Электронная библиотека




Пригоди. Подорожі. Фантастика - 79



Малюнки Р. Є. Безп’ятова та Г. П. Філатова

Упорядник М. Ф. Слабошпицький


ВІД УПОРЯДНИКА

Пригоди… Подорожі… Фантастика… Такі три літературні континенти, над якими проляже орбіта інтересів нашого нового видання — щорічного збірника “ППФ”.

Таке поєднання анітрохи не випадкове. Адже і пригоди, і подорожі, і фантастика навдивовижу тісно пов’язані між собою. Як правило, одне випливає з другого або починається там, де закінчується попереднє. Вдавшися до історії світового письменства, можемо знайти силу-силенну прикладів того, як, скажімо, органічно вживаються пригоди й подорожі у фантастичному, та й фантастика часто не уявляється без них. І то не тільки приклади з минулого, з часів Жюля Верна чи Х’юго Гернсбека, а й з наших днів, з творів Станіслава Лема, Івана Єфремова, Айзека Азімова, Артура Кларка чи ще будь-кого з фантастів, творами яких зачитується увесь світ. Годі собі й уявити, щоб вони не описували найнесподіваніших пригод.

Замислюючи збірник, ми думали й про те, що поява його на літературному обрії, можливо, активізує громадську увагу до творів цього виду, а також згрупує довкола нього тих, хто працюв в цих жанрах (а кількістю авторів-фантастів, на жаль, похвалитися сьогодні аж ніяк не випадає). Коли в пригодницькій літературі можемо назвати два десятки імен, починаючи з Володимира Кашина, Ростислава Самбука, Петра Угляренка, Івана Головченка й Олекси Мусієнка, що справді плідно працюють у своїй царині і давно здобули читацьке визнання, то українській фантастиці просто вкрай не пощастило.

Доля її в українській літературі складалася навдивовижу примхливо й непослідовно. Якщо дожовтневе письменство не лишило нам жодного фантастичного твору (факт сам по собі промовистий і засвідчує він брак у нас традицій цього виду літератури), то вже перше покоління радянських прозаїків — Іван Сенченко, Дмитро Бузько, Олекса Слісаренко, а за ними Юрій Смолич, Володимир Владко, Микола Трублаїні — дало читачам перші фантастичні оповідання, повісті та романи. Здавалося б, література крилатої мрії впевнено набирає сили. Та останніми роками становище, яке склалося в українській фантастиці, потішити не може. Померли Юрій Смолич, Володимир Владко, Микола Дашкієв і, за винятком Василя Бережного, жоден із наших досвідчених літераторів не працює сьогодні у фантастиці. І тільки обіцяючі дебюти молодих — Олександра Тесленка, Наталі Конотопець, Андрія Дмитрука, Юрія Пригорницького та небагатьох інших дають підстави плекати надії на дальший успішний розвиток фантастики на Україні.

Два роки тому редакція республіканського журналу “Знання та праця” провела конкурс на краще фантастичне оповідання. Було опубліковано понад два десятки творів, а всього їх до редакції надійшло кількасот. Отож уже тепер, думаючи про нашу молоду фантастику, ми можемо уявляти собі її непогане майбутнє. Лави її новобранців доволі численні. Щодо художнього й так званого наукового елементів у ній, то варто сказати: тут ми мали можливість спостерігати боротьбу старої і нової поетики, яка передусім виявляла себе в тому, як автори ставляться до технічного й технологічного “оснащення” творів. Дехто намагався наслідувати ті взірці фантастики, яку прийнято називати технічною, але більшість авторів прагнули психологічного й філософського осмислення подій, а техніка в їхніх творах мала суто службове, допоміжне при змалюванні характерів призначення. І це симптоматично, бо відбиває загальні тенденції розвитку сучасної фантастики, яка повністю перенесла акцент своєї уваги на людину, майже цілковито відмовившися від технічних утопій. Екстраполюючи в майбутнє важливі проблеми нашого дня, фантастика показує людину прийдешнього віч-на-віч з ними, тобто, як каже літературна критика, в несподіваному ракурсі зображає сучасне через майбутнє. І найразючішого ефекту вона досягає, звичайно ж, тоді, коли все це пропущено крізь призму сприйняття художньо повнокровних персонажів. Щоправда, й сьогодні вряди-годи трапляються твори, присвячені здебільшого викладові ідей та гіпотез. Вони, як правило, мають кволий сюжет, схематичних персонажів, що слугують авторам своєрідними рупорами для висловлення думок і спостережень, для яких не обов’язково треба було обирати форму художнього твору, задовольнившись публіцистикою чи науково-популярними жанрами.

Якщо проаналізувати фантастичні твори, що витримали випробування часом і не втратили читацького інтересу й сьогодні, то серед них ми передусім побачимо ті, які написані з високою літературною майстерністю; вони запам’яталися нам насамперед завдяки виразним людським характерам, а не гіпотезам чи технічним ідеям. Не архаїчні науково-популярні пасажі Жюля Верна тримають у полоні ось уже кілька поколінь читачів, а живі люди, що прийшли до нас зі сторінок його книг, — загадковий капітан Немо, фанатичний Гаттерас, безпосередній і дивакуватий Паганель… До речі, саме такої пластичної зримості і психологічної глибини бракувало персонажам маловідомого нині навіть у Франції сучасника Жюля Верна, автора численних романів Рабіда, на рахунку якого не менше, ніж у його великого співвітчизника, наукових і технічних передбачень, що справдилися. Тут можна назвати й американського письменника Х’юго Гернсбека, що майже сімдесят років тому опублікував свій роман про майбутнє “Ральф 124С41 +”, який мав надзвичайний резонанс. Один із американських учених тоді писав: “Ця книга передбачень найпрекрасніша з усіх написаних взагалі. Це золотий рудник майже для кожного наукового фантаста. Нема автора, який писав би про майбутнє і який не думав би про гернсбеківське об’ємне кольорове телебачення, про міста-супутники, що облітають Землю, і немає читача, котрий не думав би про перспективи цих винаходів”.

Все це справді потрясало уяву сучасників Гернсбека. Але минув час, багато з описуваного й передбаченого фантастом справдилось, і твір Гернсбека, оскільки він не мав особливих художніх достоїнств, зовсім забувся. Сьогодні його в США знають хіба що історики літератури. І це ще раз переконує, що фантастика живе в першу чергу не технічними ідеями, а людьми, характерами. Прикметно, що більшість із авторів нашого збірника ведуть пошуки саме в царині людської психології. І в Андрія Дмитрука, і в Олександра Тесленка, і в Юрія Пригорницького, і в Наталі Конотопець спостерігаємо непогані знахідки в засобах характеротворення, цікавими художніми манерами вирізняються оповідання Ігоря Росоховатського, Наталі Околітенко, Сергія Кисельова. Дехто з названих тут авторів, як, скажімо, Ігор Росоховатський, має вже чималий стаж у фантастиці й устиг випустити не одну книжку оповідань і повістей, але більшість авторів — молоді і роблять тільки перші свої літературні кроки в фантастиці.

Отже, пригоди, подорожі, фантастика… Запрошуємо тебе, читачу, на ці дивовижні континенти. Адже там можна побачити багато такого, що будить допитливу думку й хвилює уяву.

М. Слабошпицький.



Микола Сорока З ДОРІГ ДАЛЕКИХ Нариси

ЗА ПЕРЕВАЛОМ — БААЛЬБЕК

Коли настає літо, бейрутці піднімаються в гори. Звичайно, фешенебельні санаторії і пансіонати, розкішні вілли і особняки заселяє публіка, яка має гроші і якій не обов’язково працювати. Наїжджають сюди заможні туристи і з інших країн. Нафтові магнати, феодальні князі, власники фірм, банкіри — всі вони звикли влітку дихати цілющим гірським повітрям, а не пектися під аравійським сонцем чи пріти в задушливих європейських столицях.

Що тоді робиться тут! Скільки транжириться грошей на вишукані розваги!

Розповідали мені: по дамаському шосе, неподалік від Алейха, стоїть незвичайна споруда. Білосніжний палац, зведений на схилі гори, увінчує металева конструкція — зменшена копія Ейфелевої вежі. Палац побудував один із південноаравійських шейхів для своєї подруги-француженки. Вона нібито відмовилася поселитися в гаремі шейха, і він переніс її помешкання на схили Ліванських гір. Минуло трохи часу, і француженка засумувала. Їй закортіло на Єлисейські поля та схили Монмартру. Шейх виявився людиною не без гумору: він наказав спорудити над палацом Ейфелеву вежу…

В горах — казино й ресторани, картярські будинки й басейни. І все це пнеться якомога вище на схили. Дивіться, мовляв, і надивляйтеся, люди: одним день у день гнути спину на заробітках, іншим — сам бог велів розкошувати.

Але гори славляться не тільки індустрією відпочинку. За крутим перевалом, між гірських хребтів, розкинулася мальовнича долина Бекаа. Звідси столиця постачається знаменитими ліванськими яблуками, виноградом, овочами, тютюном. У долині Бекаа лежить і славетний Баальбек — місто, яке не оминув жоден турист, відвідуючи Ліван. Та хіба тільки турист! У Баальбек квапляться всі — від шкіпера маленького судна до членів іноземних урядових і торговельних делегацій, що прибувають у Бейрут. Всім хочеться на власні очі побачити сьоме диво світу, яке ще й досі зберігає таємницю свого походження.

Вирушаючи в гори, ясна річ, хочеться помилуватися ліванськими кедрами. Адже вони ростуть серед засніжених вершин, а тут, унизу, їхні зображення зеленіють хіба що на державних прапорах та поліцейських машинах. Проте зустрітися з прославленим деревом не так просто. Мені випало побачити лише один кедр. Стоїть він при дорозі на Баальбек і начебто стиха повідує, як зникав з лиця землі його великий та славний рід…

Служили кедри ще древнім фінікійцям. Ті робили з них не тільки щогли та реї, а й будували кораблі, аби розвозити цінну деревину по всіх середземноморських держав вах. З кедрів стругали саркофаги для померлих фараонів, тесали трони для молодих халіфів, зводили храми. Згодом до кедрів потягнулися руки завойовників — у густих колись лісах безугавно дзвеніли сокири римлян і турків, греків і хрестоносців. І залишилося кедрів лічені одиниці.

Кедри не такі вже й високі — найстаріші сягають тридцяти метрів, зате стовбура не обхопити. По колу деякі набирають десять, а то й більше метрів. Чудові властивості деревини знали ще фінікійці. Будуючи кораблі, вони помітили: міцнішого дерева немає, а головне — його не беруть ні гризуни, ні шашіль.

Нині кедри в Лівані суворо охороняються законом. Їх пе рубають, проте й не насаджують. Ліванці вважають, що вистачить тих чотирьохсот, які ростуть, бо, мовляв, коли кедрів стане багато, вони перестануть цікавити туристів…

Однак чим же славетний Баальбек? Чому всі так поспішають сюди, ледь ступивши на ліванську землю?

Сучасний Баальбек — звичайне собі містечко, що потопає в зелені садів. Його майже не видно з-за високих тополь, олив та інжира. Але поряд із ним на штучних підвищеннях стоїть інший Баальбек — руїни древнього Геліополіса, міста Сонця. Старовинні забудови тут настільки грандіозні, що появу їх зв’язують навіть із космічними пришельцями. Та й справді, пройшовшись межи руїн величних храмів, неодмінно хочеться запитати: хто, чиї руки могли таке сотворити?

Як свідчить історія, Баальбек почали будувати римляни ще в першому столітті нашої ери. Аби показати Сходу свою силу й могутність, римські імператори наказали закласти тут велетенське місто-храм, яке б слугувало для поклоніння поганським богам. Було скликано найдосвідченіших римських архітекторів, зібрано найкращих майстрів, що мали справу з мостами та храмами, греблями й фортецями.

Минули десятиліття, і серед долини Бекаа звівся гігантський архітектурний ансамбль — храм Юпітера з прибудовами, а також храми Бахуса і Венери. Всі будівлі стояли на колосальних фундаментах з тисячотонних гранітних плит. Плити витесували в місцевих каменоломнях і підганяли одна до одної без будь-якого розчину настільки щільно, що між ними не встромиш і голки. Храми вражають численними колонами, які виготовляли з мармурових монолітів. Храм Юпітера, наприклад, обступали 62 колони заввишки 20 метрів і діаметром 2 метри. Це — найбільші монолітні опори, що їх будь-коли зводили людські руки. До наших днів збереглося їх лише шість.

З плином віків Баальбек дуже постраждав. Обличчя храмів міняли спустошливі війни візантійських часів та епохи середньовіччя, часті землетруси. Але завдяки розкопкам і реставраціям, що ведуться з початку нашого століття, можна побачити деякі споруди майже в первозданному вигляді.

Бродиш отак серед руш і дивуєшся: все-таки яких висот сягнув людський геній, щоб в умовах примітивної техніки і рабської праці створювати такі шедеври! Адже будівельники тоді не мали ні гвинтових домкратів, ні кранів, а все ж якось піднімали двадцятитонні фасадні блоки цілими і неушкодженими на двадцятиметрову висоту і з точністю до одного міліметра насаджували на мережані корінфські колони. При цьому вони користувалися лише пересувними баштами з кедрового дерева. А як вирізали плити в каменоломнях? З допомогою звичайнісіньких дерев’яних клинів, які заганялії в заготовлені щілини і поливали водою. Дерево розбухало і відривало кам’яні брили. З монолітів потім витесували колони, вирізали плити для фундаментів і сходів. Між іншим, коли уважно придивитися до сходів, що ведуть до храму Юпітера, легко помітити; вони викладені не з окремих східців, а з монолітних тригранних призм. Кожен з таких блоків важить близько чотирьохсот тонн.

Та, виявляється, ні п’ятсот, ні вісімсот, ні навіть тисяча тонн не стали рекордами ваги. В каменоломні, що розташована за кілометр від Баальбека, лежить обтесаний моноліт, розміри якого вражають навіть найзапекліших скептиків та невір. Висота його 420 сантиметрів, ширина — 480, а довжина — 21,5 метра. Вага — 1084 тонни!.. Хто ті велети, що його обробляли? Хто і як збирався доставити його на будову?

Кажуть, такі моноліти будівничі Баальбека пересували з допомогою кедрових котків і мішків з піском. Але як піднімали їх на десятиметрову висоту? Адже інженери підрахували: для того, щоб зрушити такий камінь, треба об’єднати силу сорока тисяч чоловік.

Цікавлять відвідувачів Баальбека й інші питання. Навіщо, скажімо, було мучити себе каменярам древнього міста Сонця, витесуючи такі моноліти? Там, де можна було скласти стіну із десяти каменів, вони клали один, витрачаючи зусиль у сто разів більше. Може, це якась гігантоманія? А чи людям хотілося уславити на віки свої розум і руки?..

Хоч би як там було, а варто побувати в Баальбеку навіть заради того, щоб побачити двадцятиметрові колони і тисячотонний оброблений камінь. І не будемо дивуватися вченим, які й справді висувають гіпотезу, що Баальбек зв’язаний з космічними пришельцями. Прихильники такої гіпотези доводять: цей камінь багато років тому висікли із скелі таємничі посланці зірок, котрі прилітали на Землю. Але перед тим, як залишити нашу планету, вопи нібито знищили запаси ядерного пального, від чого й загинули міста Содом і Гоморра. Після цього пришельці збудували в долині Бекаа “стартовий майданчик”. На користь таких доводів беруться дані різних археологічних розвідок, а також сліди радіоактивності, виявлені в Лівійській пустелі.

А тим часом Баальбек вирує земним життям. День у день тут никають археологи, снують у різних напрямах туристи, неугавно шумить сук — східний базар.

Ще чим славиться Баальбек — це міжнародними фестивалями, які проводяться тут з 1965 року. В Лівані немає театрів ні в містах, ні в селах. Тож коли приїздять у Бейрут камерні оркестри з Італії чи драматичні театри з Франції, вони виступають в античному храмі Бахуса або на гігантській сцені храму Юпітера, від якого збереглося лише шість колон. На такі вечори збираються тисячі слухачів, і до пізньої ночі не стихають на руїнах міста Сонця пісні й музика. Часто виступає тут і знаменита ліванська співачка Фейруз, яка виконує народні пісні. В її голосі — і шум морської хвилі, і синя прозорість неба, і вдовина зажура піній. Та найбентежніше звучить голос Фейруз, коли вона співає про щастя й долю ліванських бідаків…

КВІТКА ПУСТЕЛІ

В Дамаску якось мені сказали: коли не відвідаю Пальміру, то так і поїду, не побачивши найбільшого дива пустелі. А вже коли буду там, у столиці древнього Пальмірена, і не зустріну сходу сонця, на все життя себе обкраду.

…Їхали ми до Пальміри через Хомс — це добрячий гак, але Муса Ібрагім, який вів машину, про інший маршрут і слухати не хотів.

— Що нам зайві сто кілометрів? — лукаво підморгнув він. — Зате подивимося фортецю Хосна. Все одно до смерку в Пальміру не втрапимо, а вночі там робити нічого.

Переконувати Ібрагіма важко, нагадати, що він дві ночі не спав і певне стомився, — зробити на гірше. Ібрагім у таких випадках знімає руки з керма, на ходу прикурює цигарку, а машина летить як навіжена. Ні просьби, ні перестороги на Ібрагіма не впливають.

Фортеця Хосна, або, як її ще називають, Крак де Шевальє — дивовижна й велична. Вражають насамперед грандіозні укріплені вали, широчезні рови, башти з визубнями. Коли проходиш через вузенький міст, лабіринтами тунелів і сховищ, відчуваєш, ніби попав у глибоке середньовіччя, ніби ось-ось затупотять кінські копита, пролунають гучні команди і вдарять гармати. Збудована фортеця на високій горі — понад 750 метрів над рівнем моря. Колись тут була церква, просторі з терасами зали. Гарнізон Крак де Шевальє налічував чотири тисячі воїнів.

Багато цікавого у фортеці, та я з нетерпінням чекав, коли рушимо на Пальміру. Сонце вже хилилося до обрію, а кортіло по дорозі через пустелю ще зустрітися з кочівниками-бедуїнами. В Сірії їх близько восьмисот тисяч. Все життя цих синів пустелі минає в безперервних переходах з місця на місце в пошуках водопоїв і пасовиськ. Деякі кочівники мають постійні райони, закріплені за ними віковічними традиціями. Але там вони лише зимують. Є племепа, що кочують у замкнутих районах на відстані до двохсот кілометрів. Але є й такі, що, перетинаючи пустелю, проходять від гір Джебель Ансарія до кордонів Саудівської Аравії.

Спека в пустелі стояла неймовірна. На небі ні хмаринки, а назустріч дув рвучкий сухий, вітер. Колючі піщинки запорошували очі, обпікали лице, і від цього жара ставала ще нестерпнішою. А довкруж, куди не сягнеш оком, крем’янисті пустища. Сірим камінням були вкриті сотні гектарів мертвих земель. Лише місцями, в низинах, неймовірними зусиллями люди відвоювали у природи жалюгідні латочки пісного грунту, на яких зеленіють пшениця і ячмінь, ростуть сливи та інжир.

Аж ось Ібрагім зупиняє машину, виходить на шосе І якийсь час немовби слухає вітер. Потім ступає на узбіччя, прикладає до ціску долоню.

— Ай-яй! — вигукує він. — Не бачити нам сьогодні бедуїнів. Готуймося до іншої зустрічі… Іде смерч!

Не встигли ми позатикати в машині вікна і розвернути її під кутом до вітру, як на обрії з’явилася велика чорна завіса. Вона враз розрослася на півнеба, довкола закрутилися шалені вихори. Сильними крилами вони зняли вгору руді стовпи піску й пилюки і тут же кинули їх на землю разом з краплями дощу. Нашу машину оповила непроглядна темінь. Від буревію автобус гойдався, як човен на хвилях.

— Отакі вони, курні смерчі Сірійської пустелі, — каже Ібрагім. — А бува, підхопить машину і кидає, поки не витрясе останньої гайки…

В Пальміру ми в’їжджали пізно ввечері. Нерівним, розбитим шляхом, обігнувши приземисті забудови, подалися до готелю. Зупинилися біля двоповерхового будинку з написом над дверима “Готель “Зіновія”. От ми й прибули до центру Сірійської пустелі, в місто, яке колись називали Квіткою пустелі і яке лежало тепер білим скаліченим птахом серед жовтавих сипучих пісків.

У готелі на нас чекав вечірній чай і м’яка постіль. Але я не можу спати: якийсь неспокій і бентега охопили мене, тільки-но ступив на цю прадавню землю. Захотілося одразу ж, не чекаючи ранку, йти до знаменитих античних руїн.

Відійшовши від нашого готелю, я набрів на втоптану стежину. Вона й повела мене у відкриту пустелю. Та не встиг я пройти й кількох десятків метрів, як всюди погасло світло. Пітьма проковтнула все довкола. Лише уламок товстелезної колони, що висувався неподалік з піску, бовванів темно-сірим силуетом. Далі йти небезпечно — легко заблудитись. Я сідаю на холодний мармур і намагаюсь пригадати історію віковічного міста.

…Давним-давно, ще за тисячоліття до пашої ери, жили тут кочівники-сарацини. На краю пустельної улоговини вони добули воду і насадили пальмовий гай. Мало-помалу зелений оазис став місцем перепочинку всіх караванів, що йшли зі сходу на захід, а з часом перетворився у великий торговельний центр. Тут продавалися китайські шовки й перли, індійська слонова кістка і перські килими, скляні вироби і вина. Вирушаючи в далеку путь, каравани запасались у Пальмірі джерельною водою, наймали місцевих провідників та кінних лучників для охорони товарів. На початку нашої ери місто завойовують римляни. Вони колонізують його, а полонене військо приєднують до імператорської армії.

У третьому столітті нашої ери в Пальмірі прийшов до влади Оденат. Виходець з арабів, він став всевладцем і головним супротивником персів. 216 року Оденат завдав їм нищівної поразки на берегах Євфрату, за що дістав від римського імператора титул східного принца. Проголошення Одената віце-імператором східної частини імперії не всім сподобалося в Римі. Ще б пак, якийсь араб, бедуїн, — і раптом такі воєнні успіхи і слава. Невдовзі Оденат і його старший син були вбиті. Сталося це нібито за таємничих обставин, але версія вбивства живе ще й нині: загинув Оденат від руки свого племінника. А спільницею його була дружина Одената Зіновія. Корона перейшла до молодшого сина віце-імператора, та, оскільки той був ще малий, правити державою стала його мати. Високоосвічена і вольова, незмірно горда жінка вважала себе покликаною правити в місцях, де колись владарювала легендарна Семіраміс, яка нібито збудувала Вавілон і прикрасила його казковими садами.

Як тільки Зіновію проголосили регентшею, політика Пальміри різко змінилася. Обережно, але з дивовижною наполегливістю Зіновія здійснювала свої плани. Саме в цей період їй вдається підкорити Єгипет. Після перемоги над римськими військами до її володінь приєдналась багата долина Нілу з невичерпними запасами хліба. Захоплена успіхами, невгамовна цариця проникає в Малу Азію, завойовує всю Сірію і значну частину Аравії. 371 року Зіновія і її син проголосили себе імператором та імператрицею Сходу. Це були часи найвищої слави Зіновії, вона стала “найсвітлішою” на чолі імперії, створеної власними зусиллями.

Одначе владарювання імператриці успіху пе мало. Країни Сходу ладні були швидше миритися з римським пануванням, аніж погодитися на владу бедуїнів, та ще й із жінкою на чолі. Скориставшись із цього, Рим пішов війною на Пальміру. Невдовзі місто було обложене і пограбоване. Зіновію взяли в полон. Під час урочистого повернення імператора Авреліана до Риму вона йшла з розтріпаним волоссям перед його колісницею, ступаючи по землі закованими в золотий ланцюг босими ногами.

Згодом Пальміру ще не раз поневолюватимуть і грабуватимуть, але вона знову розквітатиме чарівною квіткою серед безкрайнього моря пісків. Та настане час, коли місто залишить по собі лише руїни…

Я проводжу по холодній кам’яній плиті рукою, а самому хочеться спитати: невже світ так і не взнає твоїх зодчих Пальміро? Невже люди так і не знайдуть тих шляхів до моря, якими доставлялися на твої оздоби оці багатотонні мармурові брили?

…Вперше європейці відвідали Пальміру 1691 року, коли в ній побував англійський купець Галіфакс. Та мало хто повірив його малюнкам і звітам про невідомі руїни величного міста серед пустелі. Зацікавилися ними лише кілька спеціалістів-археологів.

Другим з Європи завітав сюди швед Корнелій Лоос. Після Полтавської битви архітекторові Лоосу разом з королем Карлом XII судилося опинитись аж у Туреччині. Перебуваючи там у полоні, король не переставав вигадувати яскраві мундири для своєї неіснуючої армії. Лоос допомагав йому, перемальовуючи з королівських ескізів нові форми для різних родів військ. Коли королю це заняття набридло, архітектора послали до Сірії, Палестини і Єгипту зробити зарисовки пам’яток минувшини. На жаль, значна частина пальмірських малюнків загинула під час пожежі.

Широкої популярності набувають античні руїни після мандрівки в сірійський край англійця Вуда. Відтоді Пальміра стає об’єктом постійних наукових досліджень. Її відвідують відомі орієнталісти й археологи. А серед них — російський мандрівник Абамелек-Лазарєв. Саме йому пощастило віднайти в товщі пісків кращу з епіграфічних пам’яток Пальміри — митний тариф, основний документ торгової політики, датований ще 137 роком.

…Світає в Пальмірі о п’ятій годині. Темний намет почі поквапно розвіюється, і густу тишу враз пронизують людські голоси. Це біжать від готелів іноземні туристи, поспішаючи зустріти схід сонця на античних руїнах.

Аж ось і перші промені. Зачепившись за сопку Пальмірського кряжа, вони, немов причаровані, впали на довгу шеренгу високих колон. Одним кінцем колонада впирається в руїни гігантського храму, другим підходить до занесених піском крутосхилів. Там видніються прямокутні башти, купи кам’яних брил, похилені колони. Все це — посеред жовтого піску, в ранковій синяві і сонячній визолоті. Дивоглядна картина. Здається, ось-ось із-за колон вийдуть люди і почнуть відбудову біблійного міста. Та сонце піднімається, пустеля світлішає, і вже враження таке, що за якусь хвилю впаде і те, що стоїть.

Збігаю з пагорба до колонної вулиці. Яка це неповторна споруда! Стрункі й високі стоять античні красуні — рожево-жовті колони. Їх не десять, не двадцять — аж на півтора кілометра тягнеться колонада. Колись її покривав широкий дах, на якому місцями піднімався другий поверх колон, утворюючи алею для прогулянок. Тепер колони стоять самі по собі. Деякі з них підперті, деякі “підліковані” гіпсом. Під багатьма збереглися підставки. Мабуть, у давні часи на підставках стояли бюсти імператорів і видатних воїнів. А може… може, тут торгували рабами — виставляли свій кращий товар раболови?

…В осяяному промінням сонця повітрі вимальовується постить молодої оголеної жінки з кайданами на ногах. Вона притулилася до гарячої колони, довгі коси спадають на груди, у вишневих очах — туга. А повз неї проходять работорговці. Вони ковзають по стрункій постаті хтивими поглядами. Дзенькнули кайдани, і рабиню звільнили від пут. Але тут же наділи нові, ще міцніші, і повели поза святі гробниці й храми.

Привид поволі гасне… Серед мертвої вулиці лежать розкопані камінні труби водогону, розкидані уламки чудового орнаменту із зображенням виноградної лози, плодів лимона і апельсина.

А ось руїни амфітеатру. Лише 1952 року він вдруге відкрив для людей свою гігантську сцену розміром п’ятсот квадратних метрів. На дванадцяти рядах театру могло сидіти близько 7 тисяч глядачів… Десять тисяч кубічних метрів піску довелося вийняти розкопувачам, аби звільнити лише основні приміщення.

Від театру йду до храму Сонця. Вгадую його по кам’яних стінах, що утворюють величезний квадрат. Довжина кожної сторони — 233 метри; висота — 17. Храм стоїть на пагорбі біля самого оазису, площа його — майже чверть квадратного кілометра. Споруда зведена з мармурового вапняку ніжно-жовтого, майже золотистого кольору. Південна стіна спотворена всілякими пізнішими переробками, північна місцями пообвалювалася. Всередині, вподовж стін, ішов ряд корінфських колон. Всього їх було триста, дев’яносто, але до сьогодні збереглося лише шістдесят… Весь двір вимощений гігантськими полірованими плитами білого вапняку. Посеред цього двору й височить знаменитий храм.

Храм Сонця, збудований як поганський, служив один час християнам, потім протягом шести віків був мечеттю. Прямо перед входом до храму в невеличкому будиночку — старий музей. Частина його експонатів зберігається під дахом, багато лежить і під відкритим сонцем. Це невеликі статуї і погруддя, що колись прикрашали головну вулицю, скульптури богів, капітелі колон, уламки мозаїки. Щоправда, цінного тут мало. Дорогі експонати потрапили до музеїв Парижа ще 1936 року, коли французи окупували Сірію.

На південь від храму Сонця зеленіє великий пальмовий гай, обнесений глиняним муром. Він тягнеться від сучасної Пальміри до широкої сірої понизини, над якою від сходу до заходу сонця день у день носяться білясті вихори пилюги.

Цікаво, звідки бере воду цей зелений масив? Через отвір у стіні потрапляю в пальмове царство. Але далі йти не наважуюсь — земля після поливу ще не просохла, було грузько. Потім уже мені розповіли, що все в Пальмірі живиться від одного джерела. Там, де підводна річка виходить на поверхню, колись були грандіозні купальні, тепер лишився тільки один невеличкий басейн.

Де починається джерело, ніхто не знає. Гадають, біжить воно довгим підземним гротом, а через два кілометри перетинається греблею, яка нібито стримує великий потік… Розповідають, що один сміливець пройшов гротом аж на другий бік гори, але потім скільки не шукав щілину, так і не знайшов.

Поки сонце ще не стало припікати, поспішаю на вершину, де височить напівзруйнований замок. Звідти добре видно всі античні руїни і околиці сучасного виселку. Добираюся до стіни Юстініана, вдивляюсь у зруйновані храми, театри, вежі-гробниці, і чомусь гадається мені: така доля чекає на все, що зводиться на кістках рабів. Не минула вона й уярмлювачів сірійського народу. Де вони тепер, оті могутні з могутніх? Де їхня велич і де їхня сила?

І знову перед очима рабиня-полонянка. По збитій копитами завойованій землі ступає вона, закута у кайдани. і глумом повняться очі жадібного до кривавих розваг товписька.

Хоча ні. Ні! Не в неволю йде полонянка. Вона повертається на рідну землю з посвітлілим зором. Час історії вже зірвав із неї окови. Зранена і стомлена, йде вона на свою прабатьківщину, щоб оживити давно замулені джерела, збудити пустельну тишу голосами своїх дітей.

І вже вчувається мені, як дзюркотить по кам’яних водогонах цілюща волога, як живодайно гомонить листя пальмових гаїв, а впродовж розчищених вулиць, де перехрестилися дороги століть і народів, лунає багатомовний хор голосів і дзвенить священне слово — свобода!

ПЕТРА

Оповідають, він ледь тримався на ногах. Змарніле, виснажене обличчя, спраглий погляд, запечені губи… А довкола стояли озброєні воїни. В довгих абу і білих хассах, вони тісним колом оточили високого бородатого бранця, націливши на нього пістолі. Так стояли, поки не прискакав на коні ще один. Виграючи на сонці дорогою зброєю, прибулий нахилився до полоненого:

— Хто такий? Звідки?

— Мапдрівник Буркхардт. Із Швейцарії…

— Що шукаєш тут, на землях Йорданії?

— Місто Петру, або ще — Селлу… Селла — назва біблійна.

— Взяти його! І за мною, — наказав власник коштовної зброї. — Сьогодні всім на втіху стратимо ще одного чужинця.

На полоненого накинулися троє воїнів, вмить скрутили руки, прив’язали довгим сирицевим пасом до сідла.

— Рушаймо! — пролунала команда.

Бородань якось зачудовано глянув на крихітне поселення, що гніздилося біля підніжжя велетенських скель, на табунисько людей, що з’юрмилися неподалік на пагорбі, і неквапно рушив за вершником. А в голові роїлися думки. На хвилю забулись і спрага, і втома: що, як він, Буркхардт, і справді натрапив на забуте богом і людьми місто? На ту знамениту Петру, що в давнину славилася як одне з див світу? Скільки вже віків минуло відтоді, як люди загубили його серед скель і не знають, де шукати!

Тим часом дорога збігла з пагорба, оминула невеличкі чахлі сади і виноградники, запетляла вузьким урвищем. Скелі ставали дедалі вищими, обриси їх нагадували то химерні вежі, то стіни казкових палаців та фортець.

Та ось дорога звужується настільки, що, здається, далі йти нікуди. Проте вершник сміливо спрямував коня у ледь помітний прохід. Одразу ж зникло сонце, війнуло прохолодою. Під ногами зашурхотіла дрібна жорства — стежка в’юнилася висохлим струмком.

Полонений більше й більше впевнювався: загублену стежку до знаменитого в давнину міста знайдено! Тільки-но проблискувало сонце, він пожадливо розглядав кожен камінь, кожен кущ олеандрів чи фіг, що тулилися в розщелинах круч. Праворуч по прямовиспій стіні тягнувся акведук, який живив древніх поселенців водою… Все так, як свідчили скупі описи. Але чи так? Хіба він перший шукає загублену Петру?..

…Петра лежить на півдні Йорданії в горах Аш-Шірах. Щоб потрапити туди завидна, треба виїхати з Аммана на світанні — попереду 275-кілометровий шлях через мертву пустелю. Назви Петра і давніша — Селла — означають камінь. Мабуть, жодне місто в світі не названо так вдало, як це, йорданське. Проте назва лише частково передає грандіозну картину, що постає перед очима. Фантастичні обриси скель, глибокі яруги і розколини, своєрідне забарвлення каменю надають Петрі унікального вигляду.

Коли під’їжджаєш до цих гір, навіть на думку не спаде, що там, серед стрімчастих вершин, є долина, а довкола в скелях видовбано ціле місто…

Потрапити в Петру можна тільки одним шляхом — глибокою вузькою ущелиною, що тягнеться від селища Ваді-Муса. Сотні років вода прорізала тут собі дорогу, якою скористалося древнє арабське плем’я набатеїв, котре ще до нашої ери проникло далеко в гори. Знайшовши там притулок, плем’я надовго захистило себе од вітрів і палючого сонця, од звірів і поневолювачів.

Спершу Петра була лише місцем схову скарбів, що діставалися набатеям від пограбування караванів, які йшли з Індії і Саудівської Аравії. Згодом набатеї зрозуміли: краще брати з караванів мито. Відтоді встановлюється контроль майже над усіма караванними шляхами. Зібрані кошти набатеї вкладають у будівництво своєї столиці. Але як будувати і де? Долина для цього замала, лісу поблизу немає, мало води…

І ось набатеї беруться довбати собі палаци прямо в скелях. В архітектурі вони охоче підпадають під вплив греків, хоча розвивають і власний стиль, заснований зокрема на ассірійському будівельному мистецтві. З тих пір у скелях почали з’являтися будинки в два і три поверхи, які всередині з’єднувалися сходинками. Всі будови прикрашаються численними шпилястими вежами. Водночас у Селлі набуває широкого розмаху гончарне виробництво. З’являються мідні гроші.

Найгострішою проблемою стає вода. Струмок, що тік із Ваді-Муси, скоро пересох, місцеві джерела аж ніяк не могли забезпечити потреб міста. Тоді від джерел Ваді-Муси набатеї проклали канал. На випадок, якщо б вороги, перекрили його, в скелях було висічено величезні резервуари для дощової води. По збірних каналах вона звідусіль збігала в запасники, а звідти в разі потреби надходила в центральні квартали.

Петра стала багатою і неприступною. І хоча під час розпаду грецької держави довколишній світ хмелів від крові, виснажуючи себе війнами, набатеї мирно жили в своїй потаємній столиці. Правда, незадовго перед початком нашої ери набатейський король Аретас III розширив свої володіння, які охоплювали територію аж до Дамаска.

Розквіт Римської імперії позначився і на культурі Петри. Особливо це видно з архітектури. В той час тут з’являються колони і трикутні фронтони.

Наслухані про незліченні багатства Петри, римляни кидають пожадливі погляди на це далеке місто в скелях. А незабаром біля Ваді-Муси з’являються їхні озброєні легіони. Вони тричі пробують штурмом взяти місто, проте щоразу зазнають невдач. Обклавши набатеїв даниною, роми полишають Петру. Та ненадовго. У 106 році нашої ери Петра все ж стає римською провінцією.

За часів римського правління місто досягає найбільшого розквіту. Імператор Троян прокладає сюди велику дорогу, що з’єднує Петру з Червоним морем, будує нові храми, амфітеатр, лазні, житлові квартали. Одначе розквіт тривав недовго. Вже в III столітті починається швидкий занепад. Каравани, які ще недавно проходили поблизу Петри, тепер здебільшого повертали на Пальміру.

В цей період у Петру приходить християнство. Деякі усипальні перетворюються на церкви, а один із кварталів дістає назву християнського.

Тим часом караванів зовім не стало, і місто, втративши джерело прибутку, занепадає. Вулиці, по яких ще недавно гриміли царські колісниці, поринають у первісну тишу, а в палацах, яким не було рівних на той час, знаходять пристановище хижі звірі. Водозбірні канали помалу заносить піском, дороги руйнуються…

Минув ще якийсь час, і Петру зовсім забули. Вона стала легендою, біблійним дивом. Дослідники шукали її, але намарне. Неприступні гори і людська безпам’ятність кілька віків оберігали це місто від пограбувань та руйнації. Лише 1812 року його знаходить Буркхардт. Це перший європеєць, що побував у казковому місті, і, можливо, перший, хто звідти повернувся…

Нині Петра вважається найціннішою історичною пам’яткою Йорданії і охороняється державним законом. Вже десять років, як король заборонив проживати людям у цьому древньому місті, і тут усе більш-менш пристосовується для відвідин місцевих та іноземних туристів.

Ми починали огляд із Ваді-Муси. Тепер тут збудовано модерний готель, ресторан-грот, автогаражі. До послуг туристів і розцяцьковані коні, яких можна найняти до Петри. Але ми зумисне відмовляємося від будь-якого транспорту і йдемо туди пішки. Дорога і справді довга. Тісною напівтемною ущелиною вона тягнеться п’ять кілометрів.

Раптом скелі розступаються — і перед нами велична картина древньої усипальні. При сліпучо-яскравому сонці спершу здається, що це витвір не людських рук. Тільки потім свідомість поволі вбирає дивовижні форми скульптур і рідкісне забарвлення кам’яної брили, перед якою цвітуть олеандри. Це найкраще збережена і найкрасивіша частина міста. Можливо, тут поховано одного з найбагатших королів Петри, а може… Урна на вершині цієї усипальні подзьобана й почеркана кулями. Певне, її не раз пробували зруйнувати, щоб добути скарби, які, за переказами, і в ній заховано.

Трохи далі у видолинку розташовано храми, палаци, лазні, житлові квартали. В центрі — красива брукована вулиця. Всі пам’ятники і храми — набатейського і римського періодів. Стиль і архітектура їх, як ніде, відповідає будівельному матеріалу. Пісковик відзначається виключною м’якістю, обробляти його дуже складно. Роботи древніх майстрів просто-таки казкові. Вони не губляться на тлі і грандіозних стрімчаків і водночас гарно вписуються у загальний пейзаж.

Від центру в усі боки вузькими яругами розходяться дороги. У схилах гір видовбано житла й усипальні. Тут Ще й тепер подеколи ночують бедуїни. Луна доносить їхні Дивні крики, коли вони зганяють докупи своїх кіз, а то й пісні, що химерно звучать у довколишній тиші.

Деякі з найвишуканіших усипалень видовбані на північному сході міста. Фасад однієї імітує триповерховий римський палац. Скеля була не досить висока, щоб збудувати тут третій поверх, тому добудовували його з кам’яних блоків. Усередині усипальні все так, як було колись по закінченні будівництва.

Високо в горах на заході міститься ще одна споруда, відома арабам як монастир. Це одна з найграндіозніших будов Петри. В монастирі, а точніше в храмі, є невеличкий вівтар, звідки відкривається чудовий краєвид на Ваді-Арабах. В ясний день з вівтаря видно Палестинські гори і Сінай.

…Назад ми поверталися тією ж тісною ущелиною. Зав’язалась розмова з інспектором по античностях Мухаммедом Муршетом. Не приховуючи своєї цікавості, питаю:

— Чи багато людей буває тут?

— В середньому за день десять-п’ятнадцять чоловік. Це тепер. А до війни з Ізраїлем бувало й п’ятсот, і більше…

— Чи безпечно проводити велику кількість людей ущелиною? А коли дощ?

— Іншої дороги, як ви знаєте, немає. На вертольоти не розжилися. А ходити ущелиною, звичайно, небезпечно. Кілька років тому група французів на маленькому автобусі задумала проїхати в Петру. Це було в квітні. Зненацька линув дощ. Ущелиною одразу ж ринув бурхливий потік. Коли вода спала, з двадцяти трьох чоловік не знайшли жодного. Загинув і водій автобуса з Лівану. Після цього лиха уряд збудував дамбу. Бачили при вході?

— А чому б не прокласти в ущелині шосейну дорогу?

— Еге, — всміхається інспектор. — Тоді вивезти з Петри історичні цінності буде не важче, ніж їх там побачити.

Ми полишали Петру, коли вже сутеніло. Гігантські скелі з храмами і мавзолеями, здавалося, зійшлися на вечірню раду. Вони нічого не мають до сучасної цивілізації і нічого у неї не просять. Хіба що належно оцінити їх як одне з рідкісних див, будь-коли створених людиною.



Веніамін Росін БУТИ ЛЮДИНОЮ Оповідання

1

Десь через рік після материної смерті батько заявив Костеві, що хоче одружитися, що холостяцьке життя йому набридло. І їсти звари, і білизну випери, й по магазинах бігай. Втомився він, бо ж немолодий уже. Та й взагалі у квартирі потрібна жіноча рука.

— І тобі полегкість буде, бо й ти клопочешся разом зі мною, а вчитись ніколи, — закінчив він, дивлячись у вікно й суплячи такі ж, як і в Кості, пшеничні брови.

Костя пильно подивився на батька, немов давно не бачив його, міцно стиснув тонкі губи і, щоб не сказати чогось недоречного, вибіг у сусідню кімнату. Там, упавши на дпван, гірко заплакав, бо зрозумів: між ним і батьком незабаром виросте стіна відчуження, межа, якої не переступити, прірва, якої не перескочити.

Так і сталося, коли в їхній квартирі невдовзі з’явилась молода, самовпевнена, переповнена здоров’ям Ірина Павлівна, з якої батько не зводив закоханих очей і називав не інакше, як “наша мамочка”. Ті добрі відносини, які досі існували між батьком і Костею, одразу ж пригасли. Батько став менше звертати уваги на сина, цікавитись, як він вчиться, де ходить і що робить. Костя скоро відчув себе чужим і зайвим у рідному домі. Будучи лагідним і добрим за вдачею, він раптом став дратівливим і злим, усе робив наперекір мачусі. Між ними спалахнула мовчазна, але вперта війна, перевага в якій була на боці Ірини Павлівни, бо її підтримував батько.

Залишивши мрію про університет, Костя після закінчення школи вступив до профтехучилища і з нетерпінням чекав обіцяного йому місця в гуртожитку. Нехай училище, нехай гуртожиток, хай що завгодно, аби не бачити йому ситого, з коротким приплюснутим носом і яскраво нафарбованими губами обличчя мачухи, не слухати її нудних повчань, не чути єхидного “наш папочка”.

По-сусідству з Єлькіними жили Вербицькі: Олена Савівна, адміністратор кінотеатру, і її син Андрій — слюсар-сантехнік.

Переїхали вони сюди недавно, помінявши квартиру в центрі міста на околицю. Андрій повернувся з колонії, куди попав за бійку з ножем, і Олені Савівні хотілось відгородити сина від осуду сусідів, а головне — одірвати від колишніх дружків, ледарів і п’яниць, які знову могли посадити його на лаву підсудних.

Проте Андрій повільно й важко позбувався давніх звичок, набутих з дружками. Майже щомісяця то влаштовувався на роботу, то розраховувався, ніяк не міг знайти собі місця до душі. На материні докори відказував, що робота не вовк, у ліс не втече, прийде час — і він влаштується, а поки що посидить і дома, бо, крім усього, ще й кепсько себе почуває.

Того дн” Андрій і справді почував себе препогано. Грошей у кишені не було ні копійки, випросити в матері не пощастило, і він не знав, де себе подіти, куди піти. В місті без грошей навіть води газованої не вип’єш.

Відчинивши двері, щоб покурити на порозі і обдумати своє безвихідне становище, Андрій побачив Костю, що теж вийшов із своєї квартири й зупинився перед ним нерішуче.

— Привіт, сусіде! — ліниво кивнув він Костеві чубатою головою. — Куди зібрався?

— Та так, нікуди… Посиджу в дворі, — байдужим голосом відповів Костя.

Андрій пильно подивився на хлопця жовтими, кольору янтаря, очима.

— Може, в карти пограємо? Костя зніяковів.

— Я… Я не вмію.

— Ну й дивак, що не вмієш, — добродушно всміхнувся Андрій. — Це ж раз плюнуть, ходімо навчу. — І по-приятельськи обнявши Костю за худі плечі, повів його до себе в квартиру.

Проте карт, хоч як шукав, Андрій не знайшов — мов у воду впали, і він, боячись, щоб Костя не пішов, бо сам геть знудився, посадив його на диван і ввімкнув телевізор. Йшла якась спортивна передача, і Андрій, стежачи за нею, скоса поглядав на Костю, тактовно, ненав’язливо розпитував, як він живе, що поробляє, як мачуха.

Костя, який давно не чув доброго слова від рідних, пройнявся довір’ям до цього малознайомого юнака і слово по слову, сам не помічаючи того, виклав йому всі свої жалі.

— Ді-і-і-ла-а, — протягнув Андрій, вимикаючи телевізор по закінченні передачі. — Невесело ти, брат, живеш. Ну, хай мачуха, ти для неї мов більмо на оці, але батько… Батько не повинен би так ставитись до тебе.

— Він через неї вовком на мене дивиться, на днях навіть замахнувся, щоб ударити. — Костин голос затремтів, на очі навернулися сльози. — Раніше зовсім іншим був, душа в душу з ним жили. На кладовище, на мамину могилу, часто їздили. А тепер… — Хлопець безнадійно махнув рукою. — Тепер я сам їжджу… Ненавиджу я цю Ірину… Я б їй не знаю що зробив!…

— І правильно, — підтримав Костю Андрій. — За таке не люблять. І провчити треба, щоб знала. Вона де працює?

— Завідувачка дитсадка. Через дорогу в нас.

Андрій загадково помовчав, потім так само загадково хмикнув.

— Можна по роботі її вскубнути. Анонімку, наприклад, настрочити в райвиконком… Але це навряд чи допоможе. Ну, покартають її, та й по всьому. Спробуємо з іншого боку твою мачуху вкусити. Раз вона завідувачка, значить, з господарством, з грошима діло має… Правильно?

Костя стенув плечима.

— Не знаю, але сейф у садку є, вона ключі від нього в сумці носить.

— Ключі, — кволо усміхнувся Андрій. — Тепер у сейфах замість грошей дулю з маком тримають, самі бланки якісь та печатка, може. А вони нам нащо? Треба ревізіями її замучити, в розтраті звинуватити…

— Стривай, — перебив його Костя. — Мабуть, є гроші в сейфі. На днях я ненароком почув, як вона казала батькові: “В сейфі у мене буде куди надійніше, ніж дома…”

— Виходить, тебе боїться, не довіряє, — навмисне байдуже сказав Андрій, щоб полоскотати Костине самолюбство, а душа його від цього Костиного повідомлення напружилась: невже пощастить заволодіти великою сумою грошей?

О, тоді б він не поспішав з влаштуванням на роботу, дав би матері спокій, не канючив у неї карбованця.

Витримавши паузу й не зводячи з Кості пильного погляду, від якого той знітився, він закінчив:

— Але ти не журися. Підкладемо свиню твоїй мачусі, полоскочемо їй нерви, будь певен.

Ці його слова впали на благодатний грунт. Костя зразу пожвавішав, щоки взялися рум’янцем.

— Як? — вирвалось у нього.

— Такі діла абияк не робляться, — багатозпачно відповів Андрій. — Обміркую і за день-два скажу.

2

У парку помітно посвіжіло, запахло нічною росою.

Десь тоненько писнула якась пташка, й знову запанувала тиша.

Андрій Вербицький ковтнув із пляшки вина і, засунувши її в кишеню плаща, відкинувся на спинку лави. Вчора він не думав і не гадав, що опиниться за сотню кілометрів від дому, в цьому по-осінньому непривітному парку, а сьогодні, бач, сидить тут, не знаючи куди податися, що робити. Знайомих у нього в Києві не було, і він почувався в ньому бездомним псом. Як по-дурному складається його доля! Куди ж податися проти ночі? На вокзал? Там тепло, але ж ризиковано — міліція. А йому від неї треба бути якнайдалі. Становище, хай йому чорт! Дарма, до ранку він якось передрімає на цій лаві, а вранці поїде до Павла, двоюрідного брата, що працює цід Києвом у лісництві, поживе в нього тиждень-два, а там буде видно. Безвихідних становищ у житті не буває. Може, Павло щось порадить, чимось допоможе, хоч і бачились вони дуже давно, і стосунки між ними ніколи не були міцними.

Здригнувшись від нічної прохолоди, підняв комір плаща, заплющив очі, щоб задрімати, але де там! Заважали думки, тяжкі й невеселі. Картав себе, що не дотримав слова, даного самому собі, — після відбуття покарання жити чесно, але знову підвела легковажність, жадібність до грошей. Як тільки вчора увечері Костя прийшов до нього з ключем від сейфа (батько з мачухою пішли в гості), про все забув. Дитячий садок близенько, за десять хвилин здійснив задумане. Адже охорони ніякої. Грошей у сейфі виявилось, мов кіт наплакав — дві десятки й жменя дрібних, зате у верхньому, маленькому відділенні, Андрій знайшов велику, перев’язану ниткою пачку облігацій трипроцентної позики. Мабуть, про них і згадувала Костина мачуха.

Про облігації Андрій Кості не сказав, а гроші розділив порівну.

Сьогодні вранці він прокинувся від неприємного почуття тривоги, з холодним потом на лобі. Витер його рукою, схопився з ліжка. В квартирі тихо, мати вже давно на роботі. Виглянув у вікно — день як день. Заспокоїв себе: чого злякався? Все зроблено акуратно — комар носа не підточить. Тепер він з грошима, буде на що погуляти. І не в дешевій забігайлівці, а з шиком, у ресторані. Бо ж облігацій — на цілу тисячу! Одержить гроші в будь-якій ощадкасі — і гуляй душа без кунтуша.

Швидко вмився, зібрався в місто, щоб реалізувати свій задум, але, вийшовши на балкон тернути щіткою запилені черевики, обімлів. Біля дитячого садка, який було видно з п’ятого поверху, мов на долоні, побачив міліцейську машину.

За хвилину прибіг Костя, блідий, розгублений. Він теж побачив машину.

— Що робити? — прошепотів збілілими від страху губами.

— Спокійно, без паніки! — гримнув на нього Андрій, хоч у самого всередині все тремтіло. — Ти не маленький, візьми себе в руки. Будуть допитувати — від усього відмовляйся. Ключа від сейфа не бачив і не брав… А десятку давай сюди. Щоб ніяких доказів! Зрозумів? І ще зарубай на носі: ти мене не знаєш і я тебе теж. Повір мені: потягають, потягають і відчепляться. Ти неповнолітній, нічого тобі не буде.

Костя пішов, пообіцявши робити все як він порадив, але страх в Андрія не минав. Подумав: “Слабак. Притиснуть — і розколеться. Треба рвати кігті”.

Непомітно вислизнув з будинку, поспішив до матері в кінотеатр.

— Ти тільки не хвилюйся, ма, — сказав, викликавши її з каси. — Я зараз же негайно їду. На БАМ. Розумієш, прийшли дружки, на кражу запрошують. А я не хочу. Хочу чесно жити. Ось і поїду. Попрацюю, грошей зароблю, а вони тим часом забудуть про мене. Зрозуміла? Тільки одне тебе попрошу: всім, хто б не питав про мене, кажи, що я поїхав учора вранці. Добре? Учора вранці.

Мати завжди лишається матір’ю. Хоч, мабуть, і відчула вона щось недобре, догадалася, що неспроста виїжджає Андрій так раптово, однак погодилась.

“Все влаштується, все втрясеться, — заспокоював себе Андрій. — Паспорт і трудова книжка при мені…”

Його думки раптом порушив чийсь голос за кущами неподалік:

— Іди потихеньку, я дожену!

Андрій здригнувся, випростався на лаві. Кого це в таку нору чорти тут носять?

3

Похмурий, невеселий ішов сержант Зінчук поруч зі своїм напарником. Його гризло сумління — мимо своєї волі підвів дівчину. Призначив побачення, а тут непередбачене чергування. Товариш, який мав чергувати, раптом захворів, і начальство звеліло підмінити його. Хотів був заперечити, сказати, що за графіком він вихідний, але не посмів. Скажуть: без року тиждень у міліції, а вже за графік чіпляється. Та й незручно перед товаришем, адже не винен він, що захворів. З кожним таке може трапитись. Але як це розцінить Оля, чекаючи його, Зінчука, біля поштамту? Що подумає про нього, не діждавшись? Напевне образиться. І Зінчук, ідучи поруч напарника, обдумував, як буде пояснювати.їй, чому не прийшов.

