти вчинити в тій пустелі.

Вона не на жарт розгнівалася.

– Так було треба. Я мусив надати богам можливість виразити свій гнів.

– Вони могли не менш успішно виразити свій гнів ударом блискавки або падінням дерева! Я не хочу, щоб ти провокував їх забрати в тебе життя.

– Таніт, будь ласка, дозволь мені…

– Я бачу, мій володарю, що за тобою в майбутньому буде потрібен суворіший нагляд. Я хочу мати коханця, а не героя.

– Але ж, Таніт, відповідь богів була сприятливою. Невже ти не розумієш, що відтепер ми можемо не почуватися винними.

– Я ніколи не почувалася винною, ні тоді, ні тепер. Але, святосте, я відчую гнів, супроти якого гнів богів видасться незначним, якщо ти знову без потреби ризикуватимеш своїм життям.

Гай обернувся до неї й похитав головою з насмішкуватим смутком:

– О, Таніт, що я робив би, якби ти мене не кохала?

І суворий вираз її обличчя пом’якшав.

– Мій володарю, такого ніколи не буде.

У цю мить порожня чаша випала з рук старої жриці й покотилася в один із кутків глиняною долівкою. Її кола дедалі звужувалися, аж поки вона зупинилася, й настала тиша, а тоді жриця втішено захропіла й нахилилася вперед. Гай зловив її на руки й поклав на подушки. Він примостив її якнайзручніше й скромно обсмикнув їй сукню. Вона всміхалася й щось бурмотіла та посвистувала уві сні.

Гай випростався й побачив, що Таніт уже стоїть поруч із ним. Вони обернулися одне до одного й обнялися, притискаючись повільно й обережно. Її губи були гладенькими, прохолодними й твердими. Її м’яке волосся лоскотало йому щоки, а тіло відважно притискалося до його тіла.

– Таніт, – прошепотів він. – О, Таніт, я так багато хочу тобі сказати!

– Мій володарю, я не чула нічого приємнішого, ніж звук твого голосу. Твою мудрість і дотепність славлять у всіх чотирьох царствах, але прошу тебе, не говори тепер.

Таніт лагідно визволилася з його обіймів, взяла його за руку й повела з кімнати.

Протягом наступних місяців супутниця Таніт особливо приохотилася до Гаєвого вина. Під час храмових свят вона мала звичай нарікати на якість вина, яке роздавала превелебна мати, порівнюючи його з іншим, і завжди закінчувала словом похвали на адресу святого отця.

– Який чудовий чоловік, – мала звичай вона казати тим, хто слухав її. – Він не дозволяє собі ніяких дурниць, які ми спостерігаємо в інших. Чи я розповідала вам про Растафу Бен-Амона, святого отця в часи правління сорок четвертого Великого Лева, коли я була послушницею? Ото був чоловік!

Її старі очі трохи затуманювалися, а з рота в неї витікала цівка слини.

– Він умів випити! – казала вона тоном ображеної доброчесності. – Умів побитися. Ну й усе інше. – Потім вона кивала головою з виразом глибокої мудрості. – Жахливий, жахливий чоловік!

І ніжно всміхалася своїм давнім спогадам.

Зі шкіряної труби, латаної-перелатаної смолою, долітали слабкі подмухи повітря, схожі на дихання динозавра, який конає в агонії. Накачувана великими міхами на поверхні, циркуляція свіжого повітря втрачала більшу частину своєї сили тут, на глибині сімдесятьох футів.

Тимон прихилився до мокрої скельної поверхні, притуливши обличчя до виходу зі шланга, задихаючись біля цієї вбогої струминки повітря в пекельній спеці та в насиченому сіркою повітрі підземного забою. Він дуже схуд, кожне ребро випиналося під чорною шкірою, обриси кожного м’яза і кожного сухожилка проступали на поверхню тіла. Його голова була схожа на череп із кощавими щоками й глибокими провалинами очей, у яких досі жевріли жарини його незламного духу.

Весь жир і вся зайва плоть були спалені на ньому тяжкою невпинною працею і спекою. Навіть тепер блискуча волога вичавлювалася з пор його шкіри, підкреслюючи шрами, які змережували в усіх напрямках його спину й закручувалися до грудної клітки – шрами, якими були розмальовані руки й ноги, шрами, що давно загоїлися в товсті рубці та блискучі жолобки, шрами свіжі й рожеві, шрами, досі покриті струпами, які сочилися гноєм. Важкі ланцюги вільно висіли на його шиї, зап’ястках та щиколотках. Вони натерли грубі мозолясті кола на його шиї та руках і ногах, отже, знаки раба, які він матиме до могили.

Він вдихнув повітря, груди всмоктали його, роздулися й стиснулися, ребра під шкірою розкрилися й закрилися. Навколо нього завихрювався дим, затьмарюючи світло від лампи. Неймовірна спека мерехтіла в повітрі, а скеля попереду досі світилася від жару, хоч вогнища вже згоріли й перетворилися на високі купи попелу.

Ось уже п’ять днів вони намагалися пробитися крізь це вкладення зеленого скельного серпентину, яке перекривало золоту жилу. Шістнадцятеро людей померли в цій спробі, задушені парою й димом, вбиті уламками, що розліталися під час вибуху скелі, або просто не витримавши жароти й упавши непритомними на розпечену підлогу й підсмажившись на ній, і їхня плоть приліпилася до гарячої скелі, а потім смердючими шматками відривалася від кісток.

Із шахти зверху на сплетеній з очерету мотузці йому спустили бурдюк із водою. Виготовлений із цілої шкури бика, акуратно зашитий і на швах заліплений смолою бурдюк містив у собі сорок галонів рідини – суміші води й вина.

Тимон умочив шкіряний плащ у смердючу теплу воду в дерев’яному кориті, що стояло поряд, потім одну за одною підняв обидві ноги й устромив їх у корито, намочивши шкіряні гетри й сандалі. Підошви сандаль були потовщені п’ятьма шарами шкіри, щоб захистити ноги від жару скельної підлоги. Тимон накинув плащ собі на плечі, зав’язав собі рот і ніс мокрою ганчіркою, вдихнув останній ковток повітря зі шкіряної труби і затримав його. Потім пірнув під бурдюк із водою, що коливався перед ним, і взяв його вагу собі на плечі. Випроставшись, він розв’язав вузол, яким бурдюк був прив’язаний до мотузки, й, низько нахилившись під вагою рідини, подибав, спотикаючись, угору тунелем.

Коли він наблизився до розпеченої лавою поверхні, мокрі підошви його сандаль засичали й засмерділи. Він відчував жар крізь товсту шкіру. Жар від скельних стін бив по ньому наче молотом, то була фізична сила, проти якої він мусив пробивати собі дорогу вперед.

Він мав для своєї роботи дуже мало часу. Його змучені легені болісно роздималися, але він не наважувався вдихнути це отруєне, насичене димом повітря. Жар обпікав незахищену шкіру на його руках та обличчі, ноги краяв нестерпний біль, захисні підошви згорали.

Біля того місця скелі, де треба було робити прохід, він скинув бурдюк зі своїх пліч і застогнав від болю, коли його лікті ненавмисне доторкнулися до скелі, втративши квадратний дюйм шкіри, де рожеве свіже м’ясо залишилося без захисту.

Він поклав бурдюк на підлогу, обернувся й побіг назад крізь розвихрений дим і жар по тунелю, його ланцюги, що вільно теліпалися, дзвеніли під плащем. У таку хвилину люди гинули: іноді гаряча скеля роз’їдала шкіру бурдюка з водою та вином надто швидко, перш ніж той, хто приніс бурдюк, устигав відбігти на безпечну відстань.

Позад Тимона ляснув бурдюк, сорок галонів рідини змочили гарячу скелю, раптове скорочення скельних шарів потрясло поверхню, скеля вибухнула, й один із гострих її уламків ударив Тимона в потилицю й, наче бритвою, зрізав у нього на голові клапоть шкіри, оголивши кістку черепа. Він захитався, знаючи, що впасти на розпечену підлогу означало померти жахливою смертю, тому втримався на ногах, доки, долаючи запаморочення голови, доплентав до корита з водою і швидко занурив голову у смердючу спінену воду. Потім, не звертаючи уваги на брудну воду й спінену кров, які струменіли йому по спині, він схопив обома руками трубу з повітрям і видихнув у неї повітря, що розпирало йому легені. Він закашлявся й виблював, а його очі затуманилися слізьми болю.

Йому знадобилося кілька хвилин, щоб трохи відновити сили, й він пошкандибав до драбини, яка підіймалася до вищого шару. Поки він підіймався, спустили наступний бурдюк, і він притиснувся до бічної поверхні вузької шахти, щоб розминутися з ним. Він піднявся на п’ятдесят футів у темряві, а тоді заповз через край тьмяно освітленої печери з низькою стелею.

Наглядач рабів побачив, як він виповзає з шахти.

– Чому ти покинув своє робоче місце?

І довгий батіг зі шкіри гіпопотама кібоко нещадно обкрутився навколо ребер Тимона. Він скорчився, відчувши на собі цей укус.

– Моя голова, – видихнув він. – Я поранений.

Наглядач підступив до нього ближче й нахилився подивитись на липучий поріз на задній частині Тимонового черепа, звідки досі витікала чорна кров. Він буркнув нетерпляче:

– Тоді залишайся.

Й обернувся до десятьох рабів, які сиділи навпочіпки в ряд. Усі вони належали до невиправних, і всі носили ті самі важкі ланцюги, що й Тимон, і їхні тіла також були пошматовані шрамами та свіжими ранами. Наглядач за рабами вибрав одного з них, штрикнувши його загостреним кінцем держална батога.

– Ти наступний. Швидше.

Раб підвівся й поплентав до отвору шахти, важко переставляючи ноги, бо вогкістю забою просякли всі їхні кістки. На краю шахти раб зупинився й зі страхом подивився в жахливу, огорнуту густим димом яму.

– Швидше! – прогарчав наглядач за рабами, й кібоко засвистів і ляснув по шкірі нещасного.

Той почав спускатися драбиною.

Тимон дошкандибав до низької лави, що стояла під стіною. Він сів, упершись ліктями в коліна й обхопивши обличчя долонями. Легені йому боліли від диму, а поріз на голові обпікав його й жалив. Жоден раб не дивився на нього. Кожен сидів, занурений у власне приватне пекло, байдужий до всього іншого й мовчазний. Поруч із Тимоном чоловік почав кахикати, то був монотонний сухий кашель, і кривава слина з’явилася на його губах, заблищавши у світлі лампи. Він помирав від легеневої хвороби шахтарів. Пилюка з розколотих скель наповнила йому легені, затверднувши, як бетон, і перетворивши його легені на камінь. Ніхто не ворухнувся, ніхто не заговорив.

Молодший наглядач за рабами неспокійно ходив туди-сюди перед ними. Він був смаглявий бородатий чоловік, почасти ює, либонь, вільновідпущеник, а може, й ні. Він носив лляну туніку й легкий металевий нагрудник, достатній, щоб відвернути удар кинджала, й залізний шолом, який мав захистити йому череп від каміння, яке іноді сипалося з даху тунелю. На поясі в нього висів короткий залізний меч і кий для рабів, утиканий залізними цвяхами. Він був високий і дужий із пласкими м’язами на руках і ногах. Жорстокий чоловік, відібраний для роботи з невиправними через притаманну йому брутальність. Наглядачів завжди було двоє. Другий із них був чоловіком старшим, із просивиною в бороді й блідим, хворобливим на вигляд обличчям. Але широкий у плечах і небезпечний, не менш жорстокий, аніж перший наглядач, і значно досвідченіший. Згори вже опустили в шахту п’ять бурдюків із рідиною, і п’ять разів густий струмінь пари вилітав із темного отвору, коли рідина виливалася на розпечену скелю.

– Досить! – прогарчав молодший наглядач, нахилившись над шахтою, і раб виповз із глибини й лежав на краю печери, кахикаючи та ригаючи.

Він був брудний від попелу, поту й грязюки і блював жовтою рідиною на брудну підлогу.

– Заберіть його звідси, – наказав наглядач, і двоє рабів пошкандибали до нього і відтягли його до лави.

Око молодшого наглядача помандрувало вздовж лави, й ті, хто на ній сидів, із тривогою чекали, коли він оголосить свій вирок, бо нікому не хотілося, щоб він назвав саме його.

– Ти. – Гострий кінець батожища боляче встромився в ребра Тимона. – Ти не закінчив свою зміну.

Тимон не мав права просити, щоб йому дали відпочити ще кілька хвилин, протестувати не було сенсу, Тимон затямив це досить давно. Він підвівся на ноги й почовгав до шахти. Наготувався спускатися, але його затримка здалася наглядачеві задовгою, й батіг із бегемотової шкіри болісно оперезав його по найчутливішому місцю під пахвами.

Усе почалося, як рефлекс на біль. Тимон підняв руки, щоб захистити себе, й ланцюги гойднулися. У раптовому нападі гніву й болю Тимон крутнув важкі кайдани саме в ту мить, коли наглядач рабів замахнувся батогом удруге. Ланцюг обкрутився навколо руки наглядача рабів, і кістка тріснула з лунким звуком, який лунає, коли щось ламається.

Наглядач відсахнувся зі здивованим криком і зі зламаною рукою, що повисла поруч із ним. Трохи далі старший наглядач оголив меча, і той заскреготів, коли наглядач вихопив його з піхов. Він був на відстані п’ятдесятьох кроків нижче по тунелю.

Тепер їх було двоє, бо молодший наглядач зумів дістатися до свого меча лівою рукою. Десь у глибині рабського отупіння, в порожнечі тваринного світу рабів зблиснула іскра. Тимон пригадав, чого навчав його Гай Бен-Амон. Якщо на тебе нападають двоє ворогів – розділи їх й атакуй спершу слабшого.

Розкрутивши свої ланцюги, Тимон стрибнув на молодшого наглядача, й той покотився в грязюку.

Тимон перестрибнув через нього й відбив удар меча другого чоловіка ланцюгом на своєму зап’ястку. Удар примусив його плече заніміти, й заніміла також і його рука, але він прослизнув під наступним ударом й обмотав ланцюг навколо горла супротивника. Він здавив його й не відпускав.

Старший наглядач випустив меча з рук і розпачливо вхопився за руки Тимона, які душили його кільцями залізного ланцюга, намагаючись розтиснути їх.

Тимон виявив, що гарчить, наче собака, коли він смикав за ланцюг і стискав його тугіше й тугіше. Несподівано руки наглядача впали вниз, його язик випав назовні між розм’яклими й розпухлими губами й почувся гострий сморід лайна, коли його сфінктер ослаб і м’яз вже не стримував. Тимон відкинув його на підлогу й підняв його меч із грязюки. Обернувся до молодшого наглядача, який зіп’явся навколішки, досі приголомшений. Він загубив свій шолом і притискав зламану руку до грудей.

Тимон став над ним і своїм коротким мечем розколов йому череп. Наглядач над рабами впав обличчям униз у грязюку.

Тимон відступив назад і швидко озирнувся навколо. Від першого удару до останнього минуло лише десять секунд, і ніхто не скрикнув.

Тимон подивився вниз на меч у руці, вимазаний грязюкою і кров’ю, і відчув, що розпач жалюгідного рабства покинув його. Відчув, як іскра розгоряється в полум’я, відчув, що він знову стає чоловіком.

Він подивився на інших рабів, які сиділи на лаві. Ніхто з них не ворухнувся. Їхні очі були тупими, неспроможними чимось зацікавитися. То були не чоловіки. Тимона обдало холодом, коли він подивився на них. Йому потрібні люди. Він мусить знайти людей.

Одного він уже мав. Його звали Зама. Молодий чоловік віку Тимона. Бунтівливий раб, якого взяли за річкою. Він носив ланцюги менше року. Тимон пильно подивився на нього й побачив, як його очі приходять у фокус, побачив, як він підняв підборіддя, як м’язи на його щелепах стислися.

– Молоток! – скомандував Тимон. – Принеси молоток!

Зама стрепенувся. Це було зусилля волі з його боку – скинути з себе тягар рабства.

– Поквапся, – сказав Тимон. – У нас мало часу.

Зама підібрав один із відбійних молотків із короткою ручкою і підвівся з лави.

Тимон відчув, як його серце злітає у височінь. Він знайшов чоловіка. Він простяг до нього свої зап’ястки, досі тримаючи в руці меч.

– Збий із мене ланцюги, – наказав він.

Ланнон Гіканус був задоволений, хоч і намагався не робити це очевидним. Він стояв біля вікна й дивився вниз на гавань, де п’ять галер стояли, причалені до кам’яної пристані. Ланнон накрутив одне з пасом бороди на палець і всміхнувся таємничою усмішкою.

У кімнаті за його спиною Ріб-Адді читав своїм строгим і точним голосом, розчісуючи пальцями скуйовджену сиву бороду:

– В Опет сьогодні доставлено з південних, порослих травою рівнин п’ятдесят вісім великих бивнів слонової кістки загальною вагою шістдесят дев’ять талантів.

Ланнон швидко обернувся, приховуючи свою втіху за сердитою усмішкою.

– А ти був присутній при зважуванні? – запитав він.

– Як і завжди, володарю, – запевнив його Ріб-Адді, а його писарі подивилися вгору від своїх записів, побачили, як пом’якшився вираз Великого Лева, усміхнулися й задоволено закивали головами.

– Добре, – пробурчав Ланнон і знову обернувся до вікна, тоді як Ріб-Адді читав далі.

Його голос лунав монотонно, й Ланнон відчув, як його увага втікає невідь-куди, хоч підсвідомість пильно стежила, чи не пролунає в голосі головного рахівника якась фальшива нота. Ріб-Адді мав звичку злегка підвищувати голос щоразу, коли досягав такого місця у своєму звіті, яке могло викликати невдоволення Великого Лева – низький прибуток, невиконане зобов’язання, – бо в таких випадках Ланнон щоразу нападав на нього. Це переконувало Ріба-Адді в тому, що Великий Лев – фінансовий геній і від нього неможливо приховати нічого.

Розум Ланнона помандрував геть, зачіпаючись за якісь випадкові думки, перекидаючи розумові камені, аби побачити, що там під ними ховається. Він подумав про Гая й відчув, як холодний вітер повіяв над поверхнею його задоволення. Була якась тріщина в їхній дружбі. Гай змінив своє ставлення до Ланнона, й Ланнон шукав причину такої зміни. Він відкинув думку, що це є наслідком їхнього тривалого відчуження. Причина була в чомусь іншому. Гай став замкненим, потаємним. Він тепер рідко проводив свої ночі в палаці, ділячи гру в кості, вино й сміх із Ланноном. Нерідко, коли Ланнон посилав по нього вночі, то замість того, щоб побачити Гая з лютнею на плечі та новою баладою, яку він збирався проспівати, приходив раб і повідомляв, що Гай хворий або спить, або пише.

На цю думку Ланнон спохмурнів, і тут він почув, як голос Ріб-Адді в його розповіді на мить підвищився, й він обернувся до нього й спопелив його поглядом.

– Що там? – прогарчав він й обличчя писарів пожовкли й побіліли від страху.

Вони низько нахилилися над своїми сувоями.

– Мій володарю, стався важкий обвал скелі в південному кінці шахти, – заникуючись, пояснив Ріб-Адді.

Його ніколи не переставало дивувати, що з великої кількості цифр Ланнон негайно хапався за десятивідсоткове зниження видобутку на одній із десятка маленьких шахт серединного царства.

– Хто там наглядач? – запитав Ланнон і наказав змінити того чоловіка. – Це недбалість, яку не можна терпіти, – сказав Ланнон головному рахівникові. – Зменшується видобуток, гинуть цінні раби. Я радше витрачу більше коштів на кріпильне дерево, це буде дешевше в кінцевому підсумку.

Ріб-Адді продиктував наказ одному з писарів, а Ланнон знову повернувся до вікна та своїх думок про Гая. Він пригадав, як усе було раніше, як присутність Гая надавала пікантності атмосфері, де кожен тріумф здавався ціннішим, а кожне розчарування або лихо було легше пережити. Відбувалося багато чого доброго, коли Гай був тут.

У нечасті хвилини самовідвертості Ланнон розумів, що Гай Бен-Амон – єдине людське створінням, на яке він міг дивитись як на друга.

Становище Ланнона відокремлювало його від інших. Він ні до кого не міг наблизитися в пошуках тепла й комфорту, що їх навіть цар потребує. Дружини й діти боялися його. Вони почувалися скуто в його присутності й розлучалися з ним з очевидною полегкістю.

У всьому своєму царстві він має лише одну особу, наділену мужністю, чесністю і байдужістю до наслідків, яка дозволяла йому жити в присутності царя, не зіщулюючись від страху.

«Він мені потрібен, – подумав Ланнон. – Він потрібен мені набагато більше, аніж я потрібен йому. Усі його люблять, але тільки він по-справжньому любить мене».

І він зробив гримасу, пригадавши, як Гай кинув йому виклик, і саме він, Ланнон Гіканус, сорок сьомий Великий Лев Опета, страждав більше від того відчуження.

«Я не дозволю йому знову кудись їхати, – заприсягнувся він. – Не дозволю розлучатися зі мною, як він розлучився тепер. – І самочесність не покинула його. Він не став приховувати від себе, що ревнує до свого головного жерця. – Я готовий знищити будь-кого, хто стане між нами. Він мені потрібен».

Він подумав про останню подорож Гая Бен-Амона. Чи й справді існує потреба, щоб верховний жрець вирушив у дорогу на чотириста миль, узявши із собою дві когорти легіону і жрицю та пророчицю Опета для того, щоб освятити якесь дрібне святилище богині на місці перебування самітного гарнізону в північному царстві? Ланнон думав, що Гай покинув Опет із якоїсь мало зрозумілої особистої причини, а тепер цар нудиться, дратується й почувається самотнім. Гай знав, що Ланнон планує влаштувати свято на свої іменини.

Поквапна хода якихось озброєних людей урвала думки Ланнона. Він обернувся від вікна саме в ту мить, коли троє високих офіцерів вдерлися до кімнати. Із ними швидко ввійшов центуріон у запорошеному плащі й неначищеному обладунку. Пилюка була в його бороді й покривала сандалі та поножі.

– Мій володарю. Дуже погані вісті.

– Що таке?

– Повстання рабів.

– Де?

– У Гальї.

– Скільки їх?

– Дуже багато. Ми точно не знаємо. Ось цей чоловік, – і вони показали на центуріона, – усе бачив на власні очі.

Ланнон обернувся до стомленого офіцера.

– Розповідай! – наказав він.

– Я був у патрулі, величносте. П’ятдесят людей, які йшли на північ. Ми побачили дим, та, коли дійшли до шахти, там усе скінчилося. Вони відкрили ворота табору й перебили гарнізон. – Він замовк, пригадавши мертвих чоловіків із розпоротими животами й криваве місиво після кастрації між їхніми ногами. – Усі вони пішли геть, крім хворих і скалічених. Цих вони покинули.

– Скільки?

– Близько двохсот.

– Що ви зробили з ними?

– Віддали мечу.

– Добре! – кивнув головою Ланнон. – Говори далі.

– Ми пішли за головною масою рабів. Їх було більше, аніж п’ять тисяч, коли вони покинули Галью, і вони вирушили на північ.

– На північ, – прогарчав Ланнон. – До великої річки, звичайно.

– Вони рухаються повільно, дуже повільно. І на своєму шляху вони все грабують і спалюють. Ми йшли за ними, прямуючи на клуби диму та стерв’ятників у небі. Населення попереду них утікає, залишаючи їм усе. Вони пожирають землю, як сарана.

– Скільки їх? Скільки їх? – запитав Ланнон. – Ми повинні знати!

– Вони відкрили всі табори в Гальї та в Тує і табори біля десятка інших шахт і всіх рабів, що працювали на полях, вони також забрали із собою, – відповів центуріон.

Один із офіцерів наважився зробити припущення:

– Тоді їх має бути близько тридцятьох тисяч, чи не так?

– Щонайменше, величносте, – погодився центуріон.

– Тридцять тисяч, святе ім’я Ваала, – прошепотів Ланнон. – Так багато! – Потім його опанував гнів, і він заговорив різко й грубо: – Які сили ми маємо, щоб зупинити цей марш? Скільки легіонів мобілізовано?

– Два легіони стоять у провінції Зенґ, – повідомив один з офіцерів.

– Ми не встигнемо вчасно їх туди перекинути, – відповів йому Ланнон.

– Один легіон ми маємо тут, в Опеті.

– Надто далеко, надто далеко, – пробурчав Ланнон.

– І ще два на південному березі великої річки.

– Розкиданих по гарнізонах, що розташовані на відстані п’ятисот миль. Усі інші легіони розпущені? – запитав Ланнон. – Скільки часу знадобиться, щоб мобілізувати їх?

– Десять днів.

– Надто довго, – буркнув Ланнон. – Ми повинні придушити цей бунт із невблаганною нещадністю. Повстання – це пошесть, воно поширюється як вогонь у хащах сухого папірусу. Ми повинні ізолювати його й погасити. Кожну його іскру. Які інші сили ми маємо?

– Ми маємо його святість, – невпевнено промурмотів один з офіцерів, і Ланнон витріщився на нього. Він зовсім забув про Гая. – Він перебуває тепер у Синалі, саме на тому шляху, яким раби пересуваються на північ.

– Гай! – із ніжністю промовив Ланнон і замовк, тоді як його офіцери розпочали жваву дискусію.

– Він має із собою лише дві когорти – тисячу двісті легіонерів – і не зможе воювати з армією в тридцять тисяч людей.

– То не армія, а набрід рабів.

– Але ж їх не менше як тридцять тисяч.

– Нам не вдасться вчасно надіслати йому підкріплення.

– Було б дурістю воювати з такою численною меншістю, а Бен-Амон, величносте, не дурень.

– Найближчі резерви перебувають у Сеті, біля річки.

– Бен-Амон не стане битися, – заявив один із них, і всі вони подивилися на Ланнона, чекаючи, що скаже він.

Ланнон усміхнувся.

– Заспокойтеся. Бен-Амон битиметься. Його святість обере для битви той час і те місце, які будуть для нього зручними. – Потім усмішка зійшла з його обличчя. – Я вийду звідси через чотири години з усіма наявними військами, щоб підтримати Бен-Амона. Передайте наказ про мобілізацію всім розпущеним легіонам, пошліть гінців до Зенґу.

– Отже, буде битва? – запитала Таніт. Її очі спалахнули зеленим світлом сподівання, а губи зацікавлено розтулилися. – Тобто буде реальна битва, як ті, про які ти співаєш?

Гай щось промурмотів, не відриваючи погляду від дошки для письма, на якій він писав наказ начальникові гарнізону в Сеті:

«Склич до себе всі війська у своєму секторі й тримай їх у себе за мурами. Надішли мені звіт про свій запас списів, стріл та іншої зброї. Скільки слонів перебуває під твоєю командою? Накажи галерам, які патрулюють річку, стати на якір за твоїми мурами й чекати моїх наказів. Повідом мене про рівень води в річці. Які броди можна перетнути?

Я приєднаюся до тебе через шість днів і візьму командування на себе. Я маю намір перешкодити ворогові перейти через річку в…»

Таніт зісковзнула з кушетки й перетнула намет. Вона підійшла до Гая ззаду й застромила палець йому у вухо.

– Мій володарю…

– Прошу тебе, Таніт. Я заклопотаний нагальними справами. Вони потребують мого негайного втручання.

– Вони не більш нагальні, аніж моє запитання: чи буде битва?

– Так, – роздратовано відповів Гай. – Так, буде.

– О Боже, – плеснула в долоні Таніт. – Я ніколи не бачила справжньої битви.

– Ти її й не побачиш! – похмуро відповів Гай, знову повертаючись до свого письма. – Ти поїдеш звідси завтра на бойовому слоні з ескортом у п’ятдесят охоронців. Ти повернешся додому, в Опет, і перебуватимеш там, доки не закінчиться сутичка.

Таніт повернулася до кушетки й гепнулася на неї, розпусно задерши спідницю вище гладеньких стегон. Вона спрямувала палахкотливий погляд на потилицю Гая, і її губи склалися в уперту лінію.

– Святий отче, – прошепотіла вона нечутно, – таким, певно, є твій план.

Таніт не спала й дослухалася до голосів Гая та його офіцерів, що планували кампанію. Її намет стояв дуже близько до намету верховного жерця, й темний простір між ними можна було перейти поза зоною спостереження вартових. Цю подорож до Синала Гай планував як любовну мандрівку і їхню втечу від суворих обмежень Опета.

На протилежному кінці її намету Айна, стара жриця, щось бурмотіла й шепотіла уві сні. Таніт підняла одну зі своїх сандаль, які стояли біля кушетки, й кинула в неї. Айна гикнула й поринула в мовчанку.

Таніт була надто збуджена швидкоплинними подіями, в які її затягло, аби заснути бодай на мить чи навіть подумати про сон. Дикунська армія рабів насувалася на них, десятки тисяч дикунів, що залишали позад себе широкий простір зґвалтувань, убивств і чорної від пожеж землі.

Протягом усього дня втікачі вливалися до табору, й кожен приносив із собою нові легенди про жах і смерть. Учинити опір дикунам міг лише Гай Бен-Амон та його невеличкий загін героїв, де один воїн мусив битися проти двадцятьох ворогів. Такі битви стають частиною легенди, й Таніт не збиралася пропустити жодної її хвилини. В її уяві результат битви був очевидним, адже в баладах герой завжди здобуває тріумф. Гай – улюбленець богів, а тому він непереможний. Можна тільки пожалкувати, що улюбленець богів у небезпечних ситуаціях стає занудним, але Таніт мала власні плани.

Було вже за північ, перш ніж Таніт почула, як офіцери почали шумно прощатися з Гаєм і повертатися до власних наметів. Вона сіла й спробувала витиснути сльози з очей. Їй треба було, щоб вони полилися цілим струмком. Зазвичай вона цього домагалася, пригадуючи ляльку, яку мала малою дитиною. Її викрав у неї леопард. Проте сьогодні вночі цей трюк не спрацював, і їй довелося натирати очі суглобами пальців.

Гай лежав на кушетці, низько прикрутивши гніт лампи, а в кутках намету панувала темрява. Він швидко підвів голову й сперся на лікоть, коли Таніт прослизнула в намет, відхиливши завісу входу, й, перш ніж він устиг заговорити, впала на кушетку поруч із ним й обняла його руками за шию. Вона тремтіла всім тілом.

– Що з тобою, серце моє? – запитав стривожений Гай.

– О, мій володарю, я бачила сон. Поганий сон. – І Гай відчув поколювання страху в себе на спині й шиї. За два роки їхнього знайомства він переконався в тому, що Таніт справді володіла даром передчуття. Вона могла бачити яскраві зблиски майбутнього, від дрібних інцидентів до подій катастрофічного значення. Якщо Гай і навчав її, який напрямок мали обирати її пророкування, то це стосувалося лише дрібних подій. Проте він тепер ставився з глибокою повагою до її спроможностей. Таніт знала про це, коли прошепотіла йому: – Я йшла вночі через поле, освітлене лише поховальними вогнищами.

І Гай обняв її міцніше, відчуваючи, як тіло йому холоне. Ніч, поховальні багаття – і справді лихі знаки.

– Я плакала, мій володарю. Не знаю чому, але мене опанувало тяжке відчуття втрати. Там відбулася битва. Земля була всіяна зброєю і зламаними щитами. Я натрапила на штандарт Шостого легіону, сонячного птаха, зламаного й викинутого в грязюку.

Він затремтів від страху – сонячний птах зламаний і викинутий на землю! Адже це був не тільки символ його легіону, а й його власний, особистий тотем.

– Потім до мене підійшла наша пані Астарта. Вона також плакала. Срібні сльози стікали по її білому обличчю. Вона була дуже гарна й дуже сумна. Вона заговорила до мене й висварила мене: «Ти мусила залишитися з ним, Таніт. Такого ніколи не сталося б, якби ти була з ним».

Гай відчув поколювання сумніву крізь свій забобонний страх. Він поклав руки на плечі Таніт і відсунув її назад, щоб роздивитися її обличчя. Очі в неї почервоніли, й сльози омили їй щоки, але його підозри не розвіялися. Її поведінка здалася йому надто досконалою, а він давно зрозумів, що коли Таніт налаштує на щось своє серце, то примусити її змінити свій намір нелегко.

– Таніт! – суворо сказав він. – Ти знаєш, що перебріхувати слова богів не годиться.

Таніт із палкою переконаністю кивнула головою.

– О так, мій володарю.

– Як пророчиця ти маєш священний обов’язок, – правив своє Гай.

Таніт витерла щоки і згадала, як Гай користується цим священним обов’язком, щоб правити політичним та економічним життям нації, не кажучи вже про свої персональні прибутки. Вона не могла відмовити собі в лукавому задоволенні заплатити йому його ж таки власною монетою.

– Я це добре знаю, святий отче.

Гай пильно подивився на неї, але не побачив доказів лукавства. Неспроможна витримати погляд його чорних очей бодай на мить довше, Таніт знову занурила обличчя в його шию й мовчки чекала. Мовчанка тривала досить довго, перш ніж Гай зрештою визнав свою поразку.

– Ну, гаразд, – пробурчав він. – Я залишу тебе біля себе, якщо так хоче богиня.

Таніт обняла його міцно й тріумфально всміхнулася в кучеряву бороду Гая Бен-Амона.

П’ять днів Гай перевіряв рухливу масу людей, що пливла до великої річки, наче величезна чорна медуза. Він щоразу відступав назад, пересуваючись попереду неї, домагаючись, щоб його невеличка сила залишалася компактною й організованою під його керівництвом, застосовуючи її раціонально й економно для розв’язання певних конкретних проблем.

На п’ятий день він сконтактувався з гарнізоном у Сеті. Маґон, старий командувач, віддався в розпорядження Гая зі своїми тисячею вісьмомастами лучниками та легкими піхотинцями, дванадцятьма бойовими слонами, двома патрульними галерами на сто весел кожна й значним арсеналом гарнізону.

Гай привітав його в гарячий полудень на невеличкому пагорбі за десять миль на південь від річки й відвів Маґона вбік, щоб їхню розмову не почули підлеглі.

– Для мене честь служити під вашим керівництвом, святий отче. Люди кажуть, що ті, хто йде за штандартом Сонячний Птаха, здобувають славу.

– Тут на всіх вистачить слави, остерігаю вас, – похмуро сказав йому Гай і показав рукою через порослу лісом відкриту рівнину. – Онде вони.

Армія рабів рухалася, як густа колона голодних мурах, і білий туман пилюки підіймався над деревами.

– Яка перша думка приходить тобі в голову? – спокійно запитав Гай, і Маґон окинув пильним поглядом далеку армію.

– Звідси, мій володарю, вони мають такий самий вигляд, як і будь-яка інша армія на марші, – промурмотів він із сумнівом у голосі.

– І хіба це не здається тобі дивним? Адже це не армія, Маґоне, а набрід рабів, що втекли від свого хазяїна. А проте вони пересуваються як організована сила.

Маґон швидко кивнув головою, зрозумівши думку Гая.

– Так! Так! Вони комусь підкоряються, сумніву немає. Звичайно ж, важко повірити, що вони перебувають під чиїмось контролем.

