|
|
Мишель Монтень
ПРОБИ
Вибране
Переклав з французької Анатоль Перепадя
На марґінесах книг, на марґінесах життяМішель Монтень (Мішель Ейкем) — великий французький письменник і філософ-гуманіст, чільний представник пізнього Відродження у Франції, речник раціоналізму, скептицизму і толерантності; свої погляди він виклав у «Пробах» — творі автобіографічного характеру.
Народився письменник 1533 року в замку Монтень, департамент Дордонь. Батько його, П'єр Ейкем, був нащадок гасконських буржуа, що стали шляхтою, мати, Антуанетта Лупп, походила з роду португальських купців-вихрестів, що втекли від інквізиції. У викладі цього життєпису з огляду на роль Рабле як предтечі Монтеня доречно згадати, що за рік до народження Мішеля Рабле опублікував «Пантагрюеля», а коли йому було два роки — «Гаргантюа».
Ось ті місця, з якими було пов'язане життя Монтеня: Бордо, з колежем, не таким уже й блискучим для хлопця, знавця живої латини, і з магістратурою, де він служив до 1585 року; Париж, з його бурхливим політичним життям, де він за Генріха II і Карла IX провадив переговори під час релігійних воєн (залагодження чварів між різними партіями, присутність при дворі у момент розрухів у Гієні); замок Монтень, починаючи з «відставки» письменника (1571), не політичної, а суто філософської; нарешті подорожі до Швейцарії та Італії (1580–1581), де він лікувався від каменів у нирках і набирався «житейського досвіду».
Треба зазначити, що літературне життя Монтеня почалося після смерті його батька (1569).
Той спрямовував його перші кроки: змусив вивчити латину, найнявши німця Горштана, брав сина з собою, вирушаючи до королівського двору, влаштував його радником при Лічильній палаті в Періґе, схилив перекладати «Природну теологію» Раймунда Сабундського.
«Служити музам» Монтень наважився уже в літах, знуджений працею на посаді мера Бордо. З 1572 року він заходжується писати свої враження від прочитаного (особливо від античних авторів) і від пережитого, зібравши їх у книжку і назвавши «Пробами» (в оригіналі «Есеї», назва, яка згодом визнана літературним жанром). Перед нами один з перших літературних творів, написаних «від першої особи». Позбавлені гладкопису, викінченості, стрункості, «Проби» мають таку структуру і вимагають, щоб їх читали відповідно до їхнього титулу: це монтаж роздумів, занотованих у різні часи, прокоментованих в інші і тому не вельми зручних для лінійного читання.
Ці труднощі насамперед спричинені так званими трьома «верствами» тексту, себто шаром А (видання 1580 року, книги перша і друга), шаром Б (видання 1588 року, книги перша, друга і третя) і шаром В (додатки, внесені до бордоського примірника після 1588 року). Текстова діахронія дається взнаки, якщо навіть якесь швидке (чи цілими блоками) читання дещо стирає часову різницю написання. Хоч як важливо розрізняти ці ключові моменти, якими є дати згаданих видань, не слід забувати ще й те, що Монтень працював над текстом не один десяток років.
Одна з найперших вимог «Проб» (книга І, розділ VII «Про ледацтво») — це вимога вільного писання (і переписування): Монтень «плодить» свої «химери і фантастичних монстрів». Перші розділи становлять собою подобу якоїсь компіляції, антологію прикладів, які можна знайти в «уроках» доби. Цей аспект меншає в міру того, як ми заглиблюємося в текст, — і згідно з особистою еволюцією Монтеня, — при цьому ніколи не зникаючи. Авторське втручання робиться дедалі відчутнішим, тоншим, субтельнішим: а проте воно часто бере за відправну точку чужорідний елемент.
Отож треба відмовитися читати Монтеня «запоєм», тобто слід усвідомити, що це текст, який сам себе визнає як монтаж. Проте переробляти план «Проб» було б справою безнадійною. Критика обмежувалася здебільшого тим, що розглядала якийсь розділ чи групу розділів і підкреслювала брак структури у «Пробах», удаючись до таких образів: незавершена архітектура (А. Ґлозер), гірлянда, бастіон (М. Бютор), спіраль (А. Компаньйон), концентричні кола (Ж. Пуле). Отакі вони, метафори, щодо неспроможності читати текст, у якому видно шви, що приховують усі сліди його глибокої структури.
Помер Мішель Монтень 1592 року, коли йому було п'ятдесят дев'ять років, сім місяців і одинадцять днів віком, під час меси у родинній капличці, і поховали його в бордоській церкві фельянтинок. Посмертне видання, здійснене за копією рукопису, переданого палкій шанувальниці письменника, вийшло 1595 року в Парижі заходами цієї ж таки мадемуазель де Ґурне.
Успіх Монтень здобув уже у своїх сучасників. У наступні віки навколо його спадщини велася суперечка. Якщо Блез Паскаль ще закидав авторові марноту і гординю, а Жан Жак Руссо — нещирість, то Вольтер захоплено вітав його, називаючи своїм предтечею.
Мішель Монтень був серед перших філософів, які з досі панівної в науці латини перейшли на живу, людову французьку мову. Виявляючи змалку неабияке мовне чуття, він надав у своїй книзі на майже півтори тисячі сторінок нового блиску рідному слову й змусив його вивчати і поза межами Франції. Там, де не вистачало французького, письменник тулив гасконське слівце. Оскільки наукові терміни в XVI сторіччі були ще не вироблені, то навряд чи була б рація, на думку тлумача цього тексту, модернізувати його в перекладі, як це робили інші перекладачі, а тим паче, приписувати щось від себе.
До того ж, у «Пробах» майже старофранцужчина. Щоб читач відчув їхній несучасний дух і колорит, перекладач дозволив собі використати деякі маловживані слова, запозичивши їх із давньоукраїнської мови. Звідси поява таких слів, як читальник, шатня (гардероб), льос (доля, зі словника неокласиків), баніта, баніція, банітувати (вигнанець, вигнання, вигнати — слова в нашій мові з Хмельниччини, а може, й давніше), ощадок (пощада), карати горлом (страчувати), бакаляр (колись у нас, як і в поляків, учитель, учений-педант), кружґанок (галерея круг дому), зацний (славний, доброчесний) тощо.
Від перекладача
ПРОБИ
Вибране
Переднє слово до читальникаПеред тобою, читальнику, щиросерда книга. Вона одразу застерігає тебе: я не ставив собі ніякої іншої мети, опріч сімейної і приватної. Про якийсь пожиток тобі чи про свою славу я і гадки не мав. Такий намір понад мої сили. У цій книжці я намагався будь-що потішити свою рідню та приятелів: хай вони, як мене не стане, чого ждати вже недовго, віднайдуть у ній печать моєї вдачі та моїх дум і завдяки цьому доповнять і воскресять мій образ, що залишився в їхній пам'яті. Якби я писав на те, щоб запобігти у громади ласки, то вичепурився б і показав себе при повній параді. Та мені хочеться іншого: хай мене бачать у моїй простій, природній і повсякденній подобі, без будь-якої вимушеності чи штучності, адже я зображую не когось там, а самого себе. Мої вади, як і весь мій правдивий образ, постануть тут живцем, наскільки це дозволить звичайнісінька добропристойність. Коли б я жив серед тих племен, що, за чутками, й досі тішаться солодкою вольницею первісних законів природи, повір, читальнику, я залюбки намалював би себе на повен зріст та ще й гольцем голого. Отже, зміст цієї книжки — я сам, а це аж ніяк не причина, щоб марнувати своє дозвілля на такий легковажний і незначний предмет. З Богом!
Писано в замку Монтень дня першого березіля року тисяча п'ятсот вісімдесятого.
Книга перша
Розділ І
Як різними шляхами тієї самої мети досяттиНайпростіший спосіб улагіднити того, кого ви скривдили, а він людина мстива, це викликати в нього співчуття та жаль і зворушити його своєю покорою. Проте такий самий ефект давали іноді мужність і твердість, засоби цілком супротивні.
Едвард, принц Валлійський[1], що так довго заряджав нашою Ґієнню[2], чия вдача та воля відзначалися якоюсь величчю, зазнавши образи від ліможців і взявши штурмом їхнє місто, не зглянувся на крики люду, жінок і дітей, приречених на різанину попри їхні благання та припадання до його ніг. Однак же, коли, пробиваючись через місто, він побачив, як троє французьких лицарів із нечуваною хоробрістю стримують наступ його звитяжного війська, визнання і пошанівок такої виняткової доблесті одразу притупили вістря його гніву, і він, із цих трьох почавши, помилував і решту городян.
Скандерберг[3], державець Епіру, гнався якось за одним зі своїх вояків, щоб забити його; вояк той, після даремних потуг удобрухати його покірною мольбою про ощадок, в останню хвилину схопився за меч і звів зброю на пана. Така сміливість поскромила лють принца, і він за те, що вояк виявився не з полохливих, дарував його горлом.
Цезар Конрад III[4], облягаючи Вельфа, дука Баварського, не захотів нічим поступитися, хоча обложенці погодилися здатися на ганебних і принизливих умовах, і згодився лише на те, щоб жінки високого коліна, замкнуті у місті вкупі з дуком, могли його покинути, не вронивши честі і взявши з собою стільки добра, скільки донесуть. А ті, охоплені великодушним поривом, намислили узяти собі на барки своїх чоловіків, дітей і самого дука. Цезар, уражений таким шляхетним і сміливим учинком, просльозився з розчулення; а той лихий дух, яким він дихав на дука, де й подівся; відтоді він ставився ласкаво і до нього і до його підданців.
Мене поклав би на лопатки і той і той спосіб. Адже милосердя і вибачливості мені не позичати. Та, гадаю, що мені легше піддатися співчуттю, ніж зачудуванню: дарма, що у стоїків жаль — почуття негідне; вони вимагають, аби, спомагаючи терпенних, ми не лагіднішали і не співчували їм.
Отож ці приклади видаються мені вельми повчальними, адже вони показують нам душі тих людей, душі, які, виставлені одночасно на випробу двох способів, витривали перед одним, зате улягли другому. Можна сказати, що відкривати своє серце жалеві звикли люди добротливі, лагідні й м'які, з чого випливає, що натури плохіші, як-от біла челядь, діти і простолюддя, цьому більш піддатливі; натомість гордувати слізьми та благаннями і поступатися лише з побожності перед святинею цноти — прерогатива дужої і незворушної душі, що має замилування до мужності та твердості.
А проте схожий подив і захват можуть справляти навіть на душі не такі шляхетні. Свідок цього — теб'янський люд, який, засудивши на смерть своїх верховод за те, що ті не припинили збройних дій зараз по скінченні визначеного їм терміну, насилу виправдав Пелопіда[5], розчавленого тягарем оскарження і змушеного рятувати свою голову лише просьбами та мольбами; і навпаки, коли справа дійшла до Епамінонда, і той зачав хвалитися своїми подвигами і пихато та зухвало колоти ними очі своїм землякам, ті не наважилися навіть узятися за кулі для голосування — не то що; і зібрання так і розійшлося додому, славлячи велич душі цього героя.
Діонисій Старший[6], здобувши по довгій мозольній облозі Реґій[7] і полонивши ватажка Фитона, мужа прехороброго і завзятого бійця, захотів на ньому показати страшливий приклад помсти. Найперше він розповів йому, як напередодні наказав утопити його сина та всіх родичів. На те Фитон одказав, що їх ощасливлено на день раніше від нього. Потім Діонисій звелів роздягнути бранця, віддати катам і водити по місту, ганебно і немилосердно дубасячи його, осипаючи при цьому підлими й образливими словами; але той перетерпів усе з незмірною мужністю, не зламався і з гордим виразом на обличчі йшов на муки, голосно заявляючи, що гине за праве діло (за відмову віддати край до рук тирана), і погрожуючи мучителеві близькою карою богів. Діонисій, читаючи в очах своїх жолдаків, що похвалки звойованого ворога та його погорда до їхнього орудника і до його тріумфу не лише не обурюють їх, а, навпаки, викликають співчуття до безстрашного полоняника, і побоюючись, як би вони не збунтувалися і не видерли Фитона з рук варти, розпорядився припинити тортури і потаємці втопити його в морі.
Воістину, людина — істота легкодумна, хибка і мінлива, якусь сталу і тверду думку про неї скласти годі. Ось вам Помпей дарує душею все місто мамертинців, на яких доти клав великий гнів, лише з пошанування цноти і великодушності одного їхнього громадянина Зенона[8]; тамтой узяв на себе всю провину і благав тільки про єдину ласку — покарати його одного. Зате Суллин гоститель, який виявив у Перузії[9] подібну цноту, нічого не зискав на тому ні для себе, ані для інших.
А ось вам контраст до моїх попередніх свідчень. Олександер, найхоробріший з усіх мужів і звичайно милостивий до розбитого ворога, здобувши з великим боєм Ґазу[10], зіткнувся з оборонцем цього міста Бетісом, у чиїй доблесті встиг переконатися під час облоги. Кинутий напризволяще своїми, сам-один душею, із понівеченою зброєю, закривавлений і поранений, Бетіс відбивався від македонян, а ті насідали цілим гуртом. Олександер, розлючений тим, що перемога далася дорогою ціною (окрім значних утрат, він сам дістав дві свіжі рани), гукнув йому: «Ти умреш, Бетісе, не так, як запрагнув. Знай, що тобі доведеться одтерпіти всю муку, яка тільки вготована для бранця». Але Бетіс тільки зоставався незворушним і слухав його погрози мовчки, з гордою і зухвалою міною. Тоді Олександер, знетямлений його думною і затятою мовчанкою, сказав: «Чи ж він бодай укляк на коліно? Чи ж із його уст зірвалося якесь благання? Стривай, ось я здолаю цю німоту і як не виб'ю з тебе слів, то виб'ю принаймні зойки». І закипаючи дужчим гнівом, звелів поперебивати йому стопи і, живцем прив'язавши до воза, волокти його отак калічного, шарпаючи і рвучи на шмаття його тіло. Чи не тим це сталося, що душевний гарт видався Олександрові чимось таким природним і звичайним, аж він утратив пошану до лицарськості? А чи він так високо ставив власний гарт, що з висоти своєї величі не міг бачити без заздрощів щось подібне ще в комусь? Чи, може, ставав невблаганний, коли хтось попадав йому під сердиту руч?
Справді-бо, коли б його гнів міг бути непогамований, він би, напевне, вгамувався при штурмі і плюндруванні Тебів, коли перед його очима стільки хоробрих воїнів полягло від меча, не мавши вже ні сили, ані способу боронитися; мав би вгамуватися, бо полягло їх добрих шість тисяч, причому жоден не тікав і не просив пардону; навпаки, кожен кидався вперед і сточував бій із ворогом-звитяжцем, шукаючи собі славної смерті. Не було нікого, хто б, знемагаючи на рани, до останнього подиху не силкувався помститися за себе і в розпуці безстрашшя осолодити власну смерть смертю якогось супротивника. Їхня звага не збудила в Олександра жодного жалю, і не старчило дня, аби вситити його помсту. Ця різанина тривала доти, доки не пролилася остання крапля крові; помилування дістали лише безборонні старці, жінки та діти, аби достачити переможцеві тридцять тисяч невольників.
Розділ II
Про смутокЯ належу до людей, вільних від цього почуття, я не люблю його і не ціную, дарма що світ ніби завзявся бити йому поклони. В його одежу вбирають мудрість, цноту, сумління: дурна і недоречна оздоба! Італійці цілком слушно охрестили тим самим словом злосливість. Згадане почуття завжди шкідливе, завжди недоречне і водночас завжди підле і нице. Стоїки застерігають мудреців від того, аби віддаватися йому.
Оповідають, що Псаменіт, король єгипетський, після своєї поразки, у полоні в Камбіза, царя перського, побачивши, як попри нього йде полонянка — його донька, перебрана за служебку і послана по воду, — зостався, хоча всі його приятелі плакали і лементували, незворушним, тільки стояв собі мовчечки і дивився в землю; так само зберігав він спокій і тоді, коли угледів, як його сина ведуть на страту. Проте зауваживши одного свого челядника у гнаному повз нього гурті бранців, він почав кулачити себе по голові й вибухнув страхітним жалем.
Це можна порівняти з тим, як поводився один із наших княжат. Діставши у Трієсті (де він перебував) новину про смерть старшого брата, того, хто був підпорою і потугою його дому, а небавом і вістку про кончину молодшого брата, своєї другої надії, він витримав ці два удари з неймовірною стійкістю[11]; зате коли за кілька день сконав один із його домівників, це нове лихо його добило, і він, утративши душевний гарт, віддався розпачеві та жалобі. Дехто помилково звідси виснував, що його упекла тільки ця остання тяжка ураза. Насправді ж його душу затопив такий глибокий смуток, що досить було ще кількох крапель, аби прорвати греблю його терпіння.
Так само можна б (я так гадаю) витлумачити і нашу історію, якби не те, що згодом, коли Камбіз спитав у Псаменіта, чому, залишаючись байдужим до нещастя сина та дочки, він не міг знести недолі одного зі своїх приятелів, той відрік так: «Тому, бо лише останню болість можна вилити слізьми, тоді як горе, завдане мені двома першими ударами, годі передати».
Тут можна було б згадати вимисел старожитнього маляра[12]: у картині заклання Іфігенії, передаючи жалобу присутніх тією мірою, якою кожного зворушувала загибель тамтої гарної і невинної панянки, він сягнув вершка свого мистецтва; проте дійшовши до дівчининого батька, він удав його з затуленим обличчям, натякаючи, що годі передати весь його біль. Ось чому під пером поетів горопашна матір Ніобея[13], втративши спершу семеро синів, а потім стілько само дочок, убита цією незмірною втратою, зрештою перекинулася скелею,
З болю скаменівши.[14]
Овідій, Метаморфози, VI, 304
Такий образ передає те мертвотне, німе і глухе скам'яніння, що вражає нас, коли на нас спадає безголов'я понад наші сили. І справді огром такої недолі геть-то прибиває нашу душу і позбавляє її свободи вчинків; саме так стається під першим враженням дуже лихої звістки, коли ми чуємося скутими, здеревілими і ніби обезвладненими у всіх рухах; і тільки згодом, давши собі полегкість слізьми та голосінням, душа ніби відпружується, випростується і знаходить більше простору та волі. Виходить так, ніби
Аж голос крізь біль той прорвався.
Верґілій, Енеїда, XI, 151Пер. Михайла Білика
Під час війни короля Фердинанда[15] з удовицею по королю угорському Яношу, в битві під Будою, всі звернули увагу на одного лицаря: той бився з незвичайною відвагою і так і поліг безіменний. Коли несли його тіло, Рейшах, отаман німецький, бідкував за ним, як і всі, але, поцікавившись, хто ж цей лицар, побачив, коли з убитого зняли лицарію, що то його рідний син. Посеред загального лементу сам він, не пустивши пари з уст і не змигнувши оком, стояв випростаний, прикипівши поглядом до синового тіла; аж поки ґвалтовність скорботи, вразивши його життєві сили, не звалила його, мертвого, долу.
Хто може передать, як він палає,
Той відчуває лиш слабенький жар,
Петрарка, Сонет 137
мовлять коханці, намагаючись поділитися муками свого кохання:
…Бо ти забрала
З собою всі мої чуття!
Як, Лесбіє, тебе побачу,
Шалію у нестямі я.
Язик німіє, кров клекоче,
У тілі пломінь і пожар,
В ушах бриніння, а на очі
Мла налягає…
Катулл, III, 607
Отож-бо в ту мить, коли нас поймає пекучий любовний пал, ми не вдатні вимовлятися жалями чи благаннями, наша душа надто обтяжена важкими думами, а тіло прибите і зв'ялене коханням. Звідси зроджується деколи і та раптова неміч, що вражає коханців так невчасно, і той крижаний холод, що огортає їх через надмір любові, в самім лоні розкошів. Усяка жага, що надається до смакування і перетравлювання, жага не жагуча.
Скаржиться легка журба, а велика — та безголоса.
Сенека, Іполит, II, 607
Несподівана радість чи втіха так само вражають нас:
Тільки уздріла вона, що іду я, й троянців у зброї
З подивом раптом пізнала, й великим налякана дивом,
Аж знепритомніла, глянувши, і від страху здеревіла.
Кості застигли у неї, зомліла й по довгій хвилині
Мовить.
Верґілій, Енеїда, III, 306Пер. Михайла Білика
Опріч тієї римлянки, яка сконала з неспогаданого щастя, викликаного поверненням сина після поразки під Каннами[16], опріч Софокла і тирана Діонисія, так само померлих на радощах, а також Тальви[17], померлого на Корсиці після одержання новини про надані йому від римського сенату гонори, ми маємо сьогоденний приклад: папа Лев Десятий, оповіщений про здобуття Мілана, чого він так зичив, зрадів такою великою радістю, що заслаб на гарячку і сконав. А ще знаменитіше свідчення людського марнославства наводять старожитні: Діодор Діалектик[18] переставився під час ученого диспуту, бо пройнявся пекучим соромом перед своїми вихованцями та публікою, не зумівши дати собі раду з висунутим проти нього доводом.
Щодо мене, то я не дуже підлягаю несамовитим нервовим зворушенням. Я врівноважений від природи і що не день, то дужче гартую і покріплюю свою душу з допомогою розважань.
Розділ III
Наші почуття вибиваються поза рямця нашого яТі, хто дивується, чого ми так пнемося до прийдешності, замість удовольнятися сьогоднішніми здобутками (бо прийдешність нам підвладна ще менше, аніж навіть минувшина), торкаються найпоширенішої з людських помилок, якщо тільки можна назвати помилкою те, до чого нас штовхає, аби зробити своїми співучасниками, сама природа. Як і в багатьох інших речах, природа навіює нам і ці марні ілюзії, заохочуючи нас не так шукати істини, як діяти. Ми ніколи не перебуваємо в собі; ми завжди десь поза собою; побоювання, прагнення, надія ваблять нас у майбутнє; тож ми перестаємо сприймати і розуміти те, що існує, і тільки й думаємо про те, що буде, ба навіть тоді, як нас самих більше не буде.
Нещасна душа, прибита клопотом про будущину.
Сенека, Листи, 98
Платон часто наводить таку велику пересторогу: «Роби свою справу і пізнай самого себе». Кожна з двох частин цієї перестороги обіймає і другу частину її, а отже, і весь обсяг нашого обов'язку. Хто збирається робити своє, той побачить: перше його завдання пізнати, що він за один і на що здатний. А хто знає себе, той не візьме чужого за своє; той найбільше любить себе і дбає про свій інтерес; той ухиляється від марних клопотів, ялових думок і нездійсненних заходів.
І якщо глупота, навіть домігшись того, чого прагнула, ніколи
не буває вдоволена, то мудрість завжди вдоволена тим, що
має, і ніколи не гризе себе.
Цицерон, Тускуланські розмови,кн. V, розд. XVIII
За Епікуром, мудрець не повинен прозрівати майбуття і журитися ним.
Серед правил стосовно померлих найсправедливіше, як на мене, те, що приписує по смерті державців обговорювати їхні вчинки. Вони — побратими права, якщо тільки не його зверхники. А що правосуддя не було над ними владне, то цілком слушно, щоб воно розпоряджалося їхнім добрим ім'ям та маєтками їхніх спадкоємців, тобто тим, що ми часто ставимо вище від життя. Цей звичай дає велику користь людям, які його пильнують, і вельми бажаний для добрих державців, які слушно можуть нарікати, якщо їх згадують на рівних із лихими державцями.
Ми повинні однаково коритися і підлягати всім королям, бо вони ж таки правні, але шанувати і любити ми маємо лише їхні цноти. Отож ради громадської злагоди терпеливо зносьмо навіть нікчемних між ними, приховуймо їхні вади, підтримуймо всі їхні починання, поки їхнє правління потребує нашої підпори. Але з моменту звершення нашої співпраці зникають будь-які підстави всупереч нашим засадам справедливості та волі відмовляти нам у праві висловити наші щирі почуття, як і підстави гудити добрих підданців за те, що вони вірно й уклінно служили володареві, чиї хиби були їм добре знані, позбавляючи нащадків такого вельми корисного прикладу. А хто з подяки за зроблену йому ласку даремно вихваляє державця, той, віддаючи йому справедливість за щось особисте, робить це коштом громадської справедливості. Слушно рече Тит Лівій, що мова людей, наближених до трону, завше сповнена підлабузництва і фальшивого свідчення; бо вони всі без винятку підносять свого короля, роблячи його зоровзором найвищих цнот і монаршої величі.
Можна осудити зухвальство двох вояків, які кинули Неронові у живі очі, що вони думають про нього. Перший на запитання, чому вояк зичить йому зла, відповів: «Я любив тебе, коли ти заслуговував на це, але відтоді, як ти став матеревбивцею, палієм, блазнем, поганяйлом, я зненавидів тебе, бо чого ж іншого ти вартий?» Другий на запитання, чого він надумав його вбити, дав таку відповідь: «Бо не бачу іншого способу припинити твої злочинства». Та хто, при доброму розумі бувши, здолав би прилюдно ганьбити численні свідчення про ті страшенні лиходійства, які заплямували його по смерті й зостануться в пам'яті людській на віки вічні?
Мені не до вподоби, що попри чудове законодавство у лакедемонян уряджалася облудна церемонія: по смерті короля всі спільники та сусіди, а також усі ілоти, що чоловіки, що жінки, дряпали собі на знак жалоби обличчя, ридали і зойкали, називаючи небіжчика (хоч би який він був) найліпшим з усіх їхніх королів; так вони славили ранг покійника, хоча ця слава заробляється заслугами і має віддаватися лише тому, хто заслужив її найбільше, хоч би походив і з найнижчого роду. Аристотель, цікавий до всіх явищ у світі, загадується у зв'язку з Солоновими словами, що ніхто до смерті не може бути названий щасливим: чи можна називати щасливим того, хто жив і помер, оточений почестями, якщо славу по собі він залишив лиху, а нащадки його не варті доброго слова. Поки ми простуємо по життю, то чим тільки не клопочемося і не переймаємося, але, опинившись поза буттям, перестаємо спілкуватися з тим, що існує. Тому Солонові випадало б сказати, що людина завше нещаслива, раз вона щаслива лише тоді, як її вже нема.
…Хоча сам готов прислатися,
Що після смерті ніяке вже в ньому чуття не заблисне.
Та не керується він, очевидно, тим переконанням:
Не вилучає з життя себе, з коренем вирвать не хоче —
Сам себе дурить: ану, з мене лишиться щось після смерті.
Лукрецій, Про природу речей, III, 901—906Пер. Андрія Содомори
Бертран дю Ґесклен[19] загинув при облозі замку Ранкон, біля Пюї в Оверні. Коли обложенці після його кончини здалися, то мусили покласти фортечні ключі на тіло полеглого. Бартоломео д'Альвіано[20], верховода війська венеціян, загинув, воюючи на їхній службі у Брешії. Перевозити його тіло до Венеції довелося через землю ворожих веронців. Більшість війська вважала, що треба зажадати у веронців пропуску. Проте Теодоро Трівульціо[21] виступив проти і волів пробиватися силою, поклавшись на зброю. «Не гоже, — сказав він, — аби той, хто за життя не боявся супротивника, після смерті показував ляк перед ним».
Тут на пам'ять спадають і грецькі закони, за якими той, хто випрохував у ворога чиєсь тіло для погребу, зрікався своєї звитяги і не міг уже споруджувати на честь її трофеї[22]. Переможцями ставали ті, кого про таку ласку просили. Саме так Никій[23] утратив перевагу, яку по праву здобув у бою з коринтянами, і, навпаки, Агесилай[24] утвердив за собою сумнівну перемогу над беотянами.
Ці звичаї могли б видатися химерними, якби за всіх часів не було заведено не лише дбати про себе за межею земного життя, а ще й вірити, що небесні щедроти часто йдуть із нами до гробу і витають навіть над нашим тліном. Про це свідчить стільки, не згадуючи вже наших, прикладів зі старосвіччини, що зайве довго й розводитись. Едвард Перший, король англійський, постерігши у тривалих війнах із Робертом, королем шкотським, як його присутність сприяла ратному успіхові (бо він завжди брав гору, коли очолював якийсь похід), умираючи, взяв із сина клятвену обіцянку виварити по смерті його тіло, відокремити м'ясо від кісток і поховати його; зате кістки зберегти і возити з собою та військом щоразу, як воюватиме зі шкотами; так ніби звитяга неодмінно пов'язувалася з його кістяком.
Ян Жижка[25], який збурив Богемію, підтримавши Віклефові[26] ілюзії, побажав, аби з нього по смерті злупили шкіру і напнули її на бубон, який скликатиме на бій із супостатом; він гадав, ану ж це допоможе утримати переваги, здобуті ним у змаганнях. Так само індіяни, йдучи битися з гишпанцями, несли з собою кістки одного з ватагів, пам'ятаючи, як тамтого ніколи не зраджувало воєнне щастя. Та й інші народи в тій стороні беруть із собою на війну тлін своїх хоробрих, полеглих вояків, щоб він приносив удачу і додавав запалу.
У перших прикладах за предками зберігається лише слава, набута минулими діяннями, натомість у других вони мають змогу діяти ще й після своєї смерті.
Вчинок лицаря Баярда[27] видається куди шляхетнішим: діставши смертельну рану від аркебузної кулі, він на умовляння вийти з бою відповів, що не збирається на кінчу життя показувати тил ворогові, і бився, поки мав силу; а відчувши, що мліє і падає з коня, велів джурі покласти його у стіп дерева, але так, щоб сконати обличчям до ворога; так він і сконав.
Слід мені тут долучити ще один приклад, вимовніший за всі попередні. Цісар Максиміліан[28], прадід нинішнього короля Філіппа, був монарх, обдарований усякими високими прикметами і серед них надзвичайною вродою. Але в числі своїх навиків він мав один, зовсім не властивий княжатам, які, аби швидше залагодити найпильніші справи, обертають іноді на трон свій стульчак; це означає, що не було такого служника, навіть серед найближчих із них, якому він дозволив би бачити себе у вбиральні; навіть, аби помочитися, він крився, наче панянка, і не відслоняв ані лікареві, ані будь-кому іншому тієї частини тіла, яку звичайно ховають. От і я, хоча за словом до батька не бігаю, теж діткнутий з натури такою самою сором'язливістю. Якщо я не палаю любовним пломенем, то зроду не дозволю собі нескромності і нічиїм очам не покажу того, що звичай велить прикривати. Отож я сором'язливий більше, ніж це подобає мужеві, а надто мужеві мого стану. Але цісар Максиміліан так із цим крився від людей, аж розпорядився у своїй духівниці, щоб на нього наділи спідні після скону. До того ж він приписав у тестаменті, щоб тому, хто натягуватиме підштаники, зав'язали очі. Кір[29] заповідав своїм дітям, аби ні вони, ні хтось інший не оглядали і не торкалися його тіла, поки з ним не розлучиться душа, і я не вагаюся приписати це якомусь особливому набоженству; адже його історик і він сам, опріч інших великих цнот, виказували велику дбалість і шану до релігійних обрядів.
Мені не до смаку те, що один можний пан розповів про мого родича, уславленого на мирному та ратному полі. Умираючи на старостілітях у своєму маєтку і терплячи муки від каміння в нирках, він ув останні години втішався тим, що докладно розробляв обряди свого погребу і брав слово з усієї шляхти, що вона проведе його в останню путь. Навіть короля, який навідав його перед смертю, він палко благав, щоб той наказав ховати його усім своїм дворакам; при цьому він наводив багато прикладів і доказів на підтвердження того, що муж його рангу цілком на таке заслуговує; помер він, очевидно, спокійний і вдоволений, добившися жаданої обіцянки і розпорядившись по своїй уподобі, як саме і кому його ховати. Зроду я ще не бачив такого неймовірного марнославства.
Ще одна химерія супротивного характеру, за прикладом якої теж далеко не ходити, видається мені зрідні попередній: це коли хтось самозабутньо піклується про свої проводи і водночас виказує якусь незвичайну і непристойну ощадливість, задовольняючись лише одним служником та одним ліхтарем. Дехто хвалить такий звичай, як і останню волю Марка Емілія Лепіда[30], який заборонив спадкоємцям уряджати йому церемонію, заведену в таких випадках. Хіба ж поміркованість і ощадливість зводяться до того, щоб уникати видатків та розкошів, користі й потреби яких ми вже не відчуваємо? Гріш ціна такій повздержливості! Як би годилося тут поводитися? На мою думку, тут, як і в усіх світових речах, кожен мав би, як мовиться, по достатках ноги простягати. І філософ Лікон[31] вельми мудро доручив своїм приятелям сховати його тіло в сиру землю там, де їм здасться найліпше; що ж до свого погребу, то він попросив, щоб не справляли його ані надто пишно, ані надто скупо. Сам я заповідаю, щоб мої проводи йшли своїм трибом, як заведено, і покладаюся на тих, кому цей обов'язок випаде.
Ми можемо нехтувати ці клопоти, коли йдеться про нас, але
годі легковажити ними щодо наших близьких.
Цицерон, Тускуланські розмови, І, 45
Цілком слушний і вислів одного святого:
«Клопоти про похорон, убранство гробівця, пишнота погребу —
це все радше не для спокою мертвих, а для потіхи живих».
Августин, Про Град Господень, І, 12
Ось чому, коли Критон спитав Сократа перед економ, як його поховати, той відповів: «Як вам заманеться». Якби мені випало клопотатися цим завчасу, я вважав би за принадніше для себе наслідувати тих, хто прагне, ще живучи і дихаючи, веселити себе думками про пишноту та блиск свого похорону і готовий радо лицезріти в мармурі свої неживі риси. Щасливий той, хто вміє розраювати і тішити свої почуття безчуттям і жити власною смертю!
Я відчуваю якусь зазлість до народоврядування (дарма що воно здається мені найприроднішим і найсправедливішим), коли згадую нелюдську сваволю атенців, які без жалю стратили, відмовившись вислухати їхніх виправдань, найхоробріших капітанів, що саме виграли у лакедемонян морську битву біля Аргенуських островів, найзапеклішу, найбільшу з усіх, що їх греки будь-коли сточували на морі. Їх засудили на смерть лише за те, що після перемоги вони кинулися пожинати її плоди, намість затриматись на місці, щоб зібрати і поховати трупи. Надто обурює мене цей вирок на згадку про Діомедона. Серед стратенців то був муж великих вояцьких і громадянських чеснот. Вислухавши присуд, він вийшов уперед і, вигодивши слушну хвилину, щоб озватися, замість захищати себе і доводити очевидну несправедливість такого жорстокого вироку, виявив турботу про долю своїх суддів і попросив богів не карати їх за розправу над ним; ба більше, боячись, як би боги не поклали свого гніву на їхній край за невиконання обітниць, які він із товаришами дав на подяку за блискучу звитягу, повідомив суддів, що то були за обітниці. Нічого більше не додавши, не сперечаючись і ні про що не просячи, він відважно, твердою ходою пішов на муку.
Але через кілька років доля залила за шкуру атенцям сала з тієї самої бочки. Хабрій, адмірал атенської флоти, здобувши перемогу над Поллісом, спартанським адміралом, біля острова Наксоса, змарнував усі плоди свого успіху, дуже важливого для Атен, боячись накликати на себе вже знайоме оскарження. Отож, аби не згубити в морі кількох тіл товаришів, він дозволив утекти цілій тічці живих ворогів, які згодом змусили його дорого заплатити за цей безглуздий забобон.
Питаєш, де буде місце твоє після смерті?
Там, де живуть зараз ті, хто ще не родився.
Сенека, Троянки, II, 30
Другий поет наділяє бездушне тіло відчуттям незрушного супокою:
Хай не знайде він гробу,
Притулку благого для тіла,
Де б по віку земного трудах
Душа спочинку зазнала.
Енній у цитаті у Цицерона,Тускуланськ і розмови, І, 44
Так само і в природі можна бачити, як багато мертвих речей зберігають таємні зв'язки з життям: вино змінюється у льохах зі зміною пір року на його винограднику, забита і засолена дичина, кажуть, змінюється і набуває нового смаку, притаманного живому м'ясу.
Розділ IV
Як душа переносить свої пристрасті на уявні предмети, коли бракує їй правдивихШляхтич із нашого краю, подагрик, на поради лікарів утриматися від споживання солоного м'ясива звик жартівливо відповідати, що в нападах страждань та болю йому хочеться мати щось напохваті, аби зганяти на ньому оскому, і що лаючи та кленучи чи то ковбасу, чи то бичачий язик, чи то шинку, він чує полегшу. Але, далебі, подібно до того як ми досадуємо, коли, замахнувшись для удару, хибимо і поціляємо у повітря, як погляд, аби справити нам утіху, замість розпливатися і губитися у просторі, має зосередитися на приступній меті на належній відстані:
Як вітер, на рівнину впавши, силу втрачає,
Якщо не стане перетиком ліс перед ним,
Лукан, II, 362
так само, здається, і душа, вражена і зворушена, сама в себе поринає, як не дати їй волі; тож-бо завше треба їй достарчити предмети, на які вона могла б вилитися і діяти. Плутарх говорить у зв'язку з тими, хто прив'язується до мавпочок та песиків, що властива нам потреба любити, не мавши сподіваного виходу, бавить себе, аби не порожнювати, якимись марничками та витребеньками. І справді ми бачимо, як душа, обплутана пристрастями, воліє тягтися до якогось фальшивого і химерного предмета, всупереч власному віруванню, ніж гультяювати. Так звірі у своєму ражі кидаються на камінь чи залізо, що їх зранило, або, кусаючи самих себе зубами, помщаються за біль, що мучить їх.
Так панонська поранена ведмедиця
Зі списом у боці починає крутиться,
Тягнеться до рани, щоб схопити держак,
Все танцює круг себе і не скине ніяк.
Лукан, VI, 230
Чого ми тільки не вигадуємо, пояснюючи причину нашого безголов'я! До чого ми тільки не чіпляємося, слушно чи неслушно, аби лиш до чогось присікатися! То не оті ясні кучері, які ти рвеш на собі, і не оті білі перса, які ти з горя б'єш так розпачливо, наразили на смерть від кулі твого сердегу брата: шукай винуватця деінде! Лівій, розповідаючи про жалобу римського війська після загибелі двох славетних братів[32], його вожаїв, додає:
всі почали плакати і товкти себе по голові.
Тит Лівій, ХХУ, 37.
Такий був посполитий звичай. І хіба філософ Біон не сказав жартома про царя, який із жалю рвав на собі волос: «Цей муж, здається, гадає, що лисина полегшить йому жалобу?» Хто з вас не бачив, як гравці кусають і ковтають карти, як трощать гральну кістку, аби помститися бодай на чомусь за свій програш? Ксеркс звелів шмагати море Геллеспонт[33] і закувати його в кайдани, вилаяв його найпослідущими словами і послав виклик на герць горі Атон. Кір на кілька днів затримав цілу армію, щоб помститися річці Гіндес за страх, якого спізнав на переправі через неї. А Калігула з землею зрівняв гарну кам'яницю через розкоші, яких дізнала у ній його матір.
За моєї молодості люди розповідали, як один цар, наш сусіда, діставши від Бога добру висіканку, поклявся віддати йому віть за віть; він розпорядився, щоб десять років поспіль у його царстві не молилися Богові, не згадували про нього і щоб за його царювання навіть не вірили в Бога. Ця розповідь свідчила не так про глупоту, як про пиху того народу, про який ішлося. Обидві ці вади людські завжди йдуть у парі. Але, по щирості сказати, у таких випадках більше знати гонору, аніж дурості.
Цезар Август, зазнавши морської хвищі, угнівався на бога Нептуна і наказав на час урочистостей у цирку усунути його статую, поставлену серед інших богів, щоб помститися за кривду. Тут він учинив ще безглуздіше, ніж решта шаленців і ніж він сам згодом, коли, програвши у Германії битву Квінтилію Варові[34], почав з люті та розпачу битися головою об мур, волаючи: «Варе, віддай мені мої легіони!» Отож-бо навісніють і казяться ті, хто кидає виклик Богові або фортуні (адже їм кортить іще й блюзнити), ніби недоля може почути наші прокльони; вони схожі тут на тракійців, які, коли гримить і блискає, запекло стинаються з небесами, намагаючись хмарою стріл оханути гнівливого Бога. Отож, як висловлюється старожитній поет у Плутарха:
Безталань лаєш ти люто? Та ба,
Що їй твоя нерозумна клятьба!
А втім, скільки про це не кажи, хіба ж утримати людину від сердитих вихваток.
Розділ VII
Наші вчинки треба судити за нашими намірамиСмерть, так кажуть, звільняє нас від усіх зобов'язань. Знаю: ці слова тлумачили і сяк і овак. Генріх Сьомий[35], король Англійський, уклав угоду з доном Філіппом, сином цезаря Максиміліана, або (так для нього буде почесніше) батьком цезаря Карла П'ятого, про те, що Філіпп передасть його до рук дука Сефолка, його ворога зі сторонництва Білої Троянди, який утік з батьківщини і знайшов притулок у Нідерландах, а тамтой натомість присягне не важитися на життя цього дука. А проте, вже на божій постелі, він наказав синові у духівниці негайно згладити дука по своїй кончині.
Недавня трагедія у Брюсселі, яку нам явив дук Альба з графами Горном та Еґмонтом[36], криє в собі чимало такого, що заслуговує на увагу. Так, скажімо, граф Еґмонт, який умовив графа Горна віддатися до рук дука Альби і запевнив, що той буде в безпеці, вперто домагався, щоб його стратили першим; він гадав, ніби власна смерть зніме з нього зобов'язання, взяте щодо графа Горна. Але в першому разі смерть не звільняла короля від даного слова, а в другому — граф залишився б невинний у цій справі, навіть якби його дарували горлом. Ми не можемо відповідати за те, що понад нашу силу, спромогу. А що наслідки і виконання самого зобов'язання від нас не залежать і, власне кажучи, розпоряджатися ми можемо тільки своєю волею, то саме на цій волі з конечності ґрунтуються і в ній містяться всі людські повинності. Ось чому граф Еґмонт, почуваючись у душі своїй і в межах своєї волі зв'язаним обіцянкою, хоча дотримання її від нього не залежало, безперечно, був би звільнений від свого зобов'язання щодо графа Горна, навіть якби пережив його. Зате облудний король англійський, навмисне зламавши своє слово, не може бути виправданий тим, що відклав страту дука до своєї смерті; так само нема виправдання і тому муляреві у Геродота, який, усе життя вірно зберігаючи таємницю скарбів єгипетського царя, помираючи, зрадив її дітям.
На своєму віку я бачив багато таких, хто присипляв своє сумління тим, що, привласнюючи чуже добро, сподівався загладити цю кривду, відписавши тестамент на користь законних власників. Так чинити нечесно — допускати зволікання в таких пильних справах та ще й намагатися направити кривду таким маленьким відчіпним, таким недорогим коштом. Їм годилося б скласти більшу жертву. Що більшою платиться кривавицею, що дорожчим для себе платиться коштом, то справедливіше було б таке відшкодування. Покута вимагає жертви.
Ще гірше коять ті, хто, все своє життя тамуючи серце на когось із близьких, виливає його лише в духівниці. Цим вони показують, що мало дбають про власну честь, накликаючи прокляття скривдженого на свою пам'ять, а ще менше — про своє сумління, не вміючи, з поваги до самої смерті, усмертити свою злосливість і залишаючи її жити після себе. Ці несправедливі судді відкладають свій вирок і ухвалюють його лише тоді, коли вже не докопатися до суті справи.
Щодо мене, то я докладу всіх зусиль, аби смерть моя не виявила нічого, чого б уже не сказало саме моє життя.
Розділ VIII
Про ледацтвоЯк покинута облогом рілля, якщо вона масна і жизна, заростає безліченною безліччю дикого і непотрібного зілля, і, щоб мати з неї постійну користь, її треба порати і засівати певним насінням; як біла челядь вдатна сама собою лише породжувати безформні клапті та шматки плоті, а для сплодження здорового і міцного потомства її слід скріпити іншим насінням, так і з нашим духом. Якщо не дати йому роботи, скерувавши на певний предмет, який би тримав його у шорах, він починає безладно кидатися на всі боки, по широкому полю уяви:
Так, розплескавшись на поверхні плинній, у посуді міднім,
Сонячне світло чи місяця круг світосяйний, блукають
Всюди по стінах, а там, підіймаючись вище і вище,
На виліпній зупиняються стелі і блищами грають.
Верґілій, Енеїда, VIII, 22Пер. Миколи Зерова
І нема такого шаленства, такої чудасії, яких би не сплодив він, у такому збудженні перебуваючи,
Де ніби в маренні хворого будуть безладно зринати
Всякі дива.
Горацій, Про поетичне мистецтво, 7Пер. Андрія Содомори
Душа, яка не має визначеної мети, гине, бо, як мовиться, хто скрізь, той ніде:
Хто вже мешкає всюди, Максиме, той не мешка нігде.
Марціал, VII, 73
Знайшовши віднедавна втечище у хатньому затишку, я повзяв собі намір не братися ні до чого і провести у спокої та самоті той недовгий час, що мені залишається ще прожити. Здавалося мені, що для мого духу нема і не може бути більшого призвілля, ніж байдикувати, аби мати змогу тішитися на самоті, зосередитися і замкнутися в собі. Я сподівався, що тепер легше йому буде добитися цього, бо з роками він постатечнішав і змужнів. Але я бачу, що у неробстві думка тільки дармує
Лукан, IV, 704
і що, навпаки, розум мій, ніби з порваною гнуздечкою кінь, у сто разів шпаркіше ганяє самохіть, ніж робив це на звичній службі. Справді-бо, він плодить стільки химер одну за одною, без ладу і складу, стільки фантастичних монстрів, що, забажавши тверезо зважити, наскільки вони дивацькі та безглузді, я заходився списувати їх на папері, в надії, що згодом глузд мій, поглянувши на них свіжим оком, може, засоромиться і схаменеться.
Розділ IX
Про скоробрехНема людини, якій так важко було б говорити з пам'яті, як мені. Адже я не маю її ані крихти і не гадаю, аби хтось інший міг у цьому зі мною зрівнятися. Решта моїх якостей звичайні й пересічні, але тут я — щось цілком виняткове і рідкісне, а отже, заслуговую на ім'я та славу. До звичних прикрощів, якими це для мене обертається (з огляду на щоденну потребу в пам'яті Платон цілком слушно називає її великою і могутньою богинею), долучається ще й таке: у моєму краї, коли хочуть когось назвати безрозумним, кажуть, що він безпам'яткий, отож щоразу, як я скаржуся на свою пам'ять, мене картають і висміюють, немовби я зізнався у бракові третьої клепки в голові. Люди не бачать різниці між пам'яттю і розмислом. Гарно ж я виглядаю за такого підходу! А тим часом досвід підказує, що добра пам'ять часто, навпаки, уживається з поганою тямою. От і кажи після цього, що люди до мене справедливі! Несправедливі вони до мене і в іншому розумінні: найліпше, що я вмію, це бути вірним другом, а тим часом словом на означення моєї хвороби послуговуються як синонімом невдячності. Про мої почуття судять з моєї пам'яті; природна хиба стає, отже, хибою душевною. «Він забув (кажуть вони) виконати таке-то прохання і таку-то обіцянку. Він забува своїх друзів. Він не згадав, що з дружби до мене мав зробити те-то й те-то, замовити слівце чи перемовчати про те-то й те-то». Певна річ, я можу легко щось забути, але свідомо знехтувати приятелеве доручення — оце вже ні, я не такий. Нехай світ задовольняється одною моєю бідою і хай із неї не робить навмисної злостивості, такої чужої моїй вдачі.
А проте є тут і дещиця потіхи. По-перше, завдяки своїй ваді я зумів зцілитися від гіршого зла, що могло легко осісти в мені, а саме від шанолюбства, оскільки хвороба пам'яті є надсильним тягарем для того, хто хоче бути причетним до всього, що діється у світі. Ба більше, це нездужання зміцнювало в мені (про такий феномен свідчить і чимало прикладів із життя природи) інші здібності мірою того, як сама пам'ять занепадала; і тут нема нічого дивного, бо якби завдяки пам'яті у моїй голові були завжди приявні чужі думки та вигадки чужого розуму, я міг би приспати та виснажити свою тяму і свою кебету, ступивши у тропу інших, замість вправляти і розвивати свої власні сили. Крім того, мова моя стисліша, бо пам'ять має укладистіший шпихлір, ніж вимисел. А ще, бувши пам'ятким, я оглушив би всіх приятелів своєю базіканиною, бо згадані мною предмети підсичували б притаманний мені хист крутити і розпоряджатися ними, заохочуючи і розпалюючи мої роздебендювання. А така балакучість — справжнє нещастя. Я дізнав це на власному досвіді, спілкуючися з деякими друзями: мірою того як пам'ять відтворює події чи речі докладніше і живіше, вона відбігає від оповіді, обтяжує її зайвими подробицями, і якщо оповідь сама собою добра, вони зіпсують її красу, а якщо кепська, то нам доводиться клясти жвавість їхньої пам'яті чи плутанину в їхній голові. Ба! Нелегка це річ — завершити чи урвати свою балачку, якщо ти надміру розходився. Нема кращого способу випробувати силу свого коня, як осадити його на всьому бігу. Навіть серед тямущих людей трапляються такі, що й хочуть, а не годні стримати свій порив. І поки вони пнуться відшукати пункт, де можна б нарешті пристати, вони крутяться по колу, тягаючи ноги, наче люди геть здорожені. Справжній пострах тут діди, які пам'ятають про бознаколишнє, але забувають, що всім уже вуха натуркали своїми оповідками. Я не раз бував свідком, як прецікаві історії робилися в устах сідоглавого пана страшенно нудними, бо кожного слухача ними вже частовано сотки разів.
По-друге, я знаходжу для себе потіху і в тім, що менше пам'ятаю про заподіяні, як мовив старожитній автор, мені урази. Годилося б мені завести підповідача, наслідуючи Дарія, який, щоб не забути кривди, завданої йому атенцями, звелів пахолкові щораз, як він сідатиме до столу, тричі співати йому над вухом: «Царю, пам'ятай про атенців». Із другого боку, місця, де я вже побував, або прочитані книги завше чарують мене свіжістю.
Недарма кажуть, що хто не дуже пам'ятливий, тому нелегко в брехунівку заїздити. Я добре знаю, що граматики вбачають різницю між мовленням неправди та брехнею і розтлумачують, що мовити неправду це означає говорити криво, але в добрій вірі; а також, що слово «брехати» латиною, з чого пішло наше французьке, означає сливе те саме, що «йти супроти свого сумління». Тут я маю на увазі, зокрема, тих, хто каже одне, а про себе знає інше. А такі або вигадують геть-чисто все, або лише приховують чи спотворюють правду. Але, приховуючи або спотворюючи її, вони неодмінно заженуть себе на слизьке, як доведеться їм розповідати про це ще і ще. Оскільки сама річ, так як вона є, найперша відклалася в пам'яті й закарбувалась у ній шляхом пізнання, а відтак і знання, вона не може не оживати щоразу в їхній уяві, й цей первісний образ потроху витісняє з пам'яті вигадку, не таку стійку й міцну, як він, бо його подробиці, воскрешаючи раз у раз у нашій голові, каламутять спогад про вигадане і спотворене. Зате тоді, коли все сказане суцільна вигадка і в ньому нема якихось суперечних одне одному вражень, вигадники можуть не так боятися попастися. А все ж і тут, оскільки щось просто вигадується, оскільки це щось — фантом, воно легко стирається в пам'яті, якщо не досить чіпке.
Приклади таких курйозів я бачив не раз, і що дуже втішно, саме у тих, хто зробив своїм ремеством низати слова так, аби вони допомагали у справах або лестили можним особам, до яких апелюється. А що околичності, до яких вони ладні принатурювати душу та сумління, дуже мінливі, то свою мову доводиться без кінця-краю присмачувати: от і виходить, що та сама річ подається раз сірою, раз — жовтою; для тієї особи так, а для тієї так. Якщо ці особи порівняють такі несхожі між собою свідчення, то в що обернеться мистецтво цих злотоустів? Не кажучи вже про те, що нерідко вони самі з неуважності зраджують самих себе, яка-бо пам'ять може вмістити і зберегти в собі стільки вигаданих образів одного й того самого предмета? Я знав чимало людей, заздрісних до слави, якою тішаться жерці цього мудрованого умільства, але вони забували, що для того, хто заживає такої слави, пожитку з його умільства вже нема ніякого.
Власне, брехливість — мерзотна вада. Адже всі ми, люди, спілкуємося між собою з допомогою слова. Якби ми усвідомлювали всю бридоту, всю шкідливість олживості, то випалювали б її вогнем з іще більшим, ніж інші злочини, завзяттям. Я вважаю, що дітей зазвичай карають за дурниці, сказати б, ні за що, карають за переступи, вчинені з пустощів і легковажності, за переступи без ваги та наслідків. Мені здається, що тільки брехливість і трохи меншою мірою упертість треба викорінювати нещадимо у самому зароді в дитячій душі. Адже ці ґанджі ростуть укупі з людьми. Скоро язик на брехню навернеться, спробуй потім від неї його вилікувати! От нам тоді й трапляються люди нібито й достойні, але вражені цією вадою. Один мій знайомий кравчик — хлопець наче й непоганий, але я зроду не чув від нього бодай слівця правди, навіть коли вона могла вийти йому на пожиток! Якби брехня, подібно до істини, була однолика, нам було б легше давати собі з нею раду. Ми б тоді вважали за щось певне протилежність того, що править брехун. Та ба, антипод правди має сто тисяч ликів і безмежний оперативний простір.
Пітагорійці уявляють добро чимось чітко окресленим, а зло розпливчастим і непевним. Від мети відхиляють тисячі доріг, а до неї веде лиш одна-однісінька. Я зовсім не певний, чи впорався б я із завданням, якби для того, щоб уникнути очевидної і грізної небезпеки, мені довелося вдатися до безсоромної і заприсяжної брехні.
Старожитній отець Церкви сказав: краще опинитися в товаристві знайомого собаки, ніж людини, що озивається до нас чужою мовою.
Чужинець чужинця не має за свого ближнього.
Пліній Старший,Природна історія, VII, 1.
Але ж наскільки крива мова, як засіб спілкування, гірша за мовчання!
Король Франциск Перший хвалився, як легко він дав собі раду з Франческом Таверно, послом міланського дука Франческо Сфорци, людиною вельми голінною забивати баки. Цей посол прибув до двору нашого короля, аби вигородити свого пана у зв'язку з однією дуже важливою подією. Річ у тім, що король, якого недавно вигнали з Італії і, власне, з Мілана, надумав, аби залишатися в курсі тамтешнього життя, тримати при дукові свого шляхтича, насправді амбасадора, але під виглядом приватної особи, прибулої туди у своїх справах. Захід тим потрібніший, що дук, куди більше залежний від цезаря (надто в ту пору, коли женихався до його сестрениці, доньки данського короля, нині дукині-вдови лотаринзької), не міг, не завдаючи собі шкоди, відверто підтримувати з нами взаємини і заходити в переговори). До такої ролі цілком надавався певний міланський шляхтич, королівський стайничий, такий собі Мервей. Цей останній, посланий із таємними вірчими грамотами та звичними посольськими дорученнями, а також, про людське око і для маскування, з рекомендаційними листами до дука, пов'язаними з особистими справами цього шляхтича, так довго розважався при дворі, що викликав невдоволення цезаря, чим і пояснюється, на нашу думку, те, що сталося потім. А саме: під приводом причетності до якогось убивства, по летючому дводенному судочинстві, дук звелів одної чудової ночі відтяти йому голову. Отож згаданий Таверно прибув до двору, приготувавши розлогий і брехливий виклад цієї історії (наш король, домагаючись цього, звернувся до всіх державців християнщини і до самого дука), і добився аудієнції зараз по ранковому пробудженні. Викручуючись, він подав цю подію так: дук, його пан, завше вважав Мервея за звичайного собі шляхтича і свого підданця, прибулого до Мілана у своїх справах, на правах приватної особи; Таверно навіть заперечував, нібито дук знав, що той дворак і наближений короля, а тим паче виконує обов'язки королівського посла. У відповідь король, заганяючи його на слизьке всілякими спростуваннями та запитаннями, наступаючи на нього зусібіч, зажадав від нього пояснення, чому страту вчинено вночі та ще й нібито потаємці. На це запитання бідолаха, геть збитий з пантелику і намагаючись вив'язатися з халепи, відповів, що, мовляв, дук, із пошани до його величності, був би нерадий, якби така екзекуція сталася вдень. Легко собі уявити, як він пошився в дурні, шпака вбивши, та ще перед мужем із такою носюрою, як король Франциск.
Папа Юлій Другий послав був свого амбасадора до короля Англії з дорученням під'юдити його проти короля Франциска. Коли амбасадор виклав усе, що йому було доручено, англійський король у відповідь почав розводитися про труднощі, пов'язані з приготуваннями до війни з таким могутнім королем, як французький, і навів переконливі аргументи. Посол дуже недоречно зауважив, що і сам звернув на це увагу, і поділився своїми сумнівами з папою. Ці слова, що ніяк не збігалися з метою посольства — закликати англійського короля почати війну, заронили в тамтого підозру, яка згодом і справдилася: а саме, що амбасадор тягне руку за Францією. Про це він застеріг папу; майно невірного служника було конфісковано, а сам він заледве не наклав головою.
Розділ XI
Про віщуванняЩодо оракулів, то, поза всяким сумнівом, вони почали втрачати свій вплив ще задовго перед пришестям Ісуса Христа. Як ми знаємо, ще Цицерон загадувався над причиною їхнього занепаду: Як так сталося, що в Дельфах уже не чути цих пророкувань, і не тільки в наш час, а вже віддавна нічого так не зневажають, як їх? Цицерон, Про ворожбу, II, 57.
Але ж до інших провістей: по нутрощах жертовних тварин (будова їхніх внутрішніх органів, на Платонову думку, теж може бути промовистою), по тому, як гребуться кури, по летові птахів (ми гадаємо, що певні птахи створені для ворожби, Цицерон, Про природу богів, II, 44), по перунах, по коритах річок (багато чого бачать гаруспики, багато чого передбачають авґури, багато чого пророкують оракули, багато чого віщують сни та всякі дивовижі, Цицерон, Про природу богів, II, 65) та по інших прикметах, на яких старожитні ґрунтували більшість як публічних, так і приватних починань, поки наша віра їх не скасувала. А проте і в нас збереглися деякі способи ворожби за зірками, за духами, за тілесними ознаками, снами та іншими речами; яскравий приклад нестримної цікавості нашої душі, жаждивої зазирнути в будущину, ніби їй не досить клопотів нинішніх:
Нащо, Олімпу владарю, тобі захотілось
Смертним до мук додавати зайву турботу —
З грізних ознак прочувати майбутні нещастя?
Хай налітає раптово, що ти їм призначиш,
Хай будуть люди сліпі до того, що жде їх,
Хай вони гріють надію — у вічному страсі!
Лукан, II, 4—15
Та й нема чого знати, що станеться. Нікчемна це річ —
клопотатися марними речами.
Цицерон, Про природу богів, III, 6,
і це справді так. Та ба, наша душа не дасть собі з цим ради.
Ось чому мені здалося повчальним те, що сталося з Франческом, маркізом Салуцьким. Він був заступник короля Франциска в його загірньому війську, перший двірський фаворит і завдячував самому королю графство, конфісковане у його брата. Отож він, не зневолений жодною конечністю і навіть усупереч своїм симпатіям, страшенно злякався (як це з'ясувалося) напророченого тріумфу цезаря Карла П'ятого і нашої поразки. Ці дурні пророцтва повторювали всі (надто в Італії, де вони набули такого поширення, що в Римі на суперечку закладали великі гроші, що саме так і станеться). Маркіз часто у колі наближених уболівав над неминучим безголов'ям, навислим, як він вірив, над французькою короною та над його приятелями, аж урешті зірвав бунт і перекинувся до супостата, собі на превелику шкоду, попри всі конфігурації сузір'їв. Проте він повівся в цій ситуації як людина, шарпана суперечливими почуттями; адже маючи в руках міста і збройну силу, ворожу армію під орудою Антоніо де Лейви[37] за три кроки від себе, не позбавлений нашої повної довіри, він міг би нашкодити куди більше, якби захотів. А так унаслідок його зради ми не втратили жодного жовніра, жодного міста, опріч Фоссано[38], та й то по тривалій облозі.
Та млою ночі бог передбачливий
Вповив майбутнє; отож на сміх йому
Рвемось приховане пізнати,
Смертні.
…………………………….Лиш той щасливо, вільно той живе,
Хто б міг сказати будь-коли з певністю:
«Я день прожив, а там — чи хмари
Хай звідусіль нажене Юпітер,
Чи сонцем блисне…»
Дневі радий будь, не турбуйсь майбутнім.
Горацій, Оди, III, 29–32. 41—44Пер. Андрія Содомора
А той, хто вірить цим словам: Оце вам такий доказ: як є ворожба, то є і боги, як є боги, то є і ворожба. Цицерон. Про ворожбу, І, 6, — глибоко помиляється. Куди розумніше висловлюється Пакувій:
Бо тих, хто розбирає мову пташину,
А чужу знає печінку ліпше, ніж: власну,
Можна чуть віщування, та тільки не слухать.
У цитаті в Цицерона, Про ворожбу, І, 57
Відоме вміння тосканців вгадувати прийдешність постало так. Один рільник, глибоко орючи землю сохою, побачив, як із неї вилонився Тагет[39], напівбог із дитячим личком і старечою мудрістю. Позбігалися люди. Тагетові промови та повчання збирали і зберігали багато віків; вони, власне, і містили засади та способи цього мистецтва. Отож його розвитку сприяла така гарна знахідка.
Особисто я волів би радше керуватися у своїх справах тим, як упадуть гральні кості, аніж вважати на цю маячню.
І справді, у всіх панствах із республіканським ладом жеребові відводилася чимала роль. Платон, у вигаданій своїй державі, розв'язання багатьох важливих справ віддає на ласку фортуни. Між іншим, він хоче, щоб достойні громадяни женилися за жеребкуванням. Цьому випадковому виборові він надає такої великої ваги, що тільки народжені від таких шлюбів діти, на його переконання, можуть виховуватися на батьківщині, тоді як нащадки кепських громадян підлягають вигнанню. А втім, як хтось із тих банітів, зростаючи, подає добрі надії, його можна вернути на батьківщину; і навзаєм, хто, змужнівши, розчарує своїх батьків, того треба банітувати.
Я знаю людей, які вивчають та пояснюють свої календарі і намагаються нас переконати про їхню правдомовність на підставі поточних подій. Але там усього намішано, з них можна вилущувати і правду, і брехню. Хто ж, цілими днями дротик кидаючи, та не попаде бодай разочок у ціль? Цицерон, Про ворожбу, II, 59. Вони не виростають у моїх очах від того, що іноді виходить по-їхньому. Справедливіше було б виходити з того, що вони завше і повсякчас брешуть. До цього додаймо, що ніхто не веде реєстру їхніх похибок, просто таки незліченних; що ж до справджених віщувань, то їх роздмухують саме тому, що вони незвичайні, неймовірні й чудородні. Ось як Діагор, прозваний недовірком, відповів тому, хто, показуючи йому в Самотракійському храмі приноси з зображеннями людей, які уникнули кораблегину, спитав його: «Диви, ось ти, хто вважає, ніби богів не обходять людські справи, що ти скажеш про стількох людей, урятованих завдяки їхній ласці?» — «Хай і так, — відрік Діагор, — але ж тут не зображено потопельників, а їх куди більше».
Цицерон твердить, що з усіх філософів, які визнавали існування богів, один лише Ксенофан Колофонський намагався викорінити всяку ворожбу. Тож нас не повинно надто дивувати, що чимало наших княжат, часто собі на шкоду, вірять у цю маячню.
Я хотів би узріти на власні очі двоє таких див, як книга Йоахіма[40], калабрійського абата, який передбачив усіх майбутніх пап, їхні імена та постаті, й книгу цезаря Лева, який провістив візантійських цезарів і патріархів. Проте на власні очі я бачив лише ось що: у лихоліття люди, застукані своєю недолею, намагаються, як за всіх забобонів, дошукуватися в небі знаків і стародавніх віщувань свого неталану. І в наші дні їм так у цьому повелося, що я зрозумів: оскільки для гострого і гулящого розуму ця вправа не що інше, як розвага, усяк може, крутячи як те дишло, куди повернув, туди й вийшло, знайти у письменах усе, чого б не шукав. Головна зброя у цих волхвів — темна, двозначна і кучерява віща говірка, автори якої не дають жодного ясного сенсу, аби нащадки могли легше доскіпатися до всього, що заманеться. Сократів «демон» був, може, якоюсь вольовою спонукою, об'явленою без участі розуму. Одначе цілком імовірно, що в такій високій, як у нього, душі, та ще й гартованій постійними вправляннями в мудрості й доброчесності, ці поривання, хай і неясні та стихійні, були завше важливі й гідні того, щоб іти за ними. Кожен зазнавав на собі таких наглих, нестримних і владних наслань. Щодо мене, то я приписую їм неабияку вагу, мало покладаючись у цьому лише на розум. Я теж відчував такі пориви; вони нестримно ваблять до чогось або відвертають (це останнє часто бувало у Сократа). Я віддавався їм, і це приводило до таких удалих і щасливих наслідків, що я сам собі здавався богонатхненним.
Розділ XIV
Наше чуття добра і зла здебільшого залежить від того, як ми їх собі уявляємоЛюдей, як говориться у грецькій сентенції, дратують не самі речі, а думка, що в них виникає про ці речі. І для полегшення нашої нужденної долі людської дало б чимало, якби хтось зумів довести слушність цього твердження. Якщо муки завдає нам наша тяма, то, здавалося б, цілком у нашій спромозі знехтувати її або обернути нам на добро. Якщо речі даються до наших послуг, то чому б не відкинути їх або не пристосувати собі на користь? І якщо те, що ми звемо злом або гризотою, само собою ні злом, ні гризотою не є, а тільки наша уява наділяє його цією прикметою, в нашій волі її скасувати. Маючи змогу вибирати, вільні від усякого примусу, ми з якогось дивного безуму віддаємо перевагу найважчій для нас долі й надаємо хворобі, убозтву й ганьбі терпкого й огидного присмаку, хоча могли б зробити цей присмак приємним; адже фортуна постачає нам лише матеріял, а нам належить надати йому обрисів і форми. Отож розгляньмо, чи можна довести, що те, що ми називаємо злом, не є злом саме собою, чи принаймні, хоч би чим воно було, від нас самих залежить надати йому іншого присмаку чи вигляду (що зрештою виходить одно на одно).
Якби засаднича суть того, чого ми боїмося, мала здатність улазити сама в нашу голову, то вона влазила б однаковим і подібним робом, бо всі люди одного ґатунку і всі наділені десь однаковими знаряддями і змислами для сприймання і думання. Але розмаїтість уявлень, які ми маємо про ті самі речі, показує ясно, що ці уявлення втеплюються в нас згідно з нашими нахилами. Той чи той може випадково побачити їх у їхній достеменній сутності, а тисяча інших сприймають їх у зовсім новій і одмінній подобі.
Ми вважаємо смерть, нужду та біль за наших найлютіших ворогів. Але хто ж не відає, що та сама смерть, яку одні називають річчю «найстрашнішою з найстрашніших», для інших єдина гавань від житейських турбот, найвище добро у світі, оплот нашої волі, повсюдний і найкращий лік на всі муки? І поки одні чекають у страсі та дрожі її приходу, інші радіють їй дужче, ніж життю; ба більше, нарікають на її надмірну легкість:
Смерте, чому ти так легко тхорів забираєш?
Чом би тобі не приймати тільки героїв?
Лукан, IV, 580
Лишімо осторонь ці такі відважні серця. Теодор відповів Лизимахові, що загрожував його вбити, так: «Що ж, ти звершиш геройський учинок, що під силу і злосливій мусі!» Більшість філософів самі себе рокували на смерть або прискорили її, підпомагаючи їй.
А скільки ми бачимо простих людей, які перед стратою, та ще й нелегкою, пов'язаною з ганьбою, а часом із тортурами, виявляють, хто з затятості, а хто й із простосердя, такий гарт духу, що в них не спостерігається ані найменшої зміни. Вони упорядковують свої хатні справи, прощаються з приятелями, співають, промовляють до люду, ба навіть платають якісь дотепи і п'ють за здоров'я знайомих, незгірш від Сократа.
Один стратенець, ведений на шибеницю, сказав, щоб його не провадили цією вулицею, а то ще крамар злапає його за барки: він завинив йому якісь гроші. Інший просив ката, щоб той ненароком не торкнувся його шиї, аби він не затіпався зо сміху, надто він боїться лоскоту. Ще один відповів сповідникові, який прирікав йому, що ще того дня вечерятиме зі Збавителем: «Тоді ідіть туди, отче, за мене, а я сьогодні пісникую». Ще один попросив пити, а що кат напився перший, то стратенець сказав, що після нього вже не питиме з обави підхопити пранці. Кожний чув оповідку про перебірливого пікардійця. Коли він стояв уже на драбині, приведено йому хвойду з тим (як це дозволяло колись правосуддя), щоб дарувати його горлом, якщо він згодиться її пошлюбити; і що ж, приглянувшись і примітивши, що вона кульгає, він гукнув: «Зашморгуй мотузку! На біса мені кутернога!» Те саме розповідають про данця, якому мали зняти голову. Стоячи вже на риштуванні, він зрікся помилування на таких умовах, бо запропонована дівка мала ямкуваті щоки і загострого носа. Один тулузький пахолок, оскаржений у схизмі, на виправдання своєї віри послався на те, що це віра його пана, молодого спудея, ув'язненого разом із ним; і волів загинути, аніж дати себе переконати, що його пан міг допуститися блуду. Ми читали, що коли Людовік Одинадцятий узяв штурмом Аррас, між люду сього міста знайшлося чимало таких, хто дав себе повісити, аби лиш не гукати: «Хай живе король!»
У королівстві Нарсинзькому ще й досі жон тамтешніх жерців ховають живцем укупі з тілами чоловіків. Решту молодиць палять на похороні їхніх мужів, і вони зносять це не лише мужньо, а й весело. По смерті короля всі жони його та наложниці, всі його улюблениці, привладники і челядь, збиваючись цілим гуртом, залюбки пхаються у вогонь, де палає тіло, вважаючи за велику для себе честь супроводжувати його на той світ.
А що сказати про ці ниці душі двірських блазнів? Серед них виймаються іноді такі, які не бажають покинути свого блазнювання навіть перед смертю. Один, коли кат збив його із драбинки, з зашморгом на шиї, гукнув: «Пливи, барко!», що було його улюбленою верзункою. Другий, уже доходячи на соломі біля вогню, на запитання лікаря, де йому болить, відрік: «Між лавою і комином». А коли піп, збираючись помирувати його, став лапати, шукаючи його ступнів, геть покарлючених, він кинув: «Знайдете їх на кінцях ніг». Того, хто радив йому вручити себе Богові, він спитав: «А хто збирає туди манатки?» А як почув у відповідь: «Ти і то небавом, якщо така його воля», відрізав: «А може, я буду там лише завтра надвечір?» — «Вручи себе йому, і ти опинишся там дуже швидко». — «Тоді вже ліпше, — відказав той, — я сам себе і вручу йому».
Під час останніх наших війн за Мілан, коли він раз у раз переходив з рук до рук, люд, пригнічений такою зрадливістю долі, так звикся зі смертю, що (я знаю це зі свідчень мого батька) понад двадцять п'ять мешканців укоротили собі віку протягом тижня. Щось таке сталося і тоді, коли Брут обложив місто Ксант; городяни сповнилися такою жадобою смерті, що все, що роблять для порятунку життя, вони коїли для втечі від нього; отож Брут насилу здолав урятувати лише маленьку їхню горстку.
Кожне переконання може крити в собі досить сили, щоб стати людині дорожчим за життя. У першому пункті високої присяги, яку склала (і дотримала) Греція у перській війні, говорилося: кожний радше проміняє життя на смерть, ніж закони свого краю на перські. А скільки людей у війні між Туреччиною і Грецією воліло прийняти люту смерть, аби лиш не зректися обрізання і не дати себе охрестити! Нема релігії, яка б не могла навести таких прикладів.
Коли кастильські королі банітували зі своїх земель юдеїв, король Іван Португальський надав їм за вісім талярів з душі тимчасовий притулок у себе під умовою, щоб у призначений термін вони покинули його володіння; він обіцяв їм постачити кораблі, які перевезуть їх до Африки. Надійшов день, після якого за домовленістю ті, хто не виконає цього наказу, мали потрапити у неволю. Їм було надано дуже вбого споряджені судна. Тих, хто сів на них, судові команди трактували вкрай жорстоко і брутально; окрім іншої наруги, вони возили їх по морю туди і сюди, аж поки баніти з'їли весь узятий із собою конт; після чого мусили купувати його в моряків за такими дорогими цінами, що на суходіл довелося їм ступити упорожні, в самих сорочках.
Коли вістка про ці знущання дійшла до тих, хто чекав на березі своєї черги, більшість прийняли неволю, а дехто виявив готовність вихреститися. Мануель, Іванів наступник, одразу повернув їм волю, але потім, змінивши намір, звелів їм покинути королівство, призначивши для цієї мети три гавані. Він сподівався, за свідченням біскупа Озоріо (неабиякого латинського історика нашої доби), що коли їх не потрапила навернути до християнства ласкаво надана їм воля, то до цього їх змусить як страх бути відданим, подібно до їхніх товаришів, на поталу морякам, так і страх покинути землю, де вони звикли купатися в багатстві, й помандрувати кудись галай світу. Розчарувавшись у своїх надіях і побачивши, що всі жиди рихтуються в дорогу, він відмовився надати їм дві гавані з призначених трьох, гадаючи, що тривалість і злигодні переправи розохотять декого із них, а може, надумавши зібрати усіх їх в одне місце, аби легше здійснити свій намір. Отож він звелів повидирати з рук отців та маток усіх дітей до чотирнадцяти років і перевезти їх до такого місця, де вони не могли б ані бачитися, ані спілкуватися з батьками, і там виховати у нашій вірі. Розповідають, що цей наказ став винуватцем страшного видовиська: природна любов між батьками та дітьми, а з другого боку їхня відданість давній вірі не могли примиритися з цим жорстоким наказом. Можна було бачити, як батьки позбавляли себе життя; траплялися ще й страшніші випадки, коли вони, у пориві милосердя і співчуття, кидали недолітків у криниці, аби ті не стали жертвами цього закону. Зрештою потому, як вийшов призначений їм термін, позбавлені всіх засобів до існування, вони знову стали невільниками. Деякі вихрестилися, проте й нині, по ста роках, португальці мало вірять у щиру віру їх самих чи їхнього потомства, хоча звичка та час упливають дужче за всякий примус. Скільки разів, — зазначає Цицерон, — не тільки наші верховоди, а й цілі війська йшли на певну смерть.
Я бачив одного з моїх близьких приятелів, який просто рвався назустріч смерті; зі щирим і вкоріненим у ньому всякими міркуваннями, яких я не зумів спростувати, запалом він при першій же нагоді згинути зі славою кинувся в обійми смерті без жодної конечності, немовби гнаний гострим і нестерпним голодом.
Ми маємо і в наш час чимало таких прикладів, аж до дітей, які з ляку перед якимись незначними прикрощами смерть собі заподіювали. З цього приводу один старожитній письменник висловлюється так: «Чого ж тоді не боятися, якщо ми боїмося навіть того, що лякливість сама обрала за своє утечище та притулок?»
Я б навряд чи скінчив, якби заходився перераховувати осіб байдуже, якої статі й стану, байдуже, яких сект, у найщасливіших віках, які або мужньо чекали наближення смерті, або шукали її самохіть і то не лише, щоб утекти від якоїсь недолі, а й не раз просто від переситу життям або в надії переселитись у кращий світ. Лічба їхня така велика, що їй-же-бо, легше було б перелічити тих, хто боявся смерті.
У зв'язку з цим скажу ще таке. Філософ Піррон[41], пливучи в бурю на кораблі, підбадьорював найбоязкіших тим, що показував на свиню, яка жирувала на борту і зовсім не зважала на хвищу. Чи ж випадає твердити, що оту перевагу розуму, якою ми так пишаємося і завдяки якій вважаємо себе за панів та володарів усіх створінь, дано нам лише на нашу муку? Навіщо нам даровано пізнання речі, якщо ми стаємо через нього такими страхополохами? Якщо ми втрачаємо спокій та безжурність, якими б тішилися без нього, і впадаємо у жалісніший стан, ніж Пірронова свиня? Чи ж випадає користати з розуму, даного нам для більшого гаразду, собі на недолю? Адже ми тоді вживатимемо його всупереч природі та повсюдному ладові, що вимагає, аби кожен послугувався своїми силами та засобами собі на пожиток?
Гаразд, скаже мені хтось, твої міркування, коли йдеться про костомаху, слушні. Але що ти скажеш про убозтво? Що скажеш про страждання, яке Аристип, Єронім та більшина мудреців називали найбільшим злом, а ті, хто заперечував цю думку на словах, потверджував її на ділі? Помпей відвідав Посидонія[42], коли його мучила важка і гостра недуга, перепросив, що обрав незручний час, аби послухати його філософських розумувань. «Крий Боже, — відповів Посидоній, — щоб біль міг так уплинути на мене, що перешкодив би розправляти про цей предмет». І одразу заговорив про зневагу до болю. Та що біль робив своє діло, дошкуляючи йому без упину, то він нарешті вигукнув: «Даремно ти, болю, пнешся, все одно я не назву тебе злом». Чи ж цей переказ, з яким так носяться, справді доводить погорду до болю? Ба ні, то тільки пусті слова. Адже якби страждання не докучало Посидонію, з якого б то дива він уривав свої розважання? І чому він вірив, що забагато бере на себе, не називаючи болю злом? Тут уже не все зводиться до уяви. Якщо про інші речі ми допіру здогадуємося, то тут є певність, яка промовляє сама за себе; самі наші змисли виступають її суддями:
Хибні вони — то даремно і в розуму правди шукати.
Лукрецій, Про природу речей, IV, 486
Пер. Андрія Содомори
Чи потрапимо ми втокмачити нашій шкірі, що удари канчука лиш лоскочуть її? Або переконати наш смак, що алой — ґравенське вино? Пірронова свиня теж грає на нашу руч. Страху смерті вона не знає, але як її бити, вона корчиться і верещить. Чи ж бо змога нам збороти повсюдний закон природи, за яким усе живе на землі страшиться болю? Дерева і ті буцімто ячать під сокирою. Відчувати смерть ми не можемо; ми її пізнаємо лише розумом, тим паче, що вона щось миттєве:
Смерть була, а чи буде, тепер її не існує,
Не сама смерть лячна, як її дожидання.
Ла Боесі, Овідій, Послання Аріадни до Тесея, 82
Тисячі тварин, тисячі людей мруть, не усвідомлюючи умирання. Що нам у смерті найстрашніше, то це біль, її звичайний попередник.
Одначе як вірити отцеві Церкви, смерть не є зло, зло лиш те, що за нею приходить. Августин, Про Град Господень, І, 11. А як на мене, ще краще було б висловитися так: ні те, що передує смерті, ні те, що приходить опісля, не є її істотною належністю. Ми хибно тлумачимо предмет. Досвід мені підказує, що вся справа тут у нестерпності для нас думки про смерть, звідси нестерпність болю, який ми відчуваємо з подвійною гостротою через те, що він загрожує нам смертю. Та що розум осуджує як боягузтво ляк перед такою наглою, неминучою і невідчутною на дотик річчю, ми пристаємо на це найлегше виправдання свого страху.
Будь-яке нездужання, якщо воно не загрожує нам нічим іншим, опроче самого страждання, ми називаємо «нешкідливим». Хто ж бо вважатиме зубний біль чи подагру, хоч би як вони дошкуляли, за правдиву хворобу, якщо вони не смертельні? Але, зрештою, даймо, що у смерті найбільше ми боїмося муки, достоту як злидні нам страшні єдино тим, що штовхають нас в обійми страждання, прирікаючи на голод і спрагу, спеку і холод, на безсонні ночі.
Отож розгляньмо тілесне страждання. Я охоче погоджуюся: воно — найтяжча проба нашого життя. І визнаю щиро, що я всією душею ненавиджу його й уникаю, і досі, дяка Богові, майже не мав із ним до діла. Але нам під силу якщо не знищити його, то принаймні злагодити терплячістю і, хоч би як мучилася наша плоть, зберегти свою душу і розум ясними.
Знов-таки, якби не було страждання, що надавало б вартості цноті, мужності, силі духу, незламності? На якому б полі ми ними прославилися, якби не треба було перемагати самих себе у бою? Звага прагне небезпеки. Сенека, Про провидіння, 4. Якби не доводилося спати на голій землі, зносити у важкому риштунку південний сквар, їсти конину та ослятину, наражатися на те, що тебе пошаткують на капусту, зціплювати мовчки зуби, коли тобі видлубують кулю з кісток, зашивають рану, припалюють її і зондують, чим же тоді здобули б ми перевагу, яку хочемо мати над низотою? А хіба це скидається на пораду уникати муки та болю, коли мудреці кажуть, що з двох однакових геройських учинків спокусливішим видається нам той, спевнити який важче? Не тільки серед веселощів, жартів, фіґлів, сміху, цього супутника легковажності, знаходять вони відраду; навіть люди похмурі бувають щасливі у твердості й постійності. Цицерон, Про найвище благо і найвище зло, II, 29. Саме з цієї причини ніхто б не зумів переконати наших отців, що звитяги, здобуті в ручній боротьбі, у запалі січі, не славніші за досягнуті без усякої небезпеки, завдяки хитрощам і дотепності.
Тішить більше чеснота, коли вона важче дається.
Лукан, IX, 404
Ба більше, має нас утішати те, що зазвичай, як біль ґвалтовний, то короткий, а як тривалий, то не такий ґвалтовний. Цицерон, Про найвище благо і найвище зло, II, 29. Ти не зазнаватимеш його надто довго, якщо відчуваєш його надто сильно; він покладе край чи собі, чи тобі. Все виходить одно на одно; якщо ти його не перенесеш, він тебе сам винесе. Пам'ятай, що найбільші болесті кінчаються смертю, малі дають нам відвести дух і перепочити, а над середніми ми пануємо, отож можемо їх терпіти, поки вони стерпні; якщо ж ні, ми можемо, коли нам життя уже не миле, першої-ліпшої хвилини піти з нього, як ідемо з театру. Цицерон, Про найвище благо і найвище зло, І, 15.
Якщо біль зазвичай здається нам нестерпним, то тому, бо ми не призвичаєні черпати головне вдоволення з душі і не досить спираємося на неї як на єдину і можновладну пані нашого стану і нашого побуту. Тіло наше влаштоване на один роб і зроб. А душа мінлива та розмаїта і нагинає до себе і до будь-якого свого стану відчуття нашого тіла та решту його відрухів. Ось чому треба вивчати й досліджувати її і відкривати в ній приховані потужні пружини. Нема таких правил, ані приписів, ані сили, які могли б устояти проти її нахилу та вибору. У неї тисячі найрізноманітніших способів, тож дозволимо їй один, потрібний для нашого спокою і безпеки, і тоді ми не лише уникнемо недолі, а навіть, стражденні та зболені, зможемо, як вона того побажає, вдарити лихом об землю.
Вона вміє геть усе повернути собі на пожиток: омани та сни служать їй справно як щира правда, відганяючи від нас небезпеку і неспокій.
Легко бачити, що тільки жало нашого розуму загострює як наші муки, так і інші розкоші. Тварини, в яких свідомість ледь жевріє, дають своєму тілу вільно, у природжений спосіб, а отже, і сливе однаково для кожної породи виявляти їхні чуття, як це нам видно з шаблонної низки їхніх рухів. Якби ми не стримували в наших руках і ногах природженого маху, нам було б від цього куди ліпше, бо природа наділила їх докладним і поміркованим чуттям того, що дає насолоду: воно, те чуття, не може бути хибним, бо воно притаманне всім і однакове для всіх. Та оскільки ми виборсуємося із законів природи, віддаючись на непогамовану сваволю нашої уяви, то принаймні намагаймося схиляти її у приємніший бік.
Платон остерігається нашої надмірної чутливості до болю та розкошів, бо вона надто прив'язує душу до тіла. Щодо мене, то я, навпаки, радше боявся б, що така чутливість надто відриває і відлучає їх одне від одного. Як ворог, помітивши, що ми показали спину, ще більше навісніє, так і біль, відчувши наш страх перед ним, робиться ще лютішим. Проте він попускає тому, хто чинить йому опір. Треба брати себе в руки, треба з ним змагатися. Та якщо ми здаємось і відступаємо, ми накликаємо на себе загибель. Як міцніше тіло в атаці, коли воно все зібране й туге, мов стиснута пружина, так і наша душа.
Але перейдімо до прикладів, цієї підсобки для тих, хто худосилок, як-от я, і ми побачимо, що зі стражданням виходить так, як із самоцвітами, які яскріють ясніше чи тьмяніше, залежно від того, в які обідці їх заправити. Страждання забирає у нас стільки місця, скільки ми йому відводимо. Вони зазнають страждання настільки, — зазначає святий Августин, — наскільки йому піддаються. Ми більше відчуваємо надтин ланцетом, ніж десять уколів шпадою в запалі битви. Поліжничі болі як лікарі, так і сам Бог мають за стражденні, і пологи для нас неабияка подія. Тим часом у багатьох народів з ними зовсім не рахуються. Я не кажу вже про лакедемонянок — візьмімо швейцарок, дружин наших пішаків — яка між ними різниця? Жодної! Тьопаючи за чоловіками, вони несуть за плечима дитятко, яке ще вчора носили в череві. А оті зателепанки-циганки, які вештаються між нами? Вони подаються до найближчого струмка, аби скупати нарожденця і самим помитися. Я вже поминаю тих гультяйок, які раз по раз народжують діток — народжують так само потаєнці, як потаєнці їх і зачали. Згадаймо лишень гарну і шляхетну жону Сабіна, римського патриція, яка, щоб не завдавати клопоту іншим, перетерпіла сама, без помочі, без крику та зойку народження двох близнюків. Простий хлопчина лакедемонян, укравши лиса (адже вони більше боялися ганьби за невмілу крадіжку, ніж ми кари за неї) і сховавши його під плащем, стерпів, щоб звір прогриз йому живота, але не виказав себе. Інший, вимахуючи кадилом на жертвоприносини і вкинувши собі жаринку в рукав, спалив тіло аж до кістки, боячись порушити сакрамент. У тій-таки Греції можна було бачити чимало семирічних хлопчаків, які, віддані, за тамтешніми звичаями, на пробу мужності, терпіли, не кривлячись, аж поки їх зашмагали на смерть. Цицерон бачив хлоп'ят, які, поділені на два гурти, билися, пускаючи в хід кулаки, ноги, ба навіть зуби, аж до зомління, воліючи загинути, ніж визнати себе переможеними. Звичаю ні за що не перебороти натури; вона непереможна; але ми занапастили наш дух примарами, насолодами, неробством, розпещеністю, ледацтвом і, прибивши його, знепутили ще й нашими забобонами і поганими навичками. Цицерон. Тускуланські розмови, V, 17. Хто не знає історії Сцеволи, який, закравшись до табору ворогів, аби забити їхнього верховоду, і провалившись із замахом, знайшов абсолютно незвичайний спосіб домогтися свого і визволити батьківщину? Себто він не тільки признався Порсенні (королю, якого збирався забити) у своєму намірі, а ще й додав, що в римському стані є чимало вояків, які заприсягайся зробити те саме, що й він. І щоб показати, які це зухи, він попросив принести розпечену жаровню, встромив туди руку і дивився спокійно, як вона живцем пеклася, аж поки король, ужахнувшись, не звелів прибрати жаровню. А той, хто не побажав уривати читання книги, поки його різали? А той, хто не переставав сміятися і жартувати з мук, на які його взяли, завдяки чому роз'юшена жорстокість його катів і щораз вигадливіші катуші, які лишень спадали їм на думку, вийшли тільки йому на славу. Щоправда, він був філософ. Ну то й що? Он Цезарів гладіатор — так той лише сміявся, коли роз'ятрювали і роздряпували його рани. Де й коли навіть пересічний гладіатор квилив? Або з болю кривився? Хто з них, не лише б'ючись, а й збитий з ніг, показував боягузтво? Хто, повалений і приречений на добивання, відводив від меча шию? Цицерон, Тускуланськірозмови, II,17.
А пригляньмося до жінок. Хто-бо не чув у Парижі про ту, яка здерла з личка шкіру лиш на те, щоб цера була свіжіша, коли з'явиться молода шкіра? Бувають і такі, що видирають собі здорові та міцні зуби, аби їхній голос лунав м'якше і ніжніше або щоб решта зубів виглядала ліпше. Скільки можна навести ще інших прикладів зневаги до болю! На що тільки невісти не здобудуться, перед чим тільки не завагаються, якщо є бодай кволенька надія, що це додасть їм краси?
Ось доведеться тоді сивий висмикувать волос,
Зморшки зі шкіри зганять, щоб лице змолодити.
Тібулл, І, 8, 45
Я бачив таких, що ковтали пісок та попіл, аби, псуючи шлунок, добитися блідої цери. А які муки вони витерплюють, домагаючися стрункого стану, стиснені й обперезані обручами, що впинаються в ребра аж до живого тіла? Ба, іноді вони навіть замордовують себе!
У багатьох народів повелося зумисне завдавати собі ран на доказ правдивості своїх слів. Наш король наводить чимало таких прикладів, побачених у Польщі серед двораків. Не кажучи вже про те, що й у нас у Франції знаходяться наслідувачі і роблять собі те саме. Я бачив одну дівчину, яка, бажаючи засвідчити щирість своїх обіцянок і свою постійність, дістала з волосся шпильку і кілька разів штрикнула нею в руку, аж проткнулася шкіра і бризнула кров. Турки роблять собі глибокі надрізи на честь своїх дам, а щоб рана не затягувалася, прикладають до неї вогонь і тримають неймовірно довго, хотячи таким чином спинити кров і утворити близну. Самовидці оповідали мені про це під присягою. А втім, серед них трапляються й такі, хто за десять аспрів сам собі завдасть глибокої рани на руці або на стегні.
Я дуже радий, що найбільше свідків ми маємо там, де вони найпотрібніші; адже християнщина постачає їх подостатком. За взірцем нашого пресвятого Душпастиря знайшлося чимало таких, хто з побожності взяв на себе хреста. Із джерела, гідного всякої довіри, дізнаємося, що король наш Людовік Святий носив волосяницю, аж поти на схилку віку сповідник звільнив його від неї, а також, що кожної п'ятниці він наказував бичувати себе по плечах п'ятьма дротяними ланцюжками, які возив із собою в пуделку. Вільгельм[43], останній дук Гієнський, батько тієї самої Альєнори, від якої це герцогство перейшло до французького, а потім до англійського дому, останні десять чи дванадцять років свого життя носив під чернечою рясою лицарію для покути. Фульк[44], граф Анжуйський, подався аж до Єрусалима, щоб там його, з поворозкою на шиї, шмагали двоє його пахолків перед Гробом Господнім. А хіба ми не бачимо, як у Страсну п'ятницю юрми чоловіків та жінок батожать себе так, що шматують своє тіло аж до кісток? Я дивився на це не раз, але без усякої втіхи. Кажуть, серед них (вони ходять туди замашкаровані) трапляються заробітчани, які за гроші таким робом підносять благочестя інших: із презирством до болю, бо рвія побожності дужча за рвію грошолюбства.
Квінт Максим поховав свого сина консула, Марк Катон — свого свіжопризначеного претора, а Люцій Павло — двох, одного по одному, синів, і всі вони попри це поводилися спокійно, нічим не виявляючи своєї жалоби. Колись жартома я сказав про когось, що він ухилився від Божого бича; справді-бо, коли одного дня ґвалтовна смерть забрала у нього трьох дітей (у чому можна було легко побачити кару небесну), він був недалекий від того, аби прийняти це як особливу ласку! Я сам утратив двох-трьох дитяток, у першому їхньому немовляцтві, як і не без жалю, то принаймні без нарікання. А проте ніщо так не допікає людині, не допікає до живого, як ця біда. Я бачу чимало іншого бездолля — джерела мук для людей, мук, що їх я сам ледве б відчув із такого приводу, отож коли мене спіткала згадана біда, я прийняв її з цілковитою погордою, хоча ішлося про речі, настільки страшні для інших людей, що я не наважився похвалятися такою своєю реакцією перед кимось без краски сорому на обличчі. З чого випливає, що гризота породжується не природою, а нашою думкою. Цицерон, Тускуланські розмови, III, 28.
Думка — це спонука могутня, ґвалтовна і незмірна. Хто у світі коли так завзято шукав спокою і безпеки, як Олександер і Цезар шукали небезпек і мозолів? Терес[45], батько Ситалка, любив говорити, що коли він не на війні, то не бачить різниці між собою і своїм машталіром.
Коли Катон, ще консулом, бажаючи убезпечити свою владу в деяких містах Гишпанії, заборонив мешканцям носити зброю, чимале число їх одібрало собі життя. Дикий люд, що не уявляє собі життя без зброї. Тит Лівій, XXIV, 17. А скількох ми знали таких, хто втік від хатнього затишку, від життя у колі близьких, щоб зашитися у грізні й безлюдні пустелі, хто наражався на огиду, погорду і ненависть світу і в цьому кохався до самозабуття! Кардинал Борромео[46], померлий недавно у Мілані, в цьому гніздовищі багатства і розкошів, до яких його штовхали і високе коліно, і заможність, і небо Італії, і молодість, обмежував себе у всьому, одну й ту саму одежину носив і влітку, і взимку, і не мав іншої підстилки, опріч соломи, а вільні від тяжких обов'язків години проводив за наукою, вічно навколішки перед книжкою, маючи при собі лишень кварту води та шмат хліба: єдиний харч, який можна споживати, не гаючи часу.
Я знаю таких, хто цілком свідомо наживався зі свого рогальства, слова такого страшного для багатьох людей.
Якщо зір і не найнеобхідніший з наших змислів, то він серед них принаймні те, що наймиліше; а з наших членів найлюбіший і найкорисніший, як на мене, той, що служить дітоплодінню. А все ж стільки людей дихають на них лихим духом лише через те, що вони дають нам насолоду, і відкинули їх саме тому, що вони надто важливі й цінні. Так само міркував і той, хто повидирав собі очі.
Більшість людей, і то найздоровіших, вважають за велике щастя мати численне потомство. Натомість я і ще дехто вважаємо за велике щастя не мати його. Коли спитали Талеса, чому він не жениться, він відповів, що не має охоти плодити дітей.
Що вартість речей залежить від нашої думки про них, видно бодай з того, що ми на більшість із них дивимося не лише з тим, щоб оцінити їх, а й з тим, аби оцінити їх для себе. Ми прикидаємо не їхню якість чи їхню корисність; для нас важить лише те, у що вони нам обійдуться, ніби ця їхня сторона головна. І вартістю їхньою ми називаємо не те, що вони нам дають, а те, що ми за них даємо. З чого я висновую, що ми дуже дбайливі господарі й грішми не розкидаємося. Наскільки дорого вона нам обійшлася, настільки ми нею й дорожимо. Наша думка ніколи не може ошукатися щодо вартості. Діамантові надає гідності попит, чесноті — важкий жереб її пильнувати, набоженству — біль, лікам — гіркота.
Один чоловік, щоб зубожіти, кинув свої таляри до того самого моря, в якому скрізь снує стільки інших людей, щоб виловити багатство. Епікур мовить, що багатство не зменшує наших клопотів, а замінює одні клопоти іншими. Справді-бо, не убозтво, а радше достаток породжує захланність. Я хочу поділитися своїм досвідом щодо цього.
У мене було троє різних життів відтоді, як я розпрощався з дитинством. Перший віковий відтинок, до двадцяти років, я прожив, позбавлений будь-яких інших засобів, опріч випадкових, залежний від чужої волі та помочі, без певного стану і грошового рахунку. Я витрачав кошти недбало й весело, тим паче, що їхню суму визначала примха фортуни. Зроду я не почував себе краще. Ні разу не траплялося, щоб кабза моїх приятелів виявилася зав'язана для мене.
Тоді я найбільше дбав про те, аби вчасно, коли минав призначений від мене таки термін, облічитися. Тому вони тисячу разів мені його продовжували, бачачи, яких зусиль я докладаю для повернення боргу; отож, я розраховувався буцімто і чесно і водночас по-шахрайському. Уморюючи борги, я неабияк тішився: з моїх пліч спадав докучливий тягар і ярмо моєї неволі. Та ще й приємно лоскотала думка, що я роблю щось справедливе і вдовольняю інших. Я поминаю тут виплати, коли треба торгуватися і проводити підрахунки, отож якщо не знаходилося нікого, кому можна б довірити цей клопіт, я боягузливо і ганебно відкладав їх надалі з обави перед суперечками, до яких ні моя вдача, ні язик мій аж ніяк не зугарні. Найбільшу нехіть я відчував до торгу, це забава для крутіїв і страмників; після цілої години змажок і плутні обидві сторони ламають навзаєм своє слово і присягу за п'ять грошів різниці. З тієї самої причини я завжди позичав на невигідних умовах: не наважуючись просити особисто, я звертався письмово, а папір не дуже дбалий клопітник і часто наражається на відмову. Зіркам я колись доручав вести свої справи куди охочіше й сміливіше, ніж пізніше своєму здоровому глуздові та передбачливості.
Більшість добрих господарів вважає за суще жахіття жити в такій непевності. Проте вони забувають, по-перше, про те, що більшина людей саме так і живе. Скільки достойних панів покладаються у всьому на відчай, напропале, і щодня чинять так само, ганяючись за вітром милості королів та фортуни! Цезар заборгував мільйон золотом — неоплатну для себе суму, — аби стати Цезарем. А скільки купців починають гендель від продажу власного фольварку, щоб послати виторг до Індій!
Від ваших скель, через моря бурхливі…
Катулл, IV, 18
Попри нинішній занепад побожності тисячі чернечих братств розкошують, чекаючи щоденного обіду від гойності небес. По-друге, вони не замислюються над тим, що певність, на яку спираються, така сама нестала і така сама випадкова, як сам випадок. Зі своїми двома тисячами з гаком талярів доходу я бачу себе таким убогим, ніби убозтво вже оселилося в мене. Бо доля завиграшки проламає сто вирв у нашому добробуті, часто не роблячи жодного переходу між цілковитим гараздом і страшними нестатками.
Доля якась скляна, мов скло, блищить, але крихка.
Публій Сір, Апофтегми
А що вона шле к бісовій матері всі наші шанці та оплоти, то я вважаю, що скрута з різних причин буває гостею як тих, хто має всі блага, так і тих, хто їх не має; і може, вона не така тяжка, коли сама, ніж коли приходить у компанії багатства. Достаток тримається більше порядком, ніж великими прибутками: кожен — коваль свого щастя. Саллюстій, Листи про державу до Цезаря, І, 1. Заклопотаний, заморочений своїми справами багатій мені видається жалюгіднішим, ніж той, хто просто злидар: Нужденник, що сидить на своїх скарбах, — найважчий рід нужди. Сенека, Листи, 74.
Найбільших і найбагатших княжат нестатки і безгрішшя доводили до ганьби. Бо що може бути гіршим, ніж перетворитися на тирана і беззаконного узурпатора добра своїх підданців?
Другий віковий відтинок мого життя — це той період, коли я вже мав гроші. Навчившись розпоряджатися ними по своїй уподобі, я незабаром нагромадив значні, як на мої статки, заощадження. Я вважав, що «мати» можна лише одне: те, що набігло над звиклі видатки, і що ніколи не можна покладатися на маєток, який ще буцімто на пню, хоч би яким певним він нам здавався. А що як, казав я собі, мене заскочить та чи та випадковість? Заполонений цими марними і недоречними фантазіями, я крутив на всі боки мозком, як нагромадити такі запаси, щоб запобігти всім можливим труднощам. А тому, хто мені казав, що халеп ніколи не збуватиме, я відповідав так: як це не відверне їх усіх, то хоч частину, а відверне. Ох, і клопітне ж пішло у мене життя! Я з усього робив секрети. Я, хто так легко щирував з усіма, брехав про свою готівку, як це роблять ті, хто, ходячи у дукачах, удають бідарів, а, поневіряючись у бідарях, удають дукачів, але зроду не признаються щиро, які в них кошти. Кумедна і ганебна обачність! А то ще таке. Коли я вирушав у мандри — мені завжди здавалося, ніби я не досить усім запасся, та що більше я брав із собою грошей, то дужчі були мої побоювання: чи не пограбують мене у дорозі, чи можна вірити слугам, що пильнують мого багажу; ніколи я не був спокійний, не мавши речей перед очима, схожий у цьому на інших моїх знайомих. Якщо ж я залишав свою шкатулку вдома, — скільки підозр і турботних думок, якими (лихо, та й годі!) ні з ким поділитися! Я сидів як на жару. Зрештою зберегти свої гроші важче, ніж заробити їх. Якщо я чинив не зовсім так, як тут розказую, то в кожному разі мені коштувало чималих зусиль утриматися від цього. Вигоди від своїх нових правил я не мав, а як і мав, то небагато. Хоча гроші в мене водилися і більші, всякі видатки мені боліли. Як казав Біон, патлач казиться не менше, ніж голомозий, коли йому мнуть чуба. Щойно тільки ви до чогось призвичаїлися й усвідомили себе власником певної суми, вона перестає бути вашою рухомою власністю; ви не зважуєтеся її ущербити: це вже будова, яка (так вам видається) уся обвалиться, якщо ви її рушите. Ви підете на витрати лише тоді, як вас візьме за горлянку мус. Давніше я з меншим болем і нехіттю заставляв манатки чи продавав коня, ніж тепер сягав по свого укоханого капшука, прихованого в тайнику. Та лихо в тім, що важко покласти собі в цьому край (адже нелегко дати берега тому, що вважаєш за добро) і визначити крес ощадливості. Людина без упину повнить цей шпихлір, усе докладаючи і докладаючи до нього, аж поки, немов який паскудний скнара, позбавляє себе всякої користі з власного достатку, знаходячи радощі лише в тім, щоб його берегти без усякого вжитку.
За цим дурним звичаєм виходить, що найбагатші люди — це ті, кого поставлено стерегти браму та мури багатого міста. Як на мене, всякий грошовик — жмикрут.
Платон подає перелік тілесних або людських благ: здоров'я, врода, сила, багатство. Багатство (твердить він) аж ніяк не сліпе, а, навпаки, дуже видюще, коли його освітлює тямущість.
Діонисій Молодший дотепно закпив із одного скупердяя. Йому доповіли, що один сиракузець закопав у землю скарб. Діонисій наказав принести його до нього: копач виконав розпорядження, приховавши дещицю для себе. З цією часткою він перебрався до іншого міста, де, втративши смак до нагромадження, зажив на всю губу. Довідавшись про це, Діонисій звелів повернути йому решту скарбу, мовивши так: оскільки чоловік навчився порядкувати грішми як слід, він охоче віддає йому забране.
Кілька років я сидів у цьому болоті. Не відаю, який добрий дух, на моє щастя, випер з мене, як це сталося із тамтим сиракузцем, моє скнарування. Урвати нитку цієї химери допомогла мені втіха, спізнана під час однієї подорожі, допомогла, відчутно надвередивши мого гаманця. Відтоді у мене пішла третя смуга життя (так, принаймні, мені здається), напевняка приємніша і впорядкованіша. Свої видатки я узгоджую з прибутками. Якщо одне випереджає інше, а іноді — навпаки, то я великого розриву не допускаю. Живу собі з дня на день і вдоволений тим, що маю чим заспокоїти щоденні потреби; що ж до потреб надзвичайних, то тут усіх скарбів світу не стане. Безумом було б сподіватися, аби сам льос озброїв нас засобами проти самих себе. Змагатися з ним треба нашою власною зброєю. Випадкова зрадить нас у вирішальну хвилю. Якщо я і відкладаю гроші, то лише в надії на якийсь близький видаток, видаток не на те, щоб купити маєтки та землю, з якими я не знаю, що робити, а на те, щоб купити задоволення. Не бути захланним — уже багатство; не бути марнотратником — зиск. Цицерон, Парадокси, VI, 3.
Я не відчуваю ні страху, що мені забракне мого маєтку, ані охоти його примножувати. Плід багатства — достаток; про достаток свідчить ситість. Цицерон, Парадокси, VI, 2. Я дуже тішуся, що схаменувся у найсхильніших до скнарості літах і звільнився від цього шаленства, звичного у старих і найсмішнішого з усіх людських вад.
Фераулес[47], який відбув обидві ці стадії, викрив, що зі зростанням багатства охоти їсти, пити, спати і кохатися не більшає; з другого боку, він відчував, який тягар накладає на нього керування маєтком, як це було зі мною. Він мав вірного приятеля, убогого молодика, жаждивого забагатіти, і постановив його уконтентувати. Він подарував йому весь свій величезний маєток, угіддя та статки, невпинно нагромаджувані завдяки гойності Кіра, свого доброго пана, а також військові трофеї. Натомість той зобов'язався гідно утримувати і годувати його, як свого гостя і приятеля. Відтоді вони жили собі щасливо, обидва однаково задоволені з одміни свого стану. Ось оборудка, на яку б я пішов вельми охоче.
Мені хочеться похвалити одного старого прелата за те, що той геть збувся своєї кабзи, зисків і видатків, передаючи все до рук то одному своєму довіреному служникові, то другому, і прожив довгий вік у цілковитому невіданні стосовно господарчих справ, ніби був гостем у своєму домі. Віра у порядність іншого є чималим доказом власної чесноти, і довірливій людині зазвичай сам Бог помагає. Що ж до того прелата, то я зроду не бачив дому та господарства, які б велися пристойніше і статечніше, ніж його. Щасливий той, хто так докладно розрахував свої потреби, щоб його достатку старчило йому без усякої мороки та клопоту; кого турбота про витрати і придбання не відриває від інших занять, гідніших, спокійніших і любіших його серцю!
Отож достаток і нужда залежать від нашого уявлення про них. Так само і багатство, слава та здоров'я чудові і принадні лише настільки, наскільки вони здаються такими тим, хто їх має. Все добре чи погане залежно від нашого сприймання. Потішений не той, кого інші вважають за потішеного, а той, хто сам себе вважає за такого. Відчуття достеменного і правдивого дає тільки наше переконання.
Доля не підтверджує нам ні зла, ні добра, вона лише постачає сировину і того і того, а також насіння для плоду. Наша душа, потужніша тут за долю, крутить і заряджає ними по своїй уподобі, вона єдина причина і пані власного щастя чи неталану.
Зовнішні обставини набувають барви та колориту під впливом нашого внутрішнього стану, достоту, як одежа гріє нас не своїм теплом, а нашим, яке вона вдатна лише оберігати і підтримувати. Той, хто окрив би нею холодне тіло, достоту таким самим робом підтримав би в ньому холод: саме так і ховають від танення сніг та лід.
Як наука — мука для ледаря, а повздержливість від вина — мука для пияка, так і поміркованість є карою для ненажери, а фізичні вправи — тортурами для пестуна тощо. Речі самі собою не є ні важкими, ні дошкульними, то тільки наша легкодухість чи слабкість робить їх такими. Щоб судити про великі й високі справи, треба і душу мати таку; інакше ми приписуємо їм наші власні хиби. Весло, впущене у воду, здається нам кривим. Отож ідеться не лише про те, що ми бачимо, а й про те, як ми його бачимо.
А раз це так, то чому б зі стількох усіх доказів, що на різні способи навчають людей зневажати смерть і терпіти біль, не знайти нам чогось догідного і для нас? Чому б зі стількох міркувань, переконливих для когось іншого, не обрати собі бодай одного найсподобнішого? І якщо ти не здатний перетравити ліків, міцних і радикальних, то заживи тоді слабших, хоча б для полегші. Як про гостроту болю, так і про гостроту радощів, судить нашарозм'якла і зжіночена уява: коли вона позбавить нас гарту, навіть жало бджоли змушує нас зойкнути. Усе зводиться до того, аби навчитися панувати над собою. Цицерон, Тускуланські розмови, II, 22.
Зрештою і той, хто підноситиме дошкульність наших мук і людське безсилля, не відхреститься від філософії. Вона підкине нам таку неспростовну сентенцію: «Якщо відчувати потребу погано, то немає ніякої потреби відчувати потребу».
Усяк, хто довго страждає, винний у цьому сам.
Хто не має відваги витерпіти ні смерті, ані життя, хто не хоче ні змагатися, ні тікати, чим такому зарадиш?
Розділ XVI
Про кару за боягузтвоЯ чув колись від одного принца і славного отамана, що за легкодухість вояка не треба карати горлом; так він висловився за столом, коли йому розповіли про справу пана де Вервена[48], засудженого на смертну кару за те, що здав Булонь.
Справді, як на мене, цілком слушно, що кладуть виразну межу між хибами, породженими нашою слабкістю, і тими, які спричинені злою волею; адже, допустившись цих останніх, ми свідомо бунтуємося проти приписів розуму, вщеплених у нас самою природою, тоді як чинячи перші, ми могли б, здається, покликатися на ту саму природу, яка створила нас такими недосконалими та немічними. Ось чому багато хто вважає, що нам можна ставити за провину лише сподіяне нами проти сумління. На це правило спирається почасти і думка тих, хто проти страти схизматиків і недовірків, а також тих, хто виступає проти закону, за яким адвокат і суддя не відповідальні за помилки, допущені несвідомо під час судочинства.
Щодо боягузтва, то річ очевидна, що найпоширеніший звичай карати за нього — це вселюдна ганьба та огида. Вважається, що перший його запровадив праводавець Харонд[49], а доти грецькі закони карали горлом тих, хто тікав із бойовища. Натомість цей реформатор звелів тільки садовити втікачів на три дні на міському майдані, вбраних по-жіночому, маючи надію, що це їх провчить і що сором поверне їм відвагу. Хай ліпше кров грає на щоках, а не з жил цебенить. Тертуаліан, Апологетика, IV. Давні римські закони також карали смертю втікачів із бойовиська. Амміан Марцеллін розповідає, що цезар Юліан здеградував і стратив, згідно з давнім правом, десятеро вояків за те, що тамті показали тил під час атаки на партян. Одначе в іншому разі схожу провину він скарав лише тим, що перевів винуватців у валку до бранців. Хоча римський люд суворо покарав жовнірів, зацілілих під Каннами, а також на тій самій війні тих, хто тікав разом із Гнеєм Фульвієм, проте своєї голови боягузи не позбулися. А втім, слід боятися, що ганьба не лише доведе скараних у такий спосіб до розпуки і не лише остудить їхній запал, а й оберне їх на ворогів.
У добу наших отців пан де Франже, колись поручник сотні маршала де Шатійона, якого маршал де Шабан настановив намісником Фуентарабії на місце пана де Люда, здав фортецю гишпанцям, за що його позбавлено шляхетства, отож як сам він, так і його нащадки попали у хлопи, платники данини і не мали права носити зброю. Такий суворий вирок, складений йому, виконано в Ліоні. Згодом аналогічної кари зазнала вся шляхта, яка була в Ґізі, коли туди ввійшов граф Насаутський; таке саме безголов'я іншого разу спіткало не одного.
Хоч би там що було, у випадках надто вже грубого й очевидного неуцтва чи боягузтва ми можемо вбачати в цих вадах достатній доказ злосливості і злочинства і карати їх як такі.
Розділ XVIII
Про страх
Я обімлів, стало дибом волосся, й заклякнув мій голос.
Верґілій, Енеїда, ІІ, 774 Пер. Михайла Білика
Я не є добрий натураліст (як то мовиться) і не відаю, через які пружини діє на нас страх; але принаймні це почуття особливе, і лікарі твердять, що нема на світі іншого, яке б так вибивало наш глузд із природної рівноваги. І справді, я бачив чимало людей, просто ошалілих зі страху; ба, під час його пароксизму і на вельми розсудливих спадають страшні замороки. Не кажу вже про люд посполитий, чиїм очам страх являє то посталих із гробу предків у покрівці, то вовкулаків, краснолюдків чи інших хох. Але навіть серед вояцтва, там, де це почуття має знаходити найменше місце, скільки разів страх обертав овечу отару в ескадрон панцерників; очерет і трощу — в теляжників і списоборців; комбраття — в супостата; білий хрест — у червоний?
Коли пан де Бурбон здобував Рим, одного хорунжого, поставленого на варту в передмісті святого Петра, ошанув за першим алярмом такий перестрах, що він випав зі штандартом у руках через якусь пробоїну в мурі й погнав просто на ворога, гадаючи, ніби дає дьору до міста; і лише постерігши військо пана де Бурбона, що шикувалося, аби дати йому відсіч (переконане, що то залога робить вилазку), схаменувся, змінив напрямок і повернувся тією самою дірою, якою був пустився бігти, загнавшись більше як на триста кроків у чисте поле. Не так щасливо повелося хорунжому капітана Жюїля, коли граф де Бюр і пан де Рю брали штурмом у нас Сен-Поль. Хорунжий так перепудився, що зі своєю корогвою шарахнув з міста через стрільницю, і обложники пошаткували його на капусту. Під час тієї самої облоги наскочив пам'ятний для всіх випадок, коли серце одного шляхтича стис, пойняв і заморозив такий жах, аж він упав мертвий на землю біля вилому, не діставши жодної рани.
Подібний шал огортає іноді цілий тлум. Ув одній битві Германіка[50] з германцями два великі загони з ляку тікали у двох різних напрямках, один із них дмухнув туди, звідки вирушив другий.
Страх окрилює п'яти, як у двох згаданих випадках, а іноді пригнепує і сковує нам ноги, як це читаємо про цезаря Теофіла[51], який, програючи битву з агарянами, був так ошелешений і впав у таке остовпіння, що не зумів кинутися навтікача, страх паралізує навіть думку про порятунок. Квінт Курцій, III, 11; аж поки Мануїл, один із верховод, заходився термосити його і шарпати, нібито будячи з глибокого сну, і сказав: «Якщо не підеш зі мною, я тебе вб'ю; бо краще стратити життя, ніж, попавши у полон, згубити царство».
Найвища міра страху виявляється в тім, що до нас, нажаханих, вертається та звага, яку забрав у нашого гонору та почуття обов'язку цей жах. Так, за першої великої поразки римлян від Ганнібала, загін у яких десять тисяч душ під орудою консула Семпронія, опанований переляком і геть розгублений, не бачачи порятунку, кинувся в найбільшу гущу ворогів і пробився крізь неї з дивовижною зухвалістю, поклавши трупом чимало картагенців. Таким робом він купив собі змогу ганебно втекти за ту саму ціну, за яку міг би здобути славну перемогу.
Я сам з усього найбільше боюся страху, він-бо дошкульніший від усякого іншого безголов'я. Які страждання можуть бути гострішими і глибшими, ніж уболівання Помпейових друзів, які з борту свого корабля спостерігали за жахною різаниною? А проте, коли вони побачили, як до них наближаються єгипетські вітрила, страх прибив їх так, що вони тільки й думали, як би швидше втекти, і знай підганяли моряків: допіро прибувши до Тиру і звільнившись від страху, вони усвідомили, якої втрати зазнали, і вибухнули лементом та голосінням, доти тамованими через сильніші переживання.
Так моя вся душа зі страху у п’яти тікає.
Енній у Цицерона. Тускуланські розмови, IV, 7
Тих, кого добре пошарпали в якійсь сутичці, зранених і закривавлених, назавтра можна знову повести в атаку; але тих, кого облягав великий страх перед супротивником, не зневолиш, щоб вони йому бодай глянули в очі. Усі, кого гризе постійний ляк утратити майно, опинились у вигнанні чи попали в неволю, усі вони ненастанно побиваються, забуваючи про їдло, питво та сон; зате бідарі, вигнанці й невільники живуть часто не менш весело, як решта. А скільки було таких, яких так діймав страх, аж вони повісились, утопились чи кинулись у провалля, давши нам доказ, що страх іще докучливіший і нестерпніший, ніж сама смерть.
Греки розрізняють ще й іншу одміну страху, незалежну від засліплення розуму; вона приходить (як вони кажуть) без видимої причини і ніби з навіяння небес; їй улягають іноді цілі народи, цілі війська. Така була паніка, яка завдала в Картагені страшливого лиха: чути було лише репет і розпачливі голоси; видно було, як мешканці вискакували надвір, ніби на алярм, як вони накидалися одне на одного, калічачи і вбиваючи, немовби на їхнє місто напав якийсь супостат. Сум'яття і шаленство панувало, аж поки молитвами та офірами вони злагодили гнів богів. Такий страх греки називали панічним.
Розділ XX
Філософувати — це вчитися помиратиЦицерон твердить, що філософувати — не що інше, як готувати себе до смерті. Чому? Бо роздуми і споглядання у певному розумінні виводять нашу душу поза межі нас самих і завдають їй праці поза тілом, тобто пропонують якусь нібито школу та подобу смерті; іншими словами, вся мудрість і весь розум світу, зрештою, націлені на те, аби навчити нас не боятися смерті. І справді, або розум сміється з нас, або, якщо це не так, повинен мати лише одну мету — служити нашій утісі й усе робити для того, аби, зрештою, навчити нас гаразд жити і справляти нам утіху, як вістить Святе Письмо. Мислителі всього світу сходяться на тому, що приємність — наша мета, дарма що йдуть до неї різними стежками; якби вони заспівали іншої, їх одразу прогнали б геть: хто ж би слухав того, хто накреслює для нас шлях гризот і страждань? Розбіжності між філософськими школами під цим оглядом лише вербальні. Облишмо ці мудровані дрібнички. Стека, Листи, 117. Тут більше упертості та дріб'язкової перекори, ніж це випадає людям такого високого лету. А втім, хоч би там що людина вдавала, вона завжди гратиме і саму себе.
Що не кажіть, але навіть у цноті остаточна мета — насолода. Я навмисне дратую цим словом вуха тим панам, кому воно страх не до шмиги, бо якщо воно означає якесь найвище щастя і особливий задовіл, то людина більше завдячує їх упливові, власне, цноти, ніж будь-чого іншого. Так, насолода живіша, гостріша, дужча і мужніша, але не перестає бути від цього насолодою. Власне, ми радніше назвали її любістю, словом чарівнішим, лагіднішим і простішим, ніж грубіша назва, якою ми її охрестили. Натомість ота інша, ниціша насолода, якщо й заслуговує на свою гарну назву, то хіба лише поруч із першою, а не єдино сама. Я вважаю, що вона, ота інша насолода, пов'язана з прикрощами і недогодами ще більше, ніж цнота. Мало того, що її смак минущий, хвилевий і зникомий, так вона ще й має свої чування, пости та труди, має свою кров і свій піт, ще й до того свої терпкі досади, докуки, озлості, а потім і пересит, пересит тяжкий та лютий, до пари справжній покуті. Ми глибоко помиляємося, думаючи, ніби ці недогоди загострюють і роз'ятрюють її солодощі (як подекуди у природі одну протилежність загострює інша); з другого боку, помиляємось і тоді, коли, — повертаємося знов до цноти, — доводимо, ніби подібні труднощі та перешкоди обтяжують її і роблять суворою та неприступною для нас. Навпаки, у цноті, куди більше, ніж у насолоді, вони ушляхетнюють, загострюють і підносять божисту і досконалу любість, джерелом якої вона, цнота, є. Далебі, не гідний спілкування з цією останньою той, хто труд протиставляє тут плодам: він не оцінює ані принад цноти, ані її благодії. Ті, хто нас усе повчає, ніби дбання про цноту річ прикра та морочлива і ніби лише посідання її приємне, тим самим доводять, що вона завжди немила. Бо ж які людські зусилля коли-небудь допомогли досягти її цілком? Навіть найдосконаліші з нас задовольняються лише тим, аби добиватися цноти і бодай трохи наблизитися до неї, без надії колись її посісти. Але помиляються ті, хто так нас повчає. Адже у всіх знаних нам утіхах саме домагання їх приємне: всякому починанню надає смаку вартість того, що ми маємо на меті; саме в цьому криється і з цим нерозлучна значна частка того, що ми відчуваємо. Щастя і блаженство, якими сяє цнота, заповнюють усі її знадоби та шляхи, від першої брами аж до останньої межі. А одним з найголовніших добродійств цноти є зневага до смерті; вона надає нашому життю супокою та безжурності і всолоджує його чистими і мирними радощами, без яких решта втіх в'януть.
Ось чому всі школи зближуються і сходяться в цьому пункті. І хоча вони незгірш одностайно закликають нас зневажати і страждання, убозтво та всякі інші знегоди, яким підвладне життя людське, а проте з меншим запалом: тому, бо знегоди ці не такі вже й неминучі (більшість людей може звікувати вік, не зазнавши убозтва, а дехто не зазнавши навіть болю та хвороб, як-от Ксенофіл, музика, що жив сто шість років, здоровий, як дзвін), а надто тому, бо в найгіршому разі, коли ми не від того, смерть може покласти край усім прикрощам і перетяти їх пасмо. Що ж до смерті, то вона неминуча:
Туди, до нього, суджено всім піти
Стрясають урну — жереб і наш колись
Із неї випаде — і човен
Нас повезе у вигнання вічне.
Горацій, Оди, Кн. II, З, 35Пер. Андрія Содомори
а отже, якщо костомаха нас лякає, то стає джерелом постійного страждання, полегшити яке годі. Страх смерті підкрадається до нас звідусіль; доводиться без упину крутити туди-сюди головою, як у підозрілій околиці: смерть — те, що завжди висить над нами, як скеля над Танталом. Цицерон, Про найвище благо і найвище зло, І, 18. Трибунали часто посилають страчувати злочинців у те місце, де вони вчинили злочин: і хоч би ви дорогою заводили їх до пишних палаців, частували їх усім, чого душа забажає,
страви Сицилії
Смаку до ласощів не збудять,
Сну не поверне йому ліра,
Ні спів пташиний.
Горацій, Оди, Кн. III, 1, 18Пер. Андрія Содомори
невже ви гадаєте, ніби вони зможуть утішитися, ніби кінцева мета їхньої подорожі, яка повсякчас стоїть у них перед очима, не відіб'є їм смаку до цих осоружних для них тепер лагоминок?
Пита він про шлях, лічить дні свої й міряє
Життя шляху того далекістю й тремтить
Перед завтрашнім днем.
Клавдіан, Проти Руфина, II, 136
Берег наших мандрів — смерть, вона невідворотний предмет наших змагань, і як вона нас жахає, то чи можна ступити бодай крок, аби не наїстися дрижаків? Народний спосіб на неї — не думати про неї. Але яким же треба бути тупаком-глупаком, щоб жити в такій сліпоті? Доведеться, мабуть, віслюкові закладати віжку під хвіст — тому хто тільки свій бачить слід, кому голову ліньки підняти.
Лукрецій, Про природу речей, IV, 472
Пер. Андрія Содомори
Не дивниця, що він так часто попадає у пастку! Досить згадати про смерть, щоб цих людей настрахати; більшість із них хреститься, ніби на згадку про Люципера. А що про неї згадується у духівниці, не сподівайтеся, щоб ці люди приклали до неї руку, поки лікар не оголосить йому остаточного вироку: і тільки Бог знає, як тоді між нападами болю та страху складається цей заповіт.
Римляни (позаяк цей вираз надто різав їм вуха і звучав зловісно) привчилися пом'якшувати його або заступати перифразами: намість «помер», кажуть «перестав жити, віджив свій вік» — най згадується життя, бодай і перебуте, хоч якась та втіха! Ми від них запозичили «небіжчик пан Жан». Ну що ж, як мовиться, слово дорожче за гроші.
Народивсь я між одинадцятою годиною і полуднем останнього лютневого дня року тисяча п'ятсот тридцять третього за нашим літочисленням, себто вважаючи початком року січень[52]. Два тижні тому мені вийшло тридцять дев'ять років, і мені випадає прожити принаймні ще стільки. Проте утримуватися від думки про таку, здавалося б, далеку річ було б шаленством. Ще б пак, і старий, і молодий однаково сходять зі світу; всі розлучаються з ним достоту так, ніби щойно у нього вступили. Додаймо, що нема такого збуй-віку, який, знаючи про Матусаїла, не збирався б років із двадцять прожити ще. І зрештою, бідолашний шаленцю, хто ж бо тобі окреслив межі твого життя? Ти посилаєшся на базікання лікарів. Озирнись ліпше круг себе і звернись до свого власного досвіду. За світовим ходом речей ти й так уже зажився на світі з особливої ласки небес. Переступив звичайний термін людського життя. А що так воно і є, полічи, скільки твоїх знайомих устигло померти, не доживши до твого віку: таких, певно, більше, ніж тих, хто його досяг. Накидай собі список тих, хто оздобив життя своє хвалою, закладаюся, що там більше знайдеться померлих до тридцяти п'яти років. Розум і побожність підказують нам брати за приклад людське життя Ісуса Христа; але воно завершилося, коли він мав тридцять три роки. Найбільший з людей, уже просто людина, Олександер, відійшов у тому самому віці. Яким тільки побитом і робом не допадає нас смерть!
Біда наскочить, звідки не ждеш її,
Хоч як пильнуйся.
Горацій, Оди, Кн. II, 13, 13Пер. Андрія Содомори
Про гарячку чи остуду шкода мови. Ба, хто б міг подумати, що дука Бретонського[53] задавлять у натовпі, як це сталося під час в'їзду папи Климента[54] (мого сусіди) до Ліона? А чи не бачили ми, як один із наших королів загинув, розважаючись на бенкеті? А хіба один із його предків не помер, поранений диким кабаном? Есхіл, попереджений про те, що йому судилося загинути під обваленим дахом, остерігався даремно: його забиває на смерть черепашачий панцир, вислизнувши з пазурів орла у повітрі. Ще хтось сконав, подавившись виноградним камінцем; один цісар розпрощався зі світом від подряпини гребінцем під час чесання; Емілій Лепід, спіткнувшись на порозі; Авфідій, ударений у лоба дверима при вступі до сенату; навік заснули між стегнами жінок Корнелій Ґалл, претор; Тигеллін, начальник варти у Римі; Людовіко, син Ґвіда Ґонзаґи, маркіза Мантуанського; а також (ще шпетніший приклад) Спевсипп, філософ платонівської школи, він же папа. Горопашний суддя Бебій, — відсунув засідання на тиждень, не поспівши водночас відрочити свою смерть! А лікар Кай Юлій, акурат у ту хвилю, коли намащував очі хворому, навік склепив свої власні. Або, з вашого дозволу, наведу такий приклад: рідного мого брата, капітана Сен-Мартена, відомого своєю відвагою двадцятитрьохрічного юнака, вдарила під час гри опука, поціливши вище правого вуха, без сліду рани чи навіть синця; він не присів після цього, ба навіть не зігнувся; і ось через п'ять чи шість годин брат гине від апоплексії, спричиненої цим ударом. Маючи перед очима такі часті й такі буденні приклади, чи можемо ми позбутися думки про смерть і не дізнавати щомиті відчуття, ніби вона вже тримає нас за горло?
Аби тільки не гризтися, а як цього досягти — хіба це важливо, скажете ви! Ба, я теж такої думки, і захисту від ударів не довелося шукати, хоч у шкурі теляти, я напевняка від нього не відмовлюся. Я згоден на все, аби лиш мати спокій. І для цього ступлю на найлегшу для себе путь, яку тільки знайду, ба навіть путь безславну та скромну:
Краще хай кажуть, що я не поет, а дивак і нездара,
Лиш би своїм я втішавсь, хоч і хибним, ніж мав би каратись,
Бачачи хиби свої.
Горацій, Послання, Кн. II, 2, 126Пер. Андрія Содомори
Але було б шаленством думати, ніби цією дорогою можна дійти до мети. Люди йдуть, крутяться, тупцяють на місці, танцюють, а про смерть ані гадки. Усе добре, усе якнайліпше. Натомість коли вона прийде, або до них, або до їхніх жінок, дітей та приятелів, застукуючи їх зненацька і знагла, — що за побивання, що за зойки, що за шал та розпука! Чи бачили ви коли-небудь когось розчавленішого за них, навіснішого, розгубленішого? Треба ж бо думати про це завчасу, адже така тваринна безтурботність, хай навіть зроджена у голові розумної людини (річ, як на мене, абсолютно неможлива), надто дорого нам обходиться. Якби то був ворог, від якого можна утекти, я б не завагався скористатися цим щитом боягузів. Та оскільки смерті не відперти, оскільки вона з однаковим успіхом настигає що втікача і страхопуда, що храбра-небояна,
А смерть нещадна й за втікачем майне,
У спину вдарить боязкому,
По підколінку різне тремтливім.
Горацій, Оди, Кн. III, 2, 14Пер. Андрія Содомори
і оскільки й найміцніший панцер для неї не затула,
Закуй свою голову в бронзу й залізо,
Смерть її викурить з тої твердині.
Проперцій, III, 18, 25
навчаймося мужньо ставити їй чоло і битися сам на сам. Аби з самого початку позбавити її найбільшої переваги над нами, оберімо шлях, цілком супротивний звичному; позбавмо її загадковості, спілкуймося з нею, звикаймо до неї; тримаймо її в умі як постійну нашу супутницю, повсякчас викликаймо її в уяві у всіх її відмінах. Як спіткнеться наш кінь, як упаде згори цеглина, як уколе нас шпилька, приказуймо щоразу: «А що, хоч би й смерть!» І в такий спосіб гартуймося, покріпляймо дух. Серед забав та веселощів хай лунає у вухах цей приспів, цей нагад про людську долю; і не пускаймося берега в наших утіхах так, аби нам іноді не спадало на думку, як легко наші веселощі можуть стати лупом смерті і як винахідливо кирпата нам загрожує! Так чинили єгиптяни, загадуючи серед фестини та учти подавати собі ще й скелета, аби він правив за пересторогу для бенкетарів.
День привітавши скажи: «Він заблис мені, може, й востаннє».
Так і всміхнеться тобі крадькома легкоплинна година.
Горацій, Послання, Кн. І, 4, 15Пер. Андрія Содомори
Не знати, де смерть чигає на нас; тож очікуймо її всюди. Розважати про смерть — це розважати про волю: хто навчився умирати, розучився прислужуватись. Нема в житті жодного зла для того, хто збагнув, що втрата життя не зло: готовність померти визволяє нас від усякої неволі та примусу. Павло Емілій відповів гінцеві, якого сарака полонений король македонський послав із благанням не вести його слідом за тріумфальною колісницею: «Хай звернеться з цією просьбою до самого себе».
Сказати по щирості, у всіх речах, як природа тобі трохи не допоможе, самою вмілістю і дбанням не вельми зарадиш. Я на вдачу не скажу, щоб меланхолік, але до задуми таки схильний. І ніщо у світі так не вражало моєї уяви, як думка про смерть. Навіть у пору моєї легковажної молодості
Як мій квітучий вік весною ще пишав,
Катулл, LХVIII, 16
серед жінок та розваг багато хто гадав, ніби я мучуся ревнощами або якоюсь марною надією, тоді як насправді з думки в мене не йшов хтось, кого недавно забрала злослива гарячка, схоплена поворітьма, вертаючи з такої самої забави, коли голова в нього була повна свавільних замірів, женихання та пустощів, як оце в мене, а у вухах у мене:
Мить — і по втісі, й ніхто вже її повернути не може.
Лукрецій, Про природу речей, III, 915Пер. Андрія Содомори
не дужче захмарювала мені чоло, ніж будь-яка інша. Звісно, не буває, щоб такі уявлення не завдавали нам прикрощів; проте вертаючись до них знову і знову, можна з ними освоїтися; інакше, якщо говорити про мене, я жив би у вічному страхові та гарячці, бо, мабуть, ніхто не розраховував на своє життя менше за мене і ніхто так мало не вірив у його тривалість. Ані здоров'я, яким я тішуся нівроку, з дрібними хіба розладами, не подовжує мені надії, ані хвороби мені її не вкорочують: щохвилі мені здається, ніби я тікаю від самого себе і знай приказую: «Усе, що можна зробити іншого дня, можна зробити й сьогодні». Зрештою випадковості та небезпеки майже або, властиво, анітрохи не наближають нас до нашого кінця; досить подумати, скільки випадковостей, опріч тієї, яка начебто загрожує нам найбільше, ще зостається, скільки мільйонів інших висять над нашою головою, щоб збагнути, що при здоров'ї чи в лабетах хвороби, у чистому морі чи у власному домі, у бою чи на відпочинку смерть завжди поруч із нами. Кожний із нас не менш вразливий, ніж: інші; кожний однаково непевний у завтрашньому. Сенека, Листи, 91. Щоб устигнути завершити те, що я маю зробити перед смертю, я лічу не те що кожну годину, а кожну хвилину.
Одного дня мій знайомий, перебираючи мої папери, знайшов розпорядження про щось, що я просив зробити по моїй кончині. Я пояснив йому, як це сталося: перебуваючи за милю від дому, здоровий і бадьорий, я зазначив свою волю, бо не був певен, що вернуся назад. Постійно заполонений думками про себе, заглиблений у себе, я завше готовий до того, що мене може спіткати, тож коли прийде остатня моя година, вона не застукає мене зненацька.
Треба, щоб ти був завжди в чоботях, треба, наскільки це в нашій спромозі, завжди бути готовим виступити, а надто — пильнувати, аби перед походом мати до діла тільки з самим собою.
Дивно: в тім житті, хоч таке коротке,
Стільки цілей у нас!
Горацій, Оди, Кн. II, 16, 17Пер. Андрія Содомори
Адже клопотів у нас подостатком. Один більше, ніж на смерть саму, скаржиться, що вона перебаранчає йому добитися великого успіху; інший, що треба воза рихтувати, не видавши заміж доньки і не довчивши дітей; той обтужує розлуку з жоною, той із сином, єдиною радістю свого життя. Щодо мене, то я нині, в цю мить, дяка Богові, можу забратися звідси, якщо йому буде вгодно, без жалю за чимось, окрім самого життя, якби втрата його була для мене болісна. Я порозв'язував усі вузли; попрощався з усіма, окрім себе самого. Ніколи ще жодна людина не приготувалася зійти з цього світу, визволившись від нього так остаточно, як сподіваюся це вчинити я.
О біда нам, біда! — голосять. — Один день злоповісний
Все добро, всі надії у нас відібрав!
Лукрецій, Про природу речей, III, 898
А ось слова для будівничого:
…припинено все споруджати
Ймури високі, і грізні ті башти…
Верґілій, Енеїда, IV, 88Пер. Михайла Білика
Не варто замахуватися на занадто вже далеку мету чи принаймні перейматися занадто вже палким бажанням бачити, як справа дійшла краю. Ми прийшли у світ діяти:
Як забере мене смерть,
То серед любої праці!
Овідій, Про любощі, II, 10, 36
Я хочу, щоб кожний діяв і сповняв свої життєві обов'язки, скільки може; щоб сам я упокоївся за садінням капусти, але не журячись ні смертю, ні тим паче моїм необробленим городом. Я бачив одного смертенного, який на божій постелі усе жалівся, що недоля не дала дочитати йому історії, урвавши її на п'ятнадцятому чи шістнадцятому з наших королів.
Але ти вже байдужий до насолод, бо не маєш ніякого більше
бажання.
Лукрецій, Про природу речей, III, 900Пер. Андрія Содомори
Треба позбутися цих посполитих і згубних тривог. Так само, як закладалося цвинтарі біля церков або в найлюдніших куточках міста, аби привчити, як зауважує Лікурґ, низи, жінок і дітей не боятися покійників, а також, аби кості, гроби та похорони нагадували, що на нас чекає
Звідси давній був звичай бенкет оживляти
Вбивством і чергувать їдло з боями
Тих, що бились на смерть і падали часто
Серед чаш, поливаючи кров’ю столи;
Силій Італик, Пунічні війни, XI, 51
чи як єгиптяни по завершенні учти показували присутнім велику подобу смерті, причому той, хто її заносив, волав: «Пий і веселись, бо як умреш, будеш отаким», так і я привчився мати смерть не лише в уяві, а й на устах. І ні про що я так охоче не розпитую, як про скін людей, про те, «що вони при цьому говорили, які були у них обличчя, як трималися»; так само у книжках з історії мене дуже цікавлять місця, де мовиться, власне, про такі речі. Це видно з багатьох наведених мною прикладів та з того особливого замилування, яке я маю до цієї теми. Якби я компонував книжки, то уклав би збірку з описом розмаїтих смертей та тлумачником до них. Наука помирати навчила б людей жити.
Дикеарх[55] зложив книгу з подібним титулом, але з іншою і не такою корисною метою.
Мені скажуть, що дійсність куди страшніша, ніж ми її собі уявляємо, і що нема на цьому полі таких, бодай і найдосконаліших, вправ, щоб не підвели в останню хвилину. Хай собі кажуть, розважати про смерть усе-таки річ корисна. А з другого боку, як не така вже це марничка — дійти бодай до цього моменту без ляку та трепету? Ба більше, сама природа поспішає нам на поміч і додає відваги. Якщо смерть нагла і ґвалтовна, пройнятися острахом ми не встигаємо; якщо ж вона інакша, то, як я бачу по собі, занепадаючи на здоров'ї, я починаю цілком природно байдужіти до життя.
Я вважаю, що змиритися зі смертю здоровому куди важче, ніж тоді, як лежиш у гарячці. Тим паче, що недужий я не так міцно чіпляюся за життєві втіхи, втрачаючи змогу їх заживати; я дивлюся на смерть не такими зляканими очима. Звідси — надія, що чим більше я віддалятимусь від життя і наближатимусь до смерті, тим легше мені буде освоїтися з такою підміною. Мавши не одну нагоду визнати слушність Цезаревих слів, що здалеку речі часто видаються нам більшими, ніж ізблизька, я також помітив, що при здоров'ї бувши, я боявся недуг куди панічніше, ніж тоді, як почав на них кволитися: енергійність, життєві радощі та сили малюють мені тамтой стан як щось таке невідповідне сьогоднішньому, яким я тішуся, що в уяві я вдвічі оті нездужання прибільшую, і вони здаються мені куди лютішими, ніж виявляться насправді, коли на мене спаде їхній тягар. Маю надію, що так само справи стоятимуть у мене й зі смертю.
