Січ було здано без бою

Хто ж такі козаки?

Ще не вдалося довідатись, хто, коли і чому назвав Запорізьку Січ українською, адже кордони вільностей козацьких час від часу мінялися. Перші згадки в загальних рисах: ” … поляки, прийнявши у свої землі Київські і Малоросійські в 1340 році, через деякий час тих людей зробили рабами, але ті люди, що не винесли його, почали самовільно селитися на берегах річки Дніпро, нижче порогів, в пустих місцях і диких полях, харчуючись рибою і звіриною ловлею” — свідчать староруські літописи.

Польський король Сигізмунд I /1507-1548/, найперший дарував козакам у вічне володіння землю біля порогів на обох берегах Дніпра. Але конкре-тно встановлених меж не було, починаючи з цього часу по 1705 рік, коли 22 жовтня в межовому запису між Москвою і Портою вперше згадується більш визначені межі козацьких вольностей, але й то лише зі сторони Польщі.

З 1709 по 1783 роки козаки жили на татарських землях, але з 1734 р., після перемоги Росії над турками, у якій значний внесок був і козаків, вони знову перейшли під владу Росії. А у 1743 році запорожці подали скаргу на ім”я Єлизавети Петровни на донських козаків, за те, що дончаки чинять величезне лихо, виганяють риболовів з Калміуса і Міуса. По цій скарзі імператриця своїм указом веліла” Накрепко утвердить, дабы донские казаки в ловлении в вышупомянутых рыби и зверья, никакого препятствия и обиды отнюдь не чинили под тяжким штрафом”…

Як відомо запорізькі козаки жили на Січі без жінок, звісно і без покоління. Отож для того щоб якось тримати стабільною свою чисельність, вони приймали до свого кола будь-кого. Є свідчення, що на Січі можна було зустріти осіб різних народностей, ледь не зі всього світу.”Запорізькі козаки-відмічає дослідник ХУIII століття Йоганн Георгі- були безрідні потомки черкаських козаків на Дніпрі. Тут були зневажені злидарі і ті котрі від жінок повтікали або не мали насущного кусочка хліба на прожиття, були тут і ті, котрі відчували в собі “вогняну волю”, богатирську силу і в душі носили лють і горе”…

Від польської влади не раз виставлялись претензії в Кіш, як це було наприклад, після сойму 1535 року, не приймати у військо запорізьке засуджених до смерті, а самим полякам було заборонено з запорожцями в похід ходити.

Крім дорослих, безперервно йдучих на Січ, чимало попадало й хлопчиків. Одних батьки самі приводили, других козаки в полон брали у походах а потім всиновлювали на Січі. Але всякому, хто б звідки не був, на Січ дорога була відкрита лише для тих хто виконував слідуючих п”ять вимог: бути вільним і неодруженим чоловіком, розмовляв по малоруські, присягнути на руському самодержцю, бути православним і бути навченим військовій справі. Можна було бути дворянином, поповичем, козоком, татарином, турком, ким завгодно, але найголовніше-козак не мав мати жінку. На Січ не допускали навіть матерів і сестер…

Отож яка це була українська козацька вольниця — думаючий додумається, а кмітливий і розсудливий-догадається…

Життя запорізького козака- свого роду аскетичне, до якого він дійшов досвідом: “лицарю і лицарська честь, а не біля жінки пропадати”. І щоб якось полегшити свою одиноку долю, якщо не мати коханої дружини, то хоч супутників життя, запорізькі козаки завели у своєму колі так зване побратимство. Бо ж з одного боку, січовик теж мав душу і серце й відчував потребу когось любити, до когось прихилитися: але жінки любити не мав права, отож мусив “прихилятися” до такого ж, як сам “небораки”. З іншого боку січовик, який постійно воював, потребував вірного товариша. Так зовсім чужі один одному люди “братались” між собою. А для того, щоб дружба була узаконена побратими йшли в церкву і в присутності священника зарікались: “Мы нижеподписавшиеся, даем от себя сие завещание пере богом, что мы братии, и с тем, кто нарушит братства нашего союз, тот перед богом ответ да воздаст перед нелицемерным судьею нашим Спасителем. Вышеописанное наше обещание вышеуказанных Иванов /двоє братів Іван та Іван/ есть; дабы друг друга любить, не взирая на напасти стороны наших либо приятелей, либо непрятелей, но взирая на миродателя бога; к сему заключили хмельного не пить, брат брата любить. В сем расписуемось”

Після побратими власноручно ставили значки на зароку, слухали вінчальну молитву, дарували один одному хрест, тричі цілувались і виходили з церкви мов би рідними братами до самої смерті.

Отже в Січі жили виключно не одружені на жінках козаки, які називали себе лицарями і товаришами. Тут вони розсереджувались на тридцяти восьми куренях на самій Січі.

Заборона приведення жінок на Січ розповсюджувалась не лише на січовиків, але й на інших осіб. В 1728 році трапився такий казус:

На Січ приїхав російський підполковник Глєбов з власною дружиною і її покоївками. Як тільки пронеслася про це чутка, козаки обступили помешкання Глєбова з вимогою видати їм жінок,”дабы каждый имел в них участие”. Підполковник з величезними труднощами зміг умовити запорожців від вчинення ганьби над жінками, лише після того, як виставив їм кілька бочок горілки. Але після того, як козаки спустошили бочки, вони знову взялись за своє. Отож полковник змушений був спішно покидати Січ…

Взаємини українців і татар із глобального протистояння перетворюються на ритуал противників-рицарів — вони “гостюють” чи “навідують” один одного, а захопивши полон, ведуть чесний торг. І це, за словами Івана Сірка, не має бути “приводом для великої війни”.

Образ татар у поточній історичній свідомості — ніби дзеркальне відображення ідеалізованого образу козака. Насправді годі уявити природніших спільників і побратимів, ніж запорожці й кримчаки.

Про українське козацтво як корпоративне військо, своєрідну піратську республіку воїнів написано дуже мало. Лише нещодавно Наталя Яковенко наголосила на типовому в тогочасній Європі праві шаблі на грабунок мирного населення.

Малюнок Олександра Міхнушева

Всупереч ідеалізованому міфові, під час тої-таки Хмельниччини козаки грабували мирну руську людність нарівні з польською і єврейською (як це було, приміром, у волинському місті Киселин 1648-го року). У становій Європі козаки як професіонали на полі війни багато в чому почувалися ближчими до інших вояків (тих самих татар), ніж до православних міщан чи селян.

Відмежування військовості від простолюду, від мирної хліборобської праці — одна з основних засад козацької ідентифікації. У літературному творі XVIII ст. “Відповідь запорозьких козаків українським слобожанам” це розрізнення висловлено максимально яскраво:

Що ж се?.. Яка там твар мемекає: ми, ми!

Ах, трясця ж в його ма! Рівняються з людьми!..

Не тільки ж бо з людьми, а навіть з козаками.

Ах, плем’я гаспидське! Та ми ж вас батогами!..

Завдяки зусиллям православної ієрархії козацтво поступово стає уособленням захисту православ’я. Ця ідея, у свою чергу, стимулює стрімкий розвиток міфу про козацтво як європейське лицарство.

Варто окремо наголосити, що упродовж XV–XVII ст. османська армія була найсучаснішою в Європі, саме яничари були першим в історії регулярним військом, забезпеченим вогнепальною зброєю. Тож не дивно, що давньоукраїнська назва рушниці — яничарка.

Тоді, як козаки й татари вправлялися в “пограничному спорті”, мирні мешканці шукали способів вижити в огорнутому постійною небезпекою регіоні. Навіть у східній неволі життя не закінчувалося.

Академік Агатангел Кримський писав, що втрати українського населення внаслідок работоргівлі спричинили породичання між українцями й татарами. Про антропологічну слов’янськість більшості османських придворних і воєначальників писали практично всі мандрівники.

