Твори у двох томах том 2 (doc)

Гарвардська бібліотека давньої української літератури

Корпус українських перекладів: Том 2

Літературно-художнє видання

ГРИГОРІЙ САВИЧ СКОВОРОДА

ТВОРИ У ДВОХ ТОМАХ

Том 2

Редактори Н. Ішина, Н. Кравченко Коректори С. Гайдук, Н. Шугай Художньо-технічне редагування В. Лопарєва Комп'ютерний макет В. Романенка

Підписано до друку 2.09.94. Формат 60 ? 90/16. Папір офсетний №1. Гарнітура TimesET. Друк офс. Друк, арк.30,0. Умови, друк. арк. 30,0. Зам. № 4-1815.

Віддруковано з фотоформ АТ «Обереги», 252054, м. Київ-54, вул. Тургенєвська, 46,

на РВО «Поліграфкнига». 252057, м. Київ-57, вул. Довженка, 3.

С44 Сковорода, Григорій

Твори: У 2 т. — К: АТ «Обереги», 1994. — (Гарвард, б-ка давнього укр. письменства). Т. 2: Трактати. Діалоги. Притчі. Переклади. Листи. 480 с.

До двотомника творів Г. Сковороди (1722 — 1794) увійшли поезії, байки, притчі, філософські трактати й діалоги, переклади й листи видатного українського письменника-гуманіста, філософа і мислителя, просвітителя і педагога, предтечі нового українського письменства. Написані книжною староукраїнською мовою і вперше повністю перекладені на нову українську літературну мову, вони відкривають сучасному читачеві дивосвіт думок і образів великого народного любомудра. Цим виданням відкривається третя, україномовна серія «Гарвардської бібліотеки давнього українського письменства».

ISBN 5-8104-0053-1

ББК 84.4УКР1

ГРИГОРІЙ СКОВОРОДА

ТВОРИ у двох ТОМАХ

Акціонерне товариство "ОБЕРЕГИ"

Київ(^)і994

ГАРВАРДСЬКА БІБЛІОТЕКА ДАВНЬОГО УКРАЇНСЬКОГО ПИСЬМЕНСТВА

Корпус українських перекладів Том 2

ГРИГОРІЙ СКОВОРОДА

ТВОРИ

у двох ТОМАХ

Том 2

ТРАКТАТИ. ДІАЛОГИ. ПРИТЧІ. ПЕРЕКЛАДИ. ЛИСТИ

Український науковий інститут Гарвардського університету Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка Національної Академії наук України

HARVARD LIBRARY OF EARLY UKRAINIAN LITERATURE

HRYHORY SKOVORODA

WORKS IN TWO VOLUMES

Volume 2

TRACTATA. DIALOGUES. PARABLES. TRANSLATIONS. LETTERS

Ukrainian Translations

Volume 2

Ukrainian Research Institute of Harvard University Shevchenko Institute of Literature National Academy of Sciences of Ukraine

Редакційна колегія

Омелян ПРІЦАК — голова Олекса МИШАНИЧ — заступник Григорій ГРАБОВИЧ Ярослав ІСАЄВИЧ Едвард КЕНАН Горацій ЛАНТ

Редакційна рада

Олекса ГОРБАЧ (Франкфурт-на-Майні)

Ришард ЛУЖНИ (Краків)

Ріккардо ШККІО (Неаполь)

Ганс РОТЕ (Бонн)

Франк СИСИН (Едмонтон)

Вільям ФЕДЕР (Амстердам)

Юрій ШЕВЕЛЬОВ (Нью-Йорк)

Переклад із староукраїнської мови та примітки

Марії КАШУБИ Валерія ШЕВЧУКА

Відповідальний редактор

Олекса МИШАНИЧ

Літературний редактор

Наталія ІШИНА

4702640100 — 056 @ ПсРсклади' хУДожнє оформлен-

У/ - Без оголош. ня, коментарі, склад

У АТ «Обереги», 1994

Цей том підготовлено й видано завдяки щедрій підтримці Федеральної Кредитової Кооперативи "Самопоміч " в Ньюарку (Нью-Джерзі)

Publication of this volume was made possible through the generous support of the Self-Reliance (Newark, New Jersey) Federal Credit Union

ЗМІСТ

ТРАКТАТИ. ДІАЛОГИ. ПРИТЧІ

КНИЖЕЧКА, ЩО НАЗИВАЄТЬСЯ SILENUS ALCIBIADIS,

ТОБТО ІКОНА АЛКІВІАДСЬКА. (Переклад М. Кашуби)..................7

Лист-присвята ....................................................·...........................7

Сутність цієї книги......................................................................12

Переддвер'я, або ґанок................................................................13

Розділ 1-й. Звернення притчі до Бога, або до вічності...............13

Розділ 2-й. У речах можна запримітити вічність........................15

Розділ 3-й. Начало в усіх світових системах відчувається.......16

Розділ 4-й. Тут кілька знамен, гербів і печаток..............................17

Розділ 5-й. На цьому началі заснована вся біблія......................18

Розділ 6-й. Біблія — це маленький богообразний світ................18

Розділ 7-й. Про символи, або образи.............................................21

Розділ 8-й. Перший дослід, що випробовує силу такого слова:

"Звершилися небо і земля..."........................................................22

Розділ 9-й. Випробовується сила такого слова: "Відпочив у

сьомий день від усіх справ своїх".................................................23

Розділ 10-й. Про Захаріїн свічник...............................................24

Розділ 11-й. Про сни фараонові..................................................26

Розділ 12-й. Про Авраамову жертву............................................27

Розділ 13-й. Про сім хлібин.........................................................28

Розділ 14-й. Про плащаницю, спущену Петрові.........................29

Розділ 15-й. Про драбину Якова.....................................................ЗО

Розділ 16-й. Про безкінечний простір...........................................ЗО

Розділ 17-й. Про змія...................................................................31

Катавасія, або Сходження...........................................................33

КНИЖЕЧКА ПРО ЧИТАННЯ СВЯТОГО ПИСЬМА,

НАЗВАНА ЖІНКА ЛОТОВА. (Переклад М. Кашуби)........................34

Лист-присвята..................................................................................34

Прикмета 1-ша. Про наставника.................................................36

Прикмета 2-га. Про симпатію, або співчуття між читцем

і наставником..................................................................................37

Прикмета 3-тя. Про відкидання світських думок......................37

Прикмета 4-та. Про страшну небезпеку в читанні.....................38

Прикмета 5-та. Про читання в міру............................................39

Прикмета 6-та. Про читання на користь душевну......................58

Прикмета 7-ма. Про вірного проводиря.....................................59

БОРОТЬБА АРХИСТРАТИГА МИХАЇЛА З САТАНОЮ ПРО

ЦЕ: ЛЕГКО БУТИ ДОБРИМ. (Переклад М. Кашуби).................61

Суть твору...................................................................................62

Боротьба і суперечка про те: дуже важко бути злим, легко

бути добрим................................................................................62

Бесіда ангельська............................................................................65

Левова огорожа.............................................................................67

Рятівний шлях..............................................................................68

Шлях миру, Названий пустим.......................................................70

Шлях лівий, названий вентер......................................................72

Багач, подорожуючи, співає пісню.............................................72

Лицеміри, молячись, співають.....................................................74

Ангельська пісня...........................................................................75

Наклеп............................................................................................76

Підступ............................................................................................76

Пекельне царство.........................................................................79

Безплідна, що плаче.....................................................................81

Пісня.............................................................................................83

Оновлення світу............................................................................84

Переможна пісня.........................................................................85

Антифон........................................................................................85

СУПЕРЕЧКА БІСА З ВАРСАВОЮ. (Переклад М. Кашуби).............88

Розділ, що все у світі — похіть очей, труд і горе........................98

Край райський..............................................................................100

ВДЯЧНИЙ ЕРОДІЙ. (Переклад В. Шевчука)..............................103

Главизна і твердь книжечки....................................................104

Притча, названа Еродій............................................................104

Згорток ......................................................................................122

УБОГИЙ ЖАЙВОРОНОК. (Переклад В. Шевчука)........................124

Посвята........................................................................................124

Притча, названа "Убогий Жайворонок".....................................125

Основа притчі.................................................................................125

Пісня Різдву Христовому про убогість його..............................137

ДІАЛОГ. НАЗВА ЙОГО - ПОТОП ЗМІЇНИЙ.

(Переклад М. Кашуби).....................................................................140

Посвята.........................................................................................140

Глава 1-ша. Притча: Сліпий і Зрячий........................................142

Глава 2-га. Діалог, або розмова..................................................142

Глава 3-тя. Випробовується Божа сила........................................151

Глава 4-та. Триває суд над змієм...............................................157

Глава 5-та. Про злобу зміїну.....................................................167

Глава 6-та. Про перетворення....................................................169

Глава 7-ма. Про воскресіння......................................................172

ПЕРЕКЛАДИ

ОДА (ЄЗУЇТА СИДРОНІЯ ГОЗІЯ). (Переклад М. Кашуби).............................179

Основа оди.................................................................:.................179

Антистрофа, тобто супротивна основа оди.................................181

[ЦЩЕРОН. ПРО СТАРІСТЬ]. (Переклад?. Кашуби)...................................184

Присвята........................................................................................184

Переклад із книг римського сенатора Марка Ціцерона

"Про старість"...............................................................................186

Розмова про старість...................................................................187

ПЛУТАРХОВАКНИЖЕЧКА ПРО СПОКШ ДУШІ (ПерэовдМ. Кашуби)......„211

Присвята......................................................................................211

Тлумачення із Плутарха про тишу серця.................................212

ЛИСТИ.

ДО МИХАЙЛА КОВАЛИНСЬКОГО. (Переклад П. Пелеха)........................226

ДО ЯКОВА ПРАВИЦЬКОГО. (Переклад В. Шевчука)....................320

ДО РІЗНИХ ОСІБ. (Переклад В. Шевчука)........................................337

До Йоіля......................................................................................337

До Гервасія [Якубовича].............................................................338

До Кирила [Ляшевецького]........................................................340

До Федора Панасовича Жебокрицького...................................342

До Василя Максимовича...........................................................343

До Йова [Базилевича].................................................................346

[До Василя Степановича Томари]...............................................348

[До Якова Івановича Долганського]...........................................349

До Якова Івановича Долганського............................................351

До Володимира Степановича Тев'яшова...................................352

[До Дмитра Автономовича Норова]..........................................353

До Івана Григоровича [Диського].............................................353

До Артема Дорофійовича [Карпова] .........................................354

До Василя Михайловича Земборського...................................356

До Василя Михайловича [Земборського] ................................357

До Осипа Юрійовича [Сошальського]......................................359

[До Степана Микитовича Курдюмова].....................................361

До Степана Микитовича [Курдюмова].....................................361

До Івана Васильовича [Земборського] ................................362

До Якова Михайловича [Донця-Захаржевського].....................364

До Степана Івановича [Тев'яшова]............................................365

До Григорія Івановича Ковалинського......................................365

До Олексія [Базилевича] ...........................................................366

До Єгора Єгоровича [Урюпіна] .................................................367

До Петра [Федоровича Пискунівського]...................................367

До Єгора Єгоровича [Урюпіна].................................................368

До Івана Івановича Єрмолова.....................................................369

[До Наємана Петровича] ...........................................................370

ДО НЕВІДОМИХ ОСІБ. (Переклад В. Шевчука).............................372

ДОДАТКИ. (Переклад М. Кашуби) ...............................................379

ПРИМІТКИ......................................................................................419

ПОКАЖЧИК ІМЕН ТА НАЗВ.......................................................462

ТРАКТАТИ. ДІАЛОГИ. ПРИТЧІ

КНИЖЕЧКА, ЩО НАЗИВАЄТЬСЯ SILENUS ALCIBIADIS1, ТОБТО ІКОНА АЛКІВІАДСЬКА (ІЗРАЇЛЬСЬКИЙ ЗМІЙ)2

Написана 1776 року, 28 березня. Піднесена в день Пасхи

ВЕЛЬМИШАНОВНОМУ ПАНОВІ СТЕПАНУ ІВАНОВИЧУ, ДОБРОДІЄВІ ПОЛКОВНИКОВІ ЙОГО ВИСОКОРОДІЮ ТЕВ'ЯШОВУ

Вельмишановний пане/

Добре відоме Сократове слово: "Інший живе для того, щоб їсти, а я їм для того, щоб жити"3.

Життя не те означає, щоб лиш їсти й пити, а бути веселим і куражним, і ситість тілесна не дасть куражу серцю, позбавленому своєї поживи.

У цьому-то розумінні вчив своїх друзів Епікур, що життя залежить від насолоди і веселість серця — це життя людини. Горацій так само, як Епікур, мислить: "Nec dulcia differ in annum..." тобто: "Насолоди не відкладай на рік". А що він під насолодою розуміє веселість серця, видно з наступного: "Ut quocunque loco fueris, vixisse libenterte dicas", тобто: "Аби міг ти сказати про себе, що всюди тобі жилося куражно"4.

Утіха й кураж, кураж і насолода, насолода і життя є те ж саме. І що Горацій сказав: "Насолоди не відкладай"5, те Сенека6 розтлумачив: "Життя не відкладай". "Sera nimis est vita crastina. Vive hodie"7. "Живи сьогодні".

Силу цього слова не розкусивши, люди в усіх віках і народах знеславили Епікура за насолоду і вважали його самого пастухом стада свиней8, а кожного із друзів його величали: "Ерісші de grege porcus"9.

Та коли життя від сердечної веселості, а веселість від насолоди, то від чого залежить насолода, що насолоджує серце?

Пояснює боговидець Платон1: "Немає солодшого від істини"10. А ми можемо сказати, що лиш в істині живе справжня насолода і лиш вона животворить серце наше, яке володіє тілом. І не помилився якийсь мудрець, поклавши межею між ученим і невченим границю мертвого і живого.

Піфагор, зрозумівши емблему трикутника і побачивши в ньому істину, з радістю гукає: "Знайшов! Знайшов!"11

Видно, що життя тоді живе, коли думка наша, полюбляючи істину, любить висліджувати стежини її і, зустрівши око її, торжествує й веселиться цим незгасним світлом. Світло це насолоджує й старість Солона; а він, і старіючи, кожен день відкушує щось від споживаних усіма, але не вичерпуваних насолод, які зігрівають і живлять сердечні думки, як весняне сонце кожну істоту. І як правильна циркуляція крові у звірів, а в травах — соків породжує добробут їхнього тіла, так істинні думки освітлюють благодушністю серце. І не дивно, що пам'ятники й записки деяких вибраних людей мають у заголовку такий напис: "Житіє і життя такого-то".

Житіє означає: народитися, їсти, рости й зменшуватися, а життя є плодоношення, що виросло із зерна істини, яка панувала у серці їх. І не даремно друг істини — Ціцеронів Катон12 любив на старості бенкети, але сповнені поживними для серця мудрими бесідами, що малюють невидиму, однак прекрасну картину істини, яка притягує всі їхні почуття і насолоджує.

До чого ж ця мова? До того, що високих родів люди не лише в позовах, війнах, комерціях, домобудівництвах, мистецтвах, а й у найпершому пункті, тобто в думках щодо Бога, повинні знаходити істину і противитися забобонам.

Правда, що земна куля без болотних калюж, без мертвих озер, без гнилих і долинних низин бути не може. Але в таких місцях жаби й споріднені з ними птахи хай гніздяться, а соколи з орлами вгору, у простір чистих небес, хай здіймаються, облишивши дріжджі для непросвіщенної підлості.

Отже, благочестиве серце між висипаними курганами буйного безбожництва і між підлими болотами рабопристрасного марновірства, не відхиляючись ні праворуч, ні ліворуч, прямо тече на гору Божу і в дім Бога Якового.

Правильне слово, що цар і суддя ізраїльський, а християнський Бог є Біблія.

1 Divinus Plato13.

Та цей Бог наш спершу на єврейський, потім на християнський рід незліченні й жахливі навів забобонів паводки..

Із забобонів народилися нісенітниці, секти, суперечки, ворожнечі міжусобні й дивні, ручні й словесні війни, дитячі страхи тощо. Немає більш жовчного й твердішого марновірства і немає нічого більш нахабного, як шаленство, розпалене сліпим, але ревним глупого повір'я жаром тоді, коли ця єхидна, воліючи безглузду й недостатню брехню, ніж милість і любов, забувши почуття людинолюбства, жене свого брата, дихаючи вбивством, і цим сподівається служити Богові.

Цей семиголовий дракон (Біблія), вибльовуючи водоспади гірких вод, усю свою земну кулю покрив забобонами. Вони є не що інше, як нерозумне, та наче Богом здійснюване й захищуване розуміння.

Кажуть марновіру: "Слухай, друже! Не може це трапитись... Проти природи... Тут щось приховується". Та він щосили з жовчю кричить, ніби справді літали коні Іллі. Начебто при Єлисеї плавало залізо, розділялись води, повертався Йордан, за Ісуса Навина зачепилося Сонце, за Адама змії мали людську мову... Ось! Начебто скоро кінець світу... Бог знає, можливо, наступного 1777 року впадуть на землю зірки... Що? Хіба не можна, щоб Лот був п'яний від нововичавленого вина?.. Хай воно в нас не хмільне, а від Бога все можливе...

Обпившись цих дріжджів, марновір бенкетує і козлоголосить, проголошуючи ворогами й єретиками всіх, хто з ним не погоджується. Краще не читати й не чути, ніж читати без очей, а без вух слухати й навчатися марноти. Це дитяче мудрування, яке викриває нахабність і непостійність блаженної натури, наче вона колись і десь робила те, чого тепер ніде не робить і надалі не робитиме.

Все ж те невелике, що не потрібне, і непотрібне все те, що не завжди і не всюди можливе. Можливе й потрібне, а потрібне й корисне є те ж і навпаки. Яка ж слава й хвала робити неможливе?

Все, заборонене законом 'блаженної натури, є тим не корисне, чим не можливе, а чим корисне, тим можливе. Тому-то й благословенне царство її і дивний смак має оце слово Епікурове: "Подяка блаженній натурі за те, що потрібне зробила нетрудним, а трудне непотрібним".

Повстати проти царства її законів—це нещасна велетенська зухвалість, що любить перешкоди, неможливість і марноту, а супостат повзе.

Як же могла повстати сама на свій закон блаженна натура, . якщо вона веліла потопати залізу — і було так?!

Такі безглузді думки хай мають місце у дитячих та підлих умах, а не у змужнілих і знатних родів людей. Хай смакують цю Божу брехню і буйство діти, і то до часу, а розважливі хай готуються до кращого столу. Вони, не будучи співучасниками цієї брехні й буйства, можуть не запалювати, а гасити факел, що збурює загальну тишу й бенкетуючий розкол.

Немає більш шкідливого, ніж те, що побудоване для головного добра, а стало розтлінним. І немає більш смертоносної для суспільства рани, ніж марновірство — листя для лицемірів, маска шахраям, заслона дармоїдам, стимул і підігрів для людей з дитячим розумом.

Воно розлютило премилосердну утробу Тита, зрівняло з землею Єрусалим, зруйнувало Царгород, спотворило братньою кров'ю паризькі вулиці, сина на батька озброїло14.1 не даремно Плутарх гіршим від безбожництва вважає марновірство. Для мене ж краще, коли люди скажуть, що Плутарха на світі не було, ніж що він був нахабний, непостійний, немилосердний тощо. Та й справді, марновір сумує, якщо хтось на південь, а не на схід з ним молиться. Один злий, що занурюють, інший біситься, що обливають охрещуваного. Один кляне квас, інший — прісний хліб... Та хто порахує всю павутину марновірних голів? Наче Бог — варвар, щоб за дрібницю ворогувати.

У всіх цих своїх нісенітницях біжать до своєї покровительки Біблії, а вона з непокірними розбещується.

Біблія є брехня і буйство Боже не в тому, щоб брехні нас навчала, та лиш у брехні відпечатала сліди й шляхи, що ведуть повзучий розум до найвищої істини, як показує оце питання: "Коли ж уведеш мене в кордони їх?" "Чи знаєш шляхи їх?" (Йов, 38).

Усі ж створіння є брехня непостійна й оманлива, і всі створіння є поле слідів Божих. У всіх цих брехливих термінах чи границях ховається й з'являється, лежить і встає пресвітла істина, і про неї ж слово: "Істина від землі засіяла". "Золото землі отої добре".

І всім цим слідам, і писаним і висловленим у ній, буде здійснення від Господа, тобто кінець і буття неіснуючим істотам надасть істина Господня. Ось що означає: "Від Бога все можливе", тобто за істотами воно пусте й недостатнє, а за Богом дійсне і точне.

Хто? Хіба хто вчадів чи у гарячці, той скаже: "Залізо плаває... Від Бога ж усе можливе..." І якийже це дивний вид богослов'я, якщо в ньому мова про залізо, а не про Бога? Це означає: почати за здоров'я, а закінчити за упокій, за прислів'ям.

Втім же, буде, коли нарешті понад полем тлінного створіння (залізо воно, чи золото, чи алмаз) з'явиться обвита залізом по ребрах своїх пресильна істина, у той час розважливий не замовкне і скаже: "Спливе залізо" (4-та кн. Царств, гл. [6]).

Як сонячний блиск по поверхні вод, води по поверхні голубого озера і як барвисті квіти, висипані по шовковому полі в хитротканих узорах, так у Біблії по лиці сплетеної множини створінь незліченних, як манна й сніг, у свій час являє прекрасне своє око вічності істина. І про цих-то ткачів і книгоплетів, яким був Веселеїл і інші, гримить питання Боже до Йова: "Хто дав жінкам мудрість ткання і спритність вишивання?" (гл. 38).

Тут автори називаються жінками, які зіткали біблійні сувої різних полотен. Ілля теж нам не потрібний. А ця тінь веде себе трохи краще. Та там і написано так: "Чи розумієш, як Ілля піднявся?.."

Ніби за вухо вхопивши, велить здогадатися, що у цих побрехеньках, як у полові, заховалось зерно істини. А це й хлопчик розуміє: "Ілля був схоплений вихором..." Що ж це значить? Відповідь: це слово Боже, не людське і не про людину. Ілля є тінь того: "Хто ходить на вітряному крилі". А колісниця й кіннота чия? Ізраїлева?.. Аж ніяк! Колісниця Божа, і кіннота його ж. Яків же, як і Ілля, є слабою тінню того: "Підняв вас, як на крилах орлиних, і привів вас до себе".

Цей на них усіх, як на апостолах і на своїх ангелах, їздить, і не Симеон його, а Вічний Симеона і їх усіх, як лахміття своє, носить.

Подібний до істини видом своїх фігур, наче їздить по них. А вони, вивищуючись у тонкий розум божества, ніби з'являються із землі і, сягнувши свого початку з Йорданом, потім відпадають, як листя після плодів, у попереднє місце тліні своєї з Давидом: "Ослаб мене, хай спочину навіть раніше..."

І це означає: "Перетворить тіло смирення нашого". Істина, підносячи Іллю, перетворює й їх усіх. У цю гавань прагне душа Давидова і в цьому безпечному місці має намір, як олень, відкласти роги свої. "Хто дасть мені крила?.."

Досягнувши точки, знову повертається у свою ницість. "Раніше навіть не відійду й до того не буду".

"Хто ненавидить заховану в брехні біблійній істину, той кинувся у бік безбожників, а хто ганяє вітри й насичується брехнею, той марновір, який повзає і грязь із змієм поїдає. Той нахабний і недогадливий, а цей дурний і мерзотний. Більш благородно зненавидіти, ніж коло проскури жувати шматину. Якщо хто відкрив оці вхідні двері: "Спочатку сотворив Бог небо і землю".

Легко може входити і в інші цих книг помешкання. Здається, ці двері відчинені для кожного, але цю думку спростовує слово Петра: "Ховається ж це від них, що небеса були спершу", тобто це означає: "Спочатку сотворив Бог небо і землю". Майже кожна тут думка не смачна, поки не прикладе до неї своєї сили рука, яка пише у Даниїла по стіні, а у євангеліста — по землі. І всяка думка підло, як змій по землі, повзе. Та є у ній око голубки, що дивиться поверх потопних вод на прекрасне зображення істини. Словом, уся ця погань дихає Богом і вічністю, і дух Божий витає над всією цією калюжею й брехнею. Я у цій книжечці показую досліди, яким чином можна входити у точний цих книг розум. Писав я її, забавляючи неробство й проганяючи нудьгу, а Вашому високородію підношу не стільки для цікавості, скільки для того, щоб засвідчити вдячне моє серце за численні милості Ваші, що, подібно до густого гілля дерев, заспокоюють мою бездіяльність прохолодною тінню, так що й мені можна сказати з Мароновим пастухом: "Deus nobis haec otia fecit"15.

Вельмишановний пане,

Вашого високородія всепокірніший

і багато зобов'язаний слуга,

студент Григорій Сковорода

СУТНІСТЬ ЦІЄЇ КНИГИ

'Ти хто?" І каже їм Ісус: "Початок" (Євангеліє від Івана, гл. 8).

"Блага мудрість... Ще більше тим, хто бачить сонце" (Премудрості Соломона).

"Блага лють краще сміху. І в злобі лиця стане благим серце" (Премудрості Соломона).

"Початок Сіонові дам..." (Ісая).

"Випробуйте писання... Вони є такі, що свідчать про мене" (Євангеліє від Івана).

"Не на обличчя дивлячись, судіть..." (Євангеліє від Івана, гл. 5). Слово до Бога:

"А te principium, tibi desinat", тобто: "Ти і від тебе початок виходить; до тебе ж він і кінець свій приводить".

ПЕРЕДДВЕР'Я, АБО ҐАНОК

Пустельник жив у глибокій самотині16. Він кожного дня при сході сонця входив у просторий сад. У саду жила прекрасна й надзвичайно лагідна пташка. Він зацікавлено дивився на дивні властивості отої пташки, веселився, ловив і так непомітно проводив час. Пташка, навмисне близько сідаючи, забавляла лови його й, здавалося, тисячу разів могла бути в руках, та не вмів її ніколи спіймати. "Не сумуй про це, друже мій, — сказала пташка, — що спіймати не можеш. Ти будеш вік мене ловити для того, щоб ніколи не спіймати, а лиш забавлятися". Якось до нього приходить його друг. Після привітання почалась дружня бесіда. "Скажи мені, — запитує гість, — чим ти у дрімучій твоїй пустелі потішаєшся? Я б у ній помер від нудьги..." Та пустельник: "Скажи ж ти спершу, що тебе веселить у співжитті? Я би в ньому помер від суму..." — "Моїх забав три джерела, — гість відповів, — 1) подаю моїм домашнім і чужим посильне благодіяння; 2) добрий стан здоров'я; 3) при-ємн ість дружнього співжиття..." — "А я, — сказав пустельник, — маю дві забави: пташку і початок. Я пташку завжди ловлю, та ніколи не можу її спіймати. Я маю шовкових тисячу й один фігурний вузол. Шукаю в них початку й ніколи розв'язати не можу..."

"Мені твої забави, — каже гість, — здаються дитячими. Та якщо вони невинні й тебе можуть веселити, то я тобі прощаю". І залишив друга з потішним його початком.

Розділ 1-й

ЗВЕРНЕННЯ ПРИТЧІ ДО БОГА, АБО ДО ВІЧНОСТІ

Божественні містагоги, або тайноводителі, приписують початок лиш єдиному Богові. Та воно так точно й є, якщо ог

лянутися... Справжнім початком є те, що не мало нічого попереднього. А як всяке створіння народжується й зникає, так, звичайно, щось перед ним було й після нього залишається. Отже, ніщо початком і кінцем бути не може. Початок і кінець є те ж, що Бог, або вічність. Нічого немає ні перед нею, ні після неї. Все у необмежених своїх надрах вміщує. І не їй щось, а вона всьому початок і кінець. Початок і кінець є, на їхню думку, те ж саме. І дійсно так є, якщо розміркувати. Вічність свій простір, який не починається і після всього залишається, навіть до того простягає, щоб вона й випереджала все-все1. У ній так, як у кільці: перша й остання точка є та ж сама, і де почалося, там же й закінчилось.

У самих створіннях це можна запримітити: тоді, коли згниває старе на ниві зерно, виходить із нього нова зелень, і гниття старого є народженням нового, щоб, де падіння, тут же було й поновлення, яке засвідчує премудру й всезберігаючу світобудову.

У всіляких же речовинах для допитливого спостерігача премилосердна ця мати майже відчутна, але не зрозуміла, подібна до сумирної, але невловимої пташки.

Це справжнє начало скрізь живе. Тому воно не частина і не складається з частин, а ціле й тверде, отже, й незруйнівне, не переходить з місця на місце, а єдине, безмірне й надійне. А як всюди, так і завжди є. Все випереджає й закінчує, само ні не випереджуване, ні закінчуване. Цим началом благословляється Асир, син Якова: "Вкриє тебе Боже начало".

Хто крізь морок побачив це начало, той називався у євреїв пророком, називався й священиком, тобто хто святе бачить і показує, тому-то й людським освятителем. Подекуди такі називалися маги, або волхви, подекуди — халдеї, гімнософісти17; у еллінів — єреї, софи, філософи, єрофанти18 та ін. Визначені ж до цієї науки звільнялися від усіх життєвих справ. Це означало посвятитися Богові. Тоді вони в природі і в книгах вільно шукали начало.

1 Все-все: по-грецьки памшш, уиіверсум.

Розділ 2-й

У РЕЧАХ МОЖНА ЗАПРИМІТИТИ ВІЧНІСТЬ

Землеміри в усіх своїх фігурах ідуть до джерела, знаходять центр і начало. А якщо хтось щиросердний охочий, то може в деяких речовинах помічати дуже тонкий дивного цього начала промінь, який випускає у мороці ранішня зоря.

Глянемо, наприклад, на рибу, названу у римлян гетога, тобто затримування. Вона, прилипнувши до черева корабля, затримує його найшвидший біг.

Поки дивишся на рибу, душа не відчуває жодного смаку. А коли проникати оком у приховане в невеликій рибі Боже начало, тоді серце знаходить насолоду сот, знайдених у леві Самсоном. "Гортань його — насолода, і весь — бажання".

Пуста і марна справа, щоб риба лиш тлінною своєї природи гряззю могла перемогти й загнуздати швидкість такої жахливої машини, якби у тлінній її пітьмі не ховався начальник той: "Поклав пітьму, тайну свою".

Це джерело антипатії й симпатії'.

Глянемо на землю і те, що знаходиться навколо нас. Маленький звірок миша, закравшись за дорожнім запасом у коляску, шалену рись найбуйніших коней доводить до слабості й втоми. Глянь на слабосильну тваринку — людину. Вона водить ведмедів і слонів. Глянь на маленьку компасну коробочку й на малу частину корабля — його стерно. Воно виправляє хід, а та вказує шлях. Маленька іскра руйнує міські мури. Із малесенького зерна виходить велика яблуня. Легеньким шумом повітря є випущене із уст слово, але воно часто або смертельно ранить, або приносить щастя й оживляє душу. Малий птах півень лякає лева, а миша — слона. Невидима пружина в складі рухає весь механізм годинника. Непомітна у циркулі точка є джерелом усіх фігур і машин. Десятифунтова машинка підіймає стопудову вагу. Солом'яне перевесло розбиває кремінь. Нікчемний папірець громадських законів тримає у спокої суспільство. Батьківська старість володіє сильними рабами й буйними синами. Слабкого здоров'я цар керує безсловесною народною люттю.

Все це плоттю є ніщо, а сильне прихованою в собі сутністю. "Дух животворить ". Це дивне начало: у немічі — сила, у тліні —

3 ?????????, ???????? — пристрасний, співпристрасшш; пристрасність, співпрнстрасність.

нетління, а у дрібниці є велич. Воно починаючи — кінчає, а кінчаючи — починає; народжуючи — губить, а погубляючи — народжує; протилежним лікуючи протилежне і ворожим премудро допомагаючи ворожому, як свідчить гострий філософських учнів вислів: "Unius interitus est alterius generatio" — "Загибель одної речі народжує іншу істоту".

Розділ 3-й

НАЧАЛО В УСІХ СВІТОВИХ СИСТЕМАХ ВІДЧУВАЄТЬСЯ І ВСЮ ТЛІНЬ, НАЧЕ ОДЯГ СВІЙ, НОСИТЬ; ВОНО Є СВІТ ПЕРШОРОДНИЙ

Глянемо тепер на всесвітній світ цей як на звеселяючий дім вічного, як на прекрасний рай із незліченних садів, наче вінець із віночків або машинище, із машинок складений.

А я бачу в ньому єдине начало, як один центр і один розумний циркуль у їх множині.

Та коли це начало і цей центр є всюди, а кола його ніде немає, то бачу в цьому цілому світі два світи, які становлять один світ: світ видимий і невидимий, живий і мертвий, цілий і зруйнівний. Цей — риза, а той — тіло, цей — тінь, а той — дерево; цей — речовина, а той — образ, тобто основа, що містить речовинну грязь, як малюнок має свою фарбу.

Отже, світ у світі — це вічність у тліні, життя у смерті, бадьорість уві сні, світло в пітьмі, у неправді істина, у плачі радість, у відчаї надія.

У цьому місці зустрічається зі мною любомудре слово Платонове19 у такій силі: "Підлість не вважає за істинну точність". Nisi quod ???? teneat, тобто крім лиш того, що в кулак схопити може, а в кулак можна схопити лиш відчутне. Якщо ж мені скажеш, що зовнішній світ цей у якихось місцях і часах закінчується, маючи належну йому границю, то і я скажу, що закінчується, тобто починається.

Бачиш, що одного місця границя одночасно є й двері, що відчиняють поле нових просторів, і тоді ж починається курчатко, коли псується яйце.

І так завжди все йде у безкінечність. Все наповнююче начало і світ цей, будучи тінню його, границь не має. Він завжди й всюди при своєму началі, як тінь при яблуні. У тім

лиш різниця, що дерево життя стоїть і існує, а тінь зменшується; то переходить, то народжується, то зникає і є ніщо. Materia aetema20.

Розділ 4-й

ТУТ КІЛЬКА ЗНАМЕН, ГЕРБІВ І ПЕЧАТОК, ЩО ТАЙНО УТВОРЮЮТЬ ГІРНЕ НАЧАЛО

Це єдине начало як главу мудрості любомудри в різні віки і народи різними фігурами й монументами зобразили, наприклад кільцем, кулею, сонцем, оком... А як кільце, так перстень, гривна, вінець тощо є той же образ.

За кулею йдуть зірки, планети, плоди, зерно, дерево, рай та ін. За сонцем — ранок, світло, день, вогонь, промінь, блискавка, блиск, дорогі камені, золото, гарні й духмяні квіти тощо. Райдуга, що чудово сяє, теж взята в образ. Зороастр21 зобразив сонцем із оцею піснею: "Почуй, блаженний, що маєш всевидяще вічне око!"

Звідси у стародавніх персів поклоніння сонцю, а день недільний названий днем сонця, тобто день Господній.

Образ ока дав привід зобразити людьми, звірами, скотиною, птахами, рибами й гадами. Звідси нагода для ідолопоклоніння. Підлість, бачачи на чесних місцях написані або висічені фігури створінь і не сягнувши у тайноутворене через це богоначало, сліпо, наче за якір спасіння свого, вхопилась за нікчемну тінь образів і загрузла в ній. Звідси обожнення людської тліні щодо інших тварин. Звідси нікчемні, безглуздих думок книги, розколи, помилки й дуже заразна виразка, гірша від безбожництва, — марновірство. Воно те саме, що й ідолопоклоніння. У що хто вірить і на що надіється, те й вшановує. Марновір марновірному вірить, ідолопоклонник пусте шанує.

Та кожного створіння фігура є нечестива пустота, якщо втіленням і вміщенням своїм не освячує [її] один святий. "Ідол є ніщо".

Ідол, фігура, образ є те ж і ніщо. Освічені також зобразили джерелом, а слідом за тим водою, росою, імлою, снігом, льодом, інеєм й іншим.

І серце взяте в образ, як корінь життя, оселя вогню й любові. І камінна гора, що стоїть посеред моря, а слідом за тим острів, гавань, суша або тверда земля [материк] і інше. Серед образів і

крила орлині. Вони, підіймаючи схилене додолу пташине тіло, відображають іншу сутність.

А змій, що тримає в устах свій хвіст, привідкриває, що безкінечне начало і безначальний кінець, починаючи, закінчує, закінчуючи, починає. Та незліченний є таємнообразний морок божественних ворожінь.

Розділ 5-й

НА ЦЬОМУ НАЧАЛІ ЗАСНОВАНА ВСЯ БІБЛІЯ

Це істинне і єдине начало є зерно і плід, центр і гавань, початок і кінець усіх книг єврейських.

"Спочатку було слово". Тобто: слово всієї Біблії створене для того, щоб вона була єдиним монументом начала.

"Спочатку було слово". А щоб не було сумніву, що це начало є не підле, а високе, істинне й єдине, тому поряд написано: "І слово було до Бога".

Коли ж вона створена до Бога і для Бога, тоді ця книга, що Богом дихає, і сама стала Богом. "І Бог був слово" так, як вексельний папірець чи асигнація стала монетою, а заповіт — скарбом. Це слово здавна створене до Бога. "Цей був одвіку до Бога". Треба читати так: "Це було одвіку до Бога, тобто слово (цей ?????)". Все у ньому богодане, і немає нічого, що б не йшло до Бога. "Все тим було..." І як у нікчемному вексельному папірці ховається імперіал, так у тлінній і смертній цих книг тіні і в мороці образів таїться пречисте, пресвітле й живе. "У тому було життя" й ін.

Розділ 6-й

БІБЛІЯ - ЦЕ МАЛЕНЬКИЙ БОГООБРАЗНИЙ СВІТ, АБО СВІТИК. СВІТОБУДОВА ЛИШ її СТОСУЄТЬСЯ, А НЕ ВЕЛИКОГО, НАСЕЛЕНОГО СТВОРІННЯМИ СВІТУ

Мойсей, догоджаючи єгипетським священикам, зібрав в одну громаду небесні та земні створіння, і, додавши рід благочестивих предків своїх, зліпив книгу Буття, тобто світобудови... Це примусило вважати, що світ створений 7000 років тому.

Але населений світ стосується створінь. Ми в ньому, а він живе в нас. Мойсеїв же, символічний, таємнообразний світ є книга. Вона нічим не зачіпає населеного світу, а лиш слідами зібраних із нього створінь веде нас до єдиного всюдисущого начала, як магнітна стріла, поглядаючи на вічну твердь його.

А в тому не дуже потрібна мудрість, щоб знати, чи спершу створений цвіт, чи народився гриб...

Від цього застерігає нас самий початок книги. "Спочатку сотворив Бог небо і землю". Кажуть, що у єврейському [варіанті] лежить так:" Спочатку сотворив Боги". А щоб це розумілось про книгу, написано: "Я гиммел, ке я гарсц ", тобто: "Це небо і цю землю". Ця мова ніяк не підходить для вселенського світу. Коли є лиш одна земля, як раніше вважалось, то недоречно говориться: "Цю землю, це сонце"22.

Коли ж населеним світам немає ліку, як нині почали вважати, то й тут нісенітниця: "Це небо!.." А інше ж, десяте, соте, тисячне, хто створив? Звичайно, кожного світу машина має своє небо з планетами, що у ньому плавають. Ось нащо створена ця книга світобудови! "Небеса розкажуть про славу Бога..." Немає у ній мови ані слова, щоб не дихало благовістю вічного. У всіх цієї землі границях (terminus — знамення) й в усіх кінцях цього Всесвіту виходить провіщення наймилішого начала і є земля обітована. "Це не промови, не слова..." й ін.

У началі Божому заснував Вічний оці небесні й земні створіння, зібрані у цій книзі лиш для нього. "Спочатку сотворив Бог небо і землю". Грязь же ця й покидьки тлінних фігур нанесені негарно й безладно, не маючи ні вигляду, ні доброти. "Земля ж була невидима й необладнана".

І глибока безодня морської течії пітьмою їх невдалого тлумачення вкривається. "І пітьма над безоднею". І дух же Божий над цією грузькою тлінню, наче ковчег поверх всесвітньої води, витає. Він просвічує цю пітьму, як блискавка Всесвіт, сходить на неї, як голуб, зігріває, як кокош23, покриває, як орел хмизове гніздо своє, і крилами своїми нікчемну сутність нашу піднімає у гірне й перетворює. "І дух Божий витав над водами".

Після цього Мойсеевого вступу починається створення істот, вироблення тіні, творення чудес Божих, фабрика фігур його. "І Каже Бог: "Бачу крізь морок вічносуще начало і йому рабськи поклоняюся. Чую таємний його у мені грім цей". "І говорить Бог: слухай, Мойсею! Хай сонячне світло буде фігурою моєю! Вона

показуватиме пальцем істину мою, що сяє у тлінній вашій природі, неймовірну для смертних".

"Хай буде світло!" Отже, раптом сонячне світло одягло блиск слави Божої і образ постаті його, а тлінь світила цього стала сонцем правди і поселенням істини, як тільки Вічний заснував у сонці поселення своє.

Оце й є пряме створення сильного!1 — робити з нічого чудо, із тіні — точність, дати грязі постать, а підлій тліні — велич.

Усі діла його у вірі, віра в істині, істина у вічності, вічність у нетлінні, нетління у началі, начало в Бозі. "І було світло".

На цю добру свою справу дивився Вишній добрим своїм оком. Він, зневажаючи підлу хирлявість нашого світла, що терпить захід, лиш дивиться на своє невечірнє світло, що поселилося у речовинному сонці й із його тіні виходить для своїх прихильників, наче наречений із свого чертога. "І бачив Бог світло як добро".

А щоб із двох сутностей, що становлять одне, не утворилася суміш, а з неї ідолопоклоніння, то розділив Творець між світлом слави своєї і між пітьмою тліні нашої, між істиною і між тінню, що утворює: "І розлучив Бог між світлом і..."

І назвав світло істини днем , а тіньовиду пітьму — ніччю. "І назвав Бог світло — днем..." Та аби знову не почався розбрат, що розриває двоїну зв'язаних воєдино сутностей, то зроблено із пітьми й світла, із дня і ночі, з вечора й ранку "день один ". Це світ Божий! Літо радості й веселості, жаданий час, день Господній. Один у 1000 років, і 1000 років у ньому.

Цей день сотворив Господь із протилежних природ: із лукавої й доброї, тлінної й нетлінної, із голоду й ситості, із плачу й радості у незлитому поєднанні.

Між водою підлою й небесною як розділяюча, так і поєднуюча закріплена вічна твердь. А на все це дивиться Творець, як на добре, так і на лукаву.

У цей перший день з'явилось фігур 6: пітьма, світло, ніч, день, вечір, ранок.

Із тих фігур символів 3: пітьма й світло, ніч і день, вечір і ранок.

Символ складається із фігур двох або трьох, що означають тлінь і вічність. Сюди-то й звернутий отой Божий запит до Йова: "У якій землі поселяється світло?" "Яке місце для пітьми?" Наприклад: вечір і ранок; вода, твердь і хмара; море й суша.

1 Quid est techna poetica? Facere cx malo bonum. Quis bonus?.. Саго liiliil...'

Вечір є дім тліні, а ранок — місто вічності. "Увечері оселиться плач, а зранку — радість".

У воді й морі вмістилися пітьма й смерть, а на суші, на небі й у хмарі поселилися світло й життя.

"Коли у ріках лють твоя?" "Над небесами слава його".

Розділ 7-й

ПРО СИМВОЛИ, АБО ОБРАЗИ. ЯК ВОНИ НАЗИВАЛИСЯ У ГРЕКІВ? А ЯК НАЗИВАЮТЬСЯ В БІБЛІЇ?

Такі фігури, що таять у собі таємну силу, названі від грецьких мудреців: emblemata, hieroglyphica.

А у Біблії називаються: чудеса, знамення, путі, сліди, тінь, стіна, двері, віконце, образ, границя, печать, посудина, місце, дім, місто, престол, кінь, херувим, тобто колісниця, й ін... Вони і є скотина, звірі, птахи, чисті й нечисті, а Біблія є ковчег і рай Божий, простіше кажучи — звіринець.

"Насадив Господь Бог рай у Едемі, на сході".

Сюди ж у кількість увів і людину. Треба тверезо підіймати очі, коли тут прочитати: одяг, хутро, лахміття, пелени, ясла, коробочка, кошичок, гніздо, нора, щілина, печера, гріб, рів, темниця, пута, сіть, пліт, шатро й таке подібне.

"Які добрі доми твої, Якове, і шатра твої, Ізраїлю!.." Також, коли малюється фігура циркульна, плоскокругла, куляста, яка є перстень, хліб, монета й ін., або виноградні й садові плоди з гілками й насінням тощо. Дивись добре! Наприклад, коли миловида жінка Авигея привезла Давидові, між іншим, 200 хлібин, кошик грон і 200 в'язанок смокв. "Хто прив'язує до лози своє лоша". "Тобі й насінню твоєму..."

Це природний стиль Біблії! Історичним чи моральним лицемірством так сплести фігури й символи, що одне на лиці, а інше в серці. Лице як шкаралупа, а серце — зерно, і це означає: "Веніамін — вовк, хижак рано їсть, ще й на вечір дає поживу".

І не дивно, що весь Ізраїль товче у ступах манну1. Манна означає: що це? Тобто чудо, а чудо є образ або фігура.

1 Maiina? Quidnam hoc? Що це? Чудо, а джерело його що? По-слов'янськи чудо є старе.

Сама її мова про фігури дихає мороком ворожби, і найкоротша казочка містить у вузлі своєму монумент найсолодшої вічності; як полова зерно, а молюск перлину і як місяць сонячне світло віддає по всій земляності своїй. Наприклад.

Розділ 8-й

ПЕРШИЙ ДОСЛІД, ЩО ВИПРОБОВУЄ СИЛУ ТАКОГО СЛОВА: "ЗВЕРШИЛИСЯ НЕБО І ЗЕМЛЯ..."

Під цим історичним видом заховалось те ж, що й під тим: "Спочатку сотворив Бог..." Звершення, верх, кінець і начало є те ж саме. Яків, благословляючи, тобто творячи фігурою Божою Иосифа, переносить на тім'я голови його силу пагорбів або гірських вершин, що з'являються з-під потопу і які утворюють вічність. Те ж чинить і Мойсей. "Від начала верхів'я гір і від верхів'я пагорбів вічних є земля Йосифова", — говорить Мойсей. Також поклоняється Яків верху жезла Йосифового. Згадує й Давид верх волосся... Та все це: "Занеміг — ти ж звершив".

Верхів'я гір, волосся голів, промені зорі й сонця — все це ніщо. Та ці фігури ведуть до Вічного, його ж силою притягувані, як звучить його запит до Йова: "Вечірню зірку за волосся її чи притягнеш?" Лиш він є завершення й кінець світил і знамень. "Хай стане сонце! І стало сонце і місяць". "Поки прийшов, став зверху... Це нині!"

"Звершилися небо, й земля, і всі прикраси їх". Спаситель, помираючи, видихнув останній зойк: "Звершилося", — тобто ця історія з повчанням створена спочатку: тобто у Бозі, батькові моєму. "Спочатку було слово". І все це йде до Вічного точки, як до свого завершення. Все це нині завершене вже і прикрашене. "Звершилися небо і земля".

Це не наше й не до нас. Божі є час, і діло, й слава. "Завершив Бог у день шостий діла свої".

Коли весь символічний світ налаштований іти до божественного центра, то можна сказати: "Звершилися небо й земля". І коли вже всі створіння прийшли до наміченої своєї точки й спокою, можна сказати: "Звершилося".

Як зникає стебло при зрілості пшеничного зерна, а правдивіше сказати, ховається у зерні, так уся фігуральна мертвість, допливши до свого пристановища, пожерта життям, знищується. Цього просить коханий, будучи його фігурою. "Ослаб мене, хай спочину..." "Зникли очі мої..." "Хто дасть мені крила?"

Звідси слова пророків: "зірки впадуть", "сонце померкне", "згорнеться небо, як сувій" та інші — дали привід думати, наче населений світ колись загине.

У помираючій на хресті Христовій плоті помирає вся історіальна нісенітниця, і вчасно пролунав голос цей: "Звершилося".

Тоді померкне сонце, розривається вся фігуральна завіса, а світає ранок всесвітнього й премирного воскресіння.

"Зима минула, дощ відійшов... квіти з'явилися на землі. Час обрізування грон настав". "Звершилося".

Приклад другий.

Розділ 9-й

ВИПРОБОВУЄТЬСЯ СИЛА ТАКОГО СЛОВА: "ВІДПОЧИВ У СЬОМИЙ ДЕНЬ ВІД УСІХ СПРАВ СВОЇХ"

Ось зустрічає смішним лицем історичну нісенітницю! Глупота цим задоволена, а самі премудрі, не розкусивши, спокушаються. Крім наявності, немає тут нічого недоречного, все просте для тих, хто розуміє. Просто сказати: Бог, сотворивши всі створіння фігурами своєї слави, зробив особливим портретом день суботній.

Як лев у своєму ложі, так творча сила його спочиває в фігурі. Це означає ???????, emblemaJ. І не про тлінь написано: "Ліг, спочив, як лев". "Яків, поклавши ноги свої на одрі, помер". "Поховали його в печері великій, яку знайшов Авраам".

Згадай поселення крові, тобто всю фігуральну тлінь. Та не забувай: "У якій землі оселяється світло? Пітьмі ж яке є місце?" А субота від усіх чистих фігур краща і найсвітліший заспокоєння чертог. "Благословив Бог день сьомий".

1 Емшшма, тобто вкіщка, вмітка, вправка. Injectio, insertio, tanquam. Praetiosi lapilli in loculum sive oculum aiinuli25.

І не дивно: від усіх справ своїх вибрав цю оселю. Доба складається з пітьми й світла. Обидві частини, а частіше світло називається днем. Та джерело й центр світла є сонце.

Ця найпрекрасніша й найблагородніша істота у світі є те, що в тілі око. "У сонці поклав поселення своє". День є мале коло, що обертається за 24 години. Воно становить круги віків і тисячі літ, як одна форма — мільйони монет. Рівний і примірний течії біг обертає всі дні. І час, і міра, і рух — подібні.

Як сьомий день, так і п'ятдесята субота, що завершує седмицю седмиць, є спокій, присвячений Господу, і п'ятдесятий рік є. його ж радісне літо (jubilaeus). Отже, субота є свято свят, тобто спокій спокоїв і поселення поселень Божих, як пісня пісень — найголовніша і символів символ, що порівнює тлінь з вічністю, щоб ми пам'ятали її нетління. "Хай буде світло, і було світло".

Пітьма її і вечір приводить до розуму плач усієї тліні, а ранок і світлопромінне сонце голосно проповідує радість сяючої Вічного слави. "Небеса повідають славу Божу..."

"День дневі відригує слово, а ніч ночі сповіщає розум". "І був вечір, і був ранок — день..."

Кожний День фігурної цієї седмиці, маючи сонце, є субота і спокій Божий. "Дуже рано в одну із субот прийшли на гріб, коли засіяло сонце..." Дуже рано засіяло сонце... На перший погляд нісенітниця, та у Бога можливе й це. "Поклав мені ранком ранок". "Правда твоя як південь". "Де спочиваєш? У півдні".

Якщо хтось в одну із цих світлих субот суботу побачить нареченого, що встає, то той може і з інших фігуральних сосків виссати найсолодшу сотів і соку вічність. "Випустив ти в'язнів своїх із рову..." "Гроби відкрилися".

Розділ 10-й ПРО ЗАХАРІЇН СВІЧНИК

Захарія, вгледівши через завісу цей семичисельний вічності вінець, чує від Бога: "Сім є цих очей Господніх". Сім у седмиці сонць і одне сонце. Сім очей вічності і одне недремне око. Ця ж седмиця у Захарії уподібнюється до семилампадного свічника: "Бачив, і це свічник весь золотий".

Шукав він, та у Бога що це означає? І знайшов, що всіх цих думок стріла спрямована в один лиш центр вічності, знехтувавши всю стихійну грязь. "Це слово Господнє не в силі великій, не у міцності, а в дусі", — говорить Господь.

Цей світлосонячний свічник просвічує виходи і входи у цю запечатану книгу, а це семипоглядне око весь дім цей свій у цілості досі зберігає. "Господня земля..." Це око відкривається по всій його землі цій з тягарем її. Це сім очей Господніх, що дивляться на всю землю.

І не дивно, що Єзекіїль бачить довкола [завдяки] крилатим своїм тваринам і на колеса насадженим очам. Сказано вже, що Біблія є символічний світ і звіринець Божий, а люди, скотина, звірі й птахи є фігури й херувими26, тобто візочки, що везуть вічності скарб.

Просить Єзекія, що сидить на херувимах, щоб визволив від наруги нетлінну свою діву — Біблію, і цих-то очей його у ній відкриття просить: "Відкрий, Господи, очі твої і дивись". Про це ж просить і Соломон: "Хай очі твої будуть відкриті на храм цей день і ніч". Тоді вони не вдень, а лиш вночі відкриваються, коли лиш тінь і фігура бовваніє. Відкриваються вони Веніаміну й братії його.

"Глянувши очима своїми, Йосиф побачив Веніаміна". Та Веніамін, крім вечора, і рано ще їсть. ч

"Зголодніють увечері..." "Відверну очі мої від вас". "Сповнилося зранку..."

Відкриваються Закхею: "Глянувши, Ісус..." Відкриваються Давидові: "У світлі тому побачимо світло". Тай цей у седмичних днях побачив Бога. "Семирицею вдень хвалив тебе". Відкриваються Соломонові: "Очі твої голубині". Та й цей кричить, що під сонцем убогість, і труд, і немає потішних новин, крім того, що спочиває на сонці. "Поки дихає день..." "Де спочиваєш? — У полудні". "Покажи мені вид твій..."

У всіх таких як містяться всередині їх, так і відкриваються Вічного очі. А без цього вони і недужі, й кульгаві, й сліпі. "Тоді скочить кривий, як олень..." "Очі Господні високі, людина ж смиренна".

Вони тому називаються народ Божий, а Мойсей синів Якова так благословить: "Всі освячені під руками твоїми і ці під тобою є". Вони — і люди, і бики, і леви, і орли, зайнявши місця єгипетських фігур, названих ієрогліфами.

"Син левів Юда, радостетворні очі його..."

"Першородне теля — доброта його". "Чи твоєю поведінкою здіймається орел?" "Підняв вас, як на крилах орлиних, і привів вас до себе". "Очі твої на мені..." (Йов).

Ось чому херувимських цих тварин уявляє Єзекіїль крилатими, чотириногими, многоокими, що везуть колеса многоокі. "На його місце, якщо бачили начало одне, йшли слідом його". Наче в очах їх є високе оте око, зіниця вічності, і у світлі світло істинне, а у сонці нове містилося сонце. "Начебто було коло в колесі". Він же бачить серед тих тварин палаючі Захаріїні свічки. Відомо, що стародавні свічкою, лампадою й оком світу називали сонце, а людина є маленький світик. "Спочив у день сьомий".

Розділ 11-й ПРО СНИ ФАРАОНОВІ

Ця радостетворна субот седмиця, з'являючись у різному одязі, з'являється й під виглядом семи колосків, бачених у сні фараоном, і семи корів27.

Тлумачить це сам Йосиф: "Є сім років". Як субота, так і 50-й рік є чертог Вишнього. А можна здогадатися й із цього, що всі колоски, як і Захаріїні сім лампад, виходять з одного стебла, що у нашому світі не видно.

Чи не подібні сонце і колос?.. Яка потреба в гаманцях, якщо в них те ж золото? "Всяка плоть — сіно, і все, як риза, зітліє, а думки у них Божі й ті ж". Коли сонце освічує, а вино веселить, а хліб зміцнює, тоді не велика різниця. Давидова мова про світло змішує пшеницю, вино і єлей. "Проявився на нас..." і інше.

Мені здається, що сон фараона означає ніч і тінь запозичених у єгипетських священиків і даремно у них шанованих отих фігур, всередині яких прозріло ізраїльське око вічної думки і викрало на свою користь. "Сон фараона один є". Лиш єгипетська пітьма у цих словах, а сила в них Божа. "Як істинне буде слово, котре від Бога". Потім і сон повторений. Один його, другий колос Божий. "І був вечір, і був ранок..." Оці-то колоски зривали й розтирали апостоли в суботу. Допомогла їм субота, а без неї їх би зустріло те, чим прийняв єврейський сфінкс, — сильний князь Єффай всіх єфремітів2*. Він усіх їх переколов, бо

не вирішили отакого завдання: "Скажіть колос (шиболет — по-єврейськи)"1. І не змогли так сказати. "І взяв їх і заколов". Смерть, голод, отрута й виродок є Біблія, що заблудила від свого начала.

Видно, що єфреміти про дні перші й літа вічні з Давидом не міркували, а з апостолами не думали про суботу. Не спало їм на думку здогадатися, що всяка трава на третій день, а день спочатку сотворений. Тут у всьому гавань... Субота день її і сонце силу, рішення й шабаш усьому надає. А більш правдиво сказати: зіниця сонця — маленьке, вміщене у сонці сонечко.

У цій найсвітлішій із всіх своїх чертогів палаті, відпочиваючи, прекрасний наш Иосиф (прикладатель) до фігурної своєї системи, до очей світу, що сходять і заходять сонцем, до проростаючої і в'янучої трави, всякої плоті світло, сенс і смак 'прикладає, оновлюючи вигляд фігур і сам на всяку свою похвалу прикладаючи. Треба лиш із цієї твердості його викликати, обрізати йому волосожарні промені, зняти світло, що його огортає, і все лахміття відіслати на захід. Тоді залишиться й вознесеться Господь єдиний. "Ліг, спочив..." "Спочив у день сьомий".

Розділ 12-й ПРО АВРААМОВУ ЖЕРТВУ

Багата ця й чудова фігура сонце є ситою жертвою Богові. Сім субот, сім корів, убогість наша, а жир Божий. Наш голодний вечір, а його ранок ситий. Жир є те ж саме, що у Захаріїних лампадах єлей: і освічує, і насичує. Оцю-то "візьми мені телицю трилітню", — велить Бог Авраамові. Він, піднявши жертву в розум начала і розділивши фігуру на тінь і істину, бачить, що сонце є не що інше як піч, яка димить запашним нетління димом6. Тоді сонце, показавши того, кого собою утворює, впало, наче шкаралупа, на захід свій', а Авраам здивувався, побачивши, що на місце відділеної тліні прийшли нові думки, думки вічні. "Хай птахи розмножаться

л Не вимовили ши, лиш снболет, через це загинули (Книга Суддів). ? Глянь! Що означає справжній Содом і Єрихон? За пустодзвоном Єрихон означає пахощі.

в Глянь: "Сонце впало. Жінка Лотова повернулась назад — тс ж".

на землі". Тут він почув оту горлицю. "Голос горлиці чути в землі нашій".

Побачив із ковчега голубку, що дивилася поверх потопних вод, і сказано йому, що це зачате в його серці вічності зерно перетвориться на тлінь поганських фігур, пожерте ними, і всякий розтопче як підле, та що цим переважаючим поганам він сам дасть суд і рішення і що це насіння наслідить усю їхню землю, запозичивши від несмачного єгипетського Нілу все для Євфратового плодоношення. Від цих корів пропонує найдорожчим своїм гостям масло, і молоко, і теля одне. Лиш один є у всіх цих чистих Божих телиць син, та завжди молодий і прекрасний. "Спочив у день сьомий".

Розділ 13-й ПРО СІМ ХЛІБИН

Сюди дивляться і сім хлібин. Одну із цих хлібин їдять два подорожні: Лука і славний поглядом Клеопа, але на шляху суботньому; субота — це і шлях, і смак і подорожнім, і хлібам. Хто ж переламав їм цю твердішу від усякого каменя хлібину?.. Ось хто!

Хто зробив бенкет семи днів, відкрив загадку у день сьомий, попалив стодоли й колосся філістимські, заніс на гору міські ворота, розтерзав лева, спав і встав зі сну свого?.. Вже сонце сідало, нічого було залізом стригти й обрізувати. "Залізо не зійде..." Залишилась лиш зіниця сонця. Сонечко... Тут розкриття загадки. Самсон означає "сонечко". "їм відкрилися очі..." Преблаженне сонечко спочиває у день сьомий, встає у третій, палить усю тлінь, руйнує іноплемінні стіни, відчиняє гроби, відкриває очі, ламає хліби, насичує весь свій почесний народ смаком вічності. "Очі всіх на тебе уповають, і ти даєш їм поживу в добрий час".

Уся ця родина, що має богообразні очі, від останнього апостола до Адама, говорить з Йовом: "Очі твої на мені, і до того ж мене немає"1.

Кількість тих, хто їсть ці хлібини, 4000 або 5000. Тому, що

s Amplius і до того ж немає. Id est umbra sum et figura; amplius nihilum. Sol est pascha; et ergo sum — solis sol; umbra, umbrae, seu antipascha, id est viceumbra, vicefigura, antitypus29.

вся сила Господня виходить із Єгипту за 430 років і у цій сумі міститься 7, а седмиць седмиця становить 40, 400 або 4000 з лишком. Потім написано: "Як 4000", "Як 5000..." І часто згадується четвертий і сьомий рід: "У четвертому роді повернуться". А як вони є віце-фігурою1 седмиці, так усього і кожного з них стосується оце: "Шість разів від бід порятує тебе, на сьомий же не торкнеться тебе зло". Тобто: наситить зранку, помножить і прикладе пшеницю, вино і єлей. І додає Нову сім синів і три дочки: "Касію, Ріг достатку й День. "Спочив у день сьомий".

Розділ 14-й

ПРО ПЛАЩАНИЦЮ, СПУЩЕНУ ПЕТРОВІ

Ця світла седмиця є широкий килим, що вміщує всіх чотириногих, і птахів, і риб, і гадів, і плоди дерев і трав. Все у ній, а саме вона сотворена спочатку. Цей небесний килим спустив: "Простягаючи небо, як шкіру". А коли килим, то й стіл, і дім на сім стовпів, і пропозиція хлібин. І ледве чи над цією скатертиною бенкетує у "Діях" в полудень Петро у світлиці, піднявши всі за Авраамом вгору начала. "Заколи і їж". Там, похваляючись, їсть і Павло: "Маємо ж вівтар..." Там причащаються і всі, йому посвячені. "Вп'ються від жиру дому твого,.." "Пили ж і впилися з ним".

І ми можемо сказати: "Маємо вівтар". Та ніхто не поганий, кого Бог для себе освятив. Хай мовчить тут усяка плоть! Хай заколеться! Боже це тіло, а ця тлінна шкіра й вигляд є фігурною завісою храму, де вічний спочиває. "Це кров моя... Моя... (над цим слівцем emphasis — наголос) моя, Божа, не людська".

Цим полотном повиває Марія немовля, а Йосиф — мерця. "І це вам знамення...", тобто фігура.

Щаслива земля: коли цей мертвий встав, коли цей Йосиф виведений із фортеці, коли цей Самсон прокинувся, розірвав ланцюги, згорнув небо, як сукно, потряс землею й розігнав усю поганських фігур сторожу. "Там його побачите". "Спочив у день сьомий".

1 Віце-фігура — graece: ?????????.

Розділ 15-й

ПРО ДРАБИНУ ЯКОВА, ПРО СІМ МІСТ, ЖІНОК, ТРУБ І ГІР...

Драбина Якова, що торкається небес, показує цю ж седмицю. Від неї й через неї витікають і стікають до своєї точки всі фігури, часто називаючись свідками, сторожами й ангелами, тобто слугами, які благовістять мир. "Слава у вишніх Богові..."

Яків, як і дід його, прозрів, що це не людський жарт, а дім Божий, і що ця седмиця є двері, котрі заводять на високий край, а побачив також по заході сонця. Сюди дивляться й клятвені джерела його батька. "Очі твої — як озера в Єсевоні (місті)".

Клятва, смерть і фігура є одне й те ж.

Ці ж дні є і сім міст Божих, і сім Ісаакових жінок, що як одна одного дотримуються чоловіка, і сім труб, що зруйнували Єрихон. І, звичайно, небо, коли сповіщає славу Божу, є труба.

Ці ж є гори Божі, гори ситі. Там росте ріг Давида, туди сходять усі коліна Ізраїля. Туди ж іде в гірне й Маріам. Там місце стадам оленів і олениць, що народжують. "Перейдемо до Вифлеема..." "Там народила тебе мати твоя".

Сюди дивиться і Даниїл Meingard30 з гачками своїх седмиць. І Павло, і Стефан, що йдуть у Галілею. "Знаю людину". "Тіло її як фарсис (камінь)". "Як піднялася пишнота її". "Це бачу небеса відкриті". "Прийдіть, зійдемо на гору Господню". Там мир Ізраїлю і гавань усім фігурам! "Спочив у день сьомий".

Розділ 16-й

ПРО БЕЗКІНЕЧНИЙ ПРОСТІР І НЕПРОХІДНІСТЬ ДОМУ БОЖОГО

Пізнавши день, пізнаєш седмицю, а цю пізнавши, пізнаєш Книгу Буття й інші, як галузки її. І хоча в цьому непрохідному лабіринті не всякі двері можна відкрити, та вже знаєш, що під тією печаттю не що інше, а лиш Божий таїться скарб. Досить тобі, що отримав вихід і що тобі подарована нитка шовкового клубка від царівни Аріадни31, яка веде тебе із цього лабіринту на простір.

Єрусалимська Аріадна є Раав, яка звільнила із Єрихона вивідувачів Ісусових прив'язаною біля вікна червоною мотузкою. Ця мотузочка є для нас вождем у численних, пов'язаних між собою чертогах дому Божого, що розділяє Фареса від Зари, світло від пітьми. [Що розділяє море. Бо що є сонце, як не вогненне море?]

Цією мотузкою межує Навин землю, а за цією мірою їсть Єзекіїль священні хліби й воду. "Мотузка червона — уста твої". "Бачив, і це муж, а в руці його шнур землемірний". "Ним же міряй..." "Відміряється нам".

Навіщо бажати все перезнати? Ненаситна забава гуляти по соломонівських садах і домах, а не все видивлятися. Шукати й дивуватися означає те ж саме. Цей рух веселить і оживляє душу, як швидкість воду, що тече по камінню. Та при повному відкритті всього-на-всього зникає подив. Тоді слабне апетит і настає насичення, потім нудьга і сум. 1000 років і один день — одна фігура і 1 000 000 їх є те ж саме. Коли щось незрозуміле, закричи з Варухом: "О Ізраїлю! Який великий дім Божий! Великий і не має кінця". "Це море велике..."

Розділ 17-й ПРО ЗМІЯ

Мойсей між іншими фігурами запозичив у єгипетських священиків і фігуру змія, що відображає Божу премудрість. "Змій же був наймудріший..." А якщо одна фігура, то й уся Біблія є змій. Здіймає його Мойсей вгору, щоб не помер Ізраїль. Те ж євангельський змій каже: "Якщо я буду піднесений жвід землі, тоді все притягну до себе". Цей змій, повзаючи по ремлі, всю цю Мойсеевого світу систему і Адама з усією тут іаселеною родиною псує. Всі вони залишаються дурними й іесмачними бовванами, поки не розкусити йому голову, "олова його є седмиця. Отже, Біблія є змій, хоч одноголовий, ? розтопче йому голову той, хто спочиває на сонці. Вибрана із [>ігур фігура — сонце є і мати, і діва, що випускає з лона ірийняте від Бога вічності зерно. "Той зітре твою голову". Цей-Іо змій залишиться лиш підніжжям того, хто сидить у сонці. Годі все оживляється, а мертві встають до своєї точки. В ишому випадку цей чорний дракон, вибльовуючи безодню гір

ких вод, огорнутої в сонце сина апоіотліптичної жони, потім усю обітовану землю потопляє, та жоні даються орлині крила, щоб народила не в підлому місці й не смертне. "Дитя її було взяте до Бога".

Цей є горда зірниця, сатана й ворог ангелам, херувимам і всім фігурам, що носять Господа. Не може дивитись Соломон як на орла, що летить до сонця, а не до сонечка, так і на.огидне цього змія повзання. І ледь не цей згадується у притчах раб, що воцарився; а щоб цього не сталося, то Даниїл, який спочив у рові лева, вкидає цьому гаспидові у пекельну пащу хлібець, спечений із смоли запашних дерев, і жиру, і бавовняного паперу. Все це є фігури вічності. "Смирна, й стакти, йкасія". "Хто віддає сніг свій, як вовну (бавовну)". "І жиру пшеничного, насичуючи тебе".

Від цієї нашого Даниїла дивномтилюлі змій луснув.

"Той зітре твою голову". Встає й Йона від лиця Господнього. Це муж, чудовиськові в черево кидає його Бог. Тоді рятується все священного цього світу поселення з людьми його. Ніневія означає житло, а Йона є голуб.

"Дерзай, земле... дерзайте, тварини польові". "Діти Сіону, радійте, бо дав вам поживу в правді!" Лице, від якого встає Йона, рів лева, піч, що димить смирною, ковчег і кивот, Самсонова й Адамова жона, ризи Иосифа, чертог сонячний Вічного є те ж саме. "Одягається світлом, як ризою". "Той зітре твою голову". Розтерзавши цього диявола, який рикає, Самсон знаходить у трупі його насолоду вічності.

Це діється при місті Фамнафі. Фамна означає образ. 'Той твою зітре голову". Мойсея наслідує наперсник, називаючи істину світлом, що просвічує будь-яку людину, пришельця у цей символічний світ. Він ставить предтечу на місце головної сонячної фігури.

"Хай свідчить про світло..." "Був світильник..." Та менше сонечко більше від великого. "Йому належить рости, мені ж. зменшуватись".

Цей суддя ізраїльський руйнує все старе фігур повзання, оновлює сутність нашу, перетворюючи несмачну воду в веселе вино і надаючи всій Біблії меду вічності. "Дасться мені всяка влада..." "Той твою зітре голову".

Цього просять Давид з Мойсеєм, що криком будять заснулого на колінах своєї Даліли. "Хай воскресне Бог..."

"Встань, Господи, і хай розсиплються вороги твої!" "Спочив у день сьомий..."

КАТАВАСІЯ32, АБО СХОДЖЕННЯ

Завершивши другий приклад, знову кажу, що в Біблії одне на лиці, а інше в серці. Як Алківіадська ікона, що по-грецьки називається ???????, з лиця була жартівлива, а всередині ховала Божу велич. Благородний і забавний є обман і фальш, де знаходимо під брехнею істину, мудрість під буйством, а в плоті — Бога. Ось справжнє, назване у стародавніх греків ??????, тобто творіння!33 А такі письменники є справжніми поетами, і нітрохи не дивно, що Мойсея звуть ошуканцем.

Цей змій навмисне створений; хай поглумляться з нього зборища тих, які зухвало судять! І не дивно, що для цих лісів і високих Божих гір народжується не лев чи орел, а миші, їжаки, сови, одуди, кажани, шершні, жаби, псячі мухи, єхидни, василіски, мавпи й лисиці, які шкодять соломонівським виноградам. "Випробуйте Писання!"

Кінець! І святому Богу слава/

КНИЖЕЧКА ПРО ЧИТАННЯ СВЯТОГО ПИСЬМА, НАЗВАНА ЖІНКАЛОТОВА1

Любий друже Михаиле!1

Перед відкриттям Харківського намісництва, під час безперервних осінніх дощів, проганяючи нудьгу, написав я цю книжицю в Сіннянському монастирі. Цей монастирок подарував Печерській лаврі святий Юстин, митрополит Білгородський, у ньому він часто усамітнювався заради гірних садів і чистого неба. Братмій, Юстин Звіряка, який був тоді ігуменом, не міг відчувати смаку в Жінці моїй Лотовій. Однак був друкарем і потішався книгами грецькими й римськими. А ти, любий друже, ма єш смак не звірячий. Чи можна мені не сказати про тебе (в опівнічному каноні першого голосу): "Ти з'явився Авраамові, показуючи найчистішу частину богослов'я"?

Всі богословствують, та не за Авраамом. Усі кусають і жують, але не за сином Якова.

"Юдо, сину мій! Тебе похвалять брати твої..." "Зуби його кращі від молока".

Хто може згадувати жінку Лотову, якщо Бог не буде з ним? "Пам'ятай же останнє твоє..." Ащо таке останнє, як не кінець і вічність? "Пам'ятай останнє твоє", тобто те, що йде за ділами твоїми. Все наше зникає, а замість тіні — вічність... О вічносте! Лиш ти для нас і світло, і пам'ять. Безславний судця, який не пам'ятає про тебе! Безпам'ятний богослов, який забув про тебе! О вічносте! Мати твоя пам'ять, а ти її мати... Книжнику мій, що спить на Біблії, скажи мені, хто й що гніздиться у пам'яті твоїй? Яка промова і яка наречена живе й формується у цьому твоєму дзеркалі, що ширше від усіх морських і повітряних безодень? Що ж це полонить і веселить твою й Всесвіту царицю? Яку царицю? Пам'ять [кажу] твою. Будь ласка, скажи...

Відповідає книжник. "Тьху! Як не знати цього? Райдуга в хмарі, красуня в дзеркалі, а прекрасний Нарцис3 мій, світ цей, видимийв очах моїх, наче у двох дзеркальцях, дивиться на себе, амуриться й милується сам собою безперервно..." Акрім цього, чи ніщо тобі на пам'ять не спадає?

Відповідь. "Та що якесь інше спаде? Бо ж що бачиш, те й пам'ятаєш..." О мій ти друже, я знав це ще до твоєї відповіді.

Знаю, що весь ти, як Нарцис твій у водах, втопився у наявності. Апам'ятьтвоя де? У мені. Що вона пам'ятає? Все! Якже пам'ятає? Бо ж все твоє і вся твоя дурниця (хаос) стирчить під твоїм носом. Увесь твій мотлох, весь бовван твій, світцей, лежить перед твоїми очима, гніздиться у твоїх зіницях. Лиш те одне пам'ятається, що заочне. Де ж твоя пам'ять? Бо ж у тебе немає нічого заочного. І нині навіщо вона тобі? Скажи мені: де таке око, щоб йому не було на що дивитись? Не може ж бути й пам'яті, якщо їй нічого пам'ятати. Прошу, не муч мене (проситься книжник), я ж пам'ятаю все те, що сталося вчора... О бідолашний з твоєю вчорашньою пам'яттю...

Вчора це твоє вже минуло. Згинула разом з твоїм вечором і пам'ять твоя. Все те є оте твоє вчора, що вже зникло, відцвіло й не впізнає місця свого. Якщо твоя земля є ніщо, то як же й не пам'ять? Ось оце вона від землі, земна твоя пам'ять, послухай: "Лице Господнє на творіннях злих, яке вживає залежну від землі пам'ять їх". Прошу, прокинься! Не весь погрузни у землю! Приклади до неї йте, чого не бачиш. А прикладеш, якщо згадаєш. Тим воно велике, чим нетлінне. Нетлінне, як невидиме. Бо хто ж може розтлити заочне й невидиме? І що таке святе, якне віддалене від тління? Це ж є істинна пам'ять: визнати, обійняти й прийняти у наше пам'ятне дзеркало ту святиню, яка прихована, тобто вщ тління віддалена й сильніше вщ сонця сяє, тобто всім усе оживляє.

"Співайте Господу, преподобні його, і сповідуйте пам'ять святині його".

Чи бачиш, що святиня й пам'ять — нерозлучні друзі? А ти прив'язав її до прокляття землі.

Святиня і пам'ять—це є подвійний промінь невечірнього сонця. Святиню віра бачить, надія сподівається [на неї], любов серцем обіймає, а пам'ять пам'ятає. Ці чотири духи є одне з вічністю, з безоднею нетління, з апокаліпсним містом, з сонцем, що не заходить. Бачиш дим? Згадай вогонь! Бачиш світ цей? Згадай вічність! Що таке цей світ? Дим вічності. Вічність є вогонь, який все поїцає.

Дурний ловець на слід дивиться, олень не спадає на пам'ять, а слід веде до оленя.

Глупий книжник на бовван дивиться, вічність на пам'ять не спадає. А шляхи до неї ведуть. "Шляхи твої у водах великих".

Біблія є шляхи його. А ти в шляхи заглибився. Прокинься й згадай. Куди ці сліди ведуть? Куди ці ноги несуть? Ось куди! Наум співає: "Це на горах ноги". Чиї ноги? Того, хто благовістить і сповіщає мир.

Бачиш? На горах твій олень. До нього ці сліди ведуть. До нього ці ноги несуть. Зводь же пам'ять на гори. Звідти приходить допомога.

Що таке Л отова жінка? — Слід. Куди вона тебе веде? — Туди, куди сама йде. Йде туди, куди дивиться. Куди дивиться, там її думка. Вона оглянулась на Содом. Жінка й Содом є одне і те саме. Содом означає те, що йтайна. Оськудижінкапривела — в Содом. А Содом куди веде? Туди, куди дим підіймається. Дим його підіймається в небо. Дим його піднявся вгору. Дим, чад, дух, думка, сенс є те ж саме. Бачиш? Куди веде Содом? Жінка й Содом суть ноги. Бачиш, що йдуть на гори? "Це на горах ноги?.."

Але й гора є слід Божий, а куди вона веде? — На Сіон-гору веде. Та Сіон—гора земна. Вона веде до небесної. Сіон дивиться на місто. Небесна гора — на весь світ. Там-то твій Лот живе! "Гора Сіон, у неї ж вселився ти". Де ж наш Сіон небесний? Сонце дивиться на весь світ. Ось тобі гора небесна! Сонце є справжній Содом. Л отова жінка є сонце. У цьому боввані Лот сховався. Бачить його пам'ять чиста. Дивиться на нього свята віра. Сонце—Содом, а він— Сигор4. Сонце—жупел, він — фіміам. Сонце—пекло, а він — роса. Сонце западе під землю. На вічну пам'ять буде Лот. Він тобі батько і наречена. Купідон і старий днями.

Прикмета 1-ша ПРО НАСТАВНИКА Море це, велике й просторе, повинно приходити під проводом ангелів Божих. Таким був вождь Товії Рафаїл.

Ангел, апостол і істинний богослов є одне і те ж. Та звідки знати, хто посланий Богом? Слухай Єремію (гл. 23, ст. 22): "Якби вони почули мою пораду, то здійснили б слова мої й відвернули б людей моїх від шляху їх лукавого і від починань лукавих".