Погляньмо-но лишень, як у тому перетворенні й природному занепаді, якого ми зазнаємо, природа заслоняє нам видовисько наших поразок і втрат. Що-бо зостається старцеві з бадьорої молодості і минулого життя?
Леле, яка ж мала частка лишається старцям!
Максиміан, Елегії, І, 16
Коли вояк із гвардії Цезаря, старий і зморений, підійшов до нього на вулиці й попрохав, щоб той відпустив його помирати, славетний воєвода, побачивши, який він хиряк, дотепно відрік: «По-твоєму, ти ще живий?» Якби таке перетворення спало на нас зненацька, навряд щоб ми здолали його знести. Але природа веде нас положистим схилом, лагідно, нога за ногою, аж поки зведе нас до цього жалюгідного стану, аби ми поволі звикали до нього і не відчували жодної урази, коли молодість у нас відумре, — а це смерть, далебі, куди жорстокіша, ніж остаточна смерть майже погаслого життя, або ж смерть наших старощів. Адже стрибок від буття-животіння до небуття не такий болісний, як від буття-радощів-пишання до буття-болещів-гризот.
Скоцюрблене і похиле тіло не має сили двигати тягарі; так і душа; її треба кріпити і гартувати, аби змагатися з таким ворогом. Бо як неможливо, щоб вона зазнала спокою в корчах страху, так само неможливо, аби потому, як вона знайде в такий спосіб рівновагу, зуміли в ній загніздитися неспокій, страждання та страх, ба навіть тінь якихось прикрощів, душа може цим пишатися, бо така опірність є певною перемогою над людською натурою.
Ні погляд грізного тирана
Думки не збурять, ні Австер буйний,
Нестямний владар пінної Гадрії,
Ані правиця Батька гримучого.
Горацій, Оди, III, 3, 3Пер. Андрія Содомори
Вона стала панією своїх пасій та бажань, вона панує над нестатками, ганьбою, убозтвом та іншими зрадливостями долі. Здобуваймо ж цю владу мірою своїх сил! Вона ж бо — щира і найвища свобода, що дає нам змогу зневажати сваволю та несправедливість і сміятися з темниць та кайданів:
«Закую у кайдани
Руки та ноги твої, ще й лютого ката приставлю». —
«Схочу — й сам Бог мене звільнить».
А думав, мабуть: «Тоді вмру я».
Що ж, як не смерть, під усім свою рису останню підводить?
Горацій, Послання, І, 16, 76Пер. Андрія Содомори
Тож-бо погорда до життя є також найміцнішою людською підвалиною релігії. Не лише голос розуму підводить нас до того: чому нам боятися втратити щось, за чим, утративши його, ми не можемо шкодувати? — а й міркування: якщо нам на стільки способів загрожує смерть, то чи не важче боятися їх усіх, ніж стерпіти якийсь один? Чи так уже залежить на тому, коли вона прийде, якщо смерті не відперти? Тому, хто ознаймив Сократові: «Тридцять тиранів засудили тебе на згубу», Сократ відказав: «А їх — природа».
Яке глупство журитися на порозі визволення від будь-яких гризот!
Як наше народження стало народженням довкілля, так само наша смерть спричинить смерть довкілля. Тож таке саме безглуздя плакати, що через сто років нас не буде на світі, як плакати, що нас не було перед ста роками. Смерть — це початок іншого життя. Десь так ми плакали, десь так було нам тяжко вступати в оце наше життя; так само, вступаючи в нього, ми збулися якоїсь давньої оболонки.
Не може бути прикрим те, що стається один-однісінький раз. Навіщо так довго боятися такої скоро минущої речі? Жити довго чи коротко, виходить одне на одне, якщо всі ми смертні. Бо немає ні довгого, ані короткого для того, кого не існує. Аристотель каже, що на річці Гипаніс водяться крихітні істоти, що живуть лише один день: ті, які умирають о восьмій ранку, умирають за первого молоду, мрущі о п'ятій вечора умирають на старості-літях. Кого ж із нас не розсмішило б, якби при ньому назвали їх, з огляду на термін їхнього життя, щасливчиками чи бідолахами? Отак десь і наше життя, як порівняти його з вічністю чи хоча б із тривалістю існування гір, річок, зірок, дерев, ба навіть деяких тварин.
Та й сама природа не дає нам димочадіти під небом. «Сходьте, — мовить вона, — з цього світу так само, як уступили в нього. Тою самою путею, яку відбули ви, не знаючи тривоги та страху, від смерті до життя, прибудьте від життя до смерті. Ваша смерть є один із чинників світобудови, вона частка земного життя.
I почережно на світі смертельне людство проживає;
Мов на бігу віддають одні одним життя смолоскипи.
Лукрецій, Про природу речей, II,75, 78Пер. Миколи Зерова
Невже мені через вас порушувати цю гарну сув'язь речей? Така умова вашого створення; ваша смерть — частка вас самих; це втеча від самого себе. Ваше буття, яким ви тішитесь, належить зарівно як до життя, так і до смерті. Першого ж дня народження ви починаєте жити і водночас умирати.
Перша ж нами прожита на світі година
І вкоротила нам на годину життя.
Сенека, Несамовитий Геркулес, III, 874
Родившись, ми умираєм; почин упирає в кінець.
Манилій, Астрологія, IV, 16
Кожна перебута вами мить урвана від життя; ви її прожили його коштом. Безнастанна праця усього вашого життя — викохувати смерть. Процес смерті — це процес життя, бо по смерті ви вже не при житті.
Або, якщо ваша ласка, по закінченні життя ви — небіжчик, але поки ви живете, ви наче мрущий, а смерть незрівнянно дошкульніше вражає мрущого, аніж небіжчика, вражає куди болісніше і глибше.
Якщо ви нажилися вволю, то й відходите ви з легким серцем:
Чому не виходиш,
Мовби той гість, що наївся-напився на учті життя?
Лукрецій, Про природу речей, III, 938Пер. Андрія Содомори
А якщо ви не зуміли натішитися життєвими радощами, якщо вам хісна з життя ніякого, то що вам до того, що ви його втратите? Нащо воно вам?
Просиш добавки — аби повторилося розчарування?
Чом і життя, й осоружну журбу водночас не покинеш?
Лукрецій, Про природу речей, III, 941Пер. Андрія Содомори
Життя саме собою ні добре, ні зле: воно є посудина для добра та зла, це вже чим ви його заповните. І якщо ви прожили бодай день, ви спізнали все. Один день подібний до решти. Нема ні іншого світла, ні іншої тьми. Це сонце, цей місяць, ці зорі, цей світотвір — усе те саме, чим тішилися ваші предки і чим бавитимуться ваші правнуки.
Іншого наші батьки не узріли,
Та й онуки навряд чи побачать.
Манилій, Астрологія, І, 522
А в найточнішому розумінні всі акти моєї комедії, хоч які розмаїті, відбуваються протягом одного року. Якщо подумати, то черговість чотирьох пір року відповідає дитинству, юності, зрілості і старості світу. Світ зіграв свою виставу і вже не знає інших див, як почати все заново. І так буде завше.
Ми — наче в замкнутім колі весь час, і не вийти нам з нього.
Лукрецій, Про природу речей, III, 1080Пер. Андрія Содомори
Сам по собі, своїм слідом, вертається рік.
Верґілій, Георгіки, II, 402
Я аж ніяк не збираюся вигадувати для вас якісь нові розривки:
Отож:, окрім цього, не вимислю я, не зміркую
Інших для тебе порад, бо все воно вічно те саме.
Лукрецій, Про природу речей, III, 944
Поступіться місцем іншим, як інші поступаються вам. Рівність перший крок до справедливості. Хто може чути себе скривдженим, що хилиться перед тим, перед чим хилиться решта? Хоч би скільки ви жили, вам нічого не вирвати з того часу, протягом якого ви маєте лишатися мертвими: це на ціле Нічев'я; чи ви помрете своєю смертю, чи ще немовлям, — це не змінить тривалості вашого перебування у стані, такому страшному для вас:
Скільки б людських поколінь не вдалося тобі пережити, —
Вічні в триванні своїм, тебе смерть все одно буде ждати.
Лукрецій, Про природу речей, III, 1090Пер. Андрія Содомори
І я поведу вас туди, де ніколи не журитиметесь:
Не розуміє того, що з життя відійшовши назавжди,
Сам не оплаче себе, і не стане при тілі своєму,
Слізне проллє…
Лукрецій, Про природу речей, III, 885Пер. Андрія Содомори
і не будете прагнути життя, за яким так побиваєтесь:
Хто ж би то плакати став над життям своїм і над собою
Серед глибокого сну, коли з тілом і дух спочиває?
Лукрецій, Про природу речей, III, 919Пер. Андрія Содомори
Смерть заслуговує страху меншого, ніж ніщо, якщо тільки існує щось менше за ніщо:
Смерть є для нас ще нікчемнішим чимось, коли щось буває
Меншим, ніж: те, чого зовсім не маємо перед очима.
Лукрецій, Про природу речей, III, 926Пер. Андрія Содомори
Вона вам не свербить, ані живому, ані мертвому. Живому, бо ви є, мертвому, бо ви не є. Ба більше, ніхто не умирає перш, ніж прийде його година. Той час, що по вас зостанеться, так само не ваш, як той, що збіг перед вашим народженням, і так само мало вас обходить.
Втім озирнися: наскільки байдужа нам та, що минула,
Вічного часу доба, всі ті дні, коли нас не було ще!
Лукрецій, Про природу речей, III, 972Пер. Андрія Содомори
Хоч би коли ваше життя скінчилося, воно абсолютне. Не у тривалості міра життя, а в тім, як ви його зужиткували, не один жив довго, а пожив мало. Заживайте життя, поки ви є: від вашої волі, а не від кількості літ залежить, аби ви набулися. Невже ви гадали, ніби ні у вік не дістанетесь туди, куди прошкували без упину? Ба ні, всяка дорога має свій кінець! І якщо вам справить полегкість, що ви маєте супутників, то чи ж не весь світ суне тією самою колією, що й ви?
Підуть, одначе, й вони, звікувавши свій вік, за тобою.
Лукрецій, Про природу речей, III, 96Пер. Андрія Содомори
Хіба все не прямує тією самою ходою? Чи є хтось, хто б не старівся укупі з вами? Тисячі людей, тисячі звірів, тисячі інших істот мруть тієї самої миті, що й ви:
Ночі такої немає, ні дня, ні зорі світової,
Щоб не почула дитячого крику, а з ним одночасно
І супровідників смерті — плачу й молитов похоронних.
Лукрецій, Про природу речей, II, 578Пер. Миколи Зерова
То чому ви бунтуєте, що не годні пнутися задки? Ви ж бо чимало бачили таких, що вчасно переселилися з сього світу на той, уникнувши, завдяки цьому, великої недолі. Та чи бачили ви хоч одного, кому смерть її завдала? Чи ж не дурниця ганити те, чого ти не спізнав ні на власному, ні на чужому досвіді? Чого ж ти скаржишся і на мене і на свій льос? Чи ми тобі кривду чинимо? Кому-бо годиться керувати: тобі нами чи нам тобою? Ще не настав твій реченець, а життя твоє звершилось. Маленький чоловічок такий самий абсолютний, як і великий; ані людей, ані людського життя не зміряти ліктями. Хірон[56] знехтував безсмертя, дізнавшись від Сатурна, свого батька, бога безконечного часу, що таке це безсмертя. Уявіть-но собі це вічне життя, і ви побачите, наскільки воно було б для людини обтяжливіше і нестерпніше, ніж те, що я дала їй. Якби ви не мали смерті, ви б кляли мене чорно за те, що я позбавила вас її. Я зумисне заправила її дрібкою гіркоти, аби перешкодити вам з огляду на її приступність надто хтиво і нестямно кидатися до неї. Аби утримати вас у цій поміркованості, якої я від вас вимагаю, аби ви не тікали від життя, ані ховалися у смерті, я помістила і те і те між солодощами та гіркотою.
Я навчила Талеса, першого з ваших любомудрів, що жити і помирати одне й те саме. Отож тому, хто запитав, чому тоді він не помирає, мудрець відповів дуже дотепно: «Саме тому, що це одне й те саме».
Вода, земля, повітря, вогонь та інші частини моєї будови однаковою мірою знаряддя життя і знаряддя смерті. Чому боятися останнього дня? Адже він не більше спричиняється до твоєї смерті, ніж решта всі. Останній крок не викликає змори, він лишень дає її відчути. Усі дні життя ведуть до смерті, а останній лише доводить до неї».
Такі ласкаві поради нашої матінки природи.
Я не раз міркував над тим, чому на війні смерть (як для нас самих, так і для інших) виглядає не такою страшною, як у себе вдома; коли б це було не так, військо складалося б із самих лікарів та плаксіїв; а ще над тим, чому, дарма що смерть завше однакова, селяни і люди простого стану сприймають її спокійніше, ніж решта всі? Щодо решти, якщо по правді, я гадаю, що журні міни та страшливі церемонії, якими її оточують, вражають більше, ніж сама смерть. Яка нова, незвичайна обстава: голосіння матері, жінки, дітей, схвильовані і вражені візитери, послуги численних блідих і заплаканих челядників; притемнений покій, запалені свічки; лікарі та священики при узголів'ї! Словом, довкола нас тільки жах і перестрах. Ми відчуваємо себе так, ніби нас поховали і закопали живцем! Діти лякаються навіть своїх приятелів, побачивши їх у машкарі: так і ми. Треба зірвати цю маску як із речей, так і з осіб; і як її зірвуть, ми побачимо під нею ту саму смерть, яку напередодні пахолок чи проста дівка пережили без ляку й обави. Щаслива смерть, яка не лишає часу на рихтування таких урочин!
Розділ XXIV
Як ті самі задуми до протилежного ведутьЖак Аміо, великий милостинник Франції, оповів мені одного разу славну історію про одного з наших княжат (гадаю, нашим його можна назвати з цілковитим правом, хоча родом він чужинець). Як почалися наші чвари під час облоги Руана, князь дістав від королеви-матері застереження, що на його життя готується замах; зокрема в листі зазначалося, хто саме має його вбити. Був то анжуйський, а може, менський шляхтич, який із цією метою учащав до княжого двору. Князь нікому не звірився про одержану засторогу. Але назавтра, гуляючи по горі святої Катерини, звідки обстрілювали Руан (ми його тоді облягали), у супроводі тамтого великого милостинника і ще одного біскупа, він угледів цього шляхтича, якого знав у вічі, і звелів його погукати. Скоро-но той постав перед ним, князь (бачачи, як той блідне і тремтить, бо ж сумління мав чорне) сказав йому так: «Мостивий пане, ви здогадуєтесь, чому я вас позвав; це видко з вашого обличчя; нема чого переді мною критися, я знаю про все так докладно, що ви тільки погіршите справу, намагаючись відкрутитися. Ви добре знаєте те-то й те-то (тут він виклав найпотаємніші подробиці змови). Якщо вам дороге життя, викладіть мені без вагань усю правду про замах». Коли нетяга збагнув, що його піймано на гарячому (королеві все виказав один з його спільників), йому не зосталося нічого іншого, як скласти перед себе долоні й благати князя зглянутися; він уже лаштувався впасти до його ніг, але той утримав його, ведучи далі свою річ: «Устаньте, скажіть, чи я коли вас кривдив? Чи докучав комусь із ваших своєю ненавистю? Ще не минуло й трьох тижнів, як я вас знаю; яка падь на вас пала, що ви погодились зазіхати на моє життя?» Шляхтич пробелькотав, що жодної поважної причини він не мав — просто тяг руку за своєю партією; його переконали, ніби то річ боговгодна — в будь-який спосіб згладити зі світу такого могутнього ворога їхньої віри. «Так ось, — підхопив князь, — я покажу вам, наскільки віра, яку я сповідую, людяніша за ту, яку ви маєте за свою. Ваша нараяла вбити мене, навіть не вислухавши, хоча я нічим не скривдив вас; а моя наказує пробачити вам, хоча доведено, що ви зголосилися погубити мене ні за що ні про що. Забирайтеся геть з-перед очей моїх, щоб я вас більше не бачив; якщо маєте олію в голові, то, беручись до чогось, шукайте собі порадників серед людей чесніших, ніж досі».
Цезар Август, перебуваючи в Галлії, дістав звідомлення про те, що Люцій Цинна кує проти нього змову. Намисливши помститися, він призначив назавтра раду. Цілу ніч він не склеплював очей: не давали спокою думки, що йому доведеться стратити молодика з шанованого дому, сестринця великого Помпея. З болем душевним снував він тяжкі гадки. «Що ж воно виходить, — мовив він, — невже треба собі сказати: відпусти свого душогуба гуляти на волі, а сам живи у страхові та тривозі? Невже я маю дати йому піти безкарно, йому, хто важив на мою голову, яку я виніс цілою зі стількох горожанських воєн, зі стількох січ на суходолі та на морі? Невже я маю помилувати того, хто надумав мене не тільки забити, а й принести у жертву богам?» (Змовники ухвалили порішити його, коли він складатиме офіру.) Потім, трохи помовчавши, зачав ще голосніше докоряти самому собі: «Навіщо тобі жити, якщо стільком людям залежить на твоїй смерті? Чи ж настане коли кінець твоїй помсті та жорстокості? Чи ж варте твоє життя коштів, потрібних для його охорони?» Аж це, чуючи його голосіння, озвалася Лівія, його дружина: «А чи не могла б жона вділити тобі ради? Вчини, як лікарі: коли звичайні приписи не помагають, вони вдаються до засобів супротивної дії. Суворість досі тобі нічого не дала: Лепід ступив у слід Сальвідієнові, Мурена — Лепідові,
Цепіон — Мурені, Егнацій — Цепіонові. Спробуй, чи не вирятують тебе лагідність і поблажливість. Цинну висвідчили; пробач йому; далі він уже тобі не шкодитиме і буде живим пам'ятником твоєї слави». Август страх зрадів, що знайшов речника власної волі. Подякувавши малжонці й відмовившися збирати приятелів на раду, він наказав привести лише Цинну. Відтак спровадив усіх із палати, посадовивши Цинну, та й звернувся до нього так: «Передусім, Цинно, прошу тебе, вислухай спокійно і не перепиняй, я ще дам тобі час, аби ти міг відповісти. Ти знаєш, Цинно, що коли я полонив тебе у ворожому таборі, а ти ж не просто пристав до ворогів, ти був, сказати б, мій ворог із пупку, то все ж дарував тебе горлом, віддав тобі до рук усі твої статки і, нарешті, ущедрив тебе багатством і пишнотою, гідними того, щоби звитяжці, цілком слушно, заздрили звитяженому. Ти попросив у мене посади жерця, і я вволив твоє прохання, відмовивши іншим, чиї вітці билися пліч-о-пліч зі мною. І що ж? Після цих усіх щедрот із мого боку ти постановив мене забити». Коли Цинна у відповідь гукнув, що він не виношував такого лиходійства, Август зауважив: «Ти, Цинно, порушуєш свою обіцянку; ти ж бо запевняв мене, що моєї мови не перебиватимеш. Так, ти намислив мене забити певного дня і в певному місці, в певному товаристві й у певний спосіб». Бачачи, що Цинна геть приголомшений почутим і мовчить, не з огляду на їхню умову, а з гризоти, він додав: «Пощо ти так чиниш? Ти що, пнешся в цезарі? Бігме, кепські справи у річ-посполитій, якщо я один тобі на заваді до цезарства! А ти ж не годен навіть відборонити статків свого дому і недавно програв позов у справі якогось вільновідпущеника! Що ж воно виходить? До чогось іншого у тебе не стає ні моці, ні влади, а важити на трон стає? Я його для тебе звільню, якщо окрім мене нема нікого, хто перешкоджав би твоїм сподіванням. Невже ти гадаєш, що Павло, Фабій, косси чи сервільяни стерплять тебе? Що з тобою примириться ціла лава лицарів, чиє шляхетство освячене не лише іменем, а й чеснотою?»
А закінчив свою довгу рацею (вона тривала понад дві години) Август ось як: «А тепер, Цинно, йди, я дарую тебе животом, тебе, здрайцю і батьковбивцю, як уже дарував, коли ми ворогували; але віднині між нами пануватиме приязнь. Спробуймо, хто з нас двох буде вірніший, я, що дарував тебе животом, чи ти, що дістав його з моїх рук?»
На цьому вони й розійшлися. Незабаром Август дав йому консулат, дорікнувши, що той не зважився сам про це попросити. Відтоді Цинна став його щирим приятелем і єдиним дідичем його маєтку. Після цієї пригоди, що приключилась Августові на сороковому році життя, більше не було жодної змови, ані замаху на нього: за свою поблажливість він дістав, сказати б, заслужену винагороду. Але зовсім не так усе обернулося для нашого князя: виявлена лагідність нічим йому не допомогла, і він попався у тенета зради. Ось яка підступна і ненадійна ця річ — людська обачність! Усупереч усім нашим замірам, постановам та осторогам доля завжди порядкує по-своєму.
Ми кажемо, що лікар має легку руку, якщо доб'ється одужання. Так наче тільки його штука безсила утвердитися сама собою і має надто хисткі підвалини, щоб спиратися на власну силу! Так наче тільки вона потребує того, щоб їй давала підсобки фортуна! Моя думка про лікарську штуку щонайупередженіша, а може, щонайсправедливіша — це вже як на чий смак; дяка Богові, ми не можемо з собою нічого вдіяти. Тут я не такий, як інші; я гордую цією штукою завжди; але коли я хворий, то замість іти з нею на мирову, починаю ще більше її ненавидіти і боятися. Тим, хто напихає мене ліками, я відповідаю: хай вони бодай зачекають, поки до мене повернуться сили та здоров'я і я буду опірніший до ґвалту та небезпеки, пов'язаних із їхньою мікстурою. Я даю цілковиту волю природі: чи ж вона сама не має зубів та пазурів, аби принагідно захищатися від напасті й зберегти будову, розпад якої вона хоче відвести? Я побоююся, що замість підсобити їй (коли вона зітнеться у нещадимому двобої з недугою), ми, навпаки, спомагаємо не її саму, а її ворога і обтяжуємо її новим клопотом.
Так от, я кажу, що не лише в медицині, а й у решті куди надійніших штук фортуна задніх не пасе. Скажімо, поетичне натхнення, що пориває і заносить за хмари піїта, — хіба не можна приписати його щастю? Адже він і сам визнає, що перевищує його хист і снагу, адже він і сам відчуває, що воно на нього сходить і не залежить від нього. Промовці також зізнаються, що вони не владні над несподіваними поривами та злетами, які заводять їх набагато далі від первісного задуму. Так само і в малярстві: іноді з-під пензля у маляра виходять творіння, що перевершують його задум, ба навіть хист, йому самому на подив. Надто ж видно, скільки у цих творах належить удачі, з гожості й краси, що виникли без усякого наміру і навіть без відома митця. Тямовитий читальник частенько відкриває у творах досконалість зовсім іншу, ніж та, що бачив і вклав у них сам автор, і наділяє їх багатшим змістом та образами.
Щодо військових дій, то тут ролю фортуни видно кожному. До наших розрахунків та ухвал домішується чимала дещиця щастя і талану. І це саме так! Наша мудрість тут мало чого варта. Що гостріший і пронозуватіший наш розум, то більше знаходить у собі немочі і сам собі віри не йме. Тут я Суллиної думки; коли розбираю глибше найблискучіші військові подвиги, то бачу (так мені здається), що ті, хто верховодить, вдаються до міркувань та розважань лише про людське око, покладаючись у найголовнішому на випадок, і часто-густо у своїх діях вирішують іти напропале, всупереч здоровому глуздові. Їхні постанови, не раз ухвалені під впливом раптового піднесення, отухи чи дикого шалу, штовхали їх на вчинки, здавалося б, зовсім невиправдані й запалювали якоюсь відчайдушною відвагою. Недарма багато хто зі старожитніх верховод, намагаючись виправдати свої безрозумні накази, заявляли підлеглим, що їх до цього схиляє наслання звиш або якийсь знак чи провістя.
Ось чому коли нас гнітить і змушує вагатися наша незмога пізнати й обрати найліпшу ухвалу (кожну справу вскладнюють усілякі випадки та обставини), найпевніша річ (хай навіть інші міркування нас на це не підбивають) — піти на такі дії, які здаються найчеснішими і найсправедливішими. А якщо ми завше сумніваємося, який шлях найкоротший, то треба ступити на той, що найпряміший. Скажімо, в отих двох прикладах, що я навів, не підлягає сумніву, що гарніше і шляхетніше для того, хто зазнав зневаги, було пробачити, ніж учинити інакше. І якщо першому з них це вилізло боком, не слід винуватити в цьому його добрий рішенець; якби він пішов супротивним шляхом, то ще не знати, чи уник би загину, судженого йому долею; але ми знаємо напевно, що тоді б він не з'єднав собі слави за такий людяний учинок.
Ув історії ми бачимо чимало людей, що стикалися з такими клопотами; здебільшого вони намагалися вбезпечити себе від замахів та змов, удаючись до помсти і тортур; але серед них я бачу небагатьох, кому цей ярміс прислужився; згадати бодай долю цілої низки цезарів римських. Той, хто наражається на таку небезпеку, не повинен надто покладатися ні на свою силу, ні на обачність, адже так важко вберегтися від ворога, прикритого машкарою найщирішого приятеля, або звідати таємні бажання людей зі свого оточення! Тут не врятують ані наймана гвардія, ані мур особистих охоронців: той, хто нехтує власне життя, завжди може позбавити життя іншого. А безнастанна недовіра, що змушує державця підозрювати всіх і кожного, не може його не гнітити своїм страшним тягарем.
Ось чому Діон, попереджений, що Калліп шукає способу його вбити, відмовився повірити і сказав, що воліє радше померти, ніж животіти, остерігаючись не лише ворогів, а й приятелів. Олександер і собі довів таку готовність іще яскравішим і рішучішим чином. Сповіщений Парменіоновим листом, що Філіпп, його улюблений лікар, підкуплений Дарієвими грішми, заміряється його отруїти, він передав цього листа Філіппові й воднораз випив зілля, що той йому подав. Чи не показав він тим самим, що, як друзі хочуть згладити його зі світу, то він попускає їм так і вчинити? Ніхто не уславився такою звагою, як цей монарх. Але я не знаю в його житті іншого випадку, коли б він показав більшу притомність та звитяжнішу душевну красу.
Ті, хто радить княжатам кмітувати і гріхувати на кожного під приводом, що вони дбають про їхню безпеку, тільки наближають їхню ганьбу та загин, без ризику нічого путнього не зробити. Я знаю одного сподаря, на вдачу сміливця й одчайдуха, якого щодня з плигу збивають такими-от порадами: хай він тримається якнайближче до своїх, ні у вік не сходиться зі своїми колишніми ворогами, не водиться ні з ким і ні в якому разі не довіряється дужчому, хоч би які обітниці від нього чув і хоч би як це вигідно було. Я знаю ще й іншого володаря, якому понад усякі сподівання усміхнулася доля завдяки тому, що він поклав зробити все навпаки.
Відвага, якою люди аж регнуть добути собі слави, об'явиться при нагоді однаково блискуче як у халаті, так і в риштунку, як у кабінеті, так і в полі, як з опущеною, так і з піднятою правицею. Ляклива та оглядна обережність є ворогом усіх високих замірів. Сципіон, прагнучи з'єднати собі Сифакса, покинув своє військо у Гишпанії, після підбиття ще остаточно не придушеній, і пустився до Африки на двох благеньких суденцях, щоб у ворожім краю віддатися до рук варварського царка, без гарантій, без заручників, здавшись лише на велич власного серця, на щасливу долю та на зорі своїх великих надій. Виявлена довіра зобов'язує до відповідної честі. Типі Лівій, XXII, 22.
У житті, сповненому амбіцій та подвигів, підозріливість треба тримати в шорах і не попускати їй: острах та недовіра будить і накликає злу волю. Найнедовірливіший із наших королів залагодив свої справи тим, що доброхітно вручив своє життя і волю до рук ворогів, виявивши їм цілковиту довіру, щоб і вони відповіли йому тим самим. Повсталим проти нього бунтівним легіонам Цезар протиставив лише владність свого обличчя та гордість мови; він так вірив у себе та в свою долю, що не побоявся віддатися до рук ворохобному і свавільному війську:
На дерновник він став непохитно,
Страх викликаючи, сам же
Безстрашний.
Лукан, V, 316
Звичайно, таку певність здатні проявити у всій щирості й простоті лише ті, хто зневажає як смерть, так і те найгірше, що може статися на смертній дорозі: якби у вирішальну хвилю вони подалися, завагалися, затремтіли, усе б димом догори пішло. Здатися на чиюсь ласку, довіритись комусь — чудовий спосіб завоювати серце та волю інших, якщо це робиться цілком не з-під батога і під умовою, що ви довіряєте щиро й до кінця, принаймні, ваше чоло не захмарене тривогою. За мого дитинства один шляхтич, голова великого міста, став жертвою збунтованого і роз'ярілого люду. Аби придушити бучу в зародку, він постановив покинути цілком безпечне місце, де перебував, і піти до бунтівної юрби; це вийшло йому на зле, він наклав головою. Але помилка його полягала не так у тім, що він вийшов до юрби (як це звикле закидають його пам'яті), як в іншому: шляхтич обрав шлях поступливості та м'якості й хотів приборкати бурю, радше піддаючись їй, аніж підкоряючи її собі, радше просячи, аніж усовіщаючи. Я гадаю, що помірна суворість у поєднанні з твердою військовою владністю, належною його становищу та посаді, прислужилися б йому більше, принаймні допомогли б вибратися з халепи пристойніше й гідніше. Щоб юрба, це збурене страховисько, виявила людяність і лагідність, сподіватися годі. Куди легше їй можна навіяти шану та страх. Я дорікнув би йому й за те, що повзявши ухвалу (як на мене, радше сміливу, аніж зухвалу), кинутись отак, беззбройному, в хатній одежі, в бурхливе море ошалілих людей, він мав би до кінця лишатися рішучим і не виходити зі своєї ролі: натомість він, зустрівшись віч-на-віч із небезпекою, підупав духом і почав лабузитися, листом стелитися перед заколотниками. У голосі та в очах його з'явилися страх і благання. Крутячи та запобігаючи, він тільки роз'юшив тлум і нацькував його на себе.
На одній нараді ішлося про те, як найкраще підготуватися до загального огляду всіх родів військ (чим не зручна нагода для зведення порахунків — таємного і цілком безпечного). Було вже відомо, що від цього не здобріють деякі верховоди, яким випало в силу їхнього обов'язку виконувати свою ролю. Давалося розмаїті поради, як завжди у всіх складних справах немалої ваги, здатних мати серйозні наслідки. Я порадив насамперед не виказувати свого страху; хай командири сміливо, з піднесеною головою і ясним обличчям, займають свої місця серед солдатських шерег і замість домагатися, щоб вояки стояли наввипинки (до чого схилялася думка більшості), навпаки, через капітанів заохочують стріляти, віддаючи ясу начальству, і при цьому не щадити пороху. Цього вистачило для поблажливого ставлення до ненадійних корпусів, і відтоді між обома сторонами запанувала спасенна взаємна довіра.
На мій суд, шлях, на який ступив Юлій Цезар, найліпший. По-перше, своєю лагідністю і доброзичливістю він спробував здобути любов навіть серед ворогів. Коли йому вносили у вуха вість про змову, він удовольнявся простою заявою, що для нього це не таємниця. Відповівши так, він зі шляхетною звагою, безбоязно і безтурботно очікував, як повернуться події, здаючись у всьому на ласку богів та долі. Так само він поводився і тоді, як його вбили.
Один чужинець базікав привселюдно, що міг би навчити Діонисія, сиракузького тирана, непомильно розпізнавати всі кови проти нього його підданців, якби той йому відсипав грошей. Діонисій, оповіщений про це, закликав його до себе і попросив просвітити його у штуці, конче потрібній для його безпеки. Чужинець відповів, що жодної штуки тут немає: хай тиран лише заплатить йому талант золота, а потім похваляється перед усіма, в який великий секрет його втаємничили. Цей фіґель припав Діонисієві до вподоби, і він звелів відрахувати прибульцеві шістсот талярів. Усі охоче вірили тирановим брехням: хіба дав би він незнайомцеві таку суму, не діставши від нього якоїсь дуже цінної науки. Завдяки такій забобонній вірі Діонисій тримав своїх ворогів у страху. Тим-то мудро чинять державці, коли оприлюднюють внесені у їхні вуха остереження щодо замахів на їхнє життя; так вони утверджують віру, що все доводиться до його відома і що годі затіяти щось таке, про що зараз же не пронюхали б. Дук Атенський, зробившись тираном у Флоренції, накоїв силу дурниць, але найбільша з них полягала в тім, що, отримавши перші застереження про змову проти нього люду від самого її учасника Маттео ді Моро, він одразу велів його вбити, аби поховати цю вістку і не вийшло на яв, наче хтось у місті обурюється його справедливим владицтвом.
Пам'ятається, я читав колись історію про одного славного римлянина: рятуючись від тиранії тріумвірату, той безліч разів тікав від гонителів завдяки своєму неймовірному спритові. Одного разу кінний загін, якому доручено злапати його, мало не виявив його криївки в заростях, куди він зашився, проїхавши зовсім близько від неї; і тут, подумавши, як довго терпить він злигодні та лиха, рятуючись від цих безнастанних і запопадливих пошуків, збагнувши, як мало втіх обіцяє йому життя і наскільки краще було б раз і назавше покінчити з ним, ніж повсякчас ловити дрижаки, втікач сам погукав верхівців і відкрив їм свою схованку, охотою здавшись на їхню люту муку, аби звільнити їх і самого себе від подальших злигоднів. Стромляти шию у ворожий зашморг — лік, мабуть, занадто сильної дії, проте ліпше його зажити, ніж чекати у постійній тривозі лиха, на яке немає ради. Заходи безпеки, якими можна захищатися, дуже клопітні й непевні, тож-бо ліпше набратися шляхетної відваги і приготуватися до всього, що може статися, черпаючи певну втіху в тім, що, може, не все ще втрачено.
Розділ XXVI
Про виховання дітейПані Діані де Фуа, графині де Ґюрсон
Я ніколи не бачив батька, який, хоч би його син був горбатий чи там шолудивий, не визнав би його через це за свого; не тому (якщо тільки він не засліплений батьківською любов'ю), щоб він не помічав цієї ґанджі, а тому, що це ж таки його кровинка! Так само я ліпше, ніж хтось інший, бачу, що ця моя базгранина — лише химери людини, яка надгризла колись у дитинстві лишень шкуринку науки і зберегла в пам'яті найзагальніше і вельми невиразне уявлення про її середину: трохи того, трохи того, а разом майже нічого, одне слово, з-французька. Загалом беручи, я знаю, що таке медицина, правознавство, математичні дії, і так само приблизно знаю предмети кожної з цих наук. Зрештою також знаю, що науки загалом мають служити людям. Але залазити в їхні хащі, кусати собі нігті, гибіючи за Аристотелем, монархом новочасної науки, або заглиблюватися в якусь окрему царину я ніколи не намагався; і нема такої дисципліни, ази якої я міг би накреслити. Кожен учень середнього класу зуміє міркувати вченіше від мене; знань би моїх не стало, аби екзаменувати його бодай з першого завданого йому уроку. А якби мене все-таки до цього змусили, я б, не маючи іншої ради, вибрав би з такого уроку, та ще й зовсім нездарно, якісь загальники, щоб на них перевірити, як він міркує, керуючись природженим здоровим глуздом: метода, незгірш чужа для наших школярів, ніж знов їхня — для мене.
Я не прочитав як слід жодної путньої книжки, опріч Плутарха та Сенеки, з яких черпаю, як данаїди[57], невпинно наповнюючись і виливаючи із себе всотане. Дещо потрапило звідти на цей папір, а так — майже нічого в мені не осіло.
Історія дає мені більший попас, так само й поезія, в якій я особливо кохаюся. Бо, за Клеантовими[58] словами, достоту, як голос, загнаний у тісний канал сурми, вихоплюється дужчим і пронизливішим, так, на мій суд, і думка, пробиваючись крізь численні поетичні ритми, вилітає з більшим імпетом і стрясає мене куди глибше. Що ж до моїх природжених здібностей (витвором яких є ці проби), то я відчуваю, що вони знемагають під тягарем цього задуму. Моя тяма і суд пробираються лише помацки, заточуючись, кульгаючи і шкопиртаючи; зайшовши навіть далі, ніж сподівався, я все-таки не радію; я не перестаю бачити перед собою обрій, але якийсь млистий і невиразний, невловимий для мого ока. І хоч я збирався говорити вільно про все, що тільки спаде в голову, і використовувати при цьому лише власні природні дані, то, якщо мені трапляється, а це буває часто, знайти випадком у добрих авторів ті самі ідеї, які я намірявся викласти (так, власне, було із Плутарховими міркуваннями про силу уяви), то до мене починає доходити, який я сірий і кволий, неоковирний і тупий проти цих людей, і тоді мене огортає жаль до самого себе. Але воднораз я і втішаюся, що мої думки мають честь збігатися з їхніми помислами і що я, хоч і десь іззаду, а все ж тюпаю за ними, притакуючи їм. А ще я пишаюся, до чого вдатний не кожен, що бачу, яка прірва лежить між ними і мною. Тож-бо попри все я гоню і далі свої химери, хоч би які хирляві та нікчемні вони були, у такій подобі, як вони законилися в моїй голові, не латаючи і не церуючи прогалин, які відслонило мені порівняння себе з вищезгаданими авторами. Треба мати міцні голінки, якщо хочеш іти пліч-о-пліч з ними. Дурноверхі сьогочасні писарчуки розцяцьковують сторінки своїх творів-одноденок цілими уривками з античних авторів у надії добути цим собі слави, а допевняються протилежного. Кричуща різниця у блискові розуму робить їхню писанину такою тьмяною, млявою і незугарною, що вони більше на цьому втрачають, ніж виграють.
Тут є два протилежні підходи. Філософ Хрисипп тулив у свої книжки не лише уривки, а й цілі твори інших авторів, а до одної втелющив навіть Еврипідову Медею. Аполлодор[59] сказав, що як одвіяти з його книг усе, що чуже, то зостанеться чистий папір. Натомість ув Епікура у трьохсот залишених ним томах не знайдеш жодної цитати.
Якось мені довелося натрапити на один такий запозичений уривок. Я з позіхами гортав французький текст, безкровний, немічний, геть пустопорожній і безглуздий, словом, істинно французький. Аж це по довгім і нуднім порпанні напав на щось прегарне, мальовниче, пишне, знесене аж до хмар. Якби я брався туди узвозом положистим, довго і марудно, усе було б гаразд. Але контраст виявився таким різким і раптовим, що з перших слів я відчув, що злинаю до зовсім іншого світу. І безодня, з якої я вибрався, здалася мені такою глибокою і далекою, аж мені пропала охота знову спускатися туди. Якби якусь зі своїх розправ я приоздобив такою перлиною зі скарбів минувшини, це лишень вияскривило б нікчемність решти тексту.
Ганити в інших власні хиби, здається мені, так само не гріх, як ганити (що я теж роблю часто) чужі хиби в собі. Викривати їх треба всюди, викурюючи з усякого притулку. Отож я знаю, яке зухвальство з мого боку приміряти власне убозтво до крадених красот, намагатися зрівнятися з ними, не без кволого сподівання замазати очі своїм суддям. Моя ретельність винагородить брак натхнення та сили. При цьому я не фехтую з тими досвідченими герцівниками по-справжньому, а тільки роблю принагідні випади, не сходжуся з ними сам на сам, а тільки злегка їх черкаю, не так карбую з ними крок, як пробую його поставити.
Якби я потрапив устигати за ними, то напевняка був би на висоті; бо я загаюся з ними завше в тім, у чому вони здаються найдужчими.
Натомість чинити так, як я бачу в інших, убиратися в чужу лицарію аж до самих пучок, мережити щось своє (а це легко в таких учених загальниках), уплітаючи тут і там мудрість старожитніх і привласнюючи її собі потаймиру: це мені здається чимось ницим і нечесним — передусім тому, що, не маючи нічого за душею, коштом чого можна б творити, вони пнуться видати чужий товар за свій; аби потім (яке глупство!) вдовольнятися тим, що таким ошуканством добилися хвали черні, ганьблячи себе в очах розумних людей, які тільки крутять носом на таку складену з лупу мозаїку; тимчасом як тільки їхня похвала чогось справді варта.
Щодо мене, то мені від такого просто з душі верне. Якщо я наводжу чужі слова, то лиш на те, щоб переконливіше висловити власну думку. Це не стосується центон[60], які наводяться саме як центони, а не щось інше. Замолоду я бачив між ними кілька скомпонованих вельми премудро, як-от одна, оприлюднена під іменем такого собі Капілупа[61], не кажучи вже про центони старожитні. Справжні таланти здатні виявити себе однаковою мірою в такого роду творах, і в інших творах, як, скажімо, Ліпсій[62] у вченій і старанно укладеній збірці Політика.
Хай би там як, я хочу сказати: хоч би які були мої дурниці, я не збираюся їх приховувати, як не приховував би портрета самого себе, лисого і шпакуватого, бо маляр намалював не якесь там вродливе обличчя, а моє власне. Такі мої настрої і мої підходи; я подаю все так, як думаю, а не як думати належить. Моя мета — показати самого себе; може, завтра я буду інший, якщо якесь нове враження змінить мене. Тож я не вбачаю в собі такого поважного автора, щоб мені конче мали вірити, та й не прагну цього, відчуваючи, що надто погано освічений, аби навчати інших.
Одна читачка, яка ознайомилася з попереднім розділом, свого часу сказала мені, що треба було б трохи ширше зупинитися на вихованні дітей. Отож, пані, якби я мав більше знань у цій дисципліні, я не міг би їх краще застосувати, як зробити подарунок тому дрібняткові, яке наміряється незабаром живосилом видобутися на світ із вас (у вас надто гарна душа, щоб починати інакше, як із хлопчика). Адже спричинившись до вашого, пані, щасливого одруження, я маю якесь право прагнути величі та добробуту всього, що з нього постане. Я не кажу вже про те, що моє давнє бажання прислужитися вам, пані, зобов'язує мене зичити вам честі, добра й успіхів у всьому, що вас стосується. Але, сказати по щирості, я в тих матеріях мало що тямлю, знаю тільки одне: в царині людських знань ніщо не має такої ваги і не пов'язане з такими труднощами, як предмет виховання і навчання дітей. Узяти, приміром, рільництво: заходи для підготовки сівби добре відомі й легкі для проведення, як і сама сівба; але щойно посіяне зійде, виникає потреба в безлічі заходів та в подоланні багатьох труднощів, щоб його зростити. Так само і з людьми: невеликий клопіт їх посіяти, але скоро вони вродяться, настає час невисипущої праці, сповнений клопотів та тривог, як їх виростити і довести до розуму.
Нахили об'являються в дитячому віці так несміливо і невиразно, провісті такі непевні й оманливі, що важко скласти про них якусь тверду думку. Погляньте на Кимона, погляньте на Темістокла та на тисячі інших! Як вони міняються у дитинстві! У ведмедяток або цуциків виявляються їхні природні нахили; проте люди, улягаючи своїм звичкам, переконанням та законам, легко стають невпізнанними або маскуються. Тим часом вельми важко переробити те, що вкладено в людину самою природою. Ось чому, не знайшовши правильного шляху, люди тільки труд і час марнують, муштруючи дітей у тім, до чого в них нема кебети. Опинившись у такій скруті, треба завжди скеровувати їх до найкращого і найкориснішого і не дуже довіряти отим легковажним провістям та ознакам, які ми запримітили у поводженні дітей. Мені здається, що навіть Платон у своїй Республіці надавав їм занадто великої ваги.
Пані, наука — пишна оздоба і напрочуд корисне знаряддя, надто ж для осіб, так високо піднесених на щаблях фортуни, як оце ви. Справді-бо, свого достеменного застосування вона не знаходить у руках людей ницих та підлих. Вона більше пишається, коли може надати свої засоби для ведення війни чи правування людом, з'єднання приязні чужого володаря чи його підданців, ніж тоді, коли хто шукає діалектичної аргументації чи хоче виграти позов у суді або прописати пігулки. Отож, пані, оскільки я гадаю, що, виховуючи дітей, ви не забудете і цих можливостей науки, бо ви самі скуштували її солодощів і походите з роду, славного нею (адже ще збереглися твори давніх графів де Фуа, ваших, пані, і вашого мужа предків, а ваш вуйко Франсуа де Кандаль працює вже в наші дні над створенням нових, які продовжать учену славу вашої родини на довгі віки), то я хочу висловити на порушену тему свою одним одну думку, суперечну повсюдному звичаєві; це й усе, чим я можу прислужитися вам у цій справі.
Роля педагога, якого ви призначите і від вибору якого залежать плоди виховання, передбачає багато інших завдань, але їх я не торкаюся, бо не зумію тут сказати нічого путнього. Що ж до питання, з якого я дозволю собі дати йому раду, то тут він також хай дослухається до мене лише тою мірою, якою вона здасться йому слушною.
Хлопця високого коліна навчають наукам не ради зиску (бо така мета нікчемна і не гідна ласки та фавору Муз, до того ж стосується інших і від інших залежить), а також не про людське око, а для того, щоб він почувався певніше, аби збагатив і прикрасив себе зсередини, радше прагнучи зробити з нього розвинену людину, ніж учену. Ось чому я волів би, щоб йому якнайстаранніше вибрали вихователя, який був би головатий з природи, а не просто мав туго натоптану голову, який би відзначався і тим і тим, але зацністю та розумом ще більше, ніж голою вченістю, і хай, виконуючи свої обов'язки, він застосовує новий спосіб навчання.
Зазвичай нам лиш невпинно кричать у вуха, дослівно вливають у нас знання, мов крізь лійку, а наше завдання тільки повторювати те, що почуємо. Тож-бо я хотів би, щоб вихователь поправив цю методу і щоб від самого початку згідно з нахилами душі, яку йому припоручено, заходився прищеплювати самостійність, давати йому куштувати речі на смак, вибирати і розрізняти їх, коли показуючи йому шлях, а коли даючи змогу шукати шлях самому.
Я не бажаю, щоб вихователь говорив усе сам і сам усім орудував; хай він також вислухає свого учня. Сократ, а після нього Аркесилай спершу давали висловлюватися учням, а вже потім говорили самі. Часто авторитет наставників стримує і позбавляє сміливості учнів. Цицерон, Про природу богів, І, 5.
Хай він пускає учня трюхикати перед собою, аби могти оцінити його крок і вирішити, наскільки йому самому треба стримуватися, аби пристосуватися до його сили. Не дбаючи про таку домірність, ми можемо все зіпсувати; вміти її визначити і розумно витримувати — це, як на мене, одне з найважчих завдань. Уміння опуститися до дитячих понять і керувати ними — прикмета великої і дуже сильної душі. Сам я певніше і твердіше крокую під гору, ніж з гори.
Якщо наставники, як у нас заведено, навчають, ведучи той самий урок і дотримуючись того самого плану, цілу купу умів, таких відмінних своїми здібностями та підготовкою, то чи ж дивина, що в усьому тлумі трапляються заледве двоє чи троє дітей, здатних щось узяти для себе з їхньої науки.
Хай вихователь вимагає від учня не лише слів вивченого матеріалу, а також і його сенсу та змісту його і судить про принесену користь за свідченням не його пам'яті, а його життя. Те, чого він навчає, хай він покаже йому в сотні підходів, застосованих до сотні розмаїтих предметів, аби переконатися, чи добре учень сприйняв і засвоїв матеріал, і оцінити його успіхи за платонівською педагогічною методою. Якщо хто вертає їжу в такому вигляді, як спожив, це свідчить про її нестравність і грубість. Шлунок не впорався, якщо ґрунтовно не переробив як маси, так і форми того, що він мусив перетравити.
Наша душа керується лише чужим авторитетом, спутана і заполонена чужими настановами, зневолена й уярмлена прикладом інших. Нас так засупонено в шлейки, аж нам уже не хист ходити вільно; сила наша і свобода пропали: їм зроду не позбутися опіки. Сенека, Листи, 33. Я близько знав у Пізі одного достойного мужа, який так шанував Аристотеля, що головним догматом його віри було: «Пробою і мірою слушності всіх понять і будь-якої істини є згода з Аристотелевою наукою; поза нею все лише химера та бридня, бо він усе зглибив і все передбачив». Це його твердження, зіткнувшись зі своїм аж надто вже узвичаєним антидотом, стало причиною великого непорозуміння з римською інквізицією, і втекло багато води, поки він викрутився з цієї халепи.
Хай учитель радить вихованцеві усе в голові просіювати крізь сито; хай нічого не втокмачує йому, спираючись на свій авторитет і знання. Хай не перетворюються на догмат Аристотелеві засади чи там максими стоїків або епікурейців; краще йому викласти різні погляди; а учень, як зможе, зробить свій вибір; а ні, то хай залишається з сумнівами. Тільки дурні впевнені й рішучі.
Не менше, ніж знання, мене втішає сумнів.
Данте, Пекло, XI, 93
Якщо учень осягне думки Ксенофонта і Платона власним розумом, вони вже будуть не їхньою власністю, а його. Хто сліпо йде за іншим, той іде за нічим; він нічого не знайде, бо нічого й не шукає. А ми не під царем; хай кожен сам собою управляє. Стека, Листи, 33. Хай, принаймні, знає, що він знає. Він повинен пройнятися духом цих любомудрів, а не повторювати їхні сентенції. А потім при бажанні хай сміливо забуває, звідки їх узяв, але хай уміє міцно їх засвоїти. Істина та умовивід — то спільне добро всіх і не більше належить тому, хто їх висловив раніше, ніж тому, хто — пізніше, потім. Те-то й те-то сказане так само у Платановому дусі, як і в моєму, оскільки він і я розуміємо і бачимо його однаково. Бджоли перелітають із квітки на квітку, аби робити з них мед, що належить їм; це вже не тим'ян і не материнка. Так само й учень нехай переробить і стопить водно запозичене в інших, перетворивши його на власний твір, тобто на свій суд. Виховання, праця та наука має на меті сформувати його. Хай він приховує, чим собі підсобив, і появляє лише те, що сам з усього зробив. Дерії та позичальники виставляють напоказ свої палаци і здобутки, а не те, що вони злупили з інших. Так само ви не бачите базаринок і почесток, піднесених радці трибуналу; ви бачите лишень, як шанують і віншують його самого та його родину. Ніхто не оприлюднює своїх прибутків, але всяк хвалиться своєю маєтністю.
Який зиск із нашої науки? Ми повинні стати кращими й розумнішими.
То розум, твердить Епіхарм[63], усе бачить і чує, то він з усього користає, він діє і панує; решта все сліпе, глухе й бездушне. Звісно, ми робимо його послужливим і полохливим через те, що не даємо йому чинити, як мовиться, своїм богом.
Хто коли-небудь спитав учня, якої він думки про риторику чи граматику або про якусь Цицеронову сентенцію? Їх утовкмачують нам у голову вже готовенькими, уподібнюючись до якихось оракулів, в яких літери та склади і становлять саму сутність. Знати напам'ять ще не означає знати; це означає — лише держати в голові те, що в неї покладено на схов. Якщо хто знає що направду, то розпоряджається ним, не озираючись на задні колеса, не звертаючи погляду на книжку. Жалюгідна вченість — ученість чисто книжна! Гадаю, вона має правити — як радить Платон — за оздобу, а не за підмурок; незламність духу, вірність даному слову, щирість — ось правдива філософія; а науки, спрямовані на щось інше, тільки шарило.
Хотів би я знати, чи Палюель або Помпей, оті пречудові танцюри сьогодення, навчили б нас своїм скокам, лише проробляючи їх перед нами і не змушуючи нас рухатися? А тим часом оті недолугі вчителі збираються розвивати наш розум, не розбуркуючи його. Хто може навчити правувати конем, владати списом, лютнею або голосом без усякого вишколу, або навчити добре міркувати і добре мовити, не вправляючись ні в красномовстві, ні в розправах? Бігме, у добрій науці все, що впадає нам до віч, може правити за вчену книжку: витівка пахолка, глупота джури, балачки бенкетарів — усе це пожива для розуму.
Особливо тут корисне спілкування з людьми та відвідання чужинецьких земель: не на те, аби звичаєм нашої шляхти привозити з них лишень відомості, скільки кроків завдовжки Санта Ротонда або в яких пишних підштанках ходить їмосць Лівія, чи, подібно до інших, наскільки на якійсь старій руїні лик Нерона довший чи ширший від його подоби на тій чи тій медалі; а на те, щоб перебрати в них дух народів і їхні звичаї та щоб немовби вигострювати і шліфувати власний мозок об чужий. Я хотів би, щоб нашого вихованця починали отак возити з малого малку і насамперед, — аби одним пострілом двох зайців убити, — до країв, чия мова найдальша від нашої, бо ж як не наламати язика заздалегоди, пізніше йому важко до неї призвичаїтися.
Недарма кажуть, що негаразд плекати дитятко під опікою отця-неньки. Вроджена любов робить їх м'якими і слабкими, навіть найрозважливіших. Вони не годні ані картати за переступи, ані допускати, аби дитя виховувалося по-спартанському, як годилося б, і наражалося на певні небезпеки. Вони не можуть попустити, щоб син вертався спітнілий та закурений з якихось управ, пив гаряче чи холодне, або бачити його на норовистому коні, чи зі шпадою у герці з досвідченим фехтувальником, чи уперше взятою до рук аркебузою. Іншої ради нема: хто хоче виховати сина людиною в цілковитому розумінні, не може панькати його в замолоду; часто, хоч-не-хоч, треба діяти за приписом медицини:
Під голим небом хай у тривогах він
Життя проводить.
Горацій, Оди, III, 2, 5Пер. Андрія Содомори
Замало гартувати душу, треба ще загартувати й м'язи. Душа була б надто обтяжена клопотами, якби не знайшла підсобки; на неї тоді лягає надсильний тягар, бо вона несе його за двох. Я знаю, як непереливки моїй душі в товаристві занадто ніжного та вразливого тіла, яке так дається їй узнаки, і, читаючи книжку, я часто помічаю, як те, що в них виставляється за велич душі та вольовий гарт, куди більше залежить від товстої шкіри та широкої кості.
Я бачив людей, чоловіків, жінок та дітей, змалечку вихованих так, що для них удар кийком означав менше, як для мене щиголь; діставши в шкуру, вони навіть не поморщаться. Коли атлети у витривалості змагаються з філософами, то тут дається взнаки більше гарт м'язів, ніж гарт душі. Навичка перетерплювати працю в поті чола — це навичка перетерплювати біль: праця гартує чутливість до болю. Цицерон, Тускуланські розмови, II, 15. Вихованця треба піддати мозольним трудам суворих управ, аби привчити до викручування членів, штрикань, припікань залізом, словом, до ув'язнення і тортур. А що ж? На таке він також може наразитися, адже бувають часи, коли воно загрожує як злому, так і доброму, прикладів не бракує! Хто зневажає закони, той найпоряднішим людям загрожує хлостою і мотузом.
Ба більше, приявність батьків підриває і вчительський авторитет, який має бути незаперечний. До цього треба додати, що пошана, якою молодик тішиться у домівників, усвідомлення багатства та потуги свого роду — це все, на мою думку, неабиякі перешкоди в юному віці.
У життєвій школі спілкування з людьми я не раз примічав одну ваду: замість намагатися пізнати іншого, ми все влаштовуємо так, щоб самим похизуватися, і більше дбаємо про те, аби виставити на продаж власний товар, аніж купити для себе новий. Мовчанка та скромність — це прикмети вельми пожиточні у громаді. Треба вимуштрувати хлопця так, щоб він був ощадний і стриманий, користаючи зі своєї науки, як її вже набуде; щоб не переймався дурницями та нісенітницями, висловленими при ньому: адже неґречно і нечемно відпихати все, що нам не до мислі. Хай він спокійно ставиться до того, що його хтось поправляє, і не ганить іншого за те, чого сам воліє не чинити; так само хай не стає цапки проти того, що в нас — річ світова. Мудрим можна буть без чвані і пихи. Сенека, Листи, 113. Хай уникає повчальних і непристойних манер, дитинної амбіції виокремитися і здатися розумнішим за інших, а також пошуків слави у лайці та претензії на нове слово. Тільки великі поети можуть дозволяти собі вільнощі у своїй штуці — так само єдино великі й високі душі можуть ставити себе вище за те, що заведено. Якщо Сократ чи Аристипп учинили щось проти звичаїв та усталених засад, не думай, що й тобі це вільно. Такі вільнощі вони заслужили своїми великими і боговитими прикметами. Цицерон, Про обов'язки, І, 41. Хай вихованця навчать заходити в суперечку чи розмову, лише коли йому зустрінеться гідний суперник; у такому разі хай він не вдається до всіх аргументів, які можуть йому прислужитися, а лише до найсильнішого з них. Треба його навчити добирати і відсіювати доводи, а також не забувати у диспуті про його мету, а отже, й стрункість. Особливо хай привчать його, щоб умів програвати і складати зброю перед істиною, щойно він її постереже, байдуже, об'явилася вона його супротивникові чи сяйнула йому самому. Адже він не сходить на катедру, щоб виголошувати завчену лекцію; так само не зобов'язаний він обстоювати те, що йому здається неслушним. Він також і не з тих, хто за готівку продає право признатися до своєї вини і спокутувати її. Не змушує його жодна конечність обстоювати і боронити все, що йому велено і приписано. Цицерон, Академічні питання, І, 41.
Якщо його вихователь сповідуватиме такі лихі погляди, він виховає свого учня вірним, прихильним і мужнім служником свого володаря; але й остудить у ньому бажання бути прихильним до нього інакше, ніж з уваги на суспільну повинність. Окрім інших болячок, які допікають нашій свободі з узяттям на себе інших особливих зобов'язань, думка найнятої і купленої людини або не така щира і вільна, або може стягнути на неї закиди в зухвальстві і невдячності. Щирий дворак не може мати ані права, ані бажання говорити про свого пана інакше, як тільки прихильно; адже той серед тисяч підданців вибрав його, аби тримати при собі і годувати власною рукою. Ця ласка і ця вигода, природно, витравляють із нього щирість і засліплюють його. Тим-то ми бачимо, що мова цих людей зазвичай різниться від того, що говорять люди іншого стану, і не будить великої довіри, коли перекидаються на цю тему.
Хай сумління та цнота променіють у словах нашого молодика і хай лише розум буде йому за провідника.
Хай йому прищеплюють те, що визнати огріх, помічений у своїх висловлюваннях, навіть як його не зауважив ніхто, окрім нього, свідчить про його розум та щирість, а це головне, до чого він повинен прагнути; що впиратися у своїх заблудах і чіплятися за них — примітивні бзики, притаманні всім ницим душам; зате схаменутися і поправитися, облишити боронити неправе діло в розпал суперечки — прикмети рідкісні, цінні й гідні філософа.
А ще його слід навчити, аби в товаристві він спостерігав за всіма; адже я помічаю, що на найвищих стільцях зазвичай сидять люди найнедолугіші і що доля ущедряє своєю ласкою не за розумом. Не раз я був свідком: коли на покуті балакали про красу гобелену чи смак мальвазії, пробчували багато дотепного з того, що лунало на сірому кінці. Хай він усвідомить, чого вартий усяк: воляр, муляр, мандрівець; треба скористатися з усього і взяти від кожного те, чим він може похвалитися, — у господарстві придасться все; навіть глупота і чужі хиби можуть бути за науку. Зважуючи манери і поводження кожного, він розбуркає в собі охоту наслідувати добряг і зневажати нікчем.
Хай наставник прищепить його уму шляхетну цікавість; хай вихованець розпитується про все, що тільки спіткає незвичного довкола себе, хай придивляється до всього; будинок, водограй, людина, давнє бойовище, місце, де ступала нога Цезаря чи Карла Великого;
Де земля льодом кріпне, де аж репає з жару
І де вітер жене твій парус додому.
Проперцій, IV, З, 39
Хай він довідується про звичаї, могуть та укладені спілки того чи того князя: це все речі прецікаві й страх корисні.
Зрозуміло, у те спілкування з людьми треба включити, і то насамперед, тих, хто живе лише у пам'яті книжок. Хай молодик за посередництвом історії заглибиться у великі душі найблискучіших віків. Хтось скаже, що це марна трата часу, зате інший побачить у цьому неабияку користь. За Платоном, тільки цю науку й шанували лакедемоняни. Яким пожиточним стане для нього читання Життєписів нашого Плутарха! Але хай мій наставник не спускає з очей кінцевої мети своєї місії: нехай він утовкмачує учневі в помку не так дату руйнування Картагени, як звичаї Ганнібала та Сципіона; не так те, де упокоївся Марцелл, як те, чому саме на такий кінець він зовсім не заслуговував! Хай він знайомить його не так із подіями, як із думками про них. Це, як на мене, з усіх предметів саме той, який наші уми міряють найрозмаїтішими мірками. Скажімо, у Тита Лівія я вичитав сотні речей, яких хтось інший не вичитав; Плутарх вичитав ще сто, окрім тих, що вичитав я, і, може, окрім тих, що вклав у свої твори. Для одних це суто граматична вправа, для інших анатомія філософії, з допомогою якої ми засягаємо в найтемніші закамарки нашої істоти. У Плутарха є чимало вичерпних розправ, гідних того, щоб їх собі запозичити; адже, як на мене, це достеменний майстер у своєму ремеслі; але є в нього й тисячі інших місць, яких він лише ледь торкається: ось, показує він пальцем, куди нам слід іти, якщо матимемо охоту; іноді, в чомусь найживотрепетнішому, він обмежується лише натяком. Треба ті місця вихоплювати звідтам і повиставляти напоказ. Так, скажімо, репліка про те, що азійці служили одному панові тому, бо не вміли вимовити одного-однісінького складу ні, — ці слова, можливо, дали Ла Боесі[64] тему та привід для написання Рабства зі своєї волі. Так само іноді він вилущує з життя якоїсь людини один дрібний учинок чи слово, варті цілої розправи. Шкода, що люди такого великого розуму так люблять стислість: звісно, їхня слава на цьому виграє, але ми втрачаємо. Плутарх воліє, щоб ми величали його за розум, а не за знання; він воліє залишати нас у голоді, аніж у переситі. Він знає, що навіть у добрих речах можна набалакати чимало зайвого і що Олександрит цілком слушно закинув тому, хто виголошував перед ефорами дотепну, але задовгу промову: «О чужоземцю, ти говориш те, що треба, але не так, як треба». Хто худий тілом, затушковується по саме нікуди; хто вбогий думкою, дметься словами.
Обертаючись у світі, людський розум набуває благословенної ясності. Всі ми схильні замикатися та поринати в себе і бачимо не далі свого носа. У Сократа якось запитали, звідки він, і почули у відповідь не: «З Атен», а: «Зі світу». Він, чий ум був ширший і гостріший від нашого, увесь світ сприймав як рідне місто й обдаровував своїми знаннями, спілкуванням та прихильністю весь рід людський: не так, як ми, бачачи лиш те, що тичеться до нас самих. Коли в моєму селі вимерзає винна лоза, панотчик пояснює це гнівом Господнім проти роду людського і гадає, ніби людожерів на тому кінці світу напала фолікулярна ангіна. Хто, дивлячись на наші горожанські війни, не гукне: все пішло шкереберть, не за горами день Страшного суду! — забуваючи, що бували ще страшніші лихоліття і що десять тисяч країн світу сієї хвилі гараздують? Я ж, споглядаючи нашу сваволю та безкарність, дивуюся, що вони ще м'яко і лагідно виявляються. Кого по голові тне град, тому здається, буцімто по всій півкулі лютують хвища та буря. Один савоєць вирік: якби отой дурило, король французький, умів розпоряджатися, то, може, став би маршалком у мого дука. Савоєць не міг собі уявити чогось величнішого за власного пана! Самі про це не здогадуючись, у такій самій омані перебуваємо і ми, а вона, ця омана, вельми шкідлива і таїть у собі цілу купу наслідків. Але хто собі уявить, як на мальовидлі, великий образ матінки-природи, у всьому її маєстаті, хто вичитає в її ликові безконечно мінливі й розмаїті риси, хто узріє у ній себе, ба не тільки себе, а й ціле королівство, нібито цяточку, пришпилену тонесеньким гострячком, той здатний бачити речі в їхніх справжніх розмірах.
Цей великий світ, на думку багатьох мудреців, ще й множинний, бо вони мають його лише за одну з відмін усього роду, — ось верцадло, в яке треба вдивлятися, аби добре пізнати самих себе. Отож я прагну, аби це була книжка для мого учня. Сила-силенна розмаїтих характерів, сект, міркувань, переконань, законів та звичаїв — усе навчає нас розумно судити про власні й наламує наш розум розуміти свою недосконалість і природну неміч, а це наука аж ніяк не благенька. Численні струси та круті зміни у громадському житті навчають нас не вельми пишатися собою. Стільки імен, стільки звитяг та підбоїв, похованих у забутті, у смішному світлі виставляють наші сподівання увічнити своє ймення захопленням у полон десяти комонників чи здобуттям курника, покликаного бути знаним опісля тільки своїм падінням! Розкіш та пишнота стількох урочистостей в інших державах, гордовитість і пиха стількох монархів та дворів гартують наш зір, аби його не засліпив блиск наших. Стільки мільйонів людей, похованих перед нами, додає нам духу не боятися віднайти таке добірне товариство на тому світі. Так і з усім іншим.
Наше життя, сказав Пітагор, скидається на велике і людне зібрання на Олімпійських іграх. Змагуни, аби добути собі слави, тренують тіло, баришники виносять на продаж товари. Але є і такі, вірю, не найгірші, які не шукають тут жодної користі, хіба що хочуть подивитися, як і чому робиться те-то й те-то, вони хочуть бути глядачами того, як живуть інші, аби судити про їхнє життя і відповідно керувати своїм.
До життєвих прикладів дуже зручно можна долучити найспасенніші філософські приписи, цей випробний камінь людських учинків. Треба сказати хлопцеві
Чого прагнуть вільно, що треба купити
На цей кутий гріш, чим жертвувать рідним
Або батьківщині, ким нам велів бути
Господь, яке місце відвів між людей,
І хто ми такі, й пощо Бог нас явив?
Персій, III, 69
що таке знання і незнання, яка мета науки, що таке мужність, поміркованість і справедливість, чим різняться між собою славолюбство і грошолюбство, неволя і послух, воля і сваволя, по яких ознаках пізнається достеменна і тривала втіха, якою мірою слід боятися смерті, болю та ганьби,
…яку небезпеку як можна
Витримать чи оминути,
Верґілій, Енеїда, Кн. III, 459Пер. Михайла Білика
які пружини рухають нами і викликають стільки розмаїтих струсів. Мені здається, що перші знання, якими треба напоїти його розум, мають бути з тих, які формують звичаї та судження, які його навчать пізнати себе, а також жити і вмерти гідно. Згадуючи вільні мистецтва, почнімо з того, яке робить вільними нас самих.
Усі вони так чи інакше слугують науці життя та користі від нього, а втім, і решта речей загалом підпорядковані тій самій меті. Але ми оберемо те мистецтво, яке служить цій меті і безпосередньо і з натури своєї.
Якби ми зуміли звести потреби нашого життя до їхніх справжніх і природних меж, то побачили б, що більшість чинних наук нам непотрібні і що навіть у тих, які нам на щось придаються, безліч марних нагромаджень і подробиць, які ліпше б нам знехтувати, обмежившись, за Сократовою порадою, вивченням істинно корисного.
Тож візьмися за розум!
Зважся почати розумне життя! Хто й тут зволікає —
Буде, як той селянин, що вичікував, поки забракне
В річці води, а та річка пливе й плистиме довіку!
Горацій, Послання, І, 2, 40Пер. Андрія Содомори
Велике це глупство викладати дітям
Який вплив мають Риби чи Лева знак сердитий,
Чи Козерог, що миє лоб у хвилях гесперійських,
Проперцій, IV, 1, 85
оберти зірок та рухи восьмої сфери, перш ніж вони пізнають свої власні:
Чи мене обходять Плеяди і Волопасова зірка?
Анакреонт, Оди, XVII, 10
Анаксімен писав до Пітагора: «З якої б то нетечі захоплюватися мені таємницями зірок, коли в мене вічно перед очима смерть або неволя?» Нічого дивного: якраз тоді перські царі готувалися до війни проти його країни. Кожен має сказати так: «Коли мене змагають амбіції, хтивість, шал, забобони і сидить у мені стільки ворогів мого життя, на кий біс мені морочитися тим, як рухаються світила небесні?»
Після викладу учневі, що йому потрібно, щоб порозумнішати і стати кращим, слід ознайомити його з азами логіки, фізики, геометрії та риторики. Хоч би яку він обрав тоді науку, маючи вже розвинений розум, він скоро дасть собі з нею раду. Напучувати його треба, вдаючись почасти до розмов, почасти до книжки. Учитель іноді просто порадить йому потрібного автора, а іноді докладно розтлумачить йому зміст і суть книжки. Якщо учитель не досить обізнаний із книжками, аби знайти всі гарні місця, то можна підпрягти до нього якогось очитаного письмака, який достарчить їх, скільки вимагається, щоб вихованець мав належну поживу. Чи може хтось сумніватися, що така наука легша і природніша, ніж граматика Ґази[65]? Там знайдеш лише тернисті й нудні приписи, марні й засушені слова; нема чим зацікавитися, за що вхопитися. А тут наша душа дістає чимало поживи, тут знайдеться де скубнути паші, де й попастися вволю. Тут овоч куди соковитіший і дозріває помітно швидше.
Дивно, але в наш вік філософія, навіть для людей розумних, лише порожній звук, щось фантастичне, без пожитку й без вартості як у теорії, так і на практиці. На мою думку, причина цього — словесні хащі, які ускладнюють доступ до неї. Зле чинять ті, хто малює її дітям неприступною панією з похмурим, сердитим і грізним обличчям. Хто ж нап'яв на неї цю фальшиву, збляклу і шпетну личину? Насправді нема нічого веселішого, жвавішого, радіснішого, коли б не сказати, пустотливішого, ніж вона. Філософія звістує самі веселощі та святки. Якщо перед вами щось смутне і заклопотане, то філософія тут і не ночувала. Деметрій Граматик, спіткавши у дельфійському храмі громадку філософів, що сиділи разом, вирік: «Або я помиляюсь, або, судячи з ваших таких спокійних і веселих облич, ви провадите не знати що». На що один із них, мегарієць Гераклеон, відповів: «Нехай ті, хто з'ясовує, чи футурум у слові валло має подвійну лямбду, або хто шукає походження компаративів херіон і велтіон суперлятивів хеіростон і велтістон, морщать чоло, розмовляючи про свою науку. Що ж до філософських диспутів, то вони мають здатність тішити і звеселяти тих, хто ними бавиться, а не захмарювати їм чоло та журити».
Біль душі задави і сховай у хворому тілі.
Задави і сховай свою радість/ Лице й так їх зрадить,
Як от багаття дим.
Ювенал, Сатири, IX, 18
Душа, в якій домує філософія, передає своє здоров'я і тілу. Вона аж пишає спокоєм і добротою. Вона ліпить на свій образ і подобу нашу зовнішність, надаючи їй якоїсь думної гідності, статечної жвавості й веселості, вдоволеної і доброзичливої постави. Найвиразніша ознака мудрості — це неодмінна життєрадісність. Усе в ній погідне, як у понадмісячному світі. То бароко і бараліптон, модуси силогізмів, замурзують і закіптюжують своїх шанувальників, а не вона: вони знають її хіба що з чуток! Авжеж! її ремесло — гамувати душевні бурі, навчати голод і гарячку всміхатися, і то не через якісь уявні епіцикли, а з допомогою природних і відчутних на дотик доводів розуму. Її мета — чеснота, що мешкає зовсім не десь там, як навчають нас у школі, аж на вершку крутої, кам'янистої і неприступної гори: ті, хто наближався до чесноти, навпаки, знають, що вона мешкає на гарній, родючій і квітучій полонині, звідки внизу добре видно кожну річ. Хто відає справжню дорогу, може дійти до неї тінявими плаями, встеленими дерниною і замаяними лучними квітами, весело ступаючи схилом, що здіймається рівненько та гладенько, на кшталт небесних сфер. Позаяк вони не спізнали тамтої найвищої чесноти, гарної, звитяжної, любої, розкішної і водночас мужньої, тамтої відданої і непримиренної ворогині злості, хмурості, страху та примусу, що має за провідницю природу, а за товаришів щастя і втіху; не пізнавши її, ті, кажу, в немочі своїй вимислили її дурною, сварливою, примхливою, ущипливою, в'їдливою і притулили на крутій скелі серед терня: страшило на пострах людям.
Мій наставник, знаючи, що він зобов'язаний прищепити своєму учневі ще більшою мірою, ніж пошану до чесноти, нахил до неї, з'ясує йому, що поети здебільша йдуть за узвичаєною опінією, а також розтлумачить йому, що навіть боги своїм трудом і потом вимостили дорогу радше до алькова Венери, ніж до святині Паллади. Коли ж молодик почне відчувати волю Божу, він відрекомендує йому в ролі коханки Брадаманту або Анджеліку[66]; першу в усій її безпосередній, не свідомій себе вроді, діяльну, шляхетну, не дівчачурку, але мужню, і другу, повну жіночої знади, ніжну, делікатну, гожу, занозувату; одну — перебрану в хлопця, накриту осяйним шоломом, другу — в дівочому строї з перловою оздобою на голові; і вчитель випробує його мужність у самій любові, якщо юнак зробить вибір, зовсім інший, ніж отой жінкуватий фригійський пастух.
Він уб'є йому в тямку нову науку: вартність і досконалість правдивої цноти криється в легкості, користі і розкоші її практикування, тягар його такий зникомий, що воно приступне як дорослим, так і дітям, як простакам, так і мудрецям. Знаряддя її — поміркованість, а не сила. Сократ, її перший улюбленець, навмисне зрікся своєї сили, щоб наслідувати її природність і лагідність. Вона — мати-годувальниця всіх людських утіх. Надаючи їм гідності, вона робить їх чистими і безпечними; гамуючи їх, вона оберігає їхню свіжість і охоту до них; виключаючи й осуджуючи деякі з них, вона загострює наш потяг до дозволених нею; а залишає вона їх нам чимало, всі ті, що до любості природі, залишає по-материнському донесхочу, а все ж не до переситу, все те, що не є проти природи. Адже ми не станемо правити, що звичайність, яка уберігає п'яного від оргії, ненажеру від нестравності, а розпусника від лисої як коліно гирі, є ворогом наших утіх. Якщо звичайне людське щастя розминається з нею, вона не прагне його або обходиться без нього і кує зовсім іншу, власну, не таку хибку та мінливу долю. Цнота вміє бути багатою, потужною, ученою і спати на м'якому, пахучому ложі. Вона кохає життя, кохає красу, славу та здоров'я. Але її головний і особливий обов'язок — навчати користуватися тими благами, а також уміти витрачати їх, зберігаючи погідність духу — вміння хоч і не легке, але незмірно шляхетне, без якого весь плин життя спотворюється, каламутніє, нівечиться; і тоді вже аж ніяк нам не минути рифів, хланей та потвор.
Якщо ж вихованець виявляє несподівані для нас нахили, якщо він воліє радше почути побрехеньку, ніж повість про цікаву подорож або, принагідно, яке інше корисне слівце; якщо, почувши дріб бубна, що розпалює молодечий запал товаришів, одверне від нього вухо і поверне його до іншого бубна, який кличе на виставу линкоскоків; якщо йому не здасться солодшим і знадливішим повертатися закуреним і звитяжним із бойовища, ніж повертатися з пальмою першенства із гри у м'яча або з танців, тоді я не бачу іншої ради, окрім такої: хай учитель скрутить йому, коли ніхто не бачитиме, в'язи або віддасть у якомусь торговому містечку в учні до пекаря, хоч би він був і дуковим сином. Бо, за Платановим приписом, дітей треба притаковляти у житті не за цнотами батьків, а за цнотами їхньої власної душі.
Оскільки філософія навчає жити і оскільки вік дитячий черпає з неї користь не гірше за інші вікові категорії, то чому б не прилучати до неї дітей?
Поки глина м’яка і волога на крузі гончарнім,
Поспіши, не втрачаючи миті, її обробить!
Персій, III, 23
Учать нас жити потому, як життя вже минуло. Сотні бурсаків наживуть собі пранці, перш ніж доберуться, студіюючи Аристотеля, до розділу Про поміркованість. Цицерон сказав, що, якби йому випало прожити й два життя, він не знайшов би часу на вивчення ліричних поетів. А оті «мідяні лоби» мені здаються ще непотрібнішими. Нашому хлопцеві треба поспішати; адже для навчання йому відведено заледве перші п'ятнадцять-шістнадцять років життя, а решта належить діяльності. Віддаймо ж цей короткий час на потрібні науки. Решта все дурниці! Відкиньте оті всі глевтякуваті мудрації діалектики, від яких наше життя анітрохи не поправиться; вдайтеся до простих філософських розважань, зумійте відповідно їх добрати і прикласти; адже збагнути їх ще легше, ніж боккаччівську оповідку; дитятко, що ледве злізло з мамчиних рук, уже наставлене сприймати їх куди охочіше, ніж науку письма та читання. Філософія має що сказати нам як на світанку життя, так і на його схилку.
Я згоден із Плутархом, що Аристотель забавляв свого великого учня не так складанням силогізмів чи засадами геометрії, як чудовими приписами щодо доблесті, відваги, великодушності, поміркованості і безстрашної певності в собі; і озброєного ними послав ще хлопцем підбивати світ, мавши тридцять тисяч піших пішаниць, чотири тисячі комонників і заледве сорок дві тисячі талярів. Решту мистецтв і наук (зауважує Плутарх) Олександер щиро шанував та хвалив за корисність і приємність, але хоч як у них кохався, сам не вельми охоче піддався спокусі заходитися коло них.
Звідси й черпай, юначе, підтримки для духу
І направи на шлях далекий до старощів.
Персій, V, 64
Про те саме говорить Епікур на початку листа до Менікея: «Ані наймолодший не кривиться від філософії, ані найстарший не нудиться нею». Хто чинить інакше, той немовби натякає, що не пора ще жити щасливо або що пора та вже минула.
Ось чому я не хочу, щоб мого хлопця тримали в неволі, не хочу давати його на поталу якомусь намаханому бакалярові в лихому гуморі, не хочу нівечити його душу, створюючи йому пекло і змушуючи, як це заведено в інших, пріти, немов якому носієві, чотирнадцять-п'ятнадцять годин денно. Так само я не бачу нічого гарного і в тому, щоб він через свій нахил до усамітнення та меланхолії сліпав над книжками з тією запопадливістю, яку йому прищепили, а я його ще й хвалив: це зробило б його нездатним до спілкування з людьми і відвернуло від цікавіших занять. Скільки-бо у своєму житті здибав я людей збаранілих через непогамовану жадобу знання! Карнеадові[67] вона так забила памороки, що він не знаходив часу стригти бороду й обтинати нігті. Не рвався б я також псувати шляхетні звичаї молодика сусідством чужого нехлюйства та брутальності. Про французьку розважність здавна ходить прислів'я, що хоч вона й рано виявляється, але недовго держиться. Справді-бо, що можна у Франції знайти милішого, ніж малі діточки; але звичайно вони ошукують наші надії і в дохожалому віці не тішать нічим видатним. Я чув від людей розумних, що колегіуми, куди їх віддають у науку (від цих закладів у нас аж роїться), і обертають їх таким робом у бевзів.
Для нашого учня, байдуже, яку пору дня він зустрічає, ранок чи вечір, і де він опинився, в кабінеті, у саду, за столом, у ліжку, на самоті чи в товаристві, усі години хай будуть однакі, а кожне місце придатне для навчання: адже філософія, покликана як творець наших суджень і звичаїв бути головною його дисципліною, наділена привілеєм бути причетною геть до всього. Коли Ісократа-голосника попросили якось на учті розказати про своє мистецтво, він відповів, на думку всіх, дуже слушно: «На те, що я вмію, зараз не час; зараз час на те, чого я не вмію». Справді-бо, частувати мудрими тирадами або диспутами компанію, зібрану веселитись і гуляти, було б біґосом дуже несмачним. Те саме можна сказати про решту наук. Що ж до філософії, надто тієї її частини, де трактується про людину, її завдання та обов'язки, то філософувати, на суд усіх мудреців, приємно і любо так само на фестинах та забавах. Платон запросив її на свою учту, і ми бачимо, в який утішний спосіб розважає вона зібрання, хоча й заходить у найвищі й найспасенніші речі.
Знати повинен заможний і вбогий, чого, певно,
Ні молодий, ні старий зацурати безкарно не може.
Горацій, Послання, І, 25Пер. Андрія Содомори
Отак наш учень напевняка марнуватиме менше часу за інших. Але подібно до того, як кроки, пройдені під час прогулянки в галереї, хоч би їх було утричі більше, нудять нас менше, ніж ті, що відміряні на дорогу в якесь потрібне нам місце, так і урок, нагода для якого випала ніби ненароком, коли над нами не тяжіє ані час, ані місце, урок, проведений у поєднанні з іншими нашими діями, спливе зовсім непомітно. Навіть ігри та вправи становитимуть значну частину навчання: біг, боротьба, музика, танці, полювання, верхогони, шермицерія. Я хочу, щоб доброзвичайність, вихованість, фізична кондиція вдосконалювалися вкупі з душею. Адже ми маємо викохувати не саму душу і не саме тіло, а всю людину; не треба її розполовинювати. І, як наполягає Платон, не можна плекати їх одне без одного, а, навпаки, слід провадити їх рівно, як пару коненят, запряжених в одне дишло. І, виходячи з науки цього мудреця, чи не здається нам, що він вимагає більше відводити часу для тілесних вправ і більше дбати про них, гадаючи, що вкупі з тілом гартується і дух, а не навпаки?
Окрім того, виховання має здійснюватися з м'якою наполегливістю, а не так, як це робиться зазвичай: замість заохочувати дітей до наук, їм підносять їх як щось таке, що будить тільки відразу і пов'язується з жорстокістю. Відкиньте геть мус і принуку! Гадаю, ніщо так не занапащає і не нівечить шляхетну змалку натуру. Якщо ви хочете, щоб вихованець боявся ганьби та кари, то не гартуйте його для перетерплювання їх: гартуйте його для перетерплювання спеки і холоду, вітру, сонця та всякого лиха. Відівчіть його від усього, що свідчило б про його розпещеність та зманіженість; хай він буде невибагливий до того, в чому він ходить, у якому ліжку спить, що їсть і що п'є, привчайте його до всього. Хай він росте не мазуном і мамієм, а міцним і дужим хлопаком. І дитиною, і дорослим, і старцем, я завше міркував і судив так само. Але, крім усього іншого, мені зроду не подобалася притаманна нашим колегіумам суворість. Менша шкода була б, якби наставники ставилися до своїх підопічних трохи поблажливіше. Бо колегіум — справжня в'язниця і катівня для молоді. Там її підштовхують до гріха, караючи, перш ніж вона згрішить. Зайдіть туди під час занять; ви почуєте самі крики — крики катованих дітей і крики вихователів, оскаженілих від гніву. Чи можна у такий спосіб пробудити любов до наук у цих ніжних і лякливих душах, чи можна з роз'юшеною мордякою та канчуком у руці чогось їх навчити? Що за дикий і згубний звичай! До цього додаймо (про що дуже влучно висловився Квінтиліан): такий скажений деспотизм тягне за собою щонай-жалісніші наслідки, а надто коли карати, як ми. Наскільки пристойніше було б усипати зали та класи квітками і листям, ніж цурпалками закривавленого пруття! Я звелів би там намалювати Радість, Утіху, Флору та Грацію, як розпорядився у своїй школі філософ Спевсипп[68]. Де для вихованців користь, там має бути для них і втіха: треба підсолоджувати потрави, корисні для дитини, і заправляти жовчю ті, що шкідливі.
Вражає, яку велику турботу виявляє у своїх Законах Платон про втіхи та забави молоді у своїй державі; як докладно він розводиться про перегони, ігри, пісні, стрибки і танці, відзначаючи, що в старожитності вони були під опікою та патронатом самих богів, Аполлона, Муз і Мінерви. Він розводиться про це у тисячах приписів для своїх гімнасій; книжні знання його мало обходять, а поезію він рекомендує, либонь, тільки з уваги на музику.
Усіляких особливостей і дивацтв у звичаях та способі життя належить уникати як чогось ворожого суспільству. Хто не подивлятиме поведенцію Демофона, маршалка Олександрового двору, який пітнів у затінку і тремтів із холоду на сонці? Бачив я й таких, хто запаху яблук боявся більше, ніж гуркоту гаківниць, і таких, хто верещав, уздрівши мишей, і таких, хто блював від самого вигляду сметани; і таких, хто не міг бачити, як розпушують перину. Германік, так той не зносив появи півня ані його кукурікання. Можливо, тут криється якась таємниця, але, як на мене, її можна подолати, якщо вчасно взятися до діла. Я виховав себе так (щоправда, не без труднощів), що смак мій, виймаючи пиво, дає собі раду з кожною поживою.
Замолоду тіло ще піддатливе; його треба хилити до всіх форм та звичаїв. Якщо тільки тримати в певних карбах хіть і волю молодика, можна сміливо привчати його до життя всіх народів і людей, навіть, при потребі, до їхніх вибриків та ексцесів. Хай він принатурюється до всіх звичаїв свого часу. Тоді він буде здатний робити геть усе, але нехай він робить лише добре.
Філософи навіть не схвалюють Каллістена[69], який утратив ласку свого пана, великого Олександра, через те, що відмовився бути йому за почарківця. Хай хлопець бавиться, жартує, хай гуляє зі своїм владарем. Я хочу, щоб навіть у розпусті він заломлював міццю та витривалістю товаришів. І хай нікого не кривдить не за браком сили і вміння, а лише за браком злосердя. Є чимала різниця між тим, що не хочеш робити зла, і тим, що не вмієш. Сенека, Листи, 90.
Гадаю, я звеличив одного магната, з усіх у Франції найменш, може, охочого до таких вибриків, запитавши якось його у веселій компанії, скільки разів у житті він напивався, перебуваючи на королівській службі у Німеччині. Він зрозумів мене правильно і відповів, що тричі, й одразу ж розказав, як це було. Я знаю таких, хто, не мавши таких здібностей, попав у халепу, ведучи справу з цим народом. Часто я з подивом думаю про вдачу Алкивіада[70], який так легко вмів принатурюватися без усякої шкоди для свого здоров'я, щоразу перевершуючи інших: пишнотою і ліпотою — персів, суворістю і стриманістю — лакедемонян, чеснотливістю — спартанців, гультяйством — іонійців.
Будь-який стан Аристиппові личив, будь-яке місце.
Горацій, Послання, І, 17, 23Пер. Андрія Содомори
Таким я хотів би виховати і свого учня.
Хто ж окриває подвійним плащем свою хвалену скромність —
Хтозна, чи зміг би піти він так легко по іншій стежині.
Роль багача, як і роль бідака, залюбки він зіграє.
Горацій, Послання, І, 17, 25–25, 29Пер. Андрія Содомори
Ось мої поради: краще скористає з них той, хто їх виконає, а не той, хто завчить. Як ви щось бачите, то й чуєте; як ви щось чуєте, то й бачите.
Крий Боже, каже хтось у Платона, аби філософувати означало лише опановувати всяку всячину і трактувати про ремесла!
Оте найвище мистецтво, мистецтво правильно жити, осягали вони не через учені студії, а радше своїм способом життя.
Цицерон, Тускуланські розмови, IV, 3.
Леон, принц фліунтців, спитав якось у Геракліда Понтійського, яку науку, яку штуку вважає він за своє ремесло. «Я не знаю, — відповів той, — жодної штуки чи науки, я лише філософ».
Діогена ганили — як сміє він, такий неук, лізти у філософію. «Тим більше підстав я маю лізти в неї», — відгукнувся він. Гегесій[71]
попросив його щось йому почитати. «Ну й дивак! — відповів тамтой. — Ти ж бо їси фіги справжні й природні, а не мальовані. То чому ж волієш не правдивих діянь, а їхніх описів?»
Хай учень вчиться не так відповідати уроки, як утілювати їх у життя. Хай він повторює їх у своїх діяннях. І тоді ми побачимо, чи він тямущий у своїх ділах, добрий і справедливий у вчинках, чи виказує розум і гожість у відгуках, витривалість у хворобах, скромність у розвагах, поміркованість у втіхах, бережливість у господарстві, невибагливість у питві та їжі, хоч би що то було: м'ясо чи риба, вино чи вода:
Хто знання має не на показ, а вважає їх за правило життя,
хто тримає себе в руках і підкоряється своїм засадам.
Цицерон, Тускуланські розмови, II, 4
Правдивим зерцалом нашого напряму думок є плин нашого життя.
Зевскідам на запитання, чому лакедемоняни не викладають на письмі своїх засад мужності і не дають їх читати молоді, відповів: «Вони хочуть привчити їх до справ, а не до слів». Порівняйте спартанця п'ятнадцяти чи шістнадцяти років з котримось нашим латиністом-бурсаком, який згаяв стільки само часу лиш на те, аби навчитися язиком молоти! Світ просто базіка язикатий; я ще не здибав когось радше маломовного, ніж багатослівного. Напевно, півжиття у нас іде на балачки. Чотири чи п'ять років нас навчають правильно розуміти слова і будувати речення, ще стільки само — компонувати невеличкі розправи в чотирьох чи п'яти частинах і щонайменше останні п'ять — вмінню швидко зв'язувати і сплітати ці розправи в одне ціле. Ет, до дідька, лишімо це тим, хто з цих фіґлів робить своє ремесло!
Їдучи якось до Орлеана, спіткав я на рівнині біля Клері двох регентів, які мандрували до Бордо на відстані десь п'ятдесят ступнів один від одного. Ще далі, за ними, я побачив загін війська на чолі з ротмістром, нині вже небіжчиком, графом де Ларошфуко. Один із моїх людей спитав у першого регента, хто той шляхтич. Регент, не зауваживши ззаду загону і гадаючи, ніби цікавляться його колегою, відповів кумедно: «Він ніякий не шляхтич, то граматик, а от я логік». Отож ми, оскільки намагаємося виховати не логіка чи граматика, а шляхтича, дамо їм розважатися скільки заманеться; на нас чекають інші справи.
Хай лиш наш вихованець гаразд наповнить свої думки змістом, а слова прийдуть самі, а не захочуть прийти, то він виб'є силоміць. Я знаю таких, які виправдуються, що не уміють висловитися, і показують на мигах, нібито голова у них повна всяких чудових думок: та ба, не медоусти вони! Але це все блазенство! Знаєте, в чому тут річ? У їхніх головах снують лишень якісь тіні безладних думок і безформних образів, яких вони не зугарні впорядкувати і з'ясувати; вони самі себе ще не розуміють. І хоч вони белькочуть щось наче вже готове родитися, ви бачите, що це більше схоже на зачаття, ніж на породи, і що вони тільки вхопили шилом патоки. Сам я вважаю, та й Сократ це підтверджує, що хто має на думці живий і ясний образ, той зуміє його передати хоч з-бергамська, а як німтур, то й на кивах і моргах:
Ну, а коли вже збагнеш, то й слова мимоволі надлинуть.
Горацій, Про поетичне мистецтво, 311Пер. Андрія Содомори
Або, як не менш поетично висловився ще один автор у своїй прозі: Коли якийсь предмет зацікавить і запалить душу, слова біжать навзаводи. Сенека Старший, Контроверзи, III. Або ще один: Слова злітаються на суть. Цицерон, Про найвище благо і найвище зло, III, 5. То байдуже, що ваш вихованець знається на аблативах, кон'юктивах, субстантивах і взагалі на граматиці не більше, ніж його льокай або вулична торговка оселедцями. Адже цей льокай і ця торговка, лишень дай їм волю, розіб'ють вам цілий глек брехеньки і розминуться при цьому з правилами рідної мови не більше, ніж найкращий магістер і бакаляр у Франції. Якщо ваш вихованець не знає риторики і не вміє у вступі запобігти ласки у ласкавого читальника — менше з тим! Яким-бо вбогим виявляється весь той риторичний куншт перед силою переконання, яка б'є від простої і щирої правди: оті кучерявості можуть захоплювати тільки невігласів, неспроможних стравити важчих і смачніших потрав, як про це виразно говорить Афер у Тацита. Посли з Самоса прибули до Клеомена, спартанського царя, приготувавши гарну і довгу промову, аби підбити його на війну з тираном Полікратом. Терпляче вислухавши їх до кінця, Клеомен відрік: «Щодо вашого зачину і вступу, то я їх забув, так само, як і середину; а щодо висновку, то я проти». Ото, на мій смак, гарна відповідь і добрий щиголь по носі панам ораторам!
А що ви скажете про ще один вислів? Атенці мали вибирати між двома архітектами для зведення великої будови. Перший, премудрий, виступив із пишною, добре продуманою орацією про те, яка має бути ця споруда, і майже схилив люд на свою руч. Другий відбувся лише одним реченням: «Панове атенці, що він сказав, те я зроблю».
Багато хто захоплювався красномовством Цицерона в пору його злету, а Катон лише сміявся і казав: «Потішного ми маємо консула!» Влучний вираз чи дотеп завжди к строці, байдуже, де його втулено — спереду чи ззаду. Як він не ліпиться ні до того, що йому передує, ні до того, що йде за ним, то він гарний сам собою. Я не належу до тих, хто гадає, ніби для доброго вірша досить доброго розміру: хай поет подовжить собі короткий склад, якщо це йому до вподоби, менше з тим; якщо задум гарний, якщо він багатий на зміст і сенс, то я скажу: поет він таки путній, хоч і поганий віршовник.
Гостре, живе мав чуття, лише вірш уклав якось грубо.
Горацій, Сатири, І, 4, 8Пер. Андрія Содомори
Можна, зауважує Горацій, згубити у творі всяке чергування і розміри —
і місцями
Наші слова поміняй: початкове хай стане кінцевим —
В кожному слові, хоч як не розкидуй, поета впізнаєш.
Горацій, Сатири, Г, 4, 57Пер. Андрія Содомори
дарма, він через це не програє; частини самі собою залишаться гарні. Ось що відповів Менандер[72], як його лаяли, що він ще пальцем не кивнув, хоча вже наближається термін подачі його комедії: «Вона цілком створена і готова, треба лише доробити вірші». Виносивши зміст і композицію комедії у себе в голові, він уважав решту за дрібничку. Відтоді як Ронсар і Дю Белле прославили поезію французьку, я не знаю наймізернішого віршомаза, який би не дув баньок слів і не низав складів, взоруючись на них: Більше дзвону, ніж: сенсу. Сенека, Листи, 40. Зроду не мали ми стільки поетів, як нині їх розплодилося. І хоча вони легко опанували ритми згаданих поетів, їм ще треба багато каші з'їсти, щоб наслідувати мальовничі описи одного і витончені вимисли другого.
Ба, а що учворить наш вихованець, якщо хтось почне забивати йому баки софістичними витребеньками якогось силогізму: шинка схиляє до пиття, пиття вгамовує спрагу, отже, шинка вгамовує спрагу? Хай він із того посміється. Куди дотепніше смішки строїти, ніж відповідати на такі дурниці. Хай він скористається із влучної Аристиппової репліки: «На кий біс мені його ще й розв'язувати, якщо й зі зв'язаним не обберуся клопоту?» Хтось напосівся на Клеанта, озброївшись діалектичними викрутами. На це Хрисипп сказав: «Грайся в ці цяцьки з дітьми, замість задурювати ними голову дорослої людини!»
Якщо це закарлюцтво, ці заплутані і каверзні софізми, Цицерон, Академічні питання, П, 24, заохотять учня видавати брехню за правду, то це й справді небезпечно; але якщо вони не дають нічого і викликають у нього лише сміх, я не бачу, чому б йому відступати перед ними. Бувають такі дурні, що збочують із дороги і накидають гака завдовжки чверть милі, ганяючись за дотепом, або ті, хто не добирає потрібного слова для передавання суті справи, а, навпаки, пристосовує суть справи до готових слів. Квінтиліан, VIII, 3. Я куди охвітніш перекручу якусь добру сентенцію, щоб вона пасувала до мого твору, ніж, погнавшись за нею, перекручу нитку своїх розумувань. Навпаки, то слова мають служити думці і йти за нею, і там, де французька мова недолуга, хай допоможе гасконська. Я хочу, щоб перед вела сама суть справи, заповнюючи уяву слухача так, щоб він не зважав на слова. Мова, як на мій смак, це мова природна і проста, як на папері, так і на устах; сочиста і гостра, стисла і коротка, не так причепурена і пригладжена, як ядерна і могутня:
Врешті до смаку лиш такі слова, що вражають,
Вірш з епітафії на могилі Лукана
радше кострубата, ніж нудна; вільна від штучності, невимушена, стихійна, смілива; щоб кожен клаптик її жив своїм життям; не педантична, не чернеча, не сутяжницька, а радше солдатська, як називає Светоній Цезареву мову, хоча мені невтямки, чому він її так називає.
Я залюбки наслідував ту навмисну недбалість, яку ми бачимо у нашої молоді в убранні: плащ, звислий на зав'язках, пелерина на одному плечі, брижаті панчохи, — це все вияв презирливої погорди до чужинецьких строїв та витребеньок. Але ще доречніше було б таке ставлення до мови. Всяка силуваність, надто за нашої французької жвавості й веселості, не личить дворакові, а в монархії кожен шляхтич має поводитися як дворак. Отож ми робимо правильно, трохи випинаючи простоту і недбальство.
Я не люблю тканини, де видно шви та вузлики, — подібно до того, як хтось не захоплювався б тілом, де можна перерахувати всі кості та жили. Мова, яка дбає про правду, має бути проста і нехитра. Сенека, Листи, 75.
Проречистість шкодить самій суті справи, привертаючи до себе нашу увагу.
Як у вбранні бажання відзначитися якимсь особливим і незвичним кроєм видається чимось дитинним, так і в мові: гонитва за новими зворотами і мало знаними словами походить із якогось школярського марнославства. Чому б мені не послуговуватися мовою паризького базару? Аристофан[73] Граматик попав пальцем у небо, ганячи Епікура за простоту його мови і намагання говорити ясно — якраз у цьому й полягало його ораторське мистецтво. Наслідувати мову зовсім не важко — і цим одразу заражається весь загал; зате наслідувати судження, думки — річ забарніша. Більшість читачів, бачачи однакові строї, дуже помиляється, гадаючи, ніби під ними ховаються однакові тіла.
Сили та м'язи не позичити; можна позичити лише плащі та вбори. Більшість тих, з ким я спілкуюся, говорять тією самою мовою, якою написано ці Проби, але я не знаю, чи й мислять вони однаково.
Атенці, зазначає Платон, привчені дбати про багатство та гожість своєї мови, спартанці — про її лаконічність, а критяни — більше про щедрість думок, ніж про слова: ці найтямкіші. Зенон хвалився, що в нього два різновиди учнів: одні, він називає їх філологи, цікаві пізнати самі речі, і вони його улюбленці; другі — логофіли, яких обходять самі слова. Це не означає, що красномовство не файна і не корисна річ, а все ж вона не така файна, як її розмальовують, і мені досадно, що на те, щоб його навчитися, йде все наше життя. Я волів би насамперед добре знати рідну мову, а також мову сусідів, з якими найчастіше маю до діла.
Знання греки та латини — штука, безперечно, гарна й важлива, та вона дається надто дорогою ціною. Я розповім, як можна їх здобути куди легшим коштом, ніж звичайно, — цей спосіб випробувано на мені самому. Його може застосувати всякий, хто забажає.
Мій покійний батько, розпитавши якнайретельніше знавців та науковців, як найліпше вивчати мови, почув від них попередження про звичайні тут перепони; його застерегли, що єдина причина, чому нам несила осягти величі і мудрості давніх греків та римлян, це тривалість вивчення їхніх мов, тоді як їм самим вони не коштували анінайменших зусиль. Сам я не вірю, щоб то була справді єдина причина. Хай би там що, а батько зарадив собі тим, що просто з рук мамки, ще перш ніж мій язик почав щось лепетати, віддав мене під опіку німцеві (цей німець потім помер у Франції славетним лікарем). Мій учитель зовсім не знав нашої мови, зате чудово орудував латиною. Приїхавши на запрошення мого батька, який створив йому всі умови для мого навчання, він не відходив від мене ні на крок. Німець мав при собі двох підмагачів, не таких учених, як він, їх було приставлено до мене дядьками, і всі троє не озивалися до мене інакше, ніж латиною. Що ж до решти домівників, то тут діяло непохитне правило: батько, матір, служник повинні були спілкуватися зі мною за допомогою дещиці завчених латинських слів. Аж дивно, як їм у цьому повелося. Батько і мати так опанували латину, що цілком її розуміли, а при потребі могли й порозумітися нею; те саме можна сказати і про челядь, якій доводилося мати справу зі мною. Коротко кажучи, ми так полатинились, аж наша тарабарщина поширилася на окільні села, де й досі зберігаються завдяки частому вжитку латинські назви деяких ремесел та відповідного знаряддя. Особисто я навіть на сьомому році тямив францужчину чи перигорську говірку не більше, ніж скільки, скажімо, арабщину. І завиграшки, без книжки, граматики, будь-яких правил, лозини та сліз я опанував латину, і в моїх вустах вона звучала не менш щиро, ніж у вустах мого напутника, бо я не знав нічого іншого, щоб її псувати та нівечити. Для контрольних робіт із письмого перекладу латиною доводилося давати мені текст не французькою мовою, як у школах, а кепською латиною, яку я мав довести до божеського вигляду. Нікола Ґруші, автор Де комітііс Романорум, Ґійом Ґерант, коментатор Аристотеля, Джордж Б'юкенен, великий поет шотландський, Марк-Антуан Мюре[74], котрого Франція та Італія вважають за найкращого промовця нашої доби, мої колишні наставники — всі вони казали мені не раз, що в дитинстві я так легко і вільно джеркотів латиною, аж їм бувало лячно до мене підступитися. Б'юкенен, котрого я згодом зустрів у почті покійного кардинала де Бріссака, признався мені, що лаштується писати твір про виховання дітей і хоче мій вишкіл узяти за взірець; він тоді виховував молодого графа де Бріссака, згодом уславленого своєю мужністю та відвагою.
Щодо греки, якої я майже зовсім не знаю, то батько збирався навчати мене цієї мови, застосовуючи геть-то новий метод: з допомогою гри та вправ. Ми вивчали відмінки, граючись у них, як дехто вивчає математику та геометрію, гуляючи, скажімо, в дамки. Адже моєму батькові, окрім усього іншого, радили приохочувати мене до науки і до виконання обов'язку, не ґвалтуючи моєї волі й спираючись лише на моє палке бажання. Йому радили виховувати мою душу в лагоді, даючи їй цілковиту волю, без примусу та суворості. І він дбав про це так неухильно, що з огляду на думку декотрих авторитетів, ніби для ніжного мозку дитини шкідливо, якщо її раптово будити вранці, ґвалтом і похапливо вириваючи з чіпких обіймів сну (в який вони поринають куди глибше, ніж ми, дорослі), з огляду на їхню думку звелів, щоб мене будили звуками музичного інструменту і щоб у цей час біля мене неодмінно був хтось із челядників.
Цього прикладу досить, аби судити про всю картину, а також аби скласти уявлення про турботливість і любов мого взірцевого батька, котрому годі поставити на карб, що йому не пощастило споживати справедливих плодів такої пильної своєї дбалості. Дві обставини спричинилися до цього. По-перше, яловий і невдячний ґрунт. Хоч я і тішився здоров'ям нівроку і мав лагідну та слухняну вдачу, а проте був таким м'ялом, відзначався такою сонливістю і млявістю, що не могли мене вирвати з моєї ліні, навіть аби змусити трішечки погуляти. Те, що я бачив, я бачив ясно, і під отою обважнілою оболонкою віддавався зухвалим мріям та зрілим як на свої роки думкам. Розум у мене був повільний і посувався в розвитку лише остільки, оскільки його вели, схоплював я теж не з лету; дотепністю похвалитися я не міг, до того ж я хибував на цілковитий — просто фантастичний — брак пам'яті. По-друге, як усі ті, кому нетерпеливиться чимшвидше одужати і хто хапається за першу-ліпшу пораду, мій добряга-батько, потерпаючи, як би не зазнати краху в такому любому для його серця починанні, пішов зрештою на поводі в узвичаєної думки, яка завжди відстає від тих, хто веде перед, робом журавлів, що тягнуться за вожаєм, і скорився звичаю, уже не оточуваний тими, хто підказав йому в Італії перші виховавчі настанови, звідки він їх і вивіз. Отож батько послав мене, шестирічного, до ґієнської школи, на той час закладу в повному розквіті, закладу найкращого у Франції. Навряд чи можна було додати ще щось до тих турбот, якими він мене там оточив, обравши найдостойніших вихователів, що опікувалися мною окремо, і допевнившись для мене низки інших, не передбачених у школах, пільг. Але так чи інакше, це була школа. Моя латина невдовзі підупала, і, відвикнувши користуватися нею в розмові, я швидко дискваліфікувався. Тож-бо всі мої знання, набуті завдяки новій навчальній методі, прислужилися мені лише на те, щоб я зразу перескочив у старші класи. Але вийшовши зі школи тринадцятирічним хлопцем з повним курсом наук (як у них це зветься), я, щиро кажучи, не виніс звідти нічого такого, чим міг би пишатися.
Поривати до книг мене почало завдяки втісі від оповідок Овідієвих Метаморфоз. Уже в сім-вісім років я зрікався усіх забавок, аби тішитися їхнім читанням; окрім того, що латина була для мене рідною мовою, Метаморфози виявилися найлегшою з усіх відомих мені книжок, найдоступнішою своїм змістом моєму ще незрілому розумові. Що ж до всіляких там Ланселотів Озерних, Амадісів, Гюонів Бордоських та інших плюгавих книжчин, якими захоплюються замолоду, то я про них тоді й не чував (та й нині гаразд не знаю, об чім вони) — так суворо мене вишколили. Натомість до інших обов'язкових дисциплін я ставився аж надто недбало. Але тут мене врятувало те, що мій напутник був розумний і дивився крізь пальці на ці та інші мої грішки. Завдяки цьому я проковтнув усю Берилієву Енеїду, потім Теренція, Плавта, нарешті, італійські комедії, страх цікаві для мене своїм змістом. Якби вихователь виказав тупу упертість і не давав мені читати, я б виніс зі школи лише люту ненависть до книжок, — подібно до майже всіх наших паничів. Та він поводився вельми мудро. Вдаючи, ніби нічого не бачить, він ще дужче розпалював мій читацький апетит, дозволяючи ласувати книжками лише потаєнці й лагідно змушуючи мене виконувати обов'язкові уроки. Адже в тих, кому батько доручав моє виховання, він волів шукати насамперед добродушність і м'якість вдачі. Я ж, зі свого боку, не мав інших вад, окрім оспалості та ліні. Боятися треба було не того, що я вчиню щось погане, а того, що я битиму байдики. Ніщо не показувало, що я буду лихий, натомість про те, що стану пустоцвітом, промовляло все. Мені загрожувало не лиходійство, а неробство. І так воно, бачу, й сталося. Ось якими закидами найчастіше натуркують мені вуха: ледачий, байдужий до родинних і товариських обов'язків, а також до громадських; надто поглинутий собою. Навіть ті, хто найменше до мене прихильний, не скажуть: яким правом він собі оте присвоїв? Яким правом нічого не заплатив? Вони кажуть: чому він нічим не поступається? Чому нічого не дарує?
Буду радий, якщо й надалі мені робитимуть лише такі, породжені особливою вимогливістю, закиди. Та дехто несправедливо вимагає від мене, щоб особисто я робив те, що вони зобов'язані робити самі. Гудячи мене, вони заздалегідь відмовляються належно оцінити будь-який мій добрий вчинок і висловити мені подяку, яка була б лише справедливою даниною. Крім того, я прошу врахувати, що всяке моє добре діло має цінуватися тим більше, що сам я менше за абикого користувався чужим добродійництвом. Я можу тим вільніше розпоряджатися своїм майном, чим більше воно моє. І якби я любив розписувати все, що роблю, то міг би легко відмести адресовані мені докори. А декому з цих панів я ще й зумів би завиграшки довести, що вони роздратовані не так тим, що я роблю не досить багато, як тим, що я міг би зробити куди більше.
Воднораз моя душа сама по собі зовсім не була позбавлена сильних імпульсів, а також чіткого і ясного погляду на доколишній світ, який вона зовсім непогано розуміла і якому в самотності, ні з ким не спілкуючись, дала оцінку. І між іншим, я справді думаю, що вона нездатна була б схилитися перед силою та примусом.
Чи слід мені згадати про ще одну свою здібність, виявлену в дитинстві? Мені притаманне вміння вживатися у виконувані ролі. Бо ще в ранньому віці
Мені дванадцятий пішов в ту пору рік
Верґілій, Еклоги, VIII
мені доручали ролі героїв у латинських трагедіях Б'юкенена, Ґеранта і Мюре, які вельми успішно ставилися в нашій ґієнській школі. У цій справі наш ректор Андреа де Ґувеа[75], як і в усьому, що стосувалося його обов'язків, не мав собі рівні у всій Франції. Так ось, на цих виставах мене вважали за найкращого актора. Таких аматорських постанов я нізащо не гудив би, якби вони набули поширення серед дітей вельможних домів. Згодом мені доводилося бачити і наших принців, які віддавалися грі на сцені, нагадуючи цим декого зі старожитніх, грі, що робила їм честь і приносила успіх.
У Давній Греції вважалося цілком пристойним, коли муж високого коліна робив акторство своїм ремеслом: «Він поділився своїм задумом з актором-трагіком Арістоном: цей останній був родовитий, ще й багатий пан, проте лицедійство, яке у греків не вважається ганебним, анітрохи його не принижувало». Тит Лівій, XXIV.
Я завжди картав гонителів таких розваг, а також несправедливість тих, хто не допускав хороших лицедіїв до наших славетних міст, позбавляючи народ цієї громадської втіхи. Мудрі державці докладають усіх зусиль, аби збирати й об'єднувати городян як для спільного виконання обов'язків, накладених на нас святобливістю, так і для інших поважних справ та всіляких забавок: громадський дух та згуртованість від цього тільки міцнішають. Та й чи можна було б запропонувати їм невинніші розваги, ніж ті, що відбуваються прилюдно і перед очима влади? По-моєму, було б навіть правильно, якби влада і державець вряди-годи трусили капшуком і частували міську комуну театральними видовищами, виявляючи тим самим свою ласку і батьківське піклування, і якби в містах із численною людністю було відведено відповідні місця для вистав, які відвертали б городян від таємного зла.
Повертаючись до нашої теми, наголошу: найголовніше — прищепити охоту і любов до науки, інакше ми виховаємо просто віслюків, нав'ючених книжками з їхньою премудрістю. Підстьобуючи їх ударами різок, їх обвішують повними саквами усіляких знань, але щоб тамті стали істним добром, не досить їх носити на собі, треба ними пройнятися.
Розділ XXVIII
Про дружбуСпостерігаючи, як працює маляр, який живе у моєму домі, я відчув бажання піти за його прикладом. Він вибирає найкраще місце посеред стіни і чіпляє там полотно, намальоване з найбільшим хистом, а порожній простір довкола заповнює гротесками, тобто фантастичними мальовидлами, чарівними лише своїм розмаїттям та химерністю. І якщо бути щирим, то що таке ця книга, як не ті самі гротески, не ті самі кострубаті чудиська, складені з різних шматків, без певної форми, без доладності й пропорцій, окрім чисто випадкових?
Зверху обличчя
Гарної жінки, внизу ж — подоба лускатої риби.
Горацій, Про поетичне мистецтво, 4Пер. Андрія Содомори
Тож-бо я сумлінно мавпую тамтого маляра у другому пункті, зате у першому, найкращій частині його праці, я пасу задніх, бо мій хист не сягає аж так далеко, аби я відважився створити полотно, пишне і виконане за всіма правилами мистецтва. От я й постановив запозичити його у Етьєна де Ла Боесі[76], хай воно прикрасить і оздобить усю мою працю. Я маю на увазі його розправу, якій він дав титул Добровільне рабство; проте люди, не знаючи про те, перехрестили її на Проти єдиного. Він написав її як пробу за первого молоду на честь свободи і проти тиранів. Твір цей ходить по руках людей одукованих і сподобився у них високої і заслуженої хвали, бо добре написаний і багатий на зміст. Слід, проте, сказати, що це не найліпше з того, що він міг би написати; якби у зрілому віці, коли я його знав, він повзяв собі намір на кшталт мого, тобто нотувати на папері свої роздуми, ми побачили б чимало рідкісних творів, дуже наближених до невмирущих зразків старожитності, бо я не знав нікого спроможного змагатися з ним природними здібностями у цій царині. Але по ньому залишилася тільки згадана розправа, та й то випадком (гадаю, вона не попадалася йому на очі, відколи з'явилася з-під пера), та ще нотатки про січневий едикт, овіяний славою в історії наших горожанських воєн. Може, мені вдасться використати їх ще деінде. Ото й усе (окрім зошитів із його творами, недавно надрукованими моїми заходами), що мені пощастило зібрати з його реліквій, потому як він уже на Божій дорозі, у сповнених любові словах тестаменту, зробив мене спадкоємцем своєї книгозбірні та паперів. Щодо мене, то я маю особливо завдячувати цій розправі, тим паче, що вона спричинилася до нашої першої зустрічі. Мені показали її ще задовго перед тим, як ми зійшлися, і вона, ознайомивши мене з його йменням, підготувала в такий спосіб дружбу, яка нас пізніше поєднала. І тривала наша дружба, скільки волів Господь, дружба така глибока і досконала, що про подібну і в книжках не прочитаєш, та й між нинішніми людьми і сліду чогось схожого не зустрінеш. Для її виникнення потрібен збіг стількох обставин, що і то багато, як випадок пошле її раз на три сторіччя.
Здається, ні до чого природа не схиляє нас більше, ніж до дружнього спілкування. Ось і Аристотель править, що добрі законники дбають більше про дружбу, ніж про справедливість. Що ж до дружби, про яку оце мова мовиться, то вона сягає абсолютної досконалості, її вершка. Бо, загалом беручи, всяка приязнь, яку цементує і підтримує насолода, вигода, громадська чи приватна потреба, тим менш прекрасна і шляхетна і тим менш є щирою приязню, чим більше до неї домішується сторонніх причин, міркувань та цілей. Так само й оті чотири стародавні її види: родинні, громадські, любовні почуття, почуття гостинності не відповідають нашій приязні ані кожен зосібна, ані разом узяті.
Щодо батьківських почуттів до дітей, то це радше пошана. Дружба живиться співжиттям, яке не може мати між ними місця через надто велику вікову нерівність і через те, що, либонь, ображало б закони природи: батьки не можуть звіряти свої потаємні думки дітям, не породжуючи при цьому непристойного панібратства, а діти не можуть уділяти батькам пересторог і настанов, що є одним із найперших обов'язків між приятелями. У деяких племенах діти за звичаєм убивали батьків, а в інших, навпаки, батьки вбивали дітей, немовби і ті і ті в чомусь заважали одні одним і життя одних залежало від загибелі інших. Бували філософи, які гордували голосом крові, як от Аристипп: коли йому доводили, що він має любити своїх дітей, бо він сплодив їх, він сплюнув на землю зі словами, що плювки також його плід і що ми так само плодимо нужу та робацтво. А інший філософ, якого Плутарх хотів помирити з братом, сказав: «Мені начхати, що ми вилізли на світ тим самим отвором». А проте брат справді гарне і солодке слово, і ми з Ла Боесі залюбки вживали його, підкреслюючи нашу приязнь. Але горезвісне спільне майно, поділ його і те, що багатство одного має обертатися бідністю другого, це все геть послаблює і нівечить покревенство. Брати, доробляючись до багатства, мусять іти тим самим шляхом і вдаватися до тих самих засобів, через що вони неминуче стикаються і стають на заваді одне одному. Та й чому їм конче має бути притаманна спорідненість душ, тільки й здатна породжувати щиру і досконалу приязнь? Батько і син своєю вдачею можуть бути цілком відмінні між собою, так само і брати. Хтось може доводитися мені сином чи родичем і заразом бути дикуном, злосливцем чи пеньком головатим. І що більшою мірою дружба нам диктується силою законів та природних зобов'язань, то менше в ній знаходиться місця для вибору та вольної волі. А тим часом ні в чому вольна воля так не прагне заявити про себе, як у душевній прихильності та дружбі. Кажу це не тому, що був сам у цьому сенсі обділений, адже я мав батька найкращого у світі і найпоблажливішого аж до глибокої старості; та й родовід мій взірцевий із діда-прадіда, зосібна славний братерською згодою:
Той, що батьком став для братів у скруті.
Горацій, Оди, II, 6Пер. Андрія Содомори
Годі порівняти з приязню чи ставити на одну дошку з нею наші почуття до жінки, хоча вони також плід вибору. Їхнє полум'я, я це визнаю, —
Зустрілась і мені в путі богиня,
Що в душу ллє солодкість з гіркотою,
Катулл, ІХVІІІ, 17
заборчіше, жагучіше і раптовіше. Але це полум'я нестале і летке, примхливе і мінливе, гарячковий пал, підвладний вибухам і спадам, палахкотючий тільки в однім куточку душі. Натомість у дружбі тепло повсюдне і всепроникне, хоча помірковане і рівне, самі солодощі та прихилля, геть позбавлені чогось різкого та гострого. Ба більше, у коханні маємо до діла тільки з настямним потягом до того, що від нас тікає:
От мов ловець за зайцем уганяє
У горах-долах, в спеку й холоди,
Й не так цінує спіймане нарешті,
Як цінував, ще поки гнавсь без стежки.
Аріосто, Роланд Несамовитий, X, 7Пер. Олександра Мокровольського
Щойно кохання переходить у дружбу, тобто у згоду обопільної волі, воно хиріє і гасне. Кохання гине від зужиття, як таке, що домагається тілесної мети і підлягає насиченню. У дружбі, навпаки, потяг іде в ногу з посіданням; приязнь постає, міцніє і росте лише у вжитку, бо походження її духовне, а вправляння роблять душу ще витонченішою. Поруч із нашою з Ла Боесі досконалою дружбою колись мали до мене доступ оті скороминущі захоплення (я не кажу вже про те, що в цьому зізнавався і мій друг у своїх віршах); і обидві ті пасії гніздилися в мені разом, цілком свідомі одна одної, але для мене ніколи не сумірні: перша пишно та гожо линула своїм шляхом, дивлячися з погордою, як тамта друга шамотається десь унизу, ген далеко від неї.
Що ж до шлюбу, то опріч того, що це угода, вільна тільки під час укладання (бо тривалість її вимушена і від нашої волі не залежить), угода, укладена зазвичай для інших цілей, то до нього долучається ще безліч сторонніх вузликів, цілком достатніх, аби урвати нитку і заплутати розвиток живого почуття. Зате у приязні немає інших розрахунків та міркувань, окрім неї самої. Додаймо до цього, що, сказати по щирості, жінка зазвичай не здатна підтримувати спілкування та єднання, якого вимагає така свята спілка. Душа у неї видається не досить міцна, щоб зносити мулькість таких тісних і тривалих пут. І певно, якби не це, якби могла з'явитися така вільна і самохітня спілка, коли не лише душі зазнавали б отієї цілковитої втіхи, а й тіла теж брали участь у злитті, спілка поглинула б усю людину до решти, то така приязнь напевняка була б іще повніша і досконаліша. Проте біла челядь зроду не показала прикладу цього, і, на одностайну думку всіх старожитніх шкіл, жінку тут треба виключити.
А от узяти оту збочену грецьку розбещеність, таку відразливу — і цілком слушно — для наших звичаїв, то й та, вимагаючи, за практикою збоченців, неминучої вікової нерівності й різниці послуг між коханцями, теж не відповідала отому цілковитому єднанню та гармонії, яких ми тут жадаємо: Що становить собою ця закоханість приятелів? Чому ніхто не кохає бридкого хлопця чи гарного старуха? Цицерон, Тускуланські розмови, IV, 33. Навіть її, цієї збоченської любові, академічному взірцеві не суперечитиме, якщо я від її імені скажу так: отой перший шал, пробуджений сином Венери в серці коханця до предмета свого убожування в самім розквіті юності, шал, що дозволяє всі безсоромні і спорзні домагання — породження непогамованої хтивості, ґрунтувався лише на зовнішній вроді, на викривленому уявленні про тілесні зносини. Про дух тут не могло бути й мови, бо він ще не появив своїх чеснот, він перебував допіру в сповитку і ледве починав кільчитися. Якщо цим шалом палала ница душа, то засобами, якими ницак собі запомагав, були багатство, подарунки, висування та інші нечестиві й гідні догани принади. Якщо він западав у шляхетнішу душу, то й ціна торгу, природно, була шляхетніша: філософські повчання, заклики шанувати віру, коритися законам, лягти кістьми, у потребі, за вітчизну, приклади геройства, розсудливості, справедливості. Отак показуючи добрі манери та красу своєї душі (бо його тілесна оболонка вже прив'яла), коханець намагався добитися взаємності коханого і сподівався з допомогою такого духовного спілкування створити міцніший і триваліший зв'язок. Коли ці запобігання увінчувалися нарешті успіхом (бо якщо від закоханого зовсім не вимагалося обачності і стриманості у виявленні почуттів, то якраз цього й вимагалося від коханого, якому належало оцінити внутрішню красу, звичайно важку для розпізнання), тоді в коханому народжувалося прагнення якогось духового зачаття від духової краси закоханого. Вона була для нього головна, а тілесна — випадкова і другорядна, тоді як у закоханого все було навпаки. Ось чому Академія вище цінувала коханого, запевняючи, що й боги такої самої думки. І страх вона ганить поета Есхіла за те, що той у любовних взаєминах Ахілла і Патрокла ролю коханка відвів Ахіллові, хоча в того ще й вус не висипався і він був найвродливішим серед греків. А що у згаданому зв'язку переважає і веде перед найгідніша сторона, то він, за твердженням мудреців-академіків, дає дуже корисні плоди у приватному і громадському житті; мовляв, саме цей звичай становить силу тих країн, де він панує, і є в них головним оплотом справедливості і свободи: яскраве свідчення — благословенна любов Гармодія і Аристогітона. Тож-бо вони називають цю любов святою і боговитою, і, як на них, хіба що тільки сваволя тиранів та нікчемність людей може їй противитися. Зрештою все, що можна сказати на користь Академії, зводиться до того, що така любов завершувалася приязню, а це не так-то вже й відбігає від визначення любові у стоїків: Любов це спроба зав'язати дружбу з красою. Цицерон, Тускуланські розмови, IV, 34.
Та я повертаюся до свого опису природнішої і статечнішої любові: Про дружбу може судити тільки людина зрілого віку і зрілої душі. Цицерон, Про дружбу, 20.
Зрештою те, що ми зазвичай називаємо дружбою та друзями, це лише знайомства та зв'язки, налагоджені, з якоїсь оказії чи нагоди, за допомогою яких душі наші підтримують одна одну. У тій дружбі, що про неї йдеться, вони зливаються і стоплюються між собою в таку ідеальну цілість, що затирається і безслідно губиться шво, яке їх лучить. Коли б у мене хтось допитувався, чому я полюбив свого приятеля, я відчуваю, що не міг би пояснити цього інакше, ніж словами: «Бо то був він; бо то був я».
Є, поза всіма моїми розумуваннями і поза всім, що я міг би тут сказати, якась невідома мені, незбагненна і невідворотна сила, яка нас звела. Ми шукали одне одного ще перед тим, як зійшлися, і те, що кожен з нас чув про іншого, підготувало глибший ґрунт для нашої приязні, ніж зазвичай буває плодом таких посередницьких чуток: може, з якогось веління небес. Самі імена наші злилися в обіймах. І вже за нашої першої випадкової зустрічі під час якогось великого свята й урочистості, що їх уряджали в місті, ми відчули себе такими вдячними одне одному, такими знайомими, такими пов'язаними між собою, що з тієї хвилини не мали нічого ближчого, ніж він мені, а я йому. У своїй пізнішій виданій друком виборній латинській сатирі він виправдовує і розтлумачує швидкість нашого зближення, яке так хутко досягло своєї досконалості. Приречена на дуже коротку тривалість і народжена дуже пізно (обидва ми були вже людьми дохожалими, він на кілька років старший), наша дружба не могла гаяти часу і розвиватися розмірено та спокійно, взором тих приятельських стосунків, що у своїй обачності вимагають довгого попереднього спілкування. Наша приязнь не мала іншої гадки, окрім як про себе, і плекала лише саму себе. Тут не було жодної особливої спонуки, ані двох спонук, трьох, чотирьох, тисячі: тут була якась потаємна квінтесенція нашої істоти, що, полонивши всю мою волю, втопила її і розчинила в його волі, а його навзаєм у моїй, з тією самою захланністю, з тим самим палом: кажу, дослівно «розчинила», не залишаючи нам нічого, що було б нашою відрубною власністю, що було б тільки його або тільки моїм.
Коли Лелій у присутності римських консулів, які після осуду Тиберія Ґракха переслідували всіх його сповойовників, спитав Ґая Блосія (головного поплічника засудженого), на що він був би здатний задля Ґракха, тамтой відповів: «На все». — «Як це на все? (допитувався Лелій далі). А якби він звелів підкласти вогонь під святиню?» — «Цього б він ніколи мені не звелів», — заперечив Блосій. «Ну, а якби він це вчинив?» — напоставав Лелій. «Я б послухався», — відрік Блосій. Якщо він був такий щирий приятель Ґракхів, як запевняють історики, то, звісно, дарма дратував консулів цим зухвалим визнанням і не повинен був відступатися від своєї певності щодо Ґракхового повеління. А проте ті, хто дає йому пригану за бунтівничу відповідь, не розуміють гаразд таємниці щирої дружби і їм невтямки, що Ґракхова воля була і його волею, що він її знав і міг нею розпоряджати. Вони були більшою мірою друзями, ніж громадянами, більшою мірою друзями один одного, ніж друзями чи ворогами краю, ніж друзями шанолюбства і бунту. Віддавшись цілком одне одному, кожен із них цілковито тримав у своїх руках віжки нахилів другого. Зважте, що цим запрягом правує чеснота і розум (інакше його не було б), і тоді ви визнаєте, що Блосієва відповідь така, як і має бути. Якби їхні вчинки розбігалися, вони не були б, якщо міряти моєю міркою, ані приятелями навзаєм, ані приятелями самим собі. Зрештою Блосієва відповідь лунає не інакше, ніж лунала б моя на отаке, приміром, запитання: «Якби твоя воля наказала тобі забити доньку, чи забив би ти її?» Я міг би притакнути з чистим сумлінням: у цій-бо відповіді ще нема жодної згоди на сам учинок; я не маю жодного сумніву щодо своєї волі; так само я не маю його й щодо волі такого приятеля, жодним розумуванням на світі не підірвати у мені певності, що я знаю задуми та судження мого друга. У будь-якому його вчинку, хай би як він виглядав, я зараз же відгадав би його пружини. Наші душі були так тісно злютовані, зазирали одна в одну з таким палом і щирували між собою з таким замилуванням, відкриваючись аж до самого споду, що я не тільки знав його душу, як свою власну, а й звірився б йому в усьому ще охвітніш, ніж самому собі.
І хай ніхто не пнеться порівнювати нашу приязнь з іншими приязними взаєминами. Я знаю їх так само, як і кожен, знаю і найдосконаліші у своєму роді серед них, але гріх їх змішувати із щирою дружбою, тут не штука й помилитися. У цих звичних приятелюваннях треба завжди матися на осторозі, міцно тримати віжки, виявляти обачність і розвагу: вузол не зашморгнутий так міцно, аби можна було його попускати. «Кохай свого приятеля, — казав Хілон, — так, як би мав колись його зненавидіти, і нанавидь так, як би мав покохати». Ця пересторога, що здавалася б мерзосвітньою у високій і всевладній дружбі, цілком збавенна у практиці звичного простого приятельства. До нього знаменито підійшов би улюблений вислів Аристотелів: «О мої приятелі! Нема більше на світі приятелів!»
Доброчинство і зобов'язання, звичні джерела інших дружніх стосунків, тут, у цім шляхетнім єднанні, навіть не заслуговують на те, щоб їх брати до уваги. Причина цього — цілковите злиття обопільної волі. Бо як та любов, яку я маю до себе, не посилюється тим, що в потребі я подам собі допомогу (хай би там що правили стоїки) і я не почуваю до себе жодної вдячності за послугу, зроблену собі самому, так і зв'язок між приятелями, коли він справді досконалий, затирає в них почуття таких обов'язків і змушує їх зневажати і гнати від себе геть слова на означення поділу та різниці, як-от: добродійство, повинність, вдячність, прохання, віддяка тощо. Оскільки в них усе ідеально спільне: воля, думки, судження, майно, дружини, діти, честь, життя, і оскільки їхнє єднання це лише, як влучно визначив Аристотель, одна душа у двох тілах, вони не можуть нічого собі ні дати, ні позичити. Ось чому законники, аби зробити шлюб якоюсь подобою цього бозького зв'язку, забороняють датки між чоловіком і жінкою, бажаючи тим самим показати, що все належить їм обом і що їм нічого ділити, нічого паювати між собою.
Якби в такій досконалій дружбі один міг щось подарувати іншому, тоді той, хто прийняв послугу, зобов'язав би тим самим друга, оскільки обидва над усе прагнуть чинити добро одне одному, і той, хто дає змогу й оказію для цього, робить добре діло, даючи приятелеві змогу здійснити своє найпалкіше бажання. Коли філософові Діогенові забракло грошей, він хвалився, що зажадає від приятелів вернути йому борг, а не що попросить у них грошей. І щоб показати, що це буває насправді, я наведу один чудовий приклад з античності.
Евдамід, коринтянин, мав двох приятелів, Хариксена, сикіонця, і Аретея, коринтянина. Уже на Божій дорозі (він був убогий, а двоє його приятелів багаті), Евдамід склав таку духівницю: «Легую Аретеєві годувати мою матір і втримувати її на старощах, а Хариксенові видати заміж мою дочку і дати їй найбагатше віно; а в разі, якщо один із них зійде зі світу, нехай його дідичем буде той, хто залишиться жити». Свідки тестаменту посміялися з нього; але виконавці прийняли його текст із особливою втіхою. І коли за п'ять днів один із них, Хариксен, помер, Аретей, перебравши на себе його повинності, став ревно піклуватися про Евдамідову матір, і з п'яти талантів, які становили його маєток, одну половину дав у посаг власній одиначці, а другу — Евдамідовій цурці й справив їм весілля одного й того самого дня.
Оце вам вимовний приклад, — але з однією сказою: Евменід мав двох приятелів, замість одного. Я веду мову про неподільну дружбу: кожен віддається приятелеві так сповна, що йому вже нічого пропонувати комусь іще; навпаки, кожен побивається, що не може подвоїтися, потроїтися, почетверитися і що не має кількох душ та кількох воль, аби всі присвятити другові. У звичному приятелюванні можна своє почуття ділити: у тому любити його вроду, а в тому сумирність, у тому щедрість, а в тому батьківські або братерські почуття і так далі. Що ж до приязні, яка посідає душу і панує над нею всевладно, то тут роздвоїтися годі. Якби обидва одночасно зажадали допомоги, до котрого б ви поспішили? Якби вони зажадали послуг прямо протилежних, як би ви дали собі раду? Якби хтось звірив вам таємницю, яку непогано було б знати другому, як би ви вив'язалися?
Єдина і досконала приязнь звільняє від усіх інших зобов'язань. Таємниця, яку я присягався не зраджувати нікому, я можу без кривоприсяги звірити тому, хто є не ким іншим, як мною. Що й казати, подвоюватися — велике диво, і велич його невтямки тому, хто править про потроєння. Найдосконаліше не може мати чогось рівного собі. Хто припускає, ніби я можу любити двох однаково сильно і ніби вони можуть любитися між собою і любити мене так, як я їх, той множить, обертаючи на якесь дивовижне братерство, щось єдине і цільне, щось таке, що саме з себе є чимось винятковим у світі.
Що ж до решти, то цей приклад чудово відповідає тому, що я розповів: адже Евдамід, доручаючи приятелям подбати про його потреби, вбачає в цьому свою ласку та доброчинство щодо них. Він робить їх спадкоємцями своїх щедрот: дає їм до рук змогу вчинити для нього добро. І без сумніву, сила дружби виявляється тут яскравіше, ніж у вчинку Аретеєвім. Ці всі речі — темний ліс для того, хто сам їх не спізнав. Що ж до мене, то я даю щонайвищу оцінку відповіді молодого воїна на запитання Кіра, за скільки віддав би він коня, на якому виграв приз на верхогонах, і чи не хотів би проміняти його за царство: «Ба ні, пане; але я залюбки віддав би його, якби міг натомість знайти приятеля, гідного зв'язку, здобутого таким коштом».
Незле він висловився отим «якби міг знайти», бо легко знаходяться лише люди, гожі для поверхового приятелювання. Але для такої дружби, в яку вкладаєш до останку всі багатства душі, махнувши рукою на решту, треба, звичайно, аби всі твої мотиви були бездоганні й чисті.
Для підтримання стосунків, які заводяться з якоюсь певною метою, досить лише усувати ті гальма, що цій меті заважають. Мене не обходить, до якої віри признаються мій лікар чи адвокат. Ці речі не мають нічого спільного з дружніми послугами, яких я від них чекаю. Те саме і з челяддю. Мені байдуже, чи мій служник шанується, я вимагаю від нього лише старанності. Я більше стережуся візничого-дубака, ніж костирника, кухаря-недотепу, ніж матірщиника. Я не пхаюся напучувати, як треба робити, охотників повчати чимало, я лише кажу, як роблю сам.
Я берусь отак, а ти берись як знаєш.
Теренцій, Кат сам собі, І, 1, 28
За столом я волію радше цікавого співрозмовника, ніж добропорядного, у ліжку — вроду, ніж доброту, у статечній розмові — дотепність, хоч би їй і збувало на цноті. І так у всьому.
Один батько, — його застали, коли він гасав верхи на соняшничині, бавлячись зі своїми дітьми, — попросив того, хто його заскочив, утриматися від суду про цей випадок, поки сам не стане батьком: коли в його душі прокинеться батьківське почуття, він справедливо оцінить його вчинок. Так само і я: мені хотілося б говорити про приязнь лише з тими, хто зазнав того, об чім я розповідаю. Та оскільки я знаю, яка рідкісна і незвичайна річ — така дружба, я не сподіваюся спіткати суддю, здатного належно розібратися в цьому питанні. Навіть ті розправи про приязнь, які залишила нам предківщина, здаються мені вкрай блідими проти почуттів, які живуть у мені. Дійсність тут перевищує всі філософські приписи.
Хто над усе не любитиме милого друга? Хіба божевільний.
Горацій, Сатири, І, 5, 44Пер. Андрія Содомори
Старожитній Менандер казав: щаслива та людина, яка здолала спіткати бодай тінь щирого приятеля. Резонні слова, надто якщо він сам спізнав смак такого щастя. Справді-бо, коли я порівнюю всю решту свого життя, яка, з ласки Божої, пролинула тихо і, поминаючи втрату такого приятеля, без особливих болещів, сповнена погідності духу, оскільки я вдовольняюся тим, що мені було відпущено, не домагаючись іншого, — отож, кажу, коли я порівнюю цей часовий відтинок із тими чотирма роками, які мені було дано тішитися в любому товаристві та спілкуванні з цією людиною, я відчуваю, що все інше, попри згадані його плюси, — це тільки дим, темна й важка ніч. Від того дня, як я втратив його,
Саме сьогодні той день жалібний, що у мене навіки
Буде й святковим — боги так схотіли.
Верґілій, Енеїда, V, 49Пер. Михайла Білика
я нуджу світом; навіть радощі, яких іноді зазнаю, замість утішати, розтроюджують жаль по його втраті. Все у нас було навпіл, і мені мариться, ніби я грабую його частку:
I за гріх я вже мав заживати розкошів,
Як не стало того, з ким я мав їх ділити.
Теренцій, Кат сам собі, І, 1, 97—98
Я так призвичаївся бути повсякчас подвійним я, аж мені здається, ніби я нині лише півлюдини.
Коли ж — о горе! — ти б відійшов таки
Раніше, взявши й частку мого єства —
Каліка, сам собі немилий,
Я залишився б… та ні: в цю днину
Й мене б не стало…
Горацій, Оди, II, 17, 5Пер. Андрія Содомори
Хоч би що я робив, хоч би про що думав, я незмінно відчуваю його брак, так само, зрештою, відчував би й він стосовно мене: він безмежно мене перевищував не тільки в решті високих прикмет і чеснот, а й у дружніх обов'язках.
Брате мій, так безжально забраний в мене!
Радість мою ти навіки згасив, відійшовши,
Дім мій сумний без тебе став як могила.
Разом з тобою пропали всі втіхи, їх оживляла
Ще за життя твого любого брата любов.
Бо по кончині твоїй я зрікся служити мистецтву,
Вигнав із серця свого всі колишні одради…
Слова тобі не скажу, й оповідок твоїх не почую.
І не побачу очей, що миліш мені за життя.
Брате мій любий! Тебе я любитиму вічно.
Катулл, LXVIII, 20, LXV, 9
Та послухаймо, як звучить голос отого шістнадцятилітка.
Переконавшися, що його твір тим часом видобули на світло, і то з лихим наміром, люди, які силкуються підірвати і повалити наш державний лад, не дбаючи про те, чи цей переворот вийде на ліпше, та ще й утелющили його між виробами свого власного штибу, я передумав наводити його на цих сторінках. А щоб авторова пам'ять не потерпіла в очах тих, хто не міг знати зблизька його думок та вчинків, я їх попереджаю: за цей предмет він узявся в роки хлоп'яцтва, просто щоб повправляти перо, як за поточну тему, тисячу разів яложену в різних книжках. Я нітрохи не сумніваюсь, що він вірив у те, що писав, бо був надто сумлінний, аби збрехати, навіть жартома. Зрештою я знаю, що якби він міг вибирати, то волів би народитись у Венеції, а не в Сарлаку[77], і сказав би чому. Але в душі його невитравно закарбувалась інша максима — виявляти послух, свято коритися законам, під осолоною яких він народився. Зроду ще світ не знав ліпшого громадянина, прихильнішого до спокою вітчизни і ворожішого чварам та новаціям свого віку. Свій хист він радше віддав би на те, щоб загасити вогонь, ніж на те, щоб його роздмухувати. Дух його був відлитий на модло інших часів, ніж наші. Отож замість поважного твору, я приточу тут інший, зложений так само замолоду, але веселіший і грайливіший.
Розділ XXX
Про поміркованістьНемовби наш доторк ніс із собою заразу, ми псуємо ним речі, самі з себе добрі й гарні. До цноти можна підійти так, що обернеться на гріх, — це коли нам захочеться практикувати її надто жорстко й безоглядно. Ті, хто каже, що цнота не терпить надміру, бо надмір уже не цнота, лише граються словами:
Чесного хай називають злочинцем, розумного — дурнем
Тільки за те, що в своїй доброчесності міри не знає.
Горацій, Послання, І, 6, 15Пер. Андрія Содомори
Філософія ці речі тонко розрізняє і знає, що з надмірної любові до цноти можна надто вже далеко зайти в домаганні справедливості. Як тут не згадати слова Божого: «Не будьте мудрішими, ніж треба, а будьте мудрими в міру». Я бачив когось (ба з найбільших!), хто тільки зашкодив своїй святобливості, зробившись надто побожним для людей свого стану.
Я люблю натури помірковані й пересічні: надмірність навіть у тім, що добре, як не бридить мене, то, принаймні, заскочує, і я гублюся, як же її охрестити. Павсанієва[78] мати, яка перша подала приклад і принесла перший камінь каменувати сина, а також диктатор Постумій[79], який віддав на смерть свого сина за те, що в юначому запалі той трохи відірвався від шерегу, переслідуючи ворога, здаються мені не так справедливими, як дивними. Я не став би ні радити, ані наслідувати таку нелюдську і так дорого оплачену цноту.
Лучник, чия стріла перелетіла ціль, хибить та само, як той, хто допустився недольоту. Очі сліпнуть так само, як тоді, коли глянути нагло на яскраве світло, так і тоді, коли встромити їх у пітьму. Калікл у Платона каже, що надмірно філософувати небезпечно, і не радить виходити за ті межі, в яких філософія корисна; філософувати помірковано приємно і зручно, натомість у крайніх об'явах любомудріє робить людину дикою і збоченою, ненавидником релігії і обов'язкових законів, самітником, ворогом людських утіх, нездатним вести громадські справи і помагати не лише ближньому, а й самому собі, готовим, як б'ють, здаватися на ласку переможця. Калікл має рацію, бо як занадто філософувати, філософія позбавляє нас природної волі і через свої недоречні побудови зводить нас із гарного і рівного шляху, накресленого природою.
Наша прихильність до своїх малжонок з усіх поглядів законна, а проте богословство вважає за потрібне накласти на неї пута й обмежити її. Я колись вичитав, ніби святий Тома осуджував шлюби між надто близькими родичами, і то через небезпеку, що любов до такої дружини може стати непоміркованою. Подружні почуття вважаються за досконалі й цілком достатні: якщо їх ще й обтяжує любов, якою ми переймаємося до кревних, то нема сумніву, що такий надмір легко заведе чоловіка поза межі розумного.
Науки, що регулюють людські звичаї, як-от богословство та філософія, втручаються в усе: нема серед наших приватних і таємних справ такої, що здолала уникнути їхнього нагляду і санкцій. Немудрі ті, хто хоче обмежити їхню, цих наук, свободу: вони уподібнюються до білої челяді, яка відслоняє свої принади бахурам, зате лікареві зась! Не дає, бачте, сором. Отож я хочу від імені цих наук довести до відома мужів (якщо є ще надто сласні жируни на шлюбному ложі), що навіть жирування з дружинами заслуговує на осуд, якщо тут не дбати про міру, і що в шлюбі можна грішити і бахурувати незгірш, як у перелюбстві. Безсоромні пестощі, на які штовхає нас перший любовний пломінь, не тільки непристойні, а й шкідливі для наших жінок. Хай безчільності навчає їх хтось інший. Вони й так згодні нас угонобити. Я сам тут завжди послуговуюся лише природним і простим звичаєм.
Шлюб — це святий і богобійний зв'язок. Ось чому розкоші, яких ми в ньому заживаємо, мають бути стриманими, статечними і приправлені щіпкою суворості. Це має бути насолода якоюсь мірою розважлива і сором'язлива. А що головна її мета — плодіння, в декого виникають поважні сумніви, чи в тих випадках, коли немає надії на плід (приміром, жінка переступила свій вік або вагітна), взагалі вільно кохатися. Платон це називає душогубством. Деякі народи, в тому числі магометани, гидують близькістю з вагітними кобітами, інші бридяться — коли у них краска. Зенобія[80] допускала свого малжонка лише для зачаття, а відтак, поки ходила важкою, гнала від себе пріч; і лиш тоді, як вона рихтувалася знов понести, він приходив до неї. Ото справді чудовий і зацний приклад подружжя!
Мабуть, від якогось жагучого і ласого до балощів поета запозичив Платон таку оповідку. Одного разу Юпітер так роз'ятрився любовним жаром, що не в змозі дочекатися, поки жона ввійде до опочивальні, повалив її на долівку і від ґвалтовності розкошів геть забув про великі і важливі постанови, щойно ухвалені вкупі з богами на Раді Небесній. Опісля він хвалився, що раював з нею долі не менше, ніж тоді, коли вперше розвив їй вінок потаєнці від її та своїх батьків.
Перські царі допускали дружин на бенкети; але як бачили, що вино їх розпалювало і що пора було попускати їм цуґлі, відсилали їх до покоїв, щоб не робити їх учасницями свого нестримного ярування, а натомість запрошували чужих, з якими не треба було панькатися.
Не всі утіхи і не всі насолоди личать кожному. Епамінонд наказав ув'язнити якогось хлопця за розпусту; Пелопід попросив зробити йому, Пелопідові, ласку і звільнити тамтого; Епамінонд відмовив, але згодом випустив хлопця на прохання його любаски, заявивши, що це ласка, гідна коханки, але не вожая. Софокл, обіймаючи посаду претора водночас із Періклом, побачив, що повз них проходить гожий хлопчина. «Чи ти ба, який гарний хлопчина!» — звернувся він до Перікла, і почув у відповідь: «Такі слова личили б комусь іншому, але не преторові: претор повинен мати чистими не тільки руки, а й очі».
Елій Вер, цезар, коли його дружина нарікала, що він розважається з іншими жінками, відповів їй, що, навпаки, він шанується, бо шлюб — це сама гідність, честь, а не хтивість і розпуста. Святоотецькі автори схвально згадують жону, яка відтрутила мужа, відмовившись терпіти його надто стидкі та сласні обійми. Власне, немає жодних дозволених і природних розкошів, у яких би не заслуговували на догану надмірності та зайвини.
Хочеться, по добрій розвазі, поспитати: чи ж людина не жалюгідна тварина? Вже сама природа ледве навряд чи дозволяє їй заживати якоїсь повної і чистої втіхи, а вона ще й силкується псувати її своїми мудраціями. Немовби ще не досить нещасна, вона своїми вибриками далі поглиблює власне убозтво.
Множим буянням своїм долі тяжкої путі.
Проперцій, III, 7, 32
Наскільки мудрість людська чинить геть по-дурному, намагаючись вигадати, як би зменшити число та солодощі даних нам розкошів, настільки її заходи корисні й розважливі, коли вона намагається рядити й підфарбовувати зло і послаблювати в нас його відчуття. Аби я очолював якусь секту, то обрав би другу дорогу, природнішу, тобто направду зручнішу і святішу, і, маю надію, здобувся б на те, що не переступити межі гідного.
Хай би там як, а наші духовні й тілесні лікарі, ніби змовившись між собою, не знаходять ні інших способів зцілення, ані інших ліків проти хвороб тіла та душі, окрім страждання, болю та гризоти. Чування, пости, волосяниці, вигнання в одлюдні й далекі місця, довічна неволя, канчуки та інші тортури запроваджено з цією метою, та ще й під умовою, аби вони були справжніми катушами і допікали нас гіркотою; щоб вийшло не так, як із таким собі Ґалліоном[81], сенатором римським. З тим, про кого по вигнанні на острів Лесбос дійшла вість до Рима, що він розкошує, а отже, те, що на нього накладено як кару, обернулося в розкоші. Тоді сенат передумав і відкликав його до власної жони та дому, звелівши перебувати там невідлучно, щоб огида стала знаряддям його кари.
Чим диктується така практика? Все дуже просто. Якби комусь говіння додавало здоров'я та бадьорості й риба смакувала йому більше, ніж м'ясиво, то говіння вже не було б спасенним лікарством: так само як у правдивій медицині порошки перестають бути помічними для того, хто їх заживає залюбки і з охотою. Гіркота і обридження — ось околичності, сприятливі для їхньої цілющої дії. Коли б природа створила ревінь як їжу, хворий не відчував би від нього полегкості. Ліки мусять ятрити шлунок, щоб його лікувати. Звідси і хибне загальне правило: все зцілюється своєю протилежністю, адже зло тут лік на зло.
Такий підхід пов'язується іноді з іншим, дуже давнім віруванням, що можна догодити Небові і природі, вдавшись до морду і душогубства, повсюдно визнаваним у всіх релігіях. Ще за життя наших отців Мурад[82] по здобутті Істму склав офіру душі свого батька з шестисот грецьких молодиків, аби ця кров змила і спокутувала гріхи небіжчика. Так само і в нових землях, відкритих уже за нашої пам'яті, ще чистих і незайманих супроти наших, цей звичай поширений майже скрізь. Усі тамтешні божки напуваються кров'ю людською, не без численних прикладів неймовірної жорстокості. Людей палять там живцем і напівспечених витягують із жаровні, щоб вирвати серце та нутрощі. Інших, надто жінок, білують живцем і з іще закривавленої шкури виготовляють собі убрання чи якусь подобу масок. Не менше бачимо там і прикладів твердості і гарту. Оті сердешні люди, відібрані в жертву, діди, жінки, діти, ходять, за кілька днів перед церемонією, збираючи милостиню — кошти на свою страту, — і являються до колоди, співаючи і танцюючи вкупі з глядачами.
Посли мексиканського царя, малюючи Фердинандові Кортесу велич свого пана, похвалилися, що в нього тридцять васалів і кожен з них може набрати сто тисяч вояків, що він мешкає в найпишнішому і найукріпленішому місті, яке тільки можна знайти на крузі земнім, а насамкінець додали, що він жертвує богам п'ятдесят тисяч душ щороку. Про нього небезпідставно кажуть, що він веде війни з деякими сусідніми племенами не лише, щоб гартувати лицарську молодь, а й з метою черпати з бранців офіри для релігійних обрядів. На честь того ж таки Кортеса в іншому місті мешканці принесли в жертву за один раз п'ятдесят душ. Приточу ще одну оповіданку: деякі з племен, що він переміг, слали до нього послів, аби визнати себе його підданцями і просити його дружби; вони клали перед ним три види дарів, заявляючи: «Пане, ось тобі п'ятеро невільників. Як ти грізний бог і живишся кров'ю та м'ясом, з'їж їх, і ми тебе полюбимо ще більше; як ти лагідний бог, ось кадило та пера, а як людина, прийми оцих птахів та плоди».
Розділ XXXIV
Фортуна частенько чинить розумноНестала і мінлива фортуна з необхідності показує нам найрозмаїтіші лики. Чи ж правосуддя чинилося коли з більшою очевидністю, ніж у випадку з дуком Валантінуа[83]? Цей останній, постановивши отруїти Адріана, кардинала Корнето, в якого папа Олександер Шостий, його, Валантінуа, батько, і він сам збиралися вечеряти у Ватикані, завбачливо переслав туди пляшку отруєного вина, звелівши сомельє пильно берегти її. Папа, прибувши туди раніше за сина, попросив пити, і сомельє, гадаючи, ніби вино доручено його особливій турботі лише через його добірність, підніс його папі. Аж ось, щойно папа сів до столу, явився і дук; певний, що його пляшки не чіпали, він випив того самого вина. Закінчилося тим, що назавтра батько сконав наглою смертю, а син, довго й тяжко недугуючи, вижив, щоб зазнати ще гіршої недолі.
Іноді здається, ніби льос із нами грається. Пан д'Естре, ще коли служив хорунжим у полку пана де Вандома, і пан де Лік, на той час поручник чоти дука д'Аско, смалили обидва халявки до сестри пана де Фукероля, дарма що належали до супротивних партій (як це трапляється серед узграничників). Пан де Лік вийшов переможцем, але в день весілля, і, що ще гірше, перед облягами, обранцеві забандюрилося кресонути шаблею на честь молодої дружини, і він засів на засідки коло Сент-Омера, де пан д'Естре, мавши більшу потугу, подолав його і полонив; і на ще більший тріумф д'Естре, треба ж було, щоб молода панна,
Змушена випустить мужа з обіймів раніше,
Ніж довгі ночі зими чи двох зим
їх невситиму жагу могли вдовольнити,
Катулл, LXVIII, 91
звернулася особисто до нього з проханням зробити їй ласку і відпустити бранця, що він і вчинив, бо шляхтич французький ні в чому ніколи не відмовляє дамам.
Чи не здається часами, що доля неабияка химерниця і химородниця?
Константин[84], Геленин син, заклав константинопольське цезарство, а через багато сторіч Константин, Геленин син, поклав йому кінець.
Іноді вона береться немовби змагатися з дивами. Подейкують, коли король Хлодвіг облягав Анґулем, мури завалилися перед ним самі собою. Буше вичитав ув одного автора, що король Роберт, облягаючи якесь місто, покинув свої загони і поспішився до Орлеана святкувати храм святого Агнана; і ось коли він молився, муровані опасання обложеного міста впали без жодних заходів із боку обложників. Щось цілком супротивне сталося під час наших міланських воєн. Капітан Ріенці, виступаючи на нашому боці, обліг місто Ерону і підклав міну під великий кавалок муру — мур ґвалтовно злетів у повітря, але отак цілий, тим самим кавалком, і впав у свій вилім, отож обложенці не зазнали ніякої шкоди.
А то ще льос береться курувати: Ясон Ферський мучився наривом на грудях, і лікарі вважали, що він уже не житець на світі. Воліючи за краще померти, ніж ходити з болячкою, сердека під час битви кинувся наосліп у гущу ворогів. Його поранено кулею навиліт, але так щасливо, що нарив лопнув, і він одужав.
А хіба не перевищила фортуна маляра Протогена у його мистецтві? Той, вельми вправно намалювавши зацькованого і побитого пса, був би цілком задоволений своєю картиною, якби не одна заковика: йому хоч забий не щастило вдати піну та слину з собачого рота. Розгніваний марністю своїх потуг, він попав губку, просякнуту різними фарбами, і швиргонув її в полотно, аби все заляпати: але льос так щасливо скерував той удар просто в мордяку псові, що допевнився того, перед чим виявилася безсилою штука.
Чи не керує іноді доля нашими замірами і чи не поправляє їх? Ізабелла, королева англійська, вертаючи з Зеландії до свого королівства на чолі військ, аби оборонити сина від мужа, загинула б, якби ввійшла до того порту, куди пливла, бо саме там чигали на неї вороги; проте доля закинула її, всупереч її волі, деінде, і вона висіла цілком безпечно. А хіба отой чолов'яга зі стародавнього світу, який, кинувши камінь у пса, влучив у мачуху і вбив її, не міг би прийняти на свій карб такого вірша:
Судьба тямущіша за нас.
Анонімний грецький поет
Ікет[85] підкупив двох вояків, аби вбити Тимолеона, що мешкав ув Адрані на Сицилії. Убійники обрали час, коли він покладатиме офіру, і, зашившись у юрму, вже домовилися на мигах, що пора братися до діла. Та саме в цю мить третій вояк, ударивши мечем одного з них, кладе його трупом і зникає. Товариш, гадаючи, ніби змову викрито і йому саксаган, кидається до вівтаря і, просячи помилування, обіцяє щиро в усьому зізнатися. Поки він каявся, люд, злапавши третього, веде сірому крізь тичбу, шарпаючи його і турляючи, до Тимолеона та старшини. Схоплений, благаючи про ощадок, клянеться, що він цілком законно убив душогуба, забійника свого батька, і з допомогою свідків, яких щасливо послав йому жереб, доводить, що його отець і справді загинув у городі леонтинців від руки того, кому він помстився. Йому зараз же велено виплатити десять атицьких мін, бо йому випало щастя, помщаючись за погибель батька, врятувати від погибелі спільного батька всіх сицилійців. Тут фортуна повернула все так, що своєю мудрацією напевняка перейшла людську.
І насамкінець ще одна оказія. Чи не прозирає в ній особлива ласка, доброта і зичливість льосу? Ігнації, старший і молодший, проскрибовані римськими тріумвірами, відважилися на шляхетну постанову віддати своє життя один одному і так уникнути жорстокості тиранів. Отож, вихопивши мечі, вони жахнули один на одного. Доля скерувала вістря так, що вони завдали воднораз два смертельні удари, і та сама доля дозволила їм, віддаючи належне такій дивовижній і прекрасній любові, зберегти доволі сили, аби вирвати кривавою і озброєною рукою меч із тіла одне в одного і злитися в таких міцних обіймах, що кати разом зняли їхні голови, залишаючи тіла в цьому шляхетному сплеті, й рани, злучені між собою, любовно всотували в себе навзаєм кров та рештки їхніх життів.
Розділ XXXVIII
Як часто ми плачемо і сміємося з того самого приводуУв історії ми читаємо, що Антон угнівився на свого сина, коли той підніс йому голову царя Пірра, його ворога, свіжо-полеглого в бою, і що, побачивши її, він гірко заплакав. Дук Рене Лотаринзький теж оплакав смерть дука Карла Бургундського, якого щойно подолав, і прибрався в жалобу на його погреб. У битві під Оре[86], яку граф де Монфор виграв у Шарля де Блуа, свого суперника за герцогство Бретонське, звитяжець, знайшовши мертве тіло ворога, тяжко зажурився. Читаючи це все, як утриматися від вигуку:
Так учинити кожен має право:
Щоб скрити почуття свої лукаві,
Прибрати хмуру чи веселу міну.
Петрарка, Сонет 81
Коли Цезареві, розповідають історики, піднесли голову Помпея, той відвернув очі, ніби від шпетного і нелюбого видовиська. Між обома довго панувала згода, вони так довго вершили разом державними справами, поділяли між собою одну долю, робили стільки взаємних послуг і спільних справ, що не слід думати, ніби поводження Цезаря було облудне і вдаване, хоча поет судить інакше:
Захотівши безпечне вдавати доброго тестя,
Попустив він облудні патьоки з очей,
А з грудей, дуже радісних, жалібні зойки.
Лукан, IX, 1037
І хоча більшість наших учинків — це тільки маска та лукавство, а отже, іноді цілком може бути правдою, що
Дідич плаче про око, в душі він сміється,
Публій Сир у цитаті в Авла Ґеллія, XVII, 14
а проте, розглядаючи такі випадки, треба мати на увазі, що нашу душу часто роздирають суперечливі почуття. За твердженнями лікарів, у нашому тілі є чимало різних соків, але той, що переважає у нас, керує нами і визначає нашу комплекцію; так і в людській душі: хоча її хвилює багато спонук, одначе тільки одна серед них бере гору. А втім, не така-то вже вона й усевладна, аби (з огляду на податливість і хибкість нашої душі) слабші почуття не могли при оказії відзискати свого місця і бодай на короткий час і собі нами заволодіти. Ось чому не тільки діти, які йдуть за голосом природи, часто сміються і плачуть з однієї і тієї самої причини, а й ніхто з нас не може похвалитися, що, вибираючись у мандри, хоч би й давно омріяні, й розлучаючись із родиною та приятелями, не відчув якогось щему в серці. І якщо він не зронить сльози цілком відверто, то, принаймні, стромляючи ногу в стремено, скроїть смутну і понуру міну. І хоч би не знати яке чарівне полум'я зігрівало серце зацної панянки, її треба силоміць виривати з обіймів матері, аби віддати мужеві, попри те, що говорить наш славний товариш:
Чи ж молода від кохання направду тікає,
Ставши в сльозах на порозі ліжниці?
Чи ж про батьківські очі вона не ячить?
Боги, карайте мене, її зойки нещирі.
Катулл, LXVІ, 15
Отож нічого дивного, що дехто оплакує смерть того, кого він ні за що на світі не хотів би бачити живим.
Коли я лаю свого служника, я лаю його від щирого серця, і погрози мої та прокльони щирі, а не вдавані, але тільки-но гнів мій ущухне, а тому служникові чогось буде від мене треба, я охоче піду йому назустріч; доста хвилини, аби карти перевернулися. Коли я обзиваю його бовдуром або віслюком, я не маю наміру пришити йому ці титули назавше, і я не вважаю, що перечу собі, коли за хвилину-другу назву його путнім хлопцем. Жодна прикмета не панує над нами цілком і повністю. Якби балакати з самим собою не була рисою божевільців, то щодня, щогодини ви б чули, як я батькую себе: от ґава, от роззява! А проте я не думаю, щоб ця прикладка була мені за остаточну визнаку.
Дурнем був би той, хто, бачачи мене то холодним, то ніжним біля жінки, гадав би, наче я прикидаюся в обох випадках. Нерон, жегнаючи матір, яку він звелів утопити, усе ж відчув, як у грудях ворухнулося синівське почуття, і задрижав від жаху та жалю!
Кажуть, сонячне світло не є чимось щільним — просто воно так часто й безупинно кидає один по одному свої промені, аж ми не можемо догледіти в ньому розривів:
Промінь за променем, ще раз кажу, щойно зринувши, гине;
Тільки тому, отже, сонцем осяяні бачимо речі,
Що, не вщухаючи, б'є з висоти джерело світлодайне.
Лукрецій, Про природу речей, V, 282Пер. Андрія Содомори
Так випромінює світло і наша душа: цей процес мінливий і неспійманний.
Артабан, зауваживши, як змінилася міна на обличчі його синовця Ксеркса, насварив його за це. Ксеркс саме спостерігав за тим, як його військо, перехопившись через Геллеспонт, суне хмарою на Грецію. Побачивши стільки тисяч людей під своєю орудою, він спершу затріпотів з утіхи, скроївши радісну і звитяжну міну. Аж це зненацька спало йому на думку, стільки-то люду згине протягом цього століття, і він спохмурнів, засмучений до сліз.
Ми рішуче помстилися за завдану нам зневагу і, доп'явшись свого, відчули глибоку втіху; аж це ми залилися дрібними. Не в успіху причина нашого плачу; нічого не змінилося; але душа наша дивиться на речі іншим поглядом і уявляє їх собі інакшими: кожна річ багатогранна і багатобарвна.
Покревенство, давні знайомства, приязнь заполоняють нашу уяву і на одну хвилю зігрівають її, але ця мить така коротка, що її годі утримати в нашій голові:
Жодна з усіх тих речей, що їх маємо перед очима,
Руху такого стрімкого, як розум, як дух наш, не має,
Духу одначе не бачиш, дух-бо незримий.
Лукрецій, Про природу речей, III, 183Пер. Андрія Содомори
Ось чому ми помиляємося, намагаючись цю всю черговість переживань стопити в однорідну цілість. Коли Тимолеон[87] оплакує смертовбивство, яке він учинив по високій і зрілій розвазі, він плаче не над повернутою свободою вітчизни, плаче не над згубою тирана, а плаче над своїм братом. Одну частину свого обов'язку він виконав, дозвольмо ж йому спевнити другу.
Книга друга
Розділ І
Про несталість наших учинківТі, хто загадується над людськими вчинками, найбільше зазнають клопоту в тім, аби узгодити їх між собою і звести до спільного знаменника: адже зазвичай наші дії такі суперечливі, аж не віриться, щоб вони плинули з одного й того самого джерела. Марій Молодший[88] виявляється то Марсовим, то Венериним сином. Папа Боніфацій Восьмий[89] прийшов (подейкують) до влади як лис, на престолі поводився як лев, а вмер як собака. А хто б повірив, що Нерон, цей живий образ жорстокості, коли йому дали підписати, за статутом, засуд на горло злочинця, скрикнув: «Краще б мені бути неписьменним!», так йому стискалося серце на думку відібрати комусь життя. Таких прикладів безліч, ба, кожен може викласти їх цілий міх, і мені видається дивним, коли іноді розумні люди силкуються міряти всі людські вчинки однією міркою, а все через те, що несталість уявляється мені найзвичайнісінькою і найочевиднішою вадою нашої натури; свідченням цього є славетний вірш скалозуба Публілія:
Кепська та рада, яку нам годі змінити.
Публілій Сир у цитаті Авла Геллія, XVII, 14
Можна з певною правдоподібністю уявити собі людину з її поводження; але з огляду на природну несталість звичаїв та суджень, мені часто видавалося, ніби й добрі письменники помиляються, вперто намагаючись подати нас цільними і незмінними людьми. Вони обирають якусь загальну рису і в її світлі систематизують і тлумачать усі вчинки даної особи, а те, що на цей копил не налазить, відкидають як обстружки. Одначе з Августом[90] їм не повелося; цей муж чого тільки в житті не наброїв і куди тільки не поривався — найсміливіші судді й ті розвели руками. Щодо мене, то мені найважче уявити собі в людині сталість, а найлегше несталість. Хто розглядатиме докладно і відрубно кожен випадок по випадкові, розглядаючи кожен випадок, зуміє добратися до суті. У всій старожитності нелегко набрати десяток мужів, які б провадили своє життя за якимсь нерушимим, добре продуманим планом, цією головною метою мудрості. Якщо вдатися до визначення одним словом, звівши до одного всі житейські правила, зазначає давній письменник, мудрість полягає в тім, аби «одночасно хотіти і не хотіти тієї самої речі». «Навряд чи треба (зазначає він) додавати: з умовою, що хотіння справедливе, інакше йому не випадає бути завше одним і тим самим». Справді, я давно побачив, що переступ є не чим іншим, як порушенням ладу і браком міри, а отже, не випадає сполучити його зі сталістю. Демостен[91], як твердять, сказав, що «початком всякої цноти є застановлення і розвага, а метою й вершиною її — сталість». Якби ми по зрілому розмислі обирали якийсь шлях, то обрали б найкращий; але нікому це не в голові:
То відкидає жадане, то прагне того, що відкинув;
Так і вирує, незгідний в усьому з життєвим порядком.
Торацій, Послання, І, 1, 100Пер. Андрія Содомори
Ми звичайно йдемо за нашими уподобаннями, ліворуч, праворуч, угору, вниз, туди, куди нас несе несподіваний буревій. Ми думаємо про те, чого хочемо, лише в тій хвилі, коли цього хочемо, і міняємось, мов та звірючка, що набуває забарвлення того місця, де опиняється. Не встигли ми щось надумати, як уже передумали, потім знову вертаємося до надуманого; якась круговерть вагань і непевності.
Сіпають нас, немов тую цяцьку на нитці.
Торацій, Сатири, II, 7, 83
Ми не йдемо, а нас несе, ніби якусь річ на плаву, то повільно, то прудко, залежно від того, бурхлива течія чи спокійна:
Так ото кожен від себе тіка, та нікому, звичайно,
Ще не вдалося втекти: хоч-не-хоч зостається з собою.
Лукрецій, Про природу речей, III, 1070Пер. Андрія Содомори
Щодня нові схотінки; гумори наші міняються вкупі з плином часу:
Думка в людей на землі такою буває, яку їм
Батько безсмертних і роду людського в той день посилає.
Гомер, Одіссея, XVIII, 136Пер. Бориса Тена
Ми хитаємося між усілякими намірами; нашим прагненням бракує сталості, свободи, постійності.
Якби хтось у душі визначив і встановив для себе якісь права та певне поводження, ми бачили б у його житті статечність, лад і узгодженість одних речей з іншими.
У аґриґенців Емпедокл[92] зауважив ось який нелад: вони віддавалися розкошам, наче збиралися назавтра померти, і водночас споруджували такі будинки, ніби збиралися жити вічно.
Про деяких людей судити неважко. Взяти бодай Катона Молодшого[93]: торкни в ньому одну струну і відчуєш цілий акорд; це гармонія зграйних звуків, яка ніколи не підведе. А от у нас навпаки: скільки вчинків, стільки вимагається і суджень про кожен із них. Найнадійніше, на мою думку, було б пояснювати вчинки довкіллям, не вдаючись до копітких досліджень і не висновуючи звідти інших висновків.
Під час ворохобні у нашому бідолашному краю, як мені оповідали, одна дівчина, моя сусідка, викинулася з вікна, рятуючись від ґвалту брутального жолдака, свого постояльця. Вона не розбилася на смерть і, щоб довести свій намір до скутку, хотіла перерізати собі горло ножем, і хоч їй не дали цього зробити, встигла сильно покалічитися. Потім вона сама визнала, що жолдак ще тільки докучав їй умовляннями, проханнями та подарунками, але вона боялася, що він удасться до ґвалту. Отож лемент, поводження, її кров свідчили про цноту, гідну чеснот Лукреції. А проте я дізнався напевне, що перед тим і потім ця дівка була не така-то вже й недотика. Як говориться у прислів'ї: «Якщо ти, скромник і тишко, облизав макогона від жінки, не квапся думати про її неприступність, випаде нагода, і ослятник доможеться свого».
Антигон, уподобавши одного вояка за мужність і сміливість, звелів лікарям вилікувати його від загнаної всередину задавненої хвороби. Зауваживши, що по одужанні вояк утратив сміливість, Антигон спитався, що його так змінило, аж він став боягузом. «Ти сам, пане, — відповів вояк, — урятувавши мене від муки, через яку світ мені знемилився». Лукуллового жолдака пограбували вороги, і він, з помсти, теж напав на них і добряче пошарпав. Коли він відшкодував свої збитки, Лукулл, переконавшись у його доблесті, почав схиляти його, обіцяючи кози в золоті, до участі в небезпечному бойовому виступі:
Так що й лякливий, почувши таке, набрався б одваги.
Горацій, Послання, 2, 36Пер. Андрія Содомори
«Доручи цю справу, — відповів вояк, — якомусь небораку, якого вони обчухрали»,
Той, хоч був селянином, та все ж відповів йому тонко:
«Піде, куди закликаєш, лиш той, кому вкрадено черес».
Горацій, Послання, 2, 36Пер. Андрія Содомори
Мехмед[94], як відомо, перегнав на гречку Гасана, вождя своїх яничарів, за те, що військо його зазнало поразки від мадярів, а він сам показав себе страхополохом. Гасан у відповідь як був зі зброєю в руці, так і кинувся в гущу ворогів і зразу наклав головою. Було то не так спробою виправдатися, як відрух, породжений зміною почуттів, і свідчив його вчинок не так про вроджену сміливість, як про нову розпуку.
Не дивуйтеся, як той, кого ви бачили вчора завзятцем, завтра виявиться не меншим тхором; гнів чи потреба в чомусь, якась товариська компанія чи вино, а може, звук сурми змусили його підошвами кресати. Причина тут не в почуттях, викликаних свідомістю чи розумом, а в почуттях, породжених обставинами. Чи ж дивина, що в інших, одмінних обставинах і він сам змінився?
Ця добачена у нас мінливість і суперечливість, ця схильчивість і спонукала одних припустити у нас існування двох душ, а інших — двох потуг, що штовхають нас у протилежні боки, одна до добра, друга до зла; інакше годі витлумачити, чому ми постійно впадаємо з одних крайнощів ув інші.
Проте не лише випадковості попихають мною як хотять, а й сам я віюся і куйовджуся через несталість своєї натури; хто приглянеться до себе пильніше, той ніколи себе не побачить двічі в одному й тому самому стані. Я надаю своїй душі то однієї, то іншої подоби, залежно від того, в який бік її поверну. Якщо я говорю про себе по-різному, то лиш тому, що по-різному на себе дивлюся. У мені закладені всі суперечності, і кожна допоминається своєї черги. Несміливий, зухвалий; скромний, розіпсілий; базіка, мовчан; роботящий, розледачілий; тямущий, тупий; уїдливий, добродушний; брехун, правдомовець; учений, неук; і щедрий, і скупий, і марнотратний. Усе це я бачу іноді в собі, залежно від того, якими очима дивитись. Кожен, хто приглянеться до себе уважно, знайде у собі та в своїх судженнях цю несталість, ці розбіжності. Я не можу нічого назвати в собі простого, цільного і сталого, не можу схарактеризувати себе єдиним словом, що не передбачало б антитези. Distinguo[95] — тайги найперший засновок моєї логіки.
Хоча я завше прагну схвально відгукуватися про добро і тлумачити радше схвально усе, що наближається до нього, мушу визнати, що через особливості нашої натури часто сама ницість штовхає нас на добрі справи, якщо тільки не судити про це добро єдино за нашими постановами. Ось чому за лицарський учинок не можна ще назвати людину лицарем; хто лицар насправді, той буде ним завжди за кожної оказії. Якби це було ознакою доблесті, а не випадковим поривом, цей муж був би небоян у всіх випадках, як сам-один, так і в гурті; як у єдиноборстві, так і в битві; бо що б там не казали, нема одної відваги на вуличній бруківці, а іншої на бойовищі. Однаково мужньо справдешній лицар перетерпів би як хворобу в ліжку, так і рану на бойовищі і не боявся б смерті вдома більше, ніж у січі. Не довелося б нам бачити, як такий лицар відважно кидається у вилам у мурі, а потім лементує, мов баба, над програним судовим процесом чи втратою сина — він завжди лишатиметься самим собою.
Коли муж вонпить духом від образи, але гідно терпить убозтво, або коли хтось боїться ланцета голяра, проте виказує гарт перед мечем ворога, то в цьому разі вартий хвали чин, а не сама людина.
Багато греків, зауважує Цицерон, не сміють глянути в очі супостатові, а мужньо зносять недуги, зате у кімврів та кельтиберів зовсім навпаки. Не може бути однаковим те, що не походить з однієї певної причини. Цицерон, Тускуланські розмови, II, 27.
Нема хоробрості вищої, ніж Олександрова; однак це лише хоробрість свого роду, не завше однаково повна і всеосяжна. Хоч яка вона неподобна, але має свої плями. Ми знаємо, як Олександер розгублювався за найменшої підозри щодо змови та замаху на його життя; як скажено і несамовито провадив він слідство проти зловмисників, аж потьмарювався зі страху його природний розум. Так само забобон, якому він так сильно улягав, теж не позбавлений ціх легкодухості. Його надмірний жаль із приводу вбивства Кліта теж свідчить про його вразливість.
Наші вчинки не що інше, як окремі, не узгоджені між собою дії, коли гордують розкошами, але піддаються горю, зневажають славу, але не виносять ганьби. Цицерон, Про обряди, І, 21; ми прагнемо сподобитися честі, платячи фальшивою монетою.
Цнота жадає, щоб її дотримувалися задля неї самої; і якщо нею маскуються для інших цілей, вона живенько зриває маску з нашого обличчя. Це яскрава і незмивна барва; якщо ми раз нею просякли, то вона вже нас не полишить, хіба вкупі з крамом. Ось чому, аби судити про людину, треба довго і пильно стежити за нею: якщо сталість їй невластива, як у того, в кого життєва дорога обмислена і передбачена, Цицерон, Парадокси, V, 1, якщо вона, залежно від різних випадковостей, змінює шлях (так-так, саме шлях, бо ходу можна пришвидшувати або сповільнювати), дайте їй іти самій — така людина йде туди, куди вітер віє, як говориться в приказці нашого Тальбота.
Не дивно, мовить один старожитній автор, що ми дуже залежимо від випадку, адже те, що ми живемо, теж випадковість. Той, хто не скерував свого життя на якусь мету, не потрапить вибудувати і окремих учинків. Хто не має в голові цілості, не зуміє розпоряджатися і її частинами. Навіщо набір фарб тому, хто не знає, що йому малювати? Ніхто не будує цільних планів на весь вік, ми обмірковуємо плани лише почасти. Лучник має спершу знати, куди цілить, а потім уже пристосовує руку, лук, стріли та свої рухи. Наші замисли хибують, бо не мають єдиного призначення та мішені. Нема ходового вітру для того, хто не відає, до якого порту пливти. Я не поділяю судового вироку щодо Софокла, ухваленого, коли всупереч синовому позову після прослуховування в суді однієї його трагедії батька визнано здатним вести хатню господарку.
Я не вважаю, що паростяни, послані покласти край безладові серед мілетян, зробили слушний висновок зі свого спостереження. Відвідуючи острів, вони побачили, що деякі кавалки землі краще оброблені, а господарки ліпше ведуться, ніж інші; вони записали імена господарів цих полів та господарок і, скликавши віче, проголосили, що ставлять цих людей заряджати державою, бо, мовляв, ці господарі так само піклуватимуться про громадське добро, як піклувалися про своє власне.
Ми всі схожі на клаптики цупкого і пістрявого краму, кожен з яких має інший візерунок. Через цю строкатість ми різнимося від самих себе не менше, ніж відрізняємося від інших. Неабияка то річ: бути завше самим собою, Сенека, Листи, 120. Якщо амбіція може навчити людей і мужності, і твердості, і щедрості, ба навіть справедливості; якщо в серце крамарчука, вирослого в мізерії та байдикуванні, жадібність зможе вселити відвагу і змусить його покинути отчий дім і пуститися по морю, здавшись на волю хвиль і гнівливого Нептуна на вутлому суденці; якщо вона може навчити його обачності та розваги; якщо Купідон сам вселить рішучість і сміливість у груди молокососів, ще не вільних від покари лозиною, і гартує ніжне серце дівчат ще під фартушком маток:
Мимо нічних сторожів він дівчину нишком проводить:
Смерком до друга вона стиха крадеться сама.
Тібулл, Кн. II, І, 75
то не клопіт зрілого розуму судити нас лише за нашими зовнішніми вчинками; треба шукати всередині нас: засягнути до самого споду і з'ясувати їхні рушії. Але, оскільки це справа важка і варівна, я волів би, щоб дослідників було якнайменше.
Розділ II
Про пияцтвоСвіт не що інше, як безмежне розмаїття і несхожість. Вади ріднить між собою те, що вони вади, і саме так розуміють їх стоїки. Та хоч вони всі таки вади, а все ж вади не однакові. Важко припустити, щоб той, хто переступив запроваджену межу на сто кроків —
Далі й ближнє від них — даремно шукатимеш правди.
Горацій, Сатири, І, 1, 107Пер. Андрія Содомори
не був більшим лиходієм, ніж той, хто переступив її на десять кроків; або щоб вчинити святокрадство не більший гріх, ніж украсти головку капусти на городі:
Врешті сам розум підкаже, що той, хто в чужому городі
Шкоди капусті завдав, і той, хто нічною порою
Храм обікрав, провинились по-різному.
Горацій, Сатири, І, 3, 115Пер. Андрія Содомори
У згаданих переступах стільки само різниці, скільки й у будь-чому іншому.
Не розрізняти ваготи і розмірів злочинів вельми небезпечно. Це дасть змогу вбивцям, запроданцям, тиранам вийти сухими з води. Не слід, щоб їхнє сумління заспокоювала думка, що хтось там ледацюга, гульвіса чи недовірок. Кожний любить обтяжувати гріх свого сусіди і злагоджувати свою власну провину. Як на мене, навіть судді помиляються у класифікації наших гріхів.
Сократ мовив, що найперше завдання мудрості — розрізняти добро та зло; те саме й ми, для кого грішники є всі, повинні сказати про вміння розрізняти прогріхи, бо без нього — і то вельми тонкого — годі побачити, хто білий, а хто чорний.
Щодо пияцтва, то воно видається мені пороком особливо грубим і паскудним. До гріхів інших більше причетний розум; є вади, що мають у собі щось майже шляхетне, як можна так сказати. Є хиби, пов'язані зі знанням, із рвією, з мужністю, з розважливістю, зі спритом та лукавством; що ж до пияцтва, то ця вада геть-то тілесна і земна. Тому найгрубішим з усіх сущих нині народів є той, у кого ця ґанджа панівна. Інші вади тьмарять розум, а пияцтво нівечить і руйнує тіло.
Врешті, чому, коли глибоко в нутрощі наші проникне
В'їдлива сила вина і по жилах вогнем розіллється,
Важчає тіло нараз, неслухняними робляться ноги,
Щось нерозбірливе меле язик, воложіє наш розум.
Лукрецій, Про природу речей, III, 475Пер. Андрія Содомори
Найгірший стан людини, коли вона втрачає свідомість і владу над собою. І між іншим кажуть і таке: як муст, збираючись у начинні, випихає все зі споду на поверхню, так вино розв'язує язика і змушує вибріхувати найпотаємніше тих, хто випив зайвого:
Ти мудреців думки
І таємниці їх Ліеєм —
Жартівником викривати вмієш.
Горацій, Оди, III, 21, 14Пер. Андрія Содомори
Йосиф[96] розповідає, що вивідав таємницю у посланого до нього ворожого посла, напоївши його. Однак Август, звірившись Луцію Пізонові, тому, хто підбив Тракію, з найпотаємнішими своїми справами, нічого попри те не програв, так само як Тіберій, зрадивши Косові всі свої заміри; а проте відомо, що обидва вони були вельми голінні до вина і часто і того і того виносили з сенату налиганими:
Жили його, як зазвичай, роздуті вчорашнім вином.
Верґілій, Буколіки, VI, 25
А ось Цимброві, як і Касію, водопивцеві, змовники звірили намір убити Цезаря, хоч перший з них частенько упивався. Цимбер відповів дуже дотепно: «Щоб я та зносив цього тирана, коли вина і то не завжди годен знести?» Відомо також, що німецькі найманці, п'яні як хлющ, зроду не забувають ні свого коліна, ні гасла, ні свого звання:
Хоть хисткі на ногах, белькотливі, а спробуй, хмільних їх,
побити!
Ювенал, Сатири, XV, 47
Я не міг би собі уявити чорного, тривалого і безберегого пияцтва, якби не вичитав ув історії такий випадок. Аттал, запросивши на вечерю Павсанія з ницим наміром зганьбити його (того, хто згодом з цієї самої причини забив Філіппа, царя македонського, що довів своїми високими прикметами, яке гарне виховання дістав він у домі Епамінонда та в його товаристві), напоїв його так, що той, одурівши, мов яка підтіпанка, почав віддаватися віслярам і найпідлішим хатнім служникам.
Щось схоже розповідала мені одна вельми шанована дама. Під Бордо біля Кастра, де лежить її маєток, одна селючка, вдова, відома своєю чеснотою, зауважила в собі перші ознаки вагітності. «Якби я мала мужа, — похвалилася вона сусідам, — то подумала б, що я понесла». Щодня підозра щодо її ваготи зростала, і нарешті справа стала очевидною. Тоді вона вдалася до панотця, аби він з амвона оголосив, що вона обіцяє тому, хто признається у своєму вчинкові, пробачити йому і, якщо він буде не від того, пошлюбити його. І от молодий пахолок, підбадьорений такою заявою, освідчив, що якось на святах після щедрої пиятики застав її при коминку, геть-то оспалу і в такій нескромній позі, що зумів заволодіти нею, не збудивши. Вони ще й досі живуть пошлюблені.
Відомо, що старожитні не дуже осуджували за цю налогу. У творах багатьох філософів про неї мовиться м'яко. Навіть між стоїками є такі, які радять іноді промочувати горло, але заживати не кінських доз, а рівно стільки, скільки треба, щоб душу обавити:
Пальма першості в тому турнірі на доблесть
за великим Сократом.
Максиміан, І, 47
Катон[97], визнаний цензор і напутник інших, стягував на себе докори тим, що любив заливати сліпи:
Та й сам Катон старий, бувало,
Мужність вином гартував охоче.
Горацій, Один, III, 21, 11Пер. Андрія Содомори
Уславлений Кір, показуючи свою вищість над братом Артаксерксом, хвалився ще й тим, що завиграшки переп'є його. Навіть у найкультурніших і найосвіченіших народів заведено було пити досхочу. Я чув від паризького лікаря Сильвія[98], що для того, аби шлунок не лінувався, добре раз на місяць дати йому гарту і змусити його працювати. Про персів пишуть, що вони радилися про важливі справи під мухою.
Щодо мене, то ця вада гидка не так моєму глуздові, як моїй вдачі та моїм уподобанням. По-перше, я легко пристаю на авторитетну думку старожитніх авторів, а по-друге, я справді вважаю: пияцтво — то безтямна і ница вада, хоча й не така лиха та шкідлива, як інші, на які слабує людська громада. Звичайно, такої втіхи, щоб її не доводилося видихати, нема, а проте я думаю, що ця вада обтяжує наше сумління менше, ніж інші, не кажучи вже про те, що не вимагає якихось хитромудрощів і задовольняти її легше, а це теж не абищо.
Один достойний і вже літній муж хвалився мені, що чарка у нього серед тих трьох головних радощів, які ще лишилися йому в житті. Та пив він нездало: тут треба уникати вишуканості й виявляти в доборі вин меншу перебірливість. Якщо ви хочете, щоб вино вам смакувало, то повинні йти на те, щоб воно іноді видавалося вам несмачним. Хто бажає бути добрим пияком, повинен зректися тонкого смаку. Німці, так ті п'ють однаково охоче будь-яке вино. Вони воліють за краще жлуктити, ніж смакувати. Це простіше. Для німців втіха в тім, щоб вина було хоч залийся, щоб воно було приступне. Щодо французької звички пити, за обідом та за вечерею, помірковано і з острахом за здоров'я, то така звичка позбавляє нас багатьох принад Бахуса. Слід присвячувати цьому богові більше часу, озброївшись більшою витривалістю. Греки та римляни вділяли йому цілі ночі, а нерідко доточували ще й день. Треба б пригощатися щедріше й регулярніше. Я знав одного вельможу, вершителя життя і щасливця долі, так той окутував за трапезою сім кварт вина, а відтак робився ще проникливіший і мудріший, розв'язуючи державні справи. Втіха, яку ми хочемо зробити життєвим правилом, повинна займати в ньому більше місця. Треба поводитися так, як розсильні з крамниці або робітники; не можна поминати жодної нагоди випити і слід завжди пам'ятати про це бажання. Скидається на те, що ми з кожною дниною скорочуємо приємні години, відведені на чаркування, і що раніше в наших господах, як я спостерігав у дитинстві, всілякі частування та підживки були куди частіші й звичніші, ніж оце нині. Чи означає це, що ми в дечому вдосконалюємося? Аж ніяк! Це означає хіба, що ми жируємо більше, ніж наші батьки. Адже справно жирувати і щедро ходити коло чарок годі. З одного боку, велелюбність послабила наш шлунок, а з другого, постування робить нас джиґунами, ласішими до любовних утіх.
Про те, які чеснотливі були колись люди, я чув чимало батькових розповідей. Чеснота, за його словами, якнайкраще відповідала звичаям тодішнього жіноцтва. Батько мій говорив мало і вельми влучно, присмачуючи свою мову деякими виразами не зі старожитніх, а з нових авторів, надто гишпанських; з гишпанських книжок настільним у нього був твір, званий у гишпанців Марком Аврелієм. Поводився він з приємною гідністю, напрочуд скромно і сором'язливо, одягався вельми ретельно і ходячи пішки і їздячи верхи. Він завше дотримувався свого слова, і в питаннях сумління і віри радше схилявся до маловірства, ніж до інших крайнощів. Він був присадкуватий, але сповнений снаги, мав гарну поставу і був напрочуд зграбний. Лице в нього було приємне, смагляве. У всіляких тілесних управах виявляв сприт і вмілість. Я ще бачив киї, обважені свинцем, щоб розвивати, як мені казали, силу рук, при підготовці до гри у скраклі або до фехтування, а також черевики зі свинцевими набійками — потім легше бігатиметься та стрибатиметься. З раннього дитинства в моїй пам'яті з ним пов'язані маленькі дива. Коли йому минулося вже шістдесят, я не раз бачив, як він, сміючись із нашої незграбності, стрибав у кожусі на коня, як перескакував через стіл і як, піднімаючись сходами до себе, долав три-чотири приступки. Він запевняв, що у всьому нашому краї годі знайти бодай одну шляхтянку з лихою славою, і розповідав про те, як йому випадало ночувати зі шляхетними доннами, і вони поводилися бездоганно. Він присягався, що залишався непорочним аж до одруження. Багато років він провів ув Італії, беручи участь в італійських походах, про які залишив нам власноручний діаріуш із описом усього, що було; цей опис він вів і для свого особистого і для громадського користування.
Тим-то й одружився він пізненько, після повернення з Італії 1528 року, коли йому було тридцять три роки.
Та вернімося до зеленого змія.
Надокуки старощів, які потребують підпори і якогось відсвіження, цілком слушно могли б пробудити в мені хіть навчитися пити, бо це одна з останніх утіх, позосталих по тому, як роки забрали одну по одній решту. Випиваки, знавці цього діла, кажуть, що природне тепло насамперед з'являється в ногах; воно зрідні дитинству. Ногами воно піднімається вгору, в середні ділянки, і, осідаючи там надовго, викликає, як на мене, єдине щире тілесне раювання (інші втіхи бліді супроти нього).
Нарешті, сотаючись угору на кшталт випарів, воно доходить до нашої горлянки і тут робить останню зупинку.
І все ж мені в голові не вкладається, як можна чути й далі насолоду від пиття, коли пити вже не хочеться, як можна навіяти собі штучне і протиприродне бажання пити надміру. Мій шлунок був би на таке нездатний: він може вмістити лише те, що йому необхідне. Я звик пити лише під час їди — ось чому під кінець завжди п'ю найбільшу кварту. А що на старощах наше піднебіння послаблене якимось катаром чи спотворене іншим ґанджем, то вино видається нам ліпшим мірою того, як ми споліскуємо і прочищаємо ним наші пори: принаймні я не пам'ятаю такого, щоб воно мені по-справжньому смакувало з першого ковтка. Анахарсіс[99] дивувався, що греки наприкінці трапези пили з більших коряків, ніж на її початку. Як на мене, це робилося з тієї самої причини, з якої й німці починають наостанку змагатися, хто кого переп'є. Платон забороняв дітям пити вино до вісімнадцяти і забороняв напиватися раніше, ніж у сорок років; тим же, кому за сорок, він рекомендував утішатися вином досхочу і щедро поклонятися Діонисові, що приборкує і втишує жагу, подібно до того, як вогонь топить залізо. Ба, у своїх Законах він вважає такі учти корисними (аби лиш застільний голова стримував бешкетників), адже сп'яніння — то гарне і непомильне випробування вдачі людської; до того ж, воно може бути вельми помічне для літніх людей: може так їх збадьорити, аж вони затанцюють або заспівають, чого б не зважилися зробити по тверезому. Вино здатне загартувати душу й тіло. Одначе Платон схвалює такі обмеження, почасти запозичені ним у картагенців: слід утримуватися від вина у військових походах; кожному урядовцю і кожному судді не можна брати ані краплі в рота при виконанні своїх повинностей та розв'язанні державних справ; пити не слід ні в денні години, відведені для інших справ, ані тієї ночі, коли бажають зачати дитину.
Кажуть, філософ Стільпон[100], пригнічений старощами, навмисне пришвидшив свій кінець, надуживаючи вином. З тієї самої причини, але не своєю волею, згас уже хирий Аркесилай. Водночас давнина нам лишила потішну загадку: чи піддається душа мудреця дії вина?
А задуму жени, не замикайся в ній!
Горацій, Оди, III, 28, 4Пер. Андрія Содомори
На яку тільки дурість не наражає нас надмірний гонор! Найстатечнішій душі треба дбати про те, щоб твердо стояти на ногах і не гримнути додолу через власну кволість. Між тисячами душ нема жодної, яка бодай хвилю у своєму житті трималася б міцно і певно, і навряд чи здатна душа за своєю природною властивістю бути такою. Якщо додати до цього сталість, то це вже, вважай, найвищий щабель досконалості; я маю на увазі, якщо ніщо її не похитне, а це залежить від тисячі випадковостей. Великий поет Лукрецій даремно філософує і натужує дух; хіба не стратив він розуму від приворот-зілля? Чи ви гадаєте, ніби грець не побив би Сократа з таким самим успіхом, як простого собі парубка? Декотрих хвороба доводила до того, що вони забували, як їх звати, іншим легка рана забивала памороки. Бо і найбільший мудрець усе-таки зостається людиною; а чи є щось вразливіше, нікчемніше, зникоміше? Мудрість нітрохи не гартує нашої природи:
Блідістю й потом рясним одночасно береться людина
Від голови аж до ніг, мовби терпне язик; пропадає
Голос, темніє в очах, дзвін у вухах стоїть, тож не диво,
Як і впаде хтось, коли підігнуться й коліна від жаху.
Лукрецій, Про природу речей, III, 155Пер. Андрія Содомори
Людина не може не кліпати очима, як на неї замахуються. Вона не може не тремтіти, мов дитина, опинившись на краю провалля. Природа не утрималась від того, щоб не зберегти за собою ці незначні ознаки своєї переваги, нездоланні ні для нашого розуму, ні для стоїчної чесноти, аби нагадати людині про її смертність і малість. Вона блідне з тривоги, червоніє з сорому, ячить від кольок як не гучним і розпачливим зойком, то хрипким і зламаним голосом:
Хай нічого людського собі за чуже не вважає.
Теренцій, Сам собі кат, І, 1, 77
Поети, які роблять зі своїми героями все, що їм заманеться, не важаться позбавити їх здатності плакати:
Так він крізь сльози промовив і флоту пустивши повіддя.
Верґілій, Енеїда, VI, 1Пер. Михайла Білика
З поета досить того, що він поскромлює і втишує нахили свого героя, але здолати їх він не годен. Навіть сам Плутарх, такий мудрий і тонкий суддя людських учинків, згадавши про Брута і Торквата[101], убивць власних дітей, висловив сумнів, чи цнота може зайти аж так далеко і чи ці люди не діяли, засліплені іншою пасією. Усі вчинки, що вибиваються за звичні межі, трактуються у світлі від'ємному, бо нам не до мислі ні те, що вище за наш смак, ні те, що нижче за нього.
Даймо спокій стоїкам, які поклоняються гордині. Але коли навіть у філософській школі, з усіх шкіл найгнучкішій, ми чуємо такі похвалки Метродорові[102]: Я впіймав і запопав тебе, фортуно; закрив для тебе усі входи й виходи, щоб ти не здоліла добратися до мене. Цицерон, Тускуланські розмови, V, 9; або коли Анаксарх[103], на розказ Нікокреона, кіпрського тирана, кинутий у кам'яну ступу і катований ударами залізного товкача, не перестає вигукувати: «Товчіть, товчіть, скільки подужаєте, не Анаксарха трощите, а його оболонку»; або коли ми чуємо, як наші мученики з полум'я волають до тирана: «Цей бік уже спечений, край і їж, м'ясо готове»; або коли у Йосифа ми читаємо, як дитя, геть розшарпане гострими щипцями і проткнуте шипухами, все вперто не схиляє голови перед Антиохом і твердим, мужнім голосом кричить: «Тиране, ти марнуєш час, бо я добре маюся. Де той біль, де ті муки, якими ти погрожував мені? Не на того напав! Моя стійкість завдає тобі більше муки, ніж мені твоя жорстокість; о підлий людоморе, ти млієш, а я кріпну; змусь мене скаржитися, змусь мене відступити, змусь мене піддатися, якщо зможеш; додай відваги твоїм полигачам і катам; у них уже серце упало, їм уже несила; озброй їх і розігрій»; — коли ми довідуємося про те все, то треба визнати, що в душах цих людей щось таки зайшло, що їх пойняло якесь шаленство, аж ніби вже святе. А коли ми натрапляємо на такі відгуки стоїків: «Я волію бути безумцем, аніж розпусником (Антистенові[104] слова); коли Секст запевняє нас, що воліє шаленіти радше з болю, ніж із розкошів; коли Епікур мовби плекає і викохує свою подагру, відмовляється від спокою та здоров'я, з легким серцем пристає на будь-які страждання, гордуючи слабким болем і накликаючи лютіші та гостріші муки, гідніші його особи:
Молиться в серці, щоб так йому з гір або лев рудошкірий
Або запінений дикий кабан на путі нагодився.
Верґілій, Енеїда, IV, 158Пер. Михайла Білика
хто не згодиться з тим, що це об'яви розшалілого духу? Душа наша не зугарна сягнути зі свого сідала аж так високо; їй доведеться опустити його і, заївши вудила, порвати людину під такі небеса, що згодом вона сама дивуватиметься власному подвигу. Так у потребі воєнній запал битви штовхає іноді хоробрих вояків на таке зухвальство, що пізніше, спам'ятавшись, вони самі собі великим дивом дивуються: так поети часто проймаються здумінням перед власними творами і не пам'ятають, яким шляхом домоглися такого натхнення, це і є той душевний стан, що його звуть захватом і нестямою. І як Платон твердить, що марно спокійна людина стукає у двері поезії, так само й Аристотель запевняє, що жодна виборна душа не вільна від домішки безумства. Цілком слушно він називає безумством всяку, ба навіть найпохвальнішу, вихватку, що перевищує нашу тяму і наш суд. Адже мудрість — це вміння панувати над своєю душею, якою вона керує обачно, тактовно і відповідально. Платон зазначає, що здатність до пророцтва перевищує наші сили, бо пророк має виходити з себе, бо наш ум має бути потьмарений сном чи хворобою або ж витіснений якимсь натхненням, що зійшло з неба.
Розділ V
Про сумлінняЯкось, подорожуючи, ми з сіром де Лабрусом, моїм братом (а діялось це під час наших горожанських воєн), спіткали одного статечного шляхтича. Він був прихильник ворожого нам сторонництва, але я і гадки про це не мав, бо він підшивався під наше. Найгірше у таких війнах те, що карти в них перемішані: противник не різниться від вас жодною виразною ознакою, ані мовою, ані строєм, він вихований серед тих самих законів, звичаїв і клімату, отож важко не вклепатися, не набрати в халяви. Ось чому я потерпав, як би самому не нахопитися на наші підрозділи там, де мене не знають і де довелося б назвати себе або вскочити у ще гірший клопіт, як це вже одного разу зі мною було. Внаслідок такого непорозуміння я втратив не тільки своїх людей та коней, а й свого пахолка, волоського шляхтича, якого я дбайливо викохував і який загинув у розквіті юності, сповнений найрожевіших надій. Але той наш випадковий кумпан був такий розгублений і так страшився при кожній появі комонників або коли ми поминали місто, що тягло руку за королем, аж я врешті здогадався: то була гризота його нечистого сумління. Сіромі видавалося, ніби крізь його маску та хрести на плащі хтось може вичитати загніжджені в його серці таємні заміри. Ось як химерно може озиватися у нас совість! Вона велить нам зраджувати, оскаржувати і поборювати самого себе. Навіть як нема іншого свідка, вона сама свідчить проти нас:
Душа, мов кат, сама себе бичує, махаючи прихованим бичем.
Ювенал, XIII, 195
А оцю оповістку знають і малі діти, не то що. Фінікієць Бесій, коли йому закидали, що він навмисне видрав гороб'яче гніздо і повбивав горобців, виправдовувався тим, що ці птахи даремно винуватили його в убивстві батька. Досі про батьковбивство ніхто не здогадувався і не знав, але мстиві фурії сумління змусили розкрити цю таємницю того, хто мав зазнати за неї кари.
Платон твердив, що кара йде слідом за злочином, а Гесіод[105] поправив його, заявивши, що кара вершиться разом зі злочином, тієї самої миті. Хто очікує кари, зазнає її, а хто її заслужив, очікує її. Вчинене зло породжує тортури:
Замір лихий на того й поверта, що лихе це задумав.
Наводиться у Авла Геллія, IV, 5
так як оса, жалячи іншого, завдає собі ще більшого зла, бо втрачає жало й гине:
З жалом і життя своє втрачає.
Верґілій, Георгіки, IV, 233
Муха-майка має в собі якусь речовину, що править за антидот проти власної отрути. Так само, мірою того, як ми зазнаємо утіхи від гріха, сумління спізнає протилежне почуття, яке мучить нас прикрими видивами і наяву і вві сні:
Можна вві сні самого себе зрадити чи при хворобі —
Часто ж буває таке, що маячить людина в гарячці, —
Вчинений хтозна-коли і затаєний зраджує злочин.
Лукрецій, Про природу речей, V, 1157Пер. Андрія Содомори
Аполлодорові наснилося, нібито скити здирають з нього шкуру і варять його у казані, а серце його при цьому примовляє: «То я причина оцих усіх катушів». Лиходіям, як казав Епікур, годі сховатися, бо вони не можуть утекти від власного сумління.
Винному перед власним судом не відмитись:
Ось перша кара у чім…
Ювенал, XIII, 2
Подібно до того, як сумління сповнює нас страхом, воно вливає в нас також певність і душевний супокій. І я можу сказати, що часто й густо я йшов твердішим кроком завдяки внутрішньому пересвідченню в чистоті своїх намірів та волі:
Кожний, в сумління своє зазирнувши,
Після діяння виказує страх чи надію.
Овідій, Фасти, І, 485
Прикладів таких тисячі, а мені стане і трьох, пов'язаних з однією й тією самою особою.
Сципіон[106], оскаржений перед людом римським у тяжкому переступі, замість виправдовуватися або підстилатися під суддів, заявив: «Дуже вам пасує вершити суд і вимагати голови того, завдяки кому ви здобули силу судити увесь світ!» Іншим разом у відповідь на обвинувачення, що кинув йому в лице народний трибун, він замість захищатися сказав: «Громадяни, ходімо складемо подяку богам за звитягу над картагенцями, що вони мені ниспослали такого самого дня, як сьогодні», а коли перший рушив до святині, все зібрання і сам скаржник подалися слідом. Коли Петилій[107], із Катонового наусту, зажадав у Сципіона подати рахунки витрачених ув Антиохії грошей, той, прийшовши з цією метою до сенату, дістав із-під плаща книгу і заявив, що це грошовий звіт про прибутки та видатки; та коли йому запропонували подати книгу на судовий розгляд, Сципіон навідріз відмовився, мовляв, він не хоче завдавати такої ганьби самому собі; і власноруч, перед очима сенату, розшарпав і подер її на клапті. Навряд щоб людина з нечистим сумлінням могла діяти так рішуче. Сципіон мав від природи шляхетне і, за словами Тита Лівія, надто звикле жити високими пориваннями серце, аби мати рильце в пушку або принижуватися до того, щоб доводити власну невинність.
Слідство з допомогою тортур — дуже небезпечний винахід; мені видається, що це радше проба терпцю, ніж проба правдивості. Приховує правду і той, хто подужає тортури пересилити, і той, хто ні. Справді, чому біль змусить мене радше визнати те, що є, ніжте, чого нема? І навпаки, якщо той, хто не вчинив того, в чому його оскаржують, досить терпеливий, аби ці муки витримати, то чому той, хто це зробив, не буде незгірш терпеливий, з уваги на те, що на нього чекає така гарна винагорода, як життя? Гадаю, цей винахід ґрунтується на оцінці порухів сумління: якщо людина винна, вона буцімто допомагає мучителям, схиляючи її до визнання провини, і буцімто її ослаблює, натомість невинному додає сили терпіти муки. Проте, по щирості сказати, тортури вельми ненадійний і небезпечний засіб. Чого тільки людина не набалакає на себе, чого тільки не зробить, аби лиш уникнути цих страшних страждань?
Біль на брехню штовхає й невинних!
Публілій Сір, Сентенції, 236
Отак і лупається, що, закатувавши когось, аби не засудити його до страти невинним, суддя прирікає його на смерть як невинну жертву тортур. Тисячі людей обмовляли себе кривосвідченнями. До них я зараховую і Філоту[108], зважаючи на обставини судочинства, що його влаштував Олександер, та на те, як його катували. А проте кажуть, що тортури найменше зло, яке могла вимислити людська неміч. Як на мене, це засіб нелюдський і користі з нього як із цапа вовни.
Багато народів ставляться до цих речей не так по-варварському, як греки та римляни, хоч ті й звуть їх варварами, і вважають за огидну жорстокість мордувати і мучити людину, чия провина ще сумнівна. Хіба вона винна у вашій необізнаності? Хіба це справедливо, що ви, не бажаючи вбивати ні за що ні про що, прирікаєте її на те, що гірше за смерть? А що це так, то погляньте: скільки разів допитуваний воліє померти ні за цапову душу, ніж відбути слідство, ще гірше за страту і зчаста з огляду на свою жорстокість випереджає кару і додає зайвих мук? Забув, де я вискіпав цю оповідку, але вона докладно малює образ нашого правосуддя. Сільська жінка оскаржила перед воєначальником, великим поборником закону, якогось жовніра в тім, що він відняв у дітей одробину вареного м'яса, що залишилася в них на поживок, бо військо спустошило всі околиці. Але жодних доказів вона не мала. Воєначальник звелів жінці спершу добре подумати над своїми словами, бо їй доведеться за них відповідати, якщо виявиться, що її оскарження брехливе. Та жінка і далі твердо обстоювала своє. Тоді він наказав розпороти жовнірові живіт, аби переконатися в правдоподібності повідомленого факту. Виявилось, що жінка має слушність. Ось яка страшна кара!
Розділ VIII
Про батьківську любов пані д'Естісак[109]Пані, якщо мене не врятують новинеча та незвичайність моєї книжки — риси, що нерідко надають вартості речам, то я ніколи не вийду з честю з цієї безглуздої затії: але вона така своєрідна і така несхожа на узвичаєну манеру писати, що, можливо, саме це й правитиме їй подорожню. Спершу фантазія взятися до писання спала мені під впливом меланхолійного настрою, зовсім не відповідного моїй природній вдачі; його навіяла туга самоти, в яку я поринув кілька років тому. А що жодної теми не знайшлося, я звернувся до себе і обрав предметом свого писання власну особу. Це, мабуть, єдина у своєму роді книжка з таким чудернацьким і безглуздим задумом. Окрім цієї особливості, в ній нема нічого вартого уваги, бо таку порожню і нікчемну тему найвибагливіший майстер не обробив би так, щоб вона заслуговувала на розповідь. Отож, зацна пані, взявшись живцем портретувати себе, я міг би проочити одну вельми важливу рису, якби не згадав про повагу, яку завше чув, пані, до ваших чеснот. І я хотів це відбити в наголовку цього розділу, позаяк серед інших ваших високих прикмет одне з перших місць посідає ваша любов до своїх діток. Той, хто знає, в якому віці ваш чоловік, пан д'Естісак, залишив вас удовою, той, хто знає, які великі і достойні люди сваталися відтоді до вас частіше, ніж до будь-якої іншої вельможної дами Франції; той, хто знає сталість і незламність, з якими ви стільки років, долаючи неймовірні труднощі, заряджали майном та справами своїх дітей у всіх закутках Франції; той, хто знає, як гаразд їм велося лише завдяки вашій умілості чи легкій руці, той охоче погодиться зі мною, що немає в наш час прикладу материнської любові самовідданішої, аніж ваша.
Я дякую Богові, пані, за те, що ця любов зарясніла такими плодами. Великі надії, які подає ваш син, пан д'Естісак, заповідають, що він виявить вам послух і вдячність доброго сина. Та що задля свого недолітства він досі ще не годен був оцінити ті всі щедрі щедроти, які він вам завдячує, я хотів би, щоб ці писання, потрапивши йому колись до рук (як мене вже покриє сира земля і я не зможу йому цього сказати), я хотів би, кажу, щоб він сприйняв їх як щирісіньку правду; та ще переконливіше потвердження моїх слів він знайде в добрих плодах ваших, пані, трудів: у них, якщо Бог дасть, він відчує, що нема шляхтича у Франції, який би завдячував своїй матері більше, ніж він, і що він не може у прийдешності дати ліпшого доказу своєї доброти і цноти, ніж своє визнання тих самих достойностей у всій їхній повняві у вас, пані, самих.
Якщо є якийсь направду природний закон, себто якийсь інстинкт, повсюдний і одвічний, притаманний і звірям і людям (що, звичайно, не є чимось безперечним), то, як на мене, після властивого всякій звірині намагання оберігати себе й уникати всього шкідливого, на другому місці стоїть любов породителів до свого плоду. А що природа начебто прищепила нам це чуття, дбаючи про подальший плідний розвій світу, то не дивина, що любов у відповідь дітей до отця-неньки не така глибока.
До цього слід приточити Аристотелеве спостереження: той, хто робить комусь добро, кохає його дужче, ніж тамтой кохає його; віритель любить свого боржника більше, ніж боржник його; так само, як усякий майстер більше любить свій витвір, ніж цей останній, бувши обдарований чуттями, любив би його самого. Адже ми найдужче дорожимо своїм буттям, а буття полягає в русі та дії, отож кожен із нас певним чином живе у своєму витворі. Хто творить добро, доконує тим самим гарного і чесного учинку, а хто приймає добро, робить лише щось корисне. Тим самим корисне куди менш любе, ніж чесне. Чесність стала і тривала, для чесняка вона джерело постійної втіхи. Пожиток легко губиться і зникає, і пам'ять про нього не така свіжа та солодка. Нам дорожча та річ, яка більше нам коштувала, давати важче, аніж брати.
Якщо Бог обдарував нас якимсь хистом розуміння, аби, мов ті звірі, не підпадали по-невільничому під повсюдні закони і застосовували їх на власний розсуд, вольною волею, то нам, безперечно, слід скорятися простим велінням природи, але не давати нарвати на себе її ярмо: нашими нахилами повинен керувати лише розум. Щодо мене, то я аж надто несприйнятливий до тих нахилів, пробуджуваних у нас без повеління та посередництва розуму. Я не годен зрозуміти, як можна пройматися любов'ю до нарожденців, позбавлених ще душі і виразних тілесних форм, через які ми мали б дух за ними ронити. Отож я був далеко не в захваті, коли їх няньчили біля мене. Справжня і статечна прихильність повинна зроджуватися і зростати у міру пізнання малят; отоді-то, якщо вони того варті, природна схильність розвивається водночас із розважливою любов'ю; натомість, якщо вони не варті любові, ми повинні судити про них, незмінно керуючись розумом і всупереч натуральному потягові. Отже часто й густо діється навпаки: здебільша пустощі, забави і витівки наших діток тішать нас більше, ніж їхні зрілі вчинки, буцімто ми їх кохаємо для розваги, буцімто вони не люди, а якісь мавпулі. І нерідко той, хто щедро обсипає цяцьками їхнє дитинство, потім дедалі скорочує украй видатки на них у старшому віці. Ба, може навіть видатися, ніби ми їм заздримо, спостерігаючи, як вони радіють життю, коли нам уже пора з ним розлучатися, і ці заздрощі змушують нас бути щодо них скупішими і стриманішими. Нас злостить, що вони наступають нам на п'яти, мовби підохочуючи нас до відходу. Та якщо цього боятися (адже за природним порядком речей вони справді не можуть ані існувати, ані жити інакше, ніж коштом нашого існування та життя), то навіщо тоді плодити дітей?
Щодо мене, то я вважаю жорстоким і несправедливим не ділитися з дітьми своїм майном, не допускати їх до своїх благ і родинних рад, коли вони вже доросли до них; а також не бажати обмежити себе в чомусь та урізати власні вигоди, аби забезпечити їхні потреби, бо нащо ж ми тоді привели їх на світ? Кривдно дивитись, як старий, зламаний і напівживий батько заживає сам, гріючись при коминку, своїх дібр, яких би стачило для утримання і влаштування численних дітей, і змушує їх, за браком коштів, марнувати найліпші літа, без просування по громадській службі та примноження і зміцнення зв'язків. Він доводить їх до розпуки і спонукає будь-яким шляхом, навіть геть-то ганебним, забезпечувати себе. Свого часу я бачив чимало молодиків із зацних домів, таких запеклих злодіяк, що жодною карою не можна було їх спинити. Знаю одного такого з порядної родини, з яким я, на просьбу його брата, вельми шанованого і чесного шляхтича, мав розмову з цього приводу. Сіромаха щиро зізнався мені, що втягся у це лайдацтво через батькову черствість та скнарість і тепер нічого з собою не вдіє, рука сама пнеться, як де що погано лежить. Справді-бо, незабаром його злапано на тому, що він украв персні в однієї дами, на чиєму вранішньому виході був присутній. Це нагадало мені оповістку, почуту від ще одного шляхтича, який так прилюбився до цього ремесла, що згодом, успадкувавши маєток і постановивши занехаяти цю забаву, не міг уже не поцупити в крамничці якогось потрібного йому товару з наміром розплатитися згодом. І ще багато я бачив таких, погрузлих і зашкарублих у цій нецноті, аж навіть своїх приятелів вони обкрадали, щоправда, обіцяючи собі пізніше повернути. Я гасконець, а проте нема пороку, який був би мені чужіший. Я ще дужче ненавиджу його душею, аніж розумом. Навіть у думці я ніколи не замірявся щось у когось украсти. Наша провінція з цього погляду злодійкуватіша за інші французькі землі, дарма що ми не раз були свідками в наші дні, як до рук правосуддя потрапляли зацні роди з інших провінцій, зганьбивши себе хапанкою. Маю підозру, що до цих гріхів почасти причетне й батьківське безпутство.
Хтось може мені сказати, як один пан, не цвяшком у тім'я битий, що він громадить багатство лиш на те, щоб його не переставали шанувати свої родичі, і що, оскільки вік відняв у нього решту сил, це єдині ліки, які в нього залишилися, аби підтримувати шану до себе у близьких і уникнути погорди цілого світу. Так, це правда: не тільки старощі, а й усяке недоумство, за Аристотелем, породжують скнарість. Так, у цьому щось є, але то ліки на хворобу, виникнення якої малося б відвернути. Жалюгідним видається батько, якщо любов до нього дітей залежить лише від того, що вони потребують його підсобки. Та й хіба чи можна це назвати любов'ю? Треба допевнятися поваги своїм розумом та цнотою, а любові — добрістю та лагідністю. Навіть руїни пишної споруди мають свою вартість і ціну; навіть кості й реліквії видатних осіб ми звикли освячувати і шанувати. У того, хто прожив життя гідно, найглибша старість не може бути така убога і нікчемна, щоб не будити пошанівку, надто в його дітей, якщо їхні душі скеровувалися на виконання свого обов'язку з допомогою переконання, а не скупості чи суворості, силування чи грубощів.
Нерозумно вірити в те, ніби влада міцніша й твердіша,
Як на силі стоїть, аніж та, де підложжям любов.
Теренцій, Брати, І, 1, 65
Я засуджую всякий примус у вихованні ніжної душі, яку навчають поважати честь і волю. У суворості і принуці є щось сервільне; як на мене, чого не вдається зробити тямою, розважністю та вмінням, того силою не доможешся і поготів. Мене самого виховували, власне, на таких засадах. Розповідають, що в дитинстві мене лиш двічі парили, та й то не сильно. Таке саме виховання я дав своїм дітям. На жаль, усі вони повмирали ще груднячками; цієї недолі уникнула лише Леонор, вона шестирічного віку і надалі не зазнавала на покару за свої дитячі пустощі (добре материнське серце так само виявляло поблажливість) нічого іншого, окрім лагідного угрущання. І якби я навіть розчарувався у своїх надіях, це можна б приписати багатьом іншим причинам, не захитуючи моєї методи виховання, цілком природної і правильної. Ще стриманішим я радив би бути тут із хлопцями, адже вони куди менше призначені до підлягання і створені з природи своєї для волі; я волів би радше розвивати в їхніх душах відвертість і щирість. Від лозини я не бачив жодного поживку, від неї діти або спідлюються, або оздоблюються, стають норовливі.
Нам хочеться, щоб наші діти нас кохали? Нам хочеться позбавити їх причини бажати нашої смерті? (Якщо тільки таке страшне бажання можемо вважати за прощенну і законну причину: жоден злочин не може мати розумного виправдання. Тит Лівій, XXVIII, 28). Тоді будьмо розважливі й зробімо для них усе, що в нашій спромозі. Тому нам не слід женитися зарано, щоб не вийшло, що наш вік близький до віку дітей: така недогода призводить до численних колізій. Особливо я маю на увазі шляхту, яка не працює і живе, так би мовити, лише на земельний прибуток. Зате в інших верствах, де прожиток здобувається працею, щедрий дитячий приплід — чиста поміч у господарстві: з'являється стільки нового знаряддя та засобів збагачення.
Сам я оженився у тридцять три роки і підтримую Аристотелеву думку, що одружуватися треба у тридцять п'ять. Платон не допускає, щоб чоловік брав шлюб до тридцяти, проте цілком слушно збиткується з тих, хто жениться після п'ятдесяти п'яти, вважаючи, що їхні нащадки непридатні до життя.
Талес[110] накреслив найкращі межі: коли замолоду мати умовляла його женитися, він відповідав, що ще не пора, а дійшовши літ, відмагався, що вже пізно. Ніколи не треба діяти, коли пора недопорилася чи перепорилася.
Давні галли мали за сором собі сходитися з жінкою, не дійшовши двадцяти літ, і радили чоловікам, які обрали ратне ремесло, якомога довше зберігати непорочність, бо близькість із жінками послаблює бойовий дух.
Тепер, з’єднавшись з юною жоною,
Діткам майбутнім він радіє дуже,
Розніжений чуттям отця і мужа.
Тассо, Визволений Єрусалим, X, 39
Як відомо з грецької історії, Ік Терентський, Кресон, Астил, Діопомп та інші, зберігаючи свої сили для Олімпійських ігор, палестри та інших змагань, утримувались, поки готувалися, від любощів.
Мулей-Гасан[111], туніський король, якого цезар Карло V повернув до влади, не міг вибачити батькові навіть по смерті його романтичних пригод і називав його гаремником, бабієм і діторобом.
У деяких землях Гишпанських Індій чоловікам заборонялося женитися до сорока років, зате жінкам дозволялося виходити заміж уже десятилітніми. Шляхтичеві, якому тридцять п'ять, ще не пора поступатися місцем своєму двадцятилітньому синові: це саме той зоряний для нього час, коли він подорожує або воює чи розважається при дворі свого володаря. Він потребує сам своїх прибутків; звісно, він мусить щось від себе й відривати, але знати міру, аби це не обтяжувало його самого. До такого шляхтича цілком можна прикласти відповідь, яка зазвичай не сходить з уст батьків: «Не хочу роздягатися перше, ніж ляжу спати».
Але батько, пригнічений літами та неміччю, позбавлений через свої болячки та безздоров'я змоги спілкуватися з людьми, кривдить і себе і своїх, тремтячи над своїм добром. Якщо він розсудливий, йому з доброї волі годилося б таки роздягтися перше, ніж покластися в ліжко, — не до сорочки, а лише до теплого халата, а решту добутків, які йому ні до чого, з дорогою душею пороздавати тим, кому вони в силу природного закону мають належати. Цілком слушний захід — передати їх у користування чад, якщо сама природа позбавляє його змоги втішатися життям; інакше бути неприязні та заздрощам. Найкращим учинком цезаря Карла V було його вміння — за прикладом деяких старожитніх мужів до пари йому — визнати, що розум велить нам роздягтися, якщо наші шати обтяжують нас і заважають нам, і що слід лягти, якщо ноги вже нам мліють. Він зрікся своїх посілостей, почестей та потуги на синову користь, відчувши, що йому самому вже не з руки провадити справи з колишньою твердістю й завзяттям.
Випряжи вчасно коня, що старіє, бо хай лиш спіткнеться —
Тут же його й засміють, коли важко ловитиме віддих.
Горацій, Послання, І, 1, 8Пер. Андрія Содомори
Це невміння вчасно зупинитися й відчути крайню зміну, якої вік із конечності доконує у душі та тілі (як на мене, однаковою мірою, якщо душа не терпить ще дужче, ніж тіло), нівечить славу багатьох великих людей. На своєму віку я бачив і знав особисто чимало видатних людей, і деякі з них перед моїми очима дивовижним чином підупадали у своїй колишній мудрості, якою славилися замолоду. Не байдужий до їхньої честі, я волів би, щоб вони жили собі любісінько в домовому затишку, звільнені від державних і військових посад, які були вже не на їхні зуби. Я колись учащав у гості до одного шляхтича-вдівця, сухогриба, але ще бодренного. Він мав купу дочок на порі і сина, якому настав час виходити у світі: це змушувало до всіляких видатків та влаштування прийнять. Господареві це було не до шмиги — не тільки через зайві трати, а ще й тому, що з огляду на свої літа обрав собі триб життя дуже відмінний від нашого. Одного дня, сміленько, як зазвичай, я нараяв йому звільнити для нас місце і віддати синові головну садибу (тільки вона була належно впорядкована й обладнана), а самому перебратися до сусідньої маєтності, де ніхто не колошкатиме його спокою, бо інакше, враховуючи ситуацію з дітьми, йому не уникнути нашої докучливої присутності. Він послухався і відтоді не мав клопоту.
Та це не означає, що не можна забрати назад прав, переданих дітям. Я готовий відступити їм (я, хто небавом сам опиниться у шкурі діда) право на користування домом і маєтками, але під умовою, що відкличу його, якщо вони дадуть до цього привід. Я готовий дозволити їм користуватися всіма моїми статками, як це стане для мене обтяжливим; одначе загальне порядкування ними я зоставив би за собою тією мірою, яка була б для мене бажана. Я завше вважав, що для підтоптаного батька має бути великою втіхою самому прилучати дітей до справування і мати змогу, поки живий, вберігати їх від помилок, вділяти їм, виходячи з власного досвіду, порад і пересторог, самому передавати честь і лад свого дому до рук спадкоємців і завдяки тому всьому бути певним, що в майбутньому вони його не підведуть. Ось чому я не хотів би цуратися їхнього товариства, а, навпаки, прагнув би бути біля них і тішитися, наскільки дозволить мій вік, їхніми радощами та веселощами. Навіть не живучи серед них (а так воно, певно, й було — інакше я зводив би на пшик їхні втіхи і товариство докуками свого віку та своїх хвороб, а ще я мусив би ламати правила та звички свого нового життя), я принаймні намагався б жити поблизу них, ув окремому крилі, не найпараднішому, але найзручнішому. І декан святого Іларія в Пуатьє, якого я бачив кілька років тому, тут мені не приклад: через свою меланхолійну вдачу він так пустельникував, що перед тим, як я вступив до його келії, він уже двадцять два роки ні разу не покидав її ані на крок, хоча був здоровий нівроку, хіба що трошки побухикував. Заледве раз на тиждень він дозволяв себе відвідати; сидів невилазно під замком сам-один. Тільки раз на день служник приносив йому їду — зайде і зразу вийде. Він тільки й робив, що снував по келії або читав якусь книжку (залюблений трохи в письменство), затявшись тут і очі склепити, що у короткім часі його й спостигло.
Щирою балачкою я спробував би пробудити в дітях душевну до мене приязнь і нелукаву любов. Цього можна легко домогтися від шляхетних та поштивих натур; якщо ж вони скидаються на диких звірів (а таких у наш час хоч греблю гати), їх треба ненавидіти і тікати від них. Мені не подобається поведенція деяких батьків забороняти дітям звати їх татом і вимагати звертатися до них поштивіше, так наче природа не досить подбала про наш авторитет. Величаємо ж ми всемогутнього Бога отцем, то чому б не давати своїм дітям так нас називати? Нерозумно і безглуздо, коли діти дійдуть літ, позбавляти їх щирого спілкування з батьками і пнутися напускати на себе у взаєминах із ними пиндючливий і неприступний вигляд, сподіваючись у такий спосіб тримати їх у страсі та послухові. Це несусвітня дика кумедія робить отців у дитячих очах занудами або, ще гірше, блазнями. Їхні діти сповнені сил, вони ладні і в огонь полізти, от їм і смішні чванькуваті й тиранічні міни хирявого та немічного старуха, схожого на солом'яного діда. Особисто я волів би, щоб мене радше любили, аніж боялися.
У старості стільки всяких немочей, вона така безрадна, що легко може будити зневагу; тож найкращий набуток, якого вона зугарна домогтися, прихильність і любов близьких. Наказ і страх — то не її зброя. Я знаю одного чоловіка, страх якого владного замолоду; то він нині вже підстарок, але й досі при здоров'ї, тільки й знає, що битися, кусатися, сипати чортами, словом, зробився всефранцузьким галабурдником. Він аж трясеться над своїм добром і знай чуває. Отже це все суцільне кумедіянство, бо вся родина змовилася проти нього. Зі шпихліру, з пивниці, ба навіть і зі скарбниці домівники виносять найкращі шматки, хоча він пильнує як ока в лобі ключів од усіх замків. Тимчасом як він скнарує і заощаджує на власній їжі, всі гуляють і напихають кендюха по закутках дому, програють і циндрять його скарби. Кожна розмова сповнена посміху з його даремного гніву та невсипущої пильності. Усі в домі завзялися проти нього. Якщо випадком якийсь служник викаже йому відданість, домівники намагаються викликати в пана підозру до цього служника, а підозрілості стариганам не позичати. Цей чоловік не раз хвалився переді мною, як він тримає в шорах родичів, як усі його беззастережно слухаються та шанують, хвалився, який знаменитий він господар!
Лиш сам він не зна ні про що.
Теренцій, Брати, І, 1, 550
Я не знаю людини, спроможної скупчити у своїх руках стільки природних і штучно виготовлених рецептів збереження влади, як він; і що ж ми бачимо: він безпорадний, мов дитина. Ось чому я обрав його як найяскравіший приклад серед багатьох інших відомих мені прикладів такої сліпоти. Чим вам не тема для схоластичних розважань: як чинити краще — так чи інак? Перед ним усі шапкують; віддають належне його авторитетові, ніхто ніколи йому не перечить. Слухають його, бояться, шанують далі нікуди. Він виганяє служника? Той прожогом пакує манатки і зникає, але тільки з його очей; у старості хода повільна, змисли такі нездалі, що служник може жити й виконувати свої обов'язки в тім самім домі бодай навіть рік і зоставатися непоміченим. А коли настане пора — йому показують листа, нібито надісланого здалеку, сповненого благань, скрухи, обіцянок виправитися, і дурисвіта прощено. Якщо господар дому залагодить якусь оборудку чи дасть письмові розпорядження, які його синашам не на руку, то їх не виконують, а потім вигадують тисячі причин на виправдання цього непослуху. Жоден лист не попадає йому прямо до рук, він бачить лише ті, які вважають за можливе довести до його відома. А як випадково він і перехопить листа-другого, то пожитку з того все одно ніякого, оскільки він завше комусь доручає читати його вголос, в листі вмент знайдеться те, чого йому хочеться: скажімо, його перепрошує той, чий лист і насправді рясніє самими образами. Словом, справи йому подаються у спотвореному, лакованому вигляді, аби лиш він тішився. Я бачив чимало родин, де довго, а то й постійно, лише з деякими одмінами, справувалися таким побитом.
З давніх-давен жінки схильні противитися чоловікам. Вони хапаються обома руками за всякий привід для суперечки; благенької вимовки стає їм для цілковитого виправдання. Одна моя знайома добряче обкрадала мужа, аби (як зізналася вона сповідникові) щедріше обдаровувати старців. Хто повірить у таке побожне марнотратство! Будь-яке сподобне чоловікові ведення господарства видається їм нездалим; їм конче треба або хитрощами, або ґвалтом, але завше підступно узурпувати владу, аби воно набуло в їхніх очах позірної ваги та привабливості. Коли (як у наведеному прикладі) влаштування якоїсь справи йде на шкоду горопашному дідові й водночас на користь дітям, вони хапаються за цей останній аргумент і дають волю своїй пристрасті, змовляючись проти панування господаря дому. Якщо сини у нього дорослі й у розквіті сил, вони легко з'єднають на свій бік, батогом чи медяником, і шафаря, і скарбника, і решту челяді. Якщо сірома вдівець чи бездітний, він потрапляє в халепу не так легко, так вже як ускочить, то доля його ще тихіша й ганебніша. Катон Старший сказав свого часу, що скільки у тебе слуг, стільки й ворогів; зважте, враховуючи різницю у чистоті моралі його часів і наших, чи не хотів він застерегти нас, що у нас стільки ж ворогів, скільки жінок, синів і слуг? На щастя для збудь-віку, його рятує здатність багато чого не помічати, не усвідомлювати і легко піддаватися ошуканству. А що з нами сталося б, якби ми пробували гарикатися, надто в наш час, коли судді, покликані розв'язувати наші позови, зазвичай тягнуть руку за дітьми, а отже, не бувають безсторонні. У разі, якщо саме дурисвітство лишається для мене непоміченим, я принаймні добре бачу, що мене легко обдурити. І чи хтось коли-небудь визначить, чого вартий, проти таких суспільних взаємин, щирий друг? З якою шаною та побожністю я споглядаю на сам образ такої дружби, яку бачу в найчистішому вигляді серед тварин.
Якщо інші мене ошукують, то я принаймні не ошукую сам себе, гадаючи, ніби потрапив був уникнути ошуканства. Не сушу собі голови й над тим, як того доскочити. Я рятуюся від такої зради тим, що поринаю в себе; я намагаюся боронитися від шельм не тривожною і хапливою пильністю, а радше байдужістю і відстороненістю. Коли я чую про чиюсь пригоду, я не збиткуюся з когось, а одразу звертаю погляд на себе, аби подивитись, як стоїть справа зі мною. Все, що стосується його, обходить і мене. Його пригода — для мене пересторога, вона підказує, на що слід звертати пильнішу увагу. Щодня і щогодини ми говоримо про іншого те, що радше могли б сказати про себе, якби уміли зосереджуватися на собі так само, як на брудній білизні інших.
Чимало авторів шкодять справі, яку обстоюють, необачно нападаючи на своїх супротивників і кидаючи їм докори, які можна повернути проти них самих.
Блаженної пам'яті маршал де Монлюк[112], утративши сина, хороброго і багатонадійного лицаря, полеглого на острові Мадері, часто, охоплений гризотою, бідкався, як йому прикро і як йому болить, що він ніколи не спілкувався зі своїм сином; що, начепивши поважну й неприступну маску батьківства, позбавив себе втіхи пізнати гаразд свого доброго сина, освідчитися йому у своїй великій любові і повідати, як високо він цінував його цноту. «Натомість бідолашний хлопчина, — розповідав мені Монлюк, — завше бачив перед собою лише моє хмуре чоло та зневажливі міни і так і загинув з певністю, що я не вмів ані кохати його, ані належно цінувати. Для кого я беріг освідчення в тій щирій приязні, яку я чув до нього в душі? Хіба не він мав би відчути всю люботу мого почуття і виявити вдячність за нього? Згнітивши серце, я ґвалтував себе і так і не зірвав безглуздої личини; через це я не мав розкоші балакати з ним, тішитися його прихильністю, яку йому щоразу доводилося студити, зустрічаючи з мого боку лише суворість і деспотичне ставлення». Я вважаю, що його жалі були вагомі й слушні, бо знаю з досвіду, що коли відходять друзі, то нема ліпшої втіхи, ніж свідомість, що ми нічого не забули їм сказати і щирували з ними по-братерському.
Щодо мене, то я по змозі відвертий зі своїми близькими, не приховую від них ані своєї волі, ані думок про них, як, зрештою, поводжуся з усіма. Я поспішаю виявити і показати своє ставлення, не хочу бодай у чомусь виставляти себе в непривабливому світлі.
У наших давніх галлів, мовляв за Цезарем, поруч із багатьма іншими звичаями був ще й такий: діти не сміли потикатися батькам на очі та з'являтися на люди в їхньому товаристві, поки не починали носити зброї; їхня з'ява у повному риштунку мала означати, що пора вже батькам допускати їх до свого кола, пора зближатися з ними.
У наш час я був свідком іншої батьківської несправедливості! Не задовольняючись тим, що протягом усього свого довгого життя позбавляли синів частини маєтку, належного їм природним правом, деякі батьки ще й у своїй духівниці відписували жінкам усю владу над своїми статками та право розпоряджатися ними по своїй уподобі. Один мій знайомий пан із числа найперших достойників корони мав по смерті матері успадкувати понад п'ятдесят тисяч талярів ренти, а вмер у клопотах і весь у боргах у віці понад п'ятдесят років, тоді як його матка, що з неї вже сипалося порохно, користала з усього багатства, бо так повелів його батько, що дожив до вісімдесяти років. Далебі, якесь безглуздя!
А який резон тому, хто й сам купається в розкошах, шукати жінки з великим посагом. Чужі гроші завжди приносять у дім велику руїну. Мої предки зазвичай пам'ятали про це, і гірше їм від того не було, як і мені. Але знов ті, хто відраджує нам брати багатих наречених з остраху, що вони не виказуватимуть належної покори та вдячності, помиляються: вони спонукають до відмови від істотної користі через сумнівне припущення. Жінці своєумці нічого не варто передумати. Найбільше жінки любуються в тім, у чому найменше слушності. Безправ'я надить їх; так само як добру невісту гріє честь власних гарних учинків; чим вони багатші, тим поштивіші, а чим гарніші, тим схильніші до чистоти.
Слушно передавати управство ділами матері, поки діти ще неповнолітні; але зле виховав своїх синів батько, якщо він не може сподіватися, що, дійшовши літ, вони не зуміють справуватися краще й уміліше, аніж його малжонка, з уваги на звичайну неміч її статі. Проте було б, звісно, ще протиприродніше робити матір залежною від доброї волі дітей. Треба залишити їй подостатком коштів, аби вона могла жити як належить людині її стану, звичок та віку, оскільки їй важче зносити убозтво та нестатки, ніж чоловікові: тож хай їх терплять краще діти, ніж матір.
Взагалі найрозумніший поділ майна перед кончиною — це, як на мене, поділ, узвичаєний місцевими законами. Закони подумали про все краще за нас; а як іноді в чомусь і схиблять, це ліпше, ніж схибили б ми самі, пускаючись напропале. Наші статки не зовсім наші, оскільки за цивільними приписами, укладеними без нашої участі, вони призначені нашим спадкоємцям. І хоча ми маємо якусь волю поза межами правоустанов, я вважаю, що мають бути поважні й вельми переконливі причини, щоб відібрати в когось те, що призначив йому льос і на сторожі чого стоїть повсюдний закон. Інакше це буде надуживання згаданою волею всупереч розуму і на догоду нашим благим і легковажним забаганкам. Доля була до мене ласкава, позбавивши мене приводів, що могли б мене спокусити піти на ламання права. Я знаю чимало людей, довго й ревно служити яким чи виказувати доброзичливість до яких — марна трата часу: одне криво витлумачене слово перекреслює десятирічні заслуги. Щасливий той, хто запобіжить ласки на мент соборування! Останні вчинки затьмарюють решту: справу вирішують не найліпші й найчастіші послуги, а найсвіжіші й найтривкіші в пам'яті. Духівниці в руках таких людей виконують роль батога та медяника: ними винагороджують чи карають за кожен чин зацікавлених осіб. Духівниця — річ надто поважна і багата на надто серйозні наслідки, аби нею так крутити, щохвилі її міняючи; ось чому люди тямковиті складають її раз і на все, керуючись передовсім розумом і повсюдним звичаєм.
Ми надто прикипаємо серцем до батьківщини та дідизни й охоплені кумедним бажанням увічнити наші наймення. Ми надто уповаємо на хист наших дітей. Мабуть, було б несправедливо позбавляти мене мого старшинства тільки через те, що я був найбільшим бецманом і нетямою, найбільшим ледацюгою не лише серед братів, а й серед хлопців цілої околиці; байдуже, про що йшлося — про вправи для духу чи для тіла. Безглуздо робити особливі розрізнення, вірячи в передбачення, у яких так легко помилитися. Ламати правило чи підправляти жереб при виборі спадкоємців доречніше було б (якщо вже цього не уникнути) радше з огляду на якийсь значний і потворний тілесний ґандж, на якесь каліцтво, невиліковне, незмінне і в моїх очах, очах шанувальника фізичної краси, здатного поставити каліку в один ряд з людьми, скривдженими долею.
І як тут не навести напрочуд дотепного діалогу між праводавцем Платоном та його земляками! «Як же це так, — кажуть вони, відчуваючи наближення кінця, — що ми не зможемо переказати того, що нам належить, кому хочемо? О боги, яка жорстокість, — щоб ми не могли відписати по своїй уподобі близьким, одному більше, іншому менше, залежно від того, як вони дбали про нас у хворобі, старості та й у всіляких справах?» На що праводавець відповідає так: «Друзі мої, вам, кому три чисниці до смерті, важко розібратися і в самому собі, і в тому, що вам належить згідно з дельфійським написом». Ось чому я, законник, кажу: ані ви не належите собі, ані ті статки, що їх ви уживаєте собі на втіху; і ваші блага, і ви самі належите сукупності попередніх та прийдешніх поколінь. Тим-то, потерпаючи, щоб на схилах ваших днів чи під час хвороби якийсь підхлібець чи якась пристрасть не завели вас на манівці, спонукаючи вас скласти несправедливу духівницю, я вас від цього вбережу. Але, дбаючи про державне добро і про добро вашої господи, я запроваджу потрібні закони і змушу визнати за розумне, що суспільна користь стоїть вище за приватну. Верстайте собі покірно та лагідно дорогу, ниспослану долі людській. А я, хто пильнує людського блага і не має причини один інтерес предкладати над іншим, не занедбаю залишеного вами майна».
Повертаючись до нашої матерії, хочу зазначити: мені здається, що, загалом беручи, рідко народжуються жінки, здатні панувати над чоловіками, за винятком матерів, чия влада цілком природна. Хіба що на покару тим із них, хто під впливом якогось бурхливого надпориву, заморочений, доброхіть підкорився жінкам. Але це не стосується літніх матрон, про яких тут ідеться. Очевидна резонність цієї думки змусила нас спекти і пустити в обіг небачений досі закон, який позбавляє жінок права успадкувати корону. Нема у світі такого панства, де цей закон був би такий популярний, як у нас, завдяки його очевидній справедливості, хоча десь йому судилося набути більшої чинності, десь меншої, випадково більшого поширення, ніж в інших. Небезпечно полишати на жіноцький розсуд поділ нашої дідизни на підставі вибору, який вона зробить між дітьми, бо цей вибір завше буде несправедливий і химерний. Ті самі химороди і схотінки, які їх опановують під час вагітності, криються у їхніх душах завсігди. Скрізь можна бачити, що вони особливо прихиляються до кволих та скривджених природою дітей або до тих, що держаться у них за спідницю. Позбавлені розсудливості, потрібної на те, щоб вибрати гідну дитину, вони легко піддаються природним потягам і нагадують цим тварин, які знають своїх молодят лише доти, доки дають їм цицьки.
Зрештою можна легко переконатися на власному досвіді, що коріння природного прив'язання, якому ми надаємо такої ваги, дуже слабке. За жалюгідні копійки жінки щодня мусять відлучати своїх дітей, щоб годувати молоком наших; ми змушуємо їх передавати свій плід якійсь недолугій мамці, якій самі не довіримо нашого плоду, або ж звичайній козі; причому забороняємо їм не лише годувати своїх власних немовлят, наражаючи тамтих на небезпеку, а й піклуватися про них, аби весь їхній час був присвячений нашим дітям. І що ж ми бачимо? Що в більшості з них звичка породжує дужчу прихильність до чужих годованих дітей, ніж до своїх власних, і більшу турботу про їхнє здоров'я. Що ж до згаданих кіз, то це просто повсюдний звичай у моїй стороні, де селянки, коли не мають змоги давати грудь своєму дитяткові, кличуть до помочі козу. Нині у мене в домі служать двоє пахолків, які немовлятами смоктали жіноче молоко лише тиждень. Кози швидко привчаються давати вим'я груднячкам, пізнають їхній голос та крики і прибігають самі. Якщо їм підсунути іншого годованця, вони від нього відвертаються; так само дитятко цурається іншої годувальниці. Я бачив недавно маля, в якого забрали його козу, оскільки батько позичав її в сусіда; дитя не змогло звикнути до нової кози і вмерло, безперечно, з голоду. Тварини (у нашому випадку сусідова коза) незгірш від людей здатні довести природну прихильність до збочення.
На мою думку, те, що розповідає Геродот про одну лівійську околицю, не виключає випадків, коли річна дитина могла і вклепатися. Він пише, що тамтешні мешканці вільно сходяться з жінками, але дитятко, тільки-но зіпнеться на ноги, знаходить у юрбі свого батька і впізнає його в тому чолов'язі, до якого ноги несуть його самі.
Ми любимо дітей з тієї простої причини, що появили їх на світ і можемо їх звати другим я, а проте є й інший виплід, похідний від нас і вартий не меншої уваги. Те, що ми зачинаємо духом, усі плоди нашого розмислу, серця та розуму, то продукт наших органів куди шляхетніших, ніж тілесні; водночас вони більш наші, ніж діти; ми отці й заразом матері цього потомства. Ці діточки дістаються нам дорогою ціною і приносять нам більше честі, якщо вони чогось варті. Прикмети цих дітей більше їхні, аніж наші; наша частка тут мізерна, зате вся їхня краса, весь чар і вся вартість присутні в нас. Тож вони віддзеркалюють нас і схожі на нас куди більше, ніж наші діти во плоті.
Платон додає, що такі діти безсмертні, вони унесмертельнюють своїх батьків, ба навіть ставлять їх у ряд таких богів як Лікург[113], Солон[114], Мінос.[115]
Сторінки історії рясніють прикладами любові до дітей, і навести тут деякі з них, як мовиться, й сам Бог велів.
Геліодор[116], зацний біскуп у Триці, волів за краще рішитися сану, прибутків, почестей високого прелатства, ніж зректися своєї дочки, яка ще лишала рідкісною красою, хоча як на дочку священика та духівника вона могла видаватися завеликою шалапуткою та гультяйкою.
Жив у Римі такий собі Лабієн, вельми доброчесний і впливовий муж, відомий, окрім інших талантів, своїм літературним хистом. Був він, гадаю, син того великого Лабієна, найзвитяжнішого полководця, який супроводжував Цезаря у галльській війні, а потім, приставши до великого Помпея, чинив проти свого колишнього зверхника надзвичайно мужній опір, аж поки той розгромив його у Гишпанії. Доброчесність Лабієна, про якого тут ідеться, викликала багато в кого заздрощі; а найбільше його, очевидно, ненавиділи двораки та цезареві улюбленці за щирість і за успадковану від батька нехіть до тиранії, яка, звісно, не могла не відбитися в його книгах і творах. Вороги переслідували його і домагалися ухвали римського сенату про спалення багатьох його вже оприлюднених писань. І то, власне, від нього бере початок отой новий вид кари, що його згодом застосовувано в Римі до інших авторів, аби засуджувати на страту самі твори та зафіксовані в них знання. Мабуть, ще замало було винайдено звірств і завузька була сфера, де їх чинено, раз ми зробили їхнім предметом ще й речі, що їх природа звільнила від усяких чуттів та мук, як-от наша посмертна слава та виплоди нашого духу, раз поширили тілесні тортури на людську мисль та витвори Муз. Отож Лабієн не міг змиритися з такою втратою і не пережив своїх, таких дорогих йому творінь: він звелів замкнути його живцем у гробівці предків, і там знайшов як свою смерть, так і свою могилу. Важко навести приклад палкішої батьківської любові, ніж ця. Касій Север[117], блискучий промовець і Лабієнів друг, побачивши, як палають книги, вигукнув, що вирок поширюється і на нього, що його теж треба спалити живцем: адже він носить у пам'яті те, що містили в собі ці книги.
Така сама пригода заскочила і Кремуція Корда[118], оскарженого в тім, що він у своїх книгах хвалив Брута й Касія. Підлий, плазовитий і нікчемний сенат, гідний гіршого пана, ніж Тиберій, засудив його писання на палення. Автор поклав собі загинути вкупі з ними й уголодив себе.
Добрий Лукан[119], засуджений лайдаком Нероном, звелів своєму лікареві відкрити йому жили, аби швидше вмерти. В останні хвилини життя, коли кров уже витекла майже вся і холод огорнув тіло і підступав до серця, він заходився декламувати уривок з поеми про фарсальську битву; так він і відійшов з власними віршами на устах. Хіба то не батьківське прощання зі своїм виплодом, схожим на прощання і поцілунок, яким ми обмінюємося з дітьми перед кончиною? Хіба то не об'яв природної прихильності, яка у смертну годину воскрешає в пам'яті найдорожчі нам у житті речі?
Епікур, замордований, за його висловом, страшливими кольками, умираючи, за єдину втіху мав те, що по ньому зостається його вчення. Невже ми гадаємо, ніби стілько само радощів справила б купа вродливих і добре вихованих дітей (якби вони в нього були), скільки він їх мав від іншого свого плоду — чудового писемного доробку? І, навпаки, якби від його вибору залежало, що по собі зоставити — бридку й недолугу дитину чи дурну й нездарну книжку, невже він не волів би за краще вибрати (і не тільки він, а й усяка людина такого розбору), радше перше, ніж друге? Якби, скажімо, блаженному Августину запропонували поховати або свої твори, що мають таку вагу для нашої релігії, або ж своїх дітей, коли б він їх мав, то чи не була б безбожністю відмова зробити друге?
Особисто я не певний, чи не волів би набагато дужче мати досконале під усіма оглядами дитя від спілки з Музами, ніж від спілки зі своєю жоною.
Усе, чим я його обдаровую, байдуже, яке воно, я обдаровую щиро і безповоротно, як обдаровую дітей во плоті. Та дещиця добра, яким я його наділив, мені вже не належить; писане дитя може знати багато такого, чого я вже не знаю, і мати в собі від мене те, що сам я вже втратив і що при потребі мусив би, подібно до когось зовсім чужого, позичати у нього. Якщо я тямковитіший за нього, то воно багатше, ніж я.
Небагато знайдеться шанувальників поезії, які не воліли б за краще бути отцями Енеїди, ніж отцями найгожішого хлопця у Римі, і які з утратою сина не примирилися б легше, ніж з утратою Енеїди. Бо, за Аристотелем, з усіх майстрів найбільше закохані у свої витвори, безумовно, поети. Важко повірити, щоб Епамінонд, хвалячись, що по собі залишає потомство всього-но з двох дочок, але таких, що колись уславлять свойого батька (цими дочками були дві його блискучі звитяги над лакедемонянами), залюбки погодився обміняти їх на найвродливіших у Греції дівчат; як важко уявити собі, аби Олександер Македонський чи Цезар погодилися коли-небудь зректися своєї величі непереможних войовників задля того, щоб мати синів і спадкоємців, хоча б і найбездоганніших, хоча б і найдосконаліших. Ба, я навіть дуже сумніваюся, щоб Фідій[120] чи якийсь інший різьбар зичив такої міцності й такого віку своїм дітям, як своїй прегарній статуї, майстерно, за всіма правилами мистецтва вирізьбленій по довгій і ретельній праці. Спорідненість мистця зі своїм витвором часами нагадує спорзну і несамовиту жагу, яка іноді спалахує у батьків до своїх дочок або ж у матерів до синів, про що свідчить те, що оповідають про Пігмаліона, який, створивши статую жінки незвичайної вроди, так шалено закохався у свою скульптуру, що, потураючи його шалові, боги оживили її для нього.
Кість розм'якає слонова: втрачаючи твердість природну,
Вже подається під пальцями.
Овідій, Метаморфози, X, 283Пер. Андрія Содомори
Розділ X
Про книжкиПоза всяким сумнівом, що мені нерідко доводиться говорити про речі, що їх куди краще і поправніше викладали знавці цих питань. Отож пропоновані нотатки лишень проба моїх природних, а не набутих здібностей; і той, хто піймає мене на невігластві, нітрохи мене тим не образить, бо своїх слів я не обстоюю навіть перед собою, не те що перед кимось іншим, і самовдоволення мені чуже. Хто шукає знань, хай ловить їх там, де вони є: я найменше вбачаю своє покликання в тому, щоб їх давати. Те, що я викладаю тут, усього лиш мої фантазії, з їхньою допомогою я намагаюся дати уявлення не про речі, а про самого себе; самі ці речі я, можливо, колись пізнаю чи, може, знав їх раніше, коли долі десь баглося висвітлити їхню суть, та я встиг про те забути.
Хоч я в певному сенсі очитаний, але збіса непам'яткий. Тож не ручуся за достеменність моїх знань, у кращому разі потрафлю хіба визначити межі моїх знань про даний предмет у даний момент. Байдуже, яких я торкаюся тут питань, головне — як я їх розглядаю.
Хай судять, чи в тому, що я запозичую в інших, мені вдається вибрати щось здатне посилювати переконливість моїх міркувань. Адже я запозичую в інших те, чого не висловлю так само добре, як вони, або через недостатню виразність своєї мови, або через кволість свого розуму. Я не веду ліку моїм запозиченням, а добираю і визначаю їхню вагу. Якби я хотів, щоб про їхню цінність судили з їхньої кількості, я міг би втулити їх у мої писання удвічі більше. Усі вони, за дуже рідкими винятками, належать таким видатним і старожитнім авторам, що самі говорять за себе. Іноді я зумисне не називаю автора тих міркувань і доказів, що їх я переношу в свій виклад і змішую з моїми мислями, щоб тримати в шорах оті поквапливі, легковажні судження щодо недавно оприлюднених творів ще живих людей, написаних французькою мовою, яким кожен береться давати оцінку, уявляючи себе досить у цій справі обізнаним. Я хочу, щоб вони в моїй особі брали на зуби Плутарха чи кпили з Сенеки. Я хочу прикрити свою кволість цими гучними іменами! Я вітав би того, хто спромігся б обскубти з мене це пір'я, тобто відштовхуючись від самої лише ясності думки, краси та сили виразу, зумів відрізнити мої запозичення від моїх власних суджень. Бо, хоча за браком пам'яті я зчаста не потраплю визначити їхнє походження, а все ж чудово розумію, знаючи мої можливості, що ті пишні квіти, розсипи яких я бачу в різних місцях свого тексту, аж ніяк не належать мені й незмірно переважають мої власні таланти.
Я маю дати відповідь, чи є в моїх писаннях хиби, яких я не відчуваю чи нездатний буду відчути, якщо мені їх покажуть. Помилки часто-густо випадають з поля нашого зору, але якщо ми не годні їх добачити, коли хтось інший на них показує, то це свідчить про розлад нашого мислення. Ми можемо, не мавши хисту до думання, володіти знаннями та істиною, але й думання зі свого боку може обходитися без них; ба більше: свідомість власного невігластва, як на мене, одне з найкращих і найдостойніших свідчень слушного думання, що їх я тільки знаю. Я не маю іншої сполучної ланки при викладі моїх думок, окрім випадковості. Я викладаю мірою того, як вони у мене з'являються; іноді вони рояться роєм, іноді виникають почережно, одна по одній. Я хочу, щоб видно було природний і звичайний перебіг їх з усіма їхніми кривульками. Я викладаю їх, як вони є; адже тут не йдеться про матерії, що виключають легкість і випадковість думок при їхньому трактуванні.
Я, зрозуміло, хотів би ґрунтовніше щось знати, ніж знаю нині, але я відаю, як дорого обходяться знання, і не хочу купувати його такою ціною. Я хочу дожити свого віку спокійно, а не в упертій праці. Я не хочу сушити собі голову ні над чим, навіть задля науки, хоча б і найвартіснішої. Я не шукаю жодної іншої втіхи від книжок, окрім заспокоєння розумної цікавості, і зайнятий вивченням лише однієї науки, науки самопізнання, покликаної навчити мене добре жити і добре вмерти.
Хай до цієї мети мчить, весь у милі, мій кінь.
Проперцій, IV, 1, 70
Якщо я за читанням натрапляю на якісь труднощі, я не сушу над ними голову, а, спробувавши раз-другий із ними впоратись, обходжу їх.
Якби я в них заглиблювався, то втрачав би тільки час, тонучи в їхній трясовині, бо голова моя влаштована так, що звичайно я засвоюю матеріал з першого читання, і те, чого не сприйняв зразу, починаю ще гірше розуміти, коли вперто над ним б'юся. Я все роблю весело, натомість упертість і надто велика напруга гнітять мій розум, стомлюють і охмарюють його. Вчитуючись, я починаю гірше бачити і увага моя розпорошується. Мені доводиться відводити очі від тексту і знов раптово зиркати на нього: чинячи достоту як той, кому рекомендують, щоб оцінити всю красу шарлату, кілька разів ковзнути по ньому очима, рвучко відвертаючись і знову повертаючись до нього обличчям.
Якщо книжка мене дратує, я беру іншу і поринаю в читання лише в ті години, коли мене почне охоплювати нуда знічев'я.
Я рідко беруся за нових авторів, бо старожитні видаються мені змістовніші й тонші, а також цураюся грецьких авторів, бо моє знання їхньої мови не перевищує знань дитини чи учня.
Серед книжок просто цікавих, нових, Декамерон Боккаччо, Рабле та Цілунки Івана Секонда (якщо їх умістити в цю рубрику) мені видаються вартими того, щоб ними розважатися. Щодо Амадіса та інших небилиць, то вони не зуміли привернути моєї уваги навіть у дитинстві. Ба, скажу більше (може, зухвало, а може, просто по-дурному), що моя підтоптана і зморена душа вже не захоплюється не лише Аріосто, а навіть добрим Овідієм: його легковажність, усі ті химороди і вичуди, які мене так поривали, нині залишають мене байдужим.
Я вільно висловлюю свою думку про будь-які, навіть про ті, що, може, перевищують мою тяму і зовсім не на мої зуби. Якщо я кажу, що про них думаю, то тільки на те, щоб дати пізнати міру мого погляду, а не міру самих речей. Коли мені не до шмиги Платонів Аксіох, річ, як на мене, слабенька, то, з огляду на такого автора, мій розум не йме віри сам собі: не такий він дурний, аби протистояти авторитетові стількох славетних мужів старожитності, що їх він має за своїх навчителів та вихователів і воліє радше помилятися в їхній компанії. Він повстає проти самого себе і картає себе за те, що він верхогляд, що не дивиться в корінь, або за те, що він бачить річ у фальшивому світлі. Мій розум задовольняється тим, аби убезпечитися лише від безладу та плутанини, що ж до немочі, то визнає її охоче. Він гадає, ніби висловлює щось вельми влучне, але саме по собі воно лишень позірність чогось справжнього, підказана його уявленнями, бліда й недолуга. Більшість Езопових байок багатошарові і багатоманітні у своєму значенні. Ті, хто їх міфологізує, обирає якийсь образ, що добре в'яжеться з байкою, але здебільшого то лише перший і поверховий образ; можуть бути ще й інші, яскравіші, змістовніші й глибші образи, до яких вони не зуміли докопатися: оце так діється і зі мною. Але вернімося до нашого предмета. Так от, мені завше видавалося, ніби в поезії здавна ведуть перед Верґілій, Лукрецій, Катулл і Горацій; надто Верґілій та його Георгіки, які я вважаю за найдосконаліший поетичний витвір; порівнюючи з ним Енеїду, можна легко побачити, що в ній є місця, яким автор ще міг би додати кілька мазків, якби мав час. Найдосконалішою мені вбачається п'ята книга Енеїди. Люблю я також і Лукана й залюбки його читаю; я ціную не так його стиль, як його самого, слушність його думок і судів. Що ж до доброго Теренція з його чарівною та гожою латиною, то я вважаю, що він дивовижний у відтворенні душевних порухів і природи наших звичаїв. Звертатися до нього мене раз у раз змушує хід наших справ. Хай би скільки я його читав, я завше помічаю в ньому якусь нову красу й розкіш. Верґілієві сучасники скаржаться, що дехто прирівнював до нього Лукреція. Я вважаю, що це по суті різні величини, але мені доводиться боротися з собою, аби упевнитись у цій вірі, коли я вчитуюся в якийсь прегарний Лукреціїв вірш. Якщо цих людей вражало порівняння Верґілія з Лукрецієм, то що сказали б вони про глупоту і дикунську тупість тих, хто сьогодні прирівнює до Верґілія Аріосто, і що на те сказав би сам Аріосто?
О, нерозумний і брутальний вік!
Катулл, XLIII, 8
Як на мене, старожитні могли ще більше ремствувати на тих, хто прирівнював Плавта до Теренція (бо цей останній куди вишуканіший), ніж на тих, хто рівняв Лукреція до Верґілія. На користь Теренція (тут навіть можна вбачати його перевагу) найпереконливіше свідчить те, що батько римського красномовства повсякчас цитує лише його, а не когось іншого, а також і вирок, який виніс Теренцію найперший суддя серед римських поетів. Мене часто вражало, що у наш час ті, хто пише комедії (як-от італійці, у цьому жанрі найудатніші), беруть сюжет із трьох-чотирьох Плавтових чи Теренцієвих комедій, аби зліпити з них одну власну; так само в одній комедії вони, бува, нагромаджують п'ять-шість оповісток Боккаччових. Те, що вони так гребуть до себе матеріал, говорить про їхню зневіру у своєму таланті; їм доводиться спиратися на чиєсь чуже тіло, і, не мавши нічого свого, чим би можна нас зацікавити, вони хочуть захопити нас сюжетом. У Теренція бачимо щось цілком відмінне: перед чаром і довершеністю його манери сюжет відступає на задній план; нашу увагу приковує насамперед його майстерність і дотепність, він завше цікавий,
Ще й повносилий, стрімкий, мов потік кришталево-прозорий —
Горацій, Послання, II, 2, 120Пер. Андрія Содомори
і так захоплює нашу душу своїм хистом, що ми забуваємо про добротність його фабули.
Ці роздуми ведуть мене ще далі. Я бачу, що добрі давні поети уникали кучерявості й надхмарних висот, уникали не лише котурнів гишпанців чи петраркістів, а й поміркованішої і скромнішої вигадливості, яка є оздобою всіх поетичних творів наступних віків. Нема такого тонкого знавця, який би мав за зле брак того всього у великих старожитніх поетів і який не захоплювався б гладкописом та квітчастою гожістю Катуллових епіграм незрівнянно більше, ніж тими шпигачками, якими Марціал загострює кінцівки своїх епіграм. Це зумовлене тим, про що я казав вище і що Марціал хотів прикласти до власної особи: Не випадало надто дотепувати там, де сам предмет говорив за себе. Марціал, Передмова до VIIIкниги. Ці майстри, не куйовдячи чуба і не рвучи на собі сорочки, легко виявляють свій хист: вони завше мають із чого сміятися, їм не треба лоскотати себе під пахвою, зате новочасні майстри потребують чужої підсобки. Що менше в них хисту, то важливіша для них фабула; вони сідають на коня, ще не чуючи себе досить твердо на власних ногах. Те саме бачимо на балах, коли чупруни, не мавши добрих манер нашої шляхти, силкуються вразити якимись карколомними виплигасами чи там небаченим, блазенським чеберянням. Дамам теж легше показувати сприт у танцях, де є всілякі виверти й колінця, ніж на бальних танцях, коли треба лише рухатися звичайним кроком і показувати своє уміння невимушено триматися і вроджену грацію. Я мав нагоду спостерігати, як чудові кумедники, вбрані по-буденному, подібно до всіх присутніх на забаві людей, справляли нам невимовну втіху, яку тільки може дати їхнє веселе ремесло; зате початківці та їхні підмайстри, аби нас розсмішити, мусили уборошнити лице, нацупити якийсь перевдяг і корчити страшні гримаси. Такий мій суд переконливіше, ніж у чомусь іншому, підтверджується при порівнянні Енеїди з Роландом. Верґілій ширяє у піднебессі й незмінно летить своїм маршрутом, а натомість Тассо пурхає і перепурхує з одного сюжету на інший, ніби з галузки на галузку; на свої крила він сповіряється лише на короткий час перельоту і раз у раз робить зупинки, побоюючись, як би йому не забракло подиху і сил:
Короткі переліти пробує.
Горацій, Георгіки, IV, 194
Оце найсподобніші мені автори у цих жанрах.
Що ж до іншої лектури, коли втіха поєднується з дещицею користі, себто книжки навчають думати гостріше й судити зріліше, то сюди належать Плутарх, відколи він з'явився по-французькому, та Сенека. Вони мають для мене ту перевагу, що наука, якої я шукаю, викладається в них в окремих нарисах і читання не вимагає неможливого для мене великого зусилля. Невеличкого обсягу твори Плутарха та листи Сенеки становлять найкращу і найкориснішу частину їхнього доробку. Мені не треба довго збиратися, аби взятись до них, і я можу урвати читання, коли мені заманеться, бо окремі частини згаданих творів не пов'язані між собою. Обидва ці автори сходяться між собою у багатьох своїх корисних і правильних поглядах; долі так само заманулося спородити їх приблизно в одному віці, обидва були напутниками двох римських цезарів, обидва прибули з чужинецьких країв, обидва були багаті та можні. Їхня наука — вершки філософії, поданої у простій і легкій формі. Плутарх цілісніший і рівніший, Сенека мінливіший і різноликіший. Останній силкується, тужиться, поривається озброїти цноту проти немочі, страху і збочених бажань, тоді як перший не надає їм такої ваги, він не квапиться ставати на чати. Плутарх прихильник платонівських поглядів, толерантних і підхожих для громадянського суспільства, а Сенека дотримується стоїчних та епікурейських переконань, не таких зручних для суспільства, але, як на мене, догідніших для окремої людини і сталіших. У Сенеці видно, що він терпить тиранію цезарів свого часу, бо коли засуджує справу великодушних убивць Цезаря, то це з його боку вимушений засуд; зате Плутарх вільніший у всьому. Сенека приваблює дотепністю і жвавістю, Плутарх змістовністю. Сенека нас більше захоплює і збуджує, Плутарх більше вдовольняє і краще винагороджує. Плутарх веде за собою, Сенека нас підштовхує.
Що ж до Цицерона, то найпожиточніші для мене ті його твори, що обрали за предмет моральну філософію. Проте, сказати по щирості (бо як переступаєш сором, уже немає гамульців), його письменська манера здається мені нудною, як і решта писань такого штибу. Його передмови, дефініції, підрозділи, етимологія поглинають найбільшу частину доробку, те, що в ньому корінне і стрижневе, губиться через довгі підходи. Коли я, згаявши годину на читання, що для мене забагато, намагаюся пригадати, що я добув цінного і путящого, то здебільшого знаходжу тільки пустку, бо він ще не дійшов до обґрунтування своїх засновків і не добрався до того вузлового місця, яке я шукаю. Для мене, хто прагне стати лише мудрішим, а не вченішим чи красномовнішим, ці логічні й аристотелівські виклади ні до чого; мені б хотілося почати з останнього пункту: мені й так розумно, що таке Смерть або Розкоші; навіщо мені розщепляти начетверо волос. Я насамперед шукаю переконливих вагомих доказів, які б навчили мене, як дати собі раду з ними обома; мене не обходять граматичні тонкощі, хитромудре плетиво слів і підходів; я хочу суджень, які били б у ціль, тоді як автор крутиться, мов кіт коло сала. Його прийоми добрі для школи, для адвокатської промови або для казані, коли ми можемо вільно здрімнути, а пробуркавшись за чверть години, ще встигаємо схопити основну думку. Так годиться розмовляти з суддями, яких не києм, то палицею прагнуть схилити на свій бік, з дітьми та з чупрунами, яким треба все розжувати, та ще й дивитися, з чим йому те краще з'їсти. Я не потребую, щоб хтось силкувався так привернути мою увагу і щоб мені кричали, як гарольди, по п'ятдесят разів: «Слухайте!» Римляни проголошували у своїх молитвах: «Чини так!», а ми в наших: «Вгору серця!»; то все для мене марні слова. Я беру одразу вола за роги, мені не треба ні коріння, ні соусів, я смакую м'ясом. Такі приготування і підходи замість загострювати апетит тільки нудять мене і знеохочують.
Сподіваюся, що наша вільнодумна доба буде поблажлива до мого блюзнірства, якщо я зважуся твердити, що навіть діалоги самого Платона трохи розволіклі, а форма трохи тяжіє над змістом. Мені шкода, що цей муж, вдатний сказати стільки чудових речей, марнував час на ці довгі та ялові вступні балачки. За вимовку мені може бути хіба моє неуцтво, оскільки мені недоступна краса його мови.
Я взагалі волію книги, що користуються наукою, а не ті, що становлять саму науку.
Отих двоє перших, разом з Плінієм та всіма подібними до них, зовсім не знають згаданого «Чини так!». Вони хочуть мати до діла з людьми, які самі себе напоумили, а в тих випадках, коли вони вдаються до такого «Чини так!», воно стосується суті справи і має свою особливу рацію.
Я залюбки читаю ще й Цицеронові Листи до Аттика, і не так тим, що вони містять розлогий виклад історії та справ свого часу, як задля бажання дослідити в них його власний характер. Як я вже казав, мені дуже цікаво пізнати душу та розумові якості письменників. З їхніх писань, які вони виносять на суд світу, можна судити про їхні знання, а не про них самих та їхні звичаї. Я вже сто разів шкодував, що ми посіяли книгу Брута Про доброчесність; цікаво вивчати теорію тих, хто став неабияким практиком. Та що одна річ казань, а інша казнодій, то мені так само приємно побачити Брута очима Плутарховими, як і очима самого Брута. Я волів би радше знати достотні розмови, які він провадив у наметі з близькими приятелями напередодні битви, ніж промови, виголошені перед військом назавтра; волів би більше знати, що він чинив у ванькирі і в покоях, ніж що робив на плацу та в сенаті.
Щодо Цицерона, то я схиляюся до повсюдного про нього суду, що, окрім ученості, він нічим особливим не відзначався; з нього був путній громадянин, добродушний на вдачу, як більшина череванів і торохтіїв; але прекраснодушності й амбітної марноти він мав хоч відбавляй. Я не знаю, як можна йому дарувати, що він визнав за можливе оприлюднити свої вірші. Кепсько римувати — гріх невеликий, але те, що він не відчував, наскільки вірші негідні його імені, виказує його куций розум. Щодо його добромовності, то тут жодних сумнівів; гадаю, ніхто ніколи чогось такого не досягне. Коли Цицерон Молодший, який по батькові успадкував лише ім'я, був за намісника в Азії, то одного разу постеріг серед багатьох незнайомих гостей у себе за столом, куди був вільний доступ для всіх, Цестія, який, за звичаєм людей свого стану, на учтах у можновладців тулився скраєчку. Цицерон спитав, як його звати, в одного зі своїх людей і почув у відповідь, що то Цестій. Та коли намісник, людина неуважна і забудькувата, перепитав ще разів з кілька про те саме свого служника, той, щоб не товкти води в ступі, поклав якось вирізнити гостя і промовив: «Це той самий Цестій, про якого мені казали, що він не надто цінує елоквенцію вашого батька проти своєї власної». Охоплений страшним гнівом, Цицерон звелів злапати бідолашного Цестія і дати йому гарячих при ньому. Ось вам приклад непоштивого господаря.
Навіть між тими, хто, загалом беручи, цінував його неподобну проречистість, були й такі, що зауважували її хиби. Великий Брут, його приятель, називав її чалапливою і спотикливою. Промовці, ближчі до нього в часі, ганили його за звичку робити довгу паузу наприкінці періоду і витикали йому надуживання отим слід вважати. Щодо мене, то я волію коротші речення з ямбічною каденцією. Іноді темп спадає дуже рвучко, проте зрідка. Я підмітив одне місце, що й досі бринить у мене у вухах:
Далебі, мені любіша коротка старість, ніж старіння ще до
приходу старощів.
Цицерон, Про старощі, 10
Історики для мене найпривабливіші: читати їх цікаво й легко, та й людина як така, що її я прагну пізнати, виступає в них живішою і цільнішою, ніж деінде; ми бачимо розмаїтість і правду її внутрішніх властивостей, як загалом, так і зосібна, бачимо багатоманітність засобів, якими вона користується, та напастей, які їй загрожують. Серед авторів життєписів мені ближчі ті, що більше цікавляться людськими намірами, ніж подіями, звертають увагу на те, що йде зсередини, ніж на те, що діється зовні. Ось чому Плутарх з усіх оглядів мій улюбленець. Я вже шкодую, що замість одного ми не маємо десятка Діогенів Лаерціїв чи що він не досить докладний і приступний. Мені не менш цікаво пізнати долю і життя цих великих навчителів світу, ніж розмаїття їхніх вірувань та марень.
У цих студіях (маю на увазі історію) треба розглядати всяких авторів, байдуже, давні вони чи новочасні, чужі чи наші, аби вивчати речі, взяті з різних поглядів. Цезар найбільше заслуговує на вивчення; не лише задля пізнання історії, а й з огляду на нього самого: настільки він перевищує решту істориків, не поминаючи і Саллюстія. Справді, цього письменника я читаю з дещо більшою повагою і пошаною, ніж зазвичай читаються людські витвори: то бачу в його чинах його самого і пізнаю таємницю його величі; то відчуваю чистоту і недосяжний блиск його мови, в чому він перевершив не лише всіх істориків, як твердить Цицерон, а може, й самого Цицерона. Водночас він такий щирий в оцінках, коли йдеться про ворогів, що, за винятком фальшивого світла, в якому він виставляє свої лихі чини та свої плюгаві амбіції, йому можна закинути лише те, що він неохоче говорить про себе. Справді, чи звершив би він стільки великих справ, якби вкладав у них більше зусиль, ніж про це згадує.
Я люблю істориків або дуже простих, або добірних. Прості, які не домішують до матеріалу нічого власного, а весь труд і старання вкладають лише в те, аби зібрати все, що дійде до їхнього відома, і сумлінно занотувати всі події без просіювання та добору, залишаючи нам цілковиту свободу пізнати правду самим. До них, приміром, належить добрий Фруассар, який підходить до свого завдання з такою щирою простодушністю, що, допустившись помилки, не вагається принаймні її визнати і виправити в тому місці, де спіймав себе на ній. Він старанно передає нам навіть протилежні поголоски про одну й ту саму подію або суперечливі реляції, що до нього доходили. Фруассарів літопис — то сирий і необроблений матеріал, яким кожен може крутити, як йому заманеться. Справжні майстри уміють дібрати те, що заслуговує на увагу; вони потраплять із двох версій вибрати правдоподібнішу; виходячи з характеру владарів і з їхніх настроїв, вони можуть тлумачити їхні задуми і вкладати в їхні уста відповідні слова. Вони мають рацію, беручи на себе труд навертати нас до своїх оцінок, але, звісно, така місія до снаги небагатьом. Ті, хто стоїть посередині між цими двома групами (а вони — різновид найпоширеніший), усе псують: такі беруться розжовувати нам наші шматки, привласнюють собі право судити і частують нас власними фантазіями на історичну тему. Допустившись однобокої оцінки, вони вже не годні утриматися, щоб відповідно не перекрутити і не перевернути всієї оповіді. Вони відбирають те, що гідне уваги, але часто-густо затаюють якесь слово чи якусь характерну рису, куди повчальніші для мас. Вони опускають як речі неймовірні те, чого не розуміють, а іноді роблять це тільки через своє невміння щось висловити доброю латиною чи францужчиною. Хай вони сміливо хизуються своїм красномовством та дотепністю, хай судять, як хочуть, але хай і нам дають змогу судити по-своєму, хай не спотворюють своїми скороченнями та добором суті матеріалу, а пропонують його нам у повному обсязі зі збереженням усіх пропорцій.
Найчастіше вибирають для такого завдання (надто в нашу добу) вихідців з низів — з єдиною умовою, щоб вони мали вправну руку, наче наша найпалкіша мрія — повчитися у них граматики! І вони цілком слушно (адже їх найняли, власне, для того вони і виставляють на торг лише своє паталакання) дбають головно про цей бік справи. Тож-бо, вітійствуючи, вони пригощають нас усілякими чутками, зібраними на велелюдних площах та ярмарках.
Єдина добра історія — коли її пишуть ті, хто верховодив людьми, сам брав участь у подіях чи принаймні мав нагоду вести якісь інші подібні справи: саме такі всі грецькі та римські дієписи. Оскільки про ті самі події писало чимало самовидців (як велося за тих часів, коли і знання і доблесть були нерозлучні), то в оповідь могла закрастися лише мізерна похибка, викликана якимсь випадковим збігом обставин. Чого можна сподіватися від лікаря, що розводиться про війну, чи від бакаляра, що трактує про монарші задуми? Аби побачити, які сумлінні були в своїх описах римляни, досить навести один приклад. Азиній Полліон навіть в історії Цезаря викрив якусь недоладність, допущену через те, що той не міг устежити сам, живовидячки, за всім у своєму війську, і покладався на своїх підлеглих, які повідомляли неперевірені гаразд факти, або через те, що намісники не зовсім сумлінно оповіщали його про події в час його відсутності. На цьому прикладі можна переконатися, яка делікатна справа з'ясування правди, якщо при описі битви годі звірятися на реляцію того, хто нею керував, чи на розповідь вояків про те, що діялося навколо них, а отже, доводиться порівнювати, як на суді, покази свідків і враховувати всі спростування, навіть з приводу маленьких подробиць у кожному сумнівному випадку. Слід визнати: наші уявлення про наші справи спотворені. А втім, про те все досить докладно в тому ж дусі писав Боден.
Щоб хоч трохи запомогти своїй зрадливій пам'яті, такій ненадійній, що, беручи до рук книжку, я не раз гадав, ніби то якась нова, зовсім незнана мені річ, аж поки позначки на берегах упевнювали, що кілька років тому вона мене вже цікавила, — від якогось часу я завів собі звичку зазначати наприкінці кожної книги (йдеться про книги, призначені для разового читання) дату, коли я її дочитав, і побіжний відгук про неї, аби при нагоді бодай трохи освіжити в пам'яті враження та загальну думку, які склалися в мене про автора під час читання.
Ось що я занотував францужчиною якийсь десяток літ тому на своєму Ґвіччардіні (бо хоч би якою мовою книжки гомоніли зі мною, я завше звертаюся до них матірною моєю рідною): «Ось сумлінний історіограф, від якого, на мою думку, так докладно, як ні в кого іншого, можна довідатися про справжній підклад подій його часу; до того ж у переважній більшості з них він сам брав участь та ще як чільник. Немає жодної підстави, щоб він з ненависті, підхлібства чи самолюбства перекручував відомості: про це свідчать його вільні висловлювання про можновладців, і зокрема про тих, що висували його і саджали на високі стільці, як от, приміром, папа Климент Сьомий. Що ж до тієї частини, в якій він найбільше шукав собі слави, тобто відбігів та розважань, то між ними є влучні й не позбавлені блиску, але він занадто у них кохається; прагнучи нічого не занехаяти і маючи такий багатий і обсяжний предмет, ба іноді навіть неосяжний, він робиться розволіклим і вкидається в бурсацьку балакливість. І ще одне я зауважив:
висловлюючи свій суд про силу-силенну людей і вчинків, починань і задумів, він з того всього ніколи нічого не приписує чесноті, вірі чи сумлінню, як нібито всі ці речі давно вже перевелися на світі! У всіх діяннях, навіть найпрекрасніших на позір, він бачить лише якусь непристойну спонуку або корисливість. Адже годі уявити собі, аби серед численних учинків, яким він дає оцінку, не знайшлося жадного підказаного розумом та цнотою; жадне зіпсуття не може огорнути геть усіх людей так, щоб бодай хтось не уник зарази. Це будить у мене острах, чи він сам не має якогось гріховного нахилу і не оцінює інших по собі самому».
На моєму Філіппі де Комміні значиться таке: «Ви знайдете тут гожий і приємний стиль, сповнений простоти й щирості; безокрасну розповідь, у якій ясно світиться сумлінність автора, вільного від марноти, коли він говорить про себе, і від заздрощів та упередження, коли він говорить про інших; у його міркуваннях та усовіщаннях більше турботи про добро і правду, ніж якогось незвичайного хисту; і все пронизане авторитетністю і ваговитістю, що виказує птаха високого лету, дозрілого для великих справ».
На Спогадах пана дю Белле стоїть така моя примітка: «Завше приємно читати виклад подій в описах тих, хто намагався ними керувати, але поза всяким сумнівом, цим двом панам вочевидячки бракує щирості й незалежності в оцінках, притаманних давнім авторам спогадів, таким, як пан де Жуенвіль, вірник Людовіка Святого, Егінгард, вірник канцлера Шарлеманя, або Філіпп де Коммін, чий образ ще не встиг потьмаритися у нашій пам'яті. Це радше адвокатський виступ в обороні короля Франциска проти імператора Карла П'ятого, ніж історія. Навряд щоб автори спотворили щось у загальних рисах, але їм гаразд повелося в тому, щоб витлумачити події, часто всупереч здоровому глузду, на нашу користь і утаїти все, що було дражливого в житті їхнього пана; зокрема немає згадки про опалу панів де Монморансі і де Бріона, ба навіть самого імені пані д'Естамп не знайдеш у цьому творі! Можна замовчувати таємні вчинки, але опускати те, що знає весь світ, речі, які вчинили в державі цілий переворот, — непрощенний гріх. Коротше, щоб скласти собі уявлення про короля Франциска і події його доби, треба, як на мене, звернутися деінде. Що можна тут прочитати з користю, то це докладні описи баталій та військових походів, в яких ці панове брали участь; кілька виступів та конфіденційних учинків деяких княжат; якісь діяння та перемовини пана де Ланже, де міститься багато даних, гідних оповіщення, і деякі цікаві міркування».
Розділ XI
Про жорстокістьМені здається, ніби чеснота — щось інше і шляхетніше, ніж живий у наших серцях нахил нас до добра. Душі з природи задні та поштиві ідуть тим самим шляхом і чинять так само, як і душі чеснотливі. Проте в чесноті є щось більше і діяльніше, ніж тихо-мирно, завдяки своїй щасливій вдачі, керуватися розумом. Той, хто з природної лагідності й чемності знехтував би завдану йому зневагу, вчинив би дуже гарно і був би гідний хвали; але той, хто, дійнятий і допечений до живого якоюсь уразою, озброївся б розумом, здолав у тривалій борні нестямну жадобу помсти, довів би, безперечно, щось куди важливіше. Той учинив би добре, а тамтой чеснотливо: перший учинок можна б назвати добрим, другий — чеснотливим. Виходить, чеснота передбачає труднощі та боротьбу і не може виявитися без опору. Ось чому ми величаємо Бога добрим, всемогутнім, милосердним і справедливим, а не звемо його чеснотливим, адже всі його дії природжені і не потребують зусиль.
Філософи — і стоїки, і епікурейці — десь так і розуміють чесноту. Послуговуючись таким поділом, я звіряюся на загальну думку, яку вважаю за фальшиву, попри дотепну відповідь Аркесилая. Той, коли йому закидали, що багато хто переходить з його школи до епікурейців, але ні разу не було навпаки, відповів: «Охоче вірю, багато півнів стають каплунами, проте каплуни ніколи не робляться півнями». По правді, щодо твердості й суворості засад і приписів епікурейці аж ніяк не поступаються стоїкам, дарма що всілякі суперечники, щоб заломити Епікура і забезпечити собі легку перемогу, вкладають у його уста те, чого він ніколи не думав, вивертають його слова навспак, надуживають граматикою і приписують його виразам сенс, якого вони (а заразом і його діла, як їм добре відомо) насправді не мали. Один стоїк, виявивши тут більшу совісність, ніж вони, твердить, що перестав бути епікурейцем, крім усього іншого, ще й з тієї простої причини, що їхній шлях здається йому надто крутим і неприступним: / ті, яких ви називаєте жерцями втіх, насправді жерці краси та справедливості, і вони шанують усі чесноти та дотримуються їх. Цицерон, Листи до близьких, XV. Отож, повторюю: з філософів многі стоїки та епікурейці вважали, що не досить мати душу порядну, статечну і схильну до чесноти, що не досить уміти висловлювати судження і ухвалювати постанови, які ставлять нас над усіма мінливостями долі, а треба ще шукати нагоди виставити свою істоту на пробу. Вони прагнуть зазнати болю, нестатків, ганьби, аби їх перебороти і тримати душу напоготові: У труднощах міцніє доблесть. Сенека, Листи, 13. Це одна з причин, чому Епамінонд, належний до третьої школи, зрікся багатства, яке фортуна послала йому до рук із цілковитим правом, аби, як він сам сказав, змагатися з убозтвом, і бідував увесь свій вік. Сократ наразив себе, гадається мені, на ще лютішу пробу, зносячи для гарту душі злобительку дружину; це ніби проба розпеченим залізом. Метелл, єдиний з римських сенаторів, хто узяв на себе місію випробою своєї чесноти покласти край ґвалтові Сатурніна (народного трибуна, який докладав усіх зусиль, щоб запровадити несправедливу правоустанову на користь черні), накликав на себе смертну кару, якої добився Сатурній для опонентів. Згодом тих, хто вів його в лиху для нього годину на площу, він забавляв такою розмовою: «Чинити зло — річ надто легка і нікчемна, чинити добро тоді, коли нема небезпеки, річ звичайна; натомість чинити добро, коли це небезпечно, покликання доброчесного мужа». Ці Метеллові слова кидають яскраве світло на те, що мені хотілося довести: чеснота не йде в парі з легкістю, і той легкий, зручний і похилий шлях, по якому скеровує свої статечні кроки природжений нахил до добра, — ще не шлях справжньої чесноти. Тамта жадає крутої і кам'янистої стежки, вона має долати, подібно до Метелла, або труднощі зовнішні, якими доля силкується завести її на манівці; або труднощі внутрішні, викликані нашими непогамованими бажаннями та іншими ґанджами людської вдачі.
До цього місця я дійшов цілком вільно. Та коли я ставив крапку, мені спало на думку, що Сократова душа, найдосконаліша з усіх знаних мені, була б, за моїми мірками, не зовсім зразкова. Я не годен дошукатися в його особі жодної борні з грішними пориваннями. Я не можу уявити собі, щоб його чеснота зазнавала будь-яких випробувань чи була бодай трохи силувана. Я знаю могуть і необмежену владу над собою його розуму, який зроду б не допустився чогось нечестивого. Такій високій чесноті, як у нього, я не вмію нічого закинути. Мені здається, я бачу, як вона, пишна та вільна, простує звитяжним і тріумфальним кроком, без усяких перешкод, без усякого сум'яття. Якщо цнота може блищати лиш у змаганні з суперечливими забаганками, чи ж означає це, що вона не може обійтися без супутнього гріха, що вона завдячує йому все і через нього здобуває честь і шану? На що б тоді перетворилися ті чесні та шляхетні епікурейські розкоші, покликані плекати на своєму подолі чесноту і дозволяти їй гратися, даючи замість цяцьки ганьбу, хвороби, убозтво, смерть і геєну огненну? Якщо досконалу чесноту ми повинні пізнати завдяки тому, що переборюємо і терпеливо зносимо болещі і витримуємо докучливу подагру, не кліпнувши оком, якщо я як неодмінний доважок накину їй труднощі та перешкоди, то що ж станеться з чеснотою, яка злинула на таку височінь, що не лише гордує мукою, але навіть любує в ній, радіє великою радістю, як деякі епікурейці, що залишили нам певні докази схожих переживань? Немало було й інших людей з такою чеснотою, які, на мою думку, своїм поводженням перевищили навіть самі вимоги їхнього вчення. Яскравий приклад — Катон Молодший. Уявляючи собі, як він конав, розшарпуючи собі нутрощі, я не можу задовольнитися самою лише вірою, що душа його тоді була цілком вільна від страху та сум'яття, не можу припустити, щоб, пішовши на цей крок, продиктований правилами стоїчної школи, він не чув нічого іншого, крім спокою й байдужості. У чесноті цього мужа надто багато було вогню і завзяття (так мені видається), аби тим і вдовольнитися; я переконаний, що він відчував радість і втіху, доконуючи свого шляхетного вчинку, і що він любувався в ньому більше, ніж у якомусь іншому вчинку у своєму житті. Так він пішов із життя, радий, що має причину для смерті. Цицерон, Тускуланські розмови, І, 30. Я таку це вірю, що сумніваюсь, чи відмовився б він від нагоди доконати такого прекрасного чину. Якби його зацність, яка веліла йому ставити благо громадське вище власного, не тримала мене за поли, я цілком би пристав на думку, що він удячний був долі за те, що вона послала таку гарну пробу його чесноті, та за те, що вона штовхнула тамтого опришка потоптати ногами одвічну свободу його вітчизни. У мене таке відчуття, що при звершенні цього акту його душа чула велику радість і мужню насолоду, свідома того, що шляхетність і велич його —
В тій вільній смерті: вже ж не лякатись їй
Горацій, Оди, І, 37, 29Пер. Андрія Содомори
натхнені не думкою про майбутню славу (відмітна риса слабаків і легкодухів; але для душі такої шляхетної, сильної і гордовитої було б то нице прагнення), а красою самого подвигу. Цю красу він, володар її, бачив у всій її досконалості куди ясніше, ніж ми.
Філософія, на мою превелику радість, вважає, що цей гарний акт був би недоречний у будь-якому іншому, окрім Катонового, житті і що тільки його життю пасує такий кінець. Тому він сам цілком слушно наказав і синові, і близьким йому сенаторам, щоб вони зараджували собі інакше. Катон, наділений з природи незмірною суворістю, яку він ще й сам зміцнив постійною твердістю і завзяттям у задуманому починанні, волів радше померти, ніж: бачити тирана. Цицерон, Тускуланські розмови, І, 30.
Усяка смерть має відповідати прожитому життю. Умираючи, ми не стаємо іншими. Я завше вивіряю смерть кожної людини її життям: якщо мені хтось розповідає про кончину начебто й мужню, але пов'язану з нікчемним життям, я розумію, що її теж викликала якась нікчемна, відповідна життю причина. Отож легкість Катонової смерті й та невимушеність, якої він досяг завдяки своєму душевному гартові, чи можуть уйняти в наших очах щось від краси його чесноти? Хто з людей, хоч трохи помазаний щирою філософією, може собі уявити, що ув'язнений і закутий у кайдани Сократ зустрів свій вирок незворушно, без страху, та й годі? Хто заперечить, що, крім стійкості й гарту (ними завше відзначався його дух), у його останніх розмовах та прощанні впадали в око якась нова втіха і радісне піднесення? Отой дріж насолоди, з якою він чухмарить ноги, звільнені від кайданів, хіба не є він образом подібних душевних солодощів та радощів на думку, що катуші вже позаду і визволена від них душа стоїть на порозі пізнання прийдешнього? Хай Катон пробачить мені: його смерть була трагічніша і ґвалтовніша, але Сократова, сказати б так, іще прекрасніша.
Аристипп[121] мовив до тих, хто її оплакував: «Хай боги пошлють мені таку смерть!»
Приклад цих двох мужів та їхніх послідовників (сумнівно, щоб знайшлися люди, рівня їм) засвідчує таку рідкісну звичку до чесноти, що тамта стала другою натурою. Ця чеснота здобувається не зусиллями, не велінням розуму; утримання її не вимагає душевних сил, вона — сама сутність їхньої душі, її природний і звичайний стан. Вони досягли цього тривалим застосуванням філософських приписів, які впали на гарний і благодатний ґрунт. Нечестиві помисли, що пробуджуються в нас, не доступаються до них, дужа, загартована душа притлумлює їх у самому зародку.
Але запобігати спокусам у самім заживку за Божим приписом згори і в такий спосіб готувати себе до чесноти, щоб геть виполоти насіння гріха, хіба це не краще, ніж силою тамувати їхній розвиток і, піддавшись першим проявам пристрасті, озброїтися і боротися, аби стримати їхній ріст і перемогти їх? А з другого боку, чим не краще йти цим другим шляхом, ніж просто мати легку й добродушну вдачу, не схильну з самого народження до розпусти та гріха? Навряд щоб тут могли бути якісь сумніви: цей третій і останній шлях запевне робить людину невинною, але не цнотливою; ці люди не чинять зла, проте й доброчинці з них не бозна-які. Додаймо, що такі натури зазвичай настільки близькі до немочі та недосконалості, що я й сам гаразд не знаю, як прояснити й розпізнати їхні межі. Чи ж випадає дивуватися, що навіть такі поняття, як Поштивість і Доброта, викликають певну погорду. Я бачу, що чимало цнот на кшталт чистоти, стриманості і поміркованості можуть бути пов'язані з тілесними хибами. Зате гарт, виказуваний у хвилину небезпеки (якщо його можна назвати гартом), погорда до смерті й стійкість у горі та нещастях трапляються у людей, нездатних розібратися в подіях і побачити їх у правдивому світлі. Брак розуміння і тупість іноді видаються за чесноти, отож я часто бачив, як хтось хвалить людей за те, за що заслуговували хули. Один італійський шляхтич якось у моїй присутності скептично відгукнувся про свій народ: «Тямущість і обачність італійців такі великі, що вони загодя передбачають, на які небезпеки та лиха наражаються, тож не треба дивуватися, що на війні вони так часто думають про забезпечення собі відступу, ба навіть ще до того, як їм щось загрожує. Французи ж та гишпанці, не такі (на його думку) передбачливі, ідуть пробоєм, і їм треба навіч узріти і рукою відчути небезпеку, щоб злякатися, але навіть і тоді страх їх не утримує; зате швейцарці та німота, ці кепи і лемішки, оговтуються лише тоді, коли їх зіб'ють на болото». Може, він говорив те все жартома; але від правди ніде не дінешся: у воєнному ремеслі новачки кидаються в бій наосліп, а опікшись, дмухають на молоко:
Знав я, що слава нова, у битвах найперших здобута,
Дуже солодка.
Верґілій, Енеїда, XI, 154Пер. Михайла Білика
Ось чому, коли судять про якийсь окремий учинок, треба зважати на різні обставини і на людину, яка його доконала, перш ніж давати йому оцінку.
І слівце про себе самого. Мої приятелі іноді називали в мені оглядністю те, що насправді було випадковістю, і мали за ознаку відваги й стійкості те, що було виявом розсудливості і якоїсь думки; словом, мене наділяли одною рисою замість іншої, або мені на користь, або на шкоду. Насправді мені багато чого бракує, аби сягнути як отого першого і найдосконалішого ступеня довершеності, коли чеснота стає звичкою, так і другого її ступеня, якого я не підтвердив. Я не вилузувався зі шкури, аби поскромити опосілу мене жагу. Чеснота моя — то чеснота або, краще сказати, невинність принагідна і випадкова. Якби я вродився з більш неврівноваженою вдачею, то боюся, що виглядав би жалюгідно. Мені бракувало б духу долати пристрасті, навіть не надто бурхливі. Мені не до снаги перетерплювати оті суперечки та боротьбу в самому собі. Ось чому я не можу чути до себе особливої вдячності за те, що вільний від багатьох нецнот:
Тож коли хиби мої — незначні й лиш місцями вражають
Душу мою, загалом незіпсовану, — от як, буває,
Родимки бачиш на тілі міцнім.
Горацій, Сатири, І, 6, 65Пер. Андрія Содомори
то я радше завдячую це своєму щастю, аніж розумові. Щастя дало мені випасти з роду такого чеснотливого і такого славного батька: я не знаю, чи він перелив у мене частину своїх високих прикмет, чи домовий приклад і добре виховання в дитинстві чимось допомогли, а чи з яких інших причин я прийшов таким на цей світ:
Чи Терези мигтіли вгорі тоді,
Як я родився, чи Скорпіон лихий
Мені заблиснув, чи володар
Західних вод — Козерог — іскрився,
Горацій, Оди, II, 17, 17Пер. Андрія Содомори
але то свята правда, що в мене нехіть до більшості пороків. Антистен одрік комусь, хто питав, чого найкраще було б навчитися: «Відучитися від зла». Ця відповідь мені б не вельми придалася. У мене, кажу ж, нехіть, така природна і така невід'ємна від мене, що жодні обставини не здолали у мені викорінити це почуття, засвоєне змалку; ба навіть мої власні міркування, оскільки вони в багатьох речах відбігають від битого шляху, легко могли б дозволити мені вчинки, які цей природний нахил велить мені ненавидіти.
Скажу щось неподобне, але все-таки скажу: я вважаю, що завдяки моїй нехоті до пороків у моїх звичаях більше сталості і врівноваженості, ніж у моїх судженнях, і що моя хіть не така розбещена, як розум.
Аристипп виголошував такі сміливі думки на користь розкошів та багатств, що наструнчив проти себе всю філософію; але щодо його звичаїв, то коли тиран Діонисій запропонував йому на вибір трьох гарних дівчат, Аристипп відповів, що вибирає всіх трьох, бо завжди винував Париса, що той предпоклав одну над її товаришками; але, завівши дівчат до свого житла, філософ відіслав їх назад, не торкнувшись жадної. Якось у мандрах, коли його служник, несучи за ним гроші, дуже здорожився, Аристипп звелів йому відсипати і покинути на дорозі зайвину дорогоцінного вантажу.
Та й Епікур з його незбожною і гультяйською наукою у своєму житті був скромник і трудяга. Ось він хвалиться в листі до приятеля, що живе тільки на чорному хлібі та воді, і просить прислати трохи сиру про запас на випадок, якби йому схотілося врядити пишну учту. Мабуть, таки справді, щоб бути добрягою, треба бути ним через якусь таємну, вроджену і повсюдну властивість, без усякого на те закону, підстави чи прикладу. Порушення, яких я припустився, дякувати Богові, не з найгірших; я належно засудив їх у собі відповідно до міри їхньої серйозності, і це не було якоюсь поблажливістю; навпаки, я картав себе суворіше, ніж картав би у сторонніх. Але на цьому все й скінчилося, поза тим, я мало докладаю зусиль, щоб чинити опір, і легко піддаюся; проте я не допускаю, щоб до моїх нецнот долучалися ще й інші (найчастіше вони переплітаються і чіпляються одна за одну в тих, хто не мається на бачності). Щодо моїх вад, то я їх позбавляюся, залишаючи собі поодинокі й найпростіші:
Блудам іншим
Не потураю.
Ювенал, VIII, 164
Стоїки запевняють: мудрець робить добре діло з допомогою всіх своїх чеснот, хоча одна з них бере гору, залежно від природи конкретного вчинку. Тут могло б стати в пригоді порівняння з людським тілом: так, скажімо, жовч, діючи, не годна обійтися без допомоги решти соків, дарма що переважає саме вона. Та якщо хтось хоче звідси виснувати, що так само і грішник грішить усіма своїми пороками, то я не йму йому віри або не розумію його, бо насправді я тут бачу зовсім протилежне. Це все мудровані й неспійманні тонкощі, якими іноді бавиться філософія.
Я даюся на деякі блуди, проте інших уникаю не менш ревне, ніж святий.
Ось чому перипатетики теж заперечують такий нерозривний зв'язок між пороками, та й Аристотель твердить, що розумна і праведна людина може бути непоміркованою і нестриманою.
Сократ погоджувався з тими, хто вбачав у його фізіономії якийсь нахил до переступу, мовляв, це справді його природний нахил, але він приборкав його завдяки дисципліні.
Так само приятелі філософа Стильпона відзначали, що він був ранній музика до вина та жінок, але, працюючи над собою, зробився дуже стриманим і в тому, і в тому.
Зовсім інакше в мене: що я маю доброго, те дісталося мені з народження; його прищепили мені ані законом, ані правила, ані інша яка наука. Доброта в мені природна, але в ній мало гарту і жодної штуки. Найлютіше з усіх вад, і всім нутром, і розумом, я ненавиджу лютість, найгіршу з вад. Тут я людина така вражлива, що не зношу, коли ріжуть курча або коли чую, як ячить заєць у зубах моїх хортів, хоча сам непомалу кохаюся в полюванні.
Ті, хто ганить насолоди, бажаючи звести їх до розпусти й безуму, залюбки послугуються тим аргументом, що вони, сягаючи свого вершка, опановують нас такою мірою, що нам відбирає тяму, і посилаються на те, чого ми зазнаємо у взаєминах із жінками:
тіло віщує їм розкіш найвищу,
Й сім’ям сипнути вже має Венера по ниві жіночій,
Лукрецій, Про природу речей, IV, 1099Пер. Андрія Содомори
коли сласнота (на їхню думку) проймає нас і пориває так ґвалтовно, що глузд не в змозі спевняти своєї служби, геть переповнений і заполонений насолодою. Я знаю, що може бути інакше і що іноді, якщо захочеш, можна в той момент звернутися душею до інших думок, але для цього треба її нахилити і взяти у карби. Знаю, що можна вгамувати порив тієї насолоди; знаю з досвіду і не вважаю, що Венера така всевладна богиня, як проголошують багато інших та ще й скромніших, ніж я, людей. Мені не здається, як королеві Наваррській в одній оповідці її Гептамерона (книги прегарної змістом), ні неймовірним, ані важким бавити затишно й любо цілі ночі з віддавна бажаною коханкою, додержуючи складеної їй присяги вдовольнятися лише поцілунками та легкими доторками. Я вважаю, що тут доречним прикладом була б утіха полювання (власне, й не утіха, а захват і несподіванка, які захоплюють зненацька наш розум, і він втрачає здатність бути напоготові). Коли після довгого гону звір зненацька показується там, де ми сподівалися побачити його найменше, то струс, і гарячкові окрики, і все, що відбувається, пориває нам так ґвалтовно, що тієї миті вже годі любителям таких ловів перекинутися думками на щось інше. Недарма поети вдають Діану подужницею над Купідоновим смолоскипом та стрілами:
Тож: як тут мимоволі не розвіються
Усі турботи й пристрасті?
Горацій, Еподи, 2, 37Пер. Андрія Содомори
Але вернімося до суті. Отож я дуже співчуваю гризотам інших і залюбки плакав би за компанію, якби міг плакати бодай з якогось приводу. Якщо я бачу сльози, але сльози щирі, не вдавані, мені одразу збирається на плач. Мертвих, тих я не жалію; я радше їм заздрю; зате від душі жалію умирущих. Мене обурюють не дикуни, які смажать і їдять небіжчиків, а ті, що мордують і переслідують людей ще живих. Навіть на судовій екзекуції, хоч би й найсправедливішій, не можу дивитись спокійно. Хтось сказав, бажаючи посвідчити великодушність Юлія Цезаря: «Він був милосердний, навіть у своїй помсті. Злапавши піратів, які взяли були його в полон і правили викуп, він, хоча перед тим погрожував розіп'яти на хресті, виконав вирок, але спершу звелів їх задавити. Філемона, свого секретаря, який хотів його отруїти, Цезар не катував, а просто завдав на смерть». Хоч би хто був цей римський автор, який смів видавати за свідоцтво милосердя те, що хтось тільки закатруплював своїх кривдників, неважко здогадатися, як його вражали страшливі і шпетні приклади жорстокості, що їх подали римські тирани.
Щодо мене, то всяку додаткову кару перед стратою я вважаю за звичайнісіньку жорстокість; особливо для нас, адже ми повинні дбати, щоб душі відходили на той світ примиреними, а хіба це можливо, якщо пекельні муки доводять до жахливого струсу та розпуки?
Не так давно один полонений вояк, уздрівши зі своєї камери у вежі, як на плацу теслі споруджують риштування і збирається люд, здогадався, що те все робиться для нього, і впав у безнадію. Воліючи за краще заподіяти собі смерть самому, він знайшов поблизу лише старий заржавілий цвях і завдав собі двох сильних ударів у шию, але відчуваючи, що ще живий, вдарив утретє в живіт і знепритомнів. Доглядач, зайшовши до камери, знайшов його в цьому стані, ще живого. Його відлили водою і, аби не гаяти часу, поки він не пустився духу, квапливо зачитали вирок; почувши, що йому мають зняти голову, бранець зрадів, збадьорився, узяв шклянку з вином, яку був відштовхнув, і, дякуючи суддям за несподівано м'який присуд, заявив, що хотів укоротити собі віку з ляку перед жорстокішою карою: побачивши приготування на плацу, він вжахнувся, подумавши, що його візьмуть на муки і закатують на смерть.
Я б рекомендував, аби ці суворі взірцеві покарання, з допомогою яких хочуть тримати люд у карбах, виконували на трупах злочинців. Бо коли бачать, як їх залишають без погребу, або варять у казані, або четвертують, то це справляє неменший ефект, ніж муки, на які прирікають живих людей, хоча наслідок виходить невтішний, ба навіть ніякий, бо як глаголить Господь: вбивають тіло, а потім не можуть більш нічого заподіяти. Євангелія від Св. Луки, голова 12, 4. Недарма і поети з притиском підкреслюють жах отакої картини, навіть за видиму смерть страшнішої:
Це царя спалили, його ж голі кості
По землі втоптали чорною юхою!
Енній у цитаті Цицерона, І, XIV
Одного дня я був у Римі якраз у день страти Катени, усесвітнього злодюги. Задавили його без жодних емоцій глядачів. Але коли його четвертували, то ледве кат махнув сокирою, як серед люду почулися скрики та зойки, буцім кожне висловлювало співчуття людському падлу.
Це несвітське звірство можна дозволити собі до останків, а не до живої істоти. Десь у такому дусі вчинив Артаксеркс: пом'якшуючи суворість давніх законів у Персії, він велів, аби шляхту, винну у службовому нехлюйстві, роздягали й замість батожити саму (як заведено було досі) шмагали лишень її шати. Так само, замість добряче чубити провинників, з їхньої голови лише високі шапки збивали.
Побожні єгиптяни вважали, що вони догоджають Божому правосуддю, офіруючи йому свиней, зображених на мальовидлах: справді смілива вигадка — бажати мальовидлом або тінню речі віддати належне Богові, найвищій у світі істоті!
Я живу в добу, коли довкола нас аж роїться від прикладів неймовірної лютості, а все це через розіпсілість, спричинену горожанськими війнами. У всіх старовинних хроніках не знайти нічого страшнішого за те, що ми бачимо щодня. Але до цієї жорстокості я так і не принатурився. Я ледве міг припустити, перш ніж побачив навіч, що є такі іроди, які раді вбивати задля самої втіхи морду, які раді рубати і сікти на капусту інших людей і насталюватися у вигадуванні небачених мук та нових одмін душогубства, і то без ненависті, без пожитку, аби лиш насититися втішним для них видовиськом корчів і дриґів, жалісних зойків і репету горопахи, що конає в муках. Ось найвищий пункт, якого може досягти лютість: Щоб людина, ні гнівом, ні страхом не підсичувана, убивала іншого, лиш коби на це любувати. Сенека. Листи, 90.
Щодо мене, то я ніколи не вмів без прикрощів дивитися, як олень, засапаний, знеможений, не мавши вже іншого рятунку, осідає долу, безрадний, і здається на ласку тих, хто його загнав, молячи заплаканими очима про ощадок:
I зі скиглінням, залившися кров’ю, пощади благає.
Верґілій, Енеїда, VII, 501Пер. Михайла Білика
Це завше видавалося мені нелюбим видовищем.
Рідко мені вдавалося впіймати живого звіра, щоб я не відпустив його на волю. Пітагор відкупав товар у птахоловів і рибалок, аби вчинити так само.
Од хижацької крові спочатку
Розгарячитись могло зачервонене кров’ю залізо.
Овідій, Метаморфози, XV, 106Пер. Андрія Содомори
Натури кровожерні стосовно до звіроти виказують вроджений нахил до жорстокості.
Після того як у Римі звикли до видовиська мордованих тварин, узялися до вбивства людей та гладіаторів. Сама природа (боюся) прищепила людині якийсь інстинкт нелюдяності. Ніхто не тішиться, коли тварини граються і женихаються між собою, але ніхто не утримається подивитися, як вони б'ються і гризуться.
Аби не висміювали мого співчуття до тварин, нагадаю, що сама релігія закликає нас милосердствувати стосовно них, зваживши, що сам Пан-Біг, аби слугувати йому, оселив нас ув одному й тому самому світі і що вони, як і ми, є його творінням. Пітагор запозичив науку метемпсихози в єгиптян, але відтоді вона поширилася серед багатьох народів, зокрема серед наших друїдів.
Смерті не знає душа: залишивши оселі колишні,
Прийнята знов у домівку нову, вона житиме вічно.
Овідій, Метаморфози, XV, 158Пер. Андрія Содомори
Віра давніх галлів научала, що душі, бувши вічні, перебувають у постійному русі, переходячи з одного тіла в інше. З цими поглядами збігалася й ідея Божого правосуддя. Через таке поводження душ наші предки твердили, що коли душа перебувала, скажімо, в Олександрі, то Бог звелів їй переселитися до іншого тіла, більш чи менш відповідного її талантам:
Душі він завдає у німу животину,
Лютих вселяє в ведмедів, здирців — в вовків, ошуканців —
у лисів.
………………………………
І прогнавши крізь різні літа, через тисячі форм, очищає
В річці летейській, знов повертаючи в первісний лик.
Клавдіан, Проти Руфіна, II, 482
Якщо душа войовнича, він вселяє її в тіло лева, якщо любашна — в тіло вепра, якщо боягузлива — в тіло оленя або зайця, якщо лукава — в лиса; і так далі, поки душа, очищена такими карами, не вернеться в тіло якоїсь іншої людини.
Сам, пам’ятаю, в той час, коли Трою війська облягали,
Сином Пантоя, Евфорбом, я був.
Овідій, Метаморфози, XV, 160Пер. Андрія Содомори
Щодо покревенства між нами і тваринами, то я не надаю йому надто великої ваги, як і тому, що багато народів, і то з найдавніших і найшляхетніших, не лише допускали тварин до свого товариства, а й ставили їх вище за себе; деякі народи вважали їх за приятелів і улюбленців богів, богів, які нібито шанують і поважають їх більше, ніж людей; а деякі не визнавали іншого бога чи богів, ніж тварини. Варвари убожували тварин за ті послуги, які вони їм робили. Цицерон, Про природу богів, І, 36.
І крокодилу честь,
А то б'ють чолом чайці, що вужів наїлася,
Сяє злотом мавпа хвостата, річкова риба,
А там цілі міста псу поклоняються.
Ювенал, XV, 2
Узвичаєний нині Плутархів підхід до цих оманливих уявлень почесний для тварин. Плутарх твердить, що єгиптяни убожували не вола (приміром), не кота, а шанували в тих тваринах образ якихось божих прикмет: ув одній — терплячість і корисність, у другій, як наші сусіди бургундці укупі із цілою Германією, — жвавість або небажання терпіти неволю, в чому відбивалися їхні уявлення про свободу, яку вони любили і шанували над усі інші божі прикмети. Так само розуміли вони і шанування решти тварин. Але коли серед поміркованих виступів я чую думки про нібито близьку подібність між нами і тваринами, а також перелік великих переваг, які вони буцімто мають проти нас, та слова про те, що є всі підстави прирівнювати їх до нас, то наша зарозумілість сама собою захитується і я охоче зрікаюся приписаного нам гаданого панування над іншими створіннями.
Хай усе це вилами по воді писано, але є обов'язок людяності і певна повинність берегти не лише тварин, здатних рухатися й відчувати, а навіть дерева та рослини. Ми повинні ставитись справедливо до інших людей і жаліти й спомагати решту створінь, які заслуговують на те. Мені не сором зізнатися в такій моїй дитинній вражливості: я не вмію відштовхнути навіть пса, коли той лізе до мене з пестощами або коли проситься на прогулянку. Турки завели милостиню та шпиталі для звірів. Римляни годували досхочу гусей, чия пильність урятувала Капітолій. Атенці розпорядилися, щоб мулів, які працювали на будові святині Гекатомпедон, випустили на волю і вони паслися, де їм заманеться.
У аґриґентців був звичай ховати з помпою своїх укоханих тварин, скажімо, коней, якоїсь расової породи чи рідкісної шляхетності, або собак чи корисних птахів, ба навіть тих, з якими гралися їхні діти. Розкіш, звичайна для них і в інших речах, надто яскраво виявлялася у численних пишних пам'ятниках, поставлених тваринам, які дійшли до нас із мороку сторіч.
Єгиптяни ховали вовків, ведмедів, крокодилів, собак та котів у святих місцях, бальзамували їхні тіла і носили по них жалобу.
Кимон[122] урядив урочистий похорон кобилам, які тричі здобули йому звитягу в перегонах колісниць на олімпійських змаганнях. Старий Ксантипп поховав свого пса на узморському стрімчаку, що відтоді носить його ім'я. Плутархові було совісно продати за безцінь або послати на різницю вола, який довгий час йому служив.
Розділ XV
Як перешкоди розпалюють наші прагненняНема жодного слушного твердження, яке б не знайшло суперечного собі, запевняє наймудріша частина філософів. Недавно я згадав гарний вислів одного старожитнього автора щодо зневаження смерті: «Жодне добро не справить нам стільки розкошів, як те, до втрати якого ми рихтуємося». Усяка втіха посилюється від загрози її втрати. Сенека, Листи, 98. Тим самим він хоче довести, що насолода життям не може дати нам щирих радощів, якщо ми боїмося розлучитися з ним. Проте слід було б сказати й зовсім навпаки, а саме: ми горнемо і тулимо до себе якесь добро тим тісніше й цупкіше і дорожимо ним тим більше, чим не певніше воно видається і чим дужче ми боїмося його рішитися. Адже цілком очевидно, що як вогонь палає яскравіше від сусідства з холодом, так і наша воля гартується від того, що ми чуємо опір:
Коби Данаю отець не сховав до залізної вежі,
Від Громовержця навряд щоб вона понесла.
Овідій, Любощі, II, 19, 27
Нема нічого прикрішого для нашого смаку, як пересит легкодоступними втіхами, і нічого принаднішого, як те, що рідкісне й малодоступне: Усяка втіха загострюється від небезпеки, спроможної її сполохати. Сенека, Про добродійства, VII, 9.
Гаяло, відмов: переситить кохання без муки.
Марціал, IV, 38
Щоб не вистигла любовна жага, Лікург наказав лакедемонянам одвідувати своїх дружин не інакше, як тільки нишком, і, якби хтось застукав їх разом, це накликало на подружжя не меншу ганьбу, ніж коли б вони були люди, не пов'язані шлюбними узами. Клопоти з місцем зустрічі, загроза небажаних сюрпризів, страх перед завтрашньою ганьбою,
Млість і мовчання, й зітхання з глибу душі.
Горацій, Еподи, XI, 11
ось що додає перцю любовній потраві.
Скільки солодкомолоких і розкішних утіх постає з вельми скромних і пристойних розмов про любощі! Розкіш сама намагається розвогнити себе болем: вона далеко солодша, коли пече і розшарпує. Куртизанка Флора розповідала, що ніколи не покидала ложа, поділеного з Помпеєм, не зоставивши на його тілі слідів своїх укусів:
То, налягаючи тілом усім, роблять іншому тілу
Боляче, то один одному часом зубами кривавлять,
Бо сподівається завжди любов порятунок од жару
Саме в тім тілі знайти, від якого і вибухнув пломінь.
Лукрецій, Про природу речей, IV, 1075Пер. Андрія Содомори
І так у всьому: труднощі надають ваги кожній речі. Мешканці марки Анкони охоче складають свої обітниці святому Якову, а галісійці Пречистій Діві Лоретській. У Льєжі високо цінують лукканські купелі, а в Тоскані води в Спа. У фехтувальній школі в Римі не видко римлян, зате повно французів. Сам великий Катон, робом першого-ліпшого з нас, переситився своєю жінкою, поки та була його, і запраг її, коли вона перейшла до іншого.
Я спровадив до розплідника старого огира, з яким, коли він чув біля себе кобилу, годі було дати собі раду. Там він до своїх, надто легкодоступних, хутко збайдужів, але до чужих, досить було котрійсь пройти біля пасовища, він починав дико іржати і женихатися з колишнім запалом.
Наш апетит проходить мимо і з погордою повз те, що в нас під рукою, аби гнатися за тим, чого немає.
…що під рукою,
Те й оминаю, а мчуся за тим, що тікає від мене.
Горацій, Сатири. І, 2, 108Пер. Андрія Содомори
Забороняти щось означає збудити в нас охоту:
Застерігаю: як ти перестанеш доньку стерегти,
То й перестане бути моєю вона.
Овідій, Любощі, II, 19, 47
Віддати ж щось цілком означає збудити в нас до нього погорду. Брак і надлишок робляться однаково утяжливими:
Ти кривишся на рясноту, я — на скудоту.
Теренцій, Форміон, 163
Хіть і пересит завдають однакової мороки. Непоступливість коханчина буває прикра; проте її легковажність і приступність, щиро кажучи, ще прикріша. Оскільки нетерплячість і гнів зроджуються з шани, якою ми оточуємо пожадану річ, то вони вигострюють і підсичують кохання; зате ситість плодить відразу — почуття мляве, тупе, сповнене нудьги і сонне.
Тільки обманом утримувать жінка любовника може.
Овідій, Любощі, II, 18, 33
Ось в чім звитяги секрет: зневажати навчися, коханцю.
Ироперцій, II, 14, 19
Нащо здалося Помпеї ховати під личиною свою вроду, як не на те, аби піднести свою ціну в очах коханців? Навіщо затуляти аж по кісточки принади, які кожна хоче показати і які кожен хоче бачити? Чому дами окривають стількома заслонами, накинутими одна на одну, певні частини тіла, осереддя свого, а заодно і нашого жадання? І яке призначення отих бастіонів, що жінки почали недавно споруджати на своїх клубах, як не збуджувати наші апетити, притягувати до себе, ніби відтручуючи?
До верби утікає, та хоче, щоб її я узрів.
Верґілій, Буколіки, III, 65
То затихла цілком, прикривши тунікою тіло.
Ироперцій, II, 15, 6
Навіщо оті штучки дівочої сором'язливості, отой статечний холод, ота сувора стриманість, та вдавана необізнаність із речами, відомими їм краще, ніж нам із вами, нібито їхнім навчителям ув амурних справах, як не на те, аби збудити у нас хіть перемогти, перебороти, повалити згадані церемонії та перешкоди на шляху нашого жадання? Адже то не тільки задоволення, а й гордощі, що ти спокусив і звабив оту несміливу ніжність і дитинну сором'язливість, змусив здатися на ласку своєму любовному горінню холодну і статечну байдужість. Для чоловіка і справді велика слава взяти гору над неприступністю, цнотою, стриманістю, і той, хто відраює білу челядь від тих штучок, той зрадник і їм і самому собі. Лишається хіба вірити, що їхнє серце тріпоче з жаху, що наші слова ображають їхній чистий слух, що нас ненавидять за них і поступаються тільки нашій брутальності, приневолені лишень ґвалтом. Краса, навіть найосяйніша, не має для нас достатньої сили впливу та смаку без такої приправи. Ось вам приклад: ув Італії, де стільки продажної краси, і то найдивовижнішої, як та краса мусить шукати додаткових викрутів та засобів, аби стати пожаданою; але, правду кажучи, хоч би на що вона бралася, їй усе одно не вдається захоплювати і запалювати, бо вона продажна і приступна всім. Ба навіть і з цнотою так само: з двох рівноцінних здобутків ми вважаємо за прекрасніший і достойніший той, що коштував нам більших зусиль і подолання більших перешкод.
Мудрий божественний Промисел допустив, щоб нашу святу церкву, як ми бачимо, шарпало стільки бур та заколотів, бо, мабуть, праг розбуркати такою змажкою побожні душі й вирвати їх із того зледащіння та сонноти, в які їх занурив тривалий спокій. Якщо порівняти втрати, яких ми зазнали в особі тих, що відпали від неї, із зиском, одержаним завдяки тому, що в нас ніби пробудився новий дух, що в цій вимушеній боротьбі у нас воскресли колишні завзяття і сила, то ще не знати, чи пожиток не переважить шкоди.
Ми сподівалися міцніше зав'язати шлюбний вузол, якщо геть унеможливимо розлучення; але скріпивши пута тим, що накладає на нас примус, ми такою ж мірою попустили і послабили пута, що накладають добра воля та почуття. Навпаки, в Римі саме свобода їхнього розв'язання для кожного, хто цього захотів, так довго утримувала шлюби в шані та безпеці. Римляни більше, ніж ми, дорожилися своїми жінками, наражаючись на небезпеку втратити їх. За цілковитої свободи розлучення спливло п'ятсот із гаком років, перш ніж хтось спробував із неї скористатися:
Те, що вільне, немиле — надить те, що невільне.
Овідій, Любощі, II, 19, З
Можна тут ще згадати вислів одного старожитнього мудреця: мовляв, кари радше загострюють злочини, ніж виводять їх; вони викликають не бажання чинити добро — то справа розуму та розважань, — а лише намагання не попастися на лиходійстві:
Ширше зараза розходиться, як лихо, гудуть, скоренили.
Рутилій, Мандрівка, І, 397
Не знаю, чи думка ця слушна, але з досвіду знаю, що ніколи громада не добивається успіху таким чином: лад і лагідність звичаїв залежать від якихось інших засобів.
Грецькі історики згадують про аргіпеїв, сусідніх зі Скитією. Вони жили без різок та каральних кийків; їх ніколи ніхто не намагався зачіпати, а хто з чужинців знаходив у них утечище, той тішився у них цілковитою свободою — така була чистота і святість їхнього життя, і що найцікавіше, ніхто не важився її, ту святість, переступити! Не дивно, що до них удавалися, як до мировиків, для розв'язання суперечок, які спалахували серед мешканців околиць.
А інший народ оточує поля та сади огорожею з тонкої лляної нитки, і вона виходить надійніша й міцніша, ніж наші рови та живоплоти. Злодія замки принаджують, відчинені двері вломник минає. Сенека, Листи, 68.
Може, в числі засобів, винайдених для захисту мого дому від ґвалту наших горожанських воєн, його оберігає й легкість, з якою можна в нього залізти. Оборона заохочує до нападу; недовіра розпалює бажання грабувати. Я притлумив апетит жолдаків, позбавивши їхні вилазки ґрунту для всякого азарту та об'явів солдатської доблесті, якою вони зазвичай усправедливлюють і покривають свої діяння. Те, що вимагає відваги, завше похвальне, надто тоді, коли нема правосуддя. Я обертаю впад у мій дім на злодійську ницу справу. Він відкритий кожному, хто в нього постукає; уся його залога — заворітник, поставлений згідно з приписами старосвітського звичаю та ґречності, і то не для оборони моїх дверей, а на те, щоб пристойно і гостинно відчиняти їх. Я не маю інших чат чи сторожі, окрім тих, що дарують мені зорі. Шляхтичеві не гоже вдавати, ніби він думає боронитися, якщо він насправді не рихтується до бою. Хто відкритий з одного боку, той відкритий звідусіль. Наші предки не думали про спорудження вартівень. Способи облягати і здобувати наші оселі (ба, без гармат і війська!) множаться з кожним днем, переважаючи своїм числом способи захисту. Винахідливість скрізь спрямована на перше: напасти може кожен, а бороняться тільки можні. Моє житло було твердинею в добу, коли його зводили. Відтоді я нічим його не укріпив і потерпав, як би замок не обернувся проти мене самого; не кажучи вже про те, що за спокійніших часів доведеться оті всі фортеці знову роззброювати. Втрачати їх небезпечно, не мавши змоги їх повернути. Крім того, важко й звірятися на них, бо під час розрухів ваш служник може належати до партії, якої ви остерігаєтеся; а там, де за прикриття править релігія, годі довіряти навіть кревним: чому б їм не послатися на вищу справедливість?
Державна скарбниця нездатна спомагати наші замки-фортеці, це виснажило б її. Нам теж несила їх утримувати без нашої руїни або, що ще дошкульніше і ганебніше, без руїни простолюду. Моя страта буде не така дошкульна; бо хіба ж таке мене спіткало б, якби я зазнав нападу, мавши укріплену й озброєну оселю? Сусіди, замість мене жаліти, теж закидали б мені необачність і недосвідченість, ба навіть легковажність у справах, належних до мого стану. Якщо стільки оточених валом замків упало, а мій і досі стоїть, то це наводить на думку, чи не впали вони саме через те, що ретельно охоронялися. Охорона заохочує обложників напасти й усправедливлює їхній наїзд: усяка сторожа створює позірність війни. Війна може вдарити й на мене, якщо така воля Господня, але сам я її не накликатиму. Дім для мене сховище, де я рятуюся від війни. Я намагаюся вберегти цей куточок од повсюдної завірюхи, як і отой куточок: у моїй душі. Хай там собі війна вбирає на себе щораз іншу личину, хай війни множаться, хай з'являються нові партії: а я й пальцем не кивну.
Оскільки мені відомо, серед стількох укріплених осель я єдиний у Франції припоручив небові охорону свого замку. Я зроду не вивозив із нього ані срібла, ані майнових паперів, ані килимів. Я не хочу ані лякатися, ані рятуватися лише наполовину. Якщо цілковита довіра може з'єднати собі ласку Божу, то вона буде мені за щит до кінця; якщо ж ні, то я прожив досить довго, аби лишити по собі пам'ять і бути гідним уваги. Скільки? Ось уже добрих тридцять років!
Розділ XVI
Про славуТреба розрізняти назву і саму річ; назва — то слово, що вказує на річ і значить її. Назва не є ані частиною речі, ані частиною її сутності. Це щось стороннє, приліплене до речі і суще зовні неї.
Бог, який самому собі є повнявою і кресом усякої досконалості, не може употужнюватися і зростати всередині своєї істоти, але ім'я його може употужнюватися і зростати через наші благословення та хвалу, на славу його зовнішніх діянь. Ту хвалу ми не годні втілити в нього, бо приріст добра в ньому неможливий, от ми й звертаємо її до його імені, як до чогось, сущого поза ним, але найближчого йому. Власне, у такий спосіб Богові належить уся слава і хвала. І нема нічого безглуздішого, як домагатися того самого для нас. Ми надто вбогі і сповнені вад усередині; істота наша в корені недосконала і потребує постійної поправи; у цьому напрямку нам і випадає працювати. Ми геть-то порожні й пусті, і не вітром та голосом повинні себе наповнювати; нам потрібна твердіша субстанція, аби набути щирого гарту. По-дурному повівся б голодник, воліючи уганяти за гарним одягом, а не за доброю поживою. Як говориться в нашій щоденній молитві: Слава на вишинах Богу, а на землі впокій, між людьми благословення. Євангелія від Луки, II, 14. Нам не вистачає краси, здоров'я, чесноти та інших засадничих речей: про зовнішні оздоби буде час подумати згодом, коли ми забезпечимо себе насущним. Теологія висвітлює цю тему вичерпніше, щодо мене, то я з нею не так добре обізнаний.
Хрисип та Діоген перші серед письменників щонайрішучіше заявили про своє презирство до слави. Межи всіх утіх, запевняли вони, немає згубнішої, ніж хвала з чужих уст, від неї краще тікати неоглядки. Справді-бо, досвід розкриває нам її підступні й страшенно шкідливі наслідки. Нема речі, що так би отруювала державців, як лестощі, речі, що давала б негідникам так легко втиратися у довіру оточення. Нічим так спритно і так часто свашкування не дурить цнотливих дівчат, як звичкою годувати і забавляти їх приємною для них хвалою. Перша зваба, що пустили сирени, аби спокусити Одіссея, була такого штибу:
Гей, Одіссею, преславний, ти гордість ахейців велика!
Ну-бо спини корабель, щоб послухати нашого співу.
Гомер, Одіссея, XII, 184Пер. Бориса Тена
Ці філософи говорили, що всесвітня слава не варта того, щоб мудрій бодай пальцем кивнув, аби її добути:
Що їм в славі якійсь, як вона тільки слава?
Ювенал, VII, 81
тобто славу як таку, без огляду на те, що нерідко вона приносить із собою ще й якісь вигоди, завдяки чому стає пожаданою: слава забезпечує нам прихильність і почасти оберігає нас від людської зневаги, образ тощо. То був також і один із найперших догматів Епікурових, припис його школи: «Живи непомітно», що боронить людям обтяжувати себе посадами та громадськими обов'язками і неодмінно вимагає зневажати славу, яка є не що інше, як визнання світом нашої діяльності, доконуваної відкрито і прилюдно. Хто наказує нам таїтися і клопотатися тільки про самих себе, хто не хоче, щоб про нас знали інші, той ще менше хоче, щоб ми домагалися їхньої хвали та шани. І він радить Ідоменею[123] не оглядатися у своїх учинках на поговір чи опінію, хіба що йтиметься про те, щоб уникнути всіляких побічних прикрощів, яких людська погорда могла б нам завдати.
Як на мене, наука незмірно справедлива та слушна, але в нашому нутрі живе якесь роздвоєння, от і виходить, що ми не віримо в те, в що віримо, і не вміємо спекатися того, що ганимо.
Послухаймо ж останніх слів Епікурових, сказаних на божій постелі. Вони великі й гідні такого славного філософа; а все ж у них видно якийсь слід хизування своїм іменем і того дбання про свою славу, яке він так гудив у своїх настановах. Ось лист, записаний з голосу його перед тим, як він спустив дух:
«Епікур вітає Гермарха.[124]
Пишу ці слова, проводячи щасливий, тобто останній день свого життя, з такими болями в сечнику та животі, що лютіших годі уявити. Але страждання мої надолужує втіха, якої зазнає моя душа на згадку про свої твори та промови. Отож, покладаючись на любов, яку ти змалечку плекав до мене і до філософії, прошу тебе взяти опіку над дітьми Метродоровими».
Отакий-то його лист. Власне, припускати, ніби втіха (яку він, за його словами, чув у душі, згадуючи про свої твори) почасти пов'язана з його славою, якої він сподівався зажити по смерті, спонукає приписка до цієї духівниці, де він велить, аби «Аминомах і Тімократ, його спадкоємці, відпускали щороку кошти, які має визначити Гермарх на святкування річниці його уродин, а також двадцятого числа кожного місяця відпускали кошти на частування його приятелів-філософів, які мають збиратися, аби пом'янути його та Метродора».
За Карнеадом — речником противного погляду — слава бажана сама з себе, як самих із себе любимо ми тих, що прийдуть після нас, любимо, не знаючи їх і не маючи з того жодного пожитку для себе. Такий підхід мав найбільше схвальних відгуків, бо люди залюбки пристають на те, що найбільше відповідає їхнім нахилам. Аристотель відводив славі перше місце серед зовнішніх благ і вважав за однаково хибні крайнощі — як уганяти за нею, так і уникати її. На мою думку, якби до нас дійшли книги на цю тему Цицеронового пера, вони розповіли б нам дивовижні речі! Одержимий жадобою слави, згаданий автор легко, гадаю, впав би у ті самі крайнощі, в які впадали й інші, певні, що цнота як така бажана лише задля шани, яка завше її супроводить:
Безвісна мужність — як і безділля те,
Що йде в могилу.
Горацій, Оди, IV, 9, 29Пер. Андрія Содомори
Думка, як на мене, геть-то фальшива, і мені прикро, що вона могла постати в голові мужа, сподобленого звання філософа.
Якби це було так, то вистачило б доброчесності лише на очах людей. Тоді було б ні до чого підкоряти своїй волі й тримати в шорах порухи душі, де, власне, і криється чеснота, хіба що вони могли б набути розголосу. Гріши обачно й обережно — і ти на коні! «Якщо ти знаєш, — мовить Карнеад, — що десь затаїлася гадюка і там, ні про що не здогадуючись, має сісти хтось, чия смерть для тебе вигідна, ти чиниш підло, не остерігаючи його про небезпеку, і то тим підліше, що твій учинок буде відомий лише тобі». Якщо ми не шануватимемося, якщо безкарність буде наріжним каменем правосуддя, то яких тільки злочинств ми не накоїмо повсякдень! Те, що вчинив Секст Педуцей, віддаючи вдові Гая Плотія скарб, довірений йому без свідка (таке і мені самому не раз траплялося робити), я не вважаю за гідне особливої хвали, але вважав би за велику ганьбу, якби хтось не скористався зі своєї безкарності. Тож, гадаю, доречно і дуже корисно освіжити в пам'яті приклад Секстилія Руфа, якого Цицерон винує в тім, що він загарбав спадщину, йдучи проти свого сумління, хоча діяв згідно з чинним законодавством, а не всупереч йому, а також приклад М. Красса[125] і К. Гортензія, владних і могутніх людей, яких один чужоземець підбивав успадкувати маєтність за фальшивим тестаментом (прагнучи таким чином легше урвати і свою частку), а ті, хоч і не брали, для годиться, участі в фальшуванні, проте не погребували скористатися з його плодів; на їхню думку, вони себе не зганьбили, бо, мовляв, були перед скаржниками свідками та законом. Хай пам’ятають, що мають за свідка Бога, себто, по-моєму, наше сумління. Цицерон, Про обов'язки, III, 10.
Чеснота — річ надто марна і фривольна, якщо черпає свою снагу у славі. Тож даремні були б наші потуги забезпечити їй високе місце і відлучити від щасливого випадку, бо чи є щось випадковіше за славу? Безперечно, всім рядить випадок. Він радше з примхи, ніж зі справедливості, одне прославляє, а інше прирікає на забуття. Саллюстій, Змова Катиліни, 8. Поширення вістки про наші чини та вичини, зведення їх на очі — то просто нам дзвінка світить, та й годі, доля дарує нам славу зі свого капризу.
Я не раз бачив, як слава випереджає заслуги, і не раз пересвідчувався, що вона їх незмірно перевищує. Хто перший зауважив її подібність до тіні, той і сам не знав, яке влучне його спостереження; і та і та надзвичайно примхливі: до того ж тінь вряди-годи також іде поперед ходака й іноді набагато довша за нього. Ті, хто научає шляхтича бути хоробрим тільки з гонору, наче гонор славна ознака лише шляхетства. Цицерон, Про обов'язки, І, 4, хіба не навчають його одного, аби він ніколи не ризикував, якщо його не бачать інші, і завше дбав про приявність свідків, готових згодом розповісти про його звагу; і це тоді, як навколо тисяча нагод звершити щось геройське, зостаючись непоміченим? Скільки геройських подвигів окремих вояків пропадає в гущі січі! Хто в такій сутичці бавиться стеженням за іншими, той, мабуть, сам байдикує. Свідкуючи, як його товариші билися, він тим самим свідкує проти самого себе. Муж великодушний і мудрий визнає звагу, найсуголоснішу природі: і вона у чині, а не у славі. Цицерон, Про обов'язки, І, 19.
Єдина слава, на яку я важу в житті, — прожити його спокійно, прожити не за Метродором, Аркесилаєм чи Аристидом, а за самим собою. Скоро філософія не зуміла знайти жодного шляху до спокою, придатного для всіх, хай кожен шукає його окремо.
Чому завдячують Цезар та Олександер незмірну велич своєї слави, як не фортуні? Скільки людей згасло під ударами недолі на самім початку їхнього життєвого шляху! Скільки було таких, про кого жодна чутка до нас не дійшла, хоча вони появили б не менше мужності, якби нещасливий льос не осадив їх на самому почині! Серед стількох різних пригод щось я не пригадаю, аби читав, щоб Цезар коли-небудь був поранений, а проте тисячі людей загинули від небезпеки куди меншої, ніж найменша з тих, що він зборов. Безліченна безліч славних подвигів не лишила по собі найменшого сліду, і тільки окремі з них заслужили на визнання. Не завше опиняєшся першим у виломі мурів або на чолі війська перед очима свого верховоди, мов на кону. Не раз зазираєш у вічі смерті, застрягши десь у живоплоті чи у рові; не раз важиш головою, беручи якийсь курник; або коли треба викурити пару жалюгідних аркебузників зі шпихліра; чи самому одвихнутися од загону й орудувати самостійно, як до обставин. А якщо приглянемося пильніше, то, либонь, додивимося, що найнепоказніше виявляється найнебезпечнішим і що у війнах, які точилися в наш час, більше полягло достойних людей у дрібних і нікчемних оказіях, при взятті якоїсь стодоли, ніж на почесних і славетних бойовищах.
Хто думає, ніби дурно положить свою голову, якщо те станеться не в якійсь голосній потребі, той замість уславити свою смерть доброхіть заганяє своє життя у тінь, марнуючи тим часом чимало гідних приводів наразитися на небезпеку, а кожен з них по-справжньому власний, бо вивірений власним сумлінням кожного дійовця. Се бо хвала наша, свідчення совісті нашої. Апостол Павло, IIПослання до коринтян, І, 12. Хто порядний лише задля того, щоб про це знали і, знаючи, шанували його більше, хто доброчинець лише під умовою, що його цнота стане відома, той не є мужем, від якого можна б сподіватися багато чого.
Здається, до кінця зими цієї
Звершив він вікопомний велетруд,
Та вкритий тайною, — і через неї
Я з оповіддю не поспію тут.
Він обганяв навальністю своєю
Ту славу, що про нього рознесуть.
Про подвиги ж відомості ось звідки:
Доносили усе живі ще свідки.
Аріосто, Роланд Несамовитий, XI, 81
Треба йти на війну з повинності й чекати на винагороду, яка йде за кожною доброю справою, хоч би якою та була прихована, ба навіть за кожною чеснотливою думкою, і тою винагородою є вдоволення, що його чисте сумління чує в собі від гідного вчинку. Треба бути мужнім ради себе самого і ради гордощів, які підтримують твій душевний гарт, усупереч усім ударам недолі:
А Мужність, власним сяйвом ясніючи,
Невдач не знає: нащо їй почесті? —
Не з волі натовпу хисткого
Візьме або відкладе сокири.
Горацій, Оди, III, 2, 17Пер. Андрія Содомори
Не на те, щоб хизуватися, потрібен нам душевний гарт, він потрібен нам у нас самих, де в нашу душу зазирає тільки наше, а не стороннє око. Він оберігає нас від страху смерті, болю, навіть ганьби; дає нам силу перетерплювати втрату дітей, приятелів та майна; а в потребі веде нас, напришкуватих і зухвалих, у бій, не для якогось там зиску, а ради блиску самої чесноти. Цицерон, Про найвище благо і найвище зло, І, 10. Ця вигода куди більша, і прагнути її і сподіватися куди достойніше, ніж домагатися честі й слави, того, що, зрештою, не що інше, як прихильний суд про нас інших людей.
Щоб розв'язати суперечку про клаптик землі, треба обрати з усього народу дванадцятеро людей; а ми оцінку наших домагань та вчинків (найважчу і найважливішу з усіх справ, які тільки є на світі!) довіряємо голосові поспільства та черні, матері невігластва, несправедливості й нестатку! Чи не безглуздо робити життя мудреця залежним від суду дурнів? Чи може бути щось дурнішого, ніж: зважати на загал тих, кого зневажаєш кожного зокрема? Цицерон, Тускуланські розмови, V, 36. Ще не вродився той, кому б пофортунило їй сподобатися; у цю мету як не цілься, все одно схибиш. Нема нічого, що заслуговувало б на більшу зневагу, як думка юрби. Тит Лівій, XXXI, 34. Про голос народний Деметрій сказав жартома, що він однаково мало зважає як на те, що лунає зверху, так і на те, що долітає знизу. Інший автор сказав ще крутіше: Я навіть те, що само з себе не бридке, вважаю за бридке, коли його величає юрма. Цицерон, Про найвище благо і найвище зло, II, 15.
Жодна вмілість, жодна гнучкість розуму не помогли б нам славно вступити в сліди такого блудного і нетямущого провідника. У тому рейваху горлатих голосів, теревень та легковажних гадок, які нас шарпають на всі боки, годі вибитися на якийсь добрий путівець. Не ставмо ж собі такої хисткої та мінливої мети: йдімо несхибно за розумом. Хай загальне визнання рушає за нами слідом, як має таке бажання, та що воно цілковито залежить від випадку, то нам не вільно сподіватися спіткати його радше на цьому гостинці, ніж на іншому. Коли б я навіть не йшов прямою дорогою через її праведність, я пішов би нею через те, що переконався з досвіду: зрештою вона завше найщасливіша й найбезпечніша. Сказано: ласкою долі благе є водночас і корисне для людини. Квинтіліан, Освіта оратора, І, 12. Один моряк у старожитності так звернувся до Нептуна під час сильної хвищі: «О Боже, ти врятуєш мене, як захочеш, а ні, то згубиш мене, але я до кінця твердо триматиму стерно». Свого часу я бачив тисячі гнучких, ручих, метких людей, і ніхто не сумнівався, що вони спритніші двораки від мене: а проте ця доскоцька братія знайшла згубу, а я вийшов сухий з води:
Сміявся, що підступ геть безсилий.
Овідій, Героїні, І, 18
Павло Емілій, вирушаючи у свій преславний македонський похід, остерігав передусім римський люд, щоб той без нього не ляпав язиком про його діяння. Справді-бо, коли гудуть поговір та судня, то це неабияка завада у великих справах. Не кожен здатний протистояти суперечливій і образливій людській поголосці, не кожен посідає гарт Фабія[126], який волів дати на поталу лихим язикам своє добре ім'я, ніж, тішачись повсюдною хвалою і славою, гірше справуватися.
Є якесь вроджене відчуття втіхи, коли тебе хвалять; але ми надаємо тій утісі завеликої ваги.
Не жену я хвали, не такий то вже я й твердошкурий,
Все ж не маю за кінцеву чесноти мету
Отого твого: браво! біс!
Персій, І, 39
Я дбаю не так про те, який я в очах інших, скільки про те, який я у своїх власних очах. Я хочу бути багатим своїм, не позиченим багатством. Чужі бачать лише зовнішні події та речі; кожен може зберігати добру міну на людях, тоді як усередині він сповнений неспокою і перестраху; серця не видно, видно тільки личину. Недарма проклинають облуду на війні, бо що для спритника може бути простішого, ніж уникати небезпек та ще й удавати з себе дзіндзівера, хоть у душі він боягуз? Є стільки способів одсидітися в кущах, коли треба важити головою, що нам тисячі разів пощастить ошукати світ, перш ніж нога наша поткнеться в небезпечне місце. Але навіть тоді, чуючи, що вже невикрутки, ми потрафимо замазати очі суворим обличчям і грізною мовою, хоча душа в п'яти сховалась. Якби ті чи ті з нас посідали платонівський перстень, який, повернутий каменем донизу, робить невидимцем того, хто носить його на пальці, то чимало людей ховалися б там, де сам Бог велів їм світитися, шкодуючи, що доля поставила їх на таке почесне місце, де вони зобов'язані вдавати сміливців.
Хто незаслужених почестей прагне, обмови ж — боїться,
Сам, видно, в хибах по вуха зав’яз.
Горацій, Послання, І, 16, 39Пер. Андрія Содомори
Ось чому всяка думка, що ґрунтується на зовнішній позірності, украй непевна й сумнівна; і нема свідка достотнішого, ніж кожен сам для себе. Але і в цьому разі скільки простих пахолків поділяє з нами славу! Хіба той, хто занадто пробивається вперед крізь розверстий вилам, звершує щось більше, ніж звершило перед ним півсотні горопашних пішаниць, які вторували йому шлях і прикривають його своїми тілами за п'ять су денно?
Як щось підносить Рим галасливий, на той бік не ставай,
Не вивіряй фальшивої стрілки на терезах і не шукай себе
Поза собою.
Персій, І, 5
Ми кажемо, що возвеличуємо своє ім'я, коли ширимо його у світі й укладаємо в дедалі численніші людські уста. Ми хочемо, щоб його вимовляли шанобливо і щоб це осягнення пішло йому на користь; саме цим і можна виправдати наше змагання до слави. Одначе така хвороба, розростаючись, заводить так далеко, що багато хто вже не зупиняється ні перед чим, аби тільки про них говорили. Трог Помпей[127] розповідає про Герострата, а Тит Лівій про Манлія Капітолійського, що ті, мовляв, прагли не так доброї, як гучної слави. Ця вада, до речі, посполита; ми дбаємо більше про те, аби про нас говорили, ніж про те, як про нас говорять. Нам досить того, щоб наше ім'я бриніло на устах, а з якої речі, байдуже. Нам видається, ніби бути відомим означає віддати своє життя і його тривалість під опіку інших. Щодо мене, то я цупко тримаюся за себе самого. А стосовно мого другого життя, життя в очах моїх приятелів, то я, ґрунтовно і якомога посутніше його зваживши, доходжу до переконання, що якийсь овоч і пожиток можу з нього мати лише у вигляді марнославної втіхи від оманливих фантазій: коли я умру, то відчуватиму згадане друге життя ще менше; і вже напевне втрачу оту правдиву вигоду, яка іноді пов'язується з ним. Я не матиму жодної змоги впіймати славу, як і вона не зможе торкнутися чи озорити мене. Сподіватися, що вона впаде на моє ім'я! По-перше, я не маю імені, яке було б тільки моє. З двох моїх імен одне родове, ба навіть належить не одному родові, а багатьом. Живе в Парижі та в Монпельє родина, звана Монтень, інша у Бретані та Сентонжі — де Ламонтень; утрата одного складу може так сплутати наші з нею нитки, що мені може припасти частина їхньої слави, а їм — моєї можливої ганьби. Колись мої предки були знані під ім'ям Ейкем, яким ще й досі послугується відомий дім ув Англії. Щодо цього другого імені, то з нього може користати кожен, кому не лінь; тож не буде дивиною, коли я, замість себе, вшаную якогось водовоза. Зрештою, якби я навіть мав якийсь осібний свій знак та ґодло, про що, власне, він може промовляти тоді, як мене вже не буде на світі? Чи може він означити і дати тривке життя ніщоті?
Не легше камінь гнітить мої кості,
Як хвалять мене нащадки: ні з тіла мого,
Ані з гробу, ні з праху благословенного
Не родяться фіялки.
Персій, І, 36
Але про це я вже загадував деінде. Зрештою, після битви, в якій десять тисяч душ скалічіє чи згине, говорять лише про якихось п'ятнадцять її учасників. Треба якогось геройського подвигу чи якогось справді виняткової відваги вчинку або щасливого випадку, багатого на важливі наслідки, щоб уславився не лише простий жовнір, а й сам верховода. Вбити одного ворога, двох, десятьох ворогів, глянути сміливо в очі смерті, то, вірю, не марничка для кожного з нас, бо тут віддаєш себе всього; але для світу ті речі такі звичні, так часто сподибувані щодня, що їх треба бозна-скільки ж, аби здобути його визнання. Ось чому нам не випадає особливих почестей.
Звичайний і дуже частий випадок,
Один з колоди Фортуни.
Ювенал, VIII, 9
Серед тисяч відважних людей, загиблих зі зброєю в руках за п'ятнадцять сторіч у Франції, навряд чи вийметься сотня таких, про кого ми бодай щось та знаємо. У нашій пам'яті затерлися не лише імена отаманів, а й самі битви та звитяги; доля більшої частини світу за браком реєстру зостається невідомою і не лишає по собі жодного сліду.
Якби я мав до своїх послуг реєстр незнаних подій, то, гадаю, завиграшки замінив би ними перші-ліпші відомі нам. Та ба, навіть про римлян і греків, дарма що вони мали стількох письменників та свідків і могли похвалитися стількома винятковими і преславними діяннями, до нас дійшло так мало відомостей!
Далі багато таких, що слава їх темна покрила.
Верґілій, Енеїда, VI, 302Пер. Михайла Білика
То вже розкіш, якщо за якесь сторіччя люди бодай приблизно пам'ятатимуть, що в наш час у Франції точилися горожанські війни.
Спартанці, йдучи на бій, складали офіри Музам, аби їхні подвиги були гожо та гідно описані, розуміючи, що коли їхні подвиги знаходять свідків, удатних дарувати їм життя й безсмертя, то це неабияка ласка богів.
Невже і справді комусь примариться, що при кожній сальві у нього з рушниць і при кожній небезпеці, на яку він наражається, неждано-негадано вродиться писар, аби завести грізну притрапку до протоколу? А хоч би й уродився, хоч би і сто їх уродилося, то однак не проіснували б і трьох днів і так би й не потрапили нам на очі! Ми не посідаємо і тисячної частки всіх давніх творів; доля дає їм довше чи коротше життя на свій розсуд. З другого боку, чи можемо ми ручитися, що до наших рук не потрапили найгірші взірці, ми ж бо не бачили решти. Предмет історії — не абищиці: треба бути верховодою, завойовником великого царства; треба виграти п'ятдесят дві запеклі битви, завше виступати в меншості проти ворога, як Цезар. Десять тисяч вірних товаришів та великих отаманів лягли кістьми поруч нього, мужньо і славно воюючи, але імена їх зберігалися впам'ятку, доки жили їхні жінки та діти:
З слави тієї до нас лише промінь малий докотився.
Верґілій, Енеїда, VII, 646Пер. Михайла Білика
Навіть хто доконував шляхетних вчинків на наших очах, через три місяці чи три роки по їхньому сконові зазвичай словом не пом'януть, наче вони й на світі зроду не жили. Всякий, хто, озброївшись надійно міркою та лінійкою, загадається над тим, про яких людей і про які чини й вичини заховується в книжках слава і пам'ять, неодмінно викриє, що в наш вік дуже мало було чинів і дуже мало осіб, які могли б і собі замахнутись на таке. Хіба мало ми бачили зацних і гідних людей, які пережили свою власну репутацію і з болем спостерігали, як на їхніх очах гасне їхня слава, цілком заслужено добута замолоду? І задля якихось трьох років такого фантастичного і примарного життя ми повинні розлучатися з життям правдивим і достеменним, поринаючи у вічну смерть! Мудреці ставлять перед собою шляхетнішу і справедливішу мету в цьому такому важливому починанні.
Заплатою за добре діло є звершення його.
Сенека, Листи, 81
Нагородою за послугу є сама послуга.
Сенека, Листи, 81
Можна цілком вибачити малярові чи іншому рукомесникові, врешті й риторові чи граматикові, що вони гріють чуба, намагаючись здобути ім'я своїми творами; але діяння чесноти надто шляхетні самі собою, аби шукати нагороди ще десь, опріч їхньої власної вартості, а надто у минущості людських судів.
А проте ці фальшиві заблуди мають заслуги перед людьми, вони змушують їх до вірності своєму обов'язку; вони пробуджують у людові цноту; вони дають змогу княжатам бачити, як весь світ благословляє пам'ять Траяна і відвертається з нехіттю від Нерона; вони змушують їх здригатися, бачивши, як ім'я цього великого ірода, колись грізного і страшного, сьогодні перший-ліпший школяр кляне і вільно ганьбить, як хоче, на всю губу; то хай же ті блуди-заблуди в'їдаються в нас і хай їх насаджують серед нас, скільки мога.
Платон, всі зусилля скеровуючи на те, аби зробити громадян чеснотливими, радить їм не гордувати добрим іменем та шаною серед люду і проголошує, що силою якогось божого натхнення навіть лихі люди частенько потрапляють як на словах, так і в думках своїх непомильно відрізняти зло від добра. Згаданий філософ та його напутник Сократ великі мастаки у просто-таки дивовижний спосіб і з незвичною сміливістю вдаватися до божеських об'явлень і божеських діянь скрізь, де безпорадна людська сила; як трагічні поети вдаються до Бога, не вміючи розв’язати інтриги. Цицерон. Про природу богів, І, 20. Може, саме через це Тимон, бажаючи його спаплюжити, взиває філософа великим чудотвором.
Оскільки людям задля немочі їхнього ума не спосіб розплачуватися доброю монетою, доводиться перебиватися фальшивою. Цим грішили всі праводавці, і немає такого суспільства чи панства, де не було б якоїсь домішки марних церемоній чи брехні, покликаних утримувати для людей у карбах. Ось чому їхні початки та джерела зазвичай легендарні й сповнені надприродних таємниць. Звідси авторитет навіть фальшивих релігій, їхня підтримка з боку розумних людей. Нума Помлілій і Серторій, прагнучи втертися в людську довіру, годували їх цими козами в золоті, за словами одного, німфа Егерія, а за словами другого, його біла лань приносила їм від богів усі розпорядження, які вони роблять.
Подібно до Нуми, який підніс авторитет своїх законів, посилаючись на заступництво богині, чинили й інші: Зороастр, праводавця бактріан і персів, покликався на бога Ормузда, Трісмегіст у єгиптян — на Меркурія, Самолкіс у скитів — на Весту, Харонд у халкидян — на Сатурна, Мінос у критян — на Юпітера, Лікург у лакедемонян — на Аполлона, Дракон і Солон — на Мінерву. Всі статути законів походять від якогось бога, як то фальшиві, чи то правдиві, як, скажімо, ті, що їх Мойсей дав людові Юдеї, вийшовши з Єгипту.
За релігією бедуїнів, як свідкує пан де Жуанвіль, душа того, хто загинув за свого князя, переселяється в інше тіло, вигідніше, гожіше і дужче за попередніше: завдяки такому віруванню вони охвітніше ризикують своїм життям:
Звичний ум до заліза, дух готовий до смерті,
Без ощадну життя повернутого.
Лукан, Фарсалії, І, 461
Чи ж не спасенна, хай і марна сама з себе віра! На такі приклади багате життя кожного народу — але це тема окремої розмови.
І ще одне слівце до того, з чого я почав: не раджу також панунцям називати честю те, що насправді є їхнім обов'язком; бо, як зазвичай кажуть, те йменується честю, що визнає славним людова поголоска. Цицерон, Про найвище благо і найвище зло, II, 15. Обов'язок — то серцевина, а честь — лише її кора. Так само я не раджу їм виправдувати свою непоступливість оглядом на честь, я припускаю, що їхні наміри, їхні бажання та прагнення, тобто речі, з якими честь не має нічого спільного (оскільки вони не виявлять себе), втиснуті у ще суворіші рямці, ніж їхні вчинки:
А під зароком вона, грішна, хоча й не грішить.
Овідій, Любощі, III, 4, 4
І перед Богом, і перед власним сумлінням було б однаковою великою скверною як прагнути гріховного, так і доскочити свого, тим паче, що такі речі з природи своєї таємні і приховані; простіше простого було б дамам скрити щось від погляду інших (коли йдеться про їхню честь), якби вони не пильнували чогось куди важливішого — своєї повинності, якби не шанувалися для себе самих. Всяка честива особа радше згодиться ущербити свою честь, аніж совість.
Розділ XVII
Про зарозумілістьЄ ще й інший рід гордощів: прибільшена думка про свою вагу. Це щось наче надмірна любов до себе, яка малює нас у наших очах іншими, ніж ми є насправді: подібно до того, як любовна жага наділяє красою та принадою предмет нашого зітхання, завдяки чому люди, зачаровані ним, керуючись оманливим і невиразним почуттям, бачать того, кого кохають, іншим і досконалішим, ніж він є в житті.
Я зовсім не прагну, аби зі страху перед такою маною зору людина легковажила себе й уявляла себе меншою, ніж вона є насправді; суд у кожному разі має бути справедливим. Треба, щоб кожен бачив себе у правдивому світлі. Той, хто Цезар, хай сміливо вважає себе за найбільшого верховоду у світі. Ми живемо тільки ритуалом; ритуал той застує собою сутність речей. Чіпляючись за галуззя, ми забуваємо про стовбур та корінь. Ми навчили дам червоніти на згадку про те все, чого їм аж ніяк не сором робити. Ми не сміємо називати своїми іменами деякі наші члени, але не соромимося користатися ними, вкидаючись у розпусту. Умовності забороняють нам означати словами те, що пристойне і природне, і ми їх пильнуємо; розум забороняє нам робите лихе і непристойне, і ніхто цього не додержує. Мене дивують оті правила звичайності: вони заважають мені говорити про себе щось добре або щось погане. Але наразі годі про це. Ті, кому фортуна (назвімо її доброю чи злою, як вам до вподоби) призначила прожити життя на якомусь вищому щаблі, можуть засвідчити своєю громадянською поведінкою, хто вони. Але ті, кому вона відвела місце в юрмі і про кого ніхто і не заїкнеться, якщо тільки вони самі не обізвуться, не підлягають осуду, якщо наважитися розповісти про себе, виступаючи перед людьми, цікавими їх послухати, за Луцілієвим[128] прикладом:
Всі таємниці свої він звіряв, наче вибраним друзям,
Книгам своїм: чи горе якесь, чи то радість заблисне, —
Тут же над ними й схилявсь, і тому-то на кожнім листочку,
Мов на обітній таблиці, відбилось життя його довге.
Горацій, Сатири, II, 1, 30Пер. Андрія Содомори
Він звіряв паперові свої вчинки та мислі і малював себе таким, як уявлявся самому собі: Це не викликало недовіри до Рутилія і Скаври, і не наражало їх на закиди. Тацит, Життя Агріколи, 1.
Так от, я згадую, що з самого молоду в мені вбачали якусь особливу природжену конституцію та відхилення в будові тіла, що начебто виказували якусь дурну і безглузду пиху. Передусім я хочу зазначити: не дивина, що нам властиві певні прикмети і нахили, такі природні й глибоко особисті, що нам не спосіб відчувати їх і розпізнавати. Без нашого відома та згоди тіло легко засвоює щось від такого природженого нахилу. Не що інше, як певне хизування своєю вродою спричинилося до того, що Олександер почав нахиляти голову трохи вбік, Алкивіад був гаркавий і шокав, Юлій Цезар шкрябав голову пальцем, а це звичка людини, сповненої утяжливих думок, а Цицерон, оскільки мені відомо, мав звичку морщити носа, що виказувало в ньому смішка. Ті всі порухи вкорінюються непомітно для нас самих. Проте є й інші, навмисні, про які я тут не говоритиму; скажімо, уклони і присідання, через які здобувають (часто зовсім незаслужено) репутації скромника та чемника, причому скромність тут часто паче гордості. Я дуже щедрий на шапкування, надто влітку, і відклоняюся кожному уклонові без огляду на стан поклонника, якщо він тільки не в мене на службі. А все ж я хотів би порадити деяким знайомим мені княжатам бути ощадливішими й справедливішими у роздаванні уклонів: адже надто часте відклонювання не окупається. Якщо не дотримано міри, вітання не справляє належної дії. Торкаючись непристойних манер, не можна не згадати пихи цезаря Констанція[129]. Являючись людові, він тримав голову завше рівно, не повертаючи її і не схиляючи набік, навіть щоб глянути на тих, хто йому вклонявся, стоячи обаполи дороги; водночас тіло його лишалося нерухоме, попри поштовхи колісниці, він не смів ані сплюнути, ані висякатися, ані втерти піт із чола. Не знаю, чи звичай, завважений у мені, був такого штабу і чи справді я мав якийсь таємний нахил до чвані; цілком може бути, за порухи свого тіла я не відповідаю. Що ж до порухів душі, то я хочу зараз відкрити все, що відчуваю.
Є дві побудки згаданої пихи: одна зависока думка про себе, друга — недооцінка іншого. Щодо першої, то мені здається, ніби передусім я маю врахувати таке: змалку я чую на собі гніт якогось розумового заблуду, назвичайно прикрого задля своєї безпідставності і ще прикрішого задля своєї обтяжливості. Я пробую якось радити собі з ним, але цілком спекатися його не можу. Полягає той заблуд у тому, що я знижую справжню вартість речі, яку посідаю, в силу самого факту її посідання. Завищую ціну всього чужого, відсутнього і не мого, в силу його неприступності для мене. Це почуття заводить мене дуже далеко. Як свідомість своєї влади викликає в чоловіків гідну осуду погорду до жінок, а в багатьох батьків до дітей, так і я перед двома рівноцінними творіннями завжди суворіший до свого; і винні тут не так прагнення досконалості і намагання створити щось краще, заважаючи мені судити неупереджено, як те, що посідання саме з себе породжує погорду до того, що ти тримаєш у руці й чим ти володієш. Мене ваблять закони та звичаї далекого люду; їхні язики; і я помітив, що латина мене чарує вже самим своїм авторитетом (як буває серед дітей та чупрунів), через що я ціную її більше, ніж вона на те заслуговує. Обійстя, дім, кінь мого сусіди, нічим не вартніші за мої, видаються мені куди ціннішими якраз через те, що вони не мої власні, — річ тим дивніша, що я дуже приблизно уявляю свої маєтності. Я уявлення не маю, на що я здатен, і дивуюся певності й вірі в себе, притаманним усім, окрім мене; у мене таке враження, ніби я нічого до пуття не знаю і що нема нічого такого, за що я посмів би ручитися, що воно мені під силу. Я не вмію оцінити своїх можливостей ані зарані, ані тоді, коли вже взявся до роботи, і пересвідчуюсь у них лише після її виконання; мої власні сили я усвідомлюю не більше, ніж сили когось геть мені чужого. Ось чому, як мені трапляється успішно вив'язатися з якоїсь притуги, то я більше приписую це щастю, ніж власній умілості; тим більше, що все я починаю на галай-балай, навмання і з великим острахом. Так само мені властиве ще й те, що з усіх суджень, висловлених старожитніми про людину взагалі, я найохочіше хапаюся і найцупкіше тримаюся за ті, що найнемилосердніші до нас, за ті, що зневажають, упосліджують і нікчемлять нас. Філософія ніколи в моїх очах не має такого гарного терену, як тоді, коли бореться з нашою зарозумілістю та марнославством, коли щиро визнає свою неміч, нерішучість і своє невігластво. Надмірно висока думка людей про себе видається мені матір'ю найфальшивіших переконань — як громадських, так і особистих. Ті, хто сідає окаряч на меркуріїв епіцикл, аби зазирнути у небесні розлоги, дратують мене не менше, ніж зуборвачі. У своїх пробах, предметом яких є людина, я стикаюся з такою силою всяких поглядів, з таким лабіринтом безмежних труднощів, з такими глибокими сумнівами та суперечностями в самій школі премудрості! Якщо ці люди не здолали пізнати самих себе та власну натуру, постійно притомну в полі їхнього зору і вміщену в них самих, якщо вони не знають, як рухається те, що вони самі двигнули, не вміють описати і розібрати пружин, що їх держать у руках і пускають у хід, то як же вірити їхнім розправам про причини припливу та відпливу на Нілі? Допитливість дано людям як бич, за словами Письма.
Але вертаюся до себе. Важко (так мені видається) знайти когось, хто б цінував себе менше, ба, хто б цінував мене менше, ніж ціную себе я сам. Я маю себе за людину з найпростішої глини і різнюся від решти лише тим, що свідомий цього. Мої вади ще ниціші і вульгарніші, ніж у решти, я не приховую їх і не виправдуюся. Я ціную себе лишень за те, що знаю, чого я вартий. Якщо в мені й сидить пиха, то припав я нею тільки зверху, і винна тут лише палка моя вдача. Насправді пиндючності в мене мізерія — та й та не лишилася непомічена для розуму. Я нею скроплений, а не насичений.
І справді, якщо говорити про плоди мого духу, хоч би в чому, то я зроду не спородив чогось такого, що мене вдовольнило б; а визнання інших для мене ніц не варте. Уподобання мої дражливі й клопітні, надто для мене самого. Я ганю себе щохвилі й хоч би до чого взявся, чую в собі вагання та безсилля. У мені немає нічого, що могло б удовольнити мій розум. Мій зір гострий і точний, але каламутиться, тільки-но я беруся за перо. Надто ж він мене підводить у поезії. Я незмірно кохаюся в ній, непогано розуміюся на творах інших, але стаю істною дитиною, коли хочу випробувати в ній себе; тоді я сам собі нестерпний. Можна бути нездарою у всьому на світі, тільки не в поезії:
Все ж у пошані. Але посередність у праці поета —
Гріх, і ні люди його не простять, ні боги, ні книгарні.
Горацій, Про поетичне мистецтво, 372Пер. Андрія Содомори
Дай Боже, щоб цей мудрий вислів пишав на вивісці всіх друкарень і перекривав туди доступ ордам віршогонів!
Не вберегтись від лихих поетів!
Марціал, XII, 63, 13
Чому ми не маємо таких народів, як, скажімо, оцей? Діонисій Старший понад усе ставив свою Музу. Якось він послав на олімпійські грища вкупі з колісницями, найпишнішими серед своїх посестер, поетів і музик, аби вони озвучували його вірші, забезпечивши їх шатрами з золоченими корогвами, обвішаними по-царському килимами. Коли настала черга його творів, виборність і чар декламації спершу привернули увагу люду, але, відчувши їхню неміч та недолугість, слухачі пройнялися до них погордою, а потім, знудившись, розсатаніли так, що кинулися на намети і зірвали на них свою злість, на клапті розшарпавши шатри та корогви. І те, що колісниці Діонисія провалили перегони, як і те, що судно з його людьми на борту не допливло до Сицилії, зазнавши в бурю кораблегину біля Тарента, той самий люд уважав за ознаку гніву богів, роз'ярілих, як він, од нездарної поезії. Навіть моряки, зацілілі після розбиття, дотримувалися тієї самої думки; зрештою і пророцтво оракула, провісника царевої смерті, звучало так: «Діонисій наблизився до свого кінця, звитяживши тих, хто вартніший за нього». Цар запідозрив у них картагенців, які перевищували його потугою, і, воюючи з ними, не раз спинявся на півдорозі й випускав перемогу з рук, аби не справдилося оракулове віщування. Але він прорахувався: як остатню бог визначив йому годину, коли з допомогою кривди та підкупу він здобув ув Атенах пальму першенства, заломивши здібніших за себе поетів-трагіків постановою на конкурсі своєї трагедії Ленейці. Одразу по цій звитязі він сконав, почасти від надмірної радості, що ошанула його.
Що схиляє мене бути поблажливим до своїх творів та дій, то це не їхня вартість як така, а порівняння їх із іншими, гіршими писаннями, які здобувають розголос та визнання. Я заздрю щастю тих, хто вміє тішитися своїм творінням, бути з нього задоволеним. Це надзвичайно легкий спосіб справити собі приємність, адже добуваєш її з самого себе, надто якщо ти непохитний у своїх переконаннях. Я знаю одного віршомаза, якому старі й малі, на ринку і вдома, сказати б, і небо і земля, устами одними волають, що він цілковитий баран у своєму ремеслі. А він і далі міряє себе тим самим аршином, що його сам для себе й викроїв. Він усе гне своє, переписує, совітується, стовбурчиться, упирається руками й ногами, тим твердіший у своїх судах, тим незламніший, що своє завзяття завдячує самому собі.
Мої твори не тільки не усміхаються мені, але щоразу, як я торкнуся їх, викликають у мене досаду:
Сором мене за писання бере, як свої твори читаю,
Надто багато я бачу такого, щоб викреслить геть.
Овідій, 3 Понту, І, 5, 15
Перед моєю душею постійно витає ідея і якийсь млистий, як уві сні, образ форми, незмірно вищої за ту, до якої я вдався. Я не можу, одначе, схопити її і використати. Та й сама ідея, зрештою, виявляється досить пересічною. І тоді я бачу навіч, до чого ж далекі від найвищих злетів моєї уяви та від моїх надій витвори великих душ стародавнього світу. Їхні писання не лише задовольняють мене вповні — вони вражають і проймають мене захватом; я виразно відчуваю їхню красу, я бачу її, якщо не всю, не до кінця, то в кожному разі настільки, що мені годі й думати доскочити чогось такого. Перш ніж до чогось узятися, маю спершу скласти офіру граціям (як каже про когось Плутарх), аби сподобитися їхньої ласки:
Як що-небудь нам любе,
Як що-небудь людським чуттям приємне,
Завдячуєм те все ми граціям.
Вони ні в чому не товаришать мені: все у мене неоковирне й кострубате, всьому бракує вишуканості й краси. Я не вмію видобувати з речей усе, що в них найліпше. Форма у мене ніде не дає крил змістові. Звідси потреба у змісті, міцному в ногах і цупкому в руках, щоб він міг блищати сам собою. І якщо я беруся за сюжет простіший і цікавіший, йду тут за своїми нахилами, бо мені зовсім не до шмиги манірне і тоскне мудрування, якому віддається весь світ. Я роблю теє, аби потішити самого себе, а не свій стиль, який волів би за краще сюжети високі й суворі, якщо взагалі заслуговує на назву стилю безладна й розхристана мова, чи, точніше сказати, нехитре просторіччя і виклад, що не визнає ні належної дефініції, ні поправного членування, ні завершення, плутаний і незграбний, на зразок промов Амафанія та Рабірія. Я не вмію ані догоджати, ані веселити, ані розпалювати уяви. Найкраща у світі оповідка стає під моїм пером сухою, безкровною і безнадійно тьмяною. Я потраплю говорити лише про те, що продумав наперед, і начисто позбавлений того хисту, очевидного в багатьох моїх колег, себто уміння заводити балачку з абиким, змушувати все товариство слухати себе з непослабною цікавістю чи невтомно розважати слух можновладця, базікаючи про всяку всячину, і заразом не чути браку в темах для свого просторікування, оскільки люди такого розбору хапаються за першу-ліпшу, що набігла на думку, пристосовуючи ці теми до настроїв та рівня тих, із ким доводиться мати діло. Державці не люблять поважних розмов, а я не люблю байок. Я не вмію наводити докази, за якими далеко ходити не треба і які прожогом спадають, докази, що зазвичай б'ють у саме серце; на відміну від сільського проповідника, хоч би про який предмет я висловлювався, я найохочіше викладаю найістотніше, що про нього знаю. За Цицероном, у філософському трактаті найважча частина вступ: у такому разі я чиню щонайрозумніше, починаючи з висновку. Треба ж бо вміти і напинати і попускати струни як до тону, хоч би який він був. Найвищий вживається у грі найрідше. Аби підняти легку річ, вимагається не менше сприту, ніж для того, щоб не впустити важку. Іноді слід лише поверхово торкатися предметів, а іншого разу, навпаки — заглиблюватися в них. Я добре знаю, що більшість людей тримаються якраз нижчого щабля, бо судять про речі лише по їхній першій лушпайці, але мені відоме й те, що великі майстри, і Ксенофонт, і Платон, нерідко опускалися до того низького штилю мови та трактування речей, підпираючи його гожістю, якої їм ніколи не бракувало. Узагалі ж мова моя не вирізняється ані простотою, ані плинністю, вона кострубата і недбала, їй притаманні свавільні примхи, що не мирять із правилами: але хоч би яка вона була, вона все ж подобається мені, якщо і не з переконання мого розуму, то з душевного нахилу. Одначе я добре відчуваю, що іноді даю своїй мові завелику волю і, бажаючи уникнути ходульності і неприродності, впадаю в іншу крайність:
Темним роблюся,
Прагнучи бути коротким.
Горацій, Про поетичне мистецтво, 25Пер. Андрія Содомори
Мовляв за Платоном, багатослівність чи лаконічність не є властивості, здатні підвищити чи знизити достойності мови. Зазначу: щоразу, коли я пробував триматися чужого мені стилю — рівного, одноманітного і впорядкованого, я незмінно зазнавав поразки. І додам, що хоча Салюстієві каденції і цезури мені більше до мислі, я все ж вважаю Цезаря за більшого і важчого для наслідування. І якщо мої нахили штовхають мене радше до запозичення Сенечиного стилю, це не заважає мені куди вище цінувати стиль Плутархів. Як у вчинках, так і в мові я йду, не мудруючи, за своїми природними спонуками, чим, певно, й пояснюється, що я говорю краще, ніж пишу. Рухи та жести оживляють слова, надто в тих, хто піддається раптовим поривам, подібно до мене, і легко запалюється: поза, лице, голос, одяг та поводження можуть надати ваги тим речам, які самі з себе її позбавлені, ба навіть пустопорожнім теревеням. Мессала[130] у Тацита скаржиться на вузький крій тогочасної одежі та на форму ослонів, несприятливу для красномовства ораторів.
Моя францужчина попсована як у вимові, так і в дечому іншому говіркою краю, де я виріс: я не знаю в нашій стороні нікого, чия мова не була б виразно забарвлена місцевим діалектом і хто не ображав би нею щиро французькі вуха. Не те, щоб я був надто битий у своєму перигорському наріччі: я обізнаний з ним не більше, ніж із німецькою мовою, чим нітрохи не журюся. Наріччя те, як і решта їх у довколишніх провінціях, — скажімо, пуатуське, сентонжське, ангулемське, лімузинське, овернське, — тягуче, мляве, розволікле; а втім, вище нас, ближче до гір, є ще гасконська мова, і вона, як на мене, напрочуд виразна, точна, стисла, без перебільшення прекрасна: та мова по-справжньому мужня і ніби створена для солдатів — більшою мірою, ніж будь-яка із знаних мені досі, — мова настільки могутня, жвава і точна, наскільки щиро французька вишукана, тонка й багата.
Щодо латини, яка в дитинстві була для мене за рідну мову, то я, відвиклій нею спілкуватися, утратив шпаркість, із якою колись нею джєрґотів: ба більше, відвик і писати латиною, а колись я володів нею так досконало, що мене були прозвали «вчитель Жан». Був, як мовиться, кінь, та з'їздився.
Краса — то велика сила у спілкуванні з людьми; то найперший спосіб привернути їх до себе. Немає дикуна чи варвара, байдужого до її принад. Тіло відіграє неабияку ролю для істоти і посідає в ній велике місце. Ось чому його будова та форма багато важать. Хто хоче розщепити наші дві головні частини і відокремити їх одну від одної, ті помиляються. Навпаки, їх треба злучити і злютувати в одну цілість; треба звеліти нашому духові, аби він не замикався в самому собі й не легковажив нашої плоті (бо хіба не було б то якимось дешевим мавпуванням та кумедіянством), а зливався з нею, горнувся до неї, любив її, спомагав, був коло неї на сторожі, рядив нею, підтримував її та спроваджував на рівну дорогу, коли вона зіб'ється на манівці; словом, пошлюбив її і був їй за мужа, аби їхні дії не суперечили одна одній, а, навпаки, виходили завше суголосні між собою й одностайні.
Християни дістали особливе повчання щодо згаданої сув'язі, і вони знають, що правосуддя Господнє передбачає це спілкування та єднання тіла і душі таким тісним, що разом з душею прирікає і тіло на вічну кару чи вічне раювання. Бог дивиться на вчинки кожної людини і хоче, щоб вона вся, як одне єдине ціле, діставала віть за віть.
Школа перипатетиків, з усіх шкіл найлюдяніша, приписувала мудрості одну-однісіньку турботу: клопотатися і дбати про спільне добро тамтих зжитих між собою двох частин. Інші школи через те, що не досить дбали про таке співіснування, як стій розкололися, одні обстоювали тіло, інші душу, і обидві однаково помилялися, забуваючи про свій предмет, себто Людину, та свого напутника, за якого вони всі визнають Природу. Першим розрізненням, яке виникло між людьми, і нерівністю серед них, яка зумовила перевагу одних над іншими, була, очевидно, перевага в красі:
Потім родючі поля і худобу взялися ділити
Між усіма — відповідно до розуму, вроди та сили.
Врода велику вагу тоді мала, та й сила — не меншу.
Лукрецій, Про природу речей, V, 1110Пер. Андрія Содомори
Щодо мене, то я трохи нижчий середнього зросту. Цей ґандж не лише шкодить красі людини, а й досить дошкульний, надто для тих, кому судилося бути воєначальниками і взагалі посідати високі посади, бо принижує авторитет, якому сприяє гарна врода і велична статура. Гай Марій вельми неохоче брав до свого війська вояків менше як шість футів заввишки. «Дворак» має всі підстави висловлювати побажання, щоб шляхтич, якого він виховує, був радше звичайного зросту, ніж будь-якого іншого; він має рацію і в тому, що не хоче бачити в ньому нічого незвичайного, що давало б привід показувати на нього пальцями. Звісно, золота середина дуже бажана, але часом доводиться вибирати між двома крайнощами, і тоді я волів би — якби йшлося про вояка, — щоб він був радше вищий, ніж нижчий середнього зросту. Люди низькорослі, зауважує Аристотель, можуть бути миловидими, але гарними — зроду; у людині високорослій ми бачимо велику душу, як у великому, рослявому тілі — правдиву красу. Етіопи та індуси, мовить той самий автор, обираючи царів та владик, зважали на красу і високий зріст обраних. І вони мали слушність, бо коли військо очолює вождь могутньої і прекрасної статури, його шанують ті, хто йде за ним, і бояться вороги.
Поміж найпершими видно і зростом величного Турна,
Як він красується зброєю й всіх переріс головою.
Верґілій, Енеїда, VII, 783Пер. Михайла Білика
Наш великий божистий небесний цар, кожну думку якого ми повинні сприймати вельми уважно, святобливо і побожно, не зневажав тілесної краси: «Ти прекрасніший за синів людських». Псальми, 45, 3.
Так само і Платон вимагає від отців своєї держави, щоб ті, окрім поміркованості й твердості, мали гарну вроду. Дуже прикро, якщо, бачачи вас серед ваших служників, вас запитують: «А де ж ваш пан?» і якщо вам дістаються лише рештки поклонів, відданих вашому голяреві чи секретареві, як це сталося з небораком Філопеменом[131]. Якось він прибув раніше за тих, хто його супроводжував, у дім, де на нього чекали, і господиня, не знаючи його в лице і бачачи, який він непоказний із себе, звеліла йому підсобити служницям натягати води і розпалити вогонь, щоб прислужитися Філопеменові. Особи з його почту, прибувши туди і заставши його за таким приємним заняттям, — він-бо вволив господинину волю, — запитали його, з якого побиту він це робить. «Я розплачуюся, — сказав він у відповідь, — за свою потворність». Краса всіх частин тіла потрібна жінці, а чоловікові — лише постава. Де малий зріст, там ні ширина і високість чола, ані білота баньок і привітність погляду, ані вишукана форма носа, ані невеличкі розміри рота і вух, ані рівні й білі зуби, ані рясна густота каштанової бороди, ані краса її та вусів, ані округла голова, ані свіжий колір обличчя, ані гожість рис його, ані чисто вимите, без запаху тіло, ані пропорційність частин його не в змозі зробити мужчину гарним.
А так я будови міцної і, як то кажуть, доладно скроєний. Лице у мене не тлусте, а повненьке; темперамент — щось середнє між життєрадісним і меланхолійним, напівсангвінік, напівхолерик.
Всі голінки в волоссі, а груди — в щетині.
Марціал, Епіграми, II, 36
Здоров'я в мене міцне, я незмінно чую себе бадьорим і, хоча я вже в літах, мені рідко докучають хвороби. А втім, такий я був досі, нині ж, бо нині, коли, переступивши поріг сорока, я вийшов на стежку, що веде до старощів, я більше не вважаю себе за такого:
Все на цім світі марніє,
Занепадає на силах і звільна простує до гробу.
Лукрецій, Про природу речей, II, 1131Пер. Миколи Зерова
Те, що чекає на мене попереду, буде хіба напівживотіння наполовину; то буду вже не я: що не день, я все далі й далі йду від себе й окрадаю себе самого:
Рік по рокові йде й щораз іншу бере в нас данину.
Горацій, Послання. До Флора, 55Пер. Андрія Содомори
Спритністю та жвавістю я ніколи не відзначався, хоч я син батька, напрочуд жвавого, який зберіг бадьорість до глибокої старості. І не було мужа його стану, спроможного зрівнятися з ним у тілесних вправах, хоч би яких, так само, як не було мужа, який би не перевершив тут мене. За винятком хіба що бігу: тут я був не кращий і не гірший. Щодо музики, то ані співам, абсолютно мені протипоказаним, ані грі на якомусь інструменті мене так і не змогли навчити. У танцях, грі в м'яча, боротьбі я завжди виглядав сіреньким. Ну, а в плаванні, шермицерії, верхогонах та стрибках я взагалі був нуль. Руки мої такі незграбні, що я незугарний пристойно писати навіть для самого себе, і часом, абияк щось надряпавши, волію писати вдруге на ту саму тему, ніж розбирати і виправляти свою базгранину. Не краще я й читаю: чую, що наганяю на читачів нудьгу. А взагалі з мене був би непоганий клерк. Я не вмію правильно запечатати листа і ніколи не вмів застругати пера; не вмів я також по-людському орудувати ножем за столом, ані гнуздати і сідлати коня, носити на руці й спускати сокола чи розмовляти з собаками, ловецькими птахами та кіньми. Моїм тілесним прикметам відповідають назагал і властивості моєї душі. Моїм почуттям так само незнана справжня жвавість, вони теж відзначаються лише силою та стійкістю. Я витривалий і легко перетерплюю всілякі знегоди, але витривалий лише тоді, коли вважаю це за потрібне, і тільки доти, доки мною керує до цього власне бажання.
Працю важку забуваєш, як повний завзяття.
Горацій, Сатири, II, 2, 12
Іншими словами, якщо не манить мене якась утіха і якщо за спонуку править щось інше, ніж моя власна вольна воля, з мене пуття ніякого, бо я такий, що для мене, окрім здоров'я та самого життя, нема жодної речі на світі, задля якої я став би гнути горба і яку я ладен був би купити ціною душевних мук і насильства над собою.
Золото все, що затінений Таг у море виносить,
Не спокусить тебе стати таким співучасником добрим.
Ювенал, III, 54Пер. Миколи Зерова
Я страх ледачий, страх волелюбний і за своєю вдачею і в силу звички, тож-бо змусити мене проливати піт чи то кров однаково важко. Душа моя прагне волі й належить лише собі і нікому більше: вона звикла порядкувати собою на власний розсуд. Не знаючи досі над собою ані зверхників, ані пана, я безперешкодно йшов по обраному шляху, і то тією ходою, яка мені подобалася. Це злагодило мене і зробило непридатним для служіння іншій людині, я підходив лише для самого себе. Я не мав жодної потреби чинити ґвалт над характером — своєю незграбністю, любов'ю до гульні та неробства — бо, опинившись з пупку на такому щаблі гаразду, що давав змогу зупинитися на ньому, і на такому щаблі здорового глузду, що дозволяв усвідомити таку можливість, я нічого не шукав і нічого не набув:
Хоч не мчимо під вітрилом тугим навздогін Аквілону,
Все ж надокучливий Австер не дме все життя нам у вічі:
Силою, хистом, чеснотами, місцем, багатством, красою
Ми серед перших — останні, але між: останніми — перші.
Горацій, Послання, II, 2, 201Пер. Андрія Содомори
Для цього було потрібне лише одне — хист задовольнятися своєю долею, тобто такий душевний стан, який, сказати по щирості, річ однаково рідкісна серед людей усіх верств, але на практиці частіше сподибувана серед голоти, ніж серед людей заможних. А все, либонь, тому, що жадоба багатства, як і решта пасій, більше розпалюється, коли людина вже спізнала смак багатства, ніж тоді, коли вона у вічі його не бачила; до того ж, чеснота поміркованості трапляється куди рідше, ніж чеснота страдництва. Щодо мне, то мені лишалося тільки всолоджуватися благами, що їх Господь Бог у щедроті своїй вклав мені до рук. Мені ніколи не траплялося виконувати якоїсь обтяжливої праці. Я майже завжди клопотався лише своїми власними справами; а якщо вряди-годи і доводилося брати на себе чужі, то я згоджувався на те лише з умовою, що вестиму їх у зручний для себе час і на свій власний розсуд. Їх доручали мені люди, сповнені до мене довіри, які знали, що я за їден, і не штовхали мене в спину. Майстри свого діла примудряються мати користь навіть із норовистого та брикливого коня.
Навіть моє дитинство минало в умовах винятково сприятливих і вільних, йому було зовсім незнане беззастережне підкорення чужій волі. Те все, разом узяте, виховало в мене лагідність характеру і зробило мене нездатним стійко переносити прикрощі, тож я завше радий, коли від мене приховують збитки та нелади в господарстві, здатні дійняти мене до живого. У графу своїх видатків я заводжу також і ту зайвину, що її через моє недбальство було витрачено на годівлю та утримання челяді:
Що ж бо то, справді, за дім — без речей, про які забуває
Навіть господар, хіба що злодії про них пам’ятають?
Горацій, Послання, І, 6, 45Пер. Андрія Содомори
Я волію за краще не знати реєстру того, що маю, аби не так каратися збитками; і я прошу тих, хто живе вкупі зі мною: якщо їм забракне до мене прихилля і вони вирішать мене ошукати і ошукують мене, хай вони щоразу ховають кінці у воду. Не маючи ані крихти твердості, щоб зносити всілякі напасті та долати перепони, і не вміючи постійно напружувати волю, щоб вести і залагоджувати справи, як мені того хотілося б, я, покладаючись у всьому на долю, якомога культивував у собі таке правило: «Чекати всього найгіршого і, в разі, як це найгірше станеться, мужньо зносити його з сумирністю і терплячістю». Тільки цього я прагну, на цьому скупчую всі свої помисли.
Коли мені загрожує небезпека, я думаю не стільки про те, щоб її уникнути, як про те, чи варто її взагалі уникати. Якщо я й опинюся в ній, то що тут такого? Неспроможний впливати на події, я впливаю на самого себе; покірно йду за ними, якщо вони не хочуть іти за мною. Я не мастак відводити від себе удари долі, ухилятися від них чи живосилом змушувати її сприяти мені, як ніколи не умів належно справуватися, керуючись голосом здорового глузду. Ще більше мені бракує терпіння морочитися без кінця в ім'я такої мети. Та що для мене найобтяжливіше — це думати, що робити, коли час наглить, думати, борсаючись між надією і страхом.
Довго обмірковувати якусь справу, бодай найдріб'язковішу, — заняття для мене геть нестерпне. Я чую, що духові моєму важче дається зносити непевність і нові й нові струси, спричинені сумнівами та роздратуванням, аніж змиритися з долею і бути готовим до будь-якого результату з моменту, коли кості кинуто. Лишень лічені пристрасті потрафлять порушити мій сон, зате його безнадійно розладнує обмізковування бодай найменшої марнички. Достоту як я не люблю пологих і слизьких узбіч дороги, а охочіше користуюся її наїждженою частиною, хай навіть найзаболоченішою і найв'язкішою, бо, прагнучи безпеки, можу бути певний, що звідси вже нікуди не звалюся, — так само я волію прості й очевидні біди, бо тут принаймні не в'ялить невідомість, чи пройдуть вони стороною чи ні; хай ліпше доля одним махом ввергне мене у страждання:
Найстрашніша невідомість.
Сенека, Агамемнон, 480
Коли приходить лихо, я зустрічаю його, як належить мужеві, а так я завжди поводжуся, як суще дитя. Страх перед можливим падінням завдає мені згубнішої гарячки, ніж та, якої завдав би самий удар. Не варта справа заходу: скупцеві його пасія завдає муки, якої не знає бідняк, а ревнивцеві — страждання, незнане рогоносцеві. І нерідко менше зло втратити виноградник, ніж позиватися через нього в суді.
Найнижчий щабель — найміцніший: він — осідок сталості. Стоячи на ньому, можна ні про що не турбуватися: він дуже міцний і править за підпору всій конструкції. Чи не має в собі чогось філософського приклад, явлений нам одним шляхтичем, свого часу дуже відомим. Він одружився вже в літах, добре попарубкувавши. Був мастак побазікати і великий пересмішник. Згадуючи, якою зручною мішенню були для нього рогоносці і як частенько він кпив із них, цей шляхтич, щоб убезпечити себе від того самого, пошлюбив жінку, яку підчепив там, де кожен міг її мати за гроші, і вони почали спільне життя, передаючись такими привітаннями: «Добридень, хвойдо», — «Добридень, рогоносцю». І ні про що він частіше й відвертіше не гомонів зі своїми гостями, як про те, що спонукало його одружитися з цією особою. Завдяки цьому він приборкав поговір та насмішників, що йшли за його спиною, і відвів від себе вістря таких докорів.
Щодо шанолюбства, цього найближчого сусіди зарозумілості чи, радше, дитяти його, то для того, щоб розпалити в мені цю пристрасть, довелося б, мабуть, самій фортуні схопити мене за чуба. Бо накинути заради хисткої надії ярмо тяжкої праці на шию, наражати себе на численні клопоти, неминучі спершу для всякого, хто прагне вивищуватися над іншими, — ні, це аж ніяк не по мені:
За гроші я надії не купую.
Теренцій, Брати, 220
Я чіпляюся за те, що бачу навіч і чим володію. І ніколи не віддаляюсь від своєї пристані,
Хай же із весел твоїх одне за пісок зачіпає.
Проперцій, III, З, 23
Та й мало кому щастить чогось доскочити, не ризикуючи своїм кревним добром; тож-бо я вважаю, що коли його досить, щоб підтримати своє існування за тих самих умов, за яких ти народився і виріс, то суще безумство втрачати те, що маєш, задля непевної надії примноження своїх статків. Людині, якій доля відмовила в місці, де можна б поставити ногу й забезпечити собі спокійне та безтурботне життя, такій людині прощенно ризикувати своїм маєтком, оскільки так чи інак, а біда все одно пожене її на лови щастя.
В біді нам слід усім ризикувати.
Сенека, Агамемнон, 157
І я радше ладен виправдати молодшого сина, що залюбки ставить на карту свою дрібну частку спадщини, ніж старшого, який, бувши стражарем честі свого роду, сам доводить себе до руїни.
Керуючись порадами моїх добрих старосвітських друзів, я знайшов найкоротший і найлегший шлях позбутися таких бажань і залишитися незворушно спокійним, —
Хто б гордував олімпійським вінком, коли б трапилась певна
Змога й надія без пороху взяти цей дар і без поту?
Горацій, Послання, І, 1, 51Пер. Андрія Содомори
маючи достатньо тверезе уявлення про свої сили, розуміючи, що на більші справи їх не стане, і зберігаючи в пам'яті слова покійного канцлера Олів'є, який казав, «що французи подібні до мавп, які деруться по деревах, перескакуючи з гілки на гілку, і втихомирюються лише тоді, коли, діставшись аж до верхів'я, світять звідти своєю пані-старою».
Сором собі завдавать тягар непосильний на плечі
І відступать, як вага ноги в колінах зігне.
Проперцій, III, 9, 5
Навіть ті риси мого характеру, які взагалі годі назвати поганими, в наш час, по-моєму, ні до чого. Притаманні мені поступливість і потульність назвуть, звісно, неміччю та легкодухістю: чесність і совісливість вважатимуть за безглузду церемонність і забобон; щирість і волелюбство затаврують як щось нестерпне, нерозумне, зухвале. Та лихо не без добра! Непогано народитися у спідлений вік, бо проти інших ви недорогим коштом можете уходити за втілення чесноти.
Нині, як друг твій довірені гроші йому не присвоїть
І віддасть тобі лантух старий, повний тьмяних монет,
Чесність така стане чудом, попавши в літопис етруський,
І удостоїться жертви з віночком на шиї вівці.
Ювенал, XIII, 6
Жоден з володарів усіх часів і народів не мав більших і певніших шансів добути собі слави найдобрішого і найсправедливішого! Гадаю, не помилюся, коли скажу: перший з них, хто запрагне зискати собі честь і любов таким шляхом, напрочуд дешевим коштом випередить своїх колег. Сила і ґвалт щось можуть, але не все. Купці, сільські судді, рукомесники, як ми бачимо увіч, не поступаються шляхті ні звагою, ні ратною штукою; вони храбрують на полі честі як у гущі січі, так і в герцях; змагаються в чистому полі і боронять міста в горожанських війнах, ба самому князеві нелегко вирізнитися в цій битві. Тож хай він постане у блиску своєї людності, правдивості, вірності, поміркованості, а надто справедливості: то рідкісні, незнані й гнані цноти! Лише добрі почуття люду можуть запевнити йому силу — жодні інші прикмети не з'єднають йому їхніх добрих почуттів, бо самі згадані прикмети найкорисніші для підданців.
Ніщо так не цінується людом, як доброта.
Цицерон, За Лігарія, X
Порівнюючи себе з людьми своєї доби, я ладен знаходити в собі щось значне і рідкісне, так само, як видаюся собі пігмеєм та нікчемою, порівнюючи себе з людьми минулих віків, коли було чимось звичним — якщо до цього не прилучалися ще вартніші прикмети — бачити людей, спроможних утамувати жадобу помсти, поблажливих до тих, хто завдав їм образи, непохитних у дотриманні свого слова, твердих, не дворушних, не гнучкошиїх. Хай краще мої справи підуть прахом — не поступлюся переконаннями задля свого успіху, бо цю новомодну чесноту лицемірства, вдавання з себе того, ким ти не є, я ненавиджу найлютішою ненавистю і з усіх можливих вад не знаю іншої, яка б так очевидно засвідчувала підлість і ницість людського серця. То норови раба і боягуза — ховатися і критися під личиною, не важачись показатися таким, як ти є насправді. Так наші сучасники привчають себе до віроломства. Звикши давати брехливі обіцянки-цяцянки, вони не відчувають ані найменшої гризоти, не додержуючи їх. Шляхетне серце не повинне таїти своєї спонуки. Воно хоче, щоб його бачили до самого глибу: у ньому все добре чи принаймні людяне.
Душевна велич, за Аристотелем, полягає в тому, щоб відкрито ненавидіти і любити, щоб судити і говорити про все з цілковитою щирістю, а там, де йдеться про істину, не дбати про похвалу чи огиду інших. Аполлоній сказав, що брешуть раби, а вільні люди завше правдомовні. Це найперша, підставова умова чесноти; її треба любити задля неї самої. Той, хто говорить правду з мусу чи власної вигоди і хто не вагається брехати, коли те нікому не шкодить, не є людина достатньо правдива. Моя душа з природи своєї уникає брехні, і їй ненависна сама думка про неї; я паленію од внутрішнього сорому та гризоти, якщо іноді збрешу, а це таки буває, якщо заскочить мене оказія і я дознаю раптового струсу.
Зовсім не треба вивертати всю душу; то було б дуренство; але все, що ти кажеш, має узгоджуватися з тим, що ти думаєш; інакше буде очевидний обман. Я не знаю, якої вигоди шукають для себе ті, хто ненастанно прикидається та личкується; хіба тієї, щоб їм не йняли віри, коли вони скажуть правду. Адже брехнею можна ошукати раз і другий, але робити собі з лукавства професію і хизуватись, як деякі наші владники, що вони: «кинули б у вогонь свою кошулю, якби вона була свідома їхніх правдивих намірів». За висловом старожитнього Метеляла Македонського, аби заявляти привселюдно: «Хто не вміє маскуватися, той не уміє рядити» — означає остерігати тих, кому доведеться мати з ними справу, що всяке слово, зронене з їхніх уст, не що інше, як фальш і циганство. Що людина розумніша і пронозуватіша, то вона ненависніша і підозріліша, коли втратить славу чесняка. Цицерон, Про повинності, II, 9. І треба бути Простаком Простаковичем, щоб дати себе ошукати словами чи міною тому, хто взяв собі за правило не бути однаковим у душі й зовні, подібно до Тиберія. І я не знаю, на що можуть сподіватися такі люди у спілкуванні зі світом, не пускаючи межи люди нічого, що можна б узяти за чисту монету. Хто зрадник щодо правди, той зрадник і щодо брехні.
Ті, хто в наш час при визначенні обов'язків державця виходив тільки з його інтересів, ставлячи їх понад турботою про віру та сумління, може, і принесли б користь як його радники, коли б володар потрапив раз на все забезпечити собі щасливу долю, зламавши і потоптавши за їхньою порадою своє слово. Але так не буває, бо до такого мошенства монархи вдаються повсякчас: не раз їм доводиться йти на змирщину чи на якусь угоду. Зиск, ось що їх підбиває на перше віроломство (так, майже завжди тут і йдеться саме про зиск, як при кожному лиходійстві взагалі: святокрадстві, вбивстві, бунті, зраді, завжди доконуваних задля якогось плоду). Та ба! Той перший зиск потому без кінця йому шкодить, унеможливлюючи недолугому володареві будь-які перемовини з іншими через пам'ять про свою нечесність. Сулейман, оттоманський султан, не дуже дбалий у дотриманні обіцянок та угод, рушив (за часів мого дитинства) оружно на Оранто. І як же він там повівся? Довідавшись, що Меркурина де Гратінаро і мешканців Кастора тримають у полоні, всупереч домовленості з ними при капітуляції фортеці, він звелів випустити їх на волю; плануючи в цій країні ще й інші великі походи, Сулейман думав, ніби згадане дворушництво, хоча спершу воно виглядало корисним, може накликати на нього незмірно шкідливу неславу та недовіру.
Я особисто волію бути радше докучливим і нескромним, аніж підлизою і облудником. Ладен визнати, що до щирості та сміливості мого поводження без огляду на осіб, можливо, долучається й дещиця гордості та впертості, мені видається, ніби я тримаюся з більшою невимушеністю саме там, де це найнедоречніше, і що кров мою гарячать саме пута, накладені на мене конечністю бути ґречним. А втім, може, й те, що я у простоті своїй іду в таких випадках за своєю природою. Я добре розумію: дозволяючи собі в спілкуванні з вельможами вольнощі у мові і жестах, немов я маю до діла зі своїми домівниками, я вельми скидаюся на нескромника та зухвальця. Але, окрім того, що я й справді так тим уродився, важить тут ще й факт, що я не маю належної гнучкості розуму, аби крутити, відповідаючи на прямо поставлене запитання, ухилятися від нього з допомогою якогось спритного виверту чи там вибріхуватися, як не маю і належної пам'яті, щоб утримати в голові свою брехню, ані належної певності уперто товкти своє; коротко, я хоробрий від немочі. Я маю сміливість вважати за краще бути безпосереднім і конче й незмінно казати правду, що я й чиню як у силу свого душевного складу, так і на підставі здорового глузду, даючи долі робити зі мною все, що їй заманеться. За Аристиппом, філософія прислужилася йому саме тим, що навчила говорити вільно і відверто.
Дивовижні й просто-таки безцінні послуги робить нам пам'ять: без неї наш розум майже безсилий. Тим часом я позбавлений її начисто. Якщо зі мною хочуть порозумітися, треба робити це по пунктах, бо відповісти на більш-менш складне розумування мені не до снаги; так само я не виконав би жодного доручення, не мавши записної дощечки. А як мені треба виголосити якусь важливу і довгу промову, я опиняюся перед осоружною, до краю нудною необхідністю визуджувати напам'ять, слово по слову, все, що мається сказати: а то я не зможу належно триматися і не матиму потрібної певності в собі, одно потерпаючи, як би моя ледача пам'ять не підвела мене. Адже цей спосіб для мене аж ніяк не легший: три вірші я товчу три години, а потім — у власному творі авторові вільно змінювати порядок викладу своїх думок, вставляти ті чи інші слова, вносити нове у зміст, а це також ускладнює запам'ятовування. І що дужчою недовірою до пам'яті я проймаюся, то більше вона мене зраджує: з неї куди кращий слуга, коли про неї зовсім не думаєш. Треба, щоб я усовіщав її без натиску, бо коли я на неї напосідаю, вона стає цапа, а якщо вже вона почала тьмаритися, то що більше я її підострожую, то дужче вона плачеться і плутається; вона служить мені не тоді, коли це мені потрібно.
Усе, що я помічаю в собі щодо пам'яті, я помічаю і щодо багато чого іншого: я не зношу підлеглості, зобов'язань і насильства над собою. Те, що я роблю легко й природно, того мені більше не зробити, як я почну наполегливо і владно спонукати себе до цього. Те саме я можу сказати і про моє тіло, чиї члени, наділені певною особистою владою та змогою розпоряджатися собою, виходять іноді з-під мого послуху, коли я ними керую і схиляю їх за певних обставин і о певній годині до обов'язкової послуги. Від такого ґвалтовного і тиранічного примусу їм мерзить: вони стискаються зі страху чи невдоволення і коцюбнуть.
Якось, опинившись у такому місці, де вважалося за дикунство відповідати відмовою на запрошення випити, я спробував — хоча мені й було дано волю чинити на свій розсуд — удавати з себе хвацького горілчаного брата і, шануючи, тамтешні звичаї, випити до дам, але тут зі мною сталося щось вельми втішне: примус і готування вчинити над собою наругу наперекір своїм звичкам та нахилам призвели до того, що горлянку мені перехопило і то так, що я не годен був проковтнути ні краплини, позбавивши себе навіть того, що звик випивати за обідом: я чув себе п'яним і пересиченим випивкою, якою була повна моя уява. Згадане явище найвиразніше виявляється у людей, наділених буйною і непогамовною уявою, а все ж воно природне, і нема ні жодної людини, яка так чи інакше не улягала б йому. Одного знакомитого лучника, засудженого до смерті, обіцяли помилувати, якщо він уразить усіх на диво влучним пострілом і тим самим підтвердить своє чудове мистецтво. Він не побажав, проте, піддатися цій випробі, з остраху, що від надмірної напруги волі рука його здригнеться і замість урятувати себе він утратить ще й славу непохибного стрільця. Людина, яка прогулюється туди-сюди в одному й тому самому місці, заглибившись у свої думки, неодмінно покриватиме однакову відстань, ступивши щоразу однакову кількість кроків однакової довжини; але якби вона заходилася лічити і міряти свої кроки, виявилось би, що вона, попри всі свої зусилля, ніколи не спроможеться на те, що їй завиграшки вдалося проробити природно і цілком випадково.
Моя книгозбірня, гадаю, одна з найліпших серед сільських книгозбірень, розташована в далекому кінці мого будинку. Коли мені спадає на думку поратися в ній чи зробити якийсь витяг, то з побоювання, як би, переходячи подвір'я, я не забув того, по що виправився, мені доводиться повідомляти про свої наміри комусь із домівників. Якщо в балачці я зважусь ухилитися бодай на крихту від провідної нитки, то неодмінно її втрачу: ось чого моя мова завжди суха, стримана і стисла. Людей, що перебувають у мене на службі, мені доводиться називати або за їхньою посадою, або за місцем, звідки вони родом, бо мені надзвичайно важко запам'ятати їхні імена: я радше скажу, що в такому-то імені три склади, що воно немилозвучне, що воно починається або закінчується так-то і так-то. І якщо мені судилося довгий вік, то я аж ніяк не певний, що не забуду свого імені, як це траплялося з іншими. Мессала Корвін аж на два роки цілком був утратив пам'ять; те саме розповідають і про Георгія Трапезундського. І я нерідко загадуюсь над тим, яке ж було життя тих людей, а також чи мав би я на що спертися, щоб жити й далі більш-менш приємно, якби і собі утратив пам'ять. Заглиблюючись у це питання, я починаю побоюватися, що ця вада, сягнувши крайніх своїх меж, унеможливить абияку душевну діяльність: Пам’ять обіймає не лише філософію, а й практичну діяльність і всі мистецтва. Цицерон.
Я весь у дірках і всюди протікаю.
Теренцій, Євнух, 105
Мені траплялося не раз і не два забувати гасло, яке я сам перед трьома годинами оголошував чи узнавав від когось іншого; траплялося забувати і про те, куди сховав я свого гаманця, хай би там що з цього приводу казав Цицерон. Я, сказати б, сам докладаю зусиль, аби згубити те, за що тримаюся особливо чіпко. Пам'ять — то комора і вмістилище знань, і що вона у мене як решето, то я не маю ніякого права нарікати, що нічогісінько, власне кажучи, не знаю. Загалом беручи, я знаю назви всіх наук і чим вони займаються, але далі знання мої не сягають. Я гортаю книжки, а не вивчаю їх. Коли щось залишається в моїй голові, я вже не маю його за чуже: єдина користь для мого розуму з таких занять — думки та міркування, які він при цьому вбирає в себе. Автора ж місця, слова тощо я зразу забуваю.
Я досяг такої досконалості в мистецтві забувати все на світі, що навіть власні писання і твори забуваю не согірше, ніж будь-що інше: мені постійно цитують мене самого, а я й гадки не маю. Хто побажав би узнати, звідки взято вірші та приклади, що я нагромадив тут цілі купи, той загнав би мене на слизьке, бо я не зміг би йому відповісти. А проте я збирав датки лише біля дверей найславетніших славут, не вдовольняючись тим, щоб вони були щедрі, а й прагнучи, щоб милостиня йшла від руки нескудної і поштивої: де мудрість, там і авторитет. Чи ж дивина, що моя книга поділяє долю решти книжок, які я прочитав; що в моїй пам'яті з однаковою легкістю стирається як те, що я написав, так і те, що я прочитав, як те, що я дав, так і те, що одержав.
Окрім нікудишньої пам'яті, мені притаманна ще й низка інших хиб, які непомалу сприяють моєму невігластву. Розум мій неповороткий і млявий: найменша хмаринка знижує його проникливість, отож не було випадку, щоб я, скажімо, підкинув йому якусь загадку, бодай найлегшу, а він її відгадав; найменша абищиця, якщо вона хоч трошки чимось химерна, його пантеличить. В іграх, що вимагають тямковитості, як-от шахи, карти, дамки тощо, я здатний засвоїти лише найзагальніші засади. Сприйняття моє повільне і невиразне, але якщо мені все ж удалося щось схопити, я утримую сприйняте у всій його повняві (осягнувши його всебічно, точно і глибоко), поки воно в мені утримується. Зір мій гострий, чіткий і без хиб, але за роботою легко втомлюється і починає туманитися. Того-то я не можу довго користуватися книжками і мушу вдаватися до сторонньої допомоги. Пліній Молодший міг би повідати тим, хто не спізнав цього на власному досвіді, наскільки істотна ця перешкода для всякого, хто віддається подібним заняттям.
Нема у світі душі, хай би якої вбогої і ницої, де не помітно було б проблиску якихось особливих здібностей: і нема так глибоко прихованих здібностей, щоб вони себе якось не виявили. Як наслідок — душа, сліпа і сонна в усьому іншому, стає живою, прозірливою і високою в якомусь частковому своєму вияві — чому так, слід би спитати в наших учителів. Одначе за істинно прекрасні я вважаю душі всеосяжні, відкриті й проворні на все, душі, якщо й невчені, то принаймні здатні сприймати науку. Те все я кажу на докір своїй власній душі, бо — чи то зі своєї немічності, чи то з недбальства (а ставитися недбало до того, що в нас під ногами, що в наших руках, що має безпосередню дотичність до нашого повсякденного побуту, — це те, що я завше в собі осуджував), — вона обернулася у своєрідний унікум: годі знайти бездарнішу й темнішу, ніж вона, в найбуденніших і найзвичайніших речах, не знати яких просто сором! Ось кілька прикладів на підтвердження сказаного.
Я народився і виріс у селі, де живуть з рільництва. У мене на руках справи і хазяйство, які я веду, відколи ті, хто володів до мене всім, що тепер є моєю власністю, поступилися мені своїм місцем. І все ж я не вмію рахувати ні в умі, ні на папері, не знаю більшості наших монет, і мені не до снаги відрізнити один злак від іншого ні в полі, ні в засіках, якщо різниця між ними не надто впадає в око, я легко можу переплутати капусту і салату на своєму городі. Назви рільничого реманенту для мене — темний ліс, я не знаю й елементарних підвалин землеробства, відомих навіть дітям. Ще менше розуміюся на секретах механіки, на торгівлі, на всіляких товарах, на властивостях та Гатунках розмаїтих плодів, вин, м'яса, на муштруванні ловецьких птахів, на лікуванні коней та собак. І щоб остаточно ославити себе, признаюся, що заледве місяць тому мене спіймали на тому, що я не знав, навіщо потрібні дріжджі у пекарстві й що означають слова: вино має переграти. У давніх Атенах вбачали математичні здібності у тому, хто зграбно укладає і в'яже хмиз: про мене, звичайно, дійшли б цілком протилежної думки. Мавши повну кухню припасів, я все одно голодував би!
З тих рис моїх, у яких я сповідався, неважко уявити собі й інші, такі ж невигідні для мене. Та хоч би яким я поставав у власному зображенні, якщо те зображення відповідає дійсності, я вважатиму, що мети досягнуто. І якщо я не перепрошую, наважившись викласти письмово такі жалюгідні й такі легковажні речі, то єдине, що утримує мене від цього кроку, — жалюгідність предмета, яким я займаюся. Хай мене ганять, якщо хочуть, за мій задум, а не за виконання. Хай би там що, я і без вказівок збоку виразно бачу незначність і малоцінність усього, що сказав із цього приводу, як і безглуздість своїх намірів, і це доводить, що мій розум, чиїми пробами є ці писання, ще не остаточно знесилений.
Пхай ти всюди свій ніс, хай навіть у тебе носюра,
Що не здолів би тягти на своїх плечах Атлант,
І кепкуй хоч з самого, будь ласка, Латина,
Все ж тобі не сказать проти жартів моїх
Зліше, ніж: сам я сказав. Що за втіха зуб зубом
Гризти? Як хочеш наїстись, кидайся на м’ясо.
Даром часу не марнуй. Виливай яд на тих,
Хто похваляється, знаю: ми пишем бридню.
Марціал, XIII, 2, 1
Мені не заказано молоти дурниці, аби лиш я не ошукувався щодо їхньої правдивої вартості; тож помилятися свідомо — річ для мене така звичайна, що я щокроку так і роблю; я майже ніколи не помиляюся випадково. Приписувати лише нікчемству моєї натури всі недолугі вчинки — пуста забава, оскільки мені частенько доводиться покликатися якраз на нього для виправдання грішних учинків.
Якось у Бар-ле-Дюку при мені королю Францискові II піднесли автопортрет Рене, короля сицилійського, надісланий йому на пам'ять. Чому ж іншим зась малювати себе пером, як сицилієць намалював себе пензлем? Тож не стану замовчувати тут і гидкої плями, яка спотворює мене і в якій не з руки зізнатися прилюдно, а саме — про таку мою ваду як нерішучість, украй обтяжливу в наших мирських справах. Мені нелегко на щось зважитися у сумнівній, як на мене, ситуації.
Сказать не хоче серце: так чи ні.
Петрарка, сонет CXVI
Я вмію обстоювати певні погляди, але вибирати їх — це не для мене. Адже у справах людських, до чого б ми не схилялись, завше знайдеться багато міркувань на користь даної думки. Філософ Хрисипп казав, що не хоче нічого переймати у Зенона та Клеанта, своїх навчителів, окрім найзагальніших догматів: що ж до резонів та доказів, то він і сам знайде їх, скільки треба. От і виходить: хоч би в який бік я повернув свій погляд, завжди знаходиться досить причин і вельми переконливих підстав, щоб туди й рушити. Цим пояснюється те, що я у всьому зберігаю дух сумніву та свободу вибору, поки необхідність наважитися не починає мене наглити: тоді, правду кажучи, найчастіше я віддаюся, як мовиться, на волю течії і на ласку фортуни: найменший душевний нахил чи обставини поривають мене туди:
Коли душа вагається, то й крапля
Схилити може в той чи інший бік.
Теренцій, Дівчина з Андроса, 266
Сумніви мого розуму здебільшого такі навзаєм урівноважені, що я волів би розв'язати справу, кинувши жереб чи кості, і я звертаюся, на виправдання нашої людської немочі, до залишених нам самою святою історією прикладів такого самого звичаю покладати на фортуну та випадок визначення нашого вибору в тому, що сумнівне:
I випав жереб Маттею.
Діяння Апостолів, 1, 26
Глузд людський — небезпечний двосічний меч. Гляньте-но самі, скільки кінців має ця палиця навіть у руках Сократа, найближчого і найвірнішого друга розуму! Отож я здатний лише йти за кимось і легко даю підхопити себе юрбі. Моя довіра до своїх сил зовсім не така тверда, щоб я смів брати на себе командування та керівництво; мені більше до смаку, щоб стежку для мене протоптали інші. Якщо треба йти на ризик сумнівного вибору, я волію йти за тим, хто певніший у своїх міркуваннях, ніж я, і чиїм судженням я вірю більше, ніж своїм власним, підстави та ґрунт яких вважаю за вельми слизькі.
І все ж я не дуже люблю міняти раз ухвалену постанову, оскільки в супротивних рішенцях я знаходжу такі самі вразливі місця. Звичка з усім згоджуватися здається мені нерозумною і небезпечною. Цицерон, Академічні питання, II, 21. Широке поле для вагань і суперечностей особливо відкривається у громадських справах:
Тягнуть, як ті терези, навантажені рівною кладдю,
Шальку не хилять одну і другу не зносять угору.
Тібулл, IV, 1, 41
Розправи Мак'явеллі, наприклад, були тематично досить ґрунтовні, а проте їх легко заперечити; так само легко можна відкинути й міркування спростовувачів. На той чи інший довід завше знайдеться де почерпнути відповідну репліку, на репліку дупліку, на дупліку трипліку і так далі без кінця-краю. Звідси безконечна балаканина, яку наша адвокатура розтягла в інтересах судових процесів:
То відбиваєм удар, то завдати й самі поспішаєм.
Горацій, Послання, II, 2, 97Пер. Андрія Содомори
Усі аргументи ґрунтуються тільки на досвіді, а розмаїття подій дає нам незліченні приклади варіантів. Один наш учений муж заявляє, що якби в календарях, де написано спека, можна було написати мороз, а замість посуха — дощ, тобто перевернути догори дриґом усе, що вони провіщають, і якби він закладався, що справдиться якийсь один із двох прогнозів, він би не надто журився тим, якому з них віддати перевагу, остерігаючись лишень доводити те, що неможливе, скажімо, що буде спека на Різдво або що вдарять морози на ніч Івана Купали. Так само я думаю і про наші політичні суперечки. Хоч би за ким би тягли ви руку, ваша гра, якщо ви не зламаєте надто загальних засад, не гірша від гри ваших супротивників; а проте, на мій суд, у справах громадських навіть найгірший лад, якщо він твердий і вікодавній, ліпший, ніж переміни та новації. Наші звичаї геть зіпсуй й мають дивовижну схильність погіршуватися; серед наших звичаїв та правоустанов багато варварських і справді страхітливих; одначе, зваживши на труднощі, пов'язані з їхньою направою, і на небезпеку перевороту, якою б загрожувало, я б з дорогою душею стромив би палицю в колесо нашого життя і не дав йому котитися далі:
Спробуй навести такий плюгавий і ниций випадок,
Щоб не знайшовся за нього іще куди гірший.
Ювенал, VIII, 183
На мою думку, найгірше лихо у нашому панстві — несталість, те, що закони, як одіж, не можуть закріпитися на чомусь певному. Недосконалість якогось ладу ганити простіше простого, бо все, що тлінне, аж роїться від хиб; дуже легко збудити в люду погорду до давнього звичаю; хто брався критикувати його, тому завше сприяв тут успіх. Але створити на руїнах давнього, поваленого ладу новий, кращий, на цьому багато хто з тих, що нищили його, ламав собі зуби. Я у своєму поступуванні не спираюся на власний розум; я радо скоряюся узвичаєному ладові. Щасливий нарід, який те, що йому велять, робить ліпше за тих, що йому велять, і який слухняно йде за кругообігом земних справ та небесних світил. Хто докопується і допоминається, той не звик до погідного і незворушного послуху.
Словом, повертаючись до себе: єдина риса, яка надає мені якоїсь ваги у власних очах, належить до тих, у яких жодна душа ніколи не відчувала браку. Моя вихідна теза посполита, звичайнісінька і давня як світ: хто ж коли вважав, що йому бракує глузду? Таке твердження саме собою суперечливе. Це хвороба, яка не живе там, де помічає сама себе. Вона страх уперта і зазвичай невиліковна, але досить одного погляду пацієнта, звернутого на себе самого, аби прошити її наскрізь і розвіяти її, як сонячний промінь розвіює млу. Оскарження тут рівнозначне виправдуванню, а самосуд означає розгрішення. Не було ще на світі перекупки чи водовоза, які вважали б, що їм бракує олії в голові. Ми легко визнаємо в інших перевагу в хоробрості, силі, досвіді, вмілості, вроді, але перевагою в розумі не поступимося нікому. Що ж до чужої аргументації, продиктованої вочевидь здоровим глуздом, то нам видається, ніби вона так само легко відкрилася б і нам, якби ми поглянули на річ з того самого боку. Натомість знання, стиль та інші такі прикмети, помічені в чужих творах, спонукають нас без опору визнати себе за побитих. Але там, де йдеться про буденні об'яви самої людської мислі, кожен вважає, буцімто і в нього губа не з лопуцька, і недобачає їхньої ваги та вкладених у них зусиль, хіба тільки (та й то навряд!) якщо йому до них як до неба. Але і в цьому разі він осягає правду з великою нехіттю. Хто ясно бачить маєстат чужої думки, той сам підноситься до того самого щабля і підносить свою думку на ту саму висоту. Не дивно, що таке ремесло, що дає мало надії на розголос та славу, що такі писання не вельми шановані.
А потім — для кого ви пишете? Учені, поціновувачі книжки, не визнають жодної іншої вартості, окрім ученості, і жодних інших зразків розумової діяльності, окрім ерудиції та науки. Якщо ти сплутаєш одного Сципіона з іншим, то що ти можеш сказати для них вартісного? Хто не знає Аристотеля, той, за ними, не знає і самого себе. Натомість душі вульгарні й простакуваті не добачають чару та ваги проникливого і високого розумування. З отаких-то двох родів людей складається світ. Третій рід, ті, хто може вас оцінити, — то душі чисті й сильні самі собою, цей останній рід такий рідкісний, що не має серед нас, і цілком слушно, ані імені, ані звання: отож запобігати його ласки — це наполовину змарнований час.
Часто можна почути, що, одаряючи нас своїми благами, природа найсправедливіше вчинила при розподілі між нами розуму, бо не знайдеться нікого, хто б не вдовольнявся своєю пайкою. Хіба це не правда? Хто забажав би сягнути оком поза відведене йому, тому б довелося переступити межі у можливостей свого зору. Я вважаю свої погляди за правильні й здорові, але хто ж не вважає за такі й свої власні? Один з найкращих доказів цього — невисока ціна, яку я складаю собі. Якби така моя оцінка не була так глибоко в мені вкорінена, мене могло б увести в оману те почуття любові та прихильності, яке я живлю до себе, почуття і справді виняткове, бо я майже цілком звертаю його на себе, не розгублюючи на стороні. Усе, що інші ділять між цілою купою друзів та знайомих і присвячують турботам про свою славу та своє возвеличення, я повертаю лиш на те, щоб забезпечити спокій своєму духові, скеровую на самого себе, і якщо стороннім усе ж від мене дещо перепадає, то зовсім не з веління мого розуму.
Моя наука — жить і добре матись.
Лукрецій, Про природу речей, V, 980
Отож, не помилюся, коли скажу: у своїх самооцінках я надзвичай рішуче і вперто таврую свою недосконалість. Справді-бо, саме тут я вправляю свій розум частіше й охочіше, ніж деінде. Люди звичайно розглядають одне одного, а я спрямовую погляд усередину самого себе: там я завантажую його роботою, там я всіляко його тішу. Всякий вдивляється в те, що перед ним: а я вдивляюся в себе. Я маю справу лише з самим собою: я безперервно споглядаю себе, перевіряю, випробовую. Інші завжди вилузуються з себе, знай ідуть вперед, буцім легко могли б пізнати незвідане, якби захотіли напружити мозок:
Ніхто не пробує заглибитися в себе.
Персій, IV, 23
а я кручуся всередині себе самого.
Такий хист докопуватися до істини — хоч би якою його мізерією я володів — так само як волелюбну відмову зрікатися своїх переконань на догоду іншим людям, я завдячую головно самому собі, бо найстійкіші й найзагальніші мої погляди народилися, так би мовити, разом зі мною: вони в мене природні, вони цілком мої. Я привів їх на світ суворими і простими (як і зачато їх було сміливо й потужно!), але трохи туманними й недосконалими; відтак я обґрунтував і зміцнив погляди, спираючись на тих, хто користувався моєю шаною, а також на бездоганні взірці, полишені нам від старожитніх, з якими я зійшовся в думках. Саме вони і переконали мене в моїй слушності, завдяки їм я дотримуюся своїх поглядів свідоміше і з більшою твердістю.
Якщо хтось шукає слави у бистрості та жвавості розуму, то в своєму я найвище ціную тверезість, якщо хтось шукає слави у подвигах чи в рідкісних людських якостях та здібностях, то я найвище ставлю впорядкованість, узгодженість і врівноваженість своїх думок та звичок. Якщо взагалі є щось поштиве, то це, певна річ, єдність усього життя, всіх окремих учинків; ти не можеш цього досягти, якщо, наслідуючи чужу вдачу, занехаєш свою. Цицерон, Про повинності, І, 31.
Оце і все про те, що я назвав першою одміною гріха зарозумілості. Що ж до другої, що зводиться до недооцінки інших, то я не певен, чи мені тут удасться переконливо виправдатися. Але, як би дорого це мені не коштувало, я хочу бути щирим до кінця.
Можливо, постійне спілкування з думкою старожитніх і сформований у мені образ тих високих душ минувшини наструнчують мене і проти інших, і проти себе самого; можливо, ми й справді живемо в добу, що породжує саму пересіч; хай би там як, а я не бачу довкола себе нічого, гідного щирого подиву. Та й людей я, зрештою, не знаю так докладно, щоб мати право судити про них; ті, з ким я в силу обставин стикаюся найчастіше, здебільшого не надто журяться просвітою своїх душ; у їхніх очах найвище щастя — почесті, а найвища досконалість — мужність.
Якщо я бачу в інших щось гарне, я хвалю те гарне і вельми його шаную, ба навіть перехвалюю його вартість і кажу не те, що думаю, йдучи на брехню; проте вигадувати того, чого не бачу, я не вмію. Я охоче потверджую своїм друзям те, що бачу в них похвального, і з одного ліктя залюбки роблю півтора; але приписувати комусь прикмети, йому не властиві, — того я не годен, як не можу з піною біля рота виправдовувати його вади.
Навіть до своїх ворогів я справедливий і не кривлю душею, говорячи про них. Мої симпатії можуть мінятися, натомість мій суд — ніколи; я не плутаю своїх особистих смаків з об'єктивною картиною. Я так ревниво оберігаю свободу свого розуму, що мені нелегко принести її в жертву і найсильнішій пристрасті.
Брешучи, я більшої кривди завдаю собі, ніж тому, кого оббріхую.
У персів є хвальний і гарний звичай: про своїх смертельних ворогів, з якими воювали до загину, вони відгукувалися шанобливо і абсолютно справедливо, так, як на те заслуговувала їхня звага.
Я знаю чимало людей, наділених найрозмаїтішими гарними рисами: хто відзначається дотепністю, хто щирістю, хто доблестю, хто чистою совістю, хто красномовністю, хто ще якоюсь чеснотою, але людину велику з голови до п'ят, яка посідає всю суму цих оздоб чи бодай одну з них, але на такому щаблі досконалості, щоб її можна було подивляти або порівнювати з тими, кого ми шануємо в минулих віках, — таку мені не судилося спіткати. Найбільший з тих, кого я добре знав, — маю на увазі природні таланти й здібності, — найбільший і найшляхетніший з них — Етьєн де Ла Боесі. Була то душа, по вінця сповнена високих прикмет, чудова, куди не кинь, старосвітська душа. Він доконав би великих і вікопомних справ, якби фортуна того захтіла, бо згадані дари тієї багатої натури він високою мірою завдячує науці та знанням.
Не знаю, як воно виходить (а що так воно виходить — то це факт), але в тих, хто ставить собі за мету домагатися більшої вченості, хто веде наукові дослідження і зглиблює книжкові премудрощі, пихи та розумової яловості спостерігається більше, ніж у будь-яких суспільних верств. Може, це тому, що від них вимагають і сподіваються більшого, ніж від інших, і неохоче дарують їм людські вади; а може, свідомість власної ученості спонукає їх сміливіше виставляти себе напоказ і хизуватися, чим вони зраджують себе і самі собі шкодять. Ремісник зраджує свою нездарність набагато легше тоді, коли йому до рук попадає цінний матеріал, який він капарить своєю неоковирною і грубою роботою, ніж коли він має до діла з простим матеріалом. Сказа в золотій фігурці разить нас більше, ніж у гіпсовій. Так само чинять і ті, хто, виставляючи всім на очі речі, які самі з себе і на своєму місці вельми ладні, послуговується ними без усякого ладу і складу, силкуючись увічнити себе як мудріїв. Прагнучи вшанувати Цицерона, Галена, Ульпіана[132] і святого Ієроніма[133], вони виставляють на посміховисько самих себе.
Я охоче вертаюся до того, що говорив про наше недолуге виховання. Воно завзялося зробити нас не зацними і мудрими, а вченими, і домоглося-таки свого! Не навчило нас осягати чесноту й мудрість і йти за їхніми приписами, зате ввело нас у засади граматики та етимології. Ми вміємо відмінювати Цноту, але не вміємо її любити. І якщо ми ні зі спостережень, ні з особистого досвіду не відаємо, що таке цнота, то ми добре знаємо її з красних слів і витовкли її напам'ять. Коли йдеться про наших сусідів, нам мало знати, яких батьків вони діти, хто їхні кревні і з ким вони посвоячені; ми прагнемо, щоб вони заприязнилися з нами, хочемо зійтися з ними і налагодити порозуміння. А наша освіта забиває нам голови описами, видами та підвидами чесноти, наче прізвищами та відгалуженнями якогось родоводу, зовсім не дбаючи про те, щоб хоч трохи наблизити чесноту до нас, ознайомити нас із нею. Та ще й вибрано для нашої науки не ті книжки, де викладаються найздоровіші і найближчі до істини погляди, а ті, що їх написано доброю грекою чи бездоганною латиною. З повінню гарних слів у наш мізок вливають найбезплідніші помиї старожитності!
Добре виховання здатне змінити наш розум і наші звичаї. Так сталося з Полемоном: цей розпусний грецький молодик, випадково завітавши послухати Ксенократових викладів, не лише належно оцінив проречистість та вченість викладача і не лише приніс додому купу корисних речей, а й виніс звідти плоди ще відчутніші і вартісніші: його вдача круто змінилася у кращий бік. А хто з нас і коли дознав такого впливу в наших навчальних закладах?
Отже, питаю: ти б міг спромогтись на таку переміну,
Як Полемон у свій час, — позбутись ознак божевілля:
Тих подушчин, обручок та пов’язок? Під чаркою, кажуть,
Нишком вінок він зірвав собі з шиї: його сколихнуло
Слово того мудреця, що, голодний, повчав своїх учнів.
Горацій, Сатири, II, З, 253Пер. Андрія Содомори
З усіх верств, як на мене, найменше малося б легковажити тією, що задля своєї простоти стоїть на найнижчому щаблі. Побут таких людей має свої переваги. Звичаї та розмови чубріїв, на мій суд, краще узгоджуються з приписами правдивої філософії, ніж пасталакання наших філософів.
Люд мудріший, бо він мудрий настільки, наскільки треба.
Лактанцій, Божественні установи, II, 5
Найзнакомитішими людьми, наскільки я можу судити з видження (бо, щоб прикласти до них мої мірки, тра' б знати їх ближче), були у ратній справі й військових походах дук Ґіз, убитий в Орлеані, та небіжчик маршал Строцці. Високими обдарованнями і небуденною цнотою вирізнялися: Олів'є[134] і Лопіталь, канцлери Франції. Мені здається, ніби в наш час пишає поезія, і ми маємо майстрів у цьому ремеслі: Дора[135], Беза[136], Б'юкенена[137], Лопіталя, Мондоре[138] й Турнеба. Щодо франкомовних, то гадаю, вони піднесли поетичну штуку на найвищий щабель з усіх, що їх ми абиколи досягали; а жанр, у якому вражають красою Ронсар[139] і Дюбелле[140], на мою думку, не надто пасе задніх порівняно зі старожитньою досконалістю. Адріан Турнеб мав знання більші й глибші, ніж абихто з його сучасників та попередників. Життя недавно померлого дука Альби[141] і життя нашого конетабля Монморансі були справді шляхетними, та й долі їхні багато в чому вельми подібні. А втім, краса і велич смерті цього останнього, на очах у всього Парижа та свого короля, смерті на королівській службі, коли доводилося виступати проти своїх кревняків, на чолі звитяжного війська, що під його проводом завдало останнього вирішального удару, смерті в такому поштивому віці, заслуговують, як на мене, бути поставленими в один ряд із преславними подіями моєї доби. Годилося б пам'ятати і незмінну доброту, лагідну вдачу та мудру поблажливість пана де Ла Ну[142], вирослого й загартованого посеред жахливого беззаконня партизанських сутичок (правдивої школи зради, звірства та розбишацтва). Великий він верховода і дуже, дуже досвідчений.
Із щирою радістю я не раз висловлював надію, яку пробуджує в мені Марія де Ґурне-ле-Жар, моя прибрана донька, яку я напевняка люблю куди більше, ніж просто батьківською любов'ю. Вона незримо приявна в моєму відлюдді та самітництві, як одна з найліпших частин моєї власної істоти: на світі я бачу тільки її одну. Якщо змолоду можна вивести якусь ворожбу, ця неабияка душа визріє для якоїсь найгожішої справи і, між іншим, для досконалої і святої дружби, до якої не підносилася досі, принаймні про це ще не траплялося читати, жодна представниця білої челяді. Щирість і сталість її душевного гарту вже нині достатні для такої дружби; її прихилля до мене таке міцне та щире, що лишається бажати хіба одного: аби страх, що я можу в скорім часі померти (адже вона пізнала мене на п'ятдесят п'ятому році мого життя), менше їй дошкуляв. Її суд про перші мої Проби, суд жінки, моєї сучасниці, такої молодої і такої самотньої в цій глушині, а також дивовижна палкість, з якою вона мене полюбила і довгий час горнулася до мене, з самого тільки пошанівку, навіяного їй задовго перед тим, як вона побачила мене, те все вельми незвичне й гідне уваги.
Інші цноти в наш час трапляються дуже рідко, та й то зовсім не трапляються, проте мужність через наші горожанські війни стала явищем світовим; під цим оглядом неважко знайти серед нас душі майже досконалі у своєму гарті, та ще й у такій великій кількості, що й вирізнити когось ніяк.
Оце і все, що я знаю на сьогодні про незвичайну, виняткову душевну велич.
Розділ XXIII
Про шкідливі засоби, застосовувані з добрим наміромУ загальному природному порядку речей є якісь дивовижні зв'язки та узгодженість, звідки випливає, що він не випадковий і ніяким світом не підпорядкований волі всіляких панів. Хвороби та зміни, властиві нашому тілу, виявляються також і в державах, і в режимах: королівства, республіки народжуються і квітнуть, а потім в'януть від старощів, як і ми. Ми схильні до надмірного нагромадження соків, непотрібного і шкідливого. Це може бути або надмір добрих соків (але й вони лякають лікарів; а що у нас немає нічого сталого, кажуть вони, нам треба тлумити й обмежувати своє здоров'я: якщо ми ним аж пашимо, тоді є небезпека, як би наша природа, не вміючи цупко триматися одного місця і позбавлена змоги піднятися для свого поліпшення на щабель вище, не дала безладно і раптово задки, — і щоб запобігти цьому, вони приписують здоровегам проносне та кровопускання з метою порятувати їх від надміру здоров'я), або про надлишок соків поганих, які зазвичай є причиною хвороби. На таке саме повнокрів'я нерідко хворіють цілі країни, і тут звичайно вдаються до прочищання шлунка. Часом, аби полегшити життя краєві, сила-силенна родин вирушає деінде — на пошуки щастя чужим коштом. У такий спосіб наші старожитні франки, рушивши з самого серця Німеччини, опанували Галлію і вигнали давніх мешканців. Так виник отой безконечний приплив людей, що під орудою Бранна[143] та інших сягнув аж до Італії, аби привільніш оселитися деінде, і готи й вандали, а також люд, замешканий нині у Греції, опустили свій край. І взагалі навряд чи знайдеться у світі хоч кілька закутин, які б не зазнали таких переселень.
Саме так римляни закладали свої колонії. Відчуваючи, що їхнє місто надміру розростається, вони збувалися найменш потрібних людей, посилаючи їх залюднювати і порати здобуті землі. Іноді вони зумисне оголошували війни, не тільки щоб тримати військо напоготові з остраху, як би безділля, мати всіх гріхів, не заподіяло більшої шкоди,
Тривалий мир дається нам взнаки, розкошування
Від зброї гірше на усіх впливає.
Ювенал, VI, 291
а й щоб пускати крівцю своєму краю й остудити надто вже великий запал молоді, підрізавши і прорідивши галуззя цього надміру гінкого стовбура. Саме з цією метою вони колись провадили війну з картагенцями.
На перемовинах у Бретіньї Едвард Третій, король англійський, укладаючи загальний мир із нашим королем, не захотів віддати загарбані землі герцогства Бретонського, щоб мати де розмістити своїх вояків і щоб військова потуга англійців, послугами якої він досі користувався у заморській війні, не ринула часом до Англії. З тієї самої причини наш король Філіпп згодився послати свого сина у заморську виправу: той мав забрати з собою силечу сповнених снаги та кипучої енергії молодиків, що служили в його кінноті.
І в наші дні теж багато хто міркує так само і прагне повернути наше занадто палке піднесення на війну з сусідами з остраху, як би шкідливі соки, що ними на даний момент переповнене наше тіло, не підситили нашої гарячки, оскільки не мають іншого виходу, і, зрештою, не привели до нашої заглади. Звісно, війна зовнішня — менше лихо, ніж війна внутрішня, але я не думаю, щоб Господь спомагав таку неправедну справу — зачіпати іншого і нападати на нього собі на догоду.
Діво Рамнунта, хай ні до чого не рвусь я так сильно,
Що проти волі владик творить зухвало людина.
Катулл, LXVIII, 77
Хай би там що, а недосконалість нашого єства часто ставить нас перед конечністю користуватися негідними засобами для досягнення доброї мети. Лікург, найцнотливіший і найдосконаліший законодавець, винайшов геть ненормальний спосіб привчати люд до тверезості: велів живосилом напувати ілотів (невільників), аби спартанці, побачивши цих пропащих, п'яних як чіп мочеморд, проймалися відразою до такого мерзосвітнього гріха. Ще жорстокіше чинили колись ті, хто дозволяв лікарям чикрижити живцем стратенців, байдуже на яку смерть їх засуджувалося, з тим, щоб лікарі, оглядаючи в натурі їхні внутрішні органи, могли вдосконалюватись у своєму мистецтві. Якщо вже вдаватися до таких вибриків, то куди справедливіше було б робити це для рятунку душі, а не тіла. Так, римляни виховували у люду гарт і зневагу до небезпек і самої смерті за допомогою моторошних видовищ, коли гладіатори і фехтувальники билися до загину, калічачи і мордуючи одне одного на очах у люду:
Навіщо штука ця безбожна, ця юнача смерть,
Ця насолода, живлена крівцею?
Пруденцій, Проти Симмаха, II, 672
І тривав цей звичай аж до цезаря Теодосія:[144]
Кожний удар дівчину на ноги підіймає,
Щоразу, як залізо в карк вганяється,
А їй це втіха, і, спустивши пучака вниз,
Вона велить добити поваленого,
Йому груди мечем прошивши.
Пруденцій, Проти Симмаха, II, 617
Та й справді був навдивовижу впливовий і надзвичайно корисний для виховання люду приклад: бачити щодня по сто, двісті, навіть по тисячі пар, які шаткували себе на капусту з такою непохитною звагою, що ніхто ніколи не чув від них жодного легкодухого слова і жодної скарги, не бачив, щоб хто показав спину чи принаймні дозволив собі боягузливо відхилитись убік, щоб уникнути удару; ба більше, траплялося й таке, що, перш ніж опуститися додолу і спустити дух, смертельно поранений загадував спитати у глядачів, чи вдоволені і ті його поводженням. Доводилося не лише мужньо битися і мужньо приймати смерть, а й робити все те весело й легко; їх затюкували і кляли, якщо бачили, що їм не хочеться умирати; навіть дівоньки, і ті підохочували їх до цього:
Аби іти на смерть і полягти на арені, вони життя
Продають. І хоть панує мир, кожен ворога вибирає.
Манилій, Астрономічна поема, IV, 225
Перші римляни використовували для боїв злочинців, але згодом почали випускати на арену і ні в чому не винних рабів та вільних громадян, що доброхіть продавали себе, а також сенаторів і римських вершників, ба більше, жінок:
Серед рейваху і нових ігр біла челядь, непристосована
До зброї. Ганьбить себе, даючи бої, створені для мужчин.
Стацій, Сільва, І, IV, 51
Усе те видалося б мені дивним і неймовірним, якби ми не звикли щодня бачити тисячі чужинців, які продавали за гроші свою кров і саме життя у сутичках, які їх нічим не обходять.
Розділ XXV
Як не треба прикидатися хворимУ Марціала є гарна епіграма (вони ж бо в нього не всі рівноцінні), де він розповідає втішну історію про Целія. Той, не бажаючи бути на побігеньках у римських патриціїв, вистоюючи при їхньому вставанні, супроводжуючи і розважаючи їх, прикинувся хворим на подагру. Щоб надати своїй вимовці більшої правдоподібності, він казав мастити собі ноги, кутати їх при першій нагоді і вдавав ходу і поставу щирого подагрика. Зрештою фортуна наділила його цим щастям насправді:
Нині Целій
(Що за сила в дбанні про болячку!)
Не вдавано хворий уже на подагру.
Марціал, VII, 39, 8
Десь я натрапив, чи не в Аппіана[145], на подібний випадок з одним римлянином, який, не бажаючи попасти у проскрипції тріумвірів і ховаючись довгий час у криївці в перевдязі, почав ще й удавати однозора. Коли він міг почуватися вже безпечніше і захотів позбутися поліпки, яку так довго носив, то переконався, що справді скривів на одне око. Можливо, що зір у цьому оці притупився через тривалу бездіяльність і вся сила зору перенеслася до другого ока. Ми ж бо відчуваємо, що затулене око передає частину своїх функцій своєму товаришеві, від чого відкрите око розширяється і набрякає. Те саме могло статися і з Марціаловим мудрагелем: відвикання від ходіння, кутання ніг та інші лікувальні процедури могли скеровувати йому в ноги якісь подагричні рідини.
Читаючи у Фруасара про клятву гурту молодих англійських шляхтичів, які присягайся носити пов'язку на лівому оці, поки не переправляться до Франції і не заллють нам сала за шкуру, вчинивши якийсь лицарський подвиг, я часто сміявся на думку, що і з ними, мабуть, приключилася та сама історія, і на батьківщині вони постали всі каправими сліпцями перед своїми любками, задля яких вирушили в цей похід.
Матері цілком слушно лають дітей, коли ті вдають сліпців, кривих, зизооких та жертв інших тілесних вад, бо це може якось зашкодити ніжному дитячому тілу, ба більше: не знаю, як це пояснити, але схоже на те, що доля часто, розважаючись, ловить нас на слові; буцімто на нас чекає недоля, щоб піймати на цьому; я чув про чимало випадків, коли люди, прикидаючись зболеними, потім і справді боліли.
Уже віддавна я призвичаївся прогулюватися, пішо чи кінно, з ціпком чи кийком у руках. Мені навіть подобається з якимсь замилуванням спиратися на палицю. Багато хто страшив мене, що доля колись оберне цю оздобу на костур. Я втішаюся тим, що був би першим у нашому роду подагриком.
Але продовжмо далі цей розділ і побалакаймо про сліпоту. Пліній розповідає про те, як одному чоловікові приснилося, що він отемнів, а назавтра він і справді осліп, зовсім не хворіючи попередньо. Буйна уява могла, як я вже десь казав, датися тут узнаки, і, здається, такої самої думки і Пліній; проте імовірніше, що якісь збурення, котрі позбавили його зору (хай медики при бажанні з'ясують їхні причини) і котрі відчував його організм, сталися спонукою до сну.
Додаймо ще один споріднений випадок: про нього розповідає в листі Сенека. «Знаєш (пише він до Луцилія), що Гарпаста, блазниця моєї дружини, зосталася в домі на мою голову: сам я не терплю таких почвар і, якщо маю охоту посміятися з блазня, мені зовсім не треба ходити далеко: я сміюся з себе. Аж це блазниця отемніла. Я розповідаю тобі про дивну, але правдиву подію: ця небога не чує себе сліпою і весь час в'язне до свого услужника, щоб той вивів її надвір, бо в хаті темно. Віриш, те, що видається нам кумедним, сидить у кожному з нас. Ніхто не знає, що він скупий чи жадібний: сліпі, ті вимагають поводиря, а ми блукаємо самі. Я не амбітний, кажемо ми, але в Римі годі жити інакше, я не тринькало, але місто штовхає на великі видатки; то не моя провина, якщо я оприскливий і ще не постатечнішав, у цьому винна моя молодість. Не шукаймо поза собою нашого нездужання, воно в нас, таїться в наших печінках. І саме тому, що ми не чуємо своєї хвороби, нам так важко зцілитися. Якщо не лікуватися завчасу, як же ми упораємося зі стількома виразками та болячками? Проте ми маємо такий гарний лік, як філософія; інші засоби дають нам утіху після одужання, а філософія і тішить нас і заразом оздоровлює».
Такі слова Сенечині; щоправда, ми одбігли від моєї теми, але читальник на цьому тільки виграв.
Розділ XXVI
Про палюхТацит розповідає, що в деяких варварських царків, коли ті прагнули скріпити свої зобов'язання, був звичай щільно прикладати докупи долоні своїх правиць, міцно зчіплюючи палюги; а коли перетиснений палець набрякав кров'ю, вони ранили пучки якимсь легким уколом і висмоктували навзаєм кров.
Лікарі запевняють, що палюх — пан над іншими пальцями і що латинська назва бецмана означає дужак. Греки іменують його контр-рукою, ніби уподібнюючи його до ще одної руки. Мені видається, що й латинці під цим слово розуміють всю руку:
Ні ласкаві слова, ані доторки ніжного пальця
Не могли вже збудити вигаслий пал.
Марціал, XII, 98, 8
У Римі вважалося знаком ласки притиснути докупи обидва пучаки й опустити їх:
Зичливий похвалить тебе обома пучаками.
Горацій, Послання, І, 18, 66
неласки — підняти їх і наставити проти когось:
Досить бецман підняти, буде вбитий усяк.
Ювенал, II, 36
Римляни звільняли від військової служби поранених у пучак, бо вони не могли міцно тримати в руці зброї. Август вилучив усе майно римського вершника, який одрубав палюхи обом молодим синам, аби врятувати їх від служби. А перед тим під час війни з італійцями сенат покарав Гая Ватієна на довічне ув'язнення і конфіскував усі маєтності за те, що той зумисне утяв собі бецмана лівої руки, щоб позбутися походу.
Хтось, не пам'ятаю вже хто, вигравши морську битву, наказав відрубати переможеним палюхи, щоб було зась воювати і веслувати.
Атенці відрізали егинянам палюхи, щоб позбавити їх переваги в мореплавстві.
У Спарті учитель карав дітей, кусаючи їм палюха.
Розділ XXVII
Боягузтво — мати жорстокостіЯ часто чув прислів'я: боягузтво — мати жорстокості. Мені доводилося з досвіду спостерігати, що злослива і нелюдська жорстокість часто поєднується з жіночою чуйністю. Я зустрічав дуже лютих людей, яких легко було довести до сліз і які плакали з ледачого. Олександер, тиран Фери, не міг спокійно сидіти в театрі й дивитися трагедію з обави, що його підданці побачать, як він ячить, споглядаючи недолю Гекуби та Андромахи, тоді як сам він без жалю мордував стільки людей! Чи не душевна неміч змушувала таких людей впадати з крайності в крайність? Мужність, здатна виявлятися лише тоді, коли вона наражається на опір:
Добити радий він бичка, лиш тільки б той пручався.
Клавдіан, Послання до Адріана, 30
вгамовується, побачивши ворога, відданого на її ласку, тоді як легкодухість, яка не зважується вступити в небезпечний бій, але прагне зажити собі дещицю слави, яку приносить перемога, бере на себе підсобну ролю: морд і кров. Різанину після звитяги зазвичай учиняють обозники: звірства, звершені під час народних воєн, робить лише ница низота, яка, не відаючи жодної іншої доблесті, прагне руки в крові вмочати і рвати на клапті кинуте у поросі тіло:
Вовк, ведмідь, а то й звір менш шляхетний
На умирущого чигає.
Овідій, Скорботні елегії, III, З, 35
Сказати б, боягузливі пси, які вдома шарпають і кусають шкури диких звірів, не мавши відваги зачепити їх у полі. А через що в нашу добу змагання точаться так криваво і чому там, де наші отці знали якусь міру в помсті, ми сьогодні починаємо з неї і заходжуємося одразу вбивати? Що це, як не боягузтво? Кожен знає, що більше одваги та гордості в тім, аби бити ворога, а не добивати, аби його упокорити, а не позбавити життя. Тим паче, що жадоба помсти так ліпше вгамовується, бо з неї досить — дати відчути свою перевагу. Ми ж бо не кидаємося на звіра чи на камінь, що впаде на нас, бо вони нездатні відчути нашу помсту. А вбити людину означає убезпечити її від нашої зневаги.
Біас якось заволав на одного підлотника: «Я знаю, що рано чи пізно тебе покарають за те, але я боюся цього не побачити». Так само він шкодував, що не зосталося серед живих нікого з тих орхоменців, яких могло врадувати покарання Ликіска за вчинену щодо них зраду. Лиха та помста, якщо той, проти кого її замислено, не може її відчути. Позаяк месник хоче радіти, побачивши себе відомщеним, треба, щоб при цьому був і кривдник, який би відчував біль та жаль.
«Він пошкодує про це», — кажемо ми. Але вліпивши йому кулю в лоба, чи ми впевняємося, що він шкодує? Навпаки, якщо ми добре дивитимемося, то помітимо, що він падає з презирливою міною. Він навіть не встигне на нас розгніватися і буде дуже далекий від шкодування. Ми зробимо йому найспасеннішу з усіх послуг, подарувавши йому швидку і безболісну смерть. Нам доведеться тікати, зашиватися в діру і критися перед судами, а він мирно спочиватиме. Убити — добрий спосіб запобігти прийдешній образі, а не помститися за вчинений уже афронт, то радше вчинок, викликаний страхом, а не хоробрістю, обачністю, а не мужністю, обороною, а не нападом. Ясно, що ми втрачаємо тоді правдиву мету помсти і перестаємо дбати про нашу славу; ми боїмося, щоб ворог не віддав віть за віть, як уціліє. Ти спекався його ради себе, а не змагаючись із ним.
У Нарсингському царстві такий спосіб був би даремний. Там не тільки лицарі, а й рукомесники залагоджують суперечки з шаблею в руці. Цар дає місце для герцю тому, хто хоче герцювати, і, якщо то особи вельможні, сам засідає серед свідків, нагороджуючи звитяжця золотим ланцюгом; щоб його відвоювати, перший, кому спаде хіть, може викликати на поєдинок володаря ланцюга. Погерцювавши, він може стягнути за свою голову ще кілька герців.
Якби ми були певні, що наша сила та мужність завше забезпечать нам перевагу над ворогом і дадуть нам змогу порахуватися з ним, то ми б журились, якби він уник цього, пустившись духу. Ми хочемо звитяжити і домагаємося не так гонорової, як певної звитяги, у зваді ми шукаємо радше її кінця, ніж слави.
Азиній Полліон — приклад такої самої помилки, помилки ще менш припущеної для гідного мужа. Написавши інвективи проти Планка, він утримувався їх оприлюднювати, ждучи, поки той помре. Це було все одно, що показати дулю сліпакові чи вилаяти глушка, і найменше можна було сподіватися образити цим Планка. Сказано, тільки упирякам личить гризти мерлеців. Про що свідчить поступування того, хто чекає на смерть автора, з чиїми опусами він хоче боротися, як не про те, що докучливість недолуга?
Аристотелеві переказали, що хтось пащекує на нього. «Хай він зробить і гірше, — відповів він, — хай намне мені боки, аби лиш мене там не було».
Наші отці вдоволялися тим, що металися за образу завдаванням брехні, за завдавання брехні металися ударом; і так одно за одним. Вони були лицаркуваті й не боялися зіткнутися віч-на-віч з ображеним ворогом. Нас же тіпає зі страху, поки ми бачимо його на ногах. Що це так, яскраво засвідчує прегарний нинішній звичай гнати смертним гоном як того, кого ми скривдили, так і того, хто скривдив нас.
А хіба не боягузтво заведений у нас звичай брати з собою на герць секунданта, ба навіть двох чи трьох? Колись то були поєдинки, а нині потички і драча. Перший, хто їх вимислив, боявся, очевидно, самоти. Кожен уникав звірятися на себе. Адже така натура людська: будь-яка компанія, коли ти наражаєшся на небезпеку, приносить полегшу і покріплення. Віддавна послуговувалися третіми особами, зобов'язаними стежити, як би не сталося якогось порушення чи зради, і свідчити, чим закінчиться одноборство. Але відтоді, як повелося, що свідки самі мають брати участь у сутичках, нікому сьогодні не випадає зоставатися глядачем з обави, аби йому не закинули, ніби він робить так за браком дружби чи мужності. На мій суд, несправедливо і шпетно в обороні своєї честі залучати хоч кого, опріч себе самого; кожна порядна людина повинна цілком покладатися на саму себе. А не змушувати ще когось поділяти свою долю. Кожен важить своєю головою ради самого себе, і не гоже, щоб він важив нею заради когось іншого; з нього стане й клопоту про те, як би врятувати свого живота власноруч, не віддаючи такої коштовної речі до чужих рук. Справді-бо, оскільки в даному разі не обумовлено іншого, такий бій точитиметься між чотирма бійцями. Якщо упаде твій секундант, то ти матимеш на карку вже двох. Хіба це по-чеськи, а не по-песьки? Адже це все одно, що, бувши добре озброєним, нападати на чоловіка, в котрого тільки уламок шпади, або, здоровим і цілим, на вже надвередженого. Та якщо цю перевагу ти здобув у сутичці, то можна скористатися нею без гризоти. Нерівність у зброї та стан дуелянтів враховуються лише в момент початку сутички; про решту питайте в долі. Тільки-но двоє твоїх товаришів упадуть і ти зостанешся сам-один проти трьох своїх супротивників, їм можна дорікнути не більше, ніж мені, якби на війні я з такою самою перевагою в живій силі прошив шпадою одного з ворогів, догледівши, що він стявся з кимось із наших.
Завше там, де загін виставлено проти загону (як то було, скажімо, коли наш дук Орлеанський викликав на герць англійського короля Генріха, сто проти ста; або триста проти трьохсот, як аргив'яни проти спартанців; троє проти трьох, як Горації проти Куріаціїв), сила-силенна вояків із кожного боку бореться як одна людина. Скрізь там, де кілька бійців, бій змінливо-бурхливий і непевний.
Цікавитися цією темою спонукають мене свої причини. Брата мого, сьєра де Матекулона запрошено до Рима секундувати одному шляхтичеві, мало йому знайомому, на герці між ним та іншим шляхтичем, який кинув йому рукавичку. В цьому одноборстві мій брат мусив схрестити зброю з кимось, хто був йому ближчий і знайоміший, ніж шляхтич, чиїм секундантом він був. Хотів би я, щоб хтось мені розтлумачив сенс цих законів гонору, які часто так розходяться з розумом та здоровим глуздом! Поквитавшись зі своїм супротивником і бачачи, що двоє головних дуелянтів ще на ногах і цілі, мій брат поквапився на підмогу товаришеві. Чи міг він учинити інакше? Чи мав він стояти спокійно і дивитися на вбивство, якби доля цього захотіла, того, хто запросив його секундантом? Те, що він зробив нерозв'язаним, досі не прислужилося нічим справі: спір залишався нерозв'язаним. Б'ючись добровільно, ви можете і повинні, я вірю, поставитися до вашого особистого ворога великодушно, якби приперли його до муру і трохи пом'яли його; але як бути великодушним, коли йдеться про чужу справу, де ви тільки секундант і де звада особисто вас не торкається? Мій брат не міг бути ані справедливим, ані великодушним на шкоду того, кому зголосився підсобити. Ось чому його випустили з італійської в'язниці лише на рішучу і негайну вимогу нашого короля.
Скажений ми народ! Не вдовольняємось тим, що весь світ лише із розголосу знає про наші вади і вибрики; то нам ще треба мандрувати до чужоземських племен, аби показати їх навіч. Поселіть трьох французів разом у лівійській пустелі: не пробудуть вони там і місяця, щоб не зчепитися за масляні вишкварки! Сказати б, ці подорожі робляться зумисне на те, аби дати чужинцям утіху милуватися на наші драми; і то найчастіше тим, хто збиткується з нашого безталання і зловтішається ним.
Ми виряджаємося до Італії вчитися фехтуванню і, важачи головою, практикуємо його, ще гаразд не навчившись. Тим часом за правилами треба спершу опанувати теорію, а потім уже братися до практики. Ми цю школу проходимо навпаки:
Гірка ота перша наука юнацька
Й проба жорстока близької війни.
Верґілій, Енеїда, XI, 156Пер. Михайла Білика
Я знаю, що шермицерія має свою корисну мету (в Гишпанії, в герці двох княжат, стриєвих братів, старший, розповідає Тит Лівій, хитрощами та вправним володінням зброєю легко здолав самовпевненого молодшого брата), я переконався на власному досвіді, що дехто з тих, хто вміло орудує шпадою, демонструє чудеса хоробрості. Але то не сміливість у щирому сенсі слова, йде вона не від природної одваги, а від сприту. Лицарськість полягає у змаганні мужності, а хоробрості ніяка наука не дасть. Один із моїх приятелів, великий майстер шермицерії, обирав, маючи з кимось сутичку, таку бронь, яка позбавляла його цієї переваги і з якою все залежало від щастя і хоробрості; він не бажав, щоб перемогу приписували його вмілості, а не відвазі. За мого дитинства шляхта уникала заживати слави добрих фехтувальників, бо така слава принижувала, і не дуже радо вправлялася в цьому мистецтві хитрощів, несумісному з правдивою і вродженою чеснотою:
Не хочуть уникати і хитрити
Бійці, в бою показуючи сприт,
Удари їхні сипляться відкрито,
Та пересердя заважа разить.
Мечі зчиняють дзвін несамовитий,
Об інші ударяючись щомить.
Уперлись ноги, лиш літають руки,
Тут колють і рубають, мов звірюки.
Тассо, Визволений Єрусалим, XII, 55
Стрільба в ціль, турніри, герці при бар'єрі — ці подоби лицарських змагань були вправами наших батьків; а наші одноборства вважалися тим менш шляхетними, що вони змагають лише до приватної мети; на них ми тільки й робимо, що нищимо одне одного, всупереч законам і справедливості. І вони завдають лише шкоди і втрат. Куди достойніше і пристойніше вправлятися в тому, що зміцнює, а не утискує наші права, в тому, що сприяє громадській безпеці та славі.
Публій Рутилій, консул, перший запровадив військовий вишкіл для вояків з вимогою, аби умілість орудувати зброєю поєднувалася з мужністю, але не в інтересах приватних осіб, а в інтересах римського народу, для ведення війни. То була загальна, громадянська шермицерія. Опріч Цезаря, який у фарсальській битві наказав своїм бити помпейців просто в обличчя, тисячі інших верховод намагалися так само вигадати нові способи вжитку зброї, нову тактику натиску й оборони, залежно від моменту.
Філопомен засудив кулачки, де не мав собі рівних, бо підготовка до цього перебою геть-то різнилася од військового вишколу, єдиного, що його мали відбувати достойні люди. Мені так само видається, що та спритність, яку виробляють у тіла, ті випади і паради, до яких привчають молодь у модній школі, не тільки геть-то даремні, а й навіть шкідливі для лицарської практики в полі. Тим-то у нашу добу в бою послуговуються зовсім іншою зброєю — відповідного призначення. Так, скажімо, вважається недоречним, щоб шляхтич, викликаний на герць на шпадах та кинджалах, приходив у повній лицарії. Гідне уваги, що платонівський Лахес, трактуючи про військовий вишкіл, подібний до нашого, заявляє, що ніколи не бачив, аби з такої школи вийшов якийсь великий капітан чи бодай знавець військової справи. Те саме підтверджує і наш досвід; зрештою можна сказати, що вправність наших військовиків дуже приблизно пов'язана з військовим вишколом. Платон у своїй республіці забороняє навчати дітей боїв навкулачки, що їх запровадили Амік та Еней, а також інші перебої, введені Антеєм та Керкіоном, бо їхня мета не в тім, аби вдосконалювати військовий вишкіл чи сприяти йому. Але я бачу, що збився на манівці.
Цезар Маврикій[146] — сновидіння та інші віщування попередили його, що він поляже від руки невідомого доти жолдака Фоки, — спитав свого зятя Філіппа, хто той Фока, яка його вдача, норови та людські риси. І коли Філіпп, перераховуючи його риси, сказав, що той нікчема і страхополох, Маврикій одразу збагнув, що Фока легко може бути вбивцею і звіром. Чому тирани такі кровожерні? Чи не тому, що вони дбають про свою безпеку? Чи не тому, що їхня нікчемна душиця вбачає найкращий засіб позбутися небезпеки в тім, аби вигубити всіх, уключно з жінками, хто лише здатен постати проти них, хто може завдати їм бодай найменшої шкоди?
Він нищить все, бо усього боїться.
Клавдіан, Проти Ентропія, І, 162
Перші звірства чиняться з власного почину; звідси — острах справедливої помсти, яка тягне за собою пасмо нових звірств з метою побивати одні лиходійства іншими. Філіпп, цар македонський, який мав стільки рахунків з римським народом, наляканий тим, що вчинені за його розказом убивства жахали й обурювали всіх, і не знаючи, як убезпечитись від такої многості скривджених у різні часи родин, ухвалив таку остаточну постанову: хапати всіх дітей замордованих за його велінням і день у день страчувати їх по черзі, аби таким робом домогтися спокою.
Добре насіння сходить скрізь, хоч би де його не посіяли. Я завше більше дбаю про те, щоб мої думки мали вагу та користь, ніж про послідовність і стрункість їхнього викладу, тим-то не побоюся вмістити тут, хай і трохи на узбіччі, одну прегарну історію.
Поміж Філіппових стратенців був Геродик, тесалійський князь; слідом за ним Філіпп убив ще й двох його зятів, з яких кожен зоставив по собі малолітнього синка. Вдів страчених звали Теоксена і Архо. Теоксена ні за що не хотіла одружитися вдруге, хоча багато хто домагався її руки. Архо пошлюбила Поріса, першого лицаря серед енійців, і нажила з ним багато дітей, які залишилися по її смерті недолітками. Теоксена, охоплена материнським милосердям щодо сестринців, пошлюбила Поріса, аби мати дітей під своєю рукою й охороною. Та ось настає день, коли було оголошено царський едикт. Мужня Теоксена, боячись жорстокості Філіппа та злостивості його шептунів, здатних учинити юним і гарненьким діткам будь-яку кривду, наважилася заявити, що вона краще уб'є їх власноруч, ніж віддасть катам. Поріс, уражений цим закляттям, пообіцяв сховати їх і відвезти до Атен, аби передати під опіку відданих друзів. І ось, скориставшись зі щорічного свята, яке вряджалося в Еносі на честь Енея, вони пускаються в дорогу. Цілий день вони брали участь ув обрядах та прилюдній учті, а вночі сіли на приготоване суденце, аби морем дістатися рятівного берега. Вітер віяв супротивний; другого дня, прибившись до суходолу, звідки відплили, вони збудили підозру портової варти. Коли їх от-от уже мали злапати, а Поріс закликав моряків налягти на весла, щоб утекти, Теоксена, палаючи любов'ю до дітей і жадобою помсти, вернулася думкою до першого свого наміру і звеліла дістати зброю та трутизну. Потім, показавши те все дітям, промовила: «Осьдечки, діточки мої, смерть, єдиний засіб захистити вас і зберегти вам волю, смерть, що стане для богів підставою для святого гніву. Ці голі мечі, ці повні пугари відкривають вам до неї путь: мужайтесь! А ти, мій сину, найдоросліший з усіх, хапай цього меча, аби вмерти по-мужчинському!» Діти, маючи з одного боку таку безстрашну порадницю, а з другого ворога на карку, кинулися на вістря, що стриміли найближче, і їх, напівмертвих, скинуто в море. Теоксена, горда тим, що так по-геройському врятувала всіх своїх діток, палко обняла мужа. «Ходімо, — промовила вона, — за діточками і втішмося спільним із ними гробовцем». І, взявшись за руки, обоє кинулися за борт, отож суденце було привели до берега порожнє.
Тирани, аби вбити одразу двох зайців, і стратити жертву, і зігнати свою лють, беруться на всякі способи, щоб розтягти муку. Вони прагнуть загибелі своїх ворогів, але не хочуть їхньої швидкої смерті; їм залежить на тому, щоб не змарнувати нагоди месницького смакування. І тут вони мають великі клопоти: якщо нестерпні катуші — короткі, якщо ж вони триваліші, то не такі болісні, як би їм хотілося; звідси оті вигадливі знаряддя тортур. Ми бачимо тисячі таких прикладів у старожитності; і я не знаю, чи ми самі, того не відаючи, не заховуємо в собі слідів цього варварства.
Усе, що поза межами звичної смерті, видається мені чистісінькою жорстокістю; наше праводавство не може сподіватися, що того, кого загроза колоди чи шибениці не відверне від лиходійства, стримає сама думка про повільний вогонь, скрипиці чи колесо. Натомість я не певен, чи не доведемо ми цим шляхом стратенців до цілковитої розпуки. Справді, в якому стані може бути душа того, хто двадцять чотири години чекає на смерть, або того, кого четвертують чи за давнім звичаєм розіпнуть на хресті? Йосиф розповідає, що під час римських воєн у Юдеї, проїжджаючи повз місце, де три дні тому розіп'ято жидів, він узнав трьох своїх приятелів і добився, щоб їх зняли з хреста: двоє з них, свідчить він, сконали, третій вижив.
Халкондил[147], муж, гідний довіри, у щоденнику подій свого часу у поблизьких місцях, описує страхолюдну кару, яку часто застосовував султан Мехмед: тобто людей розполовинювали в ділянці діафрагми одним ударом турецького ятагана. Отож люди умирали буцімто двома смертями воднораз; можна було бачити, розповідає він, як обидві часті тіла, сповнені життя, тіпалися ще довгий час у муках. Не думаю, щоб ця агонія була аж так болісна. Не завше тортури, які виглядають найжахливішими, украй нестерпні.
Я вважаю за куди страхітливішу кару, яку той самий Мехмед, за свідченнями деяких істориків, прикладав до епірської шляхти: він наказував здирати з них живцем шкіру платами, і в такий нелюдський спосіб, що вони конали протягом двох тижнів.
А ось іще два приклади. Коли Крез злапав одного зверхника, улюбленця свого брата Панталеона, він привів його до валюшні і звелів шаповалові скромадити його греблом і чухмарити чухраном, поки той Богу душу віддав.
Ґжеґож Сехель, ватаг польських хлопів, які під приводом хрестового походу вчинили валяву злочинів, розбитий у битві семиградським воєводою, попав у полон. Там його на три дні, голого, посадили на дерев'яні кобильниці, і всяк міг мордувати його й дубасити, як йому заманеться; тимчасом як решту в'язнів морили голодом. Зрештою, коли він уже був ледве теплий, на його очах його власною кров'ю напоїли його улюбленого брата Лукаша, рятунку якого він благав, беручи лиш на себе провину за всі переступи. Потім його тілом нагодували двадцять його найвірніших ротмістрів, які рвали зубами м'ясо і поглинали шматки. Решту тіла та нутрощі зварили в казані й дали з'їсти іншим його дружинникам.
Розділ XXVIII
Всякому овочеві своя пораТі, хто порівнює Катона Цензора з самогубцею Катоном Молодшим, порівнює двох чудових людей, дві споріднені натури.
Катон Цензор виявив себе в багатьох іпостасях і переважає Катона Молодшого своїми воєнними чинами й вичинами та успішнішою громадською діяльністю. Але звага Катона Молодшого (окрім того, що блюзнірством було б з ним мірятися щодо її сили) куди честивіша. Справді, хто зважиться боронити Катона Цензора від закидів у заздрощах та честолюбстві, коли він посмів важити на честь Сципіона, найбільшого своїми високими прикметами мужа? Між іншим, на старощах, якщо вірити переказам, він ревно заходився вивчати греку, ніби бажаючи погамувати давню свою спрагу, і від цього я теж не в захваті. Це свідчить радше про те, що він здитинів. На все свій час, і на добре, і на всяке; навіть отченаш може бути невчасним: адже ганили Тита Квінкція Фламініна[148] за те, що цей полководець у розпалі битви молився Богові, щоб той послав звитягу:
Навіть в добрих ділах той, хто розумний, ставить межу.
Ювенал, VI, 444
Евдамід[149], бачачи, як уже геть підтоптаний Ксенократ поспішає на уроки до школи, спитав: «Коли ж він знатиме, якщо досі ще вчиться?» А Філопомен відповів хвалебникам царя Птоломея, захопленим тим, що тамтой щодня гартував себе, вправляючись зі зброєю: «Чи похвально, аби цар у його літах вимахував мечем — пора вже застосувати його в потребі».
Учитися треба замолоду, а в старості-літях насолоджуватися наукою, проголошують мудреці. Найбільший гріх, який вони за нами знають, що наші бажання без угаву молодіють, що ми завше починаємо жити знову. Треба б, щоб наша жадоба знань і наші поривання з роками хиріли. Ми стоїмо над гробом, а в нас ще й пробуджуються нові інтереси:
Ти ж на дім новий собі
Громадиш мармур, хоч за крок до смерті.
Горацій, Оди, II, 18, 17Пер. Андрія Содомори
Найдалекосяжніший з моїх замислів не сягає далі року. Не думаю вже ні про що — тільки б дожити до кінця, жену від себе нові надії, не замахуюсь на нові справи, кажу «прощай» кожному місцю, яке покидаю, і щодня відкидаюся від усього, що маю. Ось уже давно я нічого не трачу і не набуваю. Більше маю запасів на дорогу, ніж: самої дороги. Сенека, Листи, 77.
Я свій вік прожила і шляхами,
Що дала мені доля, пройшла.
Верґілій, Енеїда, IV, 653Пер. Михайла Білика
Зрештою, єдина полегша, яку дає мені старість, полягає в тому, що вона вбиває у мені всі жадання та поривання, якими повниться життя: турботу про світові справи, про багатство, про почесті, про знання, про здоров'я, про себе. Тамтой, он, вчиться красно мовити, тоді як йому треба вчитися, як замовкнути навіки. Можна цілий вік опановувати й далі науки, але не школярство: дурне то діло — старух із букварем!
Кожному інше смакує, не кожному віку все так підходить.
Максиміан, І, 104
Якщо ми хочемо вчитися, то вивчаймо те, що до снаги нашій кондиції; тоді ми могли б відповісти, яко той, кого запитали, навіщо йому наука, як він старий гриб, збудь-вік: «Аби я відходив звідси легше й охвітніше». Така була наука Катона Молодшого, який, відчуваючи близький кінець, упивався Платоновою розправою про безсмертя душі. А чинив він так (слід нам пам'ятати) не тому, що не був оддавна забезпечений усім, чого треба для такого переселення. Щодо гарту, рішучої волі та знань, то він мав їх не менше, ніж Платон у своїх діалогах; його знання і його мужність були під цим оглядом понад усяку філософію. Він звернувся до цих писань не для помочі в умиранні; ухвалена ним така важлива постанова не порушила навіть його сну; не міняючи нічого в побуті, він і далі провадив свої студії поряд з іншими своїми буденними справами. Ту саму ніч, коли в нього забрано крісло претора, він збавив у грі, а ніч перед смертю провів за читанням. Утрата життя чи утрата посади видавалися йому подіями однаково незначними.
Розділ XXXI
Про гнівЧудовий у всьому Плутарх іще вище сягає там, де розважає про людські вчинки. Взяти хоча б його гарні думки, коли він порівнював Лікурга з Нумою, з приводу того, як безглуздо здавати дітей на опіку та виховання батьків. Звичайно провід наших громад, як мовить Аристотель, залишає кожному главі родини, робом циклопів, владу над жінкою та дітьми згідно з його найшаленішими й найнерозважнішими фантазіями. Лише спартанці та критяни виховували дітей під егідою законів. Хто не бачить, що у державі від такого виховання та плекання залежить усе? А проте дітей беззастережно віддають на поталу родичів, хоч би які то були убоїща та шаленці.
Скільки разів, як ішов я вулицею, мене брала охота втрутитися і відборонити хлопчиків, бачачи, як отець або матка, угнівившись і розсатанівши, мордують, луплять і голомшать їх напропале! Погляньте, який вогонь і яка злість блискає з їхніх очей:
Як печінку їм палить лють, пруть вони на зламану голову,
Мов одірвані брили з шпилів, з-підподалася гора
І обрушилась слизьким узбіччям.
Ювенал, IV, 647
А за Гіппократом, найнебезпечніші хвороби ті, що спотворюють твар. Послухайте, як нестямно вони репетують на тільки-но відлучене від грудей немовлятко. Дітей прибивають або калічать; а нашим законникам і байдуже, наче оті викручені суглоби і челенки не тчуться членів нашого товариства:
Дяка тобі, що ти дав громадянина краю і люду,
Дбаєш про те, аби він прислуживсь батьківщині,
Порав землю, правив мирне і ратне у нас ремесло.
Ювенал, XIV, 70
Жодна пристрасть не підважує так слушності думки, як гнів. Ніхто не завагався б скарати горлом суддю, який ухвалив смертний присуд у нападі гніву. Чому ж тоді так само вільно батькам і бакалярам пороти і карати дітей спересердя? Адже це не угрущання, а помста. Кара має правити для діток за ліки, але ж ми не гукали б додому лікаря, що кипів би люттю до недужника.
Ми самі, коли хочемо справедливості, ніколи не повинні зводити у гніві руку на нашу челядь. Поки наш живчик кидається прискорено і ми чуємо в душі збурення, відкладімо справу набік: коли ми заспокоїмось і охолонемо, речі постануть нам ув іншому світлі, а зараз нами рядить пасія, то вона буяє, а не ми. Через неї переступ виростає в очах, подібно до обрисів предметів у млі. Голодний хай наривається на їду, але той, хто збирається карати, не повинен чути в цьому ділі ані голоду, ані спраги.
А потім кара, виважена і обмислена, ліпше сприймається покараним і корисніша для нього. Інакше він вважає, що його несправедливо покарала людина, охоплена скаженою люттю. Покараний самовиправдується, посилаючись на пересердя свого пана, на його червоне обличчя, незвичні гнилі слова, на його збудження та несамовиту ґвалтовність:
Твар набрякла від гніву, од крові чорніють жили.
Очі палають лютіше, ніж: у Ґорґони.
Овідій, Мистецтво кохання, III, 503
Светоній розповідає: коли Луцій Сатурній, якого засудив Цезар, звернувся з апеляцією до люду, виграти справу допомогло йому те, що Цезар виказав у своєму присуді забагато пересердя і завзяття.
Слово і діло — різні речі, треба відрізняти казнодія від його казані. Не туди б'ють ті, хто в наш час силкується захитати підвалини нашої Церкви, вказуючи на вади кліриків. Хай він черпає аргументи деінде! Такий спосіб доказів безглуздий і тільки заморочує голову. Людина добропристойна може мати фальшиві уявлення, а злосливець — виголошувати правду, ба навіть той, що не йме у неї віри. Звісно, воно здорово, коли слово не розходиться з ділом, і не перечитиму, що слово ваговитіше й переконливіше тоді, коли учинки йдуть з ним у парі. Евдамід, слухаючи, як філософ розводиться про війну, вирік: «Чудові міркування. Але той, хто їх висловлює, не заслуговує на віру, адже вуха його не призвичаєні до гуку сурм». Клеомен, чуючи, як один ритор розважає про мужність, гучно зареготав, а коли ритор обурився його сміхом, пояснив: «Я повівся б так само, якби про це щебетала ластівка; натомість, якби то був орел, послухав би його охоче». Як постеріг я у старожитніх письменників, той, хто каже, що думає, передає суть куди влучніше, ніж той, хто штукарить. Послухайте, як Цицерон говорить про любов і свободу і як про те саме говорить Брут; уже саме письмо Брутове впевнює, що він муж, здольний окупити свободу ціною життя. Інший приклад. Цицерон, батько красномовства, трактує про погорду до смерті — про те саме висловлюється й Сенека. Перший править мляво і розволікло, ви відчуваєте, що він хоче переконати вас у тім, у чому не певний сам, він не додає вам мужності, бо не має її сам. Другий же запалює вас і надихає. Коли я читаю автора, а надто з тих, що трактують про чесноту і повинності, я завше цікавлюся, що він за один. Ефори у Спарті, якщо якийсь розледащілий чоловік прагнув дати людові корисну пораду, наказували йому мовчати і просили якогось почтивого громадянина привласнити його ідею і запропонувати її самому. Твори Плутархові, коли в них добереш гаразд смаку, розкривають нам доволі яскравий його образ; мені уявляється, ніби я знаю його як облупленого; проте я волів би, аби до нас дійшли якісь записки про його життя; тим-то мене неабияк зацікавила окремішня оповідка про нього Авла Геллія[150], якому я дуже вдячний, зокрема й за те, що він відзначив на письмі рису Плутархової вдачі, що, власне, стосується порушеної тут теми про гнів. Плутарх мав невільника, чоловіка лихого і нечестивого, проте помазаного якимись знаннями з філософії. Так от, коли його на розказ філософа заголили і почали репіжити за якийсь гріх, він спершу зарепетував, що його луплять даремно, бо він нічого не вчинив, а згодом заходився лаяти і коренити свого пана, гукаючи, що той ніякий не філософ, яким себе виставляє: адже він не раз од нього чув, що сердитися зле, ба навіть читав про це в його книжці, але те, що він зараз, угнівившись, звелів усипати йому гарячих, цілком спростовує його власну науку. На що Плутарх з олімпійським спокоєм відповів: «Як же так, гультяю! І з чого ж ти судиш, що я угнівився? Хіба на моєму обличчі, в моєму голосі, в моїх словах є якесь свідчення мого пересердя?
З очей моїх не сиплються іскри, лице не блідне, голос не захрип. Хіба я червонію? Чи я запінений? Чи я сказав щось, за чим шкодую? Чи мене тіпає? Чи я трушусь, як на ножі? Бо саме такі, ти сам здоров знаєш, істні ознаки гніву». А потім, звертаючись до того, хто його духопелив, кинув: «Роби свою справу, поки ми будемо з ним дискутувати». Така Геллієва оповідка.
Архіт Тарентський[151], вертаючи з війни, де верховодив військом, викрив великий розгардіяш у домі, а також землі, що лежали облогом, і винний у всьому виявився недбалий управитель. «Геть мені з-перед очей, — сказав він йому. — Якби я не був такий сердитий, то перегнав би тебе через росу». Так само Платон, розсатанівши на невільника, доручив Спевсиппу покарати його, не бажаючи сам докладати до цього рук, у гніві бувши. Спартанець Харилл сказав ілотові, який надто зухвало і навіть непоштиво розпустив губу: «На бога, якби я не був розлючений, я б тебе вже трупом поклав!»
Це одна з тих пасій, що милуються і впиваються собою. Скільки разів, як ми вкинемось у гнів з якогось фальшивого приводу, а хтось нам приточить якесь слушне виправдання чи вимовку, ми повстаємо проти самої правди і безневинності. Пригадую один разючий давненезний приклад. Пізон, особа, що й казати, чеснотлива, розсердився на одного вояка за те, що той, вернувшись із фуражу, не зміг до пуття пояснити, куди подів товариша. Пізон запідозрив у ньому вбивцю і засудив його на смерть. Коли стратенець уже стояв під шибеницею, об'явився, на превелику радість армії, заблуканий товариш. По тому як двоє товаришів досхочу націлувалися й наобіймалися, кат повів їх до Пізона, і всі думали, що той щиро зрадіє. Але не так сталося, як гадалося: з сорому та жалю його ще не прочахлий гнів тільки ще більше розпалився і в кривому дзеркалі, яке його сказ підніс до обличчя трійці, Пізон побачив трьох винуватців невинності одного і звелів усмертити їх усіх: першого жовніра, понеже ухвалив уже на нього вирок, другого заблуканого, понеже він спричинився до кари горлом його товариша, а ката, понеже той не послухався відданого йому наказу.
Той, хто мав до діла з упертими жінками, міг переконатися, до якої люті вони доходять, якщо на їхнє пересердя відповідають незворушністю і мовчанкою, не даючи поживи їхньому гніву.
Оратор Целій був на вдачу надзвичайно гнівливий: одного разу він вечеряв у товаристві одного чоловіка, надто м'якого і поступливого, який, не бажаючи його хвилювати, почав притакувати всьому, що тамтой казав, незмінно з ним погоджуючись. Целій, не витримавши того, що йому нема до чого причепитися, заволав: «Та запереч же мені бодай щось, на бога, щоб я знав, що ми сидимо удвох!» Так само і жінки: вони вибухають гнівом лише на те, щоб вибухнули й ми, наслідуючи в цім любовну гру. Фокіон[152], коли один слухащий перебив йому мову і заходився його батькувати, замовк і дав тамтому вилити своє пересердя. Після того, навіть не заїкнувшись про цю зваду, повів свою річ далі — звідти, де його урвали. Немає дошкульнішої відповіді, ніж така погорда.
Про найпалахкішого мужа у Франції (людина-порох — це вада, але вона вибачливіша для військовика, бо в військовій справі буває так, що без гніву не обійтися) я часто кажу, що він найтерпеливіший з усіх моїх знайомців, коли йдеться про те, щоб угамуватися, бо гнів його закипає з такою ґвалтовністю і шалом —
Отак мов багаття тріскуне із хмизу
Хтось під киплячий казан підмостив, і окріп закипає,
Весь аж клекоче від жару, здіймається паром бурхливим,
Піною плине й струмками випорскує високо вгору,
Впину воді вже нема, і дим виривається чорний.
Верґілій, Енеїда, VII, 462Пер. Михайла Білика
що йому доводиться з шкури лізти, аби втишити його. Зате мені невідома така пристрасть, приборкати яку я міг би з такою тяжкою бідою. Таким дорогим коштом я не побажав би навіть умудритися. Для мене не так важливо, що цей муж робить, як те, яких зусиль йому коштує не зірватися.
Інший чоловік хвалився переді мною своєю спокійною і мирною вдачею, і справді дивною. Я відповів йому, що для тих, хто, як він, сидить на високому стільці, насамперед треба виявляти витримку, а проте ще важливіше мати її в себе в душі; але, на мій суд, це нічому не зарадить, якщо ти нишком сам себе гризеш, боюсь, що тоді ти не хочеш розлучитися з надітою маскою і поводишся стримано лише про людське око.
Приховуючи пересердя, його заганяють у себе. Діоген, зайшовши у корчму, побачив, як Демосфен ховається від нього в куток, гукнув: «Задкуй, не задкуй, тобі не визадкувати із шинку!» Як на мене, краще дати служникові паца по шиї, ніж строїти з себе надто вже статечного мудрагеля; волію виказувати свій поганий гумор, ніж приховувати його собі на шкоду; виявившись, він одразу розвіюється й минеться, і ліпше, щоб його жало вийшло саме, ніж труїло нас усередині. Усі видимі болячки не такі небезпечні; найстрашніші ті, що ховаються під личиною здоров’я. Сенека, Листи, 56.
Тих моїх домівників, які мають право дратуватися, я наставляю так. По-перше, щоб вони стримували своє пересердя і не кип'ятилися з ледачого, бо часте гнівання не справляє враження і не діє. До непутнього і звичного репету звикають і починають зневажати його. Кричати на пійманого на крадіжці челядця ні до чого; адже він не раз і не два чув од вас цей крик за погано вимиту шклянку чи за недбало підсунутий ослінчик. По-друге, я попереджаю їх, аби вони не сердилися на вітер, себто щоб їхні докори доходили до того, кого вони стосуються, бо зазвичай вони починають клясти ще перед появою винуватця і волають цілі години, коли за ним уже смуга лягла.
Гризеться глупота сама з собою.
Клавдіан, Проти Евтропія, 237
Вони воюють уже не з ним, а з тінню його, лаючись і галасуючи перед тими, кого це не стосується і не обходить і хто чує тільки ці громи. Я теж проти тих, хто галасує й обурюється позаочі: треба давати перегону шкоді, якому лайка призначена.
Страшно реве, наче бик, коли перший він бій починає,
Впреться ногами у пень і пробує гнів свій зігнати,
Та лиш вітрам посилає удари або розкидає
Купи сипкого піску, готуючись герць починати.
Верґілій, Енеїда, XII, 103Пер. Михайла Білика
Коли я гніваюся, то просто палаю-клекочу, хоть і швидко відходжу. Спалахи гніву доводять мене до такої нестями, що я починаю сипати як попало зневажливі слова, мало дбаючи про те, щоб бити дошкульніше, бо я працюю зазвичай тільки язиком. Служба моя легше розплачується за великі прогріхи, ніж за дрібні. Дрібні провини заскакують мене зненацька, і зі мною тоді стається те, що з людиною, яка стоїть над проваллям, — досить їй зірватися, і вона покотиться, і хоч би яка була причина її падіння, котитиметься униз щораз швидше, поки не досягне дна. В разі поважної провини заспокоює мене те, що кожний вважає за цілком слушне викликане нею пересердя; в таких випадках я горджуся тим, що дію всупереч його очікуванню: я опановую себе і тримаю себе в шорах, бо знаю, що якби піддався гніву, то він би заніс мене надто далеко; тим самим я легко не піддаюся йому. Я маю досить сили, аби запобігти вибухові пересердя, хоч би яка мала була його причина; але коли мені не пощастить притлумити спалах і я піддаюся йому, тоді він мене понесе, хоч би навіть був породжений нікчемним приводом. Отож я домовляюся з тими, хто може заходити зі мною в суперечку, кажучи їм так: «Як ви потрапите мені під гарячу руч, дайте мені понестися на зламану голову; а як прийде ваша черга, я вчиню так само». Шура-буря знімається лише при зіткненні з обох сторін. Але це може статися лише самохіть з того і з того боку, бо самі вибухи виникають не одночасно. Даймо ж кожному з них викричатись, і тоді ми матимемо спокій. Спасенна порада, але як важко її пильнувати! Іноді трапляється мені вдавати розгніваного, аби навести лад удома, не відчуваючи жодного роздратування. У міру того як з літами жовч у мене розливається частіше, я намагаюся цьому протистояти і вчуся стримуватися й поступатися, чим більше буде в мене підстав іритуватися і чим прощенніше мені це буде. Досі я був серед тих, кому це таке вже й вибачливе.
І насамкінець ще одне слово. За Аристотелем, гнів іноді служить зброєю для чесноти і зваги. Се цілком імовірно, проте ті, хто іншої думки, дотепно зауважують, що це зброя з новим способом ужитку, бо тоді, як зазвичай зброєю владаємо ми, ця зброя владає нами, не наша правиця спрямовує її, а вона нашу правицю, не ми держимо її, а вона нас.
Розділ XXXV
Про трьох славних невістЇх трапляється, як кожний знає, не по тринадцять на тузінь, а надто мало взірцевих жон. Адже шлюб таїть у собі стільки колючок, що жінці важко шануватися цілий вік. Хоть у чоловіків становище трохи ліпше, але і їм не з медом. Спробним каменем щасливого шлюбу і його істотною сутністю є довге спільне життя і чи завше воно було згодливе, поштиве і любе.
У нашу добу кобіти виявляють свої невсипущі турботи і всю міць відданості до уже, леле, померлих мужів; принаймні тоді жони силкуються довести свою любов. Що й казати, запізнілі, несвоєчасні доводи! Радше цим жінки показують, що люблять чоловіків тільки померлими. Життя було сповнене сварок, а скін любов'ю і шаною. От як батьки нерідко приховують свою любов до дітей, так і жінки приховують її до чоловіків, а все для призвоїтості, для годиться. Така потаємність мені не до мислі. Дарма такі супружниці рвуть на голові волосся і дряпають обличчя, я не йму віри і стрижу вухом у бік покоївки чи секретаря: «Як було поміж ними? Як вони жили одне з одним?» Я завше пригадую один влучний вислів: «Ті, хто засмучений найменше, лементують найголосніше». Їхній лемент огидний живим і не потрібний мертвим. Ми за те, щоб вони сміялися по нас, аби лиш і нам сміялося за життя. Хіба не можна з мертвих устати зі злості, бачити, як той, хто мені плював у лице за життя, чеше мені п'яти, коли мене вже не стало? Якщо, обтужуючи мужів, жінки виявлять шляхетність, але право на неї мають лише ті, які усміхалися їм за життя; але жінки, які плакали, живучи з ними, хай радіють по смерті, якщо у них буде на виду те, що і в душі. Тому не зважайте на їхні заплакані очі і жалібний голос; дивіться ліпше на округлу постать, на гладеньку шкіру і на пухке личко під тим жалобним крепом; вони промовляють майже людським голосом. Мало таких, які не пашіли б здоров'ям від жалоби, цьому не зарадить жодне вдавання. Таке статечне поводження не так оглядається назад, як спрямоване вперед; це радше задаток, ніж оплата боргу. За мого дитинства одна мостива і дуже гарна пані, яка нині жива, вдова по князеві, виряджалася ошатніше, ніж дозволено нашим звичаєм удівству. Тим, хто її ганив, вона відповідала так: «Але ж я не заводжу нових взаємин і не прагну знов одружитися».
Щоб не робити в усьому деспекту нашим звичаям, я розповім тут про трьох невіст, уся сила доброти і прив'язання яких до мужів також виявилася при смерті їх. Проте ці приклади дещо відмінні від згаданих, вони такі переконливі, що сміливо можуть послужити на славу життю.
Пліній Молодший біля свого обійстя в Італії мав сусіду, який мучився від гнійників, що вкривали його природження. Жона його, бачачи довгі й постійні страждання чоловіка, попрохала, щоб він дозволив їй самій оглянути його, мовляв, щиріше за неї ніхто не скаже йому, чого можна сподіватися. Добившись мужевої згоди і пильно обдивившись, вона визнала, що надії на одужання нема і що йому доведеться нидіти довгий вік. Вона й порадила йому найпевніший і найліпший засіб — укоротити собі віку. Але, побачивши, що він не вельми охочий до такого одважного вчинку, сказала: «Не думай, друже, що твоя недоля діймає мене менше, ніж тебе; аби визволитися від неї, я хочу випробувати на собі ті ліки, які пропоную тобі. Я хочу бути з тобою в одужанні, так само як була з тобою у хворобі. Відкинь усякий страх і думай про те, яким благом стане для нас цей перехід, який позбавить нас від нестерпних мук: ми одійдемо собі, щасливі, вкупі». Підбадьоривши такими словами мужа, вона додала: вони викинуться в море з вікна, повернутого туди. І щоб показати до кінця своє віддане і жагуче кохання, яке засвідчувала йому ціле життя, запрагнула ще, аби він пом. у її обіймах; але з побоювання, як би руки її при падінні не ослабли і не розімкнулися, міцно прив'язала себе до нього і розлучилася з життям ради того, аби врятувати мужа од мук.
Це була жінка низького коліна, але саме серед простолюду нерідко можна спіткати прояви такої незвичайної сердечності:
на них справедливість, землю покидаючи,
Останні сліди зоставила.
Верґілій, Георгіки, II, 473
Дві інші жінки ложа шляхетного і багатого, а серед таких людей прикладів зацності не густо. Арія, жона консула Цецина Пета, була матір'ю другої Арії молодшої, жони Тразії Пета (такого славного своєю чеснотою за Нерона), а через цього зятя Арія старша була бабусею Фаннії (подібність імен як чоловіків, так і жінок, і покревенство їхніх доль змилили в цьому не одного). Коли Цецина Пет, муж першої Арії, після загибелі Скрибоніана, якого був прибічником, потрапив до рук посіпак цезаря Клавдія, жона його благала тих, хто віз його до Рима, взяти і її на судно, це їм завдасть менше видатків і клопоту, ніж кілька осіб, яких треба тримати для обслуги її мужа; вона зголошувалася дбати про помешкання, стіл та інші послуги. Однак їй відмовлено. Тоді вона негайно найняла рибальське суденце і попливла за чоловіком аж до Склавонії. Одного разу, коли вона вже була у Римі, у присутності цезаря Юнія вдова по Скрибоніані підійшла до неї довірливо зі словами про спільну їхню долю, але Арія відіпхнула її. «Щоб це я, — сказала вона, — балакала з тобою або стала тебе слухати? На твоєму лоні забито Скрибоніана, а ти ще живеш!» З цих її слів, а також з інших ознак, кревні виснували, що вона носиться з наміром самогубства і намагається поділити долю свого малжонка. Тразея, її зять, благав її не губити себе. «Якби мене, — сказав він, — спіткала така сама доля, як Цецину, то хіба ти захотіла б, щоб моя дружина, а твоя донька, наклала на себе руки?» — «Чи захотіла б я? — відповіла вона. — Атож, атож, захотіла б, якби вона прожила з тобою такий довгий вік і в такій згоді, як я з моїм чоловіком». Ця відповідь посилила пильність її кревних, ті стежили за її кожним кроком. Одного дня вона сказала своїм сторожам: «Це ні до чого: ви доб'єтесь лише того, що вмру тяжчою смертю, але утримати мене від смерті ви не здолаєте». І, кинувшись як оглашенна з крісла, на якому сиділа, вона вдарилася що є сили головою в стіну. Коли після тривалого зомління її, покалічену, ледве одволали, вона заявила: «Я казала вам: якщо ви позбавите мене змоги легко піти з життя, я приберу собі іншого способу, бодай найдокучливішого». Кінець цієї честивої жінки був такий. У її чоловіка Пета не стало духу самому забити себе, як того вимагав вирок, ухвалений жорстоким цезарем. Якось Арія, умовляючи мужа покінчити з собою, спершу звернулася до нього з різними намовами, потім, ухопивши стилет, який висів у нього на пасі, і тримаючи його оголеним у руці, вирекла: «Зроби, Пете, ось так». Тієї миті, завдавши собі смертельного удару в живіт і вирвавши з рани запоясник, подала його мужеві, скінчивши своє життя таким чудовим, великодушним і несмертельним словом: Пете, не болить. Пліній, Послання, 16, 3. Вона встигла вимовити лише ці троє коротких, але безцінних слів.
Подаючи запоясник, шляхетна Арія Пету,
Вийнявши крицю з прохромленого живота,
«Ні, не болить, — сказала, — від власної рани,
А болить мені та, що завдаси ти собі».
Марціал, І, 14
Арієні слова у їхньому первісному звучанні вражають ще більше і сповнені ще глибшого змісту. І справді, щоб завдати собі смертельного удару і спонукати зробити те саме свого чоловіка, вимагалося безоглядної мужності, але, чого б їй це не коштувало, тут вона була дорадцею і призвідницею; а от, виконавши вирок і мужній замір єдино задля добра свого чоловіка, вона до останнього подиху думала тільки про нього і про те, як його позбавити ляку ступити в її слід. Пет заколов себе одразу тим самим клинком: засоромлений, гадаю, тим, що потребував такої дорогої і невіджалуваної науки.
Помпея Павліна, молода римська матрона од шляхетського пня, пошлюбила Сенеку вже зовсім старого. Нерон, його улюблений вихованець, послав своїх суціг ознаймити йому, що його роковано на кару горлом. Дія діялася так. Коли тогочасні римські цезарі засуджували якогось вельможу до страти, вони передавали йому через вісників вибрати собі смерть на власний смак і щоб він упорався з нею в такий-то чи в такий-то рішенець. Цей час вони приписували залежно від ступеня неласки, то триваліший, то коротший, аби стратенець міг розпорядитися своїми справами, але іноді через куцість терміну годі було встигнути це зробити. Якщо засуджений опирався наказові, тоді являлися ручі люди, які допомагали йому в цьому: або перетинаючи жили рук і ніг, або змушували силоміць зажити отрути. Однак гоноровиті люди не очікували таких крайнощів і послуговувалися власними медиками та хірургами. Сенека вислухав посельство зі спокійною і мужньою міною: потім зажадав паперу, аби скласти духівницю. Коли капітан відмовив йому в цьому, він обернувся до друзів і сказав так: «Мені вже не віддячитися вам за заслуги, тим-то я залишаю принаймні те, що я маю найліпшого, а саме, пам'ять про моє життя і мої звички. Оце, я прошу, зберегти в пам'яті; спевнивши мою заповідь, ви злучите собі славу щирих і вірних друзів». А далі, то лагідними словами, аби пом'якшити їхній видимий і гострий біль, то натужуючи голос, аби їх за нього полаяти, він питав у них: «Де ж ті гарні засади філософії, які ми сповідували? Де готовність переборювати удари долі, яких ми стільки років зазнавали? Хіба ми не знали Неронової жорстокості? Чого ми могли сподіватися від того, хто убив рідну матір і брата, як не того, що він звелить ще й стратити свого навчителя і вихователя?» Вирікши ці слова до всіх присутніх, він звернувся до жони. Бачачи, як вона пригноблена горем, утрачаючи душевні і тілесні сили, він благає її, щоб вона з кохання до нього мужньо витерпіла цю пригоду. Надійшла година (сказав він), коли вже не розправами і диспутами, а чином треба показати, яку науку я добув зі своїх філософських студій. Можу поручитися, що я йду на смерть не тільки без болю, а, навпаки, з радістю. «Тим-то, серце моє, — мовив він, — не ганьби її своїми слізьми, щоб не здавалося, що ти любиш більше себе, ніж мою честь. Угамуй свій біль і утішся тим, що ти знала мене і мої діла, і проведи решту своїх днів у шляхетних справах, до яких ти схильна». На що Павліна, опанувавши трохи себе і покріпивши дух високою любов'ю до чоловіка, сказала: «Ні, Сенеко, не гоже мені кидати тебе в останню годину. Не хочу, щоб ти думав, що чеснотливі приклади, які ти показав мені у твоєму житті, не навчили мене гідно померти. І як же я могла б зробити це краще і достойніше, щиро і доброхіть, ніж відійшовши вкупі з тобою?» Тоді Сенека, зичливо прийнявши гарну і хвальну постанову малжонки і боячись покинути її по своїй смерті на ласку і жорстокість ворогів, сказав: «Я радив тобі, Павліно, як тобі щасливіше дожити віку, але ти волієш зацний скін; я не стану тебе відраювати. У цій спільній кончині ми однакові у мужності й рішучості. Але в тебе більше величі слави». Після цього їм обом одночасно перетяли жили на руках; але Сенечині жили були звужені через його вік і худорбу, і тому він спливав кров'ю надто поволі і довго, от він звелів іще, аби йому кинули кров на стегнах. Боячись, щоб його мука не послабила жінчин дух, і не хотячи, аби й він не потерпав за її такий жалісний стан, Сенека, ніжно попрощавшись із жоною, попросив, щоб її перенесли до суміжного покою. Так і зробили. Але коли всіх надрізів виявилося недостатньо, щоб його усмертити, він наказав Стацію Аннею, своєму медикові, дати йому трутизни. Проте його тіло так закоцюбло, що яд ніяк не добирався до серця. Тоді нарядили йому гарячу купіль. Поринувши в неї, він відчув, що кінець близький. До останнього свого подиху він ділився глибокими спостереженнями про те, як відбувалася його агонія. Секретарі записували все, поки могли чути слабнучий голос. Останні його слова довгий час ходили по руках і справляли сильне враження на сучасників. (Яка велика втрата, що вони не дійшли до нас!) Відчувши врешті прихід кінця, він, зачерпнувши з купелі пригорщу закривавленої води, полив нею собі голову, мовлячи: «Свячу цю воду Юпітерові Збавителю». Нерон, повідомлений про все і лякаючись, як би смерть Павліни, приналежної до наймостивішого римського ложа і до якої не мав жодної особливої неприязні, не поставили йому за зле, послав боржій людей перев'язати їй рани. Вони вчинили це без її відома, бо вона була вже напівмертва і без тями. Зоставшись, усупір її наміру, живою, вона жила гідно, як і пристало цноті; а блідість її обличчя наглядно показувала, скільки життя уплинуло їй крізь рани.
Оце мої три вельми правдомовні оповідки. Вони здаються мені не менш цікаві і трагічні од тих, які ми на дурну голову вигадуємо публіці на забаву. Дивує мене, що ті, хто коло цього ходить, не воліють радше вибрати тисячі таких дуже гарних випадків із книжок, вони мали б менше труду і справили б собі більше користі і втіхи. А хто б захотів збудувати з них єдине і міцно збите тіло, потребував би лише зв'язати і скріпити їх, як роблять стопи кількох металів. Таким робом можна було б звести докупи силу правдивих подій, розміщаючи й урізноманітнюючи їх так, як цього вимагає краса такого витвору, десь майже так, як Овідій позшивав і поштукував свої Метаморфози з великої многоти розкиданих переказів.
В історії цієї останньої пари гідне уваги ще й те, що Павліна охоче жертвує своїм життям з кохання до чоловіка, як Сенека свого часу з кохання до неї зрікається думки про смерть. Цей обмін може здатися нам не рівноцінний; а проте, вірний своїм стоїчним засадам, він, як на мене, гадав, що зробив для неї не менше, зоставшись жити, ніж якби вмер задля неї. В одному листі до Луція Сенека повідомляє, що, підхопивши гарячку в Римі, він сів одразу у повіз і рушив на свою сільську віллу, попри вмовляння жінки, яка хотіла його затримати. Він запевняв її, що гарячка гніздиться не в його тілі, а в Римі. Потім він пише далі: «Вона пустила мене, звелівши мені пильно дбати про здоров'я. Отож, оскільки я знаю, що її життя залежить від мого, я беруся дбати про себе, дбаючи тим самим про неї. Я зрікаюся привілею, який дає моя старість, що загартувала мене і наламала переносити багато чого, щоразу, як я згадую, що з цим старцем пов'язане молоде життя, віддане під мою опіку. А що я не можу їй навіяти, щоб вона кохала мене мужніше, то мені доводиться кохати себе самого дбайливіше. Треба ж щось офірувати шляхетним почуттям. Іноді, хоть околичності штовхають нас до супротивного, треба триматися життя, хоча б навіть з мукою, жити стиснувши зуби, бо для зацних людей правилом є не те, що подобається, а те, що робити належить. Хто не настільки кохає свою жону чи приятеля, аби для них подовжити собі віку, і затявся в бажанні померти, той надто зманіжений і самолюбний. Наша душа має наказати собі жити, якщо цього вимагає спокій наших рідних, треба іноді присвячувати себе друзям і ради них одгетькаться смерті, пожаданої для себе. Зоставатися живим задля інших — це свідоцтво великої сили духу, як це ми бачимо на прикладі багатьох виборних людей; вияв великої доброти подовжити свою старість (найбільша перевага її в тім, що можна не дбати про її тривалість і жити вільно й одважно), якщо відчуваєш, що це є радістю, щастям і необхідністю для тих, хто ніжно кохає тебе. Яку ж любу за це отримує він нагороду: що ж милішого чоловікові, ніж бути таким дорогим своїй дружині, що й собою йому доводиться дорожити? Так моя Павліна обтяжила мене не тільки своєю турботою, а й моєю: мені не досить було розважати, як мужньо я міг би померти, але й урахувати, як би нестерпно їй би це боліло. І я змусив себе жити, бо велич душі іноді в тім, щоб предкласти над усе життя». Отакі Сенечині слова, такі ж чудові, як його діла.
Розділ XXXVI
Про трьох найбільших славутЯкби мене хтось попросив зробити вибір серед усіх відомих мені людей, я, здається мені, вважав би за найбільших славут таких трьох.
Перший Гомер; не тим, що Аристотель чи, скажімо, Варрон поступалися йому ученістю або щоб його умілість годі було порівняти, даймо, з Вергілієвою умілістю. Нехай це розсудять ті, що знають їх обох. Я, знаючи тільки одного з них, можу сказати так: настільки я щось тут тямлю, навряд щоб навіть самі Музи перевершили б римського поета:
Можеш бринькати вправно на лірі, повний натхнення,
Буцім сам Кинфій тобі струни наладив її.
Проперцій, II, 34, 79
Але при такому присуді слід пам'ятати, що свою досконалість Верґілій найбільше завдячує Гомерові; саме Гомер його провідник і навчитель, і сам задум Іліади правив за взоровзір, що дав життя і буття великій і бозкій Енеїді. Але я зводжу не до цього свій обрахунок. Мені Гомер уявляється особистістю чудовною, якоюсь надлюдиною з інших мотивів. Сказати по щирості, я дивом дивуюся, як цей чоловік, який зумів своїм авторитетом створити сонм богів і домігся їхнього визнання, не став богом сам. Убогий сліпець, який жив тоді, коли науки ще не передбачали якихось спостережень і правил, він уже встановив їх і зглибив настільки, що для всіх праводавців, воєвод і письмаків, хай би там що вони заторкували — релігію, філософію з її різними школами або штуку, він слугував невичерпною криницею знань, а його книжки розсадником всіх мистецтв:
Краще й доладніше він, ніж Хрисипп або Крантор, повчає,
Що є гидке, що — прекрасне, що користь, що шкоду приносить.
Горацій, Послання, І, 2, ЗПер. Андрія Содомори
або, як говорить інший:
з нього, немов з невичерпної тої криниці,
П'ють піерійську струю піснетворців уста.
Овідій, Любовні елегії, III, 9, 25
а то ще один:
А додай сюди і супутців муз геліконських,
З ко'іх один лиш Гомер скіпетром заволодів.
Лукрецій, Про природу речей, III, 1050
і ще:
Всі нащадки воду для пісні з цієї криниці черпають,
Поділивши ріку на струмочки з багатства одного.
Манилій, Астрономічна поема, II, 8
Скомпоновані ним найпрекрасніші у світі твори не вкладаються в жодні рямці і майже протиприродні; адже зазвичай речі у момент свого зародження недосконалі, вони потужніють, міцніють у міру зросту: а от Гомер на зорі поезії та інших багатьох мистецтв одразу добився зрілості, досконалості й завершеності. З цієї причини його можна назвати першим і останнім поетом, посилаючись на висловлене ще старожитніми про нього гарне свідоцтво, що Гомер не мав попередників, достойних того, щоб їх наслідувати, як не мав і спадкоємців, здатних наслідувати його. Гомерові слова, на суд Аристотеля, єдині слова, наділені рухом і життям, сповнені соковитої м'якоті. Олександер Великий, знайшовши серед лупу по Дарію коштовну шкатулу, звелів покласти в неї його Гомера, кажучи, що це його найліпший і найвірніший радця в усіх потребах воєнних. З цієї самої рації Клеомен, Анаксандридів син, казав, що Гомер — поет-спартанець, бо він найкращий учитель у воєнній справі. За Плутарховим судом, Гомерові належить особлива і висока похвала в тім, що він єдиний у світі автор, який ніколи не увірився і не остогид людям, постаючи перед читачем завжди новим, завжди вражаючи його несподіваною гожістю. Паливода Алківіад, зажадавши від якогось ученого мудя Гомерової книжки, дав йому по шиї паца за те, що той її не мав; це все одно, якби піп не тримав у себе молитовника. Ксенофан одного разу поскаржився Перонові, тиранові сиракузькому, що він через своє убозтво не має навіть за що утримувати двох послугачів. «Якже, — відповів той, — а ось Гомер був куди бідніший за тебе, а бач, годує їх десятки тисяч, хоча сам давно лежить у могилі».
Яку ж хвалу мав на увазі Панецій, коли узивав Платона Гомером філософів? Зрештою, яка слава може зрівнятися з його славою? Нічого не живе в устах людей таким повним життям, як його ім'я і його твори, нічого не люблять вони і не знають так, як Трою, Гелену прекрасну і війни через неї, яких, можливо, насправді й не було. Наші діти й досі носять імена, які він вигадав понад три тисячі років тому. Хто не знає Гектора й Ахілла? Не тільки деякі окремі роди, а й більшість народів шукають своїх начал у його вимислах. Хіба не писав Мехмед Другий, султан турецький, до папи Пія Другого: «Дивуюся, чому італійці змовляються і гуртуються проти мене? Хіба ми не випали з одних і тих самих троянців і хіба мені, як і їм, не лежить на серці — помститися за кров Гектора на греках, яких вони нацьковують на мене?» Хіба не висока ця комедія, в якій царі, републіканські зверхники та цезарі грають стільки сторіч Гомерові ролі? І чи не є ареною цієї вистави цілий світ? Сім грецьких міст зійшлося між собою у зваді за місце його народження: скільки слави воздає навіть сама темнота його походження!
Смирна, Родос, Колофон, Саламін, Хіос, Арго й Атени.
Авл Геллій, III, 11
Другий — це Олександер Великий. Якщо зважити, з якого молоду він починав свої походи, з якими скупими засобами доконав свого чудового заміру, якого авторитету зажив у хлоп'ячих літах серед найбільших і найдосвідченіших вождів, які наслідували його; якщо зважити, яким він був щасливим щасницею у цих своїх зухвалих, як не безрозумних, чинах і вичинах —
Зносив усе, що йому на перешкоді стояло,
І торував собі радо дорогу між румовищ.
Лукан, Фарсалії, І, 149
якщо зважити, що у віці тридцяти трьох літ він промандрував звитяжцем усю залюднену землю і за половину життя осягнув такого пишання своїх талантів, що не можна уявити його розвитку і зросту в доблесті і долі аж до схилу його віку, не визнаючи, що в ньому було щось надлюдське. Його жолдаки започаткували чимало монарших родів, а сам він зоставив по собі світ, поділений поміж чотирма наступниками, простим полковникам його війська, чиї потомки довгі сторіччя утримували згодом це потужне владицтво! А скільки він мав у собі високих прикмет: справедливість, витримка, гойність, дотримання обіцянок, любов до ближніх, людяне ставлення до переможених! Його вчинки і справді здаються бездоганними, як не рахувати деяких (їх негурт!), незвичайних і виняткових. Але ж годі вершити такі великі справи, непохибно пильнуючи засад справедливості. Про таких людей треба судити у всій сукупності їхніх справ і за високою метою їхніх намірів. Руїна Тебів, замордування Менандра і лікаря Гефестіона, страшна різанина сили перських полонеників і відділу індійських вояків з порушенням даного слова, цілковита заглада коссенців, аж до немовлят, — усі ці вибрики непрощенні. Що ж до Кліта, то переступ він одпокутував понад вину, і це, як багато чого іншого, свідчить про його поштиву вдачу. Це була натура, глибоко схильна до добра; якось дуже слушно було сказано про нього, що чесноти він мав від природи, а вади від фортуни. Що ж до того, що він був трошки хвалько і не терпів людської пригани, або смертовбивств, жакування і шарпання, які він робив ув Індії, то це, як на мене, треба поставити на карб його молодості і просто казковій щасливості його зірки. Хто охопить стільки його цнот воєнних: пильність, передбачливість, витримка, тямущість, швидкість, великодушність, сміливість, везіння (якби нас у цьому не урозумляв авторитетний відгук Ганнібалів, ми б визнали його за першого поміж людьми). Та ще й не забуваймо його рідкісних обдаровань і прикмет, майже аж до чуда; його гордовитої постави і всієї його шляхетної поведенції при молодому, рум'яному й огнистому личку:
Наче Люцифер ясний, в Океанових хвилях омитий,
Поміж ясними зірками Венері з усіх найлюбіший,
В час, коли людям своє він священне покаже обличчя
Й темінь розгонить.
Верґілій, Енеїда, VIII, 589Пер. Михайла Білика
а потім його незмірні знання, його вікопомна слава, чиста, нескаляна, вільна від плям і заздрощів, отож ще довго по його смерті тривала побожна віра, що медалі з його зображенням ощасливлюють тих, хто носить їх на собі. Ні про одного царя чи князя історики не написали стільки, скільки написали самі царі й княжата про його подвиги. Ще й нині магометани, гордуючи всякою іншою історією, опріч власної, приймають і шанують його дієпис, у вигляді особливого привілею. Хто візьме це все до уваги, визнає, що я мав рацію прекладати його над самого Цезаря, який єдиний міг би змусити мене захитатися при виборі. Годі заперечити, що в Цезареві подвиги вкладено більше дарувань, проте везіння більше в Олександрових чинах і вичинах. У багатьох речах вони не поступаються одне одному, а в деяких верх навіть за Цезарем. Це були два вогні або два бурчаки, які збурили світ на двох різних його краях:
Мов пожар, що огорне
Висохлий ліс з двох боків, і тріщить в нім галуззя лаврове,
Чи як в стремлінні швидкому з гірських верховин у долину
З клекотом спінені ріки біжать і на власній дорозі
Нищать усе і руйнують.
Верґілій, Енеїда, XII, 521Пер. Михайла Білика
І хоть Цезарева амбіція була поміркованіша, та вона була така згубна і зловорожа через те, що обрала собі за лиху мету загладу всього краю й викликала занапащення цілого світу, отож, усе разом зібравши і поклавши на шальки, я не можу не стати на бік Олександра.
Третій і найвиборніший, як на мене, муж — Епамінонд. Щодо слави, то він не мав її бодай приблизно стільки, як тамті (бо слава не є найістотнішою стороною речі); проте гарту й мужності, не тих, що розпалюють його честолюбство, а тих, які мудрість і розум можуть прищепити в поштиву і зацну душу, цих він мав стільки, скільки тільки можна собі уявити. Доказів доблесті він довів, як на мене, не менше, ніж Олександер і Цезар. Хоча його воєнні подвиги не такі численні і не такі голосні, як Олександрові і Цезареві, але як зважити всі їхні околичності, то вони були не менш трудні й складні і вимагали не меншої зваги і ратної умілості. Греки без усякої суперечки віддали йому належне, оголосивши його першим проміж себе, а бути першим у Греції без натяжки означає бути найчільнішим у світі. Щодо його тямущості і знань, то до нас дійшов суд старожитній про те, що жоден чоловік не відав більше і не мовив менше за нього, бо він признавався до пітогорійців. Але коли він промовляв, ніхто не міг з ним зрівнятися: оратор з нього був видатний і дуже переконливий. Що ж до звичаїв і сумління, то він далеко перевищував усіх, хто коли-небудь порався громадськими справами. З цього погляду, а він найважливіший і завжди на першому місці, бо тільки з нього видно, що ми за одні (і тим-то він переважує на шальці всі інші, разом узяті), Епамінонд не поступається жодному філософові, навіть самому Сократові. Шляхетність у нього чеснота вроджена, первісна, стала, незмінна, непохитна, тоді як у Олександра вона здається благенька, непевна, одмінна, розпливчата і випадкова.
Старожитні вважали, що як розібрати по кісточках усіх великих верховод, то в кожному знайдеться якась особлива прикмета, яка робить його славним. А в ньому одному всі якості й досконалості становлять якусь повноту. Вона проявляється в будь-яких людських діяннях, у громадських чи приватних справах, на війні і мирного часу, в житейському його поступуванні чи в славній, геройській смерті. Я не знаю жодної постаті ані долі людської, до якої він ставився б з більшою шаною і любов'ю. Правда, його залюбленість в убозтві здається мені трохи надмірною з огляду на те, як її малюють його найщиріші друзі. І тільки ця його єдина риса, дарма що вона шляхетна і гідна всякого подиву, здається мені надто терпкою, аби я, бодай подумки, рвався наслідувати його. Єдиного тільки Еміліана Сципіона, якби він ставив перед собою таку саму високу мету, як Епамінонд, і мав такі самі глибокі і розмаїті знання, можна було б у даному разі покласти на другу шальку. Яка шкода, що до нас не дійшла та пара життєписів, майже на самому початку твору, життєписів напевняка найшляхетніших з усіх написаних Плутархом, — тих двох мужів, з яких один, за одностайним визнанням, посідає перше місце у греків, а другий у римлян. Який вдячний сюжет і яке спритне перо!
Для людини як не святої, а, сказати б, ґречної, чемних, але простих звичаїв, і не надто високого лету, найбагатше і найзавидніше було, як на мене, життя Алківіада.
Що ж до Епамінонда, то як приклад його надзвичайної великодушності я наведу тут деякі з його засад. Найбільшу втіху, пережиту ним у житті, дала йому, за його власним свідченням, радість, яку він справив отцю і матці звитягою під Левктрою. Зворушений цим, він ставив їхню радість понад власну, відчуту від цього подвигу. Він не вважав за можливе допуститися вбивства бодай однієї людини, навіть якби йшлося про відзискання свободи краю. Ось чому він так холодно поставився до наміру свого колеги Пелопіда, який задумав визволити Теби. А ще він уважав, що слід уникати у битві герцю з другом, який виступає на боці супротивника, і пощадити його. Людяність його, навіть стосовно ворога, була така велика, що накликала на нього підозру беотян. Змусивши рішучими діями спартанців відкрити йому прохід біля Коринту, через який можна було вступити до Мореї, він удовольнився тим, що розсіяв їх, але переслідувати не став. За це його зняли з посади полководця, що було для нього вельми почесною відставкою, зважаючи на причину її, а для земляків його — вельми ганебною справою, бо їм довелося відновити його у колишньому чині і визнати, що від нього залежить їхній порятунок і слава. Звитяга йшла за ним тінню скрізь, де він їх не вів. Добробут його краю закінчився з ним так само, як від нього почався.
Книга третя
Розділ І
Про корисне і чеснеКожному трапляється говорити недоречності; проте зле, коли їх висловлюють з розвагою.
З великими силкуваннями велику дурницю сказав.
Теренцій, Сам собі кат, III, 5, 8
Мені це не загрожує: вистрілюючи свої, я трачу на них не більше зусиль, ніж вони варті; і в цьому їхнє щастя. Якби вони завдавали мені бодай найменшого клопоту, я б їх занехаяв. Я купую їх і продаю на вагу. З папером я гомоню, як з першим зустрічним. Аби тільки не розминатися з правдою, у цьому суть.
Кому ж не огидна облуда, якщо навіть Тиберій згордував нею собі на великий збиток? Йому донесено з Германії, що в нього, як він побажає, є змога усунути з допомогою трутизни Армінія: з усіх ворогів, яких мали римляни, він був наймогутніший, він так шпетно потрактував їх і Вара і сам-один не дав їм убитися в потугу в тих краях. Тиберій відповів, що римський народ звик мститися на супостаті на видноті, зі зброєю в руках, а не підступно і спотайна. Він відкинув корисне задля чесного. То був, скажете мені, дурисвіт; так і я думаю. Серед людей його ремесла то ніяке не диво. Але свідоцтво чесноти важить не менше в устах її ненавидника. Тим паче, що воно вирвано в нього самою правдою, і якщо йому нема місця в його душі, то він бодай прикривається ним як оздобою.
Наша будова, публічна і приватна, сповнена недосконалості. Проте в природі неужиткового нема, навіть сам неужиток. Нічого не закралося до нашого всесвіту, що б не мало в ньому належного місця. Наша істота — це зліпок нечестивих властивостей: честолюбство, заздрість, ревність, помста, забобон, розпач домують у нас і горують над нами так природно, що образ цього можна побачити навіть у тваринах; ба, до них можна додати навіть жорстокість, ваду таку протиприродну: коли ми бачимо муки іншого, то, жаліючи його, чуємо в нутрі якусь болісно-солодку сверблячку злорадства; вона знайома навіть дітям:
Любо, як моря поверхня запіниться, бурями збита,
Із суходолу дивитись, як інший на хвилі бідує.
Лукрецій, Про природу речей, II, 1Пер. Миколи Зерова
Якби хтось забрав у людини зародки цих властивостей, він геть би знівечив основи, на яких стоїть наше життя. Так само в кожній державі існують необхідні їй посади не лише зневажені, а й порочні; порокам у ній одводиться своє, і їх використовують для зміцнення нашої спільноти, як використовується отрута для підтримання здоров'я. Якщо їх можна уневинити тим, що вони потрібні, і громадська необхідність змушує забути про їхні правдиві властивості, то треба обсадити їх громадянами стійкішими і не такими вразливими, ладними пожертвувати честю і сумлінням, як ті славні мужі старожитності клали свої голови, рятуючи вітчизни. А ми, недолугі, беремо легші і не такі небезпечні ролі. Загальне благо вимагає, аби ми в ім'я його ламали віру, брехали і вбивали: полишімо ж ці обов'язки на людей слухняніших і гнучкіших. Справді, мені доводилося не раз спостерігати, як судді нещирою і фальшивою надією на поблажливість чи помилування морочили злочинця, аби вибити з нього признання, вдаючись до безсоромного шахрайства. Я волів би, щоб правосуддя і навіть сам Платон, прихильник цього звичаю, винайшли б інший засіб, що більше припадав би мені до мислі. Таке лукаве правосуддя шкодить собі не менше, ніж шкодять йому інші. Нестак давно я відповів, що я навряд чи зміг би зрадити державця задля простачиська, бо й простачиська зрадити задля державця якось не випадає. Мені не тільки огидно ошукувати, а й огидно, коли ошукуються у мені. Я стережуся давати до цього якісь підстави чи приключки. У небагатьох випадках, коли я посередникував між княжатами, у тих поділах і переділах, які нас нині роздирають, я пильно уникав уводити когось в оману чи личкуватися. Хто приломився до цього ремесла, той силкується краще маскуватися і вдає себе поступливішим і згідливішим, ніж насправді. А от я висловлюю свої переконання навпростець і рішуче, своїм богом. Сумлінний перемовник і новачок, що воліє радше відступитися од справи, ніж од самого себе! Досі мені велося так щасливо (адже щастя грає тут головну роль), що мало хто, спілкуючись із супротивними сторонами, стягав на себе менше підозр і залучав собі більше ласки і доброзичливості, ніж я. Я завше щирий, а це з першого погляду легко викликає прихильність і довіру. Простота і щирість, в якому б віці і часі це не було, завжди доречні. При цьому в тих, хто виступає в справі без жодної для себе користі, незалежність не така підозріла і немила. Вони можуть цілком доречно навести відповідь Гиперіда атенцям, які нарікали на різкість його мови: «Панове, я, може, занадто розпускаю губи, та ви судіть, чи маю я якусь вигоду з того і чи граю на цьому в свою сопілку». Моя незалежність легко рятувала мене від усяких закидів у вдаванні, одне, що я завше виявляю твердість, не милуючи нічого і ріжучи правду в очі (навіть позаочі не міг би висловлюватися гірше!), а друге, що це все я роблю невимушено і просто. Беручись за справу, я домагаюся чогось понад те, ради чого дію; я не загадую наперед і не сную далеких розрахунків: кожну деталь залагоджую осібно і конкретно, а решта як складеться.
Окрім того, я не живлю до сильних світу цього ані великої нехоті, ані щирої любові, і моя воля не зв'язана якоюсь особливою уразою чи вдячністю. Монархів я шаную лише як підданець і громадянин, і мою шану не підігріває і не охолоджує жоден особистий, на мою велику радість, інтерес. Навіть до спільного і правого діла я ставлюся помірковано і без гарячки. За вдачею я не вельми надаюсь до тісних і глибоких прив'язань і самопожертви. Гнів і ненависть поза обов'язком справедливості, ці пристрасті потрібні лише тим, хто не дотримується своїх повинностей, керуючись розумом; усі законні і праведні наміри самі з себе зрозумілі і помірковані, інакше вони незаконні і бунтівничі. Ось чому я ходжу скрізь з високо піднесеною головою, з відкритим серцем і відкритим лицем.
Я мовлю щиро і не боюся цього визнати, я, не червоніючи, поставлю в потребі одну свічку архангелу Михайлові, а другу його змієві, як та бабця у байці. За тими, хто обстоює справедливість, я піду хоч у вогонь, проте лиш тоді, як зможу. Хай Монтень, як виникне така потреба, западеться з усією руїною, але як такої потреби не буде і він уціліє, я буду незмірно вдячний Фортуні; і всі засоби, які надасть мені мій обов'язок, кину на його порятунок. Хіба Аттик, тягнучи руку за добромисним, але подоланим сторонництвом, не врятувався при спільній загладі, серед стількох катастроф і перемін, завдяки своїй поміркованості?
Людям, як він, приватним, це легше; за таких обставин цілком резонно зректися честолюбних намірів стромляти пальця між дверми і наражатися самому. Але вагатися і стояти ні в сих ні в тих, ставитися геть-то байдуже до чвар і змагань у своєму краю — ба ні, це, як на мене, і ганебно, і безсоромно.
Шлях не середній це, а ніякий, саме тих, хто чекає,
Куди доля поверне.
Тит Лівій, XXXII, 21
Така річ допустима лише щодо справ сусідів; під час війни варварів проти греків Ґелон, тиран сиракузький, приховуючи, кому співчуває, тримав у Дельфах посольство з подарунками, аби завчасу узнати, на чий бік схиляється Фортуна, і поспішити приєднатися до звитяжця. Було б своєрідною зрадою чинити так у власних і домових справах, де слід неодмінно визначитися, з ким ти. Але не втручатися в події людині, яка ніякої посади не обіймає і ні за що не відповідає, я вважаю за гріх простиміший (я не шукаю вимовки), ніж у війнах з чужинцями, хоча в них, за нашими законами, беруть участь лише добровольці. Одначе й ті, хто безоглядно віддається чварам, можуть поводитися так статечно і помірковано, що бурі доведеться пронестися над їхньою головою без усякої шкоди. Хіба ми не мали підстав сподіватися цього по небіжчикові єпископові Орлеанському, панові де Морвільє[153]? І серед тих, хто мужньо веде змагання й нині, я знаю людей бездоганного і шляхетного звичаю, і вони завше устоять на ногах, хоч би які випробування і поразки небо нам готує. Я вважаю, що лише королі можуть гніватися на королів і вважаю за дурнів тих, хто з власної охоти лізе у таку нерівну зваду; з володарем не зчиняє особистої сварки той, хто відкрито і сміливо йде проти нього в ім'я честі й обов'язку. Якщо він не любить такого мужа, він чинить ліпше, він шанує його. А там, де йдеться про закон і захист давнього ладу, є щось таке, що спонукає навіть тих, хто важать на нього з якоюсь своєю метою, вибачати, як не поважати, його оборонців.
Але не треба, як ми це робимо щоденно, називати обов'язком внутрішню уразу і невдоволення, породжену особистими пристрастями та інтересами, як годі назвати зрадницьке і злосливе поводження сміливістю. Свій нахил до злості і ґвалту ці люди називають завзяттям. Пориває їх не діло, а корисливість. Війну вони розпалюють не тому, що вона справедлива, а тому, що це війна.
Ніщо не заважає ставитися лояльно до тих, хто ворогує між собою, і при цьому поводитися цілком пристойно. Керуйтеся в цьому як не однаковою дружньою прихильністю (вона допускає розмаїту міру), то принаймні стриманою, то й не зв'яжетеся з одною особою так, аби вона жадала од вас чого завгодно. Задовольняйтеся скромною мірою ласки великих і, опинившись у каламутній воді, не пробуйте ловити в ній рибу.
Другий спосіб (себто присвячувати себе цілком комусь) такий же необачний, як і безсовісний. Той, ради кого ви зраджуєте іншого, теж прихильного до вас, хіба не знає, що ви кинете потім і його? Він уважає вас за лиху людину, і, поки слухає вас, користає з вашої нещирості. Дволичні люди корисні тим, що приносять вам, але треба стерегтися, аби самі вони виносили од вас якнайменше.
Я не кажу нічого одному, чого б не міг сказати іншому, лише ледь змінивши тон, і я виголошую йому речі або неістотні, або відомі, або такі, що можуть піти на пожиток обом. Нема такої вигоди, задля якої б я дозволив собі дурити їх. Довірене моїй мовчанці я свято бережу, але за збереження беру малу дещицю. Проте берегти таємниці княжат, про які тобі байдуже, докучливий і важкий тягар. Я залюбки пристаю на такий торг: хай мені повіряють мало, але хай сміло ймуть віри тому, що я їм приношу. Я завше знав більше, ніж мені хотілося. Щира мова, подібно до кохання і вина, викликає таку саму щирість.
Мудро, на мою думку, відповів Філіпід цареві Лізимахові, який його спитав: «Що з мого добра хотів би ти дістати?» — «Все що завгодно, аби лиш то не були твої таємниці». Я бачу, що кожен дується, коли від нього приховують дно дорученої йому справи і чогось недобалакують. Щодо мене, то я буваю радий, коли мені повідомляють не більше, ніж треба для виконання мого завдання. Я не прагну, щоб моя обізнаність зашивала мені рота і прирікала на мовчанку. Якщо я маю служити за знаряддя ошуканства, нехай це буде бодай без мого відома. Не хочу, щоб мене вважали за відданого і вірного служника, здатного зрадити когось. Хто невірний самому собі, тому не обов'язково зберігати вірність і своєму панові.
І що ж, княжата, ті вимагають не половини людських душ, і тому обмеженою й обумовленою службою гордують. Тут ради нема; я заявляю їм напрямець, допоки мій крес сягає; невільником я можу бути лише свідомо, та і то в мене це не завше виходить. І вони теж чинять зле, жадаючи од вільної людини такого самого послуху і відданості, як од того, кого вони створили з ницості й купили і чия фортуна зокрема і цілком пов'язана з власною. Закони позбавили мене неабиякого клопоту; вони обрали мені сторонництво і дали мені пана; всі інші зверхності і зобов'язання повинні бути залежні від нього й обмежені. Отож, якби схильності спрямовували мене інакше, це не означає, що я мав би мерщій перекинутися на тамту сторону. Воля і прагнення становлять собою самі закони, а вчинки повинні підкорятися правоустановам.
Ці мої засади поступування трохи не узгоджуються з прийнятим звичаєм; вони не здолали б спричинити великі наслідки, ані запанувати надовго. Сама невинність не змогла б у наші часи ні вести перемовини без облуди, ані торгуватися без ошуканства. Громадські доручення мені не до шмиги; все, до чого зобов'язує моє становище, я виконую сумлінно, та й квит. Ще змалку мене занурювали в такі діла по вуха, і я давав їм раду, але намагався здихатися їх якнайхутчій. Відтоді я уникав братися за них, погоджуючись лише зрідка, і ніколи не рвався душею до них. Я повернувся тилом до амбіції; достоту як оті веслярі, що у такій поставі посуваються навзадгузь, а все ж якщо я не надто устряв у такі клопітні справи, то завдячую більше своїй волі, ніж прихильній долі. Але є тут шляхи менш супротивні моєму смакові і прийнятніші для моєї вдачі, і якби Фортуна колись відкрила мені ці шляхи до вселюдної шани, я б відкинув доводи розуму і відгукнувся б на її клич.
Ті, хто всупереч моєму признанню зазвичай кажуть, ніби те, що я називаю щирістю, простотою і безпосередністю, насправді приумілість і хитрість, і що мені притаманні радше обачність, ніж доброта, радше удаваність, ніж природність, радше вироблене, ніж уроджене, більше мені роблять честь, ніж безчестять мене. Та вони, певно, вважають мене за хитрюгу, і я охоче визнаю нагороду за тим, хто, живучи зі мною і придивляючись до мене зблизька, не згодиться, що нема жодного правила чи вправи, які здолали б дати комусь таку природну ходу і зберігати таку саму безпосередність і безпечну подобу, завше однакову і незворушну на шляхах таких крутих і розмаїтих. Е, ні! самі визнають, що всі їхні силування і визворотки не здатні навчити їх того самого. Дорога правди єдина і проста, дорога особистої користі і пожитку доручених справ двоїста, нерівна і випадкова. Я часто бачив у житті вдавану і штучну безпосередність, що пнулася стати справжньою, але найчастіше марно. Надто вже схожа вона на езопівського осла, який, наслідуючи пса, скочив на радощах обома копитами на рамена свого пана, але тоді як пес у нагороду дістав пестощі за таке вітання, то осел удостоївся подвійної порції кийків. Кожному найбільше личить, що найбільше йому властиве. Цицерон, Про обов’язки, І, 31. Я не хочу позбавити обман його прав, це б означало погано розуміти життя. Я знаю, що не раз і не два він прислужився з користю і що більшість людських ремесел існують його коштом і держаться на ньому.
Є виправдані пороки, є добрі чи гідні виправдання вчинки, дарма що вони незаконні.
Правосуддя саме по собі, природне і повсюдне, має інші, шляхетніші, засади, ніж правосуддя окреме, народне, пристосоване до потреб нашої влади: Ми не маємо певного і виразного образу правдивого права і щирої справедливості, ми послуговуємося тінню і привидами. Цицерон, Про обов'язки, III, 17. Мудрець Дандаміс, слухаючи оповіді про життя Сократа, Штагора та Діогена, визнав їх за великих мужів у кожній іншій царині, але надто зв'язаних пошануванням законів. Аби їх узасаднити і підперти, справжня чеснота збувається значної частини своєї первісної сили. Багато нечестивого твориться не лише з її дозволу, а з її намови: На підставі ухвал сенату і постанов люду чиняться злочини. Стека, Листи, 95. Я тримаюся посполитої мови, і вона розрізняє корисне і чесне; отож деякі природні вчинки, не лише корисні, а й конечні, вона називає непристойними і плюгавими.
Але розгляньмо окремі приклади зради. Двоє претендентів на тракійське царство зчинили сварку за свої взаємні права. Цезар не дав їм узятися до зброї. Тоді один із них, удаючи, ніби прагне угоди через особисте порозуміння, запросив його в гостину, а там звелів його ув'язнити й забити. Справедливість вимагала, щоб римляни укарали це лиходійство, проте зробити це звичним шляхом було не з руки. Те, чого не могли доконати законно, не наражаючись на війну, вони постановили зробити зрадою. Задля корисного вони пішли на нечесне. Для цієї мети нагодився Помпоній Флакк. Прикриваючись облудними словами і запевненнями, він звабив злочинця у свої сіті і замість ласки і гонорів послав його зв'язаного в оберемок до Рима. Один зрадник привів на гак другого всупереч звичаєві; адже такі люди невіри і піймати їх на їхні власні хитрощі нелегко; ми це відчули недавно на власній шкурі.
Хай, хто хоче, ступає у слід Помпонію Флаккові, а таких знайдеться чимало. Щодо мене, то слово моє і чесність, як і решта, це частини спільного тіла. Їхня висока мета — служити суспільству, для мене це неодмінний закон. Та якби мене поставили найвищим судією і доручили розгляд позовів, я б відповів: «Я на цьому не розуміюся»; або нагляд за риттям шанців, я б сказав: «Мене покликано до достойніших ролей»; так само тому, хто б вимагав від мене, щоб я брехав, продавав, кривосвідчив для якоїсь важливої послуги, не кажучи вже про вбивство і отруєння, я сказав би: «Якщо я обікрав чи ошукав кого, пошліть мене радше на галери». Чесній бо людині вільно говорити так, як спартанці, розгромлені Антипатром, говорили під час перемовин про замирення: «Можете на нас накласти найважчі і найруїнницькі податі, скільки заманеться, але накладати ганебні і безчесні годі, лише час змарнуєте». Кожен має заприсягтися самому собі так, як заприсягалися судді єгипетським царям, а саме, що вони не підуть наперекір своєму сумлінню навіть за царським розказом. Такі доручення носять виразну ознаку зневаги й осуду: хто вам їх дає, обвинувачує й вас; і накладає на вас (як ви це добре зрозумієте) кару і тягар. Наскільки громадські справи вийдуть їм на користь, настільки вони принесуть шкоду вашим власним справам; чим краще ви впораєтеся, тим гірше прислужаться вони вам. Не було б це чимось новим, так само як, може, і не позбавленим справедливості, якби той, хто вас використав, не довів вас потім до згуби.
Якщо можна уневинити у такому разі віроломство, то лише тоді, коли до нього вдаються, щоб покарати і зрадити віроломство. Траплялося не раз, що ті запроданства не лише відкидалися, а й каралися тими, в чиїх інтересах вони чинилися. Хто не знає Фабрицієвого[154] вироку Пірровому лікареві?
Проте бувало й так, що хто сам звелів учинити зраду, згодом помстився на тому, кого використав, позбавляючи зрадника незмірної влади й осуджуючи таку сліпу покору і нікчемне низькопоклонство.
Ярополк, князь руський, схилив одного угорського шляхтича зрадити польського короля Владислава, вбивши його або давши русичам змогу завдати його панству великої шкоди. Той узявся за діло дуже хитро: ще запопадливіше став служити своєму королю і зробився одним з його найвірніших радців. Домігшись цієї переваги і скориставшись з відсутності свого пана, він упустив русичів до Вислиці, великого і багатого міста, яке вони зграбували і спалили, вбиваючи не тільки мешканців всякої статі й віку, а й чимало околичної шляхти, саме з цією метою скликаної зрадником до міста. Ярополк, удовольнивши жагу помсти і вгамувавши гнів (Болеслав-бо завдав йому великої кривди саме таким наїздом), вситившись плодами тієї зради, зумів оцінити її в усій її мерзенності; глянувши на неї здоровим і не скаламученим пристрастю оком, він відчув до неї таку огиду і гризоти, що звелів вилупити очі і втяти язика, а також срамоту тому, хто її приготував.
Антигон намовив солдатів аргираспидів видати йому Евмена, їхнього головного отамана і його супротивника. Тільки-но вони це вчинили і він розправився з ним, як йому самому запраглося стати виконавцем Божого правосуддя і покарати такий підлий злочин; передавши всіх цих солдатів до рук намісника своєї провінції, він суворо наказав йому згубити і вимордувати їх у будь-який спосіб. Отож-бо з многої їхньої лічби жоден не побачив уже македонського неба. Чим ліпше вони йому прислужилися, тим більше він уважав їх за негідників і достойних кари.
Невільник, який видав криївку, де ховався його пан Публій Сульпіцій, одразу дістав волю, як було передбачено в Суллиних проскрипціях; але за державними законами його, вже вільного, притьмом скинули з Тарпейської скелі[155]. Таких запроданців вішали з саковкою на шиї, в якій була плата. Віддавши належне окремій і обмеженій справедливості, віддавали слідом за тим належне і справедливості як такій.
Махмуд Другий, прагнучи позбутися брата, щоб за звичаєм свого роду забезпечити своє панування, скористався послугами свого воєначальника, який вдавив його брата, вливши йому в горло зразу забагато води. Коли це сталося, Махмуд на спокуту цього злочину видав убійника матері жертви (вони були братами лише по батькові): та при ньому власноруч розпорола убивці живіт і, намацавши серце, вирвала його ще гаряче і кинула на з'їдь псам.
І наш король Хлодвиг[156] звелів повісити трьох служників Канакра за те, що зрадили свого пана, до чого він сам їх схилив.
Навіть неприторенні лиходії, здобувши користь з ганебного вчинку, раді згодом з цілковитою певністю в успіхові прикрасити його якоюсь рисочкою доброти і справедливості, на знак, ніби їх мучить сумління і вони хочуть його полегшити. Додаймо, що замовники дивляться на помагачів таких гидких злочинів як на живий докір і намагаються їх знищити, аби усунути свідків проти себе і замести сліди своїх каверз.
Якщо припадком, не бажаючи позбавити суспільну необхідність цього розпачливого і крайнього заходу, нагородять вас за вчинену зраду, той, хто робить те, неодмінно вас вважатиме (якщо сам він не такий) за окаянного негідника і має вас за ще гіршого зрадника, ніж навіть той, кого зраджуєте. Той, хто вас використовує, торкається руками злосливості вашого серця намацально, ніби власними вашими руками, без обрізків, без жодної двозначності. Використовує ж він вас достоту так, як використовуються стратенці для катівського ремесла: їхні обов'язки такі ж корисні, як мало пристойні! Окрім мерзотності таких доручень, та й ще розтлівання совісті. Римські судді не могли, за буквою закону, засудити Сеянову дочку на смерть, бо вона була дівчина: отож щоб відкрити дорогу законові, наказано катові її зґвалтувати, перш ніж задушити: не лише рука його, але навіть душа є невільниця громадського пожитку.
Мурад Перший, щоб загострити кару бунтівникам, які доклали рук до батьковбивчого заколоту його сина, наказав у цій екзекуції найближчим кревним виконати роль катів. Отож мені здається цілком чесним, що деякі з них воліли, аби їх самих несправедливо вважали за винних у тому батьковбивстві, ніж стати знаряддям убивства своїх родичів. І коли в мій час по здобутті якоїсь фортечки я бачив лайдаків, які, рятуючи свою шкуру, зголосилися вішати своїх друзів і приятелів, я вважав, що їхня доля ще жалюгідніша за долю тих, кого вони вішали.
Розповідають, що Вітольд, князь Литовський, запровадив у своєму краї закон, що злочинець, засуджений на смерть, сам має згладитися власною рукою. Він вважав за неслушне, щоб хтось третій, ні в чому не винний, міг залучатися і силуватися до людиновбивства.
Якщо крайня обставина чи якась ґвалтовна і несподівана державна потреба змушують монарха порушити своє слово й обіцянку або в якийсь інший спосіб виламатися зі свого звичного обов'язку, він повинен вважати цю конечність за кару Божу. Це не переступ, бо він відкидається своїх засад задля повсюдної і вищої засади, але це нещастя, і то таке велике, що тому, хто мене запитав: «Яка на це рада?», я відповів: «Ради нема. Якщо він справді опинився в лещатах між двома крайнощами (але хай він не шукає виправдання для своєї кривоприсяги. Цицерон, Про обов’язки, III, 29), йому треба було саме так учинити, але якщо він учинив без гризоти, то се знак: щось негаразд з його сумлінням».
Якби серед володарів знайшовся хтось такий совісний, що навіть цілковите зцілення не могло примирити його з таким одчайдушним засобом, це б не уйняло йому честі: годі уявити собі шляхетнішого і пристойнішого програшу. Ми не всесилі: так чи так нам доводиться часто припоручати наш кораблисько опіці небес, як остатній котвиці рятунку. На яку ж слушнішу конечність він має чекати? Хіба не найменш можливе для нього те, що він може вчинити коштом утрати довіри до його слова і коштом своєї честі, себто тим, що він повинен цінити вище від власного порятунку, ба навіть вище від порятунку свого народу? І якщо, згорнувши ручки, він просто покличе до помочі Господа, чи не може він сподіватися, що милосердя Боже не захоче відмовити ласки своєї всемогутньої десниці чистій і праведній руці?
Випадки, коли княжатам доводиться ламати свій обов'язок, важкі і небезпечні приклади і становлять собою рідкі і небажані виїмки з наших природних правил; треба їм піддаватися лише з великою оглядністю і поміркованістю. Жодна особиста користь не виправдує цього ґвалту над сумлінням; громадська — інша річ, якщо вона очевидна і великої ваги.
Тимолеон слушно намагався змити жорстокість свого вчинку слізьми, що їх він пролив, згадуючи, що то братерська рука згладила тирана. Цілком справедливо допікало його сумлінню те, що він мусив громадське добро окупити ціною власного безчестя. Навіть сенат, завдяки йому звільнений від ярма, не посмів визначитися щодо цього такого високого діяння, роздертого на два такі важливі і суперечні обличчя. Якраз у цей час сиракузці прислали до коринтян послів просити захистити їх і спрямувати до них вожая, здатного повернути їхньому містові колишню велич і очистити Сицилію від утиску дрібних тиранів, і сенат вирядив туди Тимолеона. Сенат заявив, що з огляду на те, як він справиться, зле чи добре, зі своїм посланництвом, буде ухвалено присуд чи то на користь визволителя краю, чи то на некористь братовбивці. Така неочікувана постанова пояснюється небезпекою показаного Тимолеоном прикладу і важливістю такого заплутаного чину. І сенат зробив правильно, відклавши свій вирок і шукаючи для нього підпори на чомусь іншому і на сторонніх обставинах. Отож-бо, вчинки Тимолеона в тій місії незабаром роз'яснили його справу — так гідно і мужньо поводився він у всіх перипетіях. Щастя, яке йому товаришило у трудах, що випадали йому в тій шляхетній потребі, здавалося, посилалося з рук богів, доброзичливих і помічних у його виправданні.
Мета Тимолеона, убивці брата-тирана, виправдує його, якщо взагалі такий чин можна виправдати. Проте прагнення помножити державний прибуток, яке спонукало римський сенат ухвалити цю ганебну постанову, не настільки високе, аби виправдати цю несправедливість. А було це так: кілька міст викупилися за гроші від рук Сулли і здобули свободу за ухвалою і дозволом сенату. Коли це рішення попало під нову каденцію, сенат засудив ці самі міста на плату гарачу по-давньому, заявивши, що гроші, виплачені як викуп, вважатимуться за пропалі. Домові війни часто подають такі погані приклади. Ми караємо окремих осіб лише за те, що вони повірили нам тоді, коли ми належали до іншого табору; один і той самий урядовець накладає на когось, зовсім невинного, кару за переміну своїх же власних переконань. Учитель чубить учня за його слухнянство, а поводир сліпця, якого він веде. Мерзенний образ правосуддя!
Бувають і в філософії фальшиві й уразливі правила. Приклад, наведений нам на те, аби вивищити особисту вигоду над даним нами словом, не досить, попри всі обставини, мене переконує. Опришки впіймали вас, а потім пустили на волю, взявши з вас присягу заплатити певну суму. Неслушно б хтось твердив, що чесна людина вільна від свого слова і не потребує платити, вирвавшись із їхніх рук. Справа стоїть інакше: те, що обава звеліла їй зробити, вона зобов'язана зробити і потім, без обави. Якби вона навіть зневолила лише мій язик, а не волю, я все одно повинен твердо триматися мого слова. Щодо мене, коли часом траплялося слову необачно зриватися з уст, випередивши думку, я завжди соромився зрікатися того, що обіцяв. Інакше, зі щабля на щабель, ми зведемо нанівець права тих, хто може покладатися на наші присяги й клятви. Ніби на справжнього мужа може вплинути ґвалт. Цицерон, Про обов’язки, III, 30. Особисті інтереси можуть вважатися за законні і вибачати нам за клятву лише в єдиному разі, якщо ми обіцяли щось зле і несправедливе: бо право цноти вище над право нашого зобов'язання.
Я вмістив колись Епамінонда у першій лаві кращих людей і не відступлюся від цього. Як же високо розумів він свою повинність, він, який ніколи не вбив жодного переможеного його правицею, який не дозволив собі навіть задля безцінного добра — свободи батьківщини — згладити тирана або його поплічників без дотримання форм правосуддя. Він теж уважав за лиху людину, хай і доброго обивателя, того, хто серед ворогів і в запалі січі не милує зустрінутого по стороні супротивній приятеля чи гостя. Ото душа пречистого гарту! Вносити в наймужніші і найґвалтовніші діяння доброту і людяність та ще й доведені до такої витонченості, яку тільки можна знайти в філософських школах. Чи то було від природи таке велике серце, могутнє і гартоване в змаганні з муками, смертю та убозтвом, чи його пом'якшило самовиховання, але воно зробилося надзвичайно ніжним і щирим. Страхітливий кров'ю і залізом, він пре, топчучи і крушачи, супостата, непереможного для кожного іншого; і нараз у розпал і гущі січі опускає додолу меч, побачивши свого гостя і приятеля. Власне, він умів командувати на війні, якщо був здатний відчувати докори доброго серця у самому запалі її, у найпекельнішому вогні, в нестямі кровопролиття. Бо це диво: вкладати в такі вчинки якийсь образ справедливості, і тільки незломність Епамінонда могла примішувати до них ласкавість і поблажливість найчистішої невинності. Там, де один воєначальник сказав мамертинцям, що права безголосі перед збройними людьми, другий відповідає народному трибунові, що є пора для правосуддя, а є пора для війни, а третій, що брязкіт зброї не дає йому чути голосу законів, Епамінондові ніщо не заважало чути голоси ввічливості і щирої ґречності. Чи не перейняв він у своїх ворогів звичаю офірувати, йдучи на війну, приноси Музам, щоб їхня знада і веселість злагоджували притаманну війні ярість і жорстокість?
Тож не лякаймося слідом за таким великим майстром думати, що якісь речі заказані навіть щодо ворогів; що вселюдське благо не повинно жадати від усіх усього, всупереч особистим підходам; навіть при розриві державних угод пам’ятаючи про права приватника. Тит Лівій, ХХV, 18:
Жодна власть не в змозі запобігти,
Щоб переступу не допустився друг;
Овідій, Листи з Понту, І, 7, 37
і що не всі речі дозволені чеснякові на службі королю чи громадському добру, або законам. Бо вітчизна горує не над усіма обов’язками і для неї корисно мати громадян, які люблять своїх батьків, Цицерон, Про обов’язки, III, 23. Ця наука дуже на часі: нам не треба заковувати серце в залізні бляхи, досить, що наші рамена ними прикриті. Досить вмочати пера в атрамент, не вмочаючи їх у кров. Якщо топтати дружбу, власні зобов'язання, власні слова і покревенство для громадського добра і послуху зверхності — це велич духу і знак рідкісної і особливої цноти, вельми імовірно, нехай нам це дарують, що така велич не може ужитися з душевною величчю Епамінонда.
Огиду будять у мені ті скажені під'юджування заблудлої душі:
Допоки зброя блискає, хай вас не зворушує
Жоден образ батьків, посталих перед вами,
Шановані лиця відганяйте мечем.
Лукан, VII, 320
Позбавмо ж вроджених злосливців, кровопивців і зрадників цієї видимості слушності; забудьмо про таке правосуддя, потворне і біснувате, і більше тримаймося людських взірців. Скільки ж тут може час і приклад! Під час домової війни у потичці проти Цинни Помпейовий вояк убив брата, не пізнавши його серед ворогів, із сорому й жалю сам одібрав собі життя; кілька років по тому, на іншій домовій війні такого ж самого народу інший солдат, убивши власного брата, зажадав нагороди від зверхників.
Зле аргументує той, хто чесність і красу якогось вчинку доводить його корисністю; і зле висновує, гадаючи, що кожен зобов'язаний робити такі вчинки і що корисний вчинок чесний для кожного:
Не все однаково для всіх підходить.
Проперцій, III, 9, 7
Візьмімо за приклад найпотрібнішу і найкориснішу з людських спільнот, а саме шлюб; та ось собор святих отців вважає, що чесніше не одружуватися, і забороняє брати шлюб найшанованішій касті; так ми віддаємо до стада не таких цінних коней.
Розділ II
Про жальІнші творять людину; я ж її описую і змальовую тут особистість, обдаровану досить убого. Якби мені випало ліпити її заново, я б створив її, звичайно, геть-то відмінну. Тепер діло пропаще. Риси мого мальовидла не збиваються з дороги, дарма що повсякчас змінюються і розбігаються. Світ — це тільки вічна гойдалка. Все, що міститься в ній, без угаву хитається: земля, кавказькі бескети, єгипетські піраміди, як гамузом, так і самі собою. Навіть сталість є не чим іншим, як трохи сповільненим хитанням. Я не можу усталити мого предмета. Він гойдається і кренделі виписує, ніби сп'яна. Я беру його таким, який він у цю хвилю, коли я ним цікавлюся. Я малюю не істоту, я малюю її рух. І не рух од віку до віку або, як каже люд, від семиліття до семиліття, а від дня до дня, від хвилини до хвилини. Мою історію треба відміряти на години; за мить я можу змінитися, не лише несамохіть, а й зумисне. Це реєстр розмаїтих і змінних випадків і несталих уявлень, а як складеться, то й суперечливих; чи то я сам стаю іншим, чи просто схоплюю явища за інших обставин і підходів. От і виходить, що я іноді суперечу самому собі, але правді (як сказав Демад) не суперечу ніколи. Якби моя душа могла осісти на місці, я б не вагався, а визначився: але вона досі в навчанні і ще не відбула проби.
Я виставляю напоказ життя буденне і без усякого блиску, все одне на одне. Так само можна зв'язати всю моральну філософію з життям посполитим і самотнім, як і з життям найзмістовнішим. Кожна людина носить у собі все, що судилося людськості.
Зазвичай автори діляться з публікою тим, що є їхньою осібною й окремою рисою; я, либонь, перший розповідаю про свою сутність, як про Мішеля з Монтеня, а не як про граматика, віршара чи правника.
Якщо світ дорікне, що я забагато розводжуся про себе, то я теж можу йому дорікнути, чому він навіть не думає про себе. А чи ж розумно, що я, людина самотня, хочу стати відомим? І чи розумно давати світові, де форма і штука такі шановані і всесильні, сирі і нехитрі продукти природи, та ще й природи дуже мізерної? Компонувати книжки без знань і майстерності хіба не те саме, що будувати мур без каміння або щось подібне? Музичні фантазії спрямовуються штукою, мої — знічев'я. У цьому єдиному бодай я згодний з засадами науки, що ніколи жодна людина не трактувала предмета, який би розуміла і знала ліпше, ніж я свій; з цього погляду я найбільший учений на світі.
По-друге, ніколи ніхто не поринав у предмет глибше, ніхто так докладно й ретельно не вивчав усіх його складників і ніхто не добирався так вірно і певно до мети, яку заклав у своїй роботі. Аби впоратися з нею, мені не треба нічого, окрім доброї віри; а вона тут, і то найщиріша і найчистіша, яка лише можлива. Я мовлю правду, але не стільки, скільки хотів, а стільки, скільки смів; а з роками я смію трохи більше; звичай, здається, дає тому вікові більше волі базікати і говорити про себе, не боячись похвальби. Тут не може статися те, що стається, як я бачу, частенько, а саме, що робітник і труд сваряться між собою: як це людина така, як послухати, розумна, написала таку дурну книжку? Або яким чином такі вчені твори вийшли з голови людини, такої безпорадної в житті? Якщо у декого мова звичайна, а твори чудові, це свідчення, що талант його там, звідки він позичає, а не в ньому самому. Обізнана людина не може бути обізнана з усім, але розумна людина розумна у всьому, навіть у тому, чого не відає. Тут моя книжка і я йдемо дружно і одним кроком. Деінде можна хвалити або ганити роботу незалежно від робітника; а тут — ні: хто важить на одне, важить і на друге. Хто судитиме про роботу, не знаючи робітника, той більше завдасть кривди собі, а не мені; хто попередньо узнає його, той цілком удовольнить мене. Та я буду незаслужено щасливий, якщо дістану повсюдне визнання принаймні за те, що дав відчути розумним людям свій хист скористатися моїми знаннями, якби я їх мав; і що я вартий того, аби пам'ять служила мені ліпше.
Даруйте мені за надто часті спогади про те, що я рідко чогось жалкую і що сумління моє вдоволене з себе, не так, як сумління янгола або коня, а так, як може бути вдоволене собою людське сумління; я повсякчас повторюю як рефрен, а не якесь марне і церемонне запевнення, як щось, що виражає щиру і цілковиту підлеглість: усе, що я кажу, я кажу як вірянин і невіглас, цілком і просто покладаючись на повсюдні і освячені вірування. Я не повчаю, я тільки оповідаю.
Справжній порок не той, який не викликає відрази до себе і який не засуджується цілком людським розумом. Шпетота і шкідливість його така очевидна, що, мабуть, мають рацію ті, хто запевняє, ніби його головне джерело — глупота і невігластво. Годі уявити, щоб хтось, спізнавши його, не зненавидів! Злостивість усмоктує в себе власну отруту й отруюється нею. Порок залишає, буцім виразку в тілі, жаль у душі, яка сама його роз'ятрює і роздряпує до крові. Розум угамовує інші смутки і болещі, але підсичує гіркоту каяття, яке само по собі найтяжче, бо пече нас зсередини. Адже холод і жар, викликані гарячкою, куди дошкульніші, ніж ті, що діють зокола. Я вважаю за пороки (кожний із них міряється своєю міркою) не лише те, що засуджується розумом і природою, а й те, що склалося в людській уяві, хай навіть невдало помилково, якщо це освячено правом і звичаєм.
Нема також жодного прояву цноти, яка б не радувала високої і доброї душі. Справді, є якесь власне вдоволення у доброму вчинку, який тішить нас самих, якась шляхетна гордість, яка супроводжує чисте сумління. Душа, відважна в злому, може іноді запевнити собі внутрішній спокій, але любості і вдоволення це їй не доставить. А це не благенька втіха — почуватися захищеним від зарази такого зіпсутого віку і говорити собі самому: «Якби хто зазирнув навіть на саме дно душі, і тоді не знайшов би у мені вини, ані кривди і людської згуби, ані помсти чи заздрощів, ані потоптання людських прав, ані смути і бунту, ані ламання слова. Хоча сваволя нашої доби попускає те все і навчає цього кожного, я зроду не клав руку на майно чи на шкатулу земляка і жив лише власним коштом, як на війні, так і мирного часу, і не користався з праці іншого без плати». Такі свідчення сумління справляють приємність, і ця радість — єдина нагорода, яка ніколи не минає нас.
Шукати нагороди в похвалі іншого, бачачи в ній віддяку за чеснотливі вчинки, означає опиратися на те, що хитке й непевне, надто в такий зіпсутий і темний вік, як наш. Оплески від люду, можна сказати, навіть ганебні. Кому ж можна довірити оцінку того, що заслуговує на хвалу? Хай мене Господь береже бути зацною людиною у дусі тих чеснот, які щодня кожний строїть у моїх очах на більшу славу собі. Що було пороками, те тепер звичаями. Сенека, Листи, 39.
Деякі з моїх приятелів іноді силкувалися нагадувати мені і моралізувати зі щирого серця або з власної спонуки, або заохочені до цього мною. Це для них повинність, яка шляхетній душі здається не тільки кориснішою, а й приємнішою з усіх інших повинностей, накладеною на нас приязню. Тим-то я приймав ці докори з найщирішою хіттю і вдячністю. Але, сказати по щирості, я часто виявляв у їхніх доганах і в похвалах такий брак міри, що менше був би зблукав блукаючи, ніж добре чинячи за їхнім розумінням. Ми, зосібна, скромні люди, які живуть домовим життям, відомим тільки нам, повинні носити у собі якийсь взірець, щоб міряти свої власні вчинки і, згідно з ним, то хвалитися, то картати себе. Я маю власні закони і власний трибунал для суду над самим собою і звертаюся радше туди, ніж деінде. Оглядаюся на задні колеса, трактуючи інших, але, залишаючись наодинці, даю собі волю. Тільки ти сам знаєш, підлий ти і жорстокий чи чесний і благочестивий. Інші тебе не бачать, вони розгадують тебе лише з непевних домислів, вони бачать тільки твою натуру, твоє уміння шануватися. Тому не покладайтеся на їхню думку, покладайтеся на свою, Мусите керуватися власним розумом. Цицерон, Тускуланські розмови, II, 26. Найголовніше — власне розуміння чесноти і гріха. Якщо цього розуміння нема, все рушиться. Цицерон, Про природу богів, III, 35.
А те, що кажуть, мовляв, жаль іде услід за гріхом, то це, як на мене, не стосується такого гріха, який постає перед нами в повному обладунку і мешкає у нас, як у своєму домі.
Можна відкинути і подужати пороки, які іноді поймають нас і до яких надять пристрасті, але пороки, закоренілі і задубілі через довгу звичку в душі людини вольової, не супротивляться. Жаль є не що інше, як зречення нашої власної волі і вгамування наших прагнень, і він виявляється по-різному. Так, він може змусити людину шкодувати про свою давню чесноту і гарт:
Чом того серця я,
Що такі почуття будить тепер, хлопцем не мав або —
При таких почуттях свіжість тих лиць чом не вертається?
Горацій, Оди, IV, 10, 7—8Пер. Андрія Содомори
Чудове те життя, що в окремих своїх проявах завше і в усьому бездоганне. Кожен має змогу дурника строїти і вдавати з себе на кону чесняка; але бути порядним і в серці своєму, де все дозволено, де все шито-крито, — ото суть справи. Найближчий щабель до цього — бути однаковим у себе вдома, у своїх буденних справах і вчинках, в яких ми не зобов'язані здавати собі справу і де вільні від ламання і вдавання. І от Біант[157], удаючи ідеальне домашнє вогнище, мовить, що глава родини має бути в лоні її самохіть таким самим, який він і поза нею зі страху перед законами і людськими поголосками. А Юлій Друз вельми гідно відповів робітникам, які пропонували за три тисячі екю переробити його дім так, аби сусіди не могли бачити, як давніше, що відбувається за його стінами; він сказав: «Я не пошкодую і шести тисяч, але зробіть так, аби всякий бачив його наскрізь». З пошаною відзначають звичку Агесилая спинятися під час роз'їздів по краю у храмах з тим, щоб люди і самі боги пантрували його приватне життя. Бували люди, що здавалися світу рідкісним дивом, а проте ні жінки їхні, ні челядь не бачили в них нічого знакомитого. Лише небагато хто викликав захват своїх близьких.
Як підказує досвід історії, ніколи не бувало пророка не лише в себе вдома, а й у своїй батьківщині. Так само і в дрібницях. Подальший жалюгідний приклад відтворює все те, що можна було б показати і на прикладах великих. Під небом моєї Гасконі мене вважають за дивака, бо я компоную і друкую книжки. Що далі від моєї оселі, то більше я значу в очах тих, хто знає мене. В Ґієні я купую у видавців, деінде — вони купують мене. На таких речах і ґрунтується поведінка тих, хто, живучи і перебуваючи серед своїх сучасників, таїться від них, аби по смерті своїй і зникненні залучити собі славу. Щодо мене, то я не женуся за нею. Я чекаю від світу не більше того, що мені він дав. Отож, ми з ним квити.
Декого захоплений люд проводжає зі зборів до дверей його житла; та разом з парадним одягом він розлучається і з роллю, яку він щойно виконував, і падає тим нижче, чим вище його піднесли: всередині, в ньому самому, все безглуздо і паскудно, і навіть якщо в ньому панує внутрішній лад, треба мати бистрий і тверезий розум, аби підмітити те в його звичках і непоказних учинках буденщини. Додамо до того, що стриманість — похмура і понура чеснота. Рватися при облозі фортеці у пролом, очолювати посольство, правити людом — це все оточене пишнотою і звертає на себе увагу всіх. Проте лаяти, сміятися, продавати, платити, любити, ненавидіти і гомоніти зі своїми і з собою самим м'яко і дотримуючись завше справедливості, не піддаватися слабкості, незмінно залишатися самим собою — це річ рідкісніша, важча і непоказніша. Життю, що минає на самоті, хай би що казали про це, відомі такі самі, якщо не складніші і важчі, обов'язки, які відомі життю, що не замикається в собі. І приватні особи, говорить Аристотель, служать чесноті тяжче і самовідданіше, ніж ті, хто на сидить на високих стільцях. Ми готуємося до славних подвигів, спонукувані більше жагою слави, ніж своїм сумлінням. Найкоротший шлях до здобуття слави — це робити по совісті те, що ми робимо задля слави. І одвага Олександра, явлена ним на бойовищі, набагато поступається, по-моєму, звазі, яку виявив Сократ, чиє існування було скромне і непомітне. Я легко можу собі уявити Сократа на місці Олександра, але Олександра на місці Сократа уявити собі не можу. Якби хтось спитав Олександра, що він уміє робити, той би відповів: підкоряти світ своїй владі; якби хтось звернувся з тим самим до Сократа, він неодмінно сказав би, що він уміє жити, як подоба людям, себто згідно з приписами природи, а для цього потрібні ширші, глибші і корисніші знання. Цінність душі полягає не в тому, щоб високо возноситися, а щоб бути статечною, її велич розкривається не у великому, а в повсякденному. Ті, хто судить про нас, вивчивши нашу сутність, не надають великої ваги блиску наших публічних учинків і вважають, що то не більше, ніж струмені і краплі чистої води, винесеної на поверхню з тванистого і топкого ґрунту. Так само ті, хто судить про нас з нашої зовнішньої пишноти, висновують, виходячи з неї, і про нашу внутрішню сутність і ніяк не можуть узгодити тих звичайних властивостей, подібних до їхніх власних, з іншими якостями, які викликають їхній подив і такі недосяжні для нас. З цієї причини ми і надаємо бісам звірячої подоби. Хто ж здатний уявити собі Тамерлана іншим, ніж з піднятими бровами, роздутими ніздрями, грізним видом і величезного зросту, яким обдаровує його наша вражена славою його імені уява. І якби хтось дав мені колись побачити Еразма, мені було б важко стриматися, щоб не вважати афоризмом і апофтегмою мудрості геть усе, що він сказав би своєму пахолкові чи домоврядниці.
Ми куди легше можемо уявити собі верхи на стульчакові чи на жінці якогось ремісника, ніж великого цабе, такого поважного з постави і вченості. Нам здається, ніби вони з тих високих тронів не знизилися б до такої буденщини. Нерідко буває, що гріховні душі під впливом якогось поштовху зовні творять добро, тоді як душі глибоко доброчесні, з тієї чи іншої причини, зло. Отож судити про них слід лише тоді, коли вони у спокійному стані, коли в ладу самі з собою; або, принаймні, коли вони відносно спокійні і ближче до своєї природної безпосередності.
Виховання підтримує і зміцнює природні нахили, проте змінити і подолати їх годі. Я бачив, як тисячі людей звернулися до чесноти чи гріха, хоч їх наставлялося у протилежному дусі:
Так дикі звірі, одвиклі од лісу і замкнені в клітці,
Грізних мін позбулися й терпіти людей привикають,
Але щойно гарячі їх губи змочить крапелька крові,
Знову запеклість і лютість вони відчувають,
Пелька у них розбухає, й, скипаючи гнівом,
Ладні роздерти вони свого сторопілого пана.
Лукан, ТУ, 237—242
Ці вроджені властивості викорінити годі; їх прикривають, їх ховають, та й край. Латина для мене як рідна; я розумію її краще, ніж францужчину, та ось уже сорок років зовсім не користуюся нею як мовою розмовною і зовсім не пишу нею; і все ж при сильних і раптових душевних порухах, які мені довелося пережити того разу, коли я побачив, що мій батько, перед тим нівроку здоровий, хилиться на мене зомлілий, перші сплилі з пам'яті і вимовлені мною слова були латинські: природа ґвалтом пробивається назовні і бере своє, наперекір довгій звичці. І цей приклад може підкріплюватися безліччю інших.
Ті, хто силкувався з допомогою нової віри поправити світові звичаї, реформують зовнішні хиби; що ж до справжніх гріхів, вони їх не чіпають, а тільки множать, і цього множення треба боятися; вони охоче зупиняються на зробленому і відмовляються від інших поліпшень, обмежуючись зовнішніми і довільними перетвореннями, які небагато варті, а проте приносять їм славу. Отак вони таким дешевим коштом дають спокій іншим, справжнім, вродженим, глибоко вкоріненим гріхам. Зверніться до вашого власного досвіду; нема людини, яка б, зазирнувши в себе, не відкрила б у собі певної власної сутності, сутності, яка бореться з вихованням і з бурею ворожих їй пристрастей. Щодо мене, то я не відчуваю жодного струсу від поштовху; я сливе завжди перебуваю на своєму місці, як це властиво громіздким і важким тілам. Якщо я не завше у себе вдома, я завше бодай поблизу; мої вибрики не заносять мене надто далеко. В них нема надмірного і химерного, і мої захоплення, отож, здорові і розважливі.
Справжнім, дотичним до багатьох людей, злом у нас є те, що навіть їхнє особисте життя повне гнилі і мерзоти; думка про очищення туманна; скруха болісна і злочинна майже так само, як і гріх. Одні тому, що погрузли в гріху, інші тому, що призвичаїлись, уже не чують його потворності. Інших (а серед них і я) гріх гнітить, але це врівноважується в них утіхою або чимось іншим, і вони пускаються берега, грішать, але грішать капосно і боягузливо. А проте можна уявити собі таку неспівмірність втіхи і паскудства, що перше — це можна сказати і щодо пожитку — цілком вибачає друге, і не лише в тому разі, коли втіха примішується випадково і не має прямого зв'язку з пороком, як при крадіжці, але навіть якщо воно невіддільне від гріховного діяння, як при близькості з жінкою, коли жага безмежна, а іноді, як кажуть, і зовсім невіддільне.
Побувавши недавно в Арманьяку і одвідавши маєток одного мого кревняка, я бачив там селюка, якого ніхто не називає інакше, як злодій. Він розповідає про своє життя таке: народившись жебраком і вважаючи, що заробляти хліб працею своїх рук — означає ніколи не вирватися з нужди, він поклав собі зробитися злодієм і всю молодість безкарно злодіячив, чому немало сприяла його величезна фізична сила; він жав хліб і зрізав виноград на чужих земельних ділянках, промишляючи десь далеко від своєї оселі і перетаскуючи на собі таку кількість краденого, що нікому на думку не спадало, ніби одна людина здатна понести на плечах це все протягом однієї ночі; до того ж він намагався рівномірно розподіляти завдану ним шкоду, так щоб кожний зокрема не відчував надто відчутної утрати. Нині він уже старий і для людини його стану тяжко багатий, чим він завдячує своєму минулому ремеслу, в якому признається цілком відверто. Аби виблагати у Бога прощення за такий спосіб наживи, він, за його словами, щодня виявляє всілякі добродійства нащадкам колись обібраних ним людей, щоб надолужити свої колишні крадіжки; і якщо він не встигне завершити ці порахунки (бо наділити разом усіх йому несила), то покладе цей обов'язок на спадкоємців, враховуючи те зло, якого він завдав кожному і розміри якого відомі лиш йому самому. Якщо судити з його розповіді, правдомовної чи брехливої — байдуже, він сам дивиться на злодійство як на справу вельми нечесну і навіть ненавидить його, проте менше, ніж нужду; він кається в ньому як такому, та оскільки воно було описаним способом врівноважене і надолужене, він у ньому зовсім не кається. У даному разі нема такої звички, що змушує нас злитися з гріхом і пристосовувати до цього навіть наше мислення; тут нема того буйного вітру, який час від часу проноситься в нашій душі, бентежачи і засліплюючи її і підкоряючи в таку мить владі гріха.
Усьому, що я роблю, я зазвичай віддаюся всією істотою і, вирядившись у путь, проходжу її до кінця; у мене не буває жодної душевної спонуки, яка таїлась би і ховалася від мого розуму; вони протікають завше зі згоди всіх складників мого я, без сварок, без внутрішніх обурень, і якщо вони бувають гідні догани чи похвали, то цим завдячують лише моєму глузду, бо якщо він був гідний догани хоч колись, це означає, що він гідний його завжди, оскільки, можна сказати, від народження він незмінно один і той самий: ті самі нахили, той самий напрям, та сама сила. А стосовно моїх поглядів, я і тепер перебуваю в тому самому пункті, триматися якого я поклав собі ще в дитинстві.
Є гріхи, які захоплюють нас стрімко, нездоланно, раптово. Полишмо їх осторонь. Але щодо інших пороків, тих, в які ми повсякчас скочуємося, про які стільки гадали і говорили з іншими, або гріхів, зв'язаних з особливостями нашого душевного складу, нашими поняттями і повинностями, то я не в змозі осягти, як це вони можуть такий довгий час проростати в чиємусь серці без відома і згоди з боку сумління і розуму людини, що пізнала їх; і мені важко зрозуміти і уявити собі жаль, що охоплює її, як вона похваляється, в зарані приписаному для цього часі.
Я не поділяю погляду прибічника Пітагора, нібито люди, наближаючись до подобизни богів, аби вислухати їхні пророцтва, набувають нової душі, хіба тільки він хотів цим сказати, що вона неминуче повинна бути якоюсь іншою, новою, на час здобутої, бо у власній їхній душі не помітно того очищення і нічим не порушуваного спокою, які обов'язкові для цього обряду.
У такому разі вчення пітагорійців стверджує щось прямо протилежне настановам стоїків, що вимагають рішуче виправляти пізнані ними прогріхи і хиби, але забороняють смуткувати і журитися через них. Пітагорійці, ті змушують нас думати, що вони у глибині душі відчувають з тієї самої причини сильну скорботу і докори сумління, але щодо припинення і виправлення згаданих гріхів і хиб, а також самовдосконалення, то про це вони не згадують ані словечком. Одначе не можна зцілитися, не позбувшись недуги. Каяття тільки тоді візьме гору над пороком, якщо переважить його на шальці терезів. Я вважаю, що нема жодної душевної якості, яку можна підробити з такою самою легкістю, як благочестя, якщо спосіб життя не узгоджується з ним: сутність його непізнавана і таємнича, зовнішні прояви — загальнозрозумілі і вбрані в пишний наряд.
Щодо мене, то я взагалі можу хотіти бути іншим, можу засуджувати себе в цілому і не подобатися собі і благати Бога про цілковите моє перетворення і про те, щоб він простив мені природну неміч. Але це все, по-моєму, я можу назвати каяттям не більше, ніж жаль, що я не янгол і не Катон. Мої вчинки по-своєму впорядковані і знаходяться у відповідності з тим, що я таке, і з моїми можливостями. Робити краще я не можу. Каяття, власне, не поширюється на речі, які нам не до снаги; тут варто говорити про жаль. Я можу уявити собі безліченну безліч різних характерів, шляхетніших і цнотливіших, ніж мій, проте я не виправляю завдяки цьому своїх природжених властивостей, як моя рука і мій розум не стають могутнішими через те, що я малюю у своїй уяві другу руку і другий розум, якими б вони не були. Якби, уявляючи собі шляхетніший спосіб дій, ніж наш, і прагнучи його всією душею, ми відчували каяття, нам довелося б каятися у найневинніших справах і вчинках — адже ми добре розуміємо, що людина з видатнішими природними даними зробила б те саме досконалішим і шляхетнішим, і ми постійно бажали б робити так само. І нині, коли я на старощах-літях розмірковую над своєю гульливою поведінкою в молодості, я вважаю, що, беручи до уваги властивості моєї натури, вона була загалом цілком впорядкованішою; на більше самоприборкання я не був здатний. Я нітрохи не лещу собі: за подібних обставин я завше був би таким самим. Це зовсім не пляма, радше це властивий мені особливий відтінок. Мені незнайоме поверхове, помірковане і чисто зовнішнє каяття. Треба, щоб воно охопило мене цілком, і лише тоді я назву його цим словом, треба, щоб воно перевертало у мене нутрощі, проникало в мене так само глибоко і пронизувало наскрізь, як Боже око.
Що стосується перемовин, які мені довелося вести, то через своє недоречне поводження я не раз марнував сприятливу нагоду. Одначе мої поради бували ретельно зважені і відповідали потребам обставин; головна ж риса — треба обирати найлегший і найпідхожіший для себе шлях. Гадаю, що на нараді, в якій я брав колись участь, мої судження про предмети, що розглядалися, були у відповідності з зазначеним правилом, незмінно обачними — в подібних випадках я робив би достоту так само ще тисячу років. Я маю на увазі не нинішній стан справ, а те, який він був тоді, коли я їх обговорював.
Усяка рада має дієвість лише протягом певного часу: обставини і сама сутність речей повсякчас у русі і безкінечно мінливі. Протягом мого життя я допустив кілька грубих і великих промахів, і не тим, що мені забракло розуму, а внаслідок невезіння. У предметах, якими доводиться займатися, таяться неймовірні несподіванки — надто багата ними людська природа — німі, не виявлені риси, іноді невідомі навіть носіям їх, і все це виявляється і пробуджується від випадкових причин. Якщо мій розум не міг передбачити і помітити їх, то я нітрохи не винувачу його в тому; коло його обов'язків строго визначене; мене побиває випадок, і якщо він сприяє тому способу дій, від якого я відмовився, то тут нічим не зарадиш; я себе не корю за те, я винувачу свою долю, а не своє поводження, а це зовсім не те, що зветься жалем.
Якось Фокіон дав атенцям пораду, якою ті не пішли. Між тим, усупереч його думці, справа йшла вельми успішно для них, і хтось сказав йому: «Ну що, Фокіоне, задоволений тим, що все йде так добре?» — «Авжеж, задоволений, — відповів він, — задоволений, що сталося так, а не інакше, але я нітрохи не жалкую у тім, що радив вчинити так-то і так-то». Коли мої друзі звертаються до мене за порадою, я викладаю її вільно і чітко, не зупиняючись на півслові, як роблять у ризикованих випадках майже всі, щоб уберегти себе від можливих докорів, якщо справу повернуть наперекір їхній тямі; мене це ніскільки не хвилює. Адже незадоволені не матимуть ніякої рації, а мені не подобало відмовляти їм у цій послузі.
Я аж ніяк не прагну перекладати вину за мої помилки чи нещастя на когось, окрім себе. Бо, щиро кажучи, я рідко прислухаюся до чужих порад — хіба що підкоряюся правилам ввічливості або тоді, коли я можу почерпнути з них брак моїх наукових знань, а також дані про той чи інший факт. Але де треба лише поміркувати, доводи з боку можуть лише підкріпити мої власні судження, але щоб вони спростували їх — такого ніколи не буває. Все, що мені кажуть, я вислуховую доброзичливо і поштиво, але, наскільки я пам'ятаю, аж допосі я вірив тільки самому собі. На мій погляд, ці висловлювання — не більше ніж смужки чи цяточки, що ковзають по поверхні моєї волі. Я не дуже ціную свої думки, але так само мало ціную і чужі. Доля віддає мені за це повною мірою. Якщо я не женуся за порадами, то ще менше я їх роздаю. Їх у мене майже не питають і ще рідше їм довіряють, і я не знаю жодного громадського чи приватного заходу, який було б доведено до кінця за моїм наполяганням. Навіть ті, чиїми долями я певною мірою розпоряджаюся, і вони теж охочіше підкоряються вказівкам когось іншого, але тільки не моїм. І оскільки про вплив свій я дбаю не так ревно, як про душевний спокій, мені це куди приємніше: залишаючи мене осторонь, люди дають мені жити згідно з моїми бажаннями, які зводяться до того, аби зосередитися і замкнутися в собі, і для мене велика радість перебувати у цілковитому невіданні щодо чужих справ і не відчувати на собі обов'язків влаштовувати їх.
Після свого завершення всяка справа, чим би вона не скінчилася, перестає цікавити мої думки. Якщо її результат виявився сумним, мене примирює з цим таке міркування: він не міг бути інакшим, бо таке його місце у великій круговерті всього сущого і в ланцюгу причин і наслідків, про який говорять стоїки; ваша уява, як би ви не старались і не прагнули цього, не може зрушити з місця жодної точки, не порушивши при цьому встановленого порядку речей, і це стосується як минулого, так і майбутнього.
І взагалі, я не виношу тих нападів каяття, які находять на людину з віком. Той, хто заявив у давнину, що він безконечно вдячний рокам, бо вони позбавили його любострасності, тримався щодо цього зовсім інших поглядів, ніж я: ніколи я не стану підносити безсилля над усі уявні благодіяння. Провидіння ніколи не виявиться настільки ворожим своєму творінню, щоб немічність стала його найкращою властивістю. Квінтиліан, Навчання оратора, V, 12. У старості ми лиш зрідка віддаємося любовним утіхам, і після них нас охоплює глибоке пересичення; тут сумління, по-моєму, ні до чого; смуток і неміч нав'язують нам боягузливу і хирну чесноту. Ми не повинні дозволяти природним змінам брати гору над нами в такій мірі, щоб від цього страждали наші розумові здібності. Молодість і її радощі не могли свого часу приховати від мене печаті нецноти на любострасності; так і нині пересиченість, прийшовши з роками, не може приховати від мене печаті любострасності на пороці. І тепер вона більше не панує наді мною, я суджу про неї точно так само, як тоді, коли я перебував під її владою. Енергійно і ретельно струшуючи її з себе, я вважаю, що мій розум зостався таким самим, яким був у безпутні дні моєї юності — хіба що ослаб і примерк з наближенням старості; і я ще вважаю, що, як він забороняє мені віддаватися чуттєвим насолодам, дбаючи про моє тілесне здоров'я, то й раніше він робив те саме, піклуючись про здоров'я мого духу. Знаючи, що тепер він більше не бореться за нього, я не можу вважати його доблеснішим. Мої зазіхання настільки немічні і нежиттєві, що йому, власне, і не потрібно приборкувати їх. Аби впоратися з ними, мені досить, так би мовити, простягнути руки. І якби трапилося їм зітнутися з колишньою моєю жагою, він, побоююся, впорався б з ним не згірше, ніж колись. Я не бачу, щоб він займався чимось таким, чим не займався тоді, як не бачу й того, щоб він став проникливішим. І якщо це — одужання розуму, то яке ж воно для нас убоге!
До чого жалюгідні ліки, що зцілюють за допомогою хвороби!
Цю послугу мало було зробити нам не нещастя, а наш власний розум у пору свого розквіту. Напасті й печалі не можуть змусити мене ні до чого, окрім проклять. Вони корисні лише тим, хто не прокидається інакше, як від ударів канчука. Мій розум відчуває себе куди невимушеніше в обстановці гаразду. Перетравлювати нещастя куди важче, ніж радощі: у цьому разі розум поймає тривога і він починає розкидатися. У благоврем'я я бачу куди виразніше. Здоров'я подає мені поради і радісніші, і корисніші, ніж ті, які мені може подати хвороба. Я чистив і впорядковував моє життя, як тільки міг, ще в ті часи, коли я всолоджувався всіма її дарами. І мені було б прикро і соромно, якби виявилося, що убозтво і печалі мого заходу мають право віддати перевагу тим чудовим дням, коли я був здоровий, життєрадісний, сповнений сил, і що мене треба цінувати не такого, яким я був, а такого, яким я зробився, переставши бути собою. Щастя людське зводиться не до того, щоб гарно померти, як говорить Антистен[158], воно полягає в тому, по-моєму, щоб гарно жити. Я ніколи не виношував у собі страхолюдної думки насолопити на голову і тіло того, хто, власне, вже мертвий — а що інше я являю собою? — ковпак і халат філософа і ніколи не прагнув того, щоб його жалюгідне канцур'я осудило і принизило найяскравішу, найкращу і найтривалішу частину мого життя. Я хочу показати — і притому так, щоб усі бачили, — що завше і скрізь я все той самий. Якби мені довелося прожити ще одне життя, я жив би так само, як прожив; я не шкодую про минуле і не боюся грядущого. І якщо я не помиляюся, то як усередині, так і зовні справа стояла приблизно однаково.
Над усе я вдячний своїй долі, певне, за те, що всяка переміна у стані мого тіла заходила в догідний для мого віку час. Я бачив себе в пору молодої трави, потім квітів і плодів, тепер зайшла пора прив'ядання. І це прекрасно, бо природно. Я куди легше переношу свої болі саме тому, що в мої роки вони природні, і тому, що, страждаючи від них, я з ще більшою вдячністю згадую про довге щастя прожитого мною життя. І може, моя житейська мудрість і досі залишається на тому щаблі, що й колись; а втім, вона була куди зважливіша, вишуканіша, свіжіша, життєрадісніша і безпосередніша, ніж нинішня: зашкарубла, буркотлива, важка.
Отож я відмовляюся від усіх поліпшень, залежних від таких сумних обставин і від можливих випадковостей.
Треба, аби Господь домував у нашому серці. Треба, щоб совість вдосконалювалася сама по собі завдяки зміцненню нашого розуму, а не внаслідок загасання наших бажань. Це не означає, що розкоші стають блідими і безбарвними, просто ми оглядаємо їх сльозливим і каламутним оком. Слід любити помірність саму по собі і з пошани до Бога, який нам заповідав її, слід любити чистоту. Але та, на яку нас прирікають наші катари і якій я завдячую не чим іншим, як моїми кольками, то це не чеснотливість і не помірність. Не можна похвалятися презирством до любострасності і перемогою над нею, якщо не відчуваєш її, якщо не знаєш її, і її принад, і її могуті, і її безпечно принадної краси. Я знав і те і те, і кому, як не мені, говорити про це. Але в старості, як мені здається, наші душі підвладні недугам і недосконалостям докучнішим, ніж у молодості. Я говорив про це зовсім молодим, але тоді мене незмінно присаджували на тій підставі, що я безвусий молодик. Я кажу те саме і зараз, коли моя сива борода додає моїм словам ваги. Ми звемо мудрістю безладну купу наших дивацтв, наше невдоволення існуючими порядками. Але насправді ми не стільки звільняємося від наших пороків, скільки міняємо їх на інші — і, як я думаю, гірші. Окрім дурної і жалюгідної пихи, нудного базікання, нестерпних і незбагненних вибриків, забобонів, сміховинної зажерливості, коли користуватися ними вже неможливо, я помічаю у стариків також заздрість, несправедливість і підступну злосливість. Старість накладає зморшки не лише на наші лиця, але ще більшою мірою на наші уми, і щось не видно душ — чи вони трапляються вкрай рідко, — які, старіючи, не віддавали б цвіллю і кислятиною. Усе в людині іде разом з нею в гору і з гори.
Беручи до уваги мудрість Сократа і деякі обставини його засудження, я наважуюся гадати, що він сам певним чином сприяв тому, що сталося, зумисне даючи всьому йти своєю чергою, — адже він досягнув сімдесяти років і знав, що його блискучому і діяльному розумові доведеться в близькому майбутньому ослабнути, а властивій йому проникливості — померкнути.
Скільки перетворень я спостерігаю щодня, яких завдає у моїх знайомих старість! Вона — могутня хвороба, що нападає природно і непомітно. Треба мати великий запас знань і велику передбачливість, аби уникнути ґанджі, якою вона нас обдаровує, або, принаймні, сповільнити розвій її. Я відчуваю, що попри всі мої оборонні споруди вона п'ядь за п'яддю відтісняє мене. Я держусь скільки змога. Але я не знаю, куди врешті вона мене заведе. У всіх випадках я хочу, щоб знали, звідки саме я впав.
Розділ III
Про три види спілкуванняНе слід раз і назавше приліплятися до своїх звичаїв і нахилів. Найголовніша із наших здібностей — це уміння пристосовуватися до найрозмаїтіших звичаїв. Неухильно притримуватися своєю охотою або через конечність одного й того самого способу життя — означає існувати, а не жити. Кращі душі — ті, в яких більше гнучкості і розмаїття.
Ось справді лестивий відгук про Катона Старшого: Його гнучкий розум настільки різносторонній, що, до чого б не брався, здавалося, ніби він народжений тільки для одного цього. Тит Лівій, XXXIX, 40.
Якби мені дано було витесати себе на свій смак, то нема такої форми — хоч би яка прекрасна вона була, — в яку я бажав би втиснутися, з тим щоб ніколи вже з нею не розлучатися. Життя — це нерівний, неправильний і багатоманітний рух. Незмінно іти за своїми нахилами і бути настільки під їхньою владою, щоб не могти відступитися від них або нагнути їх під свою волю, означає не бути самому собі другом, тим паче паном; це означає бути рабом самого себе. Я оце згадав про це, бо мені не так-то легко здихатися одної нестерпної властивості моєї душі: зазвичай вона захоплює саме те, що для неї важко, і лише цьому вона віддається з жалом і сповна. Хоч би який складний був предмет, яким їй випадає клопотатися, вона залюбки ускладнює його і надає йому такої ваги, що їй доводиться витрачати на нього всі свої сили. З цієї причини її нецікавість для мене дуже болісна і шкідливо відбивається на моєму здоров'ї. Більшості умів, аби стрепенутися й ожити, потрібні нові враження; по-моєму, одначе, вони більше потрібні на те, щоб прийти в себе і заспокоїтися. Пороки дозвілля треба працею долати. Сенека, Листи, 56. Його найголовніше і найревніше заняття — самопізнання. Книжки для нього — своєрідний відпочинок, що відволікає його від усепоглинального діла. Перші ж виниклі в ньому думки зразу збуджують його, він прагне на всякому виявити свою потугу: він намагається вразити то дотепом, то строгістю, то гожістю; він стримує себе, вгамовує, покріплює дух. В собі самому набуває він спонуку до діяльності. Природа дала йому, як і всім, достатньо приводів до корисних роздумів і широкий простір для відкриттів і міркувань.
Для всякого, хто вміє ґрунтовно промацати свої можливості і повною мірою використати їх, роздуми — могутній і повноцінний спосіб самопізнання; я волію самостійно кувати свою душу, а не прикрашати її позиченим добром.
Нема заняття простішого і воднораз складнішого, ніж гомоніти зі своїми думками — все залежить від того, яка розмовна душа. Найбільші душі роблять це заняття своїм ремеслом — для яких жити — це мислити. Цицерон, Тускуланські розмови, V, 28. Природа настільки сприяє цій нашій особливості, що нема нічого, чим могли б ми займатися довше, і нема діла, якому віддавались би з більшою сталістю і більшою готовністю. «У цьому, — мовить Аристотель, — і є праця богів, що творить і їхнє щастя, і наше». Читання служить саме для того, щоб, розширюючи мій кругозір, будити мою думку, аби завантажувати мій розум, а не пам'ять.
Лише небагато розмов захоплюють мене і не вимагають від мене напруження та зусиль. Правда, принада і краса захоплюють і цікавлять мене не менше, як не більше, ніж цікавість і глибина. А що всі інші балачки наганяють на мене сон і я слухаю їх лише через верх, зі мною нерідко трапляється, що, будучи при такому обміні словами, длявому і млявому, підтримуваному лише для годиться, я говорю або випалюю у відповідь таке безглуздя і такі кумедні дурниці, які не пристали б навіть дітям, або вперто одмовчуюся, виявляючи ще більшу незграбність і нелюб'язність. Часто я поринаю у замрію і заглиблююся в свої думки; окрім того, мені властиве непрохідне і геть хлоп'яцьке невігластво у багатьох буденних і загальновідомих речах. Через ці дві мої прикмети я досягнув того, що про мене розповідають принаймні п'ять чи шість цікавих історій, що виставляють мене найостаннішим дурнем на світі.
Отож, повертаючись до обраної мною теми, я мушу сказати, що ця непіддатливість і негнучкість мого душевного складу змушують мене бути ускіпливим щодо людей — мені доводиться буцімто просіювати їх через сито — і роблять мене малопридатним для заходів, що виконуються гуртом. Ми живемо серед народу і вступаємо з ним у різні стосунки; якщо його повади нестерпні для нас, якщо ми бридимося стикатися з душами ницими і банальними — а ниці і банальні душі часто бувають такими ж упорядкованими, як найвитонченіші (нікчемна мудрість, не здатна приломитися до світової глупоти), — то нам нема чого втручатися ні в наші власні, ні в чужі справи; адже і приватні і громадські справи вершаться такими самими людьми. Найпрекрасніші порухи нашої душі — це найменш напружені і найприродніші її порухи. Господи Боже! Яка неоцінима заслуга обачності для того, чиї бажання і можливості вона приводить у відповідність між собою! Нема науки кориснішої за цю! У міру сил — було улюбленим висловом і послівкою Сократа, і цей його вислів сповнений найглибшого сенсу. Треба спрямовувати наші бажання на речі доступніші, які просто у нас напохваті, і треба вміти зупинятися на цьому. Хіба не дурна примха з мого боку цуратися людей, з якими мене зв'язала доля, без яких мені годі обійтися, і тягнутися до одного, двох, що перебувають поза моїм колом, або, більше того, уперто прагнути якоїсь речі, зарані недосяжної для мене. Вдачею я м'який, чужий всякої різкості і чвані, і це легко позбавляє мене від заздрості і ворожості оточення — адже ніхто ніколи не заслуговував більшою мірою, ніж я, не скажу бути любимим, а хоча б не бути ненависним. Одначе властива мені холодність у поводженні не без підстав позбавляла мене доброзичливості декого, хто помилково і в гірший бік тлумачив цю мою рису, що, втім, їм простимо.
А тим часом я безперечно маю хист нав'язувати і підтримувати на рідкість високу і щиру дружбу. Оскільки я жадібно хапаюся за знайомства, що мені стали до мислі, жвавішаю, палко накидаюся на них, мені легко вдається зближуватися з привабливими для мене людьми і справляти на них враження, якщо я цього захочу. Щодо звичайних приятельських стосунків, то тут я дещо сухий і холодний, бо я гублю природність і гублюся, коли не лечу на всіх парусах; до того ж доля, обласкавши мене в молодості дружбою неповторною і досконалою і розбестивши її солодкістю, і справді відбила у мене смак до всіх інших її різновидів, міцно закарбувавши у свідомості, що щира дружба, як сказав один старожитній, — це тварина самотня, на зразок вепра, але аж ніяк не стадна. За вдачею мені важко віддавати себе наполовину і з усякими застереженнями. Мені чужа ота рабська і підозріла обачність, яку радять нам пильнувати в цих вимушених і недосконалих стосунках: особливо нав'язують її нам сьогодні, коли не можна висловлювати своїх переконань без фальшу чи небезпеки.
При всьому цьому я дуже добре розумію, що всякому, хто вважає, як оце я, за свою кінцеву мету насолоду життєвими благами (я розумію лише основні життєві блага), треба тікати, як від чуми, від усіх цих складностей і тонкощів свавільної душі. Я ладен усіляко підносити того, чия душа складається ніби з кількох поверхів, здатна напружуватися і розслаблятися, відчуває себе однаково добре, куди б доля її не закинула, того, хто вміє підтримувати розмову з сусідою про його будову, лови чи позов, жваво гомоніти з теслею і садівником; я заздрю тим, хто уміє підійти до останнього зі своїх підлеглих і належно балакати з ним.
І аж ніяк не схвалюю ради Платона, який наставляє нас звертатися до слуг незмінно владним тоном, не дозволяючи собі ні жарту, ні невимушеності у ставленні, як з чоловіками, так і з жінками.
Бо, окрім того, про що я говорив вище, нелюдяно і вкрай несправедливо надавати такої великої ваги неістотній, дарованій нам долею перевазі, і порядки, запроваджені в оселях, де різниця між панами і челяддю відчувається найменш різко, здаються мені найкращими.
Дехто намагається підстьобнути і збудити свій розум, я — стримувати і заспокоювати його. Він помиляється лише тоді, коли збуджений.
Правиш нам про Еака рід,
Про бої біля стін Трої священної,
А хіоське в якій ціні,
Хто нагріє воду, чий прихистить нас дім,
Де б морозу Пелігнії
Ми позбулись — про те, друже, мовчиш чомусь.
Горацій, Оди, III, 19, ЗПер. Андрія Содомори
Як відомо, доблесть спартанців потребувала приборкування і ніжного й солодкого звучання флейт, що вгамовували її під час битви, бо існувала небезпека, як би не перетворилась вона у нестяму і сказ — адже інші народи зазвичай використовують гучні і прикрі звуки та крики, які під'юджують і розпалюють до крайніх меж хоробрість вояків. Так і ми, як мені здається всупереч світовій думці, переважно потребуємо у нашій розумовій діяльності радше свинцю, ніж крил, радше холодності і незворушного супокою, ніж запалу і збудження. І найголовніше: вдавати з себе високовченого мужа, перебуваючи серед тих, хто не вражає вченістю, і повсякчас глаголити широкомовно — говорити на кінчику виделки — означає, по-моєму, вдавати з себе дурня. Треба пристосовуватися до щабля тих, з ким перебуваєш, й іноді прикидатися невігласом. Забудьте про виразність і тонкість: у повсякденній практиці досить толкового викладу думок. Якщо цього хочуть від вас, плазуйте по землі.
Ученим притаманно спотикатися об цей камінь. Вони люблять виставляти напоказ свою освіченість і всюди пхають свої книги. В останній час їхні писання так міцно вгніздилися в кімнатах та вухах наших дам, що як останні і не засвоїли їхнього змісту, то принаймні вдають, ніби вивчили його; про що б не зайшла мова, скільки б не був предмет її незмінним і буденним, вони користуються в розмовах і в своїх писаннях новими та вченими виразами,
Стресе, радість, гнів, тривога в їх речах —
Душі своєї тайни виливають. А далі що? А те,
Що навіть непритомніють учено!
Ювенал, VI, 189
і посилаються на Платона та святого Тому, розводячись про те, що міг би так само добре підтвердити перший зустрічний. Наука, яка не змогла проникнути до нас у душу, зосталася на кінчику язика. Якби вдячні дами захотіли повірити мені, їм було б цілком достатньо змусити нас оцінити їхні власні і вкладені в них самою природою багатства. Вони ховають свою красу під покривом чужої краси. Але ж це великий недомисел — гасити своє власне сяйво, аби випромінювати світло, запозичене зокола; вони поховали і втаїли під ворохами награного. Вони, як з пуделка. Стека, Листи. 115. Причина тут у тому, що вони недостатньо знають самих себе; у світі нема нічого прекраснішого за них; це вони оздоблюють собою мистецтва і рум'янять рум'яна. Чого їм треба, аби бути коханими і шанованими? Їм дано і вони знають більше, ніж необхідно для цього. Треба тільки трошки розворушити і оживити зачаєні у них здібності. Коли я бачу, як вони заглиблюються в риторику, юриспруденцію, логіку та інші марниці, такі нікчемні, безпорадні і непотрібні їм, у мене виникає побоювання, що чоловіки, що заохочують їх до занять нею, роблять це зумисне з наміром здобути владу над ними і на цій підставі тримати їх у своїй волі. Бо яке інше виправдання цьому міг би я підшукати? Досить з любих дам і того, що вони вміють без нашої допомоги надавати своїм очам принаду веселощів, ніжності й суворості, вкладати у свої відмови строгість, вагання і доброзичливість і розуміють без товмача палкі речі, звернені до них їхніми зітхальниками. Опанувавши цю науку, вони заправляють усім світом, і виходить, що учениці панують над своїми учителями з усією їхньою вченістю.
Якщо їм немило поступатися нам бодай у чомусь і цікавість штовхає їх до книжок, то найпідхожішу для себе розривку вони можуть знайти в поезії: то мистецтво лукаве і пустотливе, багатолике, балакуче, все в ньому тягнеться до насолоди, все показне, словом, воно таке саме, як вони. Наші дами добудуть багато корисного і з історії. У філософії, в тому розділі її, де розглядаються розмаїті сторони життя, вони знайдуть міркування, які навчать їх розумітися на наших прикметах і душевних нахилах, перешкоджати нашим зрадам, поскромляти зухвалість своїх бажань, оберігати свою свободу від зазіхань, подовжувати радість життя, гідно переносити зрадливість шанувальників, брутальність мужа і докучливий тягар років і зморшок і багатьох інших подібних речей.
Бувають характери вищою мірою своєрідні, нелюдимі, ті, що пішли цілком у себе. Якщо говорити про мене, то моє щире покликання — спілкуватися з людьми і творити. Весь я звернений до зовнішнього світу, весь напоказ і народжений для громади і для дружби. Усамітнення, яке я люблю і яке сповідую, полягає переважно у перенесенні моїх симпатій і думок на себе самого і в обмеженні і скороченні не лише моїх зусиль, а й моїх клопотів і бажань; досягається це тому, що я складаю із себе опіку про щось, окрім як про себе, і тікаю, ніби від смерті, від поневолення і зобов'язань, і не стільки від сонму людей, скільки від сонму моїх справ. Що ж до фізичного усамітнення, тобто перебування на самоті, то воно, мушу признатися, радше розсуває і розширює коло моїх інтересів, виводячи мене за межі мого я, і ніколи я із більшою охотою не поринаю у розгляд справ нашої держави і всього світу, як тоді, коли я наодинці сам із собою. У Дуврі і серед юрби я внутрішньо скулююся і забираюся у свою шкаралупу; натовп змушує мене замикатися в собі, і ніде я не гомоню сам із собою так нестримно і щиро, з таким захопленням, як у місцях, що вимагають від нас особливої шанобливості і церемонної обачності. Наша глупота не викликає у мене сміху, його викликають наші премудрощі. За своєю вдачею я не ворог двірського сум'яття; я провів у самій гущі його частину мого життя і, можна сказати, створений для веселого проводження часу у великій компанії, аби тільки це було вряди-годи й відбувалося в догідний для мене час. Проте підвищена дратівливість ума, яку я в собі зазначаю, прирікає мене на вічне усамітнення навіть у колі родини і серед численної челяді і моїх гостей, бо мій дім належить до числа вельми одвідуваних. Я бачу круг себе багатенько люду, але тільки зрідка тих, з ким мені приємно спілкуватися; всупереч прийнятому звичаю я надаю як самому собі, так і всій решті необмежену свободу. У мене немає місця для церемоній — постійної опіки гостя, проводів та інших правил, накладених на нас нашою обтяжливою поштивістю (о підлий і нестерпний звичай!); усяк вільний розпоряджатися собою на свій розсуд, і хто побажає, той заглиблюється у свої думки; я німий, задумливий і замкнутий, і це ніскільки не ображає моїх гостей.
Люди, товариства і дружби яких я постійно шукаю, — це так звані порядні і недурні люди; їхній образ так мені до мислі, що відвертає від решти. Серед наших характерів такий, власне, найрідкісніший, і це характер, завдячений своїми рисами переважно і найчастіше природі. Для подібних людей мета спілкування — бути між собою на короткій нозі, одвідувати один одного і ділитися один з одним своїми думками; це — сходження душ, що не переслідують жодних вигод. У наших розмовах будь-які теми для мене однаково добрі; мені байдуже, наскільки вони глибокі й істотні; адже в них завше є гожість і приємність; на всьому помітна печать зрілих і твердих суджень, все просякнуте добросердістю, щирістю, жвавістю і дружелюбністю. Не тільки у розмовах про нові закони розкриває наш дух свою силу і красу і не тільки тоді, коли йдеться про справи державців; він розкриває ті самі високі прикмети і в невимушених розмовах на приватні теми. Я узнаю відповідних моєму уподобанню людей навіть по їхній мовчанці й усмішці і успішніше знаходжу їх за святковим столом, ніж у залі Ради. Гіппомах стверджував, що, здибуючи на вулиці добрих борців, він узнавав їх лише з ходи. Якщо вченість виявляє бажання взяти участь у наших дружніх розмовах, вона аж ніяк не відкидається нами — зрозуміло, за умови, що вона не стане чванькувато і докучливо повчати, як це звичайно буває, а виявить прагнення щось пізнати і чогось навчитися. Нам треба гарненько провести час — більшого ми не шукаємо; коли настане наш час вислухати її повчання і настанови, ми побожно припадемо до її престолу. А поки хай вона зійде до нашого щабля, якщо захоче, бо хоч би скільки корисною і бажаною вона була, я заздалегідь переконаний, що ми зможемо при нагоді чудово обійтися без неї і зробимо своє діло, не вдаючись до її послуг. Шляхетна і досвідчена наша душа стає сама собою бездоганно приємною. А наука — не що інше, як протокол і опис творінь, зложених подібними душами, солодко мені спілкуватися також з гарними добропорядними жінками. Бо й очі у нас теж учені. Цицерон, Парадокси, V, 2. Якщо душа в цьому разі насолоджується куди менше, ніж у попередньому, втіхи наших органів чуття, які за другого виду спілкування куди гостріші, роблять його майже таким самим приємним, як і перше, хоча, по-моєму, все ж не рівняється з ним. Але це спілкування таке, що тут завше треба матися на бачності, а надто людям таким, як я, над якими плоть має велику владу. Замолоду я палав від того, як у огні, і мені добре знайомі напади нестямної жаги, які, як розповідають поети, нападають іноді на тих, хто не бажає накладати на себе карби і не слухається повелінь розуму. Правда, ці удари канчука послужили мені згодом за добрий урок,
Хто з арголійської флоти уникнув скель кафарейських,
Той вітрила завжди відвертає від вод тих евбейських.
Овідій, Сумні елегії, І, 1, 83
Нерозумно віддавати цьому всі свої помисли і вкладати у стосунки з жінками невтримне і безмежне почуття. Але з другого боку, домагатися їх без закоханості і потягу серця, робити їх акторами на сцені, саме на те, аби грати модну в наш час і закріплену звичаєм роль, і не вносити в неї нічого свого, окрім слів, означає передбачливо оберігати свою безпеку, роблячи це, одначе, вкрай боягузливо, як той, хто ладен відмовитися від своєї пайки, своєї вигоди чи своєї втіхи з боязні перед небезпекою; адже давно встановлено, що таке поводження не може дати людині нічого, що б зворушило чи всолодило шляхетну душу. Треба по-справжньому прагнути тих утіх, якими хочеться по-справжньому насолоджуватися: я маю на увазі той випадок, коли доля, всупереч справедливості, сприяє чоловічому лицемірству, а це буває частенько, бо нема такої жінки, хоч би якою незграбною вона була, яка не уявляла б себе вартою кохання і не мала б чару юності, чи усмішки, чи порухів тіла, бо викінчених погануль між ними не більше, ніж бездоганних вродливиць, і дочки брахманів, якщо вони геть позбавлені привабливості, виходять на майдан до люду, зібраного для цього криками міського окличника, і показують тут свої дітородні часті, аби спробувати хоча б таким шляхом добути собі мужа.
З цієї причини нема такої жінки, яка не повірила б з легкістю першій же клятві свого залицяльника.
За цим поширеним і звичним для нашої доби чоловічим віроломством не може піти те, що вже відчувається нами на досвіді, а саме, що жінки тісніше згуртовуються між собою і замикаються у собі або в своєму колі, аби уникати спілкування з нами, або, наслідуючи приклад, який ми їм подаємо, своєю чергою лицедіють у фарсі і йдуть на таку оборудку без жаги, без вагань і без любові — ні за потягом свого чуття, ні відкликаючись на почуття іншого. Тацит, Аннали, XIII, 45 — вважаючи, згідно з твердженням Лисія у Платона, що вони можуть віддаватися нам з такою самою легкістю і вигодою для себе, чим менше ми в них залюблені.
І все тут піде, як у комедії, причому глядачі відчуватимуть стільки ж утіхи — а то і трохи більше, — скільки самі актори.
Що ж до мене, то, на мій погляд, Венера без Купідона так само неможлива, як материнство без дітонародження — ці речі навзаєм визначають і доповнюють одне одного. Отож, цей обман б'є зрештою того, хто до нього вдається. Правда, він йому нічого не вартий, але й не дає нічого вартісного. Ті, хто сотворив з Венери богиню, немало дбали про те, щоб головне і основне в її красі було безтілесне і духовне; проте кохання, за яким ганяються люди, не тільки не може бути назване людським, його не можна назвати навіть скотським. Тварин і тих не надить така ница і земна любов! Ми бачимо, що уява і бажання часто розпалює і захоплює їх раніше, ніж розвогниться їхнє тіло; ми бачимо, як особи обох статей відшукують і вибирають у сум'ятті стада предмет своєї симпатії і що знаються між собою ті, хто виявляв одне до одного тривалий нахил. Навіть ті з них, у кого старість забрала їхню колишню тілесну силу, і вони також все ще продовжують тремтіти, іржати і трепетати з любові. Ми бачимо, як перед паруванням вони сповнені надій і шалу, а коли їх плоть зробить своє, вони лоскочуть себе солодкими спогадами; і ми бачимо, що декого з тієї пори розпирає гордість, а інші — втомлені і пересичені — співають пісні звитяги і радощів. Кому треба звільнити своє тіло від тягаря природної потреби і нічого більше не потрібно, тому нема чого частувати іншого такими вишуканими приправами; це не харч для тамування лютого і нестримного голоду.
Нітрохи не турбуючись про те, щоб про мене думали краще, ніж я є насправді, я розповім про гріхи моєї молодості. Не лише з причини існуючої тут небезпеки для здоров'я (все ж я не зумів уберегти себе від двох легких і, сказати б, попередніх нападів), але і внаслідок своєрідної бридливості я ніколи не мав охоти зближатися з доступними і продажними жінками. Я прагнув підсилити гостроту цієї насолоди, а її надають їй труднощі, невгасимі жадання і трохи вдоволене чоловіче марнославство; і мені подобалося поводитися не інакше, ніж цезар Тиберій, якого в його любовних ділах такою ж мірою розпалювали скромність і знатність, як і вся решта, звабливе для нас у жінок, і я схвалював перебірливість куртизанки Флори, вона віддавалася лише тим, хто був ніяк не нижчий, ніж у ранзі диктатора, консула чи цензора, і черпала для себе осолоду у високому званні своїх коханців. Тут, звісно, дещо значать і жемчуг, і парча, і титули, і весь спосіб життя. А втім, я звертав дуже багато уваги на духовні прикмети, а проте під тією умовою, щоб і тіло було, яким слід бути, бо, щиро кажучи, якби виявилось, що треба неодмінно вибирати між духовною і тілесною красою, я волів би краще зневажити красу духовну: вона потрібна для інших, ліпших речей; але як ідеться про любов, ту саму любов, яка найтісніше зв'язана з зором і доторком, то можна досягти дечого і без духовних принад, але нічого — без тілесних.
Краса — і справді могутня сила жінок. Вона такою ж мірою притаманна їм, як і нам; і хоча наша краса вимагає інших рис, все ж у пору свого розквіту вона мало чим відрізняється від їхньої краси: така ж дитинна — ніжна і безвуса.
Кажуть, що наложниці турецького султана, що прислужують йому своєю красою — а їх у нього тьма-тьменна, — дістають відставку найбільше в двадцять два роки.
Розум, мудрість і дружні прив'язання частіше зустрічаються у чоловіків; ось чому останні вершать ділами нашого світу.
Ці два види спілкування залежать від випадку і від волі інших. Спілкування першого виду до того рідке, що не може врятувати від нудьги; що ж стосується спілкування з жінками, то воно з роками сходить нанівець; отож-бо ні те, ні те не змогло цілком удовольнити потреби мого життя. Спілкування з книгами — третє за рахунком — куди стійкіше і цілком у нашій владі. Воно поступається першим видам спілкування у ряді інших переваг, але за нього говорять його сталість і легкість, з якою його можна підтримувати.
Книги супроводжують мене протягом усього життєвого шляху, і я спілкуюся з ними завжди і всюди. Вони втішають мене у мої старі роки і в моєму самотньому існуванні. Вони знімають з мене тягар докучливого дозвілля і в будь-який час дають мені змогу позбуватися прикрого товариства. Вони пом'якшують напади фізичного болю, якщо він не досягає крайніх меж і не підкоряє собі всю решту.
Щоб струснути із себе причепливі і нестерпні думки, мені достатньо взятися за читання; воно легко заволодіває моєю увагою і жене їх геть. До того ж книжки незмінно слухаються мене і не обурюються тим, що я вдаюся до них лише тоді, коли не можу знайти інших розваг — істотніших, дивніших і природніших; вони завжди зустрічають мене з такою самою привітністю.
Прийнято говорити, що хто веде під узду свого коня, тому йти пішки — одна втіха. Наш Яків, король Неаполя та Сицилії, — гарний, молодий і здоровий, — що змушував носити себе по країні на ношах, в яких він лежав на убогій перині, вбраний у сірий сукняний плащ і такий самий капелюх, тоді як за ним ішов пишний королівський почет, що складався із шляхти і двораків, з кінними ношами та верховими кіньми всіляких порід, являв собою приклад половинчастого і ще нестійкого самоприниження: нема чого жаліти недужника, якщо у нього напохваті цілющі ліки. Перевірка на досліді справедливості цього напрочуд мужнього вислову — ось, власне, і весь пожиток, добутий мною з книг. Я й справді звертаюся до них майже стільки, скільки ті, хто їх зовсім не знає. Я насолоджуюсь книжками, як скупарі своїми скарбами, впевнений, що можу насолоджуватися ними, коли побажаю; моя душа насичується і вдовольняється таким правом на посідання. Я ніколи не виряджаюся в дорогу, не прихопивши із собою книжок, — ні мирного часу, ні на війні. І все ж минає кілька днів чи місяців без того, щоб я зазирав у них. «От візьмуся зараз, — кажу я собі, — або завтра, або коли я того побажаю». Поки там що, час біжить і минає, не обтяжуючи мене. Нелегко описати, скільки мені дає спокою і блаженства свідомість, що вони завше напохваті, аби мене потішити, як запрагну, і важко уявити, наскільки вони допомагають мені жити. Вони — найкращий провіант, який я тільки міг завести для мого земного походу, і я вкрай жалію людей, наділених здатністю мислити і безкнижних. І розвагам будь-якого іншого роду, хоч би якими незначними вони були, я віддаюся з тим більшою охотою, що мої книжки нікуди від мене не дінуться.
Коли я вдома, я трохи частіше звертаюся до моєї книгозбірні, в якій до того ж я віддаю розпорядження по господарству. Тут я біля самого в'їзду до мого замку і бачу внизу під собою сад, пташарню, двір і більшу частину мого дому. Тут я гортаю коли одну книжку, коли іншу, без усякої послідовності і певних намірів, навмання, як доведеться; то я віддаюся роздумам, то занотовую на папері або диктую, походжаючи туди-сюди, моя фантазія на зразок цих.
Моя бібліотека міститься на третьому поверсі вежі. На першому — капличка, на другому — кімната з убиральнею, куди я часто усамітнююся прилягти серед дня. Нагорі — простора шатня. Приміщення, в якому я тримаю книжки, було в минулому найпобожнішим у всьому домі. Тепер я проводжу в ньому більшу частину дня на рік і більшу частину годин протягом дня. Вночі, проте, я тут ніколи не буваю. Поряд з книгозбірнею є досить пристойний і зручно влаштований нужник, який взимку можна опалювати. І якби я не боявся клопотів ще більше, ніж витрат, я міг би легко додати з обох боків на одному рівні з бібліотекою по кружґанку завдовжки в сто і завширшки дванадцять ступнів, бо стіни для них, виведені до мене з іншою метою, підносять до потрібної мені висоти. Всякому прибульцеві в усамітненні треба мати місце, де він міг би прогулюватися.
Якщо я даю моїм думкам спочин, вони зразу ж поринають у сон. Мій розум ціпеніє, якщо мої ноги його не збадьорюють. Хто пізнає лише по книжках, ті завше такі. Моя книгозбірня розташована у круглій кімнаті, і вільного простору в ній стільки, скільки треба для столу і крісла. Біля стін розставлені п'яти-ярусні полиці, і куди б я не глянув, звідусіль дивляться на мене мої книжки. У кімнаті три вікна, з яких відкриваються чудові і далекі краєвиди, вона має п'ятнадцять ступнів у діаметрі. Взимку я одвідую її не так регулярно, бо мій дім, як підказує його назва, стоїть на белебні, і в ньому не знайти іншої кімнати, такої ж відкритої вітрам, як ця; але мені подобається в ній і те, що вона не вельми зручна і знаходиться на відльоті, бо перше певним чином гартує мене, а друге дає мені змогу уникати домашньої тісноти і метушні.
Се — моє пристановище. Я прагну забезпечити за собою неподільне володіння ним і відгородити від будь-яких зазіхань з боку тих, хто може повабитися на нього в силу шлюбних, родинних чи громадських стосунків. Скрізь, окрім як у ньому, влада моя власне номінальна і небагатого варта. Жалюгідний, по-моєму, той, хто не має у себе вдома куточка, де б він був і справді в себе, де міг би віддаватися турботам винятково про себе або сховатися від чужих поглядів! За марнославство треба розплачуватися немалими жертвами, бо тих, хто одержимий цією жагою, вона змушує завше бути на людях, ніби вони — статуї на ринковій площі: Велика доля — велика неволя. Сенека, Втішний лист до Полібія, 26. Навіть усамітнення не приносить їм самоти. У тому суворому способі життя, якому віддаються наші ченці, нема, як на мене, нічого утяжливішого, ніж порядок, що став, як видно, правилом у деяких законах — я маю на увазі постійне співжиття всіх в одному місці і присутність багатьох при будь-якій дії кожного з них. І я волію за краще бути завжди на самоті, ніж мати змогу іноді зостатися наодинці з самим собою.
Хто заявляє, що бачити у музах лише іграшку і вдаватися до них задля забавки означає зневажати їхню гідність, той, на відміну від мене, очевидно, не знає справжньої вартості вдоволення, гри і забави. Я ледве не сказав, що переслідувати якісь інші цілі при звертанні до муз смішно. Я живу з дня на день і, сказати по щирості, живу лиш для себе; мої наміри далі цього не йдуть. В юності вчився, щоб похвалитися своєю ученістю; тепер — щоб тішити себе хоч чим-небудь; і ніколи — задля прямої користі. Пусте і руйнівне захоплення домашнім начинням цього роду — я говорю про книжки — напрям не тільки на вдоволення потреби у знаннях, а на три чверті і на те, щоб убратися і причепуритися ув очах оточення — такий потяг давно вже мною облишений.
Книжки (для тих, хто вміє вибирати) мають багато приємних прикмет; але не буває добра без лиха; цій утісі також непритаманна чистота і бездомішковість, як і решті; книжки мають свої вади, і причому дуже істотні; читаючи, ми вправляємо душу, а тіло, яке я теж не повинен полишати своїм клопотам, у цей час нечинне, воно розслаблюється і підупадає. Я не знаю надмірностей, які були для мене згубніші і яких на схилі життя мені слід уникати дуже старанно.
Ото три моїх улюблених і особливих заняття. Я не згадую про ті, якими я служу спільноті для виконання мого громадянського обов'язку.
Розділ IV
Про відверненняОдного разу мені довелося втішати одну справді засмучену пані — адже їхні прикрощі здебільшого штучні і показні:
Ох, оці тонкослізки, звиклі так жалкуватись,
Завжди, якщо не по них, їм уже робиться плачно,
Тільки шукають причину слізьми землю топити.
Ювенал, VI, 272
Хто протидіє цій пристрасті, той чинить не дуже мудро, бо протидія лише дратує їх і посилює їхню журбу; заводячи суперечку, тільки їхнє горе загострюєш. Ми помічаємо на прикладі наших звичних розмов, що здумав би хтось заперечити сказаному мною мимобіж, тому, чому я не надавав ніякої ваги, і я одразу стаю гопки і заходжуюся палко відстоювати кожне моє слово; і я роблю ще завзятіше, коли йдеться про речі, які для мене і справді істотні. І потім, діючи вказаним чином, ви беретеся за вашу справу зопалу, з грубою незграбністю, тоді як лікар, вперше приступаючи до лікування пацієнта, має робити це гожо, весело і з приємністю для недужого; і ніколи потворний і понурий лікар не матиме успіху у своєму ремеслі. Отож, навпаки, спершу треба допомогти болящим викласти свої скарги і ласкаво вислухати їх і висловити їм своє співчуття і цілковите розуміння. З допомогою цього викруту ви завоюєте довіру і зможете піти далі і завдяки легкому і непомітному відхиленню вбік перейти потім до речей і твердіших і догідніших для зцілення тих, хто прибитий своїм горем.
Якщо вернутися до мене, то, прагнучи переважно до того, щоб не осоромитися перед присутніми, які дивилися на мене дуже пильно, я задумав трохи прикрити скорботу згаданої пані тонким шаром рум'ян і білил. Адже я добре знаю на досвіді, наскільки рука у мене важка і незграбна і який я безрадний в усовіщаннях. Або мої доводи бувають надто мудрованими і надто сухими, або я скидаю їх надто раптово, або роблю це надто недбало. Приглянувшись по якомусь часі до суті страждань, я не робив спроби позбавити її від них з допомогою ваговитих і переконливих доводів, чи то тим, що я їх не мав, чи то тим, що розраховував на великий успіх, діючи по-своєму; при цьому я не зупинив свого вибору ні на одному із способів, які приписує нам філософія, коли потрібно доставити комусь втіху; я не стверджував, як Клеант, що горе, на яке вона нарікає, зовсім не напасть, або, як перипатетики[159], що це не таке вже велике лихо, або, як Хрисипп, що жалівся на це і несправедливо і аж ніяк не похвально; я не радив, як Епікур — хоча його спосіб винятково близький до мого, — перенестись думкою з речей тоскних на приємні; не йшов також услід Цицеронові, який гадав, що ці всі доводи треба звалити в одну купу і користуватися ними в разі потреби; але відхиляючи потроху нашу розмову від її основного стержня і переводячи поступово на предмети спершу близькі, а потім в міру того, як я оволодівав увагою моєї співрозмовниці, і на віддаленіші, я непомітно відвернув сумні думки моєї пані, і вона опанувала себе і залишалася спокійною, поки я був біля неї. Ті, хто після мене взяв на себе ті самі клопоти, не змогли відкрити у її стані жодних поліпшень, і причина цього в тім, що моя сокира не добралася до коріння її скорботи.
Я вже торкнувся, мабуть, одного виду відвернень у громадському житті. Щодо використання відвернень у боротьбі з ворогами, застосовуваних Периклом у Пелопоннеській війні, а багатьма іншими іншого часу і за інших обставин, то в історії різних народів це річ надто часта.
Справді хитромудрим був викрут, з допомогою якого сьєр д'Емберкур врятував себе та інших у місті Льєжі, куди його послав дук Бургундський, що облягав льєжців, аби він прийняв місто на вже укладених умовах капітуляції. А у Льєжі, зібравшись уночі для обговорення цих умов, почали нарікати, невдоволені цією угодою, і багато хто задумав розправитися з парламентерами, що були у них у руках. Сьєр д'Емберкур, відчувши грозу з першої хвилі людського потоку, що підступив до дверей його будинку і готовий був кинутися на нього, одразу вислав до люду двох місцевих мешканців (бо при ньому їх було кілька), доручивши їм оголосити в народному зібранні нові і м'якіші пропозиції, придумані ним тут же на місці з огляду на загрозу. Ці двоє зупинили перший шквал бурі і повели за собою збуджений натовп до ратуші, де їх би могли вислухати і обговорити принесені ними вісті. Обговорення було коротке, і от зривається другий шквал, такий самий скажений, як перший, і сьєр д'Емберкур знов шле назустріч йому чотирьох нових, таких же удаваних посередників, що твердили, ніби цього разу їм доручено повідомити про вигідніші для льєжців умови, які їм безперечно більше прийдуться до смаку і якими вони будуть вдоволені; завдяки цим обіцянкам люд знову закликано на збори. Словом, тішачи городян такими забавками, відвертаючи їхній гнів і змушуючи їх розточувати його у безплідних суперечках та обговореннях, він врешті приспав його і щасливо дочекався приходу дня, що й було його першочерговим завданням.
Нижчеподана вигадка повідає приблизно про те саме. Аталанта, діва видатної краси і дивовижних обдаровань, бажаючи здихатися купи зітхальників, що домагалися пошлюбити її, заявила, що візьме у мужі лише того, хто зрівняється з нею у швидкості бігу, причому потерпілі невдачу заплатять своїм життям. Попри ризикованість такої жорстокої угоди, знайшлося чимало таких, які вважали подібну ціну сумірну з обіцяною нагородою. Гіппомен, якому випадало випробувати свої сили останнім, звернувся до богині — покровительки любовної жаги і закликав її помогти йому, і вона, послухавшись його просьби, дала йому три золотих яблука і вказівку, як їх використати. Змагання почалося, і Гіппомен, відчувши, що владичиця його серця, наступаючи йому на п'яти, ось-ось наздожене його, ніби ненавмисне впускає одне з яблук. Дівчина, захоплена красою яблука, не може подолати спокуси і затримується, аби підняти його.
Та заніміла й, захоплена золотом, що покотилось,
Тут же побігла за ним і принадливий плід підхопила.
Овідій, Метаморфози, X, 666Пер. Андрія Содомори
Так само він учинив по черзі з другим і третім яблуком, аж поки за допомогою цього ошуканства і гри пальма першості припала йому.
Коли лікарі не можуть упоратися із запаленням, вони відвертають його і відводять в якусь іншу, не таку небезпечну ділянку нашого тіла. Я помітив, що цей прийом найчастіше застосовується і при хворобах душі. Іноді слід розважати душу незвичними для неї заняттями, хвилюваннями, турботами, ділами; нарешті треба вдаватися до переміни місць, як роблять з хворими, чия недуга не піддається лікуванню. Цицерон, Тускуланські розмови, IV, 35. По її недугах мало хто рубає з плеча; напади їх не підтримують і не зупиняють, їх треба відвести і згладити.
Протилежний спосіб — надто високий і важкий. Тільки люди вищої породи здатні осягнути річ у всій її наготі, чітко бачити її і вичерпно судити про неї. Лише Сократові дано було підійти до смерті зі спокійним обличчям, приручити її, жартувати з нею. Він не шукає утіхи поза самою смертю; вона для нього природне і буденне явище; він зупиняє свій погляд просто на ній і наважується на неї, не озираючись навсібіч. Гегесієві учні, надихаючись гарними речами свого вчителя, змушували себе умирати голодною смертю, і вони робили це так часто, що цар Птоломей заборонив усолоджувати свою школу цими людиновбивчими речами — так ось ці Гегесієві учні прагнули смерті не самої по собі і нітрохи не задумувались над її сутністю; не на ній зупиняли вони свою думку; вони поспішали, вони прагнули іншого, нового існування.
А ті бідолахи, яких ми іноді бачимо на ешафоті! Ці сповнені палкої побожності; вони віддають їй у міру можливості всі свої чуття; обернувшись у слух, вони жадібно ловлять звернені до них напучення, і, здіймаючи до неба очі і руки, підвищивши голос у голосних молитвах, охоплені суворим і непослабним хвилюванням, вони, звісно, являють собою приклад відмінно похвальний і під стать їхній гіркій долі. Їх слід хвалити за побожність, а не за мужність. Вони тікають від борні; вони не хочуть думати про смерть і багато в чому нагадують дітей, яких усіляко забавляють, щоб тим часом розрізати їм нарив. Я спостерігав стратенців і бачив, як їхній погляд, опускаючись іноді на розставлене поряд моторошне знаряддя смерті, одразу сахається його, і вони нестямно змушували себе перенестися думкою на будь-які інші предмети. Тим, що переправляються через грізне провалля, радять зажмурюватися або відводити від нього очі.
Субрій Флавій був осуджений Нероном на смерть, і умертвити його мав своєю рукою Нігер — і той і той були римськими верховодами. Коли Флавія привели до місця страти, то, побачивши огидну яму з кривими краями, викопану для нього за наказом Нігера, він, повернувшись до присутніх тут вояків, проказав: «Навіть це зроблено не за статутом», — а Нігерові, що звернувся до нього з усовіщанням тримати голову твердо, сказав: «Про мене не турбуйся. Аби лиш ти вразив мене з такою самою твердістю!» І він передбачив правильно, бо у Нігера тряслися руки, і він одрубав Флавію голову лише після кількох повторних ударів. От чоловік, який, як видно, і справді зосереджено думав про свою смерть і ні про що більше.
Хто умирає у сутичці, не випускаючи з рук зброї, той не приглядається зарані до смерті, не відчуває її і не помишляє про неї; його захоплює бойове завзяття. Один із моїх знайомих, людина порядна і правдива, упавши якось під час поєдинку в огородженому місці, усвідомлюючи, що його противник, поки він лежав на землі, завдав йому дев'ять чи десять ударів кинджалом, і чуючи, як він сам згодом мені розповідав, голоси оточуючих, що навперебій умовляли його подбати про свою душу, не надавав цим крикам жодної ваги і думав лише про те, як би скочити на ноги і відомстити за себе. І він убив свого супротивника у цьому ж герці.
Велику послугу зробив Люцію Силану той, через кого йому оголошено вість про його засудження: почувши відповідь Силана, що він готовий умерти, але тільки не від злочинної руки, цей глашатай цезаревої волі разом зі своїми воїнами кинувся до Силана, щоб схопити його, а що той уперто відбивався, пустивши у хід кулаки і ноги, убив його в цій борні; викликавши в ньому раптово розпаленілий бурхливий гнів, він позбавив його, отож, від утяжливої думки про вготовану йому повільну і болісну смерть.
За таких обставин ми завше думаємо про що завгодно, але не про неї: нас тішать і підтримують надії на інше, краще життя, або надія на майбутні чесноти наших дітей, або смакування наперед майбутньої слави нашого імені, або думка про те, що світ, який ми покидаємо, — не більше як притулок скорботи, або мрії про помсту, що загрожує тим, хто спричиняє нам смерть,
Я надіюсь про те, як живуть справедливі
Божі ще сили, зазнаєш ти кари на скелях, Дідону
Кликати будеш по імені часто…
І про все я дізнаюсь —
Дійде ця вістка до духів підземних.
Верґілій, Енеїда, IV, 382, 387Пер. Михайла Білика
Коли Ксенофонту повідомили про загибель у битві під Мантінеєю його сина Грилла, він, з вінком на голові, приносив жертви богам. Ошелешений цією звісткою, він швиргонув вінком на землю, але потім, чуючи розповідь про те, що сталося, і збагнувши, що ця смерть була справді геройською, підняв його і знову надів на голову.
Навіть Епікур — і він також — утішив себе перед своєю кончиною думками про вічність і корисність написаних ним творів. Труднощі, що обіцяють славу і розголос, переносяться легко. Цицерон, Тускуланські розмови, II, 24. І Ксенофонт мовить, що точно така сама рана і такі самі труднощі і тяготи випадають воєначальникові не менше, ніж воїнові. Узнавши, що перемога лишилася за ним, Епамінонд зміцнів духом і прийняв смерть з дивовижною твердістю. У цьому утіха, у цьому полегкість у найтяжчих стражданнях. Цицерон, Тускуланські розмови, II, 24. Незчисленно схожі з цими обставини заводять, відволікають і позбавляють нас роздумів про смерть як таку.
Навіть доводи філософів лише злегка доторкаються до неї, не добираючись до її сутності і ледве ковзаючи по її оболонці. Найперший мислитель, великий Зенон, ганячи смерть, сказав так: «Ні одне зло не заслуговує пошани; смерть заслуговує її; виходить, вона зовсім не зло», а ганячи пияцтво — таке: «Ніхто не здумає довіряти свою таємницю заливасі; всякий довіряє її лише розумній людині; виходить, розумна людина не може бути заливаною». Чи бувають подібні доводи і мета? Мені приємно бачити, що ці зразкові душі не можуть здихатися деяких властивостей, що ріднять їх з ними.
Хоч би якими досконалими людьми вони були, це, одначе, всього-на-всього люди, та й квит.
Жага помсти — пристрасть вищою мірою солодка; їй властива деяка велич, і вона цілком природна; я дуже це добре бачу; хоча особистого знайомства з нею і не звів. Щоб відвернути від неї одного юного державця — це сталося зовсім недавно, — я не став розводитися про те, що як вам ударять по одній щоці, слід ради сумирності підставити другу; не став я йому переповідати і всілякі трагічні події, зображувані поетами, як наслідок цієї жаги. Про все це я не обмовився ні словечком і прагнув лише того, щоб навчити його відчувати красу зовсім іншої картини, малюючи йому пошану, любов і доброзичливість, яких він може досягнути, виявляючи поблажливість і доброту; і я відвернув його від марнославства. Ось так робляться такі діла.
Якщо вас охоплює надмірно палка закоханість, вам слід розвіяти її; і радять цілком правильно, в чому я не раз і з користю для себе переконувався на досвіді; розподіліть її між кількома бажаннями, одне з яких, якщо ви того захочете, може бути головним і основним, але з побоювання, як би воно не застувало всю решту і неподільно не панувало над вами, ослабляйте і стримуйте це бажання, поділяючи і відвертаючи його все знову і знову:
Як набубнявіє з могутніх чресел жила.
Персій, IV, 73
Краще-бо надмір вологи спровадити в будь-яке тіло.
Лукрецій, Про природу речей, IV, 1065Пер. Андрія Содомори
І подумайте про це заздалегідь, щоб не опинитися в біді, якщо воно ще раз накотиться на вас,
Жала приховані мучать закоханих, от вони й ранять
Те, що їх вабить, від чого в них дика жага зароїлась.
Лукрецій, Про природу речей, IV, 1070Пер. Андрія Содомори
Якось у дні молодості мені довелося пережити сильний надмірний для моєї душі сум, і він був не тільки сильним, ай — що найважливіше — і глибоко обґрунтованим; покладись я тоді на свої сили, і я б, мабуть, не витримав. Відчуваючи потребу розвіятися, я змусив себе, спираючись на розум і волю, закохатися, чому немало допоміг мій вік. Любов облегшила мене і розбила журбу, спричинену дружбою. І скрізь ми спостерігаємо одне й те саме: мене змагає якась прикра уява; я вважаю, що заступити її новою куди простіше, ніж побороти; і якщо я не можу замінити її уявленням протилежного робу, я все ж замінюю її якоюсь іншою. Розмаїття завше полегшує, розморожує і відвертає.
Якщо я не можу подолати застряглу в мені прикру уяву, я стараюся утекти від неї і, втікаючи, петляю з боку на бік і пускаюся на всілякі хитрощі; міняючи місцеперебування, заняття, товариство, я рятуюся у сум'ятті інших розривок і думок, а там нестерпна уява губить свій слід, і я остаточно тікаю від неї.
Коріння цього — у вкладеній в нас самою природою благодатній несталості, бо час, приставлений до нас як лікар-цілитель наших пасій, досягає успіху в їхньому лікуванні переважно тим, що, даючи нашій уяві все нову і нову поживу, розчленовує і порушує первісне сприймання, хоч би яким гострим воно свого часу було. Мудрець по упливі двадцяти п'яти років так само виразно бачить свого друга в момент його смерті, як протягом першого року по його кончині; і згідно з поясненням Епікура, він бачить його не менш виразно саме тому, що нітрохи не пом'якшив смутку його утрати, ні тоді, коли передбачив її, ні по багатьох роках після неї. Та скільки інших роздумів нашарувалося на цей спомин, але воно потьмяніло і врешті відійшло в далину. Намагаючись одвести від себе плітки і пересуди, Алківіад відрізав своєму чудовому собацюрі вуха та хвіст і в такому вигляді випустив його на міський ринок, з тим щоб люд, діставши від нього відмінну тему для базікання, дав спокій решті його діям і вчинкам. І я також бачив, як деякі жінки з тією ж метою — відвести від себе всілякі домисли і здогади і збити з плигу пліткарів — приховували свої щирі любовні чуття чуттями удаваними і награними. Але я знав серед них і таку, яка у прикиданні своєму зайшла так далеко, що щиро захопилася вигаданою жагою і забула про своє щире і первісне кохання задля вдаваного; і приклад цієї пані наочно переконав мене, що коли ті, кому поталанило в любовних справах, згоджуються на подібне маскування, вони поводяться не краще простаків простаковичів. Невже ви думаєте, що після того як зустрічі і розмови на людях стають винятковим правом такого удаваного стогни-душі, він виявиться таким незграбним, що не посяде врешті вашого місця і не відтисне вас на своє? Це не що інше, як кроїти і шити черевики, щоб їх узув хтось інший.
Будь-яка дрібничка відвертає і веде убік наші думки, бо затримує їх на собі така дрібничка. Ми зроду не бачимо предмета цілком і окремо; нашу увагу затримує на собі довкілля або його неістотні, помітні з першого погляду особливості і та найтонша оболонка, в яку він загорнутий і яку скидають із себе точно так само,
Як і тепер ще цикади самі покидають улітку
Круглі домівки-плівки.
Лукрецій, Про природу речей, V, 803Пер. Андрія Содомори
Навіть Плутарх — і він — оплакуючи померлу доньку, розводиться про її дитячі вибрики. Нас засмучують спогади про прощання, про якийсь учинок небіжчика, дивовижну його сумирність перед кончиною, про останнє доручення. Тога Цезаря схвилювала весь Рим, чого не зробила його смерть. Те саме можна сказати і про скорботні вигуки, якими протуркали нам вуха: «О мій бідолашний учителю!», або «О безцінний друже мій!», або «Леле, мій коханий батьку!», або «Моя мила дочко!», і коли мого слуху торкаються всі ці одвічні повтори і я приглядаюся до них ближче, я приходжу до висновку, що ці квиління, сказати б, граматичні і чисто словесні. Мене зачіпає слово і тон, якими вони вимовляються. І все це — зовсім як ті викрики, якими проповідники часто зворушують свою паству куди дужче, ніж усовіщаннями і доводами, або як жалісливе виття і виск тварини, яку убивають нам у поживу. У всіх цих випадках я не оцінюю по-справжньому і не осмислюю сутності предмета чи явища;
Цими уколами сам біль себе роз’ятрює.
Лукан, II, 42
Такі основи наших печалей і гризот.
Упертість мого каміння, надто при його проходженні по уду, не раз спричиняла мені тривалу затримку сечі на три-чотири дні, і мені лишалося три чисниці до смерті, і сподіватися утекти від неї або просто прагнути цього було чистим шаленством — настільки нестерпні болі, спричинювані цією хворобою. Яким же великим доком у штуці катушів і тортур був добрий той цезар, який наказував туго перев'язувати славень засудженим на смерть, щоб вони умирали від незмоги помочитися. В такому стані перебуваючи, я мав нагоду відмітити, якими легковажними доводами і якою нісенітницею частувала мене моя уява, змушуючи жалкувати про розлуку з життям; із яких величезних часточок складається у моїй душі уявлення про вагу і важкість цього переселення; якими марними думками відвертаємо ми нашу увагу, готуючись до такої важливої справи; собака, кінь, книжка, кубок — і чого, чого тут тільки не було! — заносилися мною до списку моїх утрат. Інші вносять до нього честолюбні мрії, свій капшук, свої знання, що, на мій погляд, така сама дурниця. Поки я розглядав смерть абстрактно, як кінець життя, я дивився на неї досить безпечно; в цілому я не даю їй попуску, але у дрібницях — вона геть гнітить мене. Сльози служника, розподіл посильних речей, що залишилися після мене, доторк знайомої руки, спільні втішання розслабляють мене і доводять до розпачу.
Ось чому хвилюють нам душу і скарги вигаданих героїв, а квиління Дідони та Аріадни зворушують навіть тих, хто, читаючи про них у Верґілія і Катулла, не вірять тому, що вони і справді існували на світі. Якщо ми згадуємо навіть про Полемона, про якого розповідають як про своєрідне диво і якого називають як приклад цілковитої нечулості і душевної невразливості, то чи не побліднув також і Полемон, коли його всього лишень укусив злий собака, вирвавши у нього на нозі шматок м'яса. І ніяка мудрість не сягає аж так далеко, щоб усвідомити розумом причину такої живої і глибокої скорботи, що виростає ще більше за безпосереднього спостереження тієї чи іншої сумної події: адже спостерігають наші очі та вуха — органи, здатні відгукуватися лише на зовнішнє і, отже, найменш істотне у явищі.
Чи справедливо, що навіть мистецтва використовують вкладені у нас природою легковірність і недоумство і добувають із них свої вигоди? Оратор, як твердить риторика, лицедіючи у фарсі, званому його судовою промовою, буде зворушений звучанням свого голосу і своїм удаваним хвилюванням і зрештою дасть ошукати себе пристрасті, яку намагається зобразити. Він пройметься справжнім і невдаваним сумом, породженим у ньому фіглярством, потрібним йому, щоб заразити ним і суддів, які від нього залежать ще менше, ніж він сам. Подібне твориться і з тими, кого наймають для участі у похороні з метою подвоїти скорботу цієї урочистої церемонії і хто продає свої сльози і скорботу мірою і вагою; адже попри те, що у виразі свого горя люди обмежуються простим наслідуванням установлених взірців, все ж, як достеменно відомо, пристосовуючись і силуючи себе до певного поводження, вони нерідко з такою самою ревністю віддаються цьому заняттю, що впадають у непідробну скорботу.
Мені довелося в числі кількох друзів пана де Грамона, убитого при облозі Ла-Фера, супроводжувати його тіло до табору обложників у Суасон. Під час цієї поїздки я зауважив, що, де б не проходила наша процесія, люд скрізь зустрічав її з голосінням і плачем і що їх викликало лише враження, створюване нашим сумним походом, бо в юрбі не знали небіжчика по імені.
Квінтиліан говорить, що йому довелося бачити акторів, що настільки зжилися зі своєю роллю людей, пойнятих безмежним смутком, що вони ридали й далі і повернувшись до себе додому; і про себе самого він розповідає, що, поставивши собі мету заразити когось сильним почуттям, він не тільки заливався слізьми, а й лице його покривала блідість, і вся його подоба ставала подобою людини, обтяженої справжнім стражданням.
В одній місцевості біля підніжжя наших гір сільські жінки уподібнюються тим священикам, які одночасно виконують обов'язки і самі собі відповідають за півчака, або, роз'ятрюючи у собі тугу за померлим чоловіком, згадують і заявляють до слуху всім і про його нецноти і вади, роблячи це задля того, щоб урівноважити другими перші і відвернути себе від скорботи до презирства; і вони чинять краще за нас, коли ми стараємося щосили у разі смерті ледве відомої нам людини віддати їй вперше спалі на думку і при цьому фальшиві похвали: не бачачи її більше серед живих, ми перетворюємо її на геть іншу істоту проти тієї, якою вона нам уявлялася, коли ми її бачили серед нас, як нібито жаль відкрив нам у ній щось таке, чого ми колись не знали, і сльози, омивши нашу свідомість, просвітили її. Я наперед відмовляюся від будь-яких похвал, якими запрагнуть осипати мене не тим, що я їх заслужив, а тим, що я буду мертвий.
Якщо запитати когось з обложників фортеці: «Що вам у цій облозі?», він, звісно, відповість: «Анічогісінько, але я повинен подавати приклад іншим і слухатися, як усі, мого володаря. Я не шукаю ніякої особистої вигоди; що ж до слави, то я дуже добре розумію, яка жалюгідна часточка її може випасти на долю такої жалюгідної особи, як я; і я не відчуваю у собі ні пристрасті, ні озлоблення». Але погляньте на нього наступного ранку і ви виявите, що перед вами зовсім інша людина, що він весь кипить, бурлить і багровіє з гніву, стоячи у своїй лаві і готовий іти на приступ; цей блиск усюди блискучої криці, і вогонь, і рев наших гармат і барабанів вклали йому у жили таку непримиренність і ненависть. «Геть то безглузда причина!» — скажете ви на теє. Яка вже там причина! Аби збурити нашу душу, і не треба ніяких причин: безплотні і безпредметні образи неподільно володіють нею і збуджують її. Як тільки я беруся зводити надхмарні замки, як моя уява підносить мені радощі і втіхи, які по-справжньому зачіпають і веселять мою душу. До чого ж часто захмарюється наш розум гнівом і сумом, які насилають на нас якусь тінь, і ми віддаємося вигаданим пристрастям, що справді будоражать нам душу і тіло! Які тільки гримаси — подиву, сміху, бентеги — не викликають мрії на наших обличчях! Які судорожні рухи у наших членах і яке хвилювання у голосі! Чи не здається вам, що цей самотній чоловік бачить перед собою примарну юрму людей і веде з нею якісь перемовини, чи що він одержимий внутрішнім демоном, що не дає йому ні на мить спокою? Задайте собі запитання: де ж, власне, те, що викликало в ньому такі зміни, і чи є в природі ще щось, окрім нас, що живилося б пустотою і над чим вона була б всесильна?
Камбіз велів умертвити свого брата лише тому, що йому приснилося, нібито він мав стати перським царем, — а то був брат, якого він любив і якому завше довіряв! Аристодем, цар месінців, наклав на себе руки через сушу дрібницю, яку він вважав за фатальне передвістя, — він зробив це лиш через те, що з якоїсь невідомої причини вили його пси. А цар Мідас зробив те саме, стривожений і наляканий болісним сном, який йому примарився. Позбавити себе життя через сновидіння — це і справді цінувати його рівно стільки, скільки воно варте насправді!
А тепер вислухайте, будь ласка, як знущається наша душа над немічністю тіла, над його безпорадністю, над тим, що воно зазнає всіляких напастей і змін: вона і справді має підстави говорити про те все!
О, який був Прометей, ліплячи глину, невдаха!
Дуже недбало виконав він своє діло:
Творячи тіло, в мистецтві він духа не бачив,
Дух же мав стати клопотом першим творця.
Проперцій, III, 5, 7
Розділ VII
Про тягар високого становищаНе маючи змоги досягнути високого становища, пометімося йому. А втім, знайти в чомусь вади не означає очорнити; їх можна знайти в будь-якій речі, хоч би якою гарною і бажаною вона була, тим паче що у високого становища є та перевага, що його можна за власним бажанням знизити, і майже завжди є змога вибору вищого чи нижчого щабля: адже не з усякої висоти неодмінно падаєш, куди частіше можна щасливо спуститися. Здається мені, що ми взагалі схильні переоцінювати високе становище, так само як давати непомірну оцінку рішучості тих, хто на наших очах зневажив його, або ж запевняє, що сповнений до нього зневаги, або ж самохіть від нього відмовився. Само по собі воно зовсім не таке приємне, аби всяка відмова від нього розглядалася як диво.
Я вважаю за обтяжливі зусилля, потрібні на те, щоб перенести страждання, але не вбачаю ніякої доблесті в задоволенні скромною долею і в утечі від величі. По-моєму, це чеснота, якої я, не бозна-хто, досяг би без особливого напруження. Що ж сказати про тих, хто врахує і славу, супутню такій відмові, з якими може бути зв'язано більше честолюбних помислів, ніж із прагненням до високого становища і з радістю від того, що воно досягнуте? Адже честолюбство для свого задоволення часто обирає шляхи обхідні і незвичні.
Мужністю я озброююся переважно для терпіння, а не для досягнення якихось бажань. Їх у мене не менше, ніж у когось іншого, і надаю я їм не менше свободи і самоуправства. А проте мені і не спадало мріяти ні про державу і престоли, ні про велич, яку здобуваєш на такому високому становищі. Я на це не важуся, бо надто себе люблю. Якщо я і рвуся до росту, то не в висоту, і пристосовуюся до всього, що дому перешкоджає: я хочу зростати в тому, що мені доступно, досягаючи більшої рішучості, розважливості, привабливості і багатства. Але загальна шана, але могутність влади переважно діють на мою уяву. І, на противагу одній великій людині, я волію бути другим чи третім у Періґе, ніж першим у Парижі або принаймні, не кривлячи душею, посідати в Парижі радше третє, ніж найперше місце. Я не хочу бути ні такою жалюгідною і нікому невідомою істотою, щоб не доводилося вступати в суперечки з воротарем, ні через силу пробивати собі дорогу серед юрби, що обступає мене з великим обожнюванням. Мене й самою долею і особистими нахилами призначено до певного середнього становища. І всім своїм життєвим поводженням і починаннями своїми я показав, що завжди радше відступлюся, ніж стану перескакувати через щабель, визначений мені Господом Богом з народження.
Усякий справедливий стан є тим самим і справедливим і найзручнішим.
Бувши від природи обачним, я, в гонитві за щастям, шукаю не стільки висоти, скільки легкості досягнення.
Але якщо серцю моєму бракує мужності, то зате воно щире, що й змушує мене прямо говорити про його неміч. Якби мені довелося провести таке порівняння: з одного боку, життя Люція Торія Бальби, людини шляхетної, гарної, освіченої, здорової, який міг і вмів користуватися всіма радощами і насолодами буття, вів існування спокійне і незалежне, укріпивши душу проти страху смерті, забобонів, страждання і всіх клопотів, що неминуче випадають на долю людини, і врешті зустрів смерть у бою, зі зброєю в руках боронячи отчизну; з другого — життя Марка Регула, всім відомого своєю величчю і доблестю, — і його достославний кінець; одне — не відмічене людським поговором і хвалами; друге — осяяний славою приклад людям. Я без сумніву сказав би про них так само, як Цицерон, якби володів такою ж мірою мистецтвом слова. Але якби я міряв своєю міркою, я додав би також, що перше настільки ж підходить мені і моїм пориванням, які я зіставляю зі своєю природою, наскільки друге від них далеке, що до другого я можу поставитись лише з найбільшим захопленням, а перше залюбки б наслідував на ділі. Приймімо ж ту свою величину, яку дано нам у житті і з якої ми виходимо.
Противні мені і владицтво, і покірність.
Отан, один із семи, що мали право важити на трон Персії, ухвалив рішенець, який і мені до мислі: він передав співтоваришам своє право досягти верховної влади шляхом обрання або ж волею фортуни за тієї лише умови, що йому і його близьким надана буде можливість жити в Перській державі, не користуючись владою, але й не підкоряючись нічому, окрім давніх звичаїв, і маючи всю ту свободу, яка не ламає їх — так, щоб не повелівати і не виконувати ніяких повелінь.
Найважче, на мій погляд, і найтрудніше на світі діло — це гідно царювати. Помилки, зроблені королями, я суджу поблажливіше, ніж це взагалі ведеться, бо зі страхом думаю про тяжку ношу, покладену на правителів. Важко пильнувати міру у могутності такій безкраїй. І треба сказати, що для чесноти тих із них, хто від природи не такий шляхетний, величезне випробування посідати місце, де не можна зробити нічого хорошого так, щоб це одразу не було враховано і зважено, де найменше добре діло, зроблене вами, торкається стількох людей зараз, і де своєю зовнішньою поведінкою ви впливаєте передусім на народ, суддю недостатньо справедливого, якого легко і обдурити, і вдовольнити.
Мало є на світі речей, про які ми здатні висловити безстороннє судження, бо серед нас мало таких, які так чи інакше не переслідували б користі. Вище і нижче становище, владицтво чи підкорення природним чином пов'язані із суперництвом і опором, неминуче і незмінно протистоять один одному. Ні тому, ні тому не можу я вірити, коли вони судять про права суперника: хай же говорить розум, бо він непохитний і безсторонній, коли ми йому довіряємося. Без малого місяць тому я проглянув дві книжки шотландських авторів, що сперечалися з цього приводу. Прибічник народовладдя вважає, що король — нижче биндюжника; поклонник монархічної влади підносить його з могутності влади на кілька сажнів над самим Паном-Богом.
Тим часом прикрість високого становища, яку я міг підмітити, бо недавно мені випала для цього нагода, полягає ось у чому. У стосунках між людьми нема, може, нічого захопливішого, ніж те змагання в честі й доблесті, в яке ми вступаємо одне з одним, вправляючи свої фізичні і духовні сили, і в якому ніколи по-справжньому не зможуть брати участі носії верховної влади. Сказати по щирості, мені часто здавалося, що при цьому саме від великої пошани до них ставляться з образливою погордою. Бо в дитинстві, скажімо, мені було завше найобразливіше, якщо змагуни зі мною в чомусь робили це впівсили, вважаючи мене за недостойного їхнього суперника; щось подібне відбувається з королями — ніхто не насмілюється вступити з ними у справжнє змагання. Якщо стає помітним, що своїй перемозі вони надають великої ваги, кожний старається їм піддатися і, щоб не уйняти їхню славу, завжди готовий поступитися своєю, докладаючи лише стільки зусиль, скільки треба на те, щоб зробити їм честь. Яку ж участь беруть вони у боротьбі, де все — за них? Це нагадує мені старосвітських паладинів, які на змагання і битви являлися наділені чарівною силою або озброєні ворожбитським мечем. Бріссон, що змагався у бігові з Олександром, піддався; Олександер вилаяв його за те, а слід було всипати йому нагаїв. Кареад казав, що діти царів лише верхової їзди навчаються по-справжньому, бо в будь-яких інших вправах їм усі поступаються, щоб вони могли бути першими, а кінь, не бувши придворним підлизою, скине з себе царенка так само справно, як сина якогось вантажника. Для того, щоб такій ніжній богині, як Венера, надати рис мужності і хоробрості, властивостей, які притаманні лише тим, хто наражається на небезпеку, Гомер мусив зобразити, як у битві за Трою вона дістала рану. Богів змушують відчувати гнів, страх, змушують їх рятуватися втечею, скаржитися, підпадати людським пасіям, щоб можна було наділити їх доблестю, яку породжують у нас всі ці недосконалості. Той, хто зазнає пригод і труднощів, не може також важити на честь і радість, що винагороджують за сміливий вчинок. Жалісна доля — мати ту владу, що всі перед вами схиляються. Висока доля надто далеко відкидає від вас інших людей, перешкоджає їх спілкуванню з вами, і ви опиняєтеся осторонь від усіх. Ця свобода і підла легкість підхиляти все перед собою противна всякому вдоволенню: це означає ковзати, а не ходити, дрімати, а не жити. Уявіть собі людину, наділену такою могутністю: вона б умалила її; адже вона б мала, як милості, просити у вас, щоб ви ставили їй перешкоди і чинили опір; вона бідна — і всією своєю істотою і благами життя.
Добрі якості земних владик мертві і страчені, адже про них можна судити лише з порівняння з чимось, а порівняння якраз і роблять неможливим. Справжнього схвалення вони майже зовсім не знають, бо їх весь час осипають одними і тими самими незмінними хвалами. Навіть маючи діло з найдурнішим зі своїх підданців, вони не мають змоги по-справжньому взяти гору над чимось. Той скаже: «Адже це мій володар» — і, на його думку, всім уже ясно, що він дав себе заломити. Верховна влада — якість, яка заглушає і поглинає всі інші, істотні і справжні якості: вони в ній розчиняються, і їм дано проявлятися лише в діях, з нею безпосередньо зв'язаних і в неї на службі—в справах царювання і правління. Така велика королівська гідність, що наділений нею тільки державець. Сяйво, що оточує його і йде зсередини, приховує від нас людину: зір наш нічого не розрізняє — наповнений і обтяжений цим надто яскравим світлом, він виявляється ніби відкинутим назад. Римський сенат присудив Тиберію першу нагороду за красномовство; він відмовився від неї, гадаючи, що, навіть як вона і заслужена, присудження не було зроблено за вільним волевиявленням і ніякої честі воно йому не принесе.
Поступаючись державцям у всьому, що стосується честі і слави, утверджують і зміцнюють також їхні вади і пороки не тільки простим схваленням, а й наслідуванням. Кожен із почту Олександрового намагався тримати, подібно до нього, голову схиленою набік. А підлабузники Діонисія в його присутності натикалися один на одного, штовхали і перекидали все, що попадало їм під ноги, аби показати, нібито вони так само короткозорі, як він. Іноді рекомендацією і засобом підійти під ласку служила кила. Я спостерігав, як люди з лестощів зображали глухоту, а Плутарх розповідає, що у властителя, що зненавидів дружину, двораки розлучалися зі своїми малжонками, хоча й любили їх. Ба більше, іноді в моду входили розпуста і всяка розбещеність, а також віроломство, кощунство, жорстокість, а також схизма, а також забобони, безвір'я, розніженість і ще гірші пороки, як такі маються. Можна навести приклад куди пагубніший, ніж той, що явили підлабузники Мітридата, які давали своєму владиці, всіляко різати і припалювати свої члени, я маю на увазі тих, хто дозволяє калічити собі душу. Орган куди шляхетніший і ніжніший.
Але, аби кінчити тим самим, з чого я почав, наведу ще дещо. Коли цезар Адріан сперечався з філософом Фаворитом про значення деяких слів, той дуже скоро з ним у всьому згодився. Друзі його обурилися з цього приводу, але він відповів: «Смієтеся ви наді мною абощо? Як може він, начальствуючи над тридцятьма легіонами, не бути ученішим за мене?» Август писав епіграми на Азинія Полліона: «А я, — сказав Полліон, — мовчатиму. Необачно писати про того, хто може приписати мені податися на заслання». І обидва вони мали рацію. Бо Діонисій не в стані був зрівнятися у мистецтві поезії з Філоксеном і в красномовстві з Платоном, одного засудив до робіт у кар'єрі, а другого велів продати в рабство на острів Егіну.
Розділ VIII
Про мистецтво бесідиУ нашого правосуддя існує звичай обговорювати когось як приклад іншим.
Засуджувати його за те, що він провинився, було б, як мовить Платон, безглуздим, або тому, щоб він більше не робив тих самих прогріхів, або ж тому, щоб другим не кортіло робити того самого.
Коли людину вішають, її цим не виправиш, але інші на цьому прикладі виправляються. Так само чиню і я. Заблуди мої іноді властиві самій природі моїй і невиправні. Але як люди достойні являють собою всім іншим приклад для наслідування, так і я виявлю певну послугу, показавши, що треба уникати.
«Глянь, — додав, — як ославився Альбія син; а до чого
Бай докотивсь! Непогана наука для тих, що марнують
Батьківський спадок!»
Горацій, Сатири, І, 4, 109Пер. Андрія Содомори
Виставивши напоказ і засудивши свої власні вади, я навчу когось опасатися їх. За властивістю моєї натури, на мій погляд найціннішою, я схильний радше винуватити себе, ніж підносити. Ось чому я постійно повертаюся до цього і зупиняюся на цьому. Але, розповідаючи про себе все, чинив на шкоду собі: самообвинуваченням своїм охоче вірять, самопохвалам — ніколи.
Є, може, й інші люди, як от я, які корисний урок здобувають скоріше з речей негарних, ніж із прикладів, гідних наслідування, і скоріше відгетькуючись від чогось, ніж слідуючи чомусь. Цей рід науки мав на увазі Катон Старший, коли говорив, що мудрець більшому навчиться від шаленця, ніж шаленець від мудреця, а також згаданий Павсанієм стародавній лірик, у якого у звичаї було змушувати своїх учнів прислухуватися до гри замешканого напроти музики, бо на його прикладі училися вони уникати незграйності і фальші. Огида до жорстокості потягне мене по шляху милосердя куди далі, ніж удалося б будь-якому зразку м'якосердя. Добрий конюший не так уміло навчить мене добре сидіти в сідлі, як судовик чи моряк-венецієць верхи на коні. А щоб пильнувати чистоти мови, неправильну річ мені слухати корисніше, ніж правильну. Безглузде поводження дурня повсякчас служить мені попередженням і порадою. Те, що викликає обурення, більше хвилює і будоражить, ніж те, що подобається. Нашому часу куди притаманніше виправляти людей поганими прикладами, неладом більше, ніж доладністю, протилежному більше, ніж подібному. Не бачачи довкола гарних прикладів, я користуюся поганими, бо їх хоч греблю гати. Спостерігаючи людей докучних, я намагався бути тим приємнішим, спостерігаючи слабких, виховував у собі більшу твердість і у різких учився бути якомога коротше. Проте тієї самої міри, ніж вони, я досягнути не міг.
Найплодючіша і найприродніша вправа нашого ума — по-моєму, бесіда. Із всіх видів життєвої діяльності вона для мене найприємніша. Ось чому, якби мене присилували негайно зробити вибір, я, мабуть, волів би скоріше втратити зір, ніж слух і дар мови. Атенці, а слідом за ними і римляни надавали у своїх академіях високе значення цьому мистецтву. В наш час італійці зберігали в ньому певні навички на велику для себе вигоду, якщо порівняти їхню здатність судження з нашою. Навчаючись чогось по книжках, рухаєшся вперед повільно, слабо, без усякого запалу; живе ж слово і вчить і муштрує. Якщо я веду бесіду з людиною сильної душі, сміливим суперником, вона нападає на мене з усіх сторін, коле і справа і зліва, її уява розпалює мене. Дух змагання, поривання до перемоги, бойовий запал тягне мене вперед і підносить над самим собою. Цілковита згода — властивість для бесіди вельми нудна.
Оскільки розум наш зміцнюється спілкуванням з умами сильними і ясними, годі і уявити собі, як багато він втрачає, як спошлюється в щоденному зіткненні і спілкуванні з умами ницими і ущербними. Це найзгубніша зараза. З досвіду свого я знаю, чого це варте. Я люблю бесіду і спір, але лиш з небагатьма і в тісному колі. Бо виставлятися напоказ сильним світу, козиряти своїм умом і красномовством я вважаю справою, не гідною порядної людини.
Глупота — властивість згубна, але нездатність переносити її, терзаючись роздратуванням, як це зі мною трапляється, — теж недуга не менш докучна, ніж глупота, і я готовий визнати за собою цей недолік.
У бесіду і суперечку я вступаю з великою легкістю й охотою, тим більше що загальна думка не знаходить у мені благодатного ґрунту, куди можна було б проникнути і пустити коріння. Ніяке судження не вразить мене, ніяка думка не скривдить, хоч би які вони були чужі мені. Нема примхи такої легковажної і химерної, яку я не вважав би за цілком допустиме створіння людського ума. Ми, хто не визнає за судженням своїм права виносити вироки, повинні поблажливо ставитися до найрозмаїтіших думок, і якщо ми з ними не згодні, будемо їх все ж таки спокійно вислуховувати. Якщо одна шалька терезів зовсім порожня, хай на другу, коливаючи її, ляжуть хоча б сонні марення якоїсь бабці. Гадаю також за цілком вибачливе воліти непарні числа, четвер, а не п'ятницю, старатися бути за столом не тринадцятим, а дванадцятим чи чотирнадцятим, охочіше спостерігати, як заєць тікає вздовж дороги, якою мандруєш, ніж він перебігає її, і при взуванні простягати служникові спершу праву ногу. Всі ці вигадки, яким вірить оточення, заслуговують бодай того, щоб їх вислуховувати: по мені, це бабусині казки, але й бабині казки вже дещо. Народні прикмети і ворожіння все ж не щось, а дещо. Той же, хто думає інакше, прагнучи уникнути забобону, впадає в порок безглуздої впертості.
Протилежні моїм поглядам судження не ображають і не гнітять мене, а тільки збуджують і підстьобують мої розумові сили. Ми не любимо повчань і настанов; проте треба вислуховувати їх і приймати, надто коли вони підносяться у вигляді бесіди, а не якоїсь нотації. При найменшому запереченні ми намагаємося обдумати не обґрунтованість чи необґрунтованість його, а яким чином, правдою чи неправдою, його спростувати. Замість розкрити обійми, ми стискаємо кулаки. Я ж готовий вислухати від друзів найрізкішу відповідь: ти йолоп, ти верзеш нісенітницю. Я люблю, щоб порядні люди сміливо говорили одне з одним і слова у них не розходилися з думками. Нам треба мати вуха стійкіші і терпиміші і не розпускати їх, слухаючи самі лише вчені слова і вирази. Я люблю товариство людей, у яких близькі взаємини основані на почуттях сильних і мужніх, я ціную дружбу, що не боїться різких і рішучих слів, так само як любов, яка може кусатися і дряпатися до крові.
Їй не вистачає запалу і великодушності, якщо вона не задьориста, якщо вона така вже доброго батька дитина і вишукана, що боїться різких потичок і весь час намагається стримуватися. Не можна сперечатися, не спростовуючи противника. Цицерон, Про найвище благо і найвище зло, І, 8.
Той, хто заперечує мені, збуджує в мені не гнів, а увагу: мене надить до того, хто заперечує мені і тим самим навчає мене. Спільною справою і його і моєю має бути істина. Що може він відповісти, якщо ярість його збаламутила йому голову, а роздратування витіснило розум? Було б корисно битися в наших суперечках об заклад, щоб за помилки ми платилися чимось істотним, вели їм рахубу і щоб служник міг сказати нам: торік ви втратили сотню екю на тому, що двадцять разів виявили невігластво і впертість. Хоч хтось підносив мені істину, я радісно вітаю її, залюбки здаюся їй, подаю їй свою пониклу зброю, навіть здалеку бачачи її наближення. Якщо, критикуючи мої писання, беруть не надто зарозумілий і повчальний тон, я охоче прислухаюся і багато чого міняю у написаному мною радше з міркування ґречності, ніж на те, щоб справді проробити якісь поліпшення. Навіть на шкоду собі готовий я легко поступатися критикам, щоб підтримати їх і заохотити в них бажання вільно виражати свої думки. Одначе сучасників моїх вкрай важко втягти у таку суперечку: у них нема мужності вказувати співбесідникові на його помилки, бо в них нема її і на те, щоб приймати його зауваги, і одне з одним вони завжди говорять нещиро. Я так люблю, щоб люди про мене судили і узнавали мою справжню сутність, що мені майже байдуже, чи про те йдеться, чи про інше. В уяві своїй я такий схильний суперечити самому собі і засуджувати самого себе, що мені все одно, якщо це робить хтось інший: адже головне те, що я надаю його думці не більше ваги, ніж це мені в дану мить завгодно. Але я припиняю суперечку з тим, хто надто вже паношиться: я знав одного чоловіка, який ображається за свою думку, якщо йому не досить вірять, і вважає за образу, коли співрозмовник вагається, чи піти за його порадою. Те, що Сократ весело приймав усі заперечення, які йому робили, може, відбувалося тому, що він добре усвідомлював свою силу і, бувши певним, що його буде верх, убачав у цих запереченнях зайву можливість утвердити свою славу. Навпаки, ми бачимо, що найбільше зачіпає нас свідомість вищості нашого противника і його зневага, а проте саме слабому слід, по справедливості, з усією готовністю стати на правильну путь. І я дійсно більше шукаю товариства тих, хто мене повчає, ніж тих, хто мене побоюється. Мати діло з людьми, які захоплюються нами і в усьому нам поступаються, — втіха вельми прісна і навіть шкідлива для нас. Антистен наставляв своїх дітей ніколи не висловлювати ніякої вдячності тому, хто їх хвалить. Я куди більше пишаюся перемогою, яку здобуваю над самим собою, коли в розпал суперечки змушую себе схилятися перед доводами противника, ніж радію, долаючи противника через його неміч. Коротше, я готовий приймати і парирувати всі удари, яких завдають мені за регулами герцю, навіть найневміліші, але не переношу неправильних. Суть справи мене зворушує мало, висловлені думки байдужі, і я більш чи менш байдужий до кінця суперечки. Я готовий хоч цілий день спокійно вести суперечку, якщо в ній дотримується лад. Я вимагаю не стільки сили і тонкості аргументів, скільки ладу, того ладу, якого завжди дотримуються у своїх словесних чварах пастухи і молодці, що стоять за прилавками, але ніколи не дотримуємося ми. Якщо нелад і виникає, то тому, що суперечка переходить у лайку, а це трапляється і в нас. Але запал і роздратування не збивають їх від суті суперечки: йдеться про одне й те саме. Якщо вони перебивають одне одного, не вислуховують до кінця, то принаймні весь час розуміють, про що йдеться. По-моєму, будь-яка відповідь добра, якщо вона доречна. Але коли суперечка перетворюється на безладну сварку, я відходжу від суті справи і захоплююся формою, злюся, дратуюся і починаю виявляти у суперечці впертість, недобросовісність, зарозумілість, а потім мені доводиться за все це червоніти.
Годі вести чесну і щиру суперечку з дурнем.
Вплив такого несамовитого радника, як роздратування, згубний не тільки для розуму нашого, а й для сумління. Лайка під час суперечки повинна заборонятися і каратися, як інші словесні злочини. Якої тільки шкоди не спричиняє і не нагромаджує вона, незмінно породжувана злісним роздратуванням. Вороже чуття викликають у нас спершу доводи противників, а потім і самі люди. Ми вчимося у суперечці лише заперечувати, а що кожен тільки заперечує і вислуховує заперечення, це приводить до того, що втрачається, нищиться істина. Ось чому Платон у своїй Республіці позбавив права на суперечку людей з умом ущербним і нерозвиненим.
Навіщо вирушати на пошуки істини із супутником, що не вміє іти так рівно і швидко, як треба? Предмету не завдається ніякої шкоди, якщо від нього відступають, аби знайти правильний спосіб міркувати про нього. Я маю на увазі не прийоми схоластичних силогізмів, а природний спосіб тверезого людського розуміння. До чого все це може привести? Один із суперечників поривається на захід, другий на схід, обидва вони втрачають з виду найголовніше, блукаючи у пущі неістотних частковостей. Після години бурхливого обговорення вони уже самі не знають, чого шукають: один поринув на дно, другий зависоко заліз, третій метнувся вбік. Той чіпляється за одне якесь слово чи порівняння; цей настільки захопився своєю власною промовою, що не чує співрозмовника і віддається лише своєму перебігу думок, не зважаючи на ваш. А третій, усвідомлюючи свою неміч, усього боїться, усе відкидає, з самого початку плутає слова і думки, або ж у розпал суперечки нараз роздратовано вмовкає, напускаючи на себе гордовиту зневагу від досади за своє невігластво або з дурної фальшивої скромності ухиляючись від заперечень. Одному важливо тільки завдавати ударів і все одно, що при цьому він відкриває свої вразливі місця. Другий рахує кожне своє слово, і вони заступають йому доводи. Один діє тільки силою свого голосу і легень. Другий робить висновки, що суперечать його ж власним положенням. Цей забиває вам вуха балаканиною всяких передумов і відступів убік. Той озброєний лише лайливими словами і шукає будь-якого дріб'язкового приводу, щоб розсваритися і тим самим ухилитися від розмови з чоловіком, з яким він не може тягатися умом. І нарешті ще один найменш стурбований розумністю доводів, зате він забиває вас у куток діалектикою своїх силогізмів і діймає формулами свого ораторського мистецтва.
Хто ж, бачачи, який ужиток ми робимо з наук, цих наук, незданих нічого зцілити, Сенека, Листи, 59, не засумнівається в них і в тім, що вони можуть принести якийсь пожиток у житті? Кого логіка навчила розумінню? Де всі її чудові обіцянки? Ні краще жити, ні толковіше міркувати, Цицерон, Про найвище благо і найвище зло, І, 19. Хіба ринкові торговки оселедцем городять у наших лайках менше дурниць, ніж учені на своїх публічних виступах? Я волів би, щоб мій син учився говорити в якихось шинках, ніж у цих школах для базікання. Найміть магістра вільних мистецтв, погомоніть з ним. Хай би він дав нам відчути весь блиск свого мистецтва, хай би він захопив жінок і жалюгідних невігласів, таких як ми, ґрунтовністю своїх доводів і стрункою логічністю міркувань, хай би він скорив нас, переконав, як йому заманеться! Навіщо людині, що має такі переваги як у предметі своєї науки, так і в умінні міркувати, користуватися в словесній потичці образами, нескромними натяками, гнівливими випадами? Аби скинув він з себе свою ярмулку, мантію, свою латинську вченість, аби не забивав він вам слух найчистішими, найточнішими цитатами з Аристотеля, і ви знайдете, що він не кращий за будь-кого з нас, грішних, а мабуть, і гірший. Мені здається, що з їхніми кучерявими і плутаними речами, якими вони нас морочать, стоїть так само, як з мистецтвом фокусників; їхня спритність діє на відчуття, заволодіває ними, але переконати нас ні в чому не може; окрім цього фіглярства, все у них банально і жалюгідно. Ученості у них не більше, а глупоти нітрохи не менше.
Я люблю і шаную науку, так само як і тих, хто нею володіє. І коли наукою користуються, як треба, це найшляхетніший і наймогутніший зі здобутків роду людського. Але тих (а таких безліченна безліч), для кого вона — головне джерело самовдоволення і певності у власній вазі, чиї пізнання ґрунтуються на добрій пам'яті (сховані у чужій тіні, Сенека, Листи, 33), хто все черпає тільки з книжок, в тих, осмілюся сказати, я ненавиджу ученість навіть трохи більше, ніж цілковите невігластво. У нашій країні і в наш час ученість може бути корисною для кишені, але душі вона рідко щось дає. Для кволої душі вона є важким і нестравним матеріалом, обтяжує і душить її. Душі витончені вона ще більше очищає, просвітляючи і стончуючи їх до того, що в них уже нібито нічого не зостається. Ученість як така, сама по собі, є щось байдуже. Для шляхетної душі вона може бути додатком дуже корисним, для якоїсь іншої — шкідливим і згубним. Точніше було б сказати, що вона річ коштовна для того, хто уміє нею користуватися, але за неї треба платити справжню ціну: в одній руці се берло, у другій — брязкальце. Але ходімо далі.
Якої ще можна бажати перемоги, коли ви переконали противника, що йому нема сенсу далі з вами тягатися? Якщо перемагає та теза, яку ви боронили, у виграші істина. Якщо перемагає ясність і стрункість вашої розправи, у виграші ви самі. Мені здається, що у Платона та Ксенофонта Сократ веде суперечку радше задля користі своїх противників, ніж задля самого предмета суперечки, радше задля того, щоб Евридем та Протагор[160] пройнялися свідомістю своєї власної нікчемності, ніж міцності свого вчення. Він трактує предмет так, ніби ставить собі важливішу мету, ніж витлумачення такої, себто прагне просвітити уми тих, хто бесідує і кого навчає. Під час ловів спритність і цілеспрямованість наших дій і є власне тією дичиною, за якою ми полюємо: якщо ми ведемо лови зле, невміло — для нас нема вибачення. А вже чи піймаємо ми дичину чи не піймаємо — справа зовсім інша. Бо ми народжені для пошуків істини. Посідання ж нею дано лише високому і могутньому духові. Істина зовсім не прихована, як це стверджував Демокріт, в найглибших безоднях — вірніше буде вважати, що вона царює високо над нами і володіє думкою божества. Світ наш — тільки школа, де ми вчимося пізнавати. Найважливіше не взяти приз, а проявити більше мистецтва у змаганні. Той, хто вістить істину, може бути таким самим дурнем, як і той, хто городить дурницю: бо діло у нас не стільки в тому, що сказано, скільки в тому, як сказано. Я схильний приділяти формі не менше уваги, ніж суті, захисникові діла не менше, ніж самому ділу, як вважав за потрібне Алкивіад.
Мені завше дає утіху читати твори різних письменників, не дбаючи про те, чи багато вони знають: мене цікавить не самий предмет їхній, а те, як вони його трактують. Достоту так само я стараюся увійти у спілкування з тим чи іншим із прославлених умів не на те, щоб він мене вчив, а на те, щоб узнати його самого.
Будь-яка людина може сказати щось, що відповідає істині, але висловити так гарно, розумно, небагатослівно зможуть не гурт. Ось чому дратує мене не сказане невірно через незнання, а невміння сказати це добре. Я перервав багато корисних для мене зв'язків через те, що ті, з ким я був зв'язаний, виявляли цілковиту нездатність до розмови. Навіть раз на рік я не викажу обурення помилками тих, хто від мене залежить, але щоденно у нас відбуваються сутички через дурість і упертість, які вони виявляють у своїх тупих, ослячих поясненнях, вибаченнях і перепросинах. Вони не розуміють, що й чому їм говориш, і достоту так само відповідають, доводячи мене просто до розпачу. Найдошкульніший для мене удар по голові той, який мені завдає друга голова, я ладен радше примиритися з пороками моїх людей, ніж з їхньою нахабністю, докучністю і дурістю. Хай краще вони менше роблять, аби лиш виявляли здатність щось робити; живеш у надії збудити їхню добру волю, але від довбні ні на що надіятися і нема чого чекати.
Але що, як я вважаю речі не тим, чим вони насправді є? Се цілком можливо. І тому я ладен осудити своє нетерпіння і зразу ж сказати, що воно так само порочне у правому, як і в неправому: бо невміння переносити невластиві тобі самому вчинки є завше проявом роздратованості. І, крім того, сказати по правді, нема дурниці більшої, набридливішої і дикішої, ніж обурюватися дурницями, що творяться довкола нас. Бо ця глупота обертається проти нас самих. І певному старожитньому філософові ніколи не бракувало приводів для сліз, як тільки він приглядався до самого себе. Мисон, один із семи мудреців, багато в чому подібний до Тимона та Демокріта, на питання, нам чим він сміється, сидячи на самоті, відповів: «Та саме над тим, що сміюся про себе».
Скільки дурості мовлю я і відповідаю щодня, навіть на свій власний погляд, і наскільки ж цієї дурості більше на думку інших! Якщо через це я сам собі губ не кусаю, що ж роблять інші? Словом, треба жити серед живих людей і не дбати про те, а паче всього втручатися в те, як вода тече під мостом. І правда, чому ми без усякого роздратування бачимо людину кривобоку, клишоногу — і не можемо не скипіти гнівом, спіткавши людину, у якої розум накриво і косо? Джерело цієї лихої злостивості — не стільки провинність, скільки сам суддя. Пам'ятаймо завжди Платонів вислів: «Якщо щось, по-моєму, нездорове, то чи не тому, що це я нездоровий? Чи не сам я в цьому винний? Чи не можна мій докір повернути проти мене самого?» Слова божественно мудрі, що бичують найпоширеніший із людських заблудів. Не тільки докори, які ми робимо один одному, а й наші доводи, і наші аргументи у суперечках переважно можна повернути проти нас самих і вразити нас нашою ж таки зброєю. У старожитніх я знаходжу цьому досить яскраві приклади. Дуже вдало і вельми доречно сказав ось таке слівце той, хто його придумав:
Кожному пахне власне гівенце.
Еразм Роттердамський, Афоризми, III, 4, 2
На карку у нас нема очей. Сто разів на день сміємося ми з самих себе з приводу того, що підмічаємо у сусіда, у іншому осуджаємо ті вади, які ще наочніші у нас самих, де ми ними ж захоплюємося з дивовижною безсоромністю і непослідовністю.
Ще вчора я був свідком того, як один чоловік, розсудливий і люб'язний, вельми забавно і справедливо висміював глупоту іншого, який усім набридає розмовами про свій родовід та аристократичне покревенство — при цьому і те і те в достатній мірі несправжнє (найохочіше пускаються в такі розмови саме ті, чий аристократизм вельми сумнівний). Але якби насмішник глянув на себе збоку, він зауважив би, що і він не менш докучливо і вперто виставляє всім напоказ знатність і родовитість своєї малжонки. О докучлива зарозумілість, якою дружину озброює її власний муж! Якби вони розуміли латину, їм би треба було процитувати:
Чухрай: як сама недостатньо яриться, яри її сам.
Теренцій, Дівчина з Андроса, IV, 9
Я не стверджую, що осуджувати може лише людина бездоганна, бо тоді ніхто б не осуджував. Не вважаю навіть, що той, хто осуджує, має бути неодмінно непричетний до того самого гріха. Я маю на увазі, що, осуджуючи вади іншої людини, про яку зараз ідеться, тим самим аж ніяк не позбавляємо себе від внутрішнього суду. З боку того, хто не годен справитися зі своїм внутрішнім пороком, я вважаю за честолюбне прагнення вилікувати від нього іншу людину, в якої лихе насіння, може, не так глибоко і зловредно укорінилося. Не вважаю також за правильне відповідати тому, хто мені дорікає, що і він сам винен у тому ж гріхові. Чи не все це однаково? Докір зостається справедливим і корисним. Якби у нас був добрий нюх, наші власні нечистоти мали б здаватися нам ще смердючішими. Сократ гадав, що коли якась людина, його син і хтось йому сторонній виявляються однаково винними у якомусь ґвалті чи зневазі, винний повинен вимагати у правосуддя справедливої кари передусім самому собі, потім своєму синові і нарешті третьому, сторонній для нього людині. Якщо цей припис занадто суворий, то принаймні кожний, хто в чомусь винний, повинен судити судом особистого сумління в першу чергу самого себе.
Відчуття наші є для нас безпосередніми, первісними суддями, що сприймають всі навколишні речі за зовнішнім враженням. Нема чого дивуватися тому, що в усіх царинах суспільного життя спостерігається таке безперервне багатоманітне змішання всіляких церемоній і чисто зовнішніх форм поводження і що саме в них найповнішим і найдійовішим чином проявляється всякий громадський лад. Адже ми завжди маємо діло з людиною, а природа людська в основі своїй тілесна. Хай ті, хто за останні роки прагнули утвердити релігію споглядальну і безобрядну, не дивуються, що є люди, які вважають, що ця релігія розтанула б і розтеклася у них між пальцями, якби вона не трималася серед нас більше тому, що стала знаком, іменем і знаряддям громадського неладу і поділу на партії, ніж за своїми внутрішніми якостями. Те саме і в наших диспутах: важливий вигляд, шати і високе становище промовця часто змушують вірити словам порожнім і безглуздим. Нікому і на думку не спаде, що у людини, такої шанованої і поважаної, нема за душею нічого, окрім поваги юрби, і що людина, якій доручається стільки справ, такій зарозумілій і пихатій, не більш уміла, ніж якась інша, що низько кланяється їй і нічиєю довірою не обтяжена. Не тільки слова, а й міни таких людей беруться до уваги, з ними рахуються, і кожен старається витлумачити їх у найкращий і найдокладніший спосіб. Якщо вони знижуються до бесіди зі звичайними людьми і їм доводиться вислуховувати щось, окрім виразів поштивого схвалення, вони розчавлюють вас авторитетом свого особистого досвіду: вони, мовляв, чули, бачили, робили то-то і то-то. Ви просто роздавлені кількістю прикладів. Я охоче заперечив би їм, що, скажімо, цінність досвіду, винесеного лікарем, полягає зовсім не в удалій практиці, не в простому обліку чотирьох вилікуваних чумних і трьох подагриків, і що досвід його нічого не доказує, якщо він не зумів добути з нього ніякої загальної думки і не може переконати нас у тім, що став краще розуміти своє діло. Так, у концерті ми чуємо не лютню, спінет чи флейту, а співзвуччя цих інструментів, разом узятих, те, що створюється їхньою взаємодією. Якщо мандри, здійснені важливими особами, і високе становище пішли їм на користь, хай вони доведуть це нам розвитком своєї здатності судження. Недостатньо накопичити досвід, треба його зважити і обговорити, треба його переварити й обдумати, щоб добути з нього всілякі доводи і висновки. Ніколи не було стільки істориків, як у нашу добу. Слухати їх завше добре і корисно, бо в складі їхньої пам'яті ми знайдемо для себе багато прекрасних і потрібних суджень і повчань. У житті це, звісно, велика нам підмога. Але не до цього ми зараз змагаємо — ми хочемо переконатися, чи достойні похвали самі по собі ці оповідачі і літописці подій.
Мені ненависна всяка тиранія — і в речах, і у вчинках. Я завжди повстаю проти суєтності, проти того, щоб зовнішні враження туманили нам голову, а що незвичайна велич деяких людей завжди викликає у мене певні сумніви, я зазвичай переконуюся, що вони, власне, такі самі, як усі.
Рідко буває здоровий розсудок у наших магнатів.
Ювенал, VIII, 73
Трапляється, що їх поважають і цінують навіть менше, ніж вони того насправді заслуговують, саме тому, що вони занадто багато до чого беруться і надто виставляють себе напоказ, не маючи для цього достатніх підстав. У людині, яка звалює на себе ношу, має бути більше сили й могуті, ніж її вантаж. У того, хто не використав своїх сил до краю, можна ще запідозрити будь-які можливості. Той же, хто упав під непосильним тягарем, усім показує, які кволі його плечі. Ось чому серед учених так часто ми бачимо розумово убогих людей, з яких вийшли б чудові ратаї, торговці, ремісники: такий рід діяльності цілком відповідав би їхнім природним силам. Наука — справа дуже нелегка, вона їх крушить. Механізм, яким вони є, і недостатньо могутній, і недостатньо тонкий, щоб обробляти і переробляти таку складну і шляхетну речовину. Наука придатна лише для сильних умів; а вони вельми рідкі. Кволі ж уми, за Сократовими словами, беручись за філософію, завдають лише шкоди її гідності. Зброя ця здається у благеньких піхвах і нікчемною, і навіть шкідливою. Ось як вони самі собі псують діло і викликають сміх.
Як спадкоємиця людського обличчя, мавпуля,
Яку хлопець для сміху вбере у розкішну тканину,
А залишить оголені плечі і зад, — то забава
Лиш на місяць.
Клавдіан, Проти Ентропія, І, 303—306
Достоту так само і тим, хто нами повеліває і править, хто тримає в руках своїх долю світу, недостатньо володіти розумінням середньої людини, могти стільки ж, скільки можемо ми; і якщо вони не перевищують нас достатньою мірою, то вже тим самим виявляються куди нижчими нашого рівня. Від них більшого сподіваєшся, більше вони і повинні робити. Мовчазність приносить їм часто більшу користь, не тільки тим, що надає солідної поважності, а й тим, що є іноді вельми для них вигідною і зручною. Так, Мегабіз, одвідавши Апеллеса в його майстерні, довгий час відмовчувався, а потім заходився розводити про його творіння, на що дістав таку різку відповідь: «Поки ти мовчав, ти нам здавався у своєму пишному наряді і золотих прикрасах чимось вельми значним. Тепер же, після того як ми тебе послухали, над тобою потішається мій найпослідущий підмайстер». Через своє високе становище, через його пишноту він не мав права виявляти невігластво простачиська і плести дурниці про малярство: йому треба було, не порушуючи мовчанки, зберігати такий вигляд, ніби він у цій царині дока. А скільком із моїх убогих духом сучасників напускна холодна мовчазність допомогла прославитися мудрими і тямущими людьми!
Чини і посади — так уже повелося — даються людині частіше із щасливої випадковості, ніж справді по заслузі. І здебільшого за це цілком даремно дорікають королям. Навпаки, треба дивуватися, як часто їм вдається зробити вдалий вибір за недостатнього вміння розбиратися в людях,
Знання люду свого — вища доблесть вождя.
Марціал, VIII, 15, 8
бо природа не наділила їх ні здатністю обняти хором таку велику кількість людей, щоб зупинитися на найдостойніших, ні даром зазирати нам у душу, аби дістати уявлення про наш погляд на речі і наші якості. Їм доводиться вибрати нас ніби навмання, залежно від обставин, від нашої родовитості, багатства, ученості, репутації — підстав вельми кволих. Той, хто зумів би знайти спосіб завжди судити людей з достойності і вибирати їх згідно з доводами розуму, вже самим цим установив би найдовершенішу форму державності.
Чудово! Даймо, що йому вдалося звершити це велике діло. Це вже дещо, але ще не все. Бо справедливий вислів, що про даний світ годі судити лише з наслідку походу. Картагенці покарали своїх воєначальників за неправильні постанови, навіть якщо з щасливої випадковості діло обернулося добре. А народ римський нерідко відмовляв у тріумфі верховодам, що здобули великі і дуже вигідні державі перемоги, тільки за те, що успіху було досягнуто не завдяки їхньому мистецтву, а лише тому, що їм пощастило. Звичайно доводиться спостерігати, що в усіх життєвих ділах доля, яка завжди намагається показати нам свою могутність і принизити нашу зарозумілість, але не може зробити нездібних людей мудрецями, дарує їм замість розуму і доблесті — удачу. І найдоброзичливіша вона саме до тих починань, де успіх залежить винятково від неї. Ось чому ми постійно бачимо, що найобмеженіші люди доводять до щасливого розв'язання найважливіші діла, як громадські, так і приватні. Недарма перс Сирам, відповідаючи людям, що дивувалися, чому це його діла такі кепські, коли він міркує так розумно, сказав, що міркування залежать тільки від нього самого, а успіх у ділах — від долі; щасливчики простаки можуть сказати те саме, тільки у зворотному сенсі. У нашому житті майже все звершується якось саме по собі:
Доля-то знайде шляхи.
Верґілій, Енеїда, III, 395Пер. Михайла Білика
Успіхом може увінчатися найнепродуманіше поводження. Наш особистий вклад у якесь передузяття — майже завжди справа навику, і керуємося ми куди частіше звичаєм і прикладом, ніж розумною розвагою. Вражений свого часу важливістю одної справи, я узнав від тих, хто привів її до щасливого кінця, як вони діяли і на якій підставі, і виявив у цьому всьому лише невиразну звичну пересічність. Може, діяти у звичніший і загальніший спосіб у життєвих справах корисніше й зручніше, хоча це і справляє незрівнянно менше враження.
Як! Найбанальніші спонуки — найпідставовіші? Найниціші і найжалюгідніші — найбільше приносять користі справі? Для того, щоб підтримати повагу до королівських планів, нема необхідності, щоб до них були причетні прості смертні, які при цьому стали б надто далеко зазирати. Хто хоче зберегти до них належну пошану, хай довіриться цілком і беззастережно. Моє міркування про те чи те діло лише злегка зачіпає його, поверхово торкається на підставі першого враження. Що ж до головного й основного, то в цьому я звик покладатися на провидіння:
Всі інші справи — краще богам довір.
Горацій, Оди, І, 9, 9Пер. Андрія Содомори
Дві найбільші, на мій погляд, сили — щастя і нещастя. Нерозумно вважати, ніби розум людський може заступити долю. Марні наміри того, хто претендує обняти причини і наслідки і за руку вести своє починання до бажаного кінця. Надто ж марні вони при обговоренні операцій на воєнній раді. Ніколи ще люди не виявляли стільки передбачливості й обачності в ділах воєнних, як часто виявляємо тепер ми. Чи не зі страху збитися на манівці, чи не з намагання щасливо дійти до розв'язання?
Скажу навіть більше: і сама наша мудрість, наша розважливість здебільшого підкоряється волі випадку. Моя воля і розсудок підхиляються то одному подуву, то другому, і багато із цих порухів робляться несамохіть. Розум мій підлягає діям, залежним від випадкових, тимчасових обставин:
Міняється образ душі, серця породжують
То ті, то інші порухи, поки ще не встиг
Хмар вітер розігнати.
Верґілій, Георгіки, І, 420—422
Подивіться, хто в наших містах наймогутніший і найкраще робить своє діло — і ви погодитеся, що звичайно це бувають найнездарніші люди. Траплялося, що жінки, діти і шаленці керували великими державами не гірше, ніж найдаровитіші владики. І звичайно, зазначає Тукідід, грубим умам діло управління давалося ліпше, ніж витонченим. Ми ж удачу їхню приписуємо тямовитості.
В міру як льос сприяє комусь, він відзначається,
І тому всі ми кажемо, що він мудрий.
Плавт, Псевдол, II, З, 13—14
Ось чому я завжди маю рацію, твердячи, що перебіг подій — поганий доказ нашої вартості і наших талантів.
Вказував я також, що нам треба тільки звернути увагу на якусь особу, що досягла високого становища: якщо за три дні до цього ми знали її як людину незначну, у нашій уяві виникає образ величний, повний шляхетних прикмет, і ось ми певні, що людина ця, піднісшись у громадському становищі і в думках людей, піднеслася також і за своїми заслугами. Ми судимо про неї не з її справжніх якостей, для нас вона — як гральна марка, вартість якої залежить від того, куди вона ляже. Якщо переміниться щастя, якщо вона впаде і знов змішається з юрбою, кожен стане висловлювати подив: як це вдалося їй спершу так високо забратися. «Чи це та людина? — скажуть усі. — Невже вона ні про що поняття не мала, коли посідала свій пост? Невже королі так зле вибирають собі слуг? В гарних же руках ми були!» Скільки разів доводилося мені це бачити. Адже і личини великих людей, вдаваних на сцені, можуть нас схвилювати й обморочити. Найбільше змушують мене вклякати перед королями товпи укляклих перед ними людей. Усе має скорятися і підхилятися їм, окрім розсудку. Не розумові моєму подобає гнутися, а лише колінам.
Коли Меланія спитали, що він думає про трагедію, написану Діонисієм, він відповів: «Я її навіть не бачив, так вона тоне в словеснім тумані». Точнісінько так більшість із тих, хто судить про речі властителів, можуть сказати: «Я не чув того, що він сказав, так усе це було затуманене пишномовністю, поважністю і величчю».
Антистен, порадивши якось атенцям розпорядитися, щоб їхні осли уживалися для оранки так само, як коні, дістав відповідь, що ці тварини для такої роботи не пристосовані. «Все одно, — заперечив він, — достатньо вам розпорядитися. Адже навіть найтемніші і найбездарніші люди, які у вас командують на війні, одразу стають підхожими, як тільки ви їх призначили».
Сюди ж відноситься звичай багатьох народів божествити обраного ними властителя: їм мало шанувати його, вони хочуть йому поклонятися. Жителі Мексики після коронування свого царя уже не сміють дивитися йому в лице. Він же, оскільки вони його божествили, наділивши царською владою, клянеться їм не тільки боронити їхню віру, закони, свободу, бути зацним, справедливим і милостивим, але також змушувати сонце світити і звершувати свою путь у небі, хмари — лити в потрібний час дощ, ріки — струмувати за течією, землю — приносити всі потрібні народу плоди.
Я не дотримуюся цього загального погляду на речі, і високі достойності людини викликають у мене підозру, якщо їх супроводжує велич і загальний пошанівок. Треба завжди враховувати, яка це перевага говорити по своїй охоті, вибирати нагоду і хвилю, урвати свою рацею або владною ухвалою змінити тему її, відкинути заперечення співрозмовника одним лише порухом голови, усмішкою або просто своєю мовчанкою перед аудиторією, що тріпоче від побожної шани.
Певний чолов'яга, власник нечуваного багатства, втрутившись у легку розмову, яка зовсім безпретензійно точилася за його столом, почав дослівно так: «Тільки брехун або невіглас можуть не згодитися, що…» і т. д. і т. п. Гострий зачин такого філософського штибу можна розвивати і з запоясником у руці.
Ось і друга вказівка, яку я вважаю вельми корисною: під час бесід і суперечок не можна зразу погоджуватися з кожним словом, яке здається мені вірним. Люди здебільшого багаті чужою мудрістю. І ось будь-хто може вживати спритний вислів, вдало виректи щось чи вдало відповісти і, виступивши з усім цим, навіть не здавати собі справи у справжньому значенні своїх слів. Я і на своєму особистому прикладі міг би показати, що не завжди цілком володієш тим, що позичене в іншого. Хоч би якою вірною і красивою здавалася чужа думка, не завжди слід їй піддаватися. Треба або розумно протиставити їй іншу, або ж відступити і, вдавши, що не розчув співрозмовника, ґрунтовно, з усіх боків прощупати, що він, власне, мав на увазі. Може статися також, що ми надто гостро відгукнемося на удар, яким нас зовсім не збиралися вразити. Свого часу мені траплялося у запалі суперечки давати таку відповідь, яка влучала значно далі, ніж я мірив. Я старався, щоб їх було числом більше, а на співрозмовників вони тисли своєю вагою. Коли я сперечаюся із сильним противником, то намагаюся передбачити його висновки, звільняю його від необхідності давати мені пояснення, силкуюся довести за нього те, що в речах його лише зароджується і тому не цілком виражене (адже він так ладно і правильно міркує, що я вже зарані чую його сили і готуюся до оборони). З противниками слабкими я чиню зовсім у протилежний спосіб: їхні слова треба розуміти саме так, як їх сказано, і нічого подальшого не вгадувати наперед. Якщо вони уживають загальники: те добре, те погане — а судження їхні виходять вірними, треба подивитися, чи не випадково вони мали рацію. Хай вони наведуть докладніші доводи і пояснять, чому саме, яким чином це так, а не інакше. Загальники, з якими постійно стикаєшся, нічого мені не говорять. Люди, що висловлюють їх, ніби віншують цілу юрбу народу, не розрізняючи у ній нікого. Той же, кому вона добре знайома, звертається до кожного зокрема, називаючи його по імені. Але діло це нелегке.
А щораз на день доводилося мені помічати, що уми несолідні, бажаючи удавати, ніби вони добре розбираються у красотах якогось літературного твору, висловлюють свій захват з такого невдалого приводу, що переконують нас не в достойностях автора, а в своєму власному неуцтві. Прослухавши сторінку з Верґілія, можна непомильно гукнути: «Як гарно!» Цим звичайно і відбуваються хитруни. Але докладно розібрати даний уривок, дрібніше і ґрунтовно відмітити, в чому видатний письменник сам себе перевищив, як він досяг найвищої майстерності, зважити окремі слова, фрази, образи, одне по одному — від цього краще відмовтесь. Треба звертати увагу не лише на те, що кожен говорить, а також і на те, що кожен відчуває і з якої причини він відчуває саме так. Цицерон, Про обов'язки, І, 41. Постійно чую я, як щупаки виголошують промови зовсім не дурні. Говорять вони вірні речі. Але погляньмо, наскільки гарно вони їх знають, звідки йде їхня розправа. Ми допомагаємо їм скористатися розумним словом, правильним доводом, які їм не належать, якими вони тільки заволоділи. Вони навели їх нам випадково, навпомацки, ми ж ставимо це все на їхній власний карб. Ви їм подаєте допомогу. А навіщо? Вони нітрохи не вдячні і стають лише ще темніші. Не помагайте їм, полишіть їх самих на себе. Вони стануть трактувати предмет, про який ідеться, як люди, що побоюються обпектися; вони не зважуються підійти до нього з якогось другого боку, зглибити його. Ви ж повертіть його туди й сюди, і він зразу випаде у них із рук, вони уступають його, хоч би який прекрасний і достойний він був. Зброя ця гарна, але з незручним для них держаком. Скільки разів бував я тому свідком! Але якщо ви почнете повчати їх і просвіщати, вони одразу присвоять собі всі переваги, які можна дістати з ваших пояснень: «Це я і хотів сказати, так я саме і думав, тільки не знайшов одразу потрібних слів». Підкажіть-но, як учинити. Щоб справитися з їхньою чванькуватою глупотою, нерідко доводиться чинити круто. Гегесій казав, що нікого не слід ненавидіти і осуджувати, треба лиш навчати — це правило гарне і розумне в інших випадках. Тут же несправедливо і навіть нелюдяно давати допомогу і пораду тому, кому вони не потрібні і хто від них стає ще гірший. Хай вони заплутаються ще міцніше, зав'язнуть ще глибше — так, по змозі, глибоко, щоб їхнє становище стало їм нарешті зрозуміле.
Глупота і розбрід у чуттях — не така річ, яку можна здобути одною доброю порадою. Про такого роду зцілення можна сказати те саме, що цар Кір відповів чоловікові, котрий радив йому звернутися до війська з промовою перед самою битвою: що людям не пройнятися войовничістю і мужністю на бойовищі від одної гарної промови, так само як не можна зразу стати музикою, прослухавши одну гарну пісню. Цим можна оволодіти тільки після довгого і докладного навчання.
Близьким своїм ми зобов'язані подавати таку допомогу, ревно учити їх і наставляти. Але проповідувати будь-якому переходню виправляти темноту і тупість першого стрічного — ось звичай, якого я ніяк не схвалюю. Рідко згоджуюся я займатися подібною справою, навіть коли випадкова бесіда мене на це викликає, і радше готовий стушуватися у суперечці, ніж виступати у нудній ролі учителя і наставника. Нема у мені ані найменшого нахилу писати чи говорити для початківців. Хоч би які невірні і безглузді, на мій погляд, речі говорилися публічно у присутності сторонніх, я не стану спростовувати їх ні словами, ні знаками нетерпіння. Взагалі ж нічого в глупоті не дратує мене так, як те, що вона виявляє куди більше самовдоволення, ніж це з цілковитою підставою міг би робити розум.
Біда в тім, що розум і не дає вам проявляти самовдоволеність і самовпевненість, і ви завжди буваєте охоплені сумнівом і тривогою там, де упертість і зарозумілість переповнюють тих, кому вони властиві, радістю і вірою в себе. Найнетямущішим людям дано дивитися на інших згори вниз, з радістю і славою виходити з будь-якої сутички. А ще частіше їхні похвальби і гордовита зовнішність справляють найсприятливіше враження на оточення, яке звичайно недалеке і нездатне розібратися в справжніх прикметах людини. Упертість і надмірний запал у спорі — найвірніша ознака глупоти. Чи є на світі істота упертіша, рішучіша, презирливіша, самозаглибленіша, поважніша і серйозніша, ніж осел?
Хіба не можемо ми приправляти взаємне спілкування і бесіду короткими дотепними зауваженнями, які самі по собі народжуються у веселому і тісному колі людей, які з цілковитим взаємним вдоволенням перекидаються між собою жвавими і забавними жартами? З природної своєї млявості я вельми схильний до такого оточення. І якщо в ньому нема значимості і серйозності іншого оточення, про яке я щойно говорив, то в ньому можна проявити не менше винахідливості і гостроти і воно не менш корисне, як це гадав і Лікург. Щодо мене особисто, то в ньому я проявляю більше безпосередності, ніж дотепності, і я більш удачливий, ніж умілий. Зате я бездоганний у терпінні, бо без найменшої досади зустрічаю опір не тільки різкий, але навіть образливий. І якщо мені не удається тут же на місці знайти влучну відповідь на випад противника, я не стану довго тупцяти на одному місці, виявляючи непотрібну впертість у нудних і непереконливих запереченнях: я умовкаю, з веселою покірністю схиляючи голову, і дожидаюся сприятливішої нагоди доказати свою правоту. Той, хто завжди у виграші, не справжній гравець. У більшості людей, які відчувають свою неміч, змінюється міна і голос, і, розпаляючись гнівом, замість дати добру відсіч, вони тільки доказують своє безсилля і нетерпіння. У таких сутичках ми ненароком торкаємося найпотаємніших струн, найприхованіших своїх вад, які в спокійному стані не могли б розкритися без болісного чуття. І ось так ми в самих собі дістаємо корисну науку і попередження.
Є у нас і інші ігри, на французький манер, коли дають волю рукам — їх я до смерті ненавиджу. За своє життя я двічі бачив, як насправді загинули два принци нашого королівського дому. Мерзотне діло — справжня бійка під час гри.
Взагалі, коли я хочу скласти собі про когось думку, я питаю його, наскільки він вдоволений собою, чи до мислі йому те, що він робить і говорить. Я не бажаю чути такого роду виправдань, як «Я зробив це граючись»,
Роботу цю забрали з-під ковадла.
Овідій, Скорботні елегії, І, 7, 29
«я на це і години не потратив; цього я відтоді і в очі не бачив». — «Добре, — кажу я в таких випадках, — полишімо ці всі речі, покажіть мені те, що вас цілком представляє, те, по чому, як ви самі вважаєте, про вас можна справедливо судити!» І ще: «Що ви вважаєте у своєму творі найкращим? Ось оце або, може, оте? Гожість виконання, або самий предмет, винахідливість вашу, чи уміння розважати, чи пізнання?» Бо, як я помічаю, люди звичайно так помиляються в оцінці своєї роботи, як і чужої. І не тільки через упередженість, яка сюди примішується, але і з невміння добре розібратися у своєму ж ділі. Творіння людини, маючи власне значення і долю, може виявитися для неї удачею більшою, ніж вона мала підстави на це розраховувати за своїми знаннями і здібностями, може виявитися значнішим, ніж вона сама. Щодо мене, то про вартість чужої роботи мені куди легше висловити певну думку, ніж про вартість моєї власної. І ці свої Проби я розцінюю то низько, то високо, виявляючи непослідовність і невпевненість.
Існує багато книжок, корисних своїм змістом, але вони нічого не говорять про мистецтво автора, і багато добре написаних книжок, як і інших добре виконаних робіт, яких творцеві не слід би соромитися. Я можу написати про звичаї нашого суспільства, про наш спосіб одягатися, зробивши це кострубато і плоско; я можу оприлюднити укази, видані в мою добу, листи державців, які стали мені відомими; я можу зробити скорочений виклад хорошої книги (а всякий скорочений виклад хорошої книги — дурниця), а потім сама книга загубиться тощо. Потомство здобуде з таких творів чималий пожиток. Але ж мені яка випаде честь, окрім випадкової удачі? Значна частина найпрославленіших книг — саме такого роду.
Коли, кілька років тому, я прочитав Філіппа де Комміні, письменника, безперечно, чудового, мене вразила у нього одна не зовсім звична думка: треба остерігатися робити своєму володареві стільки послуг, що він уже не зможе винагородити за них належним чином. Я мав би хвалити саму думку, а не письменника, бо недавно виявив її у Тацита: Благодіяння приємні лише тоді, коли знаєш, що ти можеш за них оплатити; коли ж справа стоїть інакше, то замість вдячності віддаєш за них ненавистю. Тацит, Аннали, IV, 18. Також і в Сенеки — висловлену з більшою силою: Хто вважає, що ганебно не відплачувати, той не хоче, щоб було кому платити. Сенека, Листи, 81.
Квінт Цицерон говорить про те саме, хоч і не менш яскраво: Хто вважає, що він тобі заборгував, той ніяким світом не може бути твоїм другом. Цицерон, Про домагання консульства, 9.
Людина, яка володіє знаннями і пам'яттю, може викласти будь-який підхожий для неї предмет. Але на те, щоб судити, що саме в даній книжці належить авторові, що в ній найцікавішого, як проявилася тут краса і сила його душі, треба розпізнати, що вкладено ним самим, а що запозичене, і розглянути також, як у позиченому реалізувалося його вміння зробити вибір, композицію, виявити гожість у стилі і мові. А що, коли зміст він запозичив, а форму погіршив, як це часто буває? Ми, хто мало займається книгами, потрапляємо у клопіт, бо, знайшовши у якого нового поета яскравий образ, у проповідника — сильний довід, ми не зважуємося хвалити їх, не дізнавшись спершу в обізнаної людини, чи це все належить їм, чи у когось запозичене. Я сам виявляю належну обачність.
Я недавно прочитав від дошки до дошки всі твори Тацита (а це зі мною рідко трапляється: ось уже двадцять років, як я не можу читати підряд одну й ту саму книжку навіть протягом якоїсь години) і прочитав за порадою одного шляхтича, вельми шанованого у Франції як за свої особисті достойності, так і за властиві йому і всім його братам розум і добросердя. Я не знаю письменника, який, викладаючи історичні факти, приділяв би при цьому стільки уваги звичаям і нахилам окремих особистостей. І мені здається, на противагу його власній думці, що, вивчаючи з особливою увагою долі цезарів свого часу, такі розмаїті і за всіма своїми проявами незвичні, а також шляхетні діяння, до яких спонукали багатьох їхніх підданців саме їхня жорстокість, він мав справу з предметом куди хвильнішим і привабливішим для обговорення і опису, ніж якби розповідав про битви і громадські розрухи. Я навіть нерідко вважав його манеру убогою, коли він так бігцем говорив про приклади доблесної кончини, ніби боявся увіритися нам їхньою ряснотою і розлогою про них розповіддю. Такий спосіб писати історію найкорисніший. Рух суспільного життя великою мірою залежить від долі приватної — від нашого власного поводження. Тацитові творі радше розважання, ніж розповідь про події: вони більше повчають нас, ніж знайомлять. Це книга не до читання для розваги, а на те, щоб вивчати життя і черпати корисні уроки. У ній стільки висловів, що їх знаходиш повсюди, куди не кинеш оком: це якийсь шпихлір розважань з етики і політики на потребу і науку тим, хто тримає у своїх руках долі світу. Тацит незмінно орудує сильними і обґрунтованими доводами, гостро й тонко користуючись ученим стилем своєї доби. Римляни так любили тоді піднесеність, що як у самому предметі вони не знаходили змоги проявити дотепність і гожість, то вдавалися для цього до слова як такого. Тацитова манера нагадує манеру Сенеки: тільки у нього переважає велемовність, а у Сенеки — дотеп. Він більше підходить до того стану — збентеженого і недужного, — в якому ми зараз перебуваємо: часто здається, що це нас він зображує і криє. Ті, хто сумнівається в його сумлінності, тим самим видають свою досаду і роздратування на нього. Але погляди його — тверезі, а в римських ділах він на боці блага. Не вельми до вподоби мені лише те, що він судив про Помпея строгіше, ніж слід було б, виходячи з думки достойних людей, що жили за Помпея і спілкувалися з ним, що він у всьому уподібнював Помпея Марію і Суллі, вважаючи, до речі, його потаємнішим. Як усі гадають, прагнення Помпея стати біля кормила влади не вільне було від честолюбства і мстивих розрахунків, і навіть друзі його побоювалися, що перемога може запаморочити йому голову, проте не настільки, щоб він став удаватися до таких же розперезаних заходів, як Марій і Сулла; він не зробив у житті своєму нічого, що давало б привід опасуватися такої самої вкрай жорстокої тиранії. До того ж підозрі не можна надавати такої самої ваги, як очевидності. Ось чому я не вірю оцінці, яку Тацит дає Помпею. Якщо у розповіді його ми знаходимо природність і правдивість, то, може, пояснюється це саме тим, що вона не завше точно відповідає висновкам із його ж положень, розвинутих ним за заздалегідь встановленим планом і часто поза всякою залежністю від предмета, який він зображує, ні в найменшій мірі не стараючись підігнати під своє завдання. Йому нема чого виправдуватися в тім, що, підкоряючись тогочасним законам, він боронив поганську релігію і поняття не мав про істинну. Це біда його, а не вада.
Я особливо пильно вникав у Тацитові судження, і не все в них мені цілком ясно. Так, скажімо, я не розумію, чому лист, який старий і хворий Тиберій послав до сенату, — «Що мені написати вам, панове, і як вам писати і чого б я міг не написати вам у ці дні? Хай нашлють на мене боги і богині ще гірші муки, ніж ті, що я їх щодня зазнаю, якщо я зможу відповісти на це питання», — він так упевнено зв'язує з якимись жорстокими Тиберієвими гризотами сумління? Принаймні, читаючи Тацита, я не міг утямити його аргументів. Досить неглибоким уявляється мені Тацит і в тому місці, де, згадуючи про свою колись високу посаду у Римі, він вважає за потрібне додати як перепросини, що мовить про це аж ніяк не з марнославства. Риса ця для такої високої душі, по-моєму, негожа. Бо той, хто не зважується говорити про себе прямо, проявляє легкодухість. Якщо він судить про речі рішуче і незалежно, тверезо і впевнено, то, анітрохи не вагаючись, стане наводити приклади зі свого особистого життя, як щось стороннє, і про себе самого говорити так само безсторонню, як про будь-яку іншу людину. Треба в ім'я істини і свободи бути вище цих усіх правил ґречності. Я ж осмілююсь говорити не просто про себе, а навіть винятково про себе. Писати про інші речі означає для мене — збиватися на манівці і відбігати від своєї теми. Я не настільки нерозумно люблю себе і не настільки невідривно до себе прив'язаний, щоб не бути у стані кинути на себе погляд збоку: як на сусіду, як на дерево. Вадою є також нездатність правильно оцінити власні можливості і говорити про себе більше, ніж сам бачиш, — Бога ми повинні любити більше, ніж самих себе, і хоча ми знаємо його куди менше, але мовимо про нього, скільки нашій душі завгодно.
Якщо Тацитові творіння дають про нього правильне уявлення, він, очевидячки, був великою людиною, шляхетною і мужньою, мав розум, чужий забобонам, філософський і благодушний. Свідчення його здаються іноді надто вже сміливими, як, наприклад, розповідь про солдата, який ніс в'язанку дров: руки солдата ніби так закоцюбли з холоду, що кістки їхні примерзли до ноші і зосталися на ній, відірвавшись від кінцівок. Одначе в таких речах я маю звичку довіряти такому авторитетному свідченню. Такого ж роду і розповідь його про те, що Виспасіан з ласки бога Сераписа зцілив у Олександрії сліпу, помазавши їй очі своєю слиною. Повідомляє він і про інші дива, але робить це за прикладом і повинністю всіх сумлінних істориків: адже вони літописці всіх значних подій, а до всього, що відбувається в суспільстві, відносяться також розмови і думки людей. Історики повинні розповідати, чому вірили їхні сучасники, але це аж ніяк не означає схвалення цих вірувань. Тим часом один із співтоваришів його, муж такий же великий, мудро говорить: сказати по щирості, я повідомляю і про те, чому сам не вірю, бо я не хочу стверджувати те, в чому сумніваюся, і не хочу замовчувати того, що мені відомо. Квінт Курцій, IX, 1. Інший йому вторить: Твердити або заперечувати не є достойністю твору; треба дотримуватися традиції. Тит Лівій, І, Введення і VII, 6. Тацит творив у добу, коли віра у чудеса почала загасати, а проте він пише, що не може не дати у своїх Анналах місця речам, які з вірою сприймали многі достойні люди і так побожно шанували предки. Чудово сказано. Хай історики будуть щедріші на розповіді про те, що вони чули, ніж на свої власні міркування про це. Та і я сам, повновладний владика предмета, про який веду мову, нікому не зобов'язаний звітом, зовсім не вважаю себе за непогрішного. Часто я дозволяю собі різні вибрики, яких нітрохи не сприймаю всерйоз, і словесні виверти, після яких сам головою похитую. А проте я даю їм волю, бо бачу, що вони нерідко приносять славу. Адже я не єдиний суддя в цьому ділі.
Я постаю перед читальником стоячи і лежачи, спереду і ззаду, повертаючись то правим, то лівим боком, у всіх своїх природних позах. Уми однакової сили не завжди подібні нахилами і вподобаннями. Ось усе, що і в цілому і досить непевно підказує мені пам'ять. Усі наші спільні судження невиразні і недосконалі.
Розділ IX
Про суєтністьМабуть, нема суєтності явнішої, ніж так суєтно про неї писати. Люди розумні мали б гордливо і пильно загадуватися над усім, що так божественно було висловлено про це саме божеством.
Хто ж бо не бачить, що я обрав собі шлях, простуючи яким безперестань і без утоми, я йтиму і йтиму, поки на світі стане атраменту і паперу. Я не можу вести літопис мого життя, спираючись на звершені мною справи: доля призначила мені діяльність надто нікчемну; я веду її, спираючись на вимисли моєї уяви. Знав же я одного шляхтича, який оповіщав про своє життя не інакше, як випорожненнями свого шлунка; у нього ми бачили виставлені напоказ горщики за останні сім-вісім днів; у цьому й полягали його клопоти, тільки про це він говорив; будь-яка інша тема здавалася йому смердючою. І тут (лише трошки пристойніше) — такі самі випорожнення підтоптаного розуму, що страждає то запорами, то проносом і завше нетравленням. Де ж я можу зупинитися, відтворюючи безперервне сум'яття і зміну моїх думок, хай би чого вони стосувалися, раз Діомед[161] заповнив цілих шість тисяч книжок лише одним предметом — граматикою? І чого тільки не породить балакливість, якщо навіть лепет і ледве помітні порухи язика придавили світ такою страшелезною купою томищ? Скільки слів задля самих слів! О Штагоре, чого ж ти не закляв цієї хвищі?
Колись Гальбу осуджували за те, що він живе в цілковитому неробстві. Він відповів, що кожен зобов'язаний звітувати у своїх учинках, а не у своїй бездіяльності. Він помилявся: правосуддя переслідує і карає тих, хто байдики б'є.
Слід було б мати запроваджені законом заходи впливу, які приборкували б бездарних і нікчемних писак, як це робиться стосовно гульвіс і дармоїдів. У цьому разі наш люд прогнав би втришия і мене і сотні інших. Я не жартую. Пасія до базгранини є, мабуть, ознакою розбещеності нашої доби. Чи ми писали коли-небудь стільки ж перед тим, як почалися наші лиха? А римляни перед тим, як почався їхній занепад? Окрім того, що в будь-якій країні витонченість умів стає можливою лише тому, що всякий зачинає несумлінно справляти свою посаду і відбивається з цієї причини від рук. У розбещеності своєї доби кожний із нас бере ту чи іншу участь: одні вносять свою лепту зрадою, інші — безчесністю, безбожністю, ґвалтом, захланністю, коротше, кожний тим, у чому найсильніший; найнемічніші додають до цього глупоту, суєтність, неробство — і я належу до числа цих останніх. І коли нас гнобить нависла над нами небезпека, тоді, мабуть, і наступає річенець для речей суєтних і порожніх. У дні, коли злобительство у діях стає річчю звичною, бездіяльність обертається в щось похвальне. Я тішу себе надією, що буду одним із останніх, проти кого доведеться застосовувати силу. А поки вживатимуть заходів проти найлихіших і найнебезпечніших, у мене вистачить часу, щоб вправитися. Бо мені уявляється, що було б нерозумно нападати на менші вади, коли нас долає стільки великих. І мав рацію лікар Філотим, котрий сказав хворому, який простягнув йому палець, щоб він зробив йому перев'язку, і в якого він з обличчя і подиху розпізнав виразку в легенях: «Зараз не час, друже, займатися твоїми нігтями».
І все ж я знав одного чолов'ягу, чию пам'ять я високо шаную, який, попри все, серед великих наших напастей, коли у нас так само не було ні законності, ні правосуддя, ні посадовців, що чесно виконують свої обов'язки, носився з думкою оприлюднити деякі свої пропозиції щодо дріб'язкових новацій у вбранні, на кухні і в процесі судочинства. Це все — не більше як забави, якими годують погано керований люд, щоб показати, що про нього не зовсім забули. Нічим іншим не займаються також і ті, які щокроку забороняють погрузлому в мерзенних пороках народу ті чи інші вислови, танці та ігри. Не час митися і чиститися, коли тебе тіпає злослива лихоманка. І одним спартанцям було до снаги зачісуватися й чепуритися перед тим, як кинутися назустріч загрозливим для життя небезпекам.
Щодо мене, то мені притаманний протилежний і поганий звичай: якщо у мене стоптався черевик, то я так само косо застібаю і сорочку і кирею; я ненавиджу чепуритися наполовину. Коли я потрапляю у халепу, я поринаю з головою в свої болещі, віддаюся розпуці і, навіть не пробуючи устояти на ногах, падаю, за прислів'ям, як сокирище за сокирою; я переконую себе, що все йде гаразд і що боротися безглуздо: все має бути добре або все — зле.
Моє щастя, що спустошення нашого краю збігається в часі зі спустошеннями, вчиненими у мені моїм віком: якби громадські негаразди затьмарювали радощі моєї юності, вони були б для мене куди важчими, ніж тепер, коли вони тільки поглиблюють мою журбу. Словами, якими я озиваюся на біду, — це слова, навіювані мені досадою; моя відвага, замість скулитися, стає дибки. На відміну від всієї решти, я куди благочестивіший за гарних, ніж за поганих обставин, ідучи в цьому за Ксенофонтовими настановами, хоча й не поділяю його підстав; і я охочіше звертаю зворушені зори до неба, щоб віддячитися йому, ніж на те, щоб запобігти його ласки. Я більше дбаю про зміцнення мого здоров'я, коли воно мені усміхається, ніж про те, аби його повернути, коли воно занапащене. Мене дисциплінує і навчає добробут, подібно до того, як інших — злигодні і канчуки. Люди звичайно здобувають чесність у нещасті, ніби щастя несумісне з чистим сумлінням. Удача — ось що найдужче спонукає мене до поміркованості й скромності. Просьба мене завойовує, погроза відтручує; доброзичливість в'є з мене вірьовки, страх робить мене непохитним. Серед людських рис широко поширена така: нам більше подобається незвичне й чуже, ніж своє, і ми божествимо рух і зміни.
I денне світло обливає нас ласкавим током,
Бо повсякчас летить до нас, змінивши коней.
Петроній, Сатирикон
Цю схильність поділяю і я. Хто тримається протилежної крайності, а саме — вдовольняється самим собою, над усе цінує те, чим володіє, і не визнає нічого прекрасного поза тим, що бачить власними очима, то як не мудріший за нас, то безперечно щасливіший. Я нітрохи не заздрю його премудрості, але щодо сумиру його душі, то тут, визнаю, мене беруть завидки.
Ця жадоба нового і незнаного чимало сприяє підтримці у мені жаги до мандрів; а втім, тут діють на мене й інші причини. Я залюбки відволікаюся від управління моїми господарськими справами. Звісно, є відома перевага в тому, щоб розпоряджатися, хай навіть у клуні, і тримати у шорах всіх домівників, але така втіха надто одноманітна і втомлива. І, крім того, з нею безперестань пов'язані численні і важкі клопоти: то вас гнітить убозтво і затурканість ваших чубріїв, то сварка між сусідами, то замахи з їхнього боку на ваші права:
Ні лоз нищитель, град, не страшний йому,
Ні примхи ґрунту: то він розмок увесь, —
Маслина скаржиться, — то висох,
То заморозив її узимку.
Горацій, Оди, III, 1, 29—32Пер. Андрія Содомори
І до того ж, ледве чи на півроку раз Господь пошле погоду, яка цілком би влаштовувала нашого ратая, і при цьому, якщо вона благодатна для виноградників, то як би не пошкодила лукам:
Часом то сонце ефірне пекти почне, то недоречно
З неба проллються дощі, то пронизлива паморозь ляже,
То нищівний буревій закружляє, бува, серед поля.
Лукрецій, Про природу речей, V, 216, 219Пер. Андрія Содомори
Додайте до цього новий і гарний ходак старосвітської людини, що немилосердно тисне вам ногу, і ще те, що сторонній не розуміє, чого вам коштує і до чого клопітно підтримувати, бодай зовні, лад, панірований усіма в ваших домашніх ділах і купований вами надто дорогою ціною.
Я пізно взявся до господарства. Ті, кого природа вважала за потрібне привести у світ переді мною, довгий час позбавляли мене від цього клопоту. Я уже встиг звикнути до іншої діяльності, більше підхожої моєму душевному станові. І все ж на підставі власного досвіду я можу заявити, що це заняття — радше докучливе, ніж важке; всякий здатний до інших справ, легко впорається також і з цим. Якби я прагнув розбагатіти, така путь мені здавалася б задовгою; я волів би служити королям, бо це ремесло прибутковіше за кожне інше. Оскільки єдине, чого я хочу, це набути репутації людини, яка хоч і не зробила ніяких винаходів, але воднораз і нічого не пробухала, бо в позосталі мені дні я не в стані звершити ні чогось хорошого, ні чогось лихого і змагаю лише до того, щоб якось їх прожити, я можу, хвала Богу, досягнути цього без особливого напруження сил.
У гіршому разі тікайте від розору, врізаючи свої видатки. Я це й роблю, одночасно намагаючись поправити свої діла, перш ніж він змусить мене взятися за них. А поки я встановив для себе різні щаблі самообмеження, маючи на увазі здобріти меншим, ніж те, що я маю; і хоча я говорю здобріти, це зовсім не означає, що я прирікаю себе на нужду. Розміри маєтку визначаються не величиною доходів, а звичками і способом життя. Цицерон, Парадокси, VI, 3. Мої справжні потреби не такі, щоб поглинути без решти мій маєток, і доля — хіба вона підімне мене під себе — не знайде на мені такого місця, де б їй удалося мене вкусити.
Моя присутність, хоч би яким необізнаним і недбалим я був, все ж немало сприяє щасливому перебігові моїх господарчих справ, я займаюся ними, хоч і не без досади. До того ж у моєму домі так уже заведено, що, коли я витрачаю гроші десь на стороні, трати моїх домівників від цього нітрохи не меншають.
Мандри важкі для мене лише через зв'язані з ними трати, які великі і для мене непосильні. Отож я звик подорожувати не тільки з вигодами, а й з певною розкішшю, мені доводиться скорочувати терміни своїх поїздок і робити їх не так уже часто, вживаючи на цю мету тільки послідки і заощадження, вижидаючи і відкладаючи від'їзд, поки не набереться потрібних коштів. Я не хочу, щоб утіха від мандрів псувала мені душевний спокій у себе вдома; навпаки, я дбаю про те, щоб вони взаємно підтримували і живили один одного. Доля мені в цьому сприяла, а що моє головне житейське правило полягало в тому, щоб жити спокійно і безпечно і радше у лінощах, ніж у трудах, вона позбавила мене від потреби примножувати багатство ради забезпечення купи спадкоємців. А якщо моєму єдиному спадкоємцеві здається недостатнім те, що мені було достатньо з головою, то тим гірше для нього: його нерозум не заслуговує того, щоб я згорав від бажання залишити йому побільше.
І хто за прикладом Фокіона забезпечує своїх дітей так, щоб вони жили не гірше за нього, той забезпечує їх цілком достатньо.
Я аж ніяк не схвалюю вчинку Кратера. Він зоставив свої гроші на зберігання лихвареві, обставивши такими умовами: якщо його діти виявляться дурнями, хай він віддасть їм його вклад; якщо вони виявляться розсудливими і діловими, хай розподілить ці гроші серед найбезклепкіших у народі. Ніби дурні, що менше за інших уміють обходитися без грошей, більше за інших уміють ними розпоряджатися.
Хай би там як було, поки я в стані витримати шкоду, яка відбувається за моєї відсутності, вона, по-моєму, не варта того, щоб не скористатися можливістю відпочити на час від докучливих клопотів по господарству, де завжди знайдеться щось, що йде абияк. Постійно вас допікають турботи то про один із ваших домів, то про інший. Все, що ви бачите, — надто близько від вас; ваша зіркість у таких випадках вам тільки шкодить, як, втім, вона шкодить і в багато чому іншому. Я заплющую очі на багато речей, які можуть мене розсердити, і не хочу знати про те, що стоїть погано; і все ж я не в силах влаштувати свої діла так, щоб не натикатися щокроку на те, що мені явно не подобається. Шахрайство, яке від мене утаюється особливо ретельно, я розумію краще, ніж будь-яке інше, і бачу всіх наскрізь. І виходить, що сам я повинен помагати ховати кінці у воду, якщо хочу, щоб мене менше дратували. Це все — нікчемні уколи, іноді сущі дрібниці, але все-таки уколи. Найдрібніші і найжалюгідніші перешкоди — найчутливіші; і як дрібний шрифт більше, ніж усякий інший, ріже і втомлює очі, так і будь-яке діло: що воно дрібніше, то марудніше і клопітливіше. Тьма крихітних прикрощів дошкуляє сильніше, ніж коли б на вас навалилася якась одна, хай би там яка велика. І чим численніші і тонші ці колючки, що підстерігають нас у нашому домі, тим болісніші і несподіваніші їхні уколи, якщо заскочують нас зненацька.
Я не філософ: нещастя мене гнітять, кожне залежно від своєї важкості, а вона залежить як від їхньої форми, так і від їхньої сутності і часто постає переді мною більшою за справжню; я це знаю краще за інших і тому терплячіший, ніж вони. Нарешті, якщо нещастя не зачіпають мене за живе, все ж вони так чи інакше мені допікають. Життя — крихка штука, і порушити його спокій — річ не важка. Лиш тільки я піддаюся горю (адже хто втратив самовладу, тому більше себе не стримати, Стека, Листи, 13), якою б безглуздою не була причина, що викликала його, я беруся всіляко згущувати фарби і ятрити себе, і потім мій похмурий настрій починає живитися своїм власним коштом, хапаючись за все, що попадеться, і нагромаджуючи одне на одне, аби лиш знайти собі поживу.
Крапля камінь довбе.
Лукрецій, Про природу речей, І, 307Пер. Миколи Зерова
Ці краплі, ненастанно падаючи, точать мене.
Щоденні прикрощі ніколи не бувають дрібними. Вони безконечні, і з ними не справитися, надто коли їхнє джерело — ваші домівники, незмінно все ті самі, від яких нікуди не підеш.
Коли я роздивляюся стан своїх справ здалеку і в цілому, то бачу — можливо, через мою не надто точну пам'ять, — що досі вони розквітали понад мої розрахунки і очікування. А втім, я бачу у таких випадках, як здається, більше сущого на ділі: їхня успішність вводить мене в оману. Але коли я занурений у свої клопоти, коли спостерігаю у моєму господарстві кожну дрібничку,
Перебирає в душі своїй всякі думки і турботи.
Верґілій, Енеїда, V, 720Пер. Михайла Білика
тисяча речей викликає в мені невдоволення і тривогу. Відсторонитися від них дуже легко, але взятися за них, не відчуваючи досади, дуже важко. Суще лихо перебуває там, де все, що ви бачите, не може займати ваших думок і вас не торкається. І мені уявляється, що в чужому домі я зазнаю більше радощів і втіх, ніж у себе, і смакую їх куди безпосередніше. І коли Діогена спитали, вино якої лози, на його думку, найкраще, він відповів зовсім у моєму дусі: «Чужої».
Пасією мого батька було відбудовувати Монтень, де він народився, і в усьому перебігові його господарських діл я люблю наслідувати його приклад і правила і, наскільки можу, привчу до того і моїх спадкоємців. І я зробив би для нього куди більше, якби мав таку змогу. Я пишаюся, що його воля і досі виявляє на мене вплив і беззастережно виконується. Хай не дасть Господь, щоб у Монтені, поки він у моїх руках, я з недбальства упустив хоч що-небудь з того, чим міг би повернути подобу життя такому чудовому батькові. І якби я взяв на себе труд добудувати якийсь шмат старого муру чи впорядкувати частину зле оздобленого фасаду, то це було б зроблено мною радше з поваги до його задумів, ніж задля власної втіхи. Я винувачу себе за бездіяльність, за те, що не зробив більше, не завершив його чудових починань у домі, і я тим паче себе виню в тому, що, десь найпевніш, я останній з мого пня володію ним і мав би закінчити почате. А щодо моїх особистих уподобань, то ні вдоволення будуватися, яке вважається таким захопливим, ні лови, ні розведення плодових садів, ні решта утіх самотнього життя не мають для мене привабливої сили. За це я злую на себе, як і за ті з моїх поглядів, які заважають мені жити. Я дбаю не лише про те, щоб вони були у мене видатними і основаними на глибокій ученості, а й про те, щоб вони були не важкі і зручні в житті: якщо вони корисні і приємні, вони достатньою мірою істинні і тверезі.
Дехто у відповідь на мої квиління про цілковиту нездатність господарювати нашіптує мені у вуха, що річ не в тім, а в моїй зневазі до всього, і що я і досі не знаю сільськогосподарського реманенту, строків польових робіт, їх послідовності, не знаю, як роблять мої вина, як прищеплюють дерева, не знаю назв і зовнішнього вигляду трав і злаків, не маю поняття про готування страв, які я їм, про назви і ціну тканин, що йдуть мені на одяг, лише тому, що в мене в серці така собі висока наука. Такі розмови просто мене убивають. Ні, це — глупота моя, вірніше, тупість, а не щось гідне прославляння. І я радше волів би бачити себе порядним конюхом, ніж знавцем логіки:
Чом би не взятись тобі за те, що корисне,
Плести корзини з лози чи з очерету зеленого?
Верґілій, Еклоги, II, 71—72
Ми забиваємо собі памороки абстракціями і міркуваннями про всезагальні причини й наслідки, що чудово обходяться і без нас, і полишаємо осторонь наші справи і самого Мішеля, який нам усе-таки ближче, ніж будь-хто інший. Тепер я найчастіше сиджу безвиїзно у себе вдома, і я був би задоволений, якби мені тут подобалося більше, ніж будь-де інде.
Ось куди я йду, щоб зустріти старість;
Війни бачив я, находивсь, наплававсь —
Час одпочити.
Горацій, Оди, II, 6, 6Пер. Андрія Содомори
Не знаю, чи судилося це мені. Я був би задоволений, якби покійний батько замість якоїсь частки спадщини залишив мені по собі таку ж палку любов до свого господарства, яку на старості він відчував до нього сам. Він був по-справжньому щасливий, бо узгоджував свої бажання з дарованими йому долею можливостями й умів радіти тому, що мав. Хай би скільки філософія, що суспільними питаннями займається, винуватила моє заняття в ницості й яловості, може статися, і мені воно колись так само полюбиться, як батькові. Я дотримуюся тієї думки, що найдостойніша діяльність — це служити громаді і приносити користь багатьом. Плоди хисту, доблесті і всякого іншого обдарування здаються нам найсолодшими, коли ми ділимося ними з кимось іншим. Цицерон, Про дружбу, 19. Щодо мене, то я відступаю від цього, почасти свідомо (добре розуміючи, яку велику ношу накладає така діяльність, я так само добре розумію, які жалюгідні сили я міг би до неї докласти; адже навіть Платон, найбільший знавець усього, пов'язаного з політичним ладом, — і він від неї ухилився), частково з боягузтва. Я вдовольняюсь тим, що насолоджуюсь довколишнім світом, не обтяжуючи себе клопотом про нього; я живу життям, яке всього-на-всього просте і не є тягарем ні мені, ні іншим.
Ніхто з більшою охотою не уліг би волі якоїсь сторонньої людини і не вручив би себе її опіці, ніж це зробив би я, коли б мав таку людину. І одне з моїх теперішніх уявлень полягає в тому, щоб відшукати собі зятя, який умів би плекати мої старі роки і заколисувати їх і якому я передав би повну владу над моїм майном, щоб він ним керував, і ним користувався, і робив те, що роблю я, і добував з нього, без моєї участі, прибутки, які я добуваю, за умови, що він докладе до всього цього душу, воістину вдячну і приязну. Але про що розводитися? Ми живемо у світі, де чесність навіть у власних дітках — річ нечувана.
Служник, що відає в подорожах моєю скарбницею, розпоряджається нею на свій розсуд і безконтрольно: він міг би шахраювати, і звітуючи переді мною; багато хто, боячись бути ошуканим, штовхнули інших на ошуканство і, підозрюючи іншого, надали йому право на шахрайство. Сенека, Листи, 8; властива мені впевненість у моїх людях ґрунтується на тому, що я їх знаю. Я ні в кому не підозрюю пороків, поки не побачу їх власними очима, і більше покладаюся на людей молодих, бо вважаю, що їх ще не встигли розбестити лихі приклади. Мені приємніше двічі на місяць почути про те, що мною витрачено чотири сотні екю, ніж щовечора тішити свій слух докучними повідомленнями про якісь три, п'ять чи сім екю. При всьому цьому я втратив від крадіжок такого роду не більше, ніж усякий інший. Щоправда, я сам сприяю своєму невіданню; я свідомо підтримую у собі неспокій і невідомість щодо моїх грошей, і дещо я навіть задоволений, що у мене є простір для сумнівів. Слід залишити трохи місця і нечесності і нетямі вашого челядинця. Якщо нам взагалі вистачає на задоволення наших потреб, то не заважаймо йому підбирати ці розкидані після жнив колоски, цю зайвину від щедрот вашої фортуни. Зрештою я не стільки розраховую на відданість моїх людей, скільки не зважаю на завдану ними шкоду. О гидомирне й безглузде заняття — без кінця клопотатися своїми грішми, знаходячи утіху в їхньому перебиранні, зважуванні і перераховуванні! Ось, воістину, шлях, яким у нас тихою сапою вповзає ненатлість.
Протягом вісімнадцяти років я керую своїм майном і за весь цей час не зміг змусити себе ознайомитися ні з паперами на володіння ним, ні з найважливішими з моїх справ, знати які і потурбуватися про які мені вкрай необхідно. І причина цього не у філософській зневазі до благ земних і минущих; я аж ніяк не вирізняюся настільки вишуканим смаком і ціную їх, принаймні, за їхньою дійсною вартістю; ні, причина тут у лінощах і недбальстві, непрощенних і дитинних. Чого я тільки не зробив, аби лиш ухилитися від читання якогось контракту, аби лиш не порпатися в пилявих документах, я, невільник свого ремесла, або, ще гірше цього, в чужих документах, чим займається стільки людей, дістаючи за це винагороду. Єдине, що я вважаю за справді вартісне, — це турботи і праця, і я прагну лише одного: остаточно зледащіти і пройнятися до всього байдужістю.
Я гадаю, що мені було б куди приємніше жити на утриманні когось іншого, якби це не накладало на мене зобов'язань і ярма рабства. А втім, розглядаючи це питання докладніше і враховуючи мої уподобання і той жереб, що судився мені, а також прикрощі, завдавані мені моїми ділами, челяддю і домівниками, я, далебі, не знаю, що принизливіше, болючіше і нестерпніше — це все, разом узяте, чи підневільне становище при людині, яка була б вище за мене родом і розпоряджалася мною, не вельми силуючи мою волю. Рабство — це підкорення душі кволої і ницої, нездатної керувати собою. Цицерон, Парадокси, V, 1. Кратер учинив куди рішучіше: щоб позбутися гидомирних господарських дрібничок і клопотів, він обрав для себе притулком бідність. На це я зроду б не пішов (я ненавиджу бідність не менше, ніж фізичну муку), проте змінити мій нинішній спосіб життя на скромніший і вільніший — цього я палко прагну.
Перебуваючи у від'їзді, я відмітаю від себе всі думки про мій дім; і аби трапилося за моєї відсутності рухнути одній з моїх вежок, я б це пережив незрівнянно легше, ніж, сидячи вдома, падіння якоїсь черепиці. Поза домом моя душа швидко й легко розпростується, та коли я вдома, вона у мене у постійній тривозі, як у якогось селянина-виноградаря. Перехняблений у мого коня повід або кепсько закріплений стременний ремінь, кінчик якого б'є мене по нозі, на цілий день псує мені настрій. Перед лицем прикрощів я умію гартувати мою душу, але з очима це в мене не виходить.
Чуття, о боги, чуття!
Коли я вдома, я відповідаю за все, що в мене не ладиться. Лише небагато які дідичі (я мовлю про людей середньої руки на зразок мене, і якщо ці дяки справді існують, вони куди щасливіші за решту) можуть дозволити собі відпочинок бодай на одну-єдину секунду, щоб їх не обтяжувала добра частка тягаря обов'язків, покладених на них. Це дещо зменшує мою гостинність (якщо мені іноді і трапляється утримати в себе когось трохи довше, то, на відміну від набридливо люб'язних хазяїв, я завдячую цим радше моєму столу, ніж ґречності), позбавляючи водночас і чимало тієї втіхи, що я мав би зазнавати у їхньому колі. Найдурніше становище, в якому може опинитися шляхтич у своєму домі, — це коли він явно дає зрозуміти, що гість порушує запроваджений у нього лад, коли шепоче на вухо одному з челядників, погрожує очима другому; все має йти плавко й непомітно, так, щоб здавалось, ніби все стоїть, як завжди. І я вважаю за огидне, коли до гостей сікаються з розмовами про прийняття, яким їм уряджають, незалежно від того, перепрошують вони при цьому чи хваляться. Я кохаюся в ладу й охайності,
Щоб ти, наче в дзеркалі, в кухлі, тарілці
Бачив себе.
Горацій, Послання, І, 5, 23
Пер. Андрія Содомори
понад надмірний достаток; а в себе я турбуюся про найнеобхідніше, нехтуючи пишнотою. Якщо вам доведеться бачити, як у когось служники снують туди-сюди або хтось із них виверне таріль, це викликає у вас посмішку; і ви мирно дрімаєте, поки ваш гостинний хазяїн радиться зі своїм маршалком щодо частування, яким він вас пригостить наступного дня.
Я мовлю лише про мої особисті смаки; водночас я дуже добре знаю, скільки розваг та утіх справляє деяким натурам мирне, успішне, добре налагоджене хазяйство; я зовсім не хочу пояснити свого промаху і прикрощів діяльності цього роду сутністю самого діла, як не хочу і сперечатися з Платоном, який гадає, що найщасливіше заняття у людини — це праведно робити свої діла.
Коли я мандрую, мені зостається думати лише про себе і про те, як ужити мої гроші; це дається залагодити лише одним способом. Щоб накопичувати гроші, потрібні розмаїті якості, і в цьому я нічого не тямлю. Але в тому, щоб їх витрачати, — у цьому я дещо тямлю, і в тому, щоб витрачати їх толком, а це, воістину, і є найважливіше їхнє призначення.
А втім, я вкладаю в це заняття надто багато марнославства, через що мої витрати дуже нерівні і несумірні і виходять, понад те, за межу розумного, як в той, так і в той бік. Якщо вони додають мені блиску і служать для досягнення моїх цілей, я, не задумуючись, іду на будь-які трати — і, так само не задумуючись, скорочую себе, якщо вони мені не світять, не усміхаються.
Чи хитрощі людського розуму, чи сама природа змушує нас жити з оглядкою на інших, але це приносить нам більше зла, ніж добра. Ми позбавляємо себе певних вигод, аби лиш не прошпетитися перед громадською думкою. Нас не стільки не турбує, яка наша правдива сутність, що ми таке насправді, скільки те, яка ця сутність в очах оточення. Навіть власна обдарованість і мудрість здаються нам безплідними, якщо відчуваються тільки нами самими, не проявляючись перед іншими і не заслуговуючи їхнього схвалення. Існують люди, чиї підземелля сочаться цілими ріками золота, і ніхто про те не знає; є й такі, які обертають свої статки в блискітки і брязкальця; отож, в одних гріш лічиться за таляр, а в інших — навпаки, бо світ цінує вартість і вжиток, виходячи з того, що саме виставляється йому напоказ. Від усякої крутанини з багатством відгонить захланністю; нею відгонить навіть від його гайнування, від надмірно впорядкованої і нарочитої щедрості; воно не варте такої уваги і таких докучливих клопотів. Хто хоче витрачати свої кошти розумно, той повсякчас має себе впиняти й обмежувати. Бережливість і гайнування самі по собі — ні благо, ні зло; вони набувають барви лише того чи того, залежно від ужитку, який їм дає наша воля.
Інша причина, що вабить мене в мандри, — огида до панівних у нашому краю негарних звичаїв. Я б легко змирився з їхнім псуванням, якби вони завдавали шкоди тільки громадським інтересам,
Часи ще гірші за залізний вік,
І злочинам природа не знайшла
Імення, не назвала мінералом.
Ювенал, XIII, 28—30
а що вони зачіпають і мої інтереси, змиритися з ними я не можу. Надто вже вони мене гнітять. Через розгнузданість тривалих горожанських воєн ми помалу скотилися у наших краях до такої спотвореної форми державної влади,
Де змішалось, що гоже і що не гоже.
Верґілій, Георгіки, І, 505
що воістину просто диво, що вона змогла утриматися.
В зброї еони обробляють ріллю й нову здобичу завжди
Люблять шукати собі і жити лише із грабунку.
Верґілій, Енеїда, VII, 748Пер. Михайла Білика
Коротше, я бачу на нашому прикладі, що людські спільноти складаються і тримаються, чого б це не коштувало. Хоч би куди загнати людей, вони, тіснячись і штовхаючись, зрештою абияк влаштовуються і розміщаються подібно до того, як порізнені предмети, засунуті абияк, без усякого ладу, у кишеню, самі по собі знаходять спосіб злучитися і вкластися одне біля одного, і при цьому іноді краще, ніж коли б їх поклали туди навіть найвміліші руки. Цар Філіпп зібрав одного разу юрбу найдурніших і найпослідущих людей, яких тільки міг розшукати, і оселив їх у збудованому для них місті, якому надав відповідну назву. Гадаю, що й вони із самих своїх пороків створили політичне сторонництво, а також цілеспрямоване і справедливе суспільство.
Переді мною не якийсь відрубний злочин, не три і не сотня, переді мною повсюди поширені, схвалені усіма звичаї, такі жахливі своєю нелюдяністю і надто безчесністю — а для мене це найгірший із пороків, — що я не можу думати про них без здригання, і все ж я любуюся ними, мабуть, не менше, ніж ненавиджу їх. Ці нечувані лиходійства так само відмічені печаттю душевної могуті і непохитності, як і печаттю розбещеності і заблудів. Нужда обтесує людей і зганяє їх докупи. Ця випадково збита орда згуртовується далі законами; адже бували серед таких орд і такі люті, що ніяка людська уява не в силах вигадати щось схоже, а проте деяким із них удавалося забезпечити собі здорове і тривале існування, отож потягатися з ними було б упору хіба що державам, які були створені генієм Платона та Аристотеля.
І, звісно, всі описи придуманих із голови держав — не більше ніж сміховинна примха, непридатна для практичного здійснення. Затяті і безконечні суперечки про найкращу форму громадського ладу і про начала, здатні нас згуртувати воєдино, є спорами, корисними тільки для справи нашої думки; вони служать тому самому, чому служать багато яких тем, використовувані у різних науках; набуваючи сутність і вагу у запалі диспуту, вони поза ним позбуваються всякої життєвості. Таку ідеальну державу можна було створити у Новому Світі, але ми й там мали б справу з людьми, уже пов'язаними і сформованими тими чи тими звичаями; адже ми не творимо людей, як Пірра чи як Кадм. І якби ми добилися у будь-який спосіб права виправляти і перевиховувати цих людей, все одно ми не змогли б вивернути їх навиворіт так, щоб не зруйнувати всього. Солона якось спитали, чи найкращі закони він установив для атенців. «Так, — сказав він у відповідь, — найкращі із тих, яким вони погодилися б підкоритися».
Варрон наводить як перепросини таке: якби він писав про релігію, він висловив би про неї все, що думає; та оскільки її прийняли всі і їй притаманні певні форми, він говоритиме про неї радше згідно зі звичаєм, ніж слідуючи своїм природним спонукам.
Не лише гадано, а й насправді кращий держаний лад для будь-якого народу — це те, що зберегло його як ціле. Особливості і підстави гідності цього державного ладу коріняться у звичаях, що породили його. Ми завжди охочіше нарікаємо на умови, в яких живемо. І все ж я держуся тієї думки, що прагнути власті небагатьох у державі, де править народ, чи змагати у монархічному панстві до іншого виду правління — це злочин чи шаленство.
Свій рідний край повинен ти любити:
Шануй царя, як він біля стерна,
Республіку, як люду власть дана,
Раз випало тобі під ними жити.
Це сказав наш преславний пан Пібрак, якого ми щойно втратили, людина високого духу, розважних поглядів, бездоганного способу життя. Ця утрата, як і одночасно утрата пана де Фуа, що заскочила нас, вельми чутлива для нашої корони. Не знаю, чи можна знайти у цілій Франції ще таку саму пару, здатну заступити в Королівській Раді двох цих гасконців, наділених такими численними талантами і таких відданих тронові. Це були різні, але однаково високі душі, і для нашої доби надто рідкісні і прекрасні, скроєна кожна на свій лад. Але хто ж дав їх нашому часу, таких чужих нашій зіпсутості і таких непристосованих до наших бур?
Ніхто не ввергне державу у такий розгардіяш, як введені новації; всякі переміни вигідні лише безправ'ю і тиранії. Коли якась частина випадає зі свого місця, це діло легко поправне; можна уживати заходів і до того, щоб пошкодження чи зіпсутість, природні для будь-якої речі, не завели нас надто далеко від наших начал і основ. Але братися за перетоплення такого громаддя і міняти підмурок такої озії — значить уподібнюватися тим, хто, аби підчистити, геть стирають написане, хто хоче усунути окремі недоліки, перекинувши все суще шкереберть, хто зцілює хвороби завдяки смерті, змагаючи не стільки до зміни існуючого ладу, скільки до його спотворення. Цицерон, Про обов'язки, II, 1. Світ сам себе не вміє лікувати; він такий нетерплячий до всього, що його мучить, що думає лише про те, як би скоріше здихатися недуги, не рахуючися з ціною, яку треба за це платити. Ми переконалися на тисячах прикладів, що звичайно уживані ним самим заходи ідуть йому ж таки на шкоду; позбутися болю, що терзає у дану мить, зовсім не рівнозначне остаточному видужуванню, якщо при цьому загальний стан не поліпшився.
Мета хірурга не в тім, щоб убити мертву тканину; це тільки спосіб лікування. Він змагає до того, щоб на тому самому місці відродилася здорова тканина і щоб та сама ділянка тіла знову зажила нормальним життям. Всякий, хто хоче усунути тільки те, що завдає йому страждання, недостатньо далекоглядний, бо благо не обов'язково йде слідом за злом; за ним може наступити і нове зло, і при цьому ще гірше, як це сталося з убивцями Цезаря, які ввергнули республіку у такі великі лиха, що їм пришилося каятися у своєму втручанні у державні справи. Відтоді і аж до нашого століття з багатьма сталося те саме. Мої сучасники французи могли б щодо цього багато чого розповісти. Всі великі переміни розхитують державу і вносять у неї безлад. Хто, затіваючи зцілити її одним махом, попередньо задумався б над тим, що з цього вийде, той, звичайно, охолов би до такого передузяття і не захотів би докласти до цього руку. Пакувій Колавій покінчив з порочними спробами такого штибу у такий чудовий спосіб. Його співгромадяни повстали проти своїх зверхників. Йому ж, людині вельми могутній у місті Капуї, удалося замкнути у палаці зібраний туди у повному складі сенат, і, скликавши на майдан люд, він заявив, що прийшов день, коли вони без усякої перешкоди можуть помститися на тиранах, які так довго їх гнобили і які тепер у його руках, беззбройні і позбавлені всякої охорони. Він запропонував, щоб їх виводили по жеребку одного за одним, і люд ухвалював постанову про кожного з них зокрема, виконуючи на місці винесений присуд — з тим, одначе, щоб на посаду, яку обіймав засуджений, вони тут же призначали когось із добропорядних громадян, аби вона не вакувала. Тільки-но було викликано першого сенатора, як зчинилися крики, що виражали загальну ненависть до цього чоловіка. «Бачу, — сказав Пакувій, — цього треба змістити, він безперечний лиходій; заступаймо його кимось підхожішим». Нараз упала мертва тиша: всякий затруднявся, кого ж назвати. Нарешті хтось осмілився висунути свого кандидата, але у відповідь на це залунали ще гучніші і одностайніші крики, що відмовляли йому в обранні. Було перераховано безліч притаманних йому вад і наведено сотні причин, за якими його слід відкинути. Тим часом пристрасті розпалювалися все дужче і непогамовніше, і діло пішло ще гірше при появі другого сенатора, а потім і третього: стільки ж було незгоди при виборах, скільки згоди при усуненні від обов'язків. Врешті, втомившись від цього розброду думок, люд став помалу — хто сюди, хто туди — зникати зі зборів, несучи в душі переконання, що застаріле і добре знайоме зло завжди краще за зло нове і незвідане. Чого ми тільки не робили, щоб дійти до такого сумного висновку?
Але ж — о сором! — скільки-то ран завдав
Брат брату в Римі! Що ж бо спинило нас?
На що не йшли ми, нечестиві?
Хто вже занесений меч одкинув
Задля богів хоч?
Горацій, Оди, 35, 33—38Пер. Андрія Содомори
Та все ж я не зважуюся сказати:
Візьмись сама богиня Спасіння,
Не спасла б цього роду й вона.
Теренцій, Брати, IV, 244—245
Ми, мабуть, ще не дійшли до останньої межі. Збереження держави є, певне, річ за межами нашого розуміння. Державний лад, як твердить Платон, — це щось надзвичайно потужне і не дуже підвладне розпаду. Нерідко воно існує й далі, попри смертельні недуги, що підточують його зсередини, незважаючи на незграйність несправедливих законів, незважаючи на тиранію, незважаючи на розбещеність і невігластво посадовців, розперезаність і бунтівливість люду.
У всіх наших мінливостях долі ми звертаємо зори до того, що над нами, і дивимося на них, кому краще, ніж нам; порівняймо ж себе з тим, що під нами; нема такого нетяги, який не знайшов би тисячі прикладів, здатних доставити йому втіху. Наша провина, що ми більше думаємо про майбутнє лихо, ніж про минуле. «Якби, — говорив Солон, — усі нещастя було зібрано в одну купу, то не знайшлося б жодної душі, яка б воліла за краще зостатися у своєму горі, аби лиш не брати участі у законному поділі купи напастей і не дістати свого паю». Наша держава занедужала; але ж інші держави хворіли, бувало, ще поважніше і тим не менше не загинули. Боги тішаться нами наче опукою і швиргають нас на всі боки:
Людьми гуляють боги мов м'ячем.
Плавт, Полоненики, Пролог, 24
Зірки обрали державу римську, аби на її прикладі показати свою потугу. Вона пізнала найрозмаїтіші форми, пройшла крізь усі випроби, яких тільки може зазнати держава, через усе, що приносить лад і нелад. Хто ж може розпачувати у своєму становищі, знаючи про потрясіння та удари, яких вона зазнала і все-таки вистояла? Якщо панування на великих просторах є ознакою здоров'я і міцності держави (з чим я аж ніяк не можу погодитися, і мені подобаються слова Сократа, який радив Нікоклу не заздрити державцям, що володіють великими царствами, а заздрити тим із них, які зуміли зберегти за собою те, що випало на їхню долю), то Рим ніколи не був здоровіший, ніж у той час, коли він був найхоровитішим. Найгірша з його форм була для нього найблагодатнішою. За перших цезарів у ньому насилу простежуються будь-які ознаки державного ладу: це найстрашніша і найбезглуздіша мішанина, яку тільки можна собі уявити. І все ж він зберіг і зміцнив цей свій лад, зостався не якоюсь крихітною монархією з обмеженими межами, а став властителем багатьох народів, таких різних, таких віддалених, таких вороже до нього налаштованих, таких несправедливо керованих, таких підступно скорених:
Жодному людові не дає доля
Карати тих, хто панує
На суші і морі.
Лукан, І, 138-140
Не все, що хитається, падає. Кістяк такого величезного утворення держиться не на одному цвяхові, а на безлічі їх. Він держиться уже завдяки своїй давнині: він подібний до старих будов, що втратили через свій вік підпору, на якій вони спочивали, без тиньку, без зв'язку, і все ж він не рушиться і підтримує себе своєю вагою,
Не стоїть він на цупкому корінні,
Лиш вагою своєю тримається.
Лукан, І, 138
До того ж ніяк не можна схвалити поводження тих, хто обстежує лише зовнішні мури фортеці і рови перед ними: щоб судити про надійність, треба глянути, окрім того, звідки можуть прийти обложники і які їхні сили і засоби. Лише небагато кораблів тонуть від своєї ваги і без насильства над ними збоку. Огляньмося ж довкруж: все розпадається і розвалюється; і це в усіх відомих нам державах, як християнщини, так і будь-де; пригляньтесь до них, і ви виявите явну погрозу їх змін і загибелі, що чекають їх:
Й у них свої трупи, й по них пролетіла
Буря.
Верґілій, Енеїда, XI, 422Пер. Михайла Білика
Астрологи ведуть безпрограшну гру, передрікаючи, своїм звичаєм, великі переміни і потрясіння; їхні віщування правлять про те, що й так уже видно і на дотик відчутне; по них нема чого вирушати на небеса.
І якщо це поєднання напастей і вічної погрози спостерігається скрізь, то звідси ми можемо добути для себе не тільки певну втіху, а й деяку надію на те, що й наше панство устоїть, як інші; бо де падає все, там насправді нічого не падає. Хвороба, притаманна всім, для кожного зокрема є його здоров'ям; одноманітність — якість, що чинить опір розпаду. Щодо мене, то я аж ніяк не впадаю у розпач, і мені здається, що я бачу перед нами путі до рятунку:
Можливо, з волі безсмертних
На добре вийде все в свій час.
Горацій, Еподи, 13, 7Пер. Андрія Содомори
Кому відомо, чи не буде Господові угодно, щоб і з ними сталося те саме, що іноді трапляється з певним людським тілом, яке очищається й укріпляється завдяки тривалим і тяжким хворобам, що повертали йому повніше і стійкіше здоров'я, ніж те, яке вони у нього відняли?
Але найбільше мене втішає те, що, вивчаючи симптоми нашої хвороби, я стільки знаходжу серед них природних і посланих самим небом, так само як і накликаних нашою розпусністю і людським зухвальством. Здається, що навіть світила небесні — і вони вважають, що ми проіснували досить довго і вже перейшли покладену нам межу. Мене пригнічує також і те, що найімовірніше з навислих над нами лих — це не перетворення всієї сукупності нашого ще ціліснішого буття, а її розпад і розпорошення — і з усього, чого ми боїмося, це найстрашніше.
Віддаючись цим роздумам, я побоююся також зради з боку моєї пам'яті: чи не змушує вона мене двічі говорити з розкидливості про одне й те саме. Я не люблю себе перечитувати і ніколи не каюся самохіть у тому, що мною написано. Я не вношу сюди нічого такого, чого навчився згодом. Висловлені тут думки буденні: вони спадали мені, може, сотню разів, і я боюсь, що вже зупинявся на них. Повторення завше докучає, навіть у самого Гомера; але воно просто згубне, коли йдеться про речі малоістотні і скороминущі. Мене дратує всяке втовкмачування навіть у тих випадках, коли воно торкається речей безумовно корисних, наприклад у Сенеки, як дратує і звичай його стоїчної школи повторювати з усякого приводу, і причому від дошки до дошки, усе ті самі тези і передумови і наводити знову і знову загальники, звичні доводи і підстави. Моя пам'ять що не день жахливо погіршується:
Спраглий,
Я спив до дна напій якийсь,
Здатний усі почуття летейським сном оповити.
Горацій, Еподи, XIV, ЗПер. Андрія Содомори
І віднині — бо дотепер, слава Богу, великих прикрощів я не мав — мені, на відміну від інших, що прагнуть висловити свої думки догідного часу і по добрій розвазі, прийдеться уникати якої б то не було підготовки зі страху обтяжувати себе певними обов'язками, від яких я цілком залежатиму. Я плутаюся і збиваюся, коли мене що-небудь сковує й обмежує і коли я залежний від такого ненадійного і немічного знаряддя, як моя пам'ять.
Я не можу читати таку історію, не обурюючись і співпереживаючи її всією душею. Коли такого собі Лінкеста, обвинуваченого у підступному задумі проти Олександра, поставили за звичаєм перед військом, щоб воно могло вислухати його виправдання, він, пригадуючи зарані складену йому промову, затинаючись, сказав з неї лише кілька слів. Поки він бився зі своєю пам'яттю, силкуючись зібратися з думками, його хвилювання все зростало, і вояки, що стоячи біля нього, вважаючи, що він цілком себе викрив поводженням, кинулися на нього і вбили його ударами списів. Його заціпеніння та німоту було сприйнято ними як визнання у висунутому проти нього обвинуваченні: адже у в'язниці він мав досить дозвілля, аби підготуватися до цього дня, і, на їхній погляд, річ тут була не в тім, що його підвела пам'ять, а в тім, що совість скувала йому язик і відняла у нього останню мужність. Оце-то славний висновок! А тим часом саме місце, скупчення стількох людей, чекання вселяє у душу сум'яття, надто якщо усі помисли спрямовані лише на те, щоб говорити красномовно і переконливо. Що ж тут поробиш, якщо від твоєї промови залежить життя твоє і смерть?
Щодо мене, то втрачаю під собою ґрунт на думку про те, що на мені пута і можу говорити лише про те-то і те-то. Коли я ввіряю і припоручаю себе пам'яті, я чіпляюся за неї з такою силою, що надмірно обтяжую її, я виходжу з себе, і настільки, що ледве не втрачаю самовладу, і мені не раз доводилося на превелику силу скривати, що я раб моєї пам'яті, причому це ставалося зі мною саме там, де для мене було винятково важливо справити враження, що я говорю з повною невимушеністю, що вираження моїх чуттів випадкові і зарані не продумані, але породжені наявними обставинами. По-моєму, не виказати нічого вартісного нітрохи не гірше, ніж виявити перед усіма, хто явився сюди, підготувавшись красно говорити, — річ цілком неподібна, і тим паче для людей мого ремесла, та й узагалі пов'язана з надмірними обставинами, непосильними для того, хто не в стані на себе покластися: від підготовки чекають більшого, ніж він може дати. Часто по глупоті надівають на себе короткий камзол, щоб стрибнути не краще, ніж у звичайному плащі. Ніщо так не шкодить охочим справити гарне враження, як покладені на нього надії. Цицерон, Академічні питання, II, 4. Існує письмове свідоцтво про оратора Куріона, що, хоча він розбив промову свою на три чи чотири часті і визначив кількість основних тез і доводів, з ним усе-таки нерідко траплялося, що він щось забував чи додавав нове. Я завжди остерігався незручностей такого роду, ненавидячи всілякі обмеження і приписи, і не тільки з недовіри до своєї пам'яті, а також і тому, що це все надто надумане і штучне. Воєнним людям личить простота. Квінтиліан, Навчання оратора, XI, 1. Досить з мене і того, що я дав собі обіцянку ніколи більше не виступати на почесних зібраннях. Якщо ж читати свою промову по писаному, то окрім того, що цей спосіб просто потворний, він на додачу вкрай невигідний усякому, хто завдяки своїм даним міг би дечого досягти і з допомогою жестів. Ще менше можу я розраховувати нині на власну винахідливість: моя думка важка на підйом і позбавлена гнучкості, і мені не знайтись за обставин складних і значних.
Прийми ж, читальнику, і ці мої писання, і цей третій додаток до написаної мною картини. Я додаю, але аж ніяк не виправляю. По-перше, тому, що той, хто віддав у заклад всьому світові свій твір, по-моєму, геть утрачав на нього права. Хай, якщо може, говорить складніше десь деінде, але не спотворює роботи, яку продав. Купувати у таких людей треба тільки по їхній смерті. Хай вони перш добре подумають і лиш потім беруться за діло. Хто їх наглить?
Моя книга незмінно все та сама. І якщо її друкують заново, я хіба що дозволяю собі вставити в неї зайвий кусничок, щоб покупець не пішов упорожні: адже вона не більше ніж безладний набір усякої всячини. Це всього лишень доважки, що нітрохи не порушують її первісної подоби, але додають з допомогою якоїсь істотної дрібнички додаткову і особливу вартість подальшому. Звідси легко може виникнути деяке порушення хронології, але мої придибашки розміщаються як прийдеться і не завше залежно від мого віку.
По-друге, як ідеться про мне, я боюся втратити мінька: мій розум не завжди простує вперед, іноді він бреде і навспак. Я нітрохи не менше довіряю своїм вигадкам від того, що вони перші, а не другі, чи треті, чи тому, що вони колишні, а не нинішні. Нерідко ми виправляємо себе так по-дурному, як виправляємо інших. Вперше мій твір побачив світ 1580 року. За цей тривалий проміжок часу я встиг постарітися, але мудрості мені, звісно, не додалося навіть на нігтик, я тодішній і я теперішній — геть-то різні люди, і який із нас кращий, я, далебі, не взявся б відповісти. Якби ми йшли прямою путею до досконалості, старість була б і кращою порою людського життя. Але наш рух — швидкий рух п'янички: хиткий, хибкий, недоладний, як коливання тростинки, шарпаної за примхою вітру. Антиох з великим запалом підносив до сьомих небес Академію; одначе ж він на старості-літях примкнув до табору її ворогів; за яким із цих двох Антиохів я б не пішов, хіба це означало б, що в кожному разі я все ж ступив у слід Антиохові? Внести у погляди людей сумнів і потім намагатися внести в них же визначеність — чи не означає це зрештою все ж внести сумнів, а не визначеність, і чи не провіщає також, що якби цій людині дано було пожити ще один вік, вона і тоді раптово виявила б нахил до якогось нового захоплення, не так кращого, як іншого.
Доброзичливість читальників додала мені трохи більше смілості, ніж я від себе чекав. Але нічого я так не боюся, як увіритися; я волів би накликати на себе гнів, але тільки, боронь Боже, не набриднути, як зробив один учений мій сучасник. Похвала завше і всюди приємна, хоч би звідки вона йшла і хоч би що її викликало, але щоб по-справжньому навтішатися нею, треба бути обізнаним з її підставами. Навіть вади находять собі поклонників. Визнання з боку темної юрби рідко коли попадає в саму точку, і я, мабуть, не помилюся, якщо скажу, що писання, над усе піднесені в мою добу на щит народною чуткою, — найгірші. Звичайно, я глибоко вдячний поштивим і порядним людям, що відзначили своєю доброзичливістю мої немічні зусилля. Прогріхи в обробці ніколи не давали так явно навзнаки, як тоді, коли матеріал не може сам за себе постояти. Не вини ж мене, читальнику, за ті з них, які закралися сюди з примхи і з недбальства іншого: кожна рука, кожний робітник вносить сюди свої власні. Я не втручаюся ні в правопис — єдине моє бажання, щоб не відступали від загальноприйнятого, — ні в пунктуацію: я мало обізнаний як з тою, так з тою. Коли мене позбавляють всякого сенсу, я не дуже-то про це журюся, бо тут з мене знімається принаймні відповідальність; але де його спотворюють або вивертають на свій власний лад, як це часто трапляється, там мене, можна сказати, остаточно занапащають. Принаймні, якщо те чи інше судження скроєне не моєю міркою, порядна людина має вважати його не моїм. Дізнавшись, який я мало старанний і своєрідний, всякий легко повірить, що я охочіше продиктую ще стільки Проб, аби лиш не закабаляти себе переглядом цих ради внесення в них дрібних виправлень.
Я вже казав, що, зійшовши у найглибшу рудню, щоб добувати цей новий метал, я не тільки позбавлений близького спілкування з людьми інших норовів, ніж мої власні, й інших поглядів, що згуртовують їх в особливу групу і відчужують від решти, але я наражаюся на небезпеку з боку тих, кому рішуче все дозволено і хто в таких поганих взаєминах з правосуддям, гірше за які і уявити собі годі, що й робить їх вкрай нахабними і розпусними. Якщо врахувати всі стосовно мене обставини, я не бачу нікого серед нас, кому відстоювання законності обходилося дорожче, ніж мені, беручи до уваги і втрату можливих винагород, і прямі збитки, як кажуть наші правники. І хоча інші роблять у цьому сенсі куди менше, ніж я, в чому неважко переконатися на точних терезах, вони все ж корчать із себе зухів, хвалячись своєю різкістю і гарячністю.
Являючись домом, у всі часи незалежним, широко одвідуваним і відкритим для всіх (бо я не дозволяв себе спокусити і поставити на службу війні, в яку найохочіше втручаюся тоді, коли вона якнайдалі від мене), дім мій заслужив всенародну любов і вдячність, і було б важко ганити мене на моїй купі гною; і все ж я вважаю за позитивне і рідкісне диво, що він усе-таки зберігає, сказати б, свою незайманість — адже в ньому ні разу не лилася кров і він ні разу не зазнав потопу і пограбування, попри таку тривалу хуртовину, стільки перемін і хвилювання по сусідству зі мною. Сказати по щирості, людина мого душевного складу могла б звільнитися від свого гарту і незламності, якими б вони не були; але наїзди, і ворожі наскоки, і переміни, і мінливості воєнного щастя поряд зі мною до останнього часу більше загострювали, ніж пом'якшували настрої мого краю, і вони і досі загрожують мені всілякими небезпеками і нездоланними труднощами.
Я вивертаюся, але мені не до вподоби, що це вдається радше із щасливої випадковості, а не завдяки захисту з боку правосуддя, і мені не до вподоби, що я живу не під затінком законів, а під іншою охороною, ніж та, яку вони повинні забезпечувати. Становище принаймні таке, що я на добру половину, як не більше, існую завдяки чужій доброзичливості, а це для мене утяжлива залежність. Я не хочу бути вдячним за свою безпеку ні доброті і благодії сильних світу сього, які рачать відгороджувати мене від насильств і дати мені свободу дій, ні простоті звичаїв моїх попередників чи особисто моїх. Ну, а якби я був іншим? Якщо мої вчинки і бездоганність мого поводження накладають на моїх сусідів та родичів щодо мене певні обов'язки, то просто жахливо, що вони мають право вважати себе поквитаними зі мною, зберігаючи мені життя, і право сказати: «Ми залишаємо йому змогу вільно справляти богослужбу в його домовій капличці, хоча решту церков в окрузі ми розорили і зруйнували; ми даємо йому змогу розпоряджатися його майном і його життям, бо і він, коли це необхідно, оберігає наших жінок і наших биків». У нашому домі так повелося вже здавна, і похвали, що розточували колись Лікургу, який був у своїх співгромадян нібито за головного скарбника й охоронника їхніх гаманців, якоюсь мірою поширюються і на нас. Між тим, по-моєму, треба, щоб ми жили під захистом права і влади, а не завдяки чиїйсь вдячності чи милості. Скільки сміливих людей воліло розпрощатися з життям, ніж бути ним комусь завдяченим. Я уникаю брати на себе які б то не були зобов'язання, а надто ті, які зв'язують мене повинністю честі. Для мене нема нічого дорогоціннішого, ніж одержаний мною дар; ось чому моя воля потрапляє в заклад до всякого, хто дістав мою вдячність, і ось чому я охочіше користуюся тими послугами, які можна купити. Мій розрахунок цілком правильний; за останні я віддаю тільки гроші, а за всі інші — самого себе.
Узи, накладені на мене чесністю, здаються мені набагато незручнішими і тяжчими, ніж судове силування. Мені куди легше, коли мене душать за посередництвом нотаря, ніж при моєму власному. Хіба це справедливо, що моє сумління відчуває себе скованішим у тих випадках, коли мені виявляють беззастережну довіру? За інших умов моя добропорядність нікому нічого не винна, бо ніхто їй нічого не позичав: хай звертаються до всіляких забезпечень та гарантій, надаваних поза мною. Мені було куди простіше вирватися з полону казематів і законів, ніж із того полону, де тримає мене моє слово. Щодо своїх обіцянок я делікатний до педантизму і тому, чого б то не торкалося, намагаюся, щоб вони були, наскільки змога, непевними й умовними. Навіть тим із них, які самі по собі не важливі, я надаю невластиву їм вагу з упертого намагання незмінно пильнувати моє правило; воно мені заважає і обтяжує мене, і при цьому ради себе самого, а не в ім'я чогось іншого. Ба більше, якщо, затіваючи ті чи ті справи, навіть особисті і в яких я вільний діяти на свій розсуд, я розповідаю кому-небудь про мій задум, мені починає здаватися, що віднині вже не маю права від нього відступатися і що повідомити про нього кому-небудь іншому — означає поставити його собі в непохитний закон; мені здається, що, кажучи, я тим самим даю обіцянку. Ось чому я рідко ділюся моїми намірами.
Присуд, ухвалений мною мені самому, куди суворіший і жорстокіший від судового вироку, бо судді застосовують до мене ту саму мірку, що й до всіх, тоді як лещата мого сумління цупкіші і нещадніші. Я не дуже ревно виконую свої повинності, до яких мене зневолили, якби я їх не мав. Праведний учинок по-справжньому праведний лише тоді, коли він добровільний. Цицерон, Про обов'язки, І, 9. Учинки, які не осяює відблиск свободи, не дають ні честі, ні утіхи.
Бо те, до чого змушує закон,
Я б і не став охотою сповняти.
Теренцій, Брати, III, 202
До чого мене спонукає конечність, того мені не хочеться, бо всякий наказ дає більше втіхи тому, хто його віддає, ніж тому, хто його виконує. Валерій Максим, II, 2, 6.I я знаю таких, які доходять у цьому до явної несправедливості: вони охочіше дарують, ніж повертають, охочіше позичають, ніж платять, і найзахланніші до тих, з ким зв'язані найтісніше. Я йду своєю стежкою, але не дуже далекий від цього.
Я настільки люблю скидати з себе тягар яких би то не було обов'язків, що іноді заносив собі до прибутку різні вияви невдячності, нападки і недостойні вибрики з боку тих, для кого, за уподобаннями і в силу випадкового збігу обставин, відчував якусь дружню прихильність, бо я розглядаю їхні ворожі дії і їхні промахи як щось таке, що цілком погашає мій борг і дає змогу мені вважати себе за поквитаного з ними. І хоч я й далі плачу їм данину зовнішньої шани, накладену на нас громадською благопристойністю, все ж я немало зберігаю на цьому, бо, роблячи з примусу те саме, що робив і раніше, подвигнутий чуттям, і тим самим трохи послаблюю напругу і стурбованість моєї внутрішньої волі (мудрому потрібно стримувати пориви своєї приязні, як стримують біг коня. Цицерон, Про дружбу, 17), яка у мене надмірно наполеглива і бентежна, принаймні для людини, не охочої, щоб її турбували; і ця ощадливість до певної міри надолужує шкоду, завдану мені недосконалістю тих, з ким мені доводилося стикатися. Мені, звісно, прикро, що вони втрачають у моїх очах, але зате і я не дуже в програші, бо не вважаю себе за зобов'язаного віддавати їм такою ж мірою свою уважність і відданість. Я не ганю того, хто менше любить свою дитину, бо вона вкрита лупою чи горбата, і не тільки тоді, коли та підступна і злісна, а й тоді, коли вона просто нещасна і жалюгідна (сам Господь у такий спосіб знецінив її і визначив їй місце нижче від природного), аби лише в цьому охолодженні чуттів дотримувалася міра і належна справедливість. Як на мене, кровна близькість не згладжує вад, навпаки, вона їх, радше, випинає.
Отож, наскільки я знав пуття у мистецтві виявляти благодіяння і платити вдячністю за те, що вони тобі надані — а це мистецтво тонке і вимагає великого досвіду, — я не бачу довкола себе нікого, хто до останнього часу був би незалежніший, ніж я, і менше за мене у боргу перед ким би то не було. Та й узагалі, нема нікого, хто був би в цьому такий же чистий перед людьми, як я.
Не знав він, сердешний, високих порогів.
Верґілій, Енеїда, XII, 519Пер. Михайла Білика
Державці надмірно одаряють мене, якщо не віднімають мого, і вони творять мені достатньо блага, коли не завдають мені зла; ось і все, чого я від них хочу. О, який же я вдячний Пану-Богу за те, що йому було угодно, щоб усім моїм здобутком я був зобов'язаний винятково його милості, а також ще за те, що він утримав усі мої борги цілком за собою. Як ревно молю я святе його милосердя, щоб і надалі я не був зобов'язаний кому-небудь надмірно великою вдячністю!
Благодатна свобода, що так довго вела мене моїм шляхом! Хай же вона доведе мене до кінця! Я намагаюся не мати ні в кому пильної потреби. Лиш на тебе вся моя надія. Теренцій, Брати, III, 168. Ця річ доступна всякому, але вона легше досяжна для тих, кого Господь позбавив конечності боротися з природними і насущними нуждами.
Важко і небезпечно всілякими несподіванками залежати від чужої волі. Ми самі — а це найнадійніше і найбезпечніше наше пристановище — не надто у собі певні. Я не маю нічого, окрім мого я, але й цією власністю я як слід не володію, і вона, до того ж, мною частково запозичена. Я намагаюся виховати в собі гарт, що найважливіше — байдужість до ударів долі, щоб я мав на що опертися, якби вся решта мене покинула.
Гіппій з Еліди, дружачи з музами, запасся не тільки ученістю, щоб у разі необхідності з радістю припинити спілкування з усіма іншими, і не тільки знанням філософії, щоб привчити нашу душу вдовольнятися собою і, якщо так повелить її участь, мужньо обходитися без радощів, що приносяться ззовні; він, крім того, був настільки передбачливий, що навчився готувати собі їжу, стригти собі бороду, шити собі одяг та взуття і виготовляти всі потрібні йому речі, аби, наскільки змога, розраховувати винятково на себе і позбутися сторонньої допомоги.
Куди вільніше і охочіше користуєшся благами, даними тобі іншими, у тому разі, якщо користування ними не викликається сумною і пильною потребою і якщо у твоїй волі і в твоїх можливостях досить засобів і способів обійтися і без них.
Я добре себе знаю. І все ж мені важко собі уявити, щоб десь на світі існували щедрість така шляхетна, гостинність така щира і некорислива, які не здалися б мені сповненими чванства і самодурства і були б вільні від нальоту докору, якби доля змусила мене до них звернутися. Якщо давати є знамено владного і гордого, то приймати є знамено підлеглого. Свідоцтво тому — виражена в образливому і глумливому тоні відмова Баязета від присланих йому Тимуром подарунків.
А ті подарунки, які були запропоновані від імені султана Солимана султанові Калькутти, породили в останньому таку велику лють, що він не тільки рішуче від них відмовився, заявивши, що ані він, ані його попередники не мали звичаю приймати чиїсь дари, а, навпаки, вважали за свій обов'язок щедро їх роздавати, та ще й кинув до льоху послів, що приїхали до нього зі згаданою метою.
Коли Тетида, говорить Аристотель, запобігає перед Юпітером, коли спартанці запобігають перед атенцями, вони не освіжають у їхній пам'яті те хороше, що вони для них зробили, нагадування про що завжди неприємне, а згадують благодіяння, які ті виявили їм самим. Особи, які, як я бачу, користуються без сорому послугами всіх і кожного, зобов'язуючись тим самим перед ними, цього б, звичайно, не робили, якби розуміли, як усі розумні люди, що означає зв'язувати себе обов'язками: їх, певне, можна іноді оплатити, але розрахуватися по них — годі. Це — болісні окови для кожного, хто любить розкласти лікті на свій розсуд, як би і де б то не було. Моїм знайомим — тим, хто вище за мене за своїм становищем, і тим, хто нижче, — добре відомо, що вони ще не бачили людини такої причіпливої, як я. Якщо я не підходжу під сучасну мірку, то це не велике диво, бо його основа — численні властивості моєї вдачі; трохи природної гордості, побоювання нарватися на відмову, обмеженість бажань і намірів, непристосованість до ведення хоч би яких справ і нарешті улюблені мої прикмети: схильність до неробства і свободи. Через це все я живлю смертельну ненависть і до того, щоб від когось залежати, і до того, щоб шукати у когось підтримки, якщо той хтось не я сам. Перш ніж я дозволю собі удатися до чужої доброзичливості, я докладаю зусиль, на які тільки здатен, щоб обійтися без неї — і в дрібницях і в чомусь важливому. Мої друзі нестерпно докучають мені, коли просять, щоб я попросив за них когось третього. І для мене не менш важко використати і таким чином звільнити від зобов'язань того, хто мені винен, ніж зобов'язатися ради них перед тим, хто у мене ні з якого боку не в боргу. Якщо занехаяти це — і ще за однієї умови, а саме, щоб од мене не хотіли чогось надто клопітливого і складного (бо я оголосив нещадну війну всяким турботам), — я загалом охоче готовий помогти у нужді кожному. А втім, я завше в більшій мірі уникав брати, ніж старався давати — адже, за Аристотелем, це куди приязніше. Моя доля не дозволяла мені робити благо іншим, але й те мале, що вона мені дозволяла, впало на невдячний ґрунт. Якби вона призначила мені родитися з тим, щоб посісти серед людей високе становище, я б змагав до того, щоб змусити себе полюбити, а не до того, щоб навіювати страх і вражати уяву. Чи вільно мені виразити це з ще більшою зарозумілістю? Я б стільки ж виявляв турботу про те, щоб сподобатися, як і про те, щоб приносити користь. Кір устами свого чудового воєначальника і ще видатнішого філософа вельми мудро оцінює свою доброту і свої благодіяння куди вище, ніж доблесть і свої чималі завоювання. І Сципіон Старший всюди, де хоче піднести себе у людській думці, ставить свою м'якість і свою людяність вище від своєї хоробрості і перемог, і в нього завше на устах прославлені слова про те, що він змусив своїх ворогів полюбити його так само, як його люблять друзі.
Отож я хочу сказати, що якщо треба бути зв'язаним якимсь богом, то це повинно мати твердіші підстави, ніж та залежність, про яку я оце говорю і в яку мене ставлять обставини цієї страшної війни, а також, що мої зобов'язання не повинні бути настільки обтяжливі, щоб від них залежали моє життя і моя смерть: така залежність мене крушить. Я тисячу разів лягав спати в себе вдома з думкою про те, що саме цієї ночі мене схоплять і уб'ють, і єдине, про що я благав долю, то це про те, щоб все сталося швидко і без мук. І після своєї вечірньої молитви я не раз гукав:
Жовнір захожий мої родючі виснажить ниви.
Верґілій. Буколіки, І, 71Пер. Миколи Зерова
Ну, а де проти цього засіб? Тут — місце, де я родився, я і більшість моїх предків; вони віддали йому і свою любов, і своє ймення. Ми ліпимося до того, з чим звикнися. І в такому жалюгідному стані, як наш, звичка — благословенний дар природи, притуплює нашу чутливість і помагає нам перетерплювати всілякі напасті. Громадянській війні гірше від усяких інших саме тому, що кожен із нас у себе вдома має бути постійно на сторожі,
Сумно життя стерегти з поміччю брам лиш і мурів
І убезпечитись тільки міцністю дому свого!
Овідій, Скорботні елегії, IV, 1, 69—70
Найбільше лихо — відчувати вічний гніт навіть у себе вдома, в лоні своєї родини. Місцевість, де я мешкаю, — постійна арена наших смут і заворушень: тут вони найраніше вибухають і згодом знов загасають, і справжнього миру тут ніколи не видно.
Люди й тепер, хоч і мир вже панує, воєн бояться.
Овідій, Скорботні пісні, III, 10,
Тільки фортуна порушує мир, тут вибухають війни.
Лучче б ти, доле, дала мені жити десь у країні Еос
Або в кочовому шатрі під зимною Ведмедицею.
Лукан, І, 356, 251
Щоб відійти від цих сумних роздумів, я впадаю іноді в байдужість і легкодухість: адже й вони якимсь чином прищеплюють людині рішучість. Мені нерідко трапляється, та ще й не без ревної втіхи, уявляти собі з усією наочністю свою загибель і чекати своєї смертної минути; похнюпивши голову, в цілковитому заціпенінні, поринаю я у смерть, не розглядаючи і не впізнаючи її, ніби в похмуру і німу пучину, яка одразу змикається наді мною і сковує мене нездоланним, непробудним, нечулим сном. І те, що настане, як я передбачаю, за швидкою і безболісною смертю, втішає мене куди більше, ніж страшать обставини, за яких вона застигне мене. Кажуть, що як не всяке довге життя — хороше життя, то всяка швидка смерть — хороша смерть. Я не стільки боюся вмерти, скільки заводжу знайомство з тим, що передує смерті, — з умиранням. Я таюся і скулююся посеред бурі — вона має мене осліпити й умкнути стрімким і раптовим поривом, якого я навіть не відчую.
Якщо рожі і фіалки, як твердять деякі садівники, виростаючи поблизу від цибулі і часнику, і справді пахнуть приємніше, бо ті добувають із землі і всмоктують у себе все, що є в ній смердючого, то чому б і зашкарублим в злочинах людям моєї округи також не всмоктати в себе всієї отрути з мого повітря і мого неба, і своїм сусідством зі мною не зробити мене настільки чистішим і кращим, щоб я не загинув остаточно і безповоротно? У цілому се не так, а дещо в цьому роді все ж можливо: скажімо, доброта прекрасніша і привабливіша, коли вона рідкість, а ворожнеча і несхожість всього довкілля посилює і зміцнює прагнення робити добро, запалюючи душу необхідністю змагатися з перешкодами і жадобою слави, грабіжники самі по собі не виявляють до мене ворожості. А хіба я не відповідаю тим самим? Здумай я взятися за них, і мені б довелося мати діло з цілим сонмом людей. Ті, у кого однаково зла воля, хоч би яка була різниця у їхньому становищі, таять в собі однакову жорстокість, безчесність, грабіжницькі нахили, і те все в кожному з них тим огидніше, чим боягузливіше, чим упевненіше в собі і чим спритніше уміє прикриватися законами. Я меншою мірою ненавиджу злочин явний, звершений у запалі боротьби, ніж зроблений по-зрадницькому, тихою сапою. Наша лихоманка напала на тіло, яке вона нітрохи не попсує; в ньому тлів вогонь, і ось спалахнуло полум'я; більше галасу, ніж справжньої біди. Тим, хто запитує мене, що саме мене змушує подорожувати, я звичайно відповідаю: «Я дуже добре знаю, від чого я тікаю, але не знаю, чого шукаю». Якщо мені кажуть, що й серед чужинців, можливо, так само мало справжнього здоров'я, як серед нас, і що їхні звичаї не варті більшого, ніж наші, я відповідаю: по-перше, малоймовірно, щоб існували
Такі численні злочинів личини,
Верґілій, Теоргіки, І, 506
і по-друге, щоб змінити погане становище на становище непевне — все-таки виграш, і що чужі лиха ніколи не зачіпають нас так само, як наші.
Я ніколи не забуваю про те, що хоч би скільки я поставав на Францію, Париж мені і досі любий; я віддав йому своє серце ще в дні мого дитинства. І з ним сталося те, що завше стається з чудовими речами: чим більше прекрасних міст відтоді я бачив, тим більше красоти цього міста панують наді мною і оволодівають моєю любов'ю. Я люблю його саме по собі, і більше в його природному вигляді, ніж оздоблене чужинецькою пишнотою. Я люблю його з усією ніжністю, навіть його лунини і родимки. Адже я француз лише завдяки цьому великому місту, великому чисельністю своїх мешканців, великому своєю на рідкість вдалою розпологою, а над усе великому і незрівнянному своїми незчисленними і найрозмаїтішими достойностями: це слава Франції, одне з найшляхетніших прикрас світу. Хай відверне від нього Господь наші чвари! Цілісний і єдиний, він огороджений, по-моєму, від усяких напастей. Я певен, що з усіх наших партій найгіршою виявиться саме та, яка ввергне його в наші чвари. І ніякий ворог, на мій погляд, йому не страшний, окрім цього самого. І я боюся за нього стільки ж, скільки за всяку іншу частину нашої держави. Поки він стоїть, мені не бракуватиме притулку, де я міг спустити останній мій вдих, сховок, здатний винагородити мене з чохом за втрату будь-якого іншого.
Не тим, що так колись сказав Сократ, а тим, що і справді такі мої чуття, в чому я доходжу, мабуть, іноді до надмірності, всі люди, по мені, мої співвітчизники, і я обіймаю поляка так само щиро, як француза, віддаючи перевагу перед національними зв'язками зв'язкам вселюдським і всесвітським. Я не вважаю моє рідне повітря за найцілющіше у світі. Знайомства, зав'язані вперше і чисто особисті, варті, по-моєму, нітрохи не менше, ніж випадкові і буденні, підтримувані мною з моїми сусідами. Безкорислива дружба, що виникає з нашої спонуки, звичайно на голову вище за дружні взаємини, якими зв'язує нас спільність місцеперебування чи крові. Природа привела нас на світ вільними і незалежними; це ми самі замикаємо себе в тих чи інших тісних сутичках, уподібнюючись у певному сенсі до перських царів, що дали обітницю не пити ніякої води, окрім як з річки Хоасп: відмовившись, з недомислу, від свого права вживати будь-яку іншу воду, вони збезводили для себе цілий світ.
Що ж стосується звершеного Сократом під кінець його життя, коли вирок про баніцію він вважав за важчий, ніж смертний, я, як здається, ніколи не дійду до такої розслабленості і ніколи не буду настільки прив'язаний до моєї вітчизни, щоб учинити так само, як він. У житіях високих духом людей багато такого, що я радше ціную, ніж люблю.
І серед них бувають до того високі і виняткові, що я не можу як слід оцінити їх, бо вони для мене геть незбагненні.
Для людини, яка вважала весь світ за своє рідне місто, відзначені вище міркування були виявом слабкості. Правда, він зневажав мандри, і його нога ні разу не переступала меж Аттики. Як же розглядати те, що він пошкодував грошей своїх друзів, щоб врятувати собі життя, і відмовився вийти з чужою підмогою з темниці, аби не переступити законів, і при тому в той час, коли ці закони були так страшенно спотворені? Ці зразки для мене понад усе. Є й інші, які я вміщаю на другому місці, і їх я також можу відшукати в житті та діяннях цієї людини. Многі з цих рідкісних взірців перевищують мої можливості, і наслідувати їх я був би не в силах, але деякі з них перевищують і можливості моєї тями.
Окрім цих причин подорожі, як мені здається, — справа вельми корисна. Душа безперервно вправляється в спостереженні речей для неї нових і досі невідомих, і я не знаю — про що вже не раз казав — нічого повчальнішого для людського життя, як ненастанно показувати йому в їхній багатоликості стільки інших людських життів і наочно ознайомити його з безконечним розмаїттям форм нашої природи. При цьому тіло не залишається ледачим, але водночас і не напружується через силу, і це легке збудження робить на нього бадьору дію. Незважаючи на мої кольки, я не злажу з коня вісім-десять годин поспіль і все ж не відчуваю надмірної змори,
Понад сили і понад старості долю.
Верґілій, Енеїда, VI, 114—115Пер. Михайла Білика
Ніяка пора року не буває мені обтяжлива: тільки палюча спека сонця в зеніті нестерпна для мене, бо парасолька, якими з часів старожитніх римлян користуються в Італії, більше мучить руку, ніж полегшує муки голови. Хотів би я знати, з допомогою яких хитрощів у таку давню пору, поки розкіш тільки почала зароджуватися, перси вміли за бажанням здіймати свіжий вітер і створювати тінь, про що розповідає Ксенофонт. Я люблю дош і багнюку, ніби качки. Зміна повітря і клімату на мені зовсім не відбивається: будь-яке небо для мене однаково добре. Мене тривожать лише ті зміни, що відбуваються всередині мене, та й вони у подорожах трапляються зі мною куди рідше.
Я важкий на підйом, але, вирядившись у путь, можу їхати, скільки заманеться. Дрібні справи втомлюють мене стільки ж, скільки великі, і нарихтуватися у нетривалу поїздку, щоб побувати у сусіди, завдає мені не менше мороки, ніж приготуватися до справжньої мандрівки. Я звик робити мої денні прогони на іспанський кшталт, одним махом: це тривалі прогони, що цілком виправдують себе; якщо вдень надто жарко, я проробляю їх уночі, від заходу і до сходу сонця. Запроваджений деким звичай зупинятися у дорозі, щоб погодувати коней і пообідати в спішці й суєті, нікуди не годиться, надто коли стоять короткі дні. Моїм коням це йде лише на користь. Мене ні разу не підвела жодна кобила, як тільки вона витримувала перший з подібних прогонів. Зате я напуваю своїх коней скрізь, де тільки змога, і стежу лише за тим, щоб між двома водопоями вони пройшли достатній відтинок шляху і випита ними вода вийшла сечею. Моя нелюбов вставати надто рано дає змогу моїм челядникам пообідати, не кваплячись, перед виїздом. Що ж до мене, то я з їдою не спішу: апетит приходить до мене під час трапези і ніяк не інакше; я дознаю голод лише за столом.
Дехто картає мене за те, що я все ще не гублю охоти до таких от вправ, хоча жонатий і вже в літах. Вони не мають рації. Адже найкраща пора для відлучок з дому тоді тільки й настає, коли домашні можуть обійтися і без вас, бо в домі запроваджено твердий лад, який ні в чому не буде порушено. Куди легковажніше їхати з дому, залишаючи його на менш надійні руки, які не стануть надто трудитися, щоб клопотатися про ваші справи.
Найкорисніша і найпочесніша наука для жінки — це наука, що має назву домоведення. Мені доводилося бачити жінок скупих і жадібних, однак хазяйновитих — дуже рідко. А проте цій прикметі годиться бути у нас основній, і її слід шукати в жінці раніше за інших, бачачи в ній єдине віно, і цей посаг може як зруйнувати, так і зберегти наші оселі. Хай і не силкуються мені заперечувати: у відповідності з тим, чому мене навчив досвід, я вимагаю від заміжньої жінки, окрім усіх інших чеснот, і хазяйновитості, а це теж чеснота. Я влаштовую їй випробування, залишаючи на її руки, поки я у відлучці, керування всією моєю власністю. З досадою спостерігаю я в багатьох будинках, як чоловік, похмурий і зморений купою справ, повертається близько півдня до себе, тоді як жінка ще зачісується і чепуриться на своїй половині. Поводитися так допустимо лише королеві, та й то не знаю, чи допустимо. Безглуздо і несправедливо, що лінивство наших дружин оплачується нашою працею і кривавицею і потом. І я ніколи не дозволю, щоб хто-небудь користувався моїми засобами з більшою свободою, ніж я сам, безпечніше і безконтрольніше. Якщо муж заклопотаний сутністю справи, то сама природа велить, щоб жінки взяли на себе його форму.
Що ж стосується подружніх взаємин, то, хоч і вважається, що вони страждають від цих одлучок, я з цим рішуче не згоден. Навпаки, ця близькість такого роду, що безперервне спілкування лише охолоджує почуття і звичка їх убиває. Всяка жінка, яка з нами зв'язана, здається нам бездоганною. І кожний пізнав на досвіді, що постійне перебування разом не справляє тієї втіхи, якої зазнаєш, то розлучаючись, то знову зустрічаючись. Ці перерви наповнюють мене оновленою любов'ю до моїх домівників і роблять для мене перебування вдома солодшим і заманливим; чергування посилює мій потяг як до одного, так і до другого. Я знаю, що руки у дружби достатньо довгі, торкатися одна одної і сплітатися одна з одною, протягуючись з одного кінця світу в другий; і це особливо стосується подружньої дружби, де є місце безперервному обміну послугами, що породжують прив'язання і вдячні спогади. За влучним слівцем стоїків, між мудрецями існує такий тісний зв'язок і таке покревенство, що як один із них закушує у Франції, то тим самим годує свого побратима в Єгипті, і що як хтось, хоч би десь був, простягне бодай пальця, то всі мудреці, які тільки існують у людному світі, відчувають від нього допомогу. Насолода і посідання спираються переважно на уяву. А вона з більшим запалом надиться до того, чого прагне, ніж до того, що є в наших руках. Пригадайте, як ви провели час протягом дня, і ви побачите, що якнайдалі ви були від вашого друга, коли він був біля вас; його присутність розслабляє вашу увагу і дає вашим думкам необмежену свободу відволікатися з кожного приводу і будь-яку мить.
Знаходячись у Римі, я не втрачаю влади над моїм домом і керую ним і своїм майном, яке я там зоставив; я бачу, як ростуть мої мури, мої дерева, мої доходи або як вони понизилися десь на два пальці відтоді, як я поїхав:
Перед очима дім встає, витає образ місць.
Овідій, Скорботні елегії, III, 4, 57
Якби ми насолоджувались лише тим, що є в наших руках, то прощай наші екю, як тільки замкнули ми їх у шкатулку, і прощай наші діти, якщо вони на полюванні. Ми хочемо, щоб вони були поближче. А якщо вони в саду, то це далеко чи ні? А на відстані полуденного перегону? А десять льє — це далеко чи близько? Якщо близько, то як стоїть справа з одинадцятьма, дванадцятьма чи тринадцятьма? І так крок по кроку. Воістину, я гадаю, що та жінка, яка здумала б указати своєму мужеві: на такому-то кроці кінчається «близько», а ось на цьому починається «далеко» — мала б зупинити його якраз посередині:
Тут хіба рік межовий розв’язав би те спірне питання:
От і керуючись тим, я немов по одній волосинці
Смичу коневі з хвоста: ось один, ось другий, ось третій,
Поки на купу складаючи їх, не зіб'ється з рахунку
Той, хто над фастами сохне.
Горацій, Послання, II, 28 і 45—47Пер. Андрія Содомори
І хай ця жінка сміливо звернеться по допомогу до філософії, якщо хтось побажає кинути їй докір у тім, що, не бачачи ні того, ні того кінчика сполучної нитки між надмірним і малим, між довгим і коротким, легким і важким, близьким і далеким, не вміючи розпізнати, де початок, а де кінець, вона вкрай непевно судить і про середину. Нам суджено самою природою пізнати межі речей. Цицерон, Академічні питання, II, 29. А хіба нема жінок, що зостаються малжонками і подругами своїх небіжчиків мужів і коханців, які не десь на другому кінці світу, а в іншому світі? Ми можемо любити і тих, кого вже нема, і тих, кого ще нема, а не то що відсутніх. Беручи шлюб, ми не брали на себе зобов'язання бути такими нерозлучними, як деякі комашки, які нам трапляється бачити, або як біснуваті з Карентії, які зчепилися одне з одним у паруванні, як собаки.
Якщо жінки і люблять споглядати своїх мужів спереду, то чи не повинні вони, в разі потреби, так само охоче дивитися їм у спину?
І чи не буде тут доречно, щоб показати справжню причину їхніх скарг, навести такі слова поета, що так чудово передають жіночі чуття й думки:
Жінка, як тебе немає, дума, що любиш другу,
Або тебе друга любить, або ти цмулиш вино,
Або ти розважаєшся і любо тобі одному,
А їй самій зле.
Теренцій, Брати, І, І, 7
Хіба не схоже на істину, що опір і суперечність самі по собі їх підтримують і цікавлять і що вони бувають вдоволені, коли викликають ваше невдоволення?
У щирій дружбі — а вона відома мені до тонкощів — я віддаю своєму другові більше, ніж беру від нього. Мені більше до вподоби, коли я сам роблю йому добро, ніж коли він робить його мені; і найбільше добра він робить мені тоді, коли робить його самому собі. І якщо йому приємно чи корисно кудись відлучитися, його відсутність для мене ще солодша, ніж присутність. Та і яка ж це відсутність, якщо ти маєш засоби з ним зв'язуватися? Неодноразово наша розлука бувала для мене не без приємності і не без пожитку. Розлучаючись, кожний із нас жив повнішим життям і бачив його ширше і глибше: він жив, він насолоджувався, він спостерігав для мене, я спостерігав для нього, роблячи це з такою повнотою, як ніби він був зі мною. Коли ми буваємо разом, то якась наша частина зоставалася дозвільною: ми стоплювалися в одну цілість. Роз'єднання у просторі збагачувало нашу духовну сув'язь. Невситима жадоба безпосередньої близькості свідчить про нездатність до духовного спілкування.
Щодо мого літнього віку, на який мені також указують, то я думаю про це зовсім зворотне; це юності подобає зважати на громадську думку і обмежувати себе ради другого. Її вистачить на все про все, і на людей і на себе; а у нас повно клопотів і турбот і про самих себе, у міру того як ми позбуваємося природних утіх, ми надолужуємо їх утіхами штучними. Несправедливо прощати молодості її гонитву за насолодами і заважати старості шукати в них відраду. В юності я стримував свої бурхливі пристрасті розсудливістю; у старості я додам до моїх сумних утіх трішечки пустощів. Та й Платонові закони забороняють відлучатися за межі країни до сорока чи п'ятдесяти літ, щоб ці відлучки були корисніші і повчальніші; і ще більше співчуття викликає у мене другий пункт тих-таки законів, що забороняє їх після шістдесяти років.
«Але в ваші роки вам не вернутися з далеких мандрів». — «А що мені до того?» Я роблю їх не на те, щоб неодмінно вернутися, і не на те, щоб їх завершити; я роблю їх лише на те, щоб стріпнутися, поки таке стріпування мені подобається. І я їжджу на те, щоб їздити. Хто бігає за доходним місцем або за зайцем, той, сказати б, не бігає; бігає тільки той, хто бігає навзаводи і для того, аби вправлятися у бігові.
Мої наміри такі: що їх можна вважати досягнутими в будь-яку мить і в будь-якому місці; вони не пов'язані з особливими надіями. Та й мої мандри через життя відбуваються аж ніяк не інакше. А втім, я бачив на чужині досить місць, де був би не проти зостатися. А чом би й ні, якщо Хрисипп, Клеант, Діоген, Зенон, Антипатр і скільки інших мудреців того ж таки найсуворішого філософського напряму покинули свою батьківщину, не маючи жодних підстав на неї скаржитися і єдино з бажанням подихати іншим повітрям. І, звісно, найбільше невдоволення, яке мені дають мої поїздки, — це незмога ухвалити рішення оселитися назавжди там, де мені було б до мислі, бо, пристосовуючись до світових правил, я завжди маю думати про повернення.
Якби я боявся умерти деінде, ніж у місці свого народження, якби я думав, що умирати далеко від домівників буде важче, я б навряд чи відважився виїздити за межі Франції, я б не виїздив без душевного здригання і за межі моєї парафії. Смерть повсякчас дається взнаки; вона безперервно стискає мені груди чи нирки. Але я скроєний на інший лад; вона для мене одна й та сама скрізь. І якби мені надали вибір, я, мабуть, волів би умерти радше у сідлі, ніж у постелі поза домом і далеко від своїх. Я охоче забуваю про цю вимогу нашого звичаю, бо з усіх повинностей, накладених на нас дружбою, ця єдина для мене прикра, і я так само охоче забув би проказувати величаве «прощавай назавжди». Якщо присутність близьких людей і дає умирущому якісь вигоди, то вона ж завдає йому сотню прикрощів. Мені доводилося бачити смертенних, безжально обложених всією цією юрбою; надмір присутніх був їм не до снаги. Вважається порушенням обов'язку і свідченням недостатньої любові і турботи дати вам спокійно спустити дух; один муляє вам очі, другий — ваші вуха, третій — ваш рот; нема такого нашого чуття чи такої часті нашого тіла, яку б нам при цьому не теребили. Ваше серце переповнює жаль до себе самого, коли ви чуєте скорботні квилі ваших друзів, і досада, коли вам доводиться іноді чути інші зойки, фальшиві і лицемірні. Хто завше був зніженим і чутливим, для того це ще болісніше. У такий вирішальний час йому потрібна лагідна, звикла до його чутливості рука, щоб почухати йому саме там, де йому свербить, або навіть зовсім його не торкатися. Якщо для того, щоб ми появились на світ, потрібне сприяння повитухи, то для того, щоб його покинути, ми потребуємо людини ще вмілішої, ніж вона. От саме таку людину, і до того ж прихильну до вас, і слід, не рахуючи видатків, наймати для послуг такого штибу.
Я аж ніяк не доріс до тої гордовитої і зневажливої твердості, яка, сама в собі черпаючи сили, обходиться без чиєїсь допомоги і якої ніщо не може схитнути; я стою на щабель нижче. Я спробую втекти, наче кролик, і ухилитися від цієї публічної сцени — не з несвідомого страху перед нею, а зовсім свідомо. Я зовсім не збираюся робити з цього акту випробування чи показ мого гарту. Навіщо? Адже, перейшовши цей поріг, я втрачу і права на добру славу, і всяку зацікавленість у ній. Я вдовольнюся смертю зосередженою, самотньою, спокійною, цілковито моєю, і тільки моєю, відповідною способу життя, одинокого і відрубного, якого я пильную. Всупереч забобонам римлян, які вважали за бідолаху того, хто умирав, не виголошуючи рації, і хто не мав родичів, які закрили б йому очі, у мене вистачить чим заповнити мій час, втішаючи себе, і без того, щоб займатися ще втішанням інших, вистачить думок у моїй голові і без того, щоб обставини навіювали мені нові, вистачить тем для розмови з собою і без того, щоб позичати їх зокола. Товариству тут не приготовлено ніякої ролі; в цьому акті лише один дійовець. Живімо і сміймося перед своїми, умираймо і хмурмося перед сторонніми. Завжди можна відшукати за плату когось, хто поправить вам голову або розітре ваші ноги, але хто водночас не стане вас турбувати супроти ваших бажань і з байдуже-спокійним обличчям дасть вам говорити з самим собою і скаржитися своєму богові.
Спонукуваний доводами розсудку, я вперто намагаюся здихатися хлоп'ячої і нелюдської примхи, через яку ми силкуємося викликати своїми стражданнями співчуття і скорботи у наших друзів. Ми над усяку міру розписуємо свої немочі, щоб змусити наших друзів проливати за нами сльози. І ту саму стриманість, яка так хвалиться у кожному, хто стійко переносить своє нещастя, ми ганимо і осуджуємо і докоряємо нашим близьким, коли вони виявляють її щодо нас. Нам не досить, що вони просто співчувають нашим бідам, якщо при цьому вони по-справжньому не пригнічені ними. Треба прибільшувати свою радість і по змозі применшувати свої болещі. Хто безпідставно скаржиться, той не зустріне відгуку на свої жалі і тоді, коли вони матимуть під собою підстави. Нарікати завжди — означає ніколи не зустрічати відгуку на свої скарги; часто удавати страждання — означає ні в кому не збуджувати співчуття. Хто, сповнений життя, вдає себе вмирущого, тому загрожує, що його вважатимуть за сповненого життя і тоді, коли він і справді конатиме. Я бачив таких, яким ніби віжка під хвіст попала, якщо хто думав, що у них непогана цера і розмірений пульс, і таких, що стримували усмішку, бо вона вказала б, що вони одужують, і таких, хто лютою ненавистю ненавидів здоров'я, бо здоров'я не може викликати жалість. Але найцікавіше, що це не були жінки.
Я зображую свої хвороби, найбільше, такими, які вони є, і уникаю виражати стурбованість своїм станом і нарікати на нього. Якщо не веселість, то у гіршому разі спокійна стриманість оточення — ось що вимагається розсудливому недужникові. Бачачи себе заслаблим, він не оголошує війни здоровим; йому приємно дивитися на того, хто пашить здоров'ям і в кому воно нітрохи не захитане, і насолоджуватися бодай його спогляданням. Відчуваючи, що хвороба йде на спад, він не відкидає начисто думок про життя і не уникає буденних розмов. Я хочу вивчити хворобу, поки здоровий, але коли я хворий, вона вражає мене досить сильно і без допомоги моєї уяви. Ми зарані рихтуємося до подорожі, яку намітили зробити і вирішили здійснити; але останній час перед тим, як сісти на коня, ми віддаємо оточенню, а іноді задля них і подовжуємо його.
Із цієї оприлюднюваної повісті про мої звичаї я несподівано для себе добуваю певним чином вигоду, бо відзискую в ній своєрідне правило. Я нерідко подумую про те, що мені аж ніяк не личить присмачувати історію мого життя. Ця публічна оповідь зобов'язує мене не збиватися на манівці і не спотворювати свого образу і своїх думок, як правило, менш викривлених, і заникувати, як це притаманно злісним і болісним судженням нашої доби. Одноманітність і простота моїх норовів повинні, здавалося б, їх убезпечити від кривосуддя, але оскільки їх трохи по-новому скроєно і вони незвичні, тут відкривається широкий простір для поговорів. Якби хтось побажав під покровом зовнішньої безсторонності змішати мене з багном, він мав би більш ніж достатньо приводів куснути мене за усвідомлені і визнані мною самим хиби, він міг би вволю натішитися, попадаючи, сказати б, в око. Якби, проте, йому здалося, що, обливаючи і винуватячи самого себе, я позбавляю жала його укуси, то йому було б простіше простого скористатися зі свого права пересади і згущення (право нападника — зневажати справедливість). Коріння пороків, які я відкриваю у собі, хай він оберне у крислаті дерева; хай обрушиться не тільки на ті пороки, які тримають мене у моїй владі, але й на ті, що загрожують мені у будучині, — пороки стидкі і самі по собі, і тому, що їх до гибелі; цією зброєю хай мене і поб'ють.
Я б залюбки пішов за прикладом філософа Діона. Антигон хотів його уколоти низьким родом; той, одначе, дав йому одкоша: «Я, — сказав він, — син раба, м'ясара, затаврованого, і мандрьохи, яку батько зміг узяти собі за дружину лише завдяки паскудству її промислу. І батько і мати були покарані за якийсь злочин. Один оратор, якому я сподобався, купив мене малим хлопцем; умираючи, він заповів мені весь свій маєток, який я переправив до Атен, де присвятив себе вивченню філософії. Хай історики не трудяться вишукувати про мене дані; я повідомлю їм усе, як воно є». Шляхетність і незалежно висловлене визнання послаблює силу докору і вибиває зброю у кривдника.
Так чи інакше, але, зваживши все, я схильний вважати, що нерідко мене хвалять і ганять понад міру. Мені також здається, що з самого пуп'янка я посідаю становище — і щодо знатності, і щодо даних мені почестей — радше вище, ніж нижче того, яке мені належить.
Я б відчував себе краще в тих країнах, де ця різниця була б упорядкована чи зовсім нехтувалася. Лиш тільки спір про право першенства в якійсь процесії чи під час розсаджування по місцях затягується на триразовий обмін поясненнями і зауваженнями, він стає непристойним. Я не боюся ні поступатися, ні переступати запроваджене щодо цього правило, аби лиш уникнути такої негідної змажки; і всякому, охочому висловити переді мною свою перевагу, я завжди притьмом поступався.
Окрім користі, яку я для себе здобуваю, описуючи самого себе, я також тішу себе надією, що, якщо моїм норовам і поглядам ще за мого життя доведеться припасти до смаку якомусь порядному і достойному чоловікові, він, звісно, мене розшукає і ми з ним зійдемося, аби більше не розлучатися; я даю йому немалу фору, бо те, що він зміг би узнати про мене лише після довгого знайомства і близькості протягом багатьох років, стане мені відомо з цих моїх протокольних записів за якісь три дні, і до того ж з більшою достеменністю і з більшою точністю. Забавна примха: багато речей, які я не хотів би сказати жодній людині, я повідомляю всьому чесному людові; бо всі мої сокровенні тайнощі і мислі навіть найближчих друзів посилаю до книгарні.
Дозволяємо вивернуть осердя.
Персій, V, 22
Якби я через ці такі певні ознаки довідався про когось, хто був би мені близький по духу, я б неодмінно вирушив на його пошуки, хоч би на край світу, бо втіху від підхожого і приємного товариства ні за які гроші, по-моєму, не купити. Ох, друже! Який же справедливий давній вислів про те, що дружба ще пекучіша і ще солодша, ніж вода і вогонь!
Вертаюсь до свого розважання. Отож, не таке вже й страшне зло умирати далеко від своїх і наодинці з собою. Вважаємо ж ми за зовсім конечне усамітнюватися для наших природних потреб, не такої неприємної, ніж ото та, і не такої огидної. Та й тим, хто значну частину свого життя проводить у повільному згасанні, також, мабуть, не подобає, щоб їхнє нещастя заважало жити цілій родині. І індуси в одному із своїх штатів вважали за цілком справедливе умертвляти всякого, кому випала така недоля; а в іншому — вони ж оставляли його на самоті, даючи йому рятуватися, як може. Кому ці сіромахи зрештою не увіряються і кому вони не стають нестерпними? Зазвичай наші обов'язки не сягають аж так далеко. У своїх кращих друзях ви ґвалтом виховуєте жорстокість, ви прищеплюєте черствість і вашій дружині і дітям, що звикають не помічати ваших страждань і не співчувати їм. Зойки, які я видаю під час кольок, що нападають на мене, нікого більше не зворушують. І якщо іноді ми зазнаємо певної втіхи від спілкування з нашими близькими, що, втім, спостерігається далеко не завше, бо різниця в умовах існування викликає у нас досаду і заздрість до будь-якої людини, то чи допустимо зловживати цією втіхою цілий вік? Чим більше я бачу, як ради мене вони, по своїй доброті, завдають собі клопоту у всьому, тим більше мене повинні смутити їхні муки. Ми маємо право опиратися в нужді на іншого, але зовсім не навалюватися на нього всім своїм тягарем і підтримувати себе коштом його загибелі, як той, хто велів зарізати немовлят, аби зцілитися від своєї хвороби їхньою кров'ю, або як той інший, якому поставляли молодих дівчат, щоб вони зігрівали ночами його захололі старі члени і змішували своє солодке дихання з його смердючим і уривчастим. І якби я опинився в стані такого розслабленого, я б найскоріше поїхав до Венеції, обравши її своїм притулком до кінця днів.
Похилому віку до пари самота. Я товариський до крайності. А проте я вважаю для себе за обов'язкове позбавити віднині світ від споглядання моєї немочі, тамувати її про себе, скулитися і сховатися у своїй шкаралупі, як черепаха під своїм черепком. Я вчуся бачити людей, відсторонившись від них; соватися до них, коли твоє життя на волоску, означало б ображати їхнє чуття. Прийшла пора повернутися плечима до товариства.
«Але в такій довгій подорожі ви можете на свою біду застрягти десь в убогій халупі, де будете позбавлені усяких вигод». Більша частина того, що мені може знадобитися, завжди зі мною; і потім, нам усе одно не втекти від долі, якщо вона задумала нас наздогнати; коли я хворію, мені не треба нічого надзвичайного; і раз сама природа безсила прийти мені на допомогу, я не хочу, щоб це зробила якась пігулка. На самому початку моїх нездужань чи хвороб, які на мене накидаються, ще не зломлений ними і, сказати б, майже здоровий, я примиряюся з Господом, виконуючи останній обов'язок християнина, і чую себе після цього легко і вільно, ніби з мене звалився важкий тягар, отож мені починає здаватися, що тепер я вже переборю мою недугу. Нотар і стряпчий мені потрібні ще менше, ніж лікарі. Хай вони мене не чекають, щоб я хворий займався тими справами, які не налагодив, перебуваючи при здоров'ї. Всі розпорядження, які я намітив зробити на випадок смерті, уже давно зроблені — я б не посмів відкласти їх бодай на один день; ну, а як щось мною і не зроблено, то причина цього або в тому, що вагання затримали мою постанову — адже іноді краща постанова не ухвалювати ніякої постанови, — або в тому, що я і зовсім не хотів цього робити.
Я пишу свою книжку для небагатьох і на небагато років. Аби її зміст був довговічніший, його треба було б викласти твердою і чіткою мовою. Беручи до уваги постійні зміни, яких мова зазнавала аж до останнього часу, чи може хто розраховувати, що й через півста років її вживатимуть у тому ж вигляді, в якому вживають зараз? Вона безупинно тече через наші руки і вже за мого життя стала наполовину іншою. Ми говоримо, що нині вона досягла досконалості. Але ж кожний вік говорив своєю мовою те саме. Я аж ніяк не схильний вважати її за досконалу, вона й далі несеться не озираючись вперед і сама себе спотворює. Закріпити мову буває дано лише корисним і видатним творам, які стають для неї зоровзором. Ну, а її значення серед інших мов залежить від долі держави.
І все ж я, не хвалячись, вношу сюди деякі окремі вирази, що зникають з обігу моїх сучасників і цілком зрозумілі лише тим із них, кому вони добре відомі. Постійно спостерігаючи, як турбують пам'ять покійників, я ніяк не хочу, щоб після мене спалахували суперечки: він думав і жив так-то і так-то; він сказав би то-то і то-то, він дав би то-то і то-то; адже я знав його краще, ніж усякий інший.
Отож я тут відверто розповідаю, наскільки дозволяє благопристойність, про мої вподобання і схильності, хоча вільніше і охочіше роблю це в бесідах з тими, хто виявляє бажання узнати про це докладніше. Хай би там як, зазирнувши у мої записи, кожен може переконатися, що я сказав про це всім або принаймні всього торкнувся. А чого я не міг вимовити на цілий голос, на те я показав пальцем:
Сам тут усе поступово збагнеш: десь у схові найглибшім,
Думку звернувши туди, свою здобич ти виловиш — правду.
Лукрецій, Про природу речей, І, 403Пер. Андрія Содомори
У тому, що я написав про себе, нема ніяких недомовок і нічого загадкового. Але якщо про мене все-таки вважатимуть за потрібне поговорити, я хочу, щоб говорили тільки істинне і докладне. Я б залюбки повернувся з потойбічного світу, щоб завдати брехню всякому, хто став би зображувати мене іншим, ніж я був, хоча б це він робив з наміром воздати мені хвалу. Адже навіть живих, як я бачу, малюють зовсім іншими, ніж вони є. І якби я не відстоював з усієї сили одного мого померлого друга, його б розтерзали на тисячу геть-то несхожих образів.
Аби покінчити з переліком моїх слабостей, признаюся, що я ніколи не зупиняюся в готелі без того, щоб не звернутися до себе із запитанням: а чи це таке місце, де я міг би хворіти й умирати за прийнятних для мене умов? Я хочу розташуватися в приміщенні, яке було б відведене мені одному, було б не галасливе, не брудне, не закурене димом і не задушливе. Піклуючись про ці подробиці навколишньої обстави, я силкуюся полегшити собі смерть чи, краще сказати, позбутися додаткових прикрощів і зосередитися в чеканні її години, а це, треба думати, ляже на мене достатнім тягарем і без усяких доважків. Хай і їй дістанеться її доля від вигод і утіх нашого життя. Вона велика і важлива частина нашого буття, і я сподіваюся, що не осоромлю нею всієї решти.
Бувають різновидності смерті, які легші за інші; а втім, ступінь їхньої легкості визначається кожним по-своєму. Між природними смертями наймилостивішою і найлегшою здається та, що настає від немочі й виснаження. З насильницької смерті — упасти в провалля, по-моєму, страшніше, ніж зостатися під руїнами розваленої будови, і загинути від уколу шпагою, по-моєму, страшніше, ніж від пострілу з аркебузи. Я скоріше проковтнув би пиття Сократа, ніж заколовся б так, як це зробив Катон. І хоча зрештою все одно, моїй уяві малюється, що між тим, кинусь я в піч огненну чи у води спокійної річки, різниця нітрохи не менша, ніж між життям і смертю. Ось до чого безглузда основа нашого страху, що звертає увагу не стільки на результат, скільки на спосіб. Це всього лишень мить, але вона така істотна, що я б охоче віддав немало днів мого життя, аби лиш провести її на свій розсуд.
А що уяві кожного та чи та смерть малюється так чи інакше утяжливою і кожний певною мірою має свободу вибору певного її різновиду, пошукаймо і ми собі таку, яка була б для нас не така прикра. Чи можна завдати собі смерть солодшу, ніж та, яку прийняли прихильники Антонія і Клеопатри, що захотіли померти вкупі з ними? Величавих і мужніх прикладів, явлених нам філософією і релігією, я не торкаюся. Але, виявляється, і серед людей середнього рівня можна вказати ще на одну таку ж чудову, як уже згадана, — я маю на увазі смерть Петронія і Тигелліна під час Стародавнього Рима. Змушені покінчити з собою, вони прийняли смерть, як нібито попередньо приспану розкішшю і гожістю, з якими вони наготувалися її зустріти. І вони змусили її непомітно підкрастися до них у розпал звичного для них розгульного бенкету, оточені дівками і добрими своїми приятелями; тут не було ніяких втішань, ніяких нагадувань про заповіт, ніяких суєтних базікань про те, що чекає їх у майбутньому; тут були тільки забави, веселощі, дотепи, загальна розмова, що нічим не відрізнялася від звичної, і музика, і вірші, що прославляли любов. Чом би й нам не пройнятися такою самою зваженістю, надавши їй благопристойнішу зовнішність? Якщо бувають смерті, які хороші для дурнів і які хороші для мудрих, знайдімо і такі, що були б хороші для тих, хто перебуває посередині між першими і другими. Моя уява малює мені подобу легкої і, раз усе одно доведеться вмерти, то, виходить, і бажаної смерті.
Римські тирани, даючи засудженим обирати для себе вид смерті, вважали, що тим самим нібито дарують їм життя. Але чи не зважився Теофраст, філософ такий тонкий, скромний і мудрий, сказати з наусту розуму такі слова, збережені нам у латинському вірші Цицероном:
Доля рядила життям, а не мудрість.
Цицерон, Тускуланські розмови, V, 9
І настільки ж доля полегшує мені розлучення з життям, доводячи його до межі, біля якої воно стає нікому не потрібним і нікому не заважає! Такого стану справ я хотів би для будь-якого віку мого життя, але коли пора згортатися і забиратися звідси, ми зазнаємо особливого задоволення на думку, що нікому своєю смертю не справляємо ні радості, ні суму.
Підтримуючи бездоганну рівновагу скрізь і всюди, доля встановила її і тут, і ті, хто добуває з моєї смерті певну матеріальну вигоду, з другого боку, зазнає вкупі з усіма і матеріальної шкоди.
Підшукуючи собі зручну оселю, я нітрохи не думаю про пишноту й розкіш умеблювання, ба більше, я їх, сказати б, ненавиджу: ні, я турбуюся лише про просту чистоту, що найчастіше зустрічається в місцях, де все безхитрісне, і яку природа відзначає своєю особливою неповторною звабою: «Трапеза небагата, а гарна». Ці слова цитовані Морцеллом і Липсієм у Сатурналіях, І, 6, автор невідомий. «Більше смаку, ніж пишноти». Корнелій Непот, Життєпис Аттіка, 13.
І нарешті всілякі подорожні халепи і небезпеки стаються лише з тими, хто, спонукуваний своїми справами, вирушає у розпал зими через швейцарські гори. Що ж до мене, то я найчастіше подорожую задля своєї втіхи і незле справляюся з обов'язками провідника. Якщо небезпечно рухатися праворуч, я беру ліворуч: якщо мені важко триматися в сідлі, я зупиняюся. І, роблячи таким чином, я, щиро кажучи, ніколи не стикаюся з чим-небудь, що здавалось би мені не таким приємним і не таким звабливим, ніж мій власний дім. Щоправда, надмірність я незмінно вважаю надмірністю і у вишуканості та достаткові навіть убачаю для себе щось незручне. Я минув щось таке, на що слід глянути? Чудово, я туди повертаюся: адже й тут проходить мій шлях. Я не проводжу для себе ніякої точно зазначеної лінії, ні прямої, ні кривої. А що, як там, куди я подався, я не відкрию того, про що мені казали? Ну й що ж! Дуже часто трапляється, що думки інших не збігаються з моїми, і найчастіше я вважав їх за хибні: але я ніколи не шкодую витраченої праці — я узнав, що того, про що мені казали, насправді тут нема.
Моє тіло витривале, і мої смаки невибагливі, як ні в кого іншого на світі. Різниця в способі життя народів не викликає в мене ніяких інших чуттів, окрім вдоволення, що дає мені різноманітність. Усякий звичай має свою обґрунтованість. Чи будуть тарілки цинові, дерев'яні або череп'яні, чи мене пригощатимуть смаженим чи вареним, чи буде це масло, оливкова чи горіхова олія, мені байдуже, і для мене було б, мабуть, корисніше, якби розбірливість і вибагливість впиняли нескромність мого апетиту, оберігаючи шлунок від переповнення. Коли я буваю поза Францією і в мене запитують, бажаючи зробити мені люб'язність, чи не хочу я, щоб мені подали французькі страви, я незмінно відмовляюся яким-небудь жартом і вмощуюся за стіл, заставлений винятково чужоземними стравами.
Мені соромно за своїх співвітчизників, захоплених дурною звичкою лякатися всього, що їм незвично: вони ледве виберуться за царину мого села, як їм починає здаватися, що вони перенеслися в інший світ. Скрізь, хоч би куди вони потрапили, вони тримаються свого і гребують чужоземцями. Аби вони наткнулися на француза десь в Угорщині, то ця радісна подія одразу ж відзначається бенкетом: вони з ним тут же зближуються і віднині, приліпившись один до одного, вкупі заходжуються паплюжити варварські звичаї, що спостерігаються навколо них. А чом би їм і не бути варварськими, раз вони не французькі? І це ще найкмітливіші між нами, бо вони все ж познайомилися з цими звичаями, хоча б щоб полихословити про них. Більшість же французів вирушають у поїздку, щоб вернутися з тим, з чим приїхали. Вони подорожують, прикриті і затиснуті в лещата непроникної і мовчазної обачності, оберігаючись від зарази, що носиться в незнайомому їм повітрі.
Щойно сказане про моїх співвітчизників нагадує мені ще про одну рису, яку я нерідко підмічав у молодих людях з числа наших двораків. Вони вважають за людей лише тих, хто належить до їхнього тісного кола, дивлячись на нас, усю решту, як на істоти з цілком іншого світу, зі зневагою або з поблажливим жалем. Відніміть у них їхні придворні плітки, і вони опиняться ні при чому, з порожніми руками, такі ж незграбні і темні, якими уявляємося ми самі. Правильно говорять, що порядна людина — людина різностороння.
Щодо мене, то, вирушаючи в мандри, ситий по зав'язку нашим способом життя, і, звісно, не для того, щоб шукати гасконців у Сицилії (їх досить у мене вдома), я шукаю швидше, якщо завгодно, греків або ж персів: я з ними знайомлюся, я їх уважно слухаю; саме цьому я віддаюся усією душею і замилуванням. І що найцікавіше: я, здається, ні разу не стикався зі звичаями, які хоч у чомусь поступалися б нашим. А втім, я на своєму не наполягаю, адже, сказати б, я не губив з очей флюгера на моїй покрівлі.
А втім, випадкові компанії, що утворюються в дорозі, найчастіше спричиняють радше незручності, ніж утіху: я ніколи до них не горнувся, і ще менше горнуся до них тепер, коли старість відокремлює мене від решти і дає мені деяку пільгу щодо дотримання загальноприйнятих правил ґречності. Ви страждаєте через іншого, або через вас страждає інший, і те, і те обтяжливо й морочливо, але останнє, як на мене, прикріше. Рідкісне везіння, але й неймовірна полегкість — мати при собі поряд людину з таким розумом і звичаями, подібними до ваших, і охочого вашого супутника. В усіх моїх мандрах мені цього вкрай бракувало. Але такого супутника треба підшукувати і добирати, ще не виїжджаючи з дому. І щоразу, як мені спадає якась славна думка, а поділитися нею мені ні з ким, мене огортає жаль, що я породив її в самоті. Якби мудрість дарувалася природою з неодмінною умовою тримати її про себе і ні з ким не ділитися нею, я б її зрікся, Сенека, Листи, 6. А цьому подавай ще вище: якби мудрагелеві судилося таке життя, що живучи серед цілковитого достатку і всолоджуючись тихомирним дозвіллям, він мав би змогу споглядати все гідне вивчення і обмірковувати про себе пізнане, але при цьому не міг би порушити своєї самотності і побачити бодай одну людину, то йому тільки і залишилось би, що розлучитися з життям. Цицерон, Про обов'язки, І, 46. Я схвалюю думку, висловлену Архітом, що твердив, що йому було б не до вподоби навіть на небі і на великих і божистих небесних тілах, якщо він потрапить туди без супутника.
Проте ліпше бути одному, ніж серед докучливих і дурних людей. Аристипп любив жити, відчуваючи себе завжди і скрізь чужим.
Якби доля жить за бажанням дала.
Верґілій, Енеїда, IV, 340Пер. Михайла Білика
То я б обрав для себе таке: провести її, сидячи в сідлі:
Щоб бути там, де палить сонце,
Й там, де в імлі все й дощах сльотливих.
Горацій, Оди, III, 3, 54Пер. Андрія Содомори
Чи не гадали прожити без перешкод і хвилювань? Доля ніколи не знижується до нас із справжнім простосердям. Квінт Курій, IV, 14. Придивіться — і ви побачите, що єдино, хто вам заважає, — це ви самі, і хоч би куди ви виряджалися, ви скрізь підете за собою і скрізь скаржитиметесь на свій жереб. Адже на нашій тлінній землі нема втіхи нікому, окрім душ ницих або божистих. Хто не вдовольняється такими сприятливими обставинами, де ж він думає знайти кращі? Тисячі і тисячі людей вважали б за межу своїх мріянь гаразди, рівні вашим. Змінилися самі, бо се цілком вам підвладне, а щодо решти, то там ви маєте єдине право — терпеливо схилятися перед льосом. Один тільки розум може забезпечити погідний спокій. Сенека, Листи, 56.
Я усвідомлюю всю справедливість цього напучування і усвідомлюю дуже добре; а втім, було б і коротше і простіше сказати те саме у двох словах: «Будьте обачні». Але та душевна твердість, якої від мене вимагають, щаблем вище від розсудливості: вона ним породжується і виковується. Достоту так само робить і лікар, який туркає на вуха бідолашному безнадійному недужникові, щоб він був веселим і бадьорим; його порада була б набагато розумніша, якби він сказав йому: «Будьте здорові». Ну, а я зі звичайного тіста. Ось благодійний, ясний і зрозумілий вислів: «Будьте вдоволені своїм», себто тим, що в межах наших можливостей. Але й для мудріших, ніж я, це так само нездійсненне, як для мене. Це загальноприйнятий вислів, але він обіймає воістину неосяжне. До чого тільки він не стосується. Все на світі переживає себе і зазнає змін.
Я дуже добре знаю, що жадоба до мандрів свідчить про мій внутрішній неспокій і нерішучість. Нічого не вдієш, такі наші найважливіші властивості, і до того ж головні. Так, признаюся, я не бачу довкола себе нічого такого — хіба що уві сні і в мріях, — до чого б я міг приліпитися душею: мене цікавить тільки розмаїття і осягнення тих незчисленних форм, якщо взагалі мене щось може захопити. В подорожах саме це мене і приваблює, що я можу зупинитися скрізь, де мені заманеться, не керуючись ніякими заздалегідь визначеними цілями, і так само безперешкодно відступити від тільки що ухваленої постанови. Я люблю приватне життя тому, що влаштовую його на свій розсуд, а не тому, що громадське життя не по мені; і до нього я був би, мабуть, не менше голінний. Я залюбки служу своєму володареві через те, що роблю це з власного обрання і переконання мого розуму, а не в силу якихось особливих, покладених на мене обов'язків чи тому, що, небажаний ні в якому сторонництві і всіма відкинутий, я мусив примкнути до його табору. Так і з усією рештою. Я ненавиджу шматки, які мені викроює конечність. І будь-яка перевага клубком стала б мені в горлянці, якби я залежав винятково від неї:
Хай вже із весел моїх одне за пісок зачіпає.
Проперцій, III, З, 23
Аби зв'язати мене міцно, треба не одного мотуза, а кількох. Ви скажете, що в такій розривці, як мандри, наявна суєтність. А чом би їй і не бути? Адже і прославлені і чудові настанови — суєтність, і суєта суєт — всяке мудрування.
Господь знає думки мудрих, що вони марні.
І Послання до коринтян, 3, 20
Ці ледве відчутні тонкощі придатні лише для проповідей; все це — речі, які пнуться переправити нас в іншій світ зовсім готовенькими до всього. Життя — рух тілесний і речовий, всяка діяльність — недосконала і безладна по самій своїй суті; і я прагну служити життю згідно з його вимогами.
По смерті тут кару належну
Кожен відбуде.
Верґілій, Енеїда, VI, 743Пер. Михайла Білика
Ми повинні діяти таким чином, щоб не йти наперекір загальним законам природи, але, пильнуючи їх, іти за своїми власними нахилами.
Цицерон, Про обов'язки, І, 31
До чого ці високо піднесені вершини філософії, якщо жодній людській істоті все одно до них не добратися, і до чого ці правила, яким не підлягають наші звичаї, які людям не до снаги? Я часто бачу, як нам пропонують такі взірці життя, іти за якими не мають ані найменшої надії — і що ще гірше, охоти — ні той, хто їх пропонує, ні його слухачі. Від того ж аркуша паперу, на якому він допіру накреслив обвинувальний вирок у справі про перелюб, судді відривають клаптик, щоб написати любовну записку жоні свого товариша по службі. І та, до кого ви прийдете, щоб натішитися з нею забороненою любов'ю, скоро потім, за вашої ж присутності, обрушиться на такі самі прогріхи якоїсь із її подруг, та ще з таким обуренням, що куди до неї самій Порції. І той, що засуджує на смерть за злочини, які вважає в душі не більше ніж переступами. У моїй юності мені довелося бачити, як такий собі шляхтич в одну і ту саму мить протягнув людові одною рукою вірші, видатні як своїм повабом, так і розпущеністю, а другою — найпалкіше звинувачення в безбожності і розпусті, якого вже давно не доводилося вислуховувати світові.
Такі люди. Законам і заповідям дається жити своїм життям, а ми живемо своїм; і не тільки через розбещеність норовів, а часто й тому, що притримуємося інших поглядів і дивимося на речі іншими очима. Послухайте якусь філософську розвагу — багатство думки, красномовність, точність висловлювань потрясають ваш ум і вас захоплюють, але в ньому ви не знайдете нічого такого, що б сколихнуло чи бодай дряпнуло ваше сумління — адже звертаються не до нього. Хіба не так? Аристон говорив, що і лазня і урок — марні, якщо вони не змивають бруду і після них людина не стає чистішою. Де там! Можна гризти і саму кістку, але попередньо з неї слід висмоктати мозок: адже і ми, лише вливши в себе добре вино з чудового пугара, заходжуємося розглядати карбований на ньому кунштик і судити про роботу майстра.
У всіх філософських артілях старожитності завше можна знайти такого працівника, який на науку всім сповіщає про свої правила здержливості і поміркованості і водночас оприлюднює свої твори, що оспівують любов і розпусту. І Ксенофонт, віддаючись улюбленим утіхам з Плінієм, написав проти Аристидового вчення про насолоду. Це відбувалося зі згаданими філософами не тому, що вони переживали якісь чудородні перетворення, що находили на них хвилями. Ні, це те саме, через що Солон постає перед нами то самим собою, то в подобі законодавця; то він говорить для юрби, то для себе; для себе він вибирає правила природні і не обтяжливі, бо певний у гарті і непорушності закладених у ньому добрих начал.
Хай важко хворий до кращих іде лікарів.
Ювенал, XIII, 124
Антистен дозволяє мудрому любити, як йому прибандюриться, і робити все, що б він не вважав за корисне, не зв'язуючи себе законами; адже він зіркіший, ніж вони, і йому ліпше видно, що таке справжня цнота. Його учень Діоген говорив, що пристрастям слід протиставляти розум, долі — гарт, законам — природу.
Шлунки, схильні до розладу, потребують штучних обмежень і приписів. Щодо здорових шлунків, то вони просто дотримуються приписів свого природного потягу. Так і роблять наші лікарі, які їдять диню, запиваючи її молодим вином, тоді як тримають своїх пацієнтів на цукровій водиці і хлібному супові. «Я не знаю, які вони пишуть книги, — говорила куртизанка Лаїса, — в чому їхня мудрість, які філософські погляди вони проповідують, але ці молодці так часто стукають до мене, як і вся решта». Через те, що сваволя штовхає нас за межі того, що дозволене і допустиме, взято в лещата, часто поза правилами здорового глузду, засади і закони нашого життя:
Ніхто не вважає, що як грішить він,
То тільки в міру.
Ювенал, XIV, 233—234
Було б бажано встановити розумніше співвідношення між жаданим і здійсненним; адже мету, досягнути якої годі, і поставлено, очевидно, неправильно. Нема жодної чесної людини, яка, порівнюючи свої вчинки і думки з веліннями законів, не прийшла б до висновку, що протягом свого життя вона принаймні добрий десяток разів заслуговувала шибениці, і це стосується також і тих, карати і страчувати яких було і дуже жаль, беручи до уваги принесену ними користь, і вкрай несправедливо.
Що, Ол, тобі в тім,
Як шкури своєї обидва вони не щадять?
Марціал, VII, 10, 1—2
А хтось, цілком можливо, і не порушує законів, і все ж не гідний похвали за свої чесноти, і філософія вчинила б цілком справедливо, якби його як слід висікла. Взаємини тут вкрай складні і заплутані. Ми не можемо і помишляти про те, щоб вважати себе за порядних людей, якщо станемо виходити з законів, запроваджених для нас Паном-Богом; ми не можемо претендувати на це і виходячи з наших законів. Людська обачність ще ніколи не підносилася до такої висоти, яку вона собі приписала; а якби вона її й досягла, то приписала б собі щось вище, до чого б завше тяглася і чого прагнула; ось до чого наша сутність ворожа до всякої усталеності. Людина сама себе ставить у необхідність впадати у злочини. Аж ніяк не розумно викроювати для себе обов'язки не на свою мірку, а за міркою когось іншого. Кому ж приписує він те, що за його власним розумінням нікому не до снаги? І невже він коїть щось неправе, якщо не робить того, чого не в стані зробити?
Закони прирікають нас на незмогу виконувати їхні веління, і вони ж судять нас за невиконання цих велінь.
Якщо огидна наша свобода виказувати себе з різних сторін — діяти по-одному, міркувати по-другому — і простима у гіршому разі тим, хто говорить про що завгодно, але тільки не про себе, то для тих, хто говорить виїмково про себе, як я, вона аж ніяк не припустима; моєму перу подобає бути таким же твердим, як тверда моя хода. Громадське життя має відбивати життя окремих людей. Каганові чесноти були для його доби надмірно суворими, і, беручись наставляти інших, як людина, призначена для служіння громаді, він міг би сказати собі, що його справедливість як і не остаточно несправедлива, то принаймні надто суєтна і несвоєчасна. І мої норови, які різняться від загальноприйнятих всього на якийсь волосок, нерідко піднімають мене проти моєї доби і перешкоджають моєму зближенню з нею. Не знаю, чи обґрунтована моя неприязнь до суспільства, в якому я повинен обертатися, але зате я дуже добре знаю, наскільки з мого боку було б необгрунтовано скаржитися на те, що воно ставиться до мене не приязніше, ніж я до нього.
Чеснота, яка вимагається для керівництва світськими справами, є чеснота з опуклостями, виїмками і вигинами, щоб її можна було прикладати і підганяти до людських слабостей, чеснота не безпримісна і не безхитра, не пряма, не непорочна, не стійка, не незаплямована. Одному з наших королів дорікають за те, що він надто безхитро пильнував добрих і праведних настанов свого сповідника. Державні справи вимагають сміливішої моралі:
Кидай двір,
Якщо хоч поштивим бути.
Лукан, VIII, 493
Одного разу я спробував керуватися при виконанні моїх службових обов'язків поглядами і набором життєвих правил — строгих, незвичних, жорстких і непорочних, придуманих мною у моєму кутку або винесених з власного мого виховання, які я застосовую в моєму приватному житті якщо не без певних труднощів, то все ж упевнено: словом, я спробував керуватися чеснотою абстрактною і вельми ревною. І що ж! Я виявив, що мої правила зовсім неприйнятні і, більше того, навіть небезпечні. Хто вмішується в юрбу, тому буває необхідно пригнутися, притиснути до свого тіла лікті, податися назад залежно від того, з чим він зіткнеться: і йому доводиться жити не стільки на свій смак, скільки на смак інших, не стільки у відповідності зі своїми намірами, скільки у відповідності з намірами інших, залежно від часу, від волі людей, залежно від становища речей.
Платон говорить, що кому вдається відійти від громадських справ, не заплямувавши себе в найогидніший спосіб, той, сказати б, чудом рятується. І він же говорить, що, звелівши своєму філософові очолити державу, він має на увазі не якесь розбещене панство на зразок Атен — і тим паче на зразок нашого, в якому сама мудрість, і та розгубилася б. Адже і рослина, пересаджена в геть незвичний і непридатний для неї ґрунт, радше сама пристосується до нього, ніж пристосовує його до себе.
Я відчуваю: якби мені довелося цілком віддати себе подібним заняттям, я мусив би багато в чому себе змінити і багато до чого примінитися. Навіть якби я зміг це зробити (а чом би й ні, якби я мав достатньо часу і старання), я б ні за що цього не захотів; невеликого досвіду, який я в цих ділах маю, вистачило, щоб я пройнявся до них нехіттю. Правда, я відчуваю, як у душі у мене проносяться невиразні спокуси, породжувані у мені честолюбством, але я присаджую себе і не даю їм над собою волі:
А ти, Катулл, терпи! Твердим, Катулле, будь!
Катулл, VIII, 19
Мене до такої діяльності не закликають, і я нітрохи цим не журюсь. Вільнолюбство і замилування до дозвілля — мої основні прикмети, і ці прикмети зовсім несумісні зі згаданим ремеслом.
Ми не вміємо розпізнавати людські здібності; їхні відтінки і їхні межі ледве піддаються визначенню і ледве вловимі. На підставі придатності кого-небудь до приватного життя робити висновок про його придатності до виконання службових обов'язків — означає робити помилковий висновок: такий-то чудово поводиться, але не вміє вести за собою інших, такий-то творить Проби, але не дуже голінний до діла; такий-то чудово керує облогою, але не міг керувати битвою на бойовищі; такий-то чудово міркує у приватній бесіді, але він зле говорив би перед людом чи перед державцем. І якщо хто-небудь чудово справляється з тим-то і тим-то, то це свідчить радше про те, що з чимось іншим йому, мабуть, не впоратися. Я вважаю, що душі високі не менше голінні на ниці справи, ніж ниці — на високі.
Чи можна повірити, що Сократ незмінно подавав атенцям привід до насмішок на його карб через те, що ніколи не вмів правильно порахувати черепки при голосуванні своєї філи і належно доповісти про наслідки Раді?
Захоплення, з яким я ставлюся до досконалостей Сократа, заслуговує того, щоб доля цієї людини явила такий чудовий приклад, що вибачає найголовніші його вади.
Здатності наші роздроблені, і кожна з них приурочена до чогось строго певного. Ми аж ніяк не багатоманітні і жалюгідні числом. Сатурній заявив тим, хто передав йому верховний провід військом: «Друзі, ви позбулися доброго капітана і набули поганого головнокомандувача». Хто похваляється, що в такий нездоровий час, як наш, він віддає на служіння суспільству чесноту безкорисливу і щиру, той або зовсім її не знає, бо погляди спотворюються вкупі зі звичаями (і справді, послухайте, якою вони малюють свою чесноту, послухайте, як більшість із них хвалиться своїм мерзотним поводженням і як воно визначає свої житейські правила: замість зобразити чесноту, вони малюють найочевиднішу несправедливість, а також явний порок, і в такому спотвореному вигляді підносять на науку зверхникам), або, якщо він усе ж має про неї поняття, то хвалиться нею без усяких на те підстав і, хоч би що про це говорив, робить тисячі речей, за які його гризе совість.
Я охоче повірив би Сенеці, дуже досвідченому в ділах цього роду, якби він побажав говорити зі мною цілком щиро і відкрито. Найвищий ступінь добропорядності у такому складному і важкому становищі — це сміливо викривати як свої власні помилки, так і помилки іншого; протидіяти, використовуючи свій вплив і могутність, поганим нахилам державця і стримувати їх, наскільки це змога; поступатися йому, лише згнітивши серце; уповати на краще і бажати кращого. Я помічаю, що серед сварок і чвар, що шарпають Францію, в які ми себе ввергли, кожний клопоче лише про те, щоб відстояти свою справу, і що при цьому навіть найкращі лицемірять і брешуть. І той, хто став би писати про це з цілковитою відвертістю, написав би щось зухвале і безрозсудне. Але й найчистіша наша партія — не що інше, як частина нашого тіла, наскрізь проїденого червами і в якому аж роїться від них. А втім, найменш хвору частину подібного тіла називають здоровою — і з достатнім правом, бо про наші якості можна судити лише шляхом порівняння з іншими. Громадянська безпорочність визначається залежно від місця і часу. Я вважав би за цілком справедливе, якби Ксенофонт похвалив Агесилая за таке: такий собі сусідній цар, з яким Агесилай раніше бився, попросив його дозволити йому пройти на свої землі; Агесилай відповів на це згодою і надав йому вільний прохід через Пелопоннес; і він не тільки його не кинув у темницю і не підніс йому отрути, хоча той був у його руках, але виявив йому люб'язне прийняття і нічим його не скривдив. При поглядах того часу в цьому не було нічого особливого: але в інші часи і в іншому місці на шляхетність і великодушність такого вчинку звернули б безперечно велику увагу. А наші пройди без честі і совісті підняли б його на сміх — ось до чого далека спартанська простодушність від французьких норовів!
І у нас не перевелися доброчесні мужі — правда, на нашу мірку. Якщо чиясь моральність підпорядкована правилам, що підносяться над загальним рівнем доби, то хай така людина або в чомусь уріже і пом'якшить ці правила, або, і це б я їй скоріше за все порадив, заб'ється в свою буду і не топчеться серед нас. Що він міг би від цього виграти?
Як я святого й виборного мужа побачу,
Порівняю це чудо з дитям двоголовим,
Чи з появою дивною риби під плугом,
Чи із мулом вагітним.
Ювенал, XIII, 64—66
Можна жалкувати про кращі часи, але годі втекти від свого часу: можна мріяти про інших правителів, але слухатися, попри все, доводиться нинішніх. І, мабуть, більша заслуга слухатися поганих, ніж хороших. Хай бодай якийсь куточок нашого королівства осяється світлом своїх питомих і звичних законів, і я одразу поспішу туди. Але якщо ці закони почнуть на біду суперечити собі самим і заважати одне одному і на цьому ґрунті виникнуть дві ворожі партії, вибір між якими нелегкий і викликає сумніви, моя постанова, десь найпевніш, буде полягати в тому, щоб якось утекти і сховатися від цієї бурі; а тим часом за мною, може, тягтиме руку сама природа чи мінливості громадянської війни. Я міг би без вагання висловитися, за кого я, за Цезаря чи Помпея. Але за тих трьох пройдисвітів, які прийшли слідом за ними, тільки й зоставалося, що сховатися або віддатися на волю хвиль; і я вважаю за цілком дозволенне, якщо розум більше не в стані заряджати державою:
Куди завертаєш, сховаєшся де?
Верґілій, Енеїда, V, 166
Начинка, яку я сюди напхав, відвернула мене від моєї теми. Я збився на манівці, але радше з власної примхи, ніж з неумілості. Мої думки снуються одна по одній — правда, іноді не в потилицю одна одній, а на певній відстані, — але вони все ж таки бачать одна одну бодай краєчком ока. Я пробігаю поглядом певний діалог Платона, що являє собою химерну і пістряву суміш; початок його про любов, кінець — присвячений риториці. Давні нітрохи не боялися такого сплету і з незрівнянною гожістю дозволяли підхоплювати себе повівом вітру або, що теж можливо, прикидалися, ніби справа стоїть саме так. Назви моїх розділів не завжди цілком охоплюють їхній зміст; часто вони тільки злегка його намічають, служачи ніби віхами, на зразок таких заголовків, даних своїм творам старожитніми: Андрій, Євнух — або таких титулів-імен, як Сума, Цицерон, Торкват.
Я люблю біг поезії, багатий на стрибки і всякого роду курбети. Це мистецтво, як мовить Платон, легкокриле, стрімке, лукаве. У Плутарха є твір, де він забуває про свою тему, де предмет його розважань, похований під цілою купою побічного матеріалу, появляється на поверхню лише від випадку до випадку; подивіться, як він розповідає про Сократового Демона! О Боже, до чого знадливі ці раптові відбіги, це невичерпне розмаїття, і вони тим більше вражають нас своєю красою, чим випадковішою і незумиснішою вона постає. І якщо хто губить нитку моїх думок, то це несумлінний читальник, а зовсім не я; він завжди може знайти десь у куточку якесь слівце, якого цілком достатньо, щоб усе стало на своє місце, хоча таке слівце і не зразу розшукаєш. Завжди і всюди я домагаюся розмаїття, при цьому галасливо і нав'язливо. Мій стиль і мій ум однаково схильні до вештання. Краще трохи шалу, ніж тьма глупоти, говорять настанови наших учителів і ще переконливіше — залишені ними приклади.
Тисячі поетів проходять свій шлях, понуро плентаючись, і їхня поезія наскрізь прозаїчна: зате краща антична проза (і тут я розсипаю її нарівні з віршами) висяває поетичною силою і сміливістю і пройнята тієї ж натхненною одержимістю, яка відрізняє поезію. Поезії, і тільки поезії, має належати у мовному мистецтві першість і верховенство.
Це справжня мова богів. Поет, за словами Платона, засідаючи на тринозі муз, охоплений натхненням, виливає з себе все, що прийде йому на уста, наче джерельна струя; він не обдумує і не зважує своїх слів, і вони плинуть з нього в безкінечному розмаїтті барв, суперечливі по своїй сутності, і не плавно і рівно, а поривами. Сам він з голови до п'ят поетичний, і, як твердять учені, давня теогонічна поезія — це і є перша філософія.
Я вважаю, що предмет викладу сам за себе говорить: добре видно, де починається його розгляд, і зовсім не треба переплітати виклад всілякими вставками, швами і зв'язками, введеними в нього лише на те, щоб допомогти слабому і кволому слухові, як не треба і щокроку поясняти себе самого. Хто б не волів, щоб його краще зовсім не читали, ніж читали, засинаючи або бігцем переглядаючи? Що приносить нам користь мимохідь, то не так вже й корисно. Сенека, Листи, 2.
Якби потримати книжки в руках означало утримати їх у голові, якби глянути на них означало розглянути все, що в них є, якби поверхово ознайомитися з ними означало охопити все у всій повноті, то мені б справді не доводилося виставляти себе, як я це роблю, круглим невігласом.
Раз я не можу привернути уваги читальника своїми достойностями, не так і зле, якщо його приваблять мої заплутаність і неясність. «Он як! А якщо він потім пошкодує про змарнований час?» — «Можливо, але час на мене все-таки він потратить». І потім зустрічаються душі, що глибоко зневажають усе, що доступне їхній тямі, і вони цінують мене тим вище, чим незрозуміліше для них будуть мої слова; вони виснують у глибині моїх думок, виходячи з їхньої невиразності, яку, щиро сказати, я ненавиджу всім серцем і якої я б з радістю уникав, якби умів її уникнути. Аристотель десь хвалиться тим, що живить до неї слабість; от уже воістину порочна слабість!
А що дроблення тексту на занадто куці розділи — чим я спершу широко користувався — відвертає увагу, як мені здається, перш ніж вона встигає зосередитися, і вона розсіюється, не бажаючи себе морочити і затримуватися на такій дрібничці, я поклав собі наростити їм довжини з тим, щоб за них бралися, лише налаштувавшись на читання і відводячи йому певний час. Якщо якомусь заняттю не хочуть приділити і години, це означає, що йому взагалі нічого не хочуть приділити. Якщо для когось роблять щось мимохідь і між іншим, це означає, що для нього взагалі нічого не роблять.
Окрім того, через особливі причини іноді я буваю змушений говорити тільки наполовину, говорити тільки натяками, говорити безладно.
Я хотів сказати, що проклинаю той розум, який убиває всяку радість, і що божевільні вигадки, які баламутять життя, і незвичайно тонкі, милі, навіть якщо в них є зерно істини, обходяться, на мій суд, надто дорого і завдають надто багато клопотів. Щодо мене, то я, скажімо, стараюсь добути пожиток навіть з суєтності і ослячої дурості, якщо вони справляють мені утіху, і йду за вкладеними в мене природою уподобаннями, не вельми їх обмежуючи і не прискіпуючись до них дріб'язково.
І в інших місцях я бачив руїни будов, і статуї, і землю, і небо, і скрізь і всюди — людей. Все це так, але, тим не менше, хоч як часто я одвідував гробницю колись могутнього і великого Рима, я незмінно у захопленні від нього і благоговію перед ним. Не забувати мертвих похвально. А з цими мертвими я знайомий з дитинства, виріс пліч-о-пліч з ними: я познайомився з історією Рима набагато раніше, ніж з історією мого роду. Я знав Капітолій і його план раніше, ніж узнав Лувр, і Тибр раніше, ніж Сену. У мене в голові було більше даних про спосіб життя і багатства Лукулла, Метелла і Сципіона, ніж про когось із моїх країн. Це небіжчики. Але небіжчик і мій батько, і достоту такий самий, як ці. За вісімнадцять років він віддалився від мене і від життя достоту на таку саму відстань, як вони за шістнадцять століть. А проте, шануючи його пам'ять і постійно згадуючи про нього, я користуюся й надалі його дружбою і товариством, і в мене з ним на рідкість близькі взаємини і виняткове однодумство.
Я сотні разів затівав палкі суперечки, захищаючи Помпея і заступаючись за Брута. Наше знайомство не припинилося і досі: адже навіть події сучасності ми уявляємо не інакше, як з допомогою нашої уяви. Вважаючи, що моєму вікові я геть непотрібний, що мене захоплює і палко цікавить геть усе, що стосується стародавнього міста Рима — вільного, справедливого і квітучого (бо я не люблю ні його дитинства, ні його старості). Ось чому, хоч як би часто мені не доводилося дивитися на місця, де були прокладені його вулиці і де стояли його будинки, і на ці руїни, що йдуть так глибоко в землю, ніби вони тягнуться до антиподів, я незмінно зазнаю все те саме хвилювання. І чи це навіяно нам самою природою, чи, може, примхою нашої уяви, то тільки вигляд майданів, де збиралися і де мешкали ті, чиї славетні імення зберігаються у моїй пам'яті, хвилюють нас куди більше, ніж коли б нам розповідали про їхні діяння або ми самі читали їхні власні творіння. Настільки сильне враження справляють на нас самі місця. А в цьому місті таких куточків незліченна безліч: адже хоч би куди ми подалися, ми всюди ступаємо слідами, залишеними історією. Цицерон, Про найвище благо і найвище зло, V, 1–2. Мені подобається вдивлятися в їхні обличчя, вивчати їхню манеру триматися, їхній одяг. Я знову і знову тверджу про себе їхні великі імена, і вони безперервно бринять у моїх вухах. Я благоговію перед ними і встаю, коли називають їхні імена. Сенека, Листи, 64. І коли щось бодай якоюсь часточкою своєю величне й чудове, я захоплююся в ньому всім, навіть тим, що не становить собою нічого видатного. З якою насолодою спостерігав би я цих людей за розмовою, за трапезою, на прогулянці! Було б чорною невдячністю ставитися зневажливо до останків і тіней стількох доблесних і достойних мужів, які жили і вмирали, сказати б, у мене на очах і які всім своїм життям могли б дати стільки корисного й повчального, якби ми вміли йти за їхнім прикладом.
І потім той Рим, який ми тепер бачимо, заслуговує нашої любові також і тому, що він протягом такого тривалого часу і стількома узами зв'язаний із нашою державою. Це єдине місце, загальне для всіх і всесвітнє. Верховний владика, що править ним, однаково шанований скрізь: це місто — столиця всіх християнських народів: іспанець і француз — усякий в ньому у себе вдома. Щоб бути підданцем його володаря, досить бути християнином, незалежно від того, звідки ти родом і де твоя держава. На нашій тлінній землі нема іншого такого місця, якому небо дарувало б з такою постійністю свою прихильність. Навіть руїни цього міста величаві й овіяні славою.
Своїми руїнами він ще цінніший.
Сідоній Аполлінарій, Пісні, XX, 62
Навіть у гробниці він зберігає відмінні риси і подобу доби імперії. Тільки в одному цьому місці природа явно зосталася вдоволена своїм творінням. Пліній, Природнича історія, III, 6. Дехто міг би себе вилаяти і обуритися собою самим, зауваживши, що і він зостається нечулим до таких суєтних утіх. Але наші уподобання, якщо вони дарують нам приємні відчуття, не такі вже суєтні. І хоч би якими вони були, якщо вони справляють вдоволення людині, не позбавленій здорового глузду, я не стану її жаліти.
Я нескінченно завдячую долі, яка до останнього часу не завдавала мені особливо великих прикрощів, принаймні таких, перенести які мені було б не до снаги. Чи не означає це, що вона дає спокій тим, хто нічим їй не дошкуляє?
Як обмежиш себе — так і боги тобі
Замість того дадуть. Тож, майже голий, я
Перекинчиком рвусь від багачів — до тих,
Що й малим задоволені.
Скільки бажань у нас,
Стільки й зайвих потреб.
Горацій, Оди, III, 16, 21, 42Пер. Андрія Содомори
Якщо і віднині вона буде поводитись не інакше, я зійду з цього світу цілком удоволеним і втішеним,
I вже богів не турбую.
Горацій, Оди, II, 18, 11Пер. Андрія Содомори
Але стережись штовханини біля причалу! Тисячі людей гинуть уже по прибутті до гавані. Я заздалегідь мирюся з усім, що звершиться, коли мене більше не буде; мені вистачить турбот, спричинених подіями нашої доби,
А втім, покладаюсь на Долю.
Овідій, Метаморфози, II, 140Пер. Андрія Содомори
І до того ж я вільний від міцних уз, якими, як кажуть, людину зв'язують з майбутнім діти, спадкоємці її імені та її честі; ну що ж! Виходить, мені тим паче ні до чого їх жаліти, якщо вони взагалі такі вже бажані. Я і через себе самого надто міцно прив'язаний до цього світу і до цього життя. З мене цілком достатньо, що я в руках у долі і моє існування цілком залежить від обставин, що знаходяться у її волі; а раз так, то я не хочу, щоб вона панувала наді мною і в іншому; і я ніколи не вважав бездітність за нещастя, що неодмінно позбавляє людину радощів і повноти життя. Безпліддя також має свої переваги. Діти — із числа тих речей, яких не доводиться так уже полум'яно жадати, і надто в наші дні, коли так важко виховати їх добропорядними. Уже не може родитися нічого хорошого, настільки зіпсувалося насіння. Тертулліан, Апологетика, а от оплакувати їхню втрату тим, у кого вони були, доводиться, навіть неабияк доводиться.
Той, хто лишив на мою опіку дім і маєток, не раз передбачав, що я доведу їх до цілковитої руїни; він виходив з того, що у мені немає хазяйської жилки. Він помилився. Я такий самий, яким вступив у володіння ними, якщо тільки не став трохи багатший; і це — без державної посади і без сторонніх доходів від бенефіції.
Якщо доля не обрушила на мене ніяких незвичайних і особливо сильних ударів, то водночас вона мене і не балувала. У мене нема нічого по-справжньому значного і вартісного, за це я мав би дякувати її щедрість. Якщо мої домівники й обласкані деякими її дарами, то все це набуто більше ніж на вік до мене. А втім, вона мені подарувала деякі легковажні милості, наприклад титули і шана, що не становлять собою нічого істотного; та і їх, сказати по щирості, вона мені не дала, а всього-на-всього запропонувала; Господи Боже! — і це мені, людині з голови до п'ят земній і тілесній, що знаходить для себе втіху тільки в речовому і відчутному на дотик, і при цьому лише вагомому і ґрунтовному, та ще й тому, хто вважає, якщо можна в цьому признатися, захланність не менш вибачливою, ніж честолюбство, страх перед фізичним болем не менш уважливим, ніж страх перед ганьбою, здоров'я не менше дорогоцінним, ніж ученість, і багатство не менш бажаним, ніж знатність.
Серед її суєтних милостей я можу вказати на єдину, яка і справді тішить одно з моїх безглуздих дивацтв: я говорю про грамоту, що жалує мене римським громадянством і виданою мені в мої останні одвідини цього міста; ошатну, з золотими печатками і виведеними золотими літерами, її було вручено мені з наймилішою щедрістю. А що подібні грамоти складаються у різному стилі, з виразом більшої чи меншої доброзичливості, і що я сам був зовсім не проти ознайомитися з текстом перш, ніж її буде вручено мені, хочу навести тут слово в слово, щоб задовольнити цікавість тих, хто — як такі знайдуться — страждає цією хворобою не менше, ніж я:
На внесення Ораціо Массіні, Марцо Лечо і Алессандро Муті, блюстителів міста Рима, у справі надання римського громадянства Мішелю Монтеню, рицареві ордену святого Михайла, підкоморієві найхристиянішого короля Сенат і народ Римський Квіритів ухвалили таку постанову:
Понеже за давнім звичаєм і установленням ми завше з доброзичливістю і готовністю приймали тих, хто, вирізняючись чеснотами і знатністю, подавали значні послуги нашому місту і служили йому прикрасою чи могли б стати такими, то й тепер, спонукувані прикладом і заповітами наших предків, ми вважаємо, що цей похвальний звичай має бути збережений і підтриманий. Тому, оскільки преславний Мішель Монтень, рицар ордену святого Михайла і шамбелан найхристиянішого короля, відомий своєю ревною прихильністю до Римського народу, безумовно достойний, як завдяки славі і блиску свого роду, так і за особистими своїми заслугами, надання йому римського громадянства, Сенатові і Римському народові було угодно, щоб згаданий достославний Мішель Монтень, наділений видатними достойностями і глибоко поважаний нашим славним народом, як особисто, так і в особі потемків своїх, був жалуваний римським громадянством і мав усі права і переваги, якими користуються питомі римські громадяни або ті, хто на законній підставі стали такими. Ухвалюючи цю постанову, Сенат і народ Римський вважають, що вони не стільки дарують вказаному Мішелю Монтеню римське громадянство, скільки воздають йому належне, і не стільки виявляють йому благодіяння, скільки самі облагодіяні з його боку, бо, приймаючи від них звання римського громадянина, він виявляє їхньому місту честь і іменем своїм послужить на його прикрасу. Вищезгадані блюстителі міста повеліли, щоб через секретарів Сенату і народу Римського дану ухвалу Сенату міста Рима було внесено в протоколи і зберігалося в Капітолійському архіві, а також щоб було складено належного акта і цей акт скріплено звичною міською печаткою.
Дано від заснування Рима року 2331, а від Різдва Христового 1580, в тринадцятий день місяця марта.
Ораціо Фуско, секретар священного Сенату і народу Римського, Вінченцо Мартолі, секретар священного Сенату і народу Римського.
Не являючись громадянином жодного міста, я був дуже радий зробитися громадянином найшляхетнішого з усіх, які колись були чи колись будуть. Якби й інші вдивлялися в себе так само пильно, як це роблю я, то вони вважали б себе такими самими, який я, тобто заповненими всяким марнославством і всякими марничками. Позбутися цього я не можу інакше, як позбувшись себе самого. Всі ми пройняті суєтою, але хто це відчуває, той все-таки помиляється; а втім, може, я не маю рації.
Світовий звичай і прагнення вглядатися в що завгодно, але тільки не в самих себе, вищою мірою благодійно для нашого брата. Адже ми становимо собою не вельми приємне видовище: суєтність та убозтво — от і вся наша сутність. Щоб не відняти у нас бадьорості духу, природа спрямувала і, треба сказати, вельми до речі — діяльність нашого органа зору лише на те, що перебуває поза нами. Ми пливемо за течією, а повернути у зворотний бік і вернутися до себе — діло винятково трудне; адже і море бурхає і клекоче, перешкоджає собі самому, коли, зустрівши перешкоду, відступає назад. Подивіться, говорить кожен, як розігрується негода, подивіться на оточення, подивіться на позов, виставлений тим-то, подивіться на церу того-то, на заповіт, залишений таким-то; коротше, подивіться вгору або вниз, або вбік, або перед собою, або озирніться назад. Але повеління дельфійського бога, одержане нами від нього у стародавні часи, висуває нам вимоги, що йдуть наперекір всім нашим повадам: «Вдивіться в себе, пізнайте себе, обмежтесь самим собою; ваш розум і вашу волю, гайновані вами зокола, спрямуйте зрештою на себе; ви розтікаєтесь, ви розкидаєтесь; стисніться, зосередьтесь на собі; вас зраджують, вас відвертають, вас крадуть у вас самих. Хіба ти не бачиш, що цей світ спрямовує свої зори всередину себе і його очі споглядають лише себе самого? Суєтність — ось твій уділ і в тобі самому і поза тобою, але, замкнута в тісних межах, вона все-таки не така суєтна. О, людино, крім тебе однієї, — говорить цей бог, — все суще передусім пізнає себе і згідно зі своїми потребами встановлює границі своїм трудам і своїм бажанням. І нема ні одної істоти, яка була б така ж убога і гноблена нуждами, як ти, людино, жаждива обняти весь всесвіт. Ти — дослідник без знань, повелитель без прав і врешті всього-на-всього блазень із фарсу.
Розділ X
Як панувати над собоюПроти інших людей мене зачіпають чи, точніше, захоплюють небагато речей; що зачіпають, це цілком природно, аби лиш вони не тримали нас у своїх руках. Я докладаю всіляких старань, щоб з допомогою вправи і роздуму посилити в собі душевну невразливість, до чого я немалою мірою підготовлений самою природою і що є великою перевагою для людини. Мене захоплює і, отже, хвилює небагато чого. Погляд у мене гострий, але я зупиняю його лише на небагатьох предметах; чуття у мене тонке і сильне. Але щодо сприйнятливості й уважності, то тут я глухий і тупий: мене важко пройняти. Наскільки це в мене виходить, я займаюся тільки собою; але й любов до себе я б залюбки притлумлював і приборкував, щоб вона не поглинула мене цілком і повністю, бо й вона спрямована на предмет, яким я володію з чужої милості і на який доля має більше прав, ніж я. Отож навіть здоров'я, яке я так високо ціную, — і його я не повинен бажати і віддаватися турботам про нього з таким запалом, щоб хвороби стали здаватися мені чимось нестерпним. Слід триматися між нехіттю до страждання і любов'ю до насолоди; і Платон радить обирати середню життєву путь між цими двома почуттями.
Але чуттям, що відвертають мене від себе і прив'язують до чогось іншого, — їм я противлюся з усієї сили. Я вважаю, що хоча і слід робити послугу стороннім, віддавати себе треба тільки собі самому. Якби моя воля легко надавала себе у розпорядження когось іншого, я б не витримав цього — надто вже я зніжений і від природи і через мої давні звички,
Ворог клопотів, для гулящого часу народжений.
Овідій, Скорботні елегії, III, 2, 9
Затяті і вперті суперечки, в яких мій противник зрештою взяв наді мною гору, їхній наслідок, що присоромлює моє завзяття у відстоюванні своєї правоти, завдав би мені, з усією імовірністю, дуже жорстокого удару. Якби я ішов у свої діла з головою, як це буває з іншими, моя душа ніколи б не змогла справитися з тривогами і хвилюваннями, що невідступно йдуть за тими, хто завжди і всюди захоплюється і горить: цим внутрішнім збудженням її було б негайно придушено і розбито. У тих випадках, коли мене все-таки змушують братися за чужі діла, я обіцяю, що візьму їх у свої руки, але не в легені і не в печінку; що я покладу їх на себе; що дбатиму про них — це так, — але не стану ради них пнутися зі шкури; я за ними наглядаю, але я їх не висиджую, як курка яйця. У мене досить клопотів з налагоджуванням і впорядкуванням моїх власних справ, які сидять у мене в печінках і сотають з мене жили, щоб брати і звалювати на себе ще й чужі, я досить поглинутий моїми справами — істотними, винятково особистими і нав'язаними мені самою природою, щоб обтяжувати себе, на додачу, і сторонніми. Хто добре бачить, у якому він боргу перед собою і скільки зобов'язаний для себе зробити, той розуміє, що природа поклала на нього досить складне і несумісне з гулянням доручення. У мене скільки завгодно діла з самим собою; отож не віддаляйся від себе.
Люди віддаються в найми. Їхні здібності служать не їм, а тим, до кого вони йдуть у кабалу; у них домують їхні наймачі, але не вони самі. Ця загальна пошесть не по мені; треба оберігати свободу нашої душі і ущемляти її тільки в тому разі, коли це безумовно необхідно; а таких випадків, якщо розсудити зважено, не гурт. Гляньте на людей, яким властиво вічно горіти і втручатися в усе на світі; вони роблять це завжди і всюди, як у малому, так і у великому, як у тому, що їх стосується, так і в тому, що їх ніяким боком не стосується; і вони лізуть у все, що їм обіцяє клопоти і обов'язки, і не відчувають, що живуть, якщо не сповнені тривоги і збудження. Поринають у справи для справ. Сенека, Листи, 22. Вони шукають собі занять лише на те, щоб себе зайняти.
І це зовсім не тому, що їм хочеться рухатися, а тому, що вони не в змозі залишатися на місці; вони як падаючий з висоти камінь, якому ніяк не зупинитися, поки він не бебехне на землю. Зайнятість для людей ревного десятка — доказ їхніх власних дарувань та їхніх достойностей. Їхній дух заспокоює струшування, подібно до того, як немовлят колиска. Вони могли б собі сказати, що такі ж послужливі для інших, як нестерпні самим собі. Ніхто не роздає всіх своїх грошей іншим, а от свій час і своє життя роздає кожний; і нема нічого, в чому ми були б настільки гайновиті і в чому скупість була б кориснішою і похвальнішою.
Щодо мене, то я зовсім іншої ментальності. Я цупко тримаюся за себе і звичайно досить мляво бажаю того, чого я бажаю, а бажаю я малого; те саме стосується і моїх занять і трудів; я віддаюся їм рідко і не втрачаючи спокою. А деякі люди, чого б не бажали і чого б не домагалися, рвуться до цього всіма своїми помислами і щосили. Але ж буває стільки помилкових кроків, що для більшої певності і безпеки слід було б ступати по цьому світу легше і ледве торкаючись його поверхні. Слід було б ковзати по ньому, а не зглиблювати його. Навіть насолода у глибинах своїх болісна,
На стежку ставши, де зрадливо
Тліє під попелом жар палючий.
Горацій, Оди, II, 1, 7Пер. Андрія Содомори
Громадяни Бордо обрали мене мером їхнього міста, коли я був далеко від Франції і ще далі від думок про те. Я відмагався, але мені заходилися доводити, що я чиню неправильно, і до того ж справу було вирішено повелінням короля. Ця посада повинна здаватися тим привабливішою, що вона ніяк не оплачується і не приносить ніяких інших вигод, окрім пошани, пов'язаної з її виконанням. Термін перебування на ній — два роки; а втім, він може бути подовжений повторним обранням, що трапляється надзвичайно рідко. Це сталося і зі мною; а до мене ставалося лише двічі: кілька років тому з паном де Лансаком, а зовсім недавно з паном де Біроном[162], маршалом Франції, чиє місце я і посів, звільнивши своє для пана де Матіньйона[163], також маршала Франції. Я пишаюся такими знатними побратимами,
I в війні і у мирі
Добрими помічниками.
Верґілій, Енеїда, XI, 658Пер. Михайла Білика
Доля захотіла особливо відзначити моє піднесення, приносячи від себе цю приватну обставину. Проте воно аж ніяк не маловажне. Олександер з погордою вислухав коринтських послів, які запропонували йому звання громадянина їхнього міста; коли ж вони пояснили, що Вакх і Геракл також були громадянами Коринта, він з вдячністю прийняв їхню пропозицію.
По поверненні я чесно і сумлінно розповів міським радцям, який я на мій власний погляд; у мене нема ні пам'яті, ні старанності, ні досвіду, ні наполегливості, але водночас нема і ненависті до кого б то не було, нема честолюбства, захланності, жадоби насильства; я зробив це задля того, щоб вони про мене були цілком обізнані і знали, чого можуть чекати від мене на цій посаді. А що до мого обрання їх спонукало винятково те, що їм був добре відомий мій покійний батько і вони й далі високо шанували його пам'ять, я додав з повною відвертістю, що мені було б украй прикро, якби щось поглинуло мене так само сильно, як його поглинали справи їхнього міста в ті часи, коли він керував ними, посідаючи ту саму посаду, на яку вони мене закликають. Мені згадалося, як у дні мого дитинства я бачив його, уже старого, постійно в жорстоких хвилюваннях і тривогах, зв'язаних з його багатотрудними громадськими повинностями; він забував про те, що дихав солодким повітрям свого дому, до якого його за багато років перед тим приковували природні для його віку недуги і немочі, про своє хазяйство, про своє здоров'я; і, наражаючи на небезпеку саме життя, — він вважав, що все це його погубить, — виряджався, спонукуваний міськими ділами, в далекі і втомливі поїздки. Такий він був; і ця притаманна йому риса пояснюється безконечною його добротою, вкладеною в нього самою природою; зроду ще не бувало душі доброзичливішої і милосерднішої. І хоча я не схильний притримуватися схожого способу життя, на що у мене знайдуться свої виправдання, все ж я вважаю його за гідного всілякої хвали. Від когось мій батько чув, що ради ближнього треба забувати про себе і що приватне не йде ні в яке порівняння із загальним.
Більшість поширених у світі правил і настанов ставить собі завданням добути нас із нашого усамітнення і вигнати на майдан, аби ми трудилися на благо суспільства. Вони задумані з тим, щоб, справивши на людей благотворний вплив, змусити їх відвернутися і відірватися від свого я; при цьому вони виходять з уявлення, що ми надто за себе держимося і що в цьому винне надмірне, хоч і природне, прив'язання до самого себе; і в них не упущено нічого, що може бути сказано з цією метою. Адже мудрецям зовсім не вперше зображувати речі не такими, які вони насправді, а такими, щоб вони могли послужити певну службу. Істина іноді буває для нас трудна, незручна і непридатна. Нам нерідко необхідно ошукувати, щоб не ошукатися, мружитися і забивати собі памороки, щоб навчитися виразніше бачити і розуміти. Судять люди темні, і часто їх треба дурити, щоб вони не помилялися. Квінтиліан, Навчання оратора, II, 17. Коли правила ці нам велять любити три, чотири, п'ятдесят розрядів речей сильніше, ніж самих себе, вони ступають у слід умілого лучника, який цілить, щоб попасти в потрібну йому точку, набагато вище від своєї мішені. Щоб випростати зігнутий цурпалок, треба гнути його у протилежний бік.
Думаю, що в храмі Паллади, як і в інших відомих нам культах, були тайнощі явні, призначені для всіх, і тайнощі вищі і відособленіші, призначені тільки для втаємничених. Вельми імовірно, що саме тут закладалося коріння учення про ту дружбу до себе, якій подобає жити у кожному з нас. Це не та уявна дружба, що змушує нас любити славу, науку, багатство і тому подібні речі такою ж всеосяжною і безмежною любов'ю, яку живимо до членів нашого тіла; це — і не та розслаблена і нерозумна дружба, з якою трапляється те саме, що буває, коли ми спостерігаємо, з плющем, що псує і руйнує оповиту ним стіну; ні, йдеться про дружбу благодійну і впорядковану, як корисну, так і приємну. Хто знає її обов'язки і справно їх сповняє, той воістину у виталищі муз: він досяг верхів'я людської мудрості і доступного для нас щастя. Знаючи докладно, в чому його повинність перед собою, він знаходить у списку пред'явлених йому вимог, що йому належить пильнувати звичаю, прийнятого іншими людьми і всім світом, і в силу цього — служити громаді, виконуючи обов'язки, які вона на нього покладає. Хто певною мірою не живе для інших, той зовсім не живе для себе. Знай, що хто друг собі, той друг і всім. Сенека, Листи, 6. Найголовніший обов'язок кожного — це шануватися; і тільки завдяки цьому ми існуємо. Хто забуває про те, що йому слід жити свято і праведно, і думає, що, підштовхуючи і направляючи решту, тим самим розраховується за покладену на нього повинність, той — дурень і дубак; а хто відмовляє собі у втісі жити обачно і весело і цілком віддається служінню на благо іншим, той, по-моєму, також вибирає собі погану і протиприродну путь.
Цим я аж ніяк не хочу сказати, що, взявши на себе посаду, хтось мав право потім скупитися на увагу, турботу, слова, а також піт і кров у разі потреби:
Такий за друзів, за вітчизну
Голову й нині складе безстрашно.
Горацій, Оди IV, 9, 51Пер. Андрія Содомори
Проте це все нібито позичка і пригода; треба, щоб дух був незмінно врівноважений і спокійний; щоб він не був бездіяльним, але воднораз і не відчував гніту і зоставався погідним. Звична діяльність йому легка; він діяльний навіть у сплячого. Але струшувати його треба з умом, бо в той час як тіло відчуває покладений на нього вантаж у цілковитій відповідності з його дійсною вагою, дух, нерідко на шкоду самому собі, підсилює і перебільшує його тягар, визначаючи його, як йому заманеться. Одне й те саме звершується вами з неоднаковими зусиллями і неоднаковим напруженням волі. Прямого зв'язку тут немає. Скільки людей щодень важать життям, беручи участь у війнах, які їх, власне кажучи, зовсім не обходять, скільки кидаються в саму гущу небезпеки на бойовищах, а якщо зазнають поразки, вони й не подумають спати від цього бодай трішки гірше. А дехто, сидячи у себе вдома, далеко від усякої небезпеки, на яку не зважився б навіть глянути, з великим нетерпцем очікує кінця війни і переживає її куди сильніше, ніж жовнір, що віддає їй свою кров і саме життя. Я умів виконувати громадські обов'язки, не відділяючись від себе ні на одну п'ядь, і віддавати себе на службу іншим, нічого не віднімаючи у себе самого.
Напруга і непогамовність жадань радше перешкоджають, ніж сприяють досягненню поставленої мети: вони вселяють у нас нетерпіння, якщо події розвиваються повільніше, ніж ми розраховували, і всупереч нашим гадкам, а також недовіру і підозрілість щодо тих, з ким нам доводиться мати діло. Ми ніколи не керуємо тим, що неподільно над нами панує і саме нами керує:
Пристрасть всім погано керує.
Стацій, Тибаїда, X, 707
Хто вдається лише до рахуби і свого сприту, той досягає більшого; він удає, крутиться, залежно від обставин відкладає і відступає; якщо він ошукався у своїх сподіваннях, це його не смутить і не хвилює; він незмінно готовий до нової спроби і незмінно при всій зброї; і він завжди панує над собою. Але хто поглинений своїм тиранічним й непогамовним потягом, у тому неминуче буває багато нерозсудливості і несправедливості; непогамовність його прагнення бере над ним гору і підхиляє під себе; він летить уперед, закусивши вудила, і якщо йому не усміхнеться везіння, плоди його старань жалюгідні. Філософія хоче, щоб, збираючись помститися за завдані нами кривди, ми попередньо побороли свій гнів, і не на те, щоб наша помста була м'якіша, а навпаки, на те, щоб вона була краще нами обдумана і стала тим дошкульнішою для кривдника; а цьому, як уявляється філософії, нестримність наших поривів лише перешкоджає. Мало того, що гнів вносить у душу сум'яття; він, до того, сковує руку карателя. Це полум'я їх розслаблює, і вони робляться безсилими. У всьому, що б не взяти, квапливість затримує. Квінт Курцій, IX, 9, і поспіх сам собі ставить підніжку, сам на себе накладає пута і сам себе зупиняє. Поспішливість сама собі заважає. Стека, Листи, 44. Так, приміром, для захланності, судячи з моїх спостережень над щоденним життям, нема більшої завади, ніж сама захланність: чим вона безмежніша і невситиміша, тим меншого досягає. І звичайно вона куди швидше збиває багатство, коли прикривається личиною щедрості.
Такий собі шляхтич, вельми порядна людина і мій добрий знайомий, боявся, що може умом тронутися через те, що, займаючись з надмірною увагою ділами одного державця, свого пана, вносив у це зайвий жар. А цей його пан сам себе змалював таким чином: він бачить вагу тієї чи іншої події зовсім так само, як усякий інший, але щодо тих із них, проти яких засобів нема, він тут же на місці вирішує, що треба змиритися; урешті ж, віддавши необхідні розпорядження, — а він це робить напрочуд швидко завдяки жвавості його розуму, — він спокійно чекає, як усе обернеться. І справді, мені доводилося бачити його в такі хвилини, коли в нього на руках були справи великі і дуже ризиковані і до того ж вельми делікатні, але він, тим не менше, зберігав цілковиту незворушність і в своїх діях, і в своїй подобі. Я вважаю, що він більший і винахідливіший у нещасті, ніж при сприянні долі: поразки злучають йому більше слави, ніж перемоги, і скорбота — більше, ніж тріумф.
Зауважте, що навіть у таких пустих і легковажних ділах, як гра у шахи, в м'яч та інші, подібні до них, які поглинають палке захоплення, збуджуване у нас непогамовним прагненням, одразу приводить у сум'яття і розлад і наш розум, і органи нашого тіла: людина забуває все, навіть самого себе, але в кому ні виграш, ні програш не викликає гарячки, той завжди зостається самим собою; чим менше хвилювання і пасії він вкладає у гру, тим певніше й успішніше він грає.
І взагалі, перевантажуючи душу безліччю вражень, ми заважаємо їй пізнавати і закарбовувати в собі пізнане. Є речі, з якими її треба лише поверхово познайомити; з іншими — зв'язати; треті в неї вкласти. Вона має здібності бачити і відчувати все, що завгодно, але поживу для себе їй треба черпати тільки в собі; і вона має бути ознайомлена з усім тим, що її прямо стосується і що так чи інакше є її здобутком і часточкою її сутності. Закони природи визначають наші істинні потреби. Мудреці вказують, що бідняків, якщо виходити з цих потреб, нема і не може бути і що всякий, хто вважає себе таким, виходить лише з власного суду; основуючись на цьому, вони вельми тонко поділяють наші прагнення на навіяні природою і на ті, що навіяні нам нашою неприборканою уявою; ті, кінцева мета яких ясна, — від природи; ті, які випереджають нас і з якими нам не збігтися, — від нас. Убозтву матеріальному неважко допомогти, убозтву душі — годі.
От, аби те, чого вистачало людині, її вдовольняло,
То було б їй і досить, а що діло стоїть в нас інакше,
То які ж то багатства здолають наситити душу?
Луцилій у цитаті Нонія Марцелла
Сократ, бачачи, як урочисто проносять по місту незчисленні скарби, коштовності і багате хатнє начиння, гукнув: «Скільки речей, яких я аж ніяк не бажаю!» Щоденний пай Митродора важив дванадцять унцій, Епікура — ще того менше; Метрокл взимку ночував укупі з вівцями, влітку — у двох храмах. Природа дає достатньо, щоб удовольнити істинні потреби людини. Сенека, Листи, 90.
Клеант жив працею своїх рук і хвалився: якщо того побажає, Клеант може прогодувати ще одного Клеанта.
Якщо те, що вимагається від нас природою (йдеться лише про безумовно необхідне і ні про що більше), — суща дрібниця (скільки ж це в дійсності і як мало треба для збереження нашої дійсності, найкраще може бути викрито таким міркуванням: це така дрібниця, що, непримітна долі, вона тікає від її ударів через свою нікчемність), то тратьмо дещо і крім того наречімо природою наші звички та умови, в яких кожен із нас живе; обмежмо себе, тримаймося цього рівня; хай наш здобуток і наша корисливість не переступають цих границь. У таких межах вони, як мені уявляється, вибачливі. Звичка — друга натура і рівна їй у могутності. Якщо я чогось позбавлений, я вважаю, що зазнаю нестатків. І для мене, мабуть, невелика різниця, чи віднімуть у мене життя, чи тільки пограбують і тим самим погіршать моє становище, до якого я встиг за довгі роки призвичаїтися.
Я не в тих літах, коли нам ніпочому різні переміни, і мені не зжитися з новим і незвіданим способом життя. Навіть якби він дав мені більше свободи і всяких можливостей, я не маю часу ставати іншим, і як будь-яка велика удача, звалилася б вона у мої руки, викликала б у мені жаль, що прийшла з запізненням, а не тоді, коли б я міг навтішатися нею по-справжньому —
Що мені долі дари, якщо з них я не матиму втіхи?
Горацій, Послання, І, 5, 12Пер. Андрія Содомори
так його викликав би у мені і будь-який душевний прибуток. У певному сенсі ліпше так і не стати порядною людиною і не навчитися праведно жити, ніж осягнути це тоді, коли життя вже не залишилося. Збираючись зійти з цього світу, я б радо віддав усякому, хто в нього тільки вступає, все те з мудрості, що я накопичив, спілкуючись з людьми. Муштарда після обіду. Мені нічого робити з добром, з яким я уже нічого не в стані зробити. Навіщо наука тому, в кого більше нема голови? Пропонувати нам подарунки, що наповнюють нас справедливою досадою, чому ж вони не були запропоновані нам свого часу — це не що інше, як знущання злісної долі. Мене більше не потрібно підтримувати: мені більше несила йти. З досить великої кількості людських властивостей нам тепер досить лише одного — терпіння. Подаруйте чудовий тенор співцеві, у якого з'їдені легені, а красномовство — схимникові, що віддалився в аравійські пустелі. Щоб упасти, не треба мистецтва; по завершенні всякої справи сам собою приходить кінець. Мій світ від мене даленіє; моя оболонка стала порожньою; я цілком у минулому; мені слід прийняти це як належне і згідно з цим забиратися звідси. Я хочу навести такий приклад: недавнє зникнення десяти днів, виключених з календаря за велінням папи, застало мене в такому віці, що я до нього ніяк не звикну. Я належу тим рокам, коли їх лічили зовсім інакше. Така давня і стала звичка до того мене зв'язує, що мені її не здихатися. Через це я мушу бути таким собі схизматиком, нездатним сприйняти новинечу, навіть якщо вона виправляє помилку: моя уява, всупереч моїм добрим намірам, незмінно тікає на десять днів уперед чи назад, і її бубоніння постійно лунає в моїх вухах. Це перетворення стосується лише тих, у кого все життя в майбутньому. І якщо здоров'я, яке для мене таке солодке і манливе, навідує мене з перервами, то воно радше завдає мені жалю, ніж добрий гумор. Я більше не знаю, куди мені його дівати. Час покидає мене, а без нього і радість не радість. До чого ж мізерна в моїх очах цінність тих високих посад, які у нас прийнято і які звичайно дають лише тим, хто напередодні відходу з цього світу, і, даючи їх, думають не про те, чи зможе такий-то належно справляти свою посаду, а про те, чи довго він буде її справляти; від часу її заміщення починають загадувати, коли ж вона знову звільниться.
Коротше, я тут на те, щоб покінчити з тією людиною, яка не хто інша, як я сам, а не для того, щоб її переробити. Через цю давню звичку моя оболонка зробилася моєю сутністю, а моя доля — моєю природою.
Отож, я кажу: оскільки ми істоти немічні, кожному з нас вибачливо тягнутися до того, що не перевищує названої міри. Ну, а тягтися за тим, що за її межами, — безумство. Це найбільше, що ми маємо право дозволити собі. Чим ширші наші потреби і наше майно, тим більше небезпеки підставити себе під удари долі. Царина наших бажань має бути строго окреслена; границею їх має бути певна, дуже незначна кількість життєвих благ, що забезпечують нас суттєво необхідним; ці бажання повинні до того ж розташуватися не по прямій, чий кінець був би десь поза нами, а по колу, змикаючись крайніми точками всередині нас і утворюючи фігуру невеличкого розміру. Учинки, скоєні всупереч цьому міркуванню, вкрай важливому і суттєвому, як, скажімо, вчинки скупарів, честолюбців та багатьох інших, які стрімголов біжать вперед і вперед і яких їхній біг тягне все далі і далі, — вчинки побічні і помилкові.
Більшість наших занять — лицедійство. Весь світ лицедіє. Петроній, Полікратик, III, 8. Треба сумлінно грати свою роль, але при цьому не забувати, що то всього-на-всього роль, яку нам доручено. Маску і зовнішню подобу не можна робити сутністю, чуже — своїм. Ми не сміємо відрізняти сорочку від шкіри. Досить посипати борошном обличчя, не посипаючи ним водночас і серця. Я знаю людей, які, діставши підвищення на посаді, притьмом міняють і перетворюють себе у таку нову подобу і такі нові істоти, що стають великими цабе аж до печінки і до кишок і справляють і далі свою посаду, навіть сидячи на стульчакові. Я не можу їх навчити відрізняти поклони, віддані їхньому становищу, почту, мулові, на якому вони засідають, від тих поклонів, які призначені безпосередньо їм. Вони, своїм щастям п’яні, навіть природу забувають. Квінт Курцій, III, 2. Вони козиряться і пнуться витягнути свою душу і даний їм від природи розум до висоти свого службового крісла. Пан мер і Мшель Монтень ніколи не були одною і тою самою особою, і між ними завжди чітко пролягала позначена межа. Бувши адвокатом чи банкіром, не можна закривати очі і не бачити підступів, які вельми притаманні цим фахам. Порядна людина не може відповідати за пороки чи дурниці свого ремесла і через них не повинна його кидати; так заведено у неї в країні, і вона має від цього вигоду. Доводиться здобувати засоби до життя з навколишнього світу, доводиться добувати з нього своє живлення, хоч би яке воно було. Але думка імператора повинна витати над підвладною йому імперією. Дивлячись на неї, він має бачити в ній явище, що перебуває поза його сутністю; і повинен уміти відрізняти себе одного від себе другого, розмовляючи з собою самим, мов якийсь Жак з яким-небудь П'єром.
Я не вмію захоплюватися ні надто глибоко, ні неподільно. Коли мої чуття приваблюють мене до якоїсь партії, це зовсім не означає, що моє прив'язання до неї таке сильне, щоб захопити також і мою тяму. У нинішніх чварах, що шарпають нашу країну, мої погляди не затьмарюють у моїх очах ні хвальних якостей наших противників, ні того, що заслуговує догани у тих, за ким я пішов. Люди звичайно бувають захоплені тим, що є по їхній бік; я ж аж ніяк не схильний поблажливо ставитися до більшої частини того, що я бачу в обраному мною таборі.
Добрий твір не втрачає для мене притаманних йому достойностей і в тому разі, якщо він нападає на справу, яку я бороню. Поза істотою суперечки я зберігаю душевну рівновагу і цілковиту безсторонність. Я не живлю ненависті понад ту, якої вимагає від мене війна, з чим я себе і віншую, тим більше що зазвичай, як я постійно бачу, люди впадають у протилежні крайнощі. Хто не може йти за велінням розуму, той хай іде за порухами душі. Цицерон, Тускуланські розмови, IV, 25. Хто виносить свій гнів і свою ненависть за межі ділових розбіжностей — а це притаманно більшості, — той сам себе викриває в тому, що вони в нього з якогось іншого джерела і викликані якоюсь особливою причиною; тут все стоїть так само, як у того, хто, вилікувавшись від виразки, не позбувся тим не менше від гарячки, і це доводить, що його гарячка корениться десь куди глибше. Відбувається ж це через те, що люди, як правило, не живлять ворожнечі до всього діла у цілому і їм прикро, що воно зачіпає інтереси всіх, разом узятих, і всієї держави, а бачать у ньому тільки те, що ущемляє їхні приватні інтереси. Ось чому вони, всупереч справедливості і громадській цілеспрямованості, так уперто мстяться за свої особисті кривди. Вони не стільки нападали на все гамузом, скільки кожний нападав на те, що прямо стосувалося його. Тит Лівій, XXXIV, 36. Я хочу, щоб перемога зосталася за нами, але я не безумствую, якщо виходить інакше. Я цупко тримаюся за найобачнішу з наявних у нас партій, але я ніяк не прагну мати славу заклятого ворога решти і в тому, в чому розум на їхньому боці. Я рішуче ганю порочні висновки на зразок такого: він захоплюється люб'язністю дука Ґіза — отже він прибічник Ліги; невтомність короля Наваррського його вражає — виходить, він гугенот; він дозволив собі засудити норови нашого короля — отже в душі він ворохобник. І я аж ніяк не став би виправдувати дії нашої влади, якби вона засудила цілу книжку лише через те, що серед кращих поетів нашої доби в ній виявився один схизматик. Невже ми не посміємо сказати про спритного грабіжника, що у нього хороша хватка? І невже розпусна жінка неодмінно має бути вуличною дівкою? Якщо адвоката зустріли неприязно, то другого дня людям починає здаватися, що він утратив своє красномовство. Я вже згадував деінде про рвію, що штовхала чесних людей на заблуди такого штабу. Щодо мене, то я завжди умію сказати: ось тут він учинив зле, а тут напрочуд гарно. Так само люди хочуть, аби всякий, приналежний до їхньої партії, був сліпий і глухий до лиховісних пророцтв на її карб і до всіх її невдач; вони хочуть, щоб наші переконання і наш розум слугували не розкриттю істини, а підтриманню в нас наших сподівань. Я схильний радше до других крайнощів, бо боюся, як би ці мої надії не потягли мене за собою. До того ж я не цілком собі довіряю, коли мені щось дуже кортить. Я надивився свого часу немало див; я бачив зовсім незбагненну і безрозсудну легковажність цілих народів, що дозволяли себе вести і собою керувати своїм обранцям і вождям, які вселили в них надію і віру, як їм самим було вигідно і вгодно, хоча і нагромаджували сотні помилок одну на одну і гналися за мріями і примарами. І я більше нітрохи не дивуюся тим, кого охмарили мавп'ячі гримаси Аполлонія Тіанського і Магомета. І здоровий глузд і розум пригноблені у них пристрастями. Їм не зостається іншої ради, як кинутися за тим, що їм усміхається і зміцнює у них певність у своїй правоті. Надто виразно я це зауважив на прикладі тієї з наших лихоманкових партій, яка склалася у нас раніше від решти. Створена згодом друга партія, наслідуючи першу, багато в чому її перевищила. Звідси я роблю висновок, що це неминуча властивість всіх громадських заблудів. Досить комусь висловитися в тому чи іншому пекучому питанні, як починається зіткнення поглядів, що бурхають, наче хвилі морські по волі вітру. Якщо ти наважуєшся мати свою думку, якщо ти не карбуєш кроку вкупі з усіма, виходить, дух товариства тобі чужий. Але помагати витівкам навіть тих партій, чиє діло праве, означає завдавати їм шкоди. Я завше противився цьому. У такий спосіб можна вплинути лише на макоцвітні голови; а щоб підтримати дух людей обачних і пояснити їм причини невдач, є шляхи не тільки чесніші, а й вірніші.
Небові не доводилося бачити іншої такої ж глибокої звади, як звада між Цезарем і Помпеєм; нічого схожого вона не побачить і в майбутньому. І все ж мені здається, що я виявляю в цих великих душах дивовижну терпимість одного до одного.
Це було суперництво в боротьбі за шану і за першість, що не привело їх, одначе, до лютої і сліпої ненависті, суперництво, що не вдавалося до підступності і лайки. Навіть у їхніх найрізкіших випадах я відкриваю сліди якоїсь взаємоповаги і якоїсь доброзичливості і висновую, що, якби це було для них досяжне, і той і той воліли б добитися свого, не прирікаючи на загибель суперника. А наскільки по-іншому діла стояли у Марія з Суллою; візьміть же і це в рахубу.
Не можна сліпо віддатися пристрастям і нестися стрімголов у погоню за вигодою. Подібно тому, як у дні моєї молодості я противився своєму любовному почуттю, коли бачив, як воно у мені розгорається, і докладав усіх зусиль, щоб зробити його для мене солодким і щоб воно не могло мене остаточно підкорити своїй владі і перетворити у свого покірного полоненика, так і тепер, у зовсім несхожих випадках, коли мої бажання стають надто наполегливими, я користуюся з цього самого ярмісу: якщо бачу, що вони просякають і охмеляються власним хмелем, я ухиляюся в бік, протилежний тому, куди вони мене надять; я уникаю доводити свою втіху до такої повноти, щоб вона мене здолала і мені була б несила розлучитися з нею, не зазнавши при цьому кривавих утрат.
Душі, що зі свого нерозуму бачать речі лише наполовину, добувають з того ту перевагу, що і прикрі речі сприймаються ними не так болісно, як усіма іншими; ця духовна мізерія, що нагадує мені певною мірою здоров'я, а таке здоров'я аж ніяк не зневажається філософією. І все ж нема ані найменшої підстави називати її мудрістю, що тим не менше ми часто робимо. І в давнину хтось таким чином насміявся з Діогена, який, побажавши випробувати власне терпіння, роздягнувся догола і в самий розпал зими узяв в обійми снігову бабу. Заставши Діогена за цим ділом, він звернувся до нього з питанням: «Тобі зараз дуже холодно?» — «Анітрохи», — відповів йому Діоген. «В такому разі, — вів далі його співрозмовник, — невже ти гадаєш, що робиш щось трудне і виняткове?» Для того, щоб виміряти душевний гарт, треба знати, яке воно, істинне страждання.
Але душам, які сприймають нещастя і нападки недолі у всій їхній глибині і жорстокості, які зважують і переживають їх згідно із справжньою їхньою вагою і щирим болем, — цим душам треба спрямовувати все своє уміння, здібності на те, щоб усунути причини всіх цих незгод і закрити для них всілякі шляхи. Як учинив цар Котис? Він щедро заплатив за доставлене йому чудове і розкішне начиння, а що начиння було напрочуд ламке, Котис мерщій розбив його на друзки, аби позбавити себе самого імовірного приводу для гніву на свою челядь. І я так само незмінно стараюся уникати неясності і заплутаності у моїх ділах і дбаю про те, щоб мої землі ніяким чином не примикали до посілості моїх родичів або тих, з ким мене єднає тісна дружба; адже таке сусідство звичайно приводить до сварок і взаємного невдоволення. Колись я любив азартні ігри — карти і кості; але вже давно я змусив себе від них відмовитися, і при цьому лише через те, що як би я не вдавав у разі програшу цілковиту байдужість, все ж мені не вдавалося позбутися занози, що дошкуляла мені зсередини. Людині честі, якій личить до глибини душі відчувати викриття в якій би то не було брехні і найнікчемнішу образу, яка не може допустити щодо себе дурних жартів, що підносять їй на потіху і винагороду програшу, — такій людині слід всіляко ухилятися від сумнівних справ і ніколи не лізти в галасливі суперечки. Від хмурих характерів і від сварливих людей я тікаю, як від чуми, і я не втручаюся в розмову, яку не можу вести безсторонню і холоднокровно, хіба що тільки мене зобов'язує до цього моє становище. Їм легше не починати, ніж зупинятися на півдорозі. Стека, Листи, 72. Отож найкраще підготувати себе заздалегідь, не дожидаючи, коли в цьому виникне потреба.
Мені добре відомо, що деякі мудреці обрали для себе інший шлях, що вони не страшилися втручатися в запальні суперечки на найрозмаїтіші теми. Ці люди впевнені у своїх силах, під прикриттям яких могли не боятися, що їхні противники завдадуть їм поразки; вони протиставляли нещастям нездоланність свого терпіння:
Він, наче скеля, що видалась в море безкрає далеко,
Шалу вітрів і хвилі підставлена, силу й погрози
Неба і моря сама лиш витримує і не ворухнеться.
Верґілій, Енеїда, X, 693Пер. Михайла Білика
Не женімось за цими зразками; нам їх все одно не наздогнати. Ці люди зі звагою і спокоєм могли дивитися на загибель своєї батьківщини, яка володіла всіма їхніми помислами і приковувала до себе всі їхні чуття. Для наших буденних душ це було б надмірним зусиллям, бо для цього потрібний не наш гарт. Катон зоставив нам у науку пам'ять про найблагородніше життя, яке тільки було прожите. Щодо нас, менших братів, то нам треба тікати від бурі, і то якнайдалі; нам треба брати в рахубу нашу чутливість, а не наше терпіння, і нам треба ухилятися від ударів, відбити які ми не в змозі. Зенон, бачачи, що до нього наближається Кремонід, юнак, якого він кохав, щоб сісти поряд з ним, підхопився на рівні. Присутній при цьому Клеант спитав у нього, з якої причини він це зробив. «Скільки я знаю, — відповів Зенон, — лікарі радять не торкатися пухлин і взагалі давати їм спокій». Сократ не говорив: «Будьте непохитні перед спокусами краси, боріться з нею, старайтеся противитися їй». Але він говорив: «Тікайте від неї, тікайте від очей її і зустрічей з нею, як від могутньої отрути, яка нападає на вас і вражає вас здалеку». А його вірний учень і послідовник, вигадуючи чи передаючи правду — по-моєму, радше передаючи правду, а не вигадуючи — про рідкісні досконалості Кіра Великого, розповідає, що він не вважав себе за достатньо сильного, щоб устояти перед спокусою божественної вроди славетної Пантеї, його полонянки, і доручив відвідувати її і дбати про неї іншій особі, не такій вільній у своїх діях, як він. Та й Святий Дух глаголить нам те саме: не введи нас у спокусу. Ми молимо не тільки про те, щоб він навіть не зазнавав подібного випробування, про те, щоб ми не дійшли до такого жалюгідного стану, коли нам тільки й залишалося б, як витерпіти натиск, умовляння і спокусу гріха; і ми молимо Господа, щоб совість наша була спокійна і повністю і назавше убезпечена від зіткнення зі злом. Ті, хто виправдує свою мстивість чи якусь іншу плюгаву пристрасть, часто правдиво передають стан речей, який він насправді є, а не яким він був. Вони говорять нам про це тоді, коли причини їхніх заблудів ними ушляхетнені і звеличені, але відійдемо трохи назад, повернімо ці причини до їхніх витоків, — і ми піймаємо цих людей на гарячому. Невже вони хочуть, щоб їхній переступ здавався меншим, бо зроблений ними давно, і щоб неправедно почате мало праведні наслідки?
Хто бажає своїй батьківщині блага не інакше, ніж я, себто без того, щоб віддаватися скорботі за нею і худнути від цього, той буде засмучений, але не втратить надії, бачачи, що їй загрожує загибель або животіння, рівнозначне загибелі. Нещасний кораблисько: ним стараються заволодіти — і з такими несхожими цілями — хвилі, вітри і стерник;
Тягне нас врізнобіч
Вітер, хвилі й стерник.
Б'юкенен, Францисканець, І, 2
Хто не жадає милостей монарших, як речі, без якої не можна прожити, того не надто зачепить ні холодність даного королями прийняття, ні холодна їхня міна, ні хиткість їхньої доброзичливості. Хто не тремтить, як квочка, над своїми дітьми чи своїми почестями і не знаходиться у них у рабстві, той не перестане жити собі на втіху і по тому, як їх утратить. Хто творить добро переважно з тим, щоб справити собі задоволення, той не змінить свого способу дії, бачачи, що люди не цінують його вчинків. Щоб упоратися з такими прикрощами, досить запастися краплею терпіння. Цей рецепт приносить мені величезну користь; я зразу викупаю себе з рабства, і при цьому по дешевинці, і тим самим позбуваюся багатьох труднощів і клопотів. Витрачаючи вкрай незначні зусилля, я впиняю ще в зародку виниклі у мене душевні переживання і йду геть від того, що починає мене морочити, перш ніж ця морока стане по-справжньому обтяжлива. Хто не скасовує відплиття, тому вже не скасувати плавання. Хто не вміє прибити двері перед своїми бурхливими почуттями, той не вижене їх, коли вони ввійдуть досередини. У кого не йде діло спочатку, у того воно не піде і з кінцем. Хто не зміг завадити зародженню почуттів, той не дасть собі ради і не стримає свого падіння. Адже пристрасті самі себе збуджують, лиш тільки перестаєш іти за розумом; неміч сходить до самої себе і, нерозумна, іде все далі й далі і більше не в силі зупинитися. Цицерон, Тускуланські розмови, IV, 1. Іноді я відчуваю в собі якісь легкі подуви, що з шелестом овівають мене зсередини; ці подуви — провісники бур: душа, перш ніж: піддатися пристрастям, здригається.
Як перший
Подув легенький по лісі війне, то стримано й глухо
Ліс зашумить, морякам недалеку віщуючи бурю.
Верґілій, Енеїда, X, 97—99Пер. Михайла Білика
Скільки разів я коїв щодо себе явну несправедливість, аби лиш уникнути небезпеки узнати ще гіршу з боку суддів, і до того ж після цілого віку нудної метушні і мерзенних та огидних каверз, які для мене гірші кострища і тортур.
Треба зробити есе можливе і, більше того, неможливе, щоб уникнути тяганини. Адже не тільки красиво і шляхетно, а іноді і вигідно поступитися ради цього комусь із своїх прав. Цицерон, Про обов'язки, II, 18. Якби ми були й справді мудрі, то, зазнавши невдачі у суді, ми б раділи і хвалились, подібно до тієї дитини, яку я якось бачив в одному знатному домі і яка з чарівною безпосередністю повідомляла всіх і кожного, що у мами нема більше тяганини, бо вона її програла; і вона повідомляла про це з таким захватом, ніби у неї нема більше кашлю, гарячки або чогось іншого, такого самого неприємного. Ідучи за вказівками моєї совісті, я завжди зневажаю ті милості, якими могла б мене осипати доля, що подарувала мені покревенство і знайомства з особами, що мають вищу владу в ділах такого роду; і я вперто відмовлявся уживати їхній вплив на шкоду комусь іншому і, опираючись на них, надавати моїм правилам сили більшої, ніж передбачено законом. Коротше, все життя я поводився так, — хай це буде сказано в добрий час, — що й понині залишаюся стеменнісіньким дівичем щодо судових процесів, хоча я мав чимало приводів до їхнього порушення і я міг би, якби того побажав, зробити це з достатньою підставою, і таким же непорочним я зостаюся і щодо звад і чвар. Отож не завдаючи і не відчуваючи якихось значних образ, я прожив досить довге життя і ні разу не чув, аби, звертаючись до мене, мене називали якимось лайливим словом, а не по імені. Рідкісне благовоління небес!
Причини і пружини наших найжорстокіших хвилювань сміховинно нікчемні. Скільки напастей накликав на себе наш останній герцог Бургундський через сварку за візок з овчинами! А хіба виготовлення якоїсь печатки не було найпершою і найголовнішою причиною найстрашнішого потрясіння, яке будь-коли спостигало нашу землю? Бо Помпей і Цезар — всього-на-всього паростки і пагони своїх двох попередників. І свого часу я бачив, як наймудріші уми нашого королівства були зібрані на раду, обставлену пишними церемоніями і зв'язану з тратою державних коштів ніби для укладення трактатів і договорів, що насправді залежали лише від ухвали всесильної дамської вітальні і вподобань якоїсь гулящої баби. Поети добре це збагнули і через одне яблуко ввергли Грецію разом з Азією в море вогню і крові. Подивіться, через яку нісенітницю такий-то звіряє свою честь і саме життя своїй шпаді чи кинджалу; хай він розкаже вам, звідки випливла ця сварка; йому не зробити цього, не спаленівши з сорому, до того все це виїденого яйця не варте.
Не великі хитрощі піднятися на корабель, але раз уже піднявся на нього, дивися обома! Тут уже доводиться думати про безліч різних речей, а це складніше і важче. Хіба не набагато простіше зовсім не входити, ніж ввійти, щоб вийти? Словом, ніяким світом не слід вдавати тростину, яка спершу викидає пряму довгу стеблину, але потім, ніби втомившись і видихнувшись, починає зав'язувати часті і щільні вузлики, наче робить у цих місцях передих, що свідчить про те, що в неї не залишилося ні впертості, ні колишньої сили. Куди правильніше починати спокійно і холоднокровно, зберігаючи свій подив і свій порив для подолання можливих перешкод і для завершення початого. Узявшись за наші діла, ми попервах керуємо ними і держимо їх у нашій волі, але згодом, коли їх уже зрушено з місця, це вони керують нами і тягнуть нас за собою, отож нам тільки й залишається, що іти услід за ними.
Чи означає це, що я тверджу, ніби мої житейські правила незмінно позбавляли мене всіх труднощів і я легко присаджував і приборкував свої пристрасті? Не завжди ці пристрасті співмірні з обставинами, що викликали їх, і вже при своєму пробудженні нерідко бувають жорстокі і несамовиті. І все ж мої правила дають чималі заощадження і приносять плоди і марні лише тим, хто, творячи добро, не вдовольняється жодними плодами, якщо вони не приносять йому слави. А втім, сказати по щирості, вигоди, що їх приносять ці плоди, кожен підраховує на свій лад. Ви досягнете більшого, хоч це і доставить менше слави, якщо докладно поміркуєте, перш ніж усвідомите собі сутність справи і пуститесь берега. У кожному разі, не тільки в цьому одному, а й в усіх накладених на нас життям обов'язках шлях тих, хто домагається почестей, значно різниться від шляху, якого тримаються прибічники порядку і розуму.
Я скрізь бачу таких, які ревно, але нерозважливо кидаються вперед на поле і скоро сповільнюють свій біг. Плутарх говорить, що хто з сором'язливості чи з фальшивого сорому надмірно улегливий і легко обіцяє те, про що його не просять, той так само легко порушує слово і від нього відмовляється; так само, хто легко вв'язується у сварку, той не проти так само легко піти й на мирову, тоді як твердість, що перешкоджає мені затівати сварки, має спонукувати мене триматися вперто її, як тільки я втрачу рівновагу і розсерджуся. Те, про що згадує Плутарх, — погана звичка: вирядившись у дорогу, треба йти до останнього подиху. «Починайте прохолодно, — говорить Біант, — продовжуйте з запальністю». Нерозважливість приводить до несталості, а вона ще нестерпніша.
У більшості випадків наші примирення після сварок бувають фальшивими і стидкими; ми намагаємося тільки пильнувати зовнішньої благопристойності і водночас зрікаємося наших істинних спонук і допускаємо щодо них зраду. Ми прикрашаємо дійсність. Ми дуже добре знаємо, що саме ми сказали і в якому сенсі сказали, і це так само добре знають і присутні, і наші друзі, перед якими ми хочемо показати свою перевагу. За рахунок нашої щирості і честі, нашої мужності ми зрікаємося своїх думок і шукаємо у спотворенні істини лазівку, аби лиш, попри все це, помиритися. Ми самі викриваємо себе у брехні, щоб вибачити викриття такого самого роду, які йшли від нас самих. Негоже дошукуватися, чи не можна якось інакше витлумачити наші вчинки або наші слова; треба твердо триматися свого власного тлумачення зробленого нами і держатися його, чого б це не коштувало. Йдеться про нашу порядність і нашу совість, а це речі, що не терплять личини. Дамо ж такі ниці викрути і вимовки ябедам і крючкодерам із Палацу Правосуддя. Вибачення і пояснення, на які, як я щодня бачу, ніхто не скупиться, щоб загладити ту чи іншу незграбність, здаються мені гіршими за саму незграбність. Було б краще завдати ворогові ще одну образу, ніж завдавати її собі самому, накладаючи на себе подібну кару. Ви зачепили свого противника в запалі гніву, а леститеся до нього і заспокоюєте його холоднокровно і в здоровому розумі; ось і виходить, що відступаєте за межу, яку переступили. Я не знаю слів таких же осудливих для шляхтича, як слова, у яких він відмовляється від своїх колишніх слів, коли ця відмова, вирвана у нього змушено; і вони, по-моєму, тим більше повинні присоромити його, що упертість йому вибагливіша, ніж легкодухість. Мені настільки ж легко цуратися пристрастей, як важко їх стримувати. Їх легше викорінити з душі, ніж приборкати. Хто не в силах піднестися до шляхетної безсторонності стоїків, хай шукає собі рятунку в лоні притаманної мені ницої черствості. Чого ті досягай з допомогою чесноти, того я стараюся досягти, опираючись на прикмети мого характеру. Царина, що лежить посередині, — осереддя бур; обидві крайні — філософів і сільського люду — можуть між собою посперечатися, яка з них спокійніша і щасливіша:
Щастя довідавсь, хто зміг розпізнати в силах природи,
Хто всі жахи потоптав і долю свою невідхильну
Кинув до ніг і суворого рев Ахеронта зневажив.
Але щасливий і той, хто спізнався з сільськими богами:
Паном старезним, Сільваном і німф хоровими танками.
Верґілій, Георгіки, XII, 490—494Пер. Миколи Зерова
Усе на світі народжується немічним і ніжним. Тим не менше з самого початку треба взяти очі в руки, бо, подібно до того як завдяки незначності якоїсь речі ми не знаходимо в ній ані найменшої небезпеки, достоту так само, коли вона підросте, не знайдемо ми проти неї засобів. Давши волю своєму честолюбству, я б наткнувся на мільйони перепон, і справлятися з ними мені би кожен день коштувало куди більше праці, ніж затраченої на приборкання цього природного нахилу, який ставив би мене перед такими перепонами:
тим-то й боюсь я так
Видне місце зайнять.
Горацій, Оди, III, 16, 18—19Пер. Андрія Содомори
Усяка діяльність на громадському полі зазнає вкрай суперечливого і довільного тлумачення, бо про неї судить надто багато голів. Дехто вважає, що, перебуваючи на посаді мера (я радий сказати кілька слів про це, і не тому, що мова піде про щось, що заслуговує на увагу, а тому, що вони поможуть повніше обмалювати, як я поводжуся в таких ділах), так ось, дехто вважає, що, перебуваючи в названій посаді, я показав себе людиною, яка насилу розворушується і в якої холодне серце; і вони, може, не так уже далекі від істини. Я завжди стараюся зберігати спокій і в душі, і в мислях. Завжди спокійний як за вдачею, так і внаслідок мого віку. Квінт Цицерон, Про домагання консульства, 2.1 якщо під дією якогось несподіваного і сильного враження вони все ж іноді розпускаються і шкодять, то, сказати по щирості, це у мене виходить не навмисно. Така вроджена млявість не може, одначе, служити доказом розумової немочі (адже нехлюйство і нерозум — речі, звісно, різні) і ще менше — нечулості і невдячності щодо мешканців нашого міста, які зробили все, що тільки було в силах, щоб ушанувати мене цим високим постом, і тоді, коли я був їм зовсім невідомий, і пізніше, і, переобравши мене на другий термін, зробили для мене ще більше, ніж коли обрали вперше. Я бажаю їм усього найкращого, і якби в цьому була пильна потреба, я, зрозуміло, нічого не пожалів би на їхній службі. Ради них я напружувався ніскільки не менше, ніж роблю це задля себе. Це славний люд, войовничий і шляхетний, готовий, проте, до послуху і дисципліни і здатний робити багато хорошого, якщо ним відповідним чином керують. Кажуть і про те, що моє перебування на посаді мера не відзначено нічим значним і не залишило по собі слідів. Ну що ж, це непогано; мене обвинувачують у бездіяльності у такий час, коли майже всі одержимі свербежем роблять занадто багато.
Якщо мені щось до серця, я палко беруся за це. Але таке напруження не в ладу зі сталістю. Хто хоче мене використати згідно з моїми нахилами, хай доручить діла, що вимагають сили характеру і вільнолюбства, такі діла, які можна виконати, ідучи прямою путею, і за короткий термін: тут я дещо можу зробити; але якщо діло випадає затяжне, делікатне, клопітливе, для якого обов'язкова спритність і хитрощі, і до того заплутане, то ця людина вчинить куди правильніше, звернувшись до когось іншого.
Усяка велика діяльність не так уже і важка. Я ладен був би працювати дещо напруженіше, якби в цьому була дійсна необхідність. Бо в моїх можливостях зробити щось понад те, що я роблю і чого не люблю робити. Наскільки мені відомо, я не упустив нічого такого, що, на моє розуміння, складало мою повинність. Я забував зробити лише ті вчинки, які честолюбство примішує до нашої повинності і прикриває його іменем. Звичайно те, що дає поживу очам і вухам і подобається людям, приваблюючи їх не самою сутністю, а зовнішністю. Якщо до них не доноситься гомін, їм здається, що тут сонне царство. Мої нахили протилежні нахилам любителів галасу. Я волів би за краще впинити хвилювання, не хвилюючись, і покарати розрухи, не впадаючи у тривогу. Якщо треба виявити гнів і запальність, я вдаюся до прикидання, надіваючи на себе маску. Характер у мене млявий, і я радше байдужий, ніж черствий. Я не обвинувачую вищих посадовців, що дрімають на своїх постах, якщо дрімають також і підлеглі; та що там — дрімають і самі закони. Щодо мене, то я поклонник життя ніби ковзкого, мало примітного, німого, не підлеглого і не ницого, але не крикливого. Цицерон, Про обов’язки, І, 34. Так хоче моя доля. Я походжу з пня, який струмував з роду до роду без блиску і тривог і споконвіку був гордий переважно своєю порядністю.
Мої співвітчизники до того марнославні і метушливі, що навіть не помічають таких неяскравих і не крикливих людських якостей, як доброта, поміркованість, врівноваженість, сталість та інші їм подібні. Шкарубкі предмети ми добре відчуваємо, а ось щодо гладеньких, то, торкаючись їх, ми їх, сказати б, не відчуваємо; хвороба також відчувається нами, а здоров'я або зовсім, або майже зовсім не відчувається; і так з усім, що єлеєм нас поливає, на відміну від того, що за горло хапає. Виносити на майдан виконання діла, яке можна виконати в канцелярії, зробити його опівдні на яскравому світлі, хоча воно могло бути виконане попередньої ночі, ревно прагнути робити все самостійно, хоча товариш по службі може зробити те саме нітрохи не гірше, означає діяти ради власної слави і особистих вигод, а не ради загального блага. Так, скажімо, чинили грецькі хірурги, що робили операції на помостах, на очах у переходнів, щоб збільшити приплив пацієнтів і свою виручку. Деякі люди вважають, що розумні розпорядження можуть бути зрозумілими тільки під звуки фанфар.
Честолюбство — порок не для дрібних людців і не для зусиль такого розмаху, як от наші. Олександрові казали: «Ваш батько залишить вам могутню державу, благодатну і мирну». Але цей хлопчик заздрив звитягам свого батька і справедливості його управління. Він не побажав би панувати і над усім світом, якби таке владицтво дісталося йому спокійно і без війни. Алкивіад у Платона — молодий, гарний, багатий, мостивий, чудовий учений — воліє умерти, ніж зупинитися на тому, що в нього є. Ця хвороба, мабуть, вибачлива в душі такій сильній і талановитій. Але коли жалюгідні, карликові душиці пнуться і лопають від чвані, і думають, що, вирішивши правильно якусь судову справу чи підтримуючи лад серед стражників біля якоїсь брами міста, вони вкривають славою свого ймення, то чим вище вони сподіваються на цій підставі задерти голову, тим більше виставляють напоказ свої сідниці. Ці маленькі подвиги позбавлені плоті і життя: розповідь про них замре на перших устах і не піде далі за перехрестя двох вулиць. Побалакайте про це з вашим сином і вашим служником, як той старожитній, який, за браком іншого слухача своєї хвальби, чванився перед служницею, вигукуючи: «О Перетго, який же у тебе зацний і умілий пан!» У гіршому разі погомоніть про це з самим собою, як один мій знайомий радник, який, вилившись цілим морем параграфів своєї промови, нескінченно тягучої і такої ж нездарної, пішов геть до вбиральні Палацу Правосуддя і там, як чули, при здоровому глузді і повній пам'яті мурмотів: Не нам, Господи, не нам, но імені твому дай славу по милості твоїй, по правді твоїй. Псалтир, 115. Хто може зробити інакше, той хай сам собі платить зі свого капшука. Слава не купується по дешевинці. Чини і вичини рідкісні і взірцеві, які нею по справедливості винагороджуються, не потерпіли б товариства незчисленної юрби дріб'язкових щоденних справ і справунків. Мармур піднесе ваші заслуги, якщо ви поправили шмат міського муру чи розчистили громадську канаву, на таку висоту, на яку вам заманеться, але розсудливі люди не зроблять цього. Чутки не йдуть услід за гарними вчинками, якщо з ними не пов'язані труднощі і вони не вирізняються своєю винятковістю. Навіть простої поваги, на думку стоїків, заслуговують далеко не всі сумлінні вчинки, і вони не хочуть, пильнуючи здержливість, відмовлятися від старої бахурки з гнійними очима. Люди, добре обізнані з тим, якими блискучими прикметами вирізнявся Сципіон Африканський, віднімають у нього похвали, якими ущедряв його Панецій за те, що він не приймав приносів, бо похвали такого штибу стосуються не так його, як усієї його доби.
Наші насолоди до пари нашій долі; тож не пориваймо очей на чуже, на те, що личить величі. Наші природніші, і чим вони ниціші, тим вони речовіші й надійніші. Раз ми не можемо відмовитися від честолюбства за велінням совісті, одмовмося від нього бодай з честолюбства. Згордуймо цією жадобою шани і слави, ницою, здатною змусити нас випрохувати їх у людців усякого штибу. Чого варта слава, яку можна придбати на базарі? Цицерон, Про найвище благо і найвище зло, II, 15, удаючись до способів мерзенних і огидних і платячи за них будь-якою ціною. Бути у такій честі — це безчестя. Учімося прагнути не більшої лави, ніж та, що для нас досяжна. Надиматися до захвату собою самим після всякого корисного, але нічим не видатного вчинку пристало лише тим, для кого і такий вчинок — щось рідкісне і незвичне і хто прагне дістати за нього ціну, в яку він йому самому обійшовся. І що більше галасу здіймається круг того чи іншого хорошого діла, то менше воно варте у моїх очах, бо в мене закрадається підозра, що його зроблено радше задля того, щоб круг нього зчинився галас, ніж через те, що воно хороше: виставлене напоказ, воно уже наполовину оплачене. Але вчинки, які, вислизнувши з рук того, хто їх робить ніби зовсім ненароком і без усякого гармидеру, згодом буде виокремлено якоюсь порядною людиною і, витягнуті нею з пітьми, виставлено на світло єдино з причини своїх достойностей — такі вчинки куди чистіші і привабливіші: Мені уявляється хвальнішим усе те, що робиться без хвальковитості і не перед очима люду. Цицерон, Тускуланські розмови, II, 26, — мовить найславетніша людина на світі.
Від мене вимагалося лише зберігати і підтримувати, а це — діло досить глухе й непомітне. Вводити новації — в цьому справді багато справжнього блиску, проте відважуватися на них — річ у наші дні геть заборонена; адже вони і без того долають нас звідусіль, і нам тільки й залишається, що боронитися від них. Утримуватися від діянь — іноді так само шляхетно, як діяти, але таке поводження менше на виду. Майже вся моя мізерна вартість, власне, цієї категорії. Одне слово, здібності, які проявилися в мене на цій посаді, відповідали моїм настановам; і за це я їм дуже вдячний. Чи існує хто-небудь, хто палко прагне захворіти, щоб дати своєму лікареві практику, і чи не заслуговує різок лікар, який палко прагнув би нашестя на нас світового мору, щоб пустити в хід своє лікарське уміння? Я ніколи не схилявся до такої недозволеної, а проте такої частої гри уяви, як, скажімо, суєтно прагнути, щоб смута і розрухи, спалахнувши в нашому місті, звеличили і прославили моє управління ними: я від усієї душі і з усієї сили дбав про те, щоб вони процвітали і ніщо не могло скаламутити спокійного їхнього плину. Хто не хоче віддячитися мені за порядок, за благословенний і нічим незворушний спокій, що панує при мені в місті, той усе-таки не зможе позбавити мене належної мені в цьому лепти, яка зветься моїм везінням. І мене вже так створено, що мені тільки до мислі бути щасливим, ніж мудрим, і стільки ж бути зобов'язаним всіма своїми успіхами виїмково милості Божій, ніж своєму власному втручанню в них. Я досить красномовно розписав людям мою нездатність до керівництва суспільними ділами. Але в мені є і щось гірше, ніж ця нездатність, і це гірше — те, що воно мене зовсім не засмучує і я зовсім не прагну від нього зцілитися, беручи під увагу спосіб життя, до якого я себе призначив. Я нітрохи не вдоволений своєю діяльністю, але я домігся принаймні того, що сам собі обіцяв, і набагато перевищив свої обіцянки тим, кому я був зобов'язаний служити, бо в моїх правилах обіцяти трохи менше, ніж я можу і надіюсь виконати. Я певний, що нікого не образив і не залишив по собі ненависті. Залишити по собі жаль і палкі чуття, цього я — можу сказати з цілковитою відповідальністю — ніколи і не прагнув:
Кажеш, забути мені, чого варте погідне обличчя
Моря і тихої хвилі?
Верґілій, Енеїда, V, 849Пер. Михайла Білика
Мішель Монтень — замість післямовиЗгідно зі структуралістським розумінням будь-якого, у найширшому значенні, тексту, він обов'язково має три виміри: синтаксичний, семантичний і прагматичний.
У зв'язку з цим «прагматика» «Проб» Мішеля де Монтеня постає однією з найбільш унікальних у всій історії світового письменства. А точніше — у всій історії світової читацької поведінки.
Прагматика досліджує стосунки поміж текстом і його адресатом, споживачем, отже, читачем.
…Як багато витворів світової літератури, опинившись у найбільш авторитетному її полі, на найбільш шанованих її істориками полицях, разом із тим давно вже перебувають десь на околиці власне читацької уваги. Незрідка аж на зовсім далекій її периферії.
Не те з «Пробами». Зовсім не те. Ось уже котре століття Європа, а з деякого часу і весь інший світ не тільки невтомно їх перевидають-коментують, а й читають, читають…
Ось Монтень, нарешті, дочекався і українського читача. Та ще й у такому віртуозному перекладі (про що нижче).
Схоже, на часі створення історії монтенівського читача. Можна й треба дослідити ту вже кількавікову «прагматику» «Проб». Саму структуру їхнього всесвітнього, сказати б, «читацького клубу», куди входять і найсвітліші європейські голови, десь починаючи з Шекспіра, і той уже зовсім незчисленний читач, що його нині зазвичай називають «масовим».
Монтень, схоже, натиснув якусь дуже важливу клавішу у всій клавіатурі світової свідомості. І відтак не стихає читацький відгомін на музику того пера.
Традиційно, хрестоматійно-елементарно, той планетарний надрезонанс довкола Монтеня тлумачиться як похідна від його «мудрості», що, мовляв, аж переповнює «Проби». Ніби всю іншу велику літературу переповнює щось інше…
Щось інше, щось зовсім іншого у мудрості тих «Проб». Але якось так уже історично склалося, що з Монтеня зробили переважно поета «золотої середини» (дуже відомий вислів його улюбленця Горація). Оголосили літературним речником гранично обережної-стриманої у всіх своїх жестах-думках-почуттях людської поведінки. Словом, світоглядно прикріпили його до тих давніх «одичних» рядків, звернених до Ліцінія Мурени:
Хочеш, друже мій, правильніше жити —
Ні на глиб не рвись, ані в небезпечний
Берег не впирайсь, боячись надміру
Темної бурі.
Золотій середині хто довіривсь,
Той не стане жити ні в злиденній хижі,
Ні палацом він у людей не буде
Заздрість будити.
Горацій, Оди, II, 10Переклад Андрія Содомори.
Що ж, читацька зіниця, ніби засліплена тією «золотою серединою» (ашеа тесііосгаїів), якось забуває про понуру, навіть трагічну тінь, яка падає на той «блискучий» образ: адже адресат тих рядків, Меценатів швагр, невдовзі був страчений за участь у змові проти Августа.
Отож, понура тінь нещадної історії падає і на те, що нам видається слухняним монтенівським перевиданням Горацієвої «золотої середини». Її геть не було — і не могло бути — у тому страшному європейському часі, який нині видається чи не репетицією страшного XX століття, усіх його геноцидальних і інших жахів. Переддень пізнішої європейської ночі…
А якщо справді продовжувати історико-літературні асоціації, пов'язані з «Пробами», то — як це не несподівано — вони викликають у літературній пам'яті явища не тільки західносередземноморського поета-мораліста, а й східносередземноморського. Еклезіяста… Той-хто-проповідує-у-Зібранні: життя зранене марнотами марнот, отож людині залишається лише «триматися середини» (!) поблизу маленьких, зовсім маленьких її радощів.
Як бачимо, Монтень далеко не першим заговорив про якусь спасенну «середину»! Зрештою, до нього про її необхідність якось обмовився у своїй прозі навіть монументальний Данте. А в певних своїх розмовах — художник Джотто.
«Середина!» — великий історик Арнольд Дж. Тойнбі взагалі вважав, що європейським простором і часом, починаючи з облоги турками Відня (власне, їхньої там поразки), «заволоділи середні класи». Що вже сама їхня політична фразеологія, найголосніші гасла і паролі обрядово обертаються довкола лексем — «середній», «центр» тощо. Відтак фетишизують ті поняття навіть лінгвістично.
Здається, останній видатний речник європейської «середини» — як способу життя і самої оптики погляду на нього — Томас Манн. З його невтомним намаганням вибудовувати «мости над прірвами», себто безнастанно триматися такої «середини».
Сьогодні пафос останньої вже настільки всеприсутній у всій світовій суспільній структурі з безліччю її «мостів», що відтак публіцистові (а тим більше художникові) якось навіть не випадає, просто не личить захищати з азартом ту «середину» у своїй риториці чи там естетиці. За есеїста чи митця нині це вже робить ніби сама та структура, незліченні її ліберальні інститути. І взагалі її юридично-політичні триби. Золота, чи там не золота, середина стала-таки суспільним побутом. Принаймні, «золотого мільярда».
Не будемо тут, звичайно, розводитися про те, якої проби те золото. Зрозуміємо лише, що в інтелектуальному портреті французького письменника, на якому ось уже чи не півтисячоліття спочиває заворожена ним читацька зіниця, проповідь-казання «серединності» (і всього того, що її супроводжує) — то далеко не головне! Мішель де Монтень тут, повторюємо, не «перший» і не останній.
Щось інше, щось зовсім іншого у мудрості тих «Проб».
Ось тут і належить від згаданого прагматичного їхнього виміру перейти до виміру синтаксичного, справді-таки загадкового — у зв'язку з неймовірною пістрявістю його тем, сюжетів, самої його, скажімо одверто, трохи не анархічної композиції. Здавалося б, навіть композиційного хаосу… адже про що тільки не йдеться у «Пробах»!
Усе, рішуче все, що колись потрапило у рецептивне поле автора, у його біографію, у ті чи ті його життєві «проби». Від цілком публічних до вже зовсім інтимних матерій, усе це тут постає у тій нескінченній синтаксично-композиційній послідовності. Ряхтить і мерехтить у монтенівській прозі. Чого тут тільки нема.
«Як різними шляхами тієї самої мети досягти», «Про смуток», «Чи може начальник обложеної фортеці виходити з неї перемовлятися з ворогом?», «Година перемовин — небезпечна година», «Про ледацтво», «Про скоробрак», «Про віщування», «Церемонія зустрічі королів» і далі, далі, у режимі таких же тематичних сюрпризів, таких же несподіванок! «Двадцять дев'ять сонетів Етьєна де Ла Боесі», «Про поміркованість», «Про канібалів», «Про звичай одягатися», «Про сон», «Про марноту слів».
І навіть про «підручних коней»!
На Бога, то що ж це таке?
Взагалі-то тогочасна, світоєвропейська цивілізація, що у ній незадовго до того попередні (власне середньовічні) абстракції, напрочуд опрацьовані, прочуті і продумані, раптом розбилися об історію, об новий тип «свідомості й поведінки», розбилися на тисячі дуже «конкретних» друзок, на ті чи ті осколки-«окремішності», — та цивілізація страх як захоплювалася тими друзками і окремішностями.
Посередині її опинився той чи той «фрагмент». А особливо — фрагмент із цікавинкою, з особливістю. Вкрай не схожий на щось раніше уже бачене. І відповідно — фрагмент, цікаво замальований чи літературно, чи власне олівцем-пензлем.
Сучасний музей генетично походить десь від тієї всеохопної цікавості-жадібності до всього-на-світі. А особливо до особливого. Рідкісно-раритетного. Монтень — гросмейстер того «фрагмента».
Монтенів уже дебют був ніби приречений на читацький успіх. Та тематична його пістрявість! А в кожній «шкатулі»-розділі ще якась там шкатуля з дивною дивиною! А в тій ще одна. І так далі. До самого кінця читацького інтересу.
Можливо, Монтень-літератор розраховував саме на той інтерес, на той успіх. Можливо. Але це лише поверхня монтенівського «космосу». Давайте — у великому історичному часі (французько-національному) — подивимося на ті його великі дивовижі, які, стільки ж загадковим, скільки й очевидним чином, продовжують зроблене у «Пробах». Продовжують, зрозуміло, не так генетично, як типологічно. Але продовжують.
Бурхливий оповідний монтенівський потік десь століття і століття по тому знову виринає… То в імпресіоністському малярстві з його неймовірними зоровими сюрпризами, візуальними перескоками, екскурсами художницької зіниці — навсібіч, по всьому виднокругу нашого ока. То у Бергсонових уявленнях про безнастанний потік людської свідомості, як її, сказати б, «постійну величину». То у такому питомому французькому винаході, як кінематограф. Зрештою, у французькому сюрреалізмі, який слідом за імпресіоністською примхою, за бергсонівським філософським репортажем з берегів того нестримного буттєвого «потоку» і особливо за кінематографом — слідом за Монтенем! — облаштовує нескінченні, здавалося б, хаотичні каталоги і переліки всіх людських проявів і виявів. Усіх.
І саме людських. Бо коли Монтень говорить, приміром, про коней чи півнів, то все одно він говорить про людей. Про їхню сутність.
Питомо французька каталогізація всього людського! Всього феномену людини, як пізніше висловиться один із останніх великих тієї цивілізації, Тейар де Шарден.
Отож, про справжні, а не містифіковані наївним читачем витоки того бурхливого монтенівського синтаксично-тематичного потоку. Звідки ж він бере свій початок? І в який грандіозний, сказати б, «естуарій» він впадає? В устя якої грандіозної проблеми?
Годі тут розводитися про письменницьку біографію: вона до останнього її атома досліджена у безлічі відповідних праць «науки-про-Монтеня». А от сама біографія того несамовитого століття, по вінця налитого кров'ю… І Монтень у ньому.
То було, окрім усього, століття, яке вимагало негайної й глибокої ревізії дечого зробленого у столітті попередньому.
Ми зазвичай дещо довірливо повторюємо блискучу дефініцію великого історика Якова Буркхардта: ренесансне відкриття людини.
Так, на схилку Середньовіччя, посередині світової драми справді опинилася — саме людина. Потіснивши Режисера цієї драми, який до того тисячоліттями був і її головною дійовою особою… Відтак на кону опинилася саме людина, людство. Грандіозний роман Рабле у грандіозних своїх образах зафіксував ту людську першоприсутність.
Людина-велет тут радісно крокує історією…
Перше видання «Пантагрюеля» вийшло 1533-го. Себто у рік, коли народився Монтень. «Третю книгу» Рабле, напевно, читав уже Монтень-підліток (1546), «Четверту» — вже юнак (1552), книгу, що у ній незрідка являється песимістична, ба навіть трагічна, нота.
Світ, схоже, перемінився.
Світ, отже, відкрив людину, власне, відкрив самого себе. Але, нарешті, — постало питання: «Але який світ і яку людину?»
Французьке попереднє XV століття справді було добою відкриття людини у всій її самоідентичності. Від селянської дівчинки із шампанського сільця Домремі, яка першою в Європі відкрила самоздійснення шляхом національної героїки, до перших великих літературних ентузіастів власне французького Ренесансу. Частинно імпортованого із напівзавойованої Італії, частинно зрослого саме на національному, свіжому і плодючому грунті, частинно на основі «академічної», «шкільної» традиції, ерудиції, яка покинула безнадійно консервативні університети.
Було, отже, спочатку радісно і весело, як на сторінках роману Рабле. Книга, яка ніби «зафонографувала» ті веселощі, той буттєвий регіт.
До того ж монархи і князі церкви до певного часу поділяли ті веселощі. Саме до певного часу. А далі вже перемінився не просто сам Ренесанс — перемінилася сама історія. Національна історія. Яка більш аніж півстоліття (а особливо за часів короля Франциска І) витрачалася у своїй, здавалося б, невичерпній енергетиці на конфлікт із могутнім реліктом минулого. І римського, і середньовічного. Нескінченні війни з імператором Карлом V Франциска І. Продовжені його сином Генріхом II, а далі, з якоюсь загадковою послідовністю, та нескінченна зовнішня війна перетворилася на так само нескінченну громадянську війну. Десь числом десять лютих воєнно-громадянських конфліктів упродовж тридцяти п'яти років… Війни вже зовсім патологічно печерні. Варфоломіївська ніч — лише хрестоматійний страшний еталон-маніфестація тодішньої зненависті.
Усе те бачив і все те чув Мішель де Монтень. Тоді середньої руки «функціонер» провінційних магістратур. А проте, можливо, саме тому він, у своїй «аквітанській» глибинці, бачив те, що подивувало б навіть саму «Варфоломіївську» столицю.
У Бордо, що його мером пізніше стане Монтень, королівський губернатор Панферран, сказати б, натхнений відомими «столичними» подіями, забив-закатував чи не всіх місцевих гугенотів. Схоже, у числах, більших, аніж загиблих у Парижі…
Відтак Ренесанс в оптиці «Проб» повинен був, не міг не обернутися довкола своєї донедавна прямолінійної гуманістично-оптимістичної осі. Монтенева, його ґрунтовно-фундаментальна ревізія. Що аж переповнює ті «Проби».
Але ж, здавалося б, де вона там? Десь поміж тими захоплюючими оповідками-цікавинками? Що у них нібито йдеться здебільшого «про що завгодно», тільки не про біжучі-поточні події?
Ні, саме в них. Абсолютна злободенність кожного там рядка… І, відповідно, тієї ревізії.
Точніше кажучи, прихована у них автокритика Ренесансу.
У зв'язку з цим і переходимо від синтаксичного виміру «Проб» до семантичного. «Змістового». Справді, що «семантично» стоїть за міріадами тих зовні «імпресіоністичних» різнофабульних-різносюжетних оповідок — замальовок? Тільки намагання розважити читача, як то вважали перші Монтеневі читачі (а незрідка і сучасні теж)? Згадана вище нібито наскрізна там також «золота середина»? А чи «Проби» — то літературне алібі, яке мало засвідчити підкреслений нейтралітет автора у кривавому сум'яті тогочасних (кажучи новочасним жаргоном) партійних пристрастей?
Що ж, у Монтеня того, другого, ба й третього, справді багацько.
Але щось інше і щось іншого… Набагато суттєвіше. Семантикою рішуче всіх — і житейських, і культурно-філософських, «культурологічних» і всіх інших його макро— і мікроновел, реплік, «просто» спостережень є грандіозна маніфестація, гала-концерт неймовірної онтологічної складності людської свідомості і поведінки. В їхніх найглибших, найсуттєвіших основах.
Так, Ренесанс незадовго до того відкрив явище людини. Але не відкрив саму її глибинну антропологічну структуру — в автентичній граничній її складності.
Складність ту і виявляє-досліджує Мішель де Монтень, усамітнившись у своїй славетній вежі. Що її вщерть заповнені класичною латиною стіни перетворилися на свого роду настінний «центон» тих авторів (центон — вірш, поспіль складений із цитат «чужих» рядків).
Монтень відкриває саму складність «умов людського існування», як пізніше скаже його уважний читач Блез Паскаль (зрештою, Паскалеве «1а condition humaine» перекладається і як «доля людська»),
Монтень відкриває ту складність. В огромі викладених ним ситуацій у тій «долі». А точніше, у всьому екзистенційному спектрі її носіїв. Від імператора до селянина.
Людська поведінка «нагорі» і «внизу»; солідарна з іншими чи егоїстична; позначена культурою найвищого класу і вкрай простацька; підкреслено «цивілізована» і зовсім доцивілізована; тутешня і чужинецька; розраховано-корислива і вочевидь альтруїстична. І так далі і тому подібне.
Ось так і постає під пізньоренесансним пером ніби універсальна модель людини, антропологічний «кристал», який може спалахнути найнесподіванішим кольором у своєму буттєвому обертанні. У своїй неозорій буттєвій стереометрії. Перші великі «проби» європейського людинознавства! Наступний великий мисленник людини і її «долі» — це вже Шекспір, гіпотетичний читач «Проб» (із приводу цього питання створена ціла література).
Така от мета оповідної «акумуляції» у «Пробах». Колисанка там фактично довкола людини, суспільної і позасуспільної; «політичної» і визивно аполітичної; войовничої і сповненої відрази до всього мілітарного; лояльної до панівних інститутів і рішуче з ними не згодної. Автентичний філософський портрет «феномена людини». Людини «всякої» — і людини родової.
Людини такої, як вона є, а не тієї, яку безпечно вимріяли гуманісти перших генерацій. А чи людини в уявленнях їхніх опонентів, ортодоксальних до сокири католиків. Або в риториці опонентів тих католиків. Що їхня «єретична» кров змішалася з водою у Сені. І які, зрештою, і самі вміли її випускати із чужих вен і артерій…
«Проби», отже, постають як очевидний стереометричний коректив до елементарного одновимірного портрета людини.
Отже, у «Пробах» триває, продовжується і поглиблюється відкриття людини. Її неелементарність осмислюється тисячократ, засвідчується Монтенем у тих чи тих екзистенційних мізансценах.
І організується тут у певну цілісність. Передовсім під знаком свободи.
Ні, не лише політичної чи, тим більше, релігійної, а — свободи доекзистенційної, буттєвої.
Вже сам ніби хаос Монтеневої розповіді модельно постає точним сколком із цієї свободи. Той ситуативний огром у самій людині і довкола людини, що його подають-малюють «Проби», вони, зрештою, доводили, що людина — буттєво відкрита істина.
Відкрита злому і доброму; відкрита всім вітрам великої історії і довколишнього середовища; відкрита великому і ницому монтенівська анотація поданих ним людських «проб». Людина — свобідна…
В очевидному зв'язку зі свободою індивідуального людського перебування у світі Монтень капітально ставить питання — про місце цього існування у великих масових рухах і спазмах історії. І тих, які спрямовані на руйнацію сучасності, як, навпаки, і тих, які прагнуть її консервації, навічного затвердіння.
…Тут автор «Проб» виявився просто-таки абсолютним прогностом майбутнього-нашого-часу. Ніби аж розщепленого нині поміж різними руйнаціями і консерваціями.
Якщо людина у такому високому ступені свобідна, то як же її можна, без того чи того колосального ризику, перетворити на відчужений інструмент для того чи того масового дійства? Ризик і для людини, і для того дійства.
Стоси літератури довкола нейтралітету Монтеня часів громадянсько-релігійних чвар. Нейтралітет, поєднаний з його, Монтеня, аж демонстративною, але стриманою католицькою лояльністю. Що ж, Монтеня важко, а власне неможливо, уявити ні «революціонером», ані «реакціонером».
Людина, «відкрита» ним, виявилася настільки складною і такою багатовимірною, що будь-яка інтенсивна, а особливо хижацька її експлуатація обов'язково зруйнує і людину, і, зрештою, самого експлуататора. Монтень демонструє цю першоістину «умов людського існування» на міріадах його прикладів.
Ми живемо у світі, який ось уже понад століття явочним порядком, метафорично кажучи, полемізує з Монтенем. Запрягаючи людей у ярма всіх можливих конфігурацій. Міріади ж форм і жанрів біжучого відчуження! «Стояла тиха Варфоломіївська ніч», — як сказав один дотепник про це століття. Тільки не така вже вона й тиха, час від часу сповнюючи своє пекло стогоном і криками…
Але ж, сказати б, Монтеневі «Проби» полемізують із цим світом. І чим би він був — без Монтеня?
Р.S. Заувага до перекладу. «Аквітанський» провінціал, з батькової волі, виростав латиномовним. А тому до самого краю своєї дивовижної лінгвістичної інтуїції занурився у мовні стихії, де вирували поруч — «старофранцузька», «середньофранцузька» і «новофранцузька». І все це у поєднанні з парадоксальним «синтаксисом» самого Монтеневого думання. Діалектика до того ж зустрілася з діалектами.
Так і постала та дивовижна проза, де поєднується зовсім «старе» і зовсім «нове», писемне йусне, паризький діалект і діалекти місцеві, відгомін щонайвитонченішої латини і арготизми. А до того ж іще й безліч «професіоналізмів».
Наш видатний перекладач, Анатоль Перепадя, віднайшов, використавши безмежні мовні вітчизняні ресурси, від архаїки до сучасності, дивовижно точний український еквівалент Монтеня.
Давньоукраїнська тут знову входить у живий обіг…
«Проби» стали абсолютною подією в історії французької літератури, а їхній український переклад — в історії літератури української.
Вадим Скуратівський
Глосарій перекладачаАбстиненція — здержливість у житті.
Адорація — поклоніння.
Адорувати — поклонятися.
Алярм — тривога.
Амбасадор — посол.
Антимонії — церемонії.
Апофтегма — афоризм, приказка.
Атени — Афіни.
Атенці — афіняни.
Базгранина — тарабарщина, ляпанина.
Базграти — капарити, робити недбало.
Бакалярство — учене педантство.
Баніта, банітований — вигнанець.
Баніція — вигнання.
Батькувати — лаяти.
Бахур — розпусник.
Бахурство — розпуста.
Бебехи — манатки.
Безголов'я — лихо, біда.
Безецний — непристойний.
Безклепкий — безголовий.
Безуман — божевільний.
Безрідник — людина без роду-племені.
Безцільний — безсоромний.
Берло — жезло.
Бецман, палюх, дужак, палюга — великий палець.
Біла челядь — прекрасна стать.
Біскуп — єпископ.
Блуд, заблуд — помилка.
Бомбастичний — пишномовний.
Борзий — швидкий.
Борте — скорше, радше.
Брехню завдавати кому — піймати на брехні, виводити на чисту воду.
Бронь — зброя.
Бурмиструвати — панувати.
Ванькир(чик) — підсобка, задня кімната.
Вгоноблення — вдоволення.
Взоруватися — наслідувати.
Вибади — вигадки.
Вивалишити — оскопити.
Визути з чого — розчарувати.
Вилонитися — показатися, появитися.
Вимовний — виразний, переконливий.
Винозорий — зіркий.
Виплигаси — танці з колінцями.
Виправа — похід.
Вирва — яма від вибуху.
Висвідчити — виказати, донести.
Висіканка — побиття, побій.
Вискіпати — відкопати, відшукати.
Виспа — острів.
Виталище — осідок, оселя.
Вичин — чин, учинок.
Вівсяник — кінь.
Відгетькатися — зректися.
Відособлений — відірваний.
Відрочити — відкласти.
Відтрутити — відштовхнути.
Вклепатися — сплутати, помилитися.
Вмалятися — зменшуватися, маліти.
Водопілля — повінь.
Вожай — ватаг.
Ворохобня — розрухи, змова.
Ворушкий — рухливий, жвавий.
Всесила — велика сила.
Всититися — насититися.
Втори — сфінктер, круглий м'яз, що замикає відхідник.
Галабурдник — гульвіса.
Галакання — вигуки, крик.
Гарач — могорич, викуп.
Гашечка — змійка.
Герць — поєдинок.
Гидомирний — гидкий.
Гиль-гуси — вигадки.
Глибка — цюпа, темниця.
Гойний — щедрий.
Голінний — здібний.
Гонори — честь, вияви пошани.
Горловий — що заслуговує страти (на горло)
Горнець — горнятко.
Горожанський — громадянський.
Гостинець — шлях, бита дорога.
Гоститель — гостинний господар.
Гречисько — грек.
Гризота — мука, прикрість.
Груднятко — грудне дитинча.
Грузи — уламки, руїни.
Ганджа — вада.
Гзимс — карниз.
Ґрасувати — лютувати, ширитися.
Давезний — старовинний.
Двигати — носити щось важке.
Дворак — придворник, дворець.
Державець — владар, князь.
Джиґун — гуляка.
Дивізія — дивогляд, дивовижа.
Дичник — дике дерево.
Діаріуш — щоденник.
Дібра — блага.
Дідич — поміщик, землевласник.
Дієписець — історик.
Дійовець — дійова особа.
Діткливий — вражливий.
До шниру — до краю, сповна.
До щирця — до глибини.
Добра губка — пияк.
Докопувати — звершувати.
Доматор — домосид.
Доматорство — сидіння вдома.
Домівник — домашній, рідний.
Домовий — домашній.
Домоврядниця — господиня.
Допіру, допіро — щойно.
Допосі — досі.
Достарчити — доправити.
Достеменний — правдивий.
Достославний — знаменитий.
Дукиня — герцогиня.
Думний — гордий.
Дурисвітство — шахрайство, обман.
Душком — нахильці.
Елоквенція — красномовство.
Жахнути — ударити.
Жегнати — прощатися.
Живосилом — силоміць.
Живчик — пульс, серцебиття.
Жизний — життєвий, плодючий.
Жирувати — кохатися, злягатися.
Житечний — житейський.
Жолдак — солдат.
Жоломійка — сопілка.
З живого дзьоба — змолоду.
З наусту — з навіювання.
З пуп’янка — змалку.
З пупка — змалку.
Завійниця — розлад шлунка.
Заворітник — воротар.
Заглада — загибель.
Заживок — зародок.
Заник — згасання.
Заряджати чимось — керувати.
Засадничий — головний.
Застановлення — обдумування.
Застум — закуток у хащах.
Заторкнути — зачепити, порушити.
Захланний — жадібний.
Зацний — славетний, мужній.
Зашитися — сховатися.
Зашлюбини — весілля.
Збавитель — спаситель.
Збаналізувати — зробити банальним.
Збити з плигу — збити з пантелику.
Збудь-вік — старик.
Зважливий — рішучий.
Зверхник — вождь, начальник.
Звіздар — астролог.
Звомпити — збентежитися, втратити надію.
Згладити — убити.
Здобіль — досить.
Здобріти чимось — вдовольнитися.
Здорожений — втомлений дорогою.
Здрайця — зрадник.
Здуміння — подив.
Зискати — здобути, придбати.
Зітхальник — залицяльник.
Злецький — поганий.
Злощасний — лихий.
Злуда — омана.
Злудно — оманливо.
Змагун — учасник змагання.
Змажка — сварка.
Змертвихвстання — воскресіння.
Змисли — почуття, емоції.
Знагла — раптово.
Знемилитися — стати осоружним.
Зникомий — нетривалий, минущий, благий, незначний.
Зоровзір — зразок.
Зугарний — здатний.
Зуновний — цілковитий.
Зуспіт — назад.
Зух — одчайдух.
З'ясирення — полон, захоплення у ясир.
Істний, існий — істинний, правдивий.
Кабза — капшук, гаман.
Казань — проповідь.
Казнодій — проповідник.
Калитка — торбинка з яйцями.
Каменувати — побивати камінням.
Канцур’я — ганчір'я, лахміття.
Канчук — бич.
Каправий — з гнійними очима.
Карбач — нагайка.
Катуші — тортури, муки.
Кватири (місячні) — фази.
Квилі — жаління.
Кебета — хист, дар, тяма.
Кеп — дурень.
Кила — грижа.
Кінчастий — гострий (формою)
Кларет — вино.
Клаузула — стаття.
Клейнод — прикраса, коштовність.
Клюга — наконечник списа.
Кляштор — монастир.
Кмітувати — розважати, розуміти.
Кобильниці — риштування.
Кобіта — жінка.
Коляда — подарунок.
Комонник — верхівець.
Конт — припаси, спорядження.
Кораблегин — аварія на морі.
Кораблисько — корабель.
Корито — русло.
Коряк — чара.
Костирник — гравець у кості.
Котвиця — якір.
Кпини — глузи.
Кпити — глузувати.
Краснолюдки — гноми.
Красюк — красень.
Крес — край, межа.
Кривавнеча — кровопролиття, побоїще.
Куйовдитися — метушитися.
Кульчик — сережка.
Кумеля давати — перекидатися через голову.
Курувати — лікувати.
Кухтик — помічник кухаря.
Кшталтувати — формувати.
Лагоминки — солодощі.
Лайдак — негідник.
Лемішка — ледар, тюхтій.
Лиск — блиск, полиск.
Лицарія — зброя, обладунок.
Лицарськість — мужність.
Личкуватися — маскуватися.
Личман — нашийна металева прикраса.
Літепло — тепла вода.
Любашний — похітливий.
Любомудр — філософ.
Любомудрів — філософія.
Людовий — народний.
Льос — доля, фортуна.
Магнет — магніт.
Маєстат — велич.
Малжонка — жінка, жона.
Мальовидло — малюнок, картина.
Мамка — годувальниця.
Мантачити — гострити.
Марничка — дрібничка.
Мартопляс — штукар, кумедник.
Машкара — маска.
Машталір — візник.
Мінька — на міну.
Мо' — може.
Могута — магнат.
Модло — зразок, модель, шаблон.
Можебний — можливий.
Мозольний — добутий тяжкою працею.
Монятися — возитися, гаятися.
Морд — убивство.
Моровиця — мор, пошесть.
Мостивий — шляхетний, знатний.
Мосянжовий — бронзовий.
Моцак — силач.
Мочеморда — п'яничка.
Мурин — чорношкірий, араб.
Мус — примус.
М'яло — маруда, тюхтій.
На жир — на з'їдь, на поталу.
Набалачка — наговір.
Наброїти — накоїти.
Навзадгузь — задки.
Навичка — звичка.
Наврочливий — лихий.
Навспак — навпаки.
Налиганий — п'яний.
Намацально — на дотик.
Нахрапистий — зухвалий, нахабний.
Небавом — незабаром.
Небоян — сміливець.
Невіста — жінка (високий стиль)
Недогибки — недобитки.
Недоліток — мала дитина.
Недужник — хворий.
Незграйність — безлад, нелад.
Немощіти — хворіти, підупасти.
Несмарований — некультурний.
Неспогаданий — несподіваний.
Нетяга — бідак, бурлака.
Нецнота — порок.
Нижник — валет (у картах)
Низький на очі — короткозорий.
Ниций — низький.
Ніц не вартий — нічого не вартий.
Ніщота — ніщо.
Новинеча — новація.
Обава — побоювання.
Облада — володіння, посідання.
Обмалкувато — малувато.
Обмислити — забезпечити.
Обрабувати — пограбувати, обібрати.
Огир — жеребець.
Одвихнутися — одлучитися.
Одідичити — успадкувати.
Одробина — дещиця.
Ознаймити — заявити.
Оковелок — людське лайно.
Окульбачити — сісти верхи.
Опанча — плащ.
Опасання — мурована огорожа.
Опришок — дерій, розбишака.
Орація, рація — промова.
Орудник — керівник.
Ослаба — ослаблення.
Оспалий — сонний, ледачий.
Офіра — жертва.
Оханути — привести до тями.
Охляп — без сідла.
Ощадок — пощада.
Падку мій — леле.
Падь пала — найшло на когось.
Паливода — бешкетник.
Пані-стара — сідниці.
Панство — держава.
Пасія — коханка, пристрасть.
Пахни дло — парфуми.
Пахолок — хлопець на побігеньках, паж.
Перверсія — збочення.
Перебій — сутичка, бій.
Передузяття — починання.
Перемовини — переговори.
Переступ — порушення чогось.
Перун — грім, блискавка.
Пипки — соски.
Півчак — хлопчик у церковному хорі.
Під'юджувати — підбурювати.
Підбити — підкорити.
Піддівча — дівчинка.
Підповідач — той, що нагадує.
Підсоння — клімат.
Підшиватися — горнутися, запобігати.
Піснина — пісна їжа.
Плазовитий — підлесливий.
Планетник — віщун.
Платити — відпускати, робити.
Плодь — плодіння, плід.
Плохий — сумирний, тихий.
Плюндри — короткі штани з пишними бганками угорі.
По мечу і по куделі — по батькові і по матері.
Повірник — митник.
Повади — звички, манера поводитися.
Погодник — флюгер.
Погреб — похорон.
Подостатком — досить.
Пожиток — користь.
Позірність — видимість.
Покревенство — спорідненість.
Поліжничий — пологовий.
Понеже — оскільки.
Попри — повз.
Порвистий — швидкий, моторний.
Портки — полотняні штани.
Посередникувати — бути посередником.
Поскромлювати — вгамовувати.
Послівка — приказка.
Посполитий — звичайний, простий.
Посторонок — зашморг, петля.
Поступування — поводження.
Потичка — поєдинок, бій.
Похвалки — погрози, нахваляння.
Походня — смолоскип.
Пошанівок — вияв шани.
Пошарпати — побити, пограбувати.
Пошлюбити — узяти шлюб.
Правичка — чиста дівчина.
Праводавець — законодавець.
Пранці — сифіліс.
Предкладати — ставити вище, воліти за краще.
Преріжний — розмаїтий.
Пресподниця — пекло.
Приуміння — уміння.
Пригнепувати — прибивати.
Придибашка — пригода.
Придовбешити — ударити довбнею, прибити.
Призвоїтість — пристойність.
Примилятися — намагатися сподобатися.
Примоцьований — прикріплений.
Принатуреність — схильність.
Принатуритися — пристосуватися.
Принос — пожертва.
Присяйбогу — далебі, їй-богу.
Притаковити — приладнати, примостити.
Приточити — додати.
Притуга — халепа, біда.
Прокволом — повільно.
Просилювати — вдівати, протягувати.
Простакович — простак.
Прошак — жебрак.
Прошкувати — простувати, іти.
Пруеси — подвиги.
Пугар — кубок.
Пуделко — шкатулка.
Пустельникувати — жити відлюдником.
Рачити — зболити.
Рвія — порив.
Ребелія — бунт, повстання.
Регула — правило.
Реченець — строк, термін.
Рихтування — приготування.
Рихтувати воза — готуватися до смерті.
Річпосполита — республіка, держава.
Рішенець — постанова.
Розвага — міркування.
Розважання — міркування.
Розволіклий — довгий.
Роздебендювати — розводитися, патякати.
Розіпсілий — розбещений.
Розкішник — гультяй.
Розправа — трактат.
Розраювати — втішати.
Розривка — розвага.
Роз'юшений — розлючений.
Румак — скакун.
Ручий — спритний.
Рямці — рамки.
Сакраменти — святі дари.
Саксаган кому — смерть.
Сальва — залп.
Світотвір — усесвіт.
Своєум — сам собі на умі.
Секундувати — бути секундантом.
Сестринець — племінник.
Скалозуб — пересмішник.
Скапарити — підробити.
Сквар — спека.
Скит — скіф.
Скритник — той, хто таїться.
Славута — доблесний лицар.
Сливе — майже.
Сліпи — очі.
Смалкий — міцний, лютий.
Смілько — сміливець.
Смуток — сум.
Снуватися — низатися, ходити туди-сюди.
Соборування — останнє причащання.
Сомельє — підчаший, виночерпій.
Сопутець — попутник.
Списувати — описувати.
Спіжарня — комора.
Спіткати — зустріти.
Сподобитися — удостоїтися.
Спожиткувати — використовувати.
Справилля — начиння, знаряддя.
Староденний — старовинний.
Старожитній — стародавній.
Старчити — вистачати.
Стійкість — вартість.
Сторонництво — партія.
Сторонничий — упереджений.
Сточувати бій — битися, вести бій.
Стравний — поживний.
Стратенець — засуджений до страти.
Страхолюдний — страшний.
Стрімчак — скеля, шпиль.
Струсь — страус.
Ступінь — крок.
Сухозлітка — мішура.
Схизма — єресь.
Схотінки — капризи.
Тарапата — клопіт, халепа.
Тарча — щит.
Твердиня — фортеця.
Теби — Фіви.
Тестамент — заповіт.
Тиньк — штукатурка.
Тичба — юрба.
Тишко — мовчун.
Тра' — треба.
Трактувати — вести переговори.
Триб — спосіб.
Тропи вхопити — вийти на добру дорогу.
Трям — дерев'яна балка.
Тужні — сухожилля.
Тхір — боягуз.
У тяж заходити — вагітніти.
Уд — фалос.
Удати щось — зобразити, зробити.
Удобрухати — ублагати, умовити.
Узграничний — мешканець пограниччя.
Уйняти кому честі — збезчестити.
Уконтентувати — задовольнити.
Уматеріти — змужніти, вирости.
Уморити борг — списати борг.
Упекти — дошкулити, вразити.
Упомлу очей — умить.
Ураза — образа, рана.
Уринування — сечовипускання.
Усталити — запровадити, встановити.
Учвал — галопом.
Фестини — свято.
Фоса — рів.
Фрашка — жарт, епіграма, дрібниця.
Хапанина — розхоплення, хабар.
Хвойда — повія.
Химороди — вигадки.
Химородниця — знахарка, ворожка.
Хиренний — старий, немічний.
Хиряк — дряхлий.
Хлоста — побиття.
Хов, хову — зразок, зразка.
Ходак — черевик.
Хоругва — військовий загін.
Хосен — вигода, користь.
Хоха — чудовисько, дивовижа.
Цера — колір обличчя.
Церегелі — зайві церемонії.
Цимбал — дурень.
Ціха — віха.
Цуґлі — віжки.
Цупити — тягти, носити.
Цурка — дочка.
Чардак — палуба.
Чеберяння — витанцьовування.
Челюсть — війстя, вхід.
Черес — пояс із грошима.
Чесняк — чесна людина.
Чинш — плата за помешкання, податок.
Чування — пильнування, сидіння без сну.
Чубрій — простолюд.
Чупрун — хлоп, ратай.
Шаленяк — навіженець.
Шамотати — борсатися.
Шамотня — біганина, крутанина.
Шанці — окопи.
Шарлат — багряниця.
Шафар — ключник.
Шермицерія — фехтування.
Шик — стрій.
Шкилювати — насміхатися.
Шкотський — шотландський.
Шлюбованці — молоді.
Шмарувати — мазати.
Шпада — шпага.
Шпетний — поганий.
Штудерно — майстерно.
Штукувати — підробляти.
Щирувати — говорити відверто.
Яловий — безплідний.
Ярміс — спосіб діяти.
Ярування — яріння, жага.
Яскиня — печера.
(Уклав А. Перепадя)
Примітки
1Едвард, принц Валлійський — син короля англійського Едварда II і батько Річарда II, названий Чорним, переможець у битві під Пуатьє (1356), в якій потрапив у полон король Французький Жан Добрий. Монтень переказує тут епізод із хроніки Фруасара.
(обратно)
2Ґієнь — історична область на південному заході Франції, мала статус провінції. До XIII ст. називалася переважно Аквитанією. Триста років перебувала під владою Англії, поки не возз'єдналася з Францією.
(обратно)
3Скандерберг — національний герой Албанії XV ст., вів боротьбу з турками.
(обратно)
4Конрад III — 1140 року змагався з вельфами (баварськими дуками) за престол, ведучи облогу Вайнсберга.
(обратно)
5Пелопід — грецький воєначальник, Епамінонд — теб'янський (IV ст. перед Р. X.).
(обратно)
6Діонисій Старший — тиран сиракузький (IV ст. перед Р. X.).
(обратно)
7Реґій — нині Реджо, місто у Калабрії.
(обратно)
8Зенон — правильно Стенон.
(обратно)
9Перузія — у Плутарха не Перузія, а Пренест. Монтеня ввів в оману перекладач Аміо.
(обратно)
10Ґаза — палестинське місто.
(обратно)
11Карло Ґіза — кардинал лотаринзький, Ґізи відігравали велику роль в історії Франції XVI ст. Згаданий старший брат кардинала Франциск виступив у релігійних війнах на боці католиків і загинув 1563 року від руки протестанта. Його молодший брат, клюнійський абат, помер через десять днів після його загибелі.
(обратно)
12Старожитній маляр — маляр атенський Тімант (IV ст. перед Р. X.).
(обратно)
13Ніобея (Ніоба) — у грецькій міфології дочка Тантала, дружина теб'янського царя Амфіона. Пишаючись численним потомством (12, 14 чи 20 дітей), Ніобея образила хвальковитістю богиню Літо (Латону) — матір Аполлона та Артеміди. За це діти Літо стрілами з лука убили всіх дітей Ніобеї, а сама Ніобея скам'яніла з горя.
(обратно)
14У перекладі Андрія Содомори: «Од горя заціпеніла нараз».
(обратно)
15Фердинанд I(1503–1564) — вів війну з Ізабеллою Ягелонською, вдовою по угорському королю Яношу Запольському.
(обратно)
16Канни — селище в Італії (область Апулії). Під час 2-ї Пунічної війни картагенське військо Ганнібала ударами з флангу оточило і знищило 70-тисячну римську армію.
(обратно)
17Тальва (Тальна) (163 р. до Р. X.) — римський консул, завоював Корсику.
(обратно)
18Діодор Діалектик (Кронос) — філософ мегарської школи.
(обратно)
19Бертран дю Ґесклен (бл. 1320–1380) — національний герой Франції часів Столітньої війни, завершив визволення батьківщини від англійської окупації.
(обратно)
20Бартоломео д'Альвіано (1455–1515) — венеційський верховода і поет.
(обратно)
21Теодоро Трівульціо (1448–1518) — воєначальник венеціанців.
(обратно)
22Трофей — пам'ятник на честь перемоги.
(обратно)
23Никій (V ст. до Р. X.) — атенський воєначальник.
(обратно)
24Агесилай (IV ст. до Р. X.) — вождь спартанців.
(обратно)
25Ян Жижка (1360–1424) — вождь гуситів у Чехії.
(обратно)
26Віклеф (Вікліф), Джон (бл. 1330–1384) — англійський реформатор, ідеолог бюргерської схизми, предтеча Реформації. Вимагав секуляризації церковних земель, відкидав необхідність папства, а також низки обрядів і таїнств.
(обратно)
27Баярд (П'ер дю Таррай), нар. 1473 — національний герой Франції, взірець усіх лицарських цнот.
(обратно)
28Максиміліан (1459–1519) — правнук короля Іспанського Філіппа II.
(обратно)
29Кір — Кір II Великий, цар перський (бл. 560–529 до Р. X.); його історію описав Ксенофонт у своїй Кіропедії.
(обратно)
30Марк Емілій Лепід — консул у Римі, з Октавом Августом та Антонієм утворив другий тріумвірат.
(обратно)
31Лікон — філософ атенський з III віку до Р. X.
(обратно)
32Славетні брати — Публій і Гней Сципіони, командири римського війська у війні проти картагенців.
(обратно)
33Геллеспонт — давньогрецька назва Дарданелл.
(обратно)
34Публій Квінтилій Вар (бл. 53 до Р. X. — 9 по Р. X.) — римський воєначальник, намісник провінції Германія. Зазнавши нищівної поразки в Тевтобурзькому лісі від германських племен на чолі з Армінієм, покінчив життя самогубством.
(обратно)
35Генріх VII (1457–1509) — англійський король з 1485 року, перший з династії Тюдорів. Як представник ланкастерської гілки Плантагенетів змагався з другою його гілкою Йоркською. Ці дві гілки вели між собою війну, відому як війна Червоної та Білої троянди.
(обратно)
36Горн і Еґмонт — 1568 року страчені з наказу дука Альби. Стали національними героями Нідерландів.
(обратно)
37Антоніо де Лейва — верховода на службі Карла V.
(обратно)
38Фоссано — місто у П'ємонті.
(обратно)
39Тагет — бог етрусків, навчав волхвуванню.
(обратно)
40Йоахім — абат калабрійський з XII ст. Його богословські і містичні твори опубліковані на початку XVI століття.
(обратно)
41Піррон — засновник скептицизму (пірронізму), портрет якого Монтень накреслив у своїй Апології Раймунда Сабундського.
(обратно)
42Посидоній (бл. 135—49 до Р. X.) — грецький філософ-стоїк, у філософських і богословських шуканнях застосовував метод точних наук, пояснюючи все силами природи.
(обратно)
43Вільгельм — батько Елеонори Аквитанської (1122–1204), яка після свого розлучення з королем французьким Людовіком VII стала королевою Англії, дружиною Генріха II Плантагенета.
(обратно)
44Фульк III, померлий 1040 року, брав участь у Хрестовому поході.
(обратно)
45Терес — тракійський цар.
(обратно)
46Кардинал Борромео (1538–1584) — архієпископ Мілана, святий, відомий своїм аскетичним життям, хоча походив з багатого роду.
(обратно)
47Фераулес (бл. 625 — бл. 547 до Р. X.) — давньогрецький мислитель, родоначальник античної філософії і науки, засновник мілетської школи.
(обратно)
48Пан де Вервен здав місто Булонь королю Англії Генріхові VIII.
(обратно)
49Харонд — грецький праводавець, діяв у Катанії на Сицилії.
(обратно)
50Германік — сестринець цезаря Тиберія, консул у XII ст. по Р. X. Приборкував повстання у Паннонії і завдав поразки германцям на чолі з Армінієм.
(обратно)
51Теофіл — цезар візантійський.
(обратно)
52…вважаючи початком року січень… — початок року почали лічити у Франції від січня допіро 1567 року, коли Паризький парламент затвердив декрет Карла IX.
(обратно)
53Дук Бретонський — Жан II, померлий 1305 року.
(обратно)
54Климент V — Папа Римський від 1305 до 1316 року, перед тим був архієпископом Бордо і звався Бертран де Гот, тому Монтень називає його сусідою.
(обратно)
55Дикеарх — цей філософ заперечував, що людина має душу.
(обратно)
56Кентавр Хірон — син Хроноса і німфи, вирізнявся серед кентаврів добротою і мудрістю, Аполлон та Артеміда навчили його лікувати і полювати, згодом став наставником Ахілла, Геракла, Ясона та інших героїв. Страждаючи від випадкової рани стрілою, зголосився замінити Прометея, поступившись йому своїм правом на безсмертя, і посів місце серед сузір'їв, назвавшись Стрільцем.
(обратно)
57Данаїди — у грецькій міфології 50 дочок царя Даная, які за батьковим наказом убили у шлюбну ніч своїх чоловіків. На покару їх засуджено в Аїді вічно наповнювати водою бездонну бочку.
(обратно)
58Клеант — філософ із III віку, очолив школу стоїків після смерті Зенона.
(обратно)
59Аполлодор — граматик і мітолог атенський, жив у II ст. до Р. X.
(обратно)
60Центона — твір, складений з уривків, насмиканих у різних авторів.
(обратно)
61Леліо Капілупі (1498–1560) — поет із Мантуї, автор сатир проти ченців, написаних у формі центони.
(обратно)
62Юст Ліпсій (1547–1606) — славетний гуманіст нідерландський, видавець давньоримських письменників.
(обратно)
63Епіхарм — давньогрецький комедіограф.
(обратно)
64Етьен де Ла Боесі (1530–1563) — Монтенів друг, великий французький гуманіст.
(обратно)
65Ґаза — філолог візантійський XV ст.
(обратно)
66Брадаманта і Анджеліка — героїні поеми Аріосто Роланд Несамовитий.
(обратно)
67Карнеад (219–125 до Р. X.) — грецький філософ, творець доктрини скептицизму.
(обратно)
68Спевсипп (394–334 до Р. X.) — грецький філософ, голова Академії після Платона.
(обратно)
69Каллістен — філософ грецький, супроводжував Олександра Великого в його походах.
(обратно)
70Алкивіад (бл. 450–404 до Р. X.) — атенський стратег під час Пелопоннеської війни. Виступив проти Сиракуз, потім перейшов на бік Спарти, згодом утік до Персії.
(обратно)
71Гегесій — грецький філософ III ст.
(обратно)
72Менандр (бл. 343—бл. 291 до Р. X.) — давньогрецький поет-комедіограф, головний представник нової аттичної комедії. Зображував побутові конфлікти родинного життя.
(обратно)
73Аристофан — граматик олександрійський II ст. до Р. X.
(обратно)
74Ґруші, Ґерант, Б'юкенен і Мюре — Монтеневі учителі в Бордоському колежі.
(обратно)
75Андреа де Ґувеа — принципал чи директор Ґієнського колежу в Бордо.
(обратно)
76Ла Боесі справив на Монтеня після своєї смерті 1563 року дуже глибокий вплив. Умираючи, він заповів Монтеню свою «книгозбірню», де було багато творів стоїків. Монтень оприлюднив твори свого друга, за винятком Розправи про добровільне рабство.
(обратно)
77Сарлак — містечко, де народився Ла Боесі.
(обратно)
78Павсаній — вождь Спарти, 479 року переміг персів у битві під Платеями. Проте згодом, прагнучи стати володарем усієї Греції, шукав підтримки в персів.
(обратно)
79Авл Постумій Туберт — римський диктатор (131 до Р. X.).
(обратно)
80Зенобія — королева Пальміри, яка процвітала за її панування, поки 479 року її не подолав римський цезар Авреліан.
(обратно)
81Ґалліон — римський сенатор, банітований за повелінням цезаря Тиберія.
(обратно)
82Мурад II(1421–1451) — султан турецький, захопив Балкани.
(обратно)
83Дук де Валантінуа — Чезаре Борджа (1475–1507). С. 120.
(обратно)
84Константин Великий (274–337) — перший цезар, який переніс столицю Римської імперії до Візантії, чи Константинополя.
(обратно)
85Ікет — тиран сицилійський (IV ст. до Р. X.).
(обратно)
86У битві під Оре — йдеться про епізод війни за право володіти Бретанню. Битва під Оре, описана у хроніці Фруасара, мала місце 1364 року.
(обратно)
87Тимолеон (410–336 до Р. X.) — коринтський вождь, визволив Коринт від тиранії свого брата Тимофана.
(обратно)
88Марій Молодший (108—82 до Р. X.) — римський воєначальник.
(обратно)
89Боніфацій VIII (1294–1303) — папа римський.
(обратно)
90Октавіст Август (63 до Р. X. — 14 по Р. X.) — перший римський цезар.
(обратно)
91Демостен (384–322 до Р. X.) — славетний атенський оратор.
(обратно)
92Емпедокл (485–425 до Р. X.) — давньогрецький філософ.
(обратно)
93Катон Молодший (95–45 до Р. X.) — республіканець, супротивник Цезаря, прибічник Гнея Помпея.
(обратно)
94Мехмед II(1451–1481) — турецький султан, завойовник Константинополя.
(обратно)
95Розрізняю (латин.).
(обратно)
96Флавій Йосиф (37–95) — юдейський історик і верховода.
(обратно)
97Катон Старший, Марк Порцій Катон Цензор (234–149 до Р. X.) — римський письменник і консул, поборник старих звичаїв, автор трактату Про землеробство.
(обратно)
98Сильвій, Жак Дюбуа (1478–1555) — відомий паризький лікар.
(обратно)
99Анахарсіс — цей скитський мудрець одвідав Атени за Солона (VI ст. до Р. X.).
(обратно)
100Стільпон (380–300 до Р. X.) — давньогрецький філософ.
(обратно)
101Манлій Торкват (IV ст. до Р. X.) — римський політичний діяч.
(обратно)
102Метродор Хіоський (330–278 до Р. X.) — давньогрецький філософ.
(обратно)
103Анаксарх (IV ст. до Р. X.) — філософ-скептик, Пірронів учитель.
(обратно)
104Антистен (444–379 до Р. X.) — філософ-кінік.
(обратно)
105Гесіод (кінець VIII — середина VII ст. до Р. X.) — давньогрецький поет.
(обратно)
106Публій Корнелій Сципіон Африканський Старший (235–183 до Р. X.) — римський воєначальник, який відвоював Іспанію і перевізся до Африки.
(обратно)
107Петилій — народний трибун, у крадіжці грошей він обвинувачував не Сципіона Африканського, як пише Монтень, а Сципіона Азійського, його молодшого брата.
(обратно)
108Філота (360–330 до Р. X.) — пахолок Олександра Македонського і співучасник замаху на Олександра.
Розділ VIII
(обратно)
109Пані д'Естісак — фрейліна, Монтенева приятелька.
(обратно)
110Талес із Мілета (кінець VII — початок VI ст. до Р. X.) — давньогрецький філософ-матеріаліст.
(обратно)
111Мулей-Гасан — туніський султан, шукав 1543 року підтримки у Карла V.
(обратно)
112Блез Монлюк (1502–1577) — французький полководець, автор спогадів, прозваних солдатською біблією.
(обратно)
113Лікург (IX–VIII ст. до Р. X.) — легендарний спартанський праводавець.
(обратно)
114Солон (640–560 до Р. X.) — давньогрецький законодавець.
(обратно)
115Мінос — легендарний критський цар.
(обратно)
116Геліодор (III або IV ст. до Р. X.) — давньогрецький письменник, автор Етіопики, любовно-авантурного античного роману.
(обратно)
117Типі Касій Север — римський оратор, банітований Августом.
(обратно)
118Кремуцій Корд — римський історик, противник Августа та Тиберія.
(обратно)
119Марк Лукан (39–65) — давньоримський поет, автор поеми Фарсалії.
(обратно)
120Фідій (V ст. до Р. X.) — давньогрецький маляр.
(обратно)
121Аристипп (V ст. до Р. X.) — давньогрецький філософ. С. 177. Королева Наваррська (1492–1549) — письменниця, авторка Гептамерона.
(обратно)
122Кимон (515–449 до Р. X.) — атенський воєначальник.
(обратно)
123Ідоменей Лампсакський (325–270 до Р. X.) — письменник і політичний діяч.
(обратно)
124Гермарх Митиленський (III ст. до Р. X.) — філософ-епікуреєць.
(обратно)
125Красс Марк Ліциній (115—53 до Р. X.) — римський воєначальник.
(обратно)
126Фабій Максим (пом. 203 до Р. X.) — римський полководець.
(обратно)
127Трог Помпей — історіограф Августа.
(обратно)
128Луцилій (II ст. до Р. X.) — римський сатирик.
(обратно)
129Констанцій Хлор (пом. 305 по Р. X.) — римський цезар.
(обратно)
130Марк Валерій Мессала Корвін (64 до Р. X. — 8 по Р. X.) — римський воєначальник, письменник та оратор.
(обратно)
131Філопемен Мегалопольський (253–182 до Р. X.) — ахейський політичний діяч і полководець.
(обратно)
132Ульпіан (III ст. до Р. X.) — римський правник.
(обратно)
133Святий Іеронім (340–420) — учитель церкви, перекладач Біблії на латину.
(обратно)
134Франсуа Олів'е (1487–1560) — канцлер Франції.
(обратно)
135Жан Дора (1508–1588) — поет із гурту Плеяда.
(обратно)
136Теодор Без (1519–1605) — діяч французької реформації, поет.
(обратно)
137Джорж Б'юкенен (1506–1582) — мислитель і поет.
(обратно)
138П'ер Мондоре (пом. 1571) — французький поет і вчений.
(обратно)
139П'ер Ронсар (1524–1585) — французький поет, голова Плеяди.
(обратно)
140Жоакен Дюбелле (1522–1560) — один із засновників Плеяди, автор маніфесту Захист і звеличення французької мови.
(обратно)
141Дук Альба (1507–1581) — іспанський полководець.
(обратно)
142Франсуас Ла Ну (1531–1591) — мислитель і воєначальник, на прізвисько Залізна рука.
(обратно)
143Бранн — вождь галлів, очолював наїзд на Рим, йому приписують вислів Горе переможеним.
(обратно)
144Теодосій І Великий — римський цезар (379–395).
(обратно)
145Аппіан (І—II ст.) — історик Давнього Риму.
(обратно)
146Маврикій (539–602) — візантійський цезар.
(обратно)
147Халкондил Леонік — візантійський історик XV ст.
(обратно)
148Тит Квінкцій Фламінін (пом. 174 до Р. X.) — давньоримський воєначальник і консул.
(обратно)
149Евдамід — спартанський цар з 221 року до Р. X.
(обратно)
150Авл Геллій (123–165) — римський письменник, автор Аттицьких ночей.
(обратно)
151Архіт Тарентський (IV ст. до Р. X.) — великий математик.
(обратно)
152Фокіон (IV ст. до Р. X.) — атенський воєначальник і політичний діяч.
(обратно)
153Жан де Морвільє (1506–1577) — маршалок Франції, виявляв поміркованість у політиці щодо протестантів, не брав участі у Варфоломіївській ночі.
(обратно)
154Фабрицій — римський консул у 282 році до Р. X., провадив війну проти Пірра, епірського царя. Дав приклад римської непідкупності, відсилаючи до табору Пірра його лікаря, який пропонував йому отруїти царя.
(обратно)
155Тарпейська скеля — скеля на Капітолійському пагорбі, звідки скидали стратенців.
(обратно)
156Хлодвиг — король саличних франків з 481 року, з роду Меровінгів. Завоював майже всю Галлію, започаткувавши Франкське панство.
(обратно)
157Біант — грецький філософ, один із семи старожитніх мудреців.
(обратно)
158Антистен із Атен (бл. 450 — бл. 450 до Р. X.) — засновник школи кініків, учень Горація і Сократа. Жив аскетом і проповідував відмову від будь-яких потреб (автаркія).
(обратно)
159Перипатетики (погуляльники) — Аристотель навчав своїх учнів, прогулюючись разом з ними.
(обратно)
160Евридем і Протагор — герої Платонових діалогів.
(обратно)
161Діомед — грецький граматик (І ст. до Р. X.).
(обратно)
162Арман Бірон (1524–1592) — маршал Франції.
(обратно)
163Жак Матіньйон (1525–1597) — маршал Франції.
(обратно)Оглавление
Мишель Монтень ПРОБИ Вибране На марґінесах книг, на марґінесах життя ПРОБИ Вибране Переднє слово до читальника Книга перша Розділ І Як різними шляхами тієї самої мети досятти Розділ II Про смуток Розділ III Наші почуття вибиваються поза рямця нашого я Розділ IV Як душа переносить свої пристрасті на уявні предмети, коли бракує їй правдивих Розділ VII Наші вчинки треба судити за нашими намірами Розділ VIII Про ледацтво Розділ IX Про скоробрех Розділ XI Про віщування Розділ XIV Наше чуття добра і зла здебільшого залежить від того, як ми їх собі уявляємо Розділ XVI Про кару за боягузтво Розділ XVIII Про страх Розділ XX Філософувати — це вчитися помирати Розділ XXIV Як ті самі задуми до протилежного ведуть Розділ XXVI Про виховання дітей Розділ XXVIII Про дружбу Розділ XXX Про поміркованість Розділ XXXIV Фортуна частенько чинить розумно Розділ XXXVIII Як часто ми плачемо і сміємося з того самого приводу Книга друга Розділ І Про несталість наших учинків Розділ II Про пияцтво Розділ V Про сумління Розділ VIII Про батьківську любов пані д'Естісак[109] Розділ X Про книжки Розділ XI Про жорстокість Розділ XV Як перешкоди розпалюють наші прагнення Розділ XVI Про славу Розділ XVII Про зарозумілість Розділ XXIII Про шкідливі засоби, застосовувані з добрим наміром Розділ XXV Як не треба прикидатися хворим Розділ XXVI Про палюх Розділ XXVII Боягузтво — мати жорстокості Розділ XXVIII Всякому овочеві своя пора Розділ XXXI Про гнів Розділ XXXV Про трьох славних невіст Розділ XXXVI Про трьох найбільших славут Книга третя Розділ І Про корисне і чесне Розділ II Про жаль Розділ III Про три види спілкування Розділ IV Про відвернення Розділ VII Про тягар високого становища Розділ VIII Про мистецтво бесіди Розділ IX Про суєтність Розділ X Як панувати над собою Мішель Монтень — замість післямови Глосарій перекладача
