Электронная библиотека
Форум - Здоровый образ жизни
Саморазвитие, Поиск книг Обсуждение прочитанных книг и статей,
Консультации специалистов:
Рэйки; Космоэнергетика; Биоэнергетика; Йога; Практическая Философия и Психология; Здоровое питание; В гостях у астролога; Осознанное существование; Фэн-Шуй; Вредные привычки Эзотерика




Олександр Боргардт
Аналітична історія України

(від початку її існування)


І. ДРЕВНЯ ТА ДОКИЇВСЬКА УКРАЇНА


1. Про що мовчить офіційна історія

Україна довгий час була лише частиною російської імперії, власне – її колонією. До неї вона була остаточно приєднана завдяки війні 1709, яку – хоч і в союзі зі Швецією, ми тоді програли, так і не приклавши всіх можливих зусиль для перемоги. Та й були за це покарані трьома століттями ворожої окупації. Року 1711 недоумкуватий російський цар на Пруті потрапив був у полон до турків, але скористався продажністю турецького командуючого та звільнився за хабар з полону, з усією армією. Султан потім стратив за це свого командуючого, але – було пізно. Чи не могли тоді козаки винищити відступаючу армію окупантів? – безумовно, могли; але – не винищили.

Якщо коротко висловити саму сутність імперії, то нею є агресія. Насамперед – пряма, теренова: поширення за рахунок сусідів, захоплення чужих земель та цілих країн. За цим іде всяка інша агресія: економічна, демографічна, генетична, мовна, культурна. Витіснення місцевої мови та культури, або їх пряма заборона. Як заборонена була 1863 П. Валуєвим українська мова в Україні: “нікакого малоросійского язика нєт і бить нє можєт”. Або як заборонена була ірландська мова в Iрландії, після її остаточного приєднання до Британської імперії. Натомість нав’язуються імперські мова та культура, як правило відсталі, але пропорційно агресивні.

Iсторія народу є невід’ємною частиною культури, та нищиться в імперіях чи не в першу чергу. В них вона – галузь науки, – підлягає заміні мітом та фальшуванню. Бо, не істина, не те, що було насправді, цікавить історію тепер, радше – якраз навпаки. Відтепер вона має виконувати наступні завдання.

1. Представити агресора – не агресором, упаси Боже, а як чи то миролюбного “освоітєля”, чи то навіть “освободітєля”. А кримінальні злочини власної історії намагається перетворити на “подвігі во славу отєчєства”; ні більше, але й не менше.

2. Позбавивши завойований агресією нарід власної культури та історії, – спромогтися “довести”, що у нього їх ніколи й не було “народи нєісторічєскіє”, за термінологією наукового шахрая XІX ст. Н. Я. Данілєвского.

3. Поспіхом замінити відібране – власною культурою та історією. Останньою, як це плине з попереднього, – не справжньою, а вигаданою. “Довести”, що крім “вєликой історії” агресора – у підвладного народу жодної історії не було і не могло бути. Ніколи.

Як це діє, та з якими наслідками, – розповідається у Доп. І, на прикладі тiєї ж російської імперії.

Саме звідси, з усього попереднього та ні звідки більше, походять усі ті дурні балачки, що “пєрвая ґосударствєнность в Восточной Європє била россійская”, “Кієвскоє ґосударство стало общєй колибєлью трєх народов: русскіх, украінцєв і бєлорусов”. Перелічувати їх тут треба саме в цьому порядкові, ніколи інакше. За старшинством? – чи за численністю? А може, як близнюків: за появою на світ? Зауважимо, що категорично не можна чогось там переставляти – лише у сакральних формулах.

На спростування подібних дурних нісенітниць і спрямовано пропоновану низку нарисів, що разом складають чи не першу наукову історію України, від самих її початків. Невдячна то справа – вичищувати Авгієві стайні імперської історичної брехні, та що поробиш, – конче необхідна. Тим паче, що наші професійні історики совєцької школи поки що з цим ніяк не квапляться, або взагалі – не паляться до цього.

До творення історіографії, опису історичних подій, – є два підходи, назвемо їх умовно: географічний та політичний.

Перший, це дослідження в часі того, що відбувалося на якомусь більш менш замкненому географічному терені. Припустимо – на найбільшому з Британських островів. З незапам’ятної древності, про яку, однак, уже є якісь певні відомості – та по нашi часи. Він є прийнятий у світі. Наприклад, польська “Iсторія Англії” Генрика Зінса (Варшава, 1971) – починається часами доісторичними, коли:

Найдавнішні знахідки дозволяють прийняти, що люди перебували там уже біля 250 тисяч років тому.

(с.13)

Але, історія як така починається значно пізніше, коли можна твердити щось, хоч більш–менш визначене:

Повніші відомості про Англію маємо тільки з біля 3 тисячоліття п. н. е., коли туди прийшли люди, що походили з іберійського півострова.

(теж там, с. 13)

У совєцьких домінував підхід політичний, – продовження у минуле iснуючої державності. За таким підходом, у підкорених Російською імперією народів – жодної власної історії взагалі не було. Бо, все, що у них є, то лише якась частина попередньої історії Імперії. А, що там було перед нею, – то є суті дурниці. Якісь там “союзи плємєн” бігали “Дікім Полєм”. Тому й не було, практично, у Совєцькому Союзі таких видань, як історії окремих народів. Була історія імперії загалом – “Iсторія СССР”; і все.

Такий підхід, як і все штучне створював чимало проблем. За ним було складено, наприклад, таку собi, “малу енциклопедію” – “Світова історія” (Ляйпціґ, 1966). Вона містить коротку історію існуючих держав, та як виключення, статті про дві держави, яких більше немає: Римську імперію та Візантію (попередників Москви – “Третього Рима”). З неї можна довідатись про історію Верхньої Вольти, Конго або навіть Реюніону, але не взнати нічого про історію Латвії, Великої Литви або Тібету…

Така підміна історії країни, народу, історією політичних структур, які існують на її терені, або існували в минулому, породжує й інші незручності. Взяти, наприклад, ту ж Італію, – звідки ж тоді вона починається? Від заселення Палатинських пагорбів та виникнення Риму? Чи, може, від проголошення Одоакером 476 – королівства Італії? – або від походу Ґарібальді 1860 та передачі влади королеві 1861?

Втім, не завжди так відбувалося й у СССР. До чужої історії підходили, часом, і в належний спосіб. Скажімо, така собі “Iсторія Швеції” (Москва, 1974), написана колективом авторів. Вона починається розділом 1.“Розвиток первісного суспільства на терені Швеції”, тобто – практикується географічний підхід. Такого принципу будемо дотримуватись і ми: все, що колись відбувалося “від Сяну до Дону”, на теренах України, – буде складати її історію.

Найбільш типовими рисами російської історії, до якої ми й були раніше не своєю волею прикайданені, здаються наступні.

1. Замовчування докиївського періоду нашої історії. Не тому, що він є невідомий, ні. Схоже, тільки тому, що його історію важко присвоїти собі.

2. Патологічна ненависть росiйської історії до будь–яких кочових культур. Нібито – завжди агресивних, завжди дикунських. З цього приводу не вадить заглянути до Доп.1.

3. Посилена експлуатація – на власну користь, звичайно, славетного міту про “татарскоє іґо”. Яке, власне, жодним там “іґом” ніколи насправді не було. Простий приклад: ніхто в Росії монгольської мови не вводив, не нав’язував; силоміць, чи будь–як інакше.

4. Посилена експлуатація, та так само – собі на користь, – слов’янського міту. Він ґрунтується на цілком хибному припущенні про спільне походження, етнічне та історичне, так званих слов’янських народів; припущенні, яке не відповідає жодній історичній дійсності. А тому, ніби, завдяки спільному походженні у минулому, – між ними має бути повна єдність сьогодні. Під керівництвом “старшєго брата”, зрозуміло. Таке дурство вмить спростовується простим мисленим експериментом: зауважимо, якби існував у світі якийсь слов’янський нарід, численніший від росіян – цього міту не було би й сліду. Бо так – бачте “славянскіє ручьі сольются в русском морє”, а – тоді? Тоді ж, напевно, у якомусь іншому (“морі“), – чи не так? – а таке щось – неприпустимо!

Все це ми й розглянемо в міру нашої можливості, та представимо так, як воно було насправді. Підходити до всього ми будемо не з точки зору патріотизму, а з боку виявлення істини, якою би вона не була. Бо патріотизм, хоч який гарний, не є добрим дороговказом в історичних наукових дослідженнях. Набагато доцільніше керуватися звичайним потягом до істини. Бо, це ж наука, що би там не казати.

А наука – досить своєрідна. В історії, так само, як деінде, певні наслідки породжуються певними причинами але… історія є унікальною, а тому й неповторною, – внаслідок самої складності своїх подій. Коли розсіювання частинки силовим центром в однакових умовах завжди дає ту саму картину, то складні події історії – не повторюються в тому ж вигляді. Детермінований рух визначається початковими умовами, але історія – процес із великою кількістю учасників, а як такий відноситься радше до процесів випадкових.

А ці, в свою чергу, можуть зберігати вплив початкових умов, який заникатиме з часом, або ні. Ці останні цроцеси звуться марковськими, по імені математика А. Маркова (1856–1922), що їх відкрив. У американського фантаста Рея Бредбері є оповідання про машину часу та орґанізоване за її допомогою сафарі на динозаврів. Умовою було убивати лише тварин, все одно приречених на загибель, та не полишати в них кулі. Одне слово – не змінювати умови у минулому, які стають початковими для всього, що по них. Герой оповідання, у паніці, необачно розчавлює у далекому минулому метелика та повернувшись до дому дізнається, що на нещодавніх виборах президента, де переміг прогресивний кандидат, – насправді переміг реакціонер. З яким він, до того, – не у кращих відносинах.

Все це, зрозуміло, фантазія, але питання поставлене цілком слушно: за які відтинки часу, в середьному, затирається вплив якоїсь події? Не розчавлення випадкового метелика, та не п’ятдесят мільйонів років тому, ясна річ. Ідеться про більш реальні умови.

Але, з чого нам починати, поринаючи у далеке минуле України, та як саме підходити до справи?

Починати треба, звичайна річ, із самого початку, з того, – що було на Русі перед Руссю? А, як до цього підходити, – на те є приклад інших.

Iсторія такої, наприклад, повсюдно респектованої європейської країни, як Англія, на яку ми вже посилалися вище, то не є історія англійців, хоч сучасних, а хоч і будь–яких. Це радше історія того, як утворилися сучасні англійці. Англія перед нашою ерою (п. н. е.), то є Англія кельтська, а от на початку нашої ери (н. е.) – то вже буде Англія римська. Потім римлян змінили англи, ґоти та сакси, що наїхали до Британії на початку V ст. н. е. На добрих ґотських суднах та ґрунтовно, бо, як про те пише літописець – “мед генгест ок горса” – “з жеребцями та кобилами”; бо були селяни. Хоч дехто вважає, що то були їх ватажки, мало не конунги: Генгест (Жеребець) та Горса (Кобила). Подумали б радше, панове історики, а чи хто при здоровому глузді стане так себе називати? – поґотів, конунги… Останніми були нормани Вільяма Конкверора (1066–1087), що з Північної Франції наїхали до Англії 1066 та підкорили її собі, вбивши під Гастінгсом 14 жовтня 1066 останнього короля британських саксів, Ґаральда.

З цього прикладу має бути ясно, принаймні, що сучасні англійці не існували в незмінному вигляді з античних часів, а виникли як підсумок своєї власної історії, та без когось із них: кельтів, римлян, англів, ґотів, саксів, данів та норманів (отих, останніх з Нормандії), – були би дещо іншими людьми, не такими, як тепер. Важливим свідком складної та бурхливої історії острова є англійська мова, що містить у собі кельтскі, латинські та ґерманські первістки; часом – у досить цікавих сполученнях.

Свідком є й середньовічна англійська література (див. наприклад В. П. Керр, Темні віки, Лондон, 1975). Остання ґрунтовна зміна мови, яка ще більше наблизила англійську до зіпсованої латини, відбулася саме після Вільяма, та середньовічний епос “Беовульф” радше зрозуміє тепер швед, або дан, аніж сучасний англієць.

Але в Україні, за російською версією її історії, – все відбувалось інакше. Тут із давнього давна жили добрі слов’яни (“прєдкі русскіх”, ясна річ), біляві та блакитноокі. Вони ні з ким не спілкувались, не змішувались, відчайдушно відбиваючись від усяких чужинців, “інородцєв, врагов поґаних”; або від отих “нєсмєтних полчіщ дікіх кочєвніков”. Та відбилися аж так надобре, що утворили, кінець кінцем, – вінець слов’янства – “Славноє ґосударство Россійскоє”. Аж таке прогресивне та свободолюбне, що торгувати людьми в ньому заперестали лише 1861. Та до якого (чи не саме тому?) – геть усі “добровольно прісоєдінялісь”.

Силою нещасних обставин ці “плідні” концепції лягли до основи й нашої з вами історії – української, хоч у кращих із наших великих істориків відчуваються не так вже помітно, не надто даються взнаки.

До того ж, така версія імперської історії може видатися для нас трохи дивною. Бо, як воно на відлюдді Британських островів спостерігалося таке нашарування різних народів, що згодом стали сучасними англійцями, то годі казати про нас. Хіба ж могло бути інакше? Бо наша Україна була вже не десь посеред моря, а – дослівно, на шляху від Азії до Європи. Вона стала західним окраєм Великого Степу, що простягався від Альп і Карпат до Алтаю, та якого середньовічні араби називали Дешт–и Кипчак – Степ Кипчаків. Але кипчаки, або половці (вони ж – кумани, як дехто вважав), від яких пішли згодом кримські татари, – не були єдиними мешканцями Великого Степу. Він був справжньою матір’ю народів, які час від часу приходили з Азії до Європи. Вчені твердять, також, що він був, із давніх давен, чи ще не за 1 000 років п. н. е., – єдиним культурним простором. Це на всьому його терені, принаймні, – за скитів, царював “звіриний стиль” ювелірних виробів.

Проте, історія російська не обдаровує нас відкриттями щодо нашої докиївської епохи. Перед “рюріковічамі” – все темно, все глухо. От що каже російський історик про скитів:

Самі кістки мертвих прив’язували скита до землі і нічого, крім могил не полишив він у історичну спадщину племенам майбутнім.

(С. Соловьев, История России с древн. времен, Москва, 1959, т. 1, с.90)

Алани? – ті самі, що допомагали українцям на Калці проти монголів зловісного 1223 – прошу:

”…для нас, втім, і алани, яке б не було їх походження, полишаються народом неісторичним, тому, що їх діяльність не порізнюється від дії їх попередників; і сліди їх також пропали по наших степах”.

(теж там, с. 88)

Як бачимо, для такого – з історичного – полишаться тільки він та його співвітчизники, такі самі, як він.

Втім, в чому ж справа? А справа в тому, що концепція спільної колиски – поступка визнанню існування українців та білорусів, – дає велику підмогу імперській колоніальній політиці. Бо, визискує та утискує свій власний “старшій брат”, а не якийсь тобі чужеземний зайда, то проти цього й боротися важче, і скаржитись незручно – родич, як би там не було. Одне слово “славянскоє єдінство”. Слід би тут, правда, теж розставити всі крапки над “i”, сказати просто: слов’янське шахрайство; та, про це згодом…

Так що ж воно там у нас було, перед отою вигаданою в Москві “спільною колискою” з її “старшім братом”? Який і досі пнеться нас усіх повчати та нами керувати. А було, попри “пєрвого лєтопісца”, який писав, що “жівяху зверіньским образом, жівуще скотьскі”, – немало цікавого. Бо, є в нас наочне свідоцтво минулого – наша мова.

Мова змінюється не роками, а сторіччями, та зберігає в собі чимало різного; часом – і вельми повчального. Бо, кожний, хто жив досить довго на якійсь певній землі – неодмінно полишає нащадкам і щось зі своєї мови. Змінюється, часом, граматика, але найвитривалішою є лексика мови, її словниковий запас.

Чи не найстаріший з відомих слідів нашого минулого, то є стоянка людей кам’яної доби на Черкащині, в самому серці України. Вони полювали на мамутів – величезних передісторичних слонів, харчувались їх м’ясом, а з ребер робили остови для власних юрт. Чи полишили вони нам щось зі своєї мови – важко сказати. Але, є в нашій українській мові два слова, які видаються дуже, дуже старими.

Слово “багаття” – чи не нагадує воно про ті часи, коли власне вогнище було першим багатством у хаті первісної людини? Вражає й слово “домовина”, то вже з тих часів, коли померлого ховали у домівці, що нагадувала дім. Бо, в нашій країні відома дуже давня, так звана “зрубна культура”, за якої ховали саме так: по маленьких зрубиках.

Наша мова буде нам, часом, і надалі вказувати хід історії, бо є не менш складною від будь–якої з інших європейських мов. Її лексика теж показує нашарування різного роду, різного походження. В ній можна викрити старішу (схоже) основу – балтицьку лексику, поріднену до сучасних литовської та латиської мов: це буде більше як 700 коренів слів. Є в ній більше півтисячі ґерманських коренів, спільних із сучасною шведською (більше) або німецькою (менше) мовами. До двох сотен спільних мадярській мові коренів, вочевидь – від мадярських родичів, гунів. До них же тягне якась частина нашої розлеглої тюркської лексики, походження якої тепер важко й встановити, – чимало було у нас степових тюркських побратимів. Є навіть до сотні фінських та приблизно стільки ж естонських коренів слів. Все це разом – не можуть бути прості займання. Це слова, які увійшли до мови разом із народами, з яких за тисячі років етнічно склалися ми, сучасні українці. Слова це – все прості та старі. Не сучасні “тусовкі”, “регіони” або “маркєтінгі“; теж займання, але радше від власної дурості, ніж за справжньою потребою.

З усього подальшого читач має отримати й досить чіткі уяви про так звані “рушійні сили історії”. Вони є досить прості, та як історія людства уславлена переважно війнами, то їх причини, як правило, лежать на поверхні. Бо війни, це як електричний розряд, що виникає в міру накопичення протилежних зарядів. А до війни призводить накопичення протилежних переконань у сторін. Скажімо – поглядів на рабство та волю. Або накопиченням внутрішніх тенденцій землеробних культур до поширення та прагненням кочовиків зберегти свій терен існування; або, нарешті, звичайна гризня за владу.

З точки зору, скажімо, математичної фізики, історія – це є деякий випадковий процес, керований, як стихійними так і детермінованими чинниками та силами. Та кінцевий виник якого визначений необхідністю якоїсь величини, параметру, характеристики (або – величин) – прагнути до мінімуму. Ну, щось таке, як принцип найменшої дії в механіці. Та як такий – процес завжди оптимальний. Тобто такий, що за даних умов веде до одного–єдиного розв’язку. Процес цей є доволі складний, але такий, що на кінцевий його виник можна й впливати, як десь та щось змінити, переважно – у якiсь вирішальні моменти історії. Цим ми теж будемо займатись, в міру наших скромних можливостей. Адже, не забудемо, – математичних моделів історичних процесів, наразi, немає.

Саме тут, до речі, лежить і відповідь на інтригуюче запитання: а чому ж ми – українці, що утворилися з трьох, чи не перших свого часу у світі народів, та й самі не останні, – сьогодні, більше ніж тисячу років по своєму виникненні, – займаємо у цьому світі мало не останнє місце?

Чи існували у дотеперішнiй історичній науці хоч намагання дослідити щось подібне? – далебі, ні…

Від розуміння усього цього, як же простого та звичайного – було далеке убоге марксистське знахарство – ота їх “наука наук”, з її воістину параноїдальними зазіханнями. Отих придурків, що розвинули ідіотичну римську концепцію “цивілізованих” та “варварів”, а відлік цивілізації починали з рабовласництва (!). Та, з отим ідіотичним “уровнєм развітія проізводітєльних сіл”, який і пояснював усе що завгодно, дослівно.

Не дивно, що допущені перший раз в історії до практичної діяльності, вони створили на 1/6 земної кулі типово рабовласницьке суспільство (та ще й у ХХ ст.).

Уся ця дурість і має бути, в інтересах істини та в інтересах майбутнього, – безжально викорінена. Пропонована Iсторія України в контексті історії всесвітньої, якої ми теж не сторонитимемося, – то є лише скромний початок.

Та, ще одне, втім – досить очевидне. Iсторія України, як такої, – то є її історія перед 1240. Потім, – це історія Великої Литви, далі – Польщі. А покінчується все, ясна річ, історією Російської імперії; аж по рік 1991. Чи почнеться хоч після цього знову історія України? – побачимо…

Наостанок вiдповiмо на запитання, яке може з’явитись у кожного читача: чому ця Історiя названа аналiтичною, та що це може означати?

Справа в тому, що класична Історiя (наприклад – Тацит) писалася, часом, з моральних позицiй, але згодом центр уваги змiстився в бiк фактографiї, з метою якнайточнiшого вiдтворення подiй минулого.

Нас тут цiкавлять саме iсторичнi подiї, як наслiдок певних причин. Будуть цiкавити рушiйнi сили подiй, та те, що могло би бути якби змiнилися певнi причини. Тобто нас цiкавитимуть не так самi iсторичнi подiї, як такi, а радше те, звiдки вони виникають, та до чого, та в який спосiб призводять.

Оце ми й будемо вважати (в якомусь ступенi, не бiльше) аналiтичною Історiєю.

При такому пiдходi, природно, заслуговують на аналiз лише основнi та ключовi подiї Історiї, а низку вторинних довелося оминути. Однак тi, для кого Історiя є не те, що було колись насправдi, а всього тiльки “полiтiка обєрнутая в прошлоє” – чимало потрудилися аби цi подiї для власної вигоди якомога спотворити. Що ж до цього, то тут викладається їх перебiг – саме з найбiльшою можливою точнiстю.



2. Старішi корені. Велика Кимерія

Відомості з минулого постачає нам археологія, розкопуючи те, що полишилося від отого минулого, чи не в прямому сенсі слова. Чимало своїх набутків має вона із розкопів поховань. Старішими з них є поховання “катакомбної культури”, що замінюються похованнями “зрубної культури”, яка починається на теренах України десь 4–5 тисяч років тому; або 2–3 тисячі років перед нашою ерою (п. н. е.).

Звідки ми знаємо вік археологічної знахідки? Колись це було цілою проблемою, та – не тепер. Зараз все це робиться з досить високою точністю, радіовуглецевим методом. Хоч так можна визначати вік залишків лише орґанічного походження (див. Доп.2).

Отже, це були дуже, дуже старі часи. Не було іще імперії хеттів, кретомінойської культури, а в Єгипті тільки починалося Середнє царство, іще не побудовано незрівняних храмів Карнаку; пройдуть сотні років, поки у Вавілоні будуть проголошені закони Хамурапі.

Хто були ці люди зрубної культури, що ховали своїх померлих у тих зрубах, подібних домівкам? – цього ми теж певно не знаємо. Але, наша мова зберегла пам’ять і про це у слові “домовина”, яке походить від того ж кореня, що й слово “дім”. Воно й досі нагадує нам про ті зруби. Слово “труна” – то вже пізнішого походження, скитське (ґотське). Віддзеркалює деяку зміну похоронних звичаїв, пов’язану, можливо, зі змінами в етносі. Є й інші, дуже старі слова, наприклад, “багаття”, про яке ми вже згадували. Воно має, схоже, спільного кореня зі словом “багатство” та є, можливо, із тих часів, коли й власний вогонь був багатством первісної людини. А то вже часи, воістину, незапам’ятні.

Від них же, схоже, тягнеться до нас і слово “тулятись”. Сучасний фінський словник містить слова “тулема” – прихід, та “тулі” – вогонь. Теж, мабуть, таке щось – дуже давнє. Можливо, що колись “тулятися” – означало просто приходити на вогник. Люди, що були тут на той час і полишили нам це слово, зтикалися, виходить, із фінськими народами, які, можливо, жили у нас перед тим; або, принаймні, жили значно ближче до нас, ніж потім.

Усе це є цікаві дрібностки, не більше. Але, накопичення такого матерілу та його правильне подальше осмислення – здатні змінювати, часом, наші погляди на минуле.

Отже, зараз можна твердити досить певно, що ті люди були індоєвропейцями та належали до народів балтицької групи, від яких насьогодні полишились тільки латиші та литвини (В. Суслопара). Про невірогідну широкість розселення цих народів у ті часи – дає достатнє уявлення певна подібність сучасної литовської мови до латини на заході або до індійського санскриту на сході. Отже, вони були балти, “балтаі“ – білі, світлі (лит.). Балтицькою, так само, є основа нашої української мови (та, загалом, інших слов’янських мов) та значна частина її лексики (словного запасу). Десь біля семи сотен коренів слів, що поріднюють нашу мову із сучасною литовською (а скільки ж прошло часу!), – переконливо свідчать, що й ці люди не зникли без сліду, що ми є їх прямими нащадками.

Греки Еллади, що з’явилися в Європі значно пізніше, називали цих людей, своїх сусідів та попередників, – пеласгами та лелегами. Останні, щоправда, якось хутко зникли з історії; та – за досить цікавою леґендою (див. Доп. 3). Мабуть саме з тих пір в Україні вважається великим гріхом убити журавля або чорногуза. Але, пеласги… То вже є цілком історичні люди, яких в Елладі вважали навіть першими людьми на землі, та збірка “Грецькі міти” Роберта Ґрейвза (1958) починається саме “Пеласгічним мітом про створення світу”. Греки Еллади згадують пеласгів як відважних мореплавців та кіннотників, перших у світі хліборобів та добрих пастурів.

До цих же людей, балтів, яких греки називали потім кимеріянами, належить, можливо, славетна Трипільська культура, чи не старіша в Європі, залишки якої вперше відкрив наш видатний учений Вікентій Хвойка (див. Доп. 4). Він був чехом, але прожив більшу частину життя в Україні, яку вважав своєю другою батьківщиною. Він їй добре й прислужився, відкривши нашу велику древню культуру. На ті часи вона була обмежена його знахідками у Києві та Трипіллі, але пізніші дослідження показали всю розлеглість древньої Кимерії. Знахідки її культури протягуються від Дона, включають Крим із його Боспором Кимерійським (Керченська протока) та всю Україну. На захід і на південь ця культура сягала Чехії та Балкан. Тобто, зверніть увагу, теренів, які й зараз є слов’янські.

Ця обставина є важливою історично. Бо, як ті люди розмовляли балтицькими мовами, а всі слов’янські народи досі розмовляють схожими, то… значить вони більше нізвідки туди особливо не розселювалися, а тисячами років жили на своїх старих землях.

Кимеріяни були у своєму світі люди понад відомі, та полишили по собі спогади навіть у Біблії – у постаті грізних “гимраім” (тобто – тих же “кимеріян”), у ламентах пророків. Отже, їх тодішні військові (правдоподібно – морські) походи – сягали берегів Ханаану. Мало не тими ж словами буде потім описувати вторгнення скитів пророк Ієремія.

Двох кимерійських воїнів ми бачимо зображеними на грецькому саркофазі з Клазомен, та краще один раз поглянути, нiж тричі почути.

Вони скачуть на баских конях, розмахуючи над головами своїми характерними бронзовими мечами, яких учені знаходили й в австрійському Гальштаті. Їх леза дуже подібні за формою до листа верби. Поруч них біжать, припадаючи на високих ногах, чи то два величезних собаки, чи то двоє вовків. Обидва кимеріяни у гострих шапках, схоже – не шоломах. Радше в’язаних ніж шитих. Такі й досі не вийшли з моди; від Скандинавії та по Румунію.

Вдома, в Україні, ці люди жили у хатах, які за технологією побудови не порізнювались від тих, що нам знайомі, глиняних, білених та з камишевою стріхою, хоч їх підмуровок та долівка виконувалися з опаленої глини, як і пічка та лави. Для важких робіт вони вживали волів, а кінь служив тільки для їзди верхи, – стара, неймовірно стара традиція кочових та кінних культур. Розводили свині та вівці. Вони полишили нам велику силу високохудожньої кераміки, яка вражає й досі. Її орнаменти та вiзерунки – як тільки не тлумачаться! – заключають у собі, ніби, у символічному вигляді, мало не всі космічні уявлення тих далеких людей. Що ж, може й так є; як тут важко певно щось твердити, то й з’являються різні сучасні фантазії на цю тему. Полишили вони й сліди, залишки, чи не старішіх у світі міст; численних та дивно, як на той час, – розлеглих.

Старі кимерійські городища було відкрито вже по війні, надійним шляхом аерофотозйомки. Вони були сплановані заздалегідь, на що указує правильність забудови, були великими то просторими. Часом займали (три тисячі років тому!) площу сучасних Риму або Парижа (Майданецьке городище).

За давніх часів міста були центрами торгівлі та ремісництва, та траплялися зрідка. Саме таким було скитсьме місто Гелон, десь на Ворсклі, про яке пише нам Геродот, та яке вразило його уяву так, що він навіть виміряв довжину його стін (десь 20–25 км.) В античному світі таких розмірів сягне лише Рим, та й те, набагато пізніше, – більше, як півтисячоліття потім.

З яких причин закладалися та існували ці величезні міста Кимерії – ми не знаємо. Бо пізніша скитська Україна знала, хіба, Геродотів Гелон. А ще пізніша “Едда”, хоч і згадує деінде про якісь міста “стадір”, але конкретно про міста не свідчить. Ну, крім леґендарного Асґарду на Тереку, ясна річ. Чи, бува, знову незворотньо змінився триб життя цілої країни?

Часом можна почути з приводу цих міст і зовсім дивні думки. Мовляв, люди оброблювали землю навкруги цих міст, а років через десять коли вона вже дещо виснажувалась, – спалювали старе місто та будували нове, на новому місці. Раціонального тут усього й є те, що дійсно, такий звичай був у Ґерманів, – спалювати старі хати переселяючись на нове місце. Так робили ланґобарди, переселяючись до Італії, та франки, коли уходили з Ґерманії до Ґаллії. Значить, був такий звичай і у скитів. Чи був у балтів Кимерії? – можливо; скажімо так: міг бути. Але, є ще деякі міркування, які руйнують усю гіпотезу. Отже, кожні десять років – нове місто, добре. Але, як Кимерія проіснувала тисячу років (а вона існувала довше), то вона мала полишити від кожного такого міста, принаймні сто городищ, – чи бува, не забагато? Бо, не одне ж єдине місто мала Велика Кимерія… Що ж до спалення, то це могло бути пов’язане з приходом скитів. Бо, саме тоді на цю велику культуру чекало велике випробування.

Десь за сім століть п. н. е. до Украіни приходять з-за Дону, з південного сходу – нові народи… численні та войовничі, що установлюють свою домінацію. А для греків Кимерія перетворюється з того часу на Скитію. Бо ті прихідці назвали її Свитьюд, що їх мовою означало “Світлий люд”. Вони були теж індо–європейцями, але правдоподібно вже ґерманського роду, – відомі потім, за нашої ери, – “світлі аси” “Едди”, ґоти й алани.

Грецький історік Геродот (484–425 п. н. е.), що навідав нашу країну, привіз до Еллади леґенду про те, ніби кимеріяни, не в стані протиставитись скитам, – знялися з місця та й пішли собі геть, вимандрували на захід. Він пише:

Підчас наступу скитів, кимеріяни, маючи на увазі численність війська, що наближувалось, почали радитись між собою та опінії їх поділилися навпіл, а саме, на думку народу слід було піти та не піддавати себе небезпеці в боротьбі з численними військами, а царі пропонували боротись за батьківщину. Однак, ні нарід не забажав послухатися царів, ні царі народу; перший надумав піти без бою, віддавши рідну землю ворогові, а царі взяли за краще легти мертвими до рідної землі, а не бігти разом із народом….

Вони (царі) й поділилися навпіл та перебили одне одного, а далі, як пише Геродот:

Усіх царів, перебитих одне одним, кимерійський нарід поховав біля річки Тірас (Дністр) – їх могила видна й досі, а сам пішов із країни, так що скити, які вторглися – зайняли вже країну без населення.

От, така леґенда. Певно, може дехто так і вчинив, як тут описується, але далеко не всі. Та є, однак, іще балтицька основа нашої сучасної української мови. А це неодмінно свідчить про те, що балти – кимеріяни по скитах нікуди не поділися, не зникли. Бо, можна втратити власну мову, але полишити її комусь, пішовши геть – безумовно неможливо. А тоді й розмовляли би ми всі іншою мовою, радше якоюсь на зразок скандинавських. Тому що скити–ґермани, які розселилися по Україні поруч із балтами з VII ст. п. н. е., – полишили нашій мові ненабагато менше, ніж балти, – десь до чотирьох–п’яти сотен коренів. Таких в українській мові є значно більше, ніж у будь–якій слов’янській. Зауважимо, до цього, що й отого славетного кургану побіля Дністра, де ніби поховані останні кунігаси українських балтів, – теж і досі не знайдено.

Саме ця збережена до сьогодні гото–ґерманська лексика нашої мови, що потрапила до неї ще перед нашою ерою (на зразок стріхи, стежки або труни) – викликає й досі силу непорозумінь. Як зразок подібного сусідського невігластва, — наведемо таке посилання:

Але потім у відторгнутій Галичині, за австрійської підтрути, були вирощені спотворена українська ненародна мова, нашпигована німецькими та польськими словами….

(А. И. Солженицын, Как нам обустроить Россию, Москва, 1990)

Так вважає ця людина, яка – можу за це поручитись, – знає німецьку та польську мови не ліпше, ніж знає українську; тобто – ніяк. На превеликий жаль, всі ці “німецькі” слова, є більше, як на дві тисячі років старіші.

Отже, у VII ст. п. н. е. минула зрубна, потім Трипільська або Кимерійська балтицька культура, – починає зазнавати могутніх впливів культури скитської – ґерманської, ґотської. Закінчується балтицька кимерійська епоха, що протривала не менше, як півтори тисячі років, та настає нова, скитська, балто–ґерманська, яка протриває іще тисячу років. Полишив нам Геродот, однак, і леґенду про походження скитів (див. Доп.5).

Ґоти були на початку кочовиками, але переходили на осілий триб життя вже за часів Геродота. Алани продовжували кочувати аж до прийняття християнства.

На відміну від балтицької Кимерії–України, яка покінчилась із бронзовою епохою, балто–ґерманська Скитія–Україна вступає до епохи заліза. Отой, другий з них, творців “наукі наук”, – Енґельс, що так совався зі своєю виссаною з пальця “воєнной дємократієй”, – надавав цій події непропорційно великого значення:

Людині стало слугувати залізо, останній та найважливіший вид сировини, з тих, що відігравали революційну роль в історії…

Насправді революційним було відкриття металів взагалі, зокрема бронзи; перехід до заліза був, якоюсь мірою, – вторинним. Але греки (наприклад – Елланікос із Мітілени) впевнено твердили, навіть, що це саме скити винайшли залізо та засоби його обробки. Можливо, це так, та скити дійсно майстерно виготовляли сталеву зброю. В ті часи все ґотське, – зброя, коні, доблесть, – вважалося першим у світі, найкращим. Не випадково англійське “ґуд” або німецьке “ґуте” – добрий, походять обидва, правдоподібно, від старого прикметника “ґотське”. Мабуть насправді великим був той нарід, що дав таке слово аж кільком мовам. Серце ґерманського світу століттями билося тоді на Дніпрі.

Українські ґоти згодом заселили Скандинавію, а вдома почали зливатися з балтами в один нарід – основу майбутньої єдиної нації. То вони полишили нам силу скитського золота у похованнях своїх конунгів. Золота, яке є тепер гордістю чужих музеїв.

Дозволимо собі тут звернути увагу на важливу обставину. Року 1994, об’явленого ЮНЕСКО роком Вінцента Хвойки, – весь світ об’їхала виставка Трипільської кераміки з українських музеїв. Вона справила повсюди велике враження, але… то була тільки кераміка. В той же час захоронення скитів вражають нас скитським золотом. Країн, що дали світові таку кількість золотих ювелів непорівняної якості, – є дві на землі. Це далеке Перу інків у Новому Світі, та Україна скитів у Старому. Все це виготовлене з місцевого золота; але – де є власне, золото кимеріян? Чи може вони – не знали золота? Таке навряд чи може бути. Бо, якісь там технології його видобутку з руди, з’являються лише у нашому столітті, а люди завжди збирали золото самородне.

Так як же з тим золотом у кимеріян? – тут, шкода, ми про жодне золото не чули; деяка загадка. Але, повернемося до ґотів.

* * *

Люди, що вважали себе чистими ґотами, жили в Україні ще за часів “Слова о полку Iгореве” (датується 1187): “Се бо ґотськії краснії дєви поспєша на березі сінему морі…” Південні ґоти доживали свій вік у Криму, бо монах Віллем Рубрук, посол до Великого Хана монголів у середині ХIII ст., писав, що “мова цих людей – тевтонська”; тобто – ґерманська.

Ґоти та балти України розвинули торгівлю та побудували нові міста, уся торгова лексика сучасної української мови – ваги, крам, торг тощо, – є ґотського походження. Город Гелон, торгiвельний центр, у східній Україні, мав стіни довжиною у 25 км.; таких розмірив Рим сягне тільки за часів імператора Авреліана (270–275). Але, як на власні часи, то Гелон був неперевершений.

Про могутність тодішньої Скитії–України свідчать незаперечні факти. Македонський цар Філіп, батько більш відомого Олександра з Македонії (356–323 п. н. е.) – здійснив був похід на північ, на скитів. Його відбив із військом цар Атеяс, якому тоді було вже, кажуть, 90 років; та й наклав головою. Пишуть, ніби Філіп одержав тоді великої перемоги, але… Чомусь так собі нічого й не пригородив. А, чому б і ні, чому б і не пригородити, як дійсно, переміг? Та ні, чогось до Скитії взагалі більше не потикався. Поготiв, його син Олександр – чомусь теж не став воювати ближчих скитів, а подався ген на схід, шукати супротивника по силах. Зауважимо, що по берегах Скитії було безліч грецьких міст, яких можна було, як не “звільнити”, то “добровільно приєднати” до своєї імперії; але – ні, натомість пішов війною на далекий Iран. Потім він, щоправда, вийшов на східний край Дешт–и Кипчак, але досить невдало. Скуштувавши біля долини Фергани доброго скитського батога від волелюбних саків та масагетів, степових побратимів західних чорноморських скитів, він мерщий подався до Iндії. Не побажав розділити долю свого попередника, Кира Великого. Тому, кажуть, спочатку відрубали голову та кинули до цеберки з кров’ю, щоб напився досхочу. А потім зробили з його черепа пам’ятний келих, оправивши у золото. Як то було у звичаї по всьому Великому Степові, від Алтаю та по Альпи.

Ця епоха дещо завершується на тому, що десь за два століття п. н. е. зі сходу приходить в Україну нова група угро–тюркських народів – так звані сармати. То була теж, купа поріднених народів: предки сучасних мадярів, гуни, авари тощо. Люди, які провіщують епоху тюрків у Великому Степові. Саме гуни та лише почасти авари – стануть згодом, уже за нашої ери, третьою та останньою складовою нашого етносу.

Вони теж полишили багаті сліди в нашій лексиці. Можна налічити щось до двох сотен слів, спільних зі сучасною мадярською мовою та кілька сотен тюркських коренів, більшість яких принесена, правдоподібно, гунами.

Не меншим був величезний вклад цих народів у городництво: бахчеві культури, разом із усією термінологією та назвами. Вони ж принесли до нас такі чудові культури, як квасоля та перець.



3. Україна та Рим

Прочитавши щось подібне, людина може й знизати плечима: “де Рим, а де Крим…” Як Україна, а хоч і Скитія, – то, до чого ж тут Рим? – хіба це близько? Адже, не сусіди. Але, це буде й дещо безпідставно. Бо нащо вже далеко від Риму наша Україна, але Вірменія чи Арабія іще далі, але ж і там воювали римські легіони. На українській землі вони практично не воювали, а – чому ж саме? Чи, бува, плодючi чорноземи України – гірші від сухих полонин Вірменії?

Нагадаємо, що постійне поширення Риму було не так наслідком войовничості, скільки рабовласницької господарки, яка хутко виснажувала оброблювані землі. Саме це, більше ніж будь–що інше, спонукало його захоплювати нові землі “варварів”.

Відносини Риму з Україною того часу, то є лише частина загальних відносин Риму з варварським світом, що лежав за його кордонами, Райном та Дунаєм. То був найдовший на той час кордон європейського світу, якого стерегло не менше 15 римських легіонів (із 25!), стаціонованих біля кордону. Він установився остаточно після імператора Августа (30 п. н. е. – 14 н. е), славетний “Лімес Ґерманікум” – ґерманський кордон.

Кордон було закріплено після великої поразки Риму в Ґерманії, коли самонадіяний трибун (генерал) Варус вторгнувся на землі ґерманів за Райном на чолі трьох легіонів (більше як 20 000 солдатів) та зазнав нищівної поразки. Бо римляни, як і всі агресори – їх наступники, – погано воювали в лісах та горах. Всі римляни, крім Варуса, полягли в Тевтобурґському лісі, вибиті ґерманами. Операцію спланував та здійснив без великих утрат конунг херусків Армін. Генерала доставили до Кьольну (римська Колоніа), де він, склавши короткого рапорта імператорові, – заколовся власним мечем. Був тиждень національного трауру в Римі, та більше там сумували за тим, що римські солдати полишились непохованими, здобиччю диких звірів. Тільки по смерті Августа ґермани поступилися та допустили до Тевтобурґу римську похоронну команду. Перший Рим, то був не “трєтій Рім”, кістки солдатів якого, що доблесно пали в останній війні – ще й досі валяються деінде непохованими по лісах.

Числа трьох загиблих легіонів – ХVII, ХVIII та ХIХ – не поновлювались, за римським звичаєм, бо їх знамена полишились у руках варварів. Такi були справи в Ґерманії, західній сестрі Скитії.

Агресія Риму проти скитського світу починалася ще за Юлія Цезара, коли пригадуються військові конфлікти Риму з державою даків та ґетів на теренах сьогоднішньої Румунії, яку на той час очолював конунг Буревіста (Той, хто віщує бурю або Вісник Бурі). Перші ж дацькі війни розпочинаються за Доміціана (81–96), але не мають успіху, даки навіть оточують та знищують цілий римський легіон (V – Алауда). Вони покінчуються миром 89 із тодішнім конунгом даків та ґетів, Декебалом.

Війни поновлюються тільки за імператора Траяна (98–117), другого імператора після Августа, який полишає по собі добру пам’ять у Римі. Траян розуміє, що зі скитами потрібно воювати ґрунтовно та великими силами, виділяючи на це 10 відбірних легіонів, що складає більше 50 000 бійців; залучається майже стільки ж “ауксілій” – допоміжних та інженерних військ. Адже, без них ні фортеці не взяти, ні через широченний Дунай не переправитись. Дацькі війни тягнуться 5 років, але покінчуються кінцевою перемогою та вбивством конунга Декебала. У 106 році нарешті наступає мир та в Римі святкують повну перемогу: до Риму приєднано нову провінцію, розмірами десь більше 200 000 км. кв. Даків, яких не донищили, – кудись виселяють, депортують.

На честь імператора Траяна в степу Доброґеї (місцевість між тим відтинком Дунаю, де він тече з півдня на північ, та морем) споруджується величний монумент: на сорокаметровому кубі, викладеному з каменю ставиться подоба Траяна у вигляді Марса, 15 метрів заввишки; славетний римський “Тропеум Траяні”. Він згадуватиметься й тисячу років потім: пам’ятаєте оту загадкову для коментаторів “Тропу Траяню” у “Слове о полку Iгореве”? – ото ж він і є – Тропеум Траяні. Для степових варварів він був добрим орієнтиром.

Насьогодні від цього, чи не найвеличнішого (хоч i не піраміда Хеопса), колись монумента Європи, – полишилось не надто багато: досить іще вражаючі руїни кубу та рештки розбитої фігури Траяна у музеї сусіднього румунського містечка Адамкліссі.

Свари Риму зі скитською Україною починаються та не завершуються захопленням Дакії, агресія просунулася була й за Прут, хоч ми й не знаємо її подробиць; коли римські війни не завершувались перемогою, – про них відповідно мало й пригадувалося. На наш час полишились тільки деякі матеріальні свідоцтва того, що римська агресія проти Скитії була широко закроєною. Старіший римський вал проти скитів проходить саме Доброґеєю, на південь від порту Констанца – до Дунаю; іще два – також у широтному напрямі, знаходяться за Дунаєм, на теренах власне Скитії, – за Прутом.

Перший з них проходить теренами України та Молдови, від озера Сасик, на південь від Татарбунар, другий розтягся на південь від Бендер у Молдові, та доходить Пруту. Обидва вали місцями порядно постраждали підчас останньої війни.

Але, що б там не було, а підбадьорений успіхом Рим створює нове інавґураційне поздоровлення, побажання цезарям, що вступають до влади: “Будь великодухішим за Августа та щастивішим Траяна!”, а тим часом пильно придивляється, а чого б там собі ще прихопити у варварів?

Минає час та наступає 13 років Маркоманських воєн Риму (167–180), коли імператор–філософ (зі школи стоїків, за сучасними енциклопедіями) Марк Аврелій (161–180) вирішує захопити державу маркоманів та квадів на півночі, на теренах Чехії, Словаччини та почасти Угорщини. Проти них та їх конунга Маробода, крім військових дій, імператор–філософ застосовує весь арсенал римської підлоти: змови, провокації, скритовбивства… Одне слово, все те що стане згодом чи не головнішою зброєю наступних двох Римів. Але, справи йдуть гірше гіршого, бо війна хутко переноситься до імперії. Цього разу варвари наїздять до Північної Італії та облягають її міста, під загрозою Рим. З римських хронік ми не без здивування довідуємось про обложні машини варварів, а це вщент руйнує наші уявлення про технічну перевагу Риму. Одночасно чуємо про наїзди спільників маркоманів, кінних скитів–костобоків з України. Вони палять та плюндрують римські Балкани вздовж Адріатики – найпритульніший закуток імперії, весь забудований мармуровими віллами римських можновладців. Вони приходять на допомогу з України, з-за Пруту, за добру тисячу кілометрів (по прямій!), але – це ж варвари: “Для кінських ніг – немає далеких доріг!” Бо, як писав десь двісті років по тому про тодішню Україну римський історик Амміан Марцеллін: “Там живуть алани і костобоки, і незчисленні скитські племена, розсіяні землями, край яких невідомий… “

Костобоками цих людей прозвали за їх платiвкову броню, нашиту на шкіряну підкладку. Ці платівки виготовлялись з розпрямленого на пару волов’ячого рогу: легка, але непіддатна на сталь броня; одне слово – “костяні боки”. Рогу на такий одяг потрібно чимало, та певно, не бідними вони були, оті варвари. Хто саме вони були, – балти чи ґермани? Оскільки історик відрізняє їх від добре йому знайомих аланів, то радше вони були сарматського походження, щось близьке гунам.

У маркоманських війнах Римові вже нічого не вдається прибрати, та вони покінчуються ремісом. Для Риму, звичного захоплювати чуже такий виник нічого доброго не віщує: далі підуть самі поразки.

Тим часом відбувається подія, якою свідомо нехтує офіційна російська історія. Iдеться про вислів одного з батьків церкви, александрійського єпископа Тертулліана (160–240), який написав, що Скитія, то загалом християнська країна. А в такій справі негоже не вірити батькові церкви, бодай – католицької. Нагадаємо, що християнство було прийняте Римською імперією як державна релігія лише за імператора Константина (306–337), з 313 року, – 63 роки по смерті Тертулліна. Отже, занотуйте, – Україна мала не тільки найстарішу в Європі демократичну державність суспільства вільних виробників, але й була, можливо, її першою християнською країною. Християнство, щоправда, іще недержавного – апостольського, принесеного Андрієм Первозваним, хрестителем ґотів.

Може саме тому, коли 249–250 імператор Децій (249–251) розпочинає у себе чергову кампанію переслідування християн, – вибухають жахливі для Риму Ґотські війни (250–278) з Україною, в яких відразу наклав головою сам імператор, разом із сином та співправителем, теж Децієм. У них брали участь усі народи Скитії–України, навіть лівобережні гуни, що морем наїздили до римської Малої Азії. Вони, люди з Лівобережжя – Леведії, не були тоді християнами, бо не були ними й пізніше, 375.

Наслідком цих воєн стає, насамперед, звільнення від Риму Дакії, здобичі щастивого Траяна. За мирним договором із неї, до 1 січня 274 року, має піти останній римський солдат, та має виселитися останній римський колоніст. Це велика перемога варварів над загарбницькою імперією. Адже, звільнено країну, площею більше як 200 000 км. кв. На жаль, її власників даків – небагацько по Римові полишилось, та її приєднує балто–ґотське королівство тсервінґів – Візіґода. Остроґоти (східні готи) Наддніпрянщини, – ґревтунги або “царські скити” Геродота, та гуни Леведії, – задовольняються римською здобиччю та римськими контрибуціями, платою за поразку.

Совєцьку історіографію не вчити нахабному фальшуванню історії, та вона нізащо не визнає Ґотських воєн, як таких. Бо, воюючою стороною можуть бути тільки держави, до того – “централізованниє” (імперіалістичні), а жодних держав в Україні раніше від “дрєвнєрусского государства в Кієвє” – бути не може й не повинно; можуть бути тільки “плємєна”. Отже, вона й вирішує проблеми Дакії з властивою їй шахрайською зграбністю, зі своїм великим досвідом у перекрученні історії. А саме:

…Відбивши нове вторгнення ґотів на терени дунайських провінцій, Авреліан із метою полегшення захисту дунайського кордону вирішив очистити Дакію. Він наказав відвести війська з Дакії на правий берег Дунаю, а також виселитися римським колоністам, поселеним на дакійських землях.

(История древнего Рима, Москва, 1962, с. 20)

От так, просто та коротко: вирішив і зробив. Нічим отой ґенсек, невдаліший з невдалих: “Ми тут посовєтовалісь і рєшілі…” Та ніколи не напишуть вони, що той же Авреліан (270–275) наказав спорудити навколо Риму величезні стіни (див. Доп. 5). Бо він особисто воював із ґотами, та добре знав, що нема жартів із вільною Скитією; зрозумів це на власному досвіді. Втім, і стіни Авреліана не допомогли Римові вистояти 410 проти ґотів Аларіха.

Найбільш цікавими тут, у Ґотських війнах, видаються чисто військові справи. Кінні скити воюють, як звичайно, на суші, але… Поряд із цим на терени імперії, на її тили, на Пелопоннес (Греція) та на Малу Азію, – висаджуються потужні морські десанти, легіони варварів, бо морська потуга України на той час не знає собі рівних у античному світі. Ось як описує це римський історик, який зовсім не зобов’язаний бути об’єктивним до варварів:

На двох тисячах човнів пройшли крізь Боспор та дісталися до нас орди скитських племен, зробивши жахливого спустошення на землі та на морі. Однак, вони повернулися, втративши більшість своїх людей. В бою з варварами пали два імператори Деції, батько та син. Були обложені памфільськi міста, спустошені острови, спалено цілу Македонію, а багато людей обложило Тессалоніки а також Кизікос. Була взята Анхіала, а одночасно й Нікополь, котрого заклав імператор Траян у пам’ять своєї перемоги над даками. Після багатьох крутих поразок, нанесених супротивником, був зруйнований Філіпополіс, а сто тисяч людей в його стінах, якщо не брешуть літописці, – було вимордовано. Iноземні вороги вільно тулялися Епіром, Тессалією та всією Грецією, поки не прийшов до влади славетний імператор Клавдій…

(Амміан Марцеллін, Присмерк Римської імперії, книга ХХХI, 5, 15–17)

Дві тисячи човнів, тільки подумати! Але, що ж то були за човни? Бо потім їх, ці самі дві тисячі, – кому ж тільки не приписувано! I Олегові–кагану, що ніби прибив свого щита на брамі Цареграду і Iгореві–князю. Та, тільки не могли вони їх мати у такій кількості; бо, не та вже була на той час Україна…

Поняття про них ми можемо мати з римських описів або безпосередніх археологічних знахідок. Стрункі килеві судна, десь біля 20 м. завдовжки, 4–5м. завширшки та більше метра глибиною. Коли ґоти України з часом сколонізували Скандинавію, вони потім, за епохи вікінгів, – відкривають для себе безмежжя Атлантики. На таких саме вітрильниках із простим квадратним вітрилом наїжджають до Європи. На подібному ж судні Ерік Рудий відкрив Ґренландію де заснував Браттаглід; На такому ж його син Лейф Еріксон відкрив потім північний континент Америки (див. Доп. 7).

Такі судна звалися дракарами (драконами), на відміну від десь у півтора рази менших – снекарів (змій), та їх пропроції, розміри та засіб побудови, – майже не змінювалися за відому нам тисячу років. Бо наближувались досконалості. На такому кораблі розміщувалося, звичайно, 40 людей, з усім необхідним; менше – коней. Отже, дві тисячі кораблів могли перевезти, 80 000 солдатів – цілу велику армію.

Пізніші запорізькі чайки є прямими нащадками ґотських суден, зберігають їх пропорції та основні експлуатаційні показники. Та є двоюрідними родичами кораблів вікінгів, на яких був підкорений Атлантик. Бо їх спільні корені лежать у балтицькій та ґотській Україні, колишній морській потузі Європи та світу.

Морська потуга козацької України – відродження національної традиції скитських часів, – дає знати про себе з загостренням відносин Лехістану (Польща) та Туреччини, з посиленням турецького тиску на Україну. Тоді й починаються відповіді, далекі морські рейди з України; зокрема отой леґендарний похід на ближчу кримську Кафу (Феодосію) 1601, що приніс ніби байкову здобич козакам – оте славетне “золото Кафи”. Але надобре все розпочинається з приходом гетьмана Петра Конашевича (Сагайдачний) у 1606–1622 роках. То він організував великий морський похід, коли козаки погромили Трабзон та на час опанували Синоп, що був базою турецького флоту; знищивши чималу його частину. Його вершиною стала морська виправа 1615, за якої запорожці захопили та пограбували пригороди самого Iстанбулу – столиці турків, колишнього Цареграду. Як досі турецька погоня трапляла на порожнечу, то цим разом султанська ескадра наздогнала чайки та сточився бій, але… Невеличкі рухливі чайки з їх легкими але далекострільними гарматками – без великих втрат потопили важку ескадру переслідувачів. Зауважимо, що саме ця маневреність надавала перевагу іще ґотським суднам над важкими римськими галерами та тріремами. Отже, стара скитська традиція. Були й інші походи, до Варни тощо.

Не слід гадати, що саме багата здобич була головною метою цих далеких рейдів, хоч іноді вона бувала й насправді леґендарною. Гетьман Петро Конашевич був освіченою людиною, великим політиком та інтелектуалом свого часу. Він добре розумів, що як турецького агресора не шахувати постійно з моря, – він сам може поставити ногу на континенті. Поґотів, маючи таку добру базу, як Крим. Та, завдяки його далекоглядності – цього так і не сталося.

Але, повернемося до Риму та його часів. Ґотські дракари могли перевозити по 40 озброєних, з усім необхідним. Але, нагадаємо ще раз, що після 410 на таких (очевидно!) суднах наїхали до Британії, англи, ґоти (вони ж – юти) та поріднені ним сакси, що як писав літописець – переїздили “з жеребцями та кобилами”. Тобто, на таких суднах можна було переправляти й кінноту. Дивні справи!

В одному можна бути абсолютно певними, якби той великий Рим був би в стані здійснити щось подібне, – про це й досі писали б по всіх шкільних підручниках Європи, та – аж з яким піететом! Але, то були всього тільки якісь там скитські варвари, якісь нікому не відомі люди…

Отже, після відносного ремісу у Маркоманських війнах – тяжка поразка. Ґотські війни добре далися взнаки Римові, хоч і непомітно проминули для варварів, з їх гнучкою вільною господаркою. По цих війнах наступає не тільки найдовша економічна криза в імперії, якої вдається дещо подолати тільки інтеліґентному цезареві Діоклетіану (284–305) котрий не лише мужньо здевальвував сестерцій, але й прийняв декрет про максимальні ціни, так званий “Едикт про ціни”. З тих самих часів у світі добре відомо, що кризи ніколи не подолати – не прикартавши жадість спекулянта, пустивши ціни напризволяще.

Ґотські війни породили, схоже, ще й політичну кризу. Саме з тих пір починаються намагання розділити управління імперією, яка стає некерованою в умовах тодішніх засобів зв’язку. Iніціатива в цьому й зіходить, здається, теж до Діоклетіана.

Він сам був не лише найздібнішим із цезарів по Траянові, але й спромогався ввести деяку новацію: проправивши два десятки років та наладнавши справи в державі, – пішов у відставку. Першим із римських цезарів, та здається й останнім: новація не прищепилась. Він оселився у Сполєто (Спліт), у рідний Албанії, та й зайнявся городництвом.

З усієї півсотні, приблизно, цезарів Риму, – лише половина померла власною смертю. Iнші або були убиті змовниками, – новими претендентами на владу, або скинуті збунтованими легіонами.



4. Велика війна в Україні

Ми простежили відносини Риму з варварами, які пройшли усі етапи: від перемог щастивого Траяна за Дунаєм (101–106), до нічиєї у Маркоманських війнах (167–180) та до повної поразки у Ґотських (250-278). Чітко помітно, як згубно розтягуються в часі ці війни, та як стрімко чаша успіху схиляється у бік варварів. Ці війни довели, що є в Європі потуга, яка не поступається першій імперії античного світу, – скитська Україна. До того – потуга не рабовласницька, засуджена історією, а – як треба: вільна та демократична; де можновладців – обирають.

На початку IV ст. Рим христианізується та все рідше наважується воювати зі скитами або ґерманами. Настають дещо мирні відносини. Більше від того, численні люди з Ґерманії та Скитії (їх на той час розділяє Вісла) прибувають до Риму. Хоробрі та досвідчені воїни, вони служать найманцями в елітних військах Риму, ґерманських легіонах, отримуючи за це найменше тридцять римських солідів (десь 150 гр. золота). На сучасні гроші це близько 1 500 доларів США на рік, але – коли пригадати, що рівень цін із того часу тільки зростав, – то й ці заробітки могли бути байковими (див., наприклад, Доп. 9).

Коли по закінченні контракту служби ці люди повертаються додому, вони привітають одне одного розхожою назвою римського солдата – “каліга!” А, як вони іноді й покалічені, порубані у боях, то це слово задомовлюється в нас у дещо іншому сенсі – “каліка”. Згодом його відноситимуть до будь–якої каліченої людини. Приносять вони з собою й римський здобуток цивілізації вкупі з назвою – “аква віта” – “вода життя”, що з часом перетвориться на всім відому “оковиту” (шведською – “аквавіт”).

Але, тим часом… Далеко не все гаразд у самій Україні. Вона тоді, як і раніше, складається з трьох могутніх держав, які нещодавно – всього сто років тому, перемогли великий Рим та відібрали йому Дакії. То є Візіґода на заході (Поділля, Галичина, Молдова та Дакія) на чолі з конунгом Атанаріхом, Остґоталянд у центрі (Наддніпрянщина, Полісся, Волинь та Слобожанщина по Ворсклу), де править конунг Ґерманаріх Великий. Вважається, що його володіння уходили далеко за межі сучасної України, по Балтик. На схід від Дніпра та Ворскли – розлягається Гунмарк – Леведія (Левада) гунів. Ця країна межить чи то з Доном, чи то з Волгою; нею на той час править хан Белембер.

Зловісного 375 року між цими потугами спалахнула раптова війна, яку розпочали гуни. Вона не супроводжувалася якимись попередніми претензіями чи сварами наскільки це відомо, та була виразно превентивною. Ми не знаємо її справжніх причин. Чи то були побоювання щодо надто вже великих надбань конунга Ґерманаріха; чи то були різниці релігій, бо гуни не були християнами. Можливо й це: миролюбством християнство ніколи не відзначалося, могло явити нетерпність до гунів (поганих!). Могла прикласти сюди руку й підпільна римська пропаганда (найправдоподібніше), нишком натравлюючи народ одне на одного, за вічним імперським принципом – “розділяй та володарюй”. Як це було так, то вона справила злу послугу своєму ж Римові, істотно, прискоривши його загибель.

Втім, про те, що відносини ґотів та гунів на той час були вже не ті, що колись – у часи “Едди”, – свідчить оборонний Вал Ґревтунґів, який стратегічно прикривав нижню течію Дніпра. Від Гілеї Геродота (ліс Мюрквид “Едди”) та далі на північ. Про це пише Амміан.

Ця, без перебільшень, Велика Війна (хоч і дуже коротка) – визначила наперед загибель через сто років Західного Риму, та визначила на тисячу років уперед етнічну та політичну мапу Європи.

Старий Ґерманаріх (кажуть, йому було тоді сто років) – не зміг протиставитись гунам та зчинив самогубство, коли війська Белембера без довшої облоги взяли його столицю Данпарстад (на Хортиці?). На захід, за Бугом, конунг Атанаріх – не маючи охоти воювати, оточив Візіґоду зі сходу та півночі потужними валами (їх рештки й досі існують десь поміж Вінницею та Білою Церквою). Але воїни Белембера, хутко окупувавши Остґоталянд (ну, можливо, крім півночі) – обійшли їх та вторглися до Візіґоди. Всі ці події, в досить драматичний спосіб описує Амміан Марцеллін. Досвідчені генерали Атанаріха – Лагаріман та Мундеріх, – змушені відступати; просто, щоб уникнути оточення. Конунг Атанаріх із вірними людьми веде з гунами якийсь час партизанську війну у дакійських Карпатах, але – марно. Саме там він полишає в потаємній печері національний скарб візіґотів – півцентнера золотих прикрас: “золото Пітроаси”, яке знайдуть тільки на початку ХIХ ст. Він кінчає життя вигнанцем, політичним еміґрантом у Константинополі, де помирає 381. Більше всіх пощастило тоді генералові Мундеріху, який поступив на візантійську службу та став намісником провінції Арабія.

Військовий ґеній гунів – хан Белембер – не переходить західних кордонів Візіґоди, лише ставить за Карпатами потужне укріплення Гунґвар (Гунська Фортеця). Це – обіцянка на майбутне, це його наступники приєднають Паннонію (тепер – Угорщина), а зараз є більш важливі справи.

Після перемоги у справжньому бліц–крігу 375, він створює нову державу – Гунський каганат, якому судилося, схоже проіснувати до 912 року, до смерті останнього кагана – Олега (“Ольгов–когань” літописів). Голови цієї держави, кагани – хани ханів, віднині обираються (хоч і дожиттєво) на зборах представників усіх народів країни. Першим починає своє каганське володарювання, природно, звитяжний хан гунів Белембер, переможець великої війни. Столицею великодержави він обирає Київ, в Україні настає епоха гунів. Зауважимо принагідно – із цього плине, що Київ, принаймні уже тоді був не останнім містом в Україні; з тої простої причини, що задупне містечко не обирають столицею великодержави.

Враховуючи зі знанням справи сьогодні всі історичні наслідки (а пройшло більше як півтори тисячі років), ми можемо з певністю ствердити, що ця поява в Україні майбутньої великодержави – стала найвидатнішою подією першого тисячоліття нашої ери. Так само, як найвидатнішою історичною подією наступного, другого тисячоліття, – стало створення в ХIII ст. Монгольського каганату. Але, перейдемо до наслідків.

Війна – є війна, хто тікає від неї самої, хто – від можливих політичних змін. Кому просто не до вподоби гуни – погани, якими – можливо, лякають вірних християнські попи. Одне слово, утворюється сила біженців. Разом із ними уходять на захід, за Дунай, армії двох ґотських держав, – розбиті, але не знищені. Разом, може, десь 10–15% всього тодішнього населення Скитії–України, але… В очах настраханих “варварами” римлян, це ціле “переселення народів”. На жаль, така абсолютно недоречна назва потрапила згодом і до підручників, повністю затемнюючи сутність справи. Бо, переселювалися, мабуть, народи – лише за тих незапам’ятних часів, коли їх кількість становила сотні або тисячі людей. А потім… Біженці переправляються через Дунай, шукаючи безпеки та притулку на теренах сусідів – Римської імперії. Але, римляни не схильні пускати їх до себе надто далеко, та всі вони накопичуються у Мезії (тепер Болгарія), мало не подвоюючи її населення. А це, як звичайно, створює стандартні проблеми: житло, їжа, праця…

Римляни, особливо ж – римська адміністрація, намагаються використати скрутне становище людей у власних інтересах: оббирають, примушують голодувати, навіть – продаватися за шмат хліба у римське рабство. Обрані біженцями представники, зокрема конунг Фрітігерн – колишнiй окружний суддя (“годі“) у Нижньому Подністров’ї, – не можуть знайти спільної мови з намісником провінції Мезія Люципінусом. По спробі останнього, запросивши до себе ґотських представників – підступно їх замордувати, – всякі відносини остаточно припинено.

Рада конунгів, на чолі з Фритіґерном, – вирішує формувати з біженців армію.

Про це хутко довідується імператор Східного Риму Валенс (364-378). Бо Рим уже є поділений навпіл із часів Діоклетіона (284-305). Він готує війська до походу на Iран, але мерщій повертає їх на північ, до Мезії. По ґотських війнах в Римі добре знають – зі скитами нема жартів. Армія складається з 30 легіонів, це все, що мав на той час Східний Рим. Одночасно Валенс запрошує допомоги Західного Риму, але… Його ударна сила – ґерманські легіони, – відмовляються від маршу на схід. Згідно умов контракту вони мають право не воювати проти родичів, своїх; вони й використовують це право. Iмператор Заходу Ґраціан (375–383) поспіхом набирає римських солдатів запасу, та й та підмога спізнюється. Відмова йти на схід – не полишається без наслідків: на військових базах Заходу убивають чимало ґотських офіцерів. Рим – вірний собі, – брудно та брутально паплюжить своє власне право, римське право.

У серпні 378 ґоти й римляни зустрічаються під Адріанополем (тепер Едірне в європейській Туреччині). Бій триває з упального полудня та до темряви, наслідки – жахливі. Ґотська армія біженців, без тилу, без резервів, – знищує римську потугу. Вибито дві третини римських солдатів, вибиті всі, до єдиного, римські трибуни – генерали командувачі легіонів. Убитий сам імператор Валенс; нищівна поразка. Новий імператор Теодосій капітулює та дає ґотам добрі землі на поселення, між Дравою та Дунаєм, полишивши їм своє, власне керівництво. Питання начебто урегульоване, однак… Важко жити вільному варварському народові у межах рабовласницької імперії. Та й статус співвітчизників, що встигли потрапити до римського рабства, – залишається без змін.

Важлива подія відбувається 401 року, коли візіґоти обирають нового конунга – Аларіха Балта (376–410). Йому тільки 25 років (!), але він обдарований усім, чим тільки можна. Виправдовує своє ім’я – Аларіх (Багатий Усім). Він був дитиною зловісної війни, бо його мати тікала з батьківщини вагітною. На конунга чекають тільки дев’ять років життя, але вони знесмертять його.

Щодо прізвища (чи прiзвиська?) Аларіха, то тут важко твердити щось однозначне: назва народу? – навряд. Бо, по–перше, це є назва збірна, узагальнююча, та ми вживаємо її радше тому, що сьогодні рештки цих людей живуть саме біля Балтику; тоді могла бути інша назва (як була). По–друге, закони розвитку мови є такі, що слова з дещо абстрактною чи узагальненою семантикою – з’являються радше пізно, ніж рано. Фердінанд Ґрегоровіус у своїй “Iсторії Риму” твердить, що це наче від “бальтес”, а то є ніби почесне звання, якого Аларіх домігся на службі в римській армії. Вони там у себе, у досі зроманізованій Європі, – таке полюбляють: вистрiнчуватись “по стойкє смірно” перед згнилою півтори тисячі років тому iмперією. Як хтось там з отих неокресаних “варварів” (до речі – часом, їх власних предків) – якось зумів записатися до Історії, – значить? – значить пройшов римську школу, – дослужився, принаймні, до римського сержанта. Смішно, чи не так? Але, латиною “балтес” то буде пояс, перев’язка або відповідна частина кінської збруї. Отже, прийдеться пошукати самим, та десь в іншому місці.

Тюркськими мовами слово “балт” може означати сокиру, i в цьому відчувається щось тепліше. Справа в тому, що на Поділлі й далі на захід довший час жили такі собі, за римськими джерелами – скири, або – правдоподібно, просто “сокири”. З цього народу походив, зокрема, конунг Одоакер, який 476 зліквідував офіційно Західну Римську імперію, перетворивши її на королівство Італію. Слово “сокира” може походити з балтицьких мов, бо сучасною литовською – “сукірвіс” – це ті, що “з сокирами”. Саме з цих людей вийдуть потім, уже за слов’янської доби, відомі “кривічі”, предки білорусів, за якими латиші й досі називають усіх росіян – “кріеве”.

Ґот мав тюркське прізвисько? – не біда. Зайве свідчення того, як уже на той час “все переплуталося в царстві скитськім”, – ґотське та гунське.

Аларіх розпочинає ризиковані військові ігри з Імперією, які кінчаються на тому, що армія візіґотів облягає Рим. Їх небагато, всього 50 000 кінних ґотів на добрих ґотських конях, але й Рим уже не є столицею, навіть – Заходу: столиця й імператор у Равенні.

Аларіх не штурмує добре укріплений Рим, він морить його голодом. Вимагає, насамперед, репарацій – відшкодування своєму народові (та – й останнім біженцям з України) за роки римських поневірянь у Мезії. Вимагає він і “негайного звільнення всіх римських рабів, які можуть довести, що вони є варвари”. А це – цілком новий аспект у тодішньому міжнародному праві: конунг візіґотів виступає від імені всіх варварів, не лише скитів. Він спочатку грає з Римом як та кішка з мишою, та коли йому відмовляють у його вимогах – займає його. Едвард Ґіббон (1737–1794) у своєму монументальному “Падінні Римської імперії” твердить, що ґоти навіть не штурмували Вічне Місто. Їм уночі відчинили ворота Салара римські раби, та колишня столиця прокинулася від переможного реву ґотських трембіт. До речі, слово “трембіта” збереглося не тільки у колишньому домені візіґотів, але – в тому ж значенні – й у сучасному словникові шведської мови.

Ґоти – аріанські християни, та не плюндрують місто, але зтягують з нього – цілком офіційно, – величезну контрибуцію. Але, враження від зайняття Риму є, по всьому світові, – неймовірне: “Урбс капта!” – “Місто – здобуте!” Особливо ламентують з цього приводу батьки церкви. Адже, Рим тепер є головним осередком християнства. Вони і вбачають у цьому кару Божу за римські гріхи; яких, треба визнати, – у минулому було таки немало (див. Доп.7)

Немало за них було зідрано й грошей, за ці гріхи. (Кажуть, що коли Аларіх назвав перед римським сенатом остаточну суму: сенатори зблідли. А старіший з них, спікер, – наважився несміливо запитати: “А… що ж тоді полишиться нам?”… На що Аларіх посміхнувся був, ніби, своєю чарівною посмішкою, та заспокоїв римських можновладців: “Як це – що? А ваші життя, достойні панове сенатори, – хіба вони так вже нічого й не варті?”

Отримавши своє, ґоти покидають Рим та ідуть на південь, подивитися землі у Північній Африці, але доходять лише півдня Італії. Там несподівано помирає великий конунг, переможець Риму (напевно – скритовбивство, отрута) та його з почестями ховають на дні відведеної на час ріки Буссенто. Саме так поховають згодом під Тисою великого Аттілу; знову – де ґотське? – де гунське? – марно допитуватись, – все переплуталося…

Сприйнявши смерть конунга як недобрий знак, ґоти повертають на північ, до Нарбонської Ґаллії (південна Франція) та перевозять туди й весь нарід візіґотів у вигнанні. Звідти вони завоюють римську Еспанію та створять там блискучу державу, чи не найцивілізованішу на той час у християнському світі. Згодом вона стане жертвою арабської навали, та – не пропаде. За якихось сім століть (!) – все відвоює назад.

Здобуття Риму варварами, дітьми біженців з України, не було для Заходу таким уже нищівним ударом, хоч і великим збитком; ми вже писали, Аларіх витиснув з імперії – скільки зміг. Важливим був радше удар по престижу, моральні збитки. Аларіх прискорив присмерк Імперії, з якою остаточно покінчить 476 другий варвар з України, та теж зі скирів. Але, про це далі.

Бо, на нас чекають іще війни Аттіли (434–453).

Оглядаючи дотихчасовий перебіг подій, ми бачимо, що причиною падіння Риму незмінно були його сталі зазіхання на землі варварів. В яких він все більше програвав, все більше втрачав з награбованого. До цього додавався незмінний же чинник: радикальна різниця соціального устрою. Рим був рабовласницькою державою, яка без праці рабів не в стані була проіснувати дня. Скитія та Ґерманія були державами вільних виробників, де громадський устрій здавна домінував, та всі керівні посади були виборними, від голови сільської громади або тінгового судді – та по кагана багатонаціональної держави. А рабство та воля, як відомо, – співіснувати не можуть.

Iнститути демократії ми маємо й зараз, вони працюють і в сучасному суспільстві, та це є великим наслідком перемоги варварів над Римом, але… Чи так вона, працює – демократія, як колись? На це ми не можемо, на жаль, дати ствердної відповіді. В сучасному суспільстві вона працює – чим далі, тим гірше. В чому ж справа? Здається, що вона – цілком та повністю, – в рівні, так би мовити, політичного розвитку. Бо, тоді кожна людина була всебічно розвиненою (наскільки це дозволяло отримане від батьків), була закінченою індивідуальністю; та – відповідно, розумілася на житті. Коротше кажучи, не існувало тоді “мас”, які саме тому й є “масами”, що ніхто з них більше не в стані відрізнити супу від помиїв; тому й не помилялися, когось обираючи.

Але, що би там не було, скористаємося нагодою та ще раз підкреслимо оту ж, понад важливу обставину: експансія українських варварів на захід, породжена так званим “переселенням народів” – призвела до зміни соціального устрою на землях, де вони осідали. Про це дають вичерпне уявлення записи сучасних їм римських істориків. Не випадково, англійське “сосайеті” або еспанське “сосьедад” (суспільство) – перегукуються зі старим українським “сусідство”. А, оскільки все воно йде від найстарішого, бо ще балтицького “сусідрауґтіс” – сусідство, громада, співдружність, – то слід гадати, що громадський та демократичний устрій був притаманний нашій країні ще за давніх кимерійських часів.

Але, це не було їх привілеєм. Пізніші прихідці до України, скити та гуни (як врешті, мабуть, і всі народи Дешт–и Кипчак) мали подібні суспільні устрої. Отже, як ми маємо сьогодні більш–менш демократичну Європу, то це сталося тільки тому, що свого часу скитські варвари подолали Рим; та принесли на захоплені ними землі – демократію, народовладдя.

А, це є те, що й досі належно не оцінене сучасною європейською Iсторією.



5. Україна та Рим – подальші події. Епоха Аттіли

Започаткований ханом Белембером Гунський каганат, – продовжував квітнути. Система виборів голови держави – кагана – забезпечувала високий рівень влади над країною. Ґарантувала від випадкових несподіванок. Її, цю державу, часто звуть “імперією гунів”, зокрема, так назвав свою книгу Iштван Бона (Будапешт, 1984), але – то невдала назва. Бо то радше була справжня федерацiя багатьох народів, де ніхто не відчував себе пригніченим, хоч її душею полишалися енерґійні та відважні гуни. Вони інтеґрували численні народи великої країни до єдиного цілого. Наступники Белембера – кагани Каратун, Ульдин та Ругила, – далі поширювали межі каганату.

Однак, до історїї назавжди увійшла блискуча епоха Аттіли (434–453) – п’ятого кагана гунської України; дещо затьмаривши дії його попередників, що було не зовсім справедливо для них; хоч і нелегко.

Сам він був доброго роду – небіж попереднього кагана Ругили. За молодих років побував закладником у Римі – “за обміном”, звідси добре знав римську культуру. Був у пізньому Римі такий звичай: обмінюватися закладниками з добрих родин із іншими країнами. Вважалося, що це обнижує небезпеку раптових воєн, яких старенькому Римові було вже задосить. Так само, у родині Ругили прожив кілька років римлянин Ецій Флавій, згодом консул, майбутній головнокомандуючий Західного Риму. Там він став добрим кіннотником та стрільцем із лука, вражаючи цим варварським мистецтвом своїх римських колег. Доля зведе цих людей, знайомих із молодих років, наприкінці їх життя під Парижем, у величезній битві народів на Марні.

Аттіла, ставши каганом (так пишуть), якийсь час правив разом із братом Бледою, потім – ніби, убив його, прибравши на себе всю повноту каганської влади. Ну, скажімо, так:

445 року Аттіла зрадницьки замордував свого брата Бледу. З того часу він був єдиним володарем цілого люду і держави гунів – охоплювала вона тоді простір від Середньої Європи аж по землі над Волгою – і з усією певністю найпотужнішою людиною світу тієї епохи.

(О. Кравчук, Падіння Риму. Книга Воєн, Варшава, 1978, с.152–153)

Абсолютну неправдоподібність цієї примітивної версії ми висвітлимо у Доповненні 8.

На той час розклад політичних сил у Європі – нічим не нагадує недавнє минуле, Україна тоді розтягнулася від Волги по Альпи, та її ніщо не пов’язує з Римом; чи то Західним, чи то Східним. Ролі навіть дещо перемінилися. Рим не лише став християнським, але й прийняв християнство державною релігією, а в Скитії хоч і є християни – ґоти, але гуни є тенґеріанці. Вони теж вірують в єдиного Бога–Хана Тенґрі – Владця Неба, але… Це є віра без церкви або попів, та не є державною, приватна справа кожної людини. А до того й невизнана християнством – “погани”.

Від минулого йде протилежність суспільних устроїв та тепер переважає саме це. В Гунії – країні вільних виробників, нема рабства та вона не толерує рабовласницький Рим, хоч один, а хоч другий. З ближчого – Візантії, Гунія систематично побирає данини за мир. За Аттіли вони сягають вже до 100 000 золотих солідіс річно (десь півтонни золота – до 5 млн. доларів США).

Зовнішня політика каганату полягає на тому, щоб усіляко підривати сили обох рабовласницьких імперій, поширюючи межі вільного світу варварів.

Блискуча епоха Аттіли полишила глибокі сліди в пам’яті народів. Спогади про звитяжні війни Аттіли, про нього самого, залишились у фольклорі низки європейських країн: Угорщини, Німеччини, Італії, Франції, створюючи оманливе враження, начебто вся майже тисячолітня історія гунів у Європі вмістилася у ті короткі 19 років його володарювання.

Аттіла багато воював, на заході та на сході, значно поширивши підлеглі каганату терени. Він остаточно закріпив був за ним сучасну Угорщину, поширивши її межі до Драви – притоки Дунаю на півдні. На північ? – важко судити, але німецькі тюринги, що мешкали на північ від Чехії, – займали деякі звичаї гунів, на це є незаперечні свідоцтва. Гуни, як і майї Америки, мали звичай іноді деформувати, дещо сплощувати лоб немовлятам жіночої статі. Цей звичай, як показує дослідження захоронень, – часом переймали й ґермани–тюринґи; втім, в Україні він так і не прищепився. На сході воював син Аттіли, хан Iлек, разом із досвідченим воєводою Онегом. Він приєднав, кажуть, до каганату угрів Середньої Волги та поріднені гунам народи – вашкардів (“залізні шаблі“), предків сучасних башкирів, та мадярів, які тоді кочували поміж Камою та Уралом–рікою.

Можна думати, що саме тоді була створена перша відома нам державність тих народів, бо з 490 року з’являється в історії Булгарський (Волгарський) каганат, який тоді, здається – мирно, відокремився від Гунії. Його не слід плутати із Хозарським каганатом, який утворюється пізніше на Нижній Волзі.

Обидва ці каганати, після монгольського завоювання 1238, створять могутню великодержаву пізнього Середньовіччя – Алтин Орду. Остаточно буде покінчено з державністю цих народів, коли Iван IV сплюндрує анське ханство. Татарстан та Башкортостан сьогодні, то тільки ниці залишки цих великих та древніх державницьких традицій. Таким чином, державність Булгарського каганату, що тягнеться з 490 року – на півтисячоліття старіша від російської. А розхожий вислів “Волга – русская рєка” – є не більш правдивим, ніж уся остання імперська історія.

До речі, з історії Булгарського каганату можна видобути дечого цікавого щодо національної політики у державах подібного типу. Каганат проіснував з 490 по 1238, тобто – десь більше 700 років (!); за цей час, правдоподібно, в ньому створилася мова загальнодержавного спілкування, ітіль–тюркі. Потім вона стала державною мовою Алтин Орду. Однак, аж до російського завоювання, перебуваючи у складі двох каганатів більше 1 000 років (!), – окремі волзькі народи зуміли зберегти свої ориґінальні, власні культури та мови. Більше тисячі років! Але, досить було їм пробути триста років у складі імперії, і… куди все поділося…

Так само, можливо, могли б дотривати до нашого часу в Україні ґотська та гунська мови, але… Мусили з’явитись якісь потужні чинники злиття та нової етноґенези, на слов’янському рівні, десь на початку VII ст. Схоже, що це співпадає з великою війною 610–629 та приходом до влади у каганаті “білих гунів” – аварів. На превеликий жаль, ми менше всього знаємо саме про ці століття нашої історії, чи не найважливіші для нас. Чи може українська мова, як мова міжнаціонального спілкування, – склалася в каганаті ще за гунів? – що ж, і це можливе. Але, повернемося до подій історії.

Аттіла переніс столицю країни з Києва далі на захід, спочатку на береги середньої течії Тиси, десь до сучасного Тисафюреду, а наприкінці життя – до Етцельбурґу на Дунаї (колишнiй римський Аквінкум, сучасний Будапешт). Він плекав честолюбні плани – приєднати до Гунії римську Ґаллію, на півдні якої було тепер королівство візіґотів, засноване людьми Аларіха Балта. А, як вони були родичами його підданих із Поділля та Дакії, то… Саме ця, дещо божевільна ідея – створити єдину державу вільних народів, без рабства та утиску, від Уралу та по Атлантик, – і призвела до великої битви на Аґрі Каталауні, яка навічно закарбувалася в історичній пам’яті Європи. Аґрі Каталауні означає латиною “Ґото–аланські поля”, та ця назва зберігає в собі пам’ять про мужні народи, що протиставились гунам та ґотам Аттіли 451.

Похід до римської Ґалії (тепер Франція) розпочався навесні 451 з берегів Дунаю, з Етцельбурґу.

Тодішній римський хронікер пригадує в складі армії Аттіли, крім гунів та скирів (“сокир” – отих майбутніх кривічів), ще споро ґерманів: ґепіди, остроготи, руги, тюринґи… Наїхавши Ґаллії гуни взяли Метц, потім Реймс, – старі римські міста, повернули на південь від Лютеції (Париж) та облягли Орлеан у долині Луари.

Долина Луари здавна була найбільш багатою місцевістю Ґаллії, потім Франції. Це її наїдуть та пограбують п’ятсот років потім мадяри везера Такшоня, онука Арпада, родичі гунів; вони пройдуть нею до самого океану, повернувшись додому з байковою здобиччю: для кінських ніг – не буває далеких доріг. Вони – безперечно, – добре пам’ятали походи гунів Аттіли.

Гуни вже заходили до Орлеану, коли помітили на півдні колону римських військ. Їх кількість не була їм відомою, а більшість армії перебувала на півночі, на пасовиськах між Сеною та Марною; туди й прийшлось відступити. Там, неподалік містечка Шалон сюр Марн (назва – сучасна) – і відбулася велика битва. Гунам та ґерманам Аттіли протистояли ґальські візіґоти й алани, під командою старого конунга Теодоріха, та дещо слабіші римляни консула Еція Флавія, приятеля молодих років Аттіли. Сторіччя по тому аланський священик Йордан напише в своїй славетній “Iсторії ґотів”:

Війська зустрілися на Каталаунських полях, що звуться також Мауріатськими. Вони 100 ліг довжиною та 70 шириною. Ґальська ліга – то є 1500 кроків. Ось ця земля й стала полем змагання незчисленних народів. З обох сторін виступали кращі сили. Не застосовувано жодних хитрощів, билися у відкритому полі. Яка ж могла бути ґрунтовна причина для руху таких великих мас? – та яка ж ненависть наказала їм так озброїтись одне проти одного? Доведене, що рід людський живе для королів, оскільки внаслідок зриву одної свідомості створюється різанина цілих народів, а воля самозакоханих монархів знищує вмить те, що природа створювала віками.

Досить глибокі думки, але… на політичних ідеях Йордан не надто розумівся, бо ж ні Аттіла, ні Теодоріх не були монархами; були обранцями своїх народів. Згадаємо, що то були за часи. Не існувало так званих “сілових міністєрств” з їх штатом та військовою силою. Влада Аттіли, як Теодоріха, не трималася силою чиїхось багнетів, а тільки й виключно – особистою шаною; часи озброєного народу. Люди з ними – не були мобілізовані, не існувало такого поняття, всі були добровольці, отже…

Ненависть?… Радше ні. Для гунів то була, як завжди, проблема престижу, ненависті до рабовласництва та втілення великого задуму Аттіли. Для візіґотів – питання принципу (або, знову ж, престижу), реваншу за поразку предків від воїнів Белембера. Для римлян – іще простіше – питанням життя чи смерті; їх власної імперії.

Йордан пише, що за півтори доби з обох сторін пало десь 150 000 людей. Така цифра не є, на жаль, – невірогідною.

Коли гуни зрозуміли, що їм не перемогти, вони перейшли до оборони, – виставили свої вози кругом та з-за них відстрілювалися від нападаючих. Цікаво, що про таку саму кругову оборону з возами, напише у ХVII ст. інженер Ґійом Левассер де Боплан, описуючи військову тактику українських козаків; а пройде ж більше тисячі років!

Битва вирішилася дещо неочікувано – у бою було вбито старого конунга візіґотів Теодоріха. У ґерманів це завжди вважалося за дурний знак та сигнал до припинення походу. Візіґоти й пішли собі додому, до Тулузи, – обирати нового конунга. Після цього відступили й римляни, не в змозі одні стримати гунів, але й гуни не стали нікого переслідувати, та теж відступили, зализуючи рани. Величезна битва народів на Марні так і покінчилась ремісом.

Колись Мирослав Iванов описав у своєму “Марсовому полі” (Прага, 1974) історичні поля битв у Європі. В тому числі – й під Верденом, за першої світової. Там, у битві 1916, загинуло десь 770 000 людей. Верден знаходиться приблизно у 75 км. від Каталаунських полів. На північ, на такій же відстані від них, – є відомий Седан, де капітулювала французька армія за часів франко–пруської війни. Що ж то, однак, за кляте місце Європи? – де час від часу гине стільки людей?

Отже, битви так і не було виграно, хоч не було і програно, але… Тут ми знову приходимо до тої ж проблеми: на чому трималася у каганаті влада? Що не на “сілових міністерствах” – досить ясно. Мабуть, на чомусь ґрунтовнішому, надійнішому. На тій самій шані, повазі та вірі в людину. Адже, на Аґрі Каталауні, Аттіла, хоч і поклав трупом чи не половину армії, але все одно не виграв: чи хтось дорікнув йому за це? – цього ми не знаємо. Але те, що він повернувшись додому так само легко набрав нову армію, – ми знаємо достеменно, отже… Велика річ була, ота шана…

Не було тоді – тільки подумати! – й того, без чого ми не можемо помислити сучасного політичного життя, – реклами політичного шахрайства або продажу брехні; що сьогодні скорочено звуть пропаґандою. Хоч і була, безумовно, звичайна людська помовка; яка, схоже, працювала не гірше, хоч і правдивіше.

Але, вже наступного 452 року Аттіла з армією захоплює Північну Італію та невдовзі стоїть під Римом. Однак, побесідувавши з папою Леоном, що об’являє Рим відкритим містом – він так і не заходить до нього. Iсторики й досі ламають собі голови, – чому? Кажуть, що в небі над Римом з’явилися перед Аттілою двоє янголів, які погрожували йому мечами, але не кажуть, шкода, кому він про це розповів. Але тут, здається, – все очевидне. Зайшовши до Риму Аттіла став би другим варварським можновладем, що увійшов до нього. А, чи таке можливе? – для нього, володаря половини світу? От він і вирішив проблему з властивою йому дотепністю: став першим, хто міг зайти до Риму та знехтував цим. Не два янголи в небі врятували тоді Рим, а несмертельна тінь великого конунга – Аларіха Балта.

Великий Аттіла помер раптово, 453 у себе в Етцельбурзі. Правдоподібно, як і Аларіх, був отруєний нарешті візантійськими агентами, які на нього давно полювали.

Це привело до ряду невдач. Підступний конунг ґепідів Ардаріх, що снував змову проти Аттіли (“Ґепідська Ліга”), піднімає ґерманські народи (крім ґотів) проти гунів, та у битві на річці Недао вирішується доля Паннонії. Вона належить тепер ґепідам та ругам. Столиця каганату, очевидно, знову повертається до Києва.

Гинуть у війнах з ромеями–візантійцями сини Аттіли, хани Iлек та Тенґізі, але каганат продовжує існувати. Та, не просто існувати. Бо відомо – золоті гунські данини сплачуються Гунії навіть і в правління Юстиніана Великого (527–565). Яке одноголосно вважається істориками за своєрідний зеніт могутності Східної імперії; за її чи не золотий вік.

Недовго пережив Аттілу його римський друг і ворог Ецій Флавій. Успішне протистояння гунам на Агрі Каталауні, яке, що би там не було, але відвернуло на час чергове варварське зайняття Ґаллії, – підняло його особистий авторитет у підстаркуватому Римі. А Рим – то є Рим. За Ецієм пильно стежить західний імператор Валентиніан III, якому він свого часу допоміг дістатися влади; чи не цілиться, бува, цей улюбленець народу на його місце? Та… не сушить собі голову, убиває Еція. Він був радше боягузом, ніж злочинцем, адже половина цезарів Риму була скинута кимось з підлеглих.

Консул полишив по собі родину та родичів, але – Рим є Рим, ніхто й не подумав за нього помститись; це сталося пізніше. Був весняний, соняшний та вітряний день березня 456, та цезар особисто тренував на Марсовому полі свої легіони, забувши, що іди березня не завжди бували щастливими для цезарів Риму. Але, звідкілясь під’їхали два вершники, два літніх гуни, з іще чорними вусами та вже білими оселедцями. Вони з холодною кров’ю убили імператора на очах у скам’янілих від жаху легіонів та так само неквапно поїхали геть. Ніхто й не подумав їх затримувати. Це були Оптила і Трустила – гунські побратими Еція Флавія, які ще тоді, багато років тому у своєму далекому Києві, – навчили римського хлопчика їздити верхи та стріляти з гунського лука.

Бо те, що дарується в Римі – не дарується в Гунії: то була гунська справедливість.

Однак, для Риму то був не перший дзвінок.

Західний Рим невдовзі припинить своє існування. Його добивають разом: череда зовнішніх невдач, переселення варварів у межі імперії та жорстока гризня за владу над гинучою імперією. Iмператор змінює імператора, поки все не покінчується військовим переворотом. Його зчиняє командуючий імператорською гвардією, скир із Поділля Одоакер – син міністра Аттіли, конунга Едекона. Він відправляє на пенсію останнього неповнолітнього імператора – Ромулуса Августа (!), сина впливового сенатора Орестеса (колишнього секретаря та референта Аттіли) та вбиває самого Орестеса. Він – варвар, та розуміється на реаліях життя: рятує від Риму те, що можливо – королівство Італію; об’являючи себе її королем (476–493).

Але, Рим до кінця полишався Римом. За якихось півстоліття до загибелі Західної імперії, він (нема більше, чого робити) починає переслідувати інаковіруючих. На сході та на заході, одночасно, 426, виходять імператорські едикти, за якими іновірці (серед них найбільше було жидів та маніхеян, послідовників пророка Мані (216–276), – позбавляються права заключати будь–які юридичні акти, а через це виключаються з суспільного життя. Приречені на вигнання.

Простежимо за динамікою подій, вона заслуговує на увагу. Християнство, переслідуване ще за часів Діоклетіана (284–305), але проходить іще менше від півстоліття i воно зраджує себе, стає державною релігією своїх переслідувачів. Проходить іще кілька десятків років, і з 426 воно саме стає гноблячою та переслідуючою силою. Яка ж хутка моральна метаморфоза!

Але, підсумуємо коротко все попереднє. Отже, війни Аттіли остаточно підірвали сили Західної імперії, батьківщини рабовласництва в Європі. В цьому й був, напевно, основний історичний сенс цієї великої, хоч і такої короткої історичної епохи.



6. Аварська епоха

Війни Аттіли та його честолюбні наміри поширити терени каганату від Уралу по Атлантик, – не пішли на добре; навіть дещо підірвали сили України. Втрачено на користь ґерманських народів Паннонії (Угорщина), здобутку Ульдина та Ругили. Потім відпадають завоювання Iлека та Онега на Волзі, де з 490 року починає існувати Булгарський (Волгарський) каганат, незалежна держава волзьких народів. Там теж, ніхто нікого не утискує та живуть у мирі та добробуті багацько народів. Проте, булгари пам’ятають великодержаву, від якої пішли. Бо хан південних булгар – Аспарух, син Кубрата, – теж виводить свого походження з дому Аттіли. Це він 680 привів свій нарід із хозарської тоді Леведії, де їм щось не сподобалось, до сучасної Болгарії, римської Мезії.

Отже, для України політичне становище повертається до часів Белембера, принаймні – не гірше. Бо відомо, що візантійські золоті данини за мир продовжують надходити й у блискучу епоху Юстиніана (527–565) і Теодори; значить, не вмерла Україна й після Аттіли. Але, ми довго не чуємо про війни, не чуємо й взагалі про щось. Може так є тому, що: “Кожна мить війни озорена гучним словом літописця. Століття миру не залишили відображення у хроніках” (О. Сулейменов).

Але нарешті, 568 року, йде вістка про нас до сусідів візантійців. Бо, до двору кайсарова Юстина в Константинополі прибуває посольство з України, від гунів. Всі вони одягнені за гунським звичаєм, – шаровари з довгими та широкими шовковими поясами та низькими м’якими чоботами, вишиті сорочки без коміра. Та брокатові або шкіряні аттіли чи кептяри.

Трохи незвичною є лише їх зачіска: не один оселедець посеред бритої голови, а два – поруч. Крім того, на відміну від середнього зросту кремезних гунів, – вони всі, як один – високі. На голову вище від низькуватих ромеїв. Вище, часом, навіть рослих ланґобардів із Паннонії, гвардійців імператора. Такими Європа побачила перших аварів: посольство Кандик–хана від нового кагана Гунії – Бояна (567–604).

Попри всю свою нехіть до попередньої (бо – поганської!) історії України, про аварів згадує отой, “пєрший русскій лєтопiсєц” у Києві.

В си же времена бысть и Обре, иже воеваша на царя Ираклия и мало его не яша; си же Обри воеваша на Словены и примучиша Дулебы, сущая Словены, и насилье творяху женамъ Дулебским: аще поехати бяше Обрину, не дадяше впрячи коня, ни волу, но въпрячи 3, или 4, ли 5 жен в телегу и повести Обрина; а тако мучаху Дулебы. Бяху бо Обри телом велице, а умом горди, и потреби я Богъ, и помроша вси, и не оста ни единъ Обринъ; и есть прицта в Руси и до сего дни: погибоша аки Обри; их же несть ни племени, ни наследка.

“Обр” – то чеська назва аварів та одночасно означає велетня. В німецькому словнику теж можна знайти два слова, пов’язані з аварами. Це “гюненґраб” – гунська могила (тобто курган) та “гюне”, що означає, однак, велетня. А це свідчить про те, що німці ґрунтовно зіткнулися з гунами лише тоді, коли погоди в Гунії робили вже авари – “білі гуни”. Мабуть, то були дійсно рослі люди. Щодо “тєлєґі” – зауважимо, що авари, як і всі кочовики – люди кінної культури, – їздили тільки верхи: неросіяни – “тєлєґамі” не тряслися. Звідки цей дурний анекдот православного невігласа – невідомо, але російський Бог не схвалював, як бачимо, великого розуму; ні тоді, ні пізніше. Бо, пригадайте чудові рядки П. Вязємского: “К глупым полон благодати, / к умным беспощадно строг. /Бог всего, что есть некстати, /вот он, вот он – русский Бог!”

Пригадую з цього приводу й резолюцію (вже – від атеїстів), яку бачив колись на власні очі, дослівно: “із комсомола ісключіть, чтоби нє бил такой умний…”

Звично бреше цей дрімучий невіглас і про раптову загибель аварів.

Всі візантійські хроніки – уже від отих невігласів з півдня, – дійсно, в один голос скаржаться на інтелект аварів, що дозволяв їм обводити круг пальця навіть хитрих та відомих своєю підступністю ромеїв.

Авари були на той час дуже старим народом, та походили, правдоподібно, з Алтаю, який був своєрідною колискою народів. Принаймні звідти вийшли не тільки скити та авари. Деякі індіанські народи північної Америки – і тепер чи не ближче всього до алтайських хакасів. Авари кочували Джунґарією та східним Казахстаном, а перший аварський каган України Боян (Щастивий), – народився десь біля Балхашу. Та, Великий Степ становив іще на той час єдиний культурний простір, а якась частина народу аварів жила на заході чи не від приходу сарматів; на Лівобережжі та Запоріжжі.

Але народи, навіть кочові, не змінюють місця свого сталого перебування без поважних причин. В чому ж тут була справа?

Азійськіх аварів на той час не стільки вабив Захід, скільки відштовхував Схід. Там вони спромоглися десь з 413 створити свій потужний каганат, що завоював шмат Iндії, а під каганом Ахунваром 475 порядно погромив могутній Iран, що насмілився виступити проти. Але, загалом, політична ситуація була не з найліпших. Зовсім поруч існує стара імперія, яка ніколи не відмовлялася від претензій на світове панування, – Китай. Біля нього набирає сили його майбутній риваль – Тібет, якого вже об’єднують королі долини Ярлингу. Нарешті, у складі каганату білих гунів є чимало тюрків, а на півночі, десь біля 550 року, хан Тюмен–Бумін створює потужний Тюркський каганат, який незабаром розтягнеться від Сир–Дар’ї по Манджурію. Каган Тюмен–Бумін хоче визволити своїх, весь час погрожуючи аварам потоптати їх тюркськими конями.

Однак, всі ці свари та чвари мають не міжнаціональний характер, а радше цілком матеріальне підґрунтя, – спір за те, кому належатиме Великий Шовковий Шлях (та хто тягтиме собі всі прибутки від нього).

Вибір був простим: власне, його не було. Продовжувати постійну боротьбу за існування серед двох старих потуг, Iрану та Китаю, та двох нових, тюрків та Тібету, що хутко набирають сили, або… піддатись та припинити незалежне буття. Або, – виключитись із гри та піти на Захід, де аварам протистоятиме всього тільки одна великодержава, та й та – не з перших у світі, – Східний Рим.

Авари Бояна, що відразу отаборились у Паннонії, у хортобадьських степах, що на той час іще не були хортобадьськими, – застали там досить цікаве політичне становище. Iшла затята війна за першість між ґепідами, що жили вздовж середньої течії Тиси, та ланґобардами, що мешкали на захід від Дунаю. Останні нещодавно прийшли з півночі, із Люнебурзького степу в Німеччині. Тепер вони воюють за багате візантійське місто Сірміум, на Саві, центр римської торговлі, який до імперії давно не належить. Боян у місцеві чвари не втручається, спостерігає. Він – єдино: радить конунгові ланґобардів Альбоїну (565–572), що оточив у Сірміумі ґепідського конунга Кунімунда (560–567) з військом, – дещо змінити стратегію. А саме – скористатися тим, що більшість сил ґепідів обложена в місті. Отже, полишивши необхідні сили на підтримку облоги, вирушити з останніми в похід на зовсім недалеку Ґепідію. А для того, щоб на допомогу ґепідам не прийшли союзні з ними ромеї – Боян вислав на Нижній Дунай, на кордон імперії, – два тумени важкої аварської кінноти.

То був типовий зразок степових, непрямих стратегій, якi так цінували народи Великого Степу; та яких потім так широко практикували монголи.

Коли 1954 англійський капітан Б. Ліддел Гарт написав свою відому книгу “Непрямі Стратегії”, – він наводив там приклади з європейських воєн, від Епамінондоса з Тегеї – та до сучасності. Він, людина британської, а значить – найбільш ромацентричної культури, – навіть не чув про те, що непрямі стратегії – то здобуток саме кочових народів. Так було, напевно тому, що ці народи ніколи не були аж так численні (“нєісчіслімиє полчіща дікіх кочєвніков”), щоб дозволити собі перемогти когось класично, по–римськи: стінка на стінку.

Ланґобарди Альбоїна не дуже церемонилися з ґепідами. Уся Ґепідія, не приготована до несподіваного нападу, – була сплюндрована та знелюднена: хто полишився живий – був уведений до рабства. Цiлий нарід, бодай – не надто численний, – припинив свого існування; так само, як перестали існувати вандали після візантійського погрому 533–534.

Але, не може не виникнути цілком слушне запитання, – чи все це не було свідомою помстою на ґепідах з боку Гунського каганату? Бо, не забудемо, що це конунг ґепідів Ардаріх – заснував “Ґепідську Лігу” – змову за спиною Аттіли. А, коли ґепіди та руги зуміли подолати гунів на річці Недао, – вони залишили Паннонію для себе.

Якщо то була свідома помста, то вона свідчить про неперервність зовнішньої політики каганату. До того, з боку Бояна (а саме він був причиною подальшого) вона була досить витонченою: ґермани–ґепіди були винищені руками ґерманів–ланґобардів. Щодо ругів, то з ними раніше розправився Одоакер (476–493), у короткому поході 487–488 (відігнавши їх далеко на північ).

Так Альбоїн упорався з ґепідами, зробивши з черепа Кунімунда пам’ятного келиха, окутого золотом, як це практиковано здавна у всьому Великому Степові, та був цілком задоволений. Візантійці через 125 років повернули до себе місто, хоч і втратили єдиного спільника у Паннонії. Однак, все виграв Боян, що не витративши жодної стріли – мав приєднаною до України всю східну половину Паннонії, до самої Тиси.

Але, для останніх швидко настало похмілля – настав час ланґобардам платити по векселях. А це й було чи не найбільш цікаве.

На той час Італія, де закріпились були з часів Теодоріха Великого (Амала, 491–526) наддніпрянські біженці остроготи, – з 554 року знову підпала під візантійську владу. Та не було воно міцним, оте ромейське завоювання. А це й визначило подальші події.

Мокрою зимою 568 на Дунай до Альбоїна прибув самотній гунський вершник, хан із дорученням від самого Бояна, пробалакав із ним годину та так само, один, подався верхи на схід, до Тиси, де на той час у старій столиці під Тисафюредом, – заснувався новий каган. Посол привіз єдиний в історії договір, де каганові Гунії та королеві аварів (рекс абарорум) – надавалася вся земля королівства Ланґобардії, – в обмін на “вічну дружбу та союз”.

Відсвяткувавши Великдень 1 квітня 568, ланґобарди та інші, менші ґерманські народи Паннонії, спалили за старим ґерманським звичаєм свої хати зі стріхами, та подалися на південь, за Альпи, на черговий ґерманський підбій “країни, де квітнуть цитрони”. А Візантію тримав під шахом вірний “вічній дружбі та союзові” каган Гунії, знову вивівши на Дунай свою важку кінноту.

Вічного на світі нічого не буває, але незалежна Італійська держава ланґобардів проіснувала до 774, значною мірою внаслідок щирої підтримки білих гунів. Вона стала здобиччю розбійної імперії неписьменного Карла – лише за присмерків Гунського каганату (див. Доп. 9).

Iз визначних подій аварської епохи (567–795) слід виділити війну (610–629), уже по смерті Бояна. Iсторик Лев Ґумільов назвав її світовою, та цілком слушно, бо військові дії розтягнулися на три континенти: Європу, Азію та Африку. Та й воювали між собою тодішні світові потуги: Гунський каганат в союзі з Iраном – проти Візантії в союзі з Тюркським каганатом та Абісинією.

Союз візантійців із тюрками, хоч і єдиний в історії, може видатись дещо неочікуваним, але насправді таким не був. Східний Рим, після розпаду 476 Західного, постійно відчував потребу в союзниках, бо зрозумів, що наодинці не зможе плідно протиставитись Гунському каганатові в колишній Скитії. Тому, з посольством Кандик–хана до Константинополю співпадає посольство від ромеїв на схід: місія комеса Земархоса до кагана тюрків Істемі. Це саме вони привезли до Європи невірогідні розповіді про байкову пишність та багатство тюрків, про золоте ліжко кагана на чотирьох золотих же павах, та про його золотий трон. Тут інтерес був обопільний: ромеї шукали союзника проти могутніх аварів із їх важкою кіннотою, на яку не було ради, а каган Істемі ще не забув, як його батько Бумін погрожував потоптати аварів копитами тюркських коней; тепер вони знайшли одне одного.

Війна розпочалася звичною сварою між Римом та Iраном за Вірменію та хутко привела до влади кайсароса Гераклейоса (610–641), який і довів її до успішного кінця. Він, по Юстиніанові, був чи не найвидатнішим з імператорів Східного Риму. Не час тут зупинятися на її окремих подіях. Зазначимо тільки, що гуни, як завжди, не лише не одного разу облягали столицю імперії, але й висилали потужні морські десанти на Тессалоніки та навіть Крету; хоч столиці так і не взяли, а вирішальну кампанію 627 на Балканах, – не виграли.

Іранці теж, великого успіху не мали, хоч – як годиться, вже 608 обложили були Константинопіль, 614 завоювали Сирію, а 619 – Єгипет. В той час, як слід було усі сили кинути на здобуття столиці, вони так захопилися військовими діями в Африці, що невдовзі дійшли Ніґеру. Про це, не без великого здивування, довідалися у ХIХ ст. європейські дослідники від місцевих неґрів: там більше тисячі років пам’ятали про це!

Підсумком війни стало те, що всі укріплення Iрану були знищені, i він пізніше, 642–656, – став легкою здобиччю арабської навали. Гунська, тепер – аварська Україна, спекалася тільки втратою Леведії – колишнього Гунмарку, на користь Тюркського каганату, а потім його правонаступника – Хозарського каганату, її поверне, більше, як через триста років, відважний конунг Светіслейф у 975 році.

Отже, історична задача Гунії, знищити рабовласницто в Європі, – була виконана тільки наполовину. Поразка у війні 610–629 – полишила другу половину її – знищеня Східного Риму – не завершеною; з усіма наступними наслідками. В тому числі, й із майбутнім присмерком каганату.

Все це мало тоді такі сучасні риси, що тим і вражає.

Ми вже згадували про те, що основою аварського війська була важка кіннота, де одягнений у шкіряну одежу із нашитими на неї сталевими плитками вершник, сидів на подібно ж захищеному коневі. Проблема як така, мала два вирішення. Перше винайшли костобоки, замінивші сталь на легкий волов’ячий ріг; зберігши звичайного коня. Друге належить аварам, які під важку сталеву броню – вигодували відповідно потужного коня. Бо, на полі бою, серед ворожої піхоти, – такий вершник нагадував танк: нова військова якість. Він мав із собою усю необхідну зброю, – довгого ланця, шаблю та важкий аварський лук, який прицільно та вбивчо бив десь на 800 метрів (гунські луки, кажуть, сягали лише на 600 м.) На свій час ці люди були непереможні.

Важкий кіннотник потребував відповідно дужого коня, який міг все це без труду підняти: власну броню, та ще й рослого вершника, з його бронею. Авари й вирощували таких дужих коней.

Втім, ці коні – як вантажні, – знаходили й великий попит у сусідів; але, справа в тому, що серед цих сусідів були й франки.

Франки свого часу віддано слугували Римові, а тепер… Вони є піддані імперії, якої щойно створив їх король Карл (768–814), та тим і зобов’язав їх до постійної агресії – на римський зразок. В їх розпорядженні є багаті люксембурзькі поклади залізної руди, а що ж потрібно для зброї, як не залізо, не криця? Вони й одягають у крицю своїх воїнів, та вже не у платівчасту броню, а в суцільну. У таку ж одягають і лицарського коня. Не свого, ясна річ, а аварського, бо всі бельгійські велетні–першерони, що полишилися з тих часів – то є нащадки важкого аварського коня.

Так франки, на очах усього світу, починають перемагати у гонитві озброєнь; а що ж на це авари?

З ними на той час твориться щось загадкове. Втративши у війні 610–629 степи Леведії, кращу половину того, що мали, вони переселюються до Паннонії, де розпочинають політику своєрідного ізоляціонізму. Вони скупчуються у великих колах, оточених потужними валами, діаметром до 50 кв. – “кільцях”. Схоже, що серед них розповсюджуються містичні учення тібетської Тантри. Бо зверху ті кільця нагадують “Колеса Життя”, зображені на стінах кляшторів Ладакху та Тібету: в одному секторі – оселі людей, у другому – ліс із дикими звірами, а в третьому пасеться худоба…

Першу війну проти каганату франки починають 791 року; вона – ґрунтовно підготована. Дві армії вирушають одночасно, одну веде сам імператор Карл, вона суне зі заходу, долиною Дунаю. Друга іде з півдня, із нещодавно захопленої Північної Італії. Місто зустрічі десь у 500 км., під головним кільцем аварів, між Дунаєм та Тіссою, де має знаходитись каган. Самих аварів вони не бачать, крім рідких загонів розвідки, десь там, на небокраї степу. Коли вони ґрунтовно заглиблюються до чужої країни, – загадкова хвороба починає косити люди і коні. Вона й погнала мерщій назад жалюгідні рештки гордих армій, по дорогах, висланих франкськими трупами та франкським залізом. Є єдині хвороби, що убивають коня та людину, то сап або антракс; що ж саме це було?

Чи не стало це першим в історії успішним застосуванням біологічної зброї? – хто знає. Але, у тій, першій війні, – розум аварів остаточно переміг залізо франків.

Намагання поновлюються й повторюються, але сам Карл уже ніколи не насмілиться ступити на підступну землю аварів. Він плекає нездійснимі для нього прожекти, – пнеться побудувати канал, що поєднає Райн та Дунай, щоб дістатися до аварів водою. Та, з цього так нічого й не виходить. Це не було би проблемою для римських інженерів або наступних монгольських, але – це Середньовіччя. Епоха блаженого самозадоволення, торжества християнської ідеї, яка великому розумові не потурає. Заради спасіння душі забуте й те, що напрацювали колишнi поганські римляни. Приходиться повертатися до досвіду перших походів.

Тільки десь 795, пишуть хроніки, цілі ніби досягнуто. На цей час формуються три армії, що їх очолює син Карла – Піппін, префект Баварії Ґерольд та маркграф Фріулі – Еріх. Вони, нарешті, ніби займають столицю аварів, оте – найбільше “кільце”, та примушують кагана визнати себе вассалом Карла, імператора франків.

Втім, з усіх трьох переможців, довго не прожив жоден. Всі вони незабаром загинули, хто – як, але всі – за не з’ясованих обставин.

Чи дійсно авари погинули так раптом та погоджено, як це подає нам літопис? – ні, звичайно. Вони просто асимілювалися з часом, розчинившись серед інших народів. Головним чином – австрійців, баварів та мадярів, що прийдуть незабаром.

Для нас аварська епоха становить підвищений інтерес. По–перше, тому, що за нею наступили “темні роки” нашої історії; практично – невідоме сторіччя. По–друге, тому, що в отому першому літописі, хоч як же ненадійному, – перелічується низка народів, але уперто підкреслюється, – мова, мовляв, єдина – “словенська”. Схоже, що єдина слов’янська мова вже існує. Але, коли вона могла скластись?

Ретор Пріскос у середині V ст. певно пише нам, що варвари Гунії, крім “своєї варварської мови”, – знають іще ґотську та гунську (а часом – і латину). Отже, він залишає нам можливість вибору поміж двома ситуаціями, до яких однаково добре пасуватиме це його висловлювання. А саме:

а/ “Своя варварська мова” – то є мова окремого народу, з великої кількості інших. Тоді ґотська та гунська є мовами, так би мовити, загальнодержавного спілкування. Тоді вони ще мають злитися до єдиної слов’янської – у майбутньому. Цим майбутнім і могла бути аварська епоха, коли між аварами та більшістю населення панувало деяке відчуження, яке так анекдотично представив нам літописець.

в/ “Своя варварська мова” – то й є тодішня мова загального спілкування, майбутня українська. А ґотська та гунська – іще продовжують існувати, як мови окремих народів (хоч і більшості каганату). Таке щось – також не є неможливе.

Остаточний вибір, однак, зробити важко.



7. Побут, культура, нація

Є досить очевидним, що українська культура як така, як єдине ціле, сформувалася на основі кількох тривалих, високих та древніх культур. Перелічимо їх. Це культури: Трипiлля, балтів Кимерії, скитів, – ґотів і аланів, гунів, аварів та пізніших степових народів. Такому родоводові може позаздрити будь–яка європейська культура.

Першою була Трипiльська, потiм балтицька, кимерійська культура з її чудовою керамікою (пригадаємо й нашу – українську!). Десь з VII-VI ст. п. н. е. вона змінюється домінацією ґерманських культур ґотів і аланів, “світлих асів” “Едди”. Останнім був прихід типово степових культур, разом із народами Дешт–и Кипчак. Мали полишити нам щось, із цих останніх, і горді розумом авари, мовчазні та замкнені. Але, саме цей вплив, здається, є сьогодні найменш дослідженим. Останньою була культура Київської Русі, їх синтез та продукт. Саме те, що досі всіма вважалося мало не за початок.

Виділити поокремо чийсь вклад, – буває, часом, понад важко.

Найстаріші прикмети нашої сільської культури – білені хати зі стріхами та сірі орні воли, – напевно тягнуться до нас іще з часів Трипілля, але… Слово “стріха” є спільне шведському “стретак” – солом’яний дах (“так”), а це вже слово скитського періоду. Про те саме свідчить і “Едда”. Вельми старі леґенди ґерманів, – то перекази про Асґард і його мешканців, асів. За всіма ознаками вони стосуються ще доскитської епохи, перебування асів на Північному Кавказі. А леґендарний Асгард, за описами місцевості, – міг бути десь на виході Дар’яльської ущелини, на Тереку. Саме там, де той виринає із гір на рівнину. Найпишнішим, за “Еддою”, був у ньому палац Одіна; втім, і він був під стріхою (що поробиш, прості були люди), але… кожна її соломина була зроблена з чистого золота!

Звитяжний Аларіх увійшов до Риму під рев ґотських трембіт. Що ж, трембіта й досі живе на його батьківщині, колишній Візіґоді, та, не тільки. Є таке слово й у сучасному шведському словнику: “трембіт” – труба. Там же, у Карпатах, можна спостерігати народний одяг, що перегукується з таким самим сучасної Еспанії.

Різдвяні зірки в Україні, – то як не шестикутна зірка Давіда – християнська, то частіше восьмикутна – ґотська. З ґотами вона домандрувала Скандинавії, Англії та звідти й Америки: над ялинкою Різдва у Вашингтоні – восьмикутна зірка. Ґоти любили восьмикутник, він пов’язувався зі сторонами світу, а може відігравав якоїсь важливої ролі у їх поганських віруваннях. Головна ґотська споруда в Італійській Равенні – колишній столиці остроґотів на вигнанні, – є саме восьмикутна.

У своїй пристрасті до восьмикутника – ґоти були не одинокі. Його високо цінували, як декоративний елемент, – степові кипчаки. Восьмикутними були їх юрти, восьмикутними були сидіння тронів кипчацьких ханів. Все це привідкриває нам той таємничий, але незаперечний зв’язок, який мусив колись існувати поміж ґерманами та тюрками, десь у дуже далекому минулому. Та який насьогодні, певно цілком підсвідомо відлився у тому, що найбільший відсоток турецьких еміґрантів у Європі, – живе саме в Німеччині. А назва одного з тюркських народів – “туркмен”, – містить у собі й ґерманське слово – “мен”.

В Україні, крім традиційної восьмикутної зірки на Різдво, полишилось і чимало всякого іншого. Містять на собі восьмикутні медальйони знаки княжої влади, барми. Він же, восьмикутник, є характерний і для народної орнаментики, особливо гуцульської, бо й самому слову “гуцул” – нема від кого походити, як від “ґота”. Обмежимося одним прикладом. Зразки таких народних орнаментів, зібраних М. Куриличем, можна знайти у часописі “Україна”, № 20, 1992. Там експоновано 9 медальйонів, із яких 5 мають симетрію восьмикутника, а два – 16–кутника. Є один нехарактерний 12–кутник та один п’ятикутник. Чимало восьмикутник зірок та медальйонів можна побачити на стелях та стінах розкішних палаців українських можних минулого, – Вишневецьких, Ґрохольських тощо.

Велику давність мають національні кольори України. Як вони є ті самі, що у Швеції, то є всі підстави вважати, що вони йдуть іще з ґотських часів. Бо гунів у Скандинавії, здається, не було.

Дуже старим є герб України – тризуб. Його виводять, звичайно, з Київської Русі, але й він є набагато старіший. Він був, мабуть, принесений гунами, разом із старим та досить цікавим українським (тепер) словом “шана”. Один із найстаріших китайських ієрогліфів, що зветься “шань”, – має саме вигляд простого тризуба. Він розшифровується, як чисельник “три” або “гора”. Гунських лицарів у китайських літописах називали “шань–юй”, що означало “син можного” або “син шанованого” (“син гори”?). Ці слова – “шана” та “шанувати”, – принесені до нас гунами, від кордонів далекого Китаю. Слова “шань” та “хан” пов’язані фонетично, близькі, та звідси ж іде, можливо, й ґотське “конунґ” – щось на зразок ханського нащадка. Бо – “унг” – “юнг”, ґотською означає те саме, що гунське “юй” – нащадка (юнак). Закінчення – “унг” трапляється в німецьких прізвищах, а в українській перетворилось на – “енко” (румунське – “енку”).