– Але це ще не все, – сказав йому Гай. – Через мить ти побачиш, що я маю на увазі, бо я організував собі невеличку розвагу. Я хочу підсипати тим рабам чималу частку перцю в їхню дієту. Через мить ми нападемо на їхній обоз, і тоді ти побачиш, що я маю на увазі.

Вони на мить замовкли, спостерігаючи, як ворог повільно рухається в їхньому напрямку.

Тоді Гай запитав:

– У якому стані перебуває річка, Маґоне?

– Мій володарю, її рівень дуже низький.

– Брід можна перейти? – наполягав Гай. – Яка його глибина?

– Його можна перебрести пішки. Вода в найглибшому місці сягає до шиї, але тече швидко. Я наказав перерубати мотузки на броді.

Гай кивнув головою.

– Вони рухаються до броду біля Сета. Я був у цьому переконаний, коли вони обрали Лулуль як перехід через скелі в долину. – Гай замовк на трохи довше. – Саме тут я їх і знищу, – твердо провадив він, і Маґон скоса подивився на нього. «Знищу» здавалося дивним словом для воєначальника, який має під своєю орудою три тисячі людей і має намір воювати з армією, що нараховує тридцять тисяч.

– Мій володарю! – крикнув один з офіцерів Гая. – Атака почалася!

І Гай поквапився геть, щоб приєднатися до групи своїх підлеглих.

– Ага! – задоволено промовив він. – Бекмор добре обрав момент.

Із ретельно підготовленої пастки п’ятсот важких піхотинців Бекмора вдарили у фланг колони. Улюблені вояки Гая знайшли слабке місце в захисній шерензі чорних списників. Його сокирники прорубали дорогу до обозу, й погоничі биків, запряжених у вози, посхоплювалися зі своїх місць і кинулися врозтіч, жінки, які несли на головах кошики із зерном, скинули їх на землю, й побігли геть із панічними криками.

Нападники швидко повбивали биків і висипали зерно з кошиків на одну купу. Вогонь у глиняних глечиках швидко роздмухали, й через кілька хвилин пограбовані харчові припаси армії рабів горіли яскравим полум’ям.

– Поглянь! – і Гай показав Маґонові, як відповіли раби на цей несподіваний напад.

Із голови й хвоста колони загони списників побігли назад і вперед, виконуючи класичний маневр оточення. Цей рух не був виконаний із тією досконалою точністю, з якою виконав би його тренований легіон. Він був повільний і неповороткий, пародія на маневр, притаманний правильно організованим формуванням, але його можна було впізнати.

– Дивовижно! – вигукнув Маґон. – Ними командує солдат, вочевидь знайомий із військовими статутами. Ваш офіцер має бути обережним.

– Бекмор знає, що робити, – запевнив його Гай, і, поки він говорив, далекі сокирники швидко утворили формування «черепаха», затулившись з усіх боків щитами, й організовано відступили крізь ряди списників, які лише на кілька хвилин не встигли замкнути оточення. За ними палахкотів обоз армії рабів, від якого над вершинами дерев валував чорний дим.

– Чудово! Чудово! – усміхався Гай, висловлюючи своє задоволення й полегкість, втішено поплескуючи себе по стегнах. – Красиво зроблено! А тепер нехай командувач рабів покаже нам, що він такий самий добрий квартирмейстер, як і тактик. Сьогодні вночі у ворожому таборі животам доведеться несолодко. – Гай узяв Маґона за руку й повів його геть. – Як ти дивишся на те, щоб випити чашу вина? – запропонував він. – Спостерігати – це робота, яка не менш розбуджує спрагу, аніж махати сокирою.

Маґон усміхнувся.

– Я радий, що ви згадали про вино, святосте. Я маю кілька амфор вина, які не зможуть образити навіть таке знамените піднебіння, як ваше. Ви пообідаєте зі мною сьогодні ввечері?

– Я чекаю вашого обіду з великим нетерпінням, – запевнив його Гай.

Вино справді було непогане, й, пообідавши, Гай і Таніт заспівали вдвох для гостей. То була вигадлива порнографічна пісня, яку склав Гай, про любов між Ваалом і Астартою. Таніт виконувала роль богині, співаючи ніжним і природним голосом, передаючи не зовсім пристойні й двозначні рядки зі скромно опущеними очима, що примушувало гостей весело реготати і стукати по столу чашами з вином. Гай знехтував заклики повторити спів і, відклавши лютню, став серйозним. Він заговорив про близьку битву, остерігаючи Маґона та його офіцерів проти легковажного ставлення до ворога.

– Я мало не заплатив за таку помилку, – сказав він їм. – Мене опанувала спокуса випробувати силу їхнього центру, й він виявився таким м’яким, як щойно зліплене тісто. Мене опанувало відчуття, що я зможу завдати їм поразки й виграти битву одним ударом. Із таким податливим центром я прорвуся крізь них і розколю їх. – Гай зробив паузу й зробив рукою сонячний знак. – Завдяки Ваалу на мить раніше я віддав наказ змінити свою першу спробу на повну фронтальну атаку. Мої наміри змінило застереження з боку богів. – На обличчях людей з’явився вираз належної релігійної врочистості, й кілька з них зробили пальцями сонячний знак, а тим часом Гай провадив: – Я подивився на фланги ворога, які, природно, нависали над моїми, і побачив, як твердо вони стоять. Мені здалося, там розташовані найкращі й найміцніші частини, й несподівано я пригадав Канни. Пригадав, як Ганнібал розгромив там військо римського консула.

Несподівано Гай замовк, і вираз відкриття з’явився в нього на обличчі.

– Канни! Ганнібал!

Йому виразно пригадався глиняний ящик із бойовими порядками Канн, виставленими на ньому. Він пригадав, як його власний голос розповідав про ту битву, пригадав напружене чорне обличчя, яке уважно слухало.

– Тимон! – прошепотів він. – Це Тимон! Це має бути він!

Навколо нього лежала його армія, велике скупчення чорних людей, голодне, налякане й опановане нічною тривогою. Вогнища розквітли, наче квіти в саду, на південному березі великої річки, й нічне небо сяяло помаранчевим світлом. Вогні горіли лише для тепла, їжі в них не було. Їжі не було в них уже два дні, відтоді як згорів їхній обоз.

Тимон мовчки ходив між людьми й бачив, як вони туляться до багать. Голодні, вони тремтіли від холоду, вони шепотілися й стогнали, тому звуки його табору були приглушеними, схожими на гудіння у вулику диких бджіл.

Він ненавидів їх. Вони раби, слабаки. Лише один на півсотні чоловік, лише один на сотню – воїн. Він мріє про спис у своїх руках, а вони про гнилі галузки. Вони відповідають повільно й незграбно на блискавичні удари ворога. П’ятдесят із них не рівня одному блискучому воїну з того війська, яке йому протистоїть. Він мріяв про людей зі свого племені, мріяв навчити їх усього того, чого навчився сам, надихнути їх власним відчуттям мети, своїми мріями про долю й відплату.

Він зупинився на березі річки й дивився на лискучий, чорний потік води. Віддзеркалення зірок танцювали на поверхні, на мілкому місці броду утворювалися водоверті, вода шумувала й спінювалася, так ніби якесь страховище плавало на глибині.

За три сотні кроків, по середині річки, був маленький острів. Під час повені вода накривала його, тому він був завалений плавучим деревом та клаптями засохлого папірусу. То був перший етап броду. Саме тут він закріпить мотузки зі сплетеної кори, які виготовляють його люди. Він закріпить мотузки вдосвіта, і його люди спробують перейти через річку за один день. Він знав, що його втрати, либонь, будуть важкими. Вони ослабли від голоду, ран і виснаження, а сплетені з кори мотузки ненадійні, течія швидка й зрадлива, ворог швидкий і не знає пощади.

Тимон пішов униз понад річкою, проминаючи своїх вартових, спокійно розмовляючи з ними, зупиняючись, щоб оглянути кільця сплетеної з кори мотузки, які лежали напоготові на березі, й нарешті підійшов до периметра свого табору.

Нижче за течією був гарнізон Сета, на тисячу кроків далі, на відстані римської милі, як думав Тимон тепер. На мурах там горіли смолоскипи, й Тимон міг бачити вартових, які рухалися у світлі.

На річці, заякорені у глибокій тихій гавані, стояли галери річкового патрулювання. Із піднятими веслами й згорнутими вітрилами, вони своєю формою були схожі на ящерів, і Тимон дивився на них стривоженим поглядом. Він ніколи не бачив, як діють бойові кораблі, і не знав, чого можна від них чекати. Коли Гай Бен-Амон розповідав про великі морські битви римлян, греків і карфагенян, він слухав ті розповіді краєчком вуха й тепер про це жалкував. Він хотів би скласти якесь уявлення про погрозу, що її становлять для переправи його людей ці дивні кораблі.

Звуки голосів слабко долинали до нього через воду, й хоч він не міг розібрати слова, проте знайомі інтонації пунічної мови розбудили його ненависть. Він слухав їх і мав таке відчуття, ніби вона утворюється десь у глибинах його живота. Він хотів знищити кожен слід, усю пам’ять про тих жахливих людей зі світлою шкірою з їхніми вміннями, їхньою силою, їхніми дивними богами та страховинною жорстокістю.

Стоячи в темряві й дивлячись на далеку фортецю, слухаючи їхні голоси, він пригадав, як тягли за слоном тіло його жінки, що ковзало та підстрибувало на твердому ґрунті, пригадав, як стогнали раби в таборах Гальї, пригадав запах рабів, свист і поцілунок канчука, передзвін і вагу ланцюгів, нестерпний жар розпеченої скелі, голоси наглядачів, тисячі інших спогадів палахкотіли й жевріли в його мозку. Він потер грубі мозолі, що утворилися в нього на зап’ястках, і з палючим гнівом дивився на своїх ворогів, у глибинах його душі булькотіла й кипіла ненависть, загрожуючи затопити його здоровий глузд, як затоплює геть усе розжарена лава, витікаючи з розбудженого вулкану.

Він хотів би завернути свою армію й напасти на них. Він хотів би знищити їх, знищити кожен їхній слід на цій землі.

Він із подивом виявив, що тремтить, усе його величезне тіло здригалося й тремтіло під натиском ненависті, й лише величезним зусиллям волі він спромігся опанувати себе. Піт струменів по його обличчю й грудях у нічному прохолодному повітрі, гіркий піт ненависті.

«Мій час іще не настав, – подумав Тимон. – Але він настане».

Він відчув, що хтось стоїть біля нього в темряві, й обернувся.

– Зама? – запитав він, і його офіцер тихо відповів:

– Скоро почне світати.

– Так, – кивнув головою Тимон. – Починаймо.

Із любовною увагою Таніт розчесала йому бороду, а потім загнула її під підборіддя так, щоб та не заплутувалася в нагруднику й не дала вчепитися за себе відчайдушному ворогові.

Працюючи, вона шепотіла ніжні слова, ніжні слова бездітної жінки, розмовляючи з ним так, ніби він її дитина. Гай спокійно сидів на кушетці, втішаючись вправними й лагідними доторками її рук, ніжними словами та тоном голосу закоханої жінки. Це складало разючий контраст із тим, що дасть сьогоднішній день, і, коли Таніт підвелася з кушетки й пішла по важкий нагрудник, його опанувало гостре відчуття втрати.

Вона допомогла йому озброїтися, нахилившись, щоб зав’язати ремінці поножів, вовтузилася зі складками його плаща, й, хоч усміхалася, він чув страх у її голосі.

Він незграбно поцілував її, й залізо обладунку розчавило їй груди, коли він притиснув її до себе. Вона зробила слабкий рух протесту, трохи відсунувшись від нього, потім підкорилася його обіймам і, нехтуючи біль, пригорнулася до нього.

– О, Гаю, – прошепотіла вона, – мій володарю, моє кохання.

Стара жриця відхилила очеретяну мату, яка висіла на вході до намету, й ступила досередини. Вона побачила, як обоє припали одне до одного, забувши про все інше. Айна витріщилася на них крізь свої ревматичні старі очі, потім її рот роззявився в беззубій усмішці, й вона мовчки відступила назад і дозволила очеретяній маті впасти на місце.

Таніт зрештою відхилилася. Вона підійшла до стіни, де біля кушетки Гая була прихилена сокира з грифами, взяла її й відв’язала м’яку шкіру футляра, що затуляв лезо. Вона підійшла до Гая, стала перед ним, підняла лезо сокири до своїх губів і поцілувала його.

– Не підведи його! – прошепотіла вона до сокири й подала її Гаю.

У передсвітанковій темряві біля фортеці стояла група офіцерів, вони жваво розмовляли, дивлячись угору за течією, туди, де отаборилася армія рабів. Усі вони були озброєні і, поки стояли, їли свою ранкову їжу. Вони привітали Гая й Таніт галасливо й весело, й Таніт спостерігала та слухала, як вони обговорюють день, який наступав. Їй було важко зрозуміти, як вони могли говорити про можливість змагатися зі смертю або навіть піддатися їй з ентузіазмом малих хлопчаків, що готуються до однієї зі своїх пустотливих витівок.

Таніт відчула себе виключеною з цього таємничого чоловічого товариства, і її вразила зміна, що відбулася з Гаєм. Її ніжний поет, її серйозний ерудит і сором’язливий коханець розпалився, як і будь-хто з його підлеглих. Вона впізнала всі знаки збудження в тріпотливих жестах його рук, у гарячкових плямах на його щоках, у тонкому хихотінні, яким він зустрів одну з химерних пропозицій Бекмора.

– День уже настав. Годі чекати, – проголосив Гай, подивившись угору за течією в передсвітанкові сутінки.

Над річкою висів густий туман, а дим від десятьох тисяч багать затьмарював видимість. Він неспокійно ходив туди-сюди.

– Нехай буде проклятий цей туман! Я не можу побачити, чи вони вже натягли свої мотузки через брід.

– Чи не послати мені одну з галер угору за течією, щоб вони розвідали ситуацію? – запитав Маґон.

– Ні, – відкинув його пропозицію Гай. – Незабаром ми про все довідаємося, і я поки що не хочу привертати увагу до галер. – Гай підійшов до парапету, на якому була розкладена їжа. Налив у чашу гарячого вина, підсолодженого медом, і підняв її, вітаючи товариство. – Нехай леза ваших мечів не затупляться!

Гай заспівав привітання Ваалу, коли сонце випливло з-поза червоного й задимленого обрію, а потім, стоячи з непокритою головою, привернув увагу богів до того факту, що сьогодні він має намір битися. У сильних, але шанобливих термінах він указав на те, що хоч люди, якими він командує, й належать до найкращих у світі воїнів, проте численна перевага їхніх супротивників дуже висока, й він потребуватиме допомоги, щоб завершити сьогоднішній день успішно. Він сподівається, що боги підтримають його. Він зробив знак сонця, а потім рвучко обернувся до свого штабу.

– Гаразд, ви дуже добре знаєте свої місця та обов’язки.

Коли вони розійшлися, Гай відвів Бекмора вбік.

– Ти маєш чоловіка, який доглянув би жрицю?

Бекмор показав на старого сивого піхотинця, що стояв трохи осторонь, і чоловік підійшов.

– Ти знаєш свої обов’язки? – запитав Гай, і солдат кивнув головою.

– Я залишатимуся біля жриці протягом цілого дня.

– Головне, не дозволяй їй, щоб вона зникла з-перед твоїх очей, – застеріг його Гай.

– Якщо ворог здобуде перемогу й виникне небезпека, що вона може потрапити їм до рук, тоді я…

– Гаразд, – різко урвав його Гай. – Якщо виникне така необхідність, твій удар має бути швидким і точним.

Гай не наважився подивитися на Таніт; він швидко відвернувся й пішов туди, де на нього чекав маленький човен, щоб привезти його на більшу з двох галер.

Гай стояв на палубі галери й чекав. Сонце вже піднялося досить високо, й туман розвіявся. Галера трималася на носовому якорі й дивилася на потік. Веслувальники сиділи на своїх лавах, щити й зброя лежали біля їхніх ніг, весла були наготовлені.

Армія рабів здійснювала переправу. Двадцять мотузок були натягнені від південного берега до острова на середині річки, а тепер вони вже почали переносити їх на північний берег.

Брід був переповнений великою й ворухливою масою людей. Тримаючись за сплетені з кори мотузки, вони наполегливо перебиралися вбрід до острова. Видно було лише їхні голови, довгі лінії чорних крапок, навколо яких завихрювалася й пінилася вода. Уже п’ятнадцять або й двадцять тисяч рабів були у воді, й ця кількість неухильно зростала – то орда на південному березі підступала до берега й хапалася за мотузки.

Усе відбувалося саме так, як і припускав Гай. Кількість ворогів на південному березі незабаром зменшиться й стане не завеликою для нетерплячих воїнів Бекмора. Гай усміхнувся, коли уявив, як дратується Бекмор через цю затримку. Він має ще зачекати, вирішив Гай, дивлячись, як перші раби виринають із зеленої води і вдячно вилазять на острів, а їхня чорна шкіра блищить у ранковому сонячному світлі.

«Їхня радість передчасна», – подумав Гай. Їм треба подолати ще північну протоку річки, яка відокремлює їх від безпеки. Вони посунули з острова, тоді як позад них чорні, сплетені з кори мотузки натягувалися від великої ваги людських тіл, а острів уже кишів голою чорною плоттю. То було страхітливе видовище – така безліч людей, що намагаються перейти через річку, й густий натовп чорних чоловіків, які досі стояли на південному березі.

Якщо це Тимон, то в нього вистачить тямки, аби затримати найкращих людей в ар’єргарді. Гай подивився на чоловіків, які чекали своєї черги біля натягнутих мотузок, і вони здалися йому стійкішими й краще озброєними, ніж ті, які переходили через річку в авангарді. Він мусить дочекатися, коли їхня кількість зменшиться ще, перш ніж ризикне направити проти них невеличкий підрозділ Бекмора.

Гай перевів свою увагу назад, на брід, і побачив, що від острова лінії голів повільно рухаються через річку до далекого берега. Він побачив, що тепер йому доведеться ухвалити нелегке рішення. Якщо він затримає атаку набагато довше, тоді багато втікачів досягнуть до густих лісів півночі й назавжди опиняться поза досяжністю його армії. Проте якщо він ударить раніше, аніж вони встигнуть утекти, то примусить Бекмора воювати із силою, що значно переважає його в кількості. Вибір делікатний, і Гай ретельно обміркував його. Він остаточно ухвалив своє рішення, коли раптом подумав про той день у майбутньому, коли відрапортує своєму царю:

– Жоден із них не втік, величносте.

І він зміг майже почути відповідь:

– Я не мав у цьому найменшого сумніву, мій Сонячний Пташе.

Гай обернувся до капітана галери, який стояв поруч із ним.

– Підіймай штандарт! – спокійно наказав він, і наказ негайно криком передали на передню палубу.

Золотий бойовий штандарт ковзнув на вершину щогли.

Коли хрипкий бойовий крик долинув із гребної палуби галери, Гай побачив, як сигнал до битви повторили й на другій галері, що стояла на якорі по правому борту першої.

На носі моряк змахнув бойовою сокирою, перерубавши якірну линву, й галери розкинули свої широкі крила весел. Вони занурилися, а потім випірнули й злетіли над водою, мокрі, виблискуючи золотом і сріблом у сонячному світлі. Під ногами Гая корабель метнувся вперед проти течії так швидко, що він захитався і йому довелося докласти чималих зусиль, щоб відновити рівновагу. Галери помчали вперед, змахуючи своїми великими крильми, прямуючи до тієї точки на річці, з якої вони зможуть розійтися по таких курсах, щоб одна могла увійти в одну протоку, а друга в іншу.

– Прямуйте до центру їхньої лінії, – наказав Гай капітанові галери, й наказ прокричали стерновому.

Вони помчали вниз до перевантажених і натягнених мотузок, схожих на розірвані намиста з чорних перлин завдяки головам людей, які намагалися вибратися з води. Гучніше за шум води й скрипіння та плюскіт весел Гай тепер чув нажахані крики людей, які дивилися вгору на смертоносні судна, що нависали над ними.

Він підійшов до фальшборту й подивився вниз. Подивився на їхні обличчя, обернені до нього, і їхні очі здалися йому білими на чорних обличчях. Він придушив у собі будь-які спроби жалю до них, бо це не люди. Це вороги.

Лучники на носах галер обсипали їх стрілами. Гай побачив, як одна зі стріл влучила одному з них прямо в обличчя, він стояв і дивився, як той чоловік викинув руки вгору і його понесло за течією.

Галера врізалася у важко обтяжені мотузки, злегка пригальмувавши й нахилившись, коли їхня вага перепинила натиск, потім вони порвалися й розлетілися на обидва боки, й течія понесла низками людей на глибоку воду, ближче до мурів гарнізонної фортеці, де вже чекали лучники Гая, аби підібрати їх, наче плоди, які здуло з дерева вітром.

Галери пройшли крізь мілку воду, дряпнувши кілями по скелястому дну, а потім вийшли на глибину по той бік броду, і Гай підбіг до корми й подивився назад. Від берега до берега річка була заповнена людьми, які верещали й ішли на дно. Деякі чіплялися за віти дерев, що нависали над річкою, інші хапалися за слизькі уламки скель, що стриміли над поверхнею води, за плавучі стовбури дерев, за пучки папірусу. Острів повністю накривала товста ковдра мокрих і тремтячих людських тіл, а ще багато інших силилися дістатися до нього, борсаючись і намагаючись не впасти під натиском течії на мілині.

Їх було так багато, що вони нагадали Гаю швидше про міграцію комах, ніж про людських істот. Схожі на мурашок, десятки тисяч мурашок. Він ухопився за цю думку, перш ніж віддати наступний наказ.

Капітан галери дивився на нього з очікуванням, він бачив, як його моряки на носі суден дивилися на капітанський місток, чекаючи наказу.

– Починайте, капітане, – сказав Гай, пам’ятаючи, що вони не люди, а мурахи.

Капітан негайно викрикнув свій наказ, і корабель став боком до течії. Друга галера повторила його маневр, і з носів обох ударила таємна зброя Опета – «вогонь Ваала».

Вона бризнула на поверхню річки, розстелившись тонким гладеньким шаром, сонце сипнуло кольоровими променями на плавучу рідину з маслянистим і гірким запахом.

А тоді в чудодійний спосіб вона вибухнула вогнем, уся поверхня річки перетворилася на суцільне простирадло ревучого помаранчевого полум’я, над яким хвилями коливався кіптявий чорний дим, і жар від нього був таким інтенсивним, що Гай швидко відхилився назад, коли відчув, як загорілася його борода.

– За святе ім’я Ваала, – прошепотів Гай, дивлячись, як вогонь, названий на честь великого бога Ваала, велично котиться вниз за течією, заповнивши велику річку від берега до берега, окутавши небо чорними хмарами.

Він прокотився над запрудженим людьми островом, і, коли він покотився далі, обгорілі чорні тіла лежали там високими купами, над якими підіймався смердючий дим, а плавучі колоди й висохлий папірус палахкотіли, як поховальне вогнище.

Стіна вогню посунула вниз за течією, повз мури фортеці, спалюючи рослинність на обох берегах, знищуючи все живе на річці. За двадцять коротких хвилин загинули двадцять тисяч душ, і їхні обгорілі тіла пливли за течією, вниз до моря або закручувалися у водовертях річки чи залишалися лежати на берегах.

Вогонь пройшов. Тимон стояв приголомшений й ошелешеним поглядом дивився на катастрофу. Він не міг повірити в смертоносну руйнівну силу, яку щойно спостерігав, не міг повірити, що більш як половина його армії так швидко загинула. Він залишився з її малою частиною, з людьми, які перебували під його безпосереднім командуванням.

Ті, хто залишився, були найкращими воїнами, але, правду кажучи, він знав, що їх не можна рівняти з когортами, які їм протистояли. Хоч він розумів, що йому треба негайно віддати необхідні накази, бо не випадає сумніватися – тепер негайно почнеться атака, проте він змарнував трохи часу, із тугою дивлячись через річку на північ, де лежала його рідна земля. Він був відрізаний від неї, можливо, назавжди.

Галери стояли за сто кроків від берега, спрямовані на нього своїми носами. Вони становили не меншу загрозу, аніж два дракони, й він уже бачив, як вони діють. Тимон відчував, як його проймає холодом, коли дивився на них.

Позад нього пролунав крик, потім крик у відповідь і брязкіт щитів та зброї. Тимон обернувся назад. Друга атака почалася, як він і боявся. Вона розпочалася саме в той час, коли він її чекав, і розпочалася з великою точністю. Вороги вдарили йому в тил у ту хвилину, коли у шлунках його людей усе похололо від жахливої смерті, якою поліг весь їхній авангард і яку вони спостерігали на власні очі.

Тимон відчував, як його гнів наростає і затьмарює перед ним усе, його ненависть наростала разом із ним. Гнів і ненависть – сили, від яких тепер залежало все його існування. Гнів, що він мусить воювати проти таких людей, як ці, такою ненадійною зброєю. Ще перед самим початком повстання він повторив присягу, яку повторював сотню разів раніше: «Я зберу армію зі своїх людей, які зможуть гідно воювати з цими блідношкірими дияволами».

Його опанувало відчуття кошмару, коли він намагався проштовхатися крізь це розбурхане, розхвильоване море чорних тіл. У розпачі Тимон викрикував накази, намагаючись примусити людей іти вперед, намагаючись примусити їх розгорнути стрій, але його голос губився посеред реву й галасу битви, й навіть його велика сила була безпорадною в цьому нагромадженні чорношкірої людності.

Понад головами своїх людей він міг бачити прикрашені перами шоломи ворога. Їхні мечі й сокири здіймалися в одному врочистому ритмі, й, опинившись перед ними, його люди кидали зброю, оберталися до ворога спиною й намагалися пропхатися крізь збиті докупи тіла товаришів. Тиск неухильно наростав, розчавлюючи задні ряди й невпинно посуваючи їх назад, до річки.

Понад головами тих, хто атакував, лучники та метальники списів обсипали дощем стріл та дротиків центр Тимонового війська, але воно було так щільно спаковане, що мертві люди не могли впасти на землю, а стояли, підтримувані ворухливими тілами сусідів.

Галери нечутно підкралися до самого берега, і тепер лучники з їхніх високих башт обсипали стрілами тил армії Тимона. Берег почав обвалюватися під розпачливим натиском багатьох тіл – і живі та мертві ковзали й падали у швидкі води.

Незабаром колір води змінився від зеленого до коричневого, а потім до яскраво-червоного кольору крові.

– Річка крові, святосте, – зауважив командир галери недбалим тоном. – Я чув, як про такі річки співали поети, але вперше побачив це на власні очі.

Гай кивнув йому головою, не відповідаючи. Він бачив, що битва досягла стану рівноваги. Натиск, який когорти Бекмора могли здійснити навіть за допомогою когорт Маґона, був недостатній, щоб посунути супротивника бодай на один ярд. Незабаром цей тиск має послабитися, бо сокирники вже стомилися. Коли це станеться, армія рабів вихопиться назовні, наче відпущена тятива лука. Треба зовсім небагато підсилити натиск, щоб скинути рабів у річку, але такий натиск потрібен у кілька наступних хвилин.

Гай нетерпляче промурмотів:

– Ну ж бо, Бекморе, чи, може, тебе засліпило видовище крові? Чи жадоба битви затьмарила твій розум? Зараз твоя хвилина, але вона минає!

І Гай стривожено закрокував дерев’яною палубою. Для нього було абсолютно зрозуміло, що саме треба зробити, й він не міг оговтатися від подиву, що інші цього не бачать.

– Ну ж бо, Бекморе, починай! – благав він і відразу ж радісно пробурчав, відчувши неймовірну полегкість: – Ні на мить не раніше, ніж треба.

Бекмор повів в атаку бойових слонів на рештки армії Тимона. Із трубними криками та гучним виттям величезні тварини пішли по живих тілах, топчучи їх ногами, підхоплюючи хоботами людей й підкидаючи їх до неба. Нажаханий крик розпачу вихопився з десятьох тисяч горлянок, й армія Тимона кинулася у воду.

– Час! – викрикнув Гай, і галери рвонулися до берега.

Вони причалили водночас, і з них вистрибнули на берег чотириста важких сокирників під проводом Гая Бен-Амона.

Його люди намагалися триматися біля нього. Бо в Шостому легіоні почесне місце в битві – це місце поруч із верховним жерцем. Але сокира з грифами так швидко прорубувалася вперед, що встигнути за нею було нелегко.

– За Ваала!

І вони пожинали такий щедрий урожай, що земля під їхніми ногами перетворилася на криваву багнюку, а вода в річці забарвилася в темно-червоний колір.

Посеред скупчення чорних тіл Гай побачив Тимона. Шок, який він пережив, на секунду вповільнив рух його зброї, і спис дістався до нього, вдаривши його в ребра. Гай убив списника недбалим ударом, спрямованим назад, потім став прорубуватися крізь затиснуті тіла до Тимона. То була важка робота, й Тимон відступав перед ним до річкового берега.

– Тимоне! – в розпачі вигукнув Гай, і жахливі задимлені жовті очі обернулися до нього й витримали його погляд.

То були очі леопарда, спійманого в пастку, жорстокі й невблаганні.

– Я викликаю тебе на битву! – гукнув Гай. – Бийся зі мною!

У відповідь Тимон випростався на свій повний зріст і пожбурив у Гая спис. Гай пригнувся, й наконечник списа ковзнув по його шолому й устромився в шию чоловіка, поруч із Гаєм. Чоловік закричав і впав.

Тимон обернувся й трьома стрибками досяг берега річки. Він стрибнув у червону воду й потужно поплив, застосовуючи стиль плавання оверарм, якого навчив його Гай.

Гай добіг до берега й зірвав із себе шолом і нагрудник, розірвав ремінці на поножах і рвучкими помахами ніг скинув сандалі.

Голий, крім пояса, на якому висіла сокира, Гай подивився через річку. Тимон уже був поза досяжністю лучників на березі, він подолав половину відстані до острова за той час, який знадобився Гаю, щоб роздягтися.

Гай стрибнув із берега, упав на воду животом. І поплив крізь криваву воду, загрібаючи її своїми довгими й мускулястими руками, спінюючи поверхню сильними ногами.

На острові Тимон знайшов собі зброю. То були метальні списи обгорілих тіл, що вкривали землю.

Коли Гай намацав дно й побрів до берега, Тимон кинув перший із них. Гай відбив списа обертовим ударом сокири, схожої на розкриті крила метелика, й відкинув списа геть, наче комаху.

Тимон кинув наступного списа – і знову марно. Він кидав їх одного за одним, але Гай наближався до нього, ступаючи по скелястій, заваленій трупами землі, й кожен спис, якого він кидав, влучав у сокиру й падав убік на скелясту землю, не завдавши Гаю ніякої шкоди.

У розпачі Тимон нахилився й підняв один із річкових валунів, завбільшки з голову людини. Він підняв його над головою обома руками й, кинувши його, ступив крок уперед. Валун завдав Гаєві слизького удару по плечах і збив його з ніг – він упав на спину, а сокира вислизнула з його руки.

Тимон кинувся на нього, забувши про все у гніві й ненависті. Гай підхопився із землі й полетів на супротивника, наче кинутий спис.

Головою Гай ударив у тіло Тимона саме під грудною кліткою, і повітря з його легенів вилетіло йому з горла, наче спазматичний подих агонії. Тимон скорчився, перегнувшись удвічі й упав навколішки, схопившись за груди обома руками.

Гай піднявся над ним і вдарив його голою рукою, як гладіатор. Він ударив Тимона кісточками свого кулака під вухом, і Тимон звалився, втративши тяму, на тверду, скелясту поверхню.

– Я не можу вбити тебе, Тимоне. – Голос Гая долетів до нього крізь сірий туман і з великої відстані. – Хоч ти заслуговуєш на смерть, як ніхто досі не заслуговував на неї. Ти обманув мою довіру. Ти підняв меч проти мене й мого царя – і я повинен був би вбити тебе.

Обличчя Гая увійшло у фокус, і Тимон виявив, що він лежить на спині з витягнутими руками. Спробував поворухнутися і зрозумів, що зв’язаний. Ремінці були обмотані навколо його пальців і втримувалися кілками, забитими у тверду скельну землю. Він обернув голову й побачив, що лежить на північному березі острова, невидимий для спостерігачів на південному березі, наодинці з Гаєм.

На каменях поруч нього горіло невелике вогнище з плавучого дерева. Гай розпалив його з решток, які ледве жевріли, й у ньому нагрівався широкий наконечник списа, ратище якого було коротко обрубане.

– У нас мало часу. Скоро мої люди прийдуть сюди і знайдуть мене. І тоді ця справа більше не залежатиме від мене, – слушно пояснив Гай. – Я дав обіцянку своїм богам, тому не можу покарати тебе так, як ти того заслуговуєш. Але я маю також обов’язок перед своїм царем і своїм народом. Я не можу дозволити, щоб ти знову підняв проти нас меч. Римляни мали свій спосіб покарання в таких випадках, і, хоч я ненавиджу все, що походить із Риму, мені доведеться запозичити їхній приклад.

Гай підвівся на ноги й нахилився над Тимоном.

– Я припустився помилки з тобою. Жодна людина не в змозі приручити дикого леопарда. – Гай узяв у праву руку сокиру з грифами. – Ти так і не став Тимоном, ти завжди залишався Манатассі. Ти відрізняєшся від мене, як колір твоєї шкіри відрізняється від кольору моєї. Між нами ніколи не було нічого спільного, була ілюзія, бо, хоч наші губи спроможні розмовляти однією мовою, наші вуха чують її по-різному. Твоя мета – зруйнувати все, що дороге для мене, усе, що мій народ побудував й оберігає. Моя мета – захищати це кров’ю власного життя. – Гай помовчав, і в тоні його голосу пролунав справжній жаль, коли він провадив: – Я не можу вбити тебе, але я повинен зробити так, щоб ти ніколи більше не зміг підняти меч.

Сокира з грифами проспівала, й Тимон зойкнув, а тоді тихо застогнав, коли його обрубана права рука скорчилася й затремтіла, як поранена на смерть тварина, на випаленій землі острова.

Гай дістав розжарене лезо списа з вогню й припалив судини на обрубкові руки, з яких струменіла кров, огорнувши їх смердючим димом. Потім обрубав ремені, які досі тримали Тимона.

– Іди, – сказав він. – Тепер ти маєш довіритися річці. Незабаром прийдуть мої люди й обшукають острів.

Тимон підповз до берега й на краю води озирнувся назад на Гая. Його величезне чорне тіло було вкрите шрамами й незагоєними ранами, а очі палахкотіли жахливим вогнем.

Він повільно занурився у воду, притискаючи свіжий обрубок руки до грудей. Течія підхопила його, і його голова перетворилася на одну з плям на поверхні широкої річки, аж поки течія не винесла його за поворот біля фортеці. Гай дивився на нього, поки він перебував у полі його зору, потім нахилився, підняв відтяту руку із землі й укинув її у вогонь, наваливши туди сухого плавучого хмизу.

Бекмор наказав викопати ями для спалювання трупів на березі річки, й він та Гай пройшли понад рядами загиблих воїнів, що лежали на своєму останньому дерев’яному ложі. Це була церемонія прощання, Гай замовк і подивився на старого Маґона. У смерті командир гарнізону набув гідності, якої йому бракувало в житті.