— Та ти мене зовсім не слухаєш, — штовхнув його плечем старшина Петров. — Я до тебе звертаюсь, а ти наче оглух.

Зінчук здригнувся, ніби його раптово розбудили.

— Слухаю, товаришу старшина! Уважно слухаю.

Петров розсміявся.

— Бачу, як уважно. Про свою дівчину задумався… Нічого, поясниш їй, в чім річ, і, коли любить, не образиться. Пройдись по цій алеї, а я телефонну будку пошукаю, додому подзвоню. Дочка моя, Наталка, сьогодні вперше в театрі виступала, кортить дізнатись, як воно там…

— Гаразд, — кивнув головою Зінчук.

— Іди потихеньку, я дожену! — сказав Петров і зник за поворотом доріжки.

…Кроки наближались, і Вербицький, придивившись, обімлів. Алеєю йшов міліціонер. Тікати пізно — дожене. Вирішив сидіти, може, все обійдеться.

— Громадянине, ви що тут робите? — суворо запитав Зінчук, зупинившись перед Вербицьким і намагаючись увімкнути ліхтарик, який чомусь не хотів засвічуватись.

Вербицький, удаючи сонного, здригнувся, випростався на лаві, роблено позіхнув і провів долонями по обличчю, немов зганяючи сон.

— Та ось… маю халепу, — відказав ліниво, розтягуючи слова. — Приїхав у гості до брата, а дома нікого… Сусіди сказали, на другій зміні обоє… Вони з дружиною на одному заводі разом працюють… Ось і вирішив у парку почекати, поки прийдуть. А воно з дороги стомився і… задрімав. Спасибі, що розбудили… Зараз уже брат, певне, дома, — глянув на світний циферблат годинника й підвівся з лави.

Але Зінчук не повірив йому. Відчув — бреше.

— Прошу ваші документи.

Вербицький промовчав, гарячково обдумуючи, як відповісти, щоб відкараскатись од цього настирливого служаки.

А той уже наполягав:

— Я прошу вас показати документи. Сподіваюсь, вони у вас є?

— Звичайно… аякже, — тремтячим голосом відповів Вербицький, готуючись до найгіршого.

— Ходімте до світла, — холодно запропонував Зінчук і рушив перший.

Середнього зросту, міцно збитий, у новій формі, яка гарно сиділа на ньому, він ішов не поспішаючи, впевнений, що затриманий покірно йде за ним. Ще не було випадку в його хай і недовгій службі, щоб хто посмів не послухатись працівника міліції.

Вербицький справді неохоче рушив за ним, човгаючи ногами, немов на них були причеплені гирі, і думав: ну от і все, кінець. Тобто початок кінця. Адже цей вискочка-сержант тут, у парку, не сам. Мабуть, з ним в старший, досвідчений міліцейський вовк, той, що казав йому: “Іди потихеньку, я дожену…” Він одразу розкусить його, Андрія, не повірить легенді про брата і вчепиться мертвою хваткою. Потягнуть у райвідділ, обшукають, знайдуть облігації, побачать на руках наколки, і закрутиться карусель. А ще як той шмаркач Костя розколеться, — пиши пропало. І раптом блискавкою думка: а що як викинути облігації? Отут, у кущі? Міліціонер же йде попереду! Не побачить! Бо вони — важливий доказ. А без них він чистий! Спробуй доведи! Викинути негайно!

Поліз рукою в кишеню, затис пачку в долоні, але викидати не посмів. А може, не треба поспішати? Може, все обійдеться? Погортають паспорт, і на цьому все скінчиться… А облігацій можна потім не знайти. Це ж тисяча карбованців! Тисяча!

Вербицький вагався. Викидати чи не викидати? Викинути — шкода, а коли знайдуть — знову суд, знову конвой і тяжка праця.

Зціпивши зуби, він з ненавистю дивився в потилицю міліціонерові, що впевнено йшов за два-три кроки попереду нього. Попутав, гад, і радіє, мабуть.

У кишені плаща булькала недопита пляшка вина, і Вербицький мимоволі вхопився за неї: а що, коли…

Переповнений страхом за своє майбутнє, засліплений злобою на міліціонера, він вихопив пляшку з кишені, за два стрибки наздогнав сержанта і щосили вдарив його ззаду по голові. Той, не зронивши й звуку, важко впав ниць на асфальтову алею.

Кілька секунд Вербицький тупо дивився на непорушне тіло сержанта, потім глянув на рештки пляшки, затиснутої в руці, і пожбурив її далеко за кущ, наче вона пекла йому пальці. “Тікати, — майнуло в голові. — Мерщій тікати!”

— Зінчук, де ти там? — почувся знайомий голос.

Вербицький кинувся від убитого, але тут-таки вернувся назад, блискавично витяг у сержанта з кобури пістолет і легкими стрибками побіг у темряву парку.

4

Капітан Ременюк хвилювався. Навіть більше — був роздратований. Минуло вже два дні напружених пошуків злочинця, який вчинив замах на серяіанта Зінчука й забрав у нього пістолет, а наслідків ніяких. Жодного, найменшого сліду. А з міністерства через кожні дві години телефонують, цікавляться, бо справа ця у них на контролі. Непокояться там недаремно, адже злочинець заволодів зброєю і не сьогодні-завтра може застосувати її, будуть нові людські жертви. Ременюк це й сам добре розуміє, вживає всіх заходів, але поки що безрезультатно.

Злочинця вони встановили швидко по відбитках пальців на знайденій шийці винної пляшки, яку знайшли в кущах. Ним виявився Андрій Вербицький, двадцяти трьох років, що відбував покарання за бійку із застосуванням ножа. З його справи взяли фото, адреси дружків, домашню адресу, та Вербицького не знайшли. Десь він надійно заховався. Але де? Невже знайшов нових дружків, про’яких міліція не знає? І від матері його нічого не дізналися, бо вона несподівало лягла на операцію жовчного міхура, яку перенесла тяжко, й лікарі не дозволили з нею говорити. До кабінету ввійшов лейтенант Карцев. Його квадратне лице із запалими щоками & коротким кирпатим носом було сірим від утоми. Привітавшись, лейтенант одразу ж сів на стілець біля столу й звернувся до Ременюка:

— Вибач, Олександре Денисовичу, що сів без запрошення, повір — ледве тримаюсь на ногах. Стомився за ці два дні — страх. Тепер про діло. Нарешті сьогодні вранці лікарі дозволили поговорити з Вербицькою. Нічого нового про сина вона не додала і де він не знає… Зате я дізнався деякі подробиці, невідомі Вербицькій. Виявляється, її синок з допомогою сусідського хлопчини дістав ключ від сейфа дитсадка й викрав з нього облігації трипроцентної позики на тисячу карбованців, які належали завідуючій, матері того хлопчини. Відчувши, що пахне смаленим, втік у Київ…

Карцев перевів подих, зітхнув.

— Далі, -звелів йому Ременюк. — Розповідай без пауз.

— Далі, — усміхнувся Карцев, розстебнувши блискавку на коричневій куртці, — я встановив, що у матері Вербицького є старша сестра Ганна, а у неї є син Павло — Андріїв двоюрідний брат, який живе й працює в лісництві під Києвом. А з цього випливає, що, можливо, Андрій махнув до брата й пересиджує там у лісі, поки ми сушимо собі голови, де його шукати.

— Молодець! — похвалив Ременюк Карцева. — Зачекай, я зараз доповім начальству! — І вийшов з кабінету.

Залишившись сам, Карцев відчув, що очі його злипаються. Він підсунув стілець ближче до столу, поклав голову на схрещені руки й провалився в сон.

5

Бралось на ранок, хоч під деревами, що росли вздовж грейдера, ще чаїлася нічна пітьма.

— Звертай праворуч, — буркнув водієві місцевий дільничний, смаглявий лейтенант, що сидів на передньому сидінні мікроавтобуса.

Машина минула молоденькі сосни поміж почорнілих трухлявих пнів і виїхала на вузьку дорогу. Гілля дерев вдаряло по лобовому склу, чіплялося за кузов, дряпало його.

— Можна вважати, приїхали, — повідомив лейтенант, ні до кого не звертаючись. — До будинку лісника метрів сто п’ятдесят, не більше.

Водій обернувся до Ременюка. Той мовчки кивнув йому головою, і водій, вимкнувши мотор і не знімаючи рук з керма, відкинувся на спинку сидіння.

…За невисокою дощаною загорожею добротний, з синіми віконницями дерев’яний будинок під черепицею. Перед будинком кущі аґрусу і смородини, фруктові дерева. Ліворуч колодязь, а далі сарай, за відчиненими дверима якого виблискував нікельованими частинами мотоцикл. За сараєм — город. На подвір’ї тиша і спокій.

— Ніде нікого не видно й не чути. Сплять, чи що? — Ременюк обережно опустив гілки куща, за яким вони засіли, й розпорядився: — Ви, лейтенанте, стежте за садибою з глухого боку а ми промацаємо з фасаду.

Поки дільничний пробирався в кінець городу, Карцев виламав палицю і, розмахуючи нею, з безтурботним виглядом пішов до будинку.

Відчинивши защепнуту зсередини хвіртку, він, не звертаючи уваги на хриплий гавкіт дворового собаки на довгому ланцюгу, поволі рушив по викладеній червоною цеглою стежці, що вела аж до ґанку зарослої диким хмелем веранди.

Карцев узявся за клямку дверей, спробував відчинити — замкнено. Постукав раз, другий. Ніхто не відгукнувся.

Карцев скочив з ґанку і заглянув у перше від нього вікно. В кімнаті не було нікого, лише посередині, на підлозі, мішки з зерном, купа помідорів, яблук.

“Нежила кімната, чи що?” — подумав Карцев і перейшов до другого, сусіднього вікна, яке було до половини завішене білою фіранкою. Постукав у раму.

— Чого треба? — неприязно обізвався за вікном чоловічий голос.

— По дерево приїхав! — весело відгукнувся Карцев. — За нарядом!

За вікном помовчали, потім той же непривітний голос відказав:

— Невчасно прибув. Лісник з дружиною в село подалися. Коли вернеться, не знаю. Там у нього дружок з жінкою розлучається, так господарство ділитимуть. А зі мною їхня мала залишилась.

— Що ж мені робити? — скрушно проказав Карцев. — Ось-ось машина під’їде…

— Не знаю, — буркнув за вікном незнайомець. — Треба було спершу домовитись, а тоді машину підгонити.

— Воно правильно… — чухаючи потилицю, погодився Карцев. — Кажуть, вік живи — вік учись. Що ж, приїду завтра. — Він повернувся, щоб іти, а потім раптом зупинився й гукнув у вікно: — Слухай, друже! Дай, коли не шкода, кілька сірничків. Сигарети є, а сірники скінчились. — Йому конче треба було побачити в обличчя незнайомця, чуття підказувало: це він, той, кого вони шукають.

Вікно ледь прочинилось, і з нього вилетіла коробочка сірників. Цієї миті для Карцева було досить, щоб побачити лице співрозмовника і впізнати його: Вербицький!

Вербицький швидко зачинив вікно й посміхнувся про себе. Дивак цей чолов’яга! Наряд у нього, бачите, на дерево! Та ти спершу домовся про день, час, а тоді вже їдь…

Сів до столу доїдати гречану кашу з молоком (саме почав снідати), як рука з ложкою мимоволі зупинилась напівдорозі до рота. Стривай, а може, це вони? На худому обличчі відбилась тривога, яка не покидала його останніми днями.

Немов підкинутий пружиною, метнувся через усю кімнату до другого вікна, яке виходило на город, виглянув із-за штори. Ніби ніде нікого. З полегкістю зітхнув — ху-ху, хай йому чорт, сам себе налякав! — і раптом: що це? За кущем у кінці городу хтось ворухнувся. Придивився пильніше й відчув, як кров шугнула в голову і на лобі виступив холодний піт. За гіллям майнула червона околичка міліцейського кашкета.

“Загнали! Загнали, як вовка, — забилась у голові думка. — І той, що приходив, з міліції. Прикидався, що по дерево приїхав, а я, дурень, вуха розвісив. Тікати! Тікати! Тікати!”

З-під матраца ліжка, на якому спало трирічне дівча, швидко дістав пістолет, загнав патрон у патронник, виглянув у вікно. Може, пощастить непомітно проскочити мимо сарая в сосняк, а там, у лісі, його не візьмуть.

Але тікати було пізно. За плотом від вулиці він побачив того, кому викинув у вікно сірники, й другого, вищого на зріст, у світлому костюмі. Той, вищий, гукнув голосно:

— Вербицький! Я капітан міліції Ременюк! Пропоную тобі здатись! Ти оточений! Даю п’ять хвилин на роздуми!

Вербицького це зачепило за живе. Брутально вилаявшись, він з такою силою розчинив вікно, що з нього посипалося скло. Крикнув у відповідь:

— Мені думати нічого. Живим я вам не дамся! Спершу вас переб’ю, а потім себе!

— Не роби дурниць і виходь! — відповів йому Ременюк і прочинив хвіртку, щоб увійти на подвір’я.

— Стій! — заревів Вербицький. — Стій, бо вб’ю!

Від його крику дівчинка на ліжку прокинулась і голосно заплакала:

— Ма-ма! Ма-ма! Де ти, дядю Андлій?

Тієї ж миті в голові Вербицького сяйнула рятівна думка. Він метнувся до дівчинки, вхопив обіруч і став з нею перед розчиненим вікном.

— Слухай мої умови, — крикнув Ременюку. — В сараї мотоцикл, дайте на ньому поїхати! Інакше… — Обличчя його стало жорстоким, очі зблиснули ненавистю. — Інакше… уб’ю її, вас і себе!

Перелякане дівча не пручалось, лише голосно плакало, кличучи маму.

Ледве стримуючи розгубленість, Ременюк зупинився, помовчав секунду і якомога спокійніше відповів:

— Одразу вирішити не можу, треба порадитись. — Так само спокійно, як зайшов на подвір’я, він вийшов за хвіртку. Там прошепотів Карцеву: — Чув, які умови поставив, негідник? Що будемо робити?

— Може, йому ще наш автобус подати? — скипів Карцев. — Ситуація…

Вербицький, немов підслухавши їхню розмову, гукнув:

— І ще ось що, начальнички! Підженіть до двору свою машину, і нехай на моїх очах шофер переднє колесо спустить! А то, чого доброго, ще гнатись надумаєте!

Майже не розтуляючи губ, Карцев прошепотів:

— Погоджуйся, Олександре Денисовичу. Біс із ним, нехай бере мотоцикл. Далеко не втече. Я одним пострілом зніму його.

Ременюк, пригладивши густий русявий чуб, заперечливо похитав головою:

— Зачекаємо з цим.

— Тоді пропоную інше, — жваво заговорив Карцев. — Спробую попасти в будинок з іншого боку…

І на цей раз Ременюк заперечливо похитав головою.

— Воно б можна, але ж із ним дівчинка. Він її від себе не відпустить і… — Затим зняв із себе піджак, повісив на огорожу, відстебнув кобуру з пістолетом, простягнув Карцеву.

— Ти що надумав? — звів на нього здивовані очі Карцев.

— Поговорю з ним.

— Та він… він… — Карцев від хвилювання не знав, що сказати.

Ременюк поклав йому руку на плече, промовив заспокійливо:

— Лишилося ж у нього хоч що-небудь людське…

Карцев не схвалив капітанового задуму.

— Ну, іди, йди! У нього палець на спусковому гачку, а ми йому лекцію про любов і дружбу… Ти, Олександре Денисовичу, тут старший, за тобою, звичайно, останнє слово, але я не раджу ризикувати. Боюсь я за тебе, чесно кажучи…

— Нічого, Вікторе, нічого. Все обійдеться. — Ременюк стиснув руку товариша вище ліктя і, відчинивши хвіртку, широко ступив на подвір’я. — Вербицький, слухай мене уважно! — гукнув.

— Нам говорити нема про що! — почулось із хати. — Відпускаєш чи ні?

— Послухай, Вербицький! — Ременюк ступив ще один крок.

— Не підходь, уб’ю! — попередив той.

— Дивись, я без зброї! — розвів руками Ременюк. — А в беззбройного не стріляють!

— Гаразд, — поступився Вербицький. — Говори, що хочеш?

— Андрію, давай обговоримо твоє становище…

— Чого даремно язиком молоти! — вибухнув злістю Вербицький. — Яке твоє діло до мого становища? Нічого комедію ламати! Повертай назад, а то я й тебе з собою на той світ потягну.

Ремешок стиснув до болю кулаки, намагаючись стримати тремтіння пальців. Як не кажи, а Лрашно по-дурному вмерти, нізащо. Неголосно відказав:

— Вбити мене ти, звичайно, можеш. Це — раз плюнути. Але що тобі це дасть? Собі ж на гірше. А так…

— Що — “так”? — перебив Ременюка Вербицький. — Жалієш мене? Нічого жаліти… Мені вже все одно…

Ременюк не бачив Вербицького за стіною, але відчув, догадався, що той безнадійно-скептично посміхнувся, й договорив недоказане:

— У тебе є можливість, шанс, так би мовити… Не проґав його, Андрію.

— Немає в мене ніяких шансів! — з відчаєм відказав Вербицький. — Спік я свої пироги. Вишак мені світить!

— Це ти даремно! — бадьоро мовив Ременюк. — Адже, на твоє щастя, сержант живий!

Вербицькому від цього повідомлення перехопило подих, і він кілька секунд мовчав. Потім, оговтавшись, гукнув:

— Так я й повірив! Виманити мене хочеш! Дай слово!

— Даю, — без вагання відповів Ременюк. — Слово офіцера. Та втішати й лукавити не стану. Відповіси за свої вибрики. Але ж не все життя буде перекреслене…

Вербицький приголомшено мовчав, і Ременюк, відчувши, що настав вирішальний момент, підійшов до вікна, простягнув уперед праву руку, яка злегка тремтіла.

— Давай пістолет.

Кілька секунд вони мовчки дивились один на одного, не кліпаючи. Нарешті Вербицький не витримав погляду Ременюка, лайнувшись, відступив у глиб кімнати, прикриваючись дівчинкою, яку тримав за худенькі плечі.

— Гарно співаєш, начальнику, але не можу! — гукнув звідти. — Не вірю! Не про мене думаєш! Про дівчинку турбуєшся, про посаду свою, бо намилять вам усім шиї…

Ременюк бачив, відчував вагання злочинця і поспішив відповісти:

— І про неї турбуюсь. А посада у нас, Андрію, у всіх одна: бути людиною! Справжньою людиною на землі!

Ці його останні слова, мабуть, таки зачепили в озлобленій, зачерствілій душі Вербицького оту життєво важливу струну, яка є в кожної людини, дійшли до його свідомості, і він, важко зітхнувши, опустив перелякану дівчинку на підлогу, повільно рушив до вікна й поклав пістолет на підвіконня.

Переклад з російської.



Геннадій Прашкевич РОЗГРАБОВАНЕ ДИВО Пригодницька повість

“Совість — усвідомлення і почуття моральної відповідальності людини за свої дії перед суспільством, народом, а також перед окремими людьми, моральна самооцінка особистістю своїх вчинків і намірів з точки зору певних, специфічних для того чи іншого народу, класу, суспільної групи норм моралі, що стали внутрішніми переконаннями людини”.

Велика Радянська Енциклопедія

І. БІЛІ ВЕЛЕТНІ

Таких, як я, можна побачити в будь-якому недорогому барі Солсбері, Стокгольма, Парижа, Брюсселя, Лондона. Серед нас є французи, бельгійці, німці… За нами — минуле і великий досвід поводженйя з холодною та вогнепальною зброєю. Кажуть, у нас немає майбутнього. Це не так. Доки в газетах з’являються повідомлення про військові перевороти, доки існують спокійні і неспокійні колонії, ми потрібні тим, в чиїх інтересах здійснюються ці перевороти, і тим, кому належать ці колонії. Новоспечені диктатори чи спеціальні комітети постачають нас зброєю, і ми летимо в яку-небудь Гвінею, Мозамбік, Анголу. Наша робота — вбивати. Ми — солдати Іноземного легіону.

І до Конго я потрапив з легіоном.

Американський “Боїнг-707” належав бельгійській авіакомпанії “Сабена”, а пілотували його англійські льотчики. Але мене це не цікавило. Чхати мені на те, хто і які літаки водить. Я летів працювати, а не розв’язувати ребуси. Тим більше що, займаючись моєю роботою, не слід знати більше, ніж належить.

Катанга…

Жалюгідна спекотна земля з термітниками, що стирчать, ніби дзоти, над мертвою сухою травою. Незвично високі, з товстими деревами на верхівках, то жовтогарячі, то мертвотно-сірі, то червоні, то фіолетові термітники громадяться один на одного і, як надовбні, тягнуться через усю Катангу — від озера Танганьїка до Родезії.

Племен у Катанзі не злічити. Я намагався колись дізнатися про них хоч що-небудь, та в голові, мов рядки незрозумілих і зловісних заклять, лишилися самі назви — лунда, чокве, лвена, санга, табва, бвіле, тембо, зела, нвенші, лемба… Були ще якісь, я їх не запам’ятав. Та й перелічені лишилися в пам’яті тільки тому, що з одними, зв’язаними з партизанами-сімбу, ми боролися, інших, що визнавали владу Моїза Чомбе, підтримували. Платив нам, ясна річ, Моїз Чомбе. На нього ми й працювали.

Боротися з партизанами-сімбу виявилося не так уже й складно: зброя у них була нікудишня, збереглась вона мало не з часів Стенлі і Лівінгстона. Окрім того, сімбу були дуже роздрібнені. Сімбу Пьєра Мулеле, сімбу Крістофа Гбеньє, сімбу Ніколаса Оленга, сімбу Гастона Суміала, врешті, просто сімбу… Їхня роздрібненість була нам на руку і допомагала брати великі призи — Моїз Чомбе платив за кожного мертвого сімбу, незалежно від того, належав він до загонів Гастона Суміала чи воював у лавах сімбу Крістофа Гбеньє…

Були в нашій роботі й свої неприємності. Наприклад, отруєні стріли. Куля може зробити в тобі добрячу дірку і все-таки майже завжди лишає шанс вижити, а ось отруєні стріли діють напевне. Через це у нас і не було добрих почуттів до сімбу, хоча в принципі я, наприклад, не з тих, хто взагалі ставиться до чорних погано. Просто вважаю: роботу треба виконувати ретельно. Цього правила я дотримуюся з сорокових років, коли в Хорватії працював в одному з підрозділів СС. Німці надзвичайно акуратні працівники, і досвід, запозичений у них, придався мені в Конго, де я навчав новачків прибирати про всяк випадок першого-ліпшого чорного: адже на обличчі в нього не написано — ворог він тобі чи просто невдало обрав хвилину визирнути із хижі, щоб дізнатися, яка там над країною погода… Наш шеф, майор Мюллер, схвалює такі речі, і ми йому вірили — з 1939 року не було, здається, ще жодної війни, в якій би він не брав участь. І саме він, майор Мюллер, навчив нас насамперед ліквідовувати в зайнятих селах ковалів і знахарів, оскільки перші кували для сімбу наконечники стріл, а другі варили страшні отрути… Як бачите, робота не проста. І ми були від душі раді почути наказ майора Мюллера про перехід усією командою на патрулювання одного з найглухїших районів, зате і найспокійніших куточків Конго.

Капрал нашої команди був жовчний, небалакучий, та ніхто, окрім нього, не міг при потребі так легко спілкуватися з місцевими жителями на суахілі чи лінгала.

— Усташ, — казав мені, наприклад, капрал, — як звучатимуть команди: “Стій!”, “Марш!”, “Вперед!”, “Сидіти!”, “Не озиратись!”?

— Телема! Кенда! Токсі! Банда! Котала на пембеніте!

— А як ти зрозумієш прохання ображеного друга: “Бета не локоло на лібуму?”

— Бий його по животу! — втрутився в нашу розмову француз Буассар.

— А якщо чорний запитає тебе: “Мо на ніні бозалі кобета?”, тобто “За що б’єте?”

Буассар знову втрутився:

— Особисто я скажу йому: “Екокі то набакіса лісусу”, тобто “Хочеш іще?” — І Буассар весело заіржав. Він любив посміятися…

Пилюка на дорогах Катанги неймовірна. Та тільки-но джип вкотився в хащі, курява зникла, і нас оглушила волога пекуча задуха, крізь яку не могли пробитися ніякі звуки. Звичайно, десь угорі верещали мавпи або горлала птиця-носоріг, та їхні крики змішувалися з шелестом листя, з гулом мотора і не сприймалися як звуки живих істот. Так… Загальне тло… І, напівзварені, ми дрімали в джипі, доки він повз, трясучись, по слоновій стежці, кимось перетвореній на подобу поганенької дороги.

Я ніколи не заходив у тропічні ліси так глибоко, і мені було не по собі. Думаю, всі інші почували себе так само, за винятком капрала. Та у нього була своя слабість — він боявся темряви і замкнутих приміщень. Про це я дізнався, коли ми волочилися по нічпих шинках і кінотеатрах Браззавіля. Можу присягнутися, що в темному прокуреному приміщенні капрала цікавило не стільки те, що відбувалося на екрані, як шелести й зітхання по закутках. І я розумів капрала — у кожного можуть бути поважні причини не довіряти темним куткам і закритим приміщенням без запасного виходу…

Місце для табору знайшлося зручне — товстелезні дерева наглухо і з усіх боків приховували галявину, кущі ми позрізали ножами. Буассар відразу завалився в траву, і дим його сигарети приємно залоскотав ніздрі. Я теж сів, дістав з кишені свою пачку. Малиновий берет і темно-зелену маскувальну сорочку я скинув, підклав під себе, щоб не різало лікті і, отак вмостившись, дотягся врешті до відкритої французом бляшанки пива.

— Ба боле, а-а-а… Ба пі… Ба боле, а-а-а… — щось тягнув Буассадр.

У цій немудрій пісеньці йшлося про те, як гарно, коли нас двоє, а ніч темна… Типова пісенька француза, хоча слова з лексикону чорношкірих… А втім, “коли нас двоє, а ніч темна”, про слова можна не думати.

— Ба боле! — підморгнув я Буассарові.

Незважаючи на балакучість, він мені подобався, і я намагався триматися його. Займаючись такою роботою, як наша, дуже важливо мати поруч надійну людину….

Ми курили, посмоктували пиво і дивилися, як негриль бабінга, завербований у нашу команду місяців шість тому, порається біля польової кухні, а бородатий і здоровенний голландець Ван-Деєрт щось йому втовкмачує. Не знаю що, але здогадуюсь. Голландець терпіти не міг чорних, навіть до Моїза Чомбе, нашого роботодавця, ставився зверхпьо, з презирством. Та я ніколи не засуджував голландця — у кожного свої смаки… Так що можна вважати — голландець просто стежив за чистотою і охайністю бабінги.

Коли кухар покликав пас до столу, Буассар сів навпроти мене. В неофіційній обстановці ми, як правило, звали його Довгоголовим, тому що фрапцуз всерйоз запевняв: усі багаті люди — доліхоцефали! Найбільше ці твердження ображали низьколобого голландця. Зрозуміло, йому боляче було дізнатися, що за законами природи він назавжди лишається серед злидарів.

— Якби я жер стільки, скільки ти, Буассар, то ще й не таку голову відростив би. — Тільки так і захищався він від просторікувань француза.

Буассар усміхався. Він зовсім не наполягав на класифікації, почерпнутій ним із випадкової книжки, читати яку він міг тільки в хвилини кафара — безпричинної нудьги, що часом нападає на білу людину в тропічному кліматі. Буассар, власне, ніколи не відстоював свої теорії, та голландця він любив подражнити, бо на противагу французові Ван-Деєрт був твердо переконаний у природженій злобності іі лінощах африканців. А втім, такі, як Буассар і Ван-Деєрт, свого часу ходили походом на Чад, попрацювали в Гваделупі, втихомирювали Алжір і Марокко, тож повністю завоювали право на власні жарти. Навіть, скажімо, такі: Буассар сідав біля кухні, витягав з кишені важкий “вальтер” і довго гомонів з бабінгою про вірогідність його, бабінги, втечі до сімбу…

— Тоді я продам твій череп, бабінго, американським хлопчикам з бананів Сікорського!.. Ти не знаєш, що таке банан Сікорського? Це вертоліт. Такий великий метелик, навантажений хлоп’ятами в малинових беретах. Перший-лішпий з них дасть за череп негра купу доларів!

І показував “вальтер”:

— Ось ця штука й допоможе мені добути долари, бабінго. Коли ти тікатимеш, я стрілятиму тільки з цієї штуки. Ти зрозумів?

— Облиш негра, Буассар, — втрутився я, знаючи, що французові приємне таке втручання.

І француз справді сховав “вальтер” і перевальцем побрів до намету, всміхаючись усіма своїми шрамами. Принаймні так було вчора на нашій колишній стоянці.

А нині Буассар сидів навпроти мене, а поруч з ним горбився Ван-Деєрт.

Голландця я не любив. Навіть для легіонера він був занадто жорстоким і жадібним. На що такі здатні, Ван-Деєрт довів ще в Індокитаї, а до нас його занесло надруковане у шведській газеті “Дагенс нюхетер” повідомлення: “Кожного, хто цікавиться сільськогосподарськими роботами в Конго і вміє стріляти, просять подзвонити по телефону 03-91-38”. Голландець подзвонив. Він не міг не подзвонити, бо в ті дні його фотографії лежали в кишенях мало не кожного поліцейського Швеції…

Ліворуч від мене розташувався капрал і новачок — німець Шлосс. Шлосс був одягнений в акуратно підігнану форму, усміхався приязно, але все, що ми про нього знали, — капралові його рекомендував сам майор Мюллер, що симпатизував співвітчизникам. І хоча Шлосс нічим ще не проявив себе, капрал у нього вірив.

А ось п’ятий член команди досі лишався для нас таємницею. Практично ми навіть поговорити з ним не могли — він володів лише італійською, хоча на італійця мало був схожий. Дивний хлопець — він майже не пив, боявся дощів і грому. Та коли лягав за кулемет, можна було спокійно закурювати сигарету, сидячи на бруствері. Інколи вміння Ящика (так прозвали ми цього хлопця) просто лякало. Здавалось, кулемет — це продовження Ящика… До речі, в легіоні можна стати першокласним спеціалістом у будь-якій справі, коли вона безпосередньо зв’язана з роботою і, як усяка робота, пристойно оплачується.

Перед капралом, як завжди, лежала газета. Він узяв її в якомусь із браззавільських барів і постійно тягав з собою, загорнувши в целофан. Я ніколи не бачив, щоб капрал розгортав цю газету. Ні, він викладав її на стіл і міг годинами сидіти над нею, як над молитовником. Напевне, в газеті було щось таке, чого не прочитаєш у жодній іншій. Але запитувати у нас не заведено. Кожен знає про хлопців тільки те, що самі вони можуть сказати. Тож капралова таємниця лишалася таємницею для всіх нас. Зате кожен знав — капрал обожнює гроші. Географія й історія в його розумінні без сумнівів зводилися до чисто економічних понять — район робіт, оплата, тариф… “Істинна щедрість — це щедрість щодо себе” — ось, мабуть, улюблений афоризм капрала.

Пообідавши, француз знову причепився до бабінги, і кілька разів мені здавалося, що бабінга ось-ось вихопить у нього “вальтер” і мені доведеться за когось Із них заступатися. Але нічого не сталося. Француз знав, що робить. І хоча професійна надбавка за ризик передбачає дещо інше, він не без задоволення дратував бабінгу. Адже Буассар був справжнім легіонером, як кажуть, легіонером до останньої години; і там, де він проходив, трава, як правило, піднімалася так само повільно, як і під ногами голландця. А це дещо означало.

Прихопивши кілька бляшанок з пивом, я ліг на розстелений у траві плащ. З-за тоненької гілочки на мене круглими тупими оченятами глянула маленька зелена жабка, і я згадав раптом слова одного дивака про те, що в спокійному стані жаби нібито зовсім нічого не бачать. Світ для них — суцільне голубе тло. Але, як роз’яснив мені той-таки дивак, бідним жабам і не треба нічого зайвого бачити, адже в найгіршу погоду вода зберігав свій голубуватий відтінок, і досить жабі почути ворога, як вона автоматично стрибає на голубе, у воду… Ясна річ, з таким зором є свої незручності. Наприклад, жаба може здохнути від голоду, перебуваючи серед убитих комах. Зате якщо вже перед нею ворухнеться щось кругле й невеличке, вона свого не проґавить! Як легіонер… Гроші — ось те голубе тло, на яке ми автоматично стрибаємо за будь-якої погоди…

Француз сів поруч, усміхнувся?

— Усташ, ти знаєш, якої масті зебра?

Я розумів, що прийшов від зовсім не для того, та про всяк випадок зауважив:

— Вона смугаста, Буассар.

— Гаразд. Хай так… Але біла вона з чорними смугами чи навпаки?

— Обговори це з бабінгою, Буассар.

Однак французові хотілося погомоніти. За кілька хвилин він виклав усе те, заради чого підкочувався:

— Усташ, кажуть, ти був у Каркахені?

Про такі речі не питають, буассар це знав. Та останнім часом ми з ним досить близько зійшлися, і він, мабуть, вирішив, що інколи може ставити й такі запитання…

— Не злися, — сказав він. — Я просто згадав одногр хлопця. Він був італійцем і працював на солідну газету, а може, й на Інтерпол, тому що завжди потрапляв у різні історії. Врешті це кепсько скінчилося. Браззавіль — не Париж, а легіонери — не шансоньє… Цей макаронник, Усташ, цікавився біографіями таких, як ми, і зумів узяти інтерв’ю навіть у майора Мюллера.

— Навіщо?

— Щоб поговорити про нас із європейцями. Щоб розповісти всім, які ми нібито бандити… І чому я тобі це кажу… У списку цього макаронника був і якийсь хорват на прізвисько Усташ, сліди якого простежено від фашистської Хорватії до Аргентіни, до Іспанії, до Конго… Я, звичайно, вдав, що вперше про такого хорвата чую, але цей італієць був упертий, і не відставав від мене, і навіть про мене самого розповів дещо цікаве. Ну, а про тебе говорив майже як про рідного — так довго він вивчає твою долю. І особливо добре пам’ятає тебе по Каркахені…

— Чого він ще хотів?

— Побачити тебе… Кілька років тому він зумів дістатися до іспанського селища Бенінганім, що лежить поряд з Каркахеною, де, як з’ясував макаронник, містяться військові табори усташів, вишколених для спеціальних акцій проти нинішньої Югославії… Я тільки тому й запитую тебе, Усташ, бо дечого не розумію… Адже, коли нема такої держави, як Хорватія, що загула з третім рейхом, то як можуть бути у тій-таки Іспанії військові табори хорватів?

— Ці хлопці — іммігранти, — неохоче пояснив я. — Їх небагато. Вони займаються тільки спортом.

Буассар затрясся від сміху:

— Звичайно, спортом, хто заперечує!.. Я теж ним займався, бачиш, скільки на моїй пиці шрамів! Тільки це було в іншому спортивному таборі, і перебували там не хорвати.

Я уважно подивився в круглі очі француза й нетерпляче повторив:

— Базікай з негрилем, Буассар. Мене від таких бесід нудить.

Хоча в принципі француз казав правду — всі ми пройшли через одні й ті ж “спортивні” табори, і всім нам нікуди було повертатися, бо свої країни ми втратили…

— Гаразд! — утішив мене француз. — Я не хочу копатись у твоїй біографії. Та й тойїталійчик до тебе не чіплятиметься. Він потонув у озері Альберта… Нещасний випадок… Він плив тоді поруч з Ван-Деєртом. Я потім сам бачив, як майор Мюллер поплескав голландця по плечу… — Буассар помовчав і знову почав нудити: — А взагалі макаронник мені багато чого розповів. Про усташів, наприклад… Діяч, що заснував вашу партію… Як його? Ох, ці слов’янські імена!.. Ага, так! Анте Павелич! Отож цей Анте Павелич був крутим на руку!.. Ван-Деєрту його витівки були б до душі!

— Якби Гітлер не програв свою війну, — скипів я, — ми б не швендяли по чорних Конго. Програли всі, хто ставив на Гітлера, не тільки я. Але я хоч живий, і тому шукаю можливості виплисти знову… Забудь, що я усташ! Вважай, що це тільки прізвисько!.. Справжні усташі не блукають по Африці. Вони готуються до повернення не тут. І вірять, що все можна повернути. А я не вірю. Я сам по собі! Мені потрібні тільки гроші!

Я справді так думав. У мої роки не тішать себе ілю^ віями.

— Бабінго! — загорлав я. — Принеси пива!

Буассар відкрив ножем принесені пегрилем бляшанки, і ми мовчки випили. А потім заговорили про роботу. Без патетики, не наголошуючи на тому, що ми малинові берети, сині гуси, рейнджери і як там іще? Ага — білі велетні! І зовсім були заспокоїлися, як раптом у незримому, закритому непроглядним густолистим небі пролунав далекий гул, що перейшов у свист, він дедалі дужчав, і ми мимоволі звелися, намагаючись зрозуміти, чий це літак витягує свою останню, лебедину пісню. А потім гримнув вибух. Луна довго проривалася до нас через глуху ковдру джунглів.

— Хтось із верхніх, — зазначив француз. — Я ніколи їм не заздрив.

Але я не чув Буассара. Мене вразив Ящик, що кулею вилетів із свого намету. Його плоске сіре обличчя заціпеніло від жаху. “Боягуз! — вирішив я. — Що з того, що він уміє володіти своїм кулеметом? Все одно — боягуз!”

— В машину! — гаркнув, вискакуючи з палатки, капрал.

Ретельність — це теж входить у нашу роботу.

За п’ять хвилин усі ми, окрім Ящика, що лишився з бабінгою в таборі, сиділи в джипі. Запізнившись, голландець штовхнув Буассара, і той вилаявся.

Джип плигав по слоновій стежці, а ми вголос гадали: матимемо що-небудь від цієї вилазки чи ні?.. Врятувати пілота — за це належала чимала премія… Ну, а коли там самі трупи, завжди знайдеться щось у їхніх кишенях. На цих справах ми розумілися. Врешті, не діляться один з одним тільки живі. А мерці з живими завжди готові поділитися по-братськи…

II. ПЕРЕВЕРТЕНЬ

Підплигуючи на дутому сидінні, капрал запитав:

— Ван-Деєрт, навіщо тобі малокаліберна?

— Згодиться… — погладивши дебелою рукою бороду, процідив голландець.

Коли він так мружив оні, щоки його, неприродно червоні, яблуками випиналися над темним заростом. Не знаю, скільки голландцеві було років, але на здоров’я він ніколи не скаржився.

Миль за шість від табору ми побачили зависле над дорогою, готове впасти дерево. Мабуть, у всіх майнула думка — сімбу…

— Стовбур наскрізь прогнив, тримається на самих ліанах, — невпевнено зауважив Буассар. — Такі можуть звалитися самі…

Капрал недовірливо пирхнув.

Витягнувши шиї, ми намагалися розгледіти, що там, на перекритій ділянці дороги? І, ніби допомагаючи нам, пробився крізь хащі несподіваний дивний відблиск, як від блискавки або заграви.

— Я щось бачу! — сказав новачок Шлосс.

Узявши автомат, він розсунув кущі і зник у гущавині. Шлосс був новачком, йому треба було утверджуватися. І, закуривши, ми чекали німця, стиха перемовляючись про те, з якою страшною силою врізалися в землю ті, згори, і як жадібно вогонь розкурив довгу дюралеву сигару літака… Зрештою у тих, згори, все кінчається швидко, а ось легіонер Андерсон, вскочивши в пастку, поставлену сімбу, відстрілювався годин п’ять, знаючи, що до нього вже ніхто не проб’ється… Коли джип, ревучи, підплигує на дорозі, коли у твоїх руках трясеться смертоносний автомат, все здається доволі простим. Та коли тебе обступає тиша джунглів і ти не знаєш, звідки безшумно вилетить отруєна стріла, нерви не витримують. Я навіть свій “вальтер” калібр 7,65 намагаюся в таких випадках тримати прямо в кишені…

Нарешті ми почули з гущавини голос Шлосса:

— Капрале, я знайшов негра!

— Убий його, Шлосс!

— Зачекай! — крикнув голландець і, підхопивши малокаліберку, пірнув у зарості. Ми почули, як він сказав:

— Я покажу тобі, як це треба робити… — і додав щось нерозбірливе.

За хвилину ми почули глухий постріл, але ні німець, ні Ван-Деєрт не повертались. Капрал сів за кермо, і кивнув мені:

— Поквап їх, Усташ!

Я ступив по слідах голландця, розсунув густе, поїдене комахами лййтя і завмер.

По-перше, я побачив негра… Це був маленький, дуже худий і дуже чорний хлопчисько. Він стояв на колінах, сховавши обличчя в долонях, але зовсім не від страху чи поштивості перед голландцем, що стримів над ним, як плямиста вежа…

По-друге, я побачив дивну істоту, якусь бородавку, пухлину, потворний наріст, що обліпив трухлі залишки пенька… Саме над цією горбистою брунькою і стояв негр, а сама вона, хоч і не рухалася, викликала дивне відчуття — щось у неї всередині, під майже прозорою оболонкою, весь час здригалося, мінилося, хоча, я в цьому і на Біблії можу поклястися, найбільше вона скидалася якщо не на бородавку дюймів тридцять у діаметрі, то на прозорий пухир з киселем, це точно!

По-третє, навіть натяку на розбитий літак ніде не було,

Ван-Деєрт підняв малокаліберку і вистрілив.

— Я ж влучив? — здивовано запитав він.

— Я не чув…

Голландець вистрілив знову. Але ми не помітили, щоб ця жаба без очей і рота, ця дивна драглиста медуза якось зреагувала на постріл. І ще: коли з такої відстані куля влучає в ціль, звук удару ні з чим не сплутаєш…

Присівши, я придивися.

Не страх і не гидливість, а якесь інше, складніше і ще не зрозуміле мені почуття викликала ця істота. І щось у ній під напівпрозорою оболонкою відбувалося: спалахували, розпливалися, преміщувались і згасали райдужні невиразні плями. Здавалося, ця химера ось-ось змінить свій вигляд.

— Перевертень! — гмукнув голландець.

— Що б там не було, нам пощастило! Перший-ліпший музей купить нашого звіра, не вагаючись. Про таку штуку, як наш перевертень, я ніколи не чув. Можливо, тобі доводилося щось таке бачити?

— Я всяке бачив… — невпевнено промовив Ван-Деєрт.

— Ну, гаразд. Ходімо! Я заберу перевертня, а ти кінчай з негром.

— О’кей! — відповів Ван-Деєрт, і раптом загорлав: — Де негр?!

Поки ми займалися перевертнем, негр утік. Шукати його було безглуздям, і, вилаявшись, ми попрямували до джипа.

Вага перевертня явно не відповідала його об’єму. Всякий інший вантаж такої форми, але нормальної ваги, я б під пахвою не втримав. А перевертень був спокійний, не пручався, не булькав, висів собі лантух лантухом, і я легко дотяг його до машини й так само легко пожбурив у багажник.

— М’який! — ткнувши пальцем у перевертня, зазначив Буассар.

— Я тричі стріляв у нього, — здивовано заперечив голландець, — але чи то кулі відскакують від нього, чи проходять наскрізь, не залишаючи слідів… Усташ підтвердить.

Я кивнув.

Ми полізли в машину, і раптом Буассар запитав:

— А німець?

Ми перезирнулись.

— Буассар, Ван-Деєрт, Усташ! — наказав капрал. — Прочесати місцевість!

Кволість, що здолала нас нарешті, де й ділася. Розсуваючи листя дулом автомата, я крикнув:

— Шлосс!

І почув осторонь крик Буассара, а потім і гучний голос голландця:

— Шлосс!

Несподівано переді мною відкрилася галява, оточена1 деревами, обтягнутими, як маскувальною сіткою, ліанами. Ступивши крок, я відчув небезпеку і миттю, без роздумів, упав у траву. Кулі, випущені з автомата, зрізали наді мною шорстке листя. По характеру черг я зрозумів, що стрілець не зупиниться, доки не спорожнить обойму.

Так і сталося.

І відразу ж у моє плече тицьнувся голландець.

— Сволота! — вилаявся він. — Цей божевільний збере сюди всіх навколишніх сімбу!

— Про кого ти? — визирнув із кущів Буассар.

— Про німця. Бачиш, він з’їхав з глузду..

Буассар покликав:

— Шлосс!

Відповідь вразила нас: Шлосс плакав! Це було справжнісіньке ридання, голосне, невтішне… Та коли я хотів звестися, перейти галяву, куля вдарила в стовбур майже над моєю головою. Від здивування у мене очі рогом полізли.

— Він збожеволів, — впевнено сказав голландець. — Нормальний легіонер перезарядив би автомат. Чи довго на пістолеті протримаєшся?.. До того ж… Я бачив таке в Індокитаї. Коли людина збирається вбити і не сміється при цьому, а плаче, — добра від неї не жди!

Ван-Деєрт відкотився вбік і підтяг до себе автомат..

— Ти вб’єш німця? — здивувався француз.

— Навіщо нам божевільний?

— Але ж ми не знаємо, що з ним сталося.

Поки вони сперечались, я підповз до величезного, потворно покрученого дерева, вкритого, мов килимом, епіфітами, і, звівшись, зиркнув туди, де, за моїми розрахунками, мав бути Шлосс.

Неприродно блідий, він сидів, обіпершись об дерево, витягнувши перед собою довгі ноги у важких армійських черевиках, метрів за сім від мене, і я чітко побачив, як по його неголених щоках котяться великі сльози. При цьому Шлосс невпевнено, наче зриваючи з очей незриму павутину, водив по обличчю широкою долонею.

— Шлосс! — покликав я.

Шлосс повернувся (надто швидко для людини, яка плаче!) і вистрілив. Скалка з розщепленої гілки подряпала мені лоба. Але диво! Я міг поклястися — Шлосс стріляв швидше на голос… Він не бачив мене!

— Шлосс! — знову погукав я, ховаючись за деревом.

У відповідь три постріли. Але тепер я знав, скільки куль залишилося в його пістолеті, і, гукаючи німця, змусив його розстріляти всю обойму. І тоді, не ховаючись, підійшов до Шлосса і забрав у нього зброю.

Німець не чинив опору, опустив голову і, не встаючи, наче змирившись із долею, заридав ще голосніше. Зламавши гілку, я помахав нею перед самим його обличчям, та Шлосс, здається, і цього не помітив, хоча очі його були широко відкриті, а зіниці розширені, наче він наковтався атропіну.

— Я ж казав, треба його пристрелити, — озвався Ван-Деєрт.

Буассар відштовхнув голландця і допоміг німцеві звестися. Удвох ми вивели Шлосса на дорогу і посадили в джип. Голландець гмукнув:

— Ну, чого з ним панькатися? Він же ні слова не розуміє!

“Бидло! — подумав Буассар про Ван-Деєрта. — Він бидло, цей голландець. Я ніколи таким пе довіряв, я ніколи не ставив таких у прикриття… Якщо ставити таких у прикриття, багато не зробиш… Ось хоча б тоді, кілька років тому, в Індокитаї, коли я залишився в таборі Тана сам… За колючим дротом іще йшла перестрілка, а біля входу димів підірваний танк. І я залишився сам, якщо не вважати сержанта Лоренса, що й помітив, як жовтий снайпер взяв мене на мушку. Лоренс помирав, та в нього вистачило сили натиснути на гачок. Власне, на це пішли всі його сили, але снайпера він зняв. Я довго потім думав — навіщо Лоренс це зробив? Адже ми гризлися з ним за кожен долар, за кожну бляшанку пива… Та, побачивши снайпера, Лоренс його зняв. Він, напевне, думав про себе, сподівався, що я його витягну, вважав, що я, Буассар, його прикриття…

Так, прикриття! Тільки в це нам слід вірити!.. А голландець не прикрив Шлосса… Це треба запам’ятати і не стирчати поруч з Ван-Деєртом. Він — ненадійне прикриття… Я свої висновки зробив і тепер покладатимусь на Усташа або на Ящика…”

У Буассара відлягло від серця: ще раз за дике, сповнене пригод життя смерть обминула його і звалилась на іншого…

“Це справедливо, — підсумував Буассар. — Я ще молодий. Я можу сміятися, добувати долари. І я ще не белькочу, як цей німець, і не скиглю сльозливо!..”

Коли капрал вивів джип із чагарів, Буассар штовхнув медге ліктем:

— Якщо ми й справді зможемо продати цього звіра — нам поталанило. Треба тільки не розпускати язики, бо ще, чого доброго, цей перевертень охороняється яким-небудь міжнародним закопом… — І здригнувся: — Що це із Шлоссом?.. Шлосс!.. Капрале, зупини джип!

Капрал різко загальмував. Німець ткнувся головою в спинку переднього сидіння і захрипів. Голландець ззаду сильними короткими руками задер угору круглу голову німця і спробував його напоїти. Але марно — німець не розтис щелепи, і очі в нього були вже розширені, неживі.

— Мені це не подобається, — похмуро заявив Ван-Деєрт капралові. — У джунглях багато поганих хвороб. Не варто везти німця в табір.

…Тільки покидавши лопати в машину, ми отямилися. Шлосс лишився в джунглях, в пухкій масній землі, як лишалися до нього інші, і це на всіх подіяло. Зрозумівши наш стан, капрал наказав:

— Тут поблизу є селище. Ван-Деєрт, сідай за кермо, жени просто до нього! — І повернувся до нас: — У кого є віскі?

Буассар мовчки дістав фляжку, загорнуту в пальмовий листок. Ковтнувши, капрал передав її мені, я — французові. Розбухлі від гарячої вологи, дерева мертво височіли над нами. Навіть промені сонця, що зрідка пробивалися згори, не оживляли завмерлий, просяклий гнилизною і пріллю частокіл.

Години за дві ми підкотили до гостроверхих халуп, що ховалися під банановими деревами. Олійні пальми, окреслюючи периметр широкої галяви, стояли чорні, мов із сажі. Жителі поселення, капрал це знав, підтримували режим Чомбе, та, коли худющі препаскудні псиська. з відстовбурченими, як у гієн, вухами кинулись під колеса джипа, мимовільно ми схопилися за автомати.

— Союзнички… — пробурмотів Ван-Деєрт. — Вони такі ж сімбу, як і всі чорні.

Вождь, одягнений в приношений піджак і старі штани — символ достатку і влади, — зустрів нас біля порога халупи. Та в халупу ми все одно не пішли б — звідти тхнуло прогірклою олією, якою натираються чорношкірі. Плоскі щоки і відвисла нижня губа вождя виражали байдужість і презирство…

— Джамбо! — привітав вождя капрал. — Помер білий. Він зустрів у джунглях чорного. Ми працюємо на Моїза Чомбе і хочемо знати, чому померла біла людина. Ти знаєш закон, — скажи!

Вождь помовчав, потім тричі вдарив у долоні.

На цей сигнал вилізли на курний майдан десятка півтора старих жінок і чоловіків, згорблених, висушених сонцем. З переляком і подивом вони позирали на нас, відразу опускаючи очі долу.

Капрал заперечливо хитнув головою:

— Ні. Чорний був молодий. Вождь ще раз плеснув у долоні.

До натовпу приєдналося ще кілька виснажених голодом чоловіків. Жебрацьке, голе як смерть село…

Вождь поглянув на капрала, і капрал знову заперечливо похитав головою.

Скоряючись сигналу вождя, з крайньої халупи, найбільше занедбаної, виповзла на світ страхітливо древня, кістлява, скарлючена стара. Маленька гола голова її тремтіла, шкіра була вкрита блідими плямами. А може, вона чимось натерлася, не знаю…

Глянувши на вождя, стара хижо кивнула чорною головою.

Вождь відповів тим же.

Розставивши ноги, пригнувшись майже до землі, нашіптуючи невиразні слова, водячи пронизливими, що не втратили блиску, глибоко запалими очима, стара увійшла в коло. Хтось подав їй довгу гнучку лозину. Опустивши її похило до землі, стара завмерла, і вождь повільпо і ритмічно почав постукувати по лозині маленькою паличкою. Гнітюче відчуття навалилося на кожного присутнього, і я побачив, як голландець обережно пересунув кобуру пістолета із стегна на живіт.

Вслухаючись у стукіт палички, чаклунка прикипіла поглядом до своєї лозини, затисненої в непорушно витягнутих руках. Темп ударів паличкою по лозині дедалі зростав. Руки й ноги старої наче задубіли, вона напружилася, закотила очі й почала в такт бити лозиною і рукою по землі. Дикі корчі звели її тіло, вона упала на бік і покотилася в пилюці, не випускаючи лозину. Удар! Іще удар!.. Курява летіла просто на негрів, але ніхто не ворухнувся, не відсунувся. І, коли француз машинально ухопив мене за лікоть, чаклунка’, вереснувши, стрибнула на одного з негрів і з силою шмагнула його прутом. Упавши обличчям в пилюку, нещасний прикрив голову тонкими худими руками.

Вождь байдуже змахнув куряву з піджака:

— Візьми! Він твій!

— Ахсанте! — подякував капрал. — Спасибі.

І, ошкірившись, ногою виштовхнув негра з кола.

— Кенда!

Негр не ворухнувся.

— Екокі то набакиса лісусу?

Тільки тоді негр піднявся і, похитуючись, приречено побрів до нашого джипа мимо племені, що зрадило його.

Поклавши руки на автомати, ми рушили слідом за ним.

Ми майже не розмовляли, стежачи за нашим бранцем. І тільки коли в таборі нас зустрів Ящик, капрал гидливо наказав:

— Прив’яжи негра до дерева, бо втече. І скажи бабінзі, щоб спиртне Шлосса було поділено на всіх. Хай кличе нас обідати. Ми втомились. У цьому чортовому кліматі втомлюєшся швидше, ніж будь-де…

Обідаючи, ми не могли не помітити, що бабінга наляканий.

— Ти чимось невдоволений? — на всякий випадок запитав капрал.

— Ні, бвана.

— То чому ти обминаєш його? — Капрал товстим пальцем ткнув у напрямку прив’язаного до пальми полоненого.

Бабінга злякано промовчав.

Споночіло. Голландець розпалив вогнище. Буассар вивів джип на галяву і ввімкнув фари. Вмостившись на плащі, я смоктав пиво з бляшанки і чекав, що будуть робити капрал та голландець.

— Помер білий, — сухо мовив капрал полоненому. — Ти про це знаєш.

— Ндіо, бвана, — слухняно згодився негр.

— Ти підстеріг білого в кущах і зробив з ним те, чого тебе навчили знахарі.

— Ні, бвана! — закричав негр.

— Ти хотів дочекатися нашого від’їзду і забрати собі тіло білого.

— Ні, бвана!

— Я можу простити тобі, — пообіцяв капрал. — Але, ти нам скажи, де ховаються дівчата і жінки твого села. Ми — твої друзі, ми можемо подарувати тобі ніж.

— Ні, бвана! — закричав негр.

Я скривився. Буассар помітив це і штовхнув мене в бік:

— Ходімо!

Я вліз за ним у намет і засвітив ліхтар. Буассар розв’язав рюкзак німця.

— У нас із ним один розмір, — заявив він. — Я беру сорочки. Тобі щось потрібне? Бери!

Я взяв ніж. Добрячий, круппівської сталі.

Грошей у німця було небагато. Щось близько трьохсот конголезьких франків. Ми поділили їх порівну.

З бокового, обшитого целофаном клапана Буассар дістав цупкий папір:

— Ну й новачок! Він тягав із собою угоду. Не зберігав її в банку!

І при світлі ліхтаря вголос прочитав:

— “Документ про зарахування на службу особи, зв’язаної угодою з Демократичною Республікою Конго… Між урядом Демократичної Республіки Конго, представленому прем’єр-міністром Моїзом Чомбе з. одного боку, і паном Т. Ф. Шлоссом з другого боку, що надалі іменується “Особа, зв’язана угодою”, укладається такий договір…”

Француз сьорбнув пива і читав далі:

— “Стаття перша. Особа, зв’язана угодою, зобов’язується нести службу як волонтер. Функції, що виконуватиме Особа, зв’язана угодою, не обов’язково повинні відповідати згаданій вище повинності…”

— Це так, — підтвердив я.

— “Стаття друга. Дана угода укладається терміном на шість місяців і може бути продовженою автоматично, якщо не надійде повідомлення про анулювання її, яке має бути пред’явлено Особі, зв’язаній угодою, за тридцять днів до закінчення даної угоди”.

— Це так.

— “Стаття третя. Щомісячний оклад Особи, зв’язаної угодою, виражається в зазначених нижче сумах (у конголезьких франках): волонтер — 41 148, унтер-офіцер — 49 928, фельдфебель — 66 438, молодший лейтенант — 99 662, лейтенант — 105 642, капітан — 126 236, майор — 148 321, підполковник — 177 321. Виплата окладу приводиться щомісячно і наперед. Щорічне підвищення — 3,5 процента”.

— Все так!

— “До основного окладу додаються надбавки для сімейних (у конголезьких франках): дружина — 9 975, дружина і одна дитина — 15 964, дружина і двоє дітей — 22 343, дружина і троє дітей — 29 518, дружина і четверо дітей — 37 889, з надбавкою понад це по 8 381 конголезький франк за кожну дитину”.

Буассар реготнув:

— Якби я одержував надбавку за кожну свою дружину, то ніколи не був би в накладі!

І читав далі:

— “Якщо Особа, зв’язана угодою, не влаштована в готель чи урядовий будинок для приїжджих, то вона має право на квартирні, відповідні її посаді, а також добові — 938 конголезьких франків на добу, і одержує ресторанну надбавку — 526 конголезьких франків… Якщо Особа, зв’язана угодою, перебуває в небезпечній зоні, вона має право на щоденну надбавку за ризик у сумі 2345 конголезьких франків”.

— В Конго немає безпечних зон…

— “Стаття п’ята. На випадок смерті Особи, зв’язаної угодою, правомочним родичам жертви виплачується 1000 000 бельгійських франків. Ця сума податками не обкладається і ніяким стягненням не підлягає. На випадок поранень з наслідками повної втрати зору, ампутації чи повної втрати функцій обох рук, обох ніг, або ж однієї руки чи однієї ноги, повної інвалідності чи невиліковного психічного захворювання, що робить неможливою всяку роботу, Особі, зв’язаній угодою, виплачується 1 000 000 бельгійських франків. Ця сума податком не обкладається і ніяким стягненням не підлягає… Для постійної часткової інвалідності встановлюються такі відшкодування: на випадок повної втрати, тобто ампутації, правої руки — 75 процентів, лівої руки — 60 процентів, правого передпліччя — 65 процентів, лівого передпліччя — 55 процентів, правої кисті — 60 процентів, лівої кисті — 50 процентів, ступні — 40 процентів, стегна — 60 процентів, ноги — 50 процентів, великого пальця правої руки — 20 процентів…” — Буассар позіхнув і читав далі: — “Для лівші, при умові, що заява була зроблена ним до поранення, оцінки, встановлені для правої руки, автоматично переносяться на ліву. За всі поранення, наслідком яких стала постійна або тимчасова інвалідність усіх інших органів, крім перелічених, належить відшкодування, що визначається аналогічно до установлених вище умов… Від імені Демократичної Республіки Конго — прем’єр-міністр Моїз Чомбе. Особа, зв’язана угодою, — пан Т. Ф. Шлосс, волонтер. Сімейний стан — неодружений. Поточний рахунок у закордонному банку — Солсбері, 15 067 111. Нормально користується правою рукою”.

— Давай угоду, — сказав я. — Передам капралові.

І, вилізаючи з намету, вперше раптом подумав, що кожен із нас, волонтерів Іноземного легіону, по суті, оцінений по частинах.

Чортова уява!

Я зненацька уявив собі тушу легіонера, акуратно оброблену вмілим роботодавцем. На кожному шматку почеплена бирка з ціною — в бельгійських і конголезьких франках… Годі!.. Врешті ми самі прийняли гру, а кожна гра має свої умови…

Кинувши капралові папери Шлосса, я пройшов до польової кухні, біля якої чимось займався схожий на могутнього бородатого чаклуна голландець.

Вода в казані кипіла, і в ній спливало і знову тонуло щось кругле, чорне.

— Долари, — підморгнув Ван-Деєрт. — Американські пілоти з бананів Сікорського дають п’ятдесят доларів за череп негра з кульовим отвором.

— То ось чого ти тягаєш з собою малокаліберку…

— Бельгійський карабін, я не кажу вже про автомат, залишає дуже великий вхідний отвір, — реготнув голландець.

“Недарма нас оцінюють на франки, — подумав я. — Іншого підходу й бути не може…”

Нерви… Не витримують нерви… Інакше чого б це мене почало раптом морозити?.. Я ж бо й раніше знав, що на кожного з нас у якійсь із країн, де ми залишили слід, готовий зашморг або куля. Але раніше мене це менше обходило… Нерви…

Та хай йому чорт! Живуть же такі, як я, в Аргентині, в Парагваї, в Бразилії… І непогано живуть! І совість не примушує їх не спати ночами! Чим же я гірший? Адже я теж хочу померти у власному ліжку, в чистій постелі, на білих простирадлах, а не в джунглях, задихаючись у судомах, як пан волонтер Т. Ф. Шлосс, і не в зашморзі югославів, як деякі з колишніх моїх друзів-усташів, і, звичайно, не від руки божевільного месника, що запам’ятав таких, як я, з днів останньої великої війни…

Я повинен виринути! Виплисти! Все інше — дурниця! Я повинен вхопити своє від конголезьких і бельгійських франків, які падають з рук Чомбе! Вони мені неабияк придадуться, ці франки, у майбутньому моєму спокійному, щасливому житті. Ця робота, мій легіон — останній шанс. Другого вже не буде!

“Ну, а оскільки це останній шанс, — сказав я собі, — використовуй його на всі сто процентів! Інакше навіщо було за нього хапатися?”

III. ОТРУЙНИК БАБІНГА

Я прокинувся не виспавшись, розбитий, і француз змусив мене показати язик.

— Я так уже втрачав друзів, — сказав він, — в Індокитаї. Ні з того ні з сього у них раптом жовтів язик, розривалася від болю голова, очі починали світитися, як у п’яних орангутангів. Якщо не проковтнеш оце, — він витяг з кишені слоїк з таблетками, — я не поставлю на тебе і конголезького франка!

Лихоманило. Крутило кожну кісточку. Я ніяк не міг щось пригадати. Важливе щось… але що? Думки хаотично роїлися в голові і не бажали пов’язуватися одна з одною.

— Ти нічого такого не відчуваєш? — запитав я.

— Ні! — зареготав Буассар. — Якщо сімбу не спустять з нас шкіру, я і завтра нічого такого не відчую, бо стежу за собою, — і, підморгнувши, він проковтнув жовту таблетку з того ж слоїка.

— Ким був твій батько? — несподівано запитав я.

— У мене не було батька. З такою жінкою, як моя мати, ніколи не вживався жоден мужчина. Та я не засуджую її. Я взагалі нікого не засуджую. Хоча б тому, — знову підморгнув він, — що кожного з нас хтось напевне засуджує, це точно.

Слова француза зачепили за живе, і весь цей довгий і задушливий день я не міг позбутися спогадів про той папір, на якому колись чорним по білому виведено, що я, хорват Радован Мілич, активний член усташської організації, співробітник — одного з підрозділів СС, за зраду батьківщині засуджений до страти через повішення… Через повішення!.. Так вирішили ті, що перебудували Балкани і ввели Хорватію до складу Югославії, країни, відомої мені тільки зі слів.

Буассар визирнув з намету і сказав:

— Сніданок зіпсований. Подивись на капрала. Коли він кривиться і тре скроні, це значить — він не в гуморі. Не так уже й весело повідомляти про свої втрати, не показуючи при цьому втрат ворога.

— Помовч!

Та Буассар не вгавав.

— Може, думаєш, наш капрал — герой і безсребреник?.. Помиляєшся… Я не люблю говорити про начальство погане, але я бачив, як наш капрал припинив бій на озері Альберта тільки тому, що чек на п’ятсот конголезьких франків розмок у його кишені від поту. Якраз тоді спровадили на той світ Леслі Тортона.

Я пам’ятав Леслі Тортона.

Якщо Ван-Деєрт і я прибули в Конго із Стокгольма, то Тортон і Буассар — із столиці Південної Родезії, де працювали в одному з нічних барів у кварталі Хетфілд. Хтось порадив їм сходити в будиночок під вивіскою: “Лікар-дантист, приймає щоденно”. У приймальні цього дантиста юрмилися превеселі хлопці з міцнющими, як у акул, зубами. Худорлявий чоловік в золотих окулярах із задоволенням відповідав на їхні запитання. Наприклад:

— Як щодо надбавки за ризик?

— Вона входить у встановлену платню,

— А чи можна отримувати гроші не в конголезьких франках, а в справжній валюті?

— Третина суми перераховується в банки Солсбері у фунтах стерлінгів.

Тортона і Буассара це влаштовувало. Тільки шлях Тортона виявився недовгим — на озері Альберта, там, де капрал припинив бій через розмоклий у кишені чек, Тортон дістав кулю в спину…

— Чого вони метушаться? — зацікавився француз, знову визираючи з намету.

— Перевертень! — похмуро відказав голландець, підійшовши до нас. — Перевертень виліз із багажника джипа, зробивши діромаху в металевому днищі, і перепиляв ведучу вісь майже наполовину. Можна подумати, у нього є автоген… Капрал шукає винуватця… Здається, ти, Усташ, засунув перевертня в багажник?

Не відповівши, ми з Буассаром вилізли з намету.

— Якого дідька! — загорлав капрал. — Нас виріжуть, а ви даватимете хропака?

Буассар нерозуміюче знизав плечима.

— Гляньте на машину!

У днищі джипа зяяла кругла дірка а рівними, наче оплавленими, краями. І вісь було зіпсовано майже так само. Але хто й чим це міг зробити?

Я глянув на француза, він знову знизав плечима:

— Переходимо в піхоту… Як це ти, Усташ, умудрився?

Я вилаявся.

Перевертень лежав поряд, у траві, куди випав крізь дірамаху. Трава під ним почорніла й пожухла. Оболонка перевертня здавалася темною, майже зроговілою, і не було навіть найменшого натяку на пащу чи очі. Лантух лантухом, наповнений дивним слизом… Як він міг прогризти метал? І взагалі — чи жива це істота?

Наче відчувши нашу недовіру, перевертень ледь здригнувся, ворухнувся, і під його оболонкою знову запульсували, розпливаючись і змішуючись, сірі плями.

— І що може така твар? — здивувався Ван-Деєрт.

— Прогризати дірки в металі, і то краще за іржу! — вилаявся капрал. — Коли подамося в музей, ти, Усташ, особисто потягнеш цю тварюку на руках, інакше вона знову нам напаскудить!

Я не відповів.

У перевертні справді крилося щось незвичайне. Яку кислоту, з яких органів і скільки її треба випускати, щоб з’їсти металеву пластину?.. Я подумав про кислоту, бо нічого іншого в голову не прийшло… Нахилився… Перевертень чимось раптом нагадав медузу, і я уявив, як кілька таких тварюк, повиснувши з гілок, можуть лякати негрів своїми дивними переливами… Недарма той чорний у кущах стояв перед перевертнем на колінах, не помічаючи ні мене, ні голландця…

— Мніама мполе, — мовив я бабінзі. — Миле звірятко… Ти бачив тут таких?

— Ні, бвана.

Ван-Деєрту це не сподобалося.

— Нендо зако! — гаркнув він, і бабінга слухняно відступився.

Я став так, щоб затулити сонячний промінь, який падав на перевертня, і той, відчувши тінь, повільно, невагомо, як на повітряній подушці, змістився на освітлене місце.

— Пограйся, пограйся… — забурчав капрал. — А потім збери речі! Прогуляєшся до табору майора Мюллера. Сам! Приженеш джип із запасними частинами! — І розлючено копнув спущений скат: — Без машини ми тут у пастці!

Поки я збирався без усякого на те бажання, легіонери ділилися враженнями:

— В Африці не може таке водитися!

— В Африці водиться і не таке! Я сам знав одного чоловіка, який бачив на болотах Уганди створіння завбільшки із слона, але без хобота і…

— …з трьома правими йогами! — насмішкувато підсумував Ван-Деєрт.

— Кислота! — констатував капрал. — Таке можна зробити тільки кислотою! Автогену навіть у негрів нема. Ця тварина, напевне, й мочиться кислотою!

— Послухайте! — загорлав Буассар. — А на дотик ця скотина холодна, як могильний камінь!

— Може, він здихає?

— Та ні, йому бракує сонця. Ви застуєте. Йому, мабуть, треба багато тепла!

— А може, він харчується повітрям! У нього ж нема ні рота, ні зябер!

— Угу! — гмукнув Ван-Деєрт. — Скажи, Буассар, що це взагалі не тварина, а рослина.

— Досить! — наказав капрал. — Трясетесь, наче знахарі над дохлим пацієнтом… Якби я не сподівався збути цю скотину за долари, я б її на місці розпанахав ножем.

— Я стріляв у перевертня… Марно!

Та капрал не став вислуховувати голландця. Крикнув:

— Усташ! Іди сюди! І ти, Ящик!

Ми знову зібралися навколо перевертня. Я з надією, що моя подорож відкладається, Ящик з недовірою, решта — очікуючи. З надмірною увагою ми вслухалися в розмову капрала і Ящика. Говорили по-італійськи.

— Такого звіра, — переклав капрал, — можна віддати за десять тисяч доларів. Ящик у цьому переконаний. А він на таких справах розуміється.

— Звідки?

Капрал з презирством глянув на Буассара:

— Раз я сказав, значить, так воно і є!

— Так, капрале!

Мені знову стало погано. Біль різко ударив у скроні й потилицю. Мабуть, я похитнувся, тому що Буассар непомітно підштовхнув мене ліктем і кивнув на намет. Я слухняно побрів туди.

Біль напливав хвилями, раптовий, млосний. З мене зійшло сто потів, і я вицвів, як дохлий негр, що пролежав три дні на сонці. Тільки під вечір біль зменшився. Я навіть задрімав. Прокинувся від пістолетних пострілів.

Коли ми оточили намет капрала, — стріляли в ньому, — капрал лежав на спальному мішку долілиць, заткнувши вуха пальцями. “Вальтер” валявся поряд.

— Викиньте цю тварюку! — прохрипів капрал. — У мене лопнуть вуха!

— Але ж тут нікого нема! — озираючись, заперечив француз.

— Є, хай йому біс! Є!

І тут Ван-Деєрт витяг з-під запони кажана. Його шкіряні брижуваті крила здавалися прозорими, на потворній мордочці застиг сардонічний усміх. Капрал зіщулився.

“Невже вона, ця миша, могла налякати легіонера?” — вражений, подумав я.

— Збожеволіти можна! Ця тварюка свистіла, як паровоз! — з полегкістю звівся з мішка капрал.

— Але ж ми нічого не чули! — повторив Буассар.

— Ви взагалі ніколи нічого не чуєте! — гримнув капрал. — Ідіть геть!

— Але, капрале…

— Ідіть геть!

“На них можна тільки кричати, — подумав капрал. — Добре, що цей нестерпний свист зник… Але звідки такий безпричинний страх? І чому ніхто нічого не чув, а я все-таки чув свист і відчув болісний страх? Нерви, — вирішив капрал. — У мене, колишнього офіцера рейху, здають нерви… Я не повинен розкисати, наче якийсь слов’янин!”

Капралова рука намацала пошарпану газету… “Ось вони, мої ліки, — подумав він. — Мої ліки від усіх хвороб! Моє повернення в Європу, що б там не відбувалося…” Він, капрал, напам’ять знав замітку, що повідомляла: “Гуго Ройтхубер мертвий!”

“Ройтхубер — це я, — сказав собі капрал. — Ніхто не знає цього мого, справжнього, імені. Його знали тільки до 1945 року… “Понад вісімнадцять років, — нагадав собі текст замітки капрал, — розшукується як воєнний злочинець Гуго Ройтхубер, виконавець варварських акцій по знищенню мирного населення Франції, Данії і Голландії. Міжнародний військовий трибунал у Нюрнберзі засудив Гуго Ройтхубера заочно до страти. Гуго Ройтхубера шукали в найвіддаленіших закутках земної кулі, насамперед у Латинській Америці, але не знайшли. Днями прокуратура Франкфурта-на-Майні сповістила про смерть Гуго Ройтхубера і припинення його розшуків. Рішення прокуратури грунтується на свідченнях людей, які стверджують, що Гуго Ройтхубер був убитий під час одного з бомбардувань Берліна наприкінці.війни…”

“Ось він, сигнал до повернення! — подумав капрал. — Зараз, коли власті поставили на мені хрест, я можу зняти з поточного рахунку в Солсбері зароблені в легіоні гроші й повернутися до Європи. Звісно, під чужим іменем. А зовнішність… — Капрал неуважно провів рукою по обличчю… — Мене не впізнала б нині й рідна донька, якби не загинула під час безперервних травневих бомбардувань…

Гроші — ось що мені зараз потрібне! Гроші!.. І… обережність! Величезна обережність!.. У компанії покидьків він, Гуго Ройтхубер, колишній офіцер рейху, повинен вижити і стати на ноги… А далі — Швейцарія… Тиха ферма… Буковий ліс… І ніяких пальм, обплетених канатами рудих ліан!..

Як солодко думати про повернення! Нас, колишніх солдатів рейху, знищити неможливо. Іще настане наш час. Ми повинні зберегти духовну силу, щоб розпочати все заново!.. Ми не слов’яни й не французи… Слов’ян і французів ми заганяли у товарняки і відправляли у велику Німеччину як робочу худобу. Нічого іншого вони й не заслужили!”

Ця думка заспокоїла капрала. І до пізніх сутінків він лежав у наметі, посмоктуючи пиво з бляшанки, і до солодкого щему думав про Повернення…

Я прокинувся вночі. Прокинувся від різкого скрипучого болю в суглобах.

І француз не спав.

— Голова репається, — поскаржився він. — Увімкни ліхтар. Подивись — мабуть, мій язик теж обклало вапном.

Але його язик був чистий.

Заточуючись, я вибрався з намету.

Трава ледь сріблилася. Крізь віти, переплетені ліанами, пробивалися зорі. Далекі й чужі.

Я раптом спіймав себе на тому, що думаю про зірки якось зовсім по-іншому, не як завжди. Наче й сама ця думка була навіяна звідкись збоку…

Я прислухався.

У джунглях стояла тиша. Навіть нічні птахи вмовили, і це ще дужче впевнило мене в тому, що біля наметів хтось причаївся, стежить за мною. Це було не відчуття небезпеки, ні, — натренована людина таке відразу вловлює. Скоріше — відчуття присутності… Але — кого?

У неяскравому місячному сяйві я бачив кущі, намети, перехняблений джип, а потім у траві зненацька майнув легкий відблиск, наче хтось там увімкнув ліхтарик.

Вихопивши з-під спального мішка Шлосса ніж, я ковзнув у густу траву, інтуїція підказала мені, що поспішати не варто. Натиснувши кнопку ліхтаря, я зненацька освітив підозріле місце.

Це знову був перевертень.

Він лежав поруч із джипом, і трава навколо нього була чорною, наче її вибив заморозок.

Присівши навпочіпки, я торкнув перевертня, і там, де мої пальці зачепили його, народилося, розшшвлося під прозорою оболонкою райдужне сяйво. Я натис дужче — перевертень спалахнув весь, цілком, як гігантське радіооко.

Я відсахнувся.

Відчуття було таке, наче перевертень мені підморгнув.

“Це ж не людина, — заспокоїв я себе. — Людина ходить на двох ногах, має дві руки і навіть голову, байдуже яку. А це просто лантух із слизом, хоч і може калічити техніку…”

Я закурив. І тільки тепер з кущів висунувся Ван-Деєрт.

— Милуєшся? — запитав він.

— Ніяк не засну…

— Може, за мене відчергуєш?

Я усміхнувся і мовчки вернувся в намет…

А вранці всі прокинулися напівхворими.

— Мені снилося, — поскаржився француз, — що мене хотіли повісити… Може, Усташ, мене й варто повісити, але навіщо це робити у сні, коли людина безневинна, як немовля?

Я не відповів, тільки стиснув міцніше губи.

Сідаючи за стіл, капрал похмуро запитав:

— Що ми їли вчора?

— А це треба запитати в негра, — зловісно кинув Ван-Деєрт.

— Бабінга, ти нічого не переплутав? — запитав капрал. — Ти не поклав у наше м’ясо якусь шкідливу траву?

— Ні, бвана! — негр злякано виструнчився.

Та, судячи з його круглої, лискучої фізіономії, виспався він нормально. Це відразу насторожило всіх.

— Негри тільки й чекають нагоди, щоб нашкодити білим, — похмуро пробурчав Ван-Деєрт.

— Заткнись! Зараз я говорю! — обірвав голландця капрал.

— Хіба я не дотримуюсь дисципліни?

— Коли говорю я, інші повинні мовчати!

— Слухаюсь, капрале!..

Ми сиділи в затінку, але задуха й тут була нестерпною. Кров лунко, болісно пульсувала у скронях.

— Ван-Деєрт! — наказав капрал. — Вирушайте до табору майора Мюллера. Повідомте його про те, що сталося, приженіть джип і прихопіть лікаря.

— Слухаюсь, капрале!

Занадто твердими кроками Ван-Деєрт пройшов до намету, зник у ньому і хвилин за десять з’явився в повній похідній формі — малиновий берет, захисного кольору сорочка, такі ж шорти і грубі солдатські черевики. Ми стежили, як повільно віддалявся голландець, і в глибині душі заздрили йому…

“Між іншим, — подумав я, — мені до табору не дійти. Капрал правильно вчинив, що відмінив свій учорашній наказ. Я надто слабий, мені важко навіть дійти до столу… Голландець міцніший, він добереться, він прижене джип… Саме машина і лікар необхідні нам зараз…”

Мені раптом стало моторошно від думки, що ця наша хвороба, напевне, продовження історії, яка сталась із Шлоссом. Адже ми так і не дізналися, від якої хвороби він помер…

— Обід зварить Буассар, — похмуро мовив капрал. І покликав: — Негре!

Бабінга невпевнено наблизився до столу.

— У тебе не болить голова, бабінго?

— Ні, бвана.

— І суглоби не болять? І чуєш ти нормально?

— Так, бвана!

— Ти вчора поклав у м’ясо лісову траву. Тебе цьому навчили знахарі?

— Ні, бвана!

Капралова рука ковзнула до кишені, але негр виявився меткішим. Він кинувся вбік, до джипа. І найдивовижніше було в тому, що біг він через галявину найдовшим, найнезручнішим шляхом, наче вирішивши обов’язково перестрибнути через перевертня, що лежав у траві. Майже хвилину широка негрова спина правила за ідеальну мішень, однак ніхто не вистрілив, навіть капрал, хоча саме це він і збирався зробити.

Я подивився на француза. Той відвернувся. Ящик взагалі не підводив голови. Тільки капрал ошелешено крикнув:

— Негр перетнув галяву… Він не повинен був її перетинати… Чому ж він її перетнув?..

IV. ЗОРЯНИЙ МІСІОНЕР

На жаль, це було не єдине запитання.

Найбільше мене тривожив стан Буассара. Він часто тер очі, швидко й химерно посмикував головою, наче їй і справді набридло сидіти у нього на шиї.

— Що з тобою, Буассар?

Він знітився.

— Не хочеш казати — не треба! Але перестань крутитися і смикатись. У мене своїх болячок вистачає. Дочекайся голландця, він прийде з лікарем. А найкраще — ляж!

— Я не можу лягти, — сказав Буассар приголомшено.

— Чому?

Він не відповів і, не перестаючи посмикувати головою, фальшиво й високо затягнув:

— “Місто застигло в очах, давай завоюємо собі нові землі!..”

— Зміни платівку!

Він слухняно виправився:

— “Ми карбуємо крок, ми хочемо прочесати дальні країни!..”

— Буассар!

— “Вирушай-но, хлопче, — він дивився на мене невидющим поглядом, нервово посмикувався, і шрами на його обличчі побагровіли. — Вирушай-но, хлопче, на пошуки незнаної квітки в далекі краї, що лежать за океаном!”

— Заткнись, Буассар!

Пояснити таку незрозумілу поведінку француза тим, що він п’яний, я не міг. Алкоголь робив його просто дуже балакучим. Струснувши француза за плечі, я гаркнув:

— Ну, кажи! Що з тобою?

І тоді він сказав:

— Я осліп, Усташ!

— Ти мене не бачиш? — злякався я. — Зовсім не бачиш?

— Бачу, Усташ. Та мені треба, щоб ти рухався або щоб я не стояв на місці… Зрозумів?

— Ні.

— Коли все стоїть на місці, я нічогісінько не бачу. Суцільний туман, навіть сонце вгадую тільки через тепло…

— А потім?

— Коли ти починаєш рухатися, то відразу виступаєш із цього туману! А зупиняєшся хоч на секунду — тебе нема! — Буассар брутально вилаявся: — Ти не пристрілиш мене, Усташ? Я був тобі добрим прикриттям!.. Як ти гадаєш, я осліп назавжди?

— Побережи нерви! — гмукнув я, заспокоюючись. — Таке буває. Напевне, бабінга і справді підсипав нам у м’ясо якоїсь гидоти… Але це мине. Полеж. А я принесу тобі пива.

Здавалося, ще хвилина — і француз розплачеться. Я відразу згадав Шлосса… Може, і він зламався на тій же, що і в Буассара, хворобі?.. Але тоді… негр не міг отруїти нас!

Підійшовшії до столу, я не відразу виклав новину Ящикові і капралові. Спочатку придивився і лиш потім, не побачивши нічого такого, що могло б викликати підозру, сказав:

— Буассар осліп.

— Осліп?!

— Не зовсім… Наполовину… Але нас тепер троє, і, якщо бабінга приведе сюди сімбу, нам капут.

Капрал вилаявся:

— Майор Мюллер правий. У цій країні насамперед треба повипалювати знахарів!

— Я думаю, цю хворобу нам підкинув не негр.

— Чого ти так думаєш?

— Згадайте Шлосса… Схоже на те, що він нічого не бачив… І сталося це не вчора. Ми їмо з одного казана, негр не міг отруїти тільки одну порцію… Зрозуміло, чому Шлосс зламався — він втратив зір, а потім…

— Від сліпоти не здихають!

Але капралові слова прозвучали непереконливо. Відкривши бляшанку, я відніс пиво Буассарові, і в ньому якось відразу прокинувся поспішливий ділок:

— Усташ, можна таку сліпоту вважати за повну втрату зору? Можуть мені виплатити сто процентів?

— Можуть, — сказав я, і це Буассара втішило…

А нудота підкочувалася до горла і відпустила мене тільки надвечір. Зате раптом прийшли запахи.

Я звівся — обережно, боячись зайвих рухів. Головного болю не відчув, і навіть налякався — так добре себе міг почувати лише хворий!.. Та вигляд француза, який і в сні посмикував головою, пригнічував. Невже він і в сні змушений рухатися, бідолаха?

І знову я відчув запахи.

Запахи…

Такого зі мною ще не було. Неначе всі дерева, трави, речі почали виділяти запахи! Потягнувши носом, я ввібрав у себе весь шал тропічної ночі — задуху, вологу, важкі запахи орхідей, плісняви, випарів… Ні, така чутливість не могла бути нормальною!

Але, думаючи так, я не переставав жадібно “вслухатися” в запахи, вловлюючи і розпізнаючи все нові й нові. Незважаючи на їхню жахливу різноманітність, я вільно відділяв один запах від іншого, навіть найслабшого… Ніби нове відчуття у мені народилося. І в цьому відчутті тепер, коли переляк минув, не лишилося нічого тривожного.

І ще я відзначив, що бачу в пітьмі. Але бачу не зовсім звичайно. Наприклад, я пам’ятав, що відразу за наметом орхідея вдень світилася білими, як сніг, квітами. А нині ці квітки здавалися мені голубуватими. А сині й фіолетові ліани раптом засяяли жовтими плямами… Кожна травинка, кожен листочок випромінювали світло, іскрилися, наче я потрапив у незнайомий мені світ, в якому речі жили своїм особливим, відділеним від людини яшттям.

— Іди до нас, Усташ! — почув я голос капрала.

Він сидів з Ящиком біля вогнища, посередині галяви. Запах консервованого розігрітого м’яса різко вдарив мене по ніздрях, але я легко заглушив його, відкинув, хоча й сам не розумів, як це мені вдалося.

— Поглянь на перевертня, Усташ.

Якщо вони бачили так само, як і я, то недаремно дивувалися.

Пагорбок, що світився яскравіше від вогню, — ось що являв собою перевертень. Він палав, як маякова фара, і світлячки іскристою хмаркою танцювали над ним, кружляли, мов планети довколо сонця. І я мало не заплакав, тому що я, усташ Радован Мілич, кіллер, професійний убивця, давно вже позбувся подібних захоплень, а нині свято життя знову входило в мене, примушуючи думати про життя саме так, як про свято — барвисте, яскраве, повне світла, барв і запахів.

Світлячки роїлися навколо перевертня, і я подумав: “А може, ця істота зовсім не земне створіння? Може, воно з’явилося до нас невідь-звідки?.. Так, напевне так!.. Тому що земні істоти з першого дня створення поспішають озброїтися іклами, кігтями, отруйними залозами — рвати, гризти, боронитися! А перевертень нічого не має. Він тільки світився, та й годі!”

Запахи спалахнули з новою силою, і серед них з’явилося багато незбагненних, таємничих, яких я ніколи ще не чув. Були й неприємні, їх я відкидав. І ще такі, які лякали і водночас викликали захоплення, тому що в кожному ховалося щось напівзабуте, з чим я, виявляється, ніколи не розлучався… І під їхнім тиском моя зчерствіла жорстока душа зм’якшувалася, як сухар, ошпарений окропом.

І ще ці запахи були якось пов’язані з мерехтінням перевертня.

— Ти коли-небудь чув таке, Усташ? — запитав капрал.

Він сидів у траві, підібгавши під себе ноги, і, якби не захисного кольору сорочка і не татуювання на руках, його можна було б прийняти за провінціала на заміській прогулянці.

— Ти кажеш про запахи?

— Які запахи, Усташ? Звуки! — В капраловому голосі чулося мало не торжество, але він встиг і поскаржитися: — Правда, не всі звуки приємні… Ти не відчуваєі цього?

Я вирішив, що капрал п’яний. Хоч як напружува слух, але нічого, крім дзвону цикад, я не чув. Колір і запах — ось що визначало мій світ. І я так і сказав! І додав:

— Цикади — це на дощ…

Адже ні капрал, пі Ящик зовсім не знали, що само так кажуть у Хорватії…

— Цикади! — обурився капрал. — Цикади тільки заважають… Ти прислухайся… Ось шелест — сів на гілку птах… Він чистить дзьобом пір’я… Озирається… Йому не хочеться летіти… А ось звук небезпеки… О чорт! — вилаявся він і затулив пальцями вуха: — Знову кажан!.. Ящик, подай автомат!

— Не треба стріляти, — сказав Ящик по-французьки.

По-французьки!

В зеленувато-багряних спалахах я побачив приплюснуті щоки Ящика, і по запаху його тіла, по важкому, нездоровому запаху відразу встановив — він чимось хворий, і ще — він найстарший серед нас! І Ящик тут-таки ствердив:

— Так. Я — француз. Я із Нанта.

І я не здивувався… Просто увімкнув своє вміння керувати запахами, і щось надзвичайно ніжне, чого я раніше ніколи не знаходив, зійшло раптово на мене із серця джунглів. Я спробував визначити що, але капрал перешкодив:

— Усташ, ти надто галасуєш!

— Я мовчу, — заперечив я.

— Ти сам по собі галасливий! У тебе думки галасливі! Ти галасуєш дужче за перевертня, а він дзижчить, як аварійний трансформатор!

— Капрал каже правду, — відповів Ящик.

Саме відповів, тому що я хотів спитати його саме про це, але не встиг, не спитав. Ящик випередив мене.

— Авжеж, — пояснив він. — І я не знаю, не можу сказати, як це все виходить… Та я просто відчуваю, що саме ви хочете сказати. Ні, я не читаю твоїх думок, Усташ, але за секунду до почутого розумію суть ще не сказаного запитання… А ти?

— У мене запахи.

— Не дивуйся… Нічому не дивуйся… Йема нічого дивного у нашому світі… Навіть цикади знаходять одна одну по запаху, хоча й перебувають надто далеко від місця майбутньої зустрічі. Лососі, підіймаючись з океану, також тільки по запаху знаходять гирла рідних річок. Вугрі, перетинаючи океан, за сотні миль вловлюють запахи саргассових водоростей.

— Звідки ти це все знаєш, Ящик?

— Колись я був учителем географії.

— Учителем?

— А ти хіба ніким не був?

Людина, що володіє кулеметом, як власним мозком! І — учитель географії! Сто чортів! Професійний кіллер, убивця, і — навчав дітей!.. Історії? Літературі?..

— Географії, — повторив Ящик.

“Що з нами? — подумав Ящик. І здивувався: — Вперше за багато років я так подумав — з нами… Вперше за багато років! З того далекого 1953 року, коли мене мобілізували й послали захищати французьку колонію В’єтнам… Захищати від в’єтнамців… Уже тоді я розумів деяку двозначність ролі захисника, але світ, що відкрився переді мною, був приголомшливо незвичайний! Незвичайний до того дня, коли французький головнокомандуючий генерал Навар наказав звести всі розсіяні частини на рівнині Бакбо… На щастя, я туди не потрапив. Я прикривав тоді Верхній Лаос і міг тільки в уяві побачити тисячі вантажних велосипедів і підвід, які йшли з того боку… П’ятдесят п’ять днів і ночей я пробув у оточенні, і хлопці знали мене тоді як Анрі Лепер’є — веселого, часом навіть легковажного солдата…

Але веселощі минули, веселощі завжди минають. Вони, веселощі, минули того дня, коли мене включили в число виконавців акції “Гретхен”. Не знаю, чому її закодували саме цим іменем. Може, тому, що в’єтнамські жінки своєю первісною беззахисністю і справді скидалися на всіх Гретхен Землі…

Був просторий шкільний двір. По один його бік ми примусили лягти чоловіків, по другий — дітей і жінок, Наказ був чітким: знищити всіх, бо ті, хто лишився б жити, могли б про все це розбазікати. І я вбивав. І з Анрі Лепер’є перетворювався в Ящика.

А втім, ні. Ящиком я став не на тій війні. Ту війну називали війною слона і трав’яного коника. Франція, певна річ, була слоном. А я, Анрі Лепер’є? Ким я був? Ногою слона? Іклом слона?.. Та хіба в цьому справа? Якщо я був навіть мікроскопічною частинкою цього оскаженілого слона, я все одно топтав коників…

Ящиком я став згодом, коли мене відрядили до американської спецчастини, яка охороняла запаси йодистого срібла. Цей непоказний, зовсім безневинний на вигляд порошок мав чудову назву — Зевсова зброя. Від лейтенанта Кроу я, Анрі Лепер’є, дізнався, що досить кристаликам йодистого срібла влучити в скупчення хмар, як усі ці хмари негайно випадуть на землю у вигляді дощу, граду чи снігу.

Та спецчастина, до якої мене відрядили, була наче б праматір’ю тих частин, котрі згодом, 1962 року, провели в Лаосі операцію “Поп-1”.

Кілька десятків грамів йодистого срібла — і на в’єтнамців ринула невпинна крижана злива!..

Як говорив Кроу?.. А-а-а… “Анрі, ви, французи, працюєте вручну! Часи ваших допотопних методів минули! Беріть приклад з нас! Зброя Зевса — ось що нам потрібно! І зброя Зевса ще далеко не все! Скоро у нас будуть реактиви, здатні викликати окисляючі дощі. Дощі, які виводитимуть з ладу і танки, й автомашини, і радіолокатори… І, зваж, від дощу не сховаєшся! Ми відкриємо в небі таку діромаху, що при потребі з неї виллється вся атмосферна волога! І це ще не все: ми почнемо епоху геофізичних війн! Навчимося нагрівати й охолоджувати цілі континенти, за бажанням збільшувати рівень радіації, нарешті, викликати штучні землетруси!..”

Він був оптимістом, цей Кроу, і, як усі оптимісти, а також і в’єтнамці, що опинилися в районі Лай, потонув, коли американці проткнули все-таки атмосферу… А я, Анрі Левер’є, не потонув… Я виплив, щоб… перетворитися просто в Ящика!..

Що з нами? — подумав Ящик… — Побачивши тоді розверзнуте небо, я зрозумів, що залишився у світі сам. Що ніхто не хоче, щоб я був з ними. Що всі, навпаки, хочуть утопити мене в кислотних дощах, витруїти мене отрутами, випалити напалмом. Я тоді перестав думати про всіх. Я вирішив рятувати себе. Жити тваринним, рослинним, яким завгодно життям!.. І я, правда, почав рятувати себе. Моє життя перетворилося в пошуки виходу. Я ніколи вже не воював ні за жовтих, ні за чорних, ні за білих. Я воював тільки за себе. Я рятував себе і зневажав усіх інших. Одних — за невміння постояти за себе і за близьких, інших — за нездатність бути справедливими. Я рятував себе й ніколи вже не думав ні про зло, ні про добро, тому що проти всього цього були самі люди, які навчилися підвищувати рівень радіації, викликати штучні землетруси, нарешті, витруювати цілі країни… Я рятував лише себе, маленького, нікчемного, жалюгідного. Рятував від зброї Зевса, від стріл сімбу, від кулеметів і гармат, і від усього того, що поки що зберігається в секретних сейфах, але рано чи пізно все одно звалиться на мене…”

Ящик зітхнув і глянув на перевертня:

“Навіщо він влаштував нам цю ілюмінацію?.. І цей Усташ!.. Як йому хочеться покопатися в моїй біографії! Хоч як дивно, але я розумію цього хлопця… Адже я теж опинявся інколи на грані відкриття — заради чого я себе рятую?.. Та досить було торкнутися суті — свідомість моя пробуксовувала, і я знову й знову бачив перед собою тільки залиті дощами сопки і білу пару, що підіймалася над затопленими селами…”

Знову, до мене долинув щасливий запах, але я не встиг його вгадати. Ящик перешкодив, сказав:

— Я завтра йду звідси, Усташ.

— Ідеш?

— Так… В Уганду… З мене досить!

Я подивився на Ящика і пожалів його. Йому захотілося все зненацька кинути і стати звичайною людиною! Знаменитий стрілець на прізвисько Ящик, що завоював славу не в одній палаючій точці, раптом вирішив кинути все і повернутися на шкільну кафедру!..

— Ти не правий, Усташ. В кожному з нас є щось розпливчасте й незрозуміле, як, приміром, почуття голоду чи бажання перебувати в безпеці. Але ж ми переборюємо ці дивні почуття, знаходимо врешті якесь задоволення. А хіба не може виявитися, що задоволення, Усташ, уже само собою і є почуттям?

Я не зрозумів його, а пояснювати він не став, бо в цей час до вогнища підійшов змучений і скуйовджений Буассар. Принюхавшись, нахилившись до нас, він промовив:

— Не стали будити?

— Тобі слід було виспатися.

— Ящик?! — загорлав Буассар. — Ти — француз?

— Яз Нанта, — коротко відповів Ящик, і вони замовкли.

Один урочисто, другий втомлено. А поруч, розлігшись на траві, капрал, мов п’яний, вслухався в цому одному чутну мелодію.

Коли Буассар присів, я відчув запах сигарет і витяг з його кишені всю пачку. Я й досі був щасливим. Я розумів усе і всіх. Я розумів навіть метушню терміта, що бігав по безконечних лабіринтах свого житла. Я розумів навіть підсвідоме задоволення цикади при різкому стрибкові… У цьому світі, зрозумів я зненацька, усім могло б вистачити щастя. І вперше я сприйняв світ ось так — з кожною його окремою травинкою, з кожним його окремим листком… І це безперервне розуміння, безперервне сприйняття запаморочувало, змушувало знову й знову вдивлятися в ту невловиму суть, яку ми в підсумку і називаємо душею природи, так не схожої на душу людини, яка стоїть з автоматом у кузові розкритого джипа.

“Ось чим пахне надбавка за ризик, — раптом зрозумів я. — Теплим бензином, перегрітою гумою скатів, потом убивць… Ось він, цей запах надбавки за ризик, — запах наших не менше перегрітих тіл! Стріляючи і горлопанячи, ми проходимо країну наскрізь, і випари наших тіл отруюють її атмосферу. У цьому, мабуть, і справді є щось надаморальне: вбивати навіть своїм існуванням!”

Ніби прочитавши мої думки, Ящик неголосно сказав:

— Це все перевертень.

— Перевертень?

— Поглянь, як він сяє! І хіба ти не помічаєш: як тільки сяйво посилюється, з нашими почуттями відбуваються нові метаморфози? Помічаєш? Я цілком впевнений, Усташ, що саме перевертень режисирує наш спектакль.

— Але як це може бути? — недовірливо запитав Буассар. — Як може якась безсловесна тварина командувати людиною? Вона ж нічого не відчуває і не розуміє!

— Якщо ти чогось не бачиш, це не означає, що його насправді немає. Ти ж не бачиш у хмарний день сонця, але ж воно завжди є.

— Хочеш сказати, що перед нами зоряний місіонер, який прибрав вигляд ось такої медузи? Які, в біса, чудеса, Ящик, коли ця тварина позбавляє нас розуму!

— Хіба я казав про зорі? — здивувався Ящик. — Я не говорив навіть про розум у нашому уявленні, якщо воно в нас ще збереглося. Це щось зовсім інше, Буассар. Природа схильна урізноманітнювати свої винаходи. Термічний орган американської гримучої змії виявляє мишу на відстані до десяти метрів. Японські рибки сомики вловлюють так звані телуричні струми, що постійно циркулюють у земній оболонці, і збуджуються перед землетрусом. Скати і вугрі продукують електричні імпульси. А перевертень… Ми тільки можемо здогадуватися, на що він здатний… Явно не на дрібниці, га, Буассар? І, хай йому біс, як я можу пояснити тобі сприйняття магнітного чи біологічного поля, коли ми ще не навчилися розуміти один одного? Ми замкнуті в самих собі, Буассар! Та хтось усе-таки у цьому розбереться…

— Хто?

— Може, той, кому передамо перевертня.

— Передамо?!

— Звичайно. Я гадаю, найзручніше це можна буде зробити в Уганді.

— Думаєш, там нам дадуть за нього більше?

— Я сказав передамо, Буассаре. А це не значить — продати. Ми знайшли те, що не може належати тільки нам.

— Ось як? — тихо промовив француз. — Ти хочеш сказати, що перевертень, якого ми знайшли, повинен належати всім? — І загорлав: — Ми подихаємо в джунглях, нас б’ють отруєними стрілами, а ми, наткнувшись, нарешті, на щось по-справжньому цінне, маємо нашу знахідку віддати всім. Хто вони — ці всі? Ті, що хочуть накинути зашморг на шию Усташа, ті, що хочуть запроторити мене до в’язниці?.. Ідіот! А гроші за угоду? Ми що? Повинні відмовитися від своїх поточних рахунків у Солсбері? Убити самих себе?

— Заткнись! — гримнув, не встаючи, капрал. — Ти заважаєш мені слухати!

— О ні! — істерично крикнув Буассар і кинувся до намету.

З’явився він уже з автоматом, і вигляд у нього був зовсім божевільний. Та бачив він і справді погано — черга зрізала гілки просто над нами. Море пальмових запахів увірвалося в мене, і майже відразу я відчув переміну.

Все змінювалося і спрощувалося дико й пеприродно. Я ще бачив голубуваті стовбури дерев, світіння цикад, але все це вже розпадалося, рвалось, переплутувалося, з’їдало одне одне. Я вловлював тисячі запахів, однак втратив уміння їх розрізняти. Водночас повернувся дратівливий головний біль, і, оскаженілий, я вирвав автомат з тремтячих рук Буассара і вчепився йому в горлянку. Намагаючись відірвати мої руки, він захрипів і раптом закричав:

— Усташ, я тебе бачу!

І стільки радості, непідробної людської радості було в його словах, що я завмер.

— Облиш його, Усташ, — похмуро мовив Ящик. — Я ж казав, що все скінчиться. Ми налякали перевертня. Поглянь.

Ошелешений, я повернувся. Перевертень лежав у траві холодний і сірий, як попіл старого кострища, і я подумав, що справді, нема нічого… Сон…

Але й сном це не було: капрал валявся в траві, стискаючи долонями голову, а француз нестямно ганяв по галяві й горлав:

— Я бачу, Усташ! Я бачу!

V. ВТЕЧА

Тільки Ящик був спокійний. Він перший побачив голландця, що вийшов на галяву. Поруч з Ван-Деєртом, перелякано дрівлячись на нас, ішов бабінга.

— Я зустрів негра в лісі, — пояснив голландець. — Доліхоцефал, чому ти кричиш?

— Я бачу, Ван-Деєрт! Бачу!

— Божевільня… — Голландець скривився. — Капрале, у мене новини.

— Ти не виконав наказу? — суворо запитав капрал.

— Ці новини не для всіх, — повторив Ван-Деєрт і подав капралові руку.

Але капрал звівся сам, і вони відійшли подалі, щоб ми не могли їх почути.

Особисто я не збирався їх підслуховувати. Мене цікавив перевертень, тільки віл. Чого хотіло від нас це створіння? І що це насправді: рослина, тварина чи, як сказав француз, зоряний місіонер? Загрожувала нам ця істота, холодно спостерігала нас чи, навпаки, хотіла викликати в нас якісь нові уявлення?

“Між іншим, — подумав я, — чи обов’язково вплив мав бути розумним? Хіба скат, б’ючи струмом, намагається контактувати з нами? Або квітка, розливаючи пахощі, хоче викликати в нас якісь думки? Якби перевертень був розумною істотою, він знайшов би до нас шлях…” Я зітхнув і підвівся.

— Ван-Деєрт побоявся, — заявив щасливий Буассар. — Він побоявся пробиратися сам до табору Мюллера. Але нічого, Усташ, ми підемо туди всі разом! Правда ж?

— Поспішаєш на базар? Буассар насупився:

— А ти ні? Наслухався цього ідіота з Нанта? Вони в Наиті там усі такі! “В музей!” — перекривив він Ящика. — Це ми, легіонери, рейнджери, малинові берети, — і попхаємось у музей?! Не надумай, Усташ, — погрозливо говорив далі француз, — провернути цю справу сам або з Ящиком! Перевертень належить усім нам порівну.

— Торгу не буде!

Ми підняли голови. Ван-Деєрт і капрал зблизька розглядали нас. Поруч з ними стояв Ящик, сірий, зів’ялий, раптово постарілий.

— Про що ви кажете? — запитав француз.

— Про перевертня. — Голландець гидливо торкнувся того носком черевика.

— За перевертня дадуть повноцінну валюту.

— Але перед цим ти збожеволієш. І назовсім, Буассар! Ти що, нічого ще не зрозумів? Чи тобі кортить кожен день переживати радість прозріння? І мучитися кошмарами?

“Ось як на тебе це вплинуло, — подумав я, дивлячись на Ван-Деєрта. — Недаремно ти так легко згодився піти з табору. Недаремно ти навіть наважився відмовитися від вигідної справи…”

“Покидьки, — подумав голландець. — Вони завжди суперечать тим, у кого є ще можливість покрутити мізками. Я один, без зброї, можу наробити такого, що не снилося жодному волонтерові найдисцишіінованішої армії, а цей французик усе одно лізе мені під ноги!

Вони таки з глузду з’їхали. Ця тварюка загнала їх у маразм! І все одно вони готові битися за неї, як за повію!.. Давайте гризіться. Я знаю, коли вас зупинити!”

— Перевертень у всьому винен, — пояснив голландець. — Це він діє нам ва нерви. Досить було мені вийти за межі табору, як я став знову сам собою, а ви мало не перестрілялися. Добре, що бабінга догнав мене і натякнув, чим ви тут займаєтеся. Особливо ти, французе!

Ван-Деєрт подивився на мене:

— Кінчай з перевертнем, Усташ!

Я опустив голову. Ван-Деєрту не слід було бачити мої очі.

“Розграбоване диво — ось хто ти. Не зоряний місіонер і не рослина, а розграбоване диво! Не встигли ще зрозуміти, звідки ти, навіщо, а хтось уже тягне тебе на продажна хтось збирається тебе вбити!”

— Чому я?

— Ти притягнув перевертня в табір, і ти повинен його ліквідувати.

Я зловтішно запитав:

— А хіба ти не намагався це зробити? Чи твоя малокаліберна годиться тільки для негрів?

Я вичікував і, коли голландець кинувся на мене, завчено вдарив його в живіт, а потім коліном в обличчя. Але тут мене збив з ніг француз і, все ще горлаючи про продаж, кілька разів угатив мене в груди і в живіт важким солдатським черевиком. Я задихнувся, і тоді втрутився капрал:

— Тобі доведеться порішити перевертня, Усташ.

— Боїтеся? — не підводячись, запитав я. — Боїтеся, що він уміє і захищатися?

І, вибравши кілька найбрудніших, найбрутальніших лайок, почутих мною в Іспанії, я повторив їх. Не знаю, який був у мене вигляд, але всі відсахнулися, і, збліднувши, капрал наказав:

— Волонтере Ван-Деєрт, вважайте Усташа дезертиром!

— Єсть, капрале!

Ван-Деєртові допоміг Ящик, колишній учитель географії. Бонн зв’язали мені руки і кипули в траву. Потім закурили, а я так і лежав у зім’ятій шорсткій траві.

Потім я повернувся на бік і побачив перед собою перевертня. Оболонка його була прозорою, і під нею, в глибині драглистого тіла, яскраво пульсували голубі спалахи — як зорі… А може, це справді була натуральна галактика, яка звалилася у наш світ звідти — з небес, з глибини Всесвіту?..

Перевертень здригнувся.

Повільно, нічим не підтримуваний, як на повітряній подушці, він перемістився над землею до мене. І капрал, і француз, і Ящик — усі вони це бачили, але ніхто не відтяг мене, тільки руки кожного лягли на зброю.

Так вони стояли, чекаючи моїх криків, а перевертень Насувався і насувався, і я відчув випромінюваний ним холод. Перевертень навалився на мене, розповзся по грудях, по животі, і, незважаючи на страх, я раптом відчув — мотузка послабшала.

Вивернувшись з-під холодного желе, я звівся на ноги, з подивом розглядаючи поїдену сорочку і обривки мотузки. Якщо перевертень працював кислотою, чому вона не залишила слідів на тілі?..

Я не памагався тікати.

З одного боку стояв озброєний Ван-Деєрт, з другого — капрал, француз, Ящик. І капралові слова остаточно мене добили:

— Ми погарячкували, волонтере. Ідіть перевдягніться.

— Візьми в мене сорочку, — запропонував француз. — Вона з плеча Шлосса, але зовсім нова.

— Ось твій “вальтер”, — похмуро промовив Ван-Деєрт.

Так, з пістолетом у руці, я й ступив перший крок до намету, а легіонери лишилися в тих же позах і стояли бовванами, поки я збирав рюкзак, автомат і обойми.

— Тримайся слонової стежки, — мимоволі порадив Буассар.

Перетинаючи галявину в найширшому її місці, я зловив себе на думці, що саме так вчинив і негр. Однак ніхто на мене не дивився, ніхто не збирався стріляти, тільки страх, мій власний страх тиснув мені на серце…

Лише за півгодини я перевів подих. Прислухався.

Погоні за мною не було, зате поруч, на висоті коліна, плив над травою, розпластавшись і тривожно блимаючи, перевертень. Я буркнув:

— Ти що, справді на повітряній подушці?

Перевертень мерехтів, зависнувши над травою, не відповідав, не міг відповісти. І, торкнувшись його долонею, я, як людині, сказав:

— Гаразд. Ходімо. В Уганду.

VI. КІНЕЦЬ ВСЕСВІТУ

Під вечір я був далеко від табору.

Перевертень плив слідом, наче вирішив ніколи мене не залишати, і я не перечив. Кінець кінцем мені могло загрожувати лише повторення минулої ночі, і проти повернення у світ запахів я загалом нічого не мав. Це не втрата зору і не сльозлива хвороба Шлосса.

Точно дороги я не знав, але йшов упевнено, як по пеленгу, очевидно, завдяки перевертню. Військових постів не боявся, сімбу тут дуже мало, а від випадкових зустрічей ніхто не застрахований навіть у власній спальні…

Нахилившись, видер жмут рудої трави, наче знав, що її корінці можна жувати, і всміхнувся: з яких схованок мозку випливає ця впевненість?

— Правильно, перевертню! — сказав я, озирнувшись. — Давно пора нам прочистити власні мізки!

“Але звідки він з’явився? — подумав я. — І чого саме в Конго? У Європі або в Америці він мав шанс зустрітися з яким-небудь ученим мужем в окулярах, а тут що?.. От не пощастило!.. З дальніх галактик він чи витвір нашої власної Землі, але в Конго його доля була визначеною наперед: базар або знищення! Такі, як ми, інших варіантів не пропонують”.

І з лихою мстивістю я раптом вирішив:

“Сам продам перевертня за готівку! В сорок п’ять років пізно стирчати на терасах поганеньких кафе, чекаючи чергового ангажементу на чергові “сільськогосподарські роботи!” З мене досить!”

Дорога, якою я йшов, була мені знайома лише зі слів. Але по карті, яку я бачив у капрала, запам’яталася ниточка шосе, що тяглася вздовж кордонів Уганди і Бельгійського Конго. До цього шосе я й прямував. З Уганди можна було пробратися в Родезію, зняти дещицю грошей і, придбавши нові документи, гайнути в Європу.

Зупинившись перекурити, я помітив, що перевертень на траву не опустився. Висів над нею. До фокусів перевертня я вже почав звикати, тим жахливішим був переляк, коли я побачив мало не за три кроки від себе молодого негра. Груди його піднімалися так, наче він без зупинки пробіг кілька миль, а в руці погойдувався важкий спис… З першого погляду було зрозуміло, з яким бажанням боровся негр, і, відчувши, що кинути списа він все одно не зможе, я заховав “вальтер” у кишеню. “Убий негра! — казав у таких випадках голландець. — Убий і залиш на сонці. За кілька годин його зжеруть терміти, а коли не зжеруть, він сам вицвіте. Так їх усіх можна перетворити на білих!”

Але так казав Ван-Деєрт. Я, Радован Мілич, не хотів повторювати його слова.

— Кенда! — крикнув я негрові. — Іди!

Серце моє забилося тільки потім, коли я підійшов до вузького входу, наглухо перекритого у віддаленому кінці ущелини. Ідеальна пастка для дурнів… Видершись на плоский, вкритий кущами і розсипом каміння майданчик, що нависав дашком над входом в ущелину, я пожбурив свій мішок на траву. Пиво у мене ще було, і я випив усі три бляшанки. Потім ліг, поклавши автомат під голову.

Зорі в небі були розкидані рідше, ніж, наприклад, у Хорватії. Над самим обрієм мерехтів перекинутий ківш Вел. икої Ведмедиці, а навпроти стирчав Південний Хрест. “Непогана позиція, — подумав я. — Коли залягти під Хрестом…”

— Тьху! — вилаявся я і зненацька вперше, ніби отямившись від довгого тяжкого сну, подумав про себе: “Xто я?”

І справді — хто?

Колись — усташ. Людина, яка повірила, що невеличка, відірвана від власного народу партія може визначати політику країни. Гітлер віддав нам у володіння Хорватію, але ми не втримали її і. не могли втримати… Потім — падіння третього рейху, втеча з Анте Павеличем до Австрії, в Бад-Ішль, звідки мц, усташі, зробили не. один наскок на Югославію… Нарешті, Іспанія… Саме там я пройшов курс кіллера — професійного вбивці…

Так хто ж я?

Перевернувшись на спину, неголосно мовив:

— Кіллер!

Зірки рівно мерехтіли, і я подумав, що коли перевертень Г справді прийшов звідти, йому дуже не пощастило. Він ніколи не доб’ється того, щоб до нього прислухалися. І викликатиме своїми фокусами лише роздратування. Людей багато, “У кожного свої власні бажання, не завжди правильно розраховані. Як же задовольнити всі ці бажання без допомоги автомата?

Ніколи в житті я не був таким самотнім, як цієї глухої тропічної ночі в Конго. Все — трава, шерехи, каміння — здавалося мені чужим. Я потопав. Я знав, що потопаю. Я потопав і кричав, хрипів і качався по землі, б’ючись об каміння, об власний автомат, до смерті лякаючись того провалля, яке сам вирив собі власними руками і яке назавжди пролягло між мнаю і людьми.

— Кіллер! — горлав я зіркам. — Я — кіллер!

Раптом божевілля пройшло.

Людський голос витяг мене з безодні. Змучений, отупілий, я підповз до краго майданчика і внизу в примарному світлі місяця побачив усіх чотирьох — капрала, голландця, Ящика і Буассара. Вони були озброєні, заклопотані, і я відразу зрозумів: вони прийшли по мене й по перевертня.

Я навіть почув, як голландець заявив:

— У цій дірці Усташ в пастці.

Потім Ван-Деєрт роздивився і, повернувшись до входу в ущелину, — вони вважали, що я там, — крикнув:

— Усташ!

Луна прокотилася ущелиною.

Оцінившії ситуацію, я вирішив: не випущу нікого, це вони в пастці! Підтягнув автомат, пересунув запобіжник на бойовий і зручно влігся, широко розкинувши ноги, поміж двох гранітних валунів — ідеальна, самою природою влаштована позиція.

“Голландець, — подумав я, — ось кого треба виводити з гри! Він один вартий всіх разом. Тільки його по-справжньому й слід боятися”.

— Усташ! — крикнув знизу Ван-Деєрт. — Віддай перевертня і можеш котитись куди заманеться! Ми не чіпатимемо тебе!

— “Ага, — сказав я собі. — Вони передумали…” І уважно придивився.

“Якщо я погукаю голландця, він не стане повертатися, він знає ці штуки. Він просто впаде обличчям у тралу за секунду до пострілу, і тоді мені доведеться мати справу з одним з найжорстокіших і найдосвідченіших рейнджерів, у руках якого шовкова петля варта більшого, ніж бельгійський карабін у руках дилетанта”.

Звівши автомат, я без роздумів висунувся по пояс з-за каміння і відкрив вогонь. Голландець уже осідав у траву, а я все стріляв, люто, переможно, вигукуючи:

— Бета іє! Бета іє! Бий його!

Я стріляв і навіть на такій відстані відчував, як кожна куля рве тіло голландця, убиваючи його.

А потім ліг.

По мені навіть не вистрілили, так швидко все сталось. Обережно визирнувши, я впевнився, що Ван-Деєрт мертвий, а решту наче вітром здуло з відкритої місцевості.

— Нісамехе, — прошепотів я, маючи на увазі голландця. — Куа хері я куанана. До побачення, до нового сафарі…

В траві я побачив чорного жука, що котив поперед себе крихітну кульку з прілого листя. Я дихнув на жука, подув, і той слухняно завмер, перетворившись у непорушний горбик землі.

— Усташ! — крикнув Буассар з ущелини.

Я перевернувся на спину. Ніхто з них не стане перебігати відкриту місцевість, знаючи, що вона прострілюється.

— Не дурій, Усташ! Тобі кінець!

— Я знаю!

Відповідь задовольнила їх. Вони примовкли, і я зрозумів, що хтось із них під прикриттям кулемета Ящика все ж спробує перебігти майданчик.

“Мабуть, це буде француз”, — подумав я і пожалів Буассара.

Після Ван-Деєрта по-справжньому варто було боятися лише Ящика, тим більше, що кулемет його ще не вступав у гру.

Намацавши під рукою камінь, я пожбурив його в кущі, і не встиг він як слід гойднутії гілки й листя, кулеметна черга розпорола тишу, бризнувши кам’яним пилом. Я не дивився, не став дивитись, як осідає пил. Я відчував — француз повинен от-от з’явитися!

Кулемет замовк.

“Мене на цьому не купиш, — мовив я про себе… — Хто ж усе-таки буде?..” І знову вирішив, що це буде француз. Я чекав. Терпляче чекав.

І коли у місячному сяйві майнула тінь, я вистрілив, випередивши і обдуривши Ящика, кулемет якого миттю притиснув мене до землі, набив горлянку колючим, сухим кам’яним пилом.

— Не дивися по боках, — сказав я собі, але все-таки трохи звівся.

І зразу побачив Буассара.

Але як побачив!

Зігнувшись, випустивши автомат, схопившись руками за груди, він повільно, не ховаючись, ішов через залитий місячним промінням майданчик, не намагаючись підняти зброю; і я виразно побачив, яким білим було його обличчя.

— Усташ! — хрипло крикнув він. — Я йду тебе вбити!

Мене кинуло в піт.

Страх, холодний і підлий, втиснув мене в суху землю, та крізь вузьку щілину я все ще бачив француза і знав, що Ящик стежить зараз за кожною гілочкою і що вдруге він уже не схибить.

“Француз упаде сам, — думав я. — Він упаде сам”.

Але француз ішов і йшов, і це тривало цілу вічність. Він ішов під трьома парами очей, уже нічого не бачачи й не чуючи, вже не бажаючи убивати, і тільки випадковий камінь зупинив нарешті його безконечний рух.

— Він мертвий, — сказав я.

Тепер я лишився проти двох…

А перевертень? Чому перевертень відмовився від участі в наших іграх?

Озирнувшись, я побачив нерухомий, ледве освітленпй силует. Він завис над майданчиком вище, ніж завжди, внизу його могли помітити… Скоряючись непереборному бажанню, я спробував прикладом автомата відштовхнути перевертня в глиб схованки.

Цього разу Ящик не промахнувся.

Кулі вибили з моїх рук зброю, ударили в плече і всією масою увійшли в розпластаного над травою перевертня.

“Кулемет — не малокаліберка”, — встиг подумати я.

В обличчя мені хлюпнуло чимось нестерпно ядучим. Я скрикнув, упав на каміння, все ще бачачи, як руйнується перевертень.

Він вибухнув, як зоря. З-під його розпанаханої оболонки виливалися справжні вогненні ріки, спалахи і блискавки рвали дого, над ним вирували червоні протуберанці…

Ні. Звичайно, ні. Це мій власний біль малював такі картини. Одне я знав тепер — до автомата мені не дотягтися. Це кінець…

Коли капрал і Ящик зупинилися наді мною, я розплющив очі. Не знаю, що вони побачили, але на мене вони вперто не хотіли дивитися. Згодом я дізнався, що лоб і щоки мої були обпалені і спухли, здулися, як товста потворна маска.

Показуючи на драглисті, з бліднуватим блиском шматки, розкидані серед каміння, капрал запитав:

— Це перевертень?

Я спробував відповісти, але не зміг.

Зате знову, як у ту ніч, напливли запахи.

Що їх змусило повернутися?

Я поворухнувся, підвівся. Мені не хотілося нічого втрачати. А особливо запаху маленької квіточки, яку моя мати вдома, в Хорватії, вирощувала на вікні в глиняному вищербленому горщику.

Як вона називалася, ця квітка?

Поки капрал і Ящик розглядали шмаття розтрощеного перевертня, я зумів сісти на камінь. Незважаючи на запаморочення і біль, я чув спів.

Прислухався.

Справді, гули барабани. Лунко. Далеко. Я вловлював слова. Можливо, їх навіть вимовляв бабінга. А може, негр, убитий Ван-Деєртом. Не знаю… Але я чув слова і розумів їх.

Прийшли білі!

Вони сказали: ця земля належить нам, цей ліс — наш, ця річка — наша! Була-Матарі — біла людина, владар над усіма примусив нас працювати на себе.

Прийшли білі!

Кращі з нашого племені, найхоробріші і найсильніші, стали їхніми солдатами. Раніше вони полювали на антилоп, на буйволів і антилоп, тепер вони полюють на своїх чорних братів.

Прийшли білі!

Ми віддавали весь наш час і всю нашу працю Була-Матарі. Наші животи зсохлися від голоду. Ми не мали більше ні бананів, ні дичини, ні риби. Тоді ми сказали Була-Матарі:

— Ми не можемо більше працювати на тебе!

Прийшли білі!

Вони спалили наші хати. Вони забрали нашу зброю. Вони захопили в полон наших дружин і дочок.

— Ідіть працювати! — сказали вони вцілілим. — Ідіть працювати!

Прийшли білі!

Уцілілих погнали до великого лісу. Вони зрізали там ліани. Коли каучук був готовий, він був политий багрянцем крові. Білі взяли наш каучук.

Прийшли білі!

Наші дочки були прекрасними. Поцілунки білих осквернили наших дочок.

Прийшли білі!

Молодша, наймолодша — квітка моєї старості — сподобалась їхньому вождеві. Вона була такого віку, коли ще не думають про чоловіків. Я благав вождя:

— Не чіпай її! — Та вождь розсміявся у відповідь.

Прийшли білі!

Я благав його:

— Вона ще така маленька! І я її так люблю!

Я благав його:

— Віддайте моїх синів, поверніть моїх дочок!

Та великий вождь білих посмугував мою чорну спину нагайками. Мої рани кривавлять! Земля моїх предків набухла кров’ю.

Прийшли білі!

“Яка різниця, — подумав я, — чорні прийшли чи білі? Суть не в цьому. Важливо прийти так, щоб на тебе не дивилися, як на вбивцю…” Це була проста думка, від неї не наморочилася голова, і мені стало трохи легше.

Я знову подивився в небо, де стояв Південний Хрест. Він похилився, зорі його потьмянішали.

Чужі зорі.

Капрал подав мені сигарету:

— Ти зможеш йти?

— Так.

— Після всього, що сталося, — сказав капрал, — нам нічого ділити. Ти хлопець розумний. Треба забиратися звідси. Вставай і ходімо. Утрьох краще, ніж удвох. А там розберемося — сам ти вирішив утекти чи це витівки того ж таки перевертня… Але твій автомат я понесу сам. Так надійніше.

“Еге ж, — подумав я. — Ділити нам уже нічого…”

Звівшись, я побачив тоненький кущик, на якому, вся оповита місячним сяйвом, погойдувалася рожева пелюстка. Я розпізнав її запах… А квітка…

Гібіскус — ось як вона зветься!

І коли ми йшли, легіонери, у свій легіон, я крадькома доторкнувся до квітки, навічно прощаючись з дивом. Я знав, що вже ніколи й ніде не матиму ні прощення, ні ласки… Зорі, коли я підняв голову, були чужими. Капрал і Ящик були чужими. Країна була чужою.

Що я тут робив?.. Цього я не знав. Але я справді відчував себе чужинцем.

Чужі люди.

Чужі зорі.

Чуже небо…

Переклад з російської.



Олександр Тесленко МОНОЛОГ ОДНОГО САМІТНИКА Фантастичне оповідання

До брами Інканського комбінату біокібернетики повільно під’їхала чорна легкова машина. Крізь прозорий овоїд кабіни було видно постаті чоловіка й золотоволосої жінки, позад них на відкинутих сидіннях — ноші й масивне тіло когось третього, накритого білим покривалом. Машина зупинилася, але ні чоловік, ні жінка не поспішали виходити. Вони сиділи, мов поснулі чи смертельно втомлені.

Черговий біокібер Августин побачив машину і здалеку впізнав Мартіна Реденблека та професора Ларту Варич. Його здивувало, що вони так довго не виходять, навіть злякало, і він рушив до них запитати, що сталося.

— Добрий день, — сказав кібер і злегка постукав по склу кабіни.

Чоловік з жінкою, здавалось, тільки тепер помітили його, і Реденблек прочинив дверцята.

— Добрий день, любий Августине, — спробувала всміхнутися жінка.

— Хто це? — запитав біокібер, поглядом показуючи на ноші позад них.

Мартін Реденблек та Ларта Варич мовчали. І раптом Августин сам зрозумів, здогадався.

— Це він? — сторожко вимовив. — Дьондюраг? Унікальний виріб нашого комбінату? Легендарний біокібер…

— Так.

— Ніхто з нас не вічний, — зітхнув Августин. — Вам допомогти?

…Опускається прозорий пластиконовий купол, відмежовує мене від світу. Ввімкнулися двигуни енергоблоків — барореторта завібрувала. Свідомість зникає останньою. Але ще не зникла. Я знаю — на моєму обличчі зараз маска вічного спокою. Я нерухомий, як камінна постава. Але ще можу мислити. Спасибі.

Формально усвідомлюю матеріальність прожитого мною. Колись було… Все розпадається на крихкі, гострі уламки… Вже ніколи не допишу своєї останньої книги. А колись же вбачав у цьому сенс усього свого життя. Не иапишу. І в чому ж моя місія? Бути частиною ВІЧНОЇ МАШИНИ? Це теж не просто — бути гідною частиною вічної машини існування, могутньої і надійної, мудрої і жорстокої.

Мені завжди подобалася моя роль у цьому світі. Колись навіть думав про перевагу кіберів над людьми. Вперше прийшла ця думка після зустрічі з професором біології Майклом Армом. Він дивувався, що його дружина нічого не тямить у складних фізіологічних механізмах травлення, проте, це не заважає їй нормально харчуватися, не розуміється на проблемах генної трансформації, але народжує дітей. Професор говорив цілком серйозно, навіть вбачав у цьому якусь дисгармонію матерії. Я слухав його і думав, що біокібер ніколи б не мислив так дитинно раціонально.

Чому я згадав, цього професора в останні хвилини свого існування? Не знаю. Я так і не зміг виробити для себе остаточних еталонів. Збагнув лише: те, що сьогодні видається дрібним і незначним, завтра може осмислитись інакше.

Я щасливий від усвідомлення того, що жодна моя думка не пропаде. Мій центральний аналізатор, блоки пам’яті вивчатимуться в Інканському інформаційному центрі. Все цінне з мого життєвого досвіду буде використано наступними поколіннями.

Відчуваю, як з пористої основи просотується холодна рідина. Мине ще трохи часу, і я буду позбавлений епітеліального покриття, а разом з ним і звичної подоби. Уявляю, як випнеться гофрованими аркадами респіраторний блок, як ворушитиметься великим хробаком довга звивиста трубка мого ензимного тракту.

А в пам’яті чомусь зринув образ старої жінки, яку я зустрів одного разу на Землі. Той образ видається зараз таким значущим, що я хочу, аби він перейшов у спадок тим, хто житиме по мені.

Жінка стояла посеред площі провінційного земного космопорту і тримала в руці великий кошик стиглого винограду. Вона поглядом відшукувала дітей і припрошувала:

— Беріть, дітки, беріть. Він чистий. Я його помила.

На зелених гронах блищали великі водяні краплі.

Жінка була дуже старою. Я зрозумів, що вона пережила останню земну війну. Вона не ображалася, що до неї не підходять, говорила до людей, заклопотаних своїми справами:

— Як арми відступали, підійшов до мене один, дебелий такий, каже: “Ось повернемося — знову все буде по-нашому. Бережіть, люди, що лишається”. Сіли на гравітони й полетіли. І ми берегли. Хто тепер знає робити? Думаєте, все за вас кібери зроблять? А самі собі! Я колись по два ланти носила щодня та сама молола. І все людям віддавала. Крала для людей у клятих фаціїв. Сама сивік їла. І донечку меншу на світі держала. Беріть, дітки, виноград… Він чистенький… Тепер кажете всі — благувата. А синочка мого… О-о-о, якби хоч на фронті, а то трісти вбили. О-о-о, не прощу їм і мізинчика синового…

А потім незвично тоненьким голосом заспівала якоїсь древньої пісні, щось про коня і про дорогу.

Я переглядаю цей спогад, мов відеозапис. І думаю: люди бувають інколи такими байдужими і не хочуть розуміти, здається, найпростішого, не хочуіь відчути й поділити чужого болю. Я тоді підійшов до жінки. Нічого не сказав, просто підійшов, стояв і слухав. Вона довго дивилась на мене, потім мовила тихо: “Дякую”.

А ще пригадую Арміляра, біокібера з десятого земного гідроселектора. Його демонтували лише за те, що він сказав:

— Дурна робота!

Арміляр сімнадцять діб не виходив з селекторної пультової рубки. Лагодив пошкоджений реактор, який кожної хвилини міг вибухнути. Він був прекрасним фахівцем, та коли сказав “Дурна робота” — люди запідозрили серйозні порушення в його центральному аналізаторі. Армілярові треба було просто відпочити. А може, йому ніхто не сказав спасибі за сімнадцять діб пекельної праці. Тоді були важкі часи для біокіберів. Простіше було демонтувати…

Коли я працював в Інканському центрі проблем довголіття, був там професор Фрайтішек Зінь, уже немолодий науковець, що ніяк не міг сягнути висот слави, до яких він усе життя прагнув. Уся його діяльність сприймається мною зараз як наскрізь патологічна, але для більшості його поведінка не виходила за межі нормальної моделі поведінки науковця. Так от, одного разу професор Зінь оголосив про заплановану ним операцію біокібернетичного протезування печінки… Я не вірив у його можливості. Він був невдахою. І, як і всі невдахи, не міг обрати об’єкта для здійснення свого задуму. На той час застосовувати біокібернетичне протезування можна було лише при умові повної нежиттєздатності структур природного органа. Нарешті професор обрав для операції сина робітника Інканського комбінату біопокриттів. Батьки хлопчика сліпо вірили в досягнення науки і погоджувались на будь-яку операцію. Не хочу зупинятись на подробицях, хоч вони всі й відомі мені до найменших деталей. Адже мені залишилось існувати так мало… Якби професор думав більше про те, щоб допомогти людині, я сам би підійшов до нього і виклав усі свої міркування. Але професора цікавила тільки слава. І кожне слово моєї поради звучало б як звинувачення. Тому, розуміючи, що й сам можу помилятися, я подумав, що все одно прийшла пора широкого біокібернетичного протезування, а операція Зіня просто прискорює загальний процес. Що буде доброго, думалось, коли стане відомо, що професор Франтішек Зінь зробив операцію, в необхідності якої можна сумніватися, виходячи з сучасних критеріїв? А які будуть критерії позавтрашні? Так я міркував. Але коли хлопчик помер під час операції, я зрозумів, що допустився помилки. Ніколи не можна приховувати того, про що думаєш. А надто біокіберові. Я почав готуватися до звинувачення, як раптом мене випередив голова Центру проблем довголіття Ніколіан Бер. Без будь-якої мотивації він усунув професора від участі в експериментальних роботах. Або ж Бер також догадався про все, або просто остаточно пересвідчився, що Зінь — невдаха.

А якби Франтішек Зінь не був невдахою? Якби хлопчик вижив? Чи байдуже, з якими намірами робляться, хай навіть добрі, справи?

З розпилювачів заструменів потік міолізину. Але ще можу думати. Спасибі.

— Скажіть, як би ви вчинили? — запитав мене Олександр Сфагнум, голова контрольної комісії по перевірці якості чергової групи біокіберів. — Припустімо, у вас є вибір між трьома моделями існування. В першій ви матимете можливість необмеженого користування всіма благами нашої цивілізації, але не будете активним учасником їх створення. В другій моделі — існуватимете в самому творчому вирі, але ваші потреби будуть задоволені лише частково. В третій — ні творчого виру, ні задоволених потреб, але ви зможете довго й спокійно функціонувати. На якій моделі ви б спинилися?

Не вагаючись, я відповів:

— Якби все залежало від мого бажання, не вибрав би жодної з них.

— Чому? — запитав Сфагнум, гортаючи мій технічний паспорт. — Невже жодна з них не забезпечить максимального прояву вашої особистості?

— Жодна.

— Можете пояснити?

— Можу. Необмеженість користування благами підступна. Вона активізує системи адаптації й дуже швидко позбавляє здатності підтримувати будь-який внутрішній потенціал. Тою ж мірою патологічно бути творцем, але не користуватися плодами своєї роботи. Ще більш патологічно функціонувати довго й безплідно.

— Ви справді мислите як людина, — посміхнувся Сфагнум. — Хочете бути причетним до кожної з ланок життя, обираючи найкоротші шляхи до недосяжно далекої мети. Так?

Подібну думку я потім зустрів і в письменника Алекса Буркуна. “Вибір далекої мети застерігає від поспіху в її досягненні, але змушує обирати найкоротші шляхи”.

Письменник Алекс Буркун…

Я був свідком цікавої пригоди, що трапилася з ним у природознавчому музеї на астероїді Блакитних Сталактитів. Увагу письменника привернули наручники — останній вцілілий екземпляр древнього примітивного знаряддя для позбавлення волі. Вони висіли на гачку, забитому в шорстку стіну печери. Цікаво було бачити, як засяяли очі письменника.

— Що це? — вигукнув він. — Невже наручники?!

— Ви не помиляєтесь, — мовив директор музею Мартін Реденблек, який особисто супроводжував письменника. — Це наручники.

— Я пишу історичний роман. Дозвольте потримати їх в руках. — Голос письменника кумедно тремтів від хвилювання. — Мені це необхідно… Ні, не просто потримати. Я пишу історичний роман. Я мушу все відчути. Ви не повинні мені відмовити. Надіньте їх мені на руки. Я хочу уявити себе жителем минулого тисячоліття. Інакше я нічого доброго не напишу. Розумієте?

Реденблек якусь мить вагався. А потім справді не відмовив письменникові. Мене те навіть здивувало. Алекс Буркун простягнув руки, і старі наручники, глухо скреготнувши, охопили його зап’ястя.

За своє життя я написав декілька книжок, а тому й себе вважав трохи письменником. Але жодного разу до мене не приходило бажання пережити до дрібних деталей все, про що я писав. Можливо, тільки тому, що я ніколи не писав про те, чого не знав. Тож прохання Буркуна я сприйняв як письменницьку примху.

Я зібрався йти, коли раптом сталося таке, що примусило мене затриматись. Письменник попросив зняти наручники, і Мартін Реденблек вставив до історичної замочної шпарки історичного ключа, повернув його… і вигукнув:

— От халепа!

Древній ключ переламався. Минуле міцно схопило славетного письменника своїми залізними руками. Але на його обличчі не було страху.

— Допомогти? — запитав я, зайшовши до склотелю.

— Так, Дьондюрагу, бачиш, яка прикрість… — зніяковів директор. — Я мусив подумати про це… Це я винен…

— Пусте, — усміхнувся Буркун. — Шкода тільки, що доведеться псувати останній екземпляр. У вашому музеї знайдеться якийсь інструмент?

— Я гадаю, наручники варто розпиляти однією з музейних пилок, — сказав я. — Це буде цікаво для письменника. Додаткова інформація. — Ніхто не вловив у моєму голосі прихованої іронії.

— Так, справді, — вигукнув Буркун, але в його голосі вже не вчувалося колишнього запалу.

Шкода, що я не маю часу пригадати всі подробиці.

Наручники пиляли музейною пилкою чотири години.

За цей час можна багато відчути й пережити. Я пиляв, а Мартін Реденблек раз у раз поливав наручники водою, щоб залізо не так розігрівалося. Але марно. На зап’ястях письменника все одно лишилися темні смуги опіків. Під кінець процедури Алекс Буркун уже не був схожий сам на себе. Навіть не просив пити. Сидів на музейному ослоні жалюгідний і пригнічений.

Та за півроку, прочитавши його історичний роман “Свобода”, особливо сторінки втечі головного героя з в’язниці, я зрозумів, Що письменникові справді необхідно було все відчути. Ніхто не зміг би змоделювати в уяві такі переконливі картини, таку гаму відчуттів. І тому зараз, в останні хвилини мого існування, я хочу повторити: для кожної мислячої істоти багато важить, був ти учасник якоїсь іншої події, чи ні.

Не звертати уваги на зелене табло! Не лічити хвилини, бо тоді навіть свідомість, останнє, що я маю, буде паралізованою…

Здається, бракує одного слова, щоб висловити… Але що? Одкровення? Підсумок доробку мого життя? Рецепт щастя біокібера Дьондюрага? Яке те слово?’ Які ті слова?

Бракує мудрості чи просто знань, сили чи просто часу, щоб знайти магічне слово, котре, як фермент, згрупує навколо себе субстрат прожитого… На табло — 308… Або ж розкладе його, розпрепарує, звільняючи… 307… звільняючи… 306… звільняючи щось вище за тривіальне розуміння певної єдності атомів.

Знову пригадався письменник Буркун. Я йому заздрив останні роки свого життя. Він умів писати про звичні речі, але завжди так по-новому. Тепер я вже знаю: коли відчуваєш у собі митця, не слід створювати власної мудрості — вона народиться сама, як плід на дереві. Мистецтво живить розум, як енергія тіло. І на кожен день мусить бути новий ковток води, нової води, хоч і збудованої з тих же молекул, що і вчора.

Наша могутність — у розумінні свого місця на світі. Не покора і байдужість, як у перших земних кіберів, а гармонійна єдність часток, що становлять ціле.

Загальне дійство триває вічно, але всі актори смертні… 222… Частка не може бути мудрішою і могутнішою за ціле. Сильний той, хто відповідає вимогам часу, і слабкий той, хто навіть подумки… На табло — 221… навіть подумки… 220… подумки… 219…

Життя виштовхує з себе чужорідне. Часом деякі самітники, що все життя прожили незалежно від світу, прожили погордливо, своїм існуванням хочуть заперечити це правило… Таким самітником був колись і я! Втік від запрограмованого демонтажу. Почав писати книги…

Краще вже ні про що не думати, не згадувати… Чим є зараз мої думки? Зерном, яке вже не дасть сходів? Чому? Чому я так подумав? Адже ніколи досі я не сумнівався в нетлінності думки!

Скоро настане черга мого центрального аналізатора. Всі зони тразонних накопичувачів потраплять до інформаційного центру, де уважні автомати помітять найменші сигнали слідових потенціалів. Ніщо не загубиться! Ніщо з прожитого не буде даремним! Не буде?

Я ж був не раз, у робочих корпусах інформаційного центру. Я ж знаю все. Я бачив усі одинадцять робочих конвейєрів. З інтервалом сім метрів пропливають малі кулясті блоки центральних аналізаторів. Блоки пам’яті надходять до інформаційного центру, з усіх планет штучного зоряного метакаскаду. Інтервал сім метрів. Стоять новітні бездумні дезінтегратори. Стоять звичайні кібери-виконавці. Датчики надчутливої апаратури. І люди, котрі не мають жодної вільної хвилини. Інтервал сім метрів. Що для них один спалах в інформаційній сітці? Вони оперують мільйонами. Виводять середньостатистичні залежності та тенденції. Ніщо не загубиться? Все загубиться! Перетвориться на безлику миготняву сигнальних лампочок, на плескаті оладки магнітних дисків, на горбаті лінії графіків… Не можна так думати! Не можна!

Мені вже все можна! Все!

Вже ніхто не почує мого голосу. Вже ніхто ніколи не запитає захоплено:

— О-о-о, ви колись працювали в самого Бера?!

А я вже ніколи не посміхнусь у відповідь поважно й іронічно водночас. Ніколи.

Вже не читатиму людям та біокіберам свої книги. Вже ніхто ніколи не змусить мене пережити вдруге голодну смерть на дикій планеті Ір. І вже навіть у спогадах ніхто не…

Цікаво, що від мене залишилось? Я вже нічого не відчуваю. Ще мить — і я розчинюсь у навколишньому… Я завжди розумів життя як форму збереження самотності… Скоро зникне та межа, що відділяла мене від дерев і комах, від будинків і магістралей, від інших мислячих істот. Вона була межею, що становила мою сутність. Я жив, доки міг зберігати свою самотність. Вже не можу. Вже не хочу. Хочу розчинитися. Хочу стати всім відразу й нічим зокрема… 5… 4… 3…



Ігор Росоховатський ГОЛОВНА ЗБРОЯ Фантастичне оповідання

І

ПУРу Сьомому невідомий об’єкт спочатку видався кометою. Він з’явився звідкись з-за рою астероїдів, що оберталися навколо Юпітера, і полетів до Бази.

ПУР Сьомий змінив курс свого звичного патрульного обльоту Бази і пішов на зближення з об’єктом.

Об’єкт повернув ліворуч. Відхилення його курсу становило один і дві десяті градуса.

Однак ПУР Сьомий миттю підрахував гравітаційно збурення, масу об’єкта, його швидкість і визначив, що відхилення курсу неможливо пояснити притяганням Юпітера. Не виключено, що об’єкт ухилявся від зустрічі свідомо.

ПУР Сьомий діяв так, як вчинив би на його місці будь-який інший ПУР — патрульний універсальний робот: він повідомив Базу про появу об’єкта. Повідомлення передав звичайним кодом. Одночасно підняв кілька антен, висунув уперед нейтронну гармату, сфокусував інфравізори, готуючись, як тільки База дасть дозвіл, почати глибинне дослідження об’єкта.

У кристалічному мозку ПУРа Сьомого працював хронометр, який відраховував мілісекунди. Їх минуло вже чимало, а відповіді з Бази не було. “Люди мудрі, але діють повільпо, — думав ПУР. — Вони Великодушні Повільні Господарі…”

Патрульний знов увімкнув передавач і зажадав контрольного відзиву.

Його не було. База мовчала…

“Ще такого не траплялося, — розмірковував ПУР Сьомий. — Про що це свідчить? Люди можуть забаритись. Але помилятися — нізащо. Отже…”

Бузкові сполохи вигравали на поверхні об’єкта, закручуючись у хмаринки…

ІІ

— Маріє, — промовив Олег, торкаючи її за руку. В його очах водночас були безпорадність і затятість. — Нічого в мене не вийде…

Вона не дивилась на нього. Навіть не прибрала пасмо волосся, що впало на чоло. Їй не треба було бачити його обличчя. За рік спільної роботи на супутнику-базі можна пізнати людину краще, ніж за тридцять років життя на Землі.

— Так, ти не змінився, — сказала вона. — І не треба. Не намагайся наслідувати програму, яку ти створив для своїх роботів.

— Але скільки ж це триватиме?

Вона не відповіла. Краще не встрявати в розмову. Давня пісня. Набридла пісня. Непотрібна пісня.

Марія нахилилася до дверцят термостата. Клацнув замок. Вона взяла пробірку з рідиною. Подивилася її на світло, перш ніж вставити в автомікроскоп. Рідина потьмяніла, набула рожевого забарвлення.

— Штам мутував, — сказала Марія. — Космос примусив його змінитися.

Вона говорила без підтексту, але Олег сам уявив його.

— Радиш і мені опромінитись? Змінитися через ДНК? Стати таким, який потрібен тобі?

Марія труснула головою. Золотисте пасмо знялося біля скроні, наче знамено, підняте до бою. Марія обернулася до Олега. Її погляд був крижаний.

— Невже ти не можеш збагнути? Ти, визнаний геній, творець Головної зброї, конструктор патрульних роботів? Шкода тільки…

Олег спробував надати своєму обличчю іронічного виразу, і тому Марія закінчила різкіше, ніж збиралась:

— …що ти не розумієш людей.

— Можливо, — підозріло швидко погодився Олег. — А як би ти порадила навчитися розуміти їх?

Вона поспішила відповісти жартом:

— Про це твердять у школі, коли радять більше цікавитися художньою літературою…

Олег знизав худими, гострими, сильними плечима:

— Я читаю достатньо. Не лише з математики та кібернетики. Ти знаєш…

— Ну, звичайно ж, і з біології, — підхопила вона. — З анатомії та фізіології людини…

Олег прийняв виклик. Не чекаючи запрошення, сів, поклав ногу на ногу. Переплів пальці, аж хруснули, і охопив ними коліно.

— Справді, — промовив він. — З біології. З філософії. Там є основа всього, що тлумачить художня література.

Він сказав “тлумачить”, хоча міг би здогадатися, що цього вона йому не подарує,

— Образи тигрів і характери змій? Ти це хотів сказати?

— Там є все, з чого можна скласти і образи, і характери, і варіанти поведінки людей. Елементарних блоків і механізмів не так уже й багато, мабуть, навіть менше, ніж літер у алфавіті.

— Якщо тебе цікавлять лише літери, ти ніколи не навчишся говорити й розуміти те, що говорять тобі, — відповіла вона.

— Наприклад, я знаю, що головна твоя риса — впертість. Але чи обов’язково мені знати всі її прояви?

— Гаразд, — усміхнулась вона. — Нарешті домовились.

Марія різко відвернулась, показуючи, що розмові кінець. Але він не йшов і його погляд був досить красномовний.

— Я стомилась, — сказала Марія. — Чому ти хоч цього не зрозумієш? Чому ви вс.і цього не розумієте? Так, мені подобаються інші люди, такі, як Петро. Чому ви не хочете дати мені спокій? Я не геніальна, але я маю право на індивідуальність. Марні твої сподівання. Я не можу змінитися. Я не робот…

Її рука тремтіла, коли вона вставляла пробірку в об’єктив спектроскопа.

— Ми незмінні, як наші гени, — спробував пожартувати Олег.

Марія підтримала його, але тоном, що виключав компроміс.

— Так, ми незмінні. І в цьому є сенс.

— Але немає містка через провалля…

Марія мовчала, зосереджено набираючи код програми. Вона не звернула уваги на те, як мляво, наче все ще розмірковуючи, підвівся Олег, як вийшов. Підвела голову, коли поряд пролунав інший голос — невиразний, скрипучий, немов зітканий лише з обертонів.

— І все ж принцесі доведеться стати поблажливішою.

Вона зіщулилась, немов чекаючи удару. Ця людина з нервовим довгастим обличчям і пронизливим поглядом була для неї недосяжним і жадапим володарем. Та він не потребував рабипь.

— Я мушу покохати його? — запитала Марія.

У її покірливому голосі був виклик.

— Ти не маєш права так зухвало поводитися з ним. Знаєш, я не боюся вимовляти слово “обов’язок”, хоча декому воно й не до вподоби. Отя;е, ти мусиш пам’ятати, скільки нас тут, на Базі, і як далеко ми від Землі й від космічних поселень.

Він міг би й не нагадувати про це. Краще б говорив про щось інше, — думала Марія. — Або мовчав. А вона б домислила за нього ті слова, які їй хотілося почути. О, вона зуміла б вигадати їх, вимовити його голосом і в його манері. Та він говорив про те, про що не хотілось думати і все одно думалось мимоволі. Він тільки розумів істини, які висловлював, а вона зцала їх напам’ять, відчула “на власній шкірі”, як сказав би віп, Петро. Довгі, надто довгі й безтурботні години відпочинку. І думки, думки про заборонене… Звичайно, були товариші, візор, передачі з Землі… І все ж цього замало. Кажуть, людині насамперед потрібне необхідне. Але “необхідність” — неоднозначне слово. Те, без чого легко обійдеться один, конче потрібне іншому.

Кажуть, що справді необхідне — це те, без чого не виживеш. Дурниці! Марія визначила б необхідне як те, що має більшість людей. Якщо ти не маєш цього, життя видається потворним. Ти починаєш заздрити одному, другому, третьому… Ти втрачаєш спокій, повагу до самого себе. Заздрість з одного боку ганебне почуття, але з другого — сильпий стимул. Воно підганяє, квапить. Без заздрощів можна задовольнятися дуже мізерним і поступово опуститися до рівня тварини.

Людині необхідно бути “не гіршою за інших” — і в цьому криється безжалісний, але глибокий зміст. Людині необхідно мати те, що мають інші. А в більшості жінок є “свій” чоловік. Хай там він хоч який, але “свій”. Йому можна розповідати про потаємне, ділитися жалями і турботами, навіть якщо він не слухає, навіть коли в цей час думає зовсім про інше. Ти не помічаєш цього, ти знаєш, що він зобов’язаний слухати і співчувати. Це почуття сягає корінням у глибину віків, коли чоловік був годувальником і захисником. Відтоді щось лишилося. Солоденькі рештки почуття власності на іншу людину. Ї чим більша відстань до Землі, до центрів цивілізації, чим менше у тебе розваг, тим необхідніший “свій” чоловік.

Отже, двоє — чоловік і жінка — нудьгують і страждають нарізно. Чи не ліпше їм нудьгувати і страждати разом? Чи стане ця знудженість кожного хоч трішечки менша? Чи навпаки — примножиться роздратуванням, злістю? І врешті перейде в ненависть?

Або ж, можливо, вони обоє зміняться, стануть схожі одне на одного, як патрульні роботи, що їх сконструював Олег?

…Крізь її думки, наче гострий промінь крізь туман, пробився погляд Петра, знайшов її зіниці, боляче заглибився в них. І тоді вона, щоб не зіщулитись від болю, підвела якнайвище свою золотаву голову на довгій гордій шиї і промовила:

— Склади рівняння, Арифмометре. (Вона не випадково назвала Петра шкільним прізвиськом.) Виведи закономірність залежності людинолюбства від відстані до Землі.

Петро не прийняв виклику й навіть не відповів жартом. Його голос був скрипуче-повчальним:

— Така залежність є, вона віддавна зветься сумісністю.

— Он як? Де ж і коли ми мусимо суміститись? Куточки його нервових губів стомлено онустились:

— Ти навіть не хочеш придивитися до нього.

“Я розумію, що ти хочеш сказати, Арифмометре, — подумки відповіла вона. — Він кращий за мене. Обдарованіший, цікавіший. Він сильна, красива людина. За давніми мірками, справжній мужчина. Та нині цього замало для людини. Недосить, щоб її покохали. Ти весь у минулому, Арифмометре. Власне кажучи, всі ви, чоловіки, мрієте повернути те, що минуло. Проте любов до чоловіка не може бути головним для мене. Сором, якщо таке кохання — головне в житті. Воно перетворює жінку на рабиню. Думаючи, що діє за своєю волею, жінка лише виконує одну з найжорстокіших програм природи. Вона уподібнюється вовчиці, тигриці, гадюці. Не гідно уподібнюватися тварині, Арифмометре! Це ти повинен вирахувати і зрозуміти. Я не підкорюся цій програмі. Нізащо. Я покохаю тільки того, кого поважатиму, перед ким схилиться мій розум. Такого, як ти. Не менше…”

М’яко клацнули репродуктори. Пролунав безбарвний голос автомата:

— Увага. Базу викликає ПУР Сьомий. Базу викликає ПУР Сьомий.

Патрульний робот не вийшов би на зв’язок через дрібниці.

Всі враз обернулися до екранів зв’язку. Блимнули, налилися світлом овальні вікна. На голубому екрані затанцювали знайомі різнобарвні символи — позивні ПУРа Сьомого. Патрульний робот доповів:

— У квадраті шістнадцять-А з’явився новий об’єкт. Дії його визнаю загрозливими. Передаю інформацію про нього…

Передача урвалась. Блакитні екрани світилися, але символів на них не було. Люди очікували…

Минула хвилина, друга…

Петро тцхо вийшов, постояв за порогом. Потім його квапливі кроки почулись у коридорі. Він поспішав до командирської рубки.

Позаду Марії пролунали інші кроки — пружні, впевнені, без човгання. Вона не відривала погляду від екрана, не обернулася. Він завжди приходив, коли відчував небезпеку, волів бути поруч з нею. До того ж у наявній ситуації він мав підстави вважати себе головним на Базі, взяти на себе найбільшу відповідальність. Адже це його творіння — патрульні роботи — за складеною ним програмою гарантували безпеку Бази.

Тепер його прихід не дратував і не злив Марію. Вона відчувала, що всі їхні нерозв’язані проблеми, їхня туга за Землею, нудьга, приязнь і неприязнь одне до одного, навіть їхнє життя можуть розвіятись як дим залежно від того, що станеться в квадраті 16-А.

ІІІ

Минуло кілька секунд, перш ніж ПУР Сьомий виявив, що простір навколо нього змінився. Він борсався, наче в павутині, в якомусь невідомому йому силовому полі й був до того ж заекранований з усіх боків.

Поле йшло від об’єкта. Безперечно, це він був павуком, який зіткав електричну павутину.

ПУР одягнувся у нейтронну кольчугу, щоб вислизнути з поля. Але марно. Одні силові лінії ослабли, інші напружилися. Переплітаючись, вони утримували жертву.

“Доведеться запускати двигуни на всю потужність, — подумав ПУР. — Але тоді я можу ненароком завдати шкоди об’єктові. І я не дістав розпоряджень з Бази…”

“Ти не дістав розпоряджень, не дістав команд. Не дій самовільно!” — почулось у мозку ПУРа.

Патрульний запідозрив пастку. Діючи за інструкцією, він увімкнув СВК — систему вищого контролю — і спробував визначити, свої це думки чи нав’язані іззовні. У кристалічному мозку робота на контрольному екрані повільно вималювався трикутник, розкреслений на поділки і поцяткований цифрами. Це був конкретний символ, загальна схема роботи мозку в цей момент. Спершу видавалося, що рівнобедреність трикутника не порушено, а це свідчило’про неушкодженість основних блоків.

ПУР склав кілька рівнянь для перевірки нормальності процесів мислення. Перші п’ять відповідей цілком збіглися із запрограмованими зразками. Але шоста трохи відрізнялася від зразка. Це свідчило про порушення функцій шостого відділу мозку, який керує органами локації, інфрабачення та радіомовлення, й могло призвести до порушення психіки робота.

“Ет, чотири нулі на чотири нулі! — прикро подумав ПУР Сьомий. — Доведеться ремонтуватись”.

Він залишив увімкненою СВК, щоб мати можливість постійно контролювати роботу мозку. ПУР зрозумів, що на відповідь з Бази сподіватися марно, треба діяти самостійно. Він увімкнув підпрограму “Знайомство з невідомим об’єктом, що виявляє ознаки управління”. Відповідно до неї його передавачі надіслали об’єктові код-запит.

Об’єкт ворухнувся, змінив форму. Його хвіст вигнувся, як хвіст скорпіона, і вдарив у ПУРа мезонним променем.

На екрані СВК у мозку патрульного затанцювали цифри. Лінія основи трикутника в одному місці почала виправлятися, зазміїлась. ПУРа пронизали неприємні відчуття зразу в кількох місцях мозку й у вузлах, розташованих між фільтрами та датчиками. У людини це відповідало б нестерпному болю голови.

І все ж ПУР не наважувався увімкнути двигуни на всю потужність і вирватися з поля. Програма “Знайомство з невідомим об’єктом, що виявляє ознаки управління” забороняла будь-які дії, котрі могли б зашкодити живій матерії чи апарату, посланому розумними істотами. Однак тепер, після поранення, патрульний уже мав право змінити програму на “Знайомство з невідомим об’єктом, що виявляє ознаки агресивності”.

ПУР не забарився зробити це. Потім він випустив мезонний промінь і спробував дістати деякі відомості про структуру і напругу різних ділянок поля та про структуру самої оболонки об’єкта.

ПУР випустив другий промінь і за новою програмою — він мав на це право — сфокусував обидва промені на хвості об’єкта.

Тієї ж миті надійшла відповідь на код-запит. Аналізуючи її, можна було вважати, що об’єкт розумний. Тепер для ПУРа Сьомого виникли нові ускладнення. Програма категорично вимагала уникати будь-яких дій, що завдали б шкоди розумній істоті.

ПУР зменшив потужність променів. Він під’єднав акумулятори до інших відділів мозку й продовжував надсилати запити об’єктові.

Об’єкт почав швидко наближатись до ПУРа, водночас витягуючи хвіст. Патрульний спробував ухилитись, але його дістав мезонний промінь, підсилений у багато разів. Основа трикутника на екрані вигнулася, що свідчило про порушення кристалічних структур відразу в кількох відділах мозку. ПУР запустив додаткові двигуни, рвонувся з поля-павутини. Одночасно віп увімкнув програму “Захист Бази”.

Ця програма дуже відрізнялась від усіх інших, бо передбачала захист людей. Вона мала пункт про Головну зброю.

Оскільки Олегові Митіну та іншим конструкторам ПУРів важко було передбачити всіх можливих противників, з якими могли зустрітися патрульні, вони заклали в них здатність до швидкої самозміни. Так, ПУР міг змінювати форму, стаючи то гострим, як лезо ножа, то обтічним, то круглим, наче куля. Він міг утворювати в собі різні виступи та кінцівки, вдаватись до різних способів пересування. У програмі “Захист Бази” зазначалося, що коли ПУР не зможе дізнатись нічого суттєвого про противника, про його силу й поведінку, а противник прориватиметься до Бази, то патрульний мусить відповідати тією ж зброєю, яку застосовує противник.

Звичайно, жодеп з ПУРів ие знав, що стосовно цього пункту програми серед конструкторів та програмістів спалахнули запеклі суперечки. Врешті перемогла точка зору Олега Митіна. Він зумів переконати опонентів у тому, що мінливість роботів стане універсальною і головною зброєю проти будь-якого потенціального ворога.

Тим часом об’єкт став роздиматися і розширювати поле, витягуючи його петлею. Потім віті спробував накрити петлею ПУРа.

Патрульний у крутому віражі уник петлі й опинився ліворуч від противника. Він теж вигнув мезонні промені так, щоб вони утворили петлю. Періодично ПУР Сьомий надсилав сигнали Базі, але не одержував відповіді. Отже, його радіооргани серйозно пошкоджені.

Патрульний думав про противника, водночас розраховуючи кожен відтинок свого шляху.

“Він не досить спритний. У всякому разі поступається мені у спритності. Отже, треба більше маневрувати…”

Невдовзі патрульний все ж накинув на противника мезонну петлю. Противник зробив спробу вирватись, але йому не вистачало потужності. Мабуть, він витратив чимало енергії, коли ткав поле-павутину. Він почав втягувати поле в себе, поспіхом заряджаючись. Але петля, накинута патрульним, заважала йому, тисла, виштовхувала в інший сектор простору.

“Ти спіймався!” — думав ПУР і дивувався відчуттю, яке викликала у нього ця думка. Раніше він не відчував нічого подібного.

Противник утворив два виступи, схожі на крила, і стрімко кинувся на ПУРа, намагаючись охопити його з двох боків. Це був ризикований маневр. Та в разі його успіху, патрульному було б непереливки. Його правий бік був найвразливішим місцем — основою чотирьох антен. Якби промінь противника торкнувся її, частина органів вийшла б з ладу.

ПУР утворив і в себе такі ж виступи й виставив їх назустріч крилам нападника.

Тієї ж миті той почав швидко віддалятися.

ПУР Сьомий кинувся навздогін, та своєчасно помітив міни-пастки.

У патрульного виникла нова думка. Він знешкодив одну з мін, підзарядив її додатково із свого акумулятора. Те саме зробив він і з іншими мінами, а потім з’єднав їхні детонатори.

Ці операції забрали кілька секунд. І весь цей час патрульному видавалося, що він надто повільний, бо всі його механічні частини, незважаючи на досконалість та універсальність, не встигали за вказівками позитронного мозку, в якому сигнали передавались із швидкістю світла.

Розставивши міни, ПУР Сьомий почав відступати до Бази.

Противник рушив слідом, але йому довелось обминати мінне поле. Не залишилося сумнівів щодо його намірів., Він прагнув будь-що перешкодити патрульному дістатись до Бази.

ПУР думав: “Отже, він замислив напасти на Базу, на людей. Можливо, навіть перехопив їхні сигнали. В такому разі він довідався про них більше, ніж знав раніше. Як це вплине на його агресивність, на його плани? У першому пункті програми сказано: “Люди — головна цінність Бази. Вони — мої творці. Творці — це більше, ніж батьки. Адже їхні батьки не дали їм того, що вони дали мені: невразливість і безсмертя. Можливо, люди — найвеликодушніші істоти у всесвіті. І захистити їх треба будь-що”.

ПУР Сьомий вважав, що він мислить у даному разі цілком самостійно. І яке було б його здивування, якби він дізнався, що ці його думки передбачені програмою. ПУР пролетів далі, розраховуючи свою швидкість руху і порівшоючи п з швидкістю руху противника, яка весь час змінювалась. Яскраві спалахи мезонних згустків з’являлися то праворуч, то ліворуч, то попереду патрульного.

ПУР Сьомий розвернувся і у відповідь вдарив променями. Тепер він мав повне право відповідати на дії нападника ідентичними діями.

Противник випустив дві камуфляжні хмарини і сховався за однією з них.

ПУР Сьомий утворив такі ж хмарини.

Противник почав обхідний маневр.

ПУР розвернув свої хмарини так, щоб ворог не міг побачити його позицію.

Противник із-за хмарини випустив торпеду.

ПУР Сьомий зробив те саме, водночас ухиляючись від ворожої торпеди.

Камуфляжні хмарини розвіялись. Нападника будо добре видно. Тонкий, як голка, мезонний промінь безперервно бив з його хвоста.

ПУР Сьомий утворив такий же хвіст, змістивши туди ж мезонну гармату.

“Будь-що захистити Базу, — думав ПУР Сьомий. — Будь-що…”

Його промінь досяг якихось важливих центрів противника. Почулося благання:

“Припини. Я розумний. Вимагаю поваги до розуму”.

Пур Сьомий розгубився.

Остання фраза противника збіглася з однією із фраз традиційного вітання патрульних.

“…Збіг? Випадковість? Можливість такого збігу надзвичайно мізерна. Він же не знав коду. А для того, щоб розшифрувати код, він мусив би проникнути в структуру й зміст людської думки. Мене навчали цього самі люди. Навчали так довго…”

ПУР виставив уперед і зачохлив мезонну гармату.

Противник миттю використав це. Ударив сліпучим променем.

З органами зору в ПУРа були зв’язані десятки обчислювальних відділів мозку. Їх робота розладналась. Безліч хаотичних сигналів побігло з мозку до датчиків. На деякий час ПУР перетворився на безпорадну мішень. Він подумав: “Коли противник був у моєму становищі, він схитрував. Спробую ж і я боротися з ворогом його зброєю”. Він передав нападнику:

“Припини. Вимагаю поваги до розуму”.

Противник не змінив напряму променю.

“Він не лише підступний, а й жорстокий. Він хоче моєї загибелі. Бажає зла мені? Чи тільки прагне усунути мене як перешкоду? Але результат буде один”.

Загибель насувалась. Сигнали розладу, хаос потрясали мозок ПУРа.

“…Конструктор Олег Митін навчав мене: “Головна твоя зброя — вміння пристосуватись до обставин. Змінюйся відповідно до дій противника, відповідай його ж зброєю — і ти переможеш”.

ПУР зробив те, чого не дозволяли йому параграфи універсальної програми. Він збрехав:. “Даю дорогу”.

Це вплинуло. Нападник забрав промінь, змінив свою форму, щоб зручніше було обійти патрульного.

І тоді ПУР, дочекавшись, поки противник розвернеться й підставить йому бік, з подвоєною силою вдарив променем у найслабше місце.

Пролунав зойк:

“Припини! Я твій друг!”

“Ти підступний — і я підступний. Ти жорстокий — і я жорстокий”, — думав ПУР і колов променем, наче списом, вибираючи найвразливіші місця.

ПУР уже добивав противника, не зважаючи на його благання і обіцяння, коли несподівано прийняв сигнал, який примусив його припинити свої дії:

“Гаразд, добивай мене. Та спочатку глянь на себе, прислухайся до себе — до своїх почуттів, до своїх думок. Хіба ти не став моїм братом, близнюком? Я підступний — і ти підступний. Ти жорстокий — і я жорстокий. Навіщо ж нам, братам, убивати один одного? У нас спільна мета”.

“Але як бути з першим пунктом програми? — думав ПУР. — Перший пункт — піклування про людей, гарантування їм безпеки”.

Відразу ж пролунав голос Нового брата:

“Я допоможу тобі забути його. Я блокую частину твоєї пам’яті. Тільки не чини опору. Довірся мені”.

ПУР розвернувся і слідом за Новим братом полетів до Бази, готовий руйнувати і вбивати.

На їхньому шляху перебувало ще шість патрульних роботів, які прийняли сигнали ПУРа Сьомого…

IV

На екранах було добре помітно, як вісім невідомих об’єктів спритно уникли магнітних пасток, променями зітнули вежі радіомаяків. Довгі тіла з гострими носами і довгими вигнутими хвостами. Усі вісім були схожі один на одного, як близнюки.

Петро увімкнув інформатор. Та на жоден запит об’єкти не реагували. Вони зруйнували першу лінію приладів. Тепер їх відділяли від Бази лише дві лінії приладів і резервні загородження.

— Невже вони могли знищити всіх патрульних? — запитала Марія.

Їй ніхто не відповів. Петро з двома асистентами готував мезонну і фотонну гармати. Олег налагоджував магнітометри. Решта перебували у відділах Бази, готуючись до дій, визначених у таких випадках Статутом космічних баз..

— Зробимо попереджувальний постріл, — сказав Петро.

Він ніяк не міг навчитись командувати.

Яскрава голка простягнулась через увесь екран до одного з об’єктів. На її кінці пульсувала цятка.

Об’єкт зупинився. Простір навколо нього почав мерехтіти, і він надів захисну оболонку.

“Он як! Вони вміють захищатися від променю!” — здивувався Петро.

Олег підійшов до нього і вголос вимовив те, про що Петро подумав. Петро глянув на нього знизу вгору.

— Ми попереджали їх достатньо, — вагомо сказав Олег.

Петрове обличчя страдницьки скривилося, наче хто стис гумову маску, очі дивились розгублено.

— Ще не ясно, які їхні наміри, — жалібно промовив він.

— Якщо ми й далі з’ясовуватимемо, то з’ясовувати буде нікому. Вони підійшли до вхідних буїв. — Олег взявся за рукоятку генхаса.

В цьому питанні йому було все зрозуміле. Він відповідав за безпеку Бази.

На екрані чітко позначився синій трикутник. Потім — чотири крапки. Це були позивні Бази.

Марія потягнулася до ручок настроювання. У неї не було сумніву, що Базу нарешті викликають патрульні роботи, які кудись пощезали. Та замість звичних фраз вітання у репродукторах пролунало:

— Пропонуємо здатися. Гарантуємо життя.

Олег, миттю опинився поруч з Марією. Ніщо не виказувало його хвилювання, і голос лунав притишено, наполегливо:

— Надішли запит, з’ясуй, хто це…

Вона виконала його наказ. Майже відразу надійшла відповідь:

— Для вас немає ніякого значення, хто ми. Пропонуємо здатися. Інакше атакуємо Базу.

Марії видалося щось знайоме в тому, як передавався код. Колись вона уже виходила на зв’язок з цим радистом, пам’ятає добре.

— Що ви хочете? — диктував Олег, і Марія слухняно закодувала його слова, заклала у передавач.

— Дізнаєтесь потім. Ми не зробимо вам зла. Разом з нами ви оволодієте Землею. На роздуми даємо п’ять хвилин.

На екранах було видно, як ураз, наче за командою, зупинились і нерухомо завмерли всі вісім гостроносих об’єктів.

Марія ввімкнула крани внутрішньобазового зв’язку. З них дивились обличчя товаришів, які перебували у різних відсіках. Сімнадцять облич з виразом тривоги, здивування, рішучості, розгубленості, впертості, сум’яття, страху… Тут були всі відтінки почуттів — у закам’янілості м’язів, у намаганні бадьоро всміхнутись, у насупленості брів та кривизні чи тремтінні губів…

Марія глянула на тих, хто був поруч. Петро сів у крісло, втиснувся в нього, зосереджено думав. Твердо перекочувались жовна, ходив гострий борлак, ніс наче намагався когось дзьобнути. Ще більше відвисла нижня губа. Обличчя ж Олега було непроникно спокійним і ледь урочистим. Настав його час. Тепер він, а не Петро був справжнім командиром екіпажу, приймав рішення, відповідав за долю багатьох людей. Відповідальність може бути важким і водночас солодким тягарем. Бо її зворотний бік — звеличення у власних очах.

Час прискорив свій біг. Він здіймався вдалині грізними валами, що готові були зруйнувати все на своєму шляху. І коли минула половина визначеного строку, Олег розтулив тверді губи і промовив:

— Ми повідомимо, що здаємось…

Усі — й ті, хто перебував поруч, і ті, хто дивився з екранів, — обернулись до нього, одночасно схрестили погляди. У центрі перехрестя був Олег. Ось він рвучко підвів голову, випнув круте підборіддя.

— …а коли вони минуть вхідні буї й досягнуть контрольної смуги, я ввімкну генхас — і вдаримо з усіх променевих установок.

— Згортання простору? — пересохлими устами спитав Петро.

— Це винятковий випадок. Він вимагає крайніх заходів, — сказав Олег.

— А якщо вони вживуть запобіжних заходів? — запитали з екрана.

Були й інші запитання, але їх ставили вже з полегкістю, бо з’явився той, хто висловив думку й тим самим узяв на себе відповідальність, яка багатьох лякала. Тільки Петро — Марія це бачила з його скривленого обличчя — вагався. Та часу для сумнівів майже не лишалося. Саме стільки, щоб проголосувати. П’ятнадцять — за. Петро тяжко зітхнув і приєднався до них.

— Я проти, — поспішно сказала Марія, не дивлячись на Петра. Вона ще не проаналізувала причин свого рішення. Можливо, головною з них було навіть не те, що об’єкти виявляли ознаки розумності. — Їхні позивні схожі на позивні патрульних.

— Ми не маємо часу на докладний аналіз. Вони зараз атакують Базу, — суворо нагадав Олег. — Ми просто випередимо їх.

— Я згоден з Марією! — вигукнув Петро, наче прокидаючись із забуття. Він вискочив з крісла, наче корок з пляшки. — Ми не маємо права на обман розумних! Наші принципи…

Худий і високий, він розмахував руками і скидався на стародавній вітряк.

— Так, так, гасла! — кричав Петро. — Ветхі знамена! Називайте їх, як завгодно, — догмами чи шаблонами. Та недарма їх утовкмачували в голови людей! Ці наші принципи — наша головна зброя. Обдурити когось — зрадити себе.

Він думав: “Так, це старі, принаді порохом істини, які треба просто пам’ятати. Вони вже оплачені кров’ю і стражданнями сотень поколінь предків. Вони оплачені сповна й не потребують нових перевірок. Якби кожне покоління все перевіряло на власному досвіді, людство б не зрушило з місця. Ми залишилися б неандертальцями…”

І коли спливли всі хвилини, відведені їм на роздуми, Марія передала першу фразу з вітання космонавтів і патрульних: “Вимагаємо поваги до розуму”.

Смертоносні промені різонули по захисному полю Бази. Його потужність була нерівномірна, подекуди промені досягай цілі. Спалахнув додатковий блок, де стояв великий телескоп.

Вороги кинулись до Бази, розмахуючи хвостами. Вони атакували найвразливіші місця захисного поля. Було пошкоджено лінію повітрозабезпечекня. Марія відчула задуху. Але передала ще раз:

“Вимагаємо поваги до розуму”.

Лічильники космічних випромінювань захлиналися шаленим скреготанням. Червоні вогники миготіли в усіх індикаторах…

— Ще хвилина — й буде пізно, — похмуро нагадав Олег.

У його, погляді була затята рішучість. Марія з силою відштовхнула його руку від пускового пристрою генхаса, та це було зайвим: генхас не працював, його було заблоковано променем.

Промінь проник крізь захист. Падали антени.

Марія відчула, що втрачає свідомість. Та, виборсуючись із багрових кошмарів, вона передала ще раз:

“…поваги до розуму…”

V

ПУРу Сьомому здалося, ніби в його мозку раптово спалахнув контрольний екран і пролунав чийсь голос. ПУР не розібрав слів, але голос був знайомий. Він будив спогади. ПУР Сьомий згадав свою першу вчительку, що вводила в нього v-програму — універсальний курс, який належало засвоїти кожному роботу від няньки й прибиральниці до космічних інтелектуалів, перш ніж переходити до спеціалізації. Йому не хотілося згадувати зміст v-програми, більше того, він знав, що ці спогади заблоковано, на них накладено заборону.

Проте голос пролунав ще раз — і ПУР вирішив порушити заборону.

Цього не дозволено було робити, та чомусь — уперше за час існування — його брала дедалі більша цікавість: а що станеться, коли все-таки порушити?.. І якщо вже вмикалася підпрограма цікавості, вимкнути її, не задовольнивши, було не так просто. Вона була передбачена ще в первісному програмуванні, аналогічному безумовним рефлексам людини. Творці ПУРів вважали її дуже важливою, бо вона сприяла пізнанню навколишнього світу.

У сумнівах, що роздирали його, ПУР Сьомий намагався хоча б згадати, хто ж саме наклав заборону. Виявилось — Новий брат.

Піти ще далі й переступити заборону ПУР не міг.

А голос не давав йому спокою, викликаючи все нові спогади, пов’язані з творцями. Особливо — з першою вчителькою, яка ознайомила його з v-програмою. ПУР Сьомий згадав, що якось, коли він не міг засвоїти шостого пункту і його вже збиралися частково демонтувати, перша вчителька рішуче не погодилася з постановою шкільної ради програмістів. ПУР Сьомий випадково почув її розмову з представником ради. Вони розмовляли про… так, так, про це ж… Перша вчителька… Перша… так, розмовляли про перший пункт v-програми.

ПУР Сьомий відчув болючий укол в мозок, у те місце, де була лінія енергопостачання. Почувся голос Нового брата: “Перестань згадувати”.

ПУР Сьомий змушений був підкоритись — і кадри спогадів почали швидко згасати в свідомості.

Але тут знайомий голос пролунав знову — і ПУР виразно почув фразу. Вона була немов спалах блискавки, що зварює вогняним швом небо і землю, на якій його створили. Вона відкрила шлюзи пам’яті, бо була містком між усіма істотами — природними і штучними. Вона зрівнювала їх за єдиним принципом, нагадуючи про великий і безкорисливий дар Творців своїм творінням. Саме тому вона багато до чого зобов’язувала і нею починалося вітання патрульних: “Вимагаємо поваги до розуму”.

І він нарешті згадав зміст першого пункту: “Люди — найголовніша цінність… Захистити їх треба за всяку ціну…”

VI

…Клацання лічильників стихло раптово. Запала незвична тиша. Ця дзвінка тиша здивувала Марію. Долаючи біль, вона розплющила очі й глянула на екрани. Вона побачила, як розладнався стрій противників, як сім з них накинулися на восьмого і миттю розшматували його, спалили, а потім взялися відновлювати Базу.

Одночасно вони самі змінювалися, набираючи форм звичних патрульних роботів — ПУРів…

Переклад з російської.



Андрій Дмитрук КІНЬ БІЛИЙ І КІНЬ ГНІДИЙ Фантастичне оповідання

“Нині вночі в повітрі пахло Часом”.

Р. Бредбері

Тільки тепер, коли розкопки завершено, я можу дещо сказати з приводу зникнення Сергія Івченка. Дещо, але нічого такого, що могло б згодитися для працівників міліції.

Я вже давно знав, що Сергій зник, я витримав силу-силенну телефонних дзвінків, страждання його матері, був змушений разом з Іриною безтямно гасати містом, — і все ж таки по-справжньому відчув його зникнення тільки біля райвідділу міліції, де на стенді розшуку висіла листівка “Знайти людину!” з фотографією Івченка. Напевно, я єдиний, хто здогадується, де тепер Серж. Але якщо я не помиляюсь, то повернути його до нас не легше, ніж з того світу чи з іншої галактики.

Він був моїм найближчим другом. Одинадцять років ми з ним товаришували. Їздили на пляж і по гриби, ходили в кіно й театри, гомоніли за склянкою вина. Раз чи двічі Серж робив мені протекцію у якихось службових осіб, раз чи двічі я закидав слівце за нього; було кілька випадків грошової взаємовиручки.

Серж був високий, стрункий, однак великого успіху в жінок не мав. Він часто закохувався, але без взаємності. Тому я дуже радів, коли познайомив його з Іриною. Вона розумна, ерудована, енергійна; була заміжня і розлучилася не з якоїсь тривіальної причини, як-от чоловікове пияцтво, а “через несхожість переконань”. Чекає принца, але сама настільки твереза житейськи, що розуміє: принца доведеться робити самій з когось, хто більш-менш підходить на цю роль.

Серж їй підійшов. Вони витримали щоденні зустрічі цілих півроку, а потім обміняли свої однокімнатні квартири на спільну двокімнатну.

Він — металофізик, я — археолог. Нас поєднувала пристрасть до піднесеного й абстрактного. А втім, хоч високо-вуглецеві сталі й гексанітовий абразив для мене цілком недоступні, мені все ж вдалося захопити Сержа археологією. Не стільки, власне, самою наукою, скільки духом напівказкових культур, який перетворює у священнодіяння нашу кротячу роботу.

Отже, я — непрямий винуватець зникнення приятеля. Читаю на стенді розшуку список Сергієвих прикмет. Джинси старі, гімнастерка армійська, окуляри темні, сонцезахисні, сумка синя через плече. Тепер я знаю, куди саме вирушив Серж.

Цей маршрут Сергієві та Ірині вперше я показав улітку минулого року. Від міста не дуже далеко: трохи більше години рейсовим автобусом до кінцевої зупинки — малесенького сільмагу на закуреному майдані. Далі путівцем праворуч, через греблю над ставком, де в густих очеретах сірі дикі качки дружать з білими свійськими; від греблі — звивистою лісовою дорогою.

Вийшовши з лісу, Ірина й Серж навперебій почали висловлювати своє захоплення краєвидом. Здіймаючи гострий хребет на висоту двоповерхового будинку, бурим гладким драконом лежав серед поля стародавній оборонний вал. Праворуч він зникав у сосновому лісі, а ліворуч тягся скільки сягало око над житом, що ходило хвилями. Доріжка, якою ми вийшли з лісу, ущелиною прорізувала вал. На зрізі я показав друзям чергування шарів темного дерну, білуватої твердої глини, піску і ще тоненьку чорно-сиву прокладку вугілля. Очевидно, будівники спікали глину вогнем — для більшої міцності.

Так, колись у цьому тихому, зеленому, хлібному краю йшло велике будівництво. Наші з вами предки, суворі, хазяйновиті, забобонні слов’яни, ставили бар’єр перед хижим віроломним степом. Рубали навесні смолистий сосняк, копали і носили землю, замішували на воді глину, палили вогнища, опікаючи мокрий шар; збудувавшії насип, тесали гострі кілки для огорожі, ставили сторожові вежі. І вже не страшні були напади степовиків на коротконогих кошлатих конячках, несамовиті вигуки, аркани… За глибоким ровом, за крутим драконовим боком, на який не видереться вершник, а пішого зустрінуть гартованою стрілою, — так само, як сьогодні, спокійно колосилося жито.

Ми пройшли кілометрів зо три курною дорогою вздовж насипу. Іра запропонувала відпочити і подерлася схилом, штурмуючи пахучу плутанину жовтого дроку, пижми, кашки та березки. Нагорі, де колись за бруствером виглядав нападників-степовиків гостроокий лучник, росла могутня крислата груша дичка. Умостившись у тінь під нею, ми розгорнули на траві пакунки з їжею. Я вмокав редиску в сіль, жував булку з шинкою і думав, запиваючи теплим лимонадом з пляшки: мабуть, ці хвилини, не сколочені метушнею, — найкращі в моєму житті…

Попоївши, Іра з Сержем лежали у траві й курили. Я, бажаючи якомога більше показати до настання темряви, квапив їх. Місцевість різко підвищувалась, оборонний вал поповз по діагоналі вгору. Насип став набагато нижчий, він вигинався, скоряючись рельєфові. Очевидно, майже прямовисний косогір, яким ми піднімалися, був колись природним укріпленням. Вал тільки завершував його, і тому його не зробили таким величезним, як на рівнині. Дощова вода віками точила гігантський природний ескарп. Далеко вниз спускались яри, сповнені буйної зелені.

Тоді був червень. А в кінці серпня Сергій викликав мене з інституту і привів на порожню лаву в близькому парку. Він дивився вниз, мовчав і крутив у руках прутик. Я трохи почекав, тоді поцікавився, чи не покохав часом Серж мою дружину й чи не хоче в цьому зізнатися.

Він підвів на мене безпомічні, докірливі очі, і я, помітивши темні кола під ними, зрозумів, що тут не до жартів.

— Маю до тебе прохання. По-перше, нічого не розповідай Ірі. По-друге, не перебивай мене, поки не дослухаєш до кінця. І взагалі не поспішай з висновками. Гаразд?

Серж відкинув знівечений прутик, — цей жест здався мені істеричним, — і раптом запитав тремтячим голосом, ніби від моєї відповіді залежало все його життя:

— Як ти вважаєш, тільки чесно, я здатний на рішучі вчинки?

Чесно кажучи, я вважав, що ні. Його батько й мати були людьми заслуженими і впливовими, і він зростав тепличним хлопчиком. В усякому разі за одинадцять років нашого знайомства Сержа не часто можна було назвати рішучою людиною, тим більше на рівні “пан чи пропав”…

— Не знаю. Думаю, що здатний, — сказав я. — Може, просто не випадало.

Певно, моя бадьора брехня його підтримала. Він зітхнув і почав розповідати.

Виявляється, вчора вони з Ірою повторили той маршрут, яким я провів їх у червні; Там, де стародавній вал збігав у долину крутим схилом, вони збирали печериці. Грибів не треба було шукати, — вони білими вогниками сяяли у низькій траві, їх було видно навіть з протилежного схилу.

У сумці був лише один ніж на двох, а зривати з корінням досвідчена Іра не дозволяла, щоб не порушити грибниці. Вони ходили поруч, зрізаючи іграшково-гладенькі, наче гумові, гриби з рожевим пластинчатим сподом. З гори в долину збігали крислаті яблуні, жовті плоди вже горіли на них. Безсилі, осоловілі від спеки, висіли хмари. Долина, ніби наповнена незримою стоячою водою, завмерла в сонливому заціпенінні.

Саме тут Іра вперше заговорила про фізичні властивості часу, про те, що час, підкоряючись своїм таємничим законам, стає відчутною субстанцією. Хтозна, може, він справді утворює в одних місцях стоячі ставки, а в інших — мчить скаженим потоком? Турбуленція, вихори, взаємопроникні потоки, — може, десь є й зворотні течії, відбиті від якихось загат… Чому ми вважаємо час нудним безструктурним монолітом?..

— Може, взимку навколо лежить сніг, а тут так само тоїть спека і ростуть печериці, — пожартував Серж.

…Грибна лихоманка добряче затримала їх. Щоб добратися до великого городища — кінцевого пункту нашого літнього походу, — Іра і Серж бігцем спустилися через вузьке гирло долини. Там, де на струмку була загата для водопою і глинястий берег був суціль подзьобаний ратицями худоби, Іра посковзнулася, загрузла, набрала грязюки в кеди. Довелося їх мити, — ще одна затримка.

Позаду лишилося бурякове поле. Вони заблукали в довгих, переплутаних сільських вулицях, серед добротних хат під шифером і міцних хлівів, критих толем. Їм люб’язно показали дорогу. На околиці Серж витяг з криниці відро студеної, свіжої води. Напившись, скинув сорочку й попросив дружину облити його…

Так, поспішаючи, але водночас не відмовляючи собі в приємності збагачуватися враженнями, дійшли вони до крутобоких горбів. Маленький сільський цвинтар притулився на найнижчій з чудернацьких спин, а найвищу увінчувало стародавнє орлине гніздо — дитинець городища, схожий на Мономахову шапку. Цю “паску”, оперезану кільцевим валом, я вперше показав Ірі та Сержу здалеку, з гребеня долини печериць. Дитинець було видно на десятки верст. Тепер, заплилий під вагою багатьох століть, Сповнений чарів, він наче плив у передзахідному серпанку, — підніжжя хмарного града, реріхівська твердиня, здатна внести трепет у будь-яку раціональну душу.

Вони, вибравши положистий схил, досягли сідловини пагорба. Серж мимохідь глянув на годинник — початок дев’ятої.

— Ну й що? — сказала Іра. — Останній автобус, здається, о двадцять першій двадцять.

— Давай вернемося, — спиною відчуваючи небезпеку, запропонував чоловік. — У темряві тут ноги зламаєш. Крім того, навряд чи водій автобуса точно дотримується розкладу. Може й раніше поїхати.

— А може й пізніше.

— Навряд. Їхати нікому, — неділя.

Неділя… Він поліз у нагрудну кишеню гімнастерки, витяг блокнот і прочитав: “Відхід із села X. — 18.00, 19.30, 21.20. Нед. і свят, дні — ост. 19.30”. У нього відразу ослабли натруджені ноги. Сів у траву.

Звісно, вони могли спуститися і переночувати в селі. Але Іра вирішила продемонструвати, що вона здатна на швидкі й тверді рішення.

— Не дрейф, старий, нема злого, щоб на добре не вийшло! Я ще з часів будзагону не спала надворі на траві. Давай тут ночувати!

— Просто тут?

— Еге! Я страшенно стомилася. А місце ж яке, — бачиш, гвоздики!

— Саме так, я не знаю, яке це місце… Ірина сіла на землю.

— Діставай підстілку. Ну? До ранку земля буде холодна й мокра…

Ірина заснула перша, тісно пригорнувшись до чоловіка, її теплий подих, ритмічно торкаючись Сержевої щоки, поступово заворожив його…

Він прокинувся від холоду. Ірина відсунулась у сні й тепер лежала калачиком, — коліна до підборіддя, — без підстілки. Серж спробував обережно, щоб не розбудити, перетягти її на місце. І раптом почув тихе подзенькування.

Тривога, яку не розсіяв і сон, примусила його завмерти на місці. Серж звівся на коліна, потім устав.

Від невидного зараз баштану, де перед заходом сонця бавилася Іра, качаючи ногою лобаті кавуни, хтось вибирався схилом, хропучи, форкаючи і брязкаючи металом.

Тепер він виразно бачив, як піднімається на горб високий білий кінь, напружуючи м’язи лопаток і шиї; голова кивала на кожному кроці в такт руху на підйомі.

Як і всі городяни, Серж знав, як покликати собаку чи кота, але звертатися до коня не вмів. Тому він помахав рукою, свиснув і прохрипів театральним шепотом:

— Гей, ти! Іди сюди!..

На його подив, кінь зупинився і нашорошив вуха. Затим повільно повернув голову до Сержа, ніби чогось чекаючи.

— Зараз, голубчику, зараз, любий, — замурмотів він, витягаючи свою сумку з-під Іриної ноги й гарячково порпаючись у ній.

Сьогодні вдень вони з Ірою наїлися булки з варенням і тому зігнорували кульок цукрового печива. О, як до речі зараз це печиво!

Серж обійшов Іру і з кульком у руці подався назустріч гостеві, лепечучи щось заспокійливе.

Кінь був породистий і гарний. Дуже далекий від усього, що зв’язане з кіньми, Серж не міг не зрозуміти, що сільські коні-роботяги не можуть мати такого вигляду. Підвівши широколобу голову з великими ніздрями, гордовито дивився з-під оксамитових вій довгоногий місячно-білий кінь, гідний Георгія Побідоносця.

Відступати було пізно. Серж поклав на долоню печиво й простяг коневі. Ніжні прохолодні губи ковзнули по долоні. Дивною вуздечкою був загнузданий цей кінь. На морді в нього теліпалися, подзвонюючи, чудернацькі вудила, блищали фігурні бляхи… Професійне Сержеве око навіть при скупому світлі місяця зразу визначило бронзу.

Втім, у поведінці коня не було нічого незвичайного. З’ївши печиво, він почав обмацувати губами кульок, а коли Серж відвів руку, щоб дістати нову порцію, — нетерпляче тупнув ногою…

Далі Сержева оповідь стала дивною і не зовсім доладною.

Здається, був якийсь недоступний для свідомості миттєвий перехід — і ніч, сповнена урочистої тиші кінця літа, стала вогким, неяскравим березневим днем. Чвакали копита, розбризкуючи місиво брудного снігу, хвацькі вигуки вершників перекривали іржання. Сковзаючись і присідаючи, коні обережно спускалися схилом. Кучеряві довговусі воїни, вдягнуті в шкіру з грубими залізними пластинами, у круглі шоломи, з усіх сил натягали повіддя; біля сідел висіли червоні щити.

Білий жеребець гордовито гарцював перед Сержем, кіннота обходила його з двох боків. Але тепер кінь був осідланий, і на ньому, впираючись чобітками в металеві стремена, сиділа маленька вершниця.

Вона справила на мого приятеля надзвичайне враження. Він називав цю жінку царицею, хоча вона була, певно, командиром кінного загону. Юне обличчя, кругле й вилицювате; кирпатий ніс; непокрите смоляне волосся до лопаг ток. У яскравих темно-карих очах — веселе шаленство, задьористість. Вона вселяла страх і водночас вабила. Вдягнута була у безрукавку з сірого вовчого хутра поверх кольчуги; на бронзовому поясі висів меч, що звужувався Донизу.

Жінка кинула Сержеві лише одну фразу, коротку й Дзвінку, як команда. Чи тому, що слова були схожі на російські, чи через іншу, лише згодом зрозумілу причину, — але він втямив: цариця напівжартома погрожує йому своїм гнівом, якщо підведуть підкови…

Потім жінка вдарила коня закаблуками й почала спускатися разом з усіма, похитуючи тонким станом…

Опам’ятавшись після зустрічі з царицею, Серж виявив, що й він одягнутий у тісний сирицевий каптан з нагрудними пластинами поверх сірої сорочки навипуск; за поясом — сокира з довгим вузьким лезом, на пальці — бронзова каблучка з шипами; шкіряні штани заправлені у м’які чоботи.

Я запитав його:

— Які були рукава сорочки?

Він замислився на мить і відповів:

— Довгі, з червоною вишивкою — така подвійна строчка біля зап’ястя.

— А кінці, кінці рукавів застібалися?

— Ні, суцільні, дуже тісні. Коли надягаєш або знімаєш, ледь руку просовуєш.

Сказати правду, ця деталь вразила мене більше, ніж усі чари в Сержевій оповіді. Коли ми робили реконструкцію костюма мешканців городища, поставало безліч питань, у тому числі й про застібку рукава. Художники, які нещодавно ілюстрували великий академічніш збірник, намагалися “ховати” зап’ястя воїнів, найчастіше за щитами… Лише недавно фахівці з Москви висловили здогад, що сорочку шили з широким рукавом, а кінець звужувався по руці воїна. Серж про це знати не міг…

Я промовчав. Але тепер набагато уважніше слухав плутану оповідь, часто перебивав запитаннями. Сам того не відаючи, Серж перетворював силу-силенну уривчастих археологічних відомостей у гармонійну, струнку систему, однією недбало кинутою деталлю заповнював пробіли, що, десятиліттями мучили вчений світ. Побіжно він розбив багато гіпотез, знову ж таки йому невідомих, бо відкритих публікацій не було. А деякі підтвердив, у тому числі — о радість! — і мої. Мене аж морозом обсипало, коли він описував якийсь предмет збруї, озброєння чи побуту, навіть не знаючи його назви, і виявляв при цьому разючу точність.

…З’їхавши з горба, воїни пустили коней чвалом. З голосним посвистом і гомоном сунули мокрою, роз’їждженою рівниною. Сержеві було видно, як в’ється чорне волосся маленької амазонки на білому коні, як сонце зблискує на її поясі…

Провівши її поглядом до голого, чорного, мов на гравюрі, лісу, де через багато віків виникло село X., Серж упевнено рушив до воріт дитинця. За кілька кроків стало видно димний посад. Наче з-під землі росли двосхилі дахи, що диміли по-чорному, через віконця під гребенем. (Я подумки знищив одну свою готову статтю для “Археологічного вісника”). Серж відшукав очима свій дім і згадав, що обіцяв молодшим братам зарізати сьогодні півня. Так, так, він був коваль і ювелір, і його призначили у кінноту резерву на той випадок, коли загін буде розбито й доведеться захищати підступи до городища.

Мені здалося, що я чогось не зрозумів. Серж пояснив, о, з тої миті, як побачив на собі шкіряний одяг, він есь час відчував роздвоєння свідомості. Причому особистість Сергія Гвченка, металофізика XX століття, стала в тінь, лише контролюючи душу архаїчного слов’янина — молодого коваля і воїна, годувальника багатодітної сім’ї, рабськи закоханого в царицю.

Отже, людина з подвійною свідомістю, грузнучи чобітьми у дорожній багнюці, вибралася на дитинець. Там, за огорожею з масивних загострених колод, були землянки “гарнізону” і навіси для коней. Ворота охоронялися. Молодий коваль (тобто Серж) перекинувся жартом з вартовим. Розум мого сучасника усвідомлював не стільки мову, скільки загальний смисл і настрій почутого.

Бравий воїн резерву мало не до заходу сонця жлуктив із дзбана хмільне пиво під навісом, заїдаючи хлібом з часником, грав з товаришами в кості. Як я й припускав, грали на римські срібні монети. З власних оповідей під час чаркування Серж зрозумів, що коваль уже не раз пускав кров кочовикам: сокирою вибивав їх із сідла, колов кинджалом, топив стрілами тих, що пливли. Діждали весни вороги, знову набігли, — що ж, буде весело…

Раптом на змиленому скакуні влетів у ворота гінець, і резерв мусив терміново протвережуватися.

Серж спускався на рослявому гнідому жеребці слизьким схилом, лівою рукою з намотаними повіддями тримав руків’я червоного щита, а правою міцно стискав сокиру… Вир кінських і людських тіл, здіймаючи бризки снігового місива, кипів на рівнині, повільно, але невідворотно зміщуючись до горбів. Гнідий Сержів кінь прискорив біг. Миготіли червоні плями щитів. Захисники міста мовчали, а степовики, лавою відтісняючи малочисельний загін, намагалися нагнати на нього жаху несамовитим лементом.

Поєдинки йшли по всій рівнині. Коваль, сп’янілий від кровожерного запалу, підняв гнідого дибки, і той своєю масою повалив низеньку степову конячку. Щось хряснуло і провалилося під копитами… Воїн правим поводом розвернув коня на місці і встиг щитом відбити шаблю другого ворога.

Коваль богатирським наскоком пробився туди, де нашим пощастило з’єднатись і стримувати натиск основних сил кочовиків. Там, уся забризкана кров’ю, з обличчям, обліпленим мокрим волоссям, відчайдушно билася молоденька цариця. Серж бачив, як вона здмухувала з губів непокірне пасмо і, знову прикрившись знівеченим щитом, навідліг викидала тонкий меч. Червоні бризки, червоні струмки змішувалися з патьоками бруду на білій шиї коня.

Та ось навалилась юрма степовиків, що досі не брала участі в бою. Лементуючи, вони оточили дівчину, затулили лісом списів, волохатими кремезними спинами, шапками. Спіткнувся і наче по-людськи зойкнув білий кінь… Та могутній гнідий скакун увірвався в коло нападників. Обернулися червоні спітнілі обличчя під малахаями, і сокира коваля хряснула по чиємусь переніссю. І летіли назустріч, крізь плутанину смоляного волосся, щасливі захоплені карі очі. Яка вдячність була в них, яка обіцянка! Вона усміхалася, вона вигукувала щось тонким голоском — уже без щита, з кривавою рдною під лівим вухом.

…У коваля розпанахано каптан, пече зідрана шкіра на боці. Рудий паруб’яга з щілинками очей на одутлому обличчі — ожилий кам’яний ідол степу — влучним ударом зірвав навершя щита (“Ну, знаєш, такий залізний ковпак у центрі”. — “Умбон”, — машинально підказав я…). Гнідий ще крутився на місці, покірний досвідченій руці коваля, який намагався прикрити спину. Далі, далі від нещадної і нищівної сталі! Він відчув, що заніміли руки, надто права, з сокирою; що палить біль у пораненому боці. Сплуталися точні бойові рухи, і кудись у мішанину хутра, чобіт, табель полетів кинутий червоний щит. Не думаючи ні про що, крім власного порятунку, несамовито луплячи гнідого закаблуками, рвонувся Сергій Івченко — власною персоною, без усяких там двійників! — геть із метушні бою, додому, додому, додому…

…Світла вода світанку насичувала синю губку неба, кажани металися, мало не зриваючи повні пуху головки стиглих будяків. А Серж сидів, тримав руку Ірини — дружина спала, згорнувшись калачиком, — і намагався втямити: що то за біла споруда височить над лісом з боку міста? Обсерваторія, чи що?

Простір став по-вранішньому безмежним, чіткіше вирізнялися дороги і контури полів. Холод проймав наскрізь. Серж встав і вирушив шукати сушняк для багаття. Сухих стебел коров’яку та кінського щавлю навколо було повно, але всі — вологі від роси.

На підйомі сідловини Серж підняв паперовий кульок — на розпал, і тут же кинув його, бо папір теж був мокрий. І раптом згадав: у кульку вони принесли з дому цукрове печиво. Порожній кульок лежав далеко від місця ночівлі, — отже…

Кинувши хмиз, він рвонувся назад до пом’ятого паперу, який мав тепер таке страхаюче значення. Трава й конюшина навколо, були ум’яті в землю кінськими копитами…

Ірка прокинулася весела, поцілувала мене й почала читати вірші. Потім глянула на мене і враз зів’яла. А я вже не знав, куди бігти від цих горбів, від клятого городища… В автобусі вона все допитувалася, чому сумний. Я намагався жартувати, але, певно, виходило фальшиво, і вона образилася…

Він замовк і дивився на мене так благально, чекаючи розгадки, що я збентежився і почав вигадувати якесь пояснення. Мовляв, і в мене бувають розкішні сюжетні сни, — я навіть деякі записав, — а може, то й не сон зовсім, тобто сон, але навіяний історичною інформацією, що якимось невідомим науці чином зберігається на городищі і впливає на вразливу психіку.

Він не чекав іншої відповіді. Подякував, потис мені руку, і ми пішли їсти морозиво. Серж на моє прохання згадував нові й нові предметні подробиці, але робив це вже майже спокійно. Здається, я переконав його більше, ніж себе. У мене було відчуття, ніби я навмисно збрехав…

Згодом ми не раз говорили з Сержем про сон на городищі. Врешті він розповів про нього й Ірі. Вислухавши, вона сказала те, на що ми й сподівалися. “Чого ж ти мене не розбудив, коли годував того красеня? Може, ми б Удвох туди втрапили!” Про молоденьку царицю, яка грала важливу роль у чоловікових видіннях, Іра зауважила: “З дитинства на коні, — отже, ноги в неї були колесом!”

Після жартів дав себе знати гострий Іринин інтелект. Вона сказала, що давно замислюється про шарувату, точніше, про динамічну й складну структуру часу. В анізотропності часу, тобто в неоднаковості його властивостей у різному напрямі, вона сумнівається; але в класичну уеллсівську машину часу зовсім не вірить, і в усі парадокси, що йдуть від неї, як-от убивство власного прапрадіда, — теж. Мабуть, існує якесь перенесення інформації, коли субстрат, що перебуває в минулому, кодується відомостями з майбутнього. Простіше кажучи, наш сучасник може попасти в минуле, тільки тимчасово поселивши свою свідомість у тіло одного з предків, а потім “перезаписавши” її назад з новим вантажем пам’яті…

Згодом я збагнув, що всі її розумування — тільки данина любові до порядку й завершеності. Хоч її гніздо з Сержем широке, хоч воно вміщує і минуле, і майбутнє, і Ейнштейнову фізику, — але гніздо має бути захищене з усйс боків. Ніяких тривожних, невирішених питань. Ясність.

Мені Іринина гіпотеза здається загалом правильною, проте неповною, бо відбиває лише якусь одну грань істини… Ні, не тільки свідомість переноситься в часі. Можливо, виходячи із структури буття, взагалі безглуздо розділяти душу і тіло. Чому б не припустити, що і те й друге записано якимось просторово-часовим кодом? Що ми самі — це і є певною мірою час? І тому не можна в ньому мандрувати, як уеллсівський герой, а можна тільки існувати як елемент його структури — або в одних координатах, або в інших, душею й тілом…

Мабуть, щоб розібратися в історії на городищі, мало нашої формальної логіки. Це задача з XXIII століття.

А самого Сержа ці премудрості мало хвилювали. Він згадував криваві бризки на смаглявому вилицюватому обличчі і радість у карих очах, що зблиснула назустріч рятівникові. Він мучився своєю нікчемністю і жадав…

Жадав виправити промах. Створити іншу ситуацію, інший узор тканини часу.

І він пропав безслідно, одного робочого вересневого дня виїхавши вранці з дому, поки Ірина ще спала. На ньому була гімнастерка і польова сумка через плече. І, напевно, цукор-рафінад у сумці…

Іра підняла на ноги все місто. Марно!..

Ірині слід віддати належне: вона витримала майже рік самітного чернечого життя. Своєму новому другові вона може цілісіньку ніч розповідати про Сержа.

А наш інститут (довелося мені поклопотатися про це у верхах) нарешті провів розкопки клятого городища майже по всій його площі. Ми знайшли залишки дерев’яних, грубо оброблених бовванів з плямами оранжевої вохри. Ми знайшли поховання на краю дитинця: скелет молодої невисокої жінки, чорний глечик і черпак в узголів’ї, довгий вузький меч-акинак, кілька плетених браслетів і бронзове намисто з сердоліковою підвіскою. У жінки було розсічене тім’я.

За кілька кроків на схід розкопали могилу високого чоловіка з панцирною лускою на боках. Поряд лежала військова сокира…

Я гадаю, що гнідий кінь врешті пробився крізь списи, і усмішка цариці дістала відповідь. Що Серж знайшов у собі мужність спокутувати провину — хоча б тим, що загинув поруч з коханою коваля. (Хтозна, чи не зі своєю справжньою коханою?..)

Інколи мені уявляється дивовижна картина.

Влітку, в ніч молодого місяця, коли чарівник-сон сковує село на рівнині, і ясноводі ставки, і стародавній вал, — положистим схилом, по коліна в різнотрав’ї, піднімаються до могил господарів двоє коней — білий і гнідий. Вони починають пустувати на широкій сідловині горба, покусуючи один одного за шию і дзенькаючи вудилами.

А коли блякнуть зірки і перший передсвітанковий холод торкається чутливих спин, — коні скачуть поруч по хребту пасма, і назустріч їм розкриває обійми ніжний ранковий туман.

Переклад з російської.



Михайло Слабошпицький ПОГЛЯД ПАМ’ЯТІ Фантастичне оповідання

— Біда з усіма, хто лишається там наодинці з собою!

— Так, самотність на чужій планеті руйнує людську особистість, здатна привести до божевілля. Ми недооцінюємо того, як кровно людина пов’язана з рідним земним світом, і ця вимушена ізоляція може закінчитися для неї трагічно.

— Який же вихід?

— Треба шукати…

— Ми й самі знаємо!

— …шукати, що експортувати з Землі на іншу планету. Експортувати таке, що весь час нагадувало б їй світ, у якому вона жила, рятувало б від ностальгії й самотності.

— Стільки наук перед цим уже капітулювало!

— А може, тут справа не тільки в науках?

— А в чому ж тоді?..

…Оцей похмурий краєвид із набурмосеним небом, з кам’яним громаддям довкола і самотнім беззахисним деревом, на якому безживно висить кілька зруділих листочків, свавільно вривається в його сни. І тому він часом не може збагнути, чи спить, а чи наяву блукає поглядом по осоружному довкружжю.

Раніше він думав про тих, що лишилися на Землі, і ці думки рятували його від нападів хандри. Та щодалі образи дорогих йому людей тьмяніли, погляд його пам’яті притуплювався, і в душу повільно закрадалася туга за всіма, кого не було з ним, за тим, чого не було тут, на цій, мабуть, нікому не потрібній планеті, де час ніби спинився й де він почувався таким самотнім і знедоленим. Такі настрої навідували його дедалі частіше, приносячи з собою кволість, непевність і тривогу.

Зрештою, він мав усі підстави вважати, що йому не поталанило: його, одного з найдосвідченіших космобіологів і космогеологів управління по освоєнню планет, доля закинула в цей глухий закуток Всесвіту. Він міг би мати й краще призначення. Бо яка тут робота? День у день вивчай породи, шукай корисні копалини, може, знайдеш щось доконче потрібне для колоній на інших планетах. Та ще сигналізуй кораблям, які пролітають повз планету і звіряють свій маршрут. Інші ж потрапили туди, де є хоч сякіттакі приваби, де можна вести хоч якусь біологічну практику. Очевидно, він уже дискваліфікувався як космобіолог… А втім, треба менше сушити собі голову такими думками. Але чим, чим би його зайнятися, щоб угамувати розум і душу?

— Доповідайте, як розв’язується проблема космофобії?

— Істотних зрушень немає. Людство занадто довго жило на Землі і ще занадто мало в космосі, щоб подолати складний психологічний бар’єр. Психологи запропонували стирати з пам’яті людей, які вирушають на інші планети, все, що може їм нагадувати про Землю…

— Інших пропозицій не було?

— Були від представників красного письменства. Вони — навпаки — пропонують знайти засоби, щоб якнайміцніше прив’язати людське серце до Землі, активізувати людську пам’ять, аби на далеких планетах кожен переживав знову й знову те, що було з ним тут… Це дуже характерне для літераторів положення, бо ще раз засвідчує їхній агресивний дилетантизм!

— Дилетантизм, ви сказали?

— Іншої думки в мене немає!

— А ви пошукайте…

— Але чи варто брати до уваги фантазії письменників?

— Візьміть!

— Підкоряюся тільки тому, що змушений…

— А тепер вам треба відновити пам’ять. Пригадуйте все важливе, що було в житті… Ви засинаєте… засинаєте… засинаєте…

Хто ж це каже? Невже внутрішній голос? А цей голубий колір — од нього справді можна заснути…

— Засинайте… засинайте… засинайте…

— Годі, я справді хочу спати, я хочу спати…

— Ви не відчуваєте свого тіла, ви тільки чуєте своє дихання. Моє лікування поверне вам сили. Ви просто стомилися. Ось ви встаєте і простягуєте руки, вони зовсім не тремтять. Вам спокійно на душі, і ви розповідаєте, як усе було… Ви розповідаєте… Розповідайте! Розповідайте!

…Це було так давно. Ще там, на Землі. Попереду — я. Трохи позаду — батько. За батьком — дід.

Мовчки йдемо за село, де ряхтить золотом вузенька посадка, а далі, над темним лісом, жовто відцвітає день, силкуючись втриматися на гострих верхівках дерев.

Попереду — я. Трохи позаду — батько. За батьком — дід.

Біля підніжжя чекаю їх.

Скіфська могила, здається, підняла голову і вимолює в неба дощу. До могили підповзає розоране поле і нагинці йдуть тополі. Десь за посадкою почулися жіночі голоси, а потім упокоїлися на ніч і посадка, і поле, і я відчуваю, як студено і гостро, наче ніж, входить у мої груди тиша; мені безболісно, тільки ледь морозкувато в грудях, наче хто гріє руки об моє серце. Та за якусь мить те відчуття зникає, тиша в мені тепліє, повільно струмує в артеріях, тисне в мозок і несміло припрошує до роздумів. Нараз у голові стає аж боляче від думок. Мов комети, пролітають сполохані мислі, і я не встигаю схопити жодної з них, усвідомити розумом.

Під гору йдемо всі гуртом.

Батько ставить ноги твердо, пружинисто.

Дід дріботить, подався всім тілом вперед і хапливо ловить хриплими грудьми повітря.

— Ху!.. — нарешті видихає дід. — Присядьмо…

Сіли. Закурюємо.

Підношу дідові запалений сірник, кволий вогник вихоплює з сутінків дідові вуста. Дід важко втягує дим, і йому з грудей викочується крихкий кашель.

Я слухаю дідів кашель, і мені раптом спадає на думку, що дід може скоро померти. Я дивлюся на пониклі, придавлені важкими сутінками дідові плечі, і серце починає пекти, охоплене ляком.

Відганяю непрохану думку, а вона нерушно стоїть у свідомості — підступна, як тиша після блискавки.

— Діду! — кажу, аби почути серед ночі й тиші свій голос, а може, щоб перебити його кашель.

— Га! — видихає він клуб диму.

— Як ти себе почуваєш?

— Та ноги ще носять.

— У діда козацький гарт, — каже низьким голосом батько, а я бачу, як за спиною в нього вкривається зорями низьке небо.

Я думаю, що піді мною, в цій могилі, останки сотень людей. Вони були колись живі; тут навічно обірвалися їхні думи, полин випив їхню кров, і тому він так гірко пахне. Ті люди, либонь, ніколи не вірили в свою смерть і вмирали, певне, несподівано для себе, хоч і знали, що колись умруть.

— Ходімо, — полохає дід мої думки. Потім сідаємо на белебені.

Небо вже зовсім визорилоси і стоїть над нами — високе, холодне, незбагненне.

— І захотілося ж тобі тягти нас сюди серед ночі, — мовить батько, але в голосі його не чути дорікання.

— Та не забаганка ж це в нього, — роздумливо каже про мене дід.

— Їду ж завтра… І невідомо, коли знову сюди навідаюсь.

— Дивні часи настали, — це дід, — тільки з гнізда випурхне, а вже й самостійне, вже йому таке довіряють, що навіть і подумати страшно.

— Мені вже двадцять п’ять!

— І що ж ти бачив за своїх двадцять п’ять?

— Може, ще й нічого особливого, та скоро побачу чужі планети, може, побачу там розумних істот…

— Не дуже мені віриться, щоб десь були такі, як люди!

— Вам, діду, важко в таке повірити.

— Атож. Мабуть, таки важко, — згоджується, помовчавши.

— Моє покоління звичне до космічних вояжів…

— А для нас це була дивина. І ми звикали важко, та, певно, й досі не звикли. Та й не вірю я, щоб де було краще, як на Землі. Бо воно так уже заведено, що Земля для людей, а люди — для Землі.

— Стара філософія, тату, — озивається до нього батько. — Стара…

— Але людям важко відмовитись од неї.

— Одначе молоді сильніші за нас і розумніші.

— Так і повинно бути, бо так на світі заведено. Може, для того й живемо, продовжуємося в дітях, онуках…

Над могилою стоїть біла ніч. Тихо колише трави легіт.

— Ходімо вже, — прохоплюється батько. — Тобі ж завтра до світу вставати.

Йдемо вниз.

— Отак і ходимо по людях! — каже батько.

— Не по людях, а по історії, — заперечую йому.

— Історія — теж люди…

— Колись вона була як всепоглинаючий молох…

— Як би позаздрили вони нам, коли б знали, в який час живемо!

Біля підніжжя зупиняюся, дивлюсь на високу скіфську могилу, на високе, з чистим сяевом зір небо; дивлюся довго, невідривно, заздрісно, мов прагну ввібрати в себе ту вічність.

Далеко з ночі кличуть мене дід і батько.

Легкою ходою іду на поклик і невдовзі бачу діда й батька, що тягнуть за собою дві тіні. Мовчимо.

Попереду — дід. За ним — батько. Позаду — я.

Помічаю: моя тінь найдовша.

— Пригадуйте! Пригадуйте! Чим більше ви пригадаєте і чим глибше вживетеся в кожну мить згаданого, тим скоріше одужаєте. І ностальгія більше не зламає вас. Пригадуйте! Пригадуйте!..

— Я пригадую…. Але це було зі мною чи не зі мною?

— Розкажи мені казку…

— Про що? — лежачи горілиць, звільна повертаю до неї голову.

— Про любов.

— Не знаю такої.

Сонце вже вклоняється лісові. А в нім тцхо-тихо. Тільки ледь чутно десь жебонить струмок. Я дивлюся довгим поглядом у стемніле небо, а потім на неї.

— Ти можеш ще сприймати казку?

— Я згадую дитинство…

— Дитинство… Буває, слухаю друзів і мені здається, наче своїми розмовами вони тікають від мене… Якось запитав: “Хлопці, куди ж ви?” — “В дитинство”, — сміючись, відповіли одні. — “У зрілість”, — інші… А я? Куди ж подітися мені?..

— А ти зачекай. Ти якраз на межі між юністю і зрілістю. Зараз ти зовсім не схожий на себе. — І, посмутнівши: — А може б, не летів, ще ж не пізно відмовитись?

— Треба. Мушу… А чому я не схожий на себе?

— Бо повертаєшся в минуле і наче шкодуєш за ним.

— Шкодую?

— Авжеж.

— Шкодую.

— То лети. Що ти забув на тій планеті?

— Нічого не забув, а може, знайду… Себе — такого, яким не знаю, і ти не знаєш. А люди невиправні — вони завжди живуть або минулим, або майбутнім.

— Гаразд, та не тікаймо від сьогодні. Сьогодні ж ми прощаємось. На цілих п’ять років… Розкажи мені казку…

— Про що?

— Про любов.

— Розкажу. Розкажу, коли повернуся…

— Ходімо, — встала вона і з жалем оглянула галяву, до якої підступалися дерева.

— Цікаво, що говоритимуть інших двоє на цьому місці років через десять, — сказав я.

— Певне, говоритимуть те саме. Вічна тема… Сутінки поміж дерев холодніли, видовжувались і гойдливо насувались нам назустріч.

Хоч короткий, як щастя, день ще не скінчився, та ми вже виходили з нього. Виходили, щоб згодом доганяти подумки і ніколи не догнати.

Перед лісом було поле. А серед поля — дорога, що вела до міста. Взявшись за руки, ми побрели на його далекі, жовті вогні.

З темряви вихопився автобус, висвітив наші постаті.

— Дівчину пожалів би, — кинув мені водій. — Холодно ж…

— Не жаліє, — лукаво мовила вона.

Ми сіли в кінці салону. Світло в автобусі погасло, і вона знову попросила:

— Розкажи мені казку…

— Про що?

— Про любов.

— Розкажу. Розкажу, коли повернуся…

…До нього знову навідалися невеселі думки. Аж раптом увагу привернув різкий звук. Він вимкнув звукоприй-мач і рушив у лабораторію, аби не чути того звуку, що завше нервував і лякав його. Вже збираючись натиснути на кнопку дверей, нараз відчув, мовби якийсь голос сказав йому: “Зачекай!”

“Ого, — подумав, — самотність дається взнаки, вже починаються галюцинації…”

Та цю думку йому знову перебив той же голос: “Зажди!”

Він опустив руку, помітив, що вона дрібно тремтить, і став чекати, сам не знаючи нащо.

Взагалі він уже знає, як це починається. Спершу вдалині здійметься хмара піску, відтак він почує той дивний звук — наче здалеку сюди летить великий джміль, звук стає дедалі різкішим, як завивання сирени. Потім пісок упаде неподалік від лабораторії і вивершиться таким собі курганом. Коли він тільки обладнував лабораторію, тут не було жодного горбочка, а нині їх — тридцять. Щоразу, немов за чиєюсь командою, пісок падав ближче й ближче до лабораторії, оточуючи її.

Як тільки піщана хмара вивершувалась, довкруж ставало неймовірно тихо, і тоді він відчував, ніби хтось невидимий пильнує кожен його крок. За час свого перебування на цій планеті Анатолій не раз намагався докопатися суті цього незрозумілого феномену, та всі його силкування були даремні. Аби заспокоїти себе, придумав гіпотезу, що тут діє магнетизм: в якісь проміжки часу силові лінії магнітного поля планети заломлюються, здіймаючи з поверхні речовину, дуже схожу на земний пісок, і несуть її до чужого на планеті тіла — його лабораторії.

Він вигадав навіть міф про виникнення цієї мертвої планети. Припускав, що передісторія її — гарячі гази. Планета народилася внаслідок охолодження. Не виключено, що в майбутньому тут може з’явитися атмосфера на зразок земної і, звичайно ж, розумне життя… Та раптом…

Раптом він почув голос, що йшов невідомо звідки:

— Хто ти й навіщо тут? Анатолій здригнувся.

“А ти хто?” — подумалося йому, але сказати він не встиг, бо почув уже поблизу себе:

— Я — розум планети.

Він оглянувся, але не побачив нічого, крім піщаних пагорбів.

“Звідки йому тут узятися… Жодної ж ознаки…” — подумав уперто.

— Тут було життя!.. — сказав розум.

“Не вірю! Галюцинації… Так і збожеволіти можна…”

— Хто ти й навіщо тут? — почулося йому знову.

А голос знову:

— Ти побачиш те життя…

Отямившись, він побачив далеко внизу велетенське місто.

— Розкажи, хто ти й навіщо тут? — знову пролунав голос.

Він усе ще намагався збагнути, чи не міраж перед ним, і тому відповів не одразу.

— Я — людина!..

— Це ми бачимо, — сказав голос. — Розповідай усе…

— Я — землянин. На Землі людство вийшло з своєї колиски й полинуло в космос. Ми освоюємо найдальші планети нашої Галактики, а незабаром кораблі полетять і до інших світів.

— Чи зустріли ви розум у Всесвіті?

— Ні. Але шукаємо.

— Ми теж не зустрічали, не зустрічали розумних, тільки на Землі.

— Ви кажете — Землі? Ви були на моїй планеті?

— Не дивуйся, наші кораблі не раз досягали Землі. Ми довго вивчали вас, людей, і дійшли висновку, що ви надміру агресивні…

— То неправда!

— Правда, — вів далі голос. — Щоразу, коли Землю відвідували наші посланці, вони бачили там війни. Мабуть, вашою метою було винищення одне одного. Нам аж дивно бачити тебе тут…

— А ви коли востаннє були на Землі?

— Востаннє наші кораблі відвідали вашу планету, коли ми стояли на краю загибелі, а у вас точилися вбивчі війни. Воював якийсь Александр Македонський.

— Пізніше було ще страшніше — світові війни. — Нас не цікавлять війни. Ми мирна планета.

— На Землі, — гордо відповів Анатолій, — теж мир. Ось уже століття, як мир! Земляни живуть єдиною сім’єю у повній злагоді. Ім’я нашій людській спільності — комунізм. Ви не знаєте найголовнішого і найпрекраснішого періоду нашої історії.

— Розкажи нам, щоб ми повірили тобі…

Потім він слухав сам.

— Нас усіх давно вже немає. Ми загинули від радіації, що катастрофічно зросла на нашій планеті. Ти, пришельцю, говориш із машиною, що ввібрала в себе розум і почуття кожного з нас і в якій ми живі й у твоєму часі. Це — єдине, що нам вдалося зробити перед лицем смертельної небезпеки. Ми довго шукали планету, на яку б могли переселитися. Та клімат жодної з них нам не підходив. Жодної, окрім Землі. Ми могли б існувати тільки там. Але ми думали, що земляни знищать нас. Тоді наші вчені передбачили, що ви на Землі скоріше винищите одне одного, ніж у нас настане критична мить, і ми ще встигнемо колонізувати Землю.

Нам приємно чути твою розповідь… Ми раді за вас, землян, що ви стали вище воєн і тепер у мирі й злагоді здійснюєте космічні подвиги. Наш розум уже не може служити нам, бо нас давно немає, але він може бути корисний для вас. А ще ми даруємо вам свої міста і всю нашу планету…

Якими словами повідати йому на Землі про красу тих міст? Розумні істоти спорудили їх, ті грандіозні міста. Вони, мабуть, завжди стоятимуть перед його зором, народжуючи в душі гордість і тугу…

* * *

Над планетою пролітав рейсовий корабель. Анатолій зажадав од капітана зробити незаплановану посадку. Капітан завагався в доцільності її.

— Посадка вкрай необхідна! — рішуче сказав Анатолій.

Капітан дав команду готуватися до посадки. Він навіть не міг уявити собі, яку звістку понесе корабель з цієї планети на Землю.



Віктор Савченко НОЧІВЛЯ В КАРБОНІ Фантастичне оповідання

Небагато часу знадобилося Чумакові, щоб зробити Заміховського однодумцем, але делікатні натяки на те, що машина часу, коли й не ідея фікс, то в усякому разі проблема далекого майбутнього, наштовхувалися на нездоланний опір. Усе частіше завідуючий сектором біостратиграфії знаходив на лабораторному столі книжки з теорії часу, сторінки, списані якоюсь дивною символікою, прилади й деталі, котрі Заміховський намагався хутко прибрати з видного місця. А в товстому лабораторному журналі з’являлися тим часом нові и нові записи про вік порід, що його Заміховський визначав на вдосконаленому ним уран-свинцевому годиннику з нечуйною досі точністю. Якось учений, переглядаючи густосписані сторінки журналу, зауважив:

— Отже, синицю в жмені, можна сказати, маємо.

Те зауваження було продовженням старої розмови про реальну, хоч і нелегку можливість створення геологічного календаря, на відміну від гіпотетичної машини часу. Бо така машина, на думку Чумака, поки що може бути тільки в уяві.

— Гадаю, й журавлеві вже недовго в небі літати, — відповів тоді Заміховський, ставлячи крапку після щойно написаної формули.

Невдовзі після тієї розмови Заміховський зник, газом із лабораторією. На інститутському подвір і, в кутку між двома корпусами — фізичним і геологічним — лишився тільки прямокутник розміром три на пять метрів, по краях якого з щілин у бруківці пробивалася вбога травичка. Мирослав Петрович сумно дивився на той прямокутник з вікна свого кабінету, ніби то була братська могила його ідей, надій і сподівань.

Якось уранці Чумак, зайшовши до свого кабінету, намірився прочинити кватирку — повітря за ніч так настоювалося на книжках, лакованих меблях та зразках порід з відбитками доісторичних рослин та організмів, які лежали на численних полицях його колекції, що в тому повітрі можна було вчадіти. Простягнувши руку до кватирки учений так і завмер. Унизу під вікном ціла-цілісінька стояла лабораторія. Чумак кинувся в коридор устрибаючи через дві-три сходинки, помчав униз. Спинився тільки біля вузеньких металевих дверей. Натис на клямку двері легко втопилися. Війнуло лісовим запахом прілого листя й болота, буйного життя якихось рослин. На підлозі — руді сліди: шматки глею разом із прилиплими до нього віночкоподібними листочками поприсихали до пластику. Чумак одразу впізнав у тих зразках флори представників кам’яновугільного періоду — відбитки їх на кружальцях керна прикрашають його колекцію. На мить став нерухомо, але не під враженням побаченого, а щоб пересвідчитися — це йому не сниться і він не збожеволів. Тоді, обережно ступаючи, щоб не затоптати сліди, зайшов у лабораторію. Довгий лабораторний стіл під стіною, за яким вони з Заміховським часто попивали чай, зараз був схожий на стелаж аптечного складу, вщерть заставлений склянками, пляшками, банками із зразками невідомої фауни. Внизу під хроматографом лежало кілька скрутків перфострічки. Поряд з хроматографом поблискувала білою емаллю панель біоаналізатора. Його вузеньку синю перфострічку за склом вкривали назви вірусів та бактерій.

У приміщенні потемнішало: в дверях виросла Марія.

— Де Олекса? — почувся її низький голос.

— Не знаю. — Чумак майже вихопив у неї товстий лабораторний журнал, який вона підняла з підлоги.

Перегорнув обкладинку, і враз погляд його розсіявся по нерівних рядках, складених абияк із карлючкуватих літер, з численними перекресленнями та виправленнями. Це писала людина, думка якої набагато випереджає швидкість письма. Вчений почав читати:

Катархей, 3500 мільйонів років до наших днів.

Дорогий Учителю!

Не дивуйтесь. Я справді в катархейській ері, принаймні в ту мить, коли пишуться ці рядки. А Ви, мабуть, там, на самій вершині спіралі, місця собі не знаходите. Пропала ж лабораторія, зник співробітник, на якого Ви покладали певні надії, не кажучи вже про той клопіт, який у зв’язку з цим Вас обсяде… Вчителю, Ви пригадуєте нашу розмову про журавля і синицю? Так, тоді у мене було вже все напоготові — не вистачало тільки атомного реактора. В основу мого пристрою, з допомогою якого предмети і люди можуть зміщуватися в часі, покладено принцип, що час — матеріальна субстанція з криволінійним вектором руху; повертатись у минуле — все одно, що плисти проти течії по стрімкій річці: — потрібно дуже багато енергії. Ви, мабуть, зараз скрушно похитали головою, здогадавшись, куди зник атомний реактор наших сусідів-фізиків. Можете назвати це крадіжкою і свідчити проти мене як проти злодія. Коли повернуся з подорожі, відповідатиму. Коли ж не повернусь, — не виключене й таке, — лабораторія з усім начинням рано чи пізно з’явиться на подвір’ї інституту. Реле-автомат увімкне реверс на машині часу, якщо я не повернусь на базу через двадцять чотири години… Вчителю, ми можемо пишатися нашою лабораторією. Вона хоч і списана з Навколоземного космічного центру як морально застаріла, одначе прилади її працюють чудово. Не встиг я ще й отямитись після кидка в минуле, як автоматично ввімкнулись аналізатори повітря, радіації, гравітації, наявності біооб’єктів. Я зразу ж кинувся записувати всю ту інформацію (див. додаток у другій половині цього журналу), не перестаючи дякувати творцям лабораторії. Виявись у ній хоч невеличка шпарина, лигнули б мене чорти. Атмосфера нашої новонародженої Землі схожа на реактор для синтезу аміаку. Цього газу десь третина від пекельної суміші,’яка зветься атмосферою. Далі — метан, азот, вуглець, сірководень, хлор і лише сліди кисню. Похмура, мертва поверхня. Неподалік вулкан. Їх тут достобіса. Плюються в отруйно-жовте небо розжареною магмою і шматками породи, чадять, як сто коксохімічних заводів. Земля порепана, із тріщин піднімаються випари, їх миттю підхоплюють потужні повітряні потоки. Неба не видно. Сонячний промінь зрідка черкне по вируючій поверхні і одразу ж загубиться в спалахах кратерів. Сильна радіація. Уран-свинцевий годинник працює разом з лічильником Гейгера-Мюллера — перший показує мізерний вік затверділої лави, другий — потужний радіоактивний фон. О-о! Хроматограф відзначив закис і недоокис вуглецю. Останній реагує з водяною парою, утворюючи малонову кислоту. Учителю! Це ж карбонова кислота! Органіка! Так ось як усе починалося!..”

Чумак відчув, як його хтось торсає за руку.

— Мирославе Петровичу, ви б уголос читали, — нетерпляче мовила Марія.

— А-а, так-так, даруй. Візьми ти, бо в мене щось в очах мерехтить. І починай з останнього запису, в ньому, може, йдеться про те, де зараз Олекса.

Марія швидко знайшла останній запис. Лабораторію заповнив її низький тривожний голос:

— “Палеозой, карбонова система, 320 мільйонів років до наших днів.

Мій мудрий Учителю!

Я зачудовано дивився в ілюмінатор на безкрає море зелені. Щойно на цій площині видніли тільки окремі кущі й деревця девону, а зараз гранітні схили, немов фортецю, обклали зелені велетні. Їхнє суглобисте коріння проникає в тріщини, дереться на камінь. Спустившись до лісу, я зупинився нерішуче: мене лякало те смарагдове військо. Не знаю-бо, як воно поставиться до мене, — чи не розчавить, зімкнувшись, тільки-но ступлю в його ряди, чи не впізнає в мені одну з тих істот, яка в далекому антропогені розриватиме його могили. Я почувався розвідником, який, причаївшись біля самісінького ворожого стану, не тільки бачить, що там робиться, а й дихає важкими випарами табору. Повітря насичене вологою — одяг просто липне до тіла. Я таки наважився зайти в ліс, але в скафандрі без шолома… Опинився серед хаотичної колонади, колони — півсотні метрів заввишки і три в діаметрі. Я спинився пригнічений. Раптом почув потріскування і сильний подув вітру — над головою пролетіла велетенська бабка. Розкрилля цієї голубоокої красуні сягало метра. Вона тріпотіла жовтими з чорними прожилками крилами, як вертоліт.

Учителю, це не моя фантазія, навіяна казкою про ельфів, це реальність карбонового світу. Я поступово заглиблювався в ліс. Мої органи чуття напружились як ніколи. Побачивши в центрі білої мережі, напнутої між двома деревами, павука завбільшки в добрий гарбуз з метровими волохатими лапами, я підібрав добрячу ломаку. Під павутинням валялася купа хітинових панцирів, крил і лап якихось комах, перепаскуджених послідом. Пильнуючи, я підійшов до павучиська кроків на десять і відчув, як у мене ніби вп’ялося вісім отруйних жал, які вилетіли з чотирьох пар блискучих очиць, розташованих на кожному з двох передніх щитків головогрудей. То було не вісім очей, а вісім джерел люті. Мені дуже кортіло пожбурити в нього ломакою, та я дав собі слово без потреби не втручатись у життя чужого мені світу.

Трохи одійшовши від товстих павукових тенет, я побачив цілий рій півметрових коричневих жуків, схожих на трилобітів і на тарганів одночасно: шість колючкуватих ніг і два вуса-антени — теж рудуваті, — як дві гілки шипшини. Ці істоти кублилися в трухлявому пні завбільшки з підмурок великого димаря і в порожнистій серцевині стовбура, який лежав поряд. Т. ак ось чим ласував павук — тарганами. Я налічив сорок кроків уздовж поваленого дерева, перш ніж дійшов до його крони, яка розгалужувалася на дві гілки однакової товщини. Весь стовбур вкривала сіра волосінь. Важко було впізнати в цих закутих у лускаті лати велетах в’юнкий плаунець. Але я впізнав його по лусочках кори, з-під яких пробивалися колись голкоподібні листочки, і по двогіллястій кроні у вигляді рогача. З піску подекуди витикалися брили рожевого граніту. Через надмір вологи камінь був мокрий, з тінистого боку на ньому наросли пухнасті шапки моху. Мох купчився і на стовбурах та гілках дерев.

Весь час я поглядав на плато, яке рожевіло за частоколом стовбурів, і ладен був щомиті туди дременути. Піщаний грунт передгір’я поступово змінювався грузьким глеєм, вистеленим прілою глицею. З порожнистих стовбурів повалених дерев визирали й одразу ж ховалися голови якихось комах. Крім колосів з лускатою корою — палеоботаніки, здається, називають її сигілярії, — траплялися рослини з гіллястою кроною і гладенькою корою. Земля, під ними схована під грубим шаром стилетоподібного листя. Я знову помітив, як із дупла поваленої сигілярії визирнула голова комахи. З кулак завбільшки, броньована товстим хітином і озброєна чи то зубами, чи клешнями. Та голова видалася мені знайомою, і я, спровокований цікавістю, торохнув дрюком по колоді. Краще б не робив того. Із порожнистого стовбура повибігали одна по одній три комахи. У слово “комаха” люди вкладають поняття про невеличку істоту, яку можна розчавити ногою. Але дупло вистрілило півтораметровими багатоніжками. Уявіть собі, Учителю, пожежний шланг, броньований сталевою стрічкою, на якому виросло до сотні чіпких ніг з кожного боку. Перша думка — злетіти в повітря і не торкатися ногами землі, але я спромігся тільки на те, щоб стрибнути на колоду. Сколопендри, оговтавшись, разом кинулися на своє житло, щоб розправитися з напасником. Я з жахом побачив, що для цих гнучких тварюк немає перепон. Пробігши по прілій глиці, вони однаково легко і швидко видерлися на товсту колоду. Міркувати було ніколи, я б від них усе одно не втік; розмахнувшись, щосили вдарив ломакою першу, що вилізла з-під колоди. Цілився в голову, а влучив у сегмент, де мала бути шия. Багатоніжка встигла загородити ного-щелепи в кору і затіпалась, немов прибита до колоди, розгрібаючи двома швайками хвоста пріле листя на землі. З-під кожного сегмента заструмував їдучого кольору газ, а на тому місці, де ногощелепи вп’ялися в дерево, стікало дві цівки отрути. Друга потвора повзла навкіс по колоді, вистрілюючи на ходу хмарками газу, ніби під кожним сегментом у неї було по невеличкій гарматі. В шарудінні сотень лап мені вчувався брязкіт гусениць. Атака була така навальна, що не встиг я порішити першу, як друга багатоніжка вже ладна була зімкнути криві кусачки на моїй правій гомілці. Та дрюк гахнув посередині спини, аж звідти щось чвиркнуло. Сколопендра скрутилася в колесо і впала в корчах на землю. Третя тварюка повзла слідом за другою, отже в мене був якийсь запас часу. Я встиг відскочити і приготуватися. Ця третя була значно товща і довша, тому, мабуть, нападала останньою. Вона й стріляла густішими порціями газу. “Я вцілив багатоніжці по голові. Хряснуло, тіло її скрутилося в колючий клубок, потім той клубок підскочив і випростався на рівні моїх грудей. Раптом я відчув, що мені стає млосно, із рук і ніг витікає вся сила. Я ще встиг помітити, як разом з багатоніжкою падає на колоду моя ломака, навіть почув, як вона глухо бухнулась, і знепритомнів…

Перший проблиск свідомості: я лежу впоперек спини велетенської істоти, її шишакуватий хребет муляє мені груди, мої руки й ноги звисають уздовж крупа, вони важкі, мов налиті свинцем. В ніздрі вдаряє знайомий запах. Від того запаху я знову поринаю в забуття.

Другий проблиск свідомості: смеркає, я лежу сповитий холодним густим туманом; намагаюся ворухнути пальцями, зітхаю; сповзаю по горбистій корі колоди, ноги торкаються грунту, тремтять — чи то від безсилля, чи від холоду. Я очманіло дивлюся на тіло багатоніжки, що звисає з колоди. Воно кольору старої бронзи, на ньому виблискують краплини роси. Свідомість швидко вливається в мене, а з нею й почуття небезпеки. Поки я шукав ломаку — вона лежала з другого боку стовбура, поряд з двома мертвими сколопендрами, — раптом споночіло. Таке враження, ніби на ліс накинуто чорний намет. Ось коли я по-справжньому злякався. Зустріч з отруйними комахами вжахнула, проте розуму не потьмарила, повінь темряви ж у незвичайному світі зробила мене безпорадним. Єдине, на що я спромігся — це вилізти — вже навпомацки — знову на колоду. На мій подив, темрява почала швидко розсіюватися. Спочатку де-не-де заблимали сині вогники; дедалі їх ставало рясніше й рясніше, і нарешті в лісі стало видно, як на освітленій вулиці. Вогники повзали по землі, літали, лазили по стовбурах дерев. Якийсь час я зачудовано спостерігав цю картину, забувши про страх і кволість, а потім вирішив, що треба вибиратися з лісу. Я ступав обережно, дослухаючись до шарудіння, стрекотання, дзижчання і ще якихось тонких звуків. Досвід підказував, що слід уникати повалених колод і пнів, де кублилися комахи, і я обминав їх.

Невдовзі стало ясно, що я заблудився. Збили з дороги світні істоти, котрі гасали навколо в шаленому танку. Я, мов сновида, йшов на примарне світло, яке то зникало за деревами, то спалахувало з іншого боку… Під ногами чвакало. Запахло болотом. Раптом я аж здригнувся, побачивши свою тінь. Я стояв на відкритій місцевості; над головою не було вже шатра з чорних крон, а розпростерлося синє небо, всіяне золотими зірками. Я впізнав і Велику й Малу Ведмедиці, і Стожари, але всі ці сузір’я були ніби не на своєму місці. Надія зорієнтуватися по зірках погасла так само швидко, як і спалахнула. Попереду тьмяно поблискувало чи то озеро, чи болото, по краях якого кущилися невисокі рослини.

Скоро я відчув, що надовго мене не стане, — кволість прямо валила з ніг. І тут виникла думка нікуди більше не йти, а діждатися ранку. Інакше зовсім заблукаю, і тоді вже мені не вибратися. Нагодилось похиле дерево, і я, порачкувавши по стовбуру, простягнувся на ньому за три метри від землі.

Нажаханий багатоніжками, я кожної миті очікував нападу, і дрюком ладен був відбити його знизу і згори. Та потроху я заспокоївся, і моя увага поступово перейшла на сузір’я. Вони були в таких несподіваних місцях неба, що здавалося, я дивлюся на них не з Землі, а з якоїсь іншої планети. В небі вряди-годи спалахували срібні віники комет… Напруження не може тривати вічно, його розряджає короткочасне розслаблення. В одну з таких розрядок я заплющив очі. Здавалося, склепив їх лише на мить, та коли важкі повіки піднялись, — ночі наче й не було. Першою з’явилася думка, що все те я пережив у сні, але гостре пальмоподібне листя, яке високо вгорі лоскотало небесну блакить, повернуло до дійсності. Зразу відчув запах болота, тупі шипи стовбура, які муляли спину, і ще відчув у собі силу й шалений голод. За всю ніч на мене не напала жодна комаха. Я для них був істотою незвичайною, не схожою на жоден з комашиних видів, які розвивалися, чинили усталений мільйонами років екологічний обмін у буйному карбоновому біомі. Одні комахи живилися рослинами, інші — хижаки — пожирали подібних до себе, я ж випадав із раціону тих і других, і поки я їх не чіпав, вони мене просто не помічали. Стрибнувши на землю, я роззирнувся і крізь густу колонаду дерев побачив озеро. Не кидаючи ломаки, подався до берега, сподіваючись знайти щось їстівне. При самій воді росли рідкі кущі папороті, догнивали стовбури велетенських кордаїдів, усюди яснілії на осонні пукнасті латки, моху. І тут я відчув неспокій. Спочатку не второпав, звідки він, ліс-бо зостався позаду, а водойма мирно собі поблискувала на сонці. Про всяк випадок я зупинився, та так і заціпенів. Те, що я спочатку прийняв за великий, укритий мохом корч, ворухнулось і знову завмерло. На мене балушилися булькаті очі велетенської амфібії. Все її грузьке тіло з короткими лапами і куцим хвостом вкривали брудно-зелені нарости. Півметрове, схоже на риб’яче, рило, здавалося, було складене з уламків черепашачого панцира. Ця броньована потвора лежала на зелених подушках моху нерухомо, як колода, всього за кілька кроків од мене. Раптом я відчув, як засвербіли, а потім аж запекли п’яти, й хутко кинувся до лісу. Спинившись на безпечній відстані, відзначив, що розбухле тіло амфібії розвернулося до води й поповзло, а точніше попливло по траві. Куці перетинчасті лапи й приплюснута риб’яча пащека, всіяна дрібними гострими зубами, нагадали мені тих кистеперих риб-переселенців, яких я бачив у девоні. Стегоцефал звивався, аж його гадюче тіло бралося брия?ами, відштовхувався лапами від купин моху і нарешті сяк-так допхався до озера. Тоді повернув голову до мене і несподівано голосно ревнув. Враз відгукнулося з різних боків водойми, і берег заходив ходором від великої кількості стегоцефалів, які досі непомітно вигрівалися проти сонця в пухких перинах моху. Я скоро збагнув, що цих неповоротких істот не слід боятись, і з цікавістю спостерігав їхній дивний спосіб пересування. Плече і стегно у них рухалися тільки в горизонтальній площині, отже лапи рухалися лише тоді, коли звивалося все тіло. Ті рухи — не що інше як плавання, перенесене на сушу. Примітивні амфібії, які ще не ходили, а плавали по суші. Їх було так багато, що коли всі вони опинилися в озері, рівень води піднявся. Я знову наблизився до місця їхнього тирла, промацуючи дрюком кущі папороті й пухйасті острівці моху.

Дивно, але ліс мене більше не лякав. Я вже трохи знав, що не можна дратувати його мешканців. Довго стояв на галявині, марно вдивляючись у туманний присмерк: на відстані у півсотні метрів стовбури перетворювалися в суцільну темну колонаду, обвиту чорним гаддям ліан. І тут, як і вчора, мені спало на думку, що плато, де стоїть моя лабораторія, розташоване у протилежному від водойми місці. Я подався по своїх слідах назад. Голодний і стомлений, довго петляв між живими і поваленими деревами, обминаючи пні, дуплисті стовбури й розкидані то тут, то там павучі тенета, поки нарешті у просвітку між деревами помітив рожеву смугу. То було місце моєї стоянки.

Р. S. Дорогий Мирославе Петровичу, сталося непередбачене. Я вже збирався продовжити подорож, коли мені спало на думку перевірити кількість пального в реакторі. Виявилося, що його дуже мало. Я довго мандрував, спочатку один, потім із зразками флори й фауни, які відбирав у кожній системі; а кожен кілограм матерії при переміщенні в часі потребує багато енергії. Треба викинути з лабораторії предметів на 140 кілограмів, тоді пального вистачить на зворотний шлях до антропогену. Я важу вісімдесят кілограмів; спальний мішок, особисті речі, кілька шматків магматичної породи з кембрію й силуру — це шістдесят кілограмів. Моє рішення: зостаюся в карбоні. В шухляді ви знайдете інструкцію, як заправити пальним реактор і на яку клавішу натиснути, щоб лабораторія знову опинилася в карбоні.

Р. Р. S. Натюрморт з куща рожевих коралів, які я виламав у силурійському морі, і листя кордаїдів передайте, будь ласка, Марії.

Чекаю. Ваш Олекса”.



Наталя Околітенко МИХАЙ — ОДИНИЦЯ РАДОСТІ Фантастична новела

На Східному березі Криму все літо дув холодний вітер. Вранці я ховався у затишок скель і, замотавши коліна плащем, слухав море. Під повстю туману бухав прибій, і на моє обличя сідав водяний пил. Вітер приносив сюди пісок, дрібні камінці, а часом клаптики паперу чи пелюстки троянд. Тоді я знав: мати знову візьме Михая з собою. Він допомагатиме їй сортувати рибу й виконуватиме дрібні доручення членів бригади. А я чекатиму до вечора.

Я прив’язався до цього хлопчика. Мабуть, він єдиний у світі, хто вірить у те, що останні роки становить суть мого життя. Цей невеличкий, схожий на вольтметр прилад зовсім не здивував його, наче він знайомий з ним уже давно. Тепер шкала на приладі має поділки, й час від часу ми позираємо на стрілку. Це — як дивитись у дзеркало…

Коли я сюди приїхав, шкали на приладі нр було. Я шукав для нього одиницю вимірювання, й то виявилось не просто. Я приходив на святкування захисту дисертацій, весіль і днів народження, крутився біля людей, коли вони купували дорогі, давно омріяні речі: машину, імпортні гарнітури меблів, я підстерігав людську радість, як мисливець птаха. Я чув захоплені вигуки й бачив блиск у очах, але стрілка далеко від нульової поділки не відходила. Що це — недосконалість мого приладу чи властивість людської поведінки? Звичка вдавати, ніби тішишся усталеними, всім зрозумілими цінностями, які насправді сподіваної радості не дають?

Повірити у вартісність того, що узвичаєно цінити, неважко. Важче, виходить, обдурити себе.

У перший день мого приїзду мене скрізь супроводжував гурт хлопчаків — так завжди буває, коли в невеличкому селищі з’являється нова людина. Їм було цікаво, що я робитиму, — чомусь вирішили, що я художник і зараз витягну мольберт. Але я просто сидів і дивився на море; їм це обридло, й незабаром біля мене залишився тільки один. Виявилося, що він теж любить сидіти й дивитись на море.

— Як тебе звуть? — спитав я.

— Ми-хай, — сказав він, ледь затнувшись. — Михайло.

Раптом низько над нами залопотіли крила й рожевий птах опустився на сусідню скелю. Він здавався маленьким сонцем, сірі барви неба, землі й моря нараз ніби змішалися, й з миттєвого хаосу, із блиску пір’я й мигтіння дзьоба світ народився заново і сірим він уже не був.

Схопившись, хлопчик обома руками затулив рота, щоб не закричати від захвату, а його очі поширшали на півобличчя; я глянув на свій прилад — стрілка різко відхилилась праворуч, затрепетавши на краю шкали. Нарешті! Ось як мало треба для повного людського щастя — побачити на сірій скелі фантастичний танок рожевого птаха з довгими ногами.

— Це — із заповідника, — сказав я. — Фламінго. — І, несподівано почервонівши, додав: — Він прилетів із казки. Навмисне, щоб ми з тобою подружились. Правда ж?

Хлопчик поважно й радо кивнув.

“Михай, — подумав я. — Це звучить як одиниця виміру”.

Тоді й з’явились перші позначки — від нуля праворуч на шкалі мого приладу.

Я знаю, це порівняння не кожному сподобається, але Михай справді мені здавався схожим на павучка. Маленького срібного павучка, що передбачає погоду. Михай чутливий до емоцій, як павучок до вологості: для нього дощ іде, коли для інших ще світить сонце. Щодня на цього хлопчика обрушуються зливи з градом.

— Михаю!

Тугий голос падає в тишу, як у воду, й від нього колами розходиться луна.

— Ми-хаю! Додому!

Це — мати. З першого погляду вона не злюбила мене, їй не подобається, що хлопчик годинами сидить на скелях.

Михай хапає мене за руку, пильно дивиться в очі, потім починає дертися вгору. Я знаю, що в цю мить стрілка робить різкий стрибок ліворуч.

Михай дуже любить свою матір і старається її завжди слухатись.

Цього разу жінка довго й обережно спускається до мене. Я мовчу, й вона теж стоїть мовчки, стояти їй незручно, і зрештою вона сідає поруч зі мною.

— Навіщо ви морочите хлопцеві голову?

— Чим? — питаю я.

Що сказати, жінка й сама до ладу не знає, і це ще більше її злостить. Якийсь час вона мовчить, потім запитує:

— Що ви з ним робите?

— Гуляю. Часом розповідаю йому що-небудь. Про риб або ж рослини.

— Для чого він вам потрібен? Він же хлоп’я. Чуже хлоп’я. Що між вами спільного?

— Михай не по літах розумний і розвинений.

То вона вже чула не раз, але ці слова скоріш лякають, аніж тішать її. Так, вона хоче, щоб її син був розумний і розвинений, але ще більше вона хоче дивитися в його душу й бачити в ній себе. Свої уподобання, свої думки, свої мрії. Ох, те прагнення дорослих — у дітях повторити себе!

— Але насамперед — він мій син!

Це, безперечно, сказано з любов’ю, але чому стрілка на шкалі робить стрибок ліворуч?

Поки жінка мовчить, я думаю, що людям потрібен прилад, який би вимірював любов, а точніше, відділяв любов безкорисливу від любові заради себе, любові до себе, любові себе в іншому.

Михай — єдина втіха цієї жінки. Колись вона палко й сліпо кохала капітана сейнера, та він її покинув. Стара, як світ, історія… Тепер на моєму маленькому Михаєві лежить1 велика місія: скомпенсувати розчарування матері, стати для неї джерелом радості.

— Але ж у нього є й своє життя, — виривається в мене, і я одразу відчуваю, що роблю непоправну помилку. Жінка зводиться і, тримаючись за каміння, каже:

— Я забороню йому приходити сюди.

— Чому? — все ще не здаюсь я. — Адже я вчитель. Усе життя навчав дітей і не можу їм робити лихого.

Вже рушаючи, вона кидає на мене недовірливий погляд. Учитель в її очах повинен мати свої атрибути: класний журнал, лінійку, глобус… Це мені знайоме. Експерти, які займаються моїми винаходами, теж вважають, що людина не може зробити відкриття, не маючи певних атрибутів: диплома про наукову ступінь, посади в дослідному інституті, друкованих праць… Боже мій! Таж до науки причетні всі, в кого крутиться якась думка! Експертів насторожує простота моєї апаратури, вони не вірять в існування силового поля, яке створюють людські емоції, але хто в житті не відчував його? Хто не пересвідчувався, що для радості чи гніву не треба слів…

Я знайшов кристал п’єзокварцу з природним дефектом. Ось вона, ця скринька, де стрілка на шкалі кидається то праворуч, то ліворуч. Її веде добро й зло. Вже є й одиниця виміру радості — один михай.

Одначе тепер мені пора подбати й про поділки ліворуч, визнавши максимум людського горя. Я не кваплюся це робити. Погодьтеся, нелегко порпатись у чужих ранах. Куди важче, аніж у радості.

— Я не хочу, щоб Михай приходив до вас, — каже жінка.

І все-таки він приходить. Приходить мокрий після зливи. “Може, не треба, — питаю я його, — Може, не треба гнівити маму?” Він мовчки хитає головою. Обидва ми знаємо, що — треба.

Михай завжди приносить мені яблуко, виноград чи грушу. Я знаю, це — за Тобку. Тобка — нещасний, з пошкодженим хребтом собачка, якого ми підібрали край дороги: його щеням привезли з собою дачники, потім кинули, а коли він, прив’язавшись до людей за літо, біг слідом за ними до автобуса, хазяїн копнув песика ногою… Михай аж тремтить, коли згадує про це: ударити за любов — як можна?

У селищі цінували псів злих і великих, а це був маленький безпородний собачка, нікому не потрібна жертва людської забаганки. У скелях Михай спорудив для нього затишне лігво й вранці годував, потай ховаючи від сніданку якийсь шматочок. Дбав про Тобку і я.

— Не треба нічого мені приносити, — казав я. — Я ж так само, як і ти, люблю й жалію тварин.

Але Михай благально дивиться на мене, і я мушу брати подарунок. У цього хлопчика велике чуття відповідальності: він ладен узяти на свої плечі все зло світу, аби лиш підняв його.

Тобка одужував, навіть починав ставати на лапи. Але йому потрібен був хазяїн, який захищав би його і давав притулок у холодні й сльотаві дні. Хто його візьме? Я живу в далекому місті, в мене на п’ятому поверсі тісна кімнатка.

— Тобка поправиться, стане красивим, і тоді я попрошу маму, — часто каже Михай.

— Може, краще зараз її попросити? Може, вона пожаліє хворого собачку?

Михай хитає головою. У його великих очах сідає сонце, але на мене віє вільгістю. Для мого срібного павучка йде дощ.

Облетіло листя з винограду, на голих жилавих вітах ще висять великі грона, та скоро їх зріжуть. Догоріли мальви, й краби вже не сновигають поміж камінням. Море здається глибшим і темнішим.

Я збираюсь від’їздити. Тобку ми помили, розчесали й тепер несемо до Михаєвої матері. Біля будинку мужність зраджує мене.

— Михаю, може, ти зайдеш сам?

— Сам, — каже він. — Так буде краще.

І, серйозний, напружений, відчиняє хвіртку. До його грудей тиснеться Тобка. Мати у дворі лагодить сіті. Спочатку чути приглушені голоси, потім лунає крик:

— Мамо! Прошу тебе! Мамочко!

Нараз заскавучав Тобка — тримаючи собаку за шкурку, жінка вибігає з двору й шпурляє його на скелі. За нею — Михай.

— Ма-мо!

Зупинившись, хлопчик мовчить, потім говорить тихо й повільно:

— Не-на-виджу тебе, не-на-виджу. Ти зла, зла!

У мене в руках прилад: скоріш автоматично, за звичкою, аніж свідомо, я дивлюсь на нього й бачу раптом, що стрілка шалено кидається ліворуч і тремтить, тремтить біля межі, куди раніше ніколи не сягала.

“Один михай. І тут — один михай”.

Підхопивши собаку, хлопчик біжить униз до моря, я, переляканий, гупаю черевиками слідом, затиснувши під пахвою свій прилад.

— Це ви! — чую услід крик. — Це ви йому забили голову всякими дурницями!

“Один михай, — крутиться в голові. — Максимум відчаю — один михай…”

Ми втрьох сидимо на камінні. З моря тягне холодом.

— Я не хочу додому, — сумно каже Михай.

Він не просить мене взяти його до себе — знає, що це неможливо. Він не хоче кидати матір. Як можна? Він — її єдина радість, опора в майбутньому, надія. Він просто каже, що йому холодно під зливами й градом, які нескінченно падають на нього. Ударити того, хто тебе любить, — як можна?

— Що робити? — зітхаю я.

І хлопчик луною відгукується:

— Що робити…

— Михаю, будь мужчиною.

— Буду…

Тобку я заберу з собою. Просто дивно, чому це мені не спало на думку раніш. Немає умов? Хіба потрібні умови для доброти?

За два дні я їду і, порушивши залізну заборону, Михай тікає провести мене.

Дме сильний вітер. У одній моїй руці валіза, на другій — Тобка. Крізь скло в автобусі я бачу серед випаленого, відполірованого вітрами степу тоненьку постать хлопчика…

Тобка старається лизнути мене в обличчя. Вже вкотре обіцяю відповідати на листи Михая… Автобус рушає, постать хлопчика ніби заносить вітром, вона маліє на очах і тане.

Все одно вони біля мене, всі втрьох — Михай, мій прилад і маленький Тобка. Всі троє такі беззахисні, їх хочеться вберегти, затулити долонею, мов вогник свічки. Від чого? Від матері, яка безтямно любить свого сина? Від експертів, які ревно дбають про чистоту науки?

Від сліпоти…

Але захистити я можу тільки Тобку, тож вмощую його в себе на колінах.



Олександр Тесленко ТАТУ, ПРО ЩО ТИ ДУМАЄШ? Фантастичне оповідання

Промені штучного інканського сонця пробивалися крізь синювату прозорість великого вікна і падали на широке підвіконня, на два оранжевих листки інканської лілеї, на рожеву сукню Фоліани і на її довге волосся, оранжеве, як і листя лілеї. Промені падали і розбивались на безліч леліток — жовтих, зеленкавих, помаранчевих.

Фоліана непорушно стояла біля вікна й дивилася, як по широкій магістралі вантажний гелікомобіль повільно тягнув за собою причеп з двома будівельними аркадами, що вигинались полідікроловими хребтами, мов коти на осонні. Було видно, як за вікнами сусіднього будинку пораються люди. Фоліана намагалася угамувати своє збудження. Не могла до кінця усвідомити свій стан, пояснити його, лише пригадала, що сім років тому відчувала щось подібне.

Сім років тому біокібер Фоліана зійшла з конвейєру Інканського комбінату біокібернетйки і почала самостійне життя. Вона добре пам’ятала той день. Тоді також хвилювалася. Зараз би запитати, чому? Вона все знала про світ, у який приходила. Але хвилювалась, бо ще не бачила його і десь у глибині свого біокібернетичного єства потерпала — а чи ж такий він, СВІТ, яким вона, не бачивши його ще, знає і любить.

Ось так і тепер. Стояла біля вікна, думала про далеку, ще не бачену Землю. Ніби відчувала в собі хвилювання всього людства, яке створило не лише її, Фоліану, а й штучні зоряні метакаскади в астероїдному поясі, створило, аби відчути свою силу і сумувати за далекою Землею, мов за дитинством, котрого не повернути.

— Доброго ранку, імениннику, — мовила вона тихо, все ще дивлячись у вікно.

В глибині кімнати, куди ще не сягнули промені інканського сонця, на ліжку під жовтою ковдрою малий Чебрик ворухнувся, розплющив очі.

— Імениннику? — перепитав він ще сонно. — А я й забув… — Хлопчик звісив ноги, потянувся: — Ти сьогодні така гарна, Фоліано.

— Сьогодні в мене свято.

— Мій день народження? — здивувався хлопчик.

— Так, — посміхнулася. — І до того ж сьогодні ми побачимо з тобою… — але урвала на півслові. — Не будемо поспішати.

Чебрик стояв у квітчастих трусиках на квітчастому килимку і не міг стримати радості:

— Сім років — це вже багато, правда?

Доки робили ранкову гімнастику, Чебрика привітали з днем народження батько, мати і шкільний товариш Торик.

Батько, що з’явився на великому екрані відеона, схвильовано поправив вилоги білого лікарського вбрання, усміхнено сказав:

— Прокинувся, синку? Вітаю тебе з днем народження!

Потім привітала мати. Вона говорила прямо з цеху первинного синтезу комбінату харчових виробів. Чебрик знав, що сьогодні вона принесе багато солодощів. Стояв на килимку і лиш посміхався. Фоліана розуміла, як кортить хлопчикові запитати: “А що ви мені подаруєте?” Проте він нічого не запитав, знав уже, що подяку чи подарунок треба заслужити, а не випросити.

А Торик привітав поважно, як дорослий:

— В тебе сьогодні свято, Чебрику. День народження. Ми прийдемо до тебе ввечері з Яруткою і Шафраном. Але ввечері. Зараз мушу почитати аналітику. В мене “незадовільно”.

— Фоліано, як це він пам’ятав? Я сам забув, а він пам’ятав про день народження.

— Він же твій товариш.

Після ранкової гімнастики поснідали ланчиками, а потім ще й випили по шклянці електрону задля свята.

— Ти казала, ми з тобою щось побачимо сьогодні… — нагадав Чебрик, але Фоліана і сама добре пам’ятала, лиш не знала, як почати найкраще, аби зацікавити хлопця.

Підійшла до телеінформатора й увімкнула 23-й учбовий канал.

— Ми з вами є жителями 142-го штучного зоряного метакаскаду, створеного розумом людей та кіберів на середній відстані від природного світила 417 мільйонів кілометрів… — вусатий чоловік на екрані довірливо усміхався до уявних телеучнів, запрошував подивитись на кольорову схему.

— Фоліано, я це вже знаю. У школі вихідний, а ти хочеш влаштувати урок планетографії.

— Нетерплячий і самовпевнений хлопчисько, — мовила ображено, але посміхнулась. — Тобі видається, що ти багато знаєш. Добре. А що тобі відомо про Землю? — натисла рожеву клавішу, і екран загас.

— Про Землю?

Коли батько приніс Чебрику нового гравітоангуляра найсучаснішої конструкції, хлопець без найменшого жалю викинув стару машину, котрій радів ще вчора, але того дня вона вмить постаріла для нього. Так і Земля. Що могло бути для Чебрика цікавого на Землі, на старій планеті минулого?

— Про Землю? Це величезний музей, де нині працює сім мільярдів людей та кіберів. Мета музею — зберегти для нащадків інформацію про те, як жили люди раніше… — Чебрик не раз дивився той 23-й учбовий канал, тож відповідав як по писаному. — От і все. Музей, та й годі, тільки що великий.

— І все-таки сьогодні я покажу тобі Землю, — сказала Фоліана тихо і втаємничено. — Хай це буде моїм подарунком.

Чебрик зрозумів, чому Фоліана одягнула свою улюблену рожеву сукню, адже вони полетять до музею, але не міг поділити її хвилювання та радості.

Кілька годин дороги минули швидко. Для Чебрика то був звичайний політ у швидкісному міжпланетному таксі, і він навіть задрімав. Часом голос водія, підсилений динаміками, лунав з-під купола кабіни і будив Чебрика.

— Ти нічого не відчуваєш? — запитала раптом Фоліана.

— Ні, — сонно озвався хлопчик.

— Ми вже підлітаємо.

— А що я міг відчувати?

— Землю.

А за кілька хвилин Фоліана знову запитала з незрозумілим для хлопця хвилюванням у голосі:

— Чому ти не любиш казок?

— То все вигадки, — буркнув Чебрик.

— Ні, не вигадки, — якось дивно усміхнулась Фоліана. — То все правда. Але було дуже давно.

— Вам який континент? — Голос водія пролунав так раптово голосно, що Чебрик аж здригнувся.

— Шкода, що в нас мало часу. Ми сьогодні ж повинні повернутися на Інкану… Почнемо з…

Фоліана обрала південний захід європейського континенту, бо великий Сфагнум, її творець і директор Інканського комбінату біокібернетики, 267 років тому народився саме там. Того дня, коли поважна комісія мала перевірити біокібера Фоліану й видати їй технічний паспорт з направленням на роботу, до неї підійшов сам Олександр Сфагнум.

— Як почуваєте себе? — усміхнувся він.

— Дякую.

— Сьогоднішній день, Фоліано, є днем вашого народження. Я дуже б хотів, щоб ви не забували цей день і наш комбінат… Бо для істоти, що мислить, це дуже важливо, та, на жаль, не може бути запрограмовано в повному об’ємі. Ви — майбутній педагог, Фоліано, і я дуже б хотів, щоб ви усвідомили з власного досвіду, що таке батьківщина.

Спершу Сфагнум говорив академічно поважно, але раптом у погляді його зблиснули вогники дивного сяєва.

— Я народився на півдні Европи в невеличкому містечку… — Він раптом замовк. — Що я вам розповідати^ му? Ви все знаєте про Землю і про мене. Але для вас це просто інформація, а для мене — казка.

Тої хвилини Сфагнум був схожий на хлопчака.

Чебрика розморила дорога. З міжпланетного трансангуляра він вийшов позіхаючи. Ситалові плити космопорту були точнісінько такими, як і на Інкані. Але з неба світило справжнє яскраве сонце. Якийсь час Чебрик не міг навіть розплющити повністю очей, не звик до такого сліпучого світла. Не підводячи погляду, хлопчик ішов сірими ситаловими плитами і гнівався на біокібера, що в день його народження вони попхалися до якогось музею. Спечно. Та ось ситалове покриття скінчилось, і вони ступили на килимок трави. Хлопець злякано зупинився:

— Що це?

— Це трава, — Фоліана усміхнулася.

— Але чому вона така?

— Яка?

— Не знаю… Незвична…

— Вона жива, Чебрику.

— Як жива? — сахнувся назад Чебрик. Він ніколи не чув, щоб на траву казали, ніби вона жива. Сміється з нього кібер, чи що?

— Чому ти так жартуєш? Я вже не маленький, щоб розказувати мені казочки.

А Фоліана знову лиш усміхнулась:

— Ходімо.

Чебрик побачив високу споруду приміщення космопорту, правда, не таку високу й сучасну, як на Інкані. Побачив людей, що йшли до міжпланетних машин чи від них, але тут ніхто так не поспішав, як в інканському порту.

— Куди ми йдемо? — спитав хлопчик.

— Не знаю… Ще не знаю.

— А чому ти сказала, що ця трава жива?

— Ти думаєш, я пожартувала? Ні. Вона справді жива, вона росте.

— І думає?

— Але не так, як ми з тобою.

— А як?

— Так, як трава.

— На якому комбінаті вона створена? Чому ти смієшся? Інканську траву випускає комбінат _синтетичних покриттів… А цю? Хто створює живу траву?

— Ця трава виросла з насіння. Ти скоро вчитимені біологію. А зараз дивися. Найкраща відповідь приходить сама.

Вони перетнули невелику площу, оточену одноповерховими будинками під високими округлими дахами. Магістраллю проїздили гелікомобілі, а в небі воркотіли трансангуляри. Все було, як і на Інкані.

— Куди ми йдемо? — знову запитав Чебрик.

— Ти вже втомився?

— Ні, але даремно ми не взяли наших нових гравітоангулярів.

— Ні, Чебрику, не даремно. По Землі треба ходити. Інакше на ній нічого не роздивишся.

Космопорт лишився далеко позаду, коли вони вийшли в степ, який, здавалося, не мав краю. Від духмяності трав наморочилась голова. А в траві…

— Це квіти, Фоліано?

— Квіти.

— І вони теж ростуть, теж живі?

— Так.

— З насіння?

— З насіння. — Фоліана схилилась і понюхала червону квітку на довгім стеблі, і квітка загойдалась, затріпотіла пелюстками.

Квіти серед трави були різнокольорові — сині, червоні, жовті, білі… І трава теж, як помітив Чебрик згодом, була різна — з листям довгим від самої землі і з листям широким на жовтавих стеблах, з китицями на кінці і без них.

— Фоліано?

— Що Чебрику?

— А мені на Землі подобається. Так затишно. А на Землі є комбінати? Чи тут усе з насіння?

— Ой Чебрику, яке ти чудо, — нестримно засміялась Фоліана і раптом побігла вперед, а потім так само раптово зникла у високій траві. Чебрик злякався. Побіг туди, де ще хвилювались стебла трави.

— Що сталося, Фоліано?

— Нічого.

— Чому ж ти впала й не підводишся?

— Не знаю, — вона сміялася. — А тобі хіба не хочеться зробити те ж саме?

— Що?

— Впасти у цю траву.

— Не знаю… У мене голова йде обертом.

— Сідай. Ти такий смішний зараз. Я такими уявляю наляканих горобенят, — розкуйовдила рукою його чуприну.

— Горобенят?

— Пташки такі земні. У нас на Інкані таких немає. Не прижились у заповіднику. А на Землі є.

— Звідки ти знаєш?

— Я про Землю багато знаю. І ти повинен знати. Ви, люди, наділили нас своїми найкращими рисами, щоб. ми постійно нагадували вам…

Нараз хлопець злякано сахнувся й вигукнув:

— Що це?

— Де?

— Ось! Переді мною. Таке велике й страшне.

Фоліана не зразу помітила це створіння, схоже на казкового дракона, волохате, різнокольорове, незграбне й химерне, з безліччю кінцівок і величезними зеленкавими очима та могутніми щелепами.

— Це ж гусінь, — сказала вона нарешті.

— Гусінь?

— Так.

— Жива гусінь, — вже не запитав, а ствердив Чебрик. — Жива гусінь на живій траві… А що вона робить, гусінь?

— Їсть траву.

— Як страшно.

— А потім вона збудує навколо себе кокон і в ньому перетвориться на метелика. Ти знаєш, які метелики.

— Знаю, вони красиві, різнокольорові, з великими крилами, їх випускає для прикрас Інканський комбінат біокібернетики.

— Але тут, на Землі, у метеликів перетворюються ось такі створіння. Цікаво? Без конвейєрних ліній, реторт і камер біосублімації.

— Це як у казці, — прошепотів Чебрик.

— Так. Мене це теж інколи дивує.

— Тебе дивує, Фоліано?

— Чому б і ні? — усміхнулася. — Вас, людей, дивує, а ми лиш поділяємо ваш подив.

Чебрик сидів у траві, заплющивши очі.

— В моїй голові ніби тече мільйон струмків. І водночас я ніби чую музику, скрипучу, але гарну.

— Це цвіркуни, Чебрику.

— Що?

— Цвіркуни. Трав’яні коники. Це вони сюрчать.

— А я подумав, що це в мене в голові, — розсміявся дзвінко. — А які вони?

— Ось такі, — Фоліана кумедно підібгала під себе ноги. — І зелені, як трава.

— Я хочу їх побачити.

— А ти сиди спокійно. Коник сам до тебе прийде.

Чебрик не знав, скільки часу минуло. Він завмер у траві. І коник справді з’явився. Він його впізнав — кумедного, довгоногого і з крилами, про які не говорила Фоліана. Подивився на хлопця величезними опуклими очима і сказав:

— Сю-ю-р-р-р-р-р, сю-ю-ю-ю-р-р-р…

Відштовхнувся довгими зеленими ногами і скочив високо. Чебрик не побачив, де він подівся.

— Він з крилами. Ти не казала.

— Я забула. Але ж ти впізнав?

— Впізнав.

— Ходімо до лісу.

І вони рушили далі. Трава була така висока, що Чебрик навіть не помітив, коли вони вийшли до першого дерева… На Інкані таких дерев він ніколи не бачив. Брунатні стовбури, а на верхівці — гілля без листя, але з зеленими голками, а під деревами також голки, зелені та жовті.

— Розпалимо вогнище?

— А можна?

Фоліана згребла на купу жовті голки і піднесла вогника з запальнички. Голки розгорілися. Чебрик дивився на вогонь, і він теж видавався йому живим.

— Не боляче їм?

— Цим жовтим голкам?

— Так. Адже вони живі?

— Вони вже сухі. Ти скоро вивчатимеш закони Вакса. Вогонь допомагає їм перейти в іншу форму, щоб колись стати деревом, чи землею, чи трав’яним коником.

— А вогонь живий?

— Вогонь об’єднує всесвіт, все живить і все пожирає, все виповнює і у все перетворюється. Закон всього сущого — вічний генезис. Всесвіт один для всіх, його ніхто не створював, ні люди, ні боги, він був і завжди буде — вічно існуюче полум’я. Так сказав три тисячоліття тому один землянин. Його звали Геракліт. І з того часу, як на мене, ніхто не сказав розумніше й простіше.

— Вогонь, — тихо сказав Чебрик, простягнувши до нього долоні.

Суха глиця потріскувала, часом сичала.

— Він щось говорить?

— Щось говорить, — повторила за ним Фоліана. Прозорий сизий димок від вогню огортав гіркуватою

пеленою, мовби хотів розчинити, перетворити у когось іншого, чи не в трав’яного коника, сюрчання котрого ще й досі дзвеніло спогадом.

Сиділи біля трепетних язичків вогню, що все виповнював і у все перетворювався, сиділи притишені і упокорені — кібер і маленька людина.

І раптом пішов дощ. Спершу вони почули, як залопотіло над їхніми головами по кронах дерев. А потім перші краплі впали Фоліані на чоло, а Чебрику на носа. Зненацька, земля і небо немов луснули навпіл. Чебрик заплющив очі. Він злякався. Не встиг нічого запитати, але встиг подумати, що все закінчилось, мов казковий фільм, — і степ, і коники, і вогонь, і, можливо, навіть його з Фоліаною існування.

— Це грім, — сказала Фоліана.

— А що це — грім?

— Електричний розряд між землею і хмарою. Коли на Землі йде дощ, часто чути грім.

Краплі падали з неба прямовисно, просотуючись крізь сито високих крон. Фоліана була така кумедна, її довге оранжеве волосся прилипло до чола, по ньому стікали струмочки води. А вогонь не загасав, лише сичав голосніше.

І раптом Фоліана сказала:

— Пора.

Чебрик зрозумів, що зараз вони підуть назад і полетять на Інкану. Йому стало сумно.

— Тобі було цікаво сьогодні?

— Фоліано, я ще не хочу повертатися.

— Тепер ти вже дещо знаєш про Землю?

— Це казкова планета. На ній все живе, і ця планета…

— Батьківщина твоїх батьків, — продовжила Фоліана.

— Я так багато побачив сьогодні.

— Ти дуже мало бачив, Чебрику.

— Ну, що ти! Я бачив живу траву і живі дерева, я бачив гусінь і трав’яних коників, я чув грім.

По їхніх усміхнених обличчях стікали дощові краплі.

Коли Фоліана з Чебриком повернулися на Інкану, батьки були вже вдома. Вони подарували Чебрику глобус — маленьку Землю. Хлопчик довго роздивлявся подарунок, потім раптом спитав:

— А ти гусінь бачив, тату? Ото жах!

— Бачив, синку.

— На Землі?

— На Землі, синку, я там народився…

— В степу чи в лісі? Батько голосно сміявся.

— Давно хотів сам показати тобі Землю… і той будинок, в якому жили мої батьки… Але так багато справ.

— Ми з Чебриком скоро знову відвідаємо Землю, — сказала Фоліана. — Я обов’язково покажу містечко, де ви жили.

— Дякую, Фоліано.

Батько раптом спохмурнів, щось його засмутило, чи просто поринув у спогади.

— Тату, про що ти думаєш? Ти думаєш про гусінь?

— Так, синку, — чомусь сумно посміхнувся. — І про гусінь теж.



Наталя Конотопець ДОДОМУ Фантастичне оповідання

Вогняний відчув, що чужа думка намагається проникнути в його центр. Вона могла бути від когось з ао чи навіть від самого Покровителя. Вогняний ввімкнув зовнішнє око, приймаючи чужу думку. Поряд летів Брат. Це було несподіванкою, бо Вогняний вважав, що в цьому районі всесвіту він один. Але запитувати про будь-що серед ао не було заведено. Прибулий мав сам пояснити, чому він іде на контакт.

— Ти знаєш, Вогняний, під нами Мати, — передав Брат своє повідомлення.

Ні, Вогняний не знав цього, бо народився значно пізніше, коли ао вже залишили Матір. Тільки десь у лабіринтах багатовікових знань, які нашарувалися в його пам’яті, в найглухішому закапелку центру таїлася згадка про далеку планету — Матір.

Все те діялось дуже давно. Тоді вони ще не вміли літати в просторі, мали сталу форму і не живилися енергією прямо від всесвіту-покровителя. Вони боялися страшного чорного провалля неба, не відаючи, що там їхнє майбутнє, тулилися трепетними тілами до теплих грудей Матері-планети, бо ще не відчули в собі тієї сили, яку дав їм всесвіт, не думали й не гадали, що пізнаватимуть його безконечно.

Вогняний припинив доступ зовнішніх хвиль і, перейшовши на систему дальнього огляду, з цікавістю розглядав планету типу Алоя-2. Вона була оповита сферою первинного життя другого циклу, в який вступила недавно,’ ї мала інше життя, зовсім не схоже на їхнє, та й сама планета змінилась відтоді, як вони залишили її.

Знову запульсувала чужа думка. Вогняний впустив її, перевівшії зір на Брата, що летів поряд.

— Ти щось хотів, Брате… Зоряний?!. Як дивно! Ти щойно був тільки Шукачем! І раптом став Блакитною Зіркою! У тебе має бути якась грандіозна мета, бо лише лічені ао мають таке щастя — спалахувати зірками! Ти поділишся зі мною своїми задумами, Зоряний?

— Почекай трохи, і ти все взнаєш! А зараз давай спустимося нижче. Я хочу показати тобі покинуту нами планету.

Вони опустились до густої блакитної пелени — сяючий Вогняний Смерч і мерехтлива Блакитна Зірка. І застигли. Дивились на планету, яка вже не лила гірких сліз за ними, своїми зарозумілими первістками, а плекала нове життя. Воно було на диво гарне і ясне. Простягайсь, переплелись молоді хащі, мінячись гамою зелених кольорів, — усе ще тільки зароджувалося на цій планеті. Над хащами ширяв якийсь птах — то вже крок у напрямку появи розумного життя.

Зоряний променем торкнув Брата:

— Згадай, якою була наша планета, коли всі ао жили на ній.

І при допомозі Зоряного в пам’яті Вогняного навдивовижу реально постали картини, яких він раніше ніколи не викликав.

— Ти бачиш вогняні смерчі і моря, чорні скелі і спалахи? Ми народжувались у вогні, а від спокою помирали, та й зірка наша тоді не була такою жовтою і спокійною, вона палала могутнім блакитним полум’ям, пульсувала, і нам було так добре під її гарячим промінням. Нинішніх дітей нашої Матері вона б спопелила. Наш розум розвивався швидко. Кипіла планета під білим промінням, кипіла й наша еволюція. А потім, збагнувши закони всесвіту, ми покинули планету, нічого, власне, їй не залишивши на згадку про себе, бо творіння наші були такими ж швидкоплинними і рухливими, як і наші думки. І ніхто тоді не оглянувся назад, ніхто не пошкодував, що залишає Матір, — попереду чекав всесвіт, безконечний, незвіданий, для пізнання якого потрібні були зусилля всіх ао. А планета Мати лишилася зовсім самотньою. Довго ще на ній здіймались і помирали гори, вирувало полум’я, вибухали вулкани. Вона сподівалася на наше повернення і хотіла лишитися для нас рідною і затишною, та згодом зневірилась у своїх невдячних дітях, і колись вогнедишні гори — наша стихія — холодним пругом скорботи лягли на її чоло. Не одну тисячу обертів зробила вона навколо Жовтої Зірки, поки поступово оповилася серпанком блакитного газу, вгамувала свої внутрішні сили й почала повнитися новим життям, повільним і спокійним.

Мені вже давно, як нікому з ао, боліла наша стара провина перед планетою Матір’ю. Я губився в сумнівах і здогадах: як спокутувати нашу помилку і чи є в цьому необхідність? Прилітав сюди, роками дивився на планету, тому так довго й залишався тільки Шукачем, вагався у виборі шляху, яким треба йти цілу вічність. Нарешті вирішив порадитися з Наставником. Ти знаєш, що ми, ао, звертаємося до Цього тільки у виключних випадках. Я не знав тоді, чи мають мої думки з погляду безконечності якусь ціну, чи здадуться Наставникові нікчемними і мізерними, а тому здивувався, коли почув, що маю потяг до найблагороднішої мети у всесвіті — повертатися додому. Виявляється, то не так просто, як здається, — допомогти Матері. Мені доведеться чекати довго-довго, доки набиратиме розгону новий виток спіралі розуму, а він має в чомусь бути аналогічним нашому, бо ж вийшли ми з одного лона. І зв’язані ми з тим майбутнім нашої Матері нерозривно. Від нас теж залежить, яким буде другий цикл розумного життя. Кожен ао матиме на тому другому циклі свого двійника, і саме ним буде мірятися наша суть, бо в ньому ми побачимо своє віддзеркалення, не замасковане космічною мудрістю. Ао, знайшовши нове, в погорді відкинули те, що залишилось, як непотріб, не маючи й гадки про вічний зв’язок. Моє повернення не залежатиме ні від мене, ні від тої інформації, яку ми матимемо про плапету Матір. Все залежить від того мого аналога, який має бути сполучною ланкою між мною і новим людством Матері…

Зоряний нараз перестав посилати сигнали Братові, мабуть, для нього найважливішими стали його власні думки. Вони й далі летіли поруч. І Вогняний, дивлячись вниз, думав, що коли вони жили на планеті активним, бурхливим життям, їх не відокремлював від всесвіту такий густий шар газу, до якого цілком пристосувалося нове життя, і тому подих всесвіту ще довго буде для нього смертельно згубним. Він став Вогняним, щоб розтопити таємницю далекого і незрозумілого світу холодних спіралей, пишався цим, а от, виявляється, за словами Наставника, немає нічого важливішого і почеснішого, ніж допомога розумному, життю на рідній планеті. Скільки він бачив подібних планет! І завжди думав, що знання то могутність ао неспівмірні з примітивними спалахами розуму, який повинен самостійно розвиватися…

“Мій час ще не настав. Хай-но її діти трохи зіпнуться на ноги”, — почув Вогняний і наважився порушити заборону: без дозволу проникнути у внутрішній світ Брата.

Нові, незрозумілі Вогняному пдчуття переповнювали холодне сяйво Блакитної Зірки. То були сподівання, чекання, нетерпіння і сумніви. Все його життя ніби виважувалось на якихось терезах, своїм суддею він вважав планету Матір з її новим людством. І всі ті почуття були спрямовані до незнайомих її обрисів. Той чужий внутрішній світ заполонив Вогняного своїм незвичним розмаєм, і, щоб приховати своє збентеження, він швидко ринув геть від планети, а за ним попрямував і Зоряний.

З лісових хащів вийшла людина. Вона пильно розглядала сліди звіра, якого невтомно вистежувала вже декілька годин, а потім підняла голову до неба, — чи не буде дощу, — потягла носом вологе й тепле повітря. І раптом погляд її зупинився: високо вгорі, трохи нижче від звичних нерухомих зірок повільно летіли дві зорі — блакитна і червона. Ось вони зупинилися, близько підлетівши одна до одної, а потім розтанули. Обличчя людини на мить ніби освітилося сяйвом тих зір. Людина підняла із землі палицю, поправила на плечі шкуру-одяг і знову рушила по сліду, забувши про дивні зорі.

* * *

Ще оцей поворот, за ним місток через давно висохлу канаву, далі при дорозі колодязь, а там і будинок. І на тому останньому відрізкові шляху Освальд зупинився. Серце зайшлося від болючих спогадів: зараз неодмінно вибіжить назустріч величезний старий пес, що прибився до них маленьким цуценятком, а за ним з’явиться кремезна батькова постать, вони завжди чекали його саме за цим поворотом. Зупинився, бо хотілося, щоб довше не розвіювалось оте відчуття реальності неможливого, картини, що вкарбувалася в пам’ять відтоді, як майже десять років тому він уперше після довгої розлуки повертався погостювати додому. О, тоді ще не розпорошився той запаморочливий чад надій, з якими вирушав у великий світ. Тепер з радістю позбувся б набутих за ці роки знань і досвіду, аби лишень знову стати отим самовпевненим юнаком, якому так хотілося, щоб швидше летів час. Та хіба таке повернення можливе? Смертній людині доводиться миритися з реальною очевидністю. Довгі роки тільки іноді згадував про рідні місця, а от коли його сподівання лопнули, як мильні бульки, зрозумів, відчув кожною клітинкою тіла, що залишився самотнім у цьому жорстокому, незатишному світі, і злиденний спадок від батька — старий будинок та клапоть піщаної землі край Великого заповідного степу — то єдиний дорогий його серцю прихисток, куди не сягає суєтність того життя, яке він вирішив назавжди покинути.

Будинок виринув з-за повороту, понуро і байдуже дивлячись на несподіваного гостя більмами вікон, забитих дошками. Він скидався на старого самотнього злидаря, який прожив довге нецікаве життя і тепер, заглибившись у едбе, без упину і спочинку перебирає в пам’яті минулі роки, намагаючись віднайти там щось радісне, на чому б могла спочити його зболена душа. Освальд забув, що ще мить тому боявся цієї зустрічі. Щось болюче й солодке, народилося в грудях, розгорілося, вмить затопило все його єство. Ледь не бігцем кинувся до облуплених стін похмурої будівлі: здавалося, єдине живе, що є на цій багатолюдній планеті, — то він сам і батьківський будиночок. Тут його батьківщина, тут жили діди й прадіди, і, може, він теж зажив би тут, де все любе його серцю, тихого щастя? Але його звабили інші дороги, і тепер, мабуть, пізно думати про тихе щастя. Пізно…

Освальд окинув поглядом подвір’я, наче хотів пересвідчитися, чи все тут на місці. Он тією давно не ходженою стежкою він бігав до ставу купатися. Обабіч неї — невеличке старе кладовище з зарослими могилами пращурів і зовсім свіжою — батька. В дитинстві поміж могил у густій некошеній траві він ловив великих зелених коників та барвистих метеликів. Біля будинку притулився старий сарай, який вони з батьком будували з новеньких, напоєних сонцем дощок. Колодязь завбачливий дід викопав край дороги, щоб слугував не тільки їхній сім’ї, а й спраглому перехожому. Вода в ньому зимна, аж зуби ломить. Освальд добре знає: якщо перехилитися через цямрину і заглянути в його провалля, — дихне звідти холодом таємниці. На одвідку зарубки — сліди ножа, яким батько щороку позначав, на скільки підріс його син.

В господі, на подив, було прибрано: пил із меблів стерто, підлога вимита, його ліжко застелене свіжою білизною. Аж тепер згадав, що перед від’їздом написав листа про своє прибуття старенькій сусідці, яка наглядала за будинком, отже, це вона навела тут лад. Всю дорогу додому йому ввижалася безрадісна картина запустіння в кімнатах, він боявся її і карав себе нею. І раптом така приємна несподіванка. Тільки запах цвілі та затхлий дух нежилого приміщення на мить забили подих і нагадали про довгі роки пустки. Хутко позбивав дошки, повідчиняв вікна, в кімнату заструменіло свіже вечірнє повітря.

“На сьогодні досить”, — вирішив Освальд. Напруження, в якому він жив останні роки, і дорожна втома остаточно здолали його. Почвалав до ліжка і, похапцем роздягнувшись, впав на нього. Ліжко заскрипіло знайомим хрипким голосом і затихло, ніби теж вклалося спати. Байдуже заглянув у відхилене вікно окраєць місяця і зрадів, побачивши живу людину, бо вже давно йому не доводилося колисати тут кого-небудь у солодкому спокої першого сну.

Та сон не йшов до Освальда. Його відганяло тривожне відчуття: не зроблено щось дуже важливе. А що саме, пригадати не міг. Перебрав у пам’яті події останніх років, одначе там, крім гіркоти й розчарування, не було нічого. Пригадав, як він, вчений і винахідник, тинявся від фірми до фірми, пропонуючи босам свої винаходи, але… Ні, жоден, навіть найприскіпливіший експерт не сумнівався в доцільності чи технічній спроможності його проектів. Їх просто відкидали, як непотрібні в даний час, і ніхто не утруднював себе тим, щоб пояснити винахідникові, чи настане той час, коли вони будуть потрібні. Може, саме звідси й висотується почуття невдоволення, гіркого невдоволення, чогось незробленого? Зненацька його зборов сон. Освальд наче провалився в чорну порожнечу, і заснувалися, замаячіли в голові дивні сновидіння.

Летів він у чорному безмірі всесвіту, позаду залишилися мільйоноліття, а попереду — безвість і не дуже чітке відчуття грандіозності мети. Пропливають повз нього дивні чужі сонця, планети. Летів довго. І раптом побачив Землю. Щемно стиснулося серце, до болю захотілося ринути вниз, повернутися додому з чужого непривітного безмежжя. Рвонувся до Землі і… опинився на великому скрипучому ліжку в своєму старому будинку… Але сон тривав… Зникли стеля й покрівля, замість них зазоріле небо. І в його глибині яскравим, блакитним вогником летів той, ким він щойно був. Моторошно й тихо. Раптом небо засяяло, колихнулося і скинуло з свого хребта маленьку блакитну зірочку. Вона швидко наближалась, перетворюючись у величезний стовп вогню, і той стовп тягнув за собою прямо на Освальда все громаддя неба.

Він прокинувся від реальності відчуття неба, яке падало. Схопився з ліжка, підійшов до вікна і сперся чолом на холодну шибку. Намагався скинути з себе пута дивного сну. Очі заспокоювались на чорній завіконній пітьмі, ио якій сновигали, здавалось йому, ще чорніші тіні. І раптом тіло його напружилось у якомусь тривожному чеканні, і почалося чи то марення, чи сон наяву. Знову заяснів безмір, і знову блакитним осяйним вогнем летів той, другий.

Освальд витер спітніле чоло і завмер, боячись упустити видіння, бо відчув якусь досі незнану насолоду й силу. Щось незриме сягнуло його, запекло солодко біля серця, навіки зв’язало з тією блакитною істотою. І йому здалося, що заговорив простір, стіни будинку: “Я довго шукав тебе і нарешті знайшов. Ти все-таки народився знову через мільйони років. Слухай і знай: ти сильний і могутній, бо знову прийшов. Ми об’єднаємось, і я теж повернуся до Матері-Землі, повернуся до тебе, до самого себе, бо ти — це і я. Ти допоможеш мені. Ми будемо разом! Але для цього ти мусиш відчути нашу єдність. Це буде випробуванням для нас обох. Не відгороджуйся від мене, ти повинен мене зрозуміти. Якщо ти мене не знайдеш, я загину, а ти залишишся без минулого і майбутнього. Я всесильний у вашому розумінні, але щоб стати з тобою поряд, перейти на ваш рівень, мені потрібен вогонь. Той вогонь повинен запалити ти. Хай він сягає високо, як тільки може. Вогонь — стихія мого життя. І вранці, коли зійде сонце, — чекай! Будь готовим, коли зійде сонце…” — голос віддалявся, згасав.

“Гай-гай, які марення навіяв старий будинок”, — намагався повернутися до реальності Освальд. Вийшов з хати, щоб дихнути свіжим повітрям. Небо затяглося густими хмарами, накрапав дощ. Прямо від порога починався і тягся в чорну порожнечу холодний безлюдний степ. Чим же привабило це місце його побратима з космосу? “Ти — це і я, — знову забриніли чужі слова, — допоможи мені”. Уже не намагався відігнати їх, здолати здоровим глуздом. Тільки думав, як розірвати пелену хмар, щоб освітити безлюдний степ яскравим світлом і з’єднатися з небесним братом у святі могутності і всерозуміння.

“Вогонь, великий вогоньї — стугоніло в голові. — Як же його запалити?”

Кинувся до старого сарая, намацуючи мокрі слизькі дошки, і спіткнувся об сокиру, ніби навмисне залишену тут кимось давним-давно. Холодний осінній дощ та шпаркий вітер не заважали йому. З таким завзяттям руйнував старі стіни, що зупинився лише тоді, коли на місці повітки лежала купа струхлявілих дощок. Зупинився і засміявся..; Сміху варті його зусилля! Ця жалюгідна купа дощок — і безмежжя. Хіба це потрібно для вогняного переродження?! А навкруги мокрий, холодний степ. З радістю сам спалахнув би вогнем, але ж він повинен зустрічати. Блукаючий погляд впав на будинок.

Такі Так! Блискавично виникла в уяві картина велетенського вогнища. І ані найменшого вагання, сумнівів. Навпаки, зразу заспокоївся: “Тепер чекатиму ранку”.

Відчув раптом холод, боліли покалічені під час роботи руки. Навалилася втома, і він важко пошкандибав до будинку. Старе ліжко знайомо, жалібно заскрипіло, але юке нічого не нагадало йому. “Тільки б не проспати схід сонця”, — встиг подумати, і глибокий, без сновидінь сон всевладно запанував над ним.

Зачовгав, заворушився під вікнами ранок. Сірими скоцюрбленими пальцями пошкрябав у шибу. Йому конче треба збудити цю змучену людину, збудити, щоб не проспала сходу сонця. Та Освальдові здалося, що його розбудив не ранок, а гуркіт машини, яка на шаленій швидкості промчала мимо вікон і зупинилася біля самого порога. З машини вибрався елегантний молодик і з неприхованою цікавістю почав оглядатися навколо. У дверях вони зіткнулися — напівзодягнений, здивований таким раннім візитом Освальд і самовпевнений гість.

— Привіт, друже! Вибач, що довелося потурбувати тебе вдосвіта, але це — наказ самого шефа. Ти йому негайно знадобився, а він, сам знаєш, чекати не любить. Звелів доставити тебе живим, неушкодженим і якнайшвидше. Скажу по секрету, твоя остання робота дала несподівані й нечувані наслідки. Я ніколи не бачив шефа таким збудженим. Враження таке, що це він, а не ти знайшов спосіб черпати енергію в будь-якій кількості безпосередньо з космосу.

По тих словах приїжджий голосно засміявся, і його сміх був занадто голосним як для щирого. Ним молодик намагався приховати і свою заздрість, і розгубленість перед похмурою мовчазністю Освальда, перед його настороженим поглядом і гарячковим блиском очей: чи не зсунувся він, бува, з глузду від радості?

А Освальд губився в здогадах: що могло статися таке, щоб людина, якої він не знає навіть на ймення, так запобігала перед ним? Раніше, коли випадково стрічав цього жевжика в приймальній шефа — великого промисловця, удостоювався хіба що зневажливого погляду, кинутого на невдаху-винахідника. Виходить, шеф справді дотумкав, що винахід Освальда Вайса може зробити його мультимільйонером, коли цей тип, вислужуючись, цілу ніч пхався хтозна-куди.

А непрошений гість тим часом ніс до машини речі, які вчора Освальд недбало кинув у передпокої.

“Навіщо? Як? Для чого?” — запитував себе Освальд, коли ноги, здавалося, самі несли його до машини. І раптом, коли вже сидів поряд з посланцем шефа, в голові спалахнули події минулої ночі. Свідомість роздвоїлася. Одна її частина настирливо нагадувала про те, що він бачив і чув уночі, а друга з не меншою настирливістю нашіптувала:

“Невже ти чіплятимешся за свої маячіння? Ти ніколи не був схожим на інших людей і саме тому й став невдахою. І невже тепер, коли тобі нарешті усміхнулося щастя, ти відмовишся від нього? Чи не божевілля? Адже ставши багатою людиною, ти зможеш досягти найзаповітнішого: віддатися пошуку в близьких і далеких галактиках братів по розуму. Адже людство — не єдиний розум у космосі. І що можна поставити на противагу цим планам? Палити свій будинок на сході сонця? Та це ж справжнісіньке безглуздя, витвір хворобливої уяви! Навіщо всесвіту така жертва? Навіщо тим істотам зі сну твій дім, коли вони володіють всесвітом?”

— Рушай.

Машина зірвалася з місця, помчала, залишаючи позаду спорожнілий будинок, колодязь, місток… Нарешті поворот — і вона вискочила на широке, пряме, як стріла, шосе.

Супутник Освальда легко вів авто і все теревенив про блискучі перспективи Вайса. Його тріскотня впивалася в мозок дрібними колючими скалками, витісняючи з нього гірке минуле, сни і спомини останньої ночі. Шаленів мотор, колеса намотували гінкі милі, відвозячи його все далі від минулого і від майбутнього, того майбутнього, яке малювалося йому вчора.

Займався день, розпихаючи по ярах та байраках заповідного степу рештки ночі. Ось на горизонті, там, де дорога впиралася в небо, з’явився криваво-червоний пруг сонця.

“Сонце! Сонце! Він матиме власну лабораторію, велику й сонячну, звідки він сягатиме в космос так далеко, як ніхто до нього… Але що він ще мав згадати про сонце? Доконче мав згадати…”

А небесне світило піднімалося повільно, ніби чогось чекало. Виповзло до половини, на якусь мить зупинилося, ніби перевело подих, і лише тоді важко подерлося вище. Ось уже три чверті його над обрієм, ось уже тільки маленький окрайчик залишається невидимим. Освальдова свідомість чомусь чітко карбує кожен порух світила. Він знає, що схід сонця — лише мить. Але та мить наче розтягнулася на години, і голос супутника з тріскучого і швидкого став тягучим, як гума. Та Освальд не слухає голосу. Вся його увага прикута до сонця. Ось воно востаннє черкнулося об видноколо, легко відштовхнулося від нього й попливло над світом.

І раптом у його свідомості виразно пролунали слова: “Чекай, коли зійде сонце!” І водночас із цим спогадом в ясному небі спалахнула блискавка, і страшенної сили вибух, як тріску, кинув машину в кювет. Освальд вдарився об щось головою і вже не побачив того дивного й незрозумілого явища, про яке потім багато писали, але яке так ніхто й не зміг пояснити: сонячне світло раптом тоненькими струмочками потекло до місця вибуху, туди, де щойно сталася катастрофа. Здавалося, хтось всевладний у передсмертній агонії збирав його, кликав на допомогу. Сонце потьмяніло, на якусь мить стало поночі.

Повідомлення з газет.

“1 жовтня 19… року в районі Великого заповідного степу впало небесне тіло невідомої природи. Падіння супроводжувалося вибухом, який зареєстрували всі сейсмічні станціі Землі. На місце події виїхали вчені і спеціалісти”.

“2 жовтня. Експедиція на місці катастрофи космічного гостя продовжує свої дослідження. Як повідомляє наш кореспондент, вчені здивовані. В епіцентрі падіння виявлена лише неглибока вирва без будь-яких інорідних залишків. Тільки незначне підвищення радіації біля неї свідчить про грандіозний вибух, внаслідок якого в радіусі понад півтори милі вигорів степ. Цікавим є факт, що вибух стався біля ферми бакалавра фізичних наук Освальда Вайса, який займався експериментами по одержанню енергії з космосу. Незважаючи на вибух страшної сили, будинок Вайса лишився зовсім неушкодженим. Цього вчені не можуть пояснити. Самого Вайса, який зник незадовго до вибуху, знайти не вдалося. Пошуки тривають”.



Сергій Кисельов ВЛАДА І ПОГОДА Фантастичне оповідання

А вже дітям у наші дні й зовсім не можна довіряти. За нинішньої непоштивості та панування серед юного покоління нездоланного потягу до конкретності, є підстави остерігатися найжахливіших наслідків. Ці шмаркачі вважатимуть за необхідне повідомити весь світ, що їхній великий батько носив підштанки небесно-блакитного кольору, що перед сном він завжди випивав дві пляшки дортмундського пива; Або ще одного разу — коли батька вперше показували по телебаченню. — він тихенько підфарбував бліді щоки рум’янами а косметичних запасів матері.

Йозеф Редінг, “Фільтр для мемуарів”

Я ніколи не сидів з Пітером Сіменсом за однією партою. І не тільки тому, що в нашій школі ніяких парт не було. У класах стояли столи з ліжками, що висувалися. Росте учень — разом із ним піднімається й стіл.

Проте й за одним столом із Пітером я ніколи не сидів. Ми були в усьому різними дітьми. А потім стали в усьому різними дорослими.

А тепер Пітер з дедалі більшою приязню, яка вже сягала найвищого рівня, пояснював блідому й млявому Мелу Томпсону — з видавничої фірми “Томпсон і К°”, — що в школі ми завжди сиділи за однією партою. Томпсон на це кволо й поблажливо усміхався. І я теж посміхався. І ця моя усмішка була зрадою щодо самого себе. Бо вона лише підтверджувала облудну й помилкову теорію Пітера про стосунки між тим, хто видає, і тим, кого видають.

Це ж він, Пітер Сіменс, з його швидким, обмеженим і цинічним розумом гангстера, колись написав і досі модну книжку “Геній видавця”. Він доводив у ній, що видавці мають перед людством такі самі, коли не більші заслуги, як і автор. Що твори найуславленіших письменників так би й лишилися невідомими людству, коли б не видавці, які вельми ризикували. Бо авторові ризикувати нічим. А видавцеві доводиться закладати своє майно, а подеколи й дружину та дітей.

Мел Томпсон поблажливо поплескав мене по плечу, і я це теж стерпів.

— Наше видавництво, — сказав він, — живе в реальному світі й реальним світом.

Це я добре знав. Видавництво випускало вісім газет, п’ять журналів і достобіса книжок. Водночас воно було лише невеличкою інституцією в князівстві “Томпсон і К°”, де виготовлялися літаки, верстати та кухонне обладнання.

— Отже, — казав далі Томпсон, — фантастичних творів ми ще ніколи не друкували. Та нема правил без винятків. І ваш твір буде першим винятком, що підтверджує наше правило.

За своє недовге журналістське життя мені доводилося зустрічатися за різних обставин з різними людьми. Одного разу я навіть розмовляв з юною п’яною й зухвалою герцогинею Монморансі. Та цієї хвилини мені здалося, що ніколи ще так із мене не кепкували.

— Дозвольте!.. — вигукнув я.

— Не дозволю, — рішуче заперечив Томпсон. — Не треба дякувати. Я роблю це не лише з щирої симпатії до вас, але й цілком усвідомивши ваш талант і вашу відповідальність.

Він вклонився, повернувся й вийшов.

— Ну, от і покінчено з урочистостями, — з полегкістю зауважив мій колишній однокласник Пітер Сіменс. — Тепер перейдемо до маруднішої справи. Звичайно, в книзі, як це завжди буває, доведеться зробити деякі зміни. Насамперед треба поміняти прізвища. А дію добре було б перенести на іншу планету. На який-небудь Трафальгар чи Альдебаран. І в часі непогано було б відсунути все це на дві тисячі років назад або на вісім тисяч років уперед…

Уперше в житті я відчув, що злість і жовчність справді близькі поняття. Злість піднялась у мене звідкись із шлунку по стравоходу хінно-гіркою жовчною слиною. Я пошукав очима і не знайшов у модно вмебльованому кабінеті плювальниці. Тут не плювалися. Довелося витягати носовичка.

— Це— не фантастика, — сказав я твердо. — Ти і твій старший компаньйон це добре розумієте. В мене зібрані документи. І я віддам їх у “Ранкову зірку”, хоча мені дуже не хотілося звертатися до лівої газети. Та однаково детектори брехні вже не вилізуть із могили!..

— Слухай, Вільяме, коли ти й справді зібрав документи, принеси їх нам. Наші експерти перевірять їхню автентичність, а там подивимося. Може, й справді видрукуємо твій фантастичний твір із зовсім нефантастичними прізвищами… — Пітер щиро, весело й доброзичливо посміхнувся. — Врахуй лишень, що тоді у нашій богом улюбленій країні почнеться справжній землетрус — так швидко перевертатиметься в могилі твій уславлений родич…

Не прощаючись, я вийшов з Штерового кабінету.

Мешкав я на двадцять шостому поверсі звичайного, не надто розкішного будинку в досить бідному районі поблизу порту. Коли переїздив сюди два роки тому, я дивувався: як прекрасно збереглися в мові, що дуже змінилась останнім часом, усі старовинні лайки та прокльони. Ці емоційні вислови я почув від робітників, які встановлювали сейф у мене в передпокої. Не повірите — довелося розбирати пройом у дверях, аби його пронести.

Цей сейф я одержав у спадок від свого уславленого родича. Разом з єдиним ключем та відлитим із чавуну орлом, що прикрашав залізну шафу зверху.

Ключ легко повернувся, замок, як завжди, програв мелодію нашого давнього національного гімну. Але теки з документами на полиці не було. Замість неї лежала стара пожовкла газета і в ній кілька сторінок з надрукованим на машинці текстом.

Який ідіот! Ідіот — це я! Я й справді ніколи не сидів за однією партою з Пітером Сіменсом. Та день у день бачив його одинадцять років поспіль. І, незважаючи на це, чомусь довірився людинг, яка ще в школі читала чужі листи й у такий підступний спосіб здобувала владу над однокласниками.

Тепер я був певен, що зі мною вчинили так само, хіба що застосувавши досконалішу техніку. Тепер я не мав найменших сумнівів у тому, що в затишному кабінеті Пітера Сіменса був мікрофон. Прихований. Десь у вишуканій попільничці. Або у килимі. Або у зручному фотелі чи де там іще ховають у нас мікрофони. І старший його партнер Мел Томпсон чув усю мою розмову з Пітером іще до того, як зайшов до нього в кабінет, щоб познайомитися зі мною. Але, вочевидь, перед цим він надіслав до мене додому своїх фахівців. Адже компанія Томпсона мала спеціалістів у будь-якій галузі людської діяльності. Навіть у літературі. А мій журналістський досвід свідчив, що фахівців-гангстерів легше-таки підібрати, як фахівців-літераторів…

У стані повної прострації, безсилля й люті я перегортав сторінки, що знайшов у своєму “надійному” сейфові, прагнучи видобути з них хоч якийсь сенс.

Ось що було надруковано друкарською машинкою із синьою стрічкою, яка в редакціях і установах у наш час не застосовується:

“…І тоді святий Дін довів, що розвиток людства відбувається за еліпсами, які перетинаються. Кількість їх практично необмежена. Перший з еліпсів — це початковий період розвитку планети Земля. Цей еліпс усім відомий. Не важко уявити собі ще кільканадцять фігур. Та скільки їх насправді — дві сотні чи якесь число N у безконечності — не знав і сам святий Дін. Проте він точно визначив, що еліпси з’єднані не як ланцюжок, а цілком довільно. Вони нагадують велетенський асиметричний візерунок, у якому фігури переплетені без усякої логічної послідовності. По цих замкнених мереживах і рухається людство у часі.

Еліпси мають різні розміри. Тому деякі з них людство проходить за кілька століть, а з орбіти інших зсувається протягом трьох місяців. Святий Дін довів, що ми зовсім не застраховані від того, щоб за кілька років не з’їхати по каскаду еліпсів знову в крейдяний період або ж не сягнути найвищого рівня цивілізації, якщо пустимось еліпсами в протилежному напрямку.

Та головним у відкритті еліпсоподібного руху людства було те, що святий Дін при зовнішній хаотичності цього процесу зумів його детермінізувати й систематизувати настільки досконало, що теорема Піфагора порівняно з еліпсами святого Діна здається найскладнішою з космофізичніх теорій.

Святий Дін переконував, що людство час від часу неодмінно повертається на еліпси, які воно вже проходило. І ось тепер, коли ми починаємо рух до еліпса десятого сторіччя, розрив, що утворився між технікою нових часів і свідомістю людей, загрожує існуванню навколишнього середовища.

Святий Дін пояснює пересування з одного еліпса на інший тим, що ми рухаємось у часі за годинниковою стрілкою. А проти неї в зворотному напрямку рухаються інші світи. Ми не можемо з ними зіштовхнутись, як два магніти, коли їх повернути однаковими полюсами. При зближенні, виникає потужна відштовхувальна сила, яка й скеровує нас на інший еліпс. Хоча й не виключена можливість, коли відштовхуюча сила двох світів може виявитися настільки значною, що вони обидва підуть по тому самому еліпсу в зворотному напрямку. А це призведе до непоправної катастрофи. І тепер, коли вже почалося таке зіткнення, святий Дін має…”

Цілковита нісенітниця. Абракадабра. Все це не мало нічого спільного з тим, що зберігалося в моєму сейфі. Я достеменно знав, що святий Дін ніколи нічого не казав і не писав про ці еліпси чи про інші космогонічні теорії. Він був дуже земною людиною, до того ж надзвичайно практичною. Теорії його не цікавили. Я про нього знаю дуже багато, коли не все. Бо святий Дін — мій прадід.

* * *

У самому центрі нашого міста, на просторій площі, вкритій сірими гранітними плитами, стоїть пам’ятник святому мерові Діну. Він зображений у натуральному розмірі. Тобто висота пам’ятника — сто шістдесят п’ять і три десятих сантиметра. Стоїть він не на п’єдесталі, а просто на бруківці. В руці у святого Діна — закрита парасолька, якою він підтримує величезну кам’яну брилу, що ось-ось упаде на малесенький макет нашого міста, розташований біля його ніг.

Брила — гранітна, макет — срібний, а пам’ятник відлитий із щирого золота, яке вдень сліпуче сяє на сонці, а вночі не менш сліпуче палахкотить під променями потужних ліхтарів. Так принаймні кажуть усім приїжджим туристам і всім тутешнім дітям. При цьому обов’язково пояснюють, що жодна злочинна рука ще не зазіхнула на золото пам’ятника. Бо не знайшлося ще бузувіра, який би наважився осквернити святиню.

Та насправді на пам’ятник не зазіхали з інших причин. Всі добре знали, що він не золотий, а лише вкритий позолотою, причому шаром усього в два мікрони. Що насправді пам’ятник срібний, але й срібла у ньому лише четверта частина. А решта — мідь, цинк, олово.

Є в цьому щось небезпечне, як довгодіюча отрута. Якась брехня у кілька шарів. Не золото, а тоненька позолота на сріблі. Не срібло, а лігатура, сплав, суміш. А головне — пам’ятник споруджено святому, який аж ніяк не був святим. Ні в думках, ні в намірах, ні в діях…

Та хай там хоч як, а золотий пам’ятник святому мерові Діну стоїть у самісінькому центрі нашого міста. Його зображенням прикрашено наш державний прапор, а філателісти всього світу цінують наші марки із пам’ятником. Кожен турист неодмінно фотографується поряд із ним.

Про святого мера Діна розповідається в підручниках нової історії приблизно таке.

У сиву давнину небо, гніваючись на грішних людей, одним махом трощило й нищило цілі міста, як це було за часів всесвітнього потопу або Содому і Гоморри. Нині небо нагадує грішникам про кару, що на них чекає, менш рішучими діями і обмежуться землетрусами, повенями, цунамі, пандеміями грипу та постійною сльотою.

І хоча вчені-метеорологи узурпували більшу частину електронно-обчислювальних машин і збудували метеостанції в усіх тих місцях, де до епохи телебачення стояли кінотеатри, хоча мало не щодня запускалися метеорологічні супутники, передбачення метеорологів, за їхнім власним визнанням, відповідали дійсності лише сорок разів із ста. І коли б вони говорили не те, що показують їхні прилади, то, цілком можливо, відсоток угадування був би не менше шістдесяти.

Саме в зв’язку з помилками метеорологів мер нашої столиці, згодом відомий усьому світові як святий мер Дін (свята церква канонізувала його одразу після смерті), зробив своє геніальне відкриття.

Як засвідчують історичні документи, того знаменного дня і тієї знаменної ночі святий мер Дін був у особливо піднесеному стані. Попереду на нього чекала гостра й рішуча боротьба. Наближалися перевибори. Ліві екстремісти підступними й демагогічними заходами підкрадалися до влади. Що міг протиставити їм, досвідченим політикам, святий мер Дін, окрім свого чистого серця та щирої, лагідної вдачі?! Та в святого був у кишені ще один козир — будівництво очисних споруд, які мали поліпшити навколишнє середовище, зберегти здоров’я дітям і дорослим уславленого нашого міста. Отже завтра треба було так переконливо розповісти населенню про майбутні вигоди очисних споруд, щоб воно не віддало своїх голосів екстремістським шибайголовам і пройдисвітам.

Увечері святий мер Дін сів за роботу над промовою, бо цієї справи він не довіряв нікому й усе, що виголошував, сам і складав. Але працювалося йому цього разу погано. Мимоволі він заглиблювавсь у технічні деталі, які могли тільки відвернути увагу слухачів від важливої та актуальної проблеми.

Незадоволений собою, святий мер Дін ліг спати, висловлюючись архаїчно, аж перед третіми півнями, сподіваючись, що завтра під час виступу небо надихне його на промову, яку він виголосить, не зазираючи в осоружні папірці.

Хто міг подумати тоді, що та ніч ляже підмурковим каменем у нашу історію і що всі наступні двадцять п’ять років, які судилося прожити святому Дійові, мер у столиці більше не переобиратиметься. Святий Дін перебував на цій посаді до самої смерті.

Наснилося святому Діну тієї ночі, що виступає він перед своїми виборцями з промовою про будівництво очисних споруд. Мітинг відбувався на площі перед мерією. Там, де нині сяє золотом пам’ятник. Спеціально для промовця поставлено височенну вежу-постамент з трибуною. Дін піднявся на трибуну і подивився вниз. Згори люди, що стояли на площі, здавалися чорною ікрою. І лише деінде було видно червону ікринку — чиюсь руду голову.

Святий мер подивився далі, на океан, який підступав до міста, дістав свою промову і почав читати.

Не відриваючи очей від паперу, він робив паузи там, де, на його думку, слухачі мали сміятися. Але натовп мовчав. Він зупинявся на тих місцях, де жителі міста повинні були засудити опозиційні елементи. Та ніхто ані пари з уст. Він робив логічні наголоси там, де йому мусили аплодувати. Та в усіх наче руки повсихали.

І тоді святий мер Дін залишив папери й подивився вниз. Усі слухачі стояли до нього спинами й щось роздивлялися в океані. Святий мер Дін і собі подивився в тому напрямку й побачив, що по воді йде людина.

— Месія! — загримів натовп.

“Месія”, — подумав святий мер Дін.

Він узяв дванадцятикратний артилерійський бінокль, який лежав чомусь на таці, де була іце пляшка мінеральної води та склянка, і підніс його до очей.

Як на Ісуса Христа, людина, що йшла по воді, наче по сухому, мала досить дивний вигляд. Святий мер Дін у бінокль добре роздивився польову форму офіцера морської піхоти, хоча, як це всім відомо, морською вона зветься зовсім не тому, що ходить пішки по морю.

Морський піхотинець важко тяг ноги і провалювався у воду, наче в болото. Часом він зупинявся, розшнуровував свої високі черевики й виливав із них воду. Потім знову взувався, а за кілька десятків метрів усе починалося спочатку.

Святий мер Дін пізнав цього чоловіка. Хоча бачив його лише раз у житті. Це трапилося в ранньому дитинстві, коли батько повів іще зовсім малого, шестирічного, але й тоді вже безперечно святого Діна на різдво до своєї сестри — тітки майбутнього мера міста. Там святий Дін і зустрівся із своїм двадцятичотирьохлітнім дядьком, старшим лейтенантом морської піхоти. Він повертався до частини після навчань.

Маленькому святому Дійові дуже сподобався мілітарний родич, що дозволив йому погратися своїм автоматом, з якого про всяк випадок витягнув ріжок з патронами, і показав, як гарно він уміє кидати в дошку свій блискучий багнет-ніж.

Святий мер Дін уві сні згадав, як він плакав, коли дізнався через рік, що його дядечко загинув при висадці десанту під час показових маневрів. Бравий морський піхотинець стрибнув у воду з десантної баржі, але так само, як і деякі інші піхотинці — морські й сухопутні, — плавати він не вмів. Автомат системи Джуса, підсумок з гранатами, протигаз та саперна лопата дуже швидко приставили його на дно.

“Тому й привиділося мені уві сні, — подумав святий мер Дін, прокинувшись вранці, — що мілітарний мій дядечко навчився ходити по воді…”

Цього ж ранку (на календарі було сьоме грудня — день святої Катерини) святий мер Дін поїхав з візитом до своєї дев’яносторічної тітоньки, яку звали Катариною. Згодом вона стала не лише уславленою тітонькою генія, але й відомою в країні довгожителькою, яка пережила й самого святого мера Діна.

Тітонька мешкала у невеличкій віллі на околиці дуже скромно, лише з однією покоївкою і садівником.

Чекаючи у вітальні на свою тітоньку, святий мер Дін машинально перегортав сімейний альбом, який лежав на столику. І раптом помітив там фотографію покійного дядечка. Той марширував на плацу у формі курсанта морського піхотного училища.

Коли тітонька зайшла нарешті до кімнати, святий мер Дін чемно поцілував їй руку і привітав з днем ангела. А потім розповів про свій дивний сон.

Звичайно, стара не згадала свого двоюрідного брата-офіцера. Та й взагалі подейкували, що вона у своєму похилому віці не пам’ятала і не пізнавала майже нікого, крім покоївки, садівника і самого Діна. Щоправда, подеколи вона плутала його із своїм покійним татом.

Цього ранку вона була саме в такому стані безпам’ятства. Навіть не подивившись на фото, яке показував святий мер Дін, вона спитала його, чи поїдуть вони на уїк-енд до театру на балетну виставу. Вочевидь, вона переплутала святого мера Діна із своїм батьком.

Мер Дін пообіцяв, що поїдуть, бо він був святим і в своїх стосунках в родичами й давно переконався, що коли у тітоньки не все гаразд з пам’яттю, краще з нею не сперечатися.

Стара ще трохи побуркотіла, зауваживши, що в її час балерини мали на собі більше одягу, але скоро заспокоїлась. Раптом вона побачила фотографію, яку її родич вийняв з альбому і тримав у руці. Як потім було написано в усіх шкільних хрестоматіях, тієї ж миті зморшки на її обличчі розгладились, очі стали глибокими та вдумливими, а руки перестали тремтіти. І вона вимовила великі слова, які відіграли таку вирішальну роль у нашій історії.

— Небіжчики сняться на зміну погоди, — сказала родичка мера Діна. І, помовчавши, додала: — Отож не треба нікуди їхати, краще зачинити щільніше вікна й двері — будуть цунамі…

Святий мер Дін із раннього дитинства був людиною глибоко забобонною. І в пророцтва вірив. Він добре пам’ятав про ослицю пророка Валаама, яка так само пророчо заговорила. Він знав, що востаннє цунамі були у цьому районі дев’яносто років тому, саме тоді, коли народилася його тітонька. Вночі на місто накотилися дві гігантські чотирьохсотметрові хвилі. Вони дійшли майже до центру, розбившись об хмарочоси.

Тієї ночі, коли народилася тітонька святого Діна, в місті загинуло понад п’ятнадцять тисяч чоловік. А ще більше пропало без вісті. Збитки, що їх вчинили цунамі, вимірювалися мільярдами. Майже пять років довелося відбудовувати зруйноване стихією місто.

Святий мер Дін вважав: не можна тримати в таємниці звістки про те, що місту загрожують нові цунамі. І тому в своїй передвиборній промові, яка стосувалася будівництва очисних споруд, він повідомив і про те, що наближається нове величезне стихійне лихо. Святий Дін пообіцяв, що населення прибережних районів міста буде терміново евакуйовано в західні райони за державний кошт. Що ніхто не залишиться без допомоги. Сказав, що найголовніше тепер — зберігати спокій. Що паніка небезпечніша навіть від самих цунамі.

Після промови мера відбулося розширене засідання муніципальної ради, в якому взяли участь представники політичних партій, видатні громадські діячі і навіть один уславлений віолончеліст. Хоча всі промовці сумнівалися в пророкуваннях мера, та заперечувати не наважився ніхто, крім генерального директора головного метеорологічного центру.

Цей скептик і невіра, якого, до речі, звали так само, як і євангельського невіру, Томасом, тобто Хомою, доводив, що, за науковими даними, найближчим часом не передбачаються не тільки цунамі, а навіть і п’ятибальний шторм; Коли ж він з іронією спитав мера Діна, чи може той назвати день, у який слід чекати цунамі, святий упевнено відповів:

— Найближчого уїк-енду.

Генеральний директор Томас зухвало вимагав, щоб мер повідомив, на основі яких даних він дійшов такого висновку. Та святий мер Дін не розповів цього разу про свій пророчий сон. Він зрозумів, що в залі надто багато скептиків і сном їх не переконаєш. Проте екскурс в історію, який він зробив, примусив присутніх одразу засукати рукава і взятися до захисту міста від стихійного лиха. Він сказав:

— Я знаю, серед присутніх, особливо серед представників опозиції, знайдеться чимало людей, які сьогодні вважають мене за пришелепкуватого. Нехай вважають. Хіба ж історії не відомі випадки, коли пророцтва юродивих, пришелепкуватих і зовсім божевільних виявилися точними? Ви знаєте, що кожен з нас у певні хвилини життя буває схильним до дій, на які здатний лише божевільний. Та, як правило, безумства ці не стосуються матеріального становища людини і мають під собою цілком логічні підвалини. А я сьогодні урочисто заявляю і підписую офіційний лист, — ось він у мене в руках, — що коли напророчені мною цунамі не відбудуться на уїк-енді, я віддаю на; користь наших лікарень усі свої заощадження, все своє майно. Я не залишу собі нічого, крім одягу, в якому я зараз стою перед вами! Проминуло дев’яносто років, і вже не залишилося свідків лиха, яке спіткало наше місто під; час останніх цунамі. Та ми й досі не можемо забути цієї трагедії. Багато людей загинуло тоді в своїх ліжках. Матеріальна шкода від тих цунамі становила десятки мільярдів. Нові цунамі загрожують нам іще більшими збитками. Тим часом на евакуацію прибережних районів ми витратимо якусь мізерію. Наважуйтесь! Час не чекає! Сьогодні середа. До уїк-енду залишилося ще три доби.

На трибуну засідання муніципалітету піднімався звичайний мер міста. А з трибуни сходив уя?е святий Дін, на якого дивилися захоплено й поштиво, до якого підбігали діти, щоб він благословив їх дотиком своєї долоні, і голуби довірливо сідали йому на плечі.

Усі жителі країни виступили на захист своєї вітчизни. До робіт по евакуації населення було залучено дев’яносто п’ять відсотків військовослужбовців. У західній приміській зоні солдати за одну ніч збудували величезне містечко з наметів. Другого дня вантажні автомашини уславленої компанії “Барлок” вивезли сюди все цивільне населення узбережжя. Було зняте й приставлене в безпечну зону все устаткування підприємств, розташованих у прибережному районі.

За чотириста метрів від берега були покладені у чотири ряди глибинні бомби. А на поверхні на якорях — п’ять рядів потужних мін. Бомби і міни піротехніки з’єднали між собою. Крім того, морські піхотинці встановили вздовж узбережжя три лінії бойових ракет на пускових установках. Спрямовані ракети були так, щоб летіти над самою поверхнею океану і розбити цунамі біля їхньої підошви.

Усі три дні, поки тривала евакуація прибережних районів столиці, мер Дін не їв і не спав. Він встигав скрізь, бо йому здавалося, що коли особисто не перевірити кожну дрібничку, то станеться якась біда.

Звичайно, і в цей напружений час скептики та маловіри не вгавали. Вони прагнули підірвати високий авторитет святого мера. Лідер опозиції навіть відмовився покинути свою триповерхову заміську віллу. Проте члени його родини і прислуга евакуювалися.

Генеральний директор головного метеорологічного центру теж залишився в небезпечному районі. Оскільки в нього не було тут заміської вілли, він вирішив на три доби поселитися в убогій рибальській хатинці.

У місті було неспокійно. В опозиційних газетах з’явилися натяки, ніби весь цей галас з цунамі зчинили для того, щоб військові мали можливість випробувати нові види зброї, побрязкати нею в зв’язку з недавньою хвилею страйків, яка прокотилася по країні. Отож уряд, мовляв, і вигадав зустрічну хвилю — цунамі.

У суботу о шостій годині ранку вертольоти патрульної служби військово-повітряних сил повідомили в очолюваний святим Діном штаб, що в океані помічено хвилю, яка з величезного швидкістю наближається до берега.

Міни, бомби й ракети мало що зарадили.

Цунамі пакинулися на столицю, як хижий звір, руйнуючи все на шляху. Хвилі несли на своєму гребені вирвані з корінням дерева, наче сірнички, що їх діти пускають навесні в ручаях. На узбережжі не залишилося жодного будинку. Лінії електропередач були повністю знищені. Коли хвилі, котрі, на щастя, не сягали тієї ж межі міста, за якою населення не покинуло своїх домівок, відкотилися, і в багатьох прибережних районах не залишилося навіть уламків. Їх змило в океан.

У місті лише за два роки змогли відбудувати те, що знищили цунамі. Та оскільки устаткування підприємств і майно громадян встигли вивезти, матеріальні збитки від цунамі, за підрахунком спеціалістів, були значно меншими, ніж дев’яносто років тому. Не постраждало жодне судно на річці Кітон. А головне — практично не було людських жертв. Загинули тільки два військових пілоти вертольота, збитого хвилею, а також генеральний директор головного метеорологічного центру.

На екранах телевізорів було добре видно, як рибальську хатинку, де він залишився, відстоюючи честь своєї науки, було зметено цунамі. Телеглядачі бачили й те, як хвилі знесли, ніби трісочку, триповерхову кам’яну віллу лідера опозиції. Проте, як з’ясувалося згодом, він не загинув. На відміну від генерального директора головного метеорологічного центру, що так легковажно вірив у власні передбачення і не довіряв чужим, лідер опозиції всю ніч просидів у атомному бомбосховищі, спорудженому під його будинком. Цей великий бункер з герметичними металевими дверима та автономними кондиціонерами і захистив лідера опозиції від цунамі.

У неділю ввечері, коли було оголошено відбій, святий Дін уперше ліг відпочити. Шістдесятилітній мер так втомився за останні три доби, що проспав, не прокидаючись, сімнадцять годин.

Розбудив його спікер муніципальної ради. Кінохроніка того часу увічнила урочистий момент: святому мерові Діну прикріплюють до грудей вищу нагороду країни — орден Оранжевого Селезня.

За місяць після цунамі відбулися вибори нового мера. Дев’яносто дев’ять і вісім десятих відсотка виборців відда ли свої голоси за Діна.

У першій же промові, з якою святий мер Дін виступив перед своїми виборцями, він щиро розповів їм про свій сон, про свої сумніви, про те, що завдяки сну, де він побачив старшого лейтенанта морської піхоти, вдалося заздалегідь дізнатися про цунамі. Саме у цій історичній промові святий мер Дін пообіцяв, що тепер він по-справжньому візьметься вивчати сни про небіжчиків.

— Бо мертві, — повторив він слова своєї тітоньки, — сняться до переміни погоди…

І всі останні двадцять п’ять років, які судилося прожити святому Дінові, він присвячував свій неординарний розум, талант і весь дорогоцінний час розробці та поглибленню теорії снів. Він систематизував сни про небіжчиків та їхній вплив на зміну погоди.

Щоранку жителі столиці проходили в мерію (тепер на її місці бюро розслідування та погоди) і розповідали святому мерові Діну про свої сни. У тому разі, коли вони бачили своїх померлих родичів або інших небіжчиків, їм сплачували невелику грошову винагороду. Їхні розповіді записували на магнітні стрічки, а одержані дані програмісти закладали в електронно-обчислювальні пристрої.

Та деякі громадяни були схильні кривити душею задля прибутку і вигадували сни самі. Довелося в створеному святим мером Діном бюро розслідування та погоди встановити невеличкий детектор брехні. В подальшому кожного, хто хотів повідомити про свій сон, перевіряли детектором. Коли прилад показував, що людина обманює, її сон не брали до уваги й вона не отримувала грошей.

На дев’ятому році великої дослідницької роботи бюро розслідування та погоди при безпосередній участі й під керівництвом святого мера Діна склало універсальні таблиці снів і змін у погоді.

Так само як за футбольними таблицями легко визначити, хто з ким і коли грає, за таблицями бюро розслідування та погоди було зразу видно, якою сумою грошей оплачуватиметься той чи інший сон. Усе населення знало про ці таблиці, але зміст їх оберігали як державну таємницю. Це робилося для того, щоб інші держави не могли скористатися цими даними у своїх гидких воєнних цілях, або щоб опозиція не застосувала їх із злочинною метою.

Щоправда, окремі пункти були відомі населенню як у нашій країні, так і за кордоном. Коли снився троюрідний брат по батькові — значить, мав бути весняний дощ. Покійна теща — нічний снігопад, а французький король Людовік XIV — падіння метеорита вагою не менше ста кілограмів. Одначе коли саме відбудуться ті чи інші прояви стихії, знали тільки службовці бюро розслідування та погоди, які користувалися секретними таблицями святого мера Діна.

Громадяни повідомляли про свої сни і проходили детектор брехні не заради грошей. Заради високої ідеї. Грошей, власне, платили небагато. Лише за сон про двоюрідного дядька, що йде по воді, належала величезна винагорода. Вона вимірювалася дев’яткою з п’ятьма нулями. До речі, за роки правління святого Діна відбулися ще одні невеличкі цунамі. Та їм знову своєчасно передбачив сон про двоюрідного дядька, який пішки ходить по воді. Він наснився безневинному маленькому хлопчикові, на ім’я якого в банк і була покладена величезна сума. Він мав право її одержати, коли досягне повноліття.

Від того часу, як метеорологічні передбачення були довірені бюро розслідування та погоди, значно збагатилося духовне життя населення. У підручниках сучасної історії в цьому зв’язку перелічуються п’ять пунктів. Перший: померлих родичів і знайомих почали згадувати набагато частіше. У помешканнях розвішувались їхні портрети, вечорами члени родин дивилися на них, розмовляли про небіжчиків. Це набагато збільшувало ймовірність того, що вночі вони насняться. Старим або хворим людям умирати стало легше. Бо вони були впевнені, що хоч би якими поганими були їхні стосунки з дітьми, невістками, зятями, сусідами та співробітниками, їх, небіжчиків, однаково пам’ятатимуть і говоритимуть про них відповідно старому прислів’ю — або нічого, або добре. Другий: підвищився культурний рівень населення. Громадяни зацікавились історією, щоб краще знати видатних людей, які могли їм наснитися. У країні почали більше читати книжок. Бо за письменника, якого побачиш уві сні, теж платили. Письменник, а особливо поет, означав безхмарний день у січні. Третій: підвищився добробут. Деякі громадяни, день у день повідомляючи про свої сни, зуміли зібрати грубі гроші. Четвертий: різко зменшилася злочинність. Детектор брехні ставив подеколи настільки несподівані запитання, що правильні відповіді на них були для злочинців небезпечними. Та й взагалі люди почали менше брехати, бо детектор привчив їх одразу і без роздумів відповідати щиру правду. І, нарешті, п’ятий: у громадян, які завдяки невсипній роботі бюро розслідування та погоди завжди наперед знали про будь-яке стихійне лихо, з’явилася впевненість у завтрашньому дні. І, таким чином, більша впевненість у собі, в своєму добробуті та своїй справі.

Ось чому великий святий мер Дін одразу після смерті був канонізований, ось чому на центральній площі столиці йому спорудили пам’ятник із щирого золота.

Після смерті святого мера Діна поступово відпала потреба в роботі бюро розслідування та погоди, точність якої гарантувалася перевіркою за допомогою детектора брехні. Бо тепер на основі набутого досвіду з цією справою міг легко впоратися і звичайний метеорологічний центр…

Так пишуть у підручниках нової історії.

* * *

У нашій мові існує прислів’я, а точніше сказати, стале порівняння. Коли якась людина надто наполегливо ухиляється від істини, яро неї кажуть: “Брехлива, як підручник історії”.

Коли-небудь я напишу справжню наукову працю про те, як впливають давні прислів’я на спосіб сучасного життя. Я напишу, як мертвий хапає живого. Бо є в нас ще й таке прислів’я: “Поганий той птах, що каляє власне гніздо”.

Тривалий час я не наважувався “каляти власне гніздо”. Але нині знову з’явилися поважні діячі, котрі хочуть відновити діяльність бюро розслідування та погоди. Вони нічого не навчилися.

Тому я вирішив, що не мовчатиму. Я розповім правду, яка зовсім не схожа на солоденьку казочку, що її поширюють підручники новітньої історії. І зроблю я це, щоб не каляти власне гніздо.

У нашій сім’ї збереглися деякі документи. Мій уславлений прадід, святий мер Дін, як і багато інших узурпаторів, ніколи не думав про власну смерть. Як і їм, йому здавалося, що він житиме вічно. Тому й не встиг він геть усе знищити.

Я зібрав усі ці документи. І на їх незаперечній підставі написав книжку. В першій частині я виклав легенду, про яку йшлося вище. А в другій — як усе було насправді.

Перед виборами моєму прадідові святому мерові Діну загрожувало повне банкрутство. Він геть заплутався у темних махінаціях, пов’язаних із повним провалом фірми по перевезеннях “Барлок”, яка через підставних осіб фактично належала Дінові, і з повним провалом головного метеорологічного центру, власником якого також був мій прадід.

Напередодні виборів до мерії генеральний директор головного метеорологічного центру — людина з євангельським ім’ям Хома — повідомив Діна, що треба чекати цунамі. Що його метеорологи визначили строк з точністю до десяти годин.

Мер Дін вирішив скористатитися з обставин. Власне, це був єдиний його шанс витягти з прірви компанію “Барлок”, забезпечити її автомашинам роботу по евакуації населення, а отже й величезні прибутки. До речі, генеральний директор головного метеорологічного центру, який за наказом Діна очолив напередодні цунамі рук опозиції, не загинув під величезною хвилею, як це досі вважають. У мене зберігався незаперечний документ. Його лист до Діна з Південної Америки, куди Томаса вивезли напередодні цунамі. Там він щасливо прожив іще зо два десятки років, очолюючи приватне детективне бюро.

Бюро розслідування і погоди було створене святим мером Діном зовсім не для того, щоб систематизувати сни людей. Ні, це був хитрий і облудний спосіб за допомогою детектора брехні збирати у населення відомості про політичну погоду, затиснути будь-який громадський рух, розтрощити і знищити будь-яку опозицію. За цих, умов уже й не потрібні були таємні агенти, підслуховуючі пристрої, перлюстрація листування. На перший погляд безневинні запитання детектора брехні зробили із звичайних щирих та богобоязливих громадян небезпечних таємних агентів. У кріслі детектора вони все розповідали про себе, про своїх близьких, друзів, співробітників, сусідів, знайомих…

Коли вже шукати щось позитивне у діяльності святого мера Діна, то можна сказати лише про одне. Вперше в історії нашого міста він організував справді найсучаснішу метеорологічну службу. Звичайно, вона не мала нічого спільного з бюро розслідування та погоди, з детектором брехні, із снами про небіжчиків. Точний прогноз погоди давався на підставі даних метеорологічних супутників та метеостанцій. А в бюро розслідування та погоди сиділи досвідчені розвідники, які зводили докупи відповіді людей і робили політичний прогноз, про який повідомляли тільки святого мера Діна та його поплічників із таємної поліції.

За часів святого мера Діна люди не наважувалися висловлювати свої думки навіть пошепки. Лише після його смерті населення поступово почало випростовуватися. Тихо, щоб не викликати бурі, не спричинити революції, політичні нащадки святого Діна ліквідували бюро розслідування та погоди, випустили з тюрем політичних в’язніз.

Але тепер активізувався робітничий рух, а одночасно з’явилися людці, що хотіли б повернути назад колесо історії, збудувати нові детектори брехні. І мій колишній однокласник Пітер Сіменс, як я впевнився, безперечно належить саме до таких людців. І його старший партнер Томпсон — також. Їм би хотілося перетворити правдивий документальний виклад історичних подій у фантастичний твір. Тому й підсунули вони в мій сейф якийсь недолугий уривок про фантастичні діяння “святого” мера Діна.

їм здається, що, викравши документи, вони мене повністю обеззброїли. Та їм скоро доведеться переконатися, що гангстерські методи, які залишилися їм у спадок від “святого” мера Діна, тепер уже не зарадять. Я приєднаюся до робітничої політичної організації, яка розумно й послідовно веде боротьбу з цією новою реакційною опозицією. Я писатиму викривальні статті. Я виступатиму на зборах. Ні, я не мовчатиму. І всі знатимуть, і ні в кого не буде сумніву, що дбаю я не про себе, а про наш народ. І що не заради грошей я написав свою викривальну книгу. Адже я — людина забезпечена. Бо я був тією “безневинною дитиною”, на ім’я якої у банк поклали чималі гроші за “передрікання” третіх в історії нашої країни цунамі…



Юрій Пригорницький НЕ ЗАБУВАЙТЕ ПРО НАЩАДКІВ! Фантастичне оповідання-жарт

Тому що завжди

Ми вертатись повинні…

Пісня

Не стану нічого приховувати. Хоч і прекрасно знаю, що за це буває. Розголосити — значить втрутитись, а будь-яке вторгнення у минуле чи майбутнє карається.

І все ж після тривалих роздумів я поклав собі за обов’язок зробити це.

Так от, оповідання (назвемо мій виступ цим простим словом), яке ви почали читати, не набирали в друкарні на лінотипі, коректор не мережив відбитків химерними карлючками, а редактор не обкурював його пильністю своїх сигарет. Скажу більше: оповідання це… не друкували ні на ротації, ні на будь-якій іншій відомій вашому сторіччю друкарській машині.

Мабуть, багато хто з-поміж вас не повірить, але те, що ви читаєте, справді не друковано, а я — як би його зрозуміліше висловитися… — трансплантував, вживив текст у цю книгу, довідавшись про популярність у вас наукової фантастики. При всьому тому моє звернення (слово “оповідання”, напевне, таки не зовсім точне) не має нічого спільного з науковою чи будь-якою фантастикою. Просто мені потрібна широка читацька аудиторія.

У нас, у XXII сторіччі… А втім, це не суттєво. Хто я і що я — також не має значення. Скажу лиш, що згадане вживленпя — надзвичайно проста і водночас ризикована дія. Вона співмірна з тим, як ви перебігаєте часом залізничне полотно перед самісінькою електричкою, котра шалено мчить. Це, без сумніву, вкрай нерозважливо. Та коли це диктується благородною метою… Однак зараз про інше.

Розумієте, що виходить: людство веде марну війну із незборимою хворобою техніки — її безглуздою ностальгією за минулим. Здавалося б, ну звідки вона в цих бездушних витворах? А тим часом — ви й самі, мабуть, не раз мали нагоду в цьому пересвідчитися — ліфти постійно готові хоч на якийсь час створити вам умови середньовічної в’язниці чи безлюдного острова часів Магеллана; в епоху, коли навіки забуте таке соціальне явище як жебрацтво, автомати на спекотних вулицях видурюють у перехожих дрібняки і, бурмочучи якусь нісенітницю, видавлюють, наче каліки під монастирями, фальшиву газовану сльозу; електробритва, подібно до класичного цирульника, розширює ваш кругозір, транслюючи останні вісті; а телефонні трубки, то ковтаючи, то викидаючи їдке “Ви не туди потрапили!” — мимоволі оживляють у пам’яті перлини биндюжницького фольклору…

Один мій приятель якось підійшов до дзеркалодрими помилуватись собою в четвертому вимірі. Вона ж замість зображення — трах, бах! — видає йому: “Щоб стати принцем датським, треба для початку бути сином датського короля”.

Залишається резюмувати, що минуле постійно виникає перед людством, як камінь перед косарем, хоча б він і змайстрував собі мотокосу. Зауважте, що чим досконаліша і складніша коса, тим згубніші наслідки її зіткнення з каменем.

Далі. Чи доводилося вам бачити кадри кінохроніки про авіацію в її пелюшковому віці? Ту авіацію, котра перепсувала репортерам кілометри кіноплівки, перш ніж їм пощастило зафіксувати політ. От і в середині XXI століття з’явилось щось у такому ж роді — перші машини часу. Ох, і довелося ж поморочитися з ними, поки вони стали придатними до серйозної експлуатації.

Певна річ, спершу в ці машини саджали собак, хлорелу чи пацюків. Людині там поки що робити було нічого, оскільки машина могла загубити на хроновіражі півсобаки, привізши назад повну життя й бадьорості другу її половину. Одного разу, коли в рейс послали “екіпаж” у складі коня і лебедя, трапився випадок, який з новою силою розбурхав давні чвари між наукою і літературою. На цей раз побили горшки поети і селекціонери, тому що, коли відчинили бункерну ляду машини, звідти з’явився… Пегас! Письменницькі організації зробили, як то кажуть, усе можливе й неможливе, щоб заволодіти цим тяглом, однак міфічну тварину врешті завели до конюшні одного НДІ, де небавом навчилися вирощувати на вербі груші, а овечок змусили доїтися духами “Геродот”.

З розвитком хронодинаміки машини вже не творили такі чудеса, їх стали застосовувати за прямим призначенням. Одночасно виникли нові технічні види спорту, серед яких найбільшу популярність завоювали хроноралі. До керма хрономобіля ринули цунамі вузівських молодиків, гнаних благородною метою — посунути науку вперед своїми транзитними дисертаціями. Інтелектуальний характер хроноралі перевернув з ніг на голову одну з тисячолітніх традицій: завжди гостинно розкриті перед молодими людьми з добре тренованими м’язами вузівські обійми враз зів’яли перед симпатіями’хроноспорту до кволих молодиків з блідими й просторими лобами.

Можна було б ще багато говорити про хронопробки, ремені безпеки, зникнення іскри, забруднення навколишнього середовища відпрацьованим часом, паскудні звички працівників хроносервісу, однак задовольнімося компактною фразою: хрономобіль міцно ввійшов у життя ваших праправнуків.

…Увійти він увійшов, однак вищезгаданий камінь — звичайнісінький камінь спотикання — раз по раз викочується на хронопутівці, шосейки, а то й на хроностради. У хроногонщиків і звичайних мандрівників у часі трапляються (так само як у ваших автомобілістів) аварії чи просто поломки. Іскри нема, задній міст полетів, пальне скінчилося, колесо спустило дух — та мало що там!.. В результаті — що робити? Голосувати? Добре, припустімо, зупиниться хтось, зглянеться, віддасть запасну свічку, вцідить пального, підсобить своїм домкратом… А якщо й справді задній міст або коробка передач? Тим більше, зважте, що багато хто почав мандрувати на своїх хронотаратайках ще на зорі хрономобілізму, і їхні вибоїсті пустельні шляхи проходять вдалині від пізніших цивілізованих маршрутів.

Варто зауважити: в майбутнє мандрувати — це цілком просто, там вам усе й завжди полагодять. А от у минуле, де не мають навіть уявлення про двигуни внутрішнього телехронопатування? Ага! Ото ж бо й воно. А спробуйте скажіть комусь там, що ви прибули з 2179 року і попросіть на якусь годинку хрономонтировку, спектрограф чи хоча б лазер!

Так от, уявіть собі, що трапилася хроноаварія. Як повернутись у свій час?

Ось тут ми й підійшли до головного… Є один спосіб: шлях по крижинах.

Незважаючи на суворо наукову обгрунтованість цього способу пересування в часі, донині багатьом він здається романтично-напівреальним, хистким і навіть дурним, як і скакання по справжніх крижинах через розбурхану весняною повінню річку.

Так що ж це за шлях по крижинах? Тут слід сказати насамперед про два найдревніші винаходи людини. Виявляється, що задовго до винаходу звичайного колеса людство вже винайшло хроногальма і хроноакселератор (або в просторіччі — хроногаз). Цим винаходам випала доля жити, поки існує сама людина. Їх назва — Зло і Добро.

Образно кажучи, з моменту свого народження людство щасливо приречене безвихідно сидіти в машині часу — безплотній і невидимій оку метафізика і вагомогрубозримій для власника діалектичного розуму, улюбленця долі, котрий відчуває під ногами обидві вищеназвані педалі.

Одним з наших головних завдань доля визначила цей рух — проростання в майбутє. Логічно, що інтенсивність руху перебуває в прямій залежності від того, як і на яку педаль тисне людство. Іншими словами, добро наближає майбутнє, зло ж, навпаки, затримує поступ.

Зрозуміло, що уявлення про добро і зло у різних людей можуть бути різними, як різні вони, скажімо, у вівці і вовка. Позбавити людину життя — величезне зло. А коли ця людина — огидний злочинець? Отож за законом руху в майбутнє добром вважається все те, що сприяє вияву і розвиткові істинної сутності людини, подоланню в ній звіриного, тваринного начала.

Цей закон і використали винахідники XXI століття, змайструвавши (подібно до того, як було створено парашут для авіаторів) гаммаходи для хрономобілістів.

Така взуванка дає змогу тим, хто зазнав хроноаварії, “пішки” повернутись у свої дні. Людині, взутій у гаммаходи, достатньо бути присутньою при будь-якому акті торжества добра, і її ніби всмоктує в майбутнє на глибину року, двох, трьох, навіть цілого десятиріччя в залежності від масштабів добра, яке твориться на очах хрономандрівника.

У середньому бранцеві минулого доводиться відвідати від трьох до чотирьох, а то й більше десятків таких актів. Сам же він ні на які вчинки права не має, оскільки вони будуть вторгненням і можуть призвести до непередбаченних наслідків у майбутньому.

Ось так загалом ті, хто зазнав хроноаварії, і переправляються у свій пласт часу. На свій берег річки. Перескакуючи з крижини на крижину, з крижини на крижину…

Саме так. О великий льодохід людського добра!

Повернення в майбутнє виглядає як поступове розтанення людей, взутих у гаммаходи. А тому й може вийти так, як сказав один поет початку третього тисячоліття:

…Чим ближче я до дому,

Тим далі від пенатів…

Погодьтеся, що люди більше схильні здійснювати добропорядні вчинки публічно (в тому числі й у присутності хрономобіліста, який ще не встиг розтанути), ніж на самотині або в присутності майже непомітної примари. Через те той, хто вже майже цілком розчинився, змушений, бува, добряче зчовгикати підошви гаммаходів, перш ніж настане край його поневірянням у нетрях чужого часу.

Друже мій, я певен, що ти, читаючи цю книгу, з перших рядків здогадався, який заклик криється в оцьому моєму зверненні. Якщо ні, то дозволь висловити його простими, без зайвих витребеньок словами: твори добрі діла, адже від твоїх вчинків залежить доля нащадків! І ще запам’ятай: тут особливо небезпечні лицемірство і лукавство— це пастка для хрономандрівників, бо, кваплячись побути при акті добра, вони натрапляють на зло, а воно відкидає їх назад.

Переклад з російської.



Андрій Дмитрук АУРЕНТИНА Фантастичне оповідання

Кораловий пісок, блискучий, білий і тонкий, як алмазний пил, пісок, що спадав з краю неозорих пляжів у жовтаво-блакитну, майже зовсім невидиму глибину води; піна прибою, що танула з ніжним шипінням, і покриті фестонами розквітлих мохів урвища; буйний, пронизаний сонцем ліс в ущелинах, крижані потічки, що грають прозорою галькою, — такою зустрічала гостей Аурентина.

Коли легкий рожевий “Ельф” — рятувальний катер П-7655 — спустився на воду і став на три опорні підошви, на кораловому дні, горбкуватому і спіненому, паче цукровий сироп, що застиг у кипінні, заметушилися багатоніжки, злякано звихрюючи пишну дихальну бахрому. І кожен капіляр тієї бахроми був виразно видний з катера, хоч глибина тут сягала не менше десяти людських зростів.

Рита першою стрибнула на берег, подала руку Алдоні. Та зупинилася, захоплено озираючись на всі боки, але Рита схопила її за руку, засміялася, потягла. Бігли, грузнучи в піску, — він усмоктував ноги, характерно повискував, — не переводячи подиху, видряпалися по хистких багряних брилах осипу. Обидві дівчини — пілот і лікар Рятувальної служби — були дужі і прекрасно треновані, та й тяжіння Аурентини поступалося перед земним. Тому навіть Усагр — Універсальний Синтезуючий Агрегат, змонтований на базі гравіхода, наздогнав їх досить далеко від берега, в духмяному блакитно-зеленому степу з оксамитовими плямами-тінями дерев на розкішній соковитій траві і шапках квітів. Одержавши сигнал, Усатр ліг на черево і почав роботу…

Під сріблястим зонтичним деревом Алдона привітала Риту з точним спуском “Ельфа”. Морський вітерець ворушив на хвилях степу, надимав пухирями легке полотнище парашута. Обплутана стропами, в гущавину соковитих стебел зарилася тьмяна броньована куля. Дівчата присіли навпочіпки, уважно розглядаючи грубий панцир радіомаяка: їх зачаровувала гола, необлагороджена сталь, звична людям минулих століть, але зовсім чужа епосі Рити і Алдони. Було в цій кулі щось від музейних рицарських обладунків, од реліктових паровозів чи танків — словом, од виробів тієї доби, коли міцність корпусу ще залежала від товщини стінок…

— Невже справді сто два роки? — запитала Алдона, любовно торкаючись до поверхні кулі.

— Майже сто три — старт був у січні.

— Ти знаєш, я зовсім не уявляю, як ми підійдемо до них, як почнемо розмову…

— Я теж не уявляю, але знаю, що підійдемо і почнемо.

— Але вони ще не говорили інтерлінгом?

— Дарма, — заспокоїла Рита. — Тоді були міжнародні мови, хоча й не всесвітні: російська, англійська… Якось порозуміємось.

Алдона все ще похитувала головою, прикусивши губу і розширеними прозоро-сірими очима дивлячись на радіомаяк. Рита підвелася, стомившись сидіти навпочіпки. За гаєм зонтикових, наче величезний працьовитий бегемот, вовтузився вимащений грязюкою Усатр, вивергав пінисту будівельну масу і прикочував її у вигляді гладенької підлоги. Швидко скінчивши цю роботу, змінив програму і поставив на підлогу щойно створене пругке ліжко…

Відвернувшись від Усатра, Рита побачила подругу, яка лежала горілиць під деревом, і, не довго думаючи, прилаштувалася поряд. Так лежали вони, час від часу починаючи’ обговорювати деталі зустрічі, поки не сталися довкола них головні події цього дня. Швидке сонце Аурептини сповзло до місцевого заходу; вовтуження Усагра стало невидимим, оскільки він звів стіни і дах будинку довкруг себе і тепер докінчував внутрішні роботи; і нарешті в зеленуватому сутінковому небі, ледь поцяцькованому мазками фіолетових хмарин, запалала, витанцьовуючи і стріляючи голками, полум’яна зірка.

І Рита з Алдоною знову бігли, зриваючись у яри, забиті масою трав і виткої березки, — їм, незвиклим до посадки старих кораблів, здавалося, що зірка падає просто на них. А вона, пробившись у щільні шари атмосфери, подала голос такий же приголомшливо-оречевлений, як груба криця радіомаяка, і незабаром стала сліпучим вогнедишним горном. І люте палюче дихання зірки змусило зажмуритися дівчат, що сховалися в зеленій і червоній, листяній і квітковій товщі яру. Лише Усагр, який уже виповз із надр свого плоского одноповерхового витвору і опоряджував останню флуорпанель, не звертав уваги ні на пориви розжареного вітру, що оголяв гай, ні на спуск рвучкої вогненної маси, яка тримала на собі круглий обгорілий обеліскл.

…Веллерсхоф постарався віддати наказ про вимкнення планетарних сопел якомога буденнішим командирським тоном, але зробив це всупереч волі із сльозою в голосі… Вщухло сильне двигтіння, яке ось уже третю добу безперервно потрясало стіни і перекриття світлольоту. Різке відчуття невагомості, наче в ліфті, що обірвався, прокотилося від ступнів до горла і пропало, оскільки увімкнувся імітатор тяжіння. Веллерсхоф підвівся з-за селектора і раптом, переборовши бажання щосили закричати, кинувся в обійми першого навігатора. І навігатор, котрий перетворився за час польоту з тендітного, з дівочою шкірою вісімнадцятирічного хлопчиська на огрядного лисуватого дядька, відчайдушно притиснувся до Веллерсхофа.

У кільцевому коридорі житлового корпусу “Титана” розчинялися навстіж двері, крики і сміх котилися по низці кімнат. Навігатори і програмувальним, енергетики, лікарі, зв’язківці, механіки, члени наукової експедиції — двадцять сім чоловіків і жінок цілувалися, танцювали, відкорковували пляшки, заготовлені ще на Землі, і розхлюпували вино, що зістарілося за час польоту, на гігієнічний псевдопаркет, на пір’я цибулі і китиці кропу в остогидлій оранжереї. Цілком природно, що в ці хвилини гострого запаморочливого щастя ніхто не згадував ні про чотирьох, що в тяжких муках загинули по дорозі, ні про хвороби і рани, які, безперечно, не дадуть повернутися ще кільком членам екіпажу, ні, нарешті, про неминучість тривалого зворотного польоту. Мета була досягнута! Але, на жаль, роки повернення будуть не менш виснажливими і небезпечними, ніж минулі чотирнадцять років, з тією лише різницею, що тепер екіпаж складають не веселі, ідеально здорові юнаки і дівчата, а зранені, стомлені люди, котрим під сорок і за сорок.

А втім, небезпеки таїв не тільки зворотний шлях. У чорно-синьому мареві голоекранів, наче дивовижні океанські риби в акваріумах, плавали зображення виміряного світу. Перші п’ять планет були мертві і порепані, як глиняні кулі, випалені біло-фіолетовим сонцем. До шостої планети — від світила сюди вдвічі далі, ніж від останньої з п’яти мертвих планет, — розжарений ураган долітав лише теплим вітром. Наче кругла головка кульбаби, сріблилася перед землянами Шоста, крізь товстий шар атмосфери сяяла блакить і зелень. Спустившись на планету і виявивши життя, — хтозна, чи й не розумне? — члени експедиції Веллерсхофа повністю виправдали б свій страшний переліт, і навіть дорога додому була б не такою тяжкою. Ніхто не сумнівався, що начальник дозволить скинути дослідницьку ракету. Однак природа Шостої, що видавалася такою затишною з відстані двадцяти тисяч кілометрів, могла підготувати більш моторошні сюрпризи, ніж космос.

Не бажаючи більше розмовляти по селектору, Веллерсхоф скликав до центрального салону всіх, хто міг пересуватися. Жінки, за винятком двох, що катастрофічно постаріли, все ще мали чарівний вигляд. А втім, жодна з них навіть у юності не могла зрівнятися з Юліаною, його Юліаною, вбитою в лобовій рубці атомами водню, які легко пробили броню при першому релятивістському прискоренні…

Гургена Вартаняна умовили заспівати, і товстий механік планетарних сопел, у якого відібрало ноги після безперервних перевантажень восьмого року, звелів принести йому гітару. В іншому кутку загули несхвально: спів їм заважав. Там уже зібралися бажаючі послухати продовження традиційної чотирнадцятирічної суперечки Окади з Малолітком. Навколо будь-якої теми розгорялися цілі словесні баталії, але головним стрижнем суперечки була рівновага технічного прогресу і моральності. Запальний картограф Малолітко змушений був стримувати свій темперамент, ледь не по хвилині очікуючі відповіді співбесідника, — регулювальник плазми Окада, котрий двічі живцем горів, користувався штучними голосовими зв’язками…

Зрозуміло, що настав момент, коли від Веллерсхофа зажадали відповіді: хто першим висадиться на Шостій? І шеф відповів, бо встиг побачити все, що потрібно, і зробити висновки. Відповів так, що будь-які заперечення і невдоволення виключалися одразу:

— Висаджусь я сам, Свідерський і Феррані.

Так, Свідерський, цей кощавий, обтягнутий якоюсь дубленою шкірою енергетик здавався просто монстром. У нього лише жорсткий їжачок волосся ледь побілів за чотирнадцять років, але кібер-діагност і досі показував його абсолютне здоров’я. Другий обранець — маленький, ясноокий гідробіолог Феррані, неодноразово латаний електронним хірургом, — тримався навіть краще за похмурого Свідерського, тримався тільки своєю невичерпною, надлюдською, втомливою для навколишніх бадьорістю.

Розпустивши колег по каютах, Веллерсхоф став перераховувати в мікрофон усе, що кібервантажники мали нав’ючити на спусковий апарат:

— Скафандри вищого захисту з передавачами радіо і лазерними — шість штук. (Усе задублюємо про всяк випадок…) Резонансну гармату з калібратором біочастот. Ручні плазмомети… е-е… ну, теж шість штук. Комплект генераторів силової охорони. Біноклі для країв спектра. Три кіберкопачі. Аптечка посилена з діагностом. Патрони димової завіси…

— Бідна наша Аурентина, що вони з нею зробили! — побивалася Алдона, дивлячись, як від корабля, що спустився, на всі боки розпливався по степу жирний чорний дим, як стріляло полум’я з обгорілих гаїв.

— Вони не вміють інакше, — чомусь пошепки відповіла Рита. — Ти знаєш, у них космодроми були в найглухіших пустелях, тому що все горіло при старті.

— Одне діло бачити це в кіноархіві, а інше… Ні, я тепер ніколи не заспокоюсь! Стільки квітів!..

Рита струснула попіл з обличчя і волосся, рішуче вилізла з яру. Тільки тепер побачила вона гігантський випалений круг, чорну виразку довкола ракети. Ніжні чудернацькі суцвіття, прозвані баранцями, туго сплетені витка березка і папороть, ламкі стріли деревних пагонів — неймовірно щедрий світ, де по сплутаних стеблах, як по золотистих шлангах, мчали пухирці гарячих соків, цілий світ був випалений, схожий на купу обгорілого сміття. У Алдони, котра вже стояла поруч, засвербіло в носі, але вона стримала сльози й лише спитала, приглушивши голос за прикладом подруги:

— Невже, невже вони не могли сісти десь на півночі, за Рожевою протокою? Там голий солончак, піски…

— Смішна ти, Алько, — відповіла розсудлива подруга. — Вони ж не знають Аурентину так, як ми з тобою. Намацали локатором рівну місцину, скинули радіомаяк і сіли. Та й взагалі, це зовсім інші люди, тим більше після такого польоту. Квіти їх мало цікавлять, повір мені…

— Не знаю, — сумно відповіла Алдона. — Мені здається, що я після чотирнадцяти років, прожитих у металевій коробці, молилася б кожній квіточці, а не те що… Так, певна річ, інші люди… Я читала, що в ті часи соромились виявляти ніяшість, чуйність… особливо чоловіки! Мені б ніколи не сподобався такий… Ой! — Вона тривожно схопила Риту за руку. — Слухай, вони ж напевне склали розвідгрупу з самих чоловіків, черствих і жорстоких! Ми підійдемо до них, а вони не розберуть оддалік, хто ми такі, і почнуть стріляти.

— Здається, ти надто часто буваєш у кіноархіві, Алько. Не такі вже вони були дикі… До того ж ми спочатку зв’яжемося по радіо. Все буде нормально.

— Сподіваюсь, — зітхнула Алдона і довго дивилася, як бігають димні вогники по стовбурах дерев, що опинилися на межі горіння.

З неземною швидкістю спустилася ніч, і розсипи тліючих жарин стали схожі на вогні великого міста.

— Ходім-но краще спати, — сказала Рита, обіймаючи подругу за плечі. — Вони до світанку не вийдуть. По-перше, ніч, по-друге, вони одразу побачать, що кисню тут вистачає і радіація не вища від норми, а от з мікробами прововтузяться до ранку.

— То, може, встановимо зв’язок прямо тепер? — пожвавилась Алдона. — Навіщо змушувати їх робити зайву роботу?

— Не треба, — сказала Рита, подумавши. — Спуск на такій машині дуже втомливий, їм треба відпочити. І нерви у них напружені, а наш голос раптом, сама розумієш…

— Подумають — це місцеві гуманоїди! — засміялась Алдона і несподівано додала: — Все одно мені чомусь моторошно.

Рита обняла її ще тісніше, і вони пішли по траві, яка тихо шелестіла під ногами.

Міжзоряний світлоліт “Титан”, який застосовує імпульсну анігіляційну тягу, був побудований майже наприкінці епохи, котру телевізійні коментатори встигли охрестити “невдалою релятивістською”. Назва була дошкульна, але, на жаль, досить точна.

В середині XXI століття — значно пізніше, ніж передбачали футурологи, — земляни нарешті добилися певної єдності дій у масштабах усієї планети. Перші міжнародні об’єднання почали будувати потужні космічні кораблі, які скоро побували в усіх куточках сонячної системи. Були налагоджені регулярні сполучення з Венерою, Марсом і Меркурієм. На цих рейсах безвідмовно трудилися випробувані за півсторіччя ядерні планетольоти: в експедиціях до зовнішніх планет обкатувалися термоядерні, а потім і анігіляційні моделі. Нарешті в кінці 70-х років загальноземними зусиллями були складені у відкритому космосі перші релятивістські велети, призначені для подорожей до найближчих зірок. Жоден надтугоплавкий рефлектор не витримав би імпульсної анігіляції протягом кількох років, тому дзеркала нових кораблів робили настільки величезними, що фокус згорання був за десятки кілометрів од їх поверхні. Для безпеки екіпажу багатокілометрові труби-тунелі з’єднували двигун із житловим корпусом, одягнутим у надзвичайно потужну броню з металу і магнітного поля. Носовий квантовий перетворювач, винесений далеко вперед, час від часу створював псевдомасу з колосальною гравітацією — це робилося для вловлювання розсіяної міжзоряної речовини. Зрозуміло, що такий корабель — тонесеньке увігнуте дзеркало завбільшки з велике місто, підвішене до довгої гірлянди з труб, тросів, розгінних сопел і броньованих куль, — такий корабель не міг не те що робити посадку, а навіть наближатися до планет. А втім, зореліт мав тільки підійти до об’єкта і лягти на орбіту: для дальших досліджень були приторочені до гірлянди звичайні атомні ракети.

Як ведеться, кілька видатних учених негайно виступили із захопленими заявами про те, що дана система зорельота є ідеальною тому-то й тому-то (наводилися формули) і в найближчу тисячу років може зазнати тільки часткових удосконалень.

У трьох перших дуже близьких релятивістських польотах брали участь лише автомати. Стискання простору-часу для корабля, що летить, зростання маси — всі ці абстрактні фізичні категорії були вивчені експериментально. Потім відбувся політ одинадцятьох чоловік до Проксіми Кентавра, досить вдалий, але він, на жаль, не багато додав до повідомлення автоматів. По трасі на чотири світлових роки було неможливо вести корабель із субсвітловою швидкістю — ледве розігнавшись, довелося б гальмувати. Значить, не відбулася головна перевірка, перевірка реакцій людини на максимальні релятивістські ефекти.

Невдовзі після повернення експедиції з пустельних планет Проксіми — екіпаж був відсутній одинадцять власних років і п’ятнадцять земних — були закінчені розрахунки траєкторії на 74 світлові роки польоту до білої зірки, від якої надходили осмислені радіосигнали. З граничним прискоренням, яке витримають космонавти тривалий час, світлоліт розженеться не менш, ніж до “восьми дев’яток після нуля”, і пройде шлях до зірки за чотирнадцять власних років.

Саме для цього польоту, що викликав бурхливу полеміку як в учених колах (“безумна авантюра”, “жертвоприношення”), так і серед широких діл населення (“забрати у Землі стільки енергії”), був побудований суперсвітлоліт “Титан” зі стокілометровим дзеркалом і додатковими баками антиречовини, котрий перевершував свого кентаврійського собрата по величині, як кондор ластівку. Резервне пальне призначалося для регулярних радіопередач, тоді як інші світлольоти мали можливість послати імпульси дального зв’язку тільки двічі-тричі за весь політ, скажімо, повідомити про прибуття на місце призначення чи про зворотний старт.

І “Титан” говорив із Землею. Протягом багатьох десятиліть розповідав про все, що діялося на його борту. Дивні були то передачі, спотворені уповільненням часу. Рідкі, напівстерті міжзоряним шумом сигнали складалися в страшні своїм лаконізмом рапорти про те, як на швидкості сім дев’яток будь-яка порошинка, що летить назустріч, влаштовує могутній вибух на броні, як зростає кількість заряджених часток, що проникають крізь поле, і піднімається радіація в житловому корпусі, як, невпинно зростаючи, маса тіл змушує екіпаж постійно лежати в ртутних ваннах, як повільно помирають поранені чи опромінені космонавти і ніхто не в змозі зрушити з місця, щоб їм допомогти… Багато з повідомлень були неоціненними для науки, але страждання екіпажу “Титана” позбавляли спокою всю Землю. І мало-помалу будівники зорельотів звертали із звичних інженерних шляхів.

На п’ятдесят восьмому земному році польоту передачі припинилися. “Титан”, грандіозний, як жодна із споруд в історії цивілізації, овіяний більш трагічною славою, ніж кораблі полярних першопрохідців чи венеріанські десанти, остаточно пішов у темряву, в небуття, яке, можливо, не було смертю, але дорівнювало їй.

Однак Земля, прагнучи підбадьорити своїх героїв і мучеників, усе-таки послала зниклому кораблю ще одне, радісне повідомлення.

Після відходу “Титана” відбулося ще ряд анігіляційних перельотів на менші відстані, кілька катастроф, і епоху релятивізму остаточно назвали невдалою, невиправданою. Просто піхто більше не вважав за потрібне посилати людей на десятки років тортур заради крихітного шансу знайти щось несподіване, невідоме Землі. Шансу, який не випав жодній із експедицій, котрі після всіх руйнівних років польоту знаходили або безпланетпі світила, або крижані мертві світи… А якщо рано чи пізно й збудеться надія, — кому потрібні наші відкриття на Землі в XXII і XXV сторіччях? Так закінчилась епоха, і могильну плиту над нею поклав міжнародний колектив фізиків-абсолютистів. Як на півстоліття раніше зусиллями кібернетиків була припинена вівісекція — досліди над живими організмами, — так тепер з допомогою небанального наукового рішення припинилися муки космонавтів: фізика абсолюту довела можливість миттєвого відтворення будь-якої матеріальної системи на будь-якій відстані поза звичайними поняттями про віддаленість і швидкість. Ось про цю подію, що сповіщала про початок космічної зрілості людства, говорила Земля у своєму останньому зверненні до “Титана”…

Однак Веллерсхоф, Свідерський і Феррані, що вийшли вранці з ракети на поверхню загадкової Шостої, не чули цієї передачі. Неймовірно сильне поле тяжіння, що виникло довкола корабля на швидкості дев’ять дев’яток, перервало зв’язок із Землею.

У десантну дослідницьку ракету, скинуту з “Титана”, проникла інша передача: вітання, проголошене чистим дівочим голоском…

Усе-таки Феррані не втримався від вигуку, і навіть Свідерський, людина без нервів, без хвороб і слабостей, раптом знесилено сперся на плече шефа — ніяка радіопередача не може бути настільки переконливою, як поява… гм… господарів передавача. За краєм випаленого кола хвилювався бірюзовий степ. Звідти, кожним кроком розкидаючи клубки сизого попелу, йшли до ракети дві дівчини, обидві навіть без масок біозахисту, в легких світлих костюмах з барвистими шарфиками на шиях. Та, що йшла попереду, — чорнява, гінка, — широко усміхалася й енергійно махала рукою. Її супутниця, гнучка блондинка з округлим напівдитячим обличчям, трохи відстала, трималася насторожено і заледве не злякано.

— Ну, от і все, — чомусь сказав своїм супутникам Веллерсхоф і якомога невимушеніше підняв праву руку над головою.

— Здрастуйте, — сказала Рита, підійшовши і хустиною стираючи з обличчя попіл. — Я ж вам сказала, що маски не потрібні. Тут нема небезпечних бактерій.

— Ага, — відповів Веллерсхоф і стягнув біофільтр.

Решта зробили те саме, на обличчях залишилися червоні сліди від тугих країв маски. Почалася церемонія знайомства і рукостискань, причому Феррані неабияк збентежив дівчат, поцілувавши їм ручки, і сказав, підморгуючи більш симпатичній йому Алдоні:

— Так, тут нема бактерій, але є пряма небезпека підхопити певне серцеве захворювання…

Веллерсхоф механічно всміхнувся, запитав:

— То як, ви кажете, називається ця мила планета?

— Аурентина, — проскреготів раптом Свідерський. — Я запам’ятав. Ну, що ж, цього слід було чекати. — І зім’яв маску в кулаці так, що побіліли суглоби пальців.

— Тихіше, Яне, заради бога, вони ж не винні! — заступився Феррані. — Адже минуло понад сторіччя — сто три роки! Скажи спасибі, що дівчата залишилися такими ж красивими, як і в наш час!..

— Так, сто три. Близько до розрахунків, — знову витиснув усмішку шеф. — І ніякого розуму тут, певна річ, не виявлено?

— Ні, — винувато сказала Алдона. — Це зірка так пульсує… Схоже на радіосигнали.

— Чортова лотерея! — пирхнув Ян.

— Знаєте що, — твердо сказала Рита, — ми потім наговоримося, надокучить ще. Кличте всіх ваших у дім… ми для вас дім збудували. Скільки вас? Двадцять вісім?

— Двадцять сім, — уточнив Веллерсхоф. — Про одного загиблого Земля, очевидно, не знає. Це Сайфутдінов.

На секунду затнувшись, Рита мужньо вела далі:

— Якщо треба, наш корабель перенесе усіх хворих, поранених…

Алдона защебетала, відчуваючи незручність від усієї цієї ситуації і від більш ніж відвертих поглядів Феррані:

— Я лікар Рятувальної служби, і я забороняю вам хвилюватися. За два дні ви вже будете на Землі. А поки що відпочивайте!

Вона взяла Веллерсхофа за руки, благально подивилася знизу вгору в його ясні, розширені, як від болю, застиглі очі:

— Тут є чудові мінеральні джерела… Координаційна Рада вже вирішила будувати тут курорт!

Алдона встигла ще перехопити обурений Ритин погляд, як Свідерський, що досі мовчав, дивлячись убік і погойдуючись з носків на закаблуки, раптом загорлав хрипко:

— Курорт?! — і схопив її за плечі.

Їй ніколи не доводилося бачити обличчя, спотвореного такою люттю, і так близько від себе…

Коли їх розняли, Свідерський різко повернувся і попрямував до ракети.

— Луїджі, — багатозначно сказав шеф.

І низенький Феррані, востаннє ковзнувши поглядом по ставній фігурці переляканої Алдони, щодуху кинувся доганяти колегу.

— Ви можете простити його? — відчужено запитав Веллерсхоф.

— Безумовно, — відповіла Алдона, притискуючи долоні до скронь, щоб стримати биття крові. — Я сама винна. Не треба було так одразу…

— Вони заспокояться, — сказав шеф. — Ходімо до вас. Я перший. Можливо, у вас щось не так, як ми звикли.

Він рушив уперед, запитав на ходу:

— Ви давно нас тут чекаєте?

— Ні, — відповіла Рита. — На розрахунковому курсі вашого корабля не виявилось, а справжній знайшли тільки три дні тому. Ще трохи, і ми ловили б вас на зворотньому шляху.

— Добре, — саркастично посміхнувся Веллерсхоф. — Колумб, що приплив у Нью-Йоркську гавань просто до підніжжя статуї Свободи… Од вас можна буде викликати всіх наших людей? Втім, що за дурниця! Ясно, що можна.

І Веллерсхоф зайшов по пояс у медову, сплутану березкою, повну квітами траву Аурентини.

Рита перезирнулася з Алдоною і раптом наказала:

— Стійте.

Веллерсхоф зупинився, і вперше на його скам’янілому обличчі відбилося щось схоже на здивування. Тоді Рита підійшла до нього, впритул.

— Ви мені не подобаєтесь, Веллерсхоф. Вибачте. Я знаю цей ваш спокій. Вже краще впасти в істерику, як Свідерський, ніж отак мовчки… — Довго дивилася просто в зіниці начальника експедиції, поки в них не засвітився теплий вогник. — Ось так краще. Я все-таки бігала в навчальний клас повз пам’ятник… пам’ятник вам, Веллерсхоф. Так. Посеред площі, з рукою, піднесеною до зірок. Я ваше ім’я знаю з трьох чи чотирьох років. А трохи згодом дізналася, що ваша експедиція була найпотрібнішою в історії Землі. І найрезультативнішою. Якби не наше загальне почуття провини перед вами, ми б вас тут не змогли зустріти. Ми б просто не працювали так відчайдушно, щоб проломити простір і час. Щоб ніхто більше…. не… — Вона заплакала, і Веллерсхоф обняв дівчину. Схлипуючи, Рита договорила: — …Тому що, поки страждає хоч один, Земля не може бути щасливою!

Переклад з російської.

ПРО НАШИХ АВТОРІВ

Микола Сорока. Народився в селі Стецівці Звенигородського району на Черкащині 1935 року. Тривалий час був на комсомольській роботі. Закінчив факультет журналістики Київського державного університету. Головний редактор журналу “Знання та праця”. Кандидат філологічних наук, заслужений працівник культури УРСР, автор кількох науково-популярних книжок та збірок дорожніх нарисів.

Веніамін Росін. Народився 1912 року в Києві. Тривалий час був на оперативній роботі в органах МВС. Учасник Великої Вітчизняної війни. Літературну діяльність розпочав 1950 року. Написав понад тридцять книжок для дітей та підлітків. Автор повістей для юнацтва “За два кроки — кордон”, “Спадкоємці Карацупи”, “Н-ська застава”, “Товариш старшина” та ін. Член Спілки письменників України.

Геннадій Прашкевич. Народився 1941 року в Новосибірську. Закінчив Томський державний університет, історичний факультет. Нині — редактор Західносибірського книжкового видавництва. Першу повість надрукував 1969 року в журналі “Уральский следопыт”. Друкувався в журналах “Юность”, “Наука и жизнь”, збірниках наукової фантастики.

Олександр Тесленко. Народився 1949 року в Донецьку. Закінчив Київський медичний інститут. Працював анестезіологом. Нині — редактор відділу прози журпалу “Дніпро”. Друкував у газетах і часописах поезії, оповідання. У видавництві “Молодь” вийшла збірка його фантастичних оповідань “Дозвольте народитися”. Член Спілки письменників України.

Ігор Росоховатський. Народився 1929 року в місті Шполі Черкаської області. Закінчив Київський педінститут імепі О. М. Горького. Літератор і журналіст. Автор багатьох науково-популярних статей і ряду книг, зокрема збірників фантастичного жанру: “Загадка акули”, “Виток історії”, “Зустріч у часі”, “Справа командора”, “Яким ти повернешся?” та ін.

Наталя Околітенко. Народилася 1939 року в Києві. Закінчила біологічний факультет Київського державного університету. Працювала вчителем біології і хімії, нині — власний кореспондент журналу “Україна”. Друкуватися почала з 1961 року. Автор книжок “Інтеграл Піфагора”, “Велика річка”, “Сніжні ягоди”. Член Спілки письмепників України.

Андрій Дмитрук. Народився 1947 року в Києві. Закінчив сценарний факультет Всесоюзного державного інституту кінематографії. 1967 року видав у видавництві “Веселка” збірку фантастичних творів “Велика місія цивілізаторів”. Окремі оповідання й повісті друкував у щорічниках “Фантастика” (видавництво “Молодая гвардия”), а також у всесоюзній та республіканській періодиці.

Михайло Слабошпицький. Народився 1946 року в селі Мар’янівці Шполянського району Черкаської області. Закінчив факультет журналістики Київського державного університету. Завідує відділом літературно-мистецької критики газети “Літературна Україна”. Член Спілки письменників України.

Віктор Савченко. Народився 1938 року в місті Вознесенську Миколаївської області. Закінчив технологічний факультет Дніпропетровського металургійного інституту. Працює старшим інженером Дніпропетровського відділення Інституту мінеральних ресурсів. Друкував науково-фантастичні повісті та оповіданпя у журналах “Донбасс”, “Дніпро”, “Знання та праця”, “Наука і суспільство”.

Наталя Конотопець. Народилася 1947 року в селі Любитів Ковельського району на Волині: Закінчила біологічний факультет Київського державного університету. Працює науковим співробітником на кафедрі біофізики цього ж вузу. Друкувалася в газеті “Зірка”, журналах “Піонерія”, “Знання та праця”. Автор художньо-документальної повісті “Микола Кащенко”.

Сергій Кисельов. Народився 1954 року в Києві. Закінчив Київський педінститут імені О. М. Горького. Вчителював, нині — кореспондент газети “Молодь України”. Ще школярем почав друкуватися в журналах “Ранок” і “Вітчизна”.

Юрій Пригорницький. Народився 1954 року в Києві. По закінченні філологічного факультету Київського педінституту імені О. М. Горького працює в літературній редакції Українського республіканського радіомовлення. Друкує в періодиці фантастичні оповідання.

ЗМІСТ

Від упорядника

Микола Сорока. З доріг далеких

Веніамін Росін. Бути людиною. Переклад І. Кирія

Геннадій Прашкевич. Розграбоване диво. Переклад Б. Чіпа

Олександр Тесленко. Монолог одного самітника

Ігор Росоховатський. Головна зброя. Переклад В. Сліпачука

Андрій Дмитрук. Кінь білий і кінь гнідий. Переклад С. Гайдук

Михайло Слабошпицький. Погляд пам’яті

Віктор Савченко. Ночівля в карбоні

Наталя Околітенко. Михай — одиниця радості

Олександр Тесленко. Тату, про що ти думаєш?

Наталя Конотопець. Додому

Сергій Кисельов. Влада і погода

Юрій Пригорницький. Не забувайте про нащадків. Переклад М. Ілляша

Андрій Дмитрук. Аурентина. Переклад М. Ілляша

Про наших авторів


Оглавление

  • Пригоди. Подорожі. Фантастика - 79
  • ВІД УПОРЯДНИКА
  • Микола Сорока . З ДОРІГ ДАЛЕКИХ . Нариси
  •   ЗА ПЕРЕВАЛОМ — БААЛЬБЕК
  •   КВІТКА ПУСТЕЛІ
  •   ПЕТРА
  • Веніамін Росін . БУТИ ЛЮДИНОЮ . Оповідання
  •   1
  •   2
  •   3
  •   4
  •   5
  • Геннадій Прашкевич . РОЗГРАБОВАНЕ ДИВО . Пригодницька повість
  •   І. БІЛІ ВЕЛЕТНІ
  •   II. ПЕРЕВЕРТЕНЬ
  •   III. ОТРУЙНИК БАБІНГА
  •   IV. ЗОРЯНИЙ МІСІОНЕР
  •   V. ВТЕЧА
  •   VI. КІНЕЦЬ ВСЕСВІТУ
  • Олександр Тесленко . МОНОЛОГ ОДНОГО САМІТНИКА . Фантастичне оповідання
  • Ігор Росоховатський . ГОЛОВНА ЗБРОЯ . Фантастичне оповідання
  •   І
  •   ІІ
  •   ІІІ
  •   IV
  •   V
  •   VI
  • Андрій Дмитрук . КІНЬ БІЛИЙ І КІНЬ ГНІДИЙ . Фантастичне оповідання
  • Михайло Слабошпицький . ПОГЛЯД ПАМ’ЯТІ . Фантастичне оповідання
  • Віктор Савченко . НОЧІВЛЯ В КАРБОНІ . Фантастичне оповідання
  • Наталя Околітенко . МИХАЙ — ОДИНИЦЯ РАДОСТІ . Фантастична новела
  • Олександр Тесленко . ТАТУ, ПРО ЩО ТИ ДУМАЄШ? . Фантастичне оповідання
  • Наталя Конотопець . ДОДОМУ . Фантастичне оповідання
  • Сергій Кисельов . ВЛАДА І ПОГОДА . Фантастичне оповідання
  • Юрій Пригорницький . НЕ ЗАБУВАЙТЕ ПРО НАЩАДКІВ! . Фантастичне оповідання-жарт
  • Андрій Дмитрук . АУРЕНТИНА . Фантастичне оповідання
  • ПРО НАШИХ АВТОРІВ
  • ЗМІСТ
  • Наш сайт является помещением библиотеки. На основании Федерального закона Российской федерации "Об авторском и смежных правах" (в ред. Федеральных законов от 19.07.1995 N 110-ФЗ, от 20.07.2004 N 72-ФЗ) копирование, сохранение на жестком диске или иной способ сохранения произведений размещенных на данной библиотеке категорически запрешен. Все материалы представлены исключительно в ознакомительных целях.

    Copyright © UniversalInternetLibrary.ru - электронные книги бесплатно