Найстаріші з древніх гунських символів влади – тризубів, відкопано на сході Азії, із могил можновладців Чунг Шану. То великі прості бронзові тризуби, яких – правдоподібно, несли на деревках попереду високої особи. Вони датуються ІV–ІІІ ст. п. н. е. Чи це й є найстаріші у світі тризуби? – хто ж це знає…

Зауважимо, що тризубі корони мали древні можні Азії, від саків на заході, до правителів Сілли та Коріу в Кореїї, на сході. Найстарішими були, власне, символічні три золоті стріли на золотій же обручці круг голови. Передня завжди була вищою.

Отже, гербом такої древності (та розповсюдженості) – сьогодні можна тільки пишатись. Адже, ми єдині у світі успадкували його.

Римські легіони несли попереду орлів – “аквіла”, але… чи й це не було займане у варварів? Бо, римський орел мав сильного конкурента; та теж – великої давності.

Деякі символи та мітичні уявлення континенту – походять із дуже сивої давнини. До них відноситься й містичне поняття Дерева Життя, що поєднує все живе на Землі; та – не тільки. Його зображення можна зустріти на бубнах сибірських шаманів, а згадку в мітах ґотської “Едди”, тої самої, де з назов найчастіше згадуються Днiпро та Дон, а з народів – ґоти та гуни. Воно є навіть на другому континенті – на гробі можновладця майїв Пакаля в Паленке. На дереві життя жив чарівний птах Туруль (у тюрків Тогруль), що його оберігав. Ми бачимо його на мініатюрі з “Книги царів” Фірдусі, 1425. Там зображений Олександр із Македонії, що дійшов краю світу та стоїть перед Деревом Життя. Він – у простому чорному одязі тюркського воїна, тримає повід коня, що поза малюнком, та притулив до губ вказівний палець правої руки, на знак вищого здивування. На гілках дерева ростуть голови: коня, бика, барса, дракона, інших звірів; серед них навіть голова китаянки… Все це – на тлі вічного синього неба – “кек тенгрі”, бо нічого іншого за краєм світу – немає.

Культ дерев, символів Дерева Життя, був у балтів та ґерманів. Коли в “Слове о полку Iгореве” автор пише, що “Дів кличе з дерева” – то це значить просто, що Бог вимагає жертви. Бо Дів – є Бог, Діу ґерманів, Дієвас балтів. На священих деревах – подобах Дерева Життя – Богу приносили жертви, вішали полонених; особливо – чернеги, ядвінги. Ці, колишні “меланхлени” Геродота, – найдовше, кажуть, трималися поганських звичаїв.

Якщо ми пригадаємо, що основним мотивом українських вишивок або народних розписів були дерева та птахи, то певно, що то не вишні та півники; радше Дерево Життя та птах Туруль, що його стереже.

З приходом християнства старі міти забулися, а от звичка, традиція, – полишились.

Не все так добре збереглося, дещо й зникло; звичаї занепадають швидше. Наприклад, звичай скальпувати убитих ворогів. Про нього писав Геродот, а Амміан Марцеллін твердить, ніби алани практикували його іще на початку н. е. Подібний звичай мали індіанці Північної Америки, а як вони насправді покинули старий континент іще 20–30 тисяч років тому, то це свідчить про велику старість цього звичаю.

Гунська епоха полишила нам підвалини нашої козацької культури. Побачивши на фольклорному фестивалі доброго українського козака на доброму коні, – ви бачите перед собою мало не гуна. Усе – чи не те саме: вислі вуса, оселедець на вибритій голові, шаровари, низькі чоботи. Широкий довгий пояс на кілька обертів та безрукавка. Зберіглися й довгі криві шаблі. Не зосталося, щоправда, золотих прикрас на конячий збруї, на середньому гуновi їх бувало так, грам на 150. Пропали, шкода, замінившись на вогнепальну зброю, – й добрі гунські луки; майже півтораметрові, з кістяними кінцями, та сагайдаки, повні смертоносних стріл. На жаль, бо за леґендами Європи натягнути гунського лука могли лише гуни… А так, а взагалі… То саме подібні люди ходили з Белембером на Данпарстад ґотів, а з великим Аттілою, – до римських Цезумору, Орлеану і Аквілеї.

До речі, різниці зовнішності, які в гунів були радше соціальними, – у козаків перейшли на вікові. Довгі вислі вуса були привілеєм знатних гунів, або тих, що відзначился хоробрістю у боях. Звичайні гуни стриглися “під глечик” та мали вузенькі вуса. Згодом це стало зовнішністю парубків, а довгі вислі вуса та оселедці запускали у нас літні козаки, сімейні люди.

Основа козацтва – то кінна культура вершників. Звідки вона?

Єдине, що можна відповісти, так це те, що вона у нас була завжди.

I це дійсно так, бо всі три великі народи, що дали нам життя: балти, ґоти та гуни, – спочатку були кочовиками, а без коня – не дуже покочуєш. Кочовиками були й кимеріяни, але вже за часів Трипільської культури – вони поступово стають осілими хліборобами, які здавна почали годувати українським хлібом мудрість грецької Еллади, отримуючи в обмін за це олію та вино. Кочовиками були й войовничі скити, які стають осілими лише недовго п. н. е.

В Україні зараз у великій моді (хоч і з чужої подачі) всякі бовкання про якихось одвічних хліборобів – аріїв – “оріїв”: не було таких. Принаймні за той час, про який ми маємо більш–менш достовірні відомості. I слова такого – “орій” – в українській мові немає.

Кочовиками, принаймні, до часів Белембера, були й звитяжні гуни.

Усі ці люди, разом, підгодовували та розвивали нашу культуру коня, та згодом рознесли її всією Європою, шляхами, які неважко простежити. Після відкриття Америки нащадки еспанських візіґотів перенесли її до Нового Світу, та в кожному американському коневі течуть краплини крови, унесеної колись з берегів Дніпра та Дону.

Немало зобов’язані ми цим і пізнішим народам, з якими нам – уже осілим, доводилося спілкуватись, степовим побратимам: половцям, печенегам тощо.

Зауважимо, що в Римі не було кінних пам’ятників, як не бувало їх у Єгипті або на Близькому Сході (ото й насправді були одвічні осілі землероби!), але… Сьогодні зустріти у Європі або Америці кінний монумент, – радше повсякденність. А це – чи хтось над цим замислювався? – то теж є великий здобуток варварського світу, кінних кочових культур. Дарунок степових народів.

Не зупиняючись за браком місця на багатьох не менш важливих речах, – підсумуємо дещо. Ми маємо незмірно багату народну культуру, яка відібрала, відсортувала найліпше принаймні з трьох великих культур історії. Немало шкоди заподіяло нам свого часу візантійське християнство, приймаючи світ народної уяви – за світ поганських упереджень. Приклали свою злу руку й чужоземні зайди, які нищили нашу культуру перед тим, як понищити нас самих. Але й тому, що полишилося – може позаздрити буть–хто. А наш обов’язок, – берегти це все, відроджувати та продовжувати нести через час.

Від великої війни Белембера 375 року – ми стали єдиною країною, що тимчасово зменшувалася, тимчасово збільшувалася, але в середньому була майже такою, яку ми знаємо зараз. А от коли ж ми стали єдиним українським народом, з єдиною українською мовою? Мовою, яка є неповторним та вишуканим поєднанням трьох колишнiх мов: балтицької кимерійської, ґерманської ґотської та угро–тюркської гунської.

Через пошуки історичних документів можна натрапити на цікавий звіт. Його склав такій собі ретор Пріскос, що був секретарем у візантійському посольстві до Аттіли. Сам звіт загубився, але його досить широко цитує алан Йордан у своїй “Iсторії ґотів”, написаній десь на початку VII ст.; отже – по свіжих слідах.

Візантійці мандрують сільською країною, де села дуже великі, а про міста згадується не часто. Ромеї зауважують білені хати під камишевими стріхами, квіти, сади; повсюдну гостинність країни гунів. В одному місці Пріскос зауважує, що: “Тамтешні мешканці, становлячи збіранину різних народів, уміють послуговуватися, окрім своєї, варварської мови, також мовою гунів, бо, навіть мовою західних римлян, – принаймні ті, що з римлянами зтикаються. Грекою ж володіє мало…”

Отже бiльшiсть людей володiє трьома мовами. А чи багато можуть цим похизуватись у наш час? Чимало, мабуть, володіє й латиною; нагадаємо, що у Європі той, хто знав латину – вважався ученою людиною.

Але, єдиної мови, схоже, ще немає, вона прийде пізніше.

А може… може вона вже є? – ота сама – “варварська мова”? – важко сказати…

I дійсно, про це вже йшлося у попередньому розділі, формально тут виникає альтернатива, дві можливості:

1. Або ота “варварська мова” – то є мова окремого народу, якими повниться Україна (“збіранина народів”). Пам’ятаєте Амміана:”…там живуть алани і костобоки, і незчисленні скитські народи… “

Тоді очевидно, що єдина українська мова має скластися у майбутньому, саме з об’єднання ґотської та гунської.

2. “Варварська мова” – то й є мова міжнаціонального спілкування, як ітіль–тюркі у Великому Булгарі, а ґотська та гунська, то мови окремих народів, які згодом мають відійти у непам’ять. Що ж, можливе й таке, хоч таку можливість підриває саме згадка про оту “збіранину народів”. Яка, втім, може бути й даниною ще тим римським уявам… “і незчисленні скитські народи”.

Процеси етногенези, створення народу, нації, – не тільки є найменш дослідженими в історії, а є й такими, що найменше піддаються дослідженню. Важко їх прослідкувати й тут.

Припустимо, ще за часів Аттіли Україна є багатонацiональною країною, та такою сприймають її сусіди – ромеї. Однак, уже київська, князівська Русь, становить більш–менш однорідну країну. Принаймні, хоч і розрізняються в ній іще кривічи та радимічи (за літописом!), але мова – твердиться – одна – слов’янська. Отже, як так, то відбулося це все за якихось триста років. Але, є підстави й далі скоротити цей термін.

Бо з приходом мовчазних аварів Бояна – “білих гунів”, самі гуни були також дещо відсунуті на другий план в каганаті, та утворилася, схоже, стала дістанція між аварами, які чи царювали, чи правили, та всіма iншими. А це мало зблизити їх іще більше, та швидша етногенеза йде саме з аварських часів. На них припадає й прогресуюча ізоляція сходу. Ми не знаємо навіть, чи не поділився тоді каганат на дві частини.

З утвердженням у каганаті влади аварів, у ромеїв з’являється нове цікаве слово. Тюрки називали аварів “саклаб”, що значить “скритний”, завдяки їх замкненості. Ромеї приймають цю назву у формі “есклава”, що згодом і змінюється на сучасних “слов’ян”. Вони відносять її, як це видно з контекстів, не так до аварів, яких називають як годиться, але до всього iншого населення України, в якому вже якось не розрізнюють більше ні ґотів, ні гунів. Вже це може свідчити про злиття цих народів у одне ціле. Хоч і сьогодні не становить труду розрізнити, – хто успадкував кремезну гунську статуру, а хто – струнку ґотську.

Ми сьогодні можемо називати цих людей хоч слов’янами, а хоч і українцями, бо на іншi подібного ж складу народи, – ця назва буде поширена значно пізніше.

З назов і термінів роблять самого різного вжитку. Назва “слов’яни” стала дуже в нагоді урядові царської Росії, який використовував поняття слов’янства та слов’янської єдності для пораблення всіх народів, що розмовляли мовами, основою яких стали в далекому минулому балтицькі мови Кимерії. Але, мовна порідненість може й не бути ознакою спільного походження або якогось там братерства. Добре відомо, наприклад, що болгари – то чисті тюрки – досить подивитись на будь–кого з них. Однак, якимось чином і вони перейшли на слов’янську мову, та от… тепер слов’яни.

Так само сталося й з росіянами, які не мають прямого етнічного відношення ні до українців, ні до білорусів, ні до поляків. Але розмовляють мовою, що будучи винесена в основах їх далекими предками з України, – відноситься до слов’янських.

Але, чи є це достатньою підставою об’являти себе “старшім братом” або щось там верзти про “спільну колиску”?

Хіба ж хто в це повірить? Бо, на це не тільки нема жодних підстав, але й не було ніколи: у доступному оглядові минулому.

* * *

Для нас цей короткий огляд є цінний насамперед тим, що показує розлеглість нашого справжнього рідства. Є, бо не може не бути, чимало спільного у нашої культури, з культурами наших історичних родичів: Скандинавії на пiвночi, Казахстану на сході. Ці самі пов’язання й треба пошукати у минулому, культивувати сьогодні. А не обманювати себе агресивно–імперською дурістю “славянского єдінства”.

I – ще одне, понад важливе. Україна стала 375 причиною “Великого переселення народів”, яке “змело Римську імперію та заклало основи сучасного національного та етнічного поділу Європи”, так. Але, це було тільки останнє з них, історично відоме. А, що було, коли до Кимерії прийшли ґоти й алани – двадцять сім віків тому? – хіба тодішня Україна – не уформувала тодішню Європу? Нам є чим пишатись.



8. Київська леґенда

Десь перед останніми роками совєцької епохи було – ні сіло ні впало, відсвятковано 1500–річчя Києва. Звідки побрали таку дату є велика таємниця совєцьких істориків, бо перші поселення на терені Києва, як оминути стоянки полювальників на мамутів, – відомі ще за часів Трипільської культури та балтів Кимерії. Це довів своїми розкопами іще В. Хвойка. Чи може панове вчені довідалися точно, коли саме цієї оселі було підвищено до “посєлка ґородского тіпа”? – дивні справи! Довільність дати має бути очевидною вже з того, що хан Белембер обрав столицею створеної ним наддержави саме Київ, який на той час – мав існувати (375).

Але, крім “коли засновано?” – неодмінно постає наступне: “ким та як?”; за яких обставин та для чого?

Леґендами овіяне заснування всіх великих міст світу, з них, леґенд, все починається. Мають власні леґенди Рим та Візантіум. Київ їх має – аж дві.

За першою та старішою, він був заснований одним із апостолів та учнів Христа – Андрієм – хрестителем ґотів. То могло бути десь за часів імператора Клавдія (40–50) або Нерона (54–68). Попливши попутним судном до скитів, апостол приніс із собою учення Христа та навіть заснував місто на Дніпрі, поставивши дужий хрест на найвищому з пагорбів біля річки. На самому кордоні, де покінчувалися землі скирів та ґотів, а на другому березі лежали землі ядвінґів – “чернегів”, нащадків меланхленів Геродота. Життя його було довгим та плідним, та наприкінці його він вирішив об’їхати тодішній світ на доброму ґотському дракарі, попливши спочатку на північ старим шляхом ґотів, Дніпром та Даугавою. Він поніс тоді слово Боже країнам латів, земгалів, курів, жемайтів та естів. Погостив він у ґотів Скандинавії та подався до Шотландії. Бо вона тоді теж вважалася частиною Скитії: “Скошіа”. Там його пам’ятають і досі, бо він, святий Андрій, вважається покровителем Шотландії і сьогодні. Потім, дочекавшись північного вітру, він дістався Ґібралтару та заплив до Риму, де відправив молитву на могилі апостола Петра. А далі заїхав до тодішнього центру християнства на сході – Атен. Все це він робив обережно, бо християнство, хоч іще й не надто переслідувалося, але й не схвалювалося. Але, раптом захворів та помер, коли його корабель стояв у порті Пірей.

Там, у Атенах, він і був похований місцевими вірними, з усіма почестями, які належать апостолові, учневі Христа.

Так твердить леґенда, а час проходить, але… Були згодом події, з яких випливає, що може тут ідеться про цілком історичну особу. В часи імператора Юстиніана I (527–565) та цариці Теодори – розпочинається в Константинополі “побудова сторіччя” – церкви Гайі Софії або Мудрості Божої. Одночасно у колишній столиці Равенні екзарх Максиміан добудовує почату ще за панування остроґотів та не закінчену церкву Сан Вітале. А, щоб надати справі більшої слави – хоче перенести з Атен до Равенни нетлінне тіло хрестителя ґотів, апостола Андрія. Про це довідується імператор та виникає свара. Бо імператор хоче поховати апостола у Гайі Софії та, очевидно, бере верх. Однак, свавільний екзарх спромогається, перед тим, як передати тіло імператорові, – відрізати бороду апостола та поховати її у Сан Вітале.

Ця історія свідчить, принаймні, що та особа, яку вважали за апостола Андрія й півтисячоліття потім, – можливо, й насправді існувала.

Такою є перша київська леґенда. Цілком пристойна та дещо й документована.

Друга, певно – пізніша, – дуже проста. Жили собі, ніби, три брати – Кий, Щек та Хорив, а з ними сестра Либідь. Брати як брати. В народі твердили, навіть, що Кий був звичайний перевізник; доставляв людей із Чернегівщини, землі чернегів, на київський берег. Ну, й навпаки, ясна річ. От, що всього й є з цього приводу у першому літописі:

И биша три брата, единому имя Кий, а другому Щекъ, а третьему Хоривь и сестра их Лыбiдь. И сидяше Кий на горе, кде нине увозь Боричевъ. а Щекъ сідяше на горе, кде ныне зовется Щековица, а Хоривъ на третьей горе отнюдуже прозвася Хоривіца; створиша городокъ во имя брата ихъ старейшаго, и нарекоша и Киевъ.

От, і вся літописна інформація. Але – вченим цього було замало. Та, й дійсно, чи пристойно якомусь там перевізникові – засновувати міста? – таке щось личить, принаймні, князеві. Отже, Києві й було посмертно надано князівського звання (бо, якби він був князем, – літописець би цього не оминув). Потім, іще хтось відкрив, що князь Кий побував навіть у Візантії, презентуватися двору самого імператора, та був там удостоєний якогось візантійського ордена (яких на той час іще ніде не було). Така версія. А леґенда тепер, по присвоєнні Києві князя, – ніяк не гірша від першої.

До того ж, в Києві є й досі місцевості – Щековиця та Хоривиця, які від тих імен, ніби, й пішли. Але, для науки нема неможливого, та могло все бути й навпаки. Принаймні в одній із сучасних історій читаємо, що:

… Б. А. Рибаков висловив наступне цікаве зауваження: літописний переказ записаний дуже коротко, але з притаманною для епічних оповідей троїстістю героїв–братів; імена братів Кия могли бути похідними від назов придніпровських пагорбів – Щековиця і Хоривиця.

(И. А. Заичкин и И. Н. Почкаев, Русская история, Москва, 1992, с.15)

Але, то може тоді й сам князь Кий – пішов від назви Києва? – гуляти так гуляти… Зазначимо принагідно й ще одну, як же цікаву обставину, – Б. А. Рибаков безпомилково визначив і часи Кия:

… епоху Кия слід датувати, починаючи від царювання імператора Зенона (476–491) і Анастасія (491–518).

(Б. А. Рибаков, Колыбель отечественной государственности, журн. Коммунист, 1982, № 7)

Але, знову виникає те саме дражливе питання. Ідеться про кінець V ст., а Києв відомий на сто років раніше, з кінця ІV ст., як столиця гунського каганату – Гунаґард, то як же з цим? Може то був не той, – якийсь інший Гунаґард?

Але… Давайте трохи поміркуємо. Застосуємо до леґенди крихту здорового глузду. Того, чого – вибачаюсь, часом бракує історикам; особливо совєцьким.

Звернімо увагу на імена. Чи ж ми зустрічаємо їх іще десь, окрім отiєї єдиної київської леґенди? Хоча би й у минулому? Може бути заперечення: імена, мовляв, не християнські, а значить – чого ж і шукати. Добре, тоді й пошукаємо – у дохристиянські ж часи. У літописі перед Володимиром перелічується таких чимало – до сотні, але… нема як нема, хоч ми маємо цілих три, що потроює ймовірність. Але, – ні, немає. Олег або Iгор – то теж імена дохристиянські, живі й досі, але чи надавали дітям імена: Кий, Щек, Хорив? Хоч десь в Україні? На всі ці запитання є, на жаль, лише одна відповідь, – ніколи, ніде.

Є ще одна, не менш дивна обставина. Звичайні імена можна міняти, переставляти місцями, а тут? Тут наче завжди передбачений порядок: Кий, Щек, Хорив (та їх сестра Либідь). Кий – добре, він є засновник, йому й бути першим, а інші? З другого боку, не можна міняти місцями слів у випробуваних часом сакральних формулах. Неможливо сказати: “Кієв стал колибєлью трєх народов: українцєв, бєлорусов і русскіх”. Або… натомість “Вашє імператорскоє вєлічєство” – взяти й ляпнути: “Вашє вєлiчєство імператорскоє”. Щось подібне буде сприйняте як свідоме блюзнірство; з усіма можливими наслідками, отже…

Відкриємо наші карти. Представимо деяку версію, не більше, але й не менше правдоподібну ніж будь–які інші. Це – всього лише гіпотеза, та так до неї потрібно й ставитись.

Почнемо зі самої суті всього подальшого. Справа в тому, що перелік імен – “Кий, Щек, Хорив” має вражаючу подобу до офіційного титулу іранського шаха Хосрова: “Кай Шах Хосров”. Таких в історії Iрану було тоді двоє: Хосров ІІ (Ануширван, 531–579) та його онук, Хосров IІІ (590–628) (див Доповнення 10). Тут саме він, останній.

Читач вправі знову знизати плечима: де бузина, а де той дядько? Дійсно, Іран – далеко від нас, та… Однак, кажуть, що цар Дарій вже ходив походом на скитів. Може це й леґенда, але про це впевнено пише Геродот. Але, в нашому разі нема жодних леґенд; нагадаємо дещо з попереднього. Справа в тім, що Іран та Гунський каганат, Скитія–Україна, один–єдиний раз у своїй історії, – були військовими союзниками. То була ота велика війна по смерті кагана Бояна, на початку VII ст. Та сама, що її Л. Н.Ґумільов не без підстав назвав світовою. В ній воювали Гунія вкупі з Іраном шаха Хосрова ІІ, проти Візантії в союзі з тюрками та Абіссiнією. Вона розпочалася сварою Візантії з Іраном з приводу Вірменії, яку захопив був візантійський кайсарос Маврікіос. Забезпечившись союзом із Гунією, шах Хосров ІІ захопив Близький Схід, Єгипет, Візантійську Малу Азію та стояв на Боспорі, під стінами Константинополя. Цікаво пише про це історик:

Персидській державі не переболіла ще втрата Вірменії. Коли Маврікіос був скинутий підчас палацового перевороту, Хосров вирішив, що його час настав, та щастя здається сприяло йому. Року 610 з’явилось його військо з “помстою на Маврікіосі” першого разу на Боспорі. Року 611 пали Дамаск, Антиохія та Iєрусалим, з якого було уграбовано головну святу реліквію Західного світу – хрест Христов. У 616 році війська персів зайняли Єгипет та пішли Нілом до Нубії. У далекій Ніґерії німецькі та англійські етнографи у ХIХ ст. чули місцеві леґенди про походи Хосрова до Ніґеру.

(Б. Брентьес, Іранський світ перед Мохамедом, Ляйпцiґ, 1967, с.172)

Та, всі ці успіхи зійшли на марне, бо спритний новий імператор Гераклейос заскарбив собі прихильність Тюркського каганату, попередника Хозарату. Цей, як і будь–яка з держав Турану – не мав великої любові до Iрану; як і не забув своїх порахунків із “білими гунами”. Шах і не був удалим стратегом, бо загнавши, без жодної потреби, іранську армію до Ніґеру, коли проста військова доцільність вимагала кинути її на Константинопіль, – він полишив безборонним свій Іран. Який i наїхали тюрки.

Зазначимо тут, у дусі колишніх Ґотських воєн, – гунські морські десанти на Тессалоніки, друге по значенню місто імперії (610), на Крету (623) та морський напад на Константинопіль (626).

А тим часом ромейські війська 627 розбили “білих гунів” на Балканах, хоч і можливо, що ця поразка не була такою вже нищівною. Бо, відомо, що й потім – уже Гераклейос, сплачував гунські данини за мир. Однак, цією битвою 627 велика війна була скінчена, а Гунія за мирною угодою, змушена була віддати хозарам усю Леведію, колишнiй Гунмарк – батьківщину гунів. Аж до київського Святослава (964–972), який відвоює її назад.

Була надовго зломлена й сила Ірану, а шах Хосров ІІ був убитий 628 підчас народного повстання. Більше Іранові не піднятись та він незабаром стане здобиччю арабів. Ці, вірні одвічно імперським настановам, – ніколи не піднімали руку на сильних. Терпляче вичікуючи на появу знедолених та послаблених. Нагадаємо, що вони сунулися були на Кавказ, але хозари дали їм таку научку, що вони не сміли лізти на північ аж до занепаду Хозарату.

Отже, загалом, те, що ми тут пропонуємо, є, як виявляється, не таке вже й неможливе. Дійсно, як у далекій Ніґерії більше тисячі років (!) проіснували місцеві леґенди про походи шаха Хосрова, то… Чому ж у значно ближчій Гунії, союзниці Ірану в багаторічній війні (яка не могла не закарбуватися в пам’яті народу), не могло зберегтися подібних леґенд у Києві, першій столиці каганату?

Чому, нарешті, не могло зберегтися й якоїсь леґенди, що приписувала би пізніше могутньому шахові навіть заснування Києва? Що ж до того, що титульна формула перейшла в імена людей, то це… Як ми переконаємось далі, таке не тільки траплялося з пізнішими київськими літописцями, але бувало в них чи не правилом: будь–яке незрозуміле чужоземне слово – передавати як ім’я власне. Далі ми наведемо два подібні незаперечні приклади. При великій грамоті – воно й не таке буває.

Великі історичні міста мають, часом, не одне ім’я. По різному звуть їх і різні народи. Константинопіль починав свого історичного життя Бiзанціумом, потім був переіменований на честь Константина, першого християнського імператора Риму. Північні ґермани, від України по Скандинавію – мешканці Великої Свит’юд, – добре знали це місто, бо служили в ньому “верінгами” – найманцями–жолдаками. Вони, як добрі мореплавці, звали його Міклаґардом; на честь св. Миколи, який був у греків покровителем мореплавців. Араби звали його за старою пам’яттю – Рум (Рим). Тепер він відомий, як турецький Iстанбул.

Дещо цікаво, що з цього правила випадає Рим. Здається, що він від Ромула та Рема по наші дні, так і полишався Римом. Але, це всього тільки виключення з правила.

Київ теж, як і більшість несмертельних міст світу, – мав не одну назву. Скандинави звали його Гунаґард – Гунське місто, та цю назву зустрічаємо й багато віків по гунах, – у ісландських сагах ХІ–ХІІ ст. Араби звали його Куява, що ближче до власної назви. Бо, у складі ранньо–середньовічної Польщі була й така місцевість – Куявія, що певно, мусить мати якийсь зв’язок із історичним Києвом; чи, принаймні, з прихідцями з нього.

Пізніше Київ спілкується зі сходом через посередництво Хозарату, та в Києві існують навіть хозарські квартали. З часом, коли пізній Хозарат надумає прийняти жидівську віру, вони трактуватимуться, відповідно, – як жидівські. З того часу, приблизно, з’являється назва Самватас. Але, вона якось не сприймається тюркською; за звучанням вона здається радше вірменською або іранською. А, як воно так, то це свідчить про більш близькі стосунки з Іраном у минулому, ніж ми в стані це тепер припускати.

Так – що ж, – хіба наша гіпотеза про походження Кия, Щека та Хорива є такою вже сумнівною? – або безпідставною?

Здається, як ми обіцяли: не ліпша, але й не гірша за інших.



9. Воля та невільництво

Ми вже дещо торкалися цього питання в минулому, але – продовжимо дещо; це буде цікаво.

Iсторики поклали чимало зусиль, щоб якось викрити укриті причини історичних подій; рушійну силу історії, так би мовити. Чимало борикалися з цією проблемою й ті, від “воєнной дємократії” та “классовой борьби”, – творці цілої системи наукового знахарства. От тільки, навряд чи й вони самі, персонально, зуміли би відповісти на запитання: а чому ж це їх “наука”, втілена до життя у Росії, – призвела до побудови системи звичайного рабства? Не тільки відомого в Європі ще з римських часів, а начебто й давно подоланого.

Кожна цивілізована людина сьогодні добре знає, що рабство – то річ погана, неморальна. Так само добре знали це й у минулому. Вся боротьба “цивілізованого” Риму з “дикими” варварами, – то є боротьба римського рабства з варварською демократією. Бо не було і немає у світі нічого більш протилежного, більш несумісного, ніж рабство та воля, і жити поруч, у мирі поміж собою, – вони не можуть.

От вам і абсолютно чітке пояснення основної, так би мовити, пружини історичних процесів у Європі впродовж I тисячоліття н. е.

Але, далеко не всі так розуміли справи. В Римі існував чіткий поділ народів. Ніколи не називали варварами, зверніть увагу, єгиптян, іранців або навіть картагенян, а – чому ж? Тому, що в них, як і у римлян, суспільство було побудоване на рабстві. Вони теж, усі жили трудом рабів.

Це добре й засвоїв свого часу марксизм – найпоширеніша антинаукова течія сучасності, який розпочинав відлік цивілізації саме й тільки з рабовласництва, цілком та остаточно нехтуючи демократичною гілкою розвитку народів. Для варварів він полишив оту свою ідіотичну “воєнную дємократію” (”… оні жє варвари…”), не давши собі труду навіть подумати, а як же ці народи жили у мирний час? – бо, неможливо ж усе життя воювати. Або, як та чим жили їх родичі вдома, в той час, як вони воювали?

Отже не дивно, що з такою безоглядною зашореністю та повним браком розуміння справи, – марксизм створив не лише дурість “історічєского матєріалізма”. Допущений до практичних дій, він відтворив у ХХ ст. справжнє рабовласницьке суспільство! I жодного випадку тут немає, бо прищепитися він міг тільки й єдино в Росії, класичній країні традиційного рабства.

Iсторичний сенс змагань Риму з усім варварським світом, що лежав за “Лімес Ґерманікум”, Ґерманією та Скитією, – саме й полягав на боротьбі свободи проти рабства. Тоді перемогла свобода та Західний Рим упав. Тому насьогодні справжня демократія є переважно у Західній Європі. На жаль, такого не сталося з іще більш рабським Східним Римом – Константинополем, і критичного 627 року – переміг він. А це мало жахливі наслідки, бо після цього протистояння волі та рабства було перенесене на терени самої Великої Скитії.

Переломною в цій великій боротьбі стала епоха Володимира (980–1015), за неї ми маємо дві вирішальні події. По–перше, недалекоглядний князь уводить обов’язкове для всіх, християн чи поган, візантійське християнство, марґінальне та найбільш реакційне. Що позитивного дало християнство людству – то взагалі є велике запитання, бо тієї уславленої любовi до ближнього ми не бачили від нього й досі, а все інше… То не було, навіть, жодне там “крєщєніє Русі”, бо вона була – як відомо, охрещена ще хрестителем ґотів і аланів, апостолом Христа Андрієм, – було перехрещення. Духовна капітуляція перед рабовласницькою імперією, погіршеною копією того, – першого Риму.

Другою подією було поновлення, через півтисячоліття по завоюваннях Аттіли, – експансії з України на північний схід. За межами інтересів Булгарського каганату, в міжріччі Оки та Клязьми, закладаються київські колонії – Володимир, Муром та Суздаль; потім – Москва. По них із самого початку квітнуть работоргівля та рабоволодіння; бо, це якась властивість саме колоній. Пригадайте, як починали своє історичне існування еспанські та англійські колонії в Америці, – з тих же самих рабства та работоргівлі. А в їх метрополіях рабства не було вже з добру тисячу років, аж із римських часів. Кажуть, до колоній подаються енергійні та підприємливі люди, але… Такі люди, звичайно, й вдома добре влаштовані, та по колоніях не тиняються, то все чисті байки. Здебільшу цим займається різна неробна голота, схильна шукати легкого щастя по чужих землях; звідти й рабство.

Нагадаємо ще раз: за походженням рабство – то продукт і здобуток землеробних культур, що складалися по сліпих закутках континенту, півостровах. Середина континенту була більш рухливою та динамічною, та була вільна від нього; поґотів, наша велика матір народів – Дешт–и Кипчак.

Свого часу всі троє наших предків, – балти, ґермани й тюрки – були кочовиками, народами кінної культури, а у кочовому господарстві рабові й місця не знайти. Недарма китайська хроніка Вейшу зі здивуванням писала про гунів, що “в цих людей кожний, від хана до простого пастура, – сам випасає свою худобу”. Згідна з цим і сучасна наука:

Кочівництво не знало кріпосного права. За екстенсивного тваринництва у кочовиків кріпосна праця є недоцільною, встановлення кріпосницьких відносин за умов загального озброєння народу та відсутності окремої від нього армії, – неможливе.

(Г. Е. Марков, Кочевники Азии, Москва, 1976, с.303)

У степових народів, єдино (не будемо цього укривати), існував старий звичай, коли полонений на війні мусив або викупитись за гроші, або відробити певну кількість років; щось на зразок тимчасового домового рабства. У Кримському ханстві, напередодні його падіння, цей термін становив 6 років. Згадки про це, час від часу, знаходимо в літературі. Коли в “Едді” до Ґудрун збираються подруги, щоб за народним звичаєм утішити її розповідями про власні нещастя, – гунська конунгіна Герборґ розповідає про свої негоди у ґотськім полоні. Ретор Пріскос, що побував із візантійським посольством у країні Аттіли, зустрічає там земляка, грека, який теж свого часу потрапив до гунського полону. Але, пішовши на війну зі своїм тимчасовим володарем, викупився у нього за власну військову здобич.

Але, повернемося до наших колишнiх колоній.

Работоргівля з Візантією та Іраном хутко збагатила нові поселення на півночі, привела їх згодом і до незалежності. Та, – не тільки.

Вона закріпила рабство як соціальний устрій на всій півночі, з приблизно 1000 року та аж по 1861, – на вісім з гаком столітть. Постраждала і колишня метрополія, наша Україна, остаточно захоплена “старшим братом” 1709 року, внаслідок програної нами та Швецією війни. Тому і в нас було введене російське рабство, хоч і тільки 1785. Але, – після? Вільною (принаймні – номінально) від рабства, – була лише друга Російська імперія (1861–1917). Саме російський більшовизм і став реакцією на цей її відносно європейський характер. Бо, не випадково, підкреслимо цю очевидність знову, що забрехувальні ідеї господіна товаріща Маркса, ніби цивілізація починається з рабства – знайшли свого втілення саме в Росії.

Рабська система, в свою чергу, уформувала ментальність народу, зробила її протилежною ментальності будь–якої демократичної людини. Саме в Першій російській імперії (1725–1861) ми спостерігаємо найбільші успіхи в імперіалістичній агресії. А в ній армія складалася саме з рабів, яких купували та продавали, а вони – віддано воювали, віддаючи власні життя за поширення теренів рабовласництва. Успіхи Другої імперії, за яку воювали вже вільні люди – були значно скромнішими (щоб не сказати – ніякими). Не випадково, і справжніх демократів у Росії (будь–коли!), – можна було перелічити на пальцях.

Глибоко антидемократичним став за століття сам нарід. Раб, що військовою силою нав’язував рабство вільним народам – унікальне явище світової історії. В той же час українська ментальність, як би там вона не була покалічена російськими впливами, – ґрунтується чи не на старіших демократичних традиціях Європи, та полишається повною протилежністю російській ментальності.

Ментальність і мова – нероздільні, – ми це зараз дещо покажемо.

Цікаво подивитись, які невигладні сліди полишило рабство в російській мові. В європейських мовах нема своїх позначень для раба, бо то переважно мови вільних варварських народів; вживається, звичайно, латинське “славе”, та нема від нього й похідних. Не те, навпаки, в російській, де найбільш розвиненим є саме те, що полишило по собі работоргівля й рабство.

Російське слово “раб” походить від ґотського “раппа” – захоплювати, брати в полон (є й у шведській мові). Воно, можна думати, пов’язане з “грабба” – захоплювати, грабувати. Але, подивіться, яким пишним цвітом розквітнув цей корень у російській мові: раболепство, работник, рабочий, работа… В жодній з європейських мов “раб” та “работа” не йдуть від спільного кореня, тут – тільки так. А, є ж іще й інший кущ слів: робость, робеть, робкий… Більше від того, навіть дитина, навіть вільної людини, – зветься “ребенок”; але – ніхто ж так це слово не вимовляє: кажуть або “рабенок” або “робенок”, в залежності від вимови, а це ж воно саме й є – рабеня! До цього є ще слово “ребята”, яке знову ж, вимовляється як “рабята” або “робята”, а значить – корінь є той самий. Слово “робота” є в українській, є в чеській мові, але вживане для тяжкої праці; звичайно ж кажуть “праця”, “працювати”… До речі, чеською російське “отрок” (підліток) – означає, знову ж – раба.

Пишно розквітнув у російській і другий, вже балтицький корінь “верг” – (в українській майже не вживаний), який представлений в литовській та латиській мовах, але як же скромно! – всього трійкою слів. В литовській то три слова: “вергас” – раб, “вергове” – рабство та “павергті” – порабити. В російській же – не перебрати не перелічити: изверг, извержение, отвергать, опровергать, подвергать, ниспровергать,.. Використаний знову – сповна. Від нього, напевно, йдуть також “вериги”, “вервь” (зобов’язання групи людей) та навіть, можливо, й звичайна “веревка”.

Добре пішов і ґерманський, ґотський корінь “бой” – (сучасною шведською – ланцюг) – теж із рабовласницьких причандалів. Від нього пішли: боярин, бояться, боязнь, боязливый, разбой, разбойник… і, дійсно, людині, що розбила свої ланцюги, збіглому рабові, – що ж і полишається в житті, як не податися у розбійники? – недарма ж їх завжди було в Росії стільки, що пісні та розповіді про них стали чи не переважаючою частиною російського епосу.

Бо, й насправді, що може бути страшнішим для рабовласника – від розбійника, людини, що наважилася розбити накладені на неї рабські ланцюги?

Досить цікавим явищем недосконалої мові є подвоєння, потроєння семантики слова. Коли те саме слово набуває різного значення в залежності від контексту. Наприклад – слово “язик”; в українській односемантичне, – той, що в роті. Не те – в російській – “вєліком і могучєм”. Тут “язык” – то ще й мова. Але, може означати й нарід: “Наполеон с двунадесять язык…”; тут мова однозначно пов’язується з народом, нацією: дуже характерно. Тому що, дійсно, ота суміш людей та народів, з якої утворилася Росія, – тільки й має спільного, що мову. Не випадково ж сьогодні, – вона є основним знаряддям імперської агресії. Але, й це не все, можна ще “пойти в разведку и взять языка…”, от вам і четверте значення; звідки ж воно?

Відповідь на це запитання потребує повернення до минулого, до давньої работоргової практики. Коли якийсь російський “оґранічєнний контінґєнт” виправлявся з Владіміра, Мурома чи Суздаля до європейської тайги та натрапляв на фінське селище, треба було з’ясувати його склад: на який опір можна розраховувати та скільки там, як поталанить, можна захопити “жівого товара” (термін теж, суто російський), усіх категорій, – рабов, рабинь, рабят та рабенков? От, на те він і потрібний, отой четвертий “язик”. Про це пригадують і середньовічні автори. Бо в цій справі – “взять языка”, росіяни – кажуть, і досі неперевершені: генетичне!

Чотири різних значення має в російській мові й слово “мир”. Нагадаємо, про всякий випадок, що полісемантизм – то свідоцтво нерозвиненості мови; так, принаймні, вважається.

Цікавою є й російська назва крамниці – “лавка”. Старий естонський корінь “лава” позначає щось поперечне, на чому можна сидіти, або по чому можна перейти через невелику річку. Але, звідки ж у російській мові побралося її друге значення (знову – полісемантизм)? По це звернемося до російського ж історика:

Уже в Х–ХI ст. челядь складала головну статтю російського вивозу на чорноморські та волзько–каспійські ринки. Руський купець того часу всюди незмінно з’являвся з головним своїм товаром, з челяддю. Східні письменники Х ст. у живій картині малюють нам руського купця, що торгує челяддю на Волзі; вивантажившись він розставляв на волзьких базарах, у містах Болгарі та Iтілі, свої лавки, на котрих розсаджував живий товар – рабинь. З тим же товаром з’являвся він і в Константинополі.

(В. М. Ключевский, Сочинения, Москва, 1956, т. 1, с.275)

“Челядь” теж є займанням у інших. Мадярською мовою “чалод” – родина, а вже “челейд” – то прислуга. Бачите, наче соромилися ще називати рабів просто рабами. Лавка, як бачимо, тоді вичерпувала всі знаряддя російської торгiвлі, отже, нема й нічого дивного, що згодом назва перейшла й на будь–яку крамницю. Набула ще й узагальненої семантики.

Українська мова – не надто вишукана, як і сусідська польська, багато чого в ній є, але… обмаль поганих слів. Коли полякові або українцеві потрібно добре вилаятись – він переходить на російську, щедру на лайки. Бо вона, ця мова, не лише просякнута работорговим мисленням, а характерна й своїм найширшим та динамічним, так би мовити, емоційним розмахом. Від чогось гранично улесливого, на зразок – “… подлый раб Твой Ивашка всенижайше челом бьет…” та по дослівно знищувальні форми. Наслідки тієї універсальної полярності “раб–ґосподін”, яка визначає російське життя та ментальність вже більше восьми століть.

Всі якості людини набувають в цій мові як набундючено величальної, так і беззастережно осудливої форми; навіть – самі незаперечні. Ніби “добрый” – то завжди добрий, але… треба ж, щоб і осудити можна. Пам’ятаю, з цим билися та борикалися вже за совєцьких часів. Та як полегшено зітхнули, коли щось знайшли тут. Хоч і кволеньке, але ж осудливе: “добрєнький”.

Бо, здрібнення (будь–яке) є в російській мові ознакою слабості, а значить і несерйозне, осудливе. Бо работоргове суспільство побудоване на силі й тільки на силі: хто герої російського епосу? – “боґатирі”. А хто вони: розумні, спритні, зграбні чи може високоморальні? – та ні, сильні; тільки й єдино. “Раззудись плечо, размахнись рука!” – ото й усе. Більше, аж нічогісінько за душею немає. Погляньте лише на отих васнєцовських опудал – і ви все зрозумієте. Віддавна в Росії поважали, єдино, – силу, не розум чи щось там інше. А тому навіть про того, хто зробив наукове відкриття – скажуть тільки, – “силен мужик!,” ніколи не скажуть – “умен!” Розумного побережуть для черги, щоб своєчасно поставити на місце: “ішь, какой умний виіскался, а єщє очкі надєл!” (можна – і “шляпу”). Одне слово, як у них кажуть: “Сіла єсть – ума нє надо! “; або так:

Коли силою можна взяти все, коли право сили є вищим правом, то безумовно, сильний не буде стримуватися перед слабим.

(С. М. Соловьев, История России с древн. врем., Москва. 1959, т.1, с.246)

Основою рабовласницького суспільства завжди є та буде сила, насильство та насильництво. А мова й ментальність, як учив світової слави український філолог О. Потебня, – нероздільні. Про це слід пам’ятати завжди та за будь–яких обставин. Не випадково, коли все більше заникає російське імперіалістичне панування, нам все більше нав’язують російську мову, істу скарбницю, як ми бачили, рабовласницької ідеології. Навіщо це робиться, можна легко збагнути, порівнявши розумовий та моральний рівень зросійщеного інтер–люмпена та людини будь–якої нації.

Не слід воювати з націями, воювати з культурами, але… Бувають виключення навіть із самих твердих правил, як це не прикро. Тут маємо – саме таке.

Отже, стережіться російської мови та створеної на ній культури – не з чистого бо вони джерела. Добре пам’ятайте про “московську отруту” нашого великого мислителя Дмитра Донцова, пам’ятайте про вічно актуальне – “Геть від Москви!” Миколи Хвильового.

Про все це на весь голос попереджають усі майже триста років нашого спілкування. Будь–якого, в тому числі – й культурного. Можливо, навіть – особливо – культурного.



10. Арійський міт

Перший та вихідний для послідовників різновид, зразок арійського міту, був складений наприкінці ХIХ ст. та на початку ХХ ст. в Німеччині. Удала війна проти Франції 1870 та остаточне об’єднання Німеччини канцлером Отто фон Бісмарком (1815–1898), – створили в країні атмосферу національного натхнення. Побічним продуктом якого стали певні міти, започатковані німецькими письменниками та істориками. Вони були виником, з одного боку, щирого бажання зрозуміти глибини національного характеру, з другого ж стали очевидною реакцією інтелектуальних кіл на появу “мас” та соціалізму, що їх інтереси очолив. “Масам” протиставлявся національно свідомий нарід. А до того соціалізм іще відверто пов’язувано зі світовим жидівством.

Велику роль у становленні націоналізму, що хутко еволюціонував до расизму, відіграли книги англійця Гоустона Стюарта Чемберлена “Основи ХIХ ст.” (1899) та “Арійське сприйняття світу” (1906).

На їх засадах національна ідея хутко підвищується до рівня всесвітнього месіанства та ідеї вибраного народу, який протиставляється всім іншим, нижчим расам та народам. Витвір групи інтелектуалів – штучно поширюється, засобами пропаганди, до масштабів народної ідеології; народжується арійський міт. Все рідне, ґерманське, віднині – арійське, – протиставляється нижчому, а що ж може бути нижчим від жидівства у християнській та антисемітській Європі?

Все це підкріпляється й старим, класично расистським твором французького графа Шарля Ґобіно – “Нерівністю людських рас” (1855).

Ґерман Альвардт у Німеччині, того ж таки 1899, яким датується перша книга Чемберлена, – оприлюднює книгу “Відчайдушна боротьба арійських народів з єврейством”, назва якої промовляє сама за себе. Тут класичної антиномії: арієць – неарієць = жид, – поставлено на повний зріст. Це є певна шкода, бо навряд чи тепер будь–яким арійським теоріям пощастить відмитись від антисемітизму.

В цьому ж напрямі пише своєї книги Віллібальд Геншель – “Варуна. Підхід до світу та історії з погляду аріїв” (1901). В ній він упевнено приписує аріо–ґерманам усі досягнення світових культур, протиставляючи їм “нижчі раси”. У другому виданні він переходить і до соціальних проблем, актуальних на той час, розглядаючи капіталізм, як вигаданий жидом Давідом Рікардо інструмент поневолення вищої раси. Він же займався й громадсько–політичною діяльністю, як засновник “Мітгарт–бунду”.

Після нього Фрідріх Фішбах, у книзі “Асгарт та Мітгарт” (1902), розглядає землі поміж Райном та Везером, як колиску арійської раси – “найстарішу клітину людства”. Бо, звідти – ніби, походили конунги Армін та Відукінд. Армін був конунгом херусків, які знищили три римські легіони під Тевтобургом (9 рік н. е.) та насправді походив із цих місць, але Відукінд… Він був конунгом саксів, які воювали проти імперії Карла, та походив зовсім з інших країв: його сакси жили далеко на схід від Везера, аж за Ельбою. Уже таке щось дає уявлення щодо справжнього наукового рівня подібних пошуків.

Втім, не забудемо й того, що аж так вільне поводження з фактами історії у деяких німецьких письменників, – було нормою професіоналів від офіційної совєцької історії.

Такий собі Людвиг Вольтман, у книзі “Політична антропологія” (1903), вже впевнено пов’язує всі суспільні рухи з міжрасовими зіткненнями, вбачаючи в них єдину рушійну силу історії. У своєму наступному творі на ту ж тему – “Ґермани та Ренесанс в Італії” (1905) він бачить творчу силу тільки в народах півночі та послідовно розвиває тезу Чемберлена, що упадок “вищих культур” є обумовлений вимиранням білявих (!). Він незмінно знаходить арійські риси та світле волосся у всіх видатних митців Італії.

Не обійшлося, однак, у цій високій трагедії й без домішки фарсу. Колись німецький письменник та філософ Фрідріх Ніцше (1844–1900) – людина слаба і хвора, проповідував “волю до сили”. Начитавшись римського історика Таціта (55–120), – він створив образ сильної людини, якій море по коліна, древнього ґермана: “білявої бестії”. Не дочитався він, на превеликий жаль, пізнішого Амміана Марцелліана, який відкрив нам, як робилися з чорнявих оті “біляві бестії” – шляхом відмивання волосся у вапневій воді…

Іронія долі зробила так, що серед верхівки нацизму “білявих бестій” практично не було, всі були чорняві; один Ґерман Ґьорінг був шатеном…

До того; ми не знаємо достеменно, якими на вигляд були оті, перші арії Індостану, але – якими є сьогоднішні, через 2 000 років, – знаємо досконало: один в один, не надто рослі, чорняві та темнуваті на шкіру; не худі, а радше дещо гладкуваті. На наш неосвічений погляд – чи не типові цигани, до яких ми звикли. То, які ж там могли бути, знову ж – “біляві бестії“? В той же час, усі співтворці арійського міту твердять нам саме про високих та білявих.

Вже це одне переконливо свідчить про те, що марно пошукувати у мітах навіть слідів елементарної логіки; міти – то продукт дологічного мислення.

Було би помилкою думати, що ідеї людської нерівності бувають притаманні лише простим людям. В Німеччині не була вільною від них і вишукана інтелектуальна еліта нації, коло неоромантиків, що гуртувалося біля відомого поета–символіста Стефана Ґеорґе (1868–1933) та його журналу “Листи для мистецтва”, – так званого “Ґеорґенкрайс”. Це були люди без політичних амбіцій, мріяли – єдино, про відродження німецьких гідностей з часів Арміна або Відукінда; але й їм не дано було ухилитись від політики. Ґерман Бурте напише у романі “Вільтфебер” (1912): “Можна навіть знищити натовп в ім’я народу. Висока ціль завжди освятить кривавий засіб”. Це – не автор, герой, але… гасло сучасне. Його визнають, як більшовики, так i наці. Не думаю, щоби хтось з цих людей схвалив би потім гітлерівську “Кришталеву ніч”, однак, – самі бачите.

На подібному ґрунті в Німеччині виростала, часом, досить барвиста література. Наприклад, Віллі Пастор у книзі “Земля в часи людей” (1904) описував усю історію людства, як відчайдушну боротьбу ґерманських “синів сонця” проти “печерних рас півдня” (!). Його однодумець Адольф Ланце, що з 1905 випускав расистську газету “Остара” з накладом до 100 000 примірників, – проповідував поділ усіх рас на “світлих асів” та “темних ванів”.

Обидва були народами старої, кавказької частини “Едди”, що ривалізували, а часом і ворогували, але описувані там – це вкрай важливо, – як рівно доблесні. Аси або алани, це предки нині жиючих осетинів, а вани – були предками сванів (суани римського географа Страбона). Підкреслимо, що в наступних частинах “Едди” описується сусідство українських ґотів та гунів, але теж, без найменшого приниження чужої гідності. Отже, як судити за “Еддою”, а це – щоб там не було, історичний документ, то древнім ґерманам були абсолютно не властиві будь–які расові упередження. От це можна твердити з усією певністю.

І однак, той же А. Ланце оприлюднив 1905 книгу – “Теозоологія або ж учення про содомських мавп та вибранців Божих”. “Содомські мавпи” – це сьогоднішні “нижчі раси”, уподоблені до нащадків павіанів; “вибранці Божі”, це – зрозуміло: арії. Оглянути всю цю писанину просто технічно неможливо, тому зазначимо лише, що у ХХ ст. в Німеччині такого друкувалося все більше, до істої повені в часи нацизму. Тому зупинимося ще лише на двох, що з певних причин заслуговують на згадку. Це книга Людвіґа Куленбека “Раса й народність” (1905), що цікава своїм підходом, вона проводить думку, що класові протиріччя можуть бути зняті тільки євгенікою; тобто – свідомим покращенням людської породи. Тут уперше расова теорія пов’язується з конструктивними ідеями Ф. Ґальтона; дещо скомпрометувавши ідеї великого англійця.

У тому ж руслі плив Артур Дінтер у книзі “Гріх, то завжди кров” (1918). Подібно до Куленбека він пов’язував расову теорію з євгенікою, та – не тільки. Його самобутність була в тому, що він першим наполягав на прийнятті расових законів. А це було рівно за двадцять років перед тим, як вони були дійсно прийняті в Німеччині. Це сталося 1938 – так звані “Нюрнберзькі закони”.

Суспільна думка звичайно пов’язує практику німецького націонал–соціалізму з двома книгами – “Моя боротьба” Адольфа Гітлера та “Міт ХХ сторіччя” Альфреда Розенберґа. Але, справа в тому що обидві ці книжки є абсолютно вторинні та ні в чому не ориґінальні. Бо все, що можна було сказати про раси та расові теорії, було, мабуть, оприлюднене задовго перед ними.

Не можна не помітити дивного факту, що найбільша кількість подібної літератури припадає десь на околиці 1905. В Росії, яка не підтримувала культурних зв’язків з Німеччиною ні тоді, ні раніше (“гнілой Запад”), – це часи утворення “Союза русского народа” та жидівських погромів. У тодішній кайзерівській Німеччині був порядок, громили виключно на папері, але… Звідки ж таке дивне співпадіння в часі? – чи, бува, не оті загадкові космічні впливи?

Не вадить зазначити й оте, одвічне, – інтелектуальну вишуканість німецької расистської літератури та абсолютно печерний рівень російської антисемітської писанини, – тих же П. Крушевана, П. Столипіна або С. Нілуса.

Втім, не слід гадати, що в Німеччині справа обмежувалася теорією, була й деяка практика. В самій Німеччині чимало зробив для цього, зокрема, Ґвідо фон Ліст, який не тільки написав низку книг, але й започаткував товариство власного імені – прибічників нового, расистського націоналізму. Це від нього, не від Гітлера з Розенбергом, – іде нове поняття “аріо–ґермано–німецької благородної раси”. А такій, самі розумієте, гріх перед Богом не володіти цілісіньким світом. До справи підключається німецький імперіалізм. Слід тут чітко усвідомити, що саме поняття “цивілізованих аріїв”, які підкорили свого часу “дикунів” Iндостану, та вчинили там цивілізацію, – грало суто допоміжну роль. Древні прецеденти потрібні тільки заради солідності: деяка псевдоісторична стартова площадка для власного вивищення над іншими, не більше. Не дивно, що згадуваний вище Віллібальд Ґеншель презентуватиме вже 1910 Леонардо да Вінчі – як доброго німця Леонарда фон Вінке, а такий собі Ганс Блюер до 1921 аріїзує й Ісуса з Назарету, котрий, як усі гадали раніше, належав радше до жидівства; принаймні – за матір’ю.

Але, трагічний кінець арійського міту в Німеччині – не зупинив інших. З тієї простої причини, що коли злочинець кінчає свій вік у буцегарні, – це не надто стримує інших. Тому арійському мітові самою історією судилося скінчити життя на неплідному російському ґрунті, де йому й належить тепер проростати; потягненим все з того ж заходу.

Це потягнення історії є цікавим та повчальним іще в одному відношенні.

Справа в тому, що як ви очевидно знаєте, наш спільний “старшій брат” з’явився на арені історії – на біду для всіх інших, “молодших”, які на той час вже давно були присутні, – відносно недавно, всього якихось вісімсот років, принаймні. Та – в кращому разі, як бізнесмен та підприємець у колишнiх колоніях Києва, колишньої столиці наддержави – Гунського каганату, що на той час давно не існував. Повторимо, як бізнесмен та підприємець дрібного работоргового закладу, який розповзеться згодом на половину континенту – “от Одєра до Бєрінгова проліва”.

Цей работорговий фах “старшій брат” потім плекав та досконалив у поколіннях, перебравшись до Москви, де ніхто не заважав. А до нашого часу – за повного та кінцевого попуску вищих сил, що керують світом, – зумів створити зі свого рабовласницького заповідника цілий концтабір народів. З’являючись офіційно, як ви знаєте, наче їх усіх природним спасителем та патроном.

А з такою блискучою історичною кар’єрою – впрост непристойно було би мати такого короткого історичного віку, та намагання підбудувати до російського історичного даху достойний його солідний підмуровок (що пішов би у часі десь далі вже привласненого Києва) – нараховують уже два століття. Добрим людям міг би здатися на це Гунський каганат – великодержава, але їм він не підходить – не ті люди – “полчіща дікіх кочєвніков” (що полишають по собі трупи та згарища). А тут потрібно, як годиться, солідно – “мірних пахарєй”. Тих, що не тільки власну землю захищають, але ще й усіх інших при цьому “освобождают”.

Бо, нагадаємо, все у них не своє, змавповане чуже, підібране десь та колись з усе того ж великого смітника історії. Рабство та агресія – з того, ще першого Риму, дрімуче православ’я та отой дурний двохголовий нествор, – з Риму другого; і так далі.

Туга за великою власною історією, якомога старішою, – здавна гнітить всяке безродне задупство. Вони вже раз підкрали собі більше двох століть нашої власної, української історії (“всє ми вишлі із драгоцєнного Кієва…”), аби відсвяткувати поспіхом оте уявне “Тисячєлєтіє Россіі”, котре, як ми це добре знаємо, не може наступити раніше 2169 (як не ще пізніше). Варто зазначити, що його потім чомусь не надто пригадували. Але, як усе це їм минуло, як ніхто галасу не зчинив з приводу крадіжки, – то чому не піти далі? Не підкрасти таке щось і справді капітальне? – скажімо так, як А. Фомєнко з Г. Носовскім приписали до Росії історію монголів.

Так само воно й з отим арійством, – кожному хочеться… кожному кортить…

От так і побивалися, аж поки не з’явився світові російський письменник В. Чівіліхін, що написав такий собі “роман–ессе” – “Память”. (вид. “Роман газета, № 16, № 17, 1982). Там знаходимо різні патріотичні, більш–менш безглузді міркування щодо монголів та “татарского іга”, але є й те, що нас в данному разі цікавить.

На першій же сторінці другого випуску читаємо, що:

Слов’янські племена з древніх часів жили на Південному Балтицькому узбережжі та на островах.

Слов’янські – це в кінці означає російські – “русскіє”, тому що заради цього, власне, оте “слов’янство” й затівалося.

Насправді слов’янська спільність – то спільність балтицька, та схоже, що автор вже почав оцінювати всебічні переваги цієї обставини для “русской ідеі”: як воно раніше можна було зазіхати на все слов’янське, так тепер можна буде зазіхати на все балтицьке; а це вже щось.

Але, то лише розвідка. Слово “аріі”, з’являється нарешті в усій своїй красі та сумнівності на с.10 № 17. З охотою притягуються “Веди” (слово ж – таке російське!). Автор бадьоро, не гірше від отого класичного російського гімназиста, якому належить виправити вперше зобачену ним картину зоряного неба, – прилучається до ведичної мудрості, розмірковуючи, що санскритське nabha (житло богів), це ж звичайне російське “небо”; ну, і так далі.

Жалюгідні намагання Ліхачьова та Юґова з їх “антамі – прєдкамі русскіх”, або тим, що “тавро–скіф Ахіллєс – бил русскій” – він і не згадує: дрібничка – не той масштаб, “мєлочізм”. Звісно ж, це “аріі–пахарі”, це вони “принесли в Индию коневодство и металлургию” саме звідси, зі своєї прабатьківщини Росії. Так само, як принесли, пішки й на своїх човнах–довбанках (хоча жодні річки звідси, між іншим, до Індії не течуть). Саме вони, що випалювали свої довбанки – “моноксіли” за браком доброго інструменту; бо ж – додамо, в металургії були такими саме профанами, як і у розведенні коней. Не мали, схоже, аж так великого досвіду й в обробці каменю. А значить – закономірним є висновок, що напрошується сам собою:

Якщо арії, що пішли до Індії, були степовими скотарями, то арії, які полишились – землероби – частково, можливо предки балто–слов’ян, у яких виявилося з аріями стільки мовної та культурної спільності, це ми, а зовсім не німці, є ніби арійці!

(№ 17, с. 11)

Ось так; хоча, на всякий випадок, є й зауваження наприкінці:

Тільки жодних, повторюю, расових концепцій будувати на цій базі не можна.

(теж там, с. 11)

Отже, чергова “велика ідея” знову поцуплена зі смітника історії, але ґрунтовно очищена та підновлена. А скільки перли були на отих своїх спільників та союзників 1939–1941 саме за це; саме з приводу расової теорії та арійців! Але, то дурниці; важливо, щоб саме ми були арійці, а всі інші – ні. Як невільництво, може бути поганим – чужим, або нашим – добрим (“ви наші отци, ми ваші дєті”). Так само й дурний міт про вищу нордичну расу, може бути “іхнім” – поганим, так і “нашім” – добрим. Сюди ж, на щастя, дивиться й постійна роздвоєність мови, де будь–якому слові можна надати як додатнього, так і від’ємного відтінку.

Або, наведемо найбільш красномовний приклад: як вони турботливо та ретельно підтримували так звані “національно–визвольні рухи”, де завгодно, та тільки не у себе. Бо лицемірство та двоєдушність – це не риси, це дещо більше: єство.

Другою з арійських месій в Росії стала така собі Свєтлана Жарнікова, мистецтвознавець за фахом. Це вона оприлюднила в журналі “Вокруг Света” статтю – “Где же, вы, горы Меру?” (№ 3, 1989, с. 39 – 41). Вона цитує древні міти аріїв та пише:

Гори, що відокремлюють північ та біле море від усіх останніх земель звуться горами Меру, та найвеликіша з них Мандарою. За горами Меру півроку тягнеться день та півроку ніч, там води застигають та набувають дивних обрисів, там у небі над океаном виблискують райдужні водяниці, і тільки птахи та великі мудреці –”ріші” знають дорогу до цього краю.

Це – з посиланням на один з гімнів “Веди”. Але, про ті ж самі гори пише й іранська (та – теж арійська, “Авеста”):

Звідси, з золотих вершин беруть початок усі земні річки та величніша з них – чиста ріка Ардві, яка з шумом спадає до білопінного моря Воурухаша. Над горами Високої Хари вічно кружить швидкокінне сонце та півроку тут тягнеться день, а півроку ніч. Тільки сміливі та сильні духом можуть пройти ці гори та потрапити у щасливий край блажених, що омивається водами білопінного океану.

Закарбуйте собі зі всього цього багатства опису лише одне: подолати ці гори можуть або “птахи та великі мудреці” або “сміливі та сильні духом”: це є понад важливе свідчення. Під яке, до речі, якнайкраще підпадають Гімалаї. Саме з них, великих гір, на північ та на південь, беруть початок і великі ріки, одні впадають до індійського океану; інші, відповідно – до Льодового: згідно з “Ведою” та “Авестою”. Але ж, ні… Виявляється:

Величезна Східно–європейська рівнина строкатить узвишшями: Середньоросійська, Валдайська, Приволзька… Серед них не відразу виокремить око дугу, що складається з гір Кольського півострова, дрібних узвиш заходу Вологодської області, Північних Увалів та північного Уралу, що протяглася зі заходу на схід на 3 700 км., яка дійсно відокремлює від усього останнього терену Європи узбережжя Білого та Баренцового морів.

Частиною цієї величезної дуги, притому дуже значною, є протягнені до Північного Уралу на дві тисячі кілометрів із заходу на схід Північні Ували. Вони не високі, найвища точка тут усього тільки 293 метри над рівнем моря. Безумовно, не Памір, не Гімалаї, але… саме тут знаходяться водорозділи рік Каспійського та Білого морів.

Так, чудово, навіть із ріками все в порядку, але – вибачте – як же з висотою? Бо й оця “вища точка” у аж 293 метри над рівнем моря (а середня висота там десь більше 100 м.), – це що ж, має бути ота Мандара “Веди”? – побійтеся Бога, пані.

Адже, ви самі писали, що їх, оті “Сєвєрниє Ували” – “не відразу виокремить око”; а вже заєць – то певно, перебіжить і не помітивши. А, як же з тим, що подолати їх дане тільки мудрим, сміливим та сильним духом? – отже?

Отже, типовий продукт дологічного магічного мислення; яке не розуміє нічого, окрім мітів, живиться ними та створює все нові.

До того, вона не досить критично прочитала індійського історика з перелому сторіч, Ґанґадгарі Тілака, який учив, що прабатьківщиною індійських аріїв була Арктика, попри те, що там не було замешканої землі, хоч сьогодні, а хоч у минулому. Але, у книзі “Арктична батьківщина у Ведах”, він твердив, що арії колись жили в Арктиці, звідки десь 10–9 тисяч років тому, під загрозою холодів, вирушили на південь. Таке – замало правдоподібне, бо не підтверджується даними геології та кліматології.

А остаточного схиблення спричинив уже якийсь сучасний індійський пройдисвіт, який запевнив госпожу Жарнікову, ніби пройшов увесь “Русскій Сєвєр”, цілком обходячись санскритом. Якого, ніби, всі прості російські люди, всі, без винятку, відмінно розуміли, без жодних перекладів.

Як хтось не вірить, що то був саме пройдисвіт, раджу перевірити: не знаючи санскриту, але з “вєлікім і могучім”, – спромогтися зрозуміти хоч одне–єдине речення з “Бгагават–гіти” або “Ріг–Веди” – спробуйте.

Але, якщо повірити в усі ці байки, та згадати, що по обидва боки отих “Увалов”, що й заєць перебіжить не помітивши, тобто – новітніх “гір Меру” (або “Великої Хари”) живуть сьогодні росіяни – то значить вони й є оті самі арійці. Просто, чи не так? Принагідно зауважимо, що ті безбарвні, кольору мачули угро–фіни “Русского Сєвєра”, – все ж ліпше пасують до класичного штампу “білявої бестії”, ніж будь–хто інший з попередніх претендентів; хоч і не з більшим ступенем вірогідності.

Пізніше, уже порядно в дев’яностих, в московських “Ізвєстіях” прослизнула мало ким помічена “замєтка” про те, що от госпожа С. Жарнікова зробила відкриття всесвітнього значення; а разом із жалем, що книга є, а видати не можна: спонсорів немає.

У нас невмирущу тему арійства плідно експлуатує такий собі господін Каниґін (“Путь арієв”, Київ, 1992). В цій вкрай недбайливо складеній книжці переповідаються, хоч і не без перекручень, як старі та давно спростовані міти, так і міркування самого автора; ясна річ – іще необґрунтованіші. Щоб не повертатися до цього твору надалі, зазначимо серед ориґінальних відкритiв автора й такі:

1. Відомий російський учений М. В. Ломоносов (1711–1765) – був не сином архангельського судновласника, як це вважається повсюдно, а байстрюком Петра I, “рєформатора всєроссійского”, – кидається тінь на добре досі ім’я матері покійного.

2. Виявляється, що відомий російський письменник Н. С. Лєсков (1831–1895) народився в Києві, про що він сам не підозрював по кінець життя, вважаючи (як і всі іншi), що народився в селі Гороховє Орловської губернії.

3. Олександр Македонський, ніби, двічі проходив Україною, про що не мали поняття не лише сучасні історики, а й сучасники полководця.

Отже, з ким саме ми тут маємо справу, – ясніше від ясного.

Доводилося чути вже й українські байки про арійців–українців. Від тих, про кого свого часу влучно зауважив Володимир Базилевський, що вони ставлять український тин там, де не було ще ні землі, ні води, їх культивують ті самі, що вчать, ніби древній Шумер був заселений вихідцями з України. Але, шкода, при цьому чомусь не повідомлюють нас, як же це вийшло, що вони усі свої глиняні таблички з собою забрали, жодної на старій батьківщині не полишили?

Натиск робиться, ясна річ, на тому, що вони одвіку були землероби та хлібороби, бо були “арії–орії” (від дієслова “орати”). А далі все ляпається згідно відомому вже російському сценарієві – чимдуж відбивалися від чужинців: кимеріян, скитів, гунів, кипчаків, монголів… Одне слово – “от нєісчіслімих полчіщ дікіх (можна й “полудікіх”) кочєвніков,” – стежка давно протоптана.

Проти цього є всього два заперечення, та обидва є, здається, – незаперечні, вбивчі.

По–перше, виріс на селі, а такого слова – “орій” – не чув. Отже, воно здається вигаданим; наче спецiально під отих “аріїв”. Які, на жаль, жодними там “оріями” не були, бо…

Нема цього слова, шкода, й у словниках, принаймні – звичайних: на 50–60 тисяч слів.

По–друге, індійські класичні арії – не були, шкода, хліборобами. Бо саме ретельне наукове дослідження встановило, що вони займалися скотарством, кочували та випасали худобу. Про це переконливо свідчить нам їх же власна “Ріґведа”; вони не мали навіть сталих поселень. Лише часом зупинялися десь на півроку у відповідному місці, висівали та збирали ячмінь. Ото тільки й було того землеробства.

Ствердимо, насамперед, що слово “арій” – не має жодного відношення саме до орки. Бо мовою тих же індійських аріїв – санскритом, – орати буде “кріші”. А що то є слово “арій” та що воно позначає, – по це звернемося до самої індійської “Бгаґавадґіти”. В глосарії наприкінці книги читаємо: “арьян” – цивілізований послідовник ведичної культури, метою життя якого є досягнення духовної досконалості”. Все це є понад цікаве, бо не містить навіть етнічних визначень чи обмежень, зводячи поняття “арія” до сфери чисто культурної.

Але, як воно там, все таки, з отими одвічними “землеробами–українцями”? – та, чи могло піти землеробство (принаймні – у нас) від індійських аріїв? Тут декого прийдеться розчарувати.

Наявність таких слів, як aurata – орати (фін.), asula – оселя (ест.), leіb – хліб (ест.), наводить на думку, що осілий триб життя та землеробство, – ідуть не від індо–європейських аріїв (принаймні в Європі), а радше від фінських – неарійських народів, можливих піонерів у цій справі. Ця думка стане ще більш обґрунтованою, коли ми дослідимо походження основних термінів землеробства, українських слів “поле” та “межа”. Бо нема потреби доводити, що коли слова займаються з одної мови до зовсім іншої, то це займається разом із тим, що цими словами позначається. Дослідимо це, два нероздільні слова, бо кожне поле має свою межу.

Звернімо уваги на фінські слова: palaa–палати, та mets – ліс. До того є ще слово pelto, закінчення якого свідчить про завершеність чогось, та позначає “поле”. Така схожість коренів у словах poltaa палити та pelto – поле, а також співпадіння коренів нашої “межі” та фінського “лісу” (mets), свідчить нам про технологію первісного лісового землеробства: випалюється шмат лісу, утворюється pelto – поле (власне – випал), та засіюється. По краях поля – ліс (mets). Нашою мовою – межа: край поля.

Зауважимо, що той самий набір слів, дієслово oreti – орати, та слова miskas – є у литовській мові. Втім, найближче до українського “межа” – буде латиське meza. Таким чином, шлях цих двох основних слів та всієї технології північного землеробства такий: від фінів до балтів Кимерії і далі.

Простежимо дещо за характером північного землеробства та змінами його технології, – за фінськими ж старими джерелами. Заглянемо до третьої руни першої частини епоса “Калевала”, яка називається – “Засів ячменю”. Вяйнемейнен узявся до посіву, а синиця керує його діями, вона каже:

Ячменю ростки не зійдуть, ліс спочатку повалити

засів Калеви не встане: та спалити геть на попіл.

землю слід підготувати –

Але, той вже синиці не слухає, бо перейшов на нову технологію: “взяв сокиру, що гостріша” та заходився готувати поле, вирубуючи ліс. Свого часу то була, певно, ціла технологічна революція, що істотно зменшувала екологічну шкоду та давала змогу використовувати деревину на будівництво. Зауважимо, що й це завоювання людства – сокира, прийшло до нас, схоже, теж іще від фінів, бо назва сокири фінською – то kirvi; та, знову ж, через балтів, бо литовською sukirvis – це той, що з сокирою. Був колись навіть такий нарід “скирів” або “сокир” – “тих, що з сокирами”, предки пізніших кривічів.

Не забудемо й щире здивування перед малими чоловічками з мосяжними сокирами у естонському епосі “Калевіпоег”.

На закiнчення цього історичного екскурсу звернімо увагу й на те, що Вяйнемейнен, як оті древні арії, збирається висівати саме ячмінь. То напрошується запитання, а чи не був він саме отією першою сільсько–господарською культурою, яку відкрили в Євразії?

Отже, будемо тепер сподіватися, що від міту про “аріїв–оріїв” – ми не полишили каменя на камені. Наприкінці можна й поставити слушне запитання: а чому ж спокуса й собі якось приліпитись до цього реномованого в очах невігласного обивателя кінця ХХ ст. здобутку попередників Гітлера, – “арійців”, – чомусь і досі не полишає багатьох? – навіть, не завжди невігласних?

На це, здається, можна відповісти з майже повною певністю. Можна бути впевненими, що подібна фантастична псевдоромантика історії – “арії”, не існувала би взагалі, була би забута, якби не приносила якоїсь користі, хоча би пропагандової, – у чиїхось сьогоднішніх імперіалістичних гешефтах.

Але, навіщо все це нам – українцям?

* * *

У кінці наведемо одну цікаву фактичну довідку з історії арійського міту, яка з одного боку викриє нам усе його політично–спекулянтське єство, а з другого – все безмежжя його волюнтаризму.

Відомо, що британські колонізатори на Близькому Сході мали поважні клопоти, робили все аби розколоти арабську єдність, привернути їх на свій бік. Не забуте й досі ім’я британського розвідника – полковника Томаса Едварда Лавренса (1888–1935), який стільки зробив для цього, перетворившись навіть сам на араба. Але, були й такі араби, що спиралися на ворогів Великобританії, слушно розраховуючи в такий спосіб позбавитись британського колоніалізму. Вони ще пам’ятали німецького консула Васмуса, який підчас Першої світової підняв курдів проти британського панування в Іраку.

Такий собі Хаджі Імам Алла Гусейн (1893–1968), що став у 1920 муфтієм Ієрусалиму, пильно стежив за подіями часу та 1941 спрямував до райхсканцлера Німеччини А. Гітлера – політичне звернення – “Про свободу арабів”. Гітлер, в свою чергу, ознайомився з цим документом, та… у посланні на відповідь благословив арабську справу. По цьому муфтій організував пронацистський Арабський Легіон; з якого, між іншим, вийшов і перший президент Єгипту – Ґамаль Абдель Насер.

Отже, підіб’ємо підсумки. Адольф Гітлер, арієць та фюрер усіх арійських німців, – всебічно співчуває справі арабів, яких (це очевидно) не вважає нижчою расою, неарійцями. З другого боку, сучасна наука незаперечно свідчить, що араби – як і жиди, – відносяться до родини семітських народів, є не лише поріднені, але й розмовляють дещо близькими мовами. Але жиди – то є неарійці, призначені арійцями (на чолі з їх фюрером) на винищення; але – хто ж тоді є араби, боротьбу яких за свободу щойно благословив сам фюрер цих арійців?

Залишається думати, що арієць або неарієць, – то є політичні категорії. Але, тоді все це докорінно протирічить расовій теорії, з якої саме й вийшли ці обидва протилежні поняття.

Так практичне застосування міту в реальному житті – миттєво руйнує його самого.



11. Демократія

Сучасне суспільство в усіх цивілізованих країнах світу має бути, зобов’язане бути, тільки демократичним; “вільним”, як то кажуть. Складових такого суспільства – на диво мало. Це – періодична виборність влади всіх (або – не всіх) рівнів за умов загального виборчого права, та – якомога більше різних прав у кожного окремого громадянина. Природною є думка, що обирати на керівні посади слід таких людей, які з цією посадою найкраще упораються, але… є сьогодні навіть такий фах – іміджмейкер, або нашою мовою – видомахер, який береться надати будь–кому, за помірну заплату – ясна річ, – такого товарного вигляду, що за нього будь–хто й проголосує. Так виглядає сьогодні оте загальне виборче право. Але, що ж то за невід’ємні права кожного?

Попри те, що на 3/4 земної кулі не виконується основне право прав людини – самому бути господарем свого життя, – цивілізованих непокоїть зовсім інше.

Один приклад, але як же красномовний. Року 1998 відбувся Всесвітній збір англіканських церков. Одним із центральних питань, які потребували термінового вирішення, було: чи допускати до священницького сану збоченців, педерастів. Бо, коли не допускати, як це дотепер практикувалося, – то це ж буде утиснення їх людських прав! Відповідна резолюція, щоправда, не набрала необхідної кількості голосів, але майбутні святі отці педерасти – не нітяться: мовляв, не цього разу, так наступного, а ми своє візьмемо.

Адже, у хорах хлопчаків при церквах, – святим отцям буде, чого робити, – самі розумієте…

Або ж другий приклад, отой дурний рейвах в Європі, – батьківська турбота про життя серійних убивць; які позбавили того ж таки життя не одну людину.

Так сьогодні стоять справи з демократією та людськими правами.

Але, звідки воно виникло, все це разом? – це – теж доволі цікаво.

Вважається сьогодні, що демократія пішла з древньої Еллади, яку однi здавна іменували “матір’ю всіх істин”, а інші – “матір’ю всіх брехней”; бо ж грецькою “демократія” означає, дослівно, “народовладдя”. Таким чином, отих, що так добре правлять нам про якусь там “народну демократію”, – слід розуміти звичайними невігласами, що підносять нам чергове “масляне масло”.

Все це, однак, як це буває звичайно – і не зовсім так, бо й в Елладі ота демократія була далеко не повсюдною, а пов’язана радше з Атенами. Бо, у їх одвічного риваля – Спарти, – було дещо зовсім інше. Траплялися тирани i в Атенах. Та й у рабовласницьких Атенах ота демократія стосувалася лише вільних, про права рабів там ніхто особливо не турбувався. До того, і сама Еллада, попри її величезні заслуги перед людством, – була лише закутком Європи, не вона вирішувала її долі.

Все це знову відсилає нас до попередниці Еллади, колиски індо–європейської цивілізації – Великої Кимерії, з якої пішли, спочатку кельто–балтицька, потім ґерманська, а останньою – слов’янська – субцивілізації єдиного індо–європейського кореня; з її містами, більшими та набагато ранішими від Риму. Сліди цієї потужної цивілізації ми відкриваємо по найвіддаленіших закутках Європи, починаючи з отієї геродотівської леґенди, що освячувала право мінорату та була звичайною практикою в житті древнього кельтського Уельсу, по інші, не менш цікаві співпадіння.

Американський письменник Роберт Говард – творець постаті Конана з Кимерії, був – не сприймайте це парадоксом, чи не останнім із великих романтиків Європи. Він створив і другий привабливий образ, чомусь не так популярний, – короля шотландських піктів, Брана Мак Морна. Бран – розповсюджене ірландське ім’я, та древні саги Ейріна описують нам і пригоди великого мореплавця Брана, що відкрив на заході океану райські острови. Бран у перекладі означає “Ворон”, та як дві краплі води нагадує нам староукраїнського “врана”. Нагадаємо, що наші давні предки слабо розрізнювали “б” і “в”, передаючи їх одним знаком рун, що увічнилося згодом у грецькій абетці. Нагадаємо, що в такий спосіб почали порізнювати “болгар” і “волгар”, хоча колись це було те саме.

Пригадаємо собі ще й той неспірний факт, що сучасні англійське “сосайеті”, еспанське “сосьєдад”, латино–грецьке “соціологія” та скромне українське “сусідство”, – ідуть з того самого, єдиного, іще балтицького кореня. Тобто те, що ми називаємо співзвучним же українським словом “суспільство”, – повинно було, за звичайною логікою, закладатися ще у Великій Кимерії, поміж Сяном і Доном. Часи були дуже давні, розквіт Великої Кимерії припадав десь на друге тисячоліття перед нашою ерою, на ще доскитські часи, та мало полишилося по цьому історичних слідів або свідчень.

Потім з’явилися скити, ґерманські народи, але… вони були, що би там не казали – родичами. А, крім того, не могли уникнути впливу цивілізації Великої Кимерії. Від них так само мало полишилося, але маленька Iсландія, попри все, зберегла нам основи суспільного устрою ґотів, із їх тереновими громадами, гаусмарками та тереновими ж судами–тінгами, які розв’язували соціальні конфлікти. Тому ми й будемо звертатися до цього заповідника Великої Свитьюд, що змінила Велику Кимерію; власне – Скитії еллінів.

Може ми після цього й почнемо дещо розуміти, як же то могло бути, що ні у кого не було військових міністрів та поґотів – воєнкоматів, а у війнах поміж народами брали участь стотисячні армії. Та, чому ніхто не мав міністерства внутрішніх справ з його чисельним штатом поліції, а жодної країни не заливала кримінальна злочинність, попри поліцію та тюрми. Бо на той час – і тюрем ніде не було.

З останього слова соціологічної науки – класичного марксизму, – нам розумом не розжитись. Бо, пам’ятаєте, як він, класичний марксизм, починає відлік цивілізації саме з рабовласництва, все iнше відносячи до “варварства”, тобто – дикунства? Послухаємо самого Маркса, який розглядає стан до заведення рабства, – мало не як війну всіх проти всіх:

Ось чому складена з родин громада спочатку організована на військовий лад, як воєнна та військова організація, і така організація є умовою її існування в якості власниці.

(К. Маркс, Формы, предшествующие капиталистическому производству, Москва, Политиздат, 1940, с. 8)

До цього сучасний ісландський марксист додає своє, іще більш відверте:

Війна родів поміж собою була природним станом цього суспільства, що виникло з множини дрібних родів.

(Е. Ольгейрссон, Из прошлого исландского народа, Москва, 1957, с. 38)

В цьому він, однак, просто наслідує Маркса, який підтверджує таку думку, словами:

Тому війна – це один із самих первісних різновидів праці кожного з цих у природний спосіб складених колективів як для відстоювання власності, так і задля набуття її .

(теж там, с. 24)

Повертаючись до сучасного марксиста, пізнаємо, так би мовити, усі наслідки такого стану, додатні як негативні; тому посилання буде дещо розлеглим:

Усі, хто не входить до данного родового колективу, є ворогами, яких можна убити, як буде нагода. Відносно них не існує жодних правил моралі. “Варварство” родового укладу проявляється, таким чином, по відношенню до чужих – тих, хто не належать до даного племені. По відношенню до них ворожнеча є єдино можливою, а війна – природним станом. Якщо був потрібний мир із ними, то його потрібно було укладати спеціально, утворювати мирний союз. Це було основним утрудненням, яке доводилось долати родовим громадам. Коли ці суспільства були розділені на дрібні одиниці, вони терпіли поразку. Спроби подолати роз’єднання шляхом створення мирних союзів призвели до того, що соціальний розвиток родового устрою поступово досяг вищого пункту.

Норми моралі відносно людей свого роду або племені були цілком відмінні від норм моралі по відношенню до людей іншого роду або племені .

(теж там, с. 40)

Створюється, як бачите, більш–менш цілісна картина отієї сталої війни родів, у якій виживали сильніші, хто уміли об’єднуватися, а тому створили, кінець кінцем, – цілі народи, нації… Але, гостре око аналітика відразу помітить у цьому забрехувальні ідеї соціал–дарвінізму, який не роздумуючи підмінив дарвінове поняття конкуренції в природі – куди як примітивнішим для свого куцого розуміння поняттям війни в суспільстві; та – якби тільки, бо ще й усіх проти всіх.

Але, не будемо навіть звертатися до логіки, поб’ємо невігластво фактами. Бо в цю картину аж ніяк не укладається розповсюджена колись від Кавказу та по далеку Iрландію, – культура гостинності. У марксистів будь–кого чужого слід убивати, правила моралі на нього не розповсюджуються, а у людей – навпаки, слід сердешно приймати та гостити. А до того – ще й захищати зброєю, як зайде в тому потреба. Не дарма ж у старішій з індо–європейських мов Європи – литовській, слова “гість” і “святий”, – походять зі спільного колись кореня.

Чи хтось ризикне сьогодні заявитися так, з нічого, у дім незнайомих людей? – далебі. А колись, у ті самі роки війни усіх проти всіх, – можливе було й таке, чому ні? Бо “Гавамаль” – “Промова Високого” в “Едді” – саме й передписує, як належить приймати гостя, будь–кого, – незнайому людину. Як дати йому помитись з дороги, давши окремий чистий рушник, нагодувати та не надто докучати особливими питаннями. Все це збереглося в недоторканості у гірських народів Кавказу (де стояв, колись – пам’ятаєте? – Асґард “Едди”). I все це – подумати, попри два століття спілкування з хамами! Збереглося й у горалів Піренаїки і Шотландії.

Отже, не війна усіх проти всіх, – навпаки. Було, як насправді, розвинене та добре організоване суспільство, з демократичними звичаями та високо розвиненою культурою спілкування – двірською культурою, де двір був – єдино – не королівський, як потім, а – звичайний, селянський. Бо, скажімо, мадярською мовою “удваріаш” – буде чемний двірський. Та й наше слово “говір”, що сьогодні означає просто вимову з якимись відтінками (пройшло девальвацію), колись, коли люди чемно ставилися одне до одного, – було ґотським “гов орд” – “двірським словом”.

Країна народу поділялася на окремі громади, кожна з яких мала свій, не те, щоби орган управління – чим там, власне, було управляти? – мала лише суд, який вирішував спірні питання поміж громадянами. Суд (у ґерманів – “тінг”) складався з судді та знавця права (у ґерманів – “лагман”), які обиралися дожиттєво зі складу громади.

Але, вирішували не вони, вони лише представляли справу. А вирішували присяглі, призначувані разово, та – знову ж, із усіма поважаних громадян. Для вирішення спорів поміж окремими громадами різних “сусідств” – теренових громад, був вищий суд – “альтінг”, укладений так само, але де вже присяглі побиралися з різних громад. Виборче право не було всезагальним, ним користувалися голови родин та періодичність виборів була чисто умовною, – хіба, що помирала якась із виборних осіб та на її місце треба було обрати іншу.

Обиралися, знову ж – не всіма громадянами, хоч і також дожиттєво, й вищі посадові особи: королі в ґотській Еспанії, кагани Гуннії та Монголії.

Така проста система працювала тисячі років, по багатьох країнах, та й утворювала собою оту родову демократію, що рознесена римською Європою вихідцями з України, – стала зразком і для сучасної демократії. Як бачимо, Еллада має до всього цього вельми віддалене відношення.

Правопорушення, часом – аж по найтяжче – убивство людини, каралися грошовими штрафами на користь потерпілих, часом – вельми значними. Про них можна з повною достовірністю довідатись із права ланґобардів або “Руської Правди” Ярослава. У виключних випадках вищою мірою покарання було виключення з–під права; на час або дожиттєво. То було тяжке покарання, бо такий не мав права звертатись до тінгу, бо навіть за убивство об’явленого “нідренгом” (або недругом) – ніхто не платив штрафу (“вира”, “верґельд”): право ним уже не цікавилося. За таких обставин розумнішим було не випробувати долю, а покинути громаду та виправитись кудись до інших країн. Зауважимо принагідно, що Фарери, Iсландія та Ґренландія – були відкриті на початку, злочинцями, нідренгами з Нурріге, або – як у нас кажуть – Норвегії.

Таким чином, ні тілесних покарань, ні ув’язнень, – наше древнє право не знало.

Під час судової процедури, яка проходила за певними традиційними правилами (втім, як і зараз), – багато залежало від виступів обох сторін перед тінгом. Такий виступ звався ґотською “талан” – промова. Отже, дещо важке для перекладу іншими, більш бідними мовами, українське слово “талан”, – іде саме звідси, дещо ускладнивши свою семантику. Бо талан – то не тільки щастя, схильність долі; це – почасти – й уміння самої людини схилити долю на свій бік.

Але, звернімося – може, до головного, – на яких підставах так ефективно працювала ця проста система народовладдя, не керуючи нормальним життям (та й, чим тут, власне, керувати?), а лише вирішуючи конфлікти? На які якості тодішніх людей вона спиралася?

Це були окремі виробники, звичайні тодішні селяни, озброєні лише власними силами та худобою, але… То було цілком самодостатнє суспільство, куди нічого не імпортувалося з?за кордону, де все їм потрібне люди виробляли самі. Де відповідальність за все замикалася на кожному голові родини, який користувався тому й виборчим правом. Люди робили все, робили самі та для себе. Погано покрив стріху? – сам і підставляй цеберку під течу. Недостатньо заготував палива на зиму? – сам і мерзни. Погано відгодував кабана? – то сам і давись жорстким салом; і, – так далі. Не дивно, що тодішні люди вчилися, від себе як від інших, – усе своє свідоме життя, та уміли все. Важко сприйнятний та важко зрозумілий для сучасника світ майстрів на всі руки. Та, не тільки, були й вищі інтереси.

Бо часом, довгими зимовими вечорами, хтось із них міг створити й одну з пісень “Едди”, або відкувати дружині золоту гривну, яку захоплені нащадки – знайшовши – відразу потягнуть до музею. Не дивно, що такі люди у своїй громаді – знали, кого їм обирати суддєю або лагманом, та й не помилялися. Як не помилялися, певно, й у більшому, – обираючи королів або каганів.

Варто прочитати, як вивищують якості цезарів фахові римські історики. Та порівняти з тим, що пише про свого імператора Валенса, що пав від мечей ґотів під Адріанополем, – Амміан Марцеллін. Він, римський офіцер, що добре знав варварів, – з варварською прямотою пише, як про якості, так і про вади покійного. Про великого вченого з рубежа тисячоліть, математика Одді з Рейкядаля, який знав, що земля кругла та обертається навколо сонця, та на цьому й будував свою математичну теорію навігації, – його ісландські сучасники пишуть з величезною повагою до його знань. Але, не забувають і додати, що “господарем він був не з кращих”.

Вони, ці люди, не тільки бездоганно уміли обрати над собою саме того, кого треба, але й оті їх обранці виростали саме й тільки з такого народу, – своєрідний зворотній зв’язок. Люди того часу вміли не тільки бездоганно працювати та будувати. Коли була в тому потреба, вони всією нацією збиралися та воювали, де треба; воювали не гірше, ніж працювали. Розум і розуміння розсіюють сумніви, але створюють і свідому дисципліну. Коли Аттіла, силою обставин, утратив на Аґрі Каталауні під Парижем половину армії, хто ж йому щось за це дорікнув?

Люди розуміли, що він і вони зробили все можливе, а зробити неможливе – перевищує людські сили. Їх “шана” – віра в людину та її авторитет, – не похитнулася.

Бо й соціальне баламутство виникає переважно з невігластва та нерозуміння.

Зазначимо принагідно й цей, можливо, вирішальний чинник. Культурний фонд народів був тоді, ясна річ, меншим ніж зараз, але – кожна окрема свідома людина володіла ним мало не в повному обсязі, а от тепер…

Отже, якщо ми претендуємо на те, аби проаналізувати кризу демократії в сучасному суспільстві, то можемо відразу зауважити, що це не криза системи. Це, радше, криза матеріалу, на якому вона існує та працює. А ще точніше – криза особистої відповідальності. Бо того, що потрібно для успішного функціонування демократії – особистостей – більше немає. Сучасний виборець, який ледь навчився накручувати десь на заводі гайку на відповідний болт, або за потребою включати чи виключати відбійний молоток, а хоч і натискувати на відповідні клавіші комп’ютера, – то є таке щось так само придатне до участі у виборах, чи то мера, чи то голови держави, як і його домовий кіт. Бо, не має вищих інтересів. Бо, від того, що тут саме й потрібне – думати, – він давно відучений; іще у школі.

Формулюючи стан справ гранично точно можна твердити, що сучасний виборець не має саме тієї єдиної якості, що від нього вимагається та забезпечує функціонування справжньої демократії: не в стані відрізнити суп від помиїв. У країнах традиційної демократії це призводить лише до повільного псування системи, але стає згубним у країнах тоталітарної орієнтації.

До цього додається й ще одна, не абияк важлива обставина. Наш масовий сучасник, принаймні – по цивілізованих країнах, де вона й існує, власне – ота демократія, – є людина понад своєрідна й в іншому. Як просто з мосту, то це фаховий зівака, роззява, здатний годинами бездумно гапитись на будь–що; хоч на спортивні змагання, бодай сам до спорту не має жодного відношення, хоч на будь–яке інше “шоу”. Не дарма ж і термін відповідний з’явився, бо “шоу”, це не є щось там визначне, певне. Це просто збірна назва для всього, на що можна роззявити рота – загапитись.

А діячі від цих “шоу” вже зараз перевищують популярність будь–кого, в тому числі й будь–яких політиків, а вже щодо багатства… У світі зівак воно, природно, є найбільшим із можливих. Отже, передбачаю заздалегідь та провіщую: настануть часи, коли в цивілізованому світі на президентів обиратимуть стрибунів з мікрофонами, або порнозірок із найбільшими у країні (а може й у світі, чому ні?) цицьками.

Жарти – жартами, а в сучасному світі демократія вже відверто не спрацьовує, важко цього не помітити: людський чинник…



Доповнення 1. Господарська діяльність людини

Для правильного розуміння історії потрібно добре знати також історію господарської діяльності людини.

Людині, як і тварині (або будь–якому живому організмові), – треба стало харчуватись, підживлювати себе, щось їсти. Перша та головна потреба, всі інші ідуть потім. У цьому первісні люди мало чим порізнювалися від мавп, споживаючи рослинні продукти, комах та дрібну дичину. Отже, все починалося зі збирання та полювання.

Не збирання, а вже спеціалізоване збиральництво, скажімо, дикого рису або пшениці, – неодмінно призводило, з часом і до штучного висіву та споживання продукту колишнього збирання: шлях до майбутнього землеробства, до створення землеробних культур. Ці останні бувають різні за своєю сутністю. Культура Єгипту ґрунтувалась на періодичному наводненні полів розливами Нілу, які відновлювали плідність, а поширюватись не мала куди: навкруги була неплідна пустеля. Тому Єгипет вів війни за своє збереження, та не за поширення.

Римська господарка вільних селян починалася як інтенсивна, римляни знали добрива орґанічного походження та уміли їх використовувати. Цікавий аналіз конкретної семантики деяких латинських слів зробив свого часу Ян Парандовський. Зокрема, слово “лаетес” – веселий, спочатку позначало просто людину, що має вдосталь лайна на добриво. Слово “фелікс” – щасливий, спочатку позначало того, хто мав добрий урожай і. т. д. Створення імперії та використання праці рабів – справило революцію в римському сільському господарстві. За відновленням родючості землі більше не стежили, беручи те, що є. Згідно з твердженнями сучасних авторів, на місці знаходження великих римських господарств епохи імперії – латифундій, – і сьогодні нічого не росте, крім бур’янів. Отже агресивність Риму знала свій невблаганий чинник: виснаживши землі Італії, він захоплює Сіцілію, виснаживши її – перебирається до Африки та Еспанії і т. д. Втім, дістатися родючих чорноземів України – йому так і не судилося.

Полювання може поширюватись на все, на будь–які види того, що плаває, бігає та літає; людина, що цим і живе – називається полювальником, живе за рахунок полювальництва.

Однак, по степах, де різноманіття травожерних видiв не є аж так велике, з’являються полювальники виспеціалізовані. Вони прискіпливо вивчають триб життя та звички бізонів, коней або оленів, та пристосовуються до найбільш ефективного полювання на них. Так індіанці прерій Північної Америки, іще наприкінці минулого сторіччя переміщувалися восени за отарами бізонів, заготовляючи на зиму м’ясо та шкіри тварин.

Від цього залишається вже один крок до свідомого використання виду, на який полюють, до сприяння його розмноженню у власних інтересах; тобто – до тваринництва. Для таких культур вирішальним було, насамперед, з причини використання природних пасовиськ, – освоєння коня або оленя, як засобу переміщення; для кочування слідом за худобою.

Так відбулося розділення, розщеплення цілого людства на землеробні осілі, та тваринницькі кочові культури.

Визріла кочова культура ґрунтується на розумінні того, що її основа – природне пасовисько, може прогодувати обмежену кількість худоби. Яка, в свою чергу, доставляючи людям усе потрібне для життя, – у цілком природній спосіб обмежує кількість тих, що з неї годуються. Кочова культура – то делікатна рівновага піраміди; основою якої є трава пасовиська, середнім прошарком худоба, що нею годується, а вершиною – люди. А все це накладає природні обмеження на чисельність, на кількість людей. За якою кочові народи завжди пильно стежили. Головним чином, як ми тепер можемо збагнути, – за рахунок суворих випробувань при появі на світ та високої смертності у немовлячому віці. Зате ті, що виживали, – практично не хворіли.

Основи екологічних знань були закладені, саме й тільки, – кочовими культурами. Якби то вони створили сучасну цивілізацію – вона ніколи не стала би ворогом природи.

З другого боку, землеробна осіла культура – не знає демографічних обмежень. Бо, просте збільшення площі обробної землі, – дає змогу прогодувати більше населення. А це, ніби, якось дозволяє забути, що на всій планеті є стисло обмежена кількість обробних земель. Таким чином, землеробні культури завжди були агресивними. З тієї простої та незаперечної причини, що пасовисько, на якому щось росте, може піти й під обробку, стати полем. А от навпаки – зась; хоча би для того, що на запущеному полі не росте вже нічого, крім бур’яну, якого жодна худоба не їстиме; на відновлення ж нормального степового біоценозу – підуть десятки років.

Цей незаперечний факт агресивності саме землеробів – знайшов свого класичного віддзеркалення в Біблії, в історії Каїна та брата його, Авеля. Каїн був саме землеробом, тоді як Авель – скотарем, та кожен приніс у жертву Богові своє: Каїн якусь репку, а Авель – смачне м’ясо. Бог вибрав, природно, жертву Авеля, за що його й убив заздрісний Каїн; та ще й нахамив Богу: “А, що – хіба я сторож братові моєму?…”

Можна поставити запитання, а чому ж, як оті кочовики були такі культурні, знали основи екології, – чому ж перемогли не вони?

На це існує лише одна, та дуже елементарна відповідь: у боротьбі або змаганні перемагає саме той, хто жодних правил не дотримується. А тому й перемогли осілі землеробні культури, які не рахувалися з природою.

Ними ж, осілими землеробними культурами, одвічними агресорами земної історії, – були створені мерзенні наклепницькі байки про переможених. Вони знайшли свого найбільш яскравого втілення у первісно брехливій історії “Трєтьєго Ріма”: вінцем, так би мовити, усіх трьох агресивних імперій: “нєісчіслімиє орди дікіх кочєвніков”.

Але, тут ми пригадали власне те, що приводить нас до ще одного, третього типу господарки, – поріддя ще отого первісного збиральництва. Бо саме цей тип, у його максимально чистому вигляді ми й досі спостерігаємо у Росії.

Починалося все з примітивного північного землеробства, започаткованого фінськими народами, оскільки навіть слова “поле” та “межа” української мови, – є достеменно фінського походження. Але, ніяк не фінам, які прогресували разом із іншими народами, – судилося донести цю первісну господарку до часів цивілізації.

Таке, не кочове, а радше волоцюжне землеробство, коли випалювалася ланка лісу, експлуатувалася до виснаження, а потім перелазилося далі, на нові випали, – було по суті, лише удосконаленням звичайного збирацтва; зберігаючи його психологію. Воно покладало свій незворотній відбиток на цілу психологію народу, та…

Втім, радше простежимо за зміною пріоритетів цього збиральництва у загально народних, так би мовити, масштабах. На самому початку, після заснування колонії Києва на півночі, предметом загального збирацтва стає “жівой товар”, тобто, – люди. Квітнуть виправи за рабами на продаж до європейської тайги, іще не до кінця зведеної волоцюжним землеробством. Але, час іде, світ цивілізується, попит на старий предмет збиральництва падає, та ще цар Iван IV поторговує якось з кримським ханом польськими та литовськими військовополоненими. Продовжується це дещо й за перших Романових. Але, своїх уже, принаймні, на експорт давно не продають, а чимось жити треба. Бо жити власним трудом у цій країні ніхто не звик.

От десь у ХV–ХVІІІ ст. спостерігаємо новий предмет загально народного збиральництва – хутра. Та ні, вони не перевтілюються у полювальників, не подумайте. Вони захоплюють закладників у аборігенів, а ті й несуть їм хутра. Скільки ті зайди їх вимагають. Але, попри такі розбійницькі засоби, – це й черговий привід, для чергової мастурбації одвічно запаленого себелюбства. Бо, “Иллюстрированная история СССР”, Москва, 1974, – прямо пише (с. 39), що:

Уже на англійських портретах Гольбайна Томас Мор та Анна Болейн зображені у російських хутрах.

Ми, бачите, всі думали, що то є звірячі хутра, а вони – виявляється, російські… Але, будемо серйозні: звідки ці недоумки довідались про російське походження хутер? Бо на хутрі тавро можна поставити лише зі споду, на вивориті, – то звідки ж видно, що хутра є саме з Росії? Чи може то їх Гольбайн повідомив? – або Анна Болейн?

Однак, попри цю чергову московську дурість, – гонитва за соболем та котиком дійсно розпочинається, та від неї за три століття практично оголюється від звірини цілий величезний євразійський континент. Зібрали й це, а що ж збирати далі? – ліс; у ньому тепер потреба.

Вивезли й ліс, скільки було. На Тюмень з півночі наступає тундра з півдня – піщані бархани. Що ж далі вивозити, чим тепер жити? Виручили газ та нафта – смокчуть, поки сил вистачає. Що там буде, коли все досмокчуть, як звичайно, ніхто з них не думає.

Втім, починає дещо відроджуватись і старовина. Сьогодні Росія – чи не найбільший експортер “жівого товара” для борделів усього світу, – історичний цикл замкнувся? – можливо. Згодом можна буде експортувати ще й “рабочую сілу”, тоді… повний “поворот на кругі своя”. А там, тим часом, може й новий ліс наросте та нафта звідкілясь натече…

От, що воно є, волоцюжне збиральництво.

Як бачимо тепер, не маючи уявлення про те, що ми навели були вище, – неможливо збагнути, ні мотиви історичних подій, ні розстановку сил у них. Бо, історія – так само, як і весь інший світ, підкоряється законам логіки, та їх іще нікому не вдавалося, ні обійти, ні порушити.

Але, все це є тільки історична ієрархія типів господарки в масштабі людства. Розвиток суспільства в ареалі землеробних культур призвів і до іншого цікавого явища – класового розшарування суспільства. Марксизм із цього приводу наводить “тєнь на плєтєнь” пов’язуючи появу класів із рівнем розвитку “виробничих сил”, та проповідуючи вирішення соціальних проблем і конфліктів шляхом класової боротьби. Аж до її скрайнього прояву – революції. Подивимось, а скільки ж у цьому міститься істини?

Протилежністю селу вважається місто. Міста виникли ще тоді коли були не стільки центрами виробництва, як торговлі, та з того часу, власне, й іде розподіл людей на селян та городян. Спеціально ж класове розділення людей починається зі створення аристократії, коли відокремлюється клас, який гнітить інший клас – селянство, живе за його рахунок; та, якби ж тільки…

Підкреслимо заздалегідь, що саме поняття аристократа – є повністю безглузде; з тієї простої причини, що нащадки, загалом, – не успадковують якості батьків. Капризи генетики, що тут поробиш… Але, звідки ж вони побралися у середньовічній Європі, оті аристократи? – Європі, поділеній та заселеній демократичними варварами, які підкорялися тільки тому, кого самі над собою поставили, та поки йому довіряли?

Однак, перед тим спочатку глянемо, якою повинна бути справжня, абсолютна ієрархія класів, визначена об’єктивними потребами людини, з яких першою потребою є кожного дня щось їсти. Другою потребою є у щось одягатись, та й тут справу від самого початку забезпечує селянин, який збирає льон або стриже вівці. Та й оту третю потребу – мати якийсь дах над головою, – теж забезпечували до останніх часів селяни; принаймні – для самих себе.

Отже, селянин, де б він не був, то є основний, вирішальний клас людського суспільства: люди, що годують та одягають усіх інших, хто не є селянами. В тому числі – й аристократів. Але, звідки ж побралися ці останні, що знахабніли були до того, що вигадали для себе навіть оте ганебне “право першої ночі“? – з чого виникла ця пошесть світу? Бо це вони вперше породили й класові антагонізми – пригадайте “Жакерію”(селянськi вiйни 1358 у Францiї – О. Б.).

Сіячем ідей суспільної нерівності в Європі було – безумовно, імперське християнство, всередині якого не було, щоправда, ні елліна, ні юдея, але в iншому… В iншому існував, насамперед, вирішальний загальний поділ на “нашіх” і” нє нашіх” – інаковіруючих. Ці iнші взагалі не розглядалися як люди, та підчас хрестових походів їх дозволялося нищити во славу Божу, чим більше – тим краще; як ми це й спостерігали ще півтисячоліття тому в Латвії та Литві. Або, так само, дозволялося палити на вогнищах інквізиції.

Наступний поділ нерівності проходив уже всередині самого християнства, поміж наближеним до Бога попівством та чернецтвом – і масами віруючих, такою собі отарою вівці – “рабів Божих”. А ці, вже не раби, а “слуги Божі” – мали просто з неба привілей та право наділяти – кого забажають, – земною владою, оскільки вся вона, бачите; “від Бога”. От вони, попи, й створили аристократію, слід гадати, не на власний збиток, створили феодалізм.

Не всюди справи йшли однаково, але ми знаємо практично лише острівці, які зуміли протистояти пошесті феодалізму. Це далекі від Європи Iрландія та Iсландія, де не було ні князів, ні графів, так само як і серед вікінгівського світу – стара Нурріге. Та ще неприступні Альпи, домен мужніх алеманів, які не лише не мали своїх аристократів, але й ретельно виганяли чужих. Про це незаперечно свідчить історія перших Габсбурґів, які гніздилися там заснуватись.

Так стояли справи з “рабами Божими”, які за посередництвом попів стали згодом чиїмись земними рабами; із “правом першої ночі”. Важко, важко приписати це антилюдське свинство комусь іншому, крім християннішої церкви. Так селянство – годувальник суспільства, головний за самою природою речей клас суспільства, було – за допомогою попів, перетворене на останній. Iще два паразитичні класи, нероздільні один від одного, – додав уже наступний розвиток “виробничих сил”; власне, розвиток масового виробництва, наслідок демографічних змін. Це були буржуазія з її пролетаріатом, а їх відносини були передбачені заздалегідь, на вже відомий зразок: пролетарі мали гнути спину, а буржуазія щосили гребла під себе прибутки. Обидва ці нові класи, так само, сіли на довготерпеливу шию селянства.

Якому, як завжди, не було часу відстоювати свої права, бо навесні треба сіяти, восени збирати, а в проміжку – готуватись. Бо, як хоч раз не зібрати врожаю – погано буде всім.

* * *

Все це, нове, – не мало коренів у минулому, бо функції промисловості за старого суспільства виконували ремісники – майстри своєї справи (як і селяни); гідні городські партнери класу селянства. А масове виробництво потребувало, з самого початку, вельми обмежених умінь, та перші робітники вербувалися мало не з жебрацтва. Не випадково ця поява промислової буржуазії з її пролетаріатом – отримала назву промислової революції. Саме тому, що отой косорукий “пролєтаріат” та цехових майстрів, знавців справи, – ніколи й нічого не пов’язувало.

Марксисти, міські паразити з люмпенізованої інтелігенції, покладали всі надії щодо майбутнього – на міське ж люмпенство, пролетаріат та зневажали селянство, яке всіх годувало.

До селянства марксисти відносилися з неукриваною класовою ненавистю, підозрюючи саме в ньому джерело усіх можливих негараздів.

Бо, й дійсно, що там оте селянство, коли цей клас на відміну від усіх інших –

“утворюється простим додаванням одноїменних величин, подібно до того, як мішок картоплин утворює мішок картоплі”.

(К. Маркс, Ф. Энгельс, Сочин., Москва, т. 8, с. 207–208)

Що хотіли цим сказати ці два марксистських недоумки – не в стані мабуть і сьогодні пояснити навіть “старшій прєподаватєль марксізма–лєнінізма”. Але не краще думали й інші, їх послідовники, з того ж таки недоумкуватого “лагєря”. Не будемо особливо клопотатись, наведемо з цього приводу короткий підсумок із відомого автора:

Засновник російського марксизму Г. Плеханов зображав селян як “диких землеробів, жорстоких і немилосердних, в’ючних тварин, у житті яких думання було розкішшю”. К. Маркс говорив про “ідіотизм сільського життя”, – заувага, часто цитована Леніним (у своєму первісному контексті ця фраза схвалювала капіталізм за звільнення великої частини населення від цього “ідіотизму”). Сам Ленін писав про сільську занедбаність, відірваність від світу, здичавіння” і твердив, що селянин, будучи далеко не таким уже інстинктивним або традиційним колективістом, фактично був “безсоромним індивідуалістом”. А для Сталіна, за словами Хрущова, “селяни були покидьками”.

(Р. Конквест, Жнива Скорботи, Київ, 1993, с. 24)

Як бачимо, навіть сам Г. В. Плеханов із його всіма головними ознаками ученого–інтелігента (вторинними, зрозуміло), – був не на висоті, то що вже й казати про таке духовне сміття, як Ленін або Сталін… Обидва вони немало й познущалися над селянством, класом, який годує суспільство.

Коли сьогодні, час від часу, селяни “демократичних” країн блокують своїми тракторами вулиці міст, аби нагадати, що й вони є люди, це привертає увагу хіба всюдисущіх роззяв: основного елемента сучасного суспільства. Бо, сьогодні кожен із них є в стані прогодувати до півсотні отих же неробних роззяв, та їх надто мало, щоби вони могли впливати на долі демократичного суспільства, де вирішує завжди більшість. А тому так і полишаються тільки нагадкою про учинену над ними тисячу років тому ґрунтовну несправедливість.



Доповнення 2. Датування знахідок минулого

Воно здійснювалося донедавна за більш–менш складними посередніми вказівками та міркуваннями аж до 1960, коли засвітила нова надія. Коли такий собі Вільярд Ліббі отримав Нобеля з хемії саме за відкритий ним спосіб об’єктивного визначення віку археологічних знахідок орґанічного походження.

Цей метод заснований на тому факті, що вуглець, який є у складі будь–чого живого на Землі, складається з двох ізотопів: звичайного стійкого С12 та нестійкого, радіоактивного С14, з періодом розпаду десь у 25 000 років. Останній утворюється в складі атмосферної вуглекислоти внаслідок бомбардування космічними частинками високої енергії. Темпи цього утворення, вважається (та це дещо й перевірене), не змінювалися впродовж, принаймні, останніх 50 000 років.

Таким чином, земна рослинність, яка добуває свій вуглець з атмосфери, – містить в собі стале відношення С12/С14, яке підтримує впродовж життя. Таке саме є їх співвідношення у органіці тваринного світу, який цією рослинністю харчується. По смерті чогось там, кількість С12 з часом залишається сталою, а С14 – поступово розпадається. Отже, вимірюючи співвідношення обох ізотопів у якомусь мертвому орґанічному залишку, ми можемо точно визначити час, що пройшов із моменту смерті. Є й незалежний спосіб перевірки методу. На північно–американському континенті росте різновид сосни, латиною – Pіnus-aristata – сосна остиста, що може жити тисячі років. Для неї вік визначається абсолютно точно за кількістю річних кілець. Співставлення показує достатню точність радіоактивного методу.

Вiк живих iще остистих сосен може далеко перевищувати 4000 рокiв, та Едвард Шулмен вiдкрив у Цетральнiй Калiфорнiї на висотi в 3 км. дерево вiком у 4600 рокiв, а загалом iще 17 таких, що їх вiк перевищував 4000 (дивись National Geographic, березень 1958). Нагадаємо для порiвняння, що старiшi iсторичнi, так би мовити, культури свiту, це: Трипiльська (рання 4000–3600, середня 3600–3150, пiзня 3150–2350), Бадарiйська до–династична культура Єгипту – пiсля 4000, Шумерська – пiсля 3600; всi данi – в роках п. н. е.

Як бачимо, формально перевiрка методу за рiчними кiльцями дерева забезпечує нас лише до 2600 р. п. н. е., але – чи багато шансiв на те, що перед тим могли статися якiсь iстотнi змiни з виробiтком отого С14?

Підкреслимо, що радіовуглецевий метод дає об’єктивні виники, та будь–які намагання накинути якусь тінь на його дані, – є на сьогодні антинауковими.

Щодо старих датувань, процитуємо опінію експерта:

”Важливим пунктом є не так те, що європейські дати з ІІІ тисячоліття п. н.є. насправді на кілька століть старіші, ніж це вважалося, але й те, що дати для Єгипту не змінилися. Те саме справедливо i для Близького Сходу, Крети та південної Егеї.

(К. Ренфрю, Вуглець-14 та праiсторїя Європи, Scientific American, 1971, 225, № 4, с. 63–75).

Втім, свої підводні камені є й тут. Бо, наприклад, молюски або равлики схильні засвоювати та накопичувати саме радіактивні ізотопи, хоч і не становлять собою археологічних знахідок.



Доповнення 3. Лелеги

За леґендою, першими людьми на світі були саме лелеги. Але, Бог створив їх останніми на Землі, вже по створенні всього попереднього. Тут нам прийдеться зробити невеличку передмову, яка буде стосуватися віри.

З легкої руки марксистського знахарства (та – не тільки), – спочатку мало існувати багатобожжя поганства, яке й замінилося згодом на прогресивне єдинобожжя. Ну, так само, як на самому початку не було жодної там суспільної організації, – бігали “союзамі плємєн” по Дикому Полі, поки не прийшла ота, прогресивніша з прогресивних, – централізована держава. А з нею прийшлося й переходити до так самого прогресивного (хоч і все одно – “опіум для народа”) – єдинобожжя, пам’ятаєте?

Дуже хутко, однак, культи перестали відповідати тим суспільним відносинам, які встановилися у тих державах. Вони були замінені у Болгарії та на Руси класовою релігією – християнством.

(С. А. Плетнев, Хазары, Москва, 1986, с. 61)

А оте поганське багатобожжя було таке, що згідно придуманій марксистами для монголів релігії – “шаманізму”, – відповідний бог сидів мало не в кожному кущі.

Насправді, все це є суті дурниці, бо всякий нормальний розвиток завжди йде у зворотньому напрямі: шляхом ділення, відокремлення та множення. Первісна релігія народів нашого континенту – тенгеріанство, – була чистим єдинобожжям, вірою в Хана Тенгрі, – Творця Світу, – єдиного Бога. Накази монгольських каганів так і починалися словами: “Силою вічного синього неба…” – тою силою й був Бог. Ця стара віра перекинулася й на континенти Нового Світу, бо в індіанців півночі ця сила звалася Маніту або Оренда, що за семантикою означає щось, як Душа Світу. Багатобожжя, це завжди є продукт більш менш довшого розвитку єдинобожжя, коли з часом виникає ціла ієрархія богів, під головним. Як у Греції або Римі. Навіть сучасне християнство не вільне від цього, бо, як навіть оминути досить незрозумілий догмат Трійці, – полишається ще купа святих та мучеників, яким дозволено молитись окремо; так само, як у Римі – окремим богам.

Такий процес переходу до багатобожжя ми яскраво спостерігаємо в “Едді”, згідно якої “світлі аси” – Одін, Тур та інші, – іще не є богами, але… Про те, що вони не є богами – свідчить розмова Тура з мудрим Альвісом (Той, що все знає). Тур допитується від нього, як називаються різні речі: у людей, у асів та ванів, та – у богів. Але, у народній уяві ґерманів Одін, Тур та інші, – давно стали богами, потіснивши старого та єдиного Бога – Діва (Дієвас балтів).

Отже, повернемося до теми, – цей єдиний Бог, Творець Світу, створив на останнє й отих лелегів – перших людей на землі. Але, як він творив Світ уперше, то не маючи досвіду – що й казати, – натворив багацько зайвого: огидних жаб та плазунів, черву, кусючих комах, бліх тощо. Він зібрав все це до великого лантуха та покликав до себе короля лелегів. Та й доручив йому, разом із його не надто численним іще народом, – віднести лантух на край світу та висипати за нього, за край, все це неподобство. Лелеги гаряче взялися до справи, адже це було для них перше Боже доручення, але дорогою вони все рядили поміж себе: а, що ж там може бути – у тому здоровезному мішку? Та й трішечки його відкрили: подивитись. А воно, неподобство у мішку, вмить цим скористалося: розповзлося, розбіглося та розлетілося. Що тут робити!

Бог, кажуть, тоді дуже розсердився на цікавських лелегів, та мерщій обернув їх на великих та поважних птахів, яким і наказав: усе, що вони розпустили світом, – по кінець життя видзьобувати та виїдати. А натомість них створив нових людей – пеласгів.

Дещо дивно, що ці птахи у турків теж називаються “лейлек”. Що це? – пізнє займання, чи навпаки: щось здавна знайоме усім народам нашого Кипчацького Степу?



Доповнення 4. Людина, що відкрила витоки нашої історії

Були люди, не українці, та їх було чимало, які не змогли протистояти вічному чарові України, навіть приниженої та гнобленої. Вони стали її вірними дітьми та віддали їй усі свої сили та талант; часом – і життя, їх вічно пам’ятатиме й Україна. Шведку Соні Ліндфорс (за чоловіком – Русову) – великого українського педагога, поляка – видатного історика Володимира Антоновича, німця Вільгельма фон Габсбурґа (полковника Василя Вишиваного) – героя визвольних змагань, що загинув у совєцьких тюрмах; німця ж Освальда Бургардта (письменника і поета Юрія Клена); великого митця, вірмена Сергія Параджанова. Або росіянина Михайла Волобуєва – видатного вченого економіста. Та, багатьох інших. Серед них не забудемо й справжнього українця, чеха Вінцента (або Вікентія) Хвойку (1850–1914).

Початок власної історії має неабияке значення для будь–якого народу, для нашого ж – особливо. Бо, нагадаємо ще раз, – він довший час, хоч і не своєю волею, але був позбавлений всього. Пограбований і з власної історії, якою щедро дотачали знизу, заради її продовження у минуле, – грабіжницьку історію Московщини.

