Акупунктура, Аюрведа Ароматерапия и эфирные масла, Консультации специалистов: Рэйки; Гомеопатия; Народная медицина; Йога; Лекарственные травы; Нетрадиционная медицина; Дыхательные практики; Гороскоп; Правильное питание Эзотерика

Вступне слово

Історію люди, як правило, не люблять і не знають, бо її уроки та наслідки, насамперед трагічні, мають властивість повторюватися. Зрозуміло, що це не завжди подобається новим політикам і представникам влади. Зрештою, уроки війн і революцій першої половини ХХ ст. мають засвоїти не лише лідери Української революції гідності 2013–2014 рр., але і її опоненти та супротивники, якщо вони хочуть жити в демократичній незалежній Україні, в сім’ї вільних європейських країн.

Утім, сучасні суспільно-політичні проблеми України неможливо вирішити лише економічними реформами, є потреба також з’ясувати причини і засоби функціонування колективної та історичної пам’яті в окремих регіонах держави, вплив на їх формування зовнішньополітичних чинників, насамперед країн-сусідів – Росії, Польщі, Румунії, Угорщини та ін. На жаль, наша колективна пам’ять є дуже травматичною: влада і політики тривалий час відзначали, як правило, не перемоги, а поразки від агресорів і тим самим толерували міфи сусідів про українця як молодшого брата, якому завжди бракувало державного досвіду й етнокультурної досконалості. Майдан 2013–2014 років та військово-політичні протистояння з російськими сепаратистами на Донбасі засвідчили бажання більшості громадян усіх регіонів держави жити в єдиній державі, боронити соборність українських земель, шанувати етнокультурні та історичні традиції Галичини, Закарпаття, Буковини, Наддніпрянщини, Донбасу, Криму. На жаль, радянський спадок та інформаційні експансії ворогів сприяли історичному безпам’ятству кількох поколінь співвітчизників.

Окрім того, треба пишатися тим, що ми маємо тисячолітню традицію української національної державності. Ідея соборності теж має тисячолітню традицію. На світанку національної історії вирішальну роль для територіальної й духовної єдності наших предків русинів відіграло прийняття християнства 988 р. князем Володимиром. Вірні християнству землі об’єднали в Київську Русь. Відтак виникла Київська церква як гілка Вселенської церкви. Традиції Київської Русі продовжила Галицько-Волинська держава. Один з її трьох королів – Данило під час коронації короною, надісланою 1247 р. папою Інокентієм IV, підкреслив, що прагне єдності всіх християн, поєднання Риму з Константинополем. Однак вже в наступні століття живе тіло народу було розчленоване: західні землі опинилися під владою Литви, а згодом Польщі; Буковина і Придунайські землі потрапили до Молдовського князівства, а потім Польщі, Угорщини, Туреччини. Ще раніше, в XI ст., Закарпаття відірвала Угорщина. На жаль, у цьому регіоні залишилися сили, які прагнуть будь-якими засобами маркувати кордон історичної Угорщини. Видається, що величний пам’ятник угорцям на Верецькому перевалі, неподалік могил карпатських січовиків 1939 р., як, зрештою, російській імператриці в центрі Одеси, Леніну в містах Сходу і Півдня України служать десоборизації історичної свідомості, розтлінню національної/колективної пам’яті мільйонів українців нашої держави.

Українська козацька держава XVII ст., на жаль, теж так і не зуміла включити Галичину і Західну Волинь, але її створення стало справою не лише Б. Хмельницького, а і представників усіх країв. 1659 року Українська держава втрачає права на самостійні зносини із зарубіжними партнерами, згодом у залежність від Росії потрапляє торгівля, відтак фінанси, аж поки у 1764 р. автономію України було ліквідовано повністю. Це фактично стало початком повної ліквідації української державності. Вже у 1775 р. сумнозвісна Катерина II знищила Запорізьку Січ, чим позбавила українців власного війська, а на початку вісімдесятих років на Україні вводився інститут намісництва, – вона ділилася на губернії, що фактично означало включення Української держави до загальноімперської системи.

Що ж до Галичини і Буковини, то вони з кінця XVIII ст. до закінчення Першої світової війни входили до складу Австро-Угорської імперії. І це справді суспільний феномен, що наш пошматований століттями народ зберіг єдність мови й усупереч чужинцям залишився одним народом, етнокультурним тілом.

У XIX ст. ідея державності й соборності була обґрунтована в творчості діячів національного відродження – Тараса Шевченка, Миколи Костомарова, Пантелеймона Куліша, «Руської трійці» на чолі з Маркіяном Шашкевичем, Михайла Драгоманова, Івана Франка, публікації яких були добре знані українцям по обидва береги Збруча^[1]. Вперше вільнолюбні Шевченківські поезії прилюдно декламовано у Львові на літературно-музичних вечорах товариства «Руська бесіда» у 1862–1863 рр. у недавно зведеному Народному домі. Тоді ж започатковано традицію Шевченківських поминальних богослужінь. Незважаючи на конфесійні поділи, місцеві греко-католики брали участь у православних богослужіннях на честь Кобзаря, твори якого давали романтичне бачення звитяг українського козацтва та пропагували ідею незалежності України^[2].

Визначним досягненням суспільно-політичної думки кінця XIX – початку ХХ ст. було й чітке обґрунтування стратегії відновлення соборності земель. Власне в роботах галичанина Юліана Бачинського «Україна ірредента» (1895) і харківського адвоката Миколи Міхновського «Самостійна Україна» (вийшла 1900 р. у Львові) ідею соборності етнічних українських земель пов’язано із завданням виборення державно-політичної незалежності України. Нещодавно львівська громада увічнила інтелектуальну звитягу цього харківського політика, а згодом військовика-самостійника УНР меморіальною дошкою на будинку «Народної гостиниці» (нині регіональна митниця). Вдячні львів’яни також встановили меморіальну дошку уродженцю Мелітополя, ідеологу українського націоналізму Дмитру Донцову, який, уникаючи переслідувань російського царату, перед Першою світовою війною замешкав неподалік Наукового товариства імені Шевченка; не полишив він Львів і в міжвоєнний період.

На початку ХХ ст. державницькі традиції наддніпрянського козацтва на західних землях пропагували вихованці парамілітарних товариств «Сокіл», «Січ», «Пласт», спортивного товариства «Україна». Як відомо, стрільці і старшини легіону Українських січових стрільців 3 вересня 1914 р. на вокзальній площі Стрия на Львівщині заприсягли не лише цісарю, але й майбутній незалежній Україні. Це вони довели бойовою звитягою проти царських військ на горі Маківка, Лисоні під Бережанами. Напередодні та в роки війни уродженець Полтавщини Михайло Гаврилко створив у Львові декілька проектів пам’ятника Шевченкові для Києва, в якому намагався втілити ідею «пробудженої України». Скульптор-емігрант виготовив також низку пропам’ятних металевих і гіпсових медальйонів, плакеток і відзнак. До речі, деякі експерти вважають, що проект пам’ятника Кобзареві М. Гаврилка через чверть століття використав скульптор Матвій Манізер для побудови величного монумента у Харкові^[3].

Хроніку Української революції 1917–1921 рр. регулярно висвітлювало щоденне львівське «Діло». Українській Центральній Раді, молодій дипломатії Української Народної Республіки допомагав львівський історик Іван Крип’якевич, підготувавши для переговорів у Бересті-Литовському 1918 р. карту західних етнічних кордонів України. У 30-ті роки колектив галицьких і наддніпрянських істориків підготував під орудою Крип’якевича «Історію українського війська», яка стала хронікою визвольних змагань українців від давнини до новітнього часу. Нині цінний архів і бібліотека вченого передані до Львівської національної наукової бібліотеки України ім. В. Стефаника НАН України. До речі, в Галичині та на Волині в міжвоєнний час оселилося чимало членів Центральної Ради, військовиків та урядовців УНР. А серед них – у Стрию член Центральної Ради, соратник Михайла Грушевського, діяч кооперативного руху Дмитро Ісаєвич. Його син історик Ярослав Ісаєвич тривалий час очолював у Львові Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, а також Міжнародну асоціацію україністів, яка з успіхом провела перші Міжнародні конгреси україністів у Львові, Харкові, Одесі, Донецьку.

Авторові цих рядків пощастило: у січні 1990 р. у спецфондах тогочасного Центрального державного архіву Жовтневої революції у Києві віднайдено Акт Злуки УНР і ЗУНР 1919 р. – важливий державно-політичний документ, виготовлений на картоні друкарською машинкою із сургучевою печаткою. На щастя, київські архівісти його швидко розсекретили, і за 50 тогочасних радянських рублів (третину зарплати молодшого наукового співробітника) було зроблено копію, яка потрапила на велелюдний Софіївський майдан і ланцюг соборності від Львова до Києва. У багатьох українських родинах збереглися від того часу синьо-жовті прапорці, самвидави Народного Руху України, «Просвіти», «Меморіалу», Товариства Лева, надруковані у Литві, Польщі або ж Львові.

Що ж до самої злуки УНР і ЗУНР та її уроків, то деякі науковці і політики нерідко говорять про злуку 1919 р. лише як про ідею. Однак Акт Злуки обґрунтовано та закріплено юридично, її схвалили українці по обидва боки Збруча, зокрема військові гарнізони у Станиславові, Золочеві, Тернополі, Києві, численні віча селян і міщан. Наддніпрянці виділили галичанам гроші на закупівлю палива, металу, перешивку галицьких вузькоколійок, розвиток «Сільського господаря» та інших товариств. Уряд УНР надав допомогу родинам загиблих стрільців Галицької армії, сиротам, біженцям, які повернулися у рідні краї. А ще відправлено півтори тисячі вагонів з цукром, борошном, збіжжям. Галичани вітали навесні 1919 р. гастролі наддніпрянського театру Садовського. У Станиславові – тимчасовій столиці ЗУНР побували Володимир Винниченко, Симон Петлюра, Михайло Грушевський. Наддніпрянський генерал Михайло Омелянович-Павленко у грудні 1918 р. став начальним вождем Галицької армії, з ним приїхало чимало досвідчених командирів-наддніпрянців. Водночас Галицька армія отримала 20 літаків для авіазагону в Красному і Стрию, а також 80 гармат, 20 тис. гвинтівок, 80 мільйонів набоїв, навіть дирижабль.

Наддніпрянці спільно з галичанами боронили соборну УНР проти військ Польщі, Румунії, більшовицької Росії. На жаль, державно-соборницький процес у 1917–1921 рр. так і не вдалося завершити. В антибільшовицькій війні країни Антанти віддали перевагу національно консолідованій Варшаві. Наддніпрянські політики шукали порятунку в Варшаві, а галичани прагнули заручитися підтримкою білої, а навіть червоної Росії. Відтак Українська революція зазнала поразки. Армія УНР інтернована на території Польщі, про що нагадують сучасникам численні цвинтарі та окремі поховання наддніпрянців, які поступово відновлюються у Варшаві, Перемишлі, Любліні, Кракові, Александрові-Куявському, Ланцуті. Галицькі бригади армії ЗУНР відійшли до Чехословаччини, де інтерновані у таборах Німецького Яблонного, Йозефова, Ліберців. Поховання галицьких стрільців і старшин на чеських землях, на щастя, не були зруйновані. Вдалося зберегти й документацію ЗУНР в архівах Праги, Ватикану, Києва і Москви. Натомість багато галицьких емігрантів навіки спочили у безіменних могилах на російських просторах ГУЛАГу. Щоправда, немало галичан і наддніпрянців вже у роки Другої світової війни поєдналися в антиімперській боротьбі у лавах УПА та повоєнному дисидентському русі.

А зараз, шановний читачу, спільно перегорнемо маловідомі сторінки літопису відродження української державності на західноукраїнських землях. Перші кроки на шляху пізнання історичної правди про ЗУНР зробили самі учасники Визвольних змагань першої чверті ХХ ст. Джерелознавчу цінність мають спогади та історичні розвідки Михайла Грушевського «На порозі нової України» (Т. 1–3. Київ, 1917), Володимира Винниченка «Відродження нації» (Т. 1–3. Київ; Львів, 1920), «Заповіт борцям за визволення» (Київ, 1991), «Щоденник. 1911–1920» (Т. 1–2. Нью-Йорк, 1980), Павла Скоропадського «Спомини» (Київ, 1992), Костя Левицького «Історія політичної думки галицьких українців в 1848–1914» (Львів, 1926), «Історія визвольних змагань галицьких українців з часів світової війни 1914–1918» (Львів, 1928), «Великий зрив» (Львів, 1931), Дмитра Дорошенка «Мої спомини про недавнє минуле» (Ч. 1–2. Львів, 1923), «Історія України 1917–1923» (Т. 1–2. Ужгород, 1923–1930), Олександра Лотоцького «Сторінки минулого» (Т. З. Варшава, 1920), Осипа Назарука «Рік на Великій Україні» (Відень, 1920), «Галицька делегація в Ризі» (Львів, 1930), Миколи Чубатого «Державний лад на західній області Української Народної Республіки» (Львів, 1921), Осипа Думіна «Історія легіону УСС 1914–1918» (Львів, 1936), Антона Чарнецького «Спомини мого життя» (Лондон, 1964), Євгена Бородієвича «У чотирикутнику смерті» (Львів, 1931), Євгена Коновальця «Причинки до історії української революції» (Прага, 1929), Зенона Стефаніва «Коротка історія українського війська» (Т. 1–3. Львів, 1937), Володимира Галана «Батерія смерті» (Нью-Йорк, 1968), Павла Христюка «Українська революція» (Т. 1–3. Відень, 1921–1922), Олекси Кузьми «Листопадові дні 1918 р.» (Львів, 1931), Омеляна Поповича «Відродження Буковини» (Львів, 1933), Івана Крип’якевича, Богдана Гнатевича «Історія українського війська» (Львів, 1937), Михайла Гуцуляка «Перший листопад 1918 року на західних землях України» (Нью-Йорк; Ванкувер, 1973), Андрія Чайковського «Чорні рядки» (Львів, 1928), Михайла Омеляновича-Павленка «Українсько-польська війна 1918–1919 рр.» (Прага, 1929), Степана Шухевича «Спомини з УГА 1918–1920» (Львів, 1929), Ісаака Мазепи «З історії Української революції» (Прага, 1930), «Україна в огні й бурі революції 1917–1921» (Ч. 1–3, 1950–1951), Антона Кравса «За українську справу» (Львів, 1937), Олекси Левицького «Галицька армія на Великій Україні» (Відень, 1921), Никифора Гірняка «Останній акт Української Галицької армії» (Нью-Йорк, 1958), Михайла Лозинського «Галичина у рр. 1918–1920» (Відень, 1922), Івана Максимчука «Кожухів» (Львів, 1930), Дмитра Паліїва «Листопадова революція» (Львів, 1929), Миколи Капустянського «Похід українських армій на Київ – Одесу в 1919 р.» (Кн. 1–2. Львів, 1921–1922), Матвія Стахіва «Західна Україна: Нарис історії державного будівництва та збройної і дипломатичної оборони в 1918–1923 рр.» (Т. 1–4. Скрентоп, 1959–1960), Сидора Ярославина «Визвольна боротьба на західно-українських землях 1918–1923 рр.» (Філадельфія, 1956), Василя Кучабського «Die Westukraine im Kampfe mit Polen und dem Bolschewismus in den Fahren 1918–1923» (Berlin, 1934), Івана Боберського «Щоденник» (Київ, 2003).

Цим драматичним подіям присвячені також документальні збірники: «Українська суспільно-політична думка в XX ст.» (Нью-Йорк, 1983), «Українська Галицька Армія. Матеріали до історії» (Т. 1–5. Вінніпеґ, 1958–1970), «За волю України» (Нью-Йорк, 1967), «Євген Коновалець і його доба» (Мюнхен, 1974), «Денник Начальної Команди Галицької Армії» (Нью-Йорк, 1974), «Ukrainе and Роland in Documents 1918–1922» (Hunchac Т., ed. Vol. L—2, New York; Paris; Sidney; Toronto, 1983), «Західно-Українська Народна Республіка. 1918–1923. Документи і матеріали» (Т. 1–5. Івано-Франківськ, 2001–2011).

Вказану тему намагалися розробляти науковці Олександр Карпенко, Юрій Сливка, Степан Макарчук, Володимир Гордієнко, Сергій Лилик, Олександр Реєнт, Володимир Великочий, Богдан Якимович, Орест Красівський, Ярослав Лялька, Кім Науменко, Борис Тищик, Олександр Вівчаренко, Олександр Павлюк, Іван Патер, Ігор Соляр, Олег Павлишин та ін.^[4] Проблеми українсько-польської війни 1918–1919 рр. порушував й автор цього дослідження в книзі «Історія галицького стрілецтва» (Львів, 1990; друге вид. 1991), «Українсько-польська війна 1918–1919 рр.» (Львів, 1998). І все ж багатогранна дослідницька робота тільки починається, оскільки лише нині стають доступними унікальні документи з архівосховищ Києва, Львова, Москви, Праги, Відня, Варшави, Риму, Оттави.

До підготовки цього рукопису спонукали ще й польські колеги-історики, які в останнє двадцятиліття значно об’єктивніше, ніж раніше, почали висвітлювати процес відродження польської й української державності у 1918–1920 рр.^[5] Але, зрозуміло, не з усіма їхніми аргументами (щодо східних кордонів II Речі Посполитої, гуманності ведення бойових дій легіоністів та ін.) автор цього дослідження погоджується. А тому пропонованій студії чимало уваги відведено переговорам між воюючими сторонами, аналізу позицій «режисерів» із Парижа й Москви, національній політиці уряду ЗУНР, соборницьким процесам в УНР, складним проблемам функціонування історичної (національної) пам’яті в сучасній Україні.

Встане славна мати-Україна

Від Шевченкового здвигу до вибуху Української революції

Революційний вибух 1917 року каталізувала Перша світова війна, у кривавий вир якої були втягнуті більшість країн та народів світу. Для генералів-фронтовиків це був час випробовування нових видів зброї – авіабомбометань, перших танкових атак, хімічної зброї. Для політиків війна стала новим дискусійним майданчиком, у ході якого обговорювалися плани реформування старих імперій, перекроювання кордонів. Велика війна ще більше розколола український національний табір: наддніпрянці підтримували переможний наступ російської армії і прагнули виторгувати у царату автономію для Наддніпрянщини; галицькі політики підтримали у війні Габсбурґів, які, на їхню думку, мали надати Галичині національно-державну автономію.

Наболілі національні проблеми галицька громадськість широко обговорювала в ході святкування 100-річчя від дня народження Тараса Шевченка. Вказаний ювілей на західних землях України відзначено не лише поетичними вечорами, але й масовим Шевченківським здвигом 28 червня 1914 р. у Львові за участю 12 тис. представників галицьких парамілітарних товариств «Сокіл», «Січ», «Пласт», культурно-освітніх і кооперативних структур. У той день на площі Сокола-Батька в околицях Стрийського парку вони дізналися не лише про вбивство у Сараєво наступника австрійського престолу архікнязя Франца Фердинанда, але й ще раз актуалізували ідею відродження українського війська як зав’язку майбутньої Української держави. Активність стрілецтва сприяла консолідації українського політикуму, яке сформувало міжпартійну Головну українську раду (ГУР) на чолі з К. Левицьким^[6]. Утім, відповіді на головне питання часу «Чи дасть нам тепер Австрія Україну»^[7] залишалося серед галичан, буковинців і закарпатців риторичним.

2 серпня 1914 р. ГУР у Львові створила Бойову управу УСС, яка звернулась до австрійського уряду з проханням дозволити сформувати легіон Українських січових стрільців. Попри отриману згоду, від перших днів створення частини їй чинилися перешкоди. На прохання відкликати з військ сто українських старшин цісарське командування виділило лише 16, серед них Г. Коссака, С. Горука, В. Дідушка, Д. Вітовського та ін. Для легіону Українських січових стрільців австрійці передали тисячу важких однозарядних крісів, які ще 1888 р. були зняті з озброєння. Всього до Українських січових стрільців зголосилось 28 тис. галичан, але уряд і польські політичні кола, побоюючись створення українського війська, обмежили чисельність легіону 2,5 тис.^[8] Добровольцями насамперед записувалися ті, хто офіційно був визнаний непридатними до військової служби, а також особи, які ще не мали (гімназисти, студенти університетів Львова, Грацу, Відня, деякі жінки) або вже були непризивного віку з підданих Австро-Угорщини^[9]. Основна маса галичан-українців – понад 100 тис. – була мобілізована до частин, які відправлено подалі від України, на італійський фронт.

Невишколених січовиків командування 55-ї австрійської дивізії 25-го корпусу вирішило одразу ж кинути на фронт проти наступаючих російських військ, де на легіон чекала б неминуча загибель. Але тодішній тимчасовий командир легіону Т. Рожанковський відмовився виконувати авантюрний наказ, за що був усунутий з посади. Під командуванням нового командира, одного із засновників «Просвіти», директора Рогатинської української гімназії М. Галущинського 3 вересня 1914 р. новобранці прийняли на привокзальній площі у Стрию (Львів був уже окупований царськими військами) присягу й відбули на доукомплектування у закарпатські села Горонда та Страбичів під Мукачеве^[10]. Ядро легіону становили активісти січового, сокільського і пластового руху, вчорашні гімназисти та студенти. Серед новобранців були й дівчата-студентки О. Степанів, С. Галечко, А. Дмитерко, І. Кузь, О. Підвисоцька та ін.

7 вересня затверджено організаційну структуру легіону УСС, призначено командирів куренів, сотень і чот. Перший курінь очолив отаман М. Волошин, 35-річний львівський адвокат, після війни відомий діяч центристської політичної партії – Українського національно-демократичного об’єднання (УНДО). Йому підпорядковувалися сотні В. Дідушка, Р. Дудинського, Н. Гірняка і О. Будзиновського. Другим куренем командував народний учитель із Ясениці, що під Дрогобичем, 32-річний отаман Г. Коссак, батько чотирьох дітей. До цього куреня ввійшли сотні колишнього редактора львівського часопису «Руслан», відомого сокільського діяча сотника С. Горука та О. Семенюка, О. Букшованого, вчорашнього студента Чернівецького університету та Львівської торгової академії М. Барана. Третім курінним отаманом був адвокат С. Шухевич, а його двома сотнями командували відповідно педагог Д. Вітовський і виходець із селян Дрогобиччини, недавній професор Чортківської учительської семінарії І. Коссак. Отримали посади командирів чот (взводів по-сучасному. – Авт.) чимало представників молодої національної інтелігенції, зокрема випускник Паризької художньої школи Я. Струхманчук, журналіст В. Коссак, вчорашній студент-хімік П. Франко, вихідці із селянства І. Цяпка, М. Яворський, І. Рогульський, Г. Іваненко, багато інших. Все це створювало особливий тип взаємовідносин між старшинами і стрільцями, сприяло високим бойовим якостям легіону. До речі, формою звертання було слово «товариш», прийняте згодом у Радянській армії. Отже, не витримує критики довголітнє твердження радянських істориків і політиків про «буржуазний» та «реакційний» характер старшинського складу УСС і Галицької армії. Як відомо, це «тавро» стало приводом для масового знищення у 30-ті роки, під час сталінських репресій, величезної кількості колишніх галицьких старшин, які після поразки Української революції 1917–1921 рр. залишилися на Наддніпрянщині або прибули до неї пізніше. Серед них були відомі військові, партійні, радянські та наукові діячі, письменники Г. Коссак, О. Нагуляк, Г. Іваненко, Й. Крілик, О. Букшований, М. Яворський, Я. Струхманчук, М. Ірчан, багато інших^[11].

У ті дні на 450-кілометровому фронті від Івангорода до Кам’янця-Подільського розгорнулася одна з найбільших у Першій світовій війні Галицька битва за участю з обох боків півтора мільйона солдат і офіцерів. Вона почалася загальним наступом росіян 6 серпня. Через місяць, 3 вересня 3-тя армія генерала М. Рузького зайняла Львів, а 8-ма під командуванням О. Брусилова відтіснила цісарську армію в Карпати. 17 вересня відступив гарнізон Перемиської фортеці (131 тис. осіб, 21 тис. коней). Отже, російська армія окупувала Галичину, а війська Австро-Угорщини втратили до 400 тисяч вояків, з них майже 100 тис. полоненими^[12]. Під час цієї операції начальник штабу 25-го австрійського корпусу полковник С. Шептицький (один із перших претендентів на посаду командира легіону УСС) писав своєму братові – митрополиту Греко-католицької церкви Андрею Шептицькому: «Росіяни атакують. Ми зазнали поразки. В районі Гнилої Липи точаться тяжкі бої. Твоє селянське військо, твої Українські січові стрільці бою ще не бачили навіть здалека, та відомо, що при першій же нагоді вони збираються „зі славою“ здатися москалям»^[13]. До певної міри він мав рацію: чимало українців, силою рекрутованих до австрійської армії, зовсім не рвалися проливати кров за цісаря і часто здавалися в російський полон. Однак щодо легіону УСС зневага полковника не була обґрунтованою, що засвідчили перші бої січовиків.

У зв’язку з важким становищем на фронті вже 10 вересня 1914 р. австрійське командування віддало наказ ввести легіон УСС у бої. Через тиждень сотня В. Дідушка вийшла на Верецький перевал, де зустріла наступаючі частини 2-ї кубанської козачої дивізії. Тоді ж зайняла лінію сторожових постів на Ужоцькому перевалі сотня О. Семенюка, уродженця Сокаля, талановитого організатора січового руху на Львівщині, який пізніше, у 30-х, загинув в УРСР. Саме вона першою серед підрозділів легіону 25–26 вересня зав’язала бій у районі Сянок з кубанцями і зазнала перших жертв війни – 22 стрільці були вбиті. Водночас, не врахувавши думки українських старшин, австрійське командування роздробило решту легіону на більше ста розвідувальних стеж (груп) по 20 стрільців у кожній і наказало просочуватись у російські тили. Після невдалих спроб перетнути лінію фронту, зазнавши втрат, стежі поверталися назад. Лише стежа чотаря Г. Іваненка досягла Дрогобича, а Р. Біленький пройшов зі стрільцями до Болехова. Кілька груп зникли безслідно. Переконавшись у безплідності своїх намірів, австрійське командування відмінило наказ. 7 жовтня всі сотні зайняли лінію оборони на Бескидах^[14].

Отримавши підкріплення з Балканського фронту, австрійська Південна армія у першій половині жовтня перейшла в наступ через карпатські перевали у загальному напрямі на Стрий, Миколаїв, Львів. «Я був атакований з фронту майже удвічі більшими силами противника, – згадував генерал О. Брусилов. – Здійснювалось охоплення мого лівого флангу військами, які спускались з Карпат від Турки і, нарешті, у напрямі на Стрий – Миколаїв – Львів виходили до мене в тил»^[15].

У ході наступальної операції легіон УСС під командуванням отамана Г. Коссака, що діяв в авангарді 130-ї австрійської бригади, провів успішний бій за Тухольку. За ним спостерігав особисто генерал П. Гофман: адже галичани діяли на дуже важливій ділянці – вздовж долини Латориці, на залізниці. Долаючи сильний опір противника, українські курені оволоділи пізніше селами Синьовидне і Любінці, вийшли у район нафтового басейну і 20 жовтня відбили у росіян міста Борислав, Дрогобич, Стрий. Тільки коли О. Брусилов перекинув з-під Перемишля найбоєздатнішу 58-у піхотну дивізію та підтягнув резерви, йому вдалося відновити становище. Австрійські війська, а з ними легіон УСС відійшли до Карпат.

Майже без перерви 3 листопада чотири армійські корпуси О. Брусилова та три кавалерійські дивізії розпочали штурм перевалів з метою прорватися до Закарпаття. У запеклих боях 3–5 листопада сотні УСС під командуванням В. Дідушка, К. Гутковського, Р. Дудинського, С. Горука, З. Носковського зуміли не лише відстояти свої позиції під Синьовидним, але й завдати противнику серйозних втрат. Тільки у полон захоплено 130 солдат. У районі Тухольки відзначився зі своєю сотнею Д. Вітовський, який разом з панцирним поїздом утримував залізничний відтинок Тухолька – Гребенів. Невдовзі після цих боїв командир 55-ї дивізії генерал Г. Фляйшман прибув до легіону, щоб особисто вручити перші бойові нагороди січовикам – медалі Хоробрості II класу старшинам З. Носковському, Я. Струхманчуку, вістуну І. Андруху, хорунжій О. Степанівні, а також С. Галечко^[16]. Вчорашній студентці філології університету в Граці до того ж присвоєно звання підхорунжої.

«Я на Закарпатті, в рядах Січових стрільців. Дивний якийсь сон, – писала Софія Галечко у щоденнику 11 вересня 1914 р. – Вісім днів їзди поїздом, три дні голодівки, примусова мандра по Мукачеві від 3-ї ночі до 8-ї ранку та приїзд до Горонди – а тепер тихі зітхання слабих у шпиталі. Мої мрії здійснилися – працюю для України, йду кувати кращу долю… Кинула я книжки, науку, старий спокійний Грац, забула про рідню, про іспити й увесь світ… Крила вистрілили з рамен і лечу на стрічу сонцю золотому. Чи спалить воно мене, чи зігріє своїм вогнем?.. Завтра, позавтра може підемо вже в поле, хто вернеться з дороги, не знаємо. Що там! Поки кров грає в жилах і серце б’ється сильно в грудях – вперед! Вперед! Поломимо скали, перепливемо ріки, спалимо вогнем молодої душі всі твердині, всі замки, всі ворожі думки і діла»^[17]. Дівчину-стрільця, потім хорунжу і командира чоти в сотні З. Носковського любили і поважали всі. І тому як велике особисте горе для них стала її трагічна загибель 20 липня 1918 р.^[18]

У листопаді здійснена часткова реорганізація легіону. Тепер він складався лише з двох куренів – С. Шухевича і С. Горука. М. Галущинський вибув у штаб генерала П. Гофмана референтом у справах УСС, а його посаду обійняв отаман Г. Коссак.

Різдво 1915 р. галицькі стрільці зустріли на Бескидах. У ту зиму стояли тріскучі морози, круті схили вкрилися глибоким снігом. Старшини і стрільці, які майже безперервно перебували на гірських вершинах, у першій бойовій лінії, постійно мерзли. Часом втрати від холоду перевищували бойові^[19]. У ті січневі дні січовики билися на Ужоцькому перевалі. Долаючи глибокий сніг, вони зайняли Славське, Лавочне, досягли Татарівки, що декілька разів переходила з рук у руки. На початку березня сотні легіону УСС вийшли в район гори Маківки. У цей момент командування цісарської армії завдало українській частині нового дошкульного удару – ліквідувало Начальну команду і цілком самостійні курені Г. Коссака і С. Горука підпорядкувало відповідно 129-й і 130-й австрійським бригадам 55-ї дивізії генерала Г. Фляйшмана. Тоді ж встановлено штатну чисельність усусусів – 2200 стрільців і 48 старшин, яким присвоєні військові звання.

Верхів’я гір, верхів’я слави.

Шумить, шумить, шепоче ліс:

По битві на полях Полтави

Тут вперше український кріс

Спиняв московських полчищ лави,

І вперше по літах недолі

Слова упали тут стрільцеві:

«Ми не поклонимось цареві!

Ми прагнем волі!»

Ці рядки стрілецький поет О. Бабій присвятив битві на горі Маківці у квітні—травні 1915 р., яка увійшла золотою сторінкою у літопис легіону УСС.

22 березня вперше сотні курінного отамана С. Горука зайняли позицію на цій горі, яка стала ключовим пунктом оборони австрійської Південної армії, бо не давала можливості російським військам пробитися по долинах річок до Тухлі й Славська. З того дня бої на цьому відтинку майже не припинялись. Учасник тих звитяг 18-літній командир сотні львів’янин О. Яримович, який загинув у липні 1917 р. під Конюхами, залишив нащадкам спогади. Ось як він описує ці події: «Вночі з 7 на 8-го квітня зійшли москалі з Погару (сусідня гора. – Авт.), перейшли місток на р. Головчанці, підсунулися яром до половини північного спаду Маківки під стрілецьке становище і ранили кількох стрільців ручними гранатами. Ніч була темна, без місяця. Пішла стрілянина на цілій лінії Маківки, тріскали світляні ракети. Москалі відступили. Рано було видно сліди ворога і погублені шапки. Цілий напад москалів звернений був на відтинок, обсажений стрільцями, тому стрільці дістали того дня від бригадира Вітошинського похвалу за оборону Маківки. Сотня Дудинського стояла, під проводом хорунжих Свидерського, Никорака і Ковалика, сотню Московського провадив чотар Сушко, в сотні Семенюка провадили під той час чоти чотар Чмола, я і хорунжа Степанівна»^[20].

У ті дні на Південно-Західний фронт прибув разом із кінооператорами російський самодержець Микола II. Зі Львова він приїхав до штабу 8-ї армії генерала О. Брусилова у Самбір, потім побував у Хирові та недавно зайнятому Перемишлі. Командувачу фронтом генералу М. Іванову, мабуть, дуже хотілося порадувати імператора «побідною» реляцією з Карпатського фронту. Отож, підтягнувши важку артилерію, він кинув у наступ на Маківку кавалерійську дивізію генерала О. Каледіна (майбутнього отамана Донського козацтва, керівника антирадянських заколотів 1918 р.) та піхотні частини. Найбільшої напруги бої досягли 1 травня. «Клекотіли по обох боках скоростріли, при землі гупали ручні гранати – здавалося, гора рухається, дихає пеклом. Так минала година за годиною. Це був третій пам’ятний день московського наступу на Маківку, – писав Д. Вітовський, сотня якого прийняла на себе чи не головний удар. – Змагалося дві сили. Одна сказала: за всяку ціну візьму, а друга відповіла: за всяку ціну не віддам»^[21].

Запеклий кривавий бій тривав весь день. Та втримати позиції січовикам не вдалося. Частково із-за відступу сусідніх австрійських частин. У ніч на 2 травня на схили Маківки прибув резерв – курінь Г. Коссака. Його сотні з ходу пішли на штурм вершини гори. Двічі вона переходила з рук в руки. «Щойно за третім разом московські полки покинули під напором стрілецької сили й завзяття добутий верх та пішли в ростіч, – згадував стрілецький історик і учасник бою Б. Гнатевич. – На побоєвищі залишилися гори трупів, від смерти врятувалися лише ті, що попали в полон»^[22].

З травня всі підрозділи січовиків виведені у другий ешелон. А вже наступного дня росіяни вщент розгромили австрійську 129-ту бригаду і захопили Маківку. При цьому потрапили у полон понад тисячу цісарських солдат і офіцерів. Своєрідною помстою був раптовий контрудар куреня отамана Г. Коссака під Пліткою, у ході якого захоплено до тисячі полонених. У битві на Маківці загинули 42 січовики, 76 зазнали поранень і 35 потрапили до полону. Полеглих поховали на південних схилах гори. Серед них були уродженці Коломийщини І. Ганущак, Ю. Григорщук, І. Грицюк, Ю. Пітиляк; із Косівщини – М. Білячук, П. Данищук, В. Зитенюк, брати Михайло і Дмитро Мицканюки, В. Палійчук, І. Ребеньчук, Ф. Ткачук; Ф. Карпин із Звенигорода, О. Матковський із Турки, Ф. Пик із Самбора та інші^[23]. У незалежній Україні цей стрілецький цвинтар поновлено, встановлено пам’ятний знак.

Українська громадськість краю високо оцінювала мужність галицького стрілецтва у тій карпатській битві. «Маківка – це перший визначний етап на тому шляху, по якім українська нація зі стану пасивності переходила до стану активності, до чину, – зазначала львівська газета „Діло“ 2 травня 1915 р. – Битва на Маківці – це перша велика спроба галицьких українців стати самим активним чинником історії, стати ковалями й творцями своєї будучини».

В період з 19 квітня до 10 червня 1915 р. німецько-австрійські війська здійснили так звану Горлицьку операцію, у ході якої вісім армій під загальним командуванням генерала А. Макензена прорвали оборону російських військ і рішучим наступом на Перемишль – Львів змусили противника майже цілком залишити Галичину. У цій операції легіон УСС наступав у складі 2-го австрійського корпусу, не зустрічаючи опору з боку росіян. Лише 29 травня біля села Лисовичі за Болеховом російські частини завдали сильного контрудару 130-й австрійській бригаді й вийшли на сотні куреня Г. Коссака. Під страшний удар потрапили новобранці сотні чотаря І. Цяпки, які щойно прибули на фронт (було втрачено вбитими, пораненими і полоненими 180 стрільців). На іншій ділянці росіяни полонили пораненого сотника О. Букшованого. 24-річний командир, виходець із верховинського села Жаб’є, зарекомендував себе сміливим добрим старшиною, заслужив любов і повагу стрільців, які за ним довго сумували^[24].

Та вибила хвиля кервавої плати,

Здрігнулися гори і бори,

Схитнулися сильні ворожії рати —

І впали московські запори.

Загриміли кріси, здрігнулися гори,

Кров плила широко, як море…

А військо Січове – Стрілецькії Чети,

На Галич ішли на багнети!..

Так писав про червневий наступ 1915 р. поручник легіону УСС, член його Пресової кватири (1915–1917), письменник, автор текстів і мелодій багатьох стрілецьких пісень, уродженець Зборівщини Р. Купчинський^[25].

27 червня 1915 р. синьо-жовтий прапор замаяв над княжою столицею Галицько-Волинської держави – Галичем^[26]. «Було нас чотири сотні під командою курінного Дідушка. Першою ввійшла в Галич сотня Левицького, а за нею інші. Сотник Д. Вітовський обняв команду над містом у ратуші. Незадовго злетіла стрімголов з ратуша російська хоругва, а на її місці замаяла гордо наша. Між нами і москалями розпочалися малі перепалки, що другого дня розвинулися у велику й кроваву битву…» Цього фронтового листа чотаря І. Балюка від 5 липня 1915 р. надрукував віденський «Вістник СВУ» (№ 21–22). То була остання кореспонденція талановитого поета й автора нарисів. 27 липня 20-літній юнак із с. Трибухівці Бучацького повіту загинув у бою.

Під сильним вогнем противника галицькі стрільці по палаючих мостах форсували Дністер і продовжували переслідувати відступаючі частини брусиловської армії. 2 липня пощастило Д. Вітовському зі своєю сотнею визволити рідне с. Медуху під Галичем. На честь славного земляка селяни побудували тріумфальну арку, квітами зустрічали січовиків. Продовжуючи наступ, курені легіону вийшли на річку Золота Липа, де зустріли шалений опір противника, який встиг закріпитися на лівому березі. Спроби з ходу форсувати річку не вдалися. Мало того, січовики, особливо підрозділи чотарів Цяпки, Гаврилка і Балюка, зазнали серйозних втрат, а хорунжа О. Степанівна із групою своїх стрільців була оточена і захоплена у полон (відправлена у табори Туркестану)^[27]. 7 липня обидва курені виведено в тил.

Після звільнення 6-м корпусом 2-ї австрійської армії 22 червня 1915 р. Львова і згодом майже всього краю до галицьких стрільців стали надходити вісті від рідних і знайомих. Стало відомо про тяжкі наслідки нової окупації краю, депортації ненадійних громадян на схід^[28]. «Галичина під час окупації опинилась в руках всякої поліцейської і чиновничої наволочі, котру посилано сюди на посади, а вона, користуючись з воєнного стану, робила, що хотіла, і не тільки буквально грабила доми і людей… але й від себе додавала жару руйнуванню українського життя, її культурних сил»^[29], – писав пізніше М. Грушевський у праці «Новий період історії України». Зрештою, голову Наукового товариства імені Шевченка у Львові, майбутнього провідника Української революції М. Грушевського 1916 р. теж вислано далеко в Росію^[30].

Вперше серед фронтових сотень з’явилося молоде поповнення із Коша – запасної частини, створеної у березні 1915 р. Кіш, або, як його називали січовики, Кадра, займався набором поповнення на території усієї Галичини, часом навіть за лінією фронту. Поборовці залучалися до юридичного всеобучу, культурно-освітньої праці спортивних змагань, організації Шевченківських свят^[31]. 250 юнаків протягом 4–6 тижнів опановували зброю, навчалися влучно стріляти, бойовим вправам. Між іншим, регулярні австрійські частини таких підрозділів не мали. У липні 1915 р. Кіш із Закарпаття перебрався у Сколе, невдовзі в Пісочну під Стриєм. У Коші діяла бібліотека, деякий час – Пресова кватира, стрілецький хор і оркестр під керівництвом талановитого композитора, автора численних стрілецьких пісень М. Гайворонського.

У ті дні в легіоні УСС побував як воєнний кореспондент відомий угорський письменник Ф. Мольнар. «Починаючи уже від московського осіннього пролому, ці відважні й хоробрі галицькі добровольці змагались в тяжких боях в поході через Карпати, брали участь в оборонних діях зимою, а коли рвонулась вперед наша офензива, вони по кривавих днях під Болеховом і під Галичем пішли також на схід, – повідомляв кореспондент у віденському часописі „Нова вільна преса“ 19 серпня 1915 р., – їх легко розпізнати, попри їх жертвенну хоробрість, ще й по синьо-жовтій кокарді, яку носять на своїх шапках». Ф. Мольнар був надзвичайно здивований зустріччю з дівчатами-стрільцями і навіть підстаршинами, чого не було в австрійських частинах. «Сьогодні мав я довшу розмову з одною з цих українських дівчат – панною С. Галечко. 24-літня п. Галечко є студенткою університету; вона блондинка, незвичайно дівоча, з делікатно викроєними чертами лиця, дуже поважна і дуже гарна. Вона одіта в простий, дещо уже надшарпаний польовий стрій, з крісом на рамені, має на ковнірі відзнаки старшого десятника, на грудях медалю хоробрости… Її приятелька О. Степанів, яка від початку війни теж стояла в перших рядах, є в російському полоні. Олена також студентка Львівського університету. 19-літньою вона не тільки кинулась у боротьбу за українську справу, але була теж активною в організуванні добровольців. Вона була провідником стеж і незвичайно хороброю дівчиною, відзначеною за хоробрість медалею… Анна Дмитерко, львівська студентка, Павлина Михайлишин, молода вдова, і 17-літня Ольга Підвисоцька, що просто з семінарійної лавки пішла в поле, – усі вони борються рам’я об рам’я з мужчинами. Про ці хоробрі дівчата знає ворог і поважає їх. Російський часопис „Голос Народа“ розніс вістку про відзначення пань Галечко і Степанів»^[32].

Влітку того ж року керівники Головної Української Ради і Союзу Визволення України під тиском військових звернулися безпосередньо до імператора Франца Йосифа з пропозицією збільшити чисельність Українських січових стрільців до 12 тис., а Коша до 5 тис. та реорганізувати легіон у бригаду. Цісар врешті-решт дав згоду і пообіцяв розглянути це питання з командуванням армії. Але нова пропозиція не вписувалася у політику влади, особливо впливових польських кіл, щодо українського національного війська, а тому й не була реалізована. Між іншим, у той же період полякам дозволили створити кілька легіонів, зокрема Першу бригаду Польських легіонів (грудень 1914 – жовтень 1916 р.) під командуванням Ю. Пілсудського, активіста довоєнних львівських «Стшельців»^[33].

Наприкінці серпня галицькі курені знову втягнулися у запеклі бої в подільських степах між Серетом і Стрипою. Кілька разів частини 55-ї дивізії робили спроби прорвати російську оборону на Стрипі. На цей час щойно реформований полк складався лише з двох куренів під командуванням С. Горука і В. Дідушка, кожен з яких мав чотири сотні. Сотня складалася з чотирьох чот (мала 4 рої по 10–15 стрільців). У кожній сотні служили два телефоністи, п’ять санітарів, кравець, швець, писар, помічник писаря.

У ті літні дні австрійські війська несли тяжкі втрати, але вперед не просувалися. Тільки протягом одного бою 27 серпня 1915 р. сотня Д. Вітовського втратила 27 стрільців. На початку вересня росіяни перейшли у контрнаступ: козача кіннота розтрощила кілька австрійських полків і напоролася на завзятий опір січовиків. Зрештою і їм довелося відійти за Стрипу, де вони утримали мости через річку біля Семиківців і Соколова на Тернопільщині. Запеклі бої на цьому відтинку фронту точилися два тижні. Особливо тяжкі випробування випали на сотні із куреня отамана Г. Коссака, які трималися на 7-кілометровому фронті від Семиківець до Соколова. Був момент, коли ворог захопив обидва села і оточив курінь щільним кільцем. Але січовики відчайдушно захищалися, доки не підійшла допомога – курінь С. Горука з частинами 130-ї бригади. Росіян відкинуто за Стрипу, але Г. Коссак втратив 39 стрільців і старшин вбитими, 100 пораненими. Серед загиблих був чотар І. Чмола, відомий у Львові організатор довоєнного січового стрілецтва^[34].

Ще у липні, коли на фронт прибув наслідник престолу архікнязь Карл, отаман Г. Коссак звернувся до нього з пропозицією реорганізувати легіон у полк зі штатною структурою австрійської армії. Та лише у вересні, після наполегливих вимог провідних діячів Головної Української Ради та командування УСС, було прийнято рішення про реорганізацію. У той час січовики стояли в селі Вівся (нині Козівського району на Тернопільщині). Три курені – В. Дідушка, С. Горука і Д. Вітовського об’єднувалися у 1-й полк Українських січових стрільців. Його командиром став полковник Г. Коссак. Чисельність особового складу встановлена 1700 старшин і стрільців, крім того, 500 зараховано до Коша. Полк отримав штатне озброєння: гармати, міномети і кулемети, яких раніше не мав.

На початку жовтня 1915 р. усусуси знову зайняли оборону на берегах Стрипи. І знову потрапили в пекло боїв, які почалися 7 жовтня наступом росіян після довгої артилерійської підготовки. «Гуділо і гриміло у воздусі від наших і ворожих гармат, – описував ці бої у листопаді до своєї нареченої С. Гузар отаман С. Горук. – Представ собі, що п’ять секунд або й частіше тріскає із лоскотом недалеко у воздусі шрапнель і викидає около 300 олов’яних кульок, величини гілкового оріха. Кого така кулька поцілить, той пропав. Або гранат, як запоре в землю і зі страшним гуком трісне, то викине землю вгору вище львівського ратуша. Кавалочки заліза розлітаються на всі сторони і несуть смерть і рани. Серед такого пекла сидить чоловік безрадний, бо кулі тріскають і тут і там, і не знати, що найблизча секунда принесе»^[35].

Після обстрілу вперед пішла російська піхота, завдавши головного удару на Семиківці, де Стрипа була мілкою, з сухими берегами. Але сотні А. Мельника, В. Будзиновського відбили ворожі атаки. Та бої продовжувалися, протягом місяця росіяни майже безперервно штурмували позиції січовиків на Стрипі. 14 жовтня вони прорвали фронт 129-ї сусідньої бригади, зайняли Соколів, причому захопили у полон весь 1-й запасний полк гонведів (угорців. – Авт.). Перший курінь С. Горука оточили з трьох боків, а з четвертого була Стрипа з багнистими берегами. Над куренем нависла смертельна загроза. «Останньої хвилини вирятував курінь із кліщів ворога його курінний отаман Горук, – зазначали військові літописці. – Він вивів людей лівим берегом Стрипи на Соснівський причілок, який був ще тоді в руках австрійців»^[36].

Нова битва на Стрипі, яка розгорілася 1–2 листопада 1915 р., перевершила всі попередні бої. Вранці росіянам вдалося прорвати оборону 55-ї дивізії і захопити Семиківці. Щоб закрити пролом, були кинуті курені полку УСС. Сотні отамана С. Горука вийшли під С. Ішків, стрімкою контратакою відкинули противника на своїй ділянці. Особливо відзначився підрозділ під командуванням П. Франка. «Розстрільна під проводом чотаря П. Франка, – писав С. Горук про сина Каменяра, – ішла живо вперед, незважаючи на шалений вогонь артилерії і скорострілів. Вони перші захопили рови»^[37].

Наскільки то були запеклі бої, свідчить донесення від 1 листопада курінного отамана С. Горука, командиру полку: «Коло мене страшні річи. Ранених сила. Убитих маса. Не можна навіть їх винести з ровів, бо машинові кріси формально всіх сконують. От перед 1/2 годиною я вислав два цельта амуніції і одного хлопця, несучих вже нема при життю. Російська артилерія б’є на шварш лінію і на всі боївки „Іванами“. Коло нас направо є одна компанія Німців, а наліво сидять в наших ровах… Москалі. Там була необсажена просторінь, і они там виїхалися. Дальше наліво коло самого Ішкова є також Німці. Сотням можна довезти їсти лише вечером. Як буде так дальше, то мало хто з тих двох сотень остане. Прошу щось зробити, щоби нас вечером вицафали, бо вогонь без перерви триває від досвіта, а у нас половина рекрутів непривичних до таких речей». Того ж таки дня ввечері С. Горук надіслав друге донесення: «Прошу конечно постаратися, щоб оті дві сотні на становищах на полуднє від Ішкова злюзовано нині вечером, бо готово нічого з них не залишить ся. Сотня Носковського майже знищена. Хлопці не спали цілу ніч, цілий день нічого не їли, та позастилюють на пни. Прошу-бо не знаю де є чотар Сушко – о ласкаве заряджене, щоби довезено много амуніцій. Може би які нині сотні змінили сеї дві сотні. Вже маємо задушки»^[38]. 2 листопада 1915 р. зусиллями січовиків становище було відновлено, прорив російських частин на Бережани відбито. У листі до брата у Дрогобич полковник Г. Коссак 3 листопада писав: «У нас третій день страшний бій. Боротьба йде на життя і смерть. Ще такого не було. Страти в нас великі: 40 убитих, 80 ранених, а понад 100 полоненими. Українські Січові стрільці здобули собі знов велику славу. Врятували ситуацію. Та що з того?.. Трупи та й трупи, а що за те?»^[39]. Після Маківки це була друга велика битва полку УСС, у якій вони відзначилися хоробрістю і стійкістю.

Усю зиму до травня 1916 р. полк Г. Коссака перебував у тилу. Старшинам і стрільцям були дозволені чотириденні відпустки додому. Поряд з регулярними заняттями по військовій підготовці проводилася культурно-освітня робота. Активну діяльність розгорнула Пресова кватира, у складі якої плідно працювали А. Баб’юк (М. Ірчан), А. Лотоцький, О. Назарук, Ю. Шкрумеляк, Л. Лепкий, О. Курилас, М. Угрин-Безгрішний та ін. талановиті письменники, журналісти, митці. Восени 1915 р. вона перебралася на фронт, на хутір Тудинку (Тернопільщина), де розташувався штаб полку^[40].

Чи не найбільшу послугу нащадкам вони зробили, зібравши та залишивши чимало документів і матеріалів про життя і діяльність усусів. «Стрільці вже тоді тямили, що творять першу сторінку новішої української історії і що треба зберігати свої сліди, щоби потомки не стояли перед пустими сторінками нашої минувшини, – зауважив старшина Л. Граничка. – Писалися дневники, повстала в Команді Пресова кватира, яка збирала всякі документи, робилися численні світлини (фотографії. – Авт.), які й досі милують наше око славою минулого»^[41].

Великий внесок у цю справу зробили письменники та історики. Весною 1915 р. на фронт приїхав О. Назарук, який невдовзі написав нариси «Слідами УСС» і «Над Золотою Липою». У Львові почав видаватися щомісячник «Шляхи», де публікувалися художні твори, спогади, листи В. Бобинського, М. Ірчана, М. Заклинського, Ю. Шкрумеляка, Л. Лепкого та інших. Тоді ж В. Бобинський і Л. Гец уклали збірник «Стрілецька антологія», який містив 36 творів та 144 фотографії і малюнки. Серед авторів «Антології» були Д. Вітовський, О. Назарук, Р. Купчинський, І. Коссак, Л. Лепкий, О. Курилас, І. Іванець. Стрілецькі художники О. Курилас і О. Сорохтей заснували сатиричні журнали «Самопал» і «Самохотник». Зусиллями А. Лотоцького, В. Огоновського і Ю. Шкрумеляка у Пісочній на Львівщині, де дислокувався Кіш УСС, налагоджено випуск журналу «Червона Калина». О. Назарук у Відні 1915 р. видав «Співанки УСС» – збірник творів Р. Купчинського і молодого композитора М. Гайворонського, пісні якого «Чуєш, брате мій», «Їхав стрілець на війноньку», «Човен хитається серед води», «Засумуй, трембіто» та інші добре знані на Прикарпатті й Надзбруччі й понині^[42].

М. Гайворонський народився 15 вересня 1892 р. в Заліщиках. Закінчив місцеву вчительську семінарію, Музичний інститут імені М. Лисенка у Львові. Одягнувши мазепинку, не полишив улюбленої справи і незабаром став капельмейстером полкового оркестру. Згодом М. Садовський запросив його диригентом театру в Кам’янці-Подільському. Після Першої світової війни викладав у Музичному інституті, був диригентом львівського «Бояна». Пізніше емігрував до США. Помер і похований у Нью-Йорку^[43].

Творчо працював безпосередньо на фронті уродженець Щирця на Львівщині художник О. Курилас. Син місцевого дяка з малих літ виявив хист до малювання. Закінчив Львівську художню школу, Краківську академію мистецтв. За короткий час створив дві сотні портретів старшин і стрільців, зокрема Г. Коссака, С. Горука, Д. Вітовського, чимало батальних картин – «Маківка», «Битва на Лисоні» та інші. У Пресовій кватирі Курилас був старшим за віком і провідним у групі художників, до якої належали І. Іванець, О. Сорохтей, В. Оробець, Л. Лепкий^[44]. 1952 р. у львівських музеях були варварськи знищені дві тисячі «націоналістичних» творів, у тому числі всі картини стрілецьких митців.

Наприкінці травня 1916 р. до стрілецьких окопів долинула звістка про смерть славетного Каменяра, якого пов’язували із галицьким стрілецтвом найтісніші стосунки. Його син Петро служив у легіоні, а згодом – у Галицькій армії. Восени 1915 р. І. Франко оселився в стрілецькому «Приюті для хорих і виздоровців УСС», заснованому у Львові 1914 р. Він знаходився у великому будинку по вулиці Петра Скарги (нині Пирогова), 2а і опікувався Львівською станицею УСС, очолюваною отаманом М. Волошиним. Тодішня управительниця приюту О. Косакевичева відвела хворому письменникові затишну кімнату на першому поверсі. Разом із фронтовиками І. Франко лікував серце і немічні ноги. У зимові дні на каву до стрілецької вітальні приюту часто заходили львівські газетярі О. Назарук, Г. Голубець, М. Когут, театрали Л. Новина-Розлуцький, О. Гірняк, а також фронтовики в часи коротких відпусток. Під одним дахом з Франком жив і працював відомий художник О. Новаківський, який теж користувався гостинністю усусусів^[45].

На похорони Каменяра 31 травня прибула з фронту велика стрілецька делегація на чолі з Г. Коссаком. Січовикам довірили винести домовину і супроводжувати катафалк до Личакова. Сотник З. Носковський і чотар О. Навроцький поклали на могилу вінок з написом: «Великому Каменяреви – Ми ломимо скалу». Тут же був і вінок від Українського Січового Союзу з написом: «Співакові Самостійної України». У прощальному виступі З. Носковський зазначав, що «його духовні діти – Українські січові стрільці, виховані та викормлені його думками і ідеями, перейняті до глибини душі його животворними словами», вони пішли «в бій сповнити дослівно та найточніше його заповіт, – пішли з оружжем у руках ломити ворожу скелю, щоб промостити шлях народному щастю». З. Носковського доповнив голова Української бойової управи К. Трильовський: «Іван Франко був не лиш пророком суспільної справедливості й борцем за свобідну думку! Він поклав рівночасно величезні заслуги для української національної справи в строгім значінню цього слова! Поминувши сотні його праць на полі українознавства, чи ж не він дав українському народові другий славний національний гімн „Не пора, не пора“, гімн, котрий став тепер справді найбільше популярною піснею нашого загалу? І той гімн був, певно, одною з головних причин того запалу, з яким на поклик Головної Української Ради та Бойової управи вже протягом першого місяця теперішньої світової війни – 30 000 охотників зголосилося під синьо-жовтий прапор Українських січових стрільців»^[46].

Весною 1916 р. в російській ставці під проводом Верховного Головнокомандувача імператора Миколи II відбулася велика нарада, на якій затверджено план операцій на літо. Самодержець вимагав покінчити з позиційною війною і перейти до активних дій. У планах наступальної операції Південно-Західний фронт (7, 8, 9, 11-а армії – 714 тис. штиків і шабель), яким з березня командував генерал О. Брусилов, отримав другорядне завдання. Та невдовзі цей 63-літній кавалерійський генерал став національним героєм Росії. Адже в ході прориву, який увійшов в історію воєн під найменуванням Брусиловського, за півтора місяця австрійська армія втратила 400 тис. солдатів і офіцерів, понад 300 гармат^[47].

Все почалося 4 червня 1916 р. Австрійські війська Південної армії, що зарилися глибоко в окопах уздовж західного берега Стрипи, вранці не побачили сонця. Перед його сходом тисячі снарядів накрили позиції 55-ї дивізії. І коли вперед пішла російська піхота, австрійські бригади не витримали, покотилися назад на Бережани. Відійшов без бою і полк УСС, яким із травня командував підполковник А. Варивода^[48]. Як вже не раз було раніше, генерал Фляйшман прикрив січовиками найважливіший відтинок фронту – залізницю і мурований шлях із Підгаєць на Бережани в районі пагорба Лисоня. Цілих два місяці – серпень і вересень – майже безперервно на цьому рубежі точилися запеклі бої. Найбільшої сили вони досягли у кінці вересня. Ціла російська дивізія 29 вересня йшла на приступ у напрямі сіл Посухів, Потутори. Наступного дня противник наголову розгромив сусідні турецькі та угорські частини. Полк УСС опинився у щільному кільці. «Тоді обійшли Москалі наші позиції і почалася страшна битва, – писав вістун С. Гузар своїй сестрі Стефанії, дружині отамана Горука, до Львова. – Вже по окружению нас із бригади ішла депеша за депешою, аби триматися до посліднього чоловіка… Своєю обороною урятували стрільці Бережани, а через це завдячує нам управа військова, що тепер аж в Карпатах… Але що нам з того, коли ми стратили свій полк… Горук до послідньої хвилі приказував – боронити ся, а навіть приказав з ножами продерти ся через Москалів, але се було неможливим. Ріжно люди сповідають. Одні кажуть, що оба отамани Лисняк і Горук суть убиті, а другі кажуть, що в неволі. В кожнім разі та ціла оборона – то заслуга Горука і відтепер він є українським героєм, яких мало»^[49].

Так Лисоня стала свідком завзяття і хоробрості січовиків. Незнана досі гора під Бережанами стала знаним на українських землях місцем геройської слави і болючих втрат Українських січових стрільців. Нині на Лисоні, що підіймається на 399 м над рівнем моря, височить Хрест скорботи і слави. Це була одна з найтрагічніших сторінок бойового літопису полку УСС. 133 старшин і стрільців (віком від 16 до 36 років) полягли на пагорбах Лисоні. Близько тисячі потрапили в полон. Серед них старшини С. Горук, З. Носковський, В. Коссак, О. Навроцький, І. Рогульський, Ф. Черник, О. Будзиновський, яких вивезли у Симбірськ, а також А. Мельник, В. Кучабський, Р. Сушко, А. Домарадський та інші, які потрапили до таборів військовополонених Царицина. У строю залишилося лише 16 старшин і півтораста стрільців^[50].

У жовтні 1916 р. залишки полку УСС виведено до Пісочного і Розвадова на Львівщині, місця дислокації недавно створеного Вишколу УСС – навчального центру для новобранців і видужуючих фронтовиків. Ним командував досвідчений старшина, 47-літній майор М. Тарнавський. Уродженець села Бариліва на Радехівщині після закінчення Бродівської гімназії всупереч волі батька-священика замість духовної кар’єри обрав військову. Українець та ще й вільнодумець не вписувався в офіцерський корпус австрійського війська, тож просувався по службі повільно. В перших боях світової війни під Радзивіловом, Бродами, Львовом проявив себе розсудливим мужнім командиром, був важко поранений і після одужання у січні 1916 р. прибув до Вишколу УСС^[51].

Таких частин в австрійській армії не було. Часто новобранців, особливо з числа національних меншостей «клаптикової» імперії, без елементарної підготовки кидали у бої. Боєздатність солдатів була надзвичайно низькою, що часто проявлялось у ході війни. За допомогою вишколу січовикам удавалося уникнути цієї хиби. Під керівництвом М. Тарнавського старшини навчального підрозділу домагалися високої індивідуальної підготовки стрільців та вишколу десятків і чет. При вишколі у Роздолі на Львівщині діяли двомісячні курси підстаршин, а в Трускавці готувалися старшини. Вишколом, що налічував від 300 до 3000 стрільців, командували авторитетні старшини Г. Коссак, М. Тарнавський, Ф. Кікаль, К. Слюсарчук. До нього приїздив наслідник престолу Карл, а також митрополит Андрей Шептицький, який 28 жовтня 1917 р. освятив прапор полку УСС. Він був створений стрілецьким художником І. Іванцем – із синього шовку та золотими літерами «УСС» на малиновому полі, а з другого боку – герби Галичини та Києва^[52].

Призначений командиром полку УСС М. Тарнавський відроджував галицьку частину на базі вишколу і коша. 13 жовтня 1916 р. у своєму першому наказі він зазначав: «В тяжких боях, які наші Українські Січові стрільці звели в днях 14-го серпня, 2, 3, 4 і 16 вересня, а вкінці внаслідок великих страт з дня 30-го вересня, – став наш Легіон нездібною одиницею до бою із-за малого боєвого стану. Тому на зарядження корпусної команди стягнено рештки Легіону, крім сотні піонерів, на відпочинок і зорганізовання нових стрілецьких сил. І нині вже стоїть знов Легіон з 6-ма сотнями, яких пересічний стан є так великий, що по відпочинку і відповіднім підготованню може станути в короткім часі знов проти ворога як бойова одиниця. З нинішнім днем зорганізовано 6 польових сотень і обозний відділ. Командантом 1-ої сотні – п. сотник д-р О. Левицький, 2-ої сотні – п. чотар Г. Трух, 3-ої сотні – п. чотар Іван Іванець, 4-ої сотні – хор. О. Теліщак, 5-ої сотні – п. сот. Н. Стронський, 6-ої сотні – хор. Н. Никорак»^[53].

Тоді ж у складі полку УСС створено Гуцульську сотню чисельністю 180 стрільців. Але наприкінці жовтня прийшов наказ вилучити її та направити до Великого Бичкова на Закарпатті у підпорядкування австрійській частині. Гуцульські стрільці і там показали свій характер – відмовилися прийняти австрійських офіцерів, крім одного чотаря А. Ерлє (пізніше воював у складі УГА), вимагали повернути до свого полку. Сотня врешті-решт повернулась у червні 1917 р.^[54] до полку під Конюхи на Бережанщині, а невдовзі взяла участь у поході на Херсонщину.

Восени 1916 р. розпочалася культурно-освітня місія галицьких стрільців на Волині. Їх направили туди для організації комісаріатів по набору рекрутів до армії, бо місцеве населення ставилося до австрійців вороже. У грудні сотник Д. Вітовський заснував комісаріат УСС у Ковелі, чотар М. Саєвич – у Володимирі-Волинському, а чотар М. Гаврилко – у Луцьку. Однак головним своїм завданням усусуси вважали розвиток українського шкільництва, яке було вкрай занедбаним. За короткий строк у краї січовики заснували 85 шкіл та прийняли до навчання більше тисячі дітей. Зокрема, у школі імені Т. Шевченка у Володимирі-Волинському, крім 117 українців, навчалися євреї (91 особа), чехи (11), німці (2), всього 221 учень. 16 старшин і стрільців, серед них Д. Вітовський, І. Вербовий, Б. Заклинський, Р. Гриневич, К. Коник, О. Вахнянин, М. Угрин-Безгрішний працювали вчителями. За допомогою громадських діячів Львова К. Студинського, Л. Мишуги, І. Крип’якевича січовики придбали для шкіл 3000 підручників і 1000 художніх і церковно-релігійних книг, необхідні навчальні прилади^[55]. Для місцевої дітвори у Володимирі-Волинському видано «Український Буквар»^[56].

На фронт, у знайомі місця під Бережани, полк УСС повернувся 17 лютого 1917 р. Ним командував тепер австрійський офіцер майор Ф. Кікаль, доволі бездарна особа. Чотири сотні полку В. Дідушка, О. Семенюка, П. Орзи і О. Букшованого зайняли рубіж оборони біля села Куропатники. До речі, сотник О. Букшований щойно повернувся з російського полону. Будучи засланим у Сибір, він через Туркестан втік до Персії, очолив у горах загін курдів, а потім перебрався до Туреччини. Разом із турецькими частинами відважний галицький старшина повернувся на Батьківщину^[57].

Невдовзі у стрілецькі окопи дійшла звістка про Лютневу революцію в Росії, про падіння монарха Миколи II, створення Української Центральної Ради. На фронті наступило затишшя: війна набридла всім – і австрійцям, і росіянам, а тим більше галичанам. Їхній моральний дух був серйозно підірваний ганебним рішенням цісаря від 4 листопада 1916 р., за яким Галичина фактично віддавалася полякам. «Серед української суспільності цей злочинний прямо акт, – писав пізніше стрілецький історик А. Крезуб (псевдонім сотника О. Думіна. – Авт.), – викликав зрозуміле обурення і скріпив переконання, що від Австрії нема чого надіятись українському народові»^[58]. Дедалі частіше старшини і стрільці полку УСС вели розмови про те, що марними виявилися надії здобути волю України під австрійськими прапорами. У березні, під час вибуху Української революції, 77 старшин склали звернення до Загальної Української Ради та Української парламентської репрезентації, в якому вимагали енергійно відстоювати інтереси українського народу. «Не сміє наш Нарід бути під цю пору як судно, на якому суперники виривають собі взаємно керму з рук. Домагаємося покінчення недостойних Великого Народу компетенційних спорів. Домагаємось від наших провідників негайно порозуміння і поставлення в чолі Нації органу з неоспоримим правом проводу і заступництва»^[59]. Звернення підписали Г. Коссак, Н. Гірняк, Р. Дудинський, І. Коссак, І. Цьокан, М. Стронський, Р. Купчинський, Л. Лепкий, В. Старосольський та інші.

Проявом революційних настроїв січовиків стало братання між ними і солдатами-наддніпрянцями російських частин у районі сіл Куропатники – Бишки – Конюхи на Тернопільщині. А почалося з того, що вечорами з російських окопів стали лунати українські пісні. Незабаром в окопах і землянках усусусів з’явилися київські, петроградські часописи. Почалися зустрічі стрільців і солдатів на нейтральній смузі, де на дротяній загорожі було встановлено поштову скриньку і галичани надсилали листи рідним за лінію фронту.

«Становище Українських Січових стрільців, звернених крісами проти відродженої України, було справді нестерпне, – згадував колишній командир Коша Н. Гірняк. – Після палких дебат над проблемою ролі Легіону в новій ситуації команда коша скликала нараду всіх формацій Легіону. Вона відбулася в травні 1917 р. в постою Коша. Проводив Д. Вітовський»^[60]. Отож 26 травня у Пісочній на Львівщині галицькі старшини вирішували, що робити далі. Більшість із них, в першу чергу Г. Коссак, І. Сіяк, О. Букшований, висловили пропозицію розпустити полк УСС, тим більше, що він складався із добровольців і у цьому був незалежним від австрійського військового командування. Всім пропонувалося повернутись на батьківщину і готувати сили для визволення Галичини. Частина учасників наради на чолі з Д. Вітовським, Н. Гірняком і представником К. Левицького та Є. Петрушевича (керівники Української парламентської репрезентації) В. Старосольським, який прибув із Відня, закликали зберегти січову формацію і звернутися до політичного проводу Галичини з листом, в якому викласти пропозиції стрілецтва. На тому й зійшлися.

Серед документів легіону УСС тих часів чимало свідчень про широку культурно-освітню діяльність коша під командуванням отамана Н. Гірняка. Протягом усієї війни між кошем і діячами культури і мистецтва Галичини підтримувалися тісні дружні стосунки. У травні 1916 р., наприклад, управителька львівського театру «Українська бесіда» і видатна акторка К. Рубчакова звернулася до отамана Н. Гірняка з проханням звільнити від служби до 15 липня того року для участі у спектаклях підхорунжого О. Гірняка (брата командира коша, пізніше відомого актора театру «Березіль» у Харкові, репресованого у 30-х роках, який згодом емігрував до США), десятника Л. Лісевича та Е. Банаха. Крім того, просила відпустити до Львова хористами театру підхорунжого Баландюка і десятника Луцького. 30 січня 1917 р. пише до Н. Гірняка письменник В. Стефаник: «Я хотів би глянути на Ваш Кіш і тому прошу Вас, як господаря, шоб Ви пустили мене до Українських січових стрільців». У березні того ж року В. Барвінський просив командування коша дозволити взяти участь у виступі хору товариства «Львівський Боян» кільком стрільцям на вибір отамана Гірняка. У березні К. Рубчакова просить відпустити із коша до її театру знаного стрілецького актора Новіну-Розлуцького. В. Гнатюк наполягав відпустити до етнографічної комісії Наукового товариства ім. Шевченка підхорунжого І. Романківа^[61].

У цей час під тиском Антанти, а також з метою збити наростання антивоєнних настроїв у Росії та на фронті, військовий міністр О. Керенський за згодою Тимчасового уряду готував новий наступ на Південно-Західному фронті. Він особисто прибув до Галичини, де зупинив на декілька днів свій бронепоїзд у прифронтовому містечку Козова. 15 червня 1917 р. О. Керенський приїхав до Тернополя. Перед десятитисячним строєм військ виголосив патетичну промову, агітуючи за війну до переможного кінця. Однак вона не справила на фронтовиків очікуваного враження, навпаки, офіцери вручили міністру антивоєнну резолюцію, яка була прийнята на мітингу корпусу. Переконавшись, що на заклики фронтовики не реагують, Тимчасовий уряд відновив військово-польові суди, запровадив на фронті смертну кару. Після цього 18 червня було віддано наказ про наступ. Деякі частини і підрозділи, зокрема Гренадерський полк, роти Фінляндського, Павловського полків, відмовилися брати в ньому участь. За це вони були негайно роззброєні, а «заколотники» кинуті за ґрати в’язниці Кам’янця-Подільського. Кровопролиття на фронті продовжувалося, а братання закінчилося^[62]. У ті літні дні у складі російської армії у бою під Зборовом відзначився чехословацький легіон (3300 вояків) під командуванням полк. Троянова, який був сформований 1914 р. з українських чехів (70 тис. осіб) Київщини та Волині^[63]. Про той бій нині нагадує пам’ятний знак, до якого часто приїжджають офіційні делегації та туристи з Чехії і Словаччини.

Незважаючи на значні бойові заслуги Українських січових cтрільців, австрійське командування все-таки не позбавилося почуття недовір’я до них. Начальник штабу 25-го корпусу граф Р. Ламезан-Сален після огляду полку об’єктивно відізвався про вишкіл стрільців: «Добрі вояки, хоча боюся, що від них можна всього сподіватися». Наслідком такого ставлення і було призначення командиром усуcусів австрійця Ф. Кікаля та нове обмеження кількісного складу. Полк відведено у другий ешелон оборони в околиці села Конюхи на Бережанщині.

Бої на відтинку січовиків відновилися 29 червня потужним артилерійським обстрілом. 520 російських артбатарей шматували оборону австрійських військ на фронті від Бишок до Зборова протягом 48 годин. Дощового дня 1 липня російські частини без великих зусиль прорвали оборону австрійців та вийшли в район оборони полку УСС. Ф. Кікаль і штаб полку проявили у скрутний момент безпорадність: організувати кругову оборону не вдалося, та й бойовий дух у січовиків був уже не таким, як раніше. В результаті командир полку з великою групою старшин і стрільців потрапили у полон. У строю залишилося всього 9 старшин і 444 стрільців^[64].

На початку липня 1917 р. шість відновлених сотень полку УСС під командуванням М. Тарнавського знову брали участь у боях. Після дводенного штурму вони оволоділи Козовою і в час загального наступу австрійських військ прямували до Купчинців, Бурканова, Дзвиняча і зупинилися в Бурдиківцях над Збручем. Коли ж 11 липня австро-німецькі війська захопили Тернопіль, російське командування звинуватило у поразці Перший гвардійський корпус, який нібито під впливом більшовиків самочинно покинув місто. Горезвісний генерал Корнілов кинув на гвардійців козаків Донського полку з бронемашинами. На околицях Тернополя розігралась кривава трагедія – кілька годин козаки рубали шаблями відступаючих солдат. Лише восени 1917 р. бойові дії на галицькому фронті повністю припинилися. Полк УСС перебував у цей час у надзбручанському с. Гуштині. 11 грудня за ініціативою Д. Вітовського знову була скликана нарада старшин, на якій обговорювалася ситуація на фронті і в країні та плани на майбутнє. На нараді фронтовиків висловлювалися різні думки. Д. Паліїв (пізніше старшина Галицької армії, провідний діяч Української військової організації польського сейму від УНДО, один із творців дивізії СС «Галичина» 1943 р., загинув у липні 1944 р. під Бродами) виступив за негайний і повний розрив з Австро-Угорщиною, що означало розпуск УСС. І. Цьокан закликав не брати участі ні в яких бойових діях, з розпуском зачекати. Д. Вітовський висловив виважену думку про збереження полку УСС та зміцнення його для майбутньої боротьби за відродження Української держави. Його пропозиції були схвалені нарадою фронтовиків. До них приєдналися старшини коша на чолі з Н. Гірняком і вишколу, де збори провів отаман Г. Коссак. Ці події у полку УСС та настрої серед його старшин викликали в австрійського командування явне незадоволення. Це призвело до того, що було усунуто з посади командира усусусів М. Тарнавського і призначено на його місце сотника О. Микитку. 40-річний старшина народився у с. Заланів на Рогатинщині, з 1902 р. служив на офіцерських посадах в австрійській армії. Пізніше, в ході українсько-польської війни, став командиром корпусу, генералом, нарешті, командувачем УГА. Розстріляний на Луб’янці у серпні 1920 року^[65].

Галицьке стрілецтво таку заміну зустріло обурено. «Тому мабуть, що отаман Тарнавський під цю пору стояв більше на українськім, чим австрійським становиську, рішено заміняти його нікому незвісним капітаном Микиткою. Накинення нового, нижчого рангою команданта, а відкомандування єдиного чоловіка, що має повне довір’я всіх стрільців, викликало між стрілецтвом зовсім оправданий фермент»^[66], – писали у листі до Центральної управи 25 грудня 1917 р. Д. Вітовський і М. Стронський.

У лютому 1918 р. полк УСС перейшов Збруч і здійснив похід на Правобережну Україну у складі групи австрійських військ під командуванням архікнязя Вільгельма Габсбурґа. У наказі, оголошеному перед вступом на землі Наддніпрянщини, зокрема, говорилося: «Ніяких насильств і борб не зводити, а суперечки полагоджувати поки що своїм громадським судом. Кара смерти заборонена… Поведене з людьми має бути чемне. Говорити тільки по українськи до населення»^[67]. Тоді ж до стрілецтва звернулася Центральна управа УСС. Вона ставила завдання на Великій Україні проявити «карність, гарний лад і порядок, знаменитий послух і охоче сповнювання своїх військових обов’язків». Крім того, пропонувалося «ширити скрізь серед українського населення національну свідомість, знання історії, літератури, краю і людей, пісні і музики, пошанування і культу всього рідного, своїх національних пам’яток, своєї минувшини… Полишити по собі серед українського народу із днів світової війни пам’ятку не тільки гарного, добре вишколеного і карного, але і в найвищим степені культурного війська»^[68].

Напередодні вступу австрійських військ на Україну перейшов на бік Антанти у повному складі польський легіон Ю. Галлера. Розгніване австрійське командування негайно роззброїло інші польські військові частини, а заодно мало намір ліквідувати легіон УСС. На його захист виступили не лише українські посли віденського парламенту, а й представники армії. Тоді цісар Карл пішов на компроміс: поставив командиром усусусів сина австрійського ерцгерцога Стефана – Вільгельма Габсбурґа. Цього офіцера з 13-го піхотного полку, де служили виключно українці із Золочівщини, січовики знали, і його приїзд у березні 1918 р. не викликав особливих заперечень. Народився він 19 лютого 1896 р. на берегах Адріатики. Отримав пристойну освіту, досконало володів декількома європейськими мовами. Українську 18-літній принц опанував уже серед стрілецтва в австрійському війську, відтак полюбив твори М. Грушевського, Т. Шевченка, В. Стефаника, І. Франка. Під їх впливом навіть почав віршувати – оспівувати красу України, що стала його другою духовною Вітчизною, і українців, своїх братів по серцю і думах:

Минають дні розкошного кохання,

Минають дні журби,

Минають дні великого страждання,

Важкої боротьби…

(«Минають дні…»)

О хмари, що в сторони рідні йдете,

Гуцулів від мене вітайте —

О птиці, що в гори на південь пливете,

З вітанням од їх повертайте…

Я сильно надіюсь, що прийде хвилина,

Весь світ запалає огнями —

О воля народів, щаслива година

Братерство воскресне між нами.

(«Надія. Посвята гуцулам»)

Після поразки Визвольних змагань Василь Вишиваний (так його називали українці) поселився у Відні та на довгі роки пов’язав долю з бойовими побратимами. Зокрема, на початку 20-х віддав свої заощадження на допомогу скитальцям УГА у таборах Чехословаччини. Влітку 1947 р. був арештований органами НКВС і таємно вивезений із Австрії до сталінських таборів^[69].

Коли тоді, у 1918 р. (згадував Вільгельм Габсбурґ), він приїхав до Жмеринки представитися командиру корпусу генералу Гофману і запитав про усусусів, генерал вигукнув: «УСС – це банда!» Але, на щастя, новий командир не сприйняв усерйоз таку характеристику. Завдяки своєму коректному і неупередженому ставленню до стрілецтва він скоро порозумівся зі стрільцями і старшинами. Бойових сутичок із радянськими частинами на Україні полк УСС майже не мав, не втратив жодної людини^[70]. Зустріч під Херсоном закінчилася тим, що червоні здали його без бою. У місті галичани радо відвідали місцеву «Просвіту». Потім сотні усусусів на пароплаві пішли вверх по Дніпру. Також без бою зайняли Нікополь. На підході до Олександрівська (нині Запоріжжя) одержали повідомлення про те, що його обороняють червоні частини. Наказано зайняти місто з боєм. Спроба виконати наказ не мала успіху: зустрівши опір, галичани не стали встрявати у збройну сутичку, а дали змогу «відзначитися» німецьким частинам, які наступали з півночі^[71].

Півтора місяця сотні легіону розміщувалися у придніпровських містах Олександрівську, Нікополі, Катеринославі (нині Дніпропетровськ). Зокрема, про життя і побут січовиків на степовій Україні розповіла у спогаді «Рідні гості» С. Тобілевич: «Українське січове стрілецтво, роздивившись навколо, взялося негайно до праці. Незабаром серед селянства розійшлися чутки одні від одних чудніші: вони вчать… вони лікують… вони посилають своїх людей на роботу в поміч удовам і недужим… За все платять… поводяться по-людськи… Позаводили крамниці, дають людям світло, роздають книжки… Щось небувале робиться, відколи світ світом!..»^[72]. У ці дні його старшини і стрільці вперше зустріли своїх товаришів по карпатських і подільських боях, які потрапили тоді у полон, а потім влилися до полку січових стрільців Є. Коновальця^[73]. Після його розформування німцями частина січовиків приєдналася до Запорозького полку отамана П. Болбачана.

Наприкінці квітня того ж року в результаті перевороту Центральна Рада була розпущена, а влада на Україні перейшла в руки царського генерала-монархіста П. Скоропадського. Нова влада стала повертати старі порядки. У селян відбирали поділену поміщицьку землю. Майже всю Україну охопили антигетьманські повстання. Скоропадський намагався придушити їх за допомогою німецько-австрійських військ. Галицькі старшини і стрільці вороже зустріли спроби командування нав’язати їм жандармські функції. Накази командування і місцевих властей не виконувалися. Коли сотню Ю. Головінського вислали у містечко Добровеличківці з наказом усмирити населення, сотник категорично відмовився застосувати силу, за що був відданий з групою інших старшин під суд. Якось було наказано полку розгромити повстанський загін Шинкаря. О. Микитка, який виконував тимчасово обов’язки командира усусусів, заявив, що його люди не будуть ніколи стріляти в селян-українців, що справедливо домагаються землі і волі.

Командування УСС постійно відчувало вороже ставлення до себе з боку австрійського військового командування, де, між іншим, чимало було поляків або співчуваючих їм. Коли на Херсонщині до фронтових підрозділів приєднався вишкіл під командуванням Г. Коссака і з нього було утворено третій курінь у складі чотирьох сотень загальним числом тисячу стрільців, тут же зверху прийшов наказ курінь розформувати. На початку жовтня 1918 р. українські посли у Відні на чолі з Є. Петрушевичем (невдовзі – президент Національної ради ЗУНР) та К. Левицьким (прем’єр ЗУНР) звернулися до австрійського уряду з проханням перевести полк УСС до Львова. Але австрійське командування, яке ще раніше задумало вивести його з Великої України, відправило січовиків подалі від свого краю – на Буковину. Там, в районі Чернівців, вони перебували до збройного повстання 1 листопада 1918 р. у Львові, де проголошено Західно-Українську Народну Республіку^[74]. У ті листопадові дні на базі полку УСС розпочато формування регулярних збройних сил молодої держави – Галицької армії. Зауважимо й те, що, крім українців і поляків, свої національні військові формування мали також хорвати і чехи, чимало з яких поховано в Галичині.

Як бачимо, Велика війна та революції 1917–1921 рр. завдали смертельного удару багатонаціональним імперіям Романових і Габсбурґів, на уламках яких поневолені європейські народи – чехи, поляки, литовці, латиші, естонці, а також українці почали творити власні національні держави. Щоправда, воєнно-політичні потуги українців були послаблені розпорошеністю національних сил по обидва боки Збруча, представники яких нерідко взаємо поборювали одне одного у складі супротивних військ. Про це, зокрема, нагадують десятки військових цвинтарів обох армій на Волині, Галичині та Буковині. Що ж до офіційного Відня, то він уважав формування національних підрозділів армії додатковим засобом нейтралізації етносепаратизмів, плекання у громадян політичної лояльності, застосовуючи принцип солідарної відповідальності. Австрійська влада стимулювала етнічні меншини до захисту монархії Габсбурґів, «творення наднаціональної поліетнічної політичної нації»^[75].

Від федералізму проросійського виміру до незалежності

1917 рік російський царат і командування понівеченої армії зустріли у стані справжньої агонії. Прифронтові білоруські болота, подільські поля, прикарпатські ліси були всіяні півтора мільйонами трупів російських вояк, ще чотири мільйони поранених стікали кров’ю у госпітальних бараках, два мільйони перебували в полоні. Чималий дискомфорт російській владі створювали десятки тисяч біженців – українців, поляків, євреїв із Галичини та Холмщини, які, крім Києва (12 тис. осіб), зупинялися в Одесі, Ростові-на-Дону, в Калузькій, Катеринославській, Смоленській, Чернігівській і Харківській губерніях; у 1917 р. вони почали повертатися до рідних домівок^[76]. Різко зросла антиросійська пропаганда серед 80 тис. українських полонених у таборах Німеччини й Австрії; на її фінансування через Союз визволення України німецька влада виділила у 1915–1917 рр. 743 тис. марок^[77]. Справжнє сум’яття верхів викликало вбивство у грудні 1916 р. Григорія Распутіна – фаворита цариці Олександри і чи не найголовнішого фінансового розпорядника сімейства Романових.

У самому ж Петербурзі в ті морозні дні поневірялися двісті тисяч солдатів запасних частин, яких мали відправити на фронт. Жили вони одним життям (з його бідами й надіями) із столичним населенням і тому легко підпадали під вплив різних політичних партій. Трапилось так, що з 23 лютого снігові заметілі паралізували роботу пекарень і в магазинах забракло хліба. Застрайкували робітники, їх підтримали солдати, на вулицях почалася стрілянина. 27 лютого до повстанців приєднався Волинський полк, більшість у якому становили українці. Того ж дня Державна Дума фактично саморозпустилась. 1 березня 49-річний імператор Микола ІІ під тиском думських діячів у штабному вагоні у Пскові зрікся влади за себе і хворого на кір і гемофілію сина. Відмовився від престолу і брат Михайло. Відтак розвалився Південно-Західний, Західний і Румунський фронти, солдати-дезертири по дорозі додому громили на Поділлі гуральні та броварні, маєтки польських поміщиків. Призупинилося надходження з російської столиці грошей, а тому закрилося багато місцевих банків і установ.

У країні встановилося двовладдя. 3 березня було сформовано Тимчасовий уряд на чолі з князем Львовим. Його опорними пунктами на місцях ставали громадські комітети, до складу яких входили недавні члени міських дум, фабриканти, ліберальна професура. Створювались і паралельні органи влади – Ради робітничих і солдатських депутатів, селянські Ради. До керівництва більшістю Рад прийшли соціалістичні партії – соціал-демократи (меншовики), есери та інші, які ставили своєю кінцевою метою побудову соціалістичного суспільства. Вони відстоювали ту точку зору, що після перемоги буржуазно-демократичної революції країна має торувати шлях «чисто» капіталістичного розвитку і прийти до соціалістичних ідеалів через досягнення високого рівня продуктивних сил. Серед них лише більшовики на чолі з В. Леніним, відкинувши цей, до речі, марксівський постулат, доводили необхідність негайного, революційно-пролетарського шляху до соціалізму. Російську революцію вождь більшовиків бачив початком світової соціалістичної революції.

Крах монархії Романових активізував національні сили України. Відбулося становлення нових українських політичних партій і угруповань – соціал-демократів, соціал-революціонерів, Української селянської спілки. Вийшли з підпілля більшовицькі організації, відродилася «Просвіта».

Консолідувати національні сили взялась Українська Центральна Рада – широко представницький громадський орган, сформований 3 (за новим стилем 17-го) березня у Києві з представників українських соціалістичних партій, наукових, освітніх, кооперативних, студентських та інших організацій. Її головою обрано 51-річного професора історії Михайла Грушевського – лідера Товариства українських поступовців, багаторічного голову Наукового товариства Т. Шевченка у Львові, автора численних праць з історії та культури України^[78].

Центральна Рада, як влучно зазначив Винниченко, «це був вислов усієї нації. Це було не тільки координоване, сполучене співробітництво всіх українських партій і впливових організацій, а виразний, необхідний прояв існування української нації… Це був центр, до якого радіусами стікались усі хилитання попуток мимо національної енергії… Сюди збігались усі жалі, усі кривди, всі надії, сподівання, плани, розрахунки, міркування»^[79]. У перші ж дні Центральна Рада взяла курс на демократизацію громадського життя, національне визволення співвітчизників, розв’язання соціальних і етнічних конфліктів. Прагнучи якнайшвидше перебудувати суспільство, Центральна Рада домагалася національно-територіальної автономії України в складі Російської демократичної федеративної республіки^[80].

Цікаво, що вже у перші дні свого головування М. Грушевський звернувся до міністра судівництва Тимчасового уряду Росії О. Керенського якнайшвидше визволити із «заслань і тюрем» галичан-українців^[81]. Широкої автономії України та негайного звільнення митрополита Шептицького і військовополонених галичан вимагали делегати Губернського кооперативного з’їзду, що відбувся 27–28 березня у Києві. 30 березня голова Тимчасового уряду Росії князь Львов прийняв українську депутацію у складі А. Лотоцького, М. Корчинського, М. Славінського та ін., загалом представників Товариства українських поступовців і петроградської ради, яка одразу ж виклала домагання: усунення церковної православної адміністрації в Галичині, повернення прав греко-католицькій церкві, відновлення у Галичині та Буковині довоєнного укладу громадського і політичного життя, повернення із заслання галичан і буковинців^[82]. Зауважимо, що у ті весняні дні на Тернопільщині продовжувалась кривава масакра, і тисячі «неблагонадійних» мирних жителів, немало полонених стрільців і старшин легіону УСС гнали у приволзькі та сибірські табори, трудові команди російських міст.

1 квітня 1917 р. відбувся стотисячний похід киян на підтримку скликання Українського національного конгресу. Над головами демонстрантів тріпотіли жовто-блакитні знамена, давні герби Галичини (лев) і Наддніпрянщини (архангел Михаїл), лозунги «Нехай живе самостійна Україна!», «Вільна Україна у вільній Росії!», «Нехай живе соціалізм!» та ін. У шеренгах ішли й звільнені з таборів січовики, діти з притулку для галичан. Група вихідців із Старого Самбора (Львівщина) розгорнула транспарант «Нехай живе федеративна республіка і український сойм!»^[83]. Такі ж вимоги висувалися на українських маніфестаціях у Петрограді й Москві, організованих Українськими національними радами.

Для підтвердження своїх повноважень 7–8 квітня Центральна Рада скликала Український національний конгрес, на який прибули півтори тисячі делегатів і гостей від губерній України, а також Криму, Холмщини, Кубані, Москви і Петрограда. Конгрес ще раз підтвердив вимогу надання національно-територіальної автономії Україні, виступив за негайне звільнення з таборів галичан, а також визнав новообрану Центральну Раду українським парламентом. Її головою більшістю голосів знову було обрано Михайла Грушевського, заступниками Сергія Єфремова і Володимира Винниченка. Ідеї цього широко представницького зібрання підтримали військові віча у Тернополі та Коломиї, Чорноморська українська громада у Севастополі, всеукраїнський селянський, педагогічний і військовий з’їзди^[84]. Виступаючи на І Всеукраїнському військовому з’їзді у травні 1917 р. Микола Міхновський (донедавна харківський адвокат і суддя-поручник Київського окружного військового суду) закінчив промову державно-соборницьким закликом: «З цієї війни (Першої світової. – Авт.) ми мусимо вийти як вільний суцільний народ, і вся прабатьківська земля наша повинна належати українському народові, щоб він був сам пан на своїй землі, щоб справдилась мрія нашого геніального поета Франка, сина галицької землі:

Встане славна Мати-Україна,

Щаслива і вільна —

Від Кубані аж до Сяна-річки

Одна нероздільна»^[85].

Розмах національного руху набрав такої сили, що 23 червня 1917 р. Центральна Рада видала Перший Універсал, у якому заявила, що здійснюватиме автономію України усупереч волі Тимчасового уряду^[86]. У ці ж літні дні в Києві засновано Галицько-Буковинський комітет допомоги жертвам війни, що опікувався земляками військовополоненими і біженцями, які поверталися зі східноєвропейської Росії, Західного Сибіру і Туркестану. Саме із них, «зрадників» Австрії, через кілька місяців у казармах на вулиці Пироговській, 9 було сформовано курінь січових стрільців, який очолив колишній старшина австрійської армії 27-річний Євген Коновалець^[87]. До речі, Михайло Грушевський із неприхованою симпатією ставився до своїх земляків-січовиків, і не випадково курінь здійснював охорону його київської резиденції та поїзда.

Одразу ж після більшовицького перевороту в Петрограді Генеральний Секретаріат виступив із відозвою «До всіх громадян України», в якій сповістив про «криваві події» у російській столиці і заявив, що буде рішуче протистояти будь-яким спробам підтримки петроградського збройного повстання на місцях. Раднарком, очолюваний В. Леніним, визнавався лише як уряд центральних районів Росії.

III Універсал від 7 (20) листопада 1917 р. підбив підсумки початкового етапу формування української державності і проголосив утворення Української Народної Республіки. Встановлювалися кордони республіки, скасовувалась приватна власність на землю і смертна кара, проголошувалися 8-годинний робочий день, контроль над виробництвом, свобода совісті, слова, друку, зборів, профспілок, мови. Центральна Рада звернулась до народів недавньої Російської імперії творити соціалістичні республіки^[88].

Проголошення двома сотнями більшовицьких депутатів 25 грудня 1917 р. у Харкові Української республіки рад робітничих, солдатських і селянських депутатів (офіційна назва, але російськомовна – теж Українська Народна Республіка), на жаль, ще більше наелектризувало населення, розкололо національно-політичний табір. Зрусифіковані пролетарські міста, сільські злидарі здебільшого підтримали більшовиків. Та й більшовицький Петроград теж зробив ставку на харківський раднарком. Це й не дивно. Лише Донбас давав 70 відсотків вугілля, що видобувалося у Російській імперії. Крім того, з України на заводи Росії у 1915–1916 рр. надходило 96,7 відсотка прокату, 68 – сортового металу, 81 – олова, 90 – срібла, близько 75 – чавуну. А ще чимало збіжжя, спирту і цукру. Все це і дало привід голові ВЦВК Якову Свердлову на початку 1919 р. категорично заявити: «Вы знаєте, что спасение всей революции – не только российской, но и международной – находится в руках Украины?». У тому ж дусі безсоромно повчав агітаторів-комуністів нарком Л. Троцький: «Помните также, что так или иначе, а нам необходимо возвратить Украину России. Без Украины нет России. Без украинского угля, железа, руды, хлеба, сала, Черного моря Россия существовать не может, она задохнется, а с ней и советская власть и мы с вами…»^[89].

Як бачимо, наприкінці 1917 – початку 1918 рр. політична напруга на Україні дійшла до кризи, яку Москва прагнула розв’язати силою зброї. Уже 4 (17) грудня голова Раднаркому В. Ленін і народний комісар закордонних справ Радянської Росії Л. Троцький повідомили Центральну Раду про визнання УНР і водночас в ультимативній формі відверто пригрозили:

«1) Обязуется ли Рада отказаться от уступок дезорганизации общего фронта?

2) Обязуется ли Рада не пропускать впредь без согласия верховного главнокомандующего никаких войсковых частей, направляющихся на Дон, на Урал или в другие места?

3) Обязуется ли Рада оказывать содействие революционным войскам в деле их борьбы с контрреволюционным кадетско-калединским восстанием?

4) Обязуется ли Рада прекратить все попытки разоружения советских полков и рабочей красной гвардии на Украине и возвратить немедленно оружие тем, у кого оно было отнято?

В случае неполучения удовлетворительного ответа на эти вопросы в течение срока – сорока восьми часов, Совет Народных Комиссаров будет считать Раду в состоянии открытой войны против Советской власти в России и на Украине»^[90].

Цей ультиматум ставив Українську Народну Республіку в повну залежність від Раднаркому, а головне – позбавляв можливості діяти самостійно. Всеукраїнський з’їзд Рад відповів 6 (19) грудня слушною відмовою виконати умови цього підступного ультиматуму^[91]. Домагання Петрограда підтримав більшовицький Харків. Відтак IV Універсал 22 січня 1918 р. проголосив самостійність УНР^[92].

Водночас самостійність дала можливість молодим українським дипломатам підписати у Бресті мирну угоду з Німеччиною та її союзниками. Щоправда, Австро-Угорщина, де при владі знаходилося чимало поляків, так і не ратифікувала цей договір, що фактично міг надати новий статус Східній Галичині, Північній Буковині та Холмщині, українське населення яких прагнуло до національного визволення і єднання з Великою Україною. «Сепаратний» договір робив Україну фактично сателітом Німеччини і відрізав Росію від великого продуктового ринку, а також активізував національні рухи на інших прикордонних територіях імперії – Білорусі, Криму, Кавказі^[93].

Тоді російський Раднарком вирішив силою зброї навести «революційний порядок» і на Наддніпрянщині. Проти УНР із півночі було перекинуто військове угруповання на чолі з В. Антоновим-Овсієнком, О. Єгоровим, Р. Берзіним, Г. Кудинським і М. Муравйовим (18,8 тис. багнетів, 25 гармат, 5 броньовиків, 2 панцерні потяги, 2 літаки)^[94]. У його складі діяло і кілька українських частин на чолі з Ю. Коцюбинським і Ю. Лапчинським. 22 грудня червоноармійці зайняли Харків, а невдовзі Полтаву і Чернігів. Однак бої продовжувались, особливо в районі Бахмача – Конотопа – Гребінки. Вночі 28 січня з Києва було надіслано на фронт відділи, які мали зупинити ворога на підступах до столиці. Переважно це були юнаки І Української військової школи і студенти гімназії, які утворили Помічний курінь студентів січових стрільців – всього майже 420 чоловік під командуванням студента Українського народного університету, сотника Омельченка, які мали на озброєнні лише 8—10 кулеметів і гармату на залізничній платформі. Тим часом фронт відкотився до вузлової станції Крути, де 29 січня відбулась кровопролитна битва. Однак сили виявились нерівними: супроти української молоді виступили полтавська колона 1-ї армії П. Єгорова (1300 багнетів), 2-га армія Р. Берзіна (3500 багнетів), окремі підрозділи 3-ї армії Г. Кубинського (800 багнетів). У той день студентська сотня і військова школа втратили вбитими і пораненими не менше 123 бійців, серед загиблих виявився галичанин Г. Піпський^[95].

Юний Павло Тичина відгукнувся на похорон українських бійців поетичним некрологом, надрукованим 21 лютого у київській газеті «Нова Рада»:

На Аскольдовій могилі

Поховали їх —

Тридцять мучнів українців,

Славних молодих…

На Аскольдовій могилі

Український цвіт! —

По кривавій по дорозі

Нам іти у світ.

На кого посміла знятись

Зрадника рука?

Квітне сонце, грає вітер

І Дніпро-ріка…

На кого завзявся Каїн?

Боже, покарай! —

Понад все вони любили

Свій коханий край.

27 січня на підтримку наступаючим більшовицьким військам виступили робітники київського «Арсеналу». Лише уранці 4 лютого полкам вільного козацтва і Гордіївському, а також січовим стрільцям Є. Коновальця вдалося приборкати виступ більшовицької опозиції.

Та на цьому трагедія не закінчилася. 8–9 лютого червоноармійці, обстрілявши з гармат центральні квартали міста, увірвалися до Києва. «Визволителі» з невиправданою жорстокістю почали наводити «революційний порядок», виконуючи наказ М. Муравйова від 4 лютого: «…Нещадно нищити всіх офіцерів, юнкерів, гайдамаків, монархістів і всіх ворогів революції». У місті почалися масові арешти і розстріли, часто – без слідства і доказів вини. Загинуло до 6 тис. осіб, а серед них і сімдесятирічний митрополит Київський і Галицький Володимир. Очевидець тих жахливих подій Федір Дудко згодом занотує: «…Вулиці були вкриті трупами. І тільки трохи пізніше „ворогів комунізму“ вже відвозили до Маріїнського парку, ставили до довжелезних, наповнених людськими трупами ям, і розстрілювали. Тих кілька тисяч трупів більшовики ледь присипали землею – і ще довго по втечі катів трупний сморід млосно висів над цілим Печерськом. Маріїнський парк – один з найгарніших у Києві – став величезною братською могилою невинних жертв нечуваної в історії людства більшовицької катівні»^[96]. Через десятиліття, уже 2013–2014 р. у цьому парку біля Верховної Ради України знову лунали проросійські гасла і відбувалися протистояння між прихильниками і супротивниками Євромайдану.

На початку 1918 р. проросійські сили прагнули оволодіти не лише українською столицею, але й «новою Америкою», «російською Каліфорнією» (слова О. Блока), як іноді називали Донбас. Зокрема, 50 із 74 делегатів IV обласного з’їзду Рад Донецько-Криворізького басейну (відкрився 27 січня 1918 р. у Харкові) проголосили створення Донецько-Криворізької республіки (неофіційні назви – Донкривбас, Кривдонбас, Донбасреспубліка), раднарком якої на чолі з Ф. Артемом-Сергеєвим (професійним більшовиком без жодного фахового диплому) вважав себе місцевим органом влади Росії^[97]. Прапором республіки став синьо-червоно-чорний триколор. За сприяння проросійських сил були спроби створити Одеську, Кримську, а 1920 р. – Галицьку республіку.

Попереду українську землю і тридцятимільйонний народ чекали нові випробування. У березні німецько-австрійські війська розпочали новий похід на Україну. Відтак на захід пішли ешелони з хлібом, м’ясом, цукром. Це викликало обурення народу і деяку прохолоду у ставленні до Центральної Ради, з мовчазної згоди якої почалася фактично нова окупація. Населення розчарувалося у її демократичних формах правління, які у тій ситуації були передчасними. Немалий загал українства прагнув сильної виконавчої влади. Виразником цих прагнень стала Українська Народна Громада на чолі з генералом Павлом Скоропадським – командиром 1-го Українського корпусу і отаманом Вільного Козацтва України. Його підтримали лідери Партії українських хліборобів-демократів брати В. і С. Шемети, М. Міхновський і В. Липинський. Прийнятною формою правління у цей критичний час, на їх погляд, було гетьманство.

29 квітня 1918 р. у Києві зібрався з’їзд Союзу земельних власників, на який до Кінного цирку (Гіппо-Паласу) – найбільшому приміщенні столиці – прибули 8 тис. делегатів з 9 губерній України. Того ж дня його учасники проголосили гетьманом України генерала Павла Скоропадського і утворення Української держави. Центральна Рада та її інституції були розпущені^[98]. Українських ліворадикалів змінила ліберально-консервативна владна еліта. 30 квітня оприлюднила гетьманську «Грамоту до всього українського народу», яка містила багато галицизмів («ріжниця», «позаяк», «сойм»). На думку сучасного київського історика Г. Папакіна, її з російської мови переклав невідомий галичанин^[99].

Гетьман відразу запропонував командирам корпусу січових стрільців Є. Коновальцю і А. Мельнику визнати нову владу і перейти до неї на службу на вельми вигідних умовах. Але рішення про цей союз Стрілецька рада відхилила^[100]. Січовики були роззброєні і розбрелися по всій Наддніпрянщині.

Голод, хлібні ревізії, терор чорносотенців спричинили численні селянські виступи. Зокрема, грізну силу становив 10-тисячний загін 29-річного анархіста Нестора Махна (після революції проживав у Польщі в м. Торунь і у Франції, помер 1934 р.). Успішно вів партизанську боротьбу проти інтервентів 22-річний прапорщик російської армії Юрій Тютюнник. Активізували діяльність українські самостійники, більшовики. У відповідь гетьман пішов на деякі поступки українській суспільності і відкрив українські банки, зареєстрував Українську православну автокефальну церкву, заснував Український театр драми, Національну галерею мистецтв, Український історичний музей, Українську академію наук.

Водночас в Українській державі легально або напівлегально діяли проросійські сили – члени російської партії конституційних демократів, представники імперської родини Романових, шовіністичні організації «Союз возрождения России», «Русь», «Русский союз». З метою захисту російських шкіл засновано «Общину русской школы на Украине»^[101].

Гетьман також постійно координував свої дії з Німеччиною. На початку вересня П. Скоропадський навіть зустрівся у Берліні з Вільгельмом ІІ, з яким обговорював договір (підписаний 10 вересня) про передачу німцям 35 % нового врожаю^[102].

Але як тільки 14 листопада 1918 р. Скоропадський проголосив грамоту про ліквідацію самостійності Української держави і проголошення її федерації з Росією, проти гетьмана вибухнуло повстання, ядром якого став щойно створений Осадний Корпус Січових стрільців. 14 грудня в апартаментах турецького дипломата готелю «Палас» гетьман зрікся влади і за сприяння німецьких військових виїхав до Німеччини, де навіки спочив наприкінці Другої світової війни.

Як бачимо, гетьманська модель державності так і не вивела Україну із національно-політичної кризи, а тому була змінена новими політичними опонентами, прихильниками відродження УНР^[103]. 19 грудня відбувся урочистий в’їзд до Києва Директорії на чолі з В. Винниченком.

Передреволюційний Львів: гарячий привіт і глибока повага Центральній Раді

Українська революція захопила і Карпатський край. Національний рух особливо активізувався після утворення Центральної Ради у Києві, проголошення Української Народної Республіки, розгортання збройної експансії більшовицької Росії на Сході України.

1 січня 1918 р. біля книгарні НТШ у Львові зупинився чорний автомобіль, із якого на промерзлу бруківку вийшли чотири незнайомці. Невдовзі у їхніх руках був стос свіжонадрукованих книг і українських часописів. Перехожі, звичайно ж, не здогадувались, що це були українські відпоручники мирної делегації у Бресті, у тому числі колишній «революційний губернатор Східної Галичини» Дмитро Дорошенко (1882–1951). Опісля, перед відбуттям до Бреста, вони наспіх переговорили із групою українських послів, висловивши надію, що «незадовго матиме Львів спромогу зноситись свобідніше з Києвом»^[104].

Через кілька днів у львівському часописі «Українське слово» з’явився привітальний вірш-звернення Олександра Колесси до Великої України:

Ти сходеш вже огниста наша зоре!

Ти недосяжна і велика мріє,

Ти здійснена всіх поколінь надіє,

Що їх ратай в могилах переоре…

Гей! В Києві ревуть і дзвони і гармати!

Мов полки прадідів воскресли з-під могил

І молодих, нових набрали сил,

Щоби ще раз за Тебе умирати!

На щоглах кораблів стяги жовто-блакитні

І моря Чорного шумлять Тобі поклін.

Заграли радісно Кубань і синій Дон,

Пороги гомонять Тобі пісні привітні.

Тобі й Бескидові вклоняються вершини,

Хвалу Тобі гудуть і Прута водопади,

І тужно шепотять над Тисою левади,

І Волині хрустальних вод долини.

Ти чуєш клич трембіти з Чорногори?

Ти чуєш зойк конання з-за Карпат?

Ти знаєш Галича журбу велику й горе?

Чи знаєш, як за братом тужить рідний брат?

Прийми ж поклін і від землі Данила!

Скріпи склепіння Твойого хорому,

Простри над людом волі тихі крила

І йди назустріч сонцю золотому!^[105]

А вже у ніч з 8 на 9 лютого дипломати суверенної УНР домоглись підписання у Бресті із воюючими сторонами довгожданого миру. Про це стало одразу ж відомо не тільки у Києві, але й у Львові, Тернополі, Чернівцях.

На другий день, 10 лютого, львів’яни стали свідками величної української маніфестації на честь заключення мирного договору з Україною. У цей недільний полудень на площі Ринок зібрались тисячі українців: залізничники з оркестром, шкільна молодь, стрільці, члени «Сокола» з городоцького передмістя… З балкону «Просвіти» їх привітав посол Кость Левицький (1859–1941), зазначивши, «що саме наша молода держава перша простягнула руку до згоди, перша здержала криваву війну». Відтак громовицею пронеслись здравиці на честь Центральної Ради і Ради народних міністрів, залунало «Вже воскресла Україна…» і похід рушив вулицею Коперника, повз пошту, до Музичного інституту ім. Лисенка (нині площа Шашкевича, музучилище). Знову відбувся мітинг. Із балкону виступив досвідчений посол Лонгин Цегельський:

– Се не случай, що наша держава заключує нині мир, бо через цілу історію українського народу тягнеться нитка згідливості, культури та терпимості. Навіть ті сусіди, що нам тут не хочуть признати ніяких прав, ті дістають в Українській Республіці широку автономію…

– Слава!.. – виступ посла заглушувало радісне багатоголосся львів’ян.

Після відспівання «Вже воскресла Україна», «Ми гайдамаки», «Не пора» мітинг закінчивсь^[106]. Але політичні дебати продовжились поруч, у парку. У руках багатьох було свіже число «Українського слова», у якому посол закликав «стрясти із себе апатію зневіри» і «підняти національний дух». Наприкінці тексту – велика біла пляма: значну частину статті конфіскувала цісарська цензура^[107].

Через день, 12 лютого, у залі «Української бесіди» відбулось зібрання української громадськості, яке обговорило «становище українців м. Львова до миру з Україною», а також схвалило «заключення миру між Україною й осередними державами» і повернення «многостраждальної холмської землі і Підляшшя» до «матірного краю – України». Закінчились урочистості прийняттям телеграми, яку запропонував Михайло Лозинський:

«Збори Українців міста Львова засилають свій гарячий привіт і глибоку подяку Українській Центральній Раді, Українській Раді Народних Міністрів та Українській Мировій Делегації за заключенє мира, що ставить Україну в ряд держав культурного світа»^[108].

Активність українців усерйоз занепокоїла польські шовіністичні кола, галицькі газети заполонили «протести» польської академічної молоді, філософів, політиків. Зокрема, 13 лютого у середовищі польських професорів, доцентів Львівського університету народилась цинічна резолюція: «Берестейский договір противиться непередавненим правам поляків і їх найсвятійшим почуванням. Кривавий біль і жаль переймає польські серця до глибини. Берестейський договір нарушує східні границі польського конгресового королівства… Берестейський договір представляється насильством… Се повий розбір Польщі»^[109]. Пішли у хід і кулаки. Зокрема, 14 лютого поляки на вулиці підступно побили дружину відомого адвоката і чотаря УСС Стефанію Новаковську. Цей факт український часопис підсумував так: «Полилася перша кров на доказ, що поляки хочуть з нами від тепер жити в згоді. Поляки дали незбитий доказ, як вони розуміють відношення до нас та чого від нас хочуть»^[110]. У відповідь українські професори і доценти Університету 21 лютого ухвалили розважливу заяву, у якій ґрунтовно доводилась праукраїнськість Підляшшя і Холмщини^[111]. Ідеї договору схвалив і митрополит Андрей Шептицький^[112].

На підтримку дій уряду УНР 3 березня повсюди відбулись «свята миру і державності». Особливо величаво вони пройшли у Львові (60 тис. осіб), Дрогобичі (50 тис.) Бібрці (20 тис.), Хирові (15 тис.), Сяноку (14 тис.), Старому Самборі (10 тис.), Белзі (8 тис.), Сколе (8 тис.), Стрию (20 тис.), Миколаєві (10 тис.), Яворові (20 тис.), Журавно (15 тис.), Ходорові (20 тис.), Щирці (10 тис.), Мостиськах (12 тис.), Жовтанцях (7 тис.), Устріках Долішніх (10 тис.), Любачові (12 тис.), Раві-Руській (15 тис.), Жовкві (10 тис.), Тернополі (10 тис.), Бережанах (12 тис.), Чорткові (30 тис.), Підгайцях (12 тис.), Коломиї (32 тис.), Солотвино (8 тис.), Калуші (30 тис.), Городенці (10 тис.), Товмачі (10 тис.), Кутах (15 тис.), Богородчанах (10 тис.). У містах і селах було відправлено святкові богослуження, пройшли стрілецько-сокільські походи, прийнято і надіслано привітальні телеграми Українській Центральній Раді, особисто М. Грушевському^[113].

У цей день педагог з Перемишля, поетеса Уляна Кравченко написала «Молитву»:

Держи, хорони нас, Великий, Єдиний,

З низу сліз і крові, благаєм Тебе!

Ти всякої днини своєї Вкраїни

Є захист. Святися нам Ім’я Твоє.

На діло ми сміло будемо ставати

На труди у груди нам силу подай,

А труд наш початий дасть успіх багатий

Як Ти з нами будеш в борбі за наш край!

Спільність устремлінь всіх українців до державного самовираження і єднання засвідчив також імпровізований мітинг, що відбувся 6 березня на львівському вокзалі. Цього надвечір’я у місті зупинився ешелон військовополонених наддніпрянців, який з ініціативи Союзу визволення України направлявся із Фрайбурґа до Володимира-Волинського. Козацтво привітав посол Л. Цегельський, побажавши куреню «успіхів і щастя у вірній службі Українській Центральній Раді». У відповідь виступили: курінний Ганджа, сотник Сергієвський, рядовики Балицький і Славинський. На превеликий сором галичан, зустріч була затьмарена злісним інцидентом; польські залізничники підступно поздирали з вагонів синьо-жовті прапорці і великий малиновий прапор із гербом України і синьо-жовтими стяжками з написами «Вже воскресла України і слава і воля»1.

Водночас галицькі часописи із сумом писали про злодіяння муравйовців у столиці. Зокрема, 9 березня «Українське слово» у репортажі «Масові розстріли у Києві» інформувало: «Жертвою большевицьких самосудів впало 5000 українців цивільних і офіцерів, 300 офіцерів російських і інших народностей. Большевики не дарували життя нікому, від кого бодай трохи заносило „буржуазією“…» Такі повідомлення гасили пробільшовицькі настрої бідноти, носіями яких ставали тисячі галичан-військовополонених із Росії.

25 березня у Львові, в залі Музичного інституту імені Лисенка, відбувся з’їзд українських нотаблів – спільне зібрання 500 представників українських партій. Серед гостей був представник УНР генерал Коленко. Делегати насамперед привітали проголошення незалежної Української Народної Республіки, а також ухвалили резолюцію із такими вимогами: «з українських земель Галичини та Буковини утворити окремий державний організм; надання національним меншостям на цій території повного забезпечення їх національної автономії та політичної рівноправності; припинення насильницької колонізації Холмщиии; злука всіх національних сил»^[114]. Як бачимо, з’їзд взяв курс на відновлення у краї української державності, створення засад демократичного суспільства.

Реалізуючи ці плани, Українська парламентська репрезентація домагалась від уряду відмови від будь-якого утиску «правнодержавного становища Східної Галичини», зменшення у краї контингенту австрійських військ, заміни військової адміністрації цивільною, виділення коштів для закупки на Великій Україні хліба, якнайшвидше повернення до рідних домівок біженців і переселенців, припинення польського терору на Холмщині і Підляшші. Для консолідації і зміцнення національного господарського життя у квітні засновано Український банк. Після довготривалої вимушеної перерви у травні проведено з’їзди «Рідної школи», Союзу українок, які висловились за активізацію громадської діяльності українського учительства і жіноцтва. Почали відроджуватись товариства «Сільський господар» і «Пласт». Масово приймались протестаційні листи і декларації українського населення до цісаря.

У вересні українська вічева хвиля заполонила Львів, Стрий, Дрогобич, Перемишляни, Рудки, Броди, Сокаль, Белз, Жидачів, Золочів, Яворів, Мостиську, Щирець, Жовкву, Миколаїв, Тернопіль, Теребовлю, Заліщики, Ярослав, Копичинці, Збараж, Товмач, Долину, Болехів, Снятип, Печеніжин, Коломию та інші населені пункти. Учасники віч та мітингів вимагали об’єднання всіх українських земель в український коронний край з окремим сеймом, намісником і українською адміністрацією, а також якнайшвидшої ратифікації Австро-Угорщиною Берестейського мирного договору. Ці вимоги підтримало також українське населення Відня. Ще радикальнішу резолюцію ухвалило двотисячне повітове віче 7 жовтня у Сколе, висловивши «привіт Українській державі з бажанням злуки всіх українських земель»^[115].

Галичани пильно слідкували за подіями на Великій Україні, з ознайомлювальними місіями туди неодноразово виїжджали галицькі парламентарі^[116]. Особливо плідними були їх зустрічі із наддніпрянськими дипломатами в Австро-Угорщині.

Перший український посол Андрій Яковлів прибув до Відня ще 26 квітня 1917 р. Народився він 1872 р. у славному Чигирині. Після закінчення університету займався адвокатською практикою і журналістикою, був завзятим дослідником козаччини, членом партії соціалістів-федералістів, членом Української Центральної Ради. Готель «Бристоль», де він замешкав у столиці, і став місцем зустрічей із галичанами. До речі, там йому асистував Григорій Косинка (1899–1934) – талановитий поет і прозаїк, добрий танцюрист славнозвісного «кеквоку»^[117].

Через кілька місяців А. Яковлева змінив (до червня 1919 р.) В’ячеслав Липинський – відомий історик і політик. Народився він 5 квітня 1882 р. у селі Затурцях Володимирського повіту на Волині у сім’ї польського шляхтича-дідича. Його рід походив із Мазовії і переселився на Україну у XVIII ст. Навчався у гімназіях Житомира, Луцька, Києва. Після військової служби при кінноті та університетських студій у Кракові (історія, астрономія) та в Женеві (соціологія) він осів в успадкованому маєтку на Уманщині. 1917 року став одним із організаторів Української демократично-хліборобської партії, основними ідеями якої були відстоювання державної суверенності України та збереження приватної власності на землю. Став ідеологом українського монархізму, виступав фактично за українське королівство з конституційно-демократичною формою правління. Останній період життя Липинського пройшов у кількох австрійських санаторіях та в гірській місцевості Баден біля Грацу, де він за допомогою братів купив невеликий будинок і де після затяжного грипу і серцевого приступу 19 червня 1931 р. помер. Під час своєї хвороби Липинський боявся, що його можуть у стані каталепсії поховати живцем. Тому, згідно з волею покійного, йому зроблено посмертний прокол серця. Похований у рідному селі, де створено меморіальний музей^[118].

4 жовтня сеймовий посол Семен Вітик (1876–1934) вніс до палати послів Державної ради таку заяву: «Український народ, який в Австрії числить більш 4 мільйонів, а на Україні більш 40 мільйонів населення, є положеним між слав’янськими державами і межує також з румунськими, турецькими і угорськими племенами. Український народ мусив через сотні літ досвідчувати на собі гніт і поневолення з боку слов’янських правительств і бути ограбленим з своєї самостійності на цілі століття так само з боку польського, як і російського правительства.

Тому домагаємося права самоозначення також для українського народу. На основі права самоозначення жадаємо далі, щоби австрійсько-угорська і німецька скрита окупація українських областей, як наслідок Берестейського мирного договору була знесена… Український нарід жадає як одинокої умови свойого національного життя між свобідними державами Європи, сполучення всіх українських областей Австро-Угорщини, Холмщини, Підляшшя і Волині з областями України в Одну самостійну республіканську державу, яка є і остане независимою від всіх слов’янських і других сусідніх держав…»^[119]

Такого вільнодумства з уст українця цісарський парламент, насамперед його польське коло, мабуть, ще не чув. Але, очевидно, очікував. В унісон цим словам прозвучав і голос революційної Наддніпрянщини – «Заява Українського Національного Союзу про внутрішнє і міжнародне становище України» за підписом В. Винниченка і П. Дідушка: «…Український Національний Союз вважає цілком природним і необхідним злучене в один державний український організм всіх заселених українцями земель, які до цього часу через історичні та міжнародні обставини не ввійшли в склад Української держави, як-то: Східної Галичини, Буковини, Угорської України, Холмщини, Підляшшя, частини Бесарабії з українським населенням, частини етнографічно-української Донщиніи, Чорноморії, Кубані…»^[120]

За національну державу боролися й буковинці. 13 жовтня у Чернівцях зібралися представники українських партій і посли, які вже категорично зажадали: «Разом з прочими українцями Австро-Угорщини хочемо самі рішати про свою долю… Від Карпат по Чорне море межують наші границі…» Зібрання вели Омелян Попович та Іван Рибачок. Резолюцію довірено зачитати учителю Осипу Безпалку. Через кілька днів велика делегація буковинців (М. Василько, М. Спинух, І. Семака, С. Смаль-Стоцький, О. Бурачинський, Т. Драчинський, М. Кандиба, Р. Цегельський, О. Безпалько та ін.) вирушила до Львова^[121].

У час, коли відбувся розпад імперії, Габсбурґи через архикнязя Вільгельма (В. Вишиваного) 17 жовтня звернулися до К. Левицького із закликом, щоби «українська конституанта заявилася за притуплення до Австрії». Наступного дня К. Левицький одержав від нього нову телеграму, в якій просив «президента сьогоднішніх нарад Укради у Львові проголосити самостійне королівство у вірності династії і скипетрові цісаря Карла». Звернення завершувалося пафосно: «Хай живе князівство Галич»^[122]. Як бачимо, Габсбурґи прагнули переформатувати Малоросію лише у «союз вільних народів».

На порядку денному постало питання про формування тимчасового сейму, який би мирним і законним шляхом перебрав владу. Ядром Української Національної Ради стали українці віденського парламенту, які залучили до організаційної роботи всіх сеймових послів із Галичини та Буковини, чотирьох представників галицьких партій – національно-демократичної, радикальної, християнсько-суспільної та соціал-демократичної, буковинських партій – національно-демократичної, соціал-демократичної і радикальної, а також посланців академічної молоді. Біля керма організаційного проводу Ради став голова парламентської репрезентації Євген Петрушевич.

В умовах глибокої державної кризи 18–19 жовтня 1918 р. у Львові відбулась конституанта – представницьке зібрання (близько 500 чол.) українських послів до парламенту та крайових сеймів Галичини і Буковини, єпископату, делегатів українських партій, яке й обрало Українську Національну Раду на чолі з Євгеном Петрушевичем. Згідно з ухваленим там же, у великій залі Народного дому, статуту вона дістала право і обов’язок:

«а) виконати в хвили, яку признає за відповідну іменем українського народу австро-угорської монархії, його право самоозначення та рішити про державну судьбу всіх областей тим народом заселених; б) предпринята всі постанови та заходи репрезентативного, законодатного та адміністративного характеру, щоби своє рішення під а) перевести в життя».

Водночас у своєму маніфесті 19 жовтня Українська Національна Рада проголосила:

«1. Ціла етнографічна українська область в Австро-Угорщині, зокрема Східна Галичина з граничною лінією Сяну з влученням Лемківщини, північно-західна Буковина з містами Чернівці, Сторожинець і Серет та українська полоса північно-східної Угорщини – творить одноцільну українську територію.

2. Ся українська національна територія уконститовується отсим як Українська держава…

3. Взивається всі національні меншосте… негайно вислати своїх представників до Української Національної Ради в кількості, відповідуючій їх числу населення.

4. Українська Національна Рада виготовить конституцію для утвореної сим способом держави на основах: загального, рівного, таємного і безпосереднього права голосування з пропорціональним заступництвом, з правом національно-культурної автономії…»^[123]

Того ж дня сформовано три делегації УНРади: віденську під головуванням Є. Петрушевича (уконституювалася 25 жовтня); львівську під головуванням К. Левицького (уконституювалася 27 жовтня), буковинську під головуванням О. Поповича у Чернівцях.

Як бачимо, конституанта взяла курс на легальне й мирне перейняття державної влади. Національна Рада навіть не допускала, що владу треба буде здобувати. Її поважна більшість міркувала: австрійський уряд звелить своїй адміністрації передати урядування в руки нового намісника і старост-українців і все задумане належно здійсниться. Наступного недільного дня, 20 жовтня, на площі св. Юра відбувся величавий мітинг львів’ян. Біля соборної брами була встановлена трибуна, на яку піднялась група українських послів. Першим виступив Кость Левицький, повідомивши «рішення Української Національної Ради про утворення Української Держави в межах Австро-Угорщини». За ним – соціал-демократ Семен Вітик. У цей погожий день на площі і в парку, де планувалось спорудити пам’ятник УСС, ще довго лунали патріотичні пісні^[124].

У понеділок, 21 жовтня, знову загомонів великий зал Народного дому. Сюди з’їхалося дві тисячі українських відпоручинків з усього краю. До президії запрошено митрополита Андрея Шептицького, послів Костя Левицького, Миколу Василька. Відкрив зібрання Євген Петрушевич: «Ми проголосили свою державу. Є се по придніпрянській Україні, Кубані і Кримі четверта з черт самостійна держава на українській території». Потім голова парламентської репрезентації розкрив зміст статуту новоствореної Української Народної Ради, який присутні одноголосно схвалили^[125].

23 жовтня про «крамолу» галичан офіційно довідався австрійський прем’єр, прийнявши представників Української Національної Ради Є. Петрушевича і М. Василька.

Суботнього ранку 26 жовтня галицька столиця продовжила вільнолюбні акції. З ініціативи єврейських партій у місті відбулися чотири багатотисячні єврейські віча. Побували там і виступили українські посли. У резолюціях віч лунав заклик до «утворення Палестинської держави», а також «повитано молоду свободу українського і польського народів і висказано бажань, щоб і поляки за приміром українців признали жидівському народові повні народні права». Подібні резолюції, без сумніву, додавали сил і наснаги західним українцям^[126].

На жаль, осідком Ради, усупереч думці широкої громадськості, став Відень, де все ще діяв старий парламент, а у його складі український парламентський клуб на чолі з Є. Петрушевичем. Тому вже через кілька днів у Львові було сформовано філію Національної Ради, яка обрала своїм головою К. Левицького, його заступником І. Макуха, секретарями В. Бачинського, О. Назарука, скарбником І. Курівця, контролером О. Барвінського. І саме ця структура стала серцем назріваючої народної революції, бо віденська делегація виявився дещо загальмованою. Із львівською делегацією тісно співпрацював (фактично її активізував) Центральний Військовий Комітет (згодом Українська генеральна команда), що виник під керівництвом поручника Івана Рудницького у вересні того ж року на основі Віденського революційного гуртка (створений 31 травня 1917 р.). До нього входили досвідчені старшини-фронтовики Сень Горук, Дмитро Вітовський, Богдан Гнатевич, Дмитро Паліїв, Ілько Цьокан, Володимир Старосольський, Петро Бубела, які активно вели пропагандистську роботу у частинах Львова, Чернівців, Перемишля, Самбора, Стрия, Станиславова, Коломиї, Тернополя, Золочева, Рави-Руської. На підготовку повстання львівська делегація УНРади таємно передала комітету, який осів у «Народній гостинниці», 9 тис. австрійських корон^[127].

Тим часом назрівав конфлікт, який неможливо було владнати мирно, позаяк одна молода держава відмовляла у праві на існування іншій.

Листопадовий здвиг

Сталося так, що головним противником відродження української державності в Галичині стала не агонізуюча імперія та її адміністрація у Львові, а націоналістичні сили і військові кола Польщі, яка теж йшла до відродження. Завдяки таким польським «аргументам» як «державотворча нездатність» галичан та необхідність об’єднання прикарпатських земель у «стратегічну Польщу, яка охороняла б Європу від більшовиків», її діячі, в першу чергу Польський національний комітет у Парижі, заручилися підтримкою США і країн Антанти. Утворена 28 жовтня у Кракові Польська ліквідаційна комісія (ввійшли 23 наші посли до Державної ради у Відні) проголосила, що вся Галичина повинна відійти до Польщі і попередила Відень та австрійського намісника генерала Кароля фон Гуйна, що переймає владу у краї^[128]. Збройний виступ поляків у Львові був запланований у ніч з 2 на 3 листопада. Приїзд Комісії до міста для реалізації цих планів очікувався 1 листопада^[129].

Конфлікт між українцями і поляками ставав неминучим. Отож дощового надвечір’я 31 жовтня члени Національної Ради і Військового комітету обговорювали у будинку «Просвіти» та Народному домі результати останніх переговорів К. Левицького з австрійським намісником у Львові. Посилаючись на відсутність вказівок з Відня, генерал Гуйн відмовився передати владу українцям^[130]. Незважаючи на реальну загрозу з боку поляків, тим більше у зв’язку з приїздом наступного дня Польської ліквідаційної комісії, Л. Цегельський і ще дехто пропонували чекати обіцяного Віднем маніфесту.

Проти цього зволікання виступив Дмитро Вітовський – сотник легіону Українських січових стрільців, який прибув до Львова 29 жовтня, підвищений до отамана і призначений командувачем українськими військовими силами. 30-річний старшина був селянським сином із Медусі, що під Галичем. Ще в Станиславівській гімназії, а потім у Львівському університеті втягнувся в національно-визвольний рух, за участь у студентських виступах був виключений з університету. З початком світової війни командував сотнею легіону УСС, брав участь у боях і походах січовиків, двічі нагороджений медалями Хоробрості^[131]. «Вітовський був одним із найпопулярніших старшин, – писав його бойовий побратим О. Кузьма. – Чистий характер, гарний промовець, завзятий націоналіст-самостійник, і тому серед стрілецтва займав місце його духовного провідника».

Від імені Військового комітету Д. Вітовський заявив:

– Якщо цієї ночі ми не візьмемо Львів, то завтра візьмуть його поляки!

– Чи ви справді готові здійснити військовий переворот? – спитав його обережний К. Левицький.

– Цілковито.

– І коли ви думаєте приступити?

– Сьогодні вночі близько четвертої українські вояки під проводом старшин роззброять австрійські частини і обсадять будинки всіх державних, крайових і міських установ. Те саме має статися в цілому краю, – відповів Дмитро Вітовський чітко, по-військовому.

Рішучість і впевненість воєначальника переконала навіть обережних членів Української Національної Ради. Рішення про збройне повстання в ніч на 1 листопада було прийняте. Відтепер долю Галичини вирішували військові.

На жаль, Українській Національній Раді через заборону австрійського командування не вдалося перекинути до Львова загартований у битвах світової війни 2,5-тисячний полк УСС з Чернівців. Військовий Комітет змушений був використати сили, які мав під рукою. Отже, головну збройну силу повстання склали українські стрільці і старшини львівського гарнізону, які переважали в 15-му тернопільському, 19-му львівському, 41-му чернівецькому полках, 29-му, 50-му, 90-му окремих куренях. 25 жовтня їх загальна чисельність досягла 2400 чол. Проте більшість частин не були бойовими, в них проходили службу багато непридатних до строю стрільців-виздоровців. Не вистачало старшин. І все ж Національна Рада мала реальну військову силу^[132].

Тим часом поляки розраховували без ускладнень приєднати західноукраїнські землі, про що свідчив наказ 52-річного начальника штабу генерала Тадеуша Розвадовського (похований 1928 р. на цвинтарі Орлят у Львові), надісланий до Львова генералу Лямезану де Салену вранці 1 листопада: «Князь Вітольд Чарторийський призначений генеральним комісаром для цілої Галичини і зараз обіймає управу з рук генерала-полковника графа Гуйна. Начальну команду війська в Галичині переймає генерал дивізії Пухальський»^[133]. Вже знайомий галичанам як ворог Українських січових стрільців Лямезан де Сален призначався військовим комендантом Львова. Цей польський дідич мав і особисті інтереси у Східній Галичині: оженившись із вдовою Урбанською, він став володарем земель на Тернопільщині.

Але події в Галичині розгорнулися за українським сценарієм. Уже пополудні 31 жовтня Дмитро Вітовський і його начальник штабу Сень Горук (1873–1920) розіслали кур’єрів, переважно львівських студентів і гімназистів, з наказом до комісарів або, де їх не було, просто до відомих діячів у ніч на 1 листопада перебирати владу на місцях. Командирові легіону УСС отаману Осипу Букшованому (1890–1937) командувач наказав негайно виїхати з бойовими частинами до Львова. Комісару Перемишля В. Загайкевичу наказав силами 9-го полку зайняти місто і за всяку ціну знищити міст через Сян, щоб не пропустити через ріку «ні одного поляка». Водночас всі отримали розпорядження мобілізувати до Львова добровольців.

Увечері Д. Вітовський зібрав у Народному домі нараду старшин. З’ясувалося, що у розпорядженні штабу повстання сил було менше, ніж передбачалось – до 1400 стрільців і 60 старшин. Кожен із 35 присутніх командирів отримав конкретні бойові завдання для захоплення найважливіших об’єктів Львова, роззброєння неукраїнських підрозділів і частин. Між іншим, Вітовський використав при цьому австрійський план, розроблений на випадок повстання поляків, – що це зможуть здійснити українці, його творці не вірили. Зразу ж визначили ряд об’єктів (військові склади на Янівській, ангар на Левандівці), для яких не вистачило сил, а для деяких – замало (Головний двірець, кадетська школа, цитадель). І хоча вірили в удачу, все ж Вітовський попередив, що в разі поразки – відступати до Красного, великого залізничного вузла.

Коли на ратушевій вежі пробила четверта, українські військові сили почали діяти. Першим порадував поручник Ілько Цьокан, який повідомив: австрійські, німецькі і угорські підрозділи будуть додержуватися нейтралітету. Невдовзі загін поручника Т. Мартинця захопив ратушу, а хорунжий І. Сендецький з 75 стрільцями оволодів галицьким намісництвом і заарештував генерала К. Гуйна. Ветеран легіону УСС чотар Гриць Трух зайняв комендатуру і полонив генерала Р. Пфеффера, а чотар Л. Огоновський роззброїв в казармі на Казимирівській двісті поліцаїв. Чотар С. Витвицький взяв під контроль Австро-Угорський банк. О п’ятій ранку відключено міський телефон і телеграфну лінію із Заходом. За кілька годин зайнято вокзали – Головний, Підзамче, Персенківку, Личаків. З кожним звітом зростала впевненість й Української Генеральної Команди.

Удосвіта залите дощем місто Лева повністю контролювали українські війська, на його вулицях з’явилися озброєні патрулі з синьо-жовтими стрічками на шапках, а над міською ратушею замаяв синьо-жовтий прапор, виготовлений Марією Лазорко (дружиною директора «Народної Торгівлі») і встановлений 17-літнім вістуном Степаном Панківським (героїчно загинув у бою під Вовчухами на Львівщині у березні 1919 р.), стрільцем Левом Гецом, гімназистами Миколою Котиком і Миколою Пачовським^[134].

О 7.00 командувач українськими військовими силами Д. Вітовський з великим піднесенням віддав рапорт «обережному на всі боки» К. Левицькому про те, що, не втративши ні одного стрільця, його війська оволоділи Львовом^[135]. «Хто з очевидців забуде той історичний день 1 листопада 1918 р., коли прастарий город князя Льва став знову столицею Української держави? – писав сучасник подій, історик Олекса Кузьма. – В чиїсь тямці затерлись могутні вражіння надзвичайної картини, коли з високої ратушевої вежі, намісництва, сейму та всіх державних будинків, військових і цивільних, замаяли синьо-жовті прапори на знак, що тут влада не австрійська, але українського народу?»^[136]

Пополудні відбулося формальне перебрання влади від цісарського намісника. Зокрема, після підписання протоколу намісник К. Гуйн передав усю владу своєму заступникові В. Децикевичу, а він, новопризначений президент намісництва, уже на основі цісарського маніфесту від 16 жовтня 1918 р., передав її голові львівської делегації Української Національної Ради К. Левицькому (засідала неподалік, у будівлі Ставропігії на вул. Бляхарській, тепер І. Федорова).

1 листопада на мурах Львова з’явилася відозва Української Національної Ради:

«Волею українського народу утворилась на українських землях бувшої австро-угорської держави Українська Держава.

Найвищою державною властю Української Держави є Українська Національна Рада. З нинішнім днем Українська Національна Рада обняла владу в столичнім місті Львові і на цілій території Української Держави. Дальші зарядження видадуть цивільні і військові органи Української Національної Ради.

Взивається населення до супокою і послуху сим зарядженням.

Під сею умовою безпечність публичного порядку, життя й маєтку, як також заосмотрення в поживу вповні запоручається».

Того ж дня Національна Рада звернулася і до населення Галичини:

«Український народе! Голосимо Тобі вість про Твоє визволення з віковічної неволі. Від нині ти господар своєї землі, вільний горожанин Української Держави… Доля Української Держави в твоїх руках. Ти станеш як непобідний мур при Українській Національній Раді і відіпреш всі ворожі замахи на Українську Державу…»^[137]

Отже, вже в перших документах керівники повстання намагалися заручитися підтримкою широких народних мас і, в якійсь мірі, пророкували, що до перемоги ще далеко, боротьба лише розпочинається. Військові кола, і перш за все Д. Вітовський, одразу ж закликали зміцнити збройні сили, вважаючи украй необхідним посилити війська у Львові, над яким швидко збиралися грозові хмари.

На жаль, перший великий успіх породив передчасну ейфорію як в українських діячів, так і в народних масах. Чимало стрільців, вважаючи справу зробленою, вже на другий день покинули Львів і розійшлися по домівках.

Увечері 1 листопада група галицьких діячів і військових відпровадила на вокзалі генерала Гуйна та інших високих чинів австрійської адміністрації. «Мені, старому, здається, – сказав на прощання Гуйн, – що справа не піде так легко, як почалася. Ваші противники – це завзяті люди». І він не помилився.

Майже без перешкод здійснено переворот у містах і селах Східної Галичини. Ядром повстання були українські військові підрозділи. Зокрема, в Коломиї австрійське командування намагалося відправити курінь 24-го полку на Італійський фронт, але 1 листопада його стрільці перебрали владу у Золочеві й роззброїли австрійські частини на станції Красне. Група сміливців старшинської школи під командуванням Ярослава Рибака стала ініціатором перевороту у Жовкві. Значні військові сили – 1100 стрільців, 40 старшин і 33 пластунів зібрав Військовий комітет Стрия. Під загальним командуванням сотника В. Колодницького вони оволоділи містом і навколишніми селами. У Кам’янці-Струмиловій Український громадський комітет (о. М. Цегельський, Р. Петрушевич, І. Вертиполох та ін.) роззброїв старшинську школу. Під керівництвом старшин Ю. Шепаровича, В. Назаревича, О. Косаревича 70 курсантів-українців та близько 300 селян, робітників і гімназистів захопили владу в повіті. У звіті щирецького військового комісара Василя Тибінки відзначалось, що 1 листопада 200 українських вояків перебрали владу в місті й 30 стрільців направлені до Львова. Ядро станиславівського гарнізону – 90-й стрілецький полк оголосив прихильність Українському комітетові, очолюваному адвокатом Л. Бачинським. 2–3 листопада українські старшини Теребовлі В. Шкварок, Р. Цегельський, В. Тричук провели переговори з чеським командуванням піхотної дивізії і досягли угоди щодо відправки дивізійників до Чехії. Таким же способом українцям вдалося випровадити з Жидачева великий військовий табір угорців та реквізувати їхню зброю.

У Галичі, Підволочиську, Бережанах, Козовій, Гусятині, Самборі, Турці, Яворові повсталі селяни організувалися в загони. У ніч на 1 листопада селяни приміського села Білої захопили тернопільський залізничний вузол. Загін хорунжого С. Орищина зумів нейтралізувати полк угорської артилерії на залізничній станції Броди^[138]. Л. Рубінгер з кулеметною сотнею та стрілецькою четою роззброїв угорський підрозділ на залізничній станції Красне. Владу в містечку Комарно перейняв селянин Г. Тершаковець.

Безпосередньо перейняттям влади, організацією нового життя у повітах, як правило, займалась творча галицька інтелігенція – письменники, педагоги, священики, діячі українських товариств. Зокрема, у Галицькому повіті – І. Блажкевич, Косівському – М. Козоріс, Ф. Замора, Яворівському – М. Білик, А. Маренін, Сокальському – Р. Перфецький, Стрийському – о. О. Нижанківський, С. Сингалевич, Старосамбірському – С. Левицький, у Тернополі – П. Кармапський, Чорткові – О. Капустинський, М. Мельник, Самборі – А. Чайковський, І. Фляк, Козові – Ф. Коковський, Теребовлі – о. С. Мохнацький, Рудках – о. С. Онишкевич, Тисьмениці – В. Михайлівський, о. С. Левицький, Жовкві – М. Король, Ю. Кантимир, І. Коссак, Я. Рибак, Дубромилі – К. Стецяк, Раві-Руській – І. Джижора, І. Кунців, Золочеві – Г. Стефанів, М. Балтарович, Кам’янці-Струмиловій – Р. Петрушевич, І. Вертиполох, о. М. Цегельський, Мостиськах – С. Байдала, Бібрці – К. Дуб, Сколе – о. М. Мосора.

На жаль, не вдалося уникнути кровопролиття у західних повітах і містах, заселених значною частиною поляків. Так, тільки після прибуття до Дрогобича військових частин 2-го листопада українцям вдалося опанувати містом. Але сусідній Борислав, де на нафтопромислах працювали здебільшого поляки, супротивник утримував до 10 листопада 1918 р.

Над Сяном і Попрадом

Особливо гострим виявилося військово-політичне протиборство на західному етнічному приграниччі. Ще наприкінці жовтня було піднято синьо-жовті штандарти в українізованих військових частинах у Любліні, Кракові, Ряшеві, Ярославі, Любачеві, Новому Санчі, але підрозділи легіоністів виявилися там сильнішими і новій польській владі вдалося нейтралізувати ці заворушення стрілецтва.

31 жовтня сотня поляків на чолі з генералом Станіславом Пухальським (1867–1931) намагалася обійняти владу й у Перемишлі^[139]. Однак ці плани не вдалося здійснити. На допомогу українському громадянству княжого міста прийшов 9-й український піхотний полк (200 стрільців) під командуванням хороброго підпоручика М. Федюшки із приміської Журавиці. Незважаючи на дощ, на ринковій площі зібрались ще й вісім тисяч селян-українців із навколишніх сіл. Відтак у четвер уранці в Народному домі відбулось величне віче, учасники якого присягли: «Польське панування в Перемишлі може прийти тільки по їх трупах». Там же було обрано Перемиську Народну Раду (Українську Національну Раду) на чолі з адвокатом і громадським діячем Теофілем Кормошем (1861–1927). До її складу увійшло 13 чоловік – представники від інтелігенції, робітників і селян повіту^[140]. При повітовій Раді створено ряд комісій – військову, фінансову, харчову, санітарну та інші. Її органом став часопис «Воля». Всього при фінансовій підтримці професора гімназії Олександра Яреми вийшло три числа вечірньої газети (5, 7, 10, листопада).

Враховуючи настрої польської частини населення міста, а також чималу активність легіоністів на чолі з генералом С. Пухальським, члени повітової Ради вирішили одразу ж нав’язати конструктивний діалог із польською громадськістю, яка прагнула будь-що включити Перемишль до складу відроджуваної II Речі Посполитої. Відтак уже першого листопада від 15.30 до 22.00 відбулися переговори обох сторін, у ході яких було досягнуто згоди створити польсько-українську комісію. До неї увійшли з української сторони – посол Володимир Загайкевич (1876–1949), директор Каси хворих Іван Жолнір, директор гімназії Андрій Аліськевич і професор гімназії Михайло Демчук, а з польської – професор гімназії Фелікс Пшиємський і три адвокати: Леопард Тарнавський, Йозеф Мантель, Володимир Блажовський. Пізно вночі ці вісім членів комісії підписали угоду про утримання спокою і порядку, згідно з якою вони тимчасово обіймали владу у місті й повіті. Для виконання адміністративно-поліційних функцій була створена із тисячі українців і тисячі поляків спільна міліція^[141]. Крім Перемишля, спільні міліції діяли у Красичині та Бірчі.

Наступного дня на мурах Перемишля з’явилася відозва комісії «До населення міста і повіту!», в якій містився заклик «до спокою і громадського порядку». Діяльність комісії підтримала Жидівська Національна Рада, створена у Перемишлі 3 листопада. Того ж дня виникла й Польська Рада Народова, яка закликала поляків не падати духом і водночас… не виконувати наказів свого генерала Пухальського (до речі, обраного в склад комісії) щодо роззброєння польських частин на Засянні^[142]. Поспішна відозва поляків дестабілізувала суспільно-політичну ситуацію в повіті. У цей час, як зазначала газета «Воля» від 5 падолиста 1918 р., «польські легіоністи підступом роззброїли 9-й полк, а його офіцерів інтернували. Рівночасно на даний поляками знак стали озброюватись польські студенти і провокувати українське населення. Кілька озброєних недоростків, видно на приказ своїх провідників, вдерлися навіть до палати нашого єпископа Коциловського і шукали там оружія і амуніції. Провокаційне поведения польських загорільців викликало незвичайне обурення серед українського населення Перемишля і околиці. Здавалося, що ще хвиля і прийде до оружної розправи… Дійшло до того, що в ніч з суботи на неділю якісь польські загорільці острілювали з машинового кріса Медику і ранили кількох селян. Та загорілість потягнула за собою обсажения Перемишля українськими військами».

Провокації легіоністів змусили Українську Національну Раду перейти до рішучих дій. О п’ятій ранку 4 листопада підпорядковані їй п’ять українських сотень обеззброїли польські сторожі в місті, крім Засяння. Учасник бою старшина Віктор Петрикевич згадує (його спогади зберігаються у Бібліотеці Народовій у Варшаві), що в нічних сутичках загинуло двоє стрільців і п’ять легіоністів. Тоді ж інтерновано генерала Пухальського і декілька польських підрозділів^[143]. Уранці Українська Національна Рада оголосила, що перебирає у свої руки владу, а також закликала: «Горожани! Взиваємо Вас всіх без ріжниці народности і віросповідання до безуслівного спокою і послуху нашим зарядженням. Брами домів належить замикати о 8 год. вечером. Продажа палених набоїв є безуслівно заказана. Горожани! Запоручаємо Вам безпечність публичного порядку, життя і майна. Апровізацією міста і повіту займемося щиро. Просимо о повнє довір’я і поміч. Працювати будемо для добра всего населення совісно і безсторонно…»^[144]

Все ж діяльність спільної комісії не припинялась і в наступні дні. На цей час збройне протистояння сторін ще більше посилилось. 5 листопада у Бушковичах легіонери зарубали чотирьох стрільців, а в ряді сіл реквізували худобу, арештували невинних людей. Реквізиційні акції провели, на жаль, й українці. Віктор Петрикевич згадує, що на Засянні легіоністи в час богослужіння зробили ревізію в каплиці о. василіян, при цьому пригрозили револьвером отцю Васильківському. Всі ці факти і мала розглянути спільна комісія. Але 10 листопада її діяльність була перервана.

Переїхавши міст, перед залізничним двірцем з’явився польський бронепотяг (далі колія була розібрана), розпочавши обстріл міських кварталів. У ході двогодинного бою із грізною машиною загинуло два стрільці.

11 листопада польське командування стягнуло під місто чимале підкріплення і запропонувало українцям о 12.00 скласти зброю. Українці вирішили боронитись. Тоді о 12.15 легіоністи почали артилерійський обстріл центральної частини міста. У жидівській частині міста запалали будинки, зав’язалися запеклі бої на вулицях Францішканській і Міцкевича. У хід пішли ручні бомби. Відтак українські захисники відступили з міста, так і не дочекавшись підкріплення зі сходу^[145]. Нова влада інтернувала близько 1 тис. українців, а на євреїв наклала контрибуцію у сумі 3 млн корон^[146].

Навколо Перемишля запалало справжнє вогнище війни, яке вдалося погасити аж весною 1919 р. Ще й нині українці Перемишля з болем показують на залізничний міст, який тоді пошкодували зірвати українські вояки. Натомість місцеві поляки неподалік збудували величний пам’ятник Орлятам Перемишля – своїм захисникам міста і загалом відродженої Польщі.

Радикалізувалася в ті дні й поневолена Лемківщина – «забута людьми і Богом земля поміж Сяном і Попрадом». Центром першого «огнища самостійного відруху» – Лемківської Республіки – стало село Вислок Великий Сяноцького повіту, другого – Західнолемківської Республіки – села Фльоринці та Гладишів. Провідники Лемківської республіки (всього близько 30 сіл) греко-католицький парох Панько Шпилька та вчитель Григорій Судомир ще 3 листопада виступили за злуку і передачу своєї тимчасової влади урядові ЗУНР, організували міліцію^[147]. Аналогічне рішення ухвалили 27 грудня 1918 р. мешканці с. Мушинки Новосончівського повіту. Протестувальники закликали лемківські громади знімати старих війтів й обирати нові громадські ради у Грибівському і Новосончівському повітах, а також лемківських селах Закарпаття. У відповідь громади сіл Лелюхів, Мілік, Злоцьк, Щавник, Ястрабик та ін. обрали нових українських комісарів^[148].

Дещо інакше відбувалися події в Короснятинщині, Ясельщині та Гормоччині. Там москвофіли домагалися прилучення Західнолемківської Республіки до Росії. Лемківська руська народна рада теж створила міліцію. Перша республіка проіснувала до 23 січня 1919 р., друга – до початку 1920 р., а їхніх лідерів заарештували поляки^[149].

Супроти планів «Великої Румунії»

Жовтневий маніфест Української Національної Ради і особливо Першолистопадове повстання у Львові стали детонатором революційного вибуху для земляків Ольги Кобилянської і Юрія Федьковича.

1—2 листопада 1918 р. за наказом Буковинської делегації Української Національної Ради згідно із заходами поручника Іллі Поповича, у столиці краю повстали три українські стрілецькі сотні. При допомозі сотні з полку УСС та озброєних груп залізничників вони роззброїли австрійську залогу Чернівців^[150]. У цьому полку служив Вільгем Габсбурґ (В. Вишиваний), онук імператора, якого деякі галицькі політики хотіли бачити на чолі відродженої Української держави. Відразу після створення УНРади у Львові він надіслав К. Левицькому телеграму: «проголосити самостійне королівство у вірності династії і скіпетрові цісаря Карла». Однак ці пропозиції архікнязя вже були неактуальними: революційна стихія вимагала державного усамостійнення краю^[151].

2 листопада центральні майдани і вулиці міста заполонили близько 40 тисяч українців, що прибули на Буковинське народне віче. Більшість його учасників висловилися за возз’єднання краю з Українською державою, яка щойно проголошена у Львові. Частина підтримала більшовицькі лозунги І. Клевчука та С. Канюка про союз із радянським Харковом. Водночас віче одностайно висловило рішучий протест проти злочинних посягань на буковинські землі з боку румунських установчих зборів, які відбулися 27 жовтня, засудило підступну діяльність Румунської національної ради на чолі з Я. Флондором. Віче обрало головою Українського крайового комітету Буковини або, як тоді казали, українським президентом Буковини 63-річного Омеляна Поповича – відомого письменника, педагога і громадського діяча. Він народився у гірському селі Сергії, що нині в Путильському районі Чернівецької області. Разом із Юрієм Федьковичем став засновником вільнолюбної газети «Буковина». З 1892 р. обіймав посаду інспектора українських шкіл. Крім того, склав для малечі «Читанку» та «Граматику», а для юнацтва – «Українсько-німецький словник». З 1911 р. Попович був послом Буковинського сейму^[152].

Але недовго синьо-жовтий розмай радував буковинців. Розпочалася інтервенція румунських військ на Буковину, організаторами якої виступили акредитовані у Яссах американо-англо-французькі дипломатичні місії. Ще у 1916 р. у зв’язку зі вступом Румунії в Першу світову війну на боці Антанти впливові американські кола нерідко заявляли, що Буковина стане частиною «Великої Румунії». Таку «щедрість» Заходу, очевидно, можна пояснити бажанням створити «бар’єр проти більшовизму». А після того, як Австро-Угорщина підписала акт про перемир’я, 5 листопада 1918 р. румунський уряд віддав наказ військам окупувати Буковину. У ці драматичні дні (7 листопада) Краєвий комітет реорганізовано в Українську краєву національну раду, яку очолив Агенор Артимович. 9—11 листопада румунські війська зайняли регіон.

Окупація краю і розгорнутий терор проти українців викликали спротив широких мас населення. Повсюди виникали селянські ради, творилися озброєні загони самооборони, але діяли вони стихійно, не погоджуючи свої заходи із Українською Національною Радою. Не зміг допомогти буковинцям полк Українських січових стрільців: на початку листопада він залізницею відбув до Львова. Лише 17 листопада Національна рада і уряд ЗУНР обговорили доповідь О. Безпалка про суспільно-політичну ситуацію в Буковині^[153]. Та було пізно: директиви зі Львова надійшли, як завжди, невчасно.

28 листопада 1918 р. румунський король організував у Чернівцях справжнісінький фарс – скликав Генеральний конгрес Буковини, який прийняв нав’язану резолюцію про «безумовне й на вічні часи з’єднання всієї Буковини з королівською Румунією». 18 грудня цей документ ствердив підпис короля^[154].

В ті трагічні дні Омелян Попович з групою буковинських громадських діячів переїхав до Львова, де знову опинився у вирі революційних перетворень: став заступником голови парламенту республіки, головою його шкільної комісії. Постійно допомагав землякові Миколі Топащаку формувати в Коломиї Буковинський полк, який у прикордонних Кутах заснував збірну станцію буковинських добровольців, а у Городенці – запасний курінь (командир – поручник Р. Ціпгер). Цікаво, що цей курінь підлягав Дієвій армії УНР. Після окупації Галичини поляками відомий буковинець жив у Львові, довгі роки працював інспектором «Рідної школи».

Рідко, але завжди із задоволенням Попович-батько навідувався до дочок у зелені Заліщики, над Дністром. Наталка після закінчення Чернівецької учительської семінарії вчителювала у бурсі при семінарії. Олена була одружена з колишнім артистом театру, старшиною армії УНР Сцярком-Животівським і з чоловіком утримувала крамницю. Перебуваючи влітку 1930 р. в гостях, Омелян Попович раптово захворів і помер^[155].

Польська влада вживала усіх заходів для того, щоб похорони відомого громадського і політичного українського діяча пройшли непомітно. Під претекстом хрещення у православній церкві тіло покійного не дозволили занести до греко-католицької церкви. Але громада вирішила інакше. На похорон славетного земляка із Чернівців прибули православні священики, делегація академічного товариства «Запорожя» Чернівецького університету, почесним батьком якого був О. Попович. Мешканці міста Заліщиків прийшли з вінками та букетами живих квітів, а похоронні псалми виконали учні місцевої учительської семінарії під керівництвом її випускника Г. Романка.

Гуцульська республіка: до матері-України…

Молода ЗУНР водночас стала хрещеною матір’ю для Гуцульської Республіки, підвалини якої будувалися на уламках імперії Габсбурґів.

Листопад 1918-го… Щойно сформований уряд відновленої Угорщини, переконавшись у «сепаратизмі» закарпатських українців, терміново обнародує законопроект про автономію Руської Крайни і вводить пост міністра русинів-українців, який обійняв Орест Сабова. Для обговорення цього документа 10 грудня у Будапешт прибули численні делегації. Ясіню представляло вісім делегатів на чолі з головою Гуцульської народної ради Степаном Клочураком. Однак закарпатці і взагалі прихильники незалежності були у меншості, а тому дискусія пішла у промадярському руслі. Отоді українці там же провели свій з’їзд, головою якого обрали Августина Штефана, популярного рахівського адвоката. Учасники форуму рішуче зажадали возз’єднання краю з Великою Україною. На цей час у багатьох селах Свалявщини, Хустщини, Мараморощини вже діяли українські народні ради.

Через тиждень, 18 грудня, інтелігенція Сиготу скликала з’їзд Мараморощини, щоб обрати Сигітську народну раду. На ньому з великим піднесенням виступили знані громадські діячі краю Михайло Бращайко і Августин Штефан (Рахів), Степан Клочурак і Василь Климпуш (Ясіня), Василь Йосипчук (Великий Бичків). Їхні виступи неодноразово переривались схвильованими оваціями: «До Києва хочемо!», «До матері-України!». Цей з’їзд уповноважив підготувати у Хусті Всекарпатський конгрес. З особливим хвилюванням делегати пройшли походом до церкви Різдва Пресвятої Діви Марії і перед нею присягнули на синьо-жовтому прапорі із ще більшою рішучістю боротися за свободу поневолених краян.

Головні ж події відбувались у Рахові та Ясіні. Саме там за ініціативою Гуцульської народної ради у листопаді 1918 р. постала Гуцульська Республіка^[156]. Головою цієї Ради обрано вже згадуваного Степана Клочурака, колишнього студента Віденського університету, а потім офіцера австрійської армії, який щойно повернувся з фронту. Всього ж рада об’єднала 42 членів: 38 українців, 2 змадяризоваиих німців і 2 євреїв, тобто представників головних національностей, які жили в тамтешніх місцях. До гловної управи увійшло 10 найавторитетніших народних посланців. Взагалі ж, влада складалася з чотирьох секцій (міністерств) та підсекцій: військової, дипломатичної, внутрішньої, господарської, харчової та інших. В обігу допускались угорські коруни та українські гривні. Прапор республіки став синьо-жовтий.

Степан Клочурак разом з Іваном Климпушем побували в Станиславові, аби передати урядові ЗУНР рішення селянства про приєднання краю до України. А після повернення поінформували раду і населення про маніфест Національної Ради і Конституцію ЗУНР, у яких стверджувалось, що до України повинні бути приєднані всі землі колишньої Австро-Угорщини, де живуть українці, тобто Закарпаття, Буковина, а також частина Марамороського повіту, що на лівобережжі Тиси.

Угорсько-українські непорозуміння неодноразово обговорювалися на засіданні Національної Ради і уряду ЗУНР. Закарпатський конфлікт порушувався на зустрічі президента Є. Петрушевича з головою угорського уряду М. Карої та міністром національних справ О. Ясі, що відбулася 30 грудня 1918 р. у Будапешті. Угорці жадали відмови ЗУНР від Закарпаття, на що галичани дипломатично відповіли: приналежність Закарпаття повинен визначити плебісцит під нейтральним доглядом і Паризька мирна конференція^[157]. Однак у відповідь угорські власті надіслали до Ясіні 600 вояків-«сейкелів» для наведення порядку. Але Гуцульська народна рада не скорилась. За два дні перед Різдвом Христовим на таємній нараді було домовлено, що на Святий вечір її члени підуть «колядувати». Того ж вечора створили повстанські загони з добровольців, а на третю годину ранку 7 січня 1919 р. було взято у полон 504 мадярських вояків.

Відтак командування ГА терміново розробило наступальну операцію для двох військових груп, які одночасно вийшли із Коломиї і Станиславова. 8 січня повстанці і стрільці Галицької армії взяли залізничні станції Кваси, Білини, Рахів, Берлебаш, Трибушани. З боями звільнено села Вишову, Борщу, Кречунів, Миково (нині в Румунії), Великий Бичків та інші. Запас боєприпасів поповнився після роззброєння австрійського ешелону, який ішов транзитом через Ясіню. Чималу допомогу надавало місцеве населення: визволителів зустрічали хлібом-сіллю, урочистими процесіями та церковними дзвонами.

У ті ж дні Гуцульська армія поповнилася сотнями добровольців. У двох куренях уже налічувалося тисячі стрільців. Ще один доформовувався у Бичкові для походу на Тячів і Хуст. Основні сили повстанців зосередилися під містом Марамороський Сигот. Найзапекліші бої відбулися в його передмісті – на залізничній станції Комора. Після поразки під містом сейкелі втекли з нього. Населення Сигота – українці, угорці, євреї – щиро вітало переможців. На багатьох будинках замаяли синьо-жовті прапори.

Однак керівництво Гуцульської армії, якою командував сотник УГА Воробець, дещо втратило пильність, бо до Хуста значних угорських сил уже не було, і здавалося, що час визволення всієї Мараморощини близиться. Але 21 січня на передові пости, що знаходилися за 10–12 кілометрів від Сигота, напали румунські регулярні війська. За короткий час зав’язалися бої на вулицях міста. Добре озброєна на той час і переважаюча кількістю румунська дивізія перемогла. 60 стрільців коломийської групи загинули у боях, багато потрапило у полон. Лише 170 чоловік змогли врятуватися, прорвавшись поїздом до Ясіні через села, в яких підняли бунт угорсько-німецькі заколотники. Румуни окупували Великий Бичків, Луг, Хмелів. В інших селах під протекторатом румунських військ була відновлена угорська влада. Почався жорстокий терор.

Поразкою завершився й мукачівський рейд станиславівської групи ГА – мадярські відділи виявилися значно сильнішими^[158].

У ці драматичні дні до Хуста з’їхалося 420 делегатів Всекарпатського конгресу. Його учасники схвалили допомогову акцію ЗУНР і висловились за возз’єднання із Соборною Україною. Наприкінці під радісні оплески присутніх голова зібрання Михайло Бращайко зачитав резолюцію:

«1. Всенародні збори угорських Русинів-Українців з дня 21 січня 1919 року висказують з’єднання всіх Русинів-Українців з комбатів: Мараморош, Спиш, Абауйторна й прилучення Русинами-Українцями заселених земель до Соборної України, просячи, щоби нова Держава при виконуванню цеї злуки узгляднила положення цих Русинів-Українців. Для того всенародні збори заявляють, що руський народ Угорщини закон про Руську Країну, даний в Будапешті року 1918-го, не признає законом, бо повстав без його волі і без заступництва народу.

2. З огляду на повище рішення збори постановляють, що руський народ не пішле послів своїх до угорського парляменту.

3. Всенародні збори просять, щоб українські війська засіли землі, заселені русинами-українцями на Угорщині й щоби заосмотрили населення, живуче серед тяжких харчевих відносин, поживою.

4. Всенародні збори витають всі визволені народи австро-угорської монархії: Чехословаків, Румунів, Поляків і Німців…

5. Народні збори вібирають для ведення справ русько-українського народу Центральну Народну Раду зі ста членів й уповажують її заступати Русинів на Угорщині й всюди, де цього потрібно, проти всіх інших народів і зробити все, що кожного часу в інтересі русько-українського народу уважає за потрібне…»^[159]

Але реалізувати ці патріотичні помисли не вдалося. Гуцульська армія і гуцульські підрозділи зазнали тяжких втрат, і республіка у межах Ясіні та навколишніх сіл протрималася тільки до червня 1919 р. На довше не вистачило озброєння та набоїв. Ясіню окупували румунські солдати, а невдовзі при потуранні Антанти частину краю було включено до складу Чехо-Словацької Республіки. Що ж до угорського уряду, то він не приховував своїх полонофільських поглядів, прагнучи знайти у Бельведері союзника проти Праги. Але, потребуючи допомоги і Польщі, і ЗУНР, офіційний Будапешт прагнув примирення двох конфліктних сторін, і М. Карої виступив навіть із пропозицією посередництва у польсько-українських переговорах^[160]. Однак до цього не дійшло.

Закріпити те, що створено всенародним зривом

Завести негайно лад, публічну безпечність і спокій

Нова республіка на Придністров’ї (багата на нафту, газ, сіль, озокерит, цілющі води, ліс) одразу ж помічена не тільки світовими телеграфними агенствами, але й знаними політиками і бізнесменами, честолюбивими військовими. За площею – 70 тис. кв. км^[161] – вона майже не відрізнялася від інших середніх держав континенту, скажімо, Австрії, Угорщини чи Греції. Правда, такою вона залишалась недовго, оскільки упродовж місяця майже половина її території була насильно відшматована Польщею і Румунією, а у січні ще й Чехословаччиною. На півночі потенції гальмувались військами радянської країни. Отож осідками демократичного життя стали лише сорок українських повітів Галичини.

Щодо населення – 6,2 мільйона людей, то нова республіка залишала позаду Швецію, Норвегію, Фінляндію, Голландію, Данію. Але це, повторюємо, лише на початку листопада, наступні півроку – десь 5 мільйонів. 71 відсоток населення становили українці, 14 – поляки, 13 – євреї, 2 – інші, головно німці; 62 відсотки вважали себе греко-католиками, 18 – римо-католиками, 13 – іудеями, 6 – православними^[162]. Більшість населення проживало в селах і займалось сільським господарством.

Одразу ж після перейняття влади 5 листопада Українська Національна Рада звернулася до народу з програмним маніфестом:

«Український Народе! Всенароднім зривом сотворив ти, Український Народе, на прадідній землі Осмомисла, Давида і Льва свою власну державу. Українська національна Рада в нашій старій столиці Львові взяла верховну державну власть у руки, а Український Нарід, всі його верстви, йдучи за її покликом, доховав сього з достойною подиву одчайдушністю в цілім нашім краю.

По пятьсот сімдесят і осьми літах неволі, упокоєння і наруги став Ти, Український Народе, знов сам собі господарем на своїй землі, сам собі сувереном.

Пірвані кількасотлітні кайдани, розвалена довговічна тюрма і перед Тобою, Український Народе, відчиняється соняшний шлях до світлої народної будуччини.

Подвиг твій, се побіда правди над кривдою, волі над неволею, світла над тьмою, народоправства над олігархією, над поневоленєм більшості упривилейованою меншістю!

Український Народе! В сотвореній Тобою державі не буде поневолення нації нацією і не сміє бути панування багатших та економічно сильніших над бідними й економічно слабшими. В Українській Державі всі горожани без ріжниці мови, віри, роду, стану чи пола будуть справді рівні перед проявом, а наскрізь демократичний лад, опертий на загальнім, рівнім виборчім праві, від громади починаючи і на державі кінчаючи, забезпечить верховний голос у державі демосові, масам робочого народу. Хлібороб і робітник будуть основними керманичами держави. Український парламент, що вибереться і збереться зараз як тільки край успокоїться, переведе справедливу земельну реформу, силою котрої земля великих дібр перейде на власність малоземельних і безземельних. Робітниче законодавство забезпечить робітникові 8-годинний день праці, дасть обезпеку на старість і нездібність до праці і взагалі повну охорону праці.

Горожани! Найважніша задача теперішньої хвилі є закріпити і утривалити те, що створено всенародним зривом. Українські власті, горожанські і військові, мають в цілім краї завести негайно лад, публічну безпечність і спокій. Про тих, хто не схотів би підчинитися наказам українських властей або робив би заколот, треба виступити з усією рішучістю.

Українці! Утривлєнє Української народної держави не можливе без народного війська, народної армії. Сю армію мусимо зараз створити, й тому взиваємо всіх Українців ставитися в її лави.

Український Народе! Переживаємо велику рокову хвилю. Будуємо будучність нашої землі. Лиш єдністю, карностю і напруженєм усих сил народу можемо сю будову довести до щасливого кінця. Ніхто, хто є Українцем, не сміє відтятися від великого діла, від жертви для щасливої будуччини Українських поколінь!

В ім’я сеї будуччини кличемо: Одностайно, однодушно і з усією рішучістю вперед! Слава Українській Державі! Слава Українському Війську! Слава Українському Народові!»^[163]

Для реалізації цих поки що декларованих надбань і рубежів 9 листопада сформовано уряд – Державний секретаріат (згодом – Рада державних секретарів ЗУНР) на чолі з адвокатом Костем Левицьким (1859–1941), вихідцем із сім’ї священика прикарпатського містечка Тисмениці, депутатом австрійського парламенту і галицького сейму. Це був загартований політичний діяч^[164]. Саме він запропонував список свого першого кабінету міністрів, який Національна Рада затвердила без змін. За давньою парламентською традицією заприсягання секретарів провів старійшина ради Юліан Романчук. Урочисте зібрання Національної Ради відбулося наступного дня в палаті Намісництва. Раніше зібрання Ради проходили в будинку Ставропігії. Таким чином, відповідальні портфелі отримали Кость Левицький (голова Державного секретаріату і секретар фінансів), Дмитро Вітовський (військові справи), Сидір Голубович (судівництво), Ярослав Литвинович (торгівля і промисловість), Олександр Барвінський (віросповідання і тимчасово освіта), Іван Мирон (шляхи), Олександр П’ясецький (пошта і телеграф), Іван Макух (публічні роботи), Степан Баран (земельні справи), Іван Куровець (охорона здоров’я), Антін Чарпецький (суспільна опіка і праця). Начальником харчового уряду став Степан Федак^[165]. Як бачимо, галичани перейняли досвід Генерального Секретаріату Центральної Ради, а також подібних кабінетів країн Заходу, зокрема Англії.

9 листопада Національна Рада також затвердила нову назву держави: Західно-Українська Народна Республіка.

Над чим працювали і чого домоглися будівничі молодої держави? У першу чергу гаряче дискутували над проектами тимчасового Основного закону ЗУНР (ухвалений 13 листопада 1918 р.), військової організації (Галицька армія), фінансової діяльності, державної адміністрації, відбудови залізничних шляхів тощо. Крім того, щодня обговорювали оперативну інформацію про хід боїв у Львові і повітах, зміст і тактику переговорів із польською стороною^[166].

Але через два тижні в досить енергійному урядовому механізмі сталися збої і навіть простої. Після окупації Львова до Тернополя виїхала лише частина секретарів. Отож довелося знову доукомплектовуватись. А фактично – творити новий кабінет. Ситуацію ускладнила ще внутрішня урядова криза, яка змусила знервованого і виснаженого К. Левицького на початку грудня заявити про димісію, яку Національна Рада одразу ж прийняла і доручила підібрати новий кабінет міністрів правнику Сидору Голубовичу (1873–1938). До речі, причини нагальної зміни прем’єра в мемуарній літературі, як правило, оминаються. Немає публічних роз’яснень і в тогочасній пресі. Можливо, це зв’язано із міжфракційними амбіціями всередині Української національно-демократичної партії (К. Левицький і Є. Петрушевич входили до різних її угруповань)^[167].

1—2 січня 1919 р. всі державні інституції перебрались до нової тимчасової столиці – Станиславова. Саме там Сидір Голубович і сформував другий урядовий кабінет. Фінанси, торгівлю і промисловість взявся вести сам голова, внутрішні справи передано Івану Макуху, дипломатію – Лонгину Цегельському (з 10 березня – Михайлу Лозинському), військові справи – Дмитру Вітовському (13 лютого його замінив 42-річннй полковник Віктор Курманович. Народився у селі Вільшаниця Золочівського повіту, страчений органами НКВС 1945 р. у Києві), судівництво – Осипу Бурачинському. Про конкретну діяльність цього уряду йтиметься згодом.

Вища законодавча влада, як уже зазначалось, була зосереджена в руках членів Української Національної Ради. Однак у перші ж тижні її повнокровної державотворчої діяльності виявився брак представників повітових міст і сіл. Тому вирішено виділити по одному мандату повітам, ще чотири – Львову і по два – Чернівцям і Станиславову. Довибори планувалося провести 22–26 листопада, але цьому в багатьох містах зашкодила різка зміна сил на фронті, зокрема, падіння Львова, відтак – вимушена зупинка першої сесії Ради у столиці. Друга сесія відбулася аж на початку 1919 р. у Станиславові. Отоді й з’ясувалося, що найсильніше партійне угруповання створили націонал-демократи на чолі з Антоном Горбачевським (1856–1944). Друге місце вибороли радикали Лева Бачинського (1871–1930). третє – соціал-демократи Семена Вітика (1876–1937)^[168]. Найслабішими виявилися позиції хлопсько-радикальної партії на чолі з Кирилом Трильовським (1864–1941). Взагалі ж до парламентської когорти потрапили найзиачніші люди краю – письменники Василь Стефаник, Антін Крушельницький, Омелян Попович, Петро Карманський, Осип Назарук, науковці Кирило Студинський, Мирон Кордуба, Станіслав Дністрянський, Олександр Барвінський, митрополит Андрей Шептицький, священики Андрій Бандера, Степан Онишкевич, правники Сидір Голубович, Роман Перфецький, практично всі українські політики і відомі діячі культури^[169].

За соціальним складом більшість депутатів становили селяни-середняки, інтелігенція і клерикали були в меншості. Щодо ідеології, то переважна більшість, навіть соціал-демократи, стояли на ліберально-національних позиціях. Практично весь склад Ради був українським, оскільки поляки бойкотували вибори, а євреї і німці воліли триматись осторонь, щоб не бути втягнутими в українсько-польський конфлікт. Парламент був досить представницьким – через нього пройшло понад 200 осіб. Для оперативної роботи його члени 4 січня 1919 р. обрали виділ Української Національної Ради. Це була, кажучи сучасною мовою, президентська рада-десятка, яка займалася кадровими пертурбаціями уряду, визначала і приймала відставку міністрів; апробовувала закони, ухвалені Національною Радою. Рішення приймалися більшістю присутніх (але не менше 6 членів). Виділ обирався на час каденції Ради – аж до сформування нового виділу^[170]. До його першого складу було обрано: Євгена Петрушевича (президент), Лева Бачинського, Семена Вітика, Антона Горбачевського, Гриця Дувіряка, Михайла Новаківського, Теофіля Окуневського, Омеляна Поповича, Антона Шмигельського і отця Степана Юрика.

Безпосередньо Радою керували її президент Євген Петрушевич, заступники Лев Бачинський, Омелян Попович, Семен Вітик і Андрій Шмигельський, секретарі і начальники сеймової канцелярії Степан Витвицький, Осип Устиянович, Степан Силецький. Їм допомагали голови сеймових комісій – закордонної, військової, фінансової, земельної реформи та ін. На основі закону членам Ради надано право посольської недоторканності, безкоштовного залізничного проїзду, їх увільнили від військової служби. На час службових засідань видавалися добові – 50 гривень.

Формувалися і місцеві органи влади^[171]. Державні повітові комісари обиралися головно з мужів довір’я Української Національної Ради. Вони керували фактично всіма цивільними організаціями і справами повіту, окрім війська, суду, залізниць, пошти і телеграфу. Ці функції виконували спеціальні повітові і окружні коменданти. Спершу комісарів обирали громади на повітових Національних радах, згодом це право передано державному секретаріатові внутрішніх справ. Дорадчим органом комісарів були повітові Українські Національні Ради^[172]. Правда, були повіти, де народне самоврядування пішло далі – Ради мали вирішальний і контролюючий голос; а були й такі, зокрема у прифронтовій смузі, які взагалі не збирались. Все це спонукало державний секретаріат внутрішніх справ узагальнити дії місцевої адміністрації і розробити закон про повітові трудові ради. Згідно із законопроектом нова адміністрація повітів мала обиратися загальним голосуванням, а комісари ставали підконтрольними Раді. Однак на заваді цим починанням став травневий наступ поляків.

До речі, в органах місцевої адміністрації, зокрема, у Станиславові, Стрию, Заліщиках, Яворові, Бережанах, Угневі, селах Підзамочок і Дуліби Бучацького повіту були й поляки. Намагалися співпрацювати з українцями й німецькі та чеські колоністи^[173]. Нейтральну позицію зайняла єврейська інтелігенція.

Громадський порядок забезпечувала державна жандармерія. Ось що розповідає про її створення і роль сотник Іван Козак: «Під час перевороту дня 1 листопада 1918 розоружено всі станиці жандармерії. Видячи однак необхідність сторожі безпеки, утворено в кожній місцевості т. зв. міліцію, зложену з добровольців. На Покуттю названо її „державною міліцією“. В місцевостях, де перед переворотом були приділені жандарми-Українці, перебрали вони організацію міліції і провід над нею. Однак їх у Східній Галичині було ще замало, щоби на кожну станицю приділити бодай одного заводового жандарма. Тому міліція здебільшого рекрутувалась з людей, які не мали до сеї преважної служби ніякої кваліфікації, а до міліції вступали тільки тому, щоб відтягнутися від служби в боєвих частинах. Тому міліція не лише не сповняла свого завдання як слід, але навпаки сама чинила несвідомо або й свідомо надужиття. Се спонукало повітові центри негайно взятися за організацію правильної сторожої безпеки. В кількох повітах завдания се перебрали добровільно старшини-чужинці (головно Німці), бувші австрійські відділові команданти. Се були однак виїмкові випадки, так, що до прибуття старшин-Українців припала організаційна праця передусім старшим старшинам жандармерії української народності, які служили у Східній Галичині безпосередньо перед переворотом, або вспіли були вже в перших днях після нього вернути домів з чужини. Але була се праця вельми тяжка…»^[174]

У листопаді сформовано корпус української державної жандармерії ЗУНР з осідком у Львові. Першим її командантом призначено майора Лева Індишевського. У лютому 1919 р. його змінив досвідчений підполковник Олександр Красицький. Команда (згодом – корпус) жандармерії спершу підпорядковувалась державному секретаріатові військових справ^[175]. Навесні 1919 р. вона нараховувала 6 булавних старшин, 25 сотенних старшин і хорунжих, 1000 заводових жандармів, 4000 пробних жандармів (австрійського і українського вишколу) та 3000 міліціонерів. Цікаво, що поряд з українцями у жандармерії служили поляки і німці^[176]. Всього територія республіки була поділена на 23 відділи жандармерії: Львів, Перемишль, Ярослав, Сянок, Самбір, Рава-Руська, Городок Ягайлонський, Дрогобич, Тернопіль, Теребовля, Чортків, Бучач, Броди, Золочів, Бережани, Стрий, Долина, Станиславів, Городенка, Коломия, Заставна, Чернівці.

Зазначимо, що в багатьох містах (Львів, Гусятин, Щирець, Чортків, Станиславів, Тернопіль) діяли відділи жидівської міліції^[177].

Швидке і конструктивне творення нових органів самоврядування засвідчило щире бажання українців, і не тільки інтелігенції, розбудовувати нові демократичні органи законодавчої і виконавчої влади задля побудови суверенної демократичної республіки. Як слушно зазначив історик Орест Субтельний, в основу власної адміністрації ЗУНР були «покладені австрійські моделі – галичани не вдавалися до радикальних експериментів, поширених на сході, й укомплектовували її українцями, а часто-густо й поляками-професіоналами. Незважаючи на необхідність вести жорстоку війну, західно-українська держава досягла успіху щодо підтримання стабільності й порядку на своїй території. Справді, таке на диво швидке й ефективне створення адміністративного апарату було досягненням, яке змогли повторити тільки деякі східноєвропейські держави, не кажучи вже про східноукраїнські уряди. Великою мірою це стало результатом прихильності галичан до соціальної організованості, до якої вони прагнули упродовж десятиріч»^[178].

Реформування господарки і фінансової сфери

Молодій республіці дістався нелегкий спадок. Економіка краю, будучи до Першої світової війни відсталою, колоніально залежною від іноземного капіталу, у роки світової бойні ще більше ослабла. Більшість лісопилок, млинів, нафтопереробних заводів, гуралень і броварень зупинили виробництво, було підірване сільське господарство, зруйновано залізничний транспорт, набагато зменшився обсяг торгівлі, чимало банків і фінансово-кредитних організацій зайняли вичікувальну позицію.

На території краю проходили крупні військово-стратегічні операції, в ході яких російська та австро-угорська армії втратили вбитими, пораненими і полоненими близько 3 млн осіб^[179]. У результаті затяжних боїв тут зруйновано десятки міст і містечок, зокрема, Галич, Гусятин, Бучач, майже повністю спалено 650 сіл, знищено 200 тис. житлових будинків, 233 тис. господарських будівель. У Бродівському повіті, наприклад, із 13 644 хат уціліло 6231 (45,7 %), без даху залишились 3 тис. старців, жінок і дітей. Гнітюче враження справляв і сусідній Тернопільський повіт. У селі Буцневі військовий смерч дотла спалив 239 житлових хат (із 421-ї), у Денисові – 128 (із 405), Купчинцях – 450 (із 644), Острові – 163 (із 363), Конопнівці – 64 (із 76), Кип’ячці – 94 (із 108), Людвіківках – 157 (із 186). Відтак 10 тис. осіб розмістилися в землянках і куренях^[180].

Львівська соціал-демократична газета «Вперед» у замітці «400 родин в землянках» повідомляла: «400 родин з надходячою зимою в землянках – і то не у центральній Африці, а у нас, Східній Галичині, у селі Куропатниках Бережанського повіту… Ще у 8 дооколишніх селах немає ні однієї хати»^[181]. Подібне можна було побачити й у прикарпатських повітах. Всього, за даними різних експертних комісій, військові збитки, завдані господарству краю, сягнули 1–3 млрд крон.

Особливо не вистачало працездатного населення. Десь близько 300–400 тис. чоловік мобілізовано в армію. Частина міщан, зокрема, 40 тис. львів’ян, уже в перший місяць світової війни виїхали у глиб імперії. Близько 200 тис. відступило за Збруч. Як наслідок, майже вдвоє зменшилася кількість міського населення. Відносно незначне скорочення жителів Львова з 212,0 тис. чоловік у 1914 р. до 195,5 тис. у 1918 р. пояснюється значним притоком безробітнього сільського населення. Майже удвічі зменшилася й народжуваність^[182]. Тисячі були заслані у концтабори, немало матеріальних цінностей вивезли російські окупанти.

Війна ще більше погіршила матеріальне становище населення – українців, поляків, німців, вірмен. Лише у Львові протягом 1914–1917 років продукти подорожчали утричі, дрова – більше ніж учетверо. Тривалість робочого дня збільшилась до 14–16 годин.

Не кращим було становище селян. У січні 1918 р. примусова праця селян у фільварках – три дні на тиждень – була узаконена австрійським урядом. Лише в Галичині поголів’я коней зменшилось із 900 тис. до 210 тис. Половина землі не розорювалась, удвічі впала урожайність зернових і технічних культур. Якщо в 1913 р. на душу населення в краї вироблялося 400 кг зерна і 620 кг картоплі, то в 1918 р. – відповідно 150 і 300 кг.

Справжнім лихом стали епідемічні захворювання. Якщо у роки світової війни від тифу загинуло 50 тис. цивільного населення, то в 1919 р. – майже 100 тис. Всього ж епідемія охопила у 1919 р. понад 400 тис. людей^[183].

Особливо турбувала продуктова проблема: народ і, що найстрашніше, армія – недоїдали. Її розв’язати взявся державний харчовий уряд, який був створений чи не першим із всіх міністерських структур – ще 29 жовтня, коли австрійська державна машина практично зупинилась, а Польська ліквідаційна комісія започаткувала продуктовий саботаж Східної Галичини. Ось тоді українці вийшли з Крайового господарського уряду і всупереч полякам створили під проводом 58-річного уродженця Перемишля, чільного діяча товариств «Народна торговля», «Дністер», Крайового ревізійного союзу, «Руська щадниця» Степана Федака свій Український харчовий уряд (вул. Руська, 20). Насамперед він закликав селян не підпорядковуватися наказам старостів. Представники харчового уряду чи не першими у повітах перейняли виконавчу владу. 9 листопада С. Федак очолив держсекретаріат харчових справ^[184].

В умовах воєнної розрухи уряд змушений був монополізувати продаж зерна, хлібопекарських виробів, картоплі, великої і малої рогатої худоби, свиней, шкіри, цукру, сірників, цигарок, каїніту і поташової соди. Водночас заявив про ділову співпрацю у товарообміні з відновленим товариством «Сільський господар», представниками кооперативів і фінансових інституцій. Навесні заведено два пісні дні, регламентовано розподіл м’яса, заборонено випічку хліба без установленого мінімуму (25 відсотків, як правило, картоплі і цукру) сурогату, обмежено його продаж у їдальнях до 25 грамів. Порушників зобов’язано заарештовувати і навіть ув’язнювати^[185].

У час господарської розрухи допомога надійшла з Наддніпрянщини. З ініціативи Міністерства народного господарства УНР у Станиславові відкрито уряд головноуповноваженого з харчування Галичини і Буковини, який став посередником між харчовим урядом і кооперацією УНР. Крім того, з ініціативи наддніпрянського Червоного Хреста у Зборові відкрито харчовий пункт, який займався провізією 45 понівечених сіл повіту – комплектував бідноті продуктові пайки, готував гарячі обіди. Промислові товари, головно тканини, шкіра, взуття, на ринок взагалі не надходили – все йшло для обмундирування Галицької армії.

Вимагала відбудови та реконструкції нафтова промисловість, до якої виявляли інтерес Франція, Великобританія, США та інші держави. У 1919 р. на Прикарпатті було видобуто 0,8 млн тонн сирцю, а перевезено на переробку лише 0,2 млн тонн: не вистачало справних паровозів, вагонів, рейок, головне ж – працювала лише третина нафтопереробних заводів. І хоча нафтопродуктів катастрофічно не вистачало на внутрішньому ринку, їх з дозволу уряду вивозили на Наддніпрянщину і в Угорщину^[186]. При цьому накладалось високе цло – 11,5 гривень за кілограм бензину чи парафіну. І все ж секретаріату торгівлі і промислу не вдалося монополізувати нафтовидобуток і контролювати нафтобізнес. Окремі ділки, зокрема, продавали по спекулятивній ціні – у 20–30 разів дорожче – великі партії дрогобицької нафти у Тернополі. Робились спроби її контрабандного вивезення до Угорщини.

Особливо гостро дошкуляв голод, хоча у сільському господарстві краю працювало понад три чверті населення. Основними землевласниками були дідичі-неукраїнці – поляки у Східній Галичині, румуни і поляки на Буковині, угорці – на Закарпатті. А близько 4/5 селян, головно українців, були малоземельними (до 2 га) і безземельними.

Все це спонукало уряд зайнятися проблемами села. Для закупівлі насіння під посіви в знищених селах уряд виділив 10 млн гривень. Рекомендовано управам камеральних дібр дозволити населенню користуватись державними пасовищами, а також підготувати дерево для відбудови краю.

У січні 1919 р. створено спеціальну комісію для розробки земельної реформи. Після довгих дискусій закон про земельну реформу 14 квітня врешті-решт був ухвалений, та опублікували його аж 8 травня – через три тижні. Але він визначив лише основи аграрних перетворень. Знаменно, однак, що було принципово розв’язано найпекучішу проблему – запроваджено ліквідацію великого землеволодіння – як поміщицького, так і державного, монастирського, єпископського. По закінченні визвольної війни ріллю зобов’язано розділити між безземельними і малоземельними, у першу чергу бійцями УГА та їхніми сім’ями (максимум ще дискутувався – від 30 до 100 моргів), а також «для творення взірцевих господарств, рільничих шкіл, інших промислових, просвітних, добродійних і загально корисних завдань». При цьому заборонялося самовільне захоплення і ділення цих вивласнених земель; порушення карались шестимісячним арештом або штрафом 10 тис. корон^[187]. Ліси мали перейти під оруду держави. Однак очікуваний закон не погасив весняний запал бідноти – під час посівів вона захоплювала поміщицькі угіддя. Отож для ліквідації таких сільських конфліктів властям неодноразово доводилося залучати загони жандармерії і навіть війська.

Подібний січневий закон Директорії УНР був привабливішим, але менш розробленим і обґрунтованим. Зокрема, наддніпрянці пропонували вивласнити нетрудову землю без відшкодування і наділити її селянам безкоштовно. Галицький закон обминув це питання, залишивши його до вирішення наступному сеймові. Саме сейм мав визначити висоту ціни (під довгостроковий кредит і малий процент), яка має бути заплачена за наділи. Але для цього планувалося створити мережу державних кредитних установ.

Наведемо ще й думку сучасника В. Кучабського, який вважав, що цей закон відвертав від ЗУНР східногалицьких поляків-землевласників, «варваризував в остаточному результаті цю державу, відібрав у неї у всякому відношенні – особливо у культурному і моральному – верхи і знижував рівень цього життя на більший примітивізм»^[188].

Уряд підпорядкував і реорганізував Крайову дирекцію скарбу, в складі якої діяла скарбова сторожа, скарбова митниця, державний касир, державний контролер (ревізор). Очолив цю службу організатор довоєнного кооперативного руху, перший директор Крайового ревізійного союзу (засн. 1904 р. у Львові) Омелян Саєвич (1869–1944). Створено також окружні дирекції скарбу у Бережанах, Бродах, Коломиї, Станиславові, Тернополі і Чорткові.

4 квітня 1919 р. нарешті впроваджено до обігу свою валюту – гривні (вартість австрійської корони) і карбованці (вартість двох корон). Але нова валюта не змогла стримати інфляційних процесів. Досвідчені господарники воліли і далі вести торгові операції австрійськими коронами, тому ринкова вартість гривні становила десь 80 сотиків. Крім того, з упровадженням нової валюти (головно банкноти 500 і 1000 гривень) відчувся брак дрібних грошей, що змусило київський уряд заготовки державних паперів випускати розмінні знаки по 5 гривень і 25 карбованців. Але і їх бракувало. Тоді повітова влада Бродів, Золочева, Тернополя, Збаража і Сокаля почали друкувати, причому нерідко на звичайному обгортковому папері, міські бони на 1, 2, 5, 10 гривень^[189]. Бони номіналом 10, 20 і 50 гелерів випустила Жидівська національна рада у Болехові. Навесні 1919 р. Експедиція заготовки державних паперів УНР надрукувала у Станиславові розмінний знак Державної скарбниці УНР номіналом 5 гривень. У Станиславові відкрито відділ Українського народного кооперативного банку^[190].

В ході грошової реформи уряд прагнув підвищити заробітну плату, головно кваліфікованим працівникам. Заробіток спеціаліста, скажімо, педагога (2400 корон) не набагато відрізнявся від платні прем’єра С. Голубовича (3500 корон)^[191]. Прийнято також закон про поборювання хабарництва.

Поступово відновлювали життєдайність залізничні магістралі, пошта і телеграф. Планувалося провести регуляцію річок. На прохання уряду в Галичину прибуло півсотні машиністів-наддніпрянців, розширено два залізничні шляхи: Підволочиськ – Львів (до Борщович) та Броди – Красне, відкрито тримісячний залізнично-технічний курс у Станиславові. Водночас удвічі збільшено залізничний і поштовий тарифи. У Стрию розпочато будову перших бронепоїздів. На телеграфних апаратах введено український алфавіт. Розпочато випуск своїх поштових марок^[192].

Для нормування праці було дозволено 8-годинний робочий день. А для вшанування людей праці Першотравень оголошено державним святом. Напевно, західноукраїнський уряд зробив це першим серед тодішніх європейських країн^[193]. Святкового дня у столиці відбулося робітниче віче, на якому відспівано «Ще не вмерла Україна…» і «Марсельєзу», а потім проведено маніфестаційний похід центром Станиславова до театру. Подібні урочистості відбулися й у інших населених пунктах краю.

Втім, радикальному реформуванню заважала кровопролитна війна, яка суттєво звужувала його масштаби. Основні державні видатки спрямовувались на утримання Галицької армії. Власне непосильні видатки на воєнні цілі, дипломатичну практику та відбудову зруйнованого війнами господарства спричинили в республіці системну фінансову кризу – інфляцію української та австрійської валюти, ігнорування населенням внутрішньої державної позики, відсутність надходження коштів від заробітчан-емігрантів Америки тощо. Втім, фінансова криза стала звичним явищем і для великих країн повоєнної Європи.

«Будувати мости над прірвою…»

Михайло Лозинський закінчив статтю «Задачі нашої інтелігенції» у часописі «Република» за 5 березня 1919 р. цікавими роздумами: «Давня революційна приповідка каже: „Є люди, які живуть революцією, і є люди, які живуть з революції“. Кожний з нас нехай робить так, щоби про нього можна сказати: „Се чоловік, який живе Україною!“ Нехай ніхто не робить так, щоби про нього казали: „Се чоловік, який живе з України!“ Се було би пятно найбільшої ганьби».

Більшість галицької інтелігенції, у цьому ми переконані, щиро сприйняла ідеї народної революції і стала душею й мозком процесу національного відродження. У першу чергу розпочато перебудову, а фактично будову системи народної освіти. Зокрема, у законі про основи шкільництва від 13 лютого 1919 р. публічні школи оголошено державними, а вчителів – державними службовцями; згідно з рішенням освітньої влади дозволено засновувати приватні школи; українська мова стала основною у всіх державних школах; за національними меншостями – поляками і євреями – визнано «право на школу в рідній мові». Спеціальними законом від 14 лютого 1919 р. націоналізовано українські приватні гімназії в Долині, Городенці, Копичицях, Рогатині, Чорткові і Яворові, а також учительські жіночі семінарії в Коломиї, Львові і Тернополі. Всього ж було відкрито 30 українських середніх шкіл, у тому числі 20 гімназій (Бережани, Борщів, Броди, Бучач, Городенка, Долина, Дрогобич, Золочів, Жовква, Коломия, Копичинці, Рогатин, Самбір, Сокаль, Станиславів, Стрий, Тернопіль, Товмач, Чортків, Яворів), 3 реальні школи (Станиславів, Снятин, Тернопіль), 7 учительських чоловічих і жіночих семінарії (Бережани, Заліщики, Коломия, Самбір, Сокаль, Станиславів, Тернопіль). Українізація такої кількості шкіл проходила з великими труднощами. Особливо не вистачало дипломованих педагогів, більшість з яких зголосилися добровольцями до Галицької армії. Це вимусило держсекретаріат освіти приймати на службу старшокурсників університетських студій, окрім того, було закрито немало старших класів, оскільки багато юнаків зголосилися до армійської служби.

Відновлювали діяльність державні середні школи для національних меншостей. Зокрема, у Станиславові, Тернополі, Стрию, Коломиї єврейська державна гімназія, у Станиславові – німецька. Для поляків залишено польські державні гімназії у Станиславові, Тернополі, Коломиї і Дрогобичі, але вони не діяли, оскільки не вистачало учителів, які би склали службову присягу^[194]. Крім того, Державний Секретаріат давав дозволи на заснування приватних гімназійних курсів, але за умов, що «власник – основатель школи буде горожанином нашої республіки та буде приноровлюватися до всіх постанов шкільних властей».

Не забуто ремісничі школи. У листопаді 1918 р. таких закладів було два – школи деревного промислу у Станиславові і Коломиї, а також кошикарський курс у Коломиї. Їхнім учням призначено невеликі стипендії. Інші школи, зокрема машинного слюсарства у Тернополі, рільнича в Городенці, гончарська в Коломиї через пограбування у часи військового лихоліття не працювали. На противагу Львівському університету в Станиславові відкрито тимчасові правничі і філософські курси. Навчальну літературу мало готувати Державне видавництво шкільних книжок, яке створено у квітні 1919 р.

Особлива увага у школах надавалася вивченню української мови. Розпорядженням Держсекретаріату освіти і віросповідань усіх педагогів державних шкіл зобов’язано скласти професійну присягу на вірність УНР. Освітнє реформування узагальнив з’їзд учителів середніх шкіл, що відбувся 21–23 березня 1919 р. у Станиславові. У його резолюції, зокрема, зазначено: «Школа має бути національна і має не тільки приготовляти до студій на університеті, а до життя і праці. Вона має бути вільна від всяких односторонніх впливів держави, церкви, політичних партій і суспільних кляс. Стоячи на становищі свободи совісті З’їзд рішив, що научування релігії і виконування релігійних практик є залежне від батьків до 16 року життя ученика, від 16 року життя від волі самого ученика. Хоч основою цілого виховання уважає З’їзд ріжне виховання, заявляється проти мілітарізації школи. Щоби зарадити деправації характерів, та плекати в учнів громадянські почування, засновуються спільні громади. Плянована З’їздом зреформована середня школа розподіляється на пищу, однотипову середню школу без клясичних мов і ріжнотипову вищу середню школу (гуманістична, реальна, модерно-фільологічна і технічна). Для співвідношення школи і дому закладається батьківські комітети з дорадчими голосами»^[195]. Як бачимо, конструктивні ухвали з’їзду сприяли демократизації педагогічної праці і взагалі шкільного життя.

Продовжували функціонувати переповнені сирітські притулки у Тернополі, Бродах, Підкамені та інших містах. Один з них, у Бродах, 28 березня 1919 р. відвідав голова Директорії УНР С. Петлюра, виділивши для придбання корови та інших закупівель 10 тис. гривень^[196].

Найвищою шкільною владою в краї був Державний секретаріат освіти і віросповідань, який очолював знаний педагог і письменник Олександр Барвінський (1847–1927). Він ділився на чотири підрозділи: президії з референтом фахових шкіл, відділів народного шкільництва, середніх шкіл та віроісповідних справ. П’ятим підрозділом мало стати видавництво шкільних підручників. Крім того, у парламенті плідно діяла шкільна комісія, в якій працювали відомі педагоги і громадські діячі: Андрій Алиськевич, Антін Крушельницький, Гнат Тимощук, Омелян Попович (голова), Агенор Артимович, Степан Юрик, Іван Макух, Іван Сенчина, Августин Домбровський, Петро Шекерик-Доників^[197].

Законом Української Національної Ради від 15 лютого 1919 р. затверджено державність української мови, її обов’язкове вживання у державних установах і організаціях, громадських інституціях. Водночас національним меншостям залишено свободу усного і письмового діалогу із державними і громадськими структурами «їх матірною мовою».

Почали відновлювати свою діяльність редакції неукраїнських часописів. Зокрема, 23 лютого у Станиславові віддруковано перший номер тижневика «G?os Prawdy», у редакційній статті якого заявлено: «Ми національна меншість і повинні з тим рахуватись. Тому вважаємо святим обов’язком не дратувати розпаленого антагонізму народів, не будувати доріг, що нас ділять, а шукати тих, які би нас об’єднували. Будувати мости над прірвами…» У більшості повітових міст започатковано видання нових українських газет, що декларували себе органами місцевої влади.

Нова влада намагалась опікувати мистецтво, духовну культуру. Запрошено ряд мистецьких колективів і виконавців із Великої України, успішно виступали у краї театр М. Садовського, Республіканська капела О. Кошиця, співачка М. Шекун-Коломийченко, бандурист В. Ємець. Для зустрічей, читання рефератів і лекцій запрошувалися відомі громадські діячі. Зокрема, в березні недавній міністр земельних справ Директорії і голова Українського національного союзу М. Шаповал прочитав у Станиславові цикл лекцій «Підстави української державності». Тієї весни Станиславів відвідали М. Грушевський, В. Винниченко, Д. Дорошенко, В. Липинський. Поширювалася література наддніпрянських авторів Д. Багалія, С. Ефремова, М. Тишкевича, Г. Чупринки та ін. Водночас зобов’язано галицьких видавців примірник своєї друкованої продукції надсилати Національній бібліотеці м. Києва та Львівській університетській бібліотеці. Оголошено збір архівних документів, присвячених «історії нашої держави». Надано більше свобод релігійним громадам різних конфесій. Засновано Державний військово-історичний музей (директор О. Благодір), у створенні якого взяли участь М. Омелянович-Павленко, В. Курманович, І. Боберський, А. Бізанц, Р. Волощук, С. Чарпецький, М. Бринський, Г. Бордуляк та інші^[198]. Відновив сценічну діяльність театр О. Стадника.

У березні 1919 р. повсюди пройшли Шевченківські свята. У ці дні галичан привітали наддніпрянські побратими: «З нагоди роковин уродин Апостола українського національного визволення Тараса Шевченка, культурно-просвітні та інші комісії Трудового Конгресу засилають братнє повітання українському людови Галичини, Буковини та Угорщини. Вперше після об’єднання з Західно-Українською Народною Республікою спільно святкує Україна свято Великого Кобзаря, що певно вже об’єднав всі українські серця нерозривним зв’язком національності! та щирої любови до рідного краю. Святий хрест на високій могилі нашого Пророка, його невмируче слово до віка будуть символом нашого братнього єднання у спільній боротьбі за щасливу будучність Великої Соборної Української Народної Республики. Голова комісії Вировий». У відповідь галицький прем’єр С. Голубович телеграфував: «Почуваємо себе одною великою сім’єю, яка зуміє в історичній хвилі віддати всі сили, щоби здобути повну независимість нашій Великій Вітчизні, Соборній Україні»^[199].

Всім громадянам запевнити свободу, рівність

Нова влада намагалася надати всім громадянам, незалежно від віросповідання, національності, статі, сприятливі умови для нормального функціонування громадсько-політичного життя. Ось як розумів суспільний ідеал ЗУНР один з провідних міністрів Михайло Лозинський у статті «Громадянин Народної Республіки», що була опублікована 11 березня в урядовому часописі «Република»:

«Що значить Народна република? Се є держава, збудована так, що нарід має повну законну змогу здійснювати в ній свою волю, отже держава, в якій нарід вибирає президента, вибирає законодатне тіло, голосує над найважнішіми законами (т. зв. референдум), ставить внески, які закони мають бути ухвалені (т. зв. право законодатної ініціятиви), має законом забезпечений вплив на виконуючу власть, – словом користується такими політичними правами, що може законним шляхом в цілій повноті проявляти свою волю.

Є се державно-правні форми Народньої Републики. Сі державно-правні форми дають народові змогу виповнити Народну Республику соціальним змістом, який дійсно відповідав би народнім потребам, отже уладити політичне, культурне, господарське життя народу так, щоби всім громадянам запевнити свободу, рівність і добробут…

Для збудування Народньої Републики не вистане переміна державного і соціального ладу. Коли б навіть така переміна наступила, новий лад не міг би вдержатися, коли рівночасно не наступить переміна внутрішнього світогляду цілого громадянства…

В дотеперішніх державах уряд, виконуючи власть, служив монархові або – в републиках – золотому теляти капіталізму. В Народній Републиці уряд, виконуючи власть, повинен служити народови. В дотеперішніх державах народня маса слухала уряд тому, бо боялася його. Громадянин Народньої Републики повинен тямити, що, шануючи волю уряду, шанує волю цілого народу, який сей уряд настановив.

В соціяльнім життю громадянства панувала доси тенденція висшитися понад інших, збогатитися хоч-би кривдою співгромадян, хилитися перед сильнішим, а давити слабшого. Коли наше громадянство не позбудеться сих дотеперішніх тенденцій, ми не збудуємо Народньої Републики. Де є велике багатство, там мусить бути і велика бідність. Де є ідолопоклонство перед високими, там є топтання низьких».

Чи не правда, шановний читачу, цікаві думки висловив уже тоді один з провідних діячів ЗУНР? Щодо останнього закиду, то він не грозив провідникам Республіки. У тогочасних часописах ми не знайшли жодної славослівної публікації ні про Є. Петрушевича, ні про К. Левицького, ні про інших керівників ЗУНР. Більшість із них не цуралась виїздів у глибинні райони республіки і зустрічей із широкою громадськістю, фронтовиками. Зокрема, навіть у трагічний період війни К. Левицький виступав на масових селянських вічах у Рогатині (4 травня) і Бурштині (6 травня)^[200].

В умовах демократизації та лібералізації громадсько-політичного життя активізували діяльність політичні партії, громадські товариства. Навесні у Станиславові пройшли численні партійні з’їзди, конференції, наради.

22—23 березня за участю більше ста делегатів від 22 повітів відбувся з’їзд Української радикальної партії. В ході політичних дискусій виступили як керівники держави, так і рядові члени партії – О. Назарук, Л. Бачинський, Д. Вітовський, І. Макух, К. Коберський, а також міністр УНР І. Корчинський. З’їзд підтримав республіканську форму правління самостійної України, виступив за широку автономію областей УНР, забезпечення повних громадянських і політичних свобод, відділення церкви від держави, лібералізацію подружнього законодавства, соціалізацію великого промислу, торгівлі й банків, забезпечення широкої участі робітників і службовців в управлінні виробництвом, впровадження

8-годинного робочого дня, соціального захисту непрацездатних і перестарілих, створення посередницького бюро праці для ліквідації безробіття, якнайшвидше проведення земельної реформи на користь малоземельного і безземельного селянства^[201].

Органом партії став щоденний часопис «Народ», що виходив у Станиславові з 20 лютого 1919 р. Його редактором обрано досвідченого журналіста Миколу Балицького. «Народ» рішуче обстоював демократичну лінію розвитку УНР і гостро поборював всілякі ухили в бік «радянської системи» у формі диктатури пролетаріату. Водночас з’їзд засвідчив організаційне видужання частини радикалів. Як відомо, на конференції УРП 16 лютого 1919 р. у Коломиї було обрано управу партії на чолі з досвідченим, але дещо консервативним К. Трильовським. Однак нова спроба Трильовського перехопити керівництво в УРП зазнала невдачі. З’їзд виключив його з партії. Новообрану управу очолив Л. Бачинський^[202].

На з’їзді Української національно-демократичної партії, що відбувся 28–29 березня, виступили К. Левицький, Є. Петрушевич (за його пропозицією «сторонництву» дано нову назву – Українська народно-трудова партія), Р. Перфецький, Т. Старух, О. Попович, Т. Окуневський, О. Марітчак, І. Куровець та інші. Зокрема, голова К. Левицький у доповіді підкреслив, що партія буде робити все для будівництва «народної республіки на основах демократизму, поступу та соціальної і політичної справедливості для всього народу», зазначив, що УНТП не хоче вести «партійної боротьби з іншими сторонництвами, бо думає, що всі українські сторонництва повинні себе доповняти у спільнім змаганню для добра українського народа»^[203]. З’їзд виступив на захист інтернованих українців на окупованих землях, за впровадження 8-годинного робочого дня, охорону праці дітей та жінок, засудив «насильства румунів на Буковині», вислав на фронт подяку мужнім захисникам краю. З великим зацікавленням заслухано привітальну телеграму з Наддніпрянщини від голови Української народної республіканської партії О. Ковалевського, в якій висловлено «бажання, щоби спільними зусиллями української демократії було здобуто право на незалежне існування Української Народньої Републики»^[204].

28—29 березня у приміщенні товариства «Молода громада» відбулася конференція Української соціал-демократичної партії. 127 делегатів (Станиславів) обговорили болючі питання життя: «права робітника» (реферат С. Вітика), «вивласнення великої посілості» (О. Безпалко), «негайне виписання виборів до сейму» (Р. Скибинський), «наше шкільництво» (О. Безпалко) та ін.^[205] Делегат В. Темницький піддав критиці соціальну політику уряду, висловився проти воєнного союзу з Антантою, за припинення війни з більшовиками, які мають визнати суверенність УНР. І. Калинович запропонував УСДП об’єднати з наддніпрянською УСДРП, утім, цю ініціативу не схвалено. Курс партії підтримала польська соціал-демократія^[206].

Пульс громадсько-політичного життя був напруженим і в наступні дні. 30–31 березня за участю 1200 делегатів від 33 повітів відбувся селянсько-робітничий (трудовий) з’їзд. Пристрасті там кипіли від першої доповіді до останнього виступу. Хто тільки не виступав – радикали українські і єврейські, соціал-демократи, комуністи (щойно створеної у місті компартії Східної Галичини), сіоністи, незалежні депутати і навіть недавній земельний міністр УНР М. Шаповал. Дискусія була надзвичайно гострою, бо основний доповідач соціал-демократ О. Безпалко виніс на обговорення ультрарадикальні пропозиції: «дійти до згоди з українськими большевиками» і надіслати до Києва делегацію для переговорів, розширити склад Національної ради, замінити нинішній «державний секретаріят» на «соціалістичний секретаріят». Все це, звичайно ж, ще більше наелектризувало як офіційних парламентарів, так і рядових учасників. «Найбільший успіх із усіх бесідників на сім з’їзді мав др. Осип Назарук», – зазначає офіційний урядовий часопис «Република» (1.IV.1919). Він висловив довір’я до уряду, водночас запропонував збільшити у ньому квоту селянам (5/6) і робітникам (1/6), терміново мобілізувати до війська «другі народності, що живуть побіч нас на нашій землі». В. Темницький засудив втручання країн Антанти у внутрішні справи ЗУНР. Робітничі посланці домагались якнайшвидшого введення 8-годинного робочого дня, контролю робітників над управою фабрик, реального соціального захисту перестарілих та інвалідів, заборони праці дітей до 16 років, конфіскації великих житлових маєтностей і продаж їх за доступними цінами бідноті, створення дешевих кухонь, розширення мережі промислових шкіл і курсів. Делегати запропонували кооптувати в Українську Національну Раду ще 45 селян і 15 робітників, а також прийняли резолюцію: «З’їзд щиро вітає пролетаріат цілого світа, взиває своїх учасників організувати селянсько-робітничі союзи та домагатися одного правительства на всю Україну»^[207]. Головою партії обрано А. Горбачевського.

З’їзд греко-католицького духовенства, учасниками якого стали 200 делегатів (7–8 травня, станиславівський зал «Одеса»), закликав згуртуватись «до спільної праці для укріплення української державності на християнських основах та забезпечення нашій Державі приналежного їй становища в сім’ї всіх культурних народів світу», а також надіслав «щирий привіт і слова глубокої пошани для наших геройських військ». Делегати виступили за створення мережі католицьких шкіл, газет, товариств, відкриття офіційного посольства при Апостольській столиці у Римі, проти відокремлення школи від релігії^[208].

Реорганізувались і гуманізувались профспілкові організації. Одним з найбільших був Центральний загальнопрофесійний союз робітників у Дрогобичі, у який за бажанням могли вступати всі категорії робітників Галичини, Буковини і Закарпаття віком від 15 років: залізничники, шахтарі копалень, будівельники, лісоруби, сільські трудівники. Союз ставив за мету «нести матеріяльну і моральну поміч своїм членам через грошеві запомоги в випадку недуги, смерти, безробіття й еміграції старцям, інвалідам, вдовицям і сиротам, через основування щадничо-пожичкових кас, продуктивно-копсуліційних коператив і через національне клясове образовання»^[209].

Як бачимо, вимоги різних політичних сил і соціальних верств були неоднаковими (а нерідко й протилежними), тому урядовим комісіям довелося чимало попотіти над розробкою нового демократичного законодавства.

5 квітня 1919 р. офіційний урядовий орган («Република») зазначав у передовиці, що на селянсько-робітничому з’їзді багато говорилося «про те, що Національна Рада не є представником народніх мас. Формально се так, бо вона не вибрана на основі загального і рівного виборчого права, тільки зложена так, як в хвилю творення її можна було її скласти. Се відчуває найліпше сама Національна Рада і Державний Секретаріят, і тому державний секретаріят внутрішніх справ вніс, власне, на тій сесії проект виборчого закона, по ухваленню якого мають бути якнайшвидше переведені вибори до сейму. Сей проект опертий на якнайширших народоправних основах…» І дійсно. Закон про вибори до сойму західної області УНР від 15 квітня 1919 р. (ухвалений аж після третього читання), передбачав загальні, таємні, прямі вибори по національних куренях цивільних осіб віком не молодших 28 років^[210], зокрема, вибори 160 депутатів від українського населения краю, 33 – від польського, 27 – єврейського і 6 – від німецького, всього – 226 обранців. Право висунення кандидатів у депутати надавалося партіям і групам виборців за спеціальними виборчими списками (не менше 200 осіб). Для кожної народності утворено окремі виборчі округи. Таким чином закон усував можливі виборчі конфлікти. Права голосу і виборності позбавлялись психічно хворі, зареєстровані кримінальні злочинці та повії. При цьому особлива увага надавалася освітній і неупередженій громадській діяльності членів виборних комісій, яких зобов’язано складати письмові присяги. «Сей закон, – зазначив на сесії Національної Ради К. Левицький, – є вислідом взаїмного порозуміння всіх партій, які може навіть з запереченням партійних інтересів, згодилися на деякі уступки для загального добра.»^[211]. Але парламентські вибори не відбулися – перешкодив травневий контрнаступ поляків. До речі, не всі українські політики схвально оцінили закон про майбутній конституційний парламент. Зокрема, стрілецький історик, діяч консервативного руху Василь Кучабський (1895–1945) зазначав, що вказаний закон задовільняв вимоги європейських організацій, однак не задовільняв інтереси поляків, оскільки запропонована структура парламенту базувалася на принципі абсолютного пропорційно-арифметичного представництва від партій. Отож цей закон фактично відвертав більшість поляків від широкої участі в державотворенні^[212].

8 квітня ухвалено закон про громадянство, згідно з яким «право своїни» надавалось особам із постійним осідком проживання не менше 5 років; служба у державних установах і організаціях дозволялася лише після прийняття громадянської присяги. Особи-«чужинці» мали право з 26 травня покинути ЗУНР. Водночас В. Кучабський зауважив складність отримання західноукраїнського громадянства для наддніпрянців, бо вимагав обов’язкової належності до якоїсь галицької громади.

На прохання митрополита ГКЦ А. Шептицького 9 березня звільнено всіх інтернованих римо-католицьких священиків^[213]. 10 березня виділ Української Національної Ради оголосив амністію політв’язням, засудженим до 1 листопада 1918 р., у тому числі за «шпіонаж», «бунт і повстання», «обиду релігії», «поміч для дезертира», «участь у тайних товариствах», «обиду признаної церкви або віросповідання», «потурання недопущеної релігійної секти», «дезерцію і самовільний відхід» та ін.^[214]

Здійснювалися заходи, спрямовані на усунення причин міжнаціональних конфліктів, зокрема з євреями. У Тернополі, Перемишлі, Підгайцях, Чорткові, Гусятині, Копичинцях, Станиславові діяли жидівські національні ради^[215]. З березня голова Державного Секретаріату видав рескрипт про недопущення в краї антисемітської агітації, винні підлягали карній відповідальності. Подібний рескрипт від 21 березня встановив, що Жидівська Національна Рада ЗО УНР має право мати свого представника при президії Державного Секретаріату. Її керівники брали участь у Жидівській Національній Раді Східної Європи (Париж), організували в Тернополі жидівський курінь (1200 чол.) під командуванням Соломона Ляйнберґа, провели численні культурно-освітні заходи. І ще один цікавий факт. Напередодні єврейської Пасхи українська влада дозволила Жидівській Національній Раді продати за кордоном партію нафти для закупки кількох тисяч тонн пшениці на ритуальну мацу^[216].

Повільно, але цілеспрямовано у республіці формувались інституції громадянського суспільства. Її лідери прагнули громадянської і етноконфесійної злагоди, категорично відкидаючи спокуси крайніх більшовицьких експериментів. Цьому сприяло велике патріотичне піднесення народу.

Голос смутку і страждань

А в цей час на окупованих територіях спостерігався розгул вояччини, ігнорувалися права непольських національностей, утиски незалежних видань, здійснювалися арешти представників українських партій, греко-католицьких священиків.

Вступ новоприбулих польських військ розпочався масовими єврейськими погромами^[217]. Невдовзі, у липні 1919 р., за участю польських вояків відбулась ще одна кривава масакра львівських євреїв. У березні 1920 р. – новий погром, у ході якого у місті вбито 64 особи, спалено 38 будинків^[218].

Сповна відчули «демократизм» нової влади й українці. 22 травня 1919 р. було вбито голову Стрийської національної ради отця Остапа Нижанківського. 10 червня 1919 р. у с. Манява під Богородчанами без слідства і суду легіонери розстріляли 60-річного держсекретаря земельних справ ЗУНР Михайла Мартинця і професора Самбірської учительської семінарії Івана Сільця^[219]. Чимало українських діячів було кинуто за ґрати. 30 березня 1920 р. дипломатичні представники ЗУНР у Римі отець Ксаверій Бонн і Петро Карманський передали папі Бенедикту XV меморіал, у якому змалювали злочин польської вояччини:

«Ваша Святосте! Виконуючи мандат, довірений їм урядом Української республіки і всім українським католицьким духовенством, представники українського народу при Святому Престолі, осмілюються зложити у стій Вашої Святости голос їх смутку і страждань, – голос, що виривається з сердець мільйонів вірних, глибоко переконаних, що Ваша Святість зверне свої, повні милосердя, очі на народ, який за п’ять з половиною років безнастанної війни вспинався по узгір’ях свого горя – своєї Голгофи, однак не стало йому більше сил донести цей тяжкий хрест до кінця»…

Зараз же по занятті Східної Галичини польська армія насамперед інтернувала всю українську інтелігенцію, що залишалася в краю. Між нею були також і найвизначніші міщани та селяни. Дійсне число вивезених подати дуже трудно, бо багато цих нещасних погинуло в дорозі від побоїв польської солдатні, ніж прибуло до концтаборів у Польщі.

Число інтернованих на десятки тисяч! Число самої інтелігенції доходить до десяти тисяч, а між ними найліпше тисяча священиків.

А які страшні життєві умови! Про них пише й польська преса. От, наприклад, що пише польський часопис у Варшаві «Робітник» під датою 16 вересня 1919 р.: «Життя в таборах в Модлині і в Берестю Литовськім застрашливе. Табор у Бересті – це ганьба Польщі. Від двох місяців з цього табору, в якім знаходилося коло шести тисяч інтернованих, викидувано від 50 до 100 трупів щоденно. В однім місці при пошеснім шпиталі трупи були поскидувані без похорону протягом трьох тижнів, і тут їх пороз’їдали щури».

Міжнародна комісія Червоного Хреста оглянула табори полонених і інтернованих цивільного населення і малює страшне пекло в Бересті Литовським в ще чорніших барвах: «Від 10 серпня до 11 вересня (1919 р. – Прим. авт.), – каже звіт, – згинуло 1124 особи! Від перших днів серпня щонайменше 180 осіб гинуло щоденно». Цей табір був справжнім «містом смерті»…

Польська армія не знала і не знає меж у своєму поході на знищення українського народу. Вона палила цілі села, винищувала маси невинного й безборонного українського населення, не щадячи ні жінок, ні маленьких дітей. Вона вживала найстрашнішого роду тортур у своїй пімсті супроти селян за те, що ті залишалися вірними своїй національній справі. Вона стероризувала і знищила все, що мало сліди української культури, – школи, архіви і бібліотеки було знищено або позамикано.

В одній в’язниці у Львові було около 2000 інтернованих, між ними 612 священиків. По кількох місяцях, завдяки інтервенції митрополита Шептицького і британської Місії, около 400 цих нещасних священиків звільнено. Та з цих звільнених поляки зараз же около 200 конфінували. Між інтернованими знаходилися також жінки з маленькими дітьми! Наприклад, у Вадовицях Анастасія Відей з шестимісячною дитиною. Учителька Кічера з Вишеньки з двомісячною дитиною, Анастасія Зелена з Камінки Струмилової з шістьма дітьми і т. д.

За причину переслідувань найчастіше служила приналежність релігійна. У в’язницях Холма, Любліна, Білої, Берестя Литовського і т. д. знаходяться тисячі селян Підляшшя, інтернованих за те, що не хотіли переходити від обряду греко-католицького до латинського, що означало б зректися своєї української національності, бо в тих краях національність позначається обрядом. У Львові наш поважаний Митрополит був цілком ізольований в своїй палаті, і ще досі він не має змоги вільно зноситися з своїм духовенством: виходить із цього, що він не має спромоги вільно урядувати в своїй юрисдикції.

Зазначити б мимоходом поглядний контраст. Коли влада Східної Галичини перейшла в руки українців, траплялося, що деякі польські священики були інтерновані, властиво ті, що проводили кампанію революційної пропаганди проти уряду. Наш митрополит вніс меморіал до президента Державних Секретарів, домагаючися звільнення інтернованих польських священиків, і в дійсності, рішенням від 9 березня 1919 року, Рада випустила священиків латинського обряду на волю.

Який контраст, яка різниця поступування!.. Жаль і розпука беруть за будуччину. Нема священиків греко-католицьких. Нема пастирів, щоб пасли своє стадо! У кількох парафіях, як у Рогатині і Дрогобичі, з 30–40 священиків залишилося заледви від 2–5.

Ми знаємо наміри поляків. Вони хочуть, і надіються своїм поводженням щодо українського населення і його Церкви навернути його на латинський обряд і таким чином зденаціоналізувати. Тому вони не тільки позамикали, але й попалили церкви, як найгірші варвари, навіть порозкрадали священну церковну іздобу (наприклад, у Великій Вислоці, Козиці, Рудні, Руській Рясні, Черняві, Фердієві, Підгородці і Маріямполі), опоганюючи церкви (як у Никловичах та в Домажирі), повертаючи їх на стайні.

Дуже часто забороняли церковні хори, головно, коли приходилося ховати якого українського вояка. Небагатьох священиків, що залишалися на волі, було віддано на цілковиту руїну реквізиції і постійне грабування. Словом, відновлено було змагання XVI–XVII вв., коли вогнем і мечем поборювано схизму… ^[220].

Подібного листа написав також Ю. Пілсудському М. Лозинський (15 грудня 1918 р)^[221]. Більш детально із літописом трагедії читач може познайомитися із повоєнного еміграційного видання уряду ЗУНР – двотомника «Крівава книга» (Відень, 1921–1922).

На жаль, частина українців теж проявляла нетерпимість до поляків. Розпочалося стихійне руйнування польських пам’ятників у Станиславові та інших містах. Нерідко інтерновувалися польські жінки і діти. Набули розголосу факти розстрілу полонених легіоністів у Золочеві і під Микулинцями навесні 1919 р.^[222]

Війна ще більше роз’ятрила давні рани обох народів.

Це може кінчитись катастрофою і розвитком більшовизму

Розважлива хода нової влади викликала осуд лівих революційних сил – комуністів, активістів робітничо-селянських рад, які орієнтувалися на радикалізм і фінансову підтримку більшовицьких урядів Росії та України.

Як відомо, Жовтневий більшовицький переворот у Росії породив новий тип держави – радянську державу як політичну форму диктатури пролетаріату. Боротьба країни рад за мир, придушення опору контрреволюції і просто опозиції, реалізація заманливих ленінських декретів наочно показали пролетарям-сусідам, що радянська влада – проти капіталістичного господарювання і за нечувані досі суспільні зміни та економічні експерименти. Підкреслюючи «міжнародне» значення влади рад у Росії, В. Ленін проаналізував можливі причини, які породжували у бідноти зацікавлення до неї: «…Криза, викликана війною, така велика, що навіть у перемігших країнах маса трудящих неминуче приречена на жахливі бідування. Звідси зрозумілий швидкий ріст комунізму, ріст симпатій до Радянської влади…»^[223].

І дійсно, робітники і селяни краю прагнули миру і суспільних змін. Були серед них і прихильники «російських порядків».

Пропагандистами цих ідей стали колишні солдати-галичани австрійської армії, що поверталися з російського полону (а їх було не менше 150 тис.), а також інші учасники та очевидці революційних подій на Україні і в Росії. Вони й стали у другій половині 1918 р. організаторами перших у Східній Галичині комуністичних гуртків і груп, які у лютому 1919 р. об’єдналися в Станиславові у Компартію Східної Галичини^[224].

Ідейне і організаційне підґрунтя КПСГ створили молоді драгоманівці, ліві соціал-демократи, які рішуче прагнули революційного очищення суспільства. Ще навесні 1918 р. драгоманівські гуртки із Львова, Стрия, Дрогобича, Самбора, Тернополя і Перемишля об’єдналися на всекраєвому з’їзді в Інтернаціональну революційну соціал-демократичну молодь (ІРСДМ, ІРСД). Свої ідеї – соціалізм, мирне співіснування і вільний розвиток народів, ІРСДМ пропагувала у «Віснику», який друкувався гектографом тиражем 300 примірників. Нове угруповання чи не єдине зі всіх політичних сил краю привітало жовтневий переворот у Росії. «Щоправда, похід Червоної Армії на Київ викликав у проводі організаційні розходження і під впливом В. Сироїжки (до котрого пізніше прилучився Прокопович) „Вісник“ висловився за Центральною Радою, називаючи Червону Армію на Україні не визвольною, а окупаційною силою…», – згадував драгоманівець Роман Роздольський^[225].

Кілька слів про цю постать, оскільки вона практично не відома нашому сучасникові. Народився він 1898 р. у сім’ї відомого львівського фольклориста Осипа Роздольського. Із листопада 1918 р. до липня 1919 р. воював у складі Галицької армії. Згодом емігрував до Чехословаччини. Повернувшись до Львова, був обраний членом ЦК КПЗУ, став її теоретиком. У 1928-му, в час розколу партії, вийшов з її рядів і відмежувався взагалі від комуністичної ідеї, гнівно засудив практику російсько-комуністичного шовінізму. Відтоді поринув у наукову діяльність. У 1947 р. оселився у США. Його твори з історії краю та економічного неомарксизму друкувалися, крім США, у Німеччині, Італії, Польщі, Мексиці, Японії.

Та повернемося до раннього періоду КПСГ. Першим секретарем першого ЦК обрано 27-річного Карла Саврича, уродженця с. Кукільники Галицького повіту. В 1913 р. після закінчення Станиславівської гімназії юнак вступив на правничий факультет Львівського університету, але на другому курсі був мобілізований у цісарську армію, невдовзі потрапив у російський полон. Після Лютневої революції приєднався до лівого крила боротьбістів. Згодом став старшиною Галицької армії, а на початку 20-х років – секретарем посольства УСРР у Варшаві, де заприятелював з майбутнім наркомом освіти О. Шумським. Обирався членом політбюро ЦК КПЗУ. 1937 року репресований.

Навесні 1919 р. керівне компартійне ядро офіційно працювало у Станиславівському відділі Центрального інформаційного бюро при Директорії УНР – хто творчим, хто технічним працівником. Місце «легалізації» К. Саврич вибрав напрочуд вдало: тут був доступ до телеграфу і телефону, друкарських машинок, паперу. Тобто під боком було все необхідне для агітаційно-пропагандистської роботи і зв’язку зі сходом.

Чи знав уряд ЗУНР про існування цієї опозиційної сили? Без сумніву. І навіть збирався її легалізувати. Про це дізнаємось із розмови К. Левицького з українськими дипломатами восени 1920 р. у Ризі.

Особливо активно діяла комуністична організація («Соціалісти-комуністи») у центрі нафтової промисловості краю – Дрогобичі та навколишніх містах^[226]. Її керівник 48-річний Василь Коцко, активний учасник Жовтневої революції на Полтавщині, проводив посилену організаторську і агітаційно-пропагандистську діяльність серед робітників Стебницького солеварного заводу. В одному з виступів перед робітниками-солеварами він зауважив: «А хіба обов’язково б, щоб над вами стояв хтось з буком? В Росії ще в 1905 році робітники самі почали керувати деякими підприємствами. А тепер вони всюди так роблять…» Запальні промови умілого агітатора знайшли підтримку сотень стебницьких робітників. А 20 листопада 1918 р. в Стебнику на загальних зборах майже 300 робітників солеварного заводу створено робітничу раду як місцевий орган влади. До її складу відкритим голосуванням було обрано 7 чоловік: солеварів В. Баранського, П. Юрківа і К. Фаб’яка, машиніста підйомника І. Івасівку, будівельного майстра М. Кулика, теслю М. Уневича і рахівника В. Шашкевича. Участь у роботі влади вважалася громадським дорученням. В. Коцко, виступаючи в той день перед робітниками, розповів їм про діяльність рад робітничих, солдатських і селянських депутатів у Росії і на Україні, роз’яснив завдання місцевої ради.

Рада приймала рішення про підвищення розрядів робітникам, встановлювала їм надбавки за вислугу років, заслуховувала порушників трудової дисципліни, організувала виробниче навчання для молодих робітників, боролася з розкраданням заводського майна^[227].

Аналогічну діяльність розгорнула робітнича рада Дрогобицького солезаводу. Між цими радами було налагоджено тісні зв’язки і взаємопідтримку. Так, на спільному засіданні обох рад 8 грудня 1918 р. було вирішено підвищити заробітну плату робітникам на 200 відсотків.

Подібну вимогу (підвижки зарплати на 100 відсотків) висунув у лютому 1919 р. і з’їзд галицьких залізничників у Станиславові^[228].

Активісти рад, соціал-демократи і комуністи тісно співпрацювали з легальним Селянсько-робітничим союзом (СРС), що виник у грудні 1918 р. у Станиславові. Його керівниками були робітник Дмитро Дем’янчук, музикознавець і журналіст Володимир Гадзинський (1888–1932), діяч профспілки залізничників Осип Устиянович. Органом союзу став часопис «Республіканець». А чи не найпомітнішою акцією СРС став уже згадуваний селянсько-робітничий з’їзд 30–31 березня 1919 р. за участю 1200 делегатів. Незважаючи на те, що його офіційними організаторами були представники легальних партій, делегати-комуністи і члени СРС виступили на ньому за «організацію робітників і селян у ради», переобрання уряду, а також за введення до складу Української Національної Ради 61 представника СРС, «конфіскацію усіх тих земель, котрі не обробляє власник своїми руками, конфіскацію усіх лісів на користь держави»^[229].

Однак 4 квітня 1919 р. сесія Національної Ради відхилила вимогу з’їзду про кооптацію до парламенту представників Союзу, мотивуючи тим, що вони не обрані загальним голосуванням. Разом з тим Національна Рада пішла на задоволення ряду вимог легальної опозиції, проголосивши закон про земельну реформу, восьмигодинний робочий день, вибори до сейму. Виникнення СРС було реакцією народних мас, пробуджених до свідомого політичного життя національно-демократичною революцією, на пасивність соціальної політики галицьких політичних партій^[230].

З ініціативи СРС і КПСГ 6 квітня у Більшівцях Рогатинського повіту відбувся повітовий робітничо-селянський з’їзд, на який прибуло 120 представників від 20 навколишніх сіл. У виступах делегатів засуджувалися дії «польських імперіалістів» і «власної буржуазії», звучав заклик до переобрання влади^[231].

Кульмінаційним пунктом боротьби опозиції проти політики уряду ЗУНР стало Дрогобицьке повстання 14–15 квітня 1919 р., очолюване революційним комітетом, керівне ядро якого складали комуністи В. Коцко, Г. Михаць, І. Кушнір. Робітники та повсталі міліціонери захопили центр міста, зайняли вокзал, пошту, приміщення суду, тюрму. Увечері 14 квітня в Дрогобичі об’єднана робітничо-селянська рада була проголошена органом державної влади. До керівництва новоствореної ради ввійшли п’ять чоловік, у тому числі організатори ревкому В. Коцко і Г. Михаць. Від імені робітничо-селянської ради ревком у спеціальному наказі оголосив про перехід влади до рук пролетарів. Дрогобицька рада надіслала привітання Радянським урядам України і Угорщини, заявила про свою солідарність з ними у боротьбі проти міжнародної буржуазії.

15 квітня частини Галицької армії обеззброїли і заарештували 340 бунтарів, 82 особи постали перед польовим судом, 2 осіб засуджено до розстрілу^[232]. На виїздпому урядовому засіданні за участю військового командування, яке відбулося 8—10 травня 1919 р. у Дрогобичі, були вказані такі причини «дрогобицьких подій»: по-перше, «місто не мало кілька місяців доброго та енергійного військового коменданта», по-друге, «брак дрібних грошей, якими потрібно було оплачувати зарплату робітників», по-третє, «тиф, не хватало продуктів із-за кражі байд дезертирів». У протоколі засідання Національної Ради записано, що спровокований «польськими емісарами» виступ робітників був спрямований «проти офіцерів та інтелігенції»^[233]. Водночас дрогобицький бунт вписувався у геополітичні плани Москви щодо створення більшовицького містка до Угорщини і Баварії.

Відзначимо також, що в окремих частинах ГА в Стрию, Коломиї і Станиславові були створені ради солдатських депутатів. Вони намагалися усувати від командування військовими підрозділами не лише «ненависних» нижчих офіцерів, але й навіть начальників гарнізонів і комендантів міст (Коломия, Стрий), окремих представників місцевої влади, проводили антивоєнну агітаційно-пропагандистську роботу^[234].

В деяких населених пунктах були створені селянські ради (Зборів, Збараж), революційні селянські комітети («Хлопський революційний комітет» у Тлумачі), ради робітничих і селянських депутатів (Богородчани, Станиславів). Батраки і безземельні селяни у Дрогобицькому, Калуському і Яворівському повітах не тільки вимагали відчуження без викупу поміщицьких земель, але й нерідко ділили їх самочинно між собою.

Уряд ЗУНР у цілому лояльно ставився до такої форми опозиції і фактично не противився її діяльності, лише коли відчув збройний удар у спину – перейшов у наступ, нейтралізувавши окремі виступи селян. Не поодинокими були і заворушення на соціальному ґрунті у військових підрозділах.

Політична й соціально-економічна ситуація в Галичині, відтягування з проведенням реформ, насамперед земельної, занепокоїла С. Петлюру. 25 квітня він надіслав із Здолбунова уряду ЗУНР телеграму, у якій зазначав: «Маю цілком певні повідомлення про неспокій у військах та серед населення на ґрунті незадоволення політикою Державного Секретаріату в соціальних питаннях і особливо земельних. Це може кінчитись катастрофою і розвитком більшовизму, тим більше, що вони вживають заходи до того… Прошу звернути на це увагу і вжити відповідних заходів, продиктованих державною мудрістю і передбаченням неминучих конфліктів у життю населення Західної України»^[235].

Але виправити помилки уряду ЗУНР було вже ніколи. У травні—липні 1919 р. польські війська за сприяння Антанти повністю захопили територію Східної Галичини. Польський наступ підтримала Румунія, війська якої захопили Покуття^[236].

Недипломатична дипломатія

Англійський прем’єр Ллойд Джордж, один із лідерів Антанти, наприкінці світової війни відкрито заявив: «Розпад Австро-Угорщини не входить в число наших воєнних цілей»^[237]. А це означало, що «сепаратному» уряду ЗУНР буде важко отримати міжнародне визнання, а значить організувати власну дипломатичну службу, яка є атрибутом і засобом зовнішньої політики держави.

Уже 1 листопада 1918 р. Українська Національна Рада розпочала розсилати телеграфні ноти про утворення Української держави. Це виявилося непростою справою, оскільки засоби зв’язку західних держав відмовилися вступати в будь-які контакти з керівниками «неіснуючої» держави. І тут виручив шведський уряд і його посольства, які й передали державам світу ноти президента УНРади Є. Петрушевича. Жартома подейкували, що північний союзник, очевидно, не забув про послуги гетьмана Івана Мазепи королю Карлу XII. Правда, без особливих клопотів цю інформацію 1 листопада о 9 ранку передали до Києва, де урядовцем австро-угорського посольства працював українець Григорій Микитей^[238].

26 листопада надіслано дипломатичну ноту президентові США Вудро Вільсону: «Утворивши державу 19 жовтня 1918 р. у Львові, ми визначили границю цієї держави тільки провізорично, вичікуючи Вашого рішення, Пане Президенте, стараючися оминути захоплення навіть найменшого клаптика землі, який не був заселений Українцями в переважаючій більшості, і дотримуючись справедливих принципів Ваших, Пане Президенте, у цих границях. Українська Національна Рада представляє цю державу і старається не допустити ніякого нелюдського вчинку, а при тім не допускається насильного переступлення влади, яку вона має в руках…» Наприкінці Є. Петрушевич просив американського президента допомогти у припиненні кровопролиття в краї і виступити у ролі арбітра українсько-польського конфлікту. Подібне прохання до Білого Дому містила й декларація Українського сойму США, який відбувся 14–16 січня у Вашинґтоні^[239].

Надалі дипломатична активність галичан різко зростає – як з Києвом, Прагою, Будапештом^[240], так і з далекими західними партнерами. І чи найважливішим завданням було добитися визнання на міжнародній мирній конференції, що саме зібралася в Парижі. Туди виїхала делегація на чолі з Василем Панейком, що спершу входила до складу спільної делегації УНР, а потім усамостійнилась.

Для протидії польській шовіністичній пропаганді у європейських засобах масової інформації наприкінці 1918 р. у «Французькому готелі» Відня розмістилася Українська пресова служба. Невдовзі вона стала найголовнішим українським інформаційно-пропагандистським осередком у Європі. Її працівники (Ю. Сербишок, І. Проць, В. Бринзан, І. Бринзан, О. Кущак та ін.) підтримували контакт із рідним краєм через телефонні лінії Відень – Будапешт – Стрий – Станиславів, а після окупації краю – радіостанції Кошіце і Кам’янця-Подільського або ж авіапоштою. Чималу допомогу службі надали український дипломат В’ячеслав Липинський, посол Микола Василько, знані професори географ Степан Рудницький і юрист Станіслав Дністрянський. За їх участю було підготовлено і видрукувано низку брошур англійською і французькою мовами: «Українці і війна», «Західна Україна», «Війна на Україні і большевизм», «Чому йде у Східній Галичині війна між українцями і поляками», «Україна і мирова конференція», «Українці, світова війна і чому українці і поляки воювали проти себе у Східній Галичині?», «Галичина». Організовувались за європейським звичаєм чаювання у вітальнях для іноземних дипломатів і журналістів. До червня 1919 р. пресову службу утримувало посольство ЗУНР, опісля, до осені 1920 р, воно перебувало під егідою віденського посольства УНР^[241].

Розпочато нав’язування дипломатично-консульских взаємин. Одним з перших відкрито представництво у Києві (діяло до 22 січня 1919 р). Згодом – у Празі (з 18 грудня 1918 р. його очолював Степан Смаль-Стоцький), Відні і Будапешті. Основна частина із 15 дипломатичних осередків ЗУНР^[242] була створена урядом уже в екзилі. Провідниками цієї нелегкої роботи стали міністри закордонних справ – 35-річний Василь Панейко і його наступник 44-річний Лонгин Цегельський.

Уродженець Золочівщини Василь Панейко був знаний у першу чергу як вправний журналіст. У 1907 р. він став співробітником «Діла», а через п’ять років – редактором цього часопису. Був першим держсекретарем закордонних справ ЗУНР, обирався заступником голови української делегації на Паризьку мирну конференцію. У 1926 р. повернувся до рідного «Діла» вже як закордонний кореспондент, головно з Парижа. 1945 р. він переїхав до Нью-Йорка, а 1955-го – до Венесуели. Помер 1956 р.

Лонгин Цегельський походив із містечка Кам’янка-Струмилова і був нащадком священичих родів Цегельських і Дзеровичів, які мають чималі заслуги перед українською церквою і народом. Після закінчення Львівського університету кілька років займався адвокатською практикою, але остаточно залишив її, віддавшись журналістиці й політичній діяльності як член національно-демократичної партії: був редактором львівських часописів «Свобода», «Діло», «Українське слово». У роки світової війни – голова Головної Української Ради. 4 січня 1919 р. він призначений керівником державного секретаріату зовнішніх справ ЗОУНР, а з 22 січня – ще й заступником міністра зовнішніх справ УНР. З 1920 р. проживав у США. Останні роки свого життя редагував часопис «Америка». Помер у редакційному помешканні 13 грудня 1950 р. Через два десятиліття у видавництві «Булава» опубліковано його книгу «Від легенд до правди: спомини про події в Україні, зв’язані з Першим Листопадом 1918 р.» (Філадельфія, 1960).

Радуйся, з’єдненна Українська земле!

Криваві бої з пілсудчиками у Львові та околицях, сутички з румунськими частинами під Снятином і Надвірною показали, що здолати натиск агресорів самотужки буде непросто і, очевидно, нереально. Це і спонукало уряд ЗУНР звернутися за допомогою до наддніпрянських побратимів, які з хвилюванням стежили за народною революцією в Галичині.

Ще 22 жовтня 1918 р. галицьких українців привітала Чорноморська Українська Рада і Український Національний Союз^[243]. 6 листопада київська «Нова Рада» опублікувала звернення Головної Ради Галицьких, Буковинських і Угорських Українців (Київ):

«До синів України. То, чого ми так бажали обминути, сталося. В українській частині Галичини ллється вже кров. На полях падають голови синів українських селян, які нападені, бороняться і змагаються в кровавім бою зі своїми віковічними ворогами: польською шляхтою та й тими, що з нею разом тягнули всі соки з українського народа. На галицьких полях має рішитися одна із великих подій в життю цілого українського народа.

На поміч, до зброї! Дужі голоси Українського народу в Галичині не просять помочі, а приказують всім, у кого б’ється серце свідомого українця, негайно стати поруч з ними до посліднього бою. Се в першій мірі відноситься до українців Галичини, Буковини і Угорщини, які в сю хвилю пробувають поза межами свого краю.

Хто не хоче, аби храми Божі, як давно за часів Польщі, віддавалися в аренду, хто не хоче, аби місця, де вони родилися, були поруйновані, хто не хоче знайти моральних і фізичних побоїв, хто не хоче в ярмі ходити, хай негайно стає в ряди.

До зброї! До всіх свідомих синів цілої України від Сяну аж по Кубань кличемо. Злітайтеся, сизі орли, на поміч братам галичанам. Покажіть ще раз, як за часів Богдана, що всі ви одною душею, одним тілом з віками гнобленими галичанами.

Нам потрібний зараз корпус смілих, завзятих синів України, потомків славного козацтва. Січові стрільці з Галичан, які зібрались над Дніпром біля Києва, мають негайно перевести організацію військової помочі для Галичини. Правильна організація вимагає не їхати окремими відділами, а цілими бойовими одиницями. Зголошуватися особисто треба в Київі в Михайлівському монастирі.

Виконавчий комітет Головної Ради Українців Галичини, Буковини й Угорщини взиває в першу чергу всіх здатних до бою українців з Правобережного Збруча закликатися і підчинятися всім його розпорядженням. Синів Наддніпрянської України прохаємо о негайну поміч як жертвами крови, так і допомогою матеріяльною для тих, що їдуть на фронт. Потрібні не тільки грошові засоби, але ще в більшій мірі поміч споживчими средствами. Східна Галичина знищена війною гірше других країв.

Сини України! В усіх галицьких селах і чоловіки, і жінки, і діти узброїлись чим могли і йдуть з вірою в кращу будучність стрічати відвічного ворога. Поможіть.

Виконавчий комітет Головної Ради Галицьких, Буковинських і Угорських Українців: Др. Дмитро Левицький, Др. Григорій Давид, інженір Павло Волосенко, Представник Січових Стрільців полковник Євген Коновалець».

Через день, 8 листопада, подібне звернення опублікувала президія Українського Національного Союзу:

«Громадяне! Західна частина нашого рідного краю, серце України – Галичина, в своїх змаганнях за волю переживає критичний момент.

Зруйнована війною, стоптана, окрівавлена, вона напружує останні сили в боротьбі з поляками за створення своєї державної влади, але разом з тим мусить давати лад здеморалізованому австрійському війську, що тікає з України, грабує, палить, руйнує.

Громадяне! Треба допомогти рідній Галичині. Вірні, чесні українські серця мусять озватись… Ідіть в добровольчий корпус оборони Галичини і рятуйте наш П’ємонт від руїни. Хто чим може, хай допомагає грошима, харчовими продуктами, одежою, котрі здавайте до корпусу оборони, організуйте комітети допомоги, докажіть, що ви сини героїчного народу.

За президію Головної Ради Українського Союзу Голова В. Винниченко. За секретаря М. Шаповал»^[244].

9 листопада – нове звернення – київського товариства «Батьківщина»:

«Браття і сестри!.. Ви знаєте, що робиться в Галичині. Нема чого чекати: ні помочі, ні поради нам не буде ні від кого. Згадайте, милі браття, як недавно тут, над Дніпром в тяжку годину всі галичани-вояки і просто горожани брати і сестри разом до зброї стали і спасли від смерті не тільки тисячі людей, але й саму державу. Згадайте поміч їх весь час в будові України. Прийшла черга до нас. Ми мусимо віддячити не словом, не хвальбою, а виступом фактичним, зі зброєю в похід. Отож, брати, не гайте часу, записуйтесь найшвидше в охочі полки, а ви землі козачої краса, найкращі сестри, записуйтеся в сестри „Червоного Хреста!“»^[245].

Натхненні слова громадськості Великої України додавали наснаги галицьким політикам. 6 листопада делегати Української Національної Ради О. Назарук і В. Шухевич зустрілись із Павлом Скоропадським, який був добре ознайомлений з українським рухом Галичини^[246]. Гетьман ретельно вислухав гостей і пообіцяв фінансову підтримку, ескадрилю літаків, кілька вагонів амуніції, а також відпустити із Києва курінь січових стрільців (1300 чол.). Але проти цього категорично виступив Володимир Винниченко, який потай виношував план збройного повстання за участю стрілецтва проти гетьмана. Наразі Рада міністрів України ухвалила вислати до Львова надзвичайну дипломатичну місію на чолі з консулом Олександром Саліковським (1866–1925, помер у Варшаві), виділивши на її утримання до кінця року 25 777 карбованців 98 копійок^[247]. А вже недільного ранку 10 листопада Українська Національна Рада одноголосно прийняла по доповіді адвоката Романа Перфецького коротку, але доленосну резолюцію:

«Українська Національна Рада як найвища власть українських земель бувшої Австро-Угорської монархії в домаганню до здійснення національного ідеалу всього українського народу наручає Державному Секретаріатові поробити потрібні заходи для з’єднання всіх українських земель в єдину державу»^[248].

Взагалі ж недовгі взаємини між урядом ЗУНР і гетьманом дещо ускладнилися: галичан відлякувала пронімецька орієнтація і федералістська спрямованість політики П. Скоропадського – можливість опинитися під «опікою» «единой и неделимой России»^[249]. Тому значно конструктивнішим зав’язався діалог із Директорією УНР, яка у середині листопада позбавила влади молодого гетьмана. 1 грудня у Фастові укладено «передвступний» договір між Радою державних секретарів ЗУНР та Директорією УНР про «маючу наступити злуку обох українських держав в одну державну одиницю»^[250].

Станиславів, 3 січня 1919 р. Цього морозного дня о 13.45 сесія Української Національної Ради в кінотеатрі «Австрія» ухвалила постанову про злуку ЗУНР і УНР, що було радо сприйнято широкою українською громадськістю.

Подаємо повний текст цього історичного документу, оскільки довгі десятиріччя він знаходився у спецфондах архівів:

«УХВАЛА

Української Національної Ради з дня 3 січня 1919 р. про злуку Західно-Української Народної Республіки з Українською Народною Республікою.

Українська Національна Рада постановила: Українська Національна Рада, виконуючи право самоозначення Українського народу, проголошує торжественно з’єдиненє з нинішнім днем Західно-Української Народної Республіки з Українською Народною Республікою в одну, одноцільну, суверенну Народну Республіку.

Зміряючи до найскоршого переведення сеї злуки, Українська Національна Рада затверджує передвступний договір про злуку, заключений між Західно-Українською Народною Республікою і Українською Народною Республікою дня 1 грудня 1918 р. у Хвастові, та поручає Державному Секретаріятові негайно розпочати переговори з київським правительством для сфіналізовання договору про злуку.

До часу, коли зберуться установчі збори з’єдиненої Республіки, законодатну владу на території бувшої Західно-Української Народної Республіки виконує Українська Національна Рада.

До того ж самого часу цивільну і військову адміністрацію на згаданій території веде Державний Секретаріят, установлений Українською Національною Радою як її виконуючий орган.

За Виділ Української Національної Ради Др. Горбачевський, в. р. Др. Петрушевич, в. р.»^[251].

На честь омріяного віками єднання українського народу відбулися багатотисячні святкові маніфестації і з’їзди населення Стрия, Старого Самбору, Золочева, Дрогобича, Рудок, Жовкви, Коломиї, Калуша, Турки та інших міст краю^[252]. Всюди – на загорожах, віконному склі, балконах виднілися синьо-жовті знамена, давні тризуби, галицькі леви, наддніпрянські архангели, портрети Грушевського, Петлюри…

Довгоочікуваний документ радо зустріла Галицька армія. Оптимістичні настрої стрілецтва відобразив універсал військового міністра Дмитра Вітовського від 4 січня 1919 р.:

«Жовніри! Після чотирьох з половиною років муки, ридання і жалоби сповнилась народна воля! За сльозами радості сповіщаємо Вам велике слово: вчора упав кордон між українськими землями і від вчора ми всі вже громадяни великої Народної Республіки.

Українська Національна Рада ухвалила у Станиславові однозгідними оплесками злуку земель Західноукраїнської республіки з Наддніпрянською Україною!

За що гинули на кривавих судах батьки, діди і прадіди наші, за що проливали кров століттями покоління за поколінням, заскородили ребра ворогів герої від п’ятьсот літ не діждалися, сходючи на могили без просвітку – те присуджено діждати нам під велику годину народження нового світа!

Ще хвиля кровавого зусилля – і слово станеться ділом! З крові і пожежі та руїни встане Велика Україна, що принесе нам землю і волю.

Жовніри Української Народної Республіки! Землю і волю присуджено вам добути, або дома не бути! Вороги наші – пани ляхи хочуть загарбати нашу землю, наші села, наші лани і прилучити до своєї Польщі, цеї тюрми робочого люду! Вони палять наші села, грабують наші маєтки, мордують батьків, сестер, дітей наших без пощади, без спожаління і без милосердя і кричить до Вас кровавим плачем вся поневолена країна: рятуйте всіх нас із каторги найтяжчої неволі…

Відвага мед п’є, а кайдани тре, та про побіду рішає послух, порядок і сповнення приказу тих, що кермують ділом!

Кожен з вас, на якім-небудь місці поставлено тебе, мусиш підчинятися дисципліні, удержувати порядок і виконувати прикази старшин без критики, без відклику, без проволоки! На кожнім становищі від сповнення приказу може рішитися для вас доля величезної війни – в руці – кожного з вас лежить щастя або горе цілих поколінь твоїх сестер і дітей і дітей родичів твоїх, український жовніре! Не за царя воюєш ти, а за своє добро, за свою правду, за свою державу!

І ми віримо, що ви стоїте як один муж твердо, рішучо, непохитно за правду і волю і здобудете землю дітям та увінчаються ваші чола вінцями повної побіди! Нелегка хвиля, що усі землі українського народу зіллються в одну державу і у великім вінку України не бракне листочка ні з одної української землі! А тоді щойно зі зібраної душі намученого українського люду вирветься велика пісня:

Радуйся, радуйся з’єдненна Українська Земле!»^[253].

Після різдвяних свят у Галичину прибув міністр УНР, отаман Микита Шаповал^[254]. В його честь на центральній площі Золочева проведено стрілецький марш-парад, яким командував сотник Ілько Цьокан. Після трикратного громогласного «Слава!..» слово взяв гість. «По злуці українських земель, – говорив він, – кожний ворог стає спільним українським ворогом і проти його посягань повинні спільно стати всі українці. В українсько-польській війні поможе Велика Україна галичанам одягом і вояччим приладдям. Дещо вже переслалося, багато що поспіє, а в потребі прийдуть брати з-над Дніпра, щоб відперти спільно ляцького наїзника, щоби спільно пролитою кров’ю звільнити на ділі соборність усіх українських земель…». У відповідь ще грізніше «Слава!» прокотилося стрілецькими масами. Гарматні постріли потрясли небесну узвиш, відбившись бренькотом вікон оточуючих будинків. Військовий оркестр вдарив перші акорди «Ще не вмерла Україна».

У ті дні продовжено націоналізацію/соборизацію публічного простору тимчасової столиці ЗУНР. Зокрема змінено назви вулиць: Абгаровіча – на Князя Лева, Баторого – Короля Данила, Бема – Виговського, Білінського – Котляревського, Валова – на Козацьку, Ґолуховського – Хмельницького, Гославського – Богуна, Ґрюнвальдська – Сковороди, Домбровського – Орлика, Іссаковича – Костомарова, Казімєжовська – Івана Мазепи, Собєського – Грушевського, Сапєжинську – Тараса Шевченка, Фредра – Карпенка-Карого, Рейтана – Нечуя-Левицького^[255].

Вранці 16 січня галицька делегація на чолі з Львом Бачинським і Степаном Витвицьким відбула із Станиславова через Ходорів до Тернополя. До її складу входили члени уряду і Української Національної Ради Д. Вітовський, Л. Цегельський, Р. Перфецький, С. Вітик, Т. Старух, В. Стефаник, всього – 36 чоловік^[256]. Пізно ввечері пасажири незвичайного поїзда прибули до недавньої столиці – Тернополя, де й заночували. Наступного ранку – знову у дорогу, але вже у нових вагонах другого класу по так званій широкоторівці, яку в роки війни збудували солдати російської армії.

Після кількагодинної їзди на станції Червоний Острів, неподалік від Проскурова, поїзд зупинила місцева влада, не пускаючи його далі. Мабуть, вона не дуже симпатизувала Директорії. Лише після кількагодинних переговорів поїзд рушив далі на схід.

Наступного дня, об одинадцятій ранку, галичани вже стояли на пероні київського двірця – малого, низького, згорілого, який зовсім не личив півмільйонній столиці України. Оркестр січових стрільців виконав національний гімн. З коротким привітанням виступив прем’єр-міністр В. Чехівський.

Потім галицька делегація сіла в автомобілі і помчалася Бібіковським бульваром на Хрещатик. Навколо все було покрите снігом. Повибивані шиби будинків, захаращені вулиці нагадували про недавні вуличні бої. Лише золоті бані церков, що раз у раз з’являлися на пагорбах, радували очі приїжджим.

Невдовзі смуток змінився радістю: майже всі оголошення, таблички у центрі були виконані виключно українською мовою. Як пізніше довідались гості, сталося це за наказом Команди січових стрільців. Однак деякі написи на установах, магазинах, ресторанах викликали сміх – «Парікмачерська», «Облімів» (малося на думці російське прізвище Обломов) тощо.

Президія галицької делегації розмістилась у готелі «Континенталь» на Миколаївській вулиці. До речі, саме тут 1914 р. зупинявся митрополит Андрей Шептицький під час переїзду на заслання. Там же знаходився штаб отамана С. Петлюри, який прагнув поєднати зусилля обох українських армій для відсічі іноземній агресії^[257]. Більша частина делегації розмістилася в сусідньому «Гранд-готелі» на Хрещатику, який до цього часу прийняв уже немало делегатів Трудового конгресу з різних частин України.

Пополудні відбулося зібрання галицької делегації, яке вів її голова Лев Бачинський. А через кілька годин Осадний корпус Києва – січові стрільці – влаштував для земляків святкову вечерю, на якій виступили члени Директорії, полковники Є. Коновалець і Р. Дашкевич, а також гості – Т. Старух, Л. Цегельський та ін. Особливо емоційним був виступ гуцульського селянина і письменника Петра Шекерика-Дониківа, який зазначив, що різні міжпартійні протистояння перешкоджають державотворчим планам. У відповідь розчулений В. Винниченко визнав: «Ми візьмемо у вас, брати-галичани, дисципліну, європеїзм і аналіз – і тоді вийде з нас добра нація»^[258]. Розійшлися далеко за північ.

Відкриття конгресу перенесено з 19 на 22 січня, оскільки не вистачало кворуму: через заметілі з перебоями працював залізничний транспорт, подекуди проводилися перевибори делегатів.

Недільного йорданського ранку 19 січня галичани побували на затоплених сонцем крижаних берегах Дніпра, де саме проходило водохрещення. О дванадцятій годині практично всі були у Володимирському соборі на похороні січовиків (серед них був сотник Ф. Черник), що загинули у боях з гетьманськими військами під Мотовилівкою, недалеко від столиці. Після панахиди домовини уклали на лафети гармат і під траурно-величні дзвони собору процесія рушила Володимирською вулицею та Хрещатиком до Царського саду. За трунами йшли бойові побратими, члени Директорії УНР, міністри, представники галицької делегації, юнацтво українських шкіл.

Увечері галичани зустрілися з київською інтелігенцією в Українському клубі. Наступного дня – відвідали численні партійні наради (есерів, соціал-федералістів, соціал-самостійників, ендеків та iн.), імпровізовані мітинги біля міської опери, де отримали чимало агітаційно-пропагандистської літератури, зокрема й більшовицької. 21 січня на нараді Директорії Ради міністрів УНР із делегатами ЗУНР було узгоджено текст Акту соборності, окремі документи Трудового конгресу.

Вранці 22 січня був легкий морозець, день видався погожим. Ще з вечора вулиці набули святкового вигляду. Звідусіль гуртами та поодинці місцеві жителі поспішали на Софіївську площу, що потопала у маєві державних прапорів. Кінець Володимирської вулиці, перед площею, замикала тріумфальна брама, яка була прибрана голубими і жовтими стрічками, гербами українських земель. Посередині на площі на бронзовому коні сидів гетьман Богдан, показуючи булавою на північ. Вздовж вулиць, що вели до Софії, святково вдягнута шкільна молодь утворила живі коридори, а саму площу оточили війська, пропускаючи до середини лише членів уряду, іноземних дипломатів, офіційні делегації. Вздовж військового кордону зібрався великий натовп народу, сотні дітей на засніжених дахах, мурах, деревах. За наказом міністерства освіти УНР у цей день відмінено навчання у школах. Головним розпорядником свята був директор столичного театру, відомий режисер М. Садовський.

Незадовго до дванадцятої години на площі зупинились автомобілі з галицькими депутатами. Тоді з Софійського собору вийшло духовенство на чолі з катеринославським архієпископом Агапитом, черкаським єпископом Назарем, який щойно відправив службу Божу, та ще чотирма єпископами: мінським – Георгієм, вінницьким – Амвросієм, канівським – Василієм, Уманським – Димитрієм (митрополита київського Антонія у грудні 1918 р. усунули з посади за антиукраїнську діяльність)^[259]. Потім в’їхали члени Директорії. Всі офіційні представники зайняли місця напроти входу до собору святої Софії. Над площею пронеслося «Слава!», оркестр виконав національний гімн. Рівно о дванадцятій розпочався святковий акт Злуки. Віце-президент Української Національної Ради ЗУНР Л. Бачинський заявив, що його земляки бажають відновити національно-державну єдність українського народу, яка існувала за Володимира Великого і Ярослава Мудрого і до якої тяжіли гетьмани Богдан Хмельницький, Петро Дорошенко, Іван Мазепа. Державний секретар Лонгин Цегельський зачитав грамоту-ухвалу УНРади ЗУНР від 3 січня 1919 р. Опісля промовець передав грамоту з підписами президії Української Національної Ради голові Директорії Володимирові Винниченку. Зривається громовицею «Слава!». З повагою до іноземців ту грамоту французькою мовою зачитав галицький делегат Ярослав Олесницький.

У відповідь член Директорії Ф. Швець обнародував довгоочікуваний документ:

«Універсал Директорії Української Народньої Республіки

Іменем Української Народньої Республіки Директорія оповіщає народ український про велику подію в історії землі нашої Української.

3-го січня 1919 року в м. Станиславові Українська Національна Рада Західної Української Народньої Республіки, як виразник волі всіх українців Австрійської імперії і як найвищий їхній законодавчий чинник, торжественно проголосила злуку Західньої Української Народньої Республіки з Наддніпрянською Українською Народньою Республікою в одноцільну суверенну Народню Республіку.

Вітаючи з великою радістю цей історичний крок західних братів наших, Директорія Української Народньої Республіки ухвалила тую злуку прийняти і здійснити на умовах, які зазначені в постанові Західньої Української Народньої Республіки від 3-го січня 1919 року.

Однині воєдино зливаються століттями одірвані одна від одної частини єдиної України – Західно-Українська Народня Республіка (Галичина, Буковина і Угорська Україна) і Наддніпрянська Велика Україна.

Здійснились віковічні мрії, якими жили і за які умирали кращі сини України.

Однині є єдина незалежна Українська Народня Республіка.

Однині народ український, визволений могутнім поривом своїх власних сил, має змогу об’єднаними дружними зусиллями всіх своїх синів будувати нероздільну самостійну державу Українську на благо і щастя всього її трудового люду.

22 січня 1919 року у м. Київі.

Голова Директорії В. Винниченко

Члени Директорії С. Петлюра,

П. Андрієвський,

А. Макаренко

Член-секретар Ф. Швець»^[260]

Під радісні оплески присутніх професор Ф. Швець передав текст Універсалу Л. Цегельському. Водночас Грамоту і Універсал зачитано по чотирьох кутах площі спеціальними окличниками. Багатотисячне торжество під древніми стінами святої Софії завершилося молебнем з побажанням многоліття Директорії, Уряду, війську, всьому українському народові. Архієпископ Агапит звернувся до Бога, щоб Він сприяв не лише національному, але й духовному єднанню народу. Потім відбувся військовий парад і маніфестація по Валодимирській вулиці до Оперного театру, де громадськість повідомили, що відкриття Трудового конгресу відбудеться 23 січня. Відтак урочиста процесія підійшла до Губернського земства. З балкону будівлі В. Винниченко закликав берегти «свою республіку від ворогів». С. Петлюра звернувся до мешканців столиці збирати одяг і харчі для українського війська. Ввечері в Українському клубі організовано святковий банкет для урядовців УНР і делегації ЗУНР, на якому з привітаннями виступили В. Винниченко, С. Петлюра, М. Шаповал, Л. Цегельський^[261].

Наступного дня офіційні делегації подалися до Оперного театру на відкриття Трудового конгресу, на який прибули представники регіонів і політичних сил^[262]. Праву сторону залу (дивлячись зі сцени) зайняли галичани, за ними сиділи наддніпрянські соціал-федералісти, соціалісти-самостійники, соціал-демократи. Центр та ліве крило зайняли есери. Посередині першого ряду сидів професор Михайло Грушевський. Під стіною зліва – представник Бунду та комуністи (укапісти). У ложах партеру та першого поверху – члени Директорії та Кабінету міністрів, старшини січових стрільців на чолі з полковником Євгеном Коновальцем.

Близько п’ятої години Володимир Винниченко оголосив конгрес відкритим. У вступному слові він коротко нагадав присутнім драму повстання проти гетьмана, закликавши делегатів «віддати пошану стрільцям, що впали в цій боротьбі». Після цього есер Аркадій Стеценко запропонував президію у складі есера Дмитра Ордини, соціал-демократа Семена Вітика, а також галицького блоку (без соціал-демократів) Тимка Старуха. Головуючим обрано Семена Вітика, якому одразу ж надано слова з першого питання – справи Злуки.

Потім виголосив промову Лев Бачинський. «Галичина та Наддніпрянщина – це дві рідні сестри, яким тепер треба лучити спільне добро і зло, щастя та нещастя. Отже, є потреба негайної злуки обох частин України», – закликав голова галицької делегації^[263]. Після кількох виступів Семен Вітик оголосив голосування вставанням з місць. За ратифікацію Акту злуки^[264] проголосували практично всі присутні, крім групи лівих есерів і укапістів. Однак, почувши гнівні протести, слова обурення, і вони встали. Вперто сиділи на місцях лише два комуністи. Селянські депутати конгресу створили окрему фракцію – Селянсько-українське демократичне сторонництво на чолі з галичанином Т. Старухом. У його програмі задекларовано: узаконення приватної власності; можливість наділення землею лише тих, хто її обробляв; непорушність господарств площею до 50 моргів і конфіскація за викуп землі, що перевищувала цю норму. Планували також побудувати у столиці Селянський дім^[265].

Через день галичан прийняв голова Всеукраїнського Союзу Земств отаман С. Петлюра. Гості з особливим зацікавленням оглянули загальний, рільничий, санітарний, убезпечений та інші відділи земства, агрономічний музей, який вже не один рік проводив регулярні дослідження ґрунту і вод Київщини.

28 січня Трудовий конгрес прийняв Тимчасову конституцію УНР (закон про владу), в якій було відображено окремі юридичні умови функціонування об’єднаної УНР. В склад Директорії увійшов представник Східної Галичини (з 10 березня – Є. Петрушевич). Державний секретар зовнішніх справ ЗУНР автоматично ставав віце-міністром закордонних справ УНР; галичан включено радниками до дипломатичної місії УНР у США. Втім, відчувалося, що в цьому документі проявлялася недосконалість політико-правових засад функціонування об’єднаного державного організму^[266].

Ополудні 29 січня спеціальний поїзд із галицькою делегацією відбув на Жмеринку, Проскурів, Гусятин. Через добу вони вже були в Станиславові. У цей же день, 30 січня, Володимир Винниченко занотував у записнику: «На якийсь час ніби стало спокійніше. Потрошку вертаються „біженці“, соромливо, ніяково уникаючи насмішкуваних поглядів тих, що теж хотіли втекти, та не змогли. З півночі навала притихла. Сарана зайнялася пожиранням захопленої території. Коли вона винищить її, тоді посуне далі… Психічний розлад, упадок енергії, недовір’я в наші сили, жах перед страхіттям таращанських банд проймають не тільки простих обивателів, але і тих, що стоять на чолі громадського руху. Всякий, хто має хоч яку можливість пристроїтись до посольства чи місії, ліняє за кордон… Ну, хай ідуть, вони за це заплатять ревматизмом совісті…»^[267].

Проблеми єднання двох державних організмів неодноразово обговорювалися у Станиславові та інших галицьких містах, які у першій половині 1919 р. регулярно відвідували високі гості з Києва. 20–23 лютого у Станиславові зупинявся В. Винниченко, який, однак, не дуже йшов на контакт із галицькими політиками – прихильниками його опонента С. Петлюри. 26–27 лютого Бережани, Стрий, Ходорів і Станиславів відвідав С. Петлюра, схиляючи галичан зосередити свої зусилля насамперед на відсічі більшовицької Росії. По дорозі в Європу 5–6 квітня Станиславів відвідав М. Грушевський^[268].

І що ж реально дав Акт злуки? Насамперед перегорнемо «Вістник державних законів для всіх земель Української Народної Республіки» і проаналізуємо діяльність Ради народних міністрів і окремих міністерств.

16 січня 1919 р. Виділено 5 млн гривень «на перешивку вузькоколісних рейкових шляхів Галичини».

18 січня. Для організації свята Злуки передано 100 тис. карбованців.

14 лютого. Педагоги із «бувшої Австро-Угорської України» прирівняні до прав наддніпрянських учителів. Відкрито «кредит в 40 000 000 гривень для продовольчих операцій в Галичині, Буковині та Холмщині».

19 лютого. Українським громадянам, які закінчили Львівський, Віденський та Чернівецький університети, Львівську політехніку підтверджено права дипломів вузів УНР.

28 лютого. Держсекретаріату шляхів Галичини асигновано 17 млн гривень «на експлуатацію залізниць, заготовку палива і металу».

15 березня. Для відбудови зруйнованих у Галичині помешкань і будівель виділено 0,5 млрд гривень, одноразових компенсаційних виплат у зв’язку з подорожанням – 80 млн гривень, товариству «Сільський господар» – 2 млн гривень. Водночас прийнято ухвалу про одноразове виділення родинам стрільців УГА 120 млн гривень і, починаючи з 1 квітня, – по 30 млн гривень щомісячно.

4 липня. Затверджено закон про утворення в Камянці-Подільському міністерства справ Західної області УНР (щоправда, без погодження з Є. Петрушевичем). Міністерство «складається з Міністра, його Товариша, чотирьох Департаментів: Фінансового, Товарообміну, Комунікацій та Військового постачання, на чолі яких стоять представники Міністерств Фінансів, Народнього Господарства, Шляхів і Військового та Загальної Канцелярії». Новим міністром став член Української соціал-демократичної партії Семен Вітик.

18 липня. Ухвалено виділити 1 млн гривень «на організацію помочі біженцям з Галичини та організацію для них їдалень».

19 липня. «На військові потреби Галицької армії» перераховано 70 млн гривень.

25 липня. «Яко аванс для видачі допомоги біженцям з Галичини» передано 10 млн гривень. Прийнято «Постанову про вислання до Італії місії в справі евакуації військовополонених українців».

1 вересня. Для місячного «вдержання армії ЗОУНР» виділено 240 млн гривень, одноразової допомоги галичанам-залізничникам – 2,7 млн гривень (по 2 тис. кожному), галичанам біженцям – 5 млн гривень.

13 вересня. Затверджено урядову «Постанову про асигнування в розпорядження Міністра Народної Освіти 800 000 гривень для видачі допомоги Коломийському Окружному Відділові Товариства „Взаємної Помочі Галицьких і Буковинських учителів і учительок“ на освітні справи Покуття».

29 вересня. Ухвалено «Закон про скасування Міністерства у справах Західньої Области Республіки (Галичини) та про утворення Комітету по справах допомоги біженцям-галичанам…»^[269]

Крім того, для знедоленого війною галицького населення, здебільшого спалених сіл Зборівського повіту і Гуцульщини, відправлено 730 вагонів цукру, 213 вагонів борошна, 223 вагони збіжжя, 127 вагонів інших продуктів. Спеціально для галицьких дітей перераховано 1,6 млн крб. Вказаною фінансово-господарською діяльністю займалися в Станиславові різні урядові структури, а серед них експедиція заготовки державних паперів, евакуаційний відділ Державного банку УНР, канцелярія Головного уповноваженого з постачання армії УНР та ін. З ними активно співпрацювало Галицьке інформаційне бюро при Директорії УНР.

Надано фінансову допомогу Національному музею, українському шкільництву. Навесні до Станиславова на гастролі приїжджали наддніпрянський театр під керівництвом М. Садовського, Республіканська хорова капела О. Кошиця^[270].

За наказом Головного Отамана військ УНР С. Петлюри і розпорядження морського міністра М. Білинського було виділено 11 млн гривень для формування у Коломиї із «галичан, бувших матросів» спеціального морського полку^[271].

Прихильні настрої населення Наддніпрянщини до галичан засвідчує відозва Одеського національного союзу і Одеської національної ради:

«Хоч ми самі тепер у дуже тяжкому стані й загрожені навіть у своїй державності, проте ми мусимо допомогти нашим галицьким братам оборонити їхню державність, допомогти всім, кого вони просять – вояками, зброєю, грішми, а в першу чергу збройною силою.

Злітайтесь же, орли, козаки завзяті, на поміч братам галичанам! Одборонім наше культурне огнище, що во время лиха зберегло і розвинуло найдорожчі скарби, культуру й свідомість національну, і тим причинилось до вашого сучасного державного і національного відродження. Доля Галичини зв’язана з нашою долею, її самостійність – опора нашої самостійності.

Не даймо ж її на поталу сусідам! Поспішаймо на поміч всіма силами! Головна Рада Галицьких, Буковинських і Угорських Українців у Києві звернулась з гарячим закликом „До синів України“, утворила в Києві, в Михайлівському монастирі Комітет задля організації добровольців для „Корпусу оборони Галичини“ і збірки всяких пожертв на цю справу та заложила там перший військовий відділ цього корпусу „Загін ім. Гонти“, до якого записалось уже немало наших козаків. Організація такого ж комітету в Одесі і на Херсонщині доручена Головою ради б. поч. голові військової Ради д-ру Ів. Луценку, з пропозиції якого одеський Національний Союз і Національна Рада ухвалили:

1. Заложити в Одесі для Корпусу оборони Галичини „Одеський Гайдамацький Загін“;

2. Заложити другий загін поза Одесою на Поділлі;

3. Заложити „Одеський фронт допомоги Галичині“ і для цього:

а) одчинити окремий біжучий рахунок в одеському відділі Українбанку для збірки жертв грішми; б) одчинити такий же рахунок в одеському відділі Дніпросоюзу та належних до нього кооперативах для збірки жертв іншими речами (харчові продукти, одіж, біля і т. д.); в) одчинити збірку жертв через господарчу Комісію одеської Української Національної Ради; г) звернутись до відповідних урядових і громадських інституцій за допомогою по озброєнню військових частин та іншому знарядженню організації медично-санітарних і продовольчих відділів, а також їх транспортировка;

4. Звернутись до українського громадянства поза Одесою з закликом направляти добровольців і жертви або в висше названі місця Одеської Організації допомоги Галичині, або заложити власну організацію і робити все як найгарніше;

5. Вислати негайно до Львова уповноважених для вияснення місць і порядку, куди і як направляти добровольців і жертви.

Поки що подається для відома тих, хто хоче йти на поміч Галичини помимо вказаних пунктів в Києві і Одесі, що треба направлятись через Жмеринку і Волочиськ до Підволочиськ. В першу чергу мають організуватись відповідні прийомні бюра і комітети в Жмеринці, Проскурові і Камянці Подільському. Поспішаймо на поміч!»

Хвилюючу відозву підписали голова Одеського національного союзу д-р Іван Луценко і голова Одеської української національної ради пан Климович.

Уряд УНР надав галицькому уряду, Начальній команді УГА відчутну військову допомогу. Уже 17 листопада до Львова приїхала військова місія під проводом полковника Захаріна і вже згадуваного одеського лікаря і громадського діяча І. Луценка, яка після ознайомлення із галицької дійсністю одразу ж відбила термінові телеграми:

«Одеса. Українська Рада. Висилайте на Підволочиськ і Львів якнайшвидше вояків, хоч би без зброї, залізничників і шоферів»;

«Київ. Український Клуб. Винниченко. Висилайте якнайшвидше вояків на Підволочиськ і Львів»;

«Київ. Михайлівський монастир. Галицька Рада. Висилайте якнайшвидше вояків на Підволочиськ і Львів».

Заклик почули. Одразу ж після підписання попереднього договору між ЗУНР і УНР у грудні 1918 р. Галицька армія отримала 20 тис. гвинтівок, 80 млн патронів, 300 кулеметів, 80 гармат. Невдовзі – 20 літаків для авіазагону в Красному і Стрию.

Однак через півроку січневий акт фактично перестав бути чинним…

На початку лютого Директорія УНР, яку вибили з Києва більшовицькі частини, знову опинилася у Вінниці. Її представники прибули до Бірзули, де їх прийняв французький полковник А. Фрейденберг, начальник штабу військ Антанти в Одесі. Там вони ще раз зажадали, щоб союзники визнали УНР і надали українцям воєнну допомогу. Але під натиском частин Червоної Армії Директорії довелося відступити до Жмеринки, потім до Проскурова, де 11 березня відбулася державна нарада, на якій більшість виступила з пропозицією припинити переговори з командуванням Антанти в Одесі й натомість домовитися з більшовиками. Симон Петлюра, однак, висловився проти^[272].

Далі Петлюра взяв на себе ініціативу і, відступаючи з Рівного, опинився у Радзивилові, де з ним, в умовах особливої секретності, зустрівся посланець Ю. Пілсудського майор Заглоба-Мазуркевич. Через кілька днів петлюрівський полковник-емісар В. Курдиновський побував у Варшаві з повноваженнями «підписання угод». А 28 травня 1919 р. він, як делегат УНР, і польський прем’єр І. Падеревський підписали угоду, в якій було зафіксовано прохання Петлюри до Польщі «подати допомогу і підтримку». За це Симон Петлюра брав на себе зобов’язання «укласти з польським урядом договір, що ґрунтувався на таких основних принципах: відмова прав на Східну Галичину, визнання Західної Волині „як невіддільної частини Польщі“, підлеглість УНР Польщі у зовнішньополітичних правах».

9 серпня, і знову ж таки у великій таємниці від уряду ЗУНР, у Варшаву надіслано чергову надзвичайну місію на чолі з П. Пилипчуком. Мова знову йшла про термінову підтримку уряду С. Петлюри з боку Польщі в боротьбі проти більшовиків. Через тиждень на береги Вісли прибула ще одна місія УНР на чолі з А. Левицьким. Але головною умовою підписання спільного польсько-українського договору підтверджувалося зречення урядом Петлюри Галичини і Західної Волині (відтак 4 млн українського населення, родовищ нафти, солі та озокериту, карпатського лісу) на користь Польщі^[273].

Таємний діалог із Варшавою галицькі громадські діячі розцінили «грубою національною зрадою». Таким чином, у соборність було вбито клин. Відтак уряд ЗУНР відмовляється від співпраці з проводом УНР^[274]. Про це, зокрема, офіційна дипломатична делегація ЗУНР (С. Витвицький, А. Горбачевський, М. Новаківський) заявила 3 грудня 1919 р. посольству УНР у Варшаві і уряду Польщі. При цьому підкреслили, що декларацію від 2 грудня «уважаємо неважною з огляду на безправність у формі і змісті»^[275]. Свій гнів щодо ходу польсько-українських переговорів висловили галичани й під час годинної зустрічі із Ю. Пілсудським 15 грудня 1919 р. Зустріч завершилася виваженою фразою господаря Бельведеру: «Недавня польсько-українська війна була такою глибокою, що зараз після неї неможливе повне порозуміння між двома народами. Так необхідного порозуміння можна досягти лише поетапно»^[276].

Розкріпачений Отаман і голова Директорії активізує дипломатичний тиск на Варшаву. 21 квітня 1920 р. від його імені підписується політичний договір з Польщею, а через три дні – 24 квітня – ще й воєнна конвенція. Тепер за Польщею визнавалося право майже на все Правобережжя України в межах кордонів 1772 р., за винятком Києва і частини колишньої Подільської губернії. Український народ таким чином позбавлявся своїх історичних територій – Східної Галичини, Західної Волині, відходила у небуття соборність^[277].

27 квітня 1920 р. С. Петлюра прийняв маніфест «До українського народу», у якому стверджував факт визнання урядом Польщі УНР, а також осуджував перехід УГА у стан Добровольчої армії і до більшовиків^[278]. Але його всерйоз уже не сприймали у Галичині. На той час польсько-українські війська переможно крокували подільськими степами до Києва. Йшов третій день нової війни.

І все ж, незважаючи на короткочасність, січнева злука загалом відповідала життєвим інтересам українського народу, який до цього близько шести віків був пошматований сусідами і, без сумніву, прагнув національно-державного єднання. Однак історичні обставини склалися так, що у той драматичний час так і не вдалося об’єднати змасакрований народ і консолідувати українську націю. Сталінське возз’єднання 1939–1945 років виявилось теж незавершеним, оскільки частина споконвічних українських земель – Холмщина, Підляшшя, міста Перемишль, Ярослав, Ряшів – з волі «батька всіх народів» була «подарована» Польщі.

Згодом, 21 січня 1990 р., на честь свята Злуки Народний рух України провів живий ланцюг єднання, який проліг від Івано-Франківська і Львова до Києва. У той морозяний день на автомагістралі республіки вийшло п’ять мільйонів громадян України – українців, росіян, євреїв, поляків, вірменів, 1991 р. свято Соборності України вже на офіційному рівні вперше відзначалось у Києві, Львові, Тернополі, Івано-Франківську, інших містах. Нині це свято незалежної соборної України. За єднання українських земель активно виступили учасники Євромайданів 2013–2014 рр. у Києві, Львові, Харкові, Одесі, Донецьку, Запоріжжі, Сімферополі, які прагнули демократизації суспільства та відновлення історичної справедливості.

Галицька армія: жити і вмирати «в чести»

Переможний листопадовий виступ розхолодив більшість його політичних провідників і частину вояків. Тим паче перші бої у Львові не віщували українцям великого кровопролиття. Внаслідок цього повноцінне формування регулярної Галицької армії розпочалося лише після падіння Перемишля, Ярослава, Львова, загарбання румунськими військами Буковини.

Щоправда, 5 листопада Українська Національна Рада і Генеральна Команда звернулася до українського народу з відозвою «Під зброю!», в якій обґрунтовувалася необхідність створення невеликої власної армії на добровольчій основі. «Мусимо мати передовсім своє військо, національну армію! Цих хоробрих і безсмертною славою укритих відділів, які у цій хвилі має під рукою Українська Національна Рада, замало! Тільки велика національна армія в більшім краю, Зорганізована і Готова, може переконати всіх противників, що даремна їх злість і жадоба панувати над ними…» Автори Звернення закликали: «Тому хто тільки здоровий, нехай записується до української армії! Молодші від 19 до 30 років ідуть якнайскоріше до Львова для краєвої служби, 17 і 18-літні та від 31 до 36-го року життя нехай запишуться у повітового комісара для повітової служби…»

Однак цей документ лише радив-благав, а не зобов’язував громадян молодої республіки ставати в лави її захисників. Як бачимо, гірка помилка Центральної Ради не стала уроком для галичан. Отож за ініціативою міських, повітових комісарів, а часто окремих військових, старшин запасу в краї почали формуватись озброєні загони добровольців. 8 листопада полковник М. Маринович (1861–1944) звернувся з листом до повітових управ, у якому пропонував утворювати запасні команди, до яких набирати громадян 1895–1897 років народження, а також брати на облік всіх здорових чоловіків віком 17–35 років. Та лише 13 листопада, з двотижневим запізненням, прем’єр К. Левицький і державний секретар військових справ полковник Д. Вітовський оголосили наказ про мобілізацію громадян до Галицької армії:

«IV. Розпорядок з дня 13 падолиста 1918

На основі постанови Української Національної Ради з дня 13 падолиста 1918 заряджую частинну мобілізацію всіх обов’язаних до військової служби горожан української народності Західно-Української Народньої Республики, і так:

1. Всіх гажистів бувшої австрійської армії до 50 р. життя.

2. Річників мужви із здемобілізованої, бувшої австрійської армії від 1883–1900 р.

3. Заряджую перегляд річника 1901 та річників 1883–1900 р. в тих граничних повітах, де під час війни австрійські власти рекрута не збирали.

Всі обов’язані до служби під ч. І. зголошуються негайно в приналежній окружній команді. Щодо обов’язаних до служби під ч. 2. мають начальники громад протягом 3 днів, числячи від хвилі доручення отсього розпорядження, зладити списи в 3 примірниках, з того 2 примірника передати негайно повітовому комісареви.

Повітові комісарі передають по одному тих же примірників окружним військовим командам, котрі зарядять покликає. Мужва має бути все готова до виїзду.

Від обов’язку чинної служби є поки-що звільнені ученики середніх шкіл кожного рода.

Реченець покликання наведених під ч. 3. буде поданий пізніше.

Всі розпоряди і прикази видані досі українськими властями військовими і цивільними щодо мобілізації тратять свою силу з днем оголошення сього розпоряду»^[279].

У той же день територію республіки поділено на 3 військові області (Львів, Тернопіль, Станиславів) і 12 військових округів, затверджено текст військової присяги: «Присягаємо торжественно Всемогучому Богу повинуватися вірно і слухняно Західно-Українській Народній Республиці, її Верховній Владі, її Правительству, її Армії, як також всім її отаманам та всьому її Начальству, їх поважати і захищати, їх прикази і припоручення у всякій службі виконувати, проти всякого ворога, хто-небудь ним був би і де тільки воля її Верховної Влади вимагатиме, на водах, на сушах, у воздусі, в день і в ночі, у боях, наступах, сутичках і всякого рода підприємствах, словом на кождому місці, в кожду пору, в кождім случаю хоробро і мужньо боротися, наших військ, прапорів і оружя в ніякому случаю не покидати, з ворогом ніколи в найменші порозуміння не входити, завсігди так вестися, як сього воєнні закони вимагають та як чесним воїнам ліцює і в сей спосіб в чести жити і умирати. Так нам, Боже, допоможи – Амінь»^[280].

Загалом нові збройні сили творилися повільно: військове керівництво і уряд ЗУНР знаходились у Львові, зв’язки з провінцією були слабкими. У перші дні війни не було розроблено системи формування армії: новостворені частини мали довільні структури, носили найменування своїх місцевостей або командирів. На базі легіону УСС створено перші бойові групи «Старе Село» отамана О. Микитки і «Схід» полковника М. Тарнавського. Вони стали зав’язком підльвівського фронту, який серпом обліг галицьку столицю. Вже у листопаді діяли групи «Сокаль», «Угнів», «Щирець», «Наварія», «Рудки», «Крукеничі», «Хирів», «Лютовиська», «Команчо», «Південь». На півночі сокальська, угнівська, равська, белзька, яворівська, янівська групи у грудні об’єднались в групу «Північ»^[281].

Щоправда, у першій половині листопада противник теж діяв хаотично, обмежуючись окремими акціями. Лише після того, як до Варшави прибув Ю. Пілсудський і призначив командувачем військ галицького напрямку генерала Т. Розвадовського, поляки розгорнули цілеспрямовану агресію по всьому фронту. Скориставшись деякою неорганізованістю українців, після зайняття Перемишля ворожі частини розпочали наступ на схід. 20 листопада вони захопили Хирів і підійшли до Самбора. На щастя, відчайдушний отаман А. Кравс устиг сформувати групу «Хирів» (іноді її називали «Глибока»), яка не тільки захистила Самбір, але й перейшла у контрнаступ і 5 грудня відбила Хирів. Подібно – під час рейду польського бронепоїзда зі Львова на Пустомити – на базі сотні чотаря О. Воробля утворилась група «Щирець». А в ході боїв з польськими частинами, які наступали з Перемишля вздовж залізниці на Львів, діяла група «Рудки»^[282] (або «Група Гофмана» – за іменем її командира отамана Карла Гофмана).

Керівники новоутвореної держави, у першу чергу військові, терміново шукали союзника в боротьбі за незалежність. На їх заклик відгукнулась Українська Народна Республіка. Директорія надіслала загін імені І. Гонти отамана А. Долуда, Козятинську стрілецьку бригаду полковника Кравчука (близько 1000 стрільців і старшин), артилерійську бригаду. 10 грудня прибув Михайло Омелянович-Павленко (1878–1952), обійнявши відповідальну посаду командувача Галицькою армією. 40-річний генерал мав значний бойовий досвід – брав участь у російсько-японській, Першій світовій війнах, де командував гвардійським полком, потім був начальником штабу корпусу, у добу Центральної Ради очолював бригаду, дивізію. Отже, це був досвідчений командир. На жаль, в умовах українсько-польської війни він не зумів сповна проявити свій талант і вишкіл. Історик Олег Ключенко вважав його недостатньо вольовим і самостійним у діях. Але це не завадило йому відзначитися опісля на службі у Дієвій армії УНР та відчайдушно здійснити Зимовий похід 1919–1920 рр.^[283]

Начальником штабу армії затверджено полковника російської армії Євгена Мишковського (1882–1920). Саме він став автором плану і душею докорінної реорганізації, а фактично, створення нової сучасної армії, яка була завершена в січні 1919 р. Тоді на базі невиразних бойових груп створено три корпуси по чотири бригади в кожнім. Бригада складалася з 3–5 куренів піхоти, до них входили технічні і допомогові відділи. Курінь включав три стрілецькі і кулеметну сотні. Сотня ж складалася з трьох чет.

І все ж труднощів вистачало. Особливо бракувало командних кадрів вищої ланки – від бригади до Начальної команди. Серед галичан їх не знайшлося і десятка: полковники Віктор Курманович і Микола Маринович, підполковник Мирон Тарнавський, отамани Осип Букшований, Осип Микитка, Сень Горук, Гриць Коссак і Степан Шухевич.

Отож довелося скористатися послугами австрійських офіцерів. На службу прийнято добре підготовлених, досвідчених фронтовиків, які прекрасно показали себе в боях і успішно просувалися по службі, зокрема, підполковників Антона Кравса, Альфреда Шаманека, отаманів Альфреда Бізанца, Арнольда Вольфа, Вільгельма Льобковіца, Альфонса Ерлє. Були й випадкові люди, особливо на штабних та інтендантських посадах.

Зрештою, деяких із вищеназваних осіб важко назвати іноземцями. Зокрема 28-річний командир 2-ї Львівської бригади Альфред Бізанц – уродженець села Дорнфельд (нині с. Тернопілля Пустомитівського району Львівської області) у Галичині, добре володів українською мовою, знав місцеві звичаї і традиції. Не випадково в роки Другої світової війни адмірал Канаріс призначив його, полковника абвера, відповідальним за зв’язок із проводом ОУН, а згодом скерував до Львова формувати дивізію «Галичина». Ув’язнений у застінки НКВС 1945 р., загинув 1949 р. у мордовських таборах СРСР^[284]. Крім російськомовного генерала М. Омеляновича-Павленка і полковника Євгена Мишковського, на службу зараховано полковника Миколу Какуріна – талановитого високоосвіченого штабного офіцера, нагородженого кількома орденами за бойові заслуги на фронті^[285]. Пізніше прибув генерал Олександр Греков – герой Чортківської офензиви 1919 р., прихильник маневреної війни. З російської армії прийшов полковник Джамбулат Кануков – командир авіасотні в ГА, який пізніше загинув у повітряному бою під Озерною, неподалік Тернополя. Успішно служили й інші російські офіцери.

Отже, протягом грудня – січня, вже в ході українсько-польської війни, йшла організація Галицької армії, творилися корпуси, бригади, курені. Бойові групи «Північ», «Яворів», «Угнів» та інші разом з окремими загонами від Львова та Сокаля увійшли до І корпусу, командиром якого став полковник Віктор Курманович (1876–1945) – єдиний з галицьких воєначальників, який раніше закінчив австрійську військову академію. Син греко-католицького священика із села Вільшанці з-під Золочева став офіцером у часи світової війни, командував бригадою на італійському фронті. Після повернення буквально на порожньому місці зібрав п’ять сотень стрільців і утворив групу «Північ» (осідок штабу в Сокалі). Його частини відразу ж відкинули поляків від Жовкви і стійко утримували фронт на лінії Сокаль – Угнів – Рава-Руська – Краковець. До корпусу також включено 5-ту Сокальську, 6-ту Равську, 9-ту Угнівську, 10-ту Яворівську бригади^[286]. Із груп «Схід», «Старе Село», «Щирець», «Наварія» сформовано II корпус під командуванням підполковника Мирона Тарнавського (1869–1938), уродженця села Барилів на Радехівщині. Після навчання у Бродівській, Львівській гімназіях закінчив офіцерську школу, служив у австрійській армії. В роки світової війни командував Кошем УСС, фронтовими частинами. До складу корпусу Тарнавського, який облягав галицьку столицю і тому називався Осадним, увійшли 1-ша бригада Українських січових стрільців, 2-га Коломийська, 3-тя Бережанська і 4-та Золочівська.

Нарешті, бойові групи «Хирів», «Крукеничі», «Гофмана» утворили III корпус, який увібрав у себе 7-му Львівську, 8-му Самбірську, 11-ту Стрийську та Гірську бригади. Він утримував чи не найважливіший фронт на лінії Городок – Судова Вишня – Хирів – Турка. Корпусним командиром призначено знаного полковника Гриця Коссака (1882–1937).

Крім стрілецьких корпусів і бригад, формувалися інші частини. Зокрема, українські артилерійські підрозділи створено вже у перші дні. Так у Кам’янці-Струмиловій під керівництвом чотаря Олександра Вельничука були захоплені кілька австрійських гармат і сформована одна з перших в ГА артилерійських батарей. У складі 4-ї (Золочівської) бригади вона успішно громила ворога в районі Дублян під Львовом. Невдовзі ця батарея стала зародком артилерійської групи, яку очолив австрійський старшина сотник Біркенава. На початку 1919 р. із групи утворено полк, який входив до Осадного корпусу полковника Мирона Тарнавського і мужньо стояв у облозі галицької столиці.

Суттєво зміцнилась артилерія ГА, коли у грудні 1918 р. на польський фронт прибули з Києва 2-й і 6-й гарматні полки, сформовані й надіслані з Києва до рідної Галичини командиром артилерії осадного Корпусу Січових стрільців полковником Р. Дашкевичем, а також 1-й Запорізький важкий гарматний полк^[287]. Натомість майже 2 тис. галицьких добровольців військове міністерство ЗУНР надіслало у січні 1919 р. у розпорядження Корпусу Січових стрільців, зокрема 200 юнаків до його гарматної бригади^[288]. Крім того, Директорія надіслала для Збройних Сил ЗУНР тільки наприкінці 1918 р. 120 гармат різних калібрів.

У ході організації армії до кожної з 12 створених стрілецьких бригад увійшли артилерійські полки. Як правило, полк складався з чотирьох батарей по чотири гармати, тобто мав 16 гармат. Крім того, всі три галицьких корпуси і Начальна команда мали у своєму підпорядкуванні окремі артилерійські частини важких гаубиць, далекобійних і протиповітряних гармат. На жаль, Галицькій армії постійно не вистачало гармат і боєприпасів до них. Поставки Директорії не забезпечували потреби фронту. Практично у всіх операціях польська армія набагато перевищувала галицьку за кількістю гармат і артилерійських частин, не говорячи вже про їх якість і боєприпаси. Зауважимо, що у надзвичайно напружені і вирішальні дні травня 1919 р. ГА мала на більш як трьохсоткілометровому фронті всього двісті гармат. Нестачу артилерії бійці компенсували високим умінням і героїчними діями.

У Красному створено перший авіаційний загін у складі двадцяти літаків, правда, справними для польотів було лише кілька машин. Його командиром призначено сина Каменяра сотника Петра Франка, молодого хіміка, випускника Львівського університету, якого воєнна хуртовина захопила ще в серпні 1914 р. Добровольцем згодився він до легіону УСС і з ним пройшов карпатські перевали, заплави Стрипи і пагорби Лисоні. Командир чети сотні Романа Сушка був відважним і ініціативним старшиною, за що нагороджений медаллю Хоробрості. 1916 р. йому вдалося здійснити мрію – закінчити льотну школу в Сараєві. Але австрійське командування не довірило галичанину бойову машину. Тільки після листопадового зриву 1918 р. він зміг сісти за штурвал і піднятися в небо.

У спогадах, опублікованих 1937 р., Петро Франко з великою щирістю писав про фронтових побратимів, які на стареньких «Ньюпорах», «Фарманах», «Альбатросах» постійно ризикували життям і нерідко гинули. Серед них були пілоти різних національностей. В небі Східної Галичини билися грузинський князь полковник Кануков із сином, росіянин Алелюхін, австрієць полковник Бернгрубер, естонець Євський, наддніпрянець Хрущ. Сміливими повітряними асами стали й галичани Степан Слєзак, Роман Кавута, Степан Кузьмович.

До весни 1919 р. організацію армії в цілому було завершено. Її ряди зросли до 125 тис., головно за рахунок селянства^[289]. Війська набули певного досвіду, значно зміцнилась їхня боєздатність, зріс авторитет в очах земляків.

Безпосередньо Галицькою армією керували президент УНРади, з червня 1919 р. – диктатор Є. Петрушевич – формально і Начальний командант – фактично. При Начальному команданті діяв фактично генштаб – Начальна команда ГА. Коли Є. Петрушевич став диктатором, Начального команданта називали Начальним вождем. Обов’язки помічника Начального команданта (вождя) виконував начальник (шеф) штабу.

Командувачами УГА були: полковник Дмитро Вітовський (до 5 листопада 1918 р.), Гриць Коссак (до 9 листопада 1918 р.), Гнат Стефанів (до 10 грудня 1918 р.), генерал Михайло Омелянович-Павленко (до 9 червня 1919 р.), генерал Олександр Греков (до 5 липня 1919 р.), полковник Альфред Шаманек (до 21 лютого 1920 р.) і підполковник Амброзій Вітошинський (до 1 березня 1920 р.). Заступниками командантів і начштабу були шестеро осіб (серед них лише один генерал – Г. Ціріц (до 10 лютого 1920 р.) і полковник А. Шаманек (займав посаду двічі).

Нова армія будувалася за австрійським зразком. НКГА поділялася на два відділи: оперативний і організаційно-матеріальний. Перший керував бойовими діями і складався з чотирьох підвідділів (рефератів – в оригіналі): 1) оперативного; 2) розвідного; 3) зв’язку; 4) доповнень (поповнень). Другий керував допоміжними службами і складався з десяти підвідділів: 1) персональний (особового складу); 2) стрілива (боєприпасів); 3) обозництва (тилу); 4) технічний; 5) санітарний; 6) ветеринарний; 7) інтендантський; 8) судовий; 9) польового духовенства; 10) летунський. Після проголошення диктатури реорганізована НКГА складалася з оперативного штабу, головного відділу фронту і етапної команди. Начальній команді безпосередньо підпорядковувалися запасні, обозні та навчальні частини.

Однострій для ГА розробляли у лютому – березні 1919 р. під орудою українського педагога, організатора січово-стрілецького і фізкультурного руху, члена держсекретаріату військових справ Івана Боберського, який вважав, що «однострій має в своїм вигляді дати докази самостійного смаку і питомої культури українського народу. Ся питомість… мусить лучитися з простотою та практичністю». 22 квітня було видане відповідне урядове розпорядження з описом нової уніформи, а 30 квітня надруковане у пресі. Обов’язковою вона мала стати від 1 травня. Нова уніформа складалася з блузи австрійського покрою з чотирма кишенями (кожна з трьома клапанами) і стоячим відкладним коміром. Штани того ж покрою і черевики з гетрами, обмотками і крагами, для кавалеристів і артилерійських їздових – чоботи. До розробки форми І. Боберський залучив маляра О. Куриласа і скульптора М. Бринського. Чимало цінних зауваг дали досвідчені старшини (В. Курманович і П. Бубела). Сукно привозили з Наддніпрянщини.

Кольорами родів військ і служб були прийняті такі: піхота – темно-синій, кіннота – жовтий, артилерія – червоний, жандармерія – вишневий, технічні частини – сірий, зв’язківці – темно-зелений, медики – чорний, служби тилу (обозники) – світло-зелений. З таких кольорів нашивали зубчатку на комір бойової блузи. В офіцерів зубчатка облямовувалася золотом по краю, у штабних офіцерів – на золотій підкладці, а в генералів – срібна зубчатка на золотому тлі^[290].

Українська влада розробляла і систему нагород. У листопаді 1918 р. держсекретаріат військових справ встановив Орден Оборонців Львова трьох класів (великий, командорський і лицарський хрести), у квітні 1919 р. – відзнаку за хоробрість «Тризуб» чотирьох класів. Перший клас (золотий) мав чотири ступені, другий (срібний) – три, третій (бронзовий) – чотири, четвертий (залізний) – три. Встановлено також «Тризуб до зброї», Медаль за заслуги 4-х класів (медаль Тризуба), Медаль для поранених, Хрест для духівників і «Листки Червоної Калини» для медиків. Проте виготовити заплановані відзнаки вчасно не вдалося. Старшини і стрільці, як правило, використовували старі австрійські й усусівські відзнаки. Напередодні ухвалення Акту Злуки у склепах Станиславова і Тернополя, зокрема єврейських, продавалися відзнаки «Соборної України»^[291].

До переходу армії за Збруч, на територію УНР, більшість озброєння було австрійським. Піхоту озброювали п’ятизарядними магазинними гвинтівками Манліхера зразка 1895 р. (довжина 1270 мм, вага 3,65 кг). Гвинтівка відзначалася високою скорострільністю, хорошою балістикою і надійністю. Офіцерський корпус традиційно користувався 9-мм пістолетом «штейр» зразка 1912 р. із зовнішнім курком, 7,65 мм німецьким «парабелумом» моделі 1904–1908 рр. і бельгійським пістолетом «браунінг» 1900 і 1903 рр. Типовим кулеметом був станковий скоростріл А. Шварцлезе, прийнятий в австрійській армії ще 1907 р. Німецький скоростріл 7,92 мм «максим» фірми ДВМ двох модифікацій (МГ-08 і МГ-15) важив лише 14 кг і міг вести вогонь з рук без станка.

На озброєнні артилерії були німецькі та російські легкі та важкі гармати різних систем. Якщо спочатку були тільки німецькі (насамперед польові 122 мм гаубиці Крупа 1910 р., дальність стрільби 6,4 км), то в першій половині 1919 р. їх замінили на російські – польові гармати 75 мм зразка 1902 і 107 мм 1910 рр. (дальність стрільби 6,6 і 12,7 км), 122 і 152 мм гаубиці 1910 р. (дальність стрільби 7,7 і 9,8 км), а також гірські 75 мм і далекобійні 152 мм гармати (дальність стрільби 10 і 12,4 км).

На озброєнні авіації були літаки європейського виробництва: австрійський «Бранденбург» Б-1; німецький «Люфтверкерсгезельшафт», Fokker D. VII, DFW С. V (4-моторний бомбардувальник); французький «Ньюпор» тип 17, 21, 23 та «Альбатрос»; англійський «Ллойд». На захисті суверенітету ЗУНР стояли також інші воєнізовані силові структури – корпус державної жандармерії, польова жандармерія (сторожа) Галицької армії, залізнична жандармерія.

Важливе місце у процесі військового будівництва мало впровадження нових нормативно-правових актів, що стосувалися матеріального забезпечення і соціального захисту особового складу армії. 13 листопада 1918 р. водночас із оголошенням законодавчих документів про розбудову збройних сил республіки голова уряду К. Левицький і військовий міністр Д. Вітовський підписали й оприлюднили рішення Української Національної Ради і постанови ДСВС щодо призначення посадових окладів для старшин, підстаршин і стрільців. Крім цього, старшинам належала доплата на квартиру, залежно від місця дислокації війська (80—420 корон), на придбання однострою (500–750 корон). На фронті старшинам дозволяли мати ординарця (чуру). Додатково по 10 корон отримували водії автомашин і панцерників. Поранені та хворі мали оклади з фронтовими додатками, ув’язнені – шість корон щомісяця. Було визначено виплати старшинам за відрядження – по 15 корон на день і 5—10 корон для оплати поїздок.

1 березня 1919 р. Українська Національна Рада і військове відомство збільшили виплати воякам Галицької армії. Якщо для стрільців їх збільшували у півтора-два рази, то для старшин на 20–30 %. Додаток для фронтовиків визначали на: бойовий – для частин, які безпосередньо брали участь у бойових діях (його підвищували на 15–20 %) і польовий – для частин, які не вели бойових дій, але перебували в обороні або у складі осадного корпусу під Львовом. Визначено додаткові виплати для військових спеціалістів і для активних підстаршин, тобто для тих, хто служив в армії за контрактом. Зокрема, булавний старший десятник на четвертий рік служби мав отримувати щомісяця 90 корон, через шість років – 110 корон. Визначено платню летунам, яким належало отримувати доплату до основних окладів залежно від посади: пілотам-старшинам – 190 корон, підстаршинам – 150 корон щомісячно; технікам-старшинам – 190 корон, іншим спеціалістам – 120–190 корон. За здійснення польотів додаток летунам становив корону за два кілометри відстані, за знищення ворожого літака винагорода складала 1000 корон, за випробування кожного літака – 100 корон. Грошові виплати здійснювалися регулярно. Гідне подиву є те, як уряд в умовах війни, маючи для поповнення державної казни лише Дрогобицько-Бориславський нафтовий басейн, знаходив можливості фінансово утримувати понад стотисячне військо.

У армії організовано інтендантську службу, яка забезпечувала харчування особового складу. 5 грудня 1918 р. у постанові військового відомства було визначено норми продуктів для вояків. 21 лютого 1919 р. оприлюднено ще одне розпорядження, в якому встановлено новий пайок для всіх військовослужбовців: 300 г м’яса, 200 г крупи, 500 г хліба, а також кава, цукор, масло, цигарки або 20 г тютюну для стрільців і підстаршин та двадцять цигарок і 20 г тютюну – для старшин. Для фронтовиків пайок безпосередньо збільшували інтендантські служби бойових частин залежно від наявності харчів, а для ув’язнених продуктову норму зменшували. Інколи старшинам дозволяли замість харчів отримувати гроші. Водночас збільшено норму харчування для поранених і хворих військовиків у шпиталях, зокрема для тих, кому потрібно дотримуватись дієти, – до однієї корони щоденно, незалежно від військового звання і категорії.

Великий резонанс викликало розпорядження від 10 березня 1919 р. військового відомства про забезпечення продуктами харчування сімей старшин і активних підстаршин. У документі зазначено, що інтендантські служби окружних військових команд зобов’язані видавати родинам військовиків денний пайок, до якого входили: 150 г м’яса, 100 г круп, 200 г борошна, півкілограма картоплі та інше кожному. Визначали також порядок забезпечення, вели облік виданого, замість продуктів можна було брати гроші^[292].

У вирі українсько-польської війни

Битва за столицю 1—22 листопада 1918 р

Українці не сподівалися, що полякам-військовикам і цивільним «орлятам» вдасться так швидко оговтатися і вже до кінця першого листопадового дня домогтися певного успіху. Втім, нічого дивного у цьому не було. По-перше, у місті Львові вони становили більшість. Поляки – мешканці міста, їхні жінки і діти підтримували своїх бойовиків, деякі з них брали участь у вуличних сутичках. По-друге, полякам вдалося швидко об’єднати військові сили міста, основу яких склали три формації: Польська військова організація – колишні леґіонери бригади Пілсудського, Польський допомоговий корпус, провідником якого був Владислав Сікорський, складався з жовнірів і старшин на той час розформованого корпусу; Польські військові кадри, до яких горнулися різні товариства – «Сокіл», «Ґвязда», «Скала», а також молодіжні, студентські, жіночі організації. Загальне керівництво здійснював сорокачотирирічний граф Александр Скарбек – лідер польського національно-демократичного руху в Галичині.

31 жовтня пополудні представники цих організацій провели таємну нараду в будинку на Личаківській^[293]. Там і було вирішено об’єднатись під проводом капітана Неслава Мончинського. Згідно з планом, який враховував незначну кількість військових сил, полякам належало забарикадуватись на заході, встановивши контроль над головним залізничним вокзалом. Пополудні 1 листопада південно-західну частину міста також заполонили польські бойовики. У кількох місцях відкрилися пункти набору добровольців, які реєстрували по 200–300 жовнірів щоденно. Надвечір наступного дня польські загони зайняли райони Політехніки, собору св. Юра, костелу св. Єлизавети, оточили головну пошту, цитадель. Зростанню їхньої активності сприяла діяльність польських політичних партій у Львові, які 1 листопада утворили Польський комітет народовий. У першому зверненні до населення комітет закликав «усіх боєздатних поляків до зброї».

У цей тривожний час супротивники вирішили, врешті-решт, сісти за стіл переговорів. 2 листопада у Торгово-промисловій палаті з польськими представниками зустрілися авторитетні українські політики і громадські діячі К. Левицький, М. Лозинський, Р. Перфецький, Л. Ганкевич, Л. Цегельський, С. Федак і митрополит А. Шептицький. Але мирні пропозиції українців – державний кордон по Сяну, культурна автономія поляків і євреїв у Галичині – поляки відкинули. Втім, незважаючи на протиріччя, сторони опублікували спільну відозву до населення із закликом до злагоди. Наступного дня вона з’явилася трьома мовами на мурах.

І хоча перші листопадові дні загрожували вогнем війни, далеко не всі сприймали її серйозно. Саме тому половина стрілецтва спокійно розійшлася по домівках, а на тривожні заклики Вітовського до міських і повітових комісарів якнайскоріше надіслати поборовців на захист столиці, відгукнулися лише Золочів, Щирець і Кам’янка-Струмилова. Тим часом становище українських військ погіршилося. Вітовський був шокований, коли начальник штабу Сень Ґорук повідомив: у лавах залишилося лише 648 стрільців і старшин. Про спроби ліквідувати хоча б головні ворожі вузли опору навіть не йшлося.

Годі було втримати Головний двірець, за який одразу ж почалася завзята боротьба. Для його оборони було виділено лише два десятки стрільців – грубий прорахунок командування. Бо коли Мончинському стало відомо про наявність на складах Чернівецького двірця великої кількості зброї, він вислав туди сильний загін. Захоплених трофеїв вистачило для чотирьох тисяч бойовиків. Тому вже під вечір 2 листопада полякам вдалося зайняти головний вокзал. Отже, ці дні відзначалися зростаючою їх активністю. Вітовський усі свої надії пов’язував з полком УСС. Та січовики забарилися. Залізничники, майже виключно поляки, стримували рух ешелонів з Чернівців і саботували всі розпорядження командира полку Букшованого. Тож лише 3–4 листопада транспорти січовиків прибули до приміської станції Сихів. У надзвичайно складній ситуації Вітовський не витримав нервової напруги і звернувся до К. Левицького із заявою про відставку. Саме тоді до Львова прибув 36-літній отаман Гриць Коссак, колишній народний учитель з Дрогобиччини, відомий громадський діяч, співорганізатор товариства «Січові Стрільці». У роки світової війни Коссак спершу командував куренем, а з 1915-го – легіоном УСС. Військовим комендантом Львова призначили 56-річного полковника Миколу Мариновича^[294]. Однак Г. Коссак не зумів вдало використати сили новоприбулих усусусів. Коли чотири сотні стрільців, кулеметна сотня, чета мінометників під командуванням сотника Букшованого швидко вивантажилися, готові виконати бойові завдання, їх ніхто не зустрів. Не маючи інформації про становище в місті, сотник приступив до виконання застарілого наказу командування, який передала кольпортерка (розповсюджувач) однієї з львівських газет. Спочатку, щоправда, вони без втрат розгромили польський гарнізон Персенківки. Тоді сотні розділилися. Група Букшованого без перешкод зайняла Цитадель, вибила поляків з трамвайного парку і навколишніх кварталів. Інша група зав’язала бій за Головний двірець. Перемога була близькою. І тут поляки перехитрили січовиків, запропонувавши перемир’я. Поки велися переговори, до них надійшла допомога. Українських парламентарів полонили, а їхні сотні вибили із зайнятих позицій. Вони повернулися до Персенківки. Польський гарнізон вокзалу відбив і другий наступ січовиків.

Обороною вокзалу керував 24-річний поручник Броніслав Пєрацький, відзначений за бої у Львові званням полковника. Невдовзі він зробив блискучу державну кар’єру, ставши міністром внутрішніх справ Польщі (15 червня 1934 р. його вбив бойовик ОУН Григорій Мацейко). У приміській Персенківці, куди вдруге повернулися січовики після невдалого штурму вокзалу, сталося неймовірне: курінь залишився без командира. Генеральна команда не призначила нового (хоча досвідчених старшин в Народному домі було немало), не визначила й конкретного бойового завдання. Відтак вони ешелоном виїхали в Старе Село, де заснували бойову групу під такою ж назвою, її очолив Осип Микитка.

Втрата Головного двірця стала для українців важким ударом. Були відрізані залізничні шляхи сполучення із багатьма повітами. Остаточне захоплення поляками Головного двірця 3 листопада, мабуть, і вирішило долю Львова. Пропозицію української сторони про перемир’я 4 листопада поляки зігнорували^[295]. Фронт, який утворився цього дня, практично не змінювався два тижні. Він ішов по вулицях Стрийській, Кадетській, Коперника, далі через головну пошту, сейм, собор св. Юра, потім вулицями Бема, Янівською, Клепарівською і Замарстинівською. Головними опорними пунктами українських військ у місті стали казарми на вулиці Яблоновських, Галицький сейм, цитадель, головна пошта, казарми Фердинанда на Городоцькій і поліції – на Казимирівській, вокзал Підзамче, міська різня. 5 листопада запеклі бої точилися за головну пошту: поляки невпинно атакували будинок, тримали під щільним вогнем усі підходи до нього. Підступи до сейму геройськи обороняв відділ поручника Ілька Цьокана. Він не тільки утримував будинок, а й здійснював рейди у бік вулиці Городоцької, до костелу св. Анни, Єзуїтського парку.

5 листопада із Старого Села повернулись півтори тисячі стрільців і старшин полку УСС, які влилися в ряди оборонців столиці. Крім того, невеликі загони прийшли з Винник, Золочева, Щирця, Комарна. Але цього було недостатньо. Українська Національна Рада і Генеральна команда звернулися до населення Галичини з відозвою «Під зброю!»: «В перших хвилях нової держави підняв голову лютий і завзятий противник українського народу. Перед лицем цілого світа не постидалися поляки заявити, що український нарід не може бути вільний і рівний іншим, тільки мусить дальше бути вічним наймитом Польщі». Далі керівники молодої держави закликали: «Кому тільки доля Рідного Краю лежить на серці, кому не байдуже щастя дітей і внуків, хто не хоче панщини, але бажає собі справедливого ладу без хлопа і пана, хто не хоче більше жити в неволі, темноті і вбогості, бути визискуваним і поштуркуваним, той зараз як стій пристане до українського війська»^[296].

Раптом під вечір 5 листопада поляки запропонували перемир’я – мабуть, далася взнаки активність українського війська. На нараді Української Національної Ради голоси розділилися. Дехто вважав, що під час припинення вогню можна було посилити українську армію. Була висловлена й цілком слушна пропозиція, до якої, на жаль, не прислухалися: виїхати Національній Раді зі Львова і цим розв’язати руки військовим. Врешті-решт, перемир’я на добу було підписано. Але вже в середині дня 6 листопада отаман Коссак повідомив поляків про порушення леґіоністами умов перемир’я^[297]. Вони зненацька захопили львівську околицю Левандівку, обстрілювали пошту, а головне – перерізали шлях на Жовкву, котрим до Львова постачали харчі (залишалася лише одна артерія безпечного доступу до міста – через Личаків). Отож бої відновилися біля казарм Фердинанда при Городоцькій вулиці, на Підзамчі.

Критичним для командувача отамана Гриця Коссака виявився день 7 листопада. Напередодні він доповів Національній Раді про розробку нової операції, що мала змінити ситуацію на фронті. Планувався наступ на центральні квартали вздовж Городоцької та очищення Жовківського передмістя і Замарстинова. Задум був непоганим, але ж ґрунтувався на дуже малих силах, які були неадекватні поставленим завданням. Він, звичайно ж, провалився. Тільки поручник І. Цьокан зі своєю невеликою групою, завдяки сміливості і бойовій майстерності, зумів очистити вулицю Міцкевича і відкинув поляків від Сейму до площі св. Юра. Коли зав’язався бій біля Оссолінеуму, Кость Левицький просив отамана Г. Коссака якнайпильніше оберігати найбільше книгосховище міста.

З болем Національна Рада сприйняла невдачу 7 листопада. Нереальними планами були незадоволені й фронтові старшини. Закономірною реакцією стала чергова заміна командувача. 9 листопада ним став 33-літній полковник Гнат Стефанів, уродженець с. Топорівки Городенківського повіту. Новий командувач розпочав свою діяльність досить енергійно. Оскільки на десятикілометровий фронт припадало лише 1500 стрільців, а збільшити їх відразу було неможливо, він скоротив фронт. Також на Високому замку з’явилися дві гаубиці, які поляки намагалися знищити літаками. На прохання артилеристів полковник Стефанів надіслав сюди кулеметну сотню, якою командував поручник, син Івана Франка – Петро, ветеран легіону УСС. Невдовзі гармати встановлено також на Цитаделі та Кайзервальді. Ударами зі Старого Села, Персенківки, Цитаделі українські підрозділи зайняли Кульпарків. Польський фронт дещо відсунувся назад. Невдовзі зав’язався бій за важливий пункт ворожого опору – кадетську школу. Однак противникові вдалося 13 листопада зі свіжими силами перейти у новий контрнаступ.

Невдача на півдні не зупинила полковника Стефаніва від наступальної операції на півночі, де поляки робили відчайдушні спроби оточити Львів і перекрити залізничний шлях від Підзамча на схід. 12 листопада цю важливу ділянку оборони очолив поручник Зенон Носковський, підтягнувши й резерви: півсотні наддніпрянців загону імені Ґонти, які прибули 13-го з Київщини під командуванням отамана Андрія Долуда, 150 стрільців із Жовкви (щойно з італійського полону). 14 листопада у районі Жовківського, Замарстинівського і Клепарівського передмість розгорілися запеклі бої. На жаль, загального керівництва операцією фактично не було. Операція розпалася на протистояння окремих підрозділів.

Очевидно, мав рацію сучасник тих подій Мирон Заклинський, коли зазначав, що «ні один із наслідників Вітовського на становищі головного команданта під час львівських боїв не доріс до величини свого завдання. Тому програш на нашому боці»^[298]. Насамперед до невдач спричинився брак поповнення. Наступати малими силами вкрай важко. За законами збройної боротьби наступаюча сторона повинна бути втричі більшою. Однак про таке можна було тільки мріяти. І полковник Г. Стефанів, і попередні командувачі орієнтувалися тільки на професійне військо, ігноруючи місцеві резерви, хоча у Львові було чимало боєздатного українського населення. Польське командування діяло навпаки. Оскільки Польща не мала можливості одразу ж надіслати до Львова війська, бойові частини формувалися здебільшого з місцевого населення, зокрема приміських сіл Білогорщі, Чишки, Давидова, Козельників, Кротошина, Кульпаркова, Рясної Польської, Зимної Води, яке добре орієнтувалося у львівських околицях.

Командувач Г. Стефанів постійно намагався переконати Державний секретаріат покинути Львів і провадити організаційну роботу якнайдалі від місця боїв. Крім того, необхідно було, після втрати 11 листопада Перемишля, встановити найпильніший контроль над залізницею до Львова, втілити в життя ухвалу про мобілізацію, творити регулярну армію, зовнішній фронт уздовж Сяну. Але уряд вперто сидів у столиці, недооцінював військову загрозу, взагалі не вірив у те, що Польща зігнорує міжнародні норми й окупує край. Не похитнуло позицію уряду ЗУНР і тривожне повідомлення про агресивні дії Румунії, війська якої 11 листопада окупували Чернівці й невдовзі зайняли всю Північну Буковину.

Хоча 9—16 листопада українські контратаки не були доведені до кінця, противник все ж занепокоївся. Раз у раз Чеслав Мончинський надсилав телеграми до Варшави й Перемишля – просив термінової допомоги. Однак Юзеф Пілсудський лише приступив до створення армії, тому пропонував командувачу військами на Галицькому фронті генералові Тадеушу Розвадовському скористатися своїми силами. Нестійкість польського керівництва виявилася також і у факті пропозиції відомого віденського діяча Галецького Євгену Петрушевичу. За дорученням Юзефа Пілсудського він несподівано запропонував мир… в обмін на автономію Галичини в рамках Польщі. «Поляки ліпше зорганізовані, мають запевнену допомогу Франції і мусять перемогти. Польща ніколи не відмовиться від Східної Галичини і Львова, який є польським містом». Але ці домагання Є. Петрушевич рішуче відкинув. У такій непевній ситуації польська сторона знову заініціювала переговори. «Послами миру» виступили провідники української і польської церков. 16 листопада митрополит Андрей Шептицький звернувся до «дипломатів» з листом, у якому благав: «Підіть з обох сторін в уступчивості, як далеко лиш можете, здержіть братовбивчі бої і верніть нашому місту та всім мешканцям так бажаний мир…»^[299]

Увечері 17 листопада пропозиція поляків про 48-годинне перемир’я розглядалася на спільній нараді Національної Ради і командування. Цього разу повідомили, що поляки, не відмовляючись від претензій на Львів, з гуманних мотивів запропонували припинити бої. Проти договору рішуче виступив Г. Стефанів. Як і більшість військовиків, він не хотів стати жертвою чергового підступу противника. І все ж 19 листопада тимчасове перемир’я було укладено. У договорі обумовлювалася вільна діяльність санітарних стеж, заборонявся обстріл міської газівні та електростанції. 18 листопада недавно призначений державним секретарем військових справ полковник Дмитро Вітовський виїхав до Станиславова, Тернополя, Коломиї, щоб надіслати до столиці нові сили. Про це ж йшлося в наказах і розпорядженнях до державних органів та військових комісарів краю.

Того ж 18 листопада до Львова прибув представник Антанти, член французької місії в Румунії, лейтенант Віллєм. Перший день він провів серед польського керівництва, а наступного з’явився у Народному домі, де взяв участь у переговорах, підтримавши пропозицію поляків продовжити перемир’я до 21 листопада. Українську делегацію на переговорах, які не припинялись у ці дні, представляли державні секретарі Р. Перфецький і М. Лозинський. Переговори зайшли у безвихідь уже 20 листопада, коли на вимоги українців припинити бої польська сторона заявила, що ніколи не зречеться своїх прав на Львів. Її наміри підтримав також представник Парижа, який заявив, що Антанта, на відміну від України, визнала Польщу. Стіл переговорів спорожнів. Причину самовпевненості поляків з’ясовано через кілька годин.

Того ж ранку засідала Рада державних секретарів за участю групи військових. Прем’єр Кость Левицький попросив Г. Стефаніва оцінити перспективи оборони столиці. Тоді полковник категорично ствердив, що триматиме місто 2–3 тижні своїми силами, а як дочекається підмоги – очистить Львів за 2–3 дні^[300]. Лише сотник О. Букшований взяв під сумнів аргументи командувача. Він заявив: якщо поляки ось-ось отримають допомогу, українці не втримають Львова і кілька днів. Його прогнози збулися. Власне з Перемишля надійшли сили, за допомогою яких поляки мали надію врешті оволодіти Львовом. Група «Відсіч» складалася із шести ешелонів і бронепоїзда, на яких прибули 1400 солдатів і офіцерів, дві сотні уланів, 16 гармат з обслугою. Співвідношення сил у Львові різко змінилося на користь поляків. 21 листопада поляки мали до 6,7 тис. вояків, у тому в бойових лавах – 4,4 тис. Українських військ нараховувалося у півтора рази менше. Особливо дошкульних ударів українцям завдавав авіазагін, який базувався на Левандівці і впродовж 69 нальотів 5—22 листопада скинув на Львів та навколишні села 250 бомб вагою 4—25 кг.

Значна перевага в силах дала можливість підполковнику Токаржевському, котрий очолив польські війська у Львові, о шостій ранку 21 листопада перейти до активних дій. Чотири групи під командуванням офіцерів Сікорського, Борути, Тшешньовського, Пом’ян-Цеповського, при підтримці артилерії і двох бронепоїздів ударили головними силами на півночі та півдні з метою оточити місто, знищити частини Галицької армії і полонити український уряд. Сильне угруповання В. Сікорського атакувало Підзамче та Високий замок з метою вийти до Личакова й замкнути оточення. Утім, це угруповання протягом дня так і не подолало опір українських підрозділів. Вони відкинули аж до Голоска групу капітана Віктора, що проривалася до Збоїськ. Дві сотні УССів, скріплені загоном А. Долуда, сміливим контрударом у районі Замарстинівської викликали паніку серед польських частин, які наступали на Підзамче. Особливо відзначилися сотні січовиків, адже вони несли на своїх плечах головний тягар оборонних боїв. Завдяки цьому вдалося утримати важливі стратегічні вузли: цитадель, Оссолінеум, будинок сейму, Підзамче, Високий замок.

У той час, коли на півночі полякам не вдалося реалізувати своїх намірів, південне угруповання через Персенківку і Стрийський парк підійшло до Погулянки і Пасік^[301]. Подолавши заслони розгублених підрозділів чотаря Каравана, поляки відкинули їх на Винники і зайняли район Личакова, де захопили 6 гармат та досягли церкви св. Петра і Павла. Дві сотні новобранців з приміських Винник були затримані поляками біля Чортової скелі. І знову врятували становище січовики, які не пропустили ворога далі залізниці на Личакові й не дали йому можливості відрізати шлях на схід.

Полякам вдалося вийти у район Личаківського цвинтаря, точилися запеклі бої на Підзамчі та в центрі міста. Ситуація погіршувалась, і Стефанів розгубився. О 14.30 він навіть запропонував полякам тимчасове перемир’я^[302]. Під вечір полковник несподівано повідомив Костя Левицького про намір здати Львів. Більшість старшин висловилися проти цього. Але командувач наполягав на своєму, обіцяючи якнайшвидше повернення столиці. Він не знав, що саме в той момент генерал Болеслав Роя прийшов до згоди із Токаржевським припинити наступ, чекаючи на допомогу. Та наказ про відступ українські частини уже отримали. Чимало старшин і стрільців, особливо з тих підрозділів, які міцно утримували свої позиції, сприйняли цей наказ як зраду.

Як зазначалося, поляки теж готувалися до відступу. Тож евакуація українського війська зі Львова пройшла без перешкод до ранку 22 листопада^[303]. Разом з військовиками увечері 21 листопада, через Красне – Золочів, до Тернополя виїхали Державний секретаріат та інші установи ЗУНР, за винятком групи громадських діячів, які мали захищати права українського населення галицької столиці.

Осип Букшований із січовиками, зібравши свої боєздатні сотні, зі Львова не відступив. Він із власної ініціативи зайняв оборону приміської лінії Підбірці—Лисиничі—Винники – Чишки і перекрив залізничні шляхи Львів – Підгайці, Львів – Красне. Завдяки січовикам і численним партизанським групам навколо Львова одразу ж почав формуватися фронт.

Так поразкою ЗУНР і її молодої армії закінчилася перша фаза українсько-польської війни. Безумовно, це підірвало авторитет держави на міжнародній арені, моральний дух армії, однак пробудило патріотичний запал народу.

Відтак почалася облога міста. Для українців Львів залишився столицею, але владні структури ЗУНР переїхали до Тернополя, а невдовзі до Станиславова.

Погром 22 листопада

Вступ польського війська до засніженого міста Лева розпочався єврейським погромом на Краківському передмісті, який не змогло нейтралізувати ні командування, ні нове керівництво міста. Вважалося, що це стало відплатою військових і цивільних поляків за оголошений євреями 10 листопада 1918 р. нейтралітет, а фактично військову і фінансову підтримку влади ЗУНР. За її згоди стабільність і правопорядок у Краківському передмісті та центрі підтримувала єврейська міліція (створена 1 листопада)^[304].

Очевидець трагедії єврейський офіцер Апфельбаум із болем писав: «Два дні горіли жидівські помешкання на радість антисемітській Польщі. А при тім діялися такі страшні речі, яких світ і польська Корона вже давно не бачили… Від двадцяти до тридцяти вояків нападали на жидівські помешкання, розбивали двері, вдиралися до середини та починали свою „роботу“. Одні мордували людей, били, а молодих жінок і дівчат ґвалтували, інші грабували і забирали все, що тільки можна було взяти. А те, що не могли брати, то нищили та викидали на вулицю. Жінок розбирали догола, щоб переконатися, чи не мають при собі грошей. Хворих жінок витягали за волосся з ліжок, а немовлят викидали з колисок, при цьому лаялися найпаскуднішими словами… Хто тільки показався на вулиці, відразу був застрілений. Окрім того, ціла жидівська дільниця була обставлена кордоном війська, щоб ніхто не міг втекти… Саме в той час, коли одні вояки грабували хати, інші знову нападали на жидівські склепи. За дві години всі склепи вже були порожні. Товари, які були в крамницях, забрано, а решту речей, що були всередині, поламано і знищено…» Після добового погрому 22 листопада, згадує Апфельбаум, «прибули наладовані нафтою і бензином автомобілі й в короткім часі ціла жидівська дільниця запалала. Спеціально організовані підпалювачі ходили від будинку до будинку і підпалювали. Під палаючими будинками ставили ватру, щоб не випустити нікого з помешкань. Тих, хто вибіг з хати, стріляли… Ці бандити повишукували всі жидівські божниці й понищили все, що було всередині, а будинки палили. В такий спосіб вони спалили стару синагогу, яка була побудована чотириста років тому і мала велику мистецьку цінність»^[305].

Всього за ці дві доби загинуло, за різними даними, від 52 до 78 євреїв (дехто вважає, що двадцять осіб ще в першій половині листопада), наймолодшому з них виповнилося 11 років, найстаршому – 80. Ще 453 євреїв важко поранено. Найбільше постраждали купці: щонайменше 36 вбито, 2337 пограбовано. Загалом жертвами погрому стало 3620 сімей (13 375 осіб). Осквернено також синагоги на вул. Божничій (Санській) та пл. св. Теодора^[306]. Ще більше ці духовні центри євреїв Львова постраждали в роки Другої світової війни.

Тогочасна польська преса, на відміну від іноземної (США, Франція), львівську трагедію не зауважила. Представники ж польської влади факти мародерства, як правило, списували на рахунок недавньої української влади, яка в ті дні випустила з в’язниці кримінальних злочинців. Керівники єврейської громади міста, зокрема Єврейського комітету безпеки, вважали погром не виявом воєнної стихії, а організованою акцією польської влади: за кілька годин до трагедії єврейську дільницю оточили, військовики встановили кулемети і бронемашини; польські офіцери і сержанти здебільшого й керували злочинними діями. Аналогічний висновок зробив 1919 р. Американський єврейський комітет^[307].

Під тиском міжнародної громадськості польська влада змушена була покарати 44 учасників львівського погрому, ув’язнивши їх від 10 днів до 18 місяців позбавлення волі.

Прихід польської влади відчули й українці, «найнебезпечніших» з яких (службовців, учителів, священиків) інтерновано, зокрема в табір Домб’є, в’язниці Львова^[308]. На їх захист неодноразово виступав з протестаційними заявами митрополит Греко-католицької церкви Андрей Шептицький, пізніше екзильний уряд ЗУНР.

Як бачимо, війна 1918–1919 рр. ще більше роз’ятрила давні рани обох народів, відгомін яких відчувається і нині, коли почали відроджуватися українські та польські військові меморіали тієї війни. Особливо бурхливі дискусії були серед львівської громадськості щодо відновлення Цвинтаря орлят у Львові, до якого постійно кладуть квіти президенти Польщі, численні туристи з сусідньої країни.

Перший штурм столиці

Польські дослідники, як правило, називають цю війну братовбивчою, «домовою», навіть війною «двох патріотизмів». Але це не було протиборство «польських орлят» і львівських українців, а конфлікт двох новонароджених національних держав за територію, де українці становили більшість (окрім великих міст та частини містечок західних повітів).

Плани визволення столиці ЗУНР були розроблені Начальною командою Галицької армії (НКГА) відразу після її втрати 22 листопада 1918 р. Але для їх реалізації бракувало матеріально-технічних сил і міжнародної підтримки^[309]. Уже на початку грудня розгорнулася підготовка до штурму Львова. Насамперед посилено бойові групи «Старе Село», «Щирець», «Наварія», «Схід». Групу «Старе Село» отамана О. Микитки поповнили одразу чотири нові курені – Станиславівський, Бережанський, Коломийський і 1-й курінь УСС. Групу артилерії доведено до десяти гарматних батарей. Новостворена група «Наварія», яка мала наступати по залізничному шляху і оволодіти районом Головного двірця Львова – отримала панцирний поїзд. Угруповання в районі Щирець – Пустомити – Наварія – так звана ударна група, на жаль, не отримала обіцяних 7 тис. вояків і налічувала близько 4 тис. Початок наступу на Львів НКГА призначила після святкування католицького Різдва – на 27 грудня^[310]. Однак наступальний план не був реалізований головним чином унаслідок порушень елементарних засад пильності НКГА. Польській розвідці вдалося довідатися про заходи українців і вчасно поінформувати командування групи «Схід». 23 грудня генерал Т. Розвадовський попередив генерала Зелінського у Судовій Вишні, що «українці нагромаджують великі сили в околицях Глинної Наварії, Пустомит». Йому було наказано завдати попереджувального удару у фланг ударного угруповання Галицької армії. 24 грудня польська оперативна група в районі Городка під командуванням підполковника Сопотницького (2400 багнетів, 24 скоростріли, 150 шабель, 10 гармат) перейшла в наступ, зайнявши наступного дня Любінь Великий і Ставчани. Атаковано лівий фланг ударної групи в районі Оброшина, зокрема частини Козятинської бригади, яка 27 грудня відступила, втративши півтори сотні полоненими і оголила фланг частин, які зав’язали бій за Львів.

Перша серйозна невдача не порушила планів командування Галицької армії. Вранці 27 грудня після артилерійської підготовки знову атаковано польські позиції в околицях Львова. Найбільшого успіху досягли січові курені групи «Старе Село», які в часі триденних боїв зайняли Сихів, Зубру, Козельники, Сокільники, Персенківку, Боднарівку, Пасіки. Курені групи «Схід» атакували Кривчиці й впритул підійшли до Личакова. Стрілецькі підрозділи групи «Північ» отамана А. Долуда через Брюховичі увірвалися до Замарстинова, Збоїськ і Жовківського передмістя, також вели бої за Голосько. Та коли 28 грудня група Сопотницького з Оброшина вступила у Львів і надала допомогу польській залозі генерала Лесневського, ситуація кардинально змінилася. Українці були змушені відступити. Відтак 2 січня 1919 р. наступальну операцію на Львів згорнули.

«Зухвалість» українців занепокоїла офіційну Варшаву. Ю. Пілсудський у цей час полагодив прикордонний збройний конфлікт із чехами і німцями, тож з’явилася можливість перекинути на Галицький фронт свіжі частини. 2 січня 1919 р. він призначив командувача групи «Буг» генерала Яна Ромера провідником оперативного командування «Люблін», вимагаючи від нього зламати блокаду Львова і зміцнити його залогу. Водночас польський начальний вождь наказав посилити оперативну групу «Буг» і розгорнути наступальну операцію з Рави-Руської на Львів. 5 січня Варшава взяла на себе керівництво операціями в Галичині, де війська мали відкинути українців на лінію Рава-Руська – Жовква – Львів – Щирець – Комарно – Рудки, створивши вигідний плацдарм для захоплення Дрогобицько-Бориславського басейну. І це їм частково вдалося.

Другий наступ на Львів

Президент Української Національної Ради Є. Петрушевич і Державний секретаріат ЗУНР були незадоволені підсумками першої спроби визволити Львів, тим більше у час, коли українська делегація виїхала в Париж для участі в роботі мирної конференції, яка почалася 18 січня 1919 р. Відновлення української влади у Львові мало підняти авторитет і міжнародний престиж ЗУНР. Отож Є. Петрушевич поставив завдання командуванню армії якнайшвидше повернути столицю. Зрештою, цього ж домагалися С. Петлюра і штаб Дієвої армії УНР. Утім, командування Галицької армії не зробило відповідних висновків з невдачі першої атаки на Львів. Не враховано й того факту, що польське угруповання значно посилилося і досягло 15 тис. солдатів і офіцерів. Зокрема, про це свідчить рішення генерала Омеляновича-Павленка обмежитися військами Осадного корпусу.

Нова операція почалася 11 січня 1919 р. Несподівано для багатьох вона розвивалась успішно. Того ж дня стрілецькі сотні Зенона Носковського і Осипа Микитки увірвалися у південні околиці міста. Водночас Коломийська і Бережанська бригади зав’язали бій за приміський Сихів, а Золочівська за Винники. Сили врівноважилися. Однак першими збільшити сили вдалося полякам вранці 12 січня. Головне угруповання – понад 10 тис. крісів, 80 кулеметів, 400 уланів та 34 гармати – між Львовом і Городком розгорнуло бойові дії у напрямках на південь і захід. Та якщо польські частини під Мшаною і Оброшином були зупинені, трьохтисячна група генерала Зелінського зайняла Черляни, Керницю, Угерці Незабитівські. В умовах снігопаду та поганої видимості, відсутності зв’язку і управління галицькі підрозділи відійшли на Комарно, Щирець. Наступного дня поляки знову зайняли Любінь Великий, відбитий українцями, і вийшли до залізниці Львів – Самбір. Тут їх і зупинив бронепоїзд групи «Хирів». Крім того, наспіла Дніпровська артбригада, зайнявши позиції у Гошанах.

Водночас 13 січня поляки завдали несподіваного удару зі Львова на Сокільники та Зубру. І хоча він не був успішним, однак примусив українські частини перейти до оборони. Словом, і друга спроба визволити Львів лобовою атакою не вдалася. Слід було шукати інших шляхів.

Після другого наступу на столицю лінія підльвівського фронту встановилася через Брюховичі—Лису гору – Малехів – Ляшки Муровані—Солонку – Лисиничі—Чортову скелю – Пасіки – Сихів – Козельники – Сокільники – Басівку. Українські курені Янівської групи закріпилися у підльвівських селах Рясна Руська, Кожичі, Домажир.

Третій наступ на Львів: Вовчухівська операція УГА. Місія Бартелемі

12 лютого 1919 р. у Ходорові – новій військовій Ставці – Є. Петрушевич провів чергову нараду керівників ЗУНР і військових. Начальник штабу полковник В. Курманович доповів про становище в армії, яка після закінчення реорганізації нараховувала 60 тис. вояків, але її технічні засоби та озброєння потребували удосконалення. Генерал М. Омелянович-Павленко розглянув становище на фронтах і визначив план подальших дій. По-перше, на початку лютого ініціатива поволі почала переходити на бік Галицької армії. Частково це було пов’язано з новим вибухом польсько-чеського конфлікту. Поразка наступу поляків 4 лютого на Вовчухи і Болозів свідчила про зміну загальної ситуації. Це пізніше визнав підполковник Сопотницький: «Загальне положення в другій половині лютого було для українців дуже корисне, бо більшість польських військ була зв’язана у Львові й місцевостях, положених на обох сторонах залізничного шляху Львів – Городок Ягайлонський. Однак наступи на польські позиції під Львовом і в районі міста, як також на Бартатів і на Любінь Великий зустрічали завзятий опір. Натомість далеко легшим завданням, але рівночасно і небезпечним, як для утримання Львова, так і для польських відділів, зв’язаних в недалекій його околиці, було перервання залізничної лінії між Перемишлем і Городком Ягайлонським».

Те, про що писав польський військовий історик після війни, вже тоді говорили старшини Галицької армії на нараді 12 лютого 1919 р. На ній зіткнулися кілька різних поглядів щодо плану нової операції. Всі сходилися на тому, що її ціль – визволення Львова. Як згадував командувач УГА, урядовці знову вимагали взяти столицю лобовим ударом. Генерал М. Омелянович-Павленко пропонував завдати головний удар у напрямку залізничної лінії на ділянці Судова Вишня – Городок, блокувати Львів і атакувати його із заходу. І тільки А. Кравс з групою старшин-фронтовиків висунули ще сміливіший перспективний план операції – перерізати залізничний шлях на ділянці Перемишль – Судова Вишня і провести наступ не на Львів, а на захід на Перемишль. Тобто, щоб не витрачати сили на штурм великого міста з 15-тисячним гарнізоном^[311].

Але було затверджено план командувача армією: рішучим наступом 7-ї Львівської і 8-ї Самбірської бригад досягти залізничного шляху на відтинку Судова Вишня – Городок, перерізати сполучення Перемишля зі Львовом, розгромити городоцьке угруповання і оволодіти Городком. Таким чином, Львів потрапив би в повну блокаду.

Операція, що увійшла в історію війни під назвою Вовчухівської, почалася 17 лютого і розгорталася складно. З’ясувалося, що польська розвідка знову отримала інформацію про плани галичан і напрям головного удару. Тому генерал Розвадовський встиг посилити свої війська у Судовій Вишні та Городку. Запеклі бої розгорнулися на всіх ділянках фронту. Найбільший опір зустріли курені 7-ї Львівської бригади отамана Альфреда Бізанца під Любенем Великим. Лише на лівому фланзі куреня Осипа Станимира спільно з частинами «Групи Гофмана» вдалося просунутися вперед і зайняти Вовчухи і Бар^[312].

Вдало розвивалися події на фронті, де українські курені з групи отамана Карла Гофмана наступали на Судову Вишню, зайнявши Довгомостиська, Дмитровичі, Стоянці. Незважаючи на труднощі, галицькі частини підійшли до залізниці на відтинку Судова Вишня – Городок так близько, що повністю тримали її під вогнем. Уже в перший день операції заблоковано рух поїздів^[313]. У зв’язку з невдачею 7-ї Львівської бригади на городоцькому напрямі генерал М. Омелянович-Павленко перекинув сюди з Красова резервну бригаду УСС. Рішучою атакою своїх куренів отаман О. Букшований дійшов до околиць Городка, зайняв Долиняни й вийшов під Братковичами до залізниці. Артилерія бригади зруйнувала залізничне полотно і обстріляла панцирні потяги, які намагалися підтримати бій польської піхоти. Домоглися успіху і частини Осадного корпусу, які зайняли Збоїща, оточили Майорівку, Сихів, Богданівку. Галицькі артилерійські батареї з Винник, Дублян, Лисинич безперервно обстрілювали польські позиції.

Впродовж наступних днів напружені бої на всьому 250-кілометровому фронті продовжувалися. З виходом 18 лютого українських військ на залізницю перервався залізничний і телефонний зв’язок між Львовом і Перемишлем. Частини львівського гарнізону і польське населення міста охопила паніка. Переповнені потяги виїжджали на захід, але зупинялися у Мшані: подальший шлях був перекритий.

Ситуація, що склалася під Львовом, налякала Варшаву та її західних покровителів. Відтак командування угруповання «Схід» скерувало на оборону Львова групу генерала Вацлава Івашкевича^[314]. Сорокавосьмилітній генерал, уродженець Олеська на Львівщині, в роки Першої світової війни командував піхотною дивізією російської армії (помер 1922 р. у Львові, похований на Личаківському цвинтарі). Його оперативна група нараховувала 474 офіцери, 4515 підофіцерів і солдат. Крім того, в район боїв прибула група полковника Генрика Мінкевича – 155 офіцерів та 5276 підофіцерів і солдат^[315]. Тридцятивосьмилітній полковник у Першу світову війну командував піхотним полком Польського легіону, потрапив у російський полон (пізніше – генерал дивізії, розстріляний органами НКВС у Катині навесні 1940 р.).

Отже, 19 лютого поляки оговталися і розпочали контратаки. Група полковника Аурелія Серди контрударом з Городка вздовж залізниці на схід після запеклого бою відбила Вовчухи і Бар. Того ж дня свіжими силами поляки контратакували з Судової Вишні й зайняли Довгомостиська. Наступного дня вони намагалися розвинути успіх і з Вовчухів завдати удару на Долиняни і Добряни^[316]. 21–23 лютого частини 3-го корпусу Галицької армії знову відбили контратаки поляків і закріпилися на лінії Довгомостиська – Милятин – Бар^[317]. З 24 лютого фронт стабілізувався, а наступного дня війська отримали наказ НКГА припинити бойові дії у зв’язку з перемир’ям, нав’язаним Антантою.

Поки на фронті утримувалася рівновага з деякою перевагою поляків, антантська місія не проявляла активності. Перевага перейшла на бік галичан. У результаті перших двох днів Вовчухівської операції Львів опинився в стані блокади й над поляками нависла загроза розгрому. На успішні бойові дії галичан Париж зреагував миттєво. Вже наступного дня, 18 лютого 1919 р., полковник В. Курманович отримав від Вищої Ради телеграму з вимогою припинити вогонь у районі залізниці з тим, щоб пропустити до Львова місію Ю. Бартелемі. Командування Галицької армії категорично відмовилося припинити операцію в момент її найвищого піднесення. Та уряд ЗУНР і президент Петрушевич особисто продовжували вірити у шляхетність Антанти, яка, між іншим, знову проявила лицемірство: разом з місією до блокованого Львова у поїзді були таємно перевезені 14 тис. гвинтівок із боєприпасами.

20 лютого генерал Ю. Бартелемі вже зі Львова надіслав М. Омеляновичу-Павленку вимогу: негайно припинити бойові дії і забезпечити проїзд його місії до галицької ставки – Ходорова. 22 лютого зі своєї резиденції в палаці Потоцького генерал звернувся до поляків і українців із закликом припинити бої і розпочати переговори. Українцям обіцялась опіка і визнання Антанти^[318]. Того ж дня він зустрівся з командуванням Галицької армії й різко виклав позицію Антанти, а від імені Паризької конференції представив проект ухвали, який передбачав припинення війни і встановлення демаркаційної лінії. Згідно з нею, українцям пропонувалося відійти на схід за так звану лінію Бартелемі, яка проходила вздовж Бугу, західних кордонів Львівського, Перемишлянського, Бібрецького повітів, далі вздовж ріки Стрий. Таким чином, до Польщі мали відійти Львів та Дрогобицько-Бориславський нафтовий район^[319].

Українці рішуче засудили такі умови. Після гострих дебатів домовлено перенести переговори до Львова. Щоправда, відкритим залишалося питання про перемир’я. Всупереч військовим, Є. Петрушевич урешті-решт дав розпорядження керівникам галицької делегації у Львові полковнику М. Тарнавському і Л. Бачинському підписати договір про перемир’я. Вранці 25 лютого бойові дії припинялися, війська залишалися на старих позиціях. Заборонялось їхнє пересування у прифронтовій смузі, а для перевірки встановлювалися контрольні пости. Полякам дозволялося з Перемишля до Львова надсилати не більше трьох поїздів, і то лише з харчами.

28 лютого Ю. Бартелемі востаннє попередив: якщо ЗУНР не прийме умов Антанти, то дуже скоро пошкодує, бо матиме справу з армією генерала Ю. Галлера. На цю загрозу галичани, мабуть, не дуже зреагували. А вона була серйозною. Генерал Юзеф Галлер, кадровий військовий, недавній командир бригади польського легіону у Франції, очолював 80-тисячну так звану «Блакитну армію». Вона була сформована під Парижем з числа польських емігрантів на Заході. Добре вишколене і озброєне військо прагнуло битися за велику Польщу «від моря до моря».

Незважаючи на тиск місії Бартелемі та бажання галицького керівництва зберегти добрі стосунки з Антантою, зазначені умови Рада держсекретарів ЗУНР відкинула^[320]. Особливо болісно переживав провал переговорів Симон Петлюра, який короткотерміново відвідав ЗУНР, прагнучи схилити її провід до компромісів із поляками.

Інші почуття висловлювали армія та українське населення Галичини. Отаман С. Шухевич говорив про те, що якби уряд і Начальна команда погодилися на запропоновану демаркаційну лінію, то це означало б катастрофу на фронті, бо стрілецтво було категорично проти уступлення території Галичини полякам. Того ж 28 лютого генерал М. Омелянович-Павленко від імені уряду і командування звернувся до особового складу армії з відозвою у зв’язку з провалом переговорів: «На третій день переговорів запропоновано нам остаточно демаркаційну лінію, яка являється образою наших найсвятіших почувань, бо на основі цієї лінії Камінка Струмилова, Львів, Дрогобич та від цих місцевостей на захід великі простори української території мали би стати надалі в руках поляків аж до остаточного вирішення у Парижі… До зброї, товариші команданти, старшини, стрільці і козаки. Хай нас розсудить залізо і кров»^[321].

Таким чином, спроба Антанти досягти миру за рахунок ЗУНР і повернути польську та українську армії на схід, провалилася. Зрештою, вона була приречена. Саме так розцінив її секретар зовнішніх справ Василь Панейко у телеграмі до Паризької мирної конференції 13 березня 1919 р. 12 березня генерал Бартелемі вніс до комісії польських справ Паризької мирної конференції таку заяву: «Ситуація перед Львовом є критична, над поляками висить загроза, що їх поб’ють українці, якщо вони не одержать негайної допомоги. Втрата Львова мала б у Польщі страшний наслідок, бо це пояснили б як поразку Антанти. Це скріпило б також негайно позицію большевиків, а одночасно заохотило б усіх німецьких агентів, які ведуть акцію проти Антанти у Східній Галичині». Тиждень нав’язаного Парижем перемир’я воюючі сторони використали для зміцнення своїх позицій і підготовки до нових активних дій. Значно посилені були польські війська львівського напрямку^[322]. Між Перемишлем і Городком стали курсувати два нові бронепоїзди.

Командування Галицької армії готувалося заблокувати Львів з боку Перемишля і почати другий етап Вовчухівської операції – наступ на Львів. Планувалося, насамперед зайняти Городок і залізничний шлях Городок – Судова Вишня. Для цього головні сили зосереджувалися на цій ділянці фронту^[323].

Початок операції призначили на п’яту ранку 8 березня. Щоб увести супротивника в оману щодо часу і напрямку головного удару 5 березня українці відновили активні дії вздовж усього фронту. Ввечері Львів став центром подій. Коли артилерія почала обстріл ворожих позицій на околицях міста, раптом вибухи пролунали у його південній частині. Над куполами храмів, дахами будинків здійнялися чорні стовпи диму. З’ясувалося, що підірвано великі склади боєприпасів у районі головного вокзалу. Паніка охопила населення і гарнізон міста. Заграви величезних пожеж палахкотіли цілу ніч^[324]. Отаман Шухевич згадував, що тоді розвідники принесли вісті про страшну паніку у Львові. Перший порив був – використати сприятливу мить для атаки міста. Звернувся до командира корпусу. Але Тарнавський заборонив командирам ризикувати. І даремно. Пізніше польські військові історики зауважили, що у березні галичани двічі могли повернути свою столицю: у ніч на шосте і в час апогею Вовчухівської операції^[325].

Сталося так, що другий етап наступальної Вовчухівської операції розпочався з оборонних боїв. Уранці 7 березня після сильної артилерійської підготовки польські війська перейшли у наступ. Коли звідти на допомогу гарнізонові Родатич вийшов польський бронепоїзд, стрільці сотні Петра Савицького зруйнували перед ним колію і невеликий міст позаду. Панцерник з гарматою і двома скорострілами потрапив у пастку. Вісім сміливців – десятники Теодор Винник, Степан Мудрий, Степан Чирчиняк, Іван Самуляк, стрільці брати Гриць і Андрій Шеретеї та інші з гранатами атакували поляків і змусили їх здатись. Бронепоїзд – підірвали, потім знищили відтинок залізниці від Княжого Мосту на схід. Стрільцям допомагали місцеві мешканці. Наступного дня біля Судової Вишні пущено під укіс ще один польський бронепоїзд.

В оперативному повідомленні Начальної команди про бої 8 березня писалося: «Вчора початий протинаступ межи Городком і Судовою Вишнею увінчався успіхом… Сьогодні вчасним ранком під сильною артилерійською підготовкою наші частини переступили широким фронтом залізну дорогу, заняли приступом село Братківці та узгір’я на північ від залізниці. В тім занятім відтинку залізниця в кількох місцях основно знищена та всі мости висаджені у воздух, чим вкінці сполучення Львів – Перемишль перервані. Наші частини, які наступають з півночі, вдерлися в горішню часть Каменоброду й заняли Мальчиці. Спільними силами північних і південних груп оточено Судову Вишню зі сходу»^[326].

Війська 3-го галицького корпусу 7—11 березня майже повністю захопили залізницю Судова Вишня – Городок, зав’язали бої за Городок^[327]. Значного успіху досягла група «Судова Вишня», зайнявши Бортятин, залізничний шлях на рубежі Бортятин – Довгомостиська, однак частини групи не використали панічного відступу супротивника і не атакували Судову Вишню. Щоб відтягти з цієї ділянки фронту хоча б частину галицьких військ, польське командування кинуло в наступ на Жовкву групу «Буг» генерала Ромера. Але чотири могутніх атаки на позиції корпусу Микитки були відбиті. Після цієї невдачі генерал Ромер порадив Т. Розвадовському якомога швидше залишити галицьку столицю. Пропозиція, звичайно ж, вразила, адже генералові належали значні маєтності у цьому краї. Отже, коли він довідався, що у Варшаві вже розроблений наказ № 507 від 9 березня про відступ львівського угруповання за Сян, то заявив по телефону начальникові генштабу Станіславу Шептицькому, що швидше згине, ніж допустить українців до Львова. Зрештою, цей наказ викликав сум’яття не тільки серед генералітету. Велика група політиків на чолі з графом Скарбеком теж почала тиск на Пілсудського. Наразі доля усміхнулася полякам: закінчився конфлікт на чеському кордоні, і Пілсудський зміг перекинути на схід частину військ.

Бойові дії ударної групи 3-го галицького корпусу 9—11 березня 1919 р. були скеровані на виконання чергового завдання операції – оволодіння Городком. Однак безупинні атаки Городка семитисячним угрупованням не мали успіху. Дійшло навіть до того, що з заходу знімалися курені й переводились на Городок, внаслідок чого послаблено фронт під Судовою Вишнею, що стало однією з причин катастрофи.

Власне, тоді на західному відтинку фронту утворився небезпечний пролом. Тільки 17 березня полковник Г. Коссак припинив атаки Городка і почав перекидати курені, зокрема, з бригади УСС під Судову Вишню. Новостворена польська група Конаржевського (5 куренів піхоти, майже 4,2 тис. вояків) захопила Вовчухи і продовжила наступ на Городок південніше залізниці. У ніч на 19 березня група «Городок» О. Станимира залишила Черляни і закріпилася на рубежі Поріччя Ґрунтове – Мальованка – Угерці, Шоломиничі. Інші курені групи отамана К. Гофмана зайняли оборону на лінії Добряни – Путятичі—Никловичі. На цій лінії фронт тримався до середини травня 1919 р.

Підсумовуючи результати Вовчухівської операції, Б. Гнатевич і О. Думін писали: «Так трагічно покінчився найбільший чин української зброї за час 4 1/2 місяці змагань, діло, що коштувало багато крови й великого зусилля. Українські стяги виповнили своє завдання блискуче, і коли їхні змагання не увінчались успіхом, то завинив у цьому в 100 відсотках провід армії, Начальна команда. Вже захопивши залізничний шлях, вона повинна була звернути зараз головні сили проти заходу, щоб здобути Перемишль і лінію Сяну. Львів був би скапітулював, заки покінчилася би була акція проти Перемишля. Начальна команда утретє зробила ту саму помилку тим, що намагалася захопити Львів безпосередньою акцією проти нього…»

Чортківська офензива

Четвертий, останній похід на Львів у червні 1919 р. увійшов у історію українсько-польської війни як Чортківська офензива. Він був здійснений українцями у той момент, коли, зазнавши важкої поразки в травневих боях від армії Галлера, Галицька армія була притиснута до Збруча і ніхто не вірив, що вона здатна на активні бойові дії. Але сталося неймовірне: знесилена і знекровлена українська армія провела блискучу наступальну операцію, і лише надзвичайні обставини не дозволили їй визволити столицю, до якої вона підійшла майже впритул.

Наприкінці травня уряд Петрушевича контролював лише клаптик галицької землі – Борщівський і частково Гусятинський, Чортківський та Городенківський повіти. Навала польських військ, які, заохочені Антантою, водночас вели бої на Волині й під Бродами із червоноармійськими частинами, зупинилася. До Збруча підступала і Червона армія. Отож, галицькі частини, знесилені, але ще не переможені, опинилися між двома вогнями. Нависла загрозлива тиша, яка могла обірватися у кожну мить. Президент Є. Петрушевич і Державний секретаріат надіялися на чудо: розраховували протриматися між ворогуючими сторонами доти, доки Париж (де Вища рада почала розгляд східногалицького питання) вирішить долю краю на користь його народу. Радянська Росія і Польща не хотіли зіткнення, що означало для них відкрити новий фронт. Затишок на фронті було використано для реорганізації командування ГА. Не без впливу Симона Петлюри, який не забув і не вибачив генералу М. Омеляновичу-Павленку непоступливості на ходорівських переговорах, Є. Петрушевич та його уряд звинуватили у невдачах головнокомандувача ГА, усунувши його з посади. На його місце надіслали 44-річного генерал-хорунжого Олександра Грекова^[328].

Новий командувач, підтриманий майже всіма командирами корпусів і бригад, зумів переконати уряд у необхідності наступальної операції, опираючись на високий моральний дух галицького стрілецтва. Початком загального наступу став переможний бій за Ягільницю 7 червня. 8 червня взято Чортків – важливий стратегічний вузол на галицькому фронті. Розвиваючи наступ, генерал Греков об’єднав війська 1-го і 2-го корпусів під загальним командуванням М. Тарнавського і кинув їх на Тернопіль – Бучач. До Бучача перебралася Начальна команда. Разом з нею на фронт прибув Є. Петрушевич, який 9 червня у Бучацькому василіянському монастирі провів реорганізацію державного керівництва. Було прийнято рішення скасувати посаду президента та Державний секретаріат. Євгена Петрушевича оголошено диктатором, а функції уряду покладено на уповноважених, які призначались ним же.

Після визволення Тернополя 1-й корпус продовжував наступ на львівському напрямі. Він зайняв Золочів, Ожидів неподалік від Львова. До галицької столиці залишилося з півсотні кілометрів. Під натиском частин 2-го корпусу генерала М. Тарнавського 11 червня противник евакуював свої війська із Станиславова. Але йому вдалося зосередити в районі Бережан шість куренів і закріпитися на березі Ценівки. 21 червня поляків відкинуто до Рогатина. Наступного дня передові сотні наштовхнулися на сильну ворожу оборону вздовж Гнилої Липи, і знову корпус Тарнавського втягнувся у запеклі бої.

Успіх стрілецтва сколихнув увесь край. Щонайменше 90 тис. добровольців зголосилися до війська. Однак через нестачу зброї до війська було зараховано лише 15 тис. стрільців. Під час контрнаступу українських військ поляки зазнали відчутних втрат: 2121 осіб, з них 156 вбитими, 222 полоненими і 1743 пораненими. Генерал Ю. Галлер бомбардував Варшаву благальними телеграмами, лякав непередбаченими наслідками, якщо не отримає допомоги. Вона надійшла – 26 червня до Львова прибув і сам Ю. Пілсудський. Відтак польські бойові ряди зросли до 38 613 багнетів, 2144 шабель, 797 кулеметів і 207 гармат. В ГА на той час було лише 24 300 багнетів, 400 шабель, 367 кулеметів і 144 гармати.

На Холмсько-Волинському фронті Армія УНР була втягнута у бої не лише проти поляків, але й проти більшовиків. У цей час дипломатія УНР зав’язала контакти з Варшавою, яка теж шукала союзника у антибольшевицькій боротьбі. 1 червня С. Петлюра ліквідував фронт на Волині, а із залишків Холмської і Північної груп сформував 4-ту Сіру дивізію і Волинську групу, які втягнулися у бої проти більшовиків. Відтепер Варшаві можна було сконцентрувати свій воєнний потенціал для розгрому ГА. 28 червня по всьому фронту від Бродів до Калуша поляки перейшли у рішучий наступ. Галицька армія була змушена відступити до Збруча, на з’єднання з Дієвою армією УНР. Проте мрія про синьо-жовтий прапор над львівською ратушею залишилася мрією.

Встановлення польської влади

Незважаючи на воєнний стан, польська адміністрація прагнула надалі стабілізувати громадсько-політичне і фінансово-господарське життя східногалицької столиці. За ініціативою місцевих політиків-ендеків, представників Польської військової організації створено надзвичайний орган – Тимчасовий комітет радних (Адам Скарбек, Юзеф Нойман, Казімеж Світальський та ін.)^[329]. 22 листопада знову видруковано «Kurier Lwowski» і два номери мілітарного часопису «Pobudka».

За участю Тимчасового комітету створено Раду міста, яка 25 листопада 1918 р. ухвалила рішення про входження Львова до відродженої Польщі. Організовано магістрат у складі 18 департаментів (ґмін, податків, господарства, військовий, шкіл і віровизнання, мистецтва, архів та ін.). Його президентом обрано Юзефа Ноймана, а віце-президентом Марцелі Хлямтача.

Особлива увага приділялася комунальному господарству. 17 грудня 1918 р. відновив роботу міський газовий заклад, 9 травня 1919 р. запущено рух трамваїв. Організовувалися сиротинці. Відновлювалося електроосвітлення центру міста – вул. Леона Сапєги, Коперника, Сикстуської, Личаківської, Городоцької, Зиблікевича, Академічної, Ринку. Ремонтувалися вуличні студні, мощені дороги, будівлі сейму, головної пошти, Оссолінеуму. Для прибирання вулиць 1919 р. у Відні закуплено шість спецавтомобілів. У травні того ж року знову відкрив двері для відвідувачів Художньо-промисловий музей. Нарешті, у червні 1919 р. для удосконалення управління міста вибрано комісію захисту майбутнього Львова (Komisja Obrony Przysz?o?ci Lwowa), до якої ввійшли: президія міста, обрані радні, колишні посли до Ради міста^[330].

Про недавню війну у місті ще нагадували невеликі стихійні поховання українських і польських вояків та цивільних біля Політехніки, в паркових зонах, які поступово почали ліквідовувати і переносити на міські цвинтарі. У 30-ті роки українська громадськість впорядкувала на Янівському цвинтарі величний меморіал Галицької армії. Щороку на Зелені свята та 1 листопада там відбувалися національно-патріотичні панахиди. На початку 70-х років радянська влада знищила цей меморіал, який було відновлено лише в період незалежності України. Постав з руїн і цвинтар польських орлят на Личаківському цвинтарі Львова. Цвинтарні війни по обидва боки кордону поступово переходять у наукові дискусії та спільні екуменічні молитви на двох меморіалах.

Пропозиції більшовицького Харкова

Затримка операції під Бережанами, невиправдано повільні темпи наступу лівого крила, негайне припинення боїв Червоною Армією і переговори з Директорією про перемир’я дозволили польському командуванню підтягнути значні резерви і серйозно посилити війська галицького фронту. Співвідношення сил різко змінилося на користь поляків. До того ж двадцять днів безперервних боїв до краю виснажили людей. А головне – бракувало боєприпасів. Ще в Бучачі, коли на фронт прибув Є. Петрушевич, начальник штабу 2-го корпусу полковник А. Шаманек доповідав диктатору про катастрофічний етап з набоями для стрільців. Але той нічого не міг вдіяти, бо Петлюра не підтримав «самовільний» наступ галичан. До речі, ще 24 травня таємно від уряду ЗУНР представник Директорії Б. Курдиновський і прем’єр Польщі І. Падеревський підписали угоду, за якою, у відповідь на допомогу і підтримку, керівництво УНР заявило:

«1) Український уряд не правомочний вирішувати долю Східної Галичини і відмовляється від усіх своїх прав на цю область.

2) Ці землі повинні бути включені як невід’ємна частина Польської держави.

3) Польща бере на себе обов’язки допомогти збройними силами українського уряду для боротьби проти більшовиків і антиурядових елементів.

4) Українське вище командування буде діяти в контакті з Верховним командуванням і Генштабом Польщі»^[331].

Як уже говорилося, 28 червня по всьому фронті поляки перейшли в наступ. Головний удар вони завдали в центрі по частинах 2-го корпусу. У районі Бережан, Нижнева, Коропця розгорілися жорстокі бої. В якійсь мірі удар ворога можна було відбити резервами або частинами з північного крила фронту. Але відсутність транспорту не дозволила генералу Грекову здійснити маневр силами і перекинути хоч би кілька куренів із корпусу Микитки. В той драматичний час біля Підлисся, де видніє на далеку відстань хрест Маркіяна Шашкевича, відбивав шалені атаки уланів своєю Збаразькою бригадою Богуслав Шашкевич – внук славетного письменника.

…У лютому 1915 р. в бою на Дуклінському перевалі в Карпатах сотник Шашкевич потрапив у російський полон. «Як полонений я дістався в Туркестан. Наперед у Ташкент, а відтак в Асхабад, – писав він у автобіографії 3 липня 1922 р. – Ще того самого року (6 листопада) я втік з полону в Персію. В місяці грудні 1916 року повстали перси – за поміччю німців під проводом графа Капітца та Гольц-Паші й з поміччю турків – і почали визвольну боротьбу проти москалів та англійців. Я особисто був підчинений майорові Кляйнові і проводив більший відділ перських повстанців. Перебувши в Персії пів року, я захворів на малярію й повернувся у червні 1916 р. через Багдад-Константинополь в Австрію. Уже того самого місяця я брав участь в боях знову на північному фронті (офензива ген. Брусилова)»^[332]. За бойові звитяги на фронтах світової війни Богуслава Шашкевича нагороджено сімома австрійськими, німецькими і турецькими орденами. Отаман пройшов у складі УГА через всі основні битви, втік з польського полону до Чехословаччини, у 1922 р. емігрував до Німеччини, а згодом до Канади. Його життєвий шлях обірвався 1935 р. у далекому Едмонтоні…

Головні ворожі угруповання в районі Підкаменя – Зборова – Озерної (дивізії полк. В. Сікорського, В. Єнджейовського, армійські частини Й. Галлера), в районі Бережан – Козової (група Павлика, полки уланів) на початку липня вперто йшли вперед. Ведучи ар’єргардні бої, Галицька армія відкочувалася до Збруча. Ворога вдалося зупинити лише на рубежі Чорткова. Наступило коротке затишшя, яке диктатор намагався використати для пошуків виходу з трагічного становища.

Не віддайте в руки ляха!..

Бийтесь до загину!

Чей удасться зберегти вам

Вільну Україну…

Відступили Січовики

Під сильним напором.

Підступили Галєрчики

Із білим прапором.

Так писав про ті драматичні події український емігрантський поет М. Костишин.

Користуючись ситуацією, уряд Радянської України у травні – червні здійснив чергову спробу підпорядкувати собі керівництво ЗУНР^[333]. «Большевики (в червні 1919 р.) пропонували цим „патріотам“, – писав довірливий В. Винниченко, – ми вам дамо зброю, одежу, всієї амуніції, навіть свого війська, коли треба – вступайте з нами в союз, давайте разом бити поляків, вам потрібна ваша країна, а нам треба пробитись до Угорщини (в той час – Радянської республіки. – Авт.). Тільки одна умова: ліквідуйте Петлюрівщину»^[334]. Директорія і керівництво ЗУНР повинні були зрозуміти, що власними силами їм не встояти перед Червоною армією, Денікіним і поляками. Отже, вважав він, треба було шукати згоди з більшовиками України – теж ворогом, але менш небезпечним, ніж інші. На цьому наполягала закордонна група УСДП М. Порша, деякі діячі ЗУНР^[335].

До речі, на початку липня генерал С. Греков без узгодження з диктатором вислав делегацію у складі сотників В. Гадзинського, Г. Давида і С. Магаляса на переговори з командуванням XII Червоної армії. На Збаразькій ділянці фронту 1-го корпусу під Дубно галичани зустрілись із представниками Червоної армії, які привезли їх до Бердичева^[336]. Там у штабному вагоні відбулися переговори з наркомом у військових справах УРСР Миколою Подвойським. На прохання допомогти Галицькій армії боєприпасами і амуніцією, нарком заявив, як згадував Семен Магаляс, що червоні «не тільки можуть доставити нам усяку кількість амуніції і зброї, але готові дати навіть поміч своїми збройними силами, якщо ми погодимося на їхні умови. Тут він відчитав нам десять своїх вимог, з яких, на жаль, можу собі пригадати тільки три, а саме: 1. Передати до їх рук Головного Отамана С. Петлюру, коли вони його відкинуть до Збруча. 2. Ми зобов’яжемося негайно розв’язати корпус полковника Коновальця. 3. Ми негайно приймемо до всіх наших частин військових з’єднань від бригади вгору їх зв’язкових старшин»^[337].

Галицька делегація не мала високих повноважень для яких-небудь договорів і лише доповіла про переговори генералу Грекову.

Галицькі історики і дипломати Михайло Лозинський та Осип Назарук у своїх спогадах зазначали, що уряд Радянської України і командування Червоної армії пропонували в першій половині липня диктаторові Є. Петрушевичу заключити союз на таких умовах: порвати з С. Петлюрою, відкликати від нього січових стрільців Євгена Коновальця, створити спільну армію при збереженні автономії УГА, невтручання у внутрішні справи ЗУНР. А командувач Українським фронтом Володимир Антонов-Овсієнко категорично заявляв: «Ви іншого виходу не маєте, тільки піти з нами, або героїчно згинути»^[338].

Певні плани на діалог із Радянською Україною зароджувалися й серед різних верств галичан. «Серед національного табору Галичини, навіть серед урядових сфер ЗУНР, – визнавала газета уряду Є. Петрушевича в еміграції „Український прапор“, – були такі, котрі во ім’я ідеї національної єдності готові були піти на союз з більшовиками, аби тільки відбити Галичину і Західно-українські землі від Польщі і інших окупантів»^[339]. До речі, за продовження діалогу із УСРР був навіть С. Голубович^[340].

Але диктатор Є. Петрушевич «рішився держатися далі дотеперішнього курсу, себто вважати Директорію і орієнтуватися на Антанту», – писав М. Лозинський^[341]. Володимир Винниченко згадував, як у липні, коли уряд Петрушевича і Галицька армія перебували під опікою Директорії в Кам’янці-Подільському, туди прибули делегати від повстанських груп з пропозицією спільної боротьби. А їхні багатотисячні загони представляли немалу силу і тому делегацію в Кам’янці було зустрінуто «з помпою і трохи не парадом». Але повстанці висунули умову… ліквідувати Директорію, авторитет якої останнім часом підупав, і утворити колективний орган – Воєнно-Революційний Комітет та перейти до радянської форми влади. Ці пропозиції викликали обурення Петлюри. За його наказом делегати на чолі з Юрієм Мазуренком були заарештовані і чекали смерті. Але на домагання партії есерів їх звільнено. Була втрачена ще одна можливість об’єднати українські військові сили, що, очевидно, змінило б ситуацію на Україні.

Про альтернативу, яку бачило керівництво ЗУНР у ті дні, свідчила нарада в Заліщиках на початку липня. В ній взяли участь Є. Петрушевич, С. Витвицький, генерали О. Греков і М. Омелянович-Павленко, полковник В. Курманович та інші. Ініціативу перехопили військові.

Виконуючий обов’язки військового міністра В. Курманович радив відступити в Карпати, де армія змогла би за допомогою дружньої Чехословаччини деякий час триматися, доки підійде поповнення з італійських таборів військовополонених.

Крім того, для УГА було би вигідним, щоб поляки зіткнулися з Червоною армією, з якою були в стані війни. Генерал Греков вважав за краще перейти до Румунії, де хоча армія ймовірно буде роззброєна, але через деякий час за допомогою Антанти зможе відновитись. Генерал Омелянович-Павленко наполягав відійти за Збруч і допомогти Директорії визволити Україну від денікінців і більшовиків. До цього схилявся і Є. Петрушевич, але далеко не однозначно, як вважали багато істориків.

Саме диктатор зробив останню спробу порозумітись із поляками. Зокрема, у липні до Львова прибула місія С. Шухевича, яка приєдналась до посланців УНР, що вже вступили у переговори із польським командуванням і навіть уклали 16 червня договір про припинення бойових дій. Податливість поляків була цілком зрозумілою: адже це був період, коли, розвиваючи Чортківську операцію, УГА громила противника і вела наступ на всьому фронті. Як згадував учасник місії сотник Семен Магаляс, генерал броні Кароль Тшаска-Дурський та інші польські представники і не прагнули перемир’я. Врешті-решт делегація галичан повернулася ні з чим. У черговий раз керівництво ЗУНР переконалося, що Польща не піде на територіальні поступки.

Очевидно, на вибір шляхів вплинула категоричність митрополита Шептицького. Коли до нього дійшли вісті про можливість переговорів із урядом Радянської України, митрополит Андрей через Л. Цегельського, який постійно знаходився у Львові, передав на початку липня Петрушевичу депешу:

«Ніякого контакту, а тим більше єдиного фронту з більшовиками бути не може. Той, хто підтримує цей контакт і прагне утворення єдиного фронту з безбожними більшовиками, – зрадник народу і церкви».

Але все ж головну роль зіграла у той момент міцна «гіпноза за Антантою» з боку Є. Петрушевича, пояснював близький до диктатора Михайло Лозинський. Однак Антанта завдала ЗУНР нового і підступного удару.

Вирок Антанти

Як уже згадувалось, орієнтація на Антанту була важливою складовою зовнішньої політики Є. Петрушевича і уряду ЗУНР. Особливо великі надії покладалися на президента США Вудро Вільсона. На жаль, «трагедія лежала в тім, – справедливо зазначав досвідчений дипломат Михайло Лозинський, – що ні Антанта, ні більшовики не хотіли допустити до державної самостійності України: тому не думали сповняти тих надій, які на них покладено»^[342].

Ще на початку лютого 1919 р. державний секретар ЗОУНР Василь Панейко у складі делегації Директорії прибув до Парижа, де засідала Мирна конференція країн Антанти. Галицьке представництво розширили і посилили прибулі 7 травня Михайло Лозинський і Дмитро Вітовський.

Паризька мирна конференція діяла з 10 січня по 20 червня 1919 р. В її роботі взяли участь 27 держав, у тому числі новоутворені Польща і Чехословаччина. Однак за офіційний стіл переговорів не були допущені ні УНР, ні ЗУНР^[343].

Першим урядовим виступом делегації УНР на Мирній конференції у справі Галичини була нота від 25 лютого, в якій зазначалося, що Східна Галичина і Буковина є невід’ємною частиною України і висловлювався протест із приводу агресії Польщі та Румунії. Наступною політичною акцією галичан була нота В. Панейка президенту Вільсону у зв’язку з ультиматумом генерала Бартелемі. Спільно з посланцями УНР Марголіним і Шульгіним делегація ЗОУНР 7 квітня заявила протест із приводу зриву поляками мирних переговорів у Хирові. 18 квітня було висловлено черговий протест – проти рішення Верховної ради послати на галицький фронт армію генерала Галлера.

Завдяки всім цим дипломатичним акціям делегації ЗОУНР у Парижі було створено «Міжсоюзну комісію для заключення перемир’я між Польщею і Україною» під головуванням члена англійської делегації прем’єра Південно-Африканського союзу генерала Люїса Боти (1862–1919). До неї увійшли представники США, Англії, Франції та Італії. Перше засідання відбулося 30 квітня. На цьому засіданні інтереси Галичини представляли делегати УНР Сидоренко і Шульгін, а також як перекладач Іван Петрушевич, який щойно прибув із Канади. У зв’язку з відсутністю галицької урядової делегації, комісія Боти обмежилася розглядом заяви про готовність вести в Парижі українсько-польські переговори про перемир’я. У першу чергу генерал Бота цікавився, чи УГА виконає наказ уряду про вилучення із її складу німецьких офіцерів.

На другому засіданні 8 травня до комісії Боти приєдналися голова делегації ЗОУНР М. Лозинський, а також полковник Д. Вітовський, секретар В. Кульчицький та І. Петрушевич.

Відповідаючи на запит генерала Боти про умови перемир’я, М. Лозинський виступив із пропозицією припинити дії і визначити демаркаційну лінію. Водночас Д. Вітовський уточнив, що такою лінією може бути лише державний кордон вздовж Сяну. Полковник відверто заявив, що поляки вже не раз зривали перемир’я. На закид Боти щодо відсутності генерала Галлера на галицькому фронті, Вітовський навів незаперечні докази, а також заяву генерала Галлера, зроблену після прибуття до Львова 30 квітня, що армія прибула здобути Галичину.

Коли Бота, демонстративно висловлюючи свою прихильність до Польщі, зачитав, наскільки Україні могли відсунути на схід демаркаційну лінію, галичани погодилися лише на опіку Антантою Львова.

На засіданні 12 травня голова комісії Бота спершу заслухав польських делегатів Р. Дмовського і генерала Т. Розвадовського. Українцям же нахабно вручив повий проект перемир’я з картою, де була позначена демаркаційна лінія. Це було подібне до ультиматуму. Відповідь треба було дати вранці.

Як згадував М. Лозинський, разом з В. Панейком, Д. Вітовським, Г. Сидоренком, галичанам в ту ніч спати не довелось. Тринадцять пунктів договору з додатком, які відрізнялися від ганебної лінії Бартелемі тим, що залишали Дрогобицько-Бориславський нафтовий басейн українцям, вирішили прийняти, але внесли суттєві поправки, адже полякам хотіли віддати 18 тис. кв. км території з двомільйонним населенням. Висловлювалась незгода обмежити УГА 20 тис. стрільців.

Вранці галицька делегація була вражена черговою безпардонністю верховодів Антанти. Генерал Бота, прочитавши український проект без жодних аргументів, відкинув усі поправки і протести опонентів. Вважаючи за головне домогтися перемир’я, посланці ЗО УНР в основному сприйняли проект Боти, все ж залишивши три умови: не обмежувати кількість УГА, продовжити демаркаційну лінію на північ Галичини та передати українцям для зв’язку з Чехословаччиною залізницю Самбір – Сянки.

Однак Верховна рада не поспішала давати відповідь. Натомість з батьківщини прийшла гірка звістка про те, що, кинувши на Галичину армію Галлера, поляки 14 травня перейшли у рішучий наступ на всьому фронті^[344]. За цих обставин об’єднана українська делегація 21 травня звернулася до Міжнародної мирної конференції в Парижі з нотою, в якій зазначалось: «… Поляки знехтували зазив Найвищої Ради з 19 марта, який закликав їх спинити ворожі кроки проти Українців, – зазив, який наше правительство прийняло; знехтували далі рішенє комісії для українсько-польського перемир’я, виражене в проекті з 12 мая, на який Українці також згодились.

Замість приступити до заключення перемир’я, Поляки розпочали дуже енергійну офензиву проти Українців. Своїм поведеннєм Поляки, які належать до союзних націй і з сеї причини тішаться особливою опікою великих держав Антанти, дали ясний доказ не тільки свого легковаження для принципів проголошеннях Антантою, але навіть для формальних рішень Мирової Конференції.

Таким чином, Делегація Української Республіки в Парижі знаходиться перед конечністю поставити собі питаннє: Чи держави Антанти мають волю і змогу спинити польську офензиву? Чи вони не є байдужі до українського народу, який напружує останні сили проти своїх неприятелів, що грозять йому зі всіх боків, і проти анархії?

Не знаходячи в державах Антанти реальної і успішної помочи, якої ми все сподівалися для нашої окрівавленої вітчини, ми доводимо до Вашої відомосте, що в таких обставинах вважаємо безцільним оставати довше в Парижі.

Г. Сидоренко, президент Делегації Української Республіки, Д-р В. Панейко, віце-президент Олександр Шульгін, Арнольд Марголін – делегати. Д-р Михайло Лозинський, полковник Дмитро Вітовський, надзвичайні делегати для українсько-польського перемир’я»^[345].

Нота справила відповідне враження. Надіслана вона була вранці, а вже через кілька годин прийшов виклик на спеціальне засідання найвищого органу Мирової конференції – Ради Чотирьох. Галичани зустрілись із Вільсоном, Ллойд-Джорджем, Клемансо, міністром закордонних справ Італії Сонніно, який заступив Орландо. Була запрошена у повному складі комісія генерала Боти.

Г. Сидоренко і В. Панейко ще раз заявили про неприпустимість агресії Польщі проти незалежної ЗУНР і відмови польського уряду заключите перемир’я.

Найбільшу активність проявив Ллойд-Джордж. Він засипав присутніх запитаннями про ставлення українців до більшовиків. Чи буде УГА в разі миру битися проти більшовиків. Якщо Україна не стане самостійною, то з ким вона хоче бути – з Польщею чи Росією, чи хоче Галичина поєднання з Наддніпрянською Україною, чи дійсно ЗУНР бажає миру. В. Панейко виклав відповіді згідно з концепцією свого уряду. Рішуче заявив, що Галичина жадає бути у складі УНР і разом з усім українським народом відстоювати незалежність республіки, тому буде боротись як проти поляків, так і проти більшовиків.

Засідання виявило, що більшість членів Верховної ради не зрозуміли галицької проблеми. Ллойд-Джордж, наприклад, питав, чи є різниця між польською і українською мовами, Вільсон і Клемансо взагалі були байдужими і не брали участі в обговоренні. Тому ніякого рішення і не було оголошено. Крім того, керівники Антанти навіть не висловили свого ставлення до галицької масакри. Правда, Клемансо наступного дня запросив українську делегацію до своєї резиденції. Відповідаючи на запитання Панейка, до яких висновків прийшли учасники засідання, Клемансо сказав, що зроблено запит Пілсудському щодо ведення бойових дій і участі армії Галлера, яка не повинна була залишатися в Галичині. Верховна рада висловилася за припинення війни.

Характерно, що верховоди Антанти, зрештою Клемансо, на цій зустрічі робили вигляд, що не знають про злочин Галлера проти ЗУНР, тому з недовірою сприйняли інформацію Д. Вітовського. Незадовго до цього, 7 травня, сам Вільсон доповідав на Раді чотирьох про участь армії Галлера в боях під Львовом. У ті ж дні паризький журнал «L’Evropa Orientale» писав: «Армія генерала Галлера, організована на американські кошти в Америці, забезпечена артилерією, офіцерами і інструкторами країн Антанти, під приводом боротьби проти більшовиків розпочала наступ проти українців у Східній Галичині»^[346]. Цей факт 7 травня підтвердила московська «Правда»: «Війська генерала Галлера, всупереч взятим на себе зобов’язанням, з’явились під Львовом і вступили в боротьбу з українськими національними військами».

Верховна рада також відреагувала й на пропозицію Г. Сидоренка визнати УНР. Клемансо взагалі заявив, що голова Директорії Симон Петлюра «майже большевик» і звинуватив його в єврейських погромах. Незважаючи на те, що з кожним днем все більше виявлялася прихильність Парижа до Польщі і байдужість до східногалицької справи, делегація ЗУНР не складала рук. 24 травня Д. Вітовський звернувся до генерала Боти з запитанням щодо премир’я. 2 червня за дорученням Державного секретаріату ЗОУНР М. Лозинський і Д. Вітовський вручили Верховній раді ноту, у якій звертали увагу на те, що наступ польських військ, зокрема армії Галлера, посилюється, та відкинули наклепи голови польського уряду Падеревського, що ніби-то його армія б’ється в Галичині з більшовиками, а стотисячна УГА – це «розбійницькі банди».

З гіркою прикрістю галичани вказували: «Що ся армія (УГА. – Авт.) подалася під натиском чисельно сильнішої польської армії, се нічого дивного. Польща одержала від Антанти все: моральну поміч через приняттє Польщі до союзних держав, воєнний матеріал і навіть війська, армію Галлера, яка скріпила польські сили не для боротьби з більшовиками, а для окупації української землі. Навпаки, український нарід не дістав від Антанти ніякої помочи, ні моральної, ні матеріальної… Ми не хотіли війни проти поляків. Ми проголосили наше право національного самовизначення і почали його здійснювати на Землі безсумнівно українській. Ми були й є переконані, що поступаємо згідно з великими принципами національної справедливості, проголошеними від імені Антанти президентом Вільсоном: що народи, позбавлені національної незалежності і поділені між більше держав, повинні дістати змогу свобідио рішати про себе, з’єднатися й означити свою долю, що народами не можна торгувати, як предметами, і поневолювати їх…»^[347]

Не отримавши ніякої відповіді, Р. Сидоренко від імені уряду УНР, а М. Лозинський і Д. Вітовський – від галицького відповідно 29 травня і 6 червня звернулися з нотами до Верховної ради, в яких ще раз вимагали зупинити агресорів, а також спростовували заяви Падеревського та Пілсудського про ситуацію в Галичині.

Водночас Верховна рада доручила так званій Польській комісії під головуванням французького генерала Жюля Камбона підготувати проект розв’язання східногалицької проблеми. 18 червня комісія зробила доповідь на Раді міністрів закордонних справ. При вирішенні долі галицького краю, зазначав український історик Олександр Карпенко, «в основу бралися лише економічні і політичні інтереси польської буржуазії і поміщиків»^[348].

Дійсно, англійська і французька делегації вважали за необхідне віддати Польщі Львів і Дрогобицько-Бориславський нафтовий басейн. Державний секретар США Лапсінг взагалі вважав, що українці нездатні утворити свою державу. «Необхідно мати певний рівень виховання, – зухвало твердив він, – щоб воно стало зрілим для автономії». Йому підспівували італієць Сонніно та міністр закордонних справ Англії Бальфур, який говорив: «Русинська більшість відстала, неграмотна і зовсім нездатна нині бути самостійною»^[349]. Отже, польська комісія зробила висновок, що Східну Галичину необхідно негайно окупувати польськими військами повністю, причому без усіляких демаркаційних ліній. Плебісцит планувалося здійснити в далекому майбутньому.

Остаточне рішення щодо Східної Галичини Верховна рада прийняла після короткого розгляду рекомендацій польської комісії:

«Париж, 26 червня 1919.

Генеральний Секретаріат Мирової Конференції має честь переслати Укрїнській делегації в залученню текст рішення, принятого 25 червня Найвисшою Радою союзних і принятих до союза держав.

Се рішення зателіграфовано того самого дня до Варшави, щоби міністр Франції повідомив про нього польське правительство, а військові представники союзників у Польщі (маршал Франції Фош. – Авт.) українське правительство.

25 червня 1919.

Щоби забезпечити особи й маєток мирного населення Східної Галичини проти небезпек, які їм грозять від більшовицьких банд, Найвисша Рада союзних і принятих до союза держав рішила уповажнити сили Польської Республіки вести свої операції аж по ріку Збруч.

Се уповноважиеннє в нічим не пересуджує рішень, які Найвисша Рада прийме опісля, щоб управильнити політичний статут Галичини»^[350].

Цікаво, що тільки улітку 1921 р. урядові Є. Петрушевича у Відні став відомим повний текст підступної постанови Верховної ради, яка призначалася для галичан, але не була оголошена в оригіналі. Вона зазначала:

«Найвисша Рада Мирової Конференції постановляє:

1. Що польське правительство уповажняється окупувати своїми військовими силами Східну Галичину аж по ріку Збруч;

2. Що польському правительству дається уповноваженнє ужити всі свої військові сили включно з армією генерала Галлера в ціли переведення сеї окупації;

3. Що польське правительство буде уповноважене завести цивільну адміністрацію в Східній Галичині, як заключить з головними союзними і принятими до союза державами умову, яка мусить запоручити по змозі автономію сеї території, як також політичну, релігійну й особисту свободу населення;

4. Що та умова буде в останній інстанції опиратися на праві самовизначення Східної Галичини щодо його державної приналежносте; час сього вирішення буде означений головними союзними і принятими до союза державами або тим органом, який вони до сього уповажнять…»^[351]

Суттєва різниця між текстами полягала, за висловленням М. Лозинського, у тому, що за повною постановою «сувереном Східної Галичини являються держави Антанти, а Польща є тільки окупантом сього краю».

Оцінюючи діяльність делегації ЗОУНР у Парижі, слід відзначити, що, знаходячись у надзвичайно несприятливих умовах, часом у ворожому оточенні, представляючи невизнану державу, вона зробила все можливе для припинення польської агресії і збереження державного суверенітету. «Навіть ворожі українському народові імперіалістичні кола Заходу в особі Паризької мирної конференції, – писав український історик Юрій Сливка, – хоч і формально, але змушені були офіційно визнати за східногалицьким населенням право на самовизначення і ствердити, що Східна Галичина і Західна Волинь є українською національною територією, яка не входить в етнічні і політичні кордони Польщі»^[352].

Продовжуючи свою діяльність у Парижі, делегація ЗОУНР 2 липня відповіла нотою протесту, у якій ще раз довела право галичан на суверенітет, осудила окупацію краю, Антанту, що віддала «українське населення українського краю під панування його найбільшого ворога». Подібні заяви неодноразово обнародувались і згодом. У липні в складі делегації відбулися зміни: група Г. Сидоренка відокремилась від галичан.

Вважаючи свої завдання виконаними, Д. Вітовський, який весь час нудьгував за рідним краєм, бойовими побратимами, 7 липня покинув береги Сени. Він хотів скоріше дістатись до Кам’янця-Подільського – Ставки Директорії, а відтіля до своїх. Вітовський знав, що з міста Бреслау на Україну літаками перевозили гроші, які друкувалися в Німеччині, і вирішив скористатися нагодою.

Уранці 4 серпня зафрахтований Директорією величезний п’ятимоторний літак піднявся з аеродрому в Бреслау і взяв курс на схід. На його борту, крім шести членів екіпажу, були два пасажири: полковник Дмитро Вітовський і його ад’ютант чотар Юліан Чучман. Близько дев’ятої ранку літак вибухнув у повітрі і його уламки впали на околиці міста Ратибор. Всі вісім чоловік загинули^[353]. Похорон Д. Вітовського і Ю. Чучмана відбувся в Берліні на Центральному цвинтарі у присутності численної української громади, в тому числі делегації УГА на чолі з отаманом Г. Коссаком^[354]. Справу батька продовжив син Ярослав. Як свідчить недавно виявлене в архіві ЦК КПУ повідомлення Станиславівського обкому особисто М. Хрущову, навесні 1946 р. війська НКВС захопили в бою на Сколівщині пораненого заступника начальника старшинської школи УПА «Олені» поручника Ярослава Вітовського, «сина військового міністра петлюрівського уряду». Зазначалося також, що «Зміюка» (псевдо) 1940 р. закінчив військово-повітряну школу у м. Енгельсі. Невдовзі він, лейтенант Червоної Армії, вступив у лави Української повстанчої армії, командував відтинком «Маківка»^[355].

Постанова Верховної Ради країн Антанти була зустрінута у Галичині як чергова акція нехтування інтересами українського народу, як ляпас галицькому урядові і підступний удар по знесиленій УГА. Настрої широких стрілецьких мас у ті дні висловив часопис «Український скиталець» такими гіркими словами:

Ой ті ж мені веселитись

У лиху годину,

Запродано мене вчора,

Як тую скотину.

Продав мене ситий Париж

Голодній Варшаві,

Втішаються нині наші

Вороги лукаві.

Лучше було б не дожити,

Полягти у бою

І не чути як торгує

Захід головою.

Як вже згадувалося, з благословення Антанти вже 28 червня польські війська розгорнули наступ по всьому фронтові. Зупинені на рубежі Чорткова, вони після короткого перепочинку на початку липня відновили активні дії. Частини Галицької армії билися за кожен метр своєї землі. Але не вистояли. 16–17 липня розгорілися запеклі бої на рубежі Збруча. Під натиском ворога галицькі війська переправилися через Збруч і опинилися, таким чином, за межами батьківщини у трикутнику річок Збруч і Дністер на клаптику подільської землі в районі Кам’янця-Подільського. Поки що її контролювали війська Дієвої армії Симона Петлюри, затиснуті тут військами Радянської України.

Так поразкою українців закінчилася національно-визвольна війна ЗУНР та її армії проти агресії буржуазної Польщі, за спиною якої стояли могутні Антанта і США. Та, мабуть, вина армії в цьому – найменша. «Розуміється, озброєні по останньому слову „науки організованого убийства“ ці дивізії (армії генерала Галлера. – Авт.), – зазначав Володимир Винниченко, – мали багато переваги над неодягненими, зле взутими, скупо й бідно озброєними військами Національної Ради. Але той факт, що ці війська, без техніки, без допомоги, без амуніції впродовж кількох місяців не тільки стримували наскоки антантського злодійкуватого хама, а ще й не раз били його, показує, яка велика сила духу була в тих, дійсно, героях, що босі й голі бились проти жандарма реакції»^[356].

Слід підкреслити, що однією з визначальних причин успіху польських військ і, відповідно, поразки Галицької армії в операціях 1919 р. (і взагалі українсько-польській війні) була наявність вишколеного і досвідченого командного складу. 1 червня 1919 р. на Галицькому фронті воювали 29 польських генералів, середній вік яких становив близько 50 років. Вони мали вищу військову освіту, 25—30-літній стаж служби в австрійській або російській арміях, неабиякий бойовий досвід. Із 16 польських тодішніх і майбутніх генералів броні 11 брали участь в українсько-польській війні, серед них Бербецький Леон, Галлер Йозеф, Івашкевич Вацлав, Розвадовський Тадеуш, Сікорський Владислав, Шептицький Станіслав, Токаржевський Тадеуш, Зєлінський Зигмунд, а також генерали дивізії Дембінський Стефан, Гейдукевич Едвард, Єджієвський Владислав, Карпіцкій Александр, Конаржевський Даніель, Кулінський Мечислав, Лямезап – Сален Роберт, Лянгнер Владислав, Маєвський Стефан, Мінкевич Генріх, Павлюк Даніель, Пухальський Станіслав, Роя Болеслав, Сшелєцкій Віктор та ін.^[357]

У той же час, зокрема на 1 червня 1919 р., у Галицькій армії не було ні одного українського генерала і лише пізніше ними стали двоє: Мирон Тарнавський і Осип Микитка (без вищої військової освіти). Якщо у польських військах бригадами командували досвідчені генерали, то в Галицькій армії їх очолювали, як правило, молоді отамани (майори): Роман Дудинський, Осип Букшований, Сень Горук та ін. Корпусами ж командували підполковники і полковники Г. Коссак, О. Микитка, М. Тарнавський, тоді як у Польщі – майже завжди генерали дивізії, броні. Не важко уявити ситуацію з командним складом у куренях, сотнях, чотах – там, де часто вирішувався успіх бою. Уряд ЗУНР і Державний секретаріат військових справ намагалися вирішити проблему шляхом запрошення на високі посади старшин і генералів австрійської та російської армії або УНР, які не завжди виправдовували надії. До того ж ці заходи неоднозначно сприймались галицькими старшинами. Слід зазначити, що уряд і військове міністерство недостатньо піклувалися національними військовими кадрами: не створили жодного учбового закладу підготовки вищого командного складу, слабо застосовувалися присвоєння військових звань, відзначення урядовими нагородами, популяризація в пресі. Отож не дивно, що навесні 1919 р., у розпал війни, в УГА служило лише 1412 офіцерів усіх рангів. З погляду потреб боєздатної армії це було неймовірно мало^[358].

Незважаючи на катастрофу, важку поразку армії, ні уряд ЗУНР, ні командування УГА, ні ті сорок тисяч старшин і стрільців, які були в бойовому строю, не вважали війну проти польських загарбників закінченою. По-різному вбачали вони шляхи визволення краю, але в одному були єдині: вся боротьба – попереду.

Кровавої борби сумний фінал:

Додолу нахилились наші стяги.

Побідно пре нас взад вражий вал,

Лише горить від сорому й зневаги.

Ще десь там рвуться стрільна у ріллі,

Та наші мовкнуть сумно вже гармати.

Останній клаптик рідної землі

I той прийдеться ворогові дати.

Ідуть утомлені борці. Борці?

Хіба ж нас можна звати ще борцями?

Порожній кріс несемо у руці

І йдемо шляхом босими ногами.

Аж залунав над військом новий зов:

За Збруч! За Збруч! Туди наш шлях до волі!

Ми через Київ вернемося знов!

Зневіру геть! І геть всі думи кволі!

«За Збруч! За Збруч» – підхопили лани.

А гомін йде подільськими ярами:

«У бій новий! Писати для вітчини

Історію кровавими рядками!»

Ці поетичні рядки написав 17 липня 1919 р. поет Федір Невестюк^[359].

За Збруч! Туди наш шлях до волі!

На допомогу нам прийшли брати-галичани

З пекельним болем у серці Євген Петрушевич прийняв рішення про відступ армії за Збруч. На нараді за участю делегації УНР і командування УГА 15 липня диктатор із роздратуванням заявив: «Що буде з нами на Великій Україні? Як поставиться до нас нарід? Випадок з 5-ю галицькою бригадою (яку ворожо зустріли за Збручем. – Авт.) є пересторогою. А як складеться співпраця наших урядів і наші взаємовідносини? Чим ми заосмотримо нашу армію? А що, нарешті, буде робити людність Галичини під п’ятою поляків, поки ми будемо мандрувати по Великій Україні?»^[360].

Симон Петлюра декілька разів приїздив до Заліщик, щоб остаточно схилити на свій бік диктатора. Представники УНР уживали все своє красномовство, щоб переконати галичан приєднатися до них і на деякий час разом з ними і поляками виступити єдиним фронтом проти червоної Москви. Після розгрому радянських частин і визволення Києва, доводили наддніпрянці, надійде черга і до Галичини. Генерал М. Капустянський згадував, що диктатор до кінця не здався, дав лише «напівзгоду» перейти за Збруч. І коли делегація Дієвої армії прибула для встановлення взаємодії до Начальної команди, галичани ще довго вагалися, бо, як з’ясувалося, «мали пристійні пропозиції більшовиків, які обіцяли надати допомогу у їх боротьбі з Польщею, негайно дати зброю і боєприпаси». І тільки коли приїхав С. Петлюра і пообіцяв Є. Петрушевичу ліквідувати міністерство у справах Галичини і замінити соціалістичний уряд Мартоса, – справа зрушилася.

Галицька армія перейшла Збруч у непростий час. Кинувши основні сили українського фронту проти Дієвої армії, радянські війська зайняли майже все Правобережжя. XII і XIV армії фронту мали перевагу над нечисленним військом Директорії. Але весною 1919-го на Україні вибухнули протибільшовицькі повстання, розгорнули наступ з Дону Денікін, а з Заволжя – Колчак. Все це полегшило ситуацію для УНР. 24 травня штаб Дієвої армії заключив перемир’я з поляками і кинув частини запорожців і січовиків на Проскурів. В його околицях розгорілися запеклі бої. Та на початку липня Червона армія зайняла Проскурів і в ході боїв протягом тижня затисла Директорію на клаптику території розміром 35 на 55 кілометрів в районі Кам’янця-Подільського.

Скориставшись ситуацією, командувач військами Півдня Росії А. Денікін 19 травня розпочав наступ на Москву, а лівим крилом – на Україну. Його угруповання – 40 тис. солдатів та офіцерів – зайняло Донбас, Крим, міста Харків, Полтаву і Катеринослав. 6-тисячний корпус генерала М. Бредова пішов на Київ, 15-тисячний корпус генерала А. Шиллінга – на Херсон – Миколаїв – Одесу, а кавалерійський корпус генерала Шкуро після оволодіння Катеринославом наступав на північ^[361].

Становище більшовицьких і білих армій на Україні ускладнив могутній повстанський рух. Тим більше, що до нього приєднались цілі армії отаманів Н. Махна і М. Григор’єва. Тільки з квітня до середини липня 1919 р. Україною пронеслось 328 різної сили антирадянських повстань^[362]. За деякими даними, в ті дні у 60 крупних загонах України нараховувалося близько 100 тис. повстанців. Крім того, на західних кордонах Радянської Росії і УНР продовжувалася конфронтація з Польщею, яка з окремих сутичок у будь-який момент могла перерости у велику війну.

Як бачимо, Директорія у цю кам’янецьку добу переживала далеко не найкращі часи. По суті, вона вже розпадалася. Після проголошення Є. Петрушевича диктатором, його з Директорії усунули. Покинули її О. Андрієвський, А. Макаренко і Ф. Швець. Властиво, господарем Директорії був сам С. Петлюра. Він опирався на уряд, більшість якого складали соціал-демократи на чолі з прем’єром Борисом Мартосом. Були в ньому, правда, і галичани-міністри Осип Безпалко, Володимир Темницький, Семен Вітик, товариш (заступник) міністра Володимир Старосольський.

Між іншим, Є. Петрушевич сприйняв як особисту образу утворення міністерства у справах Галичини і призначення його керівником соціал-демократа С. Вітика. Ця акція уряду УНР була здійснена у відповідь на проголошення галичанами 9 червня диктатури, якої Петлюра не схвалював. З проголошенням Петрушевича диктатором державний секретаріат був ліквідований, його замінив центральний виконавчий орган – Рада уповноважених диктатора в Галичині. Петрушевич, як і раніше, опирався на трудову і радикальну партії. Опозицію йому склали галицькі соціал-демократи і Селянсько-робітничий союз. Проти політики ЗУНР виступила й нелегальна компартія Східної Галичини.

Так склалася дивна ситуація: в УНР при владі були ліві партії, а праві в опозиції. В ЗУНР же, навпаки, керували праві на чолі з Є. Петрушевичем, який вважав політику соціал-демократів і С. Петлюри майже більшовицькою, а ліві партії були в опозиції^[363]. Усе це давалося взнаки з перших днів перебування уряду і армії ЗУНР на Поділлі і позначалося на взаєминах між Петрушевичем і Петлюрою. Диктатор і його уряд із прохолодою ставилися до Директорії і Петлюри особисто, вважаючи його революціонером і навіть більшовиком. У свою чергу Головний Отаман звинуватив галицьке керівництво в підтримці отаманів Оскілка і Болбачана, які намагалися поставити головою Директорії Є. Петрушевича.

Крім цього, трапився конфлікт з сотником Іваном Сіяком. Коли Є. Петрушевич був оголошений диктатором, сотник, який при відступі з Тернополя сформував і очолив залізничний робітничий загін, заявив, що поведе свою частину і усуне диктатора. Є. Петрушевич наказав заарештувати непокірного сотника і віддати його під суд. У відповідь І. Сіяк перейшов на службу до Дієвої армії.

3 серпня Є. Петрушевич провів інспекцію галицьких частин, які вишикувалися на площі перед залізничною станцією Кам’янця. Потім відбувся парад, яким командував отаман Осип Тушкований. За дефілядою уважно спостерігали міщани, а також галицькі біженці (наприкінці липня за Збручем їх було понад 5,5 тис. цивільних, з них у Кам’янці – не більше 900 осіб. За сприяння уряду диктатора (розмістився у Єпископському палаці) у тимчасовій столиці УНР діяли «Союз Українок», Комітет по справах галицьких народних учителів-виселенців, «Студентська громада», осередки народно-трудової і радикальної партій, редакції часописів «Вісник Українського Війська», «Стрілець», «Каменяр», «Галицький Голос»^[364].

Слід сказати, що уряд УНР не завжди виконував свої обіцянки, особливо щодо матеріального забезпечення Галицької армії. «Ніхто з тих, до кого це належало, не дбав про загальне осмотрення армії в обуву, а стрілецтво галицької армії було буквально босе, – згадував О. Левицький. – Перший раз на Україні довелося мені після дванайдцятилітньої військової та воєнної практики видіти на стійці узброєного стрільця, який повнив службу босий»^[365].

Після переходу УГА за Збруч уряд УНР прийняв рішення щомісячно виділяти їй 300 млн карбованців. Але у липні грошей не виділено. У серпні – всього 120 млн, а у вересні лише 80. Головний інтендант армії сотник Ілько Цьокан майже нічого не міг вибити з Б. Мартоса і його чиновників. Отоді Галицька армія самостійно робітничими сотнями зібрала на полях 700 тис. пудів збіжжя, а коли в липневих боях із більшовиками відбила цукрові заводи – поповнила свої склади цукром. Не обійшлось, щоправда, і без реквізицій. Це викликало протест уряду УНР, особливо Б. Мартоса. За вимогою Петрушевича, Б. Мартос подав у відставку. Прем’єром став Ісаак Мазепа, який включив до свого уряду кількох галичан.

А все починалося добре. Головний Отаман з неприхованим задоволенням приймав під опіку урядовців ЗУНР, а головно – сорокатисячну загартовану в жорстоких боях армію, і надіявся за допомогою галичан виправити своє майже безнадійне становище, і найперше – визволити Київ. «На допомогу нам прийшли брати-галичани, – писав він у наказі по Дієвій армії УНР 22 липня 1919 р. – Вони залишили свої оселі, відходячи під переважною силою ворога; але прийшли на наш терен, як то належить дисциплінованій армії й свідомій у правоті свого діла і своїх змагань». Тоді ж у міському театрі відбувся урочистий вечір на честь старшин і стрільців Галицької армії. З великим піднесенням артисти Нового львівського театру при Начальній команді Галицької армії давали виставу – історичну драму М. Старицького «Гетьман Дорошенко». На сцені в ті дні сяяли галицькі зірки – Катерина та Іван Рубчакови, Амвросій Бучма, Гнат Юра, Мар’ян Крушельницький, Осип Гірняк, Микола Бенцаль. Літературно-репертуарну частину очолював поет Юрій Шкрумеляк^[366].

Після вистави на сцену вийшов тепло зустрінутий стрільцями Симон Петлюра. «Наш шлях зараз на Київ і до Чорного моря, – піднесено промовляв Головний Отаман, відверто викладаючи свої плани і намагаючись привернути до себе стрілецтво. – Вас, брати, ми чекали два роки і сподіваємось, що у спільній боротьбі ми дійдемо до бажаної мети». Опісля виступив Є. Петрушевич. Але, мабуть, не всі звернули увагу на більш стриману його заяву: «Я певний, що ми переможемо і здобудемо Галичину». Справа в тому, що далеко не всі діячі ЗУНР та військові однозначно сприйняли плани Петлюри. Особливо значну опозицію склала армія. «Вона не мала великого бажання битися з більшовиками, – писав В. Винниченко, – в той час, коли всі хотіли битися з поляками»^[367].

Напередодні цих подій на вимогу С. Петлюри був усунутий з посади командувача УГА генерал О. Греков. «Став кого хочеш, Тарнавського, або Микитку, або когось ще, але Грекова щоб не було», – ультимативно заявив Головний Отаман Петрушевичу. Причину такого відношення до здібного воєначальника пояснив генерал М. Капустянський: «Блискучий наступ Галицької армії (Чортківська офензива. – Авт.) відбився несприятливо на операціях Наддніпрянської армії. Поляки, заатаковані генералом Грековим, очистили лінію Збруча, почали евакуацію Тернополя, Збаража і цілком припинили свій натиск на большевиків з боку Радзивилова на Дубно – Кременець. Большевики використали цей момент і, спокійні за свій правий фланг, повели наступ з північного заходу на Волинську групу»^[368].

Нове командування УГА на чолі з генералом М. Тарнавським розробило три варіанти дальших дій:

1. Відновити бойові дії з метою визволити Галичину. Планувалося відбити коридор Чортків – Бучач – Станиславів – Калуш – Стрий – Лавочне і стримати вихід до Чехословаччини. Потім перекинути з Італії 20 тис. галичан і продовжити визвольну війну. Операція була розрахована на два місяці. Головна проблема полягала у забезпеченні УГА. Потрібно було 10 млн патронів, 250 тис. артилерійських снарядів, 40 тис. пар черевиків. Гарячим прибічником плану став генерал В. Курманович. Він ще раз заявив, що, приєднавшись до Петлюри проти більшовиків, галичани фактично залишають Польщу, свого заклятого ворога.

2. Взяти участь у поході на Київ. Проти цього плану виступили генерали Курманович, Тарнавський, полковник Шаманек, підполковник Долєжаль. Вони слушно попереджали, що у цій операції УГА виявиться в оточенні трьох противників: поляків – на заході, більшовиків – на півночі і Денікіна – на сході. Якщо навіть вдасться зайняти столицю, утримати її буде надзвичайно складно.

3. Відступити до Одеси, Миколаєва, Херсона. До цього плану схилялися генерал М. Тарнавський, Начальна команда. Вони аргументували це тим, що більшовики мали на півдні лише три дивізії, причому одна з них – 58-ма майже розкладена повстанцями. Через Одесу можна буде тримати зв’язок із Заходом, повернути з Італії військовополонених галичан. До речі, в Італії вже працювала місія УНР на чолі з О. Севрюком. Йшли переговори про формування в таборі Кассіно чотирьох дивізій по 12 тис. стрільців.

Враховувалось і те, що на півдні оперували десятки повстанських загонів отаманів Зеленого, Шепеля, Крука, Ангела, Волоха, Сокола, Павловського та ін. Між ними і галичанами поступово встановилися дружні взаємини. Так, у місті Херсоні повстанці зустріли частини УГА з транспарантами «Вітаємо братів-галичан!» і надали їм місто для постою.

Гарячим прихильником цього плану виступив генерал А. Кравс. «Я заявлявся за наступом в напрямі Одеси й вияснив, що тільки через Одесу можемо осягнути зв’язок зі світом», – писав він у спогадах. Необхідно було вигідно використати похід Денікіна на Москву, загострення відносин між Польщею і Радянською Росією. Він вважав, що навіть якщо Петлюра поведе всю армію на Київ, УГА повинна діяти на Одесу^[369].

Але переміг Симон Петлюра. На основі ухвал про злуку, взаємодопомогу уряд ЗУНР вирішив підтримати його план походу на Київ. Військам Галицької армії було кинуто клич: «Через Київ – на Львів!». Про це писав і у своєму наказі командувач генерал М. Тарнавський: «Вирвати матір українських городів – столицю Київ, а звідти рушити переможно на галицьку столицю – Львів».

Утім, відпочити галицьким стрільцям не довелось. Зразу ж після форсування Збруча С. Петлюра звернувся з проханням виділити йому негайно корпус, щоб відбити натиск червоних на Кам’янець-Подільський. На спільний нараді 15 липня керівництва ЗУНР і Директорії Головний Отаман буквально розплакався, згадував С. Голубович, обіцяв гроші, озброєння за допомогу врятувати УНР. Але перші бойові дії 5 і 10-ї галицьких бригад за Збручем закінчились невдало. Після бою за Чорний Острів вони, не підтримані запорізькою групою, відійшли на попередні позиції. І корпус розташовувався в районі Мар’янівки – Лянцкоруні—Городка, ІІ – в районі Оринина, ІІІ – в районі Фридрівець – Княжнина^[370].

Взагалі більшовицьке командування було серйозно збентежене появою Галицької армії, чітко уявляючи загрозу для себе в разі приєднання її до петлюрівських військ. Тому воно кинуло на Кам’янець-Подільський всі наявні сили: із Одеси – інтернаціональні полки моряків, 45-ту дивізію Й. Якіра. Вони отримали завдання очистити залізницю Вапнярка – Жмеринка і сполучитися з 44-ю дивізією. З півночі 1-ша радянська дивізія М. Щорса вдарила на Ярмолинці і змусила запорожців відступити. 3-тисячна більшовицька Таращанська бригада відкинула групу січовиків Є. Коновальця і просувалася на Смотрич.

Але 22 липня Коломийська і Львівська бригади УГА заступили червоним шлях на тимчасову столицю УНР. Окрема група СС рішучим ударом завдала таращанцям серйозної поразки. План радянського командування знешкодити українські збройні сили в районі Кам’янця-Подільського було зірвано.

29 липня II галицький корпус полковника А. Вольфа досяг ще більшого успіху: в ході дводенного наступу його бригади зайняли Проскурів. Того ж дня група СС полковника Коновальця повернула Чорний Острів, а Львівська бригада – Деражню^[371]. Лише на півдні група Ю. Тютюнника, наштовхнувшись на сильний опір 44-ї дивізії М. Щорса, топталася під Жмеринкою. У результаті липневих боїв, в яких взяли участь поки що лише війська II галицького корпусу, територію контрольовану об’єднаними українськими арміями вдалося розширити до розмірів 90 на 300 км і створити вигідний плацдарм для подальших наступальних операцій.

Корпус Січових стрільців

Невдовзі після переходу через Збруч частини УГА взяли участь у бойових діях спільно з галицькою січовою формацією на Наддніпрянщині – окремим Корпусом Січових стрільців. На чолі корпусу незмінно стояв його фундатор полковник Євген Коновалець – людина незламної волі, загартований політичний боєць.

Мабуть, ніколи не гадали народні вчителі села Зашків Львівського повіту Михайло Коновалець та його дружина Марія зі шляхетського роду Венгжиновських, що їхньому синові Євгену, який народився 14 червня 1891 р., доля приготувала таке буремне життя^[372]. На щастя, доля подарувала йому у Львівській академічній гімназії, а потім в університеті мудрих наставників – організатора національного тіловиховання Івана Боберського, історика Михайла Грушевського, літературознавця Кирила Студинського, фольклориста Олександра Колессу.

Коли 1909 р. юнак став студентом факультету права, він відразу потрапив у вир завзятої боротьби української громадськості проти польського шовінізму, за український університет. Поруч з Євгеном були Роман Дашкевич, Осип Навроцький, Федір Замора, Олена Степанів, Осип Когут, які стали помітними постатями в Українському студентському союзі, а згодом провідниками Українських визвольних змагань. Визначною подією для молодого політичного бійця стала участь 1913 р. у II Українському студентському конгресі, на якому він виголосив реферат про боротьбу за український університет. Там же познайомився з наддніпрянським політемігрантом Дмитром Донцовим, який у своєму виступі засудив експансію царської Росії та імперський диктат щодо України, виступив за соборність її земель^[373].

Політично юнак дозрівав у середовищі Української національно-демократичної партії поруч з досвідченими діячами Костем Левицьким, Євгеном Петрушевичем, Лонгином Цегельським, Степаном Бараном. Співпрацював у Головній українській раді, яка утворилася з початком світової війни. У ті трагічні часи Євген Коновалець був призваний у цісарську армію, але регулярно приїздив до Львова. Брав участь 1914 р. у заснуванні Союзу визволення України, неодноразово зустрічався із митрополитом А. Шептицьким. Але воювати довелося на російському фронті недовго. На початку травня 1915 р. кадет 19-го полку Коновалець у тяжкому бою на схилах Маківки з російськими козаками генерала Каледіна потрапив у полон. Того ж літа він опинився у таборі приволзького містечка Чорний Яр, а через рік – у Царицині. Там близько зійшовся з великою групою полонених галичан, серед яких були старшини легіону УСС Андрій Мельник, Роман Сушко, Михайло Матчак, Василь Кучабський, Іван Андрух, Микола Загаєвич, Іван Рогульський, Іван Чмола, які пізніше на довгі роки стали його побратимами у Визвольних змаганнях.

Після Лютневої революції 1917 р. Коновалець, а за ним група галицьких старшин, покинули табір і прибули до Києва. За згодою тодішніх керівників Української Центральної Ради В. Винниченка і С. Петлюри Євген Коновалець приступив до формування Галицько-Буковинського куреня січових стрільців. Його помічниками стали Роман Дашкевич, Федір Черник, Іван Чмола. 19 січня 1918 р. стало днем докорінної реорганізації галицької січової формації на терені Великої України, яка отримала найменування 1-й курінь СС. Його командиром став Євген Коновалець, помічником – Андрій Мельник. Стрілецькі сотні очолили Роман Сушко, Іван Чмола, Василь Кучабський, Федір Черник, гарматну – Роман Дашкевич^[374].

22 січня Євген Коновалець разом зі своїми стрільцями і старшинами вітав IV Універсал Центральної Ради, який проголосив самостійну Українську Народну Республіку. З того дня і до кінця її існування курінь, а потім Корпус Січових стрільців під його командуванням стояв на захисті незалежності України.

Першим випробуванням для галицьких стрільців були бої з частинами М. Муравйова, які у лютому оволоділи столицею УНР. У ході запеклих боїв на вулицях столиці і під її стінами січовики доказали свою відданість українській національній справі. Але втримати столицю не вдалося. Під час евакуації державних урядових установ полк Євгена Коновальця здійснював охорону Центральної Ради, Генерального Секретаріату і особисто Михайла Грушевського, який завжди прихильно ставився до січовиків.

Після гетьманського перевороту 29 квітня 1918 р. Євген Коновалець, як і стрілецька рада, відмовилися служити П. Скоропадському, навіть під загрозою репресій. Німці роззброїли січовиків, а полк розформували. Та скоро він відродився. Зусиллями Є. Коновальця у серпні—вересні в Білій Церкві засновано окремий загін СС. Його півтори тисячі стрільців під командуванням полковника Коновальця стали ударною силою Директорії УНР. Січовики в наступі на Київ розгромили офіцерські полки гетьмана і 14 грудня 1918 р. вступили в столицю окремим Корпусом Січових стрільців у складі 30 тис. стрільців і старшин.

З 14 грудня 1918 р., тобто з часу перемоги над гетьманськими частинами і урочистого вступу до Києва, осадний Корпус Січових стрільців був втягнутий у бойові операції проти натиску військ Раднаркому та збільшовичених повстанських загонів Лівобережної України. За цей період змінилися ідейно-політичні позиції січового стрілецтва у бік «полівіння», про що свідчить підтримка тих політичних партій, яким симпатизувала більшість пролетарського населення України, часом всупереч лінії уряду Директорії. Січовики виступали проти союзу з Антантою, на чому наполягав уряд прем’єра А. Остапенка, проти переговорів в Одесі з французьким штабом, бо той вимагав скасувати суверенну УНР, усунути В. Винниченка і С. Петлюру. Вагомим документом їхньої політичної лінії стала «Проскурівська Декларація Січових Стрільців», оголошена в березні 1919 р. Наведемо її повністю:

«Супроти всяких проголосок, які кривдять й оскорбляють честь Січового війська, особливо ж супроти закиду, немов би Січові Стрільці хотіли служити реакціонерам, заявляємо отсим прилюдно:

1. Січові Стрільці, які разом з масами Українського Народу скинули гетьмана і зломали його реакційний режим, виступивши проти гетьмана по проголошенні його маніфесту з 14-го листопада 1918 року, яким він хотів прилучити Україну до Москви – боролись, боряться і будуть боротись за суверенність Українського Народу і за його Самостійну Республіку.

2. Стоючи принципово на платформі самостійної Української Народної Республіки і тим самим визначаючи суверенність Українського Народу в вирішуванні всіх справ політичних і господарських, уважають Січові Стрільці, що тільки Український Народ має право вирішувати по своїй волі і без усякого вмішування чужих сил, які б вони не були, також найважнішу з економічних справ, а саме справу земельну. – Український народ має свої політичні й культурні сили, які без чужинців вирішать його життєві справи. Вся земля на Україні належить Українському Народові, і тільки Український Народ має право розпоряджатись землею. Во ім’я цих справедливих засад проливали Січові Стрільці свою кров і від них ніколи і перед ніким не відступали і не відступлять.

3. Стоячи на цих засадах, заявляють Січові Стрільці, що все будуть карним і слухняним військом кожного українського народоправного Правительства, яке стоятиме на платформі самостійності Української Народної Республіки й признання Українському Народові всієї землі в його розпорядимість. Щодо форми влади, то січові Стрільці були тими, які охороняли Трудовий Конгрес Українського народу в часи, коли він не виявив був свого обличчя, а тепер, коли представники Українського Трудового Народу знову підтвердили, що стоять на платформі самостійності Української Народної Республіки, Січові Стрільці з тим більшим загалом підпиратимуть радянську владу на місцях, яка заводить лад і порядок.

Стомлені тяжкими боями, змучені недовір’ям народу, який несправедливо думає, що Січові Стрільці хочуть піддержати ті сили, які стремлять до поневолення Українського Трудового Люду, Січові Стрільці відійшли, щоб переорганізуватися і з новими силами рішуче і твердо, як все, ударити на всіх, хто б посмів посягнути на здобутки революції Українського народу.

З народом йшло, йде і буде йти Січове Стрілецтво.

В березні 1919 року. За Стрілецьку Раду: Отаман Євген Коновалець, Отаман Андрій Мельник. Д-р Осип Назарук за Січову Раду»^[375].

Цитована Декларація була прийнята стрілецькою радою і оголошена в Проскурові, куди осадний корпус прибув на короткий перепочинок та реорганізацію. Начальником штабу корпусу призначено одного з найкращих бойових старшин Армії УНР наддніпрянця полковника Марка Безручка. Досвідчені командири, як правило, галичани, очолили дивізії і полки. Такими були колишній сотник легіону УСС, а в той час командир II дивізії полковник Роман Сушко, командири полків Іван Рогульський, Іван Андрух, Франц Борис, Іван Чмола. На всю Дієву армію славилася старшинами та високою боєздатністю гарматна бригада корпусу під командуванням досвідченого бойового старшини полковника Романа Дашкевича. Вона складалася з шести полків: мала 76 гармат, 3850 старшин і стрільців та 1900 коней. Артилерія Корпусу СС становила більше половини усієї артилерії Дієвої армії. Два полки бригади з грудня 1918 р. воювали у складі Галицької армії. У червні 1919 р. Корпус СС нараховував 319 старшин і 8067 стрільців^[376].

При корпусному коші січових стрільців, де здійснювався з великим розмахом і енергією вишкіл старшин і підстаршин, діяла на зразок легіону УСС пресова квартира, яка видавала газету «Стрілецька думка» – офіційний орган Корпусу СС. У її редакції працював талановитий стрілецький поет Олесь Бабій.

Першою бойовою операцією реорганізованого Корпусу січовиків був наступ у кінці березня 1919 р. на Бердичів проти семи полків Червоної армії. У квітневі дні корпус відбивався від червоних під Шепетівкою, яку не втримав, «але героїчна її оборона, – згадував полковник М. Безручко, – лишилася назавжди дорогою сторінкою в серці кожного Січового Стрільця, й спомини про бої тих днів завше будитимуть у Стрільцях гордість і силу».

Усе літо корпус, а з 10 липня – група січових стрільців – в боях. Надзвичайно важливу роль зіграв її рішучий протинаступ під Фрамполем 20 липня, коли було завдано відчутної поразки Богунській бригаді Казимира Квятека із щорсівської 1-ї Радянської дивізії. А через три дні під Карабчиєвом була майже цілковито розбита знаменита Таращанська бригада Василя Боженка з тієї ж дивізії. До рук січовиків потрапило 518 полонених, 28 кулеметів і 3 гармати^[377]. У цьому бою відзначився кінний дивізіон сотника Ф. Бориса. Зухвалий рейд січовиків у липневих операціях дав змогу частинам УГА без особливих перешкод форсувати Збруч.

Ми через Київ вернемося знов

Нарешті Головний Отаман отримав змогу здійснити омріяний план – відбити столицю України і в разі успіху значно підняти свій престиж та закріпити своє становище як політичного керманича держави, яке помітно захиталося в результаті останніх військових невдач. «Національна революція висунула Симона Петлюру яко головного, національного керівника й на протязі трьох-чотирьох років він стояв на чолі і при всяких умовах поводив активну боротьбу за змагання Української нації, – характеризував Головного Отамана Микола Капустянський. – Нікого за цей час не було. Симон Васильович Петлюра – людина нестриманої енергії, ентузіаст, вірить, хоч деколи інтуїтивно, й вливає свою віру в інших. Це головна позитивна його риса, яко вождя»^[378].

Маючи на думці наступальну операцію на Київ, Головний Отаман перш за все протягом липня реорганізував Дієву армію. На той час вона нараховувала лише 15 тис. стрільців та мала 580 кулеметів і 150 гармат^[379]. «Уявляла зі себе майже регулярну армію з деякими особливостями, викликаними революцією і національним рухом, – згадував начальник оперативного відділу штабу армії полковник М. Капустянський. – Вона мала різноманітний старшинський склад зі здоровим, боєвим осередком, прекрасний козачий елемент, слабоньку карність і неналагоджений тил зі слабим мобілізаційним апаратом. Бойова здібність при умовах партизансько-большевистського фронту і завзяття – на загал високі». Армія складалася з п’яти самостійних бойових груп. Найбоєздатнішою із них була група (корпус) січових стрільців у складі 10 і 11-ї дивізій. Її очолював полковник Євген Коновалець, а начальником штабу був полковник Марко Безручко. Корпус мав 4,5 тис. багнетів та шабель і наполовину складався із галичан.

У запорізьку групу полковника В. Сальського входили 6, 7 і 8-ма дивізії – всього три тисячі стрільців. Волинська група полковника В. Петріва північного фронту складалась із 4 тис. багнетів. Окрему групу творила 3-тя дивізія полковника О. Удовиченка. Нарешті, група отамана Ю. Тютюнника об’єднала в основному повстанські загони і складалася з трьох дивізій.

Безумовно, без Галицької армії Головний Отаман ніколи не наважився би на Київську операцію. Адже вона мала у бойовому строю понад 50 тис. загартованих в боях старшин і стрільців, 500 кулеметів, 800 шабель, 160 гармат^[380]. Її структура не зазнала за Збручем серйозних змін, хіба що корпус поповнився кінними бригадами і полками та з’явились в її складі два панцерних поїзди, здобуті у боях із більшовиками. У згаданих спогадах М. Капустянський характеризував галичан таким чином: «Галицька армія уявляла зі себе боєздатну регулярну армію, з не зовсім відповідним командним складом; в ній панував лад, карність і надзвичайно добре був організований тил; військовим заосмотреннєм Галицька армія була бідна; з національного боку це була одноманітна маса з піднесеним національним почуттям»^[381].

Галицькі стрільці були дійсно небагато озброєні і одягнені. Мали австрійські кріси системи Манліхера, німецькі кулемети Шварцлезе. Правда, швидко йшла їх заміна на якісні російські гвинтівки Мосіна та кулемети системи «Максим». Проте, як писав начальник штабу 1-го корпусу сотник Богдан Гнатевич, – «галицький стрілець був добрий вояк. Це виявилось вже під час світової війни. Вже тоді цінили його за слухняність, малу вимогливість і видержливість. Очевидно, що визвольна війна виробила в ньому поступнево ще й інші прикмети, такі як заповзятливість, товариськість та ідейність. Можна сміло ствердити, що галицький стрілець під добрим проводом і при вмілій та дбайливій організації був здатний на найбільше геройство і посвяту»^[382].

Одним з найкращих родів військ у Галицькій армії була артилерія, яка укомплектовувалася досвідченими і вишколеними в австрійській армії гарматниками, загартованими в боях з поляками, а також наддніпрянцями. Кожна бригада складалася з артполку (близько 600 вояків) п’ятибатарейного складу, який мав на озброєнні польові гармати і гаубиці в основному австрійського виробництва^[383]. На Великій Україні вони замінювалися російськими. У складі УГА залишилася Дніпровська гарматна бригада (6 батарей) і артполк бригади полковника Романа Дашкевича.

Значно слабшою, ніж в польській і російській арміях, була галицька кіннота. Внаслідок позиційного характеру українсько-польської війни уряд ЗУНР і командування армії не надавали належної уваги розвитку кавалерії й обмежилися слабкими – в 40–50 шабель – кінними сотнями в бригадах, які використовувалися хіба що для розвідки і зв’язку. Відсутність сильних кінних частин особливо негативно виявилася в ході Чортківської операції, коли бойові дії набрали характеру маневренної війни та коли вкрай необхідно було перекинути війська на вирішальний напрям. Отож генерал О. Греков у червні віддав наказ про сформування кінних полків (по 1000–1100 вояків). Але лише в 1-му корпусі створили полк, а в третьому – неповну кінну бригаду.

Утворений зусиллями випускника загребської авіашколи сотника Петра Франка в грудні 1918 р. у Красному на Львівщині авіазагін, на Великій Україні став полком, який мав 40 літаків, у тому числі 16 типу «Бранденбург», 12 – «Ньюпорів» і «Люфтганзенів» та кілька «Фоккерів». Щоправда, машини були старі та ненадійні, це нерідко приводило до невиправданих втрат. Але в руках таких галицьких асів, як А. Хрущ, С. Слєзак, С. Євський вони ставали грізною зброєю. Займались вони переважно розвідкою і знищенням важливих об’єктів (мости, залізничні вузли тощо). Взагалі ж українські летуни збили в небі Галичини 16 польських літаків, з них шість було на рахунку Євського. Між іншим, на літаках з польськими розпізнавальними знаками, як правило, літали американці і французи. Прах декого з них покоїться на польському меморіальному цвинтарі у Львові^[384]. За Збручем авіаполк базувався біля Кам’янця-Подільського, потім у Вінниці та Одесі.

При досить розвиненій мережі залізниць у Галичині та на Правобережжі ефективно використовувалися бронепоїзди. Поляки, між іншим, мали їх десять. З них чотири курсували вздовж лінії Львів – Перемишль. В УГА було їх лише два – по одному в корпусах М. Тарнавського і А. Кравса. Але це фактично були переобладнані платформи. Тільки влітку 1919 р у галичан з’явилися трофейні, дійсно панцерні поїзди «Галичина», «Стрілець», «Вільна Україна».

Крім цього, в УГА існував дивізіон бронемашин – 8 одиниць, а серед них – «Петлюра», «Дмитро» (на честь Д. Вітовського), «Черник» (на честь убитого під Мотовилівкою сотника Федя Черника) та ін. Існували технічні (саперні) сотні, підрозділи зв’язку, медичні, господарські. Особливо велику ідейно-виховну і організаційну роботу проводили зарядне преподобництво (служба капеланства), польська сторожа, залізнична жандармерія^[385].

І все це готувалося для походу на Київ. Час наступу було обрано дуже вдало. Головні сили Червоної армії були задіяні на Східному фронті проти Колчака, на Південному – проти Денікіна. На Правобережній Україні залишилися розкидані на великому просторі від Києва до Одеси дві слабі армії: XII – під командуванням М. Семенова – на київському напрямі та XIV – Олександра Єгорова – на одеському. Практично проти об’єднаних армій УНР і ЗУНР билися три дивізії: 1-ша Радянська – на північному фронті, яка мала до 5,5 тис. бійців, 44-та дивізія Івана Дубового такої ж сили, що вела бої у районі Жмеринки і Вінниці та на півдні в околицях Вапнярки, а потім, під Бірзулою (нині Котовськ), діяла 45-та дивізія Йони Якіра – до 7 тис. бійців і командирів. Решта радянських військ – 47-ма дивізія в районі Одеси і 58-ма під Херсоном і Миколаєвом билися проти армій Денікіна і Нестора Махна. Таким чином, сили червоних становили десь 18 тис. бійців і не могли чинити серйозного опору наступаючим угрупованням українських військ, які в середині серпня зросли до 90 тис. осіб (38 тис. рушниць, 28 тис. багнетів, 2 тис. шабель, 1,1 тис. кулеметів, 340 гармат)^[386].

У стратегічних планах уряду УНР і командування української об’єднаної армії враховувалося також, що крім наступу на Москву денікінської Добрармії, на півночі – ударом у бік Гомеля і Могилева – почне діяти польська армія. Про спільні дії в той час велися переговори через місії Антанти з Денікіним і з поляками^[387].

Остаточно план операцій розглядався 30 липня на нараді керівництва УНР, ЗУНР за участю місій Франції, Англії і США, які щойно прибули до Кам’янця-Подільського. Головний Отаман доповідав про план ліквідації більшовицької влади на Україні, виклав вимоги до Антанти щодо озброєння і обмундирування 500-тисячної української армії. Він просив також підштовхнути Пілсудського до нового наступу проти більшовиків. Тоді ж Симон Петлюра ознайомив учасників наради з телеграмою до польського командування: «З’єднані армії Великої України під моїм керівництвом 5 липня почали рішучі операції для остаточного звільнення України від загального ворога культури і цивілізації – більшовиків. Почався наступ з метою захопити Київ – Одесу і звільнити Правобережжя. Для успішного наступу Українських Армій та забезпечення наших флангів від можливого контрманевру з боку червоних військ було б дуже важним, щоб почалися енергійні операції з боку інших армій, які теж ведуть боротьбу з більшовиками; було б доцільним, щоб польська армія, що оперує в Лунинецькому напрямку, повела інтенсивніший наступ на Гомель – Могилів»^[388].

Головний Отаман за всяку ціну намагався втягнути Польщу у війну проти Радянської Росії. За тиждень до цього спільно з Ю. Тютюнником він надіслав листа до Ю. Пілсудського, в якому запевнив: командування Дієвої армії і УГА бажає миру з Польщею і вести спільну боротьбу з більшовиками. Водночас він висловив жаль, що представники Галицької армії зірвали переговори з поляками про перемир’я (хоча було навпаки), ствердив, що долю Галичини має визначити Париж, і відкинув висунуті польським керівництвом звинувачення УГА в більшовизмі. С. Петлюра пропонував здійснити обмін військовополоненими. Цікаво, що 23 серпня диктатор Є. Петрушевич доповнив останній пункт вимогою включити в обмін галичан і фактично погодився на створення спільного мілітарного антибільшовицького союзу^[389].

Зрештою, всі ці спроби виявилися марними. Ні Симон Петлюра, ні Денікін, який «при посередництві Англії і Франції вимагав від Пілсудського почати наступ і перш за все завдати удар по Мозирю, не досягли успіху, – зазначають польські історики Дарія і Теодор Наленчі. – Реалізація цього плану могла дійсно виявитись надзвичайно небезпечною для Радянської Росії. Але польський головнокомандувач не відіграв відведеної йому ролі… Він не тільки не підтримав наступ, який міг привести до падіння Москви, але дав, крім того, довірочно зрозуміти радянській стороні свою позицію. Командування Червоної Армії відреагувало на цю заяву. Стягнуті з польського фронту частини були кинуті проти наступаючих військ Денікіна»^[390].

Відтак А. Денікін звинуватив Ю. Пілсудського у допомозі врятувати Радянську владу. Безумовно, не тому, що був її прихильником, а тому, що не хотів відновлення Російської імперії і вважав вигідним для Польщі мати перед собою охоплену хаосом більшовицьку Росію.

На початку операцій керівництво обома арміями здійснювало командування Дієвої армії УНР. Армії різнилися одна від одної організаційно, озброєнням, методами боротьби, що не завжди бралося до уваги. Це породжувало непорозуміння і навіть суперечки. Начальна команда Галицької армії відмовилася виконувати деякі розпорядження. Генерал М. Тарнавський висловив незадоволення тим, що смуги наступу наддніпрянцям пролягли вздовж залізниць, а галичанам подалі. Командир групи СС Є. Коновалець вимагав поставити його в центр бойового порядку – на київський напрям, бо сусідство його галицьких частин з поляками на лівому крилі загрожувало неприємностями. Отож, незважаючи на сприятливі умови, операції розвивалися неузгоджено, повільними темпами.

Першими почали бойові дії наступом на Проскурів і Старокостянтинів – Шепетівку група СС і корпус полковника Арнольда Вольфа. Половину свого життя син німецького купця з Моравії віддав австрійській армії. Командував стрілецькими підрозділами на італійському фронті, а восени 1918-го прийшов до Галицької армії, став командиром Бережанської бригади. Участь в українсько-польській війні настільки поріднила його з українцями, що, повернувшись додому у 1920-му, полковник із сім’єю прибув у табір інтернованих галичан у Ліберті (Чехословаччина). Уряд ЗУНР присвоїв А. Вольфу звання генерала і призначив командиром бригади. Там, у таборі, 1924 р. і спіткала його нагла смерть.

Наступ почався успішно. 28 липня зайнято Проскурів. 4 серпня Золочівська бригада вступила у Старокостянтинів. У ті ж дні львівська бригада спільно з повстанцями полковника Висоцького зайняла Летичів і Деражню, куди невдовзі перебралася Начальна команда УГА. Але на цьому наступ припинився. 10 серпня червоні козаки Миколи Щорса завдали сильного удару на ділянці Золочівської бригади отамана Б. Шашкевича, відкинули її за Случ і повернули Старокостянтинів.

Не зовсім вдало наступала група Ю. Тютюнника. З 23 липня вона без успіху штурмувала ключовий пункт оборони червоних – залізничний вузол Жмеринку. Частини 44-ї стрілецької дивізії без особливого напруження відбили атаки погано вишколених стрільців Тютюнника – у більшості недавніх повстанців. Отож наступальна операція на київському напрямі І і III галицьких корпусів почалася з боїв за Жмеринку. 8 серпня 5-та Сокальська і 6-та Равська бригади І Корпусу зайняли Браїлів і, таким чином, обійшли Жмеринку з півночі. В ніч на 9 серпня пішла на штурм з півдня 8-ма Самбірська та 11-та Стрийська бригади III корпусу. «До наступу на Жмеринку вислало дві бригади 8 і 11-ту, – згадував пізніше генерал А. Кравс. – Без яких-небудь втрат і без якогось поважнішого спротиву більшовиків взяли ми Жмеринку. Мене здивувало, що Армія Отамана Петлюри так довго до цього не могла здобути Жмеринку. Думаю, що вона ніколи поважно до цього не бралася»^[391].

Під загрозою оточення червоні війська залишили Жмеринку поспіхом. Відступаючи залізницею на Вінницю, вони викинули з Браїлова 6-ту бригаду сотника Ю. Головінського і з боями просували свої ешелони і сім панцирних поїздів на північ. На станції Жмеринка галичанам дісталися значні трофеї: 700 вагонів і десятки паровозів.

Успіх галицьких корпусів відкрив дорогу на Вінницю – важливий стратегічний пункт на Правобережжі. Розвиваючи наступ із району Літина, Запорозька група полковника Сальського увірвалася у Вінницю, але скоро її відтіснили червоні частини. Тільки ввечері, коли підійшли бригади III корпусу генерала Кравса, запорожці зі стрільцями бригади Ю. Головінського зайняли Вінницю. «Населення було нам дуже раде, – згадував А. Кравс, – і відносилось до нас як до освободителів від більшовицького терору. Більшовики страшно шаліли у Вінниці. Розказували мені, що за їх панування згинуло тоді з рук чрезвичайки понад 5 тисяч осіб»^[392].

У ті погожі серпневі дні Вінницю оголошено тимчасовою столицею УНР. На честь цієї події відбувся військовий парад. Із причепуреного балкону готелю Симон Петлюра привітав запорозьку кінноту, галицьких стрільців та артилеристів.

Слід визнати, що цим успіхам сприяв низький морально-бойовий стан більшовицького війська. 22 липня Х. Раковський телеграфував з Києва у Кременчук голові Реввійськради Російської республіки Л. Троцькому: «Я настійно підтримую свій намір приїхати сюди. Перше. Реорганізація Дванадцятої просувається черепашими кроками. Тепер вона є найсильнішим вогнищем партизанщини. Таращанці, богунці, ніжинці (полки 1-ї Радянської дивізії М. Щорса. – Авт.) перетворилися на справжніх бандитів, у порівнянні з якими петлюрівці є зразковими»^[393]. Однак це звернення не дало позитивних результатів, бо у серпні той же Раковський писав уже В. Леніну: «Становище 12-ї армії важке. Вона залишилася в повному розумінні слова партизанською. Безчинства наших частин є одною з причин невдоволення селян. Полки, які оперують на Галицькому кордоні, Таращанський, Богунський і Ніжинський перетворилися на справжні бандитські полчища. Звільнювані ними міста і села розграбовуються. Серед них є антисемітський і антирадянський настрій, вони влаштовують погроми… Це становище посилюється тією обставиною, що петлюрівська армія, яка в січні і лютому нагадувала наших партизанів, сильно підтягнулась і в порівнянні з нашою армією є армією зразковою, має величезні кошти, платить за вільними цінами, не реквізує і завдяки цьому здобуває собі симпатії населення»^[394].

Слід зазначити, що в цей період у складі українських військ, які брали участь в операціях, дві третини складали частини УГА.

Якщо на північному фронті операція розвивалася більш-менш успішно, ситуація на півдні складалась не зовсім вдало. Група полковника О. Удовиченка, підсилена 11-ю галицькою бригадою отамана Шлессера, намагалася пробитись на Одесу, а група Тютюнника з бригадою УСС – на Христинівку. Але частини 45 і 58-ї радянських дивізій зупинили їх під Бірзулою.

Як бачимо, становище диктувало потребу об’єднати управління обома українськими арміями. До речі, Начальна команда ще на початку операцій висунула цю пропозицію. Та лише 11 серпня після невиправдано довгих переговорів сформовано Штаб Головного Отамана, на чолі якого став генерал Микола Юнаків. Його заступником від УГА призначено генерала Віктора Курмановича. Референта Є. Петрушевича у військових питаннях полковника А. Долєжаля призначено начальником оперативного відділу.

Перший оперативний наказ Штабу від 12 серпня визначав головним завданням операцій звільнення Правобережжя і столиці України Києва від більшовицьких армій. З цією метою були створені три групи: захід – корпус полковника Вольфа і група СС Коновальця, яка наступала на Шепетівку, Коростень, Середня група – галицькі корпуси Микитки і Кравса та Запорізька група – отримали завдання визволити Київ, схід – групи Тютюнника, Удовиченка та дві бригади УГА – діяла в напрямку Одеси. Збройні сили нараховували 33 тис. багнетів, 335 гармат, 1100 кулеметів. А разом з протибільшовицькими повстанськими загонами на Правобережжі українці мали щонайменше 130 тис. бійців^[395]. При вмілому їх використанні можна було домогтися значного успіху.

Отямившись після невдачі під Старокостянтиновом, полковник А. Вольф підтягнув резерви і 14 серпня оволодів містом. Через два дні січовики Коновальця здобули Шепетівку. Щоправда, її знову відбили польські улани, які нагло ввірвалися сюди того ж дня. 21 серпня група СС зайняла Житомир. Слід зазначити, що Є. Коновалець не випадково відмовився діяти на лівому крилі фронту – кілька разів його частини вступали у сутички з підрозділами польської кінноти^[396].

Тільки після виходу групи А. Вольфа в район Шепетівки та перегрупування сил обережний і розважливий генерал А. Кравс 14 серпня розпочав наступ на Козятин. Частини 44-ї дивізії відходили майже без опору. Але, скориставшись затримкою в ході операції, підтягнули до Козятина свіжі сили. І коли Коломийська бригада з ходу увірвалась у місто, зустрічним ударом при підтримці трьох бронепоїздів відкинули галичан на південь.

Того ж напруженого дня війська полковника О. Микитки захопили Бердичів. Галичанам дісталися чималі трофеї: два панцирні поїзди, 11 гармат, 50 кулеметів, тисяча вагонів з паровозами. Невдовзі сюди приїхав Є. Петрушевич, де зустрівся із стрілецтвом Янівської бригади.

Нарешті добилися успіху частини східної групи. Протягом тижня Ю. Тютюнник оволодів Брацлавом, Гайсином, вийшов під Христинівку і Умань. У цьому районі оперували кілька повстанських загонів, серед яких найбільшим був загін отамана Зеленого – три тисячі бойовиків. Згідно з домовленістю з Петлюрою, отаман Зелений наступав на Київ через Білу Церкву і Канів. Однак частинам Удовиченка так і не вдалося зайняти Бірзулу. Мало того, в боях 16–19 серпня дивізія Якіра при підтримці бронепоїздів і кінноти відтіснила групу Удовиченка на північ. Кинута їм на поміч Стрийська бригада відновила становище, але більшого не досягла.

У ці дні до штабу Головного Отамана у Вінницю йшли переможні реляції від полковника А. Вольфа. 21 серпня його корпус зайняв Житомир і вирішив зачекати групу СС, яку на кілька днів затримали сутички з поляками. 23 серпня полковник Є. Коновалець телеграфував до штабу Головного Отамана: «Поляки сьогодні о 10-й годині в силі 270 чоловік кавалерії роззброїли сотню полевої варти в Славуті. Після звідомлень движеться на Шепетівку 500 їздців і три сотні піхоти, на станції Славута два панцирні поїзди. Заряджено евакуацію Шепетівки. Повернувший від поляків парламентар приніс відповідь, що переговори між поляками і українцями перервані, і поляки зачинають наступ на Шепетівку. Заряджено оборону Шепетівки. Штаб готов до виїзду в Полонне»^[397]. Водночас жалкував досвідчений полковник, що не поставили його групу січових стрільців на київський напрям. Адже вони «були знаменито обзнайомлені з тереном столиці та з усіма відносинами в Києві, перебуваючи там три рази в різних періодах революції, та орієнтуючися у найменших деталях київського життя. Їх видатна участь і досвід в боях на вулицях Києва давали певну запоруку бойової непохитності на випадок ворожої акції»^[398].

Таким чином, об’єднані українські армії в 20-х числах серпня оволоділи майже усіма містами Правоборежжя і відкрили шлях на Київ. У телеграмі від 9 серпня 1919 р. В. Ленін наказав військам Українського фронту битись «до останньої краплі крові». Слід відзначити, що війська XII і XIV армій намагалися виконати наказ, билися часом відчайдушно. Але вистояти не могли. Денікінські війська зайняли майже все Лівобережжя. Їх головне угруповання, підтримане кавалерійським корпусом Мамонтова, прямувало через Харків на Курськ, Орел. Корпус генерала М. Бредова після захоплення Полтави взяв курс на Київ. Водночас кавдивізії генерала Шкуро 16 серпня форсували Дніпро в районі Катеринослава і Олександрівська. 21 серпня 2-га Терсько-Кубанська бригада досягла Білої Церкви і Христинівки. У цьому районі вона наштовхнулася на групу Ю. Тютюнника. За вказівкою Петлюри війська уникали бойових дій з Денікіним. Таким чином, XIV радянська армія в районі Одеси була відрізана й оточена українськими та денікінськими військами. Крім того, на неї натискала армія Нестора Махна, яка буквально шарпала у таврійських степах 58-му дивізію Федька.

Коли батько Махно дізнався про оточення трьох червоних дивізій, одразу послав до них агітаторів, які намагалися залучити до себе червоноармійців. І не без успіху. До повстанців перейшла вся кіннота цієї дивізії, велика кількість бійців і командирів, навіть комуністів. Відтак армія Махна зросла до 40 тис. бійців, у тому числі 11 тис. кіннотників. Мала вона тисячу кулеметів, 20 гармат, 11 тис. тачанок і возів^[399].

Опинившись в оточенні, 45, 47 і 58-ма більшовицькі дивізії вирішили об’єднатись і пробиватися на північ до XII армії. 45-та дивізія Якіра безперервно і безуспішно атакувала Вапнярку, 47-ма билася в околицях Бірзули, а 58-ма під Херсоном.

За наказом штабу Головного Отамана 23 серпня війська східної групи перейшли у загальний наступ проти червоних. Найбільшого успіху досягли дивізії полковника Удовиченка і Волинської групи. Вони завдали відчутної поразки 45-й дивізії під Городищем, захопили три тисячі полонених і два бронепоїзди. Між іншим, до складу 45-ї дивізії було включено 54-й стрілецький полк, укомплектований виключно одеськими злочинцями під командуванням відомого ватажка Мишка Япончика (насправді Михайло Вінницький). Але Йона Якір відмовився від такого «подарунка» і навіть наказав його роззброїти. Начдив мав рацію: якщо у першому бою патентовані бандити завдали волинцям якоїсь шкоди, то невдовзі під Вапняркою вони ганебно розбіглися. Це мало катастрофічні наслідки для дивізії. Галичани завдали їм відчутної поразки. Мишко Япончик, який теж втік, був затриманий чекістами у Вознесенську і розстріляний^[400].

Зазнала невдачі й 47-ма дивізія, вона залишила Бірзулу і відступила до Бершаді. Радянські війська на півдні стояли на краю катастрофи. Але сталося неймовірне. Об’єднавшись у південну групу під командуваням Й. Якіра, вони вперто рухалися на північ, відбиваючи противника з фронту, тилу, флангів. За таких обставин штаб Головного Отамана розпочав заключну фазу операції – наступ на Київ. 26 серпня він віддав наказ про реорганізацію військ. Була утворена армійська група у складі II галицького корпусу і групи СС, якою командував полковник А. Вольф. Її завданням було захопити Коростень. Проти Вольфа стояла 9-тисячна дивізія, якою з 21 серпня командував Микола Щорс.

На київському напрямі діяла новостворена армійська група генерала А. Кравса. Вона включала І і III галицькі та запорозький корпуси. Напередодні у ході нестримного наступу III корпус зламав під Фастовом останню спробу червоних зупинити галичан. До столиці залишилось якихось сорок кілометрів.

Але раптом сталося непередбачуване. Як згадував генерал А. Кравс, 25 серпня прийшло повідомлення, що в Білій Церкві, яку займали запорожці, з’явилася терська кавбригада денікінців під командуванням полковника Бєлогорцева. Комбриг відмовився вести переговори. Генерал Кравс вислав туди свого представника поручника Головінського. Денікінець прийняв його тільки тому, що він був з УГА. Врешті-решт досягли домовленості про демаркаційну лінію. Правда, Білу Церкву довелось уступити.

Наступного дня до прифронтового Фастова прибув С. Петлюра. Під час обіду генерал А. Кравс повідомив йому про події в Білій Церкві і запитав, які заходи уживає уряд УНР щодо встановлення взаємовідносин з Денікіним. Водночас поставив під сумнів доцільність наступу на Київ в умовах, коли туди ж рветься Денікін. На це попередження Симон Петлюра жартома заявив: «Я натравлю на них Ангела і Зеленого».

Між іншим, генерал Кравс, який і спершу був проти нагального наступу на столицю, говорив: «Яка користь могла нам бути з заняття Києва, коли ми не могли його довго вдержати. Політично з цього також не було б користі, навпаки, скорше шкода»^[401]. І все ж Кравс змушений був виконувати наказ штабу Головного Отамана. Передбачаючи, що кожен втрачений день може дорого коштувати військам, генерал хотів 26 серпня атакувати Київ. Але Юнаків не дозволив, наказав чекати підходу корпусу Микитки, хоча Кравс твердив, що його 30 тис. стрільців вистачить.

Скориставшись оперативною паузою українських військ, командування XII радянської армії підтягнуло до Києва 20 тис. бійців. Червоні завдали сильного удару запорожцям і змусили їх відступати. Потім вони навалилися на оголений лівий фланг Коломийської бригади під Васильковом. Лише 30-го становище було дещо відновлено.

Нарешті 28 серпня сюди підійшли бригади корпусу О. Микитки. Загальна кількість українських військ досягла 40 тис. багнетів і 2 тис. шабель. Їх дії підтримували 40 артилерійських батарей^[402]. Крім того, було досягнуто порозуміння з отаманом Зеленим, який стояв із трьома тисячами повстанців у Трипіллі. Погодився виступити при необхідності проти денікінців в районі Білої Церкви отаман Ангел.

Спозаранку 30 серпня армійська група А. Кравса рушила на Київ, завдаючи чимало втрат червоноармійським частинам. Тогоденне повідомлення Начальної команди викликало радість:

«Загальний наступ на Київ розвивається успішно – мимо завзятого опору ворога. О 12-ій годині 30 хвилин – 6-та Бригада дійшла до Петропавловської і переслідує ворога далі.

П’ята Бригада в бою з трьома ворожими броневиками заняла Крюковщину, лівим крилом посувається на Жуляни, правим крилом заняла Вету, Юрівку, Гатноє і хутір Монастирський та посувається далі. Ворог ставить опір на Волинському Посту з п’яти броневиками. Тут в завзятім бою проломали бригади 1-го корпусу лінію ворожих становищ і осягнули всі цілі наступу»^[403].

А вже пополудні війська генерала А. Кравса охопили українську столицю серпом – від залізничного шляху на Коростень до дніпрових круч на півдні.

Під загрозою повного оточення червоноармійські частини спішно покидали місто. Близько 15-ї години передові підрозділи галичан увірвалися на околицю Києва. Невдовзі коломийська бригада зайняла «Арсенал», Печерську Лавру і міст через Дніпро. Бригади полковника О. Микитки – пошту, телеграф, інші об’єкти на Хрещатику. Запорозький корпус отримав наказ зайняти Дарницю і міст через Дніпро, а група отамана Зеленого – Бровари і Лівобережжя.

Але сталося так, що запорожці прогаяли час і своєчасно не оволоділи Дарницею та мостом. Повстанці Зеленого при зіткненні з денікінцями у паніці відступили, а половина розбіглася. Все це ускладнило ситуацію. І все ж настрій у всіх був піднесений. Населення радо зустрічало українських вояків. На вулицях лунала знайома мелодія:

Марширують наші добровольці у крівавий тан,

Визволяти братів-українців із московських кайдан.

А ми наших братів-українців визволимо,

А ми нашу славну Україну, гей, гей, розвеселимо!

Гей, у полі ярої пшенички золотистий лан,

Розпочали Стрільці Українські з москалями тан!

А ми тую ярую пшеничку ізберемо,

А ми нашу славну Україну, гей, гей, розвеселимо!

Проти білої гвардії

У ті ж останні дні серпня з Полтави на Київ швидко просувався денікінський корпус генерала М. Бредова. Скориставшись недисциплінованістю запорожців, які не виконали наказу командувача, його передові ескадрони кінноти вдосвіта 31 серпня зайняли без бою Дарницю і по незахищеному мосту ввірвались у столицю. Подолавши слабий опір сотні Івана Подюка з 2-ї галицької бригади, денікінці оволоділи і другим мостом. Їхні частини зайняли район Печерська і розповзлися по місту. Українські війська слухняно виконували наказ командування – в сутички з білогвардійцями не вступати.

Полковник О. Микитка прибув до Києва на чолі передових куренів свого корпусу і одразу намагався знайти спільну мову з командиром денікінської бригади полковником Штесселем. Але той відмахнувся. О 15.00 поїздом прибув генерал А. Кравс. Разом з О. Микиткою і старшинами його штабу він приїхав на Хрещатик до міської думи, де мали відбутися переговори з денікінським командуванням. Вулиці Києва заполонили схвильовані жителі, які щиро вітали українське військо. Але біля думи стався непередбачений конфлікт, який мав серйозні наслідки. Коли поряд з українським синьо-жовтим прапором на будинку з’явився триколірний російський, запорожці негайно здерли його. Це викликало обурення денікінців. У місті почалася стрілянина, з’явилися вбиті й поранені^[404].

Тим часом галичани чекали в думі генерала М. Бредова. Як виявилося, російська делегація свідомо затягувала переговори, щоб дати час своїм військам оволодіти містом. Зрештою, до кінця дня українські частини повністю витіснили з Києва. Водночас було роззброєно одинадцять галицьких сотень, Запорозький корпус утратив усю артилерію. Сотні стрільців потрапили в полон, у тому числі курінь Осипа Станиміра, який охороняв галицьку делегацію на переговорах. На щастя, майже всіх галичан – до двох куренів – у Дарниці невдовзі визволили повстанці отамана Зеленого. Вони перевезли стрільців через Дніпро і вивели їх до своїх.

Тільки тоді, коли українська столиця опинилася в руках денікінців, ввечері приїхав збуджений генерал М. Бредов. На переговорах він поводився нахабно. Претензії з боку генерала Кравса відкинув зухвалою заявою: «Киев, мать городов русских, никогда не был украинским и не будет!» Коли генерал А. Кравс попередив М. Бредова, що С. Петлюра вислав для переговорів М. Омеляновича-Павленка, той заявив, що розстріляє його без суду як бандита.

А. Кравс опинився у складній ситуації: зв’язку з С. Петлюрою, Є. Петрушевичем і М. Тарнавським не було, українська делегація перебувала в оточенні денікінців, фактично на становищі заложників. Перш за все він намагався уникнути конфронтації з Добрармією. А тому самостійно заключив договір, у якому було зазначено:

1. Умови між російською Добрармією і УГА є чисто військовими.

2. УГА визнається як екстериторіальна армія, яка воює з більшовиками і визнає Добрармію.

3. УГА виходить з Києва на лінію річка Стугни – Васильковка – Кожухівка – Дамилівка – Збор’є—Ігнатівка – річка Ірпінь.

4. Переговори між двома арміями будуть продовжені на демаркаційній лінії.

5. Для зв’язку з штабом генерала Бредова у Києві залишаються старшини УГА отаман Вімєталь і сотник Тавгер^[405].

Текст договору передали диктатору Є. Петрушевичу і Головному Отаману. Але вони все-таки відрядили генерала М. Омеляновича-Павленка до М. Бредова з тим, щоби він висунув нові вимоги: звільнити Київ і все Правобережжя, визнати за Українськими установчими зборами право вирішувати долю держави. За це С. Петлюра обіцяв заключити військовий союз проти більшовиків. Однак генерал М. Бредов відмовився прийняти посланця Директорії. Через офіцера зв’язку від імені Денікіна він ще раз підтвердив, що буде говорити лише з галичанами. Уряд УНР повинен або визнати «единую и неделимую Россию», або скласти зброю^[406].

Між іншим, Антанта у ті ж дні намагалась об’єднати військові сили Денікіна і Петлюри та направити їх проти Радянської Росії. Тодішній військово-морський міністр Англії Вінстон Черчилл у серпні телеграфував А. Денікіну про потребу «оскільки можливо йти назустріч українським сепаратистичним прагненням». З іншого боку, Ж. Клемансо доручав голові французької місії генералу Петену «влаштувати співробітництво Денікіна і Петлюри»^[407]. Однак під впливом гучних перемог головнокомандувач збройними силами Півдня Росії відмовився від будь-якого союзу з С. Петлюрою. «Самостійної України не визнаю, – повідомляв він представнику Антанти. – Петлюрівці можуть бути або нейтральні, тоді вони повинні негайно скласти зброю і розійтися по домівках, або приєднатися до нас. Якщо петлюрівці не виконують цих умов, то їх належить вважати за такого ж ворога, як і більшовиків»^[408].

Щоб уникнути подальших непорозумінь з денікінцями та беручи до уваги, що південна група радянських військ Й. Якіра вже наблизилася до тилових районів, 4 вересня групу генерала А. Кравса було відтягнуто ще далі на південь – на лінію Козятин – Бердичів. Водночас до Житомира стягнуто частини групи полковника А. Вольфа, які протягом останнього тижня марно намагалися оволодіти Коростенем. До речі, в тих боях під Житомиром з частинами підполковника А. Бізанца загинув командир 44-ї стрілецької дивізії Микола Щорс.

Таким чином, похід на Київ закінчився поразкою. Більшість істориків звинувачують у цьому політичний провід УНР. Він «не узгіднював політичних міркувань і планів із вимогами, – зазначав активний учасник подій Богдан Гнатевич. – Директорія переперла похід на Київ із політичних міркувань, щоб чимдуж заволодіти столицею краю. Тим часом стратегія вимагала чого іншого. Або йти повільно вперед (такий план розважували в УГА), здобувати повіт за повітом, упорядковувати здеморалізоване революцією запілля, дисциплінувати армію, доповнювати її новобранцями й т. д. Похід на Київ був із стратегічного становища щонайменше дуже небезпечним підприємством, з огляду на загрозу обох крил фронту та з огляду на відомі всім ворожі настрої добровольців до української держави. Після втрати Києва, коли ясні стали наміри військ Денікіна, стратегія вимагала, щоб перекинути армію на захід та залишити большевиків і денікінців одних проти одних»^[409].

Під час київського походу на Великій Україні поклали свої голови понад 2000 галицьких стрільців і старшин. Галицьке стрілецтво, яке йшло в бої з гаслом «Через Київ – на Львів!», втрачало віру в остаточну перемогу в найближчому часі. Його настрої виразив стрілецький поет Лев Лепкий:

Іде стрілець з-під Києва,

Переходить мости:

Гей, вже орють, приорюють

Стрілецькії кості!

Іде стрілець з-під Києва

Та не стає сили:

Чужі люди, ворог всюди,

Наші… лиш могили.^[410]

У рядах стрільців щораз більше міцніла думка про неможливість продовження війни. Все більше галичан вважали, що в цих умовах битися з більшовиками означало допомагати ворогам України – Денікіну і Пілсудському. Це почав відчувати і Головний Отаман: проти південної групи червоних кинув в основному частини Наддніпрянської армії – групи отамана Юрка Тютюнника і Волинську.

Отож, коли група Йони Якіра в середині вересня пробилася в райони дислокації військ генерала А. Кравса, галичани не стали перешкоджати її рухові. Більше того, командувач УГА генерал М. Тарнавський наказав вивести війська із Погребища і пропустити червоних на північ, до речі, в бік денікінського фронту. Колишній артилерист Денис Онищук згадував, як вони «установилися двома рядами по обох боках дороги і в цей спосіб, парадно, пропускали серединою находячих більшовиків. Це була 45-та совіцька дивізія 14-ї армії. Проходили радісні, веселі, захоплені»^[411].

Ці події дали підставу Денікіну в офіційному наказі по Добрармії оголосити уряд УНР «зрадницьким». Виходячи з того, що «Петлюра відкрив свій фронт більшовикам і дав змогу з півдня підійти до Києва», Денікін заявив, що тепер будь-які переговори з ним неможливі.

Слід відзначити, що майже всі військові історики і спеціалісти оцінили 400-кілометровий рейд Південної групи Якіра як одну з найбільш блискучих операцій громадянської війни на Україні. Сотник УГА О. Левицький писав: «Більшовицька група по лінії Монастирище – Попільна перейшла в район Житомира, найшла злуку зі своїми арміями та в додаток ще й Житомир заняла. Провід цеї більшовицької групи виконав у дійсно мистецький спосіб свій відчайдушний план»^[412].

Саме в ті дні підступно здався в полон спрямований проти південної групи загін під командуванням сотника УСС Івана Сіяка (1887–1937)^[413]. Член Реввійськради групи Володимир Затонський після довгих розмов з галичанином, уродженцем села Мурованого (тепер Пустомитівського району на Львівщині), направив сотника в Москву. На зустрічі в Кремлі В. Ленін і М. Бухарін одразу дали зраднику рекомендації для вступу в РКП(б).

19 вересня 1919 р. в щоденнику Начальної команди з’явився перший запис про кілька сутичок із білогвардійцями на рубежі Верховні, Паволочі, Сквири. «Відношення наших частин до Добрармії зачинають поволі прояснюватись в сторону ворожих діянь обох армій, – писав сотник Ганс Кох. – Непримириме становище добровольців спонукає нас кинути всі згляди супроти них, а Денікін із своєю армією виростає поволі з невтрального чинника на нового, поважного ворога України, якому на примирення ми можемо простягнути тільки меч»^[414].

У той час, коли на київському, уманському, христинівському напрямках виникали епізодичні сутички з денікінцями, на житомирському точилися запеклі бої II галицького корпусу і групи СС з частинами Червоної армії. 21 вересня полковник А. Вольф надіслав диктаторові Є. Петрушевичу і в штаб Головного Отамана телеграму про те, що особовий склад фізично виснажений, бракує одягу, корпус практично небоєздатний. Такого ж змісту було повідомлення полковника Євгена Коновальця: «…Втративши великий процент людей в боях та через недуги, фізично і морально перемучені стрільці не представляють майже ніякої опірної сили». На щастя, червоні припинили активні дії.

Зважаючи на ситуацію, Головний Отаман продовжив пошук союзників для боротьби з новим ворогом – Денікіним. 22 вересня він зібрав спеціальну нараду за участю своїх міністрів і військових, на якій було розглянуто становище на денікінському фронті^[415]. В постанові висловлено «необхідність повного об’єднання всіх національних сил для рішучої боротьби проти окупації військами Денікіна території України». В першу чергу вирішено звернутися до отамана Нестора Махна, 80-тисячна армія якого восени дев’ятнадцятого була найбільшою збройною силою на Україні. Згідно зі жмеринською ухвалою, отаман Махно узгоджував свої дії з Дієвою армією і УГА, передав Директорії понад три тисяч хворих і поранених, переважно червоноармійців. С. Петлюра обіцяв після визволення України виділити території для встановлення там махновського «вільного радянського ладу»^[416].

У вересні в районі Умані відбулися неодноразові зустрічі стрільців бригади УСС із махновцями. Їх учасник, письменник Мирослав Ірчан, у спогадах відзначав, що стосунки між галичанами і повстанцями – дружні, союзні.

У ті дні до Кам’янця-Подільського випадково прибув відомий швейцарський комуніст Фріц Платтен, давній приятель В. Леніна, (літак, на якому він летів з Москви додому, здійснив вимушену посадку). Платтен мав довгі розмови з 35-річним прем’єром Ісааком Мазепою, ознайомився з діяльністю й політикою Директорії. Оскільки він повертався до Москви, запропонував посередництво в переговорах з В. Леніним щодо спільної боротьби проти Денікіна. У жовтні Платтен знову приїхав і повідомив, що уряд Радянської Росії погодився заключити військовий союз, вивести свої війська з території України при умові, що більшовиків не будуть переслідувати. Належало звернутись до командування XII армії, якій Л. Троцький дав наказ виділити українцям 20 тис. гвинтівок з набоями, 12 гармат, потрібну кількість кулеметів. Але ця можливість не була реалізована^[417].

24 вересня уряд УНР оголосив війну Денікіну^[418]. Того ж дня С. Петлюра і Є. Петрушевич звернулися до українського народу із закликом «ставати в обороні Держави, землі і волі, до боротьби з денікінськими чорносотенними ворогами». Згідно з оперативним планом штабу Головного Отамана, бойові дії на більшовицькому фронті в районі Бердичева припинено, почалася передислокація військ на денікінський фронт. На старих позиціях залишився ослаблений корпус полковника А. Вольфа. Це стало можливим завдяки домовленості з поляками, які обіцяли почати наступ на Коростень. Правда, такі ж обіцянки Пілсудський давав і Денікіну.

13 вересня головнокомандувач військами Півдня Росії прийняв у Таганрозі польську військову місію генерала Карницького. «Встревоженный прекращением военных действий на польско-большевистском волынском фронте, – згадував А. Денікін, – я спросил Карницкого о причинах этого факта и получил заверение, что по чисто военным соображениям было заключено трехнедельное перемирие, срок которого уже кончается и боевые действия, вероятно, уже возобновились. Проходили месяцы… дивизия за дивизией советских войск перебрасывались с польского на наш фронт, а поляки не двигались с места»^[419]. Між іншим, коли на прохання Денікіна голова англійської місії генерал Бріггс звернувся до Пілсудського, той пояснив, що вважає Денікіна, як, зрештою, і Колчака, «реакціонерами та імперіалістами».

Отже, 24 вересня Директорія УНР оголосила Добрармії війну, а вже 26 вересня розпочалося перегрупування українських сил^[420]. Корпус О. Микитки пересунувся до Козятина, а бригади генерала А. Кравса – в околиці Погребища – Липівця. Невдовзі їх перекинули під Умань. Праве крило фронту – від Умані до Бірзули – обороняли наддніпрянські частини, а христинівський вузол – галицькі бригади УСС і 11-та Стрийська. Група січових стрільців Є. Коновальця знаходилася в околицях Шепетівки, а її кіш, в якому проходили вишкіл три тисячі щойно мобілізованих молодих бійців, – у Старокостянтинові. На присягу стрільців сюди прибув сам Головний Отаман. Взагалі він любив січовиків Коновальця і не оминав можливості зустрітися, виступити перед ними. Не приховуючи складного становища, С. Петлюра закликав: «Видержати! Видержати треба нам за всяку ціну. Я ні на хвилину не сумніваюсь, що наша свята справа побідить. Ми упораємось з червоними і білими москвинами, ворогами сусідами, які зі всіх боків натискають на нас. Тоді стане тільки один український лан»^[421]. Розмежувальна лінія між УГА і армією УНР проходила в районі Браїлова – Литовця.

На початку жовтня угруповання українських збройних сил, націлених проти денікінців, нараховувало 20 тисяч по-бойовому настроєних, але, як відверто зазначав генерал А. Кравс, «зле виряджених і виснажених хворобою людей». Проти них командування Добрармії кинуло три повнокровних корпуси – 60 тис. солдат і офіцерів. Слід зазначити, що це серйозно послабило ударне угруповання військ Денікіна, яке просувалось на Москву, дозволило Червоній армії завдати могутнього контрудару під Воронежем і Касторною.

«На фронті спокійно», – такі записи з’явилися у щоденнику НКГА наприкінці вересня. Звичайно, це не означало, що війська відпочивали. Корпуси, дивізії, бригади перекидалися в райони зосередження ударних угруповань, на небезпечні ділянки денікінського фронту. У тому ж щоденнику поряд з оперативними повідомленнями з фронтів, на перший погляд, недоречно виглядає таке: «27 вересня. Вечором відбулося в салі міського театру в Вінниці інагураційне представлення бувшого львівського театру, тепер державного театру при Начальній команді Галицької Армії». У багатьох спогадах фронтовиків можна зустріти розповіді про те, з якими хвилюючими почуттями стрільці і старшини, численні жителі Вінниці заповнювали міський театр. На його сцені у виставах «Запорожець за Дунаєм», «Катерина», «Наталка Полтавка», «Сватання на Гончарівці» виступали Амвросій Бучма, Мар’ян Крушельницький, Йосип Гірняк, Іван і Ольга Рубчаки та інші актори цієї незабутньої трупи.

Надзвичайно схвилювало галичан, які постійно переживали тугу за батьківщиною, повідомлення московського радіо 1 жовтня. З посиланням на Ґельсинкі Москва інформувала, буцімто Рада чотирьох у Парижі підготувала наприкінці вересня статут для Східної Галичини як незалежної держави зі столицею у Львові^[422]. Підняли настрій галичанам і новини, привезені підполковником А. Бізанцем з Кам’янця-Подільського. Водночас Є. Петрушевич інформував війська, що «Англія і США підтримують уряд ЗУНР», а пан Ж. Клемансо говорить «з більшою симпатією про нас». Диктатор зазначав, що до Варшави відбула місія для переговорів у справах Галичини. Крім того, місії Антанти поїхали до Денікіна, аби «змусити його припинити ворожі кроки проти України».

6 жовтня Євген Петрушевич розпочав об’їзд фронтів. Того ж дня у Вінниці йому влаштовано урочисту зустріч. Увечері в театрі на честь диктатора і генерала В. Курмановича фронтовий театр НКГА показав виставу «Степовий гість». Вранці наступного дня вони виїхали до Бердичева, побували на огляді частин II галицького корпусу, після якого відбувся парад. Продовжити поїздку перешкодили тривожні звістки з Кам’янця-Подільського.

Згідно з планами денікінського командування – якомога швидше розгромити українські армії й повністю окупувати Наддніпрянщину – в район Умані перекинуто головні сили. 7 жовтня два піхотних корпуси і три кінні дивізії завдали могутнього удару Волинській групі і розгромили дві дивізії. Розвиваючи наступ через Христинівку на Брацлав і Жмеринку, противник розрубав стратегічну оборону українських військ. Групи полковника О. Удовиченка і отамана Ю. Тютюнника з боями відступали. Десятитисячний 2-й армійський корпус генерала Якова Слащова захопив Бершадь, Чечельник і швидко просунувся на захід.

На допомогу наддніпрянцям прийшли частини Галицької армії. 12 жовтня корпус генерала А. Кравса перейшов у наступ уздовж залізниці на Монастирище і вже до кінця дня досяг міста^[423]. Водночас бригада УСС зайняла Мишков. Перейшли в наступ і дивізії Наддніпрянської армії, які повернули Бершадь, Чечельник. Але вже на наступний день ворог зупинив війська А. Кравса. На фронті точилися кровопролитні бої. Великі втрати несли бригади 11-та Стрийська, 2-га Коломийська, 5-та Равська, 8-ма Самбірська, 9-та Белзька. Задля дезінформації ворожої радіорозвідки змінено позивні підрозділів ІІІ галицького корпусу. Командування корпусу дістало позивний «Покуттє», 2-га бригада – «Кавказ», 8-ма – «Бескид», 11-та – «Карпати», 14-та – «Чорногора», кавалерійська бригада – «Горгани», 5-та – «Урал», 9-та – «Альпи»^[424].

У ході наступальної операції денікінських військ поступово виявлялася її головна мета: ударом через Гайсин на Брацлав і Жмеринку роз’єднати українські частини. На пропозицію генерала Тарнавського штаб Головного Отамана прийняв, нарешті, рішення повністю ліквідувати північний протибільшовицький фронт і перекинути галицький корпус Вольфа та групу СС Коновальця в район нових бойових дій. Радянське командування відповіло тим же: зняло з-під Бердичева частини 44-ї стрілецької дивізії і перекинуло їх проти денікінців під Київ.

Вже 20 жовтня II корпус полковника А. Вольфа спільно з частинами генерала А. Кравса взяв участь у наступі УГА на фронті Брацлав – Монастирище. Під кінець дня 7-ма Львівська бригада зайняла Немирів. Набагато впертіший опір зустрів корпус полковника О. Микитки. Бригада сотника Ю. Головінського тричі брала і залишала Романів. Тільки за допомогою Белзької бригади вдалося переламати хід бою. У цьому бою, яким особисто керував командир корпусу, було полонено 126 денікінців. Та це був частковий успіх, на інших ділянках точилися важкі бої: ворог кілька разів переходив у контрнаступ, двічі повертав Брацлав. Не краще було і на фронті Дієвої армії. Праве крило групи О. Удовиченка противник відкинув за Вапнярку і загрожував уздовж залізниці прорватися до Жмеринки. Головний Отаман звернувся до генерала М. Тарнавського з проханням допомогти наддніпрянцям енергійним ударом через Брацлав на південь у фланг денікінцям. 28-го жовтня група отамана К. Шлесера (8-ма і 11-та бригади) зайняла Тульчин. Але чотири дні безперервних боїв украй вичерпали сили стрільців. 28 жовтня у бій вступила бригада УСС і Брацлав був зайнятий^[425]. Але ненадовго – на другий день український фронт знову прорвало.

Наприкінці жовтня задощило, почав падати сніг. Знесилені і понівечені боями стрілецькі ряди охопила страшна епідемія тифу. Галицькі частини несли втрати від хвороб більші, ніж у ході боїв. Командири бригад і корпусів бомбардували штаби повідомленнями про масові захворювання, відсутність лікарів, лазаретів, медичних засобів. Головний лікар УГА полковник Андрій Бурачинський повідомляв диктатора, що лише за тиждень (23–30 жовтня) вибуло зі строю 2000 стрільців і старшин – кожен десятий. Розміщати їх було нікуди. Коли ж до Жмеринки прибув транспорт із хворими, з двох тисяч лише двісті влаштувались у лікарні, а решта розбрелися по місту, немало залишилося на вокзалі. Невдовзі у підвалах станції було виявлено 600 трупів стрільців. «Галицька армія находилась в останніх судорогах, – писав О. Левицький, – 30 тисяч стрільців і старшин скосила тифозна навала»^[426]. А вже до початку листопада УГА втратила близько 10–11 тис. бійців, а армія фактично перетворилася в суцільний госпіталь^[427]. На думку деяких дослідників, у ті місяці проти українців супротивник (більшовики або денікінці) використав методи бактеріологічної війни^[428].

Задля порятунку армії

Командування Галицької армії наполегливо шукало вихід із надзвичайно складного становища. Оскільки уряд ЗУНР був паралізований, військові вирішили взяти долю УГА у свої руки. Ініціативу проявив генерал М. Тарнавський, який досконало знав стан армії. 25 жовтня командувач вислав до денікінців делегацію на чолі з отаманом Омеляном Лисняком^[429]. Її офіційним завданням було домовитись про обмін полоненими і заявити протест у зв’язку з розстрілом групи військовополонених галичан у Гайсині. Фактично ж місія отримала повноваження обговорити умови заключення договору з Добрармією про припинення бойових дій.

Переговори відбулися 1 листопада у штабному вагоні генерала Я. Слащова на станції Гайсин. Денікінець зразу ж попередив, що буде говорити тільки про Галицьку армію. Отаман Лисняк висунув як попередні умови: припинити бойові дії, у випадку переходу до Денікіна зберегти автономію УГА, не уживати її проти армії УНР, надати галичанам медичну допомогу і відпочинок. Долю Наддніпрянської армії генерал відмовився обговорювати^[430]. Я. Слащов пообіцяв негайно повідомити про переговори командувача військами Новоросії генерала Шиллінга.

Директорія і уряд ЗУНР, нарешті, вирішили спільно з військовими обговорити становище, яке склалося внаслідок активізації денікінців та епідемії тифу. На нараді у Кам’янці 25 жовтня розгорнулась гостра дискусія^[431]. Генерал Тарнавський заявив С. Петлюрі, що в бойових підрозділах УГА залишились лише 7 тис. стрільців і старшин, що внаслідок епідемії, відсутності постачання різко знизилась дисципліна, зросло дезертирство. Старшини-фронтовики вимагали покінчити з війною, вступити у переговори з Денікіним або Червоною армією. Але Диктатор категорично відкидав будь-які переговори. А Петлюра запевнив учасників наради у штабі НКГА, що через Румунію йде нова допомога від Антанти^[432]. Закликав протриматись деякий час. Та йому мало хто вірив: адже ще в серпні Захід зробив головну ставку на Денікіна, якому через чорноморські порти надходила щедра допомога.

Незважаючи на складний час, особовий склад Галицької армії відсвяткував річницю Листопадової революції. За участю представників уряду ЗУНР, НКГА, широкого загалу стрілецтва і жителів Вінниці відбулися урочисте греко-католицьке богослуження, святкові урочистості в театрі. Після концерту армійський театр дав виставу «Сава Чалий». Урочистості організовано й у фронтових частинах.

Наступного дня Денікін надіслав Слащову телеграму, у якій повідомляв, що приймає всі попередні умови галичан. Цілком очевидно, що командувачеві військами Півдня Росії було вигідно вилучити УГА з українських збройних сил, щоб здійснити свої експансіоністські плани щодо України.

Коли до генерала М. Тарнавського надійшло запрошення на чергову нараду Головного Отамана 4 листопада у Жмеринці, він демонстративно відмовився. Від НКГА прибули старшини Д. Паліїв, С. Шухевич, О. Лисняк і А. Ерлє. Чи не найбільш яскравим і аргументованим став виступ Дмитра Паліїва, відомого галицького політичного діяча: «Тактично становище Галицької Армії дійшло до дуже критичного моменту. Передусім найважніше – вона втратила ініціативу, вона мусить вичікувати, де і коли ворог наступатиме, без ніякого однак впливу, бо – не маючи ніяких резерв, ані можности пересування військ, вона не може підприняти ніяких кроків. Бої 4-го корпусу в послідніх днях доказали це. Де добровольці наступали, там наші слабі частини пішли назад.

До всіх причин, які піднесено на попередній нараді, приходить ще цілковитий брак підкуття для коней (підкови, штолі), через що всяке пересування військ по замерзлих дорогах являється неможливим. Це було причиною, що 5-та Бригада стратила вчора в Скітках три гармати, бо коні не могли рушити з місця.

Наколи би відворот Армії мав продовжуватися, то треба з тим числитися, що велика часть артилерії лишиться, хоч багато артилерії зі згляду на брак муніції витягнено з фронту в запілля. Ворог, який для переслідування уживає кавалерії, добре окутої, легко переганяє наші – поволі машеруючі – колони. Зміна погоди, після відомого стану умундировання, стане для Армії катастрофою.

II Корпус відправив від 23-го жовтня до 1-го падолиста ц. р. 724 стрільців хворих і ранених. Те число збільшилося в двох послідніх днях наповерх 1000 стрільців, т. є. на одну шосту харчового етапу корпусу. Я думаю, що ті цифри цілком ясно вказують, що знищення Армії є неминуче. Такий самий моральний етап частин.

Катастрофа є неминуча, вона зависить виключно і тільки від часу ворожого наступу. Буде ворог наступати, то здержання його є, з вище наведених причин, неможливе. А коли відворот переміниться в панічну утечу, це є питання годин. А я позволю запитатися, де скінчиться та утеча. Таким чином Галицька Армія по тільки жертвах, трудах була би цілковито погребана, а галицьке Правительство стратило би цей найважніший чинник своєї влади.

Обов’язком проводу є поручену його армію удержати. Всі дотеперешні старання в тім напрямі завели, бо бракує найважніших средств для життя Армії: грошей, умундирування, муніції, санітарного матеріялу.

Тепер є вже запізно надіятися на яку-небудь поміч, бо на це позволяв під цю пору вже ворог. Треба це зазначити, що при відвороті полишилося би яких 20 000 хорих ворогові.

Супроти того НКГА ставить слідуючий наглий внесок: сейчас вступити в переговори з Добровольческою армією, щоби привести до завішення оружжа»^[433].

Виступ Д. Палієва справив гнітюче враження на присутніх. Його підтримав отаман Осип Букшований. З прямотою фронтовика він заявив, що війна фактично закінчена і треба негайно вживати конкретних заходів. Про неспроможність армій чинити опір денікінській навалі заявили полковник Є. Коновалець, М. Капустянський, інші військові. Полковник А. Шаманек повідомив присутніх, що угруповання денікінських військ під командуванням генерал-лейтенанта Шиллінга нараховує 15 тис. солдат і офіцерів, у тому числі 7 тис. кавалеристів. А Галицька армія мала в строю 5 тис. стрільців, а наддніпрянська менше 2 тис.^[434]

Симон Петлюра погодився з тим, що становище дійсно тяжке, але зажадав чекати місію Антанти, яка нібито прибуде через два дні і розведе армії УНР і Денікіна. На цьому нарада скінчилася. Але не для всіх. Того ж дня Євген Петрушевич у своєму вагоні скликав нараду галичан і повідомив, що генерал М. Тарнавський надіслав диктатору ультиматум: якщо не будуть вжиті конкретні заходи, командувач буде діяти на власний розсуд. Під впливом виступів старшин і рішучої заяви Тарнавського Петрушевич погодився на переговори з командуванням Добрармії.

Генерал М. Тарнавський вислав до денікінців делегацію (А. Ерлє, О. Лисняк, О. Левицький), яка 6 листопада в Зятьківцях зустрілася з генералом Слащовим і підписала о 12 год. 15 хв. договір на умовах:

1. УГА зберігає автономію.

2. Уряд ЗУНР переїжджає до Одеси і зберігає повний суверенітет над армією.

3. Галицька армія не буде використовуватись проти військ С. Петлюри.

4. УГА надається кількамісячний відпочинок, забезпечується медична допомога хворим.

5. Буде надана можливість військовополоненим та інтернованим галичанам із інших країн повернутися до УГА^[435].

Вимогу отамана Лисняка вважати групу січових стрільців полковника Коновальця частиною УГА денікінці відкинули.

А вже під вечір російські радіостанції і телеграф рознесли вістку про угоду між Галицькою і Добровольчою арміями. Коли С. Петлюра довідався про дії командувача УГА, його люті не було меж. Він викликав до Деражні диктатора Є. Петрушевича і генерала Густава Ціріца з текстом договору. Головний Отаман бив кулаками по столу, вимагав негайно розстріляти сепаратистів М. Тарнавського і А. Шаманека. Диктатор, однак, нагадав, що напередодні командуванню армією дозволено вступати в переговори з частинами Добрармії, щоправда, в порозумінні між собою. Дійшли до згоди зняти винних з посад і віддати під суд Військового трибуналу^[436]. С. Петлюра вимагав для них найвищої міри покарання – розстрілу.

Того ж дня новим командувачем УГА призначено Осипа Микитку, якому напередодні було присвоєно звання генерала-чотаря. Начальником штабу армії став генерал Густав Ціріц, який 27 жовтня прибув з Відня.

Польовий суд НКГА розглядав справу керівників армії у Вінниці 13–14 листопада. Голова трибуналу отаман С. Шухевич звинувачував М. Тарнавського, А. Шаманека і О. Лисняка у тому, що вони «без позволення і всупереч наказам правительства заключили ганебну змову з ворожою денікінською армією». Водночас ні С. Шухевич, ні суддя Ю. Курдіяк зі складом суду не могли не взяти до уваги висунуті звинуваченими вагомі аргументи, які виправдовували їхні дії. Генерал Тарнавський без труднощів довів, що через малочисленність, брак зброї, боєприпасів, одягу армія втратила боєздатність і продовжувати війну з Денікіним означало загубити її повністю. Іншого способу врятувати знесилену УГА не було^[437]. Незважаючи на це, кам’янецька преса продовжувала трактувати договір «зрадою», «зрадницьким актом», «державною зрадою»^[438].

Полковник Шаманек зазначив, що керівництво ЗУНР знає про катастрофічний стан УГА, але, на жаль, жодних заходів не може ужити. Він підкріпив докази командувача конкретними фактами, які свідчили про безнадійне становище армії. Так, у III корпусі повністю розгромлена 14-та бригада, у 2 і 8-й залишилося по 200 стрільців, у 11-й – до 400, у 7-й – до 500, у 4-й – до 80. Бригади з бойових частин фактично перетворились у пересувні шпиталі.

На захист командування армії виступив головний лікар полковник А. Бурачинський. Він змалював трагічну картину медико-санітарної служби. Кількість хворих досягла 13 тис. «Ще 6 тис. хворих знаходилось при частинах у обозах майже без будь-якої медичної допомоги. Половина особового складу армії не мала черевиків, білизни»^[439].

Вироком польового суду генерал М. Тарнавський, полковник А. Шаманек і отаман О. Лисняк були понижені в посадах^[440]. Тарнавський знову очолив II корпус, де був радо зустрінутий стрільцями і старшинами, які поважали і щиро любили свого командира, іменували його «українським Гарібальді».

У ті ж дні була оголошена відозва до військ за підписом С. Петлюри та І. Мазепи, в якій генерал Тарнавський таврувався як зрадник. Денікінській місії надіслано заяву про те, що уряди УНР і ЗУНР не визнають угоди, заключеної зміщеним командувачем УГА, але готові продовжити діалог щодо перемир’я. Однак генерал Слащов відповів, що вже оголосив військам про перехід 60-тисячної Галицької армії на бік Добровольчої, а відносно наддніпрянців підтвердив вказівку Денікіна – вона повинна капітулювати. Тоді сторони дійшли до компромісу: генерал О. Микитка підписав протокол про 48-годинне перемир’я.

Але невизначене, нестійке становище трьох армій не протрималось навіть двох днів. 10 листопада денікінці порушили угоду і несподівано увірвалися в зайняту частинами бригади УСС Жмеринку. Галицьку армію відкинуто до річки Лозової і фактично відрізано від Наддніпрянської, яка своїми обезкровленими частинами опиралася на Кам’янець-Подільський^[441]. Обірвався зв’язок Начальної команди з диктатором Є. Петрушевичем. У цій критичній ситуації генерал О. Микитка самостійно вислав генерала А. Ціммермана до Одеси для переговорів з К. Шиллінгом.

Головний Отаман намагався теж щось зробити для порятунку, надіславши наказ (який, щоправда, запізнився) генералу О. Микитці утримати Жмеринку будь-якою ціною. На випадок невдачі – відступити до Деражні на з’єднання з Дієвою армією УНР. 12 листопада він повідомив про те, що заключив перемир’я з поляками, чим забезпечив тили українських військ. Наступного дня С. Петлюра нетерпляче відбив телеграфом: чи буде Галицька армія й надалі битися проти денікінців за Соборну Україну та які наміри має її командування. Але йому вже не відповідали.

За цих драматичних обставин 12 листопада у Кам’янці-Подільському відбулася остання спільна нарада представників українських урядів. Вона виявилася гострою. Євген Петрушевич запропонував усунути Головного Отамана «як нефахівця від оперативних справ»^[442]. Йшлося також про повернення представника ЗУНР до складу Директорії та зміну кабінету міністрів УНР. Гарячу дискусію погасив командувач Дієвої армії генерал В. Сальський (1885–1940): «Війна для нас скінчена. Поконла нас не мілітарна сила ворогів, а тиф. Наддніпрянська армія не має заспокоєних навіть елементарних вимог, вона опору ставити не може. Галицька армія в такім самім стані. Вона в більшості вже окружена»^[443]. На цій нараді Є. Петрушевич зробив несподівану заяву: «Мусимо залишити думки про самостійність і шукати порятунку в порозумінні з Денікіним. Лінія Директорії, власними силами, це ризикований шлях… Росія не така страшна, як Польща. Треба погодитися на автономію, бо ми ще не доросли до самостійності. Українцям бракує для державного будівництва освіти, інтелігентності, тому думати сьогодні про самостійну Україну – це просто фантазія»^[444].

Військова катастрофа стала неминучою. Після наради диктатор Петрушевич надіслав останню депешу Начальній команді:

«З Кам’янця. 14.XI. год. 7.30 вечора.

Дозволяю нашій делегації вести дальше переговори від мого імені в інтересах Галицької Армії. Оскільки це однак буде можливим, повинна брати в оборону також всі ті наддніпрянські частини, які залишаються на фронті і піддадуться, а головно старшин. Належить застерегти Галицькій Армії повну автономію під зглядом організаційним і адміністративним, під проводом і контролею галицького Уряду. Постаратися, щоби Добровольча Армія застерегла собі в Поляків, щоби шанували демаркаційну лінію, постановлену в договорі з Петлюрою, а саме відносно лінії Збруча, інакше грозить нам прихід Поляків до Кам’янця. Застерегти українську мову службову, право на поповнення армії італійськими полоненими і місцевим набором та чеською бригадою. Як ціль цих застережень подати намір в найближчій майбутності при відповідних услів’ях відібрати Східну Галичину від Ляхів силою. Застерегти федерацію Східної Галичини з власним соймом, урядом Армією з Росією. Дальші постанови політичного порозуміння застерегти пізнішим переговором.

Я неначе ув’язнений, не маю наразі можливості получитися з Армією. Проти всіх Галичан ведеться тепер беззглядна боротьба. Тутешнє Правительство приготовляється до виїзду. Здоровлю всіх.

Петрушевич»^[445].

Між тим події розвивалися надзвичайно швидко. Продовжуючи наступ широким фронтом, денікінці оволоділи Могилевом-Подільським, Баром і наблизилися до тимчасової столиці УНР. У цих умовах С. Петлюра запропонував польським військам зайняти Кам’янець-Подільський. Що вони і зробили вранці 17 листопада. А напередодні, пізно ввечері диктатор Є. Петрушевич з полковником В. Вишиваним, групою урядовців і сотнею стрільців особистої охорони переправився через Дністер до Румунії^[446]. Подейкували, що він хотів їхати до Одеси згідно з домовленістю НКГА з генералом Шиллінгом для продовження політичних переговорів. Але диктатор вирушив у добре знайомий Відень, де сформував новий емігрантський уряд ЗУНР.

Це остаточно розв’язало руки Начальній команді. 17 листопада між Галицькою і Добровольчою арміями в Одесі підписано нарешті договір:

«1. Галицька Армія переходить в повнім складі враз з тиловими установами, складами і движимими желізнодорожними матеріалами на сторону Російської Добровольчеської Армії і входить в повне розпорядження Головнокомандуючого збройними силами Південної Росії, тепер через Командуючого Військами Новоросійської Области.

2. Галицька Армія задержує свою організацію, Командуючий збір, мову, установи і ціле військове майно. Частини мають існувати в складі не менше 75 % своїх штатних складів по штатах Галицької Армії, які обовязують по 4/17 падолиста. Корпус Коновальця не уважається галицькою частиною.

3. Російське Добровольче Командування допоможе Галицькій Армії в доповненні її рядів уродженцями Галичини, які находяться як в чужих державах, так і на території Росії.

4. При висілих штабах, як також всіх установах і всіх самостійних частинах Галицької Армії будуть приділені російські старшини, лікарі і урядовці після вибору Добровольчеського Командування для зв’язку і порішення на місці питань, які б не виявились.

5. Політичних питань відносно взаємних відношень Галицького Правительства до Правительства добровольчеськой Армії, як також відносно майбутньої судьби Галичини не розбирається, а лишається до рішення політичним переговорам. Аж до порішення тих питань в постою генерала Денікіна забезпечує Диктатор Галичини право кермування і контроль внутрішнього життя Галицької Армії.

6. Галицька Армія не буде воювати з Армією Петлюри, яка бореться на фронті.

7. Галицька Армія розташується не пізніше 17/30 падолиста в районі Козятин – Винниця—Іллінці—Оратово – Погребище.

8. Для забезпечення сеї концентрації негайно Галицька Армія займає та держить район Бердичева.

9. Штаб Галицької Армії переходить не пізніше 17/30 падолиста с. р. до Умані.

10. Всі тилові військові установи, етап, склади і ін. пересуваються постепенно і розташовуються на лінії Христинівка – Ольгополь – Вознесенськ – Миколаїв. Санітарні установи, в котрих находяться хворі і ранені, остаються на місці.

11. Хворі і ранені Галицької Армії, які не найдуть місця в галицьких шпиталях, будуть прийняті в шпиталі Збройних сил Південної Росії на рівних правах з російськими, а по видужанню вертаються в Галицьку Армію.

12. Для зв’язку зі Штабом Командуючого військами Новоросії висилається зі Штабу Галицької Армії окремого старшину.

13. Сей договір входить в життя в хвилі ратифікації з одної сторони Командуючим військами Новоросії, а з другої сторони Командуючим Галицькою Армією.

14. Ворожі кроки між Добровольчеською і Галицькою Армією устають з хвилею підписання сего протоколу через представників обох сторін, не вичікуючи ратифікації його, як се сказано в параграфі тринадцятому.

Голови комісії: Даровський. Коновалов.

Саборський. Ціммерман.

Лука Турчин. Гр. Давид.

Стверджую: Комендант війська Новоросійської області генерал-лейтенант Шиллінг. Одеса 17 падолиста 1919.

Стверджую: Начальний вождь Галицької Армії генерал-чотар Микитка.

Вінниця, 19 падолиста 1919»^[447].

19 листопада у вінницькому готелі «Савой» відбулася ратифікація договору. Після обміну грамотами представники обох армій розробили заходи, перш за все, щодо надання медичної допомоги хворим і пораненим бійцям УГА. Для зв’язку з командуванням Добрармії від Начальної Команди призначено полковника російського генштабу начальника штабу корпусу М. Какуріна. На жаль, воєнна доцільність тоді перемогла ідею української соборності. Ад’ютант М. Тарнавського чотар Д. Паліїв згодом назве цей договір політичним промахом, «якого не можна допускатися навіть в критичних хвилинах»^[448].

Договір про перемир’я з Добрармією

У другій половині листопада ситуація в Галицькій армії продовжувала залишатись надзвичайно складною. Кількість хворих не зменшувалась. Надавати їм медичну допомогу було важко через розкиданість на величезному просторі Правобережної України. За деякими даними, у Проскурові їх було 1600, Барі – 2500, Немирові – 2000, Вінниці – 1000, Жмеринці – 500, Могилеві – 400. Скільки хворих було в інших містах і селах, мабуть, ніхто не знав.

З кожним днем знижувався і моральний дух армії, яка опинилася далеко за межами краю без родин, без надії на краще. Стрілецтво знаходилось у оточенні денікінців, яких ніхто не вважав за союзників, хоч би і тимчасових. Взагалі договір з ними був сприйнятий неоднозначно, навіть вороже. «Я знаю, що в неодного з вас серце кривавиться, дух бунтується проти теперішніх обставин, – намагався заспокоїти галичан генерал М. Тарнавський^[449] у наказі по армії 17 листопада, – але наш народ в неволі, жде визволення – та жде його від нас. Чим ми будемо сильнішими, тим краща будучність чекає наш народ».

«Договір про перемир’я, підписаний 6 листопада в Зятківцях між УГА і армією Денікіна, – зауважив сотник В. Галан, – не приніс ніякої полегші для наших частин. Насправді ніхто не знав, що сталось, на яких умовах підписано той договір. Ми відчували, що сталося щось недобре, але потішали себе, що бодай не треба рухатися з місця в сніговію, по розбитих дорогах. Кружляли поголоски, що ген. Тарнавського арештовано, що його звільнено з команди, але ніхто цим уже не хвилювався, бо всі були фізично зовсім виснажені»^[450].

Водночас інколи висловлювались пропозиції перейти на бік Червоної амії, яка, до речі, у листопаді—грудні гнала на південь денікінські війська. Зростало й дезертирство. Командир І корпусу повідомляв, що за останні дні тільки з частин підпорядкованих штабу дезертирували старшина і 78 стрільців. З 2-го артполку дезертирувала ціла батарея з гарматами, а з 6-го – всі стрільці і підстаршини. Якось вночі втекли навіть вістові Начальної команди, крім одного, «який залишився певно лише для того, що заспав», – з іронією зазначав сотник Ганс Кох. 26 листопада московське радіо повідомило, що дві тисячі стрільців-дезертирів вступили до Червоної армії. Очевидно, що ці дані перебільшені. Але не набагато. Так, тільки за день переходу 10-ї бригади з Вінниці до Нападівки втекло 60 чоловік. Отож, «щоби протидіяти таким дезертирам, – свідчить запис щоденника НКГА, – видано зарядження, щоби всі старшини можливо всіма средствами впливали на стрільців, пригадуючи їм їхню гідність та присягу, яку зложили вітчині. Понадто заряджено виставити на всіх ведучих на захід дорогах полеві старшинські сторожі, які перелапували би дезертирів»^[451].

Та це не перешкодило командиру бригади УСС О. Букшованому, який неодноразово виступав проти порозуміння з Денікіним. Разом з кількома старшинами і сотнею січовиків він покинув армію і подався на Старокостянтинів до групи СС полковника Є. Коновальця. Після кровопролитних боїв з денікінцями під Мурафою поблизу Жмеринки, затиснені з трьох боків, обдерті і босі, з масою хворих і поранених, січовики Коновальця відступили у Старокостянтинів. «Рештки Січового Стрілецтва були подібні до решток армії Наполеона після відвороту з Росії», – писав С. Ріпецький^[452].

Осип Букшований розповів командуванню групи про останні події. Зокрема те, що договір УГА з денікінцями зустрінутий був вороже. Але стрілецька рада все ж вважала, що не можна використовувати цей акт для конфронтації між арміями.

До Старокостянтинова група Коновальця дісталася настільки знесиленою, що 23 листопада гайдамаки отамана О. Волоха майже без опору роззброїли 1-й полк січовиків та ще й заарештували його командира полковника І. Андруха. За наказом Головного Отамана група СС вирушила до Любара, залишивши у Старокостянтинові хворих і поранених. Невдовзі вони потрапили до денікінців і, очевидно, загинули.

1 грудня до Любара прибув з екскортом С. Петлюра. В той день отаман О. Волох зробив спробу захопити його і передати червоним. Головний Отаман змушений був податись до Нової Чарториї під захист групи Є. Коновальця^[453]. З охорони уряду УНР січовики почали своє існування, тим і закінчили. 6 грудня 1919 р. на нараді Стрілецької ради за участю представників уряду було прийнято рішення припинити війну і розформувати армію. Оголошено також про розформування групи СС. Стрільцям і старшинам запропоновано повертатися додому, в Галичину, або вступати до Повстанчої армії генерала М. Омеляновича-Павленка, яка готувала так званий Зимовий похід по тилах Червоної армії.

7 грудня залишки групи СС, як і решта військ УНР, які не приєднались до Повстанчої армії, були інтерновані поляками до табору в Ланцуті. Того ж дня генерал М. Омелянович-Павленко розвернув свої війська на південний схід. Незадоволення серед січовиків та інших частин УНР викликав несподіваний приїзд 7 грудня до Варшави С. Петлюри. Головний Отаман зав’язав таємний дипломатичний діалог з Ю. Пілсудським^[454].

Та повернемось до Галицької армії. У другій половині листопада під керівництвом генерала Г. Ціріца почалася реорганізація Начальної команди на німецький зразок. В корпусах і бригадах з’явилися денікінські офіцери, в штабі армії намагався господарювати полковник Добрармії М. Саборський. Виявилося, що це було не випадково. Всупереч договору, генерал Шиллінг наказав скерувати корпус полковника Шаманека в район Козятина – Бердичева проти наступаючих більшовицьких військ. Це викликало хвилю незадоволення серед стрілецтва. Зокрема, бригада сотника Гната Кондрацького категорично відмовилась йти на фронт. Полковник Шаманек заявив командувачеві УГА, що інші частини корпусу підтримують Десяту бригаду.

І все ж під тиском денікінців і за згодою генерала О. Микитки Перший корпус кинуто у наступ на Бердичів. Але галичани не рвались у бій. До того ж бригади насправді були куренями – бракувало людей. Словом, наступ провалився. Тоді денікінський радник полковник Зеленський захопив керівництво корпусом і повів його у новий наступ. У відповідь, тільки за день 5 грудня з 10-ї бригади дезертирував 91 стрілець і підстаршина. Генерал О. Микитка ужив усіх заходів, шоб зняти корпус Шаманека з фронту. Однак відповідний наказ надійшов лише 20 грудня.

Саме у листопадові дні ХП радянська армія С. Меженінова погнала денікінців з України. 6 листопада частини 44-ї стрілецької дивізії І. Дубового вступили в Чернігів. А латиські стрільці та червонокозача дивізія 12 грудня зайняли Харків. У тилах денікінських військ діяли десятки повстансько-партизанських загонів, які об’єднували близько 100 тис. бійців^[455]. Перемоги Червоної армії на Лівобережжі створили умови для наступу на Київ. 16 грудня денікінці залишили столицю України і покотилися на південь.

У ті дні галичани довідались про зміну командувача Добрармією. Ним став генерал П. Врангель, який був значно толерантнішим до українців, ніж А. Денікін. Між іншим, він одразу ж оголосив військам, що буде суворо карати за погроми, грабежі, насильства і пияцтво. Та ці кари не загрожували галичанам, які стали відомими на Великій Україні зразковою дисципліною, доброзичливим ставленням до населення.

Переконавшись у небоєздатності галичан, командування Добрармії дозволило, врешті-решт, генералу М. Тарнавському зняти свої частини з фронту. Невдовзі надійшов наказ про перехід галицьких корпусів на південь – в район Миколаєва – Херсона – Бірзули – Балти. Але його зустріли вороже: частина старшин виступила проти відступу разом з білогвардійцями. Тоді створена колегія старшин на чолі з отаманом С. Шухевичем розробила і запропонувала свій план подальших дій. Він передбачав утворення в армії політичного проводу, тісні контакти з диктатором Є. Петрушевичем і Повстанською армією М. Омеляновича-Павленка. Пропонувалось також зав’язати стосунки з більшовиками – «на всякий випадок».

Остання пропозиція стала актуальною через зростаючий вплив на галичан демагогічної більшовицької агітації. Серед стрільців і старшин розповсюджувалась листівка із наказом тодішнього наркома військових справ більшовицької Росії Лева Троцького. Звертаючись до бійців і командирів Червоної армії, він писав: «Вступаєте ви тепер на територію України, яку очищаєте від денікінських банд. Україна – це край українського селянина і робітника, і лише вони мають право на Україні господарювати і панувати. Ви маєте проте ставитись до працюючих мас в місті і на селі з братерською любов’ю… Пам’ятайте, що Вашим завданням не є поневолення України, а її визволення. Після розбиття денікінських банд порішить працюючий клас звільненої України сам, як він захоче жити з Совіцькою Росією»^[456].

На Правобережжі, згадував Ганс Кох, розгортала діяльність Українська комуністична партія, на чолі якої стояли О. Шумський, П. Любченко, Г. Гринько, В. Блакитний (всі вони були репресовані в часи сталінських репресій). Навколо УКП групувались ліві українські партії^[457]. «Все майже українське громадянство симпатизує тому рухові!», – зазначалося водночас у «Деннику» НКГА.

Водночас негативний вплив на стрілецтво мала зміна ставлення до них з боку повстанців, які стали завдавати великої шкоди, особливо в околицях Вінниці. Дійшло до того, що недавній союзник отаман Шепель розбив у Хмельнику тилові підрозділи II галицького корпусу і захопив усе військове майно. Щоб якось заспокоїти особовий склад армії, генерал М. Тарнавський звернувся до військ з наказом, у якому вимагав витримки і довір’я до командування. він висловив надію на швидке повернення диктатора Є. Петрушевича.

Командувач УГА надіслав кур’єрів-сотників Осипа Левицького і Луку Турчина до Відня з листом, в якому інформував Є. Петрушевича про стан армії. Генерал просив прискорити відправку військовополонених галичан із Італії, інтернованих з Чехо-Словаччини і пропонував диктатору прибути до Одеси, себто до свого війська. Крім усього, М. Тарнавський просив переправити закуплену в Австрії зброю, амуніцію і одяг. А стрільці дійсно обносилися. Облетіли армію слова денікінців, які, побачивши обдертих і роззутих галицьких стрільців, здивовано їх питали, чому вони досі воюють, а не йдуть додому.

Взагалі ж відступ Галицької армії проходив в умовах ар’єргардних боїв з радянськими військами через райони повстанчого руху. На залізничних станціях Вінниці, Жмеринки, Вапнярки спалахували суперечки з денікінцями за оволодіння ешелонами, в першу чергу для хворих. А їх з кожним днем ставало все більше. Так, 22 грудня генерал А. Кравс повідомив Начальну команду про те, що в Коломийській бригаді хворіє тифом 562 стрільців, у Самбірській – 392, у Стрийській – 705. До того ж половина хворих знаходилася у частинах. Величезна кількість немічних взагалі залишилася на місці, бо вивезти всіх не було змоги. Не вдалося евакуювати три тисячі стрільців і старшин з вінницьких шпиталів, які залишилися під опікою військових лікарів. 1200 стрільців і 70 старшин II галицького корпусу разом зі своїм командиром полковником А. Вольфом залишилися у Тульчині. Півтори тисячі хворих стрільців у Дунаївцях опинилися під загрозою потрапити у концтабори: сюди наближалися польські війська після захоплення Проскурова. Літописець тих трагічних днів Євген Бородієвич писав: «Чи Начальна команда брала до уваги, що велике число стрільців, що залишилися в лічницях і що їх не було можливості забрати з собою з причин великих морозів і браку одягу. Вони залишилися на селах без найменшого заосмотрення. Можна сміливо сказати, що ми в цей спосіб утратили по дорозі 50 відсотків стрільців»^[458].

Більшість хворих взагалі не хотіла здійматися в дорогу. Зокрема, у Браїлові кілька сот стрільців категорично відмовилися покидати лікарню і відступати з денікінцями – навіть під загрозою зброї.

Як бачимо, ті дні в історії Галицької армії украй переповнені трагічними сторінками. Про одну з них розповів «Денник НКГА»: «27 грудня на останнім із торів в забитім путі на ст. Крижопіль знайдено в запломбованім вагоні 14 тяжко ранених стрільців, між іншим, без рук і без ніг. Їх привезли були з Вапнярки, закинули на отсей тор, та вже два дні сиділи вони там замкнені, в неопаленім возі на ст. Крижопіль. Кричати або стукати ніхто з них задля ослаблення не міг, а випадково переходячи попри цей віз стрілець, почувши стогін, відчинив його і побачив страшний вид. Генерал М. Тарнавський, якого про це повідомлено, як побачив цих мучеників, заплакав рясними слізьми. Казав він зараз перенести їх до опаленого воза, дати їм гарячої страви та відсилати найближчим транспортом до Бірзули».

Про аналогічний випадок, але із страшним фіналом, розповів колишній артилерійський командир сотник Володимир Галан: «Між Махнівкою та Калинівкою на залізничному шляху Козятин – Вінниця ми завважили кілька вантажних вагонів і вислали розвідку. Виявилось, що в тих вагонах було повно замерзлих людських трупів. Відтоді ні одного хворого ми не відставляли до лікарні, але возили їх з собою»^[459].

Історики підрахували, що у подільських степах навіки залишилося спочивати щонайменше сорок тисяч галицьких стрільців. Більшість могил було насипано вздовж залізничних шляхів Проскурів – Старо-Костянтинів, Хмельник – Деражня, Вінниця – Жмеринка, Немирів – Тульчин, Бершадь – Балта на південь, та Могилів – Нова Ушиця, Жмеринка – Літин, Калинівка – Хмельник, Козятин – Бердичів на північ^[460].

З нагоди Різдвяних свят 1920 р. Мирон Тарнавський звернувся до військ із наказом: «Склоняючи голову перед пам’яттю героїв, упавших в бою за народну справу, і згадуючи з глибоким жалем тих, що, не діждавшися щасливого кінця тяжкої боротьби, лягли спочити вічним сном на широких полях України – Начальна команда Української Галицької Армії шле з нагоди Різдвяних свят всім старшинам і стрільцям сердечні бажання. Нехай це будуть останні сумні свята. Дай нам Боже щасливо пережити всі проби безжалісної судьби і вернутися як побідники до рідної хати, та святкувати свята в крузі наших родин».

Щирі слова командувача, однак, не давали відповіді стрілецтву на те, що буде з армією, що необхідно робити для її порятунку, як врятувати тисячі хворих і поранених. Несподівано надійшла відповідь із Вінниці, де створено пробільшовицький Вінницький ревком.

Добровільне накладення петлі?

Як відомо, після зайняття 16 грудня 1919 р. Києва XII радянська армія на початку 1920 р. розгорнула наступ на Проскурів – Вапнярку. У середині січня вона зайняла Вінницю, Жмеринку, Умань і досягла Деражні. Водночас XIV армія І. Уборевича наступала через Миколаїв, Херсон на Одесу і наприкінці місяця впритул наблизилася до галицьких частин^[461].

У цей час все більше стрільців і старшин прагнули розриву з Денікіним. Навіть генерал О. Микитка, який після одужання 15 січня повернувся до бойових побратимів, на одній з нарад визнав: більшість галичан щиро прагне залишитись на Україні, щоб у союзі з більшовиками виступити проти поляків. І все ж під тиском свого начальника штабу, енергійного генерала Г. Ціріца намагався вивести армію до Одеси.

Цей генерал тривалий час вів в Одесі переговори з денікінським командуванням. Потім запевняв усіх, що французькі і англійські місії обіцяли переправити морем на Україну десятки тисяч галичан із таборів Італії, а після розгрому більшовиків ЗУНР буде відновлена. Але галицькі старшини, які прибули з Одеси, розповіли, що денікінці морально розкладені, більшість прагне втекти з міста, де на вулицях газдують банди Мишка Япончика, ночами лунає стрілянина. Отже, йти на Одесу галичанам не було сенсу.

У перші дні лютого Начальна команда прийняла рішення вивести бойові частини через Дністер в Румунію, а хворих залишити на Великій Україні. Та старшини відкинули цей план. «Більшість Української Галицької Армії думає остати на Вкраїні та полупитися з більшовиками в цілі спільної боротьби проти польської шляхти, – свідчить запис „Денника НКГА“. – До Румунії не хочуть перейти, бо кажуть, що вона є союзником Польщі, ще й готова віддати їх в руки Полякам… Думка стрільців така: полупитися хоч би з чортом, щоб тільки зискати Галичину та пімстити на Поляках всі завдані кривди, кажуть „вже нас багато погинуло, але най ще погине, щоби тільки в тріюмфі вернутись до Галичини“»^[462].

Плани щодо тимчасового союзу з більшовиками неодноразово обговорювалися в урядових і військових колах ЗУНР. Колишній прем’єр Директорії Ісаак Мазепа писав, що у вересні він мав розмову з Є. Петрушевичем про можливість контактів з більшовиками для «спільної боротьби проти Денікіна». Не відкидаючи цілком такої перспективи, диктатор вважав можливим порозуміння й з Денікіним^[463].

У вересні сталося неймовірне: у ставці Директорії з’явився відомий швейцарський комуніст Фріц Платтен. Особистий приятель В. Леніна летів із Москви в Угорщину, але літак зробив вимушену посадку в околицях Кам’янця-Подільського. Коли випадковий гість довідався, що визріває війна українців з Денікіним, запропонував С. Петлюрі і Є. Петрушевичу посередницькі послуги у переговорах з В. Ульяновим-Леніним.

25 жовтня Ф. Платтен повернувся з позитивною відповіддю. Умови Москви були такі: військовий союз з УНР проти Денікіна, після перемоги радянські війська залишать Україну. У зв’язку з цим пропонувалося розпочати переговори з командуванням XII армії, якому Троцький наказав виділити для УГА 20 тис. гвинтівок, по тисячі набоїв на стрільця і 12 гармат^[464].

Диктатор Є. Петрушевич і Директорія були задоволені ходом подій, виславши делегатів до червоних. Але тепер, коли їхні справи пішли на добре, переговори затягнулися. 26 листопада на нараді в Старо-Костянтинові Головний Отаман ще вірив у союз з більшовиками. Мало того, він заявив, що єдиним порятунком армії є союз з Радянською Україною. А щоб його особа не стала перешкодою, він вирішив 5 грудня з Чорториї податися до Варшави. Делегати Дієвої армії негайно виїхали на переговори до XII армії. Але на них вже теж не звертали уваги.

В умовах, коли Червона армія (близько 60 тис. багнетів і шабель) здобувала перемогу за перемогою, а її війська (11 грудня заволоділи Харковом і Полтавою, 16 грудня – Києвом, 26 грудня – Черкасами) невпинно наступали на Донбас і Одесу – останній оплот білої гвардії на Україні, – заключити з нею постійний договір було для галичан непросто. Зрештою, знесилена УГА (75 % вояків не мали уніформи і змінної білизни, а 50 % – взуття) вже не дуже цікавила супротивників, її можливі воєнні дії наприкінці жовтня М. Тарнавський іронічно називав «танком мухи в окропі»^[465]. Тоді ініціативу перебрала група старшин на чолі з отаманом Никифором Гірняком (1885–1962).

Ще 25 грудня 1919 р. – невдовзі після заключення договору з Денікіним – представники Галицької і Дієвої армій склали у Вінниці протокол про утворення спільного фронту проти Денікіна і Польщі. Однак ця угода залишилася нереалізованою. А коли Начальна команда покинула місто, група старшин створила того ж дня ревком УГА, який взявся опікуватися трьома тисячами хворих стрільців, що залишились у Вінниці, Хмельнику, Жмеринці, Браїлові, Немирові, Гнівані. До нового органу управління увійшли старшини-фронтовики, досвідчені громадські діячі Никифор Гірняк, Степан Шухевич, Дмитро Паліїв, Франц Кондрацький, Микола Угрин-Безгрішний^[466]. Через деякий час до Вінниці за рекомендацією полковника Євгена Коновальця повернулися старшини Михайло Курах, Микола Опока, Андрій Доморадський, Юліан Чайковський, Мирон Маренін. Вони повідомили, що полковник підтримав у даній ситуації контакти ревкому з більшовиками. Потім між ними і ревкомом встановився постійний зв’язок.

Сталося так, що вирішальні переговори з більшовиками відбулися в новорічну ніч у готелі «Савой». В них взяли участь ревкомівці Н. Гірняк, М. Курах, М. Опока і М. Балицький, а також вінницькі комуністи-боротьбисти Андрій Хвиля, Кость Ковтунович і Микита Коляда. І делегати порозумілись: у проекті договору, розробленому Н. Гірняком і А. Хвилею, зазначалось: 1. УГА пориває з Денікіним і припиняє відхід на південь. 2. Армія приймає назву Червона Українська Галицька Армія (ЧУГА) і зберігає свою організацію, автономію. 3. ЧУГА не буде використовуватись проти військ УНР і повстанців, лише після перепочинку скерується на польський фронт. 4. Командування XII радянської армії забезпечить галичан медичною допомогою, приймає на всі види забезпечення. 5. В Галицькій армії будуть діяти організації Компартії^[467].

У ту ж довгу морозяну ніч переговори були продовжені в штабі XII армії з її командувачем М. Мураловим та членами Реввійськради В. Затонським і С. Араловим. Ініціативу захопив В. Затонський. Представник ЦК КП(б) заперечував збереження автономії ЧУГА, заявив, що її корпуси будуть перетворені в дивізії і використані окремо. «А коли ж галичани пройдуть політичний перевишкіл, тоді їх об’єднають», – пообіцяв партійний діяч. Крім того, він пропонував направити Галицьку армію проти денікінського корпусу генерала Бредова.

Дещо іншу позицію зайняв командарм. Він не наполягав на використанні галичан проти денікінців, вважаючи необхідним об’єднати їхні корпуси перед наступом на Галичину. Водночас Муралов наказав начдиву Дубовому забезпечити харчами, медичною допомогою хворих і поранених галичан у Вінниці та інших містах, якими опікувався ревком.

1 січня 1920 р. в міському театрі відбулося велике віче, на якому з промовами про результати переговорів і наступні завдання перед галичанами виступили отаман Н. Гірняк, А. Хвиля, Є. Коханенко. Комітет партії доручив галицьким стрільцям охорону Вінниці^[468]. Всі залишились задоволеними.

Вінницький ревком УГА за короткий час провів значну суспільно-культурну роботу. Були виявлені й взяті на облік всі хворі, яких тільки у Вінниці знайшлося 8743. Крім кримських казарм і шкільних будинків, багато з них знаходилось на приватних квартирах. А всього в регіоні виявилося 15 тис. хворих на тиф стрільців і старшин. 2000 виздоровців були задіяні ревкомом для охорони важливих об’єктів міста, патрульної служби^[469].

Було встановлено зв’язок з найближчими частинами Галицької армії. Отаман Гірняк особисто виїжджав до Тульчина в штаб II корпусу. Його начальник штабу отаман Фердинанд Льонер віднісся позитивно до пропозиції заключити союз із більшовиками. У середині січня С. Шухевич побував у Начальній Команді, де зустрівся з генералами О. Микиткою, Г. Ціріцом, проінформував їх про діяльність вінницького ревкому.

За завданням Н. Гірняка старшини В. Чайковський, П. Доників-Шекерик і М. Козланюк виїхали до Повстанської армії генерала М. Омеляновича-Павленка і висловити пропозицію просуватися у напрямі Вінниці та з’єднатися з УГА. Але командувач відмовився вести армію у прифронтову смугу, насичену денікінськими військами. Зрештою, з ревкомом він підтримував постійний зв’язок.

Водночас налагоджувалися стосунки з представниками різних українських галицьких партій та угруповань. Діяльність Вінницького ревкому підтримував недавній державний секретар з внутрішніх справ ЗУНР Іван Макух (1872–1946). Він неодноразово приїздив до Вінниці з Могилева, де якийсь час, перебував уряд УНР. У ньому галичанин займав посаду товариша (заступника) міністра внутрішніх справ.

Згідно з домовленістю з Андрієм Хвилею, 13 січня у Вінниці сформовано тимчасовий комітет Української компартії Прикарпаття (УКПП) на чолі з актором фронтового театру Євгеном Коханенком. До нього увійшли М. Опока, М. Балицький, М. Гіржовська, В. Бойко та ін. 6 січня 1920 р. у місті вийшов перший номер (всього шість) часопису «Червоний стрілець», в редакції якого працювали Ф. Конар-Палащук, М. Угрин-Безгрішний, М. Козоріс, Н. Гірняк. Невдовзі налагодженно видання газети «Комуніст Прикарпаття» (редактор М. Угрин-Безгрішний). Але вже 9 лютого вінницький парткомітет УКПП з ініціативи В. Затонського об’єднався у Києві з комітетом Компартії Східної Галичини і Буковини в Комуністичну партію (більшовиків) Галичини і Буковини, що фактично стала обласною організацією КП(б)У. Керівні пости у ній зайняли уже відомі діячі В. Порайко, М. Михайлик, Є. Коханенко. Останньому це не заважало ще й грати в славнозвісному театрі Садовського^[470].

Коли ж у Вінницю вступили частини 44-ї стрілецької дивізії, завдяки діяльності ревкому між галичанами і командуванням радянської дивізії з перших днів встановилися доброзичливі взаємини. Начдив Дубовий (у 30-х – командувач Харківським військовим округом, загинув у роки сталінських репресій) прихильно ставився до галицьких стрільців, дисциплінованих, охайних. Таким же було відношення і з боку командування XII армії. Про це, зокрема, свідчить такий факт.

У середині січня до Вінниці прибув полковник Іван Рогульський із сотнею стрільців і старшин розформованого Корпусу СС Є. Коновальця. Ветеран легіону УСС розповів давньому фронтовому побратиму Н. Гірняку, як він захопив у денікінців станцію Жмеринку і передав багато вагонів з військовим майном Червоній армії. Галичан без роздумів прийняли на службу і скерували до Вінниці. Невдовзі полковник І. Рогульський став військовим референтом ревкому. Якось він, підтриманий губвоєнкомом М. Колядою і комісаром 44-ї дивізії М. Кручинських, звернувся до командарма Семенова і голови Раднаркому України Х. Раковського з пропозицією сформувати окрему бригаду січових стрільців. І, як не дивно, вони погодились. У вінницьких газетах «Червоний стрілець» і «Комуніст Прикарпаття» навіть друкувались відповідні заклики до галичан. Але збентежений Троцький категорично заборонив цю акцію. За таких обставин, зважаючи на можливі непорозуміння із Москвою, загін січовиків рушив на південь до II галицького корпусу, але по дорозі натрапив на Повстанську армію М. Омеляновича-Павленка і приєднався до неї.

У цей час Вінницький ревком докладав зусиль для збереження Галицької армії «як збройної сили України для пізнішої боротьби за державність і визволення Батьківщини при нагоді походу Червоної Армії»^[471], – згадував Никифор Гірняк. Він бачив лише один реальний шлях до цього – діалог і навіть співпрацю із більшовиками, хоча всі розуміли, що радянське командування перш за все намагалось використати галичан у своїх експансіоністських інтересах. Взагалі ж Галицьку армію шанували, пам’ятаючи її блискучий серпневий похід на Київ. Стало очевидним, що більшовики не будуть дотримуватись попереднього договору від 1 січня. Але іншого виходу фактично не було. Немало галичан вважало, що, на відміну від договору з Денікіним, у союзі з більшовиками вони «не сходили від національної і державної лінії».

Крім того, ревкомівці зав’язали дружні контакти з українськими націонал-комуністами – керівництвом Української комуністичної партії (боротьбистів), в першу чергу О. Шумським, М. Полозом, Г. Гриньком, В. Блакитним-Елланом, К. Ковтуновичем, а також більшовиками М. Скрипником і А. Хвилею. Невдовзі після вступу червоних у Вінницю, спільно з боротьбістськими, більшовицькими діячами у театрі були організовані збори галицьких стрільців і червоноармійців. У доповіді отамана Н. Гірняка підкреслювалось: союз із Червоною армією – це «визволення нашої батьківщини з-під влади польського окупанта. Сьогодні немає іншої сили, яка помогла б нам вернутися до наших родин по жахливих переходах нашої армії, крім Червоної армії. Десятки тисяч наших товаришів, що спочили тут у могилах від ворожих куль і від епідемій, кличуть нас, живих, із могил – не переставати боротися за волю нашого краю»^[472].

Вказані думки в цілому збігалися із настроями стрілецтва. Але такої думки дотримувались не всі. 15 січня 1920 р. у частинах УГА був зачитаний наказ генерала О. Микитки: «Свята для нас всіх українців справа жадає, щоби Галицько-Українська армія була задержана в своїм теперішнім складі і стала знову боєздатною. В цій цілі мусить бути армія як найскорше, оскільки на це дозволяє їй її сучасне положення, перенесена в призначений район відпочинку»^[473].

Отож генерал бачив порятунок армії у подальшій співпраці з Денікіним. Отож, коли до Начальної команди надійшли телеграми вінницького ревкому, О. Микитка і Г. Ціріц наказали на них не реагувати. А ревкомівці вимагали припинити відступ із денікінськими обозами і терміново надіслати до Вінниці групу старшин для організаційної роботи, виділити делегатів від частин для обрання всеармійського ревкому. Йшлося про те, що коли частини Червоної армії будуть просуватися через райони дислокації галицьких військ, поводитися з ними, як із союзниками. А вони наближалися з кожним днем.

У цей критичний час генерал Г. Ціріц, який категорично виступив проти переговорів з червоними («це добровільне накладання собі петлі на шию»), ще раз поїхав до Одеси. Після переговорів із генералом Шиллінгом, французькою і англійською місіями він, нарешті, переконався, що вести армію на Одесу – згубити її. Отоді Начальна команда змінила курс. 3 лютого до війська надійшов наказ: армія піде в Румунію, а всі хворі й поранені залишаються на Україні. Висланий до Тирасполя отаман Ціммерман повідомляв, що дозвіл уряду повинен ось-ось надійти. Але його не дочекалися.

Ще наприкінці січня при Начальній команді утворився політичний відділ, який за відсутності диктатора Є. Петрушевича і уряду взагалі, взяв на себе функції політичного центра. Його провідні діячі отаман Омелян Лисняк, сотник Осип Станимір, чотар Дмитро Паліїв підтримували тісні стосунки з вінницьким ревкомом. Великий вплив на них мали повідомлення Н. Гірняка про прихильне ставлення командування 44-ї дивізії XII радянської армії до галичан та перспективу взяти участь у визволенні краю від польських окупантів.

7 лютого генерал Г. Ціріц підписав наказ про перехід УГА до Румунії. Коли ж він дійшов до військ і стало відомо, що за Дністром армія буде роззброєна і інтернована, терпець стрільців і старшин увірвався. Вони майже одностайно виступили проти. До того ж у зв’язку з наближенням червоних, генерал Шиллінг наказав Микитці утворити фронт уздовж лінії Новопалівка – Балта – Рибниця і прикрити Одесу. Та вже було пізно.

Того ж дня полковник А. Шаманек повідомив Начальну команду: в районі дислокації II корпусу з’явилися частини 45-ї дивізії, і він вступив з ними у переговори. В умовах, коли треба було негайно діяти, 6 лютого політвідділ проголосив себе начальним ревкомом УГА і розпочав переговори з представниками частин Й. Якіра, які прибули до штабів І і II галицьких корпусів. 7 лютого у війська підійшов наказ № 1 начального ревкому, в якому зазначалося: віднині він переймає владу в армії, яка пориває з Денікіним і стає Червоною українською галицькою армією. Проголошений командувачем полковник А. Шаманек у наказі 8 лютого писав, що перехід на румунську територію означав би загибель армії. В союзі ж із більшовиками є можливість зберегти її і взяти участь у поході проти Польщі^[474]. Полковник вимагав від усіх частин залишитися на місцях, оберігати військове майно, транспорт, далі утримувати залізниці.

На цей день загальне становище Галицької армії було таким: Начальна команда з генералами Микиткою і Ціріцом знаходилась у Рибниці й продовжувала готуватись до переходу в Румунію. І корпус полковника А. Вольфа мав 4570 стрільців і старшин, правда, бойового складу лише 580 чоловік. Дислокувався він в околицях містечка Чечельник. II корпус генерала М. Тарнавського, який нараховував 7900 чоловік (у строю до 500) – в районі Бершаді. В німецьких колоніях зі штабом в Берґдорфі розмістився трьохтисячний III корпус генерала А. Кравса. Та кожен п’ятий з його стрільців був хворий. Частини, які підпорядковувались Начальній команді, розташувались під Бірзулою і нараховували 5 тис. Армійські тили мали понад 11 тис. стрільців і старшин, а їхні частини і підрозділи були розсипані на великому просторі від Вінниці до Одеси.

Як бачимо, обидва ревкоми УГА взялися за порятунок армії. І насамперед прагнули не допустити її розколу, не дозволити вивести стрілецтво на територію ворожої Румунії, де на них чекали табори інтернованих. Для протидії 10 лютого ухвалено сміливе рішення: заарештувати генералів О. Микитку і Г. Ціріца^[475]. Правда, група ревкомівців на чолі з Р. Волощаком голосувала проти. Але перемогла пропозиція отамана С. Шухевича.

Генералів заарештували і розмістили у штабному вагоні на станції Балта. Начальник конвою К. Мазуренко у спогадах, написаних уже в еміграції, відзначав, що пропонував генералу Микитці втекти, але той відмовився. Не міг кинути армію, та й вірив у справедливість. Незважаючи на рішучий протест начального ревкому, Одеський губвоєнком Краєвський наказав перевести заарештованих до нього, де їхню справу повинен був розглядати трибунал XIV радянської армії. Але замість Одеси генерали Осип Микитка і Густав Ціріц потрапили до московських Бутирок, звідки вже не повернулись.

Зусилля Вінницького ревкому дали відчутні наслідки вже в перші дні контактів з червоноармійськими частинами. Стрілецький поет Юрій Шкрумеляк згадував, як під час зустрічі з галичанами командир Окремої кінної бригади Григорій Котовський зазначав, що знає про існування договору з Вінницьким ревкомом і має відповідні вказівки радянського командування. «Червоні показались дуже ввічливими, – писав Шкрумеляк, – питалися нас, чим можуть нам допомогти, а коли сотник Колодницький сказав, що ми смертельно помучені духовно і фізично та потребуємо кількодневного відпочинку в котрійсь з колоній, Котовський погодився на те, казав зібрати хури й завезти нас до Бадену, шість верстов від Кучурган. Зброю дозволено нам носити – отже ми формально союзники»^[476].

Про товариські стосунки між галичанами і червоними у перші дні свідчать також спогади Євгена Бородієвича. Він зазначав, що зустріч командування II корпусу на чолі з генералом М. Тарнавським із командирами частин у штабі 45-ї дивізії проходило в атмосфері відвертості. Усі проблеми вирішувалися компромісно. Зустріч завершилася обідом на честь галицьких старшин^[477].

Але так було не всюди і не довго, зокрема у Бершаді і Фльорині. Подекуди радянські війська роззброювали, а нерідко і грабували галичан. Зокрема, здійснено спробу роззброїти 4-ту Золочівську бригаду. Дійшло до того, що обдурені стрільці мали намір перейти до Румунії, а кінна сотня чотаря Панаса подалася до повстанців. Командир 3-ї Бережанської бригади повідомляв Начальну команду, що червоні безсоромно обдерли у Барі хворих стрільців, а виздоровців забрали із собою. Подібні випадки зафіксовано у II корпусі, коли червоні частини відібрали у стрільців коней, кулемети.

Отож на часі стало заключення вимушеного договору з Червоною армією. З цією метою з Вінниці до Києва ще 6 лютого виїхала велика делегація, до якої увійшли Ф. Кондрацький, М. Опока, М. Курах, М. Угрин-Безгрішний, Є. Коханенко, В. Бойко, Н. Гірняк і Оксана Калиниченко. Переговори проходили у розкішному колись готелі «Континенталь». Радянське командування представляли В. Затонський, В. Порайко і М. Михайлик. В. Затонський розпитував галичан, де знаходяться С. Петлюра, Є. Петрушевич, І. Мазепа, Ю. Тютюнник, О. Назарук. Делегація УГА вимагала дотримання умов договору від 1 січня. Але В. Затонський просив не поспішати, бо немає відповіді з Харкова від голови Раднаркому Х. Раковського і з Москви – від В. Леніна і Л. Троцького.

Паузу в переговорах використали для зустрічей з політичними діячами Великої України С. Єфремовим, О. Черняховським, В. Дурдуківським, П. Любченком, А. Річицьким, М. Авдієнком. Це допомагало з’ясувати конкретну суспільно-політичну ситуацію, виробити свою позицію.

12 лютого відбулося спільне засідання галицької делегації із провідними діячами боротьбистів, які щойно прибули з Москви, де зустрічались із Леніним. М. Скрипник, О. Шумський, М. Полоз, М. Любченко, В. Еллан-Блакитний почали розмову із осуду дій січових стрільців на фронтах світової і громадянської воєн. На що Михайло Курах резонно відповів, що легіон УСС чинив опір військам царської Росії, які прагнули окупувати Галичину, а січовики Коновальця захищали Українську Народну Республіку від московської навали. Галичани повідомили прибулих, що в даний момент УГА переходить на бік Червоної армії, а командування перейшло в руки вінницького і начального ревкомів. Переговори закінчились тим, що М. Скрипник, О. Шумський і М. Полоз пообіцяли вплинути на В. Затонського як члена Реввійськрад XIV армії і республіки. Крім того, Скрипник зобов’язався використати особисті зв’язки і дружні відносини з В. Леніним для позитивного вирішення галицького питання.

Особливо гострим виявився діалог галичан з Володимиром Затонським. Якщо представники УГА наполягали на ратифікації договору від 1 січня і головне – збереженні автономії, більшовицький діяч взагалі не визнав ухвали, підписаної А. Хвилею. Він заявив, що радянський уряд ніколи її не ратифікує, а ЧУГА очевидно буде ліквідована. «Ми з денікінцями не говоримо, а просто б’ємо, – зауважив В. Затонський, – вас не б’ємо, бо просто нікого бити. Вас б’ють тепер тиф і манівці вашого політичного бездоріжжя, безхарактерність ваших політичних провідників і командирів… Ви мали щастя, що у ваш район вступила Таращанська бригада, бо таращанці не хотіли виступати проти вас»^[478].

Роздратування В. Затонського передалось і галичанам. Відтак вони нагадали, що Галицька армія нараховує тридцять тисяч стрільців і у випадку відмови визнати попередній договір радянський уряд сам штовхає її у табір своїх ворогів. Крім того, ліквідація УГА підірве довір’я всього галицького населення до Червоної армії в час, коли вона готується до походу на захід. Нарешті, Н. Гірняк повідомив присутніх, що в армії утворився начальний ревком, який взяв керівництво в свої руки, оголосив утворення ЧУГА і навіть заарештував генералів Микитку і Ціріца.

Тільки після всіх цих аргументів радянська сторона пішла на компроміс. В. Затонський, В. Порайко і М. Михайлик підписали ухвалу, згідно з якою XII армія не втручалась у внутрішні справи Галицької армії, брала її на всі види забезпечення і опікувалась хворими. Реввійськрада зобов’язалась порушити перед Кремлем питання щодо збереження автономії та організаційної цілісності армії.

Щойно напередодні від’їзду галицької делегації до Вінниці В. Затонський раптом повідомив, що Москва нарешті визнала всі умови, крім однієї: армія таки буде реорганізована – корпуси перетворять у бригади, які діятимуть окремо. Це, звичайно ж, викликало спротив більшості галичан.

Після повернення до Вінниці за участю Н. Гірняка, І. Макуха, Д. Паліїва, І. Рогульського та інших відбулася нарада, на якій обговорено результати поїздки до Києва. Відтак вирішено продовжити контакти з більшовиками і боротьбістами, водночас зміцнити зв’язки з повстанцями, армією М. Омеляновича-Павленка, з’ясувати плани С. Петлюри і Є. Петрушевича.

На другий день до учасників наради приєднались вінницькі комітетники А. Хвиля, К. Ковтунович, а також прибулі Ф. Замора, Ф. Конар-Палащук, М. Козоріс та інші галичани. Полковник І. Рогульський зробив доповідь про стан армії. Вона нараховувала 26 тис. стрільців і старшин, з них 18 тис. бойового складу. Але при належній допомозі з боку Радянської влади, в короткий строк до початку війни з Польщею можна було поставити у бойові лави 50 тис. чоловік.

Водночас М. Курах проінформував учасників наради про київську угоду з червоною XII армією від 12 лютого 1920 р. Вона проголошувала:

1. Галицькі частини утворюють три окремі бригади по три стрілецьких, артилерійських і кінних полків згідно зі штатами Червоної армії.

2. Сформовані бригади передаються 44, 45 і 58-й стрілецьким дивізіям.

3. Політвідділу армії спільно з парткомом ЧУГА переглянути командний склад, підібрати командирів і комісарів, які повинні знати мову і побут галичан.

4. При політвідділі XII армії утворити галицьку секцію.

5. Командування і діловодство в бригадах проводити українською мовою.

6. Всі галичани зі шпиталів України та інших республік будуть направлятись виключно в ЧУГА.

7. На військовій службі залишити стрільців віком 18–35 років, інших демобілізувати.

8. За хворими і пораненими встановлюється опіка XII армії.

9. Галицькі бригади будуть використані насамперед на польському фронті, а також проти інших ворогів, які можуть діяти на західному напрямі.

10. З 12 лютого ЧУГА зараховується на всі види постачання XII армії.

11. Розформування бригади і кінного відділу, який начебто відігравав роль повстанського осередку^[479].

Далеко неоднозначно сприймали ці умови учасники наради, зрештою, як і вся армія. Але виходу не було: вінницький ревком повністю вичерпав дипломатичні можливості. І все ж головне завдання – зберегти Галицьку армію – він виконав. Це був вагомий успіх. «Важко подумати, – слушно зауважив отаман С. Шухевич, – аби яка-небудь держава у світі погодилася з існуванням на своїй території автономної армії, якої привід змінювати орієнтації так скоро і так засадно»^[480].

Уже через кілька днів після переходу УГА на бік Червоної армії їй довелося підтвердити лояльність до нової влади. Спільно з 3-ю бригадою 45-ї дивізії 4 і 9-та бригади та інші частини корпусу генерала Кравса взяли участь у боях проти денікінської групи генерала Бредова, яка пробивалася уздовж Дністра до Могильова. Особливо відзначилися в них 19–21 лютого курені Львівської бригади підполковника А. Бізанца.

Ці події дещо зміцнили довіру радянського командування до галичан. Командувач XIV армією І. Уборевич (пізніше командувач Особливим білоруським військовим округом, розстріляний у 1937 р.) теж 16 лютого підписав договір з Начальною командою армії про передачу їй усіх ешелонів із провіантом на залізничних лініях Бірзула – Одеса, Роздільна – Тирасполь та повернення до ЧУГА виздоровців з Одеси. 2000 хворих стрільців з Тирасполя і Роздільної у шпиталях приморського міста XIV армія брала під опіку^[481].

Начальна команда і ревком домагалися збереження єдності армії. З цією метою делегація у складі Н. Гірняка, Ф. Ерлє, Д. Паліїва і В. Гадзінського терміново виїхала до Києва, де зустрілася з В. Затонським. Але той відповів, що доля ЧУГА уже вирішена Центральним Комітетом РКП(б) і КП(б)У. Вона повинна реорганізуватись, а її бригади передаються XII і XIV радянським арміям. І тільки при вступі на територію Галичини вони мали об’єднатися. Член Реввійськради повідомив, що ЦК партії поклало на нього відповідальність за реорганізацію і підготовку галицьких частин до битв на польському фронті.

Вже у своєму першому наказі по ЧУГА від 21 лютого 1920 р. новий командувач підполковник Амврозій Вітошинський, зазначав: «Журбою моєю буде зібрати всі наші частини, переорганізувати галицькі стяги, зосмотрити їх в потрібні матеріальні припаси і через це як найскорше зробити з них нову боєздатну одиницю… Наколи кождий з нас удержить в собі почуття обов’язку, добру волю до праці і пожертвування, тоді вкоротці станемо знову готові і здібні до бою: до посліднього бою проти нашого старого – польської буржуазії, що загарбала нашу землю»^[482].

Днем «похорон УГА і народження ЧУГА» було названо день 27 лютого 1920 р., коли з Вінниці до Балти – ставки Начальної команди прибули В. Затонський, В. Порайко – призначений командувачем ЧУГА, новий начальник штабу полковник російської армії В. Іванов і політкомісар армії М. Михайлик. Діяч Компартії України на нараді командного складу оголосив, що прибулі з ним очолять утворений польовий штаб ЧУГА (розміщувався у Балті). Армійський ревком поступився місцем парткому Компартії Східної Галичини і Буковини, який розгорнув широку пропагандистську кампанію^[483].

Того ж дня пройшов багатолюдний мітинг стрільців і старшин частин, на якому виступив і В. Затонський. Галичани вперше побачили більшовицького діяча такого рангу. Подив викликав його вигляд: молодик років під тридцять, бородатий, з розкуйовдженим чубом, у розстебнутій шинельці, чоботях. Говорив українською мовою. Вітав галицьких стрільців від імені уряду, висловив надію, що разом з Червоною амією визволять Галичину і на вежах Львова замайорять червоні прапори.

Уже на перших переговорах у Києві Затонський висловив ворожість і недовіру до старшинського складу. Як і більшість червоних, він бачив у них ворогів. Никифор Гірняк марно застерігав його та інших представників Радянської влади, що спроби розколоти армію, настроїти стрільців проти старшин і проводу ЗУНР дадуть зворотний ефект. Але на мітингу у Балті, зрештою, як і на інших, член Реввійськради республіки непохитно дотримувався своєї політичної позиції. «Вас вийшло понад 100 тисяч озброєних, гарно організованих вояків, – говорив він, звертаючись до стрілецтва. – А кілько зосталося? За віщо ж терпіли Ви такі невимовні страждання… Що ж робила ваша Начальна команда і всі майже старшини, коли вже сліпий бачив, що бувший соціяліст Петлюра не тільки зрадник соціалізмові, а просто запроданець. Повели Вас до Денікіна, до царського генерала, до лютого ката робітництва та селянства. Ваші ватажки увесь час дурили Вам голову національним визволенням України, не задумувалися продати Вашу кров». Оратор усіляко намагався переконати стрільців, що їм не по дорозі зі своїми старшинами, з котрих «не один ще за Петлюрою до польської шляхти перейде, бо шляхта – хоч польська – їм ближча, чим свій український робітник»^[484].

Виступав з промовою і новий командувач – тридцятирічний галичанин, уродженець Снятинщини Василь Порайко. Після закінчення Коломийської гімназії і Львівського університету він активно діяв у радикальній партії. В роки світової війни потрапив у російський полон. Там став членом РКП(б), брав участь у революційних подіях на Поволжі, працював у Галоргкомі КП(б)У. Услід за В. Затонським командувач таврував, як зрадницьку, політику диктатора Є. Петрушевича, Головного Отамана С. Петлюри, закликав не довіряти старшинам. Водночас висловив задоволення, що нарешті стрілецькі маси взяли в свої руки долю Галицької армії. «До бою з польською шляхтою, галицький стрілець, до визволення рідного краю!» – закликав В. Порайко.

Перед від’їздом В. Затонський поставив завдання до 10 березня реорганізувати Галицьку армію, затвердив план розроблений групою штабних старшин під керівництвом полковника А. Шаманека. У військах закипіла робота. У Бершаді на базі II корпусу сформовано 1-шу бригаду Червоних українських січових стрільців (ЧУСС). Її командиром призначено А. Шаманека, а з 22 березня – Богдана Білинкевича. Начальником штабу став підполковник А. Бізанц, а полки очолили І. Бакович, Р. Волощук і З. Носковський. Політкомісаром бригади призначено Якова Струхманчука. Уродженець с. Росоховатець нинішнього Козівського району Тернопільщини, закінчив художню школу. Але замість пензлів юному художнику довелось брати в руки кріс. 1915 року чотар легіону УСС потрапив у російський полон.

Бригада мала 4,5 тис. стрільців і близько 200 старшин, півтори тисячі коней, сотню кулеметів^[485]. Вже 13 березня В. Затонський і В. Порайко під час огляду новоствореної бригади дали високу оцінку її боєздатності. Вона отримала призначення до 44-ї стрілецької дивізії Івана Дубового. При її політвідділі створено галицьку секцію, яку очолив Никифор Гірняк.

Бригада зразу ж зайняла провідне місце в дивізії Дубового, вигідно відрізнялась від Богунської і Таращанської. Між іншим, коли вона відходила на фронт, жителі Бершаді надіслали телеграми до Харкова і навіть Москви з проханням залишити галичан у місті. Аргумент? Необхідність захисту від повстанських загонів, яких немало гуляло тоді на півдні України. На початку березня сюди наблизилась і Повстанська армія генерала М. Омеляновича-Павленка. Разом з нею – частини Ю. Тютюнника, в яких служив ще один колишній командувач Галицької армії, полковник Гнат Стефанів. Їхні посланці часто з’являлися серед галицьких стрільців, пристрасно вели агітацію за перехід до повстанців. Але січовики прагнули до рідних домівок – визволяти Галичину, і, за поодинокими винятками, на їхні умовляння не піддавалися.

Друга галицька бригада, командиром якої призначено О. Лисняка (з 22 березня – Ю. Головінського), а начальником штабу – М. Луцького, формувалась на базі частин першого корпусу в Чечельнику. Налічувала понад 4 тис. стрільців і підпорядковувалась 45-й стрілецькій дивізії Йони Якіра.

Із частин III корпусу генерал А. Кравс сформував і очолив третю бригаду (з 24 березня комбригом став О. Станимір). Начальником штабу призначено В. Льобковіца, а політкомісаром М. Балицького, якого невдовзі замінив педагог Федір Замора. Бригада нараховувала 3,5 тис. стрільців, півтори тисячі коней і діяла у складі 58-ї стрілецької дивізії^[486].

На початку березня польовий штаб ЧУГА видав низку наказів і розпоряджень, які не дістали підтримки особового складу. Несподівано скасовано старшинські звання і відзнаки, окремі їдальні для командного складу. Впроваджувалася виборність командирів. У зв’язку з реорганізацією скороченням армії багато старшин позбулися посад. Їх збирали до Балти і Бірзули чекати своєї невизначеної долі.

Було скасовано відзнаку вояків УГА – тризуб, її замінила червона зірка. Замість синьо-жовтих прапорів впроваджено червоні. Щоправда, інколи стрільці комбінували відзнаки – під червоні зірки давали синьо-жовту основу^[487]. Заборонявся традиційний український гімн «Ще не вмерла Україна». В урочистих випадках стрілецькі оркестри грали «Інтернаціонал».

Дуже скоро у всіх бригадах і полках з’явилися політкомісари. Згодом Никифор Гірняк згадував, як був здивований, коли на ці посади прибули виключно галичани та ще й деякі некомуністи: Федір Замора, Михайло Балицький, Федір Конар-Палащук, Микола Опока, Михайло Козоріс та інші. Не всі знайшли спільну мову зі стрілецтвом. Але чимало з них заслуговували на повагу.

«Професор Замора, – писав про свого комісара генерал А. Кравс, – високоосвічена, ідейна людина, в першу чергу українець, щойно потім комуніст. Коли б комуністи мали саме таких комісарів, їх влада була б побудована на граніті, його спосіб пристосування більшовизму до галицьких відносин був повний такту, був одинокий в своєму роді»^[488]. Син робітника-залізничника з-під Тернополя ще у Перемиський гімназії, а потім Львівському університеті брав участь у молодіжному русі. Обирався головою «Академічної громади», до керівництва Українського студентського союзу. У 1919-му увійшов до складу шкільної комісії Української Національної Ради ЗУНР, яку очолював А. Крушельницький. Тоді ж став у лави Галицької армії, бився проти поляків, брав участь у всіх походах і боях на Поділлі. Його життя обірвалось 1937 р. у холодногірській тюрмі Харкова. До речі, Ф. Замора не був членом КП(б)У, як і інші політпрацівники – Є. Яворівський, О. Палій, А. Бобинський, М. Балицький^[489].

З метою «перевиховання» галичан значна увага приділялася політичній роботі. Відновлено роботу пресової служби. Вийшла армійська газета «Перелом» (згодом перейменована на «Червоний Стрілець»), часопис «Червоний УСС», кілька інших. В пресі продовжували плідну діяльність талановиті Андрій Баб’юк (Мирослав Ірчан), Лев Лепкий, Роман Купчинський, Юрко Шкрумеляк, Тарас Франко, Михайло Козоріс, Ростислав Заклинський, Василь Чайковський.

Нове командування намагалось продовжити добрі культурно-освітянські традиції. Цим займався спеціальний відділ при штабі, яким незмінно керував сотник О. Левицький. Його підвідділи очолювали: видавничий – Р. Заклинський, історичний – М. Євшан, а після його смерті – Ю. Шкрумеляк, І. Кревецький, театральний – П. Артимович.

Слід відзначити, що фронтовий театр з його талановитою трупою відтоді постійно перебував у Вінниці. Щоправда, кілька його акторів (А. Бучма, Н. Гірняк, Є. Коханенко) перебрались до Києва у театр М. Садовського. Не стало чи не найбільш талановитої галицької артистки першої чверті XX ст., «галицької Заньковецької» – Катерини Рубчакової. 22 листопада 1919 р. видатна акторка померла від тифу в Зіньківцях під Кам’янцем-Подільським. 1958 р. її прах перенесено до рідного Тернополя^[490].

При сотнях і куренях відкривались бібліотеки, в частинах діяли школи для неграмотних, стрілецькі клуби. У березні шанобливо пройшли Шевченківські дні. У зв’язку з цією подією польовий штаб видав спеціальний наказ: «Дня 9-го марта 1920 р. святкуємо роковини нашого великого поета, борця за народні права, пророка революції – Тараса Шевченка. Нехай же свято його роковин додасть нам більше енергії, більше сил – взятися до праці й ужити всіх заходів, щоби видерти нашу країну у польських магнатів та здобути Славу і Волю Вітчизні. Наказую проте усім галицьким частинам в місцях простою уладити в цей день святочні походи з публічними промовами до стрільців, в яких належить вияснити велике значення нашого батька Тараса Шевченка для революції взагалі, а для України спеціально. Комісарам і командантам належить на мітингах (вічах) з’ясувати характер слів Шевченка як вираз протесту закріпощеного мужика, жидівського наймита і панського холопа, і що його цілим бажанням було визволення від гніту панів. Наказую ужити всіх заходів, щоби день 9-го марта пройшов як найбільш святочно. Частини, які мають свої хори і музику, мають устроїти для стрільців концерт з творів Шевченка. В. Порайко»^[491].

За галицькою традицією на Шевченківському святі тільки в Балті було зібрано для хворих 33 тис. карбованців. Чимало коштів з невеликої стрілецької платні передано на будівництво пам’ятника Кобзареві в Одесі. 11 березня за участю багатьох галичан, командувача ЧУГА В. Порайка і В. Затонського відбулося закладення пам’ятника Т. Шевченку у Києві. Галичани відвідали святковий Шевченківський вечір у міському театрі, який поставив Лесь Курбас^[492]. У величавих хвилюючих святкуваннях взяли участь тисячі жителів Балти, Бершаді, Чечельника, Бірзули та інших містечок і сіл.

Реорганізація армії продовжувалася фактично до кінця березня. Бригади і полки, курені і сотні поповнювались виздоровцями, готуючись до нових звитяг. Але саме тоді, в останні тижні перед відправкою частин на фронт, почав розтліватися морально-політичний стан стрілецтва.

Уже з перших днів новації в армії викликали незадоволення значного загалу старшин. Сотні їх – бойових командирів, інтендантів, суддів, урядовців залишилися без посад. Їх направляли до Києва, часто невідомо з якою метою, може, як заложників, не виключено було чекати помсти за минуле. Багато з них покидали свої частини і під загрозою примусового вивезення тікали до рідних домівок. Зокрема, таємно покинув армію полковник А. Шаманек, вбитий пізніше румунами при переправі через Дністер. Генерали А. Кравс, М. Тарнавський із сином, десятки полковників, отаманів, сотників, поручників, чотарів теж покинули її ряди^[493]. Як з’ясувалося, багатьом це врятувало життя. Більшовицькі верхи не приховували ворожого ставлення до старшинського складу, намагалися настроїти рядове стрілецтво проти своїх командирів. Правда, на стрільців, які провели зі своїми старшинами шість років в окопах, ця агітація викликала зворотний ефект.

Негативні почуття у стрілецтва викликали нехтування національними традиціями, скасування національної і військової символіки. Та й методи політико-виховної роботи, які впроваджувались в армії, зовсім не враховували рівень освіти, національної свідомості і політизацію галицького суспільства. Регулярні мітинги з їх лобовими атаками на «світовий імперіалізм», гаслами битися за «світову революцію» викликали у вчорашніх професорів і студентів іронію. Нерідко політпрацівники бажане видавали за дійсне. «Вся робота по перебудові галицьких частин в червоні, – визнавав у листі до ЦК КП(б)У відряджений з Москви до ЧУГА Іван Сіяк, – обмежувалась перефарбуванням вивісок – заміною тризубців червоними зірками, парадами, мітингами та наказами звище».

Щоби краще виглядати перед вищими політорганами, комісари влаштовували кампанії масового прийому в компартію. У 3-й бригаді, наприклад, із семи тисяч стрільців і старшин у квітні значились партійними 750. Серед них зустрічались і жандарми, і священики. До речі, 25 березня командувач ЧУГА наказав усіх священиків відправити до збірної станції у Бірзулу. Це викликало чергову хвилю масового незадоволення.

Водночас до галицьких частин зачастили посланці генерала Омеляновича-Павленка, отаманів Тютюнника, Зеленого, Волинця та інших. Це були не просто візити увічливості, а агітаційні акції. Як правило, їх приймали дружелюбно. Правда, після того як загін зухвальців налетів на січовиків, роззброїв артбатарею і захопив обоз, галичани заборонили наддніпрянцям наближатись до Бершаді.

Негативне ставлення галичан до нової влади викликало свавілля органів ЧК на Україні, масові, нерідко безпідставні арешти і розстріли на Поділлі, Донбасі і в Криму^[494]. Вже в березні 1919-го, всього через три місяці після створення Всеукраїнської надзвичайної комісії, член ЦК КП(б)У Серафима Гопнер повідомила В. Леніна про беззаконня людей Дзержинського. Невдовзі до Києва приїхала комісія Д. Мануїльського. Але це не зупинило репресій. У червні Ленін звернувся до керівника Української надзвичайки М. Лаціса: «На Україні ЧК завдали величезної шкоди… Повідомте мене докладніше про чистку складу ЧК на Україні, про підсумки роботи»^[495].

Та підопічні «залізного Фелікса» на Україні твердо дотримувалися його вказівок: «Все явные и скрытые враги Советской России должны быть наказаны суровой рукой»^[496]. У відповідь газета із категоричною назвою «Красный меч» погрожувала опозиції: «Если для утверждения пролетарской диктатуры во всем мире нам необходимо уничтожить всех слуг царизма и капитала, то мы перед этим не остановимся». Цілком зрозуміло, що до «врагов Советской власти» і «слуг царизма и капитала» можна було зарахувати кожного галичанина. Стрільці і старшини УГА стали влітку 1919-го свідками жорстокого червоного терору на Великій Україні. В Одесі за три літніх місяці господарювання червоних надзвичайка розстріляла 2200 осіб, здебільшого без суду і слідства. А коли до міста підійшли денікінські війська, жертвами терору стали ще 1300 в’язнів.

Уже згадувалось про тисячі розстріляних вінничан. А 29 серпня, напередодні вступу армійської групи генерала А. Кравса до Києва, у Лук’янівці розстріляно 127 заложників, серед яких були жінки і діти^[497]. Крім того, як повідомила київська газета «Известия» 29 серпня 1919 р., у відповідь «на массовые расстрелы рабочих и коммунистов в местностях, захваченых Деникиным и Петлюрою», у Києві розстріляно 221 особу. Яке відношення мали заручники – жителі столиці до тих далеких подій, газета не повідомила. 168 заручників і 80 ув’язнених мирних жителів були знищені надзвичайкою після вступу Червоної армії до Кам’янця-Подільського.

У листах до голови Раднаркому України Х. Раковського великий гуманіст, письменник Володимир Короленко буквально благав у червні 1919-го: «заради всього святого – припиніть безсудні розстріли, хто б не проводив їх: особливий відділ, надзвичайка чи ще хто-небудь». У іншому листі В. Короленко обурено писав: «У політичній боротьбі страти взагалі не допустимі, а їх було вже надто багато. Жорстокість заливала всю країну і всі воюючі на внутрішніх фронтах у ній винні. Ви, більшовики, не менше інших. Якщо можна вказати на масові страти, вчинювані добровольцями та петлюрівцями, то вам не викреслити зі своєї історії таких самих масових страт заложників».

Особливо вразив галичан розстріл у Немирові у січні 1920 р. графині Щербатової та її молодої, до того ж хворої, дочки. Їхня провина полягала в тому, що вони віддали свій маєток з майном під стрілецький шпиталь. Жінки утримували його, доглядали хворих і поранених.

Безпосередньо перед відправкою галицьких частин на фронт серед стрільців облетіла вістка про розправу одеської надзвичайки над галичанами. У помсту за перехід до повстанців кінної частини Ю. Шепаровича і технічної (саперної) сотні начальник надзвичайки Станіслав Реденс наказав заарештувати і кинути за в’язничні ґрати 640 виздоровців із одеських шпиталів, серед них понад 200 старшин. Їхнє життя опинилося під загрозою. У ті ж дні велике обурення викликав розстріл ольгопольським комісаром Я. Табукашвілі командира артполку Ярослава Воєвідку, ветерана-січовика, відомого всій армії артилериста. Коли стрільці бронедивізіону ЧУГА довідались, що вбивця знаходиться у вагоні поїзда на станції Вапнярка, вони витягли Табукашвілі, вивели в поле і розстріляли. В’язнями одеської ЧК у лютому – квітні були й генерали О. Микитка і Г. Ціріц^[498].

Ось за таких складних обставин частини ЧУГА почали передислоковуватися на польський фронт.

Дорогою до Галичини і Соловків

Наприкінці квітня 1920 р. війська Південно-Західного фронту опинилися у складній ситуації. З великим зусиллям червоноармійським частинам вдалося короткочасно зупинити наступ поляків – 3-ї армії генерала Е. Риз-Смігли (уродженця Бережан на Тернопільщині), 6-ї армії генерала В. Івашкевича, 2-ї армії генерала А. Лістовського. Але противник становив грізну силу: тільки за перші місяці року Польща отримала від Заходу 560 тис. гвинтівок, 23 тис. кулеметів, 2 тис. гармат і 600 літаків. 70-тисячне угруповання під командуванням Ю. Пілсудського встигло зайняти Новоград-Волинський, Шепетівку, Проскурів. Йшла енергійна підготовка до наступу на Київ. До речі, на лівому фланзі польської армії наступала 6-а Січова українська дивізія полковника М. Безручка, а на правому – 2-а стрілецька дивізія полковника О. Удовиченка^[499].

Водночас Південно-Західний фронт (командувач О. Єгоров, член Реввійськради Р. Берзін і Й. Сталін) зумів виставити проти поляків всього 16 тис. бійців. Це й спонукало відправити на фронт бригади галичан.

27 березня командування 1-ї бригади ЧУСС прибуло до штабу 44-ї стрілецької дивізії у Вінницю. До прийому гостей заздалегідь підготувались. На пероні вокзалу галичан зустріли почесна сотня, оркестр, начдив І. Дубовий, начальник штабу П. Волков і член Реввійськради фронту Р. Берзін. Згідно з оперативним планом бригада перекидалася до Бердичева. Далі її полки висувалися в околиці Чуднова.

«На Галичину! На Львів! – гасла, під якими скеровувалось стрілецтво на фронт, – писав учасник тих подій Олекса Кузьма. – Говорили про це комісари, писались в наказах і такі були певні скорого здобуття Галичини, що наприклад всякі залеглі належності обіцяли виплатити стрільцям в Галичині»^[500].

Це, безумовно, позитивно вплинуло на стрілецтво. Переконливим свідченням були результати останньої перевірки боєздатності 1-ї бригади. Її здійснили прибулі командарм М. Муралов, В. Затонський і С. Аралов. Вони були задоволені січовиками, а командувач визнав, що такого «замечательного» війська він ще не бачив. Тоді ж був призначений командиром бригади колишній сотник УСС Михайло Баран.

Про повагу до січовиків свідчить участь 52 галичан у дивізійній конференції, на якій обирали делегатів на IV Всеукраїнський з’їзд рад у Харкові. 18 квітня до Бердичева з М. Мураловим прибув Іван Сіяк. Він радо зустрівся з галичанами-січовиками, згадував про 1914 р., коли командував технічною сотнею. Прибув він з мандатами Москви і Києва, як голова комісії Реввійськради фронту по роботі серед галицьких частин. Своє становище І. Сіяк використав у трагічні дні квітневої катастрофи, коли потрібно було рятувати багатьох однополчан.

На конференції 44-ї дивізії одинадцять галичан обрано на Всеукраїнський з’їзд рад, а серед них М. Барана, М. Михайлика, Н. Гірняка, О. Паліїва, М. Козоріса, М. Кічуру, Р. Заклинського.

Отож першою прибула на фронт бригада січовиків. А невдовзі окопи під Літином зайняли полки 2-ї бригади Юліана Головінського. Третя бригада Осипа Станиміра спільно з частинами 60-ї стрілецької дивізії отримала наказ обороняти Бар. Головний штаб, кіш 1-ї бригади під командуванням Онуфрія Нагуляка, тилові частини та 150 старшин, переведених у резерв, направлені були до Києва. Туди ж перекидалась із одеського аеродрому авіація ЧУГА, яка наприкінці квітня взяла участь у боях, утім, безуспішно^[501]. А до Київської школи червоних старшин відібрано 96 старшин і стрільців.

Тим часом на фронті відчувалося передгроззя. Бригади отримали занадто широкі ділянки фронту і впевненості в їх утриманні не було. Сили ворога набагато переважали галичан. Особливо складне становище склалося у 2-й бригаді. В один із квітневих днів до Юліана Головінського стрілецька стежа привела молоду жінку. Затримана при переході фронту виявилася кур’єром полковника О. Удовиченка. Вона повідомила, що у складі польських військ готується до наступу на Київ армія УНР. Українське командування запропонувало галицьким бригадам негайно виступити проти більшовиків і приєднатись до армії М. Омеляновича-Павленка. Зазначено й термін – 23 квітня.

Якраз напередодні бригаду відвідав командарм М. Муралов. Він заявив Головінському, що має наказ розділити частину на курені і розкидати їх до полків 45-ї дивізії. Виявилося, що є також намір провести арешти серед галицьких старшин. А ще – не вистачало білизни, форми, літаків і харчів. Все це викликало вибух обурення особового складу^[502]. Не вистачало лише іскри.

Нею став таємно доставлений у штаб 2-ї бригади наказ генерала М. Омеляновича-Павленка^[503]. У ньому ставились завдання всім галицьким бригадам 23 квітня виступити проти Червоної армії і приєднатися до його частин, які оперували тоді в районі Балти. Керівництво акцією було покладено на 2-гу бригаду, яка дислокувалася на центральній ділянці фронту. Відтак Ю. Головінський, А. Ерлє, М. Луцький приступили до операції.

21 квітня командир бригади надіслав кур’єрів до С. Петлюри, польського командування, командирів бригад О. Станиміра і М. Барана. Галичани були впевнені, що після приєднання до армій УНР та Повстанської вони візьмуть участь у поході на Київ та відновленні української державності^[504].

Час виступу обрано напрочуд вдало. 23 квітня 1920 р. у Києві була скликана Перша галицька конференція, на яку виїхали всі політпрацівники і дехто з командирів. У її роботі брали участь діячі ЦК КП(б)У і уряду України В. Затонський, П. Любченко, Ф. Кон, В. Блакитний. З військ прибули 185 делегатів, у тому числі комуністи В. Порайко, Ф. Конар-Палащук, О. Нагуляк, І. Цепко, Я. Струхманчук, а також представники інших партій або безпартійні Ф. Замора, М. Балицький, В. Бобинський, Є. Яворівський, Д. Білик. У розпалі дискусії Затонський раптом повідомив: уранці польська армія порушила перемир’я і перейшла в наступ. Разом з пілсудчиками йшли частини С. Петлюри. Дві галицькі бригади (ІІ, ІІІ) перейшли на бік поляків і Головного Отамана. Затонський заявив, що вирушає на фронт, і закликав усіх повернутися до частин. Місцем збору призначено бендерські казарми. Але на фронт більшість із них не потрапили.

Напередодні у «Червоному стрільці» була опублікована «заспокійлива» відозва голови Раднаркому республіки Х. Раковського. «Єдина наша мета, – звертався він до галичан, – допомогти Східній Галичині вирватись з-під ярма польських панів і утворити в Галичині незалежну владу галицьких робітників і селян… Коли Галичина буде вільною, галицькі робітники і селяни самі вирішать – чи увійти їм у федеративний союз з радянськими республіками України і Росії». Однак ця відозва до військ не дійшла.

23 квітня зв’язкові Ю. Головінського розвезли по бригадах ЧУГА наказ про виступ. У ньому зазначалось:

«Два місяці вже минуло, як Українська Галицька Армія, виснажена довгими боротьбами й лютою пошестю, заключила злуку з большевиками. Великі надії ми покладали на цю злуку. Ми вірили, що вона принесе нам визволення найдорожчої нам Галичини, від польського панства, але гірко на цім завелись. Вже зразу було видно, що союз з большевиками веде наше стрілецтво до пової неволі – неволі жидівсько-московської комуни, а не до визволення.

Що ж дали нам большевики? Розділили нашу Армію між поодинокі советсько-московські дивізії, старшин наших частіш вимордували, частіш вивезли в далекі московські лягери, наслали хмару комісарів і всякої іншої сволоти в наші частини, знищили наше духовенство, хотіли ще вирвати з наших зболілих грудей наш послідний скарб – любов до свого народу – і під покришкою комуністичних кличів стопити нас в єдіну нєдєліму совєтску Рассею.

Наша Армія як така вже перестала існувати для зовнішнього світу. Не маючи вже ніякого представництва, замовкла перед цілим світом. За що мог говорити лише тов. Троцький, Лєнін, Нахамкес, Муралов і прочі спасителі. А тепер знова надійшов мент, де Українсько-Галицьке стрілецтво скинуло своїх опікунів і віддихнуло свобідніше.

Може знов закинуть нам зраду? Зраду закинуло нам в минувшім році здеправоване наддніпрянське правительство, коли ми перейшли до Денікіна. Закинув нам зраду Денікін, коли ми опинились над пропастю безвихідного положення в його союзі і конечністю рятунків були приневолені шукати союзу з большевиками.

Закинуть нам тепер зраду й большевики, що ми їх опустили. Однак ні один щирий Українець не посміє нам закинути, що ми зрадники свого народу. Коли треба буде завести комуну у себе, то заведемо її, як ми схочемо й як сего буде вимагати інтерес нашого народу.

Ширший світ довідається ще о нас і осудить, чи доброю ми йшли дорогою, чи злою. Як би се не було, факт є, що в історії не було другої подібної армії, яка би перейшла стільки горя, злиднів і наруг, як Ти, Українське Галицьке Стрілецтво. Але й нема другого приміру в цілім світі, щоб хто так непохитно стояв за ідею визволення свойого народу, як Ти, Український Стрільче.

Команда Бригади все йшла за голосом дорогих їй Стрільців. І коли побачила, що послідня дошка рятунку, якого ми сподівалися від нашого нового опікуна, завела – рішилась на послідну пробу визволення. Тож нехай ніхто з Вас не вагається, куди йому тепер йти. Наш клич тепер один: Скинути ярмо опікунів, опертися на власних силах й бити всіх ворогів. Тоді тільки станемо сильними й проб’ємо собі дорогу до визволення рідної нам Галичини.

Нехай живе Самостійна Українська Народня Республіка»^[505].

Згідно з планом командування, усім бригадам ставилися завдання: розгромити тилові частини XII армії, захопити Вінницю, Жмеринку та з’єднатися із Повстанчою армією Омеляновича-Павленка. Але спозаранку того фатального дня почалися незгоди. 1-а бригада цей виступ не підтримала і залишилася на місці. Полки ж бригад Головінського і Станиміра під Вінницею наштовхнулись на вогонь піднятих по тривозі підрозділів охорони штабу 45-ї дивізії. Невдовзі налетіли кіннотники кавбригади Григорія Котовського. В сутичці з червоними галичани зазнали втрат, відступили і потрапили під вал польських військ.

Польське угруповання вранці 25 квітня проломили фронт, ослаблений несподіваними діями галицьких частин. 27-го вони оточили і роззброїли бригади. Дві тисячі галичан опинилися за колючими дротами концтаборів – насамперед Тухолі. 21, 23, 26 і 29 травня сюди прибули перші транспорти галичан, всього близько 600 осіб. 23 липня до шестисот таборитів приєднались генерал М. Тарнавський, поручник Р. Купчинський, хорунжий Б. Купчинський, заарештовані в с. Васютин на Рогатинщині^[506]. Лише окремим групам вдалося вислизнути із залізного кільця і пробитися до армії М. Омеляновича-Павленка. На початку вересня галицькі частини під командуванням генерала А. Кравса здійснили героїчний рейд окупованим Поділлям, далі – через Карпати до Чехословаччини. Невдовзі у таборі Німецьке Яблонне опинилось 5 тис. інтернованих військових, з яких створено галицьку бригаду^[507].

А що сталося з першою бригадою січовиків? У день заколоту до неї під Чуднов прибули В. Затонський та І. Дубовий, які мали намір негайно роззброїти галичан. Але М. Баран, А. Бізанц, З. Носковський запевнили їх, що бригада і далі буде битися проти поляків. Їм повірили.

Невдовзі польські частини легіонерів і уланів з’явилися перед фронтом галичан. Зав’язався бій. Перші атаки ворога були відбиті. На другий день противник знову навалився на полк З. Носковського і Р. Волощука. Та тільки тоді, коли сусідня Таращанська бригада без попередження відійшла і ворожі частини вдарили по оголеному флангу, галичани не витримали. Відступаючи, вони завдавали ворогу втрат. На околицях станції Бабушки відхід бригади прикривали сотні М. Німиловича і Г. Федишина. Сотники знаходились на найбільш небезпечних ділянках бою і обидва загинули.

П’ять років дрогобичанин Микола Німилович воював на фронтах. Неодноразово відзначався у визвольних звитягах. Його ім’я увійшло до когорти видатних діячів і героїв національно-визвольних змагань, яких висунула Дрогобиччина. Серед них були три брати Григорій, Іван і Василь Коссаки, Степан Шухевич, Клим Гутковський, Микола Стронський, Григорій Іваненко, Осип Думин.

У боях під Бубищами, Чехами відзначились артилеристи батарей сотників Медвідя, Зубрицького, поручника Полянського. Учасник цих подій Андрій Дівнич згадував, як біля села Білополя, коли польські частини уланів загрожували оточенням, до колони відступаючих під’їхав М. Муралов.

– Ви, мабуть, знаєте, про зраду двох бригад. То, може, й ви захочете до поляків? – звернувся він до стрільців.

– Що ви, товаришу командир, ми з ними, клятими, воюємо вже півтора року, – відповів хтось із січовиків.

27 квітня бригада була оточена під Михнівкою. Виконуючи наказ командира, полк З. Носовського пішов на прорив. Галицька кіннота Шухевича буквально прорубала дорогу своїм стрільцям. Курінь Ю. Гоїва, сотня П. Шеремети, група М. Барана, кілька інших підрозділів – всього дві тисячі бійців і командирів вирвалися у бік Києва^[508].

Решту підрозділів об’єднав і очолив А. Бізанц. Він вивів групу до Цибуліва, де вона розпалася. Частина стрільців об’єдналися в групу М. Ірчана і пішла на схід до червоних. Група Бізанца – до 500 стрільців – рушила у бік Дзюнкова, де наштовхнулася на колону штабу 44-ї дивізії, у складі якої пробивались на схід підрозділи на чолі з Н. Гірняком і М. Бараном. Під їхньою охороною знаходився, між іншим, і В. Затонський. 1 травня це угруповання потрапило між двох вогнів – поляків і повстанців. Найбільша частина галичан намагалася прорватись до М. Омеляновича-Павленка. Але під Немировом їх оточили легіонери генерала Ромера. Лише невеликим підрозділам вдалося врятуватись і влитися до повстанців отамана Волинця.

Пробилася на схід до червоних лише група Ганса Коха, з якою відходив В. Затонський з політпрацівниками. Після виходу до своїх член Реввійськради щиро дякував Коху і всім галичанам, говорив, що вони врятували йому життя. Між іншим, через десять років колишній сотник УГА професор Ганс Кох з Альфредом Бізанцом прибули до радянського вже Львова як представники консульства Німеччини. З початком війни 1941 р. Ганс Кох знову прибув до Львова. 30 червня він вітав на Національних Зборах у будівлі «Просвіти» відновлення самостійної України під проводом ОУН – бандерівців^[509]. За що одразу ж отримав догану Берліна. 1943 р. Г. Кох і А. Бізанц стали співорганізаторами у Львові дивізії «Галичина»^[510].

Дві тисячі полонених січовиків першої бригади поляки під конвоєм привели до Вінниці. Там, у кримських казармах, до галичан прибули представники Симона Петлюри. Умовляли переходити до них на службу. З 2400 погодилися лише 330. Брати участь у польському поході на Велику Україну більшість не бажала. А Головний Отаман дуже хотів цього. Напередодні він зустрічався з Пілсудським і домовився, що всі бажаючі будуть визволені.

Пілсудський вдало скористався ситуацією на київському напрямі і розгорнув наступ по всьому фронту. Вже 27 квітня він переніс ставку у захоплений Житомир. В цих умовах командування Південно-Західним фронтом обрало єдино правильну тактику – не приймаючи боїв, відводило XII армію у бік Києва, а XIV – на Одесу. Це змусило поляків розтягувати фронт наступу, розпорошувати сили. І все ж 6-го травня передові частини польських і петлюрівських військ вступили в Київ. Через тиждень до української столиці завітав Ю. Пілсудський^[511]. Так закінчила у ті скорботні квітневі дні 1920 р. своє існування Українська галицька армія. Однак визвольні змагання за державність і соборність українських земель продовжувалися.

Квітневі події на польському фронті уряд Радянської України і командування фронтом сприйняли надзвичайно болісно. «Не встигла (Друга. – Авт.) галицька бригада виявити свою готовність пліч-о-пліч із радянськими військами вести боротьбу з поляками, – доносив Й. Якір Реввійськраді фронту, – як в ніч на 23 квітня частини 2-ї і 3-ї галицьких бригад підступно зрадили Робітничо-селянську Росію, підло вдарили у тил нашим доблесним частинам. Під сильним натиском поляків і внаслідок глибокого обходу галичанами правого і лівого флангів нашої дивізії, частини повинні були залишити кілька пунктів»^[512].

Нещодавно в архіві віднайдено записку Р. Берзіна Л. Троцькому, в якій, зокрема, зазначається: «За період польського наступу справу значно погіршила зрада Галицьких частин і дії банд у тилу, які ускладнили становище у районі Києва»^[513]. Гортаючи й інші «секретні» військові донесення і рапорти, неважко зауважити, як «уславлені» радянські воєначальники звалили всю провину за свої поразки на Поділлі і втрату Києва на галичан. Цим, власне, приховували свої стратегічні помилки і прорахунки.

Відтак по всій Україні, особливо у Києві, Вінниці, Одесі, прокотилася хвиля масових арештів. Сотні, а може, й тисячі людей, які служили або мали опосередковане відношення до Галицької армії, ув’язнювались або затримувались. В першу чергу репресій зазнали польовий штаб, кіш бригади УСС, курсанти Школи червоних старшин, запасні курені і тилові підрозділи, які дислокувались у Києві. Частину галичан за блискавичними вироками надзвичайки відразу розстріляно. В Одесі 500 ув’язнених виздоровців загнали в ешелон для відправки до Києва. Але 28 квітня транспорт оточили червоноармійці і обстріляли. Очевидці засвідчують загибель у тій масакрі близько 60 чоловік. Решту привезли до Харкова і після ретельної перевірки відпустили.

Драматичною виявилась доля й тих, хто потрапив до збірної станиці в Бірзулі. Саме сюди стікалися з усіх кінців старшини без посад, військові судді, підстаршини армійських установ. Осіла тут і трупа фронтового театру на чолі з І. Рубчаком та І. Шияном. Між іншим, вона дала кілька вистав прямо на вокзалі – за відсутністю більшого приміщення.

У ті ж дні завершено фільтрацію усіх зібраних. Кілька сотень нездатних до служби демобілізовано, решту ешелоном відправили до Києва. Однак 24 квітня на станції Жмеринці їх оточили червоноармійці. Почулась стрільба. Шокованих галичан роззброїли, вилучили і взяли під охорону старшин І. Грабовенського, В. Індишевського та інших. Від конвою дізналися про події на фронті. По дорозі у Вінниці, Козятині, Фастові до вагонів вривались червоноармійці, матроси, брутально грабуючи і загрожуючи розправою.

Взагалі у Києві зібралася така велика кількість галичан-«злочинців» (1200), що органи влади й не знали, куди їх діти^[514]. Спершу відокремили півтори сотні старшин, яких під суворою охороною відконвойовано до Москви. Серед потерпілих виявились С. Горук, О. Колодницький, І. Цяпка-Скоропад, Є. Бородієвич, І. Грабовенський.

Чимало старшин, наприклад, О. Бандера, М. Капуста, Т. Рожанківський, О. Янович, затерлись у масі стрільців, яких було загнано до бендерських казарм і приєднано до коша УСС О. Нагуляка. Невдовзі до них прибув В. Порайко, одразу й безапеляційно оголосивши, що всіх стрільців зараховано до складу XIV радянської армії.

На початку травня 600 чоловік відправили до Харкова. Хвилюючий спомин про події тих днів у Харкові залишив учасник IV Всеукраїнського з’їзду рад (16–20 травня 1920 р.). Никифор Гірняк. У доповіді Х. Раковського про події на фронті галичани не згадувались. Але у відповіді на запит делегатів він оголосив ЧУГА зрадницькою. Отоді й зірвався комісар 44-ї дивізії М. Кручинський, якого разом із Затонським врятували в час відступу січовики. «Раковський сидить у Харкові, спить на мяких матрасах, а я бачив своїми очима, як хоробро билися галицькі Українські січові стрільці. Винні не вони, а ті, хто так ставилися до галичан», – не втримав образи комісар. Його підтримали І. Сіяк і Ф. Конар-Палащук, А. Хвиля та І. Немоловський (між іншим, зять голови уряду ЗУНР С. Голубовича). У відповідь з’їзд утворив спеціальну комісію для розслідування квітневих подій.

Невдовзі уряд Радянської України і командування фронтом домоглося від Кремля дозволу сформувати нові галицькі частини. 31 липня 1920 р. В. Затонський надіслав телеграму Й. Сталіну і С. Косіору із проханням прискорити відправку до XIV армії галичан із Москви, Омська, Казані, Туркестану і Сибіру, а також і 44-ї стрілецької дивізії (де був цілий галицький полк усусів Юліана Гоїва)^[515].

Отоді й згадали в’язнів підмосковного табору Кожухів, куди вивезли практично всіх галицьких старшин і невелику кількість стрільців бронедивізіону. Вже на початку травня транспорт з галичанами прибув до Москви, а відтіля в концтабір Кожухів, що за 3–4 кілометри на схід від столиці. Його опис знаходимо у спогадах колишнього в’язня Івана Максимчука:

«Табор в Кожухові – це простокутник, що займає великий, кількаморговий простір землі, загороджений високим двометровим парканом з дошок так густо збитих, що важко було знайти яку шпару, котрою можна би було бачити, що діється на світі. На паркані стремів ще кількачастий дріт висоти до двох метрів. Зовні і в середині табору стояли майже що 10 кроків військові стійни, які стерегли нас. Таборовий регулямін був доволі строгий. О 5 годині ранком нас будили, а день кінчався о 10 вечером і в тім часі кожний мусив бути вже на своїй койці. Харч був нужденний. Ми одержували один російський фунт хліба, чорного та гливкого, з піском, гіркого; в ньому було все, тільки не було правдивої муки… Крім цього, ми діставали один лут кави (палена луска з пшона), званої в бараках популярно чаєм (жовтавий зглядно бронзовий порошок), два і пів лута цукру і ми з того ладили собі сніданок та вечерю. Обід сочевидної або пшоняної зупи, без соли і заправи, в якій плавали поодинокі зерна пшона або посліду пшениці. Другою стравою була майже щоденно рідко зварена сочевиця або пшоняна каша»^[516].

Сотню галицьких старшин розселили у бараці № 4. У сусідньому «жило» двісті офіцерів білої армії. Ув’язнених використовували на різних роботах, зокрема, водії бронедивізіону працювали на автозаводі АМО. Скоро їм пощастило: взагалі перевели до заводського бараку. До табору вони так і не повернулись.

У Кожухові, як і в інших таборах, велася політико-освітня робота. До ув’язнених частенько навідувався лектор по агрономії, колишній вчитель з Рогатинщини і старшина УГА Олександр Гарасевич. Крім нього, приїжджали більшовицькі агітатори Федір Конар-Палащук, Михайло Левицький.

Якось поручник УСС Євген Ясеницький організував старшинський хор у складі 40 співаків. Вечорами після роботи у таборі лунали стрілецькі та українські народні пісні. Хор так сподобався начальникові табору Акмолінову, що він звільнив його учасників, а також драмгуртівців від важкої фізичної роботи. Артистам навіть виділили кращі харчі, перевели в ліпший барак. Невдовзі галичани збудували й театральне приміщення. Словом, прикарпатці одразу ж стали користуватися неабиякою повагою багатотисячного табору – як ув’язнених, так і начальства.

Усе це якось зменшувало нервову напругу людей – адже багато з них небезпідставно турбувалися за своє здоров’я, для декого Кожухів став останнім притулком на життєвому шляху. Важкі фізичні випробування, хвороби косили їх. Неодноразово прощалися січовики зі своїми побратимами. Зокрема, 14 липня поховано ветерана легіону УСС, героя карпатських боїв, командира 2-ї Коломийської бригади отамана Романа Дудинського. Навічно залишились у підмосковній землі чотар УГА Микола Лушпинський, голова Стрийської повітової Української Національної Ради сотник Омелян Колодницький та інші.

20 травня галицькі бараки загули: несподівано до Кожухова привезли командувача УГА, генерал-хорунжого Осипа Микитку. Всупереч проханням галичан його розмістили в сьомому бараці з офіцерами Добрармії. Зустріч генерала з галицькими стрільцями і старшинами була хвилюючою. Він розповів про двохмісячне ув’язнення разом із генералом Г. Ціріцом у Бутирці^[517]. Недавній начальник штабу УГА невдовзі помер, як було повідомлено, у тюремному лазареті. «Генерал Микитка витерпів багато у тюрмі, – згадував Іван Максимчук, – з ним обходились дуже строго, подавали йому поганий і зіпсутий харч, а також вкрали йому останній коц і плащ, так що він лишився тільки в щоденнім знищенім одязі… Протягом місяця червня 1920 року найменше 2–3 рази приїздили до генерала представники з Москви ВЧК, а може також військових установ, які генералу Микитці пропонували обняти визначну команду над червоним корпусом, спершу навіть на західному фронті, а опісля в запіллю і переконували його, щоб він це становище приймив. Та генерал Микитка за кожним разом заявляв, що ці пропозиції не приймає, бо він волить бути стрільцем в своїй армії, як генералом в червоній»^[518]. Десь наприкінці серпня за генералом приїхали люди «залізного Фелікса». До Кожухова він більше не повернувся.

Необхідно також відзначити неабияку роль Галицького бюро при ЦК РКП (б) у Москві щодо врятування від розправ Всеросійської надзвичайки великої кількості заарештованих і ув’язнених галичан у 1920 р. У його складі діяли енергійні працівники Іван Краснокутський-Левченко, Олександр Пушкар, Яків Баландюк, Олександр Гарасевич, Осип Букшований (якого галбюро вирвало із Кожухова) та Ніна Кухарчук – майбутня дружина М. Хрущова. Архівні справи фонду галбюро зберігають велику кількість заяв, телеграм керівництва галбюро до особливого відділу ВЧК, до її голови Ф. Дзержинського з проханнями про визволення галичан із концтабору Кожухів, Ярославської тюрми, із Соловків. Так, в листі від 25 травня 1920 р. зазначалось, що в Кожухові знаходиться 315 галичан, стрільців і старшин Червоної української галицької армії, які билися на польському фронті у складі Червоної армії. З них 149 старшин брали участь у війні проти Польщі у складі Галицької армії ще з 1 листопада 1918 р. Проте у травні 1920 р. їх безпідставно заарештували в Києві, куди вони прибули з Бірзули і Балти за наказом командування XII радянської армії. Крім того, 80 підстаршин і стрільців та 78 військових автопанцерної сотні, які прибули до столиці України згідно з розпорядженням польового штабу ЧУГА, також були заарештовані і без будь-яких звинувачень вивезені до Кожухова^[519].

9 червня голова галбюро Іван Краснокутський знову звернувся до відомства Дзержинського з клопотанням визволити в’язнів Кожухова, які з 6 травня безпідставно утримуються в концтаборі, і направити їх до галицьких частин Червоної армії^[520]. 26 червня керівництво галбюро надіслало до ВЧК чотири списки ув’язнених старшин кожухівського табору з проханням направити їх у розпорядження Південно-Західного фронту^[521]. Між іншим, серед архівних документів знаходяться чимало заяв від галицьких старшин О. Букшованого, Т. Франка (сина Каменяра, який теж перебував за дротами Кожухова), Є. Бородієвича, К. Мойсейовича та інших, які наполегливо просили направити на польський фронт, який підійшов до Галичини.

16 липня новий голова галбюро Олександр Пушкар надіслав тривожну телеграму до Києва В. Затонському про те, що за наказом ВЧК вивезено 150 галицьких старшин із Кожухова у розпорядження особливого відділу Архангельського губчека – на Соловки. Того драматичного дня до Кожухова прибув добре вишколений червоноармійський загін. Невдовзі на площу викликали галичан і оголосили список, до якого потрапило більше сотні старшин. Після короткого прощання їх вивели під конвоєм. Куди – ніхто не знав. Табір став свідком зворушливих сцен. Дружина поручника Євгена Кобрина, коли її не включили до списку, кинулася до чоловіка. Марно вартові намагалися приєднати її до колони. Не хотів розлучитися з батьком 17-літній Омелян Колодницький, намагався розділити його долю. Та сотник зі сльозами виштовхнув сина зі строю. Це було їхнє останнє побачення: по дорозі до Архангельська батько помер.

Пізніше стало відомо, що цю групу галичан повезли до соловецьких таборів. Переповнену в’язнями баржу потопили у Білому морі. Серед тих нещасних були кожухівці: отаман Сень Горук, сотники Марко Вадовський, Лев Кокіш, Юрко Кантимір, Юрко Курдіяк, Михайло Капко, Василь Метельський, Гриць Фединський, Іван Цяпка-Скоропад, поручники Володимир Дуцько, Євген Кобрин з дружиною Стефанією, Леонтій Лушпинський, Адольф Площенський, Олекса Стадницький, Михайло Саляк, Тадей Слобода, Євген Ясеницький, чотарі Гриць Гоцький, Володимир Дроздовський, Григорій Олійник, Ігнат Прокіп, Євген Тимофійчук, хорунжі Зенон Кулицький, Михайло Лучак, Гнат Хаджай, Іван Шпорлюк та інші галицькі старшини^[522].

Тільки 16 серпня 1920 р. керівники Галревкому В. Затонський, М. Баран і М. Левицький надіслали телеграму до особливого відділу ВЧК, Центрального комітету РКП(б) і Реввійськради республіки, в якій відзначили: «У зв’язку з подіями на польському фронті (мається на увазі заколот двох галицьких бригад у квітні) у Києві арештовані 200 колишніх офіцерів-галичан і вислані до Кожухова, а звідти в Архангельск і Ярослав. Нині у звільненій Галичині формуються галицькі частини, але вкрай не вистачає командирів. Галревком прохає направити в його підпорядкування усіх галичан із Архангельська і Ярославля»^[523].

Однак цей запит прийшов запізно. Із Соловків взагалі ніхто не повертався. Щоправда, з Ярославльської тюрми повернулися Остап Бородієвич, Володимир Гаванський, Степан Миколин, Василь Скрипчук. Працівникам галбюро вдалося звільнити кількасот галичан-кожухівців. Зокрема, 10 липня 60 чоловік відпущено на волю. Серед них були сотники О. Думин, О. Козловський, В. Брикович, поручники І. Індишевський, Ю. Карпінський, А. Сиротюк і автор спогадів «Кожухів» Іван Максимчук. Вийшли на волю за проханням галбюро Осип Букшований і Тарас Франко, а також юний Омелян Колодницький, якого віддали в московську школу скаутів. 15 липня всіх галичан, окрім генерала Осипа Микитки, вивезли до Казані.

Влітку 1920 р. у столиці Татарії опинилося більше двох тисяч недавніх військових УГА. Півтори тисячі їх прибули з Харкова і Києва, майже 400 – з Одеси і кілька сот із Кожухова та Москви. Всі вони вливалися до складу стрілецьких сотень, якими командували старшини-галичани Кондрацький, Струхманчук, Чайківський, Стафіняк, Ковальчук, Балицький, Нагуляк. Політкомісарами були призначені теж уродженці з Галичини М. Яворський, Н. Хомин, М. Гаврилів, М. Наваловський, Є. Коханенко, М. Козоріс, І. Сірко та інші. Сотні увійшли до окремого галицького полку, який займався бойовою підготовкою, виконував господарські роботи. В ньому, крім того, проводилась широка політико-виховна робота, діяла партійна школа. У сотнях організовано партійні гуртки, в яких нараховувалось 20–30 чоловік. Серед них проходили політичну підготовку майбутні діячі компартії Західної України Мирон Заячківський, Озіаш Шехтер, Осип Купранець, Степан Амброзян, Іван Сірко, а також військові, політичні та наукові діячі УРСР Онуфрій Нагуляк, Яків Струхманчук, Михайло Дацків, Матвій Яворський, Мирослав Гаврилів, Василь Чайковський.

За відсутністю житла в Казані, галицьке стрілецтво розміщалося у вагонах. Отож коли 25 липня прийшов наказ із Москви направити на Південно-Західний фронт півторатисячний полк галицьких стрільців, збиралися недовго. Його командиром став 30-літній уродженець Тернопільщини, активний діяч УСДП, недавній старшина австрійської, згодом Галицької армії Онуфрій Нагуляк. За кілька днів ешелони прибули до Жмеринки, де їх зустрічали В. Затонський, М. Баран, І. Немоловський, Ф. Конар-Палащук – представники щойно створеного в Харкові Галревкому.

5 червня радянські війська перейшли в наступ по усьому фронту. Завдяки діям 1-ї Кінної армії вже через два дні відбито Житомир, XII армія зайняла українську столицю, а XIV йшла на Гайсин, Немирів. У військах поширювалися звернення Реввійськради Південно-Західного фронту (від 3 червня), в яких червоноармійцям ставилося завдання допомогти «робітникам і селянам Галичини утворити власну робітничо-селянську владу»^[524]. У ході наступу уряд УНР тимчасово зупинився на станції Жмеринка^[525]. Після затяжних двотижневих боїв 26 липня було форсовано Збруч, а через двадцять днів кіннотники Будьонного, Примакова і армійська група Якіра підійшли під Львів. Серед бійців 44, 45 і 60-ї стрілецьких дивізій були й галичани. У складі 132-ї бригади 44-ї дивізії І. Дубового воював проти поляків 1-й полк колишньої бригади УСС під командуванням Ю. Гоїва. У ньому служили ветерани УСС Петро Шеремета, Степан Мельничук, Микола Стронський, Яків Струхманчук, Михайло Баран.

1-й полк 45-ї дивізії називався Галицьким, бо майже дві тисячі його стрільців були вихідцями з Галичини. У його складі служили Мирон Заячківський, Роман Кузьма, Михайло Козоріс, Іван Цепко, Ростислав Заклинський, Дмитро Шкільник, Остап Стеця, Михайло Сеник, Павло Сампара, Онуфрій Нагуляк. Під час походу Червоної армії на західноукраїнські землі до галицького полку добровольцями тільки з Бродівщини прийшли до 200 осіб, серед них Олекса Кожан, Мирон Олексюк, Євген Іллящук, Пилип Гузюк, Павло Миськів, Енцель Ступ. Молоді галичани вже пройшли нелегкі випробування. Так, Олекса Кожан у 22 роки побував у австрійському таборі Гмінд, служив в австрійській армії, воював в Альпах, півтора року перебував в полоні у Північній Італії. 26-річний Петро Ковалишин із села Настанів на Тернопільщини юнаком виїхав у Канаду, за революційну діяльність був засуджений на 5 років і депортований у Польщу. А на початку вересня 1920 р. став червоноармійцем. Після війни Петро Якимович закінчив Харківську школу червоних старшин, отримав звання комдива (генерал-майора) та у серпні 1936 р. безпідставно заарештований і розстріляний.

Взимку 1921 р. 1-й Галицький полк у складі дивізії Й. Якіра передислокувався до Умані. Невдовзі сюди прибули галицький курінь П. Шеремети із 44-ї дивізії і запасний галицький курінь з Вінниці. Всі частини об’єдналися в 1-й Галицький полк 45-ї дивізії. Його командиром був призначений М. Яцків, комісаром О. Нагуляк. Секретарем партбюро полку обрано І. Цепка. В редакції дивізійної газети працювали М. Козоріс, М. Ірчан, Р. Заклинський, в політвідділі – О. Кожан, П. Гудзюк, куренями командували П. Шеремета, Ю. Кметик, І. Мазяр. Галицький полк був однією з кращих бойових частин Української робітничо-селянської армії. У березні 1921 р. V Всеукраїнський з’їзд рад у Харкові нагородив його орденом Червоного прапора.

Весною 1921 р. полк отримав назву 402-й Галицький, а влітку почалася демобілізація бійців старшого віку. На мітингу в Умані В. Затонський сказав, що стрільці можуть при бажанні повернутися додому. Тоді до Галичини виїхало 800 осіб. У липні 1922 р. на вимогу Польщі 402-й Галицький полк було розформовано. Залишено лише сотню охорони штабу дивізії в Умані. Напередодні до галичан приїздив голова ЦВК Г. Петровський, голова уряду Х. Раковський. Вони займалися питаннями влаштування стрільців і старшин, ділові і військові якості яких цінувалися дуже високо. Багато хто з них залишилися в Червоній армії й досягли високих посад. Так, колишній селянин із Прошової на Тернопільщині Степан Підлісний закінчив академію, командував полком, загинув під час боїв у Фінляндії. Остап Стеця став генералом ПНР, Онуфрій Нагуляк у 1932 р. очолив Харківську школу червоних старшин, а невдовзі був розстріляний. Така ж трагічна доля спіткала П. Сампару, Б. Петрицю, П. Соколовського, Ю. Гоїва, М. Романюка, П. Демчика, В. Романишина, М. Чеховича, М. Чишкевича, В. Онишкевича та інших^[526].

Політика українізації, перехід до непу, що розгорнулися після війни, підняли моральний дух і творчу наснагу галицьких емігрантів, яких у 1925 р. було 50 тис.^[527] Багатьом з них довірили відповідальні посади в партійних і радянських органах, державних установах Харкова, Києва, Полтави, Вінниці, Умані, Бердичева, інших міст України.

Восени 1921 р. з нагоди четвертої річниці Жовтневої революції радянський уряд оголосив амністію рядовим учасникам військових формувань Колчака, Денікіна, Петлюри, Врангеля, крім офіцерів. Восени 1923 р. на IV з’їзді рад Київщини В. Чубар, говорячи про помилування Ю. Тютюнника, сказав: «Ми маємо вже розклад білої української еміграції. Незабаром обдурені селяни і робітники прозріють, коли вони побачуть, що тільки з робітничо-селянським урядом можна провадити роботу в тому напрямку, щоб перейти до мирної праці, вернутися до своєї країни, щоб творити нове життя». Тоді ж, наприкінці жовтня, у пресі з’явилося звернення до всіх українських військових емігрантів Ю. Тютюнника, який у серпні прибув на Радянську Україну і під тиском ДПУ закликав усіх стрільців повертатися до рідних домівок та працювати на користь свого народу. В ті дні він ще вірив у милосердя радянської влади^[528]. Але у 1929 р. генерал був арештований і розстріляний, між іншим, разом із денікінським генералом Я. Слащовим, який теж потрапив у сталінський зашморг.

А взимку 1922 р. у Відні утворилася Спілка провідних діячів УНР, яка невдовзі звернулася до більшовицького уряду з проханням про амністію і висловила готовність співпрацювати з радянською владою. Мабуть, певну роль зіграла таємна зустріч після конференції в Генуї 1922 р. президента Української Національної Ради ЗУНР Є. Петрушевича і голови Раднаркому УСРР Х. Раковського, бо вже 15 листопада 1924 р. з Йозефова на Україну виїхав перший транспорт із 150 галицьких стрільців і старшин. 20 листопада 1924 р. до Харкова виїхало ще 100 старшин Галицької армії на чолі з її колишнім командувачем, полковником Грицем Коссаком^[529]. Через півроку прибула ще одна група, у складі якої був Мирослав Ірчан. Наприкінці 1924 р. в Чехословаччині залишилось лише 3 із 15 тис. галицьких військових. Більшість роз’їхалася по домівках. Крім того, у 1921–1922 рр. в УСРР прибули понад 80 тис. військовополонених, біженців і військових емігрантів із Польщі^[530]. Уряд республіки надав їм житло, роботу за професією. І це при тому, що в Радянській країні було не менше 1,2 млн безробітних^[531]. Багато галичан влилось у червоноармійські ряди.

Немало їх осіло в столиці, особливо у наркоматі освіти. Тут вони завжди отримували допомогу від наркома Миколи Скрипника, який постійно цікавився подіями у поневоленому краї. У вересні 1929 р., повертаючись із Берліна, він побував у Львові, запрошував галичан до Радянської України^[532]. До речі, саме це стало чи не основним звинуваченням його з боку сталінських поплічників. Навіть тодішній голова ВУЦВК завжди урівноважений Григорій Петровський на похоронах М. Скрипника у липні голодного 1933 р. говорив: «Микола Олександрович, на жаль, підпав під вплив зграї Ерстенюків, Яворських, Баданів (усі – галичани. – Авт.) та інших недобитків петлюрівщини і вони творили за його спиною свою каїнову роботу»^[533].

У харківських, київських вузах і наукових інститутах працювали академік Матвій Яворський, професори Михайло Лозинський, Іван Сіяк, Михайло Баран, Микола Балицький, Роман Ерстенюк, Тарас Франко, Никифор Гірняк, Володимир Гадзінський. Директором музею Т. Шевченка у Харкові був Ростислав Заклинський. У Харкові і Полтаві очолював трудові школи Федір Замора. У Таращанському технікумі й Житомирському сільгоспінституті викладав іноземні мови Федір Бекеш. Колишній командувач ЧУГА Василь Порайко обирався головою Полтавського губвиконкому. Невдовзі В. Порайко, вже тоді заступник голови Раднаркому республіки, сам потрапив у чорні списки, відтак – у сумнозвісні єжовські «рукавиці».

Активну участь у процесі українського національного відродження взяли талановиті галицькі письменники, члени товариства «Західна Україна» Мирослав Ірчан, Василь Бобинський, Михайло Козоріс, Іван Крушельницький, Роман Сказинський, Василь Атаманюк, Яків Струхманчук, Іван Ткачук та інші. Колишній командир полку ЧУГА Михайло Дацків і Лесь Курбас очолили Харківський театр «Березіль», на сцені якого виступало сузір’я прекрасних галицьких акторів, таких як Мар’ян Крушельницький, Ольга Рубчак, Осип Гірняк, Амврозій Бучма, Володимир Блавацький, Гнат Юра, які прийшли з фронтового театру УГА.

Однак на рубежі тридцятих років ставлення до західноукраїнської політеміграції круто змінилось. Восени 1933 р. на об’єднаному пленумі ЦК й ЦКК КП(б)У новий комдиктатор республіки П. Постишев зухвало заявив: «М. Скрипник висував на відповідальну роботу баданів, яворських та іншу контрреволюційну наволоч; тягнув у партію Лозинського – члена УВО, вимагав прийняти в партію Курбаса, вимагав завозу на Україну 1500 учителів із Західної України, яких готував надіслати до нас міжнародний імперіалізм»^[534]. Йому підспівував секретар ЦК Станіслав Косіор: «З усіх контрреволюціонерів, що їх тепер викрито, переважна більшість до нас приїхала з-за кордону – з Праги, Галичини й інших міст… Це галицькі націоналісти, які цілком продалися польським поміщикам, суттю ополячилися, були виряджені сюди готувати інтервенцію зсередини… Після СВУ викрито націоналіста Матвія Яворського. Потім виявлено і викрито так званий український націоналістичний центр, на чолі якого стояли Грушевський, що повернувся „чесно“ працювати з радянською владою, пропущений нами на Україну галицький генерал Коссак…»

Жорстока розправа сталінських посіпак над передовою українською інтелігенцією і в першу чергу вихідцями із Західної України, колишніми стрільцями і старшинами легіону УСС, УГА і ЧУГА, досягла найбільшого розмаху у 1930–1934 і 1937–1938 рр.

Наведемо одну із тогочасних «викривальних» характеристик ДПУ:

«Лозинський М. М. – був науковим працівником Інституту радбудівництва і права ВУАМЛІН, в 1918–1919 році був членом галицького буржуазно-поміщицького уряду – товариш міністра закордонних справ. Член УВО, шпигун… Під час перебування на Радянській Україні (з 1927 р.) входив у керівні органи контрреволюційної організації УВО. У ВУАМЛІНі й ІЧП вів шкідницьку контрреволюційну роботу…

Демчук П. І. – був керівником кафедри… в Інституті радянського будівництва та права. Членом австрійської компартії був з 1920 р., членом КП(б)У був з 1929 р. В минулому —… командир сотні галицької армії. Член УВО. З 1925 р. переїхав на Радянську Україну і вів контрреволюційну роботу, шпигун…

Романишин В. І. – був науковим працівником Інституту Радянського будівництва та права. Колишній офіцер австрійської і галицької армій. Член УВО. На Радянську Україну прибув в 1925 році. Шпигун, організатор контрреволюційних повстанських гнізд…

Чехович М. Т. – був науковим працівником Інституту Радянського будівництва та права, член УВО. Колишній офіцер австрійської і галицької армій. Шпигун. Вів контрреволюційну шкідницьку роботу в ВУАМЛІНі…

Вітик С. І. – був членом КП(б)У з 1925 р. Був дійсним членом Інституту історії ВУАМЛІНу… Кол. член австрійського парламенту, віце-президент буржуазно-поміщицької Західно-Української народної республіки, був міністром по галицьких справах при петлюрівському уряді. Член УВО… Шпигун. Вів шкідницьку контрреволюційну роботу на культурному фронті…

Онишкевич В. К. – був зав. кафедри чужоземних мов ВУАМЛІН. Член УВО. Був заст. нач. штабу бригади укр. галицької армії, секретарем міністерства закордонних справ буржуазно-поміщицької Західно-Української народної республіки. На Радянську Україну прибув у 1925 р. Входив до керівництва повстанською роботою УВО. Шпигун. Вів шпигунську контрреволюційну роботу в ІЧП і ВУАМЛІНі»^[535].

1990 р. до Львова надійшов хвилюючий лист від Олександри Питкянен – дочки командувача легіону УСС і Галицької армії полковника Григорія Коссака:

«… Добре пам’ятаю Йозефів, в якому літом 1924 року ми всі були в батька. В цьому ж, 1924 році, батько поїхав до Радянського Союзу. Це була дорога – Прага, Берлін, Штетін, Ревель, Ленінград, Москва. В Москві батько був на прийомі у Фрунзе, отримав назначення в Школу Червоних Старшин ім. ВУЦВК, викладачем спеціальних дисциплін. У 1928 р. батько поїхав в Москву на „Выстрел“ (Вищі курси командного складу) і в 1928 р. отримав призначення у Дніпропетровськ, і організував воєнні кафедри в медичному і гірничому інститутах. А чин мав комдивізії – воєнрук. 15 січня 1931 р. батька арештовано. Ми всі були певні, що це якесь непорозуміння, все швидко виясниться. Потім ми дізналися, що батько на Соловках.

В кінці 1933 – або з початку 1934 р. батька вислали в м. Ірбіт. Літом 1934 року я поїхала до батька. Там була вже мама. Бідували вони. Батько був вже інший. Я все питала його – в чому діло, він не відповідав. В якій справі арештували батька, маму, сестру і чоловіка сестри, я просто не знаю, думаю, що 58 зі всіма додатками…»

З квітня 1990 р. із Ленінграда Олександра Григорівна писала львівському письменнику Романові Іваничукові: «…Вчора в КДБ видали деякі документи батька Г. Коссака: заводську перепустку і вчительське посвідчення, де я знайшла точну дату народження батька Г. І. Коссака – 7 березня 1882 р. Крім цього, я виписала (з того, що мені дали): „Г. Коссак являлся агентом польской и чешской разведок, на протяжении ряда лет занимался шпионажем в СССР в их пользу… за принадлежность к шпионско-террористической организации „Украинская военная организация“ приговорен военной коллегией Верховного Суда СССР от 2.03.1939 г. и осужден по ст. 58-1а“, 58-8, 58–11 УК. РСФСР (в редакции 1926 г.) к расстрелу, приговор приведен в исполнение 3.03.1939 г. в г. Москве…За грубейшие нарушения соц. законности ряд сотрудников НКВД, принимавших участие в следствии по делу на Коссака Г. И. осуждены к расстрелу (Фриновский, Николаев, Деноткин)»^[536].

З літа 1920 р. у Соловецький архіпелаг таборів – символ жорстокості і беззаконня – регулярно надходили численні транспорти з чесними і талановитими людьми. Взагалі під катки сталінських репресій потрапило щонайменше 40 млн громадян. У найбільшу катівню – Соловки потрапили і більше ніколи не вернулись Мирослав Ірчан, Лесь Курбас, Михайло Лозинський, Йосип Зозуляк, Осип Гірняк, Микола Козоріс, Осип Букшований, Микола Чайківський, Іван Цяпка, Яків Струхманчук, Федір Палащук, вся сім’я Крушельницьких. Серед розстріляних й таборовий лікар Володимира Крушельницька, дочка діяча ЗУНР і УНР^[537]. «Хрупкая фигура в белом халате, нежное одухотворенное лицо – белая лилия среди бурьяна, да и только», – такою запам’ятали її в’язні Соловків^[538]. Загалом жертвою тоталітарного режиму став майже кожен другий українець. Партія більшовиків не виконувала свої соціальні програми і не думала забезпечувати свободу національного самовизначення. Утворений 1922 р. за участю українських комуністів Союз РСР був за більшістю ознак унітарною країною з не меншим рівнем централізації державної влади, ніж той, що існував у Російській імперії^[539]. Проголошення за дозволом Кремля так званих регіональних республік – Донецько-Кроворізької, Галицької було лише етапом до інкорпорації українських земель уже до нової Російської комуністичної імперії.

Галицька поразка Кремля

Політика радянської Росії щодо західноукраїнських земель у 1920 p. зумовлювалася насамперед перенесенням вогнища світової революції на захід. Східна Галичина розглядалася Москвою як «ворота» для експорту революції до Польщі, Румунії, Угорщини та інших країн Європи. Ще навесні 1919 p. охопленим ейфорією соціалістичних революцій в Угорщині та Баварії, ленінським керівництвом розроблялися плани використання Червоної армії для експансіоністського походу на захід. Тодішній командувач Українського фронту В. Антонов-Овсієнко згадував про те, як 26 березня отримав наказ головнокомандувача Й. Вацетіса здійснити наступальну операцію силами своїх близько 90 тис. війська, щоб об’єднатися з радянською Угорщиною Бели Куна. Планувався з’єднаний фронт революції радянських республік: Росії—Угорщини – Баварії^[540].

У ті ж дні наркомвоєнмор радянської України М. Подвойський у наказі № 227 від 8 квітня 1919 р. з пафосом відзначав: «Весняний потік пролетарської революції широко розливається, і хвилі Червоної армії б’ють у підвалини уряду Румунії, Галичини (уряд ЗУНР був для нього теж „буржуазним“. – Авт.), Польщі, Австрії та Німеччини»^[541]. Московська газета, орган ЦК РКП(б) «Правда» на першій сторінці під назвою «Західні перспективи» аналізувала можливості «встановити безперервний суцільний зв’язок Росії з радянською Угорщиною через „радянське повстання в Галичині“», посилаючись на відверте висловлювання державного діяча радянської України, члена Реввійськради XIII армії Г. П’ятакова: «Без Галичини ми не можемо встановити зв’язки з Угорщиною, що дуже потрібні нам і Угорській радянській республіці»^[542]. Врешті похід Червоної армії через Галичину в Угорщину санкціонував голова Раднаркому РРФСР В. Ленін^[543].

При ворожому ставленні до ЗУНР, уряд радянської України на чолі з Х. Раковським, до якого входили В. Затонський і О. Шумський (розстріляні в 1930-х рр.), не могли не брати до уваги існування Галицької держави та її 100-тисячної армії, яка вела збройну боротьбу з Польщею. Тож робилися спроби домовитися з урядом Є. Петрушевича щодо пропуску радянського війська в Румунію та союзу з робітничо-селянськими республіками України й Угорщини^[544].

Проте антирадянський виступ повстанської армії М. Григор’єва на півдні України, генеральна офензива польського війська на Галицькому фронті й поразка ЗУНР кардинально змінили ситуацію. Плани Москви довелося відкласти, однак вони залишилися на порядку денному в програмі Леніна, який, підсумовуючи діяльність Кремля на польсько-галицькому дипломатичному напрямку в 1919–1920 pp., зазначав:

«Отримуючи Східну Галичину, ми дістали базу проти усіх сучасних держав. За таких умов ми ставали сусідами прикарпатської Русі, яка кипить більше, ніж Німеччина, і є прямим коридором в Угорщину, де вистачить невеликого поштовху, щоб запалала революція… Ми чудово розуміємо, що ставка зроблена велика, що ми сильні, що ми, беручи Галичину… розвиваємо дорогу революції. За це варто повоювати»^[545].

Ленінські плани щодо Галичини почали реалізовуватися влітку 1920 р., коли в ході радянсько-польської війни Червоній армії вдалося переламати її невдалий початок та перейти у широкий наступ на Львів і Варшаву. 26 липня примаковці зайняли Вишнівець, Збараж, Тернопіль. 27 липня поляки з боями відступили з Хоросткова і Пробіжної, 28 липня – з Борщева, 29 липня – з Чорткова, 3 серпня – з Бучача, 15 серпня – з Козлова і Городища, 17 серпня – із Зарваниці й Денисова, 19 серпня – з Козови, Зборова, Підгаєць, Поморян, Монастирської, 20 серпня – з Бережан^[546]. Загалом було зайнято 20 із 52 повітів Східної Галичини й утворено Галицьку соціалістичну радянську республіку та її уряд – Галревком на чолі з В. Затонським. Виступаючи 5 листопада 1920 р. на партконференції у Києві, він наголошував: «Кожен з нас розуміє, що наш наступ на польську шляхту, коли ми були під стінами Варшави, був не захистом радянських республік, не кроком, продиктованим нашим стратегічним становищем, а був першим актом нової сторінки, що відкривається в історії радянського руху, коли радянські республіки, що до того задихалися, знайшли можливість відхилити ноту Керзона і йти туди, де за влучним висловом т. Леніна, знаходиться механізм Версальського миру»^[547]. Як бачимо, «вождь світової революції» замахнувся щонайменше на Париж і Лондон. Отож не випадково кіннотники Будьонного клялися Ленінові, що не вкладуть шаблі у піхви, доки червоні прапори не замайорять над Берліном, Парижем і Лондоном.

Радянська влада в Галичині протрималася недовго – з 1 серпня до 21 вересня 1920 р. Проте її радянська історіографія досить потужна. У працях тієї доби і спогадах радянських діячів – учасників тих подій стверджувалося, що «Галицька Соціалістична Радянська Республіка – це справді героїчна сторінка в історії західноукраїнських земель», а Галревком – орган, під керівництвом якого «трудящі краю боролися за владу Рад, здійснювали перші соціалістичні перетворення», що «соціалістичні перетворення, розпочаті під його керівництвом, залишили глибокий слід у свідомості місцевих жителів» та ін.^[548]

Документи архівів Москви, Києва, Львова, доступ до яких став можливим лише в 90-ті роки ХХ ст., дозволяють розглянути й оцінити діяльність Галревкому з позиції історичної ретроспективи в площині радянізації Галичини більш об’єктивно, без нашарувань комуністичної пропаганди. Слід відзначити, що готуватися до вторгнення в Галичину військово-політичне керівництво радянської України почало з весни 1920 p. На партконференції 23 квітня у Києві створено Галицький оргкомітет КП(б)У (Галоргком), завданням якого було керувати підпільною «революційною боротьбою в тилу ворога», тобто у Польщі. До його складу увійшли поляк Ф. Кон (голова) та кілька галичан – М. Левицький, М. Баран (недавній старшина січовиків), В. Порайко (командувач ЧУГА). У час переходу Червоної армії в наступ на польському фронті, Галоргком переконував Леніна, що на Прикарпатті «такий вдячний грунт для комуністичної роботи і для революції, що наближення радянських військ до старих кордонів Австрії буде початком справжньої комуністичної революції в Галичині»^[549].

Про надзвичайну зацікавленість ленінського керівництва Галичиною свідчить утворення низки органів: галбюро при ЦК РКП(б), при губернських парткомітетах Росії для праці серед 80 тис. галицьких біженців і колишніх військовополонених, при політвідділі (резервної армії в Казані та фронтових 12-ї та 14-ї армій, націлених на Галичину). До речі, у цих арміях засновано і політбюро.

Питання про формування Галревкому розглядалося у Харкові ще 4 квітня 1920 р., тобто до початку радянсько-польської війни, на засіданні Тимчасового бюро ЦК КП(б)У за участю Х. Раковського, О. Шумського, С. Косіора та ін. Відтак було ухвалено рішення сформувати Галревком у складі п’яти осіб, причому трьох обрати, а О. Устиновича та І. Сіяка призначити. Передбачалося, що Галревком «ніякого відношення не має до армії, ніяких прав і функцій органу влади й існує як політичне представництво»^[550]. Однак після квітневих подій на фронті, 11 травня 1920 р. політбюро ЦК КП(б)У, заслухавши доповідь І. Сіяка, вирішило тимчасово Галревком не створювати. Галичан, які залишилися на території України, перекинути в Росію, сформувати з них запасну бригаду, «надійні елементи використати для радянської роботи з метою підготувати їх для праці в Галичині».

Щоправда, 30 червня 1920 р. на засіданні ЦК КП(б)У в Харкові ухвалено постанову про утворення Галревкому та курсів для 150 агітаторів, призначених для роботи в зайнятих районах Галичини. Але щодо персонального складу Галревкому, згоди не досягли. С. Косіор виступив категорично проти включення до нього колишніх старшин легіону УСС, УГА і ЧУГА. Нарешті, Галревком утворили в Харкові 8 липня 1920 p. нa спільному засіданні галорчкому і політбюро ЦК КП(б)У в складі: В. Затонський (голова), М. Баран, А. Бараль, Ф. Конар, М. Левицький, К. Литвинович, І. Немоловський^[551]. 15 липня він ухвалив постанову про створення Галицької соціалістичної радянської республіки, тобто ще до вступу Червоної армії в Галичину. Наступного дня після бесіди з Затонським Ленін на засіданні ЦК ВКП(б) затвердив склад і план діяльності Галревкому та ухвалу про виділення йому 50 млн карбованців. 18 липня розповсюджено листівку «До селян і робітників Галичини!», в якій сповіщалося, що вони вже є громадянами радянської республіки й мають зустрічати «гідно і достойно пролетарську Червону армію»^[552]. Більшість листівок й військових газет тоді друкувалися у Кам’янці-Подільському, в штабі 14-ї армії, куди В. Затонський виїхав з деякими членами галбюро. Документи архівів стверджують, що Галревком розпочав свою практичну діяльність і проголошення декларацій та постанов лише після того, як зібрався майже у повному складі в Тернополі 8 серпня 1920 p. І. Немоловський доповів галбюро при ЦК РКП(б) О. Пушкарю, що «Галревком в середині липня з Харкова виїхав до Вінниці, звідти до Жмеринки і прибув у Тернопіль 8 серпня»^[553].

На той час його члени ще жодного разу не збиралися у повному складі: В. Затонський, як член Реввійськради 14-ї армії, був на фронті. Між іншим, 31 липня він також очолив галоргком і в листі до С. Косіора писав: «Прошу відрегулювати питання про Галоргбюро. Я поки що самовільно оголосив себе головою замість Кона, хоча не його членом»^[554]. К. Литвинович та І. Краснокутський перебували у Москві, Ф. Конар – у Києві. У Харкові, де знаходився уряд радянської України і ЦК партії, були лише І. Немоловський та М. Баран (деякий час). Вони й склали Галревком, про що свідчать підписи під усіма документами тільки І. Немоловського. Саме він писав 14 липня 1920 р. до галбюро в Москві: «Реввійськрада Південно-Західного фронту запевняє, що за два тижні буде у Львові. Гоніть наших людей з Москви до Києва»^[555].

Неоднозначні документи щодо утворення Галревкому віднайдено у фондах 14-ї армії Російського державного військового архіву. Зокрема, протоколи засідань галбюро спільно з політвідділом армії. Один з них від 28 липня 1920 p. свідчить, що на засідання у Жмеринці за участю М. Горбунова (член Реввійськради 14-ї армії) М. Барана, Н. Гірняка, О. Паліїва, Ф. Конара було ухвалено: «Галбюро при політвідділі К. Литвиновича, І. Немоловського вважати Галревкомом»^[556]. А за кілька днів 31 липня В. Затонський телеграфував Сталіну та Косіору: «Прошу відрядити до мене галичан. Тут в Галревкомі страшне безлюддя»^[557]. Нарешті, у постанові засідання політбюро ЦК КП(б)У від 3 серпня 1920 р. за участю С. Косіора, Г. Петровського, В. Чубаря та ін. прийнято рішення «утворити у Львові нелегальний партійний центр – ЦК КПСГ у складі: В. Затонський, М. Баран, Ф. Конар, М. Левицький, О. Шумський, К. Литвинович, І. Немоловський, І. Краснокутський та ін., всього 12 осіб, а також Галревком»^[558]. Згідно з повідомленням польового управління 14-ї армії, В. Затонський виїхав до Тернополя 3 серпня 1920 p. і лише 11 серпня 1920 p. у цьому місті відбулося засідання ЦК КПСГ, яке затвердило склад Галревкому на чолі з В. Затонським^[559].

Відзначимо, що Москва і насамперед політуправління фронту й армій робили все для того, щоб сформувати у галичан позитивне уявлення про Червону армію і більшовицьку Росію. 1 серпня 1920 р. начальник політвідділу 14-ї армії Мірошниченко, члени Реввійськради армії В. Затонський і М. Горбунов надіслали у війська певні директиви. В одній з них, посилаючись на вимогу Й. Сталіна, вони зобов’язували при вступі в Галичину з повагою ставитися до її населення, оскільки «наша мета не завоювати край, а визволити від поляків самостійну дружню державу». Вимагалося слідкувати за поведінкою червоноармійців, виключити грабунки і насильства, навіть вступати в села і міста з українськими піснями. Зверталася особлива увага на 8-му, так звану Червонокозачу кінну дивізію. Її командиру В. Примакову Горбунов і Затонський персонально наказували: «Звернути особливо серйозну увагу на поведінку кіннотників при вступі в Галичину»^[560]. Однак ці вказівки не виконувалися, про що свідчить брутальна поведінка червоних у Галичині в серпні—вересні 1920 p.

Згідно з більшовицькими поглядами на місцеве самоуправління, владу зосередили у надзвичайних органах – ревкомах (організовано 20 повітових і 1150 сільських). Зазвичай їх обирало населення на сходинах під контролем військових або чекістів^[561]. Аналізуючи декрети Галревкому у ті дні, пересвідчуємося, що вони нагадують відповідні документи раднаркомів радянських Росії й України, тобто відірвані від реальності, не забезпечені діяльністю виконавчих структур. Розглянемо деякі з них.

Декрет про націоналізацію великих і середніх промислових підприємств розповсюджувався на дрібні, зокрема побутові та торгівельні, що завдало населенню економічної і моральної шкоди. Практично не вирішувалося деклароване право на землю. Одна з декларацій скасувала державну українську мову. Впровадження державної мови урядом ЗУНР засуджувалося як антинародне. Цікаво, що саме у дні «соціалістичних перетворень» постановою політбюро ЦК КПГ від 10 вересня Комуністична партія Східної Галичини (близько 230 членів і 250 кандидатів) була розпущена як «засмічена» інтелігентськими та «міщансько-націоналістичними елементами»^[562].

Важливою функцією Галревком вважав боротьбу з «контрреволюційними елементами». Ще наприкінці липня І. Немоловський надіслав прохання до Реввійськради 14-ї армії. «Організувати два концтабори: у Вінниці – для лояльних галичан, і у Харкові – для ненадійних»^[563]. У ті дні В. Затонський звернувся до Харкова з проханням надіслати «для організації чекістської роботи» з Одеси Н. Яковлева (Епштейна), який у 1919 р. був членом Реввійськради 14-ї армії, і, як вважав голова Галревкому, добре зарекомендував себе при очистці Одеси від «ворогів радянської влади і розбирається в проблемах Галичини»^[564].

Вже 3 вересня завідувач відділу Галревкому М. Левицький надіслав до Москви перший звіт про діяльність органів ЧК у Галичині. Він повідомляв, що в повітах утворені ревкоми, «які тісно пов’язані з Галицькою ЧК» і мають завдання боротися з контрреволюціонерами, саботажниками, спекулянтами, шпигунами та ін. У доданій «Інструкції» визначено форми і методи: обшуки, арешти, облави, конфіскація майна арештованих, нагляд за людьми, адміністративні і кримінальні кари.

Крім того, додано списки осіб у Тернополі, які підлягали репресіям. Вони розподілялися на класи: 1. Власники підприємств, аптек, поміщики (всього 61 особа – вказані прізвища, домашні адреси); 2. Власники землі, шевці, пекарі (61 особа); 3. Купці (48 осіб). Окремий список визначав «буржуазний елемент»: купці, шинкарі, переважно євреї і поляки (21 особа)^[565]. Лише радикальна зміна на фронті – широкий контрнаступ польського війська не дозволив Галицькій ЧК повністю «очистити» місто від «ворогів народу». Особливе обурення галичан викликало залучення «буржуазії» до примусових робіт, а також масові реквізиції коней, майна заможних міщан. Так, наприклад, у тернопільця Тайхмана 28 серпня реквізовано 382 срібних та золотих предметів. Частину з таких предметів, зокрема годинники, В. Затонський полюбляв видавати підлеглим – шоферам, провідникам вагонів. Реквізовані мило, сірники, чай, шоколад, вино, тканини, сорочки, як правило, реалізовувалися через магазин. Мед і пиво передавалися війську і безкоштовним їдальням^[566].

Деякі історики закидають Галревкому нерішучість щодо «організації Червоної Галицької Армії»^[567]. Але ж спеціальною постановою Галревкому, який не міг діяти самостійно без згоди Москви і Харкова, було проголошено «мобілізацію в Галичині не проводити, добровольців приймати обережно»^[568]. На наш погляд, це було пов’язано з недовірою до галичан після квітневих подій 1920 р. на польському фронті. Зрештою, незважаючи на оптимістичні заяви, що місцеве населення західного регіону з нетерпінням чекає Червону армію, щоб здійснити революційні перетворення, В. Затонський і його оточення в Галичині пересвідчилося, що насправді ситуація зовсім інша. Не випадково чимало уваги було приділено організації репресивних органів Галицької ЧК та місцевих ревкомів.

Відтак Галревком робив основну ставку на залучення до радянізації краю галичан, які знаходилися в Росії і Україні. Багато з них були або вважалися формально комуністами. На початку серпня Затонський засипав телеграмами й листами Леніна, Троцького, Дзержинського, галбюро при ЦК РКП(б), благаючи скеровувати до Тернополя сформовані у Казані в запасній армії галицькі частини, ув’язнених у Кожухівському концтаборі старшин ЧУГА і взагалі галичан, перш за все членів партії. Москва з розумінням ставилася до його прохань. 10 серпня секретар ЦК Крестинський розіслав усім губернським парткомам Росії телеграми, в яких писав: «У зв’язку з утворенням Радянської влади у Східній Галичині… ЦК пропонує в дводенний термін провести мобілізацію всіх комуністів-галичан (уродженців Східної Галичини й русинів з Буковини) віком 18–40 років і скерувати їх у розпорядження ЦК РКП(б). Сімей з собою не брати»^[569].

Невдовзі завідувач військового відділу Галревкому М. Баран доповідав Леніну в Москву і Сталіну до Харкова, що з Казані прибув і розміщений поки що у Вінниці перший галицький запасний батальйон кількістю 1539 бійців, який постійно поповнюється. Сформовано й озброєно три стрілецькі галицькі батальйони по 300 бійців у кожному, два з яких скеровано до Тернополя, один – до Чорткова. На території Галичини формуються військкомати, зокрема в Тернополі, Чорткові, Гусятині, Заліщиках, Борщеві, Збаражі, Теребовлі, які приступили до роботи^[570].

Зазначені військкомати приймали до війська лише добровольців. Згідно з радянськими джерелами, до Червоної армії зголосилися: у Підгаєцькому повіті 300, Бродівському – 200, Теребовлянському – 176, Гусятинському – 36 осіб^[571]. З місцевих добровольців та прибулих з Казані вояків, у Тернополі складено повністю галицький військовий гарнізон. 8 вересня В. Затонський повідомляв у Реввійськраду 14-ї армії, що «охорону м. Тернополя, вартову службу і патрулювання здійснюють 1-й і 2-й галицькі батальйони… Формуємо новий батальйон». 13 вересня він доповідав Сталіну, що у Тернополі сформовано 1-шу Галицьку стрілецьку бригаду. Про її повний склад не вказувалося, але в листі начальника ветеринарного відділу К. Мойсейовича (випускника Львівського ветінституту), який 8 вересня звернувся у штаб 14-ї армії з проханням: «Для 1-ї Галицької бригади необхідні медикаменти. Бригада має 2896 коней, за якими здійснюють меднагляд 5 ветлікарів і 10 ветфельшерів»^[572].

У ході контрнаступу польсько-українських військ 15–20 вересня 1920 р. фронт наблизився до Тернополя. Наступного дня Галревком виїхав з міста за Збруч. 25 вересня у Вінниці Галревком самоліквідовано, а решту його коштів – майже 7 млн рублів, іноземну валюту, реквізовані золоті речі передано у місцевий банк^[573].

Лише 1989 р. вперше оприлюднено виявлений в архівах лист В. Затонського від 23 вересня 1920 р., в якому підсумовано діяльність Галревкому. «Галицьке дійство закінчилося», – констатував він, звертаючись до Леніна, ЦК КП(б)У, Реввійськради Південно-Західного фронту. «Але як би не було, – продовжував він, – рано чи пізно Галичину доведеться радянізувати». У зв’язку з цим В. Затонський виклав «досвід першої спроби» та її уроки. Насамперед визнавав, що «до такої серйозної справи, як перенесення соціальної революції і радянської влади, хоч би захудалої, ми були дуже погано підготовлені». Далі він критикував діяльність Ф. Конара і Ф. Кона, вважаючи, що Галревком створили запізно, що прибув у Галичину з порожніми руками, без підготовлених працівників, тому робота велася стихійно, й Галревком не здійснив і десятої долі запланованого. Але при всьому, В. Затонський вважав, що: «Саме зараз, коли Галичина нами загублена, необхідно зайнятися підготовкою до повернення туди». Для цього він пропонував продовжувати мобілізацію галичан-комуністів по всій Росії і скеровувати до 14-ї армії. Він наголошував на тому, що «комуністи-галичани на українському правобережжі набагато більш бажані, ніж калузькі чи тамбовські русапети». Рекомендував створити низку політшкіл і для кількох тисяч галичан, які відійшли з Червоної армією; до моменту переходу армії в наступ утворити апарат радянської влади (що було враховано у 1944 р., коли в західні області України скеровано всі керівні державні, партійні структури від району й вище). В. Затонський обіцяв підготувати детальний «план систематичної підготовки до відновлення радянської влади в Галичині»^[574]. Зазначеного плану в архівах не виявлено, однак певні його пункти, як бачимо, було враховано через двадцять років, уже в ході вересневого 1939 р. походу Червоної армії й нової радянізації західних земель України. В останні роки не стало й численних пам’ятників червонокозачим командирам, які намагалися проголосити Галицьку ССР, а згодом її приєднати до нової, уже ленінсько-сталінської Російської імперії.

Нейтральна Швейцарія Східньої Європи

Рига: польсько-більшовицька змова

Наприкінці вересня 1920 р. польські легіонери погасили вогонь «світової революції» не тільки на берегах Вісли, але й Збруча, де 52 дні діяла Галицька соціалістична радянська республіка. У протибільшовицькій кампанії в районі Ходорова – Бурштина – Букачівців – Бучача – Чорткова (серпень – вересень) брала участь армія УНР на чолі з генералом М. Омеляновичем-Павленком. До її складу входили дивізії генералів М. Безручка та О. Удовиченка, кінна бригада Ю. Шепаровича^[575]. Галревком на чолі з більшовиком В. Затонським змушений був покинути Тернопіль і спішно виїхати на Радянську Україну, де невдовзі не без участі ЦК КП(6)У і раднаркому «самоліквідувався», передавши сотні конфіскованих золотих речей, срібло, 6 млн крб і чимало іншої валюти банкам УСРР^[576].

У ті ж дні представники Варшави і Москви погодились сісти за стіл переговорів, маючи намір якомога швидше і «справедливіше» покраяти українську карту^[577].

Диктатор ЗУНР, бачачи плазування українського раднаркому перед Кремлем, вирішив змінити сценарій дипломатичної гри у Мінську, а невдовзі – у Ризі. 8 вересня Є. Петрушевич телеграфував із Парижа до Відня, щоб галицька делегація негайно збиралась на переговори. А вже через три дні повноважні представники ЗУНР виїхали до Берліна, щоб потім морем переправитися до Риги. Сухопутний шлях через Польщу таїв небезпеку.

У німецькій столиці до делегації приєднався керівник дипмісії ЗУНР у Берліні Євген Левицький, і вона офіційно уконституювалася. Головою обрано уповноваженого для справ преси і пропаганди колегії уповноважених диктатора ЗУНР Костя Левицького, його заступником Осипа Назарука, секретарем Луку Мишугу. Польське населення представляв львівський посол Ернест Брайтер. Перекладацькі функції доручено отцю Йосафату Жану Хворобливому. Там же, у Берліні, галичан відвідав швагро Є. Левицького Мирослав Січинський, який щойно приїхав із Америки. Було повідомлено також радянське посольство у Німеччині, а через нього і наркома закордонних справ Чичеріна про виїзд делегації ЗУНР у Ригу.

18 вересня галичани прибули у порт Штетин, звідки через три дні зателеграфували президії Мирної конференції правно-державне застереження:

«Штетин, 21 вересня, 1920. Президії Мирової конференції в Ризі.

…На підставі засади самоозначення народів уважаємо нашим правом й обов’язком, як делегація Національної Ради Східної Галичини та її Правительства, застерегтися перед Вашою конференцією проти вирішування державного становища Східної Галичини без нас – бо всяке рішення дотично тої території без згоди населення Східної Галичини, зглядно Національної Ради як його легальної представниці, було би знасилуванням права самоозначення, якого наше населення ніколи не стерпить. Делегація просить президію подати це правно-державне застереження до відома Мирної Конференції. Уповноважена Делегація Національної Ради Східної Галичини її Правительства: Д-р Кость Левицький, предсідатель, Ернст Брайтер, Д-р Осип Назарук, Д-р Лука Мишуга – члени Делегації»^[578].

Вказаний текст розіслано також до преси Штетина, Берліна, Базеля.

23 вересня делегація відбула до латвійського порта Лібава. Старе суденце «Сиріус» ледь витримувало натиск морської стихії, каюти затікали, доводилося черпати воду, у декого з’явились ознаки морської хвороби. Великих кораблів у переможеної Німеччини не було – їх забрала Антанта. Лише через дві доби знервовані пасажири ступили на землю. Після короткого відпочинку у місцевому готелі галичани увечері виїхали у темному благенькому вагоні до Риги.

26 вересня о восьмій ранку вони вже були на пероні столичного вокзалу. Після короткого сніданку у готелі Кость Левицький повідомив керівників радянської делегації про свій приїзд і надіслану депешу. Ті ж щиросердечно визнали, що жодного документа від представників ЗУНР не отримували. Виявилось, що головуючий у той день поляк просто-напросто «забув» її зачитати.

У відповідь одразу ж подано другу ноту: «Рига, 27 вересня 1920. До Президії мирової конференції в Ризі…Дев’ятимісячною однодумною обороною виявив наш народ рішучу волю: жити самостійним, державним життям… Всякі утвердження, немовби населення Східної Галичини хотіло злуки з Польщею, – нездібні з дійсністю. Навпаки, так українське населення (около 70 проц.), як майже все жидівське (около 13 проц.) і навіть значна часть польського населення жадає самостійности Східногалицької Держави, яка дає повні культурні, суспільні, економічні й політичні свободи всім народам, що замешкують її територію.

З цих причин всяке інше вирішування державної долі Східної Галичини проти вже виявленої волі населення було б ярким потоптанням загально признаного права самоозначення народів…»^[579]

Той день видався для галичан надзвичайно напруженим. Їх прийняли у латвійському міністерстві закордонних справ. А ще більшовицька делегація зажадала від представників ЗУНР «оповісти заяву проти Петлюри». Незважаючи на прохолоду галичан до Головного Отамана і голови Директорії, у відповідь отримано… мовчанку незгоду. І все ж, як зазначив О. Назарук, «наших особисто й навіть політично добрих взаємин з українськими большевицькими делегатами в Ризі та відмова не перервала». Йдеться про українського наркома закордонних справ Дмитра Мануїльського, представника Галревкому сотника УСС Володимира Барана і Нестора Хомина. До речі, кандидатура В. Барана розглядалась у Кремлі і була особисто схвалена В. Леніним і Й. Сталіним^[580].

Далі події розгортались несподівано. 27 вересня о шостій вечора галицька делегація на чолі з Костем Левицьким прийшла з офіційним візитом до посланців Кремля. А. Йоффе не було, тож гостей прийняв Д. Мануїльський із В. Бараном і Н. Хомином. Під кінець другої години розмови, уже за горням запашного чаю, Мануїльський зрезюмував:

– Ми розходимося принципово, але тактично можемо йти разом.

Потім «господар» лукаво запитав:

– Як ви відносилися б до комуністичної партії на випадок, якби Галичина осягнула самостійність.

– Компартія була б легалізована, – відповів галицький прем’єр.

Далі О. Назарук поділився своїми враженнями про зустріч із Литвиновим у Копенгаґені, а також подарував українським більшовикам підбірку урядових видань ЗУНР.

І, нарешті, з уст М. Барана зірвалося традиційно очікуване риторичне запитання:

– Чи відомо Вам, що ми (Галревком. – Авт.) скасували уряд Петрушевича?

– Так, відомо. Від нас ходив навіть посол Брайтер питати, що це значить… Але й ревком не був ніяким урядом, а тільки тимчасовою адміністративною владою, – в’їдливо, але з посмішкою відрубав О. Назарук. Жартував і Д. Мануїльський:

– Ну, тепер і ви без території…

Далі він запропонував внести до обох президій конференції – більшовицької і польської, нову ноту, підкресливши в ній, що «представники ЗУНР противні анексії Галичини, і обстоюють референдум і що всякі претензії Польщі до Галичини на основі умови з Петлюрою здискредитовані».

Відтак… заскрипіли двері і з коридору у елегантному чорному костюмі увійшов чоловік із великим і блідим обличчям. У руці у нього був аркуш білого паперу. Обкинувши присутніх поглядом, він одразу вийшов. «Франтом» виявився сам А. Йоффе. Таке «знайомство» особливо роздратувало уже немолодого голову галицької делегації, який одразу ж після зустрічі з більшовиками огризнувся:

– Смердюхи, які нічого не робили ще в політиці тоді, коли я вже боронив хлопів без гроша як адвокат і тому нічого тепер не маю. Тому я буржуй?.. А вони, що нічого не робили, не є буржуї.

Повечерявши у німецькому ресторані, галичани зібрались у своєму готелі «Вікторія» на робоче засідання. Після нього Осип Назарук записав у своєму щоденнику висновки К. Левицького: «Виходить, що становище большевиків на мирній конференції таке слабе, що навіть нас потребують і хочуть виграти час проти Петлюри. Шило з мішка вилізло при кінці приязної бесіди Мануїльського. Ми з Петлюрою не йдемо, але згодні на домагання більшовиків вносити 3-ю ноту, коли вони і двох перших не визискали. Зрештою, вони мають акт протесту нашої Національної Ради проти договору Петлюри з Польщею, котрий ми їм вручили…»^[581]

Наступного вечора – нова зустріч із представниками Галревкому. «Чаювання» завершилось аж о четвертій наступного ранку. Земляки ще раз обговорили українські й російські проблеми, зокрема, зміст радянської заяви від 28 вересня про необхідність проведення плебісциту у Східній Галичині^[582], стан світової економіки тощо. Водночас М. Баран і Н. Хомик агітували їхати на Радянську Україну – «творити новий тип людини і новий тип життя». У цілому, як зазначає О. Назарук, «розмова добре в’язалася».

29 вересня відбулася зустріч представників ЗУНР із кореспондентами американських, німецьких, латвійських і російських газет, а також із делегацією Білоруської Народної Республіки. Далі кожен отримав індивідуальні доручення. 30 вересня О. Назарук продовжив дискусію із Д. Мануїльським. 1 жовтня К. Левицький намагався порозумітись із англійською місією, Е. Брайтер – із А. Йоффе. А вже 2 жовтня з’ясувалося, що переговори практично закінчились. У той день Д. Мануїльський, спішно опоряджуючи власні валізи, ще раз агітував галичан перезимувати за Збручем.

Крім того, 3 жовтня сталася непередбачена зустріч із досвідченим петлюрівським емісаром В. Кедровським. Однак закінчилась вона безрезультатно.

4 жовтня російсько-українська делегація виступила знову із заявою, в якій зазначено, що «питання про незалежність Східної Галичини є волею всього галицького населення»^[583]. Але тон документа у цілому був уже примиренським. Відчувалося, що Кремль готовий піти на поступки Заходу заради власного спокою.

6 жовтня галичани востаннє зустрілись із Д. Мануїльським, який знову довго і невиразно виправдовувався: «Ми мир підписуємо, але тяжкий для Галичини, Білорусії й України… Границя буде така: полякам оддали й мою батьківщину Сарни – Пінськ, аж під Мінськ, далі йде границя поблизу Шепетівки… Ми стекли кров’ю і не можемо нічого лучшого мати… Коли буде мир, буде нам революція… З Галичини зробимо питання Ельзасу і Лотарінгії»^[584].

Після такої невтішної розмови галичани зустрілись із делегацією Білої Русі – Вацлавом Ластоускі, Олександром Цвілевичем, Олександром Головінським і одразу ж спільно написали заяву «До всіх!», у якій висловили протест з приводу незаконного торгу Варшави і Москви західноукраїнськими і західнобілоруськими землями. Згідно з прелімінарним договором (він був підписаний 11 жовтня), 7 жовтня ця звинувачувальна заява лягла на столи «офіційної» дипломатії й була передана у пресу^[585].

Пізно ввечері 8 жовтня делегація ЗУНР виїхала у Лібаву, звідки кораблем через три дні прибула до німецької столиці. У числі перших з нею зустрівся представник УНР Микола Василько. 14 жовтня делегати були вже у Відні, де одразу ж зустрілись із полковником В. Вишиваним, недавнім командиром полку УСС. На другий день ще одна приємна зустріч – із М. Грушевським, донедавна керівником диппредставництва ЗУНР в Австрії, якого добре знали як довоєнного голову Наукового товариства імені Шевченка у Львові. 21 жовтня О. Назарук відзвітував про поїздку до Риги Національній раді.

А вже 18 березня 1921 р. між Польщею, з одного боку, і РСФСР й УСРР – з другого, був підписаний мирний договір, згідно з яким сторони зобов’язались припинити воєнні дії, анулювали варшавську угоду між Польщею і УНР від 22 квітня 1920 р., остаточно встановили кордон, згідно з яким західноукраїнські землі відійшли до відновленої Речі Посполитої. Цим фактом узаконювалось не тільки розчленування, але й неприхований грабіж Волині та Східної Галичини^[586].

17 квітня ганебний акт ратифікував Всеукраїнський виконавчий комітет УСРР. Серед тих, хто його підтримав патетичною промовою на спеціальному урядовому засіданні, був недавній старшина УГА і член Галревкому Іван Сіяк, згодом директор Українського інституту лінгвістичної освіти (Київ)^[587].

Як відомо, російсько-українська делегація домагалася включення у Ризький договір спеціальної статті, яка зобов’язовувала Польщу забезпечити широкі права українському населенню краю. Але дуже скоро, уже з кінця 20-х років, Кремль практично затулив собі очі, не бачивши, на відміну від парламентів Великобританії чи США, ні кривавої пацифікації у краї, ні тотальної полонізації. Подібні методи «владарювання» (денаціоналізація окраїн, переселення народів, масові розстріли «опозиції» і т. п.) ставали нормою життя і в СРСР.

За право на самовизначення

Як бачимо, услід за міжнародними конференціями у Спа (10 липня 1920 р.), Севрі під Парижем (20 серпня 1920 р.) не виправдали надій галичан і переговори у Ризі. Загалом екзильному уряду ЗУНР працювалось непросто: чужина, матеріальна скрута, а ще нехтування галицькими бідами інших українських урядів – Петлюри і Раковського.

Коли ж стало зрозуміло, що ризькі змовники ігнорують права ЗУНР, Українська Національна Рада оприлюднила протестаційну заяву перед міжнародним трибуналом під час загальних зборів Союзу народів у Женеві. Це, очевидно, подіяло, бо на підставі ноти цього женевського зібрання від 28 листопада 1920 р. рада Союзу народів на черговій сесії у Парижі (23 лютого 1921 р.) вирішила: «Постанови мирового договору про права національних меншинств у Польщі не можуть бути прикладені до Галичини, бо вона лежить поза границями Польщі; постанови про виконування мандатів і контролі Союзу народів над мандатором завести адміністрацію тої країни; не можна прикладати до цього моменту і приписів Гаазької конвенції, бо в часі, коли заключено конвенцію, Польща не існувала як держава; Польща є тільки фактичним мілітарним окупантом Галичини, сувереном якої є держави Антанти». Відтак рада Союзу народів вирішила передати домагання галичан раді амбасадорів^[588]. А там заправляли англійський лорд Роберт Сесіль, канадський міністр Догерті, італійський міністр Шанцер і президент Союзу народів бельгієць Іманс.

Через два місяці, 30 квітня, Українська Національна Рада запропонувала державам Антанти проект основ державного устрою незалежної Галицької республіки (так званої нейтральної Швейцарії сходу Європи) з трьома головними народностями – українською, польською і єврейською, які мали користуватися рівними правами у громадсько-політичному житті краю; інші народності могли творити національні меншості, а їхні права та захист гарантувала б конституція.

До речі, чималі морально-політичні послуги галичанам у Лізі Націй надав авторитетний політик і сміливий дослідник норвежець Ф. Нансен. У Женеві з ним неодноразово зустрічались Є. Петрушевич, К. Левицький, Є. Брайтнер та інші галицькі політики і дипломати^[589].

Здійснювався тиск і на зарубіжні парламенти і уряди, зокрема, італійський, а також британський, який здавна цікавився прикарпатською сировиною. Англійці навіть готові були надати чималу грошову допомогу уряду Є. Петрушевича (5 млн доларів) в обмін на право мати доступ до галицької нафти, інших корисних копалин та залізниць^[590]. 6 липня 1921 р. лорд Роберт Сесіль вніс до англійської палати громад у Лондоні інтерпеляцію про державно-правове становище Східної Галичини. У відповідь прем’єр Ллойд-Джордж співчутливо підтвердив: країни Заходу не все зробили для гарантування волі і права галичан. Цікаво, що на той час радником британського міністерства закордонних справ у справах Галичини був сер Люїс Намієр, згодом відомий історик. Він походив із єврейської родини міста Заліщик, і дитинство, проведене в українському оточенні на Тернопіллі, залишило в ньому теплі спогади^[591].

8 липня того ж року Є. Петрушевич надіслав у Париж черговий протест – у зв’язку з намірами ліквідаційної комісії Австро-Угорського банку передати Польщі галицьке золото^[592].

Чималі надії покладалися також на дипломатичну, фінансову і морально-політичну підтримку США і Канади. За дорученням уряду у 1920 р. за океан виїхав недавній міністр закордонних справ Л. Цегельський. За півтора року перебування у США він організував грошову збірку на Національний фонд оборони Галичини. Його діяльність підтримали провідні діячі республіканської партії, тісно пов’язані з нафтовими монополіями, у тому числі зі «Стандарт ойл компані», що намагалися взяти в оренду нафтові поля Прикарпаття.

Заклики співвітчизників почула й українська еміграція. Уже 13 липня 1919 р. у американському місті Провіденс відбулася трьохтисячна українсько-литовська маніфестація проти окупації поляками Східної Галичини. Серед виступаючих був Мирослав Січинський. Таку ж ухвалу 20 липня прийняло віче у Чикаґо. У відповідь на звернення голови Української місії у США Ю. Бачинського у вересні розпочато збір пожертвувань «на фонд оборони Галичини від польського злочинного наїзду». 15 січня 1920 р. делегати з’їзду Українського народного комітету США надіслали до Ліги Націй і прем’єр-міністрів країн Антанти телеграми з осудом польської окупації Галичини, на захист «з’єдиненої і неподільної Української Республіки».

У лютому українські народні комітети США і Канади ухвалили звернення «До американських українців» із закликом стати на захист поневоленого галицького населення, осудом «промосковської і польської орієнтації» окремих «українських політиків». 22 квітня Український народний комітет США надіслав каблеграми до Ліги Націй і особисто британського прем’єра Д. Ллойд-Джорджа з вимогою створити авторитетну міжнародну комісію для розслідування причин голоду і пошестей в окупованій Галичині. Діяльність цього комітету схвалив Г. Гувер, кандидат у президенти США. А мер Нью-Йорка, підтримавши пропозицію п’ятнадцятитисячного українського населення міста, оголосив 12 лютого «яко День збірки для голодуючих дітей Східної Галичини».

У травні 1921 р. до США виїхала урядова місія у складі Р. Березовського і Л. Мишуги. У листопаді їм на підмогу надіслано досвідченого К. Левицького, якого диктатор уповноважив самостійно вести фінансові і торгово-політичні переговори та укладати відповідні угоди. Тоді ж за океан відбув митрополит А. Шептицький. 21 грудня він мав аудієнцію у президента США Гардінґа, вимагаючи дипломатичної підтримки галичан на міжнародній арені. Всього українська еміграція США і Канади пожертвувала урядові ЗУНР понад 110 тис. доларів^[593].

Під тиском дій уряду ЗУНР, української еміграції Америки і, нарешті, після заяви канадського міністра Догерті від 27 вересня 1921 р. загальні збори Союзу народів «висловили бажання, щоб Рада Союзу звернула увагу головних союзників і прийнятих до союзу держав на користь управильнити у близькому часі правне становище Східної Галичини». Немалий внесок у підготовку і прийняття цієї резолюції зробили дипломатичні місії Національної ради в Парижі, Лондоні та Римі. Принагідно зауважимо, що за кордоном діяли такі дипломатичні структури ЗУНР: посольство в Австрії (М. Василько, В. Сінгалевич), представництва в Англії (І. Витвицький), Чехословаччини (С. Смаль-Стоцький, Є. Левицький), Німеччини (Є. Левицький), Угорщини (Я. Біберович, П. Бубела), США (Л. Цегельський, Л. Мишуга), Канаді (О. Назарук), Бразилії (П. Карманський), місії – в Югославії (Г. Микитей) та Італії – Ватікані (О. Колесса, В. Бандрівський, П. Карманський, Е. Інсабато)^[594]. Як правило, кожному офіційному представнику допомагали радник, секретар, військовий та морський аташе, канцеляристи.

Головними урядовими партнерами у Відні були: Західноукраїнське товариство Ліги Націй, Запомоговий комітет для Галичини і Буковини, Центральна управа українських січових стрільців, Робітниче товариство «Родина», Руханкове товариство «Січ», а також закордонні групи українських партій – народно-трудової, радикальної, християнсько-суспільної і селянсько-радикальної.

Особливо помітними були акції Західноукраїнського товариства Ліги Націй (створене у третю річницю Злуки – 22 січня 1922 р.) До його президії увійшли авторитетні політики Роман Перфецький (президент), Ернест Брайтер, Осип Назарук, Кирило Трильовський, Ілля Семак, Олександр Марітчак. До більш ширшого керівного органу – головної ради обрано, крім членів президії, не менш знаних А. Артимовича, Ю. Бачинського, Є. Левицьку, І. Коссака, Г. Микитея, Є. Перфецького, Й. Жана, Дмитра і Лева Левицьких. Сформовано також комісії – пропаганди, організаційну, збирання фондів^[595].

За ініціативою товариства галицька проблема ретельно обговорювалась на шостій конференції Міжнародної унії товариства Ліги Націй (Прага, 4–7 червня 1922 р.). Конференція прийняла Західноукраїнське товариство у члени унії і ухвалила «резолюцію про державну окремішність Східної Галичини», у якій висловлювалося «бажання, щоби правне положення Східної Галичини було управильне в якнайкоротшім часі»^[596].

Серед військової еміграції надзвичайно корисну роботу проводила Центральна управа УСС, створена 22 квітня 1922 р. у австрійській столиці за участю посланців з Галичини, Закарпаття, Відня і Праги. До її складу увійшли відомі громадські діячі: Іван Коссак (голова), Роман Перфецький, Антін Крушельницький, Володимир Огоновський, Семен Вітик, Андрій Жук, Осип Назарук, Кирило Трильовський, Лев Петрушевич. Управа заснувала фундацію інвалідів і започаткувала збір матеріалів до Українського військового музею^[597].

Якийсь час із галицьким урядом співпрацював Михайло Грушевський, який разом із сім’єю жив у Празі, а згодом у Бадені під Віднем. У 1922 р. відомий політик вийшов із рядів Української партії соціалістів-революціонерів. І цим кроком професор остаточно припинив свою політичну діяльність. Вся наснага відтепер скеровувалася на написання десятитомника «Історія України-Русі»^[598].

Під пильною увагою Української Національної Ради знаходилася також українська громадськість Чехо-Словаччини, демократичний уряд якої створив непогані умови для розвитку української освіти, науки і культури. За безпосередньою участю галицької інтелігенції, діячів ЗУНР там відкрито Український вільний університет (1921 р.), Українську господарську академію у Падебрадах (1922 р.), Високий український педагогічний інститут, Українську мистецьку студію у Празі (1923 р.). Для тих, що не мали закінченої середньої освіти, у Празі і Падебрадах діяли українські матуральні курси. Суспільно-культурне життя нуртувало навколо Українського громадського комітету, Українського історико-філологічного товариства, «Спілки українських лікарів в УСР» та ін. Немало діячів ЗУНР і УГА стали організаторами Музею визвольної боротьби України, у багатих фондах якого зберігались тисячі українських документів і матеріалів з історії УНР, ЗУНР, українського мистецтва, галицького стрілецтва і наддніпрянського козацтва. У 1945 р. посланці відомства Берії капітани Павлюк і Пшеничний навантажили музейне зібрання у два вагони і перевезли його до українських архівосховищ^[599]. Щойно в 1991 р. ця унікальна колекція стала доступною для дослідників.

Перший п’ятитисячний табір інтернованих у Німецькому Яблонному було створено у травні 1919 р. для гірської бригади отамана Перського, згодом – галицької групи А. Кравса. Особливим пошанівком у таборі користувався натуральний гімназійний курс, над яким здійснювало опіку віденське міністерство освіти ЗУНР, а його міністр А. Артимович приїжджав видавати випускникам спеціальні свідоцтва. Поштово-телеграфний курс допомагав вести представник уряду ЗУНР доктор Турин.

Опісля створено табір у Ліберцях. Перший транспорт сюди прибув 10 вересня 1920 р. На початку 1921 р. серед таборитів було 450 старшин, 563 стрільці, 66 жінок і 25 дітей. Крім бійців УГА, утримувалися в’язні з італійського табору в Касіно. Видавалась газета «Нові вісті», гумористичні журнали «Лязарет», «Покопешт». 1 листопада 1920 р. вийшов перший номер часопису «Український скиталець» (редактор Я. Голота). Тут успішно діяли театр, а також секції – співочо-музична, історична, фотографічна, мистецька, дитяча, курси – поштовий, французької мови, гімназійний, торговий. Чимало прихильників збирав «Союз Українок».

Навесні 1921 р. інтернованих українців перевели із Ліберець і Німецького Яблонного до Йозефова, через бараки якого пройшло не менше 10 тис. українських стрільців. Діяли там і всі вищезгадані громадські структури – секції, курси, гуртки, спорткоманди^[600]. Життям таборитів постійно цікавився Є. Петрушевич і члени його уряду. За активну громадську роботу серед інтернованого стрілецтва президент Є. Петрушевич 21 серпня 1921 р. висловив подяку: полковнику Арнольду Вольфу (команданту табору у Йозефові), полковнику Гнату Стефаніву (команданту українських військових частин Прикарпаття і Словаччини), сотнику Івану Рудницькому (військовому відпоручнику у Празі), майору Роману Висоцькому і чотарю Мирону Дольницькому (провіднику культурно-просвітнього таборового гуртка у Йозефові)^[601].

У Чехословаччині було створено ряд менших таборів і цілу мережу українських робітничих сотень. На початку 1922 р. у 51 таборі перебувало 15 тис. стрільців і старшин. Через півроку залишилось 5,7 тис. скитальців (47 таборів). Найбільше у Йозефові (800 осіб), Празі (748), Німецькому Яблонному (500), Терезині (378), Ліберцях (235), Пардубіце (270) Банській Луці (151), Кошіце (125), Міловіце (122) Чопі (110), Альзені (107), Ужгороді (87). Улітку їх поповнили 2255 інтернованих із польських таборів (Каліш, Щепйорно, Тухоля). Але вже до кінця року у країні залишилось 3 тис. скитальців, більшість таборів було ліквідовано. Ці цифри почерпнуто із агентурних довідок наркомату закордонних справ УРСР^[602].

Відзначимо також, що представники Української Національної Ради організовували у Чехословаччині масові заходи, особливо на честь річниць Листопадового вибуху. За участю міністра М. Лозинського і українських студентів 1 листопада 1922 р. у Празі відбулась святочна академія, на якій зачитано реферат Іларія Ольховського і виконано вірші І. Франка, П. Карманського, В. Пачовського, музичні твори М. Лисенка, С. Людкевича. Святкове зібрання української колонії у Падебрадах ухвалило у цей день резолюцію протесту:

«1. Проти окупації Польщею західноукраїнських земель. 2. Проти насильного переводження виборів до польського сойму в Східній Галичині всупереч волі українського народу. 3. Проти нечуваного в культурному світі вандалізму нищення українських культурних інституцій. 4. Проти заборони заложення української святині наук, університету у Львові і проти переслідування українського шкільництва на західних землях, окупованих Польщею. 5. Проти переслідування й арештування української інтелігенції, селян і робітників, як засобу знищення українського народу. 6. Проти польського суду над Степаном Федаком і товаришами за зраду польської держави, якої громадянами вони є. 7. Проти колонізації українських земель польськими колоністами, коли більшість українських селян наслідком безземелля змушена емігрувати. 8. Проти нечуваного терору польського війська, жандармерії, поліції і тайних агентів, що забирають від населення засоби поживи…»^[603]

Хай кат дрижить!..

Ми хочем жить

Всевольними на світі…

Ці закличні слова були написані на рекламних афішах до Першолистопадового свята у таборі Йозефові. Після обходу і ранкової Служби Божої перед таборовим театром стрільцям і гостям зачитано звернення Є. Петрушевича. Свято завершилось великим театралізованим дійством, декламуванням і співом діток стрільців:

Вкраїно-мати! Кат сконав!

Не даром бились ми за волю,

Бо кат сконав Тобі на щастє і на долю,

Щоб обернути в пишний рай святу руїну…

…Де впала крові хоч краплина,

Де тільки тихий стогін чуть,

Всі, як душа одна, єдина,

Нас ждуть…^[604]

До речі, у цей день посол у Бразилії Петро Карманський написав колискову:

Спіть. Герої, спіть! Голови склоніть!

Най вколише вашу тугу

Шумнокрилий вітер з лугу:

Голови склоніть.

Тихим сном засніть…

Як настане час, ми розбудим вас.

Загрохочуть салютами,

Задрижать бескидські скали

Ми розбудим вас,

Дожидайте нас…^[605]

Певні надії покладались й на Німеччину, зокрема, прибічників гетьмана Павла Скоропадського і архікнязя Вільгельма Габсбурґа. У Берліні, куди переселилося більше тисячі галичан і наддніпрянців, недовго, але наполегливо, працював посол Євген Левицький.

Уряд ЗУНР намагався впливати і на наддніпрянців Польщі, але, як нам здається, безуспішно. С. Петлюра не йшов на компроміси. 27 квітня 1920 р. він підписав «Маніфест Голови Високої Директорії до українського народу», у якому критикував галичан: «Галицька армія, заведена своїми провідниками, перейшла на сторону нашого ворога, оставляючи наддніпрянську армію в положенню без виходу… Польський народ в особі свого начальника Йосифа Пілсудського і в особі свойого уряду вшанував Твої права і признав твою державну незалежність. Між урядами України і Польщі прийшло до порозуміння…»^[606] Подібні «маніфести» і «заяви» писалися й діячами Тарнівського центру УНР і далі.

Водночас не вийшло конструктивної співпраці із Міжпартійною радою у Львові. Незгоди особливо загострились у середині 1922 р. – у зв’язку з листопадовими виборами до польського сейму, у яких більшість українських партій вирішила взяти участь. Оскільки цей акт означав би автоматичне визнання окупаційної влади, Є. Петрушевич виступив проти участі у виборах західних українців. Для усунення незгод між урядом ЗУНР і Міжпартійною радою у липні 1922 р. до Відня приїхав В. Бачинський, один із прибічників угоди з польськими властями. На щастя, Є. Петрушевичу вдалося переконати опонентів у недоцільності брати участь у виборах^[607]. Звернення президента Є. Петрушевича і членів Української Національної Ради К. Левицького, О. Назарука, Р. Перфецького, Н. Селезінки, О. Сероїчковського і В. Сінгалевича «До населення Галицької землі!» (10 вересня 1922 р.) із закликом бойкотувати вибори було підтримане значною частиною українського населення^[608]. Дістали схвалення галичан й дві протестаційні ноти Антанти з приводу незаконного призову українців краю до служби в польській окупаційній армії^[609].

Як бачимо, галицький уряд робив усе, щоб полум’я народного гніву не гасло, а світова громадськість була детально проінформована про галицьку трагедію і взяла під дипломатичний захист змасакровану поляками ЗУНР.

Хвороба бездержавності?

Навесні 1922 р. світ уже загоював рани і відбудовував знищене війною господарство, заключав численні економічні договори. Обговорити післявоєнні реалії вирішили й найкрупніші держави світу, представники яких зібралися в Генуї. Цю високу трибуну намагалися використати й галицькі політики, надіславши її учасникам 8 квітня нову заключно-протестаційну ноту. 19 квітня з Відня на сонячну Адріатику відбула представницька делегація у складі Є. Петрушевича (голова), К. Левицького, С. Рудницького, О. Назарука. Через день, прибувши до Генуї, керівник галицької делегації повідомив журналістів, що на адресу конференції надійшло понад двісті протестаційних телеграм від українців краю та діаспори з осудом злодіянь поляків на Прикарпатті, Волині та Надзбруччі^[610].

Але галицьку проблему, врешті-решт, було знято з обговорення. Щоправда, у ці дні у Генуї відбулась давно очікувана неофіційна зустріч Є. Петрушевича із головою Раднаркому УРСР Х. Раковським^[611]. Про неї, до речі, не була проінформована ні галицька громадськість, ні читацький загал Радянської України. Вказана зустріч, як нам видається, започаткувала не тільки діалог Є. Петрушевича із радянським Харковом, але й координацію спільних зовнішньополітичних акцій. Сторони відмовились від офіційних взаємних образ і докорів. Х. Раковському особливо імпонувала галицька критичність політики Симона Петлюри у 1920–1921 роках. І він робив усе можливе, щоб ця критичність переросла у ворожість і конфронтацію. Ось і вся розгадка «дружби»: таким чином послаблювались опозиційні сили і розкладалась політична і військова еміграція. Основна частина так званої трудової еміграції стояла поза великою політикою, а її молода генерація підтримувала курс соціалістичний і політику українізації в УРСР.

До речі, за бурхливими подіями на Радянській Україні пильно стежили й українські політики Східної Галичини. Одні – з острахом, другі – з цікавістю, треті – із жалем і співчуттям. Наддніпрянщину саме охопив голод. Понівечені війнами поля, промислова розруха, реформи-експерименти на селі, брак чоловічих рук – все це сильно підірвало сільськогосподарське виробництво. Полегшити трагедію співвітчизників взявся у травні—червні 1922 р. Краєвий комітет допомоги голодній Україні, до якого увійшли недавні парламентарії і урядовці ЗУНР, старшини УГА – А. Горбачевський, Р. Купчинський, В. Загайкевич, В. Охримович, В. Стефаник, К. Студинський, А. Чайківський, С. Шухевич, М. Луцький, І. Макух, В. Марганець, В. Щуровський, а також інші відомі політики, науковці і митці краю – М. Галущинський, В. Дорошенко, І. Крип’якевич, І. Липа, С. Людкевич, О. Новаківський, М. Панчишин, В. Щурат^[612]. Частина з них 1933 р. ввійшли у новий Комітет допомоги голодуючим в УРСР (діяв у Львові і галицьких повітах).

У цей же час започатковується «зміновіховство» – рух за повернення еміграції на батьківщину, яка до того ж оголосила помилування численним категоріям «ворогів» і персонально багатьом політичним і військовим провідникам антибільшовизму. Про свої симпатії до новацій на Україні прямо чи опосередковано почали говорити Михайло Грушевський, Степан Рудницький, Богдан Чайківський, Семен Вітик, Григорій Коссак, Антін Крушельницький та інші відомі громадські і військові діячі. А невдовзі і Юрко Тютюнник, який щойно повернувся із збройного походу на Україну.

Прищепленням отакої «любові» займалися насамперед офіційні радянські структури. Секретні донедавна документи київських і московських архівів засвідчують надзвичайну активність уряду УСРР, ЦК КП(б)У щодо об’єднання співвітчизників на більшовицькій платформі, а точніше національному розкладу. Причому їх дипломатичні представники у Відні, Празі, Варшаві і Берліні – Ю. Коцюбинський, М. Левицький, О. Шумський, В. Ауссем, а також неофіційні посланці до комуністичних партій вказаних країн вдавались до крайніх методів, нерідко не зовсім етичних, щоб нейтралізувати політичну еміграцію, посіявши між окремими її групами ворожнечу. Зокрема, 22 червня 1922 р. Ю. Коцюбинський інформував Харків, що веде у Відні активні переговори з емігрантськими групами Андрієвського, Матюшенка, колишнім командувачем УГА О. Грековим; переговори з Є. Петрушевичем тимчасово відкладені^[613].

Значні зусилля спрямовувались на таборитів Чехословаччини. Уже восени 1920 р. до інтернованої галицької бригади генерала А. Кравса із Харкова надіслано професійних більшовицьких агітаторів-провокаторів. В архіві ЦК КПУ зберігається агентурна доповідна від 15 листопада 1920 р. про морально-політичний клімат серед інтернованих, створення осередку української компартії, який встановив зв’язок з керівником закордонної групи УКП у Відні Володимиром Винниченком. Але це не влаштовувало керівну компартійну верхівку Країни рад, бо між більшовиками і УКП були значні програмні розбіжності. Отож з метою комунізації і взагалі дискредитації опонентів невдовзі туди із Москви було надіслано функціонера галбюро при ЦК РКП(б) М. Чуру. Про ефективність цього контрпропагандистського заходу судити важко. У документах республіканського наркомату закордонних справ нещодавно виявлено «Ситуаційний звіт тимчасового центру комітету КПСГ на Чехословаччині», написаний наприкінці 1922 р., в якому зазначено: галицькі комуністи поширили серед українських скитальців 4 тис. примірників комуністичної літератури, «створили 38 гуртків, котрими обнято 22 військові частини», під впливом комуністичної організації, запевняє звіт, була половина інтернованих^[614]. Однак повідомлення до НКЗС України видавало бажане за дійсне: у 1924–1925 рр. на Радянську Україну виїхало не більше 2 тис. осіб. Більшість же утрималась від співпраці з радянською владою^[615].

Зроблено спроби сформувати у таборах й осередки української компартії. Їх діяльність координував керівник закордонної групи УКП у Відні Володимир Винниченко^[616].

Ще одна цікава деталь. 31 серпня 1921 р. закордонний відділ ЦК КП(6)У доповідав російському ЦК і особисто В. Леніну та Л. Троцькому, що вважає за необхідне ужити заходів для поглиблення розколу між Є. Петрушевичем і полковником Є. Коновальцем, який встановив зв’язок із українськими повстанцями^[617]. Більшовицька влада намагалась розпалити конфлікт між прихильниками Є. Петрушевича і дітищем Є. Коновальця – Українською військовою організацією – збройним відгалуженням українських партій. Як відомо, УВО була таємно створена у середині 1920 р. і ставила за мету організацію збройного підпілля проти окупаційного режиму, за відновлення самостійної Української держави. До її військової колегії увійшли старшини УСС і УГА О. Навроцький, М. Матчак, Я. Чиж, Ю. Полянський, В. Целевич. На чолі УВО у різні роки стояли А. Ягельник, Я. Індишевський, Ю. Головінський, Є. Коновалець, О. Сеник, Р. Сушко, Б. Гнатевич, В. Горбовий^[618]. Організацію відразу ж запримітив не тільки широкий український загал, але й польська влада. Молоді революціонери організували загрожувальні замахи – 19 жовтня 1920 р. на шкільного куратора С. Собінського, 26 вересня 1921 р. на маршалка Ю. Пілсудського, 5 вересня 1924 р. на президента С. Войциховського, – а згодом – антиукраїнський часопис «Слово польське», Східні торги у Львові. До своїх акцій УВО залучило Групу української націоналістичної молоді в Празі – Йозефові, Легію українських націоналістів у Падебрадах, Союз української націоналістичної молоді у Львові^[619].

Усе це, з одного боку, не на жарт налякало поляків, а з другого – прикувало до УВО співвітчизників обабіч Збруча. Радянська контррозвідка пильно стежила за діями УВО і навіть робила спроби залучити одержимих месників на свій бік. Ось як свідчить про це сучасник тих подій, канадський історик Зиновій Книш: «Зрозуміло, що большевикам дуже залежало на тому, щоб загорнути її під свої впливи, пустити в фарватер комуністичної революції. Робилися всякі спроби й заходи: індивідуальний підхід до визначніших діячів УВО від колишніх їхніх товаришів зброї з українських армій, що після падіння української державності пішли на большевицьку службу і навіть часами займали високі становища на партійній та державній драбині Совєтської України; намагання переговорів у більш офіційній площині з членами Начальної команди; підсилання до них промінентних українців з різних ділянок життя з намовами та переконуваннями тощо. До командного складу УВО не можна було підступити безпосередньо, годі ж було сподіватися, щоб люди, які зорганізували Українську Військову Організацію і стали на її чолі вже після того, як упала українська державна влада на землях українського материка, піднімаючи нарід до боротьби за соборну Україну, отже проти всіх окупантів українських земель, між ними й большевиків, ні з цього ні з того засіли за спільним столом до переговорів з большевиками. Для того послугувалися вони посередниками з кіл Диктатури ЗУНР, що промовляли і від себе особисто і від Уряду, якого представниками вважалися. Стояли вони на становищі, що Українська Військова Організація, як збройне рам’я політичної влади, Уряду ЗУНР, повинна зберігати лояльність до свого Уряду за всяких умовин і слухатися його наказів.

Перерахувалися… Українська Військова Організація постала, як військова сила, що мала в своїх рядах з усіх земель України, але не стояла під наказами ані Уряду УНР, ані Уряду ЗУНР. Одночасно не мала вона ані амбіції, ані претензій бути політичним проводом українського народу. Вважала себе зав’язком майбутньої нової всеукраїнської армії…»^[620]

Сміливі і «самоуправні», на думку Є. Петрушевича і В. Панейка, дії УВО відволікали громадськість від політичного пресингу уряду ЗУНР, що поважні галицькі урядовці сприймали надзвичайно болісно. Відтак робились спроби нейтралізувати Є. Коновальця і перебрати провід УВО. У зв’язку з цим на початку 1923 р. нарада командного складу УВО в околицях Гданська (Оліва) ствердила своє негативне відношення до нової, радянофільської політики Є. Петрушевича, причому у присутності представника диктатора Ярослава Селезінки^[621]. Невдовзі прихильники Є. Петрушевича (а їх була меншість) вийшли із УВО і створили «конкурентну» підпільну організацію під назвою Західно-Українська Національно-Революційна Організація, провідником якої став Осип Думін^[622]. Архівні документи засвідчують заангажування його радянською контррозвідкою^[623]. Наприкінці 20-х років О. Думін пориває із радянофільством і взагалі політикою, виїжджає до Кенігсберга. Одружується з німкенею, працює перекладачем, пише наукові праці з військової історії України. У 1941 р. його запрошують на роботу (безвиїзно) експертом у міністерство східних територій О. Розенберга. У 1945 р. О. Думіна заарештовує військова розвідка III Білоруського фронту, вивозить до Гдині, де розстрілює^[624].

Сталінські посіпаки відімстили і Є. Коновальцю, згадавши йому київські баталії 1917–1918 років, конфлікт з Є. Петрушевичем та ін. Останні роки полковник жив з литовським паспортом у Женеві. Особливо чимало клопотів у нього з’явилось, коли членом міського уряду став комуніст Ніколь – йому відмовили перебувати у Женевському кантоні. Зроблено це було, очевидно, під тиском радянської і польської дипломатії. Отож він переселився до сусіднього Ваатського кантону. А 23 травня 1938 р. його вбив агент ДПУ Павло Судоплатов. Лише влітку 1992 р. було опубліковано його зізнання про те, що за завданням ЦК ВКП(б) він виїхав у Роттердам, де особисто здійснив цю акцію. Невдовзі цей радянський розвідник очолив Іноземний відділ НКВС СРСР по боротьбі «проти українських націоналістів у Центральній і Західній Європі, США, Канаді, Аргентині і Манчжурії». Його «заслуги» були відзначені орденами і званням генерал-лейтенанта^[625].

Як бачимо, нові орієнтири уряду Євгена Петрушевича ще більше розкололи національний табір зарубіжжя, про що із задоволенням відзначалось у польських офіційних колах^[626]. «Хвороба бездержавності» (термін В. Липинського) знайшла, на жаль, нових пацієнтів у середовищі західноукраїнської еміграції.

Кривавої борби сумний фінал: додолу похилились наші стяги

Новий 1923-й не віщував нічого доброго. На цей час нещодавно обраний папа Пій XI фактично відмовився від активної підтримки уряду ЗУНР, хоча намагався надати гуманітарну допомогу потерпілим галицьким українцям, як слабшій стороні в українсько-польському конфлікті^[627]. Змінилась і позиція Лондона. За поступки, які зробила Франція у нафтовому районі Мосулу (Близький Схід), англійський уряд фактично теж махнув рукою на Прикарпаття. Не дала очікуваних наслідків і нагальна поїздка (наприкінці 1922 – початку 1923 рр.) митрополита А. Шептицького у Відень, Лондон, Париж і Ватикан^[628].

Досвідчений Є. Петрушевич розумів, що катастрофи не оминути, і все ж боровся до останнього. Після того як 21 лютого 1923 р. Франція, Італія та Англія за пропозицією Варшави погодились скликати нову конференцію ради послів для перегляду східних кордонів Польщі, 5 березня уряд ЗУНР надіслав країнам Антанти ноту, де виклав власний проект розв’язання польсько-українського конфлікту. Але для цього пропонувалось передати еміграційному урядові всю повноту влади у Східній Галичині (55 300 км2, 5,5 млн осіб). Водночас зазначалося, що «Галицька держава буде… конечною і єдиною базою до консолідації великої України»^[629]. Але аргументи галичан не брались до уваги.

Відтак через дев’ять днів, 14 березня, у Парижі зібралася рада послів Англії, Франції, Італії та Японії, яка усупереч волі українців по обидва боки Збруча ухвалила рішення про анексію Східної Галичини Польщею.

Національна Рада ЗУНР терміново надіслала протестаційні заяви до ради послів у Парижі, Ліги Націй. У зверненні Є. Петрушевича «До українського народу Галицької землі!» не тільки засуджувалися підступні рішення держав Антанти, але й лунав заклик до відновлення незалежної Української держави. «На очах цілого культурного світу Конференція Амбасадорів головних держав Антанти не завагалася кинути глум і наругу на найсвятіші почування українського народу Галицької Землі, – на його право до свобідного життя на своїй праведній землі, – зазначалося у зверненні. – Сваволя держав Антанти, виявлена в цім рішенню, є тим жорстокіша, що вона намагається кинути український народ Галицької Землі в ярмо споконвічного його ворога – Польщі, з яким наш народ боровся шістсот літ, аж доки після розвалу Австрії не виборов дня 1 листопада 1918 р. власну Західно-Українську Державу. Теперішня Польща, яка ще вчора сама була політичним рабом інших держав, не вдовольнилася власного незалежністю, дарованою їй з ласки держав Антанти. Вона, осягнувши державну незалежність, пішла війною на нашу державу…»^[630]

Після обнародування цих протестаційних заяв уряд диктатора 1 травня перенісся до Берліна, де невдовзі саморозпустився. Ліквідаційна комісія (голова К. Левицький) розпродала урядові меблі і друкарські машинки, а залізничні вагони тимчасово передала Чехословаччині^[631]. Опублікував заяву на захист східногалицького населення й уряд УСРР, але на неї ніхто на Заході теж не відреагував^[632].

Свавілля Антанти викликало вибух гніву у краї. 18 березня Львів сколихнула 40-тисячна демонстрація, яка осудила паризьку змову, закликала до рішучої боротьби за волю^[633]. 24 березня загальні збори української і білоруської колоній (600 чол.) Відня тепер засудили підступне рішення ради амбасадорів. У зібранні взяли участь відомі громадські діячі М. Левицький, С. Русова, О. Терлецький. По закінченню прийнято резолюцію солідарності з вимогами львівської демонстрації^[634]. Недільного ранку 25 березня відбулась велика українська демонстрація у Празі. Почалась вона у центрі столиці на Вацлавській площі й пройшла через набережну, Старе місто до Староміської площі. Поліція тоді перешкодила демонстрантам покласти вінок до пам’ятника свободолюбивому Яну Гусу. Серед демонстрантів, в основному галицьких і волинських студентів, вчорашніх бійців УГА і навіть університетських професорів, було немало наддніпрянських студентів. Гнівну резолюцію протесту прийняв з’їзд радикальної партії, що відбувся 1 квітня у Львові. Головою партії обрано відомого парламентарія ЗУНР Івана Макуха, а його замісником Лева Бачинського^[635]. У ці дні стрілецький пісняр Роман Купчинський написав:

Христос Воскрес! Воскрес для світа.

А нам, а нам, а нам, а нам

Гуде тужливая трембіта:…^[636]

Трагічну весну митрополит А. Шептицький зустрів на Заході. Тому, звичайно, він не втримався, щоб не зустрітись із «режисерами» Паризької угоди. Зокрема, домігся аудієнції у французького прем’єра Раймонда Пуанкаре, який запевнив його, що поляки не будуть над галичанами панувати, бо ваші «права забезпечені і гарантовані». Лише після цього митрополит почав планувати своє повернення до Львова. Однак польський уряд поставив вимогу написати пастирський лист, в якому була б згадка «про обов’язок послуху щодо державної влади».

12 липня 1923 р. в день Святого Петра і Павла, митрополит написав пастирський лист, в якому загалом обминув політичні питання. Святіший Отець Пій XI і польський посол у Ватикані Олександр Скшинський прийняли цей лист і одразу ж переслали до Варшави. Але звідти прийшло розпорядження затримати виїзд митрополита до Львова, бо «пастирський лист є незадовільним». З Рима відповіли, що митрополит Шептицький виїхав до Відня. Отоді Комітет міністрів Польщі вирішив затримати його на кордоні і змусити написати іншого змісту пастирський лист.

А трапилось непередбачене: у Відні митрополит важко захворів. Стурбований тим, що його польська віза закінчується 22 серпня, незважаючи на високу температуру і поради лікарів не вирушати в дорогу, він виїхав додому. Вночі з 22 на 23 серпня на польсько-чеському кордоні в Дзєдзіцах жовніри і жандарми підступно оточили вагон, в якому лежав хворий, а невдовзі увійшли до нього.

Протягом трьох днів Шептицький був «інтернований» у вагоні. В цей час до нього приїжджали міністри внутрішніх і закордонних справ, освіти з домаганням нанесення термінового візиту президенту Польської республіки. Але митрополит просив, щоб йому спершу дозволили відвідати Львів. Врешті, делегація вирішила завезти митрополита на лікування до Познані, де його віддали під опіку сестер-шариток.

14 вересня 1923 р. у Варшаві на засіданні політичного комітету ради міністрів було категорично вирішено: митрополит Андрей повинен нанести візит президентові Станіславу Войцеховському, а також покрити кошти свого перебування в Познані, щоб усунути всі можливі здогади про його інтернування.

І зустріч таки відбулася. Польська преса зазначала, що митрополит декларував президентові «лояльність польській державі». Дехто писав, що він передав президентові лист з подібною заявою. Однак у звітах англійських, французьких і американських дипломатів до своїх урядів докладно підкреслювалося, що після зустрічі митрополита з президентом ні один міністр не знав, про що велась розмова. Сумнівно, що це був полюбовний діалог.

Десь 5 жовтня митрополит Шептицький виїхав до Львова і вже на Покрову 14 жовтня 1923 р. відправив архієрейську Службу Божу в катедрі Святого Юра^[637].

А в цей час Є. Петрушевич разом із недавніми урядовцями перебрався до Берліна, але бував у Відні, Празі. Лист радянського дипломата у Празі галичанина М. Левицького голові Раднаркому УСРР Х. Раковському від 5 травня 1923 р. свідчить про регулярні контакти недавнього диктатора з дипломатичними представниками Радянської України і навіть прохання надати фінансову допомогу його оточенню. Але гроші не були надані^[638].

Уже в березні Є. Петрушевич скеровує до Москви делегацію на чолі з Іваном Коссаком, братом відомого отамана, яка мала обговорити широкий спектр польсько-українських взаємин. Невдовзі він таємно повернувся через Берлін до Відня, де 1–3 листопада 1923 р. взяв участь у конференції західноукраїнської еміграції, яка, вірогідно, не без його впливу ухвалила резолюцію про можливість «злуки з Великою Україною без огляду на її державний устрій». Ця приємна для Харкова інформація одразу ж була переправлена до закордонного відділу ЦК КП(б)У^[639].

Щодо Івана Коссака, то він залишився на Радянській Україні. Кілька слів про цю людину. Народився він 1879 р. на Дрогобиччині. Був народним учителем Чортківської учительської семінарії, членом Національно-демократичної партії. Працював у «Просвіті» і «Соколі» на Чортківщині. З 1914 р. був сотником легіону УСС, деякий час працював секретарем Боєвої управи у Відні. Герой і організатор оборони Жовкви весною 1919 р. По війні працював у Західно-Українському товаристві Ліги Націй. З 1923 р. – урядовець Харківського центробанку. Приятелював із М. Грушевським, на Різдво 1927 р. у нього загостював і несподівано занедужав (запалення сліпої кишки), а вже 17 січня помер. Похований на Байковому цвинтарі у Києві^[640].

До кінця 1923 р. ліквідовано як уряд, так і всі представництва та місії за кордоном. В австрійській столиці залишилася тільки ліквідаційна комісія уряду на чолі з Костем Левицьким, крім цього, утворено під його головуванням комітет західноукраїнської еміграції. У вересні до Берліна перенесено редакцію і адміністрацію видавництва «Український прапор» (редактор Іван Проць)^[641]. Правда, у Відні під редагуванням Антона Петрушевича деякий час виходив часопис «Український кореспондент». У Берліні політичні соратники Є. Петрушевича об’єдналися в Західно-Український закордонний центр під проводом Є. Петрушевича. 1926 р. його реформовано в Колегію політичного центру Західної України; його органом залишався часопис «Український прапор», з яким співпрацювали відомі громадські та культурні діячі М. Лозинський, Р. Перфецький, Е. Радик, А. Жук, О. Грицай, К. Трильовський, Л. Мишуга^[642].

У листопаді 1926 р. прихильники Є. Петрушевича засновують Західно-Український клуб, який видає нелегальний листок «Український революціонер». А для агітаційно-пропагандистської роботи серед широкої української громадськості створено робітниче товариство «Воля», яке весною 1928 р. провело величаве Шевченківське свято, куди були запрошені дипломати із посольства СРСР. На прийомі у посла Крестинського бував і Є. Петрушевич^[643]. Правда, уже через рік, з початком масових сталінських репресій, він пориває співпрацю і взагалі діалог із дипломатичними представниками Кремля. Жити стає важче. Чималу матеріальну і моральну підтримку він отримує від українського апостольського вікарія в Німеччині отця Петра Вергуна, гетьмана Павла Скоропадського, професора Івана Мірчука. Гетьман довгі роки сплачував його борги за хату, лікував. Є. Петрушевич далі цікавився політикою. Слідкував за діяльністю у Берліні Союзу українських студентів, Українського жіночого клубу, Клубу гетьманців, Українського національного об’єднання. А коли гітлерівська армія розгромила Польщу, 14 вересня 1939 р. Є. Петрушевич вніс протестаційний меморіал до німецького уряду. Помер на 78 році життя 29 серпня 1940 р. у Гермсдорфі, поблизу Берліна. Похований 4 вересня на цвинтарі римо-католицької катедри святої Ядвіги у Берліні. Влітку 1959 р. Об’єднання українських правників-емігрантів (Торонто, Канада) упорядкувало могилу славного співвітчизника, встановило півтораметровий пам’ятник і заплатило за земельну ділянку (місце) до 2020 р.^[644] Третього червня 1995 р. представники Берлінського відділення посольства України в ФРН і члени місцевої української громади поклали квіти до могили видатного українського політика^[645]. 1 листопада 2002 р. прах Є. Петрушевича перепоховано на Личаківському цвинтарі у Львові. Нещодавно поруч з ним з’явилися свіжі могили політв’язнів, вояків, які захищали Україну від проросійських сепаратистів 2014 р. Вдячні українці встановили своєму славетному землякові пам’ятники в Буську, Івано-Франківську, Сокалі. 2008 р. Нацбанк України випустив ювілейну монету із зображенням провідника ЗУНР. Нарешті, з’явився й повноцінний біографічний нарис, присвячений цій постаті^[646].

Післяслово

Шляхи українства до відродження своєї національної державності, як бачимо, виявилися крутими і тернистими. На жаль, політична енергія нації, що формувалася, не влилась в одне спільне державницьке річище, відтак за короткий період після краху Романівської і Габсбурзької імперій почергово або й паралельно існувало (куди правду діти – й конфліктувало) чотири основні державні формації української революційної хвилі: УНР, УСРР, Українська держава П. Скоропадського і ЗУНР. А ще ж були Донецько-Криворізька, Галицька, Кубанська республіки, Республіка Таврида, які силою зброї і потужної пропаганди прагнула інкорпорувати радянська держава. Тому для людського загалу, що став очевидцем і учасником тих драматичних подій, непросто було визначити своє політичне кредо.

Ще одна особливість Української національно-демократичної революції 1917–1921 рр. У Галичині чітко визначились національно-державні фронти: український проти польського. Зате на Наддніпрянщині, у силу цілої низки етнополітичних і ментальних обставин, українсько-російське розмежування не дійшло до крайньої національної конфронтації. Згадаймо хоча б, що Центральна Рада вела довго діалог із Тимчасовим урядом, Гетьманат пішов на контакти з білогвардійщиною, а більшовицький уряд УСРР із російським Раднаркомом. Усе це засвідчує, що український табір Наддніпрянщини не мав чітких політичних орієнтирів; наддніпрянське селянство насамперед думало про переділ землі, а не зміну влади. У зв’язку з цим відомий український політик і теоретик-консерватор В’ячеслав Липинський у 1920 р. гірко зауважив: «Трьох синів рідних має сьогодні наша мати – спільна наша людська громада – Україна: хлібороба-гетьманця і неомонархіста, більш або менш соціалістичного інтелігента-демократа й республіканця й пролетаря-большевика та інтернаціоналіста»^[647]. Всі вони, як відомо, тоді не порозумілися.

У чому ж прогресивне значення проголошення Української держави на західноукраїнських землях і які взагалі уроки дав галицько-буковинський струмінь Української революції. Проголошена услід за УНР Західно-Українська Народна Республіка стала прикладом можливого українського державного правопорядку, що ґрунтувався на розумному гуманізмі й поступовому утвердженні демократичних засад у поліетнічному суспільстві. Знаменно, що за весь період державного будівництва цивільне польське населення не відчуло серйозних етнокультурних утисків чи конфесійних переслідувань. Тут (на відміну від Сходу) не допущено єврейських погромів; галицькі залоги були бажаними гостями єврейських містечок і громад Поділля й після липня 1919 р.

Громадянській толерантності й шляху до згоди сприяло те, що восени 1918 р. основні українські політичні сили, у першу чергу націонал-демократи і радикали, частково соціал-демократи зуміли об’єднатися в уряд національної коаліції. Не забуваймо ж, що так званий австрійський «режим» (на відміну від царського) був конституційно-правовим. Отож політичних лідерів Галичини, послів Галицького сейму і депутатів Державної ради у Відні важко звинуватити у правовому нігілізмі й ігноруванні зарубіжного досвіду державотворення і функціонування багатопартійних систем влади. Соціально строкатою і багатопартійною була Українська національна рада ЗУНР, через яку пройшло 200 політиків, священиків, педагогів, кооператорів, селян.

Галицьке селянство у цілому утрималось від мародерства і насильництва, сумлінно чекаючи розв’язання аграрної проблеми законодавчим шляхом. А робітництво, об’єднане у ради, відчувши лібералізм і демократизм нової влади, прагнуло радикальніших суспільно-політичних і соціально-економічних змін. Але їхні протестні дії, як виявилось, були провокативно передчасними. Основні зусилля, людські ресурси і кошти уряд змушений був направляти для оборони власної території від польських і румунських агресорів. Згодом довелося виставляти охоплені тифом галицькі бригади ще й проти червоної і денікінської армій.

Підведемо коротко хід та наслідки реалізації державно-соборної ідеї галицьким урядом. Очевидно, слід погодитися з окремими дослідниками, що Українська національна рада й уряди ЗУНР – ЗОУНР мали добрий внутрішньополітичний досвід, але не сформували чіткої концепції своєї зовнішньої політики. У жовтні—листопаді 1918 р. галицькі провідники прагнули міжнародного визнання незалежності ЗУНР, у грудні 1918—вересні 1919 рр. було бажання виступати на міжнародній арені, зокрема Паризькій конференції єдиною соборною УНР. Паралельно, наприкінці травня – у червні 1919 р., галичани почали обговорювати плани активної торгівлі, але й можливого союзу з Чехословацькою республікою на конфедеративних чи федеративних умовах. У жовтні—грудні 1919 р., коли соборні (конфедеративні) зв’язки з проводом УНР різко послабилися, провідники ЗУНР шукали порозуміння з небільшовицькою Росією, а охоплена тифом Галицька армія навіть перейшла в стан Добрармії А. Денікіна. На початку 1920 р., як і в попередні місяці, робилися спроби порозумітися з керівниками УСРР, із залишків галицьких бригад навіть створено Червону українську галицьку армію (її старшин Кремль ув’язнив у табори Кожухова і Соловків).

У середині 1920 р., після укладення союзу Петлюри з Пілсудським, взято курс на відновлення незалежної Галицької республіки, т. зв. «Швейцарії сходу Європи». Її статус регламентував документ конституційного характеру «Устрій державний Західно-Української Народної Республіки (Галицької республіки)» від 12 квітня 1921 р. Ідеї відродження Галицької республіки пропагувалися неофіційними галицькими представниками на конференціях у Спа (липень 1920 р.), Ризі (вересень 1920 – березень 1921 рр.), Генуї (квітень 1922 р.). До речі, власне у Генуї відбулася неофіційна зустріч Є. Петрушевича з головою Раднаркому УСРР Х. Раковським, у ході якої сторони відмовилися від взаємних докорів і образ. Можливо, ця зустріч і прилучила його на деякий час до ідей радянофільства Є. Петрушевича. У цей час в еміграційному середовищі активно працювали радянські дипломати і спецслужби у Відні, Празі, Варшаві та Берліні, зокрема М. Калюжний, Ю. Коцюбинський, М. Левицький, В. Ауссен та інші, які прагнули відсікти еміграційний уряд ЗУНР не лише від петлюрівців, але й провідників Кубанської і Білоруської народних республік, а також Української військової організації (ств. 1920 р.), яка прагнула стати лідером праворадикального табору національно-визвольного руху в Західній Україні.

Що ж до керівників Антанти, то вони цілком логічно в антибільшовицькій боротьбі зробили ставку на сильнішого – національно сконсолідовану Польщу на чолі з харизматичним Ю. Пілсудським, війська якої за підтримки Армії УНР влітку 1920 р. зупинили під Львовом і Замостям наступ Першої кінної армії С. Будьонного в Центрально-Східну Європу. Надмірні сподівання проводу ЗУНР на Антанту і США загалом міжнародні чинники, згодом УСРР у розв’язанні галицького питання виявилися примарними, а відтак не сприяли консолідації політичних сил краю, як, зрештою, всієї України.

Отже, процес духовної і територіальної консолідації українських земель, започаткований Володимиром та іншими київськими князями, продовжений козацькими гетьманами і провідниками УНР – ЗУНР триває й нині. Його продовжувати не лише політикам, але й всьому українському загалу. Утім, поза межами України залишився шмат етнічних праземель і тому ми, українці, повинні надати максимальну духовно-культурну підтримку співвітчизникам, які нині мешкають у Польщі, Білорусі, Росії, Румунії, Молдові, Угорщині, Чехії, Словаччині. Не забувати про численні українські військові поховання у Польщі і Чехословаччині, про архіви УНР, ЗУНР, які осіли за кордоном (у Росії, Канаді, Польщі та Італії) і чекають повернення додому.

І насамкінець, читачу, дозволь нагадати євангельську істину: «Будь-яке царство, що розділилося само в собі, спустошиться». Тому ідея соборності, суспільної толерантності має стати рятівною домінантою для подолання штучних розколів і розбратів, до яких часто долучаються зовнішні сили, зокрема й ідеологи «Русского мира». Власне, в етнокультурному і господарському єднанні Заходу, Сходу, Півдня і Півночі України і є наша сила. А перемагають лише сильні.

Примітки

1

Кармазина М. Ідея державності в українській політичній думці. Київ, 1998. С. 13–20; Касьянов Г. Теорія націй та націоналізму. Київ, 1999. С. 263–264; Райківський І. Ідея української національної єдності в громадському житті Галичини ХІХ століття. Івано-Франківськ, 2012. С. 144–797.

(обратно)

2

Каднічанський Д., Литвин М., Орлевич І., Середа О., Стеблій Ф., Хахула Л. Тарас Шевченко: галицький вимір. Львів, 2014. С. 15–17.

(обратно)

3

Коваль Р. Шевченкіана Михайла Гаврилка. Київ, 2014. С. 9—65.

(обратно)

4

Карпенко О. До питання про характер революційного руху в Східній Галичині у 1918 р. // 3 історії західноукраїнських земель. Київ, 1957. С. 59–60; Сливка Ю. Боротьба трудящих Східної Галичини проти іноземного поневолення. Київ, 1973; Макарчук С. Республіка, що обрала поразку // Вільна Україна. 1989. 22, 24 січ.; Гордієнко В. Листопад. Сходження на Голгофу // Літопис Червоної Калини. 1991. № 1–3; Лилик С. ЗУНР: біла пляма в історії України // Пост імені Ярослава Галана. Львів, 1990. Кн. 24. С. 178–206; Лялька Я., Науменко К. Західно-Українська Народна Республіка // За вільну Україну. 1990. 1 лист.; Якимович Б. Западно-Украинская Народная Республика: мифы, история и значение // Высокий замок. 1991. 31 окт.; Тищик Б., Вівчаренко О. Західноукраїнська Народна Республіка. Коломия, 1993; Павлюк О. Дипломатія злуки. До питання про об’єднання УНР і ЗУНР // Всесвіт. 1992. № 1–2. С. 176–178. Його ж. Від злуки – до розриву: Взаємини урядів УНР і ЗУНР у 1919 р. // Наука і суспільство. 1994. № 4–6, 7–8; Західно-Українська Народна Республіка 1918–1923. Історія. Івано-Франківськ, 2001; Західно-Українська Народна Республіка 1918–1923. Ілюстрована історія. Львів; Івано-Франківськ, 2008; Павлишин О. Євген Петрушевич (1863–1940). Ілюстрований біографічний нарис. Львів, 2013.

(обратно)

5

D?bkowski Т. Ukrai?ski ruch w Galicji Wschodniej. 1912–1923. Warszawa, 1985; Koz?owski M. Mi?dzy Sanem a Zbruczem: Walki o Lw?w i Galicj? Wschodni? 1918–1919. Krak?w, 1990; Konieczny Z. Walki polsko-ukrai?skie w Przemy?lu i okolicy. Listopad – grudzie? 1918. Przemy?l, 1993; Klimecki M. Wojna polsko-ukrai?ska 1918–1919 r. // Wojsko i wychowanie. 1993. № 5. S. 43–46; № 6. S. 36–39; Ibidem. Polsko-ukrai?ski konflikt wojskowy o Galicj? Wschodni?. 1918–1919 r. // Akcja «Wis?a» na tle stosunk?w polsko-ukrai?skich w XX wieku. Materia?y z sesji naukowej 12–14. VI. 1992. Szczecin, 1994. S. 29–37; Ibidem. Polsko-ukrai?ska wojna o Lw?w i Wschodni? Galicj? 1918–1919 r. Warszawa, 1997; Koko E. Przed ryskimi preliminariami. Z dziej?w stanowiska ukrai?cow galicyjskich w 1920 r. // Polacy o Ukrai?cach, Ukrai?cy o Polakach. Materia?y z sesij naukowej pod redakcj? Tadeusza Stegnera. Gda?sk, 1993. S. 118–138; Szmytkowska B. Stosunek rz?du Zachodnio-Ukrai?skiej Republiki Ludowej do Pa?stwa Polskiego i polak?w na podstawie prasy oficjalnej tego rz?du // Polacy o Ukrai?cach, Ukrai?cy o Polakach. S. 139–145; Lukomski G., Partacz C., Polak B. Wojna polsko-ukrai?ska 1918–1919: Dzia?ania bojowe – aspekty polityczne – kalendarium. Koszalin; Warszawa, 1994; Leinwand A. Obrona Lwowa w listopadzie 1918 roku // Rocznik Lwowski 1993–1994. Warszawa, 1995. S. 37–57; Jagoda M. Walki o Lw?w od stycznia do kwietnia 1919 roku // Wojskowy Przegl?d Historyczny. 1995. № 1–2. S. 184–200; Krotofil M. Ukrai?ska Armia Halicka 1918–1920. Toru?, 2012.

(обратно)

6

Левицький К. Історія політичної думки галицьких українців 1848–1914. Львів, 1926. С. 716–720; Українська сила з покликом Тарасовим. Великий ювілейний здвиг Січей і Соколів у Львові // Свобода. 1914. 16 лип.

(обратно)

7

Історія січових стрільців: військово-історичний нарис. Київ, 1992. С. 22.

(обратно)

8

Див.: Литвин М., Науменко К. Історія галицького стрілецтва. Львів, 1991. С. 12–15.

(обратно)

9

Дорнік В. Політика Австро-Угорщини щодо України в роки Першої світової війни // Перша світова війна та проблеми державотворення у Центральній та Східній Європі (до 90-річчя закінчення Першої світової війни). Чернівці: ЧНУ, 2009. С. 11.

(обратно)

10

Див.: Галущинський М. З Українськими січовими стрільцями: спомини з років 1914–1915. Львів, 1934. 216 с.; Галактіон Ч. 3 вересня 1914 // Свобода. 1952. 6 верес.; Савчин М. Українські січові стрільці на «Срібній землі» // Свобода. 1951. 16, 17 листоп.; Ріпецький С. Про сотню, що почала визвольні змагання // Свобода. 1954. 10 верес.

(обратно)

11

Див.: Рубльов О., Черченко Ю. Сталінщина й доля західноукраїнської інтелігенції (20—50-ті роки ХХ ст.). Київ, 1994. 350 с.; Рубльов О. Західноукраїнська еміграція у загальнонаціональних політичних і культурних процесах (1914–1939). Київ, 2004. 648 с.; Рубльов О., Реєнт О. Українські визвольні змагання 1917–1921 рр. Київ, 1999. 320 с.

(обратно)

12

Яковлев И. 1 августа 1914. Москва, 1974. С. 69; Bator J. Wojna Galicyjska. Krak?w, 2008. S. 35—104, 223.

(обратно)

13

Даниленко С. Дорогою ганьби і зради. Київ, 1972. С. 42.

(обратно)

14

Литвин М., Науменко К. Українські січові стрільці. Київ, 1992. С. 10–12; Трофим’як Б. Фізичне виховання і спортивний рух у Західній Україні (з початку 30-х років ХІХ ст. до 1939 р.). Київ, 1997. С. 153; Савчин М. «Під білою березою козаченька вбито…» // Свобода. 1953. 3 січ.

(обратно)

15

Див.: Брусилов А. Воспоминания. Москва, 1951. С. 57.

(обратно)

16

Литвин М., Науменко К. Українські січові стрільці. С. 13.

(обратно)

17

Угрин-Безгрішний М. Нарис історії УСС. Львів; Київ, 1923. С. 103.

(обратно)

18

Дмитерко-Ратич Г. Зі зброєю в руках (Пам’яті Софії Галечко) // Наше життя. 1958. Листопад. С. 3–5.

(обратно)

19

Гірняк Н. Організація і духовний ріст Українських січових стрільців. Філадельфія, 1955. С. 21–22; Ріпецький С. Українське Січове Стрілецтво. Визвольна ідея і збройний чин. Нью-Йорк, 1956. С. 98–99.

(обратно)

20

Яримович О. Картина з боїв за Маківку // За волю України: іст. зб. УСС. С. 287.

(обратно)

21

Шляхи. Львів, 1915. С. 195.

(обратно)

22

Українські Січові Стрільці. Львів, 1935. С. 32.

(обратно)

23

Величко М. Маківка. З карпатських боїв УСС-ів. Нью-Йорк, 1951. 32 с.; Ріпецький С. Про тих, що полягли та пролляли кров у боях на Маківці // За волю України. С. 295–313.

(обратно)

24

Литвин М., Науменко К. Військова еліта Галичини. Львів, 2004. С. 7–8.

(обратно)

25

Стрілецький Календар-Альманах на 1917 p. Львів, 1917. С. 54.

(обратно)

26

Українські січові стрільці перші ввійшли до давньої галицької столиці // Свобода. 1915. 7 серп.

(обратно)

27

Литвин М., Науменко К. Військова еліта Галичини. С. 208–222; Степанів Я. Олена Степанівна в Ташкенті (1916–1917 рр.) // Україна. Наука і культура. Київ, 1994. Вип. 28. С. 30–41; Олена Степанів – Роман Дашкевич. Спогади і нариси / упоряд. Г. Сварник, А. Фелонюк. Львів, 2009. С. 51–80, 124–139.

(обратно)

28

Крип’якевич І. Галичина під час російської окупації. Серпень 1914 – червень 1915. Відень, 1915. 116 с.; Реєнт О. Україна в імперську добу (ХІХ – початок ХХ ст.). Київ, 2003. С. 309–311.

(обратно)

29

Цит. за: Літературна Україна. 1991. 1 серп.

(обратно)

30

Каппелер А. Мала історія України. Київ, 2007. С. 144.

(обратно)

31

Гірняк Н. Організація і духовний ріст Українських січових стрільців. Філадельфія, 1955. С. 25–31; Кадра УСС // Діло. 1916. 2 серп.

(обратно)

32

За волю України. С. 185–187.

(обратно)

33

Encyklopedia wojskowa. Warszawa, 2007. T. 1. S. 512–513; Зарецька Т. Юзеф Пілсудський і Україна. Київ, 2007. С. 38–44; Kryska-Karski T., ?urakowski S. Genera?owie Polski niepodleg?ej. Warszawa, 1991. S. 19; Крип’якевич І. Слідами польських легіонів // Діло. 1915. 21 жовт.

(обратно)

34

Українські Січові Стрільці. С. 42.

(обратно)

35

Центральний державний історичний архів України у Львові. Ф. 385, оп. 1, спр. 2, арк. 30–31.

(обратно)

36

Крип’якевич І., Гнатевич Б. Історія українського війська. Львів, 1936. С. 326.

(обратно)

37

Думін О. Історія легіону УСС 1914–1918. Львів, 1936. С. 149.

(обратно)

38

ЦДІА України у Львові. Ф. 353, оп. 1, спр. 28, арк. 16–17.

(обратно)

39

ЦДІА України у Львові. Ф. 353, оп. 1, спр. 7, арк. 56.

(обратно)

40

Див.: Іванець І. Дещо про Пресову Кватиру УСС // Новий час. 1934. 10 верес; його ж. Пресова Кватира УСС // Історичний календар-альманах Червоної Калини на 1935 р. Львів. 1934. С. 5–9; Пресова Кватира УСС // Календар «Батьківщина» на 1939 р. Львів, 1938. С. 31.

(обратно)

41

Шляхи. Львів, 1915. С. 199.

(обратно)

42

Назарук О. Співаник стрільців // Діло. 1918. 4 жовт.; Ой у лузі червона калина. Українські січові стрільці у піснях. Тернопіль, 1991. 112 с.; Ой у лузі червона калина (Пісні УСС). Львів, 1950. 180 с.; Олексин Б. Пісня про Червону калину. Нью-Йорк, 1974. 96 с.; Стрілецькі пісні: пісенник. Київ, 1992. 80 с.

(обратно)

43

Див.: Вітвицький В. Михайло Гайворонський. Життя і творчість. Нью-Йорк, 1954. 207 с.

(обратно)

44

Крижанівський А. Осип Курилас. Львів, 2008. 280 с.; Науменко К. Стрілецький маляр Осип Курилас // Український альманах Об’єднання українців у Польщі. Варшава, 2001. С. 288–289; В’юник А. Осип Курилас. Київ, 1963. С. 3—16; УСС у боях та міжчассі. Мистецька спадщина. Львів; Київ, 2007. 192 с.; Яців Р. Українське мистецтво ХХ століття: ідеї, явища, персоналії. Львів, 2006. С. 151–158.

(обратно)

45

Литвин М., Науменко К. Українські січові стрільці. С. 23.; Лазарович М. Легіон Українських січових стрільців. С. 159–160.

(обратно)

46

Цит. за: За вільну Україну. 1990. 21 груд.

(обратно)

47

Залесский К. Первая мировая война: биогр. энцикл. словарь. Москва, 2000. С. 78–85.

(обратно)

48

Начальний Комендант УСС // Діло. 1916. 8 берез.

(обратно)

49

ЦДІА України у Львові. Ф. 385, оп. 1, спр. 27, арк. 14–15.

(обратно)

50

Дзіковський В. Лисоня // За волю України. 317–323; Ріпецький С. Українські січові стрільці полягли в боях під Потуторами і на Лисоні в серпні і вересні 1916 р. // За волю України. С. 338–346; Лазарович М. Легіон Українських січових стрільців: формування, ідея, боротьба. Тернопіль, 2005. С. 147–151; Лисоня. 1916–1996. – Документи, щоденники, спогади, листи, поезії, пісні, знимки. Бережани, 1996. С. 3—113.

(обратно)

51

Див.: Генерал Мирон Тарнавський (1869–1938): зб. ст. і матеріалів. Броди: Просвіта, 2011. 320 с.

(обратно)

52

УСС у боях та міжчассі. Мистецька спадщина. С. 3, 85; Галактіон Ч. Два прапори // Свобода. 1953. 2 трав.

(обратно)

53

За волю України: іст. зб. УСС. С. 419–420.

(обратно)

54

Гуцули у Визвольній боротьбі: спогади січового стрільця Михайла Гробового. Київ; Вінниця, 2009. 472 с.; Зінь О. Гуцульська сотня УСС // Календар «Канадського фармера» на 1964 р. Вінніпеґ, 1964. С. 40–46.

(обратно)

55

Крип’якевич І. Українські школи на Волині // Календар товариства «Просвіта» на 1917 рік. Львів, 1917. С. 116–121; Українські школи на Волині // Вісник Союза визволення України. 1916. 9 лип.; Українське шкільництво на Волині // Вісник Союза визволення України. 1917. 12 берез.; 26 серп.; Українські школи на Волині // Діло. 1916. 11, 12 лип.; Лазарович М. Легіон Українських січових стрільців. С. 293–308.

(обратно)

56

Український Буквар. Володимир-Волинський: Вид. Комісар УСС у Володимирі-Вол., 1917. 60 с.

(обратно)

57

Литвин М., Науменко К. Військова еліта Галичини. С. 7—19.

(обратно)

58

Літопис Червоної Калини. Львів, 1930. С. 5.

(обратно)

59

За волю України: іст. зб. УСС. С. 421–422.

(обратно)

60

Там само. С. 265.

(обратно)

61

ЦДІА України у Львові. Ф. 353, оп. 1, спр. 7, арк. 79–87.

(обратно)

62

Литвин., Науменко К. Історія галицького стрілецтва. С. 45–46.

(обратно)

63

?eskoslovensk? Legie za 1 sv?tov? v?lky a ?eskoslovensk? obec Legion??ska. Praga, 2004. S. 2–9.

(обратно)

64

Лазарович М. Легіон Українських січових стрільців. С. 179–180.

(обратно)

65

Литвин М., Науменко К. Військова еліта Галичини. С. 193–207.

(обратно)

66

За волю України: іст. зб. УСС. С. 427.

(обратно)

67

Літопис Червоної Калини. Львів, 1934. С. 7.

(обратно)

68

За волю України: іст. зб. УСС. С. 436–437.

(обратно)

69

Пресіч О. Український поет Вільгельм фон Габсбурґ // Україна. 1991. № 5. С. 8–9; Терещенко Ю., Остапко П. Український патріот з династії Габсбурґів. Київ, 1999. 166 с.; Гірняк Н. Василь Вишиваний // Новий шлях. 1956. 6, 10, 13, 17, 20, 24, 27 лют.; Юнацький Є. Полк Василь Вишиваний // Календар-альманах на 1955 рік. Буенос-Айрес, 1955. С. 29–52.

(обратно)

70

Заклинський М. Січові стрільці на Херсонщині // Календар Червоної Калини на 1933 р. Львів, 1933. С. 54–67.

(обратно)

71

Франко П. Бій в Олександрівську. Бої 3-ої сотні УСС // Літопис Червоної Калини. 1939. Ч. 7. С. 17–18; Заклинський М. Українське січове стрілецтво над Дніпром і Чорним морем // За волю України. С. 195–197.

(обратно)

72

Цит. за: Гірняк М. Організація і духовний ріст Українських січових стрільців. С. 40–41.

(обратно)

73

Литвин М., Науменко К. Військова еліта Галичини. С. 106–127; Ковальчук М. На чолі Січових стрільців. Військово-політична діяльність Євгена Коновальця в 1917–1921 рр. Київ, 2010. С. 50–62.

(обратно)

74

Литвин М., Науменко К. Історія ЗУНР. Львів, 1995. С. 30–38, 54, 55.

(обратно)

75

Монолатій І. Разом, але майже окремо. Взаємодія етнополітичних акторів на західноукраїнських землях у 1867–1914 рр. Івано-Франківськ, 2010. С. 618–619.

(обратно)

76

Бахтурина А. Политика Российской империи в Восточной Галиции в годы Первой мировой войны. Москва, 2000. С. 187–201.

(обратно)

77

Федюшин О. Украинская революция. Москва, 2007. С. 60–61.

(обратно)

78

Грушевський М. Мої спомини // Київ. 1988. № 8. С. 130–131; Киевская мысль. 1917. 4 марта.

(обратно)

79

Винниченко В. Відродження нації. Київ; Відень, 1920. 4. 1. С. 80.

(обратно)

80

Див.: Українська Центральна Рада (4 березня—9 грудня 1917 р.): док. і мат. Київ. 1991. С. 4, 128–129; Верстюк В. М. С. Грушевський у перший період діяльності Центральної Ради // Укр. іст. журн. 1996. № 5. С. 38.

(обратно)

81

Діло. 1917. 26 квіт.

(обратно)

82

Діло. 1917. 26 квіт.

(обратно)

83

Діло. 1917. 5 трав.

(обратно)

84

Наше життя. 1917. 24 берез.; Нова Рада. 1917. 7, 8, 9, 11 квіт.; Вільне слово. 1917. 5 трав.; Громадська думка. 1917. 31 трав.; Діло. 1917. 17 трав.

(обратно)

85

Турченко Ф. Перша світова війна і геополітичний дискурс України // Студії з історії Української революції 1917–1921 років. Київ, 2011. С. 10–20.

(обратно)

86

Винниченко В. Відродження нації. Ч. I. С. 219–222.

(обратно)

87

Кучабський В., Безручко М., Коновалець Є. Золоті Ворота. Історія Січових Стрільців. 1917–1919. Львів; Рочестер, 2004. С. 19–24.

(обратно)

88

Винниченко В. К. Відродження нації. Київ; Відень, 1920. Ч. II. С. 74–80.

(обратно)

89

Див.: Романчук О. Ультиматум: хроніка одного конфлікту між Раднаркомом РСФСР і Центральною Радою. К., 1990. С. 9, 56–57.

(обратно)

90

Декреты Советской Власти. Т. 1. М., 1957. С. 178–180.

(обратно)

91

Нова громада. 1917. 8 груд.

(обратно)

92

Опублікований у львівському «Ділі» 3 лютого 1918 р.

(обратно)

93

Федюшин О. Украинская революция. С. 75–99.

(обратно)

94

Тинченко Я. Українські збройні сили. Березень 1917 р. – листопад 1918 р.: організація, чисельність, бойові дії). Київ, 2009. С. 66–80.

(обратно)

95

Там само. С. 86.

(обратно)

96

Дудко Ф. З большевицького Києва до Києва українського. Спогад про муравйовські часи // Календар Червоної Калини. 1938. С. 54–65.

(обратно)

97

Див.: Корнилов В. Донецко-Криворожская республика. Расстрелянная мечта. Харьков, 2011. 603 с.

(обратно)

98

Конституційні акти України. 1917–1920: невідомі Конституції України. Київ, 1992. С. 82–88.

(обратно)

99

Папакін Г. 29 квітня 1918 року: «Переворот у цирку» чи закономірний етап революції // День. 2013. 26–27 квіт.

(обратно)

100

Скоропадський П. Спомини. С. 110.

(обратно)

101

Пиріг Р. Гетьманат Павла Скоропадського: між Німеччиною і Росією. Київ, 2008. С. 157–164.

(обратно)

102

Шаповал М. Велика революція і українська визвольна програма. Прага, 1928. С. 111–112.

(обратно)

103

Верстюк В. Горобець В., Толочко О. Провал проекту малоросійської України // Україна і Росія в історичній ретроспективі. Київ, 2004. Том 1. С. 448–464.

(обратно)

104

Українське слово. 1918. 2, 4 січ.

(обратно)

105

Колесса О. Україні // Українське слово. 1918. 6 січ.

(обратно)

106

Українське слово. 1918. 12 лют.

(обратно)

107

Українське слово. 1918. 10 лют.

(обратно)

108

Українське слово. 1918. 14 лют.

(обратно)

109

Українське слово. 1918. 16, 27 лют. Детальніше див.: Piotr S. Wan-dycz. Sowiet-Polish Relations, 1917–1921. Cambridge, 1969.

(обратно)

110

Українське слово. 1918. 19 лют.

(обратно)

111

Українське слово. 1918. 27 лют.

(обратно)

112

Діло. 1918. 3 берез.

(обратно)

113

Українське слово. 1918. 8,10, 12–21, 23 берез.; Діло. 1918. 5, 7–9, 13 берез.

(обратно)

114

Українське слово. 1918. 27 берез.

(обратно)

115

Українське слово. 1918. 21, 22, 24, 26–28 верес., 4, 5, 10, 15, 20 жовт.; ЦДІА України у Львові. Ф. 146, оп. 4, спр. 5193, арк. 140.

(обратно)

116

Цегельський Л. Вражіння з України // Українське слово. 1918. 7, 10, 14, 21 лип.

(обратно)

117

Вісник політики, літератури і життя. 1918. 5 трав. № 201; Календар Червоної Калини 1939. Львів, 1938. С. 41–42.

(обратно)

118

Лисяк-Рудницький І. Між історією й політикою. С. 139–162.

(обратно)

119

Діло. 1918. 12 жовт.

(обратно)

120

Українське слово. 1918. 18 жовт.

(обратно)

121

Західно-Українська Народна Республіка. 1918–1923: ілюстрована історія. Львів; Івано-Франківськ, 2008. С. 142–145.

(обратно)

122

Західно-Українська Народна Республіка. 1918–1923. Історія. Івано-Франківськ, 2001. С. 88.

(обратно)

123

Українське слово. 1918. 22 жовт.; Народна Рада. 1918. 25 жовт.; Левицький К. Великий зрив. С. 113–116.

(обратно)

124

Українське слово. 1918. 22 жовт.

(обратно)

125

Українське слово. 1918. 19 жовт.

(обратно)

126

Українське слово. 1918. 22 жовт.

(обратно)

127

Дмитро Паліїв. Життя та діяльність. Львів, 2007. С. 20–21, 100.

(обратно)

128

Українське слово. 1918. 27, 30 жовт., 1 лист.

(обратно)

129

Gella Jan. Ruski miesi?c. 1. ХІ – 22.ХІ.1918. Lw?w, 1919. S. 5.

(обратно)

130

Український прапор. 1919. 1 лист.

(обратно)

131

Ходак І. Дмитро Вітовський – провідник Листопадового чину // Літопис Червоної Калини. 1991. № 2. С. 45–49.

(обратно)

132

Кузьма О. Листопадові дні 1918 р. С. 43; Шухевич В. Початок українсько-польської війни // Український прапор. 1919. 1 лист.

(обратно)

133

Centralne Archiwum Wojskowe w Warszaw? (CAW). Dziennik Rozporz?dze? Komisij Wojskowej. № 1. 1918. 28 pa?dziernika. Rozporz?dzenia Sztabu Generalnego. Rozkaz № 31.

(обратно)

134

Павлишин О. Львівщина в добу Західно-Української Народної Республіки (1918–1919). Львів, 2008. С. 14–15.

(обратно)

135

Василик І. Кость Левицький: від адвоката до прем’єра ЗУНР. Київ, 2012. С. 130–131.

(обратно)

136

Кузьма О. Листопадові дні 1918 р. С. 69.

(обратно)

137

Українське слово. 1918. 3 листоп.; Діло. 1918. 2 листоп.

(обратно)

138

Гуцуляк М. Перший листопад 1918. С. 133–153; Литвин М., Науменко К. Історія галицького стрілецтва. Львів, 1990. С. 66–69; Гордієнко В. Листопад. Сходження на Голгофу: історія УГА // Літопис Червоної Калини. 1991. № 2. С. 6–7; Стрийщина. Т. 1. Нью-Йорк; Торонто; Париж; Сідней, 1990. С. 156–189.

(обратно)

139

CAW. WBH 13. К. 3—21.

(обратно)

140

Koneczny Zdzis?aw. Walki Polsko-ukrai?skie w Przemy?lu i okolicy. S. 16–19.

(обратно)

141

Воля. 1918. 5 листоп.

(обратно)

142

АР w Przemy?lu. Polska RN. Afisz.

(обратно)

143

Biblioteka Narodowa. Oddzia? r?kopic?w. Mf 69010.

(обратно)

144

Arhiwum Pa?stwowe w Przemy?lu. Polska Rada Narodowa. Sygn. 26. K. 12.

(обратно)

145

Литвин М. Революційний падолист 1918-го у Перемишлі // Перемиські дзвони. 1992. № 10–12. С. 18–20.

(обратно)

146

Biblioteka Po?udniowo-Wschodniego Instytutu Naukowego w Przemy?lu. Dzia? renkopis?w. Sygn. 22. K. 10, 58.

(обратно)

147

Шпилька П. Визвольні змагання східної Лемківщини в 1918 р. // Аннали Лемківщини. Нью-Йорк, 1993. С. 70–93.

(обратно)

148

Західно-Українська Народна Республіка. 1918–1923: ілюстрована історія. Львів; Івано-Франківськ, 2008. С. 164–166.

(обратно)

149

Коковський Ф. Лемківські республіки в 1918–1919 роках // Історичний календар-альманах Червоної Калини на 1935 рік. Львів, 1934. С. 115–117; Лемківщина. Т. 1. Нью-Йорк; Париж; Сідней; Торонто. 1988. С. 180–183.

(обратно)

150

Українська загальна енциклопедія. Т. 3. С. 722–723.

(обратно)

151

Василик І. Кость Левицький: від адвоката до прем’єра ЗУНР. С. 131.

(обратно)

152

Детальніше див.: Попович О. Відродження Буковини. Спомини. Львів, 1933.

(обратно)

153

ЦДІА України у Львові. Ф. 309. oп. 1, спр. 1871, арк. 27–28; Західно-Українська Народна Республіка. 1918–1923. Івано-Франківськ, 2001. С. 17.

(обратно)

154

Курило В. М., Панчук М. І., Троян М. В. В авангарді боротьби за воз’єднання. Київ, 1985. С. 36–41.

(обратно)

155

Ковальчук П. Забута могила // Вільне життя. 1990. 11 груд.

(обратно)

156

Клочурак С. До волі (Спомини). Нью-Йорк, 1978. 189 с.; Західно-Українська Народна Республіка. 1918–1923: ілюстрована історія. С. 156–164.

(обратно)

157

Павлюк О. ЗУНР і політика Угорщини // Україна в минулому. Вип. VII. Київ; Львів, 1995. С. 34.

(обратно)

158

Літопис Червоної Калини. 1932. № 7–8. С. 2–3; Історичний календар-альманах Червоної Калини на 1938 р. Львів, 1937. С. 149; Сміян П. К. Великий Жовтень і Закарпаття (1917–1919 рр.). Львів, 1970. С. 56–59; Масляник О. Гуцульська республіка: повернення із забуття // За вільну Україну. 1991. 31 січ.

(обратно)

159

Літопис Червоної Калини. 1931. № 7–8. С. 31.

(обратно)

160

Павлюк О. ЗУНР і політика Угорщини. С. 36–39.

(обратно)

161

Станиславівський голос. 1918. 19 лист.

(обратно)

162

Чубатий М. Державний лад на Західній области Української Народної Республіки // Календар «Просвіти» 1921. Львів, 1920. С. 100–101;

(обратно)

163

Українське слово. 1918. 11 листоп.

(обратно)

164

Восени 1939 р. заарештований органами НКВС; наприкінці 1941 р. помер у Львові, похований на Янівському цвинтарі.

(обратно)

165

ЦДІА України у Львові. Ф. 309, оп. 1, спр. 125, арк. 13–17.

(обратно)

166

Левицький К. Перший Державний Секретаріат у Львові // Український скиталець. 1923. № 11. 11 черв.

(обратно)

167

Стахів М. Західна Україна. Т. ІV. С. 67.

(обратно)

168

Про участь УСДП у громадсько-політичному житті ЗУНР детальніше див.: Koko Е. Ukrai?cy socjaldemokraci galicyjscy w okresie mi?dzywojennym (1918–1939) // Zeszyty Naukowe Uniwersytetu Jagiello?skiego. Prace historyczne. 1993. S. 129–135.

(обратно)

169

Чубатий М. Вказ. праця. С. 105–107.

(обратно)

170

Конституційні акти України. 1917–1920: Невідомі конституції України. С. 97.

(обратно)

171

Див. також: Тищик Б. Й., Вівчаренко О. А. Вказана праця. С. 24–61.

(обратно)

172

Павлишин О. Організація цивільної влади ЗУНР в повітах Галичини (Листопад – грудень 1918 року) // Україна модерна. Львів, 1999. Ч. 2–3. С. 132–193.

(обратно)

173

AAN. Polska і Ukraina. Sygn. 55. К. 9, 13, 18, 20, 24, 67.

(обратно)

174

Конституційні акти України. 1917–1920: невідомі конституції України. Київ, 1992. С. 97.

(обратно)

175

Ортинський В. Л. Силові структури Західно-Української Народної Республіки. Львів, 2004. С. 198.

(обратно)

176

Див. також: Тищик Б. Й., Вівчаренко О. А. Вказана праця. С. 24–61.

(обратно)

177

AAN. Polska і Ukraina. Sygn. 55. К. 9, 13, 18, 20, 24, 67.

(обратно)

178

Субтельний О. Україна. Історія // Освіта. 1990. 8 берез.

(обратно)

179

Підраховано за: История первой мировой войны. 1914–1918: в 2-х т. М., 1975. Т. І. С. 329–352; Т. 2. С. 186–204.

(обратно)

180

ЦД1А України у Львові. Ф. 146, оп. 8, спр. 3030, арк. 5; Вперед. 1920. 15 лют.; Українське слово. 1918. 19, 26 лют.

(обратно)

181

Вперед. 1919. 27 жовт.

(обратно)

182

Polska w czasie wielkiej wojny (1914–1918): Historia spo?eczna. T. 2, Warszawa, 1932. S. 182; Lw?w w cyfrach 1920. Lw?w, 1920. S. 47–50; Statystyka Polski. Seria C, zeszyt 41. Warszawa, 1936. S. 42.

(обратно)

183

Вперед. 1919. 30 жовт.; 1920. 4 квіт., 25 трав.

(обратно)

184

Західно-Українська Народна Республіка. 1918–1923: уряди, постаті. Львів, 2009. С. 289–295.

(обратно)

185

Република. 1918. 15, 16 квіт.

(обратно)

186

Договір з Угорщиною був ратифікований Радою Державних секретарів 18 березня 1919 р. Наш сусід зобов’язався поставити за нафту 80 вагонів збіжжя, рільничі машини, ліки, черевики, одяг, 22 березня подібний договір ратифіковано з Австро-Німецькою Республікою. AAN. Polska і Ukraina. Sygn. 38. К. 12–25.

(обратно)

187

Вісник державних законів і розпорядків Західної Области Української Народної Республіки. 1919. 2 трав.; Република. 1919. 8 трав.; Стрілець. 1919. 15 квіт. Реферат в справі весняних обсівів [ЗУНР] // ДАЛО. Ф. 257, оп. 2, спр. 1485, арк. 2–8.

(обратно)

188

Кучабський В. Вага і завдання західно-української держави серед сил Східної Європи на переломі 1918/19 року // Дзвони. 1932. Т. 1. С. 202–203.

(обратно)

189

Літопис Червоної Калини. 1931. № 7–8. С. 23.

(обратно)

190

ДАЛО. Ф. 257, оп. 2, спр. 1396, арк. 2

(обратно)

191

Република. 1919. 18 лют.

(обратно)

192

Наш Львів: ювіл. зб. С. 190.

(обратно)

193

Вісник державних законів і розпорядків ЗОУНР. Вип. 8. 1919. 30 квіт.

(обратно)

194

Вісник державних законів і розпорядків ЗОУНР. Вип. 3. 1919. 2 берез.; Вісник Державного Секретаріяту освіти і віросповідань. Ч. 1. 1919. 1 берез.

(обратно)

195

Вперед. 1919. 13 січ.

(обратно)

196

Република. 1919. 5 квіт.

(обратно)

197

Вперед. 1919. 13 січ.

(обратно)

198

Република. 1919. 6 квіт.; Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє минуле. Ч. IV. Львів, 1924. С. 3—39.

(обратно)

199

Република. 1919. 18 март.

(обратно)

200

Република. 1919 11 трав.

(обратно)

201

Република. 1919. 27 берез.; Громадський голос. 1919. 28 берез.

(обратно)

202

Кугутяк М. Галичина: Сторінки історії. Івано-Франківськ, 1993. С. 150.

(обратно)

203

Република. 1919. 30 берез., 1, 2 квіт.; AAN. Polska і Ukraina. Sygn. 41. К. 226–255; ДАЛО. Ф. 257, oп. 2, спр. 1488, арк. 1–3; спр. 1489, арк. 1—8

(обратно)

204

Република. 1919. 30 берез., 1,2 квіт.

(обратно)

205

Република. 1919. 25 берез.

(обратно)

206

Детальніше див.: Koko Е. Wolni z wolnymi: PPS wobec kwestii ukrai?skiej w latach 1918–1925. Gda?sk, 1991. S. 14–37.

(обратно)

207

Република. 1919. 3 цвіт.

(обратно)

208

Република. 1919. 11, 18 мая.

(обратно)

209

Република. 1919. 11 март.

(обратно)

210

Коротке роз’яснення. Активне виборче право визнано для громадян не молодших 20 років, пасивне (тобто право бути обраним) – для громадян не молодших 28 років.

(обратно)

211

Република. 1919. 17 цвіт.

(обратно)

212

Потульницький В. А. Нариси з української політології (1819–1991). Київ, 1994. С. 172.

(обратно)

213

Український прапор. 1919. 12 груд.

(обратно)

214

Република. 1919. 16 март.

(обратно)

215

AAN. Polska і Ukraina. Sygn. 58. К. 65.

(обратно)

216

Детальніше див.: ДАЛО. Ф. 257, oп. 1, спр. 188, арк. 1—11; Стахів М. Західна Україна. Т. IV С. 113–121; Република. 1919. 22, 29 март., 1, 3, квіт.; AAN. Polska і Ukraina. Sygn. 41. К. 84–86.

(обратно)

217

Не допомогла й угода про нейтралітет між польськими військами і жидівською міліцією, що була укладена 10 листопада 1918 р. у Львові (CAW. ВН. ХІ 60. К. 42–43).

(обратно)

218

Див.: Державний архів Російської Федерації (ДАРФ). Ф. 130, оп. 4, спр. 400, арк. 75; ДАЛО. Ф. 256, оп. 1, спр. 5, арк. 23; спр. 75, арк. 55; Ф. 257, оп. 1, спр. 644, арк. 61; Tomaszewski J. Lw?w, 22 listopada 1918 // Przegl?d historyczny. T. LXXV. Z. 2. Warszawa, 1984. S. 279–285; Дашкевич Я. Р. Взаємовідносини між українським та єврейським населенням у Східній Галичині (кінець XIX – початок ХХст.) // УІЖ. 1990. № 10.

(обратно)

219

Календар «Просвіти» 1921. С. 202; ЦДІА України у Львові. Ф. 581, оп. 1, спр. 139, арк. 6–7.

(обратно)

220

Хома І. Апостольський Престіл і Україна. 1919–1922. Рим, 1987. С. 44–52,64.

(обратно)

221

Ukraina and Poland in dokuments. Т. 1. S. 11–19.

(обратно)

222

AAN. Polska i Ukraina. Sygn. 58, K. 60, 78–82; CAW. WBH. XI 35. K. 111–115; XI 19, K. 3–5; ДАЛО. Ф. 257, oп. 2, cпp. 258, арк. 22.

(обратно)

223

Ленін В. І. Товаришеві Лоріо і всім французьким друзям, що приєдналися до III Інтернаціоналу // Повне зібр. творів. Т. 39. С. 235.

(обратно)

224

Див.: Сливка Ю. Сторінки історії КПЗУ. Львів, 1989. 93 с.

(обратно)

225

Роздольський Р. Два спогади // Діялог (Торонто). 1984. № 10. С. 75–83.

(обратно)

226

Гадзинский В. Революционное движение в Восточной Галиции. Конец 1918 – начало 1919 г. Москва; Петроград, 1923. С. 49.

(обратно)

227

Кулик М. I. Перша робітнича Рада на Дрогобиччині // За владу Рад: спогади учасників Великої Жовтневої соціалістичної революції та боротьби за Радянську владу на західноукраїнських землях. Львів, 1957. С. 67–69; Під прапором Жовтня: док. і матеріали. Т. 1. Львів, 1957. С. 107.

(обратно)

228

ДАЛО. Ф. 257, оп. 2, спр. 1449, арк. 9—10.

(обратно)

229

Република. 1919. 3 квіт.

(обратно)

230

Кугутяк М. Галичина: сторінки історії. С. 149.

(обратно)

231

Сірко І. М. Ті незабутні роки. Ужгород, 1978. С. 48–49; Республіканець. 1919. 3, 13 квіт.

(обратно)

232

Павлишин О. Суспільно-політична криза в ЗУНР у першій половині 1919 р. // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. Львів, 2009. Вип. 18. С. 124.

(обратно)

233

ДАЛО, Ф. 257, оп. 2, спр. 1406, арк. 1–3; AAN. Polska і Ukraina. Sygn. 41. К. 187–190.

(обратно)

234

Під прапором Жовтня. Т. 1. С. 111–112.

(обратно)

235

ДАЛО. Ф. 257, oп. 1, спр. 187, арк. 2–3.

(обратно)

236

Див.: Литвин М. Р. Українсько-польська війна 1918–1919 рр. Львів, 1998.

(обратно)

237

Архив полковника Хауза. Москва, 1945. Т. 3. С. 237.

(обратно)

238

Ось текст телеграми: «Команда головного двірця Львів голосить: Доношу, що сьогодні о годині пів до п’ятої ранком наші українські війська, вийшовши з касарень, зайняли Львів і Перемишль. Вся влада перейшла в українські руки. Галицька освободжена Україна зі своєю столицею Львовом пересилає привіт Великій Українській Державі і престольному городові Київові». Безпосередньо телеграму прийняв працівник австрійської військової канцелярії Матвій Яворський, згодом відомий історик. Див.: Микитей Г. 1 Падолиста 1918 р. у Києві // Український прапор. 1920. 1 лист.

(обратно)

239

Стахів М. Західна Україна: нариси історії державного будівництва та збройної і дипломатичної оборони в 1918–1923. Т. 3. С. 168–171.

(обратно)

240

Павлюк О. ЗУНР і політика Угорщини // Україна в минулому. Вип. VII. Київ; Львів, 1995. С. 33–34.

(обратно)

241

Давидів І. Українська пресова служба у Відні // Календар Червоної Калини, 1939. Львів, 1938. С. 43–48.

(обратно)

242

Хома І. Апостольський Престіл і Україна. 1919–1922. С. 34.

(обратно)

243

Українське слово. 1918. 22 жовт.

(обратно)

244

Нова Рада. 1918. 8 листоп.

(обратно)

245

Українське слово. 1918. 15 листоп.

(обратно)

246

Монолатій І. Галичина і галицькі українці у «Спогадах» Павла Скоропадського: ідейні орієнтації та національні пріоритети // Дрогобицький краєзнавчий збірник. Дрогобич, 2005. Вип. ІХ. С. 346–355.

(обратно)

247

Державний вісник. 1918. 16, 19 листоп.; Нова Рада. 1918. 15 листоп.; Нагаєвський І. Історія Української держави двадцятого століття. Київ, 1993. С. 187.

(обратно)

248

Січовий голос. 1918. 20 листоп.

(обратно)

249

Монолатій І. Галичина і галицькі українці у «Спогадах» Павла Скоропадського: ідейні орієнтації та національні пріоритети // Дрогобицький краєзнавчий збірник. Дрогобич, 2005. Вип. ІХ. С. 346–355.

(обратно)

250

Конституційні акти України. 1917–1920. С. 108–109.

(обратно)

251

Вістник державних законів і розпорядків Західної Области Української Народної Републики. 1-й вип. 1919. 31 січ.

(обратно)

252

Літопис Червоної Калини. 1931. № 10. С. 5; 1936. № 11. С. 13.

(обратно)

253

Український скиталець. 1919. 23 січ.

(обратно)

254

Див.: Миронець Н. І. Микита Шаповал про соборність України // Проблеми соборності України у ХХ столітті. Київ, 1994. С. 114–118.

(обратно)

255

Павлишин О. Євген Петрушевич (1863–1940). Ілюстрований біографічний нарис. Львів, 2013. С. 118.

(обратно)

256

Див.: Літопис Червоної Калини. 1931. № 5. С. 5–8; № 6. С. 3–6; ЦДАВОУ. Ф. 118, oп. 1, спр. 5, арк. 3.

(обратно)

257

Литвин С. Архівні документи про допомогу С. Петлюри Галичині у 1919 році // Етнічна історія народів Європи. Київ, 2000. Вип. 6. С. 55–61.

(обратно)

258

Західно-Українська Народна Республіка: ілюстрована історія. Львів; Івано-Франківськ, 2008. С. 231.

(обратно)

259

Тимченко Р. Відносини Української Народної Республіки й Західно-Української Народної Республіки (листопад 1918 – квітень 1920 p.). Київ, 2013. С. 138–139.

(обратно)

260

ЦДАВОУ. Ф. 118, oп. 1, спр. 5, арк. 5.

(обратно)

261

Тимченко Р. Відносини Української Народної Республіки й Західно-Української Народної Республіки (листопад 1918 – квітень 1920 p.). Київ, 2013. С. 141–144.

(обратно)

262

М. Ч. [Чубатий]. Десять днів у Києві в січні 1919 р.: спомини з Трудового конгресу // Літопис Червоної Калини. Львів, 1935. Ч. 5. С. 4–7.

(обратно)

263

Див.: Бачинський Л. Об’єднання України. 3.І.—21.І.1919 // Громадський голос. 1927. 7 січ.; Бабій В. Левко Бачинський. Життєпис. Івано-Франківськ, 2002. 86 с.

(обратно)

264

Текст Універсалу Трудового конгресу України див.: Вістник Української Народної Республіки. 1919. 7 лют.

(обратно)

265

Нариси історії Української революції 1917–1921 років. Київ, 2012. Кн. 2. С. 188–189.

(обратно)

266

Павлишин О. Об’єднання УНР і ЗУНР: політико-правовий аспект (кінець 1918 р. – перша половина 1919 р.) // Вісник Львівського університету. Серія історична. Львів, 2002. Вип. 37. С. 327–349.

(обратно)

267

Винниченко В. Щоденник. 1911–1920. Едмонтон; Нью-Йорк, 1980. Т. 1. С. 317.

(обратно)

268

Павлишин О. Євген Петрушевич (1863–1940): ілюстрований біографічний нарис. Львів, 2013. С. 191; Литвин М. Українсько-польська війна 1918–1919 рр. Львів, 1998. С. 304.

(обратно)

269

Див.: Вістник Державних законів для всіх земель Української Народної Республіки. 1919. Вип. 11, 14, 18, 26, 27, 30, 32, 36, 37, 39; Галицький голос. 1919. 12 жовт.

(обратно)

270

Вперед. 1919. 23 січ.; Чубатий М. Вказана праця. С. 29.

(обратно)

271

AAN. Polska і Ukraina. Sygn. 32. К. 10.

(обратно)

272

Мазепа І. Україна в огні й бурі революції. 1917–1921. Ч. 1. 1950. С. 126–127.

(обратно)

273

Західно-Українська Народна Республіка. 1918–1923. Т. 5. Кн. 1. Івано-Франківськ, 2009. С. 868–871.; Український прапор. 1919. 9 груд.; Хміль І. Петлюра і петлюрівщина // Радянська освіта. 1990. 5 черв.; Чередниченко В. Живий ланцюг історії // Сільські вісті. 1990. 15 трав.

(обратно)

274

Веденєєв Д. Українська історіографія про причини та наслідки розриву Акта злуки (зовнішньополітичний аспект) // Українська соборність: ідея, досвід, проблеми: у 2-х т. Київ, 1999. С. 243–253; Павлюк О. Від злуки до розриву. Взаємини урядів УНР і ЗУНР у 1919 році // Наука і суспільство. 1994. Ч. 4–6. С. 7–8; Панчук М., Панчук А. Акт Злуки УНР і ЗУНР в українській історіографії // Проблеми соборності України у ХХ столітті. Київ, 1994. С. 98—105.

(обратно)

275

Західно-Українська Народна Республіка. 1918–1923. Т. 5. Кн. 1. С. 874–875.

(обратно)

276

ЦДІА України у Львові. Ф. 581, oп. 1, спр. 134, арк. 64; спр. 141, арк. 1–2.

(обратно)

277

Див.: Документы и материалы по истории советско-польских отношений. Т. 2. С. 412–414, 656–658, 660–663.

(обратно)

278

Вперед. 1920. 19 квіт.

(обратно)

279

Вістник Державного Секретаріату військових справ ЗУНР. 1918. 1 груд., Ч. 1.

(обратно)

280

Вістник Державного Секретаріату військових справ ЗУНР. 1918. 1 груд., Ч. 1.

(обратно)

281

Шанковський Л. Українська Галицька Армія. Львів, 1999. С. 50–53; Krotofil M. Ukrai?ska Armia Halicka 1918–1920. Toru?, 2002. S. 42–44.

(обратно)

282

Крип’якевич І., Гнатевич Б. Історія українського війська. С. 484.

(обратно)

283

Ключенко О. Генералітет УГА // Літопис Червоної Калини. 1931. № 4. С. 4.; Колянчук О., Литвин М., Науменко К. Генералітет українських визвольних змагань. Львів, 1995. С. 36–38.

(обратно)

284

Литвин М., Науменко К. Військова еліта Галичини. Львів, 2004. С. 284–300.

(обратно)

285

Какурин Н. Как сражалась революция. М., 1990. С. 3–7.

(обратно)

286

Литвин М., Науменко К. Військова еліта Галичини. Львів, 2004. С. 153–165.

(обратно)

287

Ткачук П. Сухопутні війська України доби революції 1917–1921 рр. Львів. 2008. С. 178–182.

(обратно)

288

Олена Степанів – Роман Дашкевич: спогади і нариси. Львів. 2009. С. 448–449.

(обратно)

289

Ярославин С. Визвольна боротьба на західно-українських землях у 1918–1923 рр. – Філадельфія, 1956. С. 139.

(обратно)

290

Західно-Українська Народна Республіка. 1918–1923: ілюстрована історія. Львів; Івано-Франківськ, 2008. С. 278–283.

(обратно)

291

Боберський І. Щоденник. С. 116, 132, 172, 185, 186.

(обратно)

292

Західно-Українська Народна Республіка. 1918–1923: ілюстрована історія. С. 286–289.

(обратно)

293

Koz?owski М. Mi?dzy Sanem a Zbruczem: Walki о Lw?w і Galicj? Wschodni? 1918–1919. Krak?w, 1990. S. 126–131; Obrona Lwowa 1—22.XI.1918. Lw?w, 1933. T. 1. S. 67–85; Klimecki M. Wojna polsko-ukrai?ska 1918–1919 // Wojsko i wychowanie. 1993. № 5. S. 44.

(обратно)

294

Голос Поділля. 1918. 9 листоп.

(обратно)

295

Державний архів Львівської області. Ф. 257, оп. 2, спр. 597, арк. 3–5.

(обратно)

296

Діло. 1918. 5 листоп.

(обратно)

297

CAW. WBN XI 60. К. 2—15; ДАЛО. Ф. 257, оп. 2, спр. 489, арк. 3, 9.

(обратно)

298

Заклинський Н. Дмитро Вітовський. Львів, 1936. С. 29.

(обратно)

299

Кузьма О. Листопадові дні 1918 р. С. 343.

(обратно)

300

Український скиталець. 1923. № 11; ДАЛО. Ф. 257, оп. 2, спр. 1044, арк. 13–14.

(обратно)

301

ДАЛО. Ф. 257, оп. 2, спр. 1044, арк. 14–17.

(обратно)

302

CAW. WBN XI60. К. 37; ДАЛО. Ф. 257, оп. 2, спр. 487, арк. 37.

(обратно)

303

ЦДІАУЛ. Ф. 309, оп. 1, спр. 18–71, арк. 2637; Український прапор. 1919. 1 листоп.

(обратно)

304

R??a?ski P. Pogrom Lwowski 22 listopada 1918 roku w ?wietle zezna? organizacji syjonistycznej z?o?onych przed komisj? Morgenthaua // Kwartalnik Historii ?yd?w. 2004. Nr 3. S. 347–358.

(обратно)

305

Tomaszewski J. Lw?w, 22 listopada 1918 // Przegl?d Historyczny. T. 75. Z. 2. Warszawa, 1984. S. 279–285; Koz?owski M. Mi?dzy Sanem a Zbruczem. Krak?w, 1990. S. 185–188.

(обратно)

306

R??a?ski P. Pogrom Lwowski 22 listopada… S. 347358; Klimecki M. Polsko-ukrai?ska wojna o Lw?w i Wschodni? Galicj? 1918–1919 r. S. 144–145; Шишка O. Слідами листопадових боїв. Львів, 1993. С. 197–211; Шишка О. Наше місто Львів: посібник з курсу «Львовознавство». Ч. 2. Львів, 2005. С. 90–93.

(обратно)

307

R??a?ski Р. Pogrom Lwowski 22 listopada 1918 roku… S. 350–356.

(обратно)

308

Хома І. Апостольський Престіл і Україна. 1919–1922. Рим, 1987. С. 44–64; Ukrainе and Poland in documents, 1918–1922 / Ed. T. Hunczak. T. 1. New York, 1983. P. 11–19.

(обратно)

309

Омелянович-Павленко М. Останні місяці 1918 року // Розбудова нації. 1928. Ч. 10–11. С. 396–397.

(обратно)

310

Калина В. Українсько-польська війна // Українська Галицька Армія: матеріали до історії. Вінніпеґ, 1958. С. 400.

(обратно)

311

Омелянович-Павленко М. Українсько-польська війна. Прага, 1929. С. 36–37.

(обратно)

312

Станімір О. Моя участь у визвольних змаганнях. Торонто, 1966. С 48.

(обратно)

313

Република. 1919. 22 лют.

(обратно)

314

Литвин М. Українсько-польська війна 1918–1919 рр. Львів, 1998. С. 331.

(обратно)

315

Там само.

(обратно)

316

Станімір О. Вказана праця. С. 49.

(обратно)

317

Гнатевич Б., Думін О. Вказана праця. С. 498.

(обратно)

318

Лозинський М. Галичина в рр. 1918–1920. Відень, 1922. С. 14.

(обратно)

319

Там само. С. 81.

(обратно)

320

ДАЛО. Ф. 257, оп. 2, спр. 1449, арк. 7—10.

(обратно)

321

Стахів М. Західна Україна: нарис історії державного будівництва та збройної і дипломатичної оборони в 1918–1923 рр. Скрентон, 1960. Т. 3. С. 48–49.

(обратно)

322

Літопис Червоної Калини. 1933. Ч. 9. С. 18.

(обратно)

323

Литвин М., Науменко К. Історія ЗУНР. Львів, 1995. С. 53–54.

(обратно)

324

Станімір О. Вказана праця. С. 53–54; Литвин М., Науменко К. Вказана праця. С. 113.

(обратно)

325

Шухевич С. Вказана праця. С. 146–147.

(обратно)

326

Там само. С. 18.

(обратно)

327

ДАЛО. Ф. 252, оп. 2, спр. 1723, арк. 18.

(обратно)

328

Від 1921 р. перебував в еміграції. У 1948 р. схоплений органами МВС Австрії, репресований. Помер 1958 р. у Відні.

(обратно)

329

Klimecki М. Polsko-ukrai?ska wojna о Lw?w і Wschodni? Galicj? 1918–1919 r. Warszawa, 1997. S. 151–152.

(обратно)

330

Bonusiak A. Lw?w w latach 1918–1939. S. 92, 106, 107, 136, 145, 156, 250.

(обратно)

331

Документы и материалы по истории советско-польских отношений. Т. 2. С. 234.

(обратно)

332

Літопис Червоної Калини. 1936. № 1. С. 6.

(обратно)

333

ДАЛО. Ф. 257, оп. 2, спр. 1449, арк. 27–30.

(обратно)

334

Винниченко В. Из истории украинской революции. С. 345.

(обратно)

335

Винниченко В. Відродження нації. Т. 3. Київ; Відень, 1920. С. 400.

(обратно)

336

AAN. Polska i Ukraina. Sygn. 57. К. 262–267.

(обратно)

337

Українська Галицька Армія. Т. 5. С. 58.

(обратно)

338

Назарук О. Рік на Великій Україні. С. 178–181. В. Затонський і О. Шумський, яких вислав Антонов-Овсієнко, приїхали у червні до Підволочиська з метою консультацій з галичанами, але Є. Петрушевич не дав їм жодної відповіді. Більшовицькі представники домагалися дозволу пропустити їхні війська на допомогу Угорській радянській республіці Б. Куна (Нагаєвський. Історія… С. 211).

(обратно)

339

Український прапор. 1928. 1 лип.

(обратно)

340

ДАЛО. Ф. 257, оп. 2, спр. 1449, арк. 27.

(обратно)

341

Лозинський М. Галичина в рр. 1918–1920. С. 109.

(обратно)

342

Лозинський М. Галичина в рр. 1918–1920. С. 104.

(обратно)

343

Борщак І. Мирова конференція в Парижі, 1919. С. 102.

(обратно)

344

Нагаєвський І. Історія Української держави двадцятого століття. C. 227.

(обратно)

345

Лозинський М. Галичина в рр. 1918–1920. С. 134–135.

(обратно)

346

Цит. за: Карпенко О. Ю. Імперіалістична інтервенція на Україні. 1918–1920. Львів, 1964. С. 173.

(обратно)

347

Лозинський М. Галичина в рр. 1918–1920. С. 139.

(обратно)

348

Карпенко О. Ю. Імперіалістична інтервенція на Україні. 1918–1920. С. 177.

(обратно)

349

Там само. С. 178.

(обратно)

350

Лозинський М. Галичина в рр. 1918–1920. С. 143.

(обратно)

351

Український прапор. 1921. 19 берез.

(обратно)

352

Сливка Ю. Ю. Західна Україна в реакційній політиці польської та української буржуазії. Київ, 1985. С. 19–20.

(обратно)

353

Літопис Червоної Калини. 1936. № 11. С. 3–7.

(обратно)

354

Українська Галицька армія: матеріали до історії. Т. 6. Вінніпеґ, 1976. С. 80.

(обратно)

355

ЦДАГОУ. Ф. 1. оп. 23, спр. 2960, арк. 195.

(обратно)

356

Винниченко В. Відродження нації. Київ; Відень, 1920. Т. 3. С. 391–392.

(обратно)

357

Kryska-Karski Т., Jurakowski S. Genera?owe Polski Niepodleg?ej. W., 1991. S. 23–58.

(обратно)

358

Тищик Б. Й., Вівчаренко О. А. Вказана праця. С. 56.

(обратно)

359

Літопис Червоної Калини. 1937. № 7–8. С. 16.

(обратно)

360

Капустянський М. Похід українських армій на Київ – Одесу в 1919 р. С. 33–34.

(обратно)

361

Деникин А. И. Поход на Москву. Киев, 1990. С. 27–28.

(обратно)

362

История Украинской ССР. Т. 6. Киев, 1984. С. 468.

(обратно)

363

Христюк П. Українська революція. Т. 4. Нью-Йорк, 1922. С. 161.

(обратно)

364

Павлишин О. Євген Петрушевич (1863–1940): ілюстрований біографічний нарис. Львів, 2013. С. 215–221.

(обратно)

365

Левицький О. Галицька армія на Великій Україні. С. 17.

(обратно)

366

Літопис Червоної Калини. 1936. № 3. С. 7–9; № 9. С. 4–5.

(обратно)

367

Винниченко В. Из истории украинской революции // Революция на Украине. Москва: Ленинград, 1930. С. 339.

(обратно)

368

Капустянський М. Вказана праця. С. 59.

(обратно)

369

Кравс А. За українську справу. С. 10.

(обратно)

370

Солдатенко В., Савчук Б. Галицька армія у Наддніпрянській Україні. Київ, 2004. С. 5; Денник Начальної Команди. С. 16; Завальнюк О., Олійник С. Українська Галицька Армія на Поділлі (липень 1919—травень 1920 рр.). Кам’янець-Подільський, 2013. С. 63–64.

(обратно)

371

Денник НКГА. С. 20–21.

(обратно)

372

Див.: Жовківщина: історичний нарис. Т. 1. С. 71–80.

(обратно)

373

Литвин М., Науменко К. Військова еліта Галичини. Львів, 2004. С. 106–111.

(обратно)

374

Євген Коновалець та його доба. 36 спогадів. Мюнхен, 1974. С. 268.

(обратно)

375

Ріпецький С. Українське Січове стрілецтво. Нью-Йорк, 1956. С. 277–278; ЦДАГО України. Ф. 6, оп. 1, спр. 36, арк. 64–65.

(обратно)

376

Ріпецький С. Вказана праця. С. 283.

(обратно)

377

Історія Січових Стрільців: воєнно-історичний нарис. Київ, 1992. С. 232–256.

(обратно)

378

Капустянський М. Похід Українських армій на Київ – Одесу. Ч. ІІІ. С. 20.

(обратно)

379

Шанковський Л. Українська армія в боротьбі за державність. Мюнхен, 1958. С. 140.

(обратно)

380

Крип’якевич І., Гнатевич Б. Історія українського війська. С. 548.

(обратно)

381

Капустянський М. Похід… С. 548; Крип’якевич І., Гнатевич Б. Історія українського війська. С. 539.

(обратно)

382

Крип’якевич І., Гнатевич Б. Історія українського війська. С. 524.

(обратно)

383

Литвин М. Українсько-польська війна 1918–1919 рр. С. 168–172.

(обратно)

384

Nicieja S. Stanis?aw. Cmentarz obro?c?w Lwowa. Wroc?aw; Warszawa; Krak?w, 1990. S. 221–233.

(обратно)

385

Ординський В. Силові структури Західно-Української Народної Республіки. Львів, 2004. С. 198–290.

(обратно)

386

Ковальчук М. Невідома війна 1919 року. Українсько-більшовицьке збройне протистояння. Київ, 2006. С. 49.

(обратно)

387

Історія українського війська. С. 551.

(обратно)

388

Капустянський М. Похід Українських армій на Київ – Одесу. Ч. III. С. 62–63.

(обратно)

389

CWA. Sygn. 380. 3/72. К. 45.

(обратно)

390

Наленч Д., Наленч Т. Юзеф Пілсудський. М., 1990. С. 102.

(обратно)

391

Кравс А. За українську справу. С. 15

(обратно)

392

Там само. С. 18.

(обратно)

393

Радянська Україна. 1991. 21 берез.

(обратно)

394

Там само.

(обратно)

395

CWA. Sygn. 380. 2/94.

(обратно)

396

Ріпецький С. Українське січове стрілецтво. Нью-Йорк, 1956. С. 290–291.

(обратно)

397

Денник НКГА. С. 34.

(обратно)

398

Ріпецький С. Вказана праця. С. 291.

(обратно)

399

Український історичний журнал. 1990. № 4. С. 111.

(обратно)

400

Український історичний журнал. 1991. № 2. С. 115.

(обратно)

401

Кравс А. За українську справу. С. 22, 25–26.

(обратно)

402

Кравс А. За українську справу. С. 28.

(обратно)

403

Денник НКГА. С. 40.

(обратно)

404

Генерал Мирон Тарнавський: спомини. Львів, 1992. С. 98–99; Денник Начальної Команди. С. 40–42.

(обратно)

405

Кравс А. За українську справу. С. 50–51.

(обратно)

406

Лозинський М. Галичина в рр. 1918–1920. С. 186.

(обратно)

407

Юрченко О. Українсько-російські стосунки після 1917 р. в правному аспекті. Мюнхен, 1971. С. 267.

(обратно)

408

Деникин А. Очерки русской смуты. М., 1926. Т. 5. С. 257.

(обратно)

409

Історія українського війська. С. 566.

(обратно)

410

Календар Червоної Калини. 1923. Львів, 1922. С. 178.

(обратно)

411

Літопис Червоної Калини. 1933. № 9. С. 3–8.

(обратно)

412

Левицький О. Галицька армія на Великій Україні. С. 53.

(обратно)

413

Борці за возз’єднання: біографічний довідник. Львів, 1989. С. 287–288.

(обратно)

414

Денник НКГА. С. 59.

(обратно)

415

Мазепа І. Україна в огні й бурі революції. Т. 2. 1951. С. 85–87.

(обратно)

416

Український історичний журнал. 1990. № 4. С. 112–116.

(обратно)

417

Мазепа І. Україна в огні й бурі революції. Ч. 3. С. 84–86, 121.

(обратно)

418

ЦДАГО України. Ф. 6, оп. 1, спр. 36, арк. 77.

(обратно)

419

Деникин А. И. Поход на Москву. К., 1990. С. 98–99.

(обратно)

420

Станімір О. Українська Галицька Армія в боях з армією А. Денікіна // Українська Галицька Армія. Вінніпеґ, 1960. Т. 2. С. 235–245; Завальнюк О., Олійник С. Українська Галицька Армія на Поділлі. С. 91–93.

(обратно)

421

Ріпецький С. Українське січове стрілецтво. С. 293.

(обратно)

422

Див.: Західно-Українська Народна Республіка, 1918–1923: документи і матеріали / відп. ред. О. Карпенко. Івано-Франківськ, 2005. Т. 5. Кн. 1. С. 713–728.

(обратно)

423

ДАЛО. Ф. 257, оп. 1, спр. 159, арк. 4.

(обратно)

424

ЦДАВОУ. Ф. 2188, оп. 1, спр. 273, арк. 60–61.

(обратно)

425

ДАЛО. Ф. 257, оп. 1, спр. 159, арк. 1–2.

(обратно)

426

Левицький О. Галицька армія на Великій Україні. С. 95.

(обратно)

427

Савчук Б. Договір Галицької армії з А. Денікіним (листопад – грудень 1919 р.) // Галичина. 2001. № 5–6. С. 214–219; Кравс А. За українську справу. С. 67.

(обратно)

428

Олійник С. Бактеріологічна війна на українському фронті військових дій в 1919 році: міф чи реальність // Наукові праці Кам’янець-Подільського державного університету. Кам’янець, 2006. Вип. 5. С. 35–36.

(обратно)

429

ЦДАВОВУ. Ф. 2188, оп. 2, спр. 115, арк. 14; Мазепа І. Україна в огні й бурі революції. Ч. 2. С. 138–139.

(обратно)

430

Левицький О. Договір Української Галицької Армії з армією генерала Денікіна. С. 496–498.

(обратно)

431

ЦДАГОУ. Ф. 6, оп. 1, спр. 36, арк. 89–95.

(обратно)

432

30 серпня, 19 і 21 жовтня із Румунії надійшло 3 транспорти амуніції (1,4 млн крісових набоїв, 4,4 тис. гарматних). Див: ЦДІА України у Львові. Ф. 581, оп. 1, спр. 149, арк. 37,46.

(обратно)

433

Денник НКГА. С. 101–102.

(обратно)

434

Левицький О. Галицька армія на Великій Україні. С. 151.

(обратно)

435

ЦДАВОУ. Ф. 2189, оп. 1, спр. 33, арк. 1.

(обратно)

436

ДАЛО. Ф. 257, оп. 1, спр. 159, арк. 7.

(обратно)

437

ЦДІА України у Львові. Ф. 581, оп. 1, спр. 149, арк. 1–2.

(обратно)

438

Доценко О. Літопис української революції. Львів, 1934. Т. 2. Кн. 4. С. 135–136.

(обратно)

439

ЦДІА України у Львові. Ф. 309, оп. 2, спр. 149, арк. 2–8.

(обратно)

440

Там само. Ф. 581, оп. 1, спр. 149, арк. 77–78.

(обратно)

441

ДАЛО. Ф. 157, оп. 1, спр. 159, арк. 7.

(обратно)

442

Назарук О. Рік на Великій Україні. С. 295.

(обратно)

443

Лозинський М. Галичина в рр. 1918–1920. С. 199.

(обратно)

444

Мазепа І. Україна в огні й бурі революції 1917–1921. Т. 2. С. 140.

(обратно)

445

Денник НКГА. С. 115.

(обратно)

446

ЦДАГОУ. Ф. 6, оп. 1, спр. 36, арк. 107.

(обратно)

447

ЦДІА України у Львові. Ф. 309, оп. 2, спр. 11, арк. 161–164; ЦДАВОУ. Ф. 2189, оп. 1, спр. 33, арк. 1–2.

(обратно)

448

Паліїв Д. На чисту воду // Літопис Червоної Калини. 1931. Ч. 10. С. 2–3.

(обратно)

449

У зв’язку із захворюванням О. Микитки тимчасово виконував обов’язки командувача УГА.

(обратно)

450

Галан В. Батерія смерти. Нью-Йорк, 1968. С. 111.

(обратно)

451

Денник НКГА. С. 125.

(обратно)

452

Ріпецький С. Вказана праця. С. 294.

(обратно)

453

ЦДАГО. Ф. 6, оп. 1, спр. 36, арк. 125–133; Петлюра С. Статті, листи, документи. Нью-Йорк, 1956. С. 240–242.

(обратно)

454

Karpu? Z. Je?cy і internowani rosyjscy i ukrai?scy w Polsce w latach 1918–1924. Toru?, 1991. S. 68–69.

(обратно)

455

История Украинской ССР. Т. 6. С. 490.

(обратно)

456

Денник НКГА. С. 130.

(обратно)

457

Кох Г. Договір з Денікіним (від 1 по 17 листопада 1919 р.), Львів, 1930. С. 30–54.

(обратно)

458

Бородієвич Є. У чотирикутнику смерти. С. 41.

(обратно)

459

Галан В. Батерія смерти. С. 113.

(обратно)

460

Український скиталець. Відень; Прага. 1922. № 19. С. 14.

(обратно)

461

Україна: хроніка ХХ століття: довідкове видання. Рік 1919. Київ, 2005. С. 224–225; Україна: хроніка ХХ століття: довідкове видання. Рік 1920. Київ, 2005. С. 5—32.

(обратно)

462

Денник НКГА. С. 194.

(обратно)

463

Мазепа І. Україна в огні й бурі революції. Ч. ІІ. С. 84–85.

(обратно)

464

Гірняк Н. Останній акт Української Галицької армії. Нью-Йорк. 1958. С. 9—10; Даценко О. Літопис української революції. Т. 2. Кн. 1. С. 105.

(обратно)

465

Ковальчук М. Невідома війна 1919 року. С. 204, 221–222, 277.

(обратно)

466

Західно-Українська Народна Республіка. 1918–1923. Івано-Франківськ, 2001. С. 31.

(обратно)

467

Гірняк Н. Вказана праця. С. 24–25; Наддніпрянський комуніст. 1920. 13, 16 січ.

(обратно)

468

Україна: хроніка ХХ століття: довідкове видання. Рік 1920. Київ, 2005. С. 5.

(обратно)

469

Державний архів Вінницької області. Ф. 2367, оп. 1, спр. 17, арк. 41; Ф. 2625, оп. 2, спр. 109 та ін.

(обратно)

470

Комуніст Прикарпаття. 1919. 9 січ.; 10, 15, 26 лют.; Галицький комуніст. 1920. 5 берез.

(обратно)

471

Гірняк Н. Вказ. праця. С. 53.

(обратно)

472

Гірняк Н. Вказ. праця. С. 55–56.

(обратно)

473

Денник НКГА. С. 169.

(обратно)

474

ЦДАВОУ Ф. 2188, оп. 2, спр. 43, арк. 11 зв.; Завальнюк О., Олійник С. Українська галицька армія на Поділлі. С. 131–132.

(обратно)

475

ЦДАВОУ. Ф. 2188, оп. 2, спр. 43, арк. 13.

(обратно)

476

Шкрумеляк Ю. Поїзд мерців. Львів, 1932. С. 75–76.

(обратно)

477

Див.: Бородієвич Є. В чотирикутнику смерті. Причинки до трагедії УГА на Великій Україні (Із воєнного записника 3-ї бригади). Нью-Йорк, 1975. 86 с.

(обратно)

478

Гірняк Н. Вказ. праця. С. 99.

(обратно)

479

ЦДАВОУ. Ф. 2188, оп. 2, спр. 43, арк. 14.

(обратно)

480

Шухевич С. Спомини з УГА (1918–1920). С. 95.

(обратно)

481

Російський державний військовий архів (РДВА). Ф. 199, оп. 3, спр. 1201, арк. 1, 5, 12; ЦДАВОУ. Ф. 2188, оп. 2, спр. 43, арк. 14–15.

(обратно)

482

Денник НКГА. С. 213.

(обратно)

483

Червоний стрілець. 1919. 25 берез.; 11, 15, 17 квіт.

(обратно)

484

Денник НКГА. С. 222–223.

(обратно)

485

РДВА. Ф. 102, оп. 1, спр. 57, арк. 91.

(обратно)

486

РДВА. Ф. 102, оп. 1, спр. 57, арк. 91.

(обратно)

487

Цьокан І. Від Денікіна до більшовиків: фрагмент споминів з Радянської України. Відень, 1921. С. 12–13.

(обратно)

488

Кравс А. За українську справу. С. 86–87.

(обратно)

489

Див.: Замора М. Один із сорока мільйонів. Львів, 1993.

(обратно)

490

Медведик П. Катерина Рубчакова. К., 1989. С. 93.

(обратно)

491

Денник НКГА. С. 228–229.

(обратно)

492

Галицький комуніст. 1920. 17, 21 берез., 3 квіт.

(обратно)

493

Литвин М., Науменко К. Військова еліта Галичини. С. 258–259, 329.

(обратно)

494

Політичний терор і тероризм в Україні ХІХ – ХХ ст.: історичні нариси. Київ, 2002. С. 191–206, 243–260.

(обратно)

495

Ленін В. І. ПЗТ. Т. 50. С. 338.

(обратно)

496

Маймескулов Л. Н., Рогожин А. М., Сташис В. В. Всеукраинская Чрезвычайная Комиссия. (1918–1922). Харьков, 1990. С. 166.

(обратно)

497

Мельгунов С. П. Красный террор в России. Москва, 1990. С. 113–114.

(обратно)

498

РДВА. Ф. 120, оп. 1, спр. 56, арк. 270–271.

(обратно)

499

Україна: хроніка ХХ століття: довідкове видання. Рік 1920. Київ, 2005. С. 110; Литвин М. Польсько-український військовий союз і спроба його реалізації влітку 1920 року // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. Львів, 2000. Вип. 7. С. 270–279.

(обратно)

500

Календар товариства «Просвіта». 1928. Львів, 1927. С. 192.

(обратно)

501

ЦДАВОУ. Ф. 2188, оп. 1, спр. 38, арк. 130; Харук А. Військово-повітряні сили України в 1917–1920 роках // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. Львів, 2000. Вип. 7. С. 283.

(обратно)

502

Державний архів Російської Федерації. Ф. 130, оп. 4, спр. 395, арк. 180; ЦДАВОУ. Ф. 2, оп. 1, спр. 663, арк. 10; Порайко В. Эпизод из истории галицкой армии // Наша кузница. 1992. № 2. С. 106–109; Ткалун. Измена галармии // Летопись революции. 1924. № 3. С. 71–76.

(обратно)

503

Ще у грудні 1919 р. М. Омелянович-Павленко скерував полковника А. Долуда до командувача УГА генерала О. Микитки у Вінницю для переговорів щодо приєднання галичан до армії УНР. У березні 1920 р. був навіть розроблений план антибільшовицького виступу ЧУГА на чолі з А. Кравсом. (Див: За державність. № 1. Каліш, 1929. С. 15; № 3. Каліш, 1932. С. 6—12).

(обратно)

504

Діло. 1939. 26 берез.

(обратно)

505

Літопис Червоної Калини. 1937. № 5. С. 23.

(обратно)

506

ЦДІА України у Львові. Ф. 309, оп. 1, спр. 1679, арк. 35—179.

(обратно)

507

Biblboteka Narodowa. Mf. 69010.

(обратно)

508

Сірко І. М., Лапшин В. Ю. Червоні галицькі частини в боротьбі за владу Рад // УІЖ. 1967. № 12. С. 31–34; Струхманчук Я. Серед орієнтацій (із спогадів про розклад галицької армії 1919—20 рр.) // Західна Україна. 1927. № 1. С. 266–302.

(обратно)

509

Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. Париж; Нью-Йорк; Львів, 1993. С. 114; Степан Бандера у документах радянських органів державної безпеки (1939–1959). Київ, 2003. Т. 1. С. 355–357.

(обратно)

510

Литвин М., Науменко К. Військова еліта Галичини. С. 295–299.

(обратно)

511

Детальніше див.: Olech U. Wojna polsko-sowiecka 1919–1921. Materia?y do bibliografii. Warszawa, 1990; Wis?ocki W. Sojusz polsko-ukrai?ski w 1920 roku // Pami?tnik Kijowski. T. 3. Londyn, 1966. S. 172–190; Karpus5 Z. Je?cy i internowani rosyjscu i ukrai?scy w Polsce w latach 1918–1924. Toru?, 1991.

(обратно)

512

РДВА. Ф. 102, oп. 4, cпp. 269, арк. 351–352.

(обратно)

513

РДВА. Ф. 102, оп. 1, спр. 5, арк. 63.

(обратно)

514

AAN. Ambasada RP w Moskwie. Sygn. 107. К. 39.

(обратно)

515

РДВА. Ф. 199, оп. 1, спр. 48, арк. 13, 14

(обратно)

516

Максимчук І. Кожухів. Львів, 1930. С. 51.

(обратно)

517

Литвин М., Науменко К. Військова еліта Галичини. Львів, 2004. С. 204–205.

(обратно)

518

Максимчук І. Кожухів. Львів, 1930. С. 96–97.

(обратно)

519

Російський центр збереження і дослідження документів новітньої історії (РЦЗДДНІ). Ф. 17, оп. 61, спр. 9, арк. 7.

(обратно)

520

Там само. Спр. 1, арк. 26.

(обратно)

521

Там само. Спр. 8, арк. 3.

(обратно)

522

РЦЗДДНІ. Ф. 17, оп. 61, спр. 10, арк. 45–48; Українська Галицька Армія. Т. 5. С. 109–111.

(обратно)

523

РЦЗДДНІ. Ф. 17, оп. 61, спр. 8, арк. 36.

(обратно)

524

ЦДАВОУ. Ф. 2, оп. 1, спр. 633, арк. 18.

(обратно)

525

ЦДАВОУ. Ф. 1429, оп. 2, спр. 53, арк. 32.

(обратно)

526

Рубльов О. Західноукраїнська інтелігенція у загальнонаціональних політичних та культурних процесах (1919–1939). Київ, 2004. С. 332–487.

(обратно)

527

Український історик. 1977. № 3–4. С. 110.

(обратно)

528

Тютюнник Ю. З поляками проти Вкраїни. Харків, 1924. С. 3–7.

(обратно)

529

AAN. Delegacja RP przy Lidze Narod?w. Sygn. 28. К. 9.

(обратно)

530

ЦДАВОУ. Ф. 4, оп. 4, спр. 15, арк. 153.

(обратно)

531

Фельштинський Ю. К истории нашей закрытости. Москва, 1991. С. 15–34.

(обратно)

532

Нові шляхи. Львів, 1929. № 6. С. 359; Діло. 1924. 20 верес.

(обратно)

533

Комуніст. 1933. 12 лип.

(обратно)

534

Більшовик України. 1934. № 3. С. 46–48.

(обратно)

535

Див.: Рубльов О. С., Черченко Ю. А. Сталінщина й доля західноукраїнської інтелігенції. 20—50-ті роки XX ст. Київ, 1994. С. 114–115.

(обратно)

536

Просвіта. Вип. 12. 1990. С. 4–5.

(обратно)

537

Рубльов О. Західноукраїнська інтелігенція у загальнонаціональних та культурних процесах. С. 332–487.

(обратно)

538

Чирков Ю. И. А было все так… М., 1991. С. 32.

(обратно)

539

Політичний терор і тероризм в Україні ХІХ – ХХ ст. С. 869–872.

(обратно)

540

Литвин М. Українсько-польська війна 1918–1919 pp. Львів, 1998. С. 280.

(обратно)

541

Гражданская война на Украине. Т. II. Киев, 1967. С. 314–315.

(обратно)

542

Правда. 1919. 26 марта.

(обратно)

543

Ленін B. I. Дати життя і діяльності В. І. Леніна (12 березня – 27 червня 1919). Т. 38. С. 522–523.

(обратно)

544

Під прапором Жовтня. Т. 1. Львів, 1957. С. 104–106.

(обратно)

545

Ленин В. Политический отчет ЦК РКП(б). Стенограмма выступления на IX конференции РКП(б) 22 сентября 1920 г. // Исторический архив. Москва, 1992. № 1. С. 22–24.

(обратно)

546

РГВА. Ф. 199, оп. 3, д. 125, л. 3—191.

(обратно)

547

«Галицьке дійство скінчилося…» // Наука і суспільство. 1989. № 11. С. 13.

(обратно)

548

Гаркавенко І., Карпенко О. Перший досвід соціалістичного будівництва на західноукраїнських землях // Український історичний журнал. 1990. № 8. С. 120; Кічий І. Нові дані про діяльність Галицького ревкому // Там само. С. 121.

(обратно)

549

Під прапором Жовтня. С. 332.

(обратно)

550

РГАСПИ. Ф. 17, оп. 12, д. 681, л. 59.

(обратно)

551

Там само. Л. 1; ЦДАГОУ. Ф. 1, оп. 20, спр. 172, арк. 1, 14.

(обратно)

552

Тищик Б. Галицька Соціалістична Радянська Республіка (1920 р.). Львів, 1970. С. 65–66.

(обратно)

553

Під прапором Жовтня. С. 344.

(обратно)

554

РГАСПИ. Ф. 17, оп. 61, д. 1, л. 80.

(обратно)

555

РГВА. Ф. 199, оп. 1, д. 48, л. 14.

(обратно)

556

РГАСПИ. Ф. 17, оп. 61, д. 1, л. 78.

(обратно)

557

РГВА. Ф. 199, оп. 1, д. 48, л. 27.

(обратно)

558

Там само. Л. 13.

(обратно)

559

РГАСПИ. Ф. 17, оп. 61, д. 681, л. 28.

(обратно)

560

РГВА. Ф. 199, оп. 1, д. 48, л. 38.

(обратно)

561

Там само. Л. 29, 31, 36.

(обратно)

562

ЦДАГОУ. Ф. 9, оп. 1, спр. 11, арк. 23.

(обратно)

563

РГВА. Ф. 199, оп. 1, д. 48, л. 3.

(обратно)

564

Там само. Л. 39.

(обратно)

565

РГАСПИ. Ф. 17, оп. 62, д. 3, л. 4—16.

(обратно)

566

ЦДАВОВУ. Ф. 2189, оп. 1, спр. 38, арк. 1–6; Спр. 39, арк. 3–7.

(обратно)

567

Кічий І. Нові дані… С. 125.

(обратно)

568

РГВА. Ф. 199, оп. 1, д. 48, л. 27.

(обратно)

569

РГАСПИ. Ф. 17, оп. 61, д. 3, л. 57.

(обратно)

570

Там само. Д. 8, л. 13–15.

(обратно)

571

Українська РСР в період громадянської війни 1917–1920 pp. Т. 3. Київ, 1970. С. 356.

(обратно)

572

РГВА. Ф. 199, оп. 1, д. 48, л. 104, 112, 124.

(обратно)

573

ЦДАВОУ. Ф. 2189, оп. 1, спр. 33, арк. 5.

(обратно)

574

Дерев’янко С. «Галицьке дійство скінчилося…» // Наука і суспільство. 1989. № 11. С. 14–15.

(обратно)

575

CAW. 380. 8/22. К. 222–448; 380. 8/23. К. 71—178.

(обратно)

576

ЦДАВОУ. Ф. 2189, оп. 1, спр. 33, арк. 5–9; спр. 38, арк. 1–7.

(обратно)

577

Детальніше див.: Колодій Б. Галицька Соціялістична Радянська Республіка. Львів, 1932; Тищик Г. Й. Галицька Соціалістична Радянська Республіка (1920 р.). Львів, 1970; Верига В. Галицька Соціялістична Советська Республіка (1920 р.) (Перша большевицька окупація Галичини). Нью-Йорк; Торонто; Париж; Мельбурн, 1986.

(обратно)

578

Див.: Назарук О. Галицька делегація в Ризі 1920 р.: спомини учасника. Львів, 1930. С. 21–23; Нове слово. 1920. 28 жовт.

(обратно)

579

ЦДІА України у Львові. Ф. 581, оп., спр. 99, арк. 2–3.

(обратно)

580

Ленин В. И. Полное. собрание сочинений. Т. 51. С. 253, 443–444.

(обратно)

581

Назарук О. Вказ. праця. С. 91–92.

(обратно)

582

Документы и материалы по истории советско-польских отношений. М., 1965. Т. 3. С. 403.

(обратно)

583

Симоненко Р. Г. Провал політики міжнародного імперіалізму на Україні. К., 1965. С. 253; ЦДАВОУ. Ф. 4, оп. 1, спр. 715, арк. 60–78.

(обратно)

584

Назарук О. Вказ. праця. С. 140.

(обратно)

585

ЦДІА України у Львові. Ф. 581, оп. 1, спр. 99, арк. 6–7, 10–11.

(обратно)

586

Документы внешней политики СССР. М., 1959. Т. 3. С. 626–627.

(обратно)

587

Українські щоденні вісті. 1921. 16 черв.

(обратно)

588

Лозинський М. Положення Східної Галичини зі становищем міжнародного права // Календар товариства «Просвіта» на 1923. Львів, 1922. С. 192–193.

(обратно)

589

AAN. Polska і Ukraina. Sygn. 54. К. 202.

(обратно)

590

ЦДАГОУ. Ф. 1, оп. 20, спр. 1035, арк. 54–55; ЦДІА України у Львові Ф. 581, оп. 1, спр. 95, арк. 15–16; AAN. Ambasada RP w Pary?u. Sygn. 85. К. 111.

(обратно)

591

Гунчак Т. Україна. Перша половина XX століття. Київ, 1993. С. 163.

(обратно)

592

ЦДІА України у Львові Ф. 359, оп. 1, спр. 6, арк. 26–29.

(обратно)

593

Сливка Ю. Ю. Західна Україна в реакційній політиці… С. 86–88; Діло. 1922. 21 жовт.; ЦДІА України у Львові. Ф. 372, оп. 1, спр. 17, арк. 16–17; Ф. 309, оп. 1, спр. 2565, арк. 42.

(обратно)

594

Галайчук П. Організація української дипльоматичної служби // Календар Червоної Калини. 1939. С. 35–42; Хома І. Апостольський престіл і Україна. 1919–1922. Рим, 1987. С. 30, 34; Український прапор. 1923. 3 лют.; ЦДІА України у Львові. Ф. 372, оп. 1, спр. 17, арк. 16–18.

(обратно)

595

Громадський вістник. 1922. 27 трав.; AAN. Ambasada RP w Pary?u. Sygn. 85. К. 28.

(обратно)

596

Лозинський М. Положення Східної Галичини зі становища міжнароднього права // Календар товариства «Просвіта». 1923. Львів, 1922. С. 194.

(обратно)

597

Громадський вісник. 1922. 25 трав.

(обратно)

598

Решедько Л. Михайло Грушевський: повернення на Україну // Літературна Україна. 1991. 15 лют. Тексти листів М. Грушевського проти польської окупації території ЗУНР див.: Український прапор. 1919. 26 листоп.; 1920. 30 січ. Про зустріч М. Грушевського із президентом Чехословаччини Т. Масариком щодо прав біженців-галичан див.: Український прапор. 1920. 9 жовт.

(обратно)

599

Svobodne ?eskoslovensko. 1945. 5 ?ari.

(обратно)

600

ЦДАВОУ. Ф. 4, оп. 1, спр. 15, арк. 153, 237; спр. 64, арк. 11–13; Наріжний С. Українська еміграція. Ч. 1. Прага, 1942. С. 55—170.

(обратно)

601

ЦДАВОУ. Ф. 4434, оп. 1, спр. 60, арк. 39.

(обратно)

602

Там само. Ф. 4, оп. 1, спр. 15, арк. 153, 160; спр. 563, арк. 3. Про табори інтернованих у Польщі детальніше див.: Колянчук О. Незабутні могили. Львів, 1993.

(обратно)

603

Український скиталець. 1922. 1 груд.

(обратно)

604

Український скиталець. 1922. 15 листоп.

(обратно)

605

Український скиталець. 1923. 1 лют.

(обратно)

606

ЦДАВО. Ф. 4465, оп. 1, спр. 244, арк. 14–15.

(обратно)

607

Сливка Ю. Західна Україна… С. 97.

(обратно)

608

ЦДІА України у Львові. Ф. 581, оп. 1, спр. 140, арк. 6.

(обратно)

609

Там само. Ф. 581, оп. 1, спр. 137, арк. 15–18, 19.

(обратно)

610

Громадський вістник. 1922. 25, 30 квіт., 6, 13, 17 трав.

(обратно)

611

Книш 3. ЗУНРО. Західно-Українська Національно-Революційна Організація: історично-політичний нарис. Торонто, 1974. С. 6; ЦДАГОУ. Ф. 6, оп. 1, спр. 49, арк. 6–7.

(обратно)

612

Громадський вістник. 1922. 1 черв.

(обратно)

613

ЦДАГОУ. Ф. 1, оп. 20, спр. 1035, арк. 151.

(обратно)

614

ЦДАВОУ. Ф. 4, оп. 1, спр. 64, арк. 11–13.

(обратно)

615

AAN. Delegacja RP przy Lidze Narodow. Sygn. 28. К. 9.

(обратно)

616

ЦДАГОУ. Ф. 2, оп. 20, спр. 172, арк. 82–84.

(обратно)

617

Там же. Ф. 1, оп. 20, спр. 408, арк. 38–41.

(обратно)

618

У боротьбі за Українську державу / ред. М. Марунчак. Вінніпеґ. 1990. С. 7.

(обратно)

619

Сучасність. 1980. № 5. С. 77.

(обратно)

620

Книш 3. ЗУНРО. С. 10–11.

(обратно)

621

Детальніше див.: Книш 3. Власним руслом. Торонто; 1965; ЦДАГОУ. Ф. 6, оп. 61, спр. 49, арк. 6–7.

(обратно)

622

Архів ЗУНРО і О. Думіна див.: St?tn? ?st?edn? archiv v Praze. Fond Ukrainske muzeum v Praze. Inv. SUA 2194/30—1988. K. 20.

(обратно)

623

ЦДАГОУ. Ф. 1, on. 20, cnp. 172, арк. 82–84.

(обратно)

624

Литвин М., Науменко К. Військова еліта Галичини. С. 83–91.

(обратно)

625

Снегирев В. Убийства заказывались в Кремле // Труд. 1992. 23 июля; Герутіс А. З історії українсько-литовських зв’язків // Сучасність. 1980. № 5. С. 87–88.

(обратно)

626

AAN. Ambasada RP w Moskwie. Sygn. 107. К. 73–74.

(обратно)

627

Ґентош Л. Ватикан і виклики модерності. Східноєвропейська політика папи Бенедикта XV та українсько-польський конфлікт у Галичині (1914–1923) Львів, 2006. С. 387–399.

(обратно)

628

Про діалог митрополита А. Шептицького із Апостольським Престолом і офіційним Парижем див.: Цвенгрош Г. Апостольський Престол і Митрополит Андрей Шептицький. Львів, 1991. С. 5—35.

(обратно)

629

Сливка Ю. Ю. Західна Україна… С. 94—101.

(обратно)

630

ЦДІА України у Львові. Ф. 581, оп. 1, спр. 101, арк. 1; спр. 112, арк. 1; спр. 140. арк. 7.

(обратно)

631

AAN. Ambasada RP w Pary?u. Sygn. 85. К. 117,120.

(обратно)

632

Документы внешней политики СССР. Т. 6. С. 224–226.

(обратно)

633

ДАЛО Ф. 271, оп. 1, спр. 134, арк. 172; 3 історії революційного руху у Львові. Львів, 1957. С. 743.

(обратно)

634

Діло. 1923. 31 трав.

(обратно)

635

Діло. 1923. 5 квіт.

(обратно)

636

Діло. 1923. 1 квіт.

(обратно)

637

Детальніше див.: Клячко М. В обороні церкви, прав свого народу // За вільну Україну. 1991. 31 січ. 1, 9 лют.

(обратно)

638

ЦДАВОУ. Ф. 4, оп. 1, спр. 87, арк. 88–89; 3 архівів ВУЧК – ГПУ– НКВД – КГБ. 1994. № 1. С. 35.

(обратно)

639

ЦДАВОУ. Ф. 6, оп. 61, спр. 49, арк. 18–19.

(обратно)

640

Календар товариства «Просвіти» на 1928. Львів, 1927. С. 281–282; Вісті ВУЦВК. 1927. 19 січ.

(обратно)

641

AAN. Ambasada RP w Pary?u. Sygn. 85. К. 23.

(обратно)

642

Павлишин О. Євген Петрушевич (1863–1940): ілюстрований біографічний нарис. С. 318–325.

(обратно)

643

Книш 3. ЗУНРО. С. 18; Українська еміграція в Німеччині // Розбудова нації. 1928. Червень. № 6.

(обратно)

644

Детальніше див.: Максимчук І. Нарис історії роду Петрушевичів. Чикаго, 1967.

(обратно)

645

У Берліні вшановано пам’ять Євгена Петрушевича // Високий замок. 1995. 8 черв.

(обратно)

646

Павлишин О. Євген Петрушевич (1863–1940): ілюстрований біографічний нарис. Львів, 2013, 398 с.

(обратно)

647

Цит. за кн.: Лисяк-Рудницький І. Між історією й політикою. С. 167.

(обратно)

Оглавление

Вступне слово

Встане славна мати-Україна

  Від Шевченкового здвигу до вибуху Української революції

  Від федералізму проросійського виміру до незалежності

  Передреволюційний Львів: гарячий привіт і глибока повага Центральній Раді

  Листопадовий здвиг

  Над Сяном і Попрадом

  Супроти планів «Великої Румунії»

  Гуцульська республіка: до матері-України…

Закріпити те, що створено всенародним зривом

  Завести негайно лад, публічну безпечність і спокій

  Реформування господарки і фінансової сфери

  «Будувати мости над прірвою…»

  Всім громадянам запевнити свободу, рівність

  Голос смутку і страждань

  Це може кінчитись катастрофою і розвитком більшовизму

  Недипломатична дипломатія

  Радуйся, з’єдненна Українська земле!

  Галицька армія: жити і вмирати «в чести»

У вирі українсько-польської війни

  Битва за столицю 1—22 листопада 1918 р

  Погром 22 листопада

  Перший штурм столиці

  Другий наступ на Львів

  Третій наступ на Львів: Вовчухівська операція УГА. Місія Бартелемі

  Чортківська офензива

  Встановлення польської влади

  Пропозиції більшовицького Харкова

  Вирок Антанти

За Збруч! Туди наш шлях до волі!

  На допомогу нам прийшли брати-галичани

  Корпус Січових стрільців

  Ми через Київ вернемося знов

  Проти білої гвардії

  Задля порятунку армії

  Договір про перемир’я з Добрармією

  Добровільне накладення петлі?

  Дорогою до Галичини і Соловків

  Галицька поразка Кремля

Нейтральна Швейцарія Східньої Європи

  Рига: польсько-більшовицька змова

  За право на самовизначення

  Хвороба бездержавності?

  Кривавої борби сумний фінал: додолу похилились наші стяги

Післяслово

Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg

Наш сайт является помещением библиотеки. На основании Федерального закона Российской федерации "Об авторском и смежных правах" (в ред. Федеральных законов от 19.07.1995 N 110-ФЗ, от 20.07.2004 N 72-ФЗ) копирование, сохранение на жестком диске или иной способ сохранения произведений размещенных на данной библиотеке категорически запрешен. Все материалы представлены исключительно в ознакомительных целях.

Copyright © читать книги бесплатно