Бачиш, що посланником від поради Божої є той, хто схиляє до повчання, ще більше до віри, без якої й чеснота не чеснота. Такими є: Василій Великий, Іван Злотоуст, Григорій Назіанзин, Амвросій, Єронім, Августин, папа Григорій Великий і подібні до них5. Оці саме й могли з Павлом сказати: "Ми ж розум Христа маємо".

Богословіє вчить або зцілює найпотаємніші в душі починання, порадий думки. "Розтлілийомерзилися в починаннях". Почин, начало, рада, ?????6 і Бог є одне і те ж. Від ради або голови всі

наші діла, як із джерела, назовні виходять. Якщо рада добра, то й плоди добрі.

Отже, богосл овіє є не що інше як викоренення злих думок або, як Павло говорить, начал і влади. Бо якщо дві людини, земна й небесна, у тій же людині, то і два начала: одне зміїне, або плотське, друге Боже.

В іншому ті викорінюють погані думки, а на те місце насівають слово Боже, насіння всіх добрих справ, про які можна сказати: "Почав Ісус творити й навчати".

Лиш любов робить справжньою ангельську мову.

Прикмета 2-га

ПРО СИМПАТІЮ, АБО СПІВЧУТТЯ МІЖ ЧИТЦЕМ ҐНАСТАВНИКОМ

Начало всього і смак є любов. Як пожива, так і наука не сприймається від нелюбого. Отже, із згаданих ангелів вибрати для себе одного, який сподобається більше за інших. Випробувати трохи кожного або деяких із них. У той час раптом до одного відчуєш особливий рух. Одну манну всі ці їдять: добрий в усіх згаданих смак, та різний.

Прикмета 3-тя ПРО ВІДКИДАННЯ СВІТСЬКИХ ДУМОК

Приступаючи до тих небесних письменників, треба прийняти очищувальні пилюлі і всі старовинні, винесені із поганого товариства думки так виблювати, як Ізраїль нічого не взяв із зруйнованого Єрихона, а коли щось затримав, то за те був страчений. Якщо в море для обмивання йти, то навіщо затримувати світську грязь? Муждводушний є спокуситель, дух допитливий, кульгавий на обидві ноги, ні теплий, ні холодний. Муж нейтральний є ворогом справи, а Біблія — це позов Бога із смертними. Цей-то рід людей запитує Бога: "Чи живий горобець в моїх руках?" — "Живий, якщо не задушиш", — відповідає Бог.

"Не спокушай Господа Бога твого".

Прикмета 4-та

ПРО СТРАШНУ НЕБЕЗПЕКУ В ЧИТАННІ

Та оскільки, за Августином7, не лише у світських справах, а й у самому раї слова Божого приховані диявольські сіті, то треба діяти з великою обережністю, щоб при самому читанні й повчанні закону Вишнього не заплутатися нам у сіті лукаві за прикладом Юди:

"За хлібом увійде в нього сатана".

А ось ті сіті: сріблолюбство, честолюбство, пристрасть до насолод, пиха... Всі ці духи повертаються в землю свою, тобто у черево й у плоть, звідки нас має намір вивести лиш слово Боже.

Як багатьох знищила грязь Лотового пияцтва! Незліченних розтлила отрута Давидового перелюбства, а в старості його — уявна дурість діволожства. Не менше отрути в повістях про його сина. Читаємо про ревність Іллі й гостримо ніж на ближнього. Почувши про Єзекіїну хворобу, роздражнюємо смертельний страх і наше марновірство. Багатство Йова — жадібними, а вдячність Авраама робить на с марнославними. Лазареве воскресіння, сліпих прозріння, свобода біснуватих цілком нас перетворюють на плотомудруючих скотів. Само це зерно Боже, тобто слово це (віра), спокутує нас, кидаючи в стихії зовнішнього світу. Звідси-то й уповаємо на плоть і кров святих, сподіваємось на тлінь і клятву; обожнюємо речовину владані, у свічках, в живописі, в образах і церемоніях, забувши, що, крім Бога, ніщо не благо, і що всяка зовнішність є тлінь і клятва. Коротко кажучи, вся Біблія наповнена безоднями й спокусами. "Цей лежить для падіння". І весь цей її єрихонський шлях оточений повітряними розбійниками. Скажемо з Давидом: "На шляху цьому... сховали сіть для мене".

Чи чув ти про митарства? То ось вони! Втім, вони небилиця. Згадай, що Біблія є єврейський сфінкс, і не думай, начебто про щось інше, а не про неї написано: "Як лев, рикаючи, ходить, шукаючи, кого проковтнути".

Пам'ятай, що небезпечна справа зустрічатися з Голіафом8. Щасливий, кому вдалося розірвати цього лева і знайти у жорсткому ніжне, в гіркому — солодке, у лютості — милість, в отруті — поживу, у буйстві — смак, у смерті — життя, у безчесті — славу... Та як є притча: не всякому по-Якову, тобто по-Самсоновому вдається.

Прикмета 5-та ПРО ЧИТАННЯ В МІРУ

Треба добре пам'ятати напучення Сирахового сина: "Багато хто від пересичення помер". Потім, як можна, намагатися вміру їсти, не обтяжуючи шлунка думок наших. Здоровий і чистий смак задовольняється малим, а засмічене горло без міри й без смаку жере. Тому-то й не велить Бог посвячувати собі скотину, що не має жування. Багато жерти, а мало жувати погано. Той, хто читає численні, до того ж з різними думками книги, не буде благовченим.

Якщо наш вік або наша країна має мудрих мужів набагато менше, ніж в інші віки і в інших сторонах, то причиною цього є те, що блукаємо по незліченних і різнорідних стадах книг без міри, без розбору, без гавані. Хворий турбує різних тварин, а здоровий одною їжею ситий. З'їж одне зі смаком, і вистачить. Немає більш шкідливого, як різне й безмірне. Піфагор*, розжувавши один трикутник, як наситився? Давид, розкусивши лиш тінь ковчега, як просвітився! Навіть стрибав, граючись. Розжуй одну преславну славу — і в численні помешкання Божого цього лабіринту відкриється тобі вхід і вихід. Преславна слава, слово Боже і думки його є одне і те ж. "Преславне говорилося в тобі, граде Божий". "По всій землі слава твоя".

Розкуси лиш одну, наприклад, оцю славу.

"Де труп, там зберуться орли".

Або оцю: "Хай птахи помножаться на землі".

Або оцю: "Злетіли птахи на тіла розсічені".

Або оцю: "Сім телиць в телицях людських".

Або оцю: "Очі твої як голубині".

Або оцю: "Не знаю орла, що летить до сонця".

Або оцю: "Чи не твоїм повелінням здіймається орел?"

Або: "Підняв вас, як на крилах орлиних".

Або: "Прикличе (Бог) зі сходу пташку".

Або: "Голос горлиці чути в землі нашій".

Або: "Хай стане сонце! — і стало сонце".

Або: "Поки прийшов, став нагорі, де був хлопець".

Або: "Виніс Самсон на верх гори міські ворота".

Або: "Візьміть, князі, ваші ворота".

Або: "Ворота ці будуть зачинені".

Або: "Хай буде похвалений у воротах муж її".

Або: "Ці сходи утверджені на землі".

Або: "Залізо не зійде на мою голову".

Або: "Спливе залізо".

Або: "Що таке людина, як пам'ятаєш її?"

Або: "Візьметься із землі життя його".

Або: "Один я, поки перейду".

Або: "Перейдемо до Вифлеема".

Або: "Не зійдеш, Боже, в силах наших".

Або: "Премудрість при виходах співається".

Або: "Звеселися, неплідна, народжуючи".

Або: "Сотворяться пустелі твої вічні".

Або: "Дочки твої на плечах піднімуться".

Або: "Будуть царі годувальниками твоїми".

Або: "Підійдіть до мене ті, хто погубив серце".

Або: "Нижче хребти їх, і висота була в них".

Або: "Побачиш минуле моє".

Або: "Пам'ятай останнє твоє".

Або: "Полижуть землю, як змії".

Або: "Як ластівка, так заспіваю".

Або: "Був Єфрем, як голуб безумний, що не має серця". Або: "Хто перейде на той бік моря і знайде премудрість?" Або: "Зірки засіяли у сховищах своїх". Або: "Сни побачать". "На стіни зійдуть".

"Глибоке серце людини, і хто пізнає його".

"Вода глибока — рада в серці мужа".

"Людино, посади виноград".

"Вам належить народитися з Вишнього".

"Дав би тобі воду живу".

"Ангел Господній скаламутив воду".

"Хто перший влазив... здоровий був".

"Пізнався ними в переломленні хліба".

"Змія візьмуть, заговорять новими мовами".

"Встань і ходи. І, скочивши, встав і ходив".

"Встань, сплячий, воскресни із мертвих".

"Жінці було дано два крила орла великого". Хто розв'яже хоч один зв'язок, Утому блищить ізраїльське око.

Хто премудрий, той і збереже це. Тобто запримітить, дотримається, осягне і розміркує. Коли чуєш оце: "Згадуйте жінку Лотову", то не досить згадати лиш те, що у Лота була жінка. Ця така пожива є голодна, нежирна, не ситна, худа, коротко кажучи, пустий колос і худа корова зі сну фараонового й світської суєти10.

Та треба обміркувати й пригадати те, куди веде розуми наші цей солоний бовван? Що ж навіює нам ця несмачна й буйна корова? Не звертайся серцем твоїм у Содом жадібної тліні й суєти, не спочивай тут у смертній тіні, а простягайся в майбутнє на гору з Лотом і так іди, щоб осягнути сіль, і нетлінну силу цієї тліні, і славу її воскресіння. Щоб те, що посіяне в тліні, встало у нетлінні, щоб ти заспівав: "Встань, славо моя!" "Один я, поки перейду". І будеш отим блаженним подорожнім та чужинцем, про якого питає прозорливий Варух: "Хто перейде на той бік моря і знайде її?"

Оце-то й означає згадувати: "Поминайте жінку Лотову". Тобто: розжуйте, розкусіть, розтовчіть, розбийте й зруйнуйте цього ідола, роздеріть лева, цього диявола, і знайдіть всередині сховану їжу й солодкий сік вічності, невідому й таємну премудрість Божу, про яку Ісая: "У сховищах спасіння наше". Із двох сутностей складається слово Боже: "Одне говорить Бог, та подвійне чути".

Дві країни має біблійне море. Одна країна наша, друга — Божа. На нашому березі колоски порожні, а корови худі, на другому ж боці моря і колоски добрі, і телиці добірні. Наш берег і бідний, і голодний, заморський же є Доброї Надії гавань, лоно або затока Авраама, місце багате, де весь Ізраїль пасеться й спочиває, залишивши на голодному боці содомлян. "Хто перейде на той бік моря?" Аось хто: "І полечу, і спочину". "Я заснув, і спав, і встав". Ось і дівиця: "Під тінь його забажав і сів". Спочивай, душе моя, мудра діво! Не бійся. "Коли поспиш, то солодко поспиш".

0 раю мій, раю! Ми тебе шануємо, але не розуміємо. Ах, з толком слід смакувати слово Боже, зубами сина Якового жувати треба. "Юдо! Ліг, заснув ти, яклев". І недивно: він міг розжувати й знайти собі насолоду спокою. "Як рай насолоди, земля перед лицем його".

1 всі ті мають Юдині зуби, про яких написано: "Як ранок, розливаються по горах люди численні й міцні, подібних до них не було одвіку". "Праведник дерзає, як лев".

"Поминайте жінку Лотову!"

Всі створіння є тінь привиду, а Бог є дух видіння. Ось тобі два береги Хвалинського моря11: північний і південний. "Поминайте жінку Лотову!"

Чуєш похмурого привида? Згадай через цей морок світло видіння. Торкаєш невідчутного солоного кумира; чому через цю прикмету не спаде тобі на серце сіль нетління й смак вічності? Бачиш північний берег? Помянина ньому південний, невидимий. "Із півдня прийде Бог". Приго -туй паску. Бо ж тут не нажитися Не ногами перейдеш, ні кораблем,

ні крилами. Сім Господь полонить серце твоє і переставить від смерті до життя, від буйства — до розуму й суду. "Бо шлях Господній є суд і милість'\Якщо дивишсяшідю жінку, то чому перелюбствуєшусерці твоєму? Навіщо думаєш спочити на її плоті й крові? Чому не розміркуєш, що плоть і кров не є Царство Небесне, не є спокій і насолода, а мертвий цей бовван, тінь і привид, однак ця прикмета веде тебе до твоєї мітки, до мужа свого, щоб не з нею, а з ним тобі спочити й відчути насолоду. 'Ти знищив всякого перелюбного від тебе".

Хіба ж є щось велике муж її Лот? О друже мій! Коли син Авраама є великий чоловік Христос, а його ж племінник Авраамів чи здається тобі чимось малим? Про весь цей рід сміливо скажемо: "Рід же його хто пізнає?"

Лот є ота людина, про котру написано: "У запах мирри твоєї йдемо".

За ним-то й течуть чисті діви із північного берега на гори Кавказькі, щоб упитися й спочити. "Вп'ються від жиру дому твого". Лоте одного роду з смирною, тобто жир або клей в ароматних дерев. Ось премудрість Божа! "Як смирна, випустив залах". "Смирна, й стакти, й касія від риз твоїх". Грецьке слово — стакти, а по-єврейськи — Лот. Чи стакти не благий дух? А дух благий чи не те ж саме, що й Бог? Шабаш! Тут спочинемо! "І полечу, і спочину". "Господь пасе мене". "На багатому місці посели мене".

"Поминайте жінку Лотову!"

О жінко, жінко! Ти йгоре, і насолода моя. Живиш і умертвлюєш... Якби ми любили тебе так, як твій найсолодший муж Лот, як і Христос церкву свою, то ніколи б ми не розлучали тих, кого Бог поєднав. Тайна ця велика... Анині, холодно й неосмислено люблячи, а безтолково й безпам'ятно поминаючи тебе, не згадаємо про мужа твого, розділяючи нероздільну двоїну й забувши пораду Божу: "Сину чоловічий, щоб не сотворив ти дітей за плоттю".

Й неможливо, щоб ця Єва не вкусила смертних плодів і не породила дітей на пагубу тоді, коли з нею почнуть амуритися підлі, плотоідні й хамські оті серця, які описані так: "Полижуть землю, як змії, що повзуть по землі".

"Пізнай, як попіл, серце їх, і спокушаються". "Вороги його землю полижуть". "Смерть врятує їх". "Отрута гаспидів під устами їх". "Гріб відкритий — гортані їх". "Візьми мене, Господи, від чоловіка лукавого". "У серці і в серце говорили зле". Як так? А ось як! Принесли з собою злість у серці своєму, тому й не знайшли доброти і в серці жінки Лотової, крім слів

потопних і мови облесної, з якою прийшли. До доброти ж тієї, прихованої, не дісталися. "Вся слава дочки царевої всередині".

І це ті содомляни, що бродять по околицях міста. "Преславне говорилося в тобі, місто Боже". "Марія зберігала всі слова в серці своєму".

Та як же їм і знайти? Бо ж "глибоко серце", а ще більше отому чоловіку: "Зійде із землі життя його". А їх справа повзати й їсти землю всі дні свого життя. Смерть їм — хліб, а мати — ніч. "Зголодніють на вечір і обійдуть місто". "Проклятий ти більше, ніж вся скотина!" "Проклятий Ханаан-підліток!" "О нетямуща й тверда серцем!"

"Поминайте жінку Лотову!"

О прекрасна моя й благословенна серед жінок, неплідна! Не можу досхочу намріятися про тебе—така солодка мені пам'ять твоя, пам'ять Л отова. Сім мужів і 7000 мала ти, і нині маєш, але всі перелюбні, крімТовітового сина, а Рафаїлового друга Товії. Цей накадив покій нареченої йложе твоє фіміамом і запашним чадом, що виходить із найсолодшої пам'яті про мужа твого, хай буде вічна пам'ять праведнику, переспав із чистою нареченою соромливо й цнотливо, поза бісовим ідоловим смородом, знайшовши, яку рибі печінку, всередині цієї царської дочки славу її, касію й стакти в ризах її; виростив дітей не на рабство, а на свободу, які не від похоті жіночої, не від похоті чоловічої, а від Бога народилися, як зробив отой пророк: "Віднині дітей сотворю, які сповістять правду твою, Господи, спасіння мого". "Я заснув..." Скажіть мені, хто у вас чоловік, який боїться Господа? Хто? Не Ханаан-підліток і хлопець, а муж отой справжній: "Господь з тобою, муже сильний".

Чи є хто із числа отих мужів? "Мужі, любіть своїх жінок". "Я ж говорю про Христа і про церкву".

Тож полюбіть зі мною неплодовиту оцю! "Звеселися, неплідна, ненароджуюча!"

Якщожця не подобається, то, крім неї, є численні царські дочки. Які? А ось вони: Юдіф, Руф, Рахіль, Ревекка, Сара, Анна, мати Самуїлова, люба Давидові Авигея, Даліла Самсонова, Фамар, Есфір. АЄвутизабув? І чи не читав ти, що ангели Божі амурилися з дочками людськими? Оці-то дівчатка зігрівали старість Давидову. З тими ж любився й син його, і хвалить усіх в одній з останніх притч. Всі ці жінки амуряться й народжують не на нижніх північних берегах і полях, а на крутих гірських черкеських верхах, у безпечних місцях райських; іпроцих-то олениць запитує БогЙова: "Чизрозумівти час народження кіз, що живуть на кам'яних горах?"

Отам-то й оновлюється орлина юність Давидові. Виростають нові роги і йому, і козам. Там і євангельські олениці: Єлизавета й Маріам, що гтщняласявгірне.ТудижщднятаПет^ тобто серна, сайгак

Туди відсилає ангел і мироносиць. Коротко сказати про всіх: хайне розтлиться їх дівочість. "Дано було жінці два крила орла великого". "Поминайте жінку Лотову!"

Що ж ти думаєш, о амурнику мій? "Не такі поради мої, як поради ваші".

Знай, друже мій, що Біблія є новий мир і люд Божий, земля живих, країна й царство любові, гірний Єрусалим; і, крім підлого азіатського, є вишній. Немає там ворожнечі й роздору. Немає у тій республіці ні старості, ні статі,, ні відмінності — все там спільне. Суспільство в любові, любов у Бозі, Бог в суспільстві. Ось і кільце вічності! "Від людей це неможливо".

Кинь думати, що Єва — стара або чужа жінка. Ці думи від берегів содомлянських. "Гроно їх — гроно жовчі". Цей-то корінь вверх проростає, багатьох оскверняючи. І чи не осквернились численні, прочитавши про Лотове пияцтво? "Все ж бо чисте чистим". "Та осквернився їх розум і совість".

Плюнь на бабські й дитячі казки, [читані] невіруючими читцями, і на брехню, відригувану плотоїдними зміями, які розтлили Єву, які звертають своє лукаве око назад у Содом, на своє блювотиння. "Зголодніє, як пес".

А ти, мій друже, поспішаючи й не оглядаючись ні праворуч, ні ліворуч, старанно йди в гірне, куди кличе тебе не ошуканець змій, а прозорливий Захарія. "О! О! Біжіть із північної землі". І Ісая: "Відступіть! Відступіть і вийдіть звідси". "Прийди, і покажу тобі суд любодійців великих".' Як від вина люті любо діяння свого напоїв усіх поган". "О місто крові, все брехливе, повне неправди... Звук бичів, і звук гуркоту коліс іюннотника, що проїжджає, іколіснищіуркітливої... Відкрию минуле твоє перед лицемтвоїм іпокажу поганам соромтвій і царствам безчестя твоє... Покладу тебе в притчу... Напущу на тебе глухоту за нечистотами твоїми". "Впаде, впаде Содом".

"Поминайте жінку Лотову!"

Та, о друже ти мій! Спершу приодягнись і приготуйся для тієї Сінайськоїгори, що димить тим солодким димом нашого Лота. "Ми є запах Христа". Прошу, будь мудрою дівою, якщо хочеш бути в Кані Галілейській12 і насолодитися соком, засолодженимжезлом Мойсеевим і перетвореним із сечі огидних цих псів, що мочаться до міської стіни. Заплач, о Єреміє, як "зменшилосядобрих дів". Ативеселіше заспівай, оІсає!

"Святися, святися, гірне місто!" "Зведи навколо очі твої й дивися". "Цедочки тьої на гшечах піднімуться". "Яківони?""Вони, як хмари, летять і, якголуби, з пташенятами до мене". "Відчиняться ворота твої завжди. Прикладеться до тебе багатство світське..." "Радій, пустеля". "Хто дасть мені крила? І полечу..."

Та якже тобі до того весілля й до гірного подружжя добратися? Як приступити до неоглядного Кавказу й злетіти на кручі його? "Перетворютруднедля нього на легке". "Дамїмшлях новийі підуть". Який шлях? Ніколи ти його не пізнаєш. Якже? Скажу. Якщо хто не народжений породою з отої вишньої країни, то не може знайти отого шляху й зійти в гірне. Мовчи мені з дурним питанням Никодимовим. Плоть, тричі народжена, є лиш грязь і лиш той же земний бовван. Та нужда в тому, що глиняна твоя природа зачне, прийме і вмістить, як нива зерно, гірної породи й нових людей насіння. Слухай, насіння, що висівається за родом. Чуєш, за тим високим родом. "Рід його хто пізнає?" Ось тоді-то народжене від духа є друге, нове й інородне, крім того, що народжене від плоті, якщо сказати Мойсеевим стилем: "Людина — людина", тобто душевна разом ідуховна, не всім знайома: "Я, котрий говорить, є від вишніх, виж—від нижніх". Ось у чому, повторюю, нужда! Щоб із твоєї купи гною блиснув алмаз, а від піщаної твоєї гори відкотився отой наріжний камінь. Щоб болото й грязь твого трупа проростили стебла трави, які випускають насіння за родом божественним. Щоб польовій дібровні лілії й запашні кущі виникли із землі й поверх землі твоєї. Хай твої мертві кості проростуть, як трава, хай підніметься стіна тільця твого і пустеля твоя вічною в роди родів. Оце-то й є народитися вдруге, тобто з вишнього, і знайти в собі те, що ніколи не починало бути, а ти лиш глухо про це чув без всякого смаку, і на серце тобі воно не спадало, іти того не чекав, не думав про те, а якщо й думав, то дума твоя була подібна до беззубого немовляти, що обертає в устах своїх найблагородніший із Соломонових садів горіх, та не по своїх зубах.

Якщо ж комусь прийшов час і вдалося розкусити самого себе, то цей у своїй світлиці, коли й на думку не спадало, без надії, викопав золото. Яке? Оте. "Золото тієї землі добре, ітам рубін". "Радійте зі мною".

Тоді серце стає доброю нивою, падає йприймається вічності зерно, а плоть, як поле квітами і як суха в кущах палиця, процвітанням весняних гілок, наче горіх, наповнюється зерном отим: "Я хліб живильний". "Я квітка польова й лілія долин". "Підняла земля трав'яну рослинність". "Квіти з'явилися на землі".

У якийсь час з вишнього вдруге буваємо народжені чистою дівою, яка зачала й вмістила того, хто лиш один і один святий. "Це раба Господня". "Господи, у череві зачав, і поболів, і породив дух спасіння твого"." Слово плоттю було і вселилося в нас".

Розумій же мені і пам'ятай віднині про богословське створення отого чоловіка. "Створив Бог чоловіка".

У гірній республіці все нове: нові люди, нові створіння, нове творення—не так, як у нас під сонцем, усе мотлох мотлохом і суєта суєт. "Усі діла його у вірі". "У творіннях рукою твоєю повчався". "Хто творить ангелів своїми духами". "Сотворю, і хто відверне?"

Слухай же! Хай напишеться це пальцем Божим на серці! Створення людини — це друге народження. Воно буває не тоді, коли содомська людина із плоті й крові і начебто із болота й грязі горщик здіймається, зліплюється, утворюється, виробляється, стоїть, ходить, сидить, махає; очі, вуха, ніздрі має, рухається й пишається, наче мавпа; жартує і багато говорить, як римська Цитерія13; відчуває, як кумир; мудрує, як ідол; намацує, як підземний кріт; обмацує, як безокий; гордиться, як безумний; міняється, як місяць; непокоїться, як сатана; павучиться, як павутиння; голодний, як пес; жадібний, як водяна хвороба; лукавий, як змій; ласкавий, як крокодил; постійний, якморе; вірний, як вітер; надійний, як лід; розсипчатий, як порох; зникає, як сон... Оця людина всяка фальшива: тінь, пітьма, пара, тлінь, сон.

Коли ж буває пряме створення людини? Тоді, коли друге народження. Недивуйся з цієї слави й цього слова: "Вам належить народитися з вишнього".

Тлінний кумир обмежений, закритий тіснотою. Духовна ж людина вільна. У висоту, в глибину, в ширину літає без меж. Не заважають їй ні гори, ні ріки, ні моря, ні пустелі. Провидить віддалене, прозирає приховане, заглядає у минуле, проникає в майбутнє, ходить по поверхні океану, входить зачиненими дверима. Очі її голубині, орлині крила, прудкість оленя, левова відвага, вірність горлиці, вдячність лелеки, незлобність ягняти, швидкість сокола, журавлина бадьорість. Тіло її — діамант, смарагд, сапфір, яшма, фарсис, кришталь і рубін. Над головою її літає седмиця Божих птахів: дух смаку, дух віри, дух надії, дух милосердя, дух поради, дух прозріння, дух чистоеердя. Голос її — голос грому. Несподіваний, як блискавка і як шумний буремний дух. "Де хоче, дихає".

Господи! Чи це отой чоловік, якого ти пам'ятаєш, поставивши його над ділами руктвоїч? Мила тобі пам'ять цього праведника.

Мило згадувати його при жінці Лотовій. Хочеш покласти і на наше серце ім'я і пам'ять його. Заради цього звів ти його перед очі наші, одягненого в бовваніючу шкіру нашу, щоб прославити в нас і сина, і того ж брата твого, посланого на наше спасіння. Та ми не вгадали і замість нього самого розділили собі ризи його за модою Пентефрієвої жінки14. Амода ця звідти, що содомляни відчувають лиш відчутне, позбавлені Ісаакової догадливості, який вдихнув від риз свого сина пахощі Лота. Ми захоплені цією модою: ні Лота, ні жінки його не впізнали. Через це та безплідна була для нас просто неплодовитою, коли ми з Ісавом на содомському полі забавлялися полюванням, не на горах з Яковом, забувши пораду пророка Наума: "Не торкайся полювання". Слухай, о місто крові: не торкайся полювання. "Бачив, і це муж один". "Здійметься пишнота його вище небес". "Помисли серця його в рід і рід".

Ось тобі друге народження і пряме створення! "Дух Святий зійде на тебе...", тобто невідчутний, інший, новий, вічний, словом, скажи: "Останній Адам у дух животворний".

Якщо "всі діла його у вірі", тоді й чоловік, Богом створений, є невідчутним. Дух духа творить. "Народжене із духа є духом". Сліпота содомська своє, від плоті народжене, відчуває, не простягаючись вдалину, а Ісаакова віра, відчуваючи синову ризу, помічає невидиме, крім відчуваного, і при глухому боввані, який бовваніє в плотських очах, зводить голубине око на щось вище, і, приєднуючи до підлих і гнилих думок високі й прозорливі, які насичують серце, думки, що наче знялися високо-високо й на просторах гірних небес гуляють, приманюють до поваленого цього стерва орлиних пташенят, соколів, кречетів, воронів, щоб не пожерла, як у сні фараоновому, худа содомська стерва чистої й вибраної телиці і діви премудрості Божої; та замість того мертве живим і смердюча содомська їжа хай буде пожерта славою нетлінною, силою воскресіння й високими Вічного думками, наче орлами, які звисока налетіли. Ось! "Де труп, там зберуться орли" — герб повірників. Ось що є! "Хай птахи помножаться на землі".

Чи розумієш нині оце: "Прикличе зі сходу птицю"? Або оце соломонівське: "Око, яке лає батька і докучає материній старості, хай виклюють ворони й орлині пташенята". "Як орел, покрив гніздо своє і палко забажав пташенят своїх".

Цей гірський орел перероджує нас, створюючи із плоті духів своїх, із не сущих — сущих, із скотини й звірів — людей, зародившись у боввані нашому, яку горісі й колосі зерно, а в ягоді виноградній мед солодкого соку. "Закон твій посеред черева мого".

"Посеред вас стоїть, його ж не знаєте". "Це діва в черево прийме".

Не зі сторони він приходить, і не із плотських вив'язується сітей вічний, цілісний, а у нашій же плоті, наче світлоносна іскра у кремінці втаюючись, в кінці свого часу, як лілія із ниви і як у безводній пустелі джерело, з'являється. Його справді перетворює оте райське джерело: "Джерело вийшло і напоїло всіх".

І в цю самісіньку ціль пускає Ісая таку стрілу: "Кості твої зажиріють і будуть, як виноградник напоєний і як джерело, в якому не висохне вода..." "Кості твої проростуть, як трава, і розгалузяться, і наслідять роди родів. І створяться пустелі твої вічними, і будуть основи твої вічні родом родів. І назвешся творцем огорож, і стежки твої посеред [них] заховаєш".

Здивувалась, почувши про цю воду, самаритянка. Просить її в учителя, побажавши її з оленем Давидом. "Хто напоїть мене водою?" Не сод омською, а із вертепу вифлеємського, із роси, красот і висот Йосифових, від гір Аермонських, що сходить на бороду Аарона і на всі покидьки плотські, хай збудеться на благо: "Ріки із черева його потечуть".

При цьому чоловікові зникає у нас сліпота й нежить, а ніс їй — нюх і догадливе оте Ісаакове почуття, що може нюхати Лотове кадило, стає високим, яксоломонівська піраміда, просто скажу, Біблія, котрій він як родичці своїй каже: "Увійди в сад мій, сестро моя, наречена"; "Хто він, який приховує від мене раду, а слова тримає у серці? Чи сподівається від мене втаїтися?"

Цей муж, зачатий від тебе, чистої діви, без мужа ж народжений, а не створений від Бога без матері — дух від духа, світло від світла, залишає вас, батьків своїх, і прилипає до жінки своєї, цей справжній Лот закричав від радості:" Це нині плоть від плоті моєї, і, наче вино в чашу наливається, хай будуть обоє в одному". "Відчини мені, сестро моя". "Ворота ці зачинені будуть і, крім нього, ні для кого, хто смертний, не відчиняться".

Ось хто відкриває нам шлях у гірне: "Знаю чоловіка, що пройшов небеса".

Він не лише на неприступні вершини гір Кавказьких, а й на небо, навіть до Сатурна і в саме сонце сходить і опускається. Не думай: "Як каже цей, який з небес зійшов?" "Не нарікайте між собою". "Я двері".

"Поминайте жінку Лотову/"

А коли прекрасне це дитя єврейське задушиться чи потопом зміїного блювотиння, чи злобою іродською, тоді не тільки Рахіль і Юдіф залишаються вдозами, а й усі дочки єрусалимські ридають,

позбавлені нареченого й весільних шатів. Не думай, що плач Єремії дивиться на нижнє місто, а не на вишнє, біблійне, на матір нашу. "Хай плачу день і ніч". "Як віднялася від дочки сіонської краса її". "Перелюбствують усі". Отоді-то прекрасна ця наречена сумує, кидається, бігає, шукає його: "Розшукав його та не знайшов його". Напалижна мене содомляни, які тінь відчувають, били мене, поранили мене: задоволені негідники ці недостойні тим одним, що здерли з мене одяг, розділили ризи мої між собою, та не вдихнули із риз моїх насолоди й бажання мого, лілії моєї, запашної мирри нареченого мого Лота!

Відступіть від мене у полум'я й жупел содомської насолоди вашої, о перелюбники! Тікайте від мене, змії, що пожирають землю, пси, що мочаться до міської стіни, плотожадні звірі, вепри дібровні. Жеріть терня й чортополох. Ось салат для ваших губ! Райський кущ не для ваших ніздрів. Зуби ваші Агарині, очі Ліїні15, вуха гаспидові, ніздрі й ніс свинячий і поганий, що не може почути духу Божого ні в райських квітах, ні в святая святих, ні у стовпі хмарному, ні у стовпі соляному, ні у піраміді ліванській... "Дивився праворуч і поглядом не показував, що знає мене". "Глянув, і тут не було чоловіка, і не бачив мужа, всі відхилилися в Содом, непотрібні були всі до одного".

Де ти, о чоловіче-чоловіче? Яви мені образ твій і дай почути мені голос твій, бо я поранена любов'ю чистою, нетлінною, цнотливою. Виведи із темниці содомської. Звільни твого племінника з полону, вірний чоловіче Аврааме, щоб ми пішли в гірне старанно і там, на гірному місці, за знали насолоди, нові люди, від нового вина, і спочинемо.

"Поминайте жінку Лотову!"

Умійте, друзі мої, поминати жінку Лотову. Коли в Божих книгах читаєш: пияцтво, наложництво, кровозмішання, амури й т. ін., то не барися на содомських цих вулицях, а проходь не замислюючись по них і на шляху грішних не стій. Бо ж Біблія не до цих вулиць, а лиш через ці вулиці веде тебе у гірні країни і чистий край, — не у плотські мудрування й виходить до вічного. Біблії не потрібне черево, цей наш нижній Бог, ані шлюб, ані цар плотський. Вся вона у вишньому Богові. Невже ти й у цьому не відчуваєш смаку слова? "Премудрість у виходах співається" або: "Не впивайтеся, а бесідуйте в проходах, тобто в пасках". Ей! Ця Л отова байка здавна псує читців з невмитими їх руками й ногами, роздразнюючи в них догоджання плоті, і на неї пальцем показує Павло, щоб не впивалися вином, а під виглядом вина напивалися

б духа Божого і вина Нового Заповіту, не сод омського. Ось причина миття ніг перед Тайною вечерею! Так же й Мойсей гіідготовлює Ізраїль до з"ідення паски, щоб у подорожньому маскараді, підперезані, стоячи, і в капелюхах, і з жезлами паску їли. А що означає ця церемонія? Те, що Біблія є паска, прохід, перехід, вихід і вхід.

Що ж далі? Те, що Біблія є книга й слово, яке заповів Бог. Ба! Та це, скажеш мені, і бабця знає. Чи не так? Звичайно. Знає це будь-яка дурепа. То тепер із твоїх же уст суджу тебе. Чому ти не сидиш вдома, коли цей день не є твій робочий, а субота Господу й Богу твоєму? Навіщо ти із свого ганебного домика нікчемний мотлох носиш в суботи, в покої, в чертоги, у світлиці й житла Божі? Навіщо пхаєшся з твоєю бідністю й смородом у місто вишнього? Ти забув те, що й баби знають? Не спало на думку, що Біблія є храм вічної слави, а не плотського твого паскудства? Навіщо ти там знаходиш пияцтво, марнотратство йтвої амури? Чи це не є оскверняти суботу, преблагословенну цю суботу? Ей, оскверняєш, коли вводиш рабське ярмо й тяжку роботу в країну досконалого миру й свободи. Будь ласка, оцнотлився. Роззуй свої чоботи вдома, обмий руки й ноги, облиш все твоє тлінне і переходь до божественних. Паска! До цього переходу Біблія для тебе і міст, і сходи. Паска! Там тобі воздається замість тління все нетлінне. Паска! Спробуєш, чого око твоє не бачило і на серце тобі не приходило. Паска! Якщо вона б'є тебе в щоку, повернися другою, південною стороною до неї моря. Паска! Якщо благо віддаєш їй за благо, то не велика ще в тобі благодать. І заблуканий читець теж творить. Та якщо зло тобі представляє, а ти замість того знайшов їй благо, тоді-то ти син вишнього і оця-то є паска. Чи представляє тобі й вихваляє в Лоті пияцтво? Згадай, що наше пияцтво зле, а Боже добре.

Паска! Твоя мати Біблія нічого не хулить, крім твого, і нічого не хвалить, крім Божого. Паска! Чи хвалить змія? "Будете хитрі..." Пом'яни премудрість Христову. Він сам є змій. Паска! Чи радить усе продати, а купити ніж?

О немовля! Не згадуй про твій ніж. Це той кинджал, котрим через черево проколов внук Ааронів Фінеєс ізраїльтянина, що блудив з мадіанкою — одним ударом і його, і її.

О читці мої, читці! Хай дасть вам Господь мій цей кинджал, щоб відсікти отруту й шкоду Лотової оцеї жінки, яка кохається з багатьма. Хай проколе лоно цієї блудниці, навіть до кісток і мізків її, найтонший, гострої сили йдуха Божого! Паска! Чи величає вона

перед тобою сонце, місяць, зірки, райдугу, квіти, трави, дерева, птахів, риб, людину — володаря всіх отих створінь, що творяться в світлій Господній седмиці? Будь ласка, онімій на якийсь час із підлим твоїм світом і з усіма смертними смертних письменників коперниканськими системами. Облиш весь цей фізичний гній і полову дурним і шмаркатим дівам. А сам їж з Єзекіїлем запашну проскурку й ситну манну священної паски Божої, переходячи від землі до небесного, вщ відчутного до невідчутного, від нижнього, тлінного у світ першородний. Паска! Звели так, як Навин Ісус, і скажи сонцю: "Залишися в твоєму світі! Теперти мені не потрібне. Я йду до сонця, кращого за тебе. Ти годуєш, освітлюєш і зігріваєш раба мого, плотську систему. А те невечірнє сонечко самого мене, мій центр, мої думки, мою сердечну безодню, нічим видимим і відчутним не задовільнювану, що хвилюється непогамовною люттю жорстокої спраги, ширшу від усіх Коперникових світів, насичує, насолоджує, втишує і повністю втішає".

Паска! Хай стане сонце на заході! Хай гляне серце твоє на нове світло, викликане із пітьми й мороку, із сонця вечірнього, що засіяло над ширшою від небес безоднею серця твого! Хай пам'ятає пам'ять твого серця, чого не бачить твоє тлінне око! Господи! Що таке твоє світло, про яке нам нагадує монумент західного сонця? Скажи мені, Господи, мій кінець і число днів моїх, яке є, хай зрозумію". Відкриймені: до якого кінця веде нас і куди цей день наш, це сонце наше? Покажи мені, яке є і що означає число днів наших, число седмиці, бідної цієї седмиці днів цих наших? "І був вечір, і був ранок..."

О нетямущі! Які ми зашкарублі й тупі в розумінні пророчих пісень! Та чи цей преподобний образ, щоб зобразити преподобного мужа? І щоб поставити всесвітнє оце око як монумент недремного ока? Цей є отоймуж: "Господи, що є чоловік, як пам'ятаєш його?"

Пророки уподібнили його до нашого сонця. 'Чоловік до суєти уподібнився". Чи не гірне царство Біблія? Чи не він цар блаженної країни живих? Чи не цьому [належить] влада на небесах і на землі? Чи не він суддя над ділами рук Божих? Чи не він начало й кінець всієї Біблії? Чи не він поклав на сонці поселення своє, одягаючись світлом його, як ризою? Чи не він п'яддю виміряв седмицю днів наших? Чи не він є премудрість, що створила собі цейдім семигар.тмідний? Чи не його оспівує сонце і ота пісня: "Хай буде із сонцем?". Його-то небеса проповідують, йому-то слава у вишніх цих фігурах, він-то є день, джерело вічності, ні у висоту, ні в глибину, ні в ширину не обмеженої, Що наповнила й носить всяке до останньоїжилки і волоска. Оцьому

то дню, дню великому й дивному, наш день відр игує слово, й слово благе. Цей день наш є ікона й картина, є образ для отого, море й кит, що Йону відригує.

"Це вам знамення". У цих сонячних ризах, у цій плащаниці й пеленах знайдете немовля, красивіше за всіх синів, сина отого: "Поки прийшов, став наверху, де було дитя".

"Це благовіщую вам радість велику! Благовіщую із старого дня — новий, із плачу — радість вічну. Затрубіть, небеса! Благовістіть і ви, друзі мої, благовістіть день за днем".

Зрадіймо й звеселімся у цей день! Не в погану сторону завело ти нас, о сонце наше! І ти, вогненний херувиме! Колісниця нашого нового чоловіка. Довезла ти нас, коліснице Божа, туди, куди довела волхвів зірка. Інші на цій колісниці не знайшли нічого, крім фізичного болота і своєї плоті. Самі сіли на ній і на конях її, наче на чомусь твердому. Тому й загрузли у вогняному цьому морі сонячному, у содомському цьому вогні й жупелі. Миж, прикликавши ім'я Боже й отого Ісаїного чоловіка: "Царя зі славою побачите, і очі ваші побачать землю здалека", — дісталися, з Ізраїлем до гавані, до твердої гавані південної сторони, облишивши колісниці гонителів з вершниками їх у потопі вод великих, співаючи Господу нашому переможну пісню. "Ці на колісницях, а ті на конях". "Погрузли, як олово У воді".

Залишайся ж ти, коліснице, собі! Тепер ти непотрібна, коли довезла до того, кому ім'я схід, й довела настуди, "де було дитя". Він тобі велить: "Хай стане сонце". І стало сонце.

Ось так-то належить їсти паску і на виходах насичуватися премудрістю. Розмовляти в проходах!

Паска! Таким чином зустрічайся й з місяцем, і з усім нанесених у седмицю створюваних істот мотлохом. Не зачіпай клятви єрихонські, січи з Навином всіляку безбожну мову, навіть без меж. Усе те язичництво, що клятва, все клятва, що плоть, все те плоть, що тінь, знамення, образ або межа... Чуєш! Січи, не щади нічого. Заколи з Петром всяке там дихання, покинь мертве, їж живе, оскверняй скверне, а святи святе. Один святий, один Господь. "Зранку бив усі грішні землі..."

Чинити беззаконня означає: духовне перетворювати на плотське, а Боже діло—на людські й фізичні плітки: псувати матір нашу сп ільну— Єву — Біблію, життя наше по-зміїному. Для себе ж все освятив Бог, навіщо до себе тягнеш, о змію? Навіщо руйнуєш, що створено, о вбивцю? Плоть ніщо, і все плотське є ідол і ніщо. Зроби духовним —

ось істина! Ось діло! Ось створення! Сотвори ангелів — духів, а не плоть. Все те ангел, що служить Богові, все те служить, що хвалить, все те хвалить, що для нього зібране, зроблене, посвячене. Слухай все і сотвори все, тоді ти мені муж мудрий, що заснував собі храмину на камені, не на піску. Ось твердість! Паска! Чуєш воскресіння? Не пхайся зі своїм! Чуєш народження? Забудь твоє! Чуєш про дочок Лотових? Не згадуй людей і дому батька твого. Проходь, о дочко моя, далі, прихили чуйне вухо твоє. Пророки тобі твоєю мовою говорять, та не про твоє, підлими й старими промовами, але нове й премудре. Проходь твоє. Виходь до доброго. Ось що означає: "Премудрість у виходах співається". "Мої виходи — виходи життя".

Вознесися хоч до сонця, як орел, і сонце є тлінь і лахміття, а ти все летиш у повітрі. Цим орлом гребує Соломон: "Не знаю орла, що ширяє в повітрі". Не лише все під сонцем, а й саме сонце є лахміття й суєта. Всяка система світу є ідол Деїрського поля, а золота голова його — то сонце. Поки ти у світі, доти ти в суєті, а не у виході Божому з гострозірним отим повірниковим орлом, про якого, як про коханого, запитує Бог Йова: "Чи не твоїм повелінням здіймається орел?"

Все підле і все низьке, крім Бога, і не можеш похвалитися з Павлом: "Недаремно йшов". Поки повзеш зі змієм, ненависним Соломонові, по каменю й по стихіях фізичних, а з орлом, що має око совине, літаєш по відчутному повітрю. "Всяка плоть — сіно".

Злети над стихіями, пролети всю повітряну безодню, вилети з усієї тліні в непорушну твердь вічності, ось тоді-то ти перебуваєш у виході Гзраїлевому, із рабства фізичного, бідного, зруйнованого. У той час заспівай з Авакумом оцю пісеньку: "Господь Бог мій, сила моя, і поведе ноги мої до завершення, і на високе зводить мене, яке мені перемогти [належить] у пісні, що оспівує його". Бачиш? Як високо підіймаються пророчі музи! Зауваж і розжуй оце: "Перемогти у пісні". Тобто піднятися туди, куди Божа муза веде. Так і римляни говорили: "Ascendere, superare montem"16. Це означає переставляти гори, щоб фізична тінь не заважала Л ото вій дочці, щоб не заступала вірі орлиним оком, наче втелескоп, бачити віддалене й високе, та всюди суще — світло, що світиться за пітьмою; поверх горбів, що виникають серед потопу; землю й гавань ізраїльську, обітовану, високу, нагірну, затоку, надра й лоно Авраамове, камінь і дім мужа мудрого; гніздо горлиці, улюблені поселення Господа Сил; суботу й шабаш дуже небезпечного плавання; кінець днів і сповнення ридання свого, той каже тобі,

схід і вихід, і паску, що була центром солодкої бесіди отої між отими трьома співрозмовниками: Христом, Мойсеєм та Іллею на Фаворі. "Прийдіть, зійдемо на гору Господню..."

Та, о Господи! Не зведеш нас довіку на твою гору нашою силою й мудруванням, хіба твоєю єдиною. "Не вийди, Боже, в силах наших". Лиш ти даси нам допомогу. Виходи твої високі виходять у живе, а всі ми із фізичної суміші, плоть і кров, дух, що бродить по мертвих стихіях, не звертається в гірне, хіба в Содом. Хто ж зійде? Адже хотіння готується від Господа. І орел його ж повелінням злітає. Де ж нам узяти другу волю, другу душу, серце й око? Ось де: "Вам належить народитися з вишнього". Тоді відчуємо смак у цьому. "Премудрість у виходах співається".

"Поминайте жінку Лотову!"

Якщо ти, мій друже, народжений з вишнього і ти особливий сутністю, то здрастуй ти, дочко Лотова! Радій, наречена ненаречена! Чуєш, дочко! Не забудь, що в країні, у царстві живих, немає віку, статі й різниці. Всі там у Бозі, а у всьому всяким є Бог. Коли ти дочка, то й наречена, і мати, й сестра, а Лот тобі і батько, і наречений, ісин, ібрат, і навпаки. Ісаято нареченою, то нареченим Божим виявляється. "Як на нареченого, поклав на мене вінок". "Якнаречену, прикрасив мене красою".

Христос друзів своїх називає разом і матір'ю, і братом, і сестрою. Хоч Біблія тобі, хоч ти їй дочка і батько, і брат братові, і друг другові, і сестрі сестра. Соломон і жінкою, і сестрою, і братом, що допомагає братові, називає премудрість Божу. Уцього-то друга-сусіда друг позичає хліб для гостей у Євангелії. І чи не те ж саме є, що Давидові люба Авигея приносить у подарунок кілька кошиків, наповнених смоквами, гронами й у чистоті спеченим хлібом? І чи не те ж саме робить Мелхіседек Авраамові, Авраам же такожгостям своїм? І чинетеж, що Давид, перемігши з Авраамом, за Авакумом, усю содомську нечисть у "Пісні над піснями" Божих і перевершивши всі стихії, всю смерть перемігши, зійшов у Сіон, за Павлом, до того на обід столу, від якого не мають влади вкусити всі чутливі содомляни, і не тільки сам наситився, а й неімущим бажаючим роздарував хоч по одному млинцю сковорідному? "Зійшов ти на висоту, полонив ти полон..."

Коротко кажучи, все, що вихваляється про дружбу, про родину, про гостинність, про хліб, про наїдки, про одяг, про дім і його прикраси, про дари, про виноград, про сади й плоди, наприклад: Йсюифдає пшеницю братам своїм, підкладаєїм золото у їх лахміття. Савська цариця відвідує Соломона й пригощається. Ла

маються хлібини в пустелі для 5000 голодних. Дари від волхвів приносяться. Приготовляється царська вечеря й інше. Знай, що все це дивиться на бенкетування дочок Лотових і все є того ж кореня пагін, як потік із джерела. "Вп'ються від жиру дому твого". "Блаженний, хто має плем'я в Сіоні". "Блаженний, хто з'їсть обід". "Премудрість створила тобідім". "Пилижівпилисязним". "Пийте із неї всі". "Пізнаний ними при ламанні хліба". "Покладіть мене в яблуках". "У тінь його забажав". Усім цим побрехенькам ось куди вихід: "Брат, якому брат допомагає, як твердиня". "Я братові моєму, і брат мені".

Смертний, не народжений з вишнього, не є родич Біблії. Не може смертне серце поєднатися з божественним серцем. Велика суперечність, тобто антипатія, як між небом і землею, між денним птахом і нічним, між зруйновним і вічним. Думка або серце є дух, володар тіла, господар дому. Ось справжня людина! А тіло? Це мушля устриці. Якщо зруйновано фізичні думки й серце, то людина є мертва стихія, порох і тінь і ніщо. "О Ісая! Пізнай, що попелом є серце їх".

О, як справедливо називає таких Біблія мертвими! Створиться ж і воскресне тоді, коли зародиться у зруйнованому серці серце вічне і над темною нічних думок безоднею засіяє оте сонце істини. "Хай буде світло". "Воно й засіяло в серцях наших".

Біблія є думки Божі, це є вічне серце, а серце вічне є й людина вічна."Помисли серця його в рід і рід".

Чи не до речі пророки, тобто видющі, живі й божественні серця, фізичне, що освітлює грязь, сонце створили портретом, що зображає богочоловіка, тобто .божественних думок і джерело вічних променів — серце, що сходить над темною пекельних сердець безоднею і освітлює невечірнім світлом. Ось які серця можуть насолоджуватися Біблією! Вона для них рідна родина. Вічний вічного любить. Дух духа знає. Дух усе випробовує і всі глибини Божі. Дух чистий написав Біблію, не інший, а той же дух і серце чисте розв'яже її й скаже: "Чи сподівається від мене втаїтися?" "Відчинив я братові моєму, братмійперейде". "Знайшов мужа до серця мого".

А як чисте й світле, як південна погода, серце є істинний Бог, так стихійне й з попелу є нечистий дух. Очевидно, він тонкий та повітряний, коли ж повітряний, тоді й стихійний, а тому й грубий, і темний. Цей повітряний дух панує у всіх смертних, лиш раз народжених, і, який сам, такі й піддані й домашні його — вороги людини нашої. Цей є цар содомський, дух сліпий, стихійний,

плотський, фізичний. Тому-то содомляни бродять у пітьмі, б'ються об стіни, намацують двері й пруть з усієї сили на бенкет, хитаються й бісяться, стоять перед дверима, вигнані. Та Лот не має милосердя до їх голодного серця, яке всі дні життя свого їсть попіл і повітря, не хоче наситити душу марну й душу їх жадібну, а бенкетує й пригощає любу рідню своїх ангелів, гостей, народжених з вишнього, і Божих людей, що прийшли згори. Саме сюди дивився Давид, коли співав: "Чому хиталися погани?" "З'явилися царі земні". Шукають плоті й перелюбствують. Не поселиться дух Божий у серцях їх, і не спробують вечері Господньої"" "Блаженний, хто з'їсть обід у Царстві Божому". "Поминайте жінку Лотову!"

Порозмірковуймоще, одрузімої, над цим бовваном. Учитель наш не каже: "Відчувайте", але "Поминайте". Щоб мине перелюбствували. Відчувається плоть, а пам'ятається дух. Відчувається порох, а вічність віриться. Рука обмацує камінь, а серце наше пам'яттю вічноювідчуває смирну нетління. У сугубому слові Божому, сугубим відчуттям сугубої в нас сутності відчуваємо сугубе, наче дивлячись на райдугу, у ту ж хвилину за спиною бачить наша пам'ять сонце, відбите, як у дзеркалі, у дуже чистих водах небесних і, коли очі сонячну тінь, тоді жі серце, господар очей, бачить саме світу світило вселенське. О Лоте! Паско наша! О найсолодший Лоте наш! Веди нас, веди на гори твої! Ми дивимось на твою жінку, як на райдугу, а тебе пам'ятаємо, о світло невечірнє, що засіяло над безоднею сердець наших! Пам'ятаємо пам'яттю чистого й вірного серця, співаючи тобі з нашим Ісаєю: "Шлях Господній є суд". "Сподівався я на ім 'я твоє і пам'ять, її ж бажає душа наша". -

Ти сів поверх жінки твоєї, як орел над трупом, як суддя на райдузі, що судить правду, і мир на мир ближнім і дальнім благосповіщаючи, Христе Ісусе. Ти і плоть, і дух. Ти і райдуга, і сонце наше. Райдуга, як утворюваний сонцем нематеріальний образ постаті батька твого. Сонце ж як промені й сіяння слави його. "Царя зі славою побачите, і очі ваші побачать землю здалека".

Труп наш сидить і спочиває, а серце наше йде. Переходить від трупа до Бога, від безумного до премудрого. Злітає, як Ноєва голубка, вище потопних вод усіх стихій, хай спочине на пагорбах вічності. Паска Господня — це суд, коли серце перелітає від пітьми до світла, із глупоти в розум і суд. "Не воскреснуть нечестиві на суд".

Скажіть мені, брати мої, до чого подібна паска наша? Подібна до корабля, що пливе у стародавню гавань острова Родоського17.

Ворота тієї гавані — кумир. Ноги його є стовпи воріт, а звід воріт —то його бедра. Через ці безглузді ворота між гомілками цього велетня ходили всі кораблі в гавань.

О друзі мої! Страшне й сороміцьке зустрічає вас. Це паскудний ідол — жінка Лотова. Не лякайтеся цього Голіафа. Його ж кинджалом заколемо його. Любий пророче Науме! Прийди й покажи нам суть великої цієї перелюбниці. Ось пророк! "Відкрию минуле твоє до лиця твого".

Не бійтеся: ця смертельна отрута не зашкодить вашому чистому серцю. Цей дракон лицем вбиває гаспидів, цей лев і перед дверима шкідливий, а за спиною його — мир і дружба. Там спочиває вовк з ягнятком без всякої небезпеки, і рись з козлятком, і лев з телятком, і ведмідь — товариш волу, а молодий хлопець — сусід печери гаспидської. Там сміливо на гаспида й дракона наступиш, на лева і змія, не для рани, а для забави. Дерзайте! Народилось там дитя: нестаріючий наш К>тіідон. Він веде нас за хребет. Хоч підемо сер ед тіні смертної, хоч між гомілок цього велетня деїрського — не бійтеся — з нами Бог. Підемо ж тепер у гавань. Перейдемо до Вифлеема. Там народжують не в бурях морських, не в лютих хвилях і ріках і не в струменях плинних стихій, а на гірних горах і плодовитих — плодовиті й чисті кози й олениці. 'Там народила тебе мати твоя". "Перейдемо до Вифлеема".

Прощай, соляний стовпе! Прощай, паскудне й дурне лице! Прощай, перелюбнику, душі й тіла вбивце! Залишайся німим, кумире! Остерігайся подібних! Відчиніть нам ворота правди! Ворота чистої діви, ворота жінки доброї! Жінки хваленого і брата, і мужа її, у воротах її зачинених і запечатаних. Це новий наш Наум відкриває нам останнє божественної паски! Вводить нове серце наше у новий суд і розум, що стоїть ззаду за перелюбним лицем, за цією стіною. "Це цей стоїть за стіною нашою".

У наявній історії, крім бабських байок і крім смертоносних соків, відкриває нам друге, чисте, нетлінне, рятівне, наступне за отрутою, захребетне, останнє, вічне, Боже; щоб ми судили, дивлячись не на обличчя, а випробували закрите завісою і зачинене дверима, і щоб коли щось смертельне вип'є, не пошкодилося вірне серце наше. Де тепертвоє, смерте, жало? Де нині твоя перемога, о пекельний велете? Пройшли крізь вогонь і воду. "Відкрию минуле твоє до лиця твого і покажу поганам сором твій і царствам безчестя твоє... Покладу тебе у притчу, скину на тебе омерзіння за нечистотами твоїми".

Нецнотлива ця байка про Лота є притча і образ, що завиває у нечистій своїй ганчірці найчеснішу перлину Царства Божого і закриває, наче горіхова шкаралупа, зерно. Такими горіхами весь біблійний рай, як родоські сади плодами, наповнений і переповнений15. "У сад горіхів зійшов".

Як насолоджується в цьому саду народжений чоловік! Як у дзеркалі, видно в соломонівській "Пісні над піснями". О пречесний амуре! О вічносте] Найсолодший і ненаситний сік! Хто їсть тебе, ще захочуть; хто п'є тебе, ще спрагнуть. "Бог є любов". Хто віддає душу свою й розмірковує в законі вишнього, премудрості всіх стародавніх сягне й в пророцтвах повчатиметься. Дотримається розповідей знатних мужів і ввійде у загадки притч. Знайде таємниці притч і поживе у загадках притч.

Прикмета 6-та

ПРО ЧИТАННЯ НА КОРИСТЬ ДУШЕВНУ

Бачиш, друже мій, що численні добрі соки виточили одне слово, зі смислом розкушене. Біблія є справжня ліщина. Зірви із цієї ліщини один горіх, один лиш горіх. Розкуси його і розжуй. Тоді розжував ти всю Біблію. Всі цієї ліщини горіхи шкаралупою ж дуже відрізняються, а зерном, не кажу, подібні, а те ж саме.

Частини розбитого дзеркала однак усе обличчя зображають. А різноманітна премудрість Божа у різних у стовидних тисячолицих ризах у царських і в сільських, у давніх і нинішніх, у багатих, в жебрацьких і в найгіідліших та смішних одежах, як лілія в тернині, сама собою вся прикрашена, являється одна й та ж. Гей! Вона -то й є справжнісінький Морфей.

Як один змій, в'ється, розвивається у різні форми. Втім, не будемо непристойно й безмірно жерти слово Боже й пхатися з ним у солонку, якщо будемо чекати, поки воно само подасть нам своє божественне й невидиме під виглядом зовнішності тіло.

Учений дуже багато жере. Мудрий мало їсть зі смаком. Ученість, обжерливість — те ж саме. Мудрість же й смак є одне й те ж. Справжній смак при здоров'ї, а пряма мудрість при користі. Немає нічого кращого, як справжня користь; і немає кращої користі, яккористь душевна. Душевна користь—це ліки, пожива й здоров'я серцю. Здоров'я ж — веселість. І що ж дорожче за це? Все суєта, крім цього. Приживи мені хоч цілий світ, усе суєта без радості. Здоров'я від обжерливості, мудрість відрізняється від вченості. Зажерливість породжує хворобу, пожива ж в міру зміц

нює. Не читай—бо помножуєш вади! Читай—щоб заколоти вади! Якщо ж любиш неправду, то ненавидиш свою душу. Полюби сам свою душу і будь блаженним самолюбом, улюблений для Соломона, про якого так співає: "Розумний праведник собі другом буде".

А це тоді буває, коли без всяких інших намірів для того лиш читаємо, щоб очистити, просвітити й зміцнити душу нашу. Очистити від людських думок. Напитися божественних й укріпитися проти пристрастей душевних, проти заздрості, ненависті, гніву, скорботи, збентеження... А тим самим замість цих тиранів створити всобі Царство Боже, тобто духи рятівні, мирні, радісні. Оце-то й є той блаженний книжник і грамотій, якого Христос, вихваляючи, порівнює з господарем.

"Всякий же книжник, що навчився Царства Божого, виносить із скарбу свого нове й старе".

Марнотратник, баламут жене пустоту, а господар — корисне. Симон-волхв тут шукає золота, а книжник — Духа Святого. Дійсно, не буде пророчими тайнами ніколи обжиратися той, хто вірить Павлу, що всі-всі тайни ні копійки не варті, якщо їх не буде вести Божа любов. Вона основа йверх усього. Починається гірким хрестом, закінчується Христом, котрий є мир, любов і правда наша.

Прикмета 7-ма ПРО ВІРНОГО ПРОВОДИРЯ

Що на першому, те ж саме на останньому місці сказати треба, щоб не вибрати нам проводиря із числа тих, котрі є любителями не духа, а тіньово письмового мороку й вбивчих для нас неймовірних бабських історій. Отакі-то повісті називає Павло порожніми родословіями, юдейськими й бабськими байками, що не насичують душі. Ці вожді люблять зовнішню тінь і на ній досконало спочивають, не зводячи з Давидом очі в духовні гори до отої Царства Божого трапези, якою насолоджуються лиш високі уми, що піднялися вище плоті, такий був вождь Товії Рафаїл. Про цю трапезу сам Павло хвалиться так: "Маємо вівтар, із якого не повинні їсти всі, хто служить тіні".

Називаючи себе служителем не письмозвонства, а духа й знавцем Христа не з плотської історії, сам Христос називає їх рабами, що перебувають у тому ж домі, та про секрети панські не відають. "Від нас, — говорить повірник, — вийшли, але не були від нас".

Таких у главі 9-й проклинає Ісус Навин. "Прокляті ви, — говорить, — і не збідніє від вас раб".

Та й як їх не проклинати, коли вони заважають підліткам Ісааковим? Ці хлопці з паном своїм разом трудяться над тим, аби викопати джерело чистої води, що фонтаном б'є вгору. Риють, як у землі, у плотській історії, від кидаючи її набік, як Мойсей — камінь від криниці, щоб вгамувати спрагу бідних овець свого тестя. Та філістимляни всюди заважають, всюди землею закидають і кричать: "Це земля наша!" Це за плоттю треба розуміти, а інакше все це привиди. Мрія... Та діти Ісааковідух за істину, а всю плоть за суєту вважати не перестають, і старі колодязі від болота очищують, а нові на будь-якому місці копають, вигукуючи з паном своїм: "Плоть — ніщо".

Навіщо нам родовід історичний? Яка користь? Навіщо місцезнаходження тлінного раю? Яку душі нашій користь принесе форма й міра ковчегова? Навіщо плотське зцілення? Навіщо воскресіння тлінне, що знову в тлінь обертається? Щоб ми знову працювали для підлої плоті й пристрастей? Ей! Лиш дух для нас смачний і корисний, очищуючи, зцілюючи, проникаючи в найпотаємніші починання душі нашої і мир нам народжуючи.

Та, здається, святий Юда-апостол жорстоко їх оцінює. "Хмари безводні—плоть, що духа позбавлена", та ін. Оці-то сіють розколи в усьому світі. Сперечаються про походження духа, про таїнства, про віру, про церемонії, про ангелів, про муки, про блаженства й ін. вороги Христового хреста і заповідей його животворних.

Кінець.

І Богу слава.

БОРОТЬБА АРХИСТРАТИГА МИХАЇЛА З САТАНОЮ ПРО ЦЕ: ЛЕГКО БУТИ ДОБРИМ

Прийми від мене й оцю книжечку тобі в подарунок, позначену іменем твого тезки-покровителя. Якщо ти прийняв ім'я Михайлове, то прийми і серце його, виспівуючи із царственої книги оцю пісню: "Серце моє є твоїм, а твоє моїм". Тоді, о Михаиле, ти справжній друг хоронителя твого Михаїла, вигукуючи єдиносердно: "Хто як Бог?"

Я цю книжечку розпочав у Бурлуках, закінчив у Бабаях. Не орю ж, не сію, не купую, не воюю, відкидаю ж всяку життєву печаль. Що ж роблю? Ось що: "Завжди благословляючи Господа, оспівую воскресіння його!"

Це моя діжа й надія! Що таке воскресіння? Воскресіння є вся земля Ізраїлева. Прямо кажучи, весь біблійний світик, нова й прапрадавня Єва. У цій землиці спав Яків у спокої. Як же не в спокої? Сам камінь був йому замість подушки. Сама твердість була для нього м'якістю там, де після нього Самсон знайшов стільники. Ей, кажу! Знайшов і я. Там і сам я заспокоююсь, насолоджуюсь, веселюся. Співаю з Мароном1: "Deus nobis haec otia fecit" — "Бог дарував нам це свято".

Ще краще співаю з моїм Давидом: "Я заснув, і спав, і встав". І з моїм Ісаєю: "Спокій дав нам Бог на горі оцій". Не знаю, що саме розуміє Плутарх під своєю Надією (названою у нього) Піндарською. Він її робить дояркою старцям. Це ж дійсно знаю, як оті старці Соломонові: "Вінець хвали, старість..." і ін. — годуються тим, що ссуть соски двох матерів від ненаречених наречених — праматері Єви й матері Маріам2, як написано: "Смоктали мед із каменя" і "там дам тобі соски мої". Скажеш, чому ж не всі у цій земельці насолоджуються, а голодують, нарікають і проклинають її?

Відповідь. Через те, що ця земличка має дві частини — нижню й гірну, тутешню й тамтешню, прокляту й благословенну, бісову й Господню, як два соски й два джерела. "Вийшов Яків із джерела клятвеного". Чити чув? "І пішов у Харрань". Чити чув? "І знайшов місце". Чи чув? "І спав там". Чи чув ти? Якби однакові [були] місця, то не шукав би іншого і не йшов би звідси.

Написана 1783-го року Улюблений друже Михаиле/

Не дарма й Ісая: "Не тільки, — каже, — у землі цій, а на горі и". Там! Скажи, хто ж благу частину вибирає?

Відповідь. Заради цього книжка ця витягає на піднебесне видовище два серця: ангельське й сатанинське, що борються між собою. Ці два царства у кожній людині ведуть вічну боротьбу. Коли ж чисте серце перемогло злобну безодню, тоді ламаються ворота пекла. Звільняються полонені. Відкривається шлях на оту, воскрес лу із безодень гору: "Хто зійде на гору Господню?" Яка ж насолода і втіха на горі тій? Сповісти нам, о Ісає! "Спокій дасть Богна горі цій". 0, досить! Ще щось? "Вип'ють же вино. Вип'ють радість нагорі цій". О, занадто! "Помажуться ж миррою на горі цій". О, занадто, досить! Це де наш Яків спочивав! "І спав там". Спав у Харрані, у місті любові спав. 'Там дам тобі соски мої".

Чи бачиш, любий Михаиле, де це спочиває друг твій!

Старець Варсава Даииїп Мейнгард. Амінь!

Червня 19-го, 1788 року.

СУТЬ ТВОРУ

"Вб'є дракона, який є в морі" (Ісая). "Як спаде зірниця!"

"Нечестивий, проклинаючи сатану, сам кляне свою душу" (Сирах).

"Поки день освітить і зірниця засіяє в серцях ваших" (Петро).

БОРОТЬБА Й СУПЕРЕЧКА ПРО ТЕ: ДУЖЕ ВАЖКО БУТИ ЗЛИМ, ЛЕГКО БУТИ ДОБРИМ

Злетівши кажановими крилами з найглибших глибин у гірне, Сатана зупинився на границях атмосфери3. Побачивши ж нічним оком сонцеосяйний отой дім: "Премудрість створила тобі дім і утвердила пірамід6 сім", пекельним риком, як громом, заревів так: "Навіщо цей дім створений?"

3 Атмосфера — слово грецьке, означає повітряне оточення земної кулі, простерте доти, доки здіймається пара чи атоми, зрозуміліше кажучи, доки доходять хмари, місце Перунів і блискавок.

6 Слово грецьке, означає гірні кімнати н помешкання, споруджені на зразок цукрової голови3, або полум'я, взагалі гірне житло; по-грецьки — піргос, по-римськн — turris, по-турецькн — колончак, по-польськи — вежа, по-тутешньому — башта, терем; як при церкві дзвіниця, так вона при домах. По-слов'янськи — стовп: "У стовпі хмарному говорив до них". "Хай буде мир у силі твоїй і достаток у стовпостінах твоїх".

На цей буремний шум срібловидними з золотим міжрам'ям крилами, як орел на лови, спускаючись, Михаїл закричав: "О ворог Божий! Навіщо ти тут? І що тобі тут? Колись ти виригнув переді мною хулу на Мойсееве тіло1. Нині вибльовуєш ту ж отруту на дім Божий. Хто як Бог? І що добре й таке прекрасне, як дім його? Хай заборонить тобі Господь мій, перед ним же нині стою!..

С а ? а н а. Не личить архистратигові6 небесних воїнств бути сварливим, а тихим, скромним і...

? и ? а ї л. О змію! Ти зм'якшив слова свої краще, ніж єлей, і вони є стріли. Не тобі належить розуміти, що своєчасний гнів — то любов Божа, а що несвоєчасна милість — це твоє серце.

Сатан а. Дивну пісню заспівав оце ти!

Михаїл. Дивне ж нове й преславне співають сили небесні у місті Божому. Це істина.

Сатана*. А сили підземні що співають?

? и ? а ї л. Сили твої співають підле, світське, мерзенне. Кажучи ж Петровим у Діях словом (commune, ??????, coenum) — то просто сказати болото торговиці і мотала, що обліпила оту Єзекіїлеву проскуркуг.

Сатан а. Ха-ха-ха! Дивне співають небесні сили...

? и ? а ї л. О ганителю! До чого цей твій псячий сміх? Не втаїться ж переді мною лукавство твоє. Називаючи дивною, таємно зводиш наклеп на небесну славу й догмати її, віддаючи їй уявлювану тобою неблаговидність і неправдоподобність, просто кажучи, нісенітниці.

Сатана. Нині ж, не сумніваючись, провіщав ти причину, чому підземне життя тисячу крат багатолюдніше, ніж ваше небесне?

? и ? а ї л. І брешеш, і затемнюєш мову. Відкрий, якщо можеш, більш відверто серця твого безодню.

3 Ця хула згадується у Посланні святого апостола Юди.

'Архистратиг — по-слов'янськи першовоєвода, тобто над вождями вождь.

"Сатан — слово єврейське, по-слов'янськи — супостат.

г Глянь на історію про Корнилія-сотника у Діях. Там Петро каже: "Господи! Хай погане ніколи не ввійде в уста мої". У грецькому ж лежить ??????, по-римськи — сошпшпе, по-слов'янськи — спільне; бо все те погане, що спільне для світу, тобто для багатьох. Звідси й римляни називають болото соє тіш. Це слово є грецьке ??????, тобто спільне. Мирські думи — це болото, де топляться гергссинські вепри, їм же бог світу цього, тобто сатана, осліпив розум, як тлумачить Златоуст оці Павлові слова: "Бог світу- цього..." Мотила — це старослов'янське слово, по-римськн — excremenlum.

С а ? а н а. О Апокаліпта1 химерність у догматах, нерівність у дорозі, трудність у ділі, — це є трирідне джерело пустелі вашої небесної.

? и ? а ї л. Чи не можна хоч трохи ясніше?

Сатана. Надто тяжко бути жителем небесним. Чи ти зрозумів? Це причина, що спустошила ваші небеса.

? и ? а ї л. Звідки цей камінь, і хто його поклав у основу?

Сатана. Це я кажу! Дуже тяжко бути — і було так.

? и ? а ї л. Чи ти творець цього догмату?

Сатана. Цей догмат є незламний діамант.

? и ? а ї л. "Слухай, небо, і слухай, земле!.." Послухайте й ті, що під землею! Яка є більша на Господа-Вседержителя хула, і наклеп, більший від цієї? Це вулиця, що всіх ловить! Це ключ, що всім відкриває ворота пекла. Це спокуса, що ображає всім шлях на небеса! О прикрашена гробниця царська, повна мертвих кісток і праху, світе блудословний! Спокушуєш старих, молодих і дітей. В'яжеш у чари, як пташок у сіті.

Весь світ дихає його духом. Він є серце світу. Серце нечисте, серце плотське. Це мерзенна трійця: сатана, плоть, світ. Хто дасть мені Божий меч, щоб я проколов цього мадіаніта6, який перелюбствує з блудницею й перелюбницею світу цього і викрив сором її?

І Михаїл, піднявши подібного до блискавки списа, вразив діамантовим вістрям Сатану в саме серце і кинув його у вечірню хмару. Він же, стрімголов падаючи, вигукував: "Ура! Ура! Переміг! Переміг!" Із середини ж хмари заревів: "О, о Апокаліпта! Візьми як свідків небо й землю, я ж тобі не підкорюся, навіть для цього я твердий у цьому моєму догматі".

? и ? а ї л. О кажане! Горе тобі, який твориш світло пітьмою, а пітьму світлом, що називаєш солодке гірким, а легке тягарем.

Сатан а. Чи не писано: "Потрібне є Царство Боже"?..

? и ? а ї л. Занімій, пес брехливий!

С а ? а н а. І чи не ті, хто докладає зусиль, досягають його?..

? и ? а ї л. Гавкай, гавкай нині, пес, здалеку на сонце... Господи Боже мій! Правда твоя як полудень. Хто як тиі Ти сам драконові цьому щелепи його, що всіх пожирають, загородив, а не лише день твій, який є, як тисяча літ. Амінь.

апокаліпта — грецьке ім'я, по-слов'янськи означає одкровитель. Цим словом таємно ганить Михаїла як одкровителя тайн Божих. Сатана ж любить затуманювати, щоб ніхто не бачив невідомої й таємної премудрості Божої.

6 Це слово відригує священну історію про Фінеєса, який ізраїльтянина, що перелюбствував з мадіаніткою, проколов обох наскрізь.

На цей шум і ревіння, як еродієві пташенята» злітають із гнізда до своєї матері, що потоптала змія, — він же під її ногами в'ється, розвивається,—так злетіли до Михаїла Гавриїл, Рафаїл, Уриїл і Варахиїл4. Михаїл же, як боголюбний Еродій, розтерзує й топче домашнього ворога, посилаючи благодать дому владики, що дозволив на семи баштах, які стережуть премудрий дім його, гніздитися птахам згідно Писання: "Які любі поселення твої!.." "Птах знайшов собі храмину". 'Там птахи загніздяться". "Еродієве житло попереду них". "Блаженні, хто живе у домі твоєму..."

Небесні архивоїни сіли на райдузі. Михаїл же таку повів мову: "Не наша боротьба проти крові й плоті, але..." Серце людини є необмежена безодня. Вона те ж саме, що й повітря, яке носить плаваючі планети. Ця безодня темна, і не збулося на ній: "Просвічуєш пітьму мою". "Бог, який повелів із пітьми світлу засіяти, яке й засіяло у серцях наших..."

Тоді вона буває пеклом, тобто темницею, і наповнюється, як нічними птахами, похмурими мріями й привидами. Нічний орел*, цар і батько всіх інших, є сатана. Ці порожні мрії — то злі духи, а злі духи — це злі думки; злі ж думки — це думки плотські, що володіють світом. І оце-то написано: "До світодержців пітьми віку цього, тобто битва наша проти злих духів, що мають владу над непросвіщенним світом і над всією сумішшю беззаконників". Що ж далі? Началом садових плодів є насіння. Насінням же злих справ є злі думки. Оце ж і написано: "До начал і до властей... до духів злоби піднебесних". Піднебесні духи злоби — це мрії плотського, скотського й звірячого серця,

3 Слово грецьке ???? означає бажання, ???? означає Юпітер, або Дій; звідси ім'я Еродій, по-слов'янськи боголюбний. Інакше цей птах називається псларгос, по-римськи сісопіа, по-польськи — bocian, у нас — гайстер. Він гніздиться на церквах, на баштах, на дуже високих місцях, верхах і шпилях; друг людей, ворог зміїв і жаб; батьків годує і носить на старості; звідси у греків слово антипеларгсйн, тобто віддавати благо, означає благочестиву душу, що любить Бога й ближнього, означає й богослова, що високо загніздився, отого: "Знаю людину..."

6 Нічний орел, просто кажучи, пугач. У нього непримиренна ворожнеча з денним орлом. Можна обох спіймати під час боротьби, так затято борються.

БЕСІДА АНГЕЛЬСЬКА

Про диявольський наклеп і про підступи, що відводять від істинної втіхи

очі якому коле оцей гострий правди Божої меч: "Сатано, не думаєш, що Боже, а що людське".

Люба моя братіє! Ви бачите, як по всьому Всесвіту розсіяв сатана насіння своє! Від його роду насіння є й оці блудослівні сиренські1 й блудоголосі пісеньки:

Жорстокий та гіркий труд Бути жителем небес: Весела й гладенька путь — Жити, як живе світ весь.

І знову:

Святиня страждає без утіх, А злість скрізь бачить свій успіх. Яка користь бути святим? Життя більш вдале всім злим.

Цих присолоджених своїх вод водоспади вибльовуючи, ангельське око ваше гостро провидить, як хитро погасив у всіх серцях божественний отой вогонь: "Хто дасть мені крила?.. І полечу, й спочину". "Міцна, як смерть, любов. Крила її — крила вогню"... "Хто розлучить нас від любові Божої?" "Зігрілося серце моє, і в повчанні моєму розгориться вогонь".

Зміїною ж отрутою наповнений світ, глухий, як гаспид, і холодний, як лід, сотворився до матері нашої, до премудрості Божої, що зігріває нас у надрах своїх і втішає. "Сину! Якщо поспиш, солодко поспиш, якщо підеш, то не боятимешся, і радість буде на всіх шляхах твоїх". "Тому не дивно, що всі разом ухилилися. Не солодкий Бог і немає Бога — те ж саме"6. Розтлились і змерзотніли в самих началах і насінні своєму, в самому корені серця свого.

Хто може підняти на шляху золото чи бісер, які видаються чимсь некорисним? Який тетерук не насмілиться вскочити у сіть, вважаючи [її] рогом достатку? Яке ягня не злякається матері, вважаючи її вовком, і не припаде до вовка, вважаючи його матір'ю? Не звинувачуйте світу. Не винен цей мрець. У цього

'Сирена — ????? — слово грецьке, означає пута, окови. Так називається морське чудовисько з красивим діючим обличчям. Воно так вигадане пророками, як есмиголовнн змін: означає світські принади.

6 Весь світ так думає, що заповіді Божі важкі, і гіркі, й непотрібні. Це те ж саме, що сказати: не солодкий і поганші Бог. ? думати, що несолодкий і поганин Бог, є те ж саме, що "говорить безумний у серці своєму: немає Бога".

полоненого відібраний кураж, виколоте око, перегороджений шлях; зв'язала вічними путами туга серце його.

Яка туга? Коли що люблять і бажають думки, тоді й плотське серце всередині нас розширюється, роздувається, радіє1, під час же гидливості звужується, стискається, сумує, як хворий, відвертається від їжі й стискає уста. Сатана, погасивши вогонь божества у мирському серці, міцно зв'язав тугою, щоб воно вічно гордувало Царством Божим і повік би не наважилось на володіння ним; щоб не заспівало отої переможної пісні: "Сіть зруйнувалася..." "Шлях заповідей твоїх простерся, коли розширив ти серце моє". "Бажає й закінчується душа моя..." "Серце моє і плоть моя зраділи..."