Саме початок, сиву давнину української історії – древню Кимерію та її попередникiв, і відкрив світові Вікентій Хвойка; який не був, навiть, істориком чи археологом. До Києва він потрапив випадково та трагічно. Десь 1875 він знайомиться у Празі з українською родиною Олександровських та закохується в одну з їх дочок. З ними він 1876 приїздить до Києва, але його наречена раптом захворює та помирає. В. Хвойка полишається у Києві, але вже ніколи не одружується; бували колись і такі люди…

Тим часом, постійна війна Росії проти всього українського – набирає нової сили. Після указів П. Валуєва хочеться чогось більшого. Рік 1876 – то рік Емських указів імператора Алєксандра ІІ. В них іще раз заборонена українська мова, що заборонялася й раніше, але й усе iнше: українські співи та театр. Українці повинні або зросійщитись (у них це називається “обрусєніє“) або оніміти. Уже гучно відсвяткували “тисячєлєтіє Росіі”, не зважаючи на те, що цю назву, займану від учених німців та златинізовану, ница Московія почала ліпити до себе менше, як двісті років тому, за Петра І, а власне з 1721; з року проголошення імперії. Але, як пригарбати собі ще й усю історію Київської Русі, то – чому б і ні? Щоправда, все це виглядає так, якби хтось святкував би Н–ліття США, відраховуючи його не від 1776, а… скажімо – від висадки Юлія Цезара у Британії; щоб солідніше виглядало. Але, то є світ здорового глузду, а тут – одвічне царство російського безглуздя; “особий путь Россіі”, як вони кажуть. А ще, як кажуть прості люди: “поганому виду – нема стиду”…

Проте, на притульному Київському Подолі, де В. Хвойка набуває собі невеличкої садиби, – живуть прості люди, що про всю оту шовіністичну метушню, можливо, й не чули. Бо, вони ж нікого не грабують не утискують та не зросійщують. Не мають поняття, так само, про якісь там Емські укази: розмовляють та співають як хочуть. Бо, поставити до кожної хати москальського жандарма – того не в стані й сам “самодєржєць всєроссійскій”. Всі ці добрі українські люди незмірно подобаються молодому чехові, як і вся їх країна. Він починає вчителювати, навчаючи школярів того, що уміє сам, знає досконало: малювання та німецької мови. Сам він – селянський син з Лаби, та хутко набуває слави як садівник, заробляючи для Росії медалі Французької академії на Всесвітній виставці в Парижі. Але, не в цьому ще сенс його життя, та не в цьому його вбачає він сам. Людина інтелігентна, молодий чех близько зходиться з відомим істориком В. Антоновичем, великим підприємцем Б. Ханенком та іншою українською інтелігенцією Києва. Задуми є, вони великі та честолюбні. Але їх здійснення приходить не відразу; воно поглине ціле життя.

Перші відомості про те, що принесе йому згодом світову славу, – знаходимо у листі до батьків у Чехію, від 5 квітня 1891. Там він пише про це, основне в його житті, в наступний спосіб:

Наступає пора, коли я зрідка буватиму вдома, бо буду дивитися по різних місцях давнє минуле, а саме – перші сліди наших слов’янських пробатьків. Як далеко я в цьому встиг – покаже час, бо праці полишилось іще багацько. Багато, однак, з мого боку вже й зроблено.

А зроблено ним було – й насправді багато.

Якби він обмежився в археології тим, що відкрив стоянки полювальників на мамути на Кирілівській вулиці в Києві (1893), або розкопами часів Ольги та Володимира у Білгороді (1912), – то й тим уже, незаперечно, увійшов би до історії науки. Та, не це стало головним його відкриттям. Бо, він відкрив велику країну минулого – Кимерію.

Підкреслимо, що формально В. Хвойка, що не отримав належної фахової освіти, – може вважатися дилетантом, звичайним археологом–аматором, але… й це непогано. Дилетантами–аматорами були й такі всесвітньо відомі люди, як Е. Ботта, Г. Лейярд або чи не найвідоміший з них – Г. Шліман. Вони теж багацько чого знайшли, важливого та цікавого, але їх методи… вони, часом, не порізнювалися від методів звичайних шукачів скарбів. Не таким був, з самого початку, зазначимо це, Вікентій Хвойка. Він відразу, якось непомітно хутко стає не тільки фахівцем справи, а й починає розвивати та досконалити саму методику археологічної науки. Принаймні, він першим уводить до неї деталічний опис оточення знахідки, визначення її точних координат на плані розкопів, обов’язкове її фотографування на місці знаходження, цих новацій буде оцінене в належний спосіб уже після нього.

Але, головним у його житті стало те, що було непорівняно вище від будь–яких матеріальних знахідок, навіть найсенсаційніших, про це ми вже пригадали вище: він відкрив цілу епоху минулого, велику цивілізацію. Загалом – цілу країну минулого – древню Україну або трипільську Кимерію, старшу сестру античної Еллади, – колиски європейської культури.

Здійснив саме те, про що й писав у наведеному посиланні з листа до батьків: відкрив найстаріші корені слов’янських, а радше – взагалі, індо–європейських народів. Повторимо ще раз: велику культуру, цілу цивілізацію. За місцем першої знахідки, перших її слідів, він охрестив її Трипільською культурою, так вона зветься й сьогодні. Вражає проникливість нашого великого вченого, що вже тоді цілком слушно визначив зміст, місце та значення Трипільської культури для історїї Європи та цілого людства. Хоч і знав про неї значно менше (що поробиш – стріла часу!), ніж через сто років пошуків та досліджень знаємо про неї ми.

Совєцькі часи були, як відомо, вищою фазою розвитку російського імперіалізму. Це позначалося, в першу чергу, на ідеології, та не могло не позначитись на науці: імперіалізм – є імперіалізм. А Трипільська культура не мала цінності для підкрiплення всесвітніх амбіцій імперії, отже… Відкриття та дослідження Хвойки, хоч і не були повністю забуті, але посувалися теж досить мляво. Та так, щоби, не дай Боже, – не підкреслити, бува, багатотисячолітню неперервність історичного процесу в Україні. Скоріше, якось відокремити, ізолювати в часі Трипільську культуру від подальшої української історії. Обмежити її тим, що можна використати для “славной історії Россійской” – княжим Києвом. Бо, скажімо, навіть пристосувати “для вєлічія Россіі” хоч би дійсно велику попередню історію Гунського каганату, – набагато перевищувало інтелектуальні можливості імперії. Навіть попри отих антів на їх моноксилах, від Б. Рибакова. Про яких потім прохопиться й Д. Ліхачьов: “анти – предки русских”.

Все просування вперед у дослідженні Трипільської культури, трималося радше на зусиллях нечисленних місцевих ентузіастів.

В. Хвойка відкрив та пізнав переважно сільську Кимерію, з її біленими хатами та круторогими волами, але – вона була й міською; тоді, ще три тисячі років тому; найстаріша, поки, міська цивілізація у світі. Набагато пізніше навідав нашу країну Геродот. Тоді відходила у минуле навіть пам’ять про Велику Кимерію, а сама вона стає за шість–сім віків п. н. е., – не менш відомою Скитією. Геродот із великим здивуванням описав нам скитське місто Гелон, десь на Лівобережжі, можливо, – Бельське городище на Ворсклі. Він досить впевнено твердить про стіни, довжиною в 25 км. А то є розміри сучасного Відня або Риму. Підкреслимо знову, що багато сторіч не було в Європі міста, рівного Гелону; бо Рим сягне таких розмірів тільки через півтисячоліття, за часів імператора Августа. Але, чим же був великий Гелон? – останнім містом Кимерії, чи першим містом Скитії?

Бо, набагато раніше від Гелона існувало кимерійське місто, від якого полишилося Майданецьке городище на Київщині. Його, вже по війні відкрив із повітря другий ентузіаст, військовий топограф К. Шишкін, який теж присвятив себе трипільським дослідженням. Городище було – не одне.

Майданецьке городище було залишком величезного міста, десь площа сучасного Будапешта або Парижа. Найбільш відоме, поки, з міст Кимерії, якому й пару тисячоліть потім не буде рівних у світі. Зауважимо, що в порівнянні до кимерійських міст, інші прославлені міста початків цивілізації, – Ур, Кіш, Лагаш у древньому Шумері – то лише невеличкі містечка.

Такою була вона, європейська прабатьківщина індо–європейців, мало не вимріяна колиска людської цивілізації, леґендарна Атлантида: древня Україна.



Доповнення 5. Леґенда Геродота та далекий Уельс

“Батько історії” Геродот, перебуваючи в давній Україні та описуючи нам тодішніх скитів – наче не погрішив проти правди там, де ми можемо це перевірити за незалежними джерелами. Хоча би описуючи нам похорон скитського конунга; подібне ж описує нам “Едда” ґотів та гунів. Хіба, тільки, що він забув пригадати (або не знав), що люди, які йшли разом із конунгом, навіть служки, – давали на це свою згоду. Пригадайте, як в “Едді” помираюча Брюнгільд умовляє двох своїх улюблених служниць піти з нею у небуття. Та, як вони відмовляють: “Навіщо? – хіба замало піде з тобою?..” Отже, можна було й не погодитись? – чи, може з часом пом’якшились звичаї? Таке – теж можливо.

* * *

Але, є у Геродота ще одна цікава рівнобіжна – коли він займається леґендою про походження скитів, а саме:

Скити кажуть, що їх нарід молодший від усіх інших та виник у наступний спосіб: на їх землі, що була безлюдною пустелею, народилася перша людина на ім’я Таргітай; батьками цього Таргітая вони називають Зевса та дочку ріки Борістен. Такого походження був за їх словами Таргітай, а у нього народилися троє синів: Ліпоксай, Арпоксай та молодший Колоксай. За них, ніби, впали з неба на скитську землю золоті речі: плуг, ярмо, сокира та чаша. Старший із братів першим побачив ці речі, підійшов ближче, бажаючи їх здобути, але, за його наближення золото спалахнуло. Коли він відійшов – наблизився другий, але сталося те саме. Так золото спалахуючи не допускало їх до себе, але з наближенням молодшого брата все припинилося і він відніс золото до себе. Старшi брати зрозуміли значення цього дива та передали молодшому царство.

Від цих трьох братів і пішли, за Геродотом, різні скитські народи, яких він і перелічує.

Читач, можливо, вже помітив, що до походження скитів має відношення лише досить дивна версія появи на світ Таргітая, а все інше… То є радше небесне виправдання права мінорату, коли все наслідується молодшим сином. На відміну від більш розповсюдженого майорату, коли спадщину батьків отримує старший син. Таке право теж зустрічається деінде серед народів світу, та наведена леґенда є радше вищим аргументом на його користь.

Ґото–гунська “Едда” не містить чогось подібного, а її уявлення про виникнення світу є дещо складніші. Тому дозволимо собі думати, що наведена історія з небесними дарунками, – є ще старого, – кимерійського походження.

Кимеріяни були, майже певно, балтами, а ті – в свою чергу, були родичами кельтів. Від цих, колись чи не найбільш розповсюджених народів Європи полишились сьогодні, як і від балтів, окремі острівці: Iрландія, Уельс, гори Шотландії. Щодо Уельсу, то процитуємо відомого експерта – Джеймса Фрезера:

Древній закон Уельсу передбачає, щоб “підчас поділу маєтку поміж братами молодший получав маєток (tyddyn), всі будови та вісім акрів землі, а також сокиру, котел та сошник”.

(Дж. Фрезер, Фольклор в Ветхом завете, Москва, 1985, с. 197)

Далі автор додає, що сліди подібного права мінорату збереглися у Бретані, Фріслянді, острові Борнгольм та Нижній Саксонії. Як збереглися й на сході, у тюрків та монголів. Все це, можливо, дає нам увесь шлях принесення звичаю на захід, від українських степів та по гірський Уельс (але, лише за тієї умови, що там не було подібного звичаю ще за кимерійських часів!). Того самого кельтського острівця, з яким свого часу так мордувалися англійці, приєднуючи його до британської корони. Та так, що навіть її майбутній спадкоємець отримав титул принця Уельського…

Щоправда, у складі сакральних речей в Уельсі відсутнє ярмо, але три останні – практично тотожні.

Тому, будемо вважати це за підтвердження (принаймні – часткове) версії Геродота, та не тієї, про походження скитів. А просто того, що з приходом скитів – “світлих асів” Едди, – частина кимеріян пішла на захід, дійшовши згодом далекого Уельсу. Знялися з місця не всі, бо хтось мусив полишити нам балтицьку основу нашої української мови. Але пішло, мабуть, чимало, як і тисячу років потім, після Гунської війни 375.

Їх шлях, якщо це вони полишили цей звичай дорогою, теж простежений автором досконало: долини Вісли, Одри та Лаби, потім на захід, узбережжя, до найвужчого місця Англійського Каналу, де з берега континенту видно на обрії білі крейдяні береги Англії.

Шлях, яким скористалися пізніше (після 375?) донські ґоти – дани, полишивши по дорозі свої національні кольори, білий та червоний, – Білорусі, Польщі та Латвії.



Доповнення 6. Рим

Рим – то не лише місто, то була ще й величезна імперія, на свій час перша потуга світу на його Заході, держава загальною площиною десь більше від 2,5 млн. кв. та безліччю провінційних міст, менших від Риму. Варто підкреслити досить рівномірну загосподарьованість і провінційних міст імперії, всі вони мали добрі водогони (акведукти), терми (громадські лазні) та цирки. Не було проблем у сполучення столиці з провінціями, куди вели з Риму добре вимощені широкі дороги.

Порівняння зі Скитією, яка в Ґотських війнах (250–278) зуміла повернути собі Дакію, – не на користь варварів. Скитія обіймала на той час (разом із Дакією, стало), десь 1,5млн. км. кв., відповідно – не так густо заселених; була радше сільською країною. Для неї Дакія становила десь 20% загального терену, в той час як для Риму – всього якихось 10%. За населенням порівнювати не будемо, бо нема на це вірогідних даних, але за цим параметром порівняння буде ще більше не на користь Скитії. До того, на час Ґотських воєн вона складалася з трьох союзних держав, об’єднавшись (хоч і не так, як централізований Рим) тільки після війни 375.

Рим та Скитія не були єдиними потугами античного світу. На півні від Дунаю, за Limes Germanicum, лежали землі ґерманських народів, родичів та союзників скитів, теж десь не менше 1,5 млн. км. кв., залюднених не менш від Скитії. А на схід від Риму, за Єфратом, розлягалися землі вірменів і партів, поруч із певною мірою порідненою до них старою потугою Ірану (сьогоднішні розміри – 1,63 млн. км. кв.). А ще, десь на далекому заході Європи, існував на той час останній уламок великого колись світу кельтів (які не одного разу брали й Рим) – острів Ейрін. Таким був на початку нашої ери розподіл сил у безпосередньому сусідстві Римської імперії.

Але, перейдемо до Риму, як такого: Риму–міста.

Сучасна археологія відкриває нам перші поселення на окраї Етрурії, горбах Палатіну, – ще десь з 10 ст. п. н е., але римська історія відносить нас до року 793 п. н. е., – заснування міста леґендарним Ромулом. Місто з часом виросло на державу, потім на імперію а з 476 року н. е., – імперія знову зредукувалася до королівства.

Але, чим же він тоді був, отой Рим, із яким так завзято змагалися наші предки? Та на якого, без обложних машин та з п’ятьдесят тисячами кінних візіґотів – заніс свій ґотський меч непереможний конунг біженців на екзилі – Аларіх.

Він, десь на рубежі нашої ери, був реконструйований та відбудований. Як казали тоді сучасники, – з Риму дерев’яного – постав Рим мармуровий. Юлій Цезар уже мав план капітальної перебудови міста, але… Його знайшли надто вже далеко ідучим та дорогим, та був реалізований більш скромний проект Августа (30 п. н. е. – 14 н. е.), за яким зберігалися старі архітектурні пам’ятники та капітально перебудовувалися лише житлові квартали.

За переписом та загальною інвентарізацією 74 року н. е., в Римі налічувалося 46 602 багатоповерхових (до 4 поверхів) житлових будинків, 1 790 окремих маєтків, 290 складів продовольства та 856 термів (лазні). Трохи пізніше, 80 року відкриється новий цирк Колізей, з еліптичною ареною (велика вісь – 188 м., мала – 156 м.), розрахований на 50 000 глядачів. Але, – це дрібниці, бо вже півкілометра розтягується Циркус Максимус, з ареною більше 80 м. завширки, призначений для перегонів колісниць.

Рим мав добру систему водогонів та розлеглу міську каналізацію, і не знав масових пошестей. Лише набагато пiзнiше дасть про себе знати звичай вживати на труби та дахи легкотопкий свинець, та в пізньому Римі шаленітиме пошесть свинцевих отруєнь. За Августа в Римі живе більше 2 млн. людей (тепер – не більше), а пізніше, в ті часи, що нас цікавлять, коли столиця знаходиться в Равенні, – він дещо знелюднює, але все ще є та полишається найбільшим та найзалюдненішим містом імперії.

Якісь укріплення навкруги Риму в часи Августа були просто відсутні, – старі розвалилися, а нових не будували, Римові давно ніхто не загрожував. Втім, перший дзвінок звучить іще за Августа, коли 9 року н. е. ґермани знищують під Тевтобурґом три римські легіони разом, 11% римської армії, та всі побоюються, що вони – окрилені успіхом – підуть походом на безборонний Рим. Але, того разу якось обходиться, а переможні війни Траяна – іще далі відсувають від Риму загрозу варварського наїзду.

Однак, час іде, та за імператора Марка Аврелія (161–180) Рим турбується посиленням держави маркоманів конунга Маробода на півночі, і превентивно нападає на неї. Наслідком було спустошення Балкан та Північної Італії: цього разу варвари вже зовсім недалеко від столиці. Така сама загроза виникає й підчас іще більш нищівних Ґотських воєн (250–278).

Проблема укріплення столиці імперії загострюється з кожною новою війною зі скитськими варварами, та цезар Авреліан (270–275) – нарешті приймається за її вирішення. Він сам брав участь у Ґотських війнах, дослужившись до генерала кінноти, та до влади його привели іллірійські легіони. Нові мури Авреліана простяглися більше, як на 20 км. та оточили все місто. На них було побудовано 40 великих башт, а поміж ними – по десятку менших. Вперед, за стіни, було винесено десь 6 900 допоміжних бастіонів та шанців. У мурах було 16 великих воріт, що виходили на дороги імперського значення (“віа”) та 12 менших. Фортеця – не до здобуття.

Немало від цих мурів (крім північної частини) та десь 11 брам, дотривало до наших часів.

Одне слово, другого такого велетня – міста всіх міст, можна було на той час відшукати, хіба що у далекім Китаї – “країні серів” Амміана Марцелліана; а може – й десь в Iндії.

Не дивно, що весь тодішній світ відгукнувся на перемогу Аларіха Балта та його відважних людей. Особливо ламентували з того приводу “Урбс капта!” – Місто – здобуте!”, – батьки церкви. Вбачаючи в цьому, як звичайно, – покарання за гріхи минулого. Яких, що там казати, за плечима Риму було таки чималенько. Та от – не тих, мабуть, що вважали гріхами “батьки церкви”…



Доповнення 7. Голос вітру

Моря, як і степи, роз’єднували лінивих та байдужих, але поєднували енергійних та діяльних. “Голос вітру” – то не винахід автора. Так назвала свою книгу про епоси та фольклор народів Тихого океану професор Катарина Луомала (Гонолулу, 1954). Саме таємничий голос морського вітру, вважає вона, кликав цих людей все далі у безмежні простори найбільшого з океанів світу. На винайдених ними подвійних суднах, це таке щось, як міцно з’єднати поперечинами два ґотських дракари, – вони з часом заселили всі тисячі островів Великого океану; та не тільки. Часом, іще минулого століття, вони вирішували навідати родичів за кілька тисяч кілометрів та плавали до них, тримаючи курс по зірках. Та, завжди виходили куди треба. Так було на далекому сході. А, як же було у нас, дещо раніше?

Коли скити прийшли зі сходу до Кимерії, на південь від неї здавна розлягались замешкані землі Середземномор’я, які добре знали кимерійський вікінг. Скити, як пізніше гуни, хутко освоїли мистецтво мореплавства та показали себе у Ґотських війнах із Римом.

На північ від них простягалася безмежна європейська тайга, рідко заселена полювальниками фінського чи балтицького кореня, з їх річковими оселями на палях. Та, великими ріками – Дніпром, Дауґавою й Нямунасом, – скити хутко дісталися Балтику, де теж не було великих просторів, а все ж було мореплавство. Справжнє почалось, коли вони заселили Скандинавію, з її західним та північним узбережжями, що виходили до просторів Атлантику. От тут, уже на норвезькому березі їм судилося стати знову творцями історії, – засновниками океанського вікінгу. Хоч, треба визнати, й не були вони в тому першими.

Західне узбережжя Швеції, що протягується з півночі, від норвезького кордону до порту Ґьотеборґ, є низьке та пологе, з невеликою кількістю прибережних скель, але на них є малюнки людей та кораблів, не надто схожих на пізніші ґотські дракари землі Богуслен. Кому вони могли належати: фінам, балтам або кельтам? – важко сказати.

Але, є невеличка зачіпка, є два дещо дивні слова, яких не вадить і проаналізувати. Це зрідка робиться, але часом дає змогу підняти завісу таємничості над подіями далекого минулого. Це фінське слово “пуна” – червоний, та латинська назва краю світу, загадкової землі Туле на півночі – на римських мапах; тепер її відносять до Iсландії, звідки вони?

Ніхто над цим не ламав собі, наче, голову.

Але, повернемося на час до півдня, на Середземне море. Найстарішими його мореплавцями вважаються фінiкіяни, які – кажуть, навіть опливали Африканський континент, та написи яких знаходять у Бразилії (якщо це не жарт якого–небудь ученого дотепника). Самі ці люди жили на березі Ханаану, від них і досі полишились міста Тір і Сідон, та звали себе хананеями. Фінікійцями їх називали всі решта.

Походження цієї назви пов’язане з найбільш відомою в давні часи діяльністю людей Тіру та Сідону: вони єдині уміли використовувати краплю червоної барви, яку містить у собі один не надто розповсюджений молюск, – для барвлення тканини. Простіше кажучи, виготовляли отой уславлений пурпур, який користувався таким попитом у можних того часу. У грецькій мові така пурпурова червень позначалася словом “фойніке”, яка й стала згодом розхожою назвою фінікіян або хананеїв. У мікенських написах це перетворюється вже на “понікія”, а латиною переходить у “пуніке”. Спільність кореня може свідчити про те, що назва червоного кольору могла потрапити до фінів саме від римлян, що перемігши фінікіян та зруйнувавши Картагену, – перейняли на себе й торгівлю ханаанськими тканинами. Зауважимо, до цього, що на фінських землях природних квітів червоного кольору, здається, немає.

Не слід, однак, думати, що римляни плавали Німецьким та Балтицьким морем: таке навряд, чи могло бути. Так само, як фінські мореплавці навряд чи колись допливали Риму. Зустрічі могли відбуватись в ті роки, коли римляни все далі завойовували Британію. А, що такі зустрічі мали бути, свідчить наше друге слово.

На римських мапах не одного разу зустрічаємо таку собі землю Туле на краю світу, на далекій півночі. Латиною це слово не тлумачиться взагалі. Значить – не латинське. З другого боку, у фінському тлумаченні – “Тулі” – вогонь; це слово підходить до Iсландії, з якою тепер і ототожнюють історики римське Туле. А це, дійсно, не лише країна льоду, як свідчить нам її сучасна назва, але й країна вогню (тулі); бо вулканічна діяльність там не припиняється, а вулканічне виверження завжди далеко видно з моря, завдяки саме вогню.

Отже, як більш–менш переконливо свідчить назва, – римляни довідалися про острів не від балтів або кельтів, а саме – від фінів.

Коли українські ґоти потрапили до Скандинавії, вони хутко розвідали те, що було на заході. Але, крім вічного та поетичного голосу вітру, це – бувало, мало й більш буденні причини.

Старе, дохристиянське ґерманське право, – передбачало за провини різні грошові штрафи, часом – досить великі, але не знало тюрми або смертної кари. Найбільше, що можна було отримати, так це повне виключення з–під закону (“лаг”), вилучення з місцевої (та будь–якої іншої, у межах данного закону) громади, дожиттєве тавро “нідренга” – недруга. З такою людиною ніхто не мав права спілкуватися чи в будь–який спосіб контактувати. Iз окремих громад складався нарід країни та всюди діяв один закон. Подібній людинi не залишалось нічого більше, як піти на вигнання; бо, навіть убивство нідренга не обкладалося вирою – штрафом. Не слід думати, що ці люди обов’язково були закорінілими злочинцями, у тодішньому суспільстві таких просто не могло бути; просто, так склалася їх доля.

Зауважимо, що саме подібні люди, вигнанці, розпочали колонізацію Фарерів, Ісландії та Ґренландії, пізнiше, якийсь час, і Америки. Пригадаємо трохи саме останнє – відкриття Америки, хоч як далеко не було це від України. Але, не забудемо, що на той час наш Київ був важливою частиною вікінгівського торгiвельного шляху Північ – Південь, так званої “дороги до Міклаґарду” (так називали вікінги Константинопіль) та люди півночі почували себе там, як вдома. Тоді це був один культурний світ, та ще й поріднений політично. Дружиною Ярослава (або Юріслейфа, 1019–1054) була шведка, конунгіна Iнґіґерд, а зятем – конунг Норвегії Ґаральд Гартраде (1047–1066), що склав голову у далекій Англії, висаджуючи там на якийсь королівський престол свого брата Тусті…Вигнанцями починалась історія північних відкритiв. Батько Еріка Тулвальдсона на призвисько Рауді (Рудий) – Турвальд Асвальдсон, був вигнаний за вбивство із громади Йедерен, біля Ставанґера у Норвегії, та оселився на Iсландії. Коли Ерік виріс, він, із приятелями, необачно втрутився в бійку та якось припустився вбивства. Тоді право визнавало принцип колективної відповідальності, та тінг (суд) у Торнесу оголосив їх нідренгами на три роки (знайшлись пом’якшуючі обставини). Відпливши з Iсландії на захід, у невідоме, вигнанці відкрили Ґренландію та заснували там садибу Браттаглід. Син Еріка, Лейф Еріксон, що прибув до Ісландії з батьком кількарічним хлопцем, тим часом досяг повноліття та вирішив сплавати з Ґренландії до Норвегії, так – дрібниці, за якихось пару тисяч кілометрів, поглянути на батьківщину та поспілкуватися з родичами під Ставанґером. Що й здійснив, хоч і не без певних пригод.

Потім, повернувшись додому, уже з Браттагліду, він відкриє Баффінову землю, Лабрадор та Нью–Фаундленд, де якийсь час проіснує поселення вікінгів, йому є два пам’ятники – у Рейк’явіку, біля паперті височенної Скаллаґрімскірке, як годиться, та в Бостоні, в кольчузі римського легіонера, з голими ногами та римськими ж обмотками на литках; що ж, – Америка є Америка…



Доповнення 8. Бледа і Аттіла

Викладена коротко версія убивства Аттілою свого брата та співправителя Бледи, – виглядає переконливою лише для невігласа, що просто нехтує історію. Наведемо її, за сучасним джерелом:

445 року Аттіла зрадницьки замордував свого брата Бледу. З того часу він був єдиним володарем цілого люду і держави гунів – охоплювала вона тоді простір від Середньої Європи аж по землі над Волгою – і з усією певністю найпотужнішою людиною світу тієї епохи.

(О. Кравчук, Падіння Риму. Книга воєн, Варшава., 1978, с. 152–153)

Тут з абсолютною чіткістю вимальовується мотив (та – не абиякий!) – вбивши співправителя – стати єдиним володарем цілого люду і держави: аргументація, здавалося, – не до спростування. Однак… Нагадаємо, що каганів обирали (то були вже п’яті вибори) на зборах представників народів країни, хоч і дожиттєво. Каган міг назначити собі помічника, співправителя, який виконував свої обов’язки доти, доки на це була воля кагана.

Оскільки ні каган – убивши співправителя (навіщо?), ні співправитель убивши кагана, – не могли ні на що розраховувати, крім утрати авторитету в очах народу, у них – це очевидно, не могло буди жодного мотиву. Отже, в історії відсутнє головне – мотив убивства. Як брат йому чимось не догодив – він просто перестав би бути співправителем. Не треба плутати, це ж вам не імперія, це правова держава – каганат.

Тому дозволимо собі з повною певністю твердити, що й уся історія “зрадницького вбивства” хана Бледи каганом Аттілою – не заслуговує на жодну довіру: є черговою римською брехнею. Наведемо деякі прецеденти; прецедент не є аргументом, але за давністю справи правда про неї навряд чи буде колись вичерпно доведена.

Пригадаємо скритовбивство конунга візіґотів на вигнанні, Аларіха Балта та аттентат на його наступника і швагера, конунга Атаульва – незаперечну роботу Риму. Для порівняння пригадаємо й те, що відбулося потім на сході, поруч із іншою імперією – Китаєм. Колись там над міру зріс та посилився Східно–Тюркський каганат, це сталося за Бюльґе–кагана та його співправителя і воєначальника Кюль–тегіна, молодшого брата Бюльґе. Цей останній був отруєний 731 китайськими агентами; Бюльґе був отруєний ними 734, власним міністром, якому китайський імператор пообіцяв величезний хабар.

Iсторичним та неперевершеним зразком китайського лицемірства полишається зворушливий лист співчуття з нагоди смерті Кюль–тегіна від імператора на пам’ятній стелі на березі Орхону.

За самим Аттілою всі 19 років його влади – полювали візантійські скритовбивці, поки не домоглися свого. Всі записки ретора Пріскоса, цитовані Йорданом, – це розповідь про черговий невдалий замах на життя Аттіли. Красномовним фактом є те, що по смерті Бледи в Гунії не зменшилася шана до Аттіли, а значить… Значить певно, що його вбивство було не справою Аттіли, а ромеїв.

Iмперія, то не тільки постійна загроза агресії, то ще й неперевершена підлість. Спокійним за себе може бути лише той із сусідів імперії, хто спроможеться остаточно зрівняти її з землею.

Завоювання Цезарем Ґаллії та Британії рясніє римськими замахами та атентатами. Їх ціллю незмінно бували місцеві варварські конунги, що очолювали опір загарбникам. Не одного разу намагалися вбити підчас Маркоманських воєн і конунга Маробода; скритовбивців направляла рука імператора–філософа, поштивого Марка Аврелія.

З другого боку, з тiєї чи половини римських (та – й візантійських теж) імператорів, що померли не власною смертю, – лише один загинув від руки варварів – Валентиніан III. Але, то було суто приватна справа: помста двох гунів за вбивство їх побратима, римлянина Еція Флавія. Варварські правителі римських не вбивали, в чому ж справа?

Нема сумніву в тому, що варвари гребували подібними аморальними засобами взагалі; хоч, могли би – чому ні? Але, загалом… Вони ще й добре розуміли повну безглуздість та марність подібних дій. Адже, на місце одного людського сміття, посадженого або сенатом за сенатських розмірів хабарі, або проголошеного легіонами, – сяде таке саме інше, ну, і що? – що від цього зміниться? Чи може, бува, імперія під іншим цезарем – відмовиться від грабунку? Ні, вони добре розуміли, що імперію треба знищити цілком, разом з усіма її інститутами та атрибутами, а не розмінюватися на дрібноту. Що, на міру своїх сил – і робили.



Доповнення 9. Ланґобарди в Італії

Як ми вже писали, після Великодня 1 квітня 568, нарід ланґобардів, загальною чисельністю у десь 300–500 тисяч людей, – подався на південь слідами Аттіли, через Альпи Юлійської Крайни. Вступивши до Італії вони займають Верону, але не можуть відразу здобути Кремону, Мантую, Падую та П’яченцу, а на осаду Павії піде аж три роки. Там, у Павії, вони поставлять свою столицю і до 571 завойовують Тоскану та просуваються далі.

Одночасно, року 569, Італію навідують пошесті та голод, її загальне населення зменшується десь до 5 мільйонів. Ланґобардам дістається найулаштованіша, без посух, північна половина півострова, лише осторонь у Равенні – полишається візантійський управитель, а у Римі сидить папа – голова усім християнам. У своїй державі ланґобарди вважають вільними громадянами лише себе; всі іншi є рабами завойовників. Таке щось, як шлюби з римлянами – категорично не допускаються; виключенням є тільки залишки остроґотів, або інші ґермани.

Все це – не плід расистських упереджень, а просто звичайне небажання негайно розчинитись у місцевому населенні, зберегтися як нарід, нація.

Якщо їх попередники в Італії, остроґоти Теодоріха Великого (493-526) не вистояли проти ромеїв з причини чвар та зрадництва, то з ланґобардами на початку було не ліпше; типово ґерманська риса, надто знайома нам із усієї наступної історії України.

Конунг Альбоїн, що привів нарід до Італії, був убитий 572 внаслідок змови, яку очолила, кажуть, його дружина Розамунда. Старий переказ твердить, то була помста за те, що Альбоїн примусив її одного разу випити вина з оправленого в золото черепа її батька. Його син Клеф був убитий два роки пізнiше, встигши завоювати Емілію та Умбрію. З їх населенням він, кажуть, не клопотався, переважно його вирізавши. Не слід беззастережно вірити римським або ромейським джерелам, але є й незалежні свідоцтва того, що він був людиною жорсткою та безоглядною. Впродовж наступних 10 років окремі конунги, голови кланів, так і не могли дійти згоди щодо спільної влади; хоч не було й безвладдя: 578 ланґобарди навіть обложили Рим.

Папа Пелагій молив тоді кайсароса ромеїв втрутитись, але тому було не до цього: він сам на той час воював із аварами, союзниками ланґобардів. Кайсарос не взяв навіть від папи надісланих йому 300 фунтів золота, порадивши краще віддати їх ланґобардам та на час відкупитись; що папа з успіхом і зробив.

Нарешті, 564, королем обирають Автаріса, сина Клефа, який проправив 6 років. Він завоював Калабрію та відбив першу інвазію франків. Року 590 Автаріс одружується з баварською принцесою, красунею Теоделіндою, яка потім, по його смерті, вийшла заміж за конунга Туріну Аґільульва. За них були завойовані Кремона, Мантуя, Падуя та Перуджа, а 593 ланґобарди знову починають облогу Риму.

Але, цього разу хитрий папа Григорій, прозваний за це згодом Великим, схилив, ніби, католичку Теоделінду повертати у католицтво своїх аріанських підданих. Так зникає остання аріанська церква в Європі. Так, більш людяне та гуманне аріанство – не вистояло перед католицтвом; як згодом це останнє подекуди піддається більш радикальному реформаторству.

Щодо аріанства, то переважає переконання, ніби його обрали тому, як пише сучасний історик, що:

”…войовнича ґерманська меншість, яка вступала завойовниками у римські області, – бажала і через релігію зберегти своє особливе становище та перевагу класу панів над мільйонами підкореного римського населення”.

(I. Бона, Зоря середньовіччя, Будапешт, 1974, с. 86)

Така точка зору, безумовно, теж заслуговує на увагу, але причини розповсюдження аріанства могли бути й простіші. Справа в тому, що вся ця “войовнича ґерманська меншість” аріанської віри – вандали, візіґоти, ланґобарди, остроґоти, алани – походила зі Східної Європи, тобто, як не з самої Скитії – то зі сфери її впливів. А там християнство, та не оте католицьке, імперське та непримиренне, а первісне апостольське (та, ще без отого дивного догмату Трійці, як і аріанство!), – було відоме з часів апостола Андрія, хрестителя ґотів, отже… Куди ж було податись прибічникам александрійського пресвітера Арія, засудженим собором у Нікаї 325, – як не до віротерпної християнської Скитії? – таке пояснення видається простішим та природнішим.

Леґенда, знову ж, твердить, що на честь перехрещення “єретиків” до “правої віри” та наступного миру поміж єдиновірцями, – папа подарував ланґобардам їх залізну корону, виконану, ніби, з одного з гвіздків Розп’яття; а самій Теоделінді – золоту курку з курчатами. Як із одного гвіздка вийшла ціла корона (яка б там не була), то слід гадати, що гвіздок був таки чималенький. У році 616 Теодолінда удовіє, але продовжує правити регенткою неповнолітнього сина Адальвальда. Але, незабаром конунги ланґобардів, які так і не дарували їй перехрещення, – відстороняють “чужинку” від влади, хоч і дозволяють їй будувати нові, угодні Богу католицькі церкви.

Адальвальд (616–626) та його наступник Арівальд (626–636) – царювали мирно, та не додали нічого істотного, ні до історії, ні до теренів Ланґобардії (звідси сучасна перекручена назва – Ломбардія). Роки безхмарного миру продовжує Ротаріс (636–652), який збирає закони ланґобардів до цілого єдиного зводу. Жодних драстичних подій не відбувається аж до Ліутпранда (713–744), який задумав був знову об’єднати Італію та розпочав це з незалежного папського Риму. Але, черговий хитрий папа якось знову вихабарив мир, та дозволив королеві подарувати собі підримське містечко Сутрі, на другому березі Тібру (Тевере); воно й стало згодом незалежним і досі папським Ватиканом.

Справу Ліутпранда намагався завершити 751 Аістульв, який зайняв Равенну, назавжди покінчивши з ромеями в Італії. Але, цим обурюється папа Стефан ІІ та кличе на допомогу франків, які отримують деякі перемоги над ланґобардами. Нагадаємо, що це вже роки самоізоляції, а може й розпаду каганату в Україні. Справу дещо поправляє Дезідерій (755–774), останній з ланґобардських королів, що заключає мир із франками. Він щиро віддає у дружини королю Карлу (так, так, той самий – “Великий”, 768–814) свою третю дочку Ерменґарду, а для сина Адальгіса виклопотує сестру самого короля – Ґізелу. Здавалося би, відкриваються блискучі перспективи.

Але, мир із імперським хижаком – ніколи не буває справжнім миром. Тому й не так сталося, як гадалося. Через рік (чи не зарано?) Карл відправляє Ерменґарду з Аахену додому, ніби з причини неплідності, та заключає військовий союз із папою. Після облоги Павії армією Карла, він примушує Дезідерія капітулювати та приймає на себе ще один титул – короля не тільки франків, баворів, саксів тощо, але тепер і ланґобардів.

Ланґобарди полишили по собі вічну пам’ять, розвинувши в Італії економічне процвiтання, не будь–яке зброярство та вищого рівня ювелірне мистецтво. Нагадаємо, що Відродження – не випадково розпочалося саме з Північної Італії, а не з Риму або півдня.

Населення Північної Італії й досі відрізняється більшою систематичністю та працьовитістю, як інтелігентністю. Вони в середньому дещо світліші та вищі на зріст. Все це разом дає їм підстави й сьогодні – більше, як через тисячу років, ставити питання про створення на півночі самостійної держави – Паданії.

* * *

Кілька зауважень щодо кодексу Ротаріса (643). Як було написане в ньому самому, цей кодекс становив підсумок “старих, неписаних законів наших батьків, наскільки їх могли пригадати старі люди”. За духом він був суто ґерманським, нам добре знайомим та побудованим переважно на штрафах – грошових компенсаціях потерпілим. При цьому тільки половина штрафу йшла позивачеві, а половина – до державної казни, королю; точнісінько як у Руській Правді Ярослава Мудрого (1019–1054), – переробці старого, догунського, ґотського права. За кодексом Ротаріса перелом ребра вартував 12 солідіс, а вибиття переднього зуба – 16 сол. За убивство напіввільного слуги сплачували 50 сол., за убивство чужого невільника або римлянина – платили 60 сол. Найдорожче вартувало зґвалтування вільної жінки – 900 сол., а її вбивство – 1 200 сол.

Як у праві українських ґотів (а потім вікінгів) – були передбачені штрафи за зневагу (чи за нахабство?); зокрема стосовно жінок. Так, за дотик до незнайомої жінки штрафували різно, залежно від місця дотику: руки – 16 сол., плеча – 35 сол., а грудей й усі 100 сол. Що ж, закони цілком цивілізовані, – нам би такі.

За підробку документів відрубали руку. Смертна кара існувала лише за нечисленні злочини: зраду у подружжі, зраду як таку, вбивство слугою пана, бунт або дезертирство з поля бою.

Нагадаємо, що старий візантійський солідіс – 5 грамів золота, вартує сьогодні приблизно 50 доларів США; але, є ще рівень цін. Так от, тоді десь за 10 сол. можно було придбати гайок олив, за 20 сол. – сільський дім, а за 50 сол. – сад або пару звичайних коней. Бойовий кінь зі спорядженням тягнув на всі 100 солідіс. Хоч молодого раба можна було придбати й за 12 сол.

* * *

Захоронення ланґобардів, де б не були, відрізняються великою кількістю ювелів, як і наші скитські. Це пов’язане зі старим ґерманським звичаєм, за яким особисті речі покійного – не наслідувалися, а уходили з ним. Вони, ці захоронення, демонструють нам переважно “аристократичну” групу крови А (до 30 %) та А/2 (до 10 %); найменше представлена група АВ (до 5 %); Імре Ленд’єл). За матеріальною культурою вони наближаються до черняхівської культури українських ґотів.



Доповнення 10. Іран

Аби ліпше зрозуміти події часу, зокрема – світову війну 600 – 629, нам слід знати попередню історію Iрану, хоча би з часів шаха Кавадха та революції мага (жреця) Маздака. Цей останній зумів так приборкати шаха до власних рук, що здійснив перший відомий в історії комуністичний переворот. Iдеї були не надто складні, як завжди у них – розподільчі, – забрати в одних та віддати іншим: “всє подєліть!” Та й поділили: навіть жінок. Але, щоб не посваритись з іншими, чоловік, що заходив до якоїсь жінки, скористатись своєю часткою суспільної власності, – полишав на ґанку свою шапку, щоб не з’явились, бува, інші претенденти на “суспільну власність”,

Може саме з тих пір, як десь приходять до влади оті, “прогресивні”, від “всє подєліть”, – люди їх обов’язково запитують: “А, як там воно, панове, у вас із жіноцтвом, – усуспільнювати будете?”

Марксисти, до речі, коментували цей пункт програми Маздака – з повною відповідальністю. Бо, мовляв, перед тим жінка у Iрані була власністю свого пана у гаремі, мало не рабинею, а тепер… Одне слово, на тодішньому рівні розвитку виробничих сил така реформа була прогресивною з усіх точок зору…

Так воно тягнулося собі роками, та країна хутко прямувала до руїни, але підріс тим часом син шаха, Хосров, та все це стало йому все менше подобатись. Але, він добре розумів, що діяти потрібно обережно, та увійшов у довіру самого Маздака. Та й підказав тому скликати з’їзд, чи то активістів, чи то партійних секретарів з усієї країни. Так воно й сталося, та Хосров із своєю гвардією зумів розпорядитися з ними тишком, не викликаючи підозри Маздака. А вже потім покликав його та показав поле, з якого стирчав ліс із 24 000 людських ніг, бо син шаха наказав їх усіх закопати живцем у землю, головою вниз. А потім і самого Маздака наказав обідрати зі шкіри: сувора була країна.

Так сумно покінчилася тоді перша спромога побудувати “світле майбутнє” в окремо взятому Ірані. Після цього, ставши шахом Хосровом I (531–579) він отримав від свого народу прізвисько Анушірван – Блажений. Шахом він був могутнім, непримиренним та войовничим, 540 зруйнував візантійську Антіохію у Сирії, а 562 – в союзі з тюрками, побив на півночі азійських аварів; це й стало безпосереднім поштовхом для їх перебазування на захід. Воював і на півдні та окупував Йємен; тут він зіткнувся з абісинцями, що й собі намагались підбити Арабію. А це, мабуть, і штовхнуло їх згодом до союзу з Візантією. А союз iз тюрками проти аварів – так і став випадковим епізодом.

Шах Анушірван полишив по собі добру пам’ять, та ще й потужну, як колись, державу, котру й передав Ґорміздові IV (579–590). Наступний шах, Хосров II (590–628), – був онуком великого Хосрова I.

А тим часом змінився й розклад політичних сил, принаймні, – почасти. Ворогами, сталими та випробуваними, полишаються Абісiнія та Візантія; кращий союзник? – мабуть, уже не ближчі конкуренти, тюрки або хозари, а – десь подалі. Скажімо, – Гунський каганат в Україні.

Перелом у світовій війні наступає, коли енергійний кайсарос Гераклейос, розбивши аварів 622 на Балканах, – не йде далі, а повертає свої сили, разом із тюрками, – на Iран, слушно розуміючи, що авари так, відразу, не оклигають. Візантійські та тюркські війська не лише окупували Іран, але й зруйнували усю систему його оборони. Це було недалекоглядним рішенням, продиктованим почуттями а не політичним розрахунком, та – з простої причини: відкрило шлях арабам, які зробили багату ресурсами країну своєю базою, а звідти… Якби не це, певно, що араби не мали би таких успіхів на Близькому Сході та не відібрали б у ромеїв усю Північну Африку. А тоді – багацько чого стало би іншим в історії Європи…

Шах Хосров ІІ загинув унаслідок повстання обуреного поразкою народу 628. Але, ненадовго пережив його й Iран. За наступні 14 років у ньому змінилося 12 правителів. В тому числі – й дві шахині: Буран (630–631) та Азармедухт (631). А, що то є шахині на іранському престолі, де їх не бувало з самих часів леґендарного Ахайменеса (700–775 п. н. е.), засновника держави, – пояснювати не потрібно.

Останнім із сассанідів став Єздеґерд ІІІ (632–651) за якого починається арабська інвазія до не лише підупалого, але й безборонного Ірану. Неканий військовими поразками шах тікає на північ, до Мерву, де його на вулиці вбиває арабський мародер, поласившись на золоту заколку плаща; навіть не підозрюючи кого він убив.

Якби ж арабам не вдалося захопити Іран – не було би ісламу i в усій Середній Азії.




II. КИЇВСЬКА РУСЬ


1. Перший літописець

“Нєстор – пєрвий русскій летопісєц”, – так його звали завжди, хоч на той час такого слова – “русскій” для позначення якогось народу – просто не існувало; ніким не вживалося. Iще один приклад свідомого історичного шахрайства, але й не випадковий. Частина своєрідної системи шахрайства. А заразом – своєрідна іронія історії.

Бо його темність, невігластво та ксенофобія (страхання чужого) іноді б’ють у вічі. Вони – мало не сучасні, мало – не московські, класичні. Не випадково ж, його там так високо цінують.

Наведемо, щодо цього літописця, деякі опінії совєцьких істориків. От хоча би, так пише відомий академік Б. А. Рибаков:

Iз середовища літописців особливо виділяється киянин Нестор (початок ХII ст.). Він написав широко задумане історичне введення до хроніки подій – “Повість врем’яних літ”. Хронологічний діапазон уведення – від V-VI ст. нашої ери до 860 року, коли руси вперше виступили як сила, рівна Візантійській імперії. Iсторико–географічне введення Нестора до історії Київської Русі, написане з небувалою широтою та достовірністю, заслуговує на повну довіру з нашого боку.

(Б. А. Рибаков, Мир истории, Москва, 1984, с. 327)

Не відстав від нього й попередник, такий собі лавреат Сталінської премії Б. Д. Грєков:

Нестор зрозумів своє завдання дуже широко, він і переробив, і завершив труд своїх попередників, значно роздвигнув його хронологічні рамки й присвятив багато уваги самому князеві Святополку, затушував темні сторони його діяльності та підкреслив позитивне, – до цього побуджувало його безсумнівно почуття подяки за добре ставлення до Печерського монастиря та за підтримку його програми.

(Б. Д. Греков, Киевская Русь, Москва, 1953, с. 416)

Оцінки – понад високі, але – хто оцінює (“а судьі кто”?). Нічого собі, об’єктивний історик: “затушував темні сторони”, “підкреслив позитивне”… Як же це все знайоме! Не літописець – совєцька людина! А це ще й питання довіри до наступних істориків. Але, саме в цьому, як ми переконуємося, – справи є понад кепські.

Видатний римський історик Амміан Марцеллін писав колись: “Iсторик, що свідомо замовчує якісь події – творить не менше шахрайство, ніж той, що пише про події, яких не було”. Це дійсно так, та годі шукати якісь попередні історичні події в літописі Нестора. Там їх просто немає. Згадується для чогось Траян; потім – Олег. Між ними промайнуло сімсот років, а – де вони? – проміж них – наче нічого не було. Хіба, що отой дурний анекдот про аварів. Пишеться все це, зверніть особливу увагу, в тому самому місті, яке було першою столицею середньовічної наддержави Європи з 375 року; було, багато років і потім. Не згадується й словом – про Аттілу; згадується, однак, про Траяна. Це виглядає дослівно так, якби в Римі – уявляєте? – ніхто й ніколи не чув би про Юлія Цезара або про Августа, ганьба світового рівня, чи не так? Що це, – темнота, невігластво? – так, є й вони. Але, може то й свідоме шахрайство, – хто знає… Бо, про тих же Аттілу та Бояна є надвишок відомостей по візантійських християнських джерелах, але… З другого боку – Нестор буває, часом, аж дивно сучасний.

Ми, в Третій російській імперії – славетному Союзі Совєцьких Соціалістичних Республік, – звикли жити в оточенні ворогів. Це, до речі, так і звалося – “вражєское окружєніє”. Чимало їх було, пригадаємо: “польскіє пани” (або “бєлополякі“), “руминскіє боярє”, “бєлофіни”, “нєдобітиє японскіє самураі” (колишні “макакі“), “нємєцкіє фріци”, “англо–амєріканскіє поджігатєлі войни”… Це останнє дещо свідчить про “кризу жанру”, бо надто вже довге та до того – вкрадене у колишнього союзничка Гітлера. Це – щодо “врага унєшнєго”.

Були й інші – “враг унутрєнній”: “жідо–масони” (потім – “сіоністи”), “хахли–бандєровци” (в минулому “пєтлюровци”), “чуркі”… Нікого, здається, не забув наш “старшій брат”, спасибі йому за ласку; дослівно – “нікто нє забит”.

Та от – чи не тим самим шляхом, бува, пішов іще “пєрвий лєтопісєц”? Здається, – що там слов’яни? Бо, в них “един язык Словенеск”, але – ні, не так воно все просто; поляни – то хлопці як треба, але всі iнші… Такий вже мотлох, що уявити неможливо. Послухаємо самого Нестора: “Древляне живяху зверьским образомъ, жівуще скотьскы”. Радимічі? – але вони, як і вятічи, – “от Ляхов”, – тобто не ліпше від “польских панов” (вони ж – “бєлополякі“), що ж тут доброго? До того ж, усі вони, радимічі, вятичі та северяни, – “одинъ обычай имяху: живяху в лесе, якоже всякый зверь, ядуще все нечисто и срамословье в нихъ…” Тут, бачите, суто римський підхід до природи: вона визнається лише у вигляді дачної; а “дикий ліс” – то “дикі звіри”, і все; такі собі, родові спогади про різню в Тевтобурзькому лісі. Тільки от, звідки це все побралося у нашого дрімучого “слов’янина”?

Кривічі? – нащадки великих скирів – “сокир”, що дали світові Едекона та Одоакера, а можливо – й Аларіха Балта. Не ліпші й вони, бо: “Си же обычай творяху Кривічи и прочии погани”. Отак воно є: мова одна – словенска, а от ґатунок, сортність, – виходить різна.

А, що ж інші люди, які живуть у широкому світі? – “інородци”, так би мовити. Ой, тут і зовсім нічого втішного… таке сміття…

Половці? – оті самі, великий нарід кипчаків? – та вони ж: “ядуще мертвечину и всю нечистоту, хомакы и сусолы, и поимають мачехы своя…”

Болгари? – але ж: “ихъ вера оскверняет небо и землю”. Християнство, як загальну релігію, прийняв у Болгарії ще Борис I (852–858), іще в часи Кирила та Методія. Але київський невіглас про це ще, за триста років – так і не довідався. Далі він, поґотів, звинуватить їх у мусульманстві…

Десь іще далі – й зовсім погано:

“Въ Вритании же многи мужи съ единою женою спять, такоже и многыя жены съ единым мужемъ похотьствуют и беззаконъныя законъ отецъ творят независтьно и невоздержанно”.

Він дуже освічений, знає про весь світ:

Ибо яве таче прилежащим к ним Индомъ, убийстводейца, сквернотворящии, гневливи паче естъства; вънутренейшии же стране ихъ человекы ядуще, и страньствующихъ убиваху, паче же ядять яко иси. Етеръ же закон Халдеем и Вавилоняном: матери поимати и съ братними чады блудъ деяти, и убивати.

Цих, халдеїв та вавілонян, – уже не існує більше тисячі років, але – що це йому?

Отже, ні про кого, крім його полян – жодного доброго слова. Чи не звідси вона, бува, й починається, ота уславлена у світі російська ксенофобія?

Не в ладах літописець із іменами, абсолютно не знаючи, як видно, жодних там іноземних мов (невід’ємна властивість і сучасного “інтєрнаціоналіста”). У нього Олег убиває двох своїх супротивників чи узурпаторів, Аскольда та Діра. Почитаємо, як це було. Олег з’являється у Києві, спливши Дніпром, з малим Iгорем, та:

И приступль подъ Угорськое, похоронивъ воли свои, и посла къ Асколду и Диру, глаголя: “яко гостье есмы, идемъ въ Грекы отъ Олга и от Игоря княжичича; да приедета к роду своему к намъ”. Асколдъ же и Дирь придоста; и выскакаша вси из лодей, и рече Олгъ къ Асколдови и Дирови”: “вы ни князя, ни роду княжя, но азъ есмъ роду княжа”, и вынесоша Игоря, “а съ сынъ Рюриковъ”. И убиша Асколда и Дира, и несоша на гору, еже ся ныне зоветьУгорьское. Идеже ныне Олминъ дворъ; на той могиле поставил Олма церковъ святого Николы; а Дирова могила за святою Ориною. И седе Олегъ княжа в Кыеве, и рече Олегъ: “се буди мати городомъ Рускым”.

Отже, свідчимо: убивство є, насамперед, підступне – “похорони вои свои”, а потім – “и выскакаша вси из лодей”. Далі, чи це аргумент для вбивства: – “вы ні князі, ни роду княжя”?

Так само оте, “азъ есмъ роду княжа”; чи є достатнім це все, разом, щоб “седе и княжа” в Києві? Не бачимо й тіні намагання виправдати дії Олега хоч чимось, крім наведених дитинчих аргументів. Чи не свідчить це про повне забуття почуття легітимності (не кажучи про мораль) у новому – княжому Києві, де колись (тільки подумати!) владних осіб обирали всенародно?

Але, повернемося до суті справи. Аскольд (власне Асгольд – Честь Асів), був тоді людиною відомою, волоцюжним конунгом з півночі (неправда, що “не рода княжа”!), з Ладоги (тоді Альдейг’юборґ). У молоді роки – начальником охорони еміра Кордоби в Еспанії, та згадується там і у документах, як “Асгольд аль Дюр”. Артікль “аль” і вирішує все, – ідеться про одну особу. Бо до того і Дюр, або Д’юр, – то не ім’я, то ґотською мовою просто “звір”, “тварина”. Прізвисько конунга Асгольда, якого він, слід гадати, – заслужив.

Цікаво, що літописцеві вдалося, по смерті Асгольда, розділити, так би мовити, добру та дурну частину його природи (як то було значно пiзнiше з доктором Джекiллом та мiстером Гайдом у Р. Стiвенсона) та поховати їх окремо; конунга у Аскольдовій могилі, а “Звіра” – поза церквою св. Iрини… Зауважимо, що ця дурна помилка, як і наступна, – досі полишається в ранзі “краєугольних камнєй” російської історії.

От і перейдемо до неї, наступної. Самий початок офіційної Київської історії, іще докиївський автор подає так:

И зебрашася трие брата с роды своими и пояша по собе всю Русь, и придоша къ Словеном первее и срубиша городь Ладогу, и съде старейший в Ладозе Рюрикъ, а другий Синеус на Белеозере, а третей Труворъ въ Изборьсце. И от тех Варягъ прозвася Руская земля. По девою же лету умре Синеусъ Труворъ, и прия Рюрикъ власть всю одинъ.

Пише наш мудрець, як під руку попаде, де “къ”, а де просто “к”, слово “восвояси” зустрічається у літописі в чотирьох (!) різних варіантах; щодо стилю – коряво та кострубато. Але, все нічого, аби історичні постаті не вигадував.

Звернімо увагу й на те, що ґотське слово “верінг” – варяг, завжди означало жолдака (перекладається – “озброєний”), найманця, що служить за контрактом, за гроші. Але автор літопису (а за ним і російські історики) вживає його виключно як збірну назву для скандинавських народів. Зазначимо, що навіть далекі ромеї – правильно розуміли семантику цього слова.

Друге, що є тут цікаве, так це те, що Русь – то ніяк не самоназва Києва або Київської землі – України: “И от тех Варягъ прозвася Руская земля”.

Цікаво також, що звали княжити одного Рюрика, а він і приведи із собою ще двох братів; “на кормлєніє”, як у них кажуть. Зазначимо, знову, що такі імена, як Синеус або Трувор, – більше ніде не відомі. Так само, як оті Кий, Щек та Хорив; не вірите – то пошукайте. Та й Рюриковичів було в Росії нічим отих бліх на волоцюжній собаці, а от синеусовичів або труворовичів, – так ніхто й не бачив: ні єдиного. Не дивно, що їм довелося якнайскоріше померти, та – очевидно, іще парубками.

Гадаю, що й тут нема великої складності для досвідченого історика–детектива, та схоже, що літописець переписав відомість із якогось ґотського тексту. Де й писалося, єдино, що прибув кудись там: “Кунунг Раґрік мед сіне гус ок тру верн”; всього тільки. Тобто: “Князь Раґрік (згодом Рюрик) зі своїм домом та вірною дружиною”. Нагадаємо, що на той час у ґотських текстах слів не розділювано, а розділювали тільки речення – двома крапками.

Саме в такий спосіб міг він наплутати й з отими трьома братами від заснування Києва. Зауважимо, що за тисячу років ніхто й ніколи над усім цим не задумався: переписували одне в одного. Та так, мабуть, і переписуватимуть надалі: легше – думати не треба…

Слід би розібратися також у тих відносинах, що пов’язували Олега (879–912) та Iгора (912–945). У літопису – читаємо:

В лето 6387 (вважається, що це 879, О. Б.) умершю же Рюрикови, предастъ княжение свое Олгови, отъ рода ему суща, въдав ему на руце сына своего Игоря; бяше бо молодъ велми.

Отже, наступник – то Iгор, син Рюрика: Олег править, як регент. Покладемо, що Iгореві було тоді, скажімо, 4 роки, що він народився 875. Олег править, Iгор підростає. Потім знаходимо повідомлення:

В лето 6411 (903, О. Б.) Iгореви възрастъшю, и хожаше по Олзе и слушаше его; и приведоша ему жену отъ Плескова именем Ольгу.

Ну що ж; парубійкові вже 28 років (а якнайменше – то 25), має право одружитись, але… Справа не в тім, а – чому ж він ще й досі не князь? Чому Олег правитиме ще дев’ять років? А правив би й далі, якби не ота несамовита смерть, якби не збулося провидіння старого вайделота (балтицькими – “мудрий”, “знаючий”). Коли по його смерті княжитиме Iгор, йому буде вже 37 років (а якнайменше – то 34)! Так, чи не пізно він заступає на престол? – та пізно. Великий Аларіх в його роки вже скінчив свій життєвий шлях, знесмертивши себе.

Пригадаємо, що Олега не раз іменували “Ольгов–когань”. Таким він згадується навіть пізніше, 1187 у “Слове о полку Iгореве”.

Iгор та всі його наступники – то були вже просто князі: звичайне династичне наслідування. Їх не обирали, як каганів. Отже, тут ми вбачаємо неприховане прагнення літописця – затушувати корінні, можливо, зміни, що зайшли. Якось невимушено, не привертаючи уваги, – пов’язати кінець каганату після Олега, та початок київського князівства з Iгорем. Чогось він тут, можливо, не домовляє.

В історії корисними бувають аналогії. Повернемося дещо назад, до V ст. Пізній Рим догорав, імперія розвалювалася, розпадалась на очах, цезарі мінялися чи не щорічно. Спостерігаючи цю метушню, командуючий гвардією, подільський скир Одоакер, – приймає єдине можливе рішення. Він, разом із ґерманськими легіонами, зчиняє військовий переворот та свідомо ліквідує Західну імперію, полишаючи від неї те, що є найбільш життєздатне: королівство Iталію. Об’явивши себе її королем, він відправляє імперські клейноди Західного Риму – імператорові Сходу, Зенону.

Жодний справжній римлянин так би ніколи не вдіяв. Він прирік би на загибель усе, але ніколи не відмовився би від імперії, вiд влади. Але, то було чи не єдиним правильним рішенням; приклад варварського здорового глузду. Без римських амбіцій.

Чи не так воно, бува, відбувалося й у нас цим разом?

Після Ґотських воєн 250–278 Рим згасав, та якби не його поділ Діоклетіаном, після якого обидві частини імперії почали якось потроху відроджуватись, – він, мабуть, зійшов би з арени історії ще тоді. Створення Гунського каганату було політичною відповіддю вільної Скитії на виклик із боку двох відроджуючихся рабовласницьких імперій, двох Римів. То була не імперія, тоталітарна та агресивна, але демократичної структури об’єднання багатьох народів перед зовнішньою небезпекою; різних народів. Хоч і створилося внаслідок війни – бліц–крігу хана Белембера. Війни Аттіли не покінчили безпосередньо з Римом, його мрія так і не здійснилася, але підірвали його сили, створили умови для розпаду Західної імперії який свого часу й стався.

Після нього, каганат мав би спрямувати всі сили на Східний Рим, так само тоталітарний та рабовласницький: так і сталося. Але, вирішальна війна 610–629 – була програна. На відміну від гунів, що повалили Західний Рим, мовчазні та горді розумом авари – не стали тiєю силою, яка була би в змозі довести до розпаду Рим Східний. А потім, внаслідок власних прорахунків та політики ізоляціонізму – самі стали здобиччю неоримської імперії Карла. Була програна остання війна – 795. Л. Ґумільов сказав би, напевно, що цьому старому народові не вистачило пасіонарності. Після зайняття (втім – тимчасового) франками аварської Паннонії, від гунського каганату остаточно відпала Дакія. А за Ольгова–коганя від нього залишилася взагалі, лише Правобережна Україна.

Олег, останній каган, віддамо йому належне, багато воював, намагаючись відродити великодержаву минулого, знову зібрати її докупи, але… Завоюваннями створюються імперії, а не каганати. Ці останні створюються радше згодою народів: щодо спільної цілі. А, спільної цілі більше не було; власне, була, але люди перестали її бачити.

Досить красномовним є старий переказ, згідно з яким Олег та його воєвода, – когось там перемогли, добре. Але, розглядаючи полонених, вони бачать людей у добрих чоботах. Та й кажуть одне одному: “Е–е-е… та вони усі в добрих чоботах, – такі нам данину не платитимуть! – пошукаємо собі краще лапцюжників…”

А каганатові, до речі, – сплачували щорічні данини сама Візантія. Ходив на неї свого часу й Ольгов–когань, ніби й щит прибив “на вратах Царєґрада”… Але здобич виявилася не по зубах: не та вже була Україна… А бути не в змозі протистояти Візантії, означало їй піддатись; не військово – так духовно. З усіма наступними наслідками.

Iстою манією, щодо відродження сили та слави колишнього великого каганату, був охоплений все своє коротке життя син Iгора – Святослав (964–972). Він із молодих років сповідував культ великого Аттіли. Північний ґот (його мати Ольга була з народу ругів), блакитноокий та білявий – він свідомо прийняв зовнішність гуна: запустив вислі вуса та оселедець. Він провоював усе життя, але… часи незворотньо минули. Люди за ним не йшли, а з дружиною багацько не навоюєш. Йому так і не судилося стати новим Аттілою, хоч він і зробив надможливе: повернув до України Леведію; хоч і не зміг повернути Дакію (див. Доповнення 11).

Отже, схоже, що Iгор, наступник Олега–кагана, зробив щось подібне до Одоакера: привів ранг держави у відповідність до її розмірів та політичного значення.

I – останнє. А, чи не були, після появи літопису Нестора – свідомо знищені, ним же, – всі попередні?

Що ж, і це є цілком можливо…



2. Київська Русь

Назва “Русь, – каже нам літописець – не своя, – и от варягов прозвашеся Русь”. Чи походить це від назви якогось народу? – можливо. Але може походити й від терміну, що просто означає державу або панування. Пригадаємо в цьому зв’язку латинські “рес”, “рекс” або ґерманське “райх”. На користь цього останнього свідчить, до речі, та обставина, що часто зустрічаємо термін типу “руська земля”, але жодного разу не згадується, відповідно, про якийсь “руський нарід”. Це з’явиться – набагато пізніше; та – чи до речі?

Російський історик В. О. Ключевскій розпочинає Київську Русь, дивно, – з теренів. Він пише:

Різноплеменне населення, що займало весь цей терен, увійшло до складу великого князівства Київського, або Російської держави (так, саме так і пишеться: Русского государства, О. Б.). Але ця Російська держава іще не була державою російського народу, оскільки ще не існувало самого цього народу: до половини ХI ст. були готові тільки етнографічні елементи, із яких потім довгим та важким процесом виробиться російська народність.

(В. О. Ключевский, Сочинения, Москва, 1956, т. 1, с. 163)

Бачите, які дивні справи; народу ще й близько не було, а держава цього народу, – вже була!

Чому саме воно туди (“до складу”) увійшло, автор не пояснює, логіка йому не надто знайома. Поґотів, про Гунський каганат він зеленого поняття не має. А тому дещо, пов’язане з цим, – пояснює на власний розсуд, наприклад:

… наші князі під хозарським впливом любили величатися “каганами” .

(теж там)

Або таке щось:

Російський (! О. Б.) митрополит Iларіон, що писав у половині ХI ст. похвальне слово Володимирові Святому дає навіть цьому князеві хозарський титул кагана .

(теж там)

Як бачимо, для цього автора, втім – як і для інших, каган, – то радше якась екзотика, назва, займана у хозарів.

Про ці часи й насправді, важко сказати щось певне та визначене, поґотів, вони сприймаються й сучасними істориками стисло за літописом Нестора: однак – маємо й приємне виключення. Прониклива Олександра Єфiменко (1848–1918), – єдиною здогадалася про загальну структуру каганату Олегових часів, i було би несправедливо про це не пригадати:

Iще важливішим є для нас те, що у першому літописі пригадуються князі, які не мають нічого спільного з так званими князями Рюрикова дому: в угоді Олега з греками говориться про світлих князів, котрі сидять під Олегом; у розповіді про помсту Ольги пригадуються князі деревлянські. Князі ці, свідчать згадувані угоди, сидять по містах, а міста утворюють, ясна річ, центри племенних теренів: на теренах сіверян були міста Чернiгів і Любеч, у полян, окрім Києва – Вишгород і Витичів, у деревлян – Турів і Коростень. Міста могли виникнути тільки зусиллями великого теренового союзу, а значить їх поява передбачає певну, хоча би й початкову організацію політичного характеру.

(А. Я. Ефименко, История украинского народа, Киев, 1990, вперше, Санкт–Пб, 1906, с.30)

Але, не так воно просто було, можливо, й з отим каганатом; принаймні – тоді.

У записах того часу конунга Гельґі Убивцю Асгольда (882–912), називають “Ольгов–когань”, але – чи ж слушно й це? Бо, його утвердження при владі в Києві пов’язується, тільки–єдино, з убивством попередника, конунга Асгольда. Про якісь там формальності виборів, – ми не чуємо. Отже, продовжувати називати очолювану ним державу каганатом, – нема й особливих підстав. Хоча, підкреслимо це, так само нема великих підстав покладатись на свідоцтва “першого літописця”, людини, як ми це вичерпно виявили, неправдивої та невігласної.

Не можна виключати й того, що саме Асгольд був останнім легітимним каганом (862–882). А Гельґі, убивши його, став просто засновником чергового норманського королівства; стисло подібного до тих, що виникали на той час на теренах Англії та Франції. Це не є якийсь там норманізм, з тiєї простої причини, що норманізм передбачає чужий прихід, а Україна та Київ – іще з давніх давен були пов’язані зі Скандинавією спільною (ґотською) мовою та культурою. Поґотів і літописець пише: “и беша у него словени и варяги, и прочие, прозвашеся русью”.

Олег не сидів у Києві а, як твердить літописець, того ж таки 882, навіть не укріпивши влади у Києві, виправився на північ: воювати варягів, чудь, словенів, мерю, весю та кривічів; та навіть узяв Смоленськ. Трошки тут воно не збігається, бо словени, варяги та русь були з ним (за літописом) і раніше, але… А, до того, де чудь, де кривічі, а де меря та веся, однак, – ліпшого джерела не маємо. Вже потім, наступного 883 – він підкоряє ближчих деревлян та сiверян (884); а далі, ще через рік – приєднав і радимічів. Пише літописець, що року 898 повз Київ пройшли угри (оті, під везером Алмошем), але про якісь дії проти них – не пригадує. У першій мадярскій хрониці, “Ґеста Гунгарорум”, – про це теж пригадується, але… Там “дентю–модьєр – донські мадяри, вийшли зі своєї батьківщини року 884, то що ж вони – цілих 14 років мандрували до Києва? До того, пригадується у хроніці про облогу Києва мадярами та наступний мир, із данинами. Про все це в нашому літописі – глухо.

Потім наступає рік 903 та Олег оженює Iгора на Ользі. Нагадаємо, з того дня, як вони, Олег із малим Iгорем на руках, заявилися до Києва, – пройшло рівно 24 роки. Отже, – Iгор уже дорослий. Оженити – оженює, а престола, як це лічить регентові, – чомусь не віддає, ще одна загадка нашої історії.

На 907 припадає леґендарний похід Олега на греків, отой – із прибиттям щита “на вратах Царєграда”, та з отима уславленими 2000 кораблів, вицупленими – схоже, з історії Ґотських воєн Амміана Марцелліана. Бо, чому ж тоді, поясніть мені, – тоді було їх рівно 2000, і тепер ті самі 2000? – співпадіння? Але, чому аж таке досконале? Та ще з наступним переставленням їх на колеса. Послів Олега, що пішли укладати мир із ромеями, звали: Фарлоф, Велмуд, Рулав та Стемід; з них троє імен є гарантовано ґерманські, тобто – норманські, інші, правдоподібно, теж.

Миру укладено разом із торговельною угодою про практично безмитну київську торгiвлю в Константинополі, та передбачено всі формальності в’їзду киян до столиці, як і регламент їх перебування там. Однак, через п’ять років виникає потреба поширити договір новими статтями, щодо взаємної кримінальної відповідальності за злочини. Деталі угоди показують відносно високу розвиненість тодішнього права. Цього разу виряджується вже 14 послів, серед яких бачимо чотирьох попередніх – Карл, Фарлоф, Велмуд, Рулав та Стемід (тепер – Стемір). Останні імена, теж, переважно ґерманські. Зауважимо, що цього разу імена дещо змінені, але не так, щоб їх не можна було впізнати. Але, не будемо прискіпуватись до темної та невігласної людини, яка навіть слово “восвоясі” пише в різних місцях – на чотири різних способи.

* * *

Того ж 912 помирає “Ольгов–когань”, та князем у Києві стає нарешті Iгор; від року їх прибуття минає рівно 30 років.

Загадкою є те, що Олег, буцім-то регент Iгора – за заповітом Рюрика, – не передав тому влади з повноліттям, як це завжди в такому разі передбачене: чому ж власне? До того, й своє княжіння Iгор розпочинає не по смерті Олега (912), а тільки наступного року; дивні справи.

Зі смертю Олега починають бунтувати деревляни, але Iгор замирює їх 814 та накладає данину, більшу від Олегової. А ще через рік літопис повідомляє про печенігів (перекручене “беш ень” – п’ять народів), що приходять із Кипчацького степу.

Що там цього часу поробляють підкорені Олегом варяги, чудь, словени, меря, веся та кривічі, – літопис тактовно промовчує.

Iгор щосили пнеться не відстати від Олега, хоч і ніяк не дорівнює йому, – організує новий похід на Константинопіль. Спочатку все наче йде добре. Як пише літописець:

“ихъ же (греків, О. Б.) емъше, овех растінаху, и другiя же, сторожи поставьляюще, стрелами расстреляху; и изъламляху, опакы руце связавше, и гвозды железны посреде голов вбивахуть има.”

Втім, за які це провини – літописець не згадує. Зауважимо, що коли свого часу Аттіла та Бледа зі своїми військами “пустошили Тракії”, – на щось подібне не жалілись навіть вразливі візантійці. Але, всьому приходить кінець, та ромеї починають палити Iгореві кораблі “грецьким вогнем”, разом із командами, та їм приходиться терміново забиратись: не все так добре закінчується, як починалось.

Честолюбство Iгора не проходить безкарно: переглядається угода з Візантією. Тепер вона містить низку суто політичних статей, невигідних для Русі. Так, по–перше, ромеї закріплюють своє право на “Корсунську землю” – Крим, де тепер, в жодному разі “да не имудь власти князи Рускыи”. По–друге ж, тепер Русь не має права навіть зимувати у гирлах Дніпра. Таке щось, то істотні поступки Візантії, абсолютно немислимі за часів каганату.

Навіть київські купці не могли вже більше зимувати в Константинополі; було істотно урізано також їх загальні права.

Російський історик, щодо етнічного складу посольства, не висловлює жодних сумнівів:

У переліку 25 послів нема жодного слов’янського імені; із 25 або 26 купців тільки одного або двох можна визнати слов’янами.

(В. О. Ключевский, Сочинения, Москва, 1956, т. 1, с. 165)

Що ж, цілком слушно…

Після поразки під Константинополем, дружина натякає Iгореві, що люди обносились у поході, та непогано б чогось стягнути з отих, одвічних бунтівників, найближчих деревлян, за якими не треба подаватись аж за море. Iгор погоджується та виправляється до Iскоростеня з дружиною. Щось там у деревлян конфіскували, але по дорозі додому Iгор, великий князь київський, каже дружині: “Ви з даниною їдьте додому, а я повернуся та ще походю”; мовляв – чи не полишилося чогось недограбованого, чи не можна ще чогось прихопити? Амбіції, як бачимо, типово князівські. Бо, з цього маємо чіткий вислід щодо того, сталої та визначеної данини – більше не існувало: гребли, скільки заманеться.

Деревляни ж і сказали собі: “Цей, як вовк, не заспокоїться, поки всі вівці не перетаскає, – уб’ємо ж його!” – та й убили.

Так влада над Києвом переходить до кунінґани Гельґи, дружини Iгора; але то вже інша історія. А поки підіб’ємо деякі підсумки.

Що саме, які особливості притаманні виключно цим часам, – привертають тепер нашу увагу? Порівняно з минулими часами каганату, це, очевидно, будуть наступні пункти. Першим, схоже, буде те спостереження, що завоювання окремих народів, здійснюється не в якихось стратегічних цілях високої політики – таких більше немає, не часи Белембера. Скажімо, – забезпечитись від чужої агресії, або повалити чуже рабовласництво. Тепер причини є більш ясні та більш приземлені: збільшити кількість тих, кого можна безкарно обдирати. Звичайна ознака бажання прожити на чужий рахунок. Незворотньо минули часи каганату, коли кожен “мав те, що має, та ніхто до його справ не втручався”.

Тепер князь сам, особисто, їздить збирати данину, та бере – скільки захоче, як отой недолугий Iгор. Та добре, як ідеться про ближчий (35 км. по прямій від Києва) Iскоростень, а як треба зібрати звідкілясь подалі? Тоді як?

Досить очевидно, що про якусь там державну організацію, яка сторіччями утримувала Гунський каганат у межах “від Сяну до Дону”, – нема вже й мови.

Другим є те, що зник кудись, у прірву минульщини, – озброєний нарід, який за часів Белембера або Аттіли був єдиним та справжнім творцем історії, бо це з нього складалися їх звитяжні війська, численні та непереможні. Князі тепер, сміх один, воюють дружинами – “друттін”, з якими колись відправлялися у далекі виправи окремі конунги, але на яких ніколи не трималися цілі держави. Але, подібність тут лише поверхова. Бо колись дружина сама обирала собі ватажка, а тепер… Тепер князь наймає собі дружину.

Сьогодні ми сказали би, певно, що армія з призовників (а радше добровольців), – замінюється на професійну; контрактну. А дружиною, хоч і високо професійною, – багацько не навоюєш. Але ж – воюють. Вони замінюють вдома і відсутню державну організацію. Особиста охорона князів, гвардія наймана з кара–калпаків, дуже хутко виростає на самостійну силу. Бо вже й укази князя починаються словами: “Ми, великий князь Київський та згодні з ним Чорні Клобуки…” От і вгадай, а хто ж тепер править у Києві: князь чи Чорні Клобуки? I – ще одне, мало не головне. Заслуговує на увагу опис літописця, якого – скажемо просто – ніхто за язика не тягнув. Вище він описав нам, що виробляли з полоненими греками дружинники Iгора: різали на шматки, розстрілювали та гвіздки до голови забивали. Перед тим, описуючи похід Олега, він пише, що русь – “имяху полоняникы, овех посъкаху, других же мучаху, иные же растреляху, а другые в море вметаша”. Спокійно додаючи до цього, що все це робиться за звичаєм: “елико же ратнии творять”. Але, зауважимо, що коли він пише про іншу сторону, – греків, половців або печенігів, – ні про що подібне не пригадує.

Додамо від себе, що не пишуть про подібне поводження й європейські хроніки, згадуючи наїзди гунів чи мадярів.

Причини таких новацій – очевидні. Колись воювали озброєні народи, та з чого б це комусь спало на думку вбивати полоненому гвіздки до голови? Тепер воюють дружинами з найманців, “професіоналів”. Яким тепер море по коліна, та які – це теж очевидно, набираються тепер і з покидьків cуспільства. З “нідренгів” або людей, що “погано впливають на інших”. Та яких ніколи не приймали до вікінгівських “друттін”.

Втім, не будемо судити поспіхом, зазначивши самий факт. Не виключено, що повинні були в усьому цьому й самі ромеї (див. далі).

Дивлячись саме з цього боку, важко не помітити, що степова державна організація кипчаків (половців) або беш–енів (печенігів), організація озброєного народу, – своїм рівнем істотно перевищувала недолугу київську.

Третім варто буде поставити теренове питання. З легкої руки брехливих російських істориків, що геть записали непролазні простори європейської тайги “улічамі”, “радімічамі” та “вятічамі”, та брехню яких розвили на міру хирних власних сил пустобрехи совєцькі, – Київська Русь (Дрєвнєрусское государство) – була чи не найбільшою державою Європи; а, чи насправді так було?

Подивимось на мапу. На ній (див. хоча би П. Магочі, Iсторія України, Сіетл, 1997, с. 74) наведені межі року 1054, – кінця розквiту держави (рік смерті конунга Юріслейфа). Там північний кордон проходить берегом Балтику, південними берегами Ладоги та Онеги, потім трохи за Волгою, на схід від Ростова, Мурома та Рязані, через Старий Оскол до Кременчуга на Дніпрі, потім Россю, на південний захід до Карпат, з них – за Перемишль, та обминаючи Литву та Естонію на захід від Пскова – знову до берегів Балтику.

Все добре, все так, але – що ж то були за кордони, чиї власне? – чи хіба державні? Бо ж, поміж Ладогою та Смоленськом, або Суздалем та Новгородом, – пролягала непрохідна європейська тайга, де першим поселенням буде заснована уже в II тисячолітті Москва. Та й те, на річці, яка видатних якостей не посідала (Моска Весі – Брудна Вода, сучасною фінською). Ярослав Мудрий, так кажуть, заснував Юр’їв (Тарту) та Ярославль, та от – чи ж він ними правив? Бо, як і правив, то поки вони це визнавали, не більше.

Не надто помічали той Київ i у далекому Новгороді, бо – зверніть увагу, кожен бунтівний претендент на владу мерщій збігав до Новгорода, набираючи там потрібне йому військо. Самі подумайте, чи мислиме було би таке щось, якби Новгород дійсно перебував під юрисдикцією Києва? Очевидні дурниці.

Отже, весь повищий терен слід тепер поділити навпіл, з північного заходу на південний схід, поділом, що пройде трохи на північ від Смоленська та Курська. Все, що на південь – ото й є Києвська Русь, теренами не більше сучасної України. Отже, держава – як держава; Франція або Еспанія.

На півночі – Новгородська республiка, а все на сході, біля Волги, то все лише опорні пункти, віддалені міста–колонії.

Та, не без жалю ствердимо, що й у самому Києві тверда князівська влада існувала лише періодами.

Зовсім перестарався з кордонами Русі (перша з історичних карт у книзі “Iсторія України”, Львiв, 1990, с. 510, 511) і відносно об’єктивний український історик I. Крип’якевич. Там він, на Х ст., включає до Київської держави весь Булгарський каганат (!), бо східний кордон Києва доходить луки Уралу (Жаїк), чого не було й за часів Аттіли. А південний кордон іде від дельти Дунаю – Перекопом, а потім – Кавказьким хребтом (!). До цього він щедро додає й усю Прибалтику, яку тактично обминув П. Магочі. Таким чином, він більше ніж подвоїв за площею – здобутки останнього. Для історика такого рівня це непростимо.

Зауважимо, що найбільш брехлива (на наш погляд) совєцька “Иллюстрированная история СССР”, Москва, 1974, – і та обмежується у своїх територіальних претензіях набагато меншим: тим, що було наведене спочатку з “Iсторії України” П. Р. Магочі.

На другій мапі (с. 511), з Володимирових часів, I. Крип’якевич теж включає до його держави й степи півдня, геть забуваючи про те, що сам Володимир “ставіл городи по Росі”, зміцнюючи кордон зі степом; який дійде моря тільки за литовських кунігасів. На превеликий жаль, усе це дурство було увічнене ще й у тритомному виданні “Української Загальної Енциклопедії”, Львів, 1930–1935.

Всі ці брутальні перебільшення – є суті та незаперечні нісенітниці, походження яких є, принаймні, очевидно. Джерелом їх були не лише одвічно розпалене шовіністичне себелюбство, але й практичні міркування. Бо, “довівши”, що якісь землі у минулому були, хоч рік – а “наші”, – можна висувати на них імперіалістичні претензії завжди. Так постійно робила Росія, у котрої, як відомо, – нема й не було й п’яді власної землі.

Четвертим та заключним пунктом слід поставити відсутність політичного мислення, яке з’являється, нарешті, тільки у Ярослава, – попередники мудрого князя – цілком вільні від нього.

Гунський каганат міг протиставитись обом Римам тільки спираючись на надійне запліччя Великого Степу – Дешт–и Кипчак. Контури майбутнього падіння почали чітко окреслюватись іще за аварів, якi винесли зі сходу ворожнечу з тюрками, господарями Кипчацького степу. А втрата Леведії на користь Хозарату, незабаром після війни 610–629, привела у залежність від нього й Правобережну Україну, разом із Києвом.

Аналізуючи, навіть поверхово, подальший хід подій, легко помітити, що княжий Київ – просто не мав історичних перспектив із тiєю політикою, яку проводив. Він опирався тим, на кого повинен був спиратись, – кочовим потугам степу, та розглядав Візантію, як те, що – в разі успіху – можна пограбувати, та забезпечитись на якийсь час. Не в стані, одночасно, організувати належного спротиву її експансії, зробивши, за недолугого Володимира, навіть вирішальний крок назустріч імперії – прийнявши її віру державною, – Княжий Київ був засуджений історією, та якби й не прийшли монголи, все одно зник би з політичної мапи Європи. Щось розумівся на цьому один Ярослав, та міг би й мати успіх, якби за ним прийшов до влади хтось йому рівний, але так – не сталося.

У зв’язку з цим привертає увагу й загальний короткий вік Київської держави. Від приходу Олега та до смерті Ярослава – проходить всього 172 роки, встигає змінитись усього тільки шестеро правителів. Подальша агонія, аж до зловісного 1240, – протягнеться на 14 років більше. У Гунському каганаті, нагадаємо, від Белембера до Бояна, – пройшло 229 років, та він не закiнчив Бояном.

Але, як же нам тепер розцінювати княжий Київ? – як появу та розквіт української державності, яку підкосили 1240 злі монголи? – далебі… То була, всього тільки, спроба відродити колишню великодержавність. Але, спроба з нікчемними засобами та політично приречена заздалегідь; можливо – й так.



3. Кунінґана Гельґа та її син Святослав

Кунінґана Гельґа (за літописом – Ольга), була, за деякими не надто певними переказами, – з народу ругів; балто–ґерманів, що пов’язані найбільше з островом Рюген, але встигли й порядно помандрувати – від римського Норiкуму та по Білу Русь. Вони, кажуть, користуючись метушнею отого “переселення народів”, спробували були й собі заснуватися у Норікумі, організувавши там своє королівство, та, прочувши про це, король Iталії Одоакер (476–493), розгромив їх у короткому поході, викинувши геть. Зауважимо, що до інших нових народів, він так вороже не ставився.

“Королевою ругів”, до речі, іменує Ольга сама себе, у посольстві, висланному 959 до Оттона I в Аахені. Призначення його було запросити до Києва єпископа Адальберта для заснування там єпископату. Він і дійсно приїздив, але здається – без видимих наслідків.

Коли Ольга одружилася з Iгорем 903, їй було якнайменше 15 років, приймемо це; бо, як було більше – все буде відповідно гірше. Тоді вона почала правити, по смерті Iгора 945, у віці принаймні 57 років. Але, літописець, описуючи смерть Святослава 972 на Порогах, пише, що всього він княжив 28 років. Тобто – ще за рік до смерті Iгора в Iскоростені 945 (!), – уже був князем. Але, чи ж княжила тоді взагалі Ольга? До того, літописець пише нам, дослівно, що підчас убивства Iгора: “Ольга же бяше в Киевъ съ сыномъ своимъ детьскомъ Святославомъ”. А, як йому було тоді, скажімо, сім (?) років, то тоді народила вона його у віці 50 років!

Підкреслимо, що про інших її дітей літописець нічого не згадує, а уперше в 50 років – не народжують. Та, як і сталося таке щось, то це тоді слід би зазначити особливо.

Втім, совєцький історик Б.Ґрєков (Киевская Русь, Москва, 1953, с.467) вважає, що Святослав загинув у віці десь 35 років, а значить народився 937, тобто, коли його матері Ользі було вже 49 (якнайменше!) років. А враховуючи й свідоцтво літописця, що княжив усього 28 років, то вийде, що княжити почав семи років.

Ніяк не ліпше йде воно й далі. Десь року 955 (сучасні історики вважають, що це було 957) Ольга, кажуть, побувала у Константинополі та навіть прийняла там християнство, та ніби – від самого імператора. Після чого той, як пише літописець… запропонував їй руку та серце. Ольга на це слушно відмовила, бо, як він став її хрещеним батьком, то це було абсолютно неможливо; незгодне з правилами церкви. Добре, хай буде, ще один анекдот. Але, зверніть увагу, вона й словом не прохопилася, що їй уже під сімдесят років, вік не юнацький, та для нареченої вона дещо підстаркувата…

А імператором у Візантії був на той час Константінос VII, прозваний Порфірогенетес (905–959, кайсарос із 913), молодший вiд Ольги принаймні на 17 років; от такі воно справи. Втім, кажуть, що про прийом кунінґани ругів у Константинополі 9 вересня 957 – згадує, ніби, сам кайсарос Константінос у своєму “Описі царського церемоніалу” (є російський переклад 1934). Так твердить примітка до “Повесті” видання 1990.

Отже, ствердимо, що й тут кінці з кінцями дещо не сходяться, та як на це не звернув уваги літописець, людина, від якої – як ми бачили вище, годі чогось і вимагати, то все це тисячу років по ньому переписували люди письменні (а навіть – і при дипломах), а належної уваги на цю плутанину – так і не звернули; а з них вже – можна й спитати.

За офіційною історією Ольга правила 19 років – термін чималий, але, – не чуємо від літописця про якісь видатні події, походи на інші народи, чи таке щось; втім, її ім’я не пригадується й підчас правління Iгора, вона, наче, перебуває у його тіні. Але, понад усе турбує її помста деревлянам, де вона проявляє, часом, нежіночу спритність, жорстокість та підступність.

Чи так він уже був дорогий для неї, отой її Iгор, миршавий та клішоногий нащадок Рюрика, так відмінний від свого попередника Олега? – важко сказати щось певне, але…

Деревляни, вирішивши замиритись, відправили до Києва посольство з 20–и можних, з пропозицією – одружитись Ользі з їх князем. Приставши в Києві (вони сплили човном до Прип’яті, а звідти Дніпром), вони ведуть бесіду з Ольгою, яка відповідає їм, що добре, як їй свого князя не воскресити, то хоче вона їх почестити. Отже, нехай другого дня не йдуть та не їдуть до неї, а хай вимагають вищої почесті, – щоб їх просто у човні до неї принесли, вона про це розпорядиться. А сама наказала за ніч вирити глибоку яму біля терема, та й укинути послів туди, разом із човном, засипати живцем; так і сталося. А до деревлян послала людей, передавши, що вийти за їхнього князя згодна, але… Хай пришлють кращих мужів своїх, бо інакше її кияни не відпустять. Кращих людей надіслали, а вона повела їх до лазні, яку потім зачинила та підпалила; “и ту изгоръша вси”. Та знову відправила деревлянам послання: мовляв, вже іду до вас та зустрічайте мене під городом, готуйте меди, – поплачуся на могилі. А підчас тризни повеліла дружині убити деревлян, як пише літописець, чомусь рівно 5000. А потім повернулась додому, зібрати військо проти них.

Коли вона 946 стала з військом під Iскоростенем, з нею вже був Святослав, що сидів на коні та навiть символічно метнув списа в напрямку деревлян. Але той, як твердить літописець, тільки що пролетів між вухами коня, та й упав йому в ноги: “бо вельми детеск”, як продовжує наполягати літописець. Коли б йому було хоч десять років, то певно, що спис упав би дещо далі; скільки ж йому могло бути років? – чи ж вона дійсно народила його, коли їй було за п’ятдесят?

Простоявши під Iскоростенем “лето цело” (рік?) та не в стані взяти міста, Ольга йде на новий підступ.

Вона каже, що хоче з ними замиритись, та на знак замирення вимагає небагато данини: по три голуби та по три горобці з двору. А отримавши їх, наказує прив’язати до кожного ниткою якусь там запальничку. Вони ж ніби, спокійно прямуючи до своїх гнізд – підпалюють городські стріхи, та… місто й згорає. А вона, добивши деревлян, – відбуває нарешті додому. То – знову ж, байки для недоумків, бо самозапалювальні речовини Ользі не були відомі, а звичайний вогонь, – раніше спалить нитку та упаде, ніж щось там десь підпалить. Не вірите – перевірте самі.

Звичайно в таких випадках, не кажучи про катапульти, користувалися звичайними стрілами, примотуючи до них віхоть, що горить. Як зустрічний вітер його не встигав загасити, він долітав, але подальше залежало від того, куди упаде стріла, аби на щось горюче. Бо, як просто на землю, то знову – нічого з неї не буде.

Кунінґана Гельґа, у християнстві – Олена, померла 969, у віці десь за 80 років, нічим примітним, окрім помсти деревлянам себе до історії не записавши. Чим же пояснюється така її популярність у істориків? Мабуть тим, що вона першою з київських можновладців, прийняла християнство; саме це й створило їй потрібну рекламу.

Святослав, син Гельґи, став князем 964. Він поважав матір, але категорично відхиляв усі її намагання охрестити i його. Він уважав релігійну приналежність – справою особистою та не заперечував, як хрестився хтось із його людей, але сам на це не йшов. А це свідчить як не про політичну прозiрливість то про здоровий глузд, принаймні.

Загальні відомості про його ментальність можуть доставити деякі непрямі свідоцтва. Бо, коли він воював із греками та потім замирювався з кайсаросом Iоанном Цімісхіосом у Доросполі 971, його опис із власних очей полишив нам Лев Диякон. Він пише:

На вигляд він був такий: середній на зріст, ні високий, ні надто малий, з густими бровами, блакитними очима, рівним дещо сплощеним носом, із голеною бородою та густим довгим звисаючим з верхньої губи волоссям. Голова у нього була зовсім голою, лише на сторону звисав лок волосся, що означав знатність роду; шия товста, плечі широкі та досить стрункий стан. Він здавався похмурим та суворим. В одному вусі висіла золота серга, прикрашена двома перлинами та рубіном між ними. Одежу мав білу, нічим, окрім чистоти від інших не відмінну.

Так пише нам Лев Диякон.

А все це, одне в одне, нагадує опис зовнішності великого Аттіли (ну, крім блакитних очей, ясна річ), складений раніше ретором Пріскосом. Отже, якщо Лев Диякон, спрощуючи собі справу, не переписав цей опис у Пріскоса (чого теж не можна цілковито виключати), то опис переконливо свідчить нам, що Святослав мав бути щирим шанувальником великого Аттіли, бо ретельно наслідував його зовнішність. А значить, – мусив наслідувати і його приклад.

Це абсолютно підтверджує його наступна військова діяльність, коли він, із повним знанням справи, намагався поширити межі Київської України до минулих, на заході та сході. Намагаючись, як знову прихопити Дакію, так і відновити суверенітет над Леведією. Хоч і успів тільки в останньому. Для цього він зробив усе, що міг, та міг би зробити непорівняно більше, якби не пішло у непам’ять саме поняття озброєного народу, яким завжди трималися каганати.

Незворотньо пройшли часи Белембера або Аттіли. Бо дружинами можуть воювати вікінги у далеких виправах, та не голови держав. Саме цей брак людей весь час некав Святослава, заважаючи йому проявити свій військовий ґеній.

Починає він свою діяльність з походу на хозарів 965, про висліди якого літописець всього й пише:

… одолъ Святославъ Козаромъ и городъ ихъ Белую Вежю взя. И Ясы победи и Касогы, и приде къ Киеву.

Похід цей був насправді важливий, бо спаливши хозарську військову базу Саркел на Дону, та побудувавши там власний опорний пункт Білу Вежу, – Святослав відновив Київський суверенітет над усією Леведією – колишнiм Гунмарком, що триста років перебував під владою хозарів; відновив цілісність України.

Але, з приводу цієї виправи на хозарів – є інші опінії. Так, совєцький історик роз’яснює нам, що:

Війна закінчилася розгромом хозарського царства. Той же Iбн–Хаукаль повідомляє про взяття та зруйнування росіянами (так, так – “русскими”, О. Б.) хозарських укріплених міст – Саркела, Iтіля та Семендера. Хозарський каганат припинив свого існування.

(Б. А. Греков, Киевская Русь, Москва, 1953, с. 460)

I далі:

Наш літописець дуже коротко розповідає, як Святослав розбив хозарів, зруйнував їх столицю, пішов далі у їх володіння, на Північний Кавказ та там завоював ясів та касогів, тобто, осетин та черкесів.

(теж там)

Ми не випадково навели останні посилання, – продемонстрували совєцьку техніку ескалації брехні. Літописець пише, що “городъ ихъ Белую Вежю взя”, а у історика це – “зруйнував їх столицю”. Яка, всі знають, була на той час в Iтілі. “Завоював ясів та касогів”, тобто, – приєднав до власної держави, чи не так? А літописець всього написав, що він їх “переміг” (победи). А тоді й не дивно, що по цьому можна й заявити, що “Хозарський каганат припинив свого існування”. Крапка…

Ворожість до давно зниклих хозарів, яка тут ясно простежується, може видатися дивною, хоч важко її не помітити. Втім, як і в усій совєцькій історіографії. Питання це, щоправда, не має відношення до справжньої історії, але є настільки важливе взагалі, що його гріх не з’ясувати до кінця.

Думається, такий спалах ненависті до хозарів через мало не тисячу років, – вичерпно пояснюється імперською ментальністю, одвічно запаленим імперським себелюбством. Саме це, мабуть, і є причиною нестриманого прагнення до власного ідеалу. Виходить із переконання, що як “в чєловєкє должно бить всє красіво”: національність, партійність, родичі тощо, – так само має бути й у імперії. Живому втіленні державницької ідеї; все – тільки “красіво”: не грабування та нищення, а – “освобождєніє”, або ж, принаймні, “добровольноє прісоєдінєніє”.

Бо, справа в тому, що від хозарів залежали колись і слов’яни – “прєдкі русскіх”, та вони їх навіть обкладали даниною. Невеличкою, по вивірці з двору (на рік), але – як же насмілювалися! Бо, одна справа, як тобою, нічим отією худобою, торгують свої: “ви наші отци, ми ваші дєті”, а зовсім інша, як обкладає отією вивіркою якийсь нахабний чужинець. От це вже без покарання, полишити не можна. Адже, воістину немає на світі більш розпаленого себелюбства, ніж у того імперського сміття, збіганини без роду–племені…

Про це писав колись іще, пам’ятаєте? – прудкий “слуга царю” – Пушкін, якого власна теща почесно іменувала “лєший арапской”: “Как ныне сбирается вещий Олег /отмстить неразумным хазарам /. Их села и нивы за буйный набег, /обрек он мечам и пожарам”. “Буйный набег”, – то, мабуть отой – за вивіркою…

До того, мав би й знати цей амбіційний співець імперства, що ті хозари були кочовиками, не було у них “сел и нив”, були юрти та пасовиська, та… Такі вони всі, оті самозакохані невігласи,”слугі царю і отєчєству”.

Але, як бачимо, – совєцькі пішли значно далі.

То й розберемось, – а як воно було насправді? – Чи ж дійсно Святослав одним походом завалив цілий каганат разом? Подумаємо.

Відстань від Києва до Саркелу, ближчого хозарського міста, становить десь 600 км.; така сама й відстань до Дунаю, де він воював по тому. Але – різниця істотна. Шлях на Дунай пролягає здавна заселеними та контрольованими теренами, але тут… За Дніпром починаються степи Леведії, де хазяйнують, як не кипчаки, то печеніги. Отже, відправлятися туди великою армією – неможливо. З тiєї причини, що не було вже таких армій, не часи Аттіли, а крім того – треба буде спочатку пробитись через половців та печенігів. Таким чином, єдиний вихід, це піти з невеликою, десь на пару тисяч, кінною дружиною, швидкою та рухливою. А з такою, можна увійти несподівано до міста, попалити, пограбувати, але закріпитись надовго, – вже неможливо. Отже, похід Святослава 965 – то був швидкий кінний рейд, за якого вдалося нагнати жаху на Iтіль та Семендр, відбитися від ясів та касогів, але… нічого неможливо було завоювати.

Отже, Святослав, хоч і поскуб Хозарський каганат, але не зруйнував його, жодною мірою; що би там не писав про це Iбн–Хаукаль.

А цей останній, разом із іншими арабами, – мав усі підстави ненавидіти Хозарат і бажати йому загибелі. Чому саме так, з’ясовується в Доп. 2.

Але, як успіхи Святослава на сході були всім очевидні, та завершилися принаймні формальним поверненням Леведії під суверенітет Києва, полегшуючи наступну колоніальну експансію на схід, – на заході справи розгорталися істотно гірше.

Там експансія Києва була спрямована на Дакію, що була колись частиною Скитії, та далі – за береги Дунаю. Туди, на другий великий торгiвельний шлях Європи, князь і спрямовує свою увагу. Очевидно, в немалому ступені завдяки тому, що перший – стару “Дорогу до Міклаґарду”, водний шлях від Скандинавії до Чорного моря, – втримати Києву було вже не по силах. Заважали потужні степовики, кипчаки та печеніги, з якими було назавжди утрачено спільну мову. Цю згубну ворожнечу, якої не знали Скитія та Гунський каганат, – назавжди закріпить, ось–ось, візантійське християнство, невігласне та непримиренне.

Намагання відновити військовий тиск часів Аттіли на імперію, – починаються відразу по закінченні більш–менш удалого походу на Хозарський каганат. Конунг Святослав, що схилявся перед пам’яттю великого Аттіли, навіть наслідуючи його зовнішність, – був його здібним учнем, але… На здавна обжитому та населеному заході – мало було дружини; навіть і доброї, рухливої та дисциплінованої. Потрібна була армія. А її більше не було.

Відносини Святослава з ромеями варті окремого розгляду, а оскільки кампанії проти них передувала війна з болгарами, то не вадить нагадати, чим була на той час Болгарія.

Коли хан Аспарух, син Кубрата з дому Аттіли, не забажав терпіти владу Хозарату над Леведією та вивів південних булгар на терени імперії, до Мезії, – імператор ромеїв був вимушений вже через рік визнати нову державу дипломатично. Бо, за прихідцями на землі, сувереном яких він колись був, – стояв могутній колись каганат гунів, переможений у світовій війні 610–629, але – ще живий та потужний. Однак, хижа імперія ромеїв ніколи не визнавала цього в принципі, та навіть, коли потуга на півночі послабне остаточно, – все одно загарбає Болгарію; хоч тільки на час. Отже, не дивно, що перша торгiвельна угода між ними укладається тільки 716.

Тим часом, болгари поширюють свої володіння на захiд та на північ за ханів Крума (802–814) та Омуртага (816–841), – аж до Тиси та Дністра. Християнство приймає врешті цар (хан) Борис I (852–888): це стає 865 року. З тих часів остаточно заникають, як тенгеріанство, так і тюркська мова, що замінюється на слов’янську, – мову більшості населення (?); чи релігійну?

Найбільшого поширення Болгарія сягає за царя Сімеона I (893–927) – велика держава від Чорного моря по Адрію, обіймаючи терени сьогоднішніх Басарабії, Румунії, Югославії, Боснії, Македонії, Болгарії, та Албанії; з новими теренами, зрозуміло, входять до неї й нові народи.

Отже, це не уп’ятеро менша сучасна Болгарія, це мало не великодержава. Заснована, до того ж, на власноруч відвойованому шматі імперії, як Еспанія ґотів або держава Теодоріха в Iталії; або – як встане згодом у центрі Європи держава мадярів з тої ж Леведії. Агресія проти імперії – то не агресія, то справедливість. А тому Візантія, поступово послаблюючи її де тільки можна та розкладаючи зсередини, – не надто наважується ще один на один воювати проти держави болгар. Та, почувши про успіхи Святослава проти хозарів, – відправляє до Києва посольство з багатими подарунками. I з намовою, якось допомогти воювати з болгарами.

Як змогла, допомогла переконати Святослава його мати, конунгіна Ольга; зачарована масштабами ромейської підступності не менше, ніж ромейським християнством. Бо й сама була не абиякою майстринею підступності: єдине, що розуміла. Адже, саме у лицемірному ромейському християнстві знайшла себе зрадницька та безжальна душа цієї жінки, що за своє довге життя не заплямувала себе жодним добрим вчинком.

Слід гадати, що Святослав дав себе намовити не без опору, бо не любив ромеїв, так само, як їх марне християнство.

Святослав пройшов берегом до Дунаю та зайняв болгарський Переяславець на гирлі, у Доброґеї, що було не надто дивно, бо ромеї оцінили його військо десь на 60 000. По цьому почав снувати утопійні плани перенесення столиці з Києва, тощо. Але, не натхненні його успіхами ромеї злякалися надто енергійного союзника та підмовили печенігів учинити облогу Києва. Святославові ж прийшлося терміново повернутись додому, аби захистити ту столицю, яку ще мав. Нагадаємо, що то був перший та чи не єдиний союз Києва з Візантією (як і її з печенігами).

* * *

Поховавши 969 матір та розв’язавши собі руки, розсадивши синів: Ярополка у Києві, Олега в Iскоростені, а Володимира відправивши до Новгороду, – Святослав нарешті повністю віддає себе “грецькому питанню”. Він повертається 970 до Болгарії, але вже не супротивником болгар, а їх союзником. Якому, однак, після такої крутої зміни пріоритетів, – могли тепер і не надто довіряти болгари. Він сміливо пішов на південь, сміливо погромив ромеїв під Філіпополем у Тракії та під Адріанополем, вже й зовсім недалеко столиці. Але, новий імператор, Iоанніс I Цімісхіос (969–976), – за два роки поправив справи імперії: замирився з болгарами та оточив Святослава з військом у Доростолі (Сілістра на Дунаї); та, після облоги, яка протривала три місяці, що було аж занадто для нетерплячого Святослава, – примусив теж укласти мир. Він був невигідний, обмежував права Києва на півдні, особливо в Криму. Війна не принесла позитивних наслідків. Зате розповіді про неї по літописах – аж понад барвисті. Ніби, коли Святослав останнім напруженням сил узяв Переяславець, він попередив ромеїв за своїм сталим звичаєм – “Iду на ви!”, а тоді… Отут і сталося непередбачене. Хитрі греки відповіли Святославові, що їх замало, та стати проти нього вони недужі, і запропонували данину – певну суму золота на кожного воїна. Та й запитали Святослава, скільки грошей готувати? – скільки ж у нього є людей? Літописець пише нам: “И рече имъ Святославъ:” “есть насъ 20 тысящъ”, и прирече 10 тысящъ; бъ бо Руси 10 тысящъ толко”. А греки, прочувши про це – зібрали на нього аж 100 тисяч війська. Тут дещо зупинимось. Бо досить вже своєрідно це все виглядає. Як лицар без вади, що чесно попереджує своїх супротивників (тільки подумати)! “Iду на Ви!”, – вимушений брехати. Кепські були, видно, з цим справи у державі Київській, бо померла шана, яка давала можливість, що Белемберові, що Аттілі, – мати стільки війська, скільки їм заманеться; а власне – скільки потрібно. Бо візантійські джерела пригадують навіть про трупи озброєних жінок, на полі бою, які воювали разом зі Святославом. Що то були за амазонки, ми так і не знаємо. Значить і йому, великому воїнові, не вдалося подолати стіни недовіри та ворожнечі, що стала поміж київським народом та нащадками Рюрика. Далі в літописі йде барвистий опис повної перемоги Святослава над удесятеро сильнішими ромеями та зовсім вже дитинча розповідь про те, як греки принесли данину шовками, на які князь і не глянув, а наказав сховати, та другу данину – мечами, якими він став так милуватись, що вони й зовсім настрахалися: ба, який войовничий! – та й уклали з ним мир у Доростолі. Отой самий, з кайсаросом Iоаннісом Цімісхіосом, коли Лев Диякон мав нагоду описати нам конунга Святослава. Та от, на жаль, наведений у літописі ж текст мирної угоди – не свідчить про успіхи кампанії; свідчить радше про те, що барвисті описи літописця, то лише чергові байки та буйди. Бо там князь Київський не отримує від ромеїв жодних поступок, навпаки, лише сам урочисто зобов’язується ніколи не нападати на імперію, або на її Кримські землі, ні на болгар. Поґотів, зобов’язується ставитиcь на бік кайсароса, як на того хтось нападе. Отже, самі клятви та зобов’язання; та – без жодних прибутків для себе.

А це й ставить під сумнів оту розписувану вище перемогу 10 тисяч Святослава над 100 тисячами греків: дурниці це все. Отже, із походу на Візантію Святослав повертається ні з чим.

То був останній рік життя великого воїна, відданого шанувальника Аттіли. По дорозі додому він чогось змушений був затриматись біля порогів, перезимував там із великими труднощами, голодуючи. А навесні на нього напало печенізьке вiйсько Курян–хана. То було вже не стотисячне грецьке військо і Святослав не зміг їм протистояти, убитий в бою. Верхівку його черепа Курян–хан наказав оправити в золото та зробити пам’ятного келиха. Саме так, як іще перед нашою ерою вчинила Томіріс–хатун із головою імператора Кіра Великого, Ахайменіда. Або, вже у часи кагана Бояна – ланґобард Альбоїн із черепом ґепіда Кунімунда…



4. Епоха Володимира

Iгор (або Iнгвар) був єдиним, нiби, сином Рюрика, дорученим ним опіці конунга Гельґі, убивці Асгольда. Єдиним був і син Iнгвара – Святослав. Але в цього вже було троє синів, яких він і розсадив по великих містах – правити. От тут і починається те, що є найбільш характерним для подальшого княжого Києва: стала гризня за владу, яка максимально загострюється зі смертю правлячого князя. Розпочинається вона, за літописом, 975, коли Ярополк пішов, ніби за підмовою свого воєводи Свенгільда, на Iскоростень, та побив і убив Олега, брата свого. Володимир, прочувши про це у своєму Новгороді, – збіг був за море, до Скандинавії; Ярополк і посадив у Новгороді свого намісника – посадника; та став володарювати один на всю Русь. Але, поки був живий Володимир, то не могло бути сталим та надійним.

Володимир же набрав за морем порядне військо з верінгів та вмить повернув собі Новгород. А по цьому пішов на Полоцьк, де сидів Ругвальд, що став на бік Ярополка. Він узяв місто, убив князя та увів його дочку, відому Ругнед. А потім – обложив і Київ.

Тут нам слід пригадати оту класичну ґотську зрадливість та підступність, яка свого часу загубила остроґотську державу дому Амалів у Iталії та так полегшила арабам вторгнення до візіґотської Піренаїки. Вона наново розквітає пишним цвітом у напівскандинавському, післягунському Києві. Володимир таємно злигується з Блудом, довіреною особою та воєводою (!) Ярополка (куди на той час подівся Свенгільд – літопис промовчує). Той спочатку умовляє Ярополка збігти із добре укріпленого Києва кудись на Русь, а потім, коли справу вже програно, – іти до Володимира, винитись та просити миру. Там його нарешті й убивають: піднімають на мечі двоє верінгів Володимира. А черговий братовбивця остаточно утверджується на троні, до самої смерті. Поки його власні синки, яких він наробив чималенько, не переб’ють одне одного та знову не сяде на трон хтось один.

Ходив Володимир на ляхів (981), на в’ятичів (981), знову на в’ятичів (982), на ядвінгів (983, див. Доп. 3). Ходив на них іще Олег, та бачите… Київ – то Київ, держава цілком особлива. На даний час усього й має, що столицю та князя, що ж до всього iншого, – то там уже – як сили стачить. Не випадково ж, пишучи про похід на ляхів, літописець підкреслює, що Володимир узяв від них Перемишль та Червень, – “иже суть и до сего дня под Русью”. Примітка – далеко не зайва. Ходив Володимир 984 на радимічів, а 985 – на болгарів. Але, в останньому поході спостерігаємо деяке важливе для подальшого уточнення, власне – обмеження, політичних амбіцій Києва.

Бо, дядько Володимира та його воєвода Добриня – каже князеві: (нагадаємо ще раз) “Диви, а вони всі в добрих чоботах. Такі нам данину не платитимуть, прийдеться шукати когось у личаках”. А це – символічний поворот історії, бо Аттіла, як пам’ятаємо, людей у добрих чоботах аж ніяк не страхався. Бо й у київському порідді, отій недолугій Московщині, – почнуть завойовувати тих, що у чоботах, – лише десь у ХVIII ст.

Потім, як доповідає літопис, князь – ні сіло, ні впало, – починає клопотатися питанням віри. До нього, одна за одною починають прибувати місіонерські делегації. Першим 986 прибувають якісь мітичні болгари ісламської віри, яких (ми вже це свого часу відмітили) у світі просто не існувало. Але, хай і так буде. Вони пропонують йому обрізатися, не їсти свинини та не пити вина. На що він – категорично не погоджується.

За ними з’являються якісь папські посли, про яких геть мовчать архіви Ватикану, але, наш літописець не настільки освічений аби розуміти тонкощі схизми, не в стані відрізнити самостійно папське християнство від патріаршого; знає тільки, що воно погане. От і виходить, що вони верзуть щось не надто зрозуміле, та й князь відповідає їм не більш обґрунтовано.

Потім приходять хозарські жиди, та знову з тим самим набором уже відкинутих негативів: обрізанням, неїдінням свинини та непиттям вина. Більше нічого вони запропонувати не можуть, та їх чекає та сама участь, що й болгар. Але, князь – людина чемна, на обрізанні не налягає. Він обережно випитує, як там у них було з їх жидівською історією, та й викриває в кінці, що Бог відняв у них Iєрусалим, а їх самих розсіяв обличчям землі. То, хіба ж щось таке було б можливе, якби їх віра була правильною? – очевидно, що ні.

Потім у літописі десь більше десятка сторінок займає конспективний виклад Старого та Нового Заповіту. А далі описується прихід візантійських послів та похід, невідомо за чим, Володимира на Корсунь, – чи на те, щоби там охреститись? – так це можна було й у Києві. Потім кілька сторінок у літописі займає оте “Вірую” із застереженнями щодо єресей, засуджених на соборах, починаючи з аріанства.

Ну, а далі вже ясно, що думай не думай, а нічого краще від візантійської православної віри, – не придумати. Та до неї усіх киян за один день і перехрещують.

А князя Володимира, при житті – випивоху, похітливця та розпусника (так його представляє літописець), – по смерті оголошують святим.

Але, сьогодні ми добре знаємо, що то було тільки перехрещення (принаймні – для більшості) до державної релігії, а розповсюдження християнства в Україні – відбулося набагато раніше. Бо навіть у торговельній угоді Iгора пригадується про такі собі дві Русі: Русь поганську та Русь християнську. Отже, оте Володимирове перехрещення мало більше значення для Київської держави, ніж для її народу. Прикувавши її міцними політичними ланцюгами до конаючої імперії. Бо візантійська релігія – то й була візантійська політика. З отих самих часів Константина, коли римський антихрист спритно вслизнув до плащаниці Христової…

Нема великого труду довести, що розповсюдження християнства взагалі, з його культом блаженого невігластва, переслідуванням та спаленням єретиків та чаклунок, – ніде ніколи не сприяло прогресові людства, але… Кордон поміж західним та східним – візантійського обряду християнством, це й тепер, через тисячу років! – кордон не лише поміж двома релігійними системами. Бо тепер прорисовується ще й як сталий кордон поміж освітою та невіглаством, правом та безправ’ям, благобутом та постійними злиднями: придивіться лише до мапи…

Володимир живе у мирі з сусідами, будує церкви та воює з печенігами, та от… Починаються свари з сином Ярославом, якого він посадив у Новгороді. За встановленим звичаєм, він платив 2000 гривень данину Києву, а тисячу витрачав на Новгород. Але, чомусь починає платити батькові менше, а той від засмучення цим розхворюється. Та наказує ремонтувати мости та дороги, – “ити на Ярослава, на сына своего”. Але, Ярослав був теж не у тім’я битий, та спровадив з-за моря верінгів. А тут іще знову об’явилися печеніги, та на них Володимир послав сина свого, Бориса.

Невдовзі він помирає. Як пишеться, це сталося в липні 1015, на п’ятнадцятий день. Але далі знову плететься щось украй незрозуміле. Бо Володимир помирає у Берестові, а звідти його відвозять до Києва, але… Як нам чітко та ясно пише літописець: “и възложивъша и на сани, и везоша…” – До Києва, ясна річ. Так, що ж, – хіба тоді їздили санями цілий рік? Пригадуючи життя князя, літописець порівнює його до Константина, та відмічає, що той погану похіть змінив на покаяння, та при цьому посилається на апостола (на жаль не пише – на якого саме) бо – мовляв: “идеже умножися грех ту изобильствуеть благодать”. Дивна думка. Що ж, не можемо не ствердити, що подібне – є досить сумнівним, та відверто потурає гріхам.

По батькові у Києві сідає правити Святополк. Але, тим часом повертається його молодший брат Борис, що мав воювати з печенігами, та так їх ніде й не знайшов: “не обретшю Печенегъ”, як ясно свідчить літописець. Але, тим часом починаються страхи та під’юджування, які покінчуються на тому, що за наказом Святополка убивають Бориса. За намовленням Святополка, ніби, був зарізаний і другий брат – Гліб. Дехто сьогодні намагається реабілітувати Святополка, мовляв, – це не він. Бо, схоже на те, стежка кривавих краплин тягнеться ще й у бік Ярослава.

Про це свідчить хоч і літературне, але цілком вірогідне джерело, так звана “Сага про Еймунда” (див. Доп. 4). Там розповідається, як вікінги Еймунд та Раґнар були у Новгороді при дворі конунга Юріслейфа. Який ніби й домовився з ними, що вони уб’ють його брата Буріслейфа (Бурне Життя). Верінги так і вчинили та принесли його голову Ярославові, але… той зробив вигляд, ніби вони його невірно зрозуміли; хоч мститися за брата не став.

Світ вікінгів був жорстоким, але був і правовим, та цей випадок становить цілу юридичну загадку. Бо, як Ярослав обіцяв їм винагороду, а верінги нічого задарма не робили, і потім не заплатив, – повинні були помститися вони. А як вони вбили Бориса з власної ініціятиви, то Ярослав мав помститися на них. Але про все це ми не знаємо.

Думається, саме несподiвана смерть Святополка й дала Ярославові блискучу нагоду, зваливши обидва злочини на брата, – канонізувати вже 1021 Бориса і Гліба разом, як святих.

Але, чи так це важливо, – хто саме? – та – кого убив? Для історії – абсолютно не важливо. Важливим – єдино, є те, що коли в Києві приймав остаточно владу хтось із князів, – перед тим гинули всі його брати. Та гинули, виключно, насильницькою смертю. Оце, єдине, є тут важливо, а більше – аж нічого.

Найгірша рекомендація для княжого Києва, як держави, то відсутність на верхах влади навіть приблизного поняття про щось таке, як право.

Святополк же, твердить літописець, несе провину за вбивство ще одного свого брата, Святослава, який мав тікати до мадярів, але й там дістав його, ніби, Святополк; який і став княжити в Києві. Ярослав, тим часом, ніби, іще не знає про смерть батька та про ту макабричну низку братовбивств. А його неробні верінги так дошкуляють новгородцям, що ті їх раптом і вирізають упінь, як тоді було прийнято. Та в ту ж ніч прибув посланець з Києва від сестри Ярослава, і повідомив йому про всі останні події. От і зібрав Ярослав недобитих новгородцями верінгів (а полишилось їх усього тисяча) та додав іще 40 000 новгородських добровольців, та й вирушив на Київ. А Святополк, зі свого боку, зібрав русь та печенігів проти Ярослава. Зійшлися вони десь під Любечем, по обидва боки Дніпра, та стояли аж три місяці, до заморозків, не відважуючись напасти одне одного.

Та насмілилися нарешті зійтися, i подолав Ярослав Святополка, який збіг до ляхів, до Болеслава Хороброго (992–1025). А року 1017 Ярослав сів княжити у Києві; а було йому тоді, каже літописець, – 28 років. Року ж 1018 Святополк повертається з військом Болеслава, який видав за нього дочку, та вони перемагають Ярослава, який хоче збігти за море, але новгородці не дають йому це зробити, знищують його човни. Та склалися по чотири куни “з мужа”, а зі старост – по десять гривень”, та й зібрали йому нове військо. Вони зійшлися вже 1019 на річці Альті, та переміг Ярослав; але Святополк знову збіг. Але далі починається якась містика:”и нападе на не бес и раслабеша кости его”; від цього й помер.