В другій половині XVII ст. етнічні українці становили більшість населення Криму! З матеріалів перепису 1666–1967 років (які навів у своїх подорожніх нотатках турецький мандрівник Евлія Челебі) відомо, що, в Кримському ханстві мешкали 187 тис. татар, 20 тис. вірменів, греків, євреїв, караїмів і 920 тис. невільників із Півночі.

У 1675 році запорожці вирушили походом на Крим під проводом Івана Сірка. Сірко — архетипний козак, збірний образ шукача лицарської слави. За переказами, він народився з зубами й одразу після пологів схопив зі столу пиріг і почав гризти. Все життя Сірко гриз ворогів, а тогочасна французька газета писала, що він “навіть уві сні ріже мусульман”.

Насправді логіка поведінки Сірка була ситуативною. Незадовго до походу 1675 року в татарських степах стався недорід, і Сірко дозволив татарам випасати худобу на запорізьких землях. І це тоді, коли Гетьманщина разом із Росією воювала з Османською імперією й Кримом за Чигирин, ще недавно — столицю!

На закиди гетьмана Самойловича Сірко відповів: “Коли б і чорт, пане гетьмане, помагав людям в крайній їх нужді, то зневажати те не годиться… То коли ми з татарами живемо по-сусідськи й допомагаємо одне одному, то це для розумного й не дивно”.

Сірко шанував сусідів-воїнів, але не мав пощади до мирних мешканців, навіть співвітчизників. 1675 року під час походу на Крим він вивів звідти 7 тис. невільників. На питання кошового, чи, бува, хтось із них не бажає повернутися до Криму, близько 3 тис. людей відповіли ствердно.

Вони аргументували це тим, що в Криму вже мають родини й садиби, а в Україні в них не лишилося нічого. Тоді, за переказом козацького літописця Самійла Величка, Сірко наказав цих людей відпустити і тут-таки усіх їх перебити. Козак, який понад усе цінує свободу, не спромігся зрозуміти поселенців.

Найяскравіший приклад військової співпраці козаків і татар — перші роки повстання під проводом Богдана Хмельницького, що згодом переросло в грандіозну війну.

Аксіомою масової свідомості стали звинувачення кримчаків у “зраді” Хмельницького та недооцінка їхньої військової допомоги. Щоправда, залишається незрозумілим, чому така нібито неістотна для гетьмана допомога оберталася для українського війська поразками, тільки-но татари “зраджували”, і чому Хмельницький не починав жодної битви без приходу татарського війська?

Розвідки військового історика Івана Стороженка довели, що уклавши союз із Кримом (ціною якого, до речі, було право татар збирати ясир на українських землях), Хмельницький забезпечував поєднання козацької піхоти з татарською кіннотою. Це ліквідувало оперативну перевагу польської армії, яка дозволяла полякам перемагати козаків-піхотинців у всіх попередніх повстаннях.

Кримський вершник. Реконструкція із фільму Олеся Саніна “Мамай”. Герой-українець наприкінці одружується з татаркою>

Значення татарської кінноти розуміли всі. В анонімному щоденникові поляка — учасника Пилявецької битви — записано: “Весь наш порятунок полягав у тому, щоб швидко воювати проти ворога [козаків], не чекаючи поєднання з ним татар”.

Що ж сталося 1651 року під Берестечком? Чи хан “зрадив” Хмельницького? А сталося так, що проведення битви збіглося з мусульманським святом Курбан-байраму, під час якого вести бойові дії заборонено. Хан попередив про це гетьмана й просив відкласти битву, однак, на прохання Богдана, таки вивів свої війська.

Але на самому початку бою було вбито хана Амурата, котрий впав головою в бік, протилежний розташуванню війська ворога. Після цієї події, яку татари сприйняли як знак Аллаха про немилість за порушення його приписів і неприпустимість подальшої битви, кримчаки кинулися втікати.

Чим керувався кримський хан, вступаючи у війну з Річчю Посполитою на боці козаків? Імовірно, він прагнув зберегти нетривку рівновагу сил між Річчю Посполитою, Росією й Османською імперією.

Знаємо, що союз Хмельницького з Москвою призвів до відчутного посилення російських позицій у регіоні. Наслідком цього стала поетапна ліквідація Гетьманщини (1764 рік), Запорозької Січі (1775 рік), Кримського ханства (1783 рік) і Речі Посполитої (поділи 1772, 1793 і 1795 років).

…Описуючи початок Хмельниччини, навіть православний ортодокс Григорій Грабянка змушений визнати, що бойовий побратим Хмельницького, перекопський мурза Тугай-Бей, був “воїн славний і невимовно відважний”. Самійло Величко піде ще далі, написавши: “Невільницьке лядське ярмо було відтято і знищено козацькою та кримською шаблями”.

…Взаємини козаків і татар під пером Величка з глобального протистояння перетворюються на ритуал противників-рицарів — вони “гостюють” чи “навідують” один одного (тобто чинять взаємні відплатні наїзди), а захопивши полон, ведуть чесний торг, визначаючи розмір і термін викупу…

Рештки козацького війська загинули в болоті під Берестечком

30 червня 1651 року. Два війська — українсько-шляхетське та козацько-селянське — зійшлися віч-на-віч і завмерли в очікуванні вирішальної битви під Пляшевою — сучасним Берестечком. Поля вкривала густа мла. Туман розвіявся пополудні і близько четвертої кіннота українського князя Яреми Вишневецького атакувала козацькі позиції Богдана Хмельницького — мазовецького поляка… І пішов вкотре брат на брат, українець на українця…, чернь проти черні.

Вояки Яреми почали гарматний обстріл пагорбів над берестецьким полем, де причаїлися кримські татари. Одне з ядер розірвалося біля ніг хана Іслам Гірея ІІІ. Той віддав наказ татарам покинути поле бою, оголивши лівий фланг козацько-селянського війська. Богдан Хмельницький зі своїм генеральним писарем Іваном Виговським кинулися слідом за ними. І чомусь не завернули Іслама Гірея …., а поскакали далі з татарами. Кажуть, від ханської “опіки” Хмельницький звільнився за тиждень — розпорядившись видати татарам значну суму зі своєї скарбниці в Чигирині. Та до свого війська так і не повернувся.

Козаки без гетьмана відступили до берегів річки Пляшівки. За ніч облаштували укріплений табір, захищений із флангів непролазними болотами. Ззаду він прилягав до болотистої Пляшівка, де залишався шлях для відступу.

Козацько-селянське військо утримувало оборону 10 днів. 9 липня на нараді козацької старшини вирішили розпочати організований відступ із укріпленого табору. В болотистій заплаві збудували мости та греблі. У ніч поти 10 липня близько двох тисяч козаків на чолі з наказним — тимчасовим — гетьманом Іваном Богуном переправилися на правий берег Пляшівки — розбили ляхів й забезпечили безпечний відступ решти війська. Але повстанці сприйняли цей відступ, як зраду козаків… Почалася паніка. “Літопис Самовидця” свідчить:, “так юже не дбаючи и приказання старших своих”, кинулися до переправ і ринули з табору. Спроби Івана Богуна й козацької старшини стримати збуджений багатотисячний натовп не мали успіху. Під натиском ворога натовп ринув в болото…

Поразка Хмельницького тут під берестечком і стала початком кінця, здавалося, нескінченних війн всередині країни, а по-нашому Національно-визвольним «змаганням», що потопили пів-країни в крові.

Взаємопов’язані міфи — про «ката українського народу Вишневецького» і про «благодійника Хмельницького», який приєднав Україну до Росії, широко використовували у своїй творчості літератори й історики, які отримали освіту в університетах Російської імперії, а згодом СРСР.

Жодної краплі польської крові в Яреми не було. Його батько і мати були православними. Чому син став католиком? Можливо, через поневіряння в дитинстві й проблеми з успадкуванням дому. Але у Польщі Ярема Вишневецький вважається національним героєм. Звісно ж, не за те, що воював із козаками, а що обстоював інтереси Речі Посполитої, королю якої присягав. Утім польські автори нерідко ставили запитання: за що, власне, воював Ярема Вишневецький? За Річ Посполиту чи за свої володіння? Очевидно, він був просто патріотом землі, на якій розташовувалися його маєтності. А лівобережні володіння Вишневецього розміщувалися на території сучасних Чернігівської, Полтавської та Сумської областей. Адже класична Україна постала саме на цій території.

Як не дивно, більшість сутичок князя за землю була саме з поляками. Особливо воював Ярема проти коронного стражника Самійла Лаща, який «прославився» тим, що вирізав на Великдень у селі Лисянка всіх, хто зібрався в православній церкві, — жінок, дітей, разом зі священиком. Такий бандит був на службі в коронного гетьмана Станіслава Конєцпольського. Ярема Вишневецький єдиний зважився виступити проти нього.

Зерно ворожнечі між поляками й українцями, що призвело до тріумфу «третьої сторони», посіяли немудрі політики. Не лише польські, а й наші. «Коли говоримо, що «ось така була Польща», не забуваймо, що Річ Посполита була спільною Литовсько — Русько — Польською державою зі спільною магнатерією у державному апараті. У Річі Посполитій найвпливовішими були наші українські магнати. В істориків досі немає спільної думки, чи була то єдина держава, чи союз.

Але повернемось до Берестечка.

За століття час стер залишки укріплень і сліди переправ через Пляшівку. Та жителі довколишніх сіл Пляшева й Острів часто знаходили на полях людські кістки. У нічній темряві нібито не раз бачили, як на полі битви то тут, то там миготять зеленкуваті болотні вогники. Переказували, що це — душі загиблих тут козаків, які блукають, не покидаючи місця їхнього спочинку.

1908-го архімандрит Почаївської лаври Віталій Максименко ініціював увіковічування пам’яті загиблих козаків. Розпочався збір пожертв для спорудження меморіалу на острові Журавлиха в заплаві лівого берега Пляшівки. Центральна споруда меморіалу — триярусна Георгіївська церква, виконана в стилі бароко. На її фасаді — одноярусний іконостас із царськими вратами. Над ним — велика картина “Голгофа”. Її на металевих листах намалював український художник Іван Їжакевич.

На Журавлиху в червні 1912-го із села Острів перенесли Михайлівську церкву XVII ст. У ній, за переказами, перед Берестецькою битвою молився Богдан Хмельницький. Михайлівську й нижній ярус Георгіївської церков з’єднує 50-метровий підземний тунель. У ньому — колона-саркофаг і ніші, заповнені кістками полеглих на полі Берестецької битви.

Поруч із Георгіївською церквою звели будинок для ченців невеликого монастиря — філії Почаївської лаври. Меморіальний комплекс “Козацькі могили” відкрили влітку 1914 року. У ніші муру з двома брамами були вмонтовані картини Івана Їжакевича на мідних листах із зображенням епізодів Берестецької битви. 1915-го командування окупаційних австро-угорських військ наказало вивезти ці картини до Австрії. Що з ними сталося далі — невідомо.

1964 року влада закрила монастир, а його територію передала місцевому колгоспу. Тут облаштували ізолятор для худоби, хворої на ящур. У Георгіївському соборі, над саркофагом і нішами з козацькими кістками, розмістили зерносховище та склад для зберігання цукрових буряків. Михайлівську церкву перетворили на курник і кролячий розплідник.

Розкопки дали можливість відтворити деталі подій 10 липня 1651 року в очеретах і верболозах болотистої заплави річки Пляшівка. “Люди лежать так, як їх захопила смерть, — один на спині, інший на боці, ще інший обличчям униз. На черепах — сліди поранення шаблями, інколи поміж кістками — свинцеві кулі мушкетів. То тут, то там зустрічаються кінські скелети. І між їхніми кістками трапляються мушкетні кулі”.

Серед загиблих були й діти. Неподалік замуленого берега Пляшівки навпроти урочища Циганівка виявлено кістяки двох хлопчиків — 8–9 і 12–14 років. Скелет старшого, ноги якого по коліна застряли в намулі, лежав поверх кістяка молодшого. Біля кісток його грудної клітки знайдено рештки коробочки, оздобленої кістяними пластинками. У ній було 44 свинцевих кулі до мушкета. Мабуть, брели через трясовину, обминаючи глибокі ями, і старший вів за руку молодшого. Але під берегом, де намул був більший, а вода глибша, старший взяв молодшого на плечі. Вага малого виявилася непосильною для дитини. Він уже не міг витягнути ноги, що глибоко застрягли в намулі, і знесилений упав на спину. Скелет старшого хлопця лежав поверх кістяка молодшого. Біля кісток його грудної клітки знайдено рештки коробочки із 44 свинцевими кулями до мушкета

Найбільш цінні знахідки виявлено на місці козацької переправи. Зокрема, військове обладнання й господарські речі. Нині вони експонуються в музеї “Козацьких могил”. Відкрито останки козаків, які прикривали відступ козацько-селянського війська. На основі чотирьох знайдених черепів відтворили зовнішність цих учасників Берестецької битви методом пластичної антропологічної реконструкції.

Під час Берестецької битви в козацькому таборі перебував православний митрополит Йоасаф із грецького міста Коринф. Він володів українською, виголошував промови до козаків перед боями. Його помічником був грецький диякон Павло. Коли шляхетське військо ввірвалося до табору, митрополит Йоасаф із хрестом у руці вийшов назустріч і закликав до милосердя. Однак один із королівських вояків спочатку застрелив його з лука, а потім відтяв голову шаблею. Загинув і диякон Павло. Король Ян ІІ Казимир звелів поховати митрополита в найближчому православному храмі.

Програли битву, не витягаючи шабель

Святий УГКЦ П.Калнишевський здав козацтво.

1775 рік був неприємним тим, що цього разу Січ була здана без бою. Січ-мати — так називали козаки свій притулок між походами та боями. Чому ж вони так ганебно з нею розлучилися?

Засновником першої Січі називають Дмитра Байду Вишневецького. Він ініціював будівництво на Малій Хортиці фортеці з постійною залогою. Роботи були завершені у 1552 році, а вже у травні 1557-го кримський хан Девлет-Гірей взяв фортецю в облогу, яка тривала 24 дні, але вистояла.

Через два століття гетьман Іван Мазепа і кошовий Кость Гордієнко виступили проти Московщини на боці шведського короля Карла XІІ. У квітні 1709 року до Старої (Чортомлицької) Січі вирушили три царські полки під керівництвом Петра Яковлєва. Кошовий з основним силами був відсутній. В Січі були в основному старі козаки, ветерани. Довкола Січі були викопані рови, які швидко заповнилися водою. Козаки відчайдушно оборонялисч. Але Чортомлицька Січ була взята і розорена лише «завдяки» типовому українському іуді — полковнику Гнату Галагану. Він почав з козаками переговори водночас провівши росіян під стіни Січі. 25 травня царські війська її захопили.

Військо “в мішку”

Після зруйнування Чортомлицької Січі запорожці переселилася на територію Кримського ханства в урочище Олешки на Дніпровському лимані. Однак не полишали думок про повернення на «миле Запоріжжя». Таке сталося у 1733 році. У Російської імперії назрівала війна з Туреччиною. І без козацьких сил перемогти у ній було б непросто. Козаки отримали офіційний дозвіл царського уряду на повернення. У березні 1734 року почалося будівництво Нової Січі на річці Підпільній. З 1768 року будується Дніпровська лінія укріплень (див. словничок). Становище ускладнювалося ще й тим, що крім зовнішніх проблем в новій Січі посилилися внутрішні протиріччя. Їх основою стала майнова нерівність старшини і рядових козаків. Нерідко вони виливалися в повстання так званої сіроми. Зокрема, у 1749 році близько 3 тисяч рядових козаків в день виборів на Січі скинули старшину й обрали свою. Керували недовго, бо скоро повстання було придушене. Пізніше вибухнули повстання в Калміюській паланці (1754), Самарській (1758), Буго-Гардівській (1759), Кодацькій (1761).

Напруження посилювалося назріванням Коліївщини. Проти підтримки цього повстання виступала старшина. Звичайні козаки навпаки були готові взяти в ньому активну участь. Ситуація загострилася настільки, що Калнишевський з старшиною та вірними йому козаками тікає… у Новосічовий ретраншемент (див. словничок), одну з фортифікаційних споруд, збудованих російським урядом у 1736 року поруч з січовим валом.

Повсталі грабують старшинські будинки, в тому числі й покої Калнишевського, захоплюють архів. Але через 2 дні вірні кошовому козаки підсилені росіянами та артилерією увірвалися до Січі і змусили бунтівників тікати. Частину з них судили і стратили. У доповіді начальству комендант Новосічового ретраншементу Лаврентій Микульніш вказав що «з-поміж повсталих побито до смерті чимале число».

Були на Запоріжжі люди, що бачили реальний стан речей і наголошували кошовим про загрозу. Ще у 1755 року писар Дмитро Романовський писав кошовому Григорію Лантуху: «Уже військо до мішка взято, лише не знайшли засобу, як його зав’язати».

А у 1770 році паланковий старшина Пилип Львівський констатував у листі до Калнишевського незворотність втрати запорізьких земель. «За степи вам повідомляю: почалося будівництво нової лінії по Самарі, 3000 чоловік Воронезької губернії пригнані і уже редути та землянки, де за планом визначено бути фортецям, роблять… і нашим степам, як видно, вічная пам’ять. Проспали». Невтішно, що поки розтягалися запорозькі землі кошовий з військом билися проти турків на боці росіян.

Та чи так мала закінчитися історія славної Запорізької Січі — колиски духу свободи, який до цього часу відчувається на колись козацьких землях? Хіба так воїни-запорожці звикли зустрічати ворогів? Розгром росіян біля Січі міг кардинально змінити рух історії. Безліч прикладів, коли одна єдина битва, виграна чи програна, перевертала все з ніг на голову. Можна лише гадати, що відчували козаки, бездіяльно спостерігаючи, як солдати Петра Текелі виносили їхню зброю, знімали гармати, конфісковували цінності. Очолені Калнишевським запорожці програли свою битву, не витягаючи шабель.

Важко сказати, що спонукало Петра Клнишевського відмовити хлопцям дати, може нехай останній, бій. Можливо похилий вік — тоді кошовому було за 80 років. Але ще 4 роки тому він особисто керував військовими діями проти Туреччини. Можливо вмовляння січового священика, архімандрита Володимира Сокальського, який казав про росіян: «Вони хоч і недруги, а все-таки православної віри люди». А може страх бути вбитим у кривавій січі. Все-таки кошовому було що втрачати — він володів землями, худобою (за деякими даними — 14 тис. голів). Також мав дружні стосунки з Григорієм Потьомкіним і сподівався дожити у спокої.

Тож Січ здали внаслідок переговорів. Не ті козаки були вже у 1775 році? Навряд чи. Не ті керівники. Міг би віддати Січ без бою Байда Вишневецький, Петро Сагайдачний чи Богдан Хмельницький? А Калнишевський здав. Потім Москва щедро «віддячила» йому за це засланням на Соловки. Петро Калнишевський був суворо покараний за свою дипломатичність. 16 років він провів у казематі на Соловках. Ще 9 — в одиночній камері. У 2008 році як Петро Багатостраждальний приєднаний до лику святих Помісним Собором Української Православної Церкви — Київського Патріархату. Але не зрівняти особисту трагедію кошового із знищенням цілого краю…

Хто ж такі козаки?

Рештки козацького війська загинули в болоті під Берестечком

Програли битву, не витягаючи шабель

Військо “в мішку”

Оглавление