І коли пишеться: "Хай звеселиться серце моє...", це означає: "хай куражиться". "Знехтувана втішиться душа моя..." — означає, що не приймає куражу й бажання. Відібрати кураж, а навести жах — це значить пригнітити, замкнути й зв'язати душу, щоб вона не веселилась, а сумувала у добрій справі. Це дуже страшна образа, полон і вбивство — розтлити людину в самих думках і серці її, наче у її насінні й корені, як написано: "Розтлились і змерзотніли в починаннях своїх", тобто у головному: подібні до біснуватого кормчого корабля чи колісниці. Не винен же мрець, винен людиновбивця. Світ є горіх, зіпсований черв'яком, сліпець без очей і вождя, ведмідь, якого тягнуть за ніздрі, раб сатани, полонений диявола, левова огорожа. Яка огорожа? Послухаймо притчу.

ЛЕВОВА ОГОРОЖА

Лев дрімучу діброву з хащами її загороджує, давши їй одні ворота, де й сам поблизу таємно живе. Загороджує ж не стіною й ровом, а своїм слідом. Як лиш голодний, так і заревів. Звірі, затремтівши, шукають порятунку і, примчавши на рятівну стежку, відскакують назад від левового сліду, що дихає у їх чуття нестерпним жахом і перегороджує шлях. А злякавшись там, де страху не було, шукають безпечного шляху доти, поки

1 Слово оце радість народилося звідти, що серце роздувається тоді, коли щось дістанеться за бажанням, у противному разі стнекається. Звідси народилось слово туга. Звідси Павло: "Розпростерлося серце моє до вас, коринтяни!.. не тісно вміщуєтесь". Оце-то справжній сміх: нон dentes nudare, поп ore ringi, sed corde ridere5, як сміється отой наш Ісаак: "Зрадів духом Ісус..."

наблизяться до воріт, де справді немає сліду і невідчутний справжній жах. Тут ловляться. Ось ворота пекла! Тут усього світу вихід і кінець. Сатана "ловить, як лев у своїй огорожі і як левеня, що живе в таємниці" всіх тих, про кого написано: "Злякалися страху, де страху не було".

У цьому страшному місці замовк Михаїл. Гірні ж воєначальники, сидячи на благокруглій дузі хмар, заглибилися в роздуми, споглядаючи круг земний і сумуючи, наче маючи перед собою руйнований Содом чи Вавилон. У саме цей задумливий час замість суму кураж, замість же страху радість отаким словом раптом так заблаговістив Гавриїл.

РЯТІВНИЙ ШЛЯХ

Він спершу заспівав пісню, а за ним усі архангели оцю:

Зійде архангел в Назарет до Діви, Приносить радість праматері Єві. Радуйся, Єво! Радуйся, Діво!

Обрадувана. Господь з тобою! Радість тобою Всім буде дана...

Потім відкрив квітучі уста у цей нетлінний запах, благовіщуючи день за днем спасіння Бога нашого: посланник я не лише до Діви Мпрії, айв усьому Всесвіті всіх тих:" Господи, у лоні нашому зачав", усіх, хто зачав в утробі своїй і вмістив у серці своєму дух заповідей Господніх, відвідую, задобрюю й цілую оцим цілуванням: "Радуйся, благодатна! Господь з тобою! Благословенна ти серед жінок!"

Оці є справжні Божі матері: не із крові, не із похоті плотської, не із похоті чоловічої, а від Бога народжують дітей своїх. Народжене із плоті є плоть, народжене ж від духа є дух, що освятив серця й утроби наші. Господи! Цей дух є закон твій, посеред черева нашого — шлях, істина й життя. Мир тим, хто дуже любить його і не має для них спокуси. Мир на Ізраїля й на всіх, які живуть за цим правилом; мир на них і милість! Слухай, небо, і скажи... Життя безпечне; це солодкий шлях — шлях Господній. Любі мої брати! Відверніть від содомлян ангельські очі ваші й дивіться на цього мандрівника на землі, що ступає перед вами. Він прямує з жезлом веселими ногами й місцями і спокійно співає: "Прибулець я на землі, не скрий від мене заповідей твоїх".

Співаючи, повертає очі то праворуч, то ліворуч, то на весь горизонт3; спочиває то на горбку, то при джерелі, то на траві зеленій; їсть поживу звичайну, та сам він їй, як майстерний співець простій пісні, додає смаку. Він солодко спить і тими ж Божими видіннями уві сні й поза сном насолоджується. Встає рано свіжий і сповнений надії, співаючи ісаївську пісню: "Спрагнуть наймолодші, і втомляться юнаки, і вибрані не будуть міцні; терплячі ж оновлять міць Господа, закрилатіють, як орли, підуть і не втомляться, попрямують і не зголодніють".

День його — вік йому і є як тисяча років, і за тисячу літ нечестивих не продасть його. На думку світу, він найбідніший з усіх, а за Богом від усіх багатший. І що краще, як "веселість серця — життя людині"? Жезл його є Господь пристрастей і жадань його, і радості його ніхто у нього не забере. Дістав він цей мир не так, як звичайно завойовують світ. Він полюбив шлях і славу Божу. Цей є справжній мир і життя вічне, а вість його — благовість. "Хай чує земля слова вуст моїх!"

Цей мандрівник бродить ногами по землі, серце ж його серед нас знаходиться на небесах і насолоджується. "Праведних душі в руці Божій". Серед безумних вважаються загиблими й заблудлими: "Вони ж є в мирі". Хочтілесні наявності, докучаючи, турбують, та цю шкоду з надлишком нагороджує сподівання їх, сповнене безсмертя, і Господь, що навіки у них запанував. "Чи не чуєте, що співає цей пішохід?" "Як не чути? — вигукнули архангели. — Він махає руками й співає оцю пісню: "На шляху одкровень твоїх я насолодився, як у всякому багатстві".

Він один є для нас видовище миліше, ніж усі содомляни. Ми ж його пізнали. Це друг наш Даниїл Варсава.

І всі засміялись. Потім же Гавриїл простер смарагдові крила і, прилетівши, сів при боці Рафаїловому, нюхаючи в руках своїх солодкопахучий кущ і польову лілію. Рафаїл, дивлячись на Варсаву й посміявшись, як Сара, згадав духовного свого сина, любого подорожнього Товію, сина Товітового. Він довгу повість зіткав: як доручив йому старий сина свого, які напасті й випадки зустрічались на шляху, як щасливо юнак увійшов до приміщення наречених і переспав з нареченою Божою. "Коли він боявся води чи риби, — розповідав Рафаїл, — тоді я його

3 ? о ? и з о и ? — слово грецьке, означає разом небесне і земне місце, наскільки може бачити паш зір. Є ж межа зору для всіх до одного людей, які населяють землю: ????????????, тобто місце, яке обмежує зір очей, одним видно одне, іншим — інше.

навчав: "Сину мій Товіє! Сину мій, не бійся! Вода не втопить тебе. Але води блювотиння зміїного, але потопні промови порад світських, але хвилювання плотських прагнень — оце є всесвітній отой стародавній потоп, що всіх пожирає! Гей, кажу тобі: цього бійся! І риба, сину, не проковтне тебе. Але черево, але сирище3 і бедра твої — це є пекло й кит, що ковтає всіх, а бог їх — черево й слава в соромі їх. Ей, кажу тобі: цього бійся. І утроба рибна, і дим нутрощів її не врятує тебе. А дим диму і дух духу, ей, кажу тобі, він врятує тебе". "Чуєш, Ізраїлю! Господь Бог твій посеред тебе, у нутрощах твоїх, у серці твоєму і в душі твоїй". Той є дим диму і дух духу: дим від утроб твоїх, від содомського підпалу жадань здіймається до небес; і дух, що не відокремлюється від тебе, але перевершує дебелість плоті і тонкість душі твоєї, той врятує тебе. Цей є смирна, і стакта, і касія від утроб твоїх. Цей хай зійде, хай з'явиться тобі, щоб ти зачав в утробі й помістив у серці, щоб ти пішов у пахощі мирри його, щоб не задушив душі твоєї бісівський сморід і смердючі світські жадання.

Спалити утроби за повелінням Мойсея і умертвити члени, що складені з пороху, є одне і те ж. Все це буває вірою, тобто ? о думки собі, — мертвим же бути плоттю, а живим за Богом. Спалити й убити душу твою, розумій: відібрати від неї владу й силу. Тоді залишиться в тобі лиш фіміам Божий, рятівні пахощі, мирра мирри й дух Господній, що помазав тебе, і збудеться: "Спрямувати ноги наші на шлях миру".

ШЛЯХ МИРУ, НАЗВАНИЙ ПУСТИМ6

— Цією благовістю розпалений,—продовжував Рафаїл, — пішов мійТовія праворуч, на шлях миру, яким нині простує наш Варсава. Це є шлях царський, шлях верховний, шлях гірний. Захоплені цим

1 С и ? и щ е — це слово старослов'янське, означає тілесні нутрощі, які переварюють всю сиру їжу, тобто шлунок. Це є причина всього зла все життя. Звідси битви, крадіжки, вбивства і всі біди. Він є цар всіх світських сердець. Це є той архимагир, тобто архиповар, згадуваний у Книгах Царств, що заколотив весь Єрусалим, цар поварів і царів. Дуже гарно моя мати Малоросія називає його богом, те саме, що й Павло: "Для них же бог — черево..." Давно у Єгипті єреґі, ховаючи мерця, велів вирізати сирище і, піднявши перед народом, проповідникові велів вигукнути такс: "Опей в житті всіх зол причина!"

6 Глянь на 26-й вірш 8-ї глави у Діях: "Ангел же Господній" та інше. "Цей є пустий".

шляхом Ілля, Єнох, Авакум і Пилип, не знайшли себе у світі. Цим шляхом зійшов на гору Авраам принести в жертву Ісаака і прийняв від Бога печать віри. Цим шляхом зійшов на гору Фасга Мойсей і заспокоївся. Цим шляхом простує весь Ізраїль в обітовану землю. Цим шляхом увійшов у Сіон Давид, наситився священними хлібами, роздавши й суггутникам по сковорідному млинцю. Цим шляхом сходить у гірне Маріам, цілує Єлизавету й стає блаженною. Цим шляхом, йдучи в пустелю, Христос переміг сатану. Цим шляхом сходять на гору Галілейську апостоли і бачать світло воскресіння. Це є шлях суботній, розумій — мирний. Цим шляхом простували Лука й Клеопа6. Зійшовся з ними третій блаженний отой співрозмовник, що переломив їм хліб небесний і відкрив їм очі бачити невидимі його пахощі.

Нарешті цим шляхом їхав у колісниці євнух цариці Кандакії і познайомився з Пилипом7. Пилип відкрив йому в людині людину, в єстві — єство, пахощі Христові й новим благовістом, як дивним фіміамом, накадив йому в серце, обмив його нетлінною, крім стихійної води, водою і відпустив його у дім свій. Він же відійшов на свій шлях, радіючи. Цей шлях радісний, але пустий, пустий, але радісний, і поза ним немає порятунку. Пустий же, бо відкритий лиш для людей вибраних. Світ уявляє його пустим, тобто суєтним. Це наклеп. Уявляє його гірним, тобто гірким. І це наклеп. Гора означає зверхність, а не труд і горе. Горе тим, що говорять: солодке — гірке і навпаки. "Шлях Господній є суд, розсудити зло — вибрати благо". Улюблений шлях! "Не зайде для тебе сонце, і місяць не зменшиться для тебе. Господь є для тебе твоє світло, і зникли дні ридання твого". Це проголосивши, Рафаїл замовк. Уриїл же закликав: "Простягніть вдалину погляд ваш і побачите кілька подорожніх, що випереджають Варсаву". Та Рафаїл почав силувати: "Любі мої браття! Гляньте хоч трохи на лівий шлях і на козлів, на нещасних його подорожніх..." "Ах! Відвертаєш нас, друже, — закричали архангели, — від прекрасного видовища до страшного". Коли поверталися, заспівали всі таку пісню:

О світе, світе прикрашений! __

Весь нещирий, гробе побілений!3

3 Гробницями стародавніх царів були високі світлиці, зовні архітектурнсг прикрашені. Та що там всередині? Прах, сморід, гній, кістки, пустеля. Чудово наш рабнн Христос цими фобами називає лицемірів, що шукають образ благочестя, відрікшись від ного сили. Цьому дорівнює н світське щастя — вудка, сіть і отруйний мед; зовні блиск, а всередині пітьма, тління...

Зваблюються старі, молоді і діти,

У чари в'яжеш, як пташенят у сіті.

Світ здається прикрашений,

Та він як гріб поваплений,

Нутро його виймаю, лиш мерзоту споглядаю.

ШЛЯХ ЛІВИЙ, НАЗВАНИЙ ВЕНТЕР

— Цей шлях, — сказав Рафаїл, — називається вентер. А вентер — це рибальська сіть, зроблена на зразок черева: широка на вході, тісна у виході. Цей шлях, відхиляючись від сходу, приховує кінець свій не у світлій південній країні, а у північному мороці.

— Ось шлях, — каже вождь Товії, — ось і нещасний його подорожній іде перед вами! Судіть його! Небесні сили, дивлячись на подорожнього й змилосердившись над ним, закричали: "О нещасний страдальцю! Це сріблолюбець. Боже мій! Весь обтяжений мішками, сумами, кошиками, гаманцями, ледве рухається, наче нав'ючений верблюд. Кожен крок для нього мука. "Горе вам, багаті, бо ви віддалені від втіхи вашої".

— Та він цього, — вибачає Рафаїл, — не відчуває, а ще більше тішить себе і вважає свій шлях благословенним навіки. Він радіє, простує й співає.

— Чи можливо? — вигукнули духи.

— Будь ласка, — просив Рафаїл, — слухайте його пісню.

БАГАЧ, ПОДОРОЖУЮЧИ, СПІВАЄ ПІСНЮ

Хай у світі я поганий — Аби був багат". Нині совість не у моді, а золото йде в лад.

1 Ці вірші [взяті] із стародавнього трагедіографа Евріпіда8, ось один:

•? ?????? ??????? ????????? ???????. ? aurum, dexteritas optima mortalibus. О золото! Удача найкраща для смертних.

Початок їх отакий:

Sine те vocari pessimum, ut dives vocer. Nemo an bonus nurn dives omnes quaerimus.

Як нажив, не запитають, аби жирним був гріш.

Коли багатий, то всім брат, і чесний, і гарний3.

Що в нас у світі ганебне? Порожній гаманець.

Чи жебраком жити? Краще спущуся в смертельний гній.

І смерть солодка, поки гріш за грошем пливе'.

0 святе золото! Понад тебе немає в світі. Не так милий батько, не так рідна мати, Не так любі й діти веселять.

1 якщо така Венери краса,

Не дивно, що закохалась у неї твар уся.

Ангельські сили вжахнулись, побачивши, що сатана так хитро зумів розтлити цю біснувату душу, яка обожнює мертве й молиться до кумира. "О сатано! — вигукнули вони, співчуваючи. — Справжня Божа мавпо!" Він їм замість слів: "Горе вам, багаті...", "блаженні жебраки..." поклав на серці в основу оцей свій сморід: "Блаженні багаті, бо для них є царство всяких утіх". Така душа є гаспид, який аж ніяк не чує милості, котру закликають: "Прийдіть до мене, всі трудящі й обтяжені, і я заспокою вас..."

— Боже мій! — вигукнув Уриїл. — Цей неспокійний шлях натовпами людей, як торгами, весь засмічений. Чуєш, Рафаїле! Який же оцей найближчий натовп?

— Шум колісниць, — відповів він, — удари бичів, кінський тупіт і свист засвідчує, що ця громада є полк честолюбців; а перед нею натовп — це торжество насолодолюбців. Це викривається писком та іржанням музичних інструментів, вигуками торжествуючих і козлоголоссям, кухонними запахами, гаром і курінням. Інше в отих подальших зволоках і стоках: там — позови, боротьба, злодійство, грабежі, гіідлабузництво, купівля, продаж, хабарі...

Браття! Придивіться до правого боку — ось вони! Кілька подорожніх, відірвавшись крадькома від лівого шляху, пробираються через нерівні місця до мирного шляху. "Як-Бог, спокусив я і знайшов їх, гідних себе..." 1 Ubique tanti quisque quantum liabuit fuit. • Можна й так: І смерть солодка, поки золото пливе раз у раз. О святе золото! Моли бога про нас!

Latine sic:

О plute, summa dexteritas mortalibns.

— Ба, ба, ба! Яке дивне оце бачу видовище! — закричав, як блискавка, раптово Варахиїл. — П'ятеро чоловік бредуть в широких опанчах, які волочаться по шляху на п'ять ліктів. На головах капюшони. В руках не жезли, а коли. На шиї у кожного по дзвону з шнуром. Сумами, іконами, книгами обвішані. Ледве рухаються, як бики, що везуть парафіяльний дзвін9. Ось хіба справді трудящі й обтяжені! Горе їм, горе!..

— Це лицеміри, — сказав Рафаїл, — мавпи справжньої святості, вони довго моляться в костелах, безперервно в Псалтир бубнять, будують церкви й оснащують, бродять поклонниками по Єрусалимах, лицем святі, а серцем — від усіх беззаконніші. Сріблолюбні, честолюбні, насолодолюбні, облесники, звідники, немилосердні, непримиренні, що радіють з сусідського горя, за благочестя мають прибутки, цілують кожен день заповіді Господні і за алтин їх продають. Домашні звірі1 і внутрішні змії, лютіші від тигрів, крокодилів і драконів. Ці кажани між правим і лівим шляхом не є ні чоловічого, ні жіночого роду. Обом вороги, кульгаві на обидві ноги, ні теплі, ні холодні, ні звір, ні птах. Лівий шлях їх цурається як таких, що мають образ благочестя, а правий відкидає, бо відійшли від його суті. У сумах їхніх пісок йорданський з грішми. Обвішані ж книги — це Типики, Псалтирі, Прологи й ін. Вся їхня молитва в тому, щоб нарікати на Бога й просити тлінностей. Ось зупиняються молячись і починають співати. Послухаймо безбожні їхні пісні Божі.

ЛИЦЕМІРИ, МОЛЯЧИСЬ, СПІВАЮТЬ10:

Боже, встань, чого спиш? Чому про нас не рядиш? Це шлях беззаконних цвіте! І бідності немає ніде. Ми ж тобі свічищі ставим, Кожен день молебні правим! І забув ти всіх нас.

1 Якогось мудреця запитали: "Як можна прожити життя благоденно?" Відповів: "Так, якщо врятуєшся від диких і домашніх тигрів, тобто отих: "Юда — раб і облесник".

На тиждень постимо два рази. Хмільного не вживем ні разу. Ходим по святих містах, Молимось і вдома, й там. Хоч Псалтиря не слухаємо, Та напам'ять його знаємо. І забув ти всіх нас.

Почуй, Боже, крик і рев! Дай нам багатство всіх мов! Тоді-то тебе прославим, Свічки золоті поставим, І всі храми золочені Зашумлять твоїми піснями — Тільки дай нам вік золотий!

— О смердючі гроби зі своєю молитвою! — вигукнув Варахиїл. — Ці блудопишні лаври під виглядом Божим обожнюють сатану. Злоба, одягнена в одяг преподобія, це сатана, що перетворився на світлого ангела. Немає злішого від нього в усьому пеклі: спустошення царствам, розхитування церкви, обранців Божих спокуса... Відвернімо очі наші від богомерзких цих, які ремствують, прохачів, облесників і лицемірів. Чи не чуєте, що шум, тріск, рев, вигуки, завивання, свист, дим, жупел і сморід содомський здіймаються над цим шляхом?

Архангели повернули світлі свої обличчя від півночі до ясного півдня і заспівали оцю пісню:

АНГЕЛЬСЬКА ПІСНЯ на тему цього: "Безодня безодню кличе"

Не можна безодню океана жменькою землі закидати. Не можна вогненну піч маленькою краплею охолодити. Чи зможе у темній печері гуляти орел Так, як на небесний край вилетів звідти він?

Так не буде ситий плотським дух. Дух безодня є в людині, ширша вод всіх і небес. Не наситиш тим довіку, чим полонить світ цей весь.

Звідси-то сум, всередині скрегіт, туга, печаль, Звідси неситість, щоб із краплі жар гірший став.

Знай: не буде ситий плотським дух. О роде плотський! Невігласи! Доки ти тяжкосердий? Зведи сердечні очі. Глянь вверх на небесну твердь. Чому не шукаєш знати, що то зветься Бог? Чому не прагнеш, щоб побачити його зміг?

Безодня безодню раптом задовільнить.

НАКЛЕП

По-грецьки — діаволе, по-римськи — traductio.

Заспівавши ж, спитали: що таке наклеп?1 Скажи нам, блискавко Божа, Варахиїле!.. Він же відповів так: "Наклеп означає робити солодке гірким і навпаки; він те ж саме, що й злодійство: злодійство краде речі, а наклеп — думки. Думка є керівник і шлях людини. Диявол, укравши в людини добру думку, перекидає, наче сіть і перепону, через добрий шлях і цим самим зводить і переводить її на злий шлях. Ось чому по-грецьки дияволос, тобто перекидник, по-римськи ж traductor, тобто звідник, або перевідник, дане ім'я наклепникові, по-слов'янськи робити наклеп означає те ж саме, що й колотити, змішувати гірке з солодким і навпаки. Це буває тоді, коли замість солодкого виставляється гірке, і навпаки. Це є одне джерело всіх пекельних мук"6.

ПІДСТУП

"Ти ж, о світе Божий, Уриїл! Поясни нам, що означає оте підступ?" Відповів Уриїл: "Підступ є образ наклепу, за яким він росте й розсівається. Він те ж саме, що й машина. Машина хитрить у речах, а диявольський підступ — у думках. Птахолов

1 Дев'ята Божа заповідь гримить: "Не свідчи фальшиво". Це те ж саме, що й "не зводь наклепу". Страшний наклеп — робити заповіді Господні важкими й гіркими. Це диявол написав на серці всім, хто ненавидить закон Божий. О, роздеріть оці ваші серця засліплені.

* Морок наклепницький є батьком брехливості, брехня ж і лестощі с мати гріхів. Гріхи ж є муки і пристрасті сердечні: "Бо чим хто грішить, тим і мучиться".

і рибалка ловлять сітями, а він — підступами. Підступ є спритна машина, наприклад засідка, сильце, капкан, пастка, сіть, ятір, верша, по-грецьки строфа, тобто завертка, вертушка тощо. У архітекторів і нині якась машина називається по-латині сарег, тобто козел. Нині яскраво видно, що хитрість у злодійстві, а підступ у наклепі є те ж саме. О, яка гарненька вудочка! Нею, наче збісившись, людська воля жахається преподобія [преосвященства], кидається за дурницями, наче олень, поранений у сім'яники, не відчуваючи, як прямує до своєї загибелі. Оці-то душі насолоджуються оцими пісеньками:

Давній вік був святий, Нині вік не такий. Плюнь, брате, на Сіон, Заспівай на світський тон. Чи скоро святість жити діждеться? Наше ж життя тут наживеться. І знову:

У молоді літа не зажити світа? Що ж за користь світ молодому? І знову:

У віці старому немає спокою, Тільки хвороба з бідою. Тоді щастя хоч би й було, Та в старості не так миле...11

Яке ж то мені щастя, якщо воно зраджує мене під час старості, якщо воно не є отой вірний і вічний друг? "Друг вірний — дах міцний..." "Не залиш мене під час старості..." "Все минає, а любов ні!" "Бог любові є..." "Чуєш, Ізраїлю! Господь Бог твій посеред тебе".

Видно, зла це вудочка, яку пожирають біснуваті душі. А як вовк овець на пасовиську й при водопої краде і таємний облесник у самому чертозі й під час трапези, як черв'як горіхи, перебуваючи всередині їх, псує, так диявол, на самих багатих місцях, в Едемі священної Біблії, хитро вловлює, домішавши, як змій, у материне для дітей молоко отруту свою, так він смак і дух свій у запашні плоди Божого раю. "Потрібне Царство Боже, і ті, хто докладають зусиль, осягнуть його".

Цього оракула сатана ростив. В|ну ньому осквернив Христа

запах. Він, укравши дух Христа, вклав у нього свій вбиваючий душі смак. Він перекував потрібне на трудне1. Співають німці отаку притчу: "Бог будує церкву, а чорт там же каплицю". Співає Христос: "Потрібне Царство Боже". Диявол підспівує: "Трудне Царство Боже".

О капосна мавпа! Тим же мостом іде, а в різне місто; тим же дзвоном співає, та чомусь наче ні. Ангельський тон — пекельна думка, голос Якова — серце Ісава; цілує, як друг, — продає, як Юда. І сміх, і плач нам є оця Божа мавпа... "Слухай, небо, і заговорю!" Це наклеп на Господа-Вседержителя! Потрібність з трудністю так несумісні, як світло з пітьмою. Потрібне сонце — чи трудне? Потрібний вогонь — а чи трудний? Потрібне повітря — а чи трудне? Потрібна земля і вода — і хто без неї? Бачите потрібність? Де ж при боці її трудність? Ах, зникла! Немає їй місця в чертогах непорочної й блаженної потрібності! Дім її є дім миру, дім любові й насолоди. Покажіть же мені, де знаходиться трудність? Чи не в пеклі? Вірую, Господи, що там саме живуть труд і хвороба, печаль і зітхання. Та чи там потрібність? Ах, не бувала вона там. її присутністю пекло миттю перетворюється на рай. У пеклі робиться все те, що непотрібне, що зайве, що не знадобиться, непристойне, противне, шкідливе, капосне, мерзенне, дурне, непридатне, погане, мучительне, нечестиве, богомерзке, прокляте, світське, плотське, тлінне, легковажне, дороге, рідкісне, модне, турботливе, руйнівне, погибельне, пекельне... і інший незасинаючий черв'як. Ця біснувата й буйна діва, трудність називається по-грецьки ????12, тобто пагуба, по-єврейськи ж Ада, жінка Ламеха, тобто красива блудниця й турботлива, протилежна жінці, названій Селла й Мирна. Як відрізняється чиста наша діва — свята потрібність!' Вона не ???, а Літа й Літургісса; не Ада, а Селла; не Фурія, а Анна, не Харія, а Грація, розумій: кохана, милостива, обдарована14. Із небесних кіл і із гірних меж любої цієї цариці зникло всяке

1 Потреба ? потрібне не втому полягає, щоб ного трудно мати, а те потрібне, без чого ніяк не можна житн або з мукою без нього живеться. А чим же щось більш потрібне, тим легше дістати. Наприклад, повітря конче потрібне, а без взуття взимку можна жити з муками.

' Не втерплю, щоб не приписати тут пресолодких оцих Епікуровпх слів: ????? ?? ??????? ??'???, ??? ?? ???????? ???????? ????????, ?? ?? ?????????? ??? ????????, тобто: "Подяка богові, що потрібне сотворив легкодоступним, а те, що трудно досягається, непотрібним"13.

горе з трудом, а печаль з зітханням. Звідти сатана з усіма своїми пітьмами скинутий у пекло. Яка сила скинула? Та, що там життя не залежить від турботної суєти і суєтних турбот. Там живе лиш оте потрібне: "Одне потрібне". Воно і споріднене, й легке, й благовидне, й преподобне, й веселе, й корисне, без срібла й без горя досяжне, як написано: "Даром прийняли, даром віддасте". Переконай, земле! Почуй, роде людський! Напиши на нігті діамантовому, на вічних серця свого скрижалях Господню славу оцю: "Благословенний, хто робить потрібне нетрудним, а трудне непотрібним".

Як тільки Уриїл відригнув панівну цю славу Вишнього, піднявся із пекельних глибин ганебний шум, рев, рик, свист, стогін, який буває від дібровних звірів, від нічних птахів, від болотних жаб під час землетрусу. Закидався, звиваючись і розвиваючись у численні звивини, пекельний змій, пронизаний витонченою сильного стрілою і жаром палаючого вугілля обсипаний, згідно того: "Він устами вимовляє премудрість, а жезлом б'є мужа безсердечного". На крилах Уриїлових було видно дуже цінний сапфір, що перевершував голубий звід благовидного неба. Цей божественний розум, що випустив із уст своїх меч двосічний, вразив сатану в саме його черево і вбив блудодійство. Варахиїл же вистрелив праворучну блискавки стрілу, простромив дракона в саме око його і вбив похіть очей за Писанням: "Око, що лає батька й докучає матері своїй, хай виклюють його ворони із дебрів". Раніше від усіх умертвив списом Михаїл перелюбне серце його. Відтоді царство його й підступи зруйновані.

ПЕКЕЛЬНЕ ЦАРСТВО На чому засноване?

Простер же Рафаїл яшмовидні крила свої з Гавриїл ом і, перелетівши, сів біля Варахиїла. Потім, розсміявшись, весело мовив: "Зрадів дух мій, як Уриїл, як Фінеєс, у черево, ти ж, як Сисарі, в саме око його пробив йому голову його". Вид же Варахиїлових крил, як вид вугілля, розпаленого від отого вуглика: "Стріли сильного витончені з вугіллям, що поїдає". "Розпалене дуже слово твоє, і раб твій полюбив його..." "Слово було плоттю і вселилося в нас". /

Тоді цей пломеніючий орел, служитель у блискавці Вишньому, божественний Варак розпростер крила свої і, помахавши ними, проголосив: "Це перемога, що перемогла світ, плоть і диявола — любов наша. Міцна, як смерть, любов. Жорстока, як пекло, ревність Божа. Крила її — крила вогненні. Вугілля вогненне запалює її. О вугілля! О улюблений наш анфракс отой!"1

"Золото отої землі добре, а там рубін". Цей дуже дорогий рубін нас, серафимів, запалює, роблячи ангелів своїх духами і слуг своїх полум'ям вогняним. Голос його отой... "Голос брата мого..." Лиш цей втішає й зміцнює нас. "Звеселися, безплідна!" Це його голос. "Смиренна й хвильована! Ти не мала втіхи. Це я приготовляю тобі рубін — камінь твій — і на основу твою сапфір. І покладу забрала твої, яшму й ворота твої, камені кристалу й огорожу твою, камені вибрані — й правдою винагородишся... Всяку зброю, виготовлену на тебе, і всякий голос, який проти тебе встане на бій, я не прискорю. Переможеш їх усіх. Всі сини твої навчені Богом і у великому мирі діти твої. Це спадщина тим, хто служить Господу, і ви будете для мене праведні", — говорить Господь. Нині наше бажання здійснилось. Нині почута ота з трьох частин молитва Сирахова:

Господи, Отче й Боже життя мого!

Хай не поглине мене безодня світу!

Звівши очі на красу його,

Хай не поглине мене прірва черева,

Що догоджаю, як Богові. І хай не зв'яже мене

Встидодійство, що шукає насолоди у мертвому болоті.

На цих трьох частинах стоїть усе пекельне царство. Нині мудрість перемогла злобу, і всі заспівали так:

О сину, народжений від Діви, В безпристрастя глибині! Тричастинну злобу душі Втопи, молюся. Та як же на бубні,

'Анфракс (рубін) — цс слово грецьке, означає палаюче вугілля; означає також дорогоцінний камінь, бо вигляд його як палаюче вугілля. Всі ж дорогоцінні камені, як сапфір, фарсис і інші, красою своєю й твердістю є образи Божої премудрості.

У мертвому тілі

Заспіваю переможну пісню.

— О язику тригубий! — вигукуючи, проголосив Варак, що зруйнував міста й перевернув доми вельмож. — Блаженний, хто володіє тобою. Це є Царство Боже! Немає легшого від нього, як і немає потрібнішого, і немає потрібнішого, як немає природженішого. І що таке Бог, як не пломеніюча всередині нас, наче вугілля, що дихає іскрами, блаженна ота краса: "Без мене не можете нічого творити". Що ж є? Вона носить гори, і води, і весь труд наш. Вона тонкощільне небо й вогонь правицею своєю тисне й тримає. Хто ж всеблагу й пренепорочну оцю матір нашу осмілюється назвати трудною? Якщо сатана сатану виганяє? Так не трудністю труд лікується. Господи! Це труд воздають тобі! Ти ж — веселість і радість, мир і заспокоєння. Правда твоя, як сонце. І це сатана затьмарює! Світ же свідчить про брехню. Господи! Якщо можна, хай пройде повз тебе гірка чаша оця. Якщо ж не може ця брехня пройти повз тебе, то хай буде воля твоя1.

БЕЗПЛІДНА, ЩО ПЛАЧЕ

У той час було чути жалібний голос на небесах. Вдова, бредучи по землі, одягнена в темний одяг, повинна народити сина, шукає місця, та не знаходить, гнана змієм, який хоче пожерти гоїід її черева й услід їй вибльовує потоп блювотиння. Через це поневіряється, ридаючи й вигукуючи оцю пісню6:

Хто дасть мені крила нині? Хто дасть посріблені? Хто дасть мені плечі нині? Хто дасть опірені?

Хай полечу через все до Бога,

Від земного краю навіть до раю, І спочину.

1 При Бозі, як при зерні н істині, нерозлучно тримається, як полова, брехня; та полову — свині, а хліб дітн їдять.

6 Ця пісня взята із трагікомедії, названої "Гнана церква"15. Апокаліпсиа жінка, яку переслідує змій, там співає цю пісню або хор. Це миле творіння Варлаама Лащевського, який навчав у Києві і богослов'я з єврейською й грецькою мовами і був керівником при останньому виправленні Біблії. Помер архимандритом Донським. Вічна пам'ять!

Це єхидн лютий біжить! Це мене сягає! Це челюсті пекельні на мене люто відкриває! Проковтнути хоче, отрутою клекоче Василиск дивний, гаспид питливий. Ах, горе мені!

Вод гірких потоки холодні вибльовує чорний. Це морок! Це хмара вкрила мене нині вечірня!

Горе мені нині! Горе єдиній! Гонить усім пеклом мене з дитям. Нема мені миру.

Ох мені! Горе! Ох! Що робити? Кого на поміч смію, бідна, молити?

Горе мені нині! Горе єдиній!

Гонить усім пеклом мене з дитям. Нема мені миру.

Боже! Ти глянь на мене з висоти святої І прихилися, дивний, на ці мої сльози:

Дай міцність сили, щоб не здолали Твоєї рабині уста зміїні. Ах! О! Боже!

Хто дасть мені крила нині? Хто дасть голубині? Щоб вверх я знялася з цієї пекельної прірви...

Полюбили архангели цю прекрасну наречену Божу, що поневіряється по землі й не має де голови прихилити, змилосердившись над нею. А Михаїл, розпалений ревнощами, розпростер посріблені крила свої й кинувся, наче до нещасного свого пташеняти орел, схопив жінку й посадив її на райдугу. Відтоді ця цнотлива Сусанна1 не перебуває серед смертних на землі, щоб злоба не змінила розум її, щоб лестощі не спокусили душі її. Незвичайна мати сіла з сином своїм на благокруглій дузі хмар, і та райдуга сама стала такою, що припинила потоп.

"Глянь же на дугу й благослови того, хто сотворив її. Прекрасна сіянням своїм".

* С у с а її її а — слово єврейське, по-грецьки ??????, по-римськи Шішп, по-слов'янськи крий, по-малоросійськії — лілія.

Докучають же їй оці: "Хто знищує премудрість і кару, є проклятий, і марна надія їх, і труди даремні, і непотрібні діла їх. Жінки їх безумні, і лукаві їх діти, і прокляте народження їх, як блаженна безплідна неосквернена!"

Тоді із хмари загримів Михаїл до земних мешканців оцим голосом: "Сини людські! Навіщо любите фальш, поїдаючи землю в усі дні життя вашого? Чи так юродиві ви, сини Ізраїля?" Не випробувавши, не зрозумівши істини, засудили ви дочку Ізраїлеву. О постарілі злими днями вашими! Навіщо судите суди неправедні і не чуєте Бога, який говорить: "Невинних і праведних не вбивай!" "Хто має вуха слухати, хай чує!" Після цього грому була почута здалеку пісня оця, співана у гірному воїнстві ангельському:

ПІСНЯ

На закінчення цього: "Випустив змій за жінкою із уст своїх воду, як ріку, щоб ЇЇ у ріці втопити".

Слухай, небо і земля! І нині вжахнися. Море всіма глибинами згоджено рухнися. І ти, швидкоплинний, вернися, Йордане. Прийди скоро хрестити Христа, Йоане.

Пишнолисті ліси, стежки відкривайте, Предтечу Йоана до Христа пускайте. Земні ж погани, разом з нами всі ликуйте, Ангельські хори всі в небі торжествуйте.

Зійшов Спас у Йордан, став в його глибинах, Це зійшов і Дух Святий на нього в виді голубинім. "Це є син мій улюблений", — батько з хмар віщає. Цей месія обновить єство ваше все є.

Освяти струмені й нам. Змію зітри главу.

Духа твого, Христе, росу дай і славу.

Хай не втопить нас змій. І всі ми від земного краю,

Щоб спочити, полетіли до твойого раю.

ОНОВЛЕННЯ СВІТУ

Сім голів у сатани як одна; голова ж — як сонце, що заходить, спотворене імлою. Потім швидко лице землі вкрив вечірній морок. Незліченні ж кажани і нічні птахи, літаючи в мороці, непотрібну хулу й наклепи на славу Вишнього проголошували. Тоді з'явилось і численне ангельське воїнство, як зорі небесні, але розслаблено сяючі. Архангели, виконуючи написане: "У той час розумний замовкне" й захоплюючись найпрекраснішою з усіх земних дочок красою небесної Сусанни, терпіли й перебували, молячись так: "Господи Боже наш! Правда твоя у світлі твоєму. Світло ж у правді твоїй. Істина твоя в сонці живе, сонце ж стоїть на істині твоїй. Це оте знамення є твоє, від тебе і тобі у нас. Від тебе слово це твоє й про тебе. Ти сам і сотвориш його. Це сходи семиступеневі до тебе нам. І це сатана скинув їх! Він зробив з них ворота пекла, назвав потрібне трудним, а солодке — гірким. І це ворота пекла перемагають людей твоїх. Встань, Господи! Встань, славо наша! Встань рано!.. Ти ліг, спочив у багатій горі твоїй, як лев, що спить багато років. Прокинься, як Самсон. Сотвори велич неплодній твоїй, торкнися гір твоїх — і задимлять, блисни блискавкою і розжени супостатів, щоб у твоєму світлі ми побачили нове світло. І оновиш лице землі. Ти і вчора, і нині, й навіки: колишній, сущий і майбутній. Амінь!"

Помолившись же, все радісним голосом закричали: "Хай буде нове світло/"

І було нове світло. Відразу настав радісний ранок. Засіяло сонечко, освітило небеса, що проповідують славу Божу, і оновило лице землі. І назвали ангели вчорашній день пітьмою, а нинішній день світлом. І було старе, й було нове світло, та день один і світ один. Давно сотворив Бог світ за сім днів для людей; за останні ж віки заради ангелів обновив його за один день, який є як тисяча років. Хай сповниться пророцтво верховного Петра: "Покайтеся! Бо хай прийдуть прохолодні часи від лиця Господнього". "Прийде ж день Господній, як злодій уночі, у той [день] небеса з шумом повз пройдуть..." "Нових же небес і нової землі хочемо: у них правда живе". І Іванове: "Діти! Настала остання година, і світ минає, і похіть його, а хто творить волю Божу, той перебуває вічно". "Не забажають того й не спрагнуть. Не повинно ж впасти на них сонце ні всяка спека; як ягня посеред престолу, попасе їх, і по

каже тваринні джерела вод, і зніме Бог всяку сльозу з очей їх..." А як тільки перейшов і минув старий світ, засіяли ж разом і Ноєві, і нові часи, і літо; тоді в одну мить в останній трубі всі нічні птахи, всі отруйні гади, всі люті звірі, всякий труд і хвороба, і всіх злих духів легіони, всі незліченні сувої, що вибльовують хулу на Вишнього, вихором виметені з лиця землі, зникли. І це! Заспівуючи, заспівали архангели і все ангельське воїнство у псалмах, і співах, і піснях духовних переможну16.

ПЕРЕМОЖНА ПІСНЯ1

Співай і оспівай, який добрий Бог твій!

Скорий рукою за тобою

У день боротьби твоєї стати

Ворогів твоїх, супостатів,

Проганяє, перемагає.

День і вечір співай. Ніч і ранок співай.

Як правиця, прославися!

Як месія, вознесися!

В перемозі дивних, на хребті противних!

АНТИФОН6

Я, Боже, тобі пісню нову,

Пісню Мойсееву, пісню Христову,

Заспіваю в духовній лірі,

В десятиструнному Псалтирі.

Всякий цар в бою цілий тобою,

Цілий Давид твій мечем не вбитий.

Ти зволив мене звільнити,

Злоплемінним не дав взяти.

Із уст їх меч смерті готовий мя зжерти,

І зла їх правиця правди не держиться.

У полісах же ангельських було це чути!

1 І ця пісня із того ж твору Лащевського. Хор співає: "Коли звільнилась жінка від змія". О полум'я, що проковтнуло Київську бібліотеку, також і численні манускрипти, яку погибель ти сотворило!17

6 Це я сам на ту ж мелодію звірив із Давидової пісні 143-ї, вірш 9: "Боже, пісню нову заспіваю тобі в десятиструнному Псалтирі, що дає порятунок Царям". Антифон означає спів у відповідь.

Заспіваймо Господу! О Боже всесильний!

Ще наш прийняв ти зойк і плач у мильний.

Ще нас не хочеш зовсім відкинуть.

Переміг! Впав супостат наш лютий.

І антихрист прийняв кару, домашній ворог дужий.

А до нас повернувшись, прийде мир веселий.

Він безбідне здоров'я веде за собою.

Нині й день кращою гарний добротою, І сонце дуже сильне проміння пускає, І обличчя дуже гарне цвіт пільний являє1.

Зима пройшла, сонце ясне* Світові відкрило лице красне. Із підземної кліті з'явилися квіти, Раніше морозом побиті.

Вже усі райські птиці Випущені із темниці. Усюди літають, солодко співають, Веселощів сповнені.

Зелені поля і трави

Шумлять, у лист діброви

Встають, одягаючись, дивлячись, усміхаючись.

Ах, як солодко там дивитись!'*

Віднині відкрились у спраглих полях і пустелях джерела живої води. З'явились міста й оті житла. "Які гарні доми твої, Якове!" Скелясті гори відкрили шляхи свої, одягаючись отими квітами: "Я квітка польова і лілія долин".

Дикий і неприступний Кавказ, який не приймає подорожніх, відкрив притулки свої мандрівникам. Море вказало дорогу всім кораблям, що пливуть. З'явилися плодоносні острови, береги, скелі, гавані і миси Доброї Надії. Відкрилися рятівні пристановища всім мореплавцям, що блукають навіть до ста

1 Пільний. Цс означає не те, що наповнений, а польовий, що в полі. Ці вірші взяті із переможної пісні Феофана Проконовича, ректора Київської академії, який трьома мовами оспівав царя Петра, що переміг під Полтавою-містом. Спочив президентом у Синоді. Вічна пам'ять!

* Ця пісня із стародавніх малоросійських і є гарний образок, який зображає весну. Вона велика.

родавнього Фарсиса* й до Одігітрії8, а також до хмарної гори, яка дихає вогнем, і Фарійської8 піраміди, що дивиться на Александрію.

Побачили славне царство і святу оту землю: "Там народила тебе мати твоя". "Царя зі славою побачите, і очі ваші побачать землю здалека". Упокоїлись на багатих місцях і на блаженних луках, згідно Писання: "їжте, ближні, і ггийте, й упийтеся, браття..." Віднині засіяли над головами святих чоловіків променисті вінки, що оточили в собі оцю діамантову славу: "Легко бути добрим". Тоді й на мою голову покладений нетлінний вінок. Архангели, проспівавши переможну пісню, злетіли у гірне і знову вселились у семи пірамідах, названих великими суботами, що дивляться й доглядають премудрості дім семисуботній, прославляючи Отця, й Сина, і Святого Духа вчора, сьогодні й навіки.

Це видіння я, старець Даниїл Варсава, воістину бачив. Написав же для просвіщення невігласів блаженних отих: "Дай премудрому причину..." І во славу людей святих Ізраїля.

Кінець

1 Фарсис19 є дорогоцінний камінь, і є ж і місто, що має гавань для кораблів.

6 Одігітрія20 — слово грецьке, означає провідниця, наставниця. Звідси в акафисті: "Радуйся, стовп, наставляючи тих, хто плаває..." й ін. Такі приморські башти при затемненні зірок вказують берег мореплавцям вогнем, що палає на них. У Біблії називається стовп хмарний, тобто високий, який сягає хмар, наприклад: "У стовпі хмарному говорив до них". Зображається таким стовпом священна Біблія. Вона-то нас, гнаних бурею у морі світу цього, наставляє до тої гавані, де вбогий Лазар з Авраамом і вся церква спочивають. Ця гавань називається по-єврейськи кифа або кефа, по-грецьки петра, тобто кам'яна гора, лоно і місто. Що ж означають ця кифа і це апокаліпсне місто? Отой Лотів бенкет з дочками своїми, про який: "Блаженний, хто з'їсть обід у Царстві Небесному". "Радості вашої ніхто не забере від вас". "Веселість вічна над головою їх". Голова наша — це серце наше. Якщо воно не болить і вічно радіє, то це єдине справжнє блаженство — "мир, що перевершує всякий розум".

' Фарійська піраміда21 або вежа неподалік від гирла ріки Нілу, де місто Александрія.

СУПЕРЕЧКА БІСА З ВАРСАВОЮ

Колись при оновленні світу на мені збулося оце: Ь ???????? ??? ????? ??????? ???? ?????, — "Вінець премудрих — багатство їх" (Притчі).

Ясніше скажи: In corona sapientium divitiae eorum.

Тоді в пустелі з'явився мені біс із полчища отих: "Нечестивий, проклинаючи сатану, сам кляне свою душу". Ім'я його Д а й м о н\

Демон. Чуєш, Варсаво, дитячий розуме, серце паскудне, душе, наповнена павутинням! Не повчаюча, а павучача! Чи це ти, який творить дивні догми й нові слави?

В а ? с а в а. Ми-то Божою милістю раби Господні і насмілюємось благовістити Божу славу оцю:

Як злість важка й гірка, Благість же легка й солодка.

Демон. Що таке благість?

В а ? с а в а. Те ж саме, що й потрібність.

Демон. Що таке потрібність?

В а ? с а в а. Те, їцо не є злість.

Демон. Що таке злість?

В а ? с а в а. Те, що не є благістю.

Демон. Звідки народжується потрібність?

В а ? с а в а. Вона є гілкою благості й блаженства.

Демон. Звідки ж є благість і блаженство?

В а ? с а в а. Це гілка від дерева життя.

Д е м о н. Де ж є дерево життя?

В а ? с а в а. Посеред плоті нашої.

Демон. Що таке дерево життя?

В а ? с а в а. Це закон розуму.

Демон. Що таке закон розуму?

В а ? с а в а. Тихе світло святої слави безсмертного отця небесного... Образ постаті його, йому ж слава навіки. Амінь.

Біс, трохи збентежений, втупивши очі в землю, розмірковував, обурюючись дивними відповідями. Потім запитав: "Чи нині узаконюєш? І кладеш в основу оце фальшиве твердження, що потрібне не трудне?"

s Даймон, або демон, у греків означає того, хто знає, або відьма, знавець (??????), звідси ????????? — гостре, трудне, але непотрібне Й непридатне знання, відання. Євангелісти цим словом іменують бісів.

? ? ? с а в а. Амінь, кажу тобі: чим що потрібніше, тим зручніше.

Д е м о н. Чи не ти написав ЗО притч1 і подарував їх Опанасу Пайкову?

В а ? с а в а. Воістину так. Він є друг Варсави.

Демон. Чи пам'ятаєш одну з них, у якій розмовляє Буфон зі Змією, що обновила молодість?

В а ? с а в а. Пам'ятаю. Ту притчу я увінчав таким тлумаченням:

Чим краще добро, Тим глибшим трудом, Як ровом, воно обкопане2.

Демон. А-а, новий архітектор! Нині-то ти мені потрапив у сильце.

В а ? с а в а. Спокутую свій гріх.

Д е м о н. Чи бачиш, як твоя ж слава накликає на тебе лайку? В а ? с а в а. "Якщо кажемо, що не маємо гріха, то обдурюємо себе..."

Демон. Або заколи нову оту твою славу: "Потрібне не трудне".

В а ? с а в а. Нове чудо боговидне — чи заколю?

Демон. Або якщо поборюєш за нею: викриваєш у собі злочинця, руйнуючи створену самим собою колись огорожу, що огородила працею дім (як чудово ти написав), всяке благо.

В а ? с а в а. Я не Бог, і грішу, я знову ж таки не біс, і каюсь.

Демон. Ох! Слова твої збісили мене. Йди за мною, сатано! Не про покаяння моє слово. Чи розумієш ти, що гріх по-грецьки називається ?????????, а перекладають: злочин, буйство, помилка, безумство...

В а ? с а в а. Дуже добре розумію. Гріх є душевна сліпота.

Демон. Навіщо ж, будучи сліпим, хочеш сліпих водити, узаконюючи дивну й нечувану славу?

В а ? с а в а. Навіщо? Та тому, що каюся.

Д е м о н. О вороне нічний! Кайся, розкаюйся, поклюйся... та не будь творцем нових догматів.

Ва рсава. Хто ж може каятисяй прийти на інше, не поклавши спершу в основу нової долі й нового фатума? На чому стане? Відомо, що дух покаяння стоїть на кам'яному острові, потоптавши колишню злобу і обцілувавши нову благодать. Ця благодать є

новий діамант, який кладеться в основу заново будованого святого міста. Вона є вічне зерно, звідки проростає дерево нетлінних плодів і нового віку. Тому даремно поділяєш неподільне. Каятись — це побачити берег нової слави, почати нове життя новим серцем, новими плодами — все це гілки одного дерева і є одне і те ж. Як ранок, світло, сонце, промінь, день є те ж саме. Як же ти мені сказав: "Кайся, та не будь творцем нових догматів"?

Демон. Перестань, кажу, високо буяти! Облиш суперечку й обцілуй одвіку відому в народі славу оцю:

??????? ?? ????, ?????? ?? ????. Gravissima bonitas, levissima malitia3.

В а ? с а в а. Додай, якщо хочеш, і оце:

Dulcissima mala, amarissima bona. Beatissima mala, misenima bona4.

Проте цього смороду ніяк не вміщує серце моє. Чи буде гортань моя гробом відкритим? Чи повернуться мені Ліїні очі? Нюх вепра? Вуста Юдині? Хіба тоді обцілую оту непотрібну славу.

Коли Ізраїль віддасть перевагу стерву перед перепелами,

Тоді й я поставлю вепра над Мінервою5.

Д е м о н. Чи так? На всі академії, на всі школи і на всі їхні книги хулу наводиш?

В а ? с а в а. Прости мені, друже й враже мій. Нужда змушує мене й проти тебе повстати. У хрещенні клятвою поклявся не слухати нікого, крім єдиної премудрості, що спочиває в Євангелії і в усіх освячених житлах біблійного Єрусалима. Відтоді я навіть обплював світ і диявола з усіма його порадами. Єрей облив тіло моє скотською водою на той випадок, щоб потім обмив я серце моє водою духа із євангельського Силоаму. Ця тайна є плотська вода, що таємно утворює воду премудрості, яку п'ють із Біблії для спасіння. Інакше ж, якщо хтось облитий чи занурений, але не наповнений тайною; а хто любить пити гнилу воду світських порад, є лицемір, чужий Царству Божому, бо лиш водою хрещений, а не водночас і духом. Мені ж необхідно повставати проти всіх, щоб я зберіг цареві моєму віру мою. Знову ж... Скільки разів прив'язувала мене до Бога тайна Євхаристії6? Крихта хліба й ложечка вина, що не насичує тіла?.. Чи не цей образ перетворюється в поживу премудрості

його, яка зміцнює й веселить серце? Чи не він, припавши до невидимого, перетворюється в таємне першообразне? Ця переміна сутності виду здійснюється тоді, коли тлінь та й тінь тлінними устами разом приймається, наче вудкою, таємно втягується серце у євангельські чертоги і їсть оту таємну вечерю. "Блаженний, хто з'їсть обід у Царстві Небесному". Інакше ж немає євхаристії, тобто вдячності, а лиш лицемірство, лиш зрада, лиш невдячність, що зраджує серце Христа за малоцінні світські поради. Чи це моє серце, пов'язане таким дивним союзом любові з серцем Божим, не повстане радісно проти всіх його супостатів?

Відкрий мені у священній Біблії хоч одне місце, яке благословить твою славу, і досить мені. Інакше ж не наш ти, а із наших супостатів.

Д е м о н. Чи ти глухий, не чуєш, що тісним є шлях, який веде у Царство Небесне? І яке мале стадо тих, що рятуються? Як багато захочуть увійти і не зможуть? Як встане владика дому й зачинить двері?.. "Тут буде плач і скрегіт зубів, коли побачите Авраама й Ісаака" тощо у Царстві Божому, вас же виганятимуть геть...

В а ? с а в а. О наклеп, що збентежив і змішав гірних з пекельними...

Демон. Слухай же й цього: "Остерігайтесь, шоб колись не загрубіли серця ваші..." "Встань, сплячий! Чому стоїте без діла?" "Розігніться й підійміть голови ваші..." "Трудящому робітникові спершу..." І безліч інших місць. Оце ж місце: "Зручніше верблюдові пройти крізь вушко голки..." "Будуть ті дні великою скорботою, якої не було". Показують непереборну трудність до блага.

В а ? с а в а. Поки ти мене лаяв, я, терплячи, терпів. Нині ж, о нечестивий і підступний, Бога мого благодать перетворюєш на скверну твою.

Демон. Чого, Варсаво, бісишся?

В а ? с а в а. Шлях Божих слів перетворюєш на лукаву стежку твою.

Д е м о н. Як це може бути?

В а ? с а в а. Як може труднощами лякати той, хто закликає, говорячи: "Прийдіть до мене всі, у кого труднощі, і я заспокою вас"? Не наговорюй же, що день Божий був скорботний, а твої й мої дні скорботні, і не до скорботи, а від скорботи цей відкликає обтяжених. Твої ж дні є мерзенність заггусгіння, вислов

лена Даниїлом. "І у твоїх днях горе для тих, хто народжує, і тих, що доять".

Тому говорить: "Моліться, щоб втеча ваша не була взимку". Твій-то день є зима, скрегіт, плач, буря, море... Звідти викликає на берег свій, у тиху пристань, у дім-захист. "Я заспокою вас". "Відступіть від мене всі, хто чинить неправду". "Мучтеся всі, хто зненавидів спокій мій".

Демон.Чияне сказав, що маєш біса? Слухай, о біснуватий! Я не кажу, що Царство Боже не є благо, а що воно обгороджене жорстоким трудом і що до нього шлях тісний і доступ прикрий.

В а ? с а в а. А чи не ти сказав, що місця ці благословляють славу твою? Примусивши мене говорити про них, сам нині мене біснуватим називаєш. Якщо біснуються, то ти причина цього, якщо ж я добро сказав, то чому лихословиш?

Демон. О лисе! О зміє! Кидаєшся, звиваючись, розвиваючись у різні завитки. Однак амінь, кажу тобі, що вузький шлях і тісні ворота у Царство Небесне.

В а ? с а в а. Тісні, справді, для верблюда, але для людини досить просторі.

Демон. Що таке верблюд?

В а ? с а в а. Душа, обтяжена світським тягарем.

Демон. Що таке тягар?

В а ? с а в а. Багатство, бенкети й насолоди цього світу, які є диявольські вудки. Несуть нечестиві на плечах своїх злий хрест і важке ярмо, що їх мучить, а свою втому, якої самі є винуватцями, скидають на Царство Боже.

Демон. Ба! Нині не гаючись розповів ти, який трудний шлях. Ура! Переміг! Тісний, вузький, трудний є те ж саме.

В а ? с а в а. Воістину незручний і трудний для злих мужів. Та вони самі за собою волочать труднощі. На Божому ж шляху не знайдуть, та й немає їх одвіку. Злоба доброту на шкоду, отруту, труд і хворобу сама собою собі ж перетворює.

Демон. Що таке злість?

В а ? с а в а. Навіщо мене спокушуєш, лицеміре? Я вже сказав тобі, що злість є те, що не є благом. Вона є згубний дух, що перетворює все на згубу всього.

Д е м о н. Як це може бути?

В а ? с а в а. Ти, Демоне, й цього не знаєш? Чи наше життя не є дорога?,Чи цей шлях не прокладений самим Богом? Чи Бог не є все хитрий, по-грецьки — аристотехна7? Як же трудний

шлях нам сотворив? Занімій, о язику фальшивий! Не роби наклепів, злобо, на благо й премудрість. Ти сама сотворила шлях Божий трудним, зробивши його беззаконним. Що таке беззаконня, якщо не розтління? І що таке гріх, як не жало смерті, яке все руйнує?

Д е м о н. Як вони можуть бути?

В а ? с а в а. Не спокушай мене, допитлива злобо, не бентеж мого серця. Не на благо, а на злість, напевне, стараєшся.

Д е м о н. Не хочеш же ти розкрити, як злоба робить солодке гірким, а легке трудним.

В а ? с а в а. О роде розбещений! Доки спокушуєш? Амінь кажу тобі, бо наскільки щось є благо, настільки й творити й знати зручно.

Демон. Куди йде твоє слово, не знаю.

В а ? с а в а. Куди? Турбуєшся й говориш ти про цю істину, як злоба робить легке трудним, допитуєшся, як це буває? Ця ж істина сяє ясніше від сонця в полудень, як усе істинне, і легке, і ясне.

Демон. Яке ж ясне, якщо я не бачу?

В а ? с а в а. Немає легшого, як зручно бачити сонце. Та це труд і хвороба для кажана. Проте труд цей сам собою носить в очах своїх, що полюбили пітьму більше, ніж світло... Запропонуй хворому якнайздоровшу їжу, та він ледве жує. Виведи подорожнього на рівну дорогу, та вона для сліпих і кульгавих — спокуса й спотикання, а тим, хто йде розбещено й непрямо, — горе, труд і хвороба.

Демон. Хто розбещено ходить?

В а ? с а в а. Той, хто в нетрі, провалля, у бездоріжжя й підступні калюжі від шляху відхиляється. Демон. Хто ж непрямо ходить?

В а ? с а в а. Той, хто на руках, перевернувши ноги свої вверх, або не лицем, а хребтом у минуле йде. Таким чином увесь світ живе, як хтось із благочестивих співає:

Хто хоче в світі життя блаженно прожити, О, треба йому поради всі світські облишити. Світ перевернутий. Він іде руками, Впавши ниць на землю та вгору ногами. Сліпий сліпого услід ведучи з собою, Впадуть, ах! обидва в глибокий рів з бідою.

Чи бачиш, як злість сама собі створює труднощі? Не питай, як це може бути.

Демон. Однак тісні двері, й мало тих, що входять.

В а ? с а в а. Злі просять і не приймають. Не входять, як злі входять.

Д е м о н. Як же злі?

В а ? с а в а. З гуркотом колісниць, з шумом бичів, коней і кінноти, з тягарями Мамони*, з ситними трапезами, зі смородом плоті йкрові, у безшлюбному лахмітті, у бездоріжних чоботах, з непокритою головою й без жезла, не підперезані, з немитими руками й ногами. Це так злі.

Демон. Які колісниці? Які коні? Про яке лахміття мені говориш? Чи не всякий їздить на фараонових колісницях? Чудо!

В а ? с а в а. Ей, кажу тобі, всякий. Д е м о н. Не муч мене, говори, які? В а ? с а в а. Воля твоя.

Демон. Оце сьогодні я зрозумів, що маєш біса. Говориш нестямно.

В а ? с а в а. Ей! Знову й знову кажу тобі, що всякий, хто обожнив волю свою, є ворог волі Божої і не може ввійти в Царство Боже. Яке причастя життю в смерті? А пітьмі у світлі? Ви батька вашого диявола похоті любите творити, тому й важко вам, і неможливо.

Д е м о н. Як же колісницею називаєш волю?

В а ? с а в а. Що ж носить і бісить вас, як не непостійні колеса волі вашої і не буйні крила легковажної похоті вашої? Оцю ви, полюбивши і сівши на неї, як на колісницю, що везе у блаженство, шукаєте її, п'яні нею, у днях Царства Божого й волі його, та не знаходите, й кажете: ох! трудне Царство Боже. Хто може знайти пітьму у світлі? Не живе там фальшива насолода, честь і скарб. Ваша це воля, не його. Вона, ей, кажу! Вона для вас і пута, і замки, і лев, що проковтнув, і пекло, і вогонь, і черв'як, і плач, і скрегіт. І не вийдете звідти, поки не розірвете пута й не скинете ярмо волі вашої, як писано: "Роздеріть серця ваші". У той час з'явиться Самсонові після жорсткого — солодке, після зими — дуга і мир Ноя.

Демон. Хто ж причина? Чи не воля дається людині?

В а ? с а в а. О злобо, не роби наклепу на премудрість! Не одна, а дві волі дано тобі. Бо написано: "Запропонував тобі вогонь і воду". Дві волі — це справжній природний шлях — лівий

і правий. Та ви, полюбивши волю вашу більше від волі Божої, вічно схиляєтеся на шляхи грішних. Чи не сам ти причина?

Демон. Навіщо ж людині запропонована зла воля? Краще б її взагалі не було.

В а ? с а в а. Навіщо суддя пропонує беззаконникам каральні знаряддя? Заради того, що, мучені ними, звикнуть коритися правді. Інакше ж наскільки б віддалялися від цієї благодійниці, якщо так мучені ледве підкоряються?

Демон. Звідки ж мені це, якщо воля моя мені благовигідна й насолоджує мене краще від меду? Навпаки ж, Божа воля для мене є полин, і алое, і рани...

В а ? с а в а. О нещасна злобо! Нині сам ти виявив свою ока-янність. Не мене ж, а сам себе про це запитуй. Не я, а ти сторож і охоронець тебе. З жахом передбачаю руїну в душі твоїй, причину ж цього жахаюся розкрити.

Демон. Ха-ха-ха! Зваблюєш себе, Варсаво, мною, бо шукаю суду від тебе. Та розум твій перебуває в дитинстві. Писано ж: "Будьте дітьми у злобі, а не в розумі". "Не прийшов прийняти, а дати поради".

В а ? с а в а. Від усіх ваших тяжких порад, навіть від юності моєї, відмився я вже у Силоамі. Господь дасть мені око своє, і не осоромлюся.

Демон. Чудне твоє око, що бачить те, чого ніде немає. Де ж серце, подібне до твого? Полюбив ти дивину. Що ж? Навіть чи все спільне і все, що буває в світі, чи все те зло? Чи лиш дивина благо?

В а ? с а в а. Не відволікай мене по-злодійськи на криву стежку. Шлях мого слова є про трудність, що гніздиться в пеклі, а вигнана з Едема. Чи хочеш про дивину?

Демон. Вчинімо суперечку й про те: чи зі мною той, хто навчає руки мої противитися. Запропонуй же мені хоч одне, що буває на торговищах світу цього, що взагалі діється у всіх, всюди і завжди, чи воно не паскудне, нестерпне й мучительне? Досить...

В а ? с а в а. Пропоную тобі всіма, всюди, завжди діяне, і воно велике благо. Чи не всі насолоджуються їжею й питтям? Чи не завжди і всюди? І це є благо, як написано: "Немає блага для людини, хіба що їсти і пити..." І знову: "Прийди і їж у веселості хліб твій і пий у благах серця вино твоє..." "Молюся тобі, Господи, звільни мене від Голіафа цього, що вигострив, як меч, язик свій..."

Де ж більше богомерзоти, ворожнечі, хвороб, як не у світських спілкуваннях, бог яких — черево? На всіх їх блудливих вечерях і трапезах, як названа Даниїлом рука на стіні пише, так гримить оцей грім Божий: "Не радіти нечестивим". Яке ж мале стадо порівняно з содомлянами дім Лотів'! Там бенкетують ангели в радості. Чи багато знайдеш у тисячі! Котрі їдять і п'ють не для страждань, а для здоров'я, за отим: "Якщо їсте, якщо п'єте..." тощо, все на славу Бога... Як же говорити, коли їдять хліб? Чи не краще землю зі змієм? Якже у радості? Чи не краще у поті чола й у трудах їдять неблагословенний хліб цей свій: "Солодкий людині хліб брехні". Пізніше ж перетворюється для неї на камінь. А справжній причасник з вдячністю їсть хліб за Соломоновим словом: "Краще крихта хліба з водою у мирі" — і п'є вино своє у тих благах серця. "Любов не заздрить, не бешкетує, не радіє з неправедного багатства — все любить, усе терпить" тощо.

Трапеза, що дихає підступністю, вбивством, грабунком, — чи це не хліб брехні? Що є несмачніше й скупіше, ніж неправда? Ця постаріла Єва є спільна, звичайна й вічна наречена світу, який спалюється печаллю й похіттю очей. Світ є бенкет біснуватих, торговище хитких, море схвильованих, пекло тих, що мучаться. Чи так у веселості? Брешеш! Єзекіїль же істину благовістить: як розчиняються ті, що їдять не проскурку, а мотилуа у неправдах своїх. Це твій хліб. Від цього твого хліба відвертається Петро, кажучи: "Господи, ніколи я не їв поганого..."

Д е м о н. А! а! Та, проте ж, їв.

В а ? с а в а. їв, але вже посвячене. Якби воно не було приємне Богові, то не їв би. Не блудлива цінність, а освячуюча правда робить солодкою трапезу. "Прийди і їж у веселості хліб твій" тощо... Та лукавий твій підступ, показавши хвіст, утаїв ти причину веселості, яка є там же, освячує главу оцю: "Які ж приємні Богові творіння твої" (Екклезіаст). Знай же й це, що назване Петром погане лежить у римському commune, тобто спільне; по-грецьки ??????. А грецьке це означає у римлян болото (coenum). Який же мені пропонуєш хліб твій? Сам їж. Світська община мені мерзенна й тяжка. Солодка ж і добра діва є дивна дивина, дивна новина, нова дивина. Благочестиві,

1 Мотала є слов'янське ім'я, стародавнє. По-грецьки ??????, по-римськи — excrementum, merda.

полюбивши її, цураються світу, не світу — а його поганого серця.

"Відійдіть і не торкайтеся до їх нечистоти, вийдіть з-поміж них", — говорить Господь.

Демон. Будь здоров, як ти говорив! А віра у Христа, що зійшла благовістю на кінці Всесвіту, чи це не вселенське спілкування? І чи не благо?

В а ? с а в а. Ах, облиш, молю! Світ носить лиш суєтне лице віри, як листя проклятої смоківниці, що має образ благочестя, а від плодів її відцуралася, наготу свою прикриваючи, лицемір чи лицевір, марновір і побілений вапном гріб. Дух же віри й плоди його коли він має? Амінь. Ніколи. Чи думаєш, що син людський знайде на землі віру? Ні! Ні! Не тут! Встав. Чому шукаєте живого й запашного у смердючому содомському й мертвому його болоті! Там, там його побачите. Де ж там? Там, де немає смороду. Ах! У Сигорі. Там Лот! Там дух віри! Там наш запах не з постарілими Євами, а тими, що народили Бога, й чистими дівами. "Не бійся малого стада". Це там! О найсолодша Галілеє! Місто й бенкет маленьких-маленьких! Блаженний, хто з'їсть обід твій. Що таке плоть? Те, що й світ. Що таке світ? Пекло, отрута, тля! Ах, око й світло, віра і Бог є те ж саме. Мілке око — світильник для тіла. Маленька церква — світло світу. О прекрасна, та малолюдна наречена ненаречена! Тобі одній належить чути оце: "Очі твої, як голубині". "Вийди від них у Сигор, рятуйся". "Вийдіть, вірні, у неділю, і мало їх є..."

Демон. Дій, дій! Якщо все спільне погане, то як же спільне воскресіння, чеснейсвяте, підтверджене Лазаревимвоскресінням?

В а ? с а в а. Так, як спільне для вірних, а не для світу, що лежить у болоті. Інакше ж усе спільне для нього нечесне. Чи розумієш?

Демон. Дуже добре зрозумів, що ти мені сьогодні спійманий, як птах у сіть.

В а ? с а в а. Спійманий, та не втриманий. Демон. Не відчуваєш? І не боїшся? В а ? с а в а. "Праведник дерзає, як лев..."

РОЗДІЛ, ЩО ВСЕ У СВІТІ - ПОХІТЬ ОЧЕЙ, ТРУД І ГОРЕ

Демон. Приготуй лице твоє, Варсаво, на викриття.

В а ? с а в а. Якщо хочеш, то готую й на обпльовування.

Демон. Знаю, що викриття — труд і горе для тебе.

В а ? с а в а. Викрий гріх мій у мені, молю, і будеш другом. Між ним і мною вічна ворожнеча.

Д е м о н. Чи не ти сказав, що світ є незліченне зборище беззаконних? І що, навпаки, малолюдненьке стадо благочестивих?

В а ? с а в а. Воістину, так є.

Демон. Бо чи не теж саме сказати — і це легке беззаконня, а благочестя трудне й важке? Як же не трудне, якщо це мало-помалу, а всім досяжне? Суди дерево за плодами.

В а ? с а в а. Тьху! Putabam te comua habere1.

Демон. Що? "Почали говорити іншими мовами?"

В а ? с а в а. Скажи мені, Господи, істину твою. Настрой серце і язик мій за словом правди твоєї.

Демон. Ба! Шепочеш? Це тобі удар, Варсаво!

В а ? с а в а. Я очікував! Що поколеш рогами, а це удар немовляти. Дій! Додаймо єдиноборства! Якщо благо трудне, то Бог причина світу, що страждає. Нині ж не мають причини гріха свого, полюбивши горе своє більше, ніж насолоду його! Дій! Красти чи не красти? Що важче? Однак увесь світ повний злодіїв і розбійників... Дій! Чи потрібна дуже цінна одежа в дім? Що важче? Однак увесь світ блудними фарбами красується для суєтного любодіяння очей. Що зручніше, ніж хліб і вода! Однак увесь світ обтяжений черевонестямністю6. Черево є бог світові, пуп пекла, челюсті, джерело і жерло, що вибльовує із сердечної безодні всіляку погань, незасинаючих червів, і дріжджі, що клекочуть, і блювотиння отих вод: "Те, що виходить із серця, споганююче". Заздрість, грабіж, позови, злодійства, вбивства, хула, наклепи, лицемірство, лихоїмство, перелюбство, встидодіяння, марновірство... це всерідний потоп ноївський, що верх, волосся й голову світу пригнічує.

Проте світ радіє все це творити. З успіху беззаконня свого

а Давня притча про тих, хто спершу страшний, потім смішний. По-слов'янськи: "вважав, що маєш роги".

6 Черевонестямність — це черевна мудрість, яка мудрує над тим, які найсолодші жертви для її бога — черева. Так тлумачить святий Нил10 у книзі про сім бісів.

і мудрість, і славу, й благородство, і насолоду, й блаженство оцінює. Не праведно ж судив ти, проте правильно сказав, що трудність є причина гріха в нього. Це ж бо світ пекельну дочку, цю трудність і горе всім серцем своїм полюбивши, зненавидів Божу благодать, яка закликала його: "Прийдіть до мене! Я заспокою вас". "Скільки разів хотів зібрати дітей твоїх, і не захотіли". "Ходите у полум'ї вогню вашого, тому що ви самі його собі розпалили". "Покарає тебе відступ твій і злоба твоя". Дивуйся, нині й належить дивуватися, бо для гинучого світу не Бог, що відчинив двері й обійми батьківські, а сам він собі і його воля є причиною.

Воля! О несите пекло! Все тобі пожива. Всім ти отрута. День-ніч щелепами позіхаєш, Всіх без винятку ковтаєш. Якшо змія цього заколоти, То й про пекло можна забути.

Чашею цієї вав и л о нської блудниці споєний світ, перелюбствує з нею, знехтувавши чертогом дів мудрих і кімнатою наречених нашого Лота.

Занімій же й мовчи! Не зводь наклепу на Бога! І не гавкай на відчинені ворота блаженства! Відчинені ворота не є причиною малої кількості рятованих. Ах, проклята воля! Ей, ти єдина світові, наче лев із своєї огорожі, перегороджуєш йому отой шлях до блаженного виходу життя! "Вийдіть і підскочите, наче телята, звільнені від пут". Здійснилась же нам на користь стародавня притча. Turbus ipse sibi malum cacat — "Загибель дрозда з його середини вжодить"3.

Демон. Хто ж може пройти шлях до того блаженного виходу?

В а ? с а в а. Кожен, хто захоче: а хоч той, хто полюбив Бога. Ця нова любов змушує зникати стару. Стара ж, зникаючи, помалу перетворюється у нову волю і в нове серце взаємно: "Зникло серце моє і плоть моя". "Боже серця мого!" Тобто: серце моє в тебе, а ти взаємно у моє серце перетворився. Нині: "Що для мене на небесах? І від тебе чого захотів на землі? Мені досить тебе одного".

Демон. Як же? Там черево, а тут злу волю називаєш світським богом? Чи у світі два боги?

3 Дроздики, або по-польськи косики, що іржуть, як коні, ловцями ловляться, заплутавшись у своїй дроздівській мотилі.

В а ? с а в а. Ба! Гострий ти, доглядачу моїх промахів. Ніч, пітьма, морок, мрії, привиди, чудовиська — всі ці пекельні озера союзні зі своєю безоднею. Воля плоті, серце світу, дух пекла, бог черева й похіть його, серце нечисте є те ж саме. Це архисатана, нечиста сердечна безодня, що миттю народжує незліченні легіони духів і тьму думок і мрій на муку всім. "Для них повік зберігається темний морок". О світе, що полюбив труд і горе! Як скоро сходиш у пекло й не повертаєшся. Сатана осліпив око твоє. Ця сліпота є матір'ю життєвих похотей і плотських насолод. Вони для тебе черв'як незасинаючий і вогонь незгасний. Вони зміцнили тобі засуви воріт пекельних, зачинили ж райські двері тому, хто наслідує п'яту Божу, зберігає суєтне й фальшиве, всі дні життя свого їсть землю. Та горе мені! Це! Пливучи по морю світу цього, оце бачу здалека землю святу! О найсолодший, бажаний краю! Врятуй мене від капосника плоті і від моря світу цього!

КРАЙ РАЙСЬКИЙ

Благословенне царство блаженного отця, який поклав потрібне у зручності, а незручні справи в непотрібному.

Демон. Відригуєш некрасиву непотрібність. Воістину ти п'яний.

В а ? с а в а. Ей! Впився новим Лотовим вином. А ти старим, содомським.

Д е м о н. Та чи відчуваєш, п'яна голово, вихід? У яку ціль влучає стріла слів твоїх?

В а ? с а в а. Ей! Вона вражає в самий кін і в саму справжню суть праволучно вдаряє.

Д е м о н. О праволучний стрілець! Стріляєш у голову, а вдаряєш у п'яту.

В а ? с а в а. Істину ти сказав, не хотячи. Бо п'ята для вас є найголовніше у всіх домах ваших. Праотець ваш змій одвіку пильнує п'яту. І ви, люблячи, любите і, пильнуючи, пильнуєте п'яту. П'ята є голова й начало всіх, для них же ворота пекла подолали, що зберігають фальш мороку. Ми ж, стріляючи, стріляємо у цю вашу лжеголову. Хай воскресне істина наша, голова ота: "Той зітре твою голову..." Бо наша стрілянина не у плоть і кров, а у тих, що тримають світ і владик запамороченого віку цього, що пильнують п'яту злобних духів. Керує ж стрілами нашими той, хто навчає стріляти руки наші.

Демон. О дурний лобе, наповнений сітками павутини! Бачу нині, що в тебе п'ять ячмінних хлібів: вони чесніші від найдорогощннішого діаманта. Глянь на наслідок слів твоїх, без місця й потреби! Чи дуже зручні п'ять хлібів?

В а ? с а в а. Ей!

Д е м о н. Як же найчесніший?

В а ? с а в а. Чи так? Амінь кажу тобі, бо півхліба для нього найчесніше.

Демон. Чому?

В а ? с а в а. Чи не сказав я вже тобі, що всяка зручність чесна? А всяка чесність зручна? Та всяка трудність безчесна. І всяка безчесність трудна.

Демон. Які ти мені сітки сплітаєш, нечестивцю? Я — про вартість, а ти говориш про трудність. Чому ти засміявся? Скажи мені, о скажений! Не муч мене...

Варсава. Ти сам мене розсмішив, відділивши чесність від зручності, а цінність від трудності.

Демон. Ей! Вугілля мені на голову насипаєш, називаючи мене невігласом. Демон я — не дурень. Назви мене будь-ким, а цього не терплю... Говори ж мені, чому діамант безчесний?

В а ? с а в а. Тому, що незручний.

Демон. Звідки ж незручний?

Варсава. Звідти, що непотрібний.

Д е м о н. Як же непотрібний?

В а ? с а в а. Як некорисний.

Демон. Чому ж некорисний?

В а ? с а в а. Тому що дорогоцінний, трудний, незручний — то все одно.

Демон. А-а! Навколо нечестиві ходять? Знову на перше? Lupus сігса puteum errat11, як є притча.

Варсава. Бо благокругла істина, як вічна дуга.

Д е м о н. Чи не прозрів ти, сліпий сліпець, що у греків слово оце ?????? означає і дорогий, і чесний, що є те ж саме?

В а ? с а в а. З уст твоїх суджу і твоїм мечем колю тебе. Якщо у греків дорогий і чесний — одне і те ж, то й навпаки — чесний і дорогий те ж саме.

Демон. Що це ти виблював? Ха-ха-ха! О дурило! Куди летить ця твоя криволучна стріла? Не бачу.

В а ? с а в а. О пане галате! На твою голову.

Демон. Ох, б'єш мене, називаючи галатом. Не обпалюй мене, молю, цим семирічним вогнем.

В а ? с а в а. Слухай же! Ти цінність увігнав у чесність. А я чесність твою виганяю у цінність.

Д е м о н. Це тобі в лице, що ціншсть і чесність є те ж саме.

В а ? с а в а. Це ж на голову твою, що чесність твоя і цінність є те ж саме...

Демон. Що ж звідси?

В а ? с а в а. Те, що чесність твоя змінила сутність і перетворилася в цінність.

Демон. Що ж далі?

В а ? с а в а. Що інше? Не осягаєш? Те, що чесність твоя і цінність, цінність і трудність є одне й те ж. Трудність же, злість і безчесність знову ж те саме, чи вловив ти?

Д е м о н. О, хай стане диявол праворуч від тебе. Так ти мені паморочиш розум.

Варсава. "Нечестивий, проклинаючи сатану, сам кляне свою душу".

Демон. Який же біс сотворив цінність чесністю? Варсава. Дух, що полюбив труд і хворобу. Демон. Який же цей дух?

Варсава. Дух моря світського, серце плотське, батько брехні, сатана — це ваша нероздільна трійця і один бог ваш, причина всіляких мук і джерело всякої злості.

Д е м о н. А ти як мудруєш?

В а ? с а в а. У нас користь з красою, краса ж з користю нероздільні. Ця благодвообразна, і мати, і діва, і дівочиться, й народжує єдину дочку. Вона називається по-єврейськи Анна, по-римськи Флора, по-слов'янськи ж — честь, ціна, але безцінна, тобто благодатна, дарова, даремна. Баба ж її називається по-грецьки Ананка, прабаба ж — Єва, тобто життя, живе й вічно плинне джерело12.

Це премудрість і промисел Божий, що напуває без ціни й срібла всі створіння всіма благами. Отець, Син і Святий Дух.

ВДЯЧНИЙ ЕРОДІЙ1

Григорій Варсава" Сковорода люб'язному другові Семенові Никифоровичу Дятлову бажає миру Божого

Проживаючи дні життя за тим Сираховим типиком;: "Блажен муж, коли в премудрості помре і коли в розумі своєму навчається святині, розмірковуючи про шляхи її в своєму серці, і збагне її сокровенності", сплів я у це 1787-е літо маленьку плетеницю чи корзинку, названу "Вдячний Еродій". Це тобі дар, друже! Прийми його, Еродія, по-еродієвому, прийми летючого і сам-бо летючий. Прийми серцем Еродієве серце, птиця птицю. "Душа наша, наче птиця"3. Хай буде ця плетінка дзеркалом тобі мого серця і пам'яткою нашої дружби в останні літа. Адже ти батько і сам своїх пташат виховуєш. Я ж бо є друг твій, який приніс оцю плетінку. В ній для молодого розуму твоїх пташат знайдеш прісний хліб від таких хлібів: "Хліб серце людини укріпить"4. Засій у них це зерно: коли живе серед вас щось дивне, чудне, дивовижне й преславне, що має з'явитися у свій йому час. Ви ж з пошаною ждіте, мов раби, що сподіваються Господа свого... Ніщо-бо є Бог, тільки серце Всесвіту; наше ж серце нам є Господь і дух. Це домашнє добро з часом пізнавши і полонившись чудовою його добротою, не стануть вони бридко й біснувато ганятися за мирськими марнотностями і в усіх невдачах зможуть себе втішити такою Давидовою пісенькою: "Вернися, о душе моя, до свого відпочинку, бо Господь робить добре тобі"5. З Ісаєю нічим-бо безодня ця, серце наше, не задовольнить6, тільки саме собою, і тільки тоді в ньому сяє вічна весна радості. Таке серце вклавши пташатам своїм, будеш їм подвійний, тобто істинний батько; чада ж твої будуть істинні, вдячні, доброчесні, самовдоволені еродії.

Із іншого треба сказати трохи про еродієву природу. Вони схожі на журавлів, але мають світліше пір'я, а ніс кораловий чи світло-червоний. Непримиренні вороги зміям та буфонам, тобто отруйним жабам. Ім'я це (???????) еллінське, значить бо-

s Вар, точніше Бар, — це слово єврейське, значить — син. Сава — це слово сирійське, значить суботу, спокій, цебто мир. Отже, вар-Сава — Савин син, тобто син миру, так як вар-Йона — син голубиці.

голюбний, інакше зветься пеларгос чи ерогас, по-римському киконія, по-польському боцян, по-малоросійському гайстер7. Ця птиця освятилась у богословські гадання завдяки своїй вдячності, прозірливості та людинолюбству. Згадує її Давид та Єремія*. Вони годують та носять батьків, особливо перестарілих. Гніздяться на домах, на кирхах та їхніх шпилях і на турнях, тобто горницях, пірамідах, теремах вільно-вільно. В Угорщині, бачив я, — на камінах9. Гадання по-еллінському — символон. Перший символ вона складає такий: сидить у гнізді, утвердженому на святому храмі. Під образом такий напис: "Господь — утвердження моє". Другий символ: стоїть один Еродій. Підпис такий: "Немає сильнішого благочестя". Третій символ: Еродій терзає змію. Підпис: "Не повернуся, поки не згинуть". Ці три символи хай будуть знаменням, гербом і печаткою цієї книжиці. Вона написана у першу квадру першого осіннього місяця. Амінь!

"Там птахи кубляться". "Еродієве житло керує ними" (Псалом)10. "І відає бусел... час свій" (Єремія)11.

ГЛАВИЗНА І ТВЕРДЬ КНИЖЕЧКИ

"Ходіть, діти, послухайте мене, страху Господньому я вас навчу" (Давид)12.

"Коли не винуватить нас серце, то маємо відвагу до Бога" (Іван)13.

"Сину! Бережи серце твоє, люби душу свою" (Сирах). "Розумний праведник собі другом буде" (Соломон). "Людина в честі не в розумі..." (Давид). "Кожен дух, який не визнає Ісуса, той не від Бога" (Іван)14. "І відає бусел... умовлений час свій... а народ мій не знає" (Єремія)15.

"Невдячного сподіванка, як іній земний, розтане і зіллється, як вода непотрібна" (Соломон).

ПРИТЧА, НАЗВАНА ЕРОДІЙ

У ній розмовляють Мавпа з Еродієвим пташам про виховання.

Мавпа, що звалася за давнім своїм родовим прізвищем Пішек, сиділа на африканських горах на рясному і знесеному

вгору дереві з чотирнадцятьма своїми дітьми. В той час пролітав повз них молодий Еродій. Побачивши його, пані Пішек гукнула до нього:

— Еродію! Еродію! Друже мій, Еродію, сину пеларговий! Радуйся! Мир тобі! ?????! Салам алі кюм!1

Еродій. А-а! Всемилостива добродійко! Бонжур! Калі імера!5 Добридень! Gehorsamer Diener!" Дай Боже радіти! Salve!r Спасайся в Бозі!..

Пішек. Ой, друже мій! Радуюся, коли починаєш розмовляти багатьма мовами. Видно, що навчав тебе вчений папуга. Куди тебе Бог несе?

Еродій. Лечу за харчем для батьків.

Пішек. Ото біда! Чи ти батьків, чи вони тебе годують?

? ? о д і й. Це зовсім не біда, але моя веселість та блаженство. Вони годували мене в молодості моїй від малолітства, а мені подобає годувати їх у старості їхній. Це зветься у нас ?????????????, тобто віддячувати, або навзаєм пелергувати, врешті, елліни весь рід наших пташок звуть пеларгос. Але ми їх не тільки годуємо, а й носимо, бо вони немічні й старі.

Пішек. Диво надприродне! Новина, рідкісність, раритет, незвичайність, каприз, дивна й дика дичина... Скільки вас дітей у батька й матері?

? ? о д і й. Я, менший за мене брат Грогас та сестра Киконія.

? і ш е к. А де ви навчалися гадлітками?

Еродій. Ніде. Мене й брата навчав батько, а мати — сестру.

Пішек. Боже ти мій! Скрізь цвітуть славні училища, в яких навчають усемовні папуги. Чому ж він не повіддавав вас туди? Він же не бідак. Як воно бути без виховання?

Еродій. Через те батьки й виховали нас самі.

Пішек. Таж чи це його справа вчити й виховувати? Хіба мало у нас усюди вчителів?

Еродій. Він сам до того великий охітник, а мати в усьому слідує за ним. Твердить він, що є два головні батьківські обов'язки: "На добро народжувати й добра навчати". І коли хтось не зберіг жодної із цих двох заповідей: не на добро народив

1 ?????? — це привітання еллінське: радуйся! Салам — турецьке, по-слов'янському: хай мир буде тобі.

5 Бонжур — французьке — добрий день! Калі імера — те саме по-грецькому.

? Gehorsamer Diener — німецьке — покірний слуга.

г Salve (сальве) — римське — благоденствуй! Спасайся!

і не добра навчав, такий не є батько дитині, а винуватець його вічної погибелі. Коли ж народив на добро, а не вивчив, такий є наполовину батько, так само як наполовину матір'ю є та, що народила, але не годувала молоком, — вона віддарувала половину материнства годувальниці і від того загубила половину свого дітолюбства. Бо як безчеститься місце сидіння володаря, коли сяде на нього раб, то хіба не поганиться батьківство, яке справляє раб чи найманець? Коли ж батько вимовляється нестачею часу — це вибачається тільки тоді, коли віднайде справу кращу. Але немає нічого кращого за добре виховання: ні чин, ні багатство, ні рід, ні милість вельмож, хіба що добре народження. Воно — над усе, воно — сім'я щастя і зерно виховання.

Пішек. Добре народжувати маєш на думці, чи не так?

? ? о д і й. Не знаю, відаю лишень, що це знання він приписує Божим обранцям. Іноді, десь в убогій хатині, де мають страх Божий, доброродиться людина — друг родові людському, і це не завжди буває в царських палацах. Бо розуміємо, що причиною доброго народження буває не краса цього світу, не будь-що живе, а тільки єдина Божа благодать, і доброродство не з літами до нас чіпляється, а зерно його народжується разом із нами. Знаю і ці слова, якими стрілив мій батько, розгніваний на якогось негідника:

О quaita luna seminate!

О malo utero gestate!

О mala mens et ingenium!

Іншими словами вражати не звик він нікого. Пішек. Витлумач мені ці уразки.

Еродій. Сили їхньої я не знаю, скажу тільки самий їхній дзвін:

О посіяний в четвертий місяць! О зле народжений матір'ю! О злий розуме і злая вродо!

Пішек. Напевно батько твій знає римську й еллінську мови?

Еродій. Стільки знає, скільки папуга по-французькому. Пішек. Що це? Чи не лаєш ти свого батька? Еродій. Боже борони!.. Не так я народжений і вихований. Я благочестиво сказав саму правду.

? і ш е к. Як же він, не навчений по-римському, говорить по-римському?

? ? о д і й. Є в нього приятель, що непогано знає по-римському і трохи по-еллінському. З ним він і навчився, часто бесідуючи, як сказати кілька слів та кілька сентенцій.

Пішек. Ох, Боже ти мій! Як же він міг виховати вас, невіглас отой?

? ? о д і й. О премудра пані! Ходить отака славна притча: "Не ходи в чужий монастир зі своїм уставом, а в чужу церкву зі своїм типиком". У нас не як у вас, а зовсім інший у моді спосіб виховання. У вас виховання вельми дороге, а у нас воно вельми дешеве. Ми безкоштовно виховуємо, ви ж за велику ціну.

Пішек. Дурниці! Сотенку рубликів із хвостиком загубити в рік на хлопця, а за п'ять років він, дивись, і розумник вам.

Еродій. Пані, гроші дістають і за морем. Але де їх узяти? А виховання й убогим потрібне. І блудлива1 кішка не знаходить собі пристаниська. А збавлять нас від блуду не гроші, але молитва без плати.

? і ш е к. Я кажу не про низьке, а про шляхетне виховання.

? ? о д і й. А я розмірковую не про багате, а про спасительне виховання.

? і ш е к. Та годі вже! Ти, бачу, дотримуєшся давніших і дивних думок. Однак скажи: як він вас виховував? Чого навчав? Арифметики чи геометрії? Чи якоїсь ученої та шляхетної мови?

? ? о д і й. Та мені й це невідомо, яка то вчена, а яка шляхетна мова?..

Пішек. Але ти ж привітався до мене різними мовами?

? ? о д і й. Та я, скільки ото сказав, стільки й знаю, не більше.

Пішек. Принаймні танцювати чи грати на лютні...

? ? о д і й. Та Бог з вами! Я й на балалайці, не тільки на цимбалах не вмію.

Пішек. Ха-ха-ха! Йому лютня й цимбали все одно! І таке йому незвісне. Але, друже мій! Музика славно лікує у скорботі, утішає в печалі і забавляє в нещасті. Чого ж він тебе навчав? Скажи, будь ласка!

3 Б л удл и вий,блудний—те сіїме, що нестримний і розкішний чи ласун. Тотожна назва цьому по-римському — discinctus (дісцінктус), тобто розперезаний. Слов'янський блуд — те саме, що розкидання, роздавання, небережливість, марнотратство, по-еллінському асотіа, тобто небережлнвість. "О блуде! Розорителю царств, домів, людей, мати ж його — невдячність''.

Еродій. Нічого.

Пішек. Сміх, та й годі! Гай-гай! Зморив ти мене сміхом... То це у вас так виховують? Еродій. Так.

Пішек. Може, дістав тобі чинець? ? ? о д і й. Ні.

Пішек. Може, грошви зібрав вам багато чи маєток? ? ? о д і й. Ні.

? і ш е к. То що ж? Роги вам виростив золоті на голові, чи

як?

Еродій. Народив і виростив нам посріблені крила, ноги, що топчуть голови гадюк, носа, що розриває їх. Це наш і харч, і слава, й забава!

? і ш е к. Та у вас же крила чорні чи принаймні смагляві.

Еродій. Чорні на вигляд, зате літають шляхом посрібленим.

Пішек. Чого либонь навчав він, однак: не можна не так. Звісно, щось таке є, і витесано воно у вас на серці. Бо батьки — Божа, а діти — батьківська подоба, зображення, копія. Як від яблуні соки у гілля її, так батьківський дух і норов переходить у дітей, аж доки не відлучаться і наново не вкоріняться.

Еродій. Народженого до добра неважко навчити добру — навчити, чи принатурити, чи призвичаїти. Навчений, принатурений, призвичаєний — це одне і те ж. Від природи, яко від матері, легесенько сама від себе розвивається наука. Вона всерідна, справжня і єдина навчителька. Сокола досить швидко навчиш літати, але не черепаху. Орла за хвилину призвичаїш дивитися на сонце й мати від того задоволення, але не сову. Оленя легко скеруєш на Кавказькі гори, легко привчиш пити з найчистіших джерел, але не верблюда і не вепра.

Коли все будує премудра й блаженна природа, чи не єдина вона і вигоює, і навчає? Усяка справа має успіх, коли природа сприяє. Не заважай лише природі і, коли хочеш, знищуй перепони, ніби очищаючи їй шлях: воістину, все вона чисто й справно зробить. Клубок сам від себе покотиться з гори: забери лише камінь, що лежить на перепоні. Не вчи його котитися, а лише допомагай. Не вчи яблуню родити яблука: вже сама природа її навчила. Загороди її лише від свиней, зріж будяки, прочисть від гусені, стеж, аби на коріння не потрапляла сеча, і таке інше.

Учитель чи лікар не є вчитель та лікар, вони лише служники природи, єдиної справдешньої лікувальниці й навчительки. Буде так: хто захоче чогось навчитися, повинен до того зродитися. Не від людини, а від природи суть усього. А хто зважиться без природи навчати чи навчатися, хай затямить приказку: "Вовка в плуг, а він у луг". Доки кільце висить у свинячій ніздрі, доти вона не риє. Вийми — споганить землю3.

Це не виховання й не навчання, а погамування за допомогою людини, що правує всіх беззаконників. Виховання ж іде від природи, що вливає в серце сім'я доброї волі, та помалу-малу, вирісши без перепон, самостійно й охоче робимо все те, що святе й бажане перед Богом та людиною. Яке ідолопоклонство записувати, заносити і надавати виховання людським наукам та людським мовам? Яка користь із ангельської мови, коли в неї немає доброї думки? Чи є плодом тонка наука, коли недобре серце? Хіба не знаряддя злості, меч скаженству, притчею кажучи: "Крила та роги свинячі".

Гляньмо, моя пані, на весь рід людський! Тут науки, як на торжиськах купля, киплять та бентежаться. Одначе вони хижіші за птиць, нестриманіші за худобу, злостивіші за звірів, лукавіші за гадів, неспокійніші за риб, невірніші за моря, небезпечніші за африканські пустелі... Чому так? Атому, що злими народжуються. Добра природа початок усьому, а без неї ніколи не бувало благості. Дякую невимовно Богу в образі святім його — у батькові моїм, що від нього на добро я народився. Друга ікона Божа для нас — матір наша. Отже, основні Божі обдарування — від батьків моїх, усе інше людське: чин, багатства, науки і всі вітроносні їхні блонди й пуклі з кучерями6 вкладаю у хвіст, без якого голова живе й шанується, але не хвіст без голови.

Пішек. Отож, що є народжуватися на добро і що є добра природа?

Еродій. Добра природа і врода є добре серце. ? і ш е к. А що ж оте добре серце?

Еродій. Добре серце — те саме, що невисякне джерело, яке завше точить чисті струмені, тобто думки.

3 Так гамуються свині в Англії і зараз. Цей звичай був і давніше, як видно з Соломонових притч: "Як кільце в ніздрях свині"16 тощо.

6 Блонди, пуклі, кучері — це значить зовнішня прикраса, якою світ цей, що У злі лежить, як блудниця, прикрашується, зневаживши Христову раду: "Лицеміре! Омий спершу середину склянки"1'.

? і ш е к. А що таке думки? Еродій. Сім'я добрих справ. ? і ш е к. А що ж таке добрі справи? Еродій. Добрі плоди, що приносяться Богові, батькам, добродійникам у честь, славу і у жертву.

Пішек. Чому ж твоє серце мені невидне? ? ? о д і й. А тому, що й кореня дерева не бачиш. Пішек. Але ж вся волога з кореня? ? ? о д і й. А від серця всі поради.

Пішек. Яка ж твоя природа чи врода? До чого ти народжений, що в тебе вроджене, скажи, прошу тебе?..

Еродій. Вдячність — ось вам початок і кінець мого природження.

? і ш е к. Ех, Боже мій! І ти на отій хламині заснував своє щастя, чи не так?

Еродій. Агей! Пічка в три тисячі років неопалимо зберегла оцю притчу: "Багато хитрощів знає лис, а їжак одну велику"3.

Пішек. Але чи може від дощової негоди врятуватися, так би мовити, куца й дірява куртина?

Еродій. Задовольняє, як ковчег.

? і ш е к. Як на мене ця надія — павутиняча одежа.

Еродій. І мені видно малий червончик, але таємно там сидить багато гривен.

? і ш е к. То чи ж тільки того навчає тебе твій батько?

Еродій. Тільки того. Він дав мені крила, а я сам навчився літати. Він дав мені добре серце, а я самохітно здобував навички і радість, тобто забавляюся вдячністю. Він тільки часто відсікає мені колюки, розумій, мої вчинки, супротивні вдячності, й орошує бесідою, що оживляє мене до вдячності. Всі ж його бесіди, як магнітна стрілка в північний бік, потрапляють правильно і влучно у цей кін: невдячна воля — ключ пекельних мук, вдячна ж воля — рай усіх солодощів. "Сину, — часто взиває він до мене, — сину мій! Гей, учися самої вдячності. Вчися, сидячи вдома, літаючи в дорозі, засинаючи і прокидаючись. Ти народжений на добро, і ця наука є дочкою природи твоєї. Хай буде вона тобі найсолодшим і вечірнім, і раннім, і обіднім шматком! Знай, що всі інші науки правдиві рабині цієї цариці. Не буди обуялості! Не хапайся за хвоста, по

3 Еллінська приказка є така: ?????? ??? ??'??? ? ?????? ??? ????????'?????, по-римському: Multa novit vulpes, sed echiiuis unum niagnum.

лишивши голову. Приймай і повертай усе на добро. Хай буде душа твоя шлунком пташок, які перетворюють через варіння свого міцного внутрішнього жару в поживні для себе соки пісок, черепашню та камінці. Невдячна і незадоволена душа — те саме, що хворий шлунок, який не приймає ніякого харчу. Вдячність же — твердість і здоров'я серця, що приймає все на добро й уміцнює. Плоди блаженного життя — радість, веселість і задоволення, корінь же їхній і з добрим листям дерево — тиша сердечна, а зерном кореня є вдячність. Вона-бо дух чистий, тихий, добродушний, запашний, весна й добра погода світлого смислу. Не б'є там блискавка і грім. Навпаки, всі терни й будяки народжуються від неситої п'явки — заздрості, заздрість же — від незадоволення, незадоволення — від невдячної волі, що наповнила сердечні надра невсипущими червами, які безперестанно, денно і нощно, гризуть душу. Ех! Діти мої, діти! Ось вам надія і гавань! Євхаристія!"

? і ш е к. А що значить це останнє слово?

Еродій. Елліни іменують цим словом вдячність.

? і ш е к. То це в такий спосіб учить вас батько? Кому ж ви віддаватимете вдячність вашу?

Еродій. Богові, батькам і благодійникам. Бо це Богові — жертва, батькам — честь, а благодійникам — віддяка. Володарі ж — перші благодійники.

Пішек. Дивна форма виховання. У нас висміяли б вас із голови до ніг. Де бачено таку моду? Хіба що на місяці і в дикій Америці!

Еродій. Батько наш досить дивне має серце. З тисячі сердець заледве одне знайдете, щоб було, як у нього.

? і ш е к. То що з того?

? ? о д і й. Не дивуйтеся з чудної форми.

? і ш е к. Як це? Адже не годиться відставати від людей, а люди й мода — одне.

? ? о д і й. О! О! Він від такої думки далі, ніж китайська столиця від португальської. Він нам часто-густо співає таку притчу:

На мості, мосточку з людьми не ходи, За розумом же їхнім себе не веди, За жуком повзеш — у глину залізеш.

Він завжди благовістить нам: мода — те саме, що світ, світ же — це море потопельників, країна, бита моровим повітрям,

огорожа лютих левів, острог полонених, торжисько блудників, солодколюбна вудка, піч, що розпалює хіть, бенкет біснуватих, хор і хоровод п'яно здурілих, які не протвережуються, доки не виснажаться; коротко сказавши, сліпці, що за сліпими у прірву йдуть. Щасливий чоловік, що не йде на його дорогу. Адже спочатку ворота його красні і дорога простора, кінець же його — непрохідна прірва, нетренна хаща, безодня глибока. Гей, кого він приймає до себе? Якими відпускає від себе юнаків? Коли б ваше око, діти мої, прозирало так, як моє, з'явилися б на очах ваших сльози. Але око ваше сліпе і злодій ваш хитрий — ось що виточує в мене сльози. О юнаки! Коли думаю про вас, тих, що в світ кинулися, не може мені не впасти в голову притча про вовка, який, пожерши матір незлобивих овечок і натягши її шкуру на себе, наблизився до отари. Син же, побачивши фальшиву матір свою, щосили кинувся до неї, а за ним інші незчисленні. Також спадає мені на гадку наша братія — птахи тетерваки, що ганяються за багатою їжею і яких ловлять. Але чайки, сосідки і дятли обережніші за них, наскільки олені й сайгаки обережніші овець та волів. Послухайте, діти, пісеньку батька вашого:

Вмій малим ти вдовольняться. За великим не женися,

Сіті кинуто на лови, їх ти вельми бережися. Я кажу вам, що не треба у розкошах жити,

На таких, кажу, повсюди розпинають сіті. Триста впало у неволю з пристрасті в цім часі,

Шістсот плачуть у хворобах — дуже були ласі. Хто подячний бува Богу, з малим може жити,

Невдоволеного світом цілим не наситиш. Лиш подячна душа ще омине ті сіті,

Замість неї потраплять в сіті ці неситі.

Чи неправду я сказав, пані моя, що наш батько повчання завжди позначає подякою? Всяке добро, каже, так заховано у вдячність, як вогонь і світло ховаються в кремінці. Вірую і сповідую. Бо хто може підняти руки на чуже крім того, хто згубить раніше вдячність, яка задовольняється своїм власним, що посилається від Бога? Це з невдячності — сумота, туга і спрага, зі спраги—заздрість, із заздрості — улесливість, злодійство, крадіж, кровопролиття і вся безодня беззаконня. У прірві ж цій царює вічна печаль, замішання, відчай і вудка з невсипущим червом, що зав'яз у серці. Цим образом і живе ціла громада.

Пішек. Але, друже мій, доки громада впаде у рів відчаю, ви з вашою богинею вдячністю ще раніше загинете від голоду, не навчившись віднаходити місця для прохарчування.

? ? о д і й. Чи так? Чи в тому живе блаженство? Чи має їжу? Бачу ото нині, що за вашою іштунковою й черевною філософією блаженніша стає та свиня, що засаджена в тюрму, аніж вільна.

Пішек. Отож-бо! Чортзна-що співає! Хіба ж голод не є мука?

Еродій. Цю муку зціляє мука'. ? і ш е к. А де ж її взяти?

Еродій. Коли свиня має харч, то хіба не дістати його нам? Та й де то ви бачили, щоб свиня чи наш брат, тетервак, з голоду помирали? Хіба не з жеровитості помирають і страждають? Чи може бути безумніший розум та мерзотніша невдячність Богові, який думає про нас, коли боятися голоду? Адже потрібного ніхто не позбавлений. Нащо наклепи точите на володаря Всесвіту, чи губив би він своїх голодом? Насущний хліб подається від небесного Отця всьому живому. Будь тільки задоволений малим. Не бажай непотрібного і зайвого. Не за потрібним, а за зайвим за море пливуть. Від непотрібного й зайвого — всіляка труднота, всіляка погибель. Адже все, що потрібне, — дешеве, а що зайве — дороге. Чому дорога важка? Тому, що непотрібна, й навпаки. Ми є гайстри. їмо зілля, куштуємо зерно, поїдаємо зміїв, часом їмо жаб, і харчу ніколи не позбавляємося, боїмося тільки жеровитості. О Боже! Яка чародійка засліпила очі наші бачити, що природні потреби задовольняються потрохи і мало-на-мало, і що незагнуздана похіть є те саме, що смоктява п'явка, яка народжує за один день тисячу дочок, які ніколи не кажуть: "Досить!'

Пішек. Згадав слово еллінське ???? ?? (мала еі) чи турецьке пек еї — вельми добре. Добре є! Але смоктява п'явка у різні способи із різних місць може насмоктати тобі чималого статку, а які плоди принесе, скажи мені, суха, немазана, за приказкою, і німа вдячність? Чи шинок дасть, чи ґрунтець, чи імперіалик, чи що? Скажи на милість.

Еродій. Вона не приносить нам численних плодів, але один великий.

Пішек. Адже в одному знайдеш небагато доброго.

Еродій. Батько наш славословить, що все в усьому, всяка всячина і всяка сплітка, яка сплітає багато чого, не є блаженним, блаженне тільки те одне, що лише єдине є. На тому єдиному,

а відтак і святому птиця знайде собі хоромину, а горлиця гніздо своє — Еродієве житло маршалкує над ними. "Проклятий, — каже, — всілякий чоловік, і завше він сум'ятний, коли не знайде єдиного".

? і ш е к. То подай мені до рук оте твоє єдине!

Еродій. Премудра й цнотлива пані! Наше добро у вогні не горить, у воді не топиться, тля його не тлить, злодій не краде. Як вам показати його? Я маю однакове серце із батьком й у тому, що щастя й нещастя годі побачити. Обоє вони є дух, простіше кажучи, — думка. Думки у серці, а серце з нами, наче зі своїми крильми. Але серце невидиме. Добра година в ньому чи весна, шлюб чи війна, блискавка чи грім — не видно. Звідсіля і зваба, коли робимо нещасних щасливими й навпаки, а блаженних бідними.

Пішек. Однак я ні в що не вірю, доки не помацаю і не побачу. Така в мене мода з молодих літ.

? ? о д і й. Це мода сліпарська. Сліпий не повірить, доки не обмацає лобом стіни і не впаде у рів.

Пішек. Ну, хоч би найменуй оте твоє духовне єдине. Що воно таке?

? ? о д і й. Не хочеться казати. Певне, воно здасться вам остогидлою дурницею.

Пішек. Зроби милість, скажи. Не муч!

Еродій. По-еллінському зветься воно ???? чи ????????? (ефросина).

Пішек. Але витлумач, Христа ради, що значить ця твоя машкара?

? ? о д і й. Ви ж сміятиметеся.

? і ш е к. А тобі що? Сміх той дружній.

Еродій. Воно веселість чи радість.

Пішек. Ха-ха! Ха-ха!.. Христа ради, дай мені спочити... замориш сміхом... Вітаю тебе й радуйся, голий та веселий! Ти мені на три дні здоров'я призапастив.

Еродій. Адже для мене краще веселощі без багатства, ніж багатство без веселощів.

? і ш е к. О мати Божа, помилуй нас!.. Та звідкіля в тебе та радість та веселощі? Від того, що голий? Ось у яку пустелю приво -цить вас ваша вдячність. Добре веселитися тоді, коли є чим. Веселощі так само, як запашне яблучко. Воно не буває без яблуні. ? адія цього яблука — яблуня. Хіба то неміцна радість чи вітряні ве -селощі? Порожня мрія — марнотна пустеля, як сон пробудженого.

Еродій. Так воно і є. Кожен від того веселий, що обожнює, обожнює жте, на що сподівається. Пава сподівається на красу, сокіл на швидкість, орел на величність, а Еродій веселиться тим, що гніздо його твердо лежить на одному. Осуджуєте в мені те, що я голий та веселий. Але мене звеселяє саме те в мені, що моя надійна сподіванка не на багатстві. Той, що сподівається на багатство серед кипучих морських хвиль, шукає гавані. Радуюся і звеселяюся, що гніздо наше не в цукровому човні, не в золотому піску, не на буйному візку, а на прихмарному стовпі укоханого храму, що прикрашає всю кифу, кифу адамантову, кифу Петра святого18, її-бо пекельні ворота довіку не здолають. Однак у яку це суєту вводить нас наша вдячність? Не оббріхуйте її. Вона ніколи не заведе до воріт пекельних. Вона збавляє від воріт смертельних. Вдячність заходить у ворота Господні, невдячність — у пекельні, полюбила-бо марноту цього світу більше бісеру, що ним є заповіді Господні, а також полюбивши шлях нечестивих, як свині болото, давши їм перевагу перед шляхами, якими йдуть блаженні непорочники. Бо що є той Бог? "В них же Бог світу цього осліпив розуми"19? Бог цей є невдячність. Усі духом її надихнуті, як гергесенська отара20, топляться в озері марнот і в'язнуть у болоті своїх тлінностей; ївши всі дні життя свого, не наїдаються, спраглі, невдоволені і день від дня невдячні, оскільки не вкусили розумом Божої заповіді і зневажили вкусити цього ангельського хліба, що усолоджує й насичує серце. Відтак віддасть їх Вишній у свинячі мудрування, щоб шукали насичення й осолоди там, де її й не бувало, і боялися страху, де немає страху, коли з однієї неситості родиться триста, а з однієї невдячності шістсот дочок на знемогу й муку серцям та тілам їхнім і на здійснення Ісаїних слів: "Самі собі розпалите вогонь жадань ваших, ходіть так у полум'ї вогню вашого й опаляйтеся"21. Чи не гординя скинула сатану у підземну прірву? Вона вигнала з раю Адама. Отож, що таке рай? Чи не є то благовидна світлина небесної висоти, коли не заповіді Господні, що просвічує очі? Що ж таке гординя, коли не бісівська мудрість, що надає перевагу коштовним одежам, ласим трапезам, світлим палацам, позолоченим колісницям і які престол свій ставлять вище Божого скипетра й царства, вище його волі й заповідей? Та й не тільки, бо всі службові духи (розумій, мирські науки) підносяться і сідають вище своєї цариці — Божої премудрості. Хто є матір цих блудних і чваньку

ватих бісиків? Гординя. А хто мати гордині? Заздрість. А заздрості? Похіть. Хто ж мати похоті? Невдячність. А невдячності хто? Ніхто. Отут корінь і пекельне зло. Це пекельна душка, спрагла утроба, жадібна безодня, що зневажила заповіді Господні, ніколи нічим не за довольня ється, поки живе, опалюється полум'ям і хмизом похотей, а після смерті ще більше палиться вугіллям та жупелом22 своїх жадань. Що ж таке серце, коли не піч, що вічно горить і димить? Що ж таке смерть, коли не головний сон снів? Беззаконну-бо душу (адже не спить вона у внутрішньому судилищі) свіжа пам'ять ховано уражає дзеркалом, що таємно і живо відбиває беззаконня. А уві сні горить жахливим наводженням, страшними з'явами привидь і дикоподібними страховищами знічує і мучить та ж таки пам'ятна книга вічності, погрожуючи гідною помстою. Із невдячного серця, як із вавилонського горнила, розвіюється полум'яними крилами вогонь похоті, захоплює серце насиллям і, якщо ненавидить, так і творить і тим-таки мучиться. Бо немає більшої муки, як осуджувати себе самого й бути достойним помсти. Гріх же достойністю, як жалом, уражає душу, що покриває тьму і знаходить страх. Надлітає страх звідти, як помисли, не знаходячи допомоги, як гавані, не бачачи й малого просвітку надії; гадкуючи, жахається, міркуючи, не розуміє, як вийти зі злстворення... Відтак розкаюється без користі, боліє без відради, бажає без надії. Ось кінець невдячного серця.

Пішек. Овва! Батько твій наладнав тебе, як балалайку. Брязкаєш не так уже й нерозумно. Як на мене, мило, що серце те саме, що й піч.

Еродій. Будь-яке серце — жертовник, вогнище чи коминок...

Пішек. Чого ж ти замовк?

Еродій. Бажання — ось невгасимий вогонь, що горить денно й нощно. Дрова — все те, чого ми бажаємо. Це горнило і ця прірва — вугілля вогненне, що вічно викурює дим, який підіймається до небес, а внизу в прірві вигойдуються полум'яні хвилі, сама сутність морських глибин і ширина всіх небес. Тут годиться прикласти слова святого Ізидора23: "О чоловіче! Чому дивуєшся зірчатим висотам і морським глибинам? Увійди у прірву серця твого! Отут подивуй, коли маєш очі". О, глибоке серце в людини, і хто пізнає його?! Отут серце й воля, безмежне й безконечне пекло!

Пішек. Адже й твоє серце горить, і куриться, й димить, кипить, клекоче, піниться. Чи не так?

? ? о д і й. То Содома горить, куриться й таке інше, тобто невдячне серце. Це про всіх невдячних пишеться: "Горе їм, що пішли на Каїнову дорогу..." Але ж не всі мають Каїнові серця. Мають і запахущі Авелеві жертовники24, що звіюють, наче кадило дим, аби почути Господа-Вседержителя. Не знаєте, пані моя, що ми, якпеларгіянськийрід, народженідо вдячності? Відтак благочестиві і серед людей звуться нашим іменем (еродіос), ми ж бо є Божим пахтінням. Не віддаємо Богові безумства, дбанням не ледачі, духом горимо, на Бога працюємо, упованням радіючи, скорботи терплячи, в молитвах пробуваючи, за все дякуючи, завжди радіючи.

Пішек. Хіба ж у вас благочестя і вдячність одне й те ж?

? ? о д і й. А хіба це не одне: добро пошановувати і добрий дар шанувати за добре?25 Доброчестя пошановують тоді, коли вдячність пошановують за добро. Доброчестя є дочкою вдячності. Вдячність же є дочкою духа віри. Ось верх... Ось вам Араратська гора!26

Пішек. Признаюся, друже, що серце моє зневолює дивуватися серцю, невимовній, за твоїм висловом, безодні. Воно мені вряди-годи стає дивніше. Слово твоє діє в мені, начебто жало, запущене до серця бджолою.

Еродій. Через це й ублажаю вас.

? і ш е к. У чому?

? ? о д і й. У тому, що ваше бажання чи апетит почали гостритися до одного найсолодшого й найспасеннішого з усіх харчів харчу. Як денниця сонце, так і це знамення веде за собою здоров'я. Недужій утробі гидка найкраща їжа і є для неї отрутою. Здорове й відновлене, як орлина юність, перетворює через Господа серце, а отрута стає солодкокорисною їжею. Чи є спасенніша їжа, як бесіда про Бога? І всі гребують. Чи є що найгірше, як хвилюватися пароксизмами мирської суєти? І всі насолоджуються. Звідкіля те перекручення? Від того, що голова в них болить. Хворі, нарешті, мертві, і немає Єлисея27, щоб воскресити цих недужих розумом і хворих на серце підлітків. Бо що в людини голова, коли не серце? Корінь дереву, сонце світу, цар народу, а серце людині — корінь, сонце, цар і голова. А мати цього хворого гцдлітка, коли не перломатір, — плоть тіла нашого, що зберігає в нутрі своєму такий бісер: "Сину, дай мені серце твоє!" "Боже, створи мені чисте серце! О блаженний, що зберіг цілим ціну цього перла! О вдячносте, дочка Господа Саваофа, здоров'я життя і воскресіння серцю!"

Пішек. Будь ласка, скажи що-небудь іще про серце. Дуже мені подобається.

? ? о д і й. О люб'язна пані моя! Повірте, що заспокоїтеся до решти тоді, коли й думати, й балакати про серце не буде вам бридко й ситими не будете. Бо це є найшляхетніший глум. А його любителі названі "царське свячення".

Пішек. Чому?

Еродій. Тому, що всі інші справи — хвіст, а це є голова й цар.

Пішек. Ба! А що значить "глум"? Не розумію зовсім. Мабуть, то якесь іноземне слово.

Еродій. Аж ніяк. Воно слов'янське і значить те саме, що забава, по-еллінському ???????? (діатріба), себто забавлювати час. Цей глум настільки великий, наскільки Бог навмисно збуджує до нього: "Засвяткуйте і зрозумійте", настільки славний, що Давид ним як царським хвалиться: "Поглумлюся в заповідях твоїх"28. У давнину один лише Ізраїль утішався своєю забавою і був названий святим народом, інші ж народи, що гонять його й бережуть марнотне й неправедне — псами й свиньми. Цей царський театр (і дивне видовисько) завше був постійний і нерозлучний для всіх люб о мудр их, благочестивих та блаженних людей. Всяке видовище веде за собою нудьгу й огиду, крім цього, над те: чим більше бачиться, тим живіше буває дбання й бажання. Наскільки відчиняється внутрішнє, настільки відслонюються великі й солодкі чудеса. Чи не це найсолодший і неситий щільник вічності? Світ неситий, коли не задовольняє. Вічність несита, оскільки не завдає жалю. Відтак каже: "Сину, бережи серце своє!" Розжувавши це, скажете так: "Сину, відверни очі свої від марнот мирських, перестань помічати брехливців його, поверни сердечне око своє у власне серце. Отут спостерігай, отут стань на сторожі з Авакумом, отут тобі обсерваторіум, тут-бо уздриш те, чого ніколи не бачив, тут-бо надивишся, насолодишся і заспокоїшся".

? і ш е к. А чому, скажи мені, всі серце зневажають?

Еродій. Тому, що всі не добачають його ціни. Серце, як цар, що живе в убогій хатині і в ризі. Кожен його зневажає. А кому явилася велич його, той падає ниць, низько йому вклоняється і, скільки можна, забувши все, насолоджується з його лиця й бесіди. Такий сенс і сік утаює це слово: "Сину, бережи серце своє!" Сину, не дивися на те, що твоє тільце — убога хатина і що плоть твоя — простонародне мереживо й тка

нина, одежа погана, неміцна й нечиста. Не суди за обличчям нічого, нікого й себе. В хатині цій, під тією убогою одежиною знайдеш царя свого, дім свій, кифу, гавань, петру і спасіння своє. Хутко тільки бережи, доглядай і додивляйсь. А коли Давид каже: "Поглумлюся в заповідях твоїх", то чи не те саме то, коли сказати: "Насолоджуся лицем твоїм, словами твоїми, радами й поведінкою"? Бо тільки сама величність його невимовно дивує прозорливця. Адже не порожній це вигук: "І сповімся тобі, коли ти мене здивував страшно". В дані часи поміж любомудрих постало таке питання: "Що є найбільше?.." Про те всі довго розмірковували, влітку і взимку, вдень і вночі. Народилися про те книги. По всьому світові віддавалася від учених гір велика й різноголоса луна численних відповідей. Тоді-бо змішалися і злилися народи. Постав народ на народ, голова на голову, розум на розум, серце на серце... У тому стовпотворінні знайшовся муж не вчений, а який проглянув себе. Цей над сподіванку обезголовив Голіафа. Змішалася й закипіла вся музика, що співала пісні бездушному ідолові, тлінному цьому світові із золотою його головою — сонцем. Злоба із правдою зіштовхнулася, але в кифу вся розбилася. Піднялися, змагаючися, хвилі, але перемогла така слава: "Посеред вас, — каже, — живе те, що живе вище від усього". О Боже, яка неприємна музика без твого Святого Духа! О, яка сміхотворна премудрість, що не пізнала себе! Через те молю вас, люб'язна пані моя, не смійтеся і не ганьте батька мого за те, що нічому нас не навчив, окрім удячності. Я почну плакати, втечу й полечу від вас.

Пішек. Стій-но, стій, люб'язний мій Еродію! Тепер не лише не гуджу батька твого, але доброславлю і хвалю його. Зараз почало мені, як на ранок світати, відслонюватися, яке то велике діло вдячність* Зроби милість, побесідуй іще хоч трохи.

? ? о д і й. О добродійко моя! Пора мені летіти в моїй справі.

Пішек. Друже мій сердечний! Я знаю, що батько твій, милосердна й доброчесна душа, не розгнівається за це.

Еродій. Чого ж ви бажаєте?

Пішек. Побесідуймо про це ще хоч трохи.

Еродій. Станемо й ми ловити птицю тисячу літ.

Пішек. Про що це ти?

? ? о д і й. А ось про що! Один чернець тисячу років ловив найпрекраснішу з усіх пташок птицю. ? і ш е к. Чи знав він, що піймає її?

Еродій. Він знав, що ніколи її не зловить.

Пішек. Для чого ж тоді пусто себе трудив?

Еродій. Чому пусто, коли забавлявся? Люди забаву купують. Забава — лікування й оживлення серця.

Пішек. Чудний твій глум і дивна діатриба!

Еродій. Воістину чудна, дивна й прегарна птиця — вічність.

? і ш е к. О, коли б вічність ловив, то недаремне трудився. Вірю, що вона солодша за мед. Отож, велике діло — серце, коли воно є вічністю.

? ? о д і й. О люб'язна мати! Правду мовила ти! Не відчуваючи через тисячі дрібниць отакого добра та єдиного блага, сліпа невдячність щодня невдоволиться на промисел вічного і цим спалюється. Схаменися, окаянне серце, і глянь саме на себе — ти оживотворишся раптом. Чому ти забула себе? Хто відкриє око твоє? Хто воскресить пам'ять твою, блаженна безодне? Як воля твоя скинула тебе у похмуру цю прірву, перетворивши світло твоє у тьму? Люб'язна мати, чи розумієте ви, звідкіля родиться веселка?

? і ш е к. А скажи, будь ласка, звідки? Я не знаю.

Еродій. Коли сонце дивиться на себе у дзеркало пречистих хмарних вод, то його лице, що являлось у хмарах, і є райдуга. Людське серце, дивлячись на саму свою іпостась, воістину кладе межу збурювань, що є радісною Ноєвою дугою:

Вже хмара пройшла, Райдуга в небі грає. Нудьга пропливла, Цілий світ любо сяє...29

Веселощі сердечні є чистий світ доброї погоди, коли минувся морок і шум морського вітру.

Дуга, прекрасна сяйвом своїм, як ти нині потьмарилася! Деснице пресвітла, як нині ти спала з небес! Агей! Скинула тебе гординя, дочка нечутливої невдячності, що дала перевагу хоботові замість голови, тінь минущу, більшу від мамврійського дуба. Бо коли хто обожнює щось, то себе в те перетворює. Дивно, як серце з вічного і світлого перетворюється в темне й занепаде, ствердившися на занепаді плоті тіла свого. Той, що до себе злий, до кого буде добрий? "Розсудливий праведник буде собі другом і стежки свої посеред себе заспокоїть". Це є правдешнє, блаженне самолюбство — мати вдома, всередині

себе, все своє невикрадне добро, не сподіватися на порожні руги}0 і на зовнішні околиці плоті своєї, що залежить від самого серця, як тінь від свого дуба, як гілки від коріння і як одежа від власника її. Отоді-то народжується нам від матері вдячності подібна дочка, що зветься по-еллінському ????????? (авгаркея), тобто самовдоволення, щоб бути задоволеним самим собою і в собі; її, як найсолодший плід справжнього блаженства, хвалять і зносять у Першому Павловому листі до Тимофія, в шостому вірші отак: "Великий же зиск — то благочестя з задоволенням"31. Ось вам двоє голубиних крил! Ось вам дві денниці! Дві дочки вдячності — доброчесність і задоволення. "І полечу, і спочину". Хай позначиться ця бесіда отакою славою батька мого: голова виховання є: 1) На добро народжувати; 2) Зберегти пташеняті молоде здоров'я; 3) Навчити вдячності.

Пішек. Ба! Чому ти вже підняв крила?

Еродій. Прощавайте, матінко! Полечу від вас. Серце мені дорікає, що не лечу в справі.

? і ш е к. Та хоча б привітайся з моїми дочками.

Еродій. Зробіть милість, збавте мене від вашого типика.

Пішек. Мартуня моя пограє тобі на лютні. Вертуня заспіває чи потанцює. Вони справді шляхетно виховані і в моді у панів. А Куцю й Кузурку люблять за красу. Чи знаєш, що вони складають пісеньки? І чи віриш, що вони в моді у мароккського володаря? Синок мій там пажем. Нещодавно прилітала звідтіля до своєї рідні тутешня папуга і сказала, що государ ударував його золотою табакеркою.

? ? о д і й. А нащо йому табакерка?

Пішек. Ха-ха-ха! Нащо? Адже наша честь у тому, що ніхто так удатно не наслідує людей, як наш рід. Носи і володій, але не нюхай. Чи знаєш, як його на ім'я?

? ? о д і й. Не знаю.

Пішек. Ім'я йому Пішок. Доста люб'язне дитя.

Еродій. Бога ради, відпустіть мене.

Пішек. Такий утішний він стрибун! Всіма суглобами крутить, як живе срібло. Принц любить його, цілі години проводить із ним, бавлячись.

Еродій. Тут я його не вважаю блаженним і не заздрю. Прощайте!

Пішек. Чекай, друже мій, стривай! А про добре народження не сказав ти мені ні слова! Чи не так? О-о, полетів! Слухай-но, Вертуню, що це він, гадіймаючись, начебто казав?..

В е ? ? у н я. Він сказав, паньматко, ось що: про добре народження принесу вам картку. ? і ш е к. А коли?

Еродії не брешуть. Наступного місяця, в травні, він таки навідав цю пані. Приніс згортка про добре народження, але не міг її нічим утішити: така люта її терзала печаль. А печаль ніколи так жорстоко не лютує, як тоді, коли серце наше, поклавши свою надію на неправедному морі цього світу і на псевдокамінні його, побачить нарешті перекинуте своє гніздо і розорене місто гаданого блаженства. Пан Пішок, перестрибуючи з вікна на вікно, упав з високих палаців у двір, поламав ноги і відставлений від двору. Над те почали бешкетувати дочки і уприкрювати матір хамською поведінкою. Незабаром вона померла, і дім її спорожнів. Тоді, як залізо на воді, випливла нагору правда, що найсильніше з усього — страх Божий, а доброчесна і самодостатня вдячність перевищує небо і землю.

Еродій, відлітаю чи, повісив на квітучому фініку отакого листка:

ЗГОРТОК

про добре народження дітей від доброчесних, однопристрасних і здорових батьків

Цей у перший і другий місяць, тобто у квадру, Цей вийшов зі священних бенкетів та бесід. Не цей бачить мертвого і видовище страшне, Не цей у надмірностях. Надмірно п'яний не цей. Зачинає і носить у мислях та видовищах святих, І в бесідах святих, чужий до пристрасних бур. У тихому безстрасті він дивиться на святих.

Тоді збудеться: "І пройде дух холоду тонкого і там Бог (Книга Царств).

По тому чорногуз піднявся вгору і заспівав отаку малоросійську пісеньку:

Соловеєчку, сватку, сватку! Чи бував же ти в садку, садку? Чи видав же ти, як сіють мак?

Ось так, так! Сіють мак, А ти, шпачку, дурак...

Цю пісеньку хлопчики, склавши лик, тобто хор чи хоровод, співали як домашні півчі, щоб звеселити святого блаженного єпископа Йоасафа Горленка32.

Амінь.

УБОГИЙ ЖАЙВОРОНОК ПРИТЧА ПОСВЯТА

ЛЮБ'ЯЗНОМУ ДРУГОВІ ФЕОДОРОВІ ІВАНОВИЧУ ДИСЬКОМУ, БАЖАЮ СПРАВЖНЬОГО МИРУ

Життя наше — адже це шлях безперервний. Світ цей — велике море усім нам, пливучим. Він-бо є океан, який перепливається, о, вельми небагатьма щасливцями безбідно. На шляху цьому зустрічаються камінні скелі та скельки, на островах — сирени, в глибинах — кити, у повітрі — вітри, хвилювання повсюди; від каміння — перетинання, від сирен1 — зваблення, від китів — поглинення, від вітрів — супротив, од хвиль — занурення. Адже кам'яні принади — це невдачі, сирени — мстиві друзі, кити — запазушні пристрастей наших змії, вітри розумій як напасті, хвилювання, мода та суєта житейська. Неодмінно проковтнула б риба молодого Товіюг, коли б у дорозі його не був наставником Рафаїл1. Рафа по-єврейському значить медицина, їл або ел значить Бог. Того добровідця примислив йому батько його, а син знайшов у ньому Божу медицину, що лікує не тіло, але серце, а від серця й тіло, бо воно від серця залежить. Іван, батько твій, на сьомому десятку віку (в 62-му році) у місті Куп'янську4, вперше позирнувши на мене, полюбив мене. Він мене ніколи не бачив, а почувши моє ймення, вискочив і, догнавши на вулиці, мовчки дивився на мене й проникав, наче пізнаючи мене, таким милим зором, що й донині яскраво він мені бачиться у дзеркалі моєї пам'яті. Воістину прозрів дух його ще перед твоїм народженням, що я тобі, друже, буду корисний. Бачиш, як далеко тягнеться симпатія. Нині це його пророцтво збувається. Прийми, друже, від мене цю маленьку настанову. Дарую тобі Убогого свого Жайворонка. Він тобі заспіває і взимку: не в клітці, а в серці твоєму, і трохи допоможе врятуватися від ловця і хитруна, від лукавого світу цього. О Боже! Як багато цей вовк день і ніч жере незлобливих ягнят! Ах, стережися, друже, бо в небезпеці ходиш. Не спить ловець. Не спи й ти. Помилка є матір нещастя. Однак хай не звабить тебе, друже, те, що Тетервака названо Фридриком. Коли тобі неприємно, згадай, що ми всі такі. Адже всю Малоросію Вели

коросія називає тетерваками. Чого соромитися? Тетервак-бо — гггиш дурна, але не злоблива. Не той дурний, хто не знає (ще такий, котрий усе знає, не народився), але той, що знати не хоче. Зненавидь глупоту: тоді хоч і дурний, але будеш у числі блаженних тих тетерваків. "Викривай премудрого, і полюблять тебе". Викривай, отож, його, коли ти нерозумний. Бо який він премудрий, коли не любить глупоти? Чому? Тому, що приймає і любить викриття від друзів своїх. О, хай збереже юність твою Христос від тих, що мастять єлеєм голову твою, од домашніх цих тигрів та сирен. Амінь!

1787 літа, в повний місяць останнього осіннього місяця.

ПРИТЧА, НАЗВАНА "УБОГИЙ ЖАЙВОРОНОК"

З ним розмовляє Тетервак про спокій

ОСНОВА ПРИТЧІ:

"Той збавить тебе від сіті ловчої..." (Псалом 90, ст. З)5. "Не спіть і моліться, щоб не потрапили в прірву"6. "Горе вам, багатолюбці, коли віддалені від утіхи вашої"7. "Блаженні убогі духом..."8 "Знайдете спокій вашим душам..."

Тетервак, налетівши на мисливську сітку, почав щосили жерти масну наживку. Нажершись по вуха, ходив надимаючись, вельми задоволений із себе, як задерикуватий, модно вдягнений юнак. Ім'я йому було Фридрик. Родове ж чи фамільне, чи, як у народі кажуть, прізвище — С а л а к о н\

Якось пролітав С а б а ш6 (жайворонкове ім'я) на прізвище Сколар9.

— Куди поспішаєш, Сабаше? — вигукнув надувшись Тетервак.

3 Салако її — це слово еллінське, значить жебрака на вигляд, але лицемірного хвалька багатством. Таких лицемірів повно у світі. Кожен без винятку із нас більше виказує зовнішньо, ніж має; навіть аж до того сатанинське багатство Христову убогість пересилило, що осквернили цим лицемір'ям і самі

С а б а ш. О коханий Фридрику! Мир тобі! Радій у Господі!

С а л а к о н. Фе! Тут тхне школою.

С а б а ш. А мені милий цей дух.

С а л а к о н. По губах салата, як співається в притчі.

С а б а ш. Радію, що нюх ваш вилікувався. Раніше ви скаржилися на нежить.

С а л а к о н. Потершись, брате, між людей, нині я вже все розумію. Не втече від нас ніщо.

С а б а ш. Тетерваковий розум гострий, а нюх ще гостріший.

С а л а к о н. Тихше, друже мій. Адже я тепер неабиякий чин.

С а б а ш. Перепрошую, ваша милосте! їй-бо, не знав. Тому-то і хвіст ваш, і чубик ваш нині роздуті новомодними буклями й кучерявими завертасами.

С а л а к о н. Звичайно. Шляхетний дух від моди не відстає. Прошу, голубчику, зі мною потрапезувати. Дав мені Бог статок. Чи не бачиш, що я ходжу по хлібі? Хіба це не Божа милість?

С а б а ш. Смачного вам! їжте на здоров'ячко, а мені ніколи.

С а л а к о н. Як ніколи? Чи ти не здурів?

С а б а ш. Мене послав у справах батько.

С а л а к о н. Облиш! Поїси, потім справиш.

С а б а ш. Заради черева хіба можу знехтувати батьківську волю, окрім того, стережуся споживати чуже добро. Батько мій змолоду проказує мені ці слова: "Що не поклав, не руш!"

С а л а к о н. О боягузе!

С а б а ш. Є приказка: "Мати боязкого сина не плаче".

С а л а к о н. Але це ж нині моє. У нас співають: "Гей, що Бог дав, тягни у свій кошіль".

С а б а ш. І у нас співають, але наша пісенька різниться від вашої, ось вона: "Все зайве відсікай — от і не кашлятимеш". Окрім того, моя вбогість мені до вподоби.

С а л а к о н. Ха-ха-ха! Убогість свята... Ну її разом зі святістю! Бувай, брате! Тягни за собою на мотузі й укохану наречену свою. Дурневі добра зичиш, а він комизиться. Гордого жебрака ненавиджу гірше воріт пекельних.

С а б а ш. Прощавайте, ваша милосте! Відлітаю ось, а вам зичу всякого добра!

С а л а к о н. Чи бачиш — полетів! Не надивуюся й досі розуму школярському: "Блаженні, мовляв, жебраки!.." Добре тобі блаженство, коли нічого кусати! Правда, й багато жерти, можливо, зле, але все-таки краще, ніж терпіти голод. У селі

Ровеньках3 прегарну чув я приказку: "Не ївши — легше, поївши — краше!" — а що ж то є краще, коли не те, що спокійніше? "Не руш, — мовляв, — чужого..." Як не зачепити, коли саме на очі пливе? За приказкою: "На ловця і звір біжить". Я ж не дурень. Черепок знайшов — обходжу, хліб трапився — ніяк не обмину. Ось так спокійніше. Так мислю я. І не помиляюся. Не вчора я народжений та й між людей потерся, слава Богу! Мода і світ — то найліпший учитель і найліпша школа зі всіх шкіл. Правда, був час, коли й жебраків, але добродійних, шанували. Нині ж світ не той. Нині коли злидар, — тоді й бідняк, і дурень, хоч би то був справді ізраїльтянин, у нім пошанівку нема. Загубити ж у світі добру про себе гадку — зле. На що тоді знадобишся? Будь ти який хочеш у нутрі, хоч десятка шибениць вартий, що з того? Таємницю цю Бог зна. Мав би добру славу у світі й був би шанований у числі славетних людей — не бійся, дерзай, не помилишся зроду! Не той правий, хто правий по суті, а той, хто неправий за істиною, але здаватися правим уміє, хитро блудячи і йдучи стежкою такого судження: кінці у воду6. Ось теперішнього світу наймодніша рятівна премудрість! Коротко скажу: той лише щасливий, хто неправий за совістю, але правий за папірцем, як мудро мовлять наші юристи'. Скільки дурнів я бачив — усі нерозумні. За багатством, мовляв, іде неспокій. Ха-ха-ха! А що таке неспокій, як не праця? Праця ж усякому добру батько. Але премудро руські люди голосять цю приказку:

Спокій воду п'є, А неспокій мед.

А що дасть тобі пити винуватець усього зла — неробство? Хіба піднесе тобі на здоров'я воду, що не баламутить розуму?

3 Ровеньки — це те саме, що ровенники, тобто злодії, що живуть по ровах. "Хай не зведе в мені ровенник вуст своїх" (Псалом).

5 А як зваблюються нечестиві цією своєю беззаконною притчею: "Кінці у воду". "Немає таємниці, якої не викривають"10.

' Христос же навпаки говорить: "Слави од людини не хочу. Є отець мій, який мене прославить. На путі старань своїх насолодишся"". Ах, побійтеся, нечестиві, застережень Божих. Не бійтеся тих, що вбивають тіло. Скажіть із Давидом: "Ті прокленуть, а ти благословиш12. Паперина, о лицеміри, оправдає тебе поміж людей, а не в Бога. Це тобі колісниця без коліс, таке без Бога будь-яке діло".

Кому менше в житті треба, Той найближч стоїть до неба.

А хто це співає? Архідурень один стародавній, що зветься Сократ. І підспівує йому весь хор дурнів. О-о! Дуже вже різняться вони від нашого хору. Ось як ми співаємо:

Схоплюй, що перед очима, Щастя буде за плечима. Хто несмілий, той страждає, Хоч добув, хоч пропадає. Так премудрий Фридрик судить, А глузд його не заблудить.

Тим часом як Фридрик мудрував, прилетіло семеро тетерваків і три його брати. Ця компанійка вчинила багатий і галасливий бенкет. Було це неподалік од байрачка, де дятел вистукував собі дзьобиком харч, за давньою малоросійською притчею: "Всяка пташка своїм дзьобом живе".

Рухливий Сабашець пролітав чимало часу. Повернувся сюди за три години.

Його послали були до рідного дядечка запросити на дружню бесіду і на вбогий обід до батька. Повертаючись додому, бавився пісенькою, якої батько навчив його ще змальства:

Не той орел, що літає, А той, що легко сідає, Не той бідак, що без хати, А в кого схотінок багато. Ласощ ловить рибу, й звірі, І птахів, що вийшли з міри. Ліпший-бо сухар з водою, Аніж цукор із бідою.

Летів Сабаш повз байрак.

— Помагайбі, дубе! — сказав він на вітер. Але несподівано з дуба пролунало:

— Де не чекаєш і не гадаєш, там тобі приятель буде...

— Ба-ба-ба! О люб'язний Немесе! — вигукнув вщ радості Сабаш, уздрівши дятла на назвисько Немес. — Радуйся, і знову кажу: радуйся!

? е м е с. Мир тобі, друже мій, мир нам усім! Благословен Господь Бог Ізраїлевий, що зберіг тебе досі від силкування.

Сабаш. Що таке сильце, я розумію, а що значить силкуватися — не знаю13.

Немес. Наш брат птах, коли потрапляє у сильце, тоді силкується, тобто рветься, кидається і б'ється, аби вирватися. Оце силкування.

Сабаш. Позбав, Боже, Ізраїля від такої печалі!

? е м е с. А я тільки-но з того крайнього дуба дивився на печальне ганьбисько. Поглянь! Чи бачиш напнуту сітку? Не минуло й години, коли в ній і навколо неї коїлося щось страшне, як облога Бендер14. Гуляла там дюжина тетерваків. Але коли найгучніш стрибали, горлали й танцювали, жеручи на повне горло, блискавкою впало на них сильце. Боже мій, який вереск, гергіт, хлепіт, стукотіння, шум, страх і борсання були! Тоді вибіг ловець і всім їм попереламував шиї.

С а б а ш. Чи ж врятувався хто з них?

Немес. Двійко, а решта загинула. Чи знаєш Фридрика?

С а б а ш. Знаю, він добрий птах.

Немес. Воістину, тетервак він добрий. Ото він і пролетів повз мене з бенкету, гублячи в повітрі пір'я. Ледве я впізнав його: зляканий, розтріпаний, зімнутий... як миша, якою погрався кіт, а за ним здалеку брат його.

Сабаш. Куди ж він полетів?

? е м е с. У глибину байраку оплакувати гріхи.

Сабаш. Мир тобі, любий мій Немесе! Час мені додому.

? е м е с. Де ти був?

Сабаш. Кликав дядька в гості.

? е м е с. Я вчора бачився з ним і довго балакав. Лети ж, друже мій, хай Господь на всіх твоїх шляхах оберігає вхід твій і вихід твій. Перекажи батькові й дядьку моє вітання.

Звістка ця невимовно налякала Сабаша. Саме тому він промовчав, що розмовляв з Фридриком перед тим, як сталося нещастя.

— Ну, — казав сам собі, — вчися, Сабаше, з чужої біди. Для того й б'ють песика перед левом (є така приказка), щоб лев був покірний. О Боже! На очах моїх б'єш і раниш інших, достойніших за мене, щоб боявся я і тремтів перед беззаконним життям і розкошами світу цього! О розкоше! О пастка і сильце ти диявольське! Яка ж бо ти солодка, коли всі тобою полонені! Яка ж бо ти погибельна, коли мало є тих, що рятуються. Перше всі бачать, друге — вибрані...

Таким чином жорстоко себе карала й сама себе ранила ця

благочестива» врода і, поглядаючи на чужу бідність, більше користувалася, аніж власними своїми ранами, які наносяться від Бога жорстокосердними беззаконниками, і живіше навчалася із чорної цієї, що мирські біди зібрала, книги — чорна-бо книга, що біди зібрала, є то сам світ, — аніжнечестива природа, що прочитала тисячу різномовних книг. Адже про таких це написано: "Знає Господь, щоб невинних збавляти від напасті... Праведник лову уникне, а замість нього потрапить нечестивий".

З цими благочестивими думками прилетів Сабаш додому, а за ним невзабарі з двома своїми синами приспішив і дядько. Закликані були й сусіди на цей убогий, але цнотливий і безпечний бенкет. У цім невеликім краї панувала простота і царювала дружба, що робить мале великим, дешеве дорогим, а просте приємним. Ця землиця була часткою тієї, де істина, що мандрує між людьми, тікаючи від зла навколишнього світу, довершувала останні дні свої на землі, дихала останнім подихом, щоби злетіти із земних у горішні країни.

Сабаш, переказавши батькові та дядьку привітання від Немеса, тут-таки, при гостях, оповістив про все, що скоїлося. Гостей було чималенько — з дітьми своїми, підлітками та юнаками, з дружинами. Алауда1 — так звався Сабашів батько — був навчений світським наукам, а серце його було столицею доброго глузду. Будь-яку справу і слово вмів він непомильно розкусити, віднайти в них шкаралущу і зерно, отруту й солодку їстівність і повернути до спасіння.

Алауда в присутності багатьох мужів, юнаків ті підлітків навчав сина так:

— Сину мій єдинорідний, схили вухо своє, почуй голос батька твого — і врятуєшся від сітки, як сарна від мисливця. Сину, коли будеш мудрий, чужа біда навчить тебе, що нахабний і жорстокий син уцнотливлюється власною спокусою. І це біда. Сину, хай же болить тобі горе ближнього! Хто любить свою біду й не вболіває на чужу, той достойний її. Не забувай притчі, яку часто я переказував: "Пса б'ють, а лев боїться".

Яка користь у читанні багатьох книг, коли ти беззаконник? Єдину книгу читай, і доволі. Поглянь на цей світ, поглянь на рід людський. Він-бо є книга, чорна книга, що тримає в собі різноякі біди, як хвилі, що постійно здіймаються в морі. Читай

1 А л а у д а — по-римському значить жайворонок, alauda — хвалю, по-римському laudo, лаудо; лаудон — той, котрий хвалить.

її завжди й навчайся, наче з високої гавані на буряний океан поглядай і тішся. Чи всі читають цю книгу? Всі. Всі читають, але безтямно. П'ятку його бережуть, як написано, на ноги дивляться, не на самий світ, тобто не голову й серце його бачать. Тому ніколи не можуть його пізнати. З підошви людини, з хвоста птаха (як і світу всього з ніг його) не пізнаєш, хіба що з голови його, тобто із серця його. Яка таємниця тут криється?

Сину, всю свою силу зберу, аби розв'язати тобі вузол цей. Ти ж затям міцно. Тетервак бачить сітку і в сітці їжу чи наживку. Що ж він бачить? Бачить хвіст, ноги і п'яту цієї речі, голови ж і серця не бачить. Де ж цієї речі голова? Чи вона є чимось? Серце ловця в тілі його, захованому за кущем. Отож тетервак, бачачи саму п'яту у цій речі, але не бачачи в ній голови її, бачачи — не бачить, зрячий тілесно та сліпий серцем. Тіло тілом, а серце серцем. Адже це євангельська сліпота, матір усілякої злості! Отак усі нерозумні читають книгу світу цього. І не користуються ним, а в'язнуть у сітях його. Початок річок та морів — це голова, прірва ж сердечна — голова й початок усім справам і всьому світові. Світ є ніщо інше тільки зв'язок чи склад справ а чи живих істот. І ніщо інше віку цього Бог, як мирське серце, джерело й голова світу. Ти ж, сину мій, читаючи книгу видимого і злого світу цього, дивись сердечним своїм оком на саме серце його, джерело його, тоді, пізнавши початок і сім'я його, будеш правий і суддею станеш усілякій справі, бачачи голову справи і саму суть, істина-бо збавить тебе від всілякої напасті. Так само як є два роди всього живого і суті справ, так є два серця. А коли є два серця, є два духи — добрий і злий, істинний та брехливий... Цими двома джерелами суди всіляку справу. Бо коли сім'я і корінь благі, тоді благі й гілки, й плоди. Нині, сину мій, будь суддею і суди вчинок тетерваків. А коли гаразд осудиш, тоді за цим образом будеш перший суддя всьому світові. Суди ж отак.

Допався тетервак до їжі. Бачиш ти це? Як не бачити? Це і свиня бачить. Але це є достеменна тінь, п'ята і хвіст. Тінь себе ані виправдає, ані осудить. Вона залежить од своєї голови та істини. Поглянь на джерело її — на серце, що започаткувало і зродило її. Від надмірності серця, тобто від прірви його, говорять вуста, ходять ноги, дивляться очі, творять руки. Дивись! Коли тетервакове серце добре, звідки зродилося це його діло? Тоді й діло добре й благословенне. Та хіба не бачиш,

яка гадюча голова в нього? Це діло зродилося від невдячного серця, невдоволеного своєю долею, жадібного й такого, що пожинає чуже...

Це і є остаточна істина авраамська богослов'я — побачити, який у кожному ділі гніздиться дух: чи благий, а чи злий. Не судити за обличчям, як облудники. Часто під недобрим лицем і під негарною маскою притаєне божественне сяєво і блаженне серце, а в обличчі ж світлім, ангельськім — сатана. Відтак, бачачи неволю й полон тетерваковий, що гине він для чужої користі, не лінуйся працювати і для своєї власної вигоди й творити необхідне — будеш тоді вільний. А коли не станеш собі самому рабом, змушений будеш працювати на інших і, позбуваючися легкої, потрапиш у тяжку сторицею працю.

Чи бачиш якусь яскраву одежу, чи славний чин, чи гарний дім, але зсередини переточений червою, згадай Христові слова: "Горе вам, облудні! Горе вам, що смієтеся нині!"15 — і зрозумій як зовнішнє. Як побачиш жебрака, чи перестарілого, чи хворого, але повного надії, то заспівай Соломонову пісню: "Благіша лютість від сміху, коли в лихім обличчі вспокоюється серце"16. Чи бачиш паралітика? Обминай печальне, заздрісне і люте серце. Втечеш, коли не будеш заздрісний. Зітреш голову заздрісному змієві, коли будеш за мале вдячний. Бачачи не дорогу, не пишну, але здорову їжу, заспівай: "Благіша лютість від сміху, як у злобнім лиці добрим стає серце". Коли чуєш раду, засолоджену словесним медом, за яким криється трута, заспівай: "Благіша лютість од сміху. Єлей грішного хай не помаже твоєї голови". Бачачи убогий будиночок, але невинний, спокійний і безпечний, заспівай: "Благіша лютість од сміху..." Отак, сину, читай світську книгу і матимеш заразом і втіху, і спасіння.

Блаженний той, котрий розуміє вину кожної справи! Серце людське змінює лице її на добре чи зле. Любі мої гості! Набрид я вам своїм велемовством. Перепрошую! Ось і стіл готовий, сідайте, будь ласка, куди хто бачить. Ще раз перепрошую, що й трапеза моя убога, і прикликав вас на бідний бенкет мій у день несвятковий.

Гості заспівали притчу, в якій мовилося, що "у друга вода солодша ворожого меду".

— Як це — вдень несвятковий?—спитав Алаудин брат Адоній3.

3 А д о її і й — по-еллінському значить "співець", ода — пісня.

— Ах, добрій людині будь-який день — свято, а беззаконникові — ані Великдень. Коли всьому світові головою й джерелом є серце — чи не корінь це і святу. Святові матір є не час, а чисте серце. Воно є паном і суботі. О чисте серце, ти воістину не боїшся ані блискавок, ані грому! Ти є Боже, а Бог є тобі твій. Ти йому, а він тобі друг. Воно тобі, Боже мій, жертвою, а ти йому. Ви обоє існуєте й існуєте єдино. О чисте серце! Ти новий вік, вічна весна, доброглядне небо, обітована земля, розумний рай, веселість, тиша, Божий спокій, субота і великий день Пасхи. Ти нас навідало з великих обителей світлого сходу, вийшло із сонця, як жених із палацу свойого. Слава тобі, котрий показав нам світло своє! Цей день Господній, порадіймо і возвеселімося, браття!

— О, укоханий брате мій! — вигукнув Алауда. — Медом течуть вуста твої. Воістину ніщо не є добре, тільки чисте серце: зерно, що проростило небеса на землю; дзеркало, що вміщало в себе і обмалювало барвами все живе; твердь, що утвердила своєю мудрістю чудні небеса; рука, що тримає жменею земне коло і порох нашої плоті. Що-бо є дивніше пам'яті, яка вічно цілий світ творить, зберігає вічно в надрах своїх сім'я усього живого, бачить єдиним оком минулі й майбутні діла як теперішні? Скажіте мені, гості мої, що воно — пам'ять? Мовчите? Я ж вам відповім. Але не я, а Божа в мені благодать. Пам'ять — це недремне сердечне око, що прозирає все живе, незаходиме сонце, що просвічує Всесвіт. О пам'ять ранкова, як нетлінні крила! Тобою серце вилітає в висоту, у глибину, в ширину безконечно, сторицею швидше блискавки. "Візьму крила мої разом із Давидом..." Що таке пам'ять? Це незабуття. Забуття елліни назвали "ліфа", незабудь же — аліфія, аліфія ж — істина. Яка істина? Це така істина Господня: "Я є путь, істина та життя"17. Христос — Господь Бог наш, йому ж слава навіки, амінь!

Після всього Алауда вдячною молитвою благословив трапезу, і всі розсілися. При трапезі не було критика, що засуджував чуже життя і проникав у таємні закапелки людських беззаконь. Розмова йшла про дружбу, про чистоту та спокій сердечний, про істинне блаженство, про тверду надію, яка усолоджує всі житейські незлагоди. По середині трапези оголосив Адоній таке слово: "Блаженні убогі духом, бо їхнє є Царство Небесне"18.

— Не на лиця, — сказав він, ївши із задоволенням боби, — дивиться Бог. Людина дивиться на лице, а Бог зрить на серце...

Не той бідака, хто не має, але той, котрий по вуха в багатстві ходить, не прикладає до нього серця, тобто на нього не сподівається, а готовий завжди, коли Господові завгодно, позбавитися його з байдужістю. Ось що значить "убогі духом". Чисте серце й дух віри — одне і те ж. Яка користь тобі із повних засіків, коли душа в тебе голодна і спрагла? Наповни бездну, насить спершу душу свою. Коли вона голодна, не є блаженний отой євангельський бідак, хоч і багатий між людей, але не в Бога, чи хоч убогий між людей, але не в Бога. Без Бога і убогість, і багатство є прокляті. Немає більшої біди, як убогість серед багатства, і немає блаженніше, як між убогості — багатство. Коли весь світ узяв і ще бажаєш, ти серед багатства відстраждуєш убогість у полум'ї своїх похотей! Коли нічого не маєш у цьому світі, крім потрібного тобі, і вдячний ти Господові своєму, покладаєшся на нього, а не на скарби свої, то заспівай із Авакумом: "Праведник од віри живий буде"19. О, воістину убогість твоя багатша від царської! Убогість, що знайшла потрібне, зневажила зайве, є істинне багатство і блаженне середовище, ніби міст між болотом та болотом, поміж нестатком та зайвинами.

Що ж бо є система світу цього, коли не храм Божий і дім його? У нім убогість живе і священствує, приносить милість світу, жертву хвалення, задовольняється, як дитя, тим, що подається йому від Отця Небесного, залежачи від промислу його і вселенської економії. І це значить: "Коли тих є Царство Небесне". Це є — вони знають промисел Божий, і на нього сподіваються. Через це убогість називається убожеством, коли, як дитя, живе в домі у Бога чи так само, коли все своє має, але не в своїх руках, а в Божих. Не як нечестивий, не так, а, мов порох од вихору, так залежать од самих себе, обожнюють скарби свої, кладуть надію на зібрання свої, поки посоромляться ідолів своїх. Через це звуться "багаті", бо самі собі є неправдиві боги.

— Улюблений друже і брате мій, — сказав тоді Алауда, — смачно ти їв у нас боби. Але не без смаку ти розжував нам й Христове слово. Насичуючи тіло, ще ліпше наситили ми серце. Коли ж воно голодне, марнотна є і найсолодша їжа. Прошу ще покуштувати ріпи після капусти та після бобів, завершить же трапезу нашу ячмінна з олією кутя.

У кінці трапези почав трапезний голова жартувати, а гості сміятися. Адоній, пособляючи братові, утішно оповідав, у який

спосіб у давнину Діва Божа — істина — вперше прийшла до них в Україну: так звалася країна їхня. Перший-бо зустрів її поблизу свого дому Маной20 і жона його Каска. Маной, уздрівши її, спитав із суворим лицем:

— Яке ім'я твоє, о жоно?

— Ім'я моє Астрая3, — відказала Діва.

— Хто ти, звідки? Пощо прийшла сюди?

— Зненавидівши злобу мирську, прийшла до вас поселитися, почувши, що в країні вашій панує доброчестя й дружба.

Діва та була в убогій одежі, підпоясана, волосся у пучці, а в руках жезл.

— А-а! Не матимеш тут місця для пробуття, — вигукнув із гнівом старець. — Ця-бо країна не є пристановище блудницям. Вигляд твій та одежа викриває, що ти блудниця.

Діва від того розсміялася, а старий запалав. Побачивши, що Каска винесла назустріч чистого хліба на дерев'яному тарелі в знак гостинного прийому, зовсім збісився.

— Що ти чиниш, безумна в жонах?! Не відаючи, якого духа є ота мандрівниця, спішиш гостинно її прийняти. Глянь на її вигляд і на одежу її і прокинься.

Каска засміялася й мовчала. Діва сказала:

— Не хвали людину за красу її, і не буде тобі бридка людина через зовнішність її6.

Після цих Божих слів старий трохи засумнівався. Коли ж раптом уздрів на голові її променистого вінка і очі, що засяяли світлом Божества, вельми здивувався. А ще більше жахнувся, коли дивний дух, що був ліпший фіміамів, кринів" і троянд, і що струмів із дівочих вуст, торкнувся його нюху і невимовно всолодив.

Тоді Маной відскочив назад, поклонився їй до землі і, лежачи ниць, мовив:

— Пані! Коли пробуває благодать Божа перед тобою, не омини мене, раба твого.

Стариця, покинувши лежачого старця, повела Д іву в горницю,

3 Астр а я21 — слово еллінське, значить — зоряна, тобто горня, промениста.

6 Це слово із Сираха. Воно має той-таки смак, що й Христове: "Не на лице дивлячись, судіте". Із ним ще Самуїла-пророка, що прийшов помазати на царство з усіх братів своїх меншого Давида: "Людина дивиться на лице, а Бог зрить на серце".

?Крий— слово еллінське, по-римському — лілія, крина; крини сільні, тобто дикі, польові.

омила їй за звичаєм ноги й олією голову помазала. Тоді вся горниця наповнилася божественним пахом. Маной, заскочивши до горниці, щлував їй руки. Хотів цілувати й ноги, але Діва не дозволила.

— Єдину маю гуску, — закричав старий, — та й ту для тебе на обід заріжу.

Діва, дивлячись у вікно, всміхалася, бачачи, що старі, господар та господиня, новою формою ловлять гуску. Вони бігали, хилялися, падали й сварилися. Діві смішним здалося, що старий, спіткнувшись об стару, покотився.

— Ти що? Розум виста рив, чи як?

— А в тебе його й не бувало, — сказав, встаючи, старий. Гостя, вискочивши з горниці, мовила, що вона піде геть,

коли не залишать гуски в спокої. Отак домовившись, пішли вони всі в горницю. Замість обіцяної гуски в саду, в простій альтанці прийняли й пошанували небесну гостю і божественну мандрівницю яєчнею, ячмінною з олією кутею. Відтоді аж досі ячмінна кутя є у нашій стороні у звичаї.

На цьому місці всі гості встали з-за столу. Алауда ж дякував Богові так:

— Очі всіх на тебе уповають, і ти даєш їм їжу на добрий час. Багата десниця твоя для насичення і нас, убогих, наповнює твоїм доброволенням, Христе-Боже. Будь же благословенний із Отцем твоїм і Святим Духом навіки!..

Гості всі заіпуміли:

— Амінь!

Адоній продовжив повість, що Астрая в їхній країні жила усамітнено. Маноя і Каску більше за інших любила, навідувала й жартувала, доки не переселилась у небесні обителі.

Алауда побуджував пити та співати. Він наповнив скляницю міцним медом.

— Хай живе Астрая! Хай процвітає дружба! Хай зів'яне ворожнеча!

Це проголосивши, спорожнив скляницю. Інші зробили так, як він. Вони пили міцний мед, хмільне пиво і пиття чи сикеру3, що зветься в Малоросії головичник, діти ж — воду і квас. Із гостей більша частина добре могла співати. Адоній розділив спів-

3 С и к е ? а — це слово еллінське, значить усяке пиття, що ним упиваються, п'янке і хмільне, крім одного виноградного вина; так зване хлібне вино також належить до тієї всенародної назви, тому й пишеться: "Вина й сикери не треба пити".

ців на два крила чи хори: на хор запитальний і відповідальний, додавши до обох по кілька свірильників. Пісня була така:

ПІСНЯ РІЗДВУ ХРИСТОВОМУ ПРО УБОГІСТЬ ЙОГО22

Із Соломонового зерна: "Добріша ярість від сміху, як у злобнім лиці добрим стає серце" (Екклезіаст).

Із Христового: "Горе вам, що смієтеся нині", тобто ззовні. Із Єремії: "Таємно заплаче душа ваша".

Питання. Пастирі милі, Де ви ходили? Де ви бували, Що ви видали?

Відповідь. Ідем нині з Вифлеема, Місто те було злиденне, Нині блаженне.

Питання. Яке ізвідти несете чудо? І нам скажіте, Благословіте!

Відповідь. Бачили ми там рождение Отроча святе, блаженне, Владику всім нам.

Питання. Які палати та й має теє, Ах, всеблаженне Дитя царськеє?

Відповідь. Вертеп збито під скалою І то простою рукою — Це палац його!

Питання. М'яке гіідстілля В красному ложі, Де почиває Дивний син Божий?

Відповідь. В яслах мати кладе сіно — Цю перину дає сину, Царське ложе це!

Питання. Які там слуги Від домочадців Має те миле Для себе чадце?

Відповідь. Вівці та мули з ослами, Коні, воли із козлами — Це домочадці.

Питання. Яку в тім домі їжу вживають, Хіба нужденну Тільки мають?

Відповідь. Вечеря, сніданок — Зерно, молоко В тім домі чуднім І зілля також.

? и ? а н н я. Чи музика там Модна і ладна Ізвеселяє Царя принадно?

Відповідь. Пастирський тон на свирільках Хвалить його на согтілках, Препростим хором.

Питання. Якії ж ризи?

Мабуть, злототкані У цього сина Марії-Панни?

Відповідь. Бавовна, і льон, і вовна, Цим вбогість задоволена В наготі своїй.

Ліки23 співають разом:

О убогість! Блаженна, святая! Відчини нам двері твого раю.

Який біс серце вкрав наше,

Морок нас осліпив, Щоб цуратись тебе?

О убогість! О даре небесний!

Любить тебе муж святий, чесний. Хто з тобою роздружився, Той лише вночі родився, — То не справжній муж.

Світ цей являє вид добровидний, Та в нім сховався черв'як всеїдний.

Ця печера убога

Хова блаженного Бога В блаженнім серці.

О блага ярість, що більша сміха, Коли в лиці злім тайна утіха.

Це-бо убогість святая,

Зовні зла, в нутрі святая У мирній душі.

Горе ти, світе! Сміх завше маєш, В нутрі душею тайно ридаєш,

Хоч ти красуєш кутками,

Але облився сльозами В нутрі день і ніч.

Заздрість, печаль, страх і ревність, туга, Спрага несита, бунт, позва, наруга,

День і ніч тебе опаляють,

Як Сіон-град, розбивають Душевний твій дім.

Возвеселімся, о, не смутімся Всі ненастанно ми, християни!

Тут, де Господь нам родився

І пеленами повився, Хвала день і ніч.

ДІАЛОГ.

НАЗВА ЙОГО - ПОТОП ЗМІЇНИЙ

Розмовляють Душа і Нетлінний Дух

1791 року, серпня 16

Любий друже Михаиле!'

Стародавній монарх Ерират усі свої потішні записи дарував другові й панові своєму, патріархові Софронію2, а я ггідношу тобі.

Ти для мене у другові пан, а в панові — друг.

Цю книжечку я написав у Бур луці, потішаючи бездіяльність, її викрали. Та я, натрапивши на список, виправив, розширив і завершив.

Потоп зміїний, Ноїв, Божий і Біблія є те ж саме.

Якщо вона море, то як же не потоп? Гляньте на Назонову картину потопну5.

Nat lupus inter oves...4

Чи не в цьому морі поринає весь Всесвіт?

Ей, у цьому! Ей, весь! "Занурились, як олово у воді..." Лиш мій Ізраїль, цю безодню перелітаючи, переходить. Лиш він схоплює жалібну ревність Варуха.

"Хто перейде на той бік моря і знайде премудрість?"

Що таке Біблія, як не світ? Що таке світ, як не ідол деїрський? Що таке золота голова його, як не сонце? Що таке сонце, як не вогненне море?

Чи не воно заступило нам нашу гавань оту:

"Це цей стоїть за стіною нашою і говорить: "Лицеміре! Чому засумнівався ти?"

Чи не всі, хто не переплив, мучаться у вогненній безодні? Чи не всі бекають про пекло? І хто зрозумів пекло? Чи не смішно, що всі є у пеклі, а бояться, щоб не потрапити?

Ось справжній сфінкс, що мучить тих, хто не відгадав загадки. "Захвилюються і спочити не зможуть". "Ходите у полум'ї вогню вашого".

А Ной мій райдугу бачить, і потоп припиняється. Що таке прекрасна райдуга? Чи не радість є райдуга?5 Чи не сонце бачить свій образ у дзеркалі вод хмарних? Чи не сонце дивиться на сонце, на друге своє сонце? На образ відображений, на радість

і на світ твердий? Чи не туди дивиться цей вождь наш, чи не туди волхвів веде?

Залишся ж, сонце і місяцю! Прощай, вогненна безодне! (Прости, західне сонце!) Ми сотворимо краще світло. Створимо день веселіший. Хай буде світло — і це було світло. Хай стане сонце і місяць! Хай стане і утвердиться! Хай світить навіки віків! І це стало сонце і місяць! Новий місяць і сонце. Від Бога божественне.

Заспівай же, о Ісає! Заспівай нам пісню переможну. Це Ізраїль перейшов море!

Не зайде ж для тебе сонце, І місяць не змаліє. Буде Господь тобі світлом, І закінчаться дні твої, Дні ридання твого.

Заспіваю й я з тобою, любий мій Ісає! "Дугу мою покладаю в хмарах". Це значить: мир утверджую всередині себе.

Сонце всіх оберігає,

Зір дутою утішає.

Безодня — серце, о прокинься!

Будь друг собі і влюбися!

Тоді весь потоп заникне, Райдуга ж вічна заблисне. Враз відкинь твої всі сльози. Внутрішній заспокоїш стогін.

Само будь собі дугою

І розминешся з тугою.

Це всіх створінь не наситить!

Безодня безодні не вдоволить.

Пустельник Григорій Варсава Сковорода (Д. Мейнгард)

Іп superabili loco stat animus, qui extema deseruit. Nunquam major est, quam ubi aliena deposuit, et fecit sibi pacem, nil timendo... (Seneca, Epistolae, 79)6.

Це те ж саме: "Розумний праведник собі другом буде" (Притчі, гл. 12-та).

Глава 1-ша ПРИТЧА: СЛІПИЙ І ЗРЯЧИЙ7

Два пришельці ввійшли у храм Соломона: один сліпий, другий зрячий. Сліпий без користі зводив очі й водив ними по стінах храму. А зрячий, бачачи зображення, що змальовувало людину, звірів, птахів, гори, ріки, ліси, поля, квіти, сонце, зорі й коштовне каміння, й наводячи у всьому незмінну міру, яка художниками називається малюнок, тішився великою веселістю. А ще більш цікавою зіницею оглядав він семи-лампадний свічник і тінь херувимів. "Я не бачу веселості у цьому храмі", — сказав сліпий... "О нещасний! — закричав зрячий. — Піди додому й викопай зіниці свої, закопані у міху твоєму. Принеси їх сюди. Тоді обновиться тобі храм цей, і відчуєш блаженство, що тебе насолоджує".

Глава 2-га ДІАЛОГ, АБО РОЗМОВА Особи у розмові: Душа, Нетлінний Дух.

Душ а. Всякий несмак дає мені живильний сік. Якщо тільки зволиш, о Нетлінний Духу, то скажи мені, шо означає: два пришельці?

Дух. Кожен народжений у цьому світі є пришелець, сліпий або просвіщенний. Чи не прекрасний храм премудрого Бога є світ цей? Є ж три світи. Перший є всезагальний і світ населений, де живе все народжене. Цей, складений із незліченних світ-свїтів, і є великий світ. Інші два часткові й малі світи. Перший — мікрокосм, тобто світик, малий світ або людина. Другий світ символічний, тобто Біблія. У населеному будь-якому світі сонце є його око, і око це є сонце. А як сонце є голова світу, то не дивно, що людина названа мікрокосм, тобто маленький світ. А Біблія є символічний світ, тому що у ній зібрані небесних, земних і глибинних створінь фігури, щоб вони були монументами, які ведуть нашу думку у поняття вічної природи, прихованої у тлінній так, як малюнок у фарбах своїх.

Душа. Що значить викопати закопані у міху зіниці?

Дух. Початок вічного відчуття залежить від того, щоб спершу пізнати самого себе, прозріти заховану у тілі своєму вічність і наче іскру у попелі своєму викопати. Ця іскра — інші світи, і ця зіниця думки провидить у них вічність.

Душа. Хіба вічність і Бог є те ж саме?

Дух. Звичайно, вічність є твердь, що скрізь, завжди, у всьому твердо стоїть і всю тлінь, наче одяг, носить, позбавлена всякого поділу йвідчуття. Вона-то й істина, і нетління. Бачиш, що світло премудрості тоді входить у душу, коли людина два єства пізнає: тлінне і вічне. Апро нерозуміючих є приказка: "Двох порахувати не вміє".

Д у ш а. Та скажи мені, яка користь бачити у всьому два єства, а не одне? І яка в цьому втіха?

Д у х. Це зображу тобі подібністю. Дуже хитрий художник намалював на стіні оленя й павича як живих. Цими образами син його — дитина — надзвичайно веселився. І старший син дивився з подивом. Художник з часом стер фарби, тварини зникли. Хлопчик від цього невтішно ридав, а старший сміявся... Тепер скажи мені причину сміху і ридання?

Д у ш а. О, не можу сказати, а від тебе прагну почути.

Дух. Звичайно, хлопчик думає, що тварини загинули, і тому плаче.

Д у ш а. Як же не загинули, коли зникли?

Дух. Ах, не називай фарбу образом. Вона лиш тінь в образі, а сила й серце є малюнок, тобто нематеріальна думка і таємні начерки, до яких фарба то пристає, то відстає так, як тінь до своєї яблуні, і фарба є наче плоть, а малюнок — як кість у тілі. Через це той, хто не розуміє малюнка, не накладе фарбу. Це старший розуміє і сміється. Справжні образи ще перед своєю появою на стіні завжди були в розумі художника. Вони не народилися й не загинуть. А фарби, то приліпившись до них, показують їх у речовинному виді, то, відійшовши від них, прибирають із виду образ їх, але не відбирають вічного їхнього буття так, як зникаюча тінь від яблуні не руйнує яблуні. І тоді-то буває справжнє малювання, коли воно погоджене з вічною сущих образів мірою, а з властивістю їх погоджені фарби.

Душа. Вірую, що слово твоє не фальшиве, але для мене трохи темне.

Дух. Слухай же другу подібність! Намалюй циркуль, зроби із дерева чи виліпи його із глини. Потім знову його зітри, а інше зруйнуй... Тепер скажи мені: чи загинув циркуль...

Душа. Загинув мальований, дерев'яний і глиняний...

Дух. Правий твій суд! Загинув, очевидно, видимий, а нематеріальний і справжній нетлінний циркуль перебуває у скарбницях розуму. Цей як не створений, так і зруйнуватись не може. Матеріальні ж циркулі є, але, точніше кажучи, це фальшива тінь і одяг справжнього циркуля.

Душа. Куди ж веде твоя мова?

Д у х. До того, щоб зрозуміти у всьому два єства: Боже і речовинне.

Д у ш а. А це поняття куди виходить?

Дух. Туди, що не може ніщо загинути, а лиш тінь свою губить.

Душа. Що ж далі із цього виходить?

Дух. Нічого! Крім безстрашності, добродушності, надії, куражу, веселості й пристойної погоди, того сердечного миру, який у Павла називається таким, що перевершує всякий розум. Розмірковуй про тіло твоє те ж саме, що й про згадані образи й циркуль. Вважай все світське єство фарбою. Та вічна міра й всюдисущі руки Божі, наче кості прилиплу до них плоть, усю видимість підтримують, перебуваючи у всьому головою, і, крім непостійної своєї тіні, деревом вічного життя. Не на гадді, видно, кості й руки дивиться Біблія словом цим: "Кість не зламається від нього". "Не бійся, Якове, це на руках моїх написав я стіни твої!.." І здогадався стародавній Платон8, коли сказав: "?????????????— Бог землемірить". Не будь, душе моя, із тих, котрі речовину вважають істиною. Вони не визнають єства Божого. Віднімають силу й честь, буття й славу від нематеріального й благого духа, а замість нього дають мертвим і грубим стихіям. Оце-то означає: засудити й присудити на смерть начальника вічного життя й всезагального життєдавця всякого створіння. Бога, видно, вбити не можна. Та нечестиву думку їх правда Божа на діло ставить. Тоді відібрали від Бога життя й силу, як тільки присудили її до тління. І тоді ж віддали тлінності життя, як тільки відібрали його від Бога. Ось суд, що підняв раба замість пана, випросив собі розбійника Вараву*. Ці батьковбивці й сліпі, що обмацують стіни, називаються у Платона підлістю, яка сидить у темному рові й пеклі, бачить лиш темну ніч і ніщо не вважає справжньою істиною, хіба лиш те, що можуть помацати й схопити в кулак. Це джерело безбожництва й руїни сердечного міста. Ця повзуча й поїдаюча землю підлість, приліпившись до тягаря, стала й сама болотом

і порохом, який підняв вихор. Ті, що приліпили серце своє до Господа, є одного з ним духа і хваляться з Ісаєю: "Божий я". "Шлях благочестивий правий". "Не впадемо, а впадуть усі, хто живе на землі". Всі три світи складаються із двох сутностей, які одне становлять, названих матерія і дЬорма. Ці форми у Платона називаються ідеї, тобто видіння, види, образи. Вони суть першородні нерукотворні світи, таємні мотузки, які тримають минущу тінь, або матерію. У великому й у малому світі речовинний вид дає знати про сховані під ним форми чи вічні образи. Таке ж і в символічному, або біблійному, світі зібрання створінь становить матерію. Та Боже єство, до якого своїм знаменням веде створіння, є форма. Бо і в цьому світі є матерія і форма, тобто плоть і дух, видимість і істина, смерть і життя. Наприклад, сонячна фігура і матерія, або видимість. А оскільки вона означає того, хто розмістив у сонці поселення своє, тому друга думка є форма і дух, наче друге сонце у сонці. Як із двох квіток два запахи, так із двох сутностей дві думки і два серця: тлінне й нетлінне, чисте й нечисте, мертве й живе!..

0 душе моя! Чи можна нам цим похвалитися й заспівати: "Христові пахощі ми..."?

Душа. О духу мій! Блаженна та душа... В крайньому разі можемо про нас сказати: "У запах мирри твоєї течемо". Нарешті, навчи мене, що означає семилампадний світильник?

Дух. Означає седмицю буття, в яку створений весь символічний світ.

Душа. Що це чую? Ти наговорив мені дивне й невідоме.

Дух. Уже сказано, що сонячна фігура є матерія й видимість. Сім днів і сім сонць. У кожному ж сонці є зіниця: Друге прекрасне сонечко. Ці сонечка із своїх видимостей сяють світлом вічності, так, як палаючий єлей сяє із лампад своїх.

Д у ш а. 0 божественне, о любе, о найсолодше сонечко!.. Ще ж мені скажи: хто такі херувими?

Дух. Седмиця й херувими, тобто колісниця й престоли, — те ж саме.

Душа. Про херувимів. Чому вони престоли?

Дух. Сонце є храм і чертог вічного, а у світлицях тут же стільці, де проводить суботу. Колісниця теж, вона є дім ходячий. Бо ж соние є вогняна куля, яка ніколи не стоїть, а куля складається з багатьох кіл, наче із коліс. Сонце ж не лише чертог

1 вічно блукаюча авраамська печера, а й колісниця, яка служить нетлінному нашому Іллі, що може возити вічне наше сонеч

ко. Ці сонячні суботи, тобто чертоги й покої вічного, називаються також седмицею корів і телиць і седмицею пшеничних колосків, а у Захарії — седмицею очей. Сліпі й загадкові ці очі сидячий на херувимах відкриває тоді, коли із їх нутра вічні зіниці, як із сонць сонечка, нетлінним воскресіння світлом сяяти починають.

Душа. Інше: херувимська тінь, вона що таке?

Дух. Тінь, затінок, фарба, абрис, одяг, маска, що таїть за собою форму свою. Ідею свою, малюнок свій, вічність свою, — все те є херувим і тінь водночас, тобто мертва зовнішність.

Душа. Навіщо Єзекіїль приправив їм усім крила, щоб, крім орлів, бики й корови по піднебессю літали?

Дух. Для того, щоб злітали до єдиного начала, тобто до сонечка. Він не приправив, а провидів, що всі вони крилаті.

Душа. Що означають крила?

Дух. Інакші й вічні думки, які перелітають із смерті в життя, із матерії у форму. Ось тобі паска, тобто перехід. О душе моя! Чи можеш із мертвих створінь і із тіні херувимської перебратися до Господа твого й до форми твоєї, що робить тебе сутністю? "Міцна, як смерть, любов". "Крила її — крила вогню".

Д у ш а. О батьку мій! Важко вирвати серце із клейкої стихійної грязюки... Ах, важко! Я бачила намальований образ крилатого юнака10. Він намагається летіти в гірне, а нога, прикована ланцюгом до земної кулі, заважає. Цей образ — мій образ. Не можу, а лиш бажаю. "Хто дасть мені крила?.." Для полегшення, що підсолоджує моє горе, отче мій небесний, продовжуй бесіду. Відкрий мені: навіщо Давид бажає ці крила? Адже ти сказав, що лиш самі сонця є херувими.

Дух. Сонце є архетип3, тобто перша й головна фігура, а її копії й віце-фігури незліченні, наповнили всю Біблію. Така фігура називалась антитип (прообраз, віце-образ), тобто замість головної фігури поставлена інша. А всі вони, як до свого джерела, спікаються до сонця. Такі віце-фігури є, наприклад: темниця і Йосиф, коробочка і Мойсей, рів і Даниїл6, Даліла і Самсон, тобто сонечко, шкіра і Йов, плоть і Христос, печера і лев, кит і Йона, ясла і немовля, гріб і воскреслий, кайдани і Петро, кошик і Павло, жінка й насіння, Голіаф і Давид, Єва і Адам...11 Усе це є те ж саме, що сонце і сонечко, — змій і Бог.

3 Архетип — архіобраз.

6 Авраамоватінь і гості, ковчег і Ной, колода і Єремія, море ? Ізраїль, Даліла і Самсон.

Найкрасивіша серед усіх і мати інших є фігура сонячна. Вона перша благословляється й освячується на спокій Богові. "Благословив Бог день сьомий". З цієї причини інших створінь віце-фігури, що заміняють її, все своє буття приймають у днях світлої седмиці, бо у ній всі створіння народжуються; сама ж створюється раніше за всіх.

"Хай буде світло!" — і було світло. Світло, ранок, день завжди біля променів, а промені при сонці. І так не дивно, що Давид, будучи херувимською копією, бажає крил, маючи ту ж силу й думки з седмицею. "Помислив же дні перші й літа вічні пом'янув і повчився".

Всім створінням дає толк і світло світла седмиця. "Сім цих очей — Господні, що дивляться на всю землю". Коли вони сліпі, тоді вся Біблія є пітьма й Содом. Від неї й Давид учиться. Там сім сонць, а у Давида очі. Сонце на собі возить того, хто спочиває в сонці. І Давид також: "Терплячи ж, потерпів". "Піднімаючи, підняв". "Вознесу тебе, Господи, як підняв мене ти". Сонце — це тінь, що заходить, та сила й буття його у своєму сонечку. І Давидові очі — це порох, що зникає, та тінь їх стікає туди, щоб, зникаючи, перетворитися у вічну зіницю, У другий розум і в животворне слово Боже: "Зникли очі мої у слово твоє".

Херувим є й Захарія. І цей поглядає на седмицю й те ж, що вона, мислить: "Літа вічні пом'янув..." "Бачив, — волає Захарія, — і це свічник весь золотий!" Куди хто дивиться, туди й іде. До літ вічних! Туди йому дорога! До світлої седмиці летить, орлиними крилами ширяє. Аде його крила? "Ось вони! Розмовляє зі мною ангел, що говорить у мені". У нутрощах крила його. Серце його пернате. "Міцна, як смерть, любов". "Крила її — крила вогню..."

Херувим є й предтеча. "Був свічник, що горів і світився". Був означає не те, що існував, а те, що зроблений і створений світильником. Зірки прекрасні й лжезірниці: горять, та не світять. Іван же є істинна зірниця.

Душа. Будь ласка, отче небесний, скажи, що є, що означає лжезірниця? Горю й палаю знати.

Дух. Лжезірниці те ж саме, що й лжехерувими.

Душа. Та де ж вони такі? Я їх взагалі не розумію. Відкрий!

Дух. Любий мій друже! Юда-апостол, той хай тобі відкриє. Ось тобі лжехерувими, ось і лжезірниці! "Ангели, що не вберегли свого начала"; "зірки прекрасні"; "тілесні, тобто душевні, або скотські, що не мають духа нетлінного". Коротко кажучи: ті, що заблукали від світлої седмиці, яка для всіх є гаванню.

І це означає: "Ті, що не вберегли начала". Бог, начало, вічність, світло є те ж саме. Це світло освятило своє поселення в седмиці; а седмиця — це суть книжки. "У суті книги є писано про мене", — говорить Христос. Начало й суть те ж саме. Сюди-то мій Юда влучає словом оцим: "Ангели, що не вберегли свого начала". "Зірки прекрасні: для них морок пітьми навіки зберігається". Ось люцифери, що впали з небесної седмиці! Зірниця — по-римськи люцифер, тобто світлоносець, або той, що веде за собою день. Зірниця ж є сонця предтеча й провісник дня. Глянь! Це тобі прекрасна зірниця! "Вранці бачив Іван Ісуса, що йшов до нього, і сказав: "Це ягня Боже!" Де ж твій день там, люба наша зірнице? Дай нам! Ти ж не прекрасна, залюблена в морок зірка. Вже нам ніч мерзенна набридла.

"Це він! Після мене прийде муж, який був переді мною..." І так син Захарії є світильник або лампада, що горить і освітлює, вміщує єлей, і створений наче око, що містить всередині свою зіницю. У стародавніх свічкою, лампадою й оком Всесвіту називалося сонце. "Не було те світло, але хай свідчить про світло". Ось тобі істинний, дочко моя, херувим! І тому в храмах бачиш образ його крилатий.

Д у ш а. О найдорожчий мій херувиме Іване! Дякую тобі, отче небесний, за нього. А Лука й Клеопа — чи не херувими? Я вчора в храмі слухала про їхню подорож і дуже насолоджувалась. Якщо ж херувими, то з чого пізнати, що херувими? Я б дуже рада...

Дух. Тому що йдуть шляхом суботнім. Видно ж, що цим подорожнім на умі світла субот седмиця. Субота для них, голод -них, дробить хліб їх, відкриває потьмарені очі, а правдивіше кажучи, той, хто суботує в сонці і виходить із чертога свого. 'Тим відкрилися очі". Цей наречений окрилив їх отими крилами: "Крила її — крила вогню". Дав цим несмачним бовванам поживу й смак, та заснований на шляху й на розумі суботньому. А мої пішоходи, одягнувши крила й ставши із повзучих і землю поїдаючих зміїв пернатими орлами, за цим Ісаєвим словом — "терплячі Господа оновлять силу, окрилатіють, як орли" — всерадісно вигукнули: "Чи не серце палаюче наше було в нас, коли говорив нам на шляху?" — тобто чи не надихнув він нас летіти в гірне від смерті до життя, вдихнувши в нас смак і світло світлої седмиці?..

Душа. Нині я зрозуміла. Сонечко, що, наче із пресвітлого свого чертога, із гробу засіяло, окрилило їх і відкрило їм очі їх,

щоб тінь херувимська не спочивала на шляху грішних, а, оминаючи всю тлінь, піднімалася б до єдиної своєї (невидимої) форми. "Г той був їм невидимий".

Д у ?. О душе моя! Не самому Клеопі ця милість. Світла седмиця — це гора Божа, де благоволив жити. Сюди йде старанно Маріам12, цілує й дружиться з Єлизаветою. Туди сходяться всі коліна й сім'ї ізраїльські. "Там зійшли..." Сюди біжать сліпі, криві, німі. Тут дружбу й компанію водять вовки з ягнятами, рисі з козлятами, леви з телятами, гаспиди з підлітками і творяться зрячими, крилатими кожен за своєю тінню херувимами, що злітають до начала, яке є лиш одне, і як царя — всіх підіймуть; хай буде Богом всяке у всіх... Важко лиш цим горам піднятись, скочити вверх, викопати насолоду, задимитися й породити, наче тлустим телицям, своє єдине теля. "Прийдіть, зійдемо на гору Господню..."

Д у ш а. Я колись читала, що олениці й гірські кози не можуть народжувати, хіба що на цих горах.

Дух. Це, душе моя, можливе лиш у міркуванні про Бога, а в природі тварин недостатнє. У символічному світі, яким є Біблія, де лиш про Бога слово, так водиться, але це в нашому великому світі небилиця. У Бозі й від Бога все можливе, а не від створінь ні у створіннях. Фігурні ці гори є сонця. Вони дають притулок таким оленям, як Давид, і про яких слово оце: "Тоді скочить кульгавий, як олень".

На цих горах відкидає Давид старі свої роги, а ростуть йому нові. "Там вирощу ріг Давидові..." Сюди стрибає зцілений Петром кульгавий і збуджена словом, що вийшло від нього, Тавифа, тобто гірська коза. По цих горбах скаче й перескакує молодий олень, брат і наречений соломонівської нареченої. Сюди ж прямує до брата і вона: "З'яви мені образ свій, де спочиваєш?" Відповідь: "У полудні, в сонці". Все ангельське воїнство також оспівує, що у цих вишніх і гірних горах вічні думки і лиш слава Божа живе. "Слава у вишніх Богу!" — і тоді всій обітованій біблійній землі мир, спокій і вічна дружба! Як пишеться у Книзі Навина: "Спочила земля від боротьби", "Сюди спішать і пастухи", "Перейдемо до Вифлеема!", "Там народила тебе мати твоя".

Сюди за зіркою мандрують і волхви. "Бачили (кричать з Захарією: бачив і це свічник...), бачили ж зірку його на сході". Сходу без сонця ніде немає. "Став угорі, де було дитя".

Не тільки для оленів, але й для зірок немає спочинку, крім

цієї гори. Всі створіння зітхають, бажаючи оточити себе небесним житлом і волаючи: "Це спокій мій!" Магдалина також, шукаючи радості й втіхи своєї, дуже рано приходить на гріб. Не можна, щоб гріб цей не був той камінь, де спочивав Яків і бачив драбину. Слухай і запам'ятовуй, дочко моя, що при Магдалині згадується світанок і глибокий ранок, а при Якові сонце. Чи відчуваєш, що цей камінь, наче ранок, що ледь-ледь бовваніє із мороку темнувато накреслює кам'яну гору Божу і пресвітлий чертог його — сонце? Глибоко помиляєшся, моя голубко, якщо не думаєш, що той гріб є не що інше як лиш печера, висічена в надрах кам'яноїгори, де спочила премудрість.

Нині ж навчися й віруй, що Господня земля і все на ній суще йдуть до гори Божої, яка у надрах своїх ховає солодкий рай і вічне життя доти: "Поки дихає день і рухаються (херувимські) тіні". Оте світло й день! "Дмухнувши, каже: прийміть Дух Святий..." Тоді все через цю Божу гору, наче по драбині, сходить до Бога. "Не це! Але дім Божий і ці ворота небесні".

Душа. Єнох не знайдений серед живих, Ілля схоплений вихором, піднятий за волосся ангелом пророк Авакум і апостол Пилип, людина Павла, до третього неба піднятий, — все це здавалося мені жорстоким і голодним. Нині ж у цій жорстокості знайшла я з Самсоном ніжну й солодку поживу. Засолодила все це мені твоя херувимська мова і дивна гора. Чи не про цю чудотворну гору, не лише Іллю, але й биків, і гори, що скачуть, і про ту, що окрилює горби і дерева, чи не про цю нашу сіонську матір і чи не для неї оця пісенька Ісаїна: "Спокій дасть Бог на горі цій, вип'ють вино, вип'ють радість на горі цій, помастяться миррою на горі цій"?

Дух. Відгадала ти (з Самсоном) загадку його! Оце й є столиця Сіон, що є матір'ю для всіх нас, яка кричить до всіх нас: "Там дам тобі соски мої..." Подивися ж тепер, сестрице моя! Куди йдуть 12 учнів? Чи не на гору Галілею веде їх брат і друг, прекрасний Йосиф, що вийшов, як із світлих палат, із темниці? На горі з братією своєю веселиться, возноситься, благословляє й дарує надію Святого Духа, що хоче їх утішити. У цій залі — вечеря, що дихає таїнствами й пахощами, і запевнення Томи13. У цій світлиці знявся вітер і шум із крил Параклітових14. У цьому храмі вияв дивних мов й здійснення надії. "Діти Сіону, радійте, бо я дав вам поживу в правді..." А Стефан? Чи не херувим? Чи не на гори дивиться? "Оце бачу небеса відкриті!" А Павло? Чи не з Даниїлом зводить очі на

гори? "Звів очі мої на гори і бачив: і це муж!.. Тіло його як фар-сис..." А Павло, чи не те ж саме? "Знаю людину". "Про гірне мудруйте". "Як вознесеться пишнота його". Ось тобі мала кількість херувимів, що оточують Господа Слави. А чи не дихає у твої вуха, люба моя, вітер і шум орлиних крил, що несуть апокаліпсну жінку з прекрасним її сином? Посріблені крила її високо ширяють! І вона бажає в горах святих сховатися від змія, який жене її. "І полечу, і спочину". О цнотлива мати, наречена без нареченого, немає тобі на землі миру! Спіши, молю тебе, з любим дитям до гірних вічного субот! На тих семи горбах, напевно, знайдеш спокійне місце, як Ноєва голубка або як ластівка, що втікає від зимових холодів, перелітає із північних країн через Чорний Понт15 на південь, співаючи пісеньку оцю: "Немає тут мені спокою". "Хто перейде на той бік моря і знайде премудрість?" "Одна я, поки перейду".

Світла седмиця є день Господній, спокійний полудень, весна квітоносна, вічне літо, час добрий, всім воскресіння, просвітління й освячення. "Очі всіх на тебе сподіваються, і ти даєш їм поживу в добрий час". "Прийміть Дух Святий!"

Глава 3-тя

ВИПРОБОВУЄТЬСЯ БОЖА СИЛА У ДЕЯКИХ МІСЦЯХ БІБЛІЙНИХ

Душа. Світла седмиця й тінь херувимська із пам'яті моєї не виходять, о любий отче! Світло, тепло, прохолодну тінь, поживу, шо насичує вічності соком, жваву забаву, тверду надії втіху — все це знаходжу для себе у світлих чертогах і на прекрасних горах її. Люблю Ізраїля, який ссе камінь цієї гори. А чи не є це навчатися святині?.. Та миле для мене й жалібне видовище оце: жінка з прекрасним своїм дитям, ширяючи в повітрі, втікає від змія, що її переслідує... О богомерзенний! На слід божественної нареченої блювотиння гірких вод вибльовує поганець... Скажи мені, отче мій, яка користь драконові з того, щоб втопити дитя?

Дух. Користь та, що, втопивши цю наречену з дитям, легко тоді може вкрити всю землю потопом, а Бог від вод очищує.

Душа. Звідки ж у нього ця злоба й впертість до Вишнього?

Дух. Навіщо про це питати? Плоть від природи ворожа духові.

Душа. Невже цей сатана відригує потоп, що був у дні Ноєві?

Дух. Без сумніву, той, що був за Ноя.

Д у ш а. Чому ця діва оточена сонцем?

Дух. Можна здогадатися, що вона стоїть на місці сонячної фігури і є її копія.

Душа. Звичайно, це той самий змій, який нашептав Єві, наче в смертного дерева добрий гілід.

Д у х. Це той самий. Тоді саме він задушив насіння у жінці і потопив спадкоємця отих обіцянок: "Дам тобі оту землю й сімені твоєму". Потім вже легко з вантажем своїм земля, підведена до клятви, вкрилась гіркими його водами, а простіше кажучи з Давидом, потопними його словами й облесної мови блювотинням. Тоді всюди настали злі часи, чужа пітьма, гниль і розтління плодів його смертних, лиш для нього смачних. Не видно було в хмарах ні прекрасно сяючої райдуги, ні веселої повітря благовидності, ні приємності вічного літа в добрий час, про яке говорить наречена без нареченого: "Зима минула, дощ відійшов, квіти з'явилися на землі, час обрізування грон настав..."

Душа. Хотіла б я знати, отче наш небесний, і прошу відкрити, не ухиляючись, що безпосередньо означає цей змій? Якщо в цьому фігурному біблійному світі всяке дихання і всі створіння зібрано для складання системи його фігур, то й він повинен бути фігурою, яка означає щось певне. Та й написано у цьому священному світі, що з іншими створіннями і гади Господа хвалять. Як може хвалити його німе створіння? Хіба лиш може бовваніти фігурою й загадковим мовчанням, як помахом, давати знати про Бога. Не інакше ж німі небеса розповідають про Божу славу як мовчки. Проте, як сурмою, проповідують його премилосердний промисел, що у світах його заховався. Навчи ж мене, владико святий, що означає цей змій? При тому мені незрозуміла й та нісенітниця, щоб вважати за одне обидва потопи: драконів і Божий... Не вміщує серце...

Дух. Ну, душе моя, дій! Почнемо вчити й одночасно тут же вчитися. Що солодше, як, за порадою Сираха, навчатися святині у розумі своєму? "Блажен-бо муж, який у премудрості помре і який у розумі своєму навчається святині..." Не поспішай лиш, моя люба. Не будь нахабною й не вважай недостатнім те, що тобі не зрозуміле. Пам'ятай, що цей світ фігур — це є сплетена із загадок і запечатана таємницями книга. Потішай у цьому ро

зумному раю думки свої. Та ніде поспіхом не суди... Чи ти коли чула, що найдавніші дослідники вічності створили змія її фігурою? Змій же був і хитрим зображенням науки про Бога.

Душа. Чула. Його малюють, ніби повзе і звився у коло, а хвіст свій у вустах тримає. А чому він зображений такою фігурою?

Дух. Тому що хитрий і в'ється кільцями так, що не видно, куди думає, якщо не примітити голови його. Так і вічність всюди є і ніде її немає, тому що невидима, закриваючи свій прояв. Подібна до неї й наука про неї. При цьому завитки й кільця її є зображення вічності й таємничих згортків божественної науки. Крім цього, має він прегострий зір, як видно із його імені. Грецьке оце слово дерко означає бачу, дракон — означає побачу; дракон — який може побачити вперед, тобто прозорливий. Немає важче, як прозріти вічність оком, засміченим гряззю. Якщо ти розжувала й смак відчула у цьому: "Слово було до Бога, і Бог був слово", тоді розумій, що Біблія, простягаючи все своє фігурне слово у видіння вічного, стала й сама Богом. "І Бог був слово" — так, як вексель на золоту монету і сам став золотом... Тепер, уже не сумніваючись, скажу, що Біблія є і Бог, і змій.

Душа. Ах, отче!.. Дивне й неочікуване чую.

Дух. Голова його є седмиця. Ось тобі семиголовий дракон Даниїла!.. Перестань же дивуватися із згаданих потопів і не говори: не вміщує серце...

Д у ш а. Бо й сонце є змій?

Дух. Звичайно, голова зміїна, а лице Боже.

Д у ш а. І всі інші віце-фігури суть змії?

Дух. Без сумніву, вони є його тулуб і хвіст, а Божі ноги — підошви. Престол же його — небо й сонце.

Д у ш а. Як багато тепер я бачу зміїв!

Д у х. У Бога 1000 років, як день один, і 1000 віце-фігур у одноденній сонячній, а вона єдина стоїть замість їх 1000.1 як змій часто в'ється, звиваючись у різні завитки на тому ж місці, а з вигляду ніби міняється, так і Біблія показує різні повісті й розповіді, але все це на тій же точці, як колесо на своєму центрі, обертається. "Змій же був наймудрппий". Створена ж зміїна фігура мудрила за всі звірині як така, що більш виразно зображає книгу вічності й силу Божу. "Змій цей, його ж ти створив, щоб лаяти його".

Д у ш а. Як же так? Біблія є одночасно і Бог, і змій?

Д у ?. Як же так? Вона ж і плоть і дух, буйство й мудрість, море й гавань, потоп і ковчег... Не будь нетямуща й твердолоба! Міркуй меткіше!.. Ти ж уже чула, що всі світи складаються із двох сутностей: злої й доброї. Чому ж для тебе цей змій такий страшний? Він не завжди шкодить і юродствує, а буває і смачний, і корисний. Якщо нашептав Єві по-сатанинськи, то може й Марії возблаговістити по-архангельськи.

Душа. Чому ж цього змія у всіх віках і народах лають, обпльовують і ненавидять?

Д у х. Не дивно. Він їх потопом мучить. Він створений на наругу і того гідний.

Душа. Ах, він того гідний?

Дух. Тому що в багатьох місцях безсоромно й шкідливо, без всякої міри бреше. Також нашіптує нісенітні й сороміцькі побрехеньки та небилиці.

Д у ш а. Де ж він бреше? Покажи мені хоч одне місце.

Дух. Покажу. А щоб його брехню порахувати, для цього потрібно чи не півроку. Ось він тобі відразу, на самому порозі, бреше: "Спершу сотворив Бог небо і землю".

Душа. Боже мій, невже це брехня?

Дух. Найголовніша крітська й сіканська брехня16. Доки яблуня, доти з нею й тінь її. Тінь означає місце, заступлене яблунею від сонця. Та дерево вічності завжди зеленіє. І тінь же її ні часом, ні місцем не обмежена. Світ цей і всі світи, якщо вони незліченні, це тінь Божа. Вона зникає з виду частинами, не стоїть постійно і перетворюється у різні форми, проте ніколи не відлучаючись від свого живого дерева; і давно вже освічені сказали оцю річ: materia aeterna — "речовина вічна", тобто всі місця й часи наповнила. Лиш розум немовляти може сказати, начебто світу, великого цього ідола й Голіафа, колись не було або не буде. Цією дитячою брехнею у кінці десятого після Христа віку християнський Всесвіт так розхвилювався, що всі боялися кінця світу, як мореплавці в жахливу бурю загибелі корабля3.

Уяви собі, душе моя, тодішні муки душ християнських від цього змія! Вони ж не сім днів, як на морі, тривали, а... і кинули Христову філософію у найбільше презирство й наругу, коли нарешті відкрилося, що всі погани гідно й праведно християн

3 Ось слово, що приголомшило тоді Всесвіт: "Зв'язав сатану на тисячу літ". Боялися, щоб не розв'язався губитель.

ську цю бісовість висміювали й нині висміюють17.1 як у самих дверях і, за прислів'ям, на першому скоку бреше, так і в найперший день непостійний: "Хай буде світло!"

Звідки ж світло це, коли всі небесні світила з'явилися на четвертий день? І як день може бути без сонця? Блаженна природа постійна. Все, що нині є, те завжди не є постійне. Такими нісенітницями через усю седмицю відригує, наче був глядачем вселенського цього чудотворного театру і начебто потреба знати — чи спершу цвіт, чи народився гриб? Нарешті всю цю Божу фабрику дуже грубим юродством запечатав: "Спочив від усіх справ своїх"18.

Наче втомлений, більше нічого не міг сотворити. А якби це не завадило, то обов'язково у нас нині з'явилися б безхвості леви, крилаті черепахи й кобили, хвостаті зайці, однорогі воли, солодкоголосі перепели, пухо-соболині їжаки, чотириокі й чотиривухі судді, правдолюбні крутії й наклепники, премудрі (кажучи по-тевтонськи) шпіцбуби, по-малоросійськи — мудрі дурні та інші чудовиська й виродки, а за ними б услід, як Єлисеєве залізо, виплило б (кажучи по-римськи) perpetuum mobile і філософський, що все європейське болото перетворює на золото, камінь... Нині ж все це засіло у Божій безодні19. Послухай, душе моя! Від цього ж джерела, що потоп фальшивих вод вибльовує, утікав Яків, як пишеться: "Пішов Яків від джерела проклятого й увійшов у Харрань", — там, де сіла й судить вічна дружба й правда. А як у Бога відняв Божу невтомність, так сам собі чуже й неспоріднене засвоїв, тобто людську мову: "Говорить змій жінці".

Душа. Почала й я відчувати нісенітницю в цих словах: "Спочив", "Було світло". Це означає світлий і сонячний час. Потім, ніби безпам'ятний, розповідає про сонце, наче його не було, а створюється нове. Якщо ж першого дня сонячна погода й світлість створені без сонця, то навіщо створювати сонце? Не складно бреше.

Д у ?. О душе моя! Знай, що Біблію читати й брехню його рахувати — це одне й те ж. "Насадив Господь Бог рай в Едемі на сході". От базікало! Сад насадив у саду. Єврейське слово Едем означає те ж саме, що й сад. Звідки ж на цей (так би мовити) садовий сад дивитися, щоб він здавався на сході? Та видно, що в нього як сонце, так не один і схід. "Пізнав Каїн жінку свою". О безсоромний буєслов! Забув, що, за його казкою, не було на світі, крім чотирьох чоловік. Де ж він взяв собі жінку, крім матері?

Душа. Мені й те нісенітницею здається: "Бога, що ходить у раю..." Як змінює місце всюдисущий?

Дух. Та цей наклепник нашепче тобі, голубко моя, що Бог плаче, злиться, спить, розкаюється. "Подумав Бог... і розміркував, як сотворити людину". Потім розкаже, що люди перетворюються на соляні стовпи, здіймаються до планет, їздять колясками по морському дну й у повітрі, сонце, наче карета, зупиняється й здає назад, залізо плаває, ріки повертаються, від звуку труб розвалюються мури міста, гори, наче барани, скачуть, ріки плещуть руками, діброви й поля радіють, вовки з вівцями дружать, воли з левами пасуться, граються хлопчики з гаспидами, встають мертві кості, падають з яблунь небесні світила, а з хмар — круп'яна каша з перепілками, із води робиться вино, а німі, напившись, розмовляють і чудово співають та ін., та ін.20 "Рись спочине з козлищем". "І віл, і ведмідь разом". Ах! "Не знаю змія, шо повзе по камені!" — кричить Соломон. Бачиш, що змій по брехні повзе, брехню жере, брехнею ригає. Не знай і ти його, о душе моя! Яка твердість у його наступній мові? "Всякого жиру й всякої крові хай не їсть". Потім, забувши сказане, говорить: "Нагодував їх жиром". "Пийте із неї всі, це кров моя..." І чи багато смаку в таких словах: "Хай відбере жрець від жертви пам'ять її". "Хай покладе жрець пам'ять її на вівтар". "Всякий дар жертви вашої хай сіллю посолиться"? Яка ж приємність і в цих непосолених словах?

"Збивай молоко, і буде масло!" "Якщо ніздрі шкрябаєш, виступить кров". "Дасте їй плодів її уст, і хай буде похвалений у воротах муж її..." Що худіше, гірше й несмачніше, як оце: "З потоку на дорозі п'є: через це вознесе голову"? Що більш сороміцьке й шкідливе, як поведінка Лота в печері? А оце вже брехливіше від усякої брехні: "Все підкорив ти під ноги його". Крім звірів і гадів, скільки тисяч крихітних, літаючих і повзучих звірків ссуть кров людську і поїдають труди її крові й поту! Нарешті, глянь, душе моя! Змилуйся й постраждай за незліченних, позбавлених вінка мучеників, — за тих нещасних страдників, які, зваблені лестощами цього мучителя, викололи собі спокушаючі очі, вирізали для Царства Небесного свої сім'яники й оскопили себе самовільно або раптом самі себе спалили. Бог вірою, а він марновірством таємно ловить. Марновірство роздразнило премилосердного цісаря Тита: начебто Біблія не веліла коритися царям. І те ж саме зрівняло

з землею єрусалимські мури21. Глянь, будь ласка, на всю земну кулю й на весь бідний рід людський. Чи не бачиш, яким болісним і тяжким потопом єресей, чвар, марновірств, багатовір'я йрізновір'я хвилюється, збурюється, потопляється! А цей же весь потоп не зверху нам даний, а пекельна зміїна паща, відригуючи, виригнула, вибльовуючи, виблювала, бо ж пишеться: "Слова потопні, мова облесна". "Охорони мене, Господи, від чоловіка лукавого..." Скажи ж тепер, душечко моя, чи не гідний цей змій за такі блюваки, нісенітниці, рани, муки всесвітнього сміху, огиди й лайки? "...Сотворив ти лаяти його".

Глава 4-та ТРИВАЄ СУД НАД ЗМІЄМ

Душа. Якщо цей змій підвладний всесвітньому судові, то й ми можемо бути над ним суддями. Чи не він є той Даниїлів бовван, стертий філософським, краще скажу ізраїльським каменем!.. Недавно я сміялася з того, що він до Авраама привів трьох гостей, в Содом відправив лиш двох, а третій де? З воза, за приказкою, вбився?.. Звичайно, гості стояли на горі. "Три мужі стояли над ним". Проте ж не сказав: з'явився йому Бог не біля гори, а біля дуба. Смішно й оте: "Не минай мене, раба твого". Потім: "І обмиються ноги ваші". Отже, у Авраама троє, двоє і один гість є одне й те ж. Чи не це є по-німецьки шпіцбуб, по-грецьки химера, химара, а в нас те ж саме, що мара?..

Дух. Цис-сис-сис!.. Тихше, потихше, голубко моя! Оглядайся, як притча вчить, на задні колеса. Не спіши! Ах, щоб не пожер тебе дракон і потоп! Ридає мати, яка народила зухвалого сина. О, щоб не ридала й тобі! Отих невінчаних страдників хто погубив? Суд наглий. Вселенський, що всі роди бід вічно збурює, на всі роди і всі віки й людей наводить потоп хто? Суд наглий. Рятівну оту від потопу піраміду здійснити в стовпотворінні завадив хто? Мови злив і слова змішав, які породили всіх роздорів і різновір'я єресі, хто? Суд наглий. Хто найсолодший музичний для Бога орган, тобто Біблію, поганоголосою й непогодженою сотворив і розстроїв? Хто навчив цю Єву співати пісні не Богу Якова, а бездушному Деїрському ідолові, світові цьому? Суд наглий. Співають у кос

телах в день Святого Духа: "Погоджено зазвучала пищальна пісня" тощо.

Та краще було так співати: "Непогоджено зазвучала..." Через це вигнано з раю Адама з розстроєним своїм Псалтирем і з непогодженими сво'іми гуслами. Гей, душе моя! Уникай суду наглого, обережно суди суд Божий. Чи знаєш, що таке Біблія? Вона ж бо є отой стародавній ????? (сфінкс), лев-діва або лево-діва. Разом лев і діва. Це зустрічає тебе, обходячи Всесвіт, шукаючий, наче лев, щоб кого проковтнути, а хто ж зустрічає? Отой Давидів шибеник, мор і біс полудневий. Ось тобі сфінкс! А ти дрімаєш і граєшся! Чи не чуєш Соломона: "Хто любить біду, гідний її". Чи розумієш, як нині зустрічає й очікує тебе — або преблаженна перемога, або цілковита біда? Якщо розгадаєш собі загадку, якщо досягнеш оте гострогірне місто, місто Давир, місто премудрості й грамоти її премудрої, місто оте апокаліпсне, місто коштовнокамінне, єдине, улюблене Давидові оте місто, "хто заведе мене у місто утверджене?" Це мир тобі і милість на всі дні життя твого! І діва, і жінка твоя це, як лоза виноградна, в стінах дому твого тілесного народить тобі синів сіонських і дочок єрусалимських, не із крові, а від Бога народжуваних, як пишеться: "Блаженний, хто має своїх родичів у Сіоні й плем'я своє в Єрусалимі". Оцьому-то переможцеві вишнього міста муж Божий Халев дає в подружжя найкрасивішу з усіх плотських світу цього наречених, не наречену ще дочку свою Асхань оту: "Цю полюбив я від юності моєї й насмілився привести собі наречену, хай не зав'яне краса її". Якщо ж по - с амсонівськи лева цього, гострозорого сторожа й пестуна діви цієї, наче дракона, що стереже золоте руно, не роздереш, — о, тоді-то замість Асхані твоєї солодкого соку отого: "Гортань її — насолода" — зустрінуть тебе псячі мухи, "що згноюють солодкість єлею, і шершні, й горе інше". "Горе тим, хто називає гірке солодким". "Нагодую їх полином". "Пошлю на них звірів". "Зуби їх — зуби лева, що вбивають душу".

Роздери лева, душе моя, щоб він не роздер тебе. Роздереш, якщо уникнеш наглого суду. Уникнеш, якщо буде Господь Бог твій з тобою. У злобному обличчі доброї людини ховається блаженне серце. "Слова мудрих, наче вбиті цвяхи". О, обережно ходи біля них, душе моя. Кожне біблійне слово прибите цвяхом отим: "Прибив цвяхом твоїм плоть мою". І всякий голос її є отой левиний рик: "Як лев, зареве Господь". Тоді роздереш, коли розбереш, а знайшовши сік істини, заспіваєш з Ісаєю: "У скарбах порятунок наш".

Знаю. Тебе ж спокусили Авраамові гості. Прошу їх не принижувати й не лаяти. Видно, що не дурниця це й не нісенітниця, коли кажуть, що єврейська Біблія тим же стилем починається: " Спершу сотворив Боги це небо і оцю землю". Розжуй! Сотворив? Це означає один. Боги? Це означає не один. Подібно пишеться й про отих мандрівників: "Зійшовши ж, — мандрівник каже, — побачу". Потім: "Ми губимо, — каже той же мандрівник, — місце оце". Я і ми? Бачиш, що тут означає те ж саме. Якщо хто з Піфагором зрозумів фігурний трикутник, що зображає істину, той бачить, що в ньому 3, 2 і 1 є одне й те ж22.

Трійця в одиниці та одиниця в трійці бути не може, хіба одиниця. Та хто ж єдиний, тільки один Бог. Всі створіння — це плоть, розумій: сплетена сітка, склеєний пісок, зліплений порох, що ділиться до своєї безконечності, відповідаючи своїм поділом і перетином протилежному Божому єству, що простерте своєю одиничністю у неподільну безконечність і в безконечну неподільність. Бо всяке створіння є пересіяна природа. Вона не причетна до всеблаженної отої одиниці: "Єдине є на потребу". І тим більше зі святою трійцею немає частини створіння. Ця Агар23 є велика бідність і бідна ота численність. "Марфо! Марфо! Турбуєшся й говориш багато що про..." Єдине начало, а початкова єдиність усі створіння випереджає: це кут! Та, що сотворила плоть і вселилася в неї: це кут! Від зниклої плоті залишилась: це кут! Ось тобі, горлице моя, єгипетський трикутник! Ось чому закохався в нього мудрець самоський!24 Хто не знає себе і Бога, той цим спокушається й лається. Світлі ж ангели осявають смисли, звеселяючись, бо з нами Бог. Трикутник, квадрат, коло, сонце, проскурка з вирізаним посередині й вийнятим євреєм квадратом чи трикутником, переламана, просто кажучи, розтлумачена Луці й Клеопі25, — все це утворює єдиність.

Душа. "Радій, ковчег, духом позолочений!" Нині чую! Нині бачу! Ти мати й дім... Це! Бачу духа Божого, що ширяє поверх потопних вод. Бачу одне, а це троє. Бачу троє, а це одне... Та як двоє і одне!.. Дивується розум... Покарай мене, Господи, і скараюсь. Викрий мене, і полюблю тебе.

Д у ?. О нетямуща й заскорузла! Від лику буйних дів діва! І чи цього не втямиш? Поклади в одне кінець і початок. Гей! Будь мені прозорливою, наче Ноєва голубка, щоб тебе не причислили до отого нещасного хору й не погубили потопом. "Зменшилось добрих дів". "Погрузли, наче олово у водах".

Будь же й ти суддею, та гляди; праведний суд суди. Не лише на лице дивись і не оцінюй світлицю за кутками, а за позолоченою шкаралупою — горіх. Адже знаєш, що є змій, знай же, що він же є й Бог. Фальшивий, але й істинний. Юродивий, але й премудрий. Злий, та він же і добрий. "Який добрий Бог Ізраїлів до правих і мудрих дів!" Якщо в ньому будеш бачити лиш злість і плоть, то не перестане тебе ранити й живити нею, як пишеться: "Приложи їм зло, Господи, приложи". Кому? "Славним землі". Як може земля, плоть, гній славитися в домі Божому? Зовсім не радить Мойсееві дивитись на своє лице Бог. Це означає бачити в Біблії землю й пітьму, а їсти отруту. Содомляни всі — юнаки й старці їх — перед сном увечері бродять біля дому Божого, та завжди голодні, як пес.

Душа. Я дуже рада, щоб він не був дошкульним. Тоді я б не лаяла його і не боялася б його смертельного жала. Та що з ним робити?

Д у х. Вчинити праведний суд йому — ось що! І точно пізнати силу діла його. Тоді мале дитя його поведе. Д у ш а. Як же це зробити?

Дух. Знести й підняти від землі вверх. Тоді з'явиться його рятівна сила, як він сам признається: "Коли ж вознесете сина людського, тоді зрозумієте, що я є". Правдиво кажучи: що я значу? І що я є? Нині ж сидите на місці моїх губителів і незлобну мою невинність вбиваєте. Аця ж, нарешті, є не хибна печать віри, щоб підняти змія цього чудного, як пишеться: "Знамення віруючим; мовами заговорять новими; змія візьмуть, вознесуть..."

Душа. Хто ж може його підняти?.. А піднявши, куди його дівати? Хіба на шию повісити?

Дух. Гори переносить і змія гіідіймає хто? Віра. Підніми спершу не зміїне, а твоє власне серце, куди? До вічного, а змій

по твоему сліду самовільно вознесеться вгору і повисне на дереві, а тобі на шиї.

Д у ш а. От біда! Загризе...

Д у ?. О дурепа! Не біда, а спасіння... Він лиш тоді шкідливий, коли по землі повзає.

Душа. Скажи, батьку, ясніше, як повисне на дереві? Ми дерево розуміємо те, що хрест, шибениця...

Дух. Скажи краще так: ми повзаємо по землі, наче немовлята, а за нами повзе і змій. І хто вас поставить [на ноги]? Хай не виходить із пам'яті тобі пресвітла (чуєш, дочко) седмиця Божих гір! Вони є сім райських яблунь, сім же, як одна, що народжують плід вічного життя. Тепер відчуй солодкий оцей голос нареченої: "Як яблуня серед дерев літніх, так брат мій серед синів". "Покладіть мене в яблуках; під яблунею збудив тебе"." Там народила тебе мати твоя". Чи бачиш: куди вгору здіймається і на якому дереві вішається? Так же й Ісая через райське дерево життя розуміє седмицю: "Як дні дерева життя, будуть дні людей моїх".

Повішений на цьому посадженому при джерелах вод дереві, із нечестивого мужа блаженним, із повзучого божественним, із отруйного робиться рятівним, із мертвого — живим... Послухай, як Ісая про всіх Ноєвих або біблійних скотів, звірів і про самого змія благовістить: "Не пошкодять і не погублять". Та зверни увагу, де не пошкодять? "На горі-бо святій моїй". "Вовки й ягнята повинні пастися разом". "Лев, наче віл, з'їсть солому, а змія — землю".

Якщо ж мені скажеш, що він без гори їв землю і за це проклятий Богом, то не через те він проклятий, що жер не на горі, без гори, не на горах святих. Не за те, що їв землю. Вся система світу цього є земля й порох, вода плинна й тінь псам, що минає. Належало йому їсти й пити з Клеопою, а де? На шляху суботньому, або з Петром на з небес спущеному килимі чи скатерті, або з Павлом біля столу семистовпного дому, або у світлиці з апостолами, що омивають ноги, тобто з Ізраїлем. Аде ж? Там, перед Богом. У той час він був би благополучний, як написано: "З потоку на шляху п'є: через це підніме голову", "Вознесу тебе, Господи, як підняв мене ти".

А піднявши свою голову, міг би тоді трохи підняти й все своє тіло, як сам признається: "Якщо я буду вознесений від землі, тоді все притягну до себе".

Душа. Чому світла седмиця є шлях і потік?

Дух. Тому що вона є драбина, що все зводить до Бога. Лиш він добрий і високий. А потік тому, що напуває всю біблійну землю, налаштовуючи до плодоношення всю неплідну фігуральних створінь пітьми пітьму. Тому пишеться: "Джерело виходило із землі і напоїло все лице землі". Лице є те ж саме, що й фігура, емблема, образ: "Хай моє лице не з'явиться тобі". "Просвіти лице твоє, і врятуємось".

Душа. Скажи ж мені: коли просвітлюється лице Боже? Бо ж сонце і день світлі самі собою.

Дух. Аж ніяк! Всяка стихія є пітьма. А просвітлюється лице Боже тоді, коли у серці сонячної фігури з'являється слава Божа. У той час світає в сонці невечірнє світло, а у дні його тьмяному зоріє денний ранок незахідного віку. І це означає: "У світлі твоєму побачимо світло".

Із седмиці днів сім проповідей виводить Давид Богові. Так мудрувати радить і іншим: "Благовістіть-бо день за днем". Йоіль же: "Затрубіть сурмою в Сіоні", "Проповідуйте у горі моїй святій". А що проповідувати? Ось що: "І приходить день Господній", "І близький день пітьми й бурі, день хмари й імли".

Тьху! Як же не близько? Він сховався у нашому похмурому й буремному дні. Він так нашим днем пожертий, як Йона китом. І наче закритий стіною: "Це цей стоїть за стіною нашою". Та стіни відсунуться геть, а злий день виблює добрий: "День дневі відригує слово", тобто мудрому із похмурого дня виходить розум вічного дня. У той час фігура, що таїть в утробі своїй того, хто одягається світлом, наче ризою, як троянда й лілія, видає приємні запахи: "Поки дихає день, і зрушаться сіни". "Смирна, й стакта, й касія від риз твоїх".

Д у ш а. А чи я не вгадаю? Наш темний день і сонце — це гора горя. А День Божий — це із гори мамврійський дуб. Напевне він високий, якщо авраамський бенкет під ним...

Дух. Ось тоді й просвітлюється лице Боже, тобто сонце, коли з нього проросло дерево премудрості. Отут-то бенкет: "Як у тіні його (тобто сонця) мудрість, так само печера посріблена й джерело розуму премудрості, що виходить із неї, оживляє". У той час оновлюється вся земля. "Дана їм всяка влада..." "Дмухнув і сказав їм: прийміть Дух Святий". "Поки дихає день..."

Душа. Боже мій! Як я насолодилась фігурою цією! Вона мені мила. О благовидний образ! Прекрасне лице вічного! Найсвітліше око, що оглядає й освітлює всю землю! Хто тобою

досхочу насолодиться? О позолочена вічністю печера й ковчег Божий, який рятує від потопу всесвітнього! Ти сонце, храм таємного сонця й поселення Бога Якового. Співай і заспівай коханому твоєму, о прекрасна серед жінок! День і вечір співай! Ніч і ранок співай! Всі створіння сплять. Ти ж і прекрасна сестра твоя місяць не дрімаєте, співаючи оцю пісню: "Брат мій мені, і я йому..." Любо мені дивитися, що до верховної цієї фігури всі інші сходяться. А ця цариць цариця веде до брата свого незліченне стадо дівиць. "Отроковиці полюбили тебе". "У пахощі мирри твоєї течемо". "Приведуть до царя дів слідом за нею".

Ці є цариці й чисті наложниці Царя Небесного: "Зрадіємо й звеселимося про тебе".

Дух. Хвалю твоє мудрування, люба моя голубко! Хто знемагає у вірі, хай їсть оте зілля й траву: "Всяка плоть — то сіно". Та твого віку зубам соромно ссати молоко. Розкусуй і шукай у шкаралупах зерно вічності. Дім Божий не даремно названий ліщиною, розумій: горіховим садом. У ньому-то Авраам і Яків будують жертовник і під час тієї трапези розмовляють з Богом. Один у світлій седмиці під днем розуміє просто день. А інший жує кожен її день, щоб відчути смак животворної правди і дня Господнього, за отим: "Збережи нас у твоїй святині весь день навчатися правди твоєї". І оце-то є: "Один же розмірковує день за днем, інший же судить на всякий день". Хай же буде смак і премудрість у досконалих, яким є отой: "Господи, очі твої дивляться на віру". Якщо ж семисонячні очі седмиці дивляться на віру, а віра виявляє невидиме й нове створіння, тоді видно, що Єремія, який сказав це, не був серед цих: "Той розмірковує день за днем".

Д у ш а. А де мої дочки єрусалимські? Я скучила без них. Де гарніша від лілій цих дівиць наставниця? Куди вона поспішає? То бажає прохолоди. "Бо ж у тінь його побажала". То просить: "Введіть мене у дім вина". То хвалиться: "Піду собі до гори Смирнинської", "Утвердіть мене в мирі". Навіщо їй у шинок ходити? Захотілось вина і запашних помад?

Дух. Вона йде прямо у гірне до свого батька. Запалила її любов. Палким бажанням жадає з ним повеселитися й напитися прісного й свіжого, нововичавленого вина, яке по-римськи називається муст. Погуляти їй хочеться. Вона йде до Лота.

Д у ш а. Та куди ж подівся її коханий? Хіба вже їй з ним наскучило? Навіщо їй до Лота?

Дух. Хоче поспати з батечком. Так, як дівчатка з Давидом, а Давид з вічним спокоєм. ? полечу, і спочину". Спершу його турбували дівчатка. "Поспав-бо збентежений". Жаліється, наче роздратований. Потім радісно кричить: "Цей спокій мій!.." Вино і спокій приваблюють найстаршу дочку Лотову, а вона й молодших стадо сестер тягне сюди ж. Та не вважай же чисту оцю голубку блудницею. її батько, і брат, і наречений, і друг, і пан є те ж саме.

Душа. Що означає печера Л отова?

Дух. Вона є сонячний чертог того: "Я квітка польова і лілія долин". Лот, по-грецьки стакти, є жир і клей із ароматних дерев. Згадай дерево життя. "Пахощі мирри твоєї кращі за всі аромати". "Зрадіймо й возвеселімся про тебе". "Ви друзі мої". "Пили ж і впилися з ним". "Я не повинен пити із плода лози, поки п'ю нове..."

Відчувай, душе моя, що Ісус не п'є вина, а очікує якогось дня Навинового, якого не було ані не буде інший довіку. У той єдиний день бажає як паску їсти, так і пити муст, тобто не хмільне, а солодке й новогронне вино, подібне до прісного.

Д у ш а. Я згадала брехню зміїну, наче муст міг зробити п'яним Лота. Та де було взяти старого вина втікачам? А диких грон можна знайти досить.

Дух. Прошу, облиш старе й нове вино з прісним хлібом і паскою! Хай пропаде, наче дим, уся тлінь від блиску найсолодшої істини! Царство Боже не пожива й пиття. Все тлінь і фальш, крім лиш вічності. Вона є істина Божа. Все жуй, вари й перетворюй у центр і в кінець біблійний: розумій, у сік твого серця. Ось як! Печаль цього світу подібна до п'янкого вина. Сумний, наче п'яний, буває розслаблений, млосний і журливий. Ось вино розчулення! "Напоїв ти нас вином розчулення". А вічна істина — це найсолодіпий муст і нектар, який додає не суму, а куражу й сили. Ось що значить: "Доки п'ю нове" та ін. П'яні й слабі є всі фігури без вічності. "Укріпіться, руки розслаблені". "Це Бог наш суд воздає". "Тоді скочить кульгавий, як олень..." Згадай семистовпний дім премудрості. Як ти розумієш фігуру дому цього?

Д у ш а. Я досі розуміла, ніби цей дім на стовпах опертий або на них утверджений.

Д у х. Не зваблюйся же і знай, що тут стовп означає не те, що у римлян columna, а те, що у них turris, а у греків ??????, тобто висока споруда на зразок круглого чи квадратного стов

па. У нас називається башта, бійниця (propugnaculum), або терем, як видно із малоросійської пісні:

Понад морем глибоким Стоїть терем високий26.

Такий був стовп давній, що називався ?????, при гирлі ріки Нілу, над морем. Голова його дихала полум'ям, яке вночі було видно з далекої віддалі і вказувало шлях мореплавцям до гавані. При цьому стовпі 70 тлумачів перетлумачили по-грецьки Біблію27. Тут щороку святкувалася пам'ять такої великої справи. Чудо із семи давніх чудес цей вищий за хмари стовп. Ось тобі тверді, що утверджують дім вічного, стовпи: сім днів, сім сонць, але одне, і сім очей, але одне, і сім вогнів, та один вогонь, і сім стовпів, та один стовп. "Стовп твердині від лиця ворожого". Ці сім теремів, що підносять свої голови вище хмар, є пресвітлі чертоги Вишнього, із незліченних світлиць вибрані світлиці, весь премудрого нашого Соломона храм, чудо Всесвіту, яке просвітлює й захищає. "Сім цих є очі Господні..."

Благословив Бог день сьомий. "У той спочив від усіх справ своїх". "О Ізраїлю! Який великий дім Божий! Великий і не має кінця". Чи не сонце є для нього нерукотворний храм? "Який дім мені збудуєте?" — говорить Господь. У цьому стовпі, зійшовши, зробив змішування, а дмухнувши у цій же світлиці запашною своєю бурею, сотворив поділ мов на всій цій землі. У цьому шатрі вверх ішов росоносний вогонь і вогняний холод Духа Святого на апостолів. Отут-то й сп'яніли апостоли. "Пили ж і впилися з ним". Напилися вони не для того, щоб зів'янути, падати, повзати й спати на землі. Плоттю не були збуджені. Дух вічного зігрів серце їх. Звідси кураж, нові думки, дивна мова, чудесна сила, ясні слова їх... Ось рід ггияцтва або вид його. А як учитель їх не п'є вина, не дочекавши якогось дня, що є причиною отого нового пиття: "До дня того: коли" та ін. і не їсть паски без світлиці якогось чоловіка, так і учні його з'явилися п'яними перед народом ось коли: "Бо є третя година дня". Третя година, третій день — це вічність воскресіння й царство.

Душа. Скажи мені, отче мій, навіщо там же, крім якогось дня великого і крім дому якогось, згадується й про Царство Боже? "Я не повинен їсти, поки не скінчаться у Царстві Божому".

Дух. Чому дрімаєш? Чи не чуєш, що третій день і царство є те ж саме? Не забувай, що світла седмиця є стовп, місто, дім

і престол митрополичий. Тут сидить, судить і є начальником над земними племенами той: "Ти хто? І каже їм Ісус: початок". Сонце є день, стовп — світлиця. Тут Царство Боже, тобто правління, влада й начало. "Дасть йому Господь Бог престол Давида, батька його". "Це Бог наш суд віддає!"

Д у ш а. Я чула, начебто краще читати: "Говорив, що соком наповнені", ніж отак: "Що вином наповнені".

Д у х. Як хочеш, читай, але міркуй про Бога. Бо ж про вино можна сказати те ж саме, що й про воду: "Це ж говорить про духа".

Д у ш а. Чи це не той стовп хмарний і вогняний, що вдень і вночі веде Ізраїля? Дух. Це саме той.

Душа. Чому ж у римській Біблії читають: in columna nubis, тобто у стовпі хмарному, а не читають: in turri nubis?

Дух. Спіткнувся тлумач. Правда й пристойність кричить, хай стовп буде стовповидним житлом. Так само спотикаються художники, що зображають Симеона Стовпника28 на колоні, а не у виноградній світличці з балконцем, як видно із притчі: "Створив точило і стовп", тобто світличку в винограді. Чого ти посміхнулась?

Душа. Знаєш, Господи, і тайни мої. У кафедральному Софійському храмі головна ікона, що зображає дім премудрості, виставила сім колон, які підтримують стіну. Нині бачу їх обман. Крім того, сміх мій спричинили книжники безмінервні29. Вони Діогена30 загнали в бочку. Одне нерозжоване слово породжує смішні нісенітниці. Як можна жити в бочці або на колоні?

Д у х. Та не будь дуже цікава до ганчір'я та лахміття. Термін, або слово, є лахміття! Шлях ізраїльський не до них, а через них. Забудь стовпи твої. Спішидо отих нерукотворних: "Багатство у стовпостінах твоїх". Там бенкет, трапеза, хліб, вино, і кімната нареченої, і наречена. "Ведіть мене у дімвина". "ГЦду собі до гори Смирни нської". Там Єрусалим. Там мені мир. "Звеселився від тих, що сказали мені: у дім Господній підемо". 'Там сіли престоли на суд". З цієї гори Дебора винесла суд на Сисару. Із цього куреня Йаїль, вирвавши кіл, пробила йому через око наскрізь голову. Із цього міста Юдіф вийшла й відтяла голову Олоферну. Із цього стовпа жін ка відламком жорна розбила Авімелеху тім'я. Із цього дому принесла хліби і вино, м'ясо, і смокви, і муку чисту прекрасна Авигея Давидові коханому31. Бачиш, душе моя, у який дім бажає наречена?

"Ведіть мене у дім вина!"

Душа. Хотілося б мені знати жінку, що розбила тім'я Авімелеху. Ось героїня!

Дух. Вона ж наречена нашого Соломона. "Скине ж одна' жінка уламок жорна". А не чуєш Соломона? "Єдина моя гол убка". Дивись, куди ця голубка веде хор дочок єрусалимських? До воріт їх, куди й Давид хоче прилітштися. "У воротах дочки Сіону". Тут ігумен сидить і їсть хліб свій. Тут свято й торжество. Але де? Чуєш? У полудні, в сонці. "Той Бог наш. Той врятує нас навіки". "Увійди в сад мій, сестро моя". "їжте, ближні, і пийте, й упийтесь, браття!"

Глава 5-та ПРО ЗЛОБУ ЗМІЇНУ ПІСНЯ32

Хто дасть мені посріблені крила голубині? Хто дасть крила орла великого нині? Хай лечу довго, всюди до Бога З земного краю навіть до раю І спочину.

Це єхидн лютий біжить, це мене сягає! Це пащу пекельну на мене люто відкриває! Ковтнути хоче. Отрута клекоче. Зміїще дивний, гаспид питливий. Ах, мені горе!

Вод гірких потоки зимні вибльовує чорний. Це морок! Це туман вкрив мене нині вечірній! Горе мені нині! Горе єдиній! Жене всім пеклом мене із чадом. Нема мені миру...

Дух. Про що ти, душе моя, думаєш на самоті? Чому ти сумна?

Душа. Амурюся, співаю й плачу в пустелі з улюбленою дочкою ізраїльського князя Єффая единородною і з подругами її на горах святих. Плачу з Єремією над Єрусалимом. Страждаю

й вболіваю з зайнятою, огорнутою сонцем жінкою, що народжує сина...

Дух. Плач! Та розумій і розрізняй пору сліз і час сміху. Знай: є ж час, але є й, крім того, і час часів, тобто напівчас і отой добрий час: "Очі всіх на тебе сподіваються, і ти даєш їм поживу в добрий час". Плач у притворі й у дверях, щоб зрадіти всередині вівтаря. Княжа дочка по горах святих плаче тому, щоб була для Бога радісною жертва. Плач веде до сміху, а сміх у плачі ховається. Пристойний плач є те ж саме, що й сміх у добрий час. Ці дві половини становлять одне: як поживу — голод і ситість, зима й літо — плоди, тьма і світло — день, смерть і життя — всяке створіння, добро і зло — нужду й багатство, Господь сотворив і зліпив воєдино. Але яка мова викликала твої сльози?

Душа. Жаль мене точить про прекрасні дочки єрусалимські. Віддалення від нареченого, знищення свят, переміна на плач торжества і на попіл перетворення облич... Боюсь, щоб і мене з ними не пожерла водяна буря й потоп...

Д у х. Не бійся ж! Глянь вгору! Що це над тобою?

Д у ш а. Ах, Боже мій! Бачу дві птиці.

Д у х. Не бійся! Вони прямо над тобою. До тебе спускаються.

Д у ш а. І боюся, й радію.

Д у х. Не бійся! Це тобі небо посилає вісників із знаменнями, що потоп, який губить Всесвіт, не повинен тобі ПОІШ<ОДИТИ. Замість голубки з маслиновою гілкою це тобі денний ворон несе яблуко, а прозорливий лелека — гроно виноградне.

Д у ш а. О мати Божа!

Д у х. Не торкайся їх ні в якому разі... А лиш прийми від них плоди. Якщо торкнешся — довіку їх не побачиш. Нині ж над головою твоєю, літаючи й звеселяючи, будуть до кінця віку. Амінь.

Inveni poitum. Satana, саго, mimde valete! Sat me jactastis. Nunc mihi certa quies.

Це мені гавань! Геть біжи, сатано, плоть, світе! Досить мені хвилюватися. Здрастуй, святий спокою!

100

Глава 6-та

ПРО ПЕРЕТВОРЕННЯ

Злий на мене, Боже, з небес росу, Щоб гарний плід тобі я приніс, як рожу.

Яблуко райське

Із саду преображенського.

"Прокинувшись, бачили славу його".

Весь світ спить... Та ще не так спить, як про праведника сказано: "Якщо впаде, не розіб'ється". Спить глибоко, простягнувшись, наче вбитий об землю. А наставники, що пасуть Ізраїля, не лише не будять, а ще й погладжують: "Спи, не бійся! Місце хороше. Чого лякатися?.." Кажучи: мир, а його й не бувало... О блаженний Петро з товаришами своїми! Сам Господь пробуджує їх: "Встаньте й не бійтеся!" "Петро ж і ті, що були з ним, були обтяжені сном". "Встаньте, — каже їм, — підніміться від землі! Тоді вже не бійтеся!" Б'є цих похованих і Павло. "Встань, сплячий! Встань же, о мрець! Воскресни із мертвих, і освітить тебе Христос. Доти землею будеш і не перетворишся у Христа, доки не побачиш світлого небесного чоловіка". І про нього-то мова йде: "Прокинувшись, бачили славу його".

Фамар, невістка Юди, сина Якового, видалася йому блудницею. Не впізнав її тому, що закрила своє обличчя. Але довідавшись, упізнав і сказав: "Виправдалася Фамар краще за мене". Так само сини Ізраїля не могли дивитися на сяюче славою лице Мойсея, чоловіка Божого. А на що ж таке вони дивилися? Лиш на покривало, яке затьмарювало світлість його очей. Який же ти, Ізраїлю? Худий воістину! Обрізаний ти плоттю, та не обрізаний ти серцем. Пітьма терпима для твоїх очей, а на істину дивитись не можеш. Лежиш на землі. Валяєшся з цією твоєю блудницею і задоволений нею. Відвертаєш око твоє від отця твого — око, що лає батька й докучає материній старості. А не видно орлиних пташенят, які б за бажанням Соломона виклювали тобі нещасне твоє око... Так нинішня підлість християнська і точнісінько таким оком дивиться на свого проводиря Христа! Де він народився? Від яких батьків? Скільки жив на світі? Як давно? Чи дві тисячі ро

100

ків уже не буде?.. О християнине! Охрещений ти плоттю, та не вмитий смислом. Навіщо ти зосередив свою цікавість на таких плітках? Чому вище не підіймаєшся? Тут думаєш і заснути? Тут курінь збудувати з Петром? Не знаючи, що говориш... Чи не чуєш, що таке і твій Мойсей говорить: "Укрив сором лице моє, ось чому не можуть мене брати мої бачити!" 'Чужий був синам матері моєї..." Чи ти до цього часу не знаєш, що це все плоть, і плітки, і тінь, що вкриває дуже високу премудрості гору? Бо ж ця завіса у свій час повинна вся роздертися. Чи це не лицемірство, яке розмірковує про лице небес? Ось рід лукавий і перелюбний, що шукає плотського знамення. Ось квас учення фарисейського!33

Та послухаймо! Чи так учить Христос наодинці любих своїх учнів? Як пізнавати? Що таке істинна людина? "За кого мене мають люди?" Слухай, Петре! Скажи мені: як гіідлість думає? Що таке людина? Знаю, що помиляються. А ти як думаєш? "Ти Христос, син Бога живого". Добре Петро втрапив. Видно, що він крізь порожню плотську завісу проникав голубиним оком якнайдалі. Через те ж до нього й істинний чоловічий син говорить: "Блаженний ти, Симоне, з твоїм оком! Воно не дивиться на плоть і кров як на підле поняття, а, оминаючи плоть і кров, знаходить інший рід, рід істинний, рід ізраїльський, рід отця мого, який не із крові, не від похоті плотської". Слухай, християнине! Слухай з твоїм язичницьким серцем! Чи довго тобі лежати на землі? Чи будеш ти колись людиною? Не будеш! Чому? Тому що на плотську завісу задивився. А на лице істинного чоловіка Божого дивитись ніяк твоєму окові не терпимо. Не перетворишся, друже мій, із земного в небесного доти, поки не побачиш Христа. Доки не пізнаєш, що таке істинна людина. Не продереш очей твоїх доти, поки плоть і кров триматимуть твоє серце. Та чи довго триматиметься? Поки признаєшся, що твоя плоть і кров — це порох і нікчемність. Сюди завела тебе твоя власна думка. Чи не так? Точнісінько так: "Із слави своєї були скинуті".

Позбавлені Божої слави, навчились ми судити нашу братію за плоттю. Такі на самого Христа дивимось. Лиш саму марноту на ньому примічаємо. А на нього самого і на славу його не дивимось. Правда, що Павло каже: "Перетворить же тіло смирення нашого, щоб воно було подібне до тіла плоті його". Не сперечаюсь. Та чи так ти дивишся на Христа, як Павло? Він хвалиться: "Не знаю з плоті Христа. Знаю ж чоловіка, що пройшов небеса, створеного згідно Бога у правді й преподобі

101

істини". Цього ж то чоловіка він і ефесянам доручає й вихваляє: Істиною не була плоть ніколи. Плоть і фальш — одне й те ж. А хто любить цього ідола, і сам такий же. А коли плоть є фальш і пустота, тоді вона не є людина. Чи чув ти книгу спорідненості істинного чоловіка, сина Давидового, сина Авраамового?

Яків народив Юду, Юда народив Фареса від Фамари й ін. Знай же, що ця книга є книга вічна, книга Божа, книга небесна •і не має в собі нікого, крім ізраїльського роду.

"Не зберу соборів їх із крові і не пом'яну імен їх". Цього ж роду є і наш Христос. Втім, що рід ізраїльський не вмирає, слухай Йоіля: "Наче ранок, розтечуться по горах люди міцні й численні. Подібних до них не було відвіку. І по них не додається до літ у рід і рід".

Якби можна до їх літ щось додати, тоді вони мали б кінець, а тепер вони самі є кінець усього. Не є кінцем те, після чого слідує ще щось, а цей рід сам є кінець усього. Залишок не є в язичниках і не є хребет у створіннях. Хребет Божий, а залишок Ізраїлів. Ілишзалишокврятовується. Все ж інше пою проходить. "Знищуються погани, наче вода, що повз тече". "Залишки нечестивих використаються".

А що Йоіль саме про рід ізраїльський це співає, то слухай Мойсея, чоловіка Божого, родича Христового і того, хто розмовляє з Христом на Фаворі про вихід його, тобто про залишок: "Блаженний ти, Ізраїлю". "Хто подібний до тебе, роде, рятований Господом?" "Захистить помічник твій. І меч — хвала твоя". "І збрешуть тобі вороги твої", тобто помиляться і не дізнаються. "І ти на шию їх наступиш..."

Бачиш, що хто судить Ізраїля за плоттю, дивиться лиш на зовнішність смирення Христового, не розуміє, як у смиренні його суд його вознісся (піднявся високо-високо), є ворог Христа із тих, кого Павло називає ворогами хреста Христового, у Мойсеевих словах мечем названого."Меч — хвала твоя", який у Єремії всю плоть так, як хрест, січе, вбиває, умертвляє.

Продеремо ж, о мертва й безсутнісна тіне, очі наші й звикле до плотської пітьми око наше, зводячи потихеньку в гірне, навчимо дивитись на Ізраїля, тобто на істинного чоловіка, оминаючи покривало плоті. Ось нас, що сплять на землі, будить Павло: "Вишніх шукайте! Про гірне мудруйте! Навіщо про стихії турбуєтесь? Коли ж Христос з'явиться, життя ваше, істинний живий чоловік, тоді й ви з'явитесь у славі..." Будить і Єрем ія ось як: "Чому ми сидимо? Згуртуйтесь і ввійдемо в міста

102

твердині й падемо там перед Господом, що сотворив нас... Там, а не тут, у стихіях, очікував миру й не був добрим..." О істинний, нетлінний ізраїльський Боже! Блисни світлом твоїм на нас стільки, скільки може принаймні стерпіти наше око. Щоб, ідучи в світлі лиця твого й непомітно у нове перетворюючись, ми сягнули у всерадісне й найостаннішого нашого волоска воскресіння. Тобі слава, з твоїм чоловіком і з Святим твоїм Духом. Амінь!

"Прокинувшись, бачили славу його".

Ось так ворон, прокаркавши над головою, піднявся вгору, але не розлучився, виконуючи написане: "Де труп, там зберуться орли". "Птахи хай розмножаться на землі!"

Глава 7-ма ПРО ВОСКРЕСІННЯ

Злий на мене, Боже, з небес росу, Щоб гарне гроно тобі приніс, як рожу.

Гроно райське

Із саду воскресенського.

"Хай цілує мене поцілунками уст своїх!"

Любі учні, не бійтеся! Піднімайтесь сміливо до того, на лице якого ви із-за жаху не могли дивитись на Фаворі. Слухайте, що каже: "Дерзайте! Мир вам! Радійте!"

Тоді для вас нестерпним був сам погляд його, а нині й слів його пресолодких послухаєте, і поцілунком ствердить з вами вічну дружбу! Вмійте лиш наближатися до нього. Не забувайте ніколи слів просвіщенного ангела, що наставляє вас: "Немає тут! Встав". Ці слова прямісінько вас доведуть до славної істинної людини. Цей є воскресіння й Життя ваше.

"Хай цілує мене поцілунками уст своїх!"

Зістарівся Авраамів син. Захотілося йому померти. Та й не дивно. Вже очі його потемніли: зникли очі його, як Давидові, у слово Боже. Не міг нічого бачити тут, у світі нашому суєтному, готуючись до блаженної отої смерті: "Блаженні мертві, що вмирають нині в Господі". Забажав поживи. Задовільнив душу його другий син його. "Дякую, сину! Підійди

102

до мене, — каже йому, — і обцілуй мене". І, наблизившись цілував його.Щасливий Ісаак! Він під Ісавом знайшов Якова. А ми, навпаки, під пеленами ізраїльського немовляти, під плащаницею Христовою часто знаходимо недруга Ізраїлевого — Ісава. Оией-то з нами вітається й цілується! Що за причина? Не знаємо, як шукати... Безтямно шукаємо... Багато хто шукає його в одноосібному правлінні цісаря Августа, в часи Тіберієві, у володіннях Пилатових34 і ін. Та всі ж шукають. Де? Тут! У цьому світі! Між мертвими... Будь ласка, пошукай вправніше. "Немає тут!" Багато хто волочиться по Єрусалимах, по Йорданах, по Вифлеємах, по горах Кармільських, по Фаворах, по горбах Синайських і Афінських; нюхають між Євфратами й Тиграми-ріками. Тут-то він, звичайно, думають: "Ось-ось! Тут Христос! Тут! Ось він!" Кричать і іншим: "Тут Христос!". "Знаю, — кричить ангел, — Ісуса розп'ятого шукаєте". "Немає тут! Немає!" Багато хто шукає його у високих світських почестях, у величних домах, за церемоніальними столами тощо. Багато хто шукає, розглядаючись по всьому голубому зореносному зводі, по сонцю, по місяцю, по всіх Коперникових світах... "Немає тут!" Шукають у довгих моліннях, у постах, у священних обрядах... Шукають у грошах, у столітньому здоров'ї, у плотському воскресінні, у плотському очей зціленні... "Немає тут!" Що за біда? Та де ж він? Звичайно, тут він, якщо займатися риторикою у проповідях, знати пророчі таємниці, переставляти гори, воскрешати мертвих, роздавати маєтки, мучити своє тіло холодом і... Та блискавкоподібний ангел одне їм кричить: "Немає тут!" Звичайно ж, його ніде нема, якщо й тут немає. Тьху! Звичайно, друже мій, немає його для тебе. Тому що його не знаєш і не бачиш його... Зніми ж чобіт твій з Мойсеєм. Кинь дурне твоє "тут". Гей! Іменем ангельським тобі кажу: миттю знайдеш. Що ж тепер залишилось робити?

Пасха! "Встань, Господи, хай розсипляться вороги твої і хай втікають усі, хто ненавидить тебе!.. Підіймися, любий Ізраїлю, і йди від сили до більшої сили!"

Після перемоги аморійської" піднялися сини Ізраїлеві проти заходу. Не сподобалось це цареві Валаку. "Ось, — каже, — якісь нові й дивні люди із Єгипту вийшли й, по горах розтікаючись, вище гір піднялися. Що за чудо?" Посилає послів до чарівника Валаама, щоб винищити рід Божий. Прийшли посли. Оголосили цареву волю. "Добре! — сказав Валаам. — Відпочиньте ж тут ніч оцю".

103

Не даремно, друже мій, не велить тобі ангел шукати тут. Бачиш, що в цьому гнізді спочивають вороги роду Божого.

Пасха! Прийшли до Мойсея потомки Рувимові й Гадові. Просять, щоб він не переводив їх на той бік Йордану для поселення. Дуже ж бо по цей бік земля поживна для худоби, а у нас же худоба... Закричав на них Мойсей: "Брати ваші підуть на бій. І чи ви сядете тут? І навіщо розбещуєте серце синів Ізраїлевих, щоб не перейшли вони на землю, яку Господь їм дає?" За те, що вони хотіли тут залишитись, так розлютився Господь, що заклявся, що не ввійти їм у землю, обіцяну Ізраїлю, крім Халева та Ісуса Навина, називаючи тих, хто тут залишається, людьми, що знають добро і зло, яким, очевидно, був Адам, вигнаний із раю. Ось що наробило прокляте гніздо оце: "Тут".

Пасха! "Якщо введе тебе, — говорить Божий Мойсей, — Господь твій у землю, що знаходиться там, за Йорданом, за шляхом західним, яка цілком відрізняється від єгипетської, тому що вона нагірна й рівна, а що взагалі найкраще, очі Господа Бога твого на ній від початку літа й до кінця літа, то будь ласка! Прошу, пагубою згубите все поганське й тлінне, навіть до останнього волоска, крім початків і первістків від волів і овець ваших". "Та не сотворіть там все, — каже, — що ви творите тут нині, кожен вигідне перед собою. Бо не прийдете віднині до спокою..." То, прошу, друже, мій, послухай Мойсея: не шукай тут, тобто у пагубному поганському тлінні, улюбленого чоловіка, істинного мужа, брата і ближнього твого. Шукай його там, по той бік Йордану, за західним, за вечірнім шляхом: не тут,ш сьогодні, не нині... Там-то він! Там цей початок померлих і всього тління. А інакше поцілуєшся з якимсь поганином.

Пасха! Безтямний книжник Сомнас шукав чоловіка по цей бік Йордану. Що ж йому ангел Господній Ісая говорить? Ось що: "Що ти тут? І що тобі тут? І витесав ти тут гріб і сотворив собі на висоті гріб... Це нині Господь Саваоф скине, і зітре мужа, і відбере знаряддя твоє і вінець твій славний, і кине тебе у країну велику й безмірну, і там помреш..." Нещасний книжник! Читав пророків, шукав чоловіка, та потрапив на мерця й сам з ним пропав. Звичайно ж, він шукав між посланниками царя Валака, на сідалищі губителів і фізичних чародійників, що повертають усе на плоть і кров. Тому-то ось що про таких каже блаженний муж Йов: "Говорять Господу:

103

відступи від нас. Шляхів твоїх знати не хочемо... Будуть же як полова перед вітром або як порох... Хай побачать очі його своє вбивство... І той був віднесений у гріб і на гробах посторожив. Стало солодким для нього дрібне каміння потоку". Кричить на таких і другий ангел, Михей: "Встань і піди. Бо немає тобі тут спокою, через нечистоту. Зітлієте тлінням..." "Чи бачиш ти, — каже третьому ангелу, Єзекіїлю, Господь, — чи бачив ти, що ці витворяють? Великі беззаконня дім Ізраїлів творить тут, віддаляючись від святинь моїх..." О, беззаконне ти ту ті Що ти натворило? Відвело ти нас від живого чоловіка до мерців. Від святого мужа до тлінних бовванів і опудал. "Беззаконня, — жалібно говорить він, — п'яти моєї обійде мене". Ах! Подало ти нам п'яту його прокляту, а не прекрасну його голову, хай обцілує нас. Ми лиш п'яту бачимо, породження зміїне, що стереже п'яту.

"Поселяться, — каже чоловік, — і приховають..." Та скажи ж, хто тебе заховає, скарбе наш? Хіба ти, відповідає, не бачиш, скільки їх у домі Ізраїлевому? У Святому Письмі? І що вони творять? Самі тут, у гробах, сидять, і мене з собою туди ж волочать, а я мерцем ніколи не бував, крім п'яти моєї. Багато хто бореться зі мною з висоти". "Потоптали мене вороги мої". "Ті п'яту мою збережуть. Поселяться (тут) і приховають воскресіння моє".

Пасха! "Встань! Встань, Єрусалиме! Я є той, хто втішає тебе! Розумій, хто то є сущий".

"Ідіть воротами моїми, і шлях прокладіть людям моїм, і каміння, яке на шляху, розкидайте..." "І це було велике потрясіння! Бо ангел Господній, зійшовши з небес, приступив, відвалив камінь..."

"Чого ви тут? Шукаєте чоловіка?.. Немає тут\ Встав!" "Скажи ж, змилосердься, де він?" Відповідь: "Немає його у царстві цих мерців! Він завжди живий. Там його шукайте, у царстві живих! І нині чого ви тут?"

Пасха! "Встань! Встань! Воскресни, Єрусалиме!" "А було, коли Ісус був біля Єрихона, то, глянувши очима своїми, бачив чоловіка, що стояв перед ним..."

Ось бачиш! Недаремно ангел говорить: "Там його побачите!" Та де ж там? По той бік (чуєш) Йордану, на святому вже місці, не на тлінному. На землі нагірній, високій, обітованій... Туди-то він глянувши, побачив чоловіка. Пізнав і поклонився йому, володареві своєму.

104

Пасха! "Встань! Встань, Сіоне!" "Обтрусипорох..." Глянувши Авраам очима своїми, побачив місце здалеку і говорить дітям своїм: "Сидіть тут з ослятком. Я ж і дитина підемо туди..." Бачиш, що й Авраам, покинувши все тутешнє, знайшов істинного чоловіка на горі. Те ж саме, що й там: і, побачивши день його, зрадів. Не можна мати кращих очей, ніж Авраамові. Вони лиш бачать барана, затриманого рогами в саду Савек.

Пасха! Рогами прив'язаний до саду Савек. Що означає Савек? Савек означає хмиз. Та чи може хмиз стояти по обидва боки Йордану, перед лицем Господнім? Він лиш спалюється всеспаленням. Як ніщо, а чоловік Ісаак цілий, живий. Та й як йому не бути цілим, коли сам Бог захищає його? "...Щоб йому щось не поробили..."

Видно ж, що він не їсть хмизу, який залишився за плечима, про який Ісая: "Це всі, як хмиз, вогнем погорять".

А про протилежних до цих із хмизу людей той же ось що [говорить]: "Як, каже, небо нове і земля нова, які я творю, є переді мною, так стане сім'я ваше й ім'я ваше..."

Цього ж чоловіка, який стояв, не падав, а вічно перед лицем Господнім перебував, і Навин бачив. Пасха! "Встань, встань, Єрусалиме!" Дав Господь чудотворний жезл Мойсееві. Посилає його на звільнення братії своєї із Єгипту. Велить Аарону зустріти Мойсея. Де ж він зустрічає? Ось де: "Де й зустрів його у горі Божій". "І цілувались обидва".

Після звільнення з Єгипту братії ізраїльської бажає бачити Мойсея тесть його, Йофор. Взяв дочку свою, жінку Мойсееву, з двома синами, поїхав у пустелю. Приїхав. Доповіли Мойсееві.

О роде, благословенний Богом вишнім! Прямо подалися на гору Хорив.

"Вийшов же Мойсей назустріч тестеві своєму, і вклонився йому, і цілував його, і вітали один одного, і ввів їх Мойсей у шатро".

Пасхаї Забороняє якнайстрогіше Мойсей, щоб ми, йдучи від тут туди, нічого із хмизу не заносили, називаючи все таке прокляттям, ідолом і спотиканням на царському цьому шляху. "Вважай добре, кричить, щоб не їсти крові!.. Щоб ти не з'їв її! Хай благо тобі буде і синам твоїм по тобі навіки".

Проте ж нетямущий як давній, так і нинішній Ізраїль часто нарікає на Господа.

"І чув Господь, і розгнівався гнівом, розгорівся в ньому вогонь..." Почали жадати єгипетського м'яса. "Добре нам, —

105

кажуть, — було в Єгипті..." "Що це ви плутаєте? Хіба у Господа, крім поганського, не знайдеться м'яса?" І говорить Господь Мойсееві: "Якщо не досить буде руки Господньої? Нині зрозумієш, чи сягне тебе слово моє, чи ні".

Часто й наша нетямуща твердість у серці говорить і нарікає на Господа. Тьху! Чи можна, щоб був чоловік без плоті, крові й кісток? Тьху! Що це? Ось гордий і нечутливий хмиз!..

Встань, прокинься, Сіоне! Що ти плетеш? Хто рухає твою землю? Хай вона буде так, як є! Хай тільки Господь дасть тобі благословенне своє благословення, як Ісая говорить: "А земля твоя разом з новою населиться" (гл. 62)w.

Лиш тільки те знай, що ти брехня, і суєта, і пустота з самою твоєю землею, не взявши за основу землі Божої. Тому там же говориться оце: "Не до вас подібний, якщо виправиш і сотвориш, Єрусалиме, радість на землі". Ти лиш намагайся, щоб із твоєї брехливої землі блиснула правда Божа. Молися, щоб досягтебе блаженний отой третій пресвітлого воскресіння день, у який земля Богом здіймає рослинність трав'яну. Хіба думаєш, що твоя лиш земля одна, іншої ж у ній бути не може? Тож залишайся тут при твоїй! їж її із змієм проклятим, жери протягом усіх днів твого життя, без життя Божого, без життя вічного; якщо думаєш і говориш у серці твоєму, що у Господа немає своєї ні землі, ні плоті, ні крові, ні кості, нічого... Не почуєш же всеблаженного голосу цього: "Це нині кість від кісток моїх!"

"Встань! Встань, Єрусалиме!" Слухай вухом другим про другу плоть! Чи чуєш: "І процвіте плоть моя"? Чи чуєш про інші кості: "Зрадіють кості смиренні"? "Не втаїться кість моя від тебе, її сотворив ти таємно". Слухай Соломона: "Зцілення костям твоїм". У єврейській Біблії: "Прикладання, розумій, нових до старих". Слухай Ісаї! "Кості твої проростуть, наче трава, і розгалузяться, і наслідять роди родів..." Чи бачиш? Кості ці не ті суть, що розсипаються при пеклі. Вони суть перед лицем Божим. І оце-то є там.

"І був голос, — кричить Єзекіїль, — коли мені пророкувати. І це потрясіння! І поєднувались кості: кість до кості, кожна до суглоба свого. І бачив, і це були для них жили, і плоть розтягнули". Читай таке у главі 37-й". Ба! Що це за новий рід по горах твоїх? По старих кінцівках твоїх і членах? Поверх гіркої тлінності твоєї? Чи це не є прикладання? Чи не прикладання життя до мертвості твоєї? А до гробу твого воскре

105

сіння? Чи не нове оте сотворіння? "Сотворю, і хто перетворить?"

Чи не утвердження оте? "Це я готую тобі рубін, камінь твій, і на основу твою сапфір... і правдою нагородишся..."

Слухай же і розумій нині, що не нісенітниці тобі плете Йоіль, а благовістить тобі цей Орфей. Воскресіння, ось: "Наче ранок, розіллються по горах люди численні й міцні. Подібних до них не було одвіку..." "Наче рай насолоди, земля перед лицем його. А котра позаду, та — поле пагуби..." "Як вигляд кінський, вигляд їх..." "Як звук колісниць, на верхи гір піднімуться...". "Наче борці, потечуть і, як мужі хоробрі, зійдуть на стіни... І кожен від брата свого не відступить". "Місто візьмуть, і на мури гііднімуться, і на храмини залізуть, і віконцями ввійдуть, як злодії..." "Засурміть сурмою! Проповідуйте ліки..." А ти боїшся ліків? То пусти ж їх на свою землю, цей Божий рід. Не будь Валаком! Прошу, не лякайся! Вони кожен у свого брата займуть квартиру половинну, без всякої образи. "Дух Господній на мені!" Дати тим, хто плаче, славу Сіону замість попелу. Що ж це за образа? Прийми, бідний, славу замість грязі!

"І збудують сини інородні стіни твої..." "І замість міді принесу тобі золото". "І замість заліза принесу тобі срібло". "І замість дерев принесу тобі мідь. І замість каменів — залізо". "Відкрию гроби ваші і зведу вас..." "Так землю свою вдруге наслідять, і веселість вічна над головою їх".

"Світися, світися, Єрусалиме! Це пітьма накрила землю, і морок на поган! На тебе ж з'явився Господь, і славу його на тобі видно".

"Хай цілує мене поцілунками уст своїх!"

Лелека, благовістивши весну воскресіння, знявся, й, поєднавшись з вороном, не перестали співати оцю пісню: "Це я з вами у всі дні! До кінця віку!"

Пріч відійди, пріч! Печальна ніч! Сонце сходить, Світло вводить, Світло вводить, Радість родить. Пріч відійди, пріч! Потопна ніч!3*

Кінець.

106

ОДА

(єзуїта Сидронія Гозія)

ОСНОВА ОДИ / серед поголосу живе самотність.

Мій друже Георгію!3 Коли любиш жити у самотніх і спокійних думках, то не треба тобі забрідати у дрімучі ліси й ховатися від гостей у безлюдних і диких місцинах.

Не відгадав той, хто вірить, ніби печаль не знайде нас у горах і земних безоднях. Ах! Пустеля не може сама собою перекрити шлях у душу нашу неспокійним думкам.

Ось! Лиш той сам собі живе й сам з собою щиро дружить і користає, кого не мучить страх і примха, а душу його, яка зі старанням піднялася в гірне, ні підлий сум, ні рабська неситість застрелити не можуть.

Такий і серед міського шуму знайде німотну тишу, постійно сам собі володар. Він, завжди уникаючи всіх міських і домашніх заколотів, сам віддалився від свого здатного на витівки серця.

Хай він проживає серед бурхливих життєвих хвиль і серед лютих воєнних громів! Хай поблизу бродить лють і гнів з кровожерними мечами!

Та він байдуже дивиться на грізні обличчя солдат з їх брязкотом, і хоч бачить у своїх околицях збройні блискавки, та шум падіння держав чує безстрашно.

Не заздрить перемогам, що простягають владу від сходу до заходу, знаючи, що володар, ставши слугою для багатьох, буває рабом своїх сердечних підлостей.

1 Georgius iste fuit quispiam episcopus amicus Sidronio. Vixit uterque praeterito saeculo. Ferrum graece ??'?????. Audi jocum! Ergo sartagini cognatus... est1.

106

Земне царство означає тримати скіпетр, що пасе лютуючі народи, і сяяти на престолі в дорогоцінній короні перед поганами, що підкоряються.

А Царство Небесне означає зійти на Сіон і жити краще й вище від ітідлості й заколотних примх. Це Божа перемога, дивне торжество, справжній мир і самотність для всіх.

Лиш вишня премудрість володіє невгамовними звірами, устремліннями плотської волі. Вона дарує душі тишу, яку не можна дістати й всесвітніми лаврами.

Цього скарбу не шукай поза собою. Самотність — у твоїй середині, спокій у серці твоєму: відріж і вбий, потопчи волю свою буйну, бо інакше, хоч підкори весь Всесвіт, не знайдеш.

Цей справжній і блаженний спокій живе й у міських житлах. Він не залежить ні від випадку, ні від місця. Не міститься ні в мизах2, ні у веселих садах, не прив'язаний до чудових берегів веселих річок ні до райських приморських пагорбів.

Гірна мудрість у наших думках — це те, що й сонце. Тілесне око наше затьмарюється нічним мороком і похмурими холодами. А це недремне Всесвіту око й незгасна лампада є завжди при своєму сіянні.

Скажи мені, чи страждає сонце тоді, коли море здіймається й лютує, коли чорніє хмарами й скаженіє бурями наше повітря, коли ревуть громи, а блискавки трясуть землею?

Нехай південь клекоче й вибльовує хмари! Нехай північ стріляє крижаним дробом! А прекрасне лице сонця піднесене туди, де чин чистих зірок сяє.

Не турбують світла його ні сніги, ні гради. Сміється над буремними вихорами й повітряним буйством, сяючи на вічносвітлому ефірі вище від усіх хмар і піднебесних духів.

Отак-то пустелею й насолоджується просвіщенний чоловік. Він завжди має нагоду жити лиш при собі й при Бозі у спокої.

107

А коли мовчить, тоді сам з собою розмовляє, піднявшись серцем над тлінню всією і своєю.

Кінець3.

АНТИСТРОФА4, ТОБТО СУПРОТИВНА ОСНОВА ОДИ:

Живе й серед самотності поголос

Яка користь утікати від міського поголосу у віддалені ліси за самотнім життям? Знай, що доки не знайдеш спокою в печерах свого серця, то не знайдеш його в лісах.

Знай, що всякі місця мають свої тривоги. Туди ж слідом за господарем поволочиться натовп їдких і сумних думок, черв'як болісних дум, чи він йтиме по суші, чи по морю.

Ці крилаті злі духи знайдуть тебе навіть у нетрях африканських і в азіатських пустелях, не сховаєшся від них з гірськими татарами на вершинах гір Кавказьких і Перських.

Не втечеш від метких кігтів ні англійськими бігунами, ні манежним лошаком, ні поштовою коляскою, ні багатокрилим пакетботом.

Славний учитель Єронім5 сховався від Риму у вифлеемській печері. Але оскільки сам боявся своєї совісті, то здавалося, що й тут шумлять у його вухах римські карнавали й дамські танці.

"Прощавай, Риме! Я втікаю геть від тебе, — сідаючи на корабель, говорить, — здрастуйте, святі гори Сірські!" Та немилосердний Рим за цим богословом з усіма пристрастями слідом побіг.

Нарешті привів його Бог до його глухої й німої печери. "Радуйся, вертепе вифлеємський! — вигукнув богослов. — Здрастуй, о пристановище, о справжня гавань плавання мого!"

107

"Прийми мене, мандрівного, хвильованого бурею й змученого дорогою, розкрий тихе й безмовне нутро твоє кораблю моєму, будь моєї буремності вінець і шабаш!

Тут я кинув надійний якір. Не вирве його жодна морська лють, і не зірве канатів безодня, що клекоче бурею, канатів, які тримають у цій гавані моє судно.

О вертепе! Солодке житло миру й спокою, місце цнотливості й страху Божого! Ці мої суггутниці, ці чесноти хіба не можуть мене зробити спокійним?

Будь ти, о печеро, моєї тиші столицею! У тобі я буду жити, сам собі пан і повелитель. У тобі я знайду те, чого не можна знайти у царських чертогах і позолочених палатах".

Такою надією нещасний марно себе тішив, обіцяючи спокій. Душа його пристрастю, наче рибка вудкою, назад до Риму потягнута і кинута в середину міської колотнечі.

Що робити? Упав ниць на жорстку й холодну гіідлогу в печері, обливаючись сльозами, що молитва його не дійшла до престолу Вишнього і що бажання його знищене.

Риданнями й вигуками жалісними весь вертеп наповнився, орошений сльозами молільника. Та римських мрій, наче зануреної в душу вудки, ні сльози, ні скарги не можуть вийняти.

Схопивши кам'яний уламок, б'є себе в оголені груди, намагаючись вигнати з них їдкий смуток; повісив, наче у вавилонській неволі, свою червону мантію на сучках.

Кров'ю червоніють, ах, поранені численними ударами груди! Та Рим, хоч віддалений, тисячу разів тягне серце його до своїх бенкетувань і жіночих танців.

Побіжні погляди, ніжні жіночі очі, жартівливі посмішки, вишукані черевички, рожеві панчохи часто мимоволі являються його сердечним очам у темній печері.

108

Скупою була його їжа: лісові плоди, дикі фрукти, сирі ягоди, терпкі овочі, що лиш могло йому траплятися у жорстких кущах, у тернині та в глибоких проваллях.

Запущене волосся, бліде обличчя, запалі очі — все це зображало висохлу й змучену мару, що мала лиш шкіру й кістки, словом, мумія або скелет3.

Та при всьому тому Рим його не залишив. Нахабно день і ніч плачучого турбує уявленнями. Врізаний у серце портрет Риму так само, як і місто, ранив його.

Кінець.

3 ???????? — cadaver sine carne. Sic nobis piiigi mortis imago solet. Hanc odam non transtuli, sed sum interpretatus. Translator verbum verbo tanquam dentein pro dente, reponit, at interpres veluti gratiosa nutrix, cominansum cibum et elicitum sententiaesuccum inos iiiseritaluninosuo. Exemplum6: sese majoret orbe. — "Знявся вище від усієї тліні своєї". — Fugere se ipsuin — "втекти від пристрастей", "потоптати волю свою". Exemplum tertium: parturiunt montes — "Славні бубни за горами, а зблизька козуб". Або: "Стукає, гримить, чи не кобиляча це мертва голова біжить". Або: "Високо летіла, та недалеко сіла". Або: "Пшик! Тобто почав кувати леміш, нарешті лиш загартувався: пшик! пшик!"

Latine ita habet;

Sic sua gaudet sapiens quiete, Seque tranquillus fruitur deoque Et silens dicit sibi multasese Major et orbe7.

Seque tranquillus... sic poterat verti melins.

"Він завжди мав нагоду насолоджуватись собою і Богом".

108

[ЦЩЕРОН. ПРО СТАРІСТЬ]

ЙОГО ВИСОКОРОДІЮ, МИЛОСТИВОМУ ПАНОВІ СТЕПАНУ ІВАНОВИЧУ, ПАНУ ПОЛКОВНИКУ ТЕВ'ЯШОВУ

Милостивий пане! Як лиш почну читати книжечку Ціцеронову1 "Про старість", відкривається мені раптом театр найдавніших римських часів, і на сцені з'являються, наприклад, Каміл, Корунканій, Курій2 та ін. Зізнаюся, що видовищем цих добротою сяючих сердець захоплюється моє душевне око, і доходжу до висновку, що немає нічого ні більш любого, ні більш привабливого, як добродушність. Не можу вдосталь надивуватися, як вони могли бути прості, але поважні; грубі, та приязні; запальні, але не злобиві; ласкаві, та не лукаві; сильні, але справедливі; переможні, але милосердні; владні, та некористолюбні; трохи вчені, але розсудливі; розумні, але не підступні; пишні, та щедрі; хвальки, але не брехуни; здирники, та не образливі суперечники; не правдоненависники; схильні до помилок, але не бажаючі їх; захисники гріха, але поки облуди його не пізнали; честолюбці й славолюбці, та не придурюються й не мавпи; багаті, та не любителі розкоші і не ніжні трудолюбці; не християни, але любителі безсмертя. Не можу себе переконати, щоб не стосувалося їх оте слово Христове: "Якщо немає на вас, то є після вас..." Змушений сказати з Павлом: "Чи лиш юдеїв Бог, а не й поган?" Гей, і поган. Скажу те ж саме, що про капітана Корнилія сказав Петро: "Дійсно розумію, що не на обличчя дивиться Бог, та всякому поганинові той, хто боїться його ітворить правду, є для нього приємний..." Оце-то ті вівці, що є не із двору цього Христового: "І мужі, що пророчили не при шатрі відання". Проте ж пишеться: "І перепочив на них дух, і ці були із вписаних, і пророкували". Не забороняє їм Мойсей, а про це просить його Навин і Христос говорить: "Не лайте". І хоч кожен народ і сім'я, наче пшениця, час від часу стає виродком від своїх предків, проте згадані апостоли, що багатьом народам благовістили слово істини й випробували якість їхніх сердець, своє тимчасове життя благоволили закінчити в Римі. Видно, що вони і в свої часи звичайно щось ше застали в серцях римських із давньої праводушності своїх предків.

109

Втім, коли втішаюся цими образами, не може не спасти мені на думку якийсь муж нашого віку, споріднений із згаданими вище не кров'ю й плоттю, а серцем. Я його не бачив за тілесною зовнішністю. Та серце його чи може сховатися від душевного глядачів ока, яке проникає у найдавніші часи? Внутрішньому, що дивиться на внутрішню безтілесність, поглядові ні час, ні гори, ні ріки заважати не можуть. Цей муж є покійний Вашого високородія батько. І оця-то причина заохотила мене піднести цю книжечку, витлумачену тутешньою мовою, у той час, коли я користувався спокійною самотністю в домі Вашому. А перекладені не слова її, а думки. Вона зроблена розмовою. Старий Катон5 веде розмову, будучи в ній головною особою. Він говорить просто, але твердо. Мова його дихає високими думками, хоч не прикрашена блудослів'ям. І не щелепами ані не губами3 рухає повітря, як афіняни, а серцем і грудьми говорить римлянин, вражаючи вістрям духа в саму душевну точку і залишаючи в ній гостре відчуття, наче бджола жало. Очевидно, така мова, яке життя, а життя таке, яке серце. Життя є плодоносне дерево, що народжується від доброго сердечного зерна. А мова є дзеркало серця. Жодне джерело не покаже в чистоті своїй тілесної фігури так живо, як виразно душевне лице відображається у відкритих водах мови. Серце ж людське є справжньою в людині людиною, будучи головою й сутністю її, як свідчить Біблія. І справжню людину бачить той, хто бачить її серце. Прийміть же, Ваше високородіє, промову Катонову як портрет, що зображає високі серця. Підношу її батькові в синові його. Незліченні відмінності має обтяжене тіло. Що ж серцем належить: "Ні юдей, ні грек... Всі-бо ви одне є во Христі".

Вашого високородія милостивого пана старанний слуга, студент Григорій Сковорода

1 Устами. Alluditur ad id, quod Athenis dictum est de Catone. Dictum autem est tale: atheiiienses faucibus, romanos pectore loqui idem, sed oravit graece ??????4.

109

ПЕРЕКЛАД ІЗ КНИГ РИМСЬКОГО СЕНАТОРА МАРКА ЦІЦЕРОНА "ПРО СТАРІСТЬ"

Він цю книжечку присвятив другові своєму кавалеру Аттику5, якому пише таку передмову:

Любий Тите!

Чим ти мені заплатиш, якщо вилікую твою печаль, що пече й бентежить серце твоє? Дозволь мені, любий друже, відізватися до тебе тими словами, якими втішає в засланні сенатора Тита Фламіана6 прадавній наш пророк Енній7, не багатством, а добродушністю славний. Хоч досконало знаю, що в тобі печаль не так сильно діє, як у згаданого сенатора. Твоє великодушне серце мені добре відоме. І розумію, що ти не саме лиш ім'я для свого роду виніс з собою із афінського народу, а й само їх людинолюбство й твердий розум. Однак же подумую, що спільна наша печаль сильніше іноді діє в твоєму, ніж у моєму серці. Та коли їй набагато трудніше допомогти, то облишмо її на інший час. А тепер я вирішив написати тобі щось про старість з тим наміром, щоб обом нам полегшити її тягар. Цей тягар у нас з тобою спільний, бо старість уже майже на нашій шиї сидить, принаймні недалеко за плечима. І хоч мені добре відомо, що ти як інші тягарі, так і цей розумно й скромно вмієш зносити, однак у той самий час, коли я мав намір щось написати про старість, ти спадав мені на думку, і тебе вона удостоїла разом зі мною користуватись цією моєю послугою. Повір мені, я з такою насолодою створив цю мою книжку, що вона все горе моєї старості стерла, зробивши її милою й приємною. Зізнаймося ж, що ніколи у нас не знайдеться доволі похвал для премудрості. Якщо хтось служить у цієї достопохвальної пані, то для такого все життя може зробитися стерпним. Багато я вже і говорив і ще говоритиму про іншу матерію. Та цей твір прошу прийняти з особливою старанністю. Я зробив це розмовою, однак дійовою особою вивів не когось із давніх легендарних старців, а природного нашого старика Катона, щоб цим самим мова моя мала більше ваги. З Катоном розмовляють ще дві особи, дивуючись, що він старість так достойно переносить. Втім, якщо тобі видасться, що Катон у моїй бесіді розмірковує більш витончено, ніж у своїх власних творах, то прошу віднести те на рахунок грецької

110

мови, до якої, всі знають, що був він на старості дуже охочий. Далі продовжувати не буду. Ось відразу всі мої думки про старість відкриються Катоновою мовою.

РОЗМОВА ПРО СТАРІСТЬ Розмовляють особи: Катон, Лелій*, Сціпіон

С ц і ? і о н. Ми обидва часто дивуємося з твоїх у всьому мудрих вчинків, батечку наш. Та найдивнішим для нас видається те, що твоя старість ніколи для тебе не була тяжкою, тоді як іншим старим здається гіркою й незносною горою.

Катон. Ви, діти, дивуєтеся з такої справи, яка, на мій погляд, не варта великого труду. А ось причина: якщо хто справжнього свого щастя всередині себе не шукає і не має, то такому й молодий вік тяжкий. А обдарований цим справжнім добром ніколи не нарікає на добропорядні й непереборні природні закони. Такий закон є, по-перше, старість. Кожен хоче її діждати, а діставши її, скаржиться. Така-то наша непостійна дурість. Ах! — кажуть. — Ми й не помітили, як постаріли! Спершу слід обміркувати те, хто їх змушує помилятися? Помилка їх у тому полягає, начебто старість за молодістю на набагато швидшому жеребці поспішає, ніж молодість за дитячими роками. Друге те, якби вони дожили не до 80, а до 800 років. Скажи, будь ласка, чим би їх старість була легшою? Слово за словом, і у той час минає довгодення, облишивши дурного старого без усякої втіхи. Отже, якщо вам моя мудрість дивна (дай Боже, щоб ви не помилилися, а я був би гідний називатися мудрим), то у цьому вона полягає: що я природним статутам, як самому Богові, підкоряюсь і не противлюсь. Та й не можу ніколи повірити, начебто природа мала нерозумний промисел про закінчення нашого життя, добре розпорядившись лиш молодістю і підлітковим віком. У цьому вона була б подібна до немайстерного творця комедій, який не докладає жодних зусиль до останньої дії, щоб через це його байка здавалася доброю. Та й не можна ж без цього, щоб не було якогось закінчення. Ми те ж саме бачимо на плодах лісових і польових, час і зрілість робить їх ветхими й слабими. І про це мудра людина не повинна сумувати, бо інакше буде вона із тих велетнів, які воюють проти Бога.

110

Л е л і й. Ти нас дуже зобов'яжеш, батечку, якщо заздалегідь нас настановиш, як нам діяти у ці тяжкі роки? Принаймні й ми сподіваємось колись бути старими.

Катон. Прошу. Скільки можу. Часто мені доводилось бути в компанії з моїми ровесниками; ви ж знаєте, що молодець з молодцем, а старий любить спілкуватися зі старими. Часто доводиться чути їх скарги на старість не лише від простих, а й сенаторського ордена стариків. Вони скаржаться, що старість позбавила їх молодецьких насолод, життя своє без яких вважають смертю. Позбавила їх пошани в середовищі тих, які їх раніше шанували. Та, мені здається, вони звинувачували невинне. Бо якби старість була причиною цього, то те ж саме сталося б і зі мною, і з іншими поважних літ людьми, у яких я не помітив нарікання на старість. Вони не сумують, звільнившись від пут насолоди, і не позбавлені пошани від своїх. Проте джерелом усіх цих скарг є наша вдача, а не роки. Стриманим, ласкавим і людинолюбним серцям непогано і в самій старості живеться, а образливість і немилосердя у всякому віці нестерпне.

Лелій. Істинна правда. Та може здатися, що твоя старість, подумає хтось, терпима для тебе через твоє багатство і ранг. А цього ж усім мати неможливо.

Катон. Правда, що й у цьому є трохи допомоги, але найголовніші причини не в цьому полягають. Я тут вам так почну відповідати, як афінський генерал Фемістокл9. Він сперечався з якимсь шахраєм, котрий хотів йому довести, що той генерал здобув собі славу не через свої достоїнства, а через те, що народився у славній вітчизні. "Перестань, будь ласка, — сказав воєначальник. — Не прославився б я ніколи, будучи тобою, та й твоє серце не принесло б тобі похвали, хоч би ти був моїм земляком". Так можна сказати й про старість. Правда, що вона не без досади для обдарованої мудрістю людини і в останній нужді, та для нероби нестерпна вона й серед великого достатку. Любі діти, без сумніву, найбільш надійний для старості захист — успіх у чесності чи чесноті. В она, дотримувана протягом усього життя, нарешті, після тривалого часу приносить дивні плоди, які не можна відняти у найпізнішому віці. І одне це чого варте? А цей вже гоїід незрівнянно більший, коли людині совість показує, що вона провела життя добропорядно й у послугах для своїх ближніх. Отут-то вона насолоджується внутрішнім задоволенням. Ви знаєте Максима10, що водив

111

армію в часи Ганнібалового" нападу на Рим. Я, будучи юнаком, так любив цього старика, як свого родича. Він мав суворий погляд, але його суворість була розчинена ласкавістю. Не змінився він і під старість. Правда, що я познайомився з ним, коли він був ще не дуже старий, проте ж у глибоких літах. Я народився у рік після того, як він вперше обраний консулом, а коли він вже вчетверте став консулом, то я юнаком почав служити під його керівництвом в армії, звідки мені почав відкриватися шлях до кар'єри. Та, облишивши зайві обставини, цей старик вів війну, наче молодий чоловік, і Ганнібалову юнацьку лють, не бажаючи дати йому битву, розумно доводив до безсилля. Про що мій знайомий, пророк Енній, так писав: "Одна людина через закляклість врятувала вітчизну: не зважаючи, що його лають, робив те, що на користь, і ця-то справа ростить йому вічну славу". З якою ж бадьорістю й розумом відібрав він місто Тарент? Я сам чув, як комендант, втративши місто й втікаючи у замок, хвалькувато сказав: "Ти мені повинен дякувати за взяття міста". Що ж йому відповів наш Максим? "Істинна правда, — сміючись сказав, — я б ніяк не здобув, якби ти не втратив". Великий був воєначальник, та нічим не гірший був і керівник міста, захищаючи внутрішній добробут, скільки вистачало сил. А коли вже став начальником у пророчому колегіумі, без поради й передбачення котрого жодна значна в суспільстві справа не починалася, можна було говорити, що лиш та справа благословенна й відбувається з Божою допомогою, котра сприяє суспільному благу, і навпаки. Багато пречесних якостей запримітив я у цього мужа, та ніщо в ньому так не дивне, як те, наскільки великодушно переніс він смерть свого сина, людини знатної й літ уже таких, коли вибирають у консули. Є й тепер написана його надгробна промова, виголошена ним самим на похвалу померлого, як звичайно, котру якщо взяти читати, то не можна не плюнути на вчених. Та цей муж великий не лише при публіці, а у своєму домашньому куточку ще більше. Яка його мова?3 Яке значення у стародавньому світі? Яке поняття в правах пророчого колегіуму? І вчений був настільки, скільки римській шляхті належить. Усі військові походи, як іноземні, так і римські, знав напам'ять. Його мовою у ті часи я так глибоко насолоджувався, ніби знав, що після його смерті мені не буде у кого вчитися. Так і сталося. Навіщо ж я так багато наговорив J Яка настанова?

111

про Максима? Для того, що, як самі бачите, гріх сказати, начебто така старість була бідна. Та не всім же бути воєначальниками й управителями міст. Не всім втішатися урочистою згадкою перемог. Є ще тиха й така старість у тих людей, які спокійно, чисто й в особливому порядку прожили своє життя. Таким був (чути) Платон. Про нього пишуть, що на 81-му році свого життя, складаючи книги, помер. Те ж пишуть і про Сократа, що й він на 94-му році написав книгу, а жив після того ще 5 років. Учитель же його Леонтін12 прожив 107 років, безперервно вправляючись у своїй справі. А коли його запитали: "Чому тобі хочеться так довго жити?" — "А чому ж не хотіти? Мене старість ні в чому не кривдить".

Преславна відповідь і гідна вченої людини. А безумні люди свою провину й свої власні вади складають на невинну старість. Не робив цього недавно згаданий мною Енній. Його мова така: "Кінь, що боровся публічно з виграшем, тепер у старості спочиває". Бачите, до кого уподібнює свою старість. Та, оминувши зайві про нього обставини, одне лиш скажу, що, маючи сімдесят років (стільки всього жив), так великодушно ніс два незручні, на людський розсуд, тягарі, а саме: нужду і старість, що ними, майже як іграшкою, забавлявся. А якщо подумати, то можна знайти чотири причини, через які старість людям здається бідною. 1-ша. Що відводить від справ. 2-га. Що тіло доводить до слабості. 3-тя. Що позбавляє майже всіх тілесних насолод. 4-та. Що недалеко від смерті. Ці чотири її провини чи сильні й справедливі? Якщо вам подобається, розглянемо кожну з них.

1. Відводить, кажуть, старість від справ! Добре. Від яких справ? Чи від тих, що молоді люди міцністю тіла вершать? Хіба ж для стариків не залишилось жодних справ, що готуються не міцністю тіла, а силою духа? Так тому Максим нічого не робив? Бездіяльним був і Павло, батько Сціпіона, тесть мого любого сина, й інші старики, як наприклад, Фабрицій, Курій, Корунканій, захищаючи спільне благо силою поради й розуму, нічого не робили? Клавдій13 наш був не лише старий, а й сліпий. Проте на сенатському засіданні, як лиш відчув, що думка членів [сенату] схильна до миру й союзу з королем Пірром14, сміливо сказав таке: "Куди почали впадати ваші уми? Вони, здається, не були такі слабі й підлі". Збереглася ціла його промова, котру виголосив у сенаті 17 року після другого свого консульства, яке слідувало за першим через 10 років, а

112

перед консульством був поліцмейстером. З цього видно, що він в часи війни з королем Пірром був дуже старий. Та точнісінько так свідчать наші предки. Бачите, що даремно звинувачують старість, начебто вона відводить од справ. Вони так помиляються, як той, хто думає про корабельного кормчого, що він марно сидить, а працюють лиш ті, що лазять по канатах, бігають по палубах, вичерпують на дні воду. Правда, що він, дивлячись на карту, не робить того, що матроси, але замість цього здійснює набагато важливіше. Найголовніші справи народжуються не із тілесної спритності, а порада, винахід, поняття — ось їх мати! А цих обдарувань старість не лише не позбавлена, а з часом у ній зростають. Невже вам здається, що я, будучи солдатом, полковником, генералом і консулом у різних походах, тепер зупинився у справах? Аж ніяк. Я сенатові прописую, як діяти, і завчасно пропоную, як оголосити війну Карфагенській республіці і тим знищити всі її погані наміри. І доти про неї не перестану турбуватися, поки не побачу її розорення. Оту перемогу, о, коли б милосердний Бог, друже мій Сцдтіоне, для твого керівництва приберіг! Бажаю, чого не завершив твій дід, щоб ти закінчив. Ось уже 33 роки, як він помер, та пам'ять такого мужа не може вмерти у всіх потомків. За рік до мого поліітмейстерства помер, а дев'ять років після мого консульства, будучи вдруге консулом, а моїм у цьому чині товаришем. Та якби дожив і до ста років, як вам здається, чи міг би він ганити свою старість? Правда, що не міг би він у походи їздити, рушницею й шаблею володіти. Як же? Порадою, проектами, настановами — ось чим би він користувався! І якби у цьому-то старики не були сильні, то предки наші ніколи б головної ради не назвали сенатом, тобто старшиною. Також і в Лакедемонській республіці ті, хто зайнятий найвищим правлінням, є дійсно стариками і тим же іменем називаються. Гляньте, якщо хочете, на іноземні народи. Із довідки дізнаєтесь, що найзнатніші республіки молодчиками до падіння доведені, а стариками повернуті до первісного добробуту. Згадайте те, що було виставлено в комедії. Одна особа запитує: "Скажи, прошу, як ви так скоро втратили суспільство, та ще й квітуче суспільство?" А друга особа, між іншим, так відповідає: "Проявили ж себе у нас новомодні правителі міста, легковажні молодчики". Бачите, що з квітучими роками споріднена нерозсудливість, як із сивиною прозорливість.

113

Правда, що у стариків пам'ять слабне. Але здебільшого у тих, котрі з природи тупі й про неї не турбуються. Фемістокл усе афінське шляхетство знав по імені, і не думаю, що він, постарівши, звав того Хомою, хто був Дмитром. Повірте, що я не лише всіх нинішніх дворян знаю, а й батьків і дідів їх. І хоча часто читаю на гробах написи, що, за загальною приказкою, начебто шкодить пам'яті, однакне боюся. Вони мені нагадують померлих. Я ще про жодного старика не чув, щоб він забув те місце, де закопав скарб. Усе пам'ятають, якщо про щось турбуються. Наприклад, за кого вони в суді поручилися, хто їх боржник, хто кредитор? А що вже казати про знатніших, або досвідчених у правах, або учених стариків? Як багато вони пам'ятають! Не відходить природна гострота від старості, якщо вона постійна у своїй схильності й працелюбності. Залишається ця гострота не лише у високочиновних, а й у тих стариків, які бездіяльно живуть і спокійно. Софокл15, наприклад, у глибокій старості створив трагедії. Здавалося, начебто він не дбає про господарство. Тому сини просили в суді, щоб він був позбавлений прав домовласника як навіжений. Старик, взявши з собою недавно написану річ і прийшовши в суд, прочитав її перед суддями. "Як вам здається, пани судді, — запитав старий, — чи ці мої слова пахнуть божевіллям?" І так звільнився від вироку. Скажіть же, чи могла старість перервати його схильність до навчання? Те ж бачимо у багатьох інших учених людях, як у Гомера316, в Діогена, котрого ви й самі бачили в Римі.

У всіх цих мужів любов до мудрості була така довга, скільки тривало їхнє життя. Та й, крім цієї божественної схильності, можу вам по імені назвати тих господарів римських, моїх сусідів і знайомих, без яких майже жодна важлива робота на полях Сабінських не відбувається. Без них не сіють, ні плодів не збирають, не звозять, хоч у цьому їм і дивуватись немає чого, бо немає такого старика, щоб він не сподівався рік прожити. Проте ж вони і в тих ділах трудяться, якими знають, що їм взагалі не користуватися. Наприклад, садять дерева для нащадків. І якщо його запитати: "Для кого, будучи старим, садиш?" — відповідає: "Кому Бог дасть. З його святої волі я все це маю від предків, а сам залишу для нащадків".

Не дуже мені подобаються одного нашого автора комедій17 такі слова: "Ах, старість! Хоч би твій прихід у всьому іншому

1 Піфагор, Платон, Демокріт1*.

113

не був для нас бідним". Проте досить і того горя, що, довго живучи, часто змушені бачити те, на що дивитись не хочеться. Правда, часто ж може бути таке, чого хочеться. Начебто й молодість лиш те бачить, що їй подобається. Та він ще гірше говорить у наступному: "І те на старості вважаю найгіршим — відчувати те, що старий всякому нестерпний". Ні! Краще сказати приємний, ніж нестерпний! Чесні старики люблять добросердих молодців, і віддаваною ними пошаною полегшується їх старість. Так само молоді люди раді слухати настанови старих, що ведуть їх до любові доброчесності. Я відчуваю, що не менше я для вас приємний, як і ви для мене.

Тепер розумієте, що старі без діла не живуть? Вони ніколи не гуляють, завжди трудяться в тому, до чого в минулі роки були схильні. А чого варте те, що й ще чогось навчаються? Солон-законодавець сам хвалиться, що його старість щодня розуміє шось нове. Я й сам навчився грецької мови старим, втамувавши свою охоту, як довгочасну спрагу, щоб я сам міг читати приклади тих великих мужів, за якими, бачите, я уклав своє життя. Чув я, що Сократ те ж саме зробив у музиці, навчившись гри на лютні. Хотілося б мені й у цьому наслідувати стародавніх, та щодо грецької мови, то я здійснив.

2. Повірте, що я і в нинішній час не потребую сили молодечої (поговоримо про її другу вину, начебто старість приводить тіло до слабості). Так, будучи юнаком, не бажав сили волової чи ведмежої. Скільки Бог влив сили людині, тим треба користуватися, а зверх можливості не дутися. Чи можна негідне слово виблювати, як борець Мілон сказав? Він був уже старий і, побачивши борців, що змагаються на видовищі, глянувши на свої руки, сказав заплакавши: "Ах, руки! Правда, що ви вже омертвіли". Скажи, дурню, що не стільки твої руки, як серце негідне. Прославився ти руками та грудьми твоїми, а не самим собою, тобто не душею твоєю.

Не такої думки були славні наші вищезгадані сенатори. Вони шляхетству прописували закони, а гострота розуму їх до останнього подиху простягалася. Мову вести до народу. Правда, що ледве чи не важка ця посада для старого, тому що вона стосується не лише думок, а й тілесного складу. Звичайно, дзвінкість у голосі, не знаю як, виразна у старих, і я до цього часу її не втратив, у таких, як бачите, літах. Проте ж старому належить тихо й без крику вести мову, вона часто сама знаходить своїх слухачів, якщо буде багата, чесна й скромна.

114

А коли сам її через старість не в силах проговорити, то можна звеліти таким молодим людям, як ви; і що ж приємніше, як бути стариком, оточеним старанними юнаками? Невже для них і такої сили не залишилось, щоб вони могли молодих людей навчати, настановляти й д о всіх чесних послуг приводити? А що ж чесніше за це? Зізнаюся, що я вважав щасливими обох твоїх предків Сціпіонів і обох дідів твоїх у той час, як вони, бувало, походжають, оточені юрбою чесних юнаків.

Не правильно ми міркуємо, коли думаємо, що вчитель будь-якої чесної науки тому став поганий, що старий і слабий. Та й самої цієї слабості причиною буває здебільшого безпутна молодість. Вона вручає старості тіло, виснаживши його венерою19 й розкішшю. Промова перського монарха Кира20, яку він перед смертю виголосив перед своїми синами, є у книзі Ксенофонтовій21. Він був дуже старий, проте, казав, ніколи не відчував, щоб старість його зробилася слабшою від молодості.

Я хлопчиком пам'ятаю одного сенатора. Він після другого буття свого консулом через 4 роки був поставлений першосвящеником і виконував ці обов'язки 22 роки, а був у глибоких літах такий міцний, як молодий. Про себе самого не личить мені говорити, хоча нашому вікові це дозволяється. У Гомерових книгах часто проповідує свої чесноти старик Нестор; це йому дозволяється тому, що він виживав уже третій людський вік. Він казав правду, і не можна було вважати його хвальком або базікалом. Не припускала думати про це його мова, яка, за свідченням Гомера, текла із його вуст солодша від меду. Ця солодкість народжується не із тілесних сил. І вождь грецьких військ Агамемнон не хоробрих Ахіллів, а слабих Несторів десять бажає в себе мати, і якби їх можна було мати, то, без сумніву, скоріше б настало зруйнування міста Трої.

Тепер говоритиму про себе. Мені від роду 84-й рік. Правда, що я не можу сказати про себе те, що сказав про себе згаданий вище Кир, проте самі бачите, що старість мене не цілком знівечила. Досить у мене сил для того, щоб вершити сенатські справи, публічно виголошувати промову до народу, служити моїм одного роду й іноземним друзям, захищати своїх фаворитів. І я не знаю, чому люди хвалять оцю старовинну приказку: мовляв, якщо довго бажаєш бути старим, то ставай завчасу. Для мене краще коротша старість, ніж рання, і ще досі ніколи мене ніхто не застав без діла. Правда, що я не такий сильний,

114

як хто-небудь із вас двох. Та й ви не такі могутні, як капітан де Понто. Невже тому він кращий від вас? Не велика справа бути могутнім, якщо хтось в міру своїх сил надимається. Кажуть, що згаданий борець Мілон у Греції цілого вола через усю площу у чверть версти на плечах переніс. Що ж для тебе краще? Міць цього богатиря чи сила внутрішнього поняття, яке було, наприклад, у серці Шфагоровому? Притому сила тілесна є добро минуще. Користуйся, поки є, якщо минуло, не сумуй. Невже юнаки повинні сумувати за підлітковим віком, а за молодістю ті, хто літній? Бог розмістив вік людський так, як шлях, і кожен вік має свій плин. Дитинство безсильне, юнацтво невгамовне, вік мужа повабний, а старість протягом усього свого часу природно, у певній зрілості, наче плоди, перебуває.

Я думаю, ти, Сціпіоне, чув, що робить тепер твій приятель, король Масінісса, старик літ 90. Він у дорозі, коли піший пішов, не потребує коня, а якщо на коня сів, то не злазить з нього; ніякий дощ, жоден холод не примусить його одягнути шапку. Дуже худий, проте всі королівські повинності сам виконує. З цього видно, що працелюбність і стриманість можуть трохи зберегти колишні сили і в самій старості. Старість нібито безсильна. Не сперечаюсь! Ніхто ж від старого сили й не вимагає. Так, самі закони звільняють старість від тих звань, які не можна нести без тілесної сили. І не лише до неможливого, а й до того ж можливого нас не змушують. Багато старих такі слабі, що не лише якоїсь загальнонародної посади, а й у господарстві і для свого харчування взагалі нічого не можуть робити. Правда! Та треба знати, що ця вада властива не лише старості, а всюди простягається до людської немочі. Ти знаєш, який слабий здоров'ям був син Сціпіонів, котрий прийняв тебе собі за сина, і якби йому це не завадило, то, звичайно, він був би другим римським світилом після батька, тому що, крім душевного благородства, був ученістю кращий від батька. Чого ж дивуватися цьому в старих, якщо й молоді люди не можуть цього уникнути? Потрібно, любі діти, боротися зі старістю, наче з хворобою, а її недоліки нагороджувати турботою. Доглядати здоров'я, мати помірне працелюбство, їсти й пити стільки, щоб поправити, а не обтяжити тільце.

Так само й про душу дбати треба ще більше. А якщо вона залишиться без належної собі поживи, то під старість і сама ослабне. Правда, що тільце наше стає важчим, коли його при

115

морити працею, та душа чим більше мислить, тим стає крилатішою. Втім, щодо тих старих, котрих комедійний театр виставляє як дурнів, то він викриває тих, котрі легковірні, безтямні й нерозсудливі. А ці вади народжуються від старості недбайливої й сумовитої, а не просто від старості. Як шал і бажання насолод у молодих людей буває частіше, ніж у стариків, проте ж не у всіх молодих, а лиш у поганих, — так і навіжена старість живе не у всіх, а лиш у глупих стариках. І старий, і сліпий був згаданий Клавдій, та при всьому тому керував чотирма дорослими синами, п'ятьма дочками, таким великим домом, такою кількістю своїх фаворитів. І не дивно. Завжди у нього розум був бадьорий, а думки, як натягнутий лук, і не засумував у старості. Мав владу не лише в порадах, а й у повеліннях. Боялися його раби, остерігалися діти, всім був любий. Живий був у тому домі звичай і порядок батьківський, а в цьому-то й полягає поважна старість, що сама свою честь захищає, не упускаючи своєї влади й нікому не гіідкорена, навіть до останнього подиху панує над домашніми.

Хвалю того юнака, у серці якого є щось, властиве старикам, і старика, в якому є щось юнацьке. Така людина тілом під старість ослабне, та не душею. Тепер я книгу створюю, у ній записую все давнє, і промови, виголошені мною про найважливіші справи в сенаті, і силу різних законів збираю. Нерідко використовую, читаючи, грецьких письменників, а наслідуючи учнів Піфагора, щоб пам'ять моя не ослабла, згадую ввечері все те, що у той день мною чи сказане, чи почуте від когось іншого, чи зроблене. Ось широке поле! Отут-то може людський розум трудитися! Тут я, працюючи, не маю великої нужди в тілесних силах. Допомагаю друзям, часто приходжу в сенат, самовільно повідомляю, якщо мені щось добре після довгих роздумів спало на думку, і цю важливість доказово пояснюю, але силою духа, не тіла. А якби не був у силі щось зробити, принаймні спокійно сидячи, втішуся роздумами про те, чого доказати не можу. Та не так я прожив життя, щоб не могти. У таких трудах і не побачиш, як підійде старість і вік наш невідчутно й не раптом слабшає, а час за часом потихеньку, наче віск, тане.

3-тє. Тепер йде третя хула на старість, а саме за те, що вона позбавляє всіх тілесних насолод! О прекрасний дар, якщо вона відбирає у нас те, що для молодих людей є головна погибель! Вислухайте, любі діти, давню промову одного великого й пре

116

славного мужа, вона дісталася мені у той час, коли я був під кершництвом нашого Максима у поході під містом Тарентом. А ось вона. Найголовніший ворог людини живе у тілі нашому — біс плотської насолоди. Він сліпо й розгнуздано жене й палить серце до скотських насолод. Звідси-то народжуються зради в державах і їх розорення, звідси таємні з ворогом листування і всі прихованих і явних мерзот страховиська, а розпутникам, перелюбникам та іншим угодникам плоті цей сатана є ріднесеньким батьком. Безцінний наш скарб — внутрішня наша й таємна людина, влита нам від Бога. Оцьому скарбові найсмертельніша отрута — насолодолюбство, і якщо воно запанує в тілі, то із наших нещасливих границь у той час виганяється стриманість і вся її блаження сім'я. А якщо це здається тобі неймовірним, то уяви собі людину, у найвищій мірі розпалену насолодолюбством. Тоді чітко можеш зрозуміти, що її розум у самому вогні насолоди стає зовсім бездіяльним, не придатним ні до поняття, ні до роздумів. А якби це прокляте полум'я тривало довгий час, то цілком би у душі нашій погасило Божу істину.

Промову цю говорив філософ Архита, розмовляючи з батьком того самнитянина, котрий виграв баталію в наших консулів. При цій розмові був і Платон афінський. Є у мене приятель у Таренті. За його переказом, усе це він чув від своїх предків. Навіщо ж я розповів? А ось тому, що коли старик позбавлений розуму і мудрості для загнуздання насолодолюбства, то нехай завдячує старості. Вона йому зробила так, щоб не було любим те, що нам усім не личить. Насолодолюбство є отрута здоровому глузду, смерть розуму, сліпота душевних очей і не має жодної дотичності до світла.

Прехоробрий був муж Тит Фламиній22. Рідний брат його виведений мною із числа сенаторів через сім років після його консульської влади. Не хотілося мені цього, та благопристойність змусила викрити його перелюбне серце. Він був консулом у Франції і на прохання своєї наложниці наказав відрубати голову одному із засуджених. Цей колодник утік і з'явився в Римі в той час, коли брат Фламинія був моїм антецесором на посаді поліцмейстера. Я з товаришем, перебуваючи в консульській черзі, ніяк не могли виправдати такого беззаконного й необмеженого перелюбства. Воно, крім його часткового безчестя, містило в собі неславу всієї Римської імперії.

116

Коли я був молодий, часто доводилось чути від старших, а вони також хлопчиками чули від старших, що наш Фабрицій, будучи послом у короля Пірра, почув про якогось бувалого в Афінах чоловіка, який називав себе філософом, а вчив, що всіх наших намірів і всього життя кінцем і предметом повинна бути розкіш і насолодолюбство23. Фабрицій після свого повернення До Рима розповідав про це із здивуванням, при цій бесіді сенатори з охотою такий розум бажали мати своїм ворогам. Мовляв, у ті часи вони нам будуть не страшні.

Сенатор Курій жив у один час з Декієм. Декій, будучи вчетверте консулом, помер за вітчизну. Знав цього мужа Фабрицій, знав Корунканій. Вони, обмірковуючи як вчинок Декія, так і власного свого життя справи, приходили до такого висновку, що є в людині якась друга натура, котра не уявною своєю красою приваблює до себе розумні й чесні серця, що піднялися від плотської насолоди до її істинного задоволення.

Чому я так багато наговорив про насолодолюбство? Тому, що не лише жодної хули, а навпаки, превеликої похвали гідна старість за те, що вона не вимагає жодного догоджання плоті. Багаті столи, часті бокали — все те для неї зайве й призводить лиш до об'їдання, до обпивання, до розладів, до безсоння. Платон премудрий насолодолюбство називає вудкою, яка ловить людей на погибель. Та оскільки людина не відразу може протистояти його принадам і повинна трохи уступити тому, що стосується столів, то можна веселитися з поміркованими й стриманими.

Адмірал Дуілій, перший переможець карфагенського флоту (я хлопчиком часто його бачив), як, бувало, повертається додому з бенкету, любив, щоб перед ним один йшов з факелом, а другий грав на флейті. Це він робив не для наслідування іншим, а цю вільність давала йому слава його перемоги. Я й сам любив у святкові дні бенкетувати з приятелями, але цілком помірно. І жар тодішніх моїх літ тепер час від часу вгамовується. Та й сам бенкет більше мене веселив зібранням та дружньою бесідою, ніж поживою й питтям тілесним. Це дружнє при їжі засідання предки наші назвали convivium, тобто спільне споживання їжі або, краще сказати, спільне життя. Повірте, що я й тепер люблю вчасні бенкети, щоб повеселитися розмовами не лише з моїми ровесниками, котрих уже залишилось дуже мало, а й з такими молодими, як ви. І дуже дякую старості за те, що вона зменшила в мені жадобу їжі й пиття, а бесіди помножила.

117

Якщо ж комусь і те подобається, то щоб я не здавався цілковитим ворогом усіх-усіх тілесних утіх, не сперечаюсь, а лиш кажу, що старість, наскільки я розумію, не позбавлена у цьому смаку. Мені ще й те приємно, коли мене за старим нашим звичаєм зроблять головою бенкету чи тамадою між гостями. Любо мені, коли я за своєю посадою першим серед усіх починаю розмову при маленьких келихах, чи під прохолодною тінню влітку, чи на сонці, чи взимку у теплій світлиці. Це мені трапляється й на полях Сабінських. Там щоденно бенкетую з сусідами, продовжуючи різні розмови майже до півночі. Проте ж старому не так приємно веселитися насолодами, як молодому. Вірю. Та вони цього й не бажають. Яка ж досада не мати того, чого не потребують? "Чи бажав би ти оженитися?" — запитали Софокла. "Бережи мене Боже, — відповів старий, — я, мовляв, радий, що минулися ці скажені й нестерпні роки". Можливо, охочим жити без цього прикро, а старикам — інша справа. Правда, що молода людина може більш приємно веселитися цими насолодами, та чи тим треба хвалитися? А то навіщо мати душу, звільнену від пут насолодолюбства, суперечок, ворожнечі й інших бажань, і, наче знайшовши самого себе, жити у внутрішньому мирі й союзі? Якщо ж ще при цьому, ніби в поживі, призапасеться дещо у навчанні, то така старість над усе приємніша. Із таких стариків один трудиться в математиці, інший забавляється написанням історії, третій — у юриспруденції, інший — у красномовстві і т. п. То чи можна з цими благородними забавами порівняти пишні столи, ігри, амури й інше? Такі нахили до наук у розумних і показних людей разом з роками ростуть. Яке гарне слово Солонове, про котре ми вже говорили: "Моя, мовляв, старість щоденно щось нове розуміє". Без сумніву, нічого у світі немає приємнішого за це.

Тепер почну говорити про землеробські втіхи, які мене, не можете повірити, дуже звеселяють. Старість їм не заважає, і з науками вони досить близькі сусіди. Цих солодких і дуже корисних утіх основою є мати-земля, з нею землероби мають свої розрахунки. Вона начебто у борг бере в них насіння, а повертає іноді з меншим, а здебільшого з більшим ростом. Щодо мене, то, крім плодів, сама її народжуюча сила веселить. Вона у м'яких своїх надрах закриває насіння і спершу утримує, потім, розпаривши у своїх обіймах, розширює його і виводить зсередини зеленіючу травинку, яка, спершись на корінцеві

118

жилочки, поволі вверх підіймається і, піднявшись вузлува-теньким стебельцем, наче вже приходячи у вік, закривається у пазухах, а коли із пазух виникнула, у той час плід у колосі рівненько розводить, а проти нападу маленьких пташок довкола вістюками, як рогатками, оточується.

А що вже сказати про те, як заводиться, сходить і росте виноград? Будьте добрі знати, що не можу задовольнитися цією насолодою. Ось для моєї старості вихід і задоволення! Оминаю все, що народжує земля, яка із малесенького, наприклад, смоківного зерна або із виноградного насіння, із найменших насінин або інших земних плодів і трав такі великі пні й гілля творить. Чи не викликає солодкого подиву виноградний сад, якщо зауважити, що замість старих, восени відрізаних, випускаються нові гілки, одні з яких відрізуються для нового розведення, другі як непотрібні, треті залишаються для плоду, іншим не дають вхопитися за дерево, переносять їх обійми до другого, інші від пня впускаються в ямочки й прибиваються ключкою для розведення нового коріння тощо. Гілка, залишена для плоду, з природи падає до землі, та, бажаючи піднятися, своїми жилочками, наче руками, хапається за будь-що. А щоб вона далеко, опускаючись чи підіймаючись, не бродила, вправний землероб притримує її, підрізаючи інструментом, не допускаючи зайво густіти й дичавіти.

Так, на початку весни на тих гілках, що для плоду, живе, ніби при їх колінцях, те, що у наших землеробів називається перлина, а з неї виходить ягода. Вона з часом і земними соками, й теплом сонячним збільшується, і спершу дуже кисла, потім, дозрівши, стає солодкою, а завісившись листям, має й помірну теплоту і захищається від зайвої спеки. І що може бути гарніше й корисніше за неї? Повірте, що не лише користь від неї, як я сказав раніше, а саме її народження й лиш праця коло неї можуть звеселяти. Наприклад, ставити у ряд тички, прив'язувати до них вершечки гілок, залишених для плоду, відв'язувати й опускати для нового коріння в ямки, обрізувати, як уже сказано, непридатні, а інші опускати, й таке інше, й таке інше.

Втім, про городні грядки, як їх копають, поливають, прополюють, чим земля робиться більш родюча, нічого вже й говорити. А про те, що дуже корисно удобрити ниви й грядки тваринним гноєм, згадав я у тій книзі, котру написав про землеробські справи. Писав про них же переді мною славний

118

Гесіод24, та про це ні словом не згадав. А премудрий Гомер, котрий був за кілька сот років перед ним, пише про батька Ахілового, що він у відсутність сина втішав тугу свою, орючи землю й удобрюючи її гноєм. Не самими лиш ріллями, сінокосами, виноградами, лісочками веселить землеробська праця, а й садами, худобою, бджолами і всілякими квітами, висіванням і щепленням, у чому землероби дуже майстерні.

Ще не всі перерахував я сільські утіхи, та й так уже занадто багато наговорив. Та ви не прогніваєтесь, знаючи мою надмірну до них охоту: і старість має ту природну ваду, що багатомовна. З цієї причини останні дні свого життя провів у селянському житті преславний переможець самнітського й сабінського народів і зверхник короля Пірра наш Курій. Хутір його неподалік від мого, дивлячись на нього, не можу досхочу надивуватись із стриманої простоти цього чоловіка і звичаїв тих часів. Сидів він коло камінка, а йому принесли кілька пудів золота посли самнітські, та він їх відігнав. "На мій погляд, мовляв, велич не в тому, щоб мати в себе золото, а володіти тими, хто його має".

Продовжуватиму мову про землеробів, тому що я й сам такий. Жили у ті часи на хуторах сенатори, тобто старики чи старшини. Лук'яна Чвинка зробили головою всієї Римської імперії, коли він орав. За його повелінням головний командир кавалерії на прізвисько Гала, заскочивши, убив Спурія, що було захотів царювати в Ресггубліці. З хуторів були зібрані в сенат як згаданий Курій, так і інші старики членами. Невже була бідна старість цих людей, що втішали себе землеробством? На мій погляд, не знаю, чи може бути блаженніше життя. Воно не лише корисне й необхідне для всякої статі, а приємне й багате всім тим, що стосується Божої й людської служби. Тепер я, за бажанням деяких людей, радий примиритися з розкошами і кажу, що у доброго й турботливого господаря пивниці й стодоли повні хліба й вина, а хутір поросям, козлятком, баранцем, куркою, молоком, сиром, медом багатий. А грядки городу самі землероби називають другою коморою.

Все це стає приємнішим, коли у святкові дні забавлятися ловами птахів і звірів. Зелені луги, розсаджені дерева, вид виноградів і садів — це що таке? Одним словом скажу: немає нічого ні кориснішого, ні гарнішого, як земля, добре доглянута, а старість не лише не заважає цим звеселятися, а ще тягне до того й манить. Ніде вона не може краще зігрітися, як

119

сонячним чи домашнім теплом, так, навпаки, і здоровше прохолодитися„ як чистими водами й приємною тінню. Хай для молодих будуть військові мундири, коні, рушниці, списи, хай перепливають ріки, бігають наввипередки, а для нас, стариків, із багатьох своїх ігор залишають шахмати та карти, і то якщо захочуть, тому що старість і без цього може щасливо жити. Читайте, прошу, книги Ксенофонтові, — вони вам у багатьох справах дадуть настанови. Я лиш заохочую, знаючи, що ви їх любите. Як добре він хвалить землеробство у своїй економічній книзі про догляд за господарством! А що жодна справа не здається йому такою благородною, як ця, можна здогадатися з того, що у тій книзі сам Сократ розмовляє зі своїм другом про те, що лакедемонський посол, людина пречесна іменем Лісандр, був від своєї Республіки з поклоном і подарунками у розумного й славного перського монарха Кира. Він ласкаво прийняв Лісандра і, між іншим, повів його в сад, що був під особливим доглядом. Лісандр, дивлячись на високі дерева і на їх розміщення, бачить між ними вичищену й скопану землю, відчуваючи пахощі квітів, які насолоджують його нюх, не міг не здивуватися. "Видно, — сказав посол, — цей сад піц особливим доглядом, і розміщення його дуже майстерне". — "Все це моя вигадка, — говорить монарх, — і моя забава, а дерева ці здебільшого моїми власними руками посаджені". Лісандр змушений глянути на його порфиру, пребагату золотом і камінням... "Великий царю! Не даремно ходить чутка про твоє блаженство, ти монарх доброчесний, а притому не позбавлений і утіх". Цими-то втіхами веселитися старикам до останньої хвилі життя.

Марк Корвин25 жив після міських справ на хуторі і дожив до ста років, 48-й рік поставили наші предки входом до старості, та він, крім незаконних своїх років, 48 літ йшов у почестях, і що іншим дано для цілого, крім старості, віку, те він мав для одного по різних почестях переходу. Останні літа цього чоловіка були тим кращі від середніх, чим менше було труду. А слова його й діла мали велику пошану. Ось у чому вершина старечного блага! Така поважність була, крім інших, і в того старика, на гробі котрого було вирізано таке. Всі народи одноголосно визнають, що в цілому римському народі був головний муж. Він називався Аттіла Калатин. Про своїх предків, Сціпіонів, про згаданого Максима і про інших, нічого й говорити. Не тільки в слові, айв самому їх кивку містилась влада.

119

Мають старики, і найбільше ті, хто був у почестях, таку дорогу для них повагу, що вона всі молодечі утіхи переважає. Та при тому всьому не забувайте, що я вихваляю старість, яка залежить від молодих літ. Бідний той старик, котрий сам добивається поваги: її раптом не можна отримати ні через сивину, ні через зморщене лице, а лиш молодість, якщо вона чесно прожита, насолоджується в останні дні солодкими плодами поваги. Повагу має в собі й така дрібниця, наприклад, коли хтось привітається, шукає побачення, уступає місце, якщо при вході в товариство встануть зі стільця, проведуть у гості та із гостей, просять поради й інше. Це щодо найпочесніших осіб, як у нас, так і в інших державах, чим вони порядніші, тим краще дотримується.

Недавно згадуваний Лісандр говорив, що ніде немає кращого життя старикам, як у Лакедемонській республіці: у жодній країні вони не мають кращої пошани. А в Афінах уже не так. Там трапилось якомусь старикові прийти в оперний дім, та жоден його земляк не уступив йому місця, А як лиш приступив він до лакедемонських послів, які сиділи на відведених для них місцях, негайно всі встали й старика біля себе посадили. Весь оперний дім, дивлячись на таку їх чемність, зааплодував. Потім старший посол сказав: "Панове афіняни! Ви добре розумієте, в чому полягає благопристойність, та не хочете її дотримуватись".

Багато доброго можна знайти і в наших римських звичаях, а найбільше те, що ми обговорюємо. Якщо член [сенату] нижчий почесністю, а старший літами, то такий висловлює свою думку перед вищим. То чи можна, знову скажемо, тілесні молодих людей насолоди зрівняти з плодами, котрими чесних стариків вінчає повага, що вселилася в них згідно розуму, життя, і честі, й літ? Якщо хтось цієї нагороди досягнув, то про такого можна сказати, що він, благополучно завершивши течію свого життя, не даремно народився й трудився, а, вдало представляючи в театрі свою особу, зіграв, наче майстерний актор.

Правда, що багато є стариків і норовистих, і клопітних, і сердитих, і неприступних, і якщо хочете, то й сріблолюбних. Та ці вади породжуються їх норовом, а не старістю. Проте ще можна як-небудь вибачити норовистість і інші згадані вади таких стариків. Вони думають про себе, що їх усі люди ненавидять, що вони зневажені й зганьблені, а притому в хво

120

робливому тілі всяка досада нестерпна. Однак усе це можна присолодити й поправити, якби старик був людинолюбний і вправний. Це можна зрозуміти як із життєвого досвіду, так і із театральних вистав. Наприклад, у Теренцієвій комедії один брат дуже суворий, а другий дуже ласкавий. Також треба знати, що не всяке вино від старості квасніє, так і не всякий норов на старості стає суворим. Похвальна у стариків задума, якщо вона помірна, а суворість дуже не похвальна. Щодо старечого сріблолюбства, то навіщо воно, я ніяк не можу зрозуміти. Чи може бути більша нісенітниця, як запасатися в дорогу тим більше, чим менше її залишається?

Залишилась четверта провина невинної старості, а саме: начебто старики сумують і журяться тим, що недалеко від смерті. І справді так, що вона від них недалеко. Ах! Глибоко нещасний старик, який стільки часу прожив, а не міг дійти до розуміння того, що смерть не має в собі жодної біди. Якщо вона цілком позбавляє людину буття, то не повинна ніяк нам здаватися страшною. Якщо ж вона відбирає лиш тлінну плоть, то гідна любові за те, що робить нас безсмертними. А більше в ній нічого не знайти. Чого ж мені її боятися, якщо вона, позбавивши мене буття, позбавить відчуття всіх мук або ще й зробить блаженним? Та й між самими молодими людьми де знайти такого дурня, котрий був би цілком впевнений, що він проживе до вечора? Та вони мають ще більше смертних випадків, ніж ми. Молода людина швидше може хворіти, і хвороба її завжди небезпечніша, і лікувати її важче. Тому і до старості дуже небагато хто доживає. Ці випадки добре показують, що їх життя не надто обережне. Та й не можна інакше. Тому що розум, сенс і рада не в молодих, а у старих серцях живе. І якби стариків не було, то не було б у світі ніякого ні суспільства, ні громадянства.

Та повернімось до близької смерті. Якщо в цьому нас старість страшно ображає, то бачите, що й сама молодість веде за собою смерть. Пізнав я це як у моєму любому сині, так і в братах твоїх Сціпіонах, на котрих чекали високі чини, що смерть спільна для кожного віку. Принаймні ж молода людина може, мовляв, сподіватися довгого життя. Так у тому-то й полягає недоладність: вважати за правду фальш," а сумніви за твердість. А старик, мовляв, не може ні на що сподіватися. Правда, та тим-то він і кращий за молодого. Той сподівається, а цей уже дістав. Той бажає довго жити, а цей уже довго жив.

121

А якщо по правді розсудити, то яка може бути довгота і в цілому нашому віці? Постав сюди найдовший вік, подивимось на короля Тартешського. Цей, як свідчить історія, 80 років царював, а жив 120 років. Та мені все те здається дуже недовгим, що має свій кінець і припиняється. Припинення знищує все-все минуле, а людині залишається лиш те, що вона набула добродушністю й добрими ділами. Минають, звичайно, і години, і дні, й місяці, і роки безповоротно, і що буде далі, невідомо.

Між тим кожен повинен бути задоволений довжиною свого життя. А якщо бажає стати добрим актором свого життя, то йому не треба програвати цілу комедію: аби ту особу, в якій на сцену виходить, вдало представив. Точнісінько так, щастя наше не в тому полягає, щоб пережити життя до самого шабашу. Найкоротшого життя досить для чесності. А якщо доведеться пройти у пізніші літа, то не треба сумувати, як розумний землемір не журиться, що після весняної приємності наступило літо й осінь. Молодість подібна до весни. Вона обіцяє майбутні плоди, а решту часу на їх збирання. Плід же старості є, як я вже сказав, вічний у совісті запис нашого минулого чесного життя.

Втім, усе те треба вважати корисним, що Бог необхідно встановив для людини. А що ж уже так необхідне, як смерть, що йде за старістю? Цей Божий закон смертю молодих людей ніби трохи порушується, і смерть їх схожа, мені здається, на те, коли велику пожежу заливають водою. А смерть на старості подібна до догорілої свічки, яка згасає сама собою. І як яблука зривають силою, коли вони недозрілі, а дозрілі самі відпадають, так і смерть чинить з людьми. Ах, смерть! Вона для мене така приємна, що чим ближче до неї підходжу, то, здається, поволі видніється берег, який відкриває свої надра для мого заспокоєння після довгого плавання. Старість, скільки їй жити, не має точної границі, а жити у ній добре доти, поки може робити свою справу, між тим дивитись спокійним оком на смерть. З цієї-то причини старик сміливіший від молодого і хоробріший. Афінський тиран запитав Солона: "З якою надією ти противишся моїй владі?" — "Надія моя, — відповів Солон, — старість". Та найкращий кінець життя тоді, коли те, що природа зв'язала, сама розв'язує людину ще при повному розумі й при цілих почуттях. І як корабель чи світлицю легко може зруйнувати той, хто будував, так і при розлуці з тілом не

121

легко можна розірвати те, що заново склеєне, а легко — застаріле. Тому-то й старики не повинні дуже жадібно ганятися за залишком своїх днів та й не кидати ж без причини. Не велить Піфагор виходити із тілесного нашого замку без повеління воєначальника, розумій Бога. Напис на Солоновому гробі означає те, що йому приємно, коли його друзі оплакують його смерть: думаю, тому, що хоче залишитись у своїх в любові. Та чи не набагато краще говорить наш Енній: "Не бажаю, мовляв, я ні від кого тієї честі, щоб при моєму похороні плакати". На його думку, не сліз гідна смерть, що відкриває нам двері до безсмертя.

Втім, у ту саму хвилину, коли людина вмирає, хоч трохи й відчуває, та чуття це не надовго, тим більше у старика. Після смерті наступає особливо блаженне почуття, однак у цьому ми повинні з молодих років себе ламати, щоб смерті не боятися, а інакше ніяк не можна бути спокійним. Неодмінно смерть прийде, та не знаємо того, чи сьогодні, чи завтра. То чи потрібна гірша мука, ніж боятися її щоденного нападу? А зламати себе до того, щоб не боятися, не видається дуже великою трудністю. Не згадуючи великих нашого Риму таких багатьох світил, що начебто знаходились поза тілом і пожертвували своє життя за благо співгромадян з великою ревністю, лиш те скажу, що й самі наші легіони часто в таке місце без всякого примусу з великою бадьорістю наважилися піти, звідки жодним чином не сподівалися повернутися. То чи може бути страшним для вчених стариків те, чого молоді не лише невчені, а й ще цілком селяни не бояться?

На мій погляд, коли все на світі надокучило, то й саме життя може набриднути. Підлітковий вік має для себе свої забави, так само юнацький і чоловічий. Юнак не дивиться на дитячі забави, а муж — на юнацькі, так і старість — на чоловічі. У неї є особливі нахили, які мають так само свої межі, як і інші. У той час вже надокучить людині життя, і тоді-то саме час умирати. Звичайно, не бачу жодної перешкоди, щоб мені не висловити моїх думок про смерть і мою власну про неї думку. Любі діти, я твердо вірю, що ваші батьки, а мої дорогі друзі й тепер живі, та ще й у такому житті, яке лиш одне повинно вважатись життям. А поки ми ув'язнені в тілесній темниці, то це життя є не що інше як невільницька праця, для якої наша внутрішня людина заслана начебто на заслання у тлінні місця, які гірним небесним житлам цілком протилежні. Та вірю, що

122

Бог зробив це для того, щоб було кому володіти землею і щоб людина, одягнута плоттю, дивлячись на благо чинність Нетлінної Республіки, відображала б її постійно у своєму житті. А вірити цьому велить мені не лише мій власний сенс і розум, а й приклад найголовніших філософів.

Чув я про Піфагора і його учнів, які були майже наші земляки, тому названі італійськими мудрецями. Вони завжди вірили, що потайна серця нашого людина є однакового єства й природи з тим блаженнішим духом, який всесвітніми машинами вдало керує. Крім того, бачив я промови Сократові, в яких при смерті розповідав про безсмертя душ... Коротко кажучи, ось моя думка. Не може так статися, щоб дух, який перебуває всередині нас, був не безсмертний. Він кидається, наче блискавка, утримує минуле в пам'яті, як у дзеркалі, а здалеку заглядає в те, що ще не наблизилось. Він є джерелом усіх наук, мистецтв і всіх понять. Він перебуває у безперервному русі, а рухається сам собою. Із цього видно, що він не має початку, тобто ніколи не починав свого руху, тому що він є сам собі пружиною, а не від чогось іншого зовні себе запозичує. А безкінечний тому, що, будучи сам своєю пружиною, без кінця продовжуватиме рух свого життя, не може сам себе ніколи залишити в майбутньому і насамперед перебуває сам собою. Його природа проста, тобто однакова, і не сплетена із різних суперечних між собою матеріалів, як плоть. З цього видно, що дух не може розділитися, отже, й розірватися. Він перед своїм3 у тлінні члени одягненням має пребагаті знання. Це добре видно з того, що людина, будучи ще хлопчиком і навчаючись складним наукам, так швидко незліченні правила розуміє, що, очевидно, вона не вперше їх чує, а лиш відновлює те, що їй знайоме. Ця думка майже повністю Платонова. А в Ксенофонтовій книзі перський монарх Кир перед смертю говорить так: "Любі сини, не думайте, що мене вже зовсім не стане, коли я з вами розлучуся. Ви ж мого духа під час всього мого перебування з вами не бачили, а лиш здогадувались, що він, володіючи цим тілом, знаходиться в ньому; вірте, що він завжди, хоч із тіла вийде, непримітний".

Чи можливо, щоб чесних людей пам'ять була в пошані після їх смерті, якби їх дух був не дійсний? Щодо мене, то ніколи ніхто не міг мене переконати в тому, що дух наш живий доти,

а Тілесним народженням і раніше свого.

122

поки перебуває у тлінному тілі, а вийшовши з нього, помирає. Чи можливо, щоб він не мав жодної сили, розлучаючись з бездіяльною плоттю? Краще сказати те, що тоді він найбільше має свій смак і силу, коли, звільнившись від гнилого домішку, робиться чистим і сам собою повний. І звичайно, у той час, коли плотський склад смерть почне розв'язувати, то видно, що вода — у воду, земля — у своє повертається місце. Лише дух невидимий, як у своїй наявності, так і в розлуці. Ви ж знаєте, що смерть ні на що так не схожа, як на сон. Знайте ж і те, що як тільки плоть уві сні заспокоїться і трохи духові попустить свободи, у той час він недремним своїм оком проводить і провіщає, що повинно бути. А в цьому виразно виявляється його божественна природа, і можна здогадатися, яким він буде вже тоді, коли зовсім звільниться від тілесних пут.

Отже, якщо все це правда, то ви повинні, наче Бога, шанувати в мені духовну людину. Якщо ж (у що я ніколи не можу повірити) як плотська, так і невидима моя людина цілком помре, то ви Бога, що володіє прекрасною цією машиною світу, повинні шанувати зі страхом. А притому й мою пам'ять свято й непорушно берегти. Ось що Кир, помираючи, говорив.

Та ми подивимось на наших римлян, якщо хочете. Ніколи я нікому не можу повірити. Слухай, Сціпіоне! Щоб твій батько Павло, чи обидва твої діди, чи прадід, чи дядько й інші преславні у нашій республіці люди, ніколи не повірю, щоб вони насмілились таку працю піднімати лиш задля слави від своїх потомків, якби вони не передбачили духом, що їм після теперішнього життя буде ще потреба у майбутньому. Дозвольте мені, старому, трохи похвалитися самим собою. Чи не думаєте ви, що я взявся б за такі денні й нічні цивільні й військові труди, якби моя слава не могла простягнутись за межі мого тимчасового життя? Чи не краще б жити у спокої без всякого труду? Та не знаю, чому мій дух завжди зводив очі свої і заглядав у останні віки, наче сподіваючись отримати справжнє життя у той час, коли вийде з тіла. З цієї причини чим дух в людині благородніший, тим більш вперто прагне у вічність. А що вже те значить, що чим хто кращий і дійовіший смак має в розмірковуванні, тим охочіше з тілом розлучається? І навпаки. Чи ви тут не розумієте, що просвіщенна людина бачить свій перехід на краще, а перед затьмареним розумом це закрите?

123

Я, звичайно, горю бажанням бачитися в майбутньому житті з вашими батьками, котрих я поважав і любив, та й не лише з тими, яких я знавав у цьому житті, а й з тими, про яких лиш чув і читав у історіях і сам згадую у своїх власних книгах. На цьому шляху ніхто не в змозі повернути мою ходу, хоч би він ворожінням своїм обіцяв мені оновити мою тілесну молодість. А якби мені сам Бог своєю милістю благоволив дарувати те, щоб знову бути немовлям, сповитим пеленами, то я би дуже відмовлявся. Я вже закінчую бідне цього життя мореплавання, бачу береги з солодким пристановищем, а повертатися до західної гавані нізащо не бажаю.

Що за втіха у цьому житті? Яких вона тягарів не сповнена? Хай вона має й утіхи, та проте всяка тимчасовість може надокучити. Та й я не із числа тих, котрі ганьблять своє життя. Багато було таких, та ще й учених, та мені цього не хочеться. Я недаремно народився, а трудився не без користі, і так, як із мандрівки, виходжу із цього життя. Воно нам дане для мандрування до дуже бажаної вітчизни вічності, а не для поселення. Ах, коли і чи скоро засіяє той пресвітлий день, котрий здійснить мою мандрівку до гірних небесних жителів поселень? Чи скоро виведе мене із цієї долини плачу? Там я побачу не лише вищезгаданих мужів, а й любого мого сина Катона, що всіх перевершував добротою й сердечністю. Не дочекався він поховати батьківське тіло, навпаки ж, я поховав його тіло, а духом не розлучився зі мною. Він лиш став попереду і, оглядаючись назад, піднявся у ті, без сумніву, місця, куди проліг і мій шлях, що мене веде.

Іншим здавалося, ніби мене його смерть не стривожила, проте вона мене збентежила. Я лиш сам себе втішав, що наша розлука не далека і не довгочасна. Ось, любі діти, ліки, з яких ви дивувалися. Вони-то мою старість не лише полегшують, а й роблять приємною. Якщо ж я в цьому помиляюся, що повірив у безсмертя душі, то ця помилка веселить мене, я з нею й померти бажаю. А коли цілком перетворюся в небуття (як мудрують деякі філософчики), то нічого мені остерігатися їхнього глузування у майбутньому житті. Хай не бути нам безсмертними, однак людині у свій час померти немає перешкоди. Природа, як в усіх інших справах, так і в самому житті, поклала міру. Старість є закінченням життя, наче остання дія в комедії. Вона не повинна продовженням надокучити глядачам, тим більше, коли вже надивилися.

124

Ось що я хотів вам розповісти про старість. Дай вам, Боже, її діждати, щоб, пізнавши на ділі, могли похвалити те, що чуєте у моїх словах.

Кінець.

ПЛУТАРХОВА1 КНИЖЕЧКА ПРО СПОКІЙ ДУШІ

ВИСОКОМИЛОСТИВОМУ ПАНОВІ ЯКОВУ МИХАЙЛОВИЧУ ЙОГО ВИ С О КО Б Л АГО РОД ІЮ ДОНЦЮ-ЗАХАРЖЕВСЬКОМУ2

Вельмишановний пане!

Прийміть милостиво від чоловіка, обсипаного Вашими милостями й ласками, цей маленький, наче лепта, подаруночок, маленьке дзеркальце вдячності.

Відхилившись від Біблії до Плутарха, переклав я книжечку його "Про душевний спокій", витлумачивши не зовнішню дзвінкість слів, а саму силу й сутність, начебто грона вичавив у давильні, і в такий одяг цю дівчинку одягнув, щоб вона й всередині, й зовні не поганською, а Христовою була й являлась дівою. Не згадується тут ні Дій, ні Венера, ні Меркурій, а у нові міхи й вино нове влито. Плутарх належав до тих, котрі не ходили слідом Христовим, та іменем його виганяли бісів. Не лайте ж його! Хай вижене і нам! Премудрість не помирає. Він був і друг, і наставник доброму Трояну-імператору3. Хай же буде й нам. Премудрість не помирає. Троян був такого доброго серця, що римляни, вибравши імператора після нього, так прославляли: "Будь щасливий, як Август, а добрий, як Троян!" Він, зійшовши на вселенський престол, наче всесвітнє світило, всіх щедротами освітив. Воістину легко було Плутарху запалити до правди, до милосердя й до мужності таке благородне серце.

Все суєта. Все минає. Бог же світу з нами навіки: "Один його день, — сказав Марк Аврелій4, — кращий за всі світські скарби". Якщо ця книжечка хоча б кілька хвилин послужить Вам проти біса нудьги, то й тим я задоволений. Якщо ж напоїть хоча б маленькою чашечкою спасения миру Божого — ось мені й труд, і плід, і нагорода! Хто як Бог? Що як світ? Вигукну з Григорієм Богословом: "О світе! Ти Божий, а Бог твій!" І в цьому бажанні буду довіку.

Високомилостивийпане, Вашого високоблагородія найнижчий слуга, любитель і син світу Григорій Варсава Сковорода.

1790 року, квітня 13.

124

ТЛУМАЧЕННЯ ІЗ ПЛУТАРХА ПРО ТИШУ СЕРЦЯ

Любий мій Іринею!

Пізно отримав я від тебе листа, в якому ти просиш мене написати кілька для тебе думок, які б змогли заспокоїти схвильоване серце. Саме у цей час випала нагальна потреба їхати до Рима нашому другові Купідону. Цим своїм поспіхом він перешкодив моєму намірові, проте мені не хотілося, щоб він від'їхав до тебе з порожніми від мене руками. Знаючи ж, що ти волієш бути любителем не блудами прикрашеної, а благом одухотвореної мови, я без порядку із моїх власних заміток набрехав багато речей, що дихають лікуванням і заспокоєнням серцю. Задобрюю тебе, друже, бо ти здобув і милість вельмож, і голосну, більшу від інших, славу в народі. Не так ходиш, як якийсь згадуваний у трагедіях гордий Нерон, надимаючись тим, що дурний народ усіма своїми трубами й дзвонами проголошує його блаженним. Це презирство до світського марнославства народилося у твоєму серці із того зерна, яке я часто насаджував у твоїй душі. Тобто: ні алмазні пряжки від подагри, ні дорогоцінний перстень від хирагри5, ні царська корона не може звільнити від непритомності. Як же може чи багатство, чи людська слава, чи скіпетр подати серцю безпристрасність і великодушність, якщо в ньому не буде духа премудрості й духа міцності, які однаково утверджують серце у всякому стані, щоб і життєва гордість не спокусила, і нужда не довела людину до відчаю? Що таке цей дух розуму і дух міцності, як не царство. Боже, що загнуздує й керує нашими тваринними примхами, щоб, підкоряючись духові і йдучи царським, тобто середнім, шляхом, не розтрачували столи свої на згубні крайнощі й хиби. Тому, живучи за порадою Ксенофонта у щасливому стані, пам'ятаймо про Бога і шануймо його, якщо хочемо, щоб і він нас у бідності не забув, як таких, що мають до нього любов і надію. Точнісінько так і муж сердечний, поки ще перебуває у мирному серці, як на тихому морі, турбується заздалегідь приготувати поради й думки, які зможуть врятувати його від бурі. Щоб вони чим завчасніші й більш знайомі, тим стали дійовішими проти його супостатів. Злого пса жодним словом не можна приласкати, крім того імені,

125

яким його називають. І сердечні хвилювання знайомими і постійними ліками легко втихомирюються1.

Втім, той, хто радить, щоб той, котрий бажає заспокоїти серце, не вдавався до багатьох ні публічних, ні хибних справ, помилився. Перша помилка в тому, що дорогою ціною випадає нам купити наш спокій. Тобто здобувати його бездіяльністю і наче всім нам співати оту із Евріпідової трагедії пісеньку: Лежи, окаянний, в спокої на ложі твоєму.

Які ж ліки у бездіяльності? Вони не можуть відігнати нежиті, не лише туги й нудьги від серця. Не велика й допомога від бездіяльності і нашим друзям, і вітчизні, і нашим близьким або домашнім.

Ось яким дорогим буде для нас сердечний спокій, якщо купувати його бездіяльністю. Крім того, впадає в оману той, хто думає, начебто люди, що уникли великої праці, живуть спокійно. Тому жінки, що сидять вдома у бездіяльності, набагато добродушніші від своїх чоловіків. Та не так воно є. Бо хоча ніжні діви й бездіяльні пані у своїх світлицях не охоплені північними холодами, та замість того серед спокійних хоромів стурбовані тугою, амурними смутками, зависними ревнощами, марновірними ворожбами, химерними й гордими мріями. І батько царя Одіссея через 20 років, проживаючи на своєму хуторі з єдиною старою, яка готувала йому їжу, хоч дім і царську посаду з її труднощами залишив, тугу й печаль завжди мав нерозлучну в своїй самотності. Деяких же сама собою бездіяльність довела до душевної слабості. Це пише Гомер про Ахілла6. Цей же, сидячи на морському березі, розпалював лють свого гніву, що кипіла жовчю. Не ходив у жодну компанію. Не

1 Цими словами коле філософа Сенеку. Та дарма, Сенека, пишучи про спокій серця, не тягне людину до неробства, проте не радить багато затівати. І цим відводить від бездіяльності, бо бути бездіяльним і починати суєту є різні крайнощі і однакове безумство. Серед цих розбійників Христос — Божа сила й царський отой шлях: "Я є шлях, істина й життя". До римлянина пишучи, цей грек не наважується хулити саме знатного римлянина, вчителя царського, хоч сам віце-герой і друг імператора Трояна.

6 Ахілл був найхоробрішим серед усіх грецьких воїнів, що зруйнували стародавню Трою. Він убив Гектора, найхоробрішого з усіх троянців. Від цього народу пішов рід римський і звідси ім'я царя Трояна — Предтеча. Гомер був першим пророком стародавніх греків: він головний творець троянської історії. У греків поетом називався той, хто у євреїв пророком. Пророчі писання називались у євреїв пісні й творіння, а у греків — музи, піїти, тобто пісиі, творіння, сотворіння. І сюди-то ведуть оті слова: "У творіннях рук твоїх повчався". А за Давидом Ісая: "Заспіваю улюбленому пісню".

125

виходив і на бій, а лише мучив серце, що горіло у битві, дивлячись на ненависний для себе воєнний театр. Та й сам себе, жорстоко засмучений, коле такими словами: "Лежу бездіяльний у негідній гавані й лиш берег обтяжую". Звідси навіть сам любитель бездіяльності Епікур радить честолюбцям, щоб слідували за своєю природою й бралися за громадські справи. Не дістануть, мовляв, спокою у бездіяльності, якщо не потраплять туди, куди народила їх мати-природа. Не плете ж нісенітниці, припрошуючи до чинів не тих, хто не гідний чину, а тих, хто не терпить бездіяльності1. Воістину ж і багатодіяння, і бездіяльність є суєта, та краса серця є країна й місто спокою; погана ж душа є море мук. І сказав я і ще сказати хочу, що й ухилитися від блага, й сотворити зло є однакова мука. Світська мода прив'язала спокій до якогось одного життя, наприклад сільського, неодруженого, царського, та ця фальш у Менандровому театрі6 викривається такими словами: "О друже, я думав, що багаті не зітхають і що безсоння не перевертає їх на м'якій постелі..." Потім, заглянувши у їх схвильоване серце, так мудрує: звідси видно, що у світі жити без біди Бог нікому не написав, хоч він багатий, хоч високий [знатний], хоч низький та нужденний. Тепер не можуть вибачити свого безумства ті, хто, облишивши шлях свого життя, подається на інший, щоб тим уникнути неспокою. Вони нагадують не звичних до мореплавства. Ці боягузи хоч із корабля спустилися в шлюпку, та однаково сумом і блюванням мучаться, занісши з собою й туди смертельний страх у серці й у своїй утробі жовч. Так і нерозумна душа, не навчена насолоджуватися своїм становищем, хоч із життя в життя переходить, проте всюди сумує й колотиться, бо носить всередині джерело прикрощів — розтлінне серце. Таким чином багаті й жебраки, жонаті й неодружені та всі інші турбуються. Через це втікають із посад, та бездіяльність ще більше надокучає. Тому пориваються з'явитися при дворі, а потім ще більше невдоволені. Хво-

1 Ранить Епікура. Запаморочений ненавистю, не хотів розкусити насолоди, прихованої у цьому Епікуровому слові. Немає святішого над це слово: слідувати за природою, нести чин, знайти у бездіяльності насолоду означає те ж робити з Богом, робити справу з насолодою означає ту ж гідність у силі; сила в природі, природа в Бозі, як дуб у зерні, перебуває навіки. Хулить філософа за сердечну насолоду, потім і сам каже, що красота сердечна є місто спокою. Начебто не те ж саме с насолода, солодощі н краса в серці, якщо воно живе ось де: "Душа моя в руках твоїх завжди. Правиця твоя посприяє мені. Красота (тобто насолода) у правиці твоїй до кінця".

126

рому тілу, слабому розумові важко годити. Хворий і на дружину, і на лікаря жовчний. Прикрий йому приятель, що прийшов відвідати, а коли відійшов — досадний. Найм'якше ліжко для нього тверде. Дивись же, як лиш заблисне сонце здоров'я, тоді він, що гидував найсмачнішою їжею, з насолодою їсть найпростішу... "Яка ж причина видушила вашій величності сльози?" — запитують міністри Александра Македонського7. "Як же не плакати, братці? У цю хвилину чую від філософа, що у світі не один світ є, а їм ліку немає. Ах! А ми досі й один світ не повністю підкорили". Та любомудра душа, стародавній Кратет8, сумирними задумами лагідного духа легко й солодко проплив життя свого безодню. Як гірко страждав першовоєвода грецьких військ під Троєю! А Діоген, живучи в полоні, проживав дні у веселощах серця. Сократ у темниці спокійно розмовляє з іншими любителями премудрості. Гордий же Фаетон в небесних краях ридає, чому не дають йому сісти на царську колісницю його батька. Чобіт до ноги, а до серця життя уподібнюється. Якийсь мудрець сказав: звичай зробить життя солодким. А я кажу: чисте серце творить веселе життя1. Заради цього намагаймося очистити джерело серця, тоді все горе, що зовні нападає, зможемо перетворити у рятівні соки. Чи скорбота, чи тіснота, чи гоніння, чи голод і все інше? Життя наше, наче тавлена гра9, сповнена удач і невдач, та здорове серце все це перетравить на благо. Все йому посприяє на благо. Ті, що втратили серце, і в удачах цього світу бісяться від жиру свого, і у невдачах впадають у відчай; вони подібні до недужих, які не терплять ні холоду, ні спеки. Безбожник Феодор говорив: "Я, мовляв, правою ?укою подаю мої поради, а слухачі беруть їх лівою". Так безсердечні люди правий дар Божий приймають лівицею на зло. А мужі сердечні навіть від найгіршого свого

1 Вколов Піфагора, та не заколов. Піфагор більше правий. Він хвалить чисте серце, а Піфагор пальцем, як Предтеча Христа, показує, де воно. Буйний знає, що блаженство потрібне кожному, а мудрий бачить, де воно. Ось піфагорівський догмат, за хвостик якого він вхопився: Optima id cognatam vitae rationem elige. Hanc dulcem faciet consuetudo. Тобто: вибери найкраще, розумій, природне життя. Солодким його зробить звичай. Звичай без природи мертвий, а з природою все може, він є її син. Відчувай, що серце чисте живе лиш у спорідненому житті, а коли наше природне життя зустрічає нас не славно, а підло, тоді звичай, зробивши його солодким, зробить і славним. Ніщо ж не славне, і солодке, і чисте без природи, без якої і звичай, і все мертве; лиш її називає Епікур блаженною. Піфагор же, показавши, де живе чисте серце, вказав разом з тим, де живе Епікурова насолода, і тим більше й краще сказав у двох рядках, ніж Плутарх у цілій книжці.

127

горя, наче від тернини, вміють збирати корисні плоди, збираючи там, де не розсипали, і жнуть з Богом там, де не сіяли, подібні до бджіл, які із нечистоти й жорстких і колючих трав мед збирають. Отже, спершу слід навчитися того, щоб могти все гірке перетворити в солодке, щоб ми у всіх невдачах могли похвалитися так, як той хлопчик: "Ба, слава ж Богу. Не пропав мій замах. Я кинув камінь в собаку, а потрапив у мою мачуху". Наприклад, вигнали Діогена з його вітчизни, а він через те потрапив у філософію. Останнє судно з товаром потопила буря, а мудрий Зенон10: "Слава тобі, Господи! Переводиш-бо мене із багатства в нужду. Нині можу міркувати про душевне спасения, а не про тілесне багатство".

Чому ж і ти не наслідуєш мудрих? Ти позбавлений, наприклад, громадської посади? Чого ж сумуєш? Тепер почнеш жити, працюючи сам для себе. Чи ти позбавився милостей у вельможі? То звільнишся від небезпечних комісій1. Змучився вже, сповняючи їх? Зрадій нагороді. Якій? Добра, за прислів'ям, слава краща від м'якого пирога. Чи твої життєві інтереси розстроїла наклепницька заздрість? Вщкинь же життєву печаль, а почни турбуватись про Господа. Воістину велика втіха для серця — дивитись на великих мужів, що постраждали однаково з нами, та проте байдуже. Чи прикро тобі, що твоя жінка безплідна? Глянь же на римських царів. Жоден з них не мав спадкоємцем сина. Чи прикра нужда? Кого ж краще наслідувати з римлян, як не Фабриція", любителя нужди? Чи голову всіх своїх земляків Епамінонда12? Чи невірна тобі твоя дружина? Будівничий Дельфійського храму, цар Акид13, також постраждав. І це не затьмарило світла його слави. Так само нецнотлива дочка філософа Стільпона14 чи завадила батьковому спокою? А своїм хулителям відповідав, що це зло батька не стосується. Хто, мовляв, око втратив, той же сам і сліпий. Чий гріх, того й нещастя, а не іншого. А інші не лише нещастям своїх милих, а й злобою своїх ворогів турбуються. Бо заздрість, ненависть, наклеп, злопам'ятність самі себе печуть і з'їдають. І на цих самогубців не сердиться, а співчуває розумний, а нерозумний мучиться. Не лише ж сусідні сварки, а й служницька невправність його турбує. Друже, всім і тобі велить мене звинуватити дружба. Ти подібний до лікарів, вони гірке гірким, а ти гріх гріхом лікуєш. Лютую через служницькі огріхи.

1 По-римськи — commissio, доручення справи.

127

Це не погоджується з розумом. Ніде ви не побачите, щоб, крім добрих, не було й злих; а через усі їхні огріхи гарячитися і посаді вашій не личить, і спокоєві шкідливо. Виправляючи огріхи, уподібнися до медиків. Вони виривають хворому зуб без подальшої шкоди. Виправляйте їх з байдужістю. Тоді їх невиправність не обурить вашої душі. І собачий звичай на все гавкати не ввійде у твоє серне. Не залишаючи найдрібніших помилок без кари й гніву, доведеш своє серце до такого звичаю, що воно стане смердючою калюжею, яка приймає в себе всі стоки, всі досади.

Філософія радить і у власному, і в чужому нещасті не жалістю себе з'їдати, а лікувати. Як же не противно розумові біситися й мучитися тим, що не всі ті добрі й ввічливі, з ким вам довелося жити? Любий мій Іринею, добре запам'ятай! Чи не ревність і самолюбство гніздяться в серці нашому, затуманені біснуванням на чужі гріхи. Бо із самолюбства народжується гарячковість у справах, із гарячковості — норовистість і запальність, що лютує з найменшої несправності. Начебто через неї погане сталося чи щось добре не дісталося. Добросердна ж людина все байдуже сприймає, без прикрощів, і лагідно з усіма обходиться.

Отже, це треба гарненько розжувати. Ось як! Гарячці всяка їжа противна, а здоровому все приємне. Чи не бачиш, що не винне діло, лиш тіло? Так само й болюче серце тим обурюється, що для добродушного буває забавою. Втім, багато допомагає спокою, хто відвертає думку від того, що турбує, а повертає до того, що звеселяє, як повертає наш зір на зелені луки, якщо його турбує сонячне сіяння.

А хто занурює сердечне око у нещастя, що його спіткало, той подібний на відьму, яка все в чужому домі бачить, а в своєму сліпа. Подібний і до медичних банок, що витягують із тіла найгіршу кров. Подібний і до шинкаря, що, розпродавши добре вино, сам висмоктує дріжджі. "Скажи, що робить твій господар?" — запитали раба його. А раб відповів: "Посеред добра за бідою біжить". Загальний звичай у людей: поминувши забаву, занурюються в печалі. Не таким був Аристіп15. Він, втративши грунти, втішав себе рештою земельки, а якомусь лицемірно співчуваючому сказав: "Якщо жалкуєш, то жалій про себе — не про мене. Бо у тебе лиш один грунтик, а в мене ще три залишилось". Відібрати у хлопчика іграшку — плаче, злиться й всі інші іграшки кидає. Так і серце нерозумне, споку

128

сившись в чомусь одному, всі інші утіхи відкидає. Та чим же нам у печалі й скорботах втішитись? Відповідаю: слава тобі, Господи, а чого ж у нас немає? Одному Бог дав чин, другому — дім, третьому — жінку, іншому дав доброго друга... Якийсь мудрець, помираючи, дякував Богові за всі у його житті благодіяння, не забув же й того малого, що він із Кілікійської країни16 щасливо приїхав морем до Афін. Як сприяє спокою вдячність! Необхідно ж з радістю відчувати й найпростіші оті Божі благодіяння, а саме: що ми живі, що здорові, що сонце нас освітлює, що мирний, а не воєнний час, що не чути ніде заколотів, що землероби спокійно орють, що купцям відкриті земний і морський шляхи, що, нарешті, маємо волю говорити, мовчати, вершити діла, вмирати...

Цим благоденством можемо насолоджуватися з вдячністю, якщо частіше почнемо дивитись на людей, цього позбавлених.

Наприклад, яке бажане здоров'я недужим? Який жаданий мир країнам, обтяженим війною? А глупота вже в той час пізнає ціну свого добра, коли втратить (дістаючи, страждає), маючи — не насолоджується, а втративши — мучиться. Начебто воно у той час стало коштовним, коли із їх рук випало. Та ми майже всі, задивившись на чуже щастя, наче на красуню, у власному нашому житті, обдарованому численними вигодами, разом сліпаємо, і своїм не насолоджуючись, і заздрістю з'їдаючись. Багато ж допомагаємо серцю нашому тоді, коли на вигоди нашого власного життя дивимось. Принаймні щоб ми не рівняли нас з тими, хто нас перевершив. Оцією-то вадою весь світ страждає. А ось ланцюг страждання: колодник заздрить випущеному із темниці; випущений — тому, хто не селянин; не селянин же — громадянину; громадянин — багачеві; багачі — вельможам; вельможі — царям; царі — володіючому Всесвітом Богові, майже блискавку й грім собі із його рук вирвати прагнуть17. Ось мудрий голос:

Хоч пастушка славу маю,

У вільних думках вік проживаю,

Так солодко життя проводжаю,

Краще в світі не бажаю.

Ні на скіпетр, ні золотий вінець

Не проміняю цих овець...

А безтямний галат, перебуваючи в пошані у своїх громадян, невсипущим з'їда ється черв'яком тому, що він не сенатор, а хоч

129

сенатор, та не із перших; хоча ж із перших, та не голова; хай і голова, та не так славний, як попередній. Чи не значить це навмисне розпалювати ремство на Бога? І самовільно пекельним полум'ям палити своє серце й мучити? Не робить цього здорова й мирна душа. Вона не заздрить вищим від себе, а хвалиться й дякує Богові за стан свого життя, у якому незліченна кількість людей раді б жити, якби дано їм вишнім. Не борися з сильнішим від тебе і не рівняйся з вищим від тебе. Борися з слабшими від тебе й оглянися, яка велика кількість нижче від тебе й ревнують твоєму щастю! Дивися ж тепер, як лиш заґавишся на вельможу, що сидить у кареті чи портшезі1. Тоді ж опусти трохи твій погляд і на тих, хто везе чи несе його, а коли гірний монарший престол ввижається тобі блаженним, тоді ж зверни око твоє й на незліченну кількість каторжних рабів і згадай, як би вони бажали мати від Бога хоч половину твого щастя. Куди! "Все дороге в Афінах!" — сказав друг Сократів. А Сократ: "Дороге ж дійсно для тих, хто живе розкішно, а для стриманих усе дешеве. Хліб, маслини, простий одяг — усе це недороге". Так само й ми, якщо хтось докоряє нам нуждою й ницістю, у відповідь скажемо таке: "Слава тобі, Господи, достатньо ми багаті, якщо не бродимо по світі й хліб свій їмо не в каторжному поті". Втім, коли ми настільки розбестили наше серце, що не можемо не ревнувати й не заздрити чужому щастю, тому, дивлячись на вищих за тебе, не занурюй твоїх очей лиш у їх прикрашену маску й благовидну завісу, а проникай сердечним оком твоїм за завісу: побачиш, що ці їх побілені ширми закривають за собою і черв'яка, і міль, і численне горе. Афінський правитель Піттак мудрістю, правдою й хоробрістю — ей! царський муж, та був рабом своєї сварливої й упертої дружини. Незліченні досади й сум під позолоченими дахами й у красних кутках ховаються, а сліпий народ не бачить і тому заздрить. Яка бажана для нього царська блискуча одежа! Бо дивиться на лице, а не дивиться на серце. Ось такі-то роздуми вбивають зміїну заздрість і народжують світло знаходити задоволення у нашому власному житті.

Дорожчій від усього світу сердечній тиші немала шкода й від самолюбства. Воно замислює справи не під силу собі. А невдалий кінець — це терновий вінець. Тоді звинувачуємо не

л Портшез є слово (думаю) французьке, по-римськи — lectica — це вид карети, яка возиться не кіньми, а носиться рабськими чи невольницькнми руками.

129

безумну волю, а долю. Біс самолюбної волі навіть до того біситься, щоб заграбастати всі дарування, і мучиться, якщо не лише садами, звіринцями, оранжереями, а й кіньми, і псами, і птахами, й рибами не перевершив своїх суперників. Таким був Діонисій, цар сиігилійський. Не досить йому було царського скіпетра. Розпалював себе перевершити Платона мудрістю, а Філоксена — віршами. Звідси народилися гіркі плоди: Філоксену — каторга, Платонові — кабала, а цареві — черв'як і міль. Не був таким Александр Македонський. Він чужим обдаруванням не заздрив, задовольняючись вінцем самодержця. Безумний же народ усі якості поривається зібрати в одне місце і вкрасти, щоб бути одночасно і правителем міста, й воєначальником, богословом і філософом, і світським, і монахом; художником і поваром, птахом і звіром; теплим і холодним... Але ж бо й самим святим не всі даються таланти. Одному дано лікувати зуби, а іншому — очі. І як можна в одному місці поєднати вогонь і воду? Тобто: бути одночасно царським придворним і бути філософом? Бо філософія вимагає звільнення від усіх справ, а царедворець у справах чи забавах тоне. Цар ед в Орська їжа затьмарює любомудре око. Пошуки почесті й грунту забирають дорогоцінний час, що слугує роздумам. Звідси ясно видно, що всяка всячина, яка наповнює цей світ, одному потрібна, а другому — без потреби. Що ж воно таке? І кому потрібно? Згадай приказку: "Всякий Єремія про себе розуміє".

Кожен повинен пізнати себе, тобто свою природу, чого вона шукає, куди веде, і за нею йти без всякого взагалі насильства, а й з найглибшою покорою. Чи ти кінь? — Носи вершника. Ти віл? — Носи ярмо. Чи ти хорт? — Лови зайців. Чи дацький?14 — Дави ведмедя. А якщо хтось спокушається й злиться на те, що не дав йому Бог одночасно бути й левом, і постільною собачкою, то він є нетямущий галат. Не кращий за нього й той, хто бажає одночасно й займатися філософією, й одружитися з багатою, й бенкетувати з панами, бути кавалером і бути багатим...

Будь всім тим, що Бог дав, радий, . Весь сум жартом розганяй. Досить черв'якам нас їсти! Є ж своє для всіх людей.

130

Хай кожен буде задоволений своєю долею! Цар — владою, богослов — баченням воскресіння, мудрець — пошуками істини, благочестивий — чесним життям, багатий — багатством. Кожен має своє зло і добро, і кожному своє дано. А нині все-все пориваємось лиш для себе загребти, і, наче грона із тернини, поспішаємо збирати, зненавидівши через невдячність власне життя наше, як бідне й недостатнє. Чи не сіяє ця істина й у всесвітній економії? Глянь на безсловесні тварини. Одна годується зерном, інша — кров'ю, інша — корінням. За цим зразком одна їжа пастухові, інша — землеробу, інша — мореплавцю й птахолову.

Гончар гончареві у ремеслі заздрить, а в життєвих умовах ревнувати не належить. Бог кожний стан обмежив з достатнім задоволенням за його мірою. Соромно чути, що найблагород-ніші люди, заздрячи не лише вченим, багатим, юристам, а й придворним комедіантам і прикрашаючи їх життя, наповнюють своє серце сильним неспокоєм. Втім, різні людські пристрасті дають знати, що в серці нашому живуть два вічнотекучі джерела: із цього тече неспокій, а із другого — спокій. Таємницю цю прадавні богослови затінили оцим ворожінням:

Там у Бога біля порога дві бочки стоять: Одна з добром, друга зі злом.

Таємниця ця розкривається у глибині серця. Дивися ж, чи не так воно є? Фома у гіршому житті веселий, а Кузьма у кращому змерзотнів. Чи не бачиш, що у цьому серці гіркі, а в тому живі струмені? Той і минулим веселиться, а цей, маючи в руках, сумує. Поховане й засмічене живе джерело у тому серці, в якому відкрився ключ мертвих вод і фонтан вдень і вночі вибльовує гіркі струмені. Такі люди й за минуле добро не вдячні Богові, і теперішнім незадоволені, і, задивившись на майбутнє, гинуть від спраги. їхнє життя, негідне й безглузде, розірване на частини, не має постійної й зв'язної згуртованості, наче мітла розв'язана. Воно подібне до мученика, що плете мотузку в ідолопоклонному пеклі. Скільки бідний сплів, то все те осел з'їв. Все, що минуло, наче з воза впало. Вони завжди постіль приготовляють, та завжди на ранок спати відкладають. Немала шкода спокоєві й тоді, коли хто, згадуючи минуле життя, бачить у дзеркалі своєї пам'яті лиш прикрі випадки. Цей подібний до мух, що не можуть сидіти на дзеркальній поверхні, а відпадають на шорсткі місця. Художник світлими

130

фарбами прикрашає темні. А ми, якщо якогось горя із пам'яті не можемо вишкребти, то розчинімо його уявою минулих і теперішніх приємностей. Музичні органи то надуваються, то опускаються. Так світ цей і життя наше то темніють, то світяться, і без домішку ніде й ні в чому не бувають. Музиканти із високих і низьких звуків складають прекрасну й солодку симфонію, а муж мудрий із вдалих і невдалих випадків тче свого життя матерію, і негарне поле на ній прикрашає узорами з квітів, щоб із гірких і солодких випадків красиво укласти собі життя, як складається день Господній з вечора й ранку, із пітьми й світла. Добрий і злий ангели приставляються при народженні до кожної людини. Від них-то й в серці суперечні між собою пристрасті або афекти: радість і печаль; безпека й страх; милість і злоба; правота й злочин; закон і беззаконня; задоволення й прикрість. І вони-то є оті протилежні тим двом суперечним джерелам сердечним, струмені яких вічно витікають і роблять наше життя не рівноплинним, а сповненим замішання. І воістину здорова й мирна душа добрі пристрасті любить, звичайно при цьому з природженої схильності й падає, але так свій кораблик веде, щоб не збитися з шляху в зайву крайність і не заїхати в безмірність, шкідливу й самим чеснотам. Ось слово Епікура: "Хто ж безтямно не закохався у це тлінне життя, той всерадісно зустрічаєтьсядз завтрашнім днем". Не будемо безтямно охочими й жадібними до багатства й честі, тоді воно буде для нас солодким і втрата його не стурбує нас. Бо палка жадоба породжує жорстокий страх, а страх, роздуваючи полум'я жадібності, щоб не втратити, заважає насолоджуватись. А той, хто утвердив серце своє духом премудрості й розуму, сміливо Богові скаже: "Боже мій, чи даруєш мені щось? Дякую. Чи відбираєш? Не ридаю". Лиш такий посланим від Бога даром солодко насолоджується. Мудрий Анаксагор19, втративши сина, сказав: "Він на те народився, щоб умерти". Не лише дивуйся, а й одночасно наслідуй. Відібрано чин? Скажи так: "Я на се брав, щоб повернути назад". Позбавлений багатства? Скажи: "Знаю, шо воно минуще". Або невірна жінка? Скажи: "Вона добра, проте й жінка". Чи зрадив друг? Скажи: "Людина, як трава: сьогодні цвіте, зранку сохне". Не говори: "Не чекав я цього, не думав, що трапиться". Від неочікуваності трапляються всі страшні удари.

131

Цар Персей не сподівався, що втратить Македонське царство, тому й сам з царством пропав. Чому пропав? Від печалі. Чому? Не очікував цього. А Павло Ємеліан, що переміг його, втративши чин, анітрохи не сумував. Він взяв [чин] на себе, знаючи, що його треба буде віддати. Неочікуваність найменшою дрібницею і мудрого Одіссея схвилює.

Буває ж і те, що сама собою річ не страшна, видається однак страшною, і це даремно хвилює. Не вважай же страшною і не уявляй комара левом, тоді тобі не зашкодить. Воно не шкодить ні душі, ні тілу. А якщо сталося щось дійсно тяжке, то втішай себе тим, що це турбує взагалі всіх. Наприклад, зима, смерть і інше. Цар Дмитрій, здобувши місто, запитав мудрого Стильпона: "Чи не втратив ти, мій друже, чогось свого при взятті вашого міста?" — "Нічого, ваша величність, я не бачив, щоб хтось взяв що-небудь моє". Боже мій! Наскільки люди не розуміють, що всередині нас таємно живе істинне добро, яке нітлянеїсть, ні злодій не підкопує! Чому ж ти, людино, боїшся долі? Чи не бачиш, що вона може відібрати в тебе лиш те, що пусте, а над істинним твоїм добром влади не має? Воно вічно при тобі, вічно у твоїй владі. Серце твоє, думки твої, дух твій і розум — вони є корінь і начало твоєї фортуни, що підкорена плоті, чи розумієш? Яка його ціна й велич? Ах, пізнай себе, людино! Тоді долі сміливо скажеш те ж саме, що й Сократ: "Наклепники мої можуть вбити тіло моє, а не серце".

"Тіло ти, о фортуно, озлобити й відняти можеш, а дух благочестя, дух премудрості й розуму, дух істини зі мною навіки". Корабельний кормчий не має влади над хвилями. Хитрістю з ними бореться, а коли не може перемогти, то ухиляється й зі страхом шукає безпеки. А царство й силу, що панують у серці мудрого, премудрість Божа легко від усіх бід звільняє. Та коли неминуча хвиля намагається потопити і пробоїна загрожує кораблю загибеллю, тоді дух мудрого вискакує ізтіла на берегі кефуа, наче із човнів, які затоплюються. Бо безумний тремтить перед смертю й тому боїться звільнитися від тіла. Не тому, що йому нібито сподобалося життя, яке його щоденно тиранськи мучить. Він подібний до того, хто тримає за вуха вовка. Тримати неймовірно тяжко й випустити небезпечно.

Чисте ж і, як весна, світлоносне серце не лише не мучиться

1 Кефа — по-євреґіськи гавань, кифа.

132

смертю, що наближається, наче гавань, а вважає її небом, яке відкривається й приймає його, і матір'ю, яка розміщує його у своєму лоні. Таке серце утверджене духом премудрості. Скажи, прощу, чим можеш збунтуватися? Хтось так хвалиться: "Втік я від тебе, доле, і перегородив всі доступи до мене".

Звичайно, він обгородився не стінами, а мудрістю. Не треба й нам впадати у відчай, а, люблячи такі слова, й самим до цього привчатися й про це думати. Лисиця смертельно боялася лева, та, побачивши кілька разів, насмілилася з ним навіть говорити. Частіше треба думати про смерть і про інше горе. Тоді зрозуміємо, що ми випили із сліпого цього світу багато отруйних і фальшивих думок, котрі, якщо розжувати, то із гірких стануть солодкими. Не можеш переконливо сказати, що з тобою не трапиться те чи те, та цілком переконливо можеш про себе сказати оце: "Не піду шляхом беззаконних і не позаздрю лукавим". Це в нашій силі, і це єдині двері, що ведуть у храм спокійного серця. Всіма силами намагайся не роздразнити твого внутрішнього судді, совість твою: лиш від її гніву народжуються в душі черви й чиряки, що лютують день і ніч і позбавляють душу безцінного миру. Розкаяння є полум'я, що само себе обпалює. Внутрішній жар і холод породжують гіршу пристрасть, ніж зовнініній, так і зовнішня пристрасть, ніж та, що находить, так і зовнішня втрата викликає менше прикрощів, ніж внутрішня. Якщо ж хтось у сердечних таємницях вражається таємним громом і блискавкою совісті і бачить всередині, у дзеркалі вічної правди, що він сам є причиною внутрішнього розореного свого душевного міста, то такому серцю всі створіння, весь світ і всі його дари не можуть дати втіхи. Ні пишний дім, ні царський рід, ні найвищий чин, ні тисячі золота й срібла, ні вченість, ні англійська мова, а лиш єдина дружня й милосердна совість. Вона-то й є всередині нас джерелом усіх чистих і чесних наших справ, що породжує якусь святу впевненість в собі й безстрашність, відкриває сердечному оку вічне солодке дзеркало пам'яті, в якому бачимо нашу тверду надію, що нас зміцнює й живить під час старості. Розмаринові гілки, хоч давно відрізані від свого дерева й давно лежать мертві, дихають, однак, запашним духом. Те ж саме й у добрих ділах. Хоч вони давно здійснені й час їх минув, та здалеку миролюбною пам'яттю, наче найсолодшим фіміамом, насолоджують душу, що народила чесних дітей. Ось чим, процвітаючи, цвіте благочестивий муж!

132

Він насміхається з усіх, хто хулить це життя і оплакує, ніби сумну долю й вавилонський полон. Воістину премудра оця в Діогена думка! Він, будучи на квартирі, запитує господаря: "Куди ти так ретельно одягаєшся й малюєшся?" — "Як куди? У нас же сьогодні свято". — "О друже мій! — сказав Діоген. — Добрій людині кожен день — свято". Гей, цнотливому свято, та ще й світле. Бо цей світ і голубий звід його чи не є Божий храм, святіший від усіх храмів? У цей храм із материного черева вводиться людина — глядач не мертвих і рукотворних людським знаряддям образів, а тих, котрі само собою розумне божество, вічні свої подоби, утвердило на тверді небесній. Ось ікони невидимості його. Сонце, місяць, зорі, ріки, що безперервно воду видають, земля, що дає поживу рослинам. А коли він у храмі, то й у таємниці його входити початком і причиною є наше життя. Воістину достойно й праведно є, хай буде сповнене веселощів, радості й миру! Не наслідуйте сліпого народу. Він відкладає свою веселість на встановлені людиною свята, щоб не сьогодні, а у той час втішитися найнятим сміхом, ловлячи гав на дорогих видовищах1. Що за нісенітниця? На комедіях, на святах, встановлених людиною, й торжествах чисті, одягнені, тихі, спокійні, веселі; немає тоді плачу й смутку, а всезагальне наше свято Богом узаконене. Причину торжества, наше життя, ганебно оскверняємо в риданнях, у сльозах, у скаргах, у горі, наріканнях, майже все його виснажуємо. Чудо воістину! Люблять у музичних інструментах солодкоголосся. Своє ж власне життя без всякої насолоди, веселості й втіхи покидають виснажуване найгіршими пристрастями, турботами й печалями, що не мають кінця. І не лише не прагнуть самі себе вилікувати, а й премудрими словами своїх друзів спокушаються. Якби це не заважало, то й теперішнє життя було б без спокус, і минуле солодко б згадувалося, і в майбутньому утверджувалося б доброю надією.

Кінець.

1 Ось думка Івана Златоустого: свято ж не є час творення, а чистий помисел. Серце є необмежене море, а помисли — хвилі. Якщо помисли тихі, то серце спокійне і не ранить його оце страшне Боже твердження: "Захвилюються нечестиві й спочити не зможуть... здіймаються [хвилі] до небес і спадають до безодень. Душа їх — у злому таненні".

133

листи

ДО МИХАЙЛА КОВАЛИНСЬКОГО1

[Харків, місцевий] 26 (27?) травня 1762 р.

Здрастуй, найприємніший з усіх юначе, мій дорогоцінний Михаиле!

Як тільки ми розійшлися після зібрання, мою душу раптом охопив жаль за тобою і сильне бажання тебе бачити, і я став жалкувати, що не запросив тебе в мій музей, щоб ти був у товаристві інших, особливо тому, що ти, очевидно, був трохи засмучений як з інших причин, так і через прекрасного твого дядечка, що я пояснюю почуттям виняткової поваги, з якою ти ставишся до своїх родичів. Але я не здивуюсь, що ти, юначе, утримуєшся від відвідування мене іноді через страх, а завжди через соромливість. Що я, старий, іноді побоююсь, — за це я себе зовсім не хвалю, називаючи і лаючи себе лінивим і слабим. Повір мені, душе моя, що і сьогодні я піддався дитячому страху, не насмілившись запросити тебе. О, якби ти міг заглянути в моє серце! Але коли мені вдасться переконати тебе, що я готовий знехтувати всім, усе перемогти і знести, тоді те, що іноді я виявляю слабість, постараюсь зрівноважити мужністю. Але ось тобі, мій дорогий, слова про день Св. Духа, які йому ж належать: "Всі одностайно перебуваємо в благочесті і молитвГ (Дії, гл. 2, 14).

Бувай здоров, моя душе!

Твій Григорій С[авич].

[Харків, місцевий] 9 липня 1762 р.

Найжаданіший друже Михаиле! Ти вже залишаєш нас. Що ж, рушай туди, куди кличе тебе благо

133

честя і користь, іди з Христом, з ним і повертайся. Хай пошле Ісус, щоб ти знайшов своїх найдорожчих батьків вдома здоровими і щасливими; бодай не знали вони жодних тривог і хай пробуде все в мирі!

Хай охороняє стопи твої і твого милого братика той високий страж Ізраїля, щоб в дорозі не сталося якого-небудь нещастя! Вдома ти відпочивай, але уникай і надмірного неробства, бо ??? ???? ?????? ???? — "У всьому найкраще дотримуватися міри".

Надмірність породжує пересиченість, пересиченість — нудьгу, нудьга ж — душевний смуток, а хто хворіє на це, того не можна назвати здоровим. Немає години, не придатної для занять корисними науками, і хто помірно, але постійно вивчає предмети, корисні як у цьому, так і в майбутньому житті, тому навчання — не труд, а втіха. Хто думає про науку, той любить її, а хто її любить, той ніколи не перестає учитись, хоча б зовні він і здавався бездіяльним. Хто по-справжньому що-небудь любить, той, доки улюблений предмет з ним, не відчуває, здається, від цього особливого задоволення, але як тільки цього предмета не стане, він вже переживає найжорстокіші любовні муки. Чому це? Тому що коли не любити всією душею корисних наук, то всякий труд буде марним. Зрештою, любов, навіть при бездіяльності, досліджує і розмірковує, і чим більше відходить від занять, тим сильніше прагне до них. Мені добре відомо, як любиш ти наукові заняття, і я зовсім не хочу сказати, що тебе потрібно заохочувати, оскільки ти більш ніж достатньо виявляєш завзяття на ниві науки. Особливо таке спонукання недоречне зараз, під час канікул. Я пишу про це тільки для того, щоб ти знав, що я відчуваю, а я така людина, яка ніколи не може насититися розмовою з друзями. Зваж і на те, що людям, які люблять благочестя, особливо приємні чисті душею юнаки і отроки, від природи нагороджені щасливими здібностями. Ісократ2 їх звичайно називає ?????? ???5?, тобто дітьми Божими. Тому я шлю подяку твоєму чудовому дядечкові, протоієрею, вельмишановному отцю Петрові5 за те, що він допоміг мені зав'язати з тобою дружбу, яку я вважаю для себе щастям. А щоб у розлуці зі мною ти не тужив, я вирішив написати для тебе кілька благочестивих грецьких сентецій ????????? ?, тобто пам'ятку. Як тільки з'явиться в тебе бажання поговорити зі мною, поглянь на ці вислови, і тобі здасться, ніби ти розмовляєш зі мною; згадуй при цьому, які розмови любить вести твій друг.

134

Отже, перша сентенція хай буде така:

1. ???????? ? ?????? ?1 ?? ?(? ??????6 ? ?????. — "Найкращий путівник в старості — це мудрість", або ???????, тобто наука, бо людину в старості залишає все, крім науки.

2. ?????? ???? ???????·. — "Прекрасна і велична любов до чесноти". Бо не можна не поважати того, в кому вбачаєш оселю чесноти; адже де любов до чесноти, там повинна бути гідність.

3. ?????? ???? ?????? ????????? ?'????. — "Маючи друзів, вважай, що ти володієш скарбом". Ніщо, каже Сенека, так не радує, як вірна дружба.

4. ?????? ?? ????. — "Прекрасне важке".

5. ????? ???? ??????? ?????. — "Короткий шлях до зла". Але прийми один вислів із Святого Письма. Павло в посланні до свого Тимофія (гл. 1, кінець) пише: "???? ?? ????????1 ????? ? ???????? ???? ??????????. — "Великим надбанням є благочестя разом з помірністю. Благочестю властиво шанувати Бога і любити ближнього". ????????? латинською мовою називається спокоєм душевним, при якому людина задоволена своєю долею. Оце тобі на пам'ятку від мене: будь задоволений тим, що маєш.

Бувай здоров, мій найжаданіїний, мій Михаиле з твоїм прекрасним братиком Грицем4. Хай допомагає Христос вашим кращим успіхам в чесності.

- Твій новий друг Григ[орій] Ск[оворода].

Липня 9, 1762.

[Харків, місцевий; кінець серпня — початок вересня 1762 р.]

Мій Михаиле, радій в Господі!

Якщо тобі не дозволено офіційно вивчати грецьку мову не

1 ???'???? ВІД <5??? — дорога. 6 ?? ?????, ??????? — старість.

* ?????? — поважний, важливий; ????, ?????? — бажання, любов. г ?????? — короткий, малий; ???????, ????????? — безчестя, зло. 1 ???????? — доход, прибуток.

134

стільки через те, щоб не переобтяжувати тебе, скільки внаслідок нерозумного втручання деяких осіб,то тобі зовсім не слід ще, як кажуть, складати зброю. Потроху ти приватним способом можеш вивчати її, і взагалі, якщо мене любиш, вивчишся їй. Май на увазі, що найкращим доказом твоєї любові до мене буде твоя любов до грецьких муз, і якщо тобі дорога наша любов, то знай, що вона буде тривати до тих пір, поки ти будеш шанувати доброчесність і еллінську літературу. Отже, наслідуй пальму: чим сильніше її стискає скеля, тим швидше і прекрасніше здіймається вона догори. Це — те древо, яке дається в руки мученикам-переможцям, як це можна бачити на іконах. Знаходь годину і щоденно потроху, але обов'язково і саме щоденно, підкидай в душу, як у шлунок, слово або вислів і немов до вогню підкидай потроху поживи, шоб душа живилась і росла, а не пригнічувалась. Чим повільніше будеш вивчати, тим плодотворніше навчання. Повільна постійність нагромаджує кількість, більшу від сподіваної. Допомога керівника, якщо в ній буде потреба, забезпечена. Серед товаришів у тебе є такі, які підкажуть тобі, якщо в чому-небудь не впевнений. Якщо ж ти захочеш користуватися моєю допомогою, то для мене не буде нічого приємнішого. Якби до цього мене не зобов'язували послуги і добродійства твого дядечка, преподобного отця Петра, то сама наша дружба була б для того достатнім приводом.

Твій друг Григ[орій] Сковорода.

Якщо тобі треба буде позичити деяку суму грошей, як це трапляється, не шукай собі інших кредиторів, окрім мене, якщо ти не думаєш, що в цій справі хто-небудь інший буде щодо тебе делікатнішим, ніж я. Я знаю, що ти надзвичайно соромливий, і вважаю за краще, щоб ти грішив у цей бік, а не в протилежний, однак іноді слід відкинути соромливість, звичайно, тільки в чесних справах, особливо тепер, коли цього вимагає необхідність. І безглуздям було б терпіти те, чого можна уникнути. Невже ти боїшся, що я вважатиму тебе злидарем або таким, що походить з бідної родини, якщо ти прийдеш за позичкою? О, я не такий, я вже раніше восхваляв бідність.

Я роблю послуги іншим, чому ж не робити їх тобі і твоїм. Якщо ж ти сам соромишся, то пошли нашого Олексу5, ти швидко влаштуєш справу. Втім, якщо випадково буде листоноша (в Ольшанку), сповісти мене через цього ж Олексу. Я зовсім...

135

[Харків, місцевий; початок вересня 1762 р.]

Здрастуй, моя єдина радосте, Михаиле найдорожчий!

Не можу тобі сказати, як мені приємно те, що ти такою ангельською любов'ю любиш псалми Давидові. Такими великими властивостями твоєї душі ти щоденно запалюєш у мені стільки вогників любові до тебе, які, народжені з чесноти, будуть, я сподіваюсь, вічними. Нічого тепер не скажу про стиль твого листа. Повір — мені здавалось, що я чую нашого Еразма6, настільки твій лист пройнятий латинським духом.

Бувай здоров, моя душе! Вірші, наскільки це можливо, прекрасні. Невдовзі я їх тобі поверну в дещо виправленому вигляді, щоб зробити їх більш придатними для декламування. Ти і надалі будь таким, який ти тепер.

Твій Григорій.

Сам я проводитиму з хлопцями навчання в супроводі органа, тим часом подбай про те, щоб трохи підготувати до співів по нотах нашого Максимка7. Напиши, коли я повинен до тебе прийти.

[Харків, місцевий; середина вересня 1762 р.|

Здрастуй, найдорожча мені істото, наймиліший Михаиле!

Коли я в звичайний час виходив зі школи і став думати про те, що мені треба робити, раптом перед моїми очима з'явилась людина, яку, я думаю, ти знаєш. Якії звуть? Звуть її Михайлом. Ти, кажу, став несподівано з'являтись в моїй душі. Коли я зустрічаюсь із своїми музами, то завжди бачу тебе в своїх думках, і мені здається, що ми разом втішаємося принадами муз і разом ходимо по Гелікону. Я впевнений, що ти втішаєшся тими ж самими речами, тими ж самими принадами Камен (муз). І дійсно, для повної та істинної дружби, яка єдина най

135

більше зм'якшує прикрощі життя і навіть оживляє людей, потрібна не лише прекрасна доброчесність і подібність не самих тільки душ, але й занять. І саме з цієї причини справжніми моїми друзями багато хто не може бути, бо вони не вивчали наук або ж якщо і вивчали, то такі науки, які чужі моїм розумовим нахилам, хоч у всьому іншому вони і подібні до мене. Признаюся тобі в моїй до тебе прихильності: я тебе любив би, навіть якби ти зовсім був неписьменним, любив би саме за ясність твоєї душі і за твоє прагнення до всього чесного, — не говорячи уже про все інше, любив би тебе, хоча б ти був зовсім неосвіченим і простим. Тепер же, коли я бачу, що ти разом зі мною захоплюєшся літературою греків (в якій мірі я їх ціную, мені нема потреби говорити тобі) і тією гуманітарною літературою, яка, якщо залишити в стороні сицилійські жарти, як кажуть, надихає на все прекрасне і корисне, — то в моїй душі утверджується така любов до тебе, яка зростає з кожним днем, і для мене немає в житті нічого приємнішого, ніж розмовляти з тобою і тобі подібними. Але мене кличуть. Бувай здоров, Михаиле!

Склади для мене три або чотири віршики і перешли їх мені. Які? — спитаєш ти. Які хочеш, бо все твоє мені подобається. Ти добре і благочестиво зробив, моя душе, що Максимка поставив сторожем до хворого братика. Однак не слухай необачно випадкових людей, що рекомендують ті або інші ліки. В жодній галузі в народі нема такої великої кількості знавців, як у медицині, і нема нічого такого, про шо б народ так мало знав, як про лікування хвороб. За винятком загальновживаних простих ліків, відкидай всі. Кровопускання й проносного [проноснія] уникай, як отруйної змії. І якщо хочеш, зайди до мене, і ми з тобою про це сього дні поговоримо.

Вельми люблячий тебе Григ[орій] Савич. 6

[Харків, місцевий; середина — друга половина вересня 1762 р.]

Здрастуй, сило занять моїх, Михаиле найсолодший!

Посилаю тобі назад твої священні вірші, злегка виправлені — не щодо змісту, а щодо розміру. Мені все твоє так подобається, тож не дивно, що ці вірші я кілька разів поцілував.

136

Спаси, Господи нас, Боже, Преподобний як впаде, То брехню говорить кожен, Істина скрізь пропаде.

Злість у всіх живе серцях

І так само у вустах,

Тож побий вуста лестиві

І язик велеречивий. Хто ж бо думку собі має: "Возвеличим язик свій!" — Він од нас! Тож розважає: "Хто Господь і Бог який?"

"Та для бідства бідних всіх

Й воздихання отаких

Я проснусь, — рече Спаситель, —

Буду ваший захиститель". Слово Божеє правдиве, Чисте око осяйне, Чи як срібло не фальшиве Сім разів очищене.

В безконечні дні нас ти,

Боже, просим, захисти

Від усіх родів брехливих,

Од людей так нечестивих.

Прощай, непорочний послідовнику Христа, і більше всього втішайся священними гімнами на честь жениха свого!

Твій Григорій.

[Харків, місцевий; друга половина вересня — початок жовтня 1762 р.]

Любий Михаиле!

Подібно до того, як купці вживають застережних заходів, щоб під виглядом хороших не купити поганих і зіпсованих товарів, так і нам треба найретельніше дбати про те, щоб, обираючи друзів, цю найліпшу окрасу життя, більше того — неоціненний скарб, через недбальство не натрапити на щось підроблене і мниме, що називається підлесником, і не одержати

136

за прислів'ям, замість чистого золота ?????????, тобто підробку з міді, або замість скарбів — вугілля. Перша відмінна ознака підлесника — мінливість і непостійність: він не може довго слідувати за одним і тим же і триматись одного й того ж правила, але, подібно до мавпи, наслідує інших доти, докисне одержить того, чого домагався. Але наведу слова самого Плутарха: "З самого початку слід мати на увазі постійність і послідовність справжнього друга: чи постійно він тому ж радіє,те ж схвалює, і чи скеровує він життя своє за одним зразком, як це властиво тому, хто любить дружбу і навики життя, які утворилися на основі подібності характерів, бо такий друг. Підлесник же, не маючи постійної підстави для своєї поведінки, не вибравши собі певного способу життя, який би йому подобався, а не іншому, наслідуючи іншого і до нього пристосовуючись, отже, не є простою людиною або людиною одного способу життя, але мінливого і різноманітного; з одного виду він раптом переходить в інший". Так говорить автор.

Мій Михаиле! Скажи мені щиро й одверто, гніваєшся ти на мене чи ні? Невже ти тому не прислав мені жодного листа, що я знайшов твої вірші дещо необробленими? Навпаки, тим частіше їх посилай. Бо хто ж народжується митцем? Вправи через помилки ведуть нас до витонченості письма. Твої вірші, якщо їх порівнювати з бездоганними віршами, дійсно можуть здатися такими (як я їх оцінив), але, якщо зважим на твій вік і твої успіхи в науках, вони в достатній мірі заслуговують похвали. Вір мені, моя душе, коли я був у твоєму віці, я не міг скласти і найпростішого вірша. Отже, ти на шляху до мети, достойної тебе, коли тебе це так хвилює. Розвій мій сумнів з самого початку. Якщо вірно те, що я підозріваю, то не бійся погрішити проти правил мови. Ах, ти не знаєш, наскільки ти перевершуєш інших в письмі! Відзнач також, чи подобаються тобі ці квіточки з Плутарха; якщо ні, то змінимо стиль листа і замість них будемо посилати тобі короткі, але мудрі вислови — грецькі чи латинські або і те, і друге. Крім того, я не знаю, як себе почуваєш, особливо як у тебе на душі. Коли що-небудь турбує твоє серце, повідай другові. Якщо не ділом, то порадою у всякому разі допоможемо тому, хто страждає. Про ці три речі повідом мене в найкоротших словах. Я знаю, що в тебе не вистачає вільного часу.

137

Бувай здоров, мій любителю муз! Тим часом з великим нетерпінням жду твого листа.

Твій Григорій Савич. Якщо ти потребуєш грошей, напиши мені.

[Харків, місцевий; друга половина вересня — початок жовтня 1762 р.]

Мій найдорожчий Михаиле, здрастуй!

Посилаю тобі зразок розмови душі, яка мовчки веде бесіду сама з собою, ніби грою втішаючи себе, і, як орел, літає по високих і широких небесних просторах і ніби бореться. Важко уявити, наскільки це приємно, коли душа вільна і відречена від усього, подібно до дельфіна мчить у небезпечному, але не безумному русі. Це щось велике і властиве лише найвеличнішим мужам і мудрецям. У цьому причина того, що святі люди і пророки не лише зносили нудьгу повної самотності, а й безумовно втішалися самотою, зносити яку так важко, що Арістотель сказав: "Самотня людина — або дикий звір, або бог". Це значить, що для звичайних людей самотність — смерть, але насолода для тих, які або зовсім дурні, або видатні мудреці. Першим пустиня приємна своєю тишею, нерухомістю; божественний же розум останніх, знайшовши божественне, ним постійно займається і вельми втішається тим, що для звичайних умів недоступне; тому простий народ шанує таких і називає їх меланхоліками; а вони ніби перебувають на безперервному бенкеті, створюють, не порушуючи свого спокою, палаци, атрії, будинки ["коль возлюбленна"] та ін., навіть гори, ріки, ліси, поля, ніч, звірів, людей і все ін. ["И веселіє въчное над главою их"]. Якщо ти хочеш бути внуком цієї Авраамової сім'ї і спадкоємцем невидимих і невід'ємних благ, то їх шануй, їх наслідуй, іди за ними і показуй уже тепер у ніжному віці, що ти маєш вигляд дитини не свині, а лева, пташеняти голуба чи орла, а не сови, що ти не син Агарі, служниці і рабині, але Сари, яка народжує вільних, коротше кажучи, щоб ти не був ні мирською людиною, ні простаком, ні тим, звичайним, відомим усім підсліпуватим і цирульникам, ні вульгарним, але щоб тебе визнавали за людину видатну, рід

138

кісну, яка дбає і думає лише про нове і небесне. Слідуй не порожнім хитромудрощам софістів, не роздвоєним копитам свиней, але черпай від тих книг, в яких викладаються такі предмети або подібні до них: що є філософія? Відповідь: перебувати на самоті з собою, з собою вміти вести розмову. Далі, коли Кратес побачив людину, яка розмовляла сама з собою на самоті, то сказав: "Безсумнівно, не з поганою людиною ти розмовляєш" і т. ін. Саме на таких книгах душа готується до читання Святого Письма, яке є раєм благочестивих і ангельських умів, на яке завжди дивляться, але яким ніколи не можуть пересититися. Дивись на тих людей, чиї слова, діла, око, хода, рухи, їжа, напої, коротше кажучи, все життя скероване всередину, як ті сліди, про які говориться у Плутарха, звернені всередину, тобто вони не летять за тими, що літають за хмари, але зайняті лише своєю душею і слухають самих себе, поки не приготують себе як гідну обитель для Бога. І коли Бог вселиться в їхні душі, коли запанує в них, тоді те, що уявляється юрбі як щось нестерпне, страшне, пусте, для них стане божественним, сповненим нектару й амброзії, коротше кажучи ["веселіє вьчное"] та ін. Бувай здоров, найдорожчий друже!

Твій Григор[ій] Савич.

(Харків, місцевий; друга половина вересня — початок жовтня 1762 р.] Здрастуй, Михаиле, друже еллінів і любителю муз!

Ти мене вчора питав, коли виходили з храму, чому я всміхнувся і ніби сміхом привітав тебе, хоч я лише злегка посміхнувся, що греки називають: ??????. Тобі здалося, що я сміявся більше, ніж це було насправді. Ти питав, а я не сказав тобі причини, та й тепер не скажу: скажу лише те, що сміятися можна було тоді, можна і тепер; всміхаючись, я писав цього листа, і ти, я думаю, його читаєш із усмішкою; і коли ти мене побачиш, я боюся, що ти не втримаєшся від усмішки. Але ти, о мудрець, питаєш про причину. Однак скажи мені: тобі подобається, тобі усміхається, так би мовити, один колір більше, ніж інший, одна рибка більше, ніж інша, один покрій одягу усміхається, інший — ні або усміхається в меншій мірі, ніж іншим. І я тобі поясню причину вчорашньої усмішки. Адже

138

сміх (ти не смійся в той момент, коли я кажу про сміх!) — рідний брат радості, що часто заміняє її; такий, якщо не помиляюсь, відомий сміх Сари: ["Смъх мнъ сотвори Господь"]. Бо Ісаак по-єврейському означає "засміється", а це слово заміняє також і сміх. Тому, коли ти питаєш, чому я сміюся, ти ніби питаєш, чому я радію. Значить, і причину радості, в свою чергу, тобі треба сказати? О безсоромна вимога! Ну що ж! Візьмемося і за цю справу за допомогою муз. Якщо не вистачить часу для цього, відкладемо на завтра. Але ти, напевно, уперто домагаєшся причини, як пожадливий кредитор вимагає у боржника його борг. Отже, ти питаєш, чому я був веселий вчора? Слухай же: тому що я побачив твої радісні очі, я, радісний, вітав того, що радіє, радістю. Якщо тобі ця причина моєї радості видасться несправжньою, я вдамся до іншого засобу. Я тебе уражу твоїм же мечем, питаючи, чому третього дня в храмі ти перший мене привітав усмішкою? Чому ти мені посміхнувся? Скажи, мудрець, я від тебе не відстану, чи пам'ятаєш ти? До цього часу, о найдорожчий, ми вдавались до жартів, які не противні найчистішим музам. Адже плачемо ми чи сміємося, займаємося серйозними справами чи бавимося — все робимо для нашого Господа, для якого ми вмираємо і живемо та ін. Його ж я молю, щоб зберіг він тебе в чистоті і тверезості! Через те що я вірю, що ці дари ти маєш, то я завжди радітиму і всміхатимусь, коли побачу тебе під час наших найдружніших зустрічей. Бо який дурень не погляне з радістю на щасливу людину і до того ж — друга? Бувай здоровий!

Твій Гр[игорій] С[авич].

Саме коли кінчив писати про сміх, прибув наш тричі жаданий Гриць, якого я з охотою обійняв.

(Харків, місцевий; жовтень (?) 1762 р.] ПОХВАЛА БІДНОСТІ

О блаженна й свята — уділ мій бідносте, Справжня мати серцям, рідна і лагідна!

139

Всім, хто в морі зазнав горя й пагуби, Супокійная гаване!

О щасливий, хто зміг думкою гострою Зрозуміти, які втіхи незмірені Ти приносиш усім, хто вшанував тебе Серцем щирим і радісним.

0 щасливий, хто зміг заприязнить тебе, Хто на ласку твою здався без огляду

1 кого на бенкет свій допустила ти,

Ввівши в хату низьку й тісну.

Всяка слабість тіка геть від твоїх осель... Немов диму бджола, так уникають їх Чорна неміч, гостець і камінний недуг, Жовчні болі й пропасниця.

Бо немилі тобі п'янство й зажерливість, З котрих сила хвороб плине й кипить у ключ; Бо немила тобі розкіш неправедна, Люта мати тривог лихих.

Ні турбота гризька, ні тії клопоти До пенатів твоїх не наближаються, Ні амбітність, ні шум слави порожньої, Ні погибельні пристрасті.

Не лякає тебе полум'я блискавки, Не страшить глибочінь моря бурхливого, Бо ж оселя твоя в тихому падолі, Човен твій на мілкім брідку.

В твій куток не зорить острах і хитрощі І пекельних богинь погляди заздрісні Не спроможні пойнять дім твій — і Тартаром В тиху пристань повіяти.

Нестурбований мир, спокій нерушений, І здоров'я міцне, і призвичаєне

139

До побожних трудів серце незламнеє Славлять твій гостелюбний дах.

Зрівноважений дух, мудра розсудливість Та веселість ясна, що з верховин своїх На глупоту людську дивиться з осміхом — От супутники бідності.

Але ті жебраки — як я прославлю їх? — Що на серці у них прагнення золота, Ті захланні старці, що до скарбів земних Так пожадливо горнуться.

Ні, покіль іще ти оком пожадливим, Мов злиденний той Ір8, рвешся до золота, То й без скринь золотих ти не наблизишся До правдивої бідності.

Був убогий Христос, — бо зневажав скарби, Павел був нуждарем, бо не жадав утіх, Не в старчачих торбах, бідносте, ти живеш В серці чистім і праведнім.

[Харків, місцевий; жовтень (?) 1762 р.]

Ти питаєш: якщо щастя життя в кожному з нас,

То чому досягає його так мало людей? О, це тому, що їм важко керувати душею,

І тому, що не навчилися приборкувати пориви. Звивистими стежками, горбами і через глибокі рови

Мчить недосвідчений вершник, якщо він погано

править конем. Морем і сушею, крізь стріли і вогонь мчить той,

Хто нерозумну душу не скеровує розумом. Отже, що ж залишається? Читати блаженні книги,

Які очищають душу і навчають керувати почуттями. Не досить ховати це в собі, необхідно відобразити його.

Тепер ти новобранець: вправляючись вчинками,

з часом станеш воїном.

140

З цих воїнів виходить той дивний цар, Яким був Христос і його учні.

Найдорожчий Михаиле! Чи добре я використав час, почавши сьогодні бесіду з тобою такими словами? Думаю, непогано.

Твій Григор[ій] Сав[ич].

Дізнайся, що називаю щасливим життям.

Все облиш і зверни туди своє серце. Всім серцем дотримуйся такого правила: слідкуй

за Божими словами:

О сину мій! Віддай мені своє серце! Віддай мені все серце; якщо ж віддаси

Частину серця світові, я не візьму твого серця. Щасливий, кому вдалося знайти щасливе життя;

Але щасливіший, хто вміє користуватися ним. Не досить знайти здорову їжу й напій,

Якщо смак у тебе зіпсований хворобою; Не досить сяяти світлові денного сонця,

Якщо світло голови затьмарене. Діяльна бездіяльність збільшує наші сили;

На кораблях і колісницях ми прагнемо до доброго життя, Але те, чого прагнеш, з тобою:

Воно, друже, — всередині тебе. Якщо ти задоволений долею, будеш спокійний.

Не той щасливий, хто бажає кращого, А той, хто задоволений тим, чим володіє.

Якщо тобі...9

[Харків, місцевий; жовтень 1762 р.]

Найжаданіший мій Михаиле!

Я загубив, було, твої вірші, нерозсудливо вийнявши їх з гаманця, але скоро, засвітивши свічку, знайшов їх на підлозі. Хоч вони мало оброблені, все ж, оскільки вони твої, вони дуже мені подобаються: в них, як у найчистішому джерельці, я дуже

140

виразно бачу твою дорогу мені душу, схильну до чесноти, добрих наук і, нарешті, до мене, твого друга. Ти просиш мене повідомити, якщо, риючись у книгах хороших авторів, я знайду яке-небудь золото. Що може бути для мене приємнішим і солодшим від твого прохання. Прекрасно ти назвав золотом мудрість, яка і в Святому Письмі іменується то дружиною, то перлиною, то золотом.

Добре, що я тепер один, без колег, які живуть разом зі мною, і можна досхочу з тобою побалакати. Але я вирішив послати тобі деякі найпрекрасніші і особливо витончені афоризми з нашого Плутарха, особливо ті, що стосуються відміни підлесника від справжнього друга — це ніби квіточки, зібрані від різних часів. Я не хочу, щоб тобі залишалися невідомими ці вишукані вислови, які мені дають величезну насолоду, а я знаю, що ти, як це і властиво дружбі, поділяєш мої смаки, і тому приймеш у дар ту або іншу ароматну квітку і зможеш з неї, як бджілка, взяти частину меду і відкласти в душі цей найкорисніший для здоров'я сік, щоб, роблячи це часто, ти виріс з часом в досконалого мужа, в міру достойностей Христа, як говорить Павло, щоб живити не лише нашого земного Адама, тобто тіло, а й тим більше Адама невидимого. Але звідки в мене ця балакучість?

Уже давно повинен говорити з тобою не я, а Плутарх. Настав вуха! Але я не осел, — скажеш ти. Однак не лише осли мають довгі вуха, а й олені. О, який я балакун! Мій Михаиле! Повір мені, я досить над цим сміявся на самоті. Але укладемо мир!

Я думаю, не було необхідності звинувачувати в лестощах Мелантія10, нахлібника Александра Ференського11, який на питання, як загинув Александр, відповів: "Перенесений в моє черево. Хто крутиться біля багатого столу, того від нього не відверне ні вогонь, ні мідь, ні залізо". Трохи далі: "Отже, кого ж слід остерігатися? Того, кого не можна пізнати, що він підлесник, і хто сам не признається, що він лестить; того, хто не зустрічається тобі коло кухні, який не міряє тінь сонця, щоб дізнатись про час обіду, але частіше тверезий, виявляє зацікавленість і хоче бути союзником у справах і учасником таємниць..." Подібно до того, як, на думку Платона, вища несправедливість полягає в тому, щоб здаватись справедливим і не бути ним, так і в даному випадку слід визнати небезпечними ті лестощі, які обдурюють, а не ті, які діють відкрито, і ті, які

141

діють серйозно, а не ті, які обертаються на жарт. Але зупинись, мій Плутарху. Ах, мій Михаиле, чи помічаєш ти, що Плутарх розрізняє підлесника і підлесника? А саме: один неприкритий, а другий відкритий. Один вештається біля столу багатіїв, верзе нісенітницю, жартує, лестить, сміється. А інший, прикрившись машкарою серйозного мужа і мудреця, видає себе за надійного і мудрого порадника, гідного всякої шани. Перший прагне до того, щоб по-жебрацькому випросити їжі і наситити черево чужими обідами, другий, подібно до змії, вкрадаючись у довір'я, вивідуючи таємниці, прагне до того, щоб заподіяти шкоду простій і необачній людині і навіть зовсім згубити її. О, справді пекельна змія! Це посланці сатани, прикриті людським образом. Я сам зазнав на собі укусів шести або семи таких отруйних гадюк. Який злий геній скеровує їх на прості серця? Що в них спільного з людьми щирими, які не знають і не мають ніяких хитрощів? Що спільного, питаю я, у рака зі змією? Діаметрально, як кажуть, протилежні вони такого роду натурам і нападають на них, як вовки, безсумнівно, заради вигоди. З таких людей робляться брехливі друзі, фальшиві апостоли, єретичні вчені, тирани, тобто погані царі, які, пробравшись у надра держави, в лоно церкви, шляхами хитрощів проникаючи, нарешті, в самі небеса, змішують небо з землею, часто весь світ потрясають смутами. Але хто в достатній мірі яскраво зобразить цих демонів? Я заради бесіди такий багатослівний. Але я не жалкую витрачених слів у такій необхідній справі і заради такого друга, як ти.

Бувай здоров, вельми дорога мені голово, поєднуй зміїну мудрість з голубиною простотою!

Твій Григорій Савич.

В неділю, близько півночі.

(Харків, місцевий; жовтень 1762 р.)

Здрастуй, найдорожчий друже, мій Михаиле!

Вчораіігній мій грубий жарт про свиней і ослів, боюся, здав

141

ся тобі образливим (в цьому віці ми всі марнолюбні); він був занадто міцно приправлений оцтом, а в тебе, серйозно заглибленого тепер в ці чудові дрібнички, нема ні часу, ні бажання слухати жартів. Мої побоювання виникають з любові. Причиною мого грубого жарту вважай ту огиду, яку я звичайно у великій мірі відчуваю до цих людей, до цих, так би мовити, кіпрійських биків, — прочитай собі це прислів'я. Подібно до того, як батьки, коли бачать, як дитина, повзаючи по землі і бавлячись, необережно потрапила в нечистоти і в них борсається і порпається, то вони звичайно зі сміхом застерігають її від цього і, щоб легше вказати їй на нечистоти і вивести з них, говорять їй, на кого вона тепер схожа з руками, ногами і ротом, вимащений цими жовтими нечистотами, а дитина, чуючи насмішки і вважаючи негідним вчинком, що ті, для кого вона повинна бути найдорожчою, роблять з неї посміховище, плаче доти, доки мати, не витримавши плачу, швидко підійде і винесе її з бруду і, обтерши тіло, не осушить її сльози. Так і душа друга, бачачи, що душа твоя перебуває серед смердючої купи гною, яка личить свиням, і знаючи, що ти нашим спільним Отцем Небесним створений для чистого і небесного, сміється і жартує не з тебе, а з місця, де ти перебуваєш, тебе ж самого любить більше, ніж рідного брата.

Ти мені пришли три слова, якщо для чотирьох немає часу. Бо я уві сні бачив, що отримав від тебе прислані мені вірші, двостопні чи анакреонтичні — не пам'ятаю: все, що пришлеш, буде для мене нектаром.

Бувай здоров, мій дорогий!

Твій Савич.

Будь вдома о першій годині дня.

142

[Харків, місцевий; жовтень 1762 р.]

Найдорожчий з найдорожчих,

Турбото і втіхо моя,

Юначе, відданий музам!

Здрастуй, товаришу,

Дорожчий мені з усіх найдорожчих,

Михаиле, друже з Аттіки!12

Ти дійсно марнотратний: замість трьох слів, дав мені вдесятеро більше; я просив три, а одержав тридцять. Ти наслідуєш Юпітера. "То дощу не посилає Зевс, то ллє як b відра"11. Бо часто за один день він проливає стільки дощу, скільки б вистачило для зрошення землі протягом цілого місяця, роблячи землю смертних то занадто сухою, то занадто вологою, дуже схожою на губку, що ввібрала в себе воду. Я знаю шевця, який протягом двох чи трьох місяців свято додержував правила не пити сивухи, але після закінчення посту за один день стільки набирався нектару [артемовскаго], скільки могли б випити три превеликі мули чи три аркадські осли, змучені спрагою. Ти говориш, що моя сила в критиці. Вірно! Бо якщо... Але я, згідно з прислів'ям, залишаю тебе, як ворону, з розкритим ротом і йду до грецької школи.

Бувай здоров, мій найдорожчий!

Твій Григ[орій] Савич.

Надвечір чекай нас дома і сиди, як слимачок, нікуди не вилазячи... Бо, здається мені, я не врахував особливостей твого віку.

142

[Харків, місцевий; кінець жовтня — початок листопада 1762 р.]

Наймиліший друже Михаиле!

Я не можу не послати тобі хоч невеличкої частини того, чим мене невдовзі після твого відходу не мучив, як це звичайно роблять схоластичні колючки, а надзвичайно порадував наш Плутарх.

Безсмертний Боже! Як він описує дружбу! Так яскраво змальовує ворону, прикрашену чужим пір'ям, якнайлукавішого гіідлесника в личині друга, що його греки називають о ????? (гіідлесник). Але наведу тобі слова нашого Плутарха: "Як монету, так і друга слід випробувати раніше, ніж він буде потрібний, щоб пізнати його не після того, як ми постраждали. Треба мати досвід у пізнаванні підлесника, щоб не'зазнати неприємностей. В противному разі ми опинимося у становищі тих, хто, покуштувавши, нарешті, отруту, відчув, що вона смертельна...

Бо ми не схвалюємо як цих, так і тих, які вважають, що самими вчинками викривають себе ті підлесники, які поводяться ласкаво і приємно. Бо друг не повинен бути неприємним чи грубим, серйозність і суворість дружби не полягає в різкості поведінки, але сама її краса і серйозність повинні бути приємними і бажаними... Не тільки тому, хто нещасний.

Приємно бачити обличчя доброзичливої людини...

Але дружба, супроводжуючи життя, не тільки додає втіхи і чарівності його світлим сторонам, а й зменшує страждання. І Бог, додавши до життя дружбу, зробив так, щоб все було радісним, приємним і милим, коли друг поруч і разом з вами втішається. І як би підлесник не кував лихо, використовуючи насолоди і приємності, треба знати, що він нічого радісного не вносить в дружбу".

Вже досить, мій Михаиле! Через те, що дружба така божественна, така приємна річ, що здається, ніби вона сонце життя, то слід найбільше дбати, щоб не вважати нам вовка вівцею, скорпіона — раком, змію — ящіркою. Нема нічого небезпечнішого, ніж підступний ворог, але немає нічого отруйнішого від удаваного друга.

Хіба я тобі не говорив раніше, що таких найбільше слід остерігатися. Жоден диявол ніколи не приносить лиха більше,

143

ніж такі удавані друзі. Безперечно, я говорив тобі про них, щоб навчити тебе своїм досвідом. Я, найдорожчий, від багатьох таких постраждав! У зеленій траві я знаходив змію. О, якби у мене тоді був порадник! О книги, найкращі порадники! Найвірніші друзі! І надалі, мій Михаиле, чекай від мене таких самих застережень, як друг від друга.

Бувай здоров і до мене, якщо можеш, зайди!

Твій Григорій Савич.

[Харків, місцевий] 8 листопада 1762 р.

Радій, тричі дорогий!

Це день верховного полководця Михайла;

Він вождь вождів і над ангелами ангел.

Якщо, о Михаиле, споріднений з ним за ім'ям,

То по-ангельському відсвяткуй цей день.

Ангел Божий той, хто нехтує земним;

Хто злітає до небес, той ангел Божий;

Ангел Божий є той, хто розриває кайдани плоті;

Хто чистий від пороків, той ангел Божий.

О, якби я побачив той час, коли б ти сказав так:

"Що мені до землі? В ній нема нічого доброго".

Твій справжній друг Григорій Савич.

8 листопада 1762.

[Харків, місцевий; 13 листопада 1762 р.]

Григорій Савич

Бажає своєму Михайлові радуватися в Господі! О, солодкий шлях життя, коли совість чиста!

Тоді аттічний мед кращий за нектар і амброзію! Тому веселе обличчя, і жива надія прикрашає чоло.

Тому в благочестивих завжди стільки радощів!

143

Надія їх не залишає ні під час хвороби, ні навіть у смерті.

Навіть по смерті їхнє лице радісне. О Михаиле, Михаиле! В юності будь безгрішним,

Якщо хочеш бути милим Богові. О, не шукай поза собою найвищих благ.

Христос учить, що Царство Боже в нас.

Нагоду до написання цього вірша дав сьогоднішній день во святих отця нашого Івана Злотоуста; надсилаю тобі в подарунок такий його золотий вислів: ????? ????? ????? ?????????? ??????, ?? ?? ???????? ??????? ??? ?'?????? ??????'. — "Ніщо звичайно не приносить нам такої радості, як чиста совістьідобрі сподівання".

Прощай, найдорожчий!

[Харків, місцевий) 15 листопада [1762 р.]

Михаиле! Найжаданіший брате в Христі!

Якщо ти здоровий, радію; якщо ти до того ще й веселий, радію ще більше, бо веселість — це здоров'я гармонійної душі. Душа, вражена яким-небудь пороком, не може бути веселою. Знаю, який спокусливий шлях юності, знаю і те, як надмірно веселився вчора простий християнський люд. Дуже боюся, чи не приєднався ти вчора до якої-небудь компанії і не потрапив в непристойне товариство. Якщо не сталося нічого, що викликало б докори совісті, то я дуже радий, іти найщасливіша людина. Якщо ж це сталось, то не мучся даремно; досить вже, якщо ти ненавидиш свій порок. Христос уже вибачив, як тільки в нас з'явилося рішення не грішити надалі. Я почуваю, що тобі тяжко слухати такі слова. Мені відома вдача юнаків; але не все те отрута, що неприємне на смак. Одне лиш скажу: якщо ці мої побоювання ти не витлумачиш як вияв моєї вищої любові до тебе, ти будеш глибоко несправедливим щодо мене. Хай збереже найкраще Христос твій вік у безпеці від всяких пороків і хай скерує тебе до всього найкращого!

Вельми люблячий тебе Григ[орій] Савич.

144

На світанку, листопада 15.

Те, про що ти просиш у своему останньому листі, все здійсниться, аби Христові це було бажано і ти сам був твердий в початій справі. Пиши мені коротше, бо я знаю, що тобі не вистачає часу, і здоров'я бережи, як око.

[Харків, місцевий] 23 листопада [1762 р.] Здрастуй, друже!

Прохаєш дати тобі поради щодо майбутнього життя твого і становища, особливо про те, з якими друзями підтримувати тобі зв'язок. Ти чиниш розсудливо, що заздалегідь піклуєшся про своє майбутнє. Але про твоє місце в житті поговоримо іншим разом, коли підкаже Христос: тепер же побалакаємо про друзів. З ким тобі підтримувати відносини? — питаєш ти. Пхе! З хорошими, — відповідаю я коротко. А з хороших лише з тими, до кого в тайниках серця ти по натурі схильний. Бо це краща норма дружби. їжа добра, але що з того, якщо вона не подобається твоєму шлункові... Не дивно, що вона шкодить. Однак якби-то у нас, мій Михаиле, було так багато хороших людей, як хороших страв! Але цього можна лише бажати, мати ж — це інша справа. Істинно добра людина, тобто християнин, трапляється рідше від білої ворони. Щоб знайти таку людину, тобі потрібно буде багато ліхтарів Діогена14. Що ж робити? Слід підтримувати зв'язок з тими, які кращі, ніж інші, які звичайно вважаються просто добрими. Обирати слід щирих, постійних і простих. Про щиру душу кажуть, що вона не заздрісна, не злобна, не підла. Прості — не дурні, але відкриті, не брехливі, не облудні і пусті, бо таких людей ненавиджу більше Тартара15. О, якби у нас було таких поменше! Але що робити, якщо цей світ, тобто більшість людей, складається з таких?

"Світ — це загорожа для дурнів і балаган пороків", як співає наш Палінгеній16.

Тому найправильнішим я вважаю здобувати друзів мертвих, тобто священні книги. Серед живих є такі хитрі, спритні й безчесні пройдисвіти, що юнака у вічі обдурюють, вливаючи свою отруту невинній простоті і особливо нападаючи на про

144

стих — коло них у цих змій є надія на здобич. Бо і собака не їсть собачого м'яса. О, бережись таких! Скільки моральної шкоди завдали мені посланці диявола, обманувши мене. Як хитро вони вкрадаються в довір'я, так що тільки через п'ять років ти це відчуєш. Ах! Скористайся хоч моїм досвідом! Я той моряк, що, викинутий на берег під час аварії корабля, інших своїх братів, яких чекає те ж саме, непевним голосом попереджає, яких сирен і страховищ їм треба стерегтися і куди прямувати. Бо інші потонули і вщійшли у вічність. Але, скажеш ти, я можу і сам стати розсудливим під ударами долі. О мій найдорожчий друже! Хіба ти не знаєш, що багато людей зазнає аварії корабля, рятується ж небагато хто — троє із ста. Чи можеш ти ручитися, що ти врятуєшся? Якщо у тебе є ліки, невже ти з власної волі повинен прийняти отруту? Досить біди, якщо ти через свою необережність її покуштуєш.

Але дзвін кличе мене до грецького класу. Тому, якщо тобі бажано буде поговорити в інший час про те ж саме, ти мені невдовзі напиши. Так ми будемо вести бесіду про святі справи, а тим часом і стиль буде вироблятися.

Бувай здоров!

Твій найбільший друг Григ[орій] Савич. 23 листопада, з музею.

(Харків, місцевий; 29 листопада 1762 p.J

Найдорожчий з найдорожчих, найсолодший Михаиле!

Чому не був ти на вечірні? Читалась чудова стихира про святого Аккакія17, з якої я взяв таке: ["Дух не смущен, и ум чист"]. О щасливіший, ніж саме щастя, той, хто забезпечив собі це! Що є приємнішим від душі, яку не тривожать нечистоти і низькі пристрасті? Що є блаженнішим від розуму, очищеного від земних помислів, який бачить самого Бога? Твого жартівливого Палінгенія я дістав для тебе без великих зусиль. Читай його, товчи, черпай з нього, повертай, витискуй і насичуйся, годуй божественною і найприємнішою їжею твого

145.

малого Яшка, щоб і він коли-небудь здобув скипетр. Радій в Бозі, співай під музику, гуляй, як я роблю ["Житейское море..."], та ін. Я тілом відсутній, серцем же завжди з тобою.

Бувай здоровий і веселий! Твій найбільший друг Григ[орій] Сав[ич].

Листи твої мені дуже неприємні, тому не пиши, тобто... 21

[Харків, місцевий; жовтень — листопад 1762 р.]

Здрастуй, найдорожча мені душе, мій Михаиле!

Вчора ти скаржився на одного з неприхильних до тебе. Що ж робити? Така людська чернь: честолюбна, дратівлива, самолюбна, і, що найгірше, брехлива йзаздрісна. Тине можеш знайти жодного друга, не знайшовши разом з ним двох-трьох ворогів. Як дуже вірно сказано, що той, хто не має ворогів, не має також і друга. Торгівля звичайними речами, якщо вона вдала, викликає заздрощі, тим більше придбання друга. Але безмірно нерозумний людський рід бажає купувати друзів і не турбується про те, щоб мати для цього гроші. Що це за гроші, за допомогою яких здобуваються друзі, — ти знаєш з Плутарха: "Задатки чеснот та інші найпрекрасніші властивості, що закликають до любові, — це божий дар; їх ніхто не може здобути, вони — ласка Божа. Коли люди їх позбавлені, їм лишається тільки заздрити, додаючи до природного нещастя нове, створене самою людиною, тобто порочність душі, яка створюється під впливом звички. Таким чином, люди не гідні любові не стільки з несправедливості природи, скільки тому, що одержані ними від Бога скромні здібності вони псують і, незадоволені своєю долею, заздрять, ремствують". Такі ті, які на тебе гніваються і тебе ненавидять, вони вічно скаржаться, заздрять, хваляться, щоб не показати свого убозтва, яке вони в глибині душі усвідомлюють і яким мучаться. їх ти уникай, не товаришуй з ними. Вітай їх, говори ввічливо і, якщо потрібно, допомагай їм, але як звичайним знайомим, а не як вірним друзям.

Тому що ти мене питаєш про декого, то, мені здається, я

145

переконався, що Яків Правиць[кий], — юнак хороший, не заздрісний, простий, дуже жадібний до істинної науки, задоволений своїми здібностями, від природи по-справжньому порядний, м'який, людяний. Це ті якості, що спонукали мене полюбити його. Такого ж складу, як мені здається, і Василь Білозер. Поки я їх вважаю такими, до того часу їх любитиму. Прощавай, найдорожчий, і постарайся любити мене взаємно!

Вельми люблячий тебе Григорій Сав[ич]. 22

[Харків, місцевий; 1 грудня 1762 р.]

Блаженні ваші очі, що бачать, і вуха, що чують. (Матвій, гл. ІЗ)18.

Всякий народжений, який усім серцем шукав, безсумнівно, знайде і побачить те, що побачити можуть очі не всяких людей, а лише блаженних. Це значить: божественну істину найважче знайти, але зате тим, хто побачить її, вона найприємніша. Пізнання істини — завершення всього ["развъ бо сего (Духа Святаго) ни дьяніе, ни слово"], як сьогодні говориться про це в антифонах, — не починається, не закінчується. Так шукав Авраам, залишивши свою землю; цим шляхом пішов Ісаак, якому землю вказав Господь. Яков і його сини зробили те ж. Мати в собі Святий Дух є не що інше, як бачити істину Божу, яка є єдиною істиною. Якщо її бачили Арістотель і його послідовники, то вони блаженні, якщо ні, вони безумні ф'тософи. Якщо ми потомки Авраама, якщо ми одного з ним духу, ми це підтвердимо подібними ж ділами; бо звідки, як не з плодів наших, відомо, що в нас є дух предків? Що інші роблять, чого прагнуть, вони й самі побачать; я ж твердо знаю, що я всього себе присвятив шуканню однієї лише божественної істини. Я не буду мати успіху в цьому? А все ж врешті-решт успіх буде. Сьогодні я чув з Євангелія: ["Очи бо ею держастеся, да его не познают"]. І вони його все ж пізнали, хоч очі їх і погано їм служили. Бо чого не переможе чесна праця? Хіба не приємно працювати, коли ми народжені для цього, коли ми просякнуті духом Ав раама? Бо природний рух з часом стає все швидшим. Тому хочеться сказати з Павлом:"Буду прагнути, можливо, досягну"® (До филип'ян, гл. 3). "Гоню же, аще и постигну, то єсть особливо

146

постигну", "Брати" та ін. Якщо в мені нічого немає, крім жару серця, або, говорячи словами євангеліста, нашого палаючого серця, то я задоволений цим, бо палке бажання походить від Святого Духа, який як почав, так, напевно, і закінчить, щоб ми могли сказати: ["Мы же откровенним лицем взираєм на славу Божію"]. Цим я живу, над цим з охотою працюю вдень і вночі, в цьому я вирішив, мій найдорогоїщініший Михаиле, померти, хоч я вже раніше помер для світу, щоб коли-небудь підвестися во славу з Христом. Тебе ж я вважаю Авраамовим нащадком і прагну і бажаю, щоб ти був моїм союзником і супутником у житті, якого всі так уникають. Якщо у тебе палаюче серце, а воно, безсумнівно, повинно палати, якщо ти той, ким я тебе вважаю, вижени з грудей всяку смертну турботу, вимий бруд із серця. Бруд — це те, що земне, а що видиме, те земне. Якщо вогонь у твоїх грудях справжній і щирий, то згорить все, що в них єсть земного, щоб ти коли-небудь став чистий серцем і побачив Бога, Бога й істину, яка робить блаженними ті очі, які її бачать. Хто добре загорівся, той добре почав, а добре почати — це наполовину завершити. Привчи себе до того, щоб щоденно через очі або вуха потрапляло в твою душу що-небудь не лише із Святого Письма, а й те, що побачиш і почуєш з випадкових подій, пережовуй, розмелюй і, наскільки можеш, перетворюй у споживний і рятівний сік, як тварина, що повинна бути принесена в жертву Богові. У тих, хто душею низький, найкраще з написаного і сказаного переходить у найгірше і сам Христос є чимсь неприємним. Але для тих, що сповнені Авраамовим духом, Бог навіть з безплодних скель творить божественну і найпрекраснішу поросль. Якщо повз тебе, наприклад, проходить п'яний, ти так думай: Бог дав тобі видовище, щоб ти на чужому прикладі усвідомив, яке велике зло пияцтво — біжи від нього. Ідеш повз жебрака, що лежить, у якого ноги згнили або ніс і подібне до трупного обличчя викликає жах, ти так міркуй: цей або ця, безсумнівно, вели розпутне життя, це плоди розпусти. О, щасливі ті, хто може бути вільним від цього зла; о, яке велике значення має здоров'я і непорочність! Яка висока доброчесність! Як небагато тих, кому вона властива! Якщо ти стоїш у храмі, чуєш, як віддають почесті поясу найблаженнішої Діви, чуєш, що цьому поясові приписується божественна сила, що називають найблаженнішим місто, в якому знаходиться цей пояс, і вважають це місто безпечним від усіх нещасть, то так про це

147

думай: туг повинно бути якесь таїнство, бо якщо плоть не приносить ніякої користі, то яким чином допомагає пояс, який служить плоті? Манна? Що це таке? Юрба сприймає це, як осел звуки ліри. Але ти, якщо хочеш по-авраамівському слухати і сприймати, копай тут з отроками Ісаака і, можливо, відкинувши землю, знайдеш якусь живу воду. Або так: народила, а все-таки діва. Повинне бути і тут якесь таїнство. Отже, народжують і діви. Пхе! Ще й як! В людських справах це, правда, неможливо. Але відкинь, кажу я, землю. Бо й дух має своє народження, і де так панує дух, як не там, де йому протистоїть плоть, обвита поясом дівочої чистоти. ["Возвеселися, неплоди нераждающая"] та ін. Бувай здоров, нащадку Ісаака!

Твій Гр[игорій] С[авич].

[Харків, місцевий; жовтень — грудень (?) 1762 р.]

ODA HORATIANA1 (LIBRI II, XVI) "DE ANIMI TRANQUILLITATE"

[Ода Горація (Книга II, XVI) "Про Спокій Душі"]

Купець спокою мило Бога просить, Коли по морі його вихор носить, Як місяць хмари — і зорі преясні —

Ховають жасні. Просить-бо миру в війні турок битий І гарним луком китаєць одітий, Але, мій друже, вдягни хоч порфиру,

Не матимеш миру. Ні влада-бо царська, ні злото в барилі Не усмиряють душі бідні хвилі, Не утишають зітхання многі

Гарні пороги. Солодка вбогість є мирові мати, Щоб зайвих вдома речей не тримати, Тут не турбує страхом снів милих

Зла похіть в тілі.

147

Чому багато, черво, замишляєш, Чому в країни чужі поспішаєш, І що за користь кидати країну —

Це ліпше кинуть. Печаль дурна і на судна виходить І проникає у дальні походи, Оленів легких вона найбистріша,

Вітру скоріша. Маєш — будь ситий, про завтра не думай, Утішуй мудро свою сміхом стуму. Знай, що ніщо не буває блаженне,

А зло в усім певне. Знай, що преславні пішли в прах герої І, сто літ живши, лягли в смертельнім гної, А може, твоє те, що в славі буяло,

Мені перепало. Волів чудових у тебе заводи І чужоземних коней є породи, А на одежу тобі для убора —

Сукна з-за моря; Мені ж судьбина дала грунт убогий, Муз чистих грецьких потроху для того — Духа напитись і щоб зневажати

Світ цей проклятий.

Найдорогоцінніший друже! Здрастуй, мій Михаиле!

Це я переклав майже експромтом, дуже швидко, слідкуючи тільки за тим, щоб, наскільки це було для мене можливим, передати дух автора, не дбаючи про красу стилю. Ти можеш, якщо тобі до вподоби, змінити і почати з інших слів. Що ж до перекладу виразу "quod ultra est, oderit curare" словами ["не печися на утро"], то стережися судити його занадто поспішно, хоча я й знаю, що ти далекий від забобонів. Бо хто черпав із святих отців, за прислів'ям, як собака з Нілу, той зрозуміє, що "завтрашнє" треба розуміти як наступне життя. Бо якщо наше життя всюди у Святому Письмі порівнюється з днем, перша ж частина доби є ніч, а друга — світло, то дуже вірно ранній вік, тобто юність, називати нерозумним, сучасним життям, ще не освітленим сонцем істини. Друга ж частина життя, що порівню

148

ється з світлом і називається життям... коли відкидаються справи тьми. Отже, коли автор говорить: "не турбуйся про завтрашній день", він хоче сказати: не слід турбуватися про те, що ти будеш їсти або в що одягнешся в старості. Шукай в теперішньому житті тільки Царства Божого, гііклуйся і дбай тільки про доброчесність і мудрість. Бо якщо ти добре посієш в теперішньому, то добре пожнеш у майбутньому, і ніхто з тих, хто придбав святі звичаї, не буде позбавлений у старості своїх заощаджень. Сюди належить і одне висловлювання Платона, на яке я нещодавно натрапив і яке я радо тобі повідомляю. Це така сентенція: "Для мене немає нічого важливішого, ніж бути чи стати кращим". Дивись, про що дбали найкращі мужі — не про багатство і т. п. Не дивно тому, що вони добре завершили життя. Бо як хто посіє в юності, так пожне в старості. Хочеш бути легким і здоровим старцем? Дотримуйся в юності тверезості і непорочності. Подумай про це!

Бувай здоров, мій найкращий любителю муз\

Твій Григор[ій] Сав[ич].

[Харків, місцевий; вересень — грудень (?) 1762 р.] ПЛОТЬ ЗАМИШЛЯЄ ПРОТИ ДУХА

Ти вже слабнеш, Ізраїлю, вже вражає тебе натиск ворога, Ти зі страху ніяковієш, відступаєш зі священними

знаменами.

Ворог же, немов Борей20, шалено знищує веселі посіви,

Розпорошує твої стрункі лави і жене їх. Здійми, о Христе, руки до неба, здійми!

Скоро торжествуючий Амалех21 ганебно втече.

[Харків, місцевий; 20 — 23 грудня 1762 р.]

О нещасні, о тричі, чотири рази нещасні ті,

Чиє потомство народилося під зіркою фараона! А якщо почуваєш в собі будь-які вавилонські плоди,

148

Гей, розбивай їх у всякий час об каміння! Люцифер — це сатана; якщо виблискує — не вір!

Нічна рослина в'яне зі сходом сонця. Під нещасливою зорею хай ніщо не народжується,

Ось день Господній вже недалеко, ось він вже близько.

Найдорожчий Михаиле!

Воістину моя самотність відкрила мені небо. Задавши учням вправу, я пішов до музею, і ти бачиш, до яких думок я прийшов у зв'язку з поясненням слова астролог. Від думок про видиме небо я перейшов до питань духовних. Перше небо прекрасне, але більш гідне божественного споглядання друге. Тепер ти подумай, чи є на небі ті, хто (хоча тілом вони і на землі) ухиляються від справ мертвої черні для справ небесних. Хіба не чудово, як каже Ієронім22, гуляти думками по раю? Але мені ніколи не буває нудно розмовляти з тобою. Одне тільки мені близьке, вигукну я: о школо, о книгиі

Бувай здоров, найдорожча душе, і намагайся підноситися в ці небеса!

Твій союзник Григорій.

["Аще око твоє лукаво"] та ін.

Під нещасливою зорею, якщо часи місяця погані,

Як кажуть астрологи, народжується не все добре. Бо зорі паруються з землею:

Земля — жінка, небо — чоловік. Знехтуй земним, дивись на нематеріальне,

З видимого пізнавай невидиме. І в небі нашого розуму

Є свої зірки, зірниці, а також сонце і місяць. Якщо світить погана зірка, то вір, що і народжується

все погане.

0 нещасний рід, що народився під таким сузір'ям! Чуєш, Михаиле, чого вчать священні книги?

1 чи розумієш, що у лоні може бути двоє нащадків? О чудове небо, на якому палає слава Христа,

149

І зоря, що вказувала шлях святим волхвам! Бо тоді народжуються діти — оце священне плем'я,

Що хвилює Ірода і фараона. О нещасні!

[Харків, місцевий; початок січня 1763 р.]

Здрастуй, найдорожчий юначе і найлк>біший мені з усіх Михаиле!

Ось почався Новий рік, тому пишу тобі грецькою мовою і вважаю це доброю прикметою. Христос сказав у Євангелії таке: "Дух Господній на мені" та ін. Хай благословить тебе вінець року цього і хай береже тебе в доброму здоров'ї і благополуччі разом з найдорожчими для тебе!

Про це молиться твій відданий друг Григ[орій] С[авич].

1763 р.

[Харків, місцевий; 23 — 26 січня 1763 р.]

Найдорожчий Михаиле!

Деякі, як говорить Сократ, живуть, щоб їсти і пити, я ж — навпаки. Далі, більшість зовсім не знає, що значить жити, і хоч вони й бажають їсти, щоб жити, однак не можуть по-справжньому жити, бо навчитися найвеличнішому мистецтву життя — справа дуже важка, і один тільки Христос може це дати і навчити. Доки я знатиму, що ти жадібно читаєш мої листи, доти я не перестану писати тобі і говорити таке: "Мовчи, мовчи: тонкий слід".

Зійди тепер на високу вежу і допоможи своїй душі побачити те, що хвилює юрбу. Ти побачиш, що один мучиться коростою, другий — пропасницею, третій — подагрою, четвертий — епілепсією, п'ятий — водянкою; у одного гниють зуби, у другого — нутрощі; деякі до того жалюгідні, що здається, ніби вони носять не тіло, а живий труп. Я вже не буду говорити про

149

легкі хвороби: кашель, виснаження, зловонне дихання та ін. З таких-от, тобто з нездорових членів, і складається цей світ, який би він не був за розміром. Бо якщо ти й бачиш серед них людей із здоровим тілом, то це такі люди, які недавно потрапили в тенета хвороб і ще не дійшли до зазначеного вище стану; однак вони не йдуть, а біжать до нього, їх підганяють фурії до таких преславних нагород. Ми ж, правда, уникаємо цих хворих і вірно робимо, щоб вони і нас не заразили. Проте ми охоче підтримуємо зносини з людьми, які до цього часу здорові, але розум яких пошкоджений і насичений отруйними вченнями. Але ж мй не захворіли б тілом, якби раніше не захворіли душею. Яка користь віддалятися від нечистого і зловонного блудника, якщо знаєшся з тими, хто відзначений духом блудодіянняі Від першого стає погано тілу, від другого заражається душа. Ти уникаєш того, який від пияцтва стає божевільним, і не стережешся чревоугодника, який своїм прикладом закликає тебе до несвоєчасного і надмірного вживання м'яса, вина. Чому ж ти уникаєш ріки, а наближаєшся до джерела? Боїшся пожежі, а шукаєш вогню? Проклинаєш вугілля, а ходиш по іскрах і гарячому попелу? Боїшся дотику до рани, а ходиш серед мечів і скорпіонів? Уникаєш водянки, подагри, галльської хвороби і не віддаляєшся від непомірності — матері всіх цих лих? Але Сократ серед чуми залишився здоровим, бо звик до найсвятішого життя, до простої і помірної їжі. Послухай Плутарха, який вважає причиною всіх хвороб надлишок вологи в тілі: "Під впливом зовнішніх причин і умов надлишок вологи в тілі ніби заміщає субстанцію і тіло". Без згаданого надлишку вологи ці причини не викликають нічого поганого і слабнуть. Але там, де є надлишок вологи, там ніби виникає якесь брудне болото... Вогонь горить найкраще там, де є нафта; так, хвороба, всяка зараза і запалення не можуть прищепитися, коли тіло холодне, позбавлене слизу і легке, як корок. Більшість людей до нестями об'їдається м'ясом і обпивається всякими хмільними напоями. Що ж дивного в тому, коли за причиною іде дія? Саме від цієї найприроднішої матері виникли всі раніше згадані зарази. "Мовчи, мовчи: тонкий слід". Уникай мирського людиновбивчого духу, уникай цих скорпіонів, не шкодь і не руйнуй свого тіла (щоб не погрішити в чому-небудь), але зроби його тоншим, скорочуючи надмірну їжу й уникаючи вогню, породженого вином, звідки всі пороки душі,

150

а з останніх, у свою чергу, — всі хвороби тіла. Не той вбиває коня, хто годує його простим кормом, а той, хто дає багато вівса і не додержує міри в їзді. Обтяжені їжею й вином, ми довго зупиняємося на якому-небудь тривожному роздумі. Звідси передчасне старіння, якщо не що-небудь інше. Це трапляється досить часто, бо я знаю дуже багато людей, навіть авторитетних, які намагаються спокусою прикладів та принадою слів і красномовства псувати юнаків і спонукають їх до ненажерливості, використовуючи при цьому навіть місця із Святого Письма. Якщо ти бажаєш трохи послухати нас, то доки ти будеш додержуватися тверезості, доти будеш впевнений в тому, що у тебе зберігаються і здоров'я, і соромливість, і репутація — найцінніші скарби. Тебе спонукають до непомірності? Але ти побори в собі той порочний сором, що не насмілюється відповісти відмовою, тепер уже привчи себе до цієї святої стійкості і скажи: мені це некорисно, хоча ви й говорите, що для чистих усе чисте. І коли Павло каже, що йому не дозволено їсти м'ясо через любов до інших, то хіба я не можу через любов до самого себе додержуватися посту або обирати їжу? Так усувай ти жовч і отруту їхніх слів, підсолоджених медом. Нудьга тягне тебе до розкошів? Візьми святу книгу, співай священні гімни, молись; якщо цього буде не досить, поклич порядного товариша, заведи веселу і хорошу розмову, прийди до нас або нас запроси до себе. Чого тобі соромитися? Якщо ти вважаєш, що це погано, не роби цього; якщо ж ні, то переможи в собі поганий сором і страх, які тебе відвертають від порядних справ... О, якби ми в ганебних справах були такими ж соромливими, боязкими, як часто ми буваємо боязкими і хибно соромливими в порядних вчинках! Христос нехай збереже такий великий твій дар не заплямованим мирською заразою і нехай приготує тебе для своєї обителі. Бувай здоров, найдорожчий!

До тебе вельми прихильний Григ[орій] Сав[ич].

150

[Харків, місцевий] 27 січня [1763 р.]

Плутарх говорить:

"Як підроблені під золото речі наслідують блиск і красу золота, так і підлесник, наслідуючи приємність і принади друга, завжди здається веселим і блискучим, ніколи не чинячи опору, ніколи ні в чому не відмовляючи. Все ж таки ми повинні не відразу запідозрювати в лестощах тих, хто хвалить: своєчасна похвала личить другові не менше, ніж осуд. Тим більше похмурість і схильність все ганити є чимсь чужим дружбі і товариським відносинам. Хто ж, доброзичливо до нас ставлячись, вільно і рішуче не відгукнеться з похвалою на те, що гідне похвали? Від цієї людини ми легко зносимо і приймаємо й осуд, вважаючи, що той, хто вільно висловлює похвалу, висловлює осуд лише під тягарем необхідності".

Найдорожчий мій Михаиле!

Оскільки тепер мені нічого тобі сказати, то через моє посередництво з тобою буде розмовляти наш Плутарх — муж, сповнений віри і чесності, найвидатніший з тих, хто присвятив себе благородним Музам, цим чарівним Каменам (музам) і небесному Гелікону23. Але невже тобі не здається дивним, навіть надзвичайно дивним те, що в мене, друга, не вистачає слів, особливо для тебе? Щодо мене, то таку людину я вважаю пустішою, ніж сама філософська пустота. Але, зрозуміло, коли я беруся писати тобі, то завжди мушу дбати про поміркованість у моїх почуттях до тебе, а не про їх багатство. Я належу до тих, хто настільки цінує друга, що ставить його над усе і вважає друзів, як говорить твій Лелій, найліпшою прикрасою життя.

Кожного вабить до себе своя пристрасть.

Я зневажаю Крезів, не заздрю Юліям, байдужий до Демос фенів, жалію багатих: хай володіють собі, чим хочуть. Я ж, якщо я маю друзів, відчуваю себе не лише щасливим, але й найщасливішим. Тому що ж дивного в тому, що для мене нема нічого приємнішого, ніж вести розмови з другом? Тільки б Бог зміцнив мене в своїй чесноті, тільки б він зробив мене людиною, гідною і дорогою для себе, бо добрі люди — це друзі Божі, і лише

151

серед них зберігається найвищий дар, тобто справжня чиста дружба. До всього іншого у мене немає ніякого діла, як говорить прислів'я.

Бувай здоров, найдорожчий, і люби разом з добрими науками чесноту, джерело всякої втіхи, і відплачуй нам любов'ю за нашу любов!

Твій Григ[орій] Савич.

В свято Івана Злотоуста, січня 27.

[Харків, місцевий] ЗО січня 1763 р. ЕПІГРАМА

Музам колись дев'ятьом на шляху з'явилась Венера;

З нею — її Купідон; слово зухвале — в устах: "Музи, шануйте мене, я найперша з усіх олімпійців,

Всі перед берлом моїм хиляться люди і боги". Мовила. Музи на те: "А над нами, богине, не владна.

Наша святиня не ти, наша любов — Гелікон".

Найдорожчий мій Михаиле! Радій у Господі!

Вставши за дві години до утрені і сам з собою розмовляючи, між іншими благочестивими міркуваннями склав я епіграму. Пам'ятаю, серед грецьких епіграм я читав таку, коли перебував у монастирі св. Сергія. Будучи неспроможним пригадати її, я своїми словами передав той же зміст. Мені здається, вона прекрасно і велично говорить про святилище муз і достойна бути проспіваною сьогодні, коли ми шануємо пам'ять трьох великих вчителів Всесвіту. О, якби і нам, мій Михаиле, вдалося досягнути такої ж вершини доброчесносте

Цього бажає тобі твій Григорій.

Січня ЗО.

Якщо в грецьких словах, як вони тут написані, я допустився помилки, то виправ і повідом мене. Немає нічого дорожчого за це, і знай правило: рука руку миє.

J763.

151

зо

[Харків, місцевий] 7 лютого [1763 р.]

Із збірки висловлювань Еразма24. Арістотель, Велика етика, кн. 2

4???? ???????? ?????? ????? ?????? ??? ????? ???? ? ??? ??? ? ??????. — "Коли ми хочемо когось назвати справжнім другом, говоримо, що наша душа і його душа — одне". Те ж сказано і в іншому місці тієї книги:'???? -/??, ?? ?????, ? ?'???? ?????? ???. — "Друг, як кажуть, — це наше друге я".

Але послухай і з Плутарха: "Розповідають, що мавпи, намагаючись наслідувати людей, переймають їх рухи і відтворюють їх танці. Підлесник же, наслідуючи інших, обдурює їх, спокушає, але не всіх однаково. З одними він танцює і співає, до інших приєднується, як партнер по палестрі25 і по •фізичних вправах. Якщо він має справу з юнаком, відданим літературним і науковим заняттям, — увесь час сидить за книгами, відпускає бороду (філософську) до самих п'ят, носить плащ, залишає розваги, на вустах у нього числа та прямокутники і трикутники Платона"26.

Найжаданіший Михаиле!

Тому, що з усіх втрат втрата часу найтяжча, навіть одна мить цих ангельських днів така цінна, що перевищує все, що ми маємо, навіть себе самого настільки, наскільки час перевищує все, чим ми володіємо. Бо наша внутрішня людина тепер не обтяжена плоттю, ніби, звільнившись від пут або знайшовши нові крила, піднімається високо, неначе орел, ширяє, носиться і літає в безмежних небесних просторах, як по рівнині безкраїх полів, прагнучи досягти божественної краси, проникнути туди, де ангели безперервно дивляться на лик отця, радіючи людській долі. О приємні, як нектар, нинішні дні, яких цінність більша за всі речі й інші дні! О прикрі й важкі перші дні посту, куди ви нас ведете? Так всяка чеснота і всяке благо спочатку уявляються гіркими, а під кінець стають солодшими. О мій найдорожчий Михаиле! Стережися ці днини витрачати на пусте! Пам'ятай, що вони скарб, зрозумій, що твоя доля наба

152

гато краща долі перських царів. Чого нам боятися, якщо ми тут спочиваємо? За допомогою часу можна купити небо, навіть самого Бога. Я ніколи не перестану переконувати тебе, щоб ти присвятив себе не вульгарним музам, а прекрасним ділам, які зневажає юрба, тим книгам, яких, як каже Муре27, "рідко хто бере в руки". А для заохоти не можу не скористатися такими словами нашого Еразма: "Пам'ятай, що ніщо не минає так швидко, як юність". Хай також завжди живе в твоїй душі і такий вислів Плінія2*: "Втрачений той час, який ти не використав на навчання".

Якби я мусив спонукати тебе, то я б швидше вмер, ніж перестав би це робити в нинішні дорожчі за золото години, незалежно від того, слушно це чи ні. Прийде час, коли, обтяжені їжею і напоями, ми схилимось до землі, не маючи сили підвести найпрекрасніші очі нашої душі. Тепер же, коли цей, як говорить Марон29, вогонь простого дихання вільний і дійовий, чому ж перестанемо ми злітати в небо? Навпаки, нам треба вправляти наші крила, щоб коли-небудь досягти тієї межі й мети, які вгамовують всяку спрагу і про які наша найдорожча родительська церква співає: ["Желаній краю, върних утвержденіе"] та ін.

Не хочеться кінчати, все ж кінчаю. Бувай здоров, моя душе!

Твій Григ[орій] Савич.

7 лютого.

(Харків, місцевий; січень — лютий 1763 р.] ["Да не будет бъгство ваше в зимъ..."]

Поки лютує зима шалена, моряк не відв'язує човнів,

А чекає лагідної погоди, тихої весни. Чекайте і ви дня Божого, коли Святий Дух

Своїм вогнем усе розтопить. Якщо поквапно довіришся мирському морю,

То які хвилі, питаю, тобі доведеться винести? Отже, дивись, щоб не плавати в тумані,

Щоб не обрав ти ненадійного становища в житті.

152

Але тримайся пристані, поки Христос тебе навчить.

Дорога вночі небезпечна, як і море взимку. О! Христос небагатьох рятує від хвиль відкритого моря.

О! Скільки їх поглинає морська хвиля! Не пересвідчившись, наскільки небезпечне море,

Навчись на нещасті інших. Сатана затягує в хвилі навіть обережних людей.

Що ж буває з тими, кому бракує обережності? А ти, залишаючись у гавані, спокійно шануй святих муз.

О, щасливий ти, якщо маєш свої блага!

Найдорожчий Михаиле! Радій у Господі!

Якщо залишити осторонь книги, то для мене немає нічого приємнішого, ніж розмовляти з своїми друзями, серед яких ти найперший. Боюся тільки, що невчасно тобі надокучаю, коли тебе, можливо, займають важливіші справи. Бо здогадуюся, що ти обдумуєш шкільні завдання. Коротко мені про це напиши.

Бувай здоровий, найдорожчий!

Твій Григор[ій].

[Харків, місцевий] 15 лютого 11763 р.]

Здрастуй, найблагородніший Михаиле!

Отже, ти линеш до Господа. О, тоді ці твої листи для мене солодші, ніж нектар! А ще більше твоя душа — найблагородніша й істинно божественна. Лише тепер я пізнаю, що ти не з породи шулік, але від крові благородних орлів, які линуть до вищого і, зневажаючи кажанів з їх любов'ю до темноти, злітають до сонця. О, якби цей голос я частіше від тебе чув! Я не хотів би амброзії. Напевно, ти вже маєш те, до чого прагнеш: ти так просиш, так молиш. О юначе, найгідніший Христа, ти майже викликав у мене сльози, бо надзвичайна, ви

153

няткова радість звичайно супроводжується сльозами. Господь не помиляється. Хто всім серцем просить, той уже має. Ти так жадаєш Господа? Але рано ще, зупинись трохи, моя душе, трохи зупинись! Адже коли здобудеш, то скажеш, що найкоротший час був занадто тривалим. Позаду тебе стоїть Христос і горить від бажання обдарувати тебе, але ще не...

Тримайся і терпи. Цей труд коли-небудь тобі принесе користь, у всякому разі протягом восьми років.

Бувай здоровий, моя радосте.

Тобі єдиному найбільший друг Григор[ій]. 33

[Харків, місцевий; початок другої половини лютого 1763 р.]

Здрастуй, найдорожчий любителю муз, Михаиле!

Я знаю, що й тобі, Михаиле, не буде неприємним,

Якщо це маля принесе тобі мого листа, Написаного тим, хто любить тебе більше очей своїх,

Хто палає вогнем благочестивим, полум'яніє любов'ю, Любить, горить, палко кохає тебе всім серцем, товаришу.

Тобою втішається, любить, зачарований тобою. Для мене не такі солодкі пахощі квітки і аттічний мед,

Як солодка душа твоя, сповнена взаємної любові. Пиши мені, якщо є щось приємне і дружнє,

І, поки живеш, плати мені любов'ю за любов. Мене ж від любові до тебе не відтягне жодна старість,

Хоча б досяг я віку Тітона або Нестора...30

Що є огиднішим за любов вульгарну, удавану, і, навпаки, що є більш божественним, ніж любов християнська, тобто істинна? Що таке християнська релігія, як не істинна і досконала дружба? Хіба Христос не встановив, що відзнакою його учнів є взаємна любов? Хіба не любов усе поєднує, будує, творить, подібно до того, як ворожість руйнує? Хіба не називає Бога любов'ю його найулюбленіший учень Іван? Хіба не мертвою є душа, позбавлена істинної любові, тобто Бога? Хіба всі дарунки, навіть ангельська мова, не є ніщо без любові? Що дає основу? — Любов. Що творить? — Любов. Що зберігає? — Любов, любов. Що дає насолоду? — Любов, любов, початок,

154

середина і кінець, альфа і омега. Завершу коротко: від тебе початок, у тобі ж і кінець.

Але кличе вже мене дзвінок на лекцію грецької мови.

Бувай здоров, найдорожчий Михаиле! Твій грек прийнятий мною дуже люб'язно.

Твій Григор[ій] Сав[ич].

(Харків, місцевий; друга половина лютого 1763 р.]

["И съд, учаще при брезъ... та ін. с корабля"].

Плаває в гавані той, чиє життя далеке від марноти,

Хто далекий від турбот та честолюбства, Хто обережно віддається хвилям цього світу,

Той плаває в гавані, і човен його в безпеці добрій. Але той, хто повертає вітрила в глибоке море...

Який страх тамує його подих! Які хвилі штовхають його! Чотири рази щасливий, хто не виходив у море,

Якщо любиш розумний спокій, мирну музу.

0 божественний спокій! О непізнані Божі .

Дари. Твою цінність розумом пізнають. О, тримайся пристані, нехтуй дарами юрби!

Довірившись морю, перестанеш належати собі. Що тобі до турбот? Турботи — тверді терни.

Вони заглушають слова Божі.

1 не сіє їх Христос, і не проповідує у морі.

Він плаває в гавані: тут він учить своїх.

Найдорожчий Михаиле!

Я довго розмірковував, які вірші тобі надіслати. Однак останні здалися дещо кращими тільки тому, що легше вилилися. Але що ж мені сказати про твій лист, солодший за всяку амброзію. Хай би мене так любив Бог... Але боюся хвалити тебе в очі.

Бувай здоров, найдорожча душе, і шануй доброчесність!

Твій Григорій.

154

[Харків, місцевий; кінець лютого — початок березня 1763 р.) Мир тобі, мій брате!

Я написав це вчора в стані смутку і неуважності і при цьому дуже швидко. Не дивно, що написане тебе не задовольнило, особливо якщо взяти до уваги значну складність твого питання. Я визнаю твої таланти і твою старанність у науках, а також доброчесність і дуже радію з цього. Ну ж спробуємо, чи зможемо ми вирішити це питання, якщо Христос дарує нам натхнення.

Однак у великій справі достатньо і бажати. Невже, питаєш ти, і в чесності слід зберігати міру. Якщо це не так, то в ретельності теж не треба зберігати міри. Бо чому один переважає іншого в чесності? Такі твої думки. А насамперед слід знати, що існує два класи поборників чесноти: один клас досконалих, другий — новачків, або, як їх називає Павло, учнів.

Звідси можна зробити висновок, що існує два види чеснот: один вид охоплює те, що називається чеснотами у повному розумінні, до яких, як до мети, прагнуть всі інші чесноти. Ці останні і становлять другий вид. Але досконалі, або мужі — viri — звідси чеснота отримує свою назву — virtus, займають уже сам палац, або твердиню чесноти, де немає ніякої міри, оскільки немає і насичення; звідси виходить, що один має перевагу перед іншими, бо і в палаці існують ступені підйому, і чим більшу хтось має перевагу над іншим, тим більше користі приносить він людському родові і стає подібнішим до Бога, ласка якого не має меж, не знає ні міри, ні числа.

Звідси у Павла, якщо не помиляюсь, нараховується п'ять класів обраних, тобто таких, що заслуговують на пошану. Адже чим більше чужий хто земному, тим ближче він до небесного і до самого джерела світла. Це стосується того Давидового вірша, який я часто співаю: ["Яко по высотъ небесной от земли, утвердих"] та ін.

Чесноти у повному розумінні — діє ті, господарем яких є сам сущий, або Бог. Такі: віра, надія і найвеличніша з усіх і безкінечна любов. Бо сам Бог називається любов'ю. Всі вони без кінця творять. Властивість віри — помічати або розуміти, а чим більше хто помічає, тим більше плекає надії, а чим більше пле

155

кає надії, тим полум'яніше любить, з радістю творить добро, безмежно і безмірно, наскільки це можливо. О, якби ти, мій друже, міг коли-небудь досягнути до цієї твердині! О, як небагато тих, кому вдається наблизитись до цього Корінфа! Чи хочеш досягти? Для цього потрібні підстави, які ви називаєте засобами. Які ж засоби? Вони такі: знання грецької і римської літератури, яке дається нічними заняттями (я називаю тобі уже засіб засобу), втеча від юрби і мирських справ, зневага до багатства, піст і помірність, коротше — зневажання плоті, щоб здобути дух. Такі ж, нарешті, і звичайні чесноти, притаманні навіть непорядним людям. В них слід зберігати міру, щоб досягнути тих чеснот, в яких не визнається ніякої міри. Інакше, якщо ти в одну ніч зіпсуєш очі або легені, як ти після цього зможеш читати і розмовляти із святими? Яким чином ти від них дізнаєшся про Бога? Віра бачить Бога і сама божественна; щоб її досягти, додержуй міри в пильнуваннях і трудах і, набуваючи духовне, бережись, як би не згубити плотське, коли це плотське може тебе привести до кращого. Хіба розумно робить той, хто, починаючи довгий шлях, в ході не додержує міри? Безперечно, цей не дійде до Єрусалима, хвороба або навіть смерть перерве його подорож. Тому дивись, щоб твоє завзяття, яке не знає міри, не довело тебе до біди. Ах! не хочеться провіщати лихого. Ти, мій Михаиле, заслуговуєш найсприятливішої долі. Ти уникаєш юрби? Дотримуйся міри і в цьому. Хіба не дурень той, хто уникає людей так, що зовсім ні з ким ніколи не говорить? Божевільна така людина, а не свята. Дивись, з ким ти говориш, з ким маєш справу. Ти постиш? Хіба не здасться тобі не сповна розуму той, хто зовсім нічого не дає тілу або подає йому лише щось отруйне? Зменшуй зайву їжу, щоб осел, тобто плоть, не розпалювався, з іншого боку, не мори його голодом, щоб він міг нести вершника. Це ті прекрасні речі, які, вживані надміру, стають дуже поганими. У твоєму віці бувають такі, що надмірно віддаються вину чи надмірно захоплюються кіньми і собаками або розкішним способом життя. Бувають, навпаки, такі, які ведуть занадто суворе життя. Звідси це найпрекрасніше і божественне правило: нічого надміру.

Напиши в листі-відповіді, яка твоя думка, щоб я знав, чи подобається це тобі. О, якби Христос, який обіцяв бути присутнім

155

всюди, де зберуться двоє або троє в ім'я його, удостоїв нас взяти участь в нашій бесіді, інакше без нього все марне. Бувай здоров, мій Михаиле!

Весь твій в Господі Григ[орій] Савич.

[Харків, місцевий; кінець лютого — початок березня 1763 р.] Здрастуй, мій найсолодший любителю муз, Михаиле!

Радість проганяй, Проганяй страх, Жени надію; І хай не буде суму. Розум буває затуманений І зв'язаний путами там, Де вони панують.

Це, якщо я не помиляюся, вірші Боеція31, одного римського філософа. Афект — це хвороба душі, грецькою мовою — ?? ?????. Хвороба, як я думаю, виникає тоді, коли в тілі постав розлад погано узгоджених між собою елементів, а саме: коли вогонь або земля переважає, або те й інше. Звідси виникає загострення, грецькою мовою — чо ??????????. Бо коли симетрія елементів правильна, тоді все спокійно і мирно рухається, як у тому справному, майстерно злагодженому годиннику, який греки називають ?????????. Бо водяні і сонячні годинники, які ми бачимо в залі нашого колегіуму, не називаються автоматом. Від цієї фізики перейдемо до метафізики, тобто невидимого, або духовного, інакше — божественного. Так само афект діє на нашу душу і зворушує її. Звідси у латинян страх, бажання та інші афекти часто називаються зворушеннями. Щасливий, хто вільний від цих афектів. Бо в такої людини панує мир і спокій душевний, що його дарує Господь своїм найдорожчим учням: мир свій дарую вам. Найближче до них стоїть той, хто наполегливо бореться з афектами і стримує їх вуздою розуму, немов диких коней. Радієш, що ти багатий? Ти хворий. Радієш, що ти благородний? Ти нездоровий. Боїшся смерті? Поганої слави через добрі вчинки? Ти не зовсім здоровийдушею. Сподіваєшся краще жити завтра? Ти нездужаєш. Бо де надія, там і страх, хво

156

роба та ін. Отже, скажеш ти, я вимагаю разом з стоїками, щоб мудрець був зовсім безпристрасним. Навпаки, в цьому випадку він був би стовпом, а не людиною. Залишається, отже, що блаженство там, де приборкання пристрастей, а не їх відсутність. Хіба Павло не має своєї колючки, що шкодить йому? І Бог проходить перед Іллею як легкий подув вітерця. Згідно з цим, турботи, страх і подібні афекти — від Господа. Вони навіть роблять людину блаженною.

Бувай здоров, найдорожчий, і схвали цю розмову!

Твій весь у Господі Григор[ій] Сав[ич]. 37

[Харків, місцевий; кінець лютого — початок березня 1763 р.]

Здрастуй, мій Михаиле, багатший за царів усього світу, вільніший, ніж сатрапи, найбезпечніший у [своєму] спокої!

Ти сьогодні не прийшов до школи, і я страшенно скучав за тобою. О, хоча б не справдилось те, що я підозріваю! Боюся, чи не захворів ти в цей нездоровий час, чого хай не буде по милості Христа. Тому ти найближчим часом повідом нас, що з тобою.

Наш Яшко12 вже сміється і бавиться, ніби ластівка, провіщаючи весну. Але в школу він не піде, доки не справлять йому добре взуття. Бо його лихоманка, між іншим, викликана і тим, що він до цього часу ходив у поганому взутті. Ми з великим задоволенням потурбуємось про це заради тих, кого ми любимо і повинні любити. Якщо ти здоровий, ощаслив мене, о мій найдорожчий!

Твій Григорій С[авич]

Здоровий хлібороб щасливіший від хворого царя. Ні, він навіть кращий і від здорового царя.

156

[Харків, місцевий; перша половина березня 1763 р.]

Здрастуй, наихоробріший новобранцю Христового воїнства! Найулюбленіший Михаиле!

Прочитавши з великим задоволенням і не без сміху твою листівку, я багато сам собі роздумував, вірніше розмовляв мовчки з тобою, а потім, приготувавшись до сну, багато про те ж думав. І раптом мені здалося, що чую такий внутрішній голос: життя наше — військова служба... Отже, диявол після того, як не міг спокусити тебе ні скупістю, ні втіхами і тим заподіяти шкоду твоїй душі, можливо, вирішив шкодити твоєму здоров'ю. Це, безсумнівно, так. І справді мудро сказано: з двох зол вибирати менше. Знає цей старий пройдисвіт, що деякі найкращі уми дуже схильні до честолюбства, особливо в такому віці, як твій, і цим часто збавляв віку або невиліковно вражав яку-небудь благородну частину їхнього тіла, наприклад, очі чи легені. Отже, не добившись успіху першим способом, він намагається діяти іншим шляхом. Ти ж ці безглузді і пусті, але в той же час дуже тяжкі труди виконуй так, щоб не забувати свого найдорогоціннішого здоров'я. Краще пожертвувати своїм честолюбством. Це здійснимо, якщо будеш працювати і напружуватися в такій мірі, в якій це достатньо для посереднього учня і для твоєї дисциплінованості без властивого тобі гарячого запалу. Але я звернусь до нашого друга, високоповажного пана префекта. Ти ж, найдорожчий, перебувай під крилами твого вождя Христа.

Бувай здоровий в ньому!

Твій Григор[ій] Сав[ич].

[Харків, місцевий; перша половина березня 1763 р.) Мир тобі, найдорожчий Михаиле!

От вона, молодість року! Природи лице оновилось; Радо підняв хлібороб звичної праці тягар.

157

Передбачаючи зиму прийдешню, в турботі хазяйській,

Саду пильнує свого, ниви свої засіва. Скажеш: щасливий оратай. Але щасливіший од нього,

Хто залюбки обробив ниву душевну свою. І нерозумний не раз утішається благом тілесним,

Старість немудра, проте щастя не може дознать. Ти ж наглядай за душею, яке в ній зело проростає,

І не барися полоть, як де недобре зійшло. Все повиполюй мерщій, де ожина і терен пробились.

Знай, що багатство глушить слова Господнього ряст. Де проростають свиріпа й часник, висмикуй з корінням,

Бога не узрить вовік, хто засмітив почуття. Де височіє кедрина, сокирою там поорудуй,

Знай: відкидає Господь горді від себе серця. Ше ж уважай: і на доброму древі, бува, наростає

Пагоння вовче, лихе — геть пообрубуй його! — Бо хто багато священних книжок прочитає, у того

В серці несита пиха і славолюбство росте. Все непутяще поли, а добрі рослини викохуй

І щонайперше плекай квітку святу чистоти. Як він горить, променіє, той цвіт незаймано чистий!

Відай: найбільше Христа тішить його аромат.

Щоб не гаяти часу даремно, я вирішив краще розмовляти з тобою хоча б поганими віршами, ніж займатися пустими дрібницями. Бо переважно цими ліками я звичайно лікую нудьгу. Але не завжди є потрібний для цього настрій.

Бувай здоров, найдорожчий!

Гр[игорій] С[авич].

157

(Харків, місцевий; перша половина березня 1763 р.]

Кріпись, мій Михаиле! Народ християнський споживає тіло і кров Христа, але завжди хворіє на шлунок.

Народ, що шанує Христа, споживає тіло боголюдини, Упивається його кров'ю, але погано перетравлює,

нерозумний...

Решту я відкладаю на пізніше.

Григорій Савич.

[Харків, місцевий; перша половина березня 1763 р.]

Здрастуй, християнська любов, найулюбленіший Михаиле!

Даремно вкушає плоть той, хто втілений у плоть

І не думає йти далі, до духа. Нечестива чернь може торкнутися тіла Христового,

Але збагнути смислу Божого дурна чернь не може. Бо є тіло тлінне, але є й тіло духовне:

Перше не дає користі, друге — приносить порятунок. Перше не допомагає, якщо ти ним обмежуєшся.

Якщо ж не обмежуєшся, допомагає дійти до розуму. Навіщо ж садити оливу, якщо вона не дасть плодів?

Навіщо садити в землю, коли не з'явиться новий паросток? Навіщо вкутати Христове тіло, залишаючись самим собою?

Навіщо приймати сім'я, коли в тебе не буде плоду? Бо кинуте в землю сім'я, хоча й згниє від тепла,

Новий дух породить, від нього — нові плоди. Якщо тлінне тіло не візьме у тебе смерть,

То ти не матимеш духовного і нового. Облиш стару людину з її дурним вченням,

Прийми нові погляди і нові діла Божі. Навіщо ж приймати тіло, від кидаючи його душу?

Невже душа не краща й не важливіша від нього? Тілом своїм ти торкаєшся тіла,

Але серцем ти уникаєш серця. Скажи мені, будь ласка, що це за дружба?

Цілуєш в уста, залишаючись ворогом його вчення. Хто ж може поєднати протилежні природні вдачі?

Христос — простота, ти ж розкошуєш в одязі, житлі і їжі. Чим же допоможе мені святе тіло?

Христос — непорочність, я ж дивлюсь в лице блудниці. Чим же допоможе мені святе тіло?

Прийми, найдорожчий, разом з тілом дух Христа І тоді ти з Господом будеш одним духом.

Будь здоров, найулюбленіший!

Твій у Господі Пригорій] С[авич].

[Харків, місцевий; останній тиждень березня 1763 р.)

Здрастуй, втіхо в турботах моїх, Михаиле найсолодший!

Я хочу, щоб в ці весняні дні ти менше спав і вживав холоднішу їжу. Враховуй жар твоєї юності, тепло весни, сидяче життя і твою надзвичайну старанність. Нещодавно [вчора] випадково прочитав я у Муре, що Гален", другий після Гіппократа батько лікарів, міркуючи про здоров'я, висловив думку, що хлопчикам і юнакам слід вживати холоднішу, а старим — теплішу їжу. Без сумніву, гідний довір'я такий автор. Бо з гарячої їжі розвивається зайва вологість, а звідси катар, який всі лікарі вважають причиною всіх хвороб. Катар — це нежить [нежид], а нежить — не що інше, як гній, що згустився з надмірного жару і надмірної гарячої їжі, або це вологість, згущена жаром. Тому-то греки називають жар у тілі, або гній, флегмою. Лікування ж — у тому, щоб бути веселим і бадьорим. Але матір'ю цього є тверезість, яка означає не тільки помірне і холодне життя, але й таку саму їжу. Не буде тверезим той, хто перевантажує себе їжею, хоча б він і не пив вина. О, який я був дурний, що завдав таку шкоду своєму здоров'ю, піддавшися в молодому віці впливові дуже розбещених товаришів, ти ж

х 273

повинен ненавидіти і уникати їх більш, ніж отруйної змії і скаженої собаки. Але що ж це я? Ніби я не знаю твоєї розсудливої і цнотливої натури.

Прощай, найдорожчий!

Твій Григор[ій] Ск[оворода].

[Харків, місцевий; останній тиждень березня — початок квітня 1763 р.]

Найдорожчий мій Михаиле, молюся про ласку для тебе в Господа нашого!

Дні і ночі, залишивши все, будемо прагнути, скеровувати всяку думку, найдорожчий, до того миру, що перевищує всякий розум і який є "мир, всяк ум преимущій", що перекладене з грецьких слів: ??? ?????? ? ?????????? ? ???? ????. Чим більше холоне жар низьких пристрастей, тим ближче наближаємось ми до цього божественного оплоту. Зверни увагу на море серця твого, твоїх помислів і зваж, який вітер піднімає хвилювання, що наражає на небезпеку човник душі твоєї. Чи не вітер честолюбства?.. Старайся вимолити, щоб поспішив тобі на допомогу той: "его же вътры послушают".

Що це таке, чий злий дух нас вабить до підфарбованих красот цього світу? Блиск палаців чи порфириї Ах, ти не бачиш, скільки зла криється всередині, під красивою зовнішністю: змія таїться в траві. Пурпурна тога жерця ховає надуту шию. Прекрасно ти це розумієш, душе моя, а щоб досконало зрозумів і пізнав, це здійснить Христос, якщо ти будеш стійким в любові до нього і вірно використаєш даний тобі талант.

Далі, поки ми вільні, подбай, найдорожчий, щоб ми частіше вели бесіду віч-на-віч в залі, а листовну бесіду відкладемо на той час, коли буде неможливо і не буде часу безпосередньо зустрічатися, а цей час вже скоро настане. А щодня посилай до мене ранком нашого Максимка, щоб і йому я міг сказати що-небудь добре і тобі що-небудь дати моє, що не входить в коло звичайного.

Бувай здоров, о дорогий, і відплачуй мені за любов любов ю\

Твій Гр[ригорій] С[авич].

159

[Харків, місцевий] квітень [1763 р.] Найжаданіший товаришу, мій Михаиле!

Сьогодні я встав раненько — на цілу годину і треть раніше сходу сонця. Безсмертний Боже, яка весела, бадьора, вільна, жвавіша за блискавку і швидша за Еврам та наша частина, яка називається божественною і яку Марон називає вогнем чистого повітря. Отже, за прислів'ям: "де у кого болить, там він і руку держить", — скупий безперервно думає про гроші, купець — про товари, орач — про волів, воїн — про зброю, — коротше, що в кого болить чи радує, те є в кожного в голові і на язиці. Моє ж серце, як тільки я прокинувся, полинуло до свого скарбу, і я почав міркувати сам собі так: ми, дурні і нещасливі, обурюємось, якщо хто-небудь з нас, за звичайними уявленнями, живе в злиднях або скромно, не маючи ніякого чину, тоді як одна доброчесність робить щасливим і зберігає щастя. Що ж, чи досягнув ти, нарешті, доброчесності? Чи ти вже прийшов до такого стану, що і до тебе можуть стосуватися слова: "Вам дано розуміти таїнства Царства Небесного"? Якщо ні, то де ціна витраченого часу? Звертаючись до самого себе з такими словами, я почав підводити підсумок часу: коли, для скількох, на які дурниці я витрачав річ, дорожчу за все. Я ще й тепер не вмію користуватися часом, і навіть той час, який тепер у моєму розпорядженні, витрачається на дрібниці або, що ще гірше, на смуток, або, що найгірше, на гріхи. На майбутнє ми надіємося, сучасним нехтуємо: ми прагнемо до того, чого немає, нехтуємо тим, що є, так ніби те, що минає, може вернутись назад або напевно мусить здійснитися сподіване.

Коли я про це роздумував, згадав грецький двовірш, який я переклав на латинську мову і заучив, коли був (в лаврі святого Сергія35). Оскільки цей двовірш досить витончений, ми перекладемо його тут:

??? ???? ???'????, ???'?????? ????? ???????: ???? ????? ?? ?????? ????? ? ????? ????? ?, Лови час, бо все швидко старіє:

Одне літо молоде козля перетворює в кошлатого цапа. О, якби, мій Михаиле, ми так використовували час, щоб

160

у збентеженні потім не молили даремно про те, про що дурні звичайно голосять: О, якби Юпітер повернув мені минулі роки!

Правильно використав час той, хто пізнав, чого треба уникати і чого домагатися. Бо не може (ми читали сьогодні з одним приятелем в підручнику), як каже Платон у своїй "Державі", "постійно дотримуватися доброчесності той, у кого нема твердих переконань у тому, до чого слід прагнути і чого уникати, бо хто корисне вважає марним і навпаки, той біле вважає чорним". І горе таким! — вигукує пророк.

Напиши коротко, втрьох словах, як твоє здоров'я, особливо душевне. Прищ, який вискочив на обличчі, благаю, не чіпай і не колупай. Вчора я вжахнувся, випадково почувши, що для багатьох такі прищі, які здавалися незначними, були смертельними саме тому, що їх роздирали.

Бувай здоров, найдорожчий, з Грицем та іншими малятами!

Ваш найбільший друг Григор[ій] Сав[ич].

Квітень.

[Харків, місцевий; 11 травня 1763 р.] ЗА ПИСАННЯМ

<Як співає Давид: в тобі

Все наше життя. Щодня смерть загрожує нам.

І ми, як та невинна овечка, Яку жорстокий м'ясник

Готується зарізати, Пролити її темну кров,

Сама сприяє цьому, Підставляючи горло під ніж,

Хоч її до цього ніхто не змушує. Але все це перемагає милосердя

Силою єдиного того, Хто обіймає нас вічною любов'ю,

Бо існує певне твердження...>36

160

НА ДЕНЬ П'ЯТИДЕСЯТНИЦІ

О, якби нам в серце вливався той дух,

Який вчитель вклав у своїх учнів! Той новий дух, що оновлює серця своїм вогнем;

Той, що створює нові мови і нові діяння. Цей новий дух ніжніший за віяння зефірів,

Лиш тільки він повіє — зразу новою стає земля, Оновлюються часи, рух небес і життя.

Давній час тікає, оновлений час настає. Люди уже роблять нові справи, вимовляють нові слова.

У них з'являється новий зір, нові серця й ноги. Так дерево, мертве взимку, оживає,

Як тільки з висоти зігріє його весняне сонце. Подивись тепер, яка мова, руки й ноги дурної черні.

Чого вона хоче? Що робить і про що говорить? Слова її бундючні, повні жадоби.

Думаєш — це нові слова? Це стара мова. Всюди панують злочин, розкіш і брудна хтивість.

Думаєш — це нові справи? Ні, це старі справи. Люди дбають, щоб догодити шлункові і тлінній плоті.

Думаєш — це нові серця? Це старі серця. О, зжалься, ласкавий заступнику! Прийди!

Дай мені нове серце, нові слова і нову руку! Визволи з печери, де живе нещасна чернь!

Прилучи мене до небожителів, яким сяє нова

земля!

Найдорожчий Михаиле!

Ці вірші здалися мені не позбавленими приємності. Коли я в цей найсвященніший день, який є метою і вісником усіх свят, міркував про священні речі, ці вірші чи то через самолюбство, чи то благочестивими думками захопили мене і спонукали душу до благочестя. Тому я вирішив повідомити про них і тебе, мого друга і ревнителя науки, а ще більше — ревнителя благочестя, яке одне робить людину щасливою. Якщо моряк охоче обмінюється своїми морськими розмовами з моряком, купець з купцем, солдат з солдатом, то невже прихильник благочестя й корисних наук буде німим з тим, хто

161

займається тим самим і є його другом? О, так не може бути! Але ж ти зверни увагу не на вишуканість слів, майже незначну, а на те, чи мислимо ми благочестиво, на силу висловлених думок, і визначай смак не по игкаралупі, а по ядру. Хай найсвятіший заступник зробить у свій час так, щоб ти, відкинувши давнє і грубе і залишивши лише молоко благочестя, бажав нової їжі, достойної християнського мужа, щоб до тебе можна було застосувати пророцтво про Юду: зуби його біліші від молока.

Вельми прихильний до тебе Григор[ій] Сав[ич]. 46

[Харків, місцевий; друга половина травня — початок червня 1763 p.J Найлюбіший з усіх друже Михаиле!

Після вечірньої молитви я дуже хотів би відновити вчорашню прогулянку. Після виходу з храму ти зайди до мене або прямуй вчорашньою мальовничою долиною по тих низинних місцях, по яких ми вчора поверталися, але йди повільно, щоб я міг тебе наздогнати. Я приведу з собою і велику частину хору, тобто моїх співаюв-хлоггців. Візьму і того автора, здібності якого приносять мені найбільшу втіху. Дійсно, він такий мудрий і, крім того, так дотепно зриває машкару з цієї найпрекраснішої і найогиднішої блудниці, тобто цього світу. Але припустимо, що він [автор] такий, яким його звичайно вважають. Проте мудрець повинен і з гною вибирати золото. Хіба Христос для грішних [падіння], а не воскресіння? Хіба для чистих не все чисте? Але навіщо ж я тобі його хвалю? Не будемо схожими на того пихатого і набитого дурною філософією схоласта, який сміявся над епіграмою, відомим написом... Я скажу тільки ось що: ніхто дотепніше, повніше і корисніше не показував прихований від очей бруд світу. Таких, як ти, сов він наділяє зором ["Дажд премудрому вину..."] та ін. Такі слова Теренція37, певно, вказують на це: добувай з досвіду інших те, що тобі буде корисним. З неохотою кінчаю. Про ці речі слід міркувати вночі і вдень. Написав вірші і для Миколи38: в них я показую зрадливі прикраси світу.

Бувай здоров, найдорожчий!

Твій Григор[ій] Сав[ич].

161

[Харків, місцевий; травень — червень 1763 р.] Здрастуй, найдоброзичливіша істото, мій Михаиле!

Я знайшов гавань, прощайте, надія і щастя! Досить ви бавились мною, бавтеся тепер іншими.

Цей виключно витончений двовірш запозичений у того невідомого автора, який, хто б він не був, досить красномовно і детально описав гомерівським віршем [Жилблазові] блукання42, я не сумніваюся, що він і тобі сподобається. Задля вправи ми передали його ямбічними віршами так:

Я вже доходжу пристані, прощай, надіє і щастя; Ви досить бавились мною, бавтеся тепер іншими.

Спробуємо тепер передати це також віршами подвійного розміру, якщо це буде до вподоби музам:

Пристань прийняла мене в своє лоно, Надіє і щастя, прощайте! Перестаньте грати мною; Тепер вже грайте іншими!

Але спробуємо також дати це віршами, що чергуються: ти, мій любителю муз, поклич їх; можливо, вони допоможуть тобі:

Мене вже зігріває в своєму лоні спокійна пристань;

О надіє і щастя, прощайте! Не хочу бути більше вашою іграшкою, досить.

Тепер вже грайте іншими.

Я боюсь, що наробив помилок. Але найкраща помилка та, яку допускають при навчанні. Часто зло є добром. Чому? Чи думаєш ти, що я достатньо спокутував провину? Яку провину? — запитаєш ти. А ту, що я вчора не був, як обіцяв, хоча й з умовою, ніби я наперед знав, коли давав обіцянку. Бо я був у священика Григорія [Д оментієвського] f людини до мене вельми прихильної, характер якої я дуже люблю, не кажучи вже про його здібності і вченість. Отже, те, про що ми вчора мали намір

162

говорити віч-на-віч, доведеться замінити іншими темами. Щоб якимось чином компенсувати нашу розмову, яка не відбулася, я написав тобі дуже швидко і з охотою оце все, беручи до уваги дані обставини. Далі щодо того, щоб поговорити окремо з нашим Миколою про вашу сварку, то почекай трохи. Обіцяю вас помирити. Бо що солодше від любові і згоди? Я знаю твою дуже просту і лагідну вдачу, проте помилки друзів ми повинні уміти виправляти або зносити, якщо вони не серйозні.

Твій Григ[орій] Савич.

[Харків, місцевий; травень — червень 1763 р.]

Здрастуй, вихованцю божественних муз, Михаиле найдорожчий!

Щасливий, хто уникає справ,