А з того часу епоха Володимира змінюється на епоху Ярослава.

* * *

Як деякий попередній підсумок цієї епохи, зазначимо, що вона – іще наприкінці першого тисячоліття, – запрограмувала відокремлення України від Європи нездоланним бар’єром найбільш реакційного, візантійського християнства. А цей доконаний факт запрограмував не світлу долю України аж по кінець другого тисячоліття. А тоді це посприяло ізоляції Києва від вікінгівського світу, частиною якого він став після аварського панування.

Сприяло це і його духовній ізоляції від Великого Степу тюрків, невід’ємною частиною якого тисячі років була Україна; загнало цілу велику країну у глухий кут. Навряд, чи можна було вибрати щось іще гірше.



5. Князь Ярослав (Мудрий)

Якщо заглянути до літописів, то такого прізвиська – Мудрий, для цього кульгавого сина Володимира, вилицюватого та гостроносого, – ми ніде не знайдемо. Однак, коли дати собі труд перелистати російську імперську історію, ялову та брехливу, то хутко виявиться, що першим прибрехав це відомий російський історик–патріот, стовідсотковий русак із нащадків такого собі Кара–мурзи; а простіше кажучи – Ніколай Карамзін.

А, як це зробив “старшій брат” (хоч і з колишнiх “татаровєй”), то й ми зобов’язані це неодмінно наслідувати; бо, бачите, й відповідний орден незалежної України носить ту ж неісторичну назву: орден Ярослава Мудрого.

Отже, тому ми й дозволимо собі цей, прикметник, свідоцтво чужого панування, – надалі опускати. Але, й цілком відкидати його не слід, бо цей князь, першим по Ольгові–коганю та Святославові мав хист до політики, та навіть дещо розумівся на ній. Бо не лише якось умістив свою недолугу державу у хорі інших європейських (не беручи до уваги осібну та принципово марґінальну Візантію), але й якось упорядкував її з середини. Коротше, полишив у кращому стані, ніж отримав.

Він, перемігши 1019 Святополка на Альті, все ще не має спокійного життя. Раптом з’являється якийсь Брячислав, онук Володимира, та грабує Новгород. Ярослав його перемагає та той тікає до Полоцька. Потім, із Тьмуторокані 1023 приходить брат Мстислав, здоровезний та червонопикий, із отого численного Володимирова поріддя (12 синів), що переміг та обклав даниною касогів. Та й “поиде на Ярослава”, разом із хозарами та касогами. Що з цього вийшло, літописець тактовно промовчує, але наступного року, коли Ярослав перебуває у Новгороді, Мстислав приходить до Києва. Але, тут виявляється, що кияни його не приймають – “и не прияша его Кыянъ”. Могло бути, виявляється, і таке щось. Тоді той сідає у Чернігові, де його вже, схоже, приймають. Ярослав же тим часом відсиджується у себе в Новгороді.

Потім літопис доносить нам про голод у далекій колонії – Суздальській землі, та про бунт поганських волхвів з цього приводу. От і треба Ярославові терміново відправлятися туди та якось діяти. Так він і робить, відловлює та карає волхвів, а за хлібом посилає в сусідній Великий Булгар, де, як у всіх іноземців, неврожаїв чомусь не буває взагалі. Принаймні, у жодній історії (літописові) не відмічено, аби хліб (чи щось інше) возили у зворотньому напрямі. Як наочно бачимо, деякі традиції мають вельми поштивий вік.

Але, Суздаль – Суздалем, а проблема Мстислава залишається; із двох мусить полишитись хтось один, чи не так?

Тому Ярослав запрошує з-за моря конунга Гакона (літописець називає його Акуном, а трохи нижче – Якуном) у золотому плащі, з доброю дружиною верінгів, та йде з ним на Мстислава з його чернігiвськими сіверянами, але програє битву; тікаючи разом із Гаконом, який навіть золотого плаща десь загубив. А Мстислав, оглядаючи поле бою – радіє: “се лежить Северянин, а се Варягъ, а своя дружина цела”. Отже, підхід до справи, як бачимо, суто розбійницький: є князь, є дружина; а є ще й народи – сміття під княжими ногами.

Нарід, що або покірно платить данини, або накладає головою за інтереси першого–ліпшого розбійника з волоцюжної породи Рюриковичів. Але, чомусь і може такого до себе не прийняти: залишки минулих каганатських вольностей? Після цього Ярослав тихенько сидить у своєму Новгороді, куди збіг, та до Києва взагалі не потикається; але, не лізе туди й червонопикий Мстислав. Тільки десь року 1026 Ярослав знову збирає військо та заявляється до рідного Києва. Вони діляться зі Мстиславом Дніпром, та наступає, як пише літописець: “тишина велика в земли Руской”, – мир.

Проходить цілих чотири роки миру – небувалий час для отих Рюриковічів, та 1030, вирушає Ярослав на північ, на естів, перемагає їх та засновує на їх землі місто Юр’їв. Називає на честь самого себе, бо його справжнє, не літописне ім’я – це Юріслейф – Морське Життя.

Потім з заходу починає тягти смаженим, – помирає Болеслав Хоробрий та виникає “смута в земли Лядьской”. А, як воно десь “смута”, там обов’язково десь та щось погано лежить, там можна прихопити собі чогось чужого. Такою вона є, державна мудрість князівства Київського, що ж тут поробиш… З такої нагоди Ярослав поєднується з братом Мстиславом та вони разом ідуть на ляхів; знову повертаючи міста Червоної Русі, а до того ще: “и многы Ляхы приведоста и разделяста я”. Власне, Болеслав (992–1025) помер дещо раніше, але… чи то літописець це пізно помітив, чи то Ярослав із Мстиславом трохи припізнилися… Потім Ярослав ставить міста на Росі, під якою літописець розуміє, можливо, річку, що раніше називав Россю. Обидва ж, призабули, можливо, що якісь там “міста по Росі” ставив іще Володимир.

Року 1034 дужий Мстислав застуджується на полюванні та помирає; Ярослав, схоже, може тепер нарешті полегшено зітхнути, але… Коли він бавився у Новгороді, садячи там свого сина Володимира, – приходить звістка, що Київ обложили печеніги, та треба поспішати туди. А ледь якось здолав печенігів, диви, – нова біда: брат Судислав плете змову проти нього. Приходиться посадовити брата до тюрми у Плескові, що ж тут поробиш!

Але, от – 1037: “заложи Ярослав город великий Києв”, – із золотими воротами та храмом Софії. Це не слід розуміти дослівно, просто наш недорікуватий літописець хоче сказати, що Ярослав задумав реконструкцію столиці; як свого часу Август у Римі. Ярослав ставить церкви та засновує кляштори, процвітає й книговидавництво. Та, не слід думати, що йдеться про щось суттєве, хоч перекладається чимало з грецької. Але – те саме, не Платон та не Арістотель, а візантійська попівська ж базгранина; а до неї – іще недорікуватіша власна. За рівнем, ніяк не перевищуючим нашого літописця.

З усього цього довідуємося, принаймні, що сам Ярослав умів читати; що ж – у християнській країні і це добре. Поґотів – для княжого Києва. Бо то ж не каганат, де мало не кожний знав три мови нараз.

Отже, вважайте, що й мудрості від усього цього в Києві не так багацько прибуло…

Далі оповідається, що трішки застоявшись, Ярослав 1038 знову ходив на ятвягів. Про жодні висліди цього походу (як і багатьох інших, до речі) – не згадується. Перед тим писалося, що на ятвягів 983 ходив Володимир, та ще й “взя землю ихъ”, – отже? Чи вони за цей час знову були звільнились? I от – ще одне. Чи мислимо, щоб якийсь володар у Європі ходив військовим походом на частину своєї власної країни? – таке щось бувало мислиме лише тоді, коли там піднімав голову якийсь узурпатор; ну, як це частенько бувало в Римі. Але тут про таких не чути.

А все це знову, хочемо ми чи не хочемо, повертає нас до попереднього питання, – не про вимріяні кимось, а про справжні розміри, масштаби суверенітету Київської держави: якими ж вони насправді були? Все це вимушує ствердити, що перед тим ми визначили підвладні їй терени – з великим запасом. Включивши туди чимало з того, що цією державою ніколи не було, та за жодних умов і бути не могло.

Візьмемо хоча би попередній прецедент із життя Ярослава, коли він позбавився чергового суперника – прудкого Володимира, онука Брячислава, прогнавши його до Полоцька. Так, до Полоцька, а що ж далі? Чи вимагав Ярослав, аби полочани видали йому Брячислава? – здається, ні. Чи пішов сам походом на Полоцьк? – теж ні. Отже, не входили, ні Смоленськ, ні Полоцьк до меж Київського суверенітету. Схочуть – пустять до себе якогось київського вигнанця; не схочуть, – вибачайте.

Не мала жодного відношення до Києва й ота, за тисячу ж кілометрів, Тьмуторокань, до якої теж час від часу збігали ті, кому не щастило вдома.

Так само, ніколи не входили до Київської держави й жодні балтицькі народи, з ятвягами включно. Маючи, напевно, цілком самостійну державу (або держави), яку (яких) так і проблимали історики, що зосередились чомусь виключно на Києві.

Бо, поясніть тоді, більш–менш переконливо, а звідки ж побралися такі потужні державницькі сили (та до того – у справжньому сенсі цього слова) – у дикої та задупної (за переконаннями істориків, звичайно) Аукштоти, яка за одне століття, відлічуючи від 1240 року, – зуміла вирости на Велику Литву, встати від моря до моря?

А все це дозволяє нам тепер іще дещо скоротити терени Київської Русі часів Ярослава, – до справжніх, десь там у – 250 тисяч км. кв. Бо, які б там дружні відносини не пов’язували Київську та Новгородську Русь, а держави це були різні.

Тепер же, помилуємося на щось таке:

Велика держава середньовічного світу Древня Русь…

Скільки народних билін оспівує її, скільки натхненних сторінок присвятили їй літописці. Слов’яно–русси – наддніпрянські поляни та приільменські словени, полоцькі кривічі та сіверські в’ятичі та інші племена здавна орали, полювали, бортничали на своїй землі. Відбиваючи наїзди скандинавських морських піратів iз півночі, хозарів і кочовиків–печенігів із півдня, вони поступово згуртувалися до Х ст. до величезної держави під рукою великих князів та бояр “матері городів русскіх” Києва, а також підвласних йому Новгорода, Чернігова, Полоцька, Смоленська… Нова держава розкинулася від чорноморських степів по береги Льодового океану, від Даугави та по Дунай з Волгою.

(Иллюстр. история СССР, Москва, 1974, с. 13)

Належно оцінити всі масштаби цієї потворної (чисто брєжнівського ґатунку) совєцької брехні, можна лише порівнявши оті мітичні “наїзди скандинавських морських піратів з півночі” – з фактами історії. Зауважимо з цього приводу, що “Київська Русь” Б. А. Ґрєкова (Москва, 1953, удостоєна сталінської премії) містить розділ: “Киевская Русь, Скандинавия и Прибалтика” (с. 489). Автор розпочинає його словами: “Значно більш тісні відносини встановилися зі Скандинавськими країнами” та не пригадує, годі казати, про жодні свари чи військові дії. Воістину – оті брежнівські брехуни, то щось небачене у світі.

Насправді, по тому як пішли у минуле гунська та аварська потуги, Скандинавія стає постійним запліччям, безпечним тилом для руськiх князів. З літопису вимальовується чітка та стало діюча схема: як щось не гаразд у Києві, князь звертається до Новгорода, по дружину або підкріплення. Якого, саме з цієї причини, й не можна вважати частиною Київської Русі; а значить – він не є безумовно підвладним Києву. Як не виходить у Новгороді, що ж, – князь відправляється далі, “за море”. Тобто – до Скандинавії.

Були й родинні зв’язки, що пов’язували колишню батьківщину ґотів, данів і свебів та повністю ґерманську Скандинавію. Безумовно північного похождення були перші київські князі, – Рюрик, Олег та Асгольд. Всі Ярославичі, як і їх сестри–королеви, були дітьми Iнґіґерд, принцеси зі шведського королівського дому. Вона була донькою Олафа Шьотконунга (995–1020) і кунінґани з королівського дому ободритів, її бабцею з боку батька була уславлена в піснях і сагах півночі леґендарна Сіґрід Стурраде (Великодуха), дружина двох королів поспіль та мати двох же: Олафа Шьотконунга та Канута Великого (1018–1035), короля данів, що спромігся підкорити Англію. Сіґрід була теж високого роду, донька польського короля Мєшка I (960–992) з Пястів та сестра його наступника, Болеслава Хороброго (992–1025), в дівоцтві – Свентіслейва.

Своїх дочок Iнґіґерд повидавала за європейських королів, в тому числі, знову ж, Лісбет – за норвезького короля Ґаральда Гартраде, того самого, що пограбував та спалив столицю вікінгів Гедебю та наклав головою у битві за Англію.

Все це переконливо свідчить, що на той час північно–слов’янський світ, що утворився з балтів, ґотів і гунів до кінця аварських часів – був невід’ємною частиною великого світу вікінгів, хоч ці останні – північні дани, свеби та ґоти, – уже й не були в ньому більшістю.

Яким чином Ярослав узнав та пошлюбив Iнґіґерд – історія нам не відкриває, але цей шлюб свідчить про те, що тодішній Київ був не останнім у світі вікінгів.

Свого часу “норманісти” наполягали на північному походженні Київської державності, а совєцькі патріоти “антінорманісти” їм заперечували, відстоюючи суто слов’янське (тобто – російське) її походження. От тільки одне, – за полемічним азартом не сподобилися довідатись про те, що й самі слов’яни мали приблизно третину ґерманської крови, та й оті “нормани” з’явилися були у Скандинавії зі Скитії, нізвідки більше. Потіснивши, можливо, її більш старе, кельтське населення далі, до Шотландії, яка недарма й досі називається Scothia – від тiєї ж Скитії.

Оглянемо, під цим кутом зору, етніку князів. Асгольд, Олег, Iгор та Святослав – були чистими ґерманами. Володимир, син Святослава, як його мати була слов’янкою, – був ґерманом тільки наполовину. Отже, на одну чверть слов’янином був Ярослав, але його сини від конунґіни Iнґіґерд, – були ще меншими слов’янами. От, такою вона є, історична правда.

Одного лише не знає, ніколи не чула історія, – жодного нападу отих “морських піратів з півночі” на Русь… Чого не було – того не було.

Але, історична істина – зауважимо це, – плює, що на оті ідіотичні “биліни”, що на оті “натхненні сторінки” мітичних літописців. Бо у нашого, – навпаки, аж так великого натхнення при описі князівських дій чомусь не помічаємо. Він же, до речі, взагалі не пише про розміри Київської держави, бо таке щось, як кордони, – йому, здається не дуже знайоме. Хоч і править весь час про “землю Русску”. Під якою розуміє, схоже, не чийсь певний (скажімо, Київський) суверенітет, а радше людей, які на ній живуть.

Року 1040 Ярослав ходив на литвинів, та так само, невідомо з чим повернувся. Через рік човнами ходив на мазурів, та знову, невідомо, чого ж там ушкурав. Його син Володимир ходив, тим часом, 1042, на якусь “ямь” (?) та ніби її переміг. Мабуть, з цієї причини Ярослав відрядив його 1043 воювати з ромеями, але похід повністю провалився, як нам каже літописець – з причини сильного вітру: “и бысть буря велика и разби корабль Руси”. Частина їх, на чолі з воєводою Вишатою, викинулась на грецький берег та потрапила до полону, за що багато з них візантійці осліпили.

Це, дещо, виправдовує дружинників Олега та Iгора, що з холодною кров’ю різали на шматки полонених ромеїв або вбивали їм гвіздки до лоба.

Тим часом Ярослав видає свою сестру заміж за короля польського Казимєжа I (Відновителя, 1040–1058), а той на дарунок йому відсилає додому 800 полонених, яких увів був іще Болеслав 125(!) років тому, перемігши Ярослава.

На рік 1044 припадає дійство, так само безглузде, як макабричне: відкопують трупи Ярополка та Олега, синів Святослава, та… охрещують їх. А по тому ховають у церквi св. Богородиці у Володимирі.

Року 1045 син Ярослава, Володимир, закладає у себе в Новгороді церкву св. Софії – Мудрості Божої, а далі: “в се лето бысть тишина велика”; тобто – панував мир, такий рідкiсний. Зате 1047 Ярослав знову йде на мазурів; та більш вдало: убиває їх князя Моїслава та передає їх родичеві Казимєжу. Iнші історики, однак, подають цю подію дещо інакше, наприклад, так:

Найдовше опирався Маслав (отой же Моїслав, О. Б.), до якого тікали на Мазовше натовпи неприєднаних бунтівників, та якого підсилювали поморяни, пруси та ятвяги. Шість років, аж до 1047 тривали з ним війни, поки Казимєж не побив його у кривавому бою та не приєднав знову Мазовше до Польщі.

(М. Бобжинські, Iсторія Польщі у нарисах, Варшава, 1977 (вперше видана 1879), с. 110)

Цей, як бачимо, про якісь там Ярославові перемоги 1041, бодай 1047, – взагалі не пригадує.

Року ж 1050 помирає дружина князя, кунінґана Iнґіґерд, зі шведського королівського дому, що народила йому п’ятьох синів та мало не стільки ж дочок. Про їх видання заміж до Франції, Німеччини та тiєї ж Нурріге, – літописець чомусь нічого не пригадує.

Потім, року 1052 у Новгороді помирає старший син Ярослава – Володимир; за літописом йому було 52 роки. А ще через два роки, 1054, у рік Великої Схизми, – помирає й сам Ярослав, 76 років.

Він полишив князівство Київське, що казати, у відносно доброму та стабільному стані; та ще, кажуть, перед смертю настановив синів словами:

“От я і відхожу з цього світу, а ви, сини мої, живіть між собою в любовi, бо всі ви брати від одного батька та однiєї матері (чого не можна було сказати про синів Володимира). I якщо будете жити в любовi між собою, і Бог буде з вами, і підгорне під вас ворогів ваших, і будете мирно жити. Та коли будете в ненависті жити, в сварах і міжусобицях, то й самі загинете, і землю батьків і дідів своїх погубите, яку здобули трудом великим. Але слухайте брат брата, живіть мирно”.

Та й заповідав стіл у Києві – Iзяславу, у Чернігові – Святославу, у Переяславі – Всеволоду, а у Смоленську – Вячеславу.

А року 1061 приходять, кажуть – ніби уперше, зі сходу половці (кажуть, вони ж кипчаки, вони ж кумани), та й починають з перемоги над Всеволодом.

Але, мир та злагода на землі Київській – всього якийсь десяток років і потримались.

Бо, року 1064 Ростислав, син покійного Володимира, який сидів ще за батька у Новгороді, – збігає до Тьмуторокані, та проганяє звідти Гліба, сідаючи на його місце. На це Святослав із Чернiгова іде походом на Тьмуторокань, відновлює на столі Гліба та повертається додому. А Ростислав, не бажаючи підняти меча на дядька, відступає на час, а потім знову зганяє Гліба з відходом Святослава. Отакі от починаються порахунки.

Втім, довго Ростислав не просидів, бо ромеї страхалися його поблизу своїх кримських володінь, та – за своїм звичаєм, підіслали скритовбивцю, який отруїв князя.

Року 1067 починається загальна княжа міжусобиця, яку розпочинає Всеслав, син того Брячислава, що не подужавши колись Ярослава, – збіг до Полоцька, та там і помер. Він займає Новгород, але Iзяслав, Святослав та Всеволод, – відбивають міста та остаточно перемагають його під Мінськом. Всеслав тікає, але троє братів запрошують його на переговори, цілуючи хреста (а, як же!), що нічого поганого йому не зроблять. Але їм, онукам Володимира Святого, очевидно, той хрест не ліпше від Перуна, бо коли Всеслав приходить до них, вони кидають його до тюрми, разом із двома синами. Але зрада кривоприсяжства не проходить невідплатно, та Бог наводить на них половців, що перемогли на Альті всіх трьох синів Ярослава. Коли ж Iзяслав із Всеволодом врятувалися за стіни Києва, а Святослав сховався у своєму Чернігові, – вперше збунтувалися кияни. Вони вимагали зброї з князівського арсеналу, щоб знову піти на половців, а їм відмовили. Збунтувалися, та й звільнили Всеслава, який сів у Києві та правив аж сім місяців. А половців тим часом дещо поскуб Святослав із Чернігiва, та ті й відступили.

Iзяслав покликав на допомогу родича, Болеслава II з ляхами, та Всеслав і утік назад, до Полоцька. До Києва ж першим прибув син Iзяслава, Мстислав, що хутко розправився з киянами, з тими, що випустили Всеслава. Потім зібрався з силами Iзяслав, та прогнав Всеслава з Полоцька, посадивши там Мстислава, який – що за прикрість! – незабаром помер. Тоді садять його брата Святополка, – нестачі у Рюриковичах, як відомо, – не буває. Але 1071 знову з’являється той же Всеслав та проганяє Святополка. Потім Ярополк перемагає Всеслава. Але, на цій гризні за Полоцьк та данини полочан, справа ще не покінчується. Бо року 1073 Святослав об’єднується з Всеволодом проти Iзяслава; та таки виганяють його з Києва.

З цього приводу літописець дуже ремствує та ламентує, являючи чималу історичну ерудицію, біблійну, зрозуміло – не справжню, – визначаючи, що усе це, безумовно, “въздвиже дьявол”. Та й приплітає звичну для себе повчальну біблійну байку про синів Хамових, що зайняли “землю Сифову”. А потім, десь сторінок на десять запускається у спогади про почилого iгумена Феодосія та про Печерський монастир.

Iще через три роки помирає Святослав, а по ньому залишається Всеволод. А ще через рік з’являється Iзяслав із ляхами, який відсиджувався у Болеслава II. Дивно, але цього разу всі вони якось укладають мир та Iзяслав знову сідає у Києві. Однак, починається тепер гризня поміж їх синами. Олег, син Святослава, тікає від Всеволода до Тьмуторокані 1078, а того ж року хтось убиває Гліба, сина Святослава. Збігає до Тьмуторокані й син Вячеслава, Борис. Звідти вони повертаються з половцями, проти Всеволода, що сидить у Чернігові.

В серпні, за літописом, Всеволод ніби їх перемагає, та вони цього чомусь не помічають, а він збігає до Києва, цілуючись з Iзяславом: аби той не вигнав. А той і собі клянеться голову покласти за улюбленого брата, з яким стільки років чварився за батьків престол.

У наcтупній битві загинули Борис та Iзяслав, Олег знову збіг до своєї Тьмуторокані, а Всеволод сів у Києві. Уся ця колотнеча якось заспокоюється на час 1085.

Потім, 1093 помирає Всеволод, останній з синів Ярослава та в Києві сідає Святополк, син Iзяслава. Але, тим часом приходять знову половці та треба їм протиставитись. Святополк програє їм дві битви поспіль, спочатку під Трипіллям, потім – під Торчеськом. Мир удається відновити лише 1094, одружившись на дочці Тугорта–хана.

Отже, княжий Київ губила, насамперед, так і не вирішена проблема наслідування, передачі влади. Тому й не дивно, що із розмноженням роду Рюриковичів, все більше уваги забирало відстоювання особистих інтересів. Саме це поглинало всі політичні сили та спрямування князів, зводячи іноземну політику виключно до надзвичайних ситуацій, коли хтось нападав на країну ззовні. Тоді приймалися до справи, як ми бачили – не завжди вдало, із великою нехіттю відриваючись від звичної гризні за владу.

Це було, мабуть, головне, але ще не було все. Причини загальної недолугості Київського князівства, – лише частково корінилися в ньому самому, було й наслідуване. Здається, головне було закладене за аварських часів, попри блискучий початок нового відродження каганату за епохи Бояна (568–604). Чи не найважливішим чинником була свара з тюрками, володарями Великого Степу, який не мав кордонів у собі самому. Вона давала про себе знати іще в часи каганату, та покінчилася втратою Леведії 629 на користь хозарів. А там, з тiєю сварою було щось дійсно серйозне, бо чому ж би тоді Тюмен Бумін іще 546 погрожував розтоптати аварів, як тих мурашів, копитами тюркських коней?

Отже, корені старої ворожнечі уходили в історію іще азійського каганату аварів, якого китайці називали імперією Жуань–жуань. Вони могли робити це за інерцією мислення, уподоблюючи звичному їм поняттю імперії будь–яке державне утворення. А, можливо, що цей твір Ахунвара був і дійсно, не стільки каганатом рівноправних, скільки імперією, де були “перші серед рівних”, а значить були й гноблені. Те, що ми знаємо з історії західного каганату, очоленого аварами, робить подібну думку далеко не безпідставною.

Потім ця стіна ворожнечі була підкріплена невігласним та нетерпним візантійським християнством.

Авари сторонилися, як Візантії, так і християнства, але вони були й великою силою, подолати яку спромоглися лише франки імперії Карла, а що ж було робити на їх місці Києву, який таких сил ніколи не мав? Київ опирався Візантії, як міг, про що свідчать походи Гельґі, Iгора та Святослава, раз від разу все менш удалі. Але, вже недалекоглядний Володимир, пияка та розпусник – більше ніж політик, – безоглядно капітулював, навіки прив’язавши Київ до конаючої імперії; то була остаточна капітуляція. Врятуватися можна було, хіба ставши, по Великій Схизмі 1054, – на бік Заходу. Але, саме у той переломний рік не стало Ярослава. А продовжити його справу не було кому. Бо недолугим Ярославичам не політика була в голові, а оте примітивне: хто з них перший?

А до того, типово аварське неуміння інтегрувати інші народи, яке вичерпно дало себе знати згубними наслідками війни 610–629, – в іще більшому ступені наслідував княжий Київ.

Розглядаючи державницьку діяльність Ярослава, неможливо не пригадати її законотворчий, а радше – кодифікаційний бік. Бо, великою справою життя Ярослава стало видання “Руської Правди”, кодексу законів держави.

Про юридичний бік життя підданих князівства, залишка великого в минулому каганату, ми довідуємося доривчо, іще з торгових угод Олега та Iгора з Візантією, де пригадуються правні статті у дусі типово ґерманського, ґотського права, де розплатою за провину є грошовий штраф (або – “вира”), та непрактиковані тілесні або ж тюремні покарання; та в разі найтяжчого злочину – убивства, передбачена законна можливість кривавої помсти з боку родичів убитого; в разі неможливості сплати штрафу.

У “Руській Правді” маємо все те саме, але тепер частина штрафу за деякі, здебільшу не громадянського характеру, а суто кримінальні провини, – сплачується, як ми би сказали – до бюджету; тобто – до князівської казни. Єдине, що тут зустрічаємо нового, пов’язано з утручанням всюдисущої церкви, яка тепер за певні провини вимагає церковного покаяння.

Найближчим все це є до права вікінгів, а хоч і ланґобардів Iталії.

Оцінити тут зміни, внесені часом, ми не можемо, бо не маємо вірогідних відомостей про те, яким було право Гунського каганату; або право аварів. Чи було воно відмінним від старого права візіґотів або остроґотів, чи було схожим на нього?

Щодо цього може нас дещо насторожити наступне право Монгольського каганату. Яке, хоч і не знало тюремного покарання, але було побудоване й на тілесних карах. Ескалація цих покарань була такою, що виключала можливость більш–менш довгого існування небезпечних рецидивістів.

* * *

Iсторик старої школи визначив би, певно, епоху Ярослава, як переломну, та тим нічого конкретного й не сказав би. Для нас вона була радше околицею вузла графа подій, та могла би багацько вирішити на подальше.

Мало полишалося тоді до того, аби княжий Київ зайняв би своє належне місце серед сучасних йому держав Європи, в тому числі й поріднених йому за походженням скандинавських. Проживи Ярослав іще десяток років, і хто знає, чи не відліпив би він остаточно Київ від згнилої імперії по Великій Схизмі 1054; але – так і не встиг.

Він, державотворник, не наважився завести чіткий принцип наслідування київського престолу, зберіг дурну систему “удєлов”, яка, власне, й підгодовувала оту дурну гризню за владу, що регулярно спалахувала зі смертю чергового “вєлікого князя Кієвского” поміж його синами. А – міг би ж!

Натомість обмежився напуттям синам: “жийте в мирі!” Чи не розумів він, що добрими напутнiми порадами – пекло вимощене, та яким би добрим це напуття не було, а державним актом воно все ж не є?



6. Кінець князівства

Навряд чи варто вникати до дрібниць у княжі чвари після Ярослава, вони нічого не дадуть i не додадуть до образу Києва. Краще звернутися до безпосереднього кінця.

На рік 1113 припадає аж три відмічених літописом події: смерть князя Святополка, що сидів у Києві, народні розрухи з цього приводу та воцаріння на київському престолі Володимира II (Мономах, 1113–1125). В літописі є, всього й тільки, що по смерті Святополка кияни звернулися до Володимира: “Сідай князю на стіл, батьків та дідів!” А він, ніби на це: “плакася велми, и не поиде, жаляся по брате”. Тоді кияни розграбували двір тисяцького Путяти, а потім: “идоша на жиды и разъграбіша я”. От такий діалог, як бачите. А потім знову послали по Володимира, пригрозивши йому, що й гірше зроблять, як не прийде, та ще його розграбують, вкупі з його боярами та церковними монастирями. Та й умить заспокоїлися, ніби, як прийшов Володимир. Одне слово, щось невірогідне…

Совєцький історик Б. Д. Грєков править нам із цього приводу, що:

Селянські громади, що зустріли наступ феодалів повстаннями, продовжували спорадично виступати з протестом і пізніше. Але, селянські повстання за своєю природою, особисто у настільки далекі часи не могли бути якимись потужними, хоча би з уваги на розпорошеність селянських сил.

(Б. Д. Греков, Киевская Русь, Москва, 1953, с. 502)

Потім, згадуючи врешті, що повстання є саме міське, а не сільське, він додає: “непорівняно більш значущими малюються у наших джерелах виступи міських мас”. Не пояснюючи, ні мотивів, ні перебігу повстання.

Багацько чого розповідає літописець про правління Володимира II, і про спір із братами, як краще перепоховати Бориса та Гліба, і про затемнення сонця (неповне), і про міст через Дніпро, побудований за наказом князя. Року 1116 князь ходив на Дон до половців та бився там із ними два дні, але… “и придоша в Русь по Володимеру Торцы и Печенезе”. Оце навоював, можна сказати…

Наступного року Володимир іде до міста Володимира – на свого небіжа Ярослава. Але – знову без успіху, бо простоявши під містом два місяця – “сотвори мир”.

Це літописець. Iсторик же ставить на рахунок князеві те, що він пом’якшив економічну ситуацію списавши якісь там борги, проявляв велику активність на князівських з’їздах, та особливо те, що: “Найменшу спробу непідкорення собі Володимир пресікає у основі і розпоряджувався ними, як своїми підданими” (теж там). Тобто, за те, що він був справжнім самодержцем.

В кінці він визнає, що після Володимира II Київська держава стала остаточно нежиттєздатною, практично припинила своє існування, розпавшись на 12 окремих князівств: Новгородське, Ростово–Суздальське, Муромо–Рязанське, Смоленське, Київське, Чернігівське, Сіверське, Переяславське, Волинське, Галицьке, Полоцьке та Турово–Пінське. Втім, як ми бачили вище, не всі вони складали єдину державу й значно раніше. Отже, Київське князівство проіснувало більш–менш стабільно всього 243 роки.

Додамо від себе, що за наступні роки, від смерті Володимира II 1125 та по 1240 – рік приходу монголів, – в Києві змінилося десь 36 князів та 49 разів змінювалася влада (дехто влазив на престол двічі та тричі). Таким чином, середня протяжність одного князювання становила 3,5 роки, а влада змінювалася, в середньому ж, – кожні 2,5 роки; ото вже накнязювалися, ніби отой Сіґтрюґ із синами в далекому англійському Йорку (див. “Сагу про Еґіля”).

* * *

Останнє посилання на Йорк – не випадок. Після століть гунського каганату, Київ – у певному ступені, повернувся назад, до ґотської минувщини, ставши периферією світу вікінгів. Але, – успадкувавши від аварів і ворожнечу зі світом тюрків, – одвічною Дешт–и Кипчак. Світ вікінгів був, завдяки cталим вікінгівським розбратам королів, – не найкращим середовищем для національного формування, хоч і створив згодом три нові потуги на півночі Європи.

Йому не вистачало, так би мовити, розуміння спільних інтересів.

Отже, не вадить ствердити таку саму причину, що створювала перепони для національного визначення й у Києві, – відсутність спільних інтересів на національному рівні; ще більшу, ніж на півночі. Примат еґоїстичних інтересів над спільними. Бо, тільки такі спільні інтереси здатні уформувати та згуртувати націю.

Пізні київські літописці повідомляють нам, що київські князі у своїх міжусобицях прагнули, не так перемогти, як поруйнувати та попалити суперника, угнати його людей, послабити на майбутнє. Ця згубна для нації в цілому стратегія, яку підмітили навіть простодухі та не надто освічені літописці, саме й свідчить про відсутність інтересів, вищих над еґоїстичними, національних. Князі та їх люди були політичною елітою народу, та саме вони мали розуміти та відстоювати національні інтереси.

Не можна оминути тут і красномовний приклад, з іншої, але теж тогочасної історії. Як ми бачимо, відміченою вище вадою певною мірою страждав увесь світ вікінгів, хоч і не до такого ступеню, як отой княжий Київ. В цьому контексті пригадується історія Гедебю, що був 250 років торговельною столицею вікінгівського світу. За владу над ним ревно змагалися королі трьох держав півночі, але остаточно спалив його, не в стані підкорити собі, – саме Ґаральд Гартраде, молоді роки якого пройшли як не в Міклаґарді, так у Києві. Випадкове співпадіння? – можливо; а може – й ні.

Подібну відсутність загальнонаціональних спільних інтересів української еліти – можна простежити й далеко потім. Часом створюється враження, що вони так і не сподобилися виробити у себе навіть якусь класову солідарність, з якої все починається. Тобто – на набагато нижчому рівні.

Таку саму відсутність спільних інтересів демонстрували – з самого початку, й київські північні колонії, поки не знайшли себе на ґрунті спільних інтересів суто негативного плану: порабленні угро–фінського світу, що їх оточував, работоргівлі, протиставленні іншим народам, тощо. Не випадково ж їх спільний шлях почався 1169 зі спалення та сплюндрування міста, з якого колись вийшли їх предки.

Як бачимо – можна й так будувати спільний дім. От тільки, не слід по цьому сподіватися, що в ньому колись з’явиться або виникне щось добре, людське…



7. Галичина

Галичина практично ніколи стало не входила до Київського князівства. Часом Київ володарював чимось там у Галичині, часом Галичина підкоряла собі Київ, але стійкого їх об’єднання так і не сталося. Для нас вона буде цікавою, насамперед, як істотна частина українського народу, що загалом не зазнавала згубних візантійських впливів. Та, годі й казати, довший час була так само ізольованою від так званого “старшєго брата”, – як не позаздрити!…

Сама Галичина починає утворювати собою певне ціле за Володимира (Галицького, 1124–1153), який об’єднав її та учинив столицею древній Галич, від якого й князівство стало називатися Галичиною; принаймні – так твердять історики. Назва Галич – є досить цікавою. Справа в тому, що топоніміка теренів, від Галаці на Дунаї до Галича в Галичині, наводить на думку, що то був у якісь давні часи, – домен кельтів (або по–іншому – галів), сусідів та родичів кимерійських балтів. Поґотів, ми знаємо, що безпосередньо на заході, ще десь перед нашою ерою, знаходилася потужна кельтська держава, Бойемайна, або ґерманською Бойогайм, від назви якої пішла сучасна Боґемія. Можливо, що до її колишнiх громадян мають якесь давнє відношення наші бойки, як до колишніх ґотів – сучасні гуцули. Але, повернемося до власне галицької історії.

Син Володимира, Ярослав (Осмомисл, 1153–1187) – примножив здобутки батька в напрямі Подністров’я, подекуди дійшовши й Дунаю. Про це з повагою пригадує невідомий автор “Слова”, звертаючись до князя: “Галицький Ярославе–Осмомисле! Високо ти сидиш…” Але, шкода, не так він насправді високо сидiв, бо поруч із ним, а може й вище, сиділо неробне галицьке боярство. Та це й дало знати про себе, коли князь, обік дружини, нав’язаної йому батьком, завів собі нешлюбну коханку. Боярам це не сподобалось, та хоч вона теж була високого роду, вони не зупинились спалити її живцем 1170, звинувативши у чаклунстві. Нагадаємо, що на заході палити чаклунів стали тільки наприкінці ХV ст.; хоч і у значно більших масштабах.

Знехтували бояри і заповітом князя, – віддати Галичину його нешлюбному синові. Віддали шлюбному, Володимирові II. А, як цей був поріддям Ольги – дочки Юрія Долгорукого, то й правитель із нього був ні до чого.

Посварившись і собі з боярами, та теж на ґрунті нешлюбного зв’язку, він збіг, подався по допомогу до угорського короля Бейли III. Зауважимо, що мадяри ніколи не були від того, аби пригородити собі “Галич і Лодомер (Володимир)”, та це його нерозсудливе звернення по допомогу саме до них – спричинило угорську окупацію Галичини.

На щастя, його батько – Ярослав Осмомисл далекоглядно визнав себе ще 1165 васалом (ленником) голови могутньої імперії Штауфенів, самого Фрідріха I Барбароси. Тепер недолугому Володимирові II досить було звернутися особисто до грізного Штауфена і угри слухняно відправились додому.

Він якось не мав наступників та з ним і покінчилась династія Ростиславичів, яка перетворила Галичину на не останню з європейських держав Середньовіччя.

Далі правив Роман (1199–1205), з іншої гілки волинських князів, який за короткий час зумів приєднати до Галичини й послаблене на той час князівство Київське. Він по тому пішов 1205 походом до Польщі, та там і був убитий десь на Віслі.

Після нього залишилася дружина Ганна та двоє малих синів, Данило та Василько. З цього й розпочалася багатолітня колотнеча за Галицький престол. Тут було все, угорська допомога і угорська окупація (угорським королем на той час був Андраш II), чого тільки не було. Претензії Андраша II на всю Галичину підтримувало чимдуж галицьке боярство. Тут ми не вперше бачимо, як українська еліта беззастережно віддає перевагу іноземному пануванню над власним.

I що ж то були за такі дивні люди? – та – взагалі, що ж ми за нація? Бо, чи можна побачити десь у тій же Європі – щось подібне? – далебі, здається, ніде й ніколи. Отже, – дивні, дивні люди, оці українці…

Десь лише з 1230 починаються змагання князя Данила за Галичину. Короля Андраша II на той час змінює Бейла IV, який поки ще не надто цікавиться Галичиною, та місцеве боярство звертається до чернiгівських князів, аби – не свої. Але, Данило зумів привернути на свій бік середній клас у країні – міщанство, та переміг. Чимало допоміг йому й союз із Литвою, передбачення майбутнього, та 1238 городяни впускають Данила до Галича, а вже 1239 йому вдається підбити назад і Київ. Але, все покінчується остаточно лише 1245, коли Данило перемагає угорців, у яких пощастило знову вициганити підтримку проти князя галицьким боярам.

Вже по цьому він реорганізує державу на європейський лад, порядно прикартає всевладне та антипатріотичне боярство. Відновлює деякі вільності селянства.

Але, вже з роком 1240 виникає цілком нова політична ситуація, та одна для всіх проблема: монгольський наступ. Бо, пам’ятаєте, це рік вирушення армії Бату–хана на підбій Європи.

Сам похід був, як відомо, вже 1242 перерваний (та – назавжди) несподіваною смертю другого кагана Монголії, Угедея. Але, й це не вирішувало ще проблеми, бо поруч полишався могутній західний улус каганату – Алтин Орду. Та – не маленькому європейському королівстві Галичині – протиставитись могутній наддержаві, і в 1246 князь Данило повертається з Волги додому з ярликом Бату–хана. Бути васалом могутньої Монголії, то не лише не надто обтяжливі зобов’язання, але й понад вагомі переваги: в разі чиїхось зазіхань на Галичину, досить її володарю, що отримав ярлик, звернутися до кагана, – і на її захист встане вся військова потуга каганату, що не мала на той час рівних собі в цілому світі. Не дивно, що миттєво упорядковуються й відносини з сусідами, зокрема – з Угорщиною. Той же Бейла IV, що відсиджувався невідомо де, коли його армія стікала кров’ю, марно силкуючись хоча би зупинити звитяжних монгольських нукерів Бату–хана, – перед тим і чути не хотів посватати за Данилова сина Лева свою дочку Констанцію. Тепер, після ханського ярлика, він сам поспішає запропонувати цей шлюб. Він і відбувається негайно, вже 1247; при цьому обидві держави пов’язуються взаємовигідною мирною угодою.

Щоправда, честолюбний Бейла IV полишає за собою титул “короля Галича і Лодомера”, але так, тільки для власної втіхи, не більше. Не роблячи з цього жодних практичних висновків.

Цікавиться тепер князем Данилом i римський папа Iнноченцо IV (1195–1254, папа з 1243), запеклий ворог могутнього імператора Фрідріха II з роду Штауфенів (1194–1250). Підбурений умілою арабською пропагандою проти монголів, він замість того, аби радіти, що монголи відмовилися від завоювання Європи, – з останніх сил пнеться організувати, ні більше, ні менше, як хрестовий похід проти нових “невірних” – “татарів”! Він – нульовий політик, він геть не розуміється на історії, бодай на сучасній політиці. Не розуміє, навіть, що оминувши ненависного йому Фрідріха II – жодного походу не здійснити. Не розуміє, й того, очевидного, що з монголами не упоратися й трьом Європам нараз. Не розуміє й того, що й папство вже давно не те (на щастя!) аби підняти за собою народи. Поґотів – вирішувати їх долі.

Бо, в Європі минає християнська “Ніч Середньовіччя”. Підірвана, як потугою Штауфенів, так і викликом звитяжних монголів.

Втім, цього останнього не враховують і українські історики, які надто вже роздувають оте папське “визнання” королівського рангу князя Данила, який, ніби, особисто прийняв 1253 надіслану йому від папи королівську корону. Цим актом він, мовляв, офіційно визнав наступником Руси, – не суздальських, не московських князів, а – бачите – князя Галицького!… Ну й визнав, ну і що? – от тільки, якби у Москві та Суздалі, ще тоді, – не плювали би на всіх і всяких пап… Бо ж вся ця подія – жодних там наслідків не мала та мати не могла. Хіба, що наступний папа Олександр II 1257 почав погрожувати Данилові за якісь там, наче, “відступлення” від канонів Римської церкви. Та Данило, здається, не надав цим погрозам жодного значення, та був абсолютно правий.

Данило не був аж так далекоглядним, аби не воювати з Литвою, бувало й таке, аде в обличчі спільного татарського виклику це хутко змінилося на союз, коли Данило одружив свого сина Шварна з дочкою кунігаса Мендавґаса. А коли син та наступник Мендавгаса – Войшелк 1267 прийняв християнство та пішов до кляштору, Шварн унаслідував литовську корону. Йому смертельно заздрив брат Лев, який цього вже просто не міг перенести. Та через три роки підступно убив Шварна, коли той гостив на Волині у їх дядька Василька. Цей дикий злочин негативно вплинув на подальшу історію Галичини і Литви, загостривши їх відносини та відтягнувши їх об’єднання на невідомий час. Цього вчинку було досить, аби перекреслити все, щоби він потім не робив для Галичини. А він до того, й не зробив для неї нічого важливого. Зате, зробив для себе, бо тепер усі набутки Шварна перейшли до Лева, який тепер володів мало не всією Галичиною.

Данило Галицький був чи не найвидатнішим із українських князів. Він створив на сході державу, потужнішу від Польші, та зробив для її зміцнення все, що тільки міг. Але, померти йому судилося не на вершині слави, а радше у її присмерках, бо несподівано загострилися відносини зі всесвітньою потугою на сході. Вони – з часу їх початку, бували різними. Зі знаменного 1240 року, ординським намісником заходу (а значить – і України) був хан Куремса (чи Хуремші?) з роду Чінгіс–богдохана, онук Джучі та небіж самого великого Бату, якому мільйони його підданих згідно надали прізвисько Саїн, тобто – “Справедливий”. Хан був людиною освіченою, толерантною і дипломатичною, не страждав на войовничість. Тільки 1253–1254 він задумав та здійснив похід на Галичину власне – на Пониззя та південну Волинь, але… похід вийшов невдалий та Данило якось відбився.

Потім Куремсу 1258 змінив Бурундай, професійний військовий, що був тумену–нойоном (генералом) іще у орхона (маршала) Субедея; та, як такий, не любив сидіти спокійно. Бурундай, як політик, гострим оком помітив нові ознаки зближення Волині з Литвою, та своєчасно його перервав, погнавши волинян у свій литовський похід. Довідався у шпигунів про багатолітні фортифікаційні зусилля Данила, та здійснив похід на захід кількома туменами, прийшов до Галичини та примусив галичан власноруч понищити свої власні фортеці, які прикривали країну зі сходу. Потім подався на Польщу. Монголи пройшли тоді до самого Кракова, руйнуючи по дорозі укріплення міст.

Так славний король Галичини та Лодомерії, який стільки зробив для своєї країни, помер 1264 не маючи великих надій на майбутнє.

Братовбивця Лев (1264–1301) процарствував довго, але безладно, без помітних успіхів, та в жодному разі не був гідним продовжувачем справи батька; та – чого, власне, й чекати від братовбивці. Він чимало навоював, з ким прийдеться, спробував був полізти й на краківський престол, але потягнув гарбуза. Воював, хоча часом і переможно, але без жодної системи або ідеї: допомогав мадярам і австрійським Габсбургам проти Чехії, ходив за татарськими наказами на Польщу та Литву. Під ним, фактично, була тепер сама Галичина, без Волині, бо дядько Василь та його син Володимир – учена людина, князь, що багацько зробив для культури і освіти у Волинській державі, – відвернулися від братовбивці.

Ні Лев, ні його наступники, ніколи не дорівнювали Данилові Галицькому як політики, та далі ми спостерігаємо лише прогресуючий занепад Галичини, аж поки вона не війде у склад Великого Князівства Литовського. Крім того, на той час докорінно змінилися й обставини на сході. До влади на заході Алтин Орду приходить тумену–нойон, хан Ногай, з яким уже мало хто міг змагатись. Це сталося десь після 1260, а вже 1264 Ногай, за дорученням Берке–хана, брата Бату, – провів переможний похід на Візантію, повернувшись із байковою здобиччю, бо похід був саме каральним. Свою квартиру він заклав на Дунаї. Не підкоритися подібному сусідові не було жодної можливості, та Леву просто не полишалося нічого іншого, як скоритись обставинам. На той час монгольські володіння протягнулися на південний захід аж у басейни Сірету та Ольти, а Болгарія сплачувала їм данину.

Політична ситуація дещо змінюється тільки по 1300, коли явні сепаратистські наміри Ногая задумав прикартати Тохта–хан (1291–1312), син Менгю Тімура і правнук Бату. Він розгромив у далекому поході переможця Другого Риму, i Ногай наклав головою.

Це, якоюсь мірою, полегшило подальші литовські завоювання, початком яких стала вирішальна перемога кунігаса Альґірдаса на Синюсі над звитяжними монголами, яких він на час відтіснив був навіть за Дніпро. Це сталося року 1363.

* * *

З приводу вельми старої назви “Галич і Лодомер”, яка нам тут не одного разу впадала в очі, можна зробити деякі не позбавлені цікавості зауваження. Ми звикли виводити сенс слов’янських імен, цілком користуючись сучасною мовою (а, як зразком такої – російською), забуваючи про те, що то імена надто старі, та походження їх могло бути зовсім іншим. Такий підхід іменується, дещо знехтувально, “народною етимологією”, але – шкода – подекуди проник і до науки. Скажімо, ім’я “Володимир” роз’яснюється в цьому підході мало не як “Властєлін Міра”, дещо забуваючи при цьому, що російська мова, за допомогою якої це робиться, – є наймолодшою зі слов’янських. Так само, ім’я “Мирослав (або Мирослава)” буде тоді щось, як “Слава Світу”, але й тут правда (не за народною етимологією) буде набагато скромнішою.

На жаль, народна етимологія була взята на озброєння російською наукою, як невігласною, так шовіністичною, а тому й варто буде нам тут розібратися, нарешті, з іменами.

Бо, слов’янські імена складалися насправді не на російському мовному субстраті, а на дуже старих: балтицькому, ґотському та гунському. Кимеріяни балти з’явилися у нас десь більше, як 4000 років тому, Ґоти (разом із іншими скитами) десь за 2800–2700 років тому, а наймолодші (у нас!) гуни, – десь 2100 років тому.

Отже, почали. “Слав” – то буде від ґотського Leif – життя. Готи, піднімаючи келихи на застіллях, проголошували: s’leif! – “хай живе!” – звідси йде пізніша “слава” та все, що з цим пов’язане. Так само, mаr, mer, mir – означає просто: більше. Vald – то балтицьке “сила”, та ім’я Вальдемар, від якого і походить, правдоподібно, наш Володимир, то ім’я–побажання: “Більше Сили!”, а жодного відношення до володіння світом, зрозуміло, – не має: то все дурні вигадки сучасності. А імена Мирослав (або ж Мирослава) – не мають нічого спільного зі “Славою Світу”, а надавалися, можливо, із сугестивною ціллю, маляткам, які з’являлися на цей світ, так би мовити, слабішими від норми: “Більше Життя!”

Слово Лодомер ми теж виводимо від Володимира, так він і звався був, центр старого князівства поруч із Галичем, але… Можливо, що ми тут зтикаємось з іменем, яке не мало нічого спільного, ні з офіційною, ні з нашою версією Володимира. А, чимось взагалі новим. Мадярські слова lagу (ладь – м’який) або дієслово lagуit (ладьіт – м’якшити, пом’якшувати), які можуть бути спільними з відповідними гунськими, а також наші українські слова – лад, ладити, – наводять на певну думку. Бо, могло колись у нас бути старе ім’я, не тотожнє Вальдемару (Володимиру), а – до певної міри протилежне йому за змістом: Ладимир, Ладомер, – “Більше Ладу” (або – м’якості). Від якого вже й пішли збережені мадярами назви: Лодомер, Лодомерія.

Це підкріплюється тiєю обставиною, що у мадярській мові чужі (а, може й не так чужі) назви зберігаються дещо точніше, ніж у нас. За прикладами – далеко не ходити. Печенігів вони називали (і називають) besenyok (бешеньок), що абсолютно точно передає їх власну, тюркську назву: бешень – п’ять народів.



8. Україна та Росія

Тут ми дійшли ще одного важливого пункту досліджень: а, хто ж то є вони, Україна та Росія? – та, які у них взаємовідносини?

Походження російської державності у сучасній російській історії – жодних сумнівів не викликає. Наприклад, така собі “Иллюстрированная история СССР”, Москва, 1974, – рекомендує себе у такий спосіб:

Пропонована читачеві книга містить стислу розповідь про найбільш видатні події та основні етапи історії нашої країни – від виникнення Древньої Русі, до наших днів.

(Иллюстрированная история СССР, Москва, 1974, с. 6)

Або, дещо далі (наведемо ще раз):

Велика держава середньовічного світу Древня Русь… Слов’яноруси – подніпровські поляни та приільменські словени, полоцькі кривічі та северські вятичі та інші племена здавна орали, полювали, бортничали на власній землі. Відбиваючи набіги скандинавських піратів iз півночі, хозар та кочовиків–печенегів з півдня, вони поступово сплотилися до Х ст. у величезну державу під рукою великих князів і бояр “матєрі городов русскіх” Києва, а також підвладних йому Новгорода, Чернігова, Полоцька, Смоленська…

(теж там, с. 13)

Ну, одне слово, як годиться – “дрєвнєрусскоє государство”. Або гра на слівці: “Русь – русскій”, хоч останнє з’явилося вже після Пєтра I, який по створенні імперії 1721 надумав, з подачи своїх учених німців, – переіменувати свою Московію на златинізований варіант Русі – “Россія”; шахрайство досить дрібне, але – з аж як великими наслідками. Знову ж, одне слово: “Якби не ми, то як вас величать?” (Л. Костенко). Такі є справи з державою.

Що ж до українців… Спочатку А. Сумароков, що наприкінці ХVIII ст. побував в Україні, цілком щиро писав: “… інша країна, інший нарід…” Потім, за Нiколая I, за справу взялися учені, та встановили були, що після наїзду монголів 1240 – російську державність перенесено з Києва на північ, а українці? – набігли звідкилясь після монголів (М. Погодін). Ще потім відкинули й це: як надто складне, бо виявилося, що “нікакого украінского язика нєт і бить нє можєт”. Що це той самий “русскій язик, только іспорчєнний вліянiєм на нєго Польші”.

За совєцьких часів зійшлися на компромісі: дозволили бути, крім росіян, іще українцям та білорусам, але – тільки в такій саме послідовності: період концепції “старшєго брата”, так би мовити.

У постсовєцький період спостерігаємо, як це не дивно, – повернення до часів Нiколая I або П. Валуєва; точки зору останнього, що окремої української мови “нєт і бить нє можєт”, – дотримується, наприклад, нобелівський лавреат А. Солжєніцин.

Але, після всього, що було в попередніх розділах, – мусить бути ясно, що не Україна є якоюсь там “окраіной вєлікого государства російского”, а – радше навпаки. Бо, дійсно, саме Росія пішла бути від України, як ми це й вичерпно ясно покажемо; та, за цей історичний гріх наш нарід розплачується й досі. З часом прийшовши на край загибелі, ставши нацією, що вимирає. Бо нас сьогодні наприкінці ХХ ст. – рівно стільки, скільки було на початку – 37 млн.

Отже, коли сталося відокремлення Росії від України, та як саме?

Колишнiй Гунський каганат, що на початку Х ст. звузився до Правобережної України, зберігши лише свою першу столицю в Гунаґарді–Києві, – поступово поширював свої терени й за часів Київського князівства; відроджуючи, так би мовити, свої природні геополітичні масштаби. Цьому, зокрема, ґрунтовно посприяв Святослав (964–972), що більше як по трьохстах роках відвоював Леведію, витиснувши з неї хозарів.

За його сина Володимира (972–1015) продовжується експансія на північний схід. Між Окою – межею інтересів Булгарського каганату, що іще 490 відділився від Гунії, та Клязьмою, – з’являються перші київські поселення на землях угро–фінських народів веся і мурома. Потім, пізніше, завойовують i місцевості на заході (Московщина) що одвічно належать балтицькому народові “ґаліндів” (“ґолядь” російських літописців).

Схоже, що всі північні міста: Володимир, Муром, Суздаль, – хутко стають работорговими центрами. Сьогодні важко сказати, звідки побралася работоргівля в країні, де її не було, принаймні, три тисячі років. Може її принесли оті зайди, волоцюжні рюриковичі, які стали історичним нещастям Київської Русі, бо вона геть заникає по відродженні Києва після його зруйнування монголами Бату–хана 1240. А, можливо, з’являється з нових колоній. Бо, так само було пізніше, з європейськими колоніями у Новому Світі; вони починали з работоргівлі та покінчили з нею остаточно лише у ХIХ ст. Отже, якась особливість саме колоній. Можливо, це є закономірність. Бо це байки, ніби до колоній ідуть люди енергійні та підприємливі, цвіт нації: в жодному разі! Бо такі цілком пристойно влаштовуються i вдома. Насправді іде всякий непотріб, що ніде місця зігріти не може. А часом, це робиться й свідомо: пригадайте, як Британська імперія позбавлялася асоціальних елементів, експортуючи їх до Австралії або Нової Зеландії.

Работоргівля, то хоч і аморальний бізнес, але понад прибутковий, та нові колонії хутко ростуть та міцніють (так само було, пригадайте і в європейських колоніях). Колоністи, віддалені від Києва на якусь тисячу кілометрів – беруть собі жінок на місці та швидко розпускаються етнічно у місцевих народах, яких вони пораблюють.

Iз цим пов’язуються дві характерні особливості, два протиріччя, це по–перше те, що в кінці зникає етнічна, расова різниця між рабами та рабовласниками: утворюється безпрецедентна система рабства всередині одного народу. По–друге, місцеві мови більшості населення – витискаються мовою зайд: раб має розмовляти тільки мовою господаря, рабовласника.

Цілком іншою стає й психіка народу північних колоній. Все це ми не будемо обговорювати в подробицях, відсилаючи читача радше до гл. ХVI “Курса русской истории” В. Ключевского (Сочинения, Москва, 1956, т. 1). Звідти з повною яcністю плине, що вже десь через сто років після появи північних колоній – ми маємо на півдні і на півночі дві абсолютно різні нації; різні не тільки етнічно, але ментально. Де в чому, щодо останнього, – навіть протилежні та несумісні.

Подібне твердження обґрунтовується всією історією двох націй, – українців та росіян. Як перші неодмінно трималися демократичного устрою, громадянського трибу життя, так другі були незмінно щирими слугами несвободи: всебічного утиску та авторитарної диктатури. Все це досить виразно спостерігається тоді, на самому початку. Спільного полишається дуже мало; лише спогади минулого, та…

Хіба тільки мова, хоч порядно збіднена та перекалічена. Як то звичайно буває по різних колоніальних задуп’ях.

Закріплюється в північній, Суздальській Русі – на століття вперед, і спосіб існування, чужий Україні, – рабство.

Як для Києва работоргівля була чимось тимчасовим, зайняттям занесеним із колоній, якого не схвалювало та до якого було непричетне вільне, переважно селянське населення Київської Русі, – так на півночі рабство стало з самого початку основою господарки. Там воно протриває, жах подумати, – аж до 1861, – більше, як вісім століть!

Київ був і за князівства столицею держави, де й правили київські князі. Першим iз північних князів, що вліз на київський престол, був, здається, Юрій Долгорукій (1154–1157). Він навів із собою своїх “керівників” – суздальських хабарників, який розсадив правити “по ґородам і вєсям”. Після його смерті київські люди їх усіх, до останнього, – негайно перебили. Вже це, якоюсь мірою, характеризує тодішні відносини двох різних народів.

Ці відносини загострюються до стану війни 1169, але в ній син Юрія Долгорукого – Андрєй Боголюбскій (1111–1174), – перемагає Мстислава Волинського. Київ був узятий суздальцями, та його люди мали змогу пізнати щиру любов до них “старшіх братьєв”. Як пише історик:

Переможцi, за оповіданням літописця, не щадили нічого в Києві, ні храмів, ні жінок, ні дітей: “були тоді в Києві на всіх людях стон та туга, скорбота невтішна та сльози неперестанні”.

(В. О. Ключевский, Сочинения, Москва, 1956, т. 1, с. 319)

Куди вже там отiй “татаро–монгольськiй навалi”.

Так, убивали, нищили та грабували. Навіть перша святиня Росії – ікона Владімірской Божьєй Матєрі, – украдена з монастиря у Вишгороді. Бо, плюндрували північні дикуни, ясна річ, не лише Київ, але й усі околиці.

Від цього конфлікту й слід, мабуть, вести історичний відлік існування Росії та російської державності; принаймні – в принципі. Бо після цього північні князі завжди мають у себе свого “вєлікого князя”, тобто – непідвладного нікому суверена. Відтак і стають українські колонії незалежною від України державою (чи державами?). Хоч і не відразу постає єдина російська державність, до цього – ще йти та йти. Але вирішальний поділ, за всіма законами міжнародного права, – відбувається саме 1169.

Російські шахраї від історії й досі роблять вигляд, що тоді нічого не відбулося, та київська історія “ето русская історія”. Але, на те вони й шахраї. Таким чином, коли в минулому столітті офіційно святкувалося “Тисячєлєтіє Россії” – то святкувалася чергова історична брехня, не більше. Бо ота Росія в жодному разі не починається з Олега (або Рюрика). Вона починається, в кращому разі, з Андрєя Боголюбского. Як не починаються США з Вільяма Конкверора.

До речі, сам Андрєй Боголюбскiй був “самодєржцєм” типово російським: покидьком з покидьків, хоч і був сином половецької матері. Поєднував у собі необмежене свавілля, безглуздість, жорстокість та боягузтво. Той самий набір чеснот, що згодом буде притаманний усім іншим героїчним постатям “славной Iсторіі Россійской” – Iвану IV, Пєтрові I… Одне слово, як пише літописець – “нєнавідєлі князя Андрєя своі домашніє і била брань лютая в Ростовской і Суздальской зємлє”. Не дивно, що його й ганебно вбили – мало не “домашніє”. Офіційний історик пише:

В особі князя Андрєя велікорос вперше виступив на історичну сцену, та цей виступ не можна визнати вдалим.

(теж там, с. 324)

Чи можна вважати вдалими всі iнші “виступлєнія” – полишаємо на суд читачів. Та – на суд історії (який давно відбувся).

Підкреслимо, що тут не йдеться про якісь там сенсаційні наукові відкриття. Все це є давно відомі та незаперечні факти історії. Їх цілком однозначно тлумачили сучасники, так само тлумачать історики:

Так поглянули на хід справ і древні літописці, віддзеркалюючи у своєму погляді враження сучасників Андрєя Боголюбского: на їх погляд з часу цього князя велике княжіння, до тих пір єдине київське, поділилося на дві частини: князь Андрєй зі своєю північною Руссю відділився від Русі південної, утворив друге велике княжіння, Суздальське та зробив город Володимир великокнязівським столом для всіх князів .

(теж там, с. 321)

Маються на увазі, ясна річ, князі північні (“відділився від Русі південної”). Як бачимо, автор абсолютно ясно уявляє собі розділ України та її колишнiх колоній – майбутньої Росії. Процес який пізніше став системою для колоній європейських. Він не наполягає на тому, що це є принципово, хоч безперечно це розуміє. Таке щось, деяку стриманість, – теж можна збагнути. Вже гучно відсвятковано “Тисячєлєтіє Россіі”, та підкреслювати те, що воно відбулося чи не на триста років передчасно, – може викликати й “височайшєє нєудовольствіє“; в шахрайській імперії – правди не полюбляють. Та ще в дикій Росії… самі розумієте.

Антагонізм поміж обома різної етніки народами – ведеться з самого початку їх поділу.

Та й у проміжку, коли кияни, волиняни, галичани та половці вирішили 1223 протиставитись монголам маршала Субедея на Калці, та програли, жодного воїна з півночі там не було. Тi вирішили відсидiтись за своїми лісовими хащами. Тільки короткий рейд Бату–хана з трьома туменами взимку 1237–1238, – дещо привів їх до розуму.

Потім контакти між ними відновлюються лише десь через півтисячоліття.

Не менш разючою була різниця в культурі та її рівні між двома народами. Ми вже писали вище, що українська культура не була надбанням княжої епохи. Радше вона була інерцією високої культури Гунського каганату. Але й київська традиція хутко згасає на півночі. Приписувати це суворим умовам життя було би недоречно й нерозсудливо, бо маємо приклад ґотської культури на суворій півночі Скандинавії, захоронення Усебергу та Ґокстаду. Вони являють нам зразки справжньої високої культури. Зовсім не те ми бачимо тут.

Чи не найбільш компроментуючою прикметою нової російської культури, є “курная ізба”, тобто хата без димоходу. Це справжня королева російської культури. З неї починали свій шлях у майбутнє північні колонії Києва, та вона доіснувала по російських селах мало не до ХХ ст. В Україні вона невідома, навіть у поселеннях старішої Трипільської культури. Невідомо, і звідки б це могло бути займане, бо так не жив ніхто з сусідніх народів. “Курная ізба” невідома, здається, у Булгарському каганаті, поґотів у його наступниці Алтин Орду.

Коли в нас було винайдено свічки або хоч лоєвi плошки з гнотом, – навряд чи можливо дослідити. Але, ці засоби освітлення вживались у нас, мабуть, за багато століть перед нашою ерою. Принаймні, в захороненнях саків, кочовиків Великого Степу та предків якутів і казахів, – знаходять олійні лампи ще з III ст. п. н. е. Втім, це не означає, що їх не було раніше. Чи так вже важко було спорудити щось подібне й на російській півночі? – мабуть, дивлячись кому.

Така відсталість культури не, є загадкою, та пов’язується безпосередньо з трибом суспільного життя. Бо рабовласництво – не сприяє культурі. Рабові – взагалі не до культури, а рабовласник… Чи може такий непотріб – взагалі бути культурним? Здається, що таке – є просто несумісне.

Про це фантастичне відставання в культурі матеріальній, ми ще будемо писати, та – не одного разу. Але, є ще не менш разючий контраст у сфері духовній: разюча різниця духовних рівнів. Бо, в багатому українському фольклорі, є чимало всякого, але – нема, на щастя, того, що є у фольклорі російськім.

А саме це – цікаво переглянути.

Ми тут звернемо увагу всього на дві, але як же красномовні обставини. Це відсутність в українському фольклорі так званого “билінно–богатирского епоса”, як рівно казок про Бабу Ягу.

Бо саме з російського фольклору ми довідуємося про те, що: “сільниє могучіє богатирі во Кієвє”, а “цєрковно пєніє во Москвє ґородє”, як і про загадкової видової приналежності “гусєй–лєбєдєй”, та ще силу всього іншого.

Богатирі то понад цікавий сюжет, як сам по собі, так і з пункту зору психології народного характеру. Звернімося до висвітлення їх у самому російському епосі: що може бути краще, ніж надати слова відповідачеві? Починаючи з початку, з молодих років майбутнього богатиря, коли він:

Коли в малом был да он в ребячестве,
На широкой уличке погуливал,
Он с ровесниками шуточки пошучивал, –
Хватит за руку и рука долой,
Хватит за ногу и нога долой.
(Ю. И. Юдин, Героические былины, Москва, 1975, с. 41)

Отже, як вам подобаються “шуточкі” цього дебіла? – соціально небезпечного суб’єкта. Але, герої – навіть дебільні, – підростають, та “ровєсніков” їм уже замало. Підрісши,

Сели молодцы на добрых коней,
Где повернутся, делали улицы,
Учали по силушке погуливать:
Поворотятся – часты плошади…
(теж там, с. 65)

Тут “сілушка” – бачите, це – як кажуть, – “жівая сіла протівніка”, не названого навіть на ім’я: що за різниця? Адже: “кто нє с намі тот враг”; а, “когда враг нє сдаєтся – єго унічтожают” (і коли здався – так само). Однак, до них самих це не відноситься, спробуйте лишень зачепити – який свинячий вереск на весь світ здіймуть! Бо, одне – то ми, а вже зовсім інше – якісь там “бандформірованія”.

Уроджена подвійна мораль, що ви хочете…

Може богатир і порядний бешкет зчинити, особливо – коли перебере, – може й “псіхануть”:

Скочил-то ведь Добрынюшка Микитинець,
Оперся о столы да о дубовый,
Как топал ногами в паркетный пол, —
Как теремы-то вси поросшаталисе,
Хрустальны околенки посыпались,
А вси князи–бояра замертво лежат,
А князь Владимер ходит раскорякою,
А молитсе Добрыне, извиняется:
– “Не бей–ко ты ногами о кирпицьной пол,
Оставь– ка нас, бояр, на симена!”
(теж там, с. 58)

Або, помилуємося на продовження отого, попереднього, – “славниє вікторіі російскіє“; деяке закiнчення, так би мовити, усієї богатирської діяльності:

И наехали удалы добры молодцы,
Те же во поле быки кормленые,
Те же сильные могучие богатыри,
И начали они силу рубить со краю на край,
Не оставляли они ни старого, ни малого,
И рубили они силу сутки пятеро,
И не оставили они ни единого на семена.
И протекла тут кровь горячая,
И пар шел от трупья по облака.
(теж там, с. 71–72)

От тут звернімо увагу на оті:”Нє оставілі ні старого, ні малого” та ще й “і нє оставілі оні ні єдiного на сємєна”, – подумаємо, а що ж це, власне, таке? На жаль, тут не полишається місця на якесь подвійне тлумачення. Бо від того їх “пара”, що “шєл от трупья по облака” – за версту смердить геноцидом. Агресія та геноцид – є агресією та геноцидом, та що тут – в народному епосі оспівуються саме вони – видно сліпому.

Отже, подякуємо великому Богові, що наш нарід подібного сміття по собі не полишив. Та, поґотів, у таких бридко неестетичних формах, у такий примітивний спосіб.

Переходячи до другої частини нашого сюжету, поцікавимося, чому, як це помітив іще сучасник А. Пушкіна Вельтман, автор популярних тоді історичних романів, в примітках до одного з них він пише:

БАБА–ЯГА. – Казкове поняття про неї відоме кожному, але Баба–Яга повинна, здається відноситись до мітології древніх Руссів; проміж Південними Слов’янами не відгукується про неї жодна з леґенд, а тому слід шукати її серед язичників Скандинавії або Північної Скитії.

(А. Вельтман, Романы, Москва, 1985)

Дійсно, саме так є, але – в чому справа? – чи не в тому, що міт про Бабу Ягу виникнув, знову ж, не в Києві, а в його північних колоніях? Схоже, що саме так.

Російський історик В. Ключевскій твердить, що”… ліс завжди був тяжким для російської людини”. З причин досить прозорих: в лісі можуть блукати “соловьі–разбойнікі” або збіглі раби, які можуть і помститись; повно й диких звірів. Не був приємним і вільний степ, де у травах міг причаїтись “злой татарін”. Отже, й подітись не було би куди, якби не було річки. Бо, як повідомляє нас історик:

Так ліс та особливо степ діяли на російську людину двозначно, зате жодної двозначності, жодних непорозумінь не бувало у неї з російською рікою. На річці вона оживала, жила з нею душа в душу.

(В. О. Ключевский, Сочинения, т. 1, Москва, 1956, с. 68)

Тут все гаразд, автор абсолютно правий, бо саме річка була та полишилась великим засобом “освоєнія” чужих “русскіх зємєль”, що їм ніколи не належали, саме річки приносили їм найбільші зиски. Бо, фінські хутори, з яких можна було запастися рабами, лежали саме на річках та озерах. Про це красномовно свідчить, те, що фінське слово “vesi” – вода, – стало старішою назвою оселі на російській півночі – “весь”.

Подібна прихильність до російських річок може навести на думку, що всі вони мають російські ж імена, але… далебі… Бо всі вони носять свої, старіші фінські імена: Волга, Вычегда, Кама, Клязьма, Москва, Ока, Онега, Печора, Пинега, Протва, Угра, Шексна, Цна та багато, багато інших. Хіба, що якась там дрібна річушка Пьянь – ото вже напевно російська.

Але, як вона, власне, виглядала: Баба Яга? На старих народнах картинках, “лубках”, вона зображується як літня жінка, часом у типово угро–фінському головному уборі – “русскій кокошнік”. Вона жіттєдіяльна, хитра та підступна, аж понад зла. “Баба” – слово угро–фінського походження, як і “Яга”. Справа в тому, що так звані форманти, – закінчення назов річок на півночі, являють нам велике різноманіття: – йук, – йугі, – йога, – йогі, – іга, – ега, – ога, – яга, аж по мансійське – я. Але, всі вони означають “річку” різними угро–фінськими мовами. Як це часом буває, іменник може бути й прикметником – “річкова”. Отже, Баба Яга – то Річкова Баба.

До того, вона ще живе “в ізбушкє на курьіх ножках” та є великою чарівницею.

Перше нагадує нам про надбережні поселення на палях, які були так розповсюджені в неолітичній Європі; десь від 5000 років тому і пізніше. Отже, “ізбушка на курьіх ножках” могла мати своїм прототипом саме річковий будинок на палях.

Чарівництвом в Європі прославлялися фіни, як і лікарським фахом, та мистецтво фінських шаманів вивчав іще у ХVI ст. учений єпископ Турку, Мікаель Аґрікола.

Все це разом просто не полишає нам вибору. Поселення на палях по берегах річок та озер належали угро–фінським народам європейської тайги, лісовим полювальникам (можливо – з початками лісового землеробства). За теплої пори року вони вели сталий триб життя: чоловіки зранку відправлялися на полювання або на розчищене в лісі поле, а молоді жінки на заґотівлю грибів та ягід. З малечею, дитинством, полишалися вдома літні жінки. З міту про Бабу Ягу – Річкову Бабу ми добре бачимо, що вони вправно володіли, як чарами, так стрілами, відбиваючи напади работоргівців з Володимира, Мурома або Суздаля, які так добре почували себе на російській річці (з фінською назвою). Подумайте, як добре потрібно датися взнаки, щоб навічно закарбувати пам’ять про себе у міті.

Таким чином, весь фольклор про Бабу Ягу, який зі всім зрозумілих причин відсутній в нашій Україні, є нащадком забобонного страху російських полювальників на рабів, темних та невігласних, – перед старими жінками фінських річкових поселень на палях, могутніми шаманками, хазяйками ворожбитських чар та отруєних стріл. Свідок самих–самих початків “русской ідєі” – російської работоргівлі. Так само, як спадкове уміння “брать язика”. Від якого і довідувалися, на який опір можна буде сподіватись в разі нападу. Та на яку саме кількість отих “рабов, рабинь, рабят і рабєнков” можна розраховувати в разі успіху.

Звернімо тут увагу й на черговий слід дологічного, магічного мислення – табуїстичність назви: не відьма, не чарівниця, а просто “річкова баба”. Це – типове табуїстичне іномовлення, на зразок табуїстичної назви ведмідя – “мішка” (від литовського “мiшкас” – лісовий), або вовка – “сєрий”.

Наприкінці нагадаємо й про відсутність у нас і отих улюблених фольклористами “билін”. Недолугих, кострубатих та примітивних, яких без сміху читати не можна.

Зауважимо, що саме вона, величезна, бодай – тотальна перевага України в культурі – призвела свого часу й до відносного успіху культурної частини пєтровських реформ. Бо надто вже багато освічених людей з України понесли тоді свої знання до Росії. Як написав доволі відомий філолог:

Після українсько–російського воз’єднання (1654) потік українських книжників до російських культурних центрів посилюється впродовж ХVII ст. – початку ХVIII ст.

(Р. Якобсон. Работы по поэтике, Москва, 1987, с. 60)

Все тут добре, тільки оте “воз’єднання (воссоєдінєніє)” – розповсюджене упередження. Не було його, бо не було, чого возз’єднувати. Була звичайна окупація та анексія, звичайним шляхом війни, російським шляхом агресії. Хоч оті книжники – й дійсно були. Без них би, можливо, й досі в соломі би спали та зубами чухались… Книжники були, чимало й зробили, але… вони тільки показали зайвого разу, що народові ніхто не може допомогти, навіть Бог, як він сам собі не допоможе.

Є тут і ще один яскравий історичний урок, вже для самої України. Поки Скитія–Україна протиставилася загарбницьким імперіям – її власні справи йшли цілком добре. Наслідком була не тільки консолідація власної держави, без якихось колоній, але й імперські данини.

Але, час кінчати наші Київські історії. Далі піде епоха відродження, часи Великої Литви, але над ними буде висіти дамоклів меч отого недолугого київського ж поріддя, – одвічно агресивної Росії.



9. Візантія

Iсторична заслуга київського князя Володимира перед українською та російською історією полягає в тому, що він впустив до країни візантійське християнство, з усіма численними наслідками цього факту, – історичними, культурними…

Отже, виникає запитаня: а, що ж то була за така Візантія, та чого саме ми від неї, за сприянням князя Володимира, за цей час нажилися?

Візантія, Другий Рим, утворилася на задуп’ях отого Першого – справжнього Риму, та в середньому, у сталий проміжок свого існування, мала під собою лише трохи більше 1 млн. км. кв. не надто густо заселених теренів; на відміну від Риму ж – досить кепсько загосподарьованих. Та почала хутко розпадатись із початком II тисячоліття. Остаточне припинення її турками – носило радше символічний характер. Так і зійшла вона зі світу, не вражаючи нікого, як завоювальними так будь–якими іншими успіхами. А якнайменше – культурними.

Однак, попри все це, очевидно, їй приписувано – часом, – просто дивні заслуги.

Колись такий собі отець П. Флорєнскій, що снобізувався дещо історією та загинув потім за це у Соловках – совєцькому СЛОНє, – написав, ніби разом із вірою Росія успадкувала від Візантії й “Промєтеєв огонь Еллади”. Хід цього нехитрого розумування є очевидний: Візантія пішла з Греції, а її історики користувалися грецькою мовою, отже… Не взяв до уваги отець тільки сутої дрібнички, – що ота “вєра” в стані була загасити вогонь і тисячі Прометеїв.

Ефектна дурість, заснована на звичайному невігластві, пішла гуляти “на восток от Пєрємишля”, де з давніх давен (а власне – з того ж таки Володимира) – натомість думати та кумекати – “маются” різною подібною дурістю. Бо, навіть у цілком реномованій праці – читаємо про наступне:

Верхом науки було знання стилю і риторики за візантійськими зразками.

(I. Крип’якевич, Iсторія України, Львiв, 1990, с. 99)

Та далі, ще більш деталічно:

Наука перебувала під повним впливом Візантії. Це давало Україні значну користь, бо вона могла з першого джерела черпати те, що залишалося по давнім грецькім і римськім світі. Це було величезне багатство знання, досвіду, понять, традицій. Але саме ця велич візантійської культури впливала пригнітливо на молоду культуру України – вона в усьому піддавалася під керівництво свого вчителя і не мала змоги ступити на власний шлях, і в Україні не розвинувся власний досвід, не зросла власна наука.

(теж там, с. 99)

Україна, в свою чергу, передала естафету візантійського християнства своїм колоніям, а звідти все тамішнє перейшло свого часу й до Москви, до Росії. Яка, після остаточного знищення Візантії (яка ж то була неймовірно прогресивна історична акція!), року 1453 полишилася єдиною берегинею “правой вєри”; а заразом, очевидно, і того “Промєтєєва огня Еллади”, про який так красиво писав П. Флорєнский.

В усій цій стрункій картині того, чого ніколи не було, понад важко зрозуміти одне, але на жаль – головне: а чому ж сучасна наука – пряме продовження поганської грецької, – пішла бути на заході Європи, а не на її сході? – куди, як пам’ятаєте, – саме й відправився “Промєтєєв огонь”.

Для цього нам доведеться самим пошукати істину, яку нам і треба поставити на місце чергового розповсюдженого упередження; коротше кажучи, необхідно звернутись до експерта. Насамперед, подивимося, а чим була ота Візантія з політичного боку, бо вже таке щось має прояснити чимало. Отже, починаємо наш шлях:

Країна страждала не від феодальних поділів, а від бюрократичної централізації та породженої нею громадської та моральної байдужості, що охопила широкі кола.

(А. П. Каждан, Візантійська культура, Москва. 1968, с. 101)

До того ж, бачите:

Візантійська держава порізнювалася від ранньосередньовічних держав Західної Європи не лише всевладністю свого самодержавства, але, насамперед, централізацією керування.

(теж там, с. 98)

Що ж, великих надій це не подає, поґотів:

Хабарництво стало нормою поведінки візантійських чиновників, і сама система їх оплати потурала стягненню хабарів .

(теж там, с. 94)

А таким чином, нема нічого дивного в тому, що:

Iдея обранства втілювалася в уяві, ніби візантійські порядки є ідеальні, а тому соціальні лиха пояснювано не вадами суспільного устрою, а зловживаннями з боку окремих носіїв влади (особливо охоче, зрозуміло, обтяжувано провинами правителів недавнього минулого).

(теж там, с. 88)

Все це ще раз нагадує нам совєти, з отим одвічним самовтішанням, що – мовлять – “но вєдь ідєя – прєкрасная!”. Та, з тiєю ж самою ступінню наближення – Росію, де Павєл I валив усі провини на власну матiр – Єкатєріну II, а його син, Алєксандр I, – всі провини валив на батька. Але, на цьому подібність не покінчується, бо попри все це, Візантія, як і всі три Російські імперії, що пішли до небуття, – ніколи не була стабільною державою:

Iмператор Візантії, начебто – всевладний, та водночас важко уявити собі більш нетривку монархію ніж візантійське самодержавство. Половина візантійських імператорів була силоміць позбавлена престолу: одні з них отруєні, утоплені, осліплені; інші замкнені до кляштору.

(теж там, с. 83)

Так, знайома картина, – типова імперія, “другий Рим”; не ліпшим від якого буде й “трєтій Рім”. Але, все це загальні риси характеристики імперського суспільства, що законсервувалися потім і в суспільствах похідних – російському та совєцькому. Нас буде надалі цікавити дещо інше, отой самий “Промєтєєв огонь Еллади”. Наведемо з цього приводу досить розлегле міркування; останнє з усіх висловлювань попереднього автора, та саме на цю тему:

Ставлення до знань було подвійним. Візантійське суспільство поважало розумову працю, але разом із тим побоювалося великих знань, вбачаючи в них джерело гордині та єресей. Нерідко візантійські агіографи примушували своїх героїв пишатися тим, що вони не знайомі ні з поезією, ні з риторикою, ні з філософією. Але, разом із тим було у Візантії чимало начитаних людей, аматорів книги. Щоб подолати це протиріччя, знання поділяли на істинні та хибні: істинні йшли від Бога та поєднувалися з благочестям, хибні наближувано звичайно до “еллінської премудрості”. Iстинні знання зображалися не стільки виником власних зусиль, скільки милості Божої: людина набувала їх не на шкільній лаві, не з читання книжок, а тому що янгол давав їй проковтнути папірець, який мав чудотворні властивості. Iнакше кажучи, знання вважалися цінністю лише остільки, оскільки вони наближували до пізнання Бога та вічності.

(теж там, с. 140)

Але, так пише сучасний автор, який не помічає у Візантії жодного “Промєтєєва огня”. Бо, те, що могло би ним бути – стало всього тільки “еллінською премудрістю”, осуджуваною та хибною. То, може це є нещодавнє відкриття?

Ну, що ж, – пошукаємо у класика. Він впевнено пише нам, щоправда, не про Візантію, а про Росію з отим “вогнем Еллади”, що:

Тому гидливе та боязке почуття охоплювало древньо–руську людину при думці про риторську та філософську еллінську мудрість: все це справа грішного розуму, відданому на власний розсуд.

(В. О. Ключевский, Сочинения, Москва, 1957, т. 3. с. 296)

Та додає до цього ще й пару виписок із давньої російської літератури, не подаючи адреси (“в одном древнерусском поучении читаем…”); таке щось – гріх подавати в перекладі, вибачаємося:

Богомєрзостєн прєд Богом всякій, кто любiт гєомєтрiю; а сє душєвниє грєхi – учiться астрономii і еллiнскiм кнiгам….

Або таке, чи не ще краще:

Братiя, нє високоумствуйтє! Єсли спросят тєбя, знаєшь лi фiлософiю, отвєчай: еллiнскiх борзостєй нє тєкох, рiторскiх астрономов нє чiтах…

Підкреслимо, що автор ідіотичної парадигми – про успадкований Росією від Візантії, разом із православ’ям, отой “огонь Еллади”, – не міг цього не знати. А раз так, то навіщо ж писав: від невігластва, чи в надії когось обманути?

На жаль, ця зловісна альтернатива є класичною для багатьох, хто писав чи пише про Російську історію.

Отже, насправді Візантія, це ніяк не спадкоємиця Еллади, а чорна діра людського пізнання, де “…істинні знання” від “хибних” (або – справжніх, бо ж “еллінської премудрості”), мають повноваження відділяти невігласні попи.

Тому не дивно, що справжній “Прометеїв вогонь Еллади”, як твори Платона чи “Логіку” Арістотеля, – скоріше можна було відшукати в бібліотеках Багдаду або татарського Сараю, ніж у Константинополі. Для цього останнього то була лише хибна мудрість, нє “угодна Богові”. Так само, як і для “трєтьєго Ріма”, де бібліотеки з’являться десь не раніше ХIХ ст. (чи може ХVIII?).

Перший Рим не створив власних культурних цінностей, але принаймні засвоїв та зберіг культурну спадщину попередників, в тому числі i Еллади. Та, не можна цьому заперечувати, – істотно продвинув людські досягнення в технічній галузі цивілізації. Його дорогами та акведуками можна користуватись і сьогодні.

Другий Рим не забудував своїх володінь новими цирками або дорогами чи водогонами. Його сил, дикого та невігласного, не завжди вистачало на підтримку в діючому стані набудованого Першим Римом, а його пишні імператори не завжди уміли читати, а поґотів писати. Цей вже ніколи та нікого особливо не завойовував, зменшуючись з часом як ота шагренева шкіра. Постійний брак військової сили весь час спонукає Візантію поширювати агресію таємну, – змови, диверсії, вбивства правителів інших країн. В усіх околишніх країнах аж роїться від ромейських шпигунів та таємних агентів, убивць.

Все це багатство таємного злодійства у нього перейме згодом та розвине далі, далі, – достойний спадкоємець другого Риму – Москва. Не якийсь там “вогонь Еллади” (він там їй потрібний), а саме це: спадковий скарб антилюдства.

Суспільство Риму було, наче, гранично жорстоке, життя людини там не цінувалося в принципі, вбивали, як зайде потреба, то й імператорів: чи не половина їх померла не власною смертю. Бавитись видовиськом насильницької людської смерті – мав там змогу кожен та кожного дня, в будь–якому цирку. У другому Римі вражає дещо інше. На його аренах уже не бились гладіатори – на це не ставало грошей, але людське життя було так само нічого не варте, а з імператорів не своєю смертю померла вже половина. Але, від жорстокостей другого Риму тхне вже відчутним присмаком психічної хвороби.

У Римі військовополонених продавали до рабства, поґотів, не було й закону, який би карав за продаж у рабство вільної людини. Таке щось заведеться лише у правовій державі остроґотів, уже після Риму. Тут, у Візантії, – було так само, але полонені…Часом їх кидають до льохів та там виморюють голодом, з цікавістю спостерігаючи, як з них з кожним днем по краплині уходить життя. Часом їх для чогось тортурують, забивають на смерть батогами; або осліплюють – суто візантійське покарання.

Так само осліплювали або били батогами скинутих імператорів; тих самих, що за свого правління зобов’язані були ходити у червоних чобітках та лежати тільки на червоних подушках. Ми сьогодні є звичні та – цілком слушно – пов’язувати рекорди безглуздої жорстокості з “Трєтьім Рімом”, але – було на що подивитись іще там. Рідкими були мілітарні успіхи християннішої з імперій, але коли Васілейосу II (976–1025) пощастило перемогти сусідніх болгар, – він наказав осліпити 14 000 полонених, щоправда – оказавши й милість: полишив одне око кожному сотому, щоби той міг відвести їх додому.

Такі звичаї не могли минути увагу сусідів, та коли наш літопис описує гвіздки, що забивали воїни Iгоря до голови ромейським полоненим та різанину над ними, – хай ромеї дякують за це собі ж. Бо, зауважимо це без скрупулів, – самі формували у сусідів думку про те, що “добрий ромей – то мертвий ромей”.

Чого ще наче не було у другому Римі (як і в першому), так це царів, що захоплювалися би тортурним та катівським мистецтвом, як от Iван IV або Пєтр I. А непорівнюваним буде, відповідно й місце, яке в керованому ними суспільстві посяде тортура.

Отже, підбиваючи підсумки, скажемо, що про якусь там освіту або науку Візантії – годі казати: “Промєтєєв огонь Еллади” – то або виплід хворої уяви, або свідоме лгарство. Але, було дійсно те, що об’єднувало обидва “Рими”; бо як повідомляє нас ще той, перший із цитованих авторів:

…у хворих на падачку, у божевільних, охоче вбачали людей Божих, їх бурмотінню надавали вищого сенсу.

(А. П. Каждан, Византийская культура, Москва, 1968, с. 146)

Те саме, дослівно, було й у Московщині, де у розумово хворих – “юродівих”, так само охоче вбачали Божих людей, та до їх безглуздого белькоту пильно прислухувалися, чуючи в ньому пророцтва. Подібні спільні риси й насправді роблять Візантію та Московію мало не сестрами, тільки от – шкода: не за спільною спадщиною Еллади, а радше за звичайною глупотою.

Ріднить їх саме це, принципове невігластво, поруч із тупою та забобонною релігійністю, фанатичною та дріб’язковою, хоч так само слабкою духом. Обидві вони, ці доведені до абсурду імперії, ниці, але зарозумілі та самовпевнені, – попри своє нестримне загарбництво, жили гірше за будь–кого; наступна – гірше за попередню. Але зате – досконало знали, як треба правильно жити. Та по кінець життя повчали цьому весь світ.

Iз цим – “правильно жити” – клопоталася “єдіная правая вєра”: християнство візантійського обряду. Це воно стало продуктом вищого досконалення християнської ідеї та до остаточного її відлиття до тiєї “правой вєри”. В ній було передбачене все, що тільки можливо; аж до безпомилкового відокремлення “мудрості Божьєй” від нечестивої “прємудрості єллінской”, – бери й користуйся, але…

Смішною та глупою, завжди була та є пихата зарозумілість цієї церкви, враженої смертним гріхом гордині; церкви, яка відкрила всі можливі людські істини у останній інстанції, однак, при цьому цілком пронехтувала природою, – вищим створінням Бога. А як так, – то й самим Богом.

Йдеться про звичайне та повсякденне: календар.

Бо вона має свій календар, відмінний від передбаченого Богом (чи – досконаліший?) та він уже відстає від справжнього майже на два тижні. Два тижні – то тільки два тижні, але… Ніхто з ієрархів цієї церкви, це характерно, так і не додумався до примітивного мисленого експерименту: подумати, а що воно буде ще, скажімо, через 10 000 років? – коли Різдво Христове прийдеться справляти навесні, а Великодень – восени?



10. Живий свідок історії – наша мова

Прочитавши все попереднє, про кимеріян, скитів, гунів та аварів, кожен має право поставити запитання, – так, але хто ж є ми? – сьогодні? Коли таке запитання почують там, на півночі, де тільки й слов’ян, що з української діаспори, – на нього кинуться гучно відповідати: щоб самі, бува, не зметикували.

“Славянє, славянє!” – проголосить нобелівський лавреат, російський письменник Алєксандр Солжєніцин. “Ви – малоросси, а ми ВЄЛIКО–росси!” – пропищить бабячим голоском уславлений російський же художник; претензії якого завжди значно перевищували здібності. Та додасть: “Но всє – русскіє!” Нагадуючи всім, що у століття, коли й горбатого випростовують ще за життя, – російського невігластва не виправити. Але, – й це не головне.

От коли вони далі почнуть вам правити про отих слов’ян, білявих та блакитнооких (обов’язково!), трудолюбних пахарів (обов’язково!) які ніколи не купували хліба за кордоном (необов’язково), та щосили переможно відбивалися від сталих наїздів “нєсмєтних полчіщ дікіх (тепер можна й “полудікіх”) кочєвніков, – будьте обережні.

А коли вони дійдуть до того, що вийшовши разом “із драгоцєнного Кієва”, ці “славянє” створили “Вєлікоє государство Россійскоє”, – тікайте світ за очі, бо вас знову хочуть “добровільно прісоєдініть” до розбійної Московії “старшєго брата”. З усіма вже знайомими наслідками. А поки…

Заспокоїмо дещо читача, бо – всі праві. Хоч і не в усьому. Бо, то ми є слов’яни, але не вони – угро–фінсько–татарська суміш. Підкреслимо, що останній факт нічиєї гідності вражати не може, – нема добрих чи кепських етнік: всі люди є рівні від народження. Є серед нас, годі й казати, і малороси, оті, що без Росії себе не мислять, – “славянє”, як у нашiй Верховнiй Радi.

Але ми є, насамперед – українці, люди, що повною мірою успадкували гідності та вади трьох великих етнічних потоків історії: балтицького, ґерманського (або ґотського) та врешті – гунського. Про що нам неодмінно та щоденно нагадує наша українська мова.

В Європі сьогодні практично немає двох мов, які не мали би взагалі схожих між собою слів, але – тут є істотна різниця. Бо є від чистої дурості займані слова, а є слова спільні. Та нас цікавитимуть саме оті, останні. За прикладами перших у наш час, коли дурість квітне рясним цвітом, – далеко ходити не потрібно. Хоч і отой “маркєтінг” (звичайне собі “базарювання”) або ота й зовсім уже ідіотична “тусовка” (спільне товчення на місці без визначеної потреби). Займані в той чи інший спосіб іноземні слова, прийнято збирати у “Словнику іноземних слів” даної мови.

Нас, як уже мовилося, буде цікавити дещо інше.

Обмежимося одним прикладом. Нікому, напевно, не спаде на думку вважати іноземним слово “мусити” та відсилати його до “Словника іноземних слів” української мови. Але, від відповідного ж німецького mussen його порізнює лише балтицьке дієслівне закінчення “-ити” (-iti лит.). Та це – не одинокий приклад. Подібні українські слова, що співпадають за коренями з литовськими, схожі не лише фонетично, але й семантично, то єдине сьогоднішне свідоцтво нашого давнього балтицького cпоріднення через минуле Великої Кимерії.

Тут, щоправда, легко передбачити й заперечення. Мовляв, такі співпадіння можуть бути наслідком примусової, так би мовити, “литвинізації”, якої українці зазнали пізніше під Великим Князівством Литовським. В цьому було би щось істотне лише за умови, як би подібна “литвинізація” дійсно була. Але, про неї ніщо в історії не свідчить. Навпаки, мало не з часів Гедімінаса литовські королі самі володіли українською мовою. Якісь слова, безумовно, могли в цей час потрапити до української мови (як і навпаки), але… Займаються, звичайно, такі слова, яких нема у власній мові, тобто ті, що відображують певного рівня складності поняття, а таких – істотна меншість. Отже, дивіться самі; наведемо певну кількість литовських слів із сучасного литовського словника. Підкреслимо – сучасного. Бо з часом диверґенція навіть поріднених мов зростає, а значить те, що полишилось, то завжди менше від того, що було колись. Адже, там і там з часом пішло у непам’ять багацько слів; сьогодні таких співпадінь за коренями, фонетичних і семантичних, нагадаємо, існує до 700. Отже, подивимось на приклади:

bajus — байка, b?eda — біда, cemerys — чемерис, d?eka — дяка, dvaras — двір, gatavas — готовий, galva — голова, gojus — гай, gontai — гонт, groti — грати, gruodis — грудень, kilim — килим, koplicia — каплиця, lanka — ланка, l?el?e — лялька, liubistas — любисток, misuti — мішати, marmuras — мармур, miesta — місто, migla — мла, mitus — міт, muras — мур, nykti — зникати, paciupti — поцупити, pasiuti — пошити, perti — прати, piragas — пиріг, plugas — плуг, retas — рідкий, rudas — рудий, savavale — сваволя, si?eti — сіяти, siekti — сягати, siurbti — сьорбати, sodyba — садиба, stirta — скирта, suknia — сукня, љalmas — шолом, љirdytis — сердитись, љliundra — шльондра, љpule — шпуля, љratai — шрот, љvita — свита, tad — тоді, tinkas — тинк, ugnis — вогонь, vartai — ворота, vyљnia — вишня, zveris — звір, zvyras — жвир і т. д.

Ми навмисно ввели сюди й два іноземні (для обох мов) слова: “мармур” та “міт”, щоб показати, що й вони тут в обох мовах є ближчі, ніж будь-де. Не так перекручені, як, скажімо, – у мові російській. Привертає увагу й те, про що ми вже писали: спільне дієслівне закінчення “-iti” – “ити”. Слова, як бачимо є прості та старі за семантикою, не було великої потреби займати щось одне в одного.

Так само стоять справи й з не меншим ґерманським спадком.

Iще Геродот, мало не за півстоліття до нашої ери описує нам звичаї скитів, звичай уклонятись мечеві, застромленому ручкою до землі, звичай знімати скальпи убитих ворогів та їх колекціонувати; описує обряд поховання короля, тризну та могилу, обставлену мертвими вершниками на мертвих конях.

Про те ж саме щодо людей Скитії пишуть інші, пізніше. Про скальпи, що ними аси старої “Едди”, які на той час стали аланами, прикрашують збрую свого коня, – пише у IV ст. н. е. римський історик Амміан Марцеллін; так само описує оте шанування меча.

Але, – є ще ґерманська “Едда”, або розлеглі витяги з неї Сноррі Стурлусона (1179–1241). Неоціненне значення цього джерела полягає на тому, що то є свідоцтво тих людей, про яких ідеться, – про самих себе. Про скальпи чи шанування меча, там – здається – не пригадується; можливо, на той час ці звичаї заникли. Можливо, просто не було нагоди пригадати, – але ж і не все має бути. Але поховання конунга є таке саме: навіть з обсадою могили мертвими вершниками на мертвих конях. До яких, пам’ятаєте, в розпачі звертається дружина Гельґі Убивці Гундінга: “Навіщо острожите коні? Хіба вам дане повернутись додому?” Тільки от – зауважимо до цього не абияку важливу обставину: ці люди не були принесеними в жертву рабами, або навіть полоненими. Ні, всі вони добровільно згодилися піти за конунгом, та покінчили самогубством на його могилі.

З цього приводу теж можна ще раз навести переконливе свідчення з “Едди”. Це – історія любовi Сігурда та Брюнгільд, власне – її кінець. Помираючи Брюнгільд намовляє двох своїх улюблених служниць піти з собою, саме в такий спосіб. Але, вони їй відмовляють: “Навіщо? – чи мало піде з тобою?” Як бачимо, це не було навіть примусом, можна було й відмовити, навіть коли дуже запрошують. Втім, про це вже йшлося.

Є, однак, і географічна подробиця, яка пов’язує Геродота з “Еддою”. Бо він із чималим здивуванням, так зрозумілим для людини з давно вже безлісної, загалом, Еллади, – описує нам потужний ліс, що околював колись дельту Дніпра, – могутню Гілею. Її залишки у плавнях Дніпра існували іще у минулому сторіччі та були остаточно донищені вже за совєтів.

Про цей великий ліс Європи пригадує й “Едда”:”… I ліс той славетний, / що Мюрквидом зветься…” Бо, землі ґотів та гунів поділяли Великі Пороги, які тягнулися на сотню кілометрів, від Кодаку на півночі до Данпарстаду на півдні. Потім ішов Вал Ґревтунгів, а до самого моря – ліс Мюрквид. Весь його, чи частину, обіцяє подарувати Гунарові та Гюкі підступний гунський конунг Атлі, аби якось заманити їх до себе, а потім зрадницьки вбити, порушуючи степовий кодекс гостинності.

Шведською мовою Mцrkvid – то темне, морочне (mцrk) місце або простір (vid – вид). Проста семантика, в дусі прямослів’я минулих часів. Цілком відповідає лісові; високому та густому, а значить – темному.

Але, познайомимося тепер дещо й з ґерманською власне – ґотською частиною нашої української лексики (словного запасу). Постараємося й тут представити не більше півсотні слів, – достатньо для ознайомлення та не надто обтяжливо. Отже – шведський словник:

bagare – пекар, balja – балія, balk – балка, beskydd – охорона, захист, blеk -блакитний, borga – боргувати, fack – фах, gapa – гапитись (німецьке gaffen), garn – гарн (нім. Garn) – прядиво, glad – веселий, задоволений (гладкий), glatt – гладкий (нім. glatt), goda – годувати, hake – гак, hjord – гурт (нім. Herde), hov – двір (нім. Hof), hеmma – гамувати, hеrta – гартувати (нім. hдrten), hеna – насміхатися, ганити, kost – кошт (нім. Kost), kram – крам (нім. Kram), krеka – крук, kopa – купувати (нім. kaufen), lдkare – лікар, lan – лан, mord –морд (нім. Mord), mur – мур (нім. Mauer), nota – нотувати (нім. nоtieren), olja – олія (нім. Ol), plundra – плюндрувати (нім. plьndern), prеkдre – прикре, rina – бігти, текти, ринути (нім. rеnnen), rцpa, rцpe – репетувати, ruta – рута, rеd – рада (нім. Rat), skada – шкода (нім. Schade), skin – скриня, smak – смак (нім. Geschmak), smеtt – шмат, stack – стіг, steg – стежка, stirta – скирта, strapats – тарапати, strom – струм, styvna – штивне, stеl – сталь (нім. Stahl), stдpp – степ, tak – дах (нiм. dach), talan – талан, vagare – вагарь, vag – ваги (нім. Waage) і. т. д.

Зазначимо тут досить рідке явище по мовах: перехід “т” – “к” у слові stirta, властивий і литовській мові – skirta. Зустрічаємо тут і наш блакитний колір – blе, blеk (в англійській він переходить у чорний; нагадаємо, що шведська літера “е” вимовляється як середнє між “о” та “а”, а “у” шведською та фінською, як тверде “ю” або “ь”. Слово beskydd – охорона, захист, – набуло у нас дещо іншої семантики, як непрохідна гірська місцевість – кручі, скелі та провалля. Але колись, за давніх часів, саме такі непрохідні місцевості хоронили людей від ворожих нападів. Отже, слово мало подвійну семантику, та вони тут якраз поділилися: одну набула шведська мова, другу українська.

Укорінилося це слово у слов’янстві, також, як ім’я власне. Дві гірські системи з такою назвою – Західні та Східні Бескиди – відокремлюють Словаччину від Польщі, вони є водорозділом притоків Вісли та Тиси.

Гладкий (шв. glatt) позначає якість поверхні, але є ще схоже слово glad – веселий, задоволений. Українська семантика дещо загальніша, бо “гладкий”, то не тільки веселий та задоволений (собою), а ще й добре вигодований, що цілком пояснює його попередні стани.

Про слова спільні обом мовам, литовські та шведські, – дещо зауважимо пізніше, а поки відзначимо, що обідві мови мають схожі між собою та схожі до українських, – закінчення географічної або народної приналежності. Це литовські -љkas, — љkis, або шведське -sk, як у слові svensk – шведський. В українській мові це звелося до альтернативи: “-ський”, “-цький”. Є й більш цікаве – спільне закінчення жіночого роду в словах, що визначають національну приналежність: шведське grek, grekinna, українське “грек”, “грекиня”. Однак, при бажанні можна угледіти тут і щось значно більш древнє, угро–фінське, бо таке закінчення прямо нагадує про мадярське no – “жінка”; те саме буде тут -gцrцg, gцrцgno. Зауважимо, що український відповідник є дещо ближчий до no, ніж шведський – “-ня”. Отже, це могло потрапити до обох сучасних мов, шведської та української – із ґотської, зміненої під впливом гунів.

А це коротке дослідженя, де вже задіяні аж три сучасних мови, загадом – доволі далекі одна від одної, демонструє нам, як можуть бути насправді переплутані мови, які повинні бути далекими одна від одної; бодай, навіть не порідненими.

Є в обох попередніх словниках і спільні слова: литовське muras – мур, та ґерманське mur, mauer. Але, на цьому ще не кінець. Бо за тiєю ж “Еддою” “світлі аси” жили колись на Кавказі, та їх леґендарний Асгард – Місто Асів, було, правдоподібно десь там, де бурхливий Терек виходить на рівнину. За хребтом на заході лежить колишня країна ванів “Едди”, сталих ривалів світлих асів, – Сванетія. Колись про таких собі суанів, чи не наймогутніший нарід Кавказу, писав іще римський географ Страбон.

Так от, традиційна архітектура Сванетії, якій теж не одна тисяча років, завжди передбачала поруч із кожною домівкою будувати високу оборонну кам’яну башту, до якої, в разі ворожого нападу, – перебиралися люди, разом із худобою. Ті кавказькі башти й досі називаються – “мур”.

Розповімо трохи й про шведське слово talan; за семантикою воно не зовсім співпадає з нашим “таланом”, та ця семантика є далеко не такою розвиненою та складною, як у нас. Бо шведський talan – то просто промова, зокрема ж – промова на суді. Від якості якої, звертаю увагу, – колись напряму залежала доля обвинуваченого. Бо, хоч у старому ґотському суді були присяглі, але не було адвокатів. Були суддя – godi та знавець законів – lagman; і все. Промовцями були постраждалий та обвинувачений.

В українській мові слово “талан” набуло значно цікавішої семантики. Тепер це – не лише доля (або її посмішка), але й дещо більше, – уміння схилити її на свій бік. “Нащо мені врода, коли нема долі, нема талану” – скаржиться в “Гайдамаках” Т. Шевченка невдаха Ярема Галайда.

В словнику українсько–російському – читаємо: талан – участь, удел, доля, судьба, судьбина. Слів багато, а перекладу все одно, немає, та певно й бути не може. Бо пропустили ще досить важливі слова: “удача, везение”. Адже, наш поет, як ми бачили, – не зводить усе до долі, – у нього є ще й талан: ставлення долі.

Не всі мови мають таке слово. Свого часу в ньому відчула потребу розвинена англійська літературна мова. Там є чимало наших ґотських слів, але от українського “талану” – немає. Та письменник Горейс Волпол (1717–1797) і запропонував у листі до одного з сучасників слово serendipity, з семантикою, тотожньою семантиці нашого слова. Воно спало йому на думку, коли він читав якусь східну казку про пригоди та тарапати трьох принців Серендіпу, яких вони долали завдяки власному таланові. Серендіпом арабські мореплавці називали острів Ланку (Цейлон), від старої, ще санскритської назви – Суварандвіпа.

Людина що не має талану, зветься “бесталанною”, та є відомий класичний твір з такою назвою. Це слово чомусь потягли до російської, але там воно стало всього тільки синонімом слова “бездарний”. Ну, як звичайно: що не поцуплять, те змарнують. Бо тепер це дурство лізе назад, псуючи українську мову.

Є корені надто старі та розповсюджені по мовах. Про слово “мур” ми вже писали. Таким самим є слово “багатий”, яке відоме від Льодового океану та по Чорне море, від фінського pohat по румунське bogat, а до того й по всіх слов’янських мовах: то – чиє ж воно? Так само фінське taivas, а бо естонське taeva – небо, ми знаходимо й на півдні, в румунській та болгарській, – taevan; щоправда, тут воно, як і турецьке tavan, – позначає всього лише стелю над головою.

Але, рекорди розповсюдженості б’є, можливо, наше просте слово “сьорбати”. Воно є у білорусів – “сьорбаць” та таке ж у поляків: siorbac; є й у болгарів – “сърбам”. Зустрічаємо у шведській та фінській: sorpla – хлебати, sarpia – хлебати, прихльобувати. Є воно в еспанській, sorber – прихльобувати, та в румунській, sorbti – пити. Знаходимо його й у латині: sorbeo– втягувати, поглинати; sorbibo – потягувати, відхльобувати або sorbitio – суп. Несподіванкою буде й те, що у наших степових побратимів – казахів є теж слово “шурпа” – суп, або те, чим запивають їжу.

Слово це є й у балтицьких мовах, та теж досить розгалужене: siurbti – сосати, потягувати, siurbsnis – ковток, siurbteleti – ковтнути.

То, хто ж сказав це слово першим?

Але, продовжимо наши мандри по словниках. Однак, ми не маємо в нашому розпорядженні гунського словника, то й спробуємо його якось замістити мадярським та тюркським, пам’ятаючи, що гуни були родичами мадярів та угро–тюрками за походженням. Щоб не перевантажувати читача, обмежимося тiєю півсотнею спільних слів із сучасного мадярського словника (настанова до читання: с – ц, сz – тс, сs – ч, ly – ль, ny – нь, s – ш, sz – с, ty – ть, z – з, zs – ж):

бbroncs – обручка, babona – забобона, babral – бабратись, bбrбny – баранчик, barбzda – борозна, barna – барнатний, ebйd – обід, finom – файний, galuska – галушка, gally – гілля, gazda – газда, gereben – гребінь, hаz – хата, hiba – хиба, kacsa – качка, kбsa – каша, kasza – коса, kazan – казан, kostol – коштувати, kulcs – ключ, kucsma – хутряна шапка, кучма, lбnc – ланцюг, lapбt – лопата, legйny – легень, pasztur – пастур, patkбny – пацюк, pecsenye – печене, pokol – пекло, ritka – рідке, sator – шатер, sereg – шерега, strapa – тарапати, sonka – шинка, suba – шуба, szalma – солома, szйna – сіно, szita – сито, tabor – табір, tйgla – цегла, tйr – терен, tiszta – чистий, udvar – двір, vacsora – вечеря, vihar – вихура, zsir – жир.

Всього таких слів налічується десь дві сотні. Хто та у кого їх “займав” – витрачати час не будемо: “слов’янські слова у мадярській мові“? – хтось з такого приводу може й радісно застрибати. Але ми – люди досвідчені: хай нам спочатку науково доведуть: що то є “слов’янські”… А до цього й те – хто є старший? – слов’яни чи слова?

Підкреслимо тут одну цікаву рису – близкість фонетики навіть у тих словах, що є для обох мов іноземними. Перелічимо дещо з них у мадярському написанні: bank, cigany, cukor, lampa, posta, proba, program, sakal, sanc, szatira, urna.

Перейдемо до турецького словника, наведемо дещо знайоме (настанова для читання: з – ч, i – и, s – ш):

aigir – огір, ambar – амбар, araba – гарба, ata – батько, ayva – айва, bahзa – сад, город, balk – риба, banyo – баня, baraka – барак, baslk – шолом, башлик, bavul – бавул, basmak – ступати, boga – бик, бугай, bostan – город, баштан, cьce – малий (цуцик), cakal – шакал, зapa – сапа, зnar – чинар, зoban – пастур, чабан, dede – дід, da – та, так, damga – тамга, dьman – дим, туман, duzine – дюжина, dьdьk – дудка, fasulye – квасоля, gerdanlk – намисто, гердан, gцзebe (koзeve) – кочовик, halva – халва, kabak – кабак, kahve – кава, kams – камиш, караn – капкан, картак – схопити (хапнути), karga (карга), kasap – різник, убивця, кат, kazan – казан, kazine – казна, kefal – кефаль, kerpiз – цегла, кирпич; krmz – кармазин, leylek – лелека, meydan – майдан, pazar – базар, saksagan -сорока, tas – таз, terazi -терези, tьtьn – тютюн, sal – шаль і т. д.

Слова все старі та знайомі, але тут звернімо увагу всього на три. Очевидним є тепер походження слова “кацап” (турецьке kasap), що здавна є українським позначенням, зарезервованим виключно для “старшєго брата”, яке згодом дещо потіснилося набагато менш змістовним – “москаль”. В турецькому відповіднику представлена повністю вся його багата семантика; яку, скажемо так, – сповна виправдала історія.

Слово leylek, схоже, займане з української, бо, згідно леґендам, лелеки були у нас із давніх давен, коли турків у сусідстві ще не було. Слово saksagan – сорока, пояснює нам справжнє походження такого прізвища як Саксаганський, хоч і немає певності, що таке прізвище не вигадане.

Та, наприкінці нашого короткого аналізу зазначимо, що й це ще не є все. Бо наша українська мова, що цілком слушно вважається індоєвропейською, носить в собі й досі відчутній фінській слід, показуючи тим, що колись ці люди далекої півночі жили набагато південніше, та не могли не спілкуватися з нашими предками. Чи то кимерійськими, чи то – більш ранніми.

У сучасному естонському словникові таких слів можна нарахувати до сотні (!), але наведемо лише кілька:

asula – оселя, kuut – кут, закуток, leib – хліб, lin – льон, lok – лок, looma – ламати, nдdal – неділя, ribi – ребро, rida – ряд, sinine – синій.

До цього додаються не менш цікаві співпадіння з сучасним фінським словником (їх теж до сотні: у – ю):

aurata – орати, hiili – вугілля, hypatдд – гупати, ikkuna – вікно, jah – як, kaapata -хапати, lap – лапа, lava – лава, lavitsa – лавиця, list – лист, lддkari – лікар, lддke – лік, mаrа – мара, palaa – палати, pasmo – пасмо, pohat – багатий, pytдд – питати, pastдд -пустити, rauda – руда, rцhotдд – реготати, samet – замет, taato – тато, vartio – варта, viitaila – махати рукою (вітати).



Доповнення 1. Смерть Олега

Смерть Ольгова–коганя так само оповита леґендою, як і його походження та походи. Кажуть, що колись князь, по черговій перемозі, запитав старого волхва – вайделота (“всезнаючого”), – якою смертю він помре? А той, обмежився коротким: “від улюбленого коня твого, на якому ти їздиш”.

Хитрий конунг негайно відправив свого улюбленця на спочинок, та увірував, що тим і забезпечив себе від присуду долі; згодом забувши про все. А потім, через роки, пригадавши передбачення провидця, – спитав про коня. Йому доповіли, що кінь уже пав, та кістки його валяються десь там у полі. Олег посміявся та докорив вайделотові: “то ть не право молвят вольсві, но все то лъжа есть: конь умер, а я жив!” Він – людина владна та самовпевнена, безкарна, знає лише силу та вірить у силу. А оті дурні волхви, – звідки ж вони можуть щось знати, – не маючи влади? Та й поїхав щоб наочно пересвідчитись у смерті коня. Його супроводили, та могутній конунг, поставивши ногу на череп коня, – іще раз уголос посміявся над провіщенням вайделота: “от сего ли леба смерть мне взяти?!” Але з очодолу кінського черепа висунулась потурбована ним сіра степова гадюка, та й гризнула князя у ногу. А з того він, як пише літописець, “разболевся умьре”.

Літописець, добрий християнин, – не піддає сумніву можливість чогось подібного. Велика бо є сила диявола. Він, навіть, наводить приклад якогось Аполонія, що вештався по містах та селах імперії – “бесовская чудеса творя”. Та обмежується зауваженням, що Бог допускає все це, аби випробувати християн у справжній православній вірі. Що ж, – глибока думка.

Так справдилося на 100% передбачення поганського вайделота, над яким так щиро надсміхався всемогутній київський конунг – Гельґі, Убивця Асгольда…

* * *

Як наші ґерманські родичі з півночi поставляли тепер Києву воїнів, на виправи якими ніяк не захоплювалися його нинішні піддані, так само наші балтицькі родичі – литвини та ядвінги, – постачали шаманів та вайделотів. Бо у цих народів вони були у великій силі та складали могутні об’єднання, ніби оті друїди у західних кельтів, родичів балтів.

Цей сюжет свого часу використав був А. Пушкін, обдарований лише “лєгкостью в мислях нєобикновєнной”, але зрозумів у цьому не більше, ніж у подіях Полтави або “Пугачевского бунта”, писнувши оту свою “Песнь о вещем Олеге”. Як звичайно, всі читають, всі захоплюються, але ніхто так і не звернув увагу на оте дурне “вєщій”. Але ж, сам Олег нікому й нічого не провіщував, то чому ж він є “вєщій”? “Вєщім” був саме й тільки вайделот, якого поет із властивою йому дурною пишномовністю іменує – “кудєсник, любимєц богов”.

Не дивно, що його нащадки використали цей віршик, на міру вже власної відсутності розуму, – для солдатської пісні, чи не безглуздiшої у світі.



Доповнення 2. Хозарат i араби

Спалах арабської експансії у VII сторіччі мав успіх завдяки історичній кон’юнктурі. Простіше кажучи, мав такий хуткий перебіг внаслідок війни 610–629, яку Л.Ґумільов назвав Світовою. Вона й послабила ті сили, що могли протиставитись арабській агресії: Візантію та Iран. Саме цим і скористались араби, зайнявши частину Візантії – Близький Схід та Північну Африку, а на сході Iран. Підкреслимо, що араби мають історичне право лише на власне Аравію, не більше; все iнше було добуте шляхом агресії.

Після зайняття Iрану наступає черга земель на півночі, Кавказу та Середньої Азії. Iсторію цього етапу арабської агресії полишив нам іранський історик Табарі.

Першою жертвою агресорів стала Вірменія, де на той час квітла гризня за владу. Року 640 араби вперше захоплюють столицю, яка на той час була у Двині, та грабують її. Але, не залишаються, уходять додому; лише для підготовки наступного, більш масованого нападу.

Він розпочинається 654 погодженим наступом трьох армій. Армія Хабіба аль Маслама окупує Вірменію та Грузію, армія Шулаймана Iбн–Рабаха – кавказьку Албанію (область Азербайджана, на південь від Ширвана), а його брат – Абд ар–Рахман – захоплює Дербент та суне на північ, до хозарського Беленджеру. Але, саме під Беленджером агресорам не пощастило. Сам Абд ар–Рахман наклав головою, а з ним було вибито десь іще 4000 арабів. А ті, що унесли ноги – повтікали до Дербенту.

Ця поразка мала негайні наслідки, Вірменія та Грузія й собі на час позбавляються арабської окупації. З часом звільняється й Дербент.

На рік 684 припадає короткочасна окупація хозарською армією всього Закавказзя, та закріплення за ним данин Хозарату.

Однак, араби не заспокоюються. Новий арабський намісник Вірменії, Мохаммед Iбн–Огбай, – знову займає Дербент, але довго утриматись не може. Та, відомо, що араби 708 знову його займають, а хозари знову 710 його відбивають. Тільки 713 арабам удається захопити знову цей важливий стратегічний центр, базу агресії. Потім – знову гублять. Але, попри це, хозари 721 займають Вірменію та вирізають там усіх арабів; потім забираються додому.

Новий арабський намісник Вірменії, Джеррах Iбн–Абдаллах аль Хакімі, один із кращих полководців халіфа, – вирушає в похід на хозарів. Йому вдається, ніби, взяти Семендер та Беленджер, навіть пограбувати навколишні могили. Але, схоже, попри й ці блискучі перемоги, які так розписують арабські ж історики (хозарских свідчень ми не маємо), халіф у Багдаді не задоволений, щось не до вподоби. Він відкликає Джерраха та призначає вже знайомого нам Хабіба аль Маслама. Цей розпочинає похід на хозарів, але вимушений повернутись; так, чомусь, нікого й не перемігши. А хозари знову, 729 нищать арабських окупантів у Албанії та без втрат повертаються до каганату.

Після цього Хабіба іще раз замінюють на Джерраха, але хозари через рік, 730, знову йдуть на Закавказзя; військо очолює досвідчений воєначальник, син кагана Барджіль. Увійшовши стрiмким маршем до Албанії, війська Барджіля негайно почали вишукувати та вибивати мусульман, а Барджіль з головними силами дійшов Ардебілю, де стояв зі своєю армією Джеррах. Там, у дводенному побоїську хозари винищили впінь всі арабські сили, до останнього араба, разом із Джеррахом. Цей таскав за собою у походи весь свій гарем (не міг без нього), та всі його дружини та діти були продані у рабство.