– Чи солодкий смак слави тепер для тебе, Маґоне? – лагідно запитав Гай, і здалося, що Маґон усміхнувся у своєму сні.

Гай проспівав славу Ваалу, а потім сам розпалив похоронний вогонь.

Таніт не вийшла на мури привітати його, коли вони повернулися до фортеці, але Гай знайшов її в кімнаті. Вона плакала, її обличчя зблідло, під очима залягли темно-сині плями.

– Я боялася за тебе, мій володарю. Серце палахкотіло в мені, але я не плакала. Я мужньо витримала все те, що тут діялося. Попри весь його жах. Лише тоді, коли мені сказали, що ти в безпеці, я заплакала. Хіба я поводилася не по-дурному?

Пригортаючи її до себе, Гай запитав:

– Чи все відбувалося так, як співають поети? Чи ти бачила щось славне та героїчне?

– Це було жахливо, – прошепотіла Таніт. – Я ніколи не уявляла собі, що може існувати такий жах. Це було огидно, мій володарю, так огидно, що я перестала вірити в красу. – Вона замовкла, а тоді сказала, знову пригадавши те, що бачила на власні очі: – Ви, поети, ніколи не співаєте про кров, про те, як кричать і стогнуть поранені, й усе таке.

– Ні, – погодився Гай. – Ми про таке не співаємо.

Уночі Гай прокинувся й побачив, що Таніт сидить біля нього на кушетці. Гніт у нічній лампі був прикручений низько, і її очі здавалися темними озерами на обличчі.

– Що тебе турбує? – запитав Гай, і вона мовчала кілька секунд, перш ніж йому відповісти.

– Святий отче, ти такий лагідний, такий добрий. Як ти міг робити все те, що було зроблено сьогодні?

Гай замислився на хвилину, перш ніж відповісти.

– Це був мій обов’язок, – пояснив він нарешті.

– Обов’язок повбивати тих нещасливців? – недовірливо запитала Таніт.

– Закон вимагає карати смертю повсталих рабів.

– У такому разі закон помиляється, – із палкою переконаністю заявила Таніт.

– Ні. – Гай похитав головою. – Закон ніколи не помиляється.

– Помиляється! – Таніт знову була близька до сліз. – Помиляється!

– Тільки закон оберігає нас від порожнечі, Таніт. Підкоряйся законові та богам, і тобі немає чого боятися.

– Закони треба змінити.

– Он як! – усміхнувся Гай. – Зміни їх, якщо тобі так хочеться, але, поки вони не змінені, підкоряйся їм.

Удосвіта наступного дня Ланнон Гіканус прибув до Сета. Він привів із собою два повні легіони, розгорнуті в бойовий порядок, і п’ятдесят бойових слонів.

– Боюся, я був надто жадібним, величносте, – сказав йому Гай, зустрівши його перед брамою. – Я не залишив вам жодного ворога.

Ланнон зареготав, гучно й весело, обняв Гая, а тоді обернувся до свого штабу, ще тримаючи руку на плечах Гая.

– Хто мене запевняв, що Бен-Амон не битиметься?

Того вечора, поки він був тверезий, Гай заспівав баладу, яку склав на пам’ять про битву на Кривавій річці, й Ланнон заплакав, слухаючи її, а коли балада закінчилася, то викрикнув, звертаючись до свого штабу:

– Три тисячі проти тридцятьох тисяч – для нас завжди буде ганьбою знати, що ми не билися разом із Гаєм Бен-Амоном того дня під Сетом.

Ланнон підвівся на ноги.

– Я рекомендую вам нового головнокомандувача всіх легіонів Опета. Рекомендую вам Гая Бен-Амона, Сокирника богів.

А тоді цар і верховний жрець напилися до втрати пам’яті.

Ґондвені був одним із двохсот племінних вождів народу венді, його територія межувала з глибокою ущелиною Кал, землею вигнанців. Цей товстий успішний чоловік був дуже обачним, а тому регулярно залишав невеличкі пакунки з сіллю і м’ясом у сховку в горах, де вигнанці забирали їх. А що він був чоловік обачний, то також давав притулок і їжу самотнім подорожнім, які прямували в гори або поверталися з них, і коли вони покидали його місто, то пам’ять про їхнє перебування відходила разом із ними.

Одного вечора високий і худий незнайомець сидів біля його вогнища і їв його харч та пив його пиво. Ґондвені відчув силу та цілеспрямованість за незворушним, змережаним шрамами обличчям із пронизливими жовтими очима. Він відчув дивну спорідненість із цим чоловіком і розмовляв більше, аніж мав звичай. Хоч незнайомець і розмовляв мовою венді, він, схоже, нічого не знав про політику й справи племені, не знав навіть, як звуть верховного царя, який прийшов на зміну Манатассі, коли того захопили білі дияволи, що живуть за річкою.

– Із шістьох братів Манатассі п’ятеро померли швидкою й таємничою смертю, випивши пива, яке їм приготував середульший брат Кані. Лише Кані вижив після того бенкету.

І Ґондвені захихотів, кивнув головою і з виглядом знавця підморгнув незнайомцеві.

– Він тепер наш цар, Великий Чорний Бик, Небесний Грім, збирач податків і великий розпусник венді з п’ятьма сотнями дружин і півсотнею хлопчиків.

Ґондвені сердито сплюнув у вогонь, а тоді приклався до глека з пивом, перш ніж передати його незнайомцеві. Коли той узяв глека, Ґондвені побачив, що правої руки в нього немає, і він підтримує глек куксою.

– А радники Манатассі, його воєначальники, його побратими? – запитав незнайомець. – Де вони тепер?

– Більшість у черевах стерв’ятників. – І Ґондвені красномовно черкнув пальцем по горлу.

– Більшість із них?

– Деякі переметнулися до Кані та їдять його хліб та сіль, інші розгорнули свої крила й полетіли. – Ґондвені показав на гори, які здавалися зубами давньої акули на тлі місячного неба. – Деякі є моїми сусідами, вождями вигнанців, які нікому не платять податків і чекають у горах вони самі не знають чого.

– Хто вони?

– Зингала.

– Зингала, коваль? – збуджено запитав незнайомець, і вираз обличчя Ґондвені змінився.

Він подивився на незнайомця важким поглядом.

– Мені здається, ти знаєш більше, аніж треба для безпеки, – сказав він стриманим голосом. – Либонь, нам час вкладатися спати. – Він підвівся на ноги й показав на двері хатини. – Для тебе постелили мату для спання, і я пришлю дівчину, щоб ти почувався комфортно.

Незнайомець накинувся на тіло дівчини, що не чинило йому опору, як шалений шторм, налягаючи на неї з усієї сили, й Ґондвені чув, як вона кричала від болю й страху. Він не зміг заснути, стривожений і неспокійний, а коли вдосвіта зазирнув до хатини, яку надав подорожньому на ніч, то дівчина лежала, забувшись у виснаженому сні, а незнайомець зник.

Глибока ущелина розколювала гори так глибоко, що дорога в ній була темною, замшілою і слизькою. На вершині ущелини смужка срібного світла спадала з найвищих стрімчаків, а вітер перетворював її на туман, що охолоджував обличчя Манатассі, коли він вибирався нагору.

На рівному місці він зробив зупинку, щоб перепочити, й обрубок його правої руки гостро заболів у холоді. Він знехтував біль, запхавши його під свідомість, і подивився на темний і вузький прохід ущелини.

Високо над ним на вершині скелі, чітко окреслена на тлі полуденного голубого неба, маячила маленька постать чоловіка. Вона стояла цілком нерухомо, і її нерухомість здавалася погрозливою.

Манатассі з’їв маленького холодного пшоняного млинця й випив чистої крижаної води зі струмка, перш ніж далі підійматися крутим схилом. Тепер він побачив й інші постаті. Вони з’являлися мовчки й несподівано на крутих і таких, які легко захищалися, місцях дороги й дивилися на нього.

Один із них стояв на величезному валуні в сорок футів заввишки й повністю блокував прохід в ущелині. Той чоловік був високий, мускулистий і добре озброєний. Манатассі його впізнав, то був командир одного з його колишніх полків.

Манатассі зупинився біля валуна й дозволив плащеві ковзнути вниз, відкривши своє обличчя, але чоловік на вершині його не впізнав, не зміг упізнати свого царя в цьому знівеченому обличчі, з якого біль і ненависть обідрали плоть, а удари батогом і києм змінили його форму.

«Невже я так змінився? – похмуро подумав Манатассі. – Невже жоден чоловік більш мене не впізнає?»

Він і вартовий довго дивились один на одного, перш ніж Манатассі заговорив:

– Я шукаю Зингалу, коваля.

Він знав, що, хоч Зингала й приєднався до вигнанців, такий знаменитий майстер мусить мати ще багато замовників, які шукатимуть його. Тому самого й неозброєного його можуть пропустити, прийнявши за одного з таких клієнтів.

Вартовий, що стояв на камені, злегка обернув голову й показав підборіддям угору по ущелині, й Манатассі пішов далі.

Він піднявся вгору вузькими сходами, які підіймалися по чорній скелі поруч із водоспадом, і, коли Манатассі вийшов на вершину, там його чекали озброєні й мовчазні люди. Вони пішли за ним позаду й по обидва боки, коли він рушив єдиною стежкою крізь густий ліс, який накривав гребінь гори.

Дим від печей указував дорогу Манатассі, й він нарешті вийшов до природного амфітеатру в скелях, такої собі улоговини завширшки в сотню кроків, де Зингала удосконалював своє мистецтво з обробітку заліза.

Старий майстер стояв біля одного з горнів, наповнюючи рудою його черево, кожен шматок такої руди він ретельно відбирав. Його учні шанобливо стояли кружком, готові докинути поверх руди вапняк і деревне вугілля.

Зингала випростався від своєї праці й ухопився руками за зболені м’язи спини, дивлячись на високого незнайомця та його ескорт, що увійшли до заглибини. Було щось знайоме в ході того чоловіка, в тому, як він тримав свої плечі, в його нахиленій голові, й Зингала спохмурнів. Він опустив руки по боках і невпевнено зачовгав ногами, коли риси того чоловіка доторкнулися до його глибокої пам’яті. Незнайомець зупинився перед ним і втупив погляд в обличчя Зингали – погляд своїх жовтих лютих очей, яким годі чинити опір. Коваль швидко подивився вниз на ноги незнайомця й побачив глибоку розколину між великим пальцем та всіма іншими. Зингала зойкнув і впав обличчям на землю. Він узяв одну з деформованих ніг Манатассі й поставив її на свою підбиту сивиною голову.

– Наказуй мені! – вигукнув він. – Наказуй мені, Манатассі, Великий Чорний Звір, Грім Небесний!

Інші почули ім’я, й усі попадали на землю, наче скошені блискавкою.

– Наказуй нам! – вигукнули вони. – Наказуй нам, Чорний Бик тисячі корів.

Манатассі подивився на гурт вигнанців, що повзали в нього під ногами, й заговорив, не підвищуючи тону, але голосом, який проник у серце кожного з них:

– Я дам вам лише один наказ – ПІДКОРЯЙТЕСЯ!

Горн був зроблений у формі черева вагітної жінки, а вхід мав форму її піхви між розчепіреними стегнами, виліпленими з глини.

Щоб запліднити розплавлену руду, Зингала встромив в отвір піхви оленячий ріг міхів. Насадка з оленячого рога була виготовлена у формі фалоса, й робота виконувалася у суворій ритуальній послідовності, тоді як підмайстри співали пісню народження, а Зингала у шкіряному фартусі обливався потом і трудився, як повитуха, роздимаючи шкіряні міхи.

Коли нарешті витягли глиняну заглушку й розтоплений метал витік вогняним струменем у піщані форми, пролунав шепіт полегкості та привітань від тих, котрі спостерігали.

Користуючись ковадлом із бурого залізняка й набором спеціальних молотків, Зингала викував лев’ячу лапу з п’ятьма масивними кігтями з твердого металу. Він обточив її, відшліфував і відполірував, а потім знову нагрів і загартував у крові леопарда та в жирі гіпопотама.

Один із досвідчених майстрів чинбарної справи спорудив гніздо із зеленої шкіри слона й підлаштував його під обрубок правої руки Манатассі. Лапа із залізними кігтями була надійно прилаштована в шкіряному гнізді, а коли гніздо пристебнули до обрубка руки Манатассі, то він здобув собі страхітливу передню кінцівку.

Кані, верховний правитель венді й марнославний єдинокровний брат Манатассі, лежав на своїй коханці, коли залізні кігті зірвали половину його черепа. Дівчина під ним зойкнула й утратила з переляку тяму.

Сондала, цар бутелезі, мав багато підлеглих, велику кількість худоби, мало землі, придатної для пасовищ, і ще менше води, щоб допомогти своїм людям і коровам пережити сухий сезон.

То був маленький жилавий чоловічок, зі швидкими нервовими очима й завжди готовою усмішкою. З усіх племен, що оселилися понад великою річкою, його народ останнім прийшов із півночі й тепер був затиснутий між могутнім племенем венді з одного боку й довгобородими та брунатношкірими дравами в білих одіннях – із другого. Він мав характер, схильний до розпачу, готовий прислухатися обома вухами до будь-якої пропозиції.

Він сидів біля вогню й метав швидкі погляди на сухорлявого богоподібного чоловіка, що перебував у протилежному від нього кінці хатини, – царя з понівеченим обличчям, пташиними ногами й пазуристою залізною лапою замість руки.

– Ти маєш дванадцять полків, по дві тисячі людей у кожному, – сказав йому Манатассі. – Ти маєш п’ять квітників дівчат по п’ять тисяч людей у кожному. Ти маєш, згідно з останнім підрахунком, сто двадцять сім тисяч голів худоби – биків, корів, телят і волів.

Сондала всміхнувся й стривожено заворушився, здивований обізнаністю царя венді.

– Де ти знайдеш їжу, траву й воду для такої кількості? – запитав Манатассі, й усміхнений Сондала став зацікавлено слухати. – Я надам тобі пасовища й землю. Я надам тобі землю, багату фруктами й покриту буйною травою, землю, на якій твій народ зможе прожити протягом десятьох поколінь, не відчуваючи жодних обмежень.

– А чого ти хочеш від мене? – нарешті прошепотів Сондала, досі всміхаючись і швидко кліпаючи очима.

– Я хочу, щоб ти віддав свої полки під мою команду. Я хочу мати твого списа у своїй руці, я хочу, щоб твій щит затуляв мене та моїх воїнів.

– А якщо я відмовлюся? – запитав Сондала.

– Тоді я вб’ю тебе, – сказав Манатассі. – І заберу твої полки й усі п’ять квітників твоїх дівчат, і всі твої сто двадцять тисяч худоби, крім тих десятьох, які я принесу в жертву на твоїй могилі, щоб виразити повагу до твого привиду.

Манатассі посміхнувся, й то був такий жахливий оскал зубів на понівеченому обличчі, що власна усмішка Сондали закрижаніла.

– Я твій собака, – сказав він хрипким голосом й опустився перед Манатассі навколішки. – Наказуй мені.

– Я дам тобі лише один наказ, – лагідно промовив Манатассі. – І цей наказ буде – ПІДКОРЯЙСЯ!

Протягом першого року Манатассі уклав договори з племенами вінго, сатаса і бей. Він розбив війська кхота в одній нищівній битві, застосувавши таку революційну й нещадну тактику, що цар кхота, його дружини, придворні вельможі та принци були взяті в полон двадцять хвилин по тому, як розпочалася битва. Замість винищити чоловіків, забрати жінок і худобу, як велів звичай, Манатассі наказав задушити лише царя та царську родину, потім скликав розбиті полки, які ще збереглися й перебували під командою своїх командирів, і примусив їх заприсягтися у вірності йому. Вони дали присягу одним громовим голосом, від якого, здавалося, затремтіло листя на деревах, а пагорби захиталися на скельних основах.

На другий рік, після закінчення дощового сезону, Манатассі пішов на захід і дійшов так далеко туди, де тягнеться пустельний берег, на який вічно накочується холодний зелений морський прибій. Він виграв чотири великі битви, задушив чотирьох царів, уклав договори з двома іншими й додав майже сто тисяч воїнів до своїх полків.

Люди, близькі до Великого Чорного Звіра, знали, що він рідко спить. Здавалося, всередині у нього існує потужна сила, яка постійно підштовхує його й не дає йому ані відпочивати, ані втішатися. Він їв, не відчуваючи смаку їжі, в тій неуважній манері, в якій чоловік кидає поліно у вогонь лише для того, щоб підтримати полум’я. Він ніколи не сміявся й усміхався лише тоді, коли його підлеглі все виконували, як йому хотілося. Він користувався жінками з недбалою брутальністю й не приятелював із жодним чоловіком.

Лише один раз його підлеглі побачили, як він виявив емоції, притаманні людині. Вони стояли на високих жовтих дюнах на західному кордоні його володінь. Манатассі стояв окремо від них, одягнений у царську мантію з леопардової шкури та з голубими перами чаплі на головному уборі, що тріпотіли на холодному вітрі, який налітав із моря.

Несподівано один із його воєначальників щось голосно вигукнув і показав рукою через зелені води. Від берегів сріблястого моря, прикрашена різьбленням, неясно видима крізь туман, наче корабель-привид, швидко линула одна з галер Опета. Зі своїм єдиним квадратним вітрилом, наповненим сприятливим для торгівлі вітром, ритмічно опускаючи й підіймаючи два ряди весел, вона пливла в цілковитій тиші до північного кінцевого пункту своєї тривалої торговельної подорожі, до Кадіса.

Воєначальник вигукнув ще раз, і вони всі звернули погляди на царя. Його обличчя блищало й стікало потом, а стиснуті щелепи скреготіли зубами з таким звуком, наче скеля терлася об скелю. Його очі палахкотіли божевільним вогнем, коли він дивився, як проминає його та галера, а тіло тремтіло й здригалося під натиском ненависті.

Воєначальник підбіг допомогти йому, подумавши, що він переживає напад лихоманки. Він доторкнувся до руки царя.

– Високонароджений, – почав він, і Манатассі обернувся до нього в нападі божевільного шалу й ударив його своєю залізною лапою, відірвавши половину обличчя.

– Онде він, – зойкнув Манатассі, показавши пазуристою лапою на галеру, що вже зникла за обрієм. – Онде ваш ворог. Затямте це собі добре.

Кожен день дарував збудження, потаємні втіхи й ризиковані радощі – і своє щастя. Не хотілося вірити, що вже минуло п’ять років, відколи вона й Гай стали коханцями, – так швидко минули ці роки. Проте вони таки минули, бо свято Родючості Землі майже надійшло знову.

Таніт засміялася, пригадавши, як вона звабила Гая, й почала міркувати, як їй повторити цей трюк на наступних торжествах. Айна, яка сиділа поруч із нею, промурмотіла своє запитання з відтінком іронії, дивлячись на неї з глибин свого каптура:

– Чого ти смієшся дитино?

– Я сміюся, бо я щаслива, старенька матусю.

– О, як би мені хотілося знову бути молодою. Ти собі не уявляєш, як то сумно, коли до тебе приходить старість.

Айна розпочала один зі своїх монологів, і Таніт повела її крізь метушню узбережжя гавані, повз низенькі таверни та нахабних вуличних дівчат, туди, де в кам’яній стіні пристані були прорубані сходи. Вона протанцювала сходами й легко стрибнула на палубу маленького вітрильного човна, прив’язаного до залізного кільця пристані.

Гай вийшов із невеличкої каюти, одягнений у грубий рибальський одяг, з обмотаною шарфом головою, але він запізнився, щоб допомогти їй стрибнути на борт.

– Ти запізнилася.

– Я покараю тебе за твоє нахабство, як тільки це стане безпечним, – остерегла його Таніт.

– Я очікую з нетерпінням твого покарання, – усміхнувся Гай і допоміг старій Айні піднятися на борт, а Таніт тим часом побігла на ніс човна, щоб відчепити линву від кільця.

Гай сидів на кормі, тримаючи під рукою стернове весло, а Таніт примостилася так близько до нього, як тільки можна сидіти поруч, не доторкаючись. Вона скинула плащ, і на ній залишилася легка бавовняна туніка, обшита кольоровою ниткою й підперезана золотим ланцюжком, подарунком від Гая на іменини.

Її волосся спадало на спину, мов чорний дим, а на щоках червонів рум’янець. Гай не відривав від неї погляду, й вона раз у раз дивилася на нього й сміялася без причини.

Вітер віяв по їхньому траверзу, й, коли вони пливли понад острівцями, краплі води летіли від носа суденця їм в обличчя, й вода здавалася холодною в теплому сяйві сонця. Гай акуратно провів човна майже непомітним проходом в очереті, й вони випливли в тиху й захищену від вітру лагуну, де поверхню, поцятковану синню та золотом, встеляло темно-зелене листя водяних лілей і їхні квіти. Водяне птаство плавало, плюскалося й літало над цими тихими водами.

Вітер сюди не долітав, і Гай узяв довгу жердину, яка лежала на палубі, і, стоячи на кормі, штовхав човен через лагуну до пляжу зі сліпучим білим піском. Стрибнувши у воду, яка була йому по коліна, він витяг човна на пляж.

Серед відполірованих чорних каменів, які лежали вище від пляжу, Гай спорудив накриття з клаптя полотна, допоміг Айні перейти через пісок і прилаштував її під накриттям.

– Чашу вина, старенька матусю? – турботливо запропонував він.

– Ви надто добрі до мене, святосте.

Вони залишили її там мирно хропіти в затінку й, узявшись за руки, пішли по смужці пляжу за поворот затоки. Під пальмами кольору слонової кістки Гай розстелив плащ на твердому чистому піску, й вони звільнилися від одягу й лежали вдвох, розмовляючи, сміючись і кохаючись.

Потім скупалися вдвох у чистій теплій озерній воді й лежали голі на мілководді, відчуваючи, як маленькі хвильки ліниво накочуються на них, табунець сріблястих риб завдовжки з палець підійшов до них, лоскочучи їхню голу шкіру. Таніт засміялася й стала відштовхувати ногами їхні беззубі ротики.

Вони вийшли полежати на сонці й висохнути, й Гай дивився на Таніт, яка стояла над ним. Волосся в неї було мокре й спадало важкими чорними пасмами вниз по спині та грудях. Сонце зробило її плечі блискучими, й краплі води скапували з її вій. Вона гордо стояла під його пильним поглядом, підтримуючи свої груди руками.

– Ти не бачиш, щоб у мені щось змінилося, святий отче? – запитала вона таким тоном, ніби його піддражнювала.

Гай усміхнувся й похитав головою.

– Придивися краще, – наполягала вона, й тоді йому здалося, що її груди стали повнішими й більш випнутими, він помітив, що вони змережані синіми венами під білою шкірою.

– Ну? – запитала Таніт і пробігла долонями вниз по тілу, виокремивши живіт. – А тут? – запитала вона. – Тут щось змінилося? – І надула живіт, зі сміхом дивлячись на нього.

– Ти потовщала, – докірливо сказав їй Гай, повертаючи їй її сміх. – Ти їси забагато.

Таніт похитала головою.

– Те, що я маю тут, святий отче, прийшло мені не через рот.

Сміх поступово завмер у глибинах Гайового горла, й він подивився на неї приголомшеним поглядом.

Гай лежав у темряві, досі ошелешений і приголомшений. Йому здавалося неможливим, щоб одне з тих сімен, які він сіяв так недбало, закоренилося в лоні Таніт. Хіба жриці Астарти не навчені таємних способів уникати такого результату? Ця подія справді дорівнювала землетрусу, штормові чи поразці в битві. Тут необхідно вжити якихось радикальних заходів.

Розум Гая легко перестрибнув на думку про бридких старих відьом, які жили біля гавані й знали, як виправляти такі помилки. Він негайно відкинув таку можливість.

– Ні.

Він заговорив уголос, а тоді прислухався до дихання Таніт, сподіваючись, що не розбудив її. Він почав міркувати, чи не змінити йому свої плани; можливо, не варт удаватися до таких радикальних дій, можливо, йому вдасться організувати відкриття нового святилища десь у далекому закутні держави, й там, не боячись доскіпливих очей і злих язиків, він зможе дочекатися народження сина. Не буде ніякої складності в тому, щоб знайти жінку, якій він зможе довірити виховання дитини. Існувало чимало ветеранів його легіону, людей, покалічених у битвах, які тепер живуть простим життям в одному з маєтків Гая. Ті чоловіки мають плодоносних жінок, чиї груди завжди повні, й для них не проблема вигодувати ще одне немовля.

Вони зможуть навідувати свого сина настільки часто, наскільки виникатиме в них нагода. Він уже уявляв собі, яке то буде щастя, скільки сміху, уявляв, як його син із круглим животиком булькає і дриґає ніжками під яскравим сонцем.

Гай обережно засунув руку під укривала, обережно примостив її на голий живіт Таніт і почав досліджувати його.

– Ти ще нічого не можеш відчути, – тихо мовила Таніт й обернулася, щоб обняти його. Вона прошепотіла в його бороду: – Я не робила того, чого навчала мене жриця. Я вчинила неправильно, чи не так? Ти сердитий на мене, мій володарю?

– Ні, – сказав Гай. – Я дуже задоволений тобою.

– Я так і думала, – тихо засміялася Таніт і пригорнулася до нього, а тоді сказала сонним голосом: – Я хотіла сказати, ти будеш задоволений, коли звикнеш до цієї думки.

Стукіт і крики розбудили їх обох, і Гай схопив сокиру з грифами раніше, ніж прокинувся. Коли перша паніка заспокоїлася й домашні раби завдяки власним крикам і крикам у відповідь переконалися, що нічну тривогу підняли солдати з царської охорони, Гай відклав сокиру й запалив ще одну лампу.

– Святий отче, – постукав у двері спальні один із рабів його особистої обслуги.

– Що там таке?

– Охоронець царя. Великий Лев не може заснути. Він наказує, щоб ти взяв свою лютню й прийшов до нього.

Гай сів на краю кушетки й тихо, але сердито вилаявся, зануривши пальці в бороду та у волосся, намагаючись прогнати сон зі своїх очей.

– Ви мене чули, святий отче?

– Я тебе чув, – прогарчав Гай.

– Великий Лев сказав, що не прийме жодного вибачення і щоб я зачекав, доки ви одягнетесь, й особисто супроводжував вас до палацу.

Гай підвівся на ноги й потягся до туніки, але зупинив руку, коли побачив, що Таніт дивиться на нього. Її очі здавалися величезними у світлі лампи, а розкуйовджене волосся робило схожою на дитину. Гай підняв укривало й ковзнув до неї на ложе.

– Скажи царю, що палець, яким я натягую струни, болить, що горло в мене застуджене, що лютня в мене розбита і що я п’яний, – закричав він і обняв Таніт.

Шейх Гасан обмив пальці у срібній чаші й обтер їх клаптем шовкової матерії.

– Він намагається справити на нас враження, демонструючи свою силу, – промурмотів Омар, його молодший брат.

Гасан подивився на нього. Його брата вважали знаменитим чепуруном. Борода в нього вимита, напахчена, і її розчісують доти, доки вона заблищить, його одяг пошитий із найтоншого шовку, а його капці та камізелька гаптовані шовковою та золотою ниткою. На пальці він носить криваво-червоний рубін, розмірами не менший за фалангу дорослого чоловіка. Очі в нього затуманені від люльки з гашишем, яка лежить поруч нього на подушках. Чепурун, либонь, і педераст поза всяким сумнівом, але при цьому він володіє глибоким розумом і витонченою інтуїцією, на які Гасан покладав великі надії.

Вони сиділи вдвох під старою смоковницею з широко розкинутим гіллям, що створювало глибокий затінок. Корабель, на якому вони прибули на цю зустріч, стояв на білому піску нижнього острова, й зі свого вигідного спостережного пункту їхній погляд через протоки, піщані береги й прибережні озера великої річки досягав до її північного берега.

Табуни морських корів лежали на піщаних берегах або напівзанурені на мілинах – великі сірі тіла, схожі на річкові камені, на яких безтурботно стояли білі чаплі.

На північному березі понад річкою тяглася тонка стрічка темно-зеленої рослинності, але вона відразу переходила в брунатні пагорби, що стояли за нею. Тут місцевість мала занедбаний вигляд пустки. Пагорби голі й непривітні, з заокругленими вершинами. Земля вкрита ріденькою жухлою травою, а дерева, вбиті посухою й давно мертві, простягували свої покручені й безлисті гілки до неба.

Проте, поки шейхи дивилися, сцена почала змінюватися. Над пагорбами простяглася чорна тінь, так ніби штормова хмара затулила сонце.

– Я не помилився, – сказав Омар. – Зараз почнеться вистава, яка відкриє наші вуха до його слів.

Гасан сплюнув у пилюку світло-червону цівку й витер бороду шовком, спостерігаючи, як голі пагорби наповнюються життям, як поширюється чорна тінь. Він ніколи раніше не бачив такого збіговиська людей. Полки й дивізіони рухалися стрункими колонами, поки вкрили всі пагорби. Гасан нервував, але його обличчя було спокійне, очі серйозні, й лише довгі коричневі пальці, що ковзали по оздобленому дорогоцінними каменями руків’ю кинджала, зраджували його тривогу. Він не сподівався нічого подібного. Він прибув сюди, думаючи, що вони обговорять питання торгівлі та взаємних кордонів із новим чорним імператором, який з’явився на тій таємничій і погано знаній землі, що лежала за річкою. Натомість він опинився перед однією з найбільших армій у світі, яку пощастило зібрати. Він подумав, що й Александр навряд чи мав колись під своєю орудою таку величезну кількість людей.

Омар затягнувся зі своєї люльки з гашишем, затримав у горлі дим, а тоді випустив його двома тоненькими цівками через ніздрі.

– Він намагається справити на нас враження, – повторив він, і Гасан відповів досить брутально:

– Якщо такий його намір, то він здобув успіх. Я вражений.

А полки досі виходили з-поза обрію густими, але чітко організованими колонами. Вони оберталися й ставали одним цілим, ніби один розум спрямовував їх – так табуни риб або перелітних птахів підкоряються командам, яких ніхто не висловлює. І справді, ця безліч людей здавалася не зібранням індивідів, а єдиним організмом, широко розкиданим, але добре скоординованим. Гасан дивився на нього й тремтів, попри полуденну спеку.

А на північному березі рух припинився, й важка тиша запанувала над щільними рядами чорних воїнів. Тиша здавалася ще погрозливішою, ніж рух, який їй передував, й очікувальна мовчанка зависла над долиною, відчуття дедалі більшої напруги ставало нестерпним, аж поки Гасан вилаявся й зробив такий рух, ніби хотів підвестися на ноги.

– Я не маю наміру потурати примхам дикуна. Це образа. Ходімо звідси. Він повинен прийти до нас, якщо хоче поговорити.

Але його намір підвестися на ноги так і не здійснився. Він упав назад на подушки й сидів роздратований у мовчанці, аж поки заговорив його брат.

– Схоже на те, – сказав Омар, – що світ, яким ми його знали, перемінився, брате. Те, що було істинним учора, сьогодні вже не істинне.

– І що ти порадиш робити?

– Спершу обміркуймо нові істини й осмислімо їх. Не виключено, що ми знайдемо в цих перемінах якусь вигоду для себе.

На пагорбах виникло якесь занепокоєння, ряди заворушилися, як ворушаться вершини високого очерету, коли між ними проходить лев. Шейхи напружили очі, гукаючи до своїх охоронців і просячи пояснити їм, що там відбувається, але будь-яка відповідь загубилася б в океані звуків. Земля здригнулася від тупотіння сотень тисяч ніг, повітря затремтіло від брязкоту списів об щити, і з густо заповнених пагорбів чорна безліч людей одним голосом зі своїх горлянок проревіла привітання царю.

Шторм вигуків прокотився долиною й завмер у відлуннях від неба та від південних пагорбів. Знову запанували мовчанка й тиша, потім великий військовий човен із п’ятдесятьма веслувальниками на кожному боці відплив від піщаного берега й помчав через зелені води до острова.

Якийсь чоловік вийшов із човна на білий піщаний берег і став сам-один підійматися вгору туди, де сиділи під кроною смоковниці шейхи. Один той факт, що він ішов без ексорту, був знаком зневаги, знаком його сили та невразливості.

На ньому був плащ із леопардової шкіри, а на ногах сандалі, але він не мав на тілі жодної прикраси й не мав зброї. Він стояв, високий і сухорлявий, нависаючи над шейхами, і вони, здавалося, втратили свою значущість перед його велетенським тілом.

Він подивився на них пронизливими жовтими очима хижого птаха, очима, які, здавалося, нишпорили в їхніх душах.

– Я Манатассі, – неголосно повідомив він, але його слова ніби грізно загуркотіли. – Я Чорний Звір.

Вони знали про нього досить, аби не здивуватися, що він вільно заговорив їхньою мовою.

– Я Гасан, шейх Софали, принц Мономатапи й віце-правитель імператора Чана.

– Ви любите жовтий метал, – сказав Манатассі таким тоном, ніби звинувачував, і Гасан був вибитий із рівноваги.

Він закліпав очима й подивився на Омара.

– Так, – підтвердив Омар. – Ми його любимо.

– Я дам вам його стільки, що ви подавитеся, – сказав Манатассі.

Омар облизав губи – то був неусвідомлений вираз жадібності – й усміхнувся.

– То ти маєш багато дорогоцінного металу? – запитав Гасан.

Такий прямий підхід до питань торгівлі був для нього бридкий. Цей чоловік дикун, він не розуміється на тонкощах дипломатії. Проте золото варте певної безтактності в переговорах, а надто в тих кількостях, на які натякнув цей самозваний чорний звір.

– Звідки воно тобі надходить?

– Зі скарбниці Ланнона Гікануса, Великого Лева Опета й царя чотирьох царств, – сказав Манатассі, й Гасан відразу спохмурнів.

– Я тебе не розумію.

– Тоді ти дурень, – сказав Манатассі, й Гасан густо почервонів під своєю брунатною шкірою. Відповідь швидко набігла йому на губи, але він відчув, як застережливі пальці брата здавили йому зап’ясток.

– Поясни мені, що ти маєш на увазі, – запитав Омар. – Ти маєш намір воювати з Опетом?

– Я знищу їх, знищу їхній народ, їхні міста і їхніх богів. Я не залишу від них ніякого сліду й жодної живої людини.

Велетенський негр затремтів, біла піна змочила його повні рожеві губи, й масні краплі поту заблищали на його спотворених рисах.

Омар делікатно всміхнувся.

– Ми чули про битву біля міста, яке називається Сет.

Манатассі заревів від лютого болю. Він стрибнув до шейха, витяг із-під плаща свою руку з залізними пазурами й простяг її до обличчя Омара. Омар відсахнувся і притулився до брата.

– Не глузуй із мене, малий коричневий чоловічку, не глузуй із мене, а то я вирву твою печінку.

Омар застогнав від жаху, й піт заструменів йому в бороду.

– Мир, – поквапно втрутився Гасан. – Мій брат хотів лише сказати, що розбити легіони Опета дуже нелегко.

Манатассі схопив ротом повітря, ще тремтячи від гніву. Він відвернувся, підійшов до краю острова й подивився у воду. Його плечі здіймалися, а груди важко всмоктували повітря, але потроху він заспокоївся й повернувся до своїх співрозмовників.

– Ви їх бачите?

Він показав рукою на своє військо, яке досі затуляло чорною хмарою пагорби.

– Хіба одна кількість буде достатньою? – запитав Гасан. – Ти кидаєш виклик могутньому ворогу.

– Я покажу вам, чого моє військо варте, – сказав Манатассі й підняв свою залізну лапу.

Один із його воєначальників прибіг від їхнього човна й упав перед ним навколішки.

Манатассі промовив кілька слів на венді й показав на річку. Воєначальник підхопився на ноги з виразом радості, яка освітила його чорне обличчя. Він віддав честь царю, підстрибуючи, побіг до берега, стрибнув на ніс човна й наказав човнярам негайно пливти до північного берега.

Шейхи дивилися зі спантеличеною цікавістю, як новий рух розпочався в густому скупченні воїнів на далекому березі. Вони рушили вперед двома щільними колонами, бредучи у воді, й Гасан здивовано вигукнув:

– У них немає зброї!

– Вони голі, – докинув Омар, і його жах минув і змінився еротичною цікавістю, коли він дивися, як чорні колони бредуть на мілководді. Наче роги буйвола, вони оточили один із піщаних берегів, і хоч вода доходила їм до грудей і гальмувала їхні рухи, проте маневр був здійснений раніше, аніж старий самець-гіпопотам прокинувся зі свого глибокого у стилі Гаргантюа сну й побачив, що він оточений.

Він підвівся на ноги й люто озирнувся навколо себе свинячими рожевими очима. П’ять тонн тугої плоті, одягнені у грубу сіру шкуру, забризкану на череві рожевими плямами. Ноги в нього короткі, товсті й могутні, й коли він роззявив пащу, щоб заревіти, то виставив назовні великі жовті ікла кольору слонової кістки, які могли перекусити бойовий човен навпіл.

Він побіг незграбним чвалом, залишаючи глибокі сліди від ратиць у річковому білому піску, й налетів на стіну чорних тіл, які відрізали йому шлях від глибокої води. Він опинився на мілині, спінивши воду, тоді як попереду нього стіна з чорних чоловіків стала міцнішою і товщою, бо до неї приєдналися нові воїни, що приймали на себе й поглинали його натиск.

Гіпопотам помчав на них повним чвалом, і людські тіла розліталися від нього, як полова, підхоплена вітром. Він накинувся на них, клацаючи щелепами, і здавалося, ніщо не зможе встояти проти могутньої сили цього навального натиску. Він прорветься крізь них і знайде собі безпеку в глибинах річки. Проте вони кишіли навколо нього з боків і ззаду, і його натиск помітно ослаб, хоч його рик здавався гучнішим, і клацання жовтих ікл, що перекушували живу плоть, долинало до глядачів, які стояли на острові.

Манатассі стояв спокійно, злегка нахилившись уперед, із легкою усмішкою на покраяному шрамами обличчі, і його жовті очі дивилися уважно й пильно.

Вода в річці пінилася, блищала й іскрилася. Ревіння бегемота набуло нової ноти, в ньому звучав натяк на паніку, і його більше не було видно під кишінням голих чорних тіл. Він здавався скорпіоном, на якого напала армія мурашок, створінь, зовсім крихітних супроти нього, але вони розчавлювали його своєю величезною кількістю. Сонячне світло блищало на мокрих чорних тілах, і рух бегемота вперед був зупинений. Він перетворився на ворухливу кулю людських тіл, тоді як навколо нього вода стала коричневою від крові, й покалічені тіла відпадали від нього, як отруєні чорні кліщі від тіла бика. Вони пливли вниз за млявою течією, тоді як інші роїлися навколо бегемота, готові замінити їх.

Тепер у якийсь чудесний спосіб сплетіння людей і звіра стало рухатися до острова. Залишивши хащі смерті позаду, вони повільно наближалися по мілкій воді.

Вони добулися до острова й вийшли з води – тисяча, а може, й дві тисячі чоловіків, що винесли виснаженого, хоч він і досі пручався, бегемота з річки й стали підійматися вгору берегом. Бегемот розлючено крутив головою з боку в бік, і всі, до кого дотягувалися його ікла, помирали, заповнюючи його пащу своїми тілами та гарячою кров’ю.

Залишаючи позад себе густий слід мертвих і жахливо покалічених людей, вони принесли величезного звіра туди, де його чекав Манатассі. Воєначальник, хитаючись, вийшов наперед. Він був слабкий від утрати крові, бо гіпопотам одним укусом своїх страшних ікл відтяв йому руку вище ліктя.

Він подав цареві важкого списа. Манатассі виступив уперед і, поки його люди тримали нажахане страховище, вдарив списом у горло, поціливши в яремну артерію першим ударом. Бегемот помер, випустивши фонтан чорної крові і гучний крик, що луною розійшовся серед пагорбів.

Манатассі відступив назад і байдуже спостерігав, як його люди добивали своїх поранених ударами милосердя, а коли його воєначальник підійшов і попросив честі померти від руки свого царя, очі Манатассі сяйнули коротким зблиском гордості. Він завдав удару милосердя, розтрощивши череп чоловіка одним ударом залізної руки, а тоді відступив назад і холодно всміхнувся, побачивши приголомшений вигляд шейха.

– Це моя відповідь, – сказав він, і через мить Гасан запитав:

– Чого ти хочеш від нас?

– Дві речі, – відповів Манатассі. – Щоб ти не чинив опору, коли я захочу переправити своє військо через річку на твоїй території. Ти повинен розірвати свій договір про взаємну оборону з Опетом – і мені потрібна залізна зброя. Моїм ковалям знадобиться ще десять років, щоб озброїти так багато людей. Я хочу одержати зброю від тебе.

– За це ти віддаси нам золото Опета й шахти серединного царства?

– Ні! – сердито гарикнув Манатассі. – Я віддам тобі золото. Воно мені не потрібне. Це пр?клятий метал, м’який і ні на що не придатний. Я віддам тобі все, що має Опет, але… – він помовчав, – шахти серединного царства більше ніколи не працюватимуть. Люди ніколи більше не спускатимуться туди, щоб помирати неприродною смертю у глибинах землі.

Гасан хотів запротестувати. Без золота серединного царства зникне причина для його власного існування. Він міг уявити собі гнів імператора Чана, який утратить можливість торгувати з країною золота. Пальці Омара остерегли його, їхній м’який доторк говорив з усією очевидністю.

«Ми ще матимемо час для дискусій».

І Гасан узяв до уваги застереження брата, він придушив свій протест у собі й натомість усміхнувся Манатассі.

– Ти матимеш зброю. Я особисто за цим догляну.

– Коли? – запитав Манатассі.

– Скоро, – пообіцяв Гасан. – Як тільки мої кораблі повернуться з країн, які лежать за східними морями.

«Ланнон постарів за останні кілька років», – подумав Гай. Проте зміна була для нього сприятливою: нові лінії, які змережали його обличчя, применшили красу його рис, але надали їм гідності. Навколо рота зберігся вираз тієї самої вередливості, набундюченості зіпсутої дитини, але до його рота ніхто пильно не придивлявся.

Його тіло було таким самим молодим і дужим, яким воно було завжди, й тепер, коли він стояв голий-голісінький на носі човна в позі гарпунера, кожен м’яз на його плечах і спині чітко виділявся під намащеною шкірою. Сонце позолотило йому тіло в колір темного меду, й лише сідниці, завжди прикриті штаньми, мали колір слонової кістки. Чудове створіння, якого боги любили більше, ніж будь-кого іншого, і Гай відчував розпач, коли порівнював із його тілом власне тіло.

У його свідомості складалися слова пісні, присвяченої Ланнону, ода його красі. Мовчки штовхаючи скіф по гладенькій воді озера, він відчував, як слова штовхаються в його голові, як листочки, несені вітром, потім вони опадали, складаючись у фрази, й пісня була готова.

Стоячи на носі, Ланнон зробив знак вільною рукою. Він не озирнувся, так і стояв у своїй позі, прикипівши поглядом до води, і Гай повернув човна майстерним порухом жердини. Раптом тіло Ланнона вивільнило сконцентровану енергію у плавному вибуховому ударі, розгортанні напружених м’язів, коли він метнув довгий гарпун крізь поверхню води. Вода хлюпнула й завертілася водовертю, і волосінь, згорнута на дні скіфа, почала розмотуватися й з характерним свистом утікати через борт у воду.

– Ось так! – вигукнув Ланнон. – Чудовий кидок! Допоможи мені, Гаю!

І вони вдвох стрибнули до волосіні, сміючись від збудження, а потім лаючись від болю, бо волосінь, що пробігала в них між пальцями, обдирала їм шкіру. Удвох вони пригальмували швидкість риби, яка втікала від них. Скіф утікав від берега в озеро, бо риба шукала глибшої води й тягла їх за собою.

– В ім’я святого Ваала зупини її, Гаю, – попросив Ланнон, важко відсапуючись. – Не дозволяй їй утікати на глибину, бо там ми втратимо її напевне.

І вони налягли спільною вагою обох своїх тіл на волосінь. М’язи на руках і плечах Гая стали вузлуватими, наче кільця пітонів, і риба повернула назад.

Вони витягли її на поверхню, де вона робила кола під скіфом, і, коли величезна вусата голова визирнула з-під води, Ланнон закричав:

– Тримай її!

Гай обмотав волосінь навколо зап’ястка й відхилився назад, утримуючи вагою свого тіла вагу риби. Скіф небезпечно нахилився, але Ланнон схопив важкого кия й завдав удару по блискучій чорній голові.

Поверхня води вибухнула, коли риба засмикалася в агонії, й збурена вода вилилася на них обох справжнім водоспадом, намочивши їх із голови до ніг.

– Бий її! – кричав Гай. – Убий!

І, напівзасліплений бризками, Ланнон молотив по величезному рилу. Деякі з його ударів давали маху, били по борту скіфа, відколюючи від нього дошки.

– Бий не по борту, ти, йолопе! Бий по рибі! – кричав Гай, і нарешті риба була мертва, повисши у воді поряд із човном.

Сміючись, засапавшись і лаючись, вони пропустили товсту волосінь крізь зябра й, перетягши через планшир, витягли на борт рибу – слизьку й чорну, з черевом сріблястого кольору й виряченими очима. Вуса над її роззявленою пащею досі тремтіли й смикалися, коли вона заповнювала своїм тілом човен, удвічі довша, ніж Гай, і надто товста, щоб він міг обхопити її руками.

– Це страховище, – відсапувався Гай. – Більшої риби я ніколи не бачив.

– Ти назвав мене йолопом, – сказав Ланнон.

– Ні, величносте, я розмовляв сам із собою, – усміхнувся Гай, відкорковуючи амфору й наливаючи обом вина.

Ланнон підняв свою чашу до Гая й усміхнувся йому над краєчком.

– Лети для мене, Сонячний Пташе!

– Ричи для мене, Великий Леве!

І вони випили вино водночас, а потім засміялися, як малі діти.

– Ми давно не були з тобою так близько, Гаю, – сказав йому Ланнон. – Нам слід зустрічатися частіше. Ми старіємо надто швидко, ти і я, наші турботи й обов’язки огортають нас, і ми заплутуємося в павутині, яку самі сплели. – Тінь промайнула перед очима Ланнона, й він зітхнув. – Я був щасливий протягом кількох останніх днів, цілком щасливий уперше за багато років. – Він подивився на Гая майже сором’язливим поглядом. – Мені дуже приємно з тобою, старий друже.

Він нахилився й незграбним рухом поплекав Гая по плечу.

– Я не знаю, що я робив би без тебе. Ніколи не покидай мене, Гаю.

Гай почервонів, спантеличений у своєму збентеженні, до такого настрою в Ланнона він не звик.

– Не турбуйся, величносте, – відповів він хрипким голосом, – я ніколи тебе не покину.

І Ланнон опустив руку й засміявся, протиставивши своє збентеження збентеженню Гая.

– Святий Ваале, та ми стали сентиментальними, як дівчата. Може, це старість, як ти думаєш, Гаю? – Він вилив решки вина з чаші через плече, надавши своєму жесту якоїсь дивної урочистості й уникаючи погляду Гая. – У цьому озері ще є риба, і ми маємо ще годину або дві світлого дня. Скористаймося ними.

Коли споночіло, вони повернулися туди, де над самим пляжем стояла їхня стара хатина, занедбана й покинута під стрункими пальмами з листям кольору слонової кістки. Коли Гай проштовхав скіф навколо зарослого очеретом берега острова, вони побачили, що в затоці стоїть на якорі галера. На її щоглі висів штандарт дому Барка, а на кормі й носі світилися лампи. Відблиски вогнів танцювали на чорній воді, й звуки голосів виразно долинали до них.

Гай зупинив скіф і наліг на жердину, й вони мовчки подивилися на довгий корабель. Тоді Ланнон заговорив:

– Світ знайшов нас, Гаю. – У тоні його голосу звучали втома й смирення. – Привітай їх від мого імені.

Лампа, яка звисала на ланцюжку зі стелі каюти на кормі, освітлювала їхні обличчя якимсь неприродним світлом, виразно виокремлюючи щоки й носи, але залишаючи в темному затінку очі. Їхні обличчя були похмурими, коли вони зібралися навколо стола й слухали повідомлення посланця із півночі. Хоч він був молодий, прапорщик на першому році військової служби, проте завдяки високому походженню він зумів викласти свій рапорт дуже чітко й виразно.

Він описав ознаки тривожної ситуації, що з’явилися на північному кордоні протягом останніх тижнів, невеличкі інциденти, пересування чималих кількостей людей, побачені з відстані, дим і вогнища таборів, розбитих на великих територіях. Шпигуни повідомляли про дивні чутки, про нового бога з лапами орла й пазурами лева, який поведе племена в країну трави й води. Розвідники спостерігають появу багатьох кораблів дравів на східних околицях великої річки, їхнє незвичне пересування і повідомляють про балачки, про таємні зустрічі, які відбуваються невідомо між ким.

Наростало відчуття неспокою, якогось незвичайного збудження, люди базікають, і їх опановує тривога, вони відчувають тиск і напругу, наближення якихось невідомих подій. Над головою згущуються штормові хмари й уже спалахують перші блискавки, таємничі знаки вказують на щось невідоме.

Ланнон злегка спохмурнів, але слухав спокійно, спершись підборіддям на кулак, через що його очі перебували в тіні.

– Мій командир просив мене сказати вам, що він боїться, аби ви не подумали, що все це фантазії, на які не варто звертати увагу.

– Ні, я так не подумаю, – сказав Ланнон, відкинувши побоювання хлопця, що його рапорт не буде сприйнятий серйозно. – Я надто добре знаю старого Мармона. Він ніколи не прийме дощового черв’яка за змію.

– Це ще не все, – сказав хлопець і поклав на стіл шкіряну торбину.

Він розв’язав ремінець і витрусив на стіл кілька металевих предметів.

– Один із річкових патрулів перехопив загін поган, які намагалися переправитися через річку вночі. У кожного з них був такий предмет.

Ланнон підняв один із важких наконечників списа й став роздивлятися його з цікавістю. Форма й обробіток були дуже прикметні, й він подивився на Гая.

– Ну що ти скажеш? – запитав він, і його власна думка підтвердилася, коли Гай відповів:

– Драви. Немає жодного сумніву.

– Зброя дравів у руках поган?

– Можливо, вони взяли їх у мертвих дравів або вкрали.

– Можливо, – кивнув головою Ланнон. Він помовчав трохи довше, а тоді поглянув на молодого офіцера. – Ти добре виконав своє доручення, – сказав він, і юнак зашарівся від утіхи. Далі Ланнон обернувся до Габбакука Лала. – Ти доставиш нас до наступного вечора в Опет?

Адмірал усміхнувся й кивнув головою.

Ланнон і Гай стояли вдвох біля поручня на кормі й дивилися, як їхній острів поринає в темряву, коли галера швидко відпливла, а її кільватер мерехтів у світлі місяця.

– Я запитую себе, чи ми коли-небудь повернемося сюди, Гаю, – тихо промовив Ланнон, а Гай стривожено заворушився біля нього, але нічого не відповів. – У мене таке відчуття, ніби я щось залишаю тут, позад себе. Щось дорогоцінне, чого я вже ніколи не віднайду, – провадив Ланнон. – Чи ти відчуваєш те саме, Гаю?

– Можливо, ти спогадуєш свою юність, Ланноне. Можливо, останні кілька днів були її закінченням.

Вони замовкли, злегка похитуючись у ритмі руху весел галери. Коли острів сховався в темряві, Ланнон заговорив знову:

– Я пошлю тебе на кордон, Гаю. Будеш там моїми очима й вухами, старий друже.

– Я ненадовго, серце моє, – вибачливо промовив Гай, хоч Таніт не сказала йому нічого і приділила всю свою увагу витонченому поїданню ґрона пурпурових ягід винограду. – Я повернуся назад раніше, ніж ти встигнеш помітити, що мене нема.

Таніт скривила обличчя, так ніби одна з ягід виявилася кислою, і Гай подивився на її обличчя з певним роздратуванням. Воно було безтурботне, гарне й непоступливе, як обличчя самої богині.

Гай давно вивчив усі відтінки настрою Таніт, кожен вираз або нахил голови. Він зачаровано спостерігав, як вона змінювалася від дитини до повністю розвиненої жінки, від пуп’янка до розквітлої квітки, й досліджував її з терпінням і відданою любов’ю, але цей її настрій він не знав, як розвіяти.

Таніт облизала довгий великий і вказівний пальці кінчиком рожевого язика, потім із цікавістю оглянула свою руку, вигинаючи її з боку в бік, щоб упіймати світло.

– Нема нікого іншого, кому цар міг би доручити цю місію. Це справа надзвичайної ваги.

– Ще б пак, – промурмотіла Таніт, досі роздивляючись свою руку. – Як ото не було нікого іншого, хто міг би податися з ним рибалити.

– Ти нічого не розумієш Таніт, – спробував пояснити їй Гай. – Ланнон і я були друзями від самого дитинства. Ми часто бували на островах в ті давні дні. Це було наче паломництво в нашу юність.

– Поки я сиділа тут сама-одна з твоєю дитиною в животі.

– Це тривало лише п’ять днів, – нагадав їй Гай.

– Лише п’ять днів! – передражнила його Таніт, і її щоки спалахнули, повідомивши, що її настрій змінюється від криги до вогню. – Присягаюся своєю любов’ю до богині, я не розумію тебе! Ти запевняєш мене в тому, що кохаєш мене, проте, коли Ланнон Гіканус поманить тебе пальцем, ти біжиш до нього, засапавшись, як цуценя, й перекидаєшся на спину, щоб він міг полоскотати тобі черево!

– Таніт! – заусміхався Гай. – Присягаюся, ти ревнуєш!

– Ревную! – скрикнула Таніт і схопила таріль із фруктами. – Я тобі покажу ревнощі!

Вона пожбурила в нього таріль і, поки він ще летів, стала шукати нові снаряди.

Стара Айна, що дрімала на сонечку в кінці тераси, прокинулася в розпалі шторму й приєдналася до Гая в його втечі. Вони знайшли схованку за кутом стіни, й Гай обережно визирнув звідти й виявив, що на полі битви нікого нема, але він почув, як Таніт плаче десь у домі.

– Де вона? – запитала Айна тремтячим голосом.

– У домі, – відповів Гай, вичесуючи фрукти з бороди й витираючи плями вина з туніки.

– Що вона робить?

– Плаче, – сказав Гай.

– Іди до неї, – розпорядилася Айна.

– А якщо вона нападе на мене знову? – нервово запитав Гай.

– Відшмагай її, – порадила йому Айна. – А потім поцілуй.

І вона усміхнулася до нього беззубою, але глибоко обізнаною усмішкою.

– Прости мене, святий отче, – прошепотіла Таніт, і її теплі й мокрі сльози закапали на шию Гая. – Я поводилася по-дитячому, я знаю, але кожна хвилина без тебе для мене – шматок утраченого життя.

Гай тримав її в обіймах, гладячи їй волосся, заспокоюючи її, і його груди стискалися й роздималися силою його кохання до неї. Він сам був близький до сліз, слухаючи її голос.

– Чи не міг би ти цього разу взяти мене із собою? – звернулася вона до нього зі своїм останнім благанням. – Будь ласка, святий отче. Будь ласка, моє кохання.

Відповідь Гая була шаноблива, але тверда.

– Ні. Мої пересування будуть швидкими й небезпечними, а ти вже на третьому місяці.

Вона нарешті змирилася. Сіла на кушетку й витерла очі від сліз. Її усмішка була лише трохи кривою, коли вона запитала:

– Чи не розповів би ти мені знову про те, які приготування ти зробив до народження нашої дитини?

Вона сіла біля нього, м’яка й тепла, її бліда шкіра світилася над невеличкою опуклістю її живота, а нова вага її грудей виблискувала у світлі лампи. Вона дивилася на нього уважним поглядом, вона слухала його, кивала головою, усміхалася й радісно скрикувала, коли Гай розповідав їй, як усе буде, – про матір-годувальницю, яку він знайшов для їхньої дитини в чистому повітрі пагорбів, в одному з маєтків провінції Зенґ. Він розповідав їй, як малюк ростиме здоровим і сильним, як вони навідуватимуть його там.

– Його? – грайливо запитала Таніт. – Не його, мій володарю, а її!

– Ні, таки його! – не погодився з нею Гай, і вони засміялися.

Але під сміхом Таніт ховався смуток. Адже буде зовсім не так. Вона не могла цього бачити, не могла зловити їхнє щастя, не могла ані почути сміх дитини, ані відчути тепло маленького тіла, що притискається до неї.

На мить темна завіса часу відкрилася, і, як іноді траплялося, вона мигцем побачила майбутнє, побачила темні форми, чоловіків і речі, які вселили їй жах.

Вона пригорнулася до Гая і слухала його голос. Він наповнював її спокоєм і силою, й нарешті вона тихо запитала:

– Я принесу тобі лютню, ти заспіваєш для мене?

І він заспівав поему, присвячену Таніт, але тепер у ній були нові вірші. Щоразу, коли він її співав, у ній з’являлися нові вірші.

Мармон був воєначальником півночі, губернатором північного царства й командувачем легіонів і фортець, які охороняли північний кордон.

Він був давнім другом Гая, хоч і старший від нього на тридцять років, але спільна ерудиція об’єднувала їх. Мармон захоплювався воєнною історією, і Гай допомогав йому в роботі над рукописом з історії Третьої війни проти Риму. Це був високий сухорлявий чоловік із густою кучмою сріблястого волосся, яким він дуже пишався. Він мив його шампунем й акуратно розчісував. Його шкіра, гладенька, як у дівчини, твердо натягнута на випнуті кістки черепа, пожовкла від пропасниці, білки очей пожовкли від неї теж.

Він був одним із воєначальників, яким імперія довіряла найбільше, й протягом двох днів він і Гай обговорювали ситуацію на кордоні, роздивляючись глиняний макет території, на якому Мармон показував Гаєві точно, де саме відбулася та або та загадкова подія. Тонкі руки Мармона переставляли фішки або проводили лінії чи окреслювали ті місцевості, де відбувалося щось незвичайне або виникав сумнів, тим часом як Гай слухав і ставив запитання.

Наприкінці другого дня вони разом повечеряли, сидячи вдвох на мурах фортеці, де їх обдував прохолодний вечірній вітерець. Дівчина-рабиня намастила їхні тіла запашною олією, щоб відігнати москітів, і Мармон власними руками наповнив Гаєву чашу для вина, але сам він не пив. Пропасниця завдає шкоди печінці чоловіка, й вино для нього перетворюється на отруту.

Гай подякував Ваалові за те, що боги зробили його несприйнятливим до хвороби, яка процвітала в гарячих заболочених низинах та понад річкою. Розум Гая не міг позбутися думки: чому хвороба вбиває одних, калічить других і залишає неушкодженими третіх? Чому вона лютує лише на низинах і нікого не зачіпає на прохолодних висотах? Він повинен подумати про це більше, спробувати знайти відповіді на ці запитання.

Проте Мармон знову заговорив, і Гай зупинив свій розум від блукання невідь-де, повернув його назад до нагальних проблем.

– Я нарешті створив систему шпигунів, на яких можу покластися, – сказав Мармон. – Я маю людей у кожному племені, тож вони регулярно доповідають мені про те, що там діється.

– Я хотів би зустрітися з деякими, – перебив його Гай.

– Я не радив би тобі зустрічатися з ними, святосте, – почав Мармон, потім помітив, який у Гая вираз обличчя, і спробував оминути дражливу тему. – Я чекаю, що один із них прийде до мене з доповіддю протягом кількох наступних днів. Він мій найнадійніший інформатор. Чоловік на ім’я Сторч, венді, колишній раб. Завдяки його допомозі я набрав цілий гурт шпигунів там, за річкою.

– Я поговорю з ним, – сказав Гай, і розмова змінилася, Мармон запитав у Гая поради щодо своєї письмової творчості.

Вони розмовляли як старі друзі, аж поки геть споночіло й слуги запалили для них смолоскипи. Нарешті Мармон шанобливо запитав:

– Мій володарю, до мене звернулися з проханням мої офіцери. Деякі з них ніколи не чули твого співу, а ті, хто чув, хочуть знову його почути. Вони настирливі, святосте, але, може, ти їм поступишся?

– Пошліть когось до мого помешкання, нехай принесе лютню, – сказав Гай, слухняно стенувши плечима, й один із молодих офіцерів виступив наперед із лютнею.

– Ми вже її принесли, святий отче.

Гай заспівав пісні легіонів, пісні бенкетні й маршові, пісні непристойні й пісні слави. Вони сподобалися їм. Офіцери мовчки з’юрмилися навколо Гая на мурах, а нижче на подвір’ї зібралися прості солдати, обернувши обличчя вгору, готові підхопити приспів.

Було вже пізно, коли ад’ютант протиснувся крізь натовп і щось спокійно повідомив Мармону. Той кивнув головою й відпустив ад’ютанта, а тоді прошепотів Гаю:

– Ваша святосте, прийшов чоловік, про якого я вам розповідав.

Гай відклав лютню вбік.

– Де він?

– У моєму штабі.

– Ходімо до нього, – запропонував Гай.

Сторч був високим чоловіком, наділений особливою гнучкою грацією, притаманною багатьом венді, але чорна оксамитова шкіра на його плечах була посмугована грубими шрамами від рабського канчука.

Він помітив погляд Гая і смикнув свій плащ так, щоб прикрити жахливий рубець, і Гаєві здалося, що в його очах зблиснув виклик, хоч його обличчя залишилося вродливим і незворушним.

– Він не розмовляє пунічною мовою, – повідомив Мармон. – Але я знаю, що ви розумієте їхній діалект.

Гай кивнув головою, і шпигун дивився на нього на мить довше, перш ніж звернувся до Мармона. Його голос звучав спокійно, без гніву й без звинувачення.

– Ми домовилися, що ніхто не бачитиме мого обличчя, – сказав він.

– Тут інший випадок, – швидко пояснив Мармон. – Це не звичайний собі чоловік, це верховний жрець Опета й командувач усіх армій царя. – Мармон зробив паузу. – Це Гай Бен-Амон.

Шпигун кивнув головою, його обличчя не виявило жодного виразу навіть тоді, коли Гай заговорив мовою венді.

Вони розмовляли протягом години, й наприкінці розмови Гай обернувся до Мармона й сказав пунічною мовою:

– Його повідомлення суперечить більшості того, що ти розповів мені. – Гай спохмурнів і роздратовано постукав по столу суглобами пальців. – Цей чоловік нічого не чув ані про чоловіка-бога з пазурами лева, ані про полки тренованих воїнів, озброєних зброєю дравів.

– Ні, – погодився з ним Мармон. – Ця ділянка річки спокійна. Тривожні повідомлення надходять зі сходу.

– Ти маєш там шпигунів? – запитав Гай.

– Кількох, – кивнув головою Мармон, і Гай замислився на мить.

– У такому разі я піду на схід, – вирішив Гай. – Я піду вдосвіта.

– Патрульна галера прибуде через п’ять днів.

– Я нічого не побачу з палуби галери. Я піду пішки.

– Я підготую для тебе ескорт ще до схід сонця, – запропонував Мармон.

– Ні, – відхилив його пропозицію Гай. – Я подорожуватиму швидше й приваблюватиму до себе менше уваги, якщо піду сам-один. – Він знову подивився на Сторча. – Цей чоловік буде мені провідником, якщо він такий надійний, як ти вважаєш.

Мармон передав наказ Гая своєму шпигунові й закінчив:

– Ти можеш тепер іти. Поїж, відпочинь і будь готовий до сходу сонця.

Коли він пішов, Гай довго дивився йому навздогін, а тоді запитав:

– Скільки ти платиш такому чоловікові?

– Дуже мало, – визнав Мармон. – Сіль, намистинки, кілька прикрас із бронзи.

– Мене дивує, чому він погодився на цю роботу? – м’яко запитав Гай. – Чому він на нас працює, адже сліди від канчуків досі не загоїлися на його тілі?

– Мене більше не дивують вчинки людей, – сказав Мармон. – Я бачив надто багато дивного, щоб запитувати про мотиви людської поведінки.

– А я ніколи не перестану запитувати про це, – промурмотів Гай, досі дивлячись навздогін шпигунові, стурбований зрадою цього чоловіка, яка так різко суперечила уявленню Гая про честь.

Усі намагання Гая довідатися більше про шпигуна протягом наступних чотирьох днів мали дуже мало успіху. Сторч був мовчазним чоловіком, говорячи лише тоді, коли його про щось прямо запитували, словами, що їх було вочевидь недосить, аби описати ситуацію. Він ніколи не дивився прямо на Гая. Його погляд зосереджувався на одній половині обличчя Гая, і він дивився кудись у далеч.

Такий супутник не вельми подобався Гаю, хоч йому вочевидь був добре знайомий кожен закрут річки й кожна заглибина або кожне підвищення ґрунту, якими вони подорожували.

Вони заходили у дві фортеці на південному березі, й від тих людей, які стояли там гарнізонами, Гай роздобув чимало інформації з перших рук. Двічі вони знаходили ознаки того, що тут переправлялися через річку великі загони чоловіків у якихось невідомих справах, і були інші мало помітні свідчення потаємної діяльності, які підсилювали неспокій Гая.

Його тривожило, що ці ознаки суперечили запевненням Сторча про стабільне становище по той бік річки.

Вони подорожували швидко й мовчки, ковзаючи, наче двоє лісових духів крізь густі чагарі долини. Вони пересувалися переважно в прохолодні години вечора та ночі й спочивали в жарку спеку полудня. Вони їли мало, заощаджуючи харчі в сумці з млинцями й не марнуючи часу на полювання.

На четвертий день вони вийшли на вершину невисокого гранітного пагорба, з якого могли роздивитися величезну площу дна долини, панораму, яка простягалася між обома її берегами і зникала лише в синьому тумані великої відстані. Перед ними річка робила величезний закрут на південь, утворюючи широку блискучу петлю на багато миль, де течія повертала назад, собі назустріч.

Хоч петля мала двадцять або двадцять п’ять миль завдовжки, проте біля початку відстань між її рукавами становила не більше п’ятьох, і там, де вона закінчувалася, стояла міцна фортеця наступного гарнізону. Дим від вогнищ, на яких там готували їжу, підіймався голубими струминками в тихе гаряче повітря.

Гай довго дивився на вигин річки, прикидаючи різницю між тривалим переходом протягом цілого дня навколо петлі й можливістю швидко перепливти через її шию з неминучим ризиком, який містив такий варіант.

– Сторч, – запитав він, – чи зможемо ми перетнути річку? Тут можуть бути люди з племен?

Шпигун уникав пильного погляду Гая, приховуючи будь-який вираз на своєму обличчі. Він сидів дуже тихо на опуклій гранітній вершині поруч із Гаєм – і Гаєві здалося, він не зрозумів його запитання.

– Чи зручніше для нас буде перетнути річку там, де вона утворює закрут? Це перехід безпечний?

– Я з’ясую. Чекай мене тут.

Він повернувся за годину до темряви й повів Гая вниз до берега річки. В очереті був захований довбаний човен. Дерево підгнило, було посічене червами й пахло зіпсутою рибою. Підозри Гая посилились.

– Де ти знайшов цього човна?

– Тут неподалік, нижче за течією, розбила табір родина рибалок.

– Скільки їх?

– Четверо, – відповів Сторч.

– Венді?

– Ні, софала.

– Воїни?

– Рибалки. Старі чоловіки із сивими бородами.

– Ти сказав їм про мене?

– Ні.

Гай завагався, прикипівши поглядом до безвиразних очей шпигуна, намагаючись уловити в них натяк на зраду.

– Ні, – сказав Гай. – Ми не переправлятимемося через річку. Ми підемо довгою дорогою.

Він чекав на реакцію Сторча, чекав, що він стане заперечувати, спробує переконати Гая обрати короткий шлях.

– Тобі вирішувати, – кивнув головою Сторч і почав накривати човна сухим очеретом.

– Ну, гаразд, – погодився Гай. – Перевези мене човном.

Сторч обрав течію, яка допомогла йому переправити старе утле суденце через річку. Попереду них баклани били по воді крильми у шалених зусиллях злетіти, тоді як шоколадно-білі якани втікали по лататтю водяних лілей, а зловісні, схожі на колоди тіла крокодилів ковзали з берега у глибоку воду.

Вони причалили до багнистого берега, перетоптаного копитами дичини, яка приходила сюди пити, й Сторч заховав човна. Він вивів Гая на берег на галявину яскраво-зеленої отруйної болотяної трави, де їм довелося брести по пояс між товстими чіпкими стеблами рослин, а дно було грузьким і болотяним.

У центрі галявини Сторч несподівано зупинився й знаком показав Гаю, щоб він стояв тихо. Він витягнув голову, дослухаючись. Вони стояли, завмерши в нерухомості, протягом тривалого часу, потім Сторч знаком показав Гаю, щоб він залишався там, де був, а сам пішов далі.

За сотню кроків від Гая Сторч зупинився знову, але тепер він обернувся й подивився на Гая.

Уперше на його обличчі з’явився вираз, вираз дикого збудження, справжній вибух тріумфу.

Він підняв праву руку й показав на Гая, то був викривальний жест, і він закричав на венді:

– Онде він! Хапайте його!

Трава, яка росла на галявині, зашелестіла й захиталася, так ніби на неї налетів порив сильного вітру, й зі своїх схованок піднялися ряд за рядом воїни венді. Їхні щити накладалися один на один, їхні шеренги утворювали концентричні кола навкруг Гая. Вони оточили його цілком, і пера їхніх головних уборів утворювали ніби піну погрозливої хвилі, що накочувалася на нього.

Як рука душителя на горлі, кільце воїнів зімкнулося на Гаї. Він розпачливо озирнувся навколо себе, шукаючи шлях до втечі. Такого шляху не було, й він зірвав шкіряний футляр із леза сокири з грифами й кинувся вперед, наче тер’єр на горло чорного бика.

– За Ваала! – виклично крикнув він, налетівши на важку масу воїнів.

– Повітря тут смердюче, – поскаржився Ланнон, зморщивши носа. – Хіба ми не можемо якось пробити звідси вентиляційний отвір до поверхні?

– Величносте! – Ріб-Адді не зміг приховати свій жах. – Подумай, що це означатиме. Допустити сюди робітників! – Він зробив широкий жест, який охопив усю довжину скарбниці. – Чи можеш ти уявити собі, які вони винесуть звідси розповіді, розповіді, що розпалять жадібність кожного розбійника в усіх чотирьох царствах?

Саме з цієї причини розташування царської скарбниці утримувалося в такій глибокій таємниці. Таємниці, яка найбільше охоронялася в імперії, відома лише царю, верховному жерцю та верховній жриці, Ріб-Адді та ще чотирьом чиновникам – працівникам скарбниці.

– Я відіслав би їх до богів негайно після того, як вони закінчили б свою роботу, – розважливо пояснив Ланнон.

Ріб-Адді здивовано закліпав очима. Він не передбачив такого радикального розв’язання проблеми. Йому довелося десь близько хвилини шкрябати бороду й глибоко замислитися, щоб висунути наступне заперечення.

– Крізь вентиляційну шахту до скарбниці зможуть проникнути злодії, гризуни та волога. Усе це сприятиме її руйнуванню.

– Ну, гаразд, хай буде так, як є.

Ланнон облишив тему, знаючи, що Ріб-Адді заперечує перемінам лише тому, що це переміни. Те, що було добрим протягом останніх двохсот років, має бути добрим і протягом двохсот наступних.

Ланнон спостерігав, як останню партію золотих зливків у формі пальця, добутих у шахтах серединного царства, шанобливо докладали до золота, яке вже лежало в кам’яних заглибинах скарбниці. Ріб-Адді ретельно записав кількість доставленого металу у своїх сувоях, і Ланнон підтвердив надходження, нашкрябавши поруч із записом про надходження свій особистий знак.

Четверо довірених чиновників покинули видовжену кімнату з її скарбами. Поки вони підіймалися витертими сходами, Ріб-Адді запечатав залізні двері. Він витиснув знак Великого Лева на глиняній табличці, потім він і Ланнон піднялися сходами й пройшли крізь позначені знаком сонця двері до приміщення з державними архівами. Ланнон зачинив двері, й масивна плита увійшла у своє гніздо з глухим стуком.

Ланнон зробив знак сонця перед образом бога на дверях, потім вони з Ріб-Адді, як завжди, обговорюючи багатство в різних його проявах, пройшли по всій довжині архівів. Полиці були напхом напхані державними документами з описами різних подій у царстві, й вільного місця залишалося зовсім мало. Незабаром йому доведеться приділити увагу розширенню цих катакомб і збільшити їх у такий спосіб, щоб не зруйнувати й не пошкодити те, що вже існує.

Вони вийшли крізь головні двері з важкими шкіряними завісами до передпокою з вартою, туди, де офіцери Шостого легіону охороняли вхід. У всі години дня й ночі двоє офіцерів були тут, а відбірна сотня воїнів легіону Бен-Амона чекала на їхній знак. Шостий легіон від початку формувався для охорони храмів і скарбів царства, й ці обов’язки досі складали важливу частину їхньої служби.

Коли вони ввійшли до лабіринту храму Астарти, Ріб-Адді з усіма виявами підлабузницької відданості розлучився з Ланноном і разом зі своїми чотирма підлеглими поточився назад, кланяючись доти, доки зник за поворотом коридору.

Супроводжуваний чотирма жрицями, Ланнон, голий і величний, здійснив ритуальне купання в басейні Астарти й, поки вони перевдягали його в туніку прохача пророцтв, зумів просунути грайливу руку під спідницю однієї з послушниць, так щоб інші нічого не помітили. Вираз обличчя в послушниці не змінився, але вона на мить із палким бажанням затиснула пальці Ланнона між своїми стегнами, перш ніж відійти вбік, і, поки Ланнон ішов коридором до кімнати аудієнцій пророчиці, він погладжував свої вуса, вдихаючи запах дівчини, який залишився на його пальцях.

Вони були такі гарячі, як млинці, що розбризкують олію на сковорідці, ці наречені богів, змушені сподіватися, як це часто бувало, на обійми представниць своєї статі або скрадливі пестощі якогось жерця або охоронця храму. Ланнон усміхнувся, намагаючись угадати, чи багато з них користувалися перевагою розпусти, яка дозволялася всім на святі Родючості Землі. Щодо нього самого, то він не раз скоював смертний гріх із якоюсь закутаною в плащ і надійно замаскованою жрицею. Свято було близько, через два тижні почнеться, і, як завжди, він чекав його з нетерпінням. Потім із жалем пригадав, що Гай навряд чи повернеться з півночі вчасно, щоб приєднатися до торжеств. Це значно ослабить його власну втіху. Настрій у Ланнона швидко змінювався, ось і тепер не встиг він пройти десять кроків, як його добрий гумор безслідно зник.

Він подивився на пророчицю, що сиділа на своєму троні, схожа на статую зі слонової кістки, з руками, згорнутими на колінах, й обличчям, так розмальованим косметикою, що воно скидалося на маску, чоло біле, притрушене пудрою із сурми, повіки блищали металевим синім блиском, а рот здавався червоною раною на блідому обличчі. Він знайшов точку прикладення для свого поганого настрою.

Коли він недбало вклонився, то пригадав, як часто ця відьма збивала його з пантелику й виводила з рівноваги. Він ненавидів ці сесії ворожіння, а проте виявив, що вони наповнюють його дивним зачаруванням. Він розумів, що більшість її пророцтв була шлаком, який, певно, навіювали їй політично активні жерці. А проте в них було також чимало гострих коментарів і слушних порад, а іноді й самородки найчистішого золота світилися на устах пророчиці. Під час регулярних візитів він налаштовував своє вухо на нюанси, які звучали в її голосі. Як і Ріб-Адді, відьма мала відтінки переконаності або вагання в тому способі, в який проголошувала пророцтва. Ланнон був чутливий до її інтонацій, але особливо до того рідкісного тону, монотонного низького голосу, який відьма застосовувала тоді, коли повідомляла чудесні, підказані їй богом істини справжнього пророцтва.

Тепер Ланнон став перед нею у найагресивнішу позу: ноги широко й твердо розставлені, руки, стиснуті в кулаки, впираються в боки. Із самовпевненістю особи царського сану, що підсилювалася внутрішньою роздратованістю, він поставив перше запитання.

Таніт ненавиділа свої розмови з Великим Левом. Він лякав її і вселяв страх. Вона почувалася так, ніби її вкинули у клітку з диким хижаком, наділеним невтомною енергією і непередбачуваним у своїй поведінці. Його бліді сталево-голубі очі світилися холодною вбивчою хіттю хижака, риси його обличчя були досконало вирізьблені, але також холодні й позначені тією самою нещадною пристрастю.

Зазвичай вона втішалася присутністю Гая, який сидів за ширмою, що допомагало їй відбути сеанс, але цього ранку вона була сама-одна – і хвора.

Ніч була гарячою й душною, дитина в її лоні здавалася важкою, як камінь. Вона підвелася з кушетки млявою й блідою, мокра від нічного поту, й проковтнула легкий сніданок, який Айна приготувала для неї тільки для того, щоб Таніт виблювала його в запаморочливому нападі нудоти.

Смак гострої кислотної жовчі вона тепер відчувала в задній частині горла, й піт струменів по ній під плащем, лоскочучи їй боки й живіт, у якому зароджувалося нове життя. Вона мала таке відчуття, ніби задихається, її дихання жадібно шукало повітря, її тіло було м’яким і слабким, а тим часом цар горлав свої запитання.

Вона була не готова, замість відповідей з неї вилітали пусті слова, які вона промовляла без переконаності, й жриця докладала всіх зусиль, щоб зосередитися, пригадати те, чого навчав її Гай.

Цар уже дратуватися, він ходив перед нею туди-сюди, висмоктуючи з неї енергію. Вона відчувала, як піт руйнує її косметичну маску. Шкіра свербіла й припухала, фарба блокувала пори, і їй дуже хотілося її витерти. Вона раптом побачила чудесне видовище, як холодна вода дзюркотить по замшілих скелях, як вона занурює своє тіло в зелену воду, як пірнає в неї, а її волосся розпливається поверхнею, наче листя водяної рослини.

– Ну ж бо, відьмо! Розкажи мені про майбутнє. Це просте запитання. Відповідай!

Цар зупинився перед нею, поставивши одну ногу на сходинку трону, відкинувши плечі назад, а стегна викинувши вперед у суто чоловічій позі, глузлива усмішка застигла на його вродливому обличчі, а в голосі лунало глузування.

Таніт не чула його запитання, вона болісно підшукувала слова для відповіді, й ще одна хвиля нудоти накотилася на неї. Вона відчула, як струминка поту потекла по її верхній губі, й нудота перетворилася на запаморочення голови.

Голос Ланнона відступив назад, і чорна темрява проковтнула її. Зона її зору звузилася, й вона бачила лише довгий промінь у суцільній темряві, в кінці якого обличчя Ланнона палахкотіло, наче золота зірка. Її вуха заповнив гуркіт, звук штормового вітру, що пробивався між деревами густого лісу. Потім звук вітру завмер у тиші й пролунав голос. Голос був хрипкий і низький, рівний і монотонний, голос глухої жінки або голос чоловіка, якого протягують разом із димом крізь люльку з гашишем. Із тихим подивом Таніт усвідомила, що дивний голос вилітає з її власного горла, а ті слова, які він промовляв, шокували її.

– Ланноне Гіканус, останній Великий Лев Опета, не запитуй про майбутнє. Для тебе майбутнє – темрява й смерть.

Вона побачила, як її власний шок відбився на обличчі Ланнона, побачила, як колір покинув його щоки, а його губи перетворилися на лінії блідого мармуру.

– Ланноне Гіканус, ув’язнений часу, що метаєшся у своїй клітці. Чорна темрява чекає на тебе.

Ланнон рвучко хитав головою, намагаючись заперечити ці слова. Золоті пасма його волосся, ще вологі після ритуального миття, танцювали на його плечах, і він зображував обома руками знак сонця, намагаючись відвернути слова, які встромлялися йому в серце, наче стріли, що вилетіли з потужного лука.

– Ланноне Гіканус, твої боги відлітають, вони летять угору й залишають тебе в чорній темряві.

Ланнон відступив від трону, піднявши руки, щоб захистити обличчя, але слова нещадно переслідували його.

– Ланноне Гіканус, ти, що прагнеш довідатися про своє майбутнє, знай же, що воно лежить і чекає на тебе, як чекає лев на необережного мандрівника.

Ланнон скрикнув, і його жах вибухнув у насильство.

– Підла зміюко! – зойкнув він і кинувся до пророчиці, перестрибуючи по кілька сходинок трону. – Паскудна відьмо!

Він бив Таніт по обличчю руками, і від його важких ударів її голова засмикалася вбік і назад. Каптур її плаща впав назад, відкриваючи її розпущене темне волосся. Удари ляскали по її тілу, але Таніт не промовила жодного звуку. Її мовчанка заохочувала Ланнона до нового насильства.

Він ухопився за полу її плаща й стягнув її з трону.

– Чаклунка! – заволав він і потяг її вниз сходами.

Вона важко впала й покотилася вниз, намагаючись підвестися на ноги, але перший копняк Ланнона влучив їй у живіт, і вона зігнулася навпіл, обхопивши своє тіло і стогнучи, поки його взуті в сандалі ноги обсипали її копняками.

Ланнон люто горлав, ганяючись за нею по приміщенню; молотячи її ногами, він розглядався навколо в пошуках якоїсь зброї, чогось такого, чим він міг би знищити жінку та слова, які вона промовила.

Потім несподівано кімната наповнилася жрицями, й Ланнон відступив, важко дихаючи, в його блідих очах палахкотіло божевілля.

– Величносте!

Превелебна мати вийшла наперед, і божевілля Ланнона притихло, але він досі тремтів, а його губи побіліли й смикалися.

Він обернувся й вийшов, залишивши Таніт плакати на вимощеній плиткою підлозі.

Божественна Рада Астарти зібралася в кімнаті превелебної матері й, коли вона зачитала вимогу, яку поставив перед ними Великий Лев, вони вислухали її спокійно, думаючи власні думки. Рада складалася з верховної жриці та двох її заступниць – обидві були старшими жрицями, обидві мали право прийти на зміну превелебній матері.

– Як ми можемо віддати одну з наших сестер на світський суд Великого Лева? Який ми створимо прецедент? – запитала сестра Альма.

Вона була маленька й зморщена, з обличчям, схожим на мордочку цікавої мавпи.

– У якому злочині звинувачують цю дитину? Якщо вона помилилася, то тільки ми маємо право судити її й покарати. Ми повинні захищати своїх сестер, навіть якщо для цього доведеться кинути виклик царю.

– Хіба може наше сестринство дозволити собі такий широкий жест? – запитала сестра Гака. Темношкіра, віспувата, з довгим, чорним, як воронове крило, волоссям, проте змережаним рідкою сивиною, вона мала сильні щелепи й низький, як у чоловіка, голос.

Вона не мала ще й сорока років віку й не сумнівалася в тому, що переживе превелебну матір. Донедавна здавалося, що вона стане наступницею керівниці сестринства, тобто заступить на посаду, про яку палко мріяла. Проте після того, як в Опеті з’явилася пророчиця, її позиція стала менш надійною. Історія підтверджувала, що кожна пророчиця з часом ставала превелебною матір’ю, попри претензії всіх інших. Крім того, ця пророчиця мала незаперечну прихильність верховного жерця, що не було дрібничкою в тому випадку, коли доходило до заповнення вакансії керівниці Божественної Ради. Отже, в Таніт сестра Гака мала сильну суперницю, але крім цих міркувань суто політичного характеру, вона мала й цілком інтимні причини ненавидіти її.

Навіть тепер, коли вона згадувала, як Таніт відкинула її залицяння, вона відчувала, як її щоки червоніють від гніву. Вона досі тужила за дівчиною, мрії про неї ще тривожили її сон, і часто, коли їй доводилося бувати з молодою послушницею в темряві, вона намагалася уявити собі, що це Таніт.

– Хіба ми досить сильні, щоб відкинути вимогу царя?

Вона залишила це запитання висіти в повітрі й подивилася на їхні обличчя. Усі вони знали, яка потужна, невтримна сила царює в Опеті. Усі вони знали, що ніхто, ані вельможа, ані жрець, ані друг, ані ворог не могли щось учинити їй усупереч.

Мовчанка тривала, аж поки сестра Альма, скривившись від болю, закашлялася звуком, що дедалі наростав, потім виплюнула шматок кривавої флегми й витерла губи вологою хусточкою. Її обличчя спотворив біль, а очі в неї були стомленими й тупими.

«Недовго ти протягнеш, стара жінко», – подумала сестра Гака, приховавши своє похмуре задоволення за маскою співчуття.

Вони знову посиділи мовчки, аж поки превелебна мати заговорила невпевненим голосом:

– Якби ми могли довести, що ця дівчина згрішила, скоїла якийсь злочин.

Це було все, чого потребувала сестра Гака. Не знаючи жалю, вона перебрала керівництво на себе.

– Приведіть дівчину, – наказала вона. – Ми її допитаємо.

Айна допомогла Таніт увійти до кімнати, обидві вони хиталися й трималися за живіт, одна від старості, а друга від болю. Вони припали одна до одної, й стара жриця мурмотіла підбадьорливі слова пораненій дівчині, але її обличчя спалахнуло гнівом, коли вона побачила Раду.

– Дитину поранено! – заверещала вона на них. – У вас нема жалості? Навіщо ви її викликаєте в такому стані?

– Тихше, стара карго, – обізвалася сестра Гака без найменших емоцій у голосі.

Вона дивилася на Таніт. Обличчя в дівчини розпухло, а синяки стали синювато-багровими. Одне око було заплющене, повіка припухла й посиніла, а на розбитій губі утворився струп.

– Дозвольте їй сісти, – зажадала Айна. – Вона слабка і хвора.

– Ніхто не має права сидіти перед Радою, – сказала сестра Гака.

– В ім’я богині.

– Не блюзни тут, стара вороно.

– Я говорю не з блюзнірства, а зі звичайного милосердя.

– Ти розмовляєш надто багато, – остерегла її сестра Гака. – Іди геть! Залиш дівчину тут.

Айна, схоже, ще готова була сперечатися, але сестра Гака підхопилася на ноги з розлюченим обличчям і голосом, хрипким від гніву, повторила:

– Геть!

Айна, човгаючи, вийшла з кімнати. Вона бурмотала й протестувала плаксивим голосом, але залишила Таніт стояти на хистких ногах перед Радою.

Сестра Гака опустилася на стілець і подивилася на Таніт. Тепер вона матиме досить часу, вона може використати цілий день, якщо захоче. Вона щиро втішалася.

Таніт стояла випростана лише завдяки зусиллям волі, бо її почуття пливли на хвилях і струменях болю. Відчуття свинцевої ваги в ногах і внизу живота прикувало її до підлоги, й вона майже не розуміла запитань, якими вони обсипали її. Сестра Гака домагалася від неї, чого вона наговорила царю, чим розлютила його; вона намагалася переконати всіх, що Таніт поставила сестринство в небезпечне становище, налаштувавши проти них царя. Вона знову й знову поверталася до запитання:

– Що ти йому сказала?

– Я не пам’ятаю, сестро. Я не спроможна пригадати, – прошепотіла Таніт.

– Ти хочеш переконати нас, що слова, які призвели до таких страхітливих наслідків, можна легко забути. Ну ж бо, дитино, пригадай, якими вони були?

– То були не мої слова.

– Чиї ж тоді? – Сестра Гака нахилилася вперед, її обличчя злилося з плямами коричневого висипу, а сиві пасма заблищали в її темному волоссі. – Чиї ж слова ти промовляла, як не свої власні? Слова богині?

– Я не знаю, – видихнула Таніт і хапнула ротом повітря, коли перший спазм агонії схопив її внизу живота.

– То ти повторюєш слова богині? – запитала сестра Гака хрипким голосом, чорна й жорстока, як хижий птах.

Шуліка, який зловив горобця.

– О, будь ласка, – прошепотіла Таніт, повільно нахиляючись і тримаючи обидві долоні притиснутими до живота. – О, будь ласка, не завдавайте мені болю. О, як у мене болить живіт!

Три жриці дивилися на неї, коли побачили струмінь крові, який намочив спідницю туніки Таніт і забризкав темно-червоними плямами плити підлоги між її ногами. З якоюсь повільною грацією Таніт перегнулася надвоє і впала вперед. Вона лежала на боку, підтягнувши коліна до підборіддя, й тихо стогнала.

Сестра Гака швидко підступила до Таніт і нахилилася над нею, задерши їй спідницю, з суто лесбіянською цікавістю заглянувши їй між ноги, і брутально розтулила їй коліна.

Вона всміхалася, коли випросталася, й подивилася на двох інших верховних жриць.

– Ось де гріх, превелебна мати. Ось доказ злочину. – Вона подивилася на скоцюрблене тіло в себе під ногами. – Блюзнірство! – хрипким голосом вигукнула вона. – Блюзнірство! Злочин проти богині!

– Я не стану відповідати, – лагідно сказала Таніт. Синці трохи зблякли і припухлість стала меншою, але під одним її оком досі залишалася пляма кольору сливи, а губа була розбита, і її перетинав кривавий шрам. Вона лежала в ліжку протягом десятьох днів, але все ще була слабкою. – Я не хочу заплямити словами чоловіка, дорогого для мене. Я не назву вам його імені.

– Дитино, ти знаєш, що це смертний гріх. Ідеться про твоє життя, – сказала превелебна мати.

– Ви вже забрали від мене одне життя. Тож забирайте й решту. – Таніт прямо подивилася в обличчя сестри Гака, а від неї перевела погляд на Ланнона Гікануса, який стояв біля вікна. – Ти вже вирішив убити мене. Хоч би що я сказала, це не змінить твого наміру. Тому я збережу в таємниці ім’я батька моєї дитини. Я не дозволю, щоб ти використав це й проти нього.

– Ти дурна й затята, – сказала сестра Гака. – Ми все одно про все довідаємося, рано чи пізно.

– Чому це так важливо? – запитала Таніт. – Уся проблема в тому, що я стою між тобою і твоїми амбіціями. – Таніт подивилася прямим поглядом на сестру Гаку й побачила, що її слова проникли крізь темно-рожеву засмагу посічених віспою щік жриці. Таніт усміхнулася й обернулася до Ланнона. – Для тебе важливо лиш те, що я стала джерелом пророцтва. Ти намагаєшся його зруйнувати. Ти намагаєшся примусити богів скасувати свій вирок тобі. Але твої зусилля марні, Ланноне Гіканус. Вітри долі вже віють, собаки фатуму вже вийшли на полювання.

– Годі, – гаркнув Ланнон, виходячи на середину кімнати. – Я не хочу більше гаяти на тебе час. Я не можу далі слухати твоє дурне базікання. – Він подивився на сестру Гаку. – Приведи сюди стару жрицю, яка опікується цією відьмою.

Коли Айна стала, кліпаючи очима, приголомшена, перед царем, він подивився на неї без роздратування чи гніву.

– Ти мала обов’язки. Ти їх не виконала. Назви бика, який осідлав телицю богині.

Айна завила, запротестувала, стверджуючи, що вона нічого не знає. Вона впала навколішки, заскрипівши коліньми, перед Ланноном, підповзаючи до нього, цілуючи краєчок його туніки, базікаючи від жаху, сама не знаючи що. Ланнон роздратовано відштовхнув її від себе копняком і подивився на сестру Гаку.

– Якщо я не переоцінюю твої спроможності, ти не відцураєшся від чоловічої роботи. У тебе стане на це духу? – запитав він, і сестра Гака кивнула головою, облизавши губи.

Її очі спалахнули жорстокою радістю очікування.

– Спочатку зламай їй руки, – наказав Ланнон. – І нехай відьма стоїть поруч, щоб усе бачити.

Сестра Гака підняла Айну на ноги, легко тримаючи її своїми дужими брунатними руками, на зворотній частині яких росло шовковисте чорне волосся. Айна захиталася й зойкнула від жаху, а сестра Гака обернулася й примусила її стояти, заломивши їй одну руку назад на згині ліктя. Рука у старої жриці була тонка й біла з товстими синіми венами, що просвічували крізь шкіру.

– Стривайте! – скрикнула Таніт. – Відпустіть її.

– Відпустіть, – наказав Ланнон.

Таніт підійшла до старої жриці й ніжно поцілувала її в щоку й лоб. Айна схлипувала.

– Прости мені, моя дитино. Пробач. Я їм усе розповіла б. Пробач мені.

– Не хвилюйся, стара матусю. Не хвилюйся тепер.

Таніт підвела її до дверей і лагідно виштовхала з кімнати. Вона повернулася назад і сказала царю:

– Я назву тобі його ім’я. Але одному тобі.

– Залиште нас, – наказав Ланнон, і Божественна Рада підвелася й вийшла з кімнати.

Коли вони залишилися самі, Таніт назвала ім’я, гордо й з викликом, і вона побачила, як Ланнон похитнувся, наче дістав фізичний удар.

– Як довго він був твоїм коханцем? – нарешті запитав він.

– П’ять років, – відповіла вона.

– Отже, – сказав він, побачивши відповідь на чимало своїх запитань, – схоже, ми ділили його любов.

– Ні, величносте. – Таніт похитала головою. – Усю свою любов він віддавав мені.

– Ти робиш розумно, що говориш про це в минулому часі, – сказав їй Ланнон.

Він знову підійшов до вікна й подивився на озеро.

«Ніщо не має стояти між нами, – подумав він, – я його потребую. Я його потребую».

– То що ви вирішили застосувати, величносте? Отруту чи таємний удар кинджалом? Як ви вб’єте жрицю Астарти? Ви хіба забули, що я належу богині?

– Ні, – сказав Ланнон. – Я про це не забув, і я пошлю тебе їй на десятий день свята Родючості Землі. Ти підеш як посланець Опета до богів.

– Гай цього не дозволить, – прошепотіла Таніт, опанована жахом.

– Гай на півночі – надто далеко від басейну Астарти.

– Він зненавидить тебе за це навіки. Ти втратиш його назавжди, – остерегла його Таніт, але він похитав головою.

– Він ніколи не довідається, що це я наказав так учинити. Він ніколи не довідається, що ти зрадила його й назвала мені його ім’я. – Він усміхнувся холодною усмішкою. – Ні, це ти його втратиш, а я його матиму. Ти повинна зрозуміти, що я його потребую, і моя потреба важливіша, ніж твоя.

Спочатку його несли на ношах, коли він був непритомний і коли прийшов до тями, але ще не оклигав від слабкості, тож не знав, як довго і в якому напрямку вони мандрували.

Навіть згодом, коли його примусили пересуватися на своїх ногах, вони зв’язали його й зав’язали йому очі, тож він міг відчувати лише, як тиснуть на нього їхні тіла і сморід жиру, яким вони обмазували свою шкіру. Ніхто не відповідав йому, коли він намагався щось запитати, лише брутальні руки штовхали його вперед, а гостряк списа підколював, коли він намагався зупинитись і трохи перепочити.

Він був жорстоко побитий, на черепі досі були ґулі та відкриті рани, все його тіло вкрилося синцями і подряпинами й боліло від найменшого поруху, але він не мав серйозних поранень, не мав ані глибоких проколів від списа, ані зламаних кісток. Складалося враження, ніби вони ретельно уникали завдати йому смертельного удару або удару з тяжкими уразами попри те, що він навалив трупи їхніх товаришів цілими покосами навколо себе, сокира з грифами взяла великий збір, перш ніж вони збили його з ніг.

У першу ніч, коли вони розбили табір, він хотів оцінив своє становище, щоб спробувати втекти, та, коли він трохи підняв свою пов’язку, щоб визирнути назовні, важкий удар в обличчя примусив його відмовитися від цього наміру. Вони нагодували його жменею відвареного зерна й шматком погано зготовленого м’яса, що пахло зіпсутою дичиною й жуками. Гай проковтнув цю вечерю з апетитом.

Наступного дня вони вирушили в дорогу ще до світанку, й, коли Гай відчув тепло сонця на своїй щоці й побачив світло крізь пов’язку на очах, він мовчки повторив хвалу Ваалові й попросив свого бога допомогти йому.

Пізніше того дня він відчув, що ґрунт під його ногами вирівнюється, так ніби вони вийшли на відкриту рівнину, й він почув запахи коров’ячого гною, диму та багатьох людей. Крім гупання по землі голих ніг тих, хто його супроводжував, і шелесту їхніх воєнних спідничок він почув широкий гомін голосів та шарудіння руху. Із цими звуками зливалося мукання багатьох корів, повітря тремтіло від звуків і руху, то було дзижчання вулика, яке попередило його про присутність великої кількості людей і тварин.

Нарешті вони зупинили його. Він стояв виснажений і спраглий під гарячим сонцем, мотузки із сиром’ятної шкіри врізалися йому в зап’ястки, а синці та порізи дуже боліли. Час минав повільно в мовчанці людей, які чогось чекали.

Нарешті гучно пролунав голос, і нерви Гая підстрибнули. Мовою венді голос запитав:

– Хто шукає чоловіка з пазурами лева, хто шукає чоловіка з ногами птаха?

Гай стояв мовчки, чекаючи, що хтось подасть знак, як йому поводитися, й на свій подив відчув холодний доторк заліза до своїх зап’ястків, і лезо перерізало йому пута. Він потер собі пальці, намагаючись відновити потік крові. Потім підняв руки до пов’язки на очах, чекаючи нового удару, але ніхто його не вдарив, і він послабив пов’язку й невпевнено закліпав очима в сліпучому сонячному світлі.

Його очі швидко пристосувалися, й він відчув, як його серце стрепенулося від шоку, коли він побачив те, що побачив. Гай стояв у центрі широкої рівнини, такої собі злегка увігнутої чаші, обрамленої низькими пагорбами.

Окрім кругової відкритої місцевості у сто кроків завширшки, в центрі якої стояв Гай, рівнина здавалася чорною від величезної кількості воїнів. Гай зі страхом скинув поглядом на цю кількість і не наважився навіть почати підрахунок їхнього числа. Він ніколи не повірив би, що земля може витримати таку масу, вона була нереальною, просто кошмарною – і враження нереальності підсилювалася погрозливою мовчанкою чорних орд. Лише пера їхніх головних уборів погойдувалися під млявим вітерцем розжареного полудневого повітря.

Спека та натиск людності загрожували задушити його, й він розпачливо озирався довкола, так ніби шукав дорогу до втечі. Сторч стояв біля нього й тримав на плечі сокиру з грифами. Гай відчув легке тріпотіння гніву проти зради цього чоловіка, проте вона здавалася йому мало важливою в порівнянні з грандіозністю ситуації, яку він щойно відкрив.

Сторч не дивився на нього, натомість він спостерігав за групою воєначальників венді, які стояли біля невисокого підвищення в протилежному кінці кола, чистому від людей. Підвищення було голим, але приваблювало увагу їх усіх, наче порожня сцена, на яку незабаром мають вийти головні актори.

Знову пролунав голос, який запитав:

– Хто шукає Великого Чорного Звіра, хто полює на лева?

Жарка мовчанка й тиша тривали, потім раптом величезна кількість людей заворушилася й зітхнула, коли на підвищення вийшов чоловік.

Високий вінок із пер чаплі на його голові й розмір підвищення, на якому він стояв, зробили його схожим на бога. Плащ із леопардової шкіри звисав до землі навколо нього, й він стояв тихо, як високе дерево посеред трав’янистої рівнини, коли громоподібне привітання царю потрясло основи землі й неба.

Сторч відніс сокиру з грифами до підвищення й поклав її до ніг царя, потім поточився назад, і цар подивився через відкриту відстань, що їх розділяла, на Гая.

Гай випростався, намагаючись не звертати уваги на біль у своєму тілі, коли підійшов до підвищення й подивився вгору на Манатассі.

– Я мав би здогадатися, – сказав він пунічною мовою.

– Ти мусив убити мене, – сказав Манатассі і з під складок мантії витяг залізний кіготь. – А не озброювати мене цим.

– Ти не розумієш, – сказав Гай. – Твоє життя мені не належало, і я не міг узяти його. Я дав присягу.

– І ти досі вірний своєму слову, – мовив Манатассі, й Гай даремно шукав сліди насмішки в його голосі.

– А інакше я не вмію жити.

Гай почувався дуже стомленим; він покірливо чекав смерті. У нього не залишилося енергії, щоб сперечатися.

Манатассі зробив жест кігтем, показавши на вишикувані лави своєї армії.

– Ти бачиш, якого списа я викував?

– Бачу, – кивнув головою Гай.

– Хто може вистояти проти мене? – запитав Манатассі.

– Чимало намагатимуться, – сказав Гай.

– Ти теж серед них?

– Не думаю, що в мене буде шанс кинути тобі виклик, – усміхнувся Гай.

Манатассі подивився вниз на маленького горбаня в пошарпаній туніці зі зваляною бородою і синцями на обличчі й руках, брудного й побитого, але не приниженого й спроможного спокійно обговорювати свою долю.

– Ніхто з моїх людей нас не розуміє, – сказав Манатассі Гаю. – Ми можемо говорити вільно.

Гай кивнув головою, спантеличений, але зацікавлений, чому його співрозмовник так змінив свій настрій.

– Я пропоную тобі життя, Гаю Бен-Амон. Приєднайся до мене, дай мені ту любов і ту чесність у виконанні своїх обов’язків, яку ти дав Великому Леву Опета, й ти доживеш до глибокої старості.

– Чому ти обрав мене? – запитав Гай.

– Я чекав на тебе. Я знав, ти прийдеш. Мої шпигуни стежили за тобою, але це доля так акуратно передала тебе в мої руки.

– Чому я? – повторив своє запитання Гай.

– Ти мені потрібен, – просто сказав Манатассі. – Мені потрібна твоя вченість, твоє розуміння і твоя людяність.

– Ти прощаєш мені, що я відрубав тобі руку? – запитав Гай.

– Ти міг забрати в мене життя, – відповів Манатассі.

– Ти прощаєш мені рабські ланцюги й шахти Гальї?

– Цього я ніколи не прощу! – гарикнув Манатассі, його обличчя засмикалося, а очі спалахнули димчастим жовтим світлом. – Але це не твоя провина.

– Ти мені простиш різанину біля Сета? – наполягав Гай.

– Ти солдат і не міг учинити інакше.

Манатассі досі тремтів, і Гай відчував, як близько він пройшов над краєм провалля, але йому було конче треба випробувати силу цього чоловіка. І його слабкість.

– І чого ти хочеш від мене? – запитав Гай.

– Іди зі мною, – сказав Манатассі.

– Проти кого?

– Проти Опета, проти його страховинної жорстокості й огидних богів, – намагався переконати його Манатассі. – Поруч із тобою й цією армією за моєю спиною я правитиму світом.

– Я не можу приєднатися до тебе, – похитав головою Гай.

– Чому?

– Опет – моя батьківщина. Це моя земля, мої люди, мої боги, тому вони не можуть бути злими.

– Я думав, ти чоловік із розумом, – рикнув Манатассі.

– Розум може привести чоловіка лише на певну відстань, а далі він повинен довіритися своєму серцю, – сказав Гай.

– Отже, ти мені відмовляєш?

– Так.

– Ти знаєш, що обираєш смерть?

– Так.

Манатассі підняв руку, залізні кігті блиснули в сонячному світлі, і Гай знав, що, коли рука впаде вниз, він помре. Він налаштувався зустріти свою смерть так само спокійно, як її роздавав.

Манатассі відвернувся. Потім через мить зітхнув, і його плечі, посмуговані грубими шрамами, піднялися.

– Ти пощадив мене, – сказав він. – Я пощаджу тебе.

Гай відчув велику слабкість від полегкості. Він не хотів помирати й нарешті дозволив собі подумати про Таніт і дитину. Отже, він зможе побачити свого сина, і його серце злетіло у височінь.

– Повертайся назад до Опета. Повертайся до свого царя. Скажи йому, що Манатассі, Великий Чорний Звір, наступає з півночі, щоб знищити його.

– Ти хочеш остерегти ворога? – запитав Гай. – Хіба я тебе цього навчав?

Манатассі усміхнувся.

– Застереження йому не допоможе, – сказав він. – Розкажи, що ти тут бачив. Розкажи про мою армію, і нехай у нього похолоне всередині. Скажи йому, я йду по нього і я не стану щадити нікого, я знищу навіть пам’ять про нього, щоб вона не бруднила землю. Скажи йому, що я йду, і я прийду швидко.

Манатассі підняв сокиру з грифами й подав її Гаю.

– Іди! – сказав він. – Усі борги між нами виплачені. Ти не маєш претензій до мене, і я не маю претензій до тебе. Коли я знову тебе зустріну, я тебе вб’ю.

Вони втупилися один в одного, стоячи так близько, що могли б доторкнутися один до одного, а проте розділені не меншою відстанню, аніж неозорість океанів або широчінь землі.

Гай обернувся й пошкутильгав геть у коридорі воїнів, що відкрився для нього, й жоден із них не перепинив йому шлях.

– Стара матусю, ти не повинна так переживати, – прошепотіла Таніт. – Це не твоя провина.

– Я сказала б їм, – промурмотіла Айна. – Я знаю, я їм сказала б. Ця сестра Гака, вона жахає мене.

– Ти ж не сказала, – втішила її Таніт. – Ти добре зберегла нашу таємницю – навіть ми не знали, що ти про все здогадалася.

Айна поставила миску з їжею біля ліжка Таніт і замислено всміхнулася.

– Ви були такі щасливі, обоє. Мене опановувала глибока радість, коли я дивилася на вас. Він дуже добрий чоловік, попри його нещасну спину з горбом, він такий лагідний і такий ніжний.

Таніт посунулася на кушетці, щоб надати Айні місце, де вона змогла б сісти.

– Посидь трохи зі мною, стара матусю. Я така тут самотня, через те мені ще тяжче терпіти чекання.

Айна зі страхом подивилася через вузьку кімнату на двері, забрані ґратами.

– Вони не люблять, щоб я залишалася тут надовго.

– Будь ласка, – попросила її Таніт. – У мене залишилося так мало часу.

Айна кивнула головою й підняла спідницю, щоб сісти на кушетку, затріщавши своїми суглобами. Таніт нахилилася близько до неї й прошепотіла:

– Ти послала гінця, ти знайшла когось, хто захотів би піти?

– Я послала двох молодих прапорщиків із легіону Бен-Амона. Вони поклоняються святому отцю, так наче він бог. Я сказала їм, що ти перебуваєш у смертельній небезпеці і що святий отець повинен повернутися якнайшвидше.

– Ти думаєш, вони його знайдуть?

– Існують сто доріг, які він міг обрати, а країна велика. Я не стану обманювати тебе, дитино. Наші шанси дуже малі.

– Я знаю, – сказала Таніт. – І навіть якщо вони його знайдуть, то чи зможе він повернутися вчасно, а навіть якщо зможе, то чи знайде він спосіб переконати Великого Лева?

– Якщо він повернеться вчасно, то ти в безпеці. Я знаю цього чоловіка.

– Чекай на нього, Айно. Якщо він повернеться, то зустрінься з ним таємно й попередь його, що цар знає про наші стосунки. Ти повинна попередити його про це, бо він теж перебуває в небезпеці.

– Я його попереджу, – пообіцяла Айна.

– О, я молитимуся всім богам, щоб він швидше повернувся до Опета. Я не хочу помирати, стара матусю. Я хочу дістати від життя ще так багато, але мої дні скоро закінчаться. Сьогодні вже шостий день свята. Якщо Гай не повернеться вчасно, то мені залишилося жити тільки чотири дні.

– Тримайся, дитино, – прошепотіла Айна й обняла Таніт, щоб погладити її й приголубити. – Будь мужньою, дитино, будь мужньою.

– Це не так легко, – сказала їй Таніт, – але я спробую. – І вона вивільнилася з обіймів Айни й сіла прямо. – А тепер тобі треба йти, стара матусю, а то Гака знову тебе поб’є.

На мурах фортеці в Занаті, на південь від великої річки, вартовий недбало тримав списа у правій руці, опустивши його нижче парапету, й дивився вниз на дивну, схожу на дикуна постать, яка стояла під ним. Волосся в того чоловіка було сплутане й брудне, бойового обладунку він на собі не мав, його туніка перетворилися на лахміття, а обличчя було хворобливо опухле й усе в синцях. Він здавався пораненим, бо стояв, зігнувшись у три погибелі, ніби придавлений вагою величезної сокири, яку тримав.

– Як тебе звуть і в якій ти справі? – гукнув вартовий, і подорожній подивився на нього.

– Я Бен-Амон, верховний жрець Ваала й воїн Опета, а справа в мене царська.

Вартовий стрепенувся й поставив списа на підставку. Він зрозумів, що мало не перетворився на посміховисько. Горб на спині й сокира з грифами були відомі в усіх чотирьох царствах, він мусив упізнати їх негайно, й він лаяв себе на всі заставки, поспішаючи у двір і гукаючи офіцерові варти, що вони мають такого видатного гостя.

Гай увійшов у ворота, як тільки вони відчинилися, й урвав військове привітання коротким:

– Годі цієї нісенітниці.

Офіцер варти був приголомшений таким зневажливим ставленням до улюбленого церемоніалу легіону й придушив у собі посмішку. Історія про головного жерця в жебрацькій одежі стане частиною легенд, які вже існували про дивовижного маленького чоловічка.

Гай пройшов повз варту, яка поквапно зібралася, запитавши в офіцера на ходу:

– Де воєначальник? Він тут?

– Так, святосте, мій володарю. Він у своєму штабі.

– Хвала Ваалу! – зітхнув із полегкістю Гай.

Він жадібно проковтнув грубий шмат холодного м’яса, затиснутий між двома млинцями, й запив цей сніданок чашею червоного вина, говорячи й оголошуючи свої накази між кожним ковтком проглиненої їжі.

Писар Мармона записував кожну статтю з його розпоряджень, намагаючись не відстати від потоку слів, які зривалися з уст Гая. Мармон сидів на своєму стільці в кутку кімнати, його вкрита сріблястим волоссям голова світилася, як літня хмара, а його гарне обличчя було стривоженим і стурбованим.

Йому було важко повірити в те, що він чув, проте він знав, що не можна сумніватися у словах, які злітали з уст Гая Бен-Амона. Він усвідомлював свою провину, знав, що це він мусив би відкрити смертельну загрозу, яка так швидко виникла на їхньому кордоні. Можливо, він згаяв надто багато часу, мріючи над своїми стародавніми історіями, можливо, він постарів і став слабкий, не здогадуючись про це. Він думав про те, яке покарання дістанеться йому від Гая Бен-Амона та Великого Лева Опета. Жоден із них не належав до людей, які можуть не помітити провину.

Він слухав, як Гай віддає накази, що мають привести кожен гарнізон, кожен підрозділ у стан повної бойової готовності, накази про мобілізацію кожного розпущеного легіону, накази, записані на сувої, що їх гінці понесуть у всі куточки країни, поставивши імперію на ноги воєнного стану. Мармон дивувався мужності цього чоловіка, який наважився сам-один ухвалювати рішення про воєнний стан, рішення, за яке він має звітувати перед царем і радою дев’ятьох вельмож. Його можуть зробити відповідальним за всю ту шкоду й усі втрати, яких зазнає виробництво і комерція нації, зупинені нехай навіть тимчасово. Це було рішення, від якого могло залежати його власне життя, як і життя Опета.

Коли він дивився, як Гай підписує свої накази, він сумнівався, що сам зміг би мати таку переконаність у правильності своїх дій. Він знав, що він послав би гінця до Опета, чекаючи звідти наказів, і, мабуть, поставив би під небезпеку можливий шанс на порятунок. Вони мали перед собою ворога з такою кількісною перевагою у військах, що залишалося сподіватися лише на допомогу богів.

Гай закінчив свою роботу. Він підписав останній сувій, і полум’я в ньому згасло. І лише тоді до Мармона дійшло, що цей чоловік геть перевтомлений. Він через силу тримався на ногах, пересувався з великими труднощами й, здавалося, зменшився в розмірах під тиском свого виснаження.

Мармон стрибнув зі стільця й підійшов до нього. Гай відштовхнув руку допомоги й спробував знову зібрати свої сили докупи.

– Я мушу вирушати до Опета, – сказав він, хитаючись, як п’яний, але втримався на ногах, ухопившись за краєчок столу. – Який сьогодні день, Мармоне? Схоже, я втратив лік часу.

– Сьогодні сьомий день свята, святосте.

– Свята?

Гай подивився на нього тупим поглядом.

– Свята Родючості Землі, – нагадав йому Мармон.

– А! – кивнув головою Гай. – Я не думав, що вже так пізно. Ти маєш бойового слона, який довіз би мене до Опета?

– Ні, святосте, – з жалем відповів йому Мармон. – У мене слонів немає.

– Тоді мені доведеться йти пішки, – змирився з неминучістю Гай.

– Спочатку тобі треба відпочити.

– Так, – погодився Гай. – Мені треба відпочити.

І дозволив Мармонові відвести себе до спальні. Коли він упав на кушетку, то запитав:

– Скільки знадобиться часу, щоб дійти звідси до Опета, Мармоне?

– Якщо ти йтимеш швидко, то шість днів. П’ять днів – якщо летітимеш.

– Я летітиму, – сказав Гай. – Розбуди мене, коли смеркне.

І провалився в сон.

Дивлячись на сонну постать, Мармон відчув, як у ньому пробуджується давня симпатія до цього маленького, але такого мужнього чоловіка. Він відчував захват перед його великим серцем, відчував заздрість перед духовною силою, яка завжди ставила його на чолі загалу, й він був радий, що Гай Бен-Амон керуватиме ними в часи такої кризи.

Саме тоді він пригадав про гінця з Опета, молодого офіцера з легіону Бен-Амона, який учора навідався до гарнізону з терміновим посланням для верховного жерця. Він сперечався сам із собою протягом хвилини, але потім вирішив не турбувати спочинку Гая. Він скаже йому, коли він прокинеться в сутінки.

У сутінки Гай прокинувся, з’їв легку вечерю й намастив своє тіло. Через двадцять хвилин він вибіг у прохолодному вечірньому повітрі крізь ворота гарнізону в супроводі п’ятнадцятьох легіонерів, і лише тоді, коли вони зникли в темному й мовчазному лісі на півдні, Мармон знову пригадав про послання, яке залишив йому молодий офіцер.

Він подумав, чи не послати гінця за Гаєм, але він знав, що жоден із його людей не зможе наздогнати Гая, коли він узяв такий швидкий старт. Швидкість, із якою бігали довгі ноги Гая, також увійшла в легенду.

Божественна Рада увійшла до келії Таніт уранці на дев’ятий день свята Родючості Землі. Її очолювала превелебна мати, хвороблива й невпевнена в собі, від чого її очі бігали від відчуття провини.

– Ми принесли тобі радісну новину, дитино, – сказала вона, і Таніт швидко сіла на своїй кушетці, її серце підхопилося разом із нею.

Мабуть, Великий Лев змінив свій намір.

– О, превелебна мати, – прошепотіла вона, відчуваючи, як набігають сльози полегкості у глибині її очей.

Вона ще хиталася й була дуже квола після втрати дитини, й примусити її заплакати тепер було дуже легко.

Превелебна мати щось мурмотіла, не дивлячись на Таніт, не спроможна зустріти її погляд, і на якусь мить Таніт була спантеличена. Вона не могла зрозуміти цієї балачки про прецедент і церковний закон, аж поки подивилася на обличчя сестри Гаки й побачила, якими хтивими й зловтішними були її темні риси і як яскраво сяяли її жорстокі очі.

І тоді вона раптом зрозуміла, що відстрочки в неї нема.

– А тому у своїй мудрості цар обрав тебе, надав тобі велику честь віднести послання Опета до богині.

Вони прийшли не втішити її, а підтвердити неминучість її долі. Сестра Гака посміхалася.

– Ти повинна дякувати своїй долі, дитино. Цар зробив твоє життя вічним. Ти житимеш у славі біля богині, ти належатимеш їй вічно, – сказала превелебна мати, й жриці заспівали: «Хвала Астарті. Хвала Ваалу».

Превелебна мати провадила:

– Ти повинна підготуватися. Я пришлю Айну, щоб вона тобі допомогла. Вона добре знає дорогу посланців, бо допомагала багатьом з обраних. Не забувай молитися, моя дитино. Молися, щоб богиня зустріла тебе з радістю.

Таніт дивилася на них, бліда й перелякана. Вона не хотіла помирати. Вона хотіла викрикнути: «Пожалійте мене. Я ще така молода. Я хочу ще трохи щастя, ще трохи кохання, перш ніж я помру».

Божественна Рада вийшла з кімнати, залишивши її одну. Тепер нарешті сльози бризнули в неї з очей, і вона голосно скрикнула:

– Гаю, прийди до мене! Будь ласка, прийди до мене!

Гай загруз у темному болоті виснаженого сну, кошмарний крик досі лунав йому у вухах. Йому знадобилося кілька хвилин, щоб пригадати, де він є, і зрозуміти, що йому наснився жах, який його розбудив.

Він лежав у негустому затінку дикої смоковниці й бачив крізь віти, де стоїть сонце над обрієм, і зрозумів, що вони поспали лише годину. Його ноги досі були наче налиті свинцем, тіло йому заніміло, а нерви цілком утратили чутливість після двох днів виснажливої подорожі.

Він мав би знову заснути принаймні на три або чотири години, але кошмар залишався з ним, не дозволяючи йому відпочити.

Він підвівся на лікоть, вражений тим зусиллям, якого йому це коштувало, але потім пригадав, що вже пробіг майже двісті римських миль за два дні. Він подивився на рештки свого ескорту, з нього залишилося тільки троє людей зі змученими обличчями; геть виснажені тією напругою, якої потребувала їхня подорож, вони тепер спали як мертві в тих позах, у яких упали на землю. Інші дванадцятеро попадали дорогою, не спроможні витримати божевільний темп, якого вимагав від них Гай.

Гай зіп’явся на ноги. Він не міг спати, не міг відпочивати, поки страх гнав його вперед, а безпека його царя і його батьківщини була під загрозою.

Він пошкутильгав, ледве переставляючи ноги, до невеличкого струмочка й опустися навколішки у схожому на цукор білому піску. Обмив обличчя й тіло прозорою водою, намочивши туніку й бороду, потім піднявся на берег і подивився на своїх сонних супроводжувачів. Йому стало їх шкода, але жалість не утримала його від вигуку:

– Вставайте! Ми йдемо в Опет!

Один із них не міг прокинутися, хоч Гай копав його під ребра й ляскав по щоках розкритою долонею. Вони залишили його, він так і лежав, жалібно скиглячи уві сні.

Інші двоє зіп’ялися на ноги, стогнучи, важко переставляючи зранені ноги, із застиглим на обличчях виразом смертельної втоми.

Першу половину милі Гай намагався розслабити зболені м’язи, двоє його супутників шкандибали за ним.

Потім він став навшпиньки, переклав сокиру з грифами на інше плече й кинувся бігти, розігнавши свої довгі ноги й долаючи відстань широкими стрибками, схожими на стрибки антилопи-канна.

Один із легіонерів скрикнув, коли нога підігнулася під ним, і впав, розтягнувшись у пилюці. Йому настав кінець, і він лежав, стогнучи в агонії від лютого болю у зведених судомою й порваних м’язах.

Другий побіг за Гаєм, і його кроки стали твердішими, коли ноги йому розслабилися й наповнилися новою кров’ю.

Вони бігли, доки сонце дійшло до зеніту, незважаючи на безжальну спеку полудня, й бігли доти, доки воно стало хилитися надвечір.

Попереду них, низько над обрієм, уже виднілася хмара, яка вічно висіла над озером Опет і тепер була для них бакеном надії, і Гай біг, піднявши обличчя до неї, інстинкт підштовхував його ноги і його волю, підштовхував його виснажене тіло, дозволяючи йому бігти, коли вся його фізична сила згоріла.

В останніх променях призахідного сонця мури й башти Опета світилися теплим рожевим кольором, а поверхня озера палахкотіла золотом, яке засліплювало очі.

Гай вибіг на караванну дорогу, випереджаючи інших мандрівників, які відступали на край дороги й гукали йому, коли впізнавали його.

– Молися за нас, святий отче!

– Нехай Ваал благословить тебе, святосте!

На півдорозі від скель, які оточували озеро й місто, легіонер, що супроводжував Гая, скрикнув дзвінким і сильним голосом:

– Прости мені, святий отче, я не можу бігти далі.

Його коліна підломилися під ним, він утратив напрямок руху й відбіг до краю дороги; обличчя йому спотворилося в агонії серця, яке не витримало й розірвалося, він упав обличчям униз і лежав без руху, померши ще до того, як доторкнувся тілом до землі.

Гай Бен-Амон побіг далі сам-один. Вартовий на брамі царського палацу Опета побачив його здалеку, й ворота розчинилися, готові його прийняти.

Таніт прокинулася від того, що її розбудили чиїсь лагідні руки. Біля її кушетки горіла лампа, й вона побачила, як Айна нахилилася над нею. Старе обличчя розтяглося в беззубій усмішці, мавпячі очі блищали в павутині старечих зморшок.

– Дитино, ти прокинулася?

– У чому річ, Айно?

Таніт швидко сіла, її настрій підстрибнув угору, як іскри над вогнищем надії, коли вона побачила усмішку Айни.

– Він прийшов! – сказала їй Айна з тріумфальною радістю в голосі.

– Гай?

– Так, святий отець прийшов.

– Ти певна? – запитала Таніт.

– Я чула, як про це кричать на вулицях. Усе місто збуджене. Вони кажуть, він пробіг від Заната до Опета за три дні, кажуть, він убив п’ятнадцятьох людей, які намагалися не відстати від нього. Їхні серця порозривалися, й вони залишилися лежати на дорозі.

– О, Айно! – Таніт обняла стару жрицю, пригорнувши її до своїх грудей. – Якщо він прибіг так швидко, то він, певно, знає.

– Так, дитино. Звичайно, він знає. Інакше чому він біг би з такою швидкістю? Один із прапорщиків, певно, знайшов його й передав моє послання. Він усе знає. – Айна кивком голови підтвердила свою впевненість. – Він знає!

– А де він тепер? – Таніт засміялася від збудження. – Ти знаєш, де він є?

– Він у царя. Він пішов прямо до палацу.

– О, хвала богині й усім богам, – видихнула Таніт. – Він пішов, щоб скористатися своїм впливом на Великого Лева. Ти думаєш, він матиме успіх, Айно? Чи цар змінить свою думку?

– Звичайно, змінить, дитино. Невже ти в цьому сумніваєшся? Якщо Гай Бен-Амон налаштувався на це, то він примусить самого Ваала змінити думку царя.

– О, я така щаслива, стара матусю!

Таніт припала до Айни, й вони втішалися присутністю одна одної посеред ночі. Аж поки нарешті Таніт відхилилася.

– Іди до нього, Айно. Почекай, коли він вийде з палацу. Розкажи йому все й повернися до мене з його посланням.

Коли Айна вже виходила з кімнати, Таніт крикнула їй навздогін:

– Скажи йому, я кохаю його. Скажи йому, я люблю його більше, аніж життя, більше, аніж усіх богів.

– Тихше, дитино, – сказала Айна. – Хтось може тебе почути.

Залишившись сама, Таніт знову лягла на свою кушетку, всміхаючись.

– А мені байдуже, – прошепотіла вона. – Гай тут, а все інше не має значення.

Ланнон слухав Гая з дедалі більшим жахом. Його першою думкою було, коли Гай з’явився некликаний і несподіваний посеред ночі, що він якимсь чином довідався про завтрашню церемонію принесення жертви. Він подумав про те, щоб відмовити Гаю в аудієнції, став міркувати, як йому ухилитися від зустрічі з ним, але, поки він над цим міркував, Гай прорвався до спальні Ланнона повз приголомшених охоронців, які марно протестували.

Ланнон піднявся голий від своєї наймолодшої дружини, але гнівні слова застигли в нього на губах, коли він побачив, у якому стані з’явився до нього Гай.

– Пробач, величносте, я приніс жахливі вісті.

Ланнон витріщився на нього, на його брудну й запилюжену туніку, нерозчесане волосся та зваляну бороду, на схоже на череп обличчя, з якого зникла вся плоть, на дикі очі в їхніх глибоких, оточених синцями очницях.

– Що з тобою, Гаю?

Він швидко підійшов до жерця й допоміг йому втриматися на ногах братською рукою.

Рада дев’ятьох, усі вельможні родини Опета, зібралися на нічну сесію й вислухали рапорт Гая Бен-Амона в нажаханій мовчанці. Лише коли він прохрипів свою останню фразу й важко опустився на стілець, почалося белькотіння про те, чия в цьому провина, кого слід покарати, і вияви жалості до себе й сумніви.

– Нам сказали, що того чоловіка знищено в битві під Сетом!

Гай відповів:

– Вам сказали тільки, що я знищив під Сетом тридцять тисяч рабів. Я їх не називав.

– Як можна було зібрати таку велику армію без того, щоб ми знали про це? Хто винний?

Гай відповів:

– Її було зібрано поза нашими кордонами. Ніхто не винний.

– А як щодо шахт? Ми повинні їх захищати.

Гай стомлено всміхнувся.

– Ми маємо такий намір.

– Чому ми тримаємо на кордоні лише один легіон?

Гай похмуро їм відповів:

– Бо ви відмовилися виділити гроші для кількох.

Тоді вони всі обернулися проти нього, їхні слова з гуркотом проникали крізь туман виснаження.

– Як ти пройшов непоміченим крізь ворожі лінії?

– Чи не був колись цей Тимон твоїм протеже?

– Ти знаєш його добре, ти його навчав, чи не так?

Гай подивився на Ланнона.

– Годі! – Голос Ланнона урвав останню фразу. – Його святість закликав націю до війни. Він показав мені копії сувоїв, які підписав, і я збираюся їх затвердити.

– А чи не зачекати нам трохи? – Це озвався Філон. – Чи не надто ми поспішаємо?

– А чого ти збираєшся чекати? – запитав Гай. – Поки вони розпорють тобі живіт списом і відріжуть твої яйця?

Ланнон підписав накази про війну незадовго перед світанком і розпустив раду дев’ятьох словами:

– Ми знову зустрінемося ополудні, після останньої церемонії свята Родючості Землі. Озбройтеся й попрощайтеся зі своїми родинами.

До Гая він звернувся лагідним голосом, коли вони залишилися самі:

– Спи тут. Ти вже нічого не зможеш зробити.

Але він запізнився. Гай уже спав, схилившись на стіл і поклавши голову на руки. Ланнон підняв його зі стільця й відніс, як сонну дитину, до кімнати для гостей.

Він поставив біля дверей вартового.

– Ніхто не повинен розбудити святого отця, – розпорядився він. – Ніхто! Ти мене зрозумів?

Уже майже почало розвиднятися. Жертвоприношення мало відбутися через кілька годин, а він знав, що Гай заснув мертвим сном, який може тривати протягом кількох днів. Він покинув його й пішов помитися та вдягтися для церемонії.

Айна накинула каптур плаща собі на голову, затуливши обличчя. Вона просунула свої старі кощаві руки в широкі рукави й нахилилася, щоб задути свічку.

Вона стояла в темряві, міркуючи про те, що їй робити. Вона не стане чекати, коли верховний жрець покине палац. Айна мала доступ до палацових кухонь. Головний кухар там доводиться онуком її наймолодшій сестрі, й вона часто приходила туди поїсти, щоб знайти зміну від храмової дієти. Усі раби в палаці знали її. Буде просто довідатися від одного з них, де саме перебуває в великому домі верховний жрець, а ще простіше – передати йому послання.

Вона тихо розсунула штори своєї келії й виглянула назовні. Лише один смолоскип тьмяно жеврів у кінці проходу, але світла від нього було зовсім небагато, й Айна не помічала темної постаті, яка чекала на неї в затіненому кутку коридору, аж поки та не ковзнула в напрямку до неї.

– Ти ще не спиш, стара жінко? – лагідно запитав глибокий, майже чоловічий голос, і сильна рука схопила Айну за зап’ясток. – Ти зібралася когось навідати так пізно? То ти чула про те, що Гай Бен-Амон повернувся до Опета?

– Ні, – проскиглила Айна. – Клянуся.

І вона слабко спробувала випручатися. Вільною рукою сестра Гака закинула каптур старої жриці назад і подивилася їй у вічі.

– Ти йшла до Бен-Амона, хіба ні?

– Ні. Присягаюся, що ні.

Айна побачила смерть у виразі обличчя сестри Гаки й закричала. То був слабенький, позбавлений будь-якої пристрасті крик, схожий на звук вітру, й він раптово урвався, коли сестра Гака своєю могутньою долонею затулила їй рот.

Із дверей навпроти виглянуло перелякане обличчя, й сестра Гака гаркнула:

– Повертайся до свого ліжка!

І молода послушниця відразу підкорилася.

Сестра Гака затягла кволе тіло Айни назад крізь штори, на її кушетку. Долонею вона затуляла їй рот і ніздрі, а другою рукою притискала груди Айни до ліжка.

Айна гарячково пручалася, її ноги стукотіли, впираючись у стіну, а руки засмикалися й учепилися в обличчя сестри Гаки. Потім усе швидко закінчилося, вона підкорилася й лежала тихо. Сестра Гака затуляла їй рот і ніздрі ще довго після того, як стара жінка затихла, потім притулила другу долоню до її кощавих грудей і замість серцебиття відчула під нею обвислі порожні соски.

Не знайшовши жодних ознак життя, вона вдоволено кивнула головою, акуратно випростала Айні руки й ноги й покинула келію. Коли світло світанку проникло туди крізь єдине вікно, воно освітило обличчя Айни. Її рот був роззявлений, мертві очі дивилися здивованим поглядом, а пасмо сивого волосся затуляло їй лоб.

Ланнон усвідомлював потребу ретельно відбути кінцевий ритуал свята. Було очевидно, що він постав перед надзвичайними обставинами великої національної ваги, що Опетові протистоїть ворог набагато могутніший і нещадніший, аніж його держава мала будь-коли за свою довгу історію. Пророцтво оракула було для нього несприятливим, можливо, він або його царство накликали на себе гнів богів.

Ланнон знав, що доля націй залежить не цілком від людських діянь, що перемога в битвах здобувається не тільки мечем. Він знав, що існують зовнішні впливи, іноді несприятливі, а іноді сприятливі, які визначають результати земних подій. Він знав, що можна втихомирити розгніваного бога й підсилити прихильність того, який налаштований сприятливо.

Коли превелебна мати провела його через катехізис біля басейну Астарти, він приділив особливу увагу правильності своїх відповідей, і не було найменшого сумніву, що голос його звучав щиро, коли він звертався до богині зі своїм проханням.

Жриці оточили його, й легкі руки допомогли йому скинути своє одіння з пурпурного шовку. Потоки прохолодного повітря овіяли його голе тіло, коли він підійшов до басейну й став на його краєчку, потім спустився кам’яними приступками й занурився в чисту зелену воду.

Його тіло світилося під поверхнею білим кольором, і його довгі золотаві пасма й борода заблищали, коли жриці навколо нього стали набирати воду в покручені мушлі й виливати її йому на голову.

Вийшовши з басейну, Ланнон спізнав відчуття духовного очищення, так ніби священні води змили всі його турботи й озброїли його проти небезпек, які чекали на нього попереду. Він не був людиною глибокої релігійної віри, а проте в цю хвилину відчув, як душа його піднеслася вгору. Він спізнав глибоку радість, що обрав такого важливого посланця до богині.

Його особисті й дріб’язкові мотиви більше не мали значення. Він посилав жрицю крові, позначену богом пророчицю, особу великої ціни й великої ваги. Безперечно, богиня визнає її прийнятною, безперечно, Астарта тепер сповниться прихильністю до дітей Опета й накриє своїми крильми націю в цей час випробування й небезпеки.

Вони витерли йому шкіру, його м’язи були твердими й гарно оформленими на ногах, руках і на широких плечах. Дві жриці вийшли наперед і вдягли йому через голову накидку з білого шовку кольору радості й тріумфу. Превелебна мати накинула йому на шию вінок із лілей малинового кольору, які випускали ніжний і густий запах в огорнутій тишею печері.

Настала мить, коли треба було проспівати хвалу богині, а потім принести жертву. Тиша тривала ще одну мить, а тоді раптом пролунав дзвінкий голос.

Той голос приголомшив Ланнона, й він обернув голову, шукаючи поглядом співака. Він не міг помилитися щодо цього голосу, його ніжної й тремтливої сили, його глибина й тембр примусили настовбурчитися волосинки на руках у Ланнона, а відлуння, що розлетілося храмом, здавалося, ковзало самою поверхнею зеленої води.

Ланнон витріщився на Гая. Не уриваючи співу, той виступив наперед із рядів вельмож та офіцерів і повільно наблизився до Ланнона. Він розкинув руки знаком сонця, його рот розтулився, показуючи сильні білі зуби, а дзвінкий чудовий голос виливався з його горла. Похвальна пісня закінчилася, і Гай зупинився біля царя, дивлячись на нього. Його обличчя досі було змучене втомою, чорні очі оточені рожевими синцями, шкіра бліда й натягнута, але він дивився на Ланнона з виразом відданості й любові.

– Гаю! – з жахом прошепотів Ланнон. – Чому ти тут? Ти спав, коли я тебе покинув, і я дав наказ, щоб ніхто тебе не турбував.

– У цей час моє місце біля тебе.

– Тобі не слід було приходити, – запротестував Ланнон.

Це аж ніяк не входило в його плани. Він не хотів, щоб Гай побачив смерть своєї відьми. Не хотів мучити його цим видовищем. У своїй розгубленості Ланнон подумав, чи не зупинити йому ритуал, відкласти жертву, наказати Гаєві покинути храм.

Проте Ланнон розумів, що безпека імперії може бути вирішена в наступні кілька хвилин. Хіба може він зупинити жертвоприношення, піти на ризик налаштувати проти себе богиню, хіба його обов’язок щодо Гая перевищує його обов’язок щодо Опета, хіба не пізно щось змінювати, адже він надто давно ступив на цю стежку. Хіба боги й демони не сміються над ним тепер, хіба він не чує, як їхній пекельний сміх відлунює в пустелях його душі?

Розгублений і приголомшений, дивився він на Гая. Він ступив один крок до нього, благально простягши до нього руку, так ніби просив у нього розуміння й прощення.

– Ти мені потрібен, – хрипко промовив він, і Гай, нічого не зрозумівши, взяв його руку, думаючи, що це рука дружби; він гордо усміхнувся до свого царя й друга й заспівав жертовну пісню, звертаючись до своєї богині.

Його голос злетів ніби на крилах орла, полинувши до жертовної платформи на даху печери, високо над ними. Усі погляди в храмі обернулися вгору, й напружене сподівання стиснуло горла шанувальників Астарти.

Таніт не могла повірити, що таке відбувається з нею. Коли вдосвіта вони прийшли до її келії, вона подумала, що це Гай прийшов забрати її звідси. Вона стрибнула з кушетки й побігла йому назустріч.

Але то був не Гай, а сестра Гака. Вони повели її з храму таємними сходами на вершину скель, які височіли над Опетом. Там, у кам’яній будівлі з очеретяним дахом, яка стояла поруч із жертовною платформою, біля отвору, що зяяв над басейном Астарти, вони вдягли її в жертовну мантію, оздоблену розкішним гаптуванням, і заквітчали квітами її волосся.

Потім вони одягли на неї важкі золоті ланцюги та браслети, аж поки Таніт відчула, що зараз упаде під їхньою вагою. Вона знала, що ці скарби становили частину пожертви й що вони також мусили швидко затягти її в зелені глибини басейну. Басейну, який не мав дна, басейну, який принесе її в обійми богині.

У мовчазній урочистості її посадили за маленький банкетний стіл, і сестри та жриці заметушилися довкола неї, пропонуючи найвишуканіші наїдки та вина. Це був банкет прощання, банкет, який влаштовують на честь того, хто вирушає в далекі мандри. Таніт трохи випила вина, сподіваючись, що воно розігріє її закрижанілий дух.

– Гаю, – думала вона. – Де ти, моє кохання?

Нарешті жриці відійшли до дверей і подали знак іншим. Цих інших було п’ятнадцятеро, усі дужі молоді жінки, більше, аніж досить, щоб зламати будь-який опір.

Вони оточили те місце, де сиділа Таніт, ще не погрожуючи їй, але налаштовані цілком рішуче. Вони дивилися на неї без ніякого виразу, їхні обличчя були закриті для жалю або співчуття.

– Ходімо, – сказала одна з них, і Таніт підвелася.

Вони вивели її у двері на сонячне світло, й вона побачила перед собою відполіровану кам’яну платформу, яка виступала над чорним отвором у землі.

Доріжка до жертовної платформи була всипана квітами дерева жовтої мімози, квітки, священної для богині. Запах був легкий і просякнутий смутком у теплому тихому повітрі, а квіти розчавлювалися під босими ногами Таніт, коли вона ступала по них, обважніла від золотих ланцюгів і моторошного страху.

Несподівано вона зупинилася, ошелешена звуком голосу, що вилітав із чорної ями перед нею, голос, слабкий через велику відстань і який дивно відлунював від стін печери. Але то був голос такої чистоти й краси, що вона не могла його не впізнати.

– Гаю! – прошепотіла вона. – Володарю мій!

Але злет її духу був дуже короткочасним, бо голос Бен-Амона співав жертовну пісню в церемонії, де жертвою була вона.

Це Гай посилав її до богині, й у цю мить видіння пекла й розпачу відкрилися перед нею. Вона відчула, що опинилася в павутині якоїсь страхітливої змови, не розуміючи, в чому її суть, і тільки знаючи, що Гай покинув її. Він також проти неї. Він пропонує її богині.

Тепер їй немає для чого жити. І вона легко ступила останні два кроки до краю платформи.

Коли вона опинилася на краю, то розкинула руки знаком сонця й подивилася вниз, у морок печери. Вода в басейні була тихою й темною, а біля неї стояли поряд цар і верховний жрець.

Вони дивилися вгору на неї, але були надто далеко, щоб роздивитися вирази їхніх облич. Вона знала тільки, що Гай досі співає молитву, пропонуючи її в жертву богині.

Вона відчула, як ненависть і гнів приходять на зміну розпачу, але не хотіла померти з цими почуттями в серці. Щоб випередити їх, вона нахилилася над краєм платформи, над глибоким зеленим басейном, і, коли вона відчула, що втрачає рівновагу, голос Гая раптово урвався на середині слова.

Вона повільно нахилилася над проваллям, а потім раптом опинилася в повітрі й полетіла вниз, захоплена вагою золота, яке на ній було. Коли все стислося усередині неї, вона знову почула голос Гая, коли, опанований розпачем, він вигукнув її ім’я:

– Таніт!

Вона вдарилася об поверхню басейну з такою силою, що життя відразу її покинуло, а важкі прикраси затягли її у прозору воду так швидко, що Гай побачив лише зблиск золота в глибині, так ніби велика риба повернулася там на бік, щоб схопити здобич.

Манатассі переправився через велику річку взимку 543 року за календарем Опета. Він використав холоднішу погоду, щоб переправити свої армії у зручних для себе місцях долини, бо глибина річки тоді найменша. Він переправився з трьома арміями різної численності. Найменша з них лише у сімдесят тисяч вояків перейшла через річку на заході й знищила тамтешні гарнізони. Вони швидко пішли до західних берегів озера Опет, до вузького каналу, що давав вихід до океану галерам Опета. Він називався Річкою Життя, артерією, яка годувала серце Опета.

Вояки Манатассі перекрили цю артерію, визволили рабів, які трудилися на розчищенні каналу, й перебили гарнізон та наглядачів над рабами. Більшість кораблів флоту Габбакука Лала нещодавно витягли на берег для очищення корпусів. Галери спалили там, де вони лежали, а матросів живими повкидали у вогонь.

Потім воєначальник війська Манатассі блокував канал. Його воїни, а також десятки тисяч звільнених рабів зрушили з місця невеличкий гранітний пагорб, який стояв біля Річки Життя, й укинули його в найвужче місце каналу, зробивши його непрохідним для кожного човна, більшого за каное. То була робота, яку можна порівняти з будівництвом піраміди Хеопса, й вона ефективно відгородила місто й населення Опета від зовнішнього світу.

У цей самий час друга велика армія переправилася через велику річку на сході, пройшла, не зазнавши опору, через територію дравів і налетіла, як чорна буря, на пагорби Зенґу.

Третя й найбільша армія, кількістю десь у три чверті мільйона, перейшла через річку біля Сета. Цими силами Манатассі командував особисто, й він умисне обрав для переправи саме це місце.

Мармон поквапився йому назустріч зі своїм єдиним легіоном у шість тисяч людей і був розгромлений у короткій кривавій битві. Мармон утік із поля битви й помер на власному мечі посеред охоплених полум’ям руїн Заната.

Манатассі розташував свій центр на дорозі до Опета, готуючись до наступу. Його фронт мав три милі завширшки й двадцять завглибшки, така кількість людей перетворювала його марш на невтримний і величний поступ.

Манатассі спустошував землю. Він не брав полонених, а знищував усіх – чоловіків, жінок і дітей. Він не брав здобичі, спалюючи одяг, сувої з письмом і шкіру, розбиваючи посуд, кидаючи все в похоронне вогнище нації. Будівлі він спалював, а потім руйнував і розкидав на всі боки гарячі кам’яні брили.

Позаяк його ненависть годувалася руйнуванням, то вона, здавалося, зростала, як і ті вогнища, які він розпалював і які здіймалися дедалі вище, що більше він кидав у них усякої всячини.

Уся військова потуга Опета складала дев’ять легіонів. Із них один загинув разом із Мармоном на півночі, а два інші були порубані на шматки на терасах Зенґу, рештки тих, хто там вижив, трималися в десятку обложених фортець на вершинах пагорбів.

Із шістьма легіонами, які залишилися, Ланнон Гіканус вийшов з Опета назустріч Манатассі. Війська зустрілися за сто п’ятдесят миль на північний схід від Опета, й у битві Ланнон здобув перемогу, яка дала йому дві милі території й одноденний перепочинок, але коштувала йому чотири тисячі вбитих і поранених.

Бекмор, який командував легіоном Бен-Амона за відсутності верховного жерця, прийшов у намет Ланнона на полі битви, коли небо ще було розжарене, як ковальський горн від поховальних вогнищ, і сморід згорілої плоті вбивав у живих і ту крихту апетиту, яку залишила втома від битви.

– Ворог залишив на полі сорок вісім тисяч мертвих, – із тріумфом у голосі повідомив Бекмор, і Ланнон побачив, що він уже не молодий чоловік. Як швидко минули роки. – Ми знищили дванадцятьох за одного з наших, – провадив Бекмор.

Ланнон подивився на нього, сидячи на кушетці, поки лікар забинтовував легку рану на його руці, й побачив, що засохлий піт і кров зробили жорстким Бекморове волосся та бороду й що нові зморшки та тіні з’явилися на цьому вродливому обличчі.

– Як скоро зможеш ти воювати знову? – запитав Ланнон, і тіні навколо очей Бекмора поглибилися.

– Це був важкий день, – сказав він.

Легіон Бен-Амона міцно утримував центр протягом розпачливих годин, коли здавалося, що лінія ось-ось зламається під тиском чорних тіл і летючої сталі.

– Як скоро? – повторив Ланнон.

– Через чотири або п’ять днів, – відповів Бекмор. – Мої люди знесилені.

– Перерва буде значно коротшою, – застеріг його Ланнон.

Вони билися знову наступного дня, й битва була не менш напруженою й обійшлася в таку саму кількість життів, як і перша. Ланнон знову здобув тяжку перемогу, але він не міг утримувати поле й мусив покинути понад тисячу своїх поранених гієнам і шакалам, поки відступив на нову лінію оборони на пагорбах.

Вони билися знову через п’ять днів і ще п’ять разів протягом наступних сімдесятьох днів. Наприкінці цього часу вони стояли на позиціях за двадцять римських миль від Опета, а шість чудових легіонів Ланнона скоротилися до трьох.

Мало означало те, що вони виграли вісім великих битв і вбили майже двісті тисяч ворогів. Бо провінція Зенґ була втрачена, й лише жменька воїнів пробилася звідти, щоб описати її долю. Міста спалені й зрівняні із землею, сади зрубані й також спалені. Шахти серединного царства зруйновані, звільнені раби приєдналися до орд Манатассі, а стовбури шахт засипані землею й камінням.

Канал Річки Життя був перекритий уламком скелі, зникла можливість утекти на галерах Габбакука Лала, а зі сходу й заходу підходили нові армії, щоб підсилити наступ Манатассі на Опет.

Попри ті великі втрати, яких Ланнон завдав військові Манатассі, воно, здавалося, не зменшилося в кількості й не втратило ані краплі рішучості. Щоразу, коли Ланнон встановлював свої штандарти й зупиняв поступ Манатассі, свіжі орди навалювалися на нього. І хоч він знищував їх десятками тисяч, вони знекровлювали його легіони й щоразу залишали їх дедалі більш виснаженими й опанованими розпачем, який нещадно руйнував їхній бойовий дух.

На сімдесят перший день цілий легіон у кількості шістьох тисяч людей уночі заколов своїх офіцерів і розбігся в темряві невеличкими групами. Вони зупинилися тільки для того, щоб забрати своїх жінок із сіл навколо Опета, і зникли десь на півдні.

Бекмор переслідував їх на короткій відстані й привів сотню в ланцюгах перед гнівні очі Ланнона. Усі вони належали до людей зі змішаною кров’ю ює, тож були лише на один ступінь вище від звільнених рабів, тобто найнижчим класом громадян, які мали привілей носити зброю для захисту свого царя. Схоже, вони не надто цінували цей привілей. Знаючи про неминучість своєї страти, їхній представник не побоявся сказати царю:

– Якби ти дарував нам те, за що можна воювати, становище вище від становища собаки, ми могли б залишитися з тобою.

Ланнон наказав зварити бунтівника живцем за його нахабство й відступив у місто з двома легіонами, які в нього залишилися. Вони розбили табір на березі озера, за міськими мурами, й Ланнон дивився на північ і бачив на пагорбах бівуачні вогні армії Манатассі, наче розсипи жовтих маргариток намасі в полі. Манатассі не послаблював свого тиску на нього.

Бекмор знайшов царя на околиці табору – той роздивлявся позиції ворога, підійшов до Ланнона, радий уперше за багато довгих днів принести йому приємну звістку.

– Є новини про Гая Бен-Амона, величносте.

І Ланнон відчув, як підіймається в нього настрій.

– Де він? Він живий? Він повернувся? – запитав Ланнон.

Тільки тепер він визнав перед самим собою, як бракувало йому маленького жерця. Він не бачив його відтоді, як Гай вибіг із печери Астарти посеред церемонії свята Родючості Землі.

І, хоч Ланнон організував великі пошуки, навіть запропонував винагороду в сто золотих пальців за відомості про нього, Гай зник.

– Він повернувся?

Скільки разів у довгі ночі після цього Ланнон тужив за їхньою дружбою, його порадами і його втішаннями.

Як часто в гуркоті битви він мріяв почути вигук Гая: «За Ваала!» і його пісню про велику сокиру.

Як часто він згадував Гая в ті хвилини, коли треба було втримати центр, готовий обвалитися, або розгорнути фланги, які відступили під натиском ворога.

– Де він? – запитав Ланнон.

– Його бачив рибалка. Він на острові, – сказав Бекмор.

Дні минали в тумані горя. Гай утратив їм лік, один із них майже непомітно переходив у наступний. Більшість часу він збавляв, працюючи над сувоями. Він узяв із собою всі п’ять золотих книг і, коли виходив з хатини, ховав їх під матою, на якій спав.

Він писав тільки про Таніт, про своє кохання до неї і її смерть. Спочатку він працював ночами так само, як і днями, але потім, використавши всю олію для лампи, ночами блукав понад берегом, наслухаючи, як шумить і торохтить перекочуваними камінцями прибій, а вітер, налітаючи з озера, шелестить вітами пальм.

Він годувався молюсками й кількома рибинами, яких йому щастило зловити на мілині, й став худий і занехаяний. Волосся й борода йому переплуталися і злиплися від недогляду.

Горе світилося в його очах, роблячи їх дикими й примарними, напівбожевільними – адже йому було байдуже до всього, крім своєї втрати. Минуло чимало таких безнадійних днів, поки всередині нього не заклекотіли гнів та обурення. Із самої його глибини підіймалися думки темні й небезпечні, наче тіні акул-убивць, що припливали на запах крові.

Дивлячись на дим від вогнища, на якому він готував їжу, він думав про свою землю та її богів. І та, й ті здавалися йому жорстокими й жадібними. Земля налаштована нагромаджувати багатства, не беручи до уваги, скількох людських страждань це коштує, а легковажні боги вимагають жертви. Обоє жадібні й зажерливі.

Гай покинув вогонь і пішов на берег озера. Він сів на піску, й вода змочила йому гомілки, перш ніж відкотитися назад. Темні думки тривали, а з ними змішувалися спогади про Таніт.

Він думав про богів, які обрали для жертви кохану їхнього вірного слуги. Чого вони ще хочуть від нього, міркував він. Він віддав їм усе, дороге для себе, а вони хочуть від нього ще більше.

Як жорстоко, що вони обрали Ланнона за інструмент, що забрав у нього його кохану. Тепер він жалкував, що не розповів Ланнону про Таніт. Якби Ланнон знав про їхнє кохання, він би її захистив, Гай не сумнівався в тому, що він її захистив би. Спочатку він зненавидів Ланнона, адже це він назвав Таніт як жертву. Потім здоровий глузд переміг. Гай зрозумів, що Ланнон вірив у те, що чинить правильно. Він нічого не знав про взаємини Гая й Таніт. Він знав лише, що нація перебуває в смертельній небезпеці й треба обрати цінного посланця. У такому разі, природно, слід було обрати Таніт. Неохоче Гай визнав, що було саме так, і знав, що зробив би те саме.

Він більше не ненавидів Ланнона, але несподівано для себе виявив, що ненавидить тих, хто підштовхнув його до цього. Боги – безжальні боги.

З озера піднявся великий Ваал у всьому своєму золотому й червоному блиску, й на протилежному боці озера Гай міг бачити на обрії рожеві скелі й башти Опета.

За давньою звичкою, Гай підвівся на ноги й розпростер руки, зображуючи сонце, й розтулив рота, щоб заспівати хвалу Ваалу.

Несподівано він затремтів від гніву. Він відчував, як вогненні його зблиски підіймаються у його душі, розпалюючи в ньому ненависть, і то було похоронне вогнище, на якому згоріла його віра.

– Будь ти проклятий! – закричав він. – Чого ти ще хочеш від мене, ти, пожиратель плоті? Поки я маю бути іграшкою в твоїх руках?

Тепер він стиснув руки в кулаки й здалеку гнівно погрожував ними сонцю, яке сходило над обрієм, риси його обличчя спотворилися, а сльози потекли струмком у густі чагарі його бороди. Він пішов в озеро.

– Скільки ще я маю годувати твій жорстокий апетит, душогубе людей? Скільки має загинути невинних людей, поки ти задовольниш свою страховинну спрагу до крові?

Він опустився навколішки в мокрий пісок, і проточна вода піднялася йому до пояса.

– Я не хочу тебе визнавати! – закричав він. – Тебе й твою криваву подругу. Я більше нічого не хочу від тебе – я тебе ненавиджу. Ти мене чуєш? Я тебе ненавиджу!

Потім він замовк і похилив голову. Вода м’яко коливалася навкруг нього. Через кілька хвилин він набрав її в жменю й обмив собі обличчя. Потім підвівся й пішов до хатини, яка стояла неподалік від берега. Його опанувало відчуття доленосної полегкості, того миру, який приходить після невідворотного рішення. Він більше не жрець.

Він з’їв шматок вудженої риби й випив чашу озерної води, перш ніж почав працювати над сувоєм.

Він знову писав про Таніт, намагаючись пригадати кожен тон її голосу, кожну її усмішку й кожен похмурий вираз, пригадати, як вона сміялася і як тримала голову – так ніби словами міг зробити її безсмертною, ніби міг нагородити її життям на наступні тисячу років, словами, які накреслював на аркуші нетлінного золота.

Одного разу він підвів голову від сувою і своїми короткозорими очима побачив, що день минає й довгі тіні від пальм лягли тигровими смугами на жовтий пісок пляжу. Він знову нахилився до сувою й працював далі.

Почувся хрускіт кроків на піску зовні хатини, й чорна постать заступила світло.

Гай знову підвів голову й побачив у дверях Ланнона Гікануса.

– Ти мені потрібен, – сказав він.

Гай нічого не відповів. Він сидів, нахилившись над сувоєм, кліпаючи очима на Ланнона.

– Саме на цьому острові ти пообіцяв мені, що ніколи мене не покинеш, – лагідно провадив Ланнон. – Ти пам’ятаєш?

Гай подивився на нього пильним поглядом. Він побачив лінії турбот і страждань, що глибоко проникли в тіло Ланнона, чорні затінені очниці на худому обличчі. Побачив сіруватий тон шкіри і сріблястий блиск волосся старого чоловіка в бороді та на скронях.

Він побачив напівзагоєні рани, які досі кровоточили крізь бинти. Побачив чоловіка, доведеного до межі своїх сил і своєї рішучості, чоловіка, який відчував у горлі гіркий смак поразки.

– Так, – сказав Гай. – Я пам’ятаю.

Вони повернулися до Опета рано-вранці. Усю ніч вони сиділи разом біля вогню в хатині Гая і розмовляли.

Ланнон розповів йому про хід кампанії і про те, в якому становищі опинилася нація. Розповів йому про кожну битву, кожну стратегію, яку застосовував ворог.

– Я покладав великі надії на бойових слонів. Ці надії виявилися марними. Ми втратили більшість їх у першій же битві. Вони використали списи, змочені в отруті, яку взяли в незліченних бджіл. Я довідався від полоненого, що вони обкурили димом сотні вуликів і ретельно вичавлювали отруту з кожної бджоли. Нестерпний біль у кожній рані привів моїх слонів у стан божевілля. Вони металися в наших рядах, і нам доводилося вбивати їх.

Вони також підготували атлетів, які стрибали на спини слонів. Вони стрибали, підкинуті своїми товаришами, і, пролетівши в повітрі, як професійні акробати, приземлялися на спинах слонів, убивали погоничів, а потім заколювали тварину в задню частину шиї.

– Це моя провина, – сказав Гай. – Я розповів йому про цю тактику, її римляни застосовували проти слонів Ганнібала. Він не забув жодного слова з моєї науки.

Далі Ланнон розповів Гаю про кожну битву, й хоч усі вони були переможними, але кожна ослаблювала Опет, примушувала його військо повільно відступати перед чорними ордами, підсилювала розпач у легіонах, спричинялася до дезертирства й заколотів, розповів також про загибель більшої частини флоту на берегах озера і про заблокування каналу.

– Скільки кораблів залишилося?

– Дев’ять галер, – відповів Ланнон, – і досить багато риболовних човнів.

– Досить для того, щоб переправити всіх нас через озеро, на південний берег?

– Ні, – похитав головою Ланнон. – Не досить.

Вони проговорили всю ніч, і в темряві перед тим, як почало розвиднятися, Ланнон поставив запитання, яке тремтіло на його губах протягом усього вечора. Він знав, що Гай чекає його.

– Чому ти покинув мене, Гаю? – лагідно запитав Ланнон.

Якщо Гай вірив, ніби Ланнон нічого не знав про його взаємини з відьмою, якщо вірив, що вибір Ланнона для жертви був випадковим, тоді Ланнон має вдавати, ніби він нічого не знає.

Гай підвів голову, коли почув запитання, й вогнище освітило його обличчя знизу, залишивши його очі як дві чорні провалини.

– А ти не знаєш? – запитав він, подивившись на Ланнона пильним поглядом.

– Я знаю тільки, що ти викрикнув ім’я відьми й вибіг геть.

Гай роздивлявся обличчя Ланнона у світлі вогнища, шукаючи на ньому виразу провини або обману, проте нічого такого не помітив. Обличчя Ланнона було стомлене й напружене, але світло-голубі очі дивилися прямо й відверто.

– Що з тобою сталося, Гаю? – наполягав він. – Я так багато міркував про це. Що погнало тебе з храму?

– Таніт. Я її кохав, – сказав Гай, і вираз обличчя в Ланнона змінився.

Він дивився на Гая протягом тривалих секунд, нажаханий і приголомшений.

– О, друже, що я тобі зробив? Я не знав, Гаю, я не знав.

Гай опустив погляд до вогню й зітхнув.

– Я тобі вірю, – сказав він.

– Попроси у Ваала прощення для мене, Гаю, – прошепотів Ланнон і нахилився вперед, щоб ухопити Гая за плече, – якщо я будь-коли завдавав тобі горя.

– Ні, Ланноне, – відповів Гай. – Я більше ніколи не стану молитися. Я втратив кохану й відмовився від своїх богів. Тепер у мене немає нічого.

– Ти ще маєш мене, мій старий друже, – сказав Ланнон, і Гай сором’язливо всміхнувся до нього.

– Так, – погодився він. – Я ще маю тебе.

Вони віднесли золоті сувої і сокиру з грифами на пляж, де терпляче чекали їх Бекмор та команда рибальського човна, й повернулися до Опета рано-вранці.

Легіони вітали їх, царя й верховного жерця, коли вони йшли через табір, і Гай відчував, як сльози обпікають йому повіки.

– Я цього не заслуговую, – прошепотів він. – Я їх покинув. Я мусив би бути з ними.

Хоч два легіони були відновлені з розгромлених решток первісних дев’ятьох, проте Гаю здавалося, що їхня основа – легіон Бен-Амона. Повсюди він бачив знайомі обличчя, які приязно всміхалися йому з рядів. Він зупинявся поговорити з ними, намагаючись не втрачати веселого тону, коли помічав погнуті обладунки й грубо забинтовані рани, напівзагоєні або загноєні.

Він бачив, які вони виснажені, виснажені духовно, а не лише тілесно. Усмішки були дуже короткими, а крики привітання вилітали зі зсудомлених горлянок – проте вони були готові до битви й бойовий дух їх не покинув. Вони щиро раділи, що жодна з пошестей, які так часто навалюються на обложене військо, ще не навідала їх і не ослабила ще більше. Не було таємницею, що коли військо перебуває в регулярному марші, не затримуючись надовго в жодному місці, щоб отруювати постачання водою й доводити до розкладання купи власного лайна, тоді пошесті часто обминали його.

На березі озера стояли табором двадцять шість тисяч людей, і всі вони намагалися триматися бадьоро. Гай відчував невеличкі спалахи довіри й надії, коли проминав їх. Можливо, з таким військом ще можна чогось домогтися.

Ланнон і Гай опівдні перекусили зі своїми офіцерами. Не було нестачі ані в зерні, ані в м’ясі так близько до зерносховищ і складів Опета, й вони влаштували справжній бенкет, виголошуючи один одному тости, тоді як їхні люди втішалися подвійною порцією вина, яку Ланнон наказав їм видати. Пополудні Ланнон дозволив жінкам прийти в табір. Цей привілей зазвичай надавався лише після великої перемоги, а не перед битвою. Жінки тисячами посунули з міста – багато з них були дружинами на один день і для не одного чоловіка.

– Нехай утішаються, – зауважив Ланнон із легким жалем у голосі, коли вони переходили через табір із ескортом офіцерів та обраних легіонерів. – Боги добре знають, що сьогодні, можливо, вони роблять це в останній раз. – Потім його голос посуворішав: – Але ти повинен простежити, щоб жодна жінка не залишилася в таборі після того, як зайде сонце.

Було щось розпачливе в цих масових паруваннях, так ніби життя намагалося забезпечити собі можливість зберегтися напередодні згасання. Так ніби в розпалі кохання завтрашню різанину можна було не брати до уваги.

Ланнон залишив їх віддаватися своїм божевільним пристрастям і в компанії офіцерів вийшов із табору швидким клусом або тією ходою, якою пересуваються легіони, коли поспішають на битву. Ланнон повів їх на високий відріг, який стримів з однієї зі скель і з якого можна було бачити берег озера на двадцять миль на всі боки. Вони перебували там протягом кількох годин, спостерігаючи, як орди Манатассі виходять крізь проходи між скелями на пологий берег озера. Вони спостерігали ту картину переважно в цілковитій мовчанці, бо те видовище могло заморозити душі найхоробріших чоловіків.

Так ніби гніздо чорних пітонів розмотувало свої кільця й виповзало назовні довгими густими колонами. Вони здавалися нескінченними, ці потоки людей, ці довжелезні низки первісних сил. Вони здавалися так само неминучими й невідворотними, як морський прибій або наплив чорних штормових хмар на літнє небо. Дивлячись на це видовище, Ланнон і компанія були мовчазними й пригніченими.

Манатассі розташував свій табір на березі озера разом із авангардом лише за п’ять миль від табору Ланнона. Проте ар’єргард його армії ще не з’явився з-поза пагорбів, а рівнина між пагорбами й озером була густо вкрита його полками. Не було кінця кількості його сил, ніякої можливості полічити їх, бо вони не знали, де закінчуються його колони.

Ланнон і Гай спустилися з високої скелі, коли вже посутеніло. Зірка Астарти сяяла світлою плямою в небі кольору індиго над Опетом. Гай відвернув від неї очі.

Вони пішли в гавань і спостерігали, як жінки й діти вантажаться на рештки від галер Габбакука Лала. Вони мали стояти на невеликій відстані від берега протягом ночі й протягом наступного дня, поки буде вирішений результат битви. Якщо день закінчиться поразкою Опета – а Гай знав, що саме так і буде, – тоді галери з людьми попливуть на південь у спробі відірватися від Манатассі. Вояки, що виживуть у битві, спробують податися за ними – як зможуть.

Місця на всіх на галерах не було, тому жінки з царської родини та з родин аристократів повантажилися першими, а за ними пропустили жриць та родини купців. Потім виникла жахлива й неприємна ситуація, коли простолюд із жінок ює та жінок безкласових спробував прорватися в гавань і знайти собі місця на борту плавучого транспорту. Їхній заколот придушили киями й відтиснули назад матроси Габбакука Лала. Гай відчув глибоку жалість до них, коли вони заверещали, прикриваючи голови долонями, щоб захиститись від ратищ списів, які молотили по них. Одна з них, молода дівчина ює, приголомшена сиділа на плитах причалу, нахилившись над немовлям на руках, і кров, яка стікала по довгих чорних пасмах її волосся, розпливалася чорними плямами на камені.

Ланнон попрощався зі своїми дружинами й дітьми на палубі флагманського корабля Габбакука Лала. Він був неуважний і сповнений гідності, коли кожна жінка підходила й на мить опускалася навколішки перед ним. Діти підходили за своїми матерями, й Ланнон майже не дивився на них.

Близнята вже виросли й стали молодими жінками, яких можна було видавати заміж. Вродливі й повні життя, з довгим русявим волоссям, заплетеним у коси. Вони підійшли до Гая, щоб поцілувати його востаннє, і його голос пролунав хрипко, коли він промовив свої прощальні слова. Малі діти не розуміли, який тяжкий момент настає, і були стомлені й вередливі, сварячись між собою або репетуючи на руках годувальниць.

Ланнона й Гая відвезли назад через чорну воду, на якій танцювали вогненні зблиски смолоскипів. Натовп, який зібрався на пристані, був густий і мовчазний, люди неохоче розступилися, щоб дати їм прохід, і Гай виявив похмурість, близьку до відвертої ворожості. Ескорт допоміг їм проштовхатися крізь стовпище людей, і вони поквапилися вулицями міста до табору.

На вулицях горіли багаття, а навколо них панували темрява й гульня – найубогіші громадяни Опета виділили собі кілька годин для втіхи перед невідомим завтра. Гулянки були дикішими й гротескнішими, аніж під час релігійних святкувань. Чоловіки й жінки танцювали голими в стрибучому світлі вогнищ або лежали п’яні в калюжах власного блювотиння, тоді як інші безсоромно злягалися, ні від кого не ховаючись.

Гай побачив, як повз них, хитаючись, пройшла жінка з роздертою і вкритою плямами від червоного вина тунікою, яка клаптями звисала з блідих пліч, й однією голою цицькою, що стриміла з-під одягу, кругла й туга, з великим соском мідного кольору. Вона спіткнулася, упала у вогнище, і її волосся спалахнуло яскравим помаранчевим полум’ям.

У затінених місцях і в темних провулках сновигали інші постаті, зігнуті під важкими клунками, й Гай зрозумів, що мародери вже працюють, грабуючи порожні будинки багатих людей. Гай знав, що його власні раби досі захищають його дім, а проте відчув напад гострої тривоги, коли згадав про золоті сувої.

– Величносте, надай мені одну годину, – сказав він, коли вони проминули поворот на початку вулиці, яка вела до його будинку біля озера.

– Чого тобі треба, Гаю? – роздратовано запитав Ланнон. – У нас ще багато роботи, а ми повинні й відпочити. Навіщо тобі потрібен час?

– Я мушу навідатись у власний дім. Звільнити своїх рабів від їхніх обов’язків і заховати свої цінності, а надто сувої – золоті сувої.

– Ну, гаразд, – неохоче погодився Ланнон. – Повертайся якомога скоріш.

Старі раби не зрозуміли, чому Гай хоче звільнити їх від усіх обов’язків.

– Це наш дім, – благально сказали вони йому. – Не виганяй нас із нього.

І Гай не зміг пояснити їм, що відбувається. Коли він пішов, вони сиділи на кухні, спантеличені й налякані.

Узявши собі на допомогу одного з молодших рабів, Гай, зігнувшись під величезною вагою сувоїв, перетнув храм Ваала й через розколину в скелі увійшов у печеру Астарти. Вона була мовчазна й усіма покинута. Усі жриці перебували на борту галер або в гавані. Гай зупинився біля басейну й подивився в його глибини.

– Почекай мене, любове моя, – сказав він. – Я скоро прийду до тебе. Тримай для мене місце біля себе.

Він перейшов через залу оракула й у наступній кімнаті побачив офіцерів охорони храму. Вони радісно привітали його.

– Ми чули, ніби ви померли, святосте.

– Хіба наш обов’язок досі охороняти цей храм, святий отче?

– Звільніть нас із храму, святосте. Ми хочемо воювати поруч із вами.

Вони допомогли йому заховати сувої у глеки й закрити їх золотими печатями. Потім перенесли їх до архівів і поставили на кам’яні полиці, заховані за рядом більших глеків.

Гай привів чотирьох офіцерів і сотню вояків легіону Бен-Амона назад через місто до військового табору, залишивши храм без охорони, й Ланнон привітав його з полегкістю.

– Я сумнівався, що ти повернешся, Гаю. Думав, доля знову може нас розлучити.

– Я дав тобі обіцянку, величносте, – заперечив йому Гай. – Подивись-но, кого я тобі привів.

І вивів його з намету показати охоронців храму. Сотню найкращих воїнів Опета, вартих не менше, аніж когорта війська ює. Ланнон засміявся.

– Гаю, ти спроможний творити чудеса.

Потім обернувся до чоловіків і подивився на них. Вони були свіжі, у начищених і блискучих обладунках, а їхня вовча наснага становила разючий контраст із рештою армії Ланнона.

Ланнон заговорив про їхні обов’язки:

– Ви моя особиста охорона. Коли почнеться битва, перебувайте біля мене, прикривайте мене й Гая Бен-Амона.

Потім відпустив їх, щоб вони поїли й відпочили.

У великому шкіряному наметі Ланнон і Гай складали план битви, вирішуючи, які формування застосувати, опрацьовуючи кілька варіантів розвитку ситуації, а писарі тим часом записували накази.

Їх безперервно уривали офіцери й ад’ютанти, що запитували, якими будуть накази, або повідомляли про пересування ворога.

Ріб-Адді увійшов до намету, попросивши аудієнції, обтираючи долоні, нервово смикаючи себе за велику бороду й шепочучи своїм потаємним голосом охоронця паперів.

– Як бути зі скарбом, величносте? Чи не перемістити його до безпечнішого місця?

– А ти скажи мені, яке місце тепер безпечне? – гарикнув на нього Ланнон, піднявши голову від глиняного ящика, на якому вони з Гаєм досліджували диспозицію. – Ніхто тут не знає про сонячні двері. Залиш скарбницю там, де вона є, вона там буде, поки ми прийдемо по неї.

– Охоронців звідти відкликали, – наполягав Ріб-Адді. – Це неправильно…

– Послухай-но мене, старий чоловіче. Для того щоб перенести скарбницю, знадобляться тисяча чоловіків і десять днів. Я не маю ані стільки часу, ані стількох вільних людей. Іди геть, не заважай нам. Ми маємо важливіші справи, які треба вирішувати тепер.

Ріб-Адді пішов, нічого не розуміючи. Невже існують важливіші справи, аніж ті, які пов’язані зі збереженням скарбниці та золота?

Перед настанням півночі Ланнон випростався й занурив руки в густі золоті пасма свого волосся, уже посрібленого сивиною. Він зітхнув і здавався хворим і стомленим.

– Оце все, що ми спроможні зробити сьогодні, Гаю. Усе інше – в руках богів. – Він обняв Гая за плечі й повів його до виходу з намету. – Випиймо по чаші вина, подихаємо озерним повітрям, а тоді спати.

Вони стояли вдвох біля намету, п’ючи разом, і прохолодний вітрець налетів від озера й заворушив китиці на золотих бойових штандартах.

Несподівано увагу Гая привернув великий брунатний собака, який спав, згорнувшись у клубочок, під стіною намету й прокинувся від їхніх голосів. Потім Гай побачив, що то маленький бушмен Ксаї, вірний, як завжди, спить біля намету свого хазяїна. Він примусив себе прокинутися, всміхнувся, коли побачив Ланнона й Гая, і прийшов, щоб присісти навпочіпки біля Ланнона.

– Я намагався відіслати його геть, – сказав Ланнон. – Він не розуміє. Він мене не покине. – Ланнон зітхнув. – Немає потреби, щоб він теж помер, але як я можу примусити його піти?

– Пошли його з дорученням, – запропонував Гай, і Ланнон подивився на нього замисленим поглядом.

– Яким дорученням?

– Пошли його пошукати слідів великого лева на південних берегах озера. Він повірить у це.

– Так, він у це повірить, – погодився Ланнон. – Скажи йому, Гаю.

Говорячи його рідною мовою, Гай пояснив маленькому жовтому чоловічкові, що цар хоче знову влаштувати полювання на великого лева. Косі жовті очі Ксаї звузилися, він усміхнувся й радісно закивав головою, задоволений, що може прислужитися чоловікові, якого він вважав богом.

– Ти повинен піти негайно, – сказав йому Гай. – Це термінова справа.

Ксаї обняв Ланнона за коліна, згідно махаючи головою, а потім згорнув свою мату для спання і зник серед тіней табору. Коли він пішов, вони якусь мить мовчали, а тоді Ланнон сказав:

– Ти пам’ятаєш, яким було пророцтво, Гаю?

Гай кивнув головою, пригадавши його на устах Таніт.

– Хто правитиме в Опеті після мене?

– Той, хто вб’є великого лева.

Він пригадав також наступне пророцтво.

– А чого мені треба боятися?

– Чорноти.

Гай обернувся й подивився на північ, де присів великий чорний звір, готуючись стрибнути. Думки Ланнона розвивалися паралельно.

– Атож, Гаю, – промурмотів він. – Чорноти!

Він осушив чашу з вином і кинув її у вогонь. Дощ іскор злетів угору.

– Я помру від руки друга, – мовив він, пригадавши останнє пророцтво. – Побачимо, – сказав він. – Побачимо.

Потім подивився на Гая й побачив його обличчя.

– О, прости мені, старий друже. Я не думав докинути палива у вогонь твоєї журби. Мені не слід було нагадувати тобі про дівчину.

Гай допив рештки вина у своїй чаші й також укинув її у вогонь. Йому не треба було нагадувати про Таніт, вона не покидала його думок.

– Ходімо тепер відпочинемо, – сказав Гай, але його обличчя було спотворене від горя.

Крики й звуки сурм розбудили Гая, і його першою думкою було, що на табір учинено нічний напад. Він одягнув свій обладунок і схопив сокиру з грифами, потім, спотикаючись, вибіг із намету, плутаючись у ремінцях металевого нагрудника.

Нічне небо палахкотіло світлом, схожим на світло світанку, але воно сяяло не в тому напрямку, а здіймалося над озером, освітлюючи башти та мури Опета.

Ланнон приєднався до нього, досі напівсонний, лаючись, коли вовтузився над своїм обладунком і з шоломом.

– Що це, Гаю? – запитав він.

– Я не знаю, – признався Гай, і вони стояли, дивлячись на дивне світло, яке ставало дедалі осяйнішим, аж поки вони змогли виразно бачити риси обличчя один в одного.

– Гавань, – сказав Гай, нарешті зрозумівши. – Флот. Жінки.

– Милосердний Ваале, – видихнув Ланнон. – Ходімо!

І вони побігли разом.

Манатассі забрав труби з галер, які лежали на пляжі, перш ніж їх спалив. Кілька невеличких експериментів показали йому, як вони працюють. То була проста процедура, яка здебільшого залежала від напрямку течії та вітру. Він звелів перенести труби суходолом і установити їх на носах двох захоплених рибальських човнів, де команди рабів були досвідченими моряками й охоче перейшли на бік Манатассі.

Береговий вітер ідеально відповідав його задуму й тихо переніс човни до входу в гавань Опета. Манатассі персонально приплив на одному з човнів і стояв тепер на кормі, загорнутий у мантію з леопардової шкіри, дивлячись жорстокими й невблаганними очима, як струмені мастила розбризкуються по розхвильованій вітром воді й спалахують полум’ям.

Перенесене вітром полум’я покотилося в гавань, гуркочучи, як водоспад, і освітивши небо сяйвом фальшивого світанку.

Гай стояв поруч із Ланноном на пристані. Весь басейн гавані був наповнений високим жовтим полум’ям, яке жадібно гуркотіло, хмара чорного диму затулила зоряне небо й накочувала високі хвилі, які поширювали бридкий запах, на місто.

Галери Габбакука Лала стояли, як острови, в морі вогню. На їхніх палубах юрмилися жінки й діти з усіх аристократичних родин Опета, і їхні зойки лунали голосніше, аніж рев полум’я, яке ніби вихоплювалося з горна.

Ті, хто стояв на березі, були не спроможні надати їм хай там яку допомогу, вони дивилися на те, що відбувалося, безпорадними очима, а представники нижчих класів, які юрмилися в провулках, бо їм не дозволили повантажитись на галери, улюлюкали й реготали.

Полум’я перескочило на дерев’яні корпуси галер і причальні линви, швидко піднявшись до переповнених людьми палуб.

Як мурахи на шматку охопленого полум’ям трухлявого дерева, люди безпорадно бігали й штовхалися, аж поки полум’я охопило їх і проковтнуло.

Одну з галер понесло до берега. Її якірні линви згоріли, а вітер штовхав її так, що вона обернулася, і її щогла й такелаж чітко вимальовувалися в жовтому полум’ї. На кормі, на високій башті, припавши одна до одної, стояли Геланка й Імілца, дочки-близнята Ланнона Гікануса, і їхнє русяве волосся світилося в полум’ї.

Манатассі пильно спостерігав за всім, що діялося, і полум’я пожежі відбивалося в його жорстоких жовтих очах. Коли воно згасло й лише обгорілі корпуси галер досі диміли, він підняв свою залізну руку жестом команди. Двоє рибальських човнів підняли вітрила й покинули гавань, притискаючись до вітру, в напрямку півночі, де ворушилася армія Манатассі, схожа на страховище, яке прокидається вдосвіта.

«Оце в такому настрої доводиться нам починати останню битву, з такою сумішшю смутку та гніву», – подумав Гай, ідучи з Ланноном понад шеренгами свого війська.

Зійшло сонце, відкидаючи довгі тіні на світло-коричневу траву рівнини. Ліворуч від них простягалася весела голубінь озера, по якій вранішній вітерець переганяв клапті білої піни. Низько над водою пролетіла зграйка птахів у формі літери V, біла на тлі безхмарного голубого неба. Праворуч здіймалася нерівна лінія стрімчаків, поцяткованих відтінками рожевого кольору й накритих темно-зеленою рослинністю.

Гай, дивлячись на озеро й на стрімчаки, сприймав їх лише як пункти укріплення флангів.

Попереду них, перед мурами, лежала відкрита рівнина з низьким чагарником і кількома деревами, що відкидали густу тінь; вона спадисто опускалася від скель і до берега озера, маючи завширшки близько римської милі. Це був відкритий фронт, від якого можна було не сподіватися ніяких сюрпризів, хоч він і здіймався та опускався низенькими хвилями, наче поверхня заснулого океану.

У їхньому тилу були будівлі та вулиці нижнього міста, лабіринт із низеньких глиняних стін та пласких дахів, тоді як далі назад здіймалися масивні кам’яні мури храму, а вгорі над ними височіли вершини сонячних башт.

Отже, це було добре місце для останньої битви, воно дозволяло організувати гнучкий фронт із твердими флангами й мало відкриту лінію для відступу.

Ланнон пройшов перед рядами. У його пружній ході видно було мету, яка прикрашала його стомлені очі й спотворене від горя обличчя; обличчя чоловіка, що бачив, як його родина згоріла живцем, тоді як він стояв поруч. Гай ішов за ним, переставляючи довгі ноги крабовидною ходою, так добре знайомою всім. Сокира з грифами лежала в нього на плечі, а обладунок, пристосований до його горбатої спини, був яскраво начищений і сяяв у сонячному світлі. Бекмор і гурт офіцерів ішли за ним.

Легіони були вишикувані бойовим строєм, і Гай не побачив жодної вади в їхньому розташуванні. Легка піхота стоїть попереду, кожен чоловік має на озброєнні пучок метальних списів, а також особисту зброю на поясі. За ними – важка піхота, великі й дужі чоловіки, озброєні сокирами й бойовими списами, закуті у важкі обладунки, ці воїни становлять хребет легіонів. Коли легка піхота відчуває на собі великий тиск, вона може відступити назад крізь їхні ряди й дати ворогові наштовхнутися на твердий бар’єр залізної зброї та залізних обладунків.

У тилу стоять лучники. Розташувавшись на прямокутних підвищеннях, вони мають змогу обсипати ворога стрілами понад головами піхоти.

Далі позаду – ті, хто підносить усяку всячину, нові пучки метальних списів і стріл, торбини з холодним м’ясом і млинцями, амфори з водою і вином, запасні шоломи, мечі, сокири та інші речі, які світ битви витрачає або руйнує.

Спочатку Ланнон ішов понад рядами в цілковитій тиші. Чоловіки стояли вільно, спираючись на свою зброю, багато познімали шоломи, деякі дожовували останню порцію їжі, усі позначені тим поверховим спокоєм ветерана, який уже не раз зустрічався з Пані Смертю, який добре знає її обличчя хвойди й смердючий запах її дихання. Дехто досі мав на тілі сліди від її пазурів, але не було жодного сліду від страху на їхніх обличчях, жодної тіні в їхніх очах.

Гай відчував смирення, зустрічаючи їхні тверді погляди, відчув гордість, коли один із них усміхнувся й гукнув:

– Нам бракувало тебе, святосте.

– Приємно повернутися, – сказав йому Гай, і пролунав схвальний гомін від тих, хто його почув.

Гай пішов далі, хвиля збудження тепер котилася за ним.

Почулися жарти, до яких приєдналися Ланнон та офіцери.

– Залиш кількох для нас, – вигукнув старий сивий центуріон.

– Я думаю, що їх на всіх вистачить, – усміхнувся йому Гай.

– То їх так багато? – запитав ще один голос.

– Їх не досить, – відповів Ланнон. – Бо жодного з тих, хто воює проти нас, не звуть Бен-Амоном.

Вони з радісним гомоном привітали його слова й передали їх по всій лінії від скель до озера. Нові хвилі звуків і криків погналися за ними, коли вони прийшли, щоб зайняти своє місце в центрі лінії, на підвищенні, звідки вони могли бачити все поле битви.

Над їхніми головами майоріли штандарти, яскраві й квітчасті, оздоблені блискучим золотом і шовковими різнобарвними китицями, а за їхніми спинами стояли сто людей охорони храму. Гай оглянув досконало вишикувані когорти – сонце виблискувало на їхніх шоломах і зброї – й подумав, що це добрі чоловіки, з якими не соромно битися в останній битві, в чиїй компанії не соромно помирати.

Він ослабив ремінці свого шолома і зняв його з голови, тримаючи на згині руки.

– Принесіть вино! – гукнув він, і рознощики прибігли до них із чашами й амфорами.

Вино було з особистих запасів Гая, смачне й червоне, як кров, що нею незабаром просякне це поле.

Гай привітав своїх офіцерів піднятою чашею, потім обернувся до Ланнона. Вони дивилися один на одного протягом тривалої миті.

– Лети для мене, Сонячний Пташе, – неголосно промовив Ланнон.

– Ричи для мене, Великий Леве Опета, – відповів йому Гай, потім вони випили вино, розбили чаші й востаннє засміялися разом.

Люди навколо них почули їхній сміх і, підбадьорені ним, подивилися на північ.

Манатассі прийшов у середині ясного гарячого ранку. Він прийшов на чолі війська, яке заповнило всю рівнину від берега озера до підніжжя скель. Він прийшов, співаючи п’ятистами тисячами горлянок і ритмічним ляпотінням босих ніг та брязкотом війни, які перекочувалися в небі, як грім небесний. Він прийшов організованими рядами, де між людьми було досить місця, щоб надати кожному воїну простір для битви, але задній ряд важко тиснув на передній, готовий заповнити кожну прогалину в лінії, щоб створити міцний і незламний фронт.

Він прийшов незліченними рядами, тож не було кінця його наступу, і спів його війська був глибокий і незмовкний.

Він прийшов, як тінь від штормової хмари, рухаючись велично й повільно через країну, він прийшов чорний, як ніч, і численний, як трава в полі, і його спів набував щораз брутальнішого й погрозливішого тону.

Гай надів шолом і зав’язав ремінці. Він скинув шкіряний футляр із сокири з грифами і спостерігав, як Манатассі наступає мільйоном рухливих ніг, наче один величезний чорний звір, накритий білою піною головних уборів, прикрашених білим пір’ям і наконечниками списів, що виблискували на тлі чорних тіл, наче очі незліченних комах у темряві.

Гай ніколи у своєму житті не бачив видовища, яке можна було б порівняти зі спогляданням Манатассі в його повній могутності. «Це достойний ворог, із яким можна битися в останній битві, – подумав він, – бо зазнати поразки від такого ворога – не ганьба».

Манатассі неквапно проминав знаки, які Гай намалював перед своїм фронтом, щоб виміряти відстань до ворога: двісті кроків, сто п’ятдесят – і пилюка від мільйона ніг, які ступали по землі, піднялася стовпом вогненно-золотистого диму над ордою, цілком затуливши її, а потім чорні воїни нескінченним потоком виходили з її рухливих неясних обрисів.

Гай відчув, як у роті в нього геть пересохло, а кров застугоніла, пробігаючи крізь його напружене тіло. Він високо підняв сокиру з грифами й подивився ліворуч і праворуч, аби переконатися, що кожен командир лучників побачив його сигнал.

Півтораста кроків, і чорна хвиля покотилася до нього, а тон співу знову змінився, ставши неймовірно пронизливим, він проникав у кров, перетворившись у таке моторошне улюлюкання, якого Гай досі ніколи не чув. Він відчув, як волосинки на його руках і на карку настовбурчилися, а нутрощі начебто випали з його тіла.

Вони наступали, завиваючи, тупотіли ногами, дзенькали наконечниками списів об щити, хитаючи головними уборами, а Гай стояв із високо піднятою сокирою.

Сто кроків, і Гай опустив сокиру, й повітря негайно заповнилося звуками, схожими на помахи крил диких качок у темряві.

Стріли злетіли хмарою і впали на нападників густим дощем або хмарою сарани, й гарчання долинуло від чорної маси, гарчання звіра, а проте вони насувалися на летючі списи, які, здавалося, пролітали крізь них, нікого не зачіпаючи, бо прогалини у фронті наступу негайно заповнювалися, а ті, хто падав, зникали за густою масою тіл, які проходили над ними.

Легка піхота Гая розтанула перед цим навальним наступом, відступивши назад крізь важких піхотинців, які стояли за ними, й Манатассі важко навалився на фронт Гая.

Здавалося, ніщо не може зупинити його, він був надто важкий, надто широкий, глибокий і сильний. Він мусив прорватися крізь цю лінію блискучих шоломів.

Потім – і цьому важко було повірити – чорна маса перестала рухатися вперед, а нагромадилася високою купою, як затор колод під час сплаву на річці. Задні ряди, які сунули вперед, порушували бойовий простір тих, хто йшов в авангарді, перетворювали їх на ворухливу масу, кидали їх на гостряки металевого паркану, який утворював передню лінію оборони Гая.

Несподівано чорна маса відкотилася, засмоктана назад, як морська хвиля від крутого берега.

Метальники списів негайно пройшли крізь стрій важких піхотинців, щоб завдати маскимальних втрат тим, що відступали, а крики центуріонів, які лагодили лінію оборони, виразно долітали до Гая.

– Закрийте ось тут!

– Метальники списів сюди!

– Заповніть цю прогалину!

– Люди сюди! Люди сюди!

Манатассі відкотився назад, згуртувався, знову збився у високу хвилю і знову покотився вперед, ударив і важко натиснув, просунувся на один ярд відстані й знову відкотився назад, зібрався, покотився вперед, набираючи розгін і знову вдаривши з усієї сили по фронту Гая.

Опівдні Ланнон і Гай мусили відійти зі свого узвишшя, бо битва клекотіла вже під їхніми ногами. Штандарти перенесли назад.

Через годину після полудня Гай наказав останньому зі своїх резервів виступити вперед, залишивши тільки охорону храму під своїм безпосереднім керівництвом, згуртовану навколо штандартів битви. Проте чорні хвилі накочувалися на лінію його оборони в жахливому й незмінному ритмі, як океан під час землетрусу.

Гай відступав перед ними повільно, кожного разу рівно настільки, щоб привести до ладу лінію своєї оборони. Вона була тепер такою розтягнутою, що, здавалося, кожен натиск чорної людності має її прорвати, але вона досі стояла.

Та зрештою їх відтіснили до нижнього міста, вони тепер билися на вулицях, і Гай уже не міг бачити битву в цілому. Перед ним була лише вузька вулиця, в якій жменька легіонерів стримувала безперервний натиск чорних воїнів.

Уперше того дня Гай був затягнутий у битву. Невеличка група чорних чоловіків із дикими очима прорвалася крізь лінію оборони попереду нього; вони блищали від поту й жиру, їхні обличчя були розмальовані смугами з білої охри, внаслідок чого вони здавалися страховинними й нереальними.

Гай швидко їх порубав і наказав загонові охорони храму затулити прогалину, яку вони відкрили.

Він зрозумів тоді, що битва вийшла з-під контролю. Вони з Ланноном були ізольовані в колі чоловіків, які билися з ворогом, спроможні керувати своїми вояками лише там, куди долітали їхні голоси.

Із якоїсь далекої ділянки битви долинув звіриний рик тріумфу, й Ланнон схопив Гая за плече й крикнув йому у вухо:

– Думаю, вони там прорвалися.

І Гай кивнув головою.

Отже, битва закінчилася. Гай знав, що ворог тепер проникає крізь багато прогалин, які утворилися в його лінії оборони. Це був розгром. Чуда не сталося – останню битву програно.

– Відступаймо до храму? – Ланнон викрикнув запитання, і Гай знову кивнув головою.

Армії Опета більше не існувало, вона була розбита на сотні груп людей, опанованих розпачем, які притискалися плечем до плеча й спиною до спини у своїй останній битві, битві, у якій нікого не братимуть у полон, яка може закінчитися лише смертю.

Вони зібрали навколо себе охорону храму й рушили назад по вулиці твердою ходою, затуляючись щитами від ворога, наче панциром черепахи.

Тепер орди Манатассі перебували в їхньому тилу, між ними й храмом. Вони підпалили нижнє місто, й пожежа швидко поширилася. Вулиці, якими просувався Гай, були заповнені нажаханими городянами й забризканими кров’ю воїнами з диким виразом облич. Гай пробився крізь них, побудова зі щитів під назвою «черепаха» стримувала натиск чорного вояцтва й захищала їх від гарячих клубів чорного диму, які нависли над ними.

Головна брама храму була відчинена й ніким не захищалася. Територія храму була безлюдна й мовчазна. Гай із десятьма вояками захищав сходи, поки Ланнон зачиняв браму, й у останню мить Гай прослизнув назад зі своїми людьми крізь вузьку щілину.

Вони обперлися на закривавлену зброю, ослабили ремінці шоломів, витерли піт навколо очей.

– А що там зі східною брамою? – запитав Гай у Ланнона. – Її утримують? Ти послав людей, щоб її зачинили?

Ланнон подивився на нього розгубленим поглядом, і його мовчанка красномовно підказала Гаю відповідь.

– Ви, люди. – Гай виділив групу швидким помахом руки. – Ходіть за мною.

Але було вже пізно. Чорні воїни ринули потоком на територію храму крізь меншу браму.

– «Черепаха»! – крикнув Гай. – Назад до печери!

Вони знову утворили «черепаху» й посунули, як броненосець із металевою лускою, через територію храму, а чорні воїни метушилися навколо них, не спроможні пробитися крізь панцир. Дим від охопленого пожежею міста завихрювався навколо них, душив їх, осліплював.

Раптом чоловік поруч із Гаєм скрикнув і схопився за пах. Кров бризнула в нього між пальцями, й він упав навколішки. Земля, по якій вони йшли, була встелена мертвими ворогами, вбитими головою «черепахи». Їм доводилося переступати через них. Десятки цих тіл, які прикидалися мертвими, несподівано повернулися до життя, швидко перекинувшись на спину й ударивши знизу під спідниці легіонерів.

Гай викрикнув застереження, але пізно й марно. Ворог опинився всередині тіла черепахи, вони підхопилися на ноги, колючи навколо себе списами й вимахуючи мечами, примусивши людей Гая обернутися й захищатися, підставивши спини тим чорним воїнам, які були зовні «черепахи».

«Черепаха» розпалася й перетворилася на гурт індивідів, який затягло в чорний рій ворожого війська.

– Ходіть за мною!

Гай зібрав Ланнона, Бекмора та кілька інших навколо себе, й вони пробилися крізь чорну юрбу тугим строєм і побігли до входу в печеру. Дим був густий і маслянистий, він душив їх, тому вони кахикали, коли бігли. Гай вимахував сокирою, прорубуючи дорогу, й п’ятеро з них дісталися до входу в печеру, але Бекмору пробило списом ребра. Він притиснув палець до рани, намагаючись зупинити кров, яка забирала в нього життя. Гай переклав сокиру в другу руку й допоміг Бекмору піднятися сходами до розколини, де був вхід у печеру. Його кров текла по боці Гая, він відчував, що вона гаряча й драглиста. На верхній сходинці Бекмор упав навколішки.

– Мені кінець, Гаю, – промурмотів він, похлинаючись кров’ю, але Гай підняв його й заніс до входу.

Він притулив його тіло до стіни печери.

– Бекморе, – важко дихаючи, промовив він і відкинув голову назад, щоб подивитися йому в обличчя.

Очі Бекмора подивились на нього, не бачачи його, мертві й скляні. Гай дозволив вродливій голові воєначальника похилитися вниз і випростався.

– Вони вже тут! – крикнув Ланнон, і Гай підняв сокиру й стрибнув, щоб стати поруч Ланнона й зустріти перший потік чорних тіл, які ринули в прохід. Четверо з них – Ланнон, Гай і двоє легіонерів – утримували вхід достатньо довго, щоб заповнити його купою мертвих чорних воїнів.

Потім підійшли лучники, й перша хмара стріл полетіла в прохід. Одна з них влучила легіонерові в горло, й він упав, потік чорної крові полився йому з рота.

– Тут немає, де заховатися! – крикнув Гай. – Біжімо до храму.

Вони вибігли в прохід, і їх наздогнала нова хмара стріл. Одна з них ударила в шолом Гая і ковзнула по ньому, бризнувши іскрами на стіну поруч із ним, інша знайшла отвір у нагруднику останнього легіонера й ударила в кістку його хребта. Ноги підігнулися під ним. У розпачі він поповз слідом за Гаєм, тягнучи скалічене тіло лише зусиллями рук.

– Зроби мені ласку, володарю, – простогнав він, із жахом уявивши собі, як його каструють і розпорють йому живіт, коли він буде ще живий. – Не залишайте мене для них, святосте.

Гай перестав бігти й гукнув:

– Не зупиняйся, Ланноне. Я тебе дожену.

Він повернувся назад, і легіонер побачив, що він підійшов до нього.

– Нехай Ваал благословить вас, святосте, – крикнув він і зірвав із голови шолом, нахиливши голову й підставивши шию.

– Знайди спокій! – сказав йому Гай і відтяв йому голову одним ударом сокири, а тоді кинувся бігти далі.

Стріла влучила Гаю в обличчя, нижче від ока, ковзнувши понад кісткою, роздерши шкіру аж до вуха й повиснувши на вістрі, яке вгородилося в плоть.

Гай висмикнув її з тіла й побіг за Ланноном.

Удвох вони перетнули печеру Астарти, їхні кроки відлунювали від накритих склепінням стін. Обминувши тихий басейн із зеленою водою, вони добігли до дверей храму саме в ту мить, коли нова хмара стріл засвистіла, наздоганяючи їх. Ланнон злегка спіткнувся, й вони увійшли до храму.

– Чи зможемо ми втримати їх тут? – важко видихнув повітря Ланнон.

– Ні. – Гай зупинився, щоб передихнути. – Архіви!

Потім подивився на Ланнона.

– Що з тобою, величносте?

– Я теж поранений, Гаю.

Стріла стриміла з місця з’єднання пластин його обладунку біля лівої пахви. Кут проникнення був такий, що Гай відчув напад холодного розпачу. Голівка стріли мала вгородитися десь біля самого серця. Поранення було смертельним, жоден чоловік не міг одужати, діставши таку рану.

– Що там? – запитав Ланнон. – Я не відчуваю болю. Поранення не може бути надто тяжким.

– Тобі пощастило, – сказав Гай і відламав древко стріли, залишивши короткий уламок стриміти з рани.

– Ходімо, – сказав він й, обережно взявши Ланнона за руку вище ліктя, повів його через храм до архівів.

– Сонячні двері? – запитав Ланнон.

– Лише в самому кінці, – сказав Гай. – Коли іншого виходу ми не знайдемо.

І він повів Ланнона до однієї з кам’яних заглибин у стіні печери.

– Твоє обличчя.

Ланнон подивився на Гая в непевному світлі смолоскипів, так ніби вперше побачив глибокий поріз через його щоку.

– Непогана прикраса, – пробурчав Гай, відірвавши клапоть від своєї туніки і зробивши з неї грубу перев’язь для лівої руки Ланнона.

– Ти можеш користуватися нею? – запитав він, і Ланнон заворушив пальцями, стискаючи і розтискаючи їх.

– Добре, – кивнув головою Гай і вклав щит в його ліву руку. – Перев’язь допоможе витримати вагу щита.

Гай підвів голову, дослухаючись до обережних кроків, пошепту й дзенькоту зброї у храмі Астарти.

– Вони йдуть, – сказав він. – Їм не знадобиться багато часу, щоб знайти прохід.

Поки він говорив, перший із них вийшов із кімнати охоронців і став вдивлятися в коридор архівів. Хистке світло від димучих смолоскипів, що стриміли у своїх кронштейнах, побільшувало розмір того чоловіка. Він був величезний і чорний, блискучий від жиру й фарби, і Гай вдихав його теплий мускусний запах, схожий на запах хижого кота.

Гай вийшов із заглибини у стіні на світло й мовою венді крикнув йому виклик. Воїн кинувся проходом назустріч Гаю, і їхні щити зіткнулися, задзвенівши на весь простір храму.

Гай відчув, як наконечник списа встромився йому в бік, але лезо сокири з грифами вгородилося в тіло суперника значно глибше, діставши до кістки, й той упав на підлогу.

Манатассі стояв у храмі Астарти. Було вже за північ, але смолоскипи досі палахкотіли, а в залах юрмилися воїни, і їх було так багато, що Манатассі наказав розвалити внутрішні стіни храму, щоб полегшити доступ до входу в тунель.

Чорний зловісний кам’яний рот уже проковтнув безліч його людей, але двоє дияволів Опета досі билися й трималися там, попри всі його намагання вибити їх звідти. Навіть тепер вони витягували з тунелю мертвих і тяжко поранених. Один із поранених мав руку, надрубану вище від ліктя. Він жодного разу не застогнав, тримаючись за свій обрубок, але його очі були величезними й білими у світлі смолоскипів.

Манатассі знав, яка зброя завдала тієї рани, і його гнів та ненависть палахкотіли жарким полум’ям, воюючи із забобонним страхом, який опанував його.

Він досить довідався про богів Опета, поки був тут рабом, довідався по їхню могутню силу та нещадну жорстокість. Він боявся їх і знав, що перебуває тепер у фортеці тих жахливих богів, у їхньому святилищі.

Він пригадав тепер, що чув про це підземелля за храмом Астарти і знав, що його охороняє смертельне прокляття.

Безперечно, в цьому була причина, чому вони знайшли для себе священний притулок тут, у цій чорній ямі.

Його гнів охолонув, заморожений релігійним страхом. Він знав, що білі боги дивляться на нього. Він хотів якнайшвидше покінчити з цим, зруйнувати це місце й піти геть – проте двоє приречених, але впертих чоловіків не відпускали його.

– Вогню! – наказав він. – Викуріть їх із їхнього лігва, як диких собак.

Вони розіклали вогнище на вході до тунелю й накидали туди зеленого гілля, й густий смердючий дим наповнив храм і тунель. Вони завалили димучим гіллям вхід до тунелю, кахикаючи й задихаючись у диму, й тримали зброю напоготові, знаючи, що жоден чоловік не зможе там вижити. Цей дим, безперечно, викурить їх звідти, але минула година, а ніхто не вибіг назовні.

Вогнище перетворилося на купу розжарених головешок, і дим потроху розвіявся. Манатассі наказав загасити його водою з басейну, й вони знову втупили погляди в темний тунель, з якого досі вилітали струмені диму.

Підлога тунелю досі була встелена мерцями, але жодного знаку життя там не було.

Манатассі пригнітив свій релігійний страх і рвучко вихопив смолоскип із рук одного зі своїх підлеглих. Тримаючи його високо над головою, він переступив через гарячу землю й розжарені колоди й заглибився в тунель.

Він обережно пробирався між трупами й ступав підлогою, залитою кров’ю, яка прилипала до його босих ніг. Смолоскип відкидав жовте світло в кожну з кам’яних заглибин із їхніми заповненими полицями. Манатассі знав, що було у глиняних глечиках, бо часто допомагав Гаю переносити сувої.

Він намагався знайти його слід, але нічого не знаходив. Лише чорні трупи й заглибини, в яких людей не було.

Він дійшов до кінця тунелю й побачив вирізьблений образ. Манатассі впізнав його як символ сонця, і мужність його покинула перед цим очевидним доказом божественного впливу.

На підлозі його увагу привернуло щось блискуче у світлі смолоскипа.

Він придушив у собі спазматичний видих. То була сокира з грифами, покладена як жертва перед образом бога, а в тунелі не було нікого.

Вони пішли до богів. Вони уникнули його помсти й привели його до смертельної небезпеки, у пряме зіткнення з надприродними силами.

Манатассі поточився назад, аж поки образ бога розтанув у темряві, а він обернувся й кинувся навтікача з цього місця, вибігши в залу храму Астарти. Звідти він знову подивився на вхід до тунелю, схожий на роззявлену пащу.

– Знайдіть мулярів серед визволених рабів. Нехай вони замурують вхід до тунелю. Це зло. Замуруйте його.

Підлеглі побігли виконувати його наказ – а його гнів і ненависть повернулися до нього.

– Я зруйную це зло. Я накладу прокляття на це місце, на ці скелі. Прокляття, яке триватиме вічно. – Його голос піднявся до зойку. – Спаліть його. Спаліть тут усе. Зруйнуйте його. Це зло, від якого треба очистити землю й уми людей, очистити навіки.

Мулярі замурували вхід до гробниці царя. Вони працювали з тією майстерністю, якої навчили їх люди з Опета, й, коли вони закінчили свою роботу, вхід до тунелю зник.

Потім Манатассі зруйнував місто. Він повбивав усіх, хто в ньому жив, і повкидав їх у вогонь, який палахкотів у нижньому місті протягом багатьох днів. Потім подивився на мури й башти і вказав на них своєю залізною рукою. Його воїни розібрали їх блок за блоком. Вони розібрали мури й сонячні башти, й прегарний храм Астарти. Вони дійшли до самих фундаментів. Розібрали бруківку. Зруйнували кам’яні причали гавані. Працюючи як мільйон мурашок, вони зрівняли місто із землею, доки від нього не залишилося жодного сліду. Позносили всі масивні блоки кам’яного мурування до печери й повкидали їх у бездонний зелений басейн. Знесли все місто й подарували його богині, а басейн був такий глибокий – чи богиня така жадібна, – що воно поринуло на дно, не залишивши по собі ніякого сліду, й рівень зеленої води не піднявся бодай на палець.

Коли Манатассі покинув Опет й подався на схід, щоб завершити зруйнування імперії, він не залишив позад себе нічого, крім куп дрібного попелу, який вітер уже перетворював на звичайну білу пилюку і розносив її по всій ближній місцевості.

Манатассі протягнув свої полки, наче сіть, по всіх чотирьох царствах наказом руйнувати всі сліди від колишніх міст і шахт, і садів, створених людьми з Опета. Але його ненависть тепер палахкотіла низько, як лісова пожежа палахкотить, коли дерева уже згоріли. Ненависть зробила його порожнім, чорним і напівмертвим, а його величезне тіло перетворилося на шкаралупу, навіть задимлені жовті очі стали безвиразними й байдужими.

Він прийшов до Зімбао, великого, оточеного мурами міста в серединному царстві, де всі люди з Опета були мертві. Місто було, як і його власне тіло, ненаселеним, порожнім і покинутим.

Манатассі закутався у свою мантію зі шкур і ліг біля спостережного вогню, а на ранок його тіло стало твердим і холодним.

Вони поховали його поза мурами, а потім довго сварилися й воювали, бо Манатассі не назвав наступника. Кожен воєначальник прагнув назвати себе царем, й армія Манатассі розкололася на тисячі племен.

Із плином часу Манатассі та місто Опет зникли з пам’яті людей.

Коли бушмен Ксаї став старим чоловіком і зрозумів, що скоро помре, він повернувся до Опета.

Озеро зникло, його береги відступили на двадцять миль від червоних скель, а його води стали солонуватими, мілкими й перегрітими сонцем.

Ксаї прийшов на місце, де стояв храм Ваала, не впізнавши його, аж поки побачив розколину в червоній скелі, крізь яку увійшов до печери Астарти.

Він розташувався біля басейну, розіклав невеличке вогнище й, сидячи біля нього, щось мурмотів сам до себе за звичкою старих людей. Коли його спогади пройшли маршем перед ним, вони здалися йому грандіозними й величними, і йому захотілося зупинити і зберегти їх.

Він підняв свій пояс, до якого були прив’язані маленькі баночки з рогу, наповнені барвниками й заткнуті дерев’яними корками, й пішов до стіни, що була у глибині печери.

Він накреслив вуглиною обриси постаті на найрівнішому місці стіни, працюючи повільно й старанно, з великою любов’ю.

Потім змішав барвники й почав малювати горде, схоже на бога обличчя людини з білою шкірою, червоно-золотистою бородою й величною ознакою мужності. Коли він працював, то здавалося, що примарні голоси перешіптуються десь глибоко в скелі, у скарбниці царя.

– Гаю, я дуже змерз. Зроби мені послугу, старий друже. Доведи свою дружбу, як передбачив оракул.

– Я не можу, Ланноне, я не можу.

– Мені холодно й боляче, Гаю. Якщо ти любиш мене, ти це зробиш.

– Я люблю тебе.

– Лети для мене, Сонячний Пташе.

Коли старий чоловік працював, вітер свистів і зітхав у скелях, і його зітхання було таким, яким міг зітхати чоловік, що втратив свою любов і свою батьківщину, відмовився від своїх богів і подарував прощення другові. Він міг так зітхати й тоді, коли брав меч, ще забризканий кров’ю друга, твердо закріплював рукоять у щілину в кам’яній підлозі, притуляв гостряк собі до ребер і падав на нього.

Замість епілогу

РЕНД ДЕЙЛІ МЕЙЛ

27 травня

Смерть мультимільйонера фінансиста

Лорен Стервесант помирає від таємничої хвороби

Ботсвана, середа. Добре відомий мільйонер, фінансист і спортсмен містер Лорен Стервесант із Кляйне Шуур (Сендаун, Йоганнесбурґ) помер учора після короткочасної хвороби.

Містер Стервесант відвідував археологічні розкопи нещодавно відкритого карфагенського міста в Ботсвані. Керівник експедиції доктор Бенджамін Кейзин також захворів на хворобу, яку вважають інфекційною.

Доктора Кейзина доставили до Йоганнесбурґа, де представник шпиталю заявив, що його стан критичний.

ФАЙНЕНШІЕЛ ГАЗЕТ

28 травня

Екстрене повідомлення

Акції компанії «Англо-Стервесант» падають на 97 пунктів

Паніка на біржі

Голланд-стрит, понеділок. Після повідомлення про смерть містера Лорена Стервесанта, президента компанії «Англо-Стервесант», акції групи компаній «Стервесант» різко впали сьогодні на йоганнесбурзькій біржі.

СТАР

3 червня

Знаменитий археолог приходить до тями

Йоганнесбурґ, п’ятниця. Після десятьох днів, проведених у комі, доктор Бенджамін Кейзин сьогодні прийшов до тями, як повідомляє офіційний представник шпиталю.

Доктор Кейзин є директором Інституту антропології й африканської доісторії, й саме він відкрив стародавнє карфагенське місто Опет. Він захворів на рідкісну грибкову інфекцію, підхоплену на розкопках свого недавнього відкриття.

Сьогодні доктора Кейзина навідала його асистентка, доктор Саллі Бенатор, яка потім повідомила, що доктор Кейзин «почувається набагато краще, але досі жахливо засмучений смертю містера Стервесанта».

СТАР

6 вересня

Добре відомі археологи одружуються

Кейптаун, п’ятниця. Першовідкривач міста Опет, доктор Бенджамін Кейзин, одружився зі своєю давньою асистенткою доктором Саллі Бенатор. Сьогодні тут відбулася коротка цивільна церемонія. Наречена повідомила, що вони хочуть провести медовий місяць на розкопках стародавнього міста Опет.

ТАЙМС

20 квітня

Ушанування археолога

Лондон, субота. У Королівському географічному товаристві сьогодні відбулися надзвичайні збори, на яких доктора Бенджаміна Кейзина нагороджено найвищою відзнакою Товариства – медаллю його засновника й покровителя.

Після зборів відбулася коротка церемонія, під час якої портрет доктора Кейзина пензля живописця П’єтро Аннігоні був вивішений у Товаристві.

Доктора Кейзина супроводжувала його дружина, доктор Саллі Кейзин, у дівоцтві Бенатор, яка теж є дуже відомою постаттю в археологічних колах. Подружжя проведуть два тижні на вакаціях у Британії й на континенті, перш ніж повернутися до Африки.

Примечания

1

Одиниці виміру довжини в англійській системі, якою користується автор: 1 миля – 1760 ярдів або 1609 м, 1 римська миля – 1481 м, 1 ярд – 91,4 см, 1 фут – 0,3048 м, 1 пейс – довжина кроку, 1 дюйм – 2,54 см. (Прим. перекладача.)

(обратно)

2

Глибоким басом (іт.).

(обратно)

3

Слон.

(обратно)

4

Лев.

(обратно)

5

Чоловік, який погано впливає на людей. Герой роману «Трильбі» Жоржа дю Мор’є.

(обратно)

6

Вулиця в Лондоні, де розташовані кабінети найвідоміших лікарів.

(обратно)

7

Так називалися землі Зімбабве і Замбії у часи британської колонізації.

(обратно)

8

Біла леді Брандберга – один із найвідоміших і найсуперечливіших наскельних малюнків, досі знайдених в Африці. Погоджуються, що його зроблено десь у перші два століття нашої ери, але його тлумачення є предметом багатьох суперечок. В одному з джерел стверджується, що це кандидат до обрізання племені коса, обмазаний білою глиною (малюнок знайдено за тисячу кілометрів від території, на якій проживають тубільці коса). Знаменитий абат Брой назвав зображену постать жінкою, але Кредо Мутва у книжці «Ідаба, діти мої» дає цікаве тлумачення, в якому робить висновок: «Це не жінка, а надзвичайно вродливий білий молодик, один із великих імператорів, які правили Африканською Імперією Ма-їті (державою фінікійців) протягом близько двох століть».

(обратно)

9

Обід в англомовному світі відбувається о шостій – сьомій годині вечора.

(обратно)

10

За шкалою Фаренгейта – 46 градусів за Цельсієм.

(обратно)

11

Хитроу – головний лондонський аеропорт.

(обратно)

12

43 градуси Цельсія.

(обратно)

13

27 градусів Цельсія.

(обратно)

14

Близько 56 кг.

(обратно)

15

55,3 кг.

(обратно)

16

Страва італійської кухні, теляча голяшка, тушена з овочами.

(обратно)

17

Річку Лімпопо. (Приміт. авт.)

(обратно)

18

Заутспанденберг. (Приміт. авт.)

(обратно)

19

Гори Чіманімані. (Прим. авт.)

(обратно)

20

Річка Сабі. (Прим. авт.)

(обратно)

21

Гори Іньянґа. (Прим. авт.)

(обратно)

22

Водоспад Вікторія. (Прим. авт.)

(обратно)

23

Біля озера Тразимена 217 року до Р. Х. Ганнібал розгромив римське військо. (Прим. ред.)

(обратно)

Оглавление

Передмова Рукопис, знайдений в Опеті

Частина перша

Частина друга

Замість епілогу

Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg

Наш сайт является помещением библиотеки. На основании Федерального закона Российской федерации "Об авторском и смежных правах" (в ред. Федеральных законов от 19.07.1995 N 110-ФЗ, от 20.07.2004 N 72-ФЗ) копирование, сохранение на жестком диске или иной способ сохранения произведений размещенных на данной библиотеке категорически запрешен. Все материалы представлены исключительно в ознакомительных целях.

Copyright © читать книги бесплатно