Электронная библиотека
Форум - Здоровый образ жизни
Саморазвитие, Поиск книг Обсуждение прочитанных книг и статей,
Консультации специалистов:
Рэйки; Космоэнергетика; Биоэнергетика; Йога; Практическая Философия и Психология; Здоровое питание; В гостях у астролога; Осознанное существование; Фэн-Шуй; Вредные привычки Эзотерика




Copyright by M. Sosnowsky and Trident International, Inc., 1973

Всі права застережені

Library of Congress Catalog Card Number: 73-79208

Published by the Trident International, Inc.

Printed by:

Kiev Printers Ltd., 860 Richmond Street West, Toronto, Ontario, M6J 1C9, Canada

ВІД АВТОРА

Книга «Дмитро Донцов — політичний портрет» це спроба накреслити політичну філософію та ідеологію Дмитра Донцова в загальному контексті розвитку української політичної думки. Теорії Дмитра Донцова та його ідеологія були, з одного боку, продуктом української тогочасної дійсности, а з другого, — його діяльність та творчість помітно заважили на формуванні цієї дійсности, зокрема в 20-х і 30-х роках. Це віддзеркалено в пропонованій книзі, де насвітлено тісний зв'язок між Донцовим та оточенням від часу, коли він появився на українській політичній арені в 1905 році. Автор ставив собі за завдання показати, як оточення формувало Дмитра Донцова та як Донцов формував оточення й на цьому тлі критично розглянути всю сукупність ідейного багатства публіцистичної творчости Донцова, його ідеологію «чинного націоналізму» і концепцію політичної та соціяльної організації нації, а також стосовану ним методологію.

Біографічні дані про Дмитра Донцова подані в засягу, конечному для кращого насвітлення його сильветки як політичного діяча в окремих етапах його життя та діяльности. З такою ж думкою включений окремий розділ про розвиток української політичної думки у XIX та XX ст., враховуючи, що власне цей період в історії України та його найвидатніші речники й діячі — Михайло Драгоманов, Іван Франка, Михайло Грушевський, Володимир Винниченко, Вячеслав Липинський — були предметом постійної та гострої критики Дмитра Донцова. Цю критику можна цілком зрозуміти, познайомившись бодай в загальному з провідними думками цього історичного етапу в житті українського народу.

В 1968 році автор провів з д-ром Дмитром Донцовим розмови й одержав від нього ряд інформацій та коментарів на різні теми. Додатковий матеріял, зокрема біографічного порядку, автор одержав в розмовах з дружиною д-ра Д. Донцова,

1

Марією Донцовою, директором Видавництва «Вістник» Михайлом Гікавим, працівником видавництва Романом Паладійчуком та з іншими людьми, які мали якесь відношення до Дмитра Донцова. Ідеологію «чинного націоналізму» автор обговорював з проф. Степаном Ленкавським, одним з перших авторів, який критично розглядав філософські підстави «чинного націоналізму». Також були використані, в міру потреби та можливостей, публіковані матеріали, спогади сучасників та співробітників Донцова, листування тощо. Щоб докладніше познайомитися з окремими етапами життя Дмитра Донцова та його політичною діяльністю, автор користувався матеріялами австрійського державного архіву у Відні, віденського університету, де Донцов був студентом, архівом Східньо-Европейського Досліднього Інституту В. Липинського у Філядельфгі. На жаль, автор не мав змоги скористати з архівів в Україні, зокрема у Львові, де Донцов довгий гас займався своєю політичною та публіцистичною діяльністю.

Діяльність і творчість Дмитра Донцова охоплює кілька, досить гітко розмежованих етапів: ранній етап (до 19Ц p.), wo тісно в'яжеться з активізацією Донцова в рядах Української, Соціял-демократичної Робітничої Партії (УСДРП); період першої світової війни (Союз Визволення України, політично-інфор-маційна діяльність в Австрії, Німеччині, Швеції та Швайцарії; очолювання Українського Телеграфічного Аґенства в уряді гетьмана Павла Скоропадського в Києві 1918 p.); період між двома світовими війнами («Заграва», Партія Народної Роботи, «Літературно-Науковий Вістник», «Вістник», визначення підстав української політики та оформлення ідеології «чинного націоналізму»); період поновної еміґрації після 1939 року до смерти ЗО березня 1973 року. (Німеччина, Румунія, Чехо-Сло-ваччина, Велика Британія, ЗСА та Канада). Окремі етапи в житті і діяльності Дмитра Донцова символізовані такими основними творами як: «Школа а релігія», «Модерне москвофільство», «Сучасне політичне положення нації і наші завдання» — ранній період; «Підстави нашої політики» — межовий твір між двома етапами і «Націоналізм» — засадничий твір для 20-х і 30-х років. «Дух нашої давнини» з останнього повісни-ківського періоду, «За яку революцію» та «Незримі скрижалі

2

Кобзаря» з років другої і після другої світової війни. Сотні статтей та десятки брошур, які Дмитро Донцов написав, починаючи з 1905 року, ідейно пов'язані тісно з різними згаданими етапами та його основними творами. Враховуючи це, автор відповідно організував у своїй книзі матеріял, дотримуючися хронологічного порядку та тематично-ідейного зв'язку.

Про Д. Донцова написано багато статтей, оглядів, брошур, в яких заторкнені різні аспекти його діяльности і творчо-сти. Пропонована тепер книга — це перша праця про Дмитра Донцова, що охоплює, в основному, ввесь період його діяльности та всю його політичну творчість. Цей факт треба мати на увазі, бо кожна піонерська праця наражена на ряд небезпек та недоліків. Все таки, на думку автора, роля й досягнення Дмитра Донцова на шляху українського національного відродження та кристалізації української політичної думки заслуговують на ґрунтовне дослідження. З Донцовим можна не погоджуватися, можна різно оцінювати його ролю як політичного діяча, публіциста й ідеолога, можна критикувати його методологію, але не можна не дооцінювати часто вирішального впливу його на розвиток української суспільно-політичної думки.

Автор вважає за свій обов'язок скласти подяку всім, хто в будь-якій мірі причинився до написання цієї книги. Перш за все автор дякує проф. Богданові Будуровичу, який прочитав рукопис цієї книги і подав широкі річеві та методологічні зав-ваги. Автор вдячний також за критичні завваги проф. С. Лен-кавському, проф. Ю. Пундикові, ред. В. Давиденкові; за допомогу в призбиранні матеріялів — ред. І. Бараниці, В. Бойна-ровському, ред. Б. Кравцеву, д-рові Р. Олійникові, інж. М. Се-лешкові, пані Надії Холявці, ред. Д. Чайковському, Б. Шафранові, інж. П. Штепі, авторові «Бібліографи творів Дмитра Донцова», д-рові Д. Штогринові. Окрему подяку автор складає пані Марії Донцовій, Михайлові Гікавому за одержані від них інформації та матеріяли, пані Галині Мухиній за допомогу в остаточному редакційному оформленні книги, а проф. Пантелеймонові Ковалеву за переведення мовної редакції.

М. С.

2



ПЕРЕДМОВА

Започаткована ще 1968 року праця Михайла Сосновсько-го була написана і мала появитися за життя померлого в березні 1973 року д-ра Дмитра Донцова. Писав цю монографію автор з увагою на живого ще Дмитра Донцова, який знав і про її задум, і про її писання, і про її друк.

Широко задумана, як політичний портрет провідного українського публіциста XX сторіччя, монографія М. Соснов-ського написана на основі не тільки всіх доступних сьогодні писань Дмитра Донцова, але й багатьох архівних та мемуарних матеріялів різних установ і приватних осіб, зокрема з використанням безпосередніх розмов з самим Дмитром Донцо-вим, з його дружиною Марією з Бачинських Донцовою і з іншими, близькими до нього в різні періоди його життя і діяль-ности особами. Пишучи свою монографію, автор мав на меті не ґльорифікацію д-ра Д. Донцова, не його забронзування чи відбронзування, але аналізу і по змозі якнайбільш об'єктивну характеристику його теоретичної та публіцистичної діяльнос-ти за останніх майже 70 років його життя.

Дмитро Донцов не був практичним політиком і участи в діяльності зорганізованої політичної партії чи руху після визвольних змагань 1917-20 років не брав. Не був він творцем такої чи іншої політичної доктрини і програми. Проте, як ідеолог і публіцист, він мав величезний вплив на політичні концепції і розвиток провідних в цьому сторіччі політичних угруповань і рухів на українських землях. Як автор "Підстав нашої політики", Д. Донцов, близький співробітник протягом кількох років гетьмана Павла Скоропадського і Симона Петлюри, розробив основи й напрямні здійснюваної з 1920-го року політики очолюваного С. Петлюрою і згодом А. Лівицьким уряду Української Народної Республіки із його орієнтацією на Польщу і в дальшому на Захід. Як автор "Націоналізму", Д. Донцов став ідеологом українського націоналістичного

4

руху на Західній Україні й еміграції 20-х і 30-х років та чимало заважив на формуванні програми й ідеології Організації Українських Націоналістів, не включаючись, однак, особисто в її діяльність, але стоячи завжди близько і до цієї організації і водночас до YHP і до їхніх провідників.

На тлі останніх семидесяти років д-р Дмитро Донцов був однією з провідних і тому контроверсійних постатей українського життя. Переходив він різні, не раз взаємно суперечні фази, різні періоди політичної орієнтації і концепту-вання. Y своїй монографії М. Сосновський висвітлює ці фази й періоди, конфронтуючи на основі писань і джерельних ма-теріялів дуже часто Донцова з Донцовим, насвітлюючи такі чи інші його тогочасні погляди, ідеї й концепції. Y висліді читач одержує правдивий портрет Дмитра Донцова і на основі цитованих його писань встановлює свій власний погляд на публіцистичну діяльність Д. Донцова.

Монографія М. Сосновського не вичерпує всієї діяль-ности Д. Донцова. Чекає на свого вдумливого й об'єктивного дослідника його діяльність, як літературного критика, його впливу не тільки на літературний український процес, але й на творчість окремих письменників, зокрема двадцятих і тридцятих років. Як і в політичній публіцистиці Д. Донцова, вплив цей був також контроверсійний — не тільки позитивний, але й подекуди негативний.

Чекатиме українська сучасна й майбутня громада також і на монографію про Дмитра Донцова, як людину. І в Петербурзі в 1900-х роках, й у Львові в 1910-х роках, і в Києві під час визвольних змагань 1918 року і потім, зокрема, у Львові у 20-х і 30-х роках Дмитро Донцов був постаттю незвичайною — маркантною і кольоритною. Широкого й повного висвітлення вимагає разом з цим постать дружини д-ра Дмитра Донцова — Марії з Бачинських Донцової — його довголітньої співробітниці в публіцистичній і видавничій діяльності, зокрема ж у Вістниківському періоді. Дім Донцових у Львові у 20-х і 30-х роках був своєрідним українським сальоном, осередком літературного й журналістичного життя, місцем зустрічей провідних у той час політичних, літературних і мистецьких діячів.

5

Треба сподіватися й вірити, що монографія М. Соснов-ського "Дмитро Донцов — політичний портрет" видатно причиниться до пізнання і зрозуміння не тільки ідей і творчости Дмитра Донцова, але і до висвітлення і з'ясування важливих й актуальних питань української політичної думки нашого сторіччя. Це особливо важливе сьогодні, після смерти Дмитра Донцова, коли багато з того, що пишуть про нього, доводить, як мало знають його, як публіциста й ідеолога, навіть ті, що вважаються визнавцями й послідовниками його ідей.

Богдан Кравців

5



ЧАСТИНА ПЕРША

Дмитро Донцов шно-політичному шитті України

Я скажу вам: бійтеся його! Якщо ви будете продовжувати вашу політику, Донцови будуть числитися не одиницями і не десятками, а сотнями, тисячами, мільйонами.

П. МІЛЮКОВ

68



Розділ I.

У ПОЛОНІ ДУМОК ТА СТИЛЮ ДМИТРА ДОНЦОВА

ВСТУП

Розвиток української політичної думки на протязі 20-х і 30-х років XX ст. тісно в'яжеться з постаттю Дмитра Донцова та його ідеями. У цей важливий і трагічний своїми наслідками історичний період українського національного життя Донцов відіграв особливу ролю: він зумів опанувати своїми ідейними впливами досить широкі кола українського суспільства, поширивши серед нього свою ідеологію "чинного націоналізму".

Багато причин склалося на те, що українське суспільство так сильно зареагувало на цю ідеологію Донцова. Найважливішим фактором була, без сумніву, сама публіцистична творчість Донцова, що досягнула найбільшого свого розвитку в період глибокої й затяжної політично-організацїйної та світоглядної кризи української нації після падіння щойно відновленої української державности 1917-20 pp. Шукання причин національної катастрофи й одночасно нових шляхів та методів боротьби за політичну незалежність було тоді цілком виправданим і логічним явищем. Більше того, це було конечністю, бо нація, яка після довгих століть політичної, соціяльної й духовної неволі постала до нового й самостійного життя, не могла бути байдужою до цього періоду своєї історії, з яким пов'язувалося так багато надій і в якому власна державність була доконаним фактом.

Дмитро Донцов належав до тих, хто не тільки критикував, обвинувачував і засуджував. Доба українських визвольних змагань і ввесь період українського відродження знайшли в особі Донцова свого справді безжалісного критика та гострого суддю, але цим його роля не вичерпувалася. Критикуючи минуле й сучасне, Донцов намагався дати українському суспільству новий світогляд і нову ідеологію.

9

Зрозумівши цю подвійну ролю Донцова в розвитку української політичної думки, ми не дивуємось, що його писання набрали такого гостро контроверсійного характеру, були і є предметом палких дискусій, критики, обвинувачень і засуджень. Очевидно, метода, яку застосував Донцов, і темперамент, з яким писані його всі твори, не могли не викликати двоїстої реакції: пристрасного захоплення й такого ж пристрасного обурення, ба навіть ненависти. Врешті, цього хотів і сам автор, який свідомо, як сам часто заявляв, прагнув поділити українське суспільство, виділити з нього здоровий творчий елемент, відмежовуючи його від "нескристалізованої", "дряглистої маси", якою, в оцінці Донцова, був український політично не вироблений ще народ, і на цьому здоровому елементі сперти боротьбу за відновлення й закріплення української держави.

Політична діяльність Донцова, його творчість і життєвий шлях незвичайно кольоритні, повні невичерпної енергії, фанатичної впертости й глибокого переконання у свою (і тільки свою!) правильність та непомильність. Ці прикмети, без сумніву, поставили Донцова в центрі подій на шляху до українського національного відродження й розвитку української політичної думки 20-х і 30-х років.

Кидаючи оком на пройдений життєвий шлях і свою творчість, Донцов писав у формі своєрідної автохарактеристи-ки таке:

"Перед першою світовою війною доводив я, що вбити мусимо в собі двоєдушну людину, комплекс національного гермафродитства, коли хочемо протиставитися бурі, яка сунула на нас; що мусимо виплекати в собі людину "сильного почуття, ясної думки й незломної волі" ("Модерне москвофільство" та ін.). Повний сепаратизм від Москви теж у політиці.

Під час першої світової війни й національної революції доводив я, що ціле наставлення, звільненої від пут гермафродитства душі повинно бути протимосковське: культур: но, політично, соціяльно і релігійно ("Культура примітивізму", "Підстави нашої політики" та ін.).

10

По першій війні доводив я, що дух нових людей на Україні повинен бути не пасивний, покірливо-ідилічний, а активно-комбативний. Не лише "сила чуття й ясність думки", а й "незломна воля" ("Націоналізм", "Вістник", "Заграва" та ін.).

Під час другої війни і після неї доводив я, що наші чуття, думки й воля, мусять свій зміст черпати не в мате-ріялістичних лженауках занепадницького XIX віку, а в дусі нашої давнини (книга тої ж назви, "Правда прадідів великих", а раніше "Де шукати наших традицій").

Тепер, я думаю, надходить час, щоб бодай натякнути, де є джерело, імпульс сили духа, сили думки, чуття й волі, сили, що дає мудрість думці, шляхетний запал чуття, волі і чину непохитність? Де є мета, яку має досягнути збуджена духова сила традиційної України? Яке є її місце, роля, її місія в борні на життя і смерть з духами тьми, які зійшли на землю уярмити її, а нашу країну в першу чергу?" (1,266).

Так оцінив Донцов свою власну творчість та її ідейні основи. При розгляді його творчости ми будемо бачити, наскільки вона була ввесь час ідейно і світоглядно такою однотипною й цілеспрямованою. А творчість Донцова чимала, бо за все своє життя, починаючи із студентських років, він ніколи не покидав свого пера. Вона охоплює повних 65 років його життя та діяльности, тобто ті десятиліття у житті українського народу, які належать чи не до найбурхливіших і найтра-гічніших років української історії.

У тому досить довгому проміжку часу Дмитро Донцов був не тільки свідком і активним учасником подій, а й форматором світогляду цілого покоління. З-під пера Донцова вийшли десятки творів та сотні статтей. Не було проблеми в українському політичному, громадському й культурному житті, до якої він не займав би становища, але провідною ідеєю всієї його творчости завжди був український національний інтерес, справа української державности, чи, як Донцов це постійно підкреслював, — "власновладства нації". Цим ідеям національного інтересу та влади на своїй землі підпорядкована вся творчість Донцова, ці ідеї перерішували його творчу методу, зумов

10

яювали його "суб'єктивізм" в оцінці людей, фактів, подій і цілої ситуації. Цього Донцов був свідомий і вважав це за свій великий позитив.

Можна різно оцінювати ролю політичних мислителів у житті нації, але не можна не погодитися з тим, що політичні мислителі можуть заважити, як каже Гаролд Ласвел, сучасний американський політичний теоретик, — на "проломах" у вирішальних історичних процесах. Очевидно, діяпазон їхньої ролі зумовляють різні чинники, в тому числі їхні особисті прикмети й властивості. їх успіх чи неуспіх залежить перш за все від того, наскільки вони виявлять уміння ідентифікувати актуальні потреби даного суспільства, вказати йому нові шляхи, нову перспективу, приєднати його до нової концепції і таким чином дати поштовх до відповідно спрямованої діяльносте. Йдеться про те, що Донцов визначив як "ставлення дороговказів", і що на практиці виявляється у розкритті тенденцій та визволенні енергії, яка нуртує під поверхнею національного життя і жде на когось, хто б її звільнив і належно використав.1)

Гаролд Ласвел каже, що до всіх політичних подій і явищ можна підходити або контемплятивно, або маніпулятивно. Y першому випадку маємо справу з філософським підходом, і тоді політичний мислитель обмежується аналізою явищ політичного життя та всіх елементів з ним пов'язаних. Y другому випадку політичні мислителі намагаються "відкрити шляхи й

і) Таку свою ролю Донцов виразно наголосив у "Націоналізмі", пишучи, що він хоче "вплинути на формування української національної ідеології" у переконанні, що це він може зробити. "Хто сумнівається в можливості такого впливання", писав там же Донцов, "най пригадає собі слова Емерсона: "Всяка революція була спершу думкою в мозку одної людини" (22, 5). Очевидно, не можна тут випускати з уваги того факту, що, як відзначав відомий німецький соціолог К. Мангайм, "поява і кристалізація конкретної думки у багатьох вирішальних пунктах стається під впливом позатеоретичних чинників всякого роду... екзистенціальних чинників... Коли ми спостерігаємо це соціальне підґрунтя, яке являється на поверхні і яке розпізнаємо як невидимі сили, на яких спирається знання, тоді ми усвідомлюємо собі, що думки та ідеї не є наслідком ізольованої інспірації великих геніїв". Мова про вирішальне значення у процесі формування нових ідей та концепцій того, що К. Мангайм окреслив як "колективний історичний досвід групи" (335. 267-269).

11

засоби для того, щоб досягнути мети", тобто коли вони вже не задовольняються самою аналізою явищ, а хочуть ними "маніпулювати". За уточненням Г. Ласвела, "така точка зору — не конечно кличе до прямої участи в революційних, контрреволюційних, реформаторських чи контрреформаторських рухах, хоч вона й наближає поставу аналітика до постави, яка характеризує пропагатора-організатора" (301, 24).

На основі аналізи писань Донцова можна б зробити висновок про те, що він належить, власне, до категорії "мисли-телів-пропагаторів" з реформаторськими тенденціями. Донцов не створив у межах політичної філософії якогось нового знання, але, засвоївши окремі здобутки світової політичної та філософської думки і маючи перед собою завдання відповідно спрямувати світоглядний розвиток української людини, поширював ці здобутки серед ширших кіл українського суспільства. Y початковому етапі творчости Донцова це було ширення ідей марксистського соціялізму, а в пізнішому етапі, вже після першої світової війни, ідей інтегрального націоналізму. Своєю природою, характером та заінтересуваннями Донцов емоційно надавався на те, щоб таку ролю виконувати та використати свій небуденний талант для поширення серед широких мас специфічної ідеології з допомогою журналістичної й публіцистичної полеміки та публічних виступів.

Загальна криза в українському національному житті 20-х і 30-х років створила незвичайно пригожий грунт такого типу політичному мислителеві, як Донцов. Ця криза причинилася великою мірою до повних успіхів Донцова, допомогла йому полонити увагу й симпатії цілого повоєнного покоління. Цей факт, однак, ні в якій мірі не применшує важливости ролі Донцова в українському житті між двома світовими війнами. Було б помилкою цю ролю знецінювати з уваги, власне, на оту специфічність його творчости. Хто зна, яким був би у нас цей період кризи, коли б у той час ми не мали такого типу політичного публіциста, яким був. Донцов.

Це незвичайно влучно і яскраво підмітив один з довголітніх і близьких співробітників Донцова Євген . Маланюк, пишучи:

т

"Більш як півстолітній дорібок його вогненно-гострого, нещадного і часто смертоносного пера — є занадто великий і за надто, при постійній скерованості, многогранний, а часом контроверсійний... Дмитро Донцов досі не створив ані "системи", ані "синтези"... ані "ідеології" в стислім значенні цього поняття, тобто більш-менш того, що залишив нам Вячеслав Липинський в своїх "Листах". І на це склалося багато причин, більшість яких корениться, безумовно, в самім характері Донцова-автора, що е повною протилежністю до характеру його сучасника В. Липинсько-го, цього, сказати б, Канта нашої політичної мислі... Де у Липинського скептично-іронічний, часом не без цинізму, розум, розум історика й політика, холодна ерудиція вченого і "академічна" дистанція до теми... там у Д. Донцова гарячий таврійський темперамент, жагуча пристрасть бійця і неподільна любов-ненависть південно-українського серця. І цього не злагодили ані велика формальна ерудиція, ані максимальне часами напруження інтелекту, ані намагання обмежити розмах інстинкту холодними границями розуму, ані, врешті, постійна, якби "підсвідома" свідомість потяж-ної ролі розуму в чинній політиці.

Контроверсія розум-серце, інтелект-інстинкт у писаннях Донцова перебуває постійно. Ця контроверсія в його писаннях залишається не тільки "нерозв'язаною", але й належно не освітленою. Проблеми характерології, психології, як і філософії взагалі залишаються поза межами його заінтересувань. Його расовий інстинкт, його національна інтуїція, його жагуча нетерплячість змінити чи при-спішити біг історії, його допінгування оспалої й вайлуватої сучасности — поглинають його майже без решти. Політичний публіцист (часом навіть журналіст) постійно відбирає енергію й наполегливість політичному мислителеві". (2, 370-371).2) Загально прийнято вважати Дмитра Донцова "ідеологом українського націоналізму". Таке визначення вимагає, однак, ґрунтовнішого з'ясування не тільки оформленої Донцовим

2) Підкреслення автора.

12

ідеології "чинного націоналізму", але й підложжя, на якому ця ідеологія виросла, тобто того періоду, коли Донцов стояв на позиціях марксистського соціялізму, який дуже сильно позначився на його світогляді, а згодом заважив на ідеології "чинного націоналізму". Донцов був не тільки активним соціалістом у роках 1904-1914, але також видним і впливовим соціялістичним публіцистом, на долю якого випало поборювати, за його ж словами, "буржуазний український націоналізм" та поширювати між українськими народними масами соціялістичні ідеї. До українського націоналізму Донцов примкнув, розчарувавшись не так в ідеології соціялізму, як у практичній політиці, яку напередодні та в роки першої світової війни і революції провадили українські соціялісти. Тому й пов'язання Донцова з українським націоналізмом як ідеологією і як політичним рухом є особливого порядку. Модерний український націоналістичний рух почав оформлятися на Україні під кінець XIX ст., ставши відразу виразником самостійницьких прагнень українського народу. Своє завершення цей рух знайшов щойно під кінець 20-х років XX ст. в Організації Українських Націоналістів з політичною програмою, яка віддзеркалювала ввесь його розвиток на протязі кількох десятків років. Ідеологію "чинного націоналізму" накреслив Донцов у своїй більшій праці "Націоналізм", виходячи із специфічної оцінки та інтерпретації українського минулого та актуальної в той час (початок 20-х років) української дійсности, а також психології української людини, адоптувавши відповідний до поставленого завдання філософський напрямок і теорію та практику модних уже в той час авторитарних рухів.

Ідеологія "чинного націоналізму" мала, безперечно, значний вплив на формування програмових та ідейних засад українського націоналістичного руху 20-х і 30-х років, що знайшло своє виразне віддзеркалення в програмах OYH років 1929, 1938 і 1941. Незважаючи, однак, на це, ідеологія "чинного націоналізму" не стала ідеологією українського націоналістичного руху в повному значенні цього слова. Зв'язок між ідеоло-логією українського націоналістичного руху та ідеологією "чинного націоналізму" можна б графічно подати в формі двох ліній, які виходять з різних пунктів і на окремі?

мому відтинку майже сходяться, чи одна одну перетинають, щоб незабаром цілком віддалитися. На протязі 40-х років цей зв'язок остаточно перервався, при чому розвиток української націоналістичної думки пішов своїм власним шляхом, а розвиток ідеології "чинного націоналізму" припинився та фактично зупинився на писаннях самого Донцова. Всі ці націоналістичні автори, які ідейно хотіли втриматися в межах, визначених ідеологією Донцова, не внесли до цієї ідеології нічого нового й справді оригінального. Ті ж автори, які вийшли за межі безкритичного наслідування Донцова, не тільки з ним рано чи пізно розійшлися, але навіть стали на позиції цілком протилежні до ідеології "чинного націоналізму".

Інтересні висновки можна поробити, аналізуючи писання українських націоналістичних авторів 30-х років та порівнюючи їх з ідеологією "чинного націоналізму". Наслідування Донцова та його думок було модним зокрема серед українських молодих авторів, які гуртувалися біля студентських журналів і тих періодичних видань, що появлялися на західніх українських землях у другій половині 30-х років (В. Янів, Б. Кравців, С. Охри-мович, Я. Оршан-Чемеринський, Д. Штикало). Y публікаціях OYH за межами України ("Розбудова Нації", "Український Націоналіст") теж помітний вплив писань Донцова та його ідеології, але вже там були намагання з Донцовим дискутувати, а то й полемізувати (В. Марганець, Д. Андрієвський, С. Ленкавський). За кордоном появилася також більша праця Миколи Сціборського "Націократія", яка, хоч ще виявляє вплив ідеології "чинного націоналізму", є спробою спрямувати розвиток націоналістичної думки в іншу течію. Окреме місце займають філософські і філософсько-політичні есеї Юліяна Вассия-на, які для розвитку української політичної думки і для української націоналістичної ідеології зокрема мають важливе значення, але на які не мала впливу ідеологія "чинного націоналізму".

У такому загальному контексті особливе значення має стосунок між Донцовим та його найближчими співробітниками у "Літературно-Науковому Вістнику", а згодом "Вістнику". Найдавніші з них (Юрій Липа, Олег Ольжич-Кандиба) не тільки з Донцовим розійшлися, але й зайняли досить скоро позиції, цілком протилежні до ідеології "чинного націоналізму". Ідейно розійшлися з Донцовим Євген Маланюк, Юрій Клен, Леонід Мосендз, Улас Самчук. Причина цього була не в тому, що, мовляв, їх придавлювала індивідуальність Донцова, що вони не були стійкими у своїх поглядах (як твердив пізніше Донцов), а в тому, що ідеологію Донцова треба було прийняти у такій формі, як він її подавав, нічого не віднімаючи, нічого не додаючи, або ж її цілком відкинути.3)

Роки другої світової війни та повоєнний період виявилися незвичайно критичними для ідеології "чинного націоналізму". Український націоналістичний рух на Україні, репрезентований Організацією Українських Націоналістів, на протязі 40-х років звільнився з-під впливу цієї ідеології, і дальший розвиток його програмово-ідейних засад пішов по лінії, протилежній до тієї, яку пропонував Донцов. Окремі націоналісти продовжують плекати сантимент до ідеології "чинного націоналізму", але в основному нині її значення вже тільки історичного порядку, як одного з етапів на шляху українського національного зростання й розвитку української політичної думки в період між двома світовими війнами.

Бурхливе й блискавичне поширення і така ж відносно скора втрата позицій, вказують на те, що ідеологія "чинного націоналізму", як і вся творчість Дмитра Донцова, мали специфічний характер і були перш за все відповіддю на потреби конкретної політичної дійсности на Україні після падіння української самостійної держави. Насправді, у творчості Донцова ми маємо вміло стилізовану суміш засад політично-філософських теорій і напрямків та пропагандивної ідеології. З уваги на це, розгляд творчости Донцова мусить мати подвійний характер: під кутом її правильности і під кутом ефективности. Під кутом правильности треба оцінювати використані й розвинені ним політичні теорії та філософські напрямки, а під ку

3) Чимало світла на взаємини між Донцовим і його кол. співробітниками кидають м. ін. листи Л. Мосендза з 1947 і 1948 pp., у яких він дуже критично висловлюється про Донцова, закидаючи йому, що він, мовляв, проповідував одне, а робив друге". (З иепублікованнх листів Д. Мосендза до М. Селешка, 1947-48 pp.).

том ефективносте — пропагандивний аспект його писань. Одночасно, враховуючи зміст ідеології "чинного націоналізму" та мету, яку визначив їй Донцов, її треба аналізувати в історичному та політично-соціяльному контексті доби, бо тільки тоді можна буде уточнити місце й ролю цієї ідеології в українському житті 20-х і 30-х років, а також з'ясувати, що справді нового вніс Донцов у розвиток української політичної думки порівняно з його попередниками, чи сучасниками. У ніякому випадку, однак, не можна ідентифікувати ідеології українського націоналізму з ідеологією "чинного націоналізму" Донцова.

Німецький філософ Геґель висловив був думку, що справжнє розуміння якогось факту чи події можливе лише тоді, коли даний факт чи подія вже належать до історії. Сьогодні до історії вже належить діяльність і творчість Дмитра Донцова і до історії належить також його доктрина "чинного націоналізму" і тому на сучасному етапі ми можемо краще зрозуміти та оцінити діяльність Донцова і його ідеологію вже з історичної перспективи. На потребу такого підходу до творчосте й ідеології Донцова звертав увагу ще в 50-х роках наш історик Б. Крупницький, пишучи, що "на Донцова ми можемо вже дивитися з історичного штандтпункту", бо "Донцов — наше минуле, хоч і недавнє минуле" (217, 201). Такого підходу ми й придержувалися, працюючи над "політичним портретом" Дмитра Донцова.

14

Розділ II.

ІСТОРИЧНО-1ДЕЙНЕ ПІДЛОЖЖЯ "ЧИННОГО НАЦІОНАЛІЗМУ" ДМИТРА ДОНЦОВА

І. ВИЗРІВАННЯ САМОСТІЙНОЇ ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ

Y передмові до "Націоналізму" Дмитро Донцов зробив важливе методологічне ствердження, яке вказує на суть ідеології "чинного націоналізму". Це ствердження Донцов повторив у передмові до третього видання "Націоналізму". З'ясовуючи поставлене перед собою завдання, Донцов писав, що він протиставляє "своє поняття націоналізму дотеперішньому нашому націоналізмові XIX віку, націоналізмові упадку або провансальства". За його визначенням український націоналізм XIX ст. був "дивною мішаниною з кирило-методіївства й драгоманівщини, легалістичного українофільства і народництва з їх крайніми течіями, марксизму й комунізму з одної сторони, "есерівства" і радикалізму — з другої, нарешті — з правих ідеологій, починаючи від Куліша і кінчаючи неомонар-хізмом" (22, 4). Знов же у передмові до третього видання "Націоналізму" Донцов писав, що "основні ідеї "Націоналізму" були: передусім антитези драгоманівському "малоросіян-ству"... Це була повна антитеза "гермафродитському" світоглядові тодішнього демо-соціялістичного українського провід-ництва" (225, 3).

Маючи перед собою так поставлену проблему, ми мусимо в першій мірі з'ясувати собі, що собою являє ввесь цей комплекс ідей, повним запереченням яких мала б бути націоналістична ідеологія Донцова. Y своїх творах Донцов дуже багато уваги присвятив аналізі і критиці доби відродження XIX і початку XX ст. Тільки в "Націоналізмі" ця критика займає аж 148 сторінок на всіх 255, а це, безперечно, має свою чималу вимову. Очевидно, шлях українського національного

14

відродження не був і не міг бути легким, враховуючи умови, в яких відбувався цей процес. Не могли бути вільними від помилок, часто й серйозних, найвидатніші речники нашого відродження. Революція 1917 року, яка знищила російську царську імперію, не сталася раптом. Навпаки, йшли довгі роки підго-тови, протягом яких формувалася політична думка окремих народів імперії, даючи поштовх до конкретної політичної діяль-ности, яка крок за кроком підривала сили режиму та існуючої державно-політичної, соціальної й економічної структури. У цьому процесі активну участь брав і український народ, який чи не найбільше був заінтересований у тому, щоб наступили зміни.

Розвиток української політичної думки, що відбувався разом з національним відродженням упродовж XIX і на початку XX ст., носив на собі, однак, слід довголітнього політично-суспільного й культурного поневолення українського народу, яке не створювало сприятливого клімату для повноцінного й самостійного політичного мислення. Українське суспільство затратило зв'язок з державницькими традиціями княжої доби та козаччини, а умови поневолення внеможливлювали цей зв'язок відновити. Тому й українська політична думка найновішого періоду не могла належно визріти й розвинутися, що, звичайно, негативно позначилося на українській політичній практиці, яка в минулих десятиліттях виявляла й продовжує виявляти серйозні недоліки.

Ці недоліки, як і відродження ХІХ-ХХ ст. та панівний образ української історії стали предметом гострої критики української публіцистики, зокрема таких видатних предтавників її, як Донцов та В. Липинський, й створили для них вихідні позиції в процесі оформлювання нових політичних і світоглядних концепцій ("клясократії" і "чинного націоналізму"), що мали б бути повним запереченням "демократичного" ("народницького") націоналізму з-перед 1917 р. Щоб належно зрозуміти та оцінити ідейне спрямування творчости Донцова і його політичну філософію, треба постійно мати на увазі умовили, в яких-відбувалося українське національне відродження, провідні ідеї й концепції речників та провідників цього відродження, під впливом яких формувалася українська політична думка того періоду, а разом і політична думка та політична філософія самого Донцова. З цих міркувань ми попереджуємо розгляд діяльности та творчости Донцова конспективним оглядом історично-ідейного підложжя, на якому розвинулася ідеологія українського націоналізму та ідеологія "чинного націоналізму" Донцова.

Українське національне відродження почалося під кінець XVIII ст., отже майже безпосередньо після остаточної ліквідації всіх ознак української козацької державности в 1764-1785 роках, і продовжувалося на протязі цілого XIX ст. та перших десятиріч XX ст. Завершилося воно відновленням української держави в час революції 1917 р. Цей довгий період, що охоплює понад 125 років, знайшов своє віддзеркалення в цілому ряді політичних ідей та концепцій, джерела яких треба шукати в традиціях козацької доби та в тих політичних рухах, які розвинулися в Европі, а згодом поширилися на просторах царської імперії. Йдеться тут про лібералізм і демократизм, що дали поштовх рухові декабристів, а відтак народництву; а далі про соціалізм і націоналізм, з якими почалася масова політизація життя в російській імперії.

Коли в своїх початках українське відродження не виходило за межі українського дворянства, тобто нащадків колишньої козацької старшини, то вже від 40-х років минулого сторіччя воно виявляє "народницький" характер, а з поширенням ідей соціялізму й націоналізму в останній чверті XIX ст. набирає вже цілком модерного характеру з тенденцією до політичної й партійної диференціяції та кристалізації суагіль-но-політичної думки.1)

Українське національне відродження, яке почалося на землях колишньої Гетьманщини, нав'язувало себе ідейно до козацької доби. Стимулювали це відродження різні чинники. З одного боку, серед нащадків козацької старшини було незадоволення все більшим обмежуванням прав українського на

і) Історик І. Лисяк-Рудницький накреслив таку періодизацію доби українського відродження: дворянсько-шляхетський етап (1780-і — 1840-і pp.), народницький (1840-і — 1880-і pp.) та "модерністичний" (починаючи з 1880-х років). Цим окремим етапам відповідають різні образи нашої історії та різні політично-світоглядні спрямування та концепції (197).

роду та намаганнями російського царського режиму нищити всі ознаки української національної самобутности. З другого боку, в Україні почали ширитися і знаходити симпатії ідеї французької революції, чому сприяло активне заанґажування Росії в європейських подіях, зокрема в період наполеонівських воєн.

В першому випадку ми маємо до діла з конкретними заходами українських діячів дістати для України зовнішню допомогу в боротьбі проти Москви (місія Василя Капніста у Прусії), а в другому, — з творенням нелегальних політичних гуртків, масонських льож тощо, які плекали протирежимні, ліберальні настрої серед українського дворянства. Всі ці тенденції знайшли своє теоретичне обґрунтування в "Історії Русів" Г. Полетики, який виступив в обороні козацьких прав та воль-ностей, кладучи в цей спосіб підвалини під опозиційний проти-російський рух на українських землях. З цим в'яжеться у якійсь мірі народження української нової літератури з українською народною мовою, що пізніше створило догідні вихідні позиції для умасовлення національного відродження.

У політичній площині відбувається закорінення та розвиток ідей демократичного та федералістичного панславізму, виразниками яких стали члени декабристського руху, а в першій мірі "Товариство Об'єднаних Слов'ян". Чверть століття пізніше ці ідеї підхопили на Україні члени Кирило-Методіївського Братства, а ще пізніше, вже у післянародницькому періоді, головним речником їх став Михайло Драгоманов, який на базі цих ідей оформив цілу політичну програму модерного українського національного руху.

Взагалі, можна сказати, що революція 1917 р. корениться своїми початками фактично в русі декабристів, які на початку XIX ст. поставили вимоги далекойдучих політичних і соціяль-них реформ на просторах російської імперії.2) Вже тоді, за сто років до вибуху революції 1917 року, були накреслені два різні шляхи, дві різні концепції майбутнього Східньої Еврогш. Ці дві концепції були пов'язані з двома основними частинами тодішнього російсько-імперського комплексу: Північною (росій

1) Див. F. Venturi, Roots of revolution (343, 2-8).

ською) і Південною (українською). Найяскравіший вислів цього знаходимо в "Товаристві Об'єднаних Слов'ян", що постало в Новгороді Волинському й виступило з програмою не тільки звільнення селян і ліквідації монархічної влади, чого хотіли члени "Північного товариства", але й перебудови російської автократичної імперії на союз демократичних слов'янських республік. Більше того, на Лівобережжі тоді ширились думки про повне відокремлення від Росії (полтавський марша-лок Василь Лукашевич).3)

Виступ декабристів проти всесильного тоді царату хоч і закінчився розгромом, проте був передвісником того, що прийшло майже за сто років пізніше. Накреслені тоді дві різні концепції в боротьбі з царським самодержав'ям повною силою відродилися в час революції 1917 р.

Важливим чинником у поширенні українського відродження була діяльність польської та спольонізованої шляхти на Правобережній Україні. Підготовка польського повстання 1830-31 pp. йшла в парі з ширенням концепції відбудови союзу Польщі, Литви та України, мовляв. Польська Речішосполита до 1772 р. була таким політичним союзом трьох народів. Цей польський рух не знайшов підтримки серед українського народу, але, безумовно, він стимулював політичну думку українського провідного елементу, надаючи їй протиросійського забарвлення. Варто у зв'язку з цим відзначити, що власне т. зв. "українська школа" серед польських поетів спричинилася до популяризації гетьмана Івана Мазепи, який став символом українського самостійництва і сепаратизму від Росії.

Національне відродження українського народу, що почало запускати свої перші паростки на переломі XVIII і XIX ст., проходило у незвичайно складних умовах і довгі роки не могло вийти зі своєї початкової стадії. Царський режим, прийнявши у своїй внутрішній політиці засаду "самодержавства, православ'я і народности", докладав всіх зусиль, щоб повністю ліквідувати українську національну самобутність і перетворити

з) Див. О. Гермайзе, Рух декабристів і українство (3) та І. Рибаков, 1825-й рік на Україні (4).

українську надію в невід'ємну складову частагну російської (великоруської) нації.

Колесо української історії повернув на нові магістралі Тарас Шевченко, а разом з ним на українському обрії появилася перша модерна українська політична організація — Кири-ло-Методіївське Братство, яке вписало в свою програму ідею національного визволення українського народу. Y "Статуті й правилах товариства" та в "Книгах буття українського народу" кирило-методіївські братчики зв'язались з ідеями, що з ними ще на початку XIX ст. виступали гуртки декабристів на Україні, порушуючи питання про політичну рівноправність, національне визволення всіх слов'янських народів та знищення кріпацьких відносин. На той час це вже була революція, і так оцінив появу Кирило-Методіївського Братства царський режим, знищивши майже в самому зародку що першу спробу відродження української політичної думки, й треба було багато років, щоб її знову воскресити.

Визрівання самостійної політичної думки, а також оформлювання провідної верстви нації — довгий і складний процес. На прикладі XIX ст. на Україні бачимо, як повільно, з яким трудом визрівали нові ідеї і як довго росли їхні носії. Про це найкраще свідчить славнозвісна заява, що її залишили нам діячі т. зв. Старої громади (Київської), опублікована на сторінках "Современной Летописи Русского Вестника" у 1862 році:

"Ніхто з нас не тільки не говорить і не думає про політику, але всякий політичний рух при теперішньому стані суспільства видається нам таким смішним і дитячим, що не варто про це серйозно говорити... Єдине діло справжніх друзів народу в теперішній час — допомагати розвиткові народу, не вдаючися у суспільні і політичні балачки і дожидаючи терпеливо часу, коли народ буде в стані говорити з нами про речі, які тепер недоступні для його розуміння, а тому й загадкові для нього, темні і непотрібні" (Цит. за: 8, 326). Культурницько-освідомлююча робота — це й усе, на що надіялися й чого хотіли найвидатніші представники того українського покоління, яке прийшло до голосу після Тараса

17

Шевченка та його політичної програми-максиму й після досвіду з Кирило-Методіївським Братством. Але, як знаємо, навіть ця крайньо обмежена й суціль аполітична діяльність в умовах царського автократизму й деспотизму була забороненою. Період своєрідної "відлиги" в царській імперії, що прийшов після скасування кріпацтва в 1861 p., закінчився відомим Валуєвським законом з 1863 p., яким заборонено всякі публікації українською мовою, мовляв, "ніякої окремої малоросійської мови не було, немає і бути не може". Емський указ Олександра II, виданий у 1876 p., не тільки підтверджував розпорядження Валуєва, але й поширював їх забороною ввозити в межі імперії будь-які видання українською мовою, а також друкувати українською мовою тексти до музичних творів та ставити театральні вистави українською мовою — був завершенням протиукраїнської політики царату. Йшлося, очевидно, про повне здушення будь-яких, навіть найменших проявів українського життя в російській імперії.

Ці заборони з незначними змінами перетривали, як відомо, до революції 1905 p., що, безперечно, мусіло негативно позначитися на українському національному відродженні та його значно припізнити.

Така була ситуація в умовах російського поневолення. А як виглядала ситуація в умовах австрійсько-угорської зай-манщини — в Галичині, на Буковині й на Закарпатті?

Відносини на західніх українських землях теж не були задовільні, хоч порівняно з підросійськими умовинами вони були набагато сприятливішими для українського населення. Основні труднощі, однак, були в тому, що наш народ на цих землях не міг відразу скористати із звільнення від польської залежности, що сталося 1772 р. з переходом цих земель під володіння Австрії. Знову ж пізніше, коли національне відродження поступило трохи вперед, польські впливи настільки зросли, що довелося й ті малі сили спрямовувати на додатковий протипольський відтинок.

На Україні під російською займанщиною не тільки одиниці, але цілі гурти людей до певної міри брали собі за зразок гетьманський період і вважали себе спадкоємцями його прав, отже, базувалися на власних традиціях. На західніх україн-

18

ських землях під Австрією українське населення таких традицій не мало, а період незалежносте в княжу добу був призабутий. "Весна народів" і скасування панщини стимулювали рух відродження, який уперше виявив себе політично в створенні Головної Руської Ради. Проте треба було ще багато років для того, щоб українське суспільство скристалізувалося політично й національно.

Починаючи з 1848 року, українці в Австрії стали на шлях змагань за свої права, щоб, як ствердили вони у своєму Маніфесті, "двигнутися разом, щоб піднести народність нашу й забезпечити дані нам свободи". Тоді ж закінчився той період у житті українського народу в Галичині, на Буковині й Закарпатті, коли "народ... до такої прийшов недолі, що соромом було русином називатися" (8, 342). Започатковане в незвичайно вузьких межах відродження західніх земель України скоро набрало розмаху і, хоч воно натрапляло на труднощі й перешкоди, на переломі XIX і XX ст. досягнуло такого рівня, що вже можна було виступити з програмою боротьби за державну незалежність.

Проте наслідки поневолення скоро не заникли. Вони продовжували існувати в формі того особливого політично-національного феномену, що звався "рутенством", і що від нього галицькі українці ніяк не могли звільнитися.4)

Цей "рутенський комплекс" галицьких українців проявлявся не тільки в умовах австрійського панування, а й у час визвольних змагань 1917-20 pp. та в повоєнний період під відновленою польською окупацією.

4) На тему галицького "рутенства" писали І. Франко та М. Драго-манов, а ґрунтовнішу аналізу цього явища зробив Ю. Охримович у своїй праці "Розвиток української національно-політичної думки" (5). Цікавим найновішим свідченням цього комплексу є праця С. Шевчука, відомого діяча, п. н. "Пора сказати правду про наші визвольні змагання добитися волі для' галицької землі 1918-1939" (6). На тему відносин в Україні під кінець XIX ст. див. Ю. Бачинський, Україна irredenta (233).

ц

2. СОЩЯЛЬНО-ЕКОНОМІЧНІ ОСНОВИ УКРАЇНСЬКОГО ВІДРОДЖЕННЯ

Соціяльні процеси на українських землях в козацько-гетьманській державі не змогли цілком вивершитися, бо були перервані внаслідок насильної ліквідації цієї держави. Y дальшому своєму розвитку вони влилися в річище чуже для нашого народу й стали часткою загальноросійського соціального процесу. Y те ж річище влився соціяльний розвиток на тих українських землях, які в час руїни знову стали під пануванням Польщі, а по ліквідації польської держави в 1772 р. були включені в склад російської імперії. Мова йде тут про Правобережну Україну, Волинь, Холмщину та Полісся. Це стосується також Херсонщини, Запоріжжя (Катеринославщина), Таврії та Криму, заселення яких почалося порівняно пізно, в умовах російського панування. Очевидно, іншим шляхом ішов соціяльний розвиток на землях під австрійським чи угорським пануванням (Галичина, Буковина, Закарпаття).

Маючи в пляні цілком знищити будь-які познаки відмінностей України від Росії, царський режим почав робити заходи для того, щоб якнайбільше наблизити соціяльні відносини й соціяльне розшарування на Україні до російських зразків. З цією метою було зрівняно козацьку старшину з російським дворянством, закріпощено селян та встановлено уніфікований режим для міст, що досі користувалися самоуправлінням на базі т. зв. Магдебурзького права. Разом з тим почалася посилена русифікація окремих станів, зокрема дворян та міщан. Русифіковано також українську церкву й підпорядковано її Московському патріярхові. Тільки на селянство та його національні властивості царська влада не звертала практично ніякої уваги. Цей процес наближення соціяльних відносин на Україні до російських зразків завершився в 1842 p., коли було скасовано Литовський статут, яким досі користувалися землі колишньої Гетьманщини.

У першій половині XIX ст. завершено уніфікацію законодавства на просторах російської імперії та встановлено чотири головні стани, на які розподілялося все населення держави: дворянство, духовенство, міщанство і селянство. Тільки за дворянством були забезпечені всі права. Це стосувалося теж

S5 польської шляхти на Правобережжі, яка не тільки зберегла всі свої привілеї, а й могла продовжувати безоглядну експлуатацію України, українського населення та втримувати національний і релігійний гніт.

Такий стан з меншими чи більшими відхиленнями тривав на Україні до реформи 1861 року, якою скасовано було кріпацтво. Реформу зумовили різні причини внутрішнього і зовнішнього порядку, викликані економічним розвитком і початком індустріялізації держави. Очевидно, були й політичні причини, бо невдачі Росії в Кримській війні значно підважили престиж царату, який мусів погодитися на внутрішні реформи.

Земська реформа 1864 p., внаслідок якої введено було місцеве самоврядування (земства), не розв'язала наболілих со-ціяльних питань, не припинила експлуатації селянства, не ліквідувала дворянських привілеїв. У той же час виринули нові проблеми у зв'язку з індустріялізацією країни. Наслідки цього показалися щойно в другій половині XIX ст. В самій Роси і в країнах під її пануванням оформилася нова суспільна кляса — робітництво, а поряд із цим почала скріплюватися й вростати в силу буржуазія, яка, нагромадивши капітали, зуміла за короткий час домогтися великого впливу на політику царського режиму.

Незважаючи на всі процеси, зміни та нову ситуацію, "російська імперія до кінця XIX ст. була февдальною монархією, зробивши після реформ 60-х років тільки перший крок на шляху до перетворення в буржуазну монархію. Буржуазні реформи 60-70-х років не привели до ліквідації станового устрою. І після реформи продовжували існувати ті ж самі стани й соціальні групи, які були раніше. Дворянство, духовенство й почесні громадяни продовжували користуватися попередніми привілеями" (242, 546-547).

Все ж таки для дальшого розвитку соціяльних відносин реформа 1861 року (і, очевидно, пізніші реформи) мала велике значення. Вона, як завважив І. Крип'якевич, "хоч неповна і незадовільна, була історичною подією і принесла важливі господарські і соціяльні наслідки. Селянство, що творило понад 80% населення, дістало волю і стало активним чинником

19

життя. Почала зростати нова міщансько-капіталістична кляса. Зростало і приходило до самостійного значення робітництво" (8, 322).

Відважившись на реформи, царат, проте, не мав відваги довести їх до логічного завершення. Він тільки уможливив розвинутися новим соціяльним і економічним силам, які в найближчих десятиліттях вирішально заважили не тільки на долі цілої імперії, а й на процесі національного відродження поневолених народів, в першу чергу українського.

Великі соціяльні зміни відбулися на українських землях під австрійською займанщиною. Там також тільки шляхта-пани користувалися правами й привілеями, визискуючи закрі-пачене селянство. Під впливом щораз то сильніших революційних настроїв австрійський уряд мусів погодитися на реформи і вже в 1848 році скасував панщину. Ще перед реформою влада намагалася підняти культурний і економічний рівень населення, що, в міру можливостей, використовували активніші одиниці на західніх українських землях. Чималу ролю на шляху тих соціяльних змін у Галичині й на Буковині відіграло духовенство й молода українська інтелігенція, яка очолила спротив польським впливам і пропольській політиці австрійської влади. Переломове значення мали події 1848 р. Звільнення селянства від панської залежности створило передумови для того, щоб підняти ширші маси населення й включити їх у змагання за покращання відносин у країні.

Загострення соціяльних відносин на українських землях під Австрією були не менші, ніж на східньоукраїнських землях. Тут українське селянство також піднялося до боротьби з місцевою шляхтою за свої права та свою землю. І під російським, і під австрійським пануванням до самого кінця був голод на землю. Кількість селянського населення була непропорційно висока (біля 85%), причому близько половини селянських дворів були малоземельні й неспівмірно бідні. Зберігання поміщицьких землеволодінь тільки погіршувало ситуацію. Наслідком такого стану було те, що з українських земель почало емігрувати щораз більше селян, які виїздили на заробітки до країн Західньої Европи, за океан чи й на Далекий Схід на постійне поселення.

20

Важка була доля й робітництва, кількість якого на Україні хоч і досягнула напередодні світової війни 3,6 млн. чоловік, але яке не могло з успіхом протиставитися концентрації про-мисловости та експлуатації. Незадовільні були побутові умови, низька заробітна платня, тяжке матеріяльне становище. Отож, не дивно, що серед робітництва, яке на той час становило собою велику силу, почалось кипіння, що тільки чекало на слушний момент. Цей момент спершу дала революція 1905 року, а далі березнева революція у 1917 р. На цю нагоду в не меншій мірі чекало й українське селянство.

3. полгтизацш українського відродження

Коли на початках українське національне відродження мало характер тільки культурницький з наголосом на етнографізм, а аполітичність була його основною прикметою, то в останній чверті XIX ст. ситуація почала докорінно мінятися. Щоправда, політичні нотки були в програмі кирило-методїїв-ських братчиків, але вони губилися в утопійній концепції "союзу рівних слов'янських народів". Політична програма Шевченка на десятки років випередила його сучасників. Навіть найближчі його співробітники й співтовариші недолі не пішли за його покликом, а зайняли аполітичні позиції в українському питанні, ставши на плятформу всеросійського легалізму й навіть цареславія. Під їхнім впливом (Куліша, Костомарова), а не під впливом ідей Шевченка оформлювалося нове покоління, якому судилося продовжувати змагання за поширення й поглиблення національного відродження.

Наслідком такої настанови провідних діячів українського відродження було те, що велика частина української молоді, яка не могла спокійно переносити тиранії царського самодержавства, почала шукати виходу й знаходила його в революційних російських середовищах, відігравши в них важливу ролю. Багатьом українцям довелося навіть віддати життя в боротьбі з царатом, але під російськими революційними прапорами.

На політичний шлях спрямував українське відродження під кінець XIX ст. Михайло Драгоманов, визначний науковець,

21

політично-суспільний діяч і публіцист. Драгоманов був членом Київської громади, до якої належали такі діячі, як: В. Антонович, О. Кониський, М. Костомаров. Ця Громада багато причинилася до національного відродження, але рішуче відкидала всяку думку про політичний аспект українства. Коли М. Драгоманов розпочав свою діяльність, у Громаді накреслились були два напрямки: один на чолі з М. Костомаровим і другий на чолі з В. Антоновичем. Перший напрямок стояв на позиціях беззастережного лоялізму до царського режиму, а українську діяльність та українську літературу вважав корисною тільки для "хатнього вжитку". Знову ж В. Антонович та його прихильники наголошували тільки культурницький аспект роботи й були противниками політичної діяльносте. В. Антонович був, між іншим, автором згаданої вже заяви, т. зв. "Відзиву з Києва", в якій він засуджував всіх тих, хто вимагав політичної активізації.

Інші позиції від самого початку зайняв М. Драгоманов. Своєю природою й настановою він схилявся до політичного активізму — до нього промовляла політична й революційна діяльність демократичних російських кіл. Проте він не пішов шляхом тих українців, як включилися в ряди російських революційних груп, а почав дошукуватися причин, чому українці, зокрема молоді, відходили до російського табору. Цю причину Драгоманов добачав у бракові дійсно революційних ідей і справжньої революційної організації серед українського суспільства. Драгоманов правильно вважав, що революційні настрої в Росії не послаблюватимуться, а, навпаки, скріплюватимуться, поширюватимуться та охоплюватимуть щораз ширші маси населення. Цього процесу, як твердив він, не може обминути Україна, доказом чого було існування на Україні ряду нелегальних російських організацій з участю українців.5)

5) Ось що писав М. Драгоманов про себе і свої пляни: "Плян літературно-політичної праці я собі намітив такий: 1) перш за все дати якнайбільше матеріялу для вивчення України і її народу, його культурних починів та стремлінь до волі і рівности, 2) як цим матерія лом так і викладом західньо-европейських ліберальних і соціял-демократичних ідей, допомагати організації на українських землях в Росії і Австрії політичних гуртків, які взялися б за визволення народу культурне, політичне

21

Саме тоді на Україні розвинулась народницька організація "Земля і воля", заснована в 1876 році, до якої вступило ряд таких молодих українців, як: В. Осінський, Г. Попко, Д. Лизо-губ. Після розв'язання цієї організації, створено "Народну волю". Сюди включилися А. Желябов, М. Фроленко, М. Кибаль-чич. Знову ж до "Чорного переділу" зараховували себе Я. Сте-фанович, В. Засулич. Коли ж після успішного замаху на Олександра II поліція ліквідувала ці організації, то вже у 80-х роках почали творитися соціялістичні гуртки й організації, які скоро поширилися і на Україні з участю українців (М. Зібер, С. По-долинський, І. Фесенко та ін.).

Коли йдеться про національне питання в царській Росії, то ані революційно-демократичні, ні соціялістично-марксист-ські організації не присвячували йому особливої уваги, звертаючи свою діяльність перш усього проти соціального та політичного поневолення. Все таки, у писаннях та програмах народників були спроби давати відповідь і на національне питання, головно у пов'язанні з дуже живим у той час польським протиросійським рухом. Ця відповідь знайшла свій найяскравіший вислів у концепції відродження т. зв. "історичних районів" з національно-політичними правами в межах російської

й соціяльне. Будучи соціалістом в своїх ідеалах, я переконаний, що здійснення цього ідеалу можливе лише при певній послідовності і при високім розвитку мас; а тому і може бути досягнутим більше засобами розумової пропаганди, ніж кровавник повстаннями" (195, 75). Ще краще обґрунтування потреби політизацД українського руху дав Драгоманов у своїй "Відповіді" українській молоді, пишучи, що "поки в Росії не буде політичної волі, доти український рух не буде мати там серйозного ґрунту. Політична ж воля в Росії не може бути осягнута інакше, як спільною акцією всіх її освічених народів. Тож і укра'шолюбцям треба кинути надії, що вони можуть чогось осягнути безполітичною працею, а рівно надії на Австрію. Це все маніловщина, за котрою ховається певна доля чичиковщини. Тож українцям зостається або терпіти, або ставати перше до пропаґанди, а далі до акції в цілях політичної вольності в Росії... Лишень тоді, коли ми покажемо свою силу хоч на частині своєї землі, зверне на нас увагу і Европа. Наївно ждати, щоб загал людей, навіть найгуманніших, турбувався з-за других лишень того, що їх б'ють. Мало кого б'ють на земній кулі?! Люди інтересуються звичайно лишень тими, хто одбивається — і таким лишень звичайно і помагають" (200, П, 440-441).

держави, яку народники уявляли собі як вільну федерацію чи спілку різних територій, областей і навіть громад.6)

Треба мати на увазі, що ані "Земля і воля", ні "Народна воля", чи далі "Південноросійський союз робітників" в Одесі, чи "Південноросійський робітничий союз" у Києві, чи, врешті, "Визволення праці" — передвісник російської соціял-демокра-тії, — всі вони не були українськими організаціями, хоч діяли на Україні, і їх членство рекрутувалося з українців. Але в усіх цих організаціях українці знаходили те, чого невистачало тодішньому українству — політичного елементу й конкретного пляну боротьби з ненависним царатом.7)

Очевидно, активізація серед українців, хоч і в неукраїнському пляні, все ж не могла залишитися без впливу на українське суспільство. І, власне, М. Драгоманов перший зробив з цього належний висновок і поставив перед собою завдання спрямувати розвиток українського суспільства та українське національне відродження в політичному напрямку, що вже тоді було конечністю, але чого українські народницькі кола не могли ніяк зрозуміти.

"Головна заслуга та велике значення Драгоманова на полі української громадської думки, — писав Ю. Охримо-вич, — лежить у тому, що він в обсягу соціяльно-політич-них поглядів був першим українським соціялістом та послідовним демократом, перший намагався посіяти на українській ниві зерна науки великих учителів європейської демократії, а в обсягу національно-політичної думки став духовим батьком нового, політично-свідомого українства" (5, 90).

') Пор. висновки італійського дослідника російського народництва, Ф. Вентурі, який пише про сепаратистичні тенденції в царській Росії в другій половині XXX ст., кажучи, що народницькі шіяни децентралізувати Росію "скоро прийняли форму національного рісорджімента проти російської домінації", зокрема на Україні, Кавказі, у балтійському районі і Польщі, а також в Сибірі (343, 317).

7) Ґрунтовну студію на тему революційного народництва на Україні зладив В. С. Жученко п. н. "Соціялістично-екоиомічна програма революційного народництва на Україні" (9). З неукраїнських студій на цю тему на увагу заслуговує праця Ф. Вентурі "Корені революції" (f. Venturi, Roots of revolution, 343).

Протягом усього свого життя Драгоманов виявляв велетенську енергію в пропагуванні своїх поглядів і в намаганнях активізувати українське суспільство під обома займанщинами. Але, визначивши правильно причини українських національних недоліків, Драгоманов не зумів вказати вірного шляху для національного розвитку. До кінця свого життя він бачив українську національну проблему як частину загальноросійського комплексу, а не як щось самостійне чи самобутнє. Він був нещадним критиком аполітичного народництва на східніх і за-хідніх землях України, він завдавав нищівних ударів галицькому рутенству і був невтомним пропаґатором української справи на чужині, але з-під російських впливів визволитися не міг. Мало того, він наполегливо спрямовував український національний розвиток у спільне загальноросійське річище й прищепив українському суспільству ідею федералізму, від якої воно не могло відв'язатися впродовж довгих десятиліть. Звичайно, Драгоманов був дитиною свого часу й такими були його ідеї — політично невироблені та утопійні. Справедливо критикував його за це його ж таки учень, Іван Франко:

"Вихідною точкою його (Драгоманова) соціялізму, так само як і старшого французького, так званого утопічного соціялізму, був вид хлопської нужди та кривди і гаряче співчуття з тою кривдою та бажання винайти такий суспільний порядок, в якім кривда була б зведена до мінімуму... Замість наукового викладу, Драгоманов дав нам наївні міркування мужика, що не бачив світу й не потрапить піднятися думкою до зрозуміння вищої суспільної організації понад свою громаду або свій повіт і одинокою підвалиною суспільного зв'язку бачить свою особисту користь і приємність" (10, 229).8)

8) Цю досить гостру критику Драгоманова, висловлену крім того також у передмові до першого тому "Листів до І. Франка", що появився друком в 1906 p., І. Франко пізніше значно змінив, пишучи у передмові до другого тому листів Драгоманова таке: "Не можу не висловити тут свого щирого жалю щодо деяких уступів моєї передмови до першого тому листів Драгоманова. Тепер, обіймаючи всю її цілість, я розумію ясно, як мало ми, його ученики, розуміли його за його життя, як мало ми здібні були піднестися на ту висоту знання і поглядів, на якій він стояв і з якої

Найслабшим місцем у Драгоманова була його національно-політична програма, яка "хиталася між самостійниц-твом і територіяльною автономією". Ця програма, як відзначу-вав Ю. Охримович:

"була причиною, що драгоманівство не змогло нанести смертельного удару ні общерусизмові, ні культурницькому українофільству і стало могучою течією тільки на західній Україні, до якої Драгоманов завжди прикладав виразно нащонально-територіяльний принцип...  В його безнаціональному територіяльному автономізмі, викладеному в "Вільній Спілці", знайшли опісля революціонери общероси виправдання своєї байдужости до національних змагань рідного народу, українофіли-общероси виправдання свого вузького розуміння українського руху, українські культурники своєї безполітичности.  З другого боку, цей факт викликав також і те, що московські критики Драгоманова не завагалися назвати його "русским обласником" і послуговувалися його ідеями в боротьбі із сучасним українським рухом, що є у великій мірі якраз духовим твором самого Драгоманова" (5, 115-116). Звісно, сьогодні Драгоманов із своїми ідеями — це давно пройдений етап у розвитку української політичної думки, але, оцінюючи його, треба мати на увазі позитиви й негативи його діяльности або, як сказав один з його новіших дослідників, "про історичне значення громадсько-політичної та науково-просвітительської діяльности Драгоманова слід судити не на основі того, чого він не дав, а виходячи з того, що він дав нового порівняно з своїми попередниками" (11, 121).9)

не спускався ніколи... Отся друга частина листів, на мій погляд, має велику вагу особливо для пізнання Драгоманова як чоловіка високої душі і високого розвою, якому справді ніщо людське не було не то чуже, але й байдуже... Вічно занятий великими питаннями піднесення рідного народу, він ніколи ие спускає з ока органічного зв'язку нашої історії з іншими. Він уважає своє життя виключно службою високому ідеалові розвою і поступу... Се була виїмкова натура, вдвоє дивна серед української нації, такої багатої натурами пасивними, вузькими і тупими. Він був немов створений на духового провідника нації" (194, П, iv-v).

9) Навіть один з незвичайно гострих критиків Драгоманова, його творчости та діяльности, Д. Донцов у своєму ранньому періоді незвичайно

Заклик до політичної активносте, що його кинув Драгоманов, українське суспільство підхопило, але політична думка українства почала також шукати власних шляхів, самостійних і не конче пов'язаних з ідеями лідера руху "Вільної Спілки". Першою такою спробою на підросійській Україні було оформлення Братства Тарасівців, яке започаткували молоді українські студенти й душею якого був відомий пізніше діяч, тоді ще студент, М. Міхновський. Ця невеличка група стояла на позиціях політичної самостійности України, відкидаючи й куль* турницьке українство, й політичну концепцію Драгоманова.

зрівноважено оцінював Драгоманова, пишучи, що "в двох найбільш дозрілих політичних програмах тих часів, — Кирило-методДївських братчиків і Драгоманова, як в зеркалі відбивається загальний сумний стан епохи. Обидві програми з'явилися в той час, коли одинока стояла муром серед схвильованої революціями Европи — Росія. Сильна в середині й назовні, вона потрапила сліпити очі своєю могутністю навіть таким людям, як Енгельс і Маркс... Під гіпнозою того факту (величности Росії) були і Шевченко, і Костомаров, і Драгоманов. І тому їх ідеї в значній мірі пересякнуті концепціями панмосковітизму... Повторяю: становище Росії було тоді засильне, український рух закволий, міжнародні відносини були в періоді стагнації і спокою. Що дивного, що всякі сепаратистичні ідеї Драгоманов відкидав як "порожні розмови", що не мають грунту під собою. Ціла програма Драгоманова, яка й тепер ще є альфою й омеґою російського українства, вичерпувалася в двох словах: демократизація Росії. Не маю тут наміру критикувати Драгоманова. Незважаючи на всі його хиби, програма його була тоді може єдиною можливою" (12, 7-9). Не менше об'єктивну критику Драгоманова зустрічаємо в пізнішому творі Донцова з 1921 року. "Велику частину відповідальности за пануючу в нас сентиментально-космополітську, москвофільсько-гуманітарну ідеологію, — писав Донцов, — носила людина, що і досі є головним вождем українського націоналізму. Чоловік, котрий своєю великою інтелігенцією і працьовитістю відіграв величезну ролю в розвитку нашої політичної думки, чоловік, котрого вважають своїм учителем майже всі наші партії, — Драгоманов. Річ природна, що Драгоманов має великі заслуги перед нашим поколінням та ніхто йому їх ніколи не відбере. Ці заслуги були — його колосальна праця, його широка освіта і це, що він вперше поставив українство, як питання політичне (що, зрештою, його епіґони так само скоро і ґрунтовно забули) та підкреслював значення національних традицій. Але, не відбираючи цих величезних заслуг Драгоманова, треба, врешті, раз ствердити, що цілим напрямком і духом своєї науки він приніс надзвичайні шкоди здоровому розвиткові українського націоналізму. Ці шкоди випливали з трьох засадничих ідей Драгоманова: з його космополітизму... політичного

В тому ж часі в Києві почали розгортати діяльність соціалістичні "гуртки політиків", в тому т. зв. "гурток наймолодших політиків" ггід керівництвом М. Ковалевського та його дочки Галини. Членами цього гуртка були І. Стешенко та Леся Українка, які в 1896 р. поклали підвалини під першу українську соціял-демократичну організацію, відому як "група УСД". Ідеологом цієї групи була Леся Українка, яка написала і опублікувала декілька статтей і брошур, розвиваючи в них думку про завдання незалежної української соціялістичної організації в боротьбі за визволення України.10)

москвофільства... далі з його неясного розуміння суті національних конфліктів, нарешті, з його дивного погляду на українство, котрий трохи зближався до погляду цілої нашої інтелігенції, що дивилася на українство не то як на націю, не то як на соціальну верству" (13, 134-135). У тому ж самому творі Донцов звернув увагу й на те, що "спихати відповідальність за ідейний сумбур, що панує в головах нашої інтелігенції, на самого Драгоманова було б, однак, неслушно. Бо його ідеї були спопуляризовані й звульгаризовані цілою хмарою його епіґонів, а в першій лінії людиною, що недавно стала на чолі партії соціялістів-революціоиерів, а перед тим з усією енергією підтримувала віру в російський лібералізм і зневіру у власний народ..." (13, 146). Пор. також Донцова "Українська державна думка і Европа" (183, 52-54).

Про М. Драгоманова, як гасителя "іскор сепаратизму й ненависти до Москви", писав у своїй студії М. Мухин, який дав дуже неґативну оцінку Драгоманова, його творчости та його діяльности (14). Пор. також нову студію про М. Драгоманова Р. П. Іванової "Михайло Драгоманов у суспільно-політичному русі Росії та України" (7).

ю) Д. Дорошенко пише про ці групи таке: "Наприкінці ХГХ ст. виступає на громадську арену нове покоління українців, вихованих у поняттях безкомпромісового націоналізму на широкій європейській основі, що вже не задовольняються самою тільки культурницькою діяльністю, а хотіли б добути для українського народу всю повноту національних і політичних прав, ідучи поруч із всеросійським визвольним рухом, але своїм окремим шляхом, у рамах власних організацій" (189, 711-712). На цю тему пише теж А. Жук у своїй розвідці про Революційну Українську Партію, зупиняючися м. ін. на розвитку національної свідомости між українською студентською молоддю. Резолюції студентських з'їздів в Києві у 1898 і 1899 роках, що їх він цитує у своїй праці, кидають чимало світла на те, якими шляхами розвивалася українська політична думка і як народжувався український націоналізм (199, 2). Пор. також: В. Дорошенко, Значення "України irredent-и" в історії розвитку української на-напДональної свідомости (233, 1-xxvM).

Черговим кроком було заснування в 1899 р. в Харкові Революційної Української Партії (РУП), що в свою програму поклала гасло самостійности України. У 1900 р. заходами РУП появилася брошура М. Міхновського "Самостійна Україна", в якій автор виклав політичне "вірую" нового українства, що ставило собі за мету боротьбу за українську самостійну державу.

Коли в 1893 р. з ініціятиви Братства Тарасівців на стопін-ках львівської "Правди" появилося "Profession de foi молодих українців", Драгоманов, наче відчуваючи, що молоде українське покоління стає на шлях розриву з його ідеями, опублікував в газеті "Народ" статтю "Слівце з поводу Profession de foi молодих українців", у якій він накинувся на авторів цього "вірую", мовляв, вони безкритично повторяють стару націоналістичну фразеологію. Він назвав їхні гасла підлим обманом і нечистою роботою, заявляючи, що такими способами ніякі державні справи ніколи не велися. Драгоманова найбільше вразило те, що молоді автори "вірую" виступили з вимогою працювати тільки на національному полі й відмовлялися від співпраці в спільному загальноросійському річищі. Ця "лебе-

Про політичний аспект діяльности Лесі Українки та очолювану иею ?'групу УСД" див. Ю. Лавріненко, Українська соціял-демократія (група УСД) і її лідер Леся Українка (223). В студії Лавріневка е подана вичерпна бібліографія публікацій цієї групи, а також публікацій про цю групу, зокрема огляд дискусії Лесі Українки з Іваном Франком про те, "як зробити Україну вже тепер політичною силою". Відзначимо тут, що Леся Українка неґативно оцінила "Profession de foi молодих українців" у своєму листі до М. Драгоманова з 23 червня 1893 p. "Profession de foi молодих українців", — писала Леся Українка, — кажуть, походить з Харкова. Не знаю, як прийнята вона у Харкові, а в Києві нею дуже незадоволені за "неповажання старших", виражене в ній. Мені здається, що я вже багато читала таких самих profession de foi в тій же самій "Правді", настільки мало нового я з неї вичитала. Тепер я бачу, через що "Правда" притягає до себе все-таки чимало людей, — через те, що на світі, а надто на нашому українському, страх багато тих людей, що мовляли Ви, ні риба, ні м'ясо, а треба ж і їм десь подітись, то вони і йдуть під той "національний стяг", що розпустила "Правда". Я не розумію тільки, як то людина може одва-житися лізти в публіцистику та виголошувати різні profession de foi тоді, як їй по-иастоящому треба ще багато учитись та придивлятись, для того, щоб стати иа людину^ похожою" (230, 203-204).

26

дина пісня" Драгоманова (він помер в 1895 р.) в захист спіль-ности українсько-російських інтересів вказує тільки на те, що серед українського суспільства почали народжуватися нові думки й пробиватися нові течії, для яких і народництво, і полі-тизм у виданні Драгоманова перестали бути дороговказами.

Важливу ролю у розвитку української політичної думки відіграли події 1905-07 pp., коли російською імперією потрясла перша революція. Ця революція, що винесла на поверхню російські соціялістичні партії, знайшла також сильний відгомін серед українського населення й дала поштовх до того, що тодішній український національно-свідомий актив у переважаючій більшості перейшов на соціялістичні позиції. Цим був зумовлений розпад РУП і перейменування цієї партії на Українську Соціял-демократичну Робітничу Партію (УСДРП). Частина членів РУП, які не вважали за доцільне мати окрему українську соціялістичну партію, заснували Соціял-демократичну Спілку, яка була фактично прибудівкою Російської СДРП. Знову ж ті члени РУП, які відкидали соціялізм, створили Українську Народну Партію, яку очолив М. Міхновський. Ліберально-демократичні елементи оформилися в Українській Демократичній Партії, яка прийшла на зміну заснованій в 1897 р. Загальній Українській Організації. Українська Демократична Партія самоліквідувалася з початком післяреволюційної реакції, а її члени влилися в Товариство Українських Поступовців, організацію, що перетривала до вибуху революції в 1917 році. За ввесь час свого існування Товариство Українських Поступовців (ТУП) було важливим чинником українського національного життя, гуртуючи в своїх рядах найактивніший елемент з-поза соціялістів та їхньої УСДРП.

Після короткотривалої активносте діяльність наших політичних груп завмерла. Одинокою українською політичною активною силою була тоді УСДРП, яка мала відносно чітку, запозичену у російських соціялістів програму боротьби з царатом. Становище УСДРП в національному питанні було з'ясоване в резолюціях партійного з'їзду в 1905 p., який стверджував, що "УСДРП в інтересах розвитку клясової боротьби і про-дукційних сил на Україні приймає в свою програму постулят автономії України з окремим соймом, законодавчим у тих спра

26

вах, котрі торкаються лише народу, що мешкає на території України" (17, II, 316). На самостійницькі позиції УСДРП перейшла щойно в 1918 p., після того, як була проголошена українська держава. Межі впливів УСДРП до революції 1917 р. були невеликі і діяльність її ніколи не вийшла поза невеликі гуртки в окремих місцевостях України та в українських колоніях у Петербурзі і в Москві.11)

її) УСДРП почала існувати в 1905 р. після реорганізації РУП. Національно-політична програма УСДРП передбачала змагання за автономію України при збереженні централізованої російської держави. УСДРП відкидала принцип федеративного устрою російської імперії. Ідейно УСДРП була, як писав В. Садовський, "копією з РСДРП". Спір в середині" партії розгортався, власне, з уваги на цю залежність від РСДРП, бо ряд членів (серед них, очевидно, й Донцов) домагалися звільнити партію від тієї ідейної залежности, усамостійнитися. Ця справа так і не була вирішена до самого вибуху революції 1917 року, а щойно в квітні 1917 р. на конференції партії схвалено досить оригінальну резолюцію, якою підтверджувано "давнє домагання партії — автономії України, як першого невідкладного пекучого завдання сучасної хвилі українського пролетаріяту та всієї України" і, "одночасно виходячи з рамок партійної програми, виголошеної на з'їзді 1905 p., конференція, вважаючи на виключність подій і домагання життя, думає можливим взяти на себе право позволити товаришам по партії підтримувати принцип федеративної будови російської демократичної республіки й підтримувати автономічні змагання інших націй". Отже, як бачимо, на практиці УСДРП вже після революції 1917 р. далі стояла на позиціях централізованої російської держави із ближче неозначеною автономією для України; вона не могла ніяк зірвати з російською соціял-демократією та проросійськими симпатіями. На 4-у з'їзді УСДРП (жовтень 1917 р.) партія прийняла вже резолюцію про "перетворення російської держави в федеративну російську республіку" та про "широку децентралізацію й демократизацію влади в державі утворенням перш за все краєво-національних автономних органів революційної влади з широкою компетенцією у всіх галузях краєвого життя". Резолюцію про самостійність України схвалив щойно 5-й з'їзд УСДРП (травень 1918)), але й тоді ще, хоч і Актом 22-го січня 1918 р. було проголошено українську державну самостійність, цю вимогу самостійности для України мотивовано було не українськими, а загальноросійськими інтересами та ситуацією в Росії. Ця резолюція звучить так: "Зважаючи на те, що... при даних умовах гасло федерації підноситься перед усім як шлях реставрації "єдиної, неділимої Росії", і найбільш в тому заінтересованими поміщицькими й буржуазними колами, 5-й Конгрес Української Соціял-демократичної Партії вважає, що при даних умовах лише одстоювання цілковитої самостійности України

27

Для ішострації ситуації, поглядів та настроїв на Україні перед революцією серед українських демократично-ліберальних кіл, наведемо спостереження одного з провідних діячів українського відродження, Є. Чикаленка, видавця єдиного тоді українського щоденника "Рада". Інформуючи про заснування Товариства Українських Поступовців в 1909 p., Чикаленко писав: "Я вже раніше казав, що партійне життя Української Демократично-радикальної Партії в 1907 р. зовсім завмерло. Праця по легальних установах, як: Просвіти, клюби, редакції газет, захопили всю увагу членів партії, а на партійну роботу не ставало ні людей, ні часу, та й через Столи-пінську реакцію політична робота ставала неможливою.

Але всі ми почували, що без організації обійтися не можна, що треба хоч вряди-годи зіхатися, порадитися, щоб одностайно виступати по тих інституціях, в яких кожний з нас працював... Цей аргумент видавався мені серйозним і вартим, щоб над ним поміркувати, і я схилявся до того, що нам треба поновити діяльність Демократично-радикальної Партії, і почав за те агітувати серед своїх близьких. Нарешті, постановили ми скликати восени з'їзд делегатів від наших громад. На провінції також відчувався брак організації, а тому на з'їзд той прислали своїх делегатів малощо не всі наші громади, і всі одностайно прийшли до думки, що треба відновити не партію, яка нас розбила і розсварила, а давнішу безпартійну організацію, що було в нас до 1904 р.12)

По ініціятиві, пам'ятається, петербурзького делегата О. Г. Лотоцького, назвали організацію "Товариством Українських Поступовців", в скороченні ТУП.

"От і добре", сказав хтось з нас, — "будем собі помаленьку тупати, як і перше!"

може дати як на Україні в цілому, так і українському пролетаріатові зокрема, максимальне забезпечення їх вільного національно-культурного І соціяльно-економічного розвитку' (44, І, 33-34, та Ш, 18).

12) Мова про Загальну Українську Організацію, засновану з ініція-тиви О. Кониського в 1897 р.

27

З того дня зникла Демократично-радикальна Партія, а почало існувати Товариство Українських Поступовців, котре прожило до революції 1917 року і з Ради якого витворилася "Центральна Рада", наш перший парлямент (15, 35-36) .13)

Українські національно-громадські, політичні й інші організації, українська інтелігенція й преса під російською й австрійською займанщинами, незважаючи на деяку свою діяльність, насправді "тупали помаленьку" і так же "помаленьку дотупались" до революції 1917 року.

Все ж таки, навіть це "тупання" зганяло сон з очей російських політичних і державних чинників. Незважаючи на всю фактичну слабкість українського національного руху, повільність політичного відродження і майже повну відсутність контактів між тодішньою українською інтелігенцією і широкими народними масами (одиноким зв'язком у той час була практично тільки щоденна газета "Рада", яка появлялася тиражем 3,000 примірників заходами й за фінансовою допомогою Є. Чикаленка) — російські чинники й преса не переставали бити на сполох, лякаючи російську громадськість та уряд маревом відродженого "мазепинства". Очевидно, росіяни прекрасно дооцінювали український потенціял та можливу загрозу для цілости імперії на випадок, коли б цей потенціял зактиві-зувався. Тому вони робили все можливе, щоб цю активізацію припинити. Російська інтерпретація українського питання дуже виразно з'ясована в газеті "Кіевлянин" за 17 листопада 1911 p., де говориться, що українська справа — це

"основне питання в житті російського народу і російської держави і разом — основна небезпека... Польське, вірменське, фінське та інші питання — все це питання чисто окраїнні, тобто другорядні. Не польська, фінська й інші окраїни дали Росії її величність. Швидше, навпаки, ці окраїни завжди підточували великість Росії. Великість Росії утворилася на єдності російського народу і початок російської великодержавности поклало 8 січня 1654 року

13) Докладніше про те у статті В. Садовського "Від українофільства до політики" (16, 250-256) та у споминах О. Лотоцького (17, І, 241-245);

-28

приєднання Малої Русі до Московської держави...  І от тепер, мазепинський рух намагається зруйнувати національну, культурну, політичну єдність російського народу, тобто, кажучи іншими словами, намагається зруйнувати великодержавність Росії. Ось де наша найбільша небезпека. Мазепинський рух росте.  З цим треба згодитися. Про це треба кричати. На жаль, російська державна влада зостається глухою і сліпою щодо цього найнебезпечнішого руху. Мазепинство зі своєї галицької бази розлазиться по цілій південній Росії... А влада мовчить... Національно-державна самооборона великого російського народу показує нам, що необхідно рішучо боротися з мазепинством" (цит. за: 16, 248-252). Важливе, безсумніву, признання, але, як ми вже згадували, фактична сила отого "мазепинства", яким у 1911 р. російська газета лякала російський уряд і російську громадськість, далеко не була такою грізною, як її дехто з росіян уявляв собі. Розвиток пізніших подій пішов би був, безумовно, іншими шляхами, коли б та сила в той час була такою, якою уявляли її росіяни.

Про те, яким був фактичний стан на Україні на початку XX ст., писав М. Грушевський, даючи характеристику й оцінку українського суспільства у своїх оглядах українського життя, які регулярно появлялися на сторінках "Літературно-Науко-вого Вістника" до 1914 р.

"Нема чого заплющувати очей на страшні симптоми нашого національного упадку, — писав М. Грушевський в одному з таких оглядів. — Який незвичайно малий процент передплатників і читачів серед тридцятимільйонової української людности знаходять перші українські газети і журнали! ...Як слабо проявляє себе українська стихія в житті! Чим заявила себе розкріпощена українська література? Чим показали себе ті українські вчені, які, мовляв, по українськи не писали тому, бо їм того забороняли? Як використовує українське громадянство, приміром, недавній дозвіл на заведення української мови і літератури по приватних середніх школах?.. Події йдуть не однаковим темпом і енергія життя не рівна. Процеси соціяльні, полі

28

тичні — так само й національні, для яких іншими часами треба було століть, іншими часами розграються в границях десятиліть... І коли життя в Росії піде далі таким швидким темпом, як пішло в сих останніх двох роках? а українство не поспіє за ним, воно може спізнитися на віки" (18, 148-150).14)

Y чому ж була причина такої слабкости українського суспільства і чи дійсно не було в роках між двома революціями (1905 і 1917) передумов для того, щоб поставити наш національний розвиток на такий ступінь, з якого він міг би був досягнути свого найвищого рівня? Чи справді революція 1917 року мусіла застати нас аж настільки неприготованими?

Y нашій історичній і політичній літературі натрапляємо на різні відповіді на це питання. Критиці того періоду, як і самій добі революції, відведено чимало місця в писаннях 20-х і 30-х років, але ця критика, в основному, не стільки розкриває правду, як радше подає в бажаному для критика світлі відносні події і ролю, яку відіграли в них окремі люди та політичні групи. Це зокрема стосується критики Донцова, який всю вину за наші неуспіхи в 1917-20 роках приписував всім тим діячам і групам, які очолювали тоді українське відродження. Щоб краще збагнути тодішні обставини, вчутися в атмосферу, серед якої відбувалося наше національне відродження, і зрозуміти панівні тоді тенденції та настанову наших провідних діячів, ми покористуємося статтею М. Гру-шевського, в якій він дав вичерпну відповідь на поставлені питання.

Вище ми наводили його оцінку ситуації на Україні і на основі цієї оцінки могли ствердити, що в Грушевського було

м) Тотожну оцінку ситуації подибуємо в Донцова, який в 1911 р. на сторінках "Нашого голосу" писав: "Рівень політичної зрілости сучасного українства не лише нижчий від того, на котрім стояло українство в 17 і 18 вв., але його не можна порівнювати навіть з ідеями Кирило-МетодДївців. Сей занепад політичної думки виявляється передусім в тім, що сучасне українство є під зглядом національним, гермафродитом. Воно не чує своєї приналежности до цілком осібної, окремої нації, що має опріч національно-культурних, ще й свої політичні потреби, одмінні від потреб і стремлінь інших, передусім російської нації" (28, ч. 9-10, 417).

29

ясне розуміння важливости сучасного йому періоду для майбутнього України. Грушевський також прекрасно здавав собі справу з наших можливостей та наших недоліків. Нам, однак, треба знати, які практичні висновки він зробив і як він, як провідник тодішнього свідомого українства, а з ним і тодішня українська провідна верства, уявляли собі шляхи нашого національного розвитку.  За словами Грушевського:

"Еволюція українська... органічно розвиваючися з старих історичних традицій під впливами вселюдського суспільного і культурного поступу — від течій романтичного націоналізму до новіших суспільно-економічних і політичних течій, привела нас, наше покоління на теперішні позиції і зовсім ясно та виразно вказала дальші напрями нашій путі".

На шляху тієї еволюції Грушевський добачував небезпечні прояви, які цю еволюцію могли зупинити або спрямувати на фальшиві рейки. Ці прояви, писав він:

"Се нерегулярне, недисішпліноване українське дейнец-тво. Носителі національної виключности, темного націо налізму, шовінізму, темних інстинктів, обгорнених плащем національним. Поступове українство останніх десятиліть зігнало його з поля. Але те темне не пропало... Важно для всього українського народу, для всіх, хто матиме до діла з ним, для всіх приятелів поступу, культури, людсько-сти, важно, щоб національне усвідомлення українського громадянства, українських мас, осталось ггід прапором українства культурного, поступового, свобідного від всякої національної виключности, націоналістичного канібалізму і реакціонерства. Національність все таки форма, в яку можна вкладати різний зміст.

Від половини XIX віка провід в українськім національнім русі взяли носителі ідей поступових... Від того часу українство велось і розвивалося в тіснім зв'язку з поступовими європейськими течіями, в дусі культурносте, національної толерантносте, подавляючи і викорінюючи всяку національну виключність і шовінізм, надмірне величання "національних святощів", зв'язане з легковаженням елементів загального поступу. Всякі збочення в сей бік

30

діставали сувору науку, безоглядну ганьбу з боку тих, що задавали тон українському рухові.

Деяким провідникам українського руху можна навіть зробити закид, що вони може занадто вже були дразливі на всяку тінь якого-небудь національного поползновенія і занадто загулюкували, застрашували громадянство жупе-лями націоналізму, шовінізму. Вони не вважали, що тим шовінізмом громадянство українське грішило дуже мало, а сі вічні крики й настрашування ослабляли й без того слабку національну свідомість, орієнтування в фактах і відносинах з становища інтересів української національ-ности, українського народу. Але коли такий закид можливий з української сторони, то всякі сторонні й "об'єктивні" елементи повинні були цінити сю крайню обережність, сю надзвичайну чи навіть надмірну уважливість проводирів українства на можливість якого-небудь конфлікту з ідеями згідної кооперації, спільного пожиття, спільної культурної й суспільної праці народів. Вони повинні дорожити сею непретенсіозністю українського руху, готовістю обмежитися до мінімум умов, потрібних для забезпечення життя і розвою української народности і її національного розвою. Репрезентанти поступової суспільности великоруської, чи польської, чи жидівської, взагалі всі прихильники поступу й толеранції, противники виключности і шовінізму чи на українській території, чи поза нею, повинні бажати, щоб українство національно скристалізувалося в таких м'яких, лагідних формах, перебуло процес переходу до національного життя під сйм знаком, толерантности, культурности". Y цій же статті М. Грушевський перестерігав, що цей процес українського національного відродження може піти іншим шляхом, конкретно, — шляхом націоналізму, якщо "поступові елементи" не знайдуть підтримки й вирозуміння із зовні. Може статися, писав він, що ті "репрезентанти поступового українства можуть дійсно не подолати перешкод", враховуючи протиукраїнську політику росіян, поляків і жидів. Наслідок буде такий, що ці речники поступового українства "можуть не осягнути в ближчий час своєї мети — скристалізувати українське національне життя вповні, і

власне в дусі поступовім, культурнім, толерантнім. Національна українська еволюція може лишитися недоверше-ною в сім напрямі. І тоді інстинкт національної самоохорони може прорватися в напрямі іншім: супроти індиферентизму чи неохоти до українських елементів поступових, він для урятування національного існування може податися у націоналістичний бік. На сцену вийде те націоналістичне дейнецтво, зігнане тепер з поля, й заграти на струнах маси смичком націоналістично-демагогічним. І маси можуть відізватися на такі гасла далеко сильніше, як на гасла поступового українства... А я можу сказати, що навіть і серед українських селян, розмірно дуже розвинених в поступовім дусі, пропаганда з націоналістичною закрас-кою, але в демагогічнім напрямі, знаходила дуже созвуч-ний ґрунт. Такі гасла, як "Україна для українців", "Україна без ляха, жида і кацапа", можуть серед мас знайти великий послух.15) Українство репрезентується демосом. Ріжниці клясових і економічних інтересів дуже часто накриваються ріжницями національними. Українець — це селянин і робітник. Пани, міщани, капіталісти — се люди інших народностей, або від народної маси відірвані. "Самостійна Україна — без панів", "Україна для українців" — розумій для селян і робітників, в такій інтерпретації сі гасла для мас звучать дуже привабливо, і я знаю, що вони знаходили серед них велике співчуття".

Ствердивши фактичне наставлення українських народних мас, які навіть у період загального занепаду національної свідомости зберігали глибоке відчуття власного інтересу, що

15) у подібному змислі писав вже раніше М. Драгоманов, викладаючи свої думки про "національство й людськість" та вимагаючи ставити "вселюдські інтереси" над "інтереси національні". Він теж звертав увагу на те, що націоналістичні гасла знаходять послух на Україні. У його "Чудацьких думках" читаємо: "Перш усього наше національство зовсім уже не таке мирне. Послухайте з якою ненавистю говорять іноді наші люди про москалів, поляків, жидів, і подумайте, що б сталося з тими сусідами нашими на Україні, коли б удалося нашим національникам узяти уряд на Україні в свої руки. Яке б вони їм "обукраїнення" приписали" (200, 329).

31

насправді покривалося тоді з загальнонаціональними інтересами (а треба пам'ятати, що це твердження М. Грушевський зробив в 1907 p., тобто рівно за десять років до вибуху революції, коли українські селяни, за твердженнями і свідченнями окремих авторів, головно соціалістичних, не виявляли ніякої національної свідомости і що через те український народ, мовляв, програв визвольні змагання) — М. Грушевський запевняв, що "моральним авторитетом, національною дисципліною, репрезентантам поступового українства удалося перебити проби такої пропаганди, зігнати її з поля. Але, — остерігав він, — невдача поступового українства буде заохотою до нових виступів такого націоналістичного напряму. Отому, — апелював у 1907 р. Грушевський, — еволюція українства в поступовім дусі повинна лежати на серці всім поступовим елементам російської України і її сусідів" (19, 111-124).16)

Здається, що до оцінки ситуації і пропозицій М. Грушев-ського не треба нічого додавати. Його стаття, яку ми вважали за потрібне ширше навести, яскраво ілюструє причини, чому революція 1917 року застала український народ непідготова-ним ані ідейно, ні політично. Аналізуючи сьогодні думки, погляди й пляни наших провідників з-перед першої світової війни, розуміємо, що наслідки революції не могли бути іншими, бо революція застала український народ таким, яким виховали його наші тодішні провідники: заляканим "жупелами націоналізму", "скристалізованим в м'яких, лагідних формах", без шовінізму, націоналізму, толерантним, політично безпре-тенсійним, готовим погодитися на мінімум, і, що найгірше, цілком зорієнтованим на "поступові кола" російського, польського, жидівського суспільств, ба навіть на всесвітнє суспільство. Наші програні змагання в роках 1917-20 передрішив довоєнний період, який не використано для підготови революційного зриву по лінії наших національних інтересів. Цей власне аспект української довоєнної дійсносте став у повоєнних роках предметом гострої критики Донцова.

16) Про політичні аспірації "поступового українства" див. теж М. Грушевського "Украннскій вопрось", а зокрема статтю у цій збірці "Нагли требованія" (212, 54-60).

31

Під кінець XIX ст. пробудилося також українське політичне життя в Галичині, де в 1890 р. засновано першу політичну Українсько-руську Радикальну Партію, а в 1899 р. — Національно-демократичну Партію. Коли перша партія стала на со-ціялістичні позиції, то друга оформилася по лінії ліберально-демократичного напрямку як організаційне завершення га-галицького народовецького руху. Розвиток політичного життя в Галичині й на Буковині, як і на східніх українських землях, припадає щойно на початок XX ст.17)

У політизації українського життя під австрійською зай-манщиною відіграла ролю українська молодь, яка виступила на українську політичну арену з відомою деклярацією, схваленою на вічу української студентської молоді у Львові, 14 липня 1900 р. У цій деклярації західньо-українська молодь станула на позиціях української державної самостійности, визнавши за мету своїх змагань "здвигнення самостійної української держави в етнографічних границях", тобто визнала ті принципи для своєї діяльности, які розвинув М. Міхновський у "Самостійній Україні", а в Галичині Ю. Бачинський у брошурі "Україна irredenta", що появилася в 1895 р.

Речником української студентської молоді в Галичині в цей час була "Молода Громада", заснована в 1899 p., яка видавала свій орган тієї ж назви і рівночасно вела практичну політичну роботу серед молоді. З ініціятиви "Молодої Громади" були влаштовувані численні студентські демонстрації, в тому теж відома сецесія українських студентів з Львівського університету, а також селянський страйк, який охопив сотні тисяч галицьких селян. Разом з тим широку освідомлюючу діяльність проводили спортові товариства — "Сокіл", "Січ", "Пласт", які стояли на самостійницьких позиціях і з рядів яких потім вийшли відомі українські політичні й військові діячі.

Умови під австрійською займанщиною сприяли політичному розвиткові українського суспільства. Цей процес значно

17) В січні 1900 р. Народний Комітет Національно-демократичної Партії (Ю. Романчук, І. Франко, М. Грушевський) опублікував декларацію, в якій стверджував, що "нашим ідеалом повинна бути незалежна Русь-Україна, в якій би всі частини нашої нації об'єдналися в одну новочасну культурну державу" (189, 741).

32

скріпився, коли внаслідок переслідувань на східніх українських землях чимало східньоукраїнського активу переїхало на західні українські землі, продовжуючи там свою політичну діяльність.

Загострення в той час міжнародної ситуації й можливість збройного конфлікту між Австрією та Росією створювали перед українськими політичними чинниками нові перспективи, і тоді почала оформлятися думка про об'єднання українських земель як окремого коронного краю в межах австрійської імперії, при чому бралося до уваги відірвання української території від російської імперії та прилучення її до Австрії. Цю концепцію висловив м. ін. Д. Донцов у своєму рефераті на студентському з'їзді у Львові 1913 p., видвигнувши відомий пізніше клич "політичної сепарації України від Росії".

Треба відзначити, що українське суспільство в Австрії було політично краще підготовлене і займало в питанні української державности виразніші позиції порівняно з українцями із східніх земель під російським пануванням. Важливість цього виявилася незвичайно сильно в роки визвольних змагань, коли галицькі українці, як тільки прийшла для цього нагода, стали на позиції української державности.18)

4. український націоналізм — новий фактор українського відродження

Українське національне відродження й українська політична думка не могли вкластися в одне річище. Про розходження й конфлікт в українському національному таборі на переломі XIX і XX ст., зокрема перед вибухом війни, писав М. Грушевський і вказував на дві течії в українському русі:

is) Докладніше на тему українського національного відродження див. працю І. Мазепи "Підстави нашого відродження" (126). з позицій марксизму аналіз того періоду зробив М. Яворськнй у своїй "Історії України в стислому нарисі" (172, 100-304). Праця М Яворського була опублікована в Києві 1928 р. і, незважаючи на виразне намагання автора дати матеріалі стичну інтерпретацію української історії, вона своїм об'єктивізмом, позитивно відрізняється від сучасних радянських публікацій на цю тему. На увагу заслуговує студія І. Лисяка-Рудницького "Інтелектуальні початий нової України" (197).

33

поступово-демократичну й націоналістичну. Хоч тоді націоналістична течія не являла собою серйозної сили в українському політичному житті, але все ж таки, як видно із слів Грушев-ського, потенціял її був значний, і це українські т. зв. поступові групи (демоліберали й соціялісти) належно дооцінювали.

Суть розходжень полягала в наголошуванні принципів, якими мали б керуватися у своїй практичній політиці українські політичні чинники. Коли йдеться про українські поступові групи, то у них ступенування (ієрархія) вартостей була така: людство — загальноросійський комплекс — Україна. Націоналістичні елементи, навіть як і говорили про "самостійну Україну в межах російської держави", то все ж на перше місце вони ставили Україну, український народ, його національні інтереси, а пізніше вже брали до уваги загальноросійський комплекс і людство в цілому.

"Визнання віри молодих українців" з 1893 року, в якому на перший плян поставлено власний національний інтерес, було різким протиставленням тому, в що вірили й на чому хотіли оперти українське національне відродження українські поступові кола. Спершу могло здаватися, що ідеї Братства Тарасівців знайдуть на Україні відповідний ґрунт, зокрема після того, як Революційна Українська Партія виступила під гаслом самостійности для України. Період між 1899 і 1905 роками був часом боротьби між тими двома течіями в українському національному русі. Тоді нашим поступовцям пощастило, як писав Грушевський, "зігнати з поля" націоналістичну течію, "перебити проби такої пропаганди". У своєму першому зударі з демократично-ліберальними і соціалістичними елементами в українському суспільстві український націоналізм програв. Переможцями вийшли противники націоналізму, внаслідок чого тон у політичному й громадському житті на найближчі роки почали задавати ті одиниці й групи, які майбутнє України бачили приблизно так, як бачив його М. Драгоманов, тобто в тісному зв'язку з Росією, чи, як тоді говорилося, — з "руською демократією". В поборюванні українського націоналізму брали участь в однаковій мірі українські демократично-ліберальні кола й українські соціялісти. І одні й другі бачили в українському націоналізмові загрозу для своїх політичних концепцій.

33

Y такій ситуації молодий український націоналістичний рух не міг домогтися якихось серйозніших успіхів. Все ж таки початкові невдачі націоналістичної течії на Україні не означали ліквідації її як окремого українського політичного чинника. Український націоналізм продовжував існувати, і мав рацію М. Грушевський, коли писав, що українофобська політика росіян і поляків тільки сприятиме скріплюванню націоналістичних тенденцій серед населення, а провал політики поступових ліберальних кіл забезпечить вихід на арену українського націоналізму як окремої організованої сили. Так воно справді й сталося.

Микола Міхновський перший виступив на Україні не тільки з націоналістичними ідеями і не тільки з гаслом самостійної України "від Сяну по Кавказ", але й був першим, що зробив спробу дати українському націоналізмові організовані форми. Такою спробою було створення Української Народної Партії з власною цілком націоналістичною програмою. Довкруги цієї партії почали гуртуватися українські націоналістичні елементи, але вона не знайшла сподіваної піддержки серед українського суспільства і через те не відіграла такої ролі, як цього хотів її засновник та ідеолог. Для цього тоді ще не було потрібних об'єктивних передумов, але все таки початок був зроблений.

Намагаючися поширити націоналістичні ідеї на Україні, М. Міхновський в 1904 році писав, що "головна причина нещастя нашої нації — брак націоналізму серед широкого загалу її... Націоналізм — це велитенська і непоборна сила, яка яскраво почала проявлятися в XIX віці. Під її могутнім натиском ламаються непереможні, здається, кайдани, розпадаються великі імперії і з'являються до історичного життя нові народи, що до цього часу покірно несли свої рабські обов'язки супроти чужинців-переможців. Націоналізм єднає, координує сили, жене до боротьби, запалює фанатизмом поневолені нації в їх боротьбі за свободу" (23, 45).19) Українська

і») Таке розуміння українського націоналізму Донцов у своїй довоєнній творчості відкидав, остерігаючи українське суспільство перед загрозою націоналістичної ідеологи. Він писав, що "буржуазний націоналізм на Україні чимраз вище підносить свою голову" та "виявляє явну тенден-

34

Народна Партія, заснована в 1902 р. Міхновським, також стала відразу на виразні націоналістичні позиції, що віддзеркалилося в програмі партії, а зокрема в "Десяти заповідях УНП", які були масово поширювані серед українського населення ще перед революцією в 1905 р.20)

Треба було, однак, ще багато років, поки українське суспільство змогло належно зрозуміти й оцінити ідеї невеликого гурта "тарасівців", які, як свідчить О. Лотоцький, "ніколи не зміняли твердого українського ґрунту, на який стали спочатку" (17, І, 211). На цьому ґрунті розвинулася відтак ідеологія українського націоналізму, щоб упродовж 30-х років оформитися в реальний чинник українського громадського, культурного й політичного життя. Цей ґрунт створив також вихідну позицію для Дмитра Донцова і його ідеології інтегрального націоналізму, яка дуже сильно заважила на формуванні світогляду української людини 20-х і 30-х років.

цію стати вождем загально-національної опозиції... На наших очах він вибивається в силу, силу нам шкідливу; боротьба з нею в добре зрозумілих інтересах українського робітництва є для нас конечною" (28, ч. 4, 179). А в іншій статті Донцов висловлював впевненість, що "в боротьбі української суспільности за національне визволення український пролетаріят виступить не під синьо-жовтою корогвою всеукраїнства, а під червоним прапором революційної соціял-демократії" (174, 5-8). Коротко, погляди Донцова в той час (1910-і роки) на український націоналізм не відрізнялися від поглядів М. Грушевського, чи навіть М. Драгоманова.

20) Докладніше про М. Махновського та його діяльність див. П. Мірчук, Микола Мїхновський апостол української державности (173).

34

Розділ III.

ЮНІ ТА СТУДЕНТСЬКІ РОКИ ДМИТРА ДОНЦОВА

Дмитро Донцов — уродженець українського Півдня, точніше Приозів'я, де, як пише Олесь Гончар, кожної весни "над відкритими степами... проносились страхітливі^чорні бурі" і де "по всьому степу від Ногайська до Каховки зустрічали їх з корогвами. Велелюдні селянські процесії, виходячи в хмаровищах куряви насупроти стихії, падали навколішки, благали, щоб вщухло". Але одночасно "мабуть, ніде не було таких красивих міражів, як на півдні, в безводнім степу. Мов чисті, невтомні мрії, струмували вони цілими днями, не наближаючись, не відділяючись... Розкішними сріблястими ріками поперек сухих заробітчанських доріг" ("Таврія").

Таким був край, де народився й виростав Дмитро Донцов, хоч рід його з Таврії не виводився. Рід Донцових походив з тієї частини колишньої Слобожанщини, яка належала до Воронізької губернії. Населення Слобожанщини, з якої після ліквідації козацьких порядків, оформлено спершу Слобідсько-Українську, а пізніше, по розподілі, створено Харківську губернію, прилучивши північні повіти до Вороніжчини, це населення було нащадками вихідців з Правобережної України. Воно поселилось там, втікаючи перед польським гнітом і переслідуванням у зв'язку з невдалим повстанням Гуні та Острянина, а далі в час т. зв. руїни.

У XVII ст. Слобожанщина (в основному територія нинішніх Харківської, Сумської та південних районів Курської й Воронізької областей) належала до московської держави і не була заселена. Українські втікачі, козаки й селяни, посе-люючись у XVII-XVIII ст. на Слобожанщині, заводили там козацькі порядки, організували власні полки й додержувались козацьких звичаїв. Серед організаторів українських поселень на Слобожанщині відомий був козацький старшинський рід Донців.

Ж

З ліквідацією Гетьманщини й козацьких вольностей, московський уряд скасував також козацькі порядки на Слобідській Україні, перетворивши її в провінцію, зорганізовану на зразок інших московських губерній. Колишня козацька старшина дістала російське дворянство. Такими дворянами стали також нащадки козацького роду Донців, змінивши своє прізвище на Донцов. Чи з тих саме Донців виводиться рід Дмитра Донцова, — устійнити сьогодні важко (цього сам Донцов не був певен), але є підстави припускати, що рід Донцова походить з тих, власне, українських поселенців на Слобожанщині з XVII ст. Коментуючи закид, що він, мовляв, російського походження, Донцов в одному із своїх листів каже таке про свій рід:

"Що мене "Вісті" звуть росіянином? Хай собі звуть. Це ж і Липинський писав, що я росіянин, бо "родився в краю, який росіяни звуть Новоросією"... За те Драгоманов, Петр-ов, Фітіль-ов, Вєтух-ов, це не росіяни. Глу-ггість це все і злоба тих душевбогих людців... Коли Зінчен-ко оповідає, що її батьки походять з того самого села, що мій батько, то це певно помилка. Мій батько (що вмер в 1894 р.) походив не з села, а з міста, і не з Полтавщини (як Зінченко), а з Слобідської України (укр(аїнської) частини Вороніжчини). Читаючи Д. Багалія "Історію Слобожанщини", я знайшов, що багато свого часу емігрувало звідти в нашу Таврію та що у нас було багато назвиськ, що часто стрічаються в Слобожанщині (Харківщина й укр(аїнська) Вороніжчина, Подоння). Взагалі на Україні це назвисько дуже поширено, в Московщині я його не стрічав. У Багалія ж читав я, що першим колонізатором Слобожанщини (що була й за Гетьманщини державно-московською територією) був полковник Федір Донець (з Правобережжя) та що в XVIII в. його нащадки — коли всі козаки убігалися о признання їм російського) дворянства — змінив своє назвисько на Донцов та ще й За-харжевський (це, щоб довести свою давню, ще з Польщі, шляхетність). Чи від тих Донцових походив мій батько,

:.35

я не знаю, в кождім разі для мене це була вказівка, як

Донці перемінилися в Донцових..."1)

У Таврію Донцови переселилися в половині XIX ст., бажаючи використати догідні там колонізаційні умови. Донцови купили біля 1,500 десятин землі, пригожої для зернового господарства, але батько Дмитра Донцова не захотів займатися хліборобством, а поселився у Мелітополі, невеликому ще тоді повітовому місті, розташованому над річкою Молочною, недалеко від берегів Озівського моря, організуючи там власне торговельне підприємство продажу сільсько-господарських машин. У Мелітополі Донцови мали ще декілька більших житлових домів, які здавали в аренду. Іван Донцов виявився добрим підприємцем, став відомим у Мелітополі, деякий час він був навіть городським старшиною.2)

Таврійська губернія, створена в 1802 p., була важливим районом торгово-зернового господарства. Хоч заселювання Таврії почалося відносно пізно, але вона має свою цікаву історію, що сягає неоліту. Ще й досі біля Мелітополя зберігається так звана Кам'яна могила, що була місцем виконування релігійних обрядів, а Мелітопольський курган з IV ст. до н. е. належить ранній скитській державі в час її розквіту; центр її знаходився в Криму. У час грецької колонізації цей простір разом з Кримом і Причорноморям знаходився під грецьким пануванням. В наступних століттях це був шлях, яким відбувалося велике переселення народів; пізніше це була "буфорна смуга" між Київською княжою державою та кочовими азійськими ордами. Коли ж у Криму закріпилися татари, тоді з Криму на північ, здовж річки Молочної, йшов так званий Му-равський шлях, один з головних шляхів татарських походів на Україну та на московські землі.

Заселювання Приозів'я почалося після знищення татарської загрози, коли Крим перейшов під панування Росії. Це

1) Непублікованнй лист до М. Гікавого з 12 січня 1959 p., у якому Донцов зайняв становище до інформації про своє, нібито, російське походження, про що писали "Українські вісті" (Новий Ульм).

2) Із записок з розмов з д-ром Д. Донцовим і Марією Донцовою, 1968-69 pp.

сталося щойно під кінець XVIII ст., а вже у 1815 р. покладено основи під Мелітополь. Царський режим сприяв колонізації Приозів'я. Тисячі десятин землі були роздані російським поміщикам, які почали заселювати свої володіння селянами-кріпа-ками з інших українських районів. Була також дозволена іноземна колонізація, завдяки якій поселилися там болгари, серби, молдавани, грузини, а дещо пізніше — німці та італійці. Зорганізувались тоді також і російські колонії. Ця мішана колонізація з перевагою, однак, українського елементу, позначилася на своєрідності Таврії, де зіткнулися різні культури, неначе відновляючи традицію давноминулих століть.

Зокрема, після закінчення Кримської війни, розпочався своєрідний похід українських селян "у Таврію за волею", і тоді десятки тисяч наших селян покинули свої оселі, подалися в Крим і Таврію і там поселилися. Тоді прибуло туди багато мешканців колишньої Слобожанщини, між ними і родина Донцових. Переселенці з російських земель творили окремі від вихідців з України колонії і не вимішувалися з українським населенням.

Оповідаючи про свої юні роки у Мелітополі, Д. Донцов, між іншим, згадував, що власне в околицях Мелітополя були такі російські колонії, але з ними українське населення не втримувало ніякого соціяльного контакту. Незважаючи на низький рівень національної свідомости українського населення (воно ще вважало себе за "малоросів"), почуття відмінности від росіян (або, як їх загально називали — "кацапів") — було дуже виразне. Навіть у школі, за словами Донцова, учні-українці не хотіли товаришувати з "кацапами", творили власні гуртки, залюбки співали українських пісень. Усе це діялося тоді, коли серед самих українців розговірною мовою була мова російська, тобто мова тих же "кацапів".

За статистикою з 1895 p., у Мелітополі й Таврії було близько 70 відсотків українців, решта ж населення творила собою широкий вахляр етнічних груп, які там поселилися протягом XIX ст. Переважала, як згадує Донцов, "середземноморська атмосфера", яка, звичайно, мала свій вплив на духове формування молодого Донцова.

36

Дмитро Донцов народився в Мелітополі 17 серпня (за ст. ст.) 1883 р. Крім нього, в родині ще було два брати і дві сестри. Побутові умови родини Донцових були добрі. Донцови мали великі прибутки з маєтків, які здавали в оренду, та з торговельного підприємства, яке успішно розвивалося. Y домі Донцових, за тодішнім звичаєм, розмовляли російською мовою, хоч родина знала й українську мову. Донцов згадує, наприклад, що його мати влаштовувала т. зв. читки для дітей і гостей, причому її улюбленим автором був Олекса Стороженко. В домі була власна бібліотека, яка, крім російських авторів і трохи українських, мала також переклади творів західньоевропей-ських авторів. Родина відвідувала український театр (гастролі українських театральних труп, які також побували у Мелітополі) і жваво цікавилася культурним життям.

Батьки Донцова повмирали в ранньому віці, коли йому було тільки одинадцять років. Батько помер у 1894 р. на 54 році життя, а мати, яка мала всього 39 років, у наступному році. По смерти батьків ним, його сестрами й братами опікувалася рідня по матері.3)

Дмитро Донцов здобув початкову й середню освіту в Мелітополі, закінчивши так зване реальне училище, яке підготовляло кандидатів до вищих технічних шкіл. Це училище закінчили також його брати й пізніше продовжували дальші студії в технічних інститутах, а по закінченні студій працювали як професійні інженери. Молодий Донцов не проявляв зацікавлення технічними дисциплінами й плянував вступити до універ-

3) За інформаціями дружини Д. Донцова, Марії Донцової, у якої зберігаються деякі сімейні документи Д. Донцова, мати Донцова, Євфро-сина Иосифова, була українського походження, але виростала в домі прибраного батька, німецького колоніста, який одружився з її матір'ю. Дід Донцова по матері постійно цікавився своїм онуком і опікувався ним. Між ним і Д. Донцовим завжди були близькі й сердечні взаємини. Марія Донцова вважає, що власне під впливом свого діда, який був свідомим українцем, Дмитро Донцов у ранньому віці почав активізуватися в українському русі. Коли йдеться про братів і сестер Д. Донцова, то старші брат і сестра потрапили в російський табір. Пізніше найстарший брат був активним у російському соціял-демократичному русі. Молодший брат і наймолодша сестра, подібно як і Дмитро Донцов, стали на українські позиції.

37

ситету. Для цього він мусів доповнити свою середню освіту в гімназії клясичного типу й скласти додаткові іспити, бо реальне училище не давало права на вступ до університету.

Донцов покинув Мелітополь у 1900 р. й переїхав до Царського Села біля Петербургу, де доповнив свою середню освіту. Склавши іспити, він записався на юридичний факультет Петербурзького університету, який закінчив у 1907 р.4)

Перебування Донцова на студіях у Петербурзі протягом семи років мало великий вплив на його духовий і світоглядний розвиток. Петербург був тоді не тільки політичним центром царської російської імперії, але й місцем, де був сильний і активний український осередок і де українське культурне й навіть політичне життя могло вільніше розвиватися, ніж на Україні. Особливо активними в Петербурзі були українські студенти. Воші мали там свою Громаду, в рамках якої вели пожвавлену працю в різних ділянках українського життя. Не стояли українські студенти осторонь і політичних питань.5)

Розпочавши свої студії в Петербурзькому університеті, Донцов не обмежився визначеними програмою дисциплінами. Він включився в діяльність студентської громади і всебічно цікавився життям її, наполегливо вивчав соціяльні й політичні проблеми, студіював філософські твори, знайомився з творами російських та іноземних авторів. Особливо багато часу присвятив Донцов вивченню українського минулого, української історії та української літератури. Про це, між іншим, Донцов пише в своєму щоденнику, згадуючи, що в Петербурзі він "захоплювався вперше Кониським, "Київською Старішою", Уманцем (автором монографії про Мазепу) й головно Лесею Українкою" (20, 37).

*) В. Дорошенко, пишучи про Українську Студентську Громаду в Москві, згадує, що нібито Д. Донцов перебував у Москві як студент, але до громади не належав. Насправді, Д. Донцов в Москві ніколи не студіював, хоч там бував, бо в Москві жив брат Донцова, який там працював як залізничний інженер, закінчивши в Москві свої студії; можливо, його мав на увазі В. Дорошенко (24, 137).

S) Докладніше про українське життя у Петербурзі того часу див. "Сторінки минулого" Олександра Лотоцького (17, І, П). Про українське студентське життя у Петербурзі див. т. 2 споминів (17, П, 72-144).

Олександер Лотоцький у "Сторінках минулого" пише про своє знайомство з Донцовим у Петербурзі, згадуючи, що Донцова завжди можна було зустріти в петербурзькій публічній бібліотеці, обкладеного книгами й записками.

"В петербурзькій студентській громаді, — пише він, — дістав ідейне охрещення Дмитро Ів. Донцов. Студентом вражав надзвичайною працьовитістю. Найчастіше можна було його зустріти в публічній бібліотеці, — там він збирав запаси того знання, що стало після основою його виразно національного світогляду. В численних рефератах на студентських зборах вже й тоді висловлював гасла, що їх пізніше розвинув у своїх друкованих працях. \В пере-ломовий час творення національного світогляду в свідомості українського студентства, коли безоглядна критика "українського культурництва" та "українофільства" спрямовувала молоді українські сили до російського революційного табору, яскрава національна думка майбутнього популярного публіциста ще в той час переважала на теренах, де важилася альтернатива — українства чи російщи-ни. В поглибленні національного моменту в ідейному світогляді студентства значна роля Д. Донцова — безперечна і в початкову добу існування української громади, в якій він був одним з активніших членів, і пізніше, коли сту-денство прислухалось до його голосу в завше оригінальних журнальних статтях та брошурах і запрошувало його до співробітництва в свойому органі — "Українському студенті" (17, II, 90).

Подібну характеристику дає й Дмитро Дорошенко в своєму спогаді про Українську Студентську Громаду в Петербурзі.

"Ще на весні 1903 р. я зауважив, — пише він, — у читальні університетської бібліотеки незнайомого мені студента, що постійно читає видання Наукового Товариства ім. Шевченка й взагалі українські наукові книжки з Галичини, що їх можна було діставати з бібліотеки лише за спеціяльною рекомендацією котрогось з професорів. Це був Донцов. Але я тоді з ним іще не був знайомий" (25, 106).

38

Дмитро Донцов належав до Української Студентської Громади тоді, коли її членами були такі відомі пізніше українські діячі, як: брати С. і М. Мазуренки, Д. Дорошенко, скульптор М. Гаврилко, М. Стасюк, О. Назарієв, мистець Ю. Могалев-ський, Валентина Яновська-Радзимовська, В. Садовський, Л. Мацієвич, П. Крат.

"Перебуваючи на чужині, — згадував пізніше Донцов, — викликало шалену ностальгію, яка спонукувала українську колонію над Невою гуртуватися в національні організації. В. В. Радзимовська...*) належала, як і я, до Української Студентської Громади, яка збиралася в Політехнічнім Інституті за містом. Там же бували сходини РУП-іс-тів7). Легальний "клюб", де зустрічалося щотижня наше студентство, був і в "Андріївській школі" на Василівськім острові" (26, 21). Донцов не був членом РУП, бо в українському політичному житті він зактивізувався якраз у час, коли РУП прийняла соціялістичну плятформу й перейменувалася на УСДРП. Ставши членом УСДРП, Донцов включився в революційну діяльність партії у Петербурзі у 1905-7 pp. До петербурзької групи УСДРП належав увесь студентський актив, а з-поміж старших громадян — Л. Бич, Д. Лаврентієв, Л. Мацієвич, А. Шабленко, К. Арабажин.

Революція 1905 р. сколихнула цілою російською імперією. Відчула її й українська громада в Петербурзі. Для Донцова 1905 рік має особливе значення, бо з цим роком в'яжеться його перший публічний виступ на політичному вічі в Петербурзі та його перший арешт. Про цей перший політичний виступ і про його наслідки Донцов писав:

"Разом з старшими українцями над Невою (О. Лотоць-ким, Лаврентієвим, Л. Бичем, пізнішим головою Кубанського Краєвого Уряду в 1918), влаштували в осені 1905 p., в актовій залі Університету, перше українське політичне віче з жаданням незалежности України. За це віче, як

*) Валентина Яновська-Радзимовська, дочка письменниці Любови Яновської.

7) Мова про Революційну Українську Партію (РУП).

39

один з промовців, я був арештований і перевезений до Лукіянівської тюрми в Києві, де мали "пришити" мене до процесу київських РУП-істів" (20, 120-121).8)

Поліція перевезла Донцова до Києва тому, що при обшуку в нього знайдено було літературу Революційної Української Партії. Справа ця, однак, скінчилася без більших ускладнень, бо з уваги на загальну амнестію Донцова звільнено з тюрми без суду. Примусове перебування в Києві та знайомство з київським активом УСДРП, штовхнуло Донцова до активізації в рядах цієї організації. По звільненні з тюрми в листопаді 1905 p., Донцов виїхав до Петербургу, але вже в січні 1906 ^р. повернувся до Києва, де став членом київської групи УСДРП, до якої тоді належали такі діячі, як: Микола Порш, Симон Петлюра, Андрій Жук, Валентин Садовський. УСДРП почала видавати свою газету "Слово" за редакцією С. Петлюри й М. Порша. У цій газеті Донцов почав публікувати свої перші політичні статті. Одночасно він брав участь у праці серед київських робітників, організуючи клітини УСДРП і поширюючи соція-лістичні ідеї між нашим робітництвом.

Згадуючи про доручення Київського партійного комітету УСДРП вести агітаційну роботу серед робітництва, Донцов каже, що цього завдання він не міг успішно виконати, бо така форма діяльносте не відповідала йому. Це взяв до уваги Комітет і доручив йому підготувати інформаційний матеріял про УСДРП і соціялістичний рух у формі невеликих брошур.

8) Про це віче пише також у своїх спогадах О. Лотоцький. Він згадує, що "найбільший мітинг відбувся в університеті, здається, 12 жовтня. Головував на сих зборах у великій актовій залі Василь (Петр (ович) Павленко. Прийнято було таку резолюцію: "Ми, українці, зібравшися на перший український мітинґ в Петербурзі, постановили: 3 огляду на те, що уживання рідної мови в усіх державних та громадських установах є одним з найважливіших засобів розвитку культурного та економічного життя, що Україна, національна одиниця, визначається багатьма соціяльно-економічними особливостями, уважаємо, що за нинішнього режиму таке забезпечення прав неможливе. А тому визнаємо за конечне: 1) Скликання установчих зборів на основах загального, рівного, прямого й таємного голосування; 2) Відновлення автономії України на широких демократично-федеративних засадах" (17, П, 296).

to

Ці брошурки Донцов приготував, але в зв'язку з арештуванням

членів Київського комітету в 1906 p., а в 1907 р. самого Донцова,

— вони не були видруковані й затратилися.9)

Про тодішню ситуацію в Києві й про УСДРП докладніше

написав один з її провідних членів В. Садовський, який саме

тоді переїхав туди з Петербургу.

"У той час, коли я прибув до Києва, — пише В. Садовський, — в РУПівських колах закінчувалась еволюція перетворення партії з групи з невиразним соціялістично-рево-люційним світоглядом — в організацію, що стояла на ґрунті ортодоксального марксизму. Джерелом цього марксизму в нас були в першу чергу російські соціял-демократичні видання, при чому з тих двох фракцій, що на них незадовго перед тим поділились російські с.-д., більші симпатії серед нас мали більшовики, а твори Леніна мали спеціяльну популярність".

Рівень національної свідомости "не стояв... високо. Безперечно більшість нас виховувалася на читанні загальної економічної й соціялістичної літератури, а не на читаннях українознавства. Навіть знання української мови не стояло на належній висоті; дехто говорив жаргоном,

s) Записки з розмови з д-ром Д. Донцовим, 1968. Порів. також статтю Донцова "1906 рік у Києві" з 1911 р, де він писав: "1905 рік я провів на півночі і тому участи в житті нашої партії не брав. Лише короткий час, в жовтні 1905 p., я провів у Києві, та й то опинився там цілком припадково і не по своїй волі (був переведений з П(етербурґу) до київської тюрми) і, діставши амнестію, зараз вернувся до П(етербурґу). Ближчу участь в партійнім житті на Україні я зачав брати лише з 1906 р. Від січня сего року я оселився на стало в Києві". Розповідаючи про свою нелегальну роботу серед робітників у Києві, Донцов згадує, коли "спільно з російськими і жидівськими товаришами ми заклали в сей час кілька фахових союзів" (мова про професійні спілки). Донцов там відзначає також, що УСДРП співпрацювала з Російською СДРП, але, зберігаючи "незалежність в справах пропаганди і агітації, наша організація в усіх питаннях, які вимагали координації всіх соціялдемократичних (згл. революційних) сил Києва — все виступала солідарно з російськими й жидівськими товаришами... В своїй роботі ми мусіли розсунути рамки нашої організації і не обмежуватися в своїй діяльності лише на українських робітниках. В нашій організації було не мало росіян, кількох поляків, навіть один латиш" (165, 367-372).

40

що з літературною мовою мав небагато спільного. Проте, мені здається, що всіх людей, що належали до нашого гурту, об'єднував виразний український патріотизм".

Соціялізм був модою і засобом, як зазначає Садовський; він додає, що "тепер, коли я пригадую імена всіх тих, що перейшли через РУП і пізніше через УСДРП й опинилися так далеко і від соціялізму, і від робітничого руху, насувається висновок, що в тодішньому нашому підпорядкуванні себе гаслам марксівської ортодоксії був до деякої міри момент використання політичної кон'юнктури". До людей, які розглядали соціялізм як засіб, В. Садовський зарахував і Д. Донцова.

В. Садовський каже, що Донцов, "будучи студентом петербурзького університету, не міг брати участи в студентському житті Києва", але все ж "активно працював від с.-д. партії серед робітників" (27, 9-14).

З твердженням В. Садовського про "кон'юнктуральне" сприймання соціялізму Донцовим і рядом інших наших діячів (напр., Д. Дорошенко, О. Скоропис-Йолтуховський) можна погодитися. Всі вони включилися в соціялістичний рух, бо цей рух, за словами Донцова, "ставив перед наші очі прапор боротьби з царатом, був одиноким тоді, справді революційним рухом".10) Соціалістами, в повному значенні цього слова, вони не були, хоч довгі роки стояли на соціялістичних позиціях, поширювали соціялістичні ідеї та в ім'я цих ідей ризикували волею й життям.

Д. Донцов, як провідний член УСДРП, скоро виробив собі ім'я популярного соціялістичного публіциста, а коли заходами української фракції в Другій Державній Думі в Петербурзі почала виходити газета "Наша дума", він став одним з її редакторів. Перебуваючи знову в Петербурзі, Донцов продовжував активну діяльність у студентській громаді. Він брав активну участь і в праці місцевої групи УСДРП, яка, за його ж словами, "в той час — март, 1907 р. — ...була досить численна, майже не було жадного вищого закладу наукового

10) Записки з розмови з д-ром Д. Донцовим, 1968 р.

40

як мужеського, так і жіночого, де б ми не мали своїх членів" (166, 384).»)

Але не тільки аспект боротьби з царатом цікавив молодого Донцова. Цю боротьбу вже тоді він розглядав як боротьбу за національне визволення українського народу від російської залежности. Тоді, коли практично ввесь український соціялістичний актив знайомився з соціялізмом з російських публікацій і в російській інтерпретації, Донцов вивчав західніх клясиків соціялізму і намагався їх інтерпретувати з погляду українського інтересу в першу чергу. Наслідком цього була пізніша незвичайно цікава студія Донцова п. н. "Енгельс, Маркс і Ляссаль про "неісторичні нації". Різне розуміння марксизму й соціялізму взагалі стало скоро причиною конфлікту між Донцовим та іншими членами УСДРП, які ніяк не могли зрозуміти потреби й доцільности різкого наголошування національного моменту в соціялістичному русі та негативного наставлення Донцова до російських демократично-соціялістич-них кіл. Для Донцова знову ж цей національний момент був засадничим, і він не бачив ніякої політичної доцільности в тому, щоб українські соціялісти і УСДРП вважали себе складовою частиною загальноросійського соціялістичного руху й плили у загальноросійському революційному, хай і соціялістичному чи демократичному, фарватері.

Зацікавлення питанням українсько-російських взаємин не було припадковим у Донцова. Він часто згадував, що ще в Мелітополі шукав за відповіддю на питання, чому українці й росіяни, товариші шкільної лавки в реальному училищі, сторонилися один від одного й чому "ми співали в клясі російські пісні без ніякого відчуття і приємности, а на перервах між лекціями мури школи стрясалися від співу народних

") На тему своєї праці в редакції "Нашої думи" 1907 р. (появилося всього два числа) Донцов писав таке: "Люди, до котрих перейшла ціла редакційна частина підприємства були: тт. К. Не-я (ініціялн К. Араба-жина), Б. Л., В. Мазуренко, покійний Мацієвич, Ш-ко, Прилуцький і я". Донцов вів і адмшістраційні справи нового видавництва та листування. У той час вів навіть "поселився в помешканні редакції". Газета появлялася тиражем 5,000 примірників (166, 384).

75

українських пісень, яких нас ніхто не вчив і які ми все таки знали й якими любувалися". В пам'яті Донцова зберігся живим фрагмент події, яка, як він твердив, безумовно мала вплив на його погляди, точніше на їхній пізніший розвиток, щодо розуміння українсько-російських взаємин. З нагоди відзначення 80-ліття Мелітополя міське управління видало спе-ціяльну пропам'ятну публікацію, в якій, між іншим, було підкреслено, що Мелітополь є на шляху, яким ішли "бедствия для великорусского и малорусского народов". Читаючи цю публікацію, "я усвідомив собі, й для мене стало цілком виразним те, що йдеться тут про два різні народи, а не про один народ з малоруською відміною", — згадував відтак Д. Донцов.

Вже в Петербурзі Донцов познайомився з брошурою Миколи Міхновського "Самостійна Україна", яка, як він пізніше ствердив, "на мене, ще молодого студента, зробила неза-тертий вплив" (20, 6). Зокрема високо оцінював Донцов те, що М. Міхновський правильно поставив питання українсько-російських взаємин. "Беручи участь в українськім революційнім русі до 1-ої моєї еміграції (1908 p.), я розумів і від М. Міхновського навчився розуміти цей рух як протиросійський взагалі, не тільки протирежимний" (20, 115).

Це твердження Донцова має особливе значення, бо воно наглядно вказує на духовний процес, який відбувся у нього в час його ідейного та організаційного пов'язання з соціялістич-ним рухом. Пильно вивчаючи минуле України, зокрема українсько-російські взаємини гетьманського періоду та політику Росії на Україні після ліквідації Гетьманщини, Донцов уже в студентські роки прийшов до висновку, що немає ніяких реальних передумов для спільного шляху українського й російського народів і що російський народ завжди буде намагатися втримати Україну в залежності від себе. Майбутнє України й українського народу буде вирішуватися не в співпраці з Росією, а в боротьбі з нею. Прийшовши до таких висновків у своїх поглядах на шлях розвитку українсько-російських взаємин у майбутньому, Донцов почав ці висновки популяризувати у своїх статтях та своїх публічних виступах.'

ч

Динаміка й програма конкретної революційної діяльности в боротьбі з царатом, яку пропонував соціалістичний рух, Донцова захоплювали, але, як каже він, "я не міг погодитися вже тоді з інтернаціональними тенденціями цього руху, які в Росії ідентифіковано з русофільством. Я приймав плятформу боротьби з царатом, але відразу і завше разом з тим я ставив питання національне. На цьому тлі скоро дійшло до мого конфлікту і розриву з соціялістичним рухом і до мого виходу з УСДРП".12)

Цікаве світло на проблему формування національного світогляду Донцова кидають завваження Д. Дорошенка та О. Лотоцького у спогадах про Українську Студентську Громаду в Петербурзі.

Д. Дорошенко згадує, що в 1904 р. його було обрано головою Громади, яка тоді вже стояла на соціялістичних позиціях. Донцов не був ще членом Громади, а тільки кандидатом у члени, тобто переходив перевірку, яка була конечна з уваги на фактично конспіративний характер діяльности Громади. Членство Донцова було позитивно вирішене, але одночасно, як пише Дорошенко, виринула нова проблема, бо Громада з переходом на соціялістичні позиції почала відходити від ідеї української самостійности, і проти цього серед членів оформилася опозиція. Цю опозицію очолили О. Назаріїв, М. Шемет, М. Стасюк і Д. Донцов.

"Опозиція мала, так би мовити, національний ігідклад: вона не хотіла йти на об'єднання з всеросійською соціял-демократію, вбачаючи в цьому передусім ослаблення національного моменту в українському русі. Я признавав у душі їм рацію, — пише Дорошенко, — але апелював до їхнього почуття громадської дисципліни й доводив небезпеку якогось розбиття чи розламу. Як пригадую собі, до розламу не дійшло, і наші опозиціонери не вийшли з Громади, хоч у межах Громади творили, коли можна так висловитися, національну фракцію" (25, 106). Знову ж О. Лотоцький пише у своїх спогадах, що "була в Громаді течія, що легковажила момент національний. Один

12) Записки з розмови з д-ром Д, Донповим, 1968.

час фактично існувала в Громаді національна фракція, до якої належали Д. Донцов, Д. Дорошенко, Наталія Щербань, О. Назаріїв, М. Стасюк" (17, II, 93).

Активність Донцова в Петербурзі й у Києві скоро звернула на себе увагу російської поліції, і в 1907 p., коли Донцов перебував у Києві, його вдруге арештовано. В тюрмі були тоді всі інші члени Київського комітету УСДРП, і над ними, як і над Донцовим, мав відбутися суд. Донцову загрожувала чотирилітня каторга, а далі заслання. Заходами брата й сестри та за допомогою його товаришки студентських років у Петербурзі Валентини Яновської-Радзимовської, після восьмимісяч-ного перебування у Лукіянівській тюрмі Донцов вийшов на волю за порукою. Користаючи із цього звільнення, він негайно покинув Київ і нелегально виїхав за кордон. Для Донцова це був незвичайно щасливий уклад відносин, бо в тюрмі він важко захворів і ледве чи міг би був перенести каторгу.

Перебравшись нелегально через російсько-австрійський кордон, Донцов прибув до Львова 12 квітня 1908 р. (якраз у той день, коли М. Січинський виконав атентат на намісника Потоцького). Протягом 1908-9 років він перебував на лікуванні в Татрах (Закопане), де, між іншим, ближче познайомився з В. Липинським. Там таки він познайомився з видатним польським філософом і публіцистом С. Бжозовським з покоління т. зв. Молодої Польщі, творчість якого мала б мати, як дехто припускає, значний вплив на Донцова.13)

«) Про С. Бжозовського та його творчість написав довідку М. Руд-ницький у журналі "Ми" (кн. З, 1934) і там же є додана заввага такого змісту: "В нашому житті вплив Бжозовського е лише в одному випадкові цілком безсумнівний. Саме ніхто інший, лише Бжозовський породив знаного критика і публіциста Дмитра Донцова. Донцов, дослівно, перейшов ту саму еволюцію, що й Бжозовський — від пристрасного марксизму до не менш пристрасного націоналізму і традиціоналізму, і ще досі знаходиться в тенетах "лектури" Бжозовського, безпєресталь позичаючи в нього імена, готові цитати, образи Й думки" (171, 175). Чи така оцінка М Руд-ницького є правдива? Очевидно, ніхто не буде оспорювати схожостей в духовній еволюції Бжозовського і Донцова. Треба також погодитися з тим, що у писаннях Донцова знаходимо чимало думок, які розвивав у своїй творчості Бжозовський (напр., погляд иа ролю критики і критика, на місце і ролю націй в житті людства, на важливість світогляду, в основі

те

Закінчивши лікування, Донцов переїхав до Відня, де записався на студії права на віденському університеті. Студії у Відні Донцов продовжував до 1911 p.14) Y Відні Донцов познайомився з студенткою Марією Бачинською, з якою одружився в 1912 р.15) Студії Донцов закінчив щойно в 1917 р. у Львові, одержавши на Львівському університеті ступінь доктора юридичних наук.

якого мас лежати "філософія чину"). Для Бжовського і Донцова характеристична тенденція наголошувати крайності, пристрасність і своєрідна тенденційність у полеміці. Обидва автори різняться в оцінках російського феномену. У той час, коли Донцов оспорює в цілому позитивний аспект російських культурних надбань, різко протиставляючи їх надбанням Заходу, то у Бжозовського помітне навіть захоплення російськими авторами, яких він ставить нарівні, а то й вище авторів західніх. На нашу думку, твердження М. Рудницького про те, що Донцов упродовж десятиліть находився "в тенетах "лектури" Бжозовського, безпересталь позичаючи в нього імена, готові цитати, образи й думки" не має належної підстави (до речі, сам Рудницький цього свого твердження не обгрунтував). Самого впливу писань Бжозовського (як і інших авторів) на Донцова ми не оспорюємо. Порів. такі твори С. Бжозовського: S. Brzozowski, Kultura і zyeie: zagadnienia sztuki і tworczosci. W walce о swiatopoglad (Lw6w,

B. Poloniecki, 1907); Giosy wsrod nocy: studya nad przesileniem roman-tycznym kultury europejskiej (Lwow, B. Poloniecki, 1912). Також див. про

C. Бжозовського: C. Milosz, Czlowiek wsrod skorpionow (Paryz, Instytut literacki, 1962) і M. Zdziechowski, Gloryfikacja pracy: mysli z pism і о pismach Stanislawa Brzowskiego (Krak6w, Krakowska Spolka Wydawni-cza, 1921).

м) У Відні Донцов закінчив 4 семестри, студіюючи, передусім, німецьке право, економію, римське право та історію німецького й австрійського права. На одному семестрі був записаний на курс "вступу до філософії". В університетських списках зазначено, що він був "звичайним слухачем юридичного факультету" (Wien, Umversitatsarchiv, Jura, 1909-1911, В1089, В1702, В1736, В2198).

15) Марія Бачинська, дочка українського католицького священика, народилася 26 липня 1891 р. Батько її о. Михайло Бачинський співпрацював в ЛНВ під редакцією І. Франка. По матері вона походила з відомої в Галичині родини Устияновичів. Студіювала у Віденському університеті, де в 1909 році познайомилася з Д. Донцовим. Батько її не хотів погодитися на подружжя з "невідомим емігрантом з Росії". Від подружжя з Донцовим відмовляв її й В. Липинський. Заміж за Донцова вона вийшла щойно після смерти батька. Вінчання відбулося у Львові, в церкві Успіння Пресвятої Богородиці 27 травня 1912 р. Тепер пані Марія Донцова проживає в Нью-Йорку. (Записки з розмови з Марією Донцовою, 1969 p., яка зберегла відносні документи).

п

Попри студії у Відні і Львові, Донцов продовжував свою журналістичну працю, дописуючи до галицьких соціялістичних газет, до "Украинской жизни" в Москві (редактор С. Петлюра) та до "Літературно-Наукового Вістника" в Києві (редактор М. Грушевський). Коли в 1913 році в Києві заснувався соціял-демократичний орган "Дзвін", Донцов став постійним співробітником і цього журналу. В 1909 і 1913 pp. Донцов виступав з доповіддями на студентських з'їздах у Львові. На 1-му студентському з'їзді він читав реферат на тему "Школа а релігія", а на 2-му з'їзді — "Сучасне політичне положення нації і наші завдання". Обидві ці доповіді появилися окремими брошурами. Окремим виданням появилася тоді й інша праця Донцова "Модерне москвофільство". Поселившися у Львові, Донцов працював у складі редакції соціял-демократичного журналу "Наш голос" разом з Л. Юркевичем (Рибалкою) та В. Левин-ським.

Публіцистична праця Донцова, зокрема його три згадані публікації, здобули йому серед українського суспільства та серед іноземних знавців східньоевропейської проблематики, а також і серед російських кіл, ремоне та ім'я передового українського публіциста.1*)

і«) Свої статті в той час Донцов підписував або своїм повним прізвищем, або користувався такими псевдонімами, як: Дм. Чорний, Закопа-нець, чи ініціялами Дм. Д. Зазначені псевдоніми вживав Донцов, пишучи до українських соціялістичних газет у Галичині. Статті в чужих виданнях чи у виданнях, які появлялися на Україні або в Росії, він підписував своїм повним прізвищем або тільки ініціялами.

44

Розділ IV.

РАННЯ ПУБЛІЦИСТИЧНА ТВОРЧІСТЬ ДМИТРА ДОНЦОВА

1) на соціялістичних позиціях

Публіцистичну кар'єру Донцов розпочав як соціаліст, що, звичайно, мусіло позначитися на змісті й характері всієї його творчости в період між 1905-1914 роками. Всі тогочасні публіковані праці Донцова, з незначними винятками, мають в основному політичний чи політично-полемічний характер. На початковому етапі своєї творчости Донцов не виявив оригі-нальности в філософському чи політичному аспектах. Він користувався готовим продуктом соціялістичного вчення, активно пропагуючи його серед українського суспільства.

Треба, однак, відзначити, що на всіх писаннях Донцова від самого початку позначився його — з соціялістичного погляду — "національний ухил", що причинявся до постійних конфліктів з його партійними товаришами. Поминаючи всю со-ціялістичну фразеологію, в центрі уваги ранньої публіцистики Донцова, як і в пізніших роках, була Україна й українська проблема. Під кутом українських національних інтересів він аналізував, критикував і робив конкретні висновки для практичної діяльности УСДРП. З цим ішла впарі ще й інша особливість статтей Донцова в той час, яка стала його своєрідною trade mark, а саме його постійне й глибоке зацікавлення питанням українсько-російських взаємин і, заодно, різке проти-російське наставлення.

Тодішнього "національного ухилу" Донцова не можна, однак, ототожнювати з націоналізмом, як не можна ототожнювати його тодішній "протиросійський комплекс" з абсолютно негативним протиросійським наставленням пізнішого періоду. Заступаючи соціялістичні позиції, як член УСДРП, Донцов

44

активно поборював тоді український націоналізм, оцінюючи його як явище, шкідливе для українського суспільства. На його думку тоді, завданням свідомого українства було "визволяти маси українські від впливу націоналістичної ідеології буржуазних груп, з їх теорією "надклясовостия української національної ідеї" (28, ч. 1, 15-16). Y своїх статтях Донцов перестерігав перед загрозою націоналістичної ідеології, гашгучи, що "буржуазний націоналізм на Україні чимраз вище підносить свою голову". Цей націоналізм, писав він:

"виявляє явну тенденцію стати вождем загально-національної опозиції, вождем, що не терпить коло себе жадних конкурентів. Він уже зачинає прищеплювати робітничим масам отрую своїх ідей. Він має свої "Просвіти", газети, видавництва, які роблять у масах свою роботу. На наших очах він вибивається в силу, силу нам шкідливу; боротьба з нею в добре зрозумілих інтересах українського робітництва є для нас конечною" (28, ч. 4, 179). В ім'я "пролетарської солідарности трудящих" Донцов відкидав думку про єдність українського суспільства на національній базі.

"Ідеологія всеукраїнства ворожа самим підвалинам пролетарського руху", — писав він, додаючи, що "національний момент мусить зайняти належне йому місце в нашій політичній акції, аби лишень, як сказав Реннер, не "виключне" і "переважне"... Виконуючи ту роботу, головні точки якої ми тут накреслили, будемо певні, що в боротьбі української суспільности за національне визволення український пролетаріят виступить не під синьо-жовтою корогвою всеукраїнства, а під червоним прапором революційної соціялдемократії" (174, 5-8). Щодо завдань українського соціалістичного руху, то вони мали б бути, за словами Донцова, такі:

"повалення абсолютизму, демократична Росія з автономною Україною... Ми повинні скрізь і всюди виясняти в пролетарських укр(аїнських) масах нашу тверду, принципіяльну, виходячу з інтересів укр(аїнського) пролетаріят у, позицію в національному) питанні; повинні боротися з шовінізмом певних верств російської

45

і польської сустльности, також з "всеукраїнством" та випливаючим із самої суті, намаганням затемнювати клясову свідомість укр(аїнського) робітництва, з його ворожістю до соціял-демократії, з його безпринципністю, однобокістю та шовіністичною засліпленістю" (175, 6-7).1) Коли ж ідеться про тогочасне наставлення Донцова до росіян, то воно було, ми б сказали, "диференціоване" в тому значенні, що він виразно розмежовував політичні імперіялі-стичні, а через те й протиукраїнські тенденції російських офіційних чинників і політичних партій від російського народу, зокрема від тих росіян, які позитивно ставилися до політично-національних аспірацій не-російських народів. Донцов добачав тоді можливість співпраці й координації політично-партійної діяльности між російськими й українськими соціялістами з передумовою, що РСДРП буде побудована за федеративним принципом, і будуть допущені "національні організації проле-таріяту". Цьому Донцов дав вислів у статтях "Українське питання і російська соціяль-демократія" (163, 169-188) та "Наша Дума" (166, 384-365). Засадничо, на початковому етапі політичної активности Донцова погляди в цьому питанні відповідали політичній лінії УСДРП, яка, за словами Л. Юркевича, обстоювала "федералістичний принцип як в устрої російської імперії, так і в організації російської соціял-демократії" (169, 29)?)

Але не тільки політичні проблеми цікавили Донцова у ранньому періоді. Йому не був уже тоді чужим жанр літературної критики, про що свідчить ряд літературних рецензій та оглядів. У той час Донцов проаналізував творчість Тараса Шевченка й Лесі Українки, виступивши з оригінальною оцінкою їх творчости. Зацікавлення цими постатями чи, вірніше,

1) Всі підкреслення автора. Писання Донцова в той час були спрямовані проти всіх тих українських груп і партій, які не стояли на соціялістичних позиціях і які Донцов зараховував до категорії "буржуазних націоналістів" та речників "всеукраїнства".

2) У пізнішому періоді Донцов перестав "диференціювати" російський відтинок, визначивши його як суцільно ворожий українській справі. Такі позиції Донцов зайняв, дійшовши до переконання, що з росіянами не можна знайти спільної мови, коли на порядку дня є справа унезалежненвя України.

45

своєрідна "одержимість" (magnificent obsession), як знаємо, існувало в Донцова до кінця його життя.

Талант й ефективність Донцова як журналіста й публіциста (з перевагою публіциста, як підкреслював колись €. Ма-ланюк) була від самого початку поза всяким сумнівом. Він знав не тільки що і про що писати, він знав також, як писати. Щоправда, писання Донцова до першої світової війни не мають ще тієї сили публіцистичного хисту, майстерности як полеміста, що заблестіли в 20-ті й 30-ті роки, але ерудиція, хист, оригінальність у підході до окремих проблем там дуже виразні.

Особливістю Донцова вже тоді було глибоке відчуття й розуміння суттєвого, вміння в кожній проблемі те суттєве побачити й показати його читачеві в усій широті та з різних аспектів. І ще одно: Донцов ніколи не боявся висловити власну думку і власний погляд на справу й достоювати цю думку навіть тоді, коли йому доводилося зводити боротьбу з партійними товаришами та з визнаними авторитетами, дуже часто із шкодою для своєї особистої кар'єри.

Ці властивості Донцова збагнув і найкраще оцінив ? Петлюра, який, як редактор "Украинской жизни", часто листувався з ним і дбав, щоб забезпечити журнал статтями Донцова. В одному із своїх листів С. Петлюра дав жартівливу, але незвичайно яскраву характеристику Донцова. У листі до Донцова С. Петлюра писав:

"Коли через 8-10 років не прилучуся к "праотцям моїм", а стану банкиром або директором якогось акціонерного товариства, закличу Вас редактором спеціяльнр для Вас створеного журналу, де матимете вільну руку висловлювати які хочете єресі й бештати які -хочете рідні святині, чи то будуть персони-нотаблї, чи явища культу національного, чи свині, що оточували, приміром, Франка, тоді, коли він був таким самотнім, чи, зрештою, "дорогі товариші" в листах, а на ділі, в відношеннях — стерви" (30, 1068).3)

ї) С. Петлюра мав тут на увазі членів УСДРП.

46

Взагалі, листи С. Петлюри до Донцова дають багатющий матеріял для зрозуміння настанови, психіки, плянів та прагнень Донцова в роки до вибуху першої світової війни. Листи охоплюють час між груднем 1911 і січнем 1914 років, отже, стосуються того проміжка часу в житті Донцова, коли завершувався в нього розрив з соціялізмом і УСДРП.

"Отверто скажу Вам, дорогий товаришу, — писав Петлюра в лютому 1912 року, — що я дуже люблю й ціню Ваші статті; мій погляд поділяє й редакція і дуже шанує Вас, як літературну силу, як співробітника з бистрим розумом, з умінням легко, жваво й цікаво порушувати належні питання".

Відзначивши це, Петлюра вказував одночасно на властивості характеру Донцова, через які з ним було дуже важко співпрацювати:

"Але хоч би троха і Ви шанували права редакції і не зводили її ролі до апарату, що одержує рукописи та зразу і пересилає їх до друкарні, не рахуючись з жадними обставинами", — дорікав Петлюра Донцову в тому ж листі (31, 978-979).

Дуже багатомовний лист Петлюри з 19 липня 1913 p., в якому він порушує справу конфлікту між Донцовим і нашим суспільством.

"Ви теж, — писав він, — до певної міри фатальна людина. Мені так здається: Вас далі будуть "лаяти" і "свої" (Дзвін)4) і "чужі"" (а'ля Єфремов); побиватимуть камінням, ізригатимуть "хулу" на Ваш марксизм і навчатимуть устами "Ради "5), що не зрозумілисьте Маркса і що дивно від Вас чути те, що Ви говорите. І багато іншого почуєте, та не вважайте, плюйте "в вьісокой степени" і благо Вам буде! Українська думка така вбога і бідна, така несмілива і мало оригінальна та плентається в хвості всяких інших думок, що всякі парадокси, взагалі все, що

«) "Дзвін", журнал УСДРП, що появлявся в Києві під редакцією Д. Антоновича в 1913-14 pp.

5) «Рада" — український щоденник в Києві напередодні першої світової війни.

нове, непохоже, нешабльонове — повинно бути,; в противному разі українська думка буде завсіди "капуста головата". Тому "благословляю" Вас у намірах Ваших. Але егоїзм у мені говорить завше: перш ніж візьметесь за "психологію українофобства" і "українського слов'янофільства", — скінчіть працю про Лесю Українку, хоча б із-за того пієтизму, який маєте до цієї письменниці" (ЗО, 1073).

Висловлюючи побажання Донцову з приводу його одруження, Петлюра писав 1-го січня 1913 p.:

"Чув я, товаришу, що Ви одружились. Се гарно і гра-тулюю, але зле, що тримаєте в тайні. Зрештою, якби знав Вашу дружину, благав би, щоб вона втихомирювала Вас, аби Ваші нерви не дратувались "видовищем" українського життя" (30, 1062). А в листі з лютого 1913 року С. Петлюра писав:

"Ви маєте одну щасливу рису у своїй вдачі: а власне "здоровий чесний егоїзм", яким порядкуєте в разі потреби по власній охоті і вподобі. Се, здається, дуже добре мати таку вдачу, бо справді можна розвинути максимальну продукцію в певному напрямку, налягаючи, звичайно, відповідним способом і на якість продукції" (30, 1064). Д. Донцов був плідним автором і вже в час його приналежносте до УСДРП він опублікував ряд більших і менших праць, статтей, оглядів (особливо з українського життя в російській імперії для галицької української преси), рецензій. Хоч більшість тодішніх його праць мають сьогодні тільки історичний характер і можуть служити тільки як матеріяли для вивчення того періоду, проте деякі з них ще досить актуальні, зокрема про українську політику та про українсько-російські взаємини.

З важливіших праць того часу варто відзначити: Школа а релігія, Сучасне політичне положення нації і наші завдання, Модерне москвофільство, Енгельс, Маркс, Ляссаль про "неісто-ричні нації", 3 приводу однієї єреси, Українське студентство і аполітизм, Болотяні вогні, Русскій имперіялизм и украинство, Русскій либерализм и украинское движеніе. Новий революційний фактор і соціяль-демократія. Російська революці»-і

Щ

український національний проблем, Українське питання і російська соціяль-демократія, а з літературної критики — Поззия индивидуализма, Леся Украинка, Шевченко і патріоти, З приводу ювілею Шевченка.

2) ВІДНОШЕННЯ ДО ЦЕРКВИ І РЕЛП H

З-поміж усіх праць Донцова до 1914 р. досить специфічне місце займає брошура "Школа а релігія", — одинока його праця, в якій він заторкнув філософсько-світоглядні проблеми й висловив свої думки на справи Церкви та релігії взагалі. "Школа а релігія" — це тема реферату, що його Донцов читав на 1-му українському студентському з'їздові у Львові 1909 p., маючи за завдання доказати несумісність навчання релігії у школах.

Рефератові "Школа а релігія" бракує будь-якої оригі-нальности, бо ввесь він побудований на тодішніх панівних постулятах соціялістичного руху про реакційність Церкви, шкідливість релігії і про те, що Церква протиставиться поступові і є "смертельним ворогом науки". Важливість цього реферату полягає тільки в тому, що він кидає чимало світла на філософський багаж, який Донцов засвоїв у молодому віці, багаж, на основі якого формувався його світогляд, а далі, на його пізнішу духовну еволюцію. З уваги на це, ми дещо грунтовніше зупинимося над головними тезами цього реферату.

Донцов вийшов із засади, що вчення Церкви незгідне з "науковим світоглядом" і що між релігією та наукою панує "непроходиме провалля". Навчання релігії в школі, мовляв, суперечить головним завданням школи, тим більше, що "найстрашнішим, найзгубнішим результатом навчання релігії є те, що вона забиває в учнях дух критики і шкодить науковому розумінню явищ природи" (32, 16).

Особливо критично розглядав Донцов у своєму рефераті християнську мораль, повторюючи за А. Бабелем, що "релігія любови, християнська релігія, була більше як 18 віків релігією ненависти, переслідування, гнету проти всіх, що думали інакше. Жодна релігія не коштувала людськість стільки крови і сліз, як християнство" (32, 28, 30-31). На його думку, Церкву треба

.48

бачити як опору гноблення працюючих мас, визиску, бо, мовляв, вона вчить, що поділ на кляси "встановлений самим Богом". Християнська етика, як говорив Донцов студентам, є не тільки фальшивою, але вона ломить молодечі характери, сприяє "плеканню лицемірства, фарисейства".

"Церква як католицька, так і православна, поперше, завше була і є заклятим ворогом всякої свободи— Церква ніколи не протестувала проти права приватної власности і війни, але проти революції і соціялізму завше; ніколи проти масових мордів правительства, але проти терору завше (як, напр., митр. Шептицький)... Скрізь, де підносилися руки для насильства і мордів "ближніх" (розуміється "легальних"), разом підносилася і рука в сутані, аби сі морди благословити. Не було і нема майже на світі такого насильства (розуміється не зі сторони "підданих", а "панів"), якому б церква не уділювала своєї санкції" (32, 30-31).

Висновки Донцова були такі: з науки релігії стягнути її "божественний плащик", усунути навчання релігії зі школи, бо "школа є для науки, а там де наука, релігія не має нічого до діла", знов же християнську етику заступити етикою соціалістичною. Соціял-демократи, казав Донцов, не знають "загальнолюдської етики", бо такої немає. "Є етика часів Арістотеля, етика кріпацтва, етика часів капіталізму, етика канібалів, етика тої чи іншої кляси. Фактором, який визначає ціле духовне життя одиниці, її політичні, соціяльні й етичні поняття й переконання, є та роля, яку грає в економічнім житті кляса, до якої належить одиниця'' (32, ЗЗ).6)

З усіх писань Донцова, що припадають на час його при-належности до соціялістичного руху, "Школа а релігія" е безперечно найбільшою і найрадикальнішою даниною його тодішнім соціалістичним переконанням, соціалістичному світоглядові та матеріялістичній і атеїстичній доктрині. Очевидно, мате-ріялізм, зокрема атеїзм в той час були незвичайно модними і, як бачимо, Донцов також засвоїв ці ідеї. Більше того, навіть

*) Цю думку Донцов повторив і розвинув у "Націоналізмі", обґрунтовуючи -'аморальність", як одну з головних засад "чинного націоналізму".

48,

*еке тоді, коли він, розійшовшись з соціалістичним рухом, відкинув матеріялізм, від впливу цих ідей він не звільнився, і це особливо сильно виявилося в його головному творі "Націоналізм". Цікавим тут є те, що коли в політичних і партійно-програмових питаннях соціялістичного руху, конкретно УСДРП, Донцов завжди вмів зберегти велику дозу критицизму й самостійности в оцінці проблем і коли у своїх статтях він навіть виступав з критикою окремих політичних і програмових соціялістичних засад, то в питаннях світоглядних і філософських він виявився послідовником вчення т. зв. наукового соціялізму.

Здається, це можна пояснити тільки тим, що Донцов визнавав тоді правильною марксистську матеріялістичну філософію та погоджувався з її принципами. Інакше, враховуючи відому самостійність Донцова в оцінці суспільно-політичних явищ, такого реферату він не писав би або ж, принаймні, вказав би хоч на деякі розходження з постулятами соціялізму в питаннях світогляду, що він завжди робив, коли писав, наприклад, про національне питання, самостійно інтерпретуючи вчення Маркса й Енгельса та інших провідних теоретиків марксизму в Західній Европі.7)

До тодішнього Донцова (як і до всієї майже нашої тодішньої інтелігенції) можна застосувати його власне окреслення, яке зустрічаємо в його брошурі "Дурман соціялізму" (1936 p.):

"Ленін назвав релігію — дурманом для народу. Я б назвав соціялізм дурманом, лише не для народу, а скорше для інтелігенції, збаламученої голосною фразою, вирваною духово з рідного ґрунту" (33, 3).

7) Високо оцінив цю брошуру Донцова Лев Юркевич (Рибалка), який у ''Нашому голосі" писав: "Ми вітаємо працю нашого тов. Донцова, як перший крок з нашого боку в напрямку утворення антирелігійної літератури" (28, ч. 1, 68).

У "Визвольному шляху" (р. 12, кн. 5-7, 1959) були опубліковані спогади H. Давнього "3 минулого" про роки 1908-1909. Автор згадує м. ін. про цю брошуру Донцова і навіть її, нібито, цитує. Фактично, пишучи про брошуру "Школа а релігія", Н. Давній цитує чергову брошуру Донцова "Сучасне політичне положення нації і наглі завдання", цілком промовчавши дійсний зміст реферату Донцова "Школа а релігія" (див. "Визвольний шлях", кн. 6, 1959, стор. 625-626).

Як знаємо, у дальшій своїй еволюції, відходячи з позицій марксистської філософії, Донцов ревідував свій погляд на релігію, на християнство та на християнську Церкву, хоч ця ревізія в нього була подиктована перш за все вимогами практичної політики. Ґрунтовна зміна в поглядах Донцова наступила щойно у 40-х роках. Y статті "Церква і націоналізм" (1924 р.) Донцов висловив свій змінений погляд на ролю релігії й на місце Церкви в житті нації, наголошуючи, що "похід проти церкви є рівночасно і похід проти нації". Критикуючи Драгоманова, Франка і Павлика за "антиклерикалізм" і за те, що вони, мовляв, поклонялися "божкам" матеріялізму, раціоналізму і соціялізму, Донцов, однак, не згадує про себе, хоч у своїх поглядах на релігію і Церкву в період своєї ранньої творчости нічим не відрізнявся від них.

Від появи брошури "Школа а релігія" (1910 р.) до появи згаданої статті в 1924 p., а далі "Дурману соціялізму" (1936 p.), "Націонал-марксисти" (1954 р.) і, врешті, "З хрестом чи з серпом" (1965 р.) — проминуло багато років. Парафразуючи твердження самого Донцова, що "хто повернувся до соціалістичних ідолів, мусів відвернутися від Христа", мй могли б сказати сьогодні, що "хто відвернувся від соціялістичних ідолів, той мусів навернутися до Христа". Ця парафраза тільки ілюструє складний духовний процес, який перейшов Донцов, поки зміг у питаннях етики, моралі та філософії взагалі стати на ці позиції, яким він дав вислів у 50-х і 60-х роках.

Духовна еволюція Донцова протягом десятиліть поступала від скрайнє лівих позицій ортодоксального марксистського соціялізму й матеріялізму до скрайнє правих і до заакцеп-тування волюнтаристичного ідеалізму, іраціоналізму і, врешті, навіть містицизму у політичній філософії. Донцов, однак, не тільки не бачив, а й заперечував цю еволюцію, доказуючи, що це — логічне вдосконалення того ж незмінного світогляду, тієї ж філософії.*)

8) Пор. автохарактеристику Донцова у його ж "Хрестом і мечем" (1, 266). За ннм це повторяють його приклонники, які, до речі, не завжди є знайомі з творчістю Донцова до початку 20-х років.

49

s) критика марксистського погляду на «неісторичні наші"

Про те, що Донцов міг і вмів поставитися критично до окремих соціялістичних постулятів ще тоді, коли належав до УСДРП, найкраще свідчить його блискучий есей на тему "Енгельс, Маркс і Ляссаль про "неісторичні нації", друкований у "Літературно-Науковому Вістнику" в 1914 p., а пізніше виданий окремою брошурою. Українська соціялістична література не має кращої аналізи цього принципового питання про право націй до самостійного, незалежного життя. Нема краще підібраної та використаної аргументації власне з соціялістичних позицій для революційно-визвольної програми соціялістичних партій поневолених чи, за визначенням клясиків марксизму, "неісторичних націй". Більше того, ця праця Донцова — це його радикальна розправа з російською інтерпретацією марксизму, що її у великій мірі засвоїли собі українські соція-лісти, які сприймали марксизм крізь російські окуляри.

До часу першої світової війни твердження Маркса й Енгельса про реакційність національно-визвольних рухів "неісторичних націй" російські соціялісти (включно з Леніним) застосовували також до національних рухів народів, поневолених російською імперією. Як і Маркс та Енгельс, вони вважали, що в ім'я інтересів соціялістичної революції, яку мали б здійснити "історичні нації", всі "неісторичні нації" мали б злитися з "історичними націями" і, як окремі народи, зникнути взагалі.

У цій праці Донцов проаналізував думки основоположників марксизму на "неісторичні нації" та критично розглянув методу Маркса, Енгельса й Ляссаля визначувати, який визвольний рух заслуговує на визнання, а який тільки заважає "на шляху історичного розвитку людства і пролетарської революції". Донцов доказав, що погляди Маркса й Енгельса на народи Східньої та Південносхідньої Европи, включно з чехами й словаками, яких "пролетарські" вчителі призначили на погній для "історичних націй", були помилковими.9) Студіюючи

9) Див. на цю тему статтю Ф. Енгельса '-Демократичний панслявізм", яка появилася у Neue Rheinische Zeitung (15 і 16 лютого 1849 p.) і у якій

50

Маркса, Енгельса й Ляссаля, Донцов прийшов до висновку, що ці соціялістичні теоретики знали українські проблеми, але не мали виробленого на них такого конкретного погляду, як, наприклад, на проблеми Польщі.

"Summa summarum, — писав Донцов, — погляди великих соціялістів на Україну суперечні. Там, де вони sine ira et studio підходять до оцінки положення і значення української нації, вони виявляють... досить несподівану історичну інтуїцію; там знову, де вони мають діло з українцями, противниками революційно настроєних іноді поляків, в них говорить лише європейський демократ 48-го року, для якого цілий світ ділився лише на два табори, що для ворогів революції мав лише одне гасло — pereat!" (34, 322-323).

Щождо "неісторичних націй", то погляди Маркса й Енгельса, на думку Донцова, застарілі. Він стверджував, що ці погляди "давно вже спростовані історією, деякі — такими загально признаними соціялістичними авторитетами, як Каут-ський, Бауер та Мерінг, інші знов самими ж таки Енгельсом і Марксом" (34, 326). Коли ж ідеться про право націй на само визначення, то в нас, на думку Дондова,

"є дуже поширений сантиментально-прекраснодушний погляд на національні справи, що за кождою нацією, навіть за кождим напівкультурним племенем визнає "право на самовизначення". Сей quasi-ліберальний погляд знайшов надзвичайно різку оцінку з боку Маркса і Енгельса, які підходили до національного питання з цілком іншим, здоровішим критерієм... Як ми вже бачили, наші автори підпорядкували справу визволення неісторичних націй інтересам великих культурних народів. Лише ті національні рухи діставали placet, які не колідували з революційними змаганнями сих більших націй. Звідси се Quos ego! — кинуте Енгельсом на адресу балканських "хлопчаків",

він заперечував право на автономне існування будь-якого слов'янського народу, кажучи, що слов'яни не мають ніякого майбутнього. Таке становище до слов'ян Енгельса і, очевидно, теж Маркса, м. і. заважило на їхніх взаєминах з російськими революційними лідерами Бакуніном та Герценом.

що були так неделікатні нечислитися з сею найвищою засадою. Що безумовне приложення сеї засади не дасться перевести, згадував я вже вище... Зрештою, пізнійше прийшло до змодифікування вихідної точки, з якої оцінювалися національні змагання тодішніх націй: не їх згідність чи розбіжність з вищими культурними інтересами великих народів, лише їх — без відношення до кого б то не було — революційна чи реакційна роля в історичнім процесі; міродатним стало, чи йде даний національний рух на користь цивілізації, чи ні? Чи задачі, які він має реалізувати,  не  колідують  з тенденцією історичного  розвитку?" (34, кн. З, 484-485).10) Отже, не моральні й інші критерії, а єдино "інтерес поступу, цивілізації" — виключний і найвищий критерій для оцінки національних рухів. Цю методу прийняли Маркс і Енгельс, зревідувавши свої попередні погляди і тому, на думку Донцова, помиляються ті соціялісти, які ще сьогодні повторюють фразу про "неісторичні" нації й хочуть використати її в боротьбі з національними рухами поневолених народів. До них належать російські соціял-демократи, які не признають цього принципу і зраджують його "в ім'я оборони своїх дотеперішніх позицій".

Щодо українського національного руху, то, на думку Донцова, цей рух заслуговує на підтримку європейської демократії. Такої ж думки були, зо його словами, Маркс і Енгельс, коли писали про нашу націю sine іга, визначаючи її самобутність і здібність до національної незалежности (34, кн. З, 490).'1) Вказавши на всі елементи, які кваліфікують український рух як такий, що йде в річищі історичного демократично-революційного процесу, Донцов підкреслював:

і") Всі підкреслення автора.

і') Пор. новіші досліди: П. М. Шморгун, Карл Маркс і Україна (35, 19-41) та В. Г. Сокуренко, Демократические учение о государстве в праве на У крайнє во второй половине ХГХ века (36, 144-213).

к. Лоський, рецензуючи брошуру Донцова, погоджується з такою його інтерпретацією марксистського розуміння "історичних" і "иеісторич-них" націй. Він пише, що "д-р Донцов у своїй дуже цікавій книжці доводить, що погляди згаданих ватажків соціялізму засновувалися на

"Бажано б було,: щоб російські марксисти, говорячи про погляди Маркса й Енгельса на неісторичні нації, коли вони не хочуть зважати на ті модифікації їх поглядів, що їх зробило життя, вони самі і їх великі ученики — звернули увагу на методу, якою керувалися наші автори в інтересуючій нас проблемі. Тоді б вони побачили, що повторяти безкритично в ХХ-му віці те, що писали і говорили Маркс і Енгельс в національній справі в половині XIX в. — се значить понижувати себе до ролі ученого папуги; се значить бути вірним не духу їх науки, лиш її букві" (34, кн. З, 491).

Есей "Енгельс, Маркс і Ляссаль про "неісторичні нації" закінчує цикль публіцистичної творчости Донцова напередодні першої світової війни і є останньою більшою його працею, написаною з соціялістичних позицій. Але не ця. стаття, і не його реферат "Школа а релігія", заважили на ролі Донцова як публіциста, її відіграли інші його праці, а саме: "Модерне москвофільство" та реферат "Сучасне політичне положення нації і наші завдання", прочитаний на другому українському студентському з'їздові у Львові в 1913 році, що того ж року появився окремою брошурою.

Ці дві праці не тільки поставили Донцова в авангард українських публіцистів та журналістів, а й принесли йому міжнародне реноме. Проблеми й справи, які Донцов порушив у цих працях, стали предметом дискусії на сторінках української, російської, польської й німецької преси та викликали серйозні турботи в найвищих політичних колах царської імперії.

Очевидно, до питань, які порушив Донцов, мусіли зайняти становище і українські політичні кола, українські соція-

тому фактичному стані речей, який мав місце в ті часи, коли вони вчили, що нові великі соціялісти, як Каутський, мають цілком інші погляди на національний рух взагалі, що російські соціялісти ґрунтуються на букві писань Маркса і Енгельса і цілком не розуміють їх духу, що український рух, як це виявилося в останні часи, є найбільш демократичний в цілій Европі. При відомій глибокій ерудиції автора, доводи його повинні .мати велику переконуючу силу для кожного читача, а тому треба од щирого серця вітати появу книжки на нашому книжковому ринкові" (222, 892-3).

т

лїсти, зокрема.: Донцов поставив крапку над "і", і з того треба було зробити конкретні висновки. Отже, не дивно, що з усієї своєї творчости з-перед першої світової війни, яка своїм духом і змістом належить до соціялістичного періоду в його житті, Донцов пізніше вибрав тільки ці дві праці й тільки на них у першу чергу покликався, коли говорив про свою тогочасну творчість.

4) БОРОТЬБА З МОСКВОФІЛЬСТВОМ НА УКРАЇНІ

На сторінках брошури "Модерне москвофільство" Донцов заторкнув питання російських культурних і політичних впливів на розвиток української, культури й української політичної думки. Одночасно, він поставив тезу, що порятунок для українства лежить у поверненні лицем до Заходу, в черпанні культури із західньоевропейських культурних джерел,

"В останні роки, — писав Донцов, — роки повільного, але невпинного відродження української нації, навіть люди, котрі ніколи ні в чім не сумнівалися, мусіли поставити собі питання: яка буде та культура, котру очевидно творить собі новий, виступаючий на арену історії нарід? Де шукатиме собі взірців? В сю критичну для цілої будуччини нашої нації хвилину в нашій суспільності бере, здається, гору течія, що варта того, аби їй присвятити певну увагу. Не галицьке москвофільство маю на увазі, не про нього говоритиму, а про одне дуже характеристичне явище в самім українстві, для котрого іншої назви, на жаль, дібрати не вмію. Розуміється — підкреслюю — се з тим, що звичайно у нас звуть москвофільством, се явище нічого спільного не має.

Ми, що ще напровесні виступили на сцену українського політичного життя, не можемо з байдужим оком перейти попри ідеї і течії, що прокладають собі дороги в українськім міщанськім суспільстві. Ціла наша культура, що повстає під впливом сих ідей, буде на довгі часи і культурою широких українських мас. Тому з подвійним заінте-ресуванням маємо. приглядатися всьому, що робиться в сім таборі. Коли говорю про москвофільство сього табору,

99

я розумію поширену в певних колах нашої інтетгенцй безграничну пошану перед російською культурою і дивну якусь залежність від поглядів, пануючих в поступових російських кругах. Ся залежність не дає українству й досі вийти з пеленок і стати на власні ноги, вона ослаблює його відпорну силу в боротьбі з посторонніми силами. Майже ціле життя українське, так дуже перееякнуте рс* сійськістю, що кождому, хто має свій одмінний погляд на російську культуру, приходиться дуситися в нім, як в густім, важкім тумані" (37, 3). Цей російський вплив відчувався не тільки на культурному відтинку, від нього не вільне було й українське політичне життя, а українська політична думка засвоювала політичні ідеології і "найдивовижніші теорії суспільного розвитку, най-чудніші поняття про механіку соціяльного життя", що їх, за словами Донцова, "зродила в російській суспільності неможливість довший час брати участь в публічнім житті". Ці ідеї, концепції та теорії засвоювали українці й хотіли застосовувати їх на практиці, не беручи до уваги ані своїх власних національних інтересів, ні відмінних умов та потреб і української відмінної психіки (37, 13). Коли взяти до уваги всю тодішню українську дійсність і загальні обставини, то кінцеві висновки Донцова були дуже радикальні.

"Нашим обов'язком є, — писав він, — відкинути на бік теорію аполітично-культурно-сантиментального українства і намітити ясну програму української політики, оперту на аналізі природи національних рухів, національних відносин в Росії і вільну від таких впливів чужих концепцій, котрі небажані нам і не відповідають нашим потребам. Українство потребує нової орієнтації! Коли воно не хоче, розуміється, зістати на віки російським провансальством" (37,29-30).

Донцов вимагав, щоб ми знищили в собі комплекс "національного гермафродитства", стали собою й почали розвива-вати в собі елементи повноцінної нації.12) Так недвозначно по-

12) Див. статті Донцова: "Національні гермафродити" (167, 417-420) та "Праве українство", (162, 135-148).

щ

ставлене питання увфаінсько-російських культурних і політичних взаємин і таке різке осудження всякого російського впливу на українське життя — було, безсумніву, зовсім новим у всій нашій тодішній публіцистиці. Про негативний вплив російської культури й російських ідей на український народ писав також Микола Міхновський, але ні в "Самостійній Україні", ні в інших своїх писаннях він не зробив таких висновків, як Донцов у своєму "Модерному москвофільстві". На цю тему чимало матеріялу містили перед першою війною такі періодики, як "Українська хата" та "Рідний край", що появлялися в Києві та Полтаві, але їхній вплив був досить обмежений. Вагу виступу Донцова прекрасно оцінив Симон Петлюра, що видно з його листа до Донцова: "Ви хутко станете найбільш популярною людиною на цілу Русь-Україну, мимо того, що Єфремов має намір цілком Вас знищити, а Левко13) в "Дзвоні" збештати" (ЗО, 1067-1068).

Брошура Донцова була спрямована своїм вістрям перш за все проти "москвофільства" українського "міщанського табору", тобто' тієї частини нашого суспільства, яке стояло на демократично-ліберальних чи, як окреслював тоді Донцов, користуючися марксистською термінологією, на "буржуазно-націоналістичних" позиціях. Цього закиду Донцов через якісь причини не поширив на українську соціял-демократію (точніше на УСДРП, до якої він тоді ще належав), хоч власне українські соціалісти були тоді чи не найбільшими носіями отого "модерного москвофільства". На цей недолік праці Донцова звернули увагу рецензенти його брошури, зокрема М. Залізняк. Про це Донцову писав у листі й С. Петлюра. М. Залізняк висловив в своїй рецензії жаль, що Донцов "не розширив свого досвіду на все українське громадянство, між іншим і на українську соціяль-демократію, бо власне ся могла би дати йому багатий матеріял" (38, 364).м)

Щ Мова про Лева Юркевича, провідного діяча УСДРП. -: 14) Вияснення Донцова знаходимо в статті "Національні гермафродити", де читаємо: "Про українство соціялістичне тут ие говоримо. Український соціялізм, хоч ие все як слід увзгляднював національний момент, проте завше опирав українство на політичнім русі мас" (167, 417). Див.: В. Садовський, Від українофільства до політики (16).

96

Проте, незважаючи на ці та й інші недоліки цієї брошури (можна, наприклад, теж сперечатися з кличем беззастережного наслідування західноєвропейських зразків, чи з накресленими напрямними розвитку української культури, політичної думки тощо), — вона, до певної міри, досягнула своєї мети. Про це свідчить широкий відгомін, який вона викликала, в українському й чужому світі та порушена публічна опінія на Україні, в Росії, Польщі, Австрії та Німеччині. Коли,взяти до уваги, що актуальність українського питання майже не існувала тоді, то це було неабияке досягнення.15)

Рецензуючи "Модерне москвофільство" в "Украинской жизни", О. Саліковський писав:

"Ця маленька брошура заслуговує на велику увагу: вона не тільки заторкує одну з важливіших сторін українського національного руху, але і віддзеркалює в собі настрої і погляди, які починають здобувати багаточисленних прихильників серед нашої інтелігенції, зокрема закордонної... Само собою розуміється, що мої розходження з автором, ніяк не перешкоджають мені визнати його брошуру дуже цікавою спробою насвітлити слабі сторінки нашого, національного відродження. В ній найдеться чимало справедливих помічень, а головно — вона наскрізь просякнута допитливістю думки, яка побуджує і порушує теж думку читача, коли, очевидно, він не належить до тієї безнадійної породи, яка приймає на слово кожне надруковане слово" (39, 131-134).

Ґрунтовну критику брошури Донцова зробив М. Залізняк, намагаючися заперечити твердження Донцова про шкідливість російських впливів для України. На думку. Залізняка, розвиток українського суспільства тоді не міг проходити без російського впливу, тим більше, що з уваги на специфічні відносини в Росії, інтенсивні контакти із Заходом для українського загалу, поза нечисленними одиницями, були немислимі.

15) Крім відгуків в українській та російській пресі, у Державній думі, треба відзначити такі чужі голоси: Volkische Zeitung, 29. 7.1913; Kurjer Warszawski, 12. 2. 1914; Wiek Nowy, 15. 3. 1913;Dziennik Peterburski, 25. 1. 1914. Очевидно, для російських газет і політичних кіл всіх напрямків — це була "идеология сепаратизма" та "мазепинства"Г

54

Врешті, твердив Залізняк, розвиток українства пішов так далеко, що особливої загрози з російського боку вже нема, бо українське суспільство вже вміє і може розрізнити і вибирати.

М. Залізняк не погоджувався з Донцовим щодо ступеня розмірів русифікації українського народу й з оцінкою надбань та значення для українців російської культури. За словами Залізняка, російська культура має свої цінності, які українське суспільство належно оцінює й черпає з них не "щоб денаціоналізуватися й асимілюватися, а для того, що признає її вартість і черпає з неї науку для своєї власної діяльности". Доки Україна перебуватиме в межах російської держави, як писав Залізняк, українське суспільство мусітиме інтересуватися загальнодержавними справами і не зможе звільнити себе від російського впливу (38).

Тодішнє ставлення нашого суспільства до ідей Донцова найкраще схарактеризував С. Петлюра у своєму листі до Донцова, але все таки відмовився публікувати його статтю, мовляв, "на таку тему стаття покищо не лежить в пляні редакційному і не відповідає завданням журналу", хоч "тема цікава".

"Думаю, — писав він, — що для даного моменту в розвитку українства вплив російської культури є єдиномож-ливий засіб розвинути національну нашу культуру, бо безпосередніх доріг до Европи в нас мало, що дороги ці скидаються більше на вузенькі доріжки, а тих, хто повів би маси народні сими доріжками, так замало... що Ваші desiderata щодо здійснення сього та переведення в життя, залишаються на довший час pium desiderium" (31, 984-985).16)

і*) Це, насправді, повторення аргументації М. Драгоманова, який у "Чудацьких думках" писав, коментуючи "обновлення українського письменства й науки": "Я певнісінький, що таке обновлення... настане незабаром: деякі ознаки показують уже початки такого обновлення. Най-скорше пішло б те обновлення, якби наша письменницька громада взялась рішуче вчитися європейським мовам та просто увійшла в прямі стосунки з європейською наукою, письменством і політикою. Але позаяк життя не жде і позаяк всі письменні українці добре розуміють російську мову, а більша частина їх лінується вчитись європейським, то для користі самого українського письменства треба показувати молодіжі того, власне, мусить вона шукати в російському письменстві" (200, П, 353) (ігїдкр. автора).

54

5) ПРОГРАМА "ПОЛІТИЧНОЇ СЕПАРАЦІЇ * УКРАЇНИ ВІД РООП

Коли в брошурі "Модерне москвофільство" Донцов наголошував і остерігав українське суспільство перед шкідливими впливами російської культури й російських політичних ідей, то в рефераті "Сучасне політичне положення нації і наші завдання" він виступив уже з конкретною програмою політичної діяльности, яка мала б довести до повної сепарації України від Росії. З усіх праць Донцова з-перед 1914 р. в питаннях відмежування України від Росії цей реферат на другому українському студентському з'їзді у Львові в 1913 р. можна вважати за найважливіше досягнення. На шляху розвитку української політичної думки, починаючи від другої половини XIX ст., зокрема від заснування Братства Тарасівців, а пізніше появи програмової брошури РУП "Самостійна Україна", яку написав М. Міхновський, — це був черговий крок уперед, хоч не конче в сучасному сенсі і не у пізнішій інтерпретації самого автора.

У цій брошурі Донцов наголосив ідею "сепаратизму", як протиставлення ідеї "самостійности", а разом з тим розвинув цілий плян виведення української проблеми на ширші води міжнародної політики, з'ясувавши її тісне пов'язання з укладом міжнародних сил та її важливість для розвитку політичної ситуації в Европі напередодні майже очевидного конфлікту Австрії та Німеччини з Росією і її союзниками.

Ідея політичного сепаратизму від Росії не знаходила тоді ширшої підтримки серед української інтелігенції в російській імперії. Навіть у "Самостійній Україні" Міхновського українська проблема ще далі розглядалася як внутрішня проблема Росії. Тому не дивно, що думка про сепарацію України від Росії, а зокрема створення в межах австрійської імперії "українського коронного краю", пов'язування України з іншими центрами світової, чи принаймні європейської політики, з чим виступив Донцов, викликала здивування та навіть хвилювання серед самих українців. Зрозуміло, що ця ідея, як і раніше, помітно тривожила російські політичні кола, які дуже докладно здавали собі справу з потенціяльних можливостей українського руху, а часто й перецінювали його силу.17)

,7) Сама ідея сепарації від Росії не була на українському ґрунті новістю.  3 цією думкою ми зустрічаємося ще на початку українського

55

Y своїх міркуваннях Донцов виходив із засади, що між Росією, з одного боку, і Німеччиною та Австрією, з другого — конфлікт неминучий. Вимогою хвилини для української нації було, на думку Донцова, готуватися до нової ситуації, яка наближалася і яку нам треба буде використати. Будь-які намагання знайти у цій ситуації спільну мову з російськими демократичними, ліберальними чи прогресивними колами будуть засуджені на невдачу, бо всі вони керуються й керуватимуться інтересами "російського імперіялізму". Українське суспільство повинно мати на увазі, говорив Донцов, що

"полишаючи навіть на боці російський імперіялізм, перспективи, які відкриває український рух перед Росією, наповнюють панічним страхом кожного російського буржуа. Випустити з-під своєї контролі колосальну територію з кількадесят мільйоновою людністю, посіданню котрої Росія завдячує своє великодержавне становище, соками котрої досі годується російська промисловість і державний бюджет, на котрім знаходять свій хліб десятки

відродження (місія В. Капніста до Прусії, "Малоросійське товариство" й пляни В. Лукашевича) і до неї постійно поверталися українські діячі на протязі XIX ст. У другій половині XIX ст. речником сепарації від Росії був Олександер Кониський, який навіть проектував створення в межах австрійської імперії "українського коронного краю" та вів в цій справі розмови з галицькими українцями. Цю ідею підхопила "Молода Україна", яка вже в 1896 р. пропонувала "соціялізм і політичний сепаратизм від Росії". Тенденції серед провідних українських діячів засвідчив М. Драгоманов у своєму листі до киян в 1887 p., критикуючи того роду пляни. У згаданому листі Драгоманов писав: "щоб підігнати українську програму до Пелеша, ряні народовці обкарнали навіть Шевченка, а поряд з тим вони було ясно почали виставляти сепаратизм російської України до Австрії. Ці заходи були трохи притихли. Я дозволю собі сказати, що торічні мої друковані протести, а також листи до луччих народовців у Відні, Станиславові, Стрию, причинились до того... Коли між Росією і Австрією стане гарячіше, тоді безпремінно львівські народовці пічнуть проповідувати сепаратизм України до Австрії..." (194, П, 13).

Про те, наскільки це питання цікавило українців в Росії, свідчать спогади галицького діяча О. Барвінського. Відвідавши Київ в 1888 p., він згадує про розмови на тему пляну Гартмана-Бісмарка у зв'язку з появою брошури Гартмана та критичними голосами в російській пресі. "Розвелась тоді широко розмова, — згадує Барвінський, — про видану

56

тисяч російських урядників, учителів, суддів і прочих культтраґерів; дати свободу самовизначення ЗО мільйонам людности, від якої виключно залежить, чи Росія зостанеться державою однонаціональною, чи перетвориться в федерацію націй, — на це жодний росіянин не піде. Прикладів такого самопожертвування не знає історія" (12, 14). Враховуючи таку тверду мову фактів, Донцов пропонував "сепаратизм" від Росії. Коли у свій час, як говорив Донцов, Драгоманов висловлював думку, що "відірвання українського населення від інших країв Росії (політичний сепаратизм), є річчю не лиш крайнє тяжкою, але й для інтересів українського народу непотрібною, то

"в наші часи противно — політичний сепаратизм не лиш потрібний в інтересі нашого народу, але й — що важніше! — навіть можливий!.. Коли наша нація чує в собі силу й волю до життя, коли вона почуває в собі організаційний талант, котрий вона блискучо колись виявляла; коли вона не хоче добровільно замкнутися в тій труні, котру їй готують російські молодотурки, — одиноким виходом для неї мусіла б бути програма не автоно-

з почину кн. Бісмарка брошуру Гартмана, в якій він підняв питання про віднову Київського князівства, призначуваного одному з австрійських архикнязів. Російські часописи, полемізуючи завзято з виводами Гартмана, підданими йому очевидно кн. Бісмарком у цій брошурі, про яку я щойно в Києві дізнався, подавали широкі винятки з неї і тим способом мимохіть зробили велику пропаганду порушеній справі віднови Київського князівства та австрійській ідеї. В цім одушевленні звернувся до мене пок. Житецький зі словами: "скажіть вашому кайзерові, коли вже він до нас прийде?" Також і польські політичні кола цікавилися цим питанням, а коли я другого дня вранці відвідав Антоновича, оповів він мені, що до нього присилала свого уповноваженого графиня Потоцька (Альфредо-ва), щоб вивідатися про настрій серед українців та їх погляди на ці питання. Враховуючи можливість війни Австрії з Росією, Антонович сказав: "українське населення не далося б вжити за топорище російській сокирі проти австрійської армії та віднеслося б до неї приязно". Барвін-ський відзначає, що "по всіх домах моїх знайомих В. Вовка-Карачевського, М. Лисенка, Михайла Старицького, яких я відвідував під час побуту в Києві, живо цікавилися тодішнім міжнародним положенням, обговорюваним в російських, а особливо в київських щоденниках" (131, И, 374-376).

56

мізму, лише політичного сепаратизму, в тій чи

іншій формі — все одно" (12, 16-17) .18) Оцінюючи тодішню міжнародну ситуацію, Донцов приходив до висновку, що існують реальні передумови для такої, власне, української політики. Щождо ситуації на українських землях по обох боках Збруча (тобто під Росією і під Австрією), то, з уваги на політику російських політичних партій різних напрямків і на політику поляків в Австрії, заіснували передумови для "одної, спільної програми української нації по обох боках кордону". Що зараз потрібно, — говорив Донцов, — це почати діяти, оформивши таку програму політичного сепаратизму.

Y зв'язку з рефератом Донцова доцільно буде розглянути три питання, які він тоді поставив на порядок дня, спиняючись над напрямними для української практичної політики. Ці питання важливі перш за все тому, що з бігом часу Донцов буде до них повертатися, а крім цього вони засадничі для пізнання його політичної концепції, з'ясованої майже десять років пізніше у "Підставах нашої політики". Маємо на увазі:

1) питання політичної "орієнтації" у визвольній боротьбі поневоленої нації;

2) питання т. зв. реальної політики в конкретних умовах якогось історичного періоду;

3) питання "політичного сепаратизму" і "самостійносте".

Питання політичної орієнтації, точніше шукання на міжнародній арені такої політичної сили, на яку наш народ міг би опертися в своїх змаганнях за визволення, повинно бути, на думку Донцова, підставовим для української визвольної політики.19) Пропонуючи відмежуватися від Росії, Донцов враховував тоді (1913 р.) можливість опертися на Австрію, яка, у випадку виграної війни з Росією, повинна б захопити додаткові терени Східньої Европи й таким чином звільнити Україну від Росії. Звільнена від російського панування вся чи більша частина української території, потрапила б у межі австрійської

18) Всі підкреслення автора.

і') Цю думку Донцов ширше обґрунтував щойно у "Підставах нашої політики" (13, 87 і наступні).

57

імперії. Така розв'язка йшла б у парі з українськими національними інтересами, — це скріпило б українські позиції в Австрії й дало б потрібні передумови для підготовки грунту під звільнення всіх українських земель від Росії, а з часом їх політичного унезалежнення.

Відмежування від Росії ("політична сепарація") Донцов не ототожнював, однак, з політичною незалежністю чи самостійністю України. Розв'язку української проблеми на тому етапі він добачав в оформленні своєрідного українського "коронного краю" в межах австрійської імперії. В такому, власне, аспекті треба бачити донцівську ідею "сепарації" від Росії, а не, як дехто інтерпретував чи інтерпретує сьогодні, — ідею самостійної, політично незалежної української держави. У 1913 р. про таку можливість Донцов ще не думав.

У своєму рефераті Донцов підкреслював, що "одиноким виходом для неї (української нації) мусіла б бути програма не автономізму, лише політичного сепаратизму", і одночасно твердив:

"Не буду розважувати тут сих форм (автономізму і сепаратизму), бо уважаю се за річ другорядну. Тим самим полишаю на боці і питання "самостійности України". Бо актульним є не гасло самостійности — мріяли ж колись наші українці про самостійну Україну в злуці з Росією! — Актуальним, більш реальним, більше конкретним і скоріше здійсненим! — є гасло відірвання від Росії, зірвання всякої злуки з нею, — політичний сепаратизм" (12, 17).

У цих, власне, словах Донцова криється відповідь на те, як треба фактично розуміти ідею "політичної сепарації'' й цілу програму, що її він пропонував напередодні першої світової війни.

Австро-Угорська монархія, говорив Донцов, "стоїть перед ділемою: або ділити долю Туреччини, або стати знаряддям нової революції нових народів Східньої Европи. Не наша в тім вина, що історія судила нам на великім процесі між Австрією і Росією, говорячи мовою юристів, грати ролю побічного інтервенієнта. А роля його, як відомо, обмежується лише погашанням одної або другої з сторін". Прийшовши до

57

такого висновку, Донцов зробив конкретні пропозиції для української практичної політики:

"Се наше завдання маємо виповнити чесно і до кінця, пам'ятаючи, що історія не знає прикладу, де б поневолена нація визволилася з-під чужого ярма лише власними силами" (12,2т).20) Аналізуючи текст реферату Донцова, приходимо до висновку, що інтенцією його було вказати на необхідність і політичну доцільність відірватися від Росії, що в обличчі назріваючого конфлікту Центральних держав з Росією могло бути здійснене.  Розуміючи загрозу, яку несе Україні Росія і не бачучи ніякої реальної можливости для українського національного руху в межах російської імперії (досвід з розвитку відносин в Росії після революції 1905 року), Донцов оформив своєрідну двоступневу концепцію визволення України. На першому етапі мало наступити відірвання української території від Росії з допомогою Австрії та створення української автономної територіяльної одиниці під австрійським протекторатом. Донцов уважав, що тільки в таких обставинах українське національне відродження могло б завершитися, і український народ міг би підготовитися до чергового етапу — створення політично незалежної української держави.

Таку концепцію Донцов висунув тому, що прекрасно розумів наші реальні спроможності й те, що ми ще не готові творити незалежну державу. Поразка Росії в збройному конфлікті з Центральними державами могла б допомогти нам вирівняти наші недоліки й нашу організаційну слабість. "Всяке відірвання хоч кавалка української території Австрією — приведе до консолідації, до скріплення українського елементу в Австрії , а ео ipso і в Росії, і наблизить час остаточного визволення нашого краю... Бо не треба ніколи недооцінювати того політичного капіталу, котрим є єдність і політична свідомість нації" — ось що мав на увазі Донцов, кидаючи гасло "політичного сепаратизму" (12, 26-29).21)

я) Всі підкреслення автора.

а) Всі підкреслення автора. Цей погляд був також віддзеркалений в "Нашій плятформі" Союзу Визволення України, виданій в 1914 р. Ще

58

Донцов розраховував на те, що Австрія хотітиме поширити свою територію, тим більше, що відкинення Росії з Чорноморського побережжя забезпечувало австрійські володіння на Балканах. Війна неминуча, твердив Донцов, і ми б поповнили "злочин перед нацією та її будуччиною", коли б не кинули всі наші сили "на сторону противників Росії".

Як бачимо, гасла "політичного сепаратизму" в контексті загальної програми Донцова напередодні першої світової війни не можна ідентифікувати з гаслом "самостійної України", бо, по суті, воно було тільки тактичним потягненням для дальшого творення реальних передумов до змагань за кінцеву мету — "остаточного визволення нашого краю", тобто за фактичну самостійність і державну незалежність. Донцов відкидав і автономізм, і самостійність, про які "мріяли колись наші українці... в злуці з Росією", бо для цього не бачив можливостей в умовах залежносте від Росії, і тому, що він принципово був проти всякого зв'язку з Росією. Коли ж у 1913 р. (і теж пізніше) гасло самостійносте Донцов уважав "неактуальним", то не тому, що був проти політичної незалежносте України, а тому, що в тодішній ситуації він не бачив передумов для здійснення цього гасла.22)

Політична програма, яку Донцов з'ясував у згаданому рефераті, показує його як політичного теоретика зі зрозумінням для політичних реалітетів. Вимога плянувати й вести визвольну політику за допомогою якоїсь заінтересованої по

пізніше, в 1916 p., у статті "Справа унії" (журнал "Шляхи") Донцов так писав на тему політичної орієнтації та самостійности України: "Сам згляд, котрий нас змушував і змушує до часу зрезиґнувати зі самостійницьких аспірацій в політиці, шукати опору у інших, вже сконсолідованих і дозрілих політичних організмів або осередках (Австрія, Німеччина), той сам згляд промовляє за тим, щоб і в сфері релігійній шукати опору не в ад гок створеній ідеї або організаційнім центрі — з природи речі слабім

— лише — в Римі'' (цит. за: 70, 149).

Щ В тому, між іншим, криється основне розходження в поглядах Махновського й Донцова. Перший вважав, що до самостійности України можна дійти через відзискання автономних прав у межах російської імперії (повернення Україні прав, передбачених Переяславським договором

— "перший крок до повної свободи"), а другий таку можливість взагалі відкидав.

сторонньої сили, вимога достосовувати конкретну діяльність до актуальної дійсности (градація в здійснюванні національних цілей відповідно до наявних об'єктивних умов), вимога бути "тверезим політиком" і реально оцінювати існуюче в даний час відношення сил у світі, власні сили та власна готовість — це цікаві елементи в Донцова в період його активної участи в соціалістичному русі. При розгляді його пізнішої творчости ми побачимо, як далеко він від них відійшов, ставши на позиції "чинного націоналізму".

Y своєму рефераті Донцов постійно підкреслював, що для успішности будь-якої політичної діяльности мусять існувати відповідні об'єктивні передумови. Тому, аналізуючи український національний рух на переломі XIX і XX століть, він заявив:

"Нікому не хочу робити закидів. Нікого не хочу критикувати. Берне колись казав, що і "порядний чоловік може бути невільником обставин". Нічого іншого я й не хочу сказати, як лише те, що тодішні обставини змушували наше життя бігти дорогою вузького провінціоналізму. І не лиш в Галичині, але й на російській Україні". Донцов виправдовував навіть політику й ідеологію Драгоманова:

"Має по части виправдання і його віра в російський лібералізм. "Вночі всі кітки сірі..." В передреволюційну ніч, коли жив і ділав Драгоманов, кожний найменший протест проти існуючого ладу був бунтом, кожний ліберал революціонером. Що дивного, що російський лібералізм і революціонери — одинока сила, що вела тоді боротьбу з абсолютизмом, здавалися українцям найвірнішими союзниками" (12, 8-9).*) Позиції свого політичного реалізму Донцов ще виразніше з'ясував у передмові до опублікованого реферату:

"Реферат... зараз вже по його виголошенні був хибно де-ким зрозумілий... Маю на увазі... тих, котрі винесли враження, ніби програма сепаратизму негує всякі інші

23) Як побачимо при аналізі творчости Донцова 30-х років, він цілком змінив свій погляд на цей період нашої історії й діячів того часу.

59

постуляти політичної боротьби (за сойм, автономію України, etc.). Розуміється, подібного нонсенсу я не міг говорити. З тої простої причини, що боротьба за програму — maximum не може колідувати з боротьбою за програму — minimum. Говорячи про конечність пропаганди сепаратизму, я не казав примикати очей на питання біжучої політики, скорше навідворот, як о тім свідчить останній пункт запропонованої мною резолюції. Так само, як соціял-демократ, говорячи про потребу не реформи лише насильного опрокинення капіталізму, не неґує боротьби ні за вісім годин праці, ні за убезпечення робітників, ні за інші, не тикаючі підстав сучасного ладу, реформи, так само як програма розподілу Галичини не виключає боротьби за соймову реформу, котра прецінь є мовчазним признанням засади єдности і неподільности краю" (12, 3).

Чи можна чіткіше з'ясувати потреби й доцільність "реальної політики", ніж їх з'ясував Донцов ще в 1913 p., виявивши себе прихильником незвичайно елястичної й прагматичної політики, остаточною метою якої було визволення нації, але плянованої під кутом використовування внутрішніх і зовнішніх можливостей і здійснювання тільки того, що можливе й реальне в конкретній ситуації?

Вартість кожної політичної теорії чи концепції визначається тоді, коли вона стає віч-на-віч з життям. Так сталося і з концепцією Донцова з 1913 р. Сьогодні ми бачимо, наскільки вірно він зумів оцінити політичну ситуацію в світі та передбачити події в Східній Европі. Як знаємо, розвиток подій був для нас сприятливішим, ніж гадав Донцов, але для використання сприятливої ситуації український народ не був готовий. Події заскочили, випередили його, не дали часу, щоб перевести в життя сепарацію від Росії. Коли ж Україна 22-го січня 1918 р. остаточно відважилася на таку сепарацію, вона вже не мала сили на те, щоб її закріпити у власній державі. Український народ не зумів своєчасно переступити передбачений Донцовим перший етап, тобто підготуватися до боротьби за політичну незалежність.

Ж

Політична концепція Донцова не втілилася в життя, але розвиток подій в Европі підтвердив, що вона розміщувалася в загальному пляні політичних міжнародніх тенденцій напередодні вибуху першої світової війни.

6) РЕАКЦІЯ РОСІЙСЬКИХ КІЛ НА ПОЛІТИЧНУ ПРОГРАМУ ДМИТРА ДОНЦОВА

"Модерне москвофільство", а далі "Сучасне політичне положення нації і наші завдання" набрали, як ми вже вказували, широкого розголосу не тільки серед українського суспільства, а й зустрілися з незвичайно різкою реакцією російського політичного світу. Без уваги на різноманітність політичних переконань, ідеї Донцова росіяни сприйняли як пропаганду "сепаратизму" та "мазепинства" і розпочали плянува-ти протизаходи.

На відзначення заслуговують два виступи з цього приводу: П. М. Мілюкова, лідера російських кадетів,24), та В. І. Леніна, лідера російських більшовиків. Обидва виступи віддзеркалюють фактичне ставлення всіх російських політичних партій до українського питання напередодні революції 1917 р.

П. М. Мілюков, який був добре знайомий з українським національним рухом напередодні першої світової війни, вважав за конечне поставити питання можливої "загрози українського сепаратизму" у зв'язку з дискусією в Державній Думі над забороною відзначування роковин Шевченка в 1914 р. Виступаючи на засіданні Думи 19-го лютого 1914 p., Мілюков говорив: "У мене на руках недавно опублікована брошурка, з якою я радив би вам уважно познайомитися: це книжка такого Донцова "Модерне москвофільство".  Автор брошурки рекомендує себе представником крайньої лівої частини українського громадянства, представником "марксистської інтелігенції", як він висловлюється; тих, кого

М) Кадети — Конституційно-демократична партія, яка підтримувала ідею російської конституційної монархії, протиставляючись унеза-лежненню не-російських народів імперії.

60

член Думи Савенко та його друзі називають "сепаратистами". Пан Донцов дуже роздратовано докоряє "сепаратистам" зайвою близькістю до російської культури... Він

обурюється тим, що — знову цитую його твердження -

"в останні роки і в нас, а особливо в Галичині, дуже виріс російський культурний вплив", — вплив тих же самих так званих "сепаратистів"... Він закликає українців замість зближення з російським культурним впливом зближатися з поляками, він закликає їх шанувати пам'ять Мазепи. Але ж панове, хто ті вороги, на яких нападає Донцов? Хто ж вони, ці провідники російського культурного впливу, що його Донцов вважає шкідливим і небезпечним для українців? Хто ці люди, які Не тільки в Росії, але й в Галичині, проводять російський вплив? Панове, це ці самі люди, яких Савенко називає "сепаратистами"... Таким чином, ці українські "сепаратисти" знаходяться у незвичайно дивному й тяжкому становищі. З одного боку, на них нападає п. Савенко, а з другого — п. Донцов і так звана "марксистська інтелігенція". Савенко обвинувачує їх у сепаратизмі, а марксистська інтелігенція запевняє, що вони заражені "модерним москвофільством". Чи вам, панове, не здається, що становище ускладнюється і що воно не таке просте, як малювали його в клюбі київських націоналістів?25)

Виринайте, панове, чию роботу будемо робити, коли разом з п. Савенком будемо ослабляти цей середній напрямок, який тепер, скажу на щастя, панує на Україні?

Ці люди, правда, називають себе "автономістами-феде-ралістами".26) Пан Донцов їм не вірить у цьому й запевняє, що в "багатьох українців різні "автономії", це тільки мало

25) Мова про російську монархістичну реакційну організацію в Києві. А. Савенко, член Думи, малорос, боровся з українським рухом на сторінках "Киевлянина", органу цієї організації.

Щ П. Мілкжов мав на увазі тодішній український національний рух під російською займанщиною, що стояв на позиціях автономних прав для України в межах російської імперії, проти чого власне виступав Д Донцов у брошурі "Модерне москвофільство" та у попередній брошурі "Сучасне політичне положення нації і наші завдання".

Ж

продумані парадні пункти їхньої програми, яка по суті цілком інша". Донцов називає їх "чистими культурниками", які інколи "говорять про автономію". Я, панове, члени Державної Думи, так далеко не йду. Я вірю в глибоку й повну щирість вождів руху, які розвинули цей прапор федерації автономних одиниць. Я їх і розумію. Як ви хочете, щоб було інакше, коли все минуле України говорить про автономію?..

Панове, сепаратистичного руху ще нема на Україні, а коли і є зародки його, то дуже слабі. Але його можна виховати, його можна розвинути. І правдиві виховники, правдиві "сепаратисти", які дійсно працюють на користь Австрії, — це п. Савенко та його політичні друзі... Тепер, коли в українців ми помало відбираємо останню надію на те, що їх становище дещо покращає в межах Росії; тепер, коли українці починають грімко говорити, як це говорять Донцов і його товариші, що всяка надія на Росію — це утопія і що залишається шукати спасіння в сепаратизмі; тепер, коли появляється таке відношення до українства, то які ж результати ми знову бачимо? Ми бачимо знову зародження сепаратистичних настроїв, в доказ чого я привів вам брошуру Донцова. Я скажу вам: бійтеся його! Якщо ви будете продовжувати вашу політику, Донцови будуть числитися не одиницями і не десятками, а сотнями, тисячами, мільйонами" (40, 903-915).

Як бачимо, П. Мілюков, доцінюючи потенціяльну силу українського відродження, запропонував урядові політику, яка мала б задовольнити українців в їхніх змаганнях за культурну автономію й таким чином унеможливити розвиток сепаратистичних тенденцій серед українського суспільства. З цієї ж причини П. Мілюков звів бій з тими російськими шовіністичними колами, які просто заперечували саме існування українського народу, як щось окремішнє від росіян, називаючи українське питання твором протиросійської німецької політики.27)

27) Перед своїм виступом в Державній Думі П. Мілюков мав зустріч у Києві з провідними українськими діячами, між ними з М. Грушевським,

61

На інші позиції, хоч тотожні щодо кінцевої мети, став лідер російських більшовиків В. І. Ленін, виступивши в російській пресі з статтями на тему національного питання в російській імперії.28) І російські націоналісти-чорносотенці і російські ліберальні кола, а ще в більшій мірі російські більшовики на чолі з Леніним належно зрозуміли небезпеку гасла про необхідність політичної й культурної сепарації від Росії. На думку Леніна (як і П. М. Мілюкова), тактика російських націоналістів у боротьбі з речниками такого гасла сепарації була не тільки неправильна, а й шкідлива з погляду інтересів Росії.

"Буча зчинилася, — писав Ленін — із-за всеукраїнського студентського з'їзду у Львові літом 1913 року. При

які інформували його про свої вимоги. На цій зустрічі українські діячі висловилися за автономні права для України в російській федеративній державі та осудили сепаратистичні тенденції (Див.: Є. Чикаленко, Щоденник (15).

28) В. І. Ленін вперше з'ясував свій погляд на національне питання в 1903 р. у статті "Національне питання в нашій пpoгpaмi,, ("Искра", ч. 44), але основні праці Леніна з національного питання появилися щойно в 1913-14 pp. Тоді Ленін написав і опублікував свої "Критичні замітки з національного питання", "Про національну програму РСДРП", "Про право націй на самовизначення", "Про національну гордість великоросів", "Соціялістична революція і право націй на самовизначення (Тези)", "Підсумки дискусії про самовизначення", а також "До питання про національності або про "автономізацію". До українського питання Ленін зайняв становище у зв'язку з критикою його поглядів (а також і програми РСДРП) на національне питання, автором якої був провідний український соціял-демократичний діяч Лев Юркевич (Рибалка). Ленін писав і у зв'язку з дискусією, яка вив'язалася на сторінках російської преси після виступу Д. Донцова на студентському з'їзді у Львові. У дискусії з Л. Юркевичем Ленін зформулював свою відому й досі часто повторювану комуністами тезу про те, що "при єдиній дії пролетарів великоруських і українських вільна Україна можлива, без такої єдности про неї ие може бути й мови". Ленін, як відомо, гостро засуджував факт творення окремої від РСДРП української соціял-демократичної партії (УСДРП), вважаючи, що українські соціалісти повинні працювати в рамках Російської Соціял-демократичної Партії. Пор. також завваги Б. Д. Вольфе, який у своїй праці "Три, які зробили революцію" насвітлив погляди Леніна на національне питання (В. D. Wolfe, Three who made a revolution, 383, 576-594).

62

сяжний "українознавець" або український співробітник "Речи" п. Могилянський вмістив статтю, в якій осипав найдобірнішою лайкою ("маячення", "авантюризм" та ін.) ідею сепарації (відокремлення) України, ідею, яку обстоював націонал-соціял Донцов і яку схвалив названий з'їзд.»)

Газета "Рабочая правда",30) нітрохи не солідаризуючися з п. Донцовим, прямо вказавши, що він націонал-соціял, що з ним не згідні багато які українські марксисти, заявила, однак, що тон "Речи", вірніше, принци-піяльна постановка питання "Речи" зовсім непристойна, недопустима для великоруського демократа або людини, яка хоче вважати себе демократом. Нехай "Речь" прямо спростує пп. Донцових, але принци-п і я л ь н о недопустимо великоруському органові нібито демократії забувати про свободу відокремлення, про право на відокремлення" (41, 387).31)

Про те, який вплив мали виступи Донцова напередодні першої світової війни на формування національної політики російських більшовиків і Леніна в першу чергу, писав М. Ра-вич-Черкаський у своїй розвідці "Ленін і національне питання" на сторінках харківського "Червоного шляху" в 1924 р. Особливо цікавою є замітка Равича-Черкаського про те, що Ленін порівняно пізно почав цікавитися українським питанням, а присвятив йому більше уваги щойно після появи праць Донцова, зокрема після його виступу на українському студентському з'їзді 1913 р. На думку Равича-Черкаського, Ленін не виявляв зацікавлення діяльністю УСДРП, бо " з усіх національних організацій соціял-демократичної партії в дореволюційній Росії українська с.-д. партія мала чи не найменше значення". Національним питанням Ленін цікавився тільки в

») Мова про такі статті М. Могилянського: Всеукраинский сезд студенчества ("Речь", 29. 6. 1913) та Самоопределение и сепаратизм ("Речь", 3. 12. 1913).

30) Орган російських більшовиків.

31) Всі підкреслення автора. Пор. у М. Липовченка, Проти великодержавно! зарозумілости та національної обмеженосте (42, 96-119).

63

площині відносин з Бундом, жидівською соціял-демократич-ною групою в царській російській імперії. Від самого початку свого заінтересування національним питанням Ленін вважав, що існування та діяльність окремих національних соціял-демократичних організацій в російській імперії є шкідливим явищем з точки зору інтересів робітничого руху. Під таким кутом Ленін виступив також проти Донцова, заявляючи що Донцов "націонал-соціял", тобто, що він ставить на першому місці національне питання, а не питання соціяль-не. За словами Равича-Черкаського:

"Ленін зацікавився національним питанням в широкому маштабі лише р. 1912, в зв'язку головним чином з важкою атмосферою військових підготовок на Балканах. До цього часу Ленін звертав увагу на це питання лише побічно, обмірковуючи внутрішньо-партійні питання, переважно взаємовідносини партії з Бундом... Треба сказати, що з усіх національних організацій соціял-демо-кратичної партії в дореволюційній Росії українська с.-д партія мала чи не найменше значення... Ленін торкається вперше українського питання р. 1913 в статті "Кадетьі об украинском вопросе". Один з видатних діячів УСДРП Донцов виступив у Львові на з'їзді українського студентства й висунув гасло самостійної національної республіки на Вкраїні й національного бльоку в боротьбі за український університет у Львові. Чорносотенна російська преса "Новое время", "Киевлянин", Меншикови й Савенки щоденно цькували "мазепинців" за "сепаратизм", за "зраду" єдиної і неділимої. До цього скаженого хору погромно-дикунських голосів приєднався й відомий Петро Струве. До того ж і в "Речі", центральному органі російських конституційних демократів, з'явилася стаття М. Мо-гилянського із щиронововременськими нападками й щиро-шовіністичним цькуванням українців за "сепаратизм". Ленін найрішучіше виступає проти грубих, чорносотенних виступів кадетів, що подібні статті друкують в своєму органі. Ленін пригадує те, що у Львові проти Донцова, проти гасла політичної незалежности України, виступили українські соц.-демократи, висуваючи свої міркування.

63

Ленін вважає, що проти Донцова треба сперечатися, але він гостро негативно ставиться до нововременних методів міркування людей, що не можуть захищатися. "Марксисти, — пише Ленін, — ніколи не дадуть затьмарити свій розум національним гаслом, однаково — чи то великоруським, польським, єврейським, українським, чи то іншим яким. Та марксисти не забувають так само азбучного обов'язку кожного демократа боротися проти всякого цькування хоч би якої нації та права її на самовизначення".

Оцей перший виступ Леніна в українському питанні, — пише далі Равич-Черкаський, — хоч і в окремім випадку, розгортає вже карти перед нами. З одного боку, заперечується сепаратизм шовіністів пригніченої нації. За українцями визнається, як і за всіма іншими націями, право не тільки на рівність, але й на самовизначення, що, на думку Леніна, передбачає й право на державне відокремлення. Ленін вважає, що марксисти не можуть, звичайно, погодитися з виступами Донцова, що можна інших триматися щодо цього поглядів, але ж, в усякім випадку, право на самовизначення є безперечним. Ця стаття була першою з низки статтей з національного питання, написаних Леніним. Раз зацікавившись цим питанням, він повертався до нього при всякій нагоді. Всі дальші статті є розвитком думок, що їх висловив він у цій першій статті, надрукованій в "Рабочей правде" 16-го липня р. 1913... В жовтні-грудні р. 1913 Ленін, працюючи над роз'ясненням національного питання, виходить за межі невеликих газетних статтей і в більшовицькому легальному журналі Просвещение" містить велику статтю під назвою "Крити-чиские заметки по національному вопросу", де різко критикує політику Бунду32) в національному питанні, а що позиція українських с.-д. відповідає позиції Бунду, Ленін проводить полеміку проти двох українських націонал-со-ціялістів Донцова і Л. Юркевича (Рибалки), з яких перший

32) Бунд — Загальний Жидівський Робітничий Союз в  Литві, Польщі і Росії.

lis

згодом став одним з лідерів "Союзу Визволення України що працював коштами австрійського й німецького генеральних штабів" (43, 101-105).33)

Всі закиди Леніна, як писав Равич-Черкаський, зводилися до того, щоб дискредитувати Донцова й усю УСДРП, змалювати їх "націоналістичними міщанами", які прагнуть "роз'єднати пролетаріят двох націй — української й російської".

Факт, що російські політичні кола, російська преса та окремі видатні діячі так сильно зареагували на дві невеликі брошури Донцова, свідчить про те, що Донцов зумів торкнутися найвразливішого місця українсько-російських взаємин. Гасло відокремлення України від російської імперії затурбувало росіян в такій мірі, що окремі політичні партії, зокрема соціялістичні, щоб не загострювати ситуації, рішили зревіду-вати свої програми в національному питанні. Реакція Леніна в тому загальному протиукраїнському концерті була найви-мовнішою: з-поміж усіх росіян він один виявився найбільш передбачливим і тактично гнучким у національному питанні. Тут Ленін виявив прикмети, які пізніше запевнили йому й більшовицькій партії перемогу в боротьбі з Україною та іншими народами, що, відокремившись від Росії, потворили свої національні держави. Виступ Донцова в 1913 р. заставив Леніна розкрити, або, як писав Равич-Черкаський, — "розгорнути" карти.34)

33) Статті Леніна, на які покликається Равич-Черкаський, появилися за підписом В. Ільїн у журналі "Просвещение", чч. 10-12, 1913, і чч. 4-6, 1914.

34) Для Леніна Донцов не був невідомою людиною. Найстарший брат Донцова, який проживав з родиною в Женеві й належав до РСДРП, був у близьких взаєминах з Леніним ще до війни, а в 1917 р. виїхав до Росії разом з групою, що супроводила Леніна (Записки з розмови з п. Марією Донцовою, 1969). Про цього брата Донцова згадує В. Ле-винський, кол. співробітник Донцова, пишучи, що "в час великої війни довелося мені пізнати його брата, а він уважав себе москалем. Говорив по московськи, по українськи зовсім не вмів. До українства відносився гостро негативно" (191, 12-13).

Про те, наскільки В. І. Ленін був затривожений діяльністю УСДРП та намаганням окремих українських соцДял-демократів, серед них Дон-

щ

На жаль, з дискусії росіян, пов'язаної з брошурами Донцова та з його виступом у Львові, українське суспільство не скористало. Не скористали з неї й українські соціялісти, які не тільки не збагнули справжніх інтенцій Донцова, а й розпочали проти нього кампанію, не гіршу від росіян. Цікаві завваження з цього приводу зробив Симон Петлюра в листах до Донцова з 1-го липня і 12-го серпня 1913 р. Коментуючи реферат Донцова та його програму, Петлюра писав:

"Все то — занадто в повітрі висить і з станом речей не рахується... Постільки, поскільки Ви одсуваєтесь од цих завдань дня і дбаєте про дальші дні — Ви загублена людина в руху. Ви на У2 виконуєте свою ролю в ньому. Тимчасом, при Вашій спритності та умінню попадати в "противні" точки національного життя, Ваше поле тут, а не там, де "зріють мандарини" мрій і національних емоцій. Ну, а втім, матимете рацію не згоджуватись з такими опортуністичними там "єресями" і йти шляхом своїм — все одно колись доведеться, так я думаю, впертись лобом об стінку. Велике значення надаю власному досвіду: він найкращий вчитель і гувернер, в кожному разі кращий як Рибалка35), що збирається в "Дзвоні" збирати Халкідон-ські собори і "предавать" Вас прокляттю, бо, як відомо,

цова, перетворити УСДРП у незалежний від Російської СДРП політичний чинник, ширше пише О. Юрченко у, статті "Ліві з УСДРП", опублікованій в жовтневому числі "Вітчизни" 1970 р. О. Юрченко інформує про заходи Леніна розколоти УСДРП і про його намагання перетягнути на бік російських більшовиків хиткіші елементи з рядів УСДРП. "Страшенно важливо, — писав тоді Ленін, — щоб із середовища українських с.-д. пролунав голос за єдність проти поділу робітників за націями". Догідним знаряддям в руках Леніна став член УСДРП, О. М. Лола (В. Степанюк), який готував до більшовицьких газет і журналів статті відповідно до вказівок Леніна. З великою радістю Ленін прийняв був вістку про те, що з редакції журналу "Дзвін" усунено Д. Донцова і встановив після того безпосередні зв'язки з редакторами журналу Л. Юрке-вичем та В. Левинським. О. Юрченко відзначає, що тоді наступило "полівіння" УСДРП, виявом чого було виведення "з числа співробітників журналу запеклого націонал-сепаратиста Д. Донцова". Тоді ж В. Левин-ський запропонував Ленінові публікувати в "Дзвонах" свої статті (184, 160-171).

и) Мова про Лева Юркевича.

65

ні один "єретик" під впливом проклятий не повертається до віри правовірних — а так, як сам в собі переживе та декілька разів спіткнеться з вірою новою — дивись і розчарується в ній. Хай Вам Бог поможе на тому шляху" (ЗО, 1071-1072).

Y черговому листі, що його написав Петлюра, прочитавши брошуру Донцова (попередній лист був написаний на основі пресових повідомлень), маємо таку оцінку виступу Донцова:

"Ви "здорово" лаятись умієте!  В цілому Ваша брошура написана сильно і з піднесенням. Певно її слухати було ще краще як читати? Зрештою, з того ніц не вийде: але се не значить, що не слід на такі теми писати. Висновок для Вас з тої брошури: прощай рідна сторона! Вороття до неї не буде. Але Ви, певно, раніш думали, як друкували?" (30, 1078). Для Донцова не тільки не було вороття в "рідну сторону". Для нього наближався час остаточного розриву з УСДРП, політика якої була в повному розрізі з усім тим, що писав і що пропонував Донцов. Автор гасла "політичної сепарації" від Росії не мав чого шукати в рядах партії, яка все майбутнє України бачила виключно в найтіснішому поєднанні з Росією.

65

РОЗРИВ ДМИТРА ДОНЦОВА З УКРАЇНСЬКОЮ СОЦІЯЛ-ДЕМОКРАТИЧНОЮ РОБІТНИЧОЮ ПАРТІЄЮ

Чим сильніше затіснювалися зв'язки між українськими й російськими соціялістами, тим більше поглиблювалися розходження між Донцовим і Українською Соціял-демократич-' ною Робітничою Партією (УСДРП). Вперше це виявилося ще в Петербурзі, де, як ми вже відзначали раніше, Донцов приєднався до "національної фракції" місцевої студентської со-ціял-демократичної організації. До чергових розходжень дійшло під час перебування Донцова в Києві. Причиною цього були розбіжності в поглядах на те, якою має бути політика партії та яке має бути її відношення до РСДРП.1)

Донцов ніколи не міняв своїх різко протиросійських поглядів, що розходилися з поглядами провідного активу УСДРП. Він висловлював їх на сторінках української соція-лістичної преси, з якою співпрацював або як кореспондент, або як співредактор. У щоденнику з 1918 р. Донцов згадує: "Коли РУП перемінилася в УСДРП, у мене почалися розходження з "партійними товаришами". Навіть перед тим у Петербурзькій громаді, в літературі вони були адо-раторами Олеся, Винниченка, Драгоманова. Ці божки були чужі мені, я захоплювався тоді вперше Кониським, "Київською Стариною", Уманцем (автором монографії про Мазепу) і головно Лесею Українкою. В політиці стрівся з київськими РУП-істами в 1905 p., коли мене в жовтні 1905 р. арештовано в Петербурзі і перевезено до Лукіянів-

>) Докладніше про УСДРП див. розділ "Шляхи українського на-національного відродження", crop. 47-48.

in

ської тюрми до Києва. Хутко потім вибухла революція, з'явився конституційний царський маніфест і амнестія політична, нас всіх, політичних в'язнів, випущено. Я залишився на деякий час в Києві.2) Разом з Поршем, Петлюрою, В. Садовським я брав участь у тижневику "Слово". Відтоді ж почалися мої розходження з ними. Вони вважали російську демократію за нашого союзника, я — за ворога такого ж, як і царат. Писав про це і в тім самім "Слові", і в петлюрівській "Украинской жизни", нарешті, в київськім "Дзвоні" Д. Антоновича і (галичанина) В. Ле-винського. Отвертий мій виступ 1913 р. у Львові з програмою політичного сепаратизму і боротьби з Росією остаточно пірвав мої зв'язки з партією, фактично пірвані вже давно перед тим. З "Дзвона" мене "за шовінізм" викинули. Вся майже наша преса на Україні — і демократична і соціялістична, разом з "Украинской жизнью" — різко відгородилася від моїх позицій (20, 37-38) .3)

Розрив Донцова з УСДРП не був раптовий, навпаки, — це був довгий процес і фактично Донцов продовжував співпрацювати з українською соціялістичною пресою Галичини, підросійської України та в "Украинской жизни" до часу вибуху першої світової війни, тобто доки ця преса появлялася. На сторінках "Слова", "Впереду", "Нашого голосу", "Дзвона", "Доброї новини" і "Украинской жизни" появлялися критичні огляди окремих публікацій та виступів Донцова, який жив тоді у Львові, але в цих оглядах не помітна тенденція "розправлятися" з Донцовим.

2) Ця інформація не точна, бо фактично негайно по звільненні з тюрми Донцов виїхав до Петербургу, а до Києва повернувся щойно в січні 1906 р.

3) У вересневій книжці журналу "Дзвін" з 1913 р. появилося таке редакційне повідомлення щодо Донцова: "Через конфлікт, що виник на принципіяльному ґрунті між редакцією журналу і Д. Донцовим, редакція не є в можності вважати д. Донцова надалі співробітником журналу "Дзвін" (цитата за статтею О. Юрченка "Ліві з УСДРП"). У цій же книжці журналу "Дзвін" Л. Юркевич (Рибалка) опублікував статтю "З нагоди другого всеукраїнського студентського з'їзду" в якій виступив з критикою реферату Донцова н. т. "Сучасне політичне положення нації і наші завдання" (184, 168).

66

.. Причиною розходжень між Донцовим та іншими членами УСДРП не були питання світоглядного порядку, а питання політично-програмові, точніше питання, що заторкували тогочасну політику партії. Це видно з усіх писань Донцова до початку першої світової війни та в час війни. Донцов стояв на соціялістичних позиціях і навіть ще у "Підставах нашої політики" (1921 р.) бачимо, що він ще повністю не звільнився від впливів соціалістичної ідеології.

Для Донцова вирішальним було все те, що стосувалося власноггідметности української політичної діяльности й політики взагалі, зокрема у відношенні до Росії, чого не розуміли українські соціялістичні (й ліберально-демократичні) групи та їхні провідники. Донцов не хотів погодитися з тим, щоб, наприклад, УСДРП була своєрідним видовженим рам'ям російської соціял-демократії, а українські ліберали й демократи з ТУП узалежнювали свою політику та всю діяльність від співзвучних їм російських політичних груп.

Від самого початку своєї публіцистичної й політичної кар'єри Донцов виразно усвідомлював собі важливість російсько-українського конфлікту і вважав, що від його висліду залежатиме майбутнє не тільки України, але й цілої Европи. Він скоро перестав вірити (хоч вірила в це більшість українських політичних, громадських і культурних діячів), що в цьому конфлікті і в змаганнях вже не за незалежність, а тільки за обмежену автономію український народ могтиме розраховувати на позитивне ставлення, вирозуміння та підтримку від так званих прогресивних, ліберальних чи демократичних російських кіл.

На тему свого розриву з УСДРП Донцов багато написав, зокрема в роках після другої світової війни. У замітках на цю тему він наголошував виключно політичні мотиви, в першій мірі, розбіжності в інтерпретації російської загрози для України. Незважаючи на своє негативне ставлення до соціялізму після розриву з УСДРП, що він дуже виразно з'ясував у своїй творчості 20-х і 30-х років, він ніде не вказав на те, що непогодження з соціялістичною ідеологією були причиною його від

67

ходу від УСДРП.4)   Відповідаючи відомому соціялістичному

лідерові С. Чернецькому, Донцов писав:

"Пише він, що українські соціялісти і Союз Визволення України від мене "відмежувались", не погоджуючись з ідеями мого реферату на всестудентському з'їзді у Львові в літі 1913 р. Нібито ті ідеї не були дорогі соція-л і стам, ідеї самостійности, а якогось лише сепаратизму від Росії. Автор свідомо писав неправду, бо коли соціялісти з моїми ідеями не годилися, то з інших причин. Причини були ті, що соціялісти були прихильниками лише автономії України... Оце й були причини, які спонукали соціялістів "відмежуватися" від моїх ідей, виражених в тім рефераті. Щождо чужої, а навіть москвофільської преси в Галичині, то вона ясно побачила сенс мого реферату... Чернецький всі ці факти мусів знати, але йому треба було вибілювати товаришів... Бо деякі пізніші міністри YHP тоді, в 1913 p., у своїх журналах гостро відмежовувалися від ідей мого реферату. Відмежовувалися як автономісти і противники "міжнародних авантюр", отже треба тепер було видумувати версію, що вони тому відмежовувалися, що програма Донцова не була властиво самостійницькою програмою". (45, 21). У другій статті Донцов писав:

"Гріхом, на думку соціялістичних "патріотів", було ще й те, що Донцов, властиво, не висував гасла державної самостійности, а лише гасло сепарації від Росії. Це,

*) В. Левинський, провідний соціалістичний діяч і публіцист, з яким Донцов співпрацював в УСДРП і в різних соціялістичних виданнях, так пише про тодішнього Донцова: "Пам'ятаю докладно, як нині, перші зустрічі Донцова зі мною після приїзду його як емігранта — з Росії до Львова. Ми зблизилися як товариші по ідеї, бо тоді він був соціял-демо-крат. Він став співробітником редагованої мною тоді "Землі і волі", що була органом УСДРП. Працював вія і в інших наших виданнях. З-поміж нас усіх був сливе чи не найбільш "ортодоксальний" марксист і соціял-демократ... Після свого виступу в липні 1913 р. на всеукраїнському студентському з'їзді у Львові, Донцов знайшовся поза партією" (191, 12-13, 21). (Підкр. автора). Всі писання Донцова до 1914 р. стверджують цю інформацію Левинського щодо світоглядно-ідейних позицій Донцова до часу його розриву з іУСДРП.

67

нібито, й обурило соціялістів і пхнуло їх в опозицію до моїх тез... Чи справді так було? Ні, було інакше. Бо і вождь московського соціялізму В. Ленін, і вождь російських демократів проф. П. Мілюков у Державній думі, і чорносотенці московські, галицькі москвофіли ("Прикарпатська Русь") одноголосно "нап'ятнували" мій виступ власне як проголошення гасла самостійности України в сепарації від Росії". За висунення цього гасла (а не лише сепаратизму), напалися на Донцова і наші київські соціялісти в "Дзвоні" і в "Украинской жизни" — Л. Юркевич, В. Садовський, В. Левинський, О. Безпалко та ін., бо в програмі УСДРП говорилося лише про автономію України в рамках російської імперії... І Росія, і соціялізм, і большевизм, і "федерація" були їм куди ближчі від проголошених у 1913 році Донцовим гасла сепаратизму і самостійности. Тому вони й виступили тоді проти нього" (46, 3).

Ще в іншій статті Донцов твердить, що "перші спроби автора вирвати українську душу (в царині політики і культури) від домінації Московщини і поставити її на самостійний шлях ("Модерне москвофільство", Київ 1913, "Сучасне політичне положення нації і наші завдання", Львів 1913) — були окричані "прогресивним" українством як шкідлива єресь" (47, 225). Знову ж у щоденнику Донцов каже:

"Коли в 1909-13 pp. я доводив конечність повної сепарації від Росії, культурної і політично-державної, конечність боротьби з всякою Росією, — наша преса Наддніпрянщини відповіла мені, що це мої емігрантські фантазії, чужі українській демократії; що "шляхом, вказаним Донцовим, українська демократія не піде" ("Украинская жизнь"); що "нова програма Донцова не може бути програмою широких народних мас" ("Дзвін"), яких настрої вони краще розуміють... Кілька літ потім показалося, що мої опоненти, які сиділи на Україні, гірше розуміли те, чого хочуть "широкі народні маси", ніж я, сидячи на еміграції" (20, 116-117).

Наведені Донцовим причини його розходжень з українським соціялістичним табором ілюструють атмосферу, в якій

68

доводилося йому, як членові УСДРП, працювати. Поминаємо тут не завжди вірну інтерпретацію подій і фактів того часу, що її подибуємо пізніше у Донцова,5) але вважаємо, що саме з'ясування грунту, на якому розвинувся конфлікт Донцова з УСДРП, віддзеркалює тодішній стан. Донцов набагато випередив "партійних товаришів" своїм розумінням природи української визвольної боротьби й фактичних цілей українського національного відродження, і тому між партійним активом і ним не могла продовжуватися ніяка співпраця. Мав рацію з позицій тодішньої ментальносте наших соціялістів Симон Петлюра, коли писав Донцову, що він "для руху загублена людина".

Зовсім інакше інтерпретує питання розриву Донцова з УСДРП Володимир Винниченко, який у свій час очолював УСДРП і керував Закордонною групою цієї партії:

"Це правда, — пише він, — що Д. Донцов був у почат-ках першого десятиріччя двадцятого віку членом Закордонної групи Соціял-Демократичної Партії в Галичині і так само правда, що його виключено з неї Центральним комітетом цієї партії. Виключено за те, що писав під псевдонімом русскі статті до русскої україножерної газети "Русские Ведомости". До цього вважаю за свій обов'язок додати, що в партії була, крім того, непевність щодо його особи. Найгіршим і кричучим фактом є той, що Д. Донцов ніколи не брав ніякої участи в революційній боротьбі, ні в підготовчій, підривній, підпільній організації, ні в отвертій, конструктивній, державній.

Чому, коли ті "м'якотілі нездари" сиділи по тюрмах за ту боротьбу, Д. Донцов сидів по галицьких і віденських каварнях? Люди, які знали його особисто, кажуть, що вдачею він боягуз. Коли лев української революції лежить знесилений, скривавлений, вимучений ворогом, тоді прийшов осел і почав копитом обурено бити його і повчати Західню Україну, як треба будувати українську дер

5) Це ґрунтовніше насвітлено при розгляді брошури "Сучасне політичне положення нації і наші завдання", стор. 98-107.......     ......

68

жаву. Донцов — це той дзвін, що до церкви скликає, а сам в ній не буває" (48, 54-55).6)

Ці твердження Винниченка важко серйозно розглядати. Вони базуються на нібито відомих Винниченкові даних, що насправді не згідні з фактами. Неправдою є, що Донцов був членом УСДРП тільки на "початках першого десятиріччя двадцятого віку", бо маємо всі докази на те, що він був активний в українському політичному житті і був членом УСДРП аж до вибуху першої світової війни. Безґрунтовний і закид, що, мовляв, Донцов не брав участи в безпосередній револю-ційній боротьбі, а тільки "сидів по галицьких і віденських ка-варнях". Навпаки, як член УСДРП, Донцов брав участь у ре-волюційно-освідомлюючій роботі серед українського населення, точніше серед робітників і, власне, за це царська поліція його двічі арештовувала. За другим разом він перебув у тюрмі вісім місяців, і коли б його не звільнено тоді за порукою, він опинився б був на каторзі й засланні. Всі ці факти Вин-ниченко промовчував, хоч вони напевно були йому відомі.

Ніяких конкретних фактів Винниченко не подає й щодо співробітництва Донцова з "україножерною" російською газетою. Щождо того, чи в Донцова були якісь проросійські симпатії, то, здається, зайво говорити, бо свідчення колишніх партійних товаришів Донцова та його власні писання вказують на зовсім протилежне.7)

Розрив з УСДРП ні трохи не послабив політичної й публіцистичної праці Донцова. Ставши осторонь українського партійного життя, Донцов розгорнув незвичайно інтенсивну діяльність по лінії політично-інформаційної служби на чужині, а заодно продовжував змагатися за свою власну концепцію

«) Такий же закид проти Донцова висунув радикальний галицький діяч Матвій Стахів, пишучи, що "коли українська держава була справді і коли треба було її боронити своїми грудьми, то п. Донцов спішно виїздив за границю, або крутився по канцеляріях"' (190, 70).

і) Інформація В. Винниченка про Донцова має виразний характер своєрідної розправи з нелюбим автором, і подана у типовому для Винниченка стилі. Вона дуже нагадує подібну розправу Винниченка з С. Петлюрою, якого він обвинувачував у найважчих "гріхах" проти соціялізму.

69

визволення України, пропагуючи її в статтях та окремих брошурах, що появилися в роки першої світової війни.

Відмежувавши себе від УСДРП, Донцов, однак, не звільнився від наслідків засвоєної соціялістичної ідеології, марксистського розуміння суспільних явищ, проблем та марксистської методи, яка дуже наглядно віддзеркалилася в його пізнішій творчості, а в ідеології "чинного націоналізму'' зокрема. Засуджуючи український соціялістичний рух за ідейні зв'язки з російським соціялізмом, Донцов ще довший час позитивно оцінював західньоевропейський соціялізм, пишучи, що "засади, які лежать в основі європейського соціялізму, абстра-іуючи від його конкретних вимог і можливосте соціялізму взагалі — се загальні засади динаміки європейського громадського життя і яко такі мусять бути приняті нами" (13, 121).8)

в) Коли мова йде про творчість Маркса і марксизм, то треба мати на увазі, що власне у писаннях Маркса Донцов зустрівся з глибокою аналізою російської загрози для Заходу і західньої культури і що це, безперечно, мало вплив на формування поглядів Донцова на Росію, її політику, культуру тощо. (Див.: К. Marx, The Eastern Question, London, 1897). , -----

69

Розділ VI.

ДМИТРО ДОНЦОВ У РОКИ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ ТА РЕВОЛЮЦІЇ

1. ПЕРША СВІТОВА ВІЙНА І ПОЛОЖЕННЯ НА УКРАЇНСЬКИХ

ЗЕМЛЯХ

Початок першої світової війни в серпні 1914 р. створив на Україні цілком нову ситуацію. Хоч сам вибух збройного конфлікту між Центральними державами й Росією не був несподіванкою, та все таки війна не застала український народ приготованим. Коли літом 1913 р. Донцов говорив на студентському зїзді, що вже відчуваються "підземні товчки того великого землетрусу, який внедовзі захитає ще не один status quo і переверне догори ногами згнилу будову сучасної Европи", то ані він сам, ні учасники з'їзду не підозрівали, що цей "великий землетрус" — це питання дуже короткого часу. Донцов припускав, що війна з Росією пічнеться, принаймні, через декілька років та що українська нація матиме досить часу, щоб до цього конфлікту відповідно приготуватися.

Проте, сталося не так: вибух світової війни застав український народ на півдорозі. Українські політичні й громадські організації під російською займанщиною не мали ще відповіді на те, як і де нам бути в цій війні імперіялістичнюс держав. Більше того, напередодні вибуху війни вони ще були дуже далеко від думки про політичну незалежність і власну державу. Зрештою, це питання не стояло навіть у найреволю-ційнішій на той час політичній програмі Донцова.

Про настрої, які панували напередодні війни під російською займанщиною, цікаві спостереження зробив Є. Чика-ленко в своєму щоденнику. Розповідаючи про зустріч керівництва Товариства Українських Поступовців (ТУП) з лідером

70

російських кадетів проф. П. Мілюковим в лютому 1914 р.1) Чикаленко зупиняється на українській політичній програмі-максимум, тобто над питанням автономії для України в межах російської держави. Це питання було дискутоване на зустрічі. Згідно з Чикаленком, П. Мілюков виразно заявив, що "з автономією України, особливо з федеративним устроєм Росії, він згодитися не може".

"Кадетська програма, говорив він, визнає автономію для Фінляндії та Польщі, бо там за це говорить історія й сучасний стан, в українців цього не було в історії й немає тепер. Щодо федеративного устрою Росії, то він рішуче проти цього, бо це приведе до її розпаду.  Та, взагалі кажучи, українці зовсім не так розуміють федерацію, як повинні. Федерація є стремлінням до об'єднання, а не роз'єднання... Українці ж з одного державного тіла хочуть утворити федерацію, яка складалася б з окремих суверенітетів. Він боїться, що ті думки пошкодять українцям, бо обурять проти них навіть і поступове російське громадянство" (15, 423). Як бачимо, для російських політичних діячів питання автономії для України чи перетворення російської централізованої держави в федерацію національних держав — було тоді цілком неприйнятним.  Але українські діячі не хотіли робити ніяких висновків з російських заяв і продовжували снувати пляни про автономію, в кращому випадку про федерацію. Не було виробленого погляду й на те, що робити на випадок війни. Це стало очевидним з хвилиною вибуху війни, коли раптом розкрилась різноманітність поглядів на війну й ролю українського народу в ній. Деякі українські діячі займали "пораженські" позиції, інші деклярували "невтралітет", а ще інші виявляли високопатріотичне піднесення, вимагаючи приєднання Галичини до Росії. Керівництво ТУП, наприклад, зайняло "невтральну" позицію, а "Украинская жизнь"

') Від українців на цій зустрічі з П. Мілюковим були присутні такі наші діячі: М. Грушевський, Д. Дорошенко, А. В. Ніковський, Л. М. Чер-няхівський, М. П. Василенко, В. М. Леонтович, Л. О. Яиовська, В. К. Прокопович, Л. М. Жебуньов та Є. Чикаленко.

70

опублікувала заяву, в якій закликалось українське населення "виконати чесно і совісно свій обов'язок перед державою".2)

Українські соціялісти, точніше Українська Соціял-демо-кратична Робітнича Партія, стали на "пораженських" позиціях, про що свідчать публіковані відозви УСДРП до українського населення в 1914-17 pp. У цих своїх відозвах УСДРП вимагала припинення війни, а рівночасно висувала постулят "автономії України в межах російської демократичної республіки" (130, 133-136).

Офіційну заяву щодо війни від імени українського народу в російській державі зробив ТУП щойно в 1916 р. У відозві до українців в Росії й закордоном стверджувалось, що українці є проти війни, засуджують її й надіються змін в російській державі. Тоді також керівництво ТУП підготувало спеціяльну записку в цій справі, передавши її через американського посла в Петербурзі президентові В. Вілсонові. М. Грушевський та В. Винниченко познайомилися з текстом відозви ТУП щойно на початку 1917 р. і її схвалили.

З вибухом війни стан на українських землях в російській імперії дуже погіршав, бо царський уряд застосував репресії, забороняючи будь-які форми української діяльности. Закриті були всі українські газети і журнали, арештовано, а далі заслано, цілий ряд видатніших українських діячів, серед них М. Грушевського. Таку ж політику репресій царський уряд поширив на окуповану Галичину.

Інакше укладалися відносини на українських землях під австрійською займанщиною. Галицькі й буковинські українці намагалися вести власну політику в межах Австрії, пов'язуючи своє майбутнє з долею австро-угорської імперії. Австрійський уряд був зацікавлений у тому, щоб з'єднати собі українців і тому незадовго перед вибухом війни дав українцям ряд концесій. У відповідь на це Українська Парляментарна Репрезентація у Відні склала заяву, що на випадок війни з Ро

2) Докладніше про це див.: Д. Дорошенко, Мої спомини про не-давне-минуле (49, ч. 1, 11-14), Є. Чикаленко, Щоденник (15, 450-451), О. Лотоцький, Сторінки минулого (17, Ш, 250-309), Автором заяви в "Украин-ской жизни" був С. Петлюра.

71

сією українське суспільство стане по боці Австрії. В такому ж пляні розпочалася в Галичині організація українських збройних відділів — Українських Січових Стрільців.

Австрійські, а також і німецькі чинники розглядали українську проблему, як вигідний засіб у політичній боротьбі з Росією й тому уможливлювали, а навіть і фінансували проти-російську діяльність окремих людей та груп із східніх українських земель. Але у відношенні до українців-громадян Австрії австрійський уряд з вибухом війни не виявив послідовної політики. Більше того, під польським впливом цей уряд навіть намагався протидіяти українським політичним плянам. Це, зокрема, яскраво виявилося при формуванні легіону Українських Січових Стрільців та в брутальному ставленні до українського населення в Галичині після звільнення її від російської окупації, коли австрійський уряд проводив масові екзекуції українських селян, арештовував евакуйованих українців і засилав їх у концтабори.3)

2. СОЮЗ ВИЗВОЛЕННЯ УКРАЇНИ І ПОЛІТИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ ДМИТРА ДОНЦОВА В АВСТРІЇ, НІМЕЧЧИНІ ТА ШВАИЦАРП

Війна застала Донцова у Львові, де він, як ми вже згадували, здебільша перебував після нелегального виїзду з Росії в 1908 р. Напередодні війни він уже був видатною постаттю серед українського суспільства з уваги перш за все на свою публіцистичну працю та на свої різкі протиросійські позиції. З його ініціятиви українці із східніх земель, які тоді жили у Львові, зорганізували майже перед самим вибухом війни Союз Визволення України (CBY). Таким чином, здійснено плян В. Липинського, з яким він виступив ще в 1910 p., пропонуючи вже тоді створити політичну організацію, що ставила б собі за мету звільнити Україну від російського поневолення. Цю ідею підхопили відтак деякі українські соціял-демократи (А. Жук, В. Степанківський) та навіть влаштували у Львові, у березні 1911 р. конференцію, в якій взяли участь

з) На тему німецької, а частинно й австрійської політики щодо України див. о. S. Fedyshyn, Germany's drive to the East and the Ukrainian revolution 1917-1918 (368).

71

В. Лшшнський, Л. Юркевич, А. Жук, В. Кушнір, В. Степан-ківський. На цій конференції намічено було видавати журнал "Вільна Україна", маючи на увазі "поставити на перший плян національно-політичну сторону української справи" та бути речником "державної самостійности України". Плян цей, однак, не був здійснений (231, 34-35).

Союз Визволення України, заснований 4-го серпня 1914 року, став відразу на боці Центральних держав. У роки війни CBY розгорнув активну діяльність серед українських полонених в Австрії та Німеччині й подбав про зформування двох українських дивізій, відомих як синьо- і сірожупанників.

Першим головою CBY був Дмитро Донцов. Негайно після створення цієї організації він підготував і видав відозву "До українського народу в Росії" (50, ч. 1, 8), спрямовану проти Росії. Ця відозва СВУ появилася анонімно. До керівництва CBY ввійшли тоді: Д. Донцов, В. Дорошенко, М. Залізняк та А. Жук. Незабаром склад керівництва поширився ще на М. Меленевського (Баска) та О. Скорописа-Йолтуховського.4) Поширений комітет підготував другу відозву, що цим разом появилася вже за підписами всіх членів комітету. Відозва була звернена "До публічної думки Европи" (An die offentliche Meinung Europas). У ній CBY стверджував, що єдиним захистом для Европи перед агресією Росії та панмосквовізмом може бути самостійна українська держава та що змагання за створення такої держави є ціллю CBY (50, ч. 1, 2).s)

4) М. Меленевський і О. Скоропис-Иолтуховський, колишні члени РУП, які після перейменування РУП на УСДРП відмовилися стати на позиції української соціял-демократії й заснували Українську Соціял-демократичну Спілку, яка діяла як прибудівка Російської СДРП.

5) Ця відозва появилася з датою 25-го серпня 1914 р. за підписами Д. Донцова, В. Дорошенка, М. Меленевського-Баска, О. Скорописа-Йолтуховського, М. Залізняка та А. Жука. З цією ж датою Союз Визволення України опублікував також "Відозву до румунського народу", "Відозву до болгарського народу", "Відозву др шведського народу", а з датою 27-го жовтня 1914 року "Відозву до турецького народу" (50, ч. 1, 4-5, та ч. 2, 8).

У першому числі "Вістника Союзу Визволення України", що появилося в Відні з датою 5-го жовтня 1914 року, була опублікована "Наша плятформа", в якій керівництво СВУ, головою якого ще тоді був Донцов,

72

Вістка про заснування CBY та його цілі дійшла на Україну й викликала широку дискусію в провідних українських колах. Д. Дорошенко згадує у своїх споминах про зустріч з М. Грушевським на зібранні Ради ТУП, розповідаючи таке про CBY:

"В Австрії склався з українських емігрантів Наддніпрянщини "Союз Визволення України", який поставив собі метою використовувати війну задля того, щоб домогтись заснування самостійної української держави. Союз був визнаний Австрією й Німеччиною, а згодом також Туреччиною й Болгарією, за воюючу сторону і немов представництво майбутньої української держави... Рада ТУП ухвалила передати діячам "Союзу Визволення України", якщо це тільки буде можливо, щоб вони були обережні у своїх виступах від імени цілої України: не знаючи наших обставин і не маючи з нами контакту, вони могли наробити помилок своїми виступами й заявами в імени України. До такої обережности змушувало нас і те, що, як оповідав М. С. (Грушевський), поруч "Союзу Визволення України" зав'язалася у Відні група українських "со-ціялістів-революціонерів", яка просто стояла на послугах австрійського генерального штабу і яка своїми безвідповідальними вчинками могла наробити багато лиха. Від таких людей треба було нам старанно відгородитися" (49, ч. 1, 28-29).

з'ясувало свої цілі. Там м. ін. читаємо: "Об"єктивна історична конечність вимагає, аби між західньою Европою і Московщиною повстала самостійна українська держава... В розумінні сеї історичної конечности російські українці покликали до життя центральну загально-національну організацію, яка взяла на себе репрезентацію під теперішню хвилю національно-політичних і соціяльно-економічних інтересів українського народу в Росії. Організацією сею є Союз визволення України. В Союзі репрезентовані всі ті політичні напрями, що стоять на становищі державної самостійности українського народу, а реалізацію своїх національно-політичних і економічних стремлінь в даний момент зв'язують з розбиттям Росії у війні. Національно-політичною плятформою Союзу є державна самостійність України... На випадок прилучення до Австрії більшої чи меншої українсько-російської території буде Союз обстоювати за створенням з усіх земель, заселених українським народом в Австрії, осібного автономного краю" (50, ч. 1, 1).

ISO

Знову ж Є. Чикаленко, пишучи в своєму "Щоденнику" про діяльність ТУП у час війни, згадує, що зимою з 1915 на 1916 рік відбулася нарада Ради ТУП, на якій "обмірковувалася тоді пропозиція закордонного "Союзу Визволення України" увійти з ним у контакт для спільної діяльности".

"Хоч тепер мрії цього Союзу не здавалися такими фантастичними, як на початку війни, — писав Є. Чикаленко, — бо тепер ми певні були, що Германія з Австрією захоплять Україну, принаймні по Дніпро, але вступати в контакт із Союзом ми, тоді ще федералісти, не вважали можливим, хоч нічого не мали проти того, щоб зав'язати з ним зносини через служащих  у центральних  консульствах" (15, 487). Після евакуації Львова в 1914 р. члени СВУ переїхали до Відня. З уваги на розходження в поглядах щодо праці й фінансової відчітности та щодо тактики, яку більшість членів СВУ пропонували застосовувати в співпраці з Центральними державами, Донцов незабаром вийшов з цієї організації. Свій відхід з СВУ він пізніше мотивував тим, що "Скоропис з Ме-леневським хотіли забезпечити собі неподільний вплив в Союзі", встановивши контакт з австрійськими урядовими чинниками й перетворивши СВУ у своєрідну австро-німецьку допоміжну агенцію (20, 119).

О. Скоропис-Иолтуховський пояснював вихід Донцова з СВУ тим, що Донцов "нетактовно поводився" супроти деяких інших членів Союзу (мова, власне, про самого Скорописа і Меленевського-Баска), а на зборах у Відні не годився на пере-вибір Президії СВУ. Коли ж збори відкинули таке домагання Донцова, він покинув СВУ (51, 204-205).

В зв'язку з різними закидами, що їх робили політичні противники Донцова у пізніших роках, Донцов декілька разів писав на тему своєї участи й ролі в СВУ та свого виходу з цієї організації. У відповідь на закид соціял-демократа А. Чернецького, мовляв, між Донцовим і СВУ прийшло до конфлікту тому, що Донцов "став на службу Австрії та Німеччини й вів пропаганду в Швеції на користь австро-німецького союзу", Донцов писав:

73

"На 'службу Австрії та Німеччини' Донцов також не став, бо на цю 'службу', як висловлюється автор, став якраз Союз Визволення України, бо якраз він (Скоропис-Иолтуховський і Басок-Меленевський) вступив у зв'язок з офіційними урядовими чинниками Австрії... Члени управи Союзу зголосили й гратуляційні депеші кайзерові з приводу перемог його армій, Донцов в тім ніякої участи не брав. Зараз по прибутті до Відня управа Союзу від нього 'відмежувалася'. З яких причин? Отже, не через 'службу', бо та 'служба' була в тім, що Донцов з рамени Українського Парляментарного Клюбу у Відні... видавав "Кореспонденцію" в Берліні 1914-16 pp., писав в німецькій пресі і видав (у німецькій мові) кілька книжок для пропаганди не австро-німецького союзу, а справи української... Яка ж була причина 'відмежування' Союзу від мене? Дуже проста!.. Занадто багато речей та ідей ділило тих панів від мене, а мене від них" (45, 21-22). В іншій статті Донцов писав:

"Інсинуує "Вільна Україна", що Союз Визволення України розійшовся з Донцовим знов таки через 'австро-фільство', якого не могли знести стовідсоткові самостій-ники-'союзанці'. Ні, Донцов не був зв'язаний з австрійськими чи німецькими урядовими чинниками, зв'язаний був з ними лише СВУ... І не тому розійшлися 'союзанці' з Донцовим у 1914 році, що вони були безкомпромісови-ми самостійниками, а тому, що я не був уже соціалістом... Ось чому провідники СВУ зараз же хотіли позбутися Донцова з СВУ" (46, 6-7).6)

«) А, Чернецький у своїх споминах пише, що "з вибухом першої світової війни Донцов деякий час належав до Союзу визволення України, створеного соціял-демократами-наддніпрянцями, з метою створити незалежну Україну. Але Донцов скоро пішов своїм окремим шляхом: він став на службу Австрії та Німеччини, а в Швеції вів пропаганду в користь австро-німецького союзу. Союз визволення України відмежувався від цієї акції Донцова" (52, 129). Це саме написав П. Феденко (29, 97-98). Див. також післяслово О. Скорописа-йолтуховського до видання "Самостійна Україна" з 1917 року (236, 39-43).

У своїй політично-інформаційній діяльності в час першої світової війни Д. Донцов орієнтувався на Центральні держави, зокрема на Австрію,

74

Як же фактично виглядала справа з заснуванням CBY і чому за кілька місяців пізніше Донцов вийшов із CBY?

Незаперечним є факт, що ціла концепція CBY, в основному, збігалася з політичною програмою Донцова, викладеною на з'їзді у Львові. Йшлося, отже, про створення організації, яка, опираючись на військову допомогу Центральних держав, провела б в життя плян звільнення України від російської залежности. Така організація в той час, звичайно, відповідала також військовим штабам Австрії та Німеччини. Цим пляном цікавилося й австрійське міністерство закордонних справ, яке взяло CBY під свою "опіку". Урядовець цього міністерства, Е. Урбас, який займався цим питанням, писав у своєму звідомленні з 1-го вересня 1914 р. таке:

"Серед українців російської державної приналежнос-ти, які тепер перебувають поза Росією і яких, з огляду на їхні широкі зв'язки на Україні, можна вважати за представників політичних кіл цієї російської державної території, утворився "Союз Визволення України". Провідники цього Союзу заявили мені спонтанну рішеність при вступі наших армій на Україну викликати повстання їхніх земляків проти Росії, а за нашими прапорами, при передумо-

що цілком відповідало його концепції, з'ясованій у брошурі "Сучасне політичне положення нації і наші завдання". Українське інформаційне бюро в Берліні під керівництвом Донцова, зорганізоване з ініціятиви Української Парляментарної Репрезентації у Відні, мало підтримку австрійських чинників. На це посередньо вказує інформація 5-го відділу австрійського міністерства закордонних справ у зв*язку з труднощами, що їх мав Донцов по переїзді до Берліну, де німці вимагали від нього брати участь у краєвій обороні. Відповідаючи на запит австрійського амбасадора в Берліні, австрійське міністерство закордонних справ дало 5-го січня 1915 р. таку інформацію, домагаючися звільнення Донцова від військових Обов'язків: "Der Berlin W62 Bayreutherstrasse 8 wohnhafte Dimitrij Donzow is dortamts fuer der 3 d.M. zur Landsturmmusterung vorgeladen worden jedoch nicht erschienen. Da derselbe fremder Staatsanggehoeriger ist und nur aus geheimen politi-schen Gruenden mit einem oesterreichischen Passe versehen wuerde, ist von einer neuerli-chen Vorladung respektive Verfolgung der Angelegenheit Abstand zu nehmen" (Oesterreich-chisches Staatsarchiv, Wien, 902 P.A.I. Liasse Krieg 8b Ukraine 1914 VIII-1915 VII). Підтвердження цього подибуємо у О. Скорописа-Йолтуховського, який цитує лист віцепрезидента Загальної Української Ради, М. Василенка (236, 42).

1SS

ві, що ми принесемо українському селянству (85% населення) очікувану нетерпляче аграрну реформу або, принаймні, не будемо робити перешкод при самостійному проведенню цього діла" (цит. за: 53, ч. 137, 35). Y цьому ж дусі була виготовлена відозва до українців в Росії, де говорилося, що австрійських військ не треба боятися, бо "вони приносять нам землю і волю". Y цих переговорах з австрійськими чинниками брав участь і Дмитро Донцов, який був автором відозви.

Діяльність CBY фінансувало австрійське міністерство закордонних справ і, як інформує у своїй розвідці про CBY Р. Роздольський, ніяких труднощів під цим оглядом не було. Коли ж по переїзді членів CBY до Відня Донцов поставив вимогу, щоб CBY здав звіт з одержаних і витрачених фондів, дійшло до внутрішнього конфлікту, бо деяким членам таке звітування було не на руку. Правильність вимоги Донцова виявилася тоді, коли, внаслідок денунціяції, австрійські чинники перевели контролю в членів CBY і сконфіскували у М. Залізняка близько 500 тис. австрійських корон. Залізняк не міг також розрахуватися з додаткових 400 тис. корон, які він одержав на рахунок CBY за час від серпня до листопада 1914 року.7)

') Про цю вимогу Донцова збереглася в австрійському архіві така інформація: "Es soil noch hervorghoben werden, das der Schriftsteller Dmytro Don-row, gegenwaertig in Berlin, von der Leitung des Bundes zurueckgetreten ist, well sein Antrag, dass ueber alle Gelder genaue Rechnungen gefuehrt werden sollen, einstimming nbgelehnt wurde" (Darstellung des k.u.k. Ministeriums des Aeussern zum Bund zur Be-frelung der Ukraine in der Zeit vom September 1914 bis zum 12. April 1915. Bellage zu Berlcht Nr. 68/P. E. ddo Constantinopel, 19. XI. 1914). Пор. дані в довідці про СВУ Р. Роздольського (53). В грудні 1914 року Комісія Українського Парламентарного Клюбу у Відні перевела контролю діяльности Союзу Визволення України і в протоколі з 22-го грудня 1914 визнала цю діяльність задовільною і визнала також задовільним господарювання фінансами СВУ. Протокол цей підписали: Є. Петрушевич, І. Голубович, С. Онишкевич та К. Левицький (Oesterrelchisches Staatsarchiv, Wien, 902 Р.А.І. Liasse Krieg 8b Ukraine 1914VIII-1915VII).

В 1915 p. Донцов опублікував звернення, в якому виступив проти тодішнього керівництва СВУ, називаючи його членів "політичними аван-тюрниками".   Це звернення Донцов переслав австро-угорському гене-

щ

Крім фінансових розходжень, були розбіжності політично-тактичного порядку, зумовлені різною партійною приналежністю членів керівництва CBY. В. Дорошенко, А. Жук належали до УСДРП, членом якої до останнього часу був також Д. Донцов. М. Меленевський і О. Скоропис-Йолтуховський були основниками та керівниками Соціял-демократичної Спілки, яка входила до РСДРП, а М. Залізняк заснував "ад гок" партію соціялістів-революціонерів, репрезентував її в CBY та від її імени був у контактах з австрійськими, німецькими, пізніше з турецькими й болгарськими офіційними чинниками. Він хотів також приєднати СВУ до агентурної роботи, виявивши готовість організувати в запіллі російської армії саботажні акції та вести диверсійну й розвідчу роботу для військових штабів Австрії та Німеччини.

Така діяльність не відповідала Донцову. Він пропонував політичну й пропагандивну акцію під кутом українських національних інтересів і відкидав думку про те, щоб перетворити CBY в австро-німецьку агентуру.8)

Розійшовшись з Союзом Визволення України, Донцов прийняв пропозицію послів М. Василька і К. Левицького зорганізувати в Берліні Українську інформаційну службу. Під кінець 1914 р. Донцов з дружиною переїхали до Берліну, де перебували до 1916 р. Коротко у той же час Донцов був і в Швеції. У Берліні Донцов видавав пресовий тижневий бюлетень під назвою "Кореспонденція" (Korrespondenz) німецькою мовою, яким бюро обслуговувало пресу Німеччини, Австрії й невтральні держави, зокрема скандинавські. Крім того, тоді Донцов підготував і опублікував декілька брошур німецькою

пальному штабові, звідки оригінальний текст з перекладом передано до міністерства закордонних справ 7 січня 1916 року. (Oesterreichisches Staats-archiv, Wien, 903 P.A.I. Liasse Krieg 8b Ukraine 1915VIII-1916. Evidenzbuero des k.u.k. Generalstabes K. Nr. 19004 ex 1915.   Bund zur Befreiung der Ukraina).

8) Записки з розмови з п. Марією Донцовою, 1969 р. Про намагання СВУ розпочати саботажну діяльність в російському запіллі розповідає також М. Ковалевський, згадуючи про свою зустріч з висланником СВУ на Україні (54, 189-191).

1S5

мовою та опублікував ряд сгаттей у німецьких газетах і журналах.8)

Донцову допомагала в праці його дружина. Вона виготовляла німецькі переклади й виконувала всю технічну роботу. Бюро приміщувалося на Байройтштрассе разом з житловою квартирою Донцових. Бюджет бюра був 300 нім. марок місячно. Цю суму Донцов одержував від Української Парля-ментарної Репрезентації у Відні.

Донцов покинув Берлін у 1916 р. й переїхав до Берну в Швайцарії, де очолив Бюро Національностей Росії, яке видавало бюлетень "Кореспонденція народів Росії" (Korrespon-denz der Nationalitaeten Russlands) німецькою, французькою та англійською мовами. Видавничу діяльність цього Бюра фінансував відомий у Швайцарії український діяч В. Степанків-ський, який був керівником "Бюра преси" (відтак "Української канцелярії") у Льозанні. Бюро Національностей Росії продовжувало свою діяльність до кінця березня 1917 p., коли Донцов покинув Швайцарію і повернувся до Львова. За час свого побуту в Берні Донцов опублікував 65 чисел "Кореспонденції народів Росії", а також видав книгу балтицького барона фон Роппа німецькою і французькою мовами "Росія та інородні народи" (La Russie et les peuples allogenes). Крім того Донцов публікував свої статті у швейцарській пресі.10)

Повернувшися до Львова, Донцов продовжував свої студії на Львівському університеті, які закінчив у 1917 p., одержавши науковий ступінь доктора юридичних наук. Без

9) Die Ukrainische Staatsidee und der Krieg gegen Russland; Gross-Polen und die Zentralmaechte; Karl XII Feldzung nach Ukraine. Зовнішньополітична діяльність Донцова зустрілася, однак, з досить гострою критикою з українського боку вже в 1915 p., правдоподібно з уваги на його конфлікт з СВУ. В газеті "Українське слово" з 4 листопада 1915 p., яке почало появлятися у Львові по звільненні міста від російської окупації, була опублікована стаття н. т. "Прояви, які конче треба осудити". Мова йшла про діяльність закордоном Донцова, Степанківського та Юркевича, тобто тих діячів, які були в опозиції до СВУ (231, 56).

10) Записки з розмови з п. Марією Донцовою, 1969 р. Про побут Донцова в Берні див. також: Є. Бачинський, Рік 1917 (226, кн. 10, 1101-1102;; кн. 11, 1238; кн. 12, 1357-1358, 1366).

1S6

посередньо після того він почав робити заходи, щоб переїхати до Києва. Критичне становище на Україні на переломі 1917/18 років з уваги на більшовицьку агресію унеможливило Дон-цову здійснити свій плян. Щойно після підписання Берестейського договору між Україною й Центральними державами, коли українські землі були звільнені від більшовиків Донцов виїхав до Києва. Зорієнтувавшися в ситуації на Україні, Донцов включився в політичну діяльність партії Хліборобів-Демократів. Після гетьманського перевороту він почав працювати директором Бюра преси й Українського Телеграфічного Агенства при гетьманськім уряді.")

3. ДМИТРО ДОНЦОВ НА СЛУЖБІ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

Про своє останнє перебування в столиці України в 1918 р. Донцов широко описав у своєму щоденнику, що вперше появився друком в 1954 р. Цей щоденник — це, як каже Донцов, "щокількаденні записки, роблені похапцем, часто вночі, в 1918 році в Києві, про зустрічі, епізоди, події та акції політичного характеру, чисто припадково збережені до цього часу... дори-вочні фрагменти, написані подекуди телеграфічним стилем, бо на детальний опис не позволяв скажений темп тодішнього життя" (20, 3). Це одинокий опублікований автобіографічний матеріял Донцова, не враховуючи розкинених, часто випадкових інформацій, з якими зустрічаємося у різних його статтях. Ці записки з 1918 р. дають багатий матеріял для студій і самого автора і партійно-політичного та державного життя тогочасної України.12)

") Про побут Донцова у Львові на основі записок з розмови з д-ром Д. Донцовим, 1968 р. Стараючися про виїзд до Києва, Донцов мав зустріч з архикнязем Вільгельмом Габсбурґом (Василем Вишиваним), тодішнім командантом легіону Українських Січових Стрільців, Архикнязь Вільгельм обіцяв йому допомогти в переїзді до Києва, але з уваги на розвиток подій на Україні, Донцов цією допомогою не покористувався.

•2) У журналі -Вільна Україна" появилася критична стаття Д. Со-ловея, у якій він пише, що щоденник Донцова "сухий, нещирий і робить враження добре спрепарованого видання, розрахованого на виклик в громадянстві певних настроїв і потрібних зараз авторові політичних наслідків.

77

До Києва Донцов прибув під кінець березня 1918 р. після відновлення влади Української Центральної Ради. Перші враження Донцова з ситуації в українській державі, а в Києві зокрема, були незвичайно пригноблюючі. Він був так само розчарований, як і інші еміґранти-поворотці: "несолідністю, браком якогось шгяну й системи в державній роботі, безпорадністю уряду, не зважаючи на зусилля одиниць, неумінням наладнати відносини з німцями", що "яскраво кидалось їм, людям свіжим, в очі" (49, ч. 2, 75).

Ознайомившись з ситуацією, Донцов вступив в Українську Партію Хліборобів-Демократів, яка, за його ж словами, "була партією консервативною, а крім того, ворожою до соціялізму й до політики Центральної Ради". Проте, до партійної праці від часу розриву з УСДРП в Донцова не було особливо великого ентузіязму. Тепер, коли він побачив, до якого занепаду довели українську державність соціялістичні партії, негативне наставлення до цих партій у нього ще більше посилилося. Він дійшов до переконання, що тільки одна сильна партія з "ясною ідеєю політичною" зможе поправити відносини та врятувати державу. Такою партією, здавалось тоді Донцову, була партія Хліборобів-Демократів (Українська Партія Хліборобів-Демократів, яка об'єднувала в своїх рядах українське заможніше селянство. Крім цього, Донцов шукав за україн-

Бо важко вірити, щоб він так був написаний ще в 1918 році. Відтворення об'єктивної правди в завдання автора не входило..." (55, 44).

Цілком протилежну оцінку подибуємо в Євгена Маланюка, який пише, що "книжка Д. Донцова є не лише щасливим вийнятком, але й, подекуди, в умовах нашого існування, — просто чудом. Авторові бо пощастило заховати автентичні нотатки з-перед тридцяти-п'ятиліт! Нотатки, що схоплювали київські події 1918 року "на гарячому", живцем, з їх барвами, звуками, запахами. Нотатки, що віддзеркалюють такий важливий рік нашої новітньої історії. Нотатки, що, як сейсмограф, зафіксували для потомности те, чого жаден історик подати не зможе. Очевидно, найістотнішу ролю відограє тут особистість автора, що, бувши активним учасником подій, бачить події по своєму, переломлює їх у своїй власній призмі. І, розуміється, нотувавши ті нотатки, автор найменше думав про т. зв. "об'єктивність", чи навіть "майбутнього читача". І в цім головна вага і найбільша вартість цієї майже вийнятково! книжки" (234, 95).

1S8

ським "Наполеоном", людиною, яка могла б взяти у свої руки керму держави й покласти кінець хаотичним відносинам, які на Україні починали набирати загрозливих розмірів. Це зблизило його з ген. П. Скоропадським, який в той час готувався до перебрання влади в українській державі.

Партія Хліборобів-Демократів була тоді в гострому конфлікті з Центральною Радою. Цей конфлікт загострився ще більше, коли в кінці березня 1918 р. делегація партійного зїзду даремне пробувала домогтися побачення з відповідальними міністрами уряду Української Народної Республіки і з президентом держави М. Грушевським, щоб разом обміркувати вимоги селян. У підготовці був черговий зїзд партії, передбачений на кінець квітня 1918 р. Донцов включився в кампанію проти Центральної Ради, публікуючи в київській "Новій Раді" гостро критичні статті й віщуючи неминуче падіння Центральної Ради й уряду. Деякі з тих статтей (наприклад, "Перед розв'язкою") були перекладені на німецьку мову й появились у німецьких газетах.

Хлібороби-Демократи не були єдиною партією на Україні, яка репрезентувала селянство. Більшість селян активно підтримували соціялістів-революціонерів, яких очолював М. Грушевський, а великі землевласники гуртувалися в Союзі Землевласників, який теж уважав себе за репрезентанта українського села. З приходом німців на Україну цей Союз, де переважали проросійські, старорежимні елементи, почав готувати державний переворот, встановивши зв'язки з ген. Павлом Скоропадським, як кандидатом на керівника перевороту. У зв'язку із Скоропадським були також Хлібороби-Демократи, зокрема їхній лідер С. Шемет, але між цією партією і Союзом Землевласників не було спільної плятформи, бо Хлібороби-Демократи стояли на позиціях української незалежної держави, а Союз плянував відбудовувати царську російську імперію. Готування до перевороту тривало протягом березня і квітня 1918 р. Саме в цей час із Скоропадським познайомився Донцов. Про це знайомство П. Скоропадський писав у своїх споминах, а Донцов у своєму щоденнику.

Д. Соловей, коментуючи ролю Д. Донцова в готуванні до державного перевороту, що відбувся під кінець квітня

1S9

1918 p., та в закріпленні гетьманського режиму на Україні, каже, що Донцов був насправді "в курсі справ і безперечно брав найактивнішу участь у підготуванні перевороту 29. 4. 1918 р." та "був одним з головних ідейних дорадників генералові в його заходах до захоплення влади та пропаґато-ром відповідних думок серед громадянства". Навівши деякі цитати з записок Донцова, Д. Соловей зробив такий висновок: "Все це переконує нас, що Дм. Донцов був у курсі всіх справ тодішньої акції П. Скоропадського і брав найближчу в них участь, але не схотів подати їх до загального відома. Чому? Можна тільки догадуватися. Не сподівався, мабуть, доброї оцінки тодішньої своєї ролі" (55, 45-47).13)

Знову ж П. Христюк, провідний діяч УПСР, писав ще у 1921 p.:

"29 квітня Рада (Центральна Рада) ще раз зібралася і, між іншим, ухвалила наспіх конституцію YHP. Та вже існування її було скінчене. Того самого дня німецькі генерали, використавши українських хліборобів-кулаків» яких саме привів до Києва Шемет з Донцовим прохати у німців заступництва від "сваволі" Центральної Ради, проголосили разом з інтернаціональною буржуазією України, ад'ютанта царя Миколи II, російського генерала П. Скоропадського... "гетьманом" всієї України" (44, II, 174). В. Винниченко, лідер УСДРП, описуючи гетьманський переворот, плямує партію Хліборобів-Демократів за співучасть у змові проти Центральної Ради. Він твердить, що фактичними авторами перевороту були "німецький імперіялізм" та "російська буржуазія", які скористались з допомоги Хліборобів-Демократів, партії, що "так щиро й активно брала участь в усіх гетьманських змовах, у підготуванні перевороту, в озброєнні російської офіцерні":

"Ідучи за керівництвом поміщика С. Шемета й колишнього соціял-демократа Д. Донцова, ця група з таким ретельним, самовідданим хамством гострила й подавала

•з) Всі підкреслення автора.

цо

ножа, яким було перерізано горло українській владі, й за це ні одного портфеля, ні одної посадочки не дістала" (56, 38).

Наведені цитати П. Христюка і В. Винниченка до певної міри віддзеркалюють погляди й наставлення соціялістів-рево-люціонерів і соціял-демократів до гетьманського перевороту. Про 1918 рік на Україні багато писали й багато опублікували документального матеріялу прихильники гетьманату, об'єднані в Українськім Союзі Хліборобів-Державників (пізніше в Союзі Гетьманців Державників). Проте, жодні матеріяли не вказують на те, що Донцов відіграв якусь спеціяльну ролю в підготуванні га переведенні гетьманського перевороту.

Як ми вже згадували, партія Хліборобів-Демократів, яку з ініціятиви С. Шемета заснували весною 1917 р. полтавські хлібороби й до якої пізніше приєдналися В. Липинський та М. Міхновський, почала плянувати переворот тоді, коли стало ясно, що Центральна Рада, повернувшись до влади з допомогою німецько-австрійських збройних сил, не зможе опанувати ситуації на Україні. Незалежно від того, переворот плянував і П. Скоропадський, який опирався на Союз Землевласників та допомогу німців.

Тоді, коли Донцов прибув до Києва, готування до перевороту вже було у повному розпалі й була визначена дата з'їзду хліборобів. Ставши членом партії Хліборобів-Демократів, Донцов був, очевидно, "в курсі справ", тим більше, що на сторінках української преси в Києві він пропагував конечність змін в уряді. Зустрічаючись з П. Скоропадським, він міг і дораджувати йому те, що дораджував Симонові Петлюрі незабаром після повороту в Київ: взяти на себе відповідальність за дальшу долю України, встановити сильну владу й зупинити хаос, в якому потопала українська держава.

Розвиток подій напередодні 29-го квітня 1918 р. і після того (тобто перед і після перевороту), відносини між гетьманом і партією Хліборобів-Демократів, політика гетьмана, — все це свідчить, що ні Донцов, ні Шемет, як лідер партії, не мали такого впливу на гетьмана, як дехто вважає. Врешті, про те, які люди належали до найближчого оточення гетьмана і хто разом з ним готував переворот, а потім був при владі, написав

ЦІ

у своїх "Споминах" сам П. Скоропадський. Не виключене, що доля гетьманського режиму була б іншою, коли б гетьман був справді оперся на партію Хліборобів-Демократів і пішов лінією, яку ця партія багато разів пропонувала йому. Зрештою, навіть сам В. Винниченко стверджує, що партія Хліборобів-Демократів не користувалася увагою Скоропадського в час його гетьманування. Записки Донцова кидають багато світла на атмосферу, яка панувала за влади гетьмана та й на самого гетьмана, і коли конфронтувати ці записки з іншими документами, то треба ствердити, що дані Донцова вірно віддзеркалюють стан на Україні.14)

Згадуючи про свою першу зустріч з П. Скоропадським, Донцов каже, що Скоропадський зробив на нього "дуже гарне враження" і що "говорили про політику, про партію, про пресу. Зійшлися на різкім осуді "ес-ерів", які тоді були горою в Центральній Раді та в її уряді". Донцов згадує також, що бував у Скоропадського тоді, коли він ще жив на Хрещатику (тобто перед переворотом) і після довершеного перевороту (20, 44). У Скоропадського також перше враження від Донцова було гарне, зокрема тим, що Донцов "бувши національно настроєним, відкидав соціялістичні крайности". У своїх споминах П. Скоропадський пише, що Донцов "записався також до партії Хліборобів-Демократів, але все підкреслював у розмовах зі мною свої окремі, і не такі як у всіх в партії, індивідуальні переконання. Містив він в українській пресі бойкі статті, які мені подобалися" (57, 62).

Знайомство з П. Скоропадським причинилося, без сумніву, до того, що після перевороту гетьман назначив Донцова директором Українського Телеграфного Аґенства (YTA). Крім того, Донцов був членом Політичної комісії, яку очолював О. Я. Шульгин і яка була складовою частиною української мирової делегації під проводом С. П. Шелухіна. У вступі до свого щоденника Донцов з'ясував причини, які спонукали його прийняти номінацію гетьмана. В Скоропадському він хотів бачити перш за все "нашого Бонапарта":

і«) Порів.: П. Сокоропадський, Зі споминів (57); С. Шемет, До історії Української Демократично-Хліборобської Партії (58); Д. Дорошенко, Замітки до історії 1018 року (59).

"На тлі сірої штандартности і безбарвности демо-соція-лістичного провідництва, П. Скоропадський був індивідуальністю. Дальше він мав прикмети, яких бракувало центральнорадянцям: мав в собі живчик владолюбства і звичку командування... Нарешті, мав політичну відвагу, бо, ставши гетьманом самостійної України, він зражував собі всю ту, російсько-монархічну касту, до якої належав" (20, 6-7).

Призначення на директора YTA Донцов дістав з датою 24-го травня 1918 p., а з 30-го травня вже розпочав свою працю. Характер праці уможливлював Донцову за ввесь час гетьманського режиму на Україні бути в курсі політики гетьманського уряду, втримувати постійний контакт з самим гетьманом, з членами його кабінету, з чужинними представництвами в Києві, кореспондентами закордонних газет, агенцій тощо. З тогочасних записок Донцова досить виразно видно обсяг його діяль-ности на відтинку пресово-інформаційної служби, його ставлення до окремих людей, подій та до політики гетьманського режиму.

Упродовж 1918 р. Донцов був активний у партійно-полі-тичному житті, як член партії Хліборобів-Демократів. У своїх записках він присвятив чимало уваги формі та змістові діяль-ности цієї партії. Висловлені думки кидають світло на Донцова як на політичного теоретика й практичного політика. Донцов розумів трагізм ситуації на українських землях та слабість гетьманського режиму. Він вважав, що конче треба було закріпити гетьманат, який від самого початку мав проти себе українські політичні партії і міг існувати тільки, опираючися на німецьку допомогу. Шукаючи шляхів і метод, щоб закріпити гетьманську владу, Донцов дійшов до висновку, що одинокою справді ефективною допомогою могла бути хліборобська партія, і тому в тому напрямку він звернув всю свою увагу.

"Кількакратно переконував я Шеметів і Міхновського покласти натиск на розбудову партії хліборобів на провінції; не лучитиея з політичними трупами — "ес-ефами", а тим менше з збанкрутованими хлопчиками без майбутнього — "есерами".15) Старався переконати їх перенести тягар роботи партії на провінцію, в терен, заснувати партійний орган. Було це тяжко. Уважали, що головна робота є тут, у Києві" (20, 21). Не домовившись ні до чого конкретного на форумі власної партії, Донцов поробив заходи перед гетьманом, щоб дістати дозвіл на видавання газети для селян і при допомозі цієї газети з'єднати для гетьманського режиму симпатії українських селянських мас. Така газета почала появлятися під назвою "Селянське слово", а в своєму щоденнику Донцов відзначив, що на її сторінках він пише "про аграрну політику".

"Маю на цілі, — писав він, — організувати середнє селянство під кличем гетьманської влади і парцеляції земель великих землевласників. З приводу цієї кампанії вже довелося відбивати напади з різних сторін. Моя думка — скупчити довкола ідеї гетьманщини селянство, щоб на цій силі міг опертися гетьман, а не висів у повітрі" (20, 38). Y записці за 25-е липня Донцов висловлював радість з приводу активізації Хліборобів-Демократів:

"Увечері у Шеметів на Жилянській засідання Генеральної ради партії. Організація, здається, скріплюється. Організуються хліборобські елементи на Полтавщині, Ка-теринославщині і Харківщині. Зачинаємо організувати Київщину. Завтра хочуть іти до гетьмана, говорити в справі більш національного складу кабінету" (20, 45). Проте, дальший розвиток подій не виправдав надій Донцова. На партійній конференції в жовтні 1918 р. він ще виступив з рефератом "Постулят державної незалежности України", за який на нього напала російська преса, що тоді появлялася на Україні, мовляв, йдеться про "удушение России", а через

15) "Ес-ефи" — партія соціялістів-федералістів, яка гуртувала переважно інтелігентські, ліберально настроєні кола, головно ті, які до революції належали до Товариства Українських Поступовців. їх чільними представниками були: С. Єфремов, Д. Дорошенко, А. Ніковський. "Есери" — партія соціялістїв-революціонерів, найсильніша в той час українська політична група, яку очолював М. Грушевський. В 1918 р. ця партія розкололася на фракції — праву і ліву (пізніших боротьбістів). Оцінка, яку дав цим партіям Донцов — надто суб'єктивна, тим більше, що ці партії та їхні чільні діячі відіграли важливу ролю в час революції та в державному будівництві.

декілька днів він уже писав, що "все летить стрімголов". Розв'язка наближалася з запаморочливою швидкістю. Всі намагання знайти вихід були безуспішними. 10-го листопада 1918 р. Донцов записав у щоденнику:

"Шемет і я хочемо змобілізувати всіх міністрів-україн-ців, щоб змусити їх негайно змінити політику, яку веде теперішній уряд. Здається, гетьман уникає прийняти ясне рішення: вагається між двома бігунами.  Хвиля мусить змити його. А шкода!" (20, 86). За ввесь час свого перебування в Києві в 1918 р. Донцов постійно цікавився питанням закріплення державної влади на Україні. Як бачимо з його записок, він глибоко розумів конечність зберегати правопорядок, систему й усе те, що необхідне для нормального діяння державної влади. Ситуація на Україні була якраз яскравим запереченням всіх тих принципів. Очевидно, народні маси і селянство зокрема, керуючись власним інтересом та інстинктом самозбереження, прагнули сильної й ефективної влади і, не маючи ніякого справжнього керівництва "з гори", намагалися організувати своє життя, самооборонним порядком протиставилися анархії та занархізованим революцією елементам. Все це, однак, не могло забезпечити держави, її закріпити. Для цього потрібні були заходи уряду й відповідна внутрішня й зовнішня політика.

Українська інтелігенція, що з вибухом революції перебрала у свої руки керму національного життя, не вміла, на жаль, мислити категоріями правопорядку, державної дисципліни, системи; не могла зрозуміти, що держава без відповідного апарату примусу й сили (тобто поліції та війська) існувати не може. Не було справжнього зрозуміння того, що життям держави треба керувати, що її не можна втримати тільки вірою в якийсь "автоматичний, закономірний, революційний процес", у те, що "справи якось уложаться".

Як у 1917, так і в 1918 роках йшлося про те, щоб державне будівництво поставити на реальний грунт, а не тонути в ілюзіях, в мрійництві про вселюдські ідеали тощо, в містичній прямо вірі в нашу "національну справу" і в наше "право на волю і незалежність". Ішлося про наладнання державного апарату, організацію збройних сил, господарства, про безпеку всередині і назовні. Ці питання не знайшли відповіді за влади Центральної Ради, не розв'язано їх, — як ілюструє у своїх записках Донцов і про що свідчать інші документи, — за гетьманату. Ні Центральна Рада, що спиралась на об'єднання тодішніх партій, ні гетьман Скоропадський, який ці партії загнав у підпілля, користуючися допомогою зовні, не зуміли використати тих величезних можливостей, які були на Україні після вибуху революції 1917 р. Всім цим можна пояснити глибоку погорду Донцова до українського партійно-політичного життя, до українських політичних і громадських лідерів та до всієї української тодішньої провідної верстви. Це, між іншим, вирішально заважило на еволюції поглядів Донцова в післявоєнні роки, коли йому довелось формулювати ідеологію "чинного націоналізму", а заодно визначати характер провідної верстви, ролю "ініціятивної меншости", характер і функції організації державного й політичного життя тощо. Щоденник Донцова з 1918 р. вможливлює нам грунтовніше зрозуміти підстави й стимули цієї еволюції.

Як директор Українського Телеграфного Аґенства та пресового бюра, Донцов підлягав віцеміністрові внутрішніх справ (за весь час він мав двох шефів — Вишневського й За-вадського, які займали посади віцеміністрів). Головним завданням YTA було постачати українську та іноземну пресу інформаціями про діяльність уряду й вести, відповідно до потреб, пропагандивну роботу. З доручення самого гетьмана чи окремих міністрів Донцову часто доводилося підготовляти ма-теріяли, які були або засобом вивчання ("еондажу") опінії на Україні чи закордоном, або неофіційним доведенням до публічного відома окремих проектів, чи побажань уряду (наприклад, матеріяли в справі Криму, "Юго-восточного союзу", аграрної реформи). Був ряд випадків, коли Донцов, як керівник YTA, сам ініціював публікацію матеріялів на теми, які, на його думку, були в даний час потрібні (це, особливо, стосувалося російської проблематики й українсько-російських взаємин, чи навіть політики гетьманського уряду).

Сьогодні важко оцінити, не маючи в розпорядженні документації YTA, ефективність праці Донцова як високопоставленого державного службовця, відповідального за ділянку

Ц82

інформації та пропаганди українського гетьманського уряду. Можна тільки ствердити, що ідеї, які він тоді поширював, ішли лінією інтересів української державности. Він розпоряджався потрібним апаратом і потрібними засобами, але за це мусів вкладатися в загальний плян політики уряду, що, як можна твердити на основі його записок та на основі конфронтації його поглядів, висловлюваних в статтях того часу, з генеральними напрямними політики гетьманського режиму, — не завжди йому вдавалося. Про організаційні здібності Донцова гетьман Скоропадський висловлюється у своїх споминах досить негативно. Розповідаючи про своє знайомство з Донцовим, гетьман писав:

"В часі Гетьманства я призначив його (Донцова) начальником українського пресбюро, але він не показав себе добрим організатором цієї дуже важної справи; все жалівся на всіх, а сам сотворити нічого не зумів. Пізніше в роботі я також помітив, що духове обличчя цієї людини зовсім не було таке, яке він намагався показувати при першому знайомстві. Його відношення до ідей і фактів було чисто революційне, необачне і за його націоналістичним фразерством ховалася часто проста демагогія. Одначе до самого кінця, власне за його націоналізм, я боронив його од його ж безпосереднього начальства. На другий день після падіння Гетьманства, Донцов надрукував статтю, повну найбільш різких і несправедливих проти мене випадів, але я, пізнавши його, не був цим ні огірчений, ні здивований" (57, 62).

Як бачимо, критика Скоропадського була дуже гостра. На неї Донцов зареаґував щойно у післяслові до своїх опублікованих записок (тобто у 1954 p., хоч спомини Скоропадського були опубліковані ще в 1925 p.), стверджуючи, що український переклад споминів Скоропадського (оригінал був написаний французькою мовою) був "скорочений подекуди й перероблений редактором" (тобто В. Липинським) і що оригінал "був більше в мою користь", хоч не уточнив, чим саме. Він також твердить, що П. Скоропадський "стримував, як міг, некоректні випади проти мене в гетьманській пресі" (20, 112-113). Набагато гостріше оцінив діяльність Донцова при гетьманському уряді В. Липинський, пишучи:

Ц82

"Використовуючи революційну завірюху, (Донцов) вкручується між гетьманців, одержує призначення на начальника пресового бюра, яко такий не робить нічогісінько для пропаганди ідеї Гетьманства, а навпаки: де може, своїм товаришам по службі і самій справі Гетьманській інтригами шкодить. Врешті, зраджує в найпідліший спосіб Гетьмана, написавши пашквіль, за який удостоюється високої посади в швайцарській місії Директорії" (60, ххі-ххіі).

До критичних зауважень діячів гетьманського руху на тему Донцова треба, однак, ставитися обережно, маючи на увазі той факт, що між Донцовим і гетьманцями у післявоєнні роки велася гостра боротьба. Гетьманці не могли простити Донцову "зради" гетьмана і тому намагалися змалювати Донцова у найгіршому світлі, що зокрема з особливою силою виявилося у писаннях В. Липинського. Донцов, очевидно, не залишався в довгах ані перед гетьманським рухом, ні перед Липинським, представляючи гетьманців і Липинського речниками "союзу трьох Русей" та москвофілами. Все таки, коли говорити про оцінку Донцова та його діяльности, що її дав П. Скоропадський, то в її об'єктивності не можна сумніватися: П. Скоропадський дав досить вірний образ Донцова, як доброго публіциста і пропагандиста і одночасно як не надто вмілого політичного лідера і організатора, що підтвердилося на початку 20-х років у Львові. Критика ж В. Липинського надто суб'єктивна і подиктована його конфліктом з Донцовим. На це, між іншим, вказує позитивна оцінка самої участи Донцова в гетьманській адміністрації, яку зробив Д. Дорошенко, міністер закордонних справ України за Гетьманату, пишучи, що тоді, коли національно свідомі українці відмовлялися від участи в державній роботі чи домагались "міністерських посад" — "один д-р Д. Донцов узяв дуже важну й відповідальну, хоч і не голосну посаду директора телеграфічної державної агенції YTA" (49, ч. 2, 90).

Донцов продовжував працювати при гетьманському уряді до часу проголошення грамоти про федерацію з Росією, яку гетьман опублікував 14-го листопада 1918 р. "По проголошенні федерації, — писав Донцов у своїх записках, — уважав свої відносини до гетьманського уряду за зірвані" (20, 28).,6)

Y зв'язку з новим проросійським курсом гетьманського режиму, в Києві розпочалися арешти самостійницьких елементів, і тоді Донцов також довідався про "виданий приказ... в тім числі і про мій арешт" та що "з редакції "Новосгі дня" попередили мене, що добровольці за мною шукають" (20, 90).

Є. Коновалець у своїй праці про українську революцію згадує, що він був у гетьмана вже по проголошенні "грамоти" і що після розмови він пішов "просто до Національного клюбу, де знайшов колишніх сторонників гетьмана, Дмитра Донцова, директора Української Телеграфічної Агенції, і Сергія Шемета, лідера Хліборобів-Демократів. У розмові зі мною вони також висловилися за потребу повстання. Із цим моментом стало мені ясно, що всі українські партії схилилися до тієї думки" (61, 17).

Після проголошення федерації з Росією аж до часу, коли Київ звільнили війська Директорії, Донцов переховувався перед російськими білогвардійцями, які тоді були одинокою опорою П. Скоропадського. З приходом військ Директорії в

'*) Власне тоді, після проголошення федерації з Росією, Донцов написав статтю з осудженням політики гетьмана, опублікувавши її в "Новій раді" з 25-го листопада 1918 p., тобто ще перед падінням гетьманського режиму. Про цю статтю й згадує П. Скоропадський у своїх споминах.

Про те, що за Гетьманату Донцов все таки відігравав видатну ролю, засвідчує й той факт, що він був кандидатом на міністра закордонних справ у гетьманському уряді, коли йшла мова про повну українізацію цього уряду в половині 1918 року. У довірочному звідомленні німецьких чинників в Києві подана така інформація про таємну нараду 27-го червня 1918 р. в бюрі Д. Дорошенка, тоді міністра закордонних справ: "Mann beschloss angeblich, fast alle Minister ausser Doroschenko, Wasylenko und Rzepeckij zu entlassen; als Kandidaten fuer das neuzubildende Kabinett werden genannt: Dr. DoncowAeusseres, FeschtchenkoHandel, DoroschenkoIneneres, ScheluchinJustiz, Wasylenko oder EfremowUnterricht, RzepeckijFinanzen, NikowskijHandel oder Praesidium, Porsch (soz. dem.), soil Arbeitsministerium uebernehmen". (Vertrauliche Nachrlchten, Nr. 554a, 30 Juni, 1918. Ereignisse in der Ukraine 1914-1922 deren Bedeutung und historische Hintergruende. Publikationen des W. K. Lypynsky Ost-Euro-paeischen Forschungs-lnstituts, Philadelphia, 1968, Bd. III., S. 139).

84

Київ "змора скінчилася", писав Донцов у щоденнику, 21-го грудня 1918 року.

"Багато пережилося за ці два тижні. Ночувати доводилося в ріжних місцях. Кілька разів спав у Шеметів... Від 14-го, по заняттю Києва республіканцями, Ковальський та ще дехто просили мене перебрати назад YTA і лишитися там до приходу Директорії. Знайшов там і давнього знайомого, урядовця YTA, Петренка. Тоді, перед зформу-ванням кабінету й перед приходом Директорії утворилася рада "комісарів", які мали перебрати владу по міністерствах... Був у Коновальця, в його штабі. Коли я висловив йому свої враження і думки з приводу ситуації, сказав мені, що він і Петлюра проти анархії, до повстання "сов-депів" не допустять. Рішили, що буду сходитися з ним, але таємно" (20, 91-93). Y примітці, яку Донцов зробив до свого щоденника, він зазначив: "Є. Коновалець і я сходилися таємно в ті дні, бо я стояв на проскрипційній листі Директорії, як сторонник поваленого гетьманського режиму" (20, 126). Що становище Донцова не було легким тоді, підтверджує теж у своїх спогадах В. Дорошенко:

"Ті, що були при владі за гетьмана, тепер тремтіли за своє життя... Навіть доля Д. Дорошенка була непевна, але що він був душа незлобива... то його помилувано. Гірше стояла справа з другим Дмитром Івановичем — Донцовим, що його шиї домагалися ес-ери... Донцову могло бути не з медом" (62, 2). Згідно з твердженням Д. Донцова, йому "поміг... в цій халепі полк. Є. Коновалець", уможлививши Донцову виїзд з Києва (20, 126). Донцов покинув Київ 13-го січня 1919 р.17)

Можна сумніватися, чи дійсно в політично-партійній діяльності та в праці Донцова на посаді директора YTA було

і?) Для кращої ілюстрації відносин порів. Д. Дорошенко, Мої спомини про недавнє минуле (49, ч. 4, 116-122). За інформаціями п. Марії Дон-цової, Д. Донцову допоміг виїхати з Києва Симои Петлюра, який дав йому спрямування на дипломатичну працю закордон (Записки з розмови з п. Марією Донцовою, 1969 p.). Треба прийняти, що й Коновальцеві і Петлюрі залежало на тому, щоб врятувати Донцова.

84

щось таке, що він мусів би "приховувати", як пише Д. Соловей. На основі статтей, брошур, публічних виступів та того, що про нього писали його сучасники, можна створити досить виразну картину його життя, його тодішніх прагнень та плянів. Увесь час Донцов був прихильником сильної влади в державі й "твердої руки" в політиці. Він прекрасно розумів, що без сильної влади українська держава не переможе внутрішньої анархії й не втримається. П. Скоропадський, відомий тоді як один з українізаторів окремих частин російської армії і як один з організаторів Вільного козацтва, давав підстави сподіватися, що власне він принесе порятунок Україні.

Гетьманський переворот у тодішній ситуації був своєрідною "закономірністю", і його не можна приписувати тільки затіям німців та російських монархістів. Німецькі чинники відважилися на переворот щойно тоді, коли побачили, що уряд Центральної Ради не спроможний опанувати ситуації, на чому в той час німцям особливо залежало. Змін хотів не тільки Донцов, чи члени партії Хліборобів-Демократів, їх хотіли широкі народні маси, розчаровані політикою Центральної Ради. І якщо переворот не приніс сподіваних наслідків, то вина в цьому не Донцова, як і не можна приписувати йому заслуг за самий переворот. "Співучасть" Донцова в гетьманському перевороті полягала перш за все в тому, що він, як публіцист, збагнувши вимоги й потреби часу, чітко з'ясував свої думки в публікованих матеріялах, чим безперечно вплинув на формування опінії в бажаному собі напрямку.18)

Із споминів П. Скоропадського знаємо про те, як дійшло до його ближчого знайомства з Донцовим і знаємо також, що

И) На тему ролі німецьких та австрійських чинників у поваленні уряду Центральної Ради та встановленні гетьманського режиму на Україні написав останньо О. С. Федишин, який мав змогу використати документи німецьких та австрійських архівів. О. С. Федишин висловлює погляд, що німці й австрійці рішилися на переворот щойно тоді, коли всі їхні намагання співпраці з Центральною Радою виявилися безуспішними. Контакт з П. Скоропадським був встановлений лише в квітні 1918 р. і на протязі дуже короткого часу досягнуто було погодження щодо самого перевороту. Див. О. S. Fedyshyn, Germany's drive to the East and the Ukrainian revolution, 1917-1918 (368, 133-157).

85

Скоропадському в той час відповідали думки й погляди Донцова. Коли ж до того додати, що Донцов тоді вже мав відоме ім'я в українському й чужинному світі, то чи треба дивуватися, що Скоропадський давав Донцову читати проект своєї політичної програми і навіть дискутував з ним справу перевороту?

Маючи все це на увазі, треба прийняти, що Донцов не був силою ні "за кулісами" перевороту 29-го квітня 1918 p., ні "за кулісами" гетьманського режиму протягом 1918 року. Він був, якщо можна покористуватися правильним в цьому випадку окресленням Д. Соловея, "пропагатором відповідних думок серед громадянства" (55, 46-47). Надія Донцова на те, що Павло Скоропадський буде "нащим Бонапартом", не виправдала себе, хоч для цього існували дуже догідні об'єктивні передумови. Цим останнім можна б, здається, пояснити сантимент до П. Скоропадського, що, незважаючи на все, таки зберігся у Донцова, про що він недвозначно говорить у передмові до свого щоденника. Цей сантимент можна окреслити як своєрідну тугу за невикористаною нагодою, з якою в'язалось стільки надій.19)

Після виїзду з Києва в січні 1919 р. Донцов прибув до Відня, а вже в половині лютого переїхав до Швайцарії, де виконував функцію керівника пресово-інформаційного відділу української місії в Берні, головою якої був д-р Е. Лукасевич, призначений на цю посаду ще гетьманським урядом. На новому місці Донцов продовжував політично-інформаційну роботу, яка у той час мала особливе значення з уваги на нез'ясовану ситуацію на українських землях і на те, що саме тоді відбувалася в Парижі мирова конференція, яка могла перерішити долю України. Згадуючи про свою діяльність у Швайцарії, Донцов пише:

и) Чи записки Донцова з 1918 р. автентичні? Д. Соловей твердить, що щоденник Донцова "спрепароване видання" і що "важко повірити, щоб він був так написаний ще в 1918 р." (55, 44). На нашу думку, немає підстав оспорювати автентичности записок, але треба погодитися з твердженням, що Донцов ці записки досить ґрунтовно проредагував і, як сам пише, "знищив" записки "неполітичного характеру" (20, 3). Очевидно, для дослідника того періоду нашої історії і дослідника життя та творчости Донцова було б краще мати ці записки у такій формі, як вони були зроблені.

85

"Протягом двох років (1919-21) удалося нам тоді не лише вести українську пропаганду в швайцарській пресі статтями, але й — через швайцарську телеграфічну агенцію містити в тій пресі майже щодня одну, дві чи три депеші нашого пресового бюра про воєнну акцію української армії (і повстанців) на Наддніпрянщині і в Галичині. Тим шляхом діставалися наші депеші до французької і англосакської преси" (20, 127-128).

Після падіння української держави та ліквідації українських дипломатичних станиць Донцов покинув Берн в лютому 1921 р. і повернувся до Відня, куди прибула з Копенгагену і його дружина.20) Y Відні Донцови розпочали заходи, щоб переїхати до Львова, який тоді був окупований поляками. Дозвіл на поворот до Львова Донцови дістали в січні 1922 р.21)

З того часу аж до вибуху другої світової війни в 1939 р. Донцов жив у Львові, де протягом сімнадцяти років провадив незвичайно пожвавлену й плідну публіцистичну роботу, якою здобув собі одне з видатних місць серед українських політичних теоретиків та публіцистів. Y той час він редагував "Літера-турно-Науковий Вістник" (1922-1932), "Заграву" (1923-24) та "Вістник" (1933-39), а крім того, написав та видав ряд своїх більших праць. Найважливішим твором з того періоду і взагалі з усієї творчости Донцова є його "Націоналізм", що появився в 1926 році й забезпечив йому в історії української політичної

м) Марія Донцова покинула Київ у січні 1918 p., виїжджаючи як член місії уряду УНР до Копенгаґи, де працювала у торговельному відділі до початку 1920 р. (Із записок з розмови з п. М. Донцовою, 1969 p.).

2і) Заходи перед польською владою про дозвіл на поворот до Львова базувалися на тому, що дружина Донцова походила з Галичини, отже з території під польською окупацією й мала формальну підставу до повороту. На цій основі Марія Донцова та її рідня в Галичині зверталися безпосередньо до И. Пілсудського, голови Польської держави в той час (Із записок з розмови з п. М. Донцовою, 1969 p.). У примітці до свого листування з Михайлом Тишкевичем Донцов інформує, що власне М. Тишкевич допомагав йому в заходах дістати дозвіл польського уряду на поворот до Львова, стверджуючи, що візу "удалося — м. и. завдяки інтервенції гр. М. Т(ишкевича) дістати в січні 1922" (Вістник", вересень, 1939, стор. 657).

думки місце теоретика українського націоналізму та націоналістичного ідеолога.

Ще в Берні Донцов розпочав працю над своїм першим великим твором, який закінчив та опублікував у Відні під назвою "Підстави нашої політики", незабаром перед виїздом до Львова. Цей твір, написаний під безпосередніми враженнями національної катастрофи та втрати державности, зайняв відразу помітне місце серед нашої політичної літератури того часу, зокрема літератури на цю тему.

"ВЕЛИКА ПАВЗА" МІЖ ДВОМА СВІТОВИМИ

ВІЙНАМИ

1. РОЗВИТОК ВІДНОСИН НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ ШСЛЯ ПАДІННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТИ

Роки 1917-20 були переломовими в новій історії України. Це були роки, що до найглибших основ потрясли цілим українським життям, українськими традиціями і в той же час винесли на історичну арену новий тип української людини. Цей процес відбувався незвичайно швидким темпом. М. Грушевський тоді писав: "Ми найшлися на такому історичному етапі нашого розвитку, коли процеси соціяльні, політичні — так само національні, для яких іншими часами треба було століть... розграються в границях десятиліть" (18, 148-150). Не дивно, отже, що більшість з тих, кого революція винесла на найвищі щаблі національного життя і які до того не були ні інтелектуально, ні психологічно готові, — "втратили віддих", розгубилися в повені нових подій, нової, незвичайної для них дійсности.

В. Винниченко, письменник, політичний й державний діяч, який у той час був у проводі українського політичного життя, залишив нам в своєму тритомнику "Відродження нації" клясичний образ "втрати віддиху", розгублености та політичної неготовости. До Винниченка як до письменника, політика й державного діяча, можна ставитися по-різному, але без ґрунтовнішого обзнайомлення з його "Відродженням нації" не можна суціль зрозуміти того великого трагізму доби, фактичної вартости тодішнього українського проводу й народних мас ("національної стихії") та їхньої ролі в розвитку тогочасних подій і в процесі державного будівництва; збагнути всі причини, які заважили на нашій катастрофі. Інтуїцією письменника

86

Винниченко збагаув і написав те, чого він не міг зрозуміти як політичний діяч і чому, як один з керівників національної революції, намагався протиставитися. Але Винниченко в той час не був один, і не тільки в нього було таке розуміння української проблеми й української революції.

На початку двадцятих років українська національна катастрофа була вже доконаним фактом, український народ втратив свою незалежну державу. Українські землі поділили між собою переможці, і наш народ опинився в новій ситуації, яка, як ми бачимо сьогодні, вирішально заважила на його дальшому розвитку. Основна частина українських земель підпала під панування комуністичної Росії, що стала на шлях далекосяжного в своїх наслідках політичного, соціяльного й економічного експериментування, поширивши це експериментування на всі загарбані території неросійських народів. Життя українського народу під повторною російською займанщиною, як і життя в умовах польського, румунського й чеського поневолення, мусіло розвиватися відокремлено, мусіло йти різними шляхами, тим більше, що будь-які тісніші контакти між окремими частинами розчетвертованого національного організму були неможливі.

Все ж таки навіть у таких умовах українці постійно докладали всіх зусиль, щоб не допустити до повної ізоляції якоїсь частини України, щоб зберегти духовну єдність, забезпечити одностайність і однорідність національного розвитку. В цьому особливу ролю відіграв, власне, Дмитро Донцов, який зумів свої ідеї поширити на всі українські землі, охопити своїм впливом різні прошарки українського суспільства та спрямувати розвиток його в один, виразно окреслений напрямок, не зважаючи на кордони та різні умови під різними займанщина-ми. Завдання це було не легким. Його ускладнювали специфічні обставини, в яких жили окремі частини українського народу, утруднювала атмосфера, яка витворилася серед нього після програних визвольних змагань.

Російська окупація центральних та східніх українських земель закріпилася в особливій політично-адміністративній формі, яка мала за завдання маскувати факт поневолення України.  Українська державність не була ліквідована фор

87

мально, вона була підмінена формою Української Радянської Соціялістичної Республіки (YPCP), яка щойно в 1923 р. стала складовою частиною остаточно реставрованої російської імперії під назвою СРСР. В Харкові продовжував діяти український радянський уряд, який навіть у перші роки існування YPCP втримував зв'язки з іноземними державами, де мав свої леґації; була започаткована "українізація", допускалася навіть порівняно вільна політична дискусія. Такий стан ще існував після створення СРСР та ліквідації ряду державних атрибутів YPCP. Але впарі із скріпленням більшовицького російського режиму в Москві й стабілізацією позицій відновленої російської імперії внутрі та назовні, почав збільшуватися тиск на Україну, що в найгострішій формі виявив себе під кінець 20-х і протягом 30-х років, коли YPCP стала остаточно російською провінцією, а найактивніші й найкращі українські елементи стали жертвою безоглядного терору й ліквідації.

Сповидна українськість YPCP у 20-х роках не тільки допомагала Росії притуплювати й нищити (часто навіть і українськими руками) спротив російському поневоленню, але й впливала на ставлення українців за межами СРСР до комуністичної диктатури на Україні. Незаперечним фактом є, що українські комуністи служили тоді більшовицькій системі не за страх, а за совість, "повіривши на слово москалеві". Вони зовсім не були свідомими того, що допомагають Москві закріплювати поневолення України, а собі готують загибель. Коли ж ідеться про українських політичних діячів, які ще недавно стояли на чолі відновленої української держави й керували боротьбою проти Росії, то вони у значній кількості, опинившись на еміграції, почали хитатися в своєму ставленні до більшовицького режиму.

Ця тенденція "міняти віхи" дійшла до таких розмірів, що Д. Мануїльський на першій Всеукраїнській нараді військових комуністів (серпень 1922) заявив, що радянські службовці закордоном не можуть дати собі ради з напливом прохань від бажаючих повертатися на Україну. Цей, як казав тоді Мануїльський, розклад "української контрреволюції", треба розціню

87

вати як "безперечний політичний успіх" радянської влади й системи (63).1)

На батьківщину почали тоді повертатися не тільки люди, позиція яких у політичному та державному житті України була непомітною, поверталися видатні українські провідники, які, зневірившись у реальних можливостях для української визвольної боротьби, вірили, що й в умовах більшовицької системи можна буде працювати для України. Серед тих, хто повернувся, були президент Української Народної Республіки М. Грушевський та голова уряду УНР, а згодом голова Директорії В. Винниченко.2)

1) Див. теж: М. Любченко, Чотири роки української еміграції (133, 111-129) та Далі шляхами розкладу (178, 92-111); М. Мотузка, Українська контрреволюційна еміграція (209).

2) Див. В. Винниченко, Поворот на Україну (213). М. Шаповал, провідний діяч партії українських соціялістів-революціонерів зробив такі помічення з приводу зміновіховства М. Грушевського та В. Винниченка у своєму "Щоденнику": "Кажуть, що Грушевський вже справді виїхав иа Україну. І не дарма ми йому не довіряли до кінця. Партію отруїв (мова про УПСРеволюпДоиерів), деморалізацію посіяв, примирився з во-рогом-окупантом, а ие примирився з українськими соціялістами" (214, І, 102). Там же про Винниченка: "Од Винниченка одержав листа про його переговори з більшовиками про поворот його на Україну. Він приклав мені ще й копію його листа до А. Приходька (мова про радянського консула) з 4. 5. 1925 р. на доказ, що він веде переговори з "умовами..., а не так, як Грушевський. -Бідолашні слова. Жахлива легковажність і софістичність цієї людини... Вражіння иа всіх, кому показав ці листи, було гнітюче" (214, П, 9). М. Шаповал пише теж про брошуру Винниченка "Поворот иа Україну": "Брошура паскудна і дурна. Дивне політичне убожество і разом цинізм В-ка: доводить, що тільки мети зміняти не можна, а тактику міняти можна всяко... що влада на Україні ие окупаційна! Що треба їхати "рятувати" од капіталізму і реакції. А хто заводить це все, про те мовчить. Треба приймати "факт" більшовицької диктатури. Компроміс... Безконечно глупа брошура! Все пояснюється його феноменальним цинізмом і зарозумілістю" (214, П, 32). Ще більший брак розуміння фактичної природи більшовизму виявив В. Винниченко у своєму відкритому листі "Товаришам комуністам 1 соціялістам-революціоиерам Захїдньої Бвропи та Америки", опублікованому 23 травня 1920 р. в "Аванті", в якому він публічно квестіонує леґітимність уряду УНР, мовляв, на Україні "єдиний дійсний уряд... — це уряд робітників і селян Соціялістичної Республіки Рад України". Див. Є. Оиацький, По похилій площі (122, 177-181).

88

Явище "зміновіховства" не обмежувалося тільки українцями. Воно почалося серед російської протибільшовицької еміграції, прихильників кол. царського режиму та прихильників демократичної Росії, які почали масово повертатися до СРСР. Однак, між українським та російським "зміновіхов-ством" була суттєва різниця. Для українців це фактично було визнання чужого, накиненого ворогом режиму на Україні. Росіянам же треба було тільки погодитися на новий режим, який по суті був національним російським режимом і дбав про російські національні інтереси не менше, ніж царський режим, чи режим революційного періоду, тобто республіканської Росії в 1917 році.

Прорадянські симпатії почали поширюватися й серед українців під польським пануванням. "Радянофільство" стало модою, почало належати до "доброго тону". Його почали пропагувати українські політики, літератори, науковці, журналісти тощо. На Україні — М. Скрипник, П. Любченко, В. Затон-ський та інші, на еміграції — М. Грушевський, В. Винниченко та інші, на західніх українських землях — А. Крушельницький, М. Рудницький, Ф. Федорців та інші, — всі вони по суті творили одну ідейну цілість, один фронт; вони "за деревами не бачили лісу" й пішли по лінії повної й беззастережної політичної капітуляції.3)

з) Для Ілюстрації див.: А. Крушельницький, Два націоналізми (210) та Західньо-українське політичне життя (211). Про загальну атмосферу свідчить подія у Львові у зв'язку з відвідинами у вересні 1929 p. M. Скрипника, який був там гостем НТШ та для якого НТШ влаштувало зустріч з громадянством. На цій зустрічі промовляв М. Скрипник і, очевидно, розправлявся з українською "націоналістичною контрреволюцією", засуджуючи українське державне будівництво 1917-20 pp. З присутніх на зустрічі (було понад 250 людей — провідного тоді українського активу у Львові) ніхто крім Д. Донцова та М. Стахова на цю провокацію не зареагував. Л. П. Дем'яненко у статті "М. О. Скрипник у Львові" ("Український історичний журнал", ио. 5, 1969) пише про це так: "За свідченням М. О. Скрипника не обійшлося без провокаційних випадів, зокрема, з боку редактора органу соціял-радикалів Стахова і українського фашиста Донцова. Але ніхто з присутніх не підтримав їх". На знак протесту Д. Донцов та М. Стахів покинули залю, де відбувалася зустріч. На тему галицького радянофільства 20-тих років див. також статтю А. Білинського "Радянофільство 20-тих років та його опоненти" ("Українське життя", 31. 10. 1971).

Ж89

Коли Комуністична партія (більшовиків) України, проковтнувши боротьбістів, укапістів та всіх інших попутників, які покинули національний табір, боронила російські позиції та інтереси Росії на Україні, то це з уваги на характер цієї партії (вона, як і сьогоднішня КП України, була українською тільки своєю назвою) можна було зрозуміти. Але важко було зрозуміти, чому позиції окупанта почали боронити деякі українські політичні діячі та політичні групи, в програмах яких було написано, що вони змагаються за українську самостійну державу, і яких ніщо й ніхто не приневолював боронити ці позиції. Криза української політичної думки в 20-х роках набрала широких маштабів. Вона захопила навіть ті елементи, які, наприклад, гуртувалися в Українській Військовій Організації (YBO).

Проте, створивши кризу політичної думки, політична катастрофа на Україні дала разом з тим поштовх до національної самоаналізи, до шукання нових шляхів та засобів у визвольній боротьбі. Навіть у той важкий час серед українського народу знайшлися люди й сили, які не впали жертвою "потьом-кінських сіл", не дали задурманити себе фразами й політичними утопійними концепціями, а почали шукати виходу з цього трудного становища. Ці люди почали класти основи під відродження народу в організаційній та ідейно-світоглядній площинах. Новий етап мусів початися, очевидно, від ревізії дотеперішніх поглядів, панівних ідеологій та концепцій Черговим кроком мусіло бути визначення позитивної програми діяль-ности та нової ідеології.

Такі процеси проходили на українських землях під всіма займанщинами, а також на еміграції. Без них не були б можливими ні літературна дискусія на Україні, що досягнула вершин закликом Миколи Хвильового "геть від Москви" і до орієнтації на "психологічну Европу", ні боротьба на економічному полі, що дала блискучу критику російської колоніальної політики на Україні економіста Михайла Волобуєва, ні оригінальна теорія української клясократії Вячеслава Липии ського. Без них, врешті, не можна б було думати про політичну й підпільно-революційну діяльність під всіма окупаціями.

В такому, власне, історичному контексті треба бачити, на нашу думку, іГутЗліцистичну діяльність Дмитра Донцова, що

89

в 20-х і 30-х роках досягнула своїх вершин щодо сили вислову, оригінальности думки та ідейної наснаги.

2. ідейне спрямування творчости дмитра донцова у післявоєнному періоді

Дві головні проблеми, які дають нам ключ до зрозуміння ідейного підложжя творчости Донцова повоєнного періоду, — це його становище до того, що ми в загальному окреслили б як "драгоманівський комплекс", та — становище до соціялізму, як економічної, і демократії, як політичної доктрини й практики.

Як знаємо, формативні роки Донцова припали на час, коли ідеї Драгоманова, соціялізму та демократії знаходили серед українського суспільства сильний відгомін, були панівними й фактично під їхнім впливом ішов розвиток українського національного відродження. З цими ідеями Донцов скоро познайомився, а будучи студентом, він уже став на позиції соціялізму й демократії. Проте він дуже швидко збагнув внутрішні суперечності й політично та ідейно "слабкі місця" драгома-нівського світогляду (на що, врешті, вже раніше звернув увагу І. Франко) й такі ж "слабкі місця" соціялізму, що поширювався на Україні при допомозі й за посередництвом російських соціялістів, у російській інтерпретації. Це в свою чергу перед-рішило ставлення Донцова до іншого комплексу, під тягарем якого задихалася вся Україна, а саме комплексу, що його він сам охристив "модерним москвофільством". Такий розвиток світогляду Донцова був цілком логічним, бо насправді й драго-манівство з цілим своїм ідейним багажем, і переварений у московському горнилі соціялізм і марксизм були інтегральною частиною загальноросійського комплексу, світогляду перш за все російської людини, виразом потреб та інтересів перш за все російської нації та створеної нею імперії.

Треба завважити, що до революції 1917 р. серед українців було ще дуже мало таких людей, які б, як Донцов, бачили в такому світлі й з таким розумінням проблематику українського відродження та його ідейних заложень і які так вміли б оцінити ситуацію, в якій знаходився наш народ. Ролю Донцова

90

напередодні другої світової війни можна порівняти до ролі Драгоманова в другій половині XIX ст., який спрямував українську думку на нові рейки, політизуючи українське національне відродження. Дмитро Донцов, вийшовши з тих же драгома-нівських позицій, залишив їх за собою як закінчений етап в процесі українського відродження, накреслюючи перед українським національним рухом нові перспективи, формулюючи для нього нову ідеологію. Як Драгоманов опанував своїми впливами українську людину на переломі XIX і XX століть, так у 20-х і зокрема в 30-х роках формування української духо-вости відбувалося під впливами Донцова. І один і другий відіграли в розвитку української духовости і політичної думки зокрема на окреслених етапах вирішальну ролю.

Досвід з революції 1905 р. й довоєнного періоду, війна і революція 1914-20 pp. в російській імперії, розгортання революційної боротьби і зв'язаних з нею політичних, соціяльних і культурних процесів та остаточна перемога Росії — переконали Донцова у правоті його поглядів і дали йому додатковий, незвичайно сильний доказовий матеріял для наступу на всі згадані комплекси. Одночасно, виринула конечність дати українській людині, звільненій з пут цих комплексів новий світогляд з новим і суто українським змістом.

Ця потреба примусила Донцова шукати шляхів "правди прадідів великих", "духа нашої давнини", "містики могил козацьких", а одночасно й шляхів до нових організаційних форм, як засобу в боротьбі за здійснення національної ідеї. Внаслідок цього зродилася концепція "ордену" як противаги "партії", наголошення ролі "ініціятивної меншости" як противаги "демократії", ідея "провідної і правлячої касти" як вирішального чинника національного життя, як носія "волі до життя" і "волі до влади" нації, як єдино-управненого репрезентанта та її речника, а також ідея спеціяльно інтерпретованого "традиціоналізму".

Зайнявши критичні позиції до ідей та діячів XIX і початку XX століть, Донцов пішов по лінії майже повного заперечення будь-якої вартости того періоду та його значення для українського відродження. І тут, власне, в усій широті виявилася суттєва властивість характеру Донцова, а разом з цим

91

і його метода: бачити й сприймати проблеми, факти, людей та ідеї тільки протиставляючи їх, шляхом поляризації, розподілу на протилежні табори, залишаючи між визначеними скрай-ностями, чи полюсами абсолютну порожнечу та заставляючи своїх противників і прихильників стояти на одному або другому полюсі.

На такому абсолютному протиставленні концепцій, світоглядів та ідей побудована ціла політична філософія Донцова, і тому він не випадково невтомно підкреслював, що "обєк-тивізм" в житті є "прокляттям", і не випадково постійно засуджував всіх, хто, на його погляд, "ні зимний, ні гарячий", або, як окреслив один з його епігонів — "ніяких людей". Словник Донцова не знає інших кольорів, крім "чорного" й "білого", в нього немає ніякої градації, ніяких "сірих" проміжків між тими кольорами.

"Нема на світі гіршого прокляття, — писав він, — як так звана "об'єктивність", нема більшого нещастя, як "безсторонні" й невтральні. "Об'єктивні" — ті, що бояться зайняти становище, ті, що вагаються вибрати, ті ні зимні, ні гарячі — паношаться і в громадськім житті, і в пресі, і в літературі, і в критиці. Вони не терплять нічого виразного, окресленого, оформленого. Не терплять тих, що ставлять дороговкази; що зневолюють їх — вибрати: за чи проти, зневолюють поставити кермо на певну ціль" (66, 225).4)

Пишучи на тему ролі й завдання літературної критики, Донцов підкреслював, що його розуміння критики інакше й далеке від розуміння

"так званих 'фахових критиків' чи 'літературознавців', яких інтересує не етика й естетика вірша, а його техніка й механіка, інтересує не те, чим горів поет і який нам він лишив заповіт (це — "односторонність"), але як він і які компонував сонети, до якої належав школи та які в нього словосполуки й ритми, без уваги на те, що поет тими словосполуками хотів сказати. До мого підходу є апробуючий відзив Зерова... і це для мене більше важить, ніж сотка закидів в "односторонності" так званих літературознавців,

91

які не знають, що Слово, а тим більше поезія — це містерія, яку розгадати є головним обов'язком критика" (67, 4).4)

Спостерігання української дійсности та особистий досвід тільки скріпили ці духовні властивості Донцова. Він затратив віру в можливість нормального й самостійного розвитку української людини й української нації, внаслідок чого почав пропагувати застосовування радикальних і насильних методів, з допомогою яких мало б відбутися "духовне переродження" українського народу. Все це привело його остаточно в табір речників інтегрального націоналізму й авторитаризму, тобто у той ідейний світ, який найкраще відповідав його духовній структурі.

Три твори, які написав Донцов після 1920 року, містять всю його політичну філософію й одночасно вказують, якими шляхами поступав процес його духовно-світоглядної еволюції та ілюструють той велетенський імпакт, що мав на нього період 1917-20 pp. Цими творами є: "Підстави нашої політики" (1921 p.), "Націоналізм" (1926 р.) і "Дух нашої давнини" (1944 p.). Десятки й сотки менших творів, статтей, есеїв — допомагають докладніше бачити окремі аспекти заторкненої проблеми, краще розуміти погляди їх автора, але своїм змістом вони завжди розміщаються в пляні котрогось із згаданих творів, які в той час визначають окремі етапи світоглядного розвитку Донцова у період після першої світової війни і революції.

3. ДМИТРО ДОНЦОВ І УКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛІЗМ

Розірвавши з українським соціялізмом, а відтак з українським гетьманським рухом, Дмитро Донцов станув на початку 20-х років на позиціях націоналізму і незабаром зайняв місце провідного і впливового націоналістичного публіциста. На початок 20-х років припадає також ще одна спроба Донцова активізуватися політично, тим разом в рамках виразно націоналістичної організації. Маємо тут на увазі т. зв. групу "Заграви", що гуртувалася довкруги журналу цієї ж назви

4) Всі підкреслення автора.

92

і на базі якої оформилася Партія Народної Роботи. На сторінках "Заграви" Донцов накреслив ідейні засади такої націоналістичної організації, але йому не пощастило здійснити їх на практиці. Ця чергова політично-оргаїіізаційна невдача Донцова відштовхнула його раз назавжди від будь-яких організованих форм українського політичного життя. Все таки, видвигнені ним тоді ідеї приспішили кристалізацію української націоналістичної думки і чимало допомогли у перетворенні українського націоналізму у ключовий фактор українського політичного життя.

Y зв'язку з цим треба дещо докладніше з'ясувати пов'язання Донцова з українським націоналізмом та визначити відношення Донцова до Миколи Міхиовсього, основоположника українського націоналістичного руху перед першою світовою війною та його ідеології. Йдеться про те, що в той час, коли в нас говориться про тяглість у розвитку українського націоналізму, починаючи з Братства Тарасівців, Української Народної Партії і Миколи Міхновського, то Донцов таке твердження заперечує, кажучи, що ідею і назву націоналізму на українському форумі він уперше сам виніс щойно в 1926 році, тобто у своєму творі "Націоналізм".

В огляді шляхів українського національного відродження ми вже згадували про оформлення на Україні націоналістичної ідеології на початку XX ст. Ми вказували також на місце і ролю в цьому Миколи Міхновського, автора брошури "Самостійна Україна" та організатора Української Народної Партії, першої націоналістичної організації на Україні. На думку Донцова, однак, у випадку Міхновського і націоналістичної ідеології початку XX ст. маємо справу тільки з "ідеєю самостійности, але не націоналізму"-

Що ж собою являв український націоналізм довоєнного періоду? Якою була політична філософія М. Міхновського, основоположника модерного українського націоналістичного руху? Чому Донцов в останні роки свого життя оспорив ролю Міхновського, твердячи, що не Міхновський, а він, Донцов, — "назву та ідею націоналізму... виніс на форум політичний... в 1926 році"?

92

Як ми вже підкреслювали, головною прикметою українського націоналізму, який вийшов на історичну арену під кінець XIX ст., — була його виразно самостійницька і соборниць-ка плятформа, віддзеркалена у гаслі "самостійна Україна від Сяну по Кавказ". Тодішні речники українського націоналізму ставили собі за мету боротьбу за українську державу, уявляючи її як демократичну, народоправну республіку. За своїми поглядами Міхновський та його товариші були демократами, стояли на народницьких позиціях, вважаючи, як усе тоді національно свідоме українське суспільство, що рушійною силою історичних процесів є "народ", ідентифікуючи цей "народ" з селянською клясою.

Український націоналістичний рух довоєнного періоду був рухом наскрізь демократичним, що, безперечно, мало вирішальний вплив на його ідеологію та політичну програму. Це, однак, не перешкоджало ні Міхновському, ані його товаришам стояти на самостійницьких позиціях та організувати національну боротьбу під кличем "Україна для українців".

Д. Донцов, звичайно, був знайомий з програмовою брошурою М. Міхновського "Самостійна Україна" ще в час своїх студій у Петербурзі, але для нього вона не виявилася тоді настільки переконливою, щоб він заакцептував позиції Міхновського. Міхновський і Донцов ідеологічно й організаційно стояли тоді на цілком протилежних позиціях і це Донцов яскраво засвідчив у своїх писаннях до вибуху першої світової війни. Тоді для Донцова український націоналізм був не-сприємливий, він його відкидав, публічно осуджував, закликав українське суспільство його поборювати, мовляв, ідеологія українського націоналізму противиться "інтересам українського пролетаріяту".

Свій погляд на український націоналізм Донцов змінив щойно після війни, коли сам став на націоналістичні позиції. У творі "Націоналізм" Донцов дав навіть позитивну оцінку націоналізму Міхновського, пишучи, що в писаннях Міхновського "бачимо новий світогляд, наскрізь націоналістичний і наскрізь активістичний". Хоч Міхновський, як підкреслював там же Донцов, "ще не важився розбити скорупу старих гасел", то "Самостійну Україну" він зараховував "до тих не

93

многих голосів, що рвали з провансальством, кличучи до нового націоналізму" (22, 153-154).

Y статті з 1969 р. Донцов висловив вже інший погляд на Міхновського, кажучи, що "в деяких творах (Міхновського, Бачинського) була ідея самостійности, але не націоналізму". Разом з цим він підкреслив, що "назву та ідею націоналізму в моїй книзі "Націоналізм" виніс на форум політичний я в 1926 році" (21, 2).21)

На перший погляд таке твердження Донцова мусить виглядати принаймні дивним, бо суперечність між цим твердженням і фактичним станом — є очевидна. Все таки, коли докладніше проаналізувати найновіший погляд Донцова на Міхновського і український націоналізм початку XX ст., тоді можна бачити і розуміти логічність такої його оцінки.

Справа в тому, що йдеться тут не про один, а про два націоналізми: націоналізм Міхновського і "чинний націоналізм" Донцова. Між цими націоналізмами є суттєва різниця, якої наша політична література не бере до уваги, бажаючи представити послідовність розвитку націоналізму і націоналістичної думки на Україні на протязі останнього пів сторіччя. Згідно з цим поглядом, Тарасівці, М. Міхновський, Д. Донцов, OYH, а далі цілий ряд націоналістичних авторів, розглядається як звена одного й того ж ланцюга, яких об'єднує одна ідеологія, і які себе не тільки доповнюють, але з яких кожне чергове звено є вдосконаленням попереднього. Очевидно, це також має свою логіку, але, як показує твердження Донцова, ця "логіка" не відповідає фактичному станові.

Треба згодитися з Донцовим, що він не є "продовжувачем" твору Міхновського і що його "чинний націоналізм" — це

21) Цю думку повторив Донцов на сторінках "Клича нації," де протиставляє свій націоналізм націоналізмові Міхновського (232, 5-6).

У своєму листі до Романа Сенькона з липня 1971 р. Донцов пише таке: "Наприклад, зачисляєте до націоналістів М. Міхновського, який був самостійником, але не націоналістом, бо жадної теорії цієї доктрини не дав, ні у своїй брошурі "Самостійна Україна", ні в дальших статтях. Навпаки, в програмі Української Народної Партії, ним заснованої по розпаді РУП, він в суспільнім устрої рекомендує стопроцентово соціялі-стичний" (3 непублікованих листів Д. Донцова).

93

не націоналізм Міхновського, чи Української Народної Партії з-перед першої світової війни. Міхновський був виразником українського демократичного націоналізму, який радше нагадує високорозвинений національний радикальний рух, що стремів до побудови української держави на демократичних засадах, а в соціяльно-економічній програмі стояв на соціялістичних позиціях. Донцов розвинув на українському ґрунті ідеологію т. зв. інтегрального націоналізму, відкидаючи демократію, концепцію народоправства і пропонуючи на це місце антидемократичну систему політичного й соціяльного ієрар-хізму на чолі з "правлячою кастою" як єдиного і виключного виразника національної волі. Міхновський вважав "народ" за рушійний чинник історичних процесів, Донцов твердив, що "ніколи народ", що такою рушійною силою є "ініціятивна меншість", якій "народ" мусить підпорядкуватися.

Як бачимо, концепція Міхновського і концепція Донцова

— це два протилежні образи історії, два різні світогляди, незважаючи на такі1 чи інші зустрічні, але по суті другорядні елементи.

Маючи ці всі моменти на увазі, ми розуміємо, чому Донцов відкинув твердження про те, що Міхновський є основоположником українського націоналізму і чому він цю першість застеріг виключно за собою. Це, треба припускати, мав Донцов на увазі вже тоді, коли писав свій "Націоналізм", виразно підкреслюючи, що Міхновський "ще не важився розбити ско-рупу старих гасел". Тоді, однак, він не хотів із якихсь мотивів цього твердження до кінця розвинути. Зробив він це щойно сорок років пізніше, виразно вже і справедливо заявляючи, що він, і тільки він один, є автором "чинного націоналізму" і що тільки він "виніс" цей націоналізм на загальний форум.

Це уточнення Донцова має ще додаткове значення, бо воно кидає світло на тривалий конфлікт у рядах українського націоналістичного руху, що був продуктом різного розуміння націоналізму. З одного боку, йшлося про ідеологію націоналізму, яка своїми початками сягає кінця XIX ст., а з другого

— про ідеологію "чинного націоналізму" Донцова. На протязі другої половини 30-х і на початку 40-х років переважала концепція інтегрального націоналізму, викладена Донцовим в його

94

"Націоналізмі", але вже в половині 40-х років в обличчі тодішніх подій на Україні прийшло до ґрунтовної ревізії ідейно-програмових заложень в націоналістичному русі та до переходу на позиції демократичного націоналізму, творцем якого був Міхновський.

Розглядаючи ролю націоналізму в процесі українського національного відродження на початку XX ст., а згодом у час революції і в період між двома світовими війнами та в час другої світової війни, треба мати це на увазі й не намагатися лучити воєдино двох різних форм націоналізму, з яких одна нав'язує до Міхновського, а друга до Донцова. Те, що націоналізм Міхновського мав вплив на Донцова, — це безспірний факт, який підтверджує сам Донцов. Це, однак, не дає підстави для гого, щоб робити з Донцова своєрідного послідовника, чи наступника Міхновського. Націоналізм Міхновського і "чинний націоналізм" Донцова єднає спільна назва і на цьому подібність між ними кінчається, не враховуючи, як ми вже підкреслювали, окремих елементів другорядного значення.

94

Розділ VIII.

ПОЛІТИЧНА й ВИДАВНИЧА ДІЯЛЬНІСТЬ ТА ПУБЛІЦИСТИЧНА ТВОРЧІСТЬ ДМИТРА ДОНЦОВА 20-х І 30-х РОКІВ

1. ПАРТІЯ НАРОДНОЇ РОБОТИ І "ЗАГРАВА"

Обставини й атмосфера, в якій Донцов розпочав свою працю, повернувшить до Львова з еміграції, не була ані сприятливою, ні надто обіцяючою. Тоді Донцов уже був відомим публіцистом, праці якого були предметом гострих супере-юк, захоплень і нападів. Українське громадянство було вже знайоме з його книгою "Підстави нашої політики", в якій він виразно, з властивим йому патосом, розкрив українську проблему з усіма її негативами й позитивами. Все це безумовно передрішало позиції Донцова в українському політичному й публіцистично-журналістичному світі, але й одночасно ці позиції чимало ускладнювало. З допомогою Донцову прийшов тоді Євген Коновалець, керманич Української Військової Організації (YBO), подбавши про забезпечення йому потрібних умов для публіцистичної діяльности.

Знайомство Донцова з Є. Коновальцем сягало передвоєнних років, коли вони були ще студентами. Своє знайомство вони відновили в 1918 році в Києві. В 1922 році, коли Донцов повернувся до Львова, Коновалець допоміг йому влаштуватися на працю редактора "Літературно-Наукового Вістника", а далі "Заграви".

Двотижневик "Заграва", за яким стояла Українська Військова Організація, почав появлятися з 1-м квітня 1923 p., але з уваги на своє коротке існування (1923-24) не залишив тривалого сліду в українському житті, хоч на його сторінках знаходили місце ідеї й погляди, які згодом стали власністю

ПО

українського націоналістичного руху.1) Не відіграла особливої ролі й Партія Народної Роботи (її теж називали Партією Національної Революції), в рядах якої, як і в YBO, об'єднувалися люди різних поглядів, яких єднало тільки бажання боротьби з окупантом українських земель. Партія Народної Роботи створилася з людей, які об'єднувалися довкруги "Заграви", проте вона не пішла шляхом, який Донцов пропонував на сторінках "Заграви", тобто "в напрямку ексклюзивности й самовистар-чальности, лише в напрямку єдиного фронту з іншими партіями до трудовиків включно" (75)2) Це, на думку Донцова, причинилося до занепаду партії.

Яка ж була роля Донцова у групі "Заграви" і в Партії Народної Роботи?

Загально існує переконання, що Донцов займав і в "Заграві", і в Партії Народної Роботи ключеву позицію, що він був одним з основоположників ПНР і навіть членом її керівництва. Згідно з інформаціями самого Донцова, членом ПНР він не був, а тільки мав відношення до "Заграви", будучи головним редактором цього журналу. Треба відзначити, що журнал "Заграва" почав виходити перед постанням Партії Народної Роботи. Питання нової партії напевне обговорювалося на зібраннях групи "Заграви", в чому, очевидно, мусів брати участь також і Донцов. Характер партії та її політика, однак, не відповідали поглядам Донцова, і тому не можна не вірити його твердженню, що "до ПНР (Партії Національної Революції) я не належав, я був лише редактором "Заграви", що видавала YBO".3)

1) Крім Донцова як головного редактора, в редакції "Заграви" співпрацювали Д. Паліїв, В. Кучабський, М. Матчак та В. Кузьмович.

2) Трудовики — Трудова партія, яка зформувалась на початку 20-х років з членів колишньої Національної Демократичної Партії. Незабаром ця партія розкололася на три групи, з яких одна почала діяти під назвою Партія Народної Роботи. В 1925 р. ці групи знову зійшлися і поклали основи під Українське Національне Демократичне Об'єднання (УНДО).

3) 3 листа Д. Донцова до автора з 15 листопада 1968 р. З приводу заяви керівництва Партії Народної Роботи про готовість партії творити спільний фронт з іншими партіями ("Новий Час", ч. 75, 1924 p.), Донцов

95

Групу "Заграви" і журнал можна вважати за передвісників організованого націоналістичного руху на західніх українських землях. Y першій редакційній статті "Наші цілі" читаємо, що журнал є "органом гурту людей, що не належать і не хочуть належати до жадної з існуючих партій. Єднає сей гурт те націоналістичне "вірую", яке... знає лише один абсолют — націю, один категоричний імператив — її волю до життя". Y цій статті накреслені виразні націоналістичні постуляти, що засуджують інтернаціоналістичні ідеї, пацифізм, гуманізм, еволюцію й вимагають створити у противагу до "старих партій" нову організацію, яка "зреформує наш націоналізм" і дасть українському народові нове, націоналістичне "вірую".

"Заграва" ставить собі скромні завдання. Хочемо бодай для себе скінчити раз з пануванням фрази, яка гальмує політичну творчість правих, лівих і середніх і нищить від-порність народу. Хочемо скинути з себе цю фразу... А на її місце поставити чистий національний егоїзм і безкомпро-місові інтереси кляси, на яку він спирається і яка творить в нас подавляючу більшість. Хочемо причинитися до вироблення, хоч невеликого числом, але впертого думкою гурта, який знає, чого хоче, а того, чого хоче — хоче дуже. Який бридився б компромісом, в свою ціль вносив би незахитаність і ясність, що притягає маси, а в афірмацію свого ідеалу — чисто релігійний запал, без якого ще не перемагали ні один рух і ні одна ідея" (76, ч. 1, 3-4).

писав: "Така позиція не відповідає ролі тої групки, про якої потребу я говорю. Причин еволюції ПНР ми не знаємо" ("Єдинофронтова метушня", ЛНВ (75). Марія Донцова згадує, що в їхньому домі у Львові відбулося декілька засідань з участю Є. Коновальця, О. Луцького, Д. Палієва, Д. Донцова та інших, на яких обмірковувано питання створення націоналістичної партії (Записки з розмови з п. Марією Донцовою, 1969). Про одне таке засідання інформує Володимир Бемко, провідний діяч УВО, кажучи, що на цьому засіданні з участю біля 15 окружних командантів УВО, Донцов реферував плян видавання "Заграви".' Знову ж 3. Книш у своїй історії УВО твердить, що у проводі Партії Народної Роботи "стояли д-р Дмитро Донцов, Остап Луцький, проф. Володимир Кузьмович і Дмитро Паліїв" і що ця партія видавала "Заграву" (151, 79-82). Так же ж само інформує П. Мірчук у "Нарисі історії ОУН", пишучи, що до керівництва ПНР входили С. Підгірський (голова), Д. Донцов (секретар), В. Кузьмович, Д. Паліїв та О. Луцький (188, 51).

т

Ще яскравіше ці провідні ідеї з'ясовані в статті "Чи ми фашисти?" Відкинувши твердження, що український націоналізм є "наслідуванням фашизму", Донцов писав: "тому власне, що ми стоїмо подібно як і фашизм, не на інтернаціональній, а національній плятформі, — ми не можемо бути фашистами". Національна плятформа нового політичного українського руху має спиратися на таких постулятах: а) політичне визволення має бути програмою щоденної політики; б) інтереси селянства мають переважати всі інші інтереси; в) все має бути роблене через народ та його активізацію, а не через активність клік, що користуються т. зв. легальними можливостями, або чужою допомогою; г) у відношенні до селянства інших націй і до чужих націй в загальному маємо керуватися не сентименталізмом, а здоровим національним і соціальним егоїзмом; г) перед масами хочемо виступати активно, а не пасивно плестися за ними. Український націоналізм Донцов розумів так:

"З двох головних цілей, які ставляє собі кожда не-пануюча нація: визволення соціяльного і політичного, на першім пляні ставляємо ми це останнє... Наш рух не зміняє своїх цілей у залежності від постанов тої чи іншої групи держав, ні від лінії того чи іншого мира. Він не є імпортований з-за границі і не там має свої центри. Можна унешкідливлювати його провідників, самого руху затримати — ледве чи вдасться" (76, ч. 7, 97-102).

Питання т. зв. опортуністичної й революційної тактики Донцов заторкнув у статтях "Дві тактики" й "Найвищий час". На його думку, завданням кожної політичної акції — це:

"розрушення ширших верств... поглиблення в сих верствах свідомости їх інтересів і розбурхання активного бажання і навички ставати в їх обороні... Про те, чи якась акція наближає до програми-максимум, чи віддаляє — рішає не гасло, під яким акція ведеться, не її зміст; не те, чи домагання "ближче чи дальше ідуче", лиш те, чи в даних обставинах зуміє воно пірвати маси, розворушити їх активність, поглибити в їх свідомості ідею непримири-мости їх інтересів з інтересами ворожих груп, ідеалу з дійсністю. Часом такий ефект може осягнути дуже скром-

96

не гасло, і тоді його висунення є в інтересах радикальної тактики. Часом знову "найдальше ідуче" домагання, наскільки не причиняється до активізації мас, — є одним з тих каменів, якими виложений шлях до пекла угоди" (76, ч. 8, 117-122). За визначенням Донцова, опортуністичною є кожна тактика, яка "вбиває і активність мас і їх свідомість правдивого стану речей". Виходячи з таких засад, Донцов висунув принцип акції передусім. "Політична програма ніщо, акція все",

— писав він. "Часом на позір абсурдні і нерозроблені кличі роблять дива, а найдетальніше розроблене програмове експозе

— не викличе бажаного ефекту" (76, ч. 13, 197).

Які ж повинні бути завдання націоналістичного руху і якою повинна бути його тактика?

"Ми покищо не партія, — писав Донцов у 1923 p., — ми рух. Не маємо програми, яку реалізується десь в 2000 році, з тої причини, що ми з дня на день працюємо над збудуванням того, до чого прямує наша воля і наше стремління. Наш рух є великою мобілізацією матеріяль-них сил нації. Про сю мобілізацію головно і розходиться нам. Мобілізувати щось — значить його урухомити. Без сього урухомлення моральних сил нації тратить наша течія всяку рацію існування... Воля і стремління з'являться в нації лиш тоді, коли їх збудити. Збудити ж їх можна, лише їх урухомлюючи. Навчити рухатися і думати — ось найважніше завдання дня" (76, ч. 13, 197).*) Навіть цей короткий перегляд головних думок, що їх висунув Донцов на сторінках "Заграви", показує, як він, відійшовши від соціялістичного руху (УСДРП) і не знайшовшись

4) Узасаднюючи потребу "акції" та наголошуючи її примат і применшуючи одночасно значення політичної програми чи політичної доктрини, Донцов в основному користувався прикладом і засадами італійського фашизму, який у той час уже прийшов до влади в державі. Мусоліні у своїх промовах і писаннях ще до походу на Рим в 1922 р. постійно підкреслював, що його "доктриною є доктрина чину", уточнюючи це пізніше, мовляв, "фашизм не був зв'язаний ніякою доктриною, заздалегідь опрацьованою при столику; зродився з потреби чину і був чином; не був партією, але в перших двох роках — протипартією і рухом" (77, 12).

в активнім тоді Українськім Союзі Хліборобів-Державників, з яким був організаційно зв'язаний в 1918 p., став на позиції українського націоналізму, що саме почав поширюватися та вливатися в організовані форми. У його статтях в "Заграві" ми зустрічаємося з думками, що їх він розвивав у "Підставах нашої політики", а також з думками і навіть з термінологією, яка, починаючи від появи "Націоналізму", стала своєрідним "стандартом" Донцова у всіх його писаннях. Під цим оглядом "Заграва" є переходовою ланкою між "Підставами нашої політики" і "Націоналізмом" та творами Донцова 30-х років. Не "Заграва", однак, а "Літературно-Науковий Вістник" та "Вістник" відіграли ролю основних популяризаторів ідей "чинного націоналізму" серед українського суспільства.

2. " ЛГГЕРАТУРНО-НАУКОВИИ ВІСТНИК"

Українське культурне, літературне й суспільно-політичне життя 20-х і 30-х років тісно зв'язане з "Літературно-Науковим Вістником" та "Вістником", журналами, що їх редагував Д. Донцов протягом 1922-39 років. ЛНВістник, а далі "Вістник" відіграли велику й важливу ролю в процесі формування української духовости на всіх українських землях між двома світовими війнами. Можна сказати, що українська людина тридцятих-сорокових років, головно зі західньоукраїнських земель, досі носить на собі відбиток впливу цих двох журналів з періоду "великої павзи", про яку колись писав Донцов у ЛНВістнику і головним актором якої він сам передусім був.

Починаючи видавання відновленого ЛНВістника, Донцов мав уже устійнений погляд на характер журналу й накреслену програму. Він ставив собі за завдання:

"Вирвати нашу національну ідею з хаосу, в якім грозить згинути, очистити її від сміття й болота, дати їй яскравий, виразний зміст, зробити з неї стяг, коло якого гуртувалася б ціла нація... Хочемо бути не об'єктом, але суб"єк-том історії. По досвідах останніх літ, думаємо, що маємо на те досить сили" (79, 1). Ці слова редакційної статті першого числа відновленого ЛНВістника були одночасно й програмою, і визовом тогочасно

98

му українському суспільству, що не могло отрястися від наслідків воєнної катастрофи, і яке до того підміновували капітулянтські, радянофільські тенденції. Не дивно, отже, що наше суспільство не зустріло з відкритими раменами появу відновленого ЛНВістника за редакцією Донцова. Це негативне настав-лення до Донцова як редактора ЛНВістника, вів перш за все М. Грушевський.1)

В. Дорошенко, член редакційної колегії ЛНВістника, у спогаді про відновлення журналу писав, що назначення Донцова редактором "викликало велике обурення проф. М. Грушев-ського, який уважав це за знівечення всіх тих демократичних традицій, яким служив ЛНВ попередніх років". З ініціятиви М. Грушевського появився в українській пресі протест за його, О. Олеся та Тищенка-Сірого підписами, вимагаючи усунення Донцова.

Поява ЛНВістника не подобалася й більшовикам, які теж повели акцію проти Донцова, намагаючися замінити його кимось із своїх прихильників. "В цій справі, — згадує В. Дорошенко, — львівський совєтський консул Лапчинський... робив через усяких посередників натиск на дирекцію Української Видавничої Спілки, щоб усунула д-ра Донцова й настановила іншого редактора, який повів би совєтофільський курс".

Ініціятиву до відновлення ЛНВістника дали українські військові кола, згуртовані в Українській Військовій Організації під проводом Євгена Коновальця. Вони подбали про потрібні фонди, поставивши передумову, що редактором буде Д. Донцов. Члени дирекції, як згадує В. Дорошенко, кандидатурою Донцова не дуже раділи, бо в той час він "був надто маркант-ною фігурою, і можна було побоюватися, що поява його на редакторському стільці від'ємно відіб'ється на журналі, відіпхнувши від нього багатьох громадян. На нашу думку, він

і) "Літературно-Науковий Вістник" був заснований у Львові 1898 року. Журнал появлявся у Львові у роках 1898-1906 за редакцією І. Франка, М. Грушевського й В. Гнатюка. У 1907 р. журнал перенесено до Києва t там він появлявся за редакцією М. Грушевського до 1914 р. В роках 1917-18 редактором журналу був О. Грушевський, а в 1919 — М. Зеров. Журнал перестав появлятися під кінець 1919 р.

98

був би дуже на місці як постійний співробітник журналу, а не шеф. Вдачу він мав різку, аподиктичну, неуступчиву" (80, 51-54).

Перебравши редагування ЛНВістника, Донцов мав усі можливості проявити свої редакторські й публіцистичні здібності. Фактично, за дуже короткий час ЛНВістник став перш за все форумом його власних ідей і поглядів. Визначена на самому початку редакційна колегія незабаром перестала відігравати, як згадує В. Дорошенко, будь-яку поважнішу ролю.2) "Редакційний комітет збирався тільки в самому початку. Всі члени його дуже зайняті іншими справами й, не маючи часу на редакційні наради, були раді, що є редактор, який дає раду й без них. І редактор провадив журнал по своїй волі й уподобі, одних притягаючи до співробітництва, а інших визбуваючись" (80, 53). Донцов був не тільки редактором, він був і публіцистом. Y кожній книзі ЛНВістника була стаття, огляд чи рецензія Донцова. Y більших статтях Донцов насвітлював проблеми українського життя (політичного, громадського, культурного тощо), а в менших — звертав увагу на справи, що мали таке чи інше значення. Короткі коментарі чи замітки, що, звичайно, появлялися в постійному розділі "З пресового фільму", найяскравіше виявляли гостроту пера Донцова, його вміння кількома словами по-майстерному з'ясувати суть проблеми або розправитися з опонентом.

Y ЛНВістнику, а згодом у "Вістнику" бачимо Донцова як політичного коментатора, літературного критика, автора оглядів української й чужої преси. Тут бачимо його і як політичного мислителя, який аналізує явища суспільного й політичного життя, формулює нові концепції. В кожному окремому випадку, в кожній ситуації Донцов "віднаходив" і "розкривав" щось нове й оригінальне, намагаючися знайти зв'язок даного явища з українською проблематикою в загальному,

2) Редакційна колегія відновленого ЛНВістника складалася з таких членів: Д. Донцов — головний редактор, В. Гнатюк — технічний і мовний редактор, М. Галущинський, Є. Коновалець, Ю. Павликовський, І. Раков-ський, В. Дорошенко.

171

оцінити кожний факт, кожну подію під кутом вимог і потреб української визвольної боротьби.

Ані як редактор, ні як публіцист Донцов не вагався називати речі своїми іменами чи скинути з п'єдесталу того, хто, на його думку, не гідний був на тому п'єдесталі стояти. Його засада — це "не боятися глянути правді в вічі", бо, як він казав:

"Нема в політиці помилки страшнішої, як боятися глянути в обличчя фактам. Здається в сю помилку впадають деякі наші політики, які представляють в якнайдо-гіднішім світлі баланс минулого року. Тим часом так робити негідно нації, яка хоче і вміє йти до своєї мети" (81, 172). ЛНВістник не був єдиним українським періодичним виданням, присвяченим питанням культури, науки, літератури й суспільно-політичного життя, але він був єдиним, що кидав нове світло на українські проблеми, по-новому підходив до окремих питань і по-новому їх інтерпретував. Характер, стиль, ідейна наснага, постійна свіжість і оригінальність ЛНВістника стають дуже виразними, коли журнал порівняти з іншими тогочасними періодичними виданнями, які появлялися на західніх українських землях, на еміграції та на українських землях під більшовицьким пануванням. Не треба великих зусиль, щоб побачити, що це були два різні світи, два полюси, на яких люди однієї нації говорили різними мовами. Y ЛНВістнику виразно відчувається намагання запліднити українську думку новими ідеями, поставити перед суспільством нові перспективи, накреслити нові шляхи національного розвитку. Y всіх інших періодичних виданнях — дуже виразні намагання відстояти ідеї й концепції вже пройденого етапу; навіть зустрічаються випадки оборони капітулянства перед ворогом, чи просто пропагування ворожого режиму, якщо йдеться про комуністичну публіцистику українською мовою.

Світоглядно-ідейний напрямок ЛНВістника від самого початку віддзеркалює ідеї й погляди Донцова, які він оформив, розійшовшись з соціялістичним рухом і розчарувавшись українським "неомонархізмом". Ці погляди згодом лягли в основу "чинного націоналізму", постуляти якого Донцов з'ясував остаточно у своєму "Націоналізмові" та в ряді статтей

99

і брошур, в яких він з цих же позицій критично розглядав різні явища українського життя.

За словами Донцова, ЛНВістник популяризував "політичні ідеї, проскрибовані досі в українськім провансальстві: ідеї самовистарчальности націоналізму, ініціятивної меншости (проти "народа", як джерела всякої соціяльної творчости) та ідеї національної боротьби в протилежність до ідей клясової боротьби і національного співжиття" (82, 337).

S. "ВІСТНИК" і "КНИГОЗБІРНЯ ВІСТНИКА'

"Літературно-Науковий Вістник" перестав появлятися в 1932 р, через фінансові труднощі. Українська Видавнича Спілка, як писав В. Дорошенко, відзначаючи 50-ліття ЛНВістника, "не мала потрібних фондів. Адміністрація ж була в руках людей, що провадили велике, окреме від Спілки видавництво. Це була "ахілева п'ята" журналу. Але ЛНВістник не припинив своєї роботи. Під назвою "Вістник" літератури, політики й науки він виходив далі аж до вибуху 2-ої світової війни, за цією самою редакцією, з тими самими співробітниками і за тою самою програмою" (80, 55). Завдання й цілі "Вістника" редакція журналу з'ясувала в оповіщенні про його появу:

"Вістник" не належить до жадної партії, не служить жадним партійним цілям! Його мета — переродити духо-вість нашої суспільносте, плекати культ сильної й характерної людини, одинокої відпорної сили народів, що хочуть жити повним життям. "Вістник" спалює в огні критики — доктрини вчорашнього дня. "Вістник" стягає з посту-менту чужих ідолів, що засмічують наше громадське життя, публіцистику й літературу. "Вістник" нищить головних ворогів українства — три М: марксизм, масонерію і москвофільство усіх форм. "Вістник" навчає, що життя — не вигода, не спокій, — лише безнастанна боротьба. "Віст-ник-а" головним завданням с перетопити в огні нових ідей душу народу".')

3) 3 оповістки про журнал, що була поширена серед громадянства а появою, першого числа "Вістннка" в 1933 році.

100

Як бачимо, з'ясовані цілі й завдання ідентичні з цілями й завданнями, про які писав Донцов, розпочинаючи редагувати відновлений ЛНВістник в 1922 p. І тоді, і тепер Донцов визначив, як свою основну мету, — діяти по лінії радикального психологічного переродження української людини, висловлюючи погляд, що тільки українське суспільство з новою психікою, з сильною волею, з "великою пристрастю" — зможе перемогти в змаганні за державність.

Видавництво "Вістника", зорганізоване в 1932 р. після припинення ЛНВістника, було вже приватним підприємством родини Донцових. Перше число "Вістника" появилося на книжковому ринку під кінець грудня 1932 р. з датою січня 1933 р. Дві особи причинилися до появи, а далі розбудови нового підприємства: Марія Донцова і адміністратор видавництва Михайло Гікавий. Марія Донцова, яка ще в ЛНВістни-ку виконувала різні функції в адміністрації й допомагала в редакційній частині, подбала про фінанси, використовуючи свої родинні зв'язки, а Михайло Гікавий, як добрий адміністратор, зумів з дуже скромних початків розбудувати видавництво в просперуюче підприємство.

Для того, щоб кинути більше світла на умовини, в яких Донцову доводилося працювати, редагуючи ЛНВістник, а далі "Вістник", наведемо інформацію, що була опублікована на сторінках ЛНВістника. Y третю річницю появи ЛНВістника Донцов писав:

"Відновлення в маю 1922 року. Літ.-Наук. Вістника було відважним підприємством. Відважним в кожнім відношенні: з огляду на застрашаюче обниження культурного рівня нашої громади, з огляду на фінансово-економічну кризу, нарешті, з огляду на становище на Вел(икій) Україні, яке не позволяло числити ані на передплату, ані на співробітництво звідтіля". Матеріяльні умови дозволяли "на виїмкове гонорування праць — 25 зол. від друкованого аркуша, а на редакторську пенсію — залед-ви четвертину платні порядного зецера; на пренумера-ту хоч би одного заграничного журналу видавництво не має ніяких фондів, так що в пошукуванні потрібного матеріялу редакція здана на випадок або на добру волю

100

нечисленних закордонних прихильників. Коли додати до того, що при даних обставинах видавництво не може позволити на об'єм книжки більший від шести аркушів (замість передвоєнних дванадцять), то образ того, при яких обставинах мусить працювати редакція, буде майже повний" (82, 333-334).4) Ми вже згадували, що ЛНВістник відновлено завдяки фінансовій допомозі Української Військової Організації (УВО). Великих виглядів на розбудову видавництва в той час не було з уваги на мале зацікавлення видавничими справами дирекції Української Видавничої Спілки та на погану господарську ситуацію на західніх українських землях, яка ще погіршилася у зв'язку з світовою господарською кризою. До того ж, як правильно відзначив Донцов, в Галичині не було ще більшого попиту на друковане слово, і це було причиною відносно невеликого тиражу ЛНВістника (між 800-1200 примірників).

Видавання "Вістника" опиралося від самого початку на передплатниках, зокрема тих, які до 1932 року передплачували ЛНВістник. Ввесь тираж "Вістника" протягом першого року появи не перейшов 1,000 приміників, а передплатників було всього 800. Упродовж кількох років число передплатників зрос

*) Марія Донцова розповідає, що через брак фондів Донцову доводилося відвідувати каварні, де для користування відвідувачів була чужомовна преса, і там він її перечитував. Це саме робила сама М. Донцова, готуючи хроніку, чи шукаючи потрібного для редакції матеріялу (Записки з розмови з п. М. Донцовою, 1969). Перів, також лист М. Донцової в "Америці" (11 жовтня 1969), де вона пише, що "Вістник літератури, політики і науки" у Львові був оснований грішми нашої родини" (мова про родину Бачинських). Марія Донцова згадує, що їй доводилося давати в заставу особисті речі, щоб роздобути гроші на оплаченая друку та інших видатків кожного чергового числа журналу. Скоро, однак, початкові труднощі вдалося перебороти, і видавництво почало себе оплачувати.

У видавництві "Вістника" постійно працював М. Гікавий. Йому допомагала Марія Донцова, яка на початку робила коректу. Редакційні справи були у віданні Д. Донцова. Пізніше коректорську роботу виконували Роман Паладійчук та Михайло Гоца. При експедиції журналу й >нших видань допомагали студенти, одержуючи як винагороду, безкоштовно журнал.

"Золотий" -— польська валюта. У той час — 10 амер. центів.

101

лр до 1,500, а тираж до 1,800 примірників. Y 1934 році Донцов започаткував "Книгозбірню Вістника", серію квартальних монографій, які скоро здобули популярність, про що свідчить те, що ряд окремих випусків треба було перевидавати кількома накладами. Випуски "Квартальника Вістника" досягали тиражу 5,000 примірників. Крім того, видавництво "Вістника" займалося видаванням книжок, звичайно, друкуючи їх тиражем 3,000 примірників.

Про те, хто читав "Вістник", говорять статистичні дані, що їх опрацював М. Гікавий. На кінець 1938 р. "Вістник" мав передплатників: у Галичині — 708, на Волині, Поліссі та Холм-чині — 170, на польських землях — 237, закордоном — 293. Разом було 1,405 передплатників. За своїми професіями передплатники "Вістника" поділялися: студіююча молодь високих і середніх шкіл — 315, учителі — 195, селяни й робітники — 115, службовці приватних і державних установ — 105, промисловці й купці — 100, лікарі — 90, інженери — 85, адвокати — 80, священики — 65, інші — ЗО. До читалень та різних бібліотек розсилалося разом 225 примірників.

"Вістник" поширювано також у кольпортажі. Видавництво мало своїх кольпортерів у Львові, Познані, Стрию, Чернівцях, Перемишлі, Станиславові (нині — Івано-Франківське), Луцьку, Варшаві, Вільні, Ужгороді, Кракові та в деяких менших містах, а за океаном — в Нью-Йорку та Торонто. Частина тиражу йшла до книжних палат в СРСР, до бібліотек Києва, Харкова, Москви, а також до деяких часописів та журналів у формі обміну (94, 3-4).5)

"Вістник" появлявся регулярно кожного місяця до вибуху другої світової війни, тобто шість років. Останнє число за вересень 1939 р. появилося якраз напередодні вибуху польсько-німецької війни, і тільки частина з усього тиражу дійшла до рук читачів. 1-го вересня 1939 року польська поліція арештувала Д. Донцова й адміністратора М. Гікавого й перевезла їх до концентраційного табору у Березі Картузькій, де обидва вони перебули аж до падіння польської держави.

5) Записки з розмов з М. Гікавим, Марією Донцовою та Р. Паладій-чуком, 1969-70 pp.

Ж

;. 4. ІДЕОЛОГІЧНА ПОЛЯРИЗАЦІЯ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА

З приводу третього року появи ЛНВістника Донцов зробив спробу насвітлити систему ідей, що їх пропагував та боронив редагований ним журнал. З'ясувавши тогочасні видавничі умови на західніх українських землях та схарактеризувавши українські періодичні видання, Донцов писав:

"В усім — в белетристиці, в літературній критиці, в наукових і політичних статтях і споминах редакція старалася дати вираз одній загальній ідеї, — протесту проти пасивного ставлення до оточення, чи то в натуралізмі, що схиляв голову перед фактами зовнішнього, чи в критиці, що недоцінювала "творчої здібности" критика, чи в пацифізмі, чи в ідеї співжиття народів ("федерації" і різні "солідарності" пролетаріяту, "робітничого люду", "Сходу Европи" тощо), чи в понятті краси, зрозумілого в нас як щось стаціонарне й мертве, чи в нашім провінціональнім "націоналізмі", що здобувався найвище на "волю від чого", та ніколи на "волю до чого", волю до визволення та не до влади. "Насолода риском" (Тальон), філософія "щасливого переможця" (Дж. Лондон), "влади і ґвалту" проти "кволого жаху" (автор "Останніх"), "культ твердого чину", боротьба не за "ближніх", а за "дальших", за "царство не від світа сього" (Бенуа), за свого Бога, задля волі якого варто віддати все і лишитися самому "на всі земли" (Сте-фаник), за щастя плести "вінок з польових дзвоників" — з подій: "як була, як пройшла, як греміла, як народжувалася молода епоха" (Хвильовий), — це було те "нове", що ЛНВ старався протиставити так поширеним у нас декадентським чеснотам покірного "просвітянства", що виросло в серці товченого народа-феллаха" (82, 337-338).

Ця автохарактеристика дає нам повну картину ідейного спрямування ЛНВістника за редакцією Донцова, і на її основі ми можемо зробити висновок, що він, як редактор журналу, відкидав і що приймав до друку та які автори могли розраховувати на його підтримку.

Редагований Донцовим ЛНВістник став, як ми бачили, виразником й речником "чинного націоналізму". Цей журнал

. 188

(а згодом і "Вістник") причинився до розриву з традиціями й світоглядом періоду українського відродження ХІХ-ХХ ст. і доби визвольних змагань та відповідно вплинув на кристалізацію нового світогляду, базованого на філософських засадах волюнтаризму.

Юрій Шевельов (Шерех), критикуючи творчість Донцова після другої світової війни, зокрема його останній більший твір "Дух нашої давнини", признає цю виняткову ролю Донцова в нашому житті, відзначаючи, що твори Донцова "методами вогню і заліза" випекли "великі хиби українського національного організму". А хиби ці, як писав Шевельов, були не тільки великі, але й небезпечні й "вимагали радикального лікування". Треба було довести українське суспільство "до чіткої й виразної кристалізації. Потрібне було виховання, гартування, розподіл, відмежування й розмежування. Потрібні були навіть певні крайності, щоб убрати розгойдану стихію в береги, щоб надати їй кристалізаційні форми. Ось ці завдання припали вісниківству, і воно їх на короткому етапі розвитку української духовости — добре чи погано виконувало". Що ж, на думку Шевельова, дало вісниківство?

"Вольовість, майже забуту попереднім поколінням... піднесло на високий п'єдестал... Вісниківство руба поставило питання про потребу організації. Не стихія, казало воно, а залізна організація, дисциплінована й цілеспрямована... Вісниківство руба поставило питання ворожости України і Росії. Воно показало нам, що в теперішніх обставинах між цими двома країнами неможливий жадний компроміс... воно, власне, вперше з абсолютною чіткістю провело кордон — політичний, культурний і психологічний — між українством, з одного боку, росіянством і мало-російством, з другого. Вісниківство остаточно ствердило і підвело психологічну базу під вимогу української державности... Воно остаточно викрило й розвінчало' безгрунтовність всяких автономій, федерацій тощо... Вісниківство проблему української державности з царини мрій перевело в площину практичної діяльности — це його велика заслуга... Але може найбільшою заслугою і практичним здобутком вісниківства була диференціяція і розмежування українського суспільства,  а надто  його інтелектуалів. Аморфності, розпливчастості українського суспільства з-перед 1917 року вісниківство протиставило програму своєї ідеології, виразну, до безжальности чітку... Невиразна, драглиста маса стягалася до полюсів, кристалізувалася, оформлялася, набувала певних, окреслених контурів. Кожний мусів усвідомити собі, куди він належить і чого хоче... Виділялися і визначалися люди, і ці люди бралися до координованої дії. Український світ розколювався на т а к і ні. Відгороджувалася героїка і подвиг. Поставали легенди і міти. Україна ставала на боротьбу" (78, 34-37). "Літературно-Науковий Вістник" і "Вістник" були предметом гострого критицизму, а ще частіше неперебірливих нападів з різних боків. І Донцова особистої його публікації та редаговані ним журнали критикували й нападали соціялісти, монархісти-гетьманці, демократи й ліберали, католики, радикали, західньоукраїнські комуністи та українські радянські автори.  Найбільш поширений і найулюбленіший закид, що його висували постійно проти ЛНВістника і "Вістника" (як раніше проти "Заграви") — це обвинувачення у "фашизмі" та в поширюванні "фашистської ідеології".

Головніші закиди проти ЛНВістника зводилися до таких справ: перенаголошування значення вольового елементу в суспільному, політичному й державному житті; негування розуму і пропагування іраціоналізму; пропагування "аморальности", апотеоза насильства, нелюдяности; заперечування ролі народу ("антидемократизм") і пропагування ідеї "ініціятивної меншос-ти" та перенаголошування ролі одиниць-героїв в житті народу.6) Вираховані закиди фактично становлять основні елементи ідеології, яку пропагував ЛНВістник і які для Донцова мали засадничу вагу. Тому ці закиди в оцінці Донцова були тільки додатковим підтвердженням його правоти та правильности

«) Див.: "Тризуб" (85, 3-9) і С. Наріжний, Відповідь 'Тризубові" (86, 554-559). З подібною критикою зустрічаємося на сторінках католицького журналу "Дзвони" (176). Тому, що тематично всі ці закиди в'яжуться з ідеологією "чинного націоналізму", розглянемо їх докладніше при обговорюванні твору "Націоналізм".

Ж

обраного ним ішщху, 3 цими ж- дакидзлш виступили також критики "Націоналізму", а окремі критики Донцова .повторюють, дх ще й дось

На сторінках ЛНВістника-і "Вістника" Донцов досить часто реагував на ці закиди. Одна з таких відповідей заслуговує на окрему увагу, бо в ній Донцов, відповідаючи своїм критикам, досить грунтовно з'ясував погляди на завдання критики, на ролю літератури й культури, тобто уточнив ще раз у прямій формі свої провідні ідеї, якими він керувався у своїй творчій та редакторській роботі.

"Естетичні погляди ЛНВ-ка, — писав Донцов, — зфор-муловані в цілім ряді оригінальних і перекладних статтей, присвячених як теорії літературної критики та її завданням, так і розгляду творчости поодиноких наших і чужих авторів. ЛНВ... накреслив нові завдання, які має ставляти собі критика, нарешті, вказав шлях, яким має йти наше письменство, шлях на Захід. Всі статті на сі теми дібрано під одним і тим самим кутом погляду, так само як майже всю белетристику. Щоб не закидали сій праці ЛНВ-ка, в ній був свій стиль, своя напрямна (без якої неможливо виховання суспільности), і як раз се стягнуло на ЛНВ незадоволення наших "критиків"... Для нас критика має творче ставлення до мистецтва... Для нас... нічого не варта була критика, яка розкладала твір на дрібні кусники, що їх бачила лише ота "дрібна критика". Для нас і критик і творець є "однобічні", обидва пристрасні, обидва несправедливі і необ'єктивні... ЛНВ висунув і боронив свій критерій краси. Гарним є те, що підносить "життєвий настрій", що випростовує, не розслаблює душу. Гарним є ностальгія не за щастям, лише за розростом і перемогою, за тим, що "інтенсифікує життя" (Шальда). Се був наш критерій, з яким ми підходили до оцінки нашої літератури і чужої... ЛНВ дав своє, відмінне від дотеперішнього розуміння Шевченка, Лесі Українки, Стефаника, Черемшини. Чи збили зі своєї точки погляду — сі погляди наші "критики"? Запропонували свою, протилежну нашій, синтезу? Ніколи в світі!" (87, 64-66).

В іншій площині та з іншою метою критикували ЛНВістник і Донцова українські більшовицькі автори.7) Y 20-х роках між ЛНВістником і українською пресою в YPCP розвинувся був досить широкий "діялоґ", який є цікавим показником того, як отінювали ролю ЛНВістника, а зокрема писань самого Донцова більшовицькі партійні чинники, погоджуючися на такий "діялоґ" та доручаючи окремим авторам чи навіть цілим колективам, письменників і критиків на Україні відповідати редакторові ЛЦВістника. Важливіші матеріяли появилися були на сторінках "Червоного шляху", "Пролетарської правди", "Шляху революції", "Більшовика України", "Вістей" та в окремих монографіях (наприклад, В. Поліщука "Пульс епохи", "Десять років української літератури 1917-1927" за редакцією С. Пили-пенка та ін.).

Більшовицьким авторам ішлося перш за все про те, щоб натаврувати Донцова як "теоретика українського фашизму" (що також робили західноукраїнські та емігрантські автори різних напрямків), змалювати його в очах українського громадянства YPCP як речника "найчорнішої реакції", ставленика іноземних "імперіялістичних кіл", які, мовляв, готують поневолення "української радянської держави". Радянські офіційні чинники належно дооцінювали вплив ідей ЛНВістника на молоду інтелігенцію на Україні, зокрема на "пролетарських"

і) Це теж стосується українських комуністичних авторів за межами тодішньої Української РСР, які публікували свої праці у таких галицьких журналах як "Вікна", "Наша правда", "Нова культура", "Нові шляхи", З критикою Донцова та редагованого ним "Літературно-Наукового Вістника" виступали В. Бобинський, Я. Ґалан, С. Тудор, але ні один з них не спромігся на справді серйозну критику. Тудор, наприклад, у своїй "крити-ці" обмежився до такої "оцінки" Донцова: "Є щось із тетері в цьому запаленому пррпаґаторові українського фашизму, щось із того птаха-глухана, що, затягнувшись своїм співом, губиться в його переливах, що глохне і сліпне в ньому иа все, що діється довкруги, на фактичне, на минуле, на себе самого в фактичному й минулому. З таких оглохнень і осліплень щодо фактів, щодо себе самого, складається вся будівля теорії націоналізму Донцова, всі ті "потьомкінські села" націоналістичних аргументацій, що можуть осліпити того, хто дивиться на них з побожної віддалі" (205, 336-337).

письменників і тому намагалися всіма силами ці впливи зне-шкідливити.

Пізніші події в YPCP, кривава розправа режиму з політичними й культурними діячами України 20-х років та справа Миколи Хвильового — розкрили всю ширину й глибину впливів ЛНВістника та писань Донцова на Україну в умовах більшовицького поневолення. Жодні адміністративно-полщійні заходи не могли зупинити проникання націоналістичних ідей і перешкодити їм впливати на формування духовости української людини навіть в умовах комуністичної диктатури. Все це дало Донцову привід написати, що ЛНВістник став

"дійсно органом цілої України, до голосу'-ЛНВ-ка прислухається ціла емігрантська преса і зазбручанська (гл. статті в "Червоному шляху", "Вістях", книги Зерова, До-рошкевича). Незважаючи на абсолютно несприятливі обставини, удається редакції підтримувати хоч який безпосередній контакт з культурним життям Заходу через своїх кореспондентів і прихильників в Італії (Онацький, Лило-вецька), Бельгії (Андрієвський), Франції (Яремченко), Німеччині, а в останні роки і на Вел(икій) Україні" (82, 338-339).

Реакція більшовицьких чинників була незвичайно гостра й затяжна і вона фактично продовжується до сьогодні. Дискусія з Донцовим, без уваги на тенденції, звичайно була річева й на відповідному рівні, що до деякої міри відрізняло позитивно цю критику від критики на західніх українських землях чи на еміграції. Це, між іншим, завважив Донцов, відповідаючи своїм критикам:

"Ми чекали дискусії на зачеплені в ЛНВ теми і дочекалися їх, — але лише за Збручем. В Галичині ж — пропаговані нами нові теорії критики стрілися лише або з мовчанкою, або з напастливою лайкою "професіоналів", отих "мертвих душ", отих "об'єктивних" критиків, які об'єктивність плутають з повним браком власного смаку, а критику — з хронікарським звітом" (87, 65). Валеріян Поліщук, критикуючи М. Хвильового і неокля-сиків, писав, що "романтики тягнуться до донцовського ґрунту", і внаслідок цього виникло питання, чим має кормитися

105

пролетарська література й хто її має вести? Чи має в цьому змаганні, — запитував Поліщук, — виграти "літературна лінія українського фашизму" на чолі з Донцовим, теперішнім ідеологом "Літературно-Наукового Вістника"?

Критикуючи статтю Донцова "Українсько-совіцькі псевдоморфози", В. Поліщук намагався доказати шкідливість впливу Донцова на дальший розвиток української "радянської" літератури. "Це був би для Донцова Великдень", коли б в цій літературі перемогли романтизм Хвильового і неоклясицизм Зерова, писав Поліщук, закликаючи до протидії й нагадуючи, що "література — це не розвага, це не тільки шукання форм, а й політика" (88, 105).

Ще різкіше заманіфестована була реакція у колективному "Листі до редакції" журналу "Життя і революція" за підписами Б. Антоненка-Давидовича, М. Івченка, Г. Косяченка, Є. Плужника, Д. Фальківського. Ця реакція українських письменників в YPCP була зумовлена статтею Донцова "Невільники доктрини" (89). Метою згаданого листа було заперечити твердження Донцова, мовляв, він "аналізуючи наші та групи харківських письменників твори, характеризує нас як саму "душу комуністичної еліти" на Україні, що в її грудях бореться українська стихія із зовні накинутими нам більшовицькими доктринами", що ми "розгублені, роздавлені, знеохочені, зневірені, заражені сумнівами... розчаровані в своїй "інтелектуальній вітчині" Росії, розчаровані між російсько-більшовицьким молотом і українсько-національним ковадлом" (90).

На загрозу з боку ЛНВістника та Донцова вказували у своїх статтях провідні діячі КП(б) України. Критикуючи М. Хвильового за його гасло орієнтації "на психологічну Европу", П. Любченко писав у статті "Старі теорії й нові помилки", що з такими гаслами "можна попасти в обійми до фашиста Донцова", який "виявив себе кращим "марксистом", ніж Хвильовий. Він зрозумів вартість гасел, навіть коли вони даються сьогодні тільки на літературному фронті... Донцов краще за Хвильового розуміє, що політика, економіка й культура неподільні" (177, 92).

Політбюро ЦК КП(б) України схвалило у вересні 1926 року окрему постанову про "політику партії в справі україн-

105

ської художньої літератури", у якій м. ін. стверджується такеі. "Останніми часами... за кордоном Радянської України серед українських письменників фашистського націоналістичного табору складається похід на літературному терені проти соціялістичної України в спілці з фашистською Польщею. Відблиски цього виявляються й у літературі на Радянській Україні... Ці антипролетарські течії відбилися в роботі українських буржуазних літераторів типу "неокля-сиків", не зустріли опору й навіть були підтримані деякими попутниками й "Вапліте" на чолі з Хвильовим та його групою" (177, 117).») Дискусія з ЛНВістником, а відтак з "Вістником", її характер, зміст та засяг, — має свою чималу вимову. Ідеї, що їх пропагував Донцов на сторінках цих двох журналів, знайшли широкий відгомін серед українського суспільства під усіма займанщинами й дали поштовх до переломових історично-духовних та світоглядних перемін. Вони лягли в основу світогляду нової української людини, дали початок формуванню її нової психології. Цього був свідомий Донцов, який писав, відповідаючи своїм критикам:

"Ідеї, що проповідує "Вістник", — се ідеї нашої доби. Над якою тронує "філософія мілітанс", не філософія "мира і тишини". Добп конфлікту між "пуританами" і непурита-нами, не їх синтеза. Доба людей віри, "п'яних своїм Богом" і суворих, не поблажливих до "безбожників", не "людяних". Доба, до якої доросли лише ті, що несуть в собі "абстрактний динамізм", люди "готового гасла", люди раси. Люди

*) Про вплив Донцова на формування української думки у підбільшо-вицьких умовах цікаві завважений зробив Ю. Бойко у своїй праці "На головній магістралі", де подає факти зацікавлення й знайомства з творами Донцова й редагованими ним журналами, зокрема коли мова йшла про Г. Косинку та М. Хвильового (91, 69 і 123-125).

Порів. також: О. Ган, Трагедія Миколи Хвильового (92); Р. Гармаш, Трагедія М. Хвильового — трагедія нашого покоління (93); С. Николи-шин, Культурна політика большевиків і український культурний процес (179) і того ж автора: Націоналізм у літературі СУЗ (180; з новіших студій >— R. Olynyk, Literary and ideological trends in the literature of Western Ukraine 1919-1939 ( 336, 79-126).

Ш

адекватні своїй тяжкій, твердій епосі. Не еклектики, не полатайки, не Люди конюнктури, не словоблуди з голосними фразами і з порожньою головою. Між тими двома породами людей — нема компромісу і не може бути" (83, 606). На сторінках цих журналів Донцов розвивав та теоре-. тично обґрунтовував засади "чинного націоналізму", коментуючи та оцінюючи одночасно з цих позіщій суспільно-політичні та культурні явища в українському житті. В такому контексті Донцов дуже помітно впливав на формування ідеології українського націоналістичного руху. Історія розвитку програмових засад Організації Українських Націоналістів, спершу як єдиної політичної формації, а пізніше з кількома відгалуженнями, — кидає чимало світла на те, яку ролю у цьому процесі відіграли редаговані Донцовим журнали та наскільки пропагована ним ідеологія виправдала себе в житті.

Інший аспект публіцистики ЛНВістника та "Вістника", якому критики присвячували не менше уваги, — це її гостро протиросійське спрямування. Обидва журнали вели боротьбу з усякими російськими впливами, скеровуючи увагу українського суспільства на інші, духовно ближчі йому джерела культурних цінностей. Донцов ніколи не втомлювався переконувати українське суспільство про російську загрозу та її розміри, постійно нагадуючи, що "російська сирена грає на найменш відпорних струнах нашого серця. Вона небезпечна, гарна, зваблива — особливо для безхребетної слов'янської душі. А недобре лишатися задовго в її обіймах: вони гюзм'якшують мозок, знесилюють м'язи, збезвладнюють волю... Не визволимося політично, поки не визволимося духово" (84, 78-79).*)

** *

Одинадцять річників "Літературно-Наукового Вістника" і шість з половиною річників "Вістника", що появилися про

9) На непримиренний антиросіянізм Донцова звернув, між іншими, увагу польський публіцист Маріян Здзєховскі, пишучи, що Донцов "проводить упродовж років безоглядну боротьбу з москвофільством, проводить її з фанатизмом, внаслідок чого він не може в своєму засліпленні добачити в російській літературі навіть того, що є велике, гарне, добродійне" (305, 197).

гягом 20-х і 30-х років, уможливили Донцову поширити свої впливи та прищепити свої ідеї відносно широким колам нашого суспільства, зокрема на західніх українських землях. В орбіті його впливів були і старші, і молодь; інтелігенція, селяни і робітники. Сьогодні, з перспективи кількох десятків років, треба лише дивуватися, що цього успіху Донцов досягнув, маючи до розпорядження журнал, який своїм тиражем не перевищував 2,000 примірників. Успіх його полягав в тому, що в своїх писаннях він зумів дати відповідь на вимогу доби, відповідь, що йшла впарі з бажаннями, потребами й сподіваннями широких народних мас, відкривала перед ними нові обрії, вказувала на шлях, яким повинна прямувати нація, щоб досягнути визначеної мети.

107

Розділ IX.

ДРУГА СВІТОВА ВІЙНА І ДІЯЛЬНІСТЬ ДМИТРА ДОНЦОВА НА ЕМІГРАЦІЇ

В 1939 році Донцов змушений був перервати свою редакторсько-видавничу діяльність, що зосереджувалася біля "Вістника", й залишити Україну. Після нелегких воєнних і післявоєнних років він поселився в Канаді, де продовжував працю публіциста до останніх днів свого життя.

Останнє число "Вістника" появилося з датою за вересень 1939 року. Як тільки розпочалася німецько-польська війна, польська поліція арештувала Донцова 2-го вересня 1939, і до падіння Польщі він сидів у концентраційному таборі в Березі Картузькій. Вийшовши на волю, він не міг повернутися до' Львова, бо в той час західні українські землі вже були зайняті більшовиками. Щоб не попасти в руки НКВД, він відразу переїхав на Захід. Спершу він був в Данцігу, а згодом в Берліні, де проживав до літа 1940 року. В Берліні йому довелося мати справу з німецьким Ґестапо через донос А. Севрюка про його, нібито польонофільство.1) Донос базувався на книзі Донцова "Підстави нашої політики". Вияснивши цю справу, Донцов рішив покинути Берлін і, користаючи з запрошення проф. Ю. Русова, переїхав у Букарешт, де тоді проживала родина Русових. Коротко Донцов побував теж у Кракові.

У Букарешті Донцов відновив свою, на цей раз дуже короткотривалу, видавничу діяльність, публікуючи журнал "Батава".2) Саме тоді він також розпочав правдо над твором

1) А. Севрюк, відомий діяч визвольних змагань; на еміграції в Берліні співпрацював з чужими розвідками.

2) Журнал "Батава" почав появлятися в Букарешті, Румунія, иа початку 1941 року. Згідно з пляном Донцова, це мав бути "журнал національного традиціоналізму".   Перше число цього журналу появилося

"Дух нашої давнини", що появився в 1944 році. У Румунії Донцов проживав до половини 1941 року. З вибухом війни Німеччини з СРСР він припинив видавання "Батави" й повернувся до Берліну, а звідтіля переїхав до Праги. На переломі 1943/44 Донцов побував востаннє у Львові. У Празі Донцов був співробітником дослідної установи для справ Східньої Европи, яку очолював з доручення німецького уряду професор Карлового університету в Празі Ганс Йоахім Баєр, автор відомої праці "Доля поляків". Тоді ж Донцов публікував свої статті в німецьких періодичних виданнях.3)

Капітуляція гітлерівської Німеччини застала Донцова в Празі. В 1945 році, після звільнення Чехословаччини від німців, Донцов виїхав до Німеччини, де коротко перебував на американській окупаційній зоні, а далі під кінець 1945 року переїхав до Парижу, де перебував до половини 1946 року. Становище Донцова було тоді важке й небезпечне через намагання більшовиків дістати його в свої руки як "воєнного злочинця". До речі, Донцов був у списку воєнних злочинців,

циклостилевим способом, а ч. 2-3 за березень-квітень 1941 р. вже було друковане. Наступне і останнє число "Батави" появилося, як Інформував Донцов, за травень-червень 1941 р. У "Батаві" Донцов почав розвивати свою вже модифіковану теорію "правлячої касти" та "традиціоналізму", якій присвятив відтак чергову свою більшу публікацію "Дух нашої давнини", що появилася в 1944 р. Про нове спрямування у Донцова в тому часі вказує той факт, що на обкладинці "Батави" немає емблеми з головою вовка, відомого знаку "Вістника", яка наче символізувала характер ідеології "чинного націоналізму" з періоду 30-х років. Замість цієї емблеми в "Батаві" поміщена емблема, на яку складаються козацька шабля та гусяче перо до писання, на яких спирається княжа відзнака з хрестом, символи "традиційної України" та таких прикмет "правлячої касти'', як "шляхетність, мудрість і мужність". У "Батаві", крім самого Донцова, були друковані статті Юрія Русова та Наталії Ґеркеи-Русової.

3) В статті "Емігрантські і совєтські марксисти проти націоналізму" Донцов твердить, що після 1939 року він "у націстській пресі не писав, писали в ній інші..." (46, 8). Насправді було не так, бо статті в німецькій пресі він друкував (див. бібліографія). Про співпрацю Донцова в німецькій пресі 40-х років пише також С. Наріжний, відзначаючи в своїй книзі про українську еміграцію, що Донцов у "1941 році співробітничає в берлінській пресі". Цю інформацію подав Наріжний на основі даних, одержаних від Донцова (145, 314).

виготовленого в СРСР з метою захопити якнайбільше число людей, відомих із своєї протибільшовицької діяльности. Відомо, що більшовицькі репатріяційні місії в Західній Европі, зокрема в Німеччині, розгортали тоді широкі лови на людей, і тому не дивно, що Донцов намагався якнайскорше покинути окуповану Німеччину, де ті місії вільно розпоряджалися і мали повну підтримку від західніх альянтів. Не надто безпечно було тоді й у Франції, тому Донцов, за допомогою Українського Бюра в Лондоні, яке очолював тоді Святослав Фроляк, переїхав до Великої Британії. Побут Донцова у Великій Британії теж був короткий. Незабаром він одержав дозвіл на виїзд до СІЇЇА, куди він переїхав. В 1947 році він покинув СІЇЇА і переїхав до Канади, де проживав до своєї смерти.4)

В Англії Донцов редагував газету "Український клич". По переїзді на північноамериканський континент продовжував публікувати свої статті в різних газетах і журналах ("Америка", "Український робітник", "Гомін України", "Вісник", "Визвольний шлях", "Українська трибуна", "Шлях перемоги", "Голос Православного Братства" тощо). Деякі статті появилися також англійською та німецькою мовами. Як видно з переліку газет та журналів, Донцов публікував свої статті у виданнях, які стоять на позиціях, чи що є офіційними публікаціями 34 ОУН (за виключенням "Америки", "Українського робітника" і "Голосу Православного Братства").

За час свого перебування в Канаді Донцов перередагував і підготував до друку ряд попередніх своїх публікацій з 20-х і 30-х років. Ці збірки включають і поважне число статтей Донцова з післявоєнного періоду.

«) У зв'язку з заходами Донцова дістати дозвіл на в'їзд до США, не від речі буде згадати його листування з українсько-американським Комітетом допомоги українським науковцям-емігрантам. Прохання Донцова про допомогу цей Комітет відкинув, а в листі, за підписом проф. M. Чубатого, подана Донцову "порада", що він "в той час (не повинен) старатися приїздити до Спол(учених) Держав", бо, мовляв, "це лежить і у Вашім приватнім інтересі, і в громадськім національнім" (лист з 17 липня 1947). Таке становище згаданого Комітету було зумовлене переконанням у, нібито, "фашистському минулому" Донцова.

108

У Канаді Донцов деякий час (1949-52) працював викладачем української літератури в Монтреальському університеті, але найбільше уваги він все присвячував публіцистичній діяльності. Протягом останніх двадцяти років він опублікував значне число статтей, що тематично охоплюють різні аспекти українського політичного й культурного життя. Під кінець 40-х років у Канаді робилися заходи зорганізувати видавництво й окремий журнал для Донцова (П. Штепа, В. Вой-наровський). С. Фроляк, будучи від 1946 року в постійнім контакті з Донцовим, переговорював з ним у справі редагування проектованого тоді нового націоналістичного тижневика, що згодом появився в Торонті під назвою "Гомін України". ' Цю пропозицію Донцов відкинув.

Ставлення Донцова до окремих питань, пов'язаних з проектованим видавництвом, кидає цікаве світло на його тодішні погляди. Своє становище він з'ясував у листі до С. Фро-ляка.

"...Я ще раз докладно обдумав Вашу пропозицію і тепер можу Вам остаточно зформулювати мої думки. Якого б характеру газета чи журнал не був, його завданням повинно бути формувати — в нинішнім хаосі — політичну думку читачів. Для цього ті, що беруть активну участь в газеті, повинні мати однодумність в своїх політичних переконаннях. Ви ж певно теж не можете собі виобразити, щоб виданням займалися люди ріжних переконань. Тим часом і з розмов, що я мав в Тор(онті) і з "Слова" С. Бандери, і з часописів та заяв його організації я бачу, що між нами заходять поважні ріжниці в думках. На жаль, засадничої натури. Ваша група5) стоїть за кооперацію з існ(уючими) укр(аїнськими) середовищами і партіями, я, навпаки, уважаю, що ті середовища в переважаючій частині згнилі, кооперація з ними політично ні до чого не доведе, а Вашу групу лише розложить. Ваша група за "проникання", за "опанування" тих середовищ, я ж уважаю, що таке "опанування" кінчиться тим, що ті середовища опанують вас — це слїдно і на канадійському

') Мова про ОУН(б).

т

грунті і на еміграції в Німеччині, це слідно в заявах Вашої групи. Ваша група вважає, що кооперація з соціялістами, радикалами, мельниківцями, УНРівцями є річчю корисною для визвольної боротьби, — я ж уважаю цю кооперацію за шкідливу для успішности тої боротьби. Ваша група уважає, що "мусить устати міжгрупова боротьба", я ж уважаю, що вона не може устати і що від всього гнилого в нашій суспільності треба відсепаруватися. Певно, потрібна "концепція всіх сил до самостійницької акції", — але яких? Лише самостійницьких, не всяких. Ваша група вважає, що "поділ на два протилежні табори" недопустимий, я уважаю, що він конечний і неминучий..."

У цьому ж листі Донцов підкреслював, що для нього важливий і формальний бік справи:

"А, як я Вам говорив вже, я не міг би бути редактором якоїсь політичної групи. Тим більше, як бачите, між тою групою і мною заходять досить значні політичні дивергенції... Ось чому я і настоював ввесь час, щоб газета була апартійна, цебто а-групова, не стоячи на плят-формі жадної політ(ичної) групи, лише націоналістична, не засмічена жадними занесеними з чужих і ворожих ідеологій — думками. І ще одне — про що я Вам не казав, бо думав, що це само собою розуміється, але тепер мушу сказати: по "Вістнику", який дав мені Коновалець для редагування, по "Заграві", по "У(країнському) Кличу", — я не міг би редагувати органу не сам, а з ред(акцій-ною) колегією. Бо це ні до чого позитивного не довело б при хитливості думок моїх любих земляків... Ось всі ті причини до купи, які — на жаль, пишу щиро "на жаль" — не позволяють мені остаточно рішитися прийняти Вашу пропозицію. Я цього дуже жалую, і з огляду на мій безробітний стан, і з тої причини, що знаю, що коли б я дійсно міг мати до редагування націоналістичний журнал чи газету, то — хоч вона б і не було партійна — спричинилася б до скріплення захитаної з усіх боків націоналістичної думки, могла б в ідейний хаос, в якім

109

тоне наш загал, внести, як перед війною, якесь просвітлення, а може навіть і дати деякі дороговкази".*) Питання журналу під редакцією Донцова, без прямого пов'язання із 34 ОУН, піднімав також С. Бандера, знаючи, що це єдина можлива форма для того, щоб Донцов зміг суціль себе проявити. Y листі до Д. Чайковського С. Бандера писав, що це питання було предметом дискусії проводу 34 OYH і що всі "погодилися, що одинокий був би змисл, щоб це був журнал Д. Д(онцова), так як колись".

"Отже, він сам редактор, жадної від нас редакційної колегії. Він добирає співробітників і рішає в тому сам. Він сам встановляє зміст, лінію, напрям. Не можна б в тому йому ставити вимог, тільки одне застереження ми мусіли б поставити: щоб не було в журналі атакування краєвої роботи, персональних атак на людей в краю, а полеміка на ідеол(огічні) теми, напр., з писаннями в краю, повинна мати уважливий, річевий тон і бути адресована до тез; думок, а не до видань і авторів. Це застереження треба б Д. Д(онцову) подати в делікатній формі. Можна рахувати на те, що Д. Д(онцов) сам вдержить відповідну межу в критичному ставленні до деяких проявів і потягнеш, нашого руху. Для руху буде корисною доброзичлива критика з позицій принципового націоналізму, незв'я-заного з умовинами і потребами діючого політичного руху. Але з другого боку, Д. Д(онцов) не може денервуватися.

*) Непублікований лист до С. Фроляка, 1 листопада 1948. Підкреслення в листі.

Треба відзначити, що Донцов все таки погодився співпрацювати в тижневику "Гомін України", який почав появлятися в Торонті під кінець 1948 року за редакцією автора цієї праці. Донцов виготовляв статті для літературної частини газети, а теж писав на політичні теми. Ця співпраця продовжувалася на протязі 1949 року і тоді Донцов проживав у Торонті. В тому ж часі він близько співпрацював з газетою гетьманського напрямку "Українським робітником" (теж в Торонті), яку редагував тоді проф. Юрій Русов, близький приятель Донцова. Під кінець 40-х років та на початку 50-х Донцов виступав з публічними доповідями для українського громадянства в Канаді. Під кінець 50-х років Донцов близько співпрацював з новозаснованою Спілкою Визволення України в Канаді, яка опублікувала декілька його брошур.

коли не всі його проповіді в нас реалізуються. Коротко — щодо ред(агування) і змісту — це мав би бути незалежний журнал Д. Д(онцова)".7)

Незважаючи на всі заходи й на переговори, цього пля-ну, як і всіх попередніх, що мали відношення до Донцова, не можна було здійснити. Донцов обмежився до співробітництва в журналах і газетах, які, до певної міри, були йому світоглядно близькими, що, як видно з його листування, він уважав ще за найкращу розв'язку. "Я можу писати в американському) "Віснику", в "Гомоні (України)", як писав в "Америці", бо ніхто не запідозрить, що я ті часописи редагую, отже відповідаю я в них за те тільки, що сам напишу", — писав Донцов в одному з листів до В. Войнаровського.8)

Останні роки свого життя Дмитро Донцов прожив на своєрідному "хуторі" в Лаврентійських горах недалеко Мон-треалю в Канаді, користаючи з допомоги та гостинности родини Русових. В 1972 році Донцов короткий час востаннє побував в Европі, в Португалії, де навіть плянував остатися на постійно, але стан його здоров'я значно погіршився, і він мусів повернутися до Канади. Кількамісячне лікування, однак, не вплинуло вже на поправу його здоров'я. ЗО березня 1973 року Дмитра Донцова не стало у живих. Він помер у похилому віці, на 90-му році життя. До останніх своїх днів Донцов не переставав цікавитися поточними проблемами українського життя, чому дав вислів у ряді статтей, що появилися в роках 1971-1972. Тлінні останки провідного українського політичного мислителя та ідеолога покладено на вічний спочинок на українському цвинтарі у Бавнд Бруку в Америці.

Широкий відгук на вістку про смерть Донцова серед всього українського громадянства у цілому світі засвідчив черговий раз, яке ключове місце він займав в українському політично-суспільному та культурному житті та яку ролю відіграв в українському національному відродженні у першій по

7) Непублікований лист С. Баядери до Д. Чайковського, 25 березня

1953.

8) Непублікований лист Д. Донцова до В. Войнаровського, 14 лютого 1949.

111

ловині XX ст. Вислів цьому дав Провід OYH, повідомляючи про смерть "найвизначнішого мислителя, ідеолога українського націоналізму, безкомпромісового борця за Самостійну Соборну Українську Державу... автора численних основних праць про духовість української нації та підстави української політики, глибокий знавець російського імперіялізму, автор творів про ідейні основи української літературно-мистецької творчости... блискучий український публіцист... небуденна постать в історії України".9)

Дивлячись на пройдений життьовий шлях Дмитра Донцова, можна сказати, що "не важно, зрештою, хто перший винайшов смолоскип, а важно, хто перший його запалив і підніс, вказавши нашому народові, а передусім усій нашій молоді, як іти вибоїстим шляхом історії за Шевченком, Міхновський, Франком, Лесею Українкою до обітованої землі — вільної і незалежної України. Цей смолоскип підхопили й несуть мільйони українців. А саме цього ще задовго до першої світової війни боявся лідер російських єдинонеділимців Мілюков, цього боявся лідер московських большевиків Ленін".10)

») Повідомлення про смерть д-ра Дмитра Донцова Проводу Організації Українських Націоналістів   (Свобод а,   4 квітня 1973).

іо) В. Давиденко, -'Хочете бути вільними?" Промова на тризні по бл. п. д-рові Д. Донцову в Бавнд Бруку 4 квітня 1973 (Вісиик, р. 27, ч. 4, 1973).

111

ЧАСТИНА ДРУГА

Нонцепція щшт пішії та ідеологія «чинного націоналізму» Дмитра Донцова

«.Невже справді тільки й доріг людській думці, що загорілий фанатизм (фанатизм є синонім сліпої віри, безкритичної) або 'золота середина'? На щастя, є ще дорога твердого переконання, основаного на критиці, та гаряга, ненаситна жадоба дальшої правди. І таки римські філософи були ближчі до наукової, об'єктивної правди, коли казали errare humanum est, а тим самим піддавали під науковий сумнів всяку ортодоксію, всяку претенсію одної людини або партії на виключну монополію правди і розуму... Ідеал поти й живе, поки він нарушимий та оспоримий, а як перестане ним бути, то йде до архіву історія. Не в тім діло, ги який критерій або ідеал ненарушимий та неоспоримий, а в тім, чи він ще живий або ги не завчасний-».

Леся Українка

111

02887126



Розділ X.

ІДЕЙНІ ЗАСАДИ УКРАЇНСЬКОЇ САМОСТІЙНИЦЬКОЇ ПОЛІТИКИ

"Підстави нашої політики" Донцова належать до перших в українській політичній літературі творів, що в такій конкретній і всебічній формі з'ясовують основні засади української внутрішньої й зовнішньої політики, її цілі, а разом з тим і обґрунтовують окремі політичні постуляти. Хоч би тільки з цього погляду цей твір заслуговує на особливу увагу, але фактично його значення лежить в іншій, важливішій площині.1) Ми вже з'ясовували атмосферу, яка панувала на українських землях і серед української еміграції після катастрофи в 1920 p. Y передмові до другого видання цього твору Донцов, між іншим, розкриває тісний зв'язок між цією атмосферою й характером його твору:

"Писалася і видавалася ця книга в той час, коли лідери обох соціялістичних партій В. Винниченко і М. Грушевський випускали у Відні такі свої часописи: "Нова доба" і "Борітеся-Поборете", пропагуючи ідеї т. зв. "зміновіхов-ства", цебто капітуляції перед "новою" большевицькою Московщиною. В нашім інтелектуальнім житті панувала тоді створена ще Драгомановим атмосфера захоплення новим "словом правди", — соціялістичними та політичними ідеями і культурою ліберальної або соціялістичної Росії" (68, 5).

>) ''Підстави нашої політики" появилися досі у двох виданнях (1921 і 1957 pp.), причому, 2-е видання з 1957 року значно скорочене і в різних місцях змінене в такій мірі, що маємо діло з інакшою думкою чи поглядом иа якусь справу. Аналізуючи у цій праці цей твір Донцова, автор користувався першим виданням з 1921 року, а другим виданням остільки, оскільки треба було ілюструвати еволюцію в поглядах Донцова.

114

На такому тлі з'явився твір про "підстави нашої політики", який вносив щось зовсім нове й зовсім не в стилі часу. Євген Маланюк, який тоді перебував у таборі воєннополонених у Тарнові в Польщі, згадує, як то "наш таборянин М. Гікавий... таємничо усміхаючись, передав нам свіжо видруковану книжку. То були "Підстави нашої політики", книга, що їй суджено стати якщо не євангелією покоління (чого, на жаль, не сталося!), то однією з тих небагатьох книг, які стали на межі епохи, я то не лише української" (2, 375-376).

Y "Підставах нашої політики" Донцов визначив і проаналізував та поробив висновки щодо п'яти головних проблем, які стосуються України й української політики, а під деяким оглядом мають набагато ширше, можна сказати, універсальне значення. Ці проблеми такі:

1. Устійнення суті ("істоти") тодішнього конфлікту в світі й пов'язання його з Україною;

2. Причини постійного антагонізму між Росією, її культурою та західнім світом і західньою культурою;

3. Головні напрямні української внутрішньої і зовнішньої політики;

4. Причини падіння української держави 1917-20 pp.

5. Елементи сили, на яких може опиратися українська політика.

І. РОСІЯ, ЕВРОІІА И УКРАЇНА

У 1920-21 pp., коли Донцов писав свій твір, російський більшовизм ще змагався за закріплення влади на просторах колишньої царської імперії, зокрема на Україні. Разом з тим, незважаючи на всі внутрішні труднощі, більшовицькі лідери намагалися здійснювати плян "світової пролетарської революції", активно підтримуючи комуністичні револьти в окремих європейських державах. Враховуючи значні ускладнення в повоєнній Европі, брак політичної, соціяльної та економічної стабільности, можна було сподіватися, що більшовикам у якійсь мірі пощастить з "їхніми плянами і що загроза поширення комунізму в Европі має реальні основи. Невдачі комуністичних револьт в Німеччині та Угорщині, а теж воєнна поразка

?0*

більшовиків у Польщі, принесла деяке заспокоєння на Заході. Більше того, у світі почало ширитися навіть переконання, що більшовицький експеримент не має ніякого майбутнього і що кожного дня можна очікувати як не падіння більшовицького режиму, то його своєрідної "нормалізації" шляхом переключення на традиційні російські державні рейки з питомими Росії політичними аспіраціями, але без тенденцій реалізувати плян "світової революції".

Y зв'язку із значними розбіжностями в оцінці більшовизму та його плянів і цілей, дослідники почали ставити питання про те, яка фактично його природа та який його зв'язок з Росією, як базою його діяльности, і російським народом — фактичним джерелом його сили. Становище до цього питання зайняв теж Донцов у своїх "Підставах нашої політики", роблячи важливі помічення та висновки.

Аналізуючи причини щойно закінченої світової війни й цілу повоєнну ситуацію, а зокрема явище більшовизму, Донцов прийшов до висновку, що насправді йдеться про "великий конфлікт двох цивілізацій, двох політичних, соціяльних і культурно-релігійних ідеалів, конфлікт Европа-Росія" (13, 3). В загальному контексті цього глобального конфлікту .треба бачити і розглядати, — писав він, — соціяльні й політичні розбіжності й спори, боротьбу кляс, змагання за покращання життєвих відносин і життєвого стандарту, а навіть імперіялістичні тенденції окремих світових потуг.2)

2) Такий погляд на Росію був досить поширений у Західній Европі вже в ХГХ ст., зокрема серед ліберальних кіл, які, як пише Ганс Когн, загально вважали Росію як "найбільшу загрозу для європейських свобід". Ця думка набула широкого права громадянства з появою книги де Кюстіна "Росія в 1839 році" (1843 р.) Одним з тих, хто російську загрозу поставив перед очі Заходу у ширшій політичній площині, був Карл Маркс, публікуючи цикль статтей, які появилися у зв'язку з Кримською війною на сторінках "Нью-Йорк Трібюн" (1853-56) і були переиидані у 1897 р. у збірнику 'The Eastern Question". Згадати треба й французького історика Жюля Мішле (Jules Michelet), який вже в 1871 р. кликав західні європейські народи об'єднатися перед російською загрозою, та англійського дипломата й публіциста Д. Уркгарта (David Urquhart), одного з дуже гострих критиків Росії та її політики.в половині ХГХ ст.

115

Більшовизм, як писав Донцов, це "явище російське", і тому внутрішня й зовнішня політика більшовицького режиму є тільки продовжуванням традиційної російської політики, а не політикою, яка б керувалася інтересами "світового пролетарія-ту" та інтересами "світової комуністичної революції". Зовнішню політику більшовизм формулює не по лінії пропаґандивних бомбастичних фраз про інтернаціоналізм, чи з позицій протиставлення "буржуазія-пролетаріят", "революція-реакція", а "з точки зору противенства між Росією, як авангардом Азії, з одного боку, і Европою, як цілости, з другого":

"Коли большевики використовують національно-релігійні рухи Орієнту проти Англії, то це апеляція не до клясової, а до національної боротьби Сходу проти Европи. Коли шукається помочі Енверпаші, або афганського еміра, то це не альянс з інтернаціональною революцією проти інтернаціональної реакції, не політика союзу з трудовими масами, лише союзу з державами проти держав, звикла буржуазна політика, політика національних інтересів, боротьба за перевагу Росії над Европою, політика, якої даремно відпекуються большевики... Проти європейського "імперіялізму", проти німецького тяжкодумства, проти французького міщанства, проти англійського професійного кретинізму, — ось проти чого гремлять з московського совітського Олімпу. Европейський світогляд робітництва Заходу, що робить його малодоступним московській пропаганді, і Европа, що протиставиться політичній експансії Росії, — ось ворог большевизму та його азіятських союзників. Тут Европа — там Росія! Ось формула зовнішньої політики совітської Росії" (13, 4-Ю).3)

•') Цю суть російського більшовизму збагнули за короткий час його ж противники, російські монархісти й російські демократи, які програли війну з більшовиками й опинилися иа еміграції. Про це вони відверто заговорили, виправдуючи свою готовість "міняти віхи", тобто переходити на службу більшовицькому режимові. "Дивною іронією судьби, — писали вони, — а може бути, що безстороннім і безпомилковим судом Історії, російську національну справу можна тепер вести не у поваленій Росії "Третього Риму", а в Росії ПІ Інтернаціоналу... Більшовизм — це справжня основа майбутньої, російської, глибоко державної й цілком "національної" влади... Це

116-

В чому ж причини антагонізму Росії до Заходу й захід-ньої культури, який тягнеться червоною ниткою крізь усю історію Московщини-Росії? На думку Донцова, цей антагонізм випливає із специфічного розуміння національної самооборони, яке російська провідна верства (байдуже якого періоду) намагалася й намагається поширювати й закріплювати серед населення, вважаючи Захід і світ його ідей за смертельну загрозу для свого способу життя й свого світу ідей. Цю самооборону Росія мислила і мислить, як каже Донцов, в аспекті тотального знищення всього того, що собою являє Західній світ. Російський провід прагне:

"знищити смертельні і для царату і для російської революції засади європейської демократії... Аморфна -російська маса може бути ведена лише абсолютизмом, самодіяльна європейська суспільність — лише самоакцією. Для того Росія мусить, з одної сторони, боронитися перед європейською засадою й не допустити європейських бакци-

правда, що радянська дипломатія продовжує формально визнавати принцип "самовизначення народів", але ж само собою розуміється, що цей принцип в її устах є лише тактично конечна manere de parler... Росія повинна лишитися великою державою... І тому, що влада революції — а тепер тільки вона одна здібна відновити російську великодержавність, міжнародний престиж Росії, — наш обов'язок є в ім'я російської культури признати її політичний авторитет" (71, 57-58, 78, 183).

Питання ідейного зв'язку між більшовизмом і російською духовістю, традицією, історією стало предметом дослідів від встановлення в Росїї більшовицького режиму. Вже в 1921 р. Томас Масарик у своїй студії Sur le Bofshevlsme, писав "Більшовики заакцептували марксизм і чваняться, що тільки вони є його ортодоксальними визнавцями. Вони не усвідомляготь собі, в якій мірі вони зобов'язані Бакунінові, противникові Маркса. Від нього вони перебрали свою містичну віру в революцію, в російський народ, в його особливу схильність до соціялізму і комунізму... Всі недомагання, які були властиві російській державі, російській школі, російській церкві тощо, характерні теж більшовицькій державі і режимові тому, що вони (більшовики) походять з того самого народу і пройшли таке саме формування" (цит. за: 373, 276). Подібно оцінив природу більшовизму російський філософ, колишній марксист, Н. Бердяєв у творі "Походження російського комунізму" (303). Див. також завваги В. Старосольського на тему елементів російського імперіялізму й месіянізму в більшовизмі (221, 48-50).

116

лів до себе, бо, защеплена в Росії, вона може довести лише до дебошу й до розкладу державного механізму. З другої сторони, вона мусить стреміти знищити цю Европу, знищити її" ідеї, скрізь, де сягають її впливи, бо ці ідеї є одинокою охороною проти всякого, а в тім числі і проти московського абсолютизму, що стремить до панування над континентом... Проти цього європейського принципу боролася все Росія, якими б формами ця боротьба не прикривалася" (13, 66-67).')

Y контексті змагу Росії із Заходом особливою є роля України, яка стоїть на шляху Росії в її змаганнях за забезпе

*) Питання взаємовідносин між Росією 1 Европою (Заходом) було предметом численних російських студій, зокрема протягом ХГХ століття, починаючи від П. Чаадєєва. З цим в'яжеться постання серед росіян групи так званих "західників" чи "окциденталістів", які вважали, що в інтересі Росії та її розвитку політичного, культурного й соціального — треба наблизитися до Заходу. їхня оцінка російської культури, психіки, соціальних і політичних інституцій була незвичайно негативною, і цією оцінкою, безсумнівно, чимало покористувався Донцов, що бачимо в його "Підставах нашої політики". Знову ж інша російська група так званих слов'янофілів (А. С. Хом'яков, Ф. Тютчев, брати Аксакови, А. Кошельов, Ю. Самарій) вимагала повного відмежування від західніх європейських впливів, добачаючи в російській культурі й у самому російському народі джерело всього найкращого, найвищого, самобутнього. В національному інтересі Росії є, твердили речники цієї групи, розвиток цих власне виключно російських властивостей і прикмет. Вплив Заходу може ці російські прикмети знищити, а разом з тим знищити силу Росії. Коли Донцов критикує росіян, то його критика спрямована, перш за все під кутом того російського етно-центризму, національної мегаломанії, виключности тощо. Думка .Донцова про неминучість Глобального конфлікту між Росією і Заходом дуже нагадує тотожну думку російського мислителя й видатного слов'янофіла Ніколая Данилєвського, автора книги "Росія і Европа", що появилася друком 1871 р. Ця книга мала значний вплив на формування російської політичної думки й на нього, як і на інших російських мислителів, Донцов часто покликається. Данилєвський був автором тези, що Росія — це не велика держава тільки, не імперія, а цілий світ для себе з особливою місією у всесвітньому маштабі, що приведе до зудару із Заходом. Див. теж: s. V. Utechin, Russian political thought (341, 7-127); P. Mlliukov, Russia and its crisis (342, 37-313); T. Anderson, Russian political thought (347, 173-312); Russia between East and West (374, 359-379). Стислий виклад поглядів H. Данилєвського дав разом з критикою П. А. Сорокін у творі "Modern historical and social philosophies" (382, 49-71 і 209-243).

117

чення саме так визначених інтересів. Україна — це історичний антипод Росії на східньоевропейському просторі й одночасно незвичайно догідний пляцдарм для наступу Росії на південь і захід Европи, на шляху до Середземного моря, на Близький Схід і до Африки. Тому конфлікт з Росією, від якого українська нація не зможе ніяк звільнитися, передрішує й буде передрішу-вати українську внутрішню й зовнішню політику. Український народ не буде політично незалежний і не матиме своєї держави, доки не переможе у боротьбі з Росією. Боротьба з Росією, за словами Донцова, — "наш колективний ідеал", що

"диктується нам нашими історичними традиціями, нашим географічним положенням і спеціяльною історичною ролею, яку судилося нам грати... В цій вічній нашій боротьбі проти хаосу на Сході, в обороні — в своїй власній державності і культурі — цілої культури Заходу, якраз лежить українська національна ідея, що мусить бути підставою нашої цілої політичної програми" (13, 72-75). Таке розуміння причин світового конфлікту, а в ньому місця і, у якійсь мірі месіяністичної ролі України, дало Донцову підстави визначити такі два засадничі постуляти української політики:

"В політиці внутрішній — плекання всіх засад захід-ньої культури, котрі рятують Европу ( і нас) від московської пошести... в політиці зовнішній — повна сепарація від Росії" (13, 77). З'ясуванню й обґрунтуванню цих двох постулятів української політики присвячені "Підстави нашої політики". До цих же самих постулятів Донцов буде знову й знову повертатися у своїх писаннях 20-х та 30-х років.

2. УКРАЇНСЬКА ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА

У змаганнях поневоленої нації за власну державність вирішальну ролю відіграє, на думку Донцова, її зовнішня політика. Таке заключення Донцов зробив, дійшовши до переконання, що "ні одна нація не визволилася лише власними силами", а "здійснити свої політичні цілі вдавалося їм (поневоленим націям) тільки тоді, коли вони втягали свою справу

118

в круг ідей загальнішого характеру, зв'язували їх з інтересами інших держав". Цю істину, як каже Донцов, повинен мати на увазі український народ і у нашій практичній політиці "ми не повинні робити ніякого винятку з того правила", навпаки, "ми мусимо спиратися на кожну силу, котра, помагаючи нам, має ту саму мету: поділ Росії. Думати інакше, писав Донцов, будувати свою справу на боротьбі зі 'світовою реакцією', або єднати її з справою 'визволення всіх націй' — значило б робити політику Дон-Кіхота, політику національного самогубства" (13, 87-88) .5)

Політика кожного народу мусить керуватися перш за все національним інтересом ("національним егоїзмом"), відкидаю-чи всі теорії й доктрини, які цьому інтересові не відповідають. До таких антинаціональних ідей Донцов зараховував усякі інтернаціональні рухи, ідеї космополітизму, пацифізму, федералізму й соціялізму. Одинокою силою, на яку український народ може опертися у своїй зовнішній політиці, — це "імпе-ріялізм європейських держав, поскільки його напрямок покри-

5) Це є, як бачимо, повторення тієї ж самої засади, яку висунув Донцов у своєму рефераті в 1913 р. У виданні з 1957 р. Донцов вважав за потрібне цю засаду й усю, зв'язану з нею аргументацію, яка, до речі, є дуже цікавою й вірною, усунути. За те, засаду "сепарації від Росії", про яку він говорив у 1913 p., Донцов у "Підставах" уточнив, виразно зазначуючи, що, сепаруючись від Росії, український народ має утворити власну незалежну державу, про що ще не було мови у його рефераті.

Політику "орієнтацій", пропоновану Донцовим, скритикував В. Ли-пинський, пишучи, що "замість давати своєму громадянству ясні образи (ідеї) і піддержувати силою свого духа (слова) тих людей діла (меча і продукції), що ці ідеї беруться здійснювати, українська свідома інтелігенція стає головним -'продуцентом" орієнтацій і прибраних в партійні програми, різних магічних закликань... "Примат зовнішньої політики вад внутрішньою" — таку формулу для оправдання оцієї манії орієнтацій знайшов один з найбільш галасливих представників українського інтелі-ґентського націоналізму" (60, 462).

Критично до пропозицій Донцова поставився О. Бурнатович, який у своїй праці "Українська ідеологія революційної доби" називає їх "партизанщиною". Бурнатович пише, що "тільки чуття нації побитої, що лиш на "орієнтаціях" опирає свої надії, не політичний розум, може свідомості нації накидати такі формули її історичної ролі, які находимо в Донцова і Грушевського-' (204, 10-11).

Ш

вається з напрямком нашої політики". Український народ повинен шукати узгіднення й порозуміння з тими державами, "інтереси яких суперечать в дану хвилину інтересам Росії", незважаючи на те, чи "ті чи інші держави, на які можна числити, можуть бути "імперіялістичні" чи "реакційні" (13, 87).

Нині, писав Донцов, найважливішим завданням для України є здобути політичну незалежність, "сепаруватися" від Росії. "Коли я кажу сепарація від Росії, то розумію сепарація, відділення в непідлеглу державу. Бо тільки нація, котро суверенно розпоряджає всіми своїми матеріяльними і моральними силами, може виповнити свою історичну задачу, здійснити свій колективний ідеал" (13, 77).

Поділ російської імперії, а не федерація з Росією, має бути першочерговим завданням української зовнішньої політики, бо федерації з Росією не можна виправдати ні політичними, ні господарськими, ні жодними іншими моментами. Федерація — це прямий шлях до уніфікованої держави, в якій український народ не зможе зберегти своїх національних прав і забезпечити свого розвитку, хоч би вже тому тільки, що "числове відношення у вимріяній російсько-українській федерації було б 100:35", а на "таку федерацію старі римляни, добрі правники, мали інакшу назву. Вона називалася там societas leonina.

"Головне, що забували наші романтики федералісти, це було те, що запорукою реалізації нашого політичного ідеалу є не менша (автономія) чи більша (федерація) свобода України в рямках Росії, тільки таке чи інше винесення її поза російські скобки" (13, 79). У не меншій мірі шкідливо для національної справи, як писав Донцов, заколисувати себе "ідеями вічного миру", що їх пропагують пацифісти. Треба усвідомити собі, що "війна, се не виплив кабінетових інтриг, лише наростаючих конфліктів межи народами, межи демократіями, коли хочете, конфліктів, що виростають із стратегічного і географічного положення націй, набираючи в певні моменти вибухової сили". Ідеалістів-пацифістів, як писав Донцов, можна подивляти, але не можна спускати з уваги того факту, що "їх мрії і надії, мабуть, ще довгі роки лишаться безґрунтовною утопією" (13, 80).

З тих же мотивів Донцов вперше піддав критиці ідеї "міжнародного соціялізму", зокрема II та III Інтернаціонали, закидаючи соціалістичному рухові брак розуміння для визвольної боротьби українського народу. Немає ні одного факту, писав Донцов, який би свідчив про готовість міжнародного соціялізму поставитися "з симпатією до націй, що визволялися з російського ярма. І одна і друга інтернаціоналя із суверенним легковаженням переходила до порядку денного над терпіннями, сподіваннями і боротьбою України. "Друга" підтримувала морально царську диктатуру на Україні, "третя" підтримувала там, і то не лише морально, диктатуру совітську" (13, 86-87).

Критикуючи й обвинувачуючи соціалістичний рух, репрезентований на міжнародній арені II і III Інтернаціоналами, Донцов ще тоді не критикував І Інтернаціоналу й учення та політику Маркса, Енгельса, Ляссаля. Навпаки, у "Підставах нашої політики" він позитивно оцінив політику І Інтернаціоналу і "основоположників наукового соціялізму", мовляв, тоді міжнародна соціял-демократія "справді була революційним міжнародним чинником, показуючи свою моральну підтримку націям, що рвалися до свободи". Маркс, Енгельс, Ляссаль "стояли виразно за активну міжнародну політику робітництва".

"Вони ні в якому разі не були пацифістами, ані наївно-романтичними прихильниками визволення всіх націй, до циган і ескімосів включно... Підчас європейських конфліктів вони ніколи не виступали як невтральні пацифісти, а брали активно сторону тієї держави, котрої перемога, на їх думку, була в інтересі розвою людства. Тому підчас війни 1854 р. виступав Маркс по стороні ворогів Росії".

Згадуючи про розходження в поглядах німецьких со-ціял-демократів, Донцов твердив, що

"одні з них помилялися, другі — ні, але у всіх була ясна думка, розуміння движучих сил історії, повага перед волею націй і погірдлива усмішка для пацифістичних утопістів на взірець баронової Зутнер, у всіх було розуміння

119

інтересів європейської демократії. Нічого з цього не бачимо в людей 2-го Інтернаціоналу" (13, 82-84).")

Виходячи з засади, що "ні одна нація не визволялася лише власними силами", Донцов дав аналізу політики окремих європейських держав, власне, з погляду потреб та інтересів української визвольної боротьби. При розгляді реферату "Сучасне політичне положення нації і наші завдання" ми вже вказували на спробу Донцова пов'язати українську визвольну боротьбу з австрійською монархією. Y зміненій міжнародній ситуації після першої світової війни Донцов почав шукати за такими "співзвучними політично" силами в Західній Европі, як Англія й Франція. Як з Австрією до війни, так тепер з Англією й Францією логічність такої орієнтації Донцов аргументував небезпекою з боку реставрованої російської імперії, яка, не маючи ніякої перешкоди з боку "розпорошеної Австрії і розпорошеної Німеччини", скоро стане безпосередньою загрозою на Середземному морі й на Близькому Сході, загрозою таких "розмірів, що лишить в тіні небезпеку з-перед 1871 року" (13, 92). На думку Донцова, українська визвольна політика повинна орієнтуватися на ці дві держави, що в тодішній ситуації були виразниками "європейського імперіялізму", і одночасно розв'язувати питання взаємин України з найближчими сусідами, які в той час були окупантами менших чи більших частин української території.

Питання взаємин України із сусідами Донцов, однак, оцінював як другорядне, за винятком взаємин з Росією, вважаючи її головною небезпекою. Трохи уваги присвятив Донцов справі польсько-українських відносин, обмежившись, однак, ствердженням, що хоч "маємо багато неполагоджених рахунків, але все "це конфлікти льокального значення, може болючі і страшні, як питання Ельзації та Лотарингії для Німеччини, зглядно Франції, але все ж льокального значення, котрі мимо

6) Усю цю позитивну оцінку 1-го Інтернаціоналу, Маркса й Енгельса, Донцов усунув з 2-го видання '"Підстав", достосовуючи її до свого, вже зміненого погляду на "основоположників наукового соціялізму". 3 2-го видання Донцов усунув і відкличник до своєї праці "Енгельс, Маркс, Ляссаль про "неісторичні нації" з 1914 р.

120

свого трагізму ніколи не зможуть наповнити собою поняття колективного ідеалу, не лише частини, а й цілої нації" (13, 96). Так поставлене питання, що пов'язується з визначенням порядку важливости (ієрархії) проблем і завдань на відтинку вже практичної політики, дало підставу робити Донцову закиди в його, нібито, польонофільстві. Більше того, деякі його критики висунули були твердження, що, мовляв, він доцільно так формулював питання українсько-польських відносин, щоб дістати дозвіл польського уряду на поворот до Львова.7)

Ми зупинимося трохи докладніше над цим питанням, щоб насвітлити своєрідний прагматизм, а то й опортунізм Донцова в практичній політиці.

Аналізуючи підстави української зовнішньої політики, Донцов став перед нелегким завданням: накреслити не тільки шляхи й цілі і вказати на засоби, але й устійнити наші реальні спроможності своїми власними силами здійснити визначені цілі в існуючій тоді міжнародній ситуації. Під цим оглядом Донцов був дуже далекий від будь-якого догматизму. Навпаки, він пропонував політику далекойдучих компромісів і навіть поступок на випадок, якщо б це було потрібне для скріплення українських сил на основному й першочерговому відтинку, яким він уважав тільки й виключно російський відтинок. Він був свідомим того, що український народ не могтиме вести боротьби проти всіх окупантів і навіть боротьби на два фронти одночасно, і тому був за виелімінування, як він казав, "льокальних фронтів", до яких зараховував і польський відтинок.

Тут не може бути мови про "польонофільство", "румуно-фільство" чи якесь інше "-фільство" Донцова, а тільки про доцільність чи недоцільність пропонованих ним політичних захо

і) Про це, між іншими, ширше написав, зробивши такий закид, В. Мартинець, член Проводу Українських Націоналістів, у своїй праці "Українське підпілля від УВО до ОУН", обговорюючи "Підстави нашої політики" (72, 155-157). Насправді йдеться тут про політику й політичну концепцію, яку в той час в нас здійснював С. Петлюра, підписавши договір з Польщею. Враховуючи цілу тодішню політичну ситуацію у Східній Європі та російську загрозу, Донцов, безсумніву, погоджувався з цією політикою і в "Підставах нашої політики" маємо фактично оборону ідеї українсько-польського союзу, спрямованого проти Росії.

' 2Ц

дів;і відношення українського народу до його окремих сусідів. Y боротьбі проти Росії конечним є, як твердив Донцов, оформити бльок сусідніх держав. Польща, Румунія, Угорщина та інші держави Східньої та Південно-східньої Европи повинні бути членами такого протиросійського бльоку, і тому український народ повинен погодитися на "відповідні, зрештою, часові і майже конечні жертви". Якщо цього не буде зроблено, то альтернативою, на думку Донцова, буде те, що такий бльок проти Росії не буде створений, з чого скористає Росія, і тоді наступить "з'єднання (українських земель) під Росією, ціною втрати національної суверенности".

Щоб не допустити до перемоги Росії, Донцов висунув постулят т. зв. національної політики в прртивагу політиці про-вінціональній, тобто політики, яка буде готова в ім'я добра цілости піти на жертву частини, на "втрату кількох провінцій" (тут Донцов мав на увазі резиґнацію з Галичини і західньої Волині в користь Польщі). В такій ситуації, в якій Україна знаходилася після закінчення війни в 1920 p., Донцов не бачив інакшої розв'язки. Він писав тоді:

"Кожний, хто стремить до з'єднання всіх українських земель зараз, ставлячи цей постулят понад все і орієнтується на схід — працює на користь Росії, помагаючи їй поставити хрест над українською непідлеглістю. Логічний наслідок першої, національної політики — болісна, але певно часова, втрата кількох провінцій. Логічний наслідок противної політики — Росія на наших землях" (13, 97).8) Очевидно, Донцов говорить тут про ситуацію на українських землях після закінчення першої світової війни. Тепер, при зміненій політичній ситуації, розв'язка цього питання в такій формі — не актуальна. Мають, однак, значення спроби Донцова боронити згаданий постулят, бо вони кидають світло на Донцова як речника реалізму в практичній політиці і одно-

8) У 2-му виданні "Підстав" розділ про Польщу й українсько-поль-ські відносини значно скорочений і змінений, що можна пояснити новою політичною ситуацією у Східній Европі. Це, однак, унеможливлює зрозуміти інтенції автора в час, коли він цей твір писав. До того ж перероблений текст не цілком пов'язується із стосовним розділом.

8J5

часно виявляють необґрунтованість закидів у сторону його гаданого польонофільства.

Треба б додати, що у "Підставах нашої політики" Донцов був незвичайно рішучим пропагатором європейської єдности, як єдиного способу протиставитися російській загрозі. Росія, як писав він, "для свого успіху конечно потребує знищити Київ і Варшаву, як незалежні політичні центри... Не допустити до сего можливо лише тоді, коли опертися на ті європейські держави, котрі в даний момент виступають проти російського імперіялізму, коли опертися на Европу взагалі". Щоб краще наголосити цю думку, Донцов відкликається до тверджень Герцена, що "Росія може оволодіти Европою до Атлянтійського океану так само, як вона може бути переможеною аж до Уралу. У першім випадку — мусить Европа бути порізненою. В другім — Европа повинна бути міцно злучена в одну цілість" (13, 100-101). Виходячи з такої засади, Донцов пропонував, як основну мету української зовнішньої політики, — знайти для України належне місце в цьому загальноєвропейському протиросійсько-му концерті.

3. УКРАЇНСЬКА ВНУТРІШНЯ ПОЛІТИКА

Українська внутрішня політика, в розумінні Донцова, з уваги на стан української нації, мусить бути підпорядкована вимогам політики зовнішньої. Висуваючи таку засаду, Донцов не оспорював, однак, важливости тих елементів внутрішнього життя нації, які можуть скріпити її, незалежно від існуючої зовнішньополітичної дійсности. Коли ж він наголошував "примат зовнішньої політики", то тільки в такому сенсі, щоб вказа-тидцо критерій для оцінки засад внутрішньої політики — це встановлення, чи ті засади "сприяють устоятися нації в тій війні всіх проти всіх, яка панує в міжнароднім житті, чи ні". Тому Донцов каже, що "організація внутрішніх сил в державі мусить відповідати вимогам її зовнішньої екзистенції, ніколи навпаки" (13, 105-106).

Внутрішня політика має забезпечити "створення не тільки культурної, але й політичної нації", а "головною ціллю нашої політики мусить бути національний, а не національно-культур-

не

ний ідеал". Культурний та інший розвиток нації можливий тільки в незалежній державі, і тому вимогам боротьби за державність повинна бути підпорядкована внутрішня політика.

Ідейні засади української внутрішньої політики Донцов зводить до двох принципів: традиціоналізму і "вестернізації". Ці два принципи зможуть забезпечити українській нації повну "сепарацію від Росії" також і в площині культурно-духовій, звільнити її від "російського комплексу" та привернути "їй "назад давню активність".

Принципи традиціоналізму і "вестернізації", що їх тільки в загальному нарисі Донцов з'ясував у "Підставах нашої політики", стали предметом його пізніших студій і праць і, врешті, головною темою його останньої великої праці "Дух нашої давнини". Донцов завжди глибоко розумів важливість традиційних вартостей, незважаючи на його досить специфічну і не завжди правильну чи об'єктивну інтерпретацію наших традицій. Y "Підставах нашої політики" він виразно наголосив, що для того, щоб "нація могла втриматися назовні, мусять бути міцними сі урядження та ідеї, які віками довели свою пристосованість до народної психіки, досвідом довели, що потраплять бути міцним цементом суспільности". Більше того, він узалежнив українське відродження від того, наскільки наш народ зуміє "здобути назад давню активність... вернути на стару дорогу", відновити всі живі "в народній психіці традиції та інституції Заходу, які колись зробили з нас націю та з занепадом яких ми стали народом" (13, 107-109).

Донцов поставив особливий наголос на "вестернізацію" ("узахіднення") українського життя. Ще до першої світової війни він закликав у своїх статтях, зокрема в брошурі "Модерне москвофільство", щоб вчитися на західніх зразках і, відвернувшись від Москви та російської культури, повернутись лицем до Заходу й західньої культури, з якою в нас був завжди живий зв'язок. До цього питання він повернувся і в "Підставах нашої політики", де накреслив зразок "західньоевропейського ідеалу", що його українська нація мала б собі засвоїти.

Що ж фактично розумів Донцов під поняттям "вестернізації"?

Наголошуючи "вестернізацію:'' українського життя, Донцов мав на увазі перш за все прищеплення українському народові західніх форм суспільно-політичної, економічної й. культурної організації національного життя. "В області політики, — писав він, — се значить передусім — ідея демократії, так як це слово розуміють на заході... Під демократією розуміємо тут... економічну і політичну самодіяльність, оперту на свободі одиниці". Незважаючи на кризу демократії в наш час, "сей принцип демократії, — писав Донцов, — не сміємо опускати і ми, що маємо усталити провідні лінії нашої політики по тій великій революції на сході Европи". Внаслідок цієї революції, український народ став на шлях до "уконституювання власних форм політичних, правнодержавних і церковних" і тому, ставши на демократичні позиції у нашій внутрішній політиці, ми мусимо змагатися за "закріплення здобутків селянсько-буржуазної революції" в соціяльному житті, а в церковно-релігійному — боронити принципу "визволення нашої церкви з пут російського православ'я" та відновлення "старих зв'язків з церковним заходом", що просякнутий "духом активности та індивідуалізму", прикметами, яким українська церква й народ завдячують "сей дух відпорности, сю високо розвинену правову психіку" (13, 109-110).9)

Українці, як нація із західним культурним підложжям, не могли в минулому мати спільних шляхів з царським абсолютизмом, офіційним православ'ям і цареслав'ям, як і не можуть їх мати тепер з комунізмом і комуністичною ідеологією. Ця ідеологія неприйнятна для української нації з двох причин: поперше, вона, "як кожна диктатура, як кожна неґація демократії — убійча для розвитку нації", а подруге — "ся дикта

») У зв'язку з такою оцінкою західнього християнізму варто нагадати думки Донцова на тему унії з Римом з його статті "Справа унії" (журнал "Шляхи", 1916), де він писав: "Рекапітулюючи все, прийдемо до таких висновків: що унія (католицизм)... 4) посідав більше як інші кличі (автокефалія!) вербуючу і вибухаючу силу, 5) своїм характером найбільше відповідала б психіці нашого народу... Рівнож і незмінний постулят кождої демократії — розділ церкви від держави — легше дав би здійснитися (абстрактно) в католицькій унії, ані ж в якійнебудь іншій, сильніше з державою зв'язаній релігії" (цит. за: 70, 149).

123

тура скоріше чи пізніше завше виродиться в диктатуру російської меншости, до зведення до нуля політичного значення селянства на Україні" (13, 116).10)

4. ЕЛЕМЕНТИ СИЛИ УКРАЇНСЬКОЇ ПОЛІТИКИ

Черговою проблемою, якій Донцов присвятив увагу у "Підставах нашої політики", — це аналіза причин поразки України в 1917-20 роках і одночасно визначення тих елементів сили, на яких може опертися наша політика в загальному.

Будівництво української державности 20-х років опиралося на селянстві, інтелігенції і на "українському Ульстері", тобто на національних меншинах на Україні. Селянство, за словами Донцова, хоч і не підготоване, "показало себе чудовим матеріялом" для такого будівництва. На його фундаменті "можна було б побудувати міцний будинок власної державности", при передумові, що українська нація мала б свою власну "голову".

Цією "головою нації" була українська інтелігенція, яка "винесла на своїх плечах наше державне будівництво від 1917 року", але яка одночасно виявила на собі "подвійну каїнову печать: власного духового каліцтва та історичного каліцтва нації" (13, 127). Донцов мав тут на увазі зрусифікованість української інтелігенції (її "духове каліцтво"), заник національно-політичного ідеалу та брак виразної думки про потребу власної державности ("історичне каліцтво нації").

"Провансальство і москвофільство — такі були два бігуни, до котрих ішла наша інтелігенція. Такими були

іо) Цитовані тут і дальше місця з 1-го видання "Підстав нашої політики" пропущені у 2-му виданні, зглядно в меншій чи більшій мірі змінені. Зокрема, послідовно пропущено такі окреслення, як "демократія", "демократичний принцип", "селянська демократія". Наприклад, в першому виданні Донцов писав, що ми повинні прагнути до здійснення на Україні демократичних ідей і твердив, що диктатура є вбивчою для розвитку нації, бо вона заперечує, "неґує" демократію. У другому виданні всіх цих думок немає, що, очевидно, тільки додатково ілюструє, в якому дусі і сеисі Донцов робив ревізію свого першого видання "Підстав нашої політики" і вказує на спрямування його ідейно-світоглядної еволюції.

123

два береги, між котрими, як човно без керми, шамоталася скалічена політична думка українського інтелігента в останні літа перед вибухом війни" (13, 134).")

Коли йдеться про "третій чинник", що відіграв певну ролю в час українських визвольних змагань, тобто про національні меншини росіян, поляків, жидів, — то на думку Донцова, — в їхньому негативному наставленні до української державности заважила українська інтелігенція, що сама не мала ясного погляду на організацію власного державного життя. Коли б організація української держави була відповідно переведена й завершена, то, незважаючи на різні тенденції тих меншин, у впорядкованій і структурально завершеній державі вони стали б позитивним чинником.

Український народ програв визвольні змагання через брак "державницької ідеології", твердив у своїх заключних висновках Донцов, "шукаючи за причинами сумного балянсу наших ідейних і політичних змагань". Українці не вміли "віднайти, відчути колективний ідеал нації", який міг би змобілі-зувати народні маси, Україна не мала ні зовнішньої, ні внутрішньої політики, яка б тоді відповідала українському національному інтересові й перетворила б українське суспільство у виразну й зцементовану одиницю. Тому, власне, український народ не відіграв в європейській політиці навіть такої ролі, "як маленька Сербія, або Бельгія". Вину за це, як писав Донцов, і "головну відповідальність не лише за руїну держави, але й за саме виродження політичної думки в нас поносять соціялістичні партії, соціялістичні герострати. Бо їх анаціоналізм — се не припадок, а щось, що випливає з підстав їхньої доктрини" (13, 197).

У своїх міркуваннях на цю тему і в шуканнях за відповіддю, Донцов дійшов до висновку, що українська революція 1917 року не була революцією соціялістичною, а тим менше комуністичною. Це була революція "буржуазна" у повному значенні цього слова. Фактичним носієм цієї революції було

») Порів. думки про цю ж тему В. Липинського та його аналогічну критику української демократії (60, 3-41).

124

українське селянство, яке нічого спільного не мало із соціалізмом, а змагалося за "землю і волю".

Українська революція не закінчена, і її майбутнє, а з тим і майбутнє всього українського народу, — в руках селянства, єдиної суспільної кляси в українському суспільстві, на якій може опертися українська політика й визвольна боротьба. Донцов, однак, добре розумів загрозу, яку несе селянству як клясі більшовицький режим. Ще в 1921 р. він передбачав, що цей режим намагатиметься загальмувати розвиток і скріплення селянської кляси на Україні і навіть робитиме спроби цю клясу знищити. Він писав:

"Апостоли комунізму зовсім не криються з тим, що їх ціллю на селі не є безвиглядне, зрештою, запровадження комунізму, тільки накинення селянству своєї політичної волі, зроблення з нього безсловесної худоби, з якою могли б робити, що схочуть, червоні ущасливителі світа" (13, 115-

116).

Робітничу клясу Донцов оцінював негативно, вважаючи, що тільки селянство як кляса "хоронить в собі всі здорові елементи, що рятують від розпаду європейську суспільність, а крім того велике почуття патріотизму". Українська інтелігенція, якщо хоче виконати свою ролю в організації національного життя, то, згідно з Донцовим, мусить стати на "грунті селянської ідеології" і з тих позицій накреслити "формулу великого народного руху на Україні". Якщо українська інтелігенція своєчасно цього не зробить, то, як перестерігав Донцов, "наш народ знов ідейно буде запряжений до воза чужої державности", піде за "ріжними чужонаціональними демагогами".12)

Свій нарис "підстав нашої політики" Донцов закінчив закликом до інтелігенції очолити "рух селянства" й повести

lz) Коли йдеться про визначення селянства як кляси, з яком мало б пов'язуватися відродження України, то Донцов тільки повторяє провідну народницьку думку й тезу Драгоманова про те, що визволення України — це діло селянства, яке є основною рушійною силою українського народу. З українських політичних мислителів того періоду тільки одинокий В. Ли-пинський заступав думку, що "селянська ідеологія", яку створила українська інтелігенція,...це ніщо інше, а "конвенціональна брехня" (60, 489).

125

його до "безкомпромісової боротьби з Росією". На базі "селянського руху" відновиться "перервана нитка нашої традиції, котра не є традицією кирило-методіївців, Драгоманова та інтернаціонально-москвофільського соціялізму", а традицією "луч-ности з Заходом, традиціями 1709 року". Цей "селянський рух" є запорукою, за словами Донцова, того, що український народ стане "політичною нацією", передумовою перемоги у визвольній боротьбі (13, 208-210).

5. "ПІДСТАВИ НАШОЇ ПОЛІТИКИ" РЕТРОСПЕКТИВНО И ПРОСПЕКТИВНО

Як ми вже згадували, "Підстави нашої політики" — це один із творів Донцова, що стоїть на межі двох етапів його світоглядної еволюції. Y цьому творі знаходимо поєднання елементів його ранньої політичної філософії й пізнішої, яку він повністю оформив щойно протягом 20-х і 30-х pp. Донцов великою мірою сам розкрив характер і спрямування своєї світоглядної еволюції, зробивши досить ґрунтовну ревізію першого видання "Підстав нашої політики". Y новому виданні з 1957 року він залишив тільки те, що відповідало його поглядам пізнішого періоду. При перередаговуванні свого твору Донцов звернув увагу тільки на цей один аспект і залишив майже без змін ті частини, що їх, в розвитку політичної ситуації на Україні і в світі за останні сорок років треба було чи змінити, чи, принаймні, доповнити. На окремі факти ми звертали увагу, з'ясовуючи головні думки цього твору. Тепер ми хотіли б ці висновки узагальнити.

"Підстави нашої політики" треба розглядати в двох площинах: в контексті подій та ситуації того часу, коли Донцов цей твір писав і з позицій нинішнього часу, тобто в контексті сучасної міжнародної ситуації, сучасного стану на Україні й сучасного становища України на міжнародній арені. Такий підхід конечний не тільки тому, що він дає нам можливість краще з'ясувати вартість твору та окремі його засади, а й тому, що, як пише сам Донцов у передмові до другого видання, серед українського суспільства у сучасну пору заіснувала ситуація, яка вимагає пригадати головні ідеї "Підстав нашої політики".

Ш

"Тепер погляди автора "Підстав" на цю останню (тобто Росію) й на московську культуру, як і на нашу політику супроти Росії, мабуть, не ріжняться дуже від поглядів на-ціональнодумаючої частини нашого суспільства по обидві сторони залізної заслони. Тим не менше, чотири десятки літ червоного терору і пропаганди зробили таке спустошення в головах многих земляків обабіч Збруча, що не тільки в Україні, а й на еміграції є ще преса, яка знову й знову застрикує в мозки своїх читачів московську отруту про "вищість" московської культури і раси, про великий "шлях до прогресу", який нам вказує Москва, про "неповинність" московського народу в систематичнім катуванні України; нарешті, про конечність для України в своїм культурнім, економічнім і політичнім розвою іти під командою Москви (у "федерації" чи в союзі з нею)... З огляду на ці рецедиви москвофільства я думаю, що друге видання "Підстав" не зовсім безпідставне". Це своє вияснення Донцов закінчив завваженням, що "в тексті 1-го видання автор не міняв нічого, лише його дещо скоротив і трохи виправив мову, а додав тільки кілька речень про справу Церкви" (68, 5-6).

Того роду обґрунтування потреби перевидати "Підстави нашої політики" й водночас кінцева заввага щодо змін у тексті — вимагають окремого уточнення. Безперечно, у "Підставах нашої політики" є ряд думок і пропозицій, які не втратили своєї актуальносте до сьогодні, але треба критично поставитися до твердження Донцова про те, що серед українського суспільства і на Україні, і поза її межами є "рецедив москвофільства", москвофільства в такій формі, як з'ясував Донцов, зокрема. З таким москвофільством ми зустрічаємося сьогодні на сторінках комуністичної та прокомуністичної преси на Україні та за її межами, у комуністичних публікаціях українською мовою в YPCP, але ледве чи хтось буде серйозно твердити, що ця преса, чи ці публікації висловлюють справжнє ставлення українського народу до Росії, її політики, російської культури тощо. Знову ж дискусії на сторінках української преси за межами України, чи ще донедавна у пресі та публікаціях українського збройного підпілля, чи тепер у т. зв. заха-

126

лявній літературі на тему взаємин між Україною й Росією, ставлення українського народу до Росії й російської політики, російської культури, оцінки співвини російського народу за злочини супроти України тощо, — не можна підтягати під рубрику "москвофільства". Це уточнення та розмежування повинні бути виразні, бо інакше ми будемо самі собі шкодити та себе самих дезорієнтувати.

Щождо твердження Донцова, що "автор не міняв нічого" в другому виданні "Підстав нашої політики", треба сказати, що зміни й скорочення є дуже суттєвими. Р. Бжеський у своїй порівняльній студії обох видань справедливо завважив, що це "незначне скорочення" дорівнює приблизно семидесяти (70) сторінкам (на всіх 210 оригінального видання), тобто з першого видання з 1921 року автор виелімінував приблизно одну третину всього матеріялу. Знаменним є факт, що ті скорочення та зміни стосуються переважно засадничих справ, які є суттєвими для обговорюваної проблематики (73, 3).

Маючи на увазі всі ці питання, що в'яжуться з появою другого видання "Підстав нашої політики", ми повинні докладніше розглянути актуальність тих засад української внутрішньої й зовнішньої політики, що їх визначив Донцов у своєму творі. Політика чи, точніше, політичне життя народів, а разом з тим і міжнародні відносини, не належать до статичних явищ, — навпаки, як і все на світі, підлягають постійним змінам. У внутрішньому житті народів і на міжнародній арені ситуація постійно міняється, оформлюються нові погляди й концепції; народжуються нові теорії й доктрини, зумовлені новими потребами й вимогами нового життя; пересуваються центри сил у світі, — занепадають одні, а на їх місці виростають інші.

Період останніх 50-ти років позначився велетенськими змінами і в нас на Україні, і в цілому світі. Наївним і нереальним було б усього цього не бачити, обмірковуючи тему, що суціль стосується політичного життя нашого народу. Звичайно, існують певні принципи й своєрідні традиційні елементи в житті народів і в міжнародних взаєминах, які мають довше- чи менше-тривале значення, впливів яких не можна не враховувати при загальному розгляді проблеми. Це, очевидно, й стосується того всього, що написав Донцов про "підстави нашої політики".

Y його творі є, як це вже було відзначено, ряд елементів тривалого значення, але одночасно є справи, проблеми й пропозиції, які втратили актуальність, зглядно, на які в новій дійсності треба дивитися з іншого погляду.

"Підстави нашої політики" Донцов писав в специфічних обставинах і атмосфері, що залишило помітний слід на його творі. Деякі питання в цьому творі заслуговують на окрему увагу, а саме: як треба розуміти російський комплекс і які є засади російської політики; яка є природа російського більшовизму; які елементи передрішують силу й слабкість народів та держав; що було причиною світового конфлікту, зокрема роля й позиція російської імперії в цьому конфлікті та яка є природа конфлікту Росії із Заходом; яка роля України, які її можливості та вигляди на майбутнє; і, врешті, на які елементи сили може опертися українська політика.

Донцов зайняв правильне становище, пов'язуючи справу України й української державности з цілим комплексом світової політики.13) Цим він дорешти підважив панівну серед українського суспільства тенденцію, від якої український народ почав звільнятися щойно в роки збройної боротьби з Росією, тенденцію бачити українську проблему тільки як частину за-гальноросійської проблеми. Наголошуючи засаду "національного егоїзму", Донцов поставив у властивій площині також і справи національного самозбереження, національної безпеки й національного інтересу як основні засади політичного пляну-вання та практичного здійснювання їх. Він виразно наголосив, що безпеку держави може запевнити тільки сила її народу та вміння її керівництва знаходити в постійному конфлікті національних інтересів на міжнародній арені шляхи й засоби, при допомозі яких цю безпеку можна було б гарантувати.

Донцов з'ясував і обґрунтував тісний зв'язок між засадами внутрішньої й зовнішньої політики будь-якого народу. Він вказав на особливу важливість співзвучности між тими засадами зовнішньої і внутрішньої політики для тих народів,

•3) Вперше Донцов це зробив у своєму рефераті з 1913 р. "Сучасне політичне положення нації і наші завдання".

127

які змагаються за своє державне визволення і які з уваги на своє становище мусять свою внутрішню політику підпорядковувати вимогам і потребам політики зовнішньої.

"Підстави нашої політики" показують її автора як зрілого політичного теоретика й мислителя, який розумів політичні реалітети і який умів бачити різні аспекти української проблеми й української політики в контексті внутрішньоукраїнському й міжнароднополітичному. Донцов був далекий від того, щоб, за прикладом багатьох наших політиків, ідеалізувати політичну дійсність чи підмінювати її власним wishfull thinking, здаючи собі одночасно справу з того, що кожна політика — це "мистецтво можливого", як це часто підкреслював німецький канцлер Бісмарк.

Що в Донцова заслуговує на окрему увагу та що робить його політичну аналізу справді оригінальною, це те, що він не обмежився конвенціоналізмом в поглядах і оцінці тогочасної міжнародної ситуації й тих елементів, які тоді впливали на уклад відносин у світі. Донцов шукав глибших, суттєвіших мотивів, намагався збагнути справжні причини світових конфліктів, зокрема у випадках, коли в гру входила роля Росії та її політика. Y шуканнях відповіді він дійшов до висновку, що російська загроза є глобального характеру і що конфлікт Росії із Заходом — це насправді "конфлікт культур, світоглядів, ідеологій"; конфлікт "двох різних і протиставних систем життя". Такий висновок, звичайно, мусів заважити на пропозиціях, які Донцов поробив, формулюючи засади української політики.

Це не значить, що Донцов не брав під увагу існування багатьох інших чинників, які мали вплив на розвиток світових подій і європейських зокрема, і не розумів їхньої ваги. Він враховував суперечності між імперіялістичними державами Заходу, економічні й соціяльні проблеми, прагнення народних мас до кращого соціяльного й економічного ладу, але все це вважав за другорядне й переходове. Донцов відзначав, що j бігом часу ситуація буде мінятися, суперечності й недоліки зникатимуть, дійде до соціяльних реформ, але, як твердив він, все це не забезпечить миру й не зліквідує загрози, якою є й залишиться російський імперіялізм і месіянізм.   Йдеться тут,

ш

як писав Донцов, про такий чинник світової політики, який цілком ігнорує окремі народи й держави, а "мислить континентами", який знає "лише монгольський світ на сході, магометанський на полудні та германо-латинський на заході, які... поборюватиме без пощади, як світ своєю культурою їй (Росії) засадничо ворожий" (13, 69).14)

Так бачив Донцов політичну кризу в світі на початку 20-х років, і ця оцінка з-перед пів століття не втратила своєї актуальности. Навпаки, розвиток подій у світі, зокрема поширення та зростання сили й значення російської імперії під

Щ Таке розуміння російського "континентального імперіялізму" сьогодні загально прийняте у світі і разом з цим усвідомлення розмірів загрози, яку цей імперіялізм несе з собою для цілого західнього світу. Тут варто буде відзначити, що відомий соціял-демократ І. Мазепа у своєму творі "Большевизм і окупація України", критикуючи "Підстави нашої політики" Донцова, помилково твердить, що "аналізуючи большевизм, п. Донцов ие зв'язує фактів сучасности ні з минулим, ні з перспективою иа будуче; він не розбирає історії розвитку большевизму, не аналізує тих умов, в яких взагалі вибухла російська революція, через що саме в ній став можливий большевизм з його стремлінням до всесвітньої революції і т. д." (74, 54). На думку І. Мазепи, "дійсна суть стремління всіх пролетарських партій до всесвітньої революції" — це "нанесення рішаючого удару капіталістичному суспільству". Згоджуючися з поглядом, що російський більшовизм є продуктом "особливостей історичного розвитку російського суспільства", І. Мазепа відкидає думку про будь-яке пов'язання російського більшовизму з російською месіяністичною ідеєю, з національним ідеалом російського народу встановити свою гегемонію у світі. Такий погляд, пише Мазепа, "оснований на чисто ідеалістичному розумінні історії. Вся аналіза большевизму, яку дає п. Донцов на підставі цього погляду, базується на абстрактній, наперед взятій ідеї. Відсіль неминуча тенденційність, однобічність, вузькість і тому неправильність аналізи у самій Н основі" (74, 53). У зв'язку з цим треба відзначити, що українська і чужа (в тому й російська) політична література дає чимало матеріялу для того, щоб доказати помилковість окремих тверджень І. Мазепи, зокрема, коли йдеться про оцінку природи російського більшовизму, імперіялізму, месія-нізму тощо. Заперечила ці його твердження також сама політична практика більшовицького режиму за останні десятиліття. Зрештою, навіть критикуючи Донцова та оспорюючи його окремі твердження, І. Мазепа ие уникнув суперечностей між своїми критичними заввагами в одній частині своєї праці 1 своїми власними висновками в іншій. Маємо иа увазі розділ згаданої книги п. н. "Боротьба з окупацією і перспективи самостійної України" (74, 131-155).

128

керівництвом більшовицької партії, її вже цілком відверте змагання за гегемонію в цілому світі можуть служити тільки додатковим доказом правильности засадничої для "Підстав нашої політики" тези Донцова.

Y такому контексті остається далі актуальним накреслений Донцовим український "колективний ідеал", зумовлений геополітичним положенням України. Цей ідеал — це повне політичне і культурне унезалежнення від Росії, створення самостійної держави, яка б "суверенно розпоряджала всіми своїми матеріяльними і моральними силами". Очевидно, коли говорити про окремі аспекти міжнародної політичної ситуації і про відносини на Україні на сучасному етапі, то треба мати на увазі всі зміни, які заіснували упродовж останніх 50-ти років, тобто від часу, коли Донцов писав свою книгу.

У 1921 р. ще справді можна було сподіватися, що більшовицький режим довго не проіснує. Так не сталося, а існування цього режиму на Україні та здійснювання ним імперіялі-стичної антинаціональної програми привело до дуже значних і небезпечних у своїх наслідках змін соціяльного, економічного, політичного й культурного порядку. Фактично сталося те, чого боявся Донцов: більшовицький режим перетворив селянські маси України у невільників модерної кріпацької системи у формі колгоспів, а інтелігенцію заставив закріплювати та розширювати російську імперію. Одночасно відбулися великі зміни у соціяльній структурі українського суспільства, що проявилося в зменшенні питомої вага селянства і в оформленні численної робітничої кляси та широких кадрів висококваліфікованої професійної інтелігенції.

Через це, пропозиція Донцова оперти українську політику виключно на селянстві з повною негацією робітництва, — перестала бути актуальною і вимагає корективи. Незрозуміло навіть , чому у перередагованому автором другому виданні "Підстав нашої політики", де багато чого достосовано до зміненої ситуації та нових вимог і потреб, ця оригінальна думка залишилася без жодних змін. Кінцевий розділ другого видання,

129

змінений автором, мав би дати українському суспільству політичні напрямні вже на сучасному етапі, але з уваги на те, що Донцов не вніс ніяких змін в оцінку ситуації на українських землях, його теперішні висновки, оперті на оцінці ситуації на початку 20-х років, втрачають актуальність, а тим самим вартість.

Засадничу вагу має тут питання елементів сили, на яких можна було б оперти українську самостійницьку політику. Ці елементи сьогодні інакші, ніж їх бачив Донцов у 1921 р. Засади т. зв. "селянської ідеології", яку Донцов запропонував у своєму творі, не можуть сьогодні задовольняти, враховуючи значні структуальні зміни соціяльного порядку на Україні упродовж останніх 50 років. Українська нація не є вже тією "селянською нацією", що її у якійсь мірі Донцов навіть ідеалізував у своїй творчості. Процес індустріялізації й урбанізації на Україні заторкнув широкі маси українського народу і позначився на духовному обличчі всього українського суспільства. Поминаючи протиукраїнську політику більшовицького режиму та її негативні наслідки, не можна не добачити всіх тих змін, що їх невідхильно несе з собою індустріялізація й урбанізація будь-якої країни. Ці зміни далекосяжні та всеохоплюючі, від них не можуть звільнитися ані окремі люди, ні суспільні кляси, вони знаходять своє віддзеркалення у світогляді, способі життя та в життєвій філософії всього населення тієї чи іншої країни. Цей аспект української дійсности залишився, однак, поза увагою Донцова при перевиданні "Підстав нашої політики", що треба оцінювати як чималий недолік перередагованого твору.

Очевидно, багато засад, на які Донцов звертав увагу українському суспільству перед п'ятдесяти роками, сьогодні самозрозумілі, як, наприклад, засада національного інтересу в політиці, чи що політичне визволення України неможливе без повного відокремлення від Росії. Окремий інтерес мають міркування Донцова на тему соціялізму, демократії, "узахід-нення" українського життя й традиціоналізму. З цього погляду важливим є перше видання "Підстав нашої політики", бо в

129

другому — ці проблеми або випущені цілком, або подані в іншому насвітленні.15)

15) До зазначених проблем і питань Донцов займав становище та їх з'ясовував також у своїх пізніших працях, зокрема в "Націоналізмі", а далі у книзі "Дух вашої давнини". При обговорюванні цих творів ми будемо мати нагоду докладніше над цими проблемами спинитися.

Засади української політики заторкнув у своїй праці І. Мазепа ("Вольшевизм і окупація України"), розглядаючи їх з позицій марксистського соціялізму. Інакше з'ясував підстави української політики сучасник Донцова В. Липинський у своїх "Листах до братів-хліборобів", що були публіковані в 1920-25 pp., а згодом появилися окремою книгою в 1926 р. Між поглядами Донцова і Липинського є чимало схожих моментів і при обговорюванні "Націоналізму" та "Духа нашої давнини" ми матимемо змогу ці погляди сконфронтувати.

129

Розділ XI.

ІДЕОЛОГІЯ "ЧИННОГО НАЦІОНАЛІЗМУ

У 1926 р. український читач дістав до рук новий твір Донцова, який досі, з одного боку, вважається підставовою книгою українського націоналізму, а з другого, продовжує бути предметом гострої критики, а то й засуджування. "Націоналізм" — твір особливий своїм змістом, стилем та й загальним тоном, що не завжди дозволяє на спокійну аналізу та об'єктивну оцінку. З "Націоналізмом" багато хто асоціює перш за все такі поняття, як "аморальність", "культ крови і ножа", "іраціо-налізм", апотеозу "чину для чину", і довкруги цих понять в основному ведеться вся дискусія.

Для визнавців "організованого націоналізму" автор "Націоналізму" несприємливий, бо пропагує "вольовий націоналізм" без українського змісту (В. Марганець). Для демократів і соціялістів різних напрямків Донцов був і досі є речником "українського фашизму", який "імпортував" на Україну фашистські і нацистські ідеї (М. Стахів, К. Коберський-Пушкар, В. Левинський). "Фашистом" і "людоненависником" вважають Донцова комуністичні автори (В. Ю. Євдокименко, М. М. Олек-сюк). Для українських правих кіл (хліборобів-державників) Донцов є звичайним плягіятором, бо, мовляв, він використав працю В. Липинського і свої ідеї та концепції прямо "списав" з "Листів до братів-хліборобів" (О. Назарук і сам В. Липин-ський).

Поминаючи, однак, всі ці закиди й звинувачення, треба ствердити, що "Націоналізм" Донцова займає важливе місце в розвитку української політичної думки. В цьому творі Донцов виклав свою політичну філософію, яка багато заважила на ідейному спрямуванні українського націоналістичного руху та на його оформленні, як окремішнього політичного чинника в українськім житті. Ще до появи "Націоналізму", українське

130

суспільство мало можливість познайомитися на сторінках "Заграви" та "Літературно-Наукового Вістника" з ідеями, які згодом знайшли своє місце в цьому творі, але тут Донцов подав їх уже у певній системі, яку він окреслив як "світогляд чинного (вольового) націоналізму".

1. ЗАСАДИ "ЧИННОГО НАЦІОНАЛІЗМУ"

Що, власне, розумів Донцов під поняттям "чинного націоналізму" і на яких основах побудував він цей світогляд та цілу ідеологію?

"В цій книзі, — писав він, — хочу усталити поняття українського націоналізму, як я його розумію. А розумію його не як ту чи іншу програму, не як відповідь на завдання нинішнього дня..., лише як світогляд" (22, 4). Засади чи основи цього нового світогляду не були, однак, накреслені припадково, вони не з'явилися як продукт якоїсь теорії чи політичної доктрини, але були подиктовані потребою дати відповідь на "болячку, яка нищила націю".

Вивчаючи українську дійсність і причини програних визвольних змагань зокрема, Донцов дійшов до висновку, що, власне, "ядром цієї болячки, яка нищила націю" був перш за все занепад волі з усіма його негативними наслідками й надмірний в українців сантименталізм та провансальський світогляд.1) Ідеологія "чинного (вольового) націоналізму" мала дати

і) На брак "вольовости" в українській суспільності перший звернув увагу В. Липинський, критикуючи тенденції до "соціального фаталізму". На його думку, "браком волюнтаризму і поширенням соціального фаталізму в політичнім думанні української провідної верстви пояснюється у великій мірі її нездатність до самовиховання, до самодосконалення, до свідомого вибору методів політичної творчости і в результаті її нездатність до проводу і організації своєї нації, а значить і нездатність нації до окремого індивідуального життя... Не тільки сучасна демократична інтелігенція українська, але й всі інші... верстви українські хворі на брак волюнтаризму, заражені гангреною — ослаблюючого і так вже слабу від природи українську волю — соціального фаталізму" (60, 350). Відзначимо тут тільки, що, пишучи про "вольовий елемент", Липинський мав на увазі "свідому свобідну волю, яка рішає про вибір найкращих методів здійснення хотінь стихійних і про уміння або неуміння цими стихійними хотіннями

131

відповідь на українські національні недоліки та одночасно вказати на такі світоглядні елементи, які в майбутньому забезпечили б оформлення українського суспільства в повноцінну націю.

Відповіддю на брак "вольового імпульсу" мало бути, на думку Донцова, прищеплення "волі до життя" і "волі до влади". На перенаголошування значення й ваги інтелекту, знання і раціоналізму взагалі в житті людини і народів — іраціона-лізм, романтизм, ілюзіонізм, як основні моторичні чинники. На пацифізм і не бажання "чужої гнути свободи" — ідея боротьби, експансії, насильства, чи прямо "імперіялізм". На скептицизм, брак віри, безхарактерність — фанатична віра у "свою правду", догматизм, виключність, твердість. На партикуляризм, анархізм і демолібералізм — інтерес нації понад усе, ієрархія цінностей у політичному, громадському і соціяльному житті, підпорядкування особистого національному, колективному. На мораль "міщанина-буржуа" — "аморальність людини чину", яка признає моральним і етичним тільки те, що скріплює силу нації і забезпечує її зростання. На потурання всяким ідеологіям, які розкладають націю і суспільність — ідеологічна виключність, нетерпимість. На місце провансальської концепції політичної симбіози двох націй — Росії та України — власновладство суверенної і незалежної нації. На місце хуторянського універсалізму — вміла і розумна синтеза універсалізму і націоналізму, як передумова вселюдського прогресу. На місце демократії — принцип ініціятивної меншосте і творчого насильства, як порядкуючих сил.

Така сукупність ідей лягла в основу "чинного націоналізму", нового, як казав Донцов, світогляду, з позицій якого

на підставі даних науки і традиції керувати" (60, 352). У Донцова, воля однозначна з іраціональною, стихійною силою, -стихійним хотінням" експансії, панування, влади, що може служити тільки, як правильно вважав Липинський, за "перший імпульс до політичної акції, до витворювання громадського руху".

А. Княжинський пише, що хоч Донцов "висунув на чоло хиб української нації брак волі, сентименталізм і т. зв. провансальство", то ці закиди не є "вихідним пунктом розумування" Донцова, а служать йому "відбивною для його теорії; вихідним пунктом служить йому інша теза т. зв. звироднілих і модерних рас" (101, 18).

131

він не тільки перевів критику періоду українського відродження другої половини XIX і початку XX ст., а й накреслив і уточнив своє розуміння української національної ідеї.

Ключ до зрозуміння філософських основ ідеології "чинного націоналізму" дає інтерпретація Донцовим поняття волі і людської природи взагалі. Воля, як її з'ясовує Донцов, — це не є усвідомлене (раціональне) прагнення людини та її цілеспрямована дія з метою досягнути інтелектуально пізнаний об'єкт. Так само, вольові дії і вольові процеси не являються активністю, підпорядкованою свідомим цілям. Воля в розумінні Донцова — це "воля до життя", тотожна з "волею до влади", стихійна, іраціональна сила, "безпричинна" і "безмотивна", "ціль в собі, рух, що не залежить від об'єкта, але шукає його собі". За словами Донцова, воля —

"Се вічне стремління, вічний невсипущий гін, що лише хвилево задовольняється, щоб знову стреміти наперед. Се стремління абстрактне, іраціональне, щастя в собі. В нім людське щастя, і лише в нім, в сім переході від бажання до задоволення, а від нього до нового бажання.. В сій жадобі жити, розростатися, змагатися й є суть життя, а не в її наслідках; в сліпім динамізмі, що не має ні ім'я, ні постаті, і який ми усвідомляємо собі лише тоді, як він вибухає в нас... Головним мотором наших вчинків є власне бажання, афекти, пристрасті, за якими в хвості йдуть мотиви... Бо 'воля ділає навіть там, де її не провадить жадне пізнання... Однорічний птах не має жадного уявлення про яйця, для яких він будує своє кубло; молодий павук не знає нічого про грабунок, задля якого він плете свою сітку'. Головним двигуном поступків є 'сліпа діяльність, яка вправ-ді йде в парі з пізнанням, але ніколи не ведеться ним'. Що більше, 'уява як мотив не є конечна та істотна передумова діяльности волі'. Певно, що закон залежности ділає в світі, але 'те власне, що каже якійсь причині... ділати, є природна сила, і як така, безпричинна, себто лежить цілковито поза ланцюгом причин', є безмотивна. Мотиви з'являються потім..." (22, 160-161).

Об"єктивізуючися в людині, в її емоціях, почуваннях,

інстинктах, гонах, "воля до життя", як каже Донцов, стає "вели-

і

т

чезною соціяльною силою, динамічним двигуном суспільности, що втримує її при житті, спричиняє її розвій. В соціальнім житті ця афектна сила є джерелом усякого чину й подій. Інтелект лишається направляючим чинником, силою ж, що діє в напрямку збереження роду, є воля, яка є синонімом бажання. Ці бажання — самолюбство, любов, ненависть, лють, порив, стремління до підбою, — це засада, що оживлює світ". Для так зрозумілої волі не потрібна ніяка мотивація чи причина, бо вона діє "з себе самої" і в такому сенсі являється "головною самостійною моторовою силою в історії". Поклавши таку засаду в основу своєї політичної філософії, Донцов зробив такий важливий висновок:

"Всяка отже збірна філософія гуртової одиниці (а в першій лінії нації) повинна бути збудована не на відірваних засадах логіки, лише на цій волі до життя, без санкцій, без оправдання, ні умотивовання; яку не тільки що не треба (як хотіли драгоманівці) гамувати, але навпаки, плекати і розвивати, бо з нею живе і вмирає нація; якою освячуються ціла політика нації і всі її засади, і якої тамувати не вільно ніяким "євнухам" відірваних ідей — лібералізму, космополітизму, гуманізму і пр. Не обмежувати цю — виявлювану в діланнях одиниць волю нації до роз-росту, пориву наперед і підбою треба нам, лише зміцнювати її, і це зміцнювання має бути першою і головною засадою тої національної ідеї, яку я тут ставлю на місце кволого, інтелектуалістичного, противольового, "кастратно-го" провансальства" (22, 164-165).2)

На підставі цієї "першої і головної засади" про "волю як закон життя", Донцов зробив чергові висновки й визначив

2) Пор. заввагу В. Липинського про те, що провідну верству має ціхувати "імперіалізм", тобто "вроджене хотіння поширення і влади", бо "імперіялізм лежить в основі всякого громадського руху. І коли мова йде тільки про витворювання і збільшування руху... то йому сприяють такі прикмети, які цей вроджений, стихійний імперіялізм провідників скріплюють і побільшують" (60, 362).

Думку про "волю до життя" нації Донцов розвинув у книзі "Дух нашої давнини", пишучи про "дух оживляючий суспільство'" (117, 121 ff), але у цьому творі маємо справу вже з -раціональною волею".

ж

додаткові засади "чинного" чи "вольового" націоналізму, до яких зараховував "романтизм", "догматизм", "ілюзіонізм", "фанатизм", "аморальність", "синтезу раціоналізму і інтернаціоналізму", "творче насильство" та "ініціятивну меншість".

"Романтизм" у розумінні Донцова — це готовість одиниці піднятися понад власне "я", стати до змагань за "власний світ", "за власну, вічну правду", для якої треба пожертвувати "всім дочасним". Для "романтика" найважливішими є "національна місія", "міцність держави", "імперіялізм" — не мир у світі, "вічні" інтереси нації — не "інтереси даної генерації". Жодна ідея не буде живою й не переможе, якщо не буде "перейнята цим духом романтики".

Велика доктрина мусить бути "догматичною, безсанкціо-нальною", і такою ж мусить бути доктрина "чинного націоналізму", її можна або відкинути, або прийняти, але в жодному випадку вона не може бути предметом дискусії, — вона мусить бути "догмою віри". Інший аспект Донцового "романтизму" — це "ілюзіонізм", або передавання ідей у формі "легенд", "мітів", найбільш сприємливих широким народним масам. У легендах і мітах є "синтеза романтизму і догматизму", протиставлення "змисловому" іраціонального, надзмислового, конкретному — невидимого й незнаного, доказам — "голої афірмації". Все це зумовлює і скріплює "войовничість, антипацифі-стичність" ідеї.

Щоб перемогти, ідея "мусить перетворитися в почування", стати "предметом віри". Ідея, як розумова абстракція, не захопить народних мас, вона зможе захопити їх тільки тоді, коли прийме "релігійний характер", стане "фанатичною", нетерпимою до інших ідей, відкидатиме й заперечуватиме "інших богів" (22, 178-193).

Визначивши й принявши засаду "інтересу нації понад усе", Донцов зробив дуже простий висновок щодо морального критерія: "добре є все те, що зміцнює силу нації, зле, що таку силу підриває". З того погляду, національна ідея мусить бути "аморальна", тобто, вона не повинна керуватися мораллю міща-нина-буржуа, у якого на першому місці є засада власного щастя і власного "я". Кожне суспільство має свою "власну мораль", свою етику", свою чесноту". Не існує, твердить Дон-

133

цов, "якоїсь універсальної, всіх зобов'язуючої етики чи моралі" (22, 194-200)."

Донцов не відкидав "загальнолюдського моменту" в своїй політичній філософії, коли наголошував засаду "нація понад усе". Він висловлював погляд, що нація, яка хоче відіграти провідну ролю на міжнародній арені, мусить вміти служити теж справі загальнолюдського прогресу й мусить уміти знайти "синтезу універсалізму й націоналізму". Але, в розумінні Донцова, "служіння справі загальнолюдського поступу" має мати "імперіялістичний" характер у тому сенсі, що сильніші, "цивілізовані" нації мають накинути слабшим, "нецивілізованим" народам свій спосіб життя. В інтересі загальнолюдського прогресу необхідна "перемога сильніших і здібніших" націй і одночасно "усунення слабших", що, звичайно, "не може обійтися без насильства, сього великого чинника історії".

Слабші нації, на думку Донцова, не причиняються до прогресу, їхнє право на незалежне життя, чи на "самовизначення" — має "релятивне значення". Це право вони мають, якщо в них зберігся ще "імперіялістичний дух". В засаді, однак, це право належить тільки "здібнішим", "імперіялістичний націям, яких імперіялізм є в стані кінетичнім або бодай потенціяльнім". Бо "імперіялізм", як писав Донцов, — "се не тільки "здирство", але одночасно виконання публічних справ в публічних інтересах націями, покликаними і управненими до того" (22, 203-210) .3)

3) Ці міркування на тему -'слабих" і -'сильних" націй та усправед-ливлювання "імперіялізму сильних", це своєрідна парафраза вчення Маркса та Енгельса про "історичні" й "неісторичні" нації та про особливі права "історичних націй". Пишучи на тему ролі "сильних націй", Донцов апо-теозував підбої і "право сильного над слабим" У виданні з 1966 р. він усунув з "Націоналізму" ті частини, які надто яскраво віддзеркалювали такий безоглядний імперіялізм. У новому виданні, наприклад, читач не знайде твердження Донцова з 1926 р. про те, що "перемога сильніших і здібніших — в інтересі поступу, це один аспект боротьби за існування, другий —- усунення слабших, і це також в інтересі поступу, і це також не може обійтися без насильства, цього великого чинника історії" (22, 205), або "коли хочемо бути трохи парадоксальними і коли право належить до здібніших, —-. можемо сказати, що право самоозначення мають лише імпе-ріялістичні нації, яких імперіялізм є в стані кінетичнім, або бодай потен-

Перемога національної ідеї неможлива без відповідної організації суспільства. В кожній ситуації мусять бути "порядкуючі сили", які плянували б і здійснювали б окремі постуляти національної політики, виконували б владу. З цим питанням в'яжеться проблема проводу нації, її провідної верстви. Перемога, прогрес, досягнення у будь-якій ділянці не приходять автоматично, за них треба змагатися в організованій формі і в ім'я їх треба і вміти застосовувати "творче насильство".

"Насильство", "залізна безоглядність", "війна" — все це методи, що їх застосовували й ними користувалися на шляху прогресу "вибрані народи", які тому власне й мали, на думку Донцова, успіх. Це у Донцова відповідь на питання "як". А його відповідь на питання "хто", така:

"Провансальці, демократи і прочі народолюбці відповідали — завше народ! Ми відповідаємо — ніколи народ! Народ є для всякої великої ідеї, чи в її* статичному, чи в динамічному стані — чинник пасивний, той що приймає. Чинником активним, тим, що накидує ідею, тим, де ця ідея зроджується, є — активна, або ініціятивна меншість. Називають її ріжно: "клясово свідомий пролетаріят" (в противність до переважаючої маси "несвідомого"), "національно свідома інтелігенція", "аристократія", "правляча кліка", "тирани", (її політичні твори — СССР, фашистівська держава, "Unegalitaere-" або "Fuehrerdemokratie" (Alf. Weber), але суть цієї меншости та її роля в усіх громадських гуртових одиницях та сама. Це група, яка формулує неясну для "неусвідомленої" маси ідею, робить її приступною цій масі і, нарешті, мобілізує "народ" для боротьби за цю ідею" (22, 210-215).

діяльнім: 'самоозначення наших часів се таке саме чудернацьке гасло, як леїітизм часів Метерніха'... Імперіялізм це підставовий принцип природи; нівелюючий, уодностайнюючий принцип відразливий природі" (22, 208). Таких пропущених у новому виданні позитивних висловів на тему імперіалізму є більше. (Порів. "Націоналізм" з 1926 p., частина 2, розд. 5, стор. 200-210, і "Націоналізм" з 1966 p., частина 2, розд. 5, стор. 272-183). На думку А. Княжинського, ця теза Донцова (її Княжинський окреслює як тезу про "звироднілі і модерні раси") є засадничою для його теорії '•чинного націоналізму" (101, 20).

2S134

3. "УКРАЇНСЬКЕ ПРОВАНСАЛЬСТВО" І "УКРАЇНСЬКА ІДЕЯ"

Критику "провансальського періоду" в історії України (ХІХ-ХХ ст.), що займає більшу частину "Націоналізму", Донцов зробив з позицій засад "чинного націоналізму", у світлі яких він вказав на "недосконалість" національного розвитку українського народу під кінець XIX і на початку XX століть.

В особі Донцова українське провансальство (провінціо-налізм) і його найвидатніші представники, зокрема М. Драгоманов та такі його послідовники як І. Франко та М. Грушевський, знайшли свого безжалісного критика. Накресливши ідеал активної, агресивної, вольової людини, свідомої своєї мети, готової жертвувати особистим в ім'я загального, людини, яка визнає добрим і етичним тільки те, що сприяє зростанню її власної сили та зростанню сил нації, сповненої непохитної, фанатичної віри в свою ідею, — Донцов застосував цей ідеал як мірило для всього, чим жила українська людина "провансальського періоду". Не дивно, отже, що внаслідок такого підходу, в якому не взято до уваги багатьох інших факторів та їхнього впливу на розвиток відносин на Україні у XIX і початку XX ст., у "Націоналізмі" ми маємо незвичайно чорний образ українського недавнього минулого й суцільно негативний тип української людини того періоду. На всій Україні, як твердить Донцов, ледве чи було тоді "кількох людей, які менш більш ясно не відчували б того маразму, де завела нас наша філософія безсилля" (22, 149).

Донцов посередньо признавав, що тодішня українська людина, зокрема наша інтелігенція, була дитиною своєї доби, їй характерною була перебільшена віра в силу розуму, в непорушність законів суспільного розвитку, захоплення т. зв. універсальними правдами вселюдського братерства й справедли-вости. Українське суспільство і його провідна верства відзначалися мало реалістичними поглядами на питання міжнародних взаємин, наївно надіючися, що з перемогою революційних сил ці взаємини автоматично будуть розвиватися по лінії взаємного довір'я між народами, що виелімінує міжнародні конфлікти.

Українське суспільство стояло тоді на позиціях, як каже Донцов, "демократичного націоналізму", по боці лібералізму,

135

пацифізму, соціялізму, космополітизму й навіть анархізму. Y взаєминах з Росією воно схилялося до думки "політичного симбіозу", стоячи на позиціях "підрядности національного імперативу", тобто вважаючи можливим співжиття з російським народом в одній державі, що пропагувалося в різних концепціях автономізму та федералізму в межах російської імперії.

На думку Донцова, найбільшою хибою тогочасного українства був брак розуміння "вольового елементу", внаслідок чого світогляд його був "світоглядом не нації, а верстви, провінції, плебсу". Українське суспільство XIX ст. засвоїло, як писав Донцов, "світогляд націй-паріїв, націй феллахів. Це був світогляд, що стояв у противенстві до світогляду діяльних і сильних рас... Це був світогляд нижчих рас, переможених, погною здобувців" (22, 142-143).

Вину за такий стан українського суспільства, його духовну недосконалість та за спрямування розвитку української політичної думки на фальшиві рейки, Донцов приписував в першій мірі М. Драгоманову, якого окреслював "типовим Ба-лаховцем" (тобто "татарською людиною"), кажучи, що дух Драгоманова "більше шкодить українському націоналізмові по смерти, аніж був йому корисний за життя" (22, 41). З не меншою гостротою Донцов критикував і осуджував М. Грушев-ського як "завзятого пропагатора ідеї симбіозу" (22, 58) та І. Франка — "типового представника драгоманівщини в Галичині", для якого "всевлада людського розуму... найвищий закон" (22, 15). Активне й безоглядне поборювання ідей і концепцій Драгоманова, Грушевського, Франка та їх послідовників, — Донцов вважав за вимогу часу, а звільнення українського суспільства з-під їхнього впливу визначав як передумову перемоги української ідеї.

Протиставлячи українському провансальству ідеал нової української людини, Донцов одночасно накреслив елементи "української ідеї". У цьому він вийшов з учення Фіхте про спосіб кристалізації будь-якої ідеї та форму її об'єктивізації, що виявляється у переведенні "наших підсвідомих хотінь на ясну мову понять". Кожна національна ідея, втому й українська, складається з двох частин, "з ясно зформулованої мети, з образу ідеалу, до якого стремить національна воля, і з самої волі, з чуттєвої сторони, з національного "еросу", емотивности" (22, 224). Цей "образ ідеалу" і цей "національний ерос" є предметом розгляду Донцова у третій частині його "Націоналізму".

Як Донцов уявляв мету чи ідеал, до якого "стремить національна воля" або, інакше, який зміст "української ідеї"?

Перш за все — це "вийти із стану провінції", витворити в собі "волю до влади", а одночасно "опанувати економічне і політичне життя нації". Українці повинні "перейнятись сим поняттям влади, над людністю і територією" і розвинути в собі бажання встановити на Україні такий лад, таку політичну, соціяльну й господарську організацію національного життя, яка могла б "потроїти видатність моральних і фізичних сил країни в порівнянні з теперішнім її станом, як се зробила велика французька революція, визволяючи промисел, хліборобство і торгівлю, скуті привілеями "старого режиму" (22, 236).

Далі, це ідеал "самодержавної нації" і "власновладства", який не признає ніяких доктрин, що "обмежуть її (нації) неподільний вплив, ані всередині, ані назовні, і який "має надавати зміст національній волі". Треба "скувати", "змусити до послуху" оточення, треба самовизначитися "у відношенні до зовнішнього світу і до світу власного окруження". Донцов пише:

"Національна ідея, що хоче жити, має отверто голосити свій остаточний ідеал власновладства супроти зовнішніх, так як і проти внутрішніх сил, що сковують її енергію. Мета нації не обмежується завданнями дня, ані тим станом, який застала дана генерація. Нація глядить в минуле, звідки в традиціях шукає свою відправну точку, і в майбутнє, яке має урядити для будучих поколінь, ретроспективно і проспективно, не нехтуючи традиціями, "Русю Божію ми-лостю", ані провідною ідеєю майбутнього в ім'я завдань дня" (22, 244).

Друга частина національної ідеї — це "воля нації", "національний ерос". В розумінні Донцова, "воля нації" виявляється в її "емотивній напруженості", у "великому хотінні" утвердити свою національну самобутність, "накинути себе силоміць і своєму оточенню і зовнішньому світові". Це — па-

Щ

тос і одночасно "безоглядна віра в себе, хотіння s'imposer пасивній матерії". Висновок Донцова такий:

"Коли отже українська ідея хоче підійняти боротьбу за панування з іншими, мусить в першу чергу здусити прокляту спадщину невільницьких часів. Мусимо перевести основну переоцінку вартостей. "Фанатизм", "інстинк-товні почування", емоційність замість розумовости, дух "старозаконної національної нетерпимости", — все, що опльовували в нас, повинно реабілітувати свіже, молоде українство. На місце amor intellectualis повинна стати пристрасть, яка не знає ніяких "чому". Прив'язання до свого мусить доповнити воля витиснути свою печать на чужім, залежність від стихії — воля привести її до послуху. Мусимо нести відважно своє Євангеліє, не схиляючи чола ні перед чужим, ані перед власними "маловірами". Мусимо набрати віри в велику місію своєї ідеї і агресивно ту віру ширити. Нація, яка хоче панувати, повинна мати й панську психіку народа-володаря" (22, 232).

Але національна ідея, як твердив Донцов, не може бути наслідуванням чужих зразків і не може бути абстрактною конструкцією чи теоретичною доктриною, бо все це тільки скалічить націю. Вона повинна бути достосована до "вдачі і психіки нації", що розвинулася впродовж історичного минулого і "нашого положення крайного сходу окциденту".

Зміцнення "імманентної кождій нації волі до життя і розросту", українське суспільство повинно базувати на "за-хідньоевропейській концепції родини, громади, власности", бо "це засади органічности нашої культури, особистої ініціятиви, соціяльної окреслености і виразности, зформованости, ієрархи, не числа, особистої активности, не її уярмлення, моменту продукції, не розподілу, організації, не анархії, ідеалізму, не матеріялізму". Конкретизуючи цей ідеал, Донцов відзначав, що це має бути "для нас суверенність і "імперіялізм" в політиці, свобідна від держави церква в релігії, окциденталізм в культурі, вільна ініціятива і розріст в економічнім житті" (22, 251-252).

Щождо змісту національної ідеї, то тут, як читач міг завважити, Донцов в основному повторив ті самі думки й за-

Щ

сади, хоч з деякими змінами, з'ясовані ним вже в "Підставах нашої політики". Тотожну відповідь дав він у "Націоналізмі" на' питання про те, хто, яка суспільна кляса, здійснюватиме ці ідеали:

"Не пересуджуючи дальший розвиток України, я відповім, що на разі та (кляса), яка творить більшість нації, тобто селянство. Ані шляхта, ані пролетаріят, ані своєю чисельною, ані моральною вагою, носіями ідеї українського власновладства стати не можуть. Село було борцем за цю ідею від 1917 p., на нім ця ідея і тепер повинна спиратися" (22, 252).*)

3. ОЦІНКА ІДЕОЛОГИ "ЧИННОГО НАЦІОНАЛІЗМУ"

Приймаючи чи відкидаючи якусь концепцію чи ідею, Донцов користувався, як він сам твердить, таким критерієм: "Кожна з цих ідей має відповісти на питання, чи вона скріплює

*) У третьому виданні "Націоналізму", яке появилося в 1966 p., цілий цей уступ пропущено. Ніякої іншої альтернативи автор, однак, не запропонував, що, здається, було зумовлене його небажанням взяти до уваги всі ті зміни соціального порядку, які за останні десятиліття на Україні стались. У "Підставах нашої політики", які появилися другим виданням в 1957 p., Донцов ще вказує на селянство як клясу, яка мала б здійснити національний ідеал.

Тут буде доцільно згадати про статтю Донцова "До міст", у якій він займає іншу позицію, наголошуючи важливість міста в житті нації й, заявляючи, що "ми паралітики, бо спаралізовані є деякі члени нашого тіла; бо нема в нас органу, що виконує одну з найважніших функцій 'національного життя, — нема в нас свойого міста" (155, 48). У цій же статті він виразно вказує на підрядність села в загальнонаціональному житті. Не село, а місто контролює життя нації, в місті зосереджується промисловість, економіка, культура, "місто організує політичну думку країни, з якої родиться політичний чин". Без міста народ стає "народом-номадом", з "суб'єкта — об'єктом історії". Тільки у місті, "бурливім потоці його життя, куються нові ідеї і програми. В місті лише працює думка із швидкістю його машин, з відвагою його політичних і економічних володарів; в місті лише гартується дух у вічнім бажанні підкорити собі провінцію і цілий світ. В місті лише можливість економічної і культурної лучнос-тв народу в націю — може стати фактом життя" (155, 53). Стаття "До міст" появилася в 1929 p., але ні в дотогочасиій, ні в пізні тій своїй творчості Донцов цієї проблеми так не ставив і її не розглядав.

націю, чи спричиняється до її могучости, чи, навпаки, її ослаблює? Це єдиний критерій до їх прийняття або відкинення" (22, 245).') Думаємо, що цей критерій можна застосувати, оцінюючи ідеологію "чинного націоналізму". Ми повинні, отже, устійнити, чи пропоновані Донцовим розв'язки проблем українського життя йдуть шляхом українських національних інтересів, чи справді кореняться вони в "тайниках національної психіки" і чи справді скріплюють українську націю.

Про те, що мав на увазі Донцов, публікуючи "Націоналізм", виразно свідчать слова Фіхте, що їх взяв Донцов як мотто до свого твору: "Тільки цілковите перетворення, тільки присвоєння собі зовсім нового духа, може нас врятувати". Як бачимо, завдання, яке поставив перед собою Донцов — перетворення української духовости, — не тільки велике, а ще в більшій мірі відповідальне. Донцов, однак, був певний того, що це завдання він може виконати, і він вірив, що пропонована ним ідеологія "чинного націоналізму" — "вийде переможно з умового розбрату наших днів" та вирішально вплине на дальший розвиток подій (22, 5).

Критики "Націоналізму" закидають Донцову, що у цьому творі він не дав завершеної чи суцільної ідеології українського націоналізму, бо не розвинув "позитивної частини", тобто того, що він окреслив як "українська ідея". Цей недолік підкреслюють навіть ті, хто оцінює "Націоналізм" в основному позитивно. "Націоналізм", як ми вже згадували, — найважливіший твір Донцова. Y ньому він "старався убрати в систему те, про що перед тим писав доривочно або натяками" (22, 5). Цим твором він хотів почати новий етап у розвитку української

5) У цьому твердженні Донцова яскраво віддзеркалюється його прагматизм у підході до явищ суспільного та політичного життя. Порів., напр., дефініцію прагматичної методи, яку дав Вільям Джеймс, найвидат-ніший речник цього напрямку: "Прагматична метода... це намагання інтерпретувати кожне поняття під кутом дослідження його можливих практичних наслідків... Правда — це один рід цінности, а не, як звичайно приймається, категорія відмінна від цінности і з нею лише координована. Правдивим є окреслення для всього, що виявиться цінністю в контексті переконання, а також цінністю з погляду остаточних та визначених причин" (357, 43-80).

політичної думки і разом з тим покласти основи під новий світогляд української людини. Пишучи "Націоналізм", Донцов не плянував дати в ньому завершеної ідеології українського націоналізму. Y передмові до цього твору Донцов відзначив, що він поставив перед собою завдання розвинути поняття націоналізму "лише як світогляду", тобто, як правильно написав С. Ленкавський, "першої стадії кожної ідеології тоді, коли вона охоплює й оформлює течії, що нуртують у душах покоління, яке шукає нових шляхів" (95, 273). Коли ж говорити про "чинний націоналізм" як ідеологію у повному значенні цього слова, то тоді треба брати до уваги всю творчість Донцова 20-х і 30-х років.6)

Дискусія, що розвинулася з появою "Націоналізму" і критика ідеології "чинного націоналізму", авторами якої є люди з різних українських середовищ — націоналісти, демократи, соціялісти, монархісти й комуністи, виразно свідчить, в якій мірі Донцов зумів зрушити цим своїм твором українську думку, підняти на порядок дня засадничі проблеми українсько

Світогляд і ідеологія, як явища духовного життя — не тотожні за змістом і не збігаються за обсягом. Світогляд — це "філософія життя" людини, її "погляд на світ". Світогляд визначає життєву спрямованість людини і в ній реалізується. На світогляд складаються ідеї й уявлення, які є більш менше адекватним відображенням дійсности і які визначають співвідношення людини і світу в аспектах онтологічному, соціологічному та гносеологічному. Функція світогляду — орієнтувати людину в житті та практичній діяльності, визначаючи її життєву позицію. В цьому останньому аспекті світогляд набирає прикмет ідеології, тобто системи поглядів та ідей, які є властиві якійсь соціяльній групі чи суспільству і які одночасно відображають та раціоналізують специфічні соціальні, моральні, релігійні, політичні, економічні інтереси. В такому сенсі ідеологія сприяє орієнтації та інтеграції групи чи суспільства, зглядно вказує на шляхи й засоби перетворення дійсности, якщо ця дійсність є в конфлікті з інтересами групи чи суспільства. В такому контексті ідеологія включає: а) світоглядне знання (світогляд) і б) програму перетворення дійсности з узгляд-ненням метод, засобів, шляхів тощо. Див.: В. Ф. Безпальчий, Світогляд на буденному і теоретичному рівних відображення (201, 9-16); T. Parsons, The social system (345, 349-359); R. K. Merton, Social theory and social structure (352, 437-508); K. Mannheim, Ideology and Utopia (335, 55-108).

138

го національного життя та охопити своїм ідейним впливом покоління 20-х, а головно 30-х років.7)

') Ідеологія "чинного націоналізму" Донцова зустрілася з широкою критикою з боку різних українських авторів, які репрезентують собою ввесь вахляр української політичної думки. Порядком ілюстрації ми наводимо тут критичні завваження деяких видатніших критиків Донцова та його "чинного націоналізму". Підбираючи критичні голоси, ми намагалися включити до огляду погляди представників різних ваших середовищ, включно з оцінкою, яку дали ідеології "чинного націоналізму" комуністичні автори.

Найрізкішу критику ідеології Донцова дав його сучасник В. Липинський, який присвятив Донцову багато уваги у передмові до своїх "Листів до братів-хліборобів". Головний закид Липинського — це те, що Донцов, мовляв, присвоїв і видає за свої його (Липинського) думки у своїх писаннях.

"Писання його так протирічні, що він давно б збожеволів, коли б ставився до них хоч трошечки поважно, — читаємо в Липинського. На своє щастя, він їх тільки "пише"... При цьому маса цитат з "західньо-европейських творів", яких він ніколи не читав. "Дурні провансальці" і так все приймуть за геніяльність... І це вони, нинішні Мітьки Щелко-пйорови (так називав Липинський Донцова, який і собі віддячувався йому "паном Вацлавем Ліпіньскім"), єсть первопричиною і найбільше яскравим виявом провансальства України: єсть тим революційним сміттям московським, яке українську колонію заливає і яке своїм нищенням всіх творчих українських сил незалежне державне життя України унеможливлює" (60, ххі-ххіі).

А в листі до О. Назарука з 29-го липня 1926 p., одержавши "Націоналізм" Донцова, Липинський писав: "Як найяскравіший прояв націоналістичного мишуґізму (знаменитий Ваш вислів!) посилаю Вам нову книжку Донцова. Ніхто так, як Ви, не потрафить написати критику на це меґа-льоманське пустомельство. В інтересі молоді, що баламутиться фразами і цитатами (з нечитаних книжок!), було б важно, щоб Ви написали критику на оце донцовське словоблудіє, яке переймають потім всякі Чижі. При тім звертаю Вашу увагу на брехню Донцова, коли він пише, що він був "націоналістом" від часу, як "почав писати". До 1913 приблизно року він був завзятий есдек-автономіст, співробітник есдєцьких часописів і мене зокрема висміював тоді за українське державництво. Зверніть також увагу на свідоме фальшування цитат з 'Хліб(оробської) України", врешті, на особисті прикмети цього "єдиного укр(аїнського) націоналіста", який зраджував кожного, з ким сходився (есдеків, Союз Визволення України, \

139

В українському житті тоді існувала ситуація, яка потребувала "лікаря" з психологією й талантом Донцова. Поява Донцова була історичною закономірністю. Y той час треба було когось, хто міг би гостро й широко поставити питання українського національного характеру й духовного обличчя української нації, що претендувала на незалежність і суверенність. Ситуація на Україні в 20-х pp., що розвинулася після падіння української держави, могла мати справді трагічні наслідки для майбутнього українського народу. Великі націо-

Австрію, Василька, Гетьмана, Загравистів, тепер ще мусить зрадити Польщу і перейти до большевиків), який вносить заразу анархічного егоцентризму до всього, до чого його плюгава рука доторкнеться і за якого нахабними фразами ховається найпідліша трусливість".

У листі до О. Назарука з лютого 1928 р. (точної дати в листі не подано) Липинський знову пише про "Націоналізм" Донцова, заявляючи, що він перехопив у нього ідею української державности, яку "я від ранньої молодости пропагував... серед тодішніх соціалістів і культурників українських. Перший підхопив її і звернувся зразу проти мене" (3 непубліко-ваних листів В. Липинського, Архів Східньо-Бвропейського Дослідного Інституту у Філадельфії, СІЛА. У першому листі говориться про брошурку О. Назарука "Націоналізм Донцова й інші мишуґізми". Л. Мишуґа був активним пропаґатором українського націоналізму серед українців в СІНА. О. Назарук соціял-демократ, відтак католицький діяч і редактор; співпрацював з гетьманцями).

Ю. Липа назвав "Націоналізм" Донцова "блискучою ліричною реакцією на пасивність українців, без глибшої синтетичної думки. Це — властиво інтернаціональний націоналізм, дуже подібний у своїй концепції до марксизму (головний двигун — ненависть і руїна внутрі раси)... Тепер, коли Москва почала будувати тип "совєтської людини", Донцов не має в собі нічого до протиставлення їй "української людини": його роля не є ролею конструктора" (65, 259-260).

К. Пушкар (псевдонім західноукраїнського соціялістичного лідера К. Коберського) писав: "Читачі, які знають "Націоналізм" Донцова, книжку, яку наші "націоналісти" визнали своєю, мусять погодитися з нами, що вони ие винесли з неї буквально ані одної думки про те, що діяти? Як будувати? Д Донцов є на нашому ґрунті типовим представником російського нігілізму, не дивлячися на словесну критику всього, що походить Із Сходу... Безумовно значний публіцистичний (спеціально стилістичний) талант Донцова не йде, на жаль, у парі з послідовністю в думках, внаслідок чого в тій самій статті чи навіть книжці попадаються речі, які собі прямо суперечать. Другою великою хибою Д Донцова як публіциста є літературний аморалізм, повна відсутність об'єктивного і справедливого підходу до справ і осіб, які він зачіпає" (70, 18 і 140).

140

нальні катастрофи причиняються до великих і глибоких духовних криз, під натиском яких заломлюються навіть найвидатніші носії національних ідей. Цієї кризи не могло оминути українське суспільство; більше того, вона прийняла в нашому випадку на багато гостріший характер з уваги на ненормальний духовний розвиток української нації на переломі XIX і XX століть.

Колись, після невдалого польського повстання, польський поет Адам Міцкевич, опинившися на чужині й спостерігаючи

Відомий український соціолог О. І. Бочковський, пишучи на тему націософії "сучасного всенаціоналізму", зразками якого, на його думку, е німецький гітлеризм та італійський фашизм, вказує, що "на українському грунті його ідеологом є д-р Д. Донцов, праця його — "Націоналізм" може уважатися спробою націософічного обгрунтування цієї нової націоналістичної віри. Психологічно це дивна фанатична "драгомано-фобія" сучасного українського новонаціоналізму... Теперішній всенаціона-лізм є одним із супровідних явищ післявоєнної реакції та кризи. Його захланність, фанатизм, тероризм, безморалізм і т. д. це скоріше область політичної патології (науки про недуги), йіж націософії... Сучасний все-націоналізм це короткотривале суспільнохворобливе явище на тлі морального здичавіння та культурного занепаду людства, а в першу чергу Европи, спричинених світовою війною, післявоєнною революцією (головно більшовизмом) та реакцією (фашизмом і гітлеризмом)" (220, 68-69).

Оцінку "Націоналізму" та його автора дав також В. Мартинець, член Проводу Українських Націоналістів. "Саме найновіший твір Донцова "Націоналізм", — писав він, — це на ділі кільканадцять ідеологічних фраз, але це не ідеологія в розумінні оцієї суцільної ідеологічної системи. Тому й назва його дещо претенсійна, бо, показуючи на "Націоналізм" Донцова, ніхто не сказав би: ось це й є альфа та омега ідеології українського націоналізму. Його ніяк не можна поставити на одну площину з "Листами до братів-хліборобів" В. Липинського... Між тим "Націоналізм" не був навіть закінченою світоглядною системою; програмової проблематики він зовсім не торкав, а проблема здійснення націоналістичних ідей (хто?, як?, коли?), по невдачі його (Донцова) почину з "Партією Національної Роботи", не тільки не цікавила його, але й неначе взагалі не існувала для нього. Правду сказавши, ті з нас, що сподівалися знайти в "Націоналізмі" Донцова "євангелію" українського націоналізму, були розчаровані, тим більше, що й не з усіма поданими тезами можна була погодитися. Характерно, що саме третя частина праці Донцова, присвячена вужчій, позитивній проблематиці, вийшла найслабшою й у порівнянні з іншими його працями, що відзначалися блискучим стилем і типовим для нього запалом, була блідою й сухою" (72, 157-158).

140

своїх земляків, писав: "Про що тут думати на брукові Парижу, принісши з вулиці і голову несвіжу, і вуха сповнені словами брехунів, і серце, де горить запізнений жаль і гнів". Аналогічне явище було також серед українського суспільства на Україні і на еміграції у 20-х роках, тільки з різницею, що його навіть найвидатніші представники не лише звинувачували один одного, а й готувалися повернутися психологічно на свої вихідні політичні позиції дореволюційного періоду, тобто політично й ідейно капітулювати.  Загроза реставрації того,

Критикуючи брак ідеологічного обгрунтування українського націоналізму, націоналістичний діяч, Л. Ребет писав: "Щоправда, існувала брошура Дм. Донцова, якого вважали ідеологом націоналізму, п. н. "Націоналізм", видана в 1926 p., тобто в час, коли націоналістичний рух, як такий, ще був неоформлений і діяла УВО. Брошура ця, одначе, була написана в публіцистичному стилі і, поза критикою просвітянства в нашій літературі і політиці, вносила мало конструктивного до питання теоретичного обгрунтування націоналізму. Зате деякі твердження Донцова, наприклад, твердження, що націоналізм е аморальний, були просто шкідливі, оскільки Дм. Донцов поставив таке твердження в абсолютній площині, коли тим часом, крім злочинного, шовіністичного націоналізму, існує високо етичний націоналізм, що базується на любові до свого народу та батьківщини і прагне тільки до збереження їхнього існування" (141, 46-47).

В іншій площині розглянув та до інших висновків дійшов Р. Лісовий (псевдонім В. Рудка), віднотовуючи появу в 1926 р. "двох книжок великого значення" — "Націоналізму" Донцова і "Листів до братів-хлібо-робів" Липинського. "Книга "Націоналізм" — це тільки своєрідна тінь "Листів до братів-хліборобів". Нападки проти Драгоманова, як ми вже згадали, мають приховати факт повної залежносте від супротивника. Доктрина Липинського волюнтаристична, одначе цей волюнтаризм у нього в глибокому баченні всієї умовної вартости таких і подібних світоглядних елементів, зрівноважений, скований іншими елементами (розумом, релігією тощо). Донцов розкошує мотивом примату "стихійної волі"; усе інше, напр., розумна суспільна воля, виходять знівечені.. У випадку Донцова маємо справу з появою, якої досі в такому розгорненні в нас не було. Це вже інтелігент нового типу; небезпеку від нього знову передбачив Липин-ський" (112, 90 і 104-106).

М. Лагодівський (псевд. М. Добрянського) назвав Донцова "сівачем українського нігілізму", мовляв, Донцов мав "рішальний вплив на формування української націоналістичної думки того часу, але цей вплив був глибоко негативний. Не можна собі уявити гіршого данайського дару для молодого ідейного руху, який тоді почав рости в Галичині й на еміграції — для українського націоналізму, як подарована йому Донцовим

2І9

що Донцов охрестив був "провансальством", з усіма його найгіршими прикметами, почала посилюватися і до ідеологічно-психологічної катастрофи, в додатку до недавньої військової, був лише один крок.

Y такій ситуації заговорив Донцов. Використовуючи свій потенціял політичного мислителя й здібності блискучого публіциста, він зробив усе можливе, щоб не тільки припинити той регресивний процес, який набирав дедалі більшого розмаху, а й спрямувати все українське суспільство на шлях до дальшої боротьби за політичну незалежність, його переродити.

книжка "Націоналізм"... Треба ствердити, що ідеологічна публіцистика Донцова, який хотів бути ідеологом того руху, була для націоналізму величезною перепоною у виконанні його історичних завдань" (115, 9).

Критикуючи "Націоналізм" з позицій стислої філософії, С. Лен-кавський, провідний діяч ОУН, твердив, що "коли мова про ідеологію Донцова, то її слід зарахувати до першої стадії кожної ідеології тоді, коли вона схоплює й оформлює течії, що нуртують у душах покоління, яке шукає нових шляхів. Донцов намагається ті психічні процеси, що вибухають стихійно, як неґація існуючої дійсности, скріпити й дати їм теоретичне обгрунтування та на їх основі перетворити душу нового українця... Грунт, на якому зросла ця ідеологія, наскрізь психологічний; система, яку вона дає, — філософічна, бо дає теоретичний світогляд і то світогляд із суттєвими прикметами релігії... Ідеологія націоналізму в праці Донцова, як світогляд, приймає чинник нематеріальний — волю — за основу буття, як етика, вважає за добро те, що зміцнює силу нації, як історичний світогляд, признає ідеям вплив на життя, а як наслідок ділання на психіку її визнавців, примушує здійснити візио вимріяної майбутности" (95, 273-276).

Історик Л. Винар, новіший критик Донцова, намагається протиставити націоналізм Донцова так званому "організованому націоналізмові". Від появи книги "Націоналізм", — пише він, — "можна б сказати, зачинається переродження психіки галичан. Можливо, що доволі парадоксально буде звучати 'гіпотеза', що 'націоналізм' Д. Донцова нічого ие має спільного з українським націоналізмом, лише те, що хіба саму назву іменника. Навпаки, в протилежність до українського націоналізму, який збудований на ідеалістично-універсальному світогляді, 'націоналізм' Донцова збудований на матеріялістичний підмурівцД... Маємо сміливість твердити, що "Націоналізм" Д. Донцова як цілість не повинен знайти застосування у світогляді сьогоднішнього молодого українця" (147, 7-10).

А на думку Ю. Бойка, дослідника українського націоналізму, "Донцов був першим українським публіцистом, що безпосередньо по невда-

142

Проте, Донцов надто добре знав психологію, як він казав, "любезних земляків своїх", щоб надіятися на їхнє "чудесне зцілення" й на те, що вони могтимуть здійснити те, чого не зробили в набагато кращих умовах. Коли вони не могли тоді вив'язатися із своїх завдань і використати неповторну нагоду, то як вони могтимуть зробити це сьогодні, в безпорівняно важчих умовах?

Це питання стояло перед Донцовим ще від початку 20-х років, і він шукав за відповіддю. "Підстави нашої політики", "Заграва", Партія Народної Роботи, "Літературно-Науковий

чах ваших визвольних змагань, вже з року 1922, в яскравій і пориваючій формі підніс кличі українського націоналізму, як прапор нової доби... Поява яскравої фігури Донцова прискорила процес формування нової духо-вости. Своїми темпераментними скрайностями Донцов дуже надавався для того, щоб збурити суспільність, внести в неї небувале до того напруження суперечних думок і переживань. Над головами 'поважних', 'заслужених' батьків народу Донцов заніс свій бич... Ніхто до Донцова в українській публіцистиці не протиставився так консеквентно і всебічно Москві, як зробив це Донцов... Донцов кликав до оновлення української людини, до повороту її в лоно стародавніх українських традицій, що знали культ перемоги, лицарства, здобувчости... Всі зазначені риси позицій Д. Донцова були тими непроминально-позитивними елементами його діяльности, значення і великість яких, можливо, ще й рано оцінювати історично. Не були елементи світоглядові, в яких Донцов не виходив з річища розвитку націоналістичної думки і світовідчування там, де їх ставив загально. Одначе, вже в деталізуванні цих ідей, в їх повнішому розгортанні, виявилося оте специфічне донцовське, що протягом довгих років насторожувало до нього націоналістів, організаційно відмежовувало його від націоналізму і, зрештою, привело до усвідомлення, що він значною частиною своєї ідеологічної діяльности заперечує самі засади українського націоналізму" (97, 27-31).

Г. Васькович, теж один з нових дослідників Донцова, націоналістичний діяч, писав, що "метою творчости Донцова є патріотичне виховання українського народу. В "Націоналізмі" він указав на виховний ідеал, а крім того, вказав шляхи, якими треба йти до цього ідеалу... Таким способом він дав тривалі ідейні основи національного виховання, стараючися перевиховати український народ, а зокрема його провідну верству... Треба підкреслити, що Донцов не займався розробленням програмово-устроєвих питань української національної ідеї... Також не знаходимо в творі "Націоналізм" систематичного представлення актуальности ідеї нації, що на основі перегляду історичного розвитку давало б доказовий матеріал про її правильність... Але важливішою і головною причиною своєрідного викладу Донцова є його психологічний підхід до проблеми ідеї нації. Вій

143

Вістник" і, врешті, "Націоналізм" — все це спроби знайти цю відповідь і дати її українській нації. Донцов звернувся із своєю ідеологією перш за все до молодого покоління, до нього він апелював і на нього надіявся, вважаючи, що тільки воно зможе засвоїти новий світогляд, "нову віру", і що тільки тоді можна буде здійснити плян "духовного переродження" цілої української нації.

Аналізуючи передумови успішности будь-якого політично-суспільного руху, Т. Абель, один з перших серйозних дослідників німецького націоналізму, писав, що політично-суспіль-

проповідує в першу чергу потребу виховання в нас державницького підходу до національних справ. Саму ж ідею нації він подає загальниково. Та не зважаючи на причини, які саме зумовили таку методу викладу Донцова, мусимо ствердити, що "Націоналізм" не абияк вплинув на організаційно-політичне вироблення українського визвольного активу. Вплив цього твору можна бачити не тільки в ідейних і політично-програмових заложеннях організованого українського визвольного руху, але також у практичній діяльності визвольних кадрів і в підпільній самостійницькій публіцистиці після другої світової війни. Як ідейні засади Донцова були виразно звернені до найглибших почувань народу, так само вони були народом прийняті глибиною цілої душі" (96, кн. 2, 164 і 168-169).

Обговорюючи питання відношення між ідеологією Донцова та націоналістичним рухом, точніше Організацією Українських Націоналістів, А. Білинський твердить, що Донцов у своєму "Націоналізмі" дав "зміст, який в цілості перейняла ОУН. В усіх довоєнних писаннях ОУН славила Д. Донцова, як ідеолога українського націоналізму... 'Донцовізм' проголосила ОУН своєю політичною релігією... Стилеві мрійництва і візіо-нерства підходили найбільше іраціоналізм, волюнтаризм і сліпа динаміка Донцова. І їх акцептувала ОУН як офіційну ідеологію ОУН, навіть не добачаючи, що тим вона вульгаризує погляди і виводи Донцова. Донцов приєднувався до європейських іраціоналістичних напрямків, щоб ними, мабуть, обґрунтувати соціологічний феномен нації. Бо й справді, в основі нації лежить іраціональний елемент. Національність чи нації діють, творять історію. Ця національна динаміка випливав із сфери підсвідомости і щойно тоді переходить до раціональної сфери. 'Воля' в розумінні Шопен-гауера чи Ніцше — це саме ця підсвідома динаміка людини, яка не має нічого спільного із свідомою волею, тобто волею в психологічному сенсі. До цього пункту можна логіку Донцова розуміти. Але, з'ясувавши такі погляди, Донцов переходить до критики 'провансальців' за їх національну безволевість. Тут уже з логікою щось не ладиться. Коли 'національність' чи 'нація' підсвідомий елемент, то він мусить мати однакове відношення до всіх, цебто до тих, які переставили своє мислення на національні рейки,

143

ний рух мусить мати: а) поставлене перед собою конкретне завдання, і б) ідеологію. В той час, коли накреслене завдання пов'язується, звичайно, з обороною специфічних цінностей, що їх даний рух визнає за свої, то ідеологія має бути "носієм певних цінностей".

"Відповідна ідеологія, як пише Т. Абель, є ця, яка передусім апелює до якогось ідеалу... По-друге, відповідна ідеологія з'ясовує ідеал з допомогою загальновживаних запальних слів, тобто ідей, які мають сильний і переважно

як і до тих, які були інтелектуалістами, раціоналістами чи космополітами. Але це логічні недомагання в способі мислення Донцова" (148, 239-248).

П. Мірчук, націоналістичний публіцист та історик, у своєму "Нарисі історії Організації Українських Націоналістів 1920-1939" пише таке про "Націоналізм": "В 1925 p. (sic!) появилася праця Дм. Донцова "Націоналізм", в якій автор провів нищівну критику українського угодовства і соціалістичної псевдодемократії. Тієї псевдодемократії, що розкладала українську духовість, обдирала український народ з його національної свідомости, присипляла його туманними фразами про "всесвітнє братерство" та про спільні інтереси селянсько-робітничих мас усієї Росії", чим підготовила катастрофу визвольних змагань. Як антитезу до цього Дмитро Донцов вказав український націоналізм" (188, 4).

Історик Л. Б іл а с називає Донцова речником "інтегрального націоналізму" на українському грунті, "головним промотором нового образу історії". Л. Білас відзначує, що шлях духовного розвитку Донцова "дещо крутий і може не завжди послідовний. Але це стосується тільки його політичних орієнтацій і "ідеологічної надбудови". Зате "підбудова" його світогляду, тобто іраціональні внутрішні рушійні сили... висловом яких є кожна ідеологія, були в Донцова все константними, незмінними" (198, ч. 12, 5).

Ю. Пундик, дослідник українського націоналізму і націоналістичний публіцист, відзначує "великий вплив" Донцова "на формування ідеології українського націоналістичного руху". Він пише, що "Д. Донцов дав глибоку аналізу духовних передумов для політичного визволення та державного існування нації, а саме наявність глибокої духовної наснаги, готовість змагатися за велику візію майбутньої величі, не жахаючись жертв, й тотальна напруга національних сил у боротьбі за досягнення цієї візії. На його думку, успіх української визвольної боротьби буде запевнений тоді, коли український народ відродить в собі старі лицарські прикмети княжих дружинників і козацького ордену і позбудеться оспалої ментальности селян-"гречкосіїв". Хоч сам Донцов ніколи не був членом ОУН і хоч український націоналістичний рух не прийняв деяких його ідей, то все ж його твори приготували ґрунт для поширення українського націоналістичного руху, особливо серед молоді, яку захопив динамізм його ідей" (235, 34-35).

258

емоціональний тон... По-третє, ідеологія, яка має діяти як основа успіишого руху, мусить з'єднувати мету з завданням... По-четверте, речником ідеології мусить бути хариз-матичний лідер... який могтиме спонукати своїх послідовників ідентифікувати себе з ідеологією, як справою, за яку варто змагатися і вмирати" (379, 829-830). Всі ці прикмети, безперечно, має ідеологія "чинного націоналізму", яка, як знаємо, у свій час зумовила ціннісну переорієнтацію української людини та послужила важливим засобом на шляху перетворювання української дійсности. Накреслюючи засади "чинного націоналізму", Донцов поставив, на порядок дня та обґрунтував цілий ряд принципів, ідей і справ, які мають, як це правильно відзначив Ю. Бойко, тривалу вартість для українського суспільства. Очевидно, з перспективи років ми бачимо в цій ідеології багато серйозних недоліків, неточностей, переяскравлень, тенденційности, наголошення негативних елементів, що в результаті оту ціннісну переорієнтацію української людини спрямовувало в невластивому, а то й шкідливому з погляду національного інтересу напрямку. Це треба мати на увазі, розглядаючи засади "чинного націоналізму" ретроспективно, а також під кутом нинішньої дійсности та нинішніх потреб українського народу.

"Чинний націоналізм" Донцова в багатьох випадках допоміг українському національному відродженню й розвиткові.

М. С т а х і в, провідний діяч галицьких радикалів, називає Донцова "ідеологом фальпінаціоналістів", закидаючи йому, що "ще в 1910 році (він) писав у газеті "Праця", що головним його завданням є "боротьба з всеукраїнством" та що його "ціллю є внести роздор у рідну хату" (190, 68-69).

Оцінку Донцова та оцінку його націоналізму зустрічаємо також в "Нарисі історії філософії на Україні", що недавно появилася в Києві: "Д. Донцов виступив з пропагандою і популяризацією вкрай реакційної людоненависницької філософії Ніцше, Шпенґлера та їм подібних, на всі лади "обґрунтовуючи" думку, що будівничими нового світу можуть бути тільки люди, пройняті фашистським світоглядом. "Природа знає лише одну вічну засаду: будь сильний!" — ці слова лягли в основу проповіда-ної Донцовим "життєвої філософії", або "світогляду новітнього націоналізму", як він охрестив свою "філософську систему", Енергетизм, суб'єктивізм, волюнтаризм, іраціоналізм — все це об'єднувалося в донцовській, позбавленій будь-якої логіки, "життєвій філософії", у цій, як влучно схарак

25Ц

як один з чергових етапів на шляху розвитку української політичної думки. Донцов був одним із тих, хто своєчасно збагнув силу й тенденції українського національного відродження й хотів спрямувати їх у річище українського націоналізму. Y цих намаганнях Донцов сам, як сказав один з дослідників того періоду, "підляг... силі стихійного росту української нації", що вирішально заважило на характері його ідеології. Донцов взяв "напругу, отже кількісний момент емоцій, за їх зміст, отже якість" і через те схопив тільки силу переживань своєї генерації, а не їх зміст, який при зродженій стихії, що визначається "головно напругою збірних акцій і реакцій на зовнішні под-разки" — звичайно затирається, губиться (101, 29).

Це й зумовило те, що Донцов, шукаючи за змістом для своєї ідеології, почав шукати його в зовнішньому світі, серед чужих ідеологій і концепцій. Це робив він навіть тоді, коли говорив про власні традиції і коли закликав вертатися до "духа прадідів великих". Це, правдоподібно, дало привід Ю. Липі написати, що "чинний націоналізм" Донцова, це — "властиво інтернаціональний націоналізм, дуже подібний у своїй концепції до марксизму... Тепер, коли Москва почала будувати тип "совєтської людини", Донцов не має в собі нічого до протиставлення їй "української людини": його роля не є ролею конструктора" (65, 259-260).

Донцов у своєму "Націоналізмі" не зумів оформити світогляду, який би своїм змістом коренився в українській духо-

теризував її Степан Тудор, "бестії без голови" (157, 564). Ґрунтовнішу критику націоналізму Донцова з позицій марксизму-ленінізму дав в останній час В. Ю. Євдокименко у своїй праці "Критика ідейних основ українського буржуазного націоналізму", який пише, що "понад півстоліття Донцов займався "теоретичною" розробкою ідеології українського буржуазного націоналізму. Своє теоретичне кредо він найбільш чітко формулює у своїй роботі "Націоналізм"... Книга Донцова одразу ж після виходу в світ була оцінена нашою партійною критикою як крайній вияв українського буржуазного націоналізму, як синтезований виклад ідеології українського фашизму" (158, 180). Очевидно, як це і відзначає Євдокименко, поява "Націоналізму" зустрілася з гострою марксистською критикою на Україні, віддзеркаленням якої є те, що в 1926 р. написав "Більшовик України" (но. 2-3): "Нарешті, український фашизм здобувся на свій маніфест, найшов викристалізовану, хоча би на перший погляд, ідеологічну форму у книжці Дмитра Донцова "Націоналізм".

145

вості та з неї черпав свої основні засади. "Чинний націоналізм" — це зведення в одну цілість ряду елементів, в основному взятих з позаукраїнського світу, які, як такі, мали, звичайно, свою вартість і були навіть позитивними в процесі українського відродження, зокрема тоді, коли українська нація переборювала важкі наслідки воєнної катастрофи, психологічного заломання й коли треба було справді якихось радикальних засобів і заходів, щоб не тільки зупинити дальший розклад, а й спрямувати увагу й енергію суспільства на дальший шлях боротьби за політичну незалежність.8) "Чинний націоналізм" Донцова можна здефініювати — mutatis mutandis — словами дослідника фашистських рухів нашої доби, Е. Нольте, який писав:

"Фашизм — це антимарксизм, що намагається знищити ворога, висуваючи радикально протилежну, але все таки споріднену ідеологію і застосовуючи майже ідентичні, хоч все таки типічно модифіковані методи, однак, завжди в непорушних рамках національного самоозначення та автономії" (307, 40). З перспективи часу можемо вірно оцінити, наскільки важливою була роля Донцова На шляху "переродження духа" українського народу і в чому полягає значення ідеології "чинного націоналізму" 20-х і 30-х років. З цієї ж перспективи треба оцінювати й недоліїш "чинного націоналізму", не випускаючи ні на мить з уваги вимог тодішнього часу й ситуації, в якій перебував тоді український народ, а також пам'ятаючи про засаду, що "добре є все, що зміцнює силу, здібності й пов

8) Див. на цю тему: В. Марганець, Ідеологія організованого й т. зв. волевого націоналізму (149, 53-87); Ю. Бойко, Основи українського націоналізму (97, 26-45).

Інтересні висновки можна зробити на тему окремих засад "чинного націоналізму" на основі порівняння "Націоналізму" з пізнішим твором Донцова "Дух нашої давнини" (1944 p.), який треба розглядати як завершення у формулуванні ідеології "чинного націоналізмуп. В "Дусі нашої давнини" маємо справу з значною модифікацією окремих думок і поглядів Донцова, зокрема, коли йдеться про найважливішу засаду його ідеології — "волю до життя" та питання місця і ролі іраціонального елементу в житті людей і суспільства. Див. розділ, присвячений аналізі твору "Дух нашої давнини".

146

ноту життя даної species, зле, — що їх ослаблює", бо тільки так ми можемо бачити Донцова та його ідеологію у справжньому світлі його доби.

Y такому загальному контексті треба розглядати "Націоналізм" Донцова та його ідеологію "чинного націоналізму", "головним моментом" якої є "момент панування, влади, активносте всупереч до домінуючого моменту провансальства, уживання; пасивність та підпорядкування обставинам, відірваним засадам, партикулярному, народу, чужим ідеям там, і активне накинення себе їм тут" (22, 253).

а) ІСТОРИЧНЕ ТЛО В "НАЦІОНАЛІЗМІ"

З'ясування ідеології "чинного націоналізму" Донцов попередив широко закроєною критикою "українського провансальства", тобто різних аспектів духовного життя доби українського національного відродження. Аналіза цієї доби в "Націоналізмі" ґрунтовно різниться від цілого ряду оцінок, з якими зустрічаємося у багатьох творах, присвячених цьому періодові. Найближчим твором до "Націоналізму" щодо змісту і тенденції, коли йдеться про критику нашого "провансальства", є "Листи до братів-хліборобів" В. Липинського, що появилися окремим виданням у тому ж році, що й "Націоналізм". Пишучи про українське "провансальство" XIX і XX ст. та критикуючи погляди й діяльність діячів тієї доби, Донцов не шукав "об'єктивної історичної правди" і такої мети перед собою він навіть не ставив. Йому йшлося про те, щоб накреслити відповідне "історичне тло" для того, щоб на ньому краще унаочнити засади "чинного націоналізму", задуманого як цілісне протиставлення й заперечення ідей критикованого періоду.

Підхід Донцова в оцінці минулого був зумовлений його намаганням наголосити, перш за все, проблеми даного періоду, світогляд та систему ідей, дати у якійсь мірі концеїщійне насвітлення історичного матеріялу, не беручи до уваги історичні деталі та докладність фактів. Критерієм для Донцова у такому підході до недавно минулого, чи до сучасних йому подій, — був його власний модель, "ідеальний тип" націоналізму, що його він окреслив "чинним" або "вольовим". Користуючися цим

146

моделем, Донцов перевів критику українського "провансаль-ства". Цю методу й мав Донцов на увазі, коли писав у передмові до "Націоналізму", що "цілковите розуміння сеї критики ("провансальства") можливе щойно по прочитанні другої частини", тобто після ознайомлення з моделем "чинного націоналізму".9)

Очевидно, така метода давала вільне поле суб'єктивізмові Донцова в його оцінці дореволюційного періоду на Україні, але це, у свою чергу, внеможливлювало йому бачити тодішній розвиток української духовости і української політичної думки в усій закономірності того часу. Донцова насправді не цікавило, що цей критикований ним період дав позитивного для українського суспільства в порівнянні з попереднім етапом, бо він a priori стверджував, що цей період від початку до кінця і під кожним оглядом був цілком негативним з погляду українського національного інтересу. У "Націоналізмі" йому йшлося тільки про те, щоб у якнайяскравішій формі показати всі недоліки й недомагання цього періоду, ідейно-політичну недозрілість його діячів, або інакше, виказати, наскільки цей період ідейно відхилявся від його "ідеального типу" націоналізму.

Звичайно, заважали й психологічні мотиви в такому на-ставленні Донцова до українського відродження, хиби якого були аж надто очевидні. Вірно завважив Ю. Бойко, що "неґа

9) 3 цього погляду світло на методу Донцова кидають його слова, коли він коментує вказівки Хмельницького синові Юрієві, записані літописцем: "Для моєї цілі зовсім не має значення, чи ці слова сказав старий гетьман. Досить того, що історик вложив їх йому в уста, що була це їх мораль, отже мораль провідної верстви тої доби" (185, 38).

Обгрунтування "доцільиости" такого підходу до історичного минулого свого народу знаходимо в Ю. Вассияна, видатного теоретика українського націоналізму 20-х і 30-х років. "Не об'єктивна теоретична правда, писав він, потрібна в першій мірі тому, хто в пізнанні минувшини віднаходить тайник викривленого образу своєї сучасности, — він намагається змінити цю останню, а тому він пізнає першу з відношення залежности й від власної волі. Для нації, що мусить вести боротьбу аж до перемоги — не може бути пізнання власної минувшини самоціллю, заспокоєнням чисто теоретичного зацікавлення, але першим із необхідних засобів, бо справа йде про продовження життя, а не про погляд на завершену історію" (203, 33). (Підкр. автора).

тивізм Д. Донцова до української культурної спадщини XIX в. — це реакція людини, доведеної літеплою атмосферою просві-тянщини майже до божевілля". Подібне сталося, як писав той же дослідник, з М. Хвильовим, який, реагуючи на українське "провансальство", у своєму "негативізмі йде навіть далі і ставить під сумнів духовну вартість Шевченка" (97, 125).

Хоч би які були причини суб'єктивізму в критиці Донцова, проте, вони довели до того, що в результаті ми одержали не зовсім вірну картину українського минулого, — безколірну, без позитивних елементів, які в нас були і яких ми не повинні ні заперечувати, ні зрікатися. Негативні моменти в критиці Донцова домінують так, що за ними не видно нікого й нічого, навіть тих досягнень на полі духовного розвитку української нації, яких довершили найбільші українські уми. З картини, що її дав Донцов, зникли українські поети, письменники, політичні діячі, ввесь культурний і науковий дорібок українського суспільства. Українська нація виявилася справді "нацією-па-рієм, нацією-феллахом", з "вузьким і тупим інтелектуалізмом", з "вірою в абстрактні доктрини", з "плебейською психологією".10)

10) Перів.: Л. Вілас, Криза нашого образу історії (198, ч. 12).

На тему критики українського народництва і доби нашого відродження в ХГХ ст. наш історик Б. Крупницький пише таке: "Прийде час, і ми не будемо так категорично заперечувати наше ХГХ ст., ставити його під знак запитання, як це робиться ще сьогодні. Зовсім неґувати наше народництво ХГХ ст., — в цьому відчувається ще вплив Донцова. Знову ж не будемо, йдучи за модою, і розвінчувати Донцова. В цім нема потреби, бо на Донцова вже можемо дивитися з історичного штандпункту. Донцов — наше минуле, хоч і недавнє минуле. Він виконав свою історичну місію... 20-ЗО-ті роки нашого століття були добою безперечного впливу ідеології Донцова серед широких кіл галицького громадянства... і серед молоді. Ця реакція не була безпідставна. Вона явилася результатом розчарування нашим ХГХ ст. 1 його кульмінаційним пунктом — українською революцією 1917-20 pp., в якій виступила виразно непідготованість українців до будови власного державного тіла. Саме проти цього... почав боротьбу Донцов. Це було абсолютне заперечення ХГХ ст. як цілости, з усім його багажем... Безперечно, що в прочищенні атмосфери була потреба. Донцов воював проти української м'якотілости і інертносте, прекрасно-душшя і прекраснословія... Це заперечення ХГХ ст. продовжується і сьогодні. Краще навіть сказати, — ие заперечення, а засудження. І тут, в

Критика доби українського відродження в "Націоналізмі" на багато перевищує своїм негативізмом критику в попередніх творах Донцова. "Сучасне політичне положення нації і наші завдання" чи "Підстави нашої політики" дають більш-менш об'єктивний образ українського минулого. У цих творах критика Донцова ще узгляднювала більшість різних аспектів тогочасного життя, була роблена з позицій того часу й не мала такого гострого й нищівного характеру, як критика в "Націоналізмі".

Різницю підходу Донцова до доби ХІХ-ХХ ст. завважив Р. Єндик, намагаючися пояснити її тим, що Донцов, мовляв, у минулому "приписував деяку ролю так званим об'єктивним умовинам". Коли ж пізніше,

"він побачив і  розумів ролю ідей в революції та їх нагле поширення, як він побачив, чим міг би був стати наш визвольний рух, якщо його не затроїв би був півзасобами, півцілями і, врешті, явним москвофільством Драгоманов, як, врешті, побачив він, що драгоманівці далі нічого не навчилися та й не навчаться... тоді Донцов зовсім відкинув Драгоманова і на кожному кроці демаскував його та його поклонників і звеличників, як крайнє національне зло... Колишнє виправдування обставинами не могло мати тут уже місця" (98, 13-14). Таке пояснення, очевидно, має свою основу, але все ж таки воно обминає мовчанкою питання необхідности для кожної критики, якщо вона має бути правдивою й об'єктивною, — бачити всі, принаймні всі суттєві, аспекти критикованої проблеми, а не тільки її наслідки, і на цій основі та з іншої перспективи часу, поминаючи відповідний контекст, робити критичні завваження й висновки. Треба ствердити, що

цім засудженні, існує вже певний трафарет або інерція. Засуджувати якусь добу взагалі недоцільно... ХГХ ст. мало в собі ие тільки негативне, але й позитивне. Покищо ми дивилися иа нього очима тих, що хотіли в цьому нашому минулому бачити причини наших невдач. А, зрештою, прийшов уже час подивитися на справу спокійно, очима історика" (217, 201-203).

Див. на цю ж тему: М. Шлемкевич, 1917-20 роки й українське суспільство (219).       \

148

критика дореволюційної доби та її діячів на Україні у творах Донцова 1910-22 років, порівняно з критикою в "Націоналізмі", безумовно, вірніша й річевіша.

Сьогодні можна зрозуміти й навіть вияснити, чи виправдати характер критики Донцова та її мету, але без основнішої кваліфікації її не можна акцептувати. Нам конечно потрібна критика цього періоду, зокрема критика тодішнього українського духовного розвитку і його підстав, але вона мусить давати образ того періоду таким, яким він був насправді, з усіма його позитивами й негативами; вона мусить показати українське суспільство, ступінь його духовного розвитку, національної свідомости, світ його ідей, поглядів, політичної готовости. З цього погляду багато думок і спостережень Донцова мають свою вагу, виявляють його глибоке знання ситуації, проникливість, уміння наголосити суттєві елементи. Ці позитиви критики "українського провансальства" залишаться помітним вкладом Донцова в історію української політичної думки. Беручи цю критику, однак, в цілому, ми можемо оцінювати її тільки як відповідне "історичне тло", що мало послужити для виразно окресленої мети.11)

її) у цьому випадку можна б повторити за Геґелем, що йдеться про "рефлективну історію", чи "історичний праґматизм", коли в минуле ми вкладаємо теперішній зміст. "Прагматичні (дидактичні) рефлекси, писав Геґель, хоч по своїй природі безумовно абстрактні, насправді і безперечно є теперішністю і наповняють аннали мертвого минулого життям нинішнього дня". Геґель одночасно перестерігає, що такі рефлексії мають значення з погляду морального, але себе ие виправдують, коли мова йде про "правителів, державних мужів, нації", бо "призначення народів і держав, їхні інтереси, взаємини і складна тканина їхніх справ, становить цілком інше поле". Цю думку Геґеля варто мати на увазі, читаючи критику Донцовим нашого минулого та знайомлячися з його висновками (309, 6).

Коментуючи цей аспект творчости Донцова, Ю. Бойко відзначає, що насправді "Донцов дуже далекий від наміру щось досліджувати, йому цілком бракує відчуття історизму. Він — імпресіоніст у своїй методі. Як я бачу, —тяжить нам ним... Донцов — дилетант. Він сміливо береться за різні теми. Для кожної теми знаходить він своє оригінальне, іноді глибоке, спостереження. Але він не спроможний щось дослідити. Він бере нутром, інтуїцією, вичуттям... Під впливом Донцова в західноукраїнській ментальності поширилась на довгі роки плиткість підходу до сусшльно-

149

б) ВОЛЮНТАРИЗМ ТА ІДЕАЛ "СИЛЬНОЇ ЛЮДИНИ" И "СИЛЬНО! НАЦІЇ"

Ідеологія "чинного" чи "вольового" націоналізму е ідеологією волюнтаристичною, бо за свою вихідну позицію приймає засаду, що воля є першоосновою буття та творцем дійсности. Формулюючи свою ідеологію, Донцов використав і відповідно до своїх потреб та цілей зінтерпретував волюнтаристичний філософський напрямок та здобутки політичної думки у світі, в першу чергу тих мислителів, які займалися вивчанням національного характеру й досліджували елементи національної сили.

Донцов не оформив власної філософської системи, не розвинув оригінальної політичної доктрини і, треба припускати, що такого завдання він собі не ставив. Його перш за все цікавив практичний аспект української проблеми. Він прагнув знайти й достосувати до вимог і потреб української дійсности такі принципи філософсько-політичної думки, які б уможливили українській нації "утриматися на поверхні жорстокого

політичної й соціальної тематики, гонитва за "мітотворчістк»"-, що гальмувало розвиток думки" (97, 41-43).

Так же оцінює Донцова наш історик Б. Крупницький, кажучи, що "супроти інтернаціоналіста Драгоманова з його абсолютними всесвітніми правдами треба поставити націоналіста Донцова з його абсолютними національними правдами. Донцов, як націоналіст, бере справу зовсім вузько і визнає тільки правди свого народу, які можуть бути брехнею для іншого... Але не можна навіть сказати, що Донцов шукає спеціально національних правд, правд свого народу. Він не заглибляється в історії або в споріднені дисципліни; його підхід неісторичний. Є у нього творчий неспокій, свого роду фавстизм; своєю активною місією він уважає європеїзацію України, так ніби її дійсно потребує Україна, що історично належала і належить до Европи. Своїм націоналізмом Донцов не робить ніякої глибшої діяґнози українського життя. По суті він веде тільки штурм на українську національну вдачу, як вона йому уявляється. Основне для нього — зреформувати українську національну вдачу, зробити її з пасивної — аткивною, з інтелектуальної (ніби з українців — такі вже великі інтелектуалісти!) — вольово-чуттєвою. Його цікавлять навіть не стільки національні правди, скільки національна динаміка. Розбурхати національну динаміку — це головне завдання. Недурно ж для нього динаміка, експансія ідентичні з поняттям нації". (100, 64-65).

26S

життя" та з допомогою яких можна було б ліквідувати "ядро болячки, яка нищила націю" (22, 149).

Ідеологія "чинного націоналізму", отже, — це своєрідний лік, який мав вилікувати українське суспільство з хвороб "провансальства" і звільнити його від тих психологічних недоліків, які зламали в нього "волю до життя" і "волю до влади". Перед Донцовим стояло завдання теоретично обгрунтувати психічні процеси, які внаслідок революції й визвольних змагань вже нуртували в душі української людини, але для яких не були ще визначені виразні шляхи. Без цього не можна було думати про суцільне духовне переродження народу, про "започатку-вання нового духа". Треба, отже, погодитися з висновком С. Ленкавського, який писав, що "ґрунт, на якому зросла ця ідеологія, наскрізь психологічний". Коли ж йдеться про ідейні основи "чинного націоналізму", то знову ж можна повторити за С. Ленкавським, що ця ідеологія "як світогляд, приймає чинник нематеріальний — волю — за основу буття, як етика вважає за добро те, що зміцнює силу нації, як історичний світогляд признає ідеям вплив на життя, а як наслідок ділання на психіку її визнавців примушує здійснити візіїо вимріяної майбутности" (95, 276)-

Те, що Донцов використав для своєї ідеології засади волюнтаристичного напрямку, не сталося випадково, а було зумовлене рядом причин. Читаючи критику українського "провансальства" в "Націоналізмі" та порівнюючи висновки Донцова щодо української духовости з засадами "чинного націоналізму", бачимо не тільки тісне співвідношення між одним і другим, а й розуміємо, чому Донцов став на позиції волюнтаризму, зокрема, чому так багато зачерпнув з учення його найвидатніших представників — Шопенгауера та Ніцше. Волюнтаризм, з одного боку, найкраще відповідав наміченому завданню, а з другого, — духовній структурі самого Донцова, його динамізмові, активістичному світосгфийманню та замилуванню у "динамічно-барвистих моментах духовного життя", як писав один з його критиків (Р. Лісовий).

Визначення волі як "природної сили", яка діє "поза ланцюгом причин", але яка "каже причині ділати", тобто є своєрідною "першопричиною", має засадниче значення для ро

26S

зуміння Донцовим "волі до життя", чи поняття волі взагалі. Тут бачимо дуже тісний зв'язок між поглядами Донцова і розумінням волі у Шопенгауера, найвидатнішого представника волюнтаристичної філософії, який інтерпретував "волю" як основу буття, "річ саму в собі", "одиноку реальність", яка об'єктивізується в органічному і неорганічному світі, вважаючи, що найдосконалішою ця об'єктивізація так зрозумілої "волі" є в людині, у її прагненнях, емоціях, почуттях, інстинктах. Шо-пенгауерівська "воля до життя" така ж сліпа, іраціональна сила, яка діє безпричинно і безмотивно, сама з себе, як причина причин у світі.

На думку Донцова, Шопенгауер "найяскравіше зформу-лував противенство двох поглядів на світ: вольового та інтелектуал істичного", і тому не дивно, що він так багато зачерпнув з вчення цього німецького філософа. Донцов, власне, повторяє за Шопенгауером, що все те, що ми сприймаємо нашими змис-лами і нашим розумом, втому й "стремління до життя людини", — все це "лиш різні форми з'явлення" того, що "ми в собі називаємо волею" (22, 6-7). Виходячи з такої інтерпретації вольового елементу, Донцов зараховує до поняття волі всі вияви психо-фізіологічного життя людини, всі психічні процеси, темперамент людини та її характер. На його думку, "воля" — це своєрідний "життєвий елан", який "приневолює рослину рости", а "новонароджену дитину... кричати", це ця особлива "сила", що "притягає камінь до землі, а землю до сонця".

Вияви "волі" Донцов бачить у "насолоді риском, небезпекою, рухом, творчістю", у "стремлінні зміритися силою з ворожим 'об'єктивним' світом і підчинити його своїй владі", в "агресивності" та в "експансивності". Так зрозуміла "воля" чи "воля до життя" — це єдина незмінна "реальність" у "світі вічно-змінних явищ, що 'схоплюються' змислами і розумом". Всі ці, хто відкидає "творчий чинник іраціональної волі", протиставляючи "цьому сталому, вічно собі рівному, творчому моментові його кожночасний вияв", приймають, як каже Донцов, ці "змінні явища" (феномени) за реальність. Правильну відповідь на питання "реальносте" і "феномену" дає волюнтаризм, який вчить, що тільки завдяки елементові волі чи "волі до життя", у процесі її .об'єктивізації, "атоми безформної маси"

26Ц

дістають відповідну "форму", виявляються в дії, стають активними компонентами життя. Такими "безформними атомами", на думку Донцова, є також люди, доки "воля до життя" не переведе їх зі стану потенції у стан дії (in actu).

Воля — це "щось самостійне", що "стоїть понад явищами, є їхнім осередком і душею, що їх оживляє". Кожна "нормальна людина", як каже Донцов, "відчуває довкола себе в житті і в собі самій, як і в своїй національній спільноті пульсуючу, нічим і ніким недетерміновану волю до життя і експансії" (22, 27-30).

"Воля ділає навіть там, де її не провадить жодне пізнання", цитує Донцов Шопенгауера, парафразуючи одночасно (22, 162) таке уточнення цього ж філософа:

"Воля до життя не є наслідком пізнання життя, не conclusio ex praemissis... і взагалі не щось вторинне: навпаки, — перше й безумовне; засновок всіх засновників і одночасно це, з чого повинна починати філософія; воля до життя не є похідною світу, а світ є похідним наслідком волі до життя" (358, II, 466).

Відомий історик філософії Ф. Коплестон дає таке дуже стисле пояснення шопенгауерівського розуміння волі, яке допоможе нам краще зрозуміти думки Донцова на цю ж тему: "Він (Шопенгауер) називав Волею принцип природи, розуміючи під цим не раціональну волю Канта, а силу чи енергію, яка виявляється у природних силах та енергіях, у несвідомому інстинкті, в бажанні та почуванні... Воля ця є сліпою волею, безупинне стремління без раціональної мети, сліпий імпульс до самооб'єктивізації, до існування, ніколи незадоволений, ніколи в згоді зі собою. Це незаспо-коєне стремління виявляється найвиразніше в людському житті, у вічному прагненні людини до щастя... Воля, мак-рокосмос, об'єктивізується в кожному індивіді, мікрокосмосі, а внутрішня природа індивіда виявляється в його фундаментальному егоїзмі: це тому, що він є об'єктивізацією Волі, фактично є сам цією Волею, і він діє так, наче б то тільки він сам собою щось уявляв" (359, 28-29). Між таким визначенням шопенгауерівської "волі" і цим, як з'ясовує та інтерпретує "волю до життя" Донцов у своєму

151

"Націоналізмі", користуючися при тому,^як ілюстрацією, думками багатьох інших мислителів, існує схожість не тільки у термінології, а й у самому розумінні феномену волі, яка в обох випадках справді є qualitas occulta, щось, що "не вміщається у мову понять".12)

12) Таку думку відкидає Г. Васькович, пишучи, що "ідеалістична основа ідеології Донцова не полягає у волюнтаризмі як філософському напрямку", бо, мовляв, "Донцов... поняттям волі окреслює лише особливу суть самої душі, що виявляється під різними видами... Отже не на волі, як метафізичному принципі світу, але на душі, як нематеріяльній і складовій частині буття, будує Донцов свою ідеологію" (95, 165). Це розрізнення має важливе значення, бо воно в'яжеться з тими висновками Донцова, що стосуються "духовного переродження" української людини й критики українського "провансальства", а одночасно заторкують питання людської природи і психології людини взагалі, проблему феномену нації та виявів її діяльности. З деяких тверджень Донцова можна робити такий висновок, як його в узагальненій формі робить Васькович, але, беручи виклад Донцова на тему волі в цілому, треба прийняти, що він цілком став на позиції волюнтаризму як філософського напрямку, з чим згоджується також С. Ленкавський у своїй студії філософських основ націоналізму Донцова. В інтерпретації волі Донцов виразно ідентифікується з Шопен-гауером. Різниця в тому тільки, що Шопенгауер акцептував логічні висновки свого розуміння волі, Донцов цих висновків не взяв до уваги, пишучи про можливість "духовного переродження" людини, хоч це суперечить такому розумінні волі. Інтерпретація Васьковича уможливлює приховати логічну непослідовність ідеології "чинного націоналізму", але вона не відповідає фактичному станові, хіба ми прийняли б, що Донцов не думав того, що писав. Важливим додатковим матеріялом, який ілюструє філософію Донцова, є його студія про Лесю Українку ("Поетка українського рісорджімента") написана ще в 1922 р. і яку можна вважати своєрідним передвісником "Націоналізму". У цій студії Донцов, між інтим, уточнює, що треба розуміти під "шопенгауерівським волюнтаризмом" і це його уточнення покривається з тим, що на тему "волі" він написав у "Націоналізмі". Леся Українка, як підкреслював Донцов, "висунула... постулат самовистачальности іраціональної волі, не зв'язаної ніякими санкціями... На місце раціоналізму і утопізму, що видумував "кращі ідеали" — волюнтаризм... її поезії се був крик нової нації, що, нарешті, знайшла в собі абсурдну, спонтанну волю до чину, ентузіазм morituri і фанатичну віру в велике чудо... Важливим для неї був сам рух, а не те, звідки йдеться, ні те, куди йдеться; сей безнастанний рух, піднесення й занепад, вічний перехід одного в друге, що нагадує гру хвиль у морі... рух, як вираз великої, предвічної, всеобшмаючої сили, що криє в собі всі суперечності... Підкреслюючи момент волі в своїй поезії, наближається вона до шопенгауерів-

152

Іншим важливим елементом ідеології "чинного націоналізму", її фокусом, є ідеал "сильної", "вольової" людини. Коли в інтерпретації "волі до життя" Донцов наблизився до ідей Шопенгауера, то його ідеал "сильної людини" нав'язує до ніц-шеанівського волюнтаризму, точніше до "філософії сили" Ніц-ше. Нема сумніву, що Донцова захоплював у Ніцше перш за все ідеал "надлюдини", у якій найкраще мала б виявитися "воля до влади", і цим ідеалом Донцов керувався, оформляючи свій ідеал "сильної людини", яка б єднала в собі "волю до життя" і "волю до влади". Концепція моралі Ніцше та його етична філософія послужила також Донцову для накреслення поняття "аморальносте" як засади "чинного націоналізму".

Y "Націоналізмі" Донцов дав образ "сильної людини", яка нагадує "надлюдину" Ніцше, але від неї й значно різниться. "Сильна людина" — це справді "величня білокура бестія, яка з жадобою шукає за наживою і перемогою", розкошується власною силою й відчуває найвище вдоволення, коли застосовує насильство над слабшими, над "масами". Ця людина гордує "інстинктом юрби", відкидає конформізм, всякі загальноприйняті моральні засади та релігію, християнську зокрема, вважаючи це типовим для "маленьких людей". Для "сильної людини" найважливіше — заспокоїти свої емоції, інстинкти, свш гін до боротьби. Вона "неспокійна" і "агресивна", готова кожночасно "випхати нижчих у боротьбі за буття", визнає тільки право сили і вміє "кусати того, хто нас вкусив, ударити того, хто нас вдарив". А найголовніше, "сильна людина" завжди "жадібна влади", вона хоче "панувати" над оточенням, хоче коштом його збільшувати власну силу. Ідеал "сильної людини" тісно поєднується з апотеозою іраціонального елементу, "сліпої діяльности", нічим не контрольованих емоцій. Ніякої

ського волюнтаризму. Для неї, як і для тамтого, воля хоче ие тому, що відчуває брак чогось і бажала б цей брак усунути, лише безпричинно; і лише тому, що вона хоче, відчуває вона як брак те, чого припадково хоче, чого ще не осягла" (156, 19-20, 24). Ці думки Донцов повторив значно пізніше (у 1953 p.), у статті "Поетка-пророчиця" (67). Пор. також A. Schopenhauer. Die Welt als Wille und Vorstellung, т. І, розд. 17-29, про "об'єктивізацію волі" та т. 2, розд. 28, про "характеристику волі до життя" (358, І, 151-241; П, 451-466).

153

мотивації для своїх вчинків ця людина не потребує, бо в неї психологія "спортовця", що прагне "боротьби для боротьби".

Щоб якнайкраще унаочнити цей свій ідеал "сильної людини", Донцов цитує авторів, які писали про "радість убійства", оправдували злочинця, бо ж "його душа бажала крови, не рабунку", бо "за щастям ножа тужила вона", бажаючи заспокоєння "ловецького інстинкту", "голого стремління до влади" (22, 165-172).13) Коротко кажучи, засади іраціоналізму, "амо-ральности", стихійности, насильства, нетерпимости, фанатизму, брутальности й нічим не обмеженого та неконтрольованого егоїзму — доведені до абсурду, причому, всі ці "засади" обгрунтовані вимогами "об'єктивізації" іраціональної "волі до життя" та "волі до влади".

із) У виданні з 1966 р. Донцов у якійсь мірі зробив спробу "злагід-нити" своє розуміння ідеалу життя як боротьби і свою апотеозу боротьби, агресії, експансії тощо як "самоцілі" і "насолоди". У виданні з 1926 р. читаємо: "Джек Лондон називає цю насолоду 'радістю убійства' (the joy to kill), інстинкт, який ще й досі 'жене ловців з галасливих міст в ліси і долини вбивати', почуття задоволення успішного чемпіона. Подібно говорить і другий: 'Слухайте судді! Є ще друге божевілля, що є перед учинком. Ах, не вглибилися ви як треба в цю душу!.. Нащо грабував цей злочинець? Він хотів грабувати... Але я мовлю вам: його душа бажала крови, ие грабунку, — за щастям ножа тужила вона" (22, 171). У виданні з 1966 р. цей уступ зведений до такого речення: "Джек Лондон називає це інстинктом, який ще й досі 'жене ловців з галасливих міст у ліси й долини вбивати' звірину, почуття задоволення успішного чемпіона" (225, 236). Як бачимо, нова версія досить помітно злагіднює оригінальну думку Донцова.

У цьому контексті варто пригадати те, що для кращої ілюстрації свого ідеалу "сильної людини" Донцов користувався часто прикладом росіянина та його характеру, очевидно, вважаючи позитивними окремі властивості російського характеру. У творі "Дух нашої давнини" Донцов зробив дуже цікаве ствердження, яке кидає світло на те, в якому дусі він бажав "перевиховати" українське суспільство. Навівши слова В. Антоновича про те, що "на малій чулості москаля засновані його прямота і грубіянство", Донцов відзначає, що "на цих рисах здвигнув москаль свою імперію, а перечулені інтелігенти наші не розуміли, що при своїй відразли-вості, той дух московського імперіалізму крив в собі витривалість, енергію, погорду до шкідливого перечулення, повну байдужість до дрібниць, хоча б тією дрібницею і було людське життя, перед обличчям загальної справи чи ідеї" (117, 73).

153

Для такого ідеалу "сильної людини" Донцов цілком засвоїв ніцшеанівське розуміння моралі, вірніше, засаду морального релятивізму Ніцше. Можна сказати, що засада "амораль-ности", яку розвинув Донцов у "Націоналізмі" — це насправді досить докладна копія думок Ніцше, включно з концепцією "моралі панів" і "моралі невільників" та самого морального критерія.

Нав'язуючи до "філософії сили" Ніцше, Донцов поставив знак рівняння між двома суттєво різними поняттями "волі до життя" Шопенгауера та "волі до влади" Ніцше, гшшучи, що "завше шопенгауерівська "воля до життя" (Wille zum Leben), однозначна з ніцшеанівською "волею до влади" (Wille zur Macht), боротьби, знищення перепон" (22, 165).

Таке поєднання було потрібне Донцову, щоб звільнити свою волюнтаристичну ідеологію, оперту на шопенгауерівсько-му розумінні волі, від шопенгауерівського песимізму та детермінізму, які логічно випливають з інтерпретації волі Шопен-гауером і дати цій ідеології активістичний та оптимістичний характер, що давала, як вважав Донцов, "філософія сили" та ідеал "надлюдини" Ніцше. Y цьому поєднанні треба б, нам здається, шукати походження відомої крилатої фрази про "трагічний оптимізм" у творчості авторів-волюнтаристів, які у 30-х роках гуртувалися довкруги "Вістника". Ця фраза, до речі, чи не найкраще віддзеркалює природу ідеології "чинного націоналізму".14)

і*) Треба відзначити, що сам Ніцше заперечував тотожність понять "волі до життя" і "волі до влади", пишучи, що "тільки там, де є життя, там є також воля: не воля До життя... воля до влади. Є щось більше, що в житті ціниться багато вище чим життя як таке". На думку Ніцше, є цінності, для яких жертвується життям і в тому виявляється, власне, "воля до влади". Треба додати, що "воля до влади" Ніцше не є тотожна з "волею діяти на інших чи воля самоздійснення" у сенсі панування, як інтерпретує Донцов, а в сенсі самовдосконалення, прагнення переступити межі свого власного "я". З таким розумінням "волі до влади" в'яжеться ідеал "надлюдини" Ніцше, який у цьому ідеалі бачив інтелектуально досконалу людину, яка вміє і може контролювати свої пристрасті, емоції, тобто все те, що апотеозував Донцов у своєму ідеалі "сильної людини", виходячи з засад іраціонального волюнтаризму Шопенгауера. На тему волюнтаризму Ніцше див. W. Kaufmann, Nietzsche, ч. 2, розд. 6 і ч. З (306), а також окремі

154

Поклавши принципи волюнтаристичної філософії в основу ідеології "чинного націоналізму", Донцов тим самим прищепив їй недоліки цього філософського напрямку. Ці недоліки стосуються перш за все інтерпретації природи людини, її духовних сил та засад і мотивів її діяльности, перенаголошування іраціонального моменту, визначення кінцевого призначення і життєвої мети людини, її місця в суспільстві, характеру і, врешті, системи етичних цінностей. Хоч Донцов пише, що "чинний націоналізм не заперечує синтези різних засад" і що "він... приходить до синтези універсалізму і націоналізму, інстинкту і розуму, традиції і нового, реалізму та ідеалізму, народу і меншости, життя і волі", то такої синтези у "Націоналізмі" він все таки не дав (22, 253).

Ідеологія "чинного націоналізму" терпить на брак правильного визначення мотивації діяльности людини, а зокрема правильного визначення співвідношення в житті людини елементів раціонального та іраціонального порядку. Характерна риса цієї ідеології — це принижування значення інтелекту, свідомої й цілеспрямованої діяльности і одночасно перенаголошування важливосте "сліпої, безмотивної акції", "чину для чину" і т. п. Критикуючи цілком справедливо діячів XIX і XX ст. за їхній надмірний раціоналізм та "примітивний інтелек-

твори Ніцше, зокрема: Der Wllle zur Macht (360), до яких Донцов часто відкликається.

Між поняттям волі як шопенгауерівської "волі до життя", тобто, іра-ціональної стихійної сили й ідеалом "сильної людини" Донцова існує логічна непослідовність. Якщо дійсно прийняти, що воля це "сліпий динамізм", який тільки "вибухає", що воля діє "безпричинно" і "безмотивно", "ніким і нічим недетермінована", "сама з себе" і т. п., то тоді не може бути мови про "перевиховання людини", чи про "плекання нової волі". Людина є такою, якою "оформить" її ота "сліпа сила", про яку пише Донцов, не даючи ніякого пояснення на те, як цього перевиховання можна досягнути, маючи до діла з такою безконтрольною стихійною силою. Очевидно, тоді не має також підстави будь-кого звинувачувати у "безвольовості", чи в інших недомаганнях, бо все це поза контролею людини, яка, якщо повторити фразу Шопенгауера, є "такою, якою є й і інакшою бути не може" і що вона навіть не повинна "бути іншою, ніж вона є". Шопенгауер був свідомий логічних наслідків своєї теорії і цим пояснюється його песимізм, бо він не вірив, що людина могтиме перемогти "волю до життя',', яка перед

155

туалізм", за знецінювання вольового елементу й емоційного чинника, Донцов сам потрапив у другу, не менш небезпечну й шкідливу крайність, — іраціоналізму, волюнтаризму, перебільшеного емоціоналізму, з недооцінюванням значення і ролі інтелекту та раціонального елементу в індивідуальному та збірному житті, а також з поминенням вирішальної ролі соціо-культурного фактора на шляху формування особистости. Про засаду "волі до життя" як форму "об'єктивізації метафізичного чинника волі", можна сказати, що насправді це є своєрідна біологізація психічного життя, враховуючи наголос, що його поклав Донцов на рефлекторну природу психічної діяльности, особливо на такі її види, як інстинкти, відчуття, емоції, прагнення до задоволення органічних потреб. Воля є одною з форм психічного життя, а вольові акти людини є опосередковані її розумовими процесами, її уявленнями і думками та виявляються у її довільних діях. Цього розрізнення не подибуємо в Донцова, який поставив знак рівняння між різними формами психічного життя, в межах якого воля відц-рає специфічну функцію свідомого регулятора діяльности людини.

Є незаперечним фактом, що поведінку людини і її діяльність на початковому етапі її розвитку зумовляють специфічні фізіологічні потреби й гони, властиві кожному біологічному організмові. Все таки, ці потреби й гони, чи, як каже Донцов,

рішує характер людини, її властивості, ввесь стиль життя. Донцов, однак, не взяв до уваги цих висновків Шопенгауера, оформлюючи ідеологію, яка, з одного боку, у визначенні поняття і ролі волі дотримується думок Шопенгауера, а з другого, — дає проекцію "сильної людини", яка мала б бути суверенним майстром своєї долі, отже могла б протиставитися "сліпому динамізмові" у формі стихійної "волі до життя", який иею кермує і від впливу якого ніяка людина звільнитися не може. Очевидно, це Донцов міг зробити тільки коштом логічної послідрвности в своїй ідеології, залишаючи без відповіді питання про те, як можиа погодити ідею цілеспрямованої і планомірної діяльности, якою за своєю природою мусить бути процес "перевиховання людини", прищеплювання їй "нової волі", що ставив перед собою, як завдання, Донцов, — з ідеєю "сліпої", "безмотивної" і "безпричинної" шопенгауерівської "волі до життя". Цей недолік Донцов виправив у своїй творчості 40-х років. У творі "Дух нашої давнини" він ие тільки не говорить про іраціональну "волю до життя", а видвигає на це місце "мудрість", як основну прикмету людини.

155

"інстинкти" — не передрішують характеру людини, її остаточно не оформляють. Y процесі розвитку людини в гру входять інші фактори, які стимулюють духовний розвиток індивіда як члена специфічної соціо-культурної групи. Людська особистість є продуктом взаємодії та взаємовпливу багатьох різних біо- і пси-хогенічних чинників та соціо-культурних умов, серед яких людина живе, діє і формується. Щоб збагнути шляхи розвитку особистости, яка поєднує в собі елементи природної і суспільної істот, треба взяти до уваги всі зазначені чинники й умови у всій їхній сукупності. Є помилковим погляд, який каже, що особистість у своєму розвитку є предетермінована тільки біо-і психогенічними моментами, бо людина це не відокремлений біологічний індивід, а член суспільства, що має вирішальний вплив на формування особистости. Теорія людської поведінки та діяльности, яку розвинув Донцов у "Націоналізмі", узгляднює тільки біо- і психогенічні моменти, що, очевидно, мусіло заважити на всіх тих його висновках, які лягли в основу ідеалу "сильної людини" та цілої концепції "духовного переродження" українського суспільства. Недоліки цієї теорії виявилися яскраво в ідеології "чинного націоналізму", для якої характерним є брак всебічного розуміння справжньої суті особистости, питомих її особливостей та умов їх формування.

Помилкова інтерпретація Донцовим людської природи зумовила те, що ідеологія "чинного націоналізму" заперечує важливість мисленого пізнання об'єктивної дійсности, оспорює мотивованість психічних виявів, відкидає усвідомлювану цілеспрямованість людської діяльности в загальному, а актів людської волі зокрема. Донцов виразно підкреслює, що "головним мотором наших вчинків є власне бажання, афекти, пристрасти, за якими в хвості йдуть мотиви", одночасно відзначаючи, що вольові дії — це "сліпий динамізм, що не має ні ім'я, ні постати, і який ми усвідомлюємо собі лише тоді, коли він вибухає в нас".

Такі висновки і така інтерпретація Донцовим елементів людської природи, їхнього зв'язку та співвідношення, неврахо-вування факту, що у процесі формування поглядів, переконань, світогляду беруть участь і мислення, і почуття, і воля, — випливали з його тогочасного розуміння волі як якогось "містерійного чинника", що "не вміщається в мову понять". Донцов,

156

безперечно, правильно дооцінив значення й важливість емотивного елементу як основи людської динаміки, без якого немислиме формування переконань, вказуючи на те, що ідеї тоді тільки втіляються в життя, коли приймуть "релігійний характер", стануть для людини "предметом віри". Все таки, він не взяв до уваги того факту, що формування переконань і світогляду, а разом з тим відповідне спрямовування діяльности людини, що безпосередньо в'яжеться з її актами волі, відбуваються не тільки у висліді її емоційного ставлення до тих чи інших об'єктів, але й у висліді знання про даний об'єкт, без чого людина не може усвідомити собі його важливости, а тим самим зробити вибір. Y цьому останньому процесі, як відомо, необхідною є активна співдія інтелекту, тобто такої, власне, передумови, яку Донцов взагалі відкидав, керуючися засадами волюнтаризму, який заперечує доказану істину, що "знання є необхідним фундаментом психологічного життя" і що ані бажання, ні афекти "неможливі без попереднього знання" (355, 347 і 385).

Вказуючи на "волю до життя" як першопричину всього у світі і стверджуючи, що "інтелект засада другорядна, під-чинена в світі, витвір пізнішого походження", Донцов розвинув у "Націоналізмі" своє розуміння взаємовідношення між волею та інтелектом, двома підставовими оперативними силами людини. Y цьому випадку він також не звільнився від впливу теорій Шопенгауера, який підкреслював, що "воля є першою і самобутньою; знання є лише до неї додане як інструмент, що належить до феномену волі".

Критикуючи філософію волюнтаризму, еспанський філософ Ортега-і-Ґассет зробив цікаве помічення, яке можна застосувати і до "чинного націоналізму":

"За раціоналістичною помилкою, яка ізолює думання від акції, прийшла інша помилка — волюнтаристична, яка відкидає думання та обожає чисту акцію. Це інший спосіб невірної інтерпретації попередньої тези, що людина в основному — це акція... Вирвана зі свого природного поєднання з мисленням, як річ сама в собі, чиста акція дозволяє на дурниці й творить з них цілий ланцюг, який ми могли б найкраще окреслити як безконечну обмеженість" (310, 32-34).

156

До такого ж висновку дійшов відомий данський історик філософії Г. Гефдінг, кажучи про волюнтаризм Шопенгауера, що це "систематизована доктрина обмежености та безсилости розуму" (308, 215).15)

15) На тему людської природи й динаміки та психології взагалі див. м. ін. J. Е. Royce, Man and his nature: a philosophical psychology (356); A. Munler, A manual of philosophy, pt. 2: Philosophical psychology (355, 295-511); W. McDougall, The energies of men (362); W. James, The principles of psychology (369); J. Dewey, Human nature and conduct: an introduction to social psychology (370).

Зазначені питання й проблеми з українських авторів розглядав також В. Липинський, який стояв иа позиції волюнтаризму, але інакше з'ясовував природу людини й співвідношення її психічних сил. В. Липинський дооцінював важливість раціонального елементу поряд з іраціональним, причому він відкидав засаду "чистої акції" "чину для чину", тобто все те, що апотеозуе в "Націоналізмі" Донцов, який свідомо й виразно ставив на місце Дескартового "я думаю" — своє "я хочу". В. Липинський, м. ін., вказував иа те, що однією з головних причин нашої недержавности є "перевага в нашому характері емоціональносте (чутливосте) над волею та інтелігентністю... Надмірною чутливістю, при пропорціонально заслабій волі та інтелігентносте, пояснюється наша легка запальність і скоре охолоджування... При таких умовах, політика як умілість організувати і здійснювати розумом та волею певні сталі хотіння та ідеї, є на Україні найбільш тяжкою та невдячною працею. Успішно вести її можна тільки тоді, коли прийняти методу організації, розвиваючу волю та розум, усталюючу хотіння та ідеї і обмежуючу надмірну чутливість та випливаючу з неї романтичну ґасконаду... Поривами романтичними, тобто поривами виключно емоціональними (що, власне, наголошував Донцов — прим, моя — МС), яких ідеї туманні ("дуже хочемо, але не можемо сказати, чого хочемо" — мовляли деякі наші "фашисти") і яких здійснювання відбувається шляхом постійного дразнення емоцій ("грою иа серцях") — ие будуються держави" (60, 426-427). Пор. також: І. Лисяк-Рудницький, В обороні інтелекту (238, ч. 6, 114-118).

Такий погляд на виключну важливість іраціональної "волі до життя" в житті людей і людських спільностей Донцов пізніше змінив. У творі "Дух нашої давнини" (1944 р.) він вже ие згадує про "волю до життя" і про те, що ця "іраціональна сила" має довільно спрямовувати життя й діяльність людей та суспільств, а пише про вирішальну ролю в житті "творчої думки", мовляв, "мудра думка — це та сила, що формує речі і тримає їх у формі, в тім числі й людські спільноти" (117, 152). Більше того, Донцов навіть критикує "ідеологів нашого "полежайства" за те, що "не визнавали значення формуючої думки" (117, 154). Цю "творчу думку" Донцов окреслює "таємничим регулятором і двигуном суспільного життя", "найважнішою прикметою володаря", "творцем видимого" і т. д. Як бачи-

Щ

Інший аспект "чинного націоналізму" стосується феномену нації, яку Донцов ототожнює з "гуртовою одиницею", що має прикмети своєрідного організму з власною "волею до життя" і "волею до влади". Як справедливо відзначають критики, у "Націоналізмі" Донцов не присвятив багато уваги питанню нації, обмежившися до досить загального визначення поняття нації та до насвітлення важливости "вольового елементу" в національному житті. Це зробив він щойно у своїй черговій праці "Дух нашої давнини", що появилася в 1944 р. (117, 211-224).

Розглядаючи націю як "суспільний організм", як "гуртову одиницю" з власним життям і волездатністю, Донцов накреслив ідеал "сильної нації", який є ідентичний з ідеалом "сильної людини". Цими прикметами, якими відзначається "сильна людина", а образ якої він дав у "Націоналізмі", Донцов надшив також націю ("збірну одиницю"), пропонуючи філософію національного життя будувати "не на відірваних засадах логіки" (тобто на засадах раціональних), а на "волі до життя, без санкцій, без оправдання, без умотивувань" (тобто на засадах іраціо-налізму та волюнтаризму). Іншими словами, і в цьому випадку наголос покладений на філософію "акції", "чину для чину", на афірмацію іраціонального у противагу раціонального елементу.16)

Y такому контексті поняття нації ми можемо краще зрозуміти все те, що Донцов написав на тему "української ідеї", тобто мети, до якої має змагати українська нація, а одночасно шляху, методів і засобів, якими вона мала б користуватися, змагаючися за свій ідеал. Y "Націоналізмі" ця частина опрацьована у дуже загальній формі. Донцов обмежився до деякого уточнення формального аспекту "української ідеї", поминаючи її зміст. Навіть тоді, коли він говорить про зміст "української ідеї" (22, 232-246), то він обмежується до з'ясу

мо, йдеться про Ґрунтовну зміну погляду, що головним чинником в житті е безмотивна, іраціональна "воля до життя", якої ие можна і не потрібно регулювати, пДлеспрямовувати, здержувати.

і*) Докладніше на тему Донцового розуміння нації див. частину, присвячену аналізі твору "Дух нашої давнини", стор. 336-343.

158

вання таких її елементів, як "яскравість", "виключність", "все-обіймаючість", оставляючи без відповіді питання політичного, культурного, соціяльного, чи економічного порядку. Y розумінні Донцова, суть "української ідеї" лежить у "національнім еросі", "патосі", максимальній напрузі "національної волі" з метою "утвердження національної особовости".

Очевидно, ніхто не буде оспорювати твердження Донцова, що основою "української ідеї" повинно бути "власноладство нації" на національній території, тобто власна національна держава з повним політичним суверенітетом. Все таки, цим національна ідея не вичерпується, як і не вичерпується вона виключно психологічним аспектом. Вона має давати відповідь на вимоги і потреби багатогранного життя нації, з одного боку, як члена міжнародної спільносте, а з другого, — як окремпн-ньої спільносте, на яку складаються суспільні групи, кляси і верстви зі специфічними інтересами, а також мільйони індивідуальних громадян з їхніми власними інтересами, зацікавленнями, аспіраціями тощо. Донцов зробив спробу "конкретизувати" зміст "української ідеї", визначаючи поняття "всеобіймаючого ідеалу нації". Він пише таке:

"Перенесений в сферу конкретних відносин, цей ідеал був би для нас суверенність і "імперіялізм" в політиці, сво-бідна від держави церква в релігії, окциденталізм в культурі, вільна інщіятива і розріст в економічнім житті... Чинний націоналізм каже: органічність і віра в культурі, влас-новладність в державі, провідництво, ієрархія в громаді... В чиннім націоналізмі: змістом життя є активність і могутність нації, життєвою формою національна боротьба, а духом життя "романтика", віра... Головний момент, який обіймає цілу ідеологію чинного націоналізму, це момент панування, влади, активносте, всупереч до домінуючого моменту провансальства, уживання..." (22, 252-253).

Стільки конкретного у "Націоналізмі", поминаючи все це, що Донцов сказав на тему таких елементів "української іцеї", як емотивність, агресивність, яскравість, виключність, всеобіймаючість. В загальному йдеться тут про пов'язання "української ідеї"з засадами "чинного націоналізму", як протиставлення тим ідеям, які були поширені в Україні на початку

158

XX ст. Y цьому контексті має свою вимову відклик Донцова до практики фашизму і більшовизму, а також еспанської інквізиції під керівництвом Торквемади, як прикладу шляху і методів, з допомогою яких національна ідея може досягнути перемогу. "Патос нової ідеї не може обійтися без волі до примусу, часом до обману, а часом до "грабіжу чужого", пише Донцов, виправдуючи "знущання над людиною" в ім'я тріюмфу національної ідеї. Думати інакше — це вияв "страшного засліплення", бо, як твердить він далі:

"лиш той спротив творчий, який є вагітний грядучим "знущанням" над опірними, волею до цього. Коли б воюючий фашизм або большевизм не мав в собі того самого духа, яким натхнений був тріюмфуючий фашизм і большевизм — ніколи б вони не перемогли. Християнство, що вийшло з катакомбів, видало Торквемаду, і коли б його дух не жив вже в перших християнах, не схилилися б перед ними римські вірли" (22, 228).")

Такою, на думку Донцова, повинна бути також і "українська ідея", а її носії чи речники не повинні, керуючися вченням Макіявелі, якого цитує Донцов, "затримуватися жодною розвагою справедливосте чи несправедливосте, людяносте чи жорстокосте", якщо прагнуть "забезпечити нації свободу і незалежність".

Розглядаючи начерк "української ідеї" в "Націоналізмі" в цілому, треба погодитися з критиками Донцова, які вказували на те, що найбільшим недоліком "Націоналізму" є брак "позитивної програми". Всебічної і дуже гострої критики українського "провансальства" не рівноважить таке ж всебічне з'ясування "української ідеї" з позицій ідеології "чинного націоналізму". Цього недоліку був свідомий сам Донцов, гшшучи двадцять років пізніше, що в "Націоналізмі" він тільки дав "образ ідеалу, до якого стремить національна воля", не затор

17) у 3-му видянні "Націоналізму" з 1966 р. цей абзац Донцов змінив, пропускаючи відклик до фашизму, більшовизму та інквізиції. Змінений текст в такий: "лиш той спротив творчий, який є вагітний грядучим "знущанням" над опірними ворогами великої ідеї. Коли б той дух неґації поганства ие жив у катакомбах, не жив уже у перших християнах, ие схилилися б перед ним римські орли" (225, 306).

159

куючи самого образу ідеалу (117, 5). Це спробував він зробити у пізніших творах, а зокрема у творі "Дух нашої давнини".

в) моральні засади "чинного націоналізму"

Формулюючи ідеал "сильної людини" і "сильної нації", Донцов накреслив також відповідні моральні засади. Ми вже згадували, що до однієї з головних засад "чинного націоналізму" Донцов зараховував "аморальність", підкреслюючи, що йому йдеться про таку мораль, "яка все вважає за добре, що це життя робить потужнішим, а неетичним все, що ослаблює його розмах і силу" (22, 195). Ця засада в однаковій мірі стосується окремих людей і "гуртових одиниць", тобто націй. Y цьому випадку Донцов питання моралі уточнив так:

"Добре є все те, що зміцнює силу нації, зле, що таку силу підриває... Тут ми знову приходимо до 'спеціяльної' моралі, що диктується розвитком сили окремого організму... до того критерія правди (і моралі), який є в 'зрості почуття сили'. Ті моральні ідеї є добрі, які йдуть на користь в конкуренційній боротьбі за існування, що йде поміж соціяльними групами, або між групою та її природним окруженням; добре поступування те, яке на користь роду, зле — на його некористь" (22, 194-199). Донцов звертає увагу на те, що коли він вживає терміну "аморальний", то не в значенні "повного увільнення від всякого етичного критерія", а щоб підкреслити різницю між мораллю "чинного націоналізму" й мораллю "українського провансаль-ства" та щоб відповідно наголосити функціональний характер моралі. Розуміння моралі в Донцова співзвучне з його ідеалом "сильної людини" і "сильної нації" та "волі до життя" і "волі до влади". Вирішальним етичним критерієм для Донцова завжди є критерій сили одиниці чи групи, і він пропонує стосувати цей критерій у кожному випадку, повторюючи за Ніцше, що все, "що падає, треба штовхнути". Згідно з такою засадою, Донцов відкидає думку про те, що людину чи суспільство мали б зобов'язувати будь-які загальні ("універсальні") моральні принципи чи загальнолюдські елементи моралі. Для Донцова ідеалом є "безморальна чеснота", бо тільки при такій

159

моральній настанові можна виграти боротьбу за владу. Елементарні моральні норми людського співжиття (чесність, правдивість, пошанування прав іншого тощо), в розумінні Донцова, треба відкидати, бо вони є проявом слабкости людини, занику в неї "хижацького інстинкту". Він пише:

"Мораль, про яку тут говорю, відкидає ту 'людяність', яка забороняє шкодити іншим, цінила життя понад усе, ненавиділа 'хижацькі' інстинкти... її метою був 'сильний чоловік', а не 'цілий чоловік'... з цієї точки зору дістають 'моральну' апробату і 'злі' вчинки, а осуджуються 'добрі' з точки погляду 'вселюдської етики" (22, 196-198). Елементарних моральних норм людського співжиття притримуються тільки "маленькі люди", "невільники", які не здібні змагатися за свою мету й не готові віддати в жертву життя інших людей. На думку Донцова, треба ставитися із зневагою до всіх, хто стоїть за "людяністю" чи "злагодження звичаїв", бо, як каже він, це "чеснота слабих, що не вміють стати сильними" (22, 119). Він твердить далі, що "мораль сильних — уживати життя, розвивати свої всі сили, розкошувати щастям свого Я навіть коштом Ти". Люди тільки тому добрі, каже він, що не стали "настільки ще сильними, щоб стати злими" (22, 195).

"Сильна людина" Донцова не тільки "аморальна" в тому сенсі, що її мораль різниться від "міщанської моралі", вона є дійсно аморальною з погляду загальнолюдських елементів у моралі. Про її аморальність з погляду етичного вчення християнської церкви не доводиться навіть говорити, бо етика Донцова в своїх засадах антихристиянська. Донцов — моральний релятивіст, і цей моральний релятивізм безумовно негативний і щодо людини, і щодо суспільства. Моральне відношення — це відношення, в якому суб'єктом і об'єктом завжди є людина, а суттю моралі є принципи, які відображають відносини між окремими людьми, і між собою, і соціяльною спільнотою (суспільством, нацією). Тому й важливим є знати, яке значення мають вчинки, діяльність і поведінка однієї людини (або колективу) для життя і діяльности іншої людини (або колективу). З цього погляду питання моральних засад має велику вагу, і їх не можна розв'язувати у такій формі, як робить Донцов, визначаючи ідеал "сильної людини". Все те, що в питаннях

160

моралі запропонував Донцов у "Націоналізмі", — це ніщо інше, як підпорядкування етики індивідуальному егоїзмові (коли мова йде про окремих людей), чи політичним цілям (коли мова йде про суспільні колективи чи нації). В одному й другому випадку сила, влада й політичний успіх стоять як найвищі моральні критерії і для одиниці, і для суспільства. Цю мораль "чинного націоналізму" можна назвати за Жаком Марітеном, відомим християнським французьким філософом, — "абсолютним макіявелізмом", що його клясично уточнив Геґель, кажучи, що "розвиток світової історії є поза межами чесноти, від-повідальности й справедливости", бо, мовляв, сама "людська історія є судом Бога" (цит. за: 311, 298).18)

їв) У зв'язку з засадою "аморальности", яку Донцов розвинув у "Націоналізмі", варто порівняти його пізнішу публікацію з 1835 р. "Кардинал Мерсіє, слуга Бога й нації" та інтерпретацію вчення цього видатного католицького церковного діяча і філософа, а одночасно те, що на тему етики кардинал Мерсіє вчив. Див. Д. Донцов (Д Варнак), Кардинал Мерсіє, слуга Бога і нації (208) та D. Mercier, A manual of modern scholastic philosophy (371, II, 209-338).

"Щоб якийсь акт був цілковито добрий, він мусить бути таким сам по собі, і щодо мотивів і щодо обставин, — відзначається у записках кардинала Мерсіє. — Відсутність будь-якої з цих передумов є достатнім для того, щоб такий акт став злим. Bonum ex integra causa, malum ex quacumque defectu... Ані індивідуальний, ні соціальний добробут не є мірилом моральної цінности... Моральний закон характерний тим, що він незмінний і (універсально відомий... З цього випливає, що застосування морального закону є загальне, незалежно від обставин часу і місця, і в цьому сенсі він є вічний та спільний для всіх; він лучить кожну людину, яка є в посіданні природного розуму, без уваги на час, в якому вона живе, і місце, де вона перебуває... Моральний акт має три природні властивості: 1) На ньому є штамп або моральної чесности або грішности, яка виявляє відхилення від нього; 2) Він приписується аґентові, який є виконавцем, чому даємо вислів, кажучи, що акт заслуговує на признання або догану. Щоб акт заслуговував на такі епітети, він мусить бути свобідний і виходити від відповідального аґента; 3) Його якості і вади оцінює Бог і це стається навіть тоді, коли такої оцінки він не знайде у людей" (371, П, 233-251). Як бачимо несумісність засади "аморалізму" Донцова з вченням християнської етики дуже яскрава.

Додамо тільки, що у виданні "Націоналізму" з 1966 р. Донцов сам поробив деякі пропуски у розділі на тему засади "аморальности" (225, 259-271). Ці пропуски вказують на те, що Донцов відчував потребу "злагід-

161

Г) "ТВОРЧЕ НАСИЛЬСТВО" ТА "ШЩІЯТИВНА МЕНШІСТЬ'»

Окремо треба розглядати такі засади "чинного націоналізму", як "романтизм", "догматизм", "ілюзіонізм", "фанатизм", "творче насильство" та "ініціятивна меншість". За винятком двох останніх (засада "творчого насильства" й "ініціятивної меншости"), всі інші подумані з метою запевнити для ідеології "чинного націоналізму" потрібні передумови для поширення серед народних мас. Донцов поставив ці елементи в категорію основних націоналістичних засад, враховуючи психологію мас і шукаючи за такими формами й засобами, які були б зрозумілі для мас, запалювали б їх і захоплювали емоційно.

Коли брати до уваги загальний зміст ідеології "чинного націоналізму", то ці засади нічого конструктивного в цей зміст не вносять. Вони говорять тільки про те, якою за своєю формою і стилем ідеологія повинна бути, щоб знайти потрібний відгук серед народу. Отже, з цього погляду, на нашу думку, згадані засади ідеології "чинного націоналізму" (чи будь-якої ідеології взагалі, приймаючи, що кожна ідеологія — це система поглядів та ідей політичних, правових, моральних, естетичних, релігійних та філософських) — не мають ніякого суттєвого обґрунтування.

Звісно, що ідеологічні засади мусять бути оформлені й доведені до відома народних мас так, щоб ці маси засвоїли їх і були готові боротися за них. Інакше, ідеологія, навіть найкраща своїм змістом, не виконає свого завдання. Про це Донцов сказав у "Націоналізмі", вказавши на ряд важливих під цим оглядом моментів і з'ясувавши досить ґрунтовно передумови успіхів будь-якої ідеології. З філософією націоналізму, однак, це нічого спільного не має.19)

Важливе місце в ідеології "чинного націоналізму" займають засади "творчого насильства та ініціятивної меншости

нити" окремі свої твердження на цю тему, але по суті це зовсім не міняє його попереднього з'ясування засади "аморальности".

і?) Ці передумови, між іншим, докладно визначив Ле Бон у своїй студії "Психологія маси", що вперше була опублікована в 1895 р. (312, 35-71 і 79-154). Висновки його мали безперечний вплив на те, що на цю тему написав Донцов у "Націоналізмі", на що вказують цитати з Ле Вона.

161

як порядкуючих сил". Ці засади, а також засада "волі як закону життя" — фактично становлять основу всієї ідеології Донцова, її суть і те "нове", що його він дав у "Націоналізмі".

Формулюючи засади своєї ідеології, Донцов відкинув ідеї демократії, лібералізму, гуманізму й соціялізму. Натомість, як основу політично-суспільної організації нації, він висунув засаду "ініціятивної меншости", тобто групи людей ("аристократії"), яка "шукала влади", підпорядкування інтересів одиниці інтересам колективу, а в господарському житті — засаду приватної власности та вільної ініціятиви.

Розглядаючи ці засади, треба мати на увазі, що Донцов з'ясував і обґрунтував їх після закінчення першої світової війни, в тих специфічних обставинах, що витворилися на Україні після програних визвольних змагань, коли відчувався вплив нових політичних і суспільних рухів, які саме тоді почали набирати сили в різних європейських державах. Важливим чинником, який передусім і, можна сказати, — виріїпально заважив на формуванні й кристалізації політичної філософії Донцова, була перемога більшовиків в колишній царській імперії. Технічно-організаційний, ідейно-політичний та пропаґандивний аспекти більшовицької революції були предметом зацікавлення та студш Донцова, метою якого було покласти основи під розбудову такої політичної сили на Україні, яка б могла з успіхом протиставитися більшовикам.

Отже, ідея "ініціятивної меншости" не^ була у той час особливою новістю, бо тоді і в Росії, і в Італії такі "ініщятивні меншості" вже виправдали себе на практиці, розправившися з демократичними противниками та закріпившися при владі, що, до речі, сам Донцов часто підкреслював у своїх працях.20)

а») Ідею "ініціятивної" чи "активної" меншости, або "національної аристократії" на українському ґрунті розвинув на початку 20-х років В. Липинський. Думки В. Липинського, безумовно, послужили Донцову у його формулуванні концепції "ордену", а відтак "правлячої касти". Це саме стосується критики "українського провансальства" і демократії, а теж аналізи поняття влади та значення влади для нації. Різниця між обома авторами в тому, що в Липинського є широке теоретичне обґрунтування окремих тверджень, постулятів, а в Донцова тільки "засади" з численними відкликами до багатьох авторів без глибшої аналізи. Докладніше про це

162

Y "Націоналізмі" Донцов не уточнив засади "ініціятивної меншости", незважаючи на те, що вона є підставовою в його ідеології. Зробив він це щойно у 30-х і 40-х роках, зокрема у своєму черговому творі "Дух нашої давнини". Висуваючи в досить загальній формі цю засаду в "Націоналізмі", Донцов, безумовно, хотів підкреслити "антидемократичність" пропонованої ним ідеології й потребу ввести в українську політичну практику авторитарну систему провідництва. З цією засадою поєднується також засада "творчого насильства", якій Донцов надавав велике значення. "Творче насильство" — це, за словами Донцова, найпевніший засіб у руках "ініціятивної меншости", яка цим способом може запевнити перемогу своїй ідеології.

Донцов і цієї засади не випрацював, обмежившися до запитування авторів, які на цю тему писали (Сорель, Маркс, Парето), але й ці вибрані цитати досить виразно ілюструють, що він мав на увазі. З практики авторитарних рухів, які в 20-х і 30-х роках прийшли до влади, застосовуючи "творче насильство", а далі, опираючися на "творчому насильстві", втримувалися при владі, — знаємо, що ця засада собою являє, коли стає знаряддям у руках такої "ініціятивної меншости", про яку говориться в "Націоналізмі". А в такому сенсі про "творче насильство" говорив Донцов у "Націоналізмі".

Відкидаючи та засуджуючи демократію, соціялізм і лібералізм, Донцов виходив із засади, що всі ці політичні чи економічні теорії й доктрини відіграють негативну ролю в національному житті. Головний аргумент Донцова проти цих теорій полягав у тому, що ще перед першою світовою війною ці теорії

при розгляді твору "Дух нашої давнини", у якому Донцов з'ясовує вже в деталях концепцію "ініціятивної меншости". Коли ж говорити про засаду "творчого насильства" в загальному, то тут фактично маємо справу з концепцією, яка бачить історію культур не тільки як плід боротьби і людських перемог над природою, "але передусім одних суспільних груп чи національних спільнот над іншими. Сила і риск становили головний чинник розвитку. Люди вели діло культури насильством і ґвалтом. Від Жоржа Сореля (1847-1922) до Освальда Шпенґлера (1880-1936) поширювалася ця ідеологія. В большевицькій і гітлерівській публіцистиці вона стала одним із головних заложень" (М. Кушнір, Проблеми перед вами, "Вісник", ч. З, 1973). Пор. також: G. Sorel, Reflections on violence (361).

288

домінували серед нашого суспільства і спричинилися до того, що український народ програв свої визвольні змагання. Очевидно, цей аргумент не витримує критики, але він дуже поширився серед українського суспільства й набув своєрідного "права громадянства", а дехто ним ще й досі користується. Справа бо не в тому, що ці теорії були шкідливими, а в тому, що їх інтерпретація й практичне застосування були спрямовані в нас на невірні шляхи.

Оцінка Донцова, яку він дав згаданим теоріям сорок років тому і яку боронив до кінця життя, з теперішньої перспективи, звісно, вимагає ревізії. Сьогодні питання демократії, як політичної системи, й соціялізму, як економічної доктрини, ми бачимо в зовсім іншій площині. Ми інакше дивимося також на ввесь комплекс проблем, що стосуються відношення між одиницею, суспільством і державою. Справа не тільки в тому, щоб забезпечити державу в міжнародному укладі сил і посилити її ефективність у зовнішній та внутрппній політиці; справа не в установленні певного політичного ладу та певної економічної системи, а в тому, наскільки даний лад чи система забезпечують основні права й свободи людини-громадянина, та наскільки вможливлюють їй всебічний розвиток.

Поняття держави як "нічного сторожа" належить до історії. Але сьогодні вже нікому не відповідає ідеал держави авторитарного зразку, хоч такі держави ще існують. До минулого належить економічний лібералізм (laissez-faire), а засяг індивідуальної ініціятиви відповідно регульований. Модифікується також поняття "приватної власности", яка перестала бути "табу". Навпаки, навіть у найліберальніших і найдемокра-тичніїпих державах вона розглядається в контексті "загального добра" і відповідно регулюється. Під неменше далекойдучі зміни підпала й соціялістична доктрина, якої ідеалом є "держава загального добробуту" (welfare state), а не "диктатура пролетаріяту". Приклади з німецькою соціял-демократією, англійською Партією праці, соціялістичними партіями у Скандинавських країнах, канадською Новою Демократичною Партією, — всі вони говорять самі за себе, і тому помилково сьогодні дотримуватися погляду на соціялізм з-перед 50 років.21) На жаль, всього цього не узгляднює найновіше, справлене автором видання "Націоналізму", що появилося в 1966 році.

Ґ) ОРІЄНТАЦІЯ НА ЗАХІД І ЗАХІДНЮ КУЛЬТУРУ

Одним з важливих аспектів "чинного націоналізму" є вимога орієнтації на західню ("окцидентальну") культуру й на західні зразки державної й політично-суспільної організації, на "фавстівську людину". Цей аспект, заторкнений Донцовим ще перед першою світовою війною в "Модерному москвофільстві", був і досі є предметом пожвавлених дискусій. Тоді Донцов уперше зустрівся з критикою своєї пропозиції, причому серед тодішніх його критиків були такі видатні діячі, як Симон Петлюра й Микола Залізняк.

На тему орієнтації на західню культуру Донцов ширше писав у "Підставах нашої політики", наголошуючи "вестерні-зацію" українського життя, як одну з основних вимог нашої політичної діяльности. Ці думки Донцов продовжував розвивати на сторінках "Літературно-Наукового Вістника". V "Націоналізмі" він з'ясував ґрунтовніше західні зразки, які українське суспільство повинно засвоїти собі, та дещо доповнив написане в "Підставах нашої політики".

Чи правильно Донцов ставив це питання і чи справді "узахіднення" може дати нам щось оригінальне, щось таке, чого український народ не має?

Yci цінності й зразки, про які пише Донцов і які ми мали б черпати із Заходу, — властиві українській національній культурі й психології. Українські поняття, наприклад, родини, громади, власности, особистої ініціятиви, суспільної організації, самодіяльности тощо, — нічим, фактично, не різняться від західніх. Те ж саме стосується українського розуміння ієрархії громадських вартостей, про що, зрештою, говорив сам Донцов у "Націоналізмі" й у "Підставах нашої політики", характеризуючи українське селянство. Y "Підставах нашої по

зі) Див. на цю тему: К. Mannheim, Man and society in an age of reconstruction (340, 327-366).

164

літаки" Донцов виразно стверджував, що "культурно Україна все була і в значній мірі ще зістала Европа... Можливо, що через стале стикання зі Сходом, набралися ми від нього чимало такого, чим мусимо бридитися, але засадами своєї культури ми лишилися Заходом" (13, 72-74).

Намагаючись відірвати українців від "російського комплексу" з іншою системою цінностей, під впливом якого був передусім український інтелігентський прошарок, Донцов уважав, що єдиним способом, при допомозі якого можна б було цього досягнути, є — повернути українську націю "лицем" до Заходу з системою цінностей, ближчою українцям, і прикметами, необхідними для повноцінного суспільства. Отже, насправді, Донцову йшлося не так про те, щоб українська нація "знаходила" на Заході потрібні їй духові цінності, як про те, щоб вона, позбувшись російського впливу, знову почала плекати й розвивати українські традиційні елементи й культурні цінності, які настільки ж були і є "окцидентатні", як і ті, про які писав Донцов у "Націоналізмі" й інших своїх творах.

Пишучи на цю тему, відомий історик Б. Крупницький відзначав, що "Україна, належачи фізично до Східньої Европи, належить духово до Західньої Европи". Він твердив, що своїм характером і змістом українська культура й українські духові процеси виразно європейські.

"Безперечно, Україна була сокраїною Европи, межею проти іншого, не-европейського світу. Як Еспанія на Заході, так Україна на Сході Европи боронила останні бастіони європейського духу проти турецько-татарського чи арабського світу. Але, борючись, вона жила європейським життям. Український розвиток був завжди європейським розвитком. В українців було європейське наставлення, а це рішає. Тому говорити про європеїзацію України можна тільки через непорозуміння. Україна — частина духова Европи, незважаючи на всі особливості її розвитку, вимушені обставинами, і тут нема чого європеїзувати: треба тільки підтримувати її вічний європейський дух. Органіч

164

ний шлях українського розвитку європейський" (100, 167).22) Як ми вже відзначили, коли Донцов наголошував справу "орієнтації" на Захід і західню культуру, то не в сенсі "європеїзації" України. В кожному випадку, коли він піднімав це питання "узахіднення", то завжди у його міркуваннях вирішальним було те, чи Україна дасть "втягнути себе в ролю російського авангарду", чи "навпаки, відмовиться Київ від "почесної" ролі і займе місце там, де йому каже історія, по цю сторону барикади". Виходячи з таких позицій, Донцов вважав, що орієнтація на Захід і західню культуру уможливить українському народові повну сепарацію від Росії, бо, як писав він, тільки така орієнтація допоможе Україні "стати міцною перепоною для російської експансії". Такою перепоною" Україна була тоді, коли не находилася у сфері російських політичних і культурних впливів, а належала "до за-хідньо-европейської спільноти", бо тоді на українській землі могли розвиватися без перешкод "всі ці елементи окциден-тальної культури — одинока солідна опора проти російських впливів" (13, 76-77).

Усі ці моменти треба мати на увазі, розглядаючи пропозицію Донцова "узахіднювати" українське національне життя та орієнтуватися на Захід чи, як пізніше під впливом Донцова писав М. Хвильовий, — на "психологічну Европу".

Щ На цю тему див. також: Ю. Липа, Призначення України (65); В. Янів, Протиставлення Сходу й Заходу з психологічного погляду (239) і Проблема психологічного окциденталізму України (240). Коли ж говорити про саму ідею "окциденталізму" в нашій літературі, то її автором треба вважати не Донцова, а Драгоманова, який був у нас першим того роду "окциденталістом", вимагаючи поширення й закріплення зв'язків України зі Західньою Европою, як передумови забезпечення української самобутньости та окремішности від Роси. Він вимагав вивчати головні західноєвропейські мови, кажучи, що "українське письменство доти не стане на міцні свої ноги, доки українські письменники не будуть діставати всесвітні образовані думки й почуття просто з Західньої Европи, а не через Петербург і Москву, через російське письменство, як робиться це досі, через що виходить так, що навіть москвоненавидне українолюбство по своїм основним думкам бува ніщо інше, як европоненависне москволюбство, тільки трохи перелицьоване" (200, П, 334). Критикуючи Драгоманова, Донцов ніколи не згадує про такі його погляди на західню культуру, які не відрізняються від поглядів Донцова.

165

4. "ЧИННИЙ НАЦІОНАЛІЗМ" І АВТОРИТАРНО-ЕЛГГАРНІ РУХИ

20-х I S0-X РОКІВ

Критики "Націоналізму", зокрема лівого напрямку (соціялісти і комуністи), закидали й закидають, що, мовляв, націоналізм Донцова є копією італійського фашизму, пересадженою на український ґрунт чужою ідеологією. На дальший розвиток ідеології "чинного націоналізму" мала також чималий вплив, як твердять ці ж критики, доктрина німецького нацизму, зокрема, коли йдеться про формулування засади "ініціятивної меншости" та "творчого насильства".

Y своїх пізніших писаннях Донцов часто заперечував цей закид і з'ясовував свої позиції. Обговорюючи "Заграву" і статтю "Чи ми фашисти", написану ще перед появою "Націоналізму", в 1923 році, ми вже заторкували це питання. Y цій статті можна знайти частинну відповідь на закид щодо наслідування фашизму.

Розглядаючи питання впливу фашистської ідеології на творчість Донцова, треба мати на увазі, що в основних філософських та політично-програмових засадах фашизму й "чинного націоналізму" є тотожні елементи, які мусіли позначитися на схожості між одним і другим. Обидві ідеології мають за свою основу філософію волюнтаризму. В організаційній площині вони стояли на позиціях елітаризму, поставивши перед собою завдання домогтися у своїх країнах радикальних політичних і соціяльних змін, які мали,б забезпечити "духовне переродження" даних суспільств. Внаслідок тих тенденцій дійшло .до відкинення "розкладових ідей" демократії, лібералізму, соціялізму, а почалася апотеоза "сильної людини", "чину для чину", "ініціятивної меншости", "вождівського принципу"

тощо.23)

23) Автор "чинного націоналізму" й автор "доктрини фашизму" починали свою політичну карієру в рядах соціялістичного руху і виявилися видатними пропаґаторами його ідей. На позиції націоналізму перейшли, розчарувавшись політикою своїх соціялістичних партій. Ідейно-світоглядна еволюція Донцова і Мусоліні має схожости, незважаючи на те, що відбувалася вона цілком незалежно і в різних умовах.

165

Ідейна співзвучність між ідеологією "чинного націоналізму" і доктриною фашизму безспірна, але було б, однак, помилкою твердити, що Донцов сліпо наслідував фашистські, чи якісь інші ідеї. Тут маємо справу, як правильно завважив А. Княжинський, з "аналогічним явищем, а не копією чужини" (101, 29). Схожости ідейних засад "чинного націоналізму" можна дошукуватися однаково як у фашизмі, так і у "Французькій акції" (Action Francaise), у писаннях Шарля Морра, автора концепції інтегрального націоналізму, а у першій мірі у творах Моріса Барра. Коли говоримо про впливи на Донцова, не можна обминути й таких авторів "елітаристів", як Ґетано Моска, Вільфредо Парето, Роберт Міхельс, чи автора вчення про важливість насильства — Жоржа Сореля. Під їхніми впливами формувалася доктрина фашизму, в тому числі й доктрина "чинного націоналізму" Донцова (337, 19-22).24)

24) Критики "чинного націоналізму" вказують, звичайно, на цілий ряд різних філософів та політичних письменників, мовляв, їхні думки і теорії мали більший чи менший вплив на погляди Донцова. У "Націоналізмі" Донцов покликається на чимале число українських і чужих авторів та їх цитує (з чужих авторів, крім вже згаданих вище, Донцов цитує частіше таких: В. Зомбарта, Г. Зіммеля, Т. Гоббса, И. Фіхте, Ґ. Геґеля, Е. Дуркгайма, О. Шпенґлера, Л. Ворда, Ле Бона, Г. Спенсера тощо). Засадничо, однак, це пов'язане з його методою з'ясовування власних думок, висновків чи пропозицій. Взагалі, можна сказати, що цілий "Націоналізм", — це практично одне плетиво з цитат українських і чужих авторів, незважаючи на те, що в передмові Донцов застерігається перед "пере-тяжуванням книги цитатами", але цього він не додержався не тільки в першій частині, але й у двох других. Відзначимо тільки, що в "Націоналізмі" немає ні цитат з Липинського, ані відкликів до нього, хоч, власне, у "Листах до братів-хліборобів" Липинського треба шукати джерела багатьох ідей "чинного націоналізму".

Про філософію "чинного націоналізму" див.: С. Ленкавський, Філософічні підстави "Націоналізму" Донцова (95); про впливи на цю філософію див.: Ю. Бойко, Основи українського націоналізму (97, 31-43); В. Марганець, Ідеологія націоналізму (149, 53-82); R. Olynyk, Literary and ideological trends in the literature of Western Ukraine 1919-1939 (336, 46-48). Американський дослідник українського націоналізму Джон А. Армстронґ пише на цю тему у статті Colleborationism in World War II таке: "Донцов... є людиною незвичайно складного інтелектуального походження. Східній українець за місцем народження, він сильно захоплювався марксизмом перед першою світовою війною. Цілком можливо (хоч він різко відкидав російське на-

166

Тут буде доцільно дещо детальніше зупинитися на поглядах Донцова щодо фашистської ідеології та аналогічних рухів, тимбільше, що в багатьох своїх статтях він заторкує цілий комплекс цих питань.

Y статті "Згода в сімействі" Донцов оспорює закид, що він, мовляв, "закоханий" виключно в "чужих ідеологіях" і в "чужих постатях" і покликається на свої писання ще з-перед 1920 року, цитуючи брошуру "Мазепа і мазепинство". Він каже, що його характеристика гетьмана Мазепи й мазепинської ідеї повинна переконати, що "безконечно глупо" робити йому такі закиди (83, 598).

На окрему увагу в зв'язку з цим заслуговує стаття "1937", де Донцов ширше з'ясовує свій погляд на націоналістичні рухи в тодішній Европі, аналізуючи їхній взаємозв'язок. Y ній він говорить про "містику фашизму", вживаючи тут, як і в інших статтях цього терміну для окреслення поняття "націоналізму".

Що таке націоналізм? — ставить Донцов питання і відповідає: це антимарксистський, антикомуністичний, антидемократичний і антиінтернащоналістичний рух. Ці прикмети ха-

родництво), що Донцов був під впливом конспіраторського зразка Народної Волі. Під кінець 20-х років, однак, Донцов відкинув всі "ідеї дев'ятнадцятого століття" і почав славити дивну колекцію "героїв", включно з Ніцше, Берґсоном, Жоржем Сорелем, Кіплінґом, Кіченером і Теодором Рузвелтом. Головну інтелектуальну інспірацію в тому періоді Донцов черпав у Моріса Барра та Шарла Морра" (350, 400).

Порів. також: Б. Мусоліні, Доктрина фашизму (77); C. Hayes, The historical evolution of modern nationalism (363); M. Barres, Scenes et doctrines du nationalls-me (364); E. R. Curtius, Maurice Barres und die geistigen Grundlagen des franzoeslsche Nationalismus (365); W. Gurion, Der integrals Nationalismus In Frankrelch: Charles Maurras und die Action Francaise (366); E. Nolte, Three faces of fascism: Action Francaise, Italian fascism. National Socialism (307).

Перевидаючи "Націоналізм", Донцов усунув з нього всякі відклики до фашизму. Говорячи про "українську ідею", Донцов писав: "коли б воюючий фашизм або большевизм не мав в собі того самого духа, яким натхнений був тріюмфальний фашизм і большевизм — ніколи б вони не перемогли" (22, 228). На іншому місці, порівнюючи Хмельницького і Ва-пгінґтона з Мусоліні, Донцов писав, що "в усіх них був дух "combatlvite", відвага витягати найскрайніші логічні висліди з становища і воля до влади, яку — у слабодухів не заступить жадна програма" (22, 230). Всього цього в новому виданні шемає (порів. 225, 306 і 309).

167

рактерні всім націоналістичним рухам окремих країн, і вони можуть створювати враження, що націоналізм, чи фашизм, — це рух інтернаціоналістичний. Проте ці тотожності чи спільні інтереси, каже Донцов, закінчуються на самому терміні: "...націоналістичний рух є рухом європейським, але не інтернаціоналістичним. Ідеї 1789 року заломуються в багатьох країнах нашого континенту, в багатьох з них пано-шиться анархізм в його різних виглядах — соціялізму, комунізму, радикалізму. Що дивного, коли звернений проти спільної небезпеки відрух здорових народів виказує спільні риси? Протестантство теж було звернене проти того самого противника, через се прийняло форму всеевропейського, але не інтернаціонального руху... І в наші часи не все є в згоді між "ерзацрелігіями" націоналізму, як повинно б бути, коли б вони мали характер інтернаціоналістичний. В свіжій пам'яті всіх є факт, коли фашистів-ська Італія громадила над Тиролем військо проти гітлерівської Німеччини. А коли завтра, напр., на місце большевизму запанує в Московщині якась відміна фашизму, а Німеччина підтримає нових російських "єдинонеділимців", в тій самій хвилині гітлерівська Німеччина стане ворогом для українського націоналізму. Ніякого закону інтернаціональної солідарности фашистівських рухів немає. Я чудово знаю, що один фашизм може дуже датися в знаки другому, навіть стреміти до протекторату над ним".

Y цій же статті Донцов зробив спробу охопити суттєві прикмети націоналізму як політичного і в першу чергу світоглядного руху, кажучи:

"Націоналізм, се бунт проти особистого і гурткового егоїзмів. Бунт проти ідеології, що ставляє інтереси консу-мента над продуцентом, інтереси одиниці над загалом, інтереси кляси над нацією, інтереси робітничих синдикатів, що об'єднують два чи три мільйони, над інтересами сорока чи п'ятдесятмільйонової нації, навіть над інтересами держави. Націоналізм — се бунт проти ідеології затомізуван-ня; розпорошення суспільности; бунт в ім'я старих і вічних правд — праці, дисципліни, культу предків, власної крови і власної землі, церкви, бунт в ім'я організації проти засади дезорганізації. Як такий, націоналістичний рух виказує, річ природна, багато спільних рис — в Фінляндії і на на Україні, в Бельгії і в Італії, в Угорщині і в Німеччині, в Еспанії, у Франції, в Австрії... Але се не є рух інтернаціоналістичний. Навпаки, його метою є скріпити націю проти всяких інтернаціоналістичних галапасницьких ідей (соціялістичних чи просто імперіялістичних в однаковій мірі)" (102, 62-63).

Ця стаття є важливою перш за все тим, що в ній Донцов поставив фактично знак рівняння в ідейній площині між своєю ідеологією "чинного націоналізму" та фашистськими рухами, визнав їхню ідейну спільність і щодо основних тенденцій, і щодо основних засад. Твердження, що, мовляв, ці рухи можуть бути в конфлікті, нічого в цьому не міняє, як, наприклад, не міняє сьогодні характеру комуністичних партій конфлікт між державами з комуністичними режимами.2^

и) Сучасні дослідники фашистського феномену 20-30-х років одно-згідно підкреслюють наступні характеристичні прикмети фашистської ідеології, які в основному збігаються з засадами "чинного націоналізму" Донцова: антиматеріялізм, авторитаризм, етатизм, інтегралізм, екранній етноцентризм, агресивність в зовнішній політиці, расизм, романтичний антшнтелектуалізм, засада, що ціль освячує засоби. Ці дослідники теж указують на схожості між фашистськими рухами, коли мова йде про державні Інституції чи про внутрішню політику будь-якого фашистського авторитарного руху: сповидна демократія, розгром добровільних громадських і політичних груп, товариств, партій і заміна їх "корпоративною" організацією, поліційний режим, економічний прагматизм (економія підпорядкована політичним цілям), провідницька система з "дуче", "фюре-ром", -"вождем", "провідником", однопартійна система й заборона діяння іншим політичним партіям поза фашистською. Див. такі студії: Н. D. Lasswell and D. Lerner, World revolutionary elites (313); I. Kirkpatrick, Mussolini, a study in power (314); W. L. Shirer, The rise and fall of the Third Reich (315); E. Nolte, Three faces of fascism (307); H. Kohn, Political ideologies of the twentieth century (316); H. Arendt, Origins of totalitarianism (317); C. J. Friedrich, Totalitarianism (318); S. J. Woolf, European fascism (367).

Порядком ілюстрації наведемо тут характеристику фашистського руху, яку дав відомий німецький соціолог К. Мангайм у своїй книзі "Ідеологія і утопія". Він пише: "Фашизм має свою власну концепцію відношення між теорією і практикою. В загальному, він є активістичний і іраціональ-ний. Він поєднує себе переважно з іраціоналістичними філософіями і політичними теоріями модерної доби. Його світогляд включає, після, очевидно,

Без сумніву, Донцов виявляв велике зацікавлення авторитарними рухами. Це зацікавлення було диктоване бажанням знайти конкретні докази на те, чого можна досягнути в боротьбі, маючи до розпорядження відповідну політичну організацію. Y цих політичних авторитарних і тоталітарних рухах (фашизмі, націонал-соціялізмі, фалянґізмі і теж у більшовизмі) Донцов добачав підтвердження вірности й реальносте своєї власної концепції "ініціятивної меншости", чи, як він її пізніше називав, "ордену", а ще пізніше — "аристократії" ("Дух нашої давнини").

Вислів цьому дав Донцов ще в 1923 році, пишучи, що існуюча криза в світі зумовлює політичний розвиток на двох паралелях: "консервативної демократії" та "авторитарного руху". Другий напрямок, як писав Донцов, має виразно антидемократичний характер, хоч і одночасно він є "народним" рухом. "І большевизм і фашизм у своїх початках були хоч антидемократичні, але народні рухи". Вони відрізнялися безком-промісовістю, ідеологічною нетерпимістю, непримиренністю і "були рухами ініціятивної меншости, що накинула свою волю землякам". Y цій же статті, користуючися думками Ле Бона, Донцов зробив висновки, які згодом ширше з'ясував у "Націоналізмі", формулюючи засади "чинного націоналізму". На думку Донцова:

відповідної модифікації, вчення Берґсона, Сореля і Парето. В самій основі його теорії і практики лежить апотеоза прямої акції, віра у вирішальний чин, а також у значення, що його приписується ініціятиві провідної еліти. Суттю політики є пізнати і справитися з вимогами даного моменту. Важливими є не програми, а безумовне підпорядкування лідерові. Історії не роблять маси, ні ідеї, ні "таємно діючі" сили, а еліти, які час до часу обстоюють свої права. Де є суцільний іраціоналізм, але характерно, — не іраціоналізм, що його знали консервати, ані іраціоналізм, який одночасно являвся надраціональним, ні не народний дух (Volksgeist), ні таємно діючі сили, ні містична віра у творчість довгих промежутків часу, а тільки іраціоналізм чину, який заперечує навіть інтерпретацію історії" (385, 134-135). Є поза всяким сумнівом, що власне "іраціоналізм чину" у не меншій мірі є характеристичним і навіть засадничим для ідеології "чинного націоналізму", що знайшло своє віддзеркалення і у самій назві. Це стосується також і засади про "ініціятивну меншість" (тобто "еліту").

298

"Причиною успіхів обох рухів були: народність, уміння порушити найглибші інстинкти маси, їх непримиренність,  бойовість.  Щождо протидемократичности  їхньої програми (антипарляментаризм) і тактики (не коаліція, а coup d'etat), то вони сьому успіхові найменше зашкодили, а при ближчім розгляді, то може й помогли: адже їхні противники опинилися не на возі, а під возом, мимо демо-кратичности їх програми... Сказаного вистане, щоб вказати на головні причини поразки нашого націоналізму, в обох його формах. Демократія наша скрахувала тому, що була... занадто демократична і замало... революційна". Таке наступне твердження Донцова у цій же статті дуже виразно насвітлює його ставлення до авторитарних рухів і розуміння їх:

"Не роблю тут, — каже він, — реклями ні фашизму, ні большевизму: чим скінчиться один — не знаю, що другий скінчив повним банкрутством — очевидно. Але мені ходить не про їх внутрішню політику, лиш про методи захоплення державного апарату і його скріплення (се ж завдання стоїть перед нами!) а в сім відношенні і фашизм і большевизм і досі лишаються прикладами того, як се треба робити" (103, 60-61) .м)

я>) Підкреслення мої — МС. На це питання цікаве світло кидає й передмова Донцова до брошури про Мусоліні, що появилася у видавництві "Вістника". Він писав: "В наші часи, пересякнуті отруйним запахом про-гнилого соціялістично-ліберального світа, він (Мусоліні) був перший, хто тому світові завдав рішаючий удар... Своїм чином очистив свій народ від розкладаючих сил інтернаціональної і рідної колтунерії. А Італію з краіни-провінції зробив нацією, без якої не сміє нічого важного статися на нашім континенті, а подекуди і поза ним. Проти сил, з якими боровся фашизм, вів пропаганду "Вістник" і "Літ.-Наук. Вістник" від 1922 року спочатку серед повного незрозуміння нових ідей нашою суспільністю. Тому якраз "Книгозбірня Вістника" вважає за свій обов'язок дати читачам сильветку людини, яка тріюмфом своїм і свого діла здвигнула нові дороговкази для збаламучених конаючим ХГХ віком народів" (104, 3-4). Таку ж саму оцінку давав Донцов у 30-х роках всім іншим лідерам фашистських рухів у Европі. У передмові до брошури про Л. Дегреля, лідера бельгійських фашистів, читаємо таке: "Чи прийде до влади Мослі, чи ні, чи здобуде керму правління в Бельгії Деґрель чи інший, його заступник, — се справи не міняє: вони — як Мусоліні, як Гітлер, як Горті, як Салязар, лишаються

Аналізуючи сьогодні творчість Донцова 20-х і 30-х років та його засади "чинного націоналізму" під кутом схожости з тодішніми авторитарними рухами, можна розуміти й пояснити цю схожість, проте не можна зрозуміти й виправдати його надто довірливого, часто безкритичного ставлення до фашистських рухів, зокрема до гітлеризму. Донцову можна закинути, що він не зайняв становища до політичних плянів, наприклад, Гітлера ще перед його приходом до влади в Німеччині, хоч змаганням Гітлера за владу було присвячено чимало уваги у редагованому Донцовим журналі. Свої пляни щодо Східньої Европи, в тому числі й України, Гітлер з'ясував ще в половині 20-х років, але даремно читач шукатиме за оцінкою їх на сторінках "Вістника" чи в публікації "Адольф Гітлер", яка появилася в "Книгозбірні Вістника". Не можна не критикувати Донцова й за те, що він своєчасно не подав тривожного сигналу українському суспільству про ці пляни, використовуючи для цього свій великий тоді авторитет і силу свого публіцистичного таланту.

Про конкретну реалізацію політики Гітлера Донцов заговорив аж перед самою війною, зокрема після трагедії Карпатської України в роках 1938-39. На сторінках "Вістника" появилися тоді статті Донцова й інших авторів, які критикували політику Гітлера,27) Щойно тоді, аналізуючи політичну ситуацію в Европі, Донцов написав під адресою гітлерівської Німеччини, що "сателітом ніякої імперії Наддніпрянщина не буде, ані геральдом чиєїсь надідеї. Вона має свою ідею і тільки її має виписану на своєму прапорі. Сили, про які я згадав вгорі (тобто, СРСР і гітлерівська Німеччина) і яких зудар можливий в ближчій будуччині на Україні — повинні се собі усвідомити" (106, 464).

в історії постатями, які викорчовували бур'ян скрахованих доктрин, які торували шлях новій ідеї — ідеї націоналізму, як його розумів передусім творець італійського фашизму. - Ось чому всі ці постаті такі цікаві для нас." (105, 3).

Щ Маємо тут на увазі статті: "Перед розвалом імперії" (107); "Пушкінська ділема" (108); "Загадка ПІ-ої імперії" (109); "Єрихонський комплекс" (110); "Трагедія Срібної землі" (111); "Березень 1939" (106).

170

Ця спізнена критика гітлерівської політики, після того, як український народ ще до вибуху другої світової війни мав можливість відчути її на собі, не міняє факту, що протягом 20-х і 30-х років, оцінюючи фашизм і гітлерівський нацизм та подібні рухи того періоду, Донцов виявив брак розуміння справжньої природи всіх цих рухів, а зокрема примикав очі на їхні справжні цілі щодо інших народів, втому й України. Захоплений їхньою зовнішньою силою, їхньою агресивністю, яка йому завжди імпонувала, сповидною монолітністю та організаційною пружністю, Донцов у жодному із своїх творів, у жодній статті не зробив спроби вглянути глибше в ці рухи, заглянути за їхні "фасади" й "куліси", познайомитися з їхньою мораллю, з їхнім характером.28)

Не простеживши та не вивчивши якслід цих рухів, Донцов пропонував їх українському суспільству як зразок для його власної політичної організації, приклад до наслідування молодому українському поколінню й українському націоналістич

28) в брошурі "Де шукати ваших історичних традицій" Донцов виразно вказує на мотиви, якими він керувався, пропагуючи на українському ґрунті фашизм: "В грудні м. p., відповідаючи на погрози "Нью-Йорк Таймс"-ів тоталітарним державам, проти яких з'єднаються "демократії обох півкуль землі", Мусоліні писав в "Попольо д'Італія", що: "американські часописи помиляються, бо вони не знають, мабуть, історії, що в боротьбі поміж золотом і залізом, все перемагає залізо"... Чи це не виглядає немов плягіят з нашої "Милости Божія"? — запитував він.

Навівши цю вістку, Донцов дав до неї такий коментар: "Чи тепер не заясніє може в. головах демагогів, чому я, поруч з тими традиціями нашої історії — традиціями Хмеля, Володимира, Святослава, що теж не прийняв від греків золота, але прийняв залізо, — чому поруч з ними я звертаю увагу на італійського, напр., диктатора і на йому подібних "чужих"? Тому, що це типи і люди одного світогляду, одної психіки, яка в часи, коли ми ще не здеґенерувалися, — була і наша психіка... І з цієї ж самої причини наші демократи, що обурюються на нашу пропаганду чужих взірців, і собі з приємністю звертаються до чужих взірців, але до інших..." (185, 79).

Наведена цитата яскраво ілюструє ставлення Донцова в 30-х роках до фашистської ідеології та її речників, які, в його розумінні, були "людьми одного світогляду, одної психіки", тобто мали такі прикмети, що їх можна було поставити поруч українських великих постатей минулого, чи приклад яких можна було наслідувати.

170

ному рухові, який своєю природою, характером та ціллями був зовсім чужий тим рухам, але на якийсь час піддався суґестіям Донцова.

Внаслідок цього в руках українського читача, в тому й молоді, опинилися брошури "Книгозбірні Вістника" з апо-теозою Мусоліні, Гітлера тощо, бо, мовляв, вони здвигали "нові дороговкази для збаламучених конаючим XIX віком народів". Але не минуло й десяти років від появи цих брошур і статтей, як цей же читач на власному досвіді пізнав, що й кого йому пропоновано наслідувати. Це саме, очевидно, стосується й до інших ідейно-програмових та світоглядних засад "чинного націоналізму", що мали стати підставою в духовному розвитку української людини — члена "ордену". Цього не можна забувати, беручи сьогодні до рук "Націоналізм" Донцова. Y 60-х роках Донцов знову повернувся був до роблених йому закидів у профашистських симпатіях, пишучи:

"за гріх мають "вільнодумці" Донцову, що "реклямував" Мусоліні, Гітлера, Франка і Салязара? Так, Донцов їх "реклямував", Гітлера так довго, як довго він вів свій народ на боротьбу з комунізмом і з масонерією. Коли ж націонал-соціялізм показав своє імперіялістичне обличчя, "Вістник" Донцова писав: "Сателітом ніякої імперії Наддніпрянщина не буде, ані геральдом чиєїсь надідеї... Таке було моє відношення до гітлеризму" (46, 7). Це чергове вияснення, однак, нічого нового не вносить з погляду загального контексту творчости Донцова 30-х років.29)

и) 3 приводу цієї дискусії і до сказаного вже досі на цю тему, треба відзначити, що обминання мовчанкою на сторінках "Вістника" плянів гітлерівської Німеччини аж до 1938 року було не тільки серйозною політичною помилкою Донцова, але й мало свої далекойдучі негативні наслідки, що виявилося вже в час війни після 1939 року. Перевидаючи у 1967 році свою брошуру "Об'єднання чи роз'єднання", Донцов усунув з неї дуже позитивну оцінку Гітлера та його політики, яку ще в 1938 році ставив як зразок для українського суспільства. Замість того, у перевиданій брошурі є такий додаток: "І тим (А. Гітлер) об'єднав довкола своєї партії націю. До того лиш часу, одначе, доки кликав її до великого ідеалу, до звільнення від ярма Версальського миру по 1-ій війні і до боротьби з комунізмом. Кар'єра політичного вождя нац.-соц. партії Німеччини скінчилася з тою хвилиною, коли він поставив собі ціллю уярмлення інших

171

народів" (1, 114). Ця заввага тільки вводить в блуд читача, хоч, нібито, має "оправдати" автора брошури, бо, як уже сказано, Гітлер визначив, як ціль своєї політики, уярмлення інших народів, в тому завоювання і колонізацію України, ще поки прийшов до влади і "об'єднав" Німеччину. Це він зробив у своєму творі "Моя боротьба" ("Mein Kampf"), про що Донцов повинен був знати тоді, коли публікував твір "Партія чи орден, об'єднання чи роз'єднання" (Львів, 1938), а мусів би був знати перевидаючи цей свій твір. Треба ствердити, що Донцов знав про пляни Гітлера, з'ясовані у книзі "Моя боротьба", але цьому він не присвячував особливої уваги. У статті "На марґінесі нового пакту" (мова про відомий договір Ріббентропа з Молотовим), що появилася в останньому числі "Вістника" (вересень 1939), Донцов писав, що проектоване німецько-російське зближення не "зможе кинути поважні колоди під ноги українському сепаратизмові" і що "се твердити було б за відважно", бо "всупереч первісним плянам німецького канцлера, йде йому тепер не про опанування європейського Сходу, лише про створення послушної Німеччині "Міттель-европи", якої етапами були анексії Австрії й Чехії" (170, 675). Таке тодішнє становище Донцова до плянів Гітлера тим дивніше, бо в той же час і раніше на сторінках українських газет і журналів появлялися голоси остороги, але ні сам Донцов, ні всі ті, хто був тоді під впливом його писань, цих голосів поважно не трактували. До речі, на адресу Донцова можна б сказати все те, що сказав на адресу Проводу Українських Націоналістів (ПУН) під головуванням Є. Коновальця та А Мельника Я. Отецько у своєму творі "ЗО червня 1941", пишучи, що "недомаганням в його (ПУН) дії була відсутність роз'яснення властивих цілей політики Гітлера, основної аналізи "Майн Кампфу", політичної настанови нацистської Німеччини, яка крилася за її антикомунізмом. Неосвідомлення ширших кіл української суспільности щодо відкрито в "Майн Кампфі" голошених загарбницьких цілей було великим браком, негативом" (125, 33). Правда, обвинувачуючи ПУН, Я. Отецько одночасно обороняє Донцова, мовляв, "випуск Донцовим монографій про поодинокі постаті зовсім не було метою зорієнтувати на їх ідеї у кожному випадку, а на необхідність бути одержимим якоюсь ідеєю... Донцов не ідентифікував себе з ідеями даних постатей, а тільки вказував на антикомуністичну настанову їх, або національний фанатизм їх, або дух безкомпромісової боротьби проти окупанта..., щоб показати українському суспільству світ боротьби інших націй" (125, 33-34). З такою інтерпретацією можна б було, очевидно, погодитися, але при передумові, коли б, наприклад, у монографії про А Гітлера була подана "основна аналіза "Майн Кампфу", з'ясовані "властиві цілі політики < Гітлера". Цього на жаль, не було і тому не можна дивуватися тому, що читачі статтей у "Вістнику" та монографій у "Книгозбірні Вістника", які не були знайомі з "Майн Кампф" Гітлера, таки у якійсь мірі "орієнтувалися на націонал-соціялізм". Вина в цьому не тільки ПУН, а також у не меншій мірі і Д Донцова, який — як ми вже відзначили — таки "ідентифікував себе з ідеями даних постатей", а не тільки захоплювався їхнім "антикомунізмом", чи їхньою "одержимістю".

172

Розділ XII.

КОНЦЕПЦІЯ ПОЛІТИЧНОЇ ТА СОЦІЯЛЬНОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ НАЦІЇ

1. ШЛЯХИ І ЗАСОБИ РЕАЛІЗАЦІЇ УКРАЇНСЬКОЇ ІДЕЇ

Кульмінаційним і заключним твором Донцова, в якому він зробив спробу завершити свої ідеологічні та світоглядні позиції, є "Дух нашої давнини". Між цим твором і творчістю Донцова 20-х і 30-х років помітний близький ідейний зв'язок, зокрема з такими творами, як "Партія чи орден" (1933 p.), "Таємниця організації" (1936 p.), "Об'єднання чи роз'єднання" (1938 p.), "Де шукати наших історичних традицій" (1938 p.). Спільним для всіх цих творів є те, що в них Донцов займався питаннями соціяльної й політичної організації української нації, тобто з'ясуванням передумов, шляхів і засобів, за допомогою яких можна б було реалізувати постуляти "чинного націоналізму". Думки на ці теми Донцов розгортав також у статтях, що появлялися на сторінках "Вістника".

"Дух нашої давнини" (1944 р.) — це своєрідне доповнення до "Націоналізму", позитивна (тобто програмова) частина якого була, як ми бачили, недостатньо опрацьована. На це звертали увагу критики "Націоналізму" й цього безумовно був свідомий сам Донцов, пишучи у передмові до "Духа нашої давнини", що в "Націоналізмі" він дав "образ ідеалу, до якого стремить національна воля", а "ця книжка займається власне образом цього ідеалу" (117, 5). Центральною проблемою цього твору є з'ясування питання провідної верстви, її "психічного обличчя", ідеології, а також ролі і місця у суспільстві.

Ще в "Підставах нашої політики" (1921 р.) Донцов поставив такі засади організації українського народу: "в політиці — демократія, в соціяльнім житті — закріплення здобутків селянської буржуазної революції" (13, 123). Такого погляду,

172

як знаємо, Донцов дотримувався дуже коротко. За кілька років пізніше він виступив з гострою критикою демократії взагалі, ставши виразно на антидемократичні позиції. Вже в статті "Агонія одної доктрини" (1924 р.) він спиняється над кризою демократії в Европі:

"Не потребую, — писав він, — вертати тут до ікс разів порушованої мною теми про спустошення, які робить доктрина лібералізму, або коли хочете демократії, в нашім політичнім і духовім житті; про те, як цей слимацький демократизм ударемнював і ще ударемнює найбільш героїчні зусилля нації до самостійности і вироблення неза-нечищеної, твердої національної ідеології... Врятувати нас із сього упадку могло б лиш повне і безповоротне виречен-ня ліберально-демократичної доктрини" (118, 63-66). Y "Націоналізмі" Донцов поставив, як ми бачили, крапку над "і", наголосивши й прийнявши антидемократизм, як одну з основних вимог ідеології "чинного націоналізму". Розвиваючи свої політично-соціяльні погляди, Донцов видвигнув принцип "ордену", як форми політичної організації нації. Y своїх творах він почав обґрунтовувати цей принцип, з'ясовуючи характер пропонованого "ордену", щоб, врешті, в "Дусі нашої давнини" подати читачеві повний образ нової "провідної правлячої верстви" чи "касти", цим разом як концепцію, що мала б, за словами Донцова, коренитися в українському минулому, отже мала б бути продуктом української духовости та традиції. Що ж саме розумів Донцов під поняттям "ордену"? Це окреслення він ужив для політичної організації, яка була б, як писав він, протиставленням політичної організації типу "партії" в демократичних суспільствах. Цю "партію нового типу" Донцов порівнював до організацій особливого типу, таких, "які звемо Чинами, Законами, Орденами" і які мають на меті "не реформу, лише радикальний переворот обставин і людської психіки" (119, 5). п

Як приклад таких політичних організацій, Донцов наводив комуністичну партію більшовиків, гітлерівський націонал-соціялізм, італійський фашизм, а для кращого з'ясування характеру свого "ордену" Донцов користувався практикою згаданих політичних рухів як зразком. Відповідно до цього він

173

визначив також основні прикмети пропонованого "ордену":

"Світогляд замість партійних параграфів; віра замість знання; непомильність і виключність замість компромісу; культ одиниці й активної меншости замість маси й пасивної більшости; прозелітизм замість підпорядкування "волі народу"; суворість для себе й до інших замість "гуманіта-ризму"; ідеалізм замість погоні за мандатами і схлібляння юрбі; нарешті, цілком інші форми організаційні, — ось у чім глибокі різниці між тими двома типами політичних груп" (119, 17).1)

"Орден" з такими властивостями був, звичайно, повним запереченням демократії, прагнув до повної й безоглядної контролі над життям усього суспільства та окремими членами його, тобто хотів це суспільство вести, унапрямлюючи всі ділянки особистого й загального життя. Інакше кажучи, йшлося про політичну організацію виразно авторитарного порядку з тоталітарними тенденціями.

Такий "орден", писав Донцов, об'єднає націю, скріпить її "ударну силу", врятує загрожені традиції, скристалізує думку поколінь, вилікує український народ з комплексу "інферіор-ности" (119, 34). Донцов відкидав будь-яку можливість спів-

і) Концепція "ордену" Донцова нагадує концепцію "хліборобської фаланги" Липинського, який теж шукав за організацією, що мала б протиставитися "демократичному охлократнзмові". Нації не врятують партії, твердив Донцов, наче повторяючи за Липинським, який писав: "Чи зможуть дати таку залізну організацію хліборобам інтелігентські демократи, які для своїх політичних цілей поділять їх на мало-, середнє-, і велико-земельні партії. Які, пропонуючи себе на провідників, будуть ці партії одну на одну цькувати... Не інтелігентським демократам повести хліборобів всіх..." Це зробить "спаяна морально залізною дисципліною хліборобська фаланга" (60, 180-181). Ще в 1920 р. Липинський писав, що "проблема зорганізування такої сильної і авторитетної групи, коло якої могла б національно об'єднатися і політично зорганізуватися українська нація, — це основна проблема нашого національного і державного будівництва. Без теоретичного та практичного розв'язання цієї проблеми ніякі, навіть найкращі орієнтації не допоможуть нам стати нацією, ані державою" (60, 68). Взагалі, коли йдеться про концепцію соціальної і політичної організації нації в Донцова, то поза всяким сумнівом вона є базована на ідеях В. Липинського.

173

праці такого "ордену" з існуючими політичними партіями, щоб в той спосіб забезпечити політичну єдність нації.

"Об'єднати націю, особливо в момент, що переходимо, в момент захитаних вартостей, захитаної волі, охлялого чину — особливо потрібно. Але насамперед треба об'єднати духово. Сього не зробить демократія, нездари і комбінатори без думки і без бажань. Активна верства, що об'єднає націю, вийде не з вибору, аз добору.. Так було, так і буде. Виховати, створити цю нову касту — завдання нашого часу" (119, б?).2) Як пропонований "орден" мав би діяти, щоб цієї мети досягнути? Відповідь Донцова дуже характеристична:

"Передусім, встановивши ряд догм, ряд правил, ряд аксіом у всіх полях збірного життя, різко очеркнених, ясно протиставлюваних всім іншим, безкомпромісових; встановивши свою правду, єдину і непомильну. Подруге, — натхнути ту правду, запалити загал вірою, що вважала б усіх інших богів — за поганських ідолів, що не робила б з ними пактів, ні торгів. Нарешті, — молотом вбити ту віру й ту правду в збаламучені хитливою добою й чужими впливами мозки свого загалу, без жалю поборюючи недо

2) Чимало світла на розуміння ролі партій і "ордену" кидає брошура "Націоналізм в Бельгії", яку редакція "Вістника" рекомендувала читачам. Там читаємо: "Партії і партійні організації — се тільки позірно здорові, але в дійсності глибоко анормальні твори, що, дбаючи тільки про частини живого організму нації, з яких вони черпають свої соки, у висліді заколочують функціональну рівновагу організму... Головну вину за соціяльні дивогляди треба приписати партійництву, системі правління, опертій на партійнім зрізничкуванні народу". Знову ж, з'ясовуючи ідейно-програмові заложення "рексізму" в Бельгії (фашистського руху перед другою світовою війною), в цій брошурі наголошується такі елементи, як "тоталізм", "диктатура", "елітаризм" тощо. "Сильна рука і тотальний авторитет були конечні, щоб довести до успіху революцію й побудувати новий лад. Коли "нормальна" доба минає, треба далі утривалювати се ідеальне напруження, треба, щоби воно далі безперервно проникало в душі, аж доки воно не станеться справжньою мораллю" (105, 40, 49, 67). Цих поглядів Донцов дотримувався й пізніше, про що свідчить його повоєнна творчість ("Об'єднання нації, не партій", "В чім сила організації?", "Дух отари і дух провід-ництва", "Об'єднання і роз'єднання в науці св. Іоана Золотоуста" (120, 47-50, 60-63, 222-233, 241-246).

вірків. Лиш така сила може злучити загал своїм авторитетом. Лиш таким засобом можна в такі переломові хвилини доконати об'єднання нації чи збірноти" (119, 68-70). Y брошурі "Маса і провід" Донцов з'ясував питання відношення між проводом і народними масами, нав'язуючи до своєї концепції "ордену". На його погляд, провід чи, точніше, "ініціятивна меншість" — це чинник у житті нації, від якого залежить її доля. Роля народних мас — пасивна, маси мають іти тільки за своїм проводом, що появився "не з вибору, а з добору", бо тільки такий провід знає мету, вміє "неясні стремління юрби" зодягнути в "яскраву формулу" та захопити народні маси "позитивною візією нового порядку, візією "дійсности, що настає", що приходить на зміну існуючій" (121, 9).3) Вимога доби, — як твердив Донцов, — покінчити з "культом мас", бо у змаганні нації вирішує не маса, а активна меншість, свідома своїх завдань і сповнена віри у свою місію. Остаточну перемогу "дасть не кількість, а якість".

Питання й проблеми, пов'язані з політичною організацією суспільства, його провідною верствою, Донцов з'ясував точніше в книзі "Дух нашої давнини". Накреслене в цій праці історичне тло, що охоплює епохи Київської Руси та Козаччини, послужило Донцову як своєрідне обґрунтування, точніше, як ілюстративний матеріял для його теорії соціальної стратифікації, а зокрема його концепції провідної верстви, її організації, ролі та характеру в загальному контексті соціальної структури нації.

Методологічно, отже, "Дух нашої давнини" нагадує "Націоналізм" з різницею, що в "Націоналізмі" Донцов накреслив

3) Це очевидна парафраза В. Липинського, який писав: "Провід в перетворюванні всякого, такого пасивного, хоч і відмінного від інших, але часто національно несвідомого колективу, в організовану, свідому себе націю, і провід в творенні все нових організаційних форм громадського життя вже усвідомленої нації — виконує скрізь і завжди певна активна меншість, яка, завдяки своїй матеріяльній і моральній силі, висовується на чоло нації і творить оці динамічні — матеріяльні й духові громадські вартості, що потім переймаються й присвоюються цілою пасивною більшістю нації, обєднуючи її ввесь час в один суцільний, свідомий себе національний організм" (60, 185-186).

808

"ідеальний тип" націоналізму і з позицій такого "ідеального типу" дав оцінку доби українського відродження XIX і початку XX ст., щоб якнайяскравіше виявити відхилення й недоліки того періоду порівняно з "ідеальним типом". Y творі "Дух нашої давнини" Донцов оформив "ідеальний тип" (модель) "ієрархізованого суспільства", щоб, сконфронтувавши його з давніми історичними епохами України, "доказати", що цей ідеал був здійснений і виправдав себе та що організація українського суспільства в майбутньому за таким зразком забезпечить всебічний розвиток і силу українській нації та державі.

Насправді, коли говорити про історичне тло, то і в "Націоналізмі", і в "Дусі нашої давнини" маємо до діла зі своєрідною формою метаісторії, на базі якої автор дав нам власну інтерпретацію минулого з політично-соїпяльними висновками та проекціями, які такій інтерпретації відповідають.

2. ПІДСТАВИ СИЛИ И ПРИЧИНИ ЗАНЕПАДУ НАЙДИ

Проблеми соціальної структури та політичної організації нації найшлися в засягу уваги та заінтересування Донцова в загальному контексті його намагань з'ясувати причини, від яких залежить розвиток і занепад народів, тобто визначення рушійних сил історії. У своїх статтях та більших працях на протязі 20-х і 30-х років Донцов заторкував, як ми вже бачили, окремі аспекти цієї проблематики, але суцільний виклад своїх поглядів він дав щойно у творі "Дух нашої давнини", що появився під кінець другої світової війни в 1944 p., як тематично поширена і ґрунтовніше опрацьована версія твору з 1938 р. — "Де шукати наших історичних традицій".

Треба відзначити, що зацікавлення Донцова проблемою рушійних сил історії сягає фактично початків його політичної і публіцистичної діяльности. Вже тоді, застановляючися над важким положенням українського народу під російським пануванням, Донцов почав шукати причин такого стану і це привело його до переконання, що ці причини криються в духо-вості української людини, яка підпала під розкладовий вплив російської культури, чужої за своєю системою цінностей для українського народу. Вирішальний вплив на формування по-

SOlf

глядів Донцова мали, безумовно, події першої світової війни і революція 1917 p., зокрема доба визвольних змагань на Україні. Досвід цього періоду з його трагічним для українського народу фіналом передрішив світоглядно-ідейну переорієнтацію Донцова в напрямку волюнтаристичного націоналізму, що, враховуючи цілу сукупність його поглядів ще до 1914 p., було своєрідною "закономірністю".*) Іншим важливим чинником, який не менше заважив на духовній еволюції Донцова та надав їй специфічного спрямування, була поява в Европі елітарних рухів та їхня перемога в боротьбі за владу в окремих державах, втому також перемога російського більшовизму, одного з таких власне елітарних рухів повоєнної доби. У своїх писаннях 20-х і 30-х років Донцов багато уваги присвятив цим рухам, вказуючи на них як на зразок успішної політичної організації суспільства.5)

Не можна тут забувати і про цей факт, що світогляд Донцова у ранньому періоді формувався під впливом марксистського соціялізму і що власне у вченні Маркса Донцов зустрівся не тільки зі специфічним з'ясуванням соціяльної динаміки, але і з відповідним насвітленням значення та ролі "правлячої кляси", як вирішального чинника політичних і соціяльних процесів. Як відомо, на базі цієї марксистської ідеї "правлячої кляси", Ленін розвинув цілу теорію робітничої партії-авангар-ду, започаткувавши в цей спосіб більшовицьку організацію, яка здобула перемогу у революції на просторах царської імперії і практику якої Донцов вивчав дуже ґрунтовно.

Так склалося, що якраз у той час, на початку 20-х років (1920-25 pp.) почали появлятися на сторінках журналу "Хліборобська Україна" "Листи до братів-хліборобів" В. Липинського, засновника державницького напрямку в українській історіографії та речника елітаризму. В. Липинський не тільки критикував українське народництво і його філософію, не тільки поборював українські демократичні партії, зокрема українських

5) Це, правдоподібно, дало підставу Ю. Шевельову (Шерехові) у статті "Донцов ховає Донцова" твердити, що "його (Донцова) система становить собою пряму паралель? і копію більшовизму" (78, 31).

176

соціялістів і націоналістів, але й розвинув власну теорію провідної верстви, яку він окреслював то "творчою меншістю", то "національною аристократією", то "хліборобською фалангою". Ця ґрунтовна праця Липинського і цілий комплекс ідей створили для Донцова багатющу ідейну базу, якою він обильно користувався упродовж довгих десятиліть, щоб відтак у творі "Дух нашої давнини" виступити з власною концепцією "правлячої касти" і "кастократії", яка є наче двійником "національної аристократії" та "клясократії" В. Липинського.6)

Захопившися елітаристськими ідеями, Донцов став на антидемократичні позиції, розвиваючи власну концепцію історії, в основу якої поклав тезу, що "моторами історії, які здвигають і валять народи, — є одиниці, за якими тягнеться маса. В мирні часи, і в критичні, в монархіях і в республіках. А тою чудодійною силою, яка ті одиниці взносить вгору, даючи їм владу над числом — є їх сила характеру. Проводить іншими не завше найінтелігентніший, не завше найдужчий, але все — найзавзятіший, той, що виявляє найтвердшу вдачу"

6) У розумінні Липинського "національна аристократія" — це група "найкращих людей" в нації. Він пише у "Листах", що терміну "національна аристократія" вживає "для означення тієї групи найкращих в даний історичний момент серед нації людей, які найкращі серед неї тому, що власне вони в даний момент являються організаторами, правителями і керманичами нації" (60, 131). Під "клясократією" Липинський розумів "методу організації аристократії такої нації, яка в процесі свого матеріяль-ного і расового розвитку вже виразно поділилася на органічні кляси, володіючі персонально і безпосередньо своїми засобами продукції, та спаяні міцно внутрі однаковим способом матеріяльної праці та однаковою психікою, випливаючою як з цього однакового способу праці, так і з їх внутрішнього расового родства і зі спільної історичної традиції" (60, 192).

Знову ж у Донцова читаємо таке: "Під правлячою кастою, під 'аристократією' розумію щось подібне до Ордену, окрему положенням у суспільстві й духом верству 'луччих людей', як їх звала наша старовина" (117, 7). "Кастократія" у Донцова рівнозначна з "ієрархічним укладом суспільства" на чолі з "правлячою кастою", організованою не методою "вибору, а добору". На думку Донцова, "ієрархізація суспільства в на ній збудований державний лад з окремою, своїми здібностями, расою й положенням відгородженою від інших, з генієм командування і проводу кастою — є конечна передумова правильного діяння суспільного організму" (117, 108).

176

(196, 48).1) З таких одиниць має складатися провідна верства нації і коли на окресленому історичному етапі в житті даного народу так стається, тоді такий народ має всі передумови для свого розвитку.

Прийшовши до таких висновків, Донцов наголосив важливість "психічних елементів" та "характеру" членів провідної верстви. Y творі "Патріотизм" Донцов цитує думки на цю тему одного з речників психологічної школи в соціології Б. Кідда, повторяючи за цим автором, що "розвій цивілізації залежить ?— не так, як досі думали — від вродженої дідичности, майже незмінної, що переходить з батьків на дітей, як від дідичности соціяльної, культурної, психічної, яку передає одне покоління другому — прикладом і вихованням... Так виховання може створити нову націю; прищепити народові нові ідеали, нову вдачу, новий характер, нові навички, нову дисципліну, новий життєвий стиль. Може надати новій генерації — зовсім нову психіку, нову душу... Головним чинником, який переводить сю душевну переміну — є збудження нових психічних емоцій" (196, 39-41).

Обговорюючи "Націоналізм", ми вже звертали увагу на те, яке вирішальне значення надавав Донцов емотивному чинникові в житті людини й людських збірнот. Ще виразніше він це з'ясував у згаданій щойно брошурі "Патріотизм" та в брошурі "Маса і провід — кількість чи якість". Джерело сили народу, а разом з цим і причина національної кризи

7) Всі підкреслення автора. Порів. на цю тему думки відомого німецького соціолога Макса Вебера і його концепцію правлячої меншости, влада якої має харизматичний характер, тобто спирається на "незвичайних прикметах" членів групи. Сила такої меншости, каже М. Вебер, полягає в "малому числі", що забезпечує їй оперативність (348, 334-335).

Цю думку Донцов розвинув у збірці есеїв, що появилася в 1952 р. п. н. "Правда прадідів великих". Змальовуючи "тип запорожця у О. Сто-роженка", Донцов пише таке: "Запоріжжя — це була не тільки школа воєнного ремесла, а й школа характеру, гарту й моральної дисципліни! Тодішня еліта наша формувалася не під гаслом "граб награбленоє!", не в ідеях, що людина має до загалу лише права, але й обов'язки; що членів еліти добирається не після прикмет фаховости, або удаваної вірности якійсь програмі, лише після їх вартости, як людини; характер, мораль і внутрішня дисципліна кандидатів такої провідної верстви" (229, 23-24).

177

"лежить в світі емоцій, активних і сильних", твердить Донцов, пишучи:

"Ідеї не правлять, ані не перевертають світом. Світ правиться і перевертається почуванням, яким ідеї лише служать провідниками. Силу ідеям надає завше сила їх емоційного підкладу, якому ідеї служать лише шатами... переможе та ідея, де се бажання сильніше. Ось на чім і полягає той моральний гарт, яким перемагає байдужу демократичну більшість — героїчна автократи ч-н а меншість; або — яким перемагає одна еліта — другу" (196, 41-42).8)

А в іншому місці Донцов висловлює думку, що "найняття душі, те щось, яке так трудно означити словом, але яке є головною двигуновою силою історії..." Таке твердження нагадує думки німецького філософа Гегеля, який у своїй "Філософії історії" писав про місце ідей і про ролю емотивного чинника при їх реалізації, підкреслюючи, що "пристрасті, особисті цілі, задоволення егоїстичних бажань... є найефективнішими пружинами дії" (309, 20-25). Очевидно, у Донцова маємо справу з поглядами, які ставлять його поруч представників т. зв. психологічної школи в соціології, які у своїй аналізі соціальних явищ виходять від психічних особливостей та намагаються інтерпретувати соціяльні явища як похідні цих психічних особливостей. Цьому Донцов дає вислів, пишучи:

"Ідеї (мета) се лиш каналізація політичного інстинкту, шукання шляху й напрямку для того палючого полум'я... але самі в собі не мають ідеї динамічної сили без окру-жаючої їх емотивної атмосфери. Сю атмосферу називає Лок пристрастями, що живуть в серці одиниці, хоронячи її від всякої ворожої акції ззовні; узброєне тим інстинктом людське серце, ніби міцна гребля, противиться найсильні-шим батареям противника, його найкращим аргументам, які з сими пристрастями колідують" (196, 45-46).

8) Очевидно, тут маємо справу з дуже спрощеним й однобічним насвітленням причин політичних і соціяльних перемін та "циркуляції еліт". Порядком ілюстрації nop., напр., думки на цю тему відомого економіста і соціолога И. Шумпетера, з'ясовані в есею "Суспільні кляси" (J. Schum-peter. Social classes in an ethnically homogeneous environment) (376, 134-159).

178

Застановляючися над демократією, як "формою політичної організації (держави, нації чи партії), основною прикметою якої є стремління якнайбільшому числу членів збірноти забезпечити участь у формуванні загальної волі", Донцов відзначає, що така форма "не є панацеєю". Успіх політичної організації, втому й демократії, залежить "від характеру еліти", а не від того, якою буде "програма", і чи заіснує "єдиний фронт", чи "саме згуртування якнайбільшого числа під один провід". На гадку Донцова, "треба, щоб за сею програмою і числом — була в о л я з тими кличами стояти або впасти, воля імпонуюча своїм і чужим відвагою в ставленні та ріїпенні питань і вірою в справу. Іншими словами, треба не 'ідеї', а 'характерів", бо "рипаючим чинником в історії є не знання, а характер, не програма, а особистість, не 'що', лиш 'як" (196, 58-59).

Це питання системи ціннісних орієнтацій у суспільстві є ключевим для зрозуміння "ідеального типу" політичної та соціальної організації нації, що його Донцов накреслив у своєму творі "Дух нашої давнини".9) За словами Донцова, зразок для такого "ідеального типу" (моделю) він знайшов у "нашій старовині", в тих історичних епохах, коли існувала українська держава. Передумовою відродження політичної сили української нації на сучасному етапі мало б бути відродження серед нашого суспільства "духа нашої давнини", тобто панівних в минулих епохах тих систем ціннісних орієнтацій, які забезпечували, на думку Донцова, силу всього народу і держави.

Аналізуючи причини поразки України у визвольній боротьбі 1917-20 pp., Донцов зробив висновок, що в той час "силам

9) Під категорією "цінність" розуміємо абстрактний, узагальнений принцип, який для членів даної суспільної групи є мірилом в оцінюванні фактів, цілей тощо, тобто ідеї і спонукання у значенні норми, мети, ідеалу. В процесі соціалізації індивіда цінності інтеріоризуються (ним засвоюються) і в той спосіб впливають на його поведінку та стають засадничим організуючим чинником на шляху інтеграції індивідуальних і групових цілей. Кожне суспільство має свою власну ієрархію цінностей, які є своєрідними орієнтирами для масової свідомости. На цій базі оформляються соціяльні норми (норми-правила і норми-цілі), які регулюють поведінку членів групи та визначають характер соціяльних сподівань даної суспільної групи.

178

півночі треба було протиставити щось рівновартне, сильне, могутнє і притягаюче", але на це наш народ не був спроможний, бо не мав належного проводу. Українська провідна верства того періоду, вийшовши з "невідповідного середовища, раси, крови", заразившися "демократичним духом" та "зірвавши з духом провідних каст наших великих історичних епох, з їх традиціями", не могла вив'язатися з взятих на себе завдань державного будівництва. Більше того, ця провідна верства "принесла з собою ті традиції демосу, які в формі культу маси захитали культурою майже цілої сучасної Европи. Єдиною протиотруєю в тім відношенні був би поворот до великих історичних традицій власних, якими взагалі тримаються в силі і в формі всі великі народи" (117, 59).

В такому контексті особливого значення набирають всі ці елементи, які склалися на системи ціннісних орієнтацій в окремі періоди української історії серед українського суспільства. Тому Донцов вважав за конечне з'ясувати, які були "прикмети" історичних етапів на Україні, який був "життєвий стиль володарських верств князівської Руси, литовсько-руського лицарства й козацької старшини", що їх "так основно оплю-гавили апостоли черні" (тобто, українські історики й письменники XIX і XX ст., які були речниками т. зв. народницького образу історії), а на прикладі яких "може спустошена земля наша знайти спасенний вихід". Конкретно, Донцову йшлося про те, щоб накреслити "ідеальний тип" суспільства минулого і з таким "ідеальним типом" сконфронтувати сучасне українське суспільство та показати його недолугість і нежиттєздатність.

Підставою сили княжої Руси, а згодом козацько-гетьманської держави, був — на думку Донцова — суспільно-політичний лад, що спирався на засаді дуже виразного "соціяльного ієрархізму". Цей принцип найкраще виявився в становій структурі, точніше в структурі зближеній до "кастовости". Кожна існуюча тоді суспільна група чи "каста" виконувала в громадському й політично-державному житті стисло окреслені функції, була, як каже Донцов. "колісцем у годиннику", замкнута в собі, без права міняти свою ролю, місце, своє соціяльне становище. Це, в інтерпретації Донцова, мало б бути "незрушимим

179

правилом нашого національного життя. Незрушимою догмою був поділ на касти, конечність власної аристократії, як колись казали, панування луччих людей".

На думку Донцова, бути чи не бути кожної нації зв'язане з її провідною верствою і з тим, які в неї "психічні прикмети". Як довго на Україні ця провідна верства була "формотворчою, будівничою, правлячою кастою", так довго український народ мав власну сильну державу. Коли ж ця каста була "слаба й вироджувалася, розкладалася й гинула, слабла й держава, хоч би й не була "чайкою при битій дорозі". Бо — каже Донцов — не географічне положення ("чайка при битій дорозі"), не народні маси (їхня свідомість, задоволення їхніх інтересів, їхній добробут), — є вирішальними чинниками в історії, а провідна верства, яка має "особливі психічні прикмети", вміє в кожній ситуації накинути свою волю, а в усій своїй діяльності виявляє завжди "шляхетність", "мужність" і "мудрість".10)

Українська "народницько-марксівська" інтелігенція, що була на чолі нації в ХІХ-ХХ ст., ані інтелектуально, ні — що важливіше — психічно — не була готовою до того, щоб бути провідною верствою. "Дух цієї інтелігенції був духом юрби, матерії, що виглядає свого майстра, який би її оформив". Ставши в проводі нації в роки визвольної війни, ця інтелігенція не виправдала й не могла виправдати сподівань, бо взялася за "несродне собі діло". Внаслідок цього, каже Донцов, мусіла прийти національна катастрофа.

Переродження української духовости почнеться, — за словами Донцова, — тоді, коли український народ відкине традиції "демократичного націоналізму" XIX і початку XX ст., а повернеться до традицій Київської Руси та козацько-гетьманської держави.

ю) Порів. на цю тему думки В. Липинського, який писав: "Од якости провідників, якости їх організації, од їх ідейної та матеріяльної сили, од мети прикладення цієї сили до порушування пасивних мас, і од степеня сприємливости цих мас на порушуючу їх в даних реальних умовах активну силу провідників, залежить рух вгору, або рух вниз — життя або смерть нації" (60, 359).

179

3. "ІЄРАРХІЗОВАНЕ СУСПІЛЬСТВО'' ТА "ПРАВЛЯЧА КАСТА"

Зупиняючися над характером і ролею провідної верстви в суспільстві, Донцов оформив, як ми вже відзначили, своєрідний модель ("ідеальний тип") соціяльної структури й політичної організації нації, на базі якого розвинув свою теорію суспільно-політичного ладу на Україні на майбутнє. Цим моделем він покористувався, інтерпретуючи соціяльну структуру Київської Руси та Козаччини та критикуючи період XIX і початку XX ст. Цей модель розкриває нам його розуміння соціяльних процесів і суспільних та політичних сил, які в житті кожної нації відіграють вирішальну ролю.

Суспільство (нація) в розумінні Донцова — це чітка "ієрархія суспільних функцій", що їх виконують суспільні кляси (за термінологією Донцова — "касти"), якими керує найвища у цій ієрархії провідна кляса чи "правляча каста". Позицію такої "правлячої касти" в суспільстві зумовляють особливі психічні прикмети її членів, їхня "харизма". Не існує тепер, як пише Донцов, і не заіснує в майбутньому "неієрар-хізоване" суспільство. На думку Донцова, ідея "неієрархізо-ваного" суспільства — "це плебейська фантазія, в житті неіснуюча, за яку природа жорстоко метаться і над самими фантастами і над нацією, яка зродила собі на згубу, своїх апостолів черні" (117, 121).

"Ієрархізоване" суспільство, як уточнює Донцов, є природним наслідком факту нерівносте людей щодо їхніх інтелектуальних, моральних і фізичних властивостей. "Якісна" нерівність між людьми передрішує їхнє місце в суспільній ієрархії, з чим в'яжуться також їхні права, обов'язки й привілеї. Людина тоді може з успіхом виконувати свою суспільну функцію, коли вона знаходиться на відповідному до її спроможностей і характеру місці, тобто коли вона виконує, як каже Донцов, цитуючи Сковороду, "еродне собі діло". Функціональне зріз-ничкування суспільства за таким принципом забезпечує ефективність соціяльної організації та її стабільність.

Далекойдуче зрізничкування суспільства, наявність внутрішніх протирічностей, конфліктів інтересів тощо, вимагає постійної координації та порядкування. Це створює особливу структуру відносин в суспільстві, яка спирається на засаді

180

правління і підпорядкування, у зв'язку з чим маємо справу з поляризацією суспільства на дві групи: правителів і підвладних. Проблема такої поляризації суспільства, а разом з цим питання взаємовідносин між групами правителів та підвладних і їхньої характеристики — є власне темою дослідів Донцова у творі "Дух нашої давнини".

Засада влади і підвладности є, як знаємо, притаманною відносинам між людьми. Навіть у найменших соціальних групах ми зустрічаємо поділ на тих, які кермують і наказують, і тих, якими кермують та яким наказують, тобто на дві підгрупі: правлячу (активну) і підвладну (пасивну). Y своїх міркуваннях про "ієрархізоване суспільство" Донцов виходить з цієї засади, маючи на увазі інтеграцію структур влади у суспільстві за ієрархічним принципом.11) Згідно з цією засадою, Донцов ділить суспільство на дві різко розмежовані групи: меншу, яка править ("правляча каста") та являється активним центром даного суспільства і більшу, якою правлять ("підвладні касти") та яка є пасивною переферією активного осередку. Характер суспільства, його сила і його доля в загальному залежить виключно від того, яким є його "активний осередок", тобто його ггоовідна чи правляча верства.

Y "правлячій касті", як пише Донцов, втілюється "не-матеріяльна сила, яка кермує цілим життям держави і без якої організм суспільний з усіми своїми позірно незмінними формами, членами і частинами, стає трупом". Ця "нематеріяльна сила", "дух, оживляючий суспільство" — виявляються у "прик-

н) Неіерархічна структура влади може бути тоді тільки, коли кожний індивід партиципує в однаковій мірі в активному центрі "правителів" і в "пасивній периферії". Таку можливість Донцов відкидає, з'ясовуючи у своєму творі засаду "абсолютного ієрархізму" і "абсолютної поляризації", не беручи до уваги того факту, що в житті фактично маємо справу, як каже Н. С. Тімашев, з "перехідними позиціями", що їх займають люди в суспільстві у залежності від їхньої соціяльної позиції, належачи одночасно до групи "правителів", коли йдеться про структуру влади на нижчому ієрархічно ступені, і до групи "підвладної з точки зору структури влади на ступені ієрархічно вищому. Див. на цю тему і на тему ієрархічної структури влади: N. S. Timasheff, An introduction to the sociology of law (354, 171-242).

SIS

метах духа правлячої касти", як "мужність, мудрість і шляхетність" (117, 121-122).

"Правляча каста" оформлюється шляхом "добору" найкращих членів суспільства (звідси у Донцова окреслення "аристократія"), яким притаманні "володарські прикмети". Основним завданням такої групи "найкращих" є "управляти" справами нації й держави, в той час, коли завданням всіх інших суспільних груп ("каст") є займатися "виробництвом матеріяль-них добір". Ніякого відношення до управління державою підвладні верстви мати не можуть, бо це не їх "сродне діло". Підвладні верстви ("народ") не можуть також мати ніякого впливу на "добір" членів "правлячої касти", яка не потребує ніякого погодження з боку їй підпорядкованого народу.

"Правляча каста" займає в "ієрархізованому" суспільстві найвищу ієрархічно позицію і з погляду своїх прав, і привілеїв, і з погляду авторитету. Вона має право й обов'язок наказувати й розпоряджатися всіма підвладними верствами, які знову ж зобов'язані до послуху цій касті. Різниці між "правлячою кастою" і підвладними верствами є засадничого порядку. Кожна група має свою окрему систему цінностей, різне розуміння життєвих потреб і завдань, різний світогляд. В той час, коли в членів "правлячої касти" переважає ідеалістичне світосприймання, то всі підвладні верстви прагнуть знайти задоволення в заспокоєнні своїх найосновніших щоденних потреб.

"Правляча каста" — державнотворча, вона мислить загальнодержавними інтересами, здібна піднятися понад "прива-ту". Y всіх своїх починах вона мудра, відважна й шляхетна. Підвладні ("плебейські") верстви виявляють, власне, самі негативні з огляду державного будівництва прикмети. Вони всі разом творять "масу", яка, як пише Донцов, "як звичайно маса, шукає й шукала охорони своїх достатків, свого життя, своєї землі, свого спокою і праці", а "про решту дбати — не її розуму Діло".

Народ — це "юрба", "плебс" чи навіть "обузданий скот", який "ішов туди, де було призначене йому місце і робив те, в чім лежало його завдання" (117, 154). Роля підвладних верств — пасивна, другорядна, малозначна, не варта навіть особливої уваги. Донцов, звичайно, не заперечував того, що

в житті нації якусь позитивну все таки ролю відіграють підвладні верстви (селянство, робітництво, інтелігенція). Він погоджувався з тим, що, наприклад, селянська верства може мати культурні зацікавлення й може плекати свою культуру і, як запевняє він, "ніхто їй цього заперечувати не буде", але застерігає відразу, що це буде культура "нижчої верстви, яка сама шукає взірців у культурі панській, а не навпаки" (117,83).

Між "правлячою кастою" і підвладними верствами не може бути ніякого наближування чи змішування, бо це було б порушенням "природного порядку". Поділ суспільства на різко розмежовані "касти" такий же природний, пише Донцов, як "поділ на різні породи в природі", і тому він перестерігає перед "перемішуванням каст, перемішуванням місць" в соціальній ієрархії, бо це "веде лиш до хаосу. Вивчитися прикмет панівної касти, засвоїти її духа — касті смердів не вдасться ніколи" (117, 96).12)

На думку Донцова, суспільства Київської Руси та козацько-гетьманської держави найбільше наближалися за своїм характером до накресленого ним ідеального типу суспільства і становили майже ідеальний зразок такої "кастовости" й "ієрархізму", — підстави сили кожної нації. Сучасне українське суспільство повинно, як пропонує Донцов, повернутися до цього зразка і знову відродити ідеал "кастового ладу" й панівну в тих часах систему цінностей. В розумінні Донцова, це й мало б бути відродженням на Україні "духа нашої давнини".

Порівнюючи й контрастуючи два полярні типи соціяльної структури ("аристократія" і "маса"), Донцов прагнув оформити, як він пише, "незрушиме правило нашого національного життя", "засаду", яка мала б бути незмінною для всіх часів,

12) "Смердами" у Київській княжій державі звалися вільні селяни, які жили на власних дворищах і займалися хліборобством. У "Підставах нашої політики" і в "Націоналізмі" погляд Донцова на селянство (тобто на "підвладну" чи "нижчу" верству) був цілком інший. Селянську клясу Донцов вважав тоді за єдину в нас "державнотворчу клясу" і навіть закликав "не вести хлопа", не погорджувати його упертістю, твердістю ксенофобством... лиш ці інстинкти ушляхітнити" (22, 252). Більше того, Донцов пов'язував державне визволення України виключно зі селянством.

182

цебто засаду виключної важливосте "правлячої касти" та поділу кожного суспільства на "правлячу касту" і на "касти підвладні".

"Коли говорю про ці касти, про верству панівну, кермуючу, думаючу і храбствуючу, а другу підвладну, орючу, сіючу, взагалі витворюючу матеріяльні добра під проводом вищої верстви, яка це витворення в суспільстві організує — то говорю, — відзначає Донцов, — не про устрій тої чи іншої доби, а менше-більше про засаду важну для кожної суспільносте. Нема суспільностей без касти, цебто верстви, яка упорядковує суспільний організм і тим надає йому сили" (117,107).13) Y зв'язку з таким ідеалом суспільної та політичної організації нації, виринають два засадничі питання:

1. Наскільки відклик Донцова до українських традицій та українського історичного (і доісторичного) минулого в загальному може бути підтверджене фактами, і

2. Наскільки сприємливим, а водночас доцільним може бути такий "ідеальний тип" суспільно-політичної організації у сучасному житті українського народу.

Коли йдеться про історичний аспект концепції "ієрархі-зованого суспільства", то, як буле вже згадано, для цілої доктрини Донцова він насправді має другорядне значення. Це тільки своєрідна ілюстрація для його ідей без претенсій на історичну докладність та об'єктивність. Y загальному контексті ідеології "чинного націоналізму" не можна навіть шукати до-кладности історичних фактів і деталів, бо Донцову йшлося не про історичні факти, а про відображення "духа" давніх епох.14) Більше того, хоч Донцов і присвятив окремий розділ "устроєві князівсько-дружинницької і козацької доби", то насправді він дуже мало написав про цей устрій, обмежившися до загальникових стверджень і до ще загальнішого висновку про те, що в Київській Русі та в козацькій добі панував поділ суспільства на "касти" і що "чітка суспільна ієрархізація" була найважливішою прикметою даних історичних періодів.

"Ієрархізоване суспільство" Донцова з поділом на чітко розмежовані суспільні верстви ("касти") — це насправді ідеалізований становий поділ суспільства февдальної доби, що почав зарисовуватися вже в Київській Русі, а скристалізувався на українських землях під польським пануванням та зберігся у модифікованій формі за Козаччини, а згодом у царській російській імперії аж до її упадку в 1917 р. Становий лад з виразно розмежованими станами, носіями означених прав і обов'язків, відповідає засаді "ієрархізму", яку розвинув Донцов у творі "Дух нашої давнини", пишучи, що ця засада була підставою сили Київської Руси, а відтак козацько-гетьманської держави.

"В старій Україні цей поділ на касти, — пише Донцов, —був чимсь самозрозумілим, без чого сама суспільність була не до подумання... Функції верств були розмежовані: перша боронила другу, давала політичний лад, організувала народ, як політичну і моральну цілість... Ієрархізація

182

суспільности й на ній збудований державний лад з окремою, своїми здібностями, расою й положенням відгородженою від інших, з генієм командування і проводу кастою — є конечна передумова правильного діяння суспільного організму. Щоб бути сильним і відпорним, щоб ставити чоло біологічному законові боротьби й розширення, мусить суспільність укластися у відповідну форму, з відповідно собі підпорядкованими органами, з яких кожний має бути на належнім йому місці, мати свою форму і розмір і виконувати сродні собі функції. Це було правилом у героїчні часи старої України. Це є постулятом України сучасної" (117, 105-109).15) В. Старосольський, характеризуючи февдальну добу, пише докладніше таке про соціяльну стратифікацію суспільства середніх віків:

"Поділ середньовікового суспільства на стани був дуже глибокий та твердий. Перехід людини одного стану до другого, що раніше відбувалося "силою факту", був можливий тільки шляхом окремого формального правного акту. Зокрема перехід до найвищого лицарського стану докону-вався особливим правним актом нобілітації; увійти в стан міщанства було також можна тільки шляхом окремого правного акту...  Середньовічні стани, як цілість, жили

S183

кожний для себе окремим життям, що різнилися глибоко від життя інших станів... Стани середньовіччя — це були окремі, замкнені в собі суспільства... Вся психологія людини була пересякнута почуттям приналежности до стану, до вужчої суспільної верстви в межах стану й, врешті, означеної якоїсь корпорації. Цей корпоративний дух клав своє тавро на всьому житті. Людська одиниця губилася, пропадала за вужчими та ширшими групами, в склад яких вона входила" (128, 91). Як бачимо, ідея "касти", про яку пише Донцов, досить близька до поняття "стану" середніх віків, яке стало панівним на Україні вже після упадку Київської княжої держави. Коли йдеться про період Київської Руси, якому Донцов приписує "кастовий лад", то в тому періоді соціяльна стратифікація щойно починалася і про "кастовий поділ суспільства" не прихопиться говорити. Всі дослідники того періоду згоджуються з думкою М. Грушевського, який вказував на те, що в Київській Русі соціяльна "диференція не визначалася різкими границями й поодинокі групи не відділялися неперехідними границями". Одинокою "кастою" в тому часі була невільнича верства, яка справді була "відмежована правними прикметами виразно й сильно" (124, III, 301).

Соціяльна стратифікація почала набирати виразніших форм щойно в періоді русько-литовському й завершилася в становому ладі під польським пануванням (доба магнатсько-панської держави). Козацтво було, з одного боку, побутове явище, а, з другого, "певна організована суспільна верства, правно-політичний інститут", як відзначає М. Грушевський (124, V, 74). Козацька організація вплинула на соціяльну структуру українського народу, але ця структура остаточно не скристалізувалася через постійний стан війни, а згодом упадок козацько-гетьманської держави. Очевидно, вирішально заважив факт, що інститут Козаччини оформлявся в умовах польської станової держави, що позначилося на його характері та дальшому розвиткові в умовах незалежности від Польщі.16)

Щ На тему політичних і соціяльних відносин в Київській Русі та в добу Козаччини див. також: Е Крип'якевич, Історія України (8); Л.

183

Коли говорити про систему духовних цінностей, які оформилися і були панівними в добу Київської Руси, а далі за часів Козаччини, то треба мати на увазі умови, серед яких кристалізувалися головні елементи цієї системи. Йдеться про те, що система духовних цінностей і соціяльна структура на кожному історичному етапі, як відзначає соціолог С. М. Ліпсет, є взаємозалежні і їх треба вивчати, маючи постійно на увазі цю взаємозалежність. Інакше ми дістанемо викривлений, а то й фальшивий, образ духовного життя минулих періодів (351). Вивчаючи пам'ятники українського минулого, які збереглися, ми можемо відтворити культурно-соціяльний образ окремих історичних періодів, накреслити цілу панораму життя й побутових умов, серед яких формувалося духовне обличчя наших предків, складалася соціяльна структура.

Постання, розвиток та занепад київсько-княжої, а далі козацько-гетьманської держав — це історія довгих століть, на протязі яких були покладені основи під духовість українського народу, з елементами якої зустрічаємося на сучасному етапі. Проте, незважаючи на всі ці елементи, які перетривали і склалися на українську національну традицію, кожен історичний період мав свої власні питоменності, свій власний стиль життя, свої власні закони, звичаї й обичаї. В кожному окремому періоді родилося нове суспільство, формувалися та закріплювалися нові соціяльні і політичні відносини, а разом з ними визрівала нова система духовних цінностей. Маючи це на увазі, ми повинні, як каже соціолог С. Райт Мілс, "кожну епоху... аналізувати як незалежну історичну формацію в контексті, який її найкраще відповідає" (338, 38).

Ані Київська Русь, ні Козаччина не були з соціяльного погляду мітичним "золотим віком" в історії України, як це представляє нам Донцов. Не була також "надлюдиною" україн-

Окіншевич, Лекції з українського права (123); М. Чубатий, Огляд історії українського права (181); В. Липинський, Україна на переломі (207); Б. Крупницький, Основні проблеми історії України (100); Б. Д. Греков, Феодальньіе отношения в Киевском государстве (182); Б. А. Романов, Люди и нравьі древней Руси, историко-бьітовьіе очерки ХІ-ХШ вв. (168). На тему культури та історичних традицій див. В. Старосольський, Теорія нації (221, 19-25, 56-63) та Л. Ребет, Теорія нації (241, 115-157).

184

ська людина тих далеких епох. Тому не можна погодитися з висновком, що, нібито, перед безумовною духовною вищістю давніх українців сучасне українське суспільство й сучасна українська провідна верства — це "народ-дроворубів і водоносів". Порівнюючи й аналізуючи у своєму творі три різні історичні епохи, і бажаючи насвітлити тільки "психічні прикмети" суспільних верств, зокрема верств провідних, Донцов цілком залишив поза увагою пануючі тоді політичні, соціяльні, економічні й культурні умови, без чого цих епох, а також і їхньої духовости, про що фактично йшлося Донцову, — зрозуміти ніяк не можна.

Беручи і в цьому випадку "напругу, отже кількісний момент емоцій, за їх зміст, отже якість" (А. Княжинський), Донцов не міг навіть серйозно зглибити духа такої чи іншої історичної доби. Через це, у його писаннях на тему "духа нашої давнини" ми зустрічаємося з картинами минулого, які, як відзначав Ю. Липа, є радше творами поета, який, користуючися правом "поетичної свободи", мітологізує минуле, а не політичного мислителя, який робить висновки на основі аналізи фактів. "Коли я шукаю епохи, подібної до нашої, з людьми, подібних до тих, що діють за наших часів, — не до XIX віку звертаюся, — пише Донцов. Я звертаюся до іншої доби, такої ж прекрасної, як наша. Коли під стопами велетнів дудніла і вгиналася земля. Там, в мороку минулого, була доба адекватна нашій добі. Там жили люди, подібні до тих, що зродилися з війни" (185, 21). А в іншому творі Донцова читаємо, що люди давньої України — це "були душі тверді, вогненні, не знаючі розпруження, занепаду енергії, поблажливости до себе і своїх слабостей. Були це сухі, вогненні душі, з яких трискали завзятість, гордість, неприєднаність, вічна готовість творити світ і своє окру-ження вливати в тверді й виразні форми" (117, 129-130). Не доводиться сперечатись з тим, що часи середньовіччя, Київської Руси, а далі Козаччини — були важкі й вимагали від населення відповідних духовних і також фізичних прикмет. Іншою була тоді й загальна атмосфера, вплив якої позначувався на взаєминах між людьми того ж самого народу (звідси "ієрархізоване суспільство" февдальної доби) і на взаєминах між народами. Все ж таки, хоч би як ми намагалися оцінювати наших предків, ми не можемо забувати, що вони були дітьми своєї доби і що їхнє розуміння проблем, їхня настанова, система духовних цінностей, їхній світогляд та психологія формувалися в умовах окресленого історичного періоду і цьому періодові відповідали. Це треба перш за все мати на увазі й належно усвідомляти, поки ставити таку чи іншу історичну епоху за зразок до наслідування, чи хоч би навіть тільки для зілюстрування "засади", про що пише Донцов.

Належно доцінюючи вагу традиції в житті народу, важко, однак, погодитися з думкою, що в минулому, зокрема в далекоминулому, яке в усіх аспектах відрізнялося від сучасного, можна знайти відповідь на питання і проблеми сучасного політичного та соціяльного порядку. Це також стосується до того, що Донцов окреслює як "психічні прикмети володарських верств" минулого, бо ці прикмети відповідали вимогам і потребам даної епохи.

Y всякому випадку, ідеалом для сучасної доби не може служити "ієрархізоване" суспільство февдальної епохи, ані "правляча каста", зокрема з таким розумінням її ролі в суспільному житті, як накреслив Донцов у своєму творі.

4. ХТО МАЄ вести націю

Аналізуючи провідну тему твору "Дух нашої давнини", тобто питання місця і ролі провідної верстви в соціяльному й політичному житті нації, треба пам'ятати про специфічне для Донцова розуміння провідної верстви, що виявляється у різних її окресленнях, між якими він ставить знак рівняння. Провідна верства у Донцова тотожна з "правлячою кастою", "ініціятив-ною меншістю", "аристократією", "кастою луччих людей" і, врешті, з "орденом". Уточнюючи ролю такої "провідної верстви", Донцов пише:

"Націю має репрезентувати не "трудова інтелігенція", не "кляса хліборобів", не "монопартія", лише окрема верства "луччих людей". Ні демо-кратія, ні клясо-кратія, ні націо-кратія, лише аристо-кратія, каста ліпших людей (117,6).

185

Провідна верства — це "щось подібне до Ордену", під яким треба розуміти, за словами Донцова:

"окрему положенням у суспільстві й духом верству луччих людей", як їх звала наша старовина, верству, яка поповнялася б вихіднями з усіх станів суспільства на підставі суворого добору ліпших, а, з другого боку, суворим перецідженням, "чисткою" охороняла б свою духову й моральну вищість і чистість, свою форму й силу. Слово "каста" вживаю свідомо, щоб підкреслити антидемократичний характер рекрутації цієї групи, добору її членів та її духово-політичне обличчя, щоб підкреслити її засад-ничу окремішність, інакшість від маси народу чи нації" (117, 7).

Детальніший розгляд думок Донцова на цю тему дає підставу зробити висновок, що фактично його ідея "провідної верстви", широко з'ясована в творі "Дух нашої давнини", — це поширена й до певної міри "вдосконалена" версія ідеї "ініціятивної меншости", про яку він писав у 20-30 роках і яку пропагував під назвою "орден". Пов'язання цієї ідеї з історичним минулим українського народу має, як ми вже відзначали, штучний характер: зразків для неї не треба шукати в нашій сивій давнині, а в елітарних доктринах таки XX століття, автори яких також захоплювалися "ієрархічною структурою" суспільств февдальної доби.

Y відношенні до всього суспільства "провідна каста" в проекції Донцова мала б виконувати ролю "ініціятивної меншости", бути групою, яка мала б "панувати, кермувати, думати і храбствувати". Накресливши "психічні прикмети" такої провідної групи, Донцов залишив поза увагою всі питання, що в'яжуться з проблемою соціяльної й політичної організації суспільства, обмежившися дуже загальними міркуваннями про соціяльну стратифікацію.

Як ми вже згадували, на українському ґрунті першим був В. Липинський, який ще на початку 20-х років широко опрацював теорію провідної верстви, окресливши її "національною аристократією". В. Липинський покористувався думками західньоевропейських політичних мислителів, які розвинули концепцію "політичного елітаризму" (Парето, Моска,

185

минах між народами. Все ж таки, хоч би як ми намагалися оцінювати наших предків, ми не можемо забувати, що вони були дітьми своєї доби і що їхнє розуміння проблем, їхня настанова, система духовних цінностей, їхній світогляд та психологія формувалися в умовах окресленого історичного періоду і цьому періодові відповідали. Це треба перш за все мати на увазі й належно усвідомляти, поки ставити таку чи іншу історичну епоху за зразок до наслідування, чи хоч би навіть тільки для зілюстрування "засади", про що пише Донцов.

Належно доцінюючи вагу традиції в житті народу, важко, однак, погодитися з думкою, що в минулому, зокрема в далекоминулому, яке в усіх аспектах відрізнялося від сучасного, можна знайти відповідь на питання і проблеми сучасного політичного та соціального порядку. Це також стосується до того, що Донцов окреслює як "психічні прикмети володарських верств" минулого, бо ці прикмети відповідали вимогам і потребам даної епохи.

Y всякому випадку, ідеалом для сучасної доби не може служити "ієрархізоване" суспільство февдальної епохи, ані "правляча каста", зокрема з таким розумінням її ролі в суспільному житті, як накреслив Донцов у своєму творі.

4. ХТО МАЄ ВЕСТИ НАЦІЮ

Аналізуючи провідну тему твору "Дух нашої давнини", тобто питання місця і ролі провідної верстви в соціяльному й політичному житті нації, треба пам'ятати про специфічне для Донцова розуміння провідної верстви, що виявляється у різних її окресленнях, між якими він ставить знак рівняння. Провідна верства у Донцова тотожна з "правлячою кастою", "ініціятив-ною меншістю", "аристократією", "кастою луччих людей" і, врешті, з "орденом". Уточнюючи ролю такої "провідної верстви", Донцов пише:

"Націю має репрезентувати не "трудова інтелігенція", не "кляса хліборобів", не "монопартія", лише окрема верства "луччих людей". Ні демо-кратія, ні клясо-кратія, ні націо-кратія, лише аристо-кратія, каста ліпших людей (117, 6).

j    822

Провідна верства — це "щось подібне до Ордену", під яким треба розуміти, за словами Донцова:

"окрему положенням у суспільстві й духом верству луччих людей", як їх звала наша старовина, верству, яка поповнялася б вихіднями з усіх станів суспільства на підставі суворого добору ліпших, а, з другого боку, суворим перецідженням, "чисткою" охороняла б свою духову й моральну вищість і чистість, свою форму й силу. Слово "каста" вживаю свідомо, щоб підкреслити антидемократичний характер рекрутації цієї групи, добору її членів та її духово-політичне обличчя, щоб підкреслити її засад-ничу окремішність, інакшість від маси народу чи нації" (117, 7).

Детальніший розгляд думок Донцова на цю тему дає підставу зробити висновок, що фактично його ідея "провідної верстви", широко з'ясована в творі "Дух нашої давнини", — це поширена й до певної міри "вдосконалена" версія ідеї "ініціятивної меншости", про яку він писав у 20-30 роках і яку пропагував під назвою "орден". Пов'язання цієї ідеї з історичним минулим українського народу має, як ми вже відзначали, штучний характер: зразків для неї не треба шукати в нашій сивій давнині, а в елітарних доктринах таки XX століття, автори яких також захоплювалися "ієрархічною структурою" суспільств февдальної доби.

Y відношенні до всього суспільства "провідна каста" в проекції Донцова мала б виконувати ролю "ініціятивної меншости", бути групою, яка мала б "панувати, кермувати, думати і храбствувати". Накресливши "психічні прикмети" такої провідної групи, Донцов залишив поза увагою всі питання, що в'яжуться з проблемою соціяльної й політичної організації суспільства, обмежившися дуже загальними міркуваннями про сопіяльну стратифікацію.

Як ми вже згадували, на українському ґрунті першим був В. Липинський, який ще на початку 20-х років широко опрацював теорію провідної верстви, окресливши її "національною аристократією". В. Липинський покористувався думками західньоевропейських політичних мислителів, які розвинули концепцію "політичного елітаризму" (Парето, Моска,

187

Міхельс). Ці думки він достосував до своєї програми "клясо-кратичного монархізму", пишучи про "активну меншість", "хліборобську фалангу" чи "національну аристократію" для "означення тієї групи найкращих в даний історичний момент серед нації людей, які найкращі серед неї тому, що, власне, вони в даний момент являються організаторами, правителями і керманичами нації" (60, 130-131). Всебічному з'ясуванню питання провідної верстви Липинський присвятив дуже багато уваги, і воно займає в його праці центральне місце.17)

и) Див. В. Липинський, Листи до братів-хліборобів, розділ: "Про національну аристократію та про основні методи її організації: клясокра-тію, охлократію і демократію" (60, 111-343).

В. Липинський, як пише український історик Б. Крупницький, "відкрив нам очі на те, як треба оцінювати правдиву еліту, авторитет і консерватизм у кращому розумінні цього слова" (217, 103). Коли Липинський говорив про авторитет провідної верстви, то мав на увазі авторитет, опертий на сильних моральних підвалинах, а не на "голій силі" чи, вживаючи окреслення Донцова, "творчому насильстві" тих, хто є при владі. Липинський перестерігав перед можливою перемогою руїнницьких інстинктів мас та перед насильним пануванням провідної верстви, що є неминучим, як казав він, при охлократії та демократії. З'ясовуючи прикмети провідної верстви ("творчої меншости"), Липинський уточнив значення та ролю в житті людини й народу ідей, вольового елементу та "слова", як форми вислову ідей і волі. В Липинського є глибоке розуміння людської природи та всіх її елементів, чого немає, як ми бачили, у Донцова. Липинський дооцінював важливість іраціонального моменту, але вважав, що він тоді відіграватиме конструктивну ролю, коли буде під контролею інтелекту. Липинський — волюнтарист, але його волюнтаризм не є антитезою інтелектуалізму. Волюнтаризм Липинського, це, як каже Д. Чижевський, "визнання активної, творчої ролі людського індивіда в історичному процесі. "Стремління", "бажання", "хотіння" людини і людських груп, стремління, бажання і хотіння не завше свідомі й ясні самим людям та їх групам, а не сліпі сили і фактори будують історію". Але, пише далі Чижевський, волюнтаризм Липинського різниться від волюнтаристичних теорій фашизму і комунізму, які "вірують в те, що силами людей можна витворити новий ідеальний світ". Липинський, "для якого світогляду одною з основних рис є глибока релігійність — знає межі людської волі. Вони у волі Вожій. Бажання, хотіиня є неможливе без віри в те, що ціль бажання в якомусь сенсі входить в божественний плян історичного процесу... Філософія історії Липинського має виразне релігійне забарвлення. Почуття вищих цінностей є основний патос філософії історії Липинського... Основний настрій, який опановує Липинського при погляді на історичний процес — це є почуття поваги, — поваги до тих цінностей, що в історичнім процесі

187Щ

Донцов почав писати про "ініціятивну меншість" щойно в 1923 р. ("Заграва", ЛНВістник). До того часу і ще на початку 20-х років він стояв на позиції демократії й про це багато писав у "Підставах нашої політики" (1921 p.). Очевидно, сама ідея не була новиною для Донцова, зокрема теорія "правлячої кляси" й "підлеглих кляс", яку зформулював Карл Маркс, чи концепція еліти (партії-аванґарду) робітничої кляси як передумови перетворення робітництва у свідомий революційний чин-

реалізуються, до тих осіб і колективів, що є носіями цих цінностей, поваги, нарешті, до тієї Вищої Сили, що цим процесом керує. Історичний процес :— як усе соціяльне буття та як ввесь світ взагалі — збудований ієрархічно, себто в ньому є вище і нижче, підрядне і пануюче, випадкове і історичне".

Такому волюнтаризмові Липинський дав вислів, пишучи, що "навіть найтрудніше завдання може бути виконане, коли є: стихійне, вроджене хотіння — ясна ідея, усвідомляюча хотіння; воля та розум, потрібні для здійснення ідеї; віра в Бога і в те, що дана ідея згідна з Божими законами; і любов до людей та до землі, серед яких і на якій має здійснюватися дана ідея" (218, ч. 10 і 11).

Порівнюючи ввесь комплекс ідей Липинського з ідеями Донцова 20-х і 30-х років і пізніше, бачимо, як у процесі духовної еволюції Донцова ідеї Липинського проникли в політичну філософію Донцова. У "Листах" Липинського Донцов знайшов, безсумніву, відповідь на ряд питань, які були засадничими з погляду вимог українського державного будівництва, зокрема, щодо місця й ролі провідної верстви. Розвиваючи свою ідеологію "чинного націоналізму", доповнену пізніше т. зв. "традиціоналізмом" та відповідно зінтерпретованим християнізмом, Донцов був у якійсь мірі, як справедливо завважив один з його критиків, у "полоні" Липинського (В. Рудко-Лісовий). Очевидно, не йдеться про наслідування концепції Липинського. Між клясократичною теорією "трудової монархії" й "чинним націоналізмом" є засадничі різниці. Можна навіть сказати, що ідеологія "чинного націоналізму" з її стихійним іраціоналізмом і наголошуванням вирішальної ролі "сліпих сил", з її засадою "аморальности", апотеозою насильства, жорстокости, ненависти є запереченням, антитезою ідеології клясократії і всього того, що вчив Липинський. Клясократична теорія Липинського не могла дати ідейної бази авторитаризмові і тоталітаризмові, незважаючи на те, що Липинський не втомлювався підкреслювати важливість авторитету влади і сили. Зате, ідеологія "чинного націоналізму" в своїх засадах була подумана як основа авторитарної, а також тоталітарної системи. Звідси і її одна з головних засад — "творче насильство", за допомогою якого, як казав Донцов, здійснюється кожна жива ідея.

Багато розкриває дискусія, що велася між Донцовим і Липинський у 20-х роках та критика Липинського "Націоналізму", а Донцова "Листів до братів-хліборобів".   Критикуючи концепцію Липинського (В. Рудко

188

ник (М. Вебер, В. Ленін).18) Зацікавившися ідеями елітаризму, що збіглося з його еволюцією в бік націоналізму, Донцов почав пропагувати ці ідеї, висунувши навіть засаду "ініціятивної меншости" як одну з підстав ідеології "чинного націоналізму". Пізніша концепція "ордену" і, врешті, "правлячої касти" чи "аристократії" ("луччих людей") — це тільки дальше уточнювання засади "ініціятивної меншости", як підставової на шляху політичної організації нації.

Лісовий помиляється, коли пише, що Донцов "не мав відваги" дискутувати з Липинським. Досить згадати такі статті Донцова, як "Пансько-мужицький центавр і неомонархізм" (113), "Тарґовіца чи Полтава" (114), "ВеІІиа sine capite" (103), а також поміщення порядком дискусії статті В. Залозець-кого "Наполеонізм чи неомонархізм" (116), може бути мова тільки про те, як він критикував Липинського), — Донцов не займав становища до суттєвих елементів ідеології Липинського, зокрема тих, на яких опиралася його власна ідеологія "чинного націоналізму", обмежившись до того, щоб доказати "архаїчність" такої концепції та її нежиттєздатність. Найсильні-шим аргументом Донцова проти Липинського був закид, що Липинський, мовляв, пропагував "союз трьох Русей", тобто політичну симбіозу з Росією, що, очевидно, не відповідає інтенціям Липинського.

Липинського і Донцова єднає виразна державницька ідеологія й однакове неґативне наставлений до українського народництва ХГХ ст. Обидва вони залишили ідеологічні системи, які є важливим вкладом у розвиток української політичної думки. Липинський, як дослідник, критик і оригінальний мислитель, перевищав Донцова глибиною своєї творчої думки й аналізи, систематичністю викладу та кращим розумінням сукуп-ности, зв'язку і логіки всіх проявів українського національного життя, і тому не дивно, що його ідеї знайшли відгук у творчості Донцова par excellence публіциста, а не науковця-дослідника.

189

Формулюючи концепцію "ієрархічного суспільства" та визначуючи характер і місце в ньому "провідної верстви" ("касти"), Донцов, безсумніву, мав перед очима приклад того ладу, який закріпився був перед другою світовою війною в Італії та Німеччині, а також в СРСР. Y своїх писаннях 30-х років Донцов постійно наводив як приклад єдиноможливого і єдино-правильного шляху до власної державности, практику панівних тоді авторитарних рухів — фашизму, гітлеризму, фалянґізму і більшовизму. Донцову йшлося, отже, про політичну систему, в якій був би здійснений майже ідеальний тип власне такої "провідної верстви", фактично групи, яка, захопивши тим чи іншим способом владу (революція, демократичні вибори), вдержувалася б при ній як добре зорганізована, об'єднана спільною ідеологією, "ініціятивна меншість", маючи проти себе незорга-нізовану більшість — "підвладні верстви".

Y такому контексті концепція Донцова, коли йдеться про політичну організацію нації, в принципі антидемократична з чітким наголосом на авторитаризм і тоталітаризм. Пропонуючи "ієрархізоване суспільство", Донцов мав на увазі таку соціяльну структуру, яка б у противагу демократичній формі з її засадою рівности всіх перед законом, базувалася на функціональній і правовій нерівності кляс чи "каст". Антидемократизм Донцова випливає з його переконання, що демократична система, як система правління більшости, мусить бути сперта на "абсолютному егалітаризмові" з рівнянням на "пересічність", з заперечуванням важливости елементу влади, традицій тощо. Y своєму негативному наставленні до демократії Донцов оспорював будь-які позитиви демократичної системи, протиставляючи їй систему олігархічного провідництва чи елітаризму, панування "кляси луччих людей".19)

189

"Правляча каста" Донцова — це своєрідна політична еліта нації, в руках якої зосереджується влада в державі, при чому ця "каста" має бути зорганізована у формі ідеологічно гомогенного "ордену", тобто авторитарної політичної партії. Y Донцова немає розмежування між поняттям провідної верстви нації у ширшому розумінні і політичною елітою, чи, точніше, авторитарною партією. Y його розумінні справжнім проводом нації може і повинна бути тільки авторитарна політична група, яка не потребує погодження з боку "підвладних верств" і якій право до влади дають її особливі психічні прикмети ("харизма").

Як знаємо, в кожній соціальній структурі може існувати ціла скаля можливостей для укладу сил: від повної атомізації структури через багатогрупову, плюралістичну й олігархічну до тоталітарної системи включно, в якій незалежність груп ліквідована й коли одна група перебирає контролю над усім суспільним і політичним життям нації. В останній формі соціяльні й інші групи, які досі могли забезпечувати самостійно інтереси своїх членів, втрачають своє значення і або перестають існувати, або перетворюються в слухняне знаряддя панівної групи (наприклад, професійні спілки в тоталітарних державах).

Суспільство в такій ситуації, як каже Жерард ДеҐре, стає "масою", позбавленою підстав для самостійної внутрішньої організації і для спротиву групі, яка накинула йому свою контролю. Внаслідок цього наступає двоподіл суспільства, причому по одному боці знаходиться керівна група (її можна назвати "правлячою кастою", "орденом", "ініціятивною меншістю", чи просто "партією"), а по другому — решта суспільства, ввесь народ ("підвладні верстви", "маса", "юрба" і т. п.). Тоді й маємо при керівництві справді "гомогенну" провідну верству, ідеал якої дав нам Донцов у книзі "Дух нашої давнини".20)

189

Знаючи шляхи, які ведуть до авторитарної й тоталітарної системи й наслідки цієї системи для соціальної структури, можна краще збагнути фактичну суть концепції Донцова та його "ієрархізованого суспільства" і взагалі його ідеї "ордену". Це насправді тільки зворотна форма сьогоднішньої системи на Україні, тобто системи тоталітаризму й монопартій-ної диктатури. Ні з яким традиціоналізмом і ні з якою українською традиційною системою цінностей ця концепція нічого спільного не має, тим більше, що ніяка реставрація "станового ладу" з "станами-кастами", як соціальної підбудови такого ладу, на сучасному етапі політичного й соціального розвитку української нації — неможлива. "Правллча каста", лку пропонує українському народові Донцов, була б у своїх наслідках такою олігархічною політичною групою, яка б, захопивши владу в державі та встановивши свою контролю над військовими й економічними засобами сили в державі, накинула б цілій нації свою диктатуру. Такої реальної можливости не можна ані не добачати, ні легковажити, лкщо не хочемо переживати наслідків, неминучих при будь-якій диктатурі й тоталітаризмові.

Дооцінюючи важливість провідної верстви в житті нації й необхідність соціяльної стратифікації (але не станового ієрархізму середньовіччя), мусимо разом з цим мати на увазі, що політична організація нації повинна перш за все забезпечувати всебічний розвиток різних аспектів національного життя та інтереси держави. Це, однак, не може діятися коштом основних свобід людини й всього суспільства та окремих соціальних груп, які, якщо немає відповідних охоронних за

ління мас. В цей спосіб інтерпретували демократію грецькі філософи... Демократія не є способом правління чи то більшости, чи в 'іншій формі, але передусім способом, з допомогою якого можна визначити, хто має бути при владі, чи, ширше, для якої кінцевої мети. Одинокий спосіб, з допомогою якого народ, ввесь народ, може визначити, хто має бути при владі, — дати це питання на розгляд публічної опінії і в кожному випадку приймати рішення, схвалене голосуванням. Поминаючи того роду активність населення, немає іншого способу відрізнити демократію від Іншої форми правління. Будь-який уряд може твердити, що він спирається на "волі народу", байдуже, чи це є олігархія, чи диктатура, чи монархія" (378, 148-149).

190

собів і якщо не діє відповідна соціяльна контроЛя, можуть дуже легко стати предметом самовільних рішень панівної верхівки, на що історія знає чимало прикладів.21)

Треба відкинути й таку скрайність, як атомізація соціяльної структури, систему конкуруючих груп і групок, серед яких немає підставового погодження щодо засадничих національних цілей і цінностей, а також і олігархію та тоталітаризм і авторитаризм лівого чи правого зразку. В практичній політиці треба прагнути до плюралістичної системи, яка базувалася б на рівновазі сил інтегрованих груп, що віддзеркалювали б інтереси основних прошарків суспільства. З над-рів такої плюралістичної системи виростатиме провідна вер

190

ства, еліта нації, яка матиме міцні основи для того, щоб постійно поповнювати свої кадри, а заодно не допускати до захоплення контролі й політичної сили якоюсь одною групою, байдуже, хоч би як вона звалася і під якими прапорами вона виступала. Звичайно, така провідна верства не буде ні гомогенна, ні організована за принципом замкненої "касти" з спе-іпяльними правами й привілеями, на засаді "антидемократизму", а буде справжнім виразником загальнонаціональних інтересів.22)

Провідна верства теж не може бути "окремішньою" від нації. Вона мусить бути складовою частиною нації, а не "нацією в нації", відповідати перед нею й вести її, але тільки й виключно на основі постійно відновлюваного мандату з боку цілого суспільства. Y такому контексті варто нагадати слова Ортеги-і-Ґассета:

"Володіти і слухатись — вирішальні функції в кожному суспільстві... Творче життя — це енергійне життя, і воНо можливе лише в двох ситуаціях: або людина панує, або вона живе в світі, де панує хтось інший, якому признається повне право на владу; або я паную сам, або я слухаюсь. Але слухатись — це не значить терпіти владу (терпіти — це пониження), а радше навпаки — шанувати й підтримувати її з почуття солідарности, з палкого бажання стати під її прапор" (127, 111-115).

Ортега-і-Ґассет насвітлив суттєву проблему, що стосується взаємовідносин між тими, хто керує (володіє), і тими, ким керують. Йдеться про те, щоб усе суспільство відчувало, що воно бере активну участь "у процесі творення історії", а не щоб більшість суспільства була тільки слухняним знаряддям "ініціятивної меншости" без права свідомої співучасте в про-дукційних і розподільчих процесах національного життя. До такого слухняного знаряддя зводить більшу частину суспільства концепція "кастового суспільного ладу" Донцова, що насильно хоче розірвати національний організм на дві різко від-

191

межовані частини, даючи в руки меншости право безконтрольно рішати долю цілости.

Y засаді нам більше відповідає пропозиція Донцова з 1921 року, коли він у "Підставах нашої політики" писав про "регульовану демократію", повторюючи за Ґізо, що "демократія — це факт, котрий треба прийняти, чи він нам подобається чи ні... Не можучи його знищити, треба взяти його в карби, урегулювати, бо незагнузданий і невреґульований він зруйнує цивілізацію" (13, 202).23) На жаль, у своїй дальшій публіцистичній діяльності Донцов цієї засади не дотримався, а, навпаки, перейшов на антидемократичні позиції, що безперечно негативно позначилося на українській політичній теорії і практиці. Через те не можна також позитивно оцінювати його концепції з 1944 року, яка є запереченням демократичних принципів, тобто тих же позицій, на яких сам Донцов стояв і які боронив ще на початку 20-х років.

5. "ПСИХОЛОГІЧНЕ ОБЛИЧЧЯ" ПРОВІДНОЇ ВЕРСТВИ ТА II ІДЕОЛОГІЯ

З'ясовуючи ролю і місце провідної верстви ("ордену", "правлячої касти", "аристократії") в житті національних спільностей, Донцов присвятив багато уваги психології та ідеології такої провідної верстви. Думки Донцова на тему "психологічного обличчя" провідної верстви та її "формотворчих ідей" вможливлюють краще зрозуміти його політичну філософію, а також еволюцію його поглядів у періоді між появою "Націоналізму" та "Духа нашої давнини".

"Каста правителів, — як пише Донцов, — не назвою, а суттю, — повинна бути окремою громадою, зліпленою,

23) Див. на тему "регульованої демократії" і планованого демократичного суспільства як ефективну противагу авторитаризмові й тоталітаризмові: Karl Manheim, Man and society in an age of reconstruction (340). Коли б Донцов розвинув був свою концепцію "регульованої демократії" з 1921 року, замість концепції авторитарного "ордену", його вклад у розвиток політичної думки в загальному мав би безумовно чимале значення. Концепція "регульованої демократії", чи "планованого суспільства" (К. Манн-гайм), є концепцією сучасної доби і почала здійснюватися з наближенням т. зв. післяіндустріяльного суспільства.

SS2

поперше з іншої глини, викута з іншого металю, ніж інертна, байдужа, хитлива маса; подруге — мусить займати окреме становище, власне творити з себе окрему касту, позбавлену такого сталого контакту з масою, як це водиться у демократіях...; потрете — мусить ця каста виказувати зовсім окремі прикмети духа й душі, інші ідеї мусять горіти в її головах, аніж це в обмеженої, нездібної вийти поза межі вузького круга своїх буденних інтересів народної маси" (117, 118).24)

Які ж прикмети є притаманні справжній провідній верстві, "правлячій касті"? Ці прикмети — це "шляхетність", "мудрість" і "мужність" і вони, на думку Донцова, складаються на "психологічне обличчя" провідної верстви та, одночасно, є основою "духовної, нематеріяльної сили, яку філософи звуть життєвим еланом, біологи — життєвою силою, творчою енергією", яка "є тим внутрішнім двигуном, через який стається все". Ця "творча енергія" забезпечує нормальний розвиток державних організмів, "утримує цей організм у формі, надихує його силою, хоронить від хворіб і дає йому безнастанно відроджуватися" (117, 122).

Уточнюючи своє розуміння цих прикмет, Донцов пише, що "шляхетність" ("благородність") — це, передусім, відмова від усього особистого, "служба абстрактній ідеї, ідеалові, Богові... аскетизм, що свою віру і службу цій вірі або ідеї ставляє над усі привати та особисті вигоди, що голосить погорду до всіх земних утіх". Знову ж "мудрість" — це вміння бачити і розуміти "внутрішню природу речей, їх єство". Мудрий член провідної верстви у відношенні до життя є "формотворцем", який "не тільки відгадує майбутнє, але й творить його силою своєї креативної мислі. З невідомої нікому своєї думки, творчого задуму — виворожує він у світі реальнім конкретну річ, реалізує свою ідею". У нього є "своє видиво спільноти, яку хоче втілити у форму, в життя", власна концепція політичного і соціяльного ладу, яка забезпечує "найбільшу відпорність спільноти назовні", а одночасно не допускає "до неспокоїв, до розкладу, до переваги відосередніх тенденцій окремих частин" (117, 142-162).

338

Інша прикмета провідної верстви — це "мужність" ("відвага"), яку Донцов утотожнює з "рішучістю, безстрашністю, формотворчим напасничим духом, бажанням наклони-ти ворохобну матерію своїй волі". З одного боку, це "мужність і безстрашність на ворога", а з другого, — "це мужність... супроти сил, що підточують державний організм зі середини". Мужня людина, за визначенням Донцова, є безоглядною супроти порушників "загальної дисципліни", зобов'язуючої колектив, вона не знає "милосердя і гуманности до одиниці", а керується тільки "горючою жадобою утримання цілости". їй властива "нетолеранція до всього, що суперечить улюбленому ідеалові", бо "не можна бути апостолом, не відчуваючи бажання гостро змасакрувати когось, або зруйнувати щось", робить висновок Донцов, цитуючи Ле Бона (117, 169-187).

Як бачимо, це з'ясування прикмет провідної верстви ("правлячої касти") в "Дусі нашої давнини" досить докладно нагадує все це, що писав Донцов у "Націоналізмі", даючи образ "сильної людини". Є в цьому, однак, одна дуже важлива різниця. В "Націоналізмі" Донцов наголошував елемент іраціональної "волі до життя" і "волі до влади", як єдину і найважливішу рушійну силу, "двигун" в житті кожного індивіда і кожного суспільства, визначаючи "волю до життя" як першу і основну засаду "чинного націоналізму". В книзі "Дух нашої давнини" немає навіть згадки про цю апотеозова-ну в "Націоналізмі" іраціональну силу, це "джерело усякого чину і подій", а замість цієї засади є наголошення важливости "творчої організуючої думки", розуму, як суттєвої прикмети людини. Y "Націоналізмі" Донцов писав:

"Всяка... збірна філософія гуртової одиниці (а в першій мірі нації) повинна бути збудована не на відірваних засадах логіки, лише на цій волі до життя, без санкцій, без оправдання, ні умотивовання; яку не тільки що не треба... гамувати, але, навпаки, плекати і розвивати, бо з нею живе і вмирає нація; якою освячується ціла політика нації і її засади" (22, 164-165).

Y творі "Дух нашої давнини" Донцов пише таке про "збірну філософію гуртової одиниці":

"Мудра думка — це та сила, що формує речі і тримає їх у формі, в тім числі й людські спільноти... Цілу цю

192

спільноту створює і тримає вкупі, не дає розпастися, керує нею своїм "смотренієм" до одної цілі творча організуюча думка. Вона, її концепція творить з різних частин, як з купи цеглин, будівлю... не безсистемну громаду, а по певному пляну і синтезі, окрему єдність, окрему форму обдаровану рухом, силою, спрямовану до одної цілі, творчою думкою майстра. З невидимого — видиме... Подібно до розуму в тілі поодинокої людини, ця животворча думка, розум, одушевлює правлячу касту" (117, 152-153).25) Зіставлення цих двох протилежних поглядів виразно виявляє спрямування еволюції поглядів Донцова та вказує, як далеко відійшов він від основної засади "чинного націоналізму" про іраціональну "волю до життя", формуючи свою нову концепцію т. зв. традиціоналізму і "кастократії".

Засадничо, однак, "формотворчі ідеї" провідної верстви, тобто її ідеологія, накреслені, як цього треба було б сподіватися, в загальному контексті засад "чинного націоналізму". З цими ідеями у Донцова в'яжеться його концепція держави, яку він розглядає за загально прийнятою традиційною схемою, як об'єднання трьох елементів: території ("землі"), населення (нації) та влади. Хоч Донцов відзначає, що його поняття землі, нації та влади чітко відрізняються від розуміння цих елементів держави українськими "демократичними безбатченками" ("провансальцями"), то насправді нічого нового й оригінального у ці поняття він не вніс. Справа в цьому, що ці його ідеї, зокрема щодо землі і населення, фактично кореняться в концепції інтегрального націоналізму, провідною думкою якої є засада, що все у житті інтегрується у нації, а всі зусилля людини, як члена національної спільности, повинні бути спрямовані на оборону нації, на збільшування її сили, простору, могутности і слави (Ш. Марра).

Для ідеології провідної верстви ключеве значення має розуміння елементу влади, без якої не може бути й мови про державу. Маючи у своїх руках владу, провідна верства може "тримати суспільство у формі" і може "вести його до вимріяної мети". Основним завданням провідної верстви є змага

:193

тися за втримання влади у своїх руках, щоб в цей спосіб забезпечити належну організацію населення і землі у незалежній державі; розвивати в себе "жадобу влади" та дбати про те, щоб ця влада "була сильна навні ("страшна ворогам"), могутня", а також "сильна всередині". Вказуючи на важливість елементу влади, Донцов правильно осудив тих наших діячів доби відродження, які недооцінювали значення влади і у яких була "відраза до стримуючого частини, дисциплінуючого чинника влади".

Але не питання влади кидає особливе світло на ідеологію провідної верстви, а питання двох інших елементів держави: території і населення. Територія ("земля"), на думку Донцова, це не тільки місце проживання населення даної країни, чи джерело всяких матеріяльних дібр. Поняття "землі" у Донцова має виразно містичний характер. Геополітичний і економічний аспекти території можуть мати, як каже Донцов, інтерес для підвладних верств, які мислять категоріями "свого лану золотого", "грунту, лісів і пасовиськ", "доброго життя" тощо. Для Донцова земля — "це щось, що має служити цілям вищим, таким як слава, експансія, Бог, мораль, добро наступних поколінь... Земля повинна існувати, щоб жили на ній борці за "справедливе життя", не для вегетації лише, для животіння, лише щоб жили на ній велитні для "хвали всесильного Бога", або для слави і величі отчизни" (117, 203-210).

Такий же містичний і метафізичний характер має у Донцова поняття населення (нації), яке живе на окресленій території. На думку Донцова, населення держави творить "окремий організм, націю сильну навні і всередині, з своїми ідеалами і волею, які стояли над партикулярними інтересами, забаганками і волею частин". Кожну націю, як пише Донцов, характеризує "спільна воля в теперішнім", "спогади спільних тріюмфів в минулім" і "слава предків" та готовість до дальших великих діл, одна нова ціль для всіх у майбутнім". Критикуючи демократичне розуміння нації як "агрегату не-пов'язаних між собою людських частинок". Донцов вказує на приклад "козацької нації", як "отчизни з її окремою  волею", яка  вважалася  "вищою  від  індивідуальних

194

воль звичайного чоловіка", бо "отчизна жила своїми окремими вищими цілями, волею та ідеалами, що підносилися і проти таких же ідеалів чужої спільноти, і проти відривних егоїстичних тенденцій "звичайних чоловіків". З ідеалами спільноти національної, з волею ці ідеали здійснювати тепер і в майбутнім, континууючи заповіти і волю відшедших поколінь: з культом отчизни, традицій і своєї місії" (117, 212-216).26)

На тему феномену нації Донцов писав у "Націоналізмі" та у журналах "Літературно-Науковий Вістник" і "Вістник" і його думки у творі "Дух нашої давнини" — це тільки дальший розвиток цього самого розуміння нації як окремішньої "гуртової одиниці", "організму" з власною волездатністю. Y "Націоналізмі" Доцов зробив висновок, що нація — це "одна з найгарніших еманацій волі до боротьби і боротьби за волю", "одинокий живий чинник міжнародного життя". Кожній здоровій нації "іманентний вічний гін народів до експансії і підбою", вічне прагнення до самовладства, бажання "бути організованою в окрему політичну одиницю" (22, 3-10). В інтерпретації Донцова, нація це історичне вивершення "індивідуальних воль", на базі яких формується окрема, надодинична "воля нації", яка у свою чергу маніфестується "в діяннях одиниць". Не йдеться тут, однак, про "суму індивідуальних, воль" даного покоління на конкретному історичному етапі, а про "суму воль" цілих поколінь, ідейна лучність яких творить підвалини національної сігільности.

Засадничим для поняття нації є "вольовий момент", бо, як писав Донцов у "Націоналізмі", "там де немає волі, немає експансії; де немає експансії — є лише оборона; де є лише оборона — є ідея миру і заник потреби організаційно-державного центру, а коли наступає цей заник, свої найвищі функції народ передає іншій нації, а сам перестає нею бути" (22, 67). Для' Донцова, нація є causa sui, в ній, а не поза нею, є центр зобов'язуючого для неї волевиявлення. Вона існує як "forma separata з своїми власними завданнями і цілями, не

194

зв'язаними з хвилевими цілями і жаданнями одиниць". Як окремішній "колектив", як "гуртова одиниця" з власною волею, нація може "хотіти" і має "право накидати свою волю одиницям, племенам, провінціям, поколінню", а також "іншим народам" (22, 109-112).

Відкидаючи й засуджуючи "атомістичне розуміння нації" та штірнерівське заперечування "права колективу" в ім'я інтересів одиниці та її необмеженої свободи, Донцов висунув абсолютний примат національного інтересу над індивідуальним чи партикулярним. На думку Донцова, нація ніколи не може годитися на обмеження своїх впливів і не може в'язатися "хвилевими цілями і завданнями одиниць".

"Через те, що нація є вічна, — пише Донцов, — що її воля не є ідентична з сумою поодиноких воль, але Щось самостійне; що її мети осягаються цілими поколіннями, переростаючи мети ^одиниці, родини, даного моменту; через те, що несамодержавна нація не є нацією, ця ідея, про яку тут говорю, ідея власновладства повинна бути над всіми іншими. Вона не повинна робити угод з жодними доктринами, що обмежують її неподільний вплив, ані в середині, ні на вні, лише має надавати зміст національній волі" (22. 243). А на іншому місці, пишучи про "романтизм" як одну з засад "чинного націоналізму", Донцов „підкреслює:

"для 'романтика' важнішою від добробуту — є 'національна місія', від миру — 'імперіялізм', від інтересів даної генерації — тривалі інтереси нації, від щастя одиниці — міцність держави... Такий характер 'романтичної', 'релігійної', чи як хочете її називайте, ідеї, як ідеї 'загальної', 'відірваної', що ставляє себе понад всі 'партикулярности', понад все 'окреме' і 'поодиноке', яка, коли виявляється в національнім житті, ставляє великість і потугу загалу понад щастя і добробут одиниці, кляси, даної генерації, її спокою, миру; націю як ціле — над націю як механічну збиранину; цілість з мертвих, живих і ненароджених — над даним поколіням; 'дальних' над 'ближніми', 'річи і марева' над 'намацальними' інтересами, максимум над мінімум, 'абстрактні' вартості над 'конкретні', безмотивну

195

волю до життя і влади — над всякими 'чому' і 'для чого'... ідею цілого протиставляє іншим 'правдам', надгуртовим або підгуртовим (наднаціональним або піднаціональним), правилам лібералізму, соціялізму і суспільного матерія-лізму" (22, 181-184). Пишучи про ідеал провідної верстви у відношенні населення у творі "Дух нашої давнини", Донцов говорить про "культ отчизни, предків і слави, великої місії" як підставовий для розуміння нації.  Він пише, покликаючися на погляди провідних верств у минулому на поняття нації чи "отчизни": "Культ"  отчизни  це  було   щось,   що  підносилося над партикулярними інтересами одиниць; культ предків — щось, що стояло над партикулярними інтересами одного покоління, єднаючи завдання сьогодні з заповітами минулого;  культ слави — ставляючи інтереси цілої нації над тур ботами нинішньої генерації, єднав стремління останньої з завданнями майбутнього, з завданнями, які послужать на добро грядучим поколінням" (117, 212).27) У розумінні Донцова, націю єднає "чинник духовної природи", а "не спільність мови, не територія, не однаковість матеріяльної культури". Цим  "духовним чинником", який єднає в одне "мільйони розбіжних людських воль", це, з одного боку, виразне усвідомлення членами даної нації "своєї окремішности, приналежносте до окремої породи" з власною окремішньою культурою та "спільною волею сповнення своєї місії, осягнення свого ідеалу" ("спільна воля в теперішнім"). Я другого боку, це усвідомлення ваги і значення минулого та його здобутків ("спогади спільних тріюмфів в минулім", "слава предків"), бо "великі цілі, що ставляє собі нація, не під силу здійснити одному поколінню, воно мусить продовжувати почате перед ним". Врешті, це готовість жити та діяти під кутом майбутнього навіть ціною теперішнього, "ідея безкорисного служіння отчизні в ім'я благ, які зазнають не вони самі, а наступні генерації, в ім'я слави". Об'єднане такими елементами "духовної природи", населення, каже Донцов, стає пов-

195

ноцінною надією, яка "як доцільно спрямована воля —це не лиш зв'язок людей, що заселюють свою землю в данім часі, але і зв'язок всіх поколінь, які заселяли той самий простір у минулому і заселюватимуть у майбутні часи" (117, 213-217).28)

Розуміння нації як "особистости" чи "суспільного організму" з окремою волею, а також засади інтегрального націоналізму справедливо оспорюються як продукт цілого ряду мітів, уявлень, вірувань тощо, які суперечать фактам і досвідові. Кожна нація є витвором політичних, соціяльних, культурних та економічних чшшиків (не тільки "стихійної волі") і на арену історії вона вийшла у висліді довгого історичного розвитку. Таксамо, молодим історичним явищем є націоналізм, який своїм початком сягає французької революції. Очевидно, багато ідей, понять, інституцій, які увійшли в поняття модерної нації і модерного націоналізму, були поширені у минулі історичні періоди, але поняття нації і націоналізму, з яким зустрічаємося, починаючи з кінця XVII ст., не було відоме. Це, однак, не перешкоджає модерним націоналістичним рухам нав'язувати до ідей та інстіггуцій минулих століть і говорити про "вічність" націй та націоналізму. Цим шляхом пішов також Донцов, формулуючи засади ідеології "чинного націоналізму".

Американський історик Б. Шефер у своїй студії про націоналізм розкриває на базі фактичного матеріялу помилковість такого підходу до поняття нації і націоналізму, бо, як каже він:

"Нація це не метафізична чи психологічна душа понад і поза людьми. Нація складається з індивідів. Вони

28) Порів. погляд на націю Е. Ренана, мовляв, нація — це "душа, духовний принцип", що виростає з історичної спадщини і з історично детермінованої волі жити і діяти згідно з духом спадщини предків (Е. Renan, Qu'est-ce qu'une nation?, — 380). Цікаві спостереження на тему розуміння Донцовим поняття нації зробив А. Княжинський у своєму творі "Дух нації", вказуючи на еволюцію погляду Донцова на націю. А. Княжинський каже, що "погляд Донцова ми окреслили як індивідуалістичний... Аналізуючи ці відміни індивідуалізму, треба вмістити Донцова в макія-велізмі, хоч і виразні в нього і штірнерівські нотки" (101, 30-31).

SfyO

спільно посідають традиції і інституції, які історично розвинулися. Це, однак, не перетворює їх у живу спільність, у колективний організм. Нація не є істотою як окрема людина, ні якоюсь надприродною істотою. Вона не є колективною особистістю, колективним розумом, колективною душею. Такі твердження є абсурдом, протирічністю в самому окресленні. Нація не може думати, пам'ятати, творити, а можуть це робити тільки індивіди, які на неї складаються і тому тільки, що вони є індивіди, вони думають, пам'ятають і творять у різній формі. їхні думки, спогади, творчість можуть бути подібні чи тотожні, але їх не можна перетворити у щось більше від їхньої суми" (375, 27).

На тему "міту суспільства як організму" та "колективної волі" цікаві завваги зробив видатний американський соціолог Роберт МекАйвер. Він пише таке:

"Міт суспільства як організму знаходить сильний відгук у багатьох умах і автори кожного сторіччя, від Плато-на до Освальда Шпенглера, дуже старанно використовували його як спосіб з'ясувати єдність людей у суспільстві. Беручи, однак, стисло, він має засадничу ваду. Він (цей міт) не дає місця для автономії, ініціятиви, самобутности індивіда. Він цілком включає індивіда у велике ціле. Він (індивід) існує тільки для того, щоб розбудовувати і зберігати ціле. Можна приймати, що клітини організму існують ради даного організму, але ніколи організм ради клітин. Соціяльні цінності, однак, знаходять свій вияв і здійснення в індивіді. Ми не можемо, не втікаючи у містицизм, приписувати цьому цілому, суспільству, ніякого іншого досягнення, крім безпереривних досягнень його членів, ніяких цілей, крім цілей, які досягають в його рямках його члени, ніяких цінностей, крім тих, що їх воно (суспільство) може запевнити своїм членам в даний мент і на майбутнє... Суспільство є системою відносин між людьми. Дібр, що їх люди прагнуть здобути, шукається не ради ' цих відносин, а ради зв'язаних зі собою людей" (378, 307). Критикуючи думку про "колективну волю" суспільства, тобто понадіндивідуальну "волю" цілого, Р. МекАйвер спра-

ві

ведливо відзначає, що в цьому випадку автори такої ідеї мають на увазі "волю", яка б диктувала членам суспільства, як його інтегральним частинам. Насправді, як пише МекАйвер:

"Ця воля, що, нібито, мала б бути загальною, завжди є партикулярною. Вона є волею одного, чи когось, хто безпідставно заявляє, що це є воля цілого. А чейже ці, яким її (цю волю) накидається, є також частиною цілого. Від них вимагається, щоб вони піддалися не цілому, а панівній волі. Нагода, привілей, сила передрішують, хто має правити. Твердити, що їх (тобто тих, що панують) воля, яка часто є мотивована самолюбною амбіцією, особистим інтересом, змінними вимогами політичної стратегії, деколи підло і підступно, а деколи дрібничково і брутально, — є волею цілого, на священну вимогу якого індивід має жертвувати своєю власною системою цінностей, своєю особистістю, є однією з найбільш неоправда-них вимог, які будь-коли видвигано під високим ім'ям філософії. Людина може дійсно цілком посвятити себе для служби групі, чи для якоїсь справи, але це робить вона у згоді з власним розумінням цінностей, а не у догоду волі чужого зверхника.. Але навіть тоді вона не ре-зигнує із своєї самобутносте для цілого. її самобутність у ще більшій мірі здійснюється у цій службі, бо ця служба для неї підхожа, добровільно виконувана, відповідно до диктату її власної природи" (378, 313).

В оцінці християнського філософа, кардинала Д. Мерсіє, на якого залюбки покликається Донцов у своїй творчості, "теорія соціального організму знижує людину до одиниці в агрегаті... Людина є особистістю: вона створена для цілі, яка перевищає всі інші цілі... Суспільство чи держава не є вищою істотою, трансцедентальною реальністю, яка має власну кінцеву мету... Суспільство існує заради людей, з яких воно складається" (371, II, 334-336). Такий погляд заступає також інший відомий християнський філософ Жак Марітен, пишучи, що "людина потребує бути членом суспільства з уваги на вимоги своєї гідносте і на свої потреби... Суспільство, отже, забезпечує людину умовами існування та розвитку, яких вона безумовне потребує" (377, 71-72). Погляд на суспільство як на самоціль, Ж. Марітен окреслює "матеріялістичною філософією суспільства", яка не бере до уваги особистість людини з її власною життєвою метою. До таких помилкових доктрин Марітен зачислює: "буржуазний індивідуалізм", "комуністичний антиівдивідуалізм" та "об'єднаний антиіндивідуалізм і анти-комунізм диктаторського чи тоталітарного типу" (377, 80). Можна б тут додати, що такою ж саме помилковою доктриною, коли справа йде про розуміння поняття нації і відношення між нацією та її членами, є доктрина "чинного націоналізму", в якій об'єднується антиіндивідуалізм і антикому-нізм авторитарного типу.29)

З'ясовуючи прикмети та ідеологію провідної верстви, Донцов обмежився, як ми бачили, до психічного аспекту проблеми, виходячи зі засади, що "мотором історії" є одиниці, а силою, яка "ті одиниці взносить вгору", є сила їхнього характеру. Не оспорюючи важливости характеру одиниць та їхньої ролі в історії, доводиться, однак, відзначити, що складного питання провідної верстви ніяк не можна обмежувати тільки цим одним аспектом. Дуже цікаву і правильну заввагу зробив в цій справі не хто інший, а речник елітаризму, Ґетано Моска у своїй теорії провідної верстви. Він пише таке:

"Приписання всіх заслуг за добробут суспільства, чи всієї відповідальности за його політичний занепад його правлячій клясі — мало чим допоможе для з'ясування проблеми, коли ми не будемо знати різноманітних шляхів і способів, з допомогою яких правлячі кляси формуються і організуються. Власне у цій різноманітності способів треба шукати і знаходити таємницю їхньої сили і слабо-сти... Ми мусимо терпеливо вишукувати тривалі прикме-

») На тему поняття нації і націоналізму див.: О. І. Бочковський, Наука про націю та її життя (220, 5-31); В. Старосольський, Теорія нації (221, 10-69); Л. Ребет, Теорія нації (241, 159-179). У Бочковського та Ребета є критичні завваги на тему поняття нації і націоналізму Донцова. У своїх поглядах на націю Донцов наближається до окремих висновків Старосольського, зокрема коли йдеться про розуміння "стихійної волі", як іраціонального чинника, вирішального для заіснування нації. Порів. також теорію ф. Тенієса щодо "спілок" і "спільностей" і щодо поняття "свідомої" та "стихійної" волі.

3^3

ти, що їх мають різні правлячі кляси, а також змінні прикмети, з якими в'яжуться дальші причини їхнього розвитку і занепаду, а яких майже ніколи не можуть зав важити сучасники" (320, 336-337). Цю заввагу італійського соціолога можна застосувати до всього того, що на тему "правлячої касти" написав Донцов. Вона виразно вказує нам на засадничі недоліки теорії провідної верстви Донцова, на її надто велику однобічність у з'ясовуванні підстав сили і слабости провідної верстви та причин розвитку і занепаду народів, а зокрема на брак справді глибинної аналізи всіх суттєвих аспектів проблеми.

6. ПРОВІДНА ВЕРСТВА і "РАСОВА ЧИСТОКРОВНІСТЬ"

Роздумуючи над психологією провідної верстви, Донцов багато уваги присвятив расовим властивостям її членів. Y своїх висновках він наслідує погляди таких расистських теоретиків, як Г. Ґюнтер, Л. Клявс і раніших — як Ґобіно, Ляпуж, Чемберлейн, наголошуючи важливість расових елементів при формуванні провідної верстви та узалежнюючи від них її вартість. Донцов підтримує тезу, що тільки люди окресленої раси здатні й мають всі дані на те, щоб стояти в проводі народу.

Слідом за расистськими теоріями Донцов приписує окремим "расам" особливі й тільки їм характерні психологічні властивості й "клясифікує" на тій же основі окремих українських політичних діячів, письменників тощо. В "Дусі нашої давнини" знаходимо широку інформацію про "остійців", "ди-нарців", "медитеранців", "нордійців" — расових типів, які зустрічаються на українських землях. Згідно з расистським вченням про абсолютну вищість "нордійської раси", Донцов приписує українським "нордійцям" всі найкращі, найпозитив-ніпіі й державнотворчі прикмети і робить висновок, що "елементи з прикметами підрядної верстви — остійці і динарці не можуть відіграти тієї ролі у цім будівництві (держави), як це можуть елементи будуючі — нордійці й медитеранці".

Нордійці, як пише Донцов, — "це панська раса (так само як остійці раса рабів)", що "носить у собі потяг і пристрасть різьбити світ і давати йому свої закони, свою правду".

щ

Донцов твердить, що тільки тоді, коли до голосу приходили елементи нордійські (княжа доба), або медитеранці (козаччина) — на Україні наставав "момент нашого взлету". А тепер, згідно з його ж твердженням, серед українців переважають остійські елементи, які передрішують життєву філософію української людини нашого часу, причому ця філософія під кожним оглядом неправильна й для України шкідлива.

Остієць — це "гешефтяр, спекулянт на вищих ідеалах, легко "переорієнтовується", готовий служити кожній силі". Йому чужі такі поняття, як героїзм, великодушність, честь, а в критичні епохи — остійці є чинником розкладовим і непевним". Ба що більше, "в ролі провідної еліти з цієї раси складалася головно наша демосоціялістична інтелігенція", яка в тій ролі провідної верстви "мусіла завести, опинитися під возом" (117, 197-199).

"Расовий" аспект українського народу взагалі і української провідної верстви зокрема, про що стільки написав Донцов, треба приймати не тільки з великим застереженням, а й прямо відкидати. Расистські теорії в такому сенсі, як їх виклав у "Дусі нашої давнини" Донцов, сьогодні остаточно розвінчані, а все те, про що писали Ґобіно, Чемберлейн, Ляпуж, Аммон, Ґюнтер, Клявс та інші, — належить до історії "расових мітів" і "расових пересудів", які не мають ніякої наукової основи.30)

Походження расизму політичне, а не наукове. Расові міти використовувались у політичній пропаганді в давньому минулому. Можна згадати хоч би про ідею "вибраного народу" Старого заповіту, тобто міт жидівської, нібито, Богом вибраної раси; пересуди з уваги на колір шкіри для скріплення теорії про панівну ролю білої раси; ідею "чистоти кро-ви" та інтелектуальної й моральної нижчости мішанців; ідею

"аріянізму", а з нею згадану вже ідею "вищости йорданської раси"; врешті, теорію про "вищість і першість російської нації". Всі ці расові міти й пересуди різні чинники намагатимуться використовувати в майбутньому, і завжди знайдуться люди, які віритимуть у це й відповідно до цього застосовуватимуться в своєму щоденному житті. Ще свіжий у пам'яті приклад політики гітлерівсько-нацистського режиму 30-40-х років, політики, що опиралася на расистській теорії про вищість нордійської раси, до якої зараховували себе німці. Скільки горя й руїни зазнали самі німці та майже всі народи Европи внаслідок намагань практично застосувати засади расистської теорії, що насправді була тільки обґрунтуванням і виправданням масового геноциду у відношенні до нібито "расово нижчих і гірших народів".

Жодного народу не можна клясифікувати й оцінювати, виходячи із засад расових мітів. При цьому варто згадати "Заяву щодо природи раси й расових різниць", яку в 1951 році опублікували найвидатніші сучасні антропологи й генетики в доповненні до подібної "Заяви щодо расових різниць" з 1950 року. Ці заяви та коментарі 69 вчених з цих ділянок найбільш промовисто говорять, наскільки невірними перед фактами й найновішими дослідами є всі расистські теорії та намагання використовувати їх у політичних та соціологічних студіях чи публіцистичних працях.31) Пропозиції Донцова щодо раси й важливосте расових елементів у житті нації можна оцінити й пояснити словами дослідника цього питання Ж. Барзуна: "Іронією расових теорій є те, що вони майже завжди є продуктом бажання оформлювати радше прямування інших до цілі, ніж вияснювати факти. Від Тацита до Ґо-біно великі расистські ідеї вийшли від людей, які розчарувалися в житті. В Німеччині, де расистське думання було офіційною доктриною протягом декади, підпорядкування народу цій вигадці виросло з розпуки... Расизм — це

31) Див. The race concept: Results of an inquiry (329); J Comas, Racial myths (330); O. Klineberg, Race and psychology (331); K. L. Little, Race and society (332); G. M. Morant, The significance of racial differences (333); L. C. Dunn, Race and biology (334).

ЗД6 альтернатива до божевілля для освічених людей, яким не пощастило здійснити в житті того, що вони вважали за свої легітимні амбіції. Це віра, що коренеться в усвідомленні специфічної цінности, підтверджена Тертуліянським принципом Certum est quia impossible" (328, 207) .32)

7. ВІД політики до МІСТИКИ

Твір "Дух нашої давнини" Донцов писав у роки другої світової війни, тобто саме тоді, коли різним політично-світоглядним доктринам, ідеологіям та системам, що їх, між іншим, Донцов ставив українському народові за зразок, довелось складати важкий життєвий іспит. Цього іспиту вони, як знаємо, не склали й сьогодні, крім одного-двох винятків, стали предметом наукових дослідів. А ті, що ще втрималися "на поверхні жорстокого життя", можуть завдячувати це не своїм внутрішнім вартостям чи силі, своїй ідеології, а лише сприятливому розвиткові подій та помилкам своїх противників, як це сталося у випадку тоталітарної системи в СРСР та більшовицької партії.

Розвиток подій у світі, воєнний катаклізм з усіма його жахливими для України наслідками — все це не могло не відбитися на поглядах Донцова, який розумів трагізм ситуації, про що свідчить останній розділ "Духа нашої давнини", де автор пише про "кризу європейської культури й Україну". З'ясовані там думки Донцов розвиває в деяких своїх повоєнних публікаціях, і вони частинно дають відповідь на питання, які висновки поробив він на основі досвіду останньої війни.33)

S199

Аналізуючи європейську кризу в "Дусі нашої давнини", Донцов пов'язав її з Україною і зробив висновок, що виразно вказує на те, яку внутрішню кризу переживав тоді сам автор. Розділ, присвячений цій аналізі, тематично далекий від самого твору і є начебто додатком, написаним під впливом тодішніх подій (1944 рік) після закінчення книги з метою вказати на розвиткові тенденції в ситуації, що тоді почала вже зарисовуватися на горизонті світових подій. Цим можна пояснити те, що ввесь заключний розділ, хоч і написаний у стилі ІПпенґ-лерівського "Занепаду Заходу", не відзначається глибиною й проникливістю, а радше робить враження припадкової обсервації, яка не віддзеркалює, хоч би в найзагальніших формах, суттєвости проблем та їхніх перспектив на майбутнє. Все ж таки, цей розділ — це своєрідний фокус, в якому зарисовуються шляхи дальшої духовної еволюції Донцова, віддзеркаленій пізніше в його післявоєнній творчості.

Правильно оцінюючи розміри загрози з боку більшовизму, що саме тоді стояв на верхах своїх успіхів завдяки допомозі західніх демократій і непереможно наступав на гітлерівську Німеччину, Донцов взагалі не взяв до уваги цієї загрози для цілого світу й України. Навпаки, свій удар він спрямував проти демократії й західньодемократичної системи взагалі, проти "демократичного хаосу".

Причиною кризи, що почалася з французькою революцією в 1789 році, було те, як писав Донцов, що до голосу прийшли "маси", внаслідок чого "почав падати й вироджуватися давній ієрархічно-кастовий уклад європейського життя". Не виправдала себе демократична провідна верства, яка своєю політикою розплутала "відосередкові сили темної маси", пхнувши демократичні суспільства на шлях "власної згуби" (117, 243-245).

З'ясувавши причини європейської кризи, Донцов зупинився над деякими явищами тодішнього політичного життя в Европі, оцінюючи їх як прояви європейського відродження, як здорову реакцію на цю кризу.

"На демократичний хаос і на погрозу большевизму, — писав він, — середня Европа зареагувала в наші дні такими рухами, як нащонал-соціялізм А. Гітлера, фашизм

200

Б. Мусоліні, а також фаланґізм ген. Франка, які в 1922 р. в Італії, в 1933 р. в Німеччині і в 1936 р. в Еспанії запанували над комуністичними рухами. Звільнивши громадське життя Німеччини від впливів жидівства, націонал-соція-лізм( разом з обома щойно згаданими та іншими спорідненими йому напрямками), в протилежність до демократії, до західньо-жидівського комунізму Карла Маркса й східньо-російського комунізму Леніна, — створив свою систему, яка протягом кількох років ґрунтовно змінила дотеперішню структуру й обличчя німецького (а почасти й романського) світу, і сильно заважив на дальшій еволюції нашого континенту" (117, 245).

Таке спрощування причин появи тоталітарних рухів у Европі та їх ролі треба розглядати як дивне й незрозуміле. Історичної невірности такої оцінки не треба доказувати. Щодо оцінки того явища, яке, на думку Донцова, мало б "сигналізувати" відродження Европи, можна сміло сказати, що Донцов, крім усього, не збагнув, не побачив у властивій перспективі нової дійсности, яка в 1941-44 роки вже була виразно позначилася своїми важкими наслідками на Україні. Він не збагнув також справжньої природи нацизму чи фашизму, незважаючи на досвід і факти, яких він сам був свідком, далі захоплювався антидеморатизмом тих рухів та приписував їм позитивну ролю в розвитку європейської культури.33а)

Яку ж розв'язку пропонував Донцов у той незвичайно трагічний для України час, коли українські землі знов опинилися перед небезпекою більшовицької окупації, а народ, що ще не отрясся від наслідків кривавого розгулу "антибільшовицьких сил" націонал-соціялістичної Німеччини та її союзників, яка нібито мала забезпечити відродження Европи, — організував свої сили, щоб зустріти чергову, ще більшу загрозу? Відповідаючи на це питання, Донцов писав:

"Упорядкування хаосу мусить початися наново з роз-

зза) Треба відзначити, що у другому виданні твору "Дух нашої давнини" з 1051 p., цілий цей розділ, у якому була мова про позитивну ролю фашизму і нацизму, пропущено, хоч без змін осталося засудження демократії (див. 227, 301).

31>9

ділення, як про це є і в старих легендах, чужих народів і в книгах мудрости нашої нації. Якраз в такі епохи, які гіндуси звуть епохами "калі" (для Євангелія це часи антихристів) дуже намножаться злі, наступить хаотична мішанина, яку прийде направити "Бог кроткий во гніві безмірнім і ярости" (як дволикий Вішну). Він почне з великого розділення, і ангели Господні "імуть розлучасти... стадо од стада, отця од синів, і матер од дщері, і братів од братів, племена од племін, род од рода, і почнуть сово-купляти коегожда лик подібна йому, якоже сіє — розбійника з розбійники, тятя з тятьми, праведника з праведними. Одних же пошле в гегенну, другим дасть "живот вічний". Суспільство увільниться від царства диявола, й настане знову нормальне життя, збудоване не на хаосі перемішання й рівности, а на суворім розділі, на суворій ієрархії й кастовості: кожний має бути з'єднаний з подібними йому... І аж потім Бог, перевівши розділ, — "потім рознявши її на частки, мішанину всесвітню, всі ті частки пов'язав законом гармонії і згоди" і, потім, "кожній частині знаходить належне їй місце і вигляд".

Тоді, на думку Донцова, "прийде й до перемоги над теперішнім демократичним європейським хаосом... Наша епоха безперечно — епоха "калі", епоха антихристів, коли обличчя диявола визирає з облич слуг його, як обличчя всесвітнього зла, яке мусить знайти свого противойовни-ка, такого ж сильного й такого ж страшного, мусить знайти нових слуг "зневаженого Божества", які б так само, як перші християни, вірили в нього, так само фанатично, аж до смерти йому служили й так само мали незахитане почуття свого покликання, свого апостоляту" (117, 250-252).

Y своїх заключних висновках Донцов звів цілу проблему світової кризи й кризи на Україні до спільного знамени-ка протиставлення "гангрені демократизму, матеріялізму, боль-шевизму, жидівства і масонства", заявляючи, що "єдиний ря-тунок є в ясно концептованш протибольшевицькш, взагалі ггооти-"общинницькій" доктрині, в повороті до власних традицій... Цю гангрену зможемо ми поконати тільки силою від

201

родженого з джерел наших власних традицій животворящо-го Духа, перед лицем якого впаде і розсиплеться потвора ма-теріялізму" (117, 262-263).34)

Донцов, як бачимо, обмежився виключно загальнико-вими твердженнями і "апокаліптично-містичною" фразеологією, а питання про те, що українська нація має робити, яким шляхом повинна йти в період важкого історичного іспиту, залишив без відповіді. її не знаходимо в "Дусі нашої давнини", творі, що, за словами самого автора, мав дати повний "образ ідеалу, до якого стремить національна воля" і вказати шляхи й засоби реалізації української ідеї. А цієї відповіді українська нація могла й мала право вимагати від автора ідеології "чинного націоналізму" й політичного мислителя, який так немилосердно критикував діячів доби визвольних змагань за те, що вони не вміли показати народові правильних шляхів у боротьбі й привести його до перемоги.

Замість цієї відповіді, в "Дусі нашої давнини" є проект "ієрархічного суспільства" і "кастового ладу" на Україні, що мало б бути, нібито, "поворотом до власних традицій", та віщування якоїсь надприродної, містичної розв'язки, візію космічної катастрофи, взяту частинно з біблійної розповіді, а частинно з гіндуських переказів. Ця катастрофа неминуче прийде й принесе "увільнення від царства диявола", але з передумовою, що відбудеться своєрідне "духове оновлення", тобто, коли український народ (а також народи Европи і всього світу) відкине демократію й відновить в себе "ієрархічно-кастовий лад", повернеться до "правд прадідів великих".

За декілька років перед тим у статті "Єрихонський комплекс" Донцов писав в іншому контексті, що таке психологічне Наставлення, такий "комплекс" у мисленні людей зроджується внаслідок "почуття своєї нижчости, безвихідности із ситуації, "призначености" бути жертвою на чужім вівтарі" (110, 389). Таке ж враження створюється, коли читати мірку

201

вання Донцова на тему "кризи європейської культури й України".

За ввесь час своєї публіцистичної творчости, Донцов уперше так сильно наголосив важливість містичних елементів у політиці й національному житті взагалі. Відтоді ця тенденція стала домінуючою в усій його творчості, подібно як це сталося, наприклад, з польським поетом Адамом Міцкевичем, який через політичні невдачі й поразки Польщі почав дошукуватися розв'язки в містицизмі.35)

Між "Підставами нашої політики" й "Духом нашої давнини" лежить відстань не тільки понад двадцять років часу, а й помітна відстань ідейно-світоглядна. Коли в 1921 році Донцов аналізував політичну ситуацію й стан українського народу, коли визначав напрямні української політики, то робив це з позицій конкретних політичних вимог і потреб в загальному контексті міжнародних Стосунків. В 1944 році (й пізніше) він почав розглядати політичну проблематику з позицій "боротьби матеріяльних сил, що йде у видимім світі", яка є "лише маніфестацією боротьби незримих потуг, позитивних і негативних, спіритуального характеру" (1, 276).

202

Звичайно, з таких позицій Донцов уже не міг дати відповіді на питання, які хвилювали тоді український народ і від яких справді залежало його існування. Наведена вище цитата є з брошури, написаної Донцовим у 1956 p., але вона дуже добре віддзеркалює тон і дух твору Дониова з 1944 року. Мова йде про шлях "від політики до містики".

"бачити духовними очима" майбутнє. На це якоюсь мірою вказує стиль його писань останніх років. Див. на тему містицизму: w. James, The varieties of religious experience (372); W. T. Stace, Mysticism and philosophy (353); W. E. Hocking, Types of philosophy (384, 254-276).

$58

Розділ XIII.

ІДЕОЛОГІЯ "ЧИННОГО НАЦІОНАЛІЗМУ НА ЖИТТЬОВОМУ ІСПИТІ

Початок другої світової війни в 1939 р. став для українського народу початком нових і важких випробувань. На випробування були також поставлені тоді всі духові надбання українського народу, які оформлювалися протягом багатьох сторіч і стали інтегральною частиною його духовости, українська соціяльна й політична структура, програми українських політичних партій, світогляд. Не могла, звичайно, залишитися незаторкненою й ідеологія "чинного націоналізму" Донцова.

40-ві й 50-ті роки позначилися не тільки великими втратами в людях і майні, а й принесли всій Україні російську окупацію. Одночасно події того періоду дали поштовх до нових політичних, соціяльних і культурних процесів на Україні, що позитивно вплинуло на розвиток української політичної думки та розвиток української духовости взагалі. Сьогодні ми ще не знаємо, як остаточно завершиться цей процес, але на основі багатьох фактів, що виникли внаслідок цього процесу, можна твердити про далекойдучу ревізію дотеперішніх поглядів, концепцій і теорій, зумовлену набутим досвідом, зміненими обставинами, новими потребами. Український духовий розвиток, розгортаючися по лінії критичної переоцінки традиційних цінностей, напевне шукатиме поєднання випробуваних традиційних елементів з новими, що виникають у сучасній дійсності.

Звичайно, цей процес відбувається в дуже несприятливих для українського народу обставинах, у безупинній боротьбі з тиском ворожих сил, які намагаються спрямувати цей розвиток на добро своїх інтересів і не допустити до кристалізації національної самрбутности українського народу. Цього

S5Jf

ворожого тиску ми не можемо легковажити, тим більше, що внутрішнє й зовнішнє становище українського народу дуже важке й складне, внаслідок чого цей тиск може стати незвичайно небезпечним і загрозливим, зокрема, коли укаїнське суагільство по волі чи неволі попаде під впливи чужої сили та її ідеології.

Згадані 40-ві і 50-ті роки знаменні ще й тим, що на українській політичній арені появилися тоді два нові покоління. Одне з них, хоч і виростало під безпосереднім впливом доби визвольних змагань 1917-20 років, але духово оформлялося у відмінній атмосфері, зумовленій змінами, що виникли після програної визвольної війни. Друге (умовно його можна назвати поколінням 40-х років) — оформлялося духово щойно напередодні другої світової війни і в роки самої війни.

Покоління 20-х і 30-х років виростали або в умовах більшовицької політичної системи (центральні та східні землі), або в умовах польської, румунської, чи чеської займанпшни. Y першому випадку обидва покоління були предметом посиленої більшовицької чи комуністичної індоктринізації, що супроводилася жахливим терором і майже повною ізоляцією від будь-яких впливів із зовні. Про можливості вільнішого розвитку в СРСР, зокрема в 30-х роках, не могло бути й мови. Трохи інакша була ситуація на українських землях під Польщею, Румунією та Чехословаччиною. Незважаючи на всі намагання урядів гальмувати розвиток українського населення, у цих державах все ж таки існували деякі можливості для порівняно вільного національного розвитку, і ці можливості український народ намагався максимально використовувати, організуючи своє політичне, культурне, громадське, церковно-релігійне та господарське життя.

Панівною ідеологією серед молодого покоління 30-х років на західніх українських землях був націоналізм, а найбільш поширеною організацією була Організація Українських Націоналістів (ОУН).1) Період 30-х років на західніх українських землях, що позначився приспішеним національним піднесенням, поглиблюванням національної свідомости, можна порівняти з 20-ми роками на східніх і центральних землях України, коли, незважаючи на всі труднощі, українське життя почало бурхливо розвиватися й досягнуло такого рівня, що Микола Хвильовий міг виступити з гаслом "геть від Москви".

Вибух другої світової війни та політичні зміни на українських землях мали вирішальний вплив на все українське життя. Приєднання західніх українських земель до YPCP та встановлення більшовицького режиму було рівнозначним з ліквідацією всіх дотеперішніх культурних і політичних надбань. Від першого дня окупації режим почав робити заходи, щоб у якнайкоротший час уподібнити все життя на нових територіях до зразків, панівних в СРСР.

Більшовики не могли, однак, здійснити свого пляну, бо вже в 1941 р. розпочалася війна з Німеччиною й незабаром майже вся територія України опинилася під німецьким пануванням. Ці події мали велике значення для українського на"-селення, бо вони створили передумови для безпосередньої зустрічі українського сходу з українським заходом. Після довшої перерви українці із східніх земель мали можливість познайомитися з подіями за межами СРСР, і в першу чергу з відносинами на західніх українських землях, з панівними там політичними ідеями, з націоналізмом та OYH. Українці із західніх українських земель, у свою чергу, в безпосередніх зустрічах знайомились з українцями, вихованими та духово оформленими в умовах тоталітарного більшовицького режиму. Створилися можливості сконфронтувати погляди, націоналістичну ідеологію та зформовані під її впливом напрямні української самостійницької політики з іншою дійсністю.

З цього погляду роки 1939-45, та й пізніші, мали величезне значення для розвитку української політичної думки і для українського націоналізму зокрема. Впливу цього періоду на розвиток української духовости сьогодні ще важко повністю оцінити, хоч наслідки його наочні навіть і тепер.

Головним і практично єдиним українським самостійницьким політичним чинником після вибуху війни в 1939 році

203

та окупації була на західніх українських землях OYH. Всі інші українські політичні партії самоліквідувалися з приходом більшовиків, а такі середовища чи центри, як група YHP з Державним Центром та Союз Гетьманців Державників, що продовжували діяти поза засягом впливів СРСР, не мали ніякого практичного відношення до тодішніх подій на українських землях, і обмежувалися більшою чи меншою активністю тільки на еміграції. Y роки 1939-41 OYH розгорнула широку активність на окраїнах українських земель під пануванням Німеччини, організуючи свої кадри, щоб продовжувати боротьбу проти СРСР та втримувати зв'язок з підпіллям, яке продовжувало діяти на Україні.

Однак, OYH скоро й сама опинилася в затяжній внутрішній кризі, що закінчилася розколом та створенням двох паралельних націоналістичних фракцій з однаковими аспіра-ціями — бути єдиним речником українського націоналістичного руху. Для дальшого розвитку подій на Україні, зокрема після вибуху війни між СРСР і Німеччиною, цей розкол мав трагічні наслідки, бо помітно посилив внутрішню боротьбу, а щогірше, закріпив двоторовість української визвольної політики націоналістичного руху, що триває до сьогоднішнього дня. У 1941 році, як тільки вибухла війна з СРСР, члени обох OYH повернулися на Західню Україну і, посиливши кадри, розгорнули діяльність також і на центральних і східніх українських землях. З такими, власне, націоналістичними кадрами Західньої України, вихованими в дусі ідей "чинного націоналізму" Донцова, зустрілися широкі маси українців Східньої України скоро після відступу радянських військ.

Якими ж були центральні та східні українські землі після звільнення з більшовицької неволі? Як поставилося населення до похідних груп ОУН?

Насамперед, що впадало в вічі — це загальна пасивність населення, яке не могло звільнитися з кошмару довголітнього терору й не мало ніяких організованих елементів, які, з відступом окупаційної більшовицької армії, проявили б іні-ціятиву самоорганізації. Населення явно було задоволене змінами й падінням більшовицького режиму, але не мало ясної картини майбутнього. Треба було зовнішнього поштовху й

204

часу, щоб народні маси, з важким досвідом більшовицького панування, могли активізуватися й діяти.

Ситуацію на Східній Україні та різницю в психології західньої та східньої частин українського народу, що виникла внаслідок політичних умов на українських землях до 1939 року, яскраво ілюструє Юрій Шевельов-Шерех, розповідаючи про розвиток подій у Харкові після відступу більшовиків.

"Вчора в місто вступили німці. Старе скінчилося, мало початися нове. Яке і як? Харків'яни вийшли на вулицю. Ті, що переховувалися від НКВД, і ті, що переховувалися від мобілізації. Червоноармійці, що похапцем переодягалися в цивільне на горищах і в льохах, міліціонери, що поскидали револьвери в Лопань, робітники, що позавчора допомагали руйнувати свої заводи, — по святковому одягнені, живі, живі, а тому веселі... Усе раділо. Старе кінчалося, мало початися нове. Чи його уявляли? Ні. Одні говорили: буде український уряд на чолі з Вин-ниченком. Більше розповідали: а знаєте, в Дніпропетровську вже повідкривали крамниці, величезні, як перед революцією, і все є і все дешево, і німецьке. Має початися нове.

"Початися!!! Не люди мали його почати, а воно мало початися. Люди ждали наказу, розпорядження, бодай поштовху — від нової влади... Так було в Харкові. Інакше було у Львові. Події ЗО червня відомі, нема потреби їх переказувати. Не будемо оцінювати їх з політичного погляду... це для нас тут не важить. Важить психологічна сторона. Львов'яни оглядали скривавлені, задимлені Бри-гідки — але не ждали, що хтось їм дасть нове життя, новий порядок, нове місце в новій Европі. Розумно, чи нерозумно, але вони діяли. Вони стверджували Львів як столицю. Харків'яни не стверджували свого міста як столицю. Вони навіть не думали про таку можливість" (78, 82-84).2)

204

Y такій ситуації з'явилися члени OYH, несучи з собою клич боротьби за незалежну українську державу. OYH принесла на Схід свою програму, виступила, як пише Лев Шан-ковський, "зі своїм ідейно-політичним багажем", оформленим під впливом ідей Донцова, уродженця Східньої України.

Розкол в OYH і те, що обидві націоналістичні фракції йшли на Україну окремими шляхами, часто як вороги, спочатку не мав великого впливу на той "ідейнсг-політичний багаж", бо розходження не стосувалися ще тоді ідеології, а мали політично-тактичний і внутрішньоорганізаційний характер. Тому обидві OYH на Україні зустрілися з ідентичною реакцією з боку населення, звільненого з-під більшовицького панування. Ця реакція на ідейно-світоглядний багаж українських націоналістів із Західньої України зумовила не менше глибоку й важливу своїми наслідками реакцію в їхніх умах і душах.

Як цей "ідейно-політичний" багаж, з яким виступили обидві ОУН, сприйняли українські народні маси на східніх українських землях? Яка була їхня реакція?

Для ілюстрації наведемо оцінку двох провідних діячів з рядів обох OYH, Лева Шанковського (OYH (б) та Ярослава Гайваса (OYH (м).

"Виявилося, що багато з цих ідей не сприймаються українськими народними масами на Центральних) і С(хідніх) У(країнських) 3(емлях). Українські народні маси відкидали, наприклад, рішуче провідницьку систему, бо досить вже мали провідницьких систем, — пише Шан-ковський. — Вони відкидали всякі монопартійні системи, заявляючись рішуче за демократичний устрій і за парля-ментарну систему, в якій могли б себе проявити різні політичні партії. Деякі світоглядно-філософські засади західноукраїнського націоналізму були тим масам просто осоружні, головно все те, що стосувалося до теорії т. зв. волюнтаристичного націоналізму з його аморальністю, ма-кіявелізмом, виключністю й жадобою влади ініціятивної меншости. Українські народні маси були за етичні принципі в політиці, за високу громадсько-політичну мораль, за толерантність і гуманність. Коли мова була за самостійну Україну, українські народні маси на Центральних)

205

і С(хідніх) У(країнських) 3(емлях) не сприймали цієї ідеї абстрактно, але дуже інтересувались її конкретним змістом. Вони бажали знати, яка буде "самостійна Україна", який її державний і політичний устрій, як у цій самостійній Україні розв'язуватимуться соціальні проблеми, який в ній буде лад... У зустрічі з широкими українськими масами на Ц(ентральних) і С(хідніх) У(країнських 3(емлях), в щоденній важкій підпільній діяльності, захід-ньоукраїнські націоналісти почали перевіряти те все, що було непридатне у новій дійсності... Таким чином, у новому соборницькому підпіллі творився і зростав новий ідейно-політичний зміст українського націоналізму. Остаточно цей зміст стверджено в постановах ІИ-го Надзвичайного Великого Збору Українських Націоналістів, що відбувся в серпні 1943 року. В цьому зборі брали вже участь численні представники з Щентральних) і С(хідніх) У(країнських) З(емель), що мали значний, часто вирішальний голос у його рішеннях" (135, 21-22).

Подібне явище стверджує також Я. Гайвас, згадуючи про зустрічі членів похідних груп націоналістів з українським населенням східніх українських земель. Ці зустрічі, як пише він, завжди були "теплі", але все таки не щастило знайти вирозуміння для ідейного, політичного і світоглядного багажу тодішньої OYH.

"Вже в дуже короткому часі націоналістичні діячі із Заходу пізнали, що позем розвитку і стиль Наддніпрянської України вимагають приспішеного розгортання принципів і нових методів діяльности, і то на всіх відтинках. Котрийсь з націоналістичних авторів назвав колись націоналізм "аксіоматично- догматичною системою". Це визначення нескомпліковане й просте, аж запросте, промовляло у свій час до молоді західніх земель. Але тут, на українському сході, воно виявилося непридатне, шкідливе. Тут українська людина була вже в тому стані розвитку, коли хочеться знати причину і наслідок, аргумент і доказ. Пе-реяскравленню спекулятивного ідеалізму український інтелігент із сходу протиставляв міцно обґрунтовані осяги людської думки і \ науки. В порівнянні з українським за

205

ходом, тут, на сході, був простір, розмах, ширина. Галицькі маштаби виглядали на малу провінцію... Такі улюблені сентенції націоналістичного романтизму, як "гнатися в безвість сансавуар" ("не знаючи куди" — улюблена цитата Донцова), їх (мешканців сходу) зовсім не кидали в транс. Вони переживали це як романтичний порив, що не має застосування в політиці. Вони в політиці вимагали більше аритметики, калькуляції. В політичній діяльності вони мірали й важили і настирливо вимагали відповіді не питання "чому?" Вони вимагали уточненої перспективи й прозорих плянів діяльности. Державу вони бачили не як нашуміле прагнення, якусь довгожданну з'яву на землі, але як щось конкретне. Це для них не лише прагнення й правне чи філософське поняття або принцип, але точно означена форма з точно означеним змістом. І все це на базі дуже глибокого гуманізму... Під тиском зовнішніх умов, створених німцями, і в співжитті та співпраці з наддніпрянськими елементами, відбувалися переміни поглядів на цілий ряд важливих справ. Ясно, що це мусіло заманіфестуватися в певних рішеннях і настановах, що їх скоріше чи пізніше обидві організації мусіли винести" (136, 75-76). Таким чином, почалася в націоналістичному таборі обох фракцій далекойдуча переоцінка ідейних засад і поглядів. Ще в час воєнних років і після війни, в умовах чергової окупації України Росією, нові думки й погляди, віддзеркалені в численних працях провідних членів підпілля та в офіційних постановах обох OYH на Україні, виявилися не тільки всебічно обгрунтованими, але й лягли в основу практичної політики однієї і другої OYH.

Аналіза офіційних документів, постанов, окремих статтей і більших праць, що появилися в 40-х і 50-х роках на Україні, показує, як далеко за такий короткий проміжок часу зайшов розвиток української політичної думки порівняно з 30-ми роками, коли панівною ще була ідеологія "чинного націоналізму". Організація Українських Націоналістів з ідеологічного "ордену" Донцова почала перетворюватися в справжню політичну організацію з новою програмою і з наголосом

206

на демократію.3) Членів її перестали питати яку філософію вони визнають і які їх філософські зацікавлення, вважаючи, що для політичної організації суттєвою є її "суспільно-політична ідеологія й програма". Заодно почало кристалізува-

206

тися інше поняття нації, націоналізму і соціяльних та економічних процесів, взаємовідношень між суспільством і людиною, і, врешті, виникло нове розуміння місця і ролі національної держави. Ще яскравіше це почало виявлятися у 60-х роках.

гічних засобів: передіснуючих "інтересів", пізнавальних елементів та структур, чуттєвого наставлений тощо, що є частиною середовища, яке ці ідеї сприймає. "Оригінальні" ідеї мусять, отже, у цьому процесі істотно змінитися та стати відмінними ідеями"   (344, 212-213).

Порядком ілюстрації до цього твердження можна вказати на твори т. зв. захалявної літератури в СРСР, а зокрема на Україні. Див. В. Чорно-віл, Лихо з розуму (142); І. Дзюба, Інтернаціоналізм чи русифікація (143); Широке море України: документи (144); Програма демократичного руху Радянського Союзу (206); Український вісник (216).

S6S

Розділ XIV.

ЗА ЯКУ УКРАЇНУ І ЯКУ РЕВОЛЮЦІЮ

В 1949 році Донцов опублікував невелику статтю "За яку Україну?" з критичною оцінкою поглядів українських націоналістів на дійсність в Україні після закінчення другої світової війни. Своєрідним доповненням цієї статті є брошура "За яку революцію", що появилась в 1957 році. У статті він закинув, що "націоналісти, які в 1941 р. уперше побачили Україну, що була під Росією, занадто скоро підпали під впливи не-української дійсности, тої, яку створила на Україні Москва" (120, 64). Зміни ідеологічних позицій українського націоналістичного руху, Донцов визначив як нове "модерне "москвофільство", з яким, закликав він, "треба вести таку ж невблаганну боротьбу, як з москвофільством, вигшеканим в нашої інтелігенції царатом від половини 19-го віку до першої світової війни" (120, 70).

Таке гасло боротьби з "новим модерним москвофільством" стало в Донцова провідним мотивом всієї його публіцистичної творчости 50-х і 60-х років. До числа "модерних москвофілів" він зачислював усіх тих українців, які в будь-якій формі критично висловлювалися про ідеологію "чинного націоналізму", його розуміння традиціоналізму чи пропонували політику, яка в його оцінці не була політикою "самостійницькою". Глибока криза інтегрального націоналізму була для Донцова несподіванкою, і він просто відмовлявся дошукуватися справжньої причини такої кризи. Він приписував її більшовицьким впливам та російській окупаційній політиці, що, мовляв, "до краю спантеличила політичну думку українську і над Дніпром, і в Галичині, і на еміграції. Отруя московської пропаганди просякла в усі партійні середовища, від радикально-соціялістичних і "революційно-демократичних" аж до націоналістичних" (120, 5).

361,

Після таких висновків під кінець 40-х років Донцов розпочав дуже гостру боротьбу з явищем переоцінки ідейно-світоглядних позицій націоналістичного руху, ідентифікуючи цю переоцінку з наступом Москви на націоналізм, релігію, українські традиції тощо. Виразно віддзеркалена в програмових постановах Надзвичайного Великого Збору OYH з серпня 1943 року переоцінка ідеологічних позицій була, на думку Донцова, нічим іншим, як "протинаціоналістичною дурійкою", зопорту-нізуванням націоналістичних кадрів, що нібито наступило внаслідок погоні за матеріяльними добрами і розкошами, відродження "малоросійської ідилії особистого чи провінціональ-ного спокою", врешті, політики "перехитрити москаля".

Об'єктом немилосердної критики Донцова стала Організація Українських Націоналістів на Україні та її найвидатніші публіцисти й теоретики, які в умовах боротьби з російським окупантом оформлювали їдейно-світоглядні позиції націоналістичного руху, його тактику та стратегію, враховуючи нову ситуацію на Україні, змінені потреби українського народу та вимоги визвольної боротьби. Донцов не міг сприйняти позицій крайової OYH, що виразно стала на демократичні позиції, відкинувши ідею монопартійности й диктатури "ініціятивної меншости" та інші засади "чинного націоналізму". Він засуджував намагання націоналістичних публіцистів шукати власних соціальних, економічних і політичних розв'язок відповідно до нових, більших вимог життя і технічного поступу, бо це, мовляв, відхід від українських традицій, погоня за "современними вогнями". Найсильніші удари він спрямовував на тих діячів OYH, які відстоювали потребу національної єдности, спільного фронту всіх національних сил у боротьбі з ворогом, організації власної сили, спертої на всьому українському народі.')

Доводиться відзначити, що протягом 50-х і 60-х років Донцов не спромігся на серйозну і справді об'єктивну критику ні програми OYH, ані писань окремих націоналістичних публіцистів.  Він обмежився лише засудженням вживаних в

і) Цим закидам та обвинуваченням присвячена збірка статтей Донцова, що появилася п. н. "Московська отрута" в 1955 р.

їх писаннях фраз, термінів, тверджень, часто вирваних з контексту, щоб у той спосіб витворити потрібну "атмосферу" Для полеміки. Коли б цього він не робив і не стосував такої методи» то тоді він мусів би признати, що критиковані ним автори були за таку ж Україну, про яку він сам писав:

"За Україну вільну від обіймів московського спрута, вільну від всякої Москви, Україну на руїнах потворної імперії і захланницького загарбницького народу. За Україну, звільнену від змори тоталітаризму, совєтського та соціялістичного, який тепер прокладає собі тріюмфальну дорогу в цілий світ.  За Україну, вільну від держави-тирана, вільну від колхозної панщини. За Україну не пацифістичну, що ставить мир в рабстві понад все, лиш за Україну, в якій віджив би давній войовничий дух нації, яка свою правду і Божу справедливість ставляла б понад життя і добробут" (120, 68-69). Цього всього, однак, Донцов не признавав, як і не брав до уваги й того факту, що багато з критикованих ним авторів, яким він закидав "модерне москвофільство", як Полтава чи Горновий, не тільки писали про таку власне Україну, а за таку Україну віддали своє життя в боротьбі з окупантом.2) Багато статтей Донцова з років після другої світової війни — це продовжування відомої полеміки з давно покійним М. Драго-мановим і драгоманівством, з українськими соціялістами початку XX століття, а також критики діячів доби визвольних змагань 20-х років. Цю полеміку Донцов вів у такому ж тоні й стилі, як і в 20-х і 30-х роках, незважаючи на нові вимоги часу, на необхідність замінити колишню, може й потрібну у той час полеміку серйозними студіями та справді об'єктивною критикою. Таку думку, однак, а також кожен новий напрямок, найменше відхилення від давно віджилих теорій,

чи навіть виправлення невірних і кривдячих оцінок, Донцов оцінював як національну "зраду", глузуючи з "холодного розуму політичних тетерваків", людей, які "не можуть мати жадного великого ідеалу", готові "лояльно співпрацювати... з кожним окупантом" (120, 179).

Така загальна настанова Донцова знайшла своє віддзеркалення у брошурі "За яку революцію", написану у 50-річчя вибуху березневої революції в царській імперії 1917 року. Ця брошура, однак, це вже тільки далекий відгомін "Підстав нашої політики", книги, у якій Донцов також з'ясовував тотожні проблеми, пропонуючи конкретні розв'язки у тогочасній політичній ситуації в Евроігі. Y брошурі з 1957 року віддзеркалюється тенденція Донцова, яка тягнеться червоною ниткою крізь усю його творчість після другої світової війни, а саме бачити ввесь комплекс політичних подій і конфліктів у світі у площині своєрідної об'єктивізації "незримої боротьби" сил Божих і сил Сатани. "Боротьба з дияволом... перейшла на землю з неба" і тому, — пише Донцов, — "хай сліпороджені шукають первопричини цих страхіть у світі матеріяльнім, видимім; в суперечках за границі, за землі, за багатства земні, в змагу різних імперіялізмів, — ця причина лежить де-інде" (224, 3-4).

Нові ідеї, що їх увів Донцов до своєї творчости останніх двадцяти років, мало мають спільного з політикою й націоналістичною ідеологією, а були продуктом його нахилу до містицизму і навіть антропософізму. Про ці тенденції була згадка при аналізі твору "Дух нашої давнини", проте, над цим аспектом його творчости останнього періоду треба дещо докладніше зупинитися.

Мусимо мати на увазі, що "містичні нотки" в творчості Донцова почали появлятися досить скоро після його переходу на націоналістичні позиції, як протиставлення "конкретному", "реальному життю", "обставинам" і як "візія майбутнього", "віра в чудо", "інтерес ненароджених", "замки в повітрі". З того погляду цікаве свідчення дає стаття Донцова з 1923 року, коли він писав про "Нашу політичну думку і стрілецтво" (159), в якій він дав сильний вислів таким поняттям. Y "Націоналізмі" є вже цілий розділ "Містика" і "реальне життя",

$208

де Донцов написав, що "як віра втілюється в церкві, так національна містика — в політиці" (22, 248). Цей наголос на містицизмі продовжується у всій творчості Донцова 30-х років. В загальному контексті тодішньої творчости Донцова ці "містичні нотки" мали відповідне місце і були своєрідною формою підкреслення наявности несхопимих розумом окремих аспектів буття як такого, а життя і природи людини та її призначення і кінцевої мети зокрема.

Y воєнні і повоєнні роки нахил в сторону містицизму в Донцова скріпився, на що, безперечно, вплинули його важкі особисті переживання в тому часі і внаслідок усвідомлення глибини ідейно-моральної, світоглядної і політичної кризи у повоєнній добі. Не дивно, отже, що Донцов, спостерігаючи загальну ситуацію в світі і на українському відтинку, дооці-нюючи розміри загрози з боку більшовицької Росії, яка найшлася на вершинах своєї сили і значення, дійшов до переконання, що тут уже не йдеться про конфронтацію земних потуг, а про "боротьбу в незримому світі", відблиском якої є все це, що діється у "світі видимому". Тому він поставив також перед собою завдання збагнути місце українського народу й України у цьому гігантному змаганні, визначити, "яке її (України) місце, роля, її місія в борні на життя і смерть з духами тьми, які зійшли на землю уярмити її, а нашу країну в першу чергу" (1, 266-267).

На думку Донцова, людство, точніше, західній світ, переживає глибоку кризу, зумовлену "дехристиянізацією". Сучасна культура, яка "відкинула віру в Бога", а "культ божества заступила... культом матерії, адорацією мамони, культом особистого, родинного, клясового й національного егоїзму, погоні за грошем, вигодою, насолодою і і розривкою" — заслуговує на осудження, а її носії — на найгірше покарання. Переживаємо, як пише Донцов, розклад західнього світу, де "матеріялізм робить гакі самі поступи, як і в Росії" (1, 246-248). Зматеріялізована, морально розкладена Европа не може ставити спротиву "силам диявола", виразником якого сьогодні є Москва, сповнена "нездержної волі панування і могутности" Вона не гребує засобами, щоб "висадити в повітря будівлю християнської цивілізації, обернути людськість в слухняну

209

отару бездумної худоби". Помиляються ті, як твердить він далі, хто нинішній конфлікт, який розгортається в цілому світі на наших очах, бачить в іншій площині й дошукується інших, — не духово-містичних мотивів та причин.3)

"Не йде у світі, — пише далі Донцов, — про конфлікт між державами чи партіями, між лібералізмом і консерватизмом, між соціялізмом чи большевизмом і капіталізмом, тими чи іншими економічними або політичними системами. Конфлікт — ідейного, духового характеру, конфлікт між християнізмом, з одного боку, а, з другого, 1— силами, що йдуть його знищити. Ввесь уклад, вся духова підвалина нашого життя, як нації незалежної, нації свобідних індивідуальностей, нації з нам питомими, дорогими нам умовами соціального і політичного ладу, етичного кодексу вартостей, — все це християнського походження й духа. І все це зникне з поверхні нашої землі, коли щезне християнство... Кара зневаженого Божества вже нависла над світом. Не треба себе дурити! Не йде

3) Така оцінка ситуації в світі і характеру конфлікту Заходу (християнського світу) з більшовицькою Росією, яку зробив Донцов в 1948 році та повторив її відтак у брошурі "За яку революцію" і з якою у дещо інакшому контексті ми зустрічалися в його творі "Дух нашої давнини", майже ідентична з тим, що на цю тему ще в 1939 році написав польський автор-містик M. Здзєховський: "Від першої хвилини, тобто від листопада 1918 p., я відчував у більшовизмові явище іншого роду, не подібне до тих, що їх пояснюємо умовами часу і місця — і признаюся, хоч неодному це може здаватися дивним, навіть смішним, що характеру, який прийняв терор в Росії, я не вмів інакше пояснити, як містично, тобто як безпосереднє втручання засвітиих, метафізичних потуг тьми, до речі того світу... Бо що є ціллю більшовизму: боротьба з Богом, з ідеєю Бога, суцільне викорчування її з душі людини. А ідею Бога ми пов'язуємо

209

в світі до жадного втихомирення. Йде до остаточної ро-зигри, як за доби Константина, між двома вірами... Гряде остаточна розигра між знаком Серпа і Молота, знаком адорації матерії, і знаком Розп'ятого; між большевицькою звіздою і хрестом" (1, 259-261).

Яке ж місце займає Україна в цій боротьбі між "силами диявола" та "силами божеськими", у боротьбі матеріяльних сил у видимому світі, що "є лише маніфестацією боротьби незримих потуг, позитивних і негативних, спіритуальното характеру"?

Шукаючи за відповіддю на це питання, Донцов дійшов до висновку, що в світі залишилося всього декілька країн, у яких "збереглася пошана до релігії" і "шляхетні традиції Окциденту". До цих країн належать Англія, Еспанія, Португалія, Греція і Україна. Ці країни, як заявляв Донцов, витримують "наступ чорних сил", довкруги них організується оборона християнської культури. З нехристиянських народів до цієї групи він зарахував Туреччину й... арабів.

"Декілька відважних народів — український, грецький, еспанський стараються врятувати чи наново здобути свою втрачену незалежність національну, врятувати честь і майбутнє християнської цивілізації. Рятують Европу перед московською навалою також такі народи, вірні своїй вірі, як турки і араби" (1, 250). У тому укладі міжнародних сил і відносин між окремими державами, в тому числі й між СРСР та країнами, на які ставив карту Донцов, важко віднайти критерій, який виправдував би таку оцінку становища в світі. Звичайно, можна за польськими містиками XIX ст. повторити відому фразу про "Польщу — Христа народів", замінивши "Польщу" "Україною", але, мабуть, з такими наслідками, які зустріли і згадану польську містичну концепцію.

Передумови для врятування людства від "сил тьми", бачив Донцов у "відродженні християнського духа", "віри в Бога", у "повороті до Христа", бо віра Христова — це не тільки "отчаявшихся надія", але й "нечистивим погибель". Західній світ колись гаряче вірив у Бога. Таку ж віру мали й наші предки.

$210

"Цією вірою хоронили вони себе, свій край від всякої напасти. Цю гарячу віру годиться згадати саме тепер, в теперішню страшну добу!.. В ці часи якраз повинні з'явитися люди віри й волі. Европі, нам, світові, потрібна нова еліта, нова провідна верства, нові справді, не по імені тільки, "луччі люди". Партії віджили своє. Не їм, що не мають твердого символу віри, лиш так звані програми; не їм, що мають замість ідеї етикетку, напис; що не знають суворого добору індивідуальностей, ні суворої дисципліни; до яких вільний вступ і виступ; не їм бути знаряддям, яке розторощить диявольську динаміку комуністичної партії!.. Як говорив я і писав перед війною, виконати це здолають тільки Ордени, світські і духовні, на взірець тих, що зцементували і охоронили Европу і Україну з нею, та її культуру сотки літ тому; які мечем фізичним і духовим гуртували б націю не механічно коло паперових "програм", чи гасел, яких ніхто поважно не бере, лише коло великої одної ідеї, для якої готові жити і вмирати люди доброї волі, невгнутого характеру, моральної сили і великої віри, нетолеруючі в своїм осередку нічого плюгавого і миршавого" (1, 259).

Україна, як твердив Донцов, має виконати особливу "місію", вона має стати "спасителем цілого світу" та "Окци-денту" і "християнської релігії" зокрема. На своєму шляху Україна матиме великі труднощі й перешкоди, бо є дві сили в світі, які "уважають Україну за головну й першу перешкоду на дорозі до їх вимріяної мети": на Сході — Москва, яку опанували "слуги Сатани, що приймають вигляд слуг Правди", "нові фараони", які мільйони людей "обернули в двоногу худобу"; на Заході — "тайна мафія", яка прагне до того ж, що вже досягнула Москва, "торуючи собі шлях, атомізуючи морально та інтелектуально національні спільноти, вбиваючи поволі в них моральну й суспільну дисципліну, нищачи всі релігійні й національні традиції, навіть всяку національну й расову спайку, що робила з них одну цілість, витворюючи хаос, сподіваючись на нім здвигнути своє "світове царство" з одним "світовим урядом" (47, 10). Ця "тайна мафія", що хоче захопити владу у всьому світі, виступаючи під маскою демократизму, ідейно співзвучна з "диявольськими силами

Москви" і тому схильна "до порозуміння й союзу з силами диявола в Москві, до поділу з ним світу" (47, 123).

Y такому аспекті, цілком зрозуміло, "місія України" є "місією універсальною, не льокального характеру", на її долю припадає, за словами Донцова, започаткувати "духове оновлення" всього світу. "Україна своїм географічним положенням, своєю історією буде знову авангардом, передньою сторожею в цім світової міри змагу двох сил апокаліптичної доби" (47, 202).

Виходячи з таких засад і такої оцінки ситуації, Донцов визначив відповідний "образ України" і з'ясував вимоги, поставлені перед українським народом для того, щоб Україна свою "універсальну місію" могла виконати. Насправді Донцову йшлося про реалізацію його ідей, які він поклав в основу свого твору "Дух нашої давнини", тільки ж тут він виразніше наголосив містичні елементи й "месіяністичний комплекс". Найцікавіший з цього погляду твір Донцова "Незримі скрижалі Кобзаря" (1961 p.), темою якого є "містика лицарства запорозького", "містика хреста і меча", яку на Україні, як казав Донцов, намагався відновити у свій час Тарас Шевченко і яка є передумовою відродження України.

Колись (1936 р.) Ю. Липа, пишучи про концепції й політичні доктрини Донцова, наводив думки Т. Манна, який в одному інтерв'ю, відповідаючи на запит, кого він вважає найбільшим поетом Німеччини, сказав: "Освальда Шпенглера". Ю. Липа зробив висновок:

"Не дивуймося відповіді Манна. Жар, пекло правдивої поезії віє від історіософічних книжок Шпенглера. Такою самою гаряччю віє навіть від чисто особистих полемік Донцова. Перед його статтями бліднуть вірші і поеми. Може він дійсно найбільший сучасний поет України? Може його доктрина, це просто вісь його власної літературної творчости, його особистої творчої експансії? Може цей динамізм абсолютним є тільки для нього, бо ж кожен поет має свій власний абсолютний динамізм? Можливо" (146, 15).4)

*) Підкреслення автора. Див. також оцінку творчости Донцова Ю. Шевельовим-Шерехои (78, 5-42).

S211

Ця заввага мимохіть приходить на думку, коли читати писання Донцова 50-х і 60-х років. Коли б Ю. Липа зміг прочитати ці твори, то відповідь на поставлені ним питання не була б умовною. "Незримі скрижалі Кобзаря", як і "Дух нашої давнини" кидають цікаве світло на шлях духовної еволюції Донцова. Y цих творах виразно бачимо його як своєрідного "поета-мистця" з власним "абсолютним динамізмом", який всі проблеми, факти, людей, історію бачив виключно крізь призму власних переживань, свого світосприймання, до-стосовував до власної уяви буквально все, відкидаючи будь-які інші елементи чи чинники. Проте, треба повторити за Липою, що отой "власний абсолютний динамізм" Донцова — "це не вісь України. Україна є більша від окремих поетів" (146, 15).

З містичними тенденціями в Донцова пов'язувалося його наголошування релігійних елементів у житті одиниць і народів і намагання також оперти свою ідеологію на засадах відповідно інтерпретованого християнізму. Це цілком новий аспект пізньої творчости Донцова. Не треба великих зусиль, щоб доглянути суттєве розходження між засадами "чинного націоналізму", що по суті були запереченням ідей християнізму, і всім тим, що писав й що пропонував Донцов у 50-х і 60-х роках.

Ми вже вказували на еволюцію поглядів Донцова на релігію і християнство, що почалася з його переходом на позиції націоналізму після розриву з соціялістичним рухом. Ця еволюція у ще більшій мірі виявилася під кінець 40-х років і в повоєнному періоді, приймаючи досить специфічний характер.

Чимало світла на те, як Донцов почав розуміти та інтерпретувати християнство, кидає його брошура "Від містики до політики", де він виявив себе послідовником учення таких антропософів, як Рудолф Штейнер та О. Блавацька.5) Від

S7S

них він зачерпнув цю інтерпретацію християнства, включно з теорією про "арійськість" Ісуса Христа і про неюдей-ськість" Нового заповіту. Згадана брошура, яка у висліді є компіляцією своєрідного Dichtung und Wahrheit яскраво свідчить, як глибоко у повоєнні роки Донцов поринув в тенети містицизму й антропософії, пропонуючи читачам псевдовчення Штейнера і "Таємні доктрини" Блавацької, суть яких базується на тому, що, мовляв, людині властива надприродна здібність вступати в прямі зв'язки з світом духів.

Цим всім можна пояснити особливу тенденцію у творчості Донцова останніх десятиліть та його намагання звести всі складні питання буття народів і людства, всю міжнародну сзггуацію, українську проблему — до спільного знаменика специфічних питань духовного чи духовно-релігійного порядку з думкою, що там лише криється єдина відповідь і єдина та правильна розв'язка. Про помилковість такого підходу, а також про небезпеку для практичної політики не доводиться багато говорити.

Треба дуже сумніватися, чи з таких позицій можна було, як цього надіявся Донцов, вказати на "джерело духової сили" та встановити мету, яку мала б досягнути "традиційна Україна", та визначити її місце та її ролю у цій боротьбі, яка відбувається у світі і від висліду якої залежить доля українського народу. Відповідь на всі ці питання лежить у цілком іншій площині, але про неї немає мови у творчості Донцова повоєнного періоду.

в різних державах, в тому в 3CA, Канаді та Індії. Зацікавившись спіритуалізмом, заснувала в 1875 р. в Ню Иорку Теософічне товариство. Була членкою масонської льожі 17 ступня. Написала працю "Відкрита Ізіс", в якій з'ясувала свою теорію еволюції релігії і людства. Рудольф Штей-нер (1861-1925) — німецький філософ, автор антропософічної доктрини, яку розвинув, розійшовшись з теософістами. Його теорії були предметом дослідів Антропософічного товариства.

Розділ XV.

ДМИТРО ДОНЦОВ І ОРГАНІЗАЦІЯ УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ

Політичний портрет Донцова був би неповний, коли б не доповнити його аналізою взаємовідносин між ним і OYH та в якійсь мірі YBO. Це треба зробити хоч би тому, що загально Донцова вважається ідеологом українського націоналізму і сам Донцов, як ми вже відзначили, вважає себе автором "назви і ідеї націоналізму".1) Серед деякої частини націоналістів, членів OYH, також є тенденція ставити знак рівняння між ідеологією "чинного націоналізму" та ідеологією OYH. Y зробленій досі аналізі творчости. Донцова ми вже вказали на те, що таке ототожнювання не оправдане, хоч не можна заперечити впливу ідей Донцова на ідеологію OYH, зокрема в 30-х роках.

Як відомо, Донцов ніколи не був членом ні Української Військової Організації (УВО), ані Організації Українських Націоналістів (OYH). Він також не мав безпосереднього відношення до творення OYH. Після повороту до Львова в 1922 р. і невдачі з "Загравою" та Партією Народної Роботи, Донцов відмежувався від українських політичних організацій і обмежився виключно публіцистичною працею.

Про зв'язки Донцова з членами начальної команди YBO та Є. Коновальцем та про спроби притягнути Донцова до співпраці з YBO говорить 3. Книш у своїй праці про УВО, відзначаючи, що ці спроби "не дали позитивного висліду, він не тільки ввесь час лишався поза її рамками, але й пізніше не

212

надто прихильно ставився до неї та до провідних у ній діячів" (151, 82). Про "особисті контакти з д-ром Дмитром Донцовим" згадує також А. Мельник, краєвий командант YBO, а по смер-ти Є. Коновальця голова Проводу Українських Націоналістів (ПУН).

"Ми часто, — пише він, — стрічалися й розмовляли в домівці "Червоної калини", бо в тому самому приміщенні була також редакція "Літературно-Наукового Вістника", що її вів д-р Донцов. Вже тоді можна було передбачити, що не буде в нас з ним плідної співпраці. Головні труднощі випливали з його оцінки тодішньої політичної ситуації. В розмовах відчувалося, що ані Начальна команда, ані Крайова команда УВО не тільки його не зобов'язують, але й не вважає він їх для себе авторитетами. Він тоді готовився видавати "Заграву", і тяжко було з ним договорюватися" (151, 81).2)

Ситуація не змінилася і після того, коли почала діяти OYH. Між тодішнім Проводом Українських Націоналістів, очоленим полк. Є. Коновальцем, і Донцовим відносини були досить напружені, незважаючи на намагання Коновальця притягнути Донцова до співпраці з OYH. Причиною цього було, на нашу думку, те, що провідний український націоналістичний актив 20-х років у своїй організаційній та політичній діяльності не узалежнював себе від того, що писав і пропонував Донцов. Більше того, українська націоналістична думка після закінчення світової війни та визвольних змагань кристалізувалася незалежно від Донцова на форумах ряду націоналістичних організацій, створених на початку 20-х років на українських землях за межами YPCP та на еміграції. Тоді появлялося декілька періодичних видань націоналістичного напрямку, які незалежно від журналів, редагованих Донцовим, дали чималий вклад у розвиток націоналістичної ідеоло

213

гії.3) Це продовжувалося і після створення ОУН, зокрема в 30-х роках, коли, крім офіційних видань ОУН, націоналістичний рух розвинув досить широку видавничу діяльність з метою поширити націоналістичні ідеї серед народних мас на західніх українських землях.4)

Про взаємини Донцова з Організацією Українських Націоналістів ширше написав В. Марганець, член Проводу Українських Націоналістів (ПУН) і один із співорганізаторів ОУН. У спогадах про "Українське підпілля" Марганець пише, що українські націоналісти 20-х років

"не були тільки пасивними споживачами, ані безкритич-ними наслідувачами думок і ідей, ширених Донцовим... Донцов не був для нас ніяким кумиром. Ми взагалі не мали ніяких кумирів. І не мали непорушних догм, за винятком одної, що оволоділа цілим нашим єством, — державна соборна Україна.  І ми думали, як її здійснити; ми дискутували, ми шукали. Одним з таких шукачів був для нас і Д. Донцов; і він міг так само в цьому чи іншому помилятися, як і інші" (72, 155-156). Такі ж погляди на Донцова та його творчість зустрічаємо в іншого члена ПУН Д. Андрієвського, який ще в 1928 p., займаючи на сторінках "Розбудови нації" становище до В. Липинського та Д. Донцова, писав:

"Ми намагалися синтезувати в нашій свідомості й погодити з життям питомі їм, незаперечні цінності; плід нових умов і вислідів протилежних впливів. Ми не могли вложитися у жадне з усталених ними ложбищ... Ми далекі від думки їх розвінчувати, але й не маємо наміру канонізувати їх завчасу" (150, 311).

213

Після Конференції Українських Націоналістів та після створення ПУН з рамени ПУН було зроблено спробу притягнути Донцова до активної співпраці в системі OYH. Йшлося тоді про те, як пише В. Мартинець, щоб

"припинити дальше неприродне існування двох "націоналізмів" — "донцовського" і організованого — і звести їх до спільного знаменника... Ми здавали собі справу, що притягнення Донцова до співпраці не буде легким ділом. Але трудність лежала не так у тому, що кожну людину тяжко зрушити з насидженого місця, як в одній характерній рисі Донцова: він добре почував себе в своїй самітності і, навпаки, незручно почувався в організації... Тому вирішено піти на якнайдальші поступки. Був плян витягнути Донцова закордон і віддати йому ідеологічну ре-ферентуру майбутньої націоналістичної організації та редакцію органу ПУН з залишенням йому повної автономії4 (72, 155-156).5) З цією метою відбулася зустріч В. Мартинця з Донцовим у Львові 15-го грудня 1927 р. Донцов, як інформує Мартинець, пропозиції ПУН не прийняв. Більше того, після створення OYH, він виступив на сторінках ЛНВістника з критикою ПУН, "Розбудови нації" та окремих членів ПУН. Дискусія з Донцовим не розгорнулася тільки тому, що Є. Коновалець і ПУН не вважали за доцільне входити в полеміку з Донцовим.

В 1934 р. Є. Коновалець відновив спробу встановити співпрацю з Донцовим, і навіть відбулася зустріч Донцова з

214

Коновальцем у Парижі, але з цих заходів нічого не вийшло, і Донцов залишився осторонь Організації Українських Націоналістів (138, 67).

Після розколу ОУН на початку другої світової війни Донцов почав проявляти симпатії до ОУН під керівництвом С. Бандерн, хоч, як і раніше, з самою Організацією не був пов'язаний.6) Провід ОУН(б) втримував зв'язки з Донцовим у час війни. У зв'язку з заплянованим III Надзвичайним Великим Збором ОУН(б), що відбувся в серпні 1943 року, Донцову надіслано для розгляду та завважень проект нової програми ОУН. Програмові тези Донцова керівні кола ОУН не взяли, однак, до уваги, враховуючи їхній характер та цілу тодішню ситуацію на українських землях.7) Тоді виявилися також суттєві розходження між Донцовим і ОУН(б) в ідеологічних питаннях, що знайшло свій відгомін щойно після війни у виступах Донцова проти програмових засад ОУН та писань її публіцистів, а рівночасно у формальному засудженні цих виступів з боку Проводу ОУН на українських землях (193).

Донцов ставився негативно до ОУН під проводом полк. А. Мельника. В Кракові, де Донцов короткий час перебував (1940 рік), були спроби з боку ОУН(м) встановити з ним зв'язок, але з цього нічого не вийшло. Звісно, заважило тут давнє негативне ставлення Донцова до деяких членів ПУН, які після розколу в ОУН залишилися при А. Мельникові, зокрема до Д. Андрієвського та В. Марганця. Донцов не був у добрих взаєминах також з А. Мельником. Коли ж після війни з боку публіцистів ОУН(м) розпочато гостру критику писань Донцо

214

ва, зокрема його ідеології "чинного націоналізму'', тоді остаточно зникли всі можливості для наладнання кращих взаємин. Донцов зі свого боку, у своїх писаннях підкреслював своє зневажливе наставлення до цієї організації, зараховуючи її до групи "опортуністичних" українських політичних партій.

Взаємини між 0YH(6) і Донцовим були кращі, хоч і тут він намагався зберегти повну незалежність. Як ми вже згадували, він не прийняв пропозиції 34 OYH редагувати газету, яка мала мати "партійний характер", вважаючи, що й OYH(6) "ідеологічно не стійка". Не дивлячись на таке ставлення Донцова, 34 OYH все ж подбали про потрібне мате-ріяльне забезпечення для нього та про перевидання ряду його давніших творів. Крім того, Донцов міг публікувати свої статті у газетах та журналах, які заступали позиції OYH(6).

Підтримки з боку керівництва 34 OYH для Д. Донцова не можна, однак, ототожнювати, що дехто й робить, з ідейною співзвучністю Донцова з OYH(6). Фактом є, що між членами OYH(6) є ще порівняно чи не найбільше людей (зокрема покоління 30-х років), які стоять на позиціях "чинного націоналізму", хоч у програмі Організації ці позиції не віддзеркалені.

Аж до 5-ої конференції 34 OYH в 1955 р. ні в яких офіційних документах OYH(6) не визначала свого ставлення до Д. Донцова та його ідеології. В постановах II Великого Збору ОУН(б) (квітень 1941), де говориться про початки організованого націоналізму, про діяльність YBO, діяльність націоналістичних груп 20-х роюв та про створення OYH, немає ніякої згадки про Донцова чи "чинний націоналізм", хоч є мова про М. Міхновського, як основоположника українського націоналістичного руху. III Надзвичайний Великий Збір OYH(6) (квітень 1943) вніс великі зміни в програму OYH, переводячи Організацію на демократичні позиції. Програмові тези Донцова, як ми згадували, не були взагалі взяті до уваги. В публікаціях OYH(6) на українських землях (40-ві роки і початок 50-х) не знаходимо ніяких відкликів до "чинного націоналізму" Донцова, що, з уваги на зміст цих публікацій, цілком зрозуміле. Немає також відклику до ідеології Донцова в ма-теріялах 1-4-ої конференцій 34 OYH.

215

Щойно в 1955 році, використовуючи 70-річчя з дня народження Донцова, 5-та конференція 34 OYH схвалила формальне привітання Донцову, відзначаючи його як "визначного ідеолога українського націоналізму й невтомного борця за духове відродження лицарського типу української людини" (137, 343). В тому ж дусі зредаговане привітання Донцову від 6-ої конференції 34 ОУН, де говориться, що "д-р Дмитро Донцов зайняв особливе місце у процесі формування української державницької думки, і коли українська нація в своєму політичному зростанні досягла теперішнього високого рівня, то це великою мірою заслуга ювілята" (152, 20). Це саме ствердив IV Великий Збір OYH(6) у 1968 р.

IV Великий Збір ОУН(б), незважаючи на переведену ревізію програми з 1943 р. (дещо змінену та доповнену на конференції OYH(6) на Україні в 1950 р.) і поширення її рядом елементів світоглядного порядку, яких не було в програмі з 1943 p., а які у якійсь мірі перекликаються з засадами "чинного націоналізму", — в політичних питаннях не відкинув досвіду та здобутків української політичної думки 40-х і 50-х років. Це, очевидно, має своє значення, бо свідчить, що програмова частина ідеології "чинного націоналізму", зокрема, методи й форми соціяльної й політичної організації нації, не знайшла практичного застосування. Таким чином, розрив українського націоналістичного руху, репрезентованого всіми фракціями ОУН, з іделогією "чинного націоналізму", що стався в роки другої світової війни, треба вважати за остаточний без уваги на менші чи більші перехідні хитання та наявні тенденції серед деяких людей повернутися до цієї ідеології. Практика 40-х і 50-х років на Україні, зокрема сучасний розвиток політичної, соціяльної та економічної думки на українських землях та в цілому світі, вказують, що перспективи українського націоналізму лежать в цілком іншій площині. Творчість українського молодого покоління 60-х і на початку 70-х років виявляє визрівання нової політичної філософії, яку ми окреслили б за Жаком Марітеном — філософією гуманізму й свободи. Ця філософія за своїм змістом є запереченням філософії авторитаризму, імперіялізму, насилля та антигуманізму, тобто всіх тих елементів, які Донцов поклав

215

у підстави свого "чинного націоналізму" у 20-х і 30-х роках.

Все таки, намагання нав'язувати ідеологічно-світоглядні питання до засад "чинного націоналізму" не перериваються, але ці тенденції не виходять поза те покоління українських націоналістів, яке політично виявило себе у 30-х роках.8) Дискусія, що розвинулася у зв'язку з цими тенденціями, дала поштовх до того, що керівництво ОУН(б) опублікувало офіційне становище до спірних питань, стверджуючи, що "постанови великих зборів зобов'язують OYH, а не погляди окремих авторів, незалежно від того, чи вони на чужині, чи на Україні; чи вони видатні, чи менше видатні. І найвидатніші автори можуть помилятися" (154, 2). Треба, однак, відзначити, що ані окремі конференції 34 OYH, ні IV Великий Збір ОУН(б) на еміграції, не зайняли формально становища до постанов Проводу ОУН(б) на українських землях з жовтня 1949 р. та липня 1950 р. щодо ідеологічних та світоглядних питань, а до критики писань Донцова зокрема. Не зайнято також становища до того факту, що Провід ОУН(б) на українських землях схвалив ці засади ідеологічного порядку, що їх з'ясовували у своїх писаннях такі крайові автори, як П. Полтава та О. Горновий, відкидаючи критику Донцова. На основі схвалюваних відмінних напрямних у питаннях ідеології можна тільки припускати, що згадані постанови діючого ще тоді на українських землях Проводу ОУН(б) фактично відкинено, без винесення формального рішення.9)

216

Як бачимо, відносини між Донцовим та OYH від самого початку діяльности цієї організації завжди були особливого характеру: це була не афіліяція, а ідейна близькість. Y розвитку української політичної думки, а перш за все української націоналістичної думки, ідеологія "чинного націоналізму" з уваги на специфічність ситуації на Україні в 20-х і 30-х роках відіграла важливу історичну ролю. Будь-яка ідеологія перестає бути конструктивним чинником в суспільному житті, коли вона або вичерпає всі можливості для свого внутрішнього розвитку, або дійсність і об'єктивні умови зміняться в такій мірі, що засади даної ідеології не можуть мати ніякого практичного застосування.

Y такій позиції, на нашу думку, опинилася ідеологія "чинного націоналізму" Донцова тепер, і це передрішує її місце в нових обставинах, тим більше, що вона не дає сьогодні потрібної відповіді на питання: "що далі" і "як далі". Всі намагання втиснути українське життя в її рамки на сучасному етапі можуть мати тільки негативні наслідки для дальшого духовного розвитку українського народу.

Нова доба вимагає нових думок і концепцій, нових тактичних засобів і нової стратегії. Із скарбниці минулого можна брати тільки те, що в новій дійсності є позитивним і стимулюючим. Y цій аналізі засад "чинного націоналізму" ми намагалися вказати на ті позитивні елементи, які навіть у зміненому політично-соціяльному контексті зберегли своє значення і можуть знайти відповідне застосування. Як суцільна система, ідеологія "чинного націоналізму" включно з проекцією політичної й соціяльної організації нації — в сучасних умовах та на сучасному рівні розвитку українського народу не може забезпечити український націоналістичний рух такою необхідною ідейною базою, щоб, опершись на неї, він міг стати конструктивним чинником на шляху організації сил українського народу в його змаганнях за політичну незалежність і державну самостійність.

Все це усвідомляли собі провідні діячі українських націоналістичних організацій вже у 40-х роках та поробили з цього потрібні висновки. Дальший розвиток ситуації аж до сьогодні підтвердив, що зроблені тоді висновки були правильними.

888



ДЖЕРЕЛА

1. Донцов, Д. Хрестом і мечем (Торонто, Ліґа Визволення України, 1967)

2. Малавюк, Є. Книга спостережень (Торонто, В-во Гомін України, 1966), т. 2.

3. Гермайзе, О. Дух декабристів і українство (УКРАЇНА, кн. 6, 1925)

4. Рибаков, І. 1825-й рік на Україні (УКРАЇНА, кн. 6, 1925)

5. Охримович, Ю. Розвиток української національно-політичної думки (Ню Иорк, В-во Чарторийських, 1965)

6. Шевчук, С. Пора сказати правду про наші визвольні змагання добитися волі для галицької землі 1918-1939 (Торонто, 1965)

7. Іванова, Р. П. Михайло Драгоманов у суспільно-політичному русі Росії та України (Київ, В-во Київського університету, 1971)

8. Крнп'якевич, І. Історія України (Мюнхен, 1949)

9. Жученко, В. С. Соціяльно-економічна програма революційного народництва на Україні (Київ, В-во Київського університету, 1969)

10. Франко, І. Суспільно-політичні погляди Драгоманова (ЛНВ, кн. 8, 1906)

11. Лукаренко, В. Л. Світогляд М. П. Драгоманова (Київ, В-во Наукова думка, 1965)

12. Донцов, Д. Сучасне політичне положення нації і наші завдання (Львів, Молода Україна, 1913)

13. Донцов, Д. Підстави нашої політики (Відень, 1921)

14. Мухин, М. Більше світла, М. П. Драгоманов (1841-1895) на тлі своєї доби (Чернівці, Бібліотека Самостійної думки, 1936)

15. Чикаленко, Є. Щоденник 1907-1917 (Львів, Видавнича спілка Червона калина, 1931)

16. Садовський, В. Від українофільства до політики (ЛНВ, т. 86, кн. З, 1925)

17. Лотоцький, О. Сторінки минулого (Варшава, Український Науковий Інститут, 1932-39), 4 т.

18. Грушевський, М. На українські теми (ЛНВ, т. 37, 1907)

19. Грушевський, М. На українські теми (ЛНВ, т. 38, 1907).

20. Донцов, Д. Рік 1918, Київ (Торонто, В-во Гомін України, 1954)

21. Донцов, Д. Новий наступ На націоналізм (ГОМІН УКРАЇНИ, ч. 6, 1969)

22. Донцов, Д. Націоналізм (Львів, В-во Нове життя, 1926)

23  Міхновський, М. Справа української інтелігенції в програмі УНП (П. Мірчук, Микола Міхновський, Філядельфія, 1960)

219

24. Дорошенко, В. Українська Студентська Громада у Москві 1898-1905 pp. (З минулого, Варшава, Український Науковий Інститут, 1939, т. 2)

25. Дорошенко, Д. Із моїх споминів про Українську Студентську Громаду в Петербурзі в 1902-1905 роках (3 минулого, Варшава, Український Науковий Інститут, 1939, т. 2)

26. Донцов, Д. Пам'яті В. В. Радзимовської (ВІСНИК, Ню Иорк, р. 10, ч. 2, 1956)

27. Садовський, В. Студентське життя у Києві в 1904-1909 роках (3 минулого, Варшава, Український Науковий Інститут, 1939, т. 2)

28. НАШ ГОЛОС, Львів, ч. 1-10, 1910-11.

29. Феденко, П. Український рух у 20 столітті (Лондон, В-во Наше слово, 1959)

30. Петлюра, С. Листи до Дм. Донцова (ЛНВ, т. 107, 1931, кн. 12)

31. Петлюра, С. Листи до Дм. Донцова (ЛНВ, т. 107, 1931, кн. 11)

32. Донцов, Д. Школа а релігія (Львів, Український Студентський Союз, 1910)

33. Донцов, Д. Дурман соціялізму (Львів, 1936)

34. Донцов, Д. Енгельс, Маркс і Ляссаль про "неісторичні нації" (ЛНВ, т. 65, 1914, кн. 2-3)

35. Шморгун, IX М. Карл Маркс і Україна (Київ, 1968)

36. Сокуренко, В. Г. Демократические учение о государстве и праве на Украине во второй половине ХГХ века (Львов, Издательство Львов-ского Университета, 1966)

37. Донцов, Д. Модерне москвофільство. Russica, розвідки і статті (Львів, Накладом Вид. спілки "Діла", 1913)

38. Залізняк, М. Про "Модерне москвофільство" (ЛНВ, т. 64, 1913, кн. П)

39. Саліковський, О. Дм. Донцов: Модерне москвофільство (УКРАИН-СКАЯ ЖИЗНЬ, но. 1, 1913)

40. Милюков, IL М. (Заявленіе...) Государственная дума. Стенографи-ческіе отчетьі. Часть П. Четвертьгй созьів. Зас. 40, 19 февраля, 1914 г.

41. Ленин, В. И. О праве нации на самоопределение (Сочинения. Изд. 4, Москва, 1948, т. 20)

42. Лнповченко, М. Проти великодержавної зарозумілості та національної обмеженості. Соціалістична дійсність і націоналістичні вигадки (Київ, В-во політ, літ. України, 1968)

43. Равич-Черкаський, М. Ленін і національне питання (ЧЕРВОНИЙ ШЛЯХ, ч. 4-5, 1924)

44. Христюк, П. Українська революція, розвідки і матеріали (Відень, 1921), кн. 1-3.

45. Донцов, Д. Емігрантські шашелі і націоналізм (ВІСНИК, Ню Иорк, ч. 8, 1965)

т

46. Донцов, Д Емігрантські і совєтські марксисти проти націоналізму (ВІСНИК, Ню Иорк, ч. З, 1966)

47. Донцов, Д. Незримі скрижалі Кобзаря (Торонто, В-во Гомін України, 1961)

48. Винниченко, В. Заповіт борцям за визволення (ВІЛЬНА УКРАЇНА, збірник, ч. 1, 1954)

49. Дорошенко, Д. Мої спомини про недавнє-минуле, 1914-1918 (Львів, В-во Червона калина, 1923), ч. 1-4.

50. ВІСТНИК СОЮЗА ВИЗВОЛЕННЯ УКРАЇНИ, Відень, 4 т., ч. 1-183, 1914-1917.

51. Скоропис-Иолтуховський, О. Мої "злочини" (ХЛІБОРОБСЬКА УКРАЇНА, збірник 2-4, 1920-21, кн. 2)

52. Чернецький, А. Спомини з мого життя (Лондон, В-во Наше слово, 1964)

53. Роздольський, Р. До історії "Союзу Визволення України" (УКРАЇНСЬКИЙ САМОСТІЙНИК, ч. 137-142, 1969)

54. Ковалевський, М. При джерелах боротьби (Інсбрук, 1960)

55. Соловей, Д. У справі оцінки акту державного перевороту 29 квітня 1918 року (ВІЛЬНА УКРАЇНА, збірник ч. 21, 1959)

56. Винниченко, В. Відродження нації (Відень, В-во Дзвін, 1920), т. 3.

57. Скоропадський, П. Зі споминів (ХЛІБОРОБСЬКА УКРАЇНА, кн. 5, 1924-25)

58. Шемет, С. До історії Української Демократично-Хліборобської Партії (ХЛІБОРОБСЬКА УКРАЇНА, збірник 1, 1920)

59. Дорошенко, Д. Замітки до історії 1918 року (ХЛІБОРОБСЬКА УКРАЇНА, збірник 5-6, 1921)

60. Липинський, В. Листи до братів-хліборобів (Відень, 1926)

61. Коновалець, Є. Причинки до історії української революції. 2-е вид. (н. м., В-во Організації Українських Націоналістів, 1948)

62. Дорошенко, В. Мої взаємини з проф. Д. Дорошенком (СВОБОДА, Джерзі Сіті, 26. 4. 1952)

63. ВІСТІ Всеукраїнського ЦВК Робітничих і Червоноармійських Депутатів, Харків, 18. 8. 1922.

64. Назарук, О. Націоналізм Донцова й інші мишуґізми (Львів, Бібліотека Української Народньої Обнови, 1934)

65. Липа, Ю. Призначення України, 2-е вид. (Ню Иорк, В-во Говерля, 1953)

66. Донцов, Д. Дві літератури нашої доби. 2-е вид.  (Торонто, В-во Гомін України, 1958)

67. Донцов, Д. Туга за героїчним (Лондон, В-во СУМ, 1953)

68. Донцов, Д. Підстави нашої політики. 2-е вид. (Ню Иорк, В-во ООЧСУ, 1957)

69. Мазепа, І. Україна в огні й бурі революції (н. м. В-во Прометей, н. д.), т. 3.

70. Коберський, К. (К. Пушкар). "Націоналізм", критика фраз (Львів, В-во Громада, 1933)

221

71. CMEHA BEX, ч. 1, 1921.

72. Марганець, В. Українське підпілля від УВО до ОУН (н. м., 1949)

73. Бжеський, Р. Текст уривків "Підстав нашої політики" Донцова, що не дісталися до другого видання книги (н. д.)

74. Мазепа, І. Большевизм і окупація України (Львів, Накладом М. Ганкевича, 1922)

75. Донцов, Д. Єдинофронтова метушня (ЛНВ, т. 85, кн. 11, 1924)

76. ЗАГРАВА, Львів, ч. 1-18, 1923.

77. Мусоліні, Б. Доктрина фашизму (Львів, 1937)

78. Шевельов, Ю. (Ю. Шерех) Думки про течії (н. д. 1949)

79. ЛІТЕРАТУРНО-НАУКОВИЙ ВІСТНИК, т. 76, кн. 1, 1922.

80. Дорошенко, В. Літературно-Науковий Вістник (ЛНВ, т. 32, кн. 1 (на чужині), 1948)

81. Донцов, Д. Велика павза (ЛНВ, т. 77, кн. 2, 1923)

82. Донцов, Д. Три роки відновленого Л.Н.Вістника (ЛНВ, т. 87, кн. 7-8, 1925)

83. Донцов, Д. Згода в сімействі (ВІСТНИК, т. 4, кн. 7-8, 1936)

84. Донцов, Д. Росія чи Европа (ЛНВ, т. 98, кн. 1, 1929)

85. Літературно-Науковий Вістник 1929 року (ТРИЗУБ, р. 6, ч. 16-17, 1930)

86. Наріжний, О. Відповідь "Тризубові" (ЛНВ, т. 102, кн. 6, 1930)

87. Донцов, Д. Post scriptum (ЛНВ, т. 103, кн. 12, 1930)

88. Поліщук, В. Пульс епохи (Харків, Державне в-во України, 1927)

89. Донцов, Д. Невільники доктрини (ЛНВ, т. 97, кн. 9, 1928)

90. Лист до редакції (ЛШТТЯ І РЕВОЛЮЦІЯ, ч. 12, 1928)

91. Бойко, Ю. На головній магістралі (н. м., 1951)

92. Ган, О. Трагедія Миколи Хвильового (н. м., В-во Прометей, н. д.)

93. Гармаш, Р. Трагедія М. Хвильового, трагедія нашого покоління (н. м. В-во Українська критична думка, 1948)

94. Гікавий, М. Пробудник національної совісти (ШЛЯХ ПЕРЕМОГИ, 25.8. 1963)

95. Ленкавський, С. Філософічні підстави "Націоналізму" Донцова. (РОЗБУДОВА НАЦП, p. 1, ч. 7-8, 1928)

96. Васькович,   Г.   Національна  ідеологія  Донцова   (ВИЗВОЛЬНИЙ ШЛЯХ, т. 9, кн. 2, 1956)

97. Войко, Ю. Основи українського націоналізму (н. м., 1951)

98. Єндик, Р. Дмитро Донцов, ідеолог українського націоналізму (Мюнхен, Українське видавництво, 1955)

99. Василенко, В. О. Цінність і оцінка (Київ, В-во Наукова думка, 1964)

100. Крупницький, Б. Основні проблеми історії України (Мюнхен, Український Вільний Університет, 1955)

101. Княжннський, А Дух нації, соціологічно-етнопсихологічна студія (Ню Иорк, Наукове Товариство ім. Шевченка, 1959)

102. Донцов, Д. 1937 (ВІСТНИК, т. 5, кн. 1, 1937)

103. Донцов, Д. Bellua sine capite (ЛНВ, т. 77, кн. 1, 1923)

104. Островерха, М. Мусоліні, людина й чин (Львів, Книгозбірня Вістника, 1934)

105. Горович, Б. Націоналізм в Бельгії, Лев Деґрель (Львів, Книгозбіня Вістника, 1937)

106. Донцов, Д. Березень 1939 (ВІСТНИК, т. 7, кн. 6, 1939)

107. Донцов, Д. Перед розвалом імперії (ВІСТНИК, т. 6, кн. 2, 1938)

108. Донцов, Д. Пушкінська ділема (ВІСТНИК, т. 7, кн. 6, 1939)

109. Донцов, Д. Загадка Ш-ої імперії (ВІСТНИК, т. 7, кн. 5, 1939)

110. Донцов, Д. Єрихонський комплекс (ВІСТНИК, т. 7, кн. 5, 1939)

111. Донцов, Д. Трагедія Срібної землі (ВІСТНИК, т. 7, кн. 6, 1939)

112. Рудко, В. (Лісовий). Розлам в ОУН (н. м., 1949)

113. Донцов, Д. Пансько-мужицький центавр і неомонархізм (ЛНВ, т. 86, кн. 4, 1926)

114. Донцов, Д. Тарґовіца чи Полтава? (ЛНВ, т. 88, кн. 10, 1926)

115. Добрянський, М. (М. Лагодівський) Дмитро Донцов (ПРОБЛЕМИ, липень 1947)

116. Залозецький, В. Наполеонізм чн неомонархізм (ЛНВ, т. 88, кн. 10, 1926)

117. Донцов, Д. Дух нашої давнини (Прага, В-во Ю. Тищенка, 1944)

118. Донцов, Д. Агонія одної доктрини (ЛНВ, т. 83, кн. 1, 1924)

119. Донцов, Д. Партія чи орден (Львів, В-во Вістника, 1938)

120. Донцов, Д. Московська отрута (Торонто, Спілка Визволення України, 1955)

121. Донцов, Д. Маса і провід. Кількість чн якість (Львів, Книгозбірня Вістника, 1939)

122. Онацький, Є. По похилій площі: записки журналіста і дипломата (Мюхен, В-во Дніпрова хвиля, 1969), ч. 2.

123. Окіншевич, Л. Лекції з історії українського права (Мюнхен, Український Вільний Університет, 1947)

124. Грушевський, М. Історія України-Руси, 2-е вид. (Ню Иорк, В-во ІСниічхагілка, 1954-1957), 10 т.

125. Стецько, Я. ЗО червня 1941 (Торонто, Ліґа Визволення України, 1967)

126. Мазепа, І. Підстави нашого відродження (н. м., Прометей, 1948), т. 2. Ї27.  Ортеґа-і-Гассет. Бунт мас. Переклад з еспанського (Ню Иорк, Видання ООЧСУ, 1965)

128. Старосольський, В. Політичне право (Реґенсбурґ, УТГТ, 1950)

129. Щербаківський, В. Формація української нації (Ню Иорк, 1958) 330.  Гермайзе, О. Противоенні проклямації часів світової війни (УКРАЇНА, кн. З, 1924)

131. Барвінський, О. Образки з громадського і письменського розвитку русинів (Львів, Оренштайн, 1912-13), 2 т.

132. Донцов, Д. Демаскування шашель (Мюнхен, 1949)

133. Любченко,  М.  Чотири  роки  української   еміграції   (ЧЕРВОНИЙ ШЛЯХ, ч. 2, 1923)

222

134. Полтава, П. Збірник підпільних писань (Мюнхен, В-во Український самостійник, 1959)

135. Шанковський, Л. Похідні групи ОУН (Мюнхен, В-во Український самостійник, 1958)

136. Гайвас, Я. Коли кінчалася епоха (Чікаґо, Українсько-американська видавнича спілка, 1964)

137. ОУН в світлі постанов великих зборів, конференцій та інших документів 1929-1955 (Мюнхен, Бібліотека Українського Націоналіста, 1955)

138. Організація Українських Націоналістів 1929-1954 (Париж, Перша Українська Друкарня у Франції, 1955)

139. Дяків, О. (Горновий). Ідея і чин. Твори (Торонто, Т-во кол. Вояків УПА, 1968)

140. Організація Українських Націоналістів. Програма затверджена на Ш-му Великому Зборі Українських Націоналістів 30-го серпня 1943 року (н.м., Накладом ОУН, 1947)

141. Ребет, Л. Світла і тіні ОУН (Мюнхен, В-во Український самостійник, 1964)

142. Чорновіл, В. Лихо з розуму (Париж, Перша Українська Друкарня у Франції, 1967)

143. Дзюба, І. Інтернаціоналізм чи русифікація? (Мюнхен, В-во Сучасність, 1968)

144. Широке море України; документи Самвидаву з України (Париж, В-во Смолоскип, 1972)

145. Наріжний, С. Українська еміграція (Прага, В-во Ю. Тищенка, 1942)

146. Липа, Ю. Українська доба (Варшава, В-во Народній стяг, 1936)

147. Винар, Л. Ідеологія Д. Донцова (РОЗБУДОВА ДЕРЖАВИ, р. З, ч. 1, 1951)

148. Білинський, А. Світ і ми (Мюнхен, В-во Орлик, 1963)

149. Марганець, В. Ідеологія організованого й т. зв. волевого націоналізму (Вінніпег, В-во Новий Шлях, 1954)

150. Андрієвський, Д. Моя відповідь (РОЗБУДОВА НАЦП, p. 1, ч. 9, 1928)

151. Книш, 3. Власним руслом: Українська Військова Організація (Торонто, Срібна Сурма, 1966)

152. Організація Українських Націоналістів. Закордонні Частини. Шоста конференція (н.м, 1964)

153. Мірчук, П. Хто і проти якого націоналізму почав "новий наступ?" (ШЛЯХ ПЕРЕМОГИ, 27 квітня 1969)

154. Великий Збір зобов'язує (ШЛЯХ ПЕРЕМОГИ, 1 червня 1969)

155. Донцов, Д. До міст (Історичний календар-альманах "Червоної калини" на 1930 рік, Львів, В-во Червона калина, 1929).

156. Донцов, Д. Поетка українського рісорджімента: Леся Українка (Львів, В-во Донцових, 1922)

223

157. Нарис історії філософії на Україні (Київ, В-во Наукова думка, 1966)

158. Євдокименко, В. Ю. Критика ідейних основ українського буржуазного націоналізму. 2-е вид. (Київ, В-во Наукова думка, 1968)

159. Донцов, Д. Наша політична думка і стрілецтво (Календар "Червоної калини" на 1924 рік, Львів, В-во Червона калина, 1923)

160. Донцов, Д. Новий революційний фактор і соціяль-демократія (НАШ ГОЛОС, p. 1, ч. 2, 1910)

162. Донцов, Д. Праве українство (НАШ ГОЛОС, р. 2, ч. З, 1911)

163. Донцов, Д. Українське питання і російська соціяль-демократія (НАШ ГОЛОС, р. 2, ч. 4, 1911)

164. Донцов, Д. Шевченко і патріоти (НАШ ГОЛОС, р. 2, ч. 5, 1911)

165. Донцов, Д. 1906 рік у Києві (НАШ ГОЛОС, р. 2, ч. 6-8, 1911)

166. Донцов, Д. Наша Дума (НАШ ГОЛОС, р. 2, ч. 6-8, 1911)

167. Донцов, Д. Національні гермафродити (НАШ ГОЛОС, р. 2, ч. 9-10, 1911)

168. Романов, Б. А. Люди и нравьі древней Руси. Изд. 2 (Москва, Изд-во Наука, 1966)

169. Юркевич, Л. (Л. Рибалка). Російські соціял-демократи і національне питання. Переклад з російського (Мюнхен, Сучасність, 1969)

170. Донцов, Д. На марґінесі нового пакту (ВІСТНИК, т. 7, кн. 9, 1939)

171. Рудницький, М. Мученик непримиренних ідеалів Станіслав Бжозовський (МИ, кн. З, 1934)

172. Яворський, М. Історія України в стислому нарисі (Харків, Державне Вид-во України, 1928)

173. Мірчук, П. Міхновський апостол української державности (Філя-дельфія, Т-во Української Студіюючої Молоді ім. М. Міхновського, 1960)

174. Донцов, Д. На черзі: до питання про нашу національну політику (ПРАЦЯ, p. 1, ч. 2-3, 1910)

175. Донцов, Д. Політичний момент в Росії і завдання соціял-демократії (ПРАЦЯ, p. 1, ч. 1, 1909)

176. "Вістник" й ідеологія Д. Донцова (ДЗВОНИ, Львів, ч. 3-5, 1933)

177. Будівництво Радянської України. Збірник вип. КХарків, Державне В-во України, 1928)

178. Любченко, М. Далі шляхами розкладу: українська еміграція в 1923 р. (ЧЕРВОНИЙ ШЛЯХ, ч. 1-2, 1924)

179. Николишин, С. Культурна політика большевиків і український культурний процес (н. м., 1947)

180. Николишин, С. Націоналізм у літературі СУЗ (НА СЛУЛСБІ НАТТДЇ. АЛЬМАНАХ, Париж, 1938)

181. Чубатий, М. Огляд історії українського права (Мюнхен, Український Вільний Університет, 1947), 2 т.

182. Греков, Б. Д. Феодальньїе отношения в Киевском государстве (Москва, Изд-во Академии наук СССР, 1935)

224

183. Багряний, І. Національна ідея і "націоналізм". (НАША БОРОТЬБА, ч. 2, 1946)

184. Юрченко, О. Шві з УСДРП (ВІТЧИЗНА, ч. 10, 1970)

185. Донцов, Д. Де шукати наших традицій. 2-е вид. (Львів, Українське Видавництво, 1941)

186. Любченко, А. Щоденник (Торонто, В-во Нові дні, 1951)

187. Організація Українських Націоналістів. Четвертий великий збір Організації Українських Націоналістів: постанови (н.м., 1969), т. 1.

188. Мірчук, П. Нарис історії Організації Українських Націоналістів 1929-1939. За редакцією С. Ленкавського (Мюнхен, Українське В-во, 1968)

189. Крип'якевич, І., М. Голубець, Д., Дорошенко, Я. Пастернак. Велика історія України (Вінніпег, В-во І. Тиктора, 1948)

190. Стахів, М. Наша тактика: відповідь на найважніші питання (Львів, Громадський голос, 1936)

191. Левинський, В. Ідеолог українського фашизму: замітки до ідеології Дмитра Донцова (Львів, Громадський голос, 1936)

192. Роз'яснення Проводу ОУН на українських землях щодо деяких ідеологічних, програмових і політичних питань (УКРАЇНСЬКИЙ САМОСТІЙНИК, ч. 45, 1950)

193. Становище Проводу ОУН на українських землях до різних спірних питань за кордоном (УКРАЇНСЬКИЙ САМОСТІЙНИК, ч. 13, 1954)

194. Драгоманов, М. Листи до І. Франка і інших (Львів, Накл. Україн-сько-Руської Видавничої Спілки, 1906-1908), 2 т.

195. Драгоманов, М. Вибрані твори: збірка політичних творів з примітками (Прага, Український Соціологічний Інститут, 1937)

196. Донцов, Д. Патріотизм (Львів, Книгозбірня Вістника, 1936)

197. Лисяк-Рудницький, І. Інтелектуальні початки нової України. (УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРНА ГАЗЕТА Р- 5, ч. 2, 5-6, 1959)

198. Білас, Л. Криза нашого образу історії (УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРНА ГАЗЕТА, р. З, ч. 9-12, 1957; р. 4, ч. 1, 1958)

199. Жук, А. Як народилася РУП (УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРНА ГАЗЕТА, р. 6, ч. 5, 1960)

200. Драгоманов, М. Літературно-публіцистичні праці (Київ, В-во Наукова думка, 1970). 2 т.

201. Безпальчий, В. Ф. Світогляд на буденному і теоретичному рівнях відображення (Філософська думка, Київ, но. 6. 1970)

202. Донцов, Д. Українська державна думка і Европа (Львів, В-ня Всесвітньої бібліотеки, 1918)

203. Вассиян, Ю. До головних засад націоналізму (РОЗБУДОВА НАЩЇ, p. 1, ч. 2, 1928)

204. Бурнатович, О. Українська ідеологія революційної доби (Львів, Накл. Українського прапора, 1922)

225

205. Тудор, С. (псевд.) Bellua sine caplte: "Літературно-науковий вістник", Львів, січень-червень 1931 р. (Твори, Київ, В-во Академії наук Української РСР, 1962). т. 2.

206. Програма демократичного руху Радянського Союзу (Новий Ульм, В-во Українські вісті, 1970)

207. Липинський, В. Україна на переломі 1657-1659: замітки до історії українського державного будівництва в ХуП-ім столітті. 2-е вид. (Ню Иорк, В-во Булава, 1954)

208. Донцов, Д. Кардинал Мерсіє, слуга Божий й нації. 2-е вид. (Торонто, В-во Мета, 1956)

209. Мотузка, М. Українська контрреволюційна еміграція (Харків, Державне в-во України, 1928)

210. Крушельницький, А Два націоналізми (НОВІ ШЛЯХИ, т. 8, 1930)

211. Крушельницький, А. Західньо-українське політичне життя (НОВІ ШЛЯХИ, т. 9, 1930)

212. Грушевський, М. Украинскій вопрось: статьі (Москва, Т-во Родная Реч, 1917)

213. Винниченко, В. Поворот на Україну (Львів, Накл. Вільна громада, 1926)

214. Шаповал, М. Щоденник від 22 лютого 1919 до 22 лютого 1932 (Ню Иорк, Українська Громада, 1958). 2 т.

215. Організація Українських Націоналістів. Україна спільне добро всіх її громадян: матеріяли \П Великого збору українських націоналістів (Париж, Українське в-во Смолоскип, 1971)

216. УКРАЇНСЬКИЙ ВІСНИК, вип. 1-2, січень 1970 — травень 1970 (Париж, Українське в-во Смолоскип, 1971)

217. Крупницький, Б. Історіознавчі проблеми історії України: збірник статтей (Мюнхен, Український Вільний Університет, 1959)

218. Чижевський, Д. В. Липинський як філософ історії (БАТЬКІВЩИНА, ч. 10-11, 1971)

219. Шлемкевич, М. 1917-20 роки й українське суспільство (СУЧАСНІСТЬ, р. 11, ч. 5, 1971)

220. Бочковський, О. І. Наука про націю та її життя. 2-е вид. (Ню Иорк, В-во Говерля, 1958)

221. Старосольський, В. Теорія нації (Львів, 1922)

222. Лоський, К. Дм. Донцов. Енгельс, Маркс і Ляссаль про неісторичні нації (КНИГАР, р. 2, ч. 15, 1918)

223. Лавріненко, Ю. Українська соціял-демократична група (група УСД) і Е лідер Леся Українка (СУЧАСНІСТЬ, ч. 5-6, 1971)

224. Донцов, Д. За яку революцію (Торонто, Ліга Визволення України, 1957)

225. Донцов, Д. Націоналізм. 3-тє вид. справлене автором (Лондон, Українська Видавнича Спілка, 1966)

226. Бачинський, Є. Рік 1917: початок другої революції в Росії, як вона

398

відбилася серед українців у Швайцарії (ВИЗВОЛЬНИЙ ШЛЯХ, р. 11, кн. 10-12, 1958; р. 12, кн. 1-2, 1959)

227. Донцов, Д. Дух нашої давнини. 2-е вид. (Мюнхен, Заходами прихильників автора, 1951)

228. Сергієнко, Г. Я Суспільно-політичний рух на Україні після повстання декабристів 1826-1850 (Київ, В-во Наукова думка, 1971)

229. Донцов, Д. Правда прадідів великих (Філадельфія, В-во ООЧСУ, 1952)

230. Косач-Кривинюк, О. Леся Українка: хроніка життя і творчости (Ню Иорк, В-во УВАН у ЗСА, 1970)

231. Дорошенко, Д. З історії української політичної думки за часів світової війни (Прага, 1936)

232. Донцов, Д. Демонократи Заходу, Москва і наші прогресисти проти націоналізму (КЛИЧ НАЩЇ, p. 1, ч. 2, 1971)

233. Бачинський, Ю. Україна irredenta. 3-є вид. з передмовою В. Дорошенка (Берлін, В-во Української молоді, 1924)

234. Маланюк, Є. Донцов, Д. Рік 1918, Київ (КИЇВ, ч. 2, 1954)

235. Пундик, Ю. Український націоналізм (Париж, Націоналістичне в-во в Европі, 1966)

236. Міхновський, М. Самостійна Україна. Післяслово О. Скорописа-Иолтуховського (Венцляр, Видання Союзу Визволення України, 1917)

237. Донцов, Д. Історія розвитку української державної ідеї (Винниця, Видавниче т-во "Просвіта", 1917)

238. Лисяк-Рудницький, І. В обороні інтелекту (СУЧАСНІСТЬ, р. 11, чч. 5-6, 1971)

239. Янів, В. Протиставлення Сходу й Заходу з психічного погляду (ВИЗВОЛЬНИЙ ШЛЯХ, р. 6, ч. 6-7, 1953)

240. Янів, В. Проблеми психологічного окциденту України (ВИЗВОЛЬНИЙ ШЛЯХ, р. 18, кн. 10, 1965)

241. Ребет, Л. Теорія нації (Мюнхен, В-во Сучасність, 1955)

242. Юшков, В. С. История государства и права СССР (Москва, Гос. изд.-во юрид. лит-рьі, 1960), т. 1.

243. Донцов, Д. Що таке нація? (ВІСТНИК, р. 5, кн. 5, 1937)

244. Савчук, К. Ідеолог українського аристократизму (ФЕШКС, р. 10, ч. 12, 1964)

** *

301. Lasswell, Н, Poiitics: who gets what, when, how (Cleveland, World Publishing Co., 1961)

302. Masaryk, Tho. The spirit of Russia: studies in history, literature and philosophy, 2nd ed. (New York, Macmillan, 1955), 2 v.

303. Berdyaev, N. The origins of Russian communism. Transl. from Russian (London, Geoffrey Bles, 1949)

304. Kohn, H. (ed.) The mind of modern Russia (New York, Harper & Row, 1962)

226

305. Zdziechowski, M. Widmo przyszlosci: szkice historyczno-publicystyczne (Wilno, 1939)

306. Kaufmann, W. Nietzsche:  philosopher, psychologist, antichrist (Cleveland, World Publishing Co., 1966)

307. Nolte, E. Three faces of fascism:     Action Francaise,  Italian fascism. National Socialism. Transl. from German (New York, New American Library, 1965)

308. Hoffding, H. A history of modern philosophy. Transl. from German (New York, Dover Publications, 1955), v. 2.

309. Hegel, G. W. F. The philosophy of history. Transl. from German (New York, Dover publications, 1956)

310. Ortega у Gasset, J. Man and people. Transi. from Spanish (New York, Norton, 1957)

311. Marltain, J. The social and political philosophy:  selected readings (Garden City, Doubleday, 1965)

312. Le Bon, G. The crowd, a study of the popular mind. Transl. from French (New York, Vikingi Press, 1960)

313. Lassweli, H. and D. Lerner. World revolutionary elites; studies in coercive ideological movements (Cambridge, Mass., MIT, 1965)

314. Kirkpatrick, I. Mussolini, a study in power (New York, Avon Books, 1968)

315. Shirer, ,W. L. The rise and fall of the Third Reich (New York, Fawcett Publications, 1968)

316. Kohn, H. Political ideologies of the twentieth century. 3rd ed. rev. (New York, Harper, 1969)

317. Arendt, H. Origins of totalitarianism (New York, Harcourt, Braca & World, 1968)

318. Friedrich, C. J. (ed.) Totalitarianism (New York. Grosset & Dunlap, 1964)

319. Copleston, F. A history of philosophy (Garden City, Image Books, 1965), v. 7, pt. 2.

320. Mosca, G. The ruling class. Transl. from Italian (New York, McGraw-Hili, 1939)

321. Meisel, J. H. The myth of the ruling class: Gaetano Mosca and the "elite" (Ann Arbor, University of Michigan Press, 1962)

322. DeGre, G. Freedom and social structure. In American Sociological Review, October, 1946.

323. Lipset/S. M. Political man: the social basis of politics (New York, Doubleday, 1963)

324. Mills, C. W. The power elite (New York, Oxford University Press, 1963)

325. Bottomore, T. B. Elites and society (Harmondsworth, Penquin Books, 1964)

326. Guenther, H. F. K. Kleine Rassenkunde des deutschen Volkes (Muenchen, 1929)

327. Clauss, L. F. Die nordische Seele: eine Einfuehrung in die Rassenseelenkunde (Muenchen, 1932)

328. Barzun, J. Race: a study in superstition. Rev. ed. (New York, Harper & Row, 1965)

329. The race concept: resuits of an inquiry (Paris, UNESCO, 1952)

330. Comas, J. Racial myths (Paris, UNESCO, 1965)

331. Klineberg, O. Race and psychology (Paris, UNESCO, 1965)

332. Little, K. L. Race and society (Paris, UNASCO, 1965)

333. Morant, G. M. The significance of racial differences (Paris, UNESCO, 1961)

334. Dunn, L. C. Race and biology (Paris, UNESCO, 1965)

335. Mannheim, K. ideology and Utopia. Transl. from the German (New York, Harcourt,

S227

Brace & World, 1936)

336. Olynyk, R. Literary and ideological trends in the literature of Western Ukraine 1919-1939. These... pour I'obtention du grade de docteur en philosophie (Montreal, 1962), typewritten.

337. Armstrong, J. A. Ukrainian nationalism. 2nd ed. (New York, Columbia University Press, 1963)

338. Mills, C. Wright. The marxists (New York, Dell Publishing, 1969)

339. Urquhart, D. Progress of Russia in the West, North and South. 2nd ed. (London, 1853)

340. Mannheim, K. Mand and society in an age of reconstruction: studies in modern social structures. Tr. from the German. Rev. and anl. (New York, Harcourt, Brace & World, 1940)

341. Utechin, S. V. Russian political thought: a concise history (New York, Praeger, 1964)

342. Miliukov, P. Russia and its crisis (London, Collier, 1969)

343. Venturi, F. Roots of revolution: a history of the populist and socialist movements in the nineteenth century Russia. Tr. from Italian (New York, Grosset & Dunlap, 1966)

344. Worsley, P. Concept of populism. In Populism, editel by G. lonescu and E. Gellner (London, Weidenfeld and Nicolson, 1969), p. 211-250.

345. Parsons, T. The social system (Glencoe, Free Press, 1960)

346. Sorokin, P. A. and W. A. Lunden. Power and morality: who shall guard the guardians? (Boston, P. Sargent, 1959)

347. Anderson, T. Russian political thought (ithaca, Cornell University Press, 1967)

348. Weber, M. Law in economy and society (Cambridge, Mass., Harvard University Press, 1954)

349. Bendix, R. Max Weber's interpretation of conduct and history. In American journal of sociology, v. 51, no. 6, 1946

350. Armstrong, J. A. Collaborationist!-! in World War li. ir> Journal of modern history, v. 40, no. 3, 1968

351. Lipset, S. M. Revolution and counterrevolution: change and persistance in social structures. Rev. ed. (New York, Doubleday, 1970)

352. Merton, R. K. Social theory and social structure. Revj and enl. ed. (Glencoe, Free

Press, 1962)

353. Stace, W. T. Mystical philosophy (New York, Lippincott, 1960)

354. Timasheff, N. S. An introduction to the sociology of law (Cambridge,' Harvard University Committee on Research in the Social Sciences, 1939)

355. Munier, A. A manual of philosophy. Transl. from French. (New York, Desclee, 1964), v. 1.

356. Royce, J. A. Man and his nature; a philosophical psychology (New York, McGraw-Hill, 1961)

357. James, W. Pragmatism (New York, Reynolds and Son, 1907)

358. Schopenhauer, A. Die Welt als Wille und Vorstellung (Stuttgart, Cotta-Verlag, 1960), 2 Bd.

359. Copleston, F. Arthur Schopenhauer philosopher of pessimism (Andover, Burns Oates & Weshbourne, 1947)

360. Nietzsche, F. Der Wille zur Macht; Versuch einer Umverthung aller Werthe (Leipzig, C. G. Naumann Verlag, 1901)

361. Sorel, G. Reflections on violence. Transl. from French (New York, P. Smith, 1941)

362. McDougall, W. The energies of men: a study of the fundamentals of dynamic psychology (London, Methuen, 1950)

363. Hayes,  C. J. H. The  historical  evolution  of  modern  nationalism   (New  York, Macmillan, 1961)

364. Barres, M. Scenes et doctrines du nationalisme (Paris, Plon-Nourrit, 1925)

365. Curtius, E. R. Maurice Barres und die geistigen Grundlagen des franzoesischen Nationallsmus (Bonn, F. Cohen, 1921)

366. Gurian, W. Der integrate Nationalismus in Frankreich: Charles Maurras und die Action Francaise (Frankfurt a/M, V. Klostermann Verlag, 19C1)

367. Woolf, S. J. European fascism (New York, Random House, 1968)

368. Fedyshyn, O. S. Germany's drive to the East and the Ukrainian revolution 1917-1918 (New Brunswick, N. J., Rutgers University Press, 1971)

369. James, W. The principles of psychology (New York, Dover Publications, 1950), 2 vol.

370. Dewey, J. Human nature and conduct: an introduction to social psychology (New York, H. Holt, 1948)

371. Mercier, D. A manual of modern scholastic philosophy. Transl. from French (London, K. Paul, Trench, Trubner, 1917), 2 v.

372. James, W. The Varieties of religious experience (New York, Modern Library, 1911)

373. Kohn, H. Pan-Slavism, its history and ideology. 2nd ed. rev. (New York, Vintage Books, 1960)

374. Russia between East and West. In The Development of the USSR: an exchange of views. Ed. by D. W. Tradgold (Seattle. University of Washington Press, 1964)

375. Shafer, В. C. Nationalism, myth and reality (New York, Harcourt, Brace & World, 1955)

376. Schumpeter, J. Imperialism. Social classes. Transl. from German (New York, Meridian Books, 1955)

377. Maritain, J. Scholasticism and politics. Transl. from French (Garden City, Double-

day, 1960)

378. Maclver, R. M. The web of government. Rev. ed. (New York, Free Press, 1965)

379. Abel, T. Why Hitler came into power (New York, Prentice Hall, 1938)

380. Renan, E. Qu'est ce qu'une nation? Conference faite en Sorbonne, le 11 mars 1882 (Paris, C. Levy, 1882)

381. Michellet, J. The people. Transl. from French with the author's approbation by C. Cocks. (London, Longman, Brown, Longmans, 1846)

382. Sorokin, P. Modern historical and social philosophies (New York, Dover Publications, 1963)

383. Wolfe, B. D. Three who made a revolution. Rev. ed. (New York, Dell Publishing Co., 1964)

384. Hocking, W. E. Types of philosophy. 3rd ed. (New York, Scribner's Sons, 1957)

891

БІБЛІОГРАФІЯ ТВОРІВ Д. ДОНЦОВА ТА ПЕРІОДИЧНИХ ВИДАНЬ, У ЯКИХ Д. ДОНЦОВ СПІВПРАЦЮВАВ

1905-1914

А. Періодичні видання Дзвін, Київ Добра новина, Львів Земля і воля, Львів Літературно-Науковий Вістник, Київ Молода Україна, Львів Наш голос, Львів Наша дума, Петерсбург Праця, Львів Рада, Київ Слово, Київ Слово, Львів

Украинская жизнь, Москва Українська хата, Київ Український студент, Київ Dziennik Peterburski, Petersburg Ukrainische Rundschau, Wien

Б. Монографії

З приводу одної єреси (Київ, 1914) Модерне москвофільство (Київ, 1913)

Російські впливи на українську психіку (Львів, Russlca, 1913) Сучасне політичне положення нації і наші завдання; реферат виголошений на П Всеукраїнськім студентськім з'їзді в липні 1913 року у Львові (Львів, Молода Україна, 1913) Школа а релігія; реферат виголошений на з'їзді української акаде-річної молодежи у Львові в липні 1909 року (Львів, Український Студентський Союз, 1910)

1914-1920 1

А. Періодичні видання

Відродження, Київ,

Нова рада, Київ

Новости дна, Київ

Селянське слово, Київ

Шляхи, Львів

229

Basilar Nachrichten, Basel Berliner Tageblatt, Berlin Bund, Bern Czas, Krakow

Gazette de Lausanne, Lausanne Da* Groessere Deutschland, Berlin Journal de Geneve, Geneve Korrespondenz, Berlin

Korrespondenz der National itaeten Rutslandt, Bern

Lemberger Zaitung, Lviv

Maerz, Berlin

Nord und Sued, Berlin

Przeglad Wspolcxesny, Krakow

Reichspost, Wien

Zuerlcher Post, Zuerich

Б. Монографії

Евґельс, Маркс і Ляссаль про "неісторичні нації" (Київ, В-во Серп і молот, 1918)

Історія розвитку української державної ідеї. Перекл. з німецького (Винниця, В-во Просвіта, 1917)

Культура примітивізму: головні підстави російської культури (Черкаси, В-во Сіяч, 1919)

Мазепа і мазепинство (Черкаси, В-во Сіяч, 1919)

Міжнародне положення України і Росія (Київ, В-во Робітничої книгарні, 1918)

Похід Карла ХП на Україну (Київ, В-во Товариства ширення народної культури, 1918)

Українська державна думка і Европа (Львів, Всесвітня бібліотека, 1918)

Die Ukrainische Staatsidee und der Krieg gegen Russiand (Beriin, C. Kroll, 1915) Gross-Polen und die Zentralmaechte (Berlin, C. Kroll, 1915) Karl XII Feldzug nach der Ukraine (Berlin, C. Kroil, 1915)

1921-1039

А. Періодичні видання Вістник, Львів

Дніпро, календар-альманах Т-ва допомоги емігрантам з Великої України, Львів Заграва, Львів

Ілюстрований український календар, Перемишль Історичний календар "Червоної калини", Львів Літературне-Науковяй Вістник, Львів Свобода, Джерзі Сіті, ЗСА Die Deutsche Politik, Berlin Die Deutsche Rundschau, Berlin

230

Б. Монографії

Вогнистий хрест: полковник Ля Рок (Львів, Книгозбірня Вістника, 1935)

Данієль О'Коннель (Львів, Книгозбірня Вістника, 1935) Два патріотизми (Львів, Книгозбірня Вістника, 193?) Де шукати наших історичних традицій (Львів Книгозбірня Вістника, 1938)

Дурман соціялізму (Львів, Квартальний Вістника, 1936) Завдання нового покоління (Львів, Книгозбірня Вістника, 1937) Кардинал Мерсіє: слуга Бога і нації (Львів, Книгозбірня Вістника, 1935)

Маса і провід — кількість чи якість (Львів, Квартальник Вістника, 1939)

Наша доба і література (Львів, Накладом Вістника, 1936) Націоналізм (Львів, В-во Нове життя, 1926)

Партія чи орден, об'єднання чи роз'єднання  (Львів, Квартальник

Вістника, 1938) Патріотизм (Львів, Книгозбірня Вістника, 1936) Підстави нашої політики (Відень, В-во Донцових, 1921) Поетка українського рісорджімента: Леся Українка (Львів, В-во Донцових, 1922)

Таємниця організації (Львів, Квартальник Вістника, 1936)

Що таке інтернаціоналізм? (Львів, Ставропігійський Інститут, 1927)

Юнацтво і Пласт (Львів, 1928)

Spirit of Ukraine: Ukrainian contribution to the world culture. By Dmytro Snovyd (pseud.) (Jersey City, N. J., Jersey City Press and Book Co., 1935)

1940-1945

А. Періодичні видання

Батава, Букарешт

Volkswlssenschaftiiche Feldpostbriefe, Prag Б. Монографії

Де шукати наших традицій, 2-е вид. (Львів, Українське Видавництво, 1941)

Дух нашої давнини (Прага, В-во Ю. Тищенка, 1944) 1945-1973

А. Періодичні видання Авангард, Мюнхен Альманах Гомону України, Торонто Америка, Філадельфія Визвольний шлях, Лондон Вісник, Ню Иорк

Голос Православного Братства, Шікаґо Гомін України, Торонто Євангельська Правда, Торонто

IfiO

Клич нації, Філадельфія Крила, Ню Иорк Місія України, Торонто На варті, Торонто Орлик, Берхгесґаден Українська думка, Лондон Українець, Торонто Український клич, Лондон Український робітник, Торонто Український самостійник, Мюнхен Українська трибуна, Мюнхен Український шлях, Лондон Час, Фюрт

Шлях перемоги, Мюнхен ABN Correspondence, Muenchen Cathode Herald, London Patriot, London Ukrainian review, London

Б. Монографії

Від містики до політики (Торонто, Спілка Визволення України, 1957) Дві літератури нашої доби. 2-е справ, вид. (Торонто, В-во Гомін України, 1958)

Демаскування шашель (Мюнхен, 1949)

Дух нашої давнини. 2-е вид. (Мюнхен, Заходами прихильників автора, 1951)

За який провід? Відчит виголошений у Внндзорі 29 травня 1948 року (1949)

За яку революцію (Торонто, Ліґа Визволення України, 1957) Заповіт Шевченка, доповідь виголошена на Шевченківській академії

в Торонті 9 березня 1950 р. (Торонто, Спілка Української Молоді,

1950)

Кардинал Мерсіє, слуга Бога й нації. 2-е вид. (Торонто, В-во Мета, 1956)

Московська отрута (Торонто, Спілка Визволення України, 1955) Націоналізм. 3-є справ, вид. (Лондон, Українська Видавнича Спілка, 1966)

Незримі скрижалі Кобзаря (Торонто, В-во Гомін України, 1961) Підстави нашої політики. 2-е справ, вид. (Ню Иорк, ООЧСУ, 1957) Поетка вогняних меж: Олена Теліга (Торонто, Накл. О. Тяжкого, 1953) Похід Карла ХП на Україну. 4-е вид. (Лондон, В-во Союзу Українців

у Великій Британії, 1955) Правда прадідів великих (Філадельфія, ООЧСУ, 1952) Рік 1918, Київ (Торонто, В-во Гомін України, 1954) Росія чи Европа? (Лондон, В-во СУБ, 1955)

Туга за героїчним; ідеї і постаті літературної України (Лондон, Вид.

Спілки Української Молоді, 1958) Хрест проти диявола; відчит виголошений в Торонто 22 лютого 1948 (Торонто, 1948)

Хрестом і мечем: твори (Торонто, Ліга Визволення України, 1967) Der Gelst Russlands (Muenchen, Schildverlag, 1961)

*•

Статті та окремі книги і брошури Дмитра Донцова появлялися також під такими ініціалами: Дм. Д., М. Л., О. В., Р. О., та псевдонімами: Дм. Чорний, Закопанець, Д. Варнак, Дмитро Свирид, Світ, В. Темляк. Поданий у цій бібліографії список періодичних видань, з якими у якійсь формі співпрацював Д. Донцов не е повний. При виготовленні цієї бібліографії автор користувався "Бібліографією творів Дмитра Донцова" зладженою та виданою циклостилевим способом в 1958 р. П. Шгепою. У бібліографії П. Штепи є поданий частинний список статтей Д. Донцова, публікованих в окремих періодиках.

імілшип і предметний покажчик

В цьому покажчику окремо поданий список імен тих чужомовних авторів, на яких є посилання у загальному списку використаної літератури. Бібліографічні інформації у тексті подані у такій формі: 22, 125, або 22, П, 125, або 22, ч. 5, 15. Перше число вказує на відносний матеріял, про який наведено дані у розділі "Джерела", друге число вказує на сторінку. Римське число вказує на том у багатотомовому виданні, а при річниках журналів чи газет подане число. У бібліографії, покажчику і у тексті вжито такі скорочення:

арх. — архиєпископ г. — газета гет. — гетьман див. — диви єп. — єпископ ж. — журнал кн. — князь

н. д. — не подано дати н. м. — не подано місця opr. — організація ОУН(б) — ОУН під проводом С. Бандери

Австро-Угорщина: Союз Визволення України і, 130, 133-134; Україна і, 33-34, 37, 57-58, 103-104, 127-128

Автономія: для України, 48, 70, 102,

108-109, 126, 185 Авторитаризм, 283, 284,  301, 325,

327, 328

Аксакови (Іван і Костянтин), 208 Аморальність,   185,  233,  236,  267,

278-279, 280. Див. також Мораль Андрієвський, Д., 24, 188, 377, 378,

379

Антоненко-Давидович, Б., 189 Антонович, В., 39, 100

ОУН(м) — ОУН під проводом а.

Мельника ОУН 34 — ОУН Закордонні

Частини пол. — польський пер. — порівняй през. — президент прес. бюл. — пресовий бюлетень псевд. — псевдонім рад. — радянський сов. — совєтський соц. прош. — соціальний прошарок

Антонович, Д, 118

Антропософізм, 367, 373-374

Арабажин, К., 69, 73

Аристократія, 282, 306, 311, 314, 322. Див. також: Ініціятивна меншість

Бабель, А., 85

Бавнд Брук, ЗСА: могила Д. Донцова у, 199

Баталій, Д., 63

Багряний, І., 379

Баєр, Г., 194

Бакунін, М., 90, 207

Бандера, С, 196, 379; про журнал для Д Донцова, 198-199

232

Барвінський, О.: про ідею сепарації України від Росії, 99-100

Басок (псевд.). Див. Меленевський, М.

Батава (ж.), 193-194 Бауер, О., 90

Бачинська, М. Див. Донцова, М.

Бачинський, Є., 136

Бачинський, М., 77

Бачинський, Ю., 34, 57

Безпалко, О., 121

Безпальчнй, В., 245

Бемко, В., 172

Берґсон, Г., 290, 293

Бердаєв, Н.: про більшовизм, 207

Береза Картузька (пол. концтабор),

182, 193 Бжеський, P., 224 Білас, Л., 253, 259 Білинський, А., 159, 252-253 Більшовизм, 205-207, 282, 294, 300,

305, 327, 348, 350, 355, 356, 368,

369, 371

Бісмарк, О.: плян українського князівства, 99-100

Блавацька, О., 373-374

Бобинський, В., 187

Бойко, Ю. (псевд. Ю. Блохина), 190, 250-251, 254, 256, 258, 261, 289

Болгарія: Союз Визволення України і, 130 Бочковський, О., 248, 330, 343, 347 Братство Тарасівців, 44, 46, 59, 98, 167

Будурович, Б., 9

Бунд (Загальний Жидівський Робітничий Союз в Литві, Польщі і Росії), 112, 113

Бурнатович, О., 210

Бюро Національностей Росії, 136

Бюро преси, 136

Валуевський закон, 33 Вараннця, і., 9 Василенко, 149 Васнленко, М., 126 Василько, М., 135, 247 Вассиян, Ю., 258 Васькович, Г., 251-252, 266 Вашінґтон, Дж., през., 290 Весна народів, 34

Вестернізація. Див. Окциденталізм Визволення праці (opr.), 41 Винар, Л., 250

Винниченко, В., 7, 117, 127, 140, 141, 142, 155, 156, 158, 159, 203, 358; про розрив Д. Донцова з УСДРП, 122-123

Вишиваний, Василь. Див. Габсбурґ, В. (архикнязь)

Вишневський, 146

Відзив з Києва, 32, 39

Вілсон, В. (през.): звернення ТУП до, 127

Вільна спілка (opr.), 43, 44

Вістник (ж.), 179-182, 193

Вістник Союзу Визволення України (ж.), 129

Вішну (божество), 350

Влада, 145-146, 257, 294, 313-316, 327, 330, 335-336

Вовк-Карачевський, В., 100

Войнаровський, В., 9, 196, 199

Волобуєв, М., 160

Володимир Великий (кн.), 296

Воля, волюнтаризм, 183, 185, 232-235, 250, 262-274, 288, 324, 335, 337

Ворд, Л., 289 Габсбурґ, В. (архикн.), 137 Гаврилко, М., 69 Гайвас, Я., 359, 360 Галущинський, М., 177 Ган, О., 190

Гармаш, P., 190 Гермайзе, О., 31 Герцен, О., 90, 216 Гікавий, М., 8, 9, 64, 180, 181, 182, 204

Гітлер, А., 294, 295, 297-298, 348

Гітлеризм. Див. Нацизм

Гнатнж, В., 176, 177

Гоббс, Т., 289

Головна Руська Рада, 34

Голубович, І., 134

Гомін України (г.), 196, 198

Гончар, О., 62

Горновий, О. (псевд. Оснпа Дякова), 362, 366, 382 Горті, Н., 294 Гоца, М., 181 Греков, Б., 320 Група УСД, 45

Грушевський, М., 7, 57, 58, 59, 60, 61, 78, 109, 126, 127, 130, 139, 144, 155, 158, 159, 176, 203, 210, 239, 240; про відносини на Україні на початку XX ст., 51-56

Гуманізм, 282, 381

Гуня, Д, 62

Галан, Я., 187

І'еркен-Русова, Н., 194

Гізо, Ф., 332

Ґобіно, Ж., 344, 345, 346

Давиденко, В., 9, 200

Давній, Н., 87

Данилєвський, Н., 208

Дегрель, Л., 294

Декабристи, 30-31

Демократія, 29, 161, 209, 218, 233, 282, 283, 284, 288, 294, 300, 301, 308, 309, 310, 322, 323, 327-329, 332, 348, 350, 351

Дем'яненко, Л., 159

Держава, 335-336

Дзвін (ж.), 78, 83, 118, 121

Дзюба, І., 363 Диктатура, 218-219, 302 Директорія УНР, 150 Добра новина (ж.), 118 Добрянський, М., 249-250 Доґматизм, 236, 281 Доктрина чину, 174, 288 Донець, Ф., 63 Донці (рід), 62-63

Донцов, Д.: авторитарно-елітарні рухи і, 288-298; в рядах УСДРП, 79-116; засади української політики, 203-221; ідеологія "чинного націоналізму", 231-242; моральна філософія, 278-280; ОУН і, 375-383; початок пуб-цистичної кар'єри, 70; провідна верства, 312-343; публіцистична діяльність 1920-39 pp., 170-192; Союз Визволення України і, 128-133; творчість і діяльність після 1939 p., 193-200; ув'язнення, 70, 76, 117-118; український націоналізм і, 164-169; юні і студентські роки, 62-78; як керманич української інформаційної служби,  137-154

Донцов, І„ 64

Донцова, Є., 66

Донцова, М. (Бачинська), 8, 9, 11, 12, 64, 66, 114, 150, 153, 172, 180, 181

Дорошенко, В., 45, 67, 129, 135, 176, 179, 376

Дорошенко, Д., 45, 69, 72, 75, 76, 126, 127, 130, 142, 144, 149, 150; про студентські роки Д. Донцова, 68

Дорошкевич, О., 188

Драгоманов, М., 7, ЗО, 34, 38-48, 55, 59, 61, 88, 97, 99, 117, 155, 161,

162, 203, 221, 239, 240, 249, 260,

287, 366 Дяків, О. Див. Горновий, О. Европеїзація. Див. Окциденталізм Елітаризм, 288, 305, 308, 309, 323,

325, 326, 327 Емський указ, 33

Енґельс, Ф., 44, 87, 212, 213; Донцов про, 89-92 Євдокименко, В., 231, 255 Єндик, P., 260 Єфремов, С., 83, 95, 144, 149 Жебуньов, Л., 126 Желябов, А., 40

Жиди: в Україні, 54, 55, 56, 71;

жидівство, 349, 350 Житецький, П., 100 Жук, А., 45, 70, 128, 129, 135 Жученко, В., 41 Завадський, 146

Загальна Українська Організація, 47, 49

Заграва (ж.), 165, 170-175, 197 Закопанець (псевд.). Див. Донцов, Д-

Закордонні Частини ОУН (34 ОУН). Див. Організація Українських Націоналістів (б)

Залізняк, М., 129, 134, 135, 285; про твір "Модерне москвофільство", 95-97

Залозецький, В., 326 Засулич, В., 40 Затонський, В., 159 Земля і вола (opr.), 40, 41 Зеров, М., 176, 188 Зібер, М., 40 Зіммель, Г., 289 Зміновіховство, 157-160 Зомбарт, В., 289 Іванова, Р. П., 45 Івченко, М., 189

Ідеологія, 245 Ідея, 236, 308

Іерархізм, 310, 312-317, 322, 327, 351 Ільїн, В. (псевд.). Див. Ленін, В. Ілюзіонізм, 236, 281 Імперіялізм, 236, 237-238, 242 Індустріялізація, 229 Інщіятивна меншість, 162, І85, 233,

236, 238, 281-283, 288, 303, 322-

328

Інтегральний націоналізм, 253, 289, 335, 340, 363

Інтелект, 270, 273, 334-335

Інтелігенція (соц. прош.), 37, 57, 219-220, 221

Іраціоналізм, 185, 324, 325

Иосифова, Євфросина, Див. Донцова, Є.

Кандиба, О. (псевд. О. Ольжича), 24

Кашгіст, В., ЗО, 99

Каста, 300, 302, 310-316, 317, 319, 327-329, 351

Кастократія, 335

Каутський, К., 90

Кибальчич, М., 40

Київська громада, 32, 39

Київська Русь: її соціяльна структура, 312, 317-319, 320

Кирило-Методіївське Братство, ЗО, 32, 33, 44

Кідд, Б., 307

Кіплінґ, P., 290

Кіевлянін (г.): про сепаратизм в

Україні, 50-51 Кіченер, Г., 290

Клен, Ю. (псевд. О. Бурґгардта), 25

Климишин, М., 379 Клич нації (ж.), 167 Клясократія, 306, 322, 325 Книш, 3., 172, 375

ДО

Княжинський, A., 283, 238, 289, 321, 340

Коберський, К. (К. Пушкар), 231, 247

Ковалів, П., 9 Ковалевська, Г., 45 Ковалевський, М., 45 Ковалевський, М., 135 Ковальський, 150

Козаччина: її соціальна структура,

312, 317, 319 Комітет допомоги українським на-

уковцям-емігрантам, 195 Комунізм, 219-220, 349; і селянство,

221. Див. також: Більшовизм,

Соціялізм Комуністична партія України, 160 Кониський, Г., 67, 117 Кониський, О., 39, 49, 99 Коновалець, Є., 149, 150, 170, 172,

176, 177, 197, 298, 375, 376, 378 Конституційно-демократична   Партія (кадети), 107 Кореспонденція  (прес, бьол.), 132,

135

Кореспонденція Народів Росії (прес.

бюл.), 136 Косинка, Г., 190 Костомаров, М., 38, 39, 44 Косяченко, Г., 189 Кошельов, А., 208 Кравців, Б., 9, 24 Краг, П., 69 Крип'якевич, І., 36, 319 Критика і критики, 163-164, 186 Крупницький, Б., 26, 259, 286, 320, 324

Крушельницький, А., 159 Кузьмович, В., 171 Куліш, П., 27, 38 Кучабський, В., 171 Кушнір, В., 129

Кушнір, М., 283

Лаврентіев, Д., 69

Лавріненко, Ю., 46

Лагод івський,   М.   (псевд.).   Див.

Добрянський, М. Лапчинський (рад. консул), 176 Левинський, В., 78, 114, 115, 118,

121,  231;  про Д.  Донцова  в

1908-14 pp., 120 Левицький, К., 134, 135 Ленін, В., 71, 87, 89, 121, 200, 326,

349; про Д. Донцова, 107, 110-

115

Ленкавський, С, 8, 9, 24, 245, 250,

263, 266, 289 Леонтович, В., 126 Лизогуб, Д., 40

Липа, Ю., 24, 247, 255, 287, 321, 372, 373

Липинський, В., 7, 22, 28, 63, 76, 77, 129, 141, 147, 148, 220, 221, 230, 231, 232, 235, 246.247, 248, 249, 257, 274, 282, 289, 301, 303, 305-306, 311, 316, 318, 320, 323, 324-326, 377; ідея Союзу Визволення України, 128; про орієнтацію в політиці, 210

Липовецька, 188

ЛипОвченко, М., 111

Лисенко, М., 100

ЛисяК-Рудницький, І., 29, 58, 274 Лібералізм, 282, 283, 284, 288, 339,369 Лівицький, А., 11

Лісовий, Р. (псевд.). Див. Рудко, В. Літературно - Науковий    Вістник

(ж.), 51, 78, 170, 175-179, 180-

181

Лола, О. М., 115

Лоський, К.: про твір "Енгельс, Маркс, Ляссаль про 'неісторичні нації", 91-92

Лондон, Дж., 268

JflTt

Лотоцький, О., 49, 61, 67, 69, 70, 75, 127; про студентські роки Д. Донцова у Петербурзі, 68

Лукасевич, Е., 152

Лукашевич, В., 31, 99

Луцький, О., 172

Луччі люди. Див. Аристократія

Любченко, А., 358

Любченко, М., 158

Любченко, П., 159, 189

Ляпуж, Ж., 344, 345

Ляссаль, Ф., 212, 213; Д. Донцов про, 89-92

Мазепа, І. (гет.), 31, 58, 227, 230, 290

Мазепа, L, 317, 375

Мазуренко, В., 73

Мазуренко, М., 69

Мазуренко, С, 69

Макіявелі, Н., 277

Маланюк, Є.: про твір "Підстави нашої політики", 204; про твір "Рік 1918, Київ", 138; про творчість Д. Донцова в загальному, 23-24, 25, 82

Манн, Т., 372

Мануїльський, Д.: про зміновіхов-ство на еміграції, 157-158

Маркс, К., 44, 87, 124, 205, 212, 213, 237, 283, 305, 325, 349; Д. Донцов про, 89-92

Марганець, В., 24, 214, 231, 248, 256, 289, 377, 378, 379

Масарик, Т.: про більшовизм, 207

Матеріалізм, 350, 351, 368

Матчак, М., 171

Мафія, 371

Мацієвич, Л-, 69, 73

Меленевський, М. (Басок), 129, 131, 132, 135

Мелітополь, Україна, 66, 67, 74 Мельник, А., 298, 376, 379 Месіанізм, 370, 372

Мілюков, П., 121, 200, 208; про Д. Донцова,  107-109;   про  російську федерацію, 126 Мірчук, П., 61, 172, 253, 366, 378 Містицизм, 352-353, 367, 368 Місто: як центр національного життя, 243

Міхновський, М., 44, 46, 47, 57, 74,. 95, 98, 104, 141, 143, 200, 380; Д. Донцов і, 165-169; про націоналізм, 60-61

Міцкевич, А., 248, 352

Мишуґа, Л., 247

Могилевський, Ю., 69

Могилянський, М., 111, 112

Молода громада (opr.), 57

Молода Україна, 99

Молотов, В., 297

Мораль, 236-237, 269, 278-281

Мосендз, Л., 25

Москвофільство  в  Україні,  93-97;

після 1945 p., 223, 364, 366 Мослі, О., 294 Мотузка, М-, 158

Мусоліні, Б., 174, 288, 290, 294, 296,

297, 349 Мухин, М., 45 Мухина, Г., 9 Назарієв, О., 69, 75, 76 Назарук, О., 231, 246, 247 Наріжний, С, 185, 194 Народна вола (opr.), 40, 41, 290, 326 Народництво, 40-41 Населення. Див. Нація Націоналізм, 53, 54, 58-61, 80, 164-

169, 290-292, 304, 311, 340, 355-

356, 376, 378, 381 Націонал-соціялізм. Див. Нацизм Національна Демократична Партія,

171

Національні меншини, 219, 220

Національно - демократична Партія, 57

Нація, 275, 312, 334, 336-343

Нацизм: чинний націоналізм і, 248, 288-298, 300, 327, 348, 349

Наша дума (ж.), 72, 73

Нечаєв, С, 326

Ніковський, А., 126, 144, 149

Німецька Соціял - демократична Партія, 284

Німеччина: Союз Визволення України і, 130, 133

Николишин, С, 190

Нова Демократична Партія, 284

Окіншевич, Л., 320

Окциденталізм, 93, 97, 209, 217-219, 242, 262, 285-287

Олександр II (цар), 33, 40

Олексюк, М., 231

Олесь, О. (псевд. О. Кандиби), 117, 176

Олійник, P., 9, 190, 289

Ольжич, О. Див. Кандиба, О.

Онацький, Є., 158, 188

Онишкевич, С, 134

Організація Українських Націоналістів: вплив ідеології Д. Донцова на, 12, 23, 25, 167, 191, 252; Д. Донцов і, 355, 356-363, 365, 375-383

Організація Українських Націоналістів (б): Д. Донцов і, 379, 380; про смерть Д. Донцова, 200

Організація Українських Націоналістів (м): Д. Донцов і, 379-380

Орден, 297, 300-303, 323, 326, 328, 329, 332, 371

Оршан-Чемеринський, Я., 24

Осінський, В., 40

Особистість, 271-272

Острянин, Я., 62

Охримович, С, 24, 34; про М. Дра-

гоманова, 41, 43 Павленко, В., 70 Павлик, М., 88 Павликовський, Ю., 177 Паладійчук, P., 8, 181 Паліїв, Д, 171, 172, 355 Парвус (псевд. О. Гельфанда), 326 Партія і партійність, 300, 302, 371 Партія-аванґард, 325-326 Партія Народної Роботи, 165, 170-

172, 375

Партія Праці (В. Британія), 284

Пацифізм, 211, 366

Пелеш, Ю. (єп.), 99

Петлюра, С, 11, 70, 78, 118, 122, 123, 127, 141, 150, 214, 285; Д. Донцов і, 82-84; про ідею сепарації від Росії, 115-116; про твір "Модерне москвофільство", 97

Петренко (службовець УТА), 150 Петрушевич, Є., 134 Пилипенко, С, 187 Південноросійський  союз робітників, 41

Південноросійський    робіт н и ч и й

союз, 41 Підгірський, С, 172 Пілсудський, И., 153 Пласт, 57 Плужник, Є., 189

Плюралістична система, 328, 330-331

Подолинський, С, 40 Полетика, Г., 30 Політична тактика, 173-174 Поліщук, В., 187, 188, 189 Полтава, П. (псевд.), 358, 362, 366, 382

Польща: українська проблема і, 54,

55, 56, 213-214 Попко, Г., 40

237

Порш, М., 70, 118, 149

Потоцька, А., 100

Права людини, 284

Прагматизм: у Донцова, 244

Прилуцький, 73

Природа людини, 270-274

Приходько, А., 158

Провансальство: в Україні, 239-240, 257, 258-261

Провідна верства, 322-336. Див. також: Ініціативна меншість; Аристократія; Каста

Провід Українських Націоналістів: Д. Донцов і, 378; політика А. Гітлера і, 298

Прокопович, В., 126

Profession de foi молодих українців,

45, 46 Пундик, Ю., 9, 253

Пушкар, К. (псевд.). Див. Кобер-ський, К.

Равич-Черкаський, М.: про ставлений В. Леніна до Д. Донцова і українського питання, 111-114

Рада (г.), 83

Радзимовська, В., 69, 76

Радянофільство, 159-160

Раковський, І., 177

Раса і расизм, 344-347

Ребет, Л., 249, 320, 343, 347, 362

Революційна   Українська   Партія,

46, 47, 48, 59, 69, 70, 117, 129 Революція 1905 p., 47; українська

громада в Петербурзі і, 69-70 Ржепецький, С, 149 Рибаков, І., 31

Рибалка, Л.  (псевд.). Див Юрке-

вич, Л. Ріббентроп, И., 298 Робітництво, 37, 38, 221, 228, 243 Роздольський, P., 134 Романов, Б., 320

Романтизм, 236, 281, 338-339 Романчук, Ю., 57 Ропп, фон, 136

Російська царська імперія: Україна і, 29-33, 35-37, 127

Російська СопДял - демократична Робітнича Партія, 48, 71, 110, 117, 129

Російсько-українські взаємини, 50-51, 54, 55, 56, 65, 73-74, 79-81, 93-97, 107-116, 191, 214-216, 224,

228, 240

Рудко, В. (Р. Лісовий), 249, 263, 325 Рудницький, М., 159; про вплив С.

Бжозовського   на  Д. Донцова,

76-77

Рузвелт, Т. (през.), 290 Русов, Ю., 193, 194, 198 Русова-Ґеркен, Н. Див. Геркен-Ру-

сова, Н. Рутенство, 34

Рушійні сили історії, 304-305 Савенко, А., 108, 109 Савчук, К., 330

Садовський, В., 48, 69, 70, 118, 121; про соціалізм на Україні, 71-72

Саліковський, О.: про твір "Модерне москвофільство", 96

Салязар, А., 294, 297

Самарій, Ю., 208

Самчук, У., 25

Світогляд, 245

Святослав Завойовник (кн.), 296

Севрюк, А., 193

Селешко, М., 9, 25

Селянство, 35, 36, 37, 56, 219, 228,

229, 243, 315; в революції 1917 p., 221

Сеньків, P., 167

Сепаратизм від Росії, 18, 41, 44, 50-51, 211; П. Мілюков про, 107-

109;  як  політична концепція,

98-100 Сочинський, М., 76 Скоропадський, П. (гет.), 8, 11, 139-

143, 146, 148, 149, 151, 152, 376;

про Д. Донцова, 142, 147 Сковорода, Г., 312 Скоррпис-Иолтуховський,    О.,    72,

129, 131-133, 135 Скрипник, М., 159 Слово (г.), 70, 118 Сокіл (opr.), 57

Смерди, 312. Див також Селянство Сокуренко, В., 91

Соловей, Д.: про твір "Рік 1918, Київ" і участь Д. Донцова в гетьманському перевороті, 137, 139, 140, 151 Сорокін, П., 208, 330 Сосновський, М., 11, 12, 13 Соціял-демократична   Спілка,   47, 129, 135

Соціялізм, 282, 283, 284-285,. 288, 339; і поневолені народи, 212; на Україні, 42, 47-48, 70-72, 127, 161

Соціялісти-федералісти, 144 Соціальна стратифікація, 303, 312-

316, 318, 328-329 Союз Визволення України (СВУ),

8, 103, 114, 120, 198, 128-135, 246 Союз    Гетьманців    Державників,

141, 357

Союз Землевласників, 139, 141 Спенсер, Г., 289 Стара громада (opr.), 32 Старнцький, М., 100 Старосольський, В., 207, 318, 343, 347

Стасюк, М., 69, 75, 76 Стахів, М., 123, 159, 231, 254 Степанківський, В., 128, 129, 136

Степанюк, В. Див. Лола, О. Стефанович, Я., 40 Стецько, Я., 298 Стешенко, І., 45 Стороженко, О., 66, 307 Струве, П., 112

Студентський з'їзд, Львів: у 1909 p.,

85; у 1913 p., 98, 110 Сціборський, М., 24 Творче насильство, 185, 236, 238,

281-283, 324, 325 Тенієс, Ф., 343 Територія, 335-336 Тишкевич, М., 158 Тищенко-Сірий, Ю., 176 Тімашев, Н., 313, 327 Ткачов, П., 326

Товариство Об'єднаних Слов'ян, ЗО, 31

Товариство Українських Поступовців (ТУП), 47, 49-50, 119, 125-126, 130, 131, 144; і перша світова війна, 27

Толерантність, 54

Торквемада, Т., 277

Тоталітаризм, 325, 329, 349, 366

Традиціоналізм, 19, 162, 194, 217, 251, 255, 325, 329, 335, 349, 354

Троцький, Л. (псевд.), 326

Трудова Партія, 171

Тудор, С. (псевд.), 187, 255

Туреччина!: і Союз Визволення України, 130

Тютчев, Ф., 208

Українка, Леся (псевд.), 45, 46, 67,

81, 84, 85, 117, 200, 266-267, 352 Українська   Видавнича   Спілка,

Львів, 176, 177, 181 Українська Військова Організація,

160, 170, 172, 176, 181, 249, 375,

376

Українська Демократична Партія,

47, 49, 50 Українська ідея, 240-243, 275-278 Українська Інформаційна Служба,

135

Українська Канцелярія, 136

Українська Народна Партія, 47, бобі, 167, 168

Українська Народна Республіка (УНР), 11, 12, 357

Українська РСР, 157, 356

Українська Парламентарна Репрезентація, Відень, 127, 132, 133, 136

Українська Партія Соціялістів Революціонерів, 144

Українська Партія Хліборобів-Демократів, 137-144

Українська СопДял - демократична Робітнича Партія, 8, 47-49, 69, 129; взаємини Д. Донцова з, 117-124; і перша світова війна, 127; київська група, 70-71; петербурзька група, 69, 72-73

Українська Студентська Громада: в Москві, 67; в Петербурзі, 68, 69, 75-76; національна фракція у петербурзькій громаді, 75-76

Українська Центральна Рада, 50, 138, 139, 140, 146, 151

Украинская жнзнь (ж.), 78, 82, 118, 121

Українське Бюро, Лондон, 195

Українське Інформаційне Бюро, Берлін, 133

Українське Національне Демократичне Об'єднання (УНДО), 171

Українське Телеграфічне Аґенство (УТА), 8, 14, 143, 146, 148-150

Український клич, Лондон (г.), 195, 197

Український націоналізм. Див. Націоналізм

Український Парлям ентарний Клюб. Див. Українська Парламентарна Репрезентація

Український Союз Хліборобів Дер-жавників, 141, 175

Українські Січові Стрільці, 128, 137

Українсько-руська Радикальна Партія, 57

Уманець, Т., 67, 117

Урбанізація, 229

Урбас, Е., 133

Утечін, С, 208

Фалянґізм, 327, 349

Фальківський, Д., 189

Фанатизм, 281

Фашизм: характеристика, 292-293; чинний націоналізм і, 173, 187, 236, 242, 248, 256, 288-298, 300, 326, 348, 349

Февдалізм, 317, 318-319, 322, 323

Феденко, П., 132

Федерація: України з Росією, 48, 81, 148-149, 185, 211

Федишин, О.: про німецьку і австрійську політику щодо України в 1918 p., 128, 151

Федорців, Ф., 159

Фесенко, L, 40

Фещенко, А., 149

Фіхте, И., 244, 289

Франко, І., 7, 34, 46, 57, 77, 82, 88, 161, 176, 200, 239, 240; про М. Драгоманова, 42-43

Франко, Ф. (есп. ген.), 297, 349

Французька Акція, 289

Фроленко, М., 40

Фроляк, С, 195, 196

Фронт Національної Єдности, 355

Характер, 272, 306-307, 309

Харизма, 307, 328

240

Хвильовий, М.  (псевд.). 160, 188,

189, 190, 259, 287, 356 Хліборобська фаланга, 324 Хмельницький, Б. (гет.), 258, 290,

296

Хмельницький, Ю. (гет.), 258 Холявка, Н., 9 Хом'яков, А., 208

Християнство, 369-370, 373-374. Див. також Церква і релігія

Христюк, П., 140, 141

Церква і релігія, 85-88, 218, 242, 373

Церковна унія, 218

Центральні держави: і Союз Визволення України, 129, 133-134

Цінність, 309; ціннісна орієнтація в Київській Русі та в козацькій добі, 310, 320-322

Чайковський, Д., 9, 198

Чемберлейн, Г., 344, 345

Чернецький, А., 120, 131, 132

Черняхівський, Л., 126

Чижевський, Д-, 324

Чикаленко, Є., 49, 50, 110, 125, 126, 127, 131

Чорний, Д. (псевд.). Див. Донцов, Д.

Чорний переділ (opr.), 40 Чорновіл, В., 363 Чубатий, М., 195, 320 Шабленко, А., 69 Шанковський, Л., 359 Шаповал, М., 158 Шафран, Б., 9

Шевельов, Ю. (Ю. Шерех), 305, 317, 358, 372; про "вістників-ство", 184

Шевченко, Т., 32, 33, 38, 44, 81, 85, 107, 200, 259, 352

Шевчук, С, 34

Шелухін, С, 142. 149

Шемет, М., 75

Шемет, С, 139, 140, 141, 142, 143, 145, 149

Шептицький, А. (митрополит): Д.

Донцов про, 86 Шлемкевич, М.. 260, 355 Шляхта, 243 Шморгун, П., 91 Шовінізм, 53, 54

Шпенґлер, О., 254, 283, 289, 348, 372 Штейнер, P., 373, 374 Штепа, П., 9, 196, 402 Штикало, Д., 24 Штогрин, Д., 9 Шульгин, О., 142

Шухевич, Роман (Т. Чупринка), 382 Щербань, Н., 76

Юркевич, Л. (Л. Рибалка), 78, 87, 95, 110, 113, 115, 118, 121, 129, 136

Юрченко, О., 115, 118 Яворський, М., 58 Янів, В., 24, 287

Яновська, В. Див. Радзимовська, В. Яновська, Л., 69, 126 Яремченко, 188

418

Abel, T., 252-253 Anderson, T., 208 Arendt, H., 292

Armstrong, J. A, 289, 326, 375

Barzun, J., 345, 346

Barres, M., 289, 290

Bottomore, T., 331

Brzozowski, S., 76-77

Clauss, L., 344, 345

Comas, J., 346

Curtius, E., 290

Copleston, F., 265

DeGre, G., 328, 329

Dewey, J., 274

Dunn, L., 346

Durkheim, E., 289

Dziennik Peterburski, 96

Friedrich, C, 292

Guenther, H., 344, 345

Gurian, W., 290

Hayes, C., 290

Hegel, G., 26, 261, 274, 280, 289,

Hocking, W., 353

Hoeffding, H., 274

James, W., 244, 274

Kaufmann, W., 269

Kirkpatrick, I., 292

Klineberg, O., 346

Kohn, H., 205, 292, 347

Kurjer Warszawski, 96

Lasswell, H, 20, 21, 292

Le Bon, G., 281, 289, 334

Lerner, D., 292

Lipset, S., 320, 330

Little, K, 346

Maclver, R., 328, 341-342 \

McDougall, W., 274 Mannheim, K, 20, 245, 285, 292, 330, 332

Maritain, J., 280, 342, 343, 381 Maurras, C, 289, 290, 335 Mercier, D., 280, 342 Merton, R., 245 Michellet, J., 205 Michels, R„ 289, 324 Mills, Wright C, 320, 331 Morant, G., 346

Mosca, G., 289, 316, 323, 330, 331,

343, 347 Munier, A., 274

Ortega-y-Gasset, J., 273, 331 Nietzsche, F., 254, 263, 267-270, 290 Nolte, E., 256, 290, 292 Pareto, V., 283, 289, 293, 323 Parsons, T., 245 Renan, E., 340 Royce, J., 274

Schopenhauer, A., 263-267, 269-271 Schumpeter, J., 308 Shafer, B., 340-341 Shirer, W., 292

Sorel, G., 283, 289, 290, 293, 330

Stace, W., 353

Urquhart, D., 205

Venturi, F., 41

Volkische Zeitung, 96

Weber, M., 307, 326

Wiek Nowy, 96

Wolfe, B., 110

Woolf, S., 292

Worsley, P., 362

Zdziechowski, M., 191, 351, 369

242

"DMYTRO DONZOW A POLITICAL PORTRAIT"

Resume

Dmytro Donzow is a name that stands out prominently in modern Ukrainian political and social thought. The Ukrainian political and cultural rebirth and development during the past 75 years are closely connected with Donzow who spearheaded the growth of the Ukrainian nationalist movement after World War I.

Donzow started his political career in his student years as a member of the Ukrainian Social-Democratic Labor Party in 1905 and continued his political work until the last days of his life in 1973. Shortly before the World War I he severed his connections with the Ukrainian socialist movement and joined ranks of the Ukrainian Nationalists. His early writings had an impact not only on Ukrainians but also on Russians, Poles, Germans/ Austrians who were deeply interested in the Ukrainian problem. Donzow was praised, criticized, and condemned as well by those who were in opposition to the idea of Ukrainian independence.

Donzow*s concept of "political separation of Ukraine from Russia" which was adopted by the All-Ukrainian Student Congress in Lviv in 1913 was met with harsh criticism in the Russian press, and was brought formally to the attention of the State Duma, the tsarist Russian Parliament, by the leader of the Russian Constitutional Democrats, Professor P. Miliukow, in March 1914. At the same time, Donzow was attacked by the Russian Nationalists of the so-called Black Hundred faction as well as by the Russian Socialists and Communists. The most elaborate refutation of Donzow's idea of an independent Ukraine was furnished in 1913 and 1914 by the future creator of the Russian Soviet empire, Vladimir I. Lenin, in a number of articles.

A noted scholar on the question of Ukrainian nationalism, Professor John A. Armstrong, writing about the spread of communism among Ukrainian students after World War I, points

Щ

out in his book, "Ukrainian Nationalism", that "one of the principal factors in turning the students from Communism to a nationalist movement, which was organized as the Union of Ukrainian Nationalistic Youth... was the work of Dmytro Donzow. Donzow, an East Ukrainian by origin, had been an active propagator of nationalism even before the First World War".*)

In this book the reader will find a first complete political biography of Dmytro Donzow, which covers all of his life and his most important writings. The author was personally acquainted with Dmytro Donzow and obtained from him for this book original information regarding his life and his political views and activity. A great deal of material was also provided by Mrs. Maria Donzow and by other people, particularly by Mr. M. Hikawy who was a director of Donzow's publishing house "Vist-nyk" in Lviv, Ukraine.

Mr. Bohdan Krawciw, in his foreword to this book, makes the following observation which will help to understand more clearly the content of this study of Donzow's life and writings:

"During the past 70 years Dr. Dmytro Donzow was a very prominent and, therefore, controversial figure in the Ukrainian life. He went through various, often divergent phases in his thinking; he upheld differing political courses and created various concepts. In this monograph Mr. M. Sosnowsky discusses these phases and periods in Donzow's life, juxtaposing on the basis of source material Donzow's sometimes conflicting views and expounding his particular views and ideas at certain times. As a result, the reader obtains an objective portrait of Dmytro Donzow and, using quoted material and information provided, is able to form his own evaluation of Donzow's political writings."

Dmytro Donzow died in Canada at the age of 90. His death was considered a great loss to all Ukrainians regardless of their political convictions. A whole chapter in the history of modern Ukrainian nationalism was closed with his death, and the time has came to explore in full his political philosophy and his intellectual heritage.

243

ЗМІСТ

Від автора 7

Передмова 11

Частина  перша ДМИТРО ДОНЦОВ У СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНОМУ ЖИТТІ УКРАЇНИ

L   У полоні думок та стилю Дмитра Донцова. Вступ ........................   17

П.   Історично-ідейне підложжя "чинного націоналізму" Д. Донцова

1. Визрівання самостійної політичної думки ..................................   27

2. Соціяльно-економічні основи українського відродження ........   35

3. Політизація українського відродження ........................................   38

4. Український націоналізм — новий фактор українського відродження   ..........................................................................................   58

ІП.   Юні та студентські роки Дмитра Донцова ....................................   62

ТУ.   Рання публіцистична творчість Дмитра Донцова

1. На соціялістичних позиціях ............................................................   79

2. Відношення до Церкви і релігії ....................................................   85

3. Критика марксистського погляду на "неісторичні нації" ........   89

4. Боротьба з москвофільством на Україні ....................................   93

5. Програма "політичної сепарації" України від Росії ................   93

6. Реакція російських кіл на політичну програму Дмитра Донцова   ....................................................................................................107

У.   Розрив Дмитра Донцова з Українською Соціял-демократич-ною Партією ................................................................................................ 117

УХ   Дмитро Донцов у роки першої світової війни та революції

1. Перша світова війна і положення на українських землях .... 125

2. Союз Визволення України і політична діяльність Дмитра Донцова в Австрії, Німеччині та Швайцарії ............................ 128

3. Дмитро Донцов на службі української держави ........................ 137

УП.   "Велика павза" між двома світовими війнами

1. Розвиток відносин на українських землях після падіння української державности .................................................................... 155

244

2. Ідейне спрямування творчости Дмитра Донцова у післявоєн-

ному періоді ............................................................................................ 161

3. Дмитро Донцов і український націоналізм ................................ 164

УТП.   Політична й видавнича діяльність та публіцистична творчість Дмитра Донцова 20-х і 30-х років

1. Партія Народної Роботи і "Заграва" ............................................ 170

2. "Літературно-Науковий Вістник" .................................................... 175

3. "Вістник" і Книгозбірня "Вістника" ............................................ 179

4. Ідеологічна поляризація українського суспільства .................... 183

IX.   Друга світова війна і діяльність Дмитра Донцова на еміграції 193

Частина друга

КОНЦЕІЩШ УКРАЇНСЬКОЇ ПОЛІТИКИ ТА ІДЕОЛОГІЯ "ЧИННОГО НАЦІОНАЛІЗМУ" ДМИТРА ДОНЦОВА

X.   Ідейні засади української самостійницької політики .................... 203

1. Росія, Европа й Україна .................................................................... 204

2. Українська зовнішня політика ........................................................ 209

3. Українська внутрішня політика .................................................... 216

4. Елементи сили української політики ............................................ 219

5. "Підстави нашої політики" ретроспективно і проспективно 222

XI.  Ідеологія "чинного націоналізму" ........................................................ 231

1. Засади "чинного націоналізму" ...................................................... 232

2. "Українське провансальство" і "українська ідея" .................... 239

3. Оцінка ідеології "чинного націоналізму" .................................... 243

а) Історичне тло в "Націоналізмі" ................................................ 257

б) Волюнтаризм та ідеал "сильної людини" і "сильної нації" 262

в) Моральні засади "чинного націоналізму" ............................ 278

г) "Творче насильство" та "ініціативна меншість" .................... 281

ґ) Орієнтація на Захід і західню культуру................................ 285

4. "Чинний націоналізм" і авторитарно-елітарні рухи 20-х і 30-х років ................................................................................................ 288

ХП  Концепцій політичної та соціяльної організації нації

1. Шляхи і засоби реалізації української ідеї ................................ 299

2. Підстави сили й причини занепаду націй ................................ 304

3. "Ієрархізоване суспільство" та "правляча каста" .................... 312

4. Хто має вести націю ............................................................................ 322

5. "Психологічне обличчя" провідної верстви та її ідеологія 332

6. Провідна верства і "расова чистокровність" ............................ 344

7. Від політики до містики .................................................................... 347

ХШ.   Ідеологія "чинного націоналізму" на життьовому іспиті ............ 354

ХГУ.  За яку Україну і яку революцію ........................................................ 364

ХУ.  Дмитро Донцов і Організація Українських Націоналістів ........ 375

Джерела   ...................................................................................................... 385

Бібліографія творів Д. Донцова та періодичних видань, у яких

Д Донцов співпрацював .......................................................................... 898

Іменний та предметний покажчик ........................................................ 403

245

Наш сайт является помещением библиотеки. На основании Федерального закона Российской федерации "Об авторском и смежных правах" (в ред. Федеральных законов от 19.07.1995 N 110-ФЗ, от 20.07.2004 N 72-ФЗ) копирование, сохранение на жестком диске или иной способ сохранения произведений размещенных на данной библиотеке категорически запрешен. Все материалы представлены исключительно в ознакомительных целях.

Copyright © UniversalInternetLibrary.ru - электронные книги бесплатно