Після цього погрому знову випливає Хабіб, когось там воює, навіть 732 займає Дербент, але… Його знову замінюють, цього разу на самого Мервана Iбн–Мохамеда, двоюрідного брата халіфа, та кращого і вдаливішого воєначальника арабського світу. Він відразу ж поліз на Беленджер, але чогось був змушений повернутись, ніби завдяки сильним дощам (!); одне слово – парасольки позабували…

Потім, 737, він розпочинає новий похід на північ, цього разу в саме серце Хозарату, до Волги, та мало не примушує кагана прийняти iслам. Тут арабські записи набувають настільки невірогідного змісту, що втрачають навіть видимість правдоподібності. Одне слово, ніби повний тріумф, а Мерван кудись раптом зникає.

Тому найкраще буде закінчити посиланням на совєцького історика:

По цьому Мерван направився назад у Закавказзя, захопивши величезну кількість полонених та багату здобич. Каган повернувся до приволзької столиці. Попри безсумнівну перемогу арабів та повний розгром хозарів, Хозарія не стала васалом халіфата. Араби, не маючи значних сил, не забажали залишитись у країні, їм не сподобалась холодна та похмура північна земля. Через кілька років каганат знову зміцнів.

(С. А. Плетнева, Хазары, Москва, 1986, с.40)

Отже, як бачимо, арабам знадобилося більше півстоліття на те, щоб зметикувати, що кавказький виноград є надто для них зелений. Бо забралися, врешті, не тільки з Хозарату, але й з Кавказу.



Доповнення 3. Звитяжні ядвінги

Цей нарід, ядвінги (або за літописом – “ятвягі”), відноситься, схоже, до тих, що були відомі з дуже давніх часів. Геродот, мало не за півтисячоліття перед н. е. побував у Скитії та написав, що десь на північний захід, за скитами, – живуть “меланхлени” – чорне плем’я, яких він – цілком очевидно, скитами не вважає. Однак, назва меланхлени сучасною литовською мовою пишеться як “юод вінгіс”, що виходить знову ж те саме: фонетично досконало співпадає з назвою історичних ядвінгів. Цих же останніх знали як войовничий нарід, що з незапам’ятних часів заселяв лісові пущі за Прип’яттю та Десною, дещо заходячи й на південь.

Ми не знаємо, ким були ці люди за часів Геродота. Не знаємо, навіть, чи входили вони колись до складу Великої Кимерії? – чи були, може, тільки її сусідами, частиною розлеглого колись світу балтів, який не вичерпувався й Великою Кимерією, бо простягався від Балтику по Чорне та Середземне моря.

Нічого й не відомо про пізніше: чи входили вони до наддержави Ґерманаріха Великого? – чи були інтегровані згодом до Гунського каганату?

У пізніші історичні часи вони відомі, як нарід балтицької групи, поріднений за мовою до подібних інших: литів, дзуків, жемайтів, курів, земгалів тощо.

Своєю назвою вони зобов’язані не кольорові шкіри, а тільки й виключно, традиційному (впродовж тисячоліть, зверніть увагу) елегантному чорному одягові. Про створену ними багату культуру свідчать археологічні знахідки, від української Чернігівщини та до польських Сувалок. Вони були закорінілими поганами і сприйняли християнство мало не останніми з народів Великої Литви.

Перед тим вони визнавали єдиного Бога Дієваса, над усіма іншими, вторинними, на честь якого й вішали полонених на посвятних священних деревах. Ота згадка у “Слові о полку Iгоревє”, що “Дів кличе з дерева”, – саме й означає, що Дієвас вимагає подібної жертви.

Хоробрі та войовничі, вони охоче наймалися воювати у дружинах київських князів, а пізніше допомагали кунігасу Ґедімінасу (1275 – 1341), єдиними у світі потіснивши непереможних монголів – відвоювали у них Правобережну Україну.

У нас, в Україні, вони здавна отримали назву “чернегів”, та це від них, не від кого іншого, безумовно походить назва Чернiгова, міста, яке й було, мабуть, їх столицею; та не поступається древністю Києву.

Потім їх назва, разом із ними, якось зникає із уживання, губиться разом із ними ж іще десь у Великій Литві. Але, це не означає, що ці люди вимерли не полишивши сліду на землі, ні. Вони просто асимілювалися з часом, розчинилися у чотирьох сусідніх поріднених народах: литовцях, українцях, білорусах та поляках, віддавши їм свої цноти та доблесті. Бо, народи нізвідкіля не постають та нікуди не зникають, народи радше виникають із народів; та до них же й повертаються. З приводів нам невідомих, лише починають з якихось причин втрачати власну самобутність, натомість сприймаючи чиюсь чужу. Так само, як це було перед тим із гунами та аварами.



Доповнення 4. Скандинавська література

Велика північна цивілізація вікінгів, розквіт якої припадає на північ Європи епохи кінця “Ночі Середньовіччя” – десь на 1000 рік н. е., – мала і свою розлеглу літературу. Це не тільки “віси” (строфи) та пісні й поеми скальдів – відповідників наших кобзарів, але й великий прозаїчний доробок – “саги”, оповідання про героїв, здебільшу людей, що існували насправді (“Сага про Еґіля”) або про цілі роди (“Сага роду з Лаксдаля”, “Сага про Стурлунґів тощо). Цими розповідями століттями бавилися, розважалися та освічувалися люди півночі довгими зимовими вечорами, та вони хутко стали для них необхідністю. Вони заникають тільки з розповсюдженням християнства, за насуненням “Ночі Середньовіччя” й на північ.

Географічний розмах дій у цих сагах – незвичайно широкий, охоплює весь терен, де вештались їх герої, від Північної Америки на заході – до Уральського хребта на сході. Вони незрідка містять, можливо, вимислені сюжети, а часом розповідають про участь своїх героїв у подіях, які відбувались насправді. В Iсландії вони беруть свій початок від 874 – першого заселення острова, та чимало їх є у першій ісландській книзі “Ланднамабок” – “Книзі про взяття країни”. Саги бували від невідомих (можливо – просто невстановлених) авторів, як і відомих. Писав їх, схоже, великий письменник та вчений, Сноррі Стурлусон (1179–1241) та почасти з них складена його славетна “Гаймскрінґла” – “Коло батьківщин”.

Стиль цих саг докорінно порізнюється від римської класики, часом переповненої суто літературними прикрасами. Він – діловий та сухий, часом протокольний. Нагадує подібну ж характеристику, дану професором Бджамбою Рінченом епічній монгольській літературі.

Можливо, саме ця суха протокольність і спонукала вчених ХVIII– ХIХ ст. розглядати скандинавські саги, як джерело історичних матеріалів, нерідко за допомогою наведених у них дат та даних, – коригуючи історію.

Бо історичним тлом цих саг були нескінченні розборки між конунгами або та ж гризня за владу. Яка на західному окраї вікінгівської цивілізації, була не менш (а як насправді – то й набагато більше) гострою, ніж на її південному окраї – княжому Києві.

А десь там, далеко внизу під конунгами, у наземному світі жили прості люди, за своїми, не надто відомими нам життєвими законами. Народжувались, виростали, працювали, виховували дітей та помирали. Та й бавилися історіями про оті конунгівські розборки, що їх мало обходили, як не відбувалися в їх власному терені, ясна річ.

У сагах незмінно знаходили своє віддзеркалення й історичні події, але – наскільки вірно? Наскільки можна покладатися на саги, як на історичний довідник? Спочатку таке питання й не ставилося; домінувала віра у будь–яке писане слово, яка сьогодні підводить нас більше, ніж будь–коли.

Питання про вірогідність історичних відомостей саг уперше поставив данський історик Е.Єссен у статті: “Вірогідність саги про Еґіля та інших ісландських саг”, у німецькому “Iсторичному журналі” за 1872 рік. Ця стаття була написана, власне, іще 1862, але автор не наважився оприлюднити її вдома. Як писав він сам у передмові: “Оскільки мені не дозволено в Данії оголошувати несхвальні погляди на старонордичні древності, то я вважав за невластиве виступити з цим у Данії, та звертаюся до письменства німецького, хоч німецька мова є для мене менш доступною”.

Далі автор добросовісно аналізує сагу про Еґіля, знаходить там низку нестислостей, все так, але… Але, чи не стукає він (принаймні – на наш погляд) – до відчинених дверей? Бо й оті нестислості є досить, сказати б так, вторинні, та й хто, власне, казав, що саги – то історичні довідники? Та, чи ж розумно було би в далекому майбутньому – вивчати нашу історію за сучасними романами?

А дещо авторам саг можна й заздалегідь вибачити, бо за подіями часом і не простежити, настільки вони хутко змінюють одна одну.

Дамо короткий огляд тих подій, що мiстяться в сазі про Еґіля. Це те, що коїлося на часі в англійському королевстві Нортумбрія. У сусідній Iрландії, в Дубліні (Байле Ата Кліат) тоді правив конунг Сіґтрюґ, а по ньому його брат Ґудрод. Але, обидва зазирали й на багате місто Йорк у Англії (ще римський Еборакум), де й сів наприкінці життя Сіґтрюґ. Але, року 924 вступає на престол Етельстан (924–939), король англів та саксів. А року 926 помирає Сіґтрюґ, та цим користуються англи, виганяючи з Йорку його синів, на чолі з Олафом Каураном, що подалися в Iрландію до Ґудрода. Той спробував відібрати Йорк, але потерпів таку поразку, що по кінець життя (934) не потикався більше до Англії. Йорк стає на час столицею Етельстана, та це визнає навіть норвезький король Ґаральд (Ковтун, 860–933), пославши до двору Етельстана свого сина Гакона. Помираючи, він передає владу синові Еріку (Кривава Сокира, 940–945), але втручаються брати та розпочинається звична гризня за владу. Ерік вимушений тікати до Данії, до короля Ґаральда, сина Ґорма, а 963 з’являється в Йорку.

Але, він не був першим, бо Олаф, син Сіґтрюґа, приходить із флотом у 625 дракарів та займає Йорк. Проти виступає Етельстан та відбувається славетна кривава битва під Брунабурґом, і Олаф тікає, рятуючи життя.

Однак, 939 помирає Етельстан та Олаф знову приходить до дансько–норвезького Йорку та сідає там: без Йорку він просто не може. Наступник Етельстана – Едвард (939–946) спочатку визнає його права, але дещо уміцнившись сам, – 944 виганяє Олафа з Йорку. Але, 948 з’являється Ерік, хоч знову не утримується на троні: новий король англів Едред (946–955) виганяє Еріка на Оркнеї, де той ховається у місцевого яола Сіґурда. Тоді, зібравши сили, Олаф знову сідає в Йорку, цього разу – аж на три роки.

Тільки за рік до смерті, 954, король Едред виганяє нарешті з Йорку всіх претендентів та приєднує Нортумбрію до iншої Англії. Втім – тільки до часів Канута (Великого, 1018–1035), конунга данів.

Як бачимо на власні очі, тогочасна гризня за владу над Йорком, – далеко перевершувала навіть київський рівень. Але, було й дещо спільне. Початок саги про Еґіля розповідає, як король Ґаральд Ковтун став королем усієї Норвегії, яка складалася перед тим з десятка (можливо) окремих королiвств. Цікаво тут оцінити масштаби битв, які для цього знадобилися. Ми бачили, що київські князі не мали у себе великих сил, лише дружину (“ґірд” на півночі), а така не становила, звичайно, більше тисячі–двох.

На півночі, у малолюдній Норвегії, – було ще гірше. Там потужний ярл міг виставити сотню–три воїнів, конунг – до тисячі… Порівнюючи з часами Ґотських воєн або Аттіли, часами воюючого народу, – воістину масштаби ліліпутів.

В сазі про Еґіля ярл Торульв відправляється до Фіннмарку побирати данину з фінів – у супроводі сотні воїнів. Почувши від короля квенів Фаравіда, що йому загрожує з півдня напад кар’ялів, Торульв разом із іще трьома сотнями квенів – відбиває напад; отакими були війни на півночі.

А за таких масштабів – і один, хоробрий та відчайдушний, – міг вирішити багато. Не дивно, що пам’ять про воїна, який убив багацько ворогів ставала змістом саги.

Підсумок всього цього може бути тільки один: будь–які свідоцтва взагалі – слід сприймати критично, звідки б вони не походили, бо часом і в підручниках історії можна відшукати не менше помилок, ніж у сазі про Еґіля або якійсь інший.



Доповнення 5. Християнство та його значення в історії

Тезу про суттєве історичне значення релігії – важко підважити. Тому, оскільки з часів Володимира Україна є офіційно християнською, – розглянемо й цей вплив на неї: наслідки хрещення. Збитки та прибутки.

Для початку дещо визначимо те, з чим надалі матимемо справу. Християнство, як і будь–яка релігія, пов’язується звичайно з вірою у єдиного Бога; добре, саме з цього й почнемо.

Думка про те, що світ, в якому ми всі живемо, є продуктом вищого, абсолютного розуму, – є не тiльки привабливою, але й внутрішньо послідовною та логічною. Найбільше, що можна сказати про Бога розумній людини, буде те, що він є абсолютний, одвічний та всюдисущий. До такої думки все ближче підводить нас і наш власний розум, далеко не абсолютний, але…

Але, для простої, не надто обтяженої розумом людини Бог – то радше свічка, запалена перед іконою, піп при всіх регаліях; одне слово – щось гранично конкретне.

Так, як же воно пов’язуються докупи, між собою, ці дві абсолютно різні ідеї: ідея єдиного Бога – Творця Світу, та Бога, який спілкується з віруючими у Нього через, так би мовити, своїх “особо уполномочєнних” посередників, – священослужителів? А папа Римський, скажімо, той і цілком офіційно – іменується “намісником Бога на землі?”

Оті, від несмертельної “наукі наук” – марксистського знахарства, запевняють нас, що хоч це, власне, є “опіум для народа”, але є й неймовірно прогресивне (діалектика, що ж тут поробиш). Бо це – “єдинобожжя”, а до того ще й “рєлігія классового общєства”. Адже, не забудемо, що згідно того знахарства цивілізація, як і оте “классовоє общєство”, – починаються з альфи та омеги всього – “рабовладєльчєского общєства”. А перед тим було саме “варварство” та багатобожжя язичництва, коли в кожному кущі сидів свій невеличкий “бог”.

Але, вся ця струнка картина, намальована двома аферистами від історії та філософії, – розсипається на порох при першому зіткненні з реальністю та її науковим аналізом. А це, одне й друге, свідчить нам, що віра у єдиного Бога, першопочаток усіх речей, – здавна була притаманна людям нашого континенту, які знали його під іменем Хана Тенгрі – Владця Неба, або Дієваса балтів чи Діу ґерманів. Та з яким і намагалися спілкуватися суто приватно, не відаючи того, що називають релігією, а поґотів – церквою з її попами. А їх шамани, друїди, вайделоти чи як їх там іще, – займалися ніяк не спілкуванням з Богом, а всього й тільки звичайною побутовою магією та цілительством; ні більше, але й не менше.

Але, так було лише на самому початку.

Бо, все ускладнюється розвиваючись далі, та саме на цьому й полягає закон розвитку (принаймнi – нормального). У еллінів та римлян, хоч іще й зберігається поняття головного Бога (Теос або Юпітер), але він завідує вже цілою ієрархією богів. З’являються виспеціалізовані храми, присвячені окремим богам цього пантеону, з’являються їх жреці. От вам і язичницьке багатобожжя.

Але, чому ж не помітити й того, що в такий саме спосіб еволюціонувало й християнство, що й досі претендує на єдинобожжя? Бо істиним єдинобожжям воно було, хіба, в апостольські часи. Потім з’являється догмат Трійці, потім до святих долучаються апостоли, потім канонізуються мученики; християнський канон дозволяє всім їм молитися поокремо, та дехто зі святих уже набув певної спеціалізації. Як ми вже зазначили – це нормальний шлях розвитку, але ж не треба себе іменувати єдинобожжям, – для цього вже нема підстав.

Отже, як ми бачили на наведених прикладах, схема розвитку є така: первісне єдинобожжя обрастає з часом жрецями, храмами, теорією справи, та втрачає первісний сенс – єдинобожя. В сучасному світі таким єдинобожжям є лише оте первісне тенгеріанство, віра у Владику Небесного – Хана Тенгрі.

Або, простіше кажучи, абсолютна ідея єдиного Бога – Творця Світу, – обрастає пропускними пунктами та митницями на шляху до Бога. Системою, створеною людьми та на користь (небагатьом) людям же. От тільки шкода, що користь від цього – не всім однакова: патріархові – одна, попові – друга, а звичайному парохові, – й зовсім третя…

Але, оглянемо історичний шлях християнства: як воно стало тим, чим є насьогодні? Та, як написане у євангелії: “судіть їх за ділами їх”.

Первісне апостольське християнство, як можна думати, було релігією соціального протесту пригнічених народів Римської імперії. На це, принаймні вказують заклики до багатих – роздавати багатство бідним, та особлива схильнicть до убогих тілом та духом. Зауважимо, що на таких засадах не може функціонувати жодне суспільство, але християнство й не палилося створити нове суспільство. Християнство, зі своїм поширенням, – починає жорстоко переслідуватись в Римській імперії, яка слушно вбачає в ньому загрозу самому своєму існуванню. Але, проходить час, і… На початку IV ст., після чергових переслідувань за цезара Діоклетіана (284–305), ситуація повністю змінюється. Видаються спочатку декрети про віротерпність (цезар Ґалерій), а вже до середини IV ст. християнство стає державною релігією Римської імперії (!). Такий крок з боку імперії – є цілком зрозумілий. Хитаючись під ударами варварів, вона ладна схопитись і за соломину.

Однак, християнство далеко не було соломиною, воно виявилося могутньою силою, яка змогла зберегти ідею римського імперіалізму для наступних поколінь; та не тільки: увічнити її в європейському світі.

Поведінка імперії зрозуміла, але… Як же з гуманним, ніби, християнством, яке тепер стало її державною ідеологією? Чи воно, бува, чогось на цьому не доклало? Бо, як же тепер бути з тими, кого Рим – той самий, імперський Рим, жодний інший, – масами нищив саме за їх християнську віру? А було таких – чимало. На одній побудові термів імператора Каракалли (211–217) – загинуло, кажуть, не менше 20 000 християн, – армія… Так, як же, все таки, християнство? – чи переступило й через це? Перейшло від гноблених – до їх колишнiх гнобителів? – на це запитання, годі чекати відповіді.

Християнство хутко змінюється. Для нього колись не було “ні елліна, ні юдея”, але теперь є християни та іновірці, які не є люди. Бо вже 426 в обох Римах, Східному та Західному одночасно, з’являються за папи Леона імператорські едікти проти іновірних. Вони позбавляють їх права укладати юридичні документи, тобто – викреслюють із суспільства, прирікають на вигнання. До них відносяться, в першу чергу, найбільш розповсюджені жиди та маніхеї, послідовники пророка Мані (216–276). Iще через тисячу років палитимуть живцем і християн, тільки трошки інакше віруючих – єретиків. Це матиме назву “інквізиція”, але саме слово зустрічаємо набагато раніше: іще в тому декреті, часів папи Леона.

За часів царя Петара I (927–969) у Болгарії, доведеній візантійською агресією до критичного стану, – виникають і розповсюджуються перші єресі – учення богумилів. Візантія нищить єретиків вогнем і мечем, використовує, це як черговий привід для агресії.

Рештки богумилів рятуються на заході та під назвою катарів або альбіґенсів з’являються у Франції, на півдні, де користуються підтримкою місцевого суспільства. Вони сміливо критикують офіційну церкву та перемагають католиків у відкритих диспутах. Папа Iнокентій III 1207 оголошує Хрестовий похід проти альбіґенсів, який триває двадцять (!) років. Засіб переконання – зброя, аргумент – нищення; інших церква не знає.

Саме по цьому надобре розпалюються вогнища інквізиції, на яких просякнуті християнською любов’ю до ближнього святі отці – спалюють живцем сотні тисяч єретиків, рятуючи їх душі. Настає епоха інквізиції (та інквізиторів).

Але й цього замало цій кровожадній релігії. З легкої руки інквізиторів виявляється, що крім єретиків є ще посібники диявола: чаклуни, відьми тощо. Яких – що ж тут поробиш, – християнський Бог теж передписує судити, та як провину буде доведено – також палити живцем. Потерпали від цього переважно жінки, старі, молоді; часом діти. Листівка з Бамберґу (Німеччина) пригадує, що “… серед отих чарівниць були дівчатка, семи, восьми, дев’яти та десяти років, 22 таких спалено…” Початком усього стала книга “Маллеус малефікорум”, що повсюдно перекладається як “Молот на відьми”, видана 1486 кельнським теологом Якобом Шпренґером та папським інквізитором Iнститорісом (власне – Гайнріх Кремер). Такі переслідування шаленіли Європою аж до ХIХ ст. та унесли життя кількох мільйонів невинних людей.

Кровожерною є ця релігія, шкода, не лише за своїми історичними наслідками, і це не є полемічне перебільшення, але кровожерна й у собі – навіть за обрядністю. Пригадайте хоча би оте причащання, коли віруючі, у вигляді вина та просфори символічно споживають кров і тіло Христове. Чи це, бува, не якісь – невідомо звідки, релікти первісного людожерства? – та, яке це має відношення до неспростовної ідеї єдиного та вічного Бога?

Вершини своєї компрометації християнство сягнуло, нема сумніву, в особі отих бандитських орденів, Тевтонського та Меченосців, що століттями ґвалтували та грабували народи Східної Європи. Їх було прикартано при Ґрюнвальді, та – шкода, не винищено до останнього.

Щоб покінчити з цим боком діяльності милосердного християнства, зробимо два зауваження. По–перше, палили живцем єретиків та відьом не лише на заході, а й на сході; от тільки, як звичайно, не афішували своїх злочинів. По–друге, подібних кривавих жнив не збирала більше жодна зі світових релігій. Включаючи войовничий іслам, який визнає “джіхад” – війну проти невірних.

Але, по кількох століттях християнства народжується черговий пророк – Мохамед (570–632), та з ним виникає новіший порівняно до християнства пагін того ж самого класичного юдаїзму. Починаються війни, – Хрестові походи, і всяке таке. Знову гине чимало людей, а за віщо, власне? Бо, як Бог є один – то він один і той самий для всіх: жидів, християн, мусульман чи ще когось. Отже, воюють за те, який шлях до Бога є кращий, правильніший. А сваритись за це – можуть лише розумово хворі люди, бо шляхів до Бога – може бути безліч. Це повинно бути зрозуміло й останньому дурневі.

Християнство, стільки ж невігласне, скільки непримиренне, – роздирають внутрішні протиріччя. По рокові 1054 настає Велика Схизма – розпад на католицьке, класичне, та візантійське християнство, найбільш невігласне та відстале. Реформації (Мартін Лютер, тези від 1517) передують релігійні війни гуситів (1419–1434) у Чехії, а після неї Німеччиною котиться Селянська війна (1524–1526). Iз розповсюдженням лютеранства на всю північ Європи вибухає тридцятирічна війна між католиками та реформатами, яка спустошує цілу Європу (1618–1648). Продовженням цієї війни стали Козацькі Війни в Україні. Бо, йшлося тут не так про права та свободи українського народу, як про права православ’я, утискуваного класичним католицизмом.

Але, оглянемо ще один бік плідної діяльності християнства по удосконаленню людства, так би мовити, – мирний.

Античний світ, в значному ступені – домен Римської Iмперії, був, що тут казати, – і не правовим, і не моральним. Це було монополією “варварського” світу. Але, порівняно з наступним християнським світом – він мав і свої незаперечні переваги: не був фізично брудним. В Римському світі підтримувано досить високий рівень суспільної гігієни, забезпечений каналізаційними системами та надвишком термів – громадських лазень; в античному світі не було, в середньому, ні брудних, ні вошивих. А тому цей світ і не знав епідемій.

Не гірше було й у “варварському” світі, переважно селянському, там лазня була при кожній садибі та так само не було брудних та вошивих. А значить, так само, не було епідемій.

Так було, хоч і не досі це всі розуміють. Бо, такий собі совєцький поет, Боріс Слуцкій, колись підніс нам наступне:

Не отличался год от года,
как гунн от гунна, гот от гота,
во вшивой сумрачной орде.

Він вважав, напевно, що створив шедевр (“года – гота”, яка ж оригiнальна рима!), але такому можна й дарувати. Але ж, він увесь був продуктом аж двох “культурних” потоків: класичного російського – вошиво–православного (отого – від “курних ізб”), та новітнього прогресивного – вошебойно–совєцького. Отже був, так би мовити, невігласом у квадраті; втім, як і мільйони його читачів.

Однак, переможне розповсюдження християнства з його культом убогих тілом та духом, з часом докорінно змінює умови існування людей. Розвалюються римські каналізації, розвалюються римські лазні, а горда Європа з її спрямованими до неба баштами ґотичних соборів, – знає тепер, як правильно жити, але починає деiнде потопати у власному лайні; та, зрозуміло, з’їдатися вошами. Завести легко та важко вивести, та ще у ХVIII ст. – в добі Розуму та Просвіти, – їх іще вичiсуватимуть слуги з перук своїх можних: графів, маркизів тощо.

Минулу чистоту можна тепер відшукати хіба що на язичницьких окраях християнського світу: Iсландії, Скандинавії, Фінляндії, Литві.

Те саме й у домені духовного. Ставлення до науки в дохристиянському Римі було цілком нормальним, бо всі знали, що це веде до створення механічних жаток, яких уже тоді було широко вживано, або до розрахунку потужних водогонів, що доставляли до міст чисту воду, бувало, й за кілька сотен кілометрів. У християнському світі – наука не в пошані. Розум, дарований людині Богом, – постійно розглядається як джерело гордині та єресей, бо угодні церкві – лише убогі духом.

Наука Еллади, успадкована Римом, на час переселяється до Iсламського світу, де її ніхто не зневажає й не переслідує, а в Європі освічені люди, нечисленні та самотні, – з повагою вимовляють імена Авіцени, Біруні або Ґабіроля.

Щоправда, iрландські християнські ченці, спадкоємці мудрих друїдів, – намагаються якось, не порушуючи християнських догм, створити подобу культурних центрів по християнських кляшторах. Щось там із цього подекуди й виходить, але не дуже. Про це свідчить просте порівняння. Найбільшим культурним центром Середньовіччя вважався кляштор Сент Ґаллен (Швайцарія), його бібліотека нараховувала аж 500 рукописів. Нагадаємо, що римські книгарні містили їх тисячі. А вже у ХХ ст. сер Аурель Штейн, досліджуючи покинутий буддіський кляштор у Тунгхуанґу, – сучасника Сент Галлена вивіз звідти близько 20 тисяч рукописів. Такою вона була, ота Ніч Середньовіччя.

За якої, однак, у маленькій “варварській” Iсландії, – практично всі люди уміли читати та писати, та створили велику літературу, прототип сімейного та історичного роману: ісландські саги.

Потрібний був зовнішній струс, – прихід мадярів, потім монголів, щоб вивести Європу з християнської летарґiї, створити передпосилки для Відродження. Відродження занедбаних на століття: науки, мистецтва, культури…

Але, попри Відродження, християнство все ще полишалось при силах. Та навіть після нього зуміло залити кров’ю Європу у Тридцятирічній війні. Неминучою реакцію на це чергове криваве шаленство – став вік Просвіти, що почав свою ходу саме з тих країн, які не брали участі у цьому шаленстві: Нідерландів, Франції, Англії. Реакція була настільки рішучою, що чимало видатних діячів цього віку Розуму та Просвіти, свідомо оголосили себе атеїстами. Вони, можливо, дещо поспішили виплескуючи разом із брудною водою і дитину, але… їх можна зрозуміти. Остаточно, здається, здетронувала класичне християнство в Європі – Французька революція.

Українському народові тяжкий хрест візантійського християнства поклав на спину князь Володимир, але годі й чекати добрих діл від пияки та розпусника.

Велика Схизма сталася 1054, в рік смерті Ярослава, але раджу коли–небудь взяти мапу та провести кордон поміж західним та східним християнством. Та пильно поглянути, що ми маємо по обох боках? На жаль, це й досі, через тисячу років, тільки вдуматись! – є кордон не лише віровизнань. Це й різні цивілізації, права i врешті – навіть добробут. От такі справи…

* * *

Але, може виникнути слушне запитання: а як могло те, в основі чого лежав примітивний рекет: не охрестишся – не врятуєш безсмертну душу, – доповнене безмежним лицемірством, доiснувати до наших днів?

Мабуть тому, що християнство, як суспільна сила, незворотньо скомпрометувало себе ще в першi столiття свого iснування. А наступні тисячі років трималося виключно за рахунок iдiотичної, але якої ж привабливої думки: “Але, iдея ж прекрасна!”

Та, щосили культивувало згнилий, але романтичний iмперський мiт.


III. ВЕЛИКА ЛИТВА


1. Становлення держави

З часів монгольського наїзду 1240 (див Доп. 1) та здобуттям ними Києва, – незалежна українська державність продовжує якийсь час (а саме до 1340) iснувати в Галичині. Незалежним від монголів полишається й поріднений Києву, хоч тепер i відрізаний від нього, Новгород, князь якого Олександр (Невський) зумів заздалегідь стати побратимом Сартах–хана, сина Бату – правителя західного улуса Монголії Алтин Орду та онука Чінгіс–хана.

Однак, панування монголів в Україні (принаймні, західній половині) – не протягується й на сотню років. Причиною тому стала нова держава на мапі Європи – Велика Литва.

Окрема державність балтицьких народів, слід гадати, існувала на півночі з давніх давен, хоч її повністю проблимала європейська історія, імперська та ромацентрична. Принаймні, єдиною силою, що могла її на коротший час призупинити, – то була влада остроґотів Ґерманаріха Великого (324–375). Влада Аттіли, схоже, на ці терени не простягалася, навряд чи степових гунів цікавили лісові пущі, а київські князі, хоч і ходили на ятвягів та литвинів, але про якісь успіхи в цій справі літописи промовчують.

Звістка про звитяжних монголів стала тривожним сигналом для цієї прастарої поганської цивілізації, та вже 1230 кунігас Мендавгас (1230–1263) об’єднує балтицькі народи до єдиної держави: відповідь Європи на монгольський виклик. Він правитиме довго та буде вбитий за не досить ясних обставин. Життєвий шлях цього першого з великих князів Литви – був не простим. Щоб якось спекатися хрестоносних розбійників Заходу, він, завідомо, з тактичних міркувань, приймає 1251 християнство, а року 1260 так само його зрікається. Його справу з 1263 продовжують його син Войшелк (до 1267) разом із зятем Мендавґаса Шварном (1263–1269), сином князя Данила Галицького. Це – початки великодержави, її народження та зміцнення.

Додаються, так чи інакше, подальші труднощі, та Литва продовжує набирати сили за кунігасів Лютавора (1283–1292) та Вітенаса (1292–1315), які продовжують традиції дохристиянської Литви.

Справжнє становлення починається з кунігаса Ґедімінаса (1316–1341), брата Вітенаса, який визначає напрям поширення, – на південь! Воїни в куртках із зубрової шкіри, яких не беруть монгольські стріли – методично витiсняють непереможних монголів, прямуючи на південь, до кимерійського моря балтів. Сам Ґедімінас приєднує до Литви Берестейщину та Турівську Пінщину, а сина Любартаса 1340 садить князем на Волині. Ґедiмінаса змінюють його доблесні сини, спочатку Альґірдас (1269–1377), а з 1345 він править разом із братом Кестутісом.

Альґірдас 1362 займає відбудований по монголах Київ, а 1363 розбиває монголів над Синіми Водами та займає усе Поділля. Ця своєрідна Реконквіста протриває, загалом, до самого кінця ХIV ст.

Можна й потрібно задуматися, а в чому ж були причини таких успіхів Литви проти першої мілітарної потуги світу? Видатний сучасний історик теж задає собі таке запитання; та в наступний спосіб на нього відповідає:

Що було секретом швидких успіхів Литви? Сила литовського війська, що стала першим викликом досі незвитяжній Алтин Орду, – робила можливим постійне теренове поширення. Але, як литовські погани, з їх відносно примітивною соціальною та адміністративною організацією, – були в стані контролювати країни з більш високим рівнем політичного та культурного розвитку? Найбільш прийнятним поясненням буде те, що з самого початку литвини мало чого змінювали на зайнятих ними теренах. Політика, підсумована в реченні одного з великих князів: “ми новин не уводимо, а старин не рухаємо”.

(П. Р. Маґочі, Iсторія України, Сіетл, 1997, с. 130)

Можна з усим цим погодитись, але не без деяких застережень. Автор виходить із очевидного для нього: презумпції вищості всього християнського над усім поганьским, що вочевидь не відповідає жодній дійсності, як пригадати, що християнство нищило поганські культури, не замінюючи їх нічим. Крім, хіба, отiєї убогості духом. Поганський же триб життя убогості духу не потурав, та будь–хто з простих литвинів був незмірно вищий будь–якого з “лицарських” хрестоносних покидьків, у яких вважався набожним той, хто знав до кінця “Батьку наш”. Протиріччя виникає відразу, бо звідки ж тоді бралася вона, ота “сила литовського війська”?

Монголи були непереможними за рахунок трьох складових: військової доблесті, дисципліни й організованості на полі бою, та стратегічного мислення. Отже, все це потрібно було мати й литвинам, бо перемагати монголів, скажімо, просто чисельністю – вони не могли, не так їх було багато. Значить і вони мали за собою все, перераховане вище. А протиставитись монголам – найбільшій мілітарній (та й усякій іншій!) потузі світу, – то було щось!

Бо християнська Європа яскраво продемонструвала повну нездатність на це: тоді – після 1240. Як у Мадярщині, що поступово, але неухильно піддавалася під силою монголів, так і в катастрофі під Леґніцею. Тут це стало навіть своєрідним символом, бо у битві загинув сам король Генрик II, прозваний Побожним.

Додамо до цього, що великі князі Альґірдас та Кестутіс, були й досить кмітливими політиками, зуміли використати тимчасове послаблення Алтин Орду, пов’язане з проникненням до неї іншої духовної отрути – ісламу.

Але, як же нам бути з християнізацією самої Литви? Сутність справи полягає, мабуть, на тому, що литовські кунігаси, починаючи з самого Мендавґаса, – формально прийняли християнство, лише на те, щоб якось припинити постійну агресію з заходу, а до Литви попів іще довший час не допускали. А тому й не пали смертю хоробрих під Леґніцею. Не змігши усіма силами (підкреслимо це) протиставитись розвідувальному (практично) загонові Байдар–хана.

Однак, перейдемо до цивільного життя. Подивимось, чи з такою вже “відносно примітивною адміністративною організацією” прийшли литвини до завойованих ними поріднених країн? Та, чи такий вже був у цих країнах “більш високий рівень політичного та культурного розвитку”?

Тут ми, це треба визнати, починаємо ступати по плиткому ґрунті міркувань та здогадок, за браком фактичного матеріалу. В Київській Русі, на тлі нескінченної гризні за владу на верхах, серед отих Рюриковічів, – існувала і якась система народного самоврядування; хоч нею й зовсім не займаються убогі духом літописці. Однак, ця система є такою, що часом здатна перемогти й князівську владу (!). Зібравшись на міське віче, кияни або новгородці (чернiгівці, полочани тощо), – можуть прийняти до себе якогось князя, або навпаки – не пустити (!) його до себе. Але, за майже повним браком документів або свідоцтв, все це проходить повз історію, на превеликий жаль.

Є в цьому й інший підводний камінь. Терени Алтин Орду після 1240 простягалися до Дунаю на заході, підковою Карпат, на північ течією Сірету та по лінії Белзи – Полтава – Харків. Остаточно включені до Литви, по Дніпро та Ворсклу на сході, вони були лише за Вітавтаса, сина Кестутіса (1392–1430). Отже, перебували у складі Алтин Орду де й більше ста, а де й дещо менше двохсот років. От і виникає слушне запитання: а як же в цей час було з управлінням, самоврядуванням?

Відомо, що монголи, щодо васальних теренів, ні у що не втручались, обмежуючись виключно побиранням данин та наглядом за центральною владою (отой “ярлик на велике княжіння”). Але, то васальні терени, а тут ідеться про те, що було включене до складу Алтин Орду, тобто жило за законами Монголії, отже – яке ж могло бути самоврядування? Та, якою була тамішня, саме монгольська адміністрація?

До речі, на цих теренах виникла й чимала кількість міст, які теж якось та кимось управлялися. За ними відсилаємо читачів до Доп. 2. А поки зазначимо, що литовська адміністрація радше замінила якусь монгольську, ніж ту, яка діяла у Київському князівстві. Отже, й питання про їх відносну досконалість (або ні), – так і полишається відкритим.



2. Початок падіння. Унія в Креве

Iсторія, це система подій та їх наслідків, інших подій, пов’язаних відносинами типу причина–наслідок. Серед них можна виділити події різного ступеню важливості для подальшого. Одне слово, така собі тканина з подій та подійок, міцно скріплена вузлами вирішальних подій.

В історії Гунського каганату в Україні, який створив слов’янство, саме такими вирішальними подіями була раптова війна Белембера – вузол вузлів, бо вона змінила долю всієї Європи та остаточно прирекла Західний Рим, першоджерело рабства в Європі. Були такими подіями прихід до влади Бояна 568 та велика війна 610–629. Все те, що дружно проблимували та проблимують професійні європейські історики.

Велика Литва, на превеликий жаль, не була каганатом, великий принцип обрання голів держави, що так бездоганно діяв у руках ґотів та гунів, був замінений загальним на той час принципом династичного, спадкового наслідування влади. При цьому дивним є не те, що цей принцип нарешті підвів, таке – де тільки не траплялося (тому ж і принцип є непридатний). Дивним є радше те, що він не підводив впродовж п’яти змін влади поспіль!

Литовські негаразди починаються тоді, коли 1377 помирає старший син Ґедімінаса, кунігас Альґірдас, що однаково громив хрестоносців під мурами Каунасу та монголів на Блакитних Водах. Попри правила спадкування його змінює молодший син – Йоґайла. Саме з цієї людини йдуть усі подальші нещастя великодержави.

Згубна іронія долі була в тому, що Йоґайла власне, не мав жодних прав на литовську корону, бо був сином Альґірдаса від другої жінки. Але, кунігас Альґірдас дуже любив хлопця, та… й склав заповіт на його користь. Цьому заповітові кунігаса, що порушував твердий порядок наслідування престолу, – могли би протиставитися брати Альґірдаса – Любартас і Кестутіс, але саме вони чомусь промовчали. Йоґайла згодом віддячив за це Кестутісу, наказавши задушити рідного дядька. А Любартас, – що ж Любартас… Він проведе життя у себе в Луцьку, оточений надійними людьми, та подалі від злочинного небіжа. До історії він увійде, як чи не найкращий з Волинських королів. А небіж…

Він був зовні тихим та замкненим, не мав у собі й крихти мужності чи доблесті та намагався уникати участі у війнах. Натомість був доволі безпринципним, але при цьому хитрим та підступним, – протилежністю свого двоюрідного брата, сина Кестутіса, – Вітавтаса. Заради досягнення цілей він не гребував ні чим, та й це було би не так великою бідою, якби цілі були розумні. З нього, з Йоґайла, – починаються криваві порахунки між нащадками Ґедімінаса.

Зауважимо, що то був дивний приклад, так би мовити, провалу політика – до повсякдення. То було таке щось, як потім отой “заповіт” Богдана Хмельницького, котрим він перекреслив свою попередню діяльність – обрати його наступником (!) – його недоумкуватого Юрка; адже ж, і він не міг не знати йому ціну…

Кестутіс володів Жемайтією – північно–західною Литвою, яка безпосередньо протистояла хрестоносним грабіжникам, та йому не сподобалася явна поступливість Йогайла щодо ордена. Він відсторонює його та править сам, але… Йоґайла хутко злигується з орденом та готовий протистояти Кестутісу. Цього пiдвела довіра до небіжа, та він недооцінює всю міру Йоґайлової підлоти: приїздить до нього на переговори, а той ув’язнює свого дядька та 1382 наказує задушити. Підкреслимо, що такі події були мало не повсякденним явищем у християнській Європі, але не могли толеруватися в поганській Литві з її ще дохристиянською мораллю.

Вітавтас, син Кестутіса, не бажаючи стати наступною жертвою, збігає з Литви. Він не почував би себе у безпеці у ближчiй Волині, гребує дикою Москвою та вважає, що запускатись до татарів занадто далеко: він обирає орден. Приєднується до хрестоносців та якийсь час воює з ним проти Йоґайли. Йому, енергійному та умілому, доручають керівництво цілою орденською місцевістю, округою з центром у Марієнвердері. Тут він укріплює свої позиції. Потім робить наступний хід у цій складній партії – замирюючись з Йоґайлом та приєднуючи до Литви князівство Марієнвердер; разом із потужною фортецею. Орден, ясна річ, розкидає громи та блискавки, погрожуючи Литві самими страшними карами. Але й боягузливий Йоґайла, замість того, щоб максимально використати ситуацію, – теж невимовно страхається. Страхається Вітавтаса, батька якого зрадницьки вбив, ще більше страхається помсти ордена. Та в нестямі свого боягузтва кидається у польскі обійми.

В Польщі на той час, так сталося, була королевою дочка угорського короля Лайоша I (Великий, 1342–1382), останнього з Анжуйської династії, – Гедвіґ; польською – Ядвіґа. Проект її австрійського шлюбу на той час розстроївся та польські можні теж були не від того, щоб якось уникнути постійного тиску хрестоносців за міцними плечами Литви. Їх план полягав, схоже, на тому, щоб за допомогою Литви упоратись з орденом, а потім кинути сили на те, щоб із другої сили в союзі – перетворитись на першу, з’ївши Литву зсередини. Цей план і був поступово здійснений, але… Найменше від нього виграла сама Жечь Посполіта Польська, яка своєю егоїстичною та недалекоглядною політикою позбавила незалежності всі чотири етнічні компоненти об’єднаної держави: Україну, Білорусь, Литву та Польшу.

Отже, саме так була 1386 укладена так звана Кревська унія, наслідок шлюбу Йоґайли з Ядвіґою та початок об’єднання двох держав. Не заглиблюючись до деталей її змісту, наведемо ліпше уривок із польської історії класичної епохи:

Року 1387 Яґєлло виправився до Литви оточений натовпом панів польских та духівництва. Було то хвилею повного перелому в історії Литви. Лагідним переконанням, прикладом, а в даному разі ужиттям сили, запроваджено хрещення, знищено всі зовнішні ознаки поганства, закладено єпископства у Вільні і численні костьоли. Впроваджуючи католицьку церковну ієрархію помислили, однак, польські панове і про одночасне запровадження ієрархії світської, про створення на Литві стихії, яка була би їм зобов’язана своїм становиськом, на них мусила озиратись і згідно з ними в даному разі князям литовським протидіяти. Привілеєм з року 1387 порівняв Яґєлло бояр литовських з польськими панами, дав їм на власність держави та повністю звільнив від обтяжливих повинностей та данин. Був то перший промінь вільності, що продерся у литовські пущі, перший удар у феодальну систему литовської держави.

(М. Бобжинські, Iсторія Польщі у нарисах, Варшава, 1977, с. 183; перше видання – Краків, 1879)

Вражає тут точність аналізу та те, що тодішні польські пани так само розглядали союзну Литву, як ворога № 1. Дійсно, ринули до Литви натовпи польських придворних торбохватів та оскаженілих попів, все так. Дійсно, нищили “всі зовнішні ознаки поганства”, тобто – литовську культуру.

Осатанілi попи, привезені Йоґайлом, взялися завзято нищити литовський культ єдиного Бога – Дієваса (так, так бо литовське Дієвас або фінське Юмала, – ніколи не вживалися у множині), з таким нахабством, ніби діяли у власних парафіях, серед своїх християнських безсловесних овечок, убогих духом. Вони мерщій загасили священий вічний вогонь у Вільнюському замку, перебили священих змій, що вважалися Божими тваринами, та кинулися вирубувати віковічні дерева, посвячені Дієвасу та священі гайки, що їх оточували. Назвати їх дикунами? – але жодні дикуни багатостраждальної людської історії, – не поводили себе у такий спосіб. I віддалено не нагадували оте людське сміття в рясах. Тому й не дивно, що перша ж їх поява викликала у освіченому литовському суспільстві загальне, всенародне обурення.

Як це він там з цього приводу висловився, наш учений колега? – “перший промінь вільності, що продерся у литовські пущі”? Так, оце ж і є той, справжній дикун. Бо ліпше мати пущі навкруги себе, та не у власній голові. Але не так воно відразу все й робилося, бо був іще спротив народу, який розтягнув цю вакханалію безглуздого нищення того, що становило силу держави, на сотні років.

Бо, якби все відбулося так, відразу, як бажав би автор, то й пані Польща була би поділена між сусідами – набагато, набагато раніше, знову ж – на добру сотню років, принаймні.

Цікаво ознайомитися з тим, що думала з даного приводу наша Олександра Єфименко, яка – чи не єдиною з усіх істориків помітила гострим оком цей підступний вузол на ґрафі історії, – Кревську унію. Вона писала:

Не тільки фахівець–історик, а й кожна мисляча людина мимоволі зупиниться перед цим 1386 р. Iз його зловісними наслідками для трьох сусідніх народів та задумається над значенням того, що прийнято презирливо називати “Iсторичною випадковістю”. Безумовно, та обставина, що син Ольгерда, Яґєлло, одружився з Ядвиґою, спадкоємицею польської корони Пястів, не можна назвати інакше, як одною з тих випадковостей, якими повниться життя. А між тим іще й сучасні покоління передадуть наступним задачу розплутати ті вузли, якi зав’язала ця випадковість.

(А. Я. Ефименко, История украинского народа, Київ, 1990 (вперше, СанктПб, 1906), с. 95)

Так, дійсно, прикрою для трьох народів стала ота “історична випадковість”…

Вітавтас стає великим кунігасом Литви з 1392 та шкоди від союзу з Польщею негайно дають знати про себе. В битві 1399 на Ворсклі проти Едиґей–хана Литва уперше терпить поразку від татарів. Бо підвели поляки, пихаті, але недосвідчені у боях із монголами. Що вже одного разу програли їм під Леґніцею, незважаючи на допомогу німців. Як із сумом пише попередній польський автор: “Переміг в ній Едиґей–хан, загинув цвіт лицарства польського на чолі зі Спиткем Мельштинським, Вітольд, ледве врятувався втечею; а береги Чорного моря були втрачені для Польщі”. Що ж тут поробиш – який союзник, такі й перемоги…

Після поразки на Ворсклі Вітавтас вирішує повернути всі сили проти хрестоносців та готується до вирішальної війни. Він прагне нарешті розрахуватись із розбійницьким орденом та, принаймні, забезпечити спокійне існування для своєї батьківщини – Жемайтії.

Битва сталася 1410 під Ґрюнвальдом, та в ній, кажуть, пало 40 тисяч хрестоносців, та ще стільки ж потрапило до полону. Під знамена хрестоносців, дійсно, зібралося чимало покидьків з усієї Європи, але – чи такі числа не є, все-таки, певним перебільшенням? Адже, таких числених армій в Європі давно вже не бачено. Часи озброєного народу незворотньо минули.

На жаль, в описі подій ми вимушені обмежуватись переважно понад барвистим описом краковського каноніка Яна Длуґоша (1415–1480) в його Historia Polonica. Литовських джерел ми не маємо, бо всі Литовські хроніки були в минулому сторіччі, після польсько–литовського повстання проти російських загарбників, забрані з Вільнюса до Пєтєрбурґу, після чого, як звичайно, по них зникає будь–який слід. Бо, всесвітній грабіжник не лише грабував та нищив народи, але й позбавляв їх власної історії.

Перемогу не було використано до кінця. Проста логіка підказувала – не давши орденові оправитись, знищити його оплот, знести фортецю Мальборк. Але цього теж не було зроблено. Все це мав розуміти досвідчений Вітавтас, та значить – він не мав у цьому згоди поляків. Все покінчилось черговим миром, з якого найбільший прибуток мала Польща: вона повернула собі Торунь та Ґданьськ, відновивши перетнутий було крижацькими грабіжниками вихід до Балтику. Литва, що була душею справи, не отримала нічого, крім якихось там гарантій для Жемайтії. Втім, про якісь нові християнські зазіхання на чужі землі, ми по цьому, здається, теж не чуємо.

З цієї точки зору бiльшого ніж Ґрюнвальд значення мав черговий собор у Констанці, де було засуджено єресь гуситів. Але – не тільки. Папи, перед обличчям Реформацiї, що неухильно насувалася на католицьку церкву (в особі, хоча би, єреси гуситів), вирішили не компрометувати себе союзом з отою кримінальною хрестоносною збіганиною, та прийняли резолюцію: “не навертати поган мечем до віри”.

Аналізуючи підготовку та простежуючи перебіг битви при Ґрюнвальді, ми можемо тільки зайвий раз подивуватися генієві Вітавтаса Великого, який – нема сумніву, – був душею всієї справи. Він далеко випередив свій час (а, може навпаки? – наслідував приклад великого Аттіли?), зумів згуртувати навколо спільної справи інтереси самих різних людей, різних за етнікою та вірою або політичними переконаннями. Бо під Ґрюнвальдом протистояли не якісь там ґерманство та слов’янство, як силкуються представити поверхові польські історики (на чолі з Міхалем Бобжинським). Бо проти крижаків виступили не лише поганські ще в масі литвини, але й православні українці та білоруси – давні християни. А до них приєдналися не лише чеські таборіти Яна Жижки, провозвісники Реформації, а навіть ісламські вже на той час татари Тохтамиша, збіглi від гніву Тімура Ленка, який так і не наважився переслідуючи їх – вторгтися до Литви, де правив Вітавтас. На цьому тлі поляки, єдиновірці крижаків, – виглядають хiба чи не випадковими.

Наприкінці правління Вітавтаса Великого ми могли б мати іще один вузол ґрафа історії, який міг би докорінно змінити долі Східної Європи, але – йому не судилося бути.

Справа в тому, що укріпивши, як ніколи, державний статус Литви, він почав 1429 клопотання перед папою щодо коронації себе королем Литви. Сам Вітавтас, на відміну від батьків, кунігаса Кестутіса та кунінґани Біруте, переконаних та затятих поган, – був православним, але… Він не був дріб’язковою людиною, та заради інтересів держави ладний був стати й католиком.

Церемонію всеєвропейського значення передбачалося провести спочатку в столиці Жемайтії – Тракаї, потім у Вільнюсі або навіть у Луцьку. На неї вже з’їхалося чимало гостей, але раптом, 1430, великий кунігас помирає i питання знімається саме собою.

Медичних розтинів тоді не роблено, але дещо видається майже достовірним, капітально підкріплюючись наступними подіями. Та можна лише дивуватись силі придуманого ще у Римі принципу – Qui bono? – кому від цього добре? Цей принцип назавжди увійшов до детективної практики, тільки зветься тепер дещо інакше, а саме – “мотив злочину”. А цей принцип вказує нам єдино, на все те ж нікчемне поріддя Яґєлончиків, що розпочало свій історичний шлях підлим убивством кунігаса Кестутіса.

Ця підозра цілком підтверджується й наступним спалахом десятирічної борні за владу над Литвою, в якій Яґєлони остаточно перемагають, приєднуючи ще тісніше Литву до Польщі.



3. Здобутки литовського панування

Щоб їх належно оцінити, потрібно дещо задуматись над характером литовської влади, яка з Альґірдасом прийшла до України. Це була чи не абсолютна влада великих князів, кунігасів Литви, яким підкорялись правителі окремих князівств, часто пов’язані сімейними узами. Ці останні, однак, не були й віддалено подібні до тих, що зв’язували між собою князів Києва, де за шмат влади брат був здатний покласти трупом брата. Як можна тільки здогадуватись, для литовських родів будь–які родові чвари вважалися плямою на честі всього роду, та вбивство Йоґайлом рідного дядька Кестутіса стало вагомим свідоцтвом приходу європейської цивілізації до дикої поганської Литви.

Отже, схоже, що за абсолютної влади кунігасів, – втручання їх до справ місцевих було мінімальним. Ну, так само, як за часів Аттіли: в iншому “кожен володіє тим, що має, та ніхто до його справ не втручається”. Продовження такого статусу було великим завоюванням на тлі тодішньої феодальної Європи. Підкреслюється це й тим, що більш–менш великі міста мали своє міське самоврядування та старі суди ґотського типу, де все вирішувала лава присяглих. Таке право звичайно називають Маґдебурзьким, але… Чи не існувало воно на сході незалежно від отого Маґдебурґу?

Не спостерігаємо ми ніде утисків на церковному або національному ґрунті. Литва була здавна поганською, але терпіла православну церкву, порізнюючи від католицької за її відносно мирний характер. Адже ця остання, віддамо їй належне, на відміну від католицької, – не ходила походами на невірних, повертаючи їх силою до християнства. Отже, й не дивно, що литовські князі часом і добровільно приймали православну віру. Не було жодних утисків щодо мови та культури. Литвини нікого не литвинізували, навпаки, мова південної половини країни, України та Білої Русі – була в державі офіційною, та нею розмовляли й литовські кунігаси.

Нам сьогодні в усе це важко повірити, але так дійсно було. В литовській державі існували всі свободи старих каганатів, та в цьому вона була чистим анахронізмом.

Бо, можемо знову навести яскравий приклад з історії мало відомого історикам Булгарського каганату на Волзі – Великого Булгару. Про нього ми маємо дуже уривчасті відомості, частково (та – найбільш до віри) зі скандинавських саг, частково з новгородських літописів, частково від арабів. Але, для того прикладу, який ми представимо, жодної історії непотрібно, бо ми звернемо увагу лише на те, що є добре відомим та перевіреним.

А таким є, в першу чергу, мовне питання. Бо, мова є основою культури, на якій твориться як усна так і писемна культура народу, нації. Тому й неможливо, скажімо, розвивати українську культуру – російською мовою, як це прагнуть дотеперішні керівники незалежної України; буде саме те, до чого вони прагнуть – недолуга російська культура, яка буде щосили тягнути Україну назад до Росії, що власне, їм і потрібно. Отже, звернемося за прикладом до історії Булгарського каганату.

Вона починається для нас із часів Аттіли, коли до каганату (так кажуть) було приєднане все Поволжя, разом із його палітрою народів. Це завоювання не було міцним, та з 490 починає існувати історично відомий незалежний Булгарський каганат, або Великий Булгар. Він проіснував незалежно до 1238, коли був включений до складу більшого, Монгольського каганату, як його західний улус – Алтин Орду. За свої 748 років незалежного існування він виробив єдину мову міжнаціонального спілкування, ітіль–тюркі, яка стала офіційною мовою Алтин Орду. Добре, а куди ж поділися мови окремих народів? – чи вони, бува, витиснилися ітіль–тюркі, забулися? Але ж, – ні. По знищенні Казанского ханства Iваном IV все Поволжя анексується Росією, та що ж ми спостерігаємо? А спостерігаємо те, що іще в минулому ХIХ ст. всі народи Поволжя: мордвини, марі, чуваши, башкири тощо, – зберігали свої національні мови та культури!

От що то є каганати, – єдина можлива форма реалізації багатонаціональної держави.

В іншій площині – створенні національної еліти, литовська держава теж прислужилася українському народові, створивши цілий прошарок національно–керівницької еліти, навряд чи мислимої у Київській Русі з її авторитарною князівською владою, котра вже не мала звички литовських кунігасів – займатися загально–державними справами та ні до чого іншого не втручались.

Саме ця верхівка й очолила згодом загально–національний спротив польській експансії.

Хоч, зауважимо й це, серед них знайшлося набагато більше готових спольщитися, ніж серед простого народу, менш освіченого, а тому й менш податного на чужі культурні впливи. А тому – й набагато більш консервативного.

Все це так і вважається істориками, але є тут і свої підводні камені, які не можна не показати. Відомий український історик з цього приводу пише наступне, даючи коротку характеристику політичним досягненням литовського періоду української історії.

Все те разом давало українському громадянству – його вищим шарам – почування, що воно живе у своїй державі, своїм національно–державним життям. Таке переконання створювало в тодішніх діячів самовпевненність і відвагу в їх виступах. Почуваючи себе певними громадянами держави, вони завзято ставали до оборони своїх прав, не дозволяли їх порушувати, – йшли навіть на відкриті повстання, як це було з їх участю у виступах Свідріґайла або Глинського. Українське громадянство у Великому князівстві було живучим творчим організмом, що шукав шляхів до поширення своїх життєвих умовин. Ці надбання з часів Великого князівства залишились для українського народу політичним капіталом також на пізніші часи. Розвитку політичної ідеології козаччини не можна зрозуміти без традицій державності, яку Наддніпрянщина прожила у зв’язках з Великим князівством. Навіть ще у ХVIII ст. автор “Iсторії Русів” добре розумів ці традиції. В цьому полягає позитивне значення Великого князівства Литовського в історії українського народу.

(I. Крип’якевич, Iсторія України, Львiв, 1990, с. 120)

Добре, якби воно так, але… автор посилається на участь українського панства “у виступах Свідріґайла або Глинського”. От і подивимось дещо ближче на цю “участь”.

Раптова смерть кунігаса Вітавтаса 1430 породила в державі громадянську війну, хоч і короткочасну. Свідріґайло (1355–1452), син великого Альґірдаса, – повстає на захист литовських інтересів проти Йоґайла. Бо цей хотів узяти Литву під своє безпосереднє правління, остаточно знищивши рештки литовської самостійності.

Здавна проживаючи в Україні (він був князем Волині) Свідріґайло приєднав до себе й українське панство та збройно виступив на брата. Спочатку все йшло добре, але поляки хутко відмовились від претензій на литовський престол та запропонували великим князем Жиґмонта, сина Кестутіса та брата Вітавтаса, що відразу послабило позиції Свідріґайла. А потім – 1434 – надали українським панам ті самі права, що їх мали поляки. Для тих, схоже, право займати “нові землі” та покріпачувати тих, хто на них жив, – і були першим національним інтересом, та вони й покинули Свідріґайла. Бо розуму на те, щоби зметикувати – права можна так само забрати назад, як дати, – й поґотів не було.

Зробити щось із могутнім кунігасом Волині не були в стані ні Йоґайла, ні Жиґмонт, та він і князював у себе до самої смерті 1452. А з цього часу всі українські князівства були ліквідовані та перетворені на намісництва. Але, той хто думає, що українська верхівка на цьому чомусь навчилася, дуже помиляється.

Iще менше позитивної моралі ми можемо витягти з повстання 1508, піднятого Михайлом Глинським. Як пише нам попередній автор, він “походив з Полтавщини, з татарського зукраїнщеного роду, науку проходив на Заході, подорожував по Iталії та Iспанії”. Побував при дворі Iмператора Максіміліана, служив у курфюрста Саксонського Альбрехта та повернувшись нарешті додому став двірським маршалом Великого князя Олександра (1449–1506). Але, коли після Олександра великим князем стає Жиґмонт I (1506–1548), – він усувається від справ. Повертаючись до себе на Полісся, ображений Глинський піднімає повстання, до якого частково приєднуються й українські пани, а особливо – православне духовенство, бо він спекулює на польських же релігійних утисках. Як продовжує автор:

“Глинський ввійшов у порозуміння з Кримом і Москвою, але татари не дали йому допомоги, а московські війська пішли на Смоленськ і Полоцьк, де не було повстання”.

Все, ясна річ, покінчується пшиком, а Глинський збігає до Москви. Там він якийсь час крутиться при дворі, але кінчає життя у в’язниці (1534).

Таких міжнародних авантюристів вистачало в будь–які часи, та із заколотів, піднятих заради задоволення особистих амбіцій якогось перекоти–поля, – годі робити якісь висновки історичного характеру.

Отже, хоч у Великій Литві й сформувалася українська еліта, але її самосвідомість залишала ще бажати набагато кращого. Не дарма наступна епоха висуне на перший план зовсім нову еліту – козацтво, але й та буде все ще не на висоті. А причина буде одна – православ’я та примат релігійних інтересів над національними. Не кажучи вже про примат над обома – своїх власних, еґоїстичних інтересів.

Цікаво, що в усьому цьому вони не копіювали своїх литовських партнерів; радше своїх затятих супротивників – польських католицьких вельмож. Яких усе, перераховане вище, й привело, згодом, до отих поділів Польщі…

* * *

Ситуація дещо повториться через іще триста років, коли примат соціалістичних інтересів над, знову ж, – національними, – провалить і Другі Визвольні Змагання.



4. Польський наступ

З проникненням польської шляхти до українських земель Литовського князівства – місцеві справи докорінно змінюються. Можна думати, що саме перспектива такої всебічної агресії, а насамперед – теренової, – саме й спонукала польську шляхту до Кревської унії, та не литовські пущі були їй потрібні.

А шляхти цієї, яка й була керівною силою у королiвстві Польському, було там чималенько, та особливо зростає її кількість з проникненням до України. Професор Пал Маґочі в своїй монументальній “Iсторії України” наводить досить цікаві цифри:

Порівняно до останніх європейских країн того часу, польська шляхта складає відносно більший відсоток населення країни. Більше від того, її відносні та абсолютні кількості зростають. В той час, як на 1596 (по Любельській унії, що остаточно покінчила з Великим князівством Литовським, О. Б.) було більше 50 000 благородних, що становить 6,6 % населення Польсько–Литовської співдружності, у 1648 це число зростає до одного мільйона, або 9% населення. З благородних у 1648 від 5000 до 10 000 були магнати, а iнші 900 000 або більше, – шляхтою.

(П. Р. Магочі, Iсторія України, Сіетл, 1997, с. 142)

Шляхетське проникнення до України характерне побудовою на українських землях все більшої кількості фольварків (великих латифундій), – та це хутко дає про себе знати. Як польський експорт зерна до Європи у 1491–1492 становив усього 12 000 тон на рік, то він зростає до 140 000 тон на рік 1563 та сягає вищої кількості у 250 000 тон у 1618.

Цей експортний бум, що нечувано збагачував польську шляхту – творився цілком трудами надобре закріпаченого українського селянства.

А закріпачення творилося теж, не відразу. Українське селянство у Великій Литві зберігало громадський устрій старих часів, разом із громадською власністю. На чолі громади стояв обираний голова – отаман. Громада розпоряджалася власністю, утримувала церкву та творила суд. По селах німецького права статус різнився тим, що була індивідуальна власність на землю, а адміністративні функції виконував спадковий війт.

Стан селянства ж у Польщі був відмінний від українського, та не у кращий бік. Крім певної данини та робітних послуг місцевому шляхтичеві, якому й належала земля, там є ще обов’язкові селянські відробітки, називані панщиною. У ХV ст. вони ще не надто обтяжливі та становили півмісяця робочих днів (від сходу до заходу сонця) річно, але зі зростом екпорту збіжжя – підвищуються далі. Холмська шляхта з 1477 заводить її у себе вже в обсязі одного робочого дня на тиждень, а сейм із 1519 приймає це законом по всій Польщі, збільшуючи разом у 3,5 рази. У другій половині ХVI ст. панщина виростає до 2–3 днів на тиждень; помимо отих “робітних послуг”, які вже взагалі не є чимось обмежені.

Рівнобіжно з цим іде всякий інший утиск. Року 1447 Казимір, син Йоґайла передає селянське судівництво до рук панів у Литві, а з 1454 – й у Польщі.

Українські селяни втрачають і право на володіння землею. Коли в Литві вони могли вільно купувати, продавати та успадковувати землю, то польське право здавна передбачало володіння землею лише за шляхтою. Тепер усе це починає розповсюджуватися й на Литву. Вже 1444 католицький арцибіскуп Львівський зганяє селян з дідівських земель, забираючи їх землі собі.

Селянам, що віднині працюють на панській землі, забороняється переселюватись; тепер вони – кріпаки.

Все це не проходить без сліду, та по Любельській унії 1569 в Україні стає неспокійно. Розпочинається низка селянських збройних повстань, яка зіллється згодом, у половині ХVII ст. – до спалаху Козацьких Воєн за звільнення.

На Україну суне й зграя католицьких попів, та утиски майнові доповнюються утисками релігійними. Пам’ятаєте, як красиво подав це свого часу пан Міхаль Бобжинські, професор із Кракова, написавши про оту зграю панів та попів, що посунула на Литву під проводом самого Йоґайла? Для деяких українців заводиться навіть назва: “поляк руського віросповідання”. Вона переконливіше, ніж будь–що інше, свідчить про колонізаторські зазіхання та широку полонізацію населення, яке, втім, полонізуватися не надто бажало.

Але, підіб’ємо деякі підсумки. Подивимось на сусідів Великої Литви та на її відносини з ними. Бо, ці відносини були й відносинами України, яка їх не тільки відчувала на собі, але й певною мірою формувала, як рівноправна складова Литви.

Роль ордена – є найменш дискусійною, бо він був організацією, яка свідомо творила злочини проти людства. Вітавтас, після Ґрюнвальду, може й наказав би скарати на горло отих “лицарів”, що потрапили до литовського полону, та це було б цілком слушно з боку справедливості. Але, його руки були зв’язані поляками, єдиновірцями ордена.

Роль Польщі, цього троянського коня західного католицизму у великодержаві, – теж є більш–менш ясною. Але, як же воно було з іншими сусідами?

Про відносини з Москвою дає чи не вичерпне поняття досить характерне посилання на один із сучасних імперських варіантів російської історії, а саме:

Багаторічна напруженість у відносинах Московського князівства з Великим князівством Литовським обумовлювалася входженням до його складу розлеглих споконвічно російських, білоруських та українських земель. Боротьба за повернення захоплених Литвою земель стала одним із основних напрямів зовнішньої політики Iвана III. Московський уряд не одного разу заявляв литовським послам, що всі землі, які входили колись до Київської держави, є “отчиною і дідизною” московського великого князя. Литовський уряд, зі свого боку, неодноразово протестував проти титулування Iвана III “государєм всєя Русі”, вбачаючи в цьому претензії Москви на споконвічно російські землі по верхів’ях Оки, по берегах Десни з її притоками, по течіях Сожа та Дніпра.

(И. А. Заичкин, И. Н. Почкаев, Русская история, Москва, 1992, с. 240)

Як бачимо, Литва у цих відносинах стояла на юридичних нормах міжнародного права. Росія, як завжди, спиралася на власні, встановлені нею ж “закони”. Аргументувала якимись там мітичними та ідіотичними “отчинами і дідизнами”. А від кого ж вони пішли, дозвольте запитати, оті “отчини і дідизни”? – чи бува не від отих всюдисущих Рюриковичів? То зауважимо на це, що правлячі двори Європи були на той час теж поріднені між собою, та хіба не ближче отих Рюриковичів, а от на чуже – рота не роззявали.

Але, візьмемо хоча би оті землі від Качібею Вітавтаса, якого з часом перехрестять на Одесу, замиливши людям очі черговим “основанієм города”, – та по річку Рось, відвойовані литвинами у монголів, – як же з ними? Бо вони, це добре відомо, ніколи не входили до складу Київської Русі (хіба, що на щедрій мапі I. Крип’якевича), але – для Росії й вони були “отчиною”, чи не так? Монголи, у яких останніх відвоювала ці землі Литва – на них потім офіційно не претендували. Примирились із реаліями Iсторії. Коли ж у Вільні сядуть польські князі та остаточно занедбають велику справу Вітавтаса, – монголи при нагоді повернуть їх собі, не посилаючись на якусь там минулу “отчину”.

А тому нема й нічого дивного, що найнормальніші відносини (принаймні – на наш, теперішній погляд) були у Великої Литви саме з Алтин Орду. Країною, що не поступалася їй за рівнем культури.

Спочатку ці відносини були, як годиться, ворожі. Бо, не забудемо, що й сама Литва була відповіддю на монгольський виклик. Але, принаймні в кінці – вони стають доволі приятельськими, навіть партнерськими. Вітавтас із певним непокоєм спостерігає за міжусобицями в Алтин Орду, які можуть її послабити. А це, в свою чергу, може посилити того, хто недружній усім – Московію. Тому Вітавтас підтримує Тохтамиша та надає йому притулок після його поразки у битві народів на Тереку 1395, проти Тімура, який сам тоді ледь вистояв. А переможець Тохтамиша Тімур, власник та розпорядник найбільшої на той час військової потуги світу – жорстоко переслідує переможеного Тохтамиша. Але, спиняється на литовському кордоні, не ризикуючи загризатись із грізним литовським кунігасом.

До речі, й битва з Едиґеєм на Ворсклі 1399 – була спробою повернути владу в Алтин Орду саме Тохтамишеві. Та провалилася завдяки польським союзникам.

Отже, спір, змагання та партнерство з Алтин Орду, – були змаганнями рівних; чи не єдиними на той час.



Доповнення 1. Монгольський каганат

Чи не характернішою рисою першого тисячоліття нашої ери, є поява на найбільшому з континентів світу нових державних утворень – каганатів. Вони виникають, схоже, внаслідок протидії вільних, іще не пораблених імперіями народів. Бо, з початку нашої ери, на протилежних кінцях континенту ростуть та поширюються дві класичні імперії, Рим та Китай.

Східний каганат гунів, який складався іще перед нашою ерою, затято воював із Китаєм, призвівши вкінці до його розпаду та знелюдення. Гунський каганат на заході успішно протистояв Римові та спромігся повалити західний Рим, історично підірвавши сили Східного.

Відродження імперського Китаю на сході та його спір із Тібетом – створює нову загрозу степовим народам, та ідея протистояння втілюється послідовно у трьох каганатах: Західному тюркському каганаті Тюмен–Буміна, його наступникові Хозараті та Східнотюркському каганаті Бюльґе. Китайцям удається, підступно убивши спочатку Кюль–тегіна, а потім і Бюльґе–кагана, – відвести загрозу для своїх планів подальшої експансії, але… Минає час та силами тих же тюрків з Орхону та їх хана Темюджіна, – створюється у ХII ст. Великий Монгольський каганат. Монголи – збірна назва для громадян каганату, для зручності придумана Темюджіном, який ставши єдиним правителем створеної ним держави – перейменував себе на Чінгіс–хана.

Називати цю державу каганатом ми продовжуємо тому, що її правителів обирали (хоч і дожиттєво) на зборах представників народу – хурултаях. Тут, – із одним–єдиним обмеженням: вони мали бути тільки з роду Чінгіс–хана. Країна була правовою державою, та в ній правили прості, але доволі прогресивні закони “Яси” (“Права”). Зазначимо, зокрема, рівноправність чоловіків та жінок (за яку так боролися у ХIХ–ХХ ст. феміністки Європи), при відсутності рабства та будь–яких інших утисків, на національному або релігійному ґрунті, та цілий розділ законів, що запобігали створенню екологічних негараздів (кари за забруднення водоймищ, за зведення лісів тощо). Таких законів недолуга європейська цивілізація не породила й досьогодні; наслідок – стан перманентної екологічної катастрофи. Нагляд за дотриманням законів був доручений монгольській армії, та нема сумнівів щодо їх ретельного виконання.

Не дивно тому, що “Яса” стала й предметом леґенди. Бо, кажуть, коли помирав Перший каган, він спитав у свого друга та постійного канцлера Монголії, гуна Елю Хуцая: “А, що ж було моїм найбільшим досягненням на цьому світі?” На що, той не вагаючись, відповів: ““Яса”, великий хане”. Це той самий Елю Хуцай, що колись із відзнакою закінчив університет у Лояні, та потурбувався про те, щоб його закінчили й усі онуки Чінгіс–хана.

Можливо, що каганат обмежився би теренами Центральної та східної Азії, якби не безпосередній імперський виклик. На захід від Монголії розлягався контрольований арабами Хорезм, що займав на той час терени совєцької Середньої Азії, – чи не найкращий зі здобутків імперії халіфів, минулого арабського завоювання. А воно не було легким для народів Хорезму, як писав потім, згадуючи ці смутні часи, великий вчений Абу Райхан аль Біруні (973–1048):

Після того, як Кутейба Iбн–Муслім аль Бахілі знищив письменних людей та служителів культу, спалив книги та рукописи, хорезмійці здичавіли, стали неписьменні та жили тим, що зберегли у пам’яті люду.

Жили, щоправда, ще й з Кораном, чи не найбільш не цiкавою (після Біблії, ясна річ) з книг, що будь–коли мало людство. А таким – і рабство нав’язати легше легкого.

Не дивно, що хорезмійці такого рівня, коли правитель сусідньої держави вийшов на їх кордони та послав, на знак приязні, до столиці Хорезму своє посольство, а з ним і купецький караван для початку торгівлі, – допустили, так би мовити, дипломатичний нетакт: караван розграбували, а послів перебили. Це зробили не якісь там самодіяльні розбійники, а особиста гвардія шаха, що складалася виключно з арабів та турків–сельджуків; за наказом самого шаха.

Відповідь Чінгіс–хана була негайною та нескладною. Він наказав генералам Джебе та Субедею ліквідувати державу Хорезм та скарати на горло всіх арабів та турків–сельджуків, які потраплять до рук монголів.

За кілька років перше завдання кагана було виконане, а генерали (тумену–нойони) Джебе та Субедей – підвищені до найвищого ступеню орхонів (маршалів) Монголії. Але, як же було з другим? – понищити в Хорезмі всіх арабів та турків–сельджуків? З цього ми бачимо, до речі, що монголи віддавали належне й принципу колективної відповідальності; як би ми сьогодні до цього не ставились. Що за покарання злочинця може постраждати невинний, – їх, схоже, не надто турбувало. Вони судили радше навпаки: хай постраждають невинні, аби не зостався непокараним злочинець. Але, повернемося до справи, – як же це можна було здійснити практично, та по можливості без помилки? Щоб, скажімо, замість араба не скарати когось іншого? Iсторія цього, донесена до нас арабськими істориками того часу, з дещо цікавого боку висвітлює нам не лише ментальність, але й розумовий рівень великого народу монголів.

Ми сьогодні знаємо, завдяки ученим–лінґвістам, що кожна мова має свою особливу фонетику, тобто, власний набір звуків, якими вона користується. Бо навіть ті звуки, що присутні у всіх відомих нам мовах, припустимо – голосні: [а], [е], [і], [о], [у], – дещо порізнюються від мови до мови. Поґотів, є й більш істотні різниці. Наприклад, в еспанській мові відсутні наші шиплячі, та еспанець, що розмовляє нашою мовою – довший час буде їх вимовляти не досить зграбно, або впевнено, скажімо так. У португальській, болгарській та грузинській мовах – відсутне наше [ль], є лише тверде [л], а в грузинській немає, схоже, нашого м’якого [є]. Це й формує так званий кавказький акцент. Ну, і так далі.

Саме на це спиралися монголи, дотепно вигадавши короткі речення, за вимовою яких безпомилково визначали арабський або сельджуцький акцент. З усіма наступними наслідками.

Таке щось, само по собі є свідченням про високий рівень монгольської культури, та – не тільки; про її не абияку витонченість.

Після включення Хорезму до складу Монгольського каганату, маршали Джебе та Субедей на чолі кількох туменів монгольської кінноти (тумен = 10 000) обійшли Кавказ та вийшли до Леведії, на захід Дешт-и-Кипчак, де 1223 на Калці їм спробували протиставитись галичани, волиняни, кияни та алани, але – без успіху. Виявивши такий вакуум мілітарної потуги на заході, монголи згодом дістануться Карпат, за якими лежить могутнє королівство їх колишнiх степових побратимів – мадярів.

Зауважимо принагідно, що своїм знищенням Київ, так само, як і Хорезм, – зобов’язаний виключно собі самому; а точніше – бракові культури. Бо, коли Бату–хан 1240 стояв під Київом, він послав до міста делегацію парламентарів, яких там якісь київські недоумки убили на очах у монголів. А цього монголи не дарували ніколи й нікому, та на відплату й знищили Київ (пригадайте Хорезм). Підкреслимо, чогось подібного не могло бути, в принципі, п’ятсот років перед тим, в часи Гунського каганату, який воював за старими правилами степових народів, як і монгольська держава.

Чималу ролю в цьому здичавінні відіграло, можливо, й оте візантійське християнство, яке всіх інших і за людей не вважало. Ну, щож – отримали своє, всього й тільки.

Дурна слава монголів походить, цілком і виключно, не з фактів історії, а лише з пропагандових джерел: араби так і не дарували їм утрати Хорезму та Iрану, їх найкращих здобутків, та й створили злу славу монголам, приписавши їм, один в один, свої власні гріхи (пригадайте отого покидька Кутейбу). Цю брехню підхопила з часом російська історія з її “татарскім іґом”, яке вони отримали на шию, ніби, “рятуючи Європу”.

А потім “скинули” на Куліковому полі 1380, здобувши там блискучу перемогу. От, тільки призабули, що через два роки Тохтамиш наїхав та спалив Москву, загнавши переможця Дімітрія Донского, – аж до заволзьких лісів.

Сьогодні повторювати байки про “диких монголів” здатні лише повні неуки та недоумки від історії.

Але, питаня про оті “монгольські руїни” та “спустошення”, є настільки важливе, що доцільно переглянути, як байки про них віддзеркалилися в літературі, зокрема – по різних історіях України.

Відомий Марко Поло (1254–1320), радник останнього кагана Монголії Хубілая (1260–1294), який проїздив Монголію із заходу на схід пізніше, але не так, щоби забулися події від 1240 і раніше, – не пише нам про аж так великі руїни по монголах, будь-де, починаючи з Афганістану. Приблизно те саме стверджують нам Карпіні і Рубрук. Не пише нам про остаточно зруйнований Київ єпископ Джованні де Плано Карпіні, який вже через нього проїздив.

Про остаточні зруйнування, а значить – і знелюднення, – доповідають нам в один голос саме пізніші російські історики. А, оскільки ці люди нічого за так, або з чистої наукової цікавості не роблять, то… й думайте.

Реномований В. Ключевський подає все це в таких словах:

Запустіння Дніпрової Русі, що почалося ХII ст., було завершене у ХIII ст. татарським погромом 1229–1240 рр. З того часу старовинні області цієї Русі, колись так щільно замешкані, надовго обернулися на пустелю із залишками колишнього населення.

(В. Ключевский, Сочинения, Москва, 1956, т. 1, с. 284)

Він штучно валить докупи подаючи зазначені вище дати, – три різні події: підкорення Великого Булгару, зимовий похід Бату проти колишнiх київських колоній на півночі, та похід на Європу 1240. Але, цим він хоче сказати тільки, що:

Я кажу тільки, що в утворенні малоросійського племені, як гілки російського народу, брав участь початий або посилений з ХV ст. зворотній рух до Дніпра російського населення…

(теж там, с. 286).

Отже, все ясно, “спустошення” необхідне, аби ці землі почали заселюватися “русскімі” (яких тоді, у ХV ст. іще не було, були московити), що й утворило згодом оте “малорусскоє плємя”. Що ж, значить теж, інтелігентний та аж над міру як для росіянина сором’язливий, але – що поробиш, шахрай від історії.

В українській науковій історії знаходимо, навпаки, цілком тверезе відношення до сієї справи:

Однак, не було в інтересах монголів перетворити Київську Русь на незамешкану та непродуктивну пустелю. Навіть підчас монгольського вторгнення між 1237 та 1241, справжня розруха руських городів та поселень була, ймовірно, меншою, ніж це пишуть у тодішніх та пізніших хроніках.

(П. Маґочі, Iсторія України, Торонто, 1996, с. 109)

З наших відомий М. Грушевський – теж ставиться до справи спокійно, зауважуючи тільки, що:

В літературі часто перебільшували значення цього нашестя Бату для української колонізації. Справа подавалася так, що татарське нашестя обернуло Київську землю і взагалі середнє Подніпров’я на повну пустелю, знищивши величезну масу населення і розігнавши, примусивши до виселення останнє, що ці землі надовго запустіли потім колонізувалися наново, що Київ повністю знелюдив і т. д. Насправді до таких крайнощів не дійшло, хоча спустошення було дуже значне та підірвало ще більше економічний побут Подніпров’я і взагалі України, але до справжнього запустіння воно, безумовно, не призвело.

(М. С. Грушевский, Очерки истории украинского народа, Київ, 1990, с. 64)

Не надто переймається татарськими шкодами й Iван Крип’якевич, хоч робить очевидну та невибачальну помилку, приписуючи відступ військ Бату–хана 1242 – тому, що монголи були “знекровлені опором Русі”. Для монголів ота Русь, особливо, північна – була, що отой тарган під ногами. Не забувайте, що монголів як таких, засновників каганату, було на той час десь 2 млн., але приєднаних до них народів – у десятки разів більше. А населення Росії сягне десь 5 млн. тільки за Петра I, – півтисячоліття по тому! – то, скільки ж їх мало бути тоді? Хочеться воно панам росіянам, бути великими і могутніми з самого початку своєї історії (!), але, що ж поробиш, як так не було. А Бату повернув з Європи додому, як відомо, на вибори нового кагана, по раптовій смерті Уґедея.

Вельми тверезо до цієї справи підходить і Н. Полонська–Василенко у своїй ґрунтовній “Iсторії України” (Київ, 1995). Вона не лише знається на справі, але й чітко проникає у потаємні наміри російських істориків, які використовують все, правдиве чи брехливе, але тільки на власне звеличення.

Київ… та, про яке, власне, “знищення Києва” могло йтися, коли не постраждала від монголів жодна з його старовинних церков?

Щодо сільської України, то вона помітила на той час, хіба що, зміну влади. До того ж, порівняно з тими часами коли князі в Києві мінялися мало не щорічно, – чи ж не зміну на краще?

Можна думати, є всі підстави, що роки під монголами, вільні від князівських або половецьких наїздів (а щодо цього монголи були понад суворими, розбій не терпіли), – були роками миру, спокою та перепочинку; під своїм власним, громадським самоврядуванням.



Доповнення 2. Монгольські міста на теренах України

Монгольська держава, наперекір пропагандовим наклепам про неї, не тільки нічого спеціально не руйнувала, але ще й будувала. Зокрема, це була також і міська цивілізація, та на теренах Алтин Орду, принаймні, за часи її існування було розбудовано чи не більше міст, ніж за всю попередню історію.

Оглянемо з цієї точки зору терени України, Дотримуючись досить ретельного та компетентного сучасного автора (В. Л. Егоров, Историческая география Золотой Орды в ХIII–ХIV вв., Москва, 1985).

Маємо, на правому березі Дніпра, точніше – поміж Дністром та Дніпром, – наступне:

1. Городище Маяки. На лівому боці гирла Дністра, біля сучасного пос. Маяки. Залишки переправи через Дністр, залишки мечеті та кількох кам’яних споруд. Назва – невідома.

2. Городище Велика Мечетня. На правому березі Південного Буга, поблизу с. Велика Мечетня. Залишки цегляних та кам’яних будов.

3. Безіменне городище. На Південному Бузі, біля впадіння річок Кодими та Синюхи. На цьому ж місці існує переправа через Буг, називана Вітовтів брод. Назва теж невідома.

4. Городище Солоне. Поблизу с. Солоне на річці Солоній. Біля Мечетної балки залишки мечеті та інших фундаментів. Назва невідома.

5. Городище Аргамаклі–Сарай. На правому березі р. Громоклей, правої притоки Iнгула. Кам’яні фундаменти та розвалини мечеті.

6. Городище Ак–Мечеть. На правому березі Буга, побіля села Ак–Мечеть.

7. Городище Баликлея. Біля гирла р. Чічаклея, що впадає до Бугу.

Всі ці міста знаходилися вздовж важливого колись торгового шляху, що поєднував Львів із Кримом. Тепер ми дещо розуміємо, навіщо Алтин Орду було будувати стільки міст. Всі вони розташовувалися на торгiвельних шляхах, для зручності торгових караванів. А саме трансконтинентальна торгівля, без перепон та міждержавних бар’єрів, – і була тим джерелом, яке живило велику Монгольську державу.

Але, продовжимо, перейдемо на Дніпро та його лівий берег. Тут маємо:

1. Городище Кучугурське. На лівому березі Дніпра, десь 30 км на південь від Запоріжжя. Руїни займають площу в 10 га, та тут, єдино, 1953 робили археологічні дослідження. Це місто часто пов’язують з місцевою столицею беклярібека Мамая.

2. Городище Тавань. Лівий берег Дніпра у 40 км. вище Херсона. Головна, здається, переправа через Дніпро. Відповідно, щось знаходилося й на правому березі. Бо тут, як зауважує Боплан, Дніпро мав усього десь 500 кроків ширини: славетний “Таванський перевіз”.

3. Городище Конське. Знаходиться на відстані 60 км. від Дніпра на правому березі р. Конки.

Літописи сповіщають, що золотоординське місто було й у гирлі р. Самари. Д. Яворницький у своїй книзі “Вольности запорожских казаков”, Санкт–Пб, 1898, с. 167 і далі, пише про городище на лівому притоці Конки – Янчокраці, у 10 верстах на південь, де теж було місто. Згадує й про місто на р. Білозерці.

Недослідженість усіх цих важливих археологічних пам’ятників показує нам воістину немовлячий рівень совєцької i російської археології.

Були, як свідчать деякі історичні джерела, монгольські міста на Харківщині, Полтавщині та Донбасі, але їх руїни й досі не знайдені.

* * *

Отже, чи винищили щось там монголи по Украіні, включаючи й Київ – то ще треба дослідити, прискіпливо та вірогідно. А от те, що вони набудували в ній чимало нових міст, – того й досліджувати нема потреби: є тому розлеглі матеріальні докази.




ІV. КОЗАЦЬКА УКРАЇНА


1. Початки козаччини

Унія Любельська стала крапкою в Iсторії великодержави. Останнім актом присмерку богів. З нею покінчилася Велика Литва та залишилася сама Жеч Посполіта Польська – “од можа до можа”. Унію було укладено на сеймі 1569 в Люблині, що був скликаний королем Жиґмонтом Авґустом (1548–1572) для останнього кроку об’єднання: створення єдиної держави під єдиним королем. Почувши про його наміри литовські депутати покинули сейм, зробивши його постанови недійсними. Однак, король на це не знітився, продовжував явно незаконний сейм та ще й перекраяв країну, віднявши у Литви Підляшшя, Волинь та Київщину. Тепер за Литвою полишалась сама Білорусь та Литва. В обличчі такого нечуваного нахабства литовські депутати повернулися на сейм, але змогли виторгувати лише незначні поступки.

Чашу терпіння народу на півдні та сході Польщі переповнила ухвала сейму про можливість роздачі “вільних земель” в Україні польським шляхтичам. Після неї польська шляхта посунула на схід, закріпачуючи людей, що жили на отих “вільних землях”.

Після остаточного падіння Алтин Орду та зайняття Iваном IV (1547–1584) Казані (1552) та Астрахані (1556), – історичною справою Польщі було протиставитись московській агресії на захід, на що безумовно була би спроможна Велика Литва, якби в ній по смерті Вітавтаса Великого не сіяли розбрат сто років польська шляхта й попівство. Цю неспроможність Польщі переконливо засвідчила інфлянтська (прибалтицька) війна Жиґмонта Авґуста, в якій Польща не зуміла не тільки перемогти, полишивши за Москвою Нарву та Полоцьк, але – й мінімально: не спромоглася навіть забезпечити собі союзників: останній з Яґєллонів помер 1572, полишивши країну в стані чергового безвладдя.

А в Україні розпочинається перша хвиля Козацьких Воєн, за звільнення від Жечі Посполітої.

Справа була в тому, що польський наступ на Україну вигнав далі на схід силу людей, які не бажали жити у шляхетському рабстві. Вони осідали вздовж Дніпра, за порогами, куди важче було дістатися з півночі, на колишньому кордоні Литви та Алтин Орду. На землях, що колись поділяли обидві великі держави. То були місцевості навкруги та на південь від минулого Данпарстаду – та по Дніпрові плавні, колишнiй “ліс Мюрквид” ґото–гунської “Едди”.

Там ці люди, не підвласні нікому, крім того, кого самі вибрали та поки йому довіряють, будували свої оселі та вели життя степових та морських вікінгів, грабуючи час від часу несподіваними нападами міста Криму або навіть Буджаку та Доброґеї.

Ці люди сторіччями зберігали, крапка в крапку зовнішність вільнолюбних гунів і здобутки їх кінної культури. Та не було їм рівних у кінному бою.

З цього приводу професор I. Крип’якевич цілком слушно пише:

Степові здобичники–вояки дістали ім’я козаків. Ця назва турецького походження означає вільну, незалежну людину. Назву козаків зустрічаємо в ХIV ст. у половецькому словнику і в актах кримських італійських колоній, а коло 1480 р. вона з’являється вперше і в Україні – на означення людей, що ходили в степи для здобичі і боротьби з татарами, “їздити в козацтво”, “козакувати” означало промишляти в степах. Iм’я козаків спершу не означало якогось стану чи класу, а тільки вказувало на заняття – степові промисли.

(I. Крип’якевич, Iсторія України, Львiв, 1990, с. 157)

Зауважимо, що назва могла бути й місцевого походження та пов’язаною із зовнішністю, – наявністю оселедця, схожого на косу. Бо грузинські та вірменські хроніки часто називають косачами або косаками хозарів та інших тюрків, що практикували подібну ж гунську зачіску. Втім, це не є істотним. Значно більш цікавим є те, що слова “гетьман” та “отаман”, які відігравали ключову ролю в організації козацтва, – є ще старішого походження, та позначають або “високого мужа” – гетьмана, або “батька мужа” – отаман. Це може вказувати на значно глибші корені українського козацтва, яке могло походити ще з отих вільних дружин – “друттін”, що вікінгували на Чорному морі. Цікаво, також, що типові пропорції козацьких “чайок” – 20 м. завдовжки, 3–4 метри завширки та десь 1,5 м. висоти, – один в один співпадають з подібними ж стандартами ґотських дракарів на півночі, в культурі скандинавського вікінгу.

Тільки, що ті не мали при собі пізніших гармат, малокаліберних, але далекострільних.

З другого боку, такі вживані козацькі терміни, як “осавул”, “чауш” або “кіш”, – мають, очевидно, тюркське походження. Тобто – пізніше.

Звичайно виникнення Великої Січi Запорізької пов’язують з ім’ям князя Дмитра Вишневецького, що у козаках здобув ім’я Байди та уперше з’явився на Хортиці десь 1556. Він, ніби, нащадком кунігаса Ґедімінаса та людиною православної віри, а з 1550 був призначений королем (тоді ним був Жиґмонт Авґуст) старостою Канівським та Черкаським. Але, за вдачею був типовим авантюристом – перекінчиком, та цього не помітить хіба що сліпий.

Втім, більш–менш повний звіт про його діяльність читач може знайти в Доповненні 1, складеним за Дмитром Яворницьким, “Iсторія запорiзьких козаків”, Львiв, 1990.

Але, року 1575, по трьох роках “безкоролев’я”, польським королем стає Iштван Батор (польською – Стефан Батори, 1575–1586), бан Трансильванії (Ердею). Польська шляхта вбачала в ньому короля, що буде царювати, а не правити, але потерпіла якнайбільше розчарування. Він твердою рукою притримав шляхту в карбах, навіть скаравши декого за державну зраду на горло, та навів у Польщі чи не найбільший порядок за її історію. Замість зграй озброєної шляхти він завів регулярну армію, до якої залучив і хлопів, та хутко вигнав москалів із Прибалтики.

Він же звернув увагу й на українське козацтво. Як пише професор М. Бобжинські:

Повсякденне козацьке життя посеред необмеженої свободи та юнацьких змагань – мало свою притягальність, а виправа на Константинополь доконана на вузьких човенках, званих чайками, спалення його передмість, штурм до брам Царгороду і здобуття незмірного окупу – покрили козаків славою героїв. Горнулося до них та збігало з Польщі пригнічене шляхтою холопство, горнулися неспокійні духом люди зі шляхетської молоді та люди, що тікали від руки правосуддя. Панувала серед козаків повна рівність, на сторожі якої стояла абсолютна військова влада їх приводців, отаманів. Iдеалом козаччини була банда, що мешкала у так званій Запорізькій Січi понад берегами самого Дніпра, але й околішня людність окрайня, що трималася плуга, бавилася час від часу, з потреби та з фантазії, – у козаків. Була то стихія сильна своїм лицарським духом, сильна пошануванням до влади, яку сама над собою поставила. Належало її організувати та для держави заскарбити, яке завдання й виконав тепер Батори. Шляхту окрайню він піддав законам шляхетським, котрі, однак, в часі війни поступалися козачому військовому праву, справжніх запорізьких козаков записав до реєстру, надав їм розлеглі землі Батурин і Черкаси над Дніпром, поділив на полки, полишив їм вільно обираного гетьмана з цілою його прибічною та чиновно–військовою ієрархією, але утвердження гетьмана, надання йому корогви, булави, і печаті – застеріг для короля і на підкорення королю присягати наказав.

(М. Бобжинськi, Iсторiя Польщi в нарисах, Варшава, 1977, с. 293)

Так почалося офіційне існування козацтва в Україні; пробачте – в королівстві Польському.

Цей захід був корисним та далекоглядним. Він, з одного боку, давав можливість використати не абияку силу козацтва для державних потреб. З другого боку, залишалась маса нереєстрового козацтва, яка вбачала в привілеях реєстрових утискування власних прав. Тобто – розколювалося саме козацтво.

Важко сказати, як би далі прогресувала Польща під твердою рукою мужнього ердейського бана, який у себе вдома, в Ердеї мав такий неоцінений досвід міжнаціональної злагоди. Бо в Ердеї, крім мадярів жили ще румуни, німці, слов’яни тощо. Але, його раптова смерть 12 грудня 1586 у Гродні, – в черговий раз перекреслила надії на краще майбутнє Польщі. Над нею, як і над смертю Вітавтаса, – тяжить підозра в отруті. Це могла бути помста Москви за втрату Прибалтики, що є найбільш імовірно. Бо скритовбивства сусідніх правителів були невід’ємною частиною римської, а потім і візантійської політичної “культури”. А як такі – були неодмінно засвоєні Москвою. Могло це бути й справою якогось з невдоволених польських магнатів, поґотів таких за Iштвана Батора не бракувало. Невдоволених, що в такий спосіб іще істотно наблизили майбутній розподіл своєї батьківщини. Так був змарнований і цей великий дарунок долі…



2. Питання релігійні. Унія в Берестові

Не виключено, що якби не передчасна смерть короля Iштвана, він міг би знайти прийнятний для обох сторін modus vivendi, спосіб існування поляків та українців в одній державі. Але, так не сталося: завадила смерть короля.

Україну та Польщу розділяли не лише політичні, власне – національні, але й релігійні протиріччя. Бо для українського простого народу переслідувана католиками православна віра хутко стала символом та замінником для всього національного. Не вироблене до кінця почуття нації було цілком перенесене до релігійної площини. А це й стало тим негативним чинником, який згодом кине Україну на триста років у петлю російської окупації.

Поки ж, – це могутній чинник протистояння, перепони для політичного сполучення двох народів. А значить – і ціль польських атак.

Втім, і в цьому був знайдений деякий вихід, що знову міг би змінити на краще історію обох народів. Але, знову, – так не сталося. На превеликий жаль.

Польському католицтву на той час – теж не позаздрити. На схід від нього – глуха стіна православ’я, від моря до моря; на захід – Реформація, що пішла гуляти Німеччиною з легкої руки каноніка Мартіна Лютера (1483–1546), з його виступу 1517, та хутко стала натхненником Селянської Війни (Bauernkrieg, 1524–1526).

Семена цього потужного руху були посіяні, щоправда, іще раніше, єрессю гуситів – послідовників професора Яна Ґуса (1371–1415), ректора університету в Празі, спаленого живцем за присудом собору в Констанці. Як пам’ятаємо, ліве крило гуситів – таборити Яна Жижки допомагали ще у великій загальнолитовській справі – погромі Тевтонського ордена під Ґрюнвальдом 1410. Вони ж підняли так звану Гуситську революцію в Чехії, яка була напіврелігійною, напівнаціональною (1419–1434), та яка була жорстоко придушена Габсбурґами. Гуситський рух не міг не захопити й сусідню Польщу та зчинив чималі проблеми для польського католицтва. Його прибічником був, зокрема, отой Спитек із Мельштина, який очолював поляків у битві на Ворсклі 1399 та був там убитий. А саме польське католицтво не було аж так давнє, та тому, мабуть, було таке суто правовірне.

Отже, зліва – потужний виклик Реформації, справа – стіна візантійського православ’я; що ж із цього може в кінці вийти? Бо, в кожному протистоянні є два шляхи: або битись на взаємне знищення, поки одна сторона не підляже другій, або… або якийсь прийнятний компроміс, шлях до можливого співіснування – унiя.

Цей компроміс і вийшов, як це не дивно, з боку самого католицтва.

Орден єзуїтів існував офіційно з 1540 та був чи не останнім із християнських орденів. Його винахідником та засновником був такий собі еспанський відставний офіцер–інвалід Iгнасіо де Лойола (1491–1556), баск за походженням, що вирішив присвятити залишок життя службі Богу та представив папі проект нового ордена, ордена Iсуса. Це було 1534 та папа Павло III, хоч і довго коливався, але 1540 все таки затвердив статут ордена. Потім, 1773 його чомусь забороняє папа Клімент ХIV, але орден знову оживає з Реставрацією 1814, по Наполеонові.

Засновник ордена, колишнiй офіцер, заводить у ньому військову структуру (офіцерів та генералів) та дисциплину, а це й ставить його поза конкуренцією для інших орденів.

Чимало кепського написано з тих пір про єзуїтів, що вони й хитрі та підступні, що цинічно відносяться до моралі. Що це навіть вони вигадали оте гасло, що “ціль виправдовує засоби”. Але, чого їм не відняти, та в чому слід віддати належне, – що вони – від свого засновника, були люди інтелігентні та освічені. Ніколи не пропагували оту зловісну християнську убогість духу; радше – навпаки. Чи не за це, бува, розібравшись у справі, – заборонив їх папа Клімент ХIV?

Поґотів, приділяли чимало уваги освіті (хоч, звісно, церковній) та повсюди закладали численні школи. Вони набувають сили у Польщі саме за правління Iштвана Батора, та як найбільш інтелігентні представники римського католицтва, – в природний спосіб переймають на себе весь тягар боротьби на два фронти: проти реформатів та проти закостенілих прибічників скам’янілого візантійського православ’я. А на цих у них знаходиться чимало гострих аргументів, хоча би дорікань у звичайному невігластві.

Iнтелігентні та освічені єзуїти, енергійні та підприємливі, – разом відтiсняють на задній план загнізділi в Польщі більш старі, та – шкода, як же невігласні ордени францисканців (з 1209) та домініканців (з 1216). Вони закладають у Польщі, Литві, Білорусі та Україні сітки своїх шкіл, які хутко набувають популярності завдяки тому, що дають і цілком добру на той час загальну освіту.

Початок відродженню ідеї нового можливого об’єднання церков дає відомий в історії Польщі єзуїтський проповідник Петро Скарґа (1536 – 1612) у своїй книзі, так і названій: “єдність церкви Божої” (1577), слушно закидаючи православ’ю невігластво, гребування освітою та наукою. Були й інші прибічники єднання.

А тим часом – пожвавлюється й громадське життя в Україні, хоч православна церква тому й не сприяє; для неї є характерним радше повний застій в усьому.

При церковних громадах виникають так звані “Братства”, що об’єднують невеликі (за необхідністю) кількості найбільш освічених та активних громадян. Спочатку вони займаються суто місцевими проблемами: опорядженням церков, благодійництвом та касами взаємодопомоги, що беруть досить низький та прийнятний кредитний відсоток. Але згодом, не власною волею, втягуються й до виру проблем політичного та культурного життя. Збільшується сітка церковних шкіл – на виклик єзуїтів треба чимось відповідати, та навіть створюється вищий учбовий заклад – Острозька академія. Її засновує неабиякий український магнат, князь Костянтин Острозький – воєвода київський; це сталося року 1580. Другою з’являється Львівська школа. Бо, всі розуміють – протистояти освіченим та досвідченим єзуїтам із минулим інтелектуальним багажем, – марно. Згодом виникає й неминуче – необхідність порозуміння. Перед українством встає й ота, поставлена тепер єзуїтами проблема: або з’єднання, або примирення.

В Україні до унії відносилися різно, та необхідного числа прихильників вона так і не зібрала. З церковних ієрархів за неї висловилися всього два єпископи, – володимирський Iпатій та волинський Кирило. Повстав проти неї навіть Костянтин Острозький, який перед тим у переписці з папою клявся йому, що він є прихильником єдності церков.

Сама по собі ідея унії не була новою, питаня про неї ставилося ще на соборі у Флоренції 1439, але… тільки владики–уніати, заручившись згодою папи, скликали собор у Берестові (Брест на Бузі) 1596 та проголосили унію церков у межах королівства Польського; хоч початкові наміри були значно амбітніші. Однак, вона не стала популярною в українському народі, бо – бачите, уніатство схвалив Рим, а значить це – погано. Хоч він, звичайний український селянин, того Риму не лише ніколи на очі не бачив, але й уявити собі не міг.

Так була знехтувана іще одна можливість, унікальна та блискуча, виправити стан України.

Бо це була можливість релігійно дистанціювати не лише від Польщі, з її традиційним католицизмом, але й протиставитись Москві, яка жодного уніатства ніколи би не визнала. Безумовно, якби Україна прийняла уніатство, то були би абсолютно немислимі, ні Переяславська угода, та все, що за нею наступило.

До речі, ми сьогодні добре знаємо, як наявність національної самосвідомості у Західній Україні, приписуючи це освіченому гнітові Австрії, так і відсутність її на сході, приписуючи це впливу трьохсотлітньої російської окупації, але…

Певною несподіванкою для всіх буде те, що ця порізненість може бути засвідчена ще в ті часи, коли обидві частини України були під Польщею, та жодної там російської окупації ще й сліду не було. Бо, як пише професор I. Крип’якевич:

Вже в 1610 р. козацький гетьман Григорій Тискиневич гостро виступив проти уніатів (греко–католикiв, О. Б.), що готувалися забирати церкви в Києві; в імені Запорізького Війська він заявив: “Разом з народом православної віри, старовинної релігії, хочемо стояти при духовних особах, що не відступили і не відкинулись її, – і проти завзяття напасників головами своїми її боронити”. Це був перший прилюдний виступ козаччини в оборону православної церкви, і він надзвичайно скріпив православний табір в його опозиційних настроях.

(I. Крип’якевич, Iсторія України. Львiв, 1990, ст. 148)

Що ж, саме так твориться історія народу його провідниками. Особливо – недалекоглядними та забобонними.

Зазначимо тут далеко не світлу постать такого собі Iова Борецького, київського митрополита з 1620, який, не питаючись нікого, злигався з московським царем, пропонуючи йому приєднати Україну. Чи він робив це по невігластву, забуваючи, що він є підданий держави, яка вже має господаря, чи то по зарозумілому нахабстві, – хай досліджують історики, але – як то кажуть, “факт імєл мєсто”. Невігластво – то велика річ, бо його мав би застерегти приклад попередника, київського ж митрополита Герасима (1431 – 1436), московського агента, який снував змову проти Свідріґайла. Той ніколи не відзначався стриманістю, та й наказав спалити бунтівного попа на вогнищі 1436; за старим християнським же звичаєм. Схвалювати щось подібне, ясна річ, не можна, але зрозуміти почуття кунігаса цілком можливо.

Протилежністю Борецькому був освічений молдован Петро Могила (1596–1647), що обійняв посаду київського митрополита по ньому. Він не тільки ґрунтовно упорядкував українську церкву, модернізувавши її, але й визначив її місце, не заперечуючи формально підпорядкувати її римському папі.

Наприкінці зауважимо, що все це, уперше чи ні, але привертає нашу увагу й до того, якою була роль православної церкви у подальшому порабленні України Росією? Все, що ми дослідимо з цього приводу далі, неодмінно приведе нас до думки: так, як не вирішальною, то вельми істотною.



3. Козаччина. Козацьке море

Перша хвиля козацьких повстань прокочується Україною 1592–1596. Та найпершим тут був, здається, гетьман Війська Запорізького з 1586 Кшиштоф Косиньський, поляк за походженням. Він посварився з українськими князями з Острога та й вчинив перше велике козацьке повстання 1591–1593. Повстання було придушене, а він сам загинув при облозі Черкас.

Тут, мабуть уперше, ми спостерігаємо, як протиріччя між старою та усталеною елітою Великого Кунігаства, i новою козацькою, що виходить на передній план, – сягають масштабів збройного повстання. Як міжукраїнські чвари двох станів мало не відразу відливаються до збройної боротьби.

За ним були гетьман з 1596 Матвій Шаула та сотник князя Острозького Северин Наливайко, який – дивна річ, перед тим брав участь у придушенні повстання Косинського. Повстання теж не було довшим і обидва були взяті до польського полону та люто страчені у Варшаві 1597. Своєю лютістю та безоглядністю в покараннях польське керівництво думало приборкати козаків. Але, з перспективи історії добре видно, що все це мало радше протилежні наслідки.

Але, року 1604 розпочинається затяжна Московська війна, з отими претендентами на престол, польською окупацією Москви та всім іншим. Внутрішні заколоти надовго припиняються, бо козаччина знаходить собі заняття більш відповідне її схильностям та уподобанням. До того й війна розкручується досить вдало.

Одночасно відчутно посилюється турецький тиск на Лехістан, а значить і на Україну, що прикриває його з півдня, та козаки знаходять собі працю й на морі. Пригадаємо це ще раз.

Це – всього тільки нове продовження старих традицій. Отих 2000 кораблів, які під час ґотських воєн стероризували цілу Елладу, та про які написав Амміан Марцеллін. Це й нищівні морські десанти на візантійські Крету і Тессалоніки, та врешті й на сам Константинопіль під час отiєї Світової війни 610–629. Це й щит Олега на брамі Цареграду. Тепер усе починається наново.

Морські походи козаків з України завжди добре організовані та споряджені, вони не знають невдач. А Туреччина, до речі, не була тоді останньою на морі, була великою морською потугою. Бо тільки 1546 помер адмірал Хайр–ед–Дін, на прізвисько Рудобородий.

Перелічимо коротко ці походи. До 1601 відноситься напівлеґендарний похід на кримську Кафу (теперішня Феодосія). Вона була на той час і найбільшим невільницьким ринком Кримського ханства, який забезпечував також і Туреччину. Кримський історик Iбрагім Iбн–Алі (ХVIIст.) оцінює кількість козацьких чайок до сотні, а людей на них – до 3000. Звичайно чайка, що відповідала ґотському дракарові, піднімала 40 людей, але тут – це очевидно, полишили дещо вільного місця на невільників, яких, вiрогiдно, можна буде звільнити. Це саме той наїзд, якому приписують леґендарне “золото Кафи” (не знайдене й досі).

В рік 1604 маємо морські напади на Акерман, на Кілію та знову на Кафу. З цього приводу виникає деяка дипломатична гарячка та обмін нотами між Туреччиною та Лехістаном – Жеччю Посполітою. Але 1606 знову маємо напади, на Акерман та Кілію, але й на Варну (десь біля 800 км від Запоріжжя, по прямій). Здобич і цього разу була чималою – з порту Варна пригнали аж вісім великих турецьких галер, один вітрильник та одну легку фелюку.

На роки 1609–1613 припадають більш скромні виправи на Очаків та на порт Констанджіє в Доброґеї (тепер – Констанца). Цього разу не уникають і переслідування та морського бою.

Величезне політичне та військове значення мала виправа 1614 через Чорне море, на Трабзон та Синоп. Цей останній був на той час основною базою турецького флоту, якому козаки й спричинили якнайбільшої шкоди, спаливши на стоянці кілька десятків військових галер, та не менше інших, малих кораблів. Крім того вони мало не повністю обібрали місцевий арсенал. Була турецька погоня, але більшості чайок удалося дістатись додому.

Наступний похід 1615 був не так здобичним, як ефектним, бо цього разу ціллю козаків є резиденція самого султана – Iстанбул. Вони грабують та вщент спалюють два передмістя столиці – Місевне та Аркіока. Але, у морі Мармара теж є чимало військових кораблів; вони вирушають за козаками, та… Зчиняється морський бій, в якому перемагають козаки.

Все це роблять козацькі чайки, наступники колишнiх ґотських дракарів, з отими – один до одного – розмірами та на ті ж сорок людей. Та – з одним простим прямокутним вітрилом. Їх так само не обходять важкі галери уславленого турецького флоту, як колись не обходили ґотів важкі римські галери та триреми; та – з тих самих причин: непорівняльні були швидкість та маневреність. Повністю виправдали себе й малокаліберні, легкі, але прицільні та далекострільні козацькі гармати.

Року 1616 маємо поновну виправу на Кафу, а наступного 1617 – знову на Трабзон. Походами від року 1607 по 1617 керував гетьман війська Запорізького, Петро Конашевич (Сагайдачний, 1550–1622, гетьман із 1606).

У народі твердять, що це саме він – великий гетьман, був автором жорстокого козацького правила: як хтось дозволив собі напитись у поході – топити в морі.

Вдалими були й наступні морські походи, вже під іншими отаманами: знову на Варну 1619 та на Iстанбул 1624, 1625. Продовжувалися козацькі морські наїзди на порти Криму й у 30–х роках ХVII ст. З цього приводу теж натрапляємо на порядну кількість дипломатичних нот від кримського хана – російському послу в Iстанбулі.

Великим заходом, стратегічним та історичним, були ці відважні походи. Вони добре тримали в карбах Кримське ханство, яке не надто піддавалося дипломатичному тискові. Некаючи Україну своїми степовими рейдами, кримські татари відчували себе безсилими проти морських нападів на їх порти, які – єдино, пов’язували їх із їх протектором – Туреччиною.

Туреччині ці походи наочно нагадували, що хоч вона й є великою морською державою, але… не хазяйка все ж на Чорному морі. Бо ми тут перелічили напади на порти, а було ж іще звичайне корсарство – напади на торгiвельні турецькі судна на водних шляхах, що пов’язували Туреччину з Кримом. Адже, саме морська потуга українського козацтва не дала їй закріпитися на північному березі Чорного моря.



4. Передумови Козацьких Воєн

Вище ми простежили становлення козаччини та зміцнення її військової потуги. Цецора 1620 та Хотин 1621 показали, що без козаччини Польща безсила протиставитись своєму головному політичному конкурентові – Туреччині; та й московська авантюра була би без них неможлива.

За гетьманування Петра Конашевича козацтво на Запоріжжі було упорядковане не гірше від реєстрового. Він виростив його на самостійну військову силу, на яку до того можна було стало покладатись. Це відбувалося у численних походах московської війни та підчас років мирного життя. На кінець його влади, 1622, воно стало новим класом суспільства, який змінив минулу князівську шляхту та мав би очолити національний рух.

Все це стало першою передумовою майбутніх Козацьких Воєн, але – не єдиною, була ще й друга. Нею стала загальна політична кон’юнктура в Польській державі по смерті Iштвана Батора 1586, та її варто розглянути окремо.

Після чергового безкоролiв’я Польща має з 1587 нового короля. Ним став запрошений зі Швеції син Яна III Васи та Катажини Яґєллонки (дочки Жиґмонта I), – Зиґмунд III (будемо називати його, на відміну від діда, польським ім’ям). Вихованець матері католички та наближених до неї братів–єзуїтів, він став полум’яним католиком та продовжував слухатися єзуїтів, ставши королем. Польські історики наступних часів дорікають йому не лише це, а й те, що він сам, часом і досить нерозважливо, дарував своєю прихильністю людей не так насправді талановитих, скільки амбітних. Бо це, наприкінці його панування, призвело до створення деякої щляхетської олігархії, яка зайняла самостійне становище в суспільстві. Закидають йому й те, що провадив не завжди розумну та зважену політику. Яка, зокрема, призвела до побойовиськ під Цецорою та Хотином.

Він, як син шведського короля, зберігав право і на шведський престол, хоча Швеція вже стала на той час країною реформатською, а він був не тільки правовірним, але й затятим католиком. Та, сказати правду, не мав і крихти тих вікінгівських якостей, що традиційно цінувалися шведами, – типове поріддя Яґєллонів. Ставши польським королем він мав би зректись цього права, але не хотів: тягнув і тягнув. А це, в свою чергу, весь час псувало відносини Польщі зі Швецією, з якою вона тепер ділила Прибалтику: шведи твердо стояли в Естонії. Покінчилось навіть на тому, що попри його виправи до Швеції 1593 та 1598, – шведи стали на бік сьодерманландського князя Карла, розбили Зиґмунда під Лінчопінґом та вигнали геть; разом із рештками католицьких попів. Та ще й обрали Карла на ріксдагу новим шведським королем.

По цій історії Зиґмунд затявся та наказав 1600 своєму намісникові у Прибалтиці вдертися до Естонії, що викликало шведську війну, з якою довелося розбиратись уже не Зиґмундові, а його коронним гетьманам, Янові Замойському та Яну Карлу Ходкевичу. Перемога поляків під Кірхгольмом не була ними належно використана, та стан війни не був офіційно припинений, бо король Польщі, бачите, не хотів визнати нового шведського короля (!). Та це й стало майбутнім підґрунтям тiєї зловісної шестидесятирічної війни, яка стане потім причиною остаточної руїни Польської держави. Все це не важко було передбачити.

Чималу роль у послабленні Польщі відіграла й ота російська авантюра з самозванцями. Вона хоч на час і послабила Росію, але інших користей для Польщі не принесла.

Воно ж і насправді: будь–якого збіга можна й не помітити, а можна й дипломатично визнати, хіба не так? Та було саме останнє, а чому ж саме?

Твердять, що з’явившись до двору князя Адама з Вишневецьких – самозванець удав себе тяжко хворим та попрохав духовника. Мерщій прибіг отець–єзуїт, яких тоді у Польщі не бракувало, та й сповів умираючого. По чому той взяв і видужав. У єзуїтів нема таємниць від братів, та вже другого дня інші єзуїти все доповіли королеві, бо не міг же умираючий укрити на сповіді, що він є насправді сином Iвана IV – Рюриковича. Вони ж, правдоподібно, як не самі зорганізували всю цю аферу, від початку до кінця, жваво натхнулися ідеєю привести дику Росію, що поґотів – теж перебувала у стані певного безкоролiв’я, – до римської папської стайні.

Але, це ж ми з вами знаємо, що то є Росія, а звідки ж це знати всезнаючим отцям–єзуїтам? – навіть враховуючи деякий досвід спостережливого Поссевіно.

Та, не важко було зайняти Москву, таке щось не було проблемою для українських козаків, – важко було з неї вибратись. Так були вщент зiпсовані й відносини з Росією. Подробиці цієї “польской інтріґі” читач може знайти у Доп. 2.

Отже, залишається остання сторона політичного трикутника потуг, між якими на той час мусила існувати Польща – Туреччина.

То були часи, коли в Європі назрівала Тридцятилітня війна (1618–1648) між католиками та реформатами за першість у християнському світі, вищий, так би мовити прояв християнської терпимості та любовi до ближнього; Польща в ній участі не брала, але… Зовсім полишитись на стороні країні з найбільш католицьким із дотеперішніх королів? – як же це можна? Бо поруч була католицька Австрія Габсбургів, яка весь час відчувала на собі турецький тиск.

От Габсбурґи й зажадали хоч якоїсь допомоги від єдиновірної Польщі. Зиґмунд не ризикнув виступити проти Туреччини, та хитро відпустив вісім тисяч поляків, на чолі з Лісовським, під габсбурзькі знамена; і допомога, і Польща наче не причому. Але, не так сталося, як гадалося.

На той час бан Ердею Ґабор Бетлен почав черговий кривавий спір з імператором за угорські інтереси, а присутність в армії імператора польських сил – було порушенням миру Польщі з Туреччиною від року 1617. Як не порушенням юридичним, бо польських знамен там не було, то принаймні фактичним. Бо мирна угода включала до себе й пункт про нейтральність щодо Ердейського банату, який існував, як і мало не вся Угорщина, під протекторатом Туреччини. Хоч і без особливих обмежень.

Вибухнула війна та польська армія коронного гетьмана Жолкєвського потерпіла нищівну поразку від туркiв під Цецорою, неподалік від румунського міста Яси. Де 1620 пав і сам гетьман. Можливо, що він був покараний за гріх пихи та зверхницької гордині, не рідкий у можних Жечі Посполітої. Бо йому, так твердить людська помовка, настійно радили узяти з собою загін українських козаків, але він, ніби, презирливо відмовився: “Не хочу з грицями воювати, нехай собі йдуть до ріллі або свині пасти”. Цецора переконливо показала, що без України Польща ніщо. Не може претендувати на великодержаву.

Поразка не пішла на марне, та підбадьорила турків; султан Осман III (1618–1622) зібрав, кажуть, 300 тисяч війська та пішов 1621 на Хотин на Дністрі, за яким була, єдино, система укріплень Кам’янця на Поділлі. Тоді сам Зиґмунд запросив допомоги у Сагайдачного. Той погодився, але з умовою, що той затвердить висвячених ним владик оновленої православної церкви (кому – що!); на що королеві прийшлося погодитись, бо… На карту була поставлена доля Польщі. Вона й дійсно, вирішувалася під Хотином; та вирішили її саме запорізькі козаки.

То була велика й гучна перемога, що відгукнулася цілою Європою, не зважаючи на події Тридцятилітньої війни, що йшла вже три роки. Незворотньою втратою стала лише смерть однiєї людини – великого гетьмана Конашевича, який помер 1622 від рани, отриманої під Хотином.

Тут ми мали іще один вирішальний пункт історії, вузол її графа, від якого події могли піти й у зовсім іншому напрямі. Бо, коли б українська армія не пішла під Хотин, – поляки, напевно, не стримали би турецької навали. Після поразки під Хотином туркам був би відкритий прямий шлях – Львів – Люблін – Радом – Варшава (бо на той час туди вже було перенесено столицю з Кракова). А в обличчі такої загрози не сиділи б у своїй Естонії й шведи, які швиденько окупували би північну половину Польщі.

За таких умов Україна могла би звільнитись значно раніше, та без кривавих порахунків Козацьких Воєн. Відбивши лише Росію, яка не забарилася би й собі щось прихопити від Польщі. Але то була – зважте на це, не Росія 1654, упорядкована та устабілізована, а Росія 1621, – всього десяток років по “Смутному времені”… Та, нарешті, не помер би передчасно й сам гетьман, очоливши нову європейську державу.

Отже, спитаємо себе, – а чи так воно було необхідно отим “грицям” – рятувати Польщу від турків під Хотином?

Зауважимо тут вирішальний чинник: антагонізм поміж католиками та православними був на той час у свідомості людей слабшим, ніж протистояння між християнством та ісламом. Але, як же було насправді?

Турки на той час підкорили чимало християнських країн: Болгарію, Балкани, Румунію та частину Угорщини, але… Повсюди в підкорених країнах (або окупованих, як хочете) населення відразу поділялося на мусульман та “райю” – іновірців. Серед яких у перерахованих нами країнах більшість складали християни, та переважно того самого, грецького обряду. І що ж? Чи не єдина різниця була в тому, що на відміну від мусульман – люди “райї” обкладалися певним податком. Повсюдно ставили мечеті, але мулли нікого не навертали силою на іслам. Становище тiєї ж православної церкви в якій–небудь турецькій тепер Болгарії – не порівняти зі становищем її ж у королевстві польськім, де вона систематично та всебічно утискувалася своїми ж християнами; тільки пануючого, римського обряду.

Болгари та румуни, звільнившись через сотні років по турецькому завоюванні, – зберегли все: триб життя, звичаї та мову. Чи можна сказати те саме про українців, яких спочатку щосили сполячували, а потім (та й ще більше) зросійщували? – в жодному разі.

Підкреслимо ще раз, що албанці або боснійці, які переважно прийняли іслам, зробили це виключно з власної волі, бо ніхто їх до цього силою не примушував. Та нікому й ніколи не нав’язували турки, так само, свою мову, як століттями ж нав’язували українцям польську або російську. Так, чи не відомо все це було ще тоді? – було, годі казати. Бо чимало українців побувало і в Криму, і в Буджаку, і в Туреччині. Але, що тут зробиш, – ні розум, ні логіка не працювали, – працювало та вирішувало слово попів.

А за таких умов нездатна вирости й національна ідея. Хіба, нагадаємо ще раз, було би належно оцінено великі можливості унії. А як так, то й визвольна боротьба, що велася за відсутності будь–якої національної ідеї, – була абсолютно марною. Здатна була, якнайбільше – відвоювати українською кров’ю Україну від Польщі – на дарунок Росії – єдиновірцям.

* * *

Все було так само, як далеко потім, наприкінці ХХ ст., коли “нова влада”, на чолі з отим – “національна ідея не спрацювала”, – щосили робила вигляд, що “розбудовує незалежну Україну”, готуючи їй, хiба не чергове “воссоєдінєніє с Россієй”…



5. Козацькі Війни

Спочатку Цецора 1620, а потім Хотин 1621, вичерпно довели що без козацтва польське королівство проти Туреччини – ніщо; а з козаками – таки щось.

Тому причини початку козацьких воєн здаються до смішного прості, це постійні затарги з королівською владою. Де козаки вживають аргумент, яким володіють найліпше – військову силу, бо козаки, як військовий стан, дещо відзвичаїлися вже від ріллі та свинопаства, та за мирних часів звикли жити радше на королівський кошт, як козаки офіційні – “реєстрові”. Тобто, занесені до спеціального листа та поставлені на кошт. А всі останні – позареєстрова голота – вимушені існувати самопас, існуючи за рахунок періодичних наїздів на Кримське ханство або Туреччину, ніби оті вікінги, створюючи своєю діяльністю постійні дипломатичні проблеми для Польщі. В такому поході, зокрема, наклав головою 1628 і сам гетьман Михайло Дорошенко (1623–1628, з перервами), що очолив виправу до Криму.

Отже, король всіляко заощаджує гроші казни, якомога обмежуючи кількість реєстрових, а козацтво (особливо – нереєстрове) весь час домагається поширення цієї категорії. А, як вони є стан військовий, то й прагнуть збільшення реєстру – саме демонструючи військову силу.

Вперше (чи не вперше?) це сталося тоді, коли після Хотина поза справами полишилась велика кількість козаків, що надовго відвернули турецьку загрозу Польщі. Новий гетьман Марко Жмайло 1625 вирушає з козаками на захід та відбуваються бої, але Михайло Дорошенко пропонує переговори та й дійсно, – домагається 6000 реєстрових (Куруківська угода).

Зі свого боку, уряд намагається 1630, спираючись на лояльність реєстрових, – приборкати всіх останніх, позареєстрових. Почувши про таке запорожці вирушають назустріч з артилерією та кіннотою, та більшість реєстрових, що мали би їх приборкувати – переходить до них. По цьому під Переяславом зчинилися такі бої, що коронний гетьман Конєцпольський, який командував королевським військом, змушений не лише відмовитись від своїх планів, але ще й збільшити реєстр до 8000. За так званим Переяславським перемир’ям. А новий гетьман Iван Кулага добивається 1632 від польського сейму навіть участі козацьких представників у королівських виборах. Але, все це були послаблення на користь реєстрових, та не справляли вони великого враження на основну масу козацтва – позареєстрових, яких було принаймні вдесятеро більше. Саме в їх середовищі, фактично – самостійного суспільного класу, – починають визрівати незалежницькі ідеї.

Року 1635 гетьман Iван Сулима (1628–1629, 1630–1635, з перервами) піднімає чергове повстання проти корони. Повернувшись із морського походу він руйнує вибудовану поляками фортецю Кодак – перед першим із Дніпрових порогів (їх відлічують зверху вниз), звідки поляки стерегли Січ. Але, після початкових успіхів повстання придушується, а зрадники з реєстрових захоплюють гетьмана та видають полякам. Поляки ж його, кавалера золотої папської медалі за похід на Туреччину, отриманої від папи Павла V, – ганебно страчують.

Але, помічник Сулими, Павло Павлюк (Михнович) 1637 знову піднімає козаків та звертається з універсалом до всього українського народу, вперше переводячи козацький рух у цілком національну площину. Відсуваючи постійні затарги щодо реєстру на другий план. Цього разу повстанський рух охоплює й Лівобережжя, бо там живуть люди, які теж вважають себе українцями. Однак, і цього разу коронний гетьман Потоцький, спираючись на осадників, місцеву польську шляхту, – перемагає повстанців, а Павлюка 1638 страчують у Варшаві.

По цьому польський сейм переходить у наступ: скасовує колишню самоуправу реєстру, на його чолі має тепер стояти не козацький гетьман, а польський командуючий, виключно з польської шляхти мають бути тепер і козацькі поповнення. А реєстр знову скорочують до 6000.

Одне слово, в королiвстві іде постійна війна проти половини власного народу. Польська держава стала покладатися тільки на голу силу. Дещо призабувши давню мудрість, рекомендацію Одіна з “Промови Високого” в “Едді”: “Не дуже ти покладайся на силу, бо на кожну силу знайдеться й більша…”

* * *

Тепер мала бути для козацтва війна не на життя, а на смерть.

Погромлена Україна накопичує сили для нового повстання, а тим часом відносини дещо пом’якшуються, бо король Владислав IV (1632–1648) починає планувати чергову війну з Туреччиною, де не обійтись без козаків, та скликає нараду з цього приводу. В числі козацької старшини приїздить радитись із королем і чигиринський сотник – Зиновій Богдан Хмельницький (1595–1657). Він покищо нічим не виділяється серед інших, але є людиною вже досить досвідченою.

Справа в тому, що Велика Січ Запорізька – давно вже не глухий закуток Європи. По–перше, Європа постійно ворогує з Турцією, та тут важливий будь–який союзник. А Січ – то союзник не будь–який, бо великого розголосу їй надають нечувані за успіхами морські походи гетьмана Сагайдачного. По друге, в Європі з 1618 шаленіє Тридцятирічна війна, кінця їй не видно, та всі її учасники зацікавлені у набутті викваліфікованої військової допомоги, хоч організованої, а хоч і у вигляді звичайного жолдацтва. От позареєстрові козаки і наймаються цілими військовими частинами до Австрії, Франції, Німечини або навіть Швеції, воюючи за гроші по різні боки католицько–реформатського поділу.

В ці роки на Запоріжжі товчуться посли обох сторін, як французи, так шведи. Ґустав II Адольф Васа (1591–1632), “король свевів та ґотів”, визнаний герой Тридцятирічної війни, – урочисто іменує українських козаків “благородними та вільними лицарями – Володарями Дніпра та Чорного моря”. Мабуть, що з тих самих пір шведське королівство покладає око на Велику Січ Запорізьку, як на найбільш природного та плідного союзника; та не помиляється.

А Запоріжжя, зі свого боку, пізнаючи широкий світ, а не тільки ісламську його частину, – хутко піднімається до розуміння загально національних інтересів. Не українські братства, не духівництво і не реєстрові на польському кошті, а саме вони, позареєстрові волоцюги. Втім, не був з останніх і чигиринський сотник Зиновій Богдан. Він був сином реєстрового ж заможного старости в Чигирині – Михайла Хмельницького, господаря на хуторі Суботів. Закінчив добру єзуїтську школу в Галичині та був обізнаний з тонкощами обох ворогуючих релігій; рівно, як і з їх мовами: латиною та грекою. А значить мав і цілком пристойну загальну освіту, бо саме цим порізнювалися єзуїтські школи від православних. Рано почав ходити й на татарські та турецькі виправи, як несанкціоновані, так і на легальні. В числі невеликої кількості реєстрових, він разом з батьком ходив під Цецору, де 1620 пав не тільки гетьман Жолкєвський, а й староста Михайло Хмельницький; а сам Богдан сподобився потрапити до турецького полону. Там він провів два роки в Iстанбулі, поки мати збирала гроші на викуп. Отже, не тільки увійшов на місці у зміст турецької політики, але, правдоподібно, знався вже якось і на турецькій мові. До цього був людиною сильної волі, що здатна була переконувати інших, добре промовляв до людей.

Підняти повстання 1648, навіть обравшись гетьманом Запоріжжя, – було не простою справою. Слід зауважити, що новий гетьман узяв до уваги, наскільки міг, прорахунки минулих повстань. Треба було об’єднати дії реєстрових полків, найкраще споряджених, із діями позареєстрових, та навіть із діями селянства та міщанства. Цього разу забезпечили себе й з півдня, заключивши певний союз з тим, кого запорожці вважали своїм одвічним ворогом (православ’я!), – кримським ханом. Це було конечністю, бо не тільки забезпечувало повстанців від несподіванок з тилу. Кримське ханство могло постачати не лише необхідну кількість добрих коней, бо козаки пішки не воювали, але й достави зброї з Туреччини. Союз дозволяв залучати до військових дій і татарські загони. Таке залучення, звичайно, не мало проблем, бо тактика татар і козаків була практично однакова: хуткі переміщення сил та несподівані удари там, де на них менше всього очікувано. Козацтво не лише відродило зовнішність гунів, але й їх військову тактику і стратегію. А це показує, що ці традиції були значно глибшими, ніж це можна було думати. Адже, пройшла в проміжку ціла київська епоха.

* * *

З цього приводу зауважимо, що історія України є якоюсь мірою унікальною в тому, що виказує певну циклічність, це – до деякої міри – історія повернень. Справа в тому, що в ній простежуються три етнічних потоки, три державності, що порядкували та уґрунтовували цю історію за останні чотири тисячі років. Нагадаємо: балтицька епоха – кимерійська, скитська – ґотська та аланська; третьою і останньою була гунська.

Поверненням до ґотської епохи, по заникненні потуги аварів, – став княжий Київ, південний окрай вікінгівського ґотського світу. Потім, після монгольського удару, поверненням до епохи балтів стала Велика Литва, хоч і не так довговічна, але – великодержава Європи; єдина в ній, хто могла на рівних змагатись з монголами. Епоха ж козацьких Воєн стала справжнім поверненням до гунських часів, не лише зовнішньо, але й більш ґрунтовно – в понятті озброєного народу. Бо важко вказати соціальний прошарок, який не був тоді втягнутий до визвольних змагань.

Але, слід і запитати себе, – яким могло бути історичне значення цих повернень? – позитивним, чи негативним? Напрошуються наступні міркування.

Балтицький, ґотський та гунський первені, то є три складові української історії, народу, його мови та культури. Етніка та мова складаються століттями, але їх наявність іще не вичерпує собою, так здається, широкого поняття нації. Коли все попереднє вже дещо склалося, потрібен час і на наступний етап, – вироблення нації. Ця остання повинна, так би мовити, відстоятись за певних сталих політичних умов; та не рік і не два, – певний довший час. А саме такого часу, схоже, не було.

Київське князівство було лише окраєм вікінгівської ойкумени, а на окраях держави не створюються; воно мало небагато шансів стати врешті політичною державою. З усього вікінгівського світу постало всього три державності (крім Iсландії); та саме й тільки – не на окраях.

Значно більше шансів стати нацією було у Великій Литві, але… якби не ота Кревська унія, що так скоротила вік держави.

А до всього цього додайте ще й оте жорно на шиї, – дике візантійське християнство. Воїстину – фатальна доля… Але, повернемося до справ.

Війна розпочалася з того, що коронний гетьман Микола Потоцький, разом із сином Стефаном, задумав із відновленого Кодаку ударити на Запоріжжя з флангу, та задушити врешті це постійне гніздо бунтівників. Та його випередив гетьман Богдан, погромивши поляків на Жовтих Водах, побіля Кривого Рогу. Стефан Потоцький попав тоді у татарський полон, де незабаром помер від отриманих ран, а реєстрові козаки, як це вже стало в звичаї, – перекинулись від коронного гетьмана на бік запорожців. Успіх був повторений у другій битві, під Корсунем, де потрапила до полону вже вся польська командна верхівка. До того, саме в день цієї битви, 16 травня 1648, – помирає король Польщі, Владислав IV.

Сам Хмельницький не надто цінував мілітарний бік цих перемог, та з ним можна погодитись, для козаків та татар то були радше бойові тренування. Але розголос їх був понад великий, та наслідком були народні повстання, які охопили не лише Поділля, а й Київський палатинат. Підчас них висуваються народні ватажки, як полковник Максим Кривоніс, та виганяються на захід такі опори польської агресії на Україні, як князь Ярема Вишневецький.

Зі своєю переможною армією гетьман вирішує йти далі на захід, назустріч новій польській армії, та знову, обравши типово гунську тактику, – розбиває їх під Пилявцями восени 1648. Армія була не якась там – десь біля 80 000 “посполітеґо рушення”. Дорога на захід стояла відкритою, а повстання спалахує тепер на Волині, Холмщині та Галичині. Але гетьман тримає курс на Варшаву, навіть не заходячи до Львова. Однак, за Замостям на нього очікує нова польська армія, та він нечекано укладає перемир’я з новим королем Польщі, Яном Казимєжем.

Отже, Хмельниччина як така, принаймні на її початку, – стала відродженням стану озброєного народу, що останнього разу мав місце ще за гунських часів. Забезпечував не лише саме існування каганату, а і його політичну домінацію, засновану на військовій перевазі. Перевагу озброєного народу над будь–яким військом з найманців.

Це було те саме, на чому ґрунтувалася й перевага монголів над усіма іншими потугами сучасного їм світу.

Тепер це відродилося й у козацькій Україні. Але, чи було це все спрямоване на самостійність майбутньої незалежної України? Чи все це тільки й крутилося в межах проблеми урівняння в правах польської та новонародженої української козацької шляхти?

Як пише історик (уже після Пилявців):

Давній лад перестав існувати, на його місце треба було встановити новий. Хмельницький у своїй політичній далекозорності вказував один шлях – утворення Української держави.

(I. Крип’якевич, Iсторія України, Львiв. 1990, с. 174)

I далі:

Провідні лінії програми Богдана Хмельницького були: розбити Польщу, визволити всі українські землі і з’єднати їх у велике незалежне князівство.

(теж там, с. 175)

Добро би… та на це не вказують конкретні факти. Ні якийсь там новий устрій України. Ні, зокрема, умови миру чи перемир’я з поляками, яких було таки чималенько. Та які ми добре знаємо.

Колись, коли хан Темюджін створив нарешті велику державу монголів, його друг та помічник, учений гун Елю Хуцай – абсольвент університету в Лояні, – мудро зауважив: “Сидячи на коні можна створити державу, але нею не можна правити з коня.” Та й почав її адміністративно упорядковувати. Чи було так і цього разу? – не надто.

Звільнена від поляків Україна була поділена територіально на воєводства (ще з польських часів), а тепер іще на полки та сотні. Щодо стану селянства та міщанства, то тільки того й змінилося, що натомість польської католицької шляхти – прийшли свої, єдиновірні пани; всього й тільки. Тому не дивно, що заангажованість селянства до Козацьких Воєн, – розтає на очах.

До того, важко не помітити, що центральним пунктом військових змагань з Польщею є один, та головний: постійне перетягування каната щодо кількості реєстрових. Тобто, козаків, що можуть розраховувати на королівське жалування. Не дивно, що коли московський цар пообіцяв збільшити реєстр в півтора рази, щодо найбільшого польського, – в Переяславі дружно проголосували за Росію. Психологія найманця, що ви хочете…

Але, повернемося до подій епохи.

Навесні 1649 наново зібране польське військо, цього разу на чолі з самим королем Яном Казимєжем, братом Владислава IV, – перекрочує річку Случ; начебто визнаний попередньо кордон України. Одночасно друга армія вирушає з Литви на Київ, яку ціною власного життя на час спиняє український полковник М. Кричевський під Лоєвим.

Гетьман із військами відганяє поляків від Збаража, а потім і до Зборова, де вирішує дати бій. За історичними даними українські та татарські війська діють з великою точністю та погодженістю. Поляки, так виходить по всьому, були не лише розбиті, але й оточені; разом зі своїм королем. Військовий дебют останнього, ніби, цілком провалився. Здавалося би, що потрібно скористатися перемогою до кінця, але… Ян Казимєж пропонує перемир’я, а його звитяжний супротивник не тільки погоджується, але й укладає Зборівський мир (!)

Щоправда, умови цього миру були аж так добрі для переможців, що й дурневі мало бути ясно, що поляки про них забудуть, як тільки їм пощастить унести ноги: не дотримуватимуться й хвилини. Але, що тут поробиш – політиків в українському таборі не було; ні тоді, ні потім.

Бо, козакам повністю відходили три воєводства: київське, брацлавське та чернiгівське, куди тепер не мали права заходити королівські війська, та куди не вільно було потикатись і жидам. Повна амністiя всім за минуле та ще й утримання аж 40 000 реєстрових козаків, – тільки подумати!

З усього цього добре видно, що про жодну там самостійність – ще й думки немає. Бо, з чого б це став утримувати король польський аж 40 000 вояків незалежної, чужої держави? – а з незалежністю цей дурняк сповна б увірвався.

Пишуть, правда, щоб підтримати леґенду про існування якихось державницьких спрямувань, що угоду було підписано під татарським тиском, – хана, який не хотів допустити зростання сил України та ніби “підпирав польські домагання”.

Але ж, вибачайте, як далекоглядний політик він мав би радше домагатися утворення у своєму сусідстві двох окремих держав, ніж збереження могутності одної великодержави, – чи не так? То, до чого ж тут оті “польські домагання”? – ні, щось тут не ліпиться докупи. Або не була ота зборівська перемога такою вже остаточною, або не було прагнення до незалежності. Було прагнення зірвати побільше; хоч би й на папері.

Але, життя йде своїм шляхом, та молдавським походом 1650 Богдан ангажує господаря Васіле Лупула, та не тільки, рідниться з ним, оженюючи сина Тиміша на дочці господаря. Поґотів, починає вести переговори з Туреччиною про щось на зразок того протекторату Порти, яким уже користується християнський Ердей. А султан 1651 видає відповідний фірман, який робить нелігітимною майбутню Переяслiвську угоду.

Але, не дрімають і поляки, які щойно уклали Зборівський мир, – починають готувати нову війну. Вона й спалахнула та під Берестечком сталося прикре – чи не перша поразка від поляків. Поразка, хоч і не вирішальна, та якби не Iван Богун… Все ніби тому, що нечекано пішов з поля бою кримський хан. Та – не тільки, бо якось прихопив із собою й Хмельницького. А тому, українські полки залишились без проводу:

Українські полки, залишені без проводу, впали в паніку. Хоч старшина вживала всіх заходів, щоб утримати порядок, хоч деякі частини виявили незвичайне геройство, – моральна сила армії зломилася. Селянські відділи залишили свої становища та пішли в розтіч. Поляки вперше здобули перемогу

(теж там, с. 178)

До того, польська армія з Литви (ота сама) забирає Київ, а митрополит Сильвестр Косів (1647–1657), наступник Петра Могили, – вітає поляків. Він, голова православного духовенства України – рішуче проти союзу з єдиновірною Москвою.

Щоправда, Хмельницький зупиняє поляків під Білою Церквою та поновлює мир. Цього разу вже – далеко не такий прибутковий: козацькі землі зменшено до одного київського воєводства, а до інших можуть повернутись поляки. А головну козацьку принаду – реєстрівщину, – що за біда! – скорочено рівно удвічі – до 20 000.

Але, тут буде необхідний короткий аналіз ситуації, в дусі все того ж: “лічность і масси”. Бо поразка під Берестечком та її офіційні (за історією) причини, – наводить на певні роздуми. Бо, велич та висота політичного діяча вимірюється не лише тим, як він особисто протиставиться долі, але й тим, як виховує інших, своє безпосереднє оточення. Тому що дійсно великою людиною є не та, разом із якою помирає її справа, а та, яка передає її до рук не менш достойних людей.

З цього боку варто пригадати минуле, бачене очима нашого сучасника, історика ХХ ст.:

Особа Аттіли становила справжній замок для цього зліпку різномовних орд, та з миті несподіваного усунення ціла будова мусила розпастись; що й сталося кілька років потім.

(О. Кравчук, Падіння Риму. Книга воєн, Варшава, 1978, с. 157)

Кілька років потім, зі смертю Аттіли так не сталося, каганат продовжував існувати й далі. Та, взагалі, а чи так стається? – чи так має статись?

Під Берестечком, переконують нас, цього мало не сталося, за відсутністю Хмельницького, бодай – тимчасовою. Що ж, як це було дійсно так та дійсно тому, – це не свідчить на користь Хмельницького, мабуть, він не підготував собі гідних заступників. Або ж свідчить про те, що козаччина, може, воювала не за Україну, а за Хмельницького?

Але, все це було ще не найгірше.

Війна продовжується та 1652 поляки терплять чергову поразку під Батогом, на Південному Бузі, а кордон Случчю – відновлюється. Однак, як нам доповідає історик:

Під Жванцем 1653 Ян Казимир уклав з ханом мир, згідно з яким погодився повернути зборовський договір. Але в таємній умові дав згоду на те, щоб татари взяли ясир з козацької території.

(I. Крип’якевич, Iсторія України, Львiв, 1990, с. 178)

А тому, бачите, – куди ж тепер подітись? –

Порозуміння між Польщею та Кримом при наявності Туреччини, ставило Україну в дуже небезпечне положення. Хмельницький був примушений шукати підпори в іншій стороні і звернув усю увагу на Московщину .

(теж там, с. 178)

Бачите… “Примушений був”, бідолага… Але автор чомусь не згадує, що між червнем 1648 та травнем 1649 гетьман Зиновій Богдан Хмельницький направив російському цареві в сумі сім листів, з проханням мілітарної допомоги проти Польщі, але з умовою – не чіпати його союзника, кримського хана. Перед цим були Жовті Води та Корсунь, в цей проміжок – Пилявці. Зборівський мир був укладений 18 вересня 1649, після цієї серії листів. То, виникає природне запитання, – яка ж була в них необхідність, військова, бодай політична? – очевидно, що – жодної. Принаймні – розвідка на майбутнє.

Але, повернемося до року 1653, подивимося безпристрасно, – а чи так вже вiн був “примушений” цього разу, по замиренні хана з поляками? Бо королівство польське перебувало на той час не в ліпшому стані, та це було видно мало не кожному. Бо, навіть перемога під Берестечком пішла в дечому на марне. Стотисячна польська армія – не використала її до кінця, з причини бунту Кшиштофа Опалинського та Гієроніма Раздійовського.

А з півночі над Польщею нависав дамоклів меч шведської загрози, та хоч королева Христина (1644–1654) іще стримувала якось войовничу партію у себе, – було очевидно, що вона ось–ось змушена буде зріктись корони на користь двоюрідного брата, войовничого Карла Х Ґустава, який негайно розпочне війну з Польщею. Бо, все це не було новиною, та тягнулося з того розбрату, який зчинив син Катажини Яґєллонки, не відмовившись від шведської корони.

Весь цей поворіт подій можна було передбачити ще десь 1652–1653 аж до шведського наїзду на Польщу року 1655, отже…

Отже, не було і не могло бути жодної реальної загрози Україні з боку Польщі, як би там вона не милувалася з кримським ханом. А значить – не було й жодної необхідності звертатися за якоюсь допомогою до Москви. Можливо, що єдиною причиною була загальна господарська розруха, спричинена радше не війнами, а неумінням господарювати з боку козацької старшини.

Таким чином цей, не викликаний жодними відомими нам причинами союз із Москвою 1654 – був радше капітуляцією, історичним злочином, який згодом дасть Москві змогу кинути на коліна Польщу, загарбати під себе спочатку Литву та Білу Русь, потім і саму Польщу. Та створити колоніальний режим для всіх чотирьох колишнiх народів Великого князівства Литовського. Поґотів, без Переяслава не було би й майбутнього пораблення Криму 1783.

Щоправда, Переяслiвська угода 1654 була повністю скасована наступним Андрусівським миром 1667 та поділом України між Росією та Польщею. Але, i про це гетьман наперед знати не міг.

Богдан Хмельницький був добрим тактиком та стратегом, можливо, – військовим генієм, але був слабким політиком.

Найбільшою плямою на його політичній репутації полишиться, мабуть, те, що ідея суверенної та незалежної України, яку він ніби плекав, – так ніколи, ніде й ніким на той час, не була проголошена.

А єдиною юридичною особою в угодах того часу є, єдино, “гетьман Війська Запорізького”. Який і представляв інтереси цього війська. Та не представляв інтересів будь–якого народу.

А “Військо”? – що ж, військо… До кого схотіло – до того й приблукало: хто більше заплатить.

Та, не завжди платить той, хто обіцяє золоті гори.

* * *

Однак, наостанок наведемо фактичну довідку щодо отiєї постійної козацької принади, за яку й велися довший час козацькі війни, – реєстрового козацтва. Чи так воно вже було для них привабливо? Виявляється саме так, бо не про одне державне утримання йшлося. Процитуємо мало відомого у нас автора, який викладає сутність справи у досить виразний спосіб:

“Наша” історична наука подає, що кріпацтво в гетьманщині на Україні запровадила Катерина II. Ця наука закриває від нації той факт, що реєстрове козацтво, в першу чергу його старшина, в час польського імперського реєстру, прискореними темпами оберталось у рабовласників своїх братів – українських кріпаків, а зі зміною польського імперського реєстру на московський імперський реєстр, вакханалія закріпачення українського населення, української нації у кріпацтво у лівобережній гетьманщині козацькою старшиною, гетьманами, набула справді макабричних темпів і форм. Народний епос на цю тему про “бідного козака нетягу”, якому за “панами й дуками”, що позабирали всі лани і луки, “ніде й коня попасти” віддає ледве тінь, того жахливого нещастя нації, що відбувалось на лівобережній гетьманщині під московським “реєстром”: закріпачення у кріпацьке рабство і відiбрання у нього землі гетьманською старшиною. “Герой нашої” історичної науки (не історії нації) гетьман Iван Мазепа став одним із найбільших рабовласників українських кріпаків, його “пожертви” українських сіл із землями й населенням у кріпацьку власність старшині, родичам, монастирям, зокрема Київо–Печерському, коли читаєш універсали і документи тієї доби, роблять пригноблююче враження якогось нападу скаженності нічим не контрольованої захланності й беззаконня. “Жертви” I. Мазепи Києво–Печерській Лаврі начисляють десятки тисяч українського населення на ній. Чи треба після цього дивуватись, що авантюра гетьмана Мазепи з переданням України з московського васалітету у шведський васалітет ганебно провалилась?

(М. Мироненко, Думки про визволення України, Київ, 1994, с. 12)

Отже, не дивно тепер, що обіцянка–цяцянка московського царика – завести аж 60 000 реєстрового війська, перемогла у Переяславі.

Однак, чому ж за тих “реєстрових” (та за українське козацтво взагалі)– відбувалося таке змагання у Польщі? – бо “реєстрові” були потрібні не тільки козакам, вони були потрібні ще й королеві. Справа в тому, що у Польщі, ще перед її входженням до Великої Литви 1389, мало не всім правила шляхта, що заповнювала польський сейм. Який мав навіть повноваження в критичних випадках обирати нового короля. А шляхта була всесильною, бо було так зване “право вето”: досить було комусь вилізти зі своїм “нє позвалям!”, і все; рішення блокувалося. Польські ж королі, зі свого боку, намагалися поширити межi власної влади, та придавити всесильну шляхту; от і шукали собі підпори в українському козацтві, бодай єретичному. А для нього вони й мали оту, єдину свою принаду – “королівський реєстр”.

Чимало зробив для справи зміцнення влади у королівстві, а за нею – держави, – великий Iштван Батор, але його панування не було довгим.

* * *

Зауважимо тільки, що коли йдеться про кріпацтво в Україні перед Єкатєріною II, то це було кріпацтво ще польського типу, – без торгівлі людьми. Але його, як бачимо, стало досить, аби заздалегідь перекреслити всі надії на визволення України підчас Козацьких Воєн. В усьому ж iншому важко сформулювати сутність проблеми ліпше, ніж це зробив цитований автор. Тому ж і не піднялася тоді, 1709, Україна…



6. Переяславська унія

Подібно до того, як унія 1386 в Креве наперед визначила розпад Великого князівства Литовського, так Переяславська унія стала початком і символом української руїни, наступного українського рабства.

Московське посольство виїхало до Переяслава у жовтні, в складі боярина Васілія Бутурліна, окольничего Iвана Алфєрова, командира московських стрєльцов Артамона Матвєєва та думного дяка Ларіона Лопухіна: ну, і купи всякої збиранини. У супроводі охорони з 200 стрєльцов. Як пишуть історики, Хмельницький зібрав Козацьку Раду, але вона мала, ніби, лише формальне значення. Бо все було погоджене заздалегідь (ким?). Однак, насправді справи пішли далеко не так хутко, та все затягнулося аж до березня.

Каменем спотикання стало те, що як король польський власною присягою затверджував права та вольності своїх підданих, то московський царик був “єдіний правой вєри Государь” на всій землі, та як такий нікому вже присягати не міг. Як отой китайський імператор. Присягали тільки йому.

Отже й довелося добрим козакам десь кілька місяців потилиці чухати та обмірковувати цей факт; поки врешті не капітулювали.

За Україною (пробачте – Військом Запорізьким) закріплювалося наче все, крім, ясна річ, суверенітету. Хоч не надто, ніби, страждав і він, зберегалося навіть право самостійно вести зовнішню політику, хоч і з обмеженнями: мир із Кримським ханством або Польщею, обом сторонам укладати тільки за взаємним погодженням.

Цю умову першим порушив Iван Виговський, миром із ханом та миром із поляками у Гадячі 1658. Порушить цей пункт і Москва, яка Андрусiвським миром 1667 подарує Польщі Київщину, яка їй завідомо не належить. Такі обопільні порушення автоматично денонсують попередні домовленості, i з 1667 Переяславська унія – вище досягнення Хмельницького – стає повністю нечинною для обох сторін.

Марно буде потім, 1954, посилатися на цього історичного покійника московська “Правда”, – королева брехні.

Марно будуть його видавати за щось і наступні українські історики:

Союз iз Московщиною вийшов із тверезих, реальних міркувань української політики. В основі його не було ніяких ознак сентименту. Це не було ніяке приєднання “відрізаної вітки до матернього пня”, як це пізніше пробували змалювати царські підлесники, ані поворот відірваних земель під владу давніх володарів. Не йшло також про визволення православної церкви: між українською і московською церквою існували такі глибокі побутові різниці, що найбільш вороже до зв’язків з Москвою ставилося київське духовенство.

(I. Крип’якевич, Iсторія України, Львiв, 1990, с. 179)

Все добре, все так, та… шкода, що не знали про все це тодішні люди. Так можна було писати, хіба що після угоди, а не по тому, як її згубні наслідки давали про себе знати наступні три сотні років. “Не йшло”, а бачите – пiшло…

Насправді новий союз відразу потягнув за собою цілу низку бід. Заключаючи абсолютно безкорисний для України союз з Москвою, Хмельницький негайно поставив проти України її південного сусіда – Кримське ханство; зіпсував певною мірою й відносини з Туреччиною. Бо тут навіть cусiд – кримський хан був у стані передбачити наслідки: поглинання України Росією та наступне знищення Криму.

З цього часу та по шведський наїзд не припиняються постійні виснажливі напади поляків і татарів на Поділля та Брацлавщину. За якихось пару років був спустошений весь південь України.

А Хмельницький тим часом відробляв своїх 60 000 паперових реєстрових, – завойовуючи для Московщини, яка негайно оголосила війну Польщі, – Білу Русь та Литву. А потім повертає на Галичину, намагаючись придбати й це для Московщини (на щастя – не вийшло). Для чогось ув’язується Україна й до чистої вже авантюри ердейського бана Дьєрдя Ракоці, який за прикладом Iштвана Батора надумав стати польським королем. Та, попри підтримку Богдана, так і не став; бо не був, насамперед, – Батором. Авантюра з тріском провалюється, а у війську зчиняється цілком виправданий бунт.

А там, нарешті, 1657 помирає й сам Богдан Хмельницький. Покинувши Україну чи не в гіршому стані, ніж прийняв.

На його місце (за бажанням Богдана) пропонують молодого сина Юрія, намагаючись зробити виборну владу гетьманів – династичною. А це, яскравіше ніж будь–що, свідчить про безпринципність козачої верхівки, що ладна з республіки зробити монархію. Так і тхне чимось печерно–російським: “как захотім, так і сдєлаєм”. Втім, історики твердять, що ідею династичної влади відстоював іще Богдан Хмельницький.

* * *

Дивними, ні чим не обумовленими, є й будуть для нас оті збори у Переяславі. Мати десь 300 тисяч власного, обученого та випробуваного війська, та… запрошувати до Києва 3 тисячі кацапів? – дурість, найбільша з мислимих.

Він, Богдан Хмельницький, на якого покладають надiї мільйони людей, – призначає наступником свого шмаркатого Юрка! – чи ж він, рідний батько, не знав йому справжньої ціни? Бо ж той, підписавши все, що було потрібно москалям, через місяць сам відмовився від гетьманства.

Як Україна на той час була державою, а так нам твердять мало не всі, послухайте:

Переяславська угода – цей мілітарний союз, що засвідчив перед усім світом незалежність України від Польщі був апогеєм дипломатичного таланту Хмельницького.

(Н. Полонська–Василенко, Iсторія України, Київ, 1995, т. 2. с. 34)

— тоді напрошується запитання, чому:

До Москви посилалися доноси кошового отамана Якова Барабаша та Полтавського полковника Мартина Пушкаря, які обвинувачували Виговського в польських симпатіях, в намірі “продати Україну Польщі”.

(теж там, с. 37)

Зауважимо, що доноси не пишуть стороннім особам, пишуть завжди “начальству”, отже… яка вже там “незалежність”… Може, від Польщі, але ніяк не від Росії.

Непогано презентує себе тут, як бачимо, й Велика Січ Запорізька, в особі її всенародно (!) обраного отамана. За таке щось є підстави його переобрати, але… Схоже, створюється враження, що й ота уславлена Січ, оплот і опора всіх і всяких свобод і вольностей, – теж порядно підгнила…

Але, далі на нас очікує й дещо набагато цікавіше:

В Україні посилювалася боротьба різних груп населення: старшина, яку лякав царський абсолютизм, щораз більше схилялася до Польщі, міщани й селяни – навпаки – були ворожо наставлені до союзу з Польщею: їх лякали панщина, панський гніт, релігійні утиски.

(теж там, с. 38)

Цими двома групами справа наче й вичерпується, бо про якісь інші групи, крім оцих двох, – нас не повідомляють. Ми не звинувачуємо цитовану авторку – вона є цілком об’єктивна, бо й інші – шкода – ні про що інше теж не згадують.

От і виникає слушне запитання: а де ж на той час були наші дорогі самостійники? Чи може їх, насправді, взагалі не було? – дуже схоже на те.

Підкреслимо, ми не маємо нічого проти отих “груп населення”, про якi пише нам пані історик, вони обидві сповна отримали своє: старшина – царський абсолютизм, а селяни, замість польської панщини та кріпаччини – повноцінне російське рабство, з торгівлею людьми. Але, хто ж винний в тому, що в їх тупі голови так і не вмістилася думка, що “у своїй хаті – своя правда”?

Та, нарешті, чи варто підносити після цього Козацькі Війни до рангу Визвольних Змагань? – бо, як відомо, Визвольні Змагання переяславськими угодами не покінчуються.

* * *

А головне, та від цього нікуди не піти, – все це знову і знову повертає нас до діяльності, де потаємної, а де й відвертої, – православного попівства, вірного союзника Москви.

* * *

Але, потім новим гетьманом обирають Iвана Виговського (1657–1659) та для України просвічує промінь надії. Серед українських гетьманів до Мазепи, – цей був чи не єдиною державницькою людиною; намагався виправити згубні помилки свого попередника. Про його великі заслуги перед Україною переконливо свідчить хоча би те, що російські історики малюють його польським зрадником, а українські (чи може – малоросійські?) посилено шукають, – що би йому ще поставити в провину?

Гетьман Iван Виговський походив із Київщини, зі шляхетського роду, в молоді роки вчився в академії, потім служив у війську, в складі якого воював проти козаків 1648, на Жовтих Водах. Там потрапив був до татарського полону, але Хмельницький викупив його з неволі та зробив гетьманським писарем. Вибір був понад удалий, бо Виговський хутко поставив на сучасний європейський щабель усю канцелярську та дипломатичну службу гетьманату. А тому, слід гадати – на відміну від свого принципала, – був здібним політиком.

Він і був правою рукою гетьмана у зовнішній політиці, та всі попередні її досягнення, схоже, слід приписувати і йому. Що ж до Переяслiвської унії, то тут його повністю реабілітує вся його подальша політика: він із самого початку був проти будь–яких союзів із Москвою. Виговський був переконаним прибічником зрівноваженої політики щодо навколишніх потуг, добре розуміючи, що лише на цьому можна будувати самостійний шлях України.

Це саме Виговський зав’язує дипломатичні відносини зі Швецією, природним союзником України, як проти Польщі, так і проти Росії, іще за часів королеви Христини (1644–1654). Тепер він поширює угоду з Карлом Х Ґуставом (1654–1660), доповнюючи існуючу угоду військовими статтями. Одвічно брехлива російська історія підносить нам Iвана Мазепу як зрадника, що скориставшись шведською присутністю – раптом перекинувся до Карла ХII, – “ізмєнніка Пєтру”. Так от, майте на увазі, що з Петром його не пов’язувало нічого, а от із Швецією – іще угоди з Карлом Х. Виговський же, політик далекоглядний, бо розуміє, що московська агресія має, рано чи пізно, порушити й інтереси Швеції.

Гетьманство Виговського, хоч як коротке, – легким не було. Бо вже наступного року спалахує повстання проти його влади.

В цьому історики теж, звинувачують безпосередньо Виговського. Бо, бачите, Хмельницького й Росія визнає (“прісоєдініл Украіну к Росіі”), а от Виговський – людина недобра: нічого не “прісоєдініл”. Цікаво простежити анатомію того, як це робиться:

Виговський повів внутрішню політику іншим шляхом, як Хмельницький. Старий гетьман дбав за те, щоб утримати соціальну рівновагу: притягав до державної будови народні маси, але не дозволяв їм на анархічні виступи, протягував козацьку старшину, але гальмував її панські стремління. Виговський був того переконання, що “чернь” відіграла вже свою роль, і державну організацію думав оперти на вищі класи – на козацьку старшину та шляхту. Козацька старшина стала вже відмежовуватись від решти козацтва в окремий клас, намагалася скупчити в своїх руках велике землеволодіння та піддати під свою владу селян і дрібних козаків. Виговський не спиняв цього зросту старшини, а намагався скріпити її шляхетськими елементами, що були ще доволі сильні, особливо на західних землях; шляхта разом із заможним козацтвом мала утворити новий клас, на який могла спиратися держава.

Ця політика Виговського привела до вибуху соціальної боротьби. Старшина, не відчуваючи ніякого стриму з боку гетьмана, почала сильніше пригнітати нарід, заводячи давні чинші та данини і притягаючи селян до панщини. Народні маси відповіли на це повстанням.

(I. Крип’якевич, Iсторія України, Львiв, 1990, с. 189)

Яка чудова, логічна та послідовна картина, – хіба не так? Але, є й у ній свої, так би мовити, “нєувязочкі”, які при дещо пильнішій увазі обертають цю картину на абсолютну дурницю. Продемонструємо це. Нам невідомо, чи робив Виговський те, що йому тут приписується, але це є ніяк не важливо. Все це могло би звучати переконливо лише в єдиному випадку: якби повстання спалахнуло хоч через кілька років гетьманування Виговського, а воно спалахує, менше ніж через рік. Соціальна система посідає певну інерцію, повстання теж треба підготувати заздалегідь. А як воно було підготоване досить ґрунтовно, то дозволимо собі думати, що почалася ця підготовка негайно по смерті Хмельницького. А це не полишає каменю на камені від отих міркувань щодо політики Виговського. Бо не нею, а політикою самого Хмельницького, єдино, воно могло бути підготоване.

Це – перше зауваження.

Щодо зауваження другого, то не будемо забувати, що з 1654 в Україні вже товчеться купа московських зайд, як офіційних, так і всяких інших; в тому числі – сила шпигунів та агентів, що послідовно роблять свою російську політику, розкладаючи простацьку Україну зсередини. А як повстання починається з Полтави, яка ближче до сфери впливів Росії, ніж Правобережна Україна, то очевидні й організатори. Поґотів, “народне повстання” хутко очолюють полтавський полковник Мартин Пушкар та запорізький кошовий Яків Барабаш. А те, що обидва ще з 1656 вели таємні переговори з Москвою, – засвідчене історією.

До цього додамо, хіба, що повстань на Полтавщині не зареєстровано ні перед тим, ні потім, за оті триста років російської окупації. Навіть коли 1785 всіх простих українців урівняли в правах зі свійською худобою, та почали купувати та продавати, і до цього поставились цілком спокійно. Так, що вже там якісь чинші та данини…

Бунтівники збирають до 40 000 війська, добре озброєного (очевидно – з Московщини) i Виговський вимушений кинути все та йти на Полтаву. Він перемагає, Пушкар убитий, а Барабаша, що потрапив до полону, – негайно страчують. На часі все заспокоюється, але це вартує Україні в 50 000 убитих, з обох сторін, – прямий прибуток для ненажерної Москви: “Москва слєзам нє вєріт, Москва кровушкі жаждєт!”

Саме за Виговського, а не за Хмельницького, поширюється думка, що козацька Україна має стати окремою незалежною державою. Починає засвоюватись вона потроху навіть у придавленій шведським наїздом Польщі. В цих обставинах і було укладено 1658 мир з Польщею у Гадячі. Применшити його актуальність та важливість для обох сторін, неможливо.

* * *

Зауважимо, що Гадяцька угода була не до порівняння з Переяславською, давала значно більше самостійності Україні.

Як коротко, то це було певне повернення до минулого, до часів Кревської унії, але на новому історичному етапі: три автономні держави, кожна зі своїм чітко визначеним тереном суверенітету, релігією та управлінням, об’єднані лише під однiєю короною. Важко сказати, що би доброго та вирішального для історії могли би виникнути з цієї ідеї, з’явись вона дещо раніше; але тепер для неї було, здається, запізно. Вона потонула у вирі наступних подій. Бо, Московщина розпочинала війну проти України. З цього приводу гетьман Виговський звернувся до народу з маніфестом. Процитуємо ту частину, яка стосується відносин з Московщиною:

Але цар не виправдав надій України, не давав їй допомоги проти ворогів, умовлявся з Польщею про поневолення козаків, наказав ставити фортецю в Києві, щоб держати нарід у ярмі; царські воєводи відмовляли пошани гетьманові, підтримували бунти, нищили край, фальшиво повідомляли царя про події в Україні. Та зрада підступної Москви видна у всьому: вона готує нам ярмо, насамперед внутрішньою війною, тобто нашою власною зброєю та без нашої вини. Все те ми виявили задля нашої невинності, а тепер вимушені підняти законну оборону та вдатися до сусідів з проханням по допомогу для своєї свободи. Не в нас лежать причини війни, що розгорілася…

(I. Крип’якевич, Iсторія України, Львiв, 1990, с. 192)

Як бачимо, Виговський, на відміну від сучасного історика, чітко бачить, причини повстання – внутрішньої війни. Він – політик!

На початку війни у серпні 1658 у Виговського, крім козацьких та найманих військ, був іще загін поляків – сила радше символічна, враховуючи тодішній стан Польщі, та цілком пристойний підсобок татарів. Московський воєвода Шєрємєтьєв, хоч і громить козаків під Києвом, але великих подальших надій на перемогу не має. Тому Виговський іде на Лівобережжя, де стоять війська Ромодановского.

Москва, в обличчі подібної рішучості, та добре знаючи, чого варті її війська, – намагається розпочати чергові переговори та щось там іще виторгувати. Згодна забрати з українських міст московські гарнізони, як то передбачалося Переяславською унією. Погоджується визнати й Гадяцький договір, але… Сама висилає до України армію князя Трубєцкого. Він не розуміється на військових справах, не знає що то є козацька або татарська польова війна, і починає облягати Конотоп; та витрачає на це більше двох місяців, а тим часом підходить зібравши сили Виговський. Запам’ятайте цю дату: 8 липня 1659. Виговський не лише розбив московські сили, але й майже повністю їх винищив. То була чи не нищивніша поразка за всю тодішню історію Московщини. Не випадково про цю дату в історії згадується лише крізь зуби. Бо, резонанс був величезний.

Стався справжній переполох. Цар наказує поспіхом відновляти старі московські укріплення, а заразом складає плани евакуації царського двору з Москви – кудись за Волгу. Одне слово, туди, куди вже збігав одного разу від Тохтамиша 1382 куліковський “переможець” Дмітрій Донской.

Та – далебі, у відкритому та чесному бою московський нарід ніколи й не перемагав. Та зате, – не знав собі рівних у потаємній боротьбі, підступах та зрадах. Проти Виговського виступає якийсь там полковник Iван Безпалий, якого не чути ні ранiше, ні потім, та знову, на московські ж гроші, піднімає “повстання”. Виговський зрікається 1659 гетьманства, i продажна козацька старшина садить на гетьманство 18–річного Юрія Хмельницького, яким вона зможе крутити, як заманеться. Як каже нам попередній автор, – “Це був зручний крок, бо тільки чарівне ім’я Хмельницького могло з’єднати розбите громадянство знову під одним прапором”. А, – під яким же це “прапором”, дозвольте спитати, можна “з’єднати”: патріотів України та московських зрадників? – і, навіщо з’єднувати? Бо зрадників треба нищити, не питаючись: хто вони є? Дуже це все нагадує оту, недобрих дев’яностих наших років “злагоду”. Яскраво показуючи, що деякі проблеми є мало не вічними для України.

Перша проблема, за яку прийнялися сопливий гетьман, разом із його радниками, прилуцьким полковником Петром Дорошенком та сумнівної репутації запорозьким кошовим Iваном Сірком, – стояло патріотичне завдання якнайбільшого значення: якомога швидше загнати Україну до Московської стайні; все це й було зроблено.

Московський командуючий, князь Трубєцкой, що своєчасно збіг з–під Конотопу, стояв із новим військом та жадав нових переговорів у тому ж Переяславі. Та коли Юрій Хмельницький зі своїми радниками поїхав на переговори, він був дорогою викрадений; отже, кримінальна Москва обтяжила себе ще й кримінальним злочином “кіднапінгу”? А за таких обставин – можна було підписати, – що завгодно. Але, одвічно боягузлива Москва ще пам’ятала уроки Конотопу, та не вимагала повного приєднання, тільки дещо поширивши статті унії 1654.

Визнали при цьому, дивно, навіть угоду в Гадячі, хоч обидві ніяк не могли бути сумісні.

Одночасно Москва розпочала вiйну з Польщею, хоч i без великого успiху, бо поляки зустрiвши їх на Волинi, геть розiгнали московське воїнство, а новоявлений гетьман, що був iз ними в союзi, – негайно перекинувся на iнший бiк, та ще й поскуб їх 1661 над Днiпром. Але, Москва пiдбурила Лiвобережжя та почалась громадянська вiйна.

Як бачимо, ще тодi Україна поділилася на схiд та захiд, та як би цьому не заперечували, а подiл з тих пiр залишився.

В обличчі братовбивчої вiйни Юрiй Хмельницький зрозумiв, нарештi, що з нього не вийде не лише гетьмана, а й повноцiнного громадянина, – на початку 1663 зрiкається гетьманства та постригається у монахи. Внаслiдок маємо вiдтодi двi України та два ж гетьманства. На чолi з Павлом Тетерею (1663–1665) на Правому березi, та Iваном Брюховецьким (1663–1668) на Лiвому березi. Обидва були типовими кар’єристами та спритними полiтичними демагогами, обидва були непрямими родичами Хмельницького; тiльки й рiзниці, що один тягнув руку польського короля, а другий – остаточне смiття, – руку московського царя.

Та, й це було ще далеко не все.

* * *

Дiяльнiсть гетьмана Iвана Виговського стала свiтлою плямою на понурому тлi української iсторiї, вичерпно показала, що Україна й пiсля капiтуляцiї 1654 могла протистояти Росiї, та – не тiльки. Прояви однодухiсть i єднiсть, могла би за допомогою сусiдiв своєчасно випалити i знищити оту ракову пухлину на тiлi людства, яка виростала навкруги “Трєтьєго Рiма”, розв’язавши тим наперед купу наступних проблем, якi на наш час стали свiтовими. Вiн був полiтиком i стратегом непорiвняно вищого рiвня, нiж Хмельницький iз його абсурдним заповiтом, але… Не мав за собою достатньої кiлькостi нацiонально свiдомих людей.

* * *

В цьому аспектi понад цiкавим є ставлення до пам’ятникiв iсторичним особам. У пiдросiйськiй або малоросiйськiй Українi (української ми поки ще не мали задоволення бачити), як же охоче ставили пам’ятники Володимиру (а як же, обдарував нас дрiмучим вiзантiйським православ’ям!), Богдану Хмельницькому (а як же – вiдвоював Україну в Польщi для Росiї!), Михайловi Грушевському (скромна людина – претендував всього на якусь там культурну автономiю!). Але, нема, як не було, пам’ятникiв дiйсно великим: Iвановi Виговському, Пилипу Орлику, Симону Петлюрi, Дмитру Донцову, Степановi Бандерi… От коли такi нарештi з’являться, та будуть не другорядними, а першими щодо отих, наявних, – от тодi й ми скажемо: “Є така держава – Україна!”



7. Епоха Руїни

Козацькі Війни переконливо показали, що сидячи на коні – можна не лише створити державу, але ще й всезагальну руїну; за браком розумної політики (а значить – і політиків). Такої політики бракувало Польщі, а ще більше – Україні. Та й покладалися обидві сторони не на політику, нехтуючи прийнятими зобов’язаннями, а на зброю. А примітивна російська політика – греби під себе все, що десь погано лежить, – працювала безвідмовно: чим більше нищили себе обидві сторони – тим більше могла захапати в перспективі Московщина.

Фактично, період Руїни почався іще в кінці епохи Хмельницького та увінчався його Переяславською дурістю. Але, спрацьовувала якийсь час інерція минулих або біжучих тимчасових здобутків.

Все визначалося наперед відсутністю політиків, з яких на висоті був один Іван Виговський. Бо політиці могла протистояти тільки політика ж. Політика Польщі, загалом, була безглуздо непоступливою, та могла привести тільки до державної руїни, що згодом і сталося. Але, у масштабі вирішення окремих завдань, часто бувала – годі казати, і– на європейському рівні. В Московщині не було політики як такої, бо не було політичної держави у звичайному сенсі, була радше кримінальна банда, але… Досвідчений кримінальник теж може відмінно знати, кого купити, а кого вбити, та скритовбивствами, підкупами i зрадами досягає кінцевої мети: загарбання та поневолення.

На цьому, досить професійному тлі, дивує суто шкурний підхід до справи отiєї уславленої козацької старшини, нового правлячого класу, про вади якого ми вже писали. Тут домінує універсальний підхід; – побільше і зараз: хапнути скільки можна, а там – трава не рости. Чи не оте, бува, один в один, що маємо зараз?

Коли після 40 000 реєстру по Зборові (на папері) його скорочено було потім до 20 000, а Хмельницький підніс їм виторгувані у царя 60 000 (знову, на папері ж), – їм стало цього аж задосить, щоб і не помітити в Переяславській унії тих статей, що були спрямовані на повне пораблення України Москвою.

Отже, з одного боку – нічим не стримана жадність; з другого боку – короткозорість крота. А це ще, до всього, й необхідні передпосилки продажності. Бо гроші – завжди гроші, а що потім? – уяви не вистачає: короткозорість.

Наслідком і стала руїна, що починається з усуненням Виговського 1659. Зазначимо ще, з появою 1663 двох гетьманів, – починається й зловісний (але на жаль – об’єктивний) поділ України: на дещо більш свідомий захід та повністю вже безглуздий схід, який дасть іще двічі знати про себе: після 1917 та після 1991.

* * *

Кар’єра правобережного гетьмана Павла Тетері (1663–1665) була відповідно коротшою. Він нацькував був поляків на Лівобережжя, але ті не лише нічого не вшкурали, а ще й викликали повстання на Правобережжі з новим спалахом ненависті проти Польщі. Розбитий загоном повстанців Василя Дрозда, Тетеря 1665 зрікається гетьманства, але прихоплює, на всякий випадок, гетьманську казну та клейноди і збігає до Польщі. Там переходить до католицтва та дістає звання старости, – брацлавського, ніжинського та чигиринського. Хоч, так би мовити, дещо заочно, бо, для польського лиса все це тепер – зелений виноград. Він судиться з польськими магнатами за якісь маєтності, недосяжні ні для них, ні для нього. А в кінці, не знайшовши належного співчуття, як йому здається, перекидається до турецького султана та десь у Ясах 1670 і помирає. Таких ото людей, бачите, обирають тепер українськими гетьманами. А загалом, продукт досить типовий, скінчений пройдисвіт, нічим отой уславлений Дмитро Вишневецький.

Лівобережний гетьман Iван Брюховецький був дещо успішніший. Укріплював, як міг, московську владу та підтвердив 1663 у Батурині незаконну угоду, підписану Юрієм Хмельницьким, як той казав, у полоні. А року 1665 маємо його вершину – приїзд до Москви, прийом у “государя всєя Русі” та звання “бояріна”. Він усім цим так розчулився, що пообіцяв, всупереч умові, усі податки, зібрані в Україні, віддати Москві. Та розмістити по підвладних йому містах 11 600 московських солдатів, яких пообіцяв годувати. От вам і ті 60 000 реєстрових, за яких козацька старшина продала Україну Москві!

Однак, Москва тим часом плює на Україну та укладає з Польщею Андрусiвський мир 1667, за яким віддає Польщі Київщину разом із “матєрью городов русскіх”. А це, зауважимо, геть перекреслює й усю Переяславську угоду в цілому. Бо нею передбачалося укладати мир із Туреччиною або Польщею – тільки за обопільною згодою.

У населення з обох боків Дніпра це викликає загальне обурення, – наче не бачили очі, що у тому Переяславі купували. Не бачили цього й очі пана гетьмана Брюховецького, та він, спекулюючи на народному невдоволенні, розраховує й на цьому щось для себе прихопити. Але, його розлючені прибічники теж користуються обставинами та убивають 1668 недолугого лівобережного гетьмана.

Так незворотньо здискредитували себе, здавалося би, обидві вирішальні сторони конфлікту: польська та московська. Залишається третя – турецька. Настає епоха Петра Дорошенка (1665–1676). В Чигирині збирається правобережна рада, яка обирає його гетьманом.

Він – людина з доброго козацького роду, перед ним його дід Михайло був гетьманом іще перед Хмельницьким; він сам працював із Виговським та недолугим Хмельницьким молодшим. Від Виговського ж перебрав державницьку концепцію незалежної України.

Він упорядкував адміністрацію та дав якісь полегшення народові, тим схиливши його на власний бік. Аби дещо унезалежнитись від впливу козацької старшини, він створює окреме військо з найманців, кількістю до 20 000, щоправда – піхоту, на польський зразок, для України то є деяка європейська новація, бо козак воює тільки кінно. Для війська потрібні гроші та він упорядковує фінанси, податки та митниці; добре.

Політичний союз із Туреччиною, “третьою силою”, дозволяє й дещо прикартати кримських татарів, ображених союзом України з Москвою, в якому вони (й цілком слушно) вбачають загрозу для себе.

Спочатку все пішло наче добре. Коли підкріплена новим союзом Україна оголосила 1672 війну Польщі, спільними силами вдалося відвоювати Поділля, але його окупують турки, та полишають собі. А Дорошенко залишається при своїй Наддніпрянщині. Турки просто нехтують своїм, більш слабим союзником.

Тут ми зтикаємося з iншим типовим синдромом тогочасної української політики. Якби цей союз був реалізований раніше, за Виговського, а ще краще – за Хмельницького, він міг би стати дійсно плідним; тепер він збагатив лише Туреччину, яка теж не явила цим ґестом великої далекоглядності. Отже, знову – чухання потилиці.

А це й стало в очах людей певною дискредитацією нового союзника, а до справи ще прилучилася московська пропаганда, розпускаючи чутки що турки на Поділлі переробляють церкви на мечеті та повертають православних на іслам. Цього, звісно, ніколи не було. Турки деінде дійсно будували мечеті для власних потреб, та вони стоять у Барі та Кам’янці досі, але ж – не з церков. А до ісламу силою, – нікого й ніде не навертали.

Але, настрахане населення, якому невідомо те, що називають національною свідомістю, – легкодухо перекочовує масами на лівий берег до “єдиновірцiв”, під майбутнє російське ярмо. А Дорошенко, що був слабкою людиною та жодним політиком, зрікається 1676 гетьманства на користь московського гетьмана Iвана Самойловича. А потім і сам збігає на Московщину, отримавши за слухняність посаду царського воєводи у Вятці (1679–1682). Помер він 1698 у власному, подарованному царем “сєльцє Ярополча” десь під Москвою. Це останнє, враховуючи обставини, наводить на думку, що й він підчас гетьманства міг виконувати якісь таємні завдання московського хижака.

А взагалі, для таких, що й казати, краще та приємніше бути “ісправніком” на Московщині, ніж гетьманом в Україні…

Розпочинається довга та принизлива епоха малоросів.

* * *

Однак, що би там не було, а й Дорошенко не був останнім: об’явився ще раз Юрій Хмельницький. Він за цей час устиг із ченця вислужитись на архімандрита (певно – завдяки зв’язкам), але за незрівноваженістю духу, що закінчиться божевіллям, і там довго не просидів. Бо, насправді, чи не була вся ця історія з його викраденням та відвезенням до Москви (“Я два тижні пробув у Москві“) – виплодом хворої фантазії? – бо, навіщо ж було його таскати аж так далеко? Чи не можна було примусити на місці підписати все, що потрібно?

Зрікшись архімандритства він подається кудись козакувати, та потрапляє до татарського полону 1671; по цьому проводить шість довгих років у Iстанбулі. Там його відкуповують турки, роблячи новим гетьманом рештків правобережної України (1677–1681). А в кінці самі ж за щось карають його на горло.

Iсторiя часом дозволяє собі досить цікаві іронічні вибрики, походження яких важко пояснити, але так само важко буває їх не помітити.

Колись Рим починався з Ромула, а імперія – з Авґуста. Останнiм же цезарем Риму, скинутим 476 Одоакером, – був саме Ромулус Авґуст. Так само сталося й тут: що почалося Хмельницьким, те на Хмельницькому ж і покінчилось.

На початку – трагедія, наприкінці – фарс.

Московський гетьман Iван Самойлович (1672–1687), якому Петро Дорошенко офіційно здав правобережну Україну (тепер, можна думати, й за московські гроші), був поповичем та сам учився на попа у Києво–Могилянській колегії. Але, збіг від свого призначення та подався козакувати, як і Юрій Хмельницький. Року 1668 бачимо його чернiгівським полковником, а з 1669 – генеральним суддею: темпи службового просування – доволі високі. Це саме він, ставши гетьманом, потурбувався перевести українську церкву 1686 під московський патріархат. Він сприяв і укладенню того ж року так званого “Вічного миру” Москви з Польщею, який закріпив розділ України. Пройде менше століття, та Московщина так само поділить з іншими й саму Польщу.

Перед ним московським гетьманом був Дем’ян Многогрішний (1668–1672), попередник Самойловича на чернiгівському полковництві. Та, видно, не надто бадьоро плясав під дудку царя. Може тому, що був людиною, як сам казав, – “простою та не навченою грамоті”. От його хутенько замінили на спритного поповича. А самого, по тортурах та ув’язнені, – запроторили до Сибіру, де він і помер.

Кажуть, що хоч і був неписьменний, був рішучої вдачі, та встиг пересваритись з усіма. Хоча, найбільш цитований нами український історик і вважає, що: “Завдяки безоглядності Многогрішного Гетьманщина скінчила час Руїни і ввійшла в новий період миру і добробуту”. Добро би так…

Саме ці клопоти, пов’язані з тим, “щоб возз’єднати всі землі, тривко зв’язати з Українською державою” (у складі Московщини), – ставляться у заслугу Самойловичу українськими істориками. Бо, розумієте, не можна ж тільки чорнити, треба ж і “виісківать положітєльноє”. Роблячи вигляд, ніби Самойловичем не командував цар московський.

Але, не можуть уникнути того, що коли він вліз був до Чигирина, а звідти його виперли турки, то він “зрікся землі, а не народу”. Як саме? – а вигнав, скільки подужав, українського населення на Лівобережжя, – пам’ятний у народі “Згін”, про який і пісні складали.

Отже, занотуйте собі та запам’ятайте навіки: не російські царі були першими у депортаціях українського народу (а депортації, згідно міжнародного права, прирівнюються до геноциду). Першою була ота попівська потолоч, московський гетьман Iван Самойлович.

Амбіції цього московського холопа з колишнiх українців були аж як масштабними. Бо він нахабно твердив, ні більше, ні менше, що не лише Наддніпрянщина, але й Волинь, Поділля, Підляшшя та навіть Галичина, – “від початку існування тутешніх народів належали до російських монархів”. Але, як він не випинався перед Москвою, а Москві все було мало, та від Москви ж і пришов йому давно очікуваний всіма добрими людьми кінець.

Тоді був задіяний черговий ідіотичний проект – “Святу Лігу” проти Туреччини, до якої пристали потуги Європи: Австрія, Венеція, Польща, та… Московщина – перший захисник християнства. “Ліга” передбачала аж ціле “звільнення Європи від турків”, але… Досвід історії учить, що в Європі подібні афери провалюються тим швидше, чим більше до них задіяно учасників.

Справа полягала на тому, що на той час знову посилилася Туреччина, та окупувавши повністю Угорщину, турки стали під столицею Австрії. Війська султана Мохамеда IV, під проводом везира Кара Мустафи розпочали облогу Відня, та імператор Леопольд почував себе в обличчі такої сили сповна безпорадним.

В Польщі на той час 1674 був королем Ян III, син краківського каштеляна з роду Собєських, з 1668 – коронний гетьман Польщі, досвідчений воєначальник. Він зібрав 22 000 поляків, дещо німецького війська та, як звичайно, загін найманців – запорозьких козаків. Сили не так великі, але добре озброєні та дисципліновані. З ними він у вересні 1683 переміг Кара Мустафу, захопив величезні багатства його обозу та погнав турків на схід. Бо турки були досить своєрідною силою, як хутко, часом, наступали, так, бувало, іще хутчіше відступали. Разом з іншими багатствами король захопив чималу кількість якихось брунатних зерен, гірких на смак, та не знав, що з ними робити, для чого турки їх так цінували. Але, про це добре знали запорожці, які здавна були з татарами та турками “на ти”. Кажуть, що ці зерна випросив собі на зарплату у короля запорозький сотник на прiзвище Кульчицький, та відкрив першу в Європі кав’ярню у Відні, там і полишившись.

Під цю поразку дещо поскубли Туреччину тоді й на півдні, – щось у Греції прихопила собі Венеція.

Щось там вшкуралося й на сході, бо Москва, відтягавши собі не лише Київщину, але Смоленщину, уклала 1686 черговий мир з Польщею. А тоді й розпочала 1687 похiд на Крим, де зібрали аж 100 000 піших лапотників, десь 350 гармат та кінну підмогу козаків; десь 20 000 під командою самого Iвана Самойловича та його сина Григорія. Командував походом князь Васілій Ґоліцин, коханець правлячої царівни Соф’ї, сестри недоумкуватого Пєтра I. Князь може й знався на чомусь, та тільки не на війні, бо вже в низов’ях Дніпра, діставшись туди з великими трудами та втратами, – попав у пастку: татари підпалили степ та чимало його москалів згоріли живцем, так і не убивши жодного татарина. Бо пішки – від степової пожежі не втечеш.

Ґоліцин хутко звинуватив у всьому Самойловича, та того з сином зіслали в Орєл, потім – у Ніжній Новгород, а вже звідти – до Сибіру. Так Україна залишилась без іще одного видатного політичного діяча.

Через два роки, 1689, Ґоліцин повторює похід, але навесні, щоб уникнути посухи та пожежі. Цього разу були й військові потички, i князь дістався Перекопу, але знову потягнув гарбуза: простоявши якийсь час перед неприступним Перекопом, поплівся додому.

Вдома вони розписували свої військові подвиги, але… По Москві поповзли чутки, що Ґоліцин пішов від Перекопу отримавши від татарів два барила золотих монет. А по тому пішла й друга плітка, – ніби ті монети були лише позолоченими мідними…

Додамо від себе, що піше московське військо, що пішки тяглося влітку крізь степи в умовах незвичних спеки та безводдя (бо, де там i як добувати воду – москалі не знали), зазнавало на своєму шляху невірогідних втрат, як правило більших, ніж унаслідок військових дій.

Але, час кінчати. На місце Самойловича, там же, на Коломаку, був обраний козацькою старшиною новий гетьман, колишнiй генеральний осавул – Iван Мазепа (1687–1709). На ньому можна кінчати історію про Руїну та починати зовсім нову епоху.



8. Епоха Мазепи

Так, це дійсно була епоха, як свого часу була епоха Хмельницького, та могла бути епоха Виговського, якби не дурість і запроданість старшини та байдужість народу.

Найбільше відомостей про цю людину зібрав, мабуть, російський історик Н. I. Костомаров (1817–1885). Переконаний монархіст і патріот він назбирав силу матеріалів про цю людину, що незмінно характеризують його з найгіршого боку (“Мазепа”, 1882, перевид. Москва, 1992, 334 с.). Ретельно перебрав усі доноси, які на нього будь–коли писалися; зібрав i усі плітки, що про нього ходили.

Аналітиком він був марним (адже, світогляд абсолютно яловий), але це – хом’якувати, різну не позбавлену цікавості, дрібноту, – умів і любив.

Наприклад, виставляючи причини, що привели Мазепу з польської служби до України, він малює молодого Мазепу як такого собі красеня ловеласа, що раз за разом спокушає дружин польських магнатів, чоловіки яких за це не раз на ньому жорстоко мстяться; від чого йому й прийшлося тікати до України. Все це виглядає аж надто романтично, але… В Україні все це, чомусь, – як рукою знімає, – ґрунтовно помінялась людина!

До того, пізніші свідки, іноземці, що зустрічали Мазепу, в один голос підтверджують, – не був він таким уже красенем, у якого можна закохатися з першого погляду, а самою звичайною людиною. Та, навіть… як тут сказати? Ну, пам’ятаєте, як доніс московський посол у Лондоні про небіжку королеви Елізабети I, на руку якої претендував Iван IV? – мовляв, – “мордой нє вишла”…

Щось подібне, схоже, було й тут, бо після виходу Мазепи до України, Костомаров утрачає будь–який інтерес до цієї сторони діяльності свого підопічного (чи то Мазепа виправляється?) на десятки років, аж до тієї історії 1705 з Мотрею Кочубеївною. Він усіляко підкреслює довголітню вірність осипаного царськими ласками Мазепи цареві, підлість його зради та абсолютну неважливість цього акту для ходу історичних подій. Не роз’яснює тільки, чому тоді, як пише автор передмови до його книги, совєцький доктор історичних наук Б. Г. Литвак:

… в історичній науці того часу (як втім і нашого недавнього) ця тема була забороненою. Зрозуміло, офіційно вона не заборонялась, але з того часу, коли Мазепа 12 вересня 1708 р. був преданий анафемі одночасно у скромній глухівській Троїцькій церкві і величному Успєнскому соборі Московського Кремля, його ім’я стало ніби викресленим з історії.

Не випадково, що й цей російський історик обирає для своєї передмови наголовок “гетман–злодей”, займаний у популярного в Росії версифікатора миколаївської епохи.

Свого часу прикметник “ґотський” (ґуте) став позначенням всього доброго взагалі (нім. gute, шв. god, англ. good). Так чи не слід би, по всьому, поступити з прикметником “російський”, – у протилежному значенні, ясна річ? Тому й звертатимемося ми в наступному до російської історії – за чим прийдеться, та тільки – в жодному разі, – не за історичною правдою.

А тепер перейдемо до того, що відомо історії про Мазепу та його діяльність.

Він походив зi шляхетського польсько–українського роду з околиць Білої Церкви. Набув доброї освіти, навчаючись у Київській Академії, а потім в єзуїтській колегії у Варшаві. Потім перебував якийсь час при дворі Яна Казимєжа та був відряджений на королівський кошт для інженерної освіти – вивчення артилерійської справи. Жив довший час у Німеччині, Голандії, Франції та Iталії. В цих країнах йому, як довіреній особі польського короля, доводилося перебувати й при дворах. Один іноземний відвідувач, провідуючи його вже в якості гетьмана, бачив у нього французькі та голандські газети. Він зібрав у себе значну бібліотеку, та використав інженерні знання для побудови у себе ливарні гармат.

Всі іноземці, що його бачили в один голос свідчать про його розлеглі знання, бездоганне володіння кількома мовами та уміння чітко і ясно висловлювати свої думки, нікому їх не нав’язуючи, а радше переконуючи логікою мислення. Провадив стриманий триб життя.

В усьому цьому він був прямою протилежністю свого принципала в подальшому – Пєтра I, пияки, розпусника та абсолютного невігласа, який робив монструальні помилки навіть пишучи рідною мовою та не мав зеленого поняття про будь–які інші мови.

Гетьманом він був обраний підчас невдалого Кримського походу Ґоліцина, та Костомаров твердить, що то було за добрий хабар Ґоліцину особисто. Але, нема сумніву, що з усіх можливих претендентів найбільш гідним був саме він. А хабар, – що ж хабар? Перейшовши під високу руку московського царя – без хабарів уже не проживеш: не Польща…

За роки гетьманування він не одного разу зустрічався з царем, та вони були в найліпших відносинах, але… Про що ж вони могли говорити між собою, – європейськи освічений гетьман i московське царське мурло?

* * *

Можна лише поспівчувати цій людині, високоосвіченому європейцеві, який силою свого службового становища вимушений був з року на рік спілкуватися з цим вічно п’яним московським недоумком. Важко твердити, що це могло йому з якогось боку подобатись.

Чи не найбільш, однак, неприємними були службові відносини з царем. Бо цей постійно п’яний придурок зчиняв метушню з будь–чого, та сипав наказами, одна половина яких могла протирічити другій. Характерним саме в цьому є початок війни зі шведами 1700. Коли його поплічник Авґуст II розпочав військові дії в Лівонії, цар видав указ малоросійському гетьманові – надіслати на допомогу союзникові козаків. Гетьман зібрав загін бажаючих та призначив командувати полтавського полковника Iскру. Не встигли їх спорядити, прибуває новий царський указ: іти самому гетьманові та вести 10 000 козаків. Не встиг гетьман вирушити з ними в дорогу, як його наганяє новий указ: сидіти всім на місці й нікуди не рипатись. Ну, що ж – не рипатись, так не рипатись. Гетьман розпускає військо, але тут прибуває новий указ – терміново відправити 12 000 козаків.

Навіть врівноважений гетьман цього не витримав, та написав російському командуючому Ґоловіну лист доволі цікавого змісту. Там він чемно натякає, що йому ліпше знаходитись з козаками стало при царському війську, де цар. Бо так, пише він: “I військо при гетьмані було би ладніше, і у випадках військових козаки показували би більше відваги”. А втім, кінчає він, – де цареві забажається, там нехай і тримає.

Командувати козаками Мазепа призначив тоді свого небіжа, Обидовського. Якось діставшися Пскова, він із частиною козаків поспішив був до Нарви, але звідти росіяни вже розбіглися. Він повернувся до Пскова, де в лютому 1701 незабаром і помер.

Козаки, що верталися додому, в один голос жалiлися на відсутність харчів, для них i для коней, припасів та одежі. На вороже ставлення до них у Росії. Отже, відносини не складалися з самого початку, i це незмірно дратувало лояльного гетьмана.

Але, ким же він був насправді, цей гетьман України, найбільш довговічний з усіх? – якого одні вважають “ізмєнніком царю”, інші “прєдатєлем украінского народа”, а треті – мало не символом української незалежності. Це був не Хмельницький і не Виговський, великих військових перемог він за собою не мав, та й не добивався; був людиною радше миролюбною. Але був, зате, добрим господарем та управителем; а ще був, це вже напевно, – блискучим дипломатом. А значить, що ж тут поробиш? – I блискучим інтриганом. Бо, попри всі доноси, які з таким задоволенням наводить Костомаров, – утримався на гетьманстві саме до того часу, який сам собі визначив. Сам при цьому, зауважимо особливо, – ні на кого ніби доносів не писав. Бо, певно, що їх тоді з охотою навів би той же Костомаров.

Все це свідчить, схоже, що він був тим, що колись називали бiльш–менш порядною людиною. А цього абсолютно, вичерпно досить, щоб пояснити його поведінку. Ним рухало не прагнення до незалежності України, бо воно й найменше не простежується з будь–чого попереднього, хоч він, зрозуміло, вітав би таку можливість. Та й не прагнення перейти на бік переможця, якого незаперечно вбачав у особі Карла, як про це нам весь час товче Н. Костомаров. Бо, вже тоді, коли він задекларував себе на боці шведського короля, – справи зовсім не виглядали аж такими райдужними, попри всю високу репутацію короля.

Він добре усвідомлював, що як гетьман України є історичною особою, та просто не міг залишитись на боці Пєтра. Визнав за краще полишити по собі добру пам’ять у цивілізовній Європі та стати “зрадником” в очах дикунської Москви, – ніж навпаки.

Тому, саме цей вибір він зробив би за будь–яких обставин. Поґотів – старою людиною, за пару років до смерті, наближення якої вже відчував.

Чи не найбільш характерною рисою двадцятирічного гетьманування Iвана Мазепи стало, мабуть, систематичне використання українського козацтва – як “пушєчного мяса”. Ми вживаємо тут цей суто російський термін, работорговий, як і ота “жівая сіла”, – який в нормальних країнах не сприймається і не розуміється, як адекватний ситуації. Бо саме так і використовували їх нові покровителі. Для потреб російської агресії по всіх кутках світу.

Можна тут заперечити, що так само діяли поляки, але не можна водночас не помітити, що у них козаки завжди воювали за призначенням, у польових боях, як кіннота. Їх ніколи не кидали навіть на облогу фортець. Вони не знали та від них не вимагали строєвих вправ, а на полі бою вони поводили себе нічим оті гуни або монголи, – погоджено, та кожен знав, що він має робити. За будь–яких обставин.

До спільних дій поляків та українців примушувала й геополітика, необхідність спільного протистояння Криму та Туреччині. Вершиною цієї спільності та символом спільних інтересів, – і став Хотин 1621. Тепер все було інше; та ще й – нестосовне.

В коротких словах: Україна, що досі оберталася в колі рівних їй за культурою країн, – Литви, Польщі, Криму або Туреччини, тепер уперше зіткнулась з чимось якісно іншим. Ба, навіть із домінацією цього іншого над собою. Культурою (якщо це взагалі можна називати культурою) непорівняно нижчою від будь–яких культур країн світу. Культурою, де все, що чогось вартувало – було займане, украдене або награбоване в інших.

Чим була ця країна – віднині – власник України з її власної згоди (єдиновірці!), чим була її культура, ми вичерпно довідаємося нижче, зі спеціального розділу, а тут зазначимо лише суто загарбницький характер усього, що породжувала ця країна, та що – в свою чергу, породжувало її. В цій країні власність, як виник чесної праці одвічно не існувала, існував лише пограбунок інших.

Саме таку власність і набували собі московити у порабленій ними Україні. А шведи? – що ж, шведи… То люди порядні.

Зазначимо, що лише Костомаров щось там цідить крізь зуби про якісь шведські реквізиції. Всі іншi автори в один голос свідчать, що шведи в Україні, все, що їм було потрібне, – купували за повноцінні гроші (золото).

* * *

Звернімося тепер на час до історичного джерела, яке підтвердить нам чимало прикрих історичних істин епохи. Це так звана “Iсторія русів” приписувана відомому Георгієві Кониському, архієпископу Білої Русі, вперше надрукована в Москві 1846. Але написана, схоже, значно ранiше. Автор розпочинає свій твір словами:

Народ Слов’янський, що походить од племені Афета, Ноєвого сина, названий Слов’янами за родоначальником і князем своїм Славеном, нащадком Росса Князя, внука Афетового.

(Київ, Iсторія русів, 1991, с. 36)

Європейські історики так починали свої історії ще у Середньовіччі, а у передмові пишеться, що: “Iсторія Русів” – це найвизначніший твір української національно–політичної думки кінця ХVIII століття, не дивно, що він значною мірою вплинув на багатьох видатних митців, особливо у 30–х роках ХIХ століття, коли поширився рукописно”.

Але, ХVIII століття – вік Розуму та Просвіти, та все це оминуло дику Росію, не полишивши нічого, крім перук та камзолів; та ще – “благородної” французької мови. Хоч це століття надобре відгукнулося в Україні – історичним явищем великого філософа Григорія Сковороди. Однак, і трохи не заторкнуло автора “Iсторії Русів”, бо він в одному місці простодухо пише, що:

Отак-то воювали в старину, хоч не дуже й далеку, але зi своїми власними правилами військовими і розумом політичним, про які всякий богослов неодмінно скаже, що вони були з Провидіння Божого, а вільнодумець виведе собі, що з темноти умів.

(теж там, с. 391)

Слід гадати, що з таким підходом автор навряд чи міг щось змінити від себе в описі подій, поґотів, не так уже й далеких від його власного часу. Автор підтверджує нам одноголосну опінію всіх інших істориків, щодо поведінки шведів в Україні:

Вступ Шведів у Малоросію зовсім не схожий був на навалу неприятельську, і нічого він в собі ворожого не мав, а переходили вони села обивательські і ниви їхні, як друзі та скромні мандрівники, не займаючи нічиєї власності і не чинячи усіх тих бешкетів, свавільств та всякого роду безчинств, що свої війська звичайно по селах чинять під титулом: “Я – слуга Царський! Я служу Богові і Государеві за весь мир Християнський! Кури і гуси, молодиці й дівки нам належать по праву воїна і по наказу його Благородія!” Шведи, навпаки, нічого в обивателів не вимагали і ґвалтом не брали, але де їх знаходили, купували в них добровільним торгом і за ґотівку .

(теж там, с. 264)

Не відставав від них, “слуг царскіх”, як свідчить нам далі автор, і добрий нарід Малоросійський. Бо далі читаємо, що:

Та, незважаючи на те, народ тутешній подобився тоді диким Американцям або примхливим Азіятам. Він, виходячи із засік своїх та сховищ, дивувався лагідності Шведів, але за те, що вони розмовляли між собою не по–руськи і зовсім не хрестились, уважав їх за нехристів і невірних, а побачивши, що вони їдять у п’ятниці молоко і м’ясо, вирішив, що є вони безбожні бусурмани, і вбивав усюди, де тільки малими партіями і поодинці знайти міг, а іноді забирав їх у полон і припроваджував до Государя, за що давали йому платню, спершу грішми по кілька карбованців, а опісля – по чарці горілки з привітанням: “Спасибо, Хохльонок!”

(теж там, с. 265)

Як бачимо, біблійний Iюда, що зрадив Христа, – був непорівняно вищий від середнього малороса мазепинської епохи. Він, принаймні, зробив це за повноцінні тридцять срібляників, а не за чарку горілки; або за “Спасібо, Жідєнок!”

Під стать останньому була й пропагандова полеміка: діалог цивілізованого з дикуном. Цікаво буде навести зміст звернення короля Швеції до народу України (він не знав, на жаль, що такого народу вже немає). Наведемо його маніфест за тим самим джерелом:

Переслідуючи злобного ворога свого, Царя Московського, що здвигнув на Швецію війну з усіх сторін без жодних причин, а з самої злості своєї та чванливості, я вступаю в землю Козацьку не заради завоювання її або покористування скарбами та пожитками мешканців тутешніх, але єдино задля поновлення прав їхніх і вольностей колишніх, за які й предки мої, Королі Шведські, супротив Польщі завше вступалися і до того зобов’язані були важливими їм заслугами Козацькими та союзними з ними договорами і трактатами. Відомо–бо мені з сусідських чуток і протесту Гетьмана Мазепи, що цар Московський, бувши ворогом непримиренним усім народам на світі і жадаючи підкорити їх собі в неволю, загорнувши і Козаків у неключиме рабство, зневажаючи, відбираючи і касуючи всі ваші права та вольності, урочистими з вами договорами і трактатами затверджені, забув при тому і безсоромно зневажив саму вдячність, усіма народами за святість шановану, якою зобов’язана вам, Козакам, і народові Руському Московія, зведена міжусобицями своїми, Самозванцями та Поляками до мізерноти і майже небуття, але вами утримана й скріплена. Відомо–бо цілому світові, що народ Руський зі своїми Козаками був спочатку народом самодержавним, себто від самого себе залежним, під правлінням Князів своїх, або Самодержців, злучався потім з Литвою і Польщею, щоб спротивлятися з ними Татарам, які їх руйнували, але згодом за насильства та лютость Поляків, визволившись од них власною своєю силою і хоробрістю, злучився з Московією добровольно і через саме єдиновірство, і зробивши її такою якою вона тепер є, від неї зневажуваний і озлоблюваний нині безсовісно й безсоромно. I так я обіцяюсь і перед цілим світом урочисто присягаюсь честю своєю Королівською після повалення ворога свого поновити землю тую Козацьку, або Руську, в первісному її стані самодержавному і ні від кого в світі не залежному, про що я з Гетьманом вашим Мазепою письмовими актами зобов’язався і ствердив, а гарантувати їх узялися найперші в Європі держави.

(теж там, с. 265–266)

В цьому зверненні вражає, насамперед, – досконалість: нічого зайвого та все необхідне. Вражає й геніальна, не пострахаємося цього слова, – точність історичного аналізу; він і сьогодні не міг би бути точнішим. Візьміть хоч би це:”… цар Московський, бувши ворогом непримиренним усім народам на світі і жадаючи підкорити їх собі в неволю…” Адже, це є абсолютно точне визначення “русской ідєі”, дійсне для кожного з сотен років її існування!

Але, чим же на це могла відповісти Москва, на чолі зі своїм постійно п’яним блазнем? Ясна річ, – тим, на чому одвіку трималась уся ця монструальна банда кримінальних злочинців, – брехнею. Бо той московський виродок, зі свого боку бреше, що:

“можна нелестиво сказати, що жоден народ пiд сонцем не може хвалитися такими полегшами й вольностями, яко же наш народ Малороссійський”.

Про шведського ж короля писав, що нiби вiн особисто, де тiльки не проходив:

… церкви їхнi та святинi грабував i обертав їх на стайнi та поварнi, священство тиранив i вбивав, утвар церковну переробляв на свiтськi непристойнi речi а образи святi зневажав, нищив i ногами топтав

I що ж це у вас за цар такий був, панове московити, що не стидався брехати ніби той собака з підворітні? Вигадуючи не тільки того, чого не було, а й те, чого не могло бути. Вислужувалася перед царем і чорна зграя православних попів, з 1686 – під командою Москви.

Про неї теж, з усією своєю не скаламученою розумом простодухістю – свідчить нам попередній автор. Наведемо дещо:

По оприлюдененню Царських маніфестів народ Малоросійський, і без того прихильний до сторони Великоросійської, природно, через одновірство і однородство, що їх гостро відтінював йому народ Шведський мовою своєю та чужевірством, приклав до маніфеста свої вигадки, або байки, передавані від язика до язика на рахунок Шведів і Мазепи, що створило, нарешті, незмінний і вічний переказ народний, знаний навіть донині, начебто шведи, зневажаючи образи святі і топчучи їх ногами, змушували також і Мазепу зневажати їх і топтати ногами чудотворний образ Богородичний у селі Дегтярівці, що над Десною, в мурованій тамтешній церкві, ним, Мазепою, спорудженій; і що той образ видавав тоді жалісний стогін, а Мазепа, стоячи на ньому, зрікався своєї віри і присягався на віру Шведську. Відгомін про се перейшов зараз по всій Малоросії, із зміною тільки місця та назви ікони Богородичної. Дехто говорив, що сталося теє з образом Блакитинським, а інші – з Каплунівським і так далі. А тим часом винищування Шведів од народу тривало далі по всіх місцевостях і при всяких нагодах, де їх тільки зручно знайти могли, і злість на них зростала з помсти народної за зневажану віру свою, від чого за одну осінь і зиму поменшало Шведів майже до половини.

(теж там, с. 267)

Уже в першому реченні ми натрапляємо на знайому брехливу дурість, до “одновірства” дочіплюється й “однородство” двох етнічно різних народів (слов’ян українців та московитів – суміші угрів з татарами). Iз цього наочно переконуємося, що ця брехлива байка налічує поштивий вік; як не існувала вже в часи Пєтра, то була пізніше, коли писалася “Iсторія Русів”.

А це ще раз привертає увагу до дивної властивості нашої планети: на схід від Перемишлю та аж “до Бєрінґова проліва” – нема нічого міцнішого та тривкішого ніж московська брехня. Можливо, навіть, як у цій справі щось зрушиться, – зупиниться сама імперська історія…

Отже знову, – брехня, брехня, брехня… Бо, брехня – то справжня душа Московії. От тільки, недовго прожив цей ґрунтований на московській брехні “переказ народний”. А про те, що шведів від російського патріотства в Україні “за одну осінь і зиму поменшало майже до половини” – дозволимо собі не повірити. Бо, мовчать про це “народні перекази”, мовчать і всі інші джерела.

Аналізуючи перебіг та чисто військовий бік кампанії Карла ХII в Україні, ми не можемо цьому геніальному стратегові закинути чогось насправді істотного, щодо помилок чи упущень. Ну, крім отієї дурної хлоп’ячої дефілади берегом Ворскли, коли він отримав кулю в ногу та тим позбавив себе можливості особисто керувати своїми солдатами; до чого вони – підкреслимо це, – були звичні.

Єдиною стратегічною помилкою Карла ХII в цій війні стало, можливо, те, що він – зайнявши 1708 Могильов, – не почекав, не з’єднався з корпусом графа Левенгаупта, який прямував з Лівонії на схід, а ще перед Смоленськом повернув на південь, до України. А тим самим дозволив росіянам поскубти Левенгаупта у вересні 1708 на Сожі, побіля Лісного.

Але, зауважимо на його виправдання, що він не вважав Пєтра військовим генієм, не мав на це жодних підстав.

Битва на Сожі заслуговує на дещо ближчий окремий розгляд, з причин, які виявляться нижче. Узнаємо деякі цікаві подробиці про неї, знову ж, від найбільш товариського з наших авторів:

I як війська Великоросійські од сильного й несподіваного нападу Шведів на місці бою не встояли, а, замішавшись, побігли, то Государ сам, зібравши й влаштувавши їх, як раніше, виставив поза фронтом і з флангів Малоросійських Козаків із суворим наказом рубати шаблями й колоти списами всіх тих, хто підчас бою подасться назад, не милуючи нікого, ні самого його, Государя, якщо западе він у тую слабість. Поновлений бій увінчався найліпшим успіхом і повною перемогою.

(Iсторія Русів, Київ, 1991, с. 261)

Пізнавальну силу цього короткого опису – важко переоцінити. Бо тут, можливо, ми бачимо народження тiєї плідної практики, яка принесла згодом стільки користі доблесному “російському оружію” – практики “заградотрядов”. Практики, яка значною мірою забезпечила перемогу й у “Вєлікой Отєчєствєнной”; бо дурні німці нерозсудливо кидали свої відбірні частини на вирішення самих тяжких завдань, а розумні росіяни – навпаки, берегли їх. Навіщо? – а от: тримали їх позаду наступаючих, гарантуючи їм стовідсоткову смерть в разі відступу; в той час, як мужньо наступаючим – можна було ще на щось сподіватись. Схоже по всьому, що й цей винахід “для пользи народной”, – зіходить ще до “вєлікого рєформатора”.

А з цієї нагоди є й усі підстави вітати “Малоросійських Козаків” на “вєлікорусской службє”, зачинателів цієї великої справи.

* * *

Однак, що там трапилося того липневого дня (8 липня 1709) під Полтавою, з російських джерел важко зрозуміти: як звичайно, суцільна “вікторія” та жодної інформації.

П. Р. Маґочі пише про від 22 до 28 тисяч солдат зі шведського боку, та про десь 40 тисяч у Пєтра I, разом із козаками–зрадниками. Враховуючи якість військ, – співвідношення аж ніяк не катастрофічне. Iван Виговський під Конотопом розбив московитів з меншими силами; щоправда, з ним були татари. Козаки–зрадники, то зрадники, та про таку потолоч і писати не варто, але – де ж були на той час козаки Мазепи? – чому вони ніяк не відзначились під Полтавою?

Чи, хіба ота звичка (жива і досі) – пнутися все пересидіти водночас виглядаючи тим часом, від кого можна більше хапнути? Тоді можна сказати, що вона підвела Україну принаймні на триста років уперед.

Пишуть, що приблизно в цей самий час десь там тинявся й Кость Гордієнко, якого не запідозрити в любовi до Москви, та ніби аж із 15 тисячами запорожців. То, що ж вони на той час поробляли? Адже, ті 15 тисяч кінних запорожців були в силах, як не вирубати впінь усі 40 тисяч піших московських грабіжників, то принаймні розігнати.

Бо ж отой Пєтр I військовим генієм ніяк не був, як би там не розливався солов’єм Пушкін із його “лєгкостью в мислях нєобикновєнной”. Поґотів не був ним і колишнiй крадій з московського базару, а нині “свєтлєйшій князь” – Сашка Мєншіков.

Уявiмо собі на мить неможливе, не до уяви: що от весь український нарід одночасно повстав, – куди би поділася ота армія дрібного базарного крадійка Мєншікова, новоявленого московського військового генія? – та тут і жодного шведа не було би потрібно. Але…

Не повірили добрі українські люди шведському королеві, не повірили гетьману Мазепі, – повірили брехні завідомих покидьків, “непримиримих ворогів усіх народів світу”. Що ж, все й отримали, на що розраховували.

Отже… що тут сказати? – виходу, як бачимо, – не було. Бо, з трьох сусідніх країн, – одна панська, друга басурманська. Та лише третя, хоч і з найгірших у світі, та зате своя, православна, єдиновірна.

А проста думка про те, щоб спираючись на допомогу далеких шведів, що так вчасно прийшли – ніби з неба упали, – відбитись і від нахабних єдиновірців та зажити окремо, у своїй хаті своєю правдою, – так і не влізла у козацькі голови; мабуть, що за своїми масштабами.

* * *

I – наостаннє. Якою ж це ницою худобою треба було бути, щоби не помститися за Батурин?! – за вирізане впінь кацапами населення міста? От цього, напевно, не припустилися би наші предки: ні кимеріяни, ні скити; ні ґоти, ні гуни. Бо всі вони вірили непорушно у велику (як не головну) істину світу – помста є єдиною матір’ю справедливості.

Деякі підстави для ліпшого розуміння ситуації дають нам ті зміни, що зайшли з часів Хмельницького та Виговського. То були свої гетьмани, прийняті народом, та – як такі, – схвалювані або критиковані ним. Мазепа двадцять років пробув московським управителем України, бо для царя Пєтра він був гетьман України, перепрошую – Малоросії, а для народу – звичайним намісником царя; та таким, мабуть, і полишився в очах народу. На відміну від попередників, він ніколи не відзначався військовими перемогами, ба – навіть знаючи цю свою слабкість – свідомо уникав особистої участі у якихось там військових підприємствах. Своєю людиною, зате, був у старшині, яку сподобився іще більше відокремити від народу, виособив іще більше. Та до того ще постійно пнувся прикартати або знищити Січ, в якій, як і його московські покровителі, – вбачав “гніздо бунтів”. Та, не яких–небудь, а найгірших – які могли йому пошкодити в очах царя.

А, як воно було так, то за будь–яких умов, навіть опинившись по один бік, – не знайшов би й порозуміння з Костем Гордієнком, переконаним антимосковитом.

Отже, і його раптова (хоч як підготована заздалегідь) задекларованість (бо, шкода, не було нічого більше) на боці Карла ХII, – нічого не змінила у відношенні до народу, з тiєї простої причини, що вже пригадувалася, що не був він у очах останнього українським гетьманом. Від служби московському цареві – перебіг на службу так само чужому королеві шведському; так повинні були міркувати сучасники тих подій: особиста справа самого Iвана Мазепи. Таке саме cтавлення мало бути, ймовірно, й до отiєї старшини, що спочатку задекларувалася на боці Мазепи, а потім так само розпласталася на брюсі перед царем: “Прості, батюшко, нє туда побєжалі!”

З цього боку можна було би сказати, що i дріб’язкове приниження “ізмєнніка царю” великоросійським патріотом Н. Костомаровим, і скорботний епос Гната Хоткевича “Iван Мазепа”, – є де в чому однаково далекі від подій часу.

Не був той Iван Мазепа такою вже видатною постаттю історії, та мало на неї подіяв (хоч – міг би). А те, що врятував свою посмертну репутацію, покинувши московського покидька, хвала його честі та совісті. Не більше.

А все це й дозволяє думати, що поринання до московського болота, де приречене гинути все добре й прогресивне: труд, працьовитість, уміння, думка та розум, – значною мірою відбулося для України раніше: епоха Мазепи вже нічого не вирішувала. Принаймні, за умов перемоги російського недоумка під Полтавою…

Тікаючи за Дніпро – до Туреччини, кілька тисяч шведів зі своїм королем і козаків зі своїм гетьманом Мазепою, залишили далеко позаду своїх переслідувачів, російських пішаків. Для тих степ був завжди не до подолання, – де взяти їжі? – де взяти води? А цим була їжа для коней, була вода, та була навкруги й різна степова дичина, на яку мерщій навчилися полювати й шведи. Хоча відомий нам Костомаров не зміг оминути і з цієї нагоди продемонструвати свою дурість, твердячи, ніби:

Козаки, звичні до татарських звичаїв, різали коней, що відставали та нездатні були на подальший шлях, сушили на сонці м’ясо або клали під сiдло, аби воно там пом’якшало та зігрілося.

(Н. И. Костомаров, Мазепа, Москва, 1992, с. 314)

Це ж оте їх “м’ясо під сiдлом” від Амміана Марцелліна, приписуване гунам, а середньовічними істориками приписуване монголам. Дурні байки, якими так дивувалися монголи, коли про них довідались. Не оминемо й ми нагоди для спостереження, що в російській історії подібні дурні байки є найтривкішими.

Російська кінна погоня, на чолі з якимись там Волконскім та Кропотовим, відряджена царем на ловитву Мазепи з Карлом – хутко заблукала в степу, та з великими труднощами не пропала, якось–такось унісши ноги; зрозуміло, без жодних виників.

А збіги, тим часом, підкріпившись та відпочивши у турецькому Очакові, – дісталися турецьких же Бендер; де й заснувалися з 12 серпня 1709, покінчивши свою степову одісею. А тим часом цар московський, що нахабнів так само хутко, як і впадав до панічного страху, – вимагав у Туреччини, ні більше, ні менше, як видачі йому всіх збіглих. Московський посол Пєтр Толстой, збивався з ніг, сипав хабарами та пропонував великому муфтію 300 тисяч талерів за голову Мазепи, але… Дикі турки мали зовсім інші поняття про гостинність, ніж нещодавна “уцивілізовані” царем московити, та лише сміялися з домагань московського недоумка.

Наприкінці вересня помер гетьман Мазепа, що давно хворів, та був урочисто похований в Яссах; гроб особисто супроводжував шведський король. Поховання було понад пишне та урочисте. Так покінчив свої дні гетьман Iван Мазепа, нічого не досягши, але порядною людиною – позбавлений будь–чого спільного з Московією або її царем.

Наступного року гетьманом на екзилі на його місце був обраний писар Пилип Орлик, друга особа по гетьманові. З ним конкурували були небіж гетьмана, молодий Войнаровський та полковник Горленко, переміг Орлик. Вибори цього разу відрізнялись не тільки невеликою кількістю учасників, але й певною новацією, небаченою у світі. Натомість минулих та досить невизначених за змістом присяг, цього разу фігурувала (перша у світі!) Конституція, угода поміж гетьманом та його виборцями: “Пакти і Конституція прав і вольностей Війська Запорізького”.

Цей документ полишився одиноким та не міг діяти в окупованій агресором Україні, але мав величезне історичне значення, хоча би як теоретичний приклад і зразок першої у світі Конституції. Другою за нею була польська, яку так само не допустили до життя московські окупанти. Третьою, що таки увійшла до життя, – стала американська.

Пилип Орлик закріпив союз зі Швецією та спричинився й до того, що Туреччина виповіла війну Московщині та захопила до полону на Пруті російську армію вкупі з її недолугим царем.



9. Батурин

У нашому ХХ ст., рясному на звірства та злочинства (без покарання!), як жодне попереднє, обійшли весь світ назви Лідіце або Хатинь, знищені німцями населені пункти, разом із їх людьми; або, так само – в’єтнамське селище Сонгмі. Десятки, сотні безвинно загиблих людей. Але, все це – сута дрібнота в порівнянні до Батурина.

Перехід Мазепи на бік Карла ХII у жовтні 1708, – викликав негайну реакцію у московському таборі: треба було, будь там що, а покарати; як не самого гетьмана, так його столицю. Такою вже вона була, психологія отих рабовласницьких бестій. Туди й посунув зі своїми поплічниками холоп ватажка московських злочинців, – князь Мєншіков, аби випередити шведів – “упрєдіть нєпріятєля”.

Однак, під стінами добре укріпленого міста, якого обороняла добра залога, Мєншікову прийшлося зупинитись. Кількаразові лобові атаки дозволили тільки заповнити московськими трупами рови круг міста. З відчутними втратами окупанти відступили від міста на північ, за Сейм. Чи то для перегрупування та підсумування втрат, чи то для повного відступу.

Але, Москва не була би Москвою, якби будувала свої перемоги на розумі або доблесті, а не на чийомусь зрадництві.

А в Україні могло не вистачити політиків, чи героїв, кого завгодно, та тільки не зрадників; на брак саме них, вона, здається, ніколи не терпіла, іще від ґотських часів. От такий собі прилуцький полковник Iван Ніс, нишком і вислав до Мєншікова свого попихача, а той і намовив його повернутись вранці, бо знає дірку, через яку можна непомітно потрапити до міста. Для московитів то була справжня знахідка; бо, одна справа лізти на стіни, ризикуючи власною шкурою, а зовсім інша, то різати горла сплячим, безборонним, майже нічим не ризикуючи; саме те, що треба. Як у них кажуть: “По Сєнькє і шапка…“

Але, що там робили московити над своїми єдиновірцями – ми описувати не будемо – надамо слово іншим; спочатку – вже знайомому нам простодухому авторові:

…коли Сердюки з нагоди вчорашньої їхньої вікторії повпивалися й були в глибокому сні, напав він з усім військом на сонних і на тих, що причунювались, без оборони рубав їх і колов без жодного милосердя, а значніших із них одного за одним перев’язав.

(Iсторія Русів, Київ, 1991, с. 262)

Але, що ж там було далі, коли оборонці міста були зрадницьки вирізані (або перев’язані)? – вивісив над містом російський прапор та призначив військового коменданта міста? Та ні, погано ви про них думаєте… Продовжимо наше ознайомлення:

Позбувшися Сердюків, Меншиков ударив на міщан беззбройних, що були в своїх домах і зовсім у задумах Мазепи участі не брали, вибив їх усіх до ноги, не милуючи ні статі, ні віку, ні самих молочних немовлят. Після того пішло грабування міста військами, а їхні начальники та кати тим часом карали перев’язаних Сердюцьких старшин та цивільних урядників. Звичайна кара для них була живцем четвертувати, колесувати й на палю вбивати, а далі вигадано нові види тортур, що саму уяву жахали. Та й чи дивна подібна жорстокість у такій людині, як Меншиков?

(теж там, с. 262)

Бо, й дійсно – хіба то була людина? Мабуть на цьому й полягала свого часу найбільша помилка так званого класичного гуманізму: вважати все, що ходить на двох ногах та здатне розмовляти, – людиною. Наш автор продовжує:

Трагедію свою Батуринську завершив він огнем і розтопленою сіркою: усе місто і всі публичні його будівлі, себто церкви та урядові будинки з їх архівами, арсенали і магазини з запасами, з усіх кінців запалено і обернено на попелище. Тіла побитих Християн та немовлят кинуто на вулицях і поза містом “і небі погребай їх!”. Меншиков, поспішаючи з відступом і бувши чужий людяності, полишив їх на поталу птицям небесним і звірам земним, а сам, обтяжений незліченими коштовностями та скарбами, міськими й національними і забравши з арсеналу 315 гармат, одійшов від міста і, переходячи околиці міста палив і руйнував усе, що траплялося йому на дорозі, обертаючи житла народні на пустелю.

(теж там, с. 262)

Зупинимося знову, для деяких коментарів. Звернімо увагу на оті “урядові будинки з їх архівами”, – вельми характерну заувагу. Справа в тому, що московський геноцид не обмежувався, як бачимо – ще тоді, – винищенням самих неросійських народів (а, в першу чергу, численнішого з них – українського), але й викреслював ці народи з історії. Так і бачимо, що київська історія України була украдена, аби продовжити свою, московську історію, – в минуле. А післякиївська повинна була нищитись; що й спостерігаємо.

Друге зауваження буде стосуватися того, що все це приписується Меншікову; цілком слушно, але… Не він, особисто, різав кожне немовля, він несе лише загальну відповідальність за все. А виконував все це, вирізував тисячі людей – головний злочинець світової історії – добрий та православний нарід московський.

Але, продовжимо нашу подорож нескінченною дорогою московських злочинів проти людства.

Така сама доля спіткала більшу частину Малоросії. Загони війська Царського, роз’їжджаючи по ній, палили й грабували геть усі оселі без винятку і правом війни, майже нечуваним. Малоросія довго ще куріла пiсля полум’я, що її пожирало. Народ, зазнавши лиха безодню неглибну, на щастя (вiдзначено мною О. Б.), приписував гірку недолю свою самим Шведам, ненависним йому за тії середи та п’ятниці, коли вони їли куплені у сього ж народу молоко і м’ясо.

(теж там, с. 262–263)

Оте його бідолашне “на щастя” – з головою видає автора, та коли його десь там у передмові малюють мало не українським патріотом – сміх бере. Він – добра промосковська людина, та тим ліпше для нас. Бо, в такому разі та в такій якості, він радше буде применшувати оті московські геноцидні “подвиги”, ніж їх перебільшувати. Ну, а ті шведи… хіба то взагалі люди? – то ж дикі бестії. Бо, хоч жінок із немовлятами й не ріжуть, але… тільки подумати: нахабно жеруть м’ясо по середах та п’ятницях, запиваючи молоком; та ще й, це ж треба: купленим у православного народу! – істі нелюди…

Але, попри те, що Москва відстоювала, без сумнівів, – праву справу, бовкливість російських істориків щодо подробиць цього відстоювання (у дусі описаних вище), – з часом заникає на очах.

Наступний патріот, Н. И. Костомаров, відбовкується всього двома реченнями:

Тоді Батурин був спалений. Жителі, від мала до велика були піддані поголовному знищенню, виключаючи начальників, котрих полишили для казні.

Та, ще:

Загальні свідоцтва одноголосно твердять, що жителі Батурина були понищені у найбільш варварський спосіб.

(Н. И. Костомаров, Мазепа, Москва, 1992, с. 252)

Тактовний та сором’язливий В. О. Ключевскій взагалі обходить питання Батурина: нема в індексі до т. 4 “Сочинений”, – такої географічної назви, як “Батурин”; нема, як нема.

“Иллюстрірованная Исторія СССР” – якогось там Мазепи, й взагалі не знає, а значить – не знає й Батурина (Москва, 1974, с. 73). Пригадана, всього й тільки, – Полтавська перемога 1709, а більше… більше нічого не було! – хіба ви щось чули? От так треба писати історію кримінальної держави всесвітніх злочинців.

Цілком сучасні історики, хоч і безумовно, іще совєцької формації, вирішують це питання дипломатично, пишучи лише про те, що:

Росіяни випередили шведів – фортеця була зруйнована, запаси вивезені, а все iнше було предане вогню.

(И. А. Заичкин, И. Н. Почкаев, Русская история, Москва, 1992, с.603)

Тут, бачите – “фортеця була зруйнована”, всього й тільки. А, що при фортеці було ще ціле місто, де жили пара десятків тисяч людей, яких було вирізано до ноги, – навіть не згадується. От, як треба зачищувати кримінальну історію злочинців, щоб із неї мати все, як годиться; як у людей.

А трохи далі, піднімаючи до небес гідності та якості “князя” Меншікова, пєтровського пройдисвіта без роду–племені, ця двійка прохоплюється, зокрема, й такою тирадою, помилуйтеся:

Після зради Мазепи в останніх числах жовтня 1708 р. Пєтр, не сподіваючись на успіх, доручив Даніличу (так у тексті, О. Б.) здійснити спробу заволодіти Батурином, де були зібрані величезні запаси провізії, пороху та артилерії та куди вже поспішали шведи з Мазепою. Мєншіков у найкращий спосіб виконав доручення государя. Він випередив шведів, штурмом узяв Батурин, захопив усі запаси, а все iнше спалив.

(теж там, с. 666)

Отже, недарма ця сторінка позначається “антихристовим числом” – 666. Бачите – “штурмом взял Батурін”! – ай, що за молодець, це ж треба! Перед ними всі, абсолютно всі згідно писали, що Батурин упав унаслідок зрадництва, а вони – ба, – відкриття зробили: “штурмом взял”.

Вже з цього кожен може побачити, чого вона є варта, російська історія кінця ХХ ст. Що ж, не забудемо, брехня – це теж своєрідний різновид агресії; того єдиного, що їм так добре знайоме.

До речі, останнє з наведених посилань займане з розділу під назвою – “О “птенцах гнезда Петрова””. Це вже від того, їхнього класика з його “лєгкостью в мислях нєобикновєнной”, із його ентузіастичної “Полтави”:

За ним вослед неслись толпой
В пременах жребия земного,
Сии птенцы гнезда Петрова –
В трудах державства и войны.

Тут ми переконуємося, що поет не ліпший від оспівуваних ним. Бо, погодьтеся, – “вослєд нєслісь толпой” – позначення вельми неадекватне для наступу під Полтавою. А до того, у нас кожна селянська дитина знає, що оті “птєнци”, чиї б вони не були, – тільки їдять та серуть до гнізда; та чимало насеруть, поки зможуть хоч трохи злетіти… Але там, у них, – зійде, що завгодно; такі вже люди (?), що тут поробиш.

На закiнчення звернімося до питання менш принципового, радше другорядного. У передмові до “Iсторії Русів” не одного разу звертається увага на ненадійність приписування авторства цієї книги Григорієві Кониському, архиєпископові Білоруському, та… перелічуються інші можливі автори. Серед них, зокрема, Александр Безбородько, що був якийсь час навіть канцлером імперії; але й це не задовольняє видавців, та вони добираються аж до такого собі Архипа Худорби, з козацької старшини, сучасника отих, попередніх.

Думається, що по–перше, саме це питання не є таке вже важливе, а по–друге…. Для більш–менш свіжої людини є доволі очевидним, що від стилю та підходу книги – за версту відганяє попівством. Бо, зверніть увагу, що навряд чи звичайна людина, хоча би й православна, так носилася би з отими молоком і м’ясом по середах та п’ятницях, що їли шведи на очах у православних, ображаючи їх глибокі релігійні почуття. Чи так вже це було для них важливо? – поґотів, знайомих зі звичаями католиків та реформатів. А цей мотив ми зустрічаємо аж у двох місцях; є й інші подібні приклади.

Що не мали на той відповідальний час великого розуму українські люди, то помітно з усього, але – чи аж до такого ступеню?

Схоже по всьому, що книга написана саме попом, а таких, серед евентуальних авторів “Iсторії Русів”, – крім Кониського, більше немає.

* * *

До цього всього нагадаємо ще раз: безвинно знищені у Батурині і околицях десятки тисяч мирних людей, – ніколи й ніким помщені не були.



10. Турецька авантюра Пєтра I

Цей уже вляпався був свого часу в авантюру під Нарвою, з–під якої довелося терміново уносити ноги, переодягшись жебраком. Але, то було ще десять років тому.

Від нечеканої перемоги під Полтавою, чи не першої та останньої в житті, у московського царька, як у них кажуть, – “в зобу диханьє спєрло”, та… Поґотів були й місцевого значення перемоги, впродовж 1710 вдалося окупувати Прибалтику та Карелію. Першу – частково, другу – мало не повністю. З рештком Прибалтики – Курляндією, справи йшли теж, понад добре. За Фрідріха, герцога Курляндського пощастило видати Анну Iоановичу, дочку Iвана V, брата від Мілославской. Їх обох було запрошено до Петербургу на зустріч Нового (1711) року, та вони й прибули. Тільки от, коли від’їхали додому, герцог раптом захворів та помер. А це віддавало Курляндію в руки дружини, тобто – Пєтра I. А отруєння, то було таке щось, чим у Москві ніколи не гребували. Пригадайте хоча би смерть вибавителя від самозванця, князя М. Скопіна–Шуйского. Отже, було від чого остаточно закрутитися кволій монаршій голові.

Справи на півдні, однак, складалися чи не в протилежному напрямі.

Царський посол в Iстанбулі – Пєтр Толстой, мало вузлом не зав’язувався, підпираючи хабарами нахабні вимоги Пєтра І, – видати йому негайно, не тільки Мазепу та Орлика з їх козаками, але й самого шведського короля Карла ХII (ні більше, ні менше). Але султана великої держави це зарозуміле нахабство тільки дратувало, а проти Толстого діяли шведський посол М. Нойґебауер та польський генерал Станіслав Понятовський, людина досить впливова.

Тим часом, Карл, що з Очакова перебрався до більш людних Бендер, – розвинув бурхливу діяльність по створенню антиросійського союзу. Він установив прямий зв’язок із султаном через Понятовського та довів йому зрадництво підкупленого Толстим везіра Алі–паші. Султан замінив його на іншого, але й того скомпрометував Толстой, та в кінці став везіром Мохамед–паша, затятий ворог Росії.

А російський цар, якому остаточно “в зобу диханьє спєрло”, – вимагав негайного вигнання Карла ХII з Туреччини, розраховуючи убити його дорогою до Швеції за допомогою когось із численних російських агентів. Та ще по дурості своїй надав вимозі вигляд ультиматуму, погрожуючи в разі відмови війною, лякав. Та – не налякав, бо для Туреччини війна ніколи не була чимось незвичним, радше нормальним станом держави. В Iстанбулі мерщій інтернували Толстого до в’язниці та стали готуватись до війни навесні 1711: війна – так війна!

Тому імператор, не отямившись від новорічних свят та радощів з приводу вдалої операції з герцогом Курляндським, – вимушений був відбути на південь. Дня 8 березня 1711 в Успенскому соборі Кремля було урочисто проголошено стан війни з Туреччиною та був освячений її прапор: посередині хрест, оточений написом – “сім знаком победіші“; а зверху, наголовком – “Во імя Iсуса Хріста і хрістіанства”. Отже, московский “самодєржєц” зібрався, ніби, у цілий хрестовий похід на “нєвєрних”; що ж, подивимось.

Збирався він у цей похід не один, а навіть із новою “государинєй”. Тут прийдеться дещо пояснити.

Справа в тому, що його відома коханка, Анхен Монс із Німецької слободи, – з часом знахабніла. Вона дійшла того, що не тільки побирала хабарі за “ходатайства пєрєд государєм”, тобто – за втручання до державних справ, але й завела собі власного коханця, пруського посла; саме настав час її виганяти. Але, всі розуміють, що таке місце порожнім гуляти не може. Тим часом, перший царський приятель, Сашка Мєншіков, підібрав собі якусь молоду бабу в Iнфлянтах, з якою жив, як із коханкою. Офіційно то була, ніби, шведська маркетанка литовського походження – така собі Марта Скавроньська. Втім, її портрети доносять нам обличчя зовсім не литовськи засмаглої та чорнявої жінки, з характерною гладкістю та явною схильністю до подальшого погладшання (яке з часом і відбулось). Одне слово, радше звичайної циганки. Мєншіков не хотів переуступати її цареві, мріючи заповнити вакансію власною сестрою Варварою, але… з царем не сперечаються. Останньому вона настільки сподобалась, що він незабаром звелів, 18 березня 1711, – урочисто оголосити її “правдівой ґосударинєй російской”, під іменем Єкатєріни Алєксєєвни; що, можливо, так само відповідало правді, як і ота Марта Скавроньська. От з нею, новою “ґосударинєй”, цар і відправляється у хрестовий похід на турків. Цар із самого початку поспішав за новими “вікторіямі”, аби будь–що, але “упрєдіть враґа”. Зігнавши з Iнфлянт 22 полки під Шєрємєтьєвим та додавши 10 драгунів під Міхаілом Голіциним, – цар вирушив на кордони Молдови. Брат Міхаіла, Дімітрій, що сидів воєводою у Києві, – мав доглядати за можливими пересуваннями запорожців. Поспіхом розпочатий похід відразу пішов недобре, царя придавила його постійна хвороба – падучка, та він почувався надто зле. З-за цього прийшлося затриматись уже у Вязьмє, потім – ще й у Луцьку. Лише 2 червня цар зумів у Ярославі зустрітися з Авґустом II, який повинен був із об’єднаними силами стерегти шведів, яких досі страхався цар, та які могли через Польщу знову заатакувати Росію. Авґуст погодився, але як звичайно – за добрий хабар у 100 000 карбованців, на який йому й виписане було фінансове зобов’язання. Шукано було союзників проти нової турецької навали й на півдні, але… В Ердейському банаті чи Угорщині ніколи не симпатизували Росії; господар Валахії, Константін Бринковяну, – не прагнув бачити у себе росіян, а господар Молдови, Думітру Кантемір, – погодився; однак, про себе вирішив не надто усилюватись, а радше почекати, хто почне брати верх, а вже тоді…

* * *

Цар мріяв, як завжди, “упрєдіть нєпріятєля” – раніше турків переправившись за Дунай, але це відразу пішло на марне, – не був він Карлом ХII… Просувалися повільно, справи йшли зле, населення укривалося по лісах, давала знати про себе нестача продовольства, брак води, а турки… що ж, турки. Вони давно були по цей бік Дунаю. Вирушивши до молдавського кордону десь 1 червня, армія посувалась понад повільно та дісталася Дністра тільки за півмісяця, а в Ясах опинилась тільки 4 липня. Шукаючи продовольства вирішили були дістатися Браїли і Галаці, де – правдоподібно, могли бути турецькі продовольчі склади. Та й посувалися собі на південь вздовж Пруту, незважаючи на відомості, що війська хана відрізали їм зворотню дорогу. Російська армія, яка нараховувала всього 40 тисяч, за Прутом зустрілася з турецькою, яка за численністю перевищувала її мало не в п’ятеро. Приходилося відступати назад, до Пруту. Але, дійшовши його, цар переконався, що й переправа неможлива, – турки були й на другому березі: мішок. Єдиною втіхою було те, що корпус генерала Рьонне, хоч і удвічі менший, зумів не зустрітися з турками та зайняти Браїлу.

Цар, опинившись з усією армією та “ґосударинєю” у турецькому полоні, потрапив до такої самої панічної нестями, як тоді під Нарвою, ладний був кинути все напризволяще, збігти світ за очі, куди завгодно, але… з усіх боків були турки. Він наполягав на негайній капітуляції та заради миру був згодний на все: віддати туркам усі чорноморські порти та фортеці, віддати шведам Прибалтику, погоджувався на повернення Лещинського королем Польщі; зберігти б тільки укоханий Пєтєрбурґ. Наближені заспокоюють його, що не все так погано; умовляють, що треба торгуватись. Турецького везіра благають, молять, щоб він прийняв російських параламентерів, розпочав із ними мирні переговори. Нарешті, коли йому пообіцяли доброго хабара, – він милостиво погодився прийняти царське посольство на чолі з боярином Шафіровим (отим, із колишнiх жидів Шапіро).

Посольство дещо виторгувало відносно Прибалтики, до якої туркам було мало діла, але щодо ближчого – не так і багато.

Новим миром із Турцією від 23 липня 1711 Росія зобов’язувала себе віддати туркам Азов та понищити всі iншi чорноморські укріплення, аж до Таганрогу включно. Росіяни за цим документом позбавлялися права втручатися, як до справ Лехістану (Польщі), так і до справ козацьких. Повинен бути забезпечений гарантований поворот Карла ХII додому, яким би шляхом він не скористався; без жодних замахів та навіть штучних перепон.

Російські джерела, не в стані укрити самий факт турецького полону, приписують все дипломатичному мистецтву боярина Шафірова, але здебільшого промовчують, що домовитись вдалося, насамперед, за добрий хабар.

Він складав, так пишуть історики: командуючому везірові – 150 тисяч карбованців золотом, його заступникові – 60 тисяч та командуючим чаушами і яничарами, – по 10 тисяч кожному. На це пішли, кажуть, не тільки всі наявні гроші армії, але й прийшлося обідрати до останнього грама золота й новоспечену “ґосудариню”, разом із її бабством.

Щодо чорноморського узбережжя, то угоду було виконано повністю, що ж до невтручання… Якби ж Росія змогла колись не втручатися до чиїхось чужих справ! От це – ніколи не було їй по силах.

Але, виникає неодмінне запитання. Від Полтави минуло два роки та не всі козаки були знищені під нею або потім. Був час знову зібратися з силами, був живий новий гетьман, Пилип Орлик, був живий і старий – Кость Гордієнко. Так, де ж вони всі на той час були? Чи так уже неможливо було знищити московську армію разом із царем, яка, знеможена та деморалізована, – збігала з полону додому?

Так, іще раз – де ж вони всі були, оті доблесні українські козаки? – де ошивалися, коли потрібно було воювати?

Значить – іще одна втрачена вірна нагода відвоювати незалежність? – шукати винних на стороні, – знову, не будемо.

Та, чи бува дві таких нагоди, змарновані впродовж двох же років, – не забагато? – навіть для найбiльш недолугих?

Турецький султан, довідавшись про стратегічні та тактичні деталі кампанії на Пруті, а особливо – про царський хабар, безжально стратив хабарників, але було пізно. В Туреччині звичайно крізь пальці дивились на хабарі, але – тільки не там, де це стосувалося державних справ.

На кінець не відмовимо собі в деякій приємності – уточнити деякі важливі для Війська Запорізького пункти Прутського миру. Підтверджений 1712 Константинопольським трактатом, він зобов’язував Росію знести всі укріплення вздовж Самари та Орелі, та зруйнувати навіть Кодацьку фортецю. Це на десятки років вивело фактично їх з–під Московського суверенітету, хоч би й формального. Щодо турків та Криму, то межі їх влади не простиралися далеко від Перекопу або турецьких фортець на узбережжі моря. Не згадуючи про те, що й ставились вони до козаків значно ліпше, ніж Москва.



Доповнення 1. Князь Дмитро Вишневецький

Польський князь Дмитро Вишневецький з околиць Кременця, був польським осадником що володів численними маєтностями. Року 1550 він призначається королем Жиґмонтом Авґустом, останнім із Яґєллонів, – старостою Канівським та Черкаським. Але, вже 1553 свариться з королем за якусь, ніби недодану йому дрібницю, кидає все та ображений залишає Польщу. Переходить, ні більше ні менше, як на службу турецькому султанові. На той час – найзлішому ворогові його батьківщини. Але, безхарактерний Жиґмонт Авґуст чимось улещує збіга та повертає назад до Польщі, на те саме місце. Однак, Вишневецький не може усидіти на місці та 1556 запалюється ідеєю – перемогти ногайцiв, що кочують берегом Чорного моря, на схід від Дніпра та на південь від Конки; обидві річки є одночасно її кордонами, як це звичайно буває в степу. Як пише Д. Яворницький: “Душа його жадала воєнної слави і ратних битв”.

Заснувавшись на Хортиці та злигавшись із якимись “донскiмi казакамі” та російськими емісарами, він із трьома (!) сотнями своїх черкаських козаків іде на південь та там ніби воює турків під обома Керменами та Очаковим.

А потім, невідомо чому (а радше тому, що зазнав поразки), відступає на Хортицю та будує там “город”, який і вважається московськими істориками початком Запорізької Січi.

Та… незабаром відходить від короля та перекидається до Москви. Року 1557 він пише Iвану Грозному рапорт, що – мовляв, на Хортицю приходив Кримський хан Девлет–Гірей та бився з ним рівно 24 дні. А відбивши хана, що ніби пішов від нього з “великим соромом”, – він приєднав собі багацько “кримських кочовищ”. Пізніше, того ж року, прохає царя прийняти його до московського підданства; що й відбувається. Зауважимо, що про похід Девлет–Гірея нема свідчень у жодних історичних джерелах. А поки він, уже прийнятий до московського підданства, прохає дозволу на новий похід та готується до нього, – на Хортицю й насправді з’являється Девлет–Гірей з татарами та облягає Вишневецького із його “запорожцями”.

Це вже – не брехня цареві про оті “24 дні”, та наш хоробрий воїн, покинувши свій “город” напризволяще, – збігає до покинутих ним Черкас та Каніва. Але там уже дещо отямлюється, пригадуючи, що тут йому, власне, нема чого робити, адже він уже повноправний московський підданий. Та й збігає туди, де є природнє місце всім аферистам світу – до рідної Москви. Це сталося вже 1558.

З Москви він у жовтні 1558, з якимось іншим пройдисвітом, мурзою (!) Канкликом Конуковим, власним братом та стрільцями спливає до Астрахані, а звідти подається до черкесів у Кабарду. Як пише Д. Яворницький: “Тут йому було наказано збирати рать і йти повз Азов та Дніпро, на Дніпрі стояти й спостерігати за кримським ханом “скільки Бог поможе”. Полазивши біля Перекопу та нічогісінько там не вшкуравши, він повертається до своїх москалів, яких полишив на Хортиці стерегти “ґород”, бо кримський хан на той час подався за Перекоп.

Далі гріх буде не процитувати самого Д. Яворницького, дослівно:

Довідавшись про відхід хана за Перекоп, цар Iван Грозний відрядив до Вишневецького посла з жалуванням і через нього ж наказав князеві залишити на Дніпрі Ширяя Кобякова, дяка Ржевського й Андрія Щепотьєва з небагатьма боярськими дітьми, стрільцями й казаками Данила Чулкова і Юрія Булгакова, а самому їхати до Москви. Князь скорився волі царя; але за два роки знову опинився на Дніпрі поблизу острова Хортиця, звідки зв’язавшися з польським королем, удруге перейшов до нього на службу; з його від’їздом та наступною вельми трагічною смертю історія Хортицької Січі надовго припинилася.

(Д. Яворницький, Iсторія запорізьких козаків, Львiв, 1990, с. 63)

Зауважимо, на самому початку, що пов’язувати Запорізьку Січ, яка відіграла таку важливу ролю в історії, з тимчасовими пригодами якогось волоцюжного шахрая: принаймні неісторично; як не конче глупо. На таке щось здатна лише вона, російська історія, яка жодним лайном не гребує.

Що ж до закономірного кінця, то тут справа була в тому, що поміж Туреччиною та Польщею існувало тоді ще три буферних, як тепер кажуть, номінально самостійних, але ангажованих на боці Туреччини держави. Ними були Ердейський банат (він же Семиграддя або Трансильванія) та два “господарства”: Молдавське зі столицею в Яcсах, та Валахське (Мунтенія), зі столицею в Букурешті. От, на той час у Молдовському й звільнився стіл господаря, та Вишневецькому й схотілося випробувати свої сили. Та, дарма; тільки й того, що потрапив до турецького полону, який і поклав край його честолюбству.

Під “вельми трагічною смертю” розуміється, напевно, що його врешті посадив на палю, яка на цього пройдисвіта давно очікувала, – сам султан турецький. Що ж, як бачимо, із тих трьох, що мали за неповні десять років цього суб’єкта своїм підданим, – найбільше принциповості та моралі явив нам саме султан турецький.

Однак, приділимо дещо уваги відносинам московського царя та кримського хана. Вони зовсім не були такими вже категорично непримиренними, як це нам розписує російська історія; особливо ж – в часи Івана IV. Бо, частково збереглася їх дипломатична переписка.

Російський історик теж не свідчить про такі вже непримиренні протиріччя, коли пише:

Одного разу цар надіслав ханові на дарунок красного кречета та двох полонених литвинів, королевських дворян.

(С. М. Соловьев, Истор. России с древн. врем., Москва, 1959, т. IV, с. 139)

“Царь” – це він же, Iван IV; а хан – безперечно кримський. Дещо протирічить цьому наступна опінія, що:

Кримське ханство являло собою величезну зграю розбійників, добре пристосовану для наїздів на Польщу, Литву та Московію. Ці наїзди були його головним життєвим промислом.

(В. О. Ключевский, Сочинения, Москва, 1956, т. 2, с. 265)

Бо, в одному з літописів ХV ст. літописець пригадує продаж 1500 російських полонених арабським купцям в Алтин Орду, – вятчанами на чолі з Дмітрієм Шемякою. Не відставав і цар Iван IV, та не без певного здивування зустрічаємо таке місце у переписці його з ханом. Він пише ханові, що:

Твої гонці купляли на Москві полон литовський і німецький; ми звеліли дати їм нашу грамоту до Путивля намісникові про пропуск цих полонених; але намісник затримав із них 17 людей полонених литовців та німців, та жінку, яка зве себе руською, тому що до пропускної грамоти ці 15 людей не записані. Гонці твої недобре зробили, що вели полон зайвий, грамоти нашої не узявши.

Дивуватись незгоді в числах – нема причин. По–перше, цар рахував на пальцях та з великим трудом управлявся в межах двох десятків. По–друге, схоже, й не просихав, а не просихаючи – і не такого напишеш. Для нас важливо, що ця торгівля, як свідчить лист, – мала систематичний характер.

Тому й Вишневецький міг цікавити Iвана IV не стільки, як черговий приборкувач кримського хана, а радше як спритний торговий посередник. Не дарма ж відрядив туди й свого дяка.

А тому й дозволимо собі ще раз підкреслити, що не з Дмитра Вишневецького починалась Велика Січ Запорізька. Вона була значно, значно старішою. Що ж до “нащадка Гедіміна”, то… ви ж самі бачили, з ким ми маємо справу, чи не так?

Та, чи можливо, врешті, щоб саме ця людина закріпилася в народній пам’яті саме як Байда – леґендарний засновник Січі? – навряд…

* * *

Однак, наостанку повернемося до передостаннього посилання, де автор пнеться переконати нас, ніби кримське ханство “являло собою величезну зграю розбійників”, для яких “наїзди були головним життєвим промислом”. Ні сіяли, ні жали, – уявляєте? – тільки з наїздів і жили. Так і бачиться картина: татарченя канючить до матері, – “Мам’, дай хлібця, їсточки хоц’я!” А вона йому: “Почекай хоч тиждень, батько ж з наїзду не повернулись…” У дусі отiєї їх, від Маркса з Енгельсом “воєнной демократіі”, – не жнуть не сіють, тільки цивілізованих (мається на увазі – рабовласників) грабують. Чи не проходили, бува такого, хоч раз у житті? Так от – доповідаємо: і сіяли, і жали. Бо Крим на той час годував чи то п’ять, чи то більше мільйонів людей. За рахунок працелюбства та високого уміння працювати; з-за кордону не ввозив. А писати таке щось, то треба бути не лише невігласом, а й недоумком; бо звідси недалеко до отiєї “воєнной дємократії” отих двох марксистських придурків…



Доповнення 2. Самозванська афера

Правління Боріса Ґодунова (1598–1605) не можна було вважати за повністю легітимне, що й не оминуло уваги сучасників. Голод 1601–1602, з якого він та боярська верхівка ще й тягнули для себе користі, наганяючи ціни на хліб, – не збільшив його популярності. До того, й уся iнша політика – була не найкращою. Як пишуть нам сучасні російські історики:

Щоб якось полегшити долю села, уряд Ґодунова 28 листопада 1601р. терміном на рік відновив селянський вихід у Юр’їв день. Щоправда, цьому різкому поворотові у політиці царя сприяв не тільки голод, що починався (його жахи були ще попереду), скільки страх Боріса перед соціальними потрясіннями.

(И. А. Заичкин, И. Н. Почкаев, Русская история, Москва, 1992, с. 382)

Ця аж так важлива пільга – один день на рік, за який раб міг змінити власника, – підноситься тут мало не як революція (“рєзкій поворот”), хоч і він був відмінений вже 1603. От на такому політичному тлі й виникла ота самозванська афера єзуїтів.

Дімітрієм, що об’явився у Польщі звикли (та й зараз наче всі погодились) вважати збіглого дяка московського Чудова монастиря – Ґріґорія Отрєп’єва; добре. Але, й тут є свої підводні камені, виникають певні непорозуміння.

Так, ота – ніби передсмертна сповідь самозванця єзуїтові – існує й досі записана латиною передбачливим отцем. Однак, є дещо дивною за змістом. Бо сповідуваний досить ясно та правдоподібно викладає стан справ і окремі подробиці життя годуновського двору, але понад неправдоподібно та плутано історію власного спасіння; саме те, чому найлегше надати правдоподібність. Чи не могли би її для більшої правдоподібності – підправити отці–єзуїти? Певно, що могли би, але…

Отже, більш–менш ясної історії чудесного спасіння царевича в Уґлічі, з датами, іменами та місцями подій – просто не існує. А, чому ж так? – бо це – історія – справа відповідальна.

Король Зиґмунд III, якому представили чудесно спасеного Дімітрія, – відразу визнав його офіційно та поклав йому на особисте утримання пенсію в 40 000 злотих річно. Одночасно розпорядився набрати військо з добровольців на гроші Сандомєжського воєводства, та зібрати його десь поблизу Самбора, готувати до походу на Москву.

Потім, заздалегідь охрещений у католицтво самим папським нунцієм (тобто принаймні кардиналом) – він пише польською мовою власноруч листа до папи Клімента IV. А той визнає його та обіцяє свою всіляку допомогу.

Лист зберігається в архівах Ватикану, де ніколи й нічого не пропадає, та, як пишуть нам попередні автори:

Установлено:

автор листа володів вишуканим стилем і одночасно припускався грубих помилок;

автор листа був великоросом, який погано знав польську мову; російською писав вільно, почерк відрізнявся зграбністю та мав особливості, характерні для московських канцелярій.

Напрошується висновок: самозванець всього тільки переписав листа, складеного для нього єзуїтами, лист підтверджує тотожність Лжедмітрія та Грігорія Отрєп’єва, котрий, як відомо, мав красивий каліграфічний почерк.

(теж там, с. 389)

При цьому автори посилаються на аналіз С. Л. Пташицького та I. А. Бодуена де Куртене. Про першого – не чув, а другий вважається досить відомим російським лінґвістом. Але тут ми знову натрапляємо на щось незрозуміле та протирічливе. Не можна пропустити пункт перший, згідно якого автор володіє вишуканістю стилю (польської мови?) та одночасно припускається грубих помилок. За наступним висновком автор, мовляв, був великоросом та погано знався на польщiзні. Все так. Великорос дійсно має незаперечне право не знати жодної мови крім “общєпонятного”, отого їх “вєлікого і могучєго”. Але, підкреслимо, що будь–яка людина, що оволоділа “вишуканим стилем” – не стане робити “грубих помилок”. Це, так би мовити, очевидна абетка справи.

Більше ніж дивним є й висновок авторів. Бо, як самозванець усього тільки переписував лист єзуїтів, – то звідки тоді помилки? Як сталася помилка – можна переписати; раз, два, три рази, – скільки знадобиться. То, звідки ж оті помилки? – чи може не знайшлося грамотного польського єзуїта? А дяки, до речі, то й є саме переписувачі; які документи, складені будь–як, – переписували розбірливим почерком. Такий зміг би вірно скопіювати польський текст і не знаючи польської. Як треба – скопіював би й турецький.

Чи не найбільш дивним видається останній пункт, що російською писав вільно, та саме почерком того Отрєп’єва. Бо, звідки б же у польському листі до папи – побралася російська? – або почерк?

Це просто цікавий побіжний приклад того, як люди роблять (або переписують) висновки, не замислюючись над їх змістом. Але, повернемося до розвитку подій.

В Самборі самозванець підкоряє серце князівни Марини Мнішек та заручається з нею; шлюб відкладається до утвердження на московському престолі. А поки самозванець, сидячи у Польщі, щедро роздає російські володіння: дружині – Новгород і Псков з усіма “уєздамі і волостямі”, тестеві Юрієві Мнішеку “жалуєт” князівства Сіверське та Смоленське.

А по цьому вирушає у звитяжний похід та 16 вересня 1604 перекрочує російський кордон. На березі Десни, в першому ж зіткненні, царські війська поносять доткливі втрати, та хоч самозванця покидає чимало поляків, які розраховували не на війну, а на тріумфальний похід, він не нітиться. Бо, до тих запорожців, що він уже має та 2–х тисяч “донскiх казаков”, що прийшли без запрошення, власною охотою, – доєднується іще 4 тисячи запорожців.

Тим часом Ґодунов ставить головнокомандуючим князя Васілія Шуйского, а той збирає військо десь на 60–70 тисяч.; проти десь 15 тисяч у самозванця. Вони зустрічаються на північ від Сєвська, та самозванець уміло заатаковує, проявляючи – дивно, і хоробрість і знання військової справи, цілком нечекані від звичайного монастирського дяка; хоч і з яким каліграфічним почерком.

Самозванець практично знищує московську кінноту, але вирішує перевага в артилерії, якої у нього замало, та він вимушений відступити.

Але, напочатку 1605 наглою смертю помирає у віці 53 років цар Боріс, i становище змінюється докорінно: опір дослівно розпадається. Бо, як відомо, коли у Москві відсутній самодержець, – полишається не країна, а отара. Отже, 20 червня 1605, через два місяці по смерті Годунова, самозванець урочисто в’їжджає до Москви. Його зустрічають дзвонами з усіх дзвінниць. Самозванця – дивно, відразу визнає за царевича Дімітрія мати останнього, інокиня Марфа. На той час вона перебуває у цілком доброму здоров’ї. Чи вона чимось ризикувала, не визнавши його? – або чогось набула, зробивши вигляд, що то й є її син?

На московському престолі він став явищем небувалим, та його довго пам’ятали. Так прямо й пише про нього чи не солідніший з російських істориків:

На престолі московських государів він був небувалим явищем.

I – дещо далі:

…багато обдарований, зі спритним розумом, що легко вирішував у Боярській думі найважливіші питання, зі жвавим, навіть палким темпераментом, який в хвилини небезпеки доводив його хоробрість до завзятості, податний на захоплення, він був майстер мовити, посідав доволі різноманітні знання.

Він відразу показав себе діяльним управителем, сторонився жорстокості, сам вникав до всього, кожного дня бував у Боярській думі: сам навчав ратних людей.

(В. О. Ключевский, Сочинения, Москва, 1957, т. 3, с. 33)

Все це було б аж як добре будь-де, у будь–якій європейській країні, та не лише, бодай навіть у Туреччині, – але тільки не в Росії. Де все це просто не могло мати жодного значення.

Зате, припускався й помилок – порушував звичаї, що вже було неприпустиме:

… не спав по обіді, не ходив у баню, з усіма поводився просто, привітно, не по–царському .

(теж там, с. 33)

До цього, шкода, додалися й інші істотні помилки. Самозванець не відправив додому своєчасно своїх пихатих та неробних шляхтичів, котрих слід би якнайскоріше замінити, знову ж, на православних, найліпше – на донських казаків. Бо ця шляхта не лише хрестилася на диявольський спосіб – зліва направо, але й постійно підграбовувала населення, наповнюючи за його рахунок власні бездонні кишені.

Коли ж через рік прибула наречена Марина, з нею прилізло й ще майже 4 тисячі нової неробної шляхти, це вже стало понад усяку міру. Одне слово, було припущено стільки помилок, тактичних та стратегічних, що аж дивно. Поґотів, з боку людини, ніби, місцевого походження. Дивують і його радники, уславлені своєю інтелігентністю та проникливістю отці–єзуїти; не так великого розуму, як видно, були й вони.

Не дрімав і Васілій Шуйскій, котрого слід було повісити негайно, разом із чадами та домочадцями, та якого нерозсудливо помилував самозванець.

Саме він і скористався приїздом Марини для змови. Пушкін у своєму “Борісє Ґодуновє”, як це йому властиве, облагороджує цього суб’єкта: “лукавий царєдворєц”, “уклончівий, но смєлий і лукавий”… Але то був типовий для свого середовища шахрай та пройдисвіт, хитрий та підступний; і позбавлений будь–якої моралі, бодай – розбійницької. Та, не полінуємося повторити ще раз: ґрунтовною помилкою самозванця було те, що він його не скарав на горло. Що, додамо від себе, теж не надто пасує до особи Отрєп’єва, який мав досконало розуміти місцеві обставини.

Він і зробив саме те, що тільки й могло спрацювати в Росії. Не революцію, не селянську або громадянську війну, а… звичайний путч. Це сталося 1 травня 1606, коли за умовленим заздалегідь набатом вдалося зненацька перебити більшість поляків, а головне – убити самозванця. А по цьому Шуйского проголосили новим “самодєржцєм”.

Великий Ґегель учив колись, що ідея лише вперше навідує світ у постаті високої трагедії. Бо вже друга її поява буде неодмінно фарсом. Далі другої появи він, на превеликий жаль, так і не пішов. А тому ми й досі не знаємо так багато істотного та важливого. Знаємо, що перше явлення імперської ідеї у тому, найстарішому та першому Римі, – було трагедією народів. Знаємо, що друге – у Візантії – Другому Римі, – було незаперечним фарсом історії. Але, чим же тоді було явлення третє – у третьому ж Римі? – супер–фарсом? – гіпер–фарсом? Чим саме, нарешті?

Російський історик С. М. Соловьєв, пояснюючи причини того, що марксисти потім охрестили “Крєстьянской войной” (викликаною, ясна річ, суто класовими причинами), вбачає їх у падінні авторитету Москви:

До цієї пори області вірили Москві, визнавали кожне слово, що надходило до них із Москви, незаперечним, але тепер Москва явно зізнається, що чаклун прельстив її помраченням бісівським; із необхідністю народжувалося й питання: чи не помрачені москвитяни й Шуйскім?

Коротше –

…держава помутилася; що раз похитнулася, повела за необхідністю до марновірства; втративши політичну віру у Москву, почали вірити всім і всьому.

(С. М. Соловьев, История России с древн. врем., Москва, 1959, т. IV, с. 447)

Iще ближчим до істини було би визнати, що по всіх цих численних компроматах влади, – почав зникати страх перед нею. А в авторитарному суспільстві, яке скріплює – єдино, страх перед владою, це стає сигналом до загального зведення порахунків. З окремими особами, етнічними групами, інститутами влади. Бо, в суспільстві, де всі ідеї витіснені одною, скажімо, тією ж православною, – не може бути суспільних або національних рухів; бувають, тільки – єдино, – особисті порахунки. А коли вони переважно здійснені, все заспокоюється більш–менш саме по собі. Та й повертається поступово на звичайні “кругі своя”. Нічого істотного не змінивши, нікого й нічому не навчивши. Такою була ця “Крєстьянская война”, таким були виступи Разіна або Пугачова.

Таким і тільки таким був і весь сенс “Смутного врємєні”.

А приводцям подібних рухів потрібно лише одне: міцно триматися у сідлі. Триматися руками щосили за кермо та робити вигляд, ніби не воно тобою рухає, а навпаки – ти ним.

Отже, за Шуйского починається в Росії нова смута, яку заради пристойності іменують “Крєстьянской войной Iвана Болотнікова”. Але він був, іще з Самбора, у супроводі самозванця, та й тепер продовжував триматись на чутках, ніби Дімітрій – живий, та розсилав від його імені, як пише царський воєвода, – численні фальшиві грамоти. Розбивши війська Шуйского двічі, під Кромами, а потім побіля Калуги, Болотніков став під Москвою. До нього пристають якісь там свої “польові командири”, Iстома Пашков, два брати Ляпунови та Григорій Сунбулов. Всі вони розташовуються тепер у царських покоях, у Коломенському, під Москвою.

Болотніков намагається з боями вдертися до Москви, але у критичний момент четверо його нових союзників нечекано перебігають до Шуйского. Отже, самі бачите, що то за люди. Болотніков закріплюється у Калузі, а військо Шуйского марно його облягає. Повстанці 1607 розбивать наче царські війська, але відступають до Тули.

“Крєстьянская война” цілком і покінчилась, коли спокушений обіцянками “всіх відпустити”, – Болотніков через чотири місяці облоги здає Тулу, а московський цар–пройдисвіт Шуйскій, – негайно страчує ватажків повстання. Так і покінчується ота “селянська війна” в Росії, до якої селяни мають таке саме відношення, як і будь–хто.

* * *

Але, влітку ж 1607 об’являється ще один претендент, самозванець, що видає себе за першого самозванця; ця подія відбувається у князівстві Сіверському. Його підтримує знову, польська шляхта, козаки Iвана Заруцького та прибічники Болотнікова, що тимчасово опинились поза справою. Але, сил вистачило знову, тільки дійти Москви, та самозванець заснувався в Тушині, отримавши почесний титул “Тушінского вора”. Однак, що там! – до Тушина зібралось, кажуть, не менше 100 тисяч таких, що присягли “вору”, – армія!

Iнтелігентністю “другий”, кажуть, капітально поступався “першому”, а російський історик минулого сторіччя взагалі написав, що то був “бєздарний нєвєжєствєнний мужік, грязний і сквєрнословний”, Однак, зібрав і у себе Боярську думу, та чимось там теж керував. Слід гадати, що за своїми якостями був, принаймні, значно ближчий народу, ніж його попередник.

Аби тільки упоратись з “вором”, Шуйскій навіть укладає якийсь мир з Польщею. З поверненням полонених та відкликанням польських військ. В числі російських полонених були Марина з її батьком, але ці зуміли не повернутись до Польщі, а дорогою збігли під крильце “вора”. Там відбулося взаємне признання, та Марина нарешті “воз’єдналася з “чоловіком”, не погребувавши “мужіком”. А той дав панові Мнішеку 300 тисяч золотих рублів та відправив додому. “Вор” виявися до того, неабияким політиком. Він у 1608 узяв Ростов та вивіз звідти митрополита Філарета, посадивши його у себе в Тушині. Той, батько майбутнього царя Міхаіла Романова, – не заперечував. Бо тепер він очолював те духівництво, що визнало “вора” царем.

Російські війська, що мають звільнити Москву від зазіхань чергового самозванця, починають збиратись у Новгороді, а воєводою призначається небіж нового царя, М. Скопін–Шуйскiй, який громив іще Болотнікова. Як пишуть нам сучасні автори:

Молодий князь Міхаіл Васільєвіч Скопін–Шуйскій – одна з найбільш привабливих постатей “Смутного врємєні” на Русі. Рослий та поставний красень, він викликав прихильність усіх не тільки своїми ввічливими та привітними манерами, але й проникливим розумом, військовим талантом та яскраво вираженими почуттями російського патріота.

(И. А. Заичкин, И. Н. Почкаев, Русская история, Москва, 1992, с. 411)

Князь, не барячись, погромив тушинців під Тверью. В Тушині це спричинило паніку, та з наближенням царського війська тушинський табір починає розбігатись, а “вор” з Мариною та загоном вірних, подався до Калугі. Розігнавши поляків Сапєґі та Лісовського, що таборилися біля Троіце–Сєргієва монастиря, князь із тріумфом вступає до Москви. Та тріумф був, мабуть, завеликий, не уникнув уваги царя.

Бо десь через місяць на учті у князя Воротинского, з нагоди народження сина – стає неминуче. Хресним був князь, а хресною – дочка Малюти Скуратова. Як там у них кажуть – “красна дєвіца, вєсєлая да прігожая”. Вона й піднесла йому чару, випивши яку, князь “разболєся умрє”. Нарід мабуть не помилився, приписавши все, хоч і без жодних доказів, – його дядькові, цареві Васілію. Події показали, однак, що цар дещо поспішив.

Бо, поляки знову вирушають на Москву. Воєводою призначається брат царя, Дмітрій Шуйскій, та збирає 40 тисячну армію, але терпить нищивну поразку від коронного гетьмана С. Жолкєвського.

А до того ожив і самозванець, погромивши тих, хто попався на шляху та заснувавшись у Коломенському. Для новоявленого царя ситуація з патової переходить у матову, та його скидає Захар Ляпунов, видаючи полякам всіх трьох Шуйських. В полоні помирає Васілій, колишнiй “цар всієя Русі” та його брат Дмітрій. Iвана відпускають додому тільки десь 1618.

Поспіхом зібрана Боярская дума вирішила, ні більше, ні менше, як запропонувати московський престол синові короля, теж Владиславові. Але обставила це купою умов не до прийняття: переходом Владислава на православ’я, очищенням усіх захоплених російських земель, на чолі зі Смоленськом і т. п. А тим часом тихо впустили поляків до Москви. Одночасно родич Шуйскіх, що перебіг до “вора”, – убиває цього на полюванні. Так закінчується історія другого самозванця.

Були вони й далі, але все це вже менш цікаве, та на цьому можна кінчати. Доволі очевидним є те, що поляки не могли нескінченно довго окупувати Росію, а прийняти католицтво вона аж ніяк не була готова. В кінці перемогло “народноє ополчєніє” Кузьми Мініна та Дмітрія Пожарского і поляки нарешті, восени 1612, – вимушені були піти з Москви. Нічого не зміг удіяти навіть коронний гетьман Ходкевич.

Так покінчилась загальною смутою та розрухою самозванська афера польських єзуїтів. Вона істотно послабила Польщу та Росію, і якби козаки не чухали потилиць, а почали козацькі війни одночасно з польською авантюрою, або безпосередньо по ній, – шанси на перемогу були би, можливо, й вищі. Але, як воно оте чухання потилиці перетворюється мало не на національну рису, – що ж тут поробиш…



Доповнення 3. Козацькі війни і жидівські погроми

Підчас Козацьких Воєн ми вперше зтикаємось із важливим питанням, яке повернеться до нас і потім, в новітній історії України.

Підчас народних повстань та соціальних заворушень, їх неодмінною частиною стає зведення порахунків. Як із окремими особами, так і з цілими етнічними або релігійними групами. Якого вигляду вони набували в минулому, ми не надто певно знаємо. Але епоха Козацьких Воєн донесла до нас цілком певну картину. Iдейною підпорою сторін було християнство, поділене на католицьке та православне, із народжуючимся уніатством, яке було затиснуте поміж ними; а до цього рідше представлені інші релігії. Втім, і тут, – становища різні. Одна справа, то католицтво, поляки, які мали та мають владу у королівстві, а інша – то жиди або німці, яких ніхто не захищає. Всі вони є незахищені в королівстві національні меншості, а тому в усьому вимушені тягнути руку поляків, а як ті утискають пригнічену половину нації – православних, то часом вислужуються й у цьому. А тому й не в стані розраховувати на прихильність православних.

Все це є силою обставин, що існують і вирішують у подібних, роздертих релігійними та етнічними протиріччями державах; обставин, проти яких не має сили звичайна окрема людина, та це й потрібно завжди розуміти.

Однак, у таких порахунках звинувачують чомусь саме війська Хмельницького, хоч вони й без цього мали чим займатись. Та до того були ще пов’язані військовою дисциплiною. Iснує навіть цілий напрям історії, схильний приписувати Хмельницькому (а з ним – і всьому тодішньому українству), – мало не гітлерівську політику голокосту.

Перші вістки про жидівські різанини, по гарячих слідах, були зібрані в книзі Острозького рабіна з Волині, Натана Ганновера, – “Евен Мітцулах” (щось, як “Провалля до Безнадії”). Жидівською мовою текст дослідження був оприлюднений у Венеції 1653, та незабаром з’явився й у перекладах на європейські мови. Він оцінює жертви Козацьких Воєн на 60–80 тисяч людей. Сучасні експерти часом обнижують цю кількість до 10–15 тисяч. Можливо, що католицького мирного населення було вирізано за десяток років воєн і набагато більше, але цього, здається, ніхто не підраховував.

Зауважимо, що масові жидівські погроми знала й цивілізована Європа, від Середньовіччя та по описувані часи. Від них люди й збігали iз заходу на схід, до віротерпного Великого Князівства Литовського, де й оселювалися. Дивно, але здебільшу серед тих самих білорусів та українців, яким потім приписували винищення жидів.

Підкреслимо також, що жоден із документів епохи, які дійшли до нашого часу, – не свідчить нам про якусь цілеспрямовану антижидівську політику.

Все це почали потім пов’язувати із жидівськими погромами за часів царату, що – яке співпадіння! – відбувалися теж в Україні, або Молдові. А ще потім, із революцією, пішли чутки про якісь “пєтлюровскіє погроми”, підтверджені цілими горами совєцьких “докумєнтальних” фальшивок, які фігурували на “процесі” Шварцбарта (вбивцi Петлюри) в Парижі 1926. Зліпивши з цього цілком правдоподібну зовні леґенду про звірячий, ніби, антисемітизм українців.

А для більшої вірогідності уже в наші часи якась совєцька наволоч у Москві, додумалася навіть нашу українську вишиванку перехрестити на “антісємітку”.

Тут і хотілося би, німало не виправдовуючи дій Хмельницького чи будь–кого іншого (як вони були), дещо викрити походження російського міту про зоологічний український антисемітизм.

По–перше, не містить жодних расистських або антижидівських випадів, ні класична українська література, ні народна поетика. Звичайно тичуть з цього приводу поему Т. Шевченка “Гайдамаки”, але й тут ми компромату не знайдемо. Якщо, ясна річ, не ототожнювати позицію автора з діями його героїв (що є очевидною альфою і омегою літературознавства). Російська ж література всім цим – расистськими вихватами, – просто рясніє. Та далеко не першим тут є навіть господін Достоєвскій з його “жiдiшкамі” та “полячішкамі”. Є й набагато гірші: бібліотеку можна скласти.

Але ж, – наче козир не до покриття: а, чому ж жидівські погроми були саме й тільки в Україні, та ніколи не було їх у Росії?

А тут буде й по–друге, та відповідь лежить на поверхні: так було просто тому, що все жидівство імперії проживало саме в Україні та Білорусі (уславлена середньовічна “Чєрта Осєдлості”), а до Росії його й близько не допускали.

По–третє, саме Росiя завжди ставилася до жидів неприхильно. Називайте це антисемітизмом, називайте частиною загального расизму, – справи не зміняться: факт є фактом, та його нічим не спростувати.

Коли російський цар Iван IV захопив був на час чужий литовський Полоцьк, він наказав усіх місцевих жидів потопити у Двині, що й було виконано. Скільки їх там було – ніхто не знає, рабі Натан Ганновер про це не пригадує. А Пєтр I, запрошуючи іноземців з усього світу будувати нову Росію, – спеціально попередив не турбуватися саме жидів, підкресливши, що вони в Росії ще менш бажані, ніж мусульмани. А такий собі Пєтр Столипін, офіційна особа та реформатор Росії, глибоко поважаний за це А. Солжєніциним, писав у засобах масової інформації, що жиди – то взагалі не люди. Нагадаємо, що пізніше, за Гітлера, – і вони вважалися людською расою, от тільки – неповноцінною.

В Росії, та тільки в Росії, була створена фальшивка фальшивок – “Протоколи Сіонскіх мудрєцов”, яка пішла гуляти серед жидофобів усього світу.

По–четверте, погромами в Росії займався не який там небудь “Союз українського народу” або “Просвіта”, а – саме й тільки – “Союз русского народа”. Що ж до так званих “пєтлюровскіх погромов”, то тут підґрунтя справи прояснюється пізнішими подіями, нестримною схильністю самих більшовиків, на чолі з їх жидівським комісарством, – до жидівських (та всяких інших) погромів. Засвідченими фактами, коли червоні в одностроях УПА громили польські (а потім, приохотившись – і українські) села в Галичині. Чи ж не могли творити оті “пєтлюровскіє погроми” так само переодягнені петлюрівцями червоні? – безперечно, могли. А раз могли – значить робили. Бо, низкою жидівських погромів, коли навіть не переодягалися (розраховували ж, як звичайно – на “побєду”), позначений шлях Першої кінної Галичиною пiдчас Польської війни 1920, коли на Віслі було покладено край мріям згнилого Лєніна запалити революцію в Європі. Про ці погроми свідчив не тільки їх свідок письменник I. Бабель у своїх спогадах, але й томи юридичної документації мирної конференції в Ризі 1921, після поразки Росії у війні.

А Петлюра? – що ж, Петлюра. Він був приятелем найвідомішого жидівського націоналіста В. Жаботинського, та певно, якби він творив погроми, – той би йому неодмінно це закинув, не дарував би. Але, чого не було – того не було.

Та й “вєлікій Сталін” подумував був капітально розрахуватися зі совєцькими жидами. Готувався процес жидівських лікарів, а тим часом уже 1951 були складені поіменні списки усіх жидів СССР; чи то на розстріл, чи то на депортацію. Та якби й вождя своєчасно не придушили 1953 його ж “соратнікі”, – невідомо, що би з цього всього вийшло.

Отже, справжній злочинець горлає на весь світ – “дєржі вора!”, а всі інші… Всі інші слухняно цькують того, на кого він звалює власні провини: “антісємітов”, що навіть носять “антісєміткі”. Бо, підняти руку на могутню злочинну імперію – то треба мати і чесність і мужність, а от цькувати загнану нею ж у сліпий кут Україну, – легко та приємно. А головне – обіцяє повну безкарність: ніхто не заступиться.

Отже, за близькі нам часи звинувачення українців у антисемітизмі має бути повністю зняте. Бо, добре відомо з попереднього, хто має відповідати за жидівські погроми.

Повертаючись же до початку, ствердимо ще раз, що підчас Козацьких Воєн, – нікого вибірно та персонально не різали. Різали іновірних; поляків так само, як жидів. Бо, ще пізніше, коли на початку ХVIII ст. до України прийшли шведи – часом різали й їх. Хоч вони поводили себе й дружньо. Як доносить нам історик, пригадаймо ще раз:

Та, незважаючи на те, нарід тутешній подобився тоді диким Американцям або примхливим Азіятам. Він, виходячи із засік своїх та сховищ, дивувався лагідності Шведів, але за те, що вони розмовляли між собою не по–руськи, і зовсім не хрестились, уважав їх за нехристів і невірних, а побачивши, що вони їдять у п’ятниці молоко і м’ясо, вирішив, що є вони безбожні бусурмани, і вбивав усюди, де тільки малими партіями і поодинці знайти міг…

(Iсторія русів, Київ, 1990, с. 265)

Отже, й геть із вашими претензіями до українського народу; майте їх до отiєї чорної зграї православних попів, які століттями намагалися обернути цей нарід на отару двоногої худоби… Та де в чому як бачите, й устигли… От з них і питайте.



Доповнення 4. Карл XII, король шведський

Замислюючись сьогодні над змістом тих давніх подій, можна й здивуватися, як свого часу мала Швеція змогла довший час бути великодержавною потугою Європи та вирішувати її долі? Воювати, скажімо, на рівних із Росією або Польщею. Або ж, як та сама Польща могла протистояти Росії?

Сутність проблеми полягає на змінах демографічних співвідношень. Бо сьогодні таке співвідношення Швеції до Росії становить лише 0,065, але тоді… На початок ХVIII ст. населення Швеції (сьогодні – десь 10 млн.) становило десь 1,5 млн., а приєднані до неї Естонія та Фінляндія – мали поокремо – не менше. В той час перепис за Пєтра I доносить нам про десь 5 млн. “душ”, отже… Співвідношення не аж таке разюче, як сьогодні. Iще вигіднішим, десь 1: 1 а може й більше, – було воно у Польщі.

До того, Швеція була – культурно та промислово, високо розвиненою країною, з додатнім сальдо зовнішньоторгового балансу. Бо необхідний імпорт продовольства покривала експортом продуктів гірничої та металургійної промисловості, – високоякісним залізом та міддю. Бо мала невичерпні поклади заліза в Кіруні та мідні рудники у Фалуні: щодо міді, то була монополістом у Європі. Як перша військова потуга – Швеція вичерпно показала себе у тридцятирічній війні (1618–1648), де добре обучені та дисципліновані шведи, ести та фіни, горували над найманською збіганиною імператора. А сваритись їм не було жодних причин, бо шведи ніколи не вели колоніальної політики, та в іномовній Естонії утримували понад 300 сільських шкіл, де навчання проводилося естонською мовою. Так само було й у Фінляндії.

Не була забута по шведських провінціях і вища освіта.

В році 1632 гімназія в Тарту була перетворена на університет, названий на честь убитого того ж року при Лютцені шведського короля Ґустава II Адольфа – “Академія Ґуставіана”. Його урочисто відкрив королівський губернатор Прибалтики, Юхан Шютте, та побажав, щоб у ньому навчалися не лише дiти шляхти, а й діти простих селян; так і сталося.

З нагоди чергової війни університет 1656 переводять до Таллінна, де він проіснував до 1665. Потім, з 1690 він знову був відкритий у Тарту під дещо іншою назвою – “Академія Ґуставо–Кароліна”. З початком Північної вйни його перевели 1699 до Пярну, де з приходом росіян він вимушений припинити свою діяльність: питання про школи та освіту надовго втратило свою актуальність.

Чергове пожвавлення шведської політики на півночі, пов’язане з вибором на польського короля – такого собі курфюрста саксонського – Авґуста II (1697–1733) (чергового з Габсбурґiв). Здоровенний драб, гуляка та розпусник, він мав, однак, і чималі політичні амбіції, якi важко було здійснити з невеличкою Саксонією, але – маючи до неї ще й Польщу… чому ні? Ставши королем у Польщі, він задумав якнайшвидше розправитись із сеймом, який його обрав, але міг у подальшому заважати його планам. Бо цей останній, хоч і створював бував для Польщі й чимало клопоту, але й не раз вчасно приборкував, бувало, й непомірні апетити її королів.

Для цього, під приводом боротьби з турками за Кам’янець на Поділлі, він привів до Польщі навіть саксонські війська. Які, однак, сейм 1699 категорично наказав вивести геть; Авґуст не послухався та спровадив їх до Литви.

Він знайшов собі доброго партнера та достойного поплічника в особі російського царя Пєтра I, теж пияки та розпусника. Той тоді теж поклав око на давній терен російської агресії – Прибалтику, якої Польща ще Олівською угодою 1660 зріклася навічно на користь Шведського королівства. Але, Авґуст II, ставши польським королем, не збирався цієї угоди дотримуватись; втім – як і всіх інших.

Цих двох звів докупи третій пройдисвіт, вигнаний зі Швеції латиський барон Йоган Паткуль. А незабаром до союзу проти Швеції пристав і Крістіан V, король Данії.

Але, всі вони, як завжди, недооцінили Швецію, потугу, яка тепер неподільно панувала на півночі ще з часів Ґустава II Адольфа (1611–1632). Тепер там був королем Карл ХII (1697–1718), молодий та енергійний, який не тільки любив, але й умів воювати.

Чи не найбільш вражаючим є його портрет від невідомого автора, у музеї провінційного Штральзунда на Балтику. Він сидить у шведському військовому однострої з безліччю ґудзиків але без жодного ордена чи прикраси. Ліва рука спирається на шаблю, права на стіл. Мало не брови Мефістофеля над пронизливими очима, у кутках міцно стиснутого рота зачаїлась усмішка; високий лоб, вольове підборіддя, міцна статура.

Він був добрим тактиком та стратегом, хоробрий, часом, до відчайдушності; був, можливо, навіть військовим генієм. Однак, треба брати до уваги й тих, хто з ним воював. То, як і у Ґустава II Адольфа, були шведи, ести та фіни, люди здорові, розсудливі, відважні та добре вишколені; а до того – стисло дисципліновані та організовані. Кращі солдати Європи, з такими гріх було терпіти поразки.

З початком війни Карл ХII вибиває геть зі союзу недолугу Данію, яка не в кращому стані, а потім всі сили повертає на двох зосталих.

Пєтр I жадає перемог та суне 1700 під шведську Нарву. Туди він прямує, наче на свято, засмаковуючи повну вікторію; жартує та багацько п’є: каже – тільки про перемогу. Та, й дійсно, він – людина зрілого віку, під тридцять, а хто ж отой Карл ХII, шибеник 18 років?

Однак, під стінами Нарви все змінюється, як у поганому сні. Гармати кепсько палять, з причини осіннього бездоріжжя, – нічого не підвезти. Але, оте бездоріжжя чомусь не заважає Карлові з 8000 шведів та естів підібратись халепної ночі до російської армії (а вона була в десятеро більшою) та разбити її вщент. Пєтр під час цих подій – теж змінюється повністю, впадає до панічного відчаю. “Ну, це не солдат…” – принизливо зауважує саксонський генерал Галлер, спостерігаючи як цар шклянками хлистає горілку щоб якось заспокоїтись; але – не заспокоюється. Він кидає армію, кидає все напризволяще та тікає, рятує власну шкуру.

Але, ліпше надамо слово іншому авторові:

Сльозливість Пєтра тут не менше від його полохливості. Пєтр тікає, обливаючись слізьми. Про жодне переслідування його нема й мови, але Пєтр переодягається до селянської одежі, як дитина маже собі лице грязюкою, ходить зігнувшись, щоб укрити свій ріст, і цей стан розгубленості та боягузтва утримується довший час.

Довідавшись про ту поразку, яку, як і слід було чекати, понесли кинуті ним під Нарвою війська, – він не тільки проливає потоки сліз, але ще показує таку зневіру, що ніхто не наважується при ньому згадувати про війну – “Які завгодно умови миру, хоч які принизливі, аби тільки мир!” Такими є на той час його мрії згідно погодженим та однодухим свідоцтвам сучасників.

(И. Василевский, Романовы, Петербург, 1923, т. II, с. 102)

Такою стала перша зустріч 18–річного Карла та десятьма роками старшого Петра.

А Iван Василевський не був істориком за фахом, але був добрим журналістом. Тому й не загрібався до дрібносток, подібно до якого–небудь Костомарова, а проникав до самого сенсу подій. З Пєтром це не був єдиний напад панічного боягузтва: бували перед тим, будуть і після.

Зауважимо тут, що саме підчас Північної війни, естонці, що перебували під культурними шведами – отримали змогу познайомитись ближче зі своїми східними сусідами та майбутніми хлібодавцями. Коли якось вдалося поправити справи після погрому під Нарвою, а якийсь там воєвода Боріс Шєрємєтьєв навіть переміг шведів у 1702 під Ерасвере в Південній Естонії, – він доповідав цареві:

Худоби та естів полонили силу. Корови тепер ідуть за три алтини, вівці по дві деньгі, малі діти по деньзі, більші по одній грівнє, чотири штуки купують за алтин.

Оскільки перед тим естонців ніхто й нікому не продавав, – це мало справити на них чимале враження.

Втім, кажуть, що коли незваних прихідців стали поступово та без великого галасу вибивати естонці, – вони змушені було дещо підкоротити свій звичний работорговий гендель. Що ж, естонці – як завжди, – цілком слушно розумілися на справах: мертвий російський озброєний раб – уже нікого іншого до рабства не продасть.

* * *

Але, для війни Нарва була лише початком. Після цього Карл зайняв Курляндію, вигнавши геть саксів Авґуста II, розгромив, дослівно, з’єднані сили саксів і росіян під Ригою 1701, та повністю відновив шведські володіння на континенті. Однак, на цьому не заспокоївся, замисливши позбавити саксонського нахабу польського трону. Тут вимушений був відповідати шведському королеві сейм Польщі, представивши справу так, що Авґуст II є тільки електором саксонським, а війну почав без згоди сейму. Та й попрохали відновлення Олівського миру, а Авґуста зобов’язали убрати своїх саксів поза межі Польщі. Але, Карл цим не задовольнився, а вимагав скинення Авґуста, як польського короля.

Не домігшись цього, він розбив Авґуста з тими ж саксами і нечисленними польськими військами 1702 та зайняв більшу частину Польщі, – Торунь, Варшаву, Краків. От і прийшлося оголосити чергове безкоролiв’я та обрати новим королем польським познанського воєводу Станіслава Лещинського, який цілком задовольняв Карла. А в Польщі почалась громадянська війна. Та як не пнувся саксонський електор врятувати для себе польську корону, як не заключав із царем союз у Гродні 1705, все пішло прахом.

Карл хутко вигнав Аґуста з Польщі разом із росіянами, які тому допомагали, – розбив під Олькениками на Литві. В той же час генерал Карл Ґустав Рьоншельд розбив допоміжну саксонську армію. А Карл тим часом – окупував князівство Саксен. Було заключено мир у Альтранстаді, яким Авґуст нарешті зрікався польської корони. Росія цього акту не визнала, як не визнала й частина поляків, вірних саксонському авантюрникові.

Карл ХII 1708 звернувся проти росіян, вигнав їх із Гродна та Могілева і порядно побив під Головчиним, та не чекаючи возз’єднання з балтицькою армією графа Адама Левенгаупта, – пішов на Україну.

Зима 1708/1709 видалася надміру холодною, але й це не примусило шведського короля одягнутися до шуби: це було його незмінним правилом – у поході не одягатися тепліше за своїх солдат. Російські автори розписують морози тiєї зими, але чомусь виключно пригадуючи при цьому шведів. Країна яких – до речі, вся лежить на північ від Москви; наче росіян морози не стосувалися. Чи вони, бува, повірили у свою ж власну дурість: ніби, що людині смерть, то московитові тільки здоров’я? – схоже на те…

Шведські джерела теж пишуть про морози, але в тому контексті, що вони заважали, з їх причини було припинено військові дії. Бо, звичайно, добре одягнені шведи, ести та фіни продовжували воювати й взимку, що вельми дратувало їх супротивників; особливо, підчас отiєї Тридцятирічної війни. Можливо, що саме ця звичка й закріпила за шведами мало не все північне узбережжя, від Рюгена та по Нарву.

Потім була Полтава, чи не єдина битва, яку він програє. Вона відбудеться на Ворсклі, чи не традиційному місці порахунків між Європою та Азією. Майже там, де кунігас Вітавтас хотів 1399 протиставитись татарам хана Едиґея, та – програв. Цього разу з одного боку теж була Європа, з другого ж… що ж це було? Ні, не Європа – в жодному разі, але не був цей московський смітник і гордою Азією – в жодному разі.

Ми вже писали, що король шведів був до відчайдушності хороброю людиною. Але, на жаль, саме це доходило в ньому до хворобливості: він переживав якесь незрозуміле нам задоволення, майже насолоду, спокійно прогулюючись під кулями, що свистіли повз вуха. Така собі, справжня протилежність доблесному російському цареві, який тільки но не обробився з переляку, тікаючи з–під Нарви.

Так сталося й тоді, перед Полтавою, коли Карл поїхав на берег Ворскли, за якою були росіяни, та їздив вздовж берега, вивчаючи диспозицію супротивника. Його присутність хутко викрили, та відкрили вогонь, від якого король і не подумав рятуватись, за своєю звичкою. З ним був генерал–фельдмаршал, граф Адам Левенгаупт, людина ідеально зрівноважена та не схильна кидати дурний виклик долі. Він почав умовляти короля від’їхати на безпечну відстань, але той наче дразнив його, продовжуючи своє. Та непоправне таки сталося: одна куля, хоч і на долеті – потрапила в ногу. Поранення було не тяжке, але з найпаскудніших – у стопу. Оскільки солдати звикли, що король керує ними особито, з’являючись де потрібно, – це могло фатально вплинути на виник битви.

Ця згубна звичка ще раз підведе його, вже в останнє, людиною зрілого віку, – в Норвегії, під Фредеріксгалленом 1718.

Для Пєтра Полтава була чи не єдиною перемогою в його кар’єрі, для Карла ХII – лише окремим епізодом у бурхливому житті останнього вікінга світу. Йому часто дорікають, що він покинув Швецію у значно гіршому стані, ніж прийняв, але – йому було тільки 36 років, та він не збирався, ні замирюватися, ні помирати.


Доповнення 5. Пєтр I, цар московський, реформатор

Росйський цар Пєтр I (1672–1725) був, як і його риваль Карл ХII, високою та міцною людиною. Але, при цьому може й занадто високою, десь, кажуть, два метри, та можливо – не такою вже міцною, бо був дещо вузькоплечий, про що переконливо свідчить одяг царя, який можна на власні очі побачити у музеях.

Російський історик В. Ключевскій починає свою лекцію “Петр Великий, его наружность, привычки, образ жизни и мыслей, характер”, – багатозначними словами:

Пєтр Вєликій за своїм духовним складом був одним із тих простих людей, на яких досить поглянути, щоб їх зрозуміти.

(В. О. Ключевский, Сочинения, Москва, 1958, т. 4, с. 29)

Це трохи нагадує нам плідну думку В. В. Розанова, який десь написав, що:

Поглянеш на російську людину гострим очком… Погляне вона на тебе гострим очком… I все зрозуміло. I не треба жодних слів. Ось чого не можна з іноземцем.

(В. В. Розанов, Сочинения, Москва, 1990, с. 30)

Однак, саме з цим – “поглянути”, тут могли виникнути й проблеми. Бо, пригадаємо досить цікаве спостереження Я. Номена, автора “Записів Я. К. Номена про перебування Пєтра Великого у Нідерландах 1697/98 та 1716/17” (є російський переклад, Київ, 1904), де автор із нідерландською докладністю зібрав усе, що тільки було можливо, мало не вичерпав тему. Виявляється (такий випадок стався й у Нідерландах), цар не виносив, коли йому дивилися просто у вічі, будь–хто, навіть незнайомі. Та незмінно з цього приводу зривався до бійки.

Фахівці з етології – Н. Тінберґен, Дж. Адамсон та інші, відмічають, що вдивляння просто в очі пробуджує агресивність у людиноподібних мавп. Так, чи не належав був цар московський саме до тiєї не вистачаючої “проміжної ланки”, представників якої учені всього світу так гарячково шукали після Ч. Дарвіна?

До речі, московський цар був і скорий до биятики, нічим оті сучасні супермени з американської кіно–халтури, готові затопити до пики з нагоди і без нагоди; як тільки щось хоч трохи не так.

Перебуваючи в Полоцьку навесні 1705 та нишпорячи містом, цар потрапив, разом із невеличким супроводом, – до уніатського кляштору, де в каплиці побачив незнайомий образ. Там було чотири ченці, та він і спитав, – хто це? Один із них лагідно пояснив, що то є святий Йосафат Кунцевич, прилічений до святих за те, що був земляками царя убитий за віру. Цар кинувся був до бійки, але ченці були добрі хлопці, та добряче натовкли пики цареві з його холуями, поки трьох із них вбили, а четвертого захопили та повісили (створивши, можливо, іще одного святого).

Полоцький уніатський єпископ Кунцевич був 1622 розірваний на шматки у Вітебську на вулиці розлюченим православним натовпом. Московська пропаганда приписувала йому закриття православних церков та тортурування священників (!), які не бажали переходити до уніатства. Втім, як він міг це робити, не маючи відповідних силових структур, – якось не пояснюється.

Незрідка цитований нами історик Н. I. Костомаров – зауважив колись, ніби:

Добродуха природа невігласної російської людини за своєю якістю менше, ніж будь–чия, була схильною до нетерпності – потрібне було письменне невігластво, аби збудити в ній фанатизм.

(Н. И. Костомаров, Исторические произведения, Київ, 1989, с. 329)

Можливо, воно в принципі й так, але… Чи отой натовп у Вітебську мав у собі аж таку силу письменних? – важко повірити…

Але, продовжимо. Iнший російський історик доповідає:

…Пєтр дивився на всіх жваво та самовпевнено, та йому не сиділося на місці. Згодом це враження псувалося слідами сильного нервового збурення, причиною якого був або дитинчий переляк підчас кривавих кремлівських сцен 1682 р., або надто часто повторювані пиятики, що надломили здоров’я ще не зміцнілого організму, а ймовірно, що те й друге разом. Дуже рано, вже на двадцятому році, у нього стала трястися голова та на красивому круглому обличчі у хвилини роздумів або внутрішнього хвилювання з’являлася судома, що його потворила.

(В. О. Ключевский, Сочинения, Москва.1958, т. 4, с. 30)

Що до того трясіння головою – властивості глибоких старців, то – що ж, треба було іще замолоду поменше пиячити. Бо, нам важко навіть уявити собі, яке сміття він збирав навкруги себе. Наведемо уривок, знову ж, з досить стриманого в присудах російського історика, який чимало додає до образу царя. Iдеться про перший закордонний виїзд Пєтра (1697–1698), коли він спочатку працював певний час на корабельнях у нідерландському Саардамі, а потім – із супроводом, подався до Англії за морською наукою. Отже:

У Дептфорді Петру з усім почтом відвели приміщення у приватному будинку поблизу корабельні, обладнавши його за наказом короля як годиться для високого гостя. Коли по трьохмісячному перебуванні цар та почет виїхали, домовласник подав – куди слід, рахунок, кошторис на збитки спричинені гостями, які виєхали. Жах охоплює, коли читаєш цей лист, навряд чи з перебільшеннями. Долівка та стіни були запльовані та забруднені слідами веселощів, меблi поламанi, занавіски обірвані, картини на стінах порвані, бо слугували ціллю для стрільби, травники в саду були так витоптані, наче там марширував цілий полк у залізних чоботах. Усіх пошкоджень було нараховано на 350 фунтів, до 5 тисяч карбованців на наші гроші, за тодішнім відношенням карбованця до фунта стерлінгів. Видно, що виправлені на Захід за його наукою московські учні не подумали, як себе поводити в тамішніх обставинах.

(теж там, с. 26)

Останні слова наводять на думку, що поводити себе у подібний спосіб вдома, автор, можливо, вважав би за щось звичайне. Втім, цей рахунок за витоптані травники та обригані виметами килими, – не так уже й великий, як узяти до уваги, що вся виправа стала в “нє мєнєє 2,5 млн. рублей на наші деньгі”. Оскільки ж цей недоумок узяв із собою не пів–Росії та навіть не пів–Москви, – виникає запитання: куди можна було розтринькати стільки грошей?

Що ж до полохливості Пєтра, яка спонукала його, переодягшись волоцюгою панічно тікати від Нарви так і не побачивши на власні очі живого шведа, то її причиною дійсно міг бути стрілецький бунт 1682, коли йому було тільки десять років: вік чи не найбільш вразливий. Він, цей бунт, розпочався зі смертi царя Фєдора 7 травня 1682 та розтягнувся до осенi.

Причини були досить звичайні – заборгованість у виплаті грошей та використання стрільців як звичайної “робочої сили” на побудові полковницьких дворів. До всього цього сучасник може віднестися й без розуміння: як то так? – адже й досьогодні російській армії своєчасно не сплачують, і зараз її солдатів використовують на побудові та обслуговуванні генеральських дач, але ніхто, наче, від цього не бунтує.

Однак, самі бачите, сьогодні не бунтують, а тоді – бунтували. Розуміють сьогоднішні люди труднощі своєї розікраденої держави…

Стрільці тоді спромоглися вдертися до Кремля, чимало там набешкетували, поґотів, хтось пустив плітку, ніби Iван Наришкін, брат матері Пєтра, – задушив царевича Iвана. Можна зрозуміти, що довелося їм пережити впродовж кількох місяців. Втім, на стрільцях він іще помститься.

Потім, коли 1698 він вимушений буде терміново повернутись з-за кордону з причини нового стрілецького бунту, – він сам буде вести слідство та власноруч виконуватиме й обов’язки ката. В цьому він наслідував Iвана IV, для якого це теж було гоббі, що стало фахом. Мабуть саме з цього часу, – він вважався й неперевершеним знавцем катівсько–тортурної справи. Про ці його обдарування та досягнення можна було би написати цілу окрему книгу.

Тоді в Німеччині, хоч і в меншому ступені ніж у Росії, зберегалися деякі середньовічні види покарання; таким було колесування. Кажуть, перебуваючи в Кеніґсберзі, російський цар зацікавився подібною процедурою та попрохав показати. Йому на це відповіли, що Schade (шкода), але нема на цей час засудженого. Тоді він запропонував стратити в подібний спосіб кого–небудь зі свого супроводу, але педантичні німці й на це не погодились: й на це, мовляв, потрібний судовий вирок. Російський цар був ґрунтовно розчарований. Бо, катівська справа, це було саме те, що він любив та умів.

* * *

Щодо його майстерства в ремеслах – ходили й ходять леґенди, але леґендами вони й є. Бо, цар хапався за все, надихаючи підданих, але сам робити щось як слід – безумовно не міг. Бо, оволодіння будь–якою справою потребує не поспіху, а терпіння та систематичності. Чого в нього, як свідчить нам російський же історик – не було: “йому не сиділося на місці”.

Вважаючи цю рису важливою, він підкреслює її й далі:

Багаторічний невпинний рух розвив у ньому рухливість, потребу постійної зміни місць, хуткої зміни вражень. Квапливість стала йому звичкою. Він завжди й у всьому поспішав.

(теж там, с. 31)

Є доволі очевидним, що поспіхом можна зробити що завгодно, та лише не щось добре та тривке. Тому ці слова слід тлумачити й як присуд хоч може й мимовільний, для всієї діяльності цієї людини.

Але, разом із тим він твердить, ніби:

Успіхи в ремеслі надали йому велику впевненість щодо вправності своєї руки: він вважав себе і досвідченим хірургом і добрим зубним лікарем. Бувало, близькі люди, на щось хворі, що вимагали хірургічної допомоги, жахалися думки, що цар провідає про їхню хворобу та з’явиться з інструментами, запропонує послуги.

(теж там, с. 32)

Оволодіння будь–якою майстерністю, підкреслимо ще раз, потребує, вимагає посидючості та ретельності, неможливо без системи та якоїсь, бодай початкової освіти. А, як це добре відомо, юність Пєтра – вік, коли саме й набувають цих знань, – протекла у пиятиках та гульні в цілком певної репутації кублі, яке утримував у Німецький слободі шахрай і пройдисвіт, французький педераст Франц Лефорт, зроблений згодом адміралом та ще, Бог відає, чим. Де вже тут було набувати освіту; а хоч і розвивати систематичність. Той же російський автор відверто повідомляє нам, що:

До нас дійшли учбові зошити Пєтра із задачами, ним вирішеними та поясненнями, що писані його ж рукою. Iз цих зошитів бачимо, насамперед, як кепсько був навчений Пєтр грамоті: він пише неможливо, не дотримується правил тодішнього правопису, з трудом виводить літери, не вміє розділювати слів, пише слова за вимовою, між двома приголосними стало підозрює твердий знак: всегъда, сътърелять, възяф. Він погано вслуховується до незрозумілих йому математичних термінів: додавання additio він пише то “адицое” то “водіция”. I сам учитель був не спритний математик; у зошитах зустрічаємо задачі, ним же й вирішені, та у задачах на множення він не одного разу припускається помилок.

(теж там, с. 15)

Отже, дозволимо собі полишити байки про всезнаючого та всеуміючого царя тим, для кого вони й призначені: повним дурням. Хоч він і за все хапався, та до всього ліз.

* * *

Але, є за цією недолугою людиною в російській історії іще одна велика слава: всебічного реформатора. Мовляв, дикій країні – відкрив (чи прорубав? – різно кажуть) – “вікно до Європи”. Одне слово, цивілізував дику (чи напівдику) Росію. А, чи це дійсно так? Щоб побачити що то було за “вікно”, та до чого зводилося, знову наведемо добірку посилань з того ж таки історика.

Військова реформа була першочерговою перетворювальною справою Пєтра, найбільш довгою та найбільш важкою як для нього самого, так і для народу. Вона має дуже важливе значення в нашій історії; це не просто питання державної оборони: реформа справила глибоку дію й на склад суспільства й на подальший хід подій.

(теж там, с. 64)

Тут визнається, більш–менш відверто, що першою причиною реформи стали чергові потреби російської агресії (“питання державної оборони” – їхньою езопівською мовою). З оберненням цієї агресії в бік Європи, яка воювала, випереджаючи Росію на століття, модернізація стала невідкладною необхідністю. Не будь Пєтра, це провів би хтось інший. Бо, той рівень агресії, з яким були завойовані мирні та роз’єднані народи Сибіру, – був уже далеко недостатній проти цивілізованої Європи. Втім, і тут були деякі провали. Досить пригадати хоча би оті півтора століття героїчного протистояння агресорам Коди – держави хантів і мансі.

Підтверджує таку точку зору й історик:

Війна вказала порядок реформи, надала їй темп та самі прийоми. Перетворювальні заходи слідували один за одним у тому порядку, в якому викликали їх потреби, нав’язані війною.

(теж там, с. 62)

Осучаснення армії, потрібне для агресії проти Європи, тягне за собою й розвиток виробництв, які мають потреби цієї армії обслуговувати. Десь на все це потрібно брати гроші, тому:

Війна була головним рухаючим важелем перетворювальної діяльності Петра, військова реформа – її початковим моментом, устрій фінансів – її кінцевою ціллю.

(теж там, с. 63)

Війна потребує грошей, потребує постійного постачання, резервів, матеріальної частини. А з цим було – чи не найгірше. Цар потурав, зокрема, побудові суконних фабрик, розраховуючи на те, що вони мають прийняти на себе постачання сукна на однострої, але… так до кінця життя цієї цілі й не досягнув. Приходилося закуповувати й це за кордоном; а все це – гроші.

Впродовж всього царювання Пєтра сухопутна армія росла та дорожчала, і до 1725 р. витрати на неї виросли більше, ніж у п’ятеро, перевищивши 5 млн. тодішніх рублів, а на флот уходило 1,5 млн. рублів; в сумі це складало 52–58 млн. рублів на наші гроші (на кінець ХIХ ст., О. Б.), не менше від 2/3 тодішнього бюджету доходів.

(теж там, с. 69)

Не дивно, що під кінець цю армію прийшлося розквартировувати по всій країні, по так званих “полкових слободах”, – своєрідна самоокупація. Від цього один крок до майбутніх “воєнних посєлєній” Аракчєєва, за Ніколая I. Тут наш автор дещо не витримує, пишучи про це не без певної досади:

Створити звитяжну полтавську армію та під кінець перетворити її на 126 розбещених поліційних команд, розкиданих по 10 губерніях серед заляканого населення, – в усьому цьому не впізнаєш перетворювача.

(теж там, с. 99)

Осучаснена та відповідно збільшена для потреб агресії армія, – вимагає й сталого забезпечення: постачання того чи іншого. Значить – потрібна до неї й промисловість.

Пєтр I полишив після себе 233 фабрики та заводи по самих різних галузях виробницта. Найбільш турбували його виробництва, пов’язані з військовою справою, полотняне, парусинне, суконне: в 1712 р. він передписав так поставити сукняні фабрики, щоб через п’ять років можна було “не купувати мундіру заморського”, але по кінець життя не досяг цього.

(теж там, с. 120)

Чимало грошей уходило в пісок з нерозважливо розпочатими новобудовами, хоча би з тим же Пєтєрбурґом. Місцеві фіни попереджали Пєтра про те, що вся місцевість наражена на регулярні повені, спричинені нагонкою води з моря циклонами. Але цар не послухався та здійснив свою дурість, прирікши на століття мешканців мiста на оті повені. По тому, більше ніж через століття, Росію навідує француз із емігрантів – Альфред де Кюстен, аби подивитись на реномований зразок самодержавного правління. Та, за його ж зізнанням – капітально розчаровується, – приїздить монархістом, а від’їздить “переконаним прибічником конституції”; про що й пише книгу “Росія в 1839 році”. Де, між усім іншим, – стверджує й повну безглуздість побудови столиці. Але, великодержавний патріот В. Бєлінскій, якого нам завжди підсовували як “рєволюціонного дємократа”, – відповів йому, що “город сєй” є заснований “волєй Пєтра” та всупереч законам природи: “Воля одного чєловєка побєділа і самую пріроду” – писав він. Оскільки тут під “однім человєком” розумівся, скажімо, ніяк не “дворовий чєловєк князя Н”, то… Ви розумієте.

Немало при цій новобудові було укладено до болот і людських життів. Скільки саме? – та хто ж це рахував. У Росії життя простої людини й досі нічого не варте.

Як слушно свідчить історик:

Навряд чи знайдеться у військовій історії побойовисько, котре вивело би зі строю більше бійців, ніж скільки лягло робітників у Пєтєрбурзі та Кронштадті.

(теж там, с. 125)

Додамо, як хто не знає, що туди зайняли й українських козаків, які віддали перевагу єдиновірцям перед басурманами–шведами: там їх теж полягло з кілька десятків тисяч (хто ж знає, скільки саме?). Бажанням царя–придурка нема перепон, та:

Пєтр уже славився, як правитель, котрий, раз щось задумавши, не пожалкує ні грошей, ні життів. Робітників, що загинули при побудові гавані поблизу Таганрогу, яку потім зруйнували за угодою з турками, нараховували сотнями тисяч, імовірно, з перебільшеннями. Те саме розповідали і про балтицькі гавані.

(теж там, с. 126)

Таганрог – це Україна, отже – й сотні тисяч життів…

Однак, хоча численні труднощі, пов’язані з побудовою Пєтєрбурґу та Кронштадту, пощастило якось подолати, вгативши купу грошей, а ще більше людських життів, – як порти вони не були варті ламаного шеляга; хоч власне на це й будувалися. Вони були надто мілководні, як і весь східний Балтик, надто прісноводні (від Неви), що шкодило тодішнім дерев’яним суднам та й замерзали рано та надовго. Марно витративши на подолання всього цього (а – як?) іще чимало грошей, цар приглядає собі досить добрий, а головне – глибокий рейд за десяток кілометрів перед естонським Ревелем (Таллінн), в затоці Роґер (Роґервік). Але, не без недоліку – відкритий дужим західним вітрам, що бувають у тилах циклонів або оклюзій. Ну, що ж, і це не перепона – можна побудувати відповідний мол. Iще раз довівши, що воля монарха – понад усе. Однак, виявилося, що не завжди.

Про це історик пригадує у таких словах:

Навезли неймовірну кількість колод, спустошивши ліса Ліфляндії та Естляндії (Латвії та Естонії, О. Б.), наробили здоровенних ящиків, заповнили іх камінням та опустили на глибоке дно рейду; але буря розкидала споруду. Роботу повторювали, але так само невдало, отже врешті страшенно дорогу справу було кинуто.

(теж там, с. 126)

До речі, зазначимо й це, – російський цар, як і його далекі наступники, совєцькі придурки з Політбюро, – дуже палився рити канали. Він задумав їх аж шість, але за все життя встиг побачити лише один. Наливав би, мабуть, і оті ідіотичні “моря”, якби таке щось було технічно можливо у ті часи.

* * *

Часто мелють щось про законодавчу діяльність Пєтра, мовляв, – він і в цьому створив нову країну; зі стану дикості привів країну мало не до правового стану. Але, історик і в цьому розчаровує нас. Вважає, що й у цьому його підопічний був не на висоті. Він стверджує, що:

У ХVIII ст. простор, наданий землевласникам слабкими або своєкорисними урядами династії, допомагав пануючим класам, користуючись народним збідненням, через господарські оборудки – пом’якшувати утисливі для них видів холопства та навіть закріпостити більшу частину вільного селянства.

(теж там, с. 105)

А тому, власне:

Законодавство Пєтра не пішло прямо проти цих, шкідливих для держави холоповласницьких прагнень, навіть загнало до кріпацької неволі цілі розряди вільних осіб і урівнювало всі види неволі близько до повного холопства. Так воно відкидало суспільство далеко назад, до здавна відомої на Русі греко–римської норми: “Рабство є неділиме, стан раба не допускає жодних порізнень; про раба неможливо сказати, більше чи менше він є раб”.

(теж там, с.105)

Отже, це жодні не реформи, а танцювання в тому ж рабському колі. З іще більшим стисненням останнього. Росія – то лише агресія і рабство; рабство і агресія, – нічого більше.

Розбираючи механізми та наслідки пєтровських реформ, спрямованих тільки й виключно на досконалення, модернізацію традиційних московських методів агресії, того, на чому трималась московська держава, – неможливо, гріх проминути й ті засоби поповнення державного бюджету, яких вимагали витрати на неймовірно вирослу армію. Iмператор іще тоді добре розумів (як це розуміють і зараз), що в цьому ніяк не слід покладатися на скоробагатьків, а – навпаки, обдирати якомога більше саме бідняків. Тут ми зтикаємося з чимось до болю знайомим, бо є речі, які не міняються. Бо Росія завжди була та буде Росією: час на неї не діє. Змінюється лише її оточення. Російський iсторик пише з цього приводу, дослівно:

За кошторисом 1710 р. передбачений півмільйонний дефіцит постановлено було покрити додатковим збором по “полтінє” (4 рублі на наші гроші) з тяглового двору: це був за Пєтра, як і перед ним, звичайний вид унутрішнього кредиту – позика безвідсоткова та не до повернення; іншого виду не було, тому що до казни ніхто не мав довіри ні вдома, ні за кордоном.

(теж там, с. 128)

А до того, додається ще й суб’єктивний погляд царя на справи:

Пєтр розумів заощадження народних сил по–своєму: чим більше різати вівці, тим більше вовни повинна давати овеча отара.

(теж там, с. 128–129)

Одне слово:

На російського платника він дивився самим життєрадісним поглядом, вбачаючи в ньому невичерпний запас усіляких податних внесків.

(теж там, с. 136)

Але в своєму оптимiзмi не поступався, як бачимо, нашим сьогоднiшим благодiйникам. До останнього засобу – фальшивомонетництва – карбування в державі полегшеної монети, – реформатор вдасться наприкінці свого царювання.

З метою вимислення все нових і нових податків, реформатором був створений цілий інститут “прібильщіков”, які й мали винаходити все, можливе й неможливе, – для подальшого збагачення казни: податки та побори. Їх тепер стягувано за все: за землю, за двір, за лазню, за воду, за худобу, за дрова, за димохід. Аж до славетного податку на вуса та бороди. Щоправда, цей останній сплачували лише вільні. Раб – селянин мав бороду задарма, сплачуючи за неї всього копійку при в’їзді до міста, та копійку ж при виїзді.

З “інородцєв” же брали податки навіть за шлюб або народження дитини. Як пише з цього приводу історик:

Треба тільки дивуватись, як могли “прожєктєри” і “прібильщікі” проґавити податок на похорон.

(теж там, с. 132)

Цар, в інтересах “російского царства вєлікого”, всіляко потурав доносам, та за нього руські люди клопоталися доносячи одне на одного – нічим потім за совєтів. При цьому з часом пільги доносителеві, легальні та законні, – нарощуються. Від наслідування 1/3 майна (2/3 – цареві), та аж до… Дійшло того, що був прийнятий закон, за яким доносчик на “злоумишлєнніка”, скажімо – “дворовий чєловєк” генерала або сенатора, коли донос був визнаний правильним, – мав право не лише на все майно “прєступніка”, але й на його чин та звання. Тобто, звичайний мужик міг стати таким шляхом генералом же або сенатором. Так, чи хіба це не верх царської дурості?

Бо цей закон прямим текстом свідчить, що у тодішній Росії, для обійняття самої високої посади – не було потрібно нічого. Ні звань, ні освіти; навіть того, що завжди вважалося за синонім цього всього, – родовитості. Нищівне свідоцтво.

Разом із тим, наш автор меланхолійно зауважує, що:

…казнокрадство і хабарництво сягнули розмірів, небувалих раніше, – хіба тільки після…

(теж там, с. 197)
* * *

Але, що ж там іще полишилось нам від отих прославлених брехливою офіційною історією “пєтровскіх реформ”? – ага, реформа освіти. Що до неї, то наш історик теж не надто нею запалюється, ставиться радше скептично. Бо, насправді:

Укази 1714 р. уводили до історії російської просвіти цілком новий факт: обов’язкове навчання “мірян”. На кожну губернію призначено було всього по два вчителі, що вивчили географію та геометрію. “Цифірь”, початкова геометрія та деякі відомості з закону Божого, вміщені до тодішніх букварів, – от і весь склад початкового навчання, визнаний достатнім для цілей служби; поширення його пішло би на шкоду службі.

(теж там, с. 79)

Останнє, з точки зору реформ, бринить особливо взрушуюче. Отже, як бачимо, сам імператор, не надто переобтяжений освітою, остерігався переобтяжувати нею й своїх підданих.

В цьому – освіті, як і у всіх військових авантюрах царя, не обійшлося (поґотів, просто нічого не вийшло би) – без українців.

Бо, як написав колись вірний апологет Пєтра:

Перенесення київської вченості до Москви було важливішою подією в історії російської освіченості ХVII століття.

(Н. И. Костомаров, Исторические произведения, Київ, 1989, с. 313)

Він, щоправда, має тут на увазі освіченість богословську, але те саме стосується й будь–яких галузей освіти; без найменшого виключення.

Отже, у розгляді та оцінці цієї, мало не першої в російській історії особи, ми дійшли певного кінця. Висновки може зробити читач. Хіба що, заради контрасту та читацької ж розваги, – наведемо опінію особи, яка в Росії в своїй галузі принаймні, та з так само крихкими підставами, – вважається не меншою від Пєтра на троні: поета А. Пушкіна. Наділеного не тільки й не стільки поетичним даром, доволі скромним, – як усе отiєю ж, одвічно російською “лєгкостью в мислях нєобикновєнной”, не чужим котрій був, як ми вище переконалися, його сталий улюбленець – “вєлікій рєформатор”; та – з не меншими амбіціями. Отже, милуйтеся:

Самодержавною рукою
Он смело сеял просвещенье
Не презирал страны родной:
Он знал ее предназначенье.
То академик, то герой
То мореплаватель, то плотник,
Он всеобъемлющей душой
На троне вечный был работник.

З кінцем пєтровського царювання співпадає знаменна історична подія. Року 1721 з мапи Європи зникає одна держава та з’являється друга: замість царства Московського – Російська імперія. Важко було би проти цього щось заперечити, якби не назва. Бо, Россія – то не більше, як візантійська (або латинська) назва Русі (або – України). Але, треба ж якось називати й Україну, та вона перейменовується на Малу Росію, або Малороссію; цей термін – теж крадений, та займаний з одного з документів Болеслава Мазовецького, відносно дещо іншого терену. Тоді ж, природно, з’являється й нечувана перед тим Велікороссія.

А все це, разом, є вже беспрецедентне історичне шахрайство. Бо, з остаточним позбавленням України незалежності, – агресором присвоюється її колишня назва; а значить – присвоюється i вся історія. Злочин зі злочинів; останній злочин “реформатора”.



Доповнення 6. “Заповіт Пєтра І”

На початку ХIХ ст. на Заході було оприлюднено так званий “Заповіт Пєтра I”, для чогось поспіхом оголошений фальшивкою. Схоже, що вже на той час західні простачки годувалися відомостями про Росію, що поставлялися російською розвідкою, яка вже в пєтрівські часи діяла там із більшою свободою, ніж у себе вдома (пригадайте викрадення Войнаровського). Приписувано цей документ, ясна річ, і “козням Наполєона”.

Але, краще навести самий документ, поґотів, він є досить стислим та схематичним.

1. Належить впроваджувати в Росії європейські звичаї та форми керування. Не зупинятися ні перед чим, навіть – силою.

2. Тримати імперію в стані сталого напруження, ангажуючи її до все нових воєн, аби загартовувати солдат та не давати передиху підданим.

3. Усилюватися щодо поширення кордонів Росії, власне – на півночі та на півдні.

4. В Англії, Данії й Бранденбурзі підсилювати настрої проти Швеції, аби тамішні двори дивилися крізь пальці на російську здобич.

5. Зацікавити Австрійський двір щодо вигнання турків із Європи та під таким приводом утримувати у себе сталу армію й будувати сточні на берегах Чорного моря, поступово посуваючись у бік Константинополя.

6. Підтримувати стан анархії у Польщі, впливати на перебіг сеймів та вибори монархів, а в кінці цілковито підпорядковувати її собі.

7. Утримувати якнайліпші стосунки з Англією.

8. Шляхом війни допровадити до упадку Персію, а потім опанувати левантинську торгівлю, оскільки торгівля з Iндією має світове значення.

9. Втручатись, не перебираючи засобів, у європейські справи, зокрема – поміж окремими німецькими державами.

10. Підтримувати добрі стосунки з Австрією, казати вголос про її керівну роль серед німецьких держав та в секреті збирати опозицію проти неї.

11. На дружини великих князів обирати княгинь німецьких, збільшуючи в такий спосіб вплив на перебіг середньо–європейських подій.

12. Розширювати впливи на православну людність поза межами Російської імперії, приймаючи опіку над нею, щоб таким шляхом підпорядкувати собі Туреччину а потім Польщу.

13. Допровадити до війни поміж Францією та Австрією, в котрій повинні взяти участь усі європейські двори і пам’ятати, що у тій війні буде йтися про панування над континентом, а пізніше – над світом.

14. Виступити на боці Австрії, а потім перекинути “орди азіатов” до Європи. Російський флот перевезе їх на Середземне море та Атлантицький океан, а вони опанують Еспанію та Францію, виб’ють частину людей, а решту переселять до Сибіру, що спричиниться до його загосподарювання. Регулярна російська армія не буде тоді мати проблем із опанування цілої Європи.

А тепер поставимо на суд читача наступну опінію з тiєї самої книги за якою ми навели текст “Заповіту Пєтра I”:

Багато чого можна закинути Пєтрові I, але не можна його звинувачувати щодо браку політичного реалізму, а дискутований документ власне й указує на брак його у автора.

(В. Серчик, Петр I Великий, Варшава., 1977, с. 244)

Те, що тут написане, схоже на суті дурниці; бо так могла би писати людина, хіба, ХVIII ст. Бо можна довести, як двічі два, що цей “Заповіт” не тільки не позначений браком політичного реалізму, але й здійснювався неухильно, в міру сил вічно трухлявої імперії. На 100 %, зокрема, щодо батьківщини цитованого автора.

Отже, пробіжимося по окремих пунктах.

Пункти 1., 2. Коментарів просто не потребують, бо досконало віддзеркалюють стан речей в епоху самого Пєтра, як і його не раз декларовані ним же особисто спрямування.

Пункт 3. Поґотів не викликає застережень, бо терени, загарбані Росією, – стало поширювалися, як за Пєтра, так і потім, аж по 1913. Потім імперіалістичні совєти не вгамувалися, пішли навіть на підпал Другої світової, щоб повернути собі втрачене. Та, не тільки його повернули, але чимало й прихопили нового. Поставивши ногу навіть на інших континентах. Тепер знову втрачено чимало, але…

Можна не мати сумніву, що наступні покоління росіян, як і раніше, не прагнутимуть жити як люди, а покладуть мільойони життів на те, щоб панувати над іншими, щоб догарбати світ.

Пункти 4., 5. Все так, все було, не за Пєтра, так після; єдино – долізти до Константинополя так і не змогли, не судилося. Може за В. Жіріновского або Б. Бєрєзовского пощастить…

Пункт 6. Підпорядкування Польщі, це те, чого все життя прагнув дуркуватий реформатор, але здійснила лише його вірна учениця Єкатєріна II, своїми поділами Польщі.

Пункт 7., 8. От тут ми маємо дещо цікавіше. Бо Пєтр і утримував саме такі відносини з Англією, та саме вона несе пряму історичну відповідальність за північні набутки Росії, хижак хижака зрозуміє завжди, але…

Не забудемо, що на часи Пєтра I Англія була для всіх інших в Iндії лише торговим конкурентом, не маючи там своїх власних володінь Ситуація різко змінилася, коли 1757 Роберт Клайв військовою силою захопив Бенгал, Біхар та Оріссу, поклавши початок англійським колоніальним володінням на півострові. З того часу Англія та Росія стають ворогами, бо Росія теж прагне прихопити, або “добровольно прісоєдініть” Iндію, та про це в Росії відверто писатимуть уже на початку ХIХ ст. Дещо примирить двох імперіалістичних розбійників тільки спільна небезпека від Наполеона, але – не надовго.

Так, чи дійсно отой “Заповіт Пєтра” – то всього тільки наполеонівська фальшивка?

Пункт 9., 10. Що ж, саме так, точнісінько так воно й було. А Росія з Австрією після Наполеона, й насправді, – придушили та закайданили мало не всю Європу, аж до “вєсни народов” 1848, коли десь та щось і дійсно зрушилося.

Пункти 11., 12. Саме так, точнісінько так воно все й було. Аж до самого 1913. Ні додати, ні відняти.

Пункт 13. Тут, схоже на те, або “заповіт” і насправді передбачив наполеонівські війни, або це й дійсно фальшивка, складена вже по них. Однозначно вирішити цю альтернативу, зрозуміло, неможливо.

Пункт 14. Можливо, щось подібне могло й плануватись, цілком у дусі недоумкуватого реформатора, але… наступним “радєнієм государства Російського” ці “орди” було настільки скорочено, що відпало й саме питання.

Отже, загальний висновок може бути, єдино, такий, що російська політика впродовж наступних двох століть (!) по Пєтрові, – на 90 % відповідала напрямам цього документу, але – чому? – чи, може, ішла слідом чужоземної фальшивки?

Чи може такий “Заповіт Пєтра I” – насправді існував?

Чи це не набагато простіше припущення?



Доповнення 7. Хоробрий полковник Iван Сірко і “зрадник Петрик”

Доблестями полковника Iвана Сірка надміру захоплюється Д. Яворницький у своїй “Iсторії запорізьких козаків” Львiв, 1992. Ця людина й насправді знайшла собі видне місце в подіях в Україні після зловісного 1654, та була відома мало не тридцять років по тому. Втім, коли він пише, що “українські історики порівнюють його з Чінгіс–ханом чи Тамерланом” – то це не слід сприймати серйозно: або він тут щось перебільшує, або в українських істориків, як часто буває, клепки в голові бракує. Полковник Сірко був простою людиною з Мерефи на Харківщині та навіть не умів писати; а тому мабуть, і не визнавав законів: “Нужда закон зміняє”, як він казав. Але, ознайомимося, на початку, з короткою загальною характеристикою українського історика:

Проживши все своє життя на війні, Сірко водночас відзначався великодушністю й рідкісною безкорисливістю, тому ніколи не переслідував слабкого ворога, а після війни ніколи не брав собі військової здобичи. На війні він був самовіддано хоробрим і на диво винахідливим: він умів із десятками козаків розбивати сотні ворогів, а з сотнями молодців перемагати тисячі неприятелів. Iм’я його як ватажка оповите ореолом цілковитої непереможності, тому вороги боялися його як вогню, він був для них гіршим за бурю, за моровицю. Найбільше діставалося від Сірка ворогам Христової віри: мусульман Сірко ненавидів усією своєю козацькою душею і всім своїм щирим козацьким сердцем. Запорожці вірили, що чим більше хтось уб’є “бусурманів”, тим певніше потрапить він у царство боже; у Сірка ця віра була ще сильнішою, ніж у когось іншого.

(Д. Яворницький. Iсторія запорізьких козаків, Львiв, 1992, т. II, с. 190–200)

А ще й пригадує, ніби той брав участь у 55 битвах, та всюди (“крім одного–єдиного випадку”) – переміг. Але тут – як ніде більше, залежить – що то були за битви. Бо, могли бути й звичайні наїзди, пограбування; скажімо, – з наступними наслідками:

Отримавши припаси, частина козаків під проводом Iвана Сірка перед Пасхою (Великоднем, О. Б.) 1660 року ходила з Запоріжжя під Очаків, витяла у ньому передмістя й захопила багато людей у полон, інші ходили під місто Ослам (Арслан), захопили його фортецю, жителів частково вирубали, частково взяли у полон і згодом продавали полонених у Переяславі та інших українських містах.

(теж там, с. 203)

Як бачимо – “з ким поведесся – від того й набересся”: головна прикмета російської культури – торгівля людьми як худобою, – з’являється й у підмосковській Україні; не пройшло дарма добрим козакам пластання на брюсі перед московськими царьками. Та, все це трохи руйнує й образ безкорисливого Сірка, борця за віру Христову, – стільки людей пригнали та випродали до рабства, а йому так нічого й не перепало? – дозвольте в це не повірити. Поґотів, ніде в подальшому автор не наводить жодної подробиці з оцих 54 звитяжних битв, так і не даючи змоги читачеві на власний розсуд оцiнити військовий ґеній полковника Iвана Сірка.

Автор твердить, ніби Сірко 1654 був проти союзу з Москвою, але усього через кілька років ми бачимо його вірним слугою московського царя; втім, таким стало на той час (і далі) все Запоріжжя. Та коли Iван Виговський одержав історичну перемогу над московськими агресорами, вибивши їх упінь під Конотопом улітку 1659, – недобитий Алєксєй Трубєцькой слізно попрохав Iвана Сірка піти походом на татарів – союзників Виговського, що той достеменно й виконав. Та був за це, попри свою безкорисливість, щедро нагороджений за вірну службу Москві, завжди, в усі часи, – смертельному ворогові України:

У нагороду за подвиги Сірка цар грамотою від 14 грудня наказав київському воєводі Шєрєметьєву видати полковнику Сіркові двісті золотих та соболів на триста карбованців.

(теж там, с. 201)

Коли року 1668 загострилися відносини з Москвою, та по смерті Брюховецького Петро Дорошенко на час об’єднав обидві частини поділеної України, полишивши на Лівому березі своїм заступником чернігівського полковника Дем’яна Многогрішного, – Сірко ні в чому цьому не брав участь. Він покинув був збунтованих запорожців та учинився зміївським полковником. Але хутко збігає й звідти, та ще й вимушений під Охтиркою битись із царськими військами, бо вже поспіхом оголошений “ізмєнніком”. Він повертається на Запоріжжя та стає на час кошовим отаманом, але невдовзі його зміщує Михайло Ханенко, знову повертаючи бунтівних запорожців під “руку государя”.

Але, Сірко не ворогує з Ханенком та навіть ходить з ним у Крим по здобич, а восени 1671 вони, ні сіло, ні впало, – присягають польському королеві; за що їх щиро нагороджують “золотом та шовками”. Однак, на початку 1672, після падіння Многогрішного, – Iван Сірко цілиться на його місце, та й цар наче не заперечує, але… дає наказ упіймати полковника: не дарує йому польського “золота та шовків”. Його запротороюють аж до Тобольска, але тим часом різко змінюється на гірше стан справ в Україні: султан Мохамед IV з 300 тисячами турків наїздить Україну та захоплює Кам’янець на Поділлі; а звідти має намір іти на Київ, де сидить російський воєвода. Цар Алєксєй Міхайловіч – людина не з хоробрих, та хапається за кожну людину. Поґотів, 1672 вставляється за Сірка й посол польського короля, якому нещодавно присягав Сірко. Тепер його примушують знову урочисто присягнути цареві, тільки потім відпускають. Однак, за інтригами гетьмана Iвана Самойловича, тримають іще рік.

Вартою уваги є й історія з черговим самозванцем від Разіна взимку 1673, “царєвічєм” при живому батькові, що з’явився на Запоріжжя до Сірка, та називав себе Сімєоном Алєксєєвічєм. Iван Сірко уперто тримався за нього, попри всі роз’яснення з Москви, що справжній царевич Сімєон народився 1665, а помер 1669, та й було йому всього 4 роки (а тепер було би тільки 9). Він знехтував царських послів та тільки на власноручну грамоту царя відіслав нарешті самозванця у кайданах до Москви. Як повідомляє історик:

Привезений із Запоріжжя до Москви самозванець дав три свідчення і на першому допиті заявив, що найбільше спонукав його прийняти “старше” ім’я царевича кошовий отаман Iван Сірко, котрий хотів, приготувавшись, іти на Московську державу й побити бояр. На двох інших допитах він і слова не сказав про Сірка, а заявив що злочинства його навчив Iван Міуський, родом з України.

(теж там, с. 307)

Самозванця стратили у вересні 1674 на Красной площаді, в присутності бояр та народу.

Насамкінець він, попри свою прокламовану ненависть до “бусурманів”, близько злигується з Юрієм Хмельницьким, на той час – маріонетковим гетьманом окупованого турками Поділля. Пропускає, час від часу повз Січ кримські загони, що йдуть плюндрувати Польщу або Росію. Підтримує постійні зв’язки з кримським ханом Селім–Гіреєм, ворогом Москви. Про все це з охотою доносить у Москву гетьман Iван Самойлович. Iван Сірко помирає раптовою смертю влітку (1 серпня) 1680, у себе вдома; був старий, чи не дуже, – важко сказати: рік народження невідомий.

До Москви вістку про смерть полковника та кошового отамана відвіз особисто його писарь, який не оминув нагоди й собі зробити донос на покійного. Сказав, кажуть, – наступне:

Коли Сірко кошовим був, то від нього ніякого добра великому государеві не було; а казати йому явно про те ніхто не смів, бо всі його, чи то з волі божої, чи через хитрість якусь, надзвичайно боялися, і що він було задумає, те й зробить, а якби хто не схотів його слухати, того б відразу вбили, бо коли в нас кожному воля, і якби Сірко щось затіяв, то без жодного слідства відразу б і смерть тому була. Сірко не хотів добра великому государеві, по–перше, за те, що був на засланні в Сибіру; по–друге, за гетьмана, від якого Сіркові, його жінці й дітям утиски й кривда велика була і який відібрав у Запоріжжя маєтності й промисли і не присилав припасів. Присилали до Сірка від польського короля, аби він йому служив, і кошовий почав думати, як би в Україні вчинити кровопролиття. Почувши про ті наміри, король прислав до нього з Білої Церкви попа; той піп вселив у Сірка надію, і він послав до короля сина свого і з ним сотню козаків, зголошуючись з вірною службою і з таким задумом, щоб король навів хана з ордою на слобідські українські міста, а свої війська послав на Задесення; Сірко ж у цей час під королівським прапором також піде до слобідських міст, і коли українські жителі побачать для себе таку скруту, а про Сірка почують, що він служить королю, то почнуть бунт, уб’ють гетьмана, а Сірка проголосять гетьманом, сподіваючись, що він через польського короля дасть їм спокій від турків і татар. Сила божа не дала здійснитися цьому задумові, ми з суддєю Яковом Костянтиновим попрацювали тут на Бога й послужили вірно великому государеві, до лихого наміру Сірка не допустили, не дали йому з Кримом домовитись, щоб бути під оборонною рукою турецького султана. З того часу Сірка охопив відчай, що він не може виконати свого наміру, і він почав хворіти: в нього заболів лівий бік і він дуже схуд.

(С. М. Соловьев, История России с древн. времн, Москва, 1995, т. 13, с. 274).

Славну постать полковника Iвана Сірка добре домальовує випадок, якого наводить нам один з українських істориків:

Сірко вивів зі свого нападу на Крим масу полонених і між іншим – “тум” – мішаних у Кримі від співжиття християнських невільниць з татарами. Але по дорозі Сірко запропонував “тумам” повернутися, хто забажає, а потім наказав козакам наздогнати тих, що повертаються та перебити їх. Потім поїхав сам подивитись, чи виконано достеменно наказ і звернувся до трупів з такими словами: “Вибачайте нам, брати, а самі спiть тут до Страшного суду Господня натомість розмножуватися вам у Кримі поміж басурманами на наші християнські молодецькі голови та на свою одвічну без хрещення погибель”.

Це посилання зі Самійла Величка – “Летопись событий в Юго–Западной России в ХVII веке, Санкт–Пб, 1720”, наводить Олександра Єфименко у своїй “Icторії України” та супроводжує наступним коментарем:

Епізод “винищення тум”, що супроводжував цей похід – якщо його не вигадав малоруський літописець Величко, – чудово дорисовує цю типову фігуру, без сумніву варварську, але в той же час повну самовідданої любовi до батьківщини та наївної дитячої віри.

Так, так… що ж тут іще додати?

Однак, щодо віри – то дозволимо собі не погодитись. Бо, свідомо дикунське та антилюдське, – зовсім не є “наївно дитячим”, це – щось набагато гірше…

* * *

Козак Петро Iваненко, або як його називали – “Петрик”, з’явився на Січі 1691, маючи надію за допомогою практично незалежних іще від Москви запорожців, – визволити від москалів Україну; зробивши її незалежною державою. Про щось подібне – нагадаємо, перед ним турбувався лише Iван Виговський. Він походив із Нових Санжар на Полтавщині – старший канцелярист Генеральної військової канцелярії, зять генерального писаря Василя Кочубея та людина, добре відома гетьману Мазепі. Прибув же він на Січ, як сповіщає нас відомий Д. Яворницький, з наступною метою:

Маючи живу, неспокійну натуру, легко захоплюючись, але водночас уважаючи себе покликаним до великих справ і надзвичайних подвигів, Петрик склав собі план відірвати за допомогою Криму й Туреччини Україну від Великої Росії, зробити її незалежною від Москви й дозволити кримчакам походи на міста Російської держави. Своїми діями він хотів повторити дії гетьмана Петра Дорошенка, який кілька років тому намагався здійснити такі задуми.

(Д. I. Яворницький, Iсторія запорізьких козаків, Львiв. 1992, т. III, с. 76)

Втім, будемо справедливі, підбивав він запорожців не лише проти Росії, але й проти царського ставленика, гетьмана Мазепи, якому закидав надто велику поблажливість щодо шинкарiв, так і пораблення простих українців наданням земель та привілеїв козацькій шляхті. Мазепа про все в Україні стало відписував до Москви, сповіщаючи про події та запрошуючи інструкцій. Доповів і про докори Петрика. З цього приводу цитований автор пише:

Уряд звернув увагу на те, що як Петрик, так і запорожці вказували на те, що на Україні є два лиха: віддають в оренду шинки й надають чиновникам маєтності чи землі разом з людьми. Гетьман Мазепа відповів на цей запит, що оренда, так ненависна українському народові через євреїв, необхідна для здобування грошей на воєнні видатки, але що про заміну цього способу збирання податків Україна давно дбає і чекає відповіді від старших і менших осіб самого народу. Щодо земель гетьмана відповідав, що маєтності, надані чиновним людям за царськими указами, не можна відібрати; а маєтності, надані гетьманськими універсалами, можна й відібрати від тих чиновників, котрі не є при справах чи чомусь непридатні до служби. В основному про такі маєтності й клопоталися запорожці.

(теж там, с. 106)

Але, запорожці, як звичайно, не надто квапились про незалежність, розмірковуючи: а, що вони можуть від цього мати? А цар, час від часу, щось їм підкидав: як не по парі золотих на кожного, то хоч по парі чобіт…

Не без певної цікавості зустрічаємо тут оте, так знайоме нам сьогодні (через три століття!) – “гроші на воєнні видатки”, що здобуваються через посередництво шинків – на торгівлі горілкою. Адже, ота “компанія по борьбє с пьянством”, затіяна колись горбачовськими недоумками, – саме й сприяла тоді “дєфіціту бюджєта”. Внаслідок якого була програна гонитва озброєнь, а згодом розпався й СССР…

Так нічого від запорозьких співвітчизників і не вшкуравши, Петро Iваненко подається на другий бік, до татарів, до Кизикирмену (Берислав), а потім і до самого хана. Там його вислуховують з усією повагою та, попри відсутність офіційних повноважень, – укладають з ним проект можливої угоди, договір про вічний мир запорожців із Кримським ханством, досить цікавий за змістом. Як там писалося, наприклад:

Між нами, Військом Запорізьким, і царством Кримським, буде вічний мир і братерська згода, ми боронитимемо один одного від усіляких, з якого боку вони не наступали, неприятелів, і кому буде найсвітліший хан його милість і все Кримське царство приятелем, тому й ми будемо приятелем, а кому буде неприятелем, тому й ми неприятелем, а свавільних людей приборкувати з обох боків правом призвоїтим.

(теж там, с. 87–88)

З цим Iваненко знову побував на Січі та призвів там до великої смути. Почувши про це, як пише Д. Яворницький, запорожці “знову поділилися навпіл”: на голоту (з Петриком), та “людей поважних” (проти). Автор, вірнопідданий наслідувач Н. Костомарова, – більш за все остерігається кидати найменшу тінь на безоглядну вірність запорожців московському царикові; з великою неохотою визнаючи оте – “навпіл”. Та всіляко гудячи оту, недобру половину – “ізмєнніков царю”, називаючи часом і “покидьками”.

Ми сьогодні можемо ствердити лише всю унікальність подібного документа, рівного якому не знайти й в історії Європи: для нас – батьківщини права, забутого на сході з кінця монгольських часів. Там уже 1632 виходить найґрунтовніша праця Гуґо Ґроціуса (1583–1645) – De iure belli ac pacis (Про право війни та миру). Великий прихильник миру поміж народами, Ґроціус визнає можливим (радше – законним) воювати з трьох причин: захисту свого, повернення захопленого свого та покарання за злочин. Він не знає, щоправда, що на окраї світу та Європи вже є країна, яка ніколи не воювала з перелічених ним причин, а – тільки й незмінно – за захоплення чужого. Не приходить він іще й до думки про можливість вічного миру між народами.

І от – поруч із такою країною, що воює тільки й незмінно за захоплення чужого, з’являється на світ велика людина, що пропонує одвічний мир між сусідніми народами! – та ще й спрямований проти чужої агресії, однаково небезпечної для обох! Він був максималістом, невиправним ідеалістом, іще з тiєї причини, що йшлося про мир не з ким–небудь, не з одвічним грабіжником–єдиновірцем, ні, а про мир із басурманами.

Чи розумів він, другий політик України після Виговського (та перед Орликом), – усі непереборні труднощі на своєму шляху до миру? – можливо, але він уперто тримався свого, – їздив, зустрічався, писав, переконував…

Вiн розумів, схоже, причини невдач Петра Дорошенка, який збирався опертись на експансивну великодержаву, та стисло обмежувався Кримом, розглядаючи його (й цілком слушно), як буфер між Україною та Туреччиною, але…

Але, чи помічав він, що між Кримом та Україною встала непорушна стіна дикого православ’я – одного з неостанніх знарядь московської агресії? – чи знав про свідомий героїчно–геноцидний вчинок Iвана Сірка?

Наскільки розумівся Петро Iваненко на політиці, показують складені ним документи. Наведемо уривок із одного з перших його листів до запорожців – 1691:

Не дивно, коли з нами ворогує хан Кримський: ми з давніх давен чинили шкоду Кримській державі, так робимо й тепер. Але дивними є вчинки московських царів: не мечем набули вони нас, а наші предки добровільно їм піддалися заради віри християнської. Переселивши з правого боку Дніпра на лівий наших людей, москалі обсадилися нашими людьми від усіх ворогів, так, що звідки би ці не прийшли, – будуть палити наші міста та села, кращих людей забирати до полону, а Москва буде від них у безпеці, за нами, як за стіною. Та, не завдовольняється цим Москва, а силкується всіх нас обернути на своїх невільників та холопів.

(Н. И. Костомаров, Мазепа, Москва, 1992, с.65)

Яка ж неймовірна далекоглядність та політична зрілість, просто не до віри для рівня України того часу!

В липні того ж 1691 відбувся перший похід із Криму до Січі в супроводі татарського війська, але отаман Iван Ґусак страхався гніву Мазепи, та приєднати Січ не насмілився, хоч і відпустив до Петрика охочих, які обрали його своїм гетьманом. Разом вони вирушають на північ, та хутко, не зустрічаючи опору, дістаються Орелі та Ворскли.

Мазепа панікує, благає Москву надіслати на допомогу війська Шєрємєтьєва та Барятінского, висилає назустріч бунтівникам чотири свої полки. Одночасно розповсюджує універсал, де пнеться довести, що краще жити москальськими рабами, але “у мирі та злагоді”, ніж знову наражатися на “усобіци, бєдствія і разорєнія”. Аргументація – що казати, типово малоросійська, знайома нам уже триста років. Але вона, схоже, – діяла й тоді.

До речі, зазначимо тут кричущу несправедливість істориків до цієї людини. Чомусь ці заслуги гетьмана Iвана Мазепи у створені самої концепції – ігноруються істориками, а – шкода.

Нагадаємо, на всякий випадок, що татари йшли не воювати за визволення України від Москви, а лише охороняли Петра Iваненка та його людей. А вже в разі повстання, – приєдналися би до військових дій проти Мазепи та росіян. Але, дочекатися чогось подібного їм так і не судилося.

Поскубавши якось–такось “русскіє городкі” на Самарі та Орелі, Iваненко вимушений відступити: татари повертаються до Криму, бо там спалахують якісь династичні незгоди. Це – старий звичай степових народів; свого часу так врятувалася Європа, коли Бату–хан відвів монгольські війська додому з нагоди смерті кагана Уґедея.

Мазепа, пересидівши татарів, суворо розправився з тими посадовими особами (а було їх – чимало), які вітали прихід Петра Iваненка, та зробив поступки щодо шинків та оренди: дозволив гнати горілку вдома – з нагоди хрестин або ж весілля. Для тодішніх малоросів то було як дар з неба; хоча ніхто з них так, мабуть, і не задумався, не здогадався, що то дарунок їм не від гетьмана, а радше від “зрадника Петрика”.

А тим часом ханом Криму учинився Селім–Гірей – принциповий ворог Москви, та знову підтримав велику справу Петра Iваненка. В січні 1693 він виряджає свого зятя Нуреддіна в новий похід з Iваненком та його “воровскімі казакамі”, як іменує їх патріот Н. Костомаров. Але й другий похід не приніс очікуваного: нарід не приєднався до гетьмана, що був проти Москви. Нарід на той час, так би мовити, – самоліквідувався. Обрав собі ще тоді – у Переяславі, – долю вола в російському ярмі. А на це, що ж тут і сказати? – “варт віл свого ярма”, як казала потім наша Леся. От тільки й різниці, що на відміну від нормальних волів ці не ревтимуть навіть при порожніх яслах… Навіть Батурин переблимають…

Зігнила, та як бачимо, на той час остаточно, – й колишня Велика Січ Запорізька, що “стала на довольствіє” від московських царів, яка була такою впливовою ще за Конашевича. Бо, таке щось може мати сенс – єдино, коли воно відстоює незалежність нації. Коли пізніше (за якихось вісім десятків років) Єкатєріна II назве її “гнєздом бунтов”, – це вже буде чистісінькою брехнею: які там, прости Господи, бунти! – де, коли, проти кого?

Третій та останній похід Петра Iваненка на батьківщину, яка не бажала жодної незалежності, бо, доводив нам Н. Костомаров:

”… в Малороссии все, старшие и меньшие, живут счастливо, в изобилии и довольстве, никто никого не насилует, никто ни от кого не терпит”.

(теж там, с. 78)

— відбувся 1695, та був уже походом військовим. Чимало було попалено російських укріплень та панських фольварків, але нарід… Він не забажав приєднуватися до “басурманів” більше, ніж будь–коли, та вони, зробивши свою справу, відправились додому.

Поґотів, сам московський агресор перейшов у наступ, відбувся 1695 отой перший похід Пєтра на Азов, де він обробився по самі вуха.

* * *

У другому поході, через рік, він таки спроможеться загарбати Азов, бо передбачливо прихопить із собою 15 000 козаків, половину яких, за своїм звичаєм, покладе трупом при штурмі фортеці. Але тих, хто врятувався – щедро нагородить: по 1 рублю на брата – все ж більше, ніж “Спасібо, хахлєнок!” Що ж: “варт віл свого ярма”…

* * *

Того ж 1695 Мазепа зі своїми козаками візьме для Росії другу, західну фортецю Кизикирмен: чи не єдиний здобуток цього, доволі ялового воєначальника.

Він давно призначив винагороду за голову Петра Iваненка, та нарешті – на початку 1696, – це спрацювало. Iваненка убив якийсь волоцюжний козак Яким Вечірка, але нагороди так і не отримав, – убивцю відловили татари та з витонченою жорстокістю закатували.

Так закінчилася історія Петра Iваненка, своєрідного українського політика, що за відсутністю власного народу – вимушений був спиратися на чужий. Те саме 1708 повторить його запеклий ворог Мазепа, та що вже тут було трагедією, а що фарсом, – хай кожний вирішує на власний розсуд.



Доповнення 8. Гетьман Пилип Орлик

Пилип Орлик 1672–1742, гетьман з 1710) став одним із перших видатних українських політичних емігрантів, та цікаво простежити його подальшу долю.

Він походив із сільської Віленщини, а його батько загинув під Хотином, коли він був іще малим. Освіту він отримав у Києво–Могилянському колегіумі та став працювати у 26 років, писарем у київській митрополії. По цьому пошлюбив дочку полтавського полковника, Ганну Герцик. Тепер він хутко долає щаблі службової кар’єри: 1700 – старший у Генеральній військовій канцелярії, а ще через шість років – Генеральний писар Війська Запорізького. Гетьман Iван Мазепа негайно помітив здібності освіченого писаря та зробив його своїм ближчим помічником. Що й не забарилося втілитися у нові маєтності при полках: Чернiгівському, Полтавському та Стародубському.

Пилип Орлик став автором першої у світі Конституції, та й сам був за нею обраний українським гетьманом на вигнанні 1710, але його подальша доля теж є не без значення для України; бо він – недовго затримується у Бендерах. Переуклавши угоду з Карлом ХII, згідно якої Україна поступає під протекторат Швеції, яка зобов’язується, разом із Кримським ханством, допомагати Україні у справі звільнення від іга Росії. Наче все було передбачене та можна було вирушувати на звільнення України.

Цьому передувала ніби добра пропагандова кампанія розповсюдження Україною відповідних універсалів, але не дрімав і московський цар, діяв у властивому собі стилі коронованого бандюги: наказав зігнати родини гетьмана Скоропадського і його старшини до Глухова, закладниками під стражу солдат. А сам Скоропадський вислав назустріч Орликові військо, під командою Генерального осавула В. Бутовича.

Справи союзників спочатку пішли добре. Орлик і Кость Гордієнко розбили Бутовича та прийняли до свох лав чимало козацтва, яке переходило на їх бік. Вони уже дісталися Білої Церкви, яку оточили. Непогано йшло просування на північ і на східному фланзі, Лівобережжі, де переможне ханське військо один за одним брало російські “городкі”, набудовані вздовж переправ.

Але, якби Кримське ханство було надійним союзником України (як i навпаки), то напевно обидва існували би й досі. Бо, кажуть, сталося знову те, що було й раніше, – кримське військо повернуло, розсипалося та подалося назад до Криму, грабуючи дорогою населення та уганяючи ясир (людську здобич). Що це було – раптова переміна планів хана, чи ланцюгова реакція непослуху, яка призвела до дисциплінарного розпаду армії, – так невідомо й досі. Що би там воно не було, а чутки про це призвели до зняття облоги Білої Церкви.

Щоправда, одночасно Пєтр I потрапляє до полону на Пруті, з усіма наступними наслідками. Важко сказати, чому саме П. Орлик та К. Гордієнко не скористалися цим, не взяли подальші події під свій контроль. Несподіваний удар по тилах царевої армії – міг би багацько змінити, але… Орлик тільки потім дипломатично натиснув на турок, аби вони передбачали у мирній угоді з царем відмову Росії від посягань на Україну та виведення окупаційних військ. Але цар із цим пунктом не квапився, та Туреччина 1711 оголошує нову війну Росії. Пєтр тоді перелякався не на жарти, але кинув туркам кістку, зруйнувавши власну фортецю в Таганрозі та повернувши туркам їх Азов. А за хабар у 100 000 золотих рублів, – виторгував собі українське Лівобережжя, віддавши Правий берег Польщі, яка й витіснила остаточно козаків Орлика та Гордієнка.

Наприкінці 1713 козацькі невдахи, на чолі з гетьманом та нечисленною старшиною на запрошення короля дістаються Швеції та оселяються там; спочатку в Крістіанстаді, а потім і в Стокгольмі. Гроші на їх утримання ідуть за рахунок отих 60 000 талерів, яких Карл ХII свого часу позичив у Мазепи на військові витрати; – борг Швеції Україні.

* * *

Смерть короля Карла ХII від випадкової кулі під Фредеріксгалленом у Норвегії (пригадайте оту, зловісну випадкову кулю на березі Ворскли) – остаточно перекреслила надії козаків на допомогу з боку Швеції. Вони починають поволі роз’їздитися.

Гетьман П. Орлик, разом із родиною, переселяється до Німеччини, де тече дещо більш активне інтелектуальне життя ніж у Швеції, та живе спочатку у Ганновері, потім у Сілезії, в місті Бреслау (тепер Вроцлав), поближче до дому. Між тим Пєтр I не шкодує обіцянок, перетягуючи Орлика до себе, пропонуючи не лише амністію, але й високу посаду; аби тільки захопити гетьмана у власні лапи, а там… Він уже пропонував все це небіжу Iвана Мазепи, Андрію Войнаровському, який теж не погодився на повернення, добре знаючи, з якою наволоччю має справу. Але, він мав необережність жити під власним ім’ям, та одного вечора в Гамбурзі, повертаючись додому з вечірки у графів фон Кенігсмарк, – був викрадений російськими агентами. У легковажній Європі вони діяли тоді не менш відверто і розкуто, ніж згодом сталінські “отважниє чєкісти”. Свої дні Войнаровський закінчив у Якутську; помер в один рік з Орликом (1742).

З Орликом теж трапився випадок в Бреслау, де його відстежили російські шпигуни. То був брат відомого пєтрового поплічника, Яґужінского, графа з колишнiх пройдисвітів. Орлики пробули тоді в облозі мало не добу. Врятувалися тільки наступного дня та вимушені були переховуватися по кляшторах, де захворів та помер молодший син Орлика Яків, якого він дуже любив.

Гетьман П. Орлик вимушений рятуватися до сильної ще тоді Франції, де не надто захоплюються Росією. Там залишиться на все життя його син Грицько, який піде на службу французькому королеві Луї ХV (1715–1774), де дослужиться генерала та графа Дентевіль. Він теж, маючи вплив на короля, схилив Францію до протимосковської позиції в європейській політиці. Його життя та його часи опише потім наш австралійський письменник Микола Лазорський (1884–1970) у чи не найкращому зі своїх історичних романів – “Патріот” (1969). Ґреґор Орлик, граф Дентевіль, був убитий під Мінденом, підчас війни з Прусією. Це було, власне, втручання на боці Австрії у прусько–австрійський конфлікт, але воно не було вдалим для Франції, яка потерпіла дві поразки від Прусії, – під Росбахом 1757 та під Крефельдом 1758. Все це погіршило стан Французького королівства, якому залишалося проіснувати тільки до 1789.

Гетьман Орлик і на екзилі невтомно працює на українську справу, популяризує українське питання, знайомить з ним монархів Європи. А, повідомляти йому – є про що: про російську окупацію Лівобережжя силою 20 російських полків, яких годують українські селяни; про вистелення пєтєрбурзьких болот українськими кістками; про марну загибель 20 000 козаків у персидському поході божевільного Пєтра…

Та от настає низка воєн (1733–1739), що почалися Францією та Еспанією проти Австрії та її союзника, Москви, а покінчилися російсько–турецькою війною 1735–1739. Пилип Орлик вважає, що настав час прокинутися й окупованій Україні та скористатися обставинами заради власного звільнення. Він пише листи до проводу Війська Запорізького погодивши свої пропозиції з ханом Криму. Цікаво буде дещо пригадати з цього, аби повною мірою оцінити політичний розум та історичне провидіння гетьмана. Наведемо досить розлеглий, але понад змістовний уривок з листа гетьмана Пилипа Орлика до вiйська Запорозького, копiя якого зберiгається в Центральному Державному Iсторичному Архiвi (ЦДIА) у Києвi (добре, що за совєтiв так i не спромоглися спалити)

З іншого ж боку, коли тесть королівської величності Франції, його милість найясніший король Станіслав, обраний від усієї Речі Посполитої вільними голосами на польське королівство, найнявши у прусів чимало чужоземного війська; до того ж запросивши на поміч собі кільканадцять тисяч шведів і французів, рушив із Гданська, з’єднавшись із польськими й литовськими військами проти Москви; коли всі воєводства, землі й повіти як у польській короні, так і у Великому князівстві Литовському, давши клятву боронити гідність його королівської величності, обраного самими ж своїм паном і монархом, осідлали коней до спільного походу проти Москви, а інші ще сідлають; коли польські й литовські війська в Польщі й Литві громлять і нищать Москву; коли Швеція, учинивши союз із королевськими величностями Франції й Польщі, готується до війни з Москвою; коли Порта Оттоманська свої незлічені війська тримає напоготові до виступу; коли його милість хан спорядив свої численні й могутні орди і з ними вже попрямував до польських кордонів – і, в цей же час, такий погідний, щасливий, роздумливий і сприятливий для врятування Вітчизни, ваша милість добрі молодці Військо Запорізьке, піддалися й повірили московським хитрощам, улесливим обіцянкам, яких вони мало коли дотримуються, то так тим паче вчинять і перед вашими милостями добрими молодцями Військом Запорізьким, бо від найдавніших часів насамперед вам і всьому нашому народові то найголовніші недруги.

(цитується за журн. Україна. – N7, квiтень 1991, с. 33–35)

Він, ще й ще, застерігає козаків проти підступності та віроломства Москви.

Не сумніваюся з приводу того, що Москва, відчуваючи на собі звідусіль тяжку й небезпечну війну, намагатиметься всіляко ваших милостей добрих молодців Військо Запорозьке пригортати, влещати, обіцяти їм золоті гори, втішати грошовим жалуванням та запевняти іншими вольностями, але тільки–но закінчиться війна, то що з вашими милостями добрими молодцями станеться, якого нещастя і згуби (цього не зичу) ви зазнаєте, самі на собі відчуєте й пошкодуєте, що нині так бездумно й нерозумно учинили, не озираючись на задні колеса.

(теж там)

Та, підтверджує все це фактами, що сталися.

Та невдовзі, як тільки Москва закінчила війну зі шведами та підписала з ними перемир’я, відразу ж свої присяжні обітниці, стверджені царськими грамотами скасувала; всі вольності поламала, суди й свої кримінальні закони на Україні запровадила й установила, а наші військові знищила.

(теж там)

Тут натякається, а далі виписується прямим текстом про запровадження в Україні московського тортурно–батожного судоправства, та й перелічуються далі всі його новації.

Передбачав гетьман (через сорок років! – тільки подумати) й остаточне знищення Великої Січі Запорізької, узявши це в такі слова:

Але виразно, мов у дзеркалі, бачу, що Москва, знадивши ваші милості добрих молодців Військо Запорозьке до себе на війну проти турків, татар, ляхів і шведів, після її закінчення, притиснена великими силами, не захоче та й не зможе, задля свого спокою, за мирних угод навіть губи розтулити, щоб нагадати про ті пустельні місця, якнайменше потрібні собі. Але з причини що не можна вашу милість добрих молодців Військо Запорозьке ніде по обидва боки Дніпра розташувати й виконати легко свій намір і недружелюбні замисли й, зібравши ваших милостей добрих молодців Військо Запорозьке, зажене вас за Волгу–ріку й викорінить тим самим на вічні часи військове гніздо й саме ім’я Війська Запорозького низового. До кого ж тоді у своїй біді звернетеся за захистом?

(теж там)

Все це й виповниться, слово в слово, 1775. Аж до того, що був і такий проект, – виселити за “Волгу–ріку”, та не пішов – єдино, за складністю виконання. Ну, як той – пам’ятаєте, проект Сталіна–Жукова, – депортувати всіх українців, що “билі в нємєцкой оккупаціі”.

На закiнчення гетьман закликає козаків до сумління, бо ж він уже наоповідав європейським монархам про волелюбні доблесті козаків, – отже, не підведіть же, брати–козаки. Та, марно закликає, бо нема вже українських козаків, є звичайні московські холопи. Бо його листи було обговорено на загальній військовій Раді, та дано на них наступної відповіді (цитуємо, зрозуміло, лише головне):

Можете собі поміркувати, чи все те так, як у вашому листі викладено, що нібито ми, Військо, на лестиві московські послання залишити хана, але ж ми самі із власної волі наші чолобитні листи передавали її імператорській величності й, уникаючи наших давніх злочинів, які вчинили через простоту козацького розуму й своє незнання та під проводом і указом небіжчика Мазепи, просили ми ласки, слава Богу найвищому, й одержали. I в тому ми не сумніваємося, що воля її імператорської величності може нас, Військо, карати чи дарувати нам життя. То де вчинився гріх, хай там буде й покута. Одначе вона, милостива імператриця, бачачи нашу вірну службу у війську, що ми обіцяли її виказувати, сподіваємося, не віддасть нас, Військо, на поталу й за наші заслуги утримуватиме своєю імператорською ласкою.

(теж там.)

Сподівайтеся, сподівайтеся, панове колишні козаки; як воно у вас – тепер московських, кажуть: “надєжди юношєй пітают”. Недовго вже залишилось сподіватись…

Закінчується відповідь колишнiх запорожців теж непогано, наведемо й це, чому ні?

Отож не пишіть більше до нас, просячи допомоги від нашого Війська, бо ми, Військо Запорозьке низове, вже слуги її імператорської величності, а не ханської, й повічно від роду до роду служитимемо й стоятимемо за її щасливе панування та всього посполитого християнського народу.

(теж там)

Підписав цей достойний “наш отвєт Чємбєрлену” – “Війська Запорозького низового отаман кошовий Iван Малашевич з усім товариством”.

Так безславно покінчив на чужині свої визвольні змагання за Україну великий гетьман Пилип Орлик, наступник Iвана Мазепи та автор першої у світі Конституції. Дійшовши наприкінці того, що переплутав збіговисько московських холопів із вільними українськими людьми: непростима помилка!

Останні роки життя останній легітимний гетьман України прожив у Туреччині, де – спасибі їй, знаходили собі кiнцевий притулок та вільність – численні українські люди, аж до цілих козацьких громад. Правдоподібно, це було мiсто Тессалоніки.

Він був високо освіченою людиною, жив у бурхливі часи, знав принаймні вісім мов та все життя щось писав. Крім Конституції (1710) відомий ще “Маніфест до європейських урядів” (1712) та того ж року правничий трактат “Вивiд прав України”. Його книги, присвячені гетьману Iвану Мазепі (1695) та ніжинському полковникові Iвану Обидовському (1698), були написані ще вдома. Відомий також його “Щоденник”, якого він провадив із 1720 по 1733. Чи написав він ще щось? – безумовно, але… Він довший час був людиною, нецікавою ні для кого, – усього лише вигнанцем із країни, захопленої московськими громилами.



Доповнення 9. Полковник Iван Богун

На відміну від якого–небудь Iвана Сірка, спритного кондот’єра та в жодному разі не політичної фігури, – полковник Iван Богун полишив по собі слід в історії Перших Визвольних Змагань. Але, про його життя ми знаємо чи не найменше. Він подає першу звістку про себе участю у селянсько–козацькому повстанні 1637–1638, а вже через десять років отримує звання вінницького полковника.

Він полишив по собі розлеглу пам’ять у козацьких війнах, як блискучий тактик на полі бою.

Чи не першим із його військових подвигів стала оборона Вінниці, коли поляки на початку 1651 вторглися великим військом на Брацлавщину під коронними гетьманами Калиновським та Лянцкорунським, який і обложив Вінницю. Iван Богун зумів подолати поляків, заманивши їх на лід Південного Бугу, де козаки заздалегідь поробили силу ополонок присипавши тонкий лід для непомітності снігом. Зробивши вилазку та оминувши їх, тікаючи їм відомими шляхами, козаки легко побили на річці спантеличену та розстроєну кінноту Лянцкорунського; а тим часом до Вінниці підійшли нові козацькі загони.

Того ж таки 1651, тільки у червні, стався погром під Берестям, коли союзний кримський хан нечекано покинув поле бою, прихопивши з собою Б. Хмельницького. Все полишилося на полковника Богуна, який і зумів вивести рештки війська з польського оточення.

Потім був березень 1653, коли король Ян Казимєж висилає проти України армію під Стефаном Чарнецьким, який вважається чи не кращим гетьманом за всю історію Польщі. Йому назустріч Богдан Хмельницький відряджує знову Iвана Богуна, зі значно меншими силами, але… Богуна не обійти. Він заманює Чарнецького до добре укріпленого Монастирища, де ховається. А поки поляки товчуться в облозі, – переодягає частину своїх козаків татарами, та наказує несподівано ударити на поляків. Ті, вирішивши, що з допомогою прийшов кримський хан, – поспіхом відступають. А Богун тим часом з рештою козаків ударяє на них з тилу: класичні кліщі. Сил було замало аби знищити, але поскубти вдалося добре.

Коли того ж року в Чигирині Б. Хмельницький став, невідомо, чому, схилятися на бік московського царя, – Iван Богун був категорично проти; та й очолив опозицію молодої старшини, яка про таке щось і чути не бажала.

Потім, у зловісному Переяславі, I. Богуна вже взагалі не було, мабуть про це заздалегідь потурбувався Хмельницький, але відомо, що I. Богун зі своїм вінницьким полком, – жодних присяг московському цареві не приймав. Втім, на превеликий жаль, він в подальшому так і не зумів утриматися на цій висоті. Це він, та ще й у парі зі скорим на дурні справи Iваном Сірком (!), – піднімає повстання проти гетьмана Iвана Виговського 1657, людини патріотичної та послідовної. А тим і поглиблює подальшу руїну України. Це було та полишиться найбільшою плямою на репутації полковника Iвана Богуна, людини та політика. Після цього його життя починає валитись.

Року 1662 I. Богун потрапляє у руки поляків, яким залив свого часу чимало сала за шкуру; вони його арештовують: є, що поставити у провину.

Iз ув’язнення у фортеці Марієнбурґ його витягує старий приятель – Павло Тетеря, який тим часом став геьманом підполяцької, Правобережної України. Богун погоджується воювати за Тетерю, але починає листуватися з російським командуванням, відносинам із яким свого часу так палко заперечував. Що це, власне? Зміна політичних поглядів, чи зрадництво, що стало другою природою? Все це не полишається непоміченим, його продає хтось зі своїх же – доносить полякам, та 17.02.1664 полковника Iвана Богуна страчують під Новгород–Сіверськом, як звичайного військового зрадника.

Втім, не будемо йняти віри, ні полякам, ні росіянам, – однаково запеклим тоді ворогам українства, бо від котрогось із них і походить, можливо, така версія подій. Зраджувати – то було якось не до вдачі полковникові Iвану Богуну.

Він був хоробрим та розумним солдатом, та знову ж, не був політиком. Не було й інших політиків. Вся історія наших змагань підтверджує мудрі слова Елю Хуцая, першого з канцлерів великого Монгольського каганату: “Сидячи на коні можна створити імперію, але правити нею з коня – неможливо”. Втім, ці не створили навіть імперії…

Згодом польський нобелівський лавреат Генрик Сєнкевіч у своєму історичному романі на українські теми, “Вогнем і мечем”, – дещо перестарався, змалювавши цю видатну та хоробру людину, радше, як підступного та жорстокого злодія. Показавши себе всьому світові – непересічним українофобом.




V. ПЕРША ЗУПИНКА ІСТОРІЇ


1. Російська імперія (перша)

З поразкою під Полтавою 1709 (в якій на 3/4 завинила сама Україна) – вона остаточно припиняє своє існування як така, залишаючись на довший час тільки частиною Російської імперії. Але, що ж то була за імперія, та чого власне була варта? – оце ми тут всебічно й роздивимося.

Таке ознайомлення – то для людей з міцними нервами, бо те, з чим далі обізнається читач, – буде єдиним у світі, за своєю відсталістю та дикунством; але, якби ж тільки!… Бо буде ще й єдиним та неповторним за злочинністю. Але, про все це ми будемо запобіжливо повідомляти – виключно свідченнями російських же істориків. Бо колись, на відміну від совєтів, до писання історії допускалися, часом, і правдиві люди.

Але, неодмінно скажуть: а був же й позитив; треба ж «умєть відєть і положітєльноє!» Безумовно треба, але…

Інтеґрально весь цей «позитив» підсумовується в реченні: «Щоби змусити себе помітити, нам прийшлося розтягнутися від Берінґової протоки до Одера». Але, шкода, не шляхом «мірного освоєнія» як про це звичайно базікається, а кривавим шляхом аґресії та ґеноциду.

Сьогодні обидва ці поняття, нарешті, чітко визначені сучасним міжнародним правом, чим ми надалі й будемо користуватись.

Зокрема, щодо ґеноциду, наведемо дві статті з резолюції Ґенеральної Асамблеї ООН від 9.12.1948, яку колишнiй СССР ратифікував у 1954.

Стаття І. Сторони, що підписують цю резолюцію, підтверджують, що ґеноцид, незалежно, чи його вчинено в мирний час, чи під час війни, – це є злочин за міжнародним правом, якому вони зобов’язуються запобігати і за який вони беруть на себе відповідальність.

Отже, безумовний злочин. Але, що ж власне тепер офіційно вважається ґеноцидом? – на це теж є чітка відповідь:

Стаття II. За даною резолюцією ґеноцид означає будь–який з нижчеподаних актів, учинених з наміром знищити повністю або

частково національну, етнічну, расову чи релігійну групу, а саме:

• вбивство членів групи;

• заподіяння серйозного фізичного чи психічного пошкодження членам групи; зумисне створення для членів групи умов життя, розрахованих на проведення її фізичного знищення повністю або частково;

• застосування заходів з наміром перешкодити народженню дітей серед членів групи; примусове передання дітей членів однiєї групи членам іншої.

Керуючись цим точним, та здається – й вичерпним визначенням, читач зможе надалі й сам зрозуміти, що російським ґеноцидом було виселення хантів і мансі на початку ХVII ст. на голодний Ямал; ґеноцидом була й «пацифікація» України 1709; ґеноцидом були масові виселення цілих польських та литовських сел після придушення повстань 1830, 1863; ґеноцидом були всі три голодомори, – 1921, 1933 та 1947; ґеноцидом було виселення цiлих народiв (Криму й Кавказу) пiсля другої свiтової; ґеноцидом було нищення чеченів 1994–1996 в Ічкерії та їх масове виселення з неї 1999.

Тяжко прийдеться колись доброму російському народові на Останньому Суді! – не буде, чого виставити на свій захист…

Можуть заперечити: йдеться про часи, коли не було сучасного міжнародного права, – оте улюблене: «ми нє зналі!»

А от цим, панове, тут не скористається, бо мораль була завжди, бо саме вона й порізнює людину від худоби. І час тут – аж ні до чого. Бо комп’ютерна крадіжка є таким самим злочином, як і крадіжка звичайна, відома тисячі років тому. А військова аґресія з використанням лазерного наведення, є не гірше й не ліпше від аґресії зі списами та сокирами.

Бо то тільки більшовицькі виродки брехали, що «мораль относітєльна», «мораль – классова», щоб зручніше грабувати та визискувати людей. А для нас, людей, – мораль є вічною та незмінною.

У князівстві Московському, яке склалося та підсилилося до провідної сили на півночі під протекторатом Алтин Орду, а простіше кажучи під тим, що вони самі звуть «татарскім іґом», – починають визрівати й державницькі ідеї. Вони, поки що, не надто визначені, але з остаточним занепадом Візантії, ще на початку ХV ст., з’являється думка, що – мовляв, були два Рими, перший Західний та другий Східний, а от Москва – то є «Трєтій Рім». А, дещо пізніше це доповнюється думкою, що це, одночасно, – й Рим останній; та після його неминучого краху – імперій більше не буде: «А чєтвєртому Ріму – нє бивать!»

Перша імперія, отой – Західний Рим, – і досі вражає. То було живе втілення аґресії, але – не тільки. На завойовані ним терени Рим приносив і прикмети цивілізації, не лише цирки та борделі, але й терми – громадські лазні, каналізацію та потужні водогони – акведукти.

Другий Рим, хоч і був аґресивніший від першого, але – з невеликим успіхом, та за тисячоліття свого існування він усе скорочується, нічим ота шагренева шкіра, поки його ниці залишки не підберуть переможні османи. Спадщина високої римської цивілізації йому непотрібна, бо православ’я вчить його, як треба правильно жити, а що ж іще потрібно людині? Він платить данини своєму потужному сусідові – Гунському каганату на півночі, але й під тортурами не зізнається, що то є звичайні данини. То, чи то дарунки, чи то благодійність… Римські здобутки та споруди розвалюються та все приходить в упадок. Як і вистачає сили щось там спорудити, то це – храми Божі. Це позначається на військовому стані держави, та вона все частіше терпить поразки. Зате компенсує себе безглуздими, хоробливо–садистичними жорстокостями щодо полонених: осліплює, калічить або заморює голодом. Це негайно помічають сусіди, та роблять висновки для себе. Віднині для них добрий ромей – то мертвий ромей. Фінал наступає 1453.

Саме це й підбадьорює задупну Москву, адже тепер вона – єдиний представник правої віри у цілому свiті, а це – зобов’язує. Однак, цей самовільний спадкоємець двох минулих Римів, – не лише по всіх параметрах поступається Першому: йому недосяжно далеко й до Другого. Бо у ньому існує одна–єдина кам’яна споруда – Кремль, побудований італійцями ще з того – першого Риму. Все iнше вигорає мало не кожного року, кожного ж року відроджуючи свої халупи, немов отой фенікс.

Але, виникає цілком слушне запитання, а – що ж полишилося, такого, що ріднить цей «Рим» із двома попередніми? – полишалась ідея імперської аґресії – необмеженого поширення військовими або підривними засобами, – за рахунок сусідів. Схема – проста: де можливо – військове завоювання. Де неможливо – розклад з середини та «добровольноє прісоєдінєніє»; як з Україною. Надалі для захопленого аґресією народу існував лише один шлях: ґеноцид або денаціоналiзація; винищення культури та мови.

Все це забезпечувалося за рахунок досить примітивних чинників. Вони були чітко визначені вже в часи Ніколая I (1825–1855), як «самодєржавіє, православіє і народность». Щодо перших, то тут пояснювати не потрібно, але «народность»… Зрозуміти, які офіційні надії покладалися саме на неї, можна пригадавши анекдот з часів Єкатєріни ІІ (1762–1796). Це саме вона завела звичку, що так розвинулася в совєцькі часи, – шалатися країною, з‘ясовуючи особисто, а що воно там відбувається «на мєстах», «в провінції, глубінкє». Побачивши накописько отих «курних ізб», а може й справжніх «зємлянок» (так оспіваних совєтами ж), вона з жахом, ніби, задала риторичне запитання: «Чєм жє сєй край управляється?!» На що присутній граф Панін не розгубившись відповів: «Как ето чєм, матушка імпєратрiца? – промислом Божьім да ґлупостью народной!»

Саме на цьому – на «ґлупості народной», і трималася переважно російська імперія. Бо, самі подумайте, яким же безмежно дурним треба бути рабові щоб пораблювати інші народи, замість того, щоб звільнитись самому? А оце й є свій, ориґінальний внесок до імперської ідеї, що належить виключно Росії: раб, який кладе життя за те, щоб порабити інших. Бо рабами не воював жоден з попередніх Римів.

А рабство – то те, на чому стояла, стоїть та буде стояти остання імперія; рабство фізичне, рабство духовне. Так було з самого початку та до останніх відомих нам часів.

* * *

Проаналізуємо дещо це суспільство. З’ясуємо в ньому стан речей з власністю та побутом; у досить широкому перерізі: від умов фізичного існування та до суспільної моралі.

Тільки, чи можна в даному разі говорити про суспільство, в тому сенсі, як це робиться звичайно? Бо то було суспільство примітивніше з примітивних, де не були упорядковані якимось чином ні родинні відносини, ні відносини власницькі, – основа суспільства. Про стан перших переконливо свідчить широке розповсюдження так званого «снохачєства», невідомого іншим народам (навіть із тих, що в Європі зверхницьки іменують дикунами).

А про стан других… надто вже багацько маємо свідоцтв.

Згадаємо, хоча би, висловлювання вельми шанованого в Росії «властітєля умов»:

У Росії вся власність виросла з «випросіл» або «подаріл» або когось «обобрал». Труда власності є дуже мало. І від цього вона не є міцною та не поважається.

(В. В. Розанов, Сочинения, Москва, 1990, с. 45)

Такі воно, бачите, маємо справи. У Московщині завжди зневажали, ставилися з погордою до різних іноземців, що горбом заробляли свій достаток. «Дом Козєля, нємца богатого» – пише Достоєвскій у «Злочині та покаранні». А, хто ж той багатий Козєль: поміщик, генерал? – далебі, майстер, звичайний слюсар. Таким заздрили, але таких і зневажали. Інша справа – то забагатіти «царской мілостью»; скажімо – зробивши вдалий донос. Адже, за описуваного нами царя Пєтра, доноситель міг отримати не лише маєток того «кто умишлял на царя государя», але й його посаду. Оце й є оте, – «подаріл».

Непогано було також узяти й разом: усе виграти в карти. Це вам «Ігрок», того ж Достоєвского. Саме на це уповав свого часу й сам Фєдор Міхайловіч, полишаючи дружину вдома мало не голою та заставляючи в ломбарді її останню сукню. Це, схоже, четвертий різновид російського збагачення, не передбачений навіть мудрим В. Розановим.

А цей останній, зазначимо це, писав свій присуд на початку ХХ ст., коли давно вже відбулося оте славетне «развітіє капіталізма в Россіі».

Все це має єдину, але вирішальну причину, що дотеперішня Росія 83% відпущеного їй історією часу – була рабовласницькою державою, та цього вже нікому не виправити й не змінити. А раб? – що ж, раб… Він, скільки не усилюйся, а для себе жодним трудом нічого не здобуде, отже й «собствєнності труда» в такому «суспільстві» просто бути не може. Бо, працює один, а власність від цього, – з’являється у зовсім іншого. А, як воно й «подаріть» щось там комусь – нема охочих, та й «випросіть» важко, то й полишається в суспільстві мало не єдиний різновид власності – награбоване.

Незмірно цікавим універсальним об’єктом в російській історії є й так звана «курная ізба», досягнення не відоме іншим народам світу.

* * *

В російській історії про неї воліють радше не згадувати, але в історії патріотичній… Справа в тому, що імперський патріотизм має властивість з часом нахабніти, ставати все більш войовничим. Чи походить це від безкарності все нових і нових історичних злочинiв, чи від іншої причини, – важко сказати; але, є незаперечним фактом. Так, у вельми шанованого російською «Па’мятью» та іншими патріотичними установами письменника, читаємо з цього приводу:

Ні, не від дикунства чи глупоти топив рязанський мужик свої ізби по–чорному, не від ледарства хлебтав тюрю з квасу, не від жадості баби сліпли біля лучін, варили лободу та підмішували до хліба древесну кору, – від безвихідної бідності та безземелля…

(В. Чивiлiхин, Память, Москва, 1982, Роман – газета, №16, с.92).

Пригадується інший російський письменник (нагадаймо ще раз): «Щоб примусити себе помітити, нам довелося розтягнутися від Берінгової протоки до Одера» (П. Чаадаєв). А це ж – 17 мільйонiв км. кв. Так, скільки їм, всесвітнім ненажерам, – іще потрібно тiєї землі, щоб не відчувати безземелля?

Але, це тільки один варіант виправдання, є ще й другий. Бо був у автора й варіант для більш заможної півночі, де простору було й побільше. Виявляється, що:

Ні, топка по–чорному була древнім, простим, єдино доступним та ефективним засобом проти епідемій. Наші предки, природно, нічого не знали про віруси грипу, дизентерійну або чумну паличку й мікроби, але інстинктивно, досвідом знайшли метод дезинфекції, що разом із виморожуванням ізб за тріскучих морозів створювало більш гігієнічну атмосферу у житлах.

(теж там, с.92)

Дизентерійною є не паличка, а амеба, яка вже не є мікробом, але… звідки про це знати авторові? Він же, як у них кажуть – «пісатєль», а не «чітатель». Отже, значить – не бідність. Бо, й дійсно, вартість димоходу не може становити більше десь 10% вартості печі. А значить – не бідність; добре.

Звернення до наукових досліджень відкриває нам доволі цікаву картину московського життя в ХVI ст. Виявляється, що «курниє ізби» полюбляли й феодали, яким гріх було скаржитись на бідність:

Жилою будовою феодального двору була «ґорніца». Не завжди ці «ґорніці» мали «косящаті вікна», та й не всі вони були з білими печами…

(Очерки русской культуры ХVI века, Г. Громов, Жилище, Москва, 1977, с. 195).

Біла піч – то піч саме з димоходом, отже… Дещо нижче читаємо:

Але, і для багатих помешкань такі печі були, схоже, рідкістю. Переважна частина жилих приміщень топилася «по–черному», коли дим із печей потрапляв до ізби підчас топки та виходив через спеціально прорублене димове вікно, двері, шпарини.. На деяких малюнках ХVI ст. уже є зображення дерев’яних «димніц», які не були пічними трубами, а трубами для витягування диму з ізби. Подібні «димниці» були в курних ізбах селян ХIХ ст.

(теж там, с. 200)

Що ж, відомості досить вичерпні.

Так виявляється, що рабовласники, які чужим трудом могли жити у розкошах, – жили в такому ж самому свинстві. Хоч свинство це було й розлегліше, і заможніше.

Втім, могли бути на це й причини гідні всебічної поваги, як звичайно в Росії, – патріотичні. З цієї нагоди процитуємо великого патріота, поета Г. Державіна (теж із колишнiх татарів):

Мила нам добра весть о нашей стороне,
Отечества и дым нам сладок и приятен!

Так, – може заради отого «дима отєчєства»? – що такий солодкий та приємний? Бо там його було аж у надвишку; та ще й кожного дня.

Зі звичного свинства спромігся своїх рабовласників, якось–такось, дещо витягти лише реформатор Пєтр I. Помивши, поголивши та вичесавши воші. У своєму займаному з європейських зразків «Зерцале» (доброї поведінки) навчив їх не сякатися на сусідів, не обтирати писок обрусом або подолом; не ригати за столом. Його європейська спадкоємиця, Єкатєріна II, – пішла ще далі: зобов’язала їх спілкуватися «благородною» французькою мовою, без матюків.

Та, все одно, наприкінці ХVIII ст. такий собі Е. Д. Кларк, професор Кембріджу, – напише, що за столом українського селянина більше чистоти, ніж у московського князя: нищивний присуд.

* * *

Але, від фізичних умов життя в Росії – повернемося до інших, соціальних, духовних…

Отже, для абсолютної більшості народу життя було рабським. Однак, над рабами були рабовласники, а їх вершиною, найбільшим рабовласником, рабами якого були інші рабовласники, був цар–самодєржєц. Над яким був уже тільки Бог.

З іноземців іще Зіґмунд Герберштайн – посол ґерманського імператора (ХVI ст.,), зазначає, що влада московського князя – нічим не обмежена та абсолютна. Та, про яку в Москві кажуть: воля князя – Божа воля.

Пізніше другий посол – Адам Олеарій з Голштину, твердитиме: про що не питай московита – він тобі нічого не скаже. Тільки бадьоро відрапортує: «Знать нє знаю, вєдать нє вєдаю. Про то знают Бог да вєлікій государь!» А моя, мовляв, хата – з самого краю.

Страх породжується жорстокістю, а жорстокості було вдосталь. В історії московській страх та жорстокість ідуть поруч: страх породжує жорстокість, жорстокість породжує страх, який скріплює все, без якого все розвалиться; пригадайте самозванців. Пошлемося, як звичайно, на російського історика, який чи не з повною байдужістю повідомляє нас, що:

У прикладах жорстоких покарань нема браку по джерелах; ратники молодого князя Васілія Алєксандровіча були піддані жорстоким покаранням: одним відрізали носи та вуха, іншим повиколювали очі, руки повідсікали… Коли 1462 р. були схоплені дружинники серпухівського князя Васілія Ярославіча, що задумали звільнити свого пана, то Васілій Темний звелив їх казнити – бити батогами, відрубати руки, різати носи, а декому відтяти голови.

(С. М. Соловьев, Ист. России с древн. Времен, Москва, 1959, т. II, с, 618)

Катівсько–тортурне мистецтво є самобутнім досягненням Московії, та систематизувалося й розвивалося впродовж століть історії. Його визнаними майстрами та фахівцями були Iван IV, Пєтр I. Iсторик Н. Н.Єврєінов написав, іще перед революцією, «Историю пытки в России», та вона могла би слугувати й підручником з історії самої Россії; бо ці дві історії – нероздільні. Мабуть тому – визнаємо це, нову – не главу – частину, дописало до неї російське ж ЧК – ОҐПУ– НКВД – КҐБ.

Додамо, що судів – навіть формальних, за тих добрих часів не існувало. Як не існувало права. Судили наділені владою окремі особи.

Рівнобіжно до цього є численні свідчення, ніби з тих же добрих часів, що:

Кажуть, що від часів Васілія Ярославіча та до Iвана Каліти батьківщина наша схожа була більше на темний ліс, ніж державу: хто міг, грабував, не лише чужі, але й свої; не було безпеки, ні на дорозі, ні вдома; татьба стала загальною бідою власності.

(теж там, с. 617)

Помітне кожному видиме протиріччя поміж жорстокістю покарання, та – попри неї, розповсюдженням злочинності, – зніметься, як пригадати про відсутність закону. Покарання були так само свавільними, як і дії, що їх викликали: свавілля каралося свавіллям. А за таких умов покарання й утрачували будь–яке дидактичне значення; сприймалися на рівні стихійного лиха.

Пізніше, коли з часом зміниться й цивілізоване оточення дикої Росії, буде займане й чергове чуже: в Росії теж з’являться закони. Але й вони небагацько виправлять, бо закони – то те, що потрібно постійно та правильно виконувати, а тут… Тут не тільки не було цього, мінімально необхідного, але й ніколи не було рівності людей перед законом.

А закон, це є саме те, що має діяти неухильно, для всіх, та поганенькі закони, які бездоганно виконуються, – є непорівняно кращі за найдосконаліші, які не виконуються.

Але, з того самого часу, як у Росії постановлено було жити за певними законами, а сталося це не раніше, ніж у першій половині ХIХ ст., – зчинилася ціла полеміка. Протестували проти юридично укшталтованого правосуддя, ні більше, ні менше, як слов’янофіли, винахідники отiєї маячні про «славянскоє єдінство». Такий собі А. С. Хомяков (1804–1860) писав тоді, що:

Наша земля є такою, що ніколи не пристраститься до так званої практики громадянських установ. Вона вірить вищим засадам, вона вірить людині та її совісті; вона не вірить і ніколи не повірить мудрості людських постанов.

Зазначимо тут характерну для російського мислення відсутність звичайної логіки: людині вірити можна, а от людській же постанові, – чомусь не можна. Та, попри це, знайшлися послідовники подібної дурості й у ХХ ст. У книзі «Алексей Степанович Хомяков и его этико–социальное учение», Москва, 1904, виданій до 100–річчя Хомякова, – такий собі професор (!) Л.Є. Владіміров підводить під цю дурість і деяку «теоретичну» базу. Мовляв:

Старі народи, народи здорового глузду, стоять за форму; вона виключає, на їх погляд, свавілля. Dura lex – sed lex, «жорстокість закона – але вона закон»! Народи молоді, народи почуття стоять за совість: вона відступає від правила, але зате прислухається до голосу людської душі.

Зазначимо й характерне для російської науки в середньому – невігластво. Стара латинська формула проголошує, насправді, що «закон є суворий, але це закон». «Жорстокiсть» – то справа суто російська, та тут вона ні до чого. Але, все це так: між іншим, – показати, як неприємні будь–які закони для тих, хто звик до свавілля; яке можна – при бажанні – охрестити й «сумлінням». Але, повернемося до історії Московії та її численних неподобств.

Неподобства ці творили рівномірно всі, як пани так раби, командири як солдати. Не дотримувались навіть освячених часом загальних правил війни, здавна шанованих усіма народами континенту. Історики ламають собі голови – навіщо монголи витратили тоді, 1237/1238 стільки часу на якийсь там вошивий Козєльск? Але ж, там убили монгольських парламентерів, людей недоторканих за звичаями континенту, а це й вимагало покарання, за будь–яких умов. Не забудемо, що з такої ж нагоди розпочалася війна Чінгіс–хана з Хорезмом, яка й довела монголів аж до заходу. Київ 1240 був, єдиним з тодішніх міст мало не знесений по ґрунт тільки тому, що й там якийсь недоумок наказав убити монгольських парламентерів.

Мав звичку вбивати козацьких парламентерів і польський коронний гетьман Ярема Вишневецький, та ніхто – на жаль, йому за це не помстився.

Ця бандитська практика дожила в Москві (а, як же!) й наших часів. Підчас Угорського повстання за свободу 1956 мали розпочатися й мирні переговори, але…Угорських парламентерів, на чолі з генералом Палом Малетером, було зрадницьки заарештовано та розстріляно. «Демократичний» Захід тоді проковтнув і це. Нагадаємо, на всякий випадок, що у Москві тоді заправляв біснуватий Хрущов, а совєцьким послом у Будапешті був такий собі без роду–племені, відомий згодом Ю. Андропов.

Можна було би скласти їм не меншого реєстру щодо поводження з військовополоненими. Вчителі московитів із «другого Риму», ота греко–сирійська потолоч, – мали звичку осліплювати полонених, відпускаючи додому; або заморювали їх голодом у себе. Учні, що ж, бували набагато різноманітніші; як знову без зайвих емоцій свідчить нам російський історик:

Нижегородці, взявши полонених у мордви, затравлювали їх собаками. Смоленяни підчас своїх походів на Литву садили на палі немовлят, інших вішали стрімголов на жердинах, дорослих давили поміж колодами і т. п.; про знущання псковичів над ратниками Вітовта ми відмовляємося повідомити нашим читачам (ти диви, які ніжні! – О. Б. При великому бажанні читач зможе знайти потрібне або у «Русской летописи по Никонову списку», Санкт–Петербург, 1788, т. V, с. 93, або – відповідно, у «Полном собрании русских летописей», Санкт–Петербург, 1897); Підчас походу московських військ на Улу–Махмета ратники дорогою грабували та мучили своїх, росіян; митрополит Iона каже про вятичів, що вони підчас своїх походів з Шемякою силу православних перемучили, переморили, кого у воді потопили, кого в ізбах поспалювали, кому очі повиколювали, немовлят на палі садовили, узяли полонених більше як півтори тисячі та продавали татарам.

(С. М. Соловьев, История. России с древн. Врем., Москва, 1959, т. V, с. 613).

Таких би, насправді, не слід взагалі брати до полону – класти трупом на місці, та… Все нещастя полягало на тому, що цей непотріб заснувався посеред незмірно культурніших, цивілізованіших народів… Втім, розумуючи суто науково, без емоцій, походження подібної бестіальної жорстокості у одягнених до війського однострою рабів, що мають своїм завданням поширення рабства на терени вільних досі народів, – не повинно викликати особливого здивування, принаймні – в принципі. Навіть попри те, що уже відомий нам В. В. Розанов твердить нам, ніби:

Ми нарід не мстивий і здавна живемо під заповітами євангельського прощення.

(В. В. Розанов, Сочинения, Москва, 1990, с. 416)

Ця, цілком ориґінальна думка, пасує до всього попереднього, як ні до чого іншого, але… Займаючись російською історією – нам слід призвичаюватись і до брехні: одне без другого не буває. Але, повернемося до справи.

* * *

Походження подібної бестіальної жорстокості, не властивої більше жодному з народів світу, – цілком пояснюється соціальними причинами.

Хтось із російських письменників минулого сторіччя уподобив Росію великим сходам, знак яких змінюється на протилежний, залежно від місця перебуваня їх спостерігача. Бо, при погляді зверху вниз – то низхідні сходи холопів, а при погляді знизу – то вже будуть висхідні сходи панів. В етології (наука про поведінку) це зветься одновимірною ієрархією: схема гранично узагальнена, але принципово правильна.

Певним підтвердженням актуального існування подібної структури є й той їх «вєлікій і могучій», наскрізь просякнутий відносинами пан – раб. Є в ньому таке красномовне слівце – «снисходительный». Стоїте ви собі – уявіть, десь на тих сходах, на відведеному для вас місці соціальної драбини; і от – раптом чуєте кроки. Хтось із тих, хто вище від вас спустився, підійшов, та замість того, щоб почастувати батогом, – погладив по голівці. А потім – мерщій назад, щоб хтось на його місце тим часом не вдерся. Оце він і був до вас «снісходітєльний», «снізошол» до вас.

Ствердимо, що в жодній європейській мові (включаючи українську) це слово не має такої відвертої прямої семантики.

Соціальне життя в такій ієрархії, образно кажучи, полягає на тому що кожен, хто вище, нахлистує батогом нижчого, а той на це «бьєт єму чєлом»; та так само поступає з нижчим за нього; і так далі. Здається, Достоєвскій пригадує картинку чиновного поліцая, що поспішає в справах кудись до «глубінкі» або «пєріфєрії», одне слово – десь «на мєста». Та й хлище щосили по спині нагайкою візника, а той нахлистує коней, що біжать з останніх сил. Хай цих коняк буде три, то ви й отримаєте отой гоголівський символ Росії – «Тройку»… Одновимірну ієрархію можна продовжити наверх до нескінченності та увінчати Богом: «Про то знає Бог да вєлікій государь…» Але, низ – є низ, та з ним набагато гірше. Останньому рабові, що там сидить, нема вже кого бити, окрім власної родини. В соціальному сенсі вони йому не підлеглі, але можуть таких, принаймні замінити: переадресована аґресія за Тінберґеном.

Ну, так само, як совєцький начальник, що вимовляє підлеглому, знаходячи передчасним затопити йому по пиці, – гатить кулаком до ні в чому не винного столу.

А тепер спробуйте уявити собі, що робитиме озброєний натовп з отих усiх, під якими на цих всеросійських сходах немає вже нікого, – коли ці сходи добудуються знизу військовополоненими? – або навіть своїм власним населенням?

Правильно, буде те саме, що нам описав історик С. М. Соловйов. Та навіть те, чого він не наважився нам описати.

У російській історії звичні хизуватися стійкістю «доблєсних защітніков отєчєства», але з того, що ми довідалися вище, – переконуємося, що хизуватися чимось подібним так само нема підстав, як і будь–чим іншим (так, так, саме: будь–чим). Попри те що цю стійкість, хоча би при облозі Пскова Iштваном Батором, – засвідчують нам безпристрасні іноземці, від Р. Гайденштайна та по А. Поссевіно.

Але, подумаємо та поміркуємо: чи могли взагалі мати людську доблесть оті, так добре показані нам на весь зріст російським істориком? Бо вичерпно ясно, що триматися їх примушував тваринний страх розплати. Страх дістатися до рук тих литовців, нащадків «ратніков Вітовта», над якими творили таке, що й історик не насмілився описати. Отже, тільки він, тваринний страх справедливості, нічого більше. Яка там вже «доблєсть»…

Такі слова, як «доблєсть», «стойкость» або ще щось, – є тут нестосовні: таке щось, як розмірковувати про «хоробрість гієни». А історія – наука точна, та потрібно її викладати у абсолютно точних та адекватних поняттях.

* * *

Але, перейдемо до звичайного, повсякденного російського побуту тих часів, веселим він, напевно, не був. Указ царя Міхаіла (1613–1645), першого з Романових, – забороняє багацько з того, що дозволялося раніше, а саме:

Пісень не співати, на ігрища вечорами не сходитись, не танцювати, руками не плескати, казок не розповідати, порожнослів’ям не займатись, у бабки не грати.

Легко простежити, щоб «руками не плескали», «у бабки не грали», а от як бути з отим «порожнослів’ям»? – бо таке щось визначити набагато важче… Ополчуються тоді й на нешкідливих скоморохів, яких за щось «вєлєно біть батогамі», разом із їх глядачами. Палили музичні інструменти. Заборонені були книги та картини нерелігійного змісту, люстра…

Воно зрозуміло, що після отого всебічного балагану «Смутного врємєні» – треба було впроваджувати якийсь порядок, але… чи аж до такого ступеню?

Отже, музика та співи потрапляли до галузі «бєсовского потєшєнія», а потанцівки оголошені «бєсовскою прєлєстью»; наука ж, цілком і повністю була віднесена до «бєсовского іскушенія». Адам Олеарій, зокрема, так і пише, що «росіяни жодних знань не полюбляють». Але, тоді виникає цілком слушне запитання: а які ж такі утіхи залишалися московитам? – що вважалось дозволеним?

А таких зайнять було аж три: пияцтво, спання по обіді та всезагальне биття.

Не забудемо, що самозванець саме на цьому, попри весь всій розум, і спалився: не пиячив, пив на мiру, не спав по обіді та нікого особливо не бив.

Пияцтво та обжиралівка, не зважаючи на сталі голодівки, – були радше загально прийнятим трибом життя:

Пристрасть до вина в сильному ступені дає про себе знати з деяких відомостей, наприклад, із повідомлення про облогу Москви Тохтамишем; з опису походу князя Васілія Тємного проти дядька Юрія, де пишеться:

Великий князь узяв із собою з Москви купців та всяких інших людей, котрі були п’яні та везли з собою мед, аби ще пити. Свари, бійки, вбивства та всілякі злочини, як і раніше, відбувалися на пияцьких учтах.

(С. М. Соловьев, Ист. России с древн. Врем., Москва, 1959, т. II, с. 619).

Сто років потім – те саме. Бо, за царя Івана IV:

Пристрасть до міцних напоїв продовжувала панувати; обіди супроводжувались питтям, при чому не було поміркованості: в Літописах знаходимо вирази обідати та пити, де ці два слова необхідно пов’язані.

(теж там, т. III, с. 211)

Загально народних масштабів набуває пияцтво з розповсюдженням «кабацкого промисла», особливого протегування якому надають саме Романови.

Спання по обіді відносилося до всіх, хто його мав, цей обід, або й не мав. Москва на той час порожніла та її могли взяти голими руками її «бєсчіслєнниє враґі».

Биття було різним, як владним реґламентованим, так і народним, стихійним, так би мовити. Не можна було бити вище стоячих у тій «лінії панів» (або «холопів»), а тільки нижче лежачих; а рівний – міг дати й по пиці. Биттям, зокрема, було переповнене родинне життя, бо воно передписувалося правилами отого, правильного життя. От, що пише книжка про правильне родинне життя ХVI ст. – славетний російський «Домострой», – про дітей:

Любити та берегти їх і страхом рятувати; навчаючи та караючи, і з оглядкою бити. Карай сина свого від юності, та буде покоїти тебе в старості; не будь слабим б’ючи молодика: коли жезлом б’єш його – не помре, а здоровий буде; б’ючи по тілу – душу його позбавляєш смерті.

Не відстає й пізніший Симеон Полоцький (приїхав до Москви 1664), який пише, що:

Хто задовольняється одним «словєсним увєщанієм», той неприйнятний Богові. Не заощаджуйте, батьки, жезлів ваших, частуйте дітей ваших не душешкідливим лобизанням, а норововиправним побиттям.

Російський історик повідомляє нам наступне, з давніх часів та аж по недавні:

Поводження чоловіків із дружинами було таким: звичайно у чоловіка висів канчук, виключно для покарання дружини, що називався «дурак»; за ницу провину чоловік тягав дружину за волосся, роздягав голяком, прив’язував вірьовкою та бив «дураком» до крові, це звалося вчити дружину; у інших замість канчука була лозина, та дружину нею сікли як малу дитину; а в інших – дубина та дружину били як ту худобу. Таке обходження не тільки не засуджувалося, але й було ще моральним обов’язком чоловіка. Хто не бив дружини, про того благочестиві люди казали, що він дому свого не будує і про душу не турбується, і сам погублений буде, і в цьому світі й у майбутньому, і дім свій погубить.

(Н. Костомаров, Истор. монографии и исслед., Санкт–Петербург, 1887, т. ХIХ, с. 148).

При чому, звернiть на це увагу, оскільки всім заправляли саме «благочестиві люди», то, не бити, це як за тих совєтів – не приходити на відкриті партійні збори (коли «пріглашалі»), або не показуватися на «дємонстраціях трудящіхся»; теж було мало не смертним грiхом.

Втім, самі жінки відносились до цього з повним розуміням. Зіґмунд Герберштайн розповідає про одного німця в Москві, який одружився із московиткою. Все було, наче, добре, але вона колись запитала: хіба він її не любить? Він спочатку не міг второпати, в чому справа, поки вона не пожалілася йому, що він жодного разу її не побив («бьєт – значіт любіт»). Він її побив та став бити реґулярно. Покінчилось на тому, що він забив її до смерті.

Це може свідчити про те, можливо, що садистична насолода чоловіка доповнена мазохістичною насолодою жінки – посилювали статевий потяг. Не випадково, що в сучасній Росії, де такого вже не практикують, – відсоток фриґідних жінок, так кажуть, найвищий у світі.

Так стояли тоді родинні справи, але не гірше було з іншими підвладними, скажімо, – рабами. Той же історик свідчить нам, що:

Незрідка бувало, що пан ґвалтував своїх рабинь не звертаючи уваги на їх чоловіків, розтлівав дівчат, бувало, що вбивав людей з двірні, – все сходило з рук. Самі слуги не мали поняття, щоб воно могло бути інакше та не ображалися биттям та каліцтвом: «за всякім тичком нє угоняєшься» – каже прислів’я; рабові було все одно, справедливо чи не справедливо його били: пан знайде провину, коли захоче вдарити, казали вони.

(теж там, с. 164)

В народі биття вважалося навіть конструктивним. Заглянемо, хоч би до прислів’їв – цього «кладєзя народной мудрості». Там, крім отого основного, так би мовити, «руководящєго і направляющєго» – «сіла єсть – ума нє надо», знайдемо й ще чимало цікавого, як от: «кнут нє мука, а впрєдь наука», або «нєт скорєє, как кулаком по шєє»…

Не дарма ж один французький автор іще на початку XX ст. простодухо визначив Росію, un pays de la cnoute et de la vodka – країну батога та горілки

На тлі цього постійного биття, московські люди переставали розрізняти рабський стан від вільного, та не цуралися холопства. Таке щось, як людська гідність, було в московському суспільстві річчю невідомою, майже ні для кого. Процитуємо вищезгаданого історика ще дещо далі:

Росіяни не цінували свободи та легко йшли у холопи. У ХVII ст. дехто продавав себе за три карбованці на все життя. Отримавши гроші новий холоп звичайно пропивав їх та промотував, а потім полишався служити хазяїнові до смерті. Дехто ж, спокусившися грішми, продавав себе з дружиною, з дітьми та всім потомством. Іноді ж ті, хто брали гроші, закладали кредиторові синів та дочок, та діти жили у неволі за батьків.

(теж там, с. 165)

Все це – умови життя та соціальна структура – разом, – знаходили свого віддзеркалення у психіці людей; переходи від психіки пана до психіки раба, з ерозією будь–яких проміжних станів, та… садистично–мазохістичний комплекс: бо кожен мав змогу отримувати мазохістичну насолоду від знущань вищого, або садистичне захоплення від тиранства нижчих за себе. Найгірше було тим, у кого не було нижчих.

Саме гаму отих садистично–мазохістичних переживань – так майстерно описував у своїх романах Ф. Достоєвскій.

Підкреслимо, що роздвоєння психіки (пан–раб), ота, як сказав би фізик – структура мультивібратора, який знає лише два стабільних стани, – не оминула свого часу уваги дослідників. Чи не першим її чітко помітив німецький історик та філософ Йоган Готфрід Гердер (1744–1803), якому належать слова: «Росіянин, це раб, який пнеться стати деспотом». Додамо, що він, попри те, що Україна вже сто років, як входила до складу Росії, – розрізнював цивілізованих українців від диких московитів.

* * *

Але, було би неможливо закінчити подібний огляд імперської побутової культури не згадавши фундаментального російського вкладу до світової, загальнолюдської культури, – російського матюка. Бо, як цього хоч коротко не пригадати, нас можуть звинуватити в русофобії. Слова для позначення окремих частин людського тіла та певних дій

з ними, як і старе слово «мать» – чи не перші в шерезі людських слів, – є по всіх мовах світу. Але, ще якихось сто років тому, вони не з’єднувалися у єдине поняття – «матюк» – ніде, у жодній мові, крім російської, де матюк відомий з першого дня існування Росії. Там це сполучення слів дитина засвоює ще перед тим, як навчається розмовляти, та це й дає привід думати, що мат – це суто російський винахід. Зауважимо, що й у нас в Україні матюк, ще в ті часи, коли тільки почав проникати до нас, – називався «москаль». Так тоді й казали: «От безсоромна людина – москаля пустив…»

На користь російського походження промовляє й те, що слабіші тюркські та мадярські відповідники матюка, – є кальками з російської.

На імперських соціальних сходинах (зверху вниз – холопів) ним традиційно користувалися зверху ж униз. Матюком чимало цікавився М. С. Салтиков–Щедрін, називаючи це мистецтво «мітіроґнозія» (в перекладі щось як «пізнання матерків»), та від нього ми довідуємося, що чи не рідше вживали його саме прості люди, раби. Та, й дійсно, – кого ж їм було матюкати, як під ними вже нікого не було? Зате вельми охоче вживали графи та князі. Матюк складав, схоже, обов’язкову частину лексики можних за царських часів Першої та Другої імперій та був сповна засвоєний номенклатурою Третьої імперії – СССР. Складав чималу частину так званого «служєбного язика».

Питання про походження матюка – питання особливе та окреме, але доконаним фактом є те, що мат і лайки взагалі, часто вживані та з цієї причини абсолютно девальвовані, – є природною мовною стихією імперського інтер–люмпена, основою його культури. Це видається цілком природно, оскільки інтер–люмпенові чужі вищі інтереси, які власне, й відокремлюють людину від інших представників земної фауни, а мат і всяка інша лайка – є нижчий, сміттєвий шар мови. А подібне, як відомо, має властивість тягнутися до подібного: сміття людське – до сміття мовного. Нашестя, наприклад, в сучасному американському кіно брудної лайки, з приводу чи без приводу, – є безпомилковою ознакою люмпенізації суспільства: однозначною як вирішальною.

Сьогодні ведеться широка кампанія по легалізації російського матюка, охрещеного евфемізмами «нєформальной ілі інвєктівной лєксікі»; плідно запроваджено до художньої літератури й театру, на черзі преса і телебачення.

На цьому бадьорому, а головне – сучасному тлі, вже починає відчутно колоти око щось, як наступне:

Моє виховання в цей період мого життя було жахливе. Вигнаний зі задушливої кімнати, а потім навіть закутка, де ми тулилися, на вулицю, я шатався цілими днями на дворі. Перші асонанси мови повідомлялися мені у вигляді такої порнологічної нісенітниці, що жодні сторінки хоча би «Живой Старины» не в стані були би все це надрукувати. Порно–копро–логічна «словєсность» вживалася нами до всіх християнських імен, до прізвищ, до всього, так, що коли я з’явився 1893 в середовище відносно більш пристойних елементів гімназичного пансіонату, я справив погане враження навіть на учнів.

(В. М. Алексеев, Наука о Востоке, Москва, 1982, с, 266)

Потрібне деяке пояснення. Цитована книга, це й деякі особисті спогади академіка В. М. Алексєєва, фахівця з китайської культури та історії. Як бачимо з посилання на «Живую Старину», він вважає таке щось, як матюк – чимось застарілим, що уходить до минулого. Чи варто стверджувати, що він глибоко помилявся? Сьогодні, коли Росія тоннами експортує цілі лексикони та енциклопедії мата, а він гуляє російськомовними засобами інформації, – така позиція видається абсолютно застарілою.

Так ми ознайомилися, хоч і в досить загальних рисах із тим, що являла собою Російська імперія, в основному – Перша, але у наступних двох все описане вище буде тільки досконалитись, як ми тут коротко простежили на прикладі російського матюка. Ознайомились ми й з тим, на яких засадах вона була побудована; а ними були три: рабство, аґресія та ґеноцид. Ці три основи теж, будуть розвиватись і досконалитись, але нікуди не зникнуть.

А це й є саме те, чого слід уникати людському суспільству; та саме те, на чому не можна будувати: ніколи й нічого.

Для українського народу потрапити в таке щось – означало зупинку історії, більше, як на дві сотні років. Зупинку першу, але не останню: всього їх буде три.

* * *

Читач, що надумає ознайомитись із нашою версією української історії, мимоволі наштовхнеться й на так само незаперечні матеріали з історії Росії. Це є цілком природно, бо майже три століття нашої історії, то є історія російської окупації України. Таке не є, навіть рекордом, бо маврська окупація Еспанії покінчилась повністю лише через сім століть. Вони будуть по необхідності різними, ці матеріали, але в чомусь і схожими, та не можна буде оминути питання: куди все це йде, до чого веде історичний розвиток цієї країни?

З цієї нагоди наведемо деякі, певною мірою рівнобіжні події, розділені проміжком часу у чверть тисячоліття; наведемо доволі цікаве посилання:

У той же час в Україні почались повстання, ініціаторами яких були закріплені панами козаки. Вище була мова про повстання в Кліщіницях 1761–1770 рр. Але найбільшого значення набуло повстання в Турбаях. Там закріпачені дідичами, братами Базилевськими, козаки почали легально добиватися прав, але, не знайшовши захисту в суді, перейшли до активної боротьби. Вони забили дідичів і зорганізували самоврядування на зразок козацького. Протягом 4–х років військова сила не могла подолати повстанців. Потьомкін звернувся до Катерини II з листом, в якому писав, що вважає за шкідливе вживати військову силу проти «своіх і внутрі зємлі», бо, мовляв, вістки про це можуть викликати за кордоном погані чутки.

(Н. Полонська–Василенко, Iсторія України, Київ, 1995, т. 2, с. 271)

Нагадаємо, що на ті часи (ХVIII ст.) – ще не говорили і не писали про щось таке, як світова, або європейська, – спільнота. Але, як же кривий канцлер цариці піклується про добру опінію європейських держав! Розуміє, що вживати військову силу проти «своїх» та ще й у самій країні, – не гідно великої держави.

Потім, спочатку президент – «дємократ» Б.Єльцін, а потім його наступник (ґеноцидом у Чечні) будуть зневажати оту «Світову спільноту». А та буде потихеньку утиратись і продовжувати: позичати, позичати… Позичати не на що–небудь, а на подальше озброєння Росії та на остаточний ґеноцид чеченського народу. Так змінюються часи і ми змінюємося з ними.



2. Україна в імперії

З підпадінням під владу дикої Росії (а зміст розд. I не повинен викликати сумнівів щодо цього), за яке несе пряму відповідальність козацька старшина з її продажною психікою, та православне попівство московського патріархату, – припиняється, як така, й українська історія: перетворюється на скромний колоніальний закуточок «славной історії россійской».

Для світової історії в цілому – це досвід унікальний.

Вона, насправді, знає виникнення колоній, їх подальший розвиток та кінцеве перетворення на окрему державу, звільнення колонії від її колишньої метрополії. Процес, який багаторазово повторювався в історії колоніальних імперій, – Еспанії, Англії, Франції… Найпершим, однак, у європейській історії було звільнення київських колоній на півночі, остаточним терміном якого можна вважати рік 1169, коли на півночі у Володимирі, Муромі та Суздалі було проголошено «велике князівство», тобто – суверенна держава.

Така сама подія повторювалась потім на заході не одного разу, та зафіксована у світовій історії саме у належній якості, як усамостійнення колоній. Але, як перерва у часі була досить великою, то перший прецедент 1169 – так і не був оцінений, навіть помічений істориками. Західними – за їх еґоїстичною самозаглибленістю до власної історії та байдужістю до історії інших, східними ж… Східними – з того ж таки еґоїзму, бо був їм політично невигідний. Значно почесніше було збрехати, об’явити себе прямими спадкоємцями княжого Києва (іншого вони, за своїм безмежним невіглаством – просто не знали). Що ж, – пройшло. Хоч це було, підкреслимо, з точки зору обходження з істиною, – щось безпрецедентне.

На Заході, скажімо, таке щось було би просто немислиме: Сполучені Штати Америки – як пряме продовження історії (і – державності) численних британських корон? – Несенс! – глупство.

А на Сході – пішло, та ще аж як добре!

Та, в немалому ступені тому, що колонії були на тому ж континенті. Не були з самого початку відділені океаном. Та ще й тому, що їм пощастило захопити стару підупалу метрополію, у свою чергу, зробивши з неї колонію, та зробити вигляд, що нарешті все є у повному порядку – «полноє воссоєдінєніє». Брудне шахрайство, але – пройшло.

Саме Україна й стала єдиним у світовій історії прикладом подібного історичного нещастя. Підкреслимо це, забезпеченого, тільки й єдино – історичним шахрайством. Крапку на якому й поставила Полтава.

За часи, що проходять до його першої відміни, вироджується й українське гетьманство. По «зраді» Мазепи поспіхом роблять гетьманом якогось Івана Скоропадського (1708–1722), котрий був таке повне ніщо, про яке й історики не можуть нічого певного сказати. Хоч оті, москвопатріотичні, а хоч і українські, схильні пильно вишукувати хоч щось добре, українське; навіть там, де його близько не було; а, що ж би таке можна поставити йому на заслугу? Зауважимо, що це символічне прізвище випливе ще раз, аж у визвольних змаганях 1917.

Указ Пєтра I про скасування гетьманства в Україні – був виданий у червні 1723, та містив у собі не будь–яке обґрунтування такої міри; наведемо дещо з нього:

Як повсюдно відоме, від часів першого гетьмана Богдана Хмельницького, а покінчуючи навіть на Скоропадському, усі гетьмани виявилися зрадниками, та які великі шкоди спричинило це державі нашій, а зокрема Малій Росії, для того є свіжою іще пам’ять про Мазепу; для того на правління гетьманське належить відшукати людину дуже вірну та знану (про що стараємося безустанно); поки ж така не знайдеться, установлено управління на пожиток для вашого краю та має воно діяти згідно отриманих настанов; у такий спосіб не буде перерви в праці аж до вибору гетьмана; а тому не належить нам надокучувати постійним нагадуванням цієї справи.

(Цит. за В. Серчик, Петро I, Варшава, 1977, с 224)

Як бачимо, цар – не сильний в історії, навіть недавній: починає гетьманів від Богдана.

Але, дещо раніше, по смерті Скоропадського, починається конфлікт, в якому з’являється такий собі Павло Полуботок, теж відомий ще з часів Мазепи. Старшина вибрала його наказним гетьманом (1722–1724), тобто, чимось на зразок в. о. гетьмана; без загальних виборів. Як треба щось поставити на заслугу й Полуботкові, то виявляється, що він теж, щось там робив:

Полуботок дуже зручно почав боротьбу з впливами цієї царської експозитури. Спираючися на юридичні основи, він добився від царського уряду того, що Малоросійській Колегії наказано не легковажити українського правління, а спільно з ним провадити всі справи. Бачачи, що Колегія використовує деякі вади української державної організації, він сам розпочав реформи: переорганізував українське судівництво, завів колегіальний суд з асесорами, упорядкував апеляцію, нищив хабарництво. Цареві подав прохання, щоб він повернув повні права українській адміністрації і суду.

(І. Крип’якевич, Історія України, Львiв, 1990, с. 220)

Все це може видатися, зауважимо, самісіньким дурством, від самого початку. Ну, скажімо, все одно, що продавшися до рабства за шмат пообіцяного сала, – починати «качать права»: домагатися дозволу обмотати рабські кайдани ганчірками, щоб не так давило. Слушно, є в цьому й такий момент. Але, повинен же бути і якийсь подальший опір, чи не так? – не можна сидіти й терпіти все; от він і був. Хоч і не слід перебільшувати його значення.

Але цар не надто перейнявся усім отим малоросійським вовтузенням та викликавши Полуботка до столиці – спровадив його до буцегарні, де той незабаром і помер. Чи то сам, чи то за московським звичаєм, через чиюсь допомогу.

Перед тим, уже 27 травня 1722, для управління українськими землями, що стали відтепер «русскімі», засновується Малоросійська колегія; місцем перебування її стає старовинне українське місто Глухів. Для цього наводиться теж, щось на зразок обґрунтування:

Створюється вона (колегія, О. Б.) лише для того, аби нарід малоросійський не був пригноблений, ні через несправедливі суди, ні через податки, накладені старшиною.

(теж там, с. 222)

Як бачимо, центр україно–російських спорів – переміщується. Від спору за кількість реєстрових на царському утриманні, до більш прозаїчного, – на податки. Кому підуть? Царю, чи старшині? Насправді йшлося про остаточну ліквідацію елементів колишньої автономії, та повне домінування імперської адміністрації.

Та, як звичайно, про те «раздєляй і властвуй», – про протиставлення народу козацькій старшині.

А потім усі разом, в тому числі й Москва з Петербурґом, – полегшено зітхнули: у віці 53 років помирає 8 лютого 1725 від пранців та довголітнього пияцтва – сам реформатор. Цьому, почасти, сприяв і він сам. Кажуть, що восени 1724, їдучи каретою до Петербурґу з «олонєцкіх вод» берегом Фінської затоки, цар побачив своїм гострим оком якусь шкаралупу, що сіла на мілину поруч. Та, за своєю звичкою не міг не втрутитись: показати всім, як треба робити. А при цьому добряче застудився, що – правдоподібно, й прискорило кінець.

* * *

Починаються звичні для Росії «смятєнія», за яких – не до України; не до віри – розв’язується навіть Малоросійська колегія та дозволяється вибрати нового гетьмана.

Ним стає колишнiй підлеглий Мазепи, що потім його негайно продав, миргородський полковник, кривий Данило Апостол (1727–1734). Він брав участь у Персидському поході царя 1722–1724, з якого, без помітного прибутку, не повернулося чимало українських козаків, що в ньому – головним чином, і були задіяні. Та користувався повною довірою Пєтра. Він починає свою діяльність з того, що вже стало звичним: намагань відновити давній стан Переяславської угоди, – заключення міждержавної угоди між Україною та Росією. Але, як то кажуть «потяг пішов». Бо не домігся не тільки нової угоди, але й хоч найменшого повернення до 1654. Від московського уряду домігся лише так званих «вирішальних пунктів», які від того часу зобов’язували Україну та не зобов’язували Росію. Підтверждувалося скасування права на будь–які міжнародні відносини, навіть із сусідами. Підчас війни козацтво підпорядковувалось наказам імперського головнокомандуючого, відповідного «гєнєрал–фєльдмаршала». Вищий суд в країні мав складатися з трьох росіян та трьох українців. Хоч і великий крок уперед порівняно з Межпарламентською асамблеею СНД, де левова частина депутатів – російські, але, як на ті часи… Всі митні збори мали поступати до Росії.

Проґресивними, щодо пізнішого стану речей (аж по наші часи), видаються й деякі інші подробиці цих «Пунктів»; наприклад, земельне законодавство: росіяни мали право на купівлю землі в Україні, але не мали права переселювати на неї своїх підданих – москалів. Заборонено було й відбирати землю у козаків.

Все це, враховуючи, що ми знаходимося в Росії, мало дещо декларативний характер, бо – закони – законами, а… «єслі очєнь хочєтся» (або, є відповідних розмірів хабар), то… Але, від чогось треба відправлятись, а для історії документ – то документ.

До того, все це піде з димом за часів Єкатєріни II; та з ним і багацько іншого.

Зі смертю Пєтра I iмператрицею стає його неодружена з ним дружина Єкатєріна I, своєчасно проголошена «государинєй» іще 1711, але вона процарювала недовго та померла у віці десь 43 років. Вона змолоду була здоровою жінкою, але цар напевно заразив її своїми пранцями, а до того вона мала в минулому сім повних вагітностей та невідомо скільки викиднів. А діти надто погано виживали.

Часи були хиткі та невизначені, по ній царював малий (12 р.) Пєтр II, онук Пєтра I та син отруєного (чи закатованого?) ним у тюрмі «царєвіча Алєксєя», а його реґентом став отой же усюдисущий «свєтлєйшій князь» Мєншіков. Вимушений весь час гризтися за владу з боярами, які цього пройду дружно ненавиділи, він не мав жодної можливості займатися справами України. Хіба, що доглядати пожалувані йому там величезні маєтності. Та, без Пєтра він і протримався у регентах рівно чотири місяці. Покінчив він свої дні 1729, у родинному колі, у засланні в далекому Берьозовє; хоч по ньому – з самих молодих років, рясними слізьми плакала шибениця.

* * *

Зі смертю Пєтра II 1730 від оспи, на російському престолі розпочинається зміна, череда «государинь», слабких «на пєрєдок», якими правитимуть їх фаворити. Неповнолітнього Пєтра II замінює Анна, герцогиня Курляндська, що так хутко зуміла позбавитися чоловіка, залишивши за Росією Курляндію. Вона була дочкою не надто розумного Івана V, брата Пєтра I від іншої матері, та процарює десять років (1730–1740).

То була здоровезна зла баба, товста та неприваблива, радше типовий продукт своїх країв. До того ж (нагадаймо ще раз), як доповідав російський посол у Лондоні Іванові IV про небіжку Елізавети I, – ще й «мордой нє вишла». Що там у неї знайшов отой недоумкуватий Фрідріх, герцог Курляндський, якому цей шлюб майже негайно вартував життя, – неможливо зрозуміти. Це назавжди полишиться його таємницею.

Можливо, з цього приводу буде доцільним невеличкий відступ.

* * *

У низці класичних работоргових імперій, – Римська, Візантійська, Російська, з часом змінювалися й окремі властивості. Той, перший Рим забудував Європу інженерними спорудами та дорогами, які можуть працювати й сьогодні. Другий Рим щодо цього був явно слабуватий, а Третій – що ж тут сказати? Коли перша кам’яна будова в ньому – Кремль, – була побудована італійцями тільки п’ятсот років тому. А російське «бєздорожьє» – живе й досі.

Зате відчутний проґрес спостерігається щодо рабства. У Римі раби ніколи не воювали за рабовласників, вони проти них повставали; у Візантії – бувало й таке. А в Росії це було системою, бо з отiєї горстки вільних – армії не зібрати.

Подібне ж досконалення бачимо й щодо жіночої краси. В тому, першому ж Римі, з цим було суворо; існувало навіть таке поняття, як «Quaesta quam nemo rogavit» – приблизно: «Повія, якої ніхто не домагався»; таке щось, як верх бридкості. Так от, у невибагливій Московії воно було би очевидним несенсом; тут щось подібне взагалі не мало значення. Звідси й фаворити.

Анна Iванівна знову відкрила Таємну канцелярію та примусила її працювати, як ніколи раніше. В «Истории пытки в России» підкреслюється, що в цей час тортурне та катівне мистецтво в Росії – піднімається на новий рівень; навіть – порівняно з недавніми часами Пєтра. Відроджується сакраментальне гасло урядових шпигунів, тодішніх «сєксотов», – «Слово і дєло государєво!»; гасло ще з часів тиранії минулих Іванів. За ним, вимовленим уголос, хапали (як і раніше) будь–кого, та він миттю опинався в тортурні Таємної канцелярії. Де, ясна річ – негайно «зізнавався» у всьому.

З собою вона притаскала купу своїх, німців та латишів, в тому числі й такого собі Ерне Юхана Бірона (1690–1772), людину так само невідомого походження, як і Мєншіков; радше латиша ніж німця. Бо він не мав політичних амбіцій, властивих будь–якому німецькому прихідцеві в Росії. Він не надто пнувся керувати, задовольняючись станом фаворита. Справами державними займався на той час німець Андреас Остерман, не останній за розумом, але такий, що волів перебувати у повній тіні. Нарід, який любив свою «государиню», все добре приписував їй (тільки от, що ж саме?), а все недобре злому Бірону. А тому й часи отримали назву «біронщини»; хоч, підкреслимо ще раз, – ні до чого він просто не втручався. Втім, це не повинно нас дивувати. Бо тут бездоганно спрацьовувала вже ота «глупость народная», яку помітить потім граф Н. Панін. Адже, і в наші часи «вєлікій Сталін» безвинно знищив мільйони людей, а добрий совєцький нарід і досі меле про якусь там «єжовщіну»; так само було й тоді.

Анна, після смерті Данила Апостола, не дозволила виборів нового гетьмана та відродила Малоросійську колегію під новою назвою – Правління гетьманського уряду (гетьмана нема, а уряд є, дивні справи!); знову ж, із трьох росіян та трьох же українців. Чи не найбільш цікавими у її діяльності проти України було те, що канцлеру Шаховскому наказано було таємною інструкцією – всіляко зближувати росіян та українців, які понад кепсько уживалися навіть поруч, зокрема – всіляко сприяти змішаним шлюбам, тобто, – практикувати ґенетичну аґресію. Цікаво, що подібна ж інструкція, та теж секретна, існувала для членів ЦК в Україні: сприяти змішаним шлюбам як тільки можливо.

За тією ж інструкцією Анни передписувалося всіма засобами ліквідувати залишки народного самоврядування в Україні.

* * *

Але, Росія довго не воювала, а це суперечило заповіту Пєтра, – воюючи весь час тримати нарід у напруженні. До того, року 1733 відправився слідом за своїм другом та союзником Пєтром, – Саксонський курфюст Авґуст II, теж пияка та розпусник; а за сумісництвом – і король Польщі. Хоч і вліз свого часу на польський престол за допомогою Пєтра та попри бажання польського народу. Залишався, правда, Станіслав Лещинський, але його не бажав Пєтр, а значить і Росія. От щоб прогнати остаточно Лещинського, до Польщі й вступає російська армія під командою ірландського пройдисвіта на російській службі, генерала Пітера Лассі. Польська корона, знову – шляхом насильства, переходить до сина Авґуста II, Авґуста III.

Потім, 1735, поновлюється війна з Туреччиною та армія іншого іноземного пройдисвіта, генерала Крістофа Мініха – наступає восени на Азов. Одночасно якийсь російський генерал Лєонтьєв, з окремою армією в 30 тисяч – веде наступ на Крим. План аґресії – абсолютно прозорий, – Україна завойована – на черзі Крим. Їх осіння (!) кампанія, як і слід було очікувати, провалюється. В підручниках історії пишеться, що – мовляв, «сначала пошлі дожді, а потом ударілі морози» (наче восени буває щось інше). Не зважаючи на те, що повоювати з турками або татарами – так і не пощастило, Лєонтьєв поклав третину армії. Але, хіба це вадить? – адже захоплена Україна, невичерпний запас отiєї їхньої работоргової «жівой сіли».

Тому рано навесні Мініх збирає армію з 90 тисяч і нарешті (уперше) бере Перекоп та дістається Бахчісараю; повна перемога. А потім чомусь відступає, але вже тільки з 60 тисячами, – уклав третину армії. За наказом на злучення з Мініхом мав піти й Лассі, але не встиг, – Мініх уже встиг унести ноги з Криму.

Влітку 1737 кампанію було поновлено, й Мініх підійшов до Очакова та поклав там трупом, за офіційними даними, десь 24 тисячі «русскіх солдат». Знаючи добросовісність російський істориків (як і генералів), цю цифру слід вважати за мінімальну. Насправді мало бути значно більше. Оскільки воювати з турками та татарами уміли лише українці, то… І все ж Очаків пав, тільки–єдино, завдяки випадкові – вибухові порохових погребів у фортеці; правдоподібно вважати, що росіяни не мали до цього вибуху жодного відношення: хіба, що заслали свого аґента. Пощастило й Пітеру Лассі, який зумів захопити друге за значенням місто Криму – Карасу–базар. Але, і його чомусь не утримав, попри розписувані перемоги над армією Менґлі–Гірея.

Весь цей розбій Росія творила в союзі з Австрією, яка вже тоді не відзначалася перемогами, та всього й тільки що захопила 1737, і собі, – Ніш у Сербії.

Ще через рік Мініху пощастило зі стотисячною армією дійти Дністра, де він хотів захопити Бендери, але… Як нам пишуть:

Там її очікували більш численні та свіжі турецькі війська, довелося повернути назад. Армію косила чума, втрати від хвороби склали більше, як 16 тисяч людей.

(И. А. Заичкин, И. Н. Почкаев, Русская история, Москва, 1992, с. 702)

Ай–яй–яй! – а кого ж вони там сподівалися зустріти, як не ворожі війська? Мабуть – дівчат з квітами, чи не так? А, до того, російську армію чомусь «косіла чума», а от турків – чомусь не косила.

Втім, чуму тоді занесли до України, та від неї загинуло чимало людей. Це можна було би віднести на рахунок прикрої випадковості, якби те саме не повторилося підчас, знову ж, російсько–турецької війни 1768; та з подробицями, які майже не полишають сумніву. На початку 1770 росіянам пощастило зайняти Фокшани, де саме на той час шаленіла чума. Ми знаємо достовірно, з історичних свідоцтв та документів, що командувачі обох російських армій, П. Румянцєв та Н. Панін (отой самий, від «глупості народной»), не домовляючись (!), згідно проiґнорували, пронехтували відомостями про чуму, яка гуляла по Молдові та Валахії аж до 1773. Якщо у Мініха 1739 і дійсно померло від чуми 16 тисяч солдатів, то 1770 було погірше. Російські солдати цього разу рознесли чуму по всій Росії, вона дісталася й Москви. Але, заторкнула вона, якнайбільше, – Україну: в Києві трупи валялися вулицями, як у голодному 1933 (пам’ятаю особисто), а Ніжин вимер мало не весь.

Історики пишуть, що уряд Єкатеріни II не визнавав правди, та заспокоював нарід, що це не чума, а всього якась там «обикновєнная горячка».

Цього – другого разу, є цілком очевидне, що то було свідоме зараження чумою ненависної України, «ґнєзда бунтов». Чи було таким самим оте перше – важко певно сказати; можливо, що й так.

Але, у війні 1735–1739 були не одні поразки, були й успіхи. Мініх перемагає турків під відомим нам Хотином та «прісоєдіняєт єґо к Росіі»; потім займає Ясси. В Петербурзі подейкують уже про «возвращєніє Константінополя»; тобто, міста, яке вже триста років називається Істанбулом.

Однак, знову все зривається від якоїсь дурниці: Австрія виходить із гри, не бажаючи посилення Росії, та… що ж тут поробиш, доводиться замирюватися з Туреччиною того ж 1739.

Попри всі «успєхі російського оружія», підкріплені втратою більше як 100 тисяч солдатів (ціла армія!), новий Белградський мир з Туреччиною – практично нічого не давав Росії. Вона, правда, зберегла Азов, але – без фортеці. На кавказькому кордоні обох держав передбачався нейтральний статус Кабарди, але Росія не мала права тримати флот на Азовському та Чорному морях. Скромно, скромно, особливо після того безмежного нахабства в Немирові, всього тільки два роки тому!

Мир, це завжди є підсумок військових успіхів обох сторін, та тепер наочно видно, чого вони були варті, російські «перемоги»; тільки й успіху, що чуму занесли до України…

Таким воно було, царювання цариці Анни. Що саме воно дало Україні, це ми вже почасти описали. Ліпше би, звісно, написати, не «що дало», а «що відняло», та… не нам змінювати усталені стилістичні звороти.



3. Єлізавєта I. Затишок перед бурею

З молодшою дочкою Пєтра I, Єлізавєтою, розпочинається, так би мовити, період підвищеного значення гвардії у російському престолонаслідуванні. Власне, Анна Іванівна планувала передати престол своїй небіжці, Анні ж, але Лєпольдовнє, дружині Антона Ульріка, принца Брауншвайґського; та, навіть і не особисто, а її малому синові, який щойно народився та мав стати Іваном VI. Реґентом вона призначила свого Бірона та й померла 47 років, 17 жовтня 1740. Але Бірона вже по 22 днях скинув честолюбний К. Мініх. Його, навіть, хотіли стратити, але друга Анна відправила його на заслання до Пєлиму в Сибіру; втім, звідти він незабаром вибрався. А, після падіння герцога Бірона – реґенткою стала сама Анна (Лєопольдовна).

Рік 1740 був понад знаменним для Європи. Не тим, що в Росії померла бешкетна баба, а тим, що до влади прийшли: в Прусії король Фрідріх II, а в Австрії – імператриця Марія Терезія. Це саме вони визначатимуть політику в Європі аж до XIX століття.

Однак, метушня зі зміною влади в Росії триває всього рік, бо є ще одна претендентка, дочка самого Пєтра I, однолітка Полтавської перемоги. Вона не була перевантажена освітою, хоча – на відміну від Єкатєріни I, уміла читати та писати. Була не зла, доволі миловидна; не глупа, хоч і не так великого розуму; мала легкий та веселий характер: пряма протилежність своїй попередниці. Та… зовсім не від того, щоб і собі побути «царіцєй–матушкой». Над цим вона нишком і працювала зі своїми наближеними, «малим двором», поступово розпропаговуючи гвардію.

Але, щось там мала пронюхати Лєопольдовна, бо об’явила зненацька 24 листопада 1741 про те, що весь гвардійський корпус має відбути до Фінляндії – воювати знову знахабнілих шведів. А як так, то й цесарівна полишалась одинокою, без надійної підтримки. Справа добігала критичного стану. Претендентка вирішила діяти негайно.

Була друга година ночі 25 листопада, коли вона раптом з’явилася у гвардійських казармах, усіх побудила та об’явила, що вона – як дочка Пєтра I – має всi права на російський престол. Гвардійці вимушені були погодитись, бо саме так воно й було. Тiєї ж ночі вони посадили до буцегарні Анну Лєопольдівну, її чоловіка та з ними Івана VI; а до них ще й купу державних осіб, включаючи, до речі, Остермана з Мініхом. А другого дня нова «ґосудариня» видала маніфест. Історики твердять, що «народ ліковал».

Остермана та Мініха мали навіть четвертувати, але за милістю імператриці тільки відправили до заслання. Остерман із дружиною потрапив до Берьозова, де скінчив свої дні Мєншіков, та він теж помер там у віці 55 років. Мініх, якому було 58 років, потрапив до Пєлиму, де й просидів до 1762, коли його відновив у правах Пєтр III, та й прослужив іще п’ять років, присягнувши Єкатєрінє II та надзираючи над балтицькими портами та Ладозьким каналом, якого сам колись будував.

Гірше було з іншими. Батьки Івана VI були заслані в Холмоґори, де Лєопольдівна померла 1747, а її чоловік – аж 1774. З Іваном VI було й зовсім кепсько. Він жив у засланні, а потім 1756 був відправлений до Шліссельбурґу. Там і був убитий (за інструкцією) коли 1764 його намагався звільнити авантюрист, підпоручник Василь Мирович; за це підпоручник був негайно страчений.

В Європі свого часу чимало обурювалися жорстоким законом імперії османів, згідно якого, коли помирає султан, а йому наслідує на престолі старший син, – всі інші сини підлягають смерті. На той випадок, щоб не було жодних претендентів на престол та пов’язаних із ними можливих заворушок, які могли би піти не на користь державі османів.

Що ж, це й дійсно жорстоко.

Але, тримати дожиттєво в тюрмі можливого претендента та, до того ще й вельми сумнівного, – чи це ж, хіба, не ще більша дикість? – от вам і весела та легкодуха цариця…

Зазначимо тут і понад цікаву, а може й загадкову обставину: після Івана IV історія була категоричною, – не допустила більше на російський престол жодного Івана.

Таким був початок царствування Єлізавєти I. Втім, не можна не помітити, це було би несправедливо, що вона відразу прикартала Таємну канцелярію та кажуть, що за двадцять років її правління – практично не було смертної кари. Для Росії – щось цілком незвичайне.

Фаворитом iмператриці, та здається – єдиним, був українець Алєксєй Разумовскій (1709–1771), її одноліток. Він був сином реєстрового козака Розума на Чернiгівщині, та попав до столиці випадково. Він був доброї статури та відмінно співав, маючи добрий голос. Коли через їх село Чемери проїздив 1731 полковник Вишневський з Петербурґу, він почув спів Олекси у церковному хорі та захопився ним: запропонував йому співати у придворній капеллі. Той охоче погодився та 22 років потрапив до столиці. А вже там на нього поклала око дочка Пєтра та прийняла до свого «малого двора».

Важко перебрати всі його почесні звання: і граф Римської імперії, і фельдмаршал (хоч і ніколи не воював), і кавалер усіх можливих орденів. Але, він мав розум при цьому не влазити до державних справ, на яких не надто розумівся, обмежуючи себе посадою фаворита та порадника. Твердять, що він був таємно одружений з імператрицею, десь з року 1744.

На відміну від нього, активне життя при дворі вів його молодший брат Кирило. Він у 1743, коли йому було 15 років, був відправлений по освіту до Європи, де слухав лекції в Гьоттінґені та ще навідав Італію та Францію. Зауважимо в дужках, що за рік (а навіть – і за більше) – доброї освіти не набути, але… це ж усього тільки Росія. Повернувшись додому стає графом, а у віці 18 років (!) був призначений президентом Академії Наук.

Року 1750 знову дозволяється, здається – востаннє, посаду українського гетьмана, для того ж таки Кирила Разумовського. Він оселився у Глухові, де завів маленький двір, тримав у себе італійську оперу та навіть подумував відкрити в Україні університет.

Щось там для України він на цій посаді й зробив: довершив судову реформу, розпочату ще його попередниками, завів однострої та порядок у козацькому війську, реформував військове навчання. Домігся зміни, хоч дещо й формальної: передав українські справи з компетенції сенату до міністерства (колегії) закордонних справ. Чогось домігся у відстоюванні фінансових інтересів України та щодо її неучасті у війнах поза Україною.

Та прийде до влади Катька (ота, Друга) та погляне пильним оком на Україну. А помітивши там якогось гетьмана, – негайно примусить його зріктися цієї посади. Та, накаже знову зліквідувати її.

* * *

Загалом двадцять років правління Єлізавєти I – були чи не найбільш мирними та благополучними, а в будь–якій європейській країні стали би об’єктом підвищеної уваги істориків. Була всього одна війна – Пруська (1756–1760) (див. Доповн. 3), що вартувала всього 300 тисяч життів (офіційно). Ще трохи прибарахлилося та цивілізувалося російське дворянство. Дійсно процвітала торгівля. Як там було з народом – не надто відомо, але і його, можливо, у ці роки дещо менше купували та продавали. Ну, щось як ота коротка епоха королеви Анни (1702–1714), останньої зі Стюартів у далекій Англії. Завівся навіть свій М. Ломоносов (1711–1765), який хоч і не дорівнював А. Ньютону (1643–1727) або Л. Ейлеру (1707–1783), але… для рабської Росії… Адже, і його Росія не могла дорівнювати Англії або Швайцарії…

Але, історія, не полюбляє одноманіття, та схильна буває, зробивши перепочинок – утнути щось нестосовне. Єлізавєта I була жінкою розсудливою та передбачливою, вона не хотіла, щоб по ній когось на престол знову висаджувала гвардія. Адже, з нею було зовсім інакше, бо її попередниця Лєопольдівна, відправляючи гвардію на північ, мала на увазі усунення претендентки, та у тiєї просто вибору не було.

Справа визначити собі наступника – була відносно нелегкою, бо лінія Романових вигасала на очах, але пригадали врешті останнього її представника, хоч і по жіночій гiлці. Пригадали давно видану за кордон старшу дочку Пєтра I від Єкатєріни I, – Анну (1708–1728), видану ще 1725 за Карла–Фрідріха, герцога фон Шлезвіґ–Гольштайна (або Готторп, 1700–1739). Вона мала сина, який вартував їй життя, але сам був іще живий. Малий рано втратив батьків та виховувся німцем, а до того – й у не найкращий спосіб, але… що ж тут робити, він був єдиним, та вибору знову не було.

А, як так, то й історія тут була безсилою, не було вибору і для неї. Але, в умінні обходити щось подібне – з нею нікому не зрівнятись; та вона й відігралася, та вже на дечому іншому. Бо вихований у пруських солдатських казармах претендент на трон, почав у Росії від нудьги надто вже пустувати – так кажуть, та його опікунка імператриця й вирішила його оженити, коли йому було 17 років. В Росії це традиційно вважали першим засобом «остєпєніть» когось; та так само, в Росії, – вік ніколи не був перепоною. Отут історія й підвела свою міну. Бо, на відміну від молодого, який був єдиний, наречених був чималий вибір. Та, хто ж знає, як би воно пішло, якби…

Пропонували тут і дочку французького короля, і дочку курфюрста Саксонського, і… Але, сама Єлізавєта зупинила свій вибір на досить скромній, а тому й дивній кандидатці. Вибрала дружиною для Петера Ульріха, тобто – Пєтра III, – збіднілу принцесу з доволі задупного та невеличкого Ангальт–Цербсту, – Софію Авґусту Фредеріку, дочку губернатора Штеттіна (тепер – польський Щецін) від пруського короля Фрідріха II.

Саме з неї й почнеться цілком нова епоха в історії одвічно нестабільної Росії. Бо ця задупна принцеса явить таку небачену спритність, що у Петербурзі, де вже бачили деякі види, – всі й рота роззявлять.

Але, самій Єлізавєті, яка несе повну міру відповідальності за цей вибір, всіх його наслідків, на превеликий жаль, – уже не доведеться побачити.



4. «Блискуча епоха». Єкатєріна II

Царствування Пєтра III було надто коротким, та й помер він усього 34 років. Чого тільки про цю людину не писали… частину цього, що він виховувався по пруських казармах, ми вже навели вище. Кажуть, був нестерпного характеру; людиною не лише неокресаною, але й необлічальною. Пишуть, що й дорослим грався в солдатики. Але, не забудемо про загальний настрій проти нього. Не забудемо й так розповсюджене на його новій батьківщині дологічне й магічне мислення.

Однак, незважаючи на все повище, він рішуче припинив безперспективну Пруську війну 1756–1760, яку Європа могла вести й десятки років, а от Росія… Ніяк не свідчать про брак освіти або розуму і його нечисленні розпорядження. Вони далеко випереджають свій час, а з ним і всю наступну реформаторську діяльність його самозваної спадкоємиці; розглянемо їх.

Указ про віротерпність та рівноправність віросповідань проголошував те, чого не було ще подекуди й у Європі та суперечило політиці Пєтра I, який щосили пнувся підібрати під себе й церкву. А головне, ліквідував ту релігійну війну, яку колись розпалив Нікон (1605–1681, патріарх з 1652) та котра й досі спалахувала деінде. Одне слово, цей указ повертав релігійні права не тільки «інородцам», але й своїм російським «раскольнікам», прибічникам «старой вєри». Вони ще довго по смерті обожнюватимуть його за це.

Придався він і дворянству, скасувавши обов’язковий для них термін у 25 років державної служби, встановлений за Анни 1736. Віднині вони могли служити або не служити, як заманеться. Могли вільно виїздити за кордон та служити там. Одне, що як громадяни держави – мали повернутись додому за першим викликом.

Був і досить важливий указ про секуляризацію церковних маєтностей. Йшлося не про їх одержавлення чи конфіскацію, а всього тільки про державний нагляд над їх управлінням. Це була ідея ще Єлізавєти з 1757, але вона чомусь не довела її до кінця. Тепер було зроблено й це, а для нагляду створена нова державна установа.

Та, врешті, була зліквідована Таємна канцелярія, як було дослівно написано в указі: «унічтожаєтся отнинє і навсєгда». Але, «навсєгда» та тільки не в Росії! – бо відродиться й вона. У «Трєтьєм отдєленіі» Ніколая I, «охранкє» Ніколая II, у ленінскіх ВЧК–ОҐПУ–НКВД–МҐБ–КҐБ, та не зникне й після розпаду III імперії – СССР. Продемонструвавши за три сторіччя, що Таємна канцелярія без Росії, – може би й проіснувала, а от навпаки, Росія без неї, – то вже зась.

Російські історики, попри всі їх поступки дологічному мисленню, тут все таки розуміють, що не можна сумістити «А» з «Не–А» та вузлом зав’язуються, – як же пояснити, що такий дурник, який дорослим грався в солдатики, придумав такі досконалі новації? – що викривають чималий розум. Бо ж, зауважимо це, – нічого розумнішого не буде чути в Росії – i в її наступні 100 років.

Та заспокоюють себе та інших примітивною версією: мовляв, то хтось (із росіян, ясна річ) підсунув йому ці укази, а цар, не читаючи, й підмахнув. Цікаво тільки, а чому ж цей «хтось» не підсунув чогось подібного Єлізавєті? – а «підсунувши» Пєтрові III – потім замовк навіки? Але, ми люди іншого складу, та нас не так легко надурити. А тому й будемо вважати: те, що пишеться нам про невігластво та дурість Петера Ульріха фон Шлезвіґа – Гольштайна, – то лише наклепи, породження брудного сумління, обтяженого злочином царевбивства. Пряму відповідальність за які, як і за саме вбивство, несе майбутня «царіца–матушка», Єкатєріна II.

На ній воно помститься тим, що її єдиний син Павєл I, не тільки буде ненавидіти саму пам’ять про неї, але буде так само підло вбитий на користь власного сина, що теж запретендує на трон. А добрий нарід російський, надивившись вдосталь на це неподобство, – почне згодом і собі лущити царів; мовляв – а чим ми гірші? «Самодєржавіє» прийде, так би мовити, у прямий конфлікт із «народностью».

* * *

Дружина Пєтра III, останнього з Романових, яку так довго та ретельно вишукувала розважлива Єлізавєта I, – приїхала з далекого Штеттіна до Москви, разом із матір’ю, 1744. Не в чому стояла, ясна річ, але й не з великими багажами; навіть гроші на дорогу дав Фрідріх II.

Та, 21 серпня 1745, усього 16 років, стала дружиною майбутнього царя; тому було теж, тільки 17.

Шлюб не склався з самого початку, а це незмірно дратувало та засмучувало Єлізавєту I, яка стільки часу пошукувала наречену, та врешті сама її вибрала. Бо шлюбу, як такого, власне й не було. Бо ще через пару років французький посол граф Дальон доносив королеві у Версалі, що «великий князь все ніяк не може довести дружині, що він є чоловік». Ну, француз, що ви хочете: кому – що.

Шлюбу дійсно не було, але винахідлива Єлізавєта I, якій дуже хотілося ще за життя мати наступника трону, підсунула Єкатєрінє здорового світського бовдура Сєрґєя Салтикова, від якого та, після першого викидня 1753, – наступного року народила байстрюка, сина Павла. Втім, це могло бути й спадкове. Бо в тому ж Штеттіні уперто подейкували та пліткували, що сама Софія Авґуста Фрідеріка не була дочкою свого батька, а лише спогадом про розважальну виправу її матері до Парижу; цьому не протирічить і схильність Єкатєріни до всього французького, своє – німецьке, – вона не надто полюбляла.

Отже, що би там не брехали з цього приводу офіційні історики, можна мати на увазі, що 1762, разом із Пєтром III, – остаточно вигасла династія Романових: всі подальші семеро монархів – просто не мали до неї жодного відношення.

За час перед своїм солдатським путчем, молода німкеня зі Штеттіну пройшла добру школу при російському дворі. Крім помітних усім іще в юнацькому віці лицемірства та велелюбності, вона мала й певну здатність навчатись. Хоч, не так наукам, як мистецтву життя. Вона відразу зрозуміла, що мати успіх в Росії можна тільки ставши росіянкою, та хутко нею стала. Вона добре знала німецьку та французьку та дивно швидко опанувала російську. Не маючи музичного слуху, вона мала, очевидно, добрий тембровий, та розмовляла обома чужими їй мовами, хоч і з дещо перебільшеною правильністю, але практично без акценту. Писала вона своїми двома мовами, німецькою та французькою, – цілком пристойно, але російською значно гірше. Тут саме їй належить відповідь на анекдотичне запитання: як у слові з трьох літер – зробити аж чотири (!) помилки. Бо це саме вона писала «ісчо» замість «еще». Втім, не забудемо й про те, що й інші писали не ліпше. Пригадайте хоча би монструальний правопис самого Пєтра I. Бо, на відміну від скромної сусідньої Фінляндії, де був Мікаель Аґрікола (1508–1551), учений єпископ Турку та упорядник фінської літературної мови, – в Росії подібного так і не знайшлося; ні перед Єкатєріною, ні навіть після.

Фрідріх II, відправляючи її на власний кошт до Росії, ставив був якісь обмеження щодо її переходу до православ’я, але все це пішло на марне, підопічна ними просто знехтувала. Не тільки без застережень прийняла православ’я, але й стисло дотримувалася всіх його дріб’язкових ритуалів.

Мова та релігія, а що ж іще потрібно в нескладному російському світі?

За цей час вона й стала своєю, росіянкою, перемінила трьох коханців, С. Салтикова, Г. Орлова та С. Понятовського, від них породила сина Павла та дочку Анну, та… цілком визріла до рівня «ґосударині».

Вона сама збунтувала гвардію та їхала верхи перед нею, «брать власть», відтворюючи собою мало не біблійний образ «Блудніци Вавілонской»; чоловіка задушив хтось із її поплічників, правдоподібно не менш дужий брат Гріґорія – Алєшка Орлов. Брудна совість наказала їй вдіяти дві безпрецедентні речі, які повністю її демаскують: наказати посмертний розтин тіла Пєтра III, який підтвердив радше відсутність отрути, та виставлення його в труні на загальний огляд. Дивіться, мовляв – він цілісінький, сам помер. Цар лежав у однострої з шаликом на шиї, що прикривав синці від задушення. Та не міг прикрити характерну зчорнілість обличчя, за якою навіть початкуючий судовий медик міг би однозначно підтвердити факт задушення. Але, за офіційною версією – цар помер від геморою. Це був, безперечно, перший та останній в історії людства випадок смерті від цієї хвороби. Неприємної але не смертельної.

Так, солдатським путчем 28 червня 1762, зреченням Пєтра III 29 червня та його убивством 6 липня, – розпочинається «блєстящая епоха Єкатєріни».

* * *

Сама «імпєратріца» не дуже розуміла, що має робити зі своєю абсолютною владою. Бо, одна справа – то двірські інтриги, спрямовані на захоплення влади, а дещо інше – сама влада. Тут треба весь час доводити, собі та іншим, що при владі сидиш не марно. Розвивати далі загальнонародну справу аґресії проти оточення. На підкріплення нашої думки, звернемося, як завжди, до російського ж історика:

Зовнішня політика – найбільш блискуча сторона державної діяльності Єкатєріни, що справила найбільш сильне враження на сучасників та ближчих нащадків. Коли хочуть сказати найкраще, що можна сказати про це царствування, кажуть про звитяжні війни з Туреччиною, про польські поділи, про владний голос Єкатєріни у міжнародних відносинах Європи. З другого боку, зовнішня політика була тереном, на якому Єкатєріна всього зручніше могла завоювати прихильність народу, тут вирішувалися питання, зрозумілі та близькі всьому народові: поляк і татарин були для тодішньої Русі найбільш популярні недруги.

(В. О. Ключевский, Сочинения, Москва, 1958, т. 5, с. 39)

В останньому реченні, підкресленому нами, – ненавмисно сформульований і рушій народної аґресії, – дикунська ксенофобія, ненависть до інших: «кто нє с намі – тот враґ».

Не дарма ж російський «властітєль умов» ХХ ст., вже відомий нам В. В. Розанов, у повному захопленні твердить:

Все – таки, російська історія ХVIII ст. та у першій третині ХIХ ст. розкішна, захоплююча. Захоплююча, я не соромлюся цього слова.

(В. В. Розанов, Сочинения, Москва, 1992, с. 427)

На всякий випадок нагадаємо, що перша третина ХIХ ст., це царствування Алєксандра I, а з 1825 – іще більше 8 років царювання Ніколая I «Палкіна». Чому не все його царювання, аж до 1856? – хто ж це може знати… Дошукуватися у них звичайної логіки – то справа марна.

Але, перейдемо до її дій на троні.

Перше, що спробувала зробити нова цариця то було покращення державного бюджету, якого ще Пєтр I поповнював за рахунок друкарського станка та полегшення ваги монети. За роки після нього бюджет не виправився, бо за Анни багацько та невдало воювали, а за Єлізавєти, очевидно, за рахунок постійно діючого в Росії чинника: розкрадачки. Бо, одна війна за двадцять років, бодай і семирічна, то не так і багато. Цікаво порівняти заходи Єкатєріни з тим, що робилося пізніше, бо це було скорочення державного апарату, та продаж державного майна (землі) до приватної шляхетської власності, – приватизація.

Відносно останньої вона, схоже, так само не розуміла, як її наступники через двісті років, що це дає тільки разовий прибуток; бо державні землі – теж обмежені.

Вона, як православна з православних, скасувала заведений її попередником державний нагляд над прибутками та витратами по церковних маєтностях, розпустивши Економічну колегію. Однак, на це збунтувалися церковні селяни–раби, яких безконтрольно експлуатували попи, мало не обдираючи зі шкіри: почалися розрухи, в яких було задіяно загалом мало не чверть мільйона людей.

Бо – так, так; православна церква мала своїх рабів, які забезпечували розкішне життя церковних владик, увішаних золотом. Ну, тих самих, яким за Христом належало би роздати своє майно бідним та піти проповідувати слово Боже. Бачимо, як релігія, що зародилася як протест гноблених рабовласницьким суспільством – дійшла своєї протилежності, пораблення людей.

Селянські розрухи дуже занепокоїли попівство, а митрополит ростовський Арсєній (Мацієвич, із колишнiх поляків) направив до Синоду два листи з різким протестом проти будь–якої секуляризації, проти «пограбування церкви». Протестував навіть, взагалі, – проти введення книг про прибутки та видатки у церковних господарствах; та, видно, перебрав міру.

Єкатєріна II побачила в цьому втручанні замах на її одновладдя та приписала митрополитові «образу величності», заславши його 1763 до віддаленого кляштору, без права користуватися папером та чорнилами. Та неочікувано поновила указ Пєтра III, відновивши Економічну колегію; на тому справа й покінчилась.

Чимало довелося попрацювати, щоб вкупі з Прусією та покровителем Єкатєріни – Фрідріхом II (союзний трактат російсько–пруський у Петербурзі, 1764), – посадити на польський трон коханця імператриці Станіслава Авґуста Понятовського (1732–1798, король Польщі 1764–1795); точніше сказати – одного з коханців. В тому ж році було остаточно скасовано посаду гетьмана в Україні. Але, не тільки, бо то був початок чогось незмірно більшого, – остаточного знищення України.

У виданому того ж року маніфесті, що стосувався «російських провінцій», а власне – захоплених шляхом військової аґресії країн, – Малоросії (України), Інфлянт (Прибалтики) та Фінляндії, Єкатеріна II писала, що це провінції, котрі керуються на підставі затверджених привілеїв, та було би недоречно й нерозважливо їх раптом скасувати. Але, було би й сутою глупотою продовжувати поводитись з ними, як із країнами чужоземними.

А натомість належить їх у «найлагодніший спосіб зросійщити, аби не дивились на нас вовком».

Та, в листопаді 1764 і відновлено Малоросійську колеґію (яка перед тим діяла в роки 1722–1727), на чолі з Пєтром Румянцєвим. Цій же колеґії підпорядковувалися й справи Запорізької Січі, яка по розоренні її холопом Пєтра I, бригадіром Пєтром Яковлєвим, вже зуміла не одного разу відновитись.

Підкреслювалося особливо, що досі Росія не мала жодних прибутків від аж так великої та багатої провінції. А тамішня дотихчасова адміністрація досі лише потурала ліності обивателів та ненависті до росіян.

Так ми вперше (?) в історії зтикаємося з чітко сформульованим поняттям «зросійщення», сукупності «мирних» аґресій: мовної, культурної, демографічної, ґенетичної… Втім, а чому ж це «мирних»? – бо, ми ж тут забули про одне, але невід’ємне від поняття «Російська Імперія», про звичайнісінький ґеноцид. Саме з року 1764, запам’ятаємо цю дату, вільний нарід українців починають наближати до отих «рабів, що пнуться стати деспотами»: історичний злочин.

Було помічено царицею й немало іншого, не менш цікавого. Наприклад, ця уроджена лютеранка, а тепер щира православна–перехрещенка, звернула увагу й на церковні непорядки в Малоросії, зауваживши, що місцева православна церква – не правовірна, не без римських впливів (чи, бува, не тому, що не мала іще церковних рабів?).

Але, наполягала, щоб усе це зросійщення робилося в рамках законів, з чемністю, гречністю та ласкою. Та, при якнайширшому поширенні освіти в народі. З цього приводу польський автор вбачає в цитованому документі лише невід’ємне лицемірство німецької шльондри на російському престолі, лицемірство, яке вона розвивала в собі з дитинства:

Іще одна декларація, іще одне красивого звучання речення – не коштували нічого. Папір був терплячий та зносив усе, а Єкатєріна, горда виданими розпорядженнями, могла пізніше хвалитись ними перед освіченою Європою. Та (Європа О. Б) приймала їх із повною довірою, проголошуючи хвалу «філософці на троні».

(Вл. Серчик, Єкатеріна II, Варшава, 1989, ст. 159)

Але, «красивого звучання речення», то всього тільки речення. А ще, не забудемо, тут з’являється зловісне поняття «зросійщення», – хрест, який нестиме Україна аж по кінець ХХ ст. Чи може – по кінець свого існування?



5. Знищення Великої Січі Запорозької

Саме це, знищення Великої Січі Запорозької, й було першим найтяжчим історичним злочином німецької шльондри на російському престолі, а в очах недоумкуватої (вже тоді!) Європи, – «філософки на троні», що сіяла повсюдно закони та освіту. Про сера Айзека Ньютона, який сподобився прийняти до Королівського Товариства світової слави учених – неписьменного бовдура, ми вже пригадували у Доповненні 2. Пізнішим його послідовникам та їх улюблениці, теж присвятимо Доповнення 4. Другим її історичним злочином буде заведення рабства у вільній тисячі років країні.

Тяганина поміж Росією та ненависною для неї Україною з цього приводу – зіходить іще до часів після зловісного Переяслава 1654, з російським військовим вторгненням до України, та продовжується по часи Мазепи, коли Росія все пнеться поставити свої «ґородкі по Самарє» які згодом стали би плацдармом для наступу на Січ; в той же час, для українців це підноситься як лінія укріплень, що мають захищати Росію (а з нею – і Слобідську Україну) від татарських нападів.

Головною базою для наступу на Січ стала Слобідська Україна, козаків якої уже активно використовують і проти І. Виговського, і проти П. Дорошенка; а вони – дають себе використовувати. Слобідські козаки, загальною кількістю реєстрових десь на 25 тисяч, мали ще приблизно вчетверо більше резерву, та вже на початку ХVIII ст. були поділені на полки, які стояли вздовж двох укріплених ліній. Одна з них, північна Бєлгородська, протягувалася від Охтирки Ворсклою до Бєлгороду, звідти до Остроґожска біля Дону та повертала вздовж нього на північ до Воронежа. Південна, Ізюмська, проходила від Полтави на схід та Донцем до Ізюму, а звідси знову на північ до Остроґожска. Як там вони захищали від татарів, – то є питання окреме, а як вони слугували для наступу проти рештків вільної України, – це добре відоме.

Але, окрім слобідчан, що воювали проти вільних українців, була й ще підмога, в особі покликаних Росією на Україну переселенців з інших країн, які цілком залежали від влади, яка їх прийняла. Цікаво, а коли їх повертали до рабства, – разом із усіма українцями, чи окремо?

Тут нам прийдеться зробити деякий відступ. Вже зазначалось, що у світовій історії, поряд із безліччю інших, існує й таке стійке упередження: мовляв, до колоній та взагалі, до нових земель, – відправляються мало не кращі з кращих, люди підприємливі, енерґійні та працьовиті.

Так, бувало, певно, й таке: енерґійні романтики–першопроходці. Але, не завжди те саме сунуло за ними. Та, хоч Ернандо Кортес і закінчив університет Саламанки, та типовим був радше сумнівної репутації свинопас із Естремадури, Франсіско Пісарро, що не умів ні писати, ні читати. Бо, неважко помітити, що на подібні пошуки щастя виправляються не люди, які щось уміють, та на щось здібні, – такі знаходять собі непогане місце й удома, але швидше різна неробна потолоч, голота, яка розраховує не на власні здібності, яких не було і немає, а – на посмішку долі; та ще – на відсутність законів і влади. Не випадково, всі колонії починаються з рабства. Того, що цивілізоване людство відкинуло ще тисячі років тому.

Практичні англійці давно визнали це офіційно. Висилаючи до колоній Австралії та Тасманії покидьки власного суспільства – звичайних кримінальників. Та те, що перші література та наука з’являться там лише в минулому сторіччі, – є прямий наслідок такого підходу.

В самій Європі така практика призову поселенців була нечуваною, але в дикій Росії… Там чесні, розумні та здібні люди, практично за всіх часів, як не сиділи за ґратами, то бували «по урєзаніі язика і вириваніі ноздрєй» – заслані до Сибіру. Не такі були потрібнi Росiї – потрiбна була потолоч. Народжується велика ідея – подолати непокірних українців – іноземними руками. На неї напала ще ота весела та безтурботна Єлізавєта I, разом із її таємним чоловіком та його молодшим братцем – «украінськім гєтьманом», десь 1751. Нагадаємо, що саме оце покликання сербів до України починається через рік після призначення Кирила Розумовського українським гетьманом.

* * *

Хто воно є серби, сьогодні – наприкінці ХХ ст., пояснювати не треба. Нарід, що у ланцюзі – ксенофобія – аґресія – ґеноцид, – звик починати з останнього. Так було в Боснії, так було в албанському Косові: є докази, є присуди Міжнародного трибуналу. Якими вони були тоді, всередині ХVII ст. «Віку Просвіти», – нам важко сказати, але прихильність до них Росії – промовляє сама за себе.

Їм на поселення відводиться добрий шмат України. На заході це смуга від ріки Синюхи, протоки Південного Бугу та до Краснограда за Дніпром, на південь від Чигирина та Полтави, охоплюючи з півдня заснований царицею Єлісавєтград; загальною площею до 40 тисяч км. кв. Вона блокує з півночі Запорозькі Бугську та Кодацьку паланки. Та на сході ще десь половина цього, від Донця на південь, з центром у Бахмуті; блокує Самарську паланку. Більша, західна – то Ново–Сербія (1751). Менша східна – то Славяно–Сербія (1753). Отже, разом, – до 10% терену сьогоднішньої України, – яка щедрість (за чужий рахунок)!

Та, як українцями давно керують росіяни, то цим призначають своїх власних ватажків: в Ново–Сєрбії керує якийсь Іван Хорват (1752–1762), який, однак так накрався, що був зісланий до Вологди; зауважимо, що в Росії каралося не більше 15 % загальної кількості зловживань, отже, сербський керівник був, мабуть, не з останніх. Сербами Славяно–Сєрбії керували якісь Іван же Шевич, разом із Райком Депрерадовичем.

Сербський пройдисвіт Хорват «постраждав» уже тоді, коли був Єкатєрінославскім губернатором, та дещо про це ми довідуємося з подорожніх записок петербурзького академіка Васілія Зуєва:

Генерал–поручік І. С. Хорват за хабарництво, неправе закріпачення вихідців та за його відчайдушне підприємство відставлений від служби, заарештований, а все його майно, без виключень, конфісковане.

(В. Ф. Зуев, Путешественые записки от С. — Петербурга до Херсона в 1781 и 1782 годах, Спб, 1787, с. 253)

Як бачимо, цей шахрай намагався покріпачити навіть «вихідців», своїх співвітчизників, що в’їхали до Росії як вільні люди! Можна тільки уявити собі, що він там виробляв із окупованими українцями.

Всі новопоселенці на чужих землях були військово організовані, зведені до полків. Всі вони творили постійну повзучу аґресію, звужуючи землі Війська Запорозького. Але, що би вони там не виробляли, а на сьогодні, через двісті років, – по них усіх і спогадів не полишилось. Де вони сьогодні, оті куртичі, шевичі? – як вітром унесло.

* * *

Але, знищенню Січі передували й ще деякі важливі події, які оминути неможливо. Бо наша самодержиця – то не така людина, щоб обмежитися якоюсь там Січчю… Це був перший поділ Польщі поміж трьома імперіалістичними хижаками: Росією, Прусією та Австрією (див. Допов. 4). А це дозволило потіснити поляків, та повернувши Поділля та Брацлавщину Росії – взяти Січ у кліщі, зі сходу та заходу.

Не проминемо й того, що в Єлісавєтґраді стояв проти запорожців іще й Слобідський козачий полк – зрада в Україні квітла пишно та рясно.

Все воно вкупі, і російська армія, і слобідське козацтво разом із балканським набрідом з обох «Сєрбій», – весь час творило сталу повзучу аґресію проти Січі, постійно порушуючи самими ж об’явлені кордони та демаркаційні лінії.

Року 1764 має місце знаменна подія адміністративного характеру. Всі плацдарми аґресії проти рештків вільної України – об’єднуються в одну імперську провінцію під назвою «Новороссійской губєрнії», з центром в Кременчузі. Повстання Пуґачєва трохи плутає плани цариці, але вона не нітиться, та 4 червня 1775 направляє російську армію, що вертається додому після Кучук Кайнарджійського миру 1774, – на знищення Січі. Оскільки Запоріжжя налічувало тоді десь 150 000 селян та десь 30 000 козаків, – перевага сил була вирішальною. Більшість людей подалася до турків, під руку султана, нечисленні пристали на царську службу, а всі останні були незабаром депортовані до Кубані, а «пусте Запоріжжя» можна було приєднати до Росії та «колонізувати» москалями. Воно було негайно приєднане до «Новоросії».

Про зруйнування Великої Січі Запорізької російськими військами, в українській історії не надто охоче пишуть. Наприклад, той же Іван Крип’якевич згадує про це, дослівно, в одному реченні:

Катерина II використала все це для остаточного знищення Запоріжжя, і за її наказом в 1775 р. російські війська зруйнували Січ

(І. Крип’якевич, Історія України, Львiв, 1990, с. 28)

Не обійшлося при цьому черговому імперському злочині й без колоритних подробиць у суто місцевому густі, про які нам дещо пише інший український історик:

Наприклад, ніде з такою повагою не ставилися до духовенства, як у Запоріжжі: розумний, освічений і побожний архімандрит Володимир Сокальський у найрішучіший момент історичного життя запорізьких козаків, підчас штурму Січі росйськими військами 1775 р. своїм впливом і авторитетом змусив їх не піднімати зброю навіть проти москаля: «Він хоч і недруг, а все-таки православної віри чоловік».

(Д. Яворницький, Iсторія запорізьких козаків, Львiв, 1990, т. 1, с. 199)

Як бачимо, за оту «повагу» – гідно відплатили. Своїх – запорожців, цей «розумний, освічений і побожний» людський покидьок, – за православних, це очевидно, не вважав. Бо, про те, що він звертався з подібними закликами й до катькиних горлорізів, – жодний історик чомусь не пригадує.

Трохи нижче згадуваний автор пише, що цього «начальника січових церков» – було піднесено до архімандритського стану самою імператрицею, коронованою повією, яка – тільки подумати, – мала й таку владу! Отже, святому отцеві – було чого відробляти. Дивують оті запорожці. Замість того, щоб висадити святого отця на палю, – вони й вуха розвісили; дивні були люди, годі й казати. Тіні минулих козаків.

А – дарма, бо… документально відомо про випадок іще 1637, коли якийсь православний чернець таємно попередив поляків, про напад запорожців, що готувався. А поляки – то ж були саме затяті вороги не лише запорожців, але й православної віри. Що ж вже тодi й казати про попівське шпигунство на користь імперіалістичної Москви. З того часу запорожці не довіряли своїх військових планів попам. Можна тільки уявити собі, як активно та широко використовувалося українофобне православне попівство Москвою, підчас своєї таємної діяльності по порабленню України, велика історична тема, яка ще очікує на своїх дослідників. Бо, не забудемо, ще за Еріха Лясоти, посла імператора Рудольфа 1594, – московське попівство розписувало йому запорожців, як дикунів та безбожників, «людей, що не мають страху Божого». Можна тільки позаздрити його приємному розчаруванню, яке він пережив переконавшись, що запорожці є набагато побожніші та моральніші від попів, що торгували Богом на користь Москви; не забуваючи, ясна річ, і про себе.

* * *

Так покінчила своє існування Велика Січ Запорізька, об’єднання людей, які вважали себе захисниками віри християнської від басурманів. Та яких за це вважали дикунами та безбожниками попи. Хоч оті римо–католицькі, хоч і якісь інші, – іще дурніші, іще аморальніші.

Український історик із цієї нагоди пише:

Козаччина була одиноким явищем в історії України. На окраїнах дикого степу зорганізувався новий суспільний клас і нове громадянство, що свої стремління і світогляд накинула цілому народові. Запорізьке Військо утворило народну армію і своєю зброєю зорганізувало нову державу, обороняючи її від Польщі, Криму, Московщини. В цих безнастанних війнах Україна втратила багато зі своїх надбань. Козацька держава – так само, як колись князівська – не змогла здобути приступу до Чорного моря, хоч українська колонізація вдиралася в дикі поля з надзвичайною упертістю.

(І. Крип’якевич, Історія України, Львiв, 1990, с. 252)

Не будемо за все це, невірне у кожному слові, критикувати персонально автора, зовсім не поганого українського історика. Бо все це є не більше, як набір брехливих шаблонів «вєлікой історіі російской», з усіма її замовчуваннями, брехнями та дремучим невіглаством. Зауважимо ще раз: поки Україна не відліпиться від Москви духовно, повністю та остаточно, про жодну там українську історію, навіть – про саму Україну, – й мови бути не може. Виключається.

Але, повчально буде все це розібрати по пунктах: крок за кроком.

1. «Козаччина була одиноким явищем в історії України».

Суцільне дурство, бо козаччина в Україні – була завжди. Хоч у різні епохи, безумовно, відігравала різну роль. Можливо була іще в кимерійські часи, про що свідчить балтицьке походження слова druttin – дружина, демократичне об’єднання рівних між собою людей, очолюваних вільно обраним головою, який головував, аж поки йому довіряли люди. Такі об’єднання стали за скитських часів прообразом організацій наступного ґотського вікінґу, що згодом із Чорного моря вирветься на простори Атлантику.

Гунські часи помітно підкріпили козацтво, та дещо переорієнтували його на суходол. Бо вигляд та одяг козаків є типово гунські; як і кінний характер війська, як і характерна зброя: спис та крива козацька шабля.

Саме таку гунську зовнішність прийняв хоробрий конунґ Светіслейф, що був шанувальником великого Аттіли.

Одне слово, козацтво, то не поодинокий епізод в історії, та не таке щось, «що свої стремління та світогляд накинуло цілому народові». Навпаки – останній притулок демократичних традицій народу колишньої великої країни.

2. «На окраїнах дикого степу» – типово російський зворот, що нічого реального не віддзеркалює. Бо Україна тисячі років, аж до князівських часів та перехрещення, – жила в мирі та злагоді зі степом; ніяк не «диким» – знову ж, російський підхід. Бо, ні лісу, ні степу російські люди не полюбляли, процитуємо російського ж історика, щодо лісу:

… ліс завжди був тяжким для російської людини. За старих часів, коли його було надто багато, він своїми хащами переривав шляхи–дороги, настирними заростами оспорював трудом розчищені луг та поле ведмедем та вовком загрожував самому та домовій худобі.

(В. О. Ключевский, Сочинения, Москва, 1957, т. 1, с. 67)

Та, щодо степу:

Але степ заключав у собі й важливі історичні незручності: разом із дарунками він ніс мирному сусідові хіба не більше бід. Він бува одвічною загрозою для древньої Русі та незрідка ставав бичем для неї. Боротьба зі степовим кочовиком, половчином, злим татарином…

(теж там, с. 68)

Ну, далі цитувати не потрібно: «орди дікіх (або «полудікіх», принаймні,) кочєвніков». Всім очевидна марнота одвічних работоргівців.

3. «Запорізьке військо утратило народну армію і своєю зброєю організувало нову державу». Дурниці, бо воно саме було «народною армією». Відроджувало давній стан озброєного народу, який існував в Україні з непам’ятних часів, та аж до княжих. Що ж до того «реєстрового козацтва», то то були тільки відходи козацтва запорозького, люди, що обирали – кому подорожче продати шаблю в обмін на державний кошт.

4. «Українська колонізація вдиралася в дикі поля з незвичною упертістю». Знову, російський підхід («дікоє полє»); бо, ці дикі поля – чужі для північних зайд – здавна були невід’ємною частиною країни; та її нарід це добре розумів.

Не випадково, що автор і далі висловлює неприйнятну, чисто імперську тезу, що:

Українська політична думка пройшла широку еволюцію, переживаючи різні устроєві форми, від січової демократії до сильної гетьманської влади.

(І. Крип’якевич, Історія України, Львiв. 1990, с. 252)

Адже, тут наче протиставляється демократія – «сильній гетманській владі» (оте – «цєнтралізованноє государство»), та це знову ж є дурниці. Бо гетьмани були й на Січі (тільки – не чужі) та саме слово «гетьман» як і «отаман» є ще готського походження: hojetman – «висока людина». І так далі; подальші коментарі – зайві.

Попередній розбір по пунктах добросовісної праці добросовісного ж українського історика, – ще раз нагадує нам про очевидну абсолютну істину: поки Україна повністю не відліпиться від Росії духовно, – про жодне українство, про жодну українську незалежність, – і мови бути не може.

* * *

Отже, петербурзькою німецькою шльондрою, що стала шльондрою російською, було понищене те, що було на кілька тисяч років старіше ніж її власна вошива імперія «курних ізб». Упало назавжди те, чому в історії не було ціни – оплот старішої демократії світу. Втім для неї – «Семіраміди Півночі» недоумкуватого Вольтера, з її двором, де половина високих чиновників ледь уміла читати, а третина – ледь тямила писати, – це було всього тільки шереговим історичним злочином.

Рівнобіжно з імперською аґресією, йшла й аґресія пораблення, поверстання вільної тисячі років країни до російського рабства та работоргівлі. Російський історик свідчить нам про те, що вже на другий рік свого царювання, Єкатєріна II поклала око на «нєпорядкі в Малороссіі», тобто – на відсутність там торгівлі людьми. Як пише він про колишнiх вільних селян України:

За указом 1763 р. селяни могли покидати землевласників, тільки отримавши від них відпускні свідоцтва.

(В. О. Ключевский, Сочинения, Москва, 1958, т. 5, с. 143)

Пам’ятаєте? – як за совєтів: селянин мусив випрошувати папір у червоного поміщика – голови колгоспу. Все на світі міняється, лише не Росія. А указом від 3 травня 1783 – і всім селянам взагалі, було передписано залишатись назавжди там, де вони опинились за виниками попередньої ревізії. Той же автор пише далі з цього приводу:

Таким чином, кількість кріпосного населення Росії збільшувалась за Єкатєріни двома способами – пожалуванням та відміною волі селянського переходу. Завдяки тому на кінець царювання Єкатєріни Росія, нема сумніву, стала значно більш кріпосною, ніж була перед тим.

(теж там, с.143)

Нагадаємо, кріпосництвом вони, заради евфемізму, іменують звичайне рабство. Бо, справжнє кріпосництво було у поляків – там людьми ніколи не торгували; на відміну від єдиновірців. Так попівська зграя загнала Україну до російського рабства.

Щоправда, будемо – як завжди, відвертими до кінця:

У 1771р, для припинення непристойної прилюдної торгівлі селянами був виданий закон, що забороняв продаж селян без землі за борги поміщиків на прилюдних торгах, «з молотка».

(теж там, с. 145)

Бачите, яке ж невірогідне послаблення у «Вік Просвіти»! Але, не поспішайте радіти, бо:

Закон полишався без дії, та Сенат не наполягав на його виконанні. У 1792 р. новий указ відновлював право продажу селян за поміщицькі борги з прилюдного торгу, тільки без ужиття молотка.

(теж там, с. 145)

«Без ужиття молотка», – це ж треба!

Як же тут не пригадати мудрі застереження Петра Іваненка (Див. част. I, Доповн.7).



6. Знищення Польщі

Царювання німецької шльондри, що силоміць захопила російський престол, убивши останнього з династії Романових, – було щедрим на злочини проти людства та злочини навіть міжнародні. Таким безумовним та безпрецедентним злочином було знищення польської незалежності.

Нема великих підстав іменувати тодішню Росію хижаком. То – радше, такий собі гриф–стервоїд, який поберегався сутичок зі здоровими державами при силі, поглинаючи послаблені та підупалі.

Типовий приклад, це Україна та Польща, взаємно послаблені Козацькими війнами. Як не відбулася українська незалежність, ми вже знаємо, та тут дещо ознайомимося з долею Польщі, останнього уламку Великої Литви (після тiєї зловісної унії в Креве).

То був довгий та тяжкий шлях занепаду, який можна було би простежити крок за кроком, але звернімося краще до останнього етапу; до Міхаля Бобжинського, який узяв це в добрі та точні слова:

… нарід, поки він живе, мусить рухатись, а не бажаючи проґресувати та розвиватись, мусить обов’язково відступати.

(М. Бобжинські, Історія Польщі в нарисах, Варшава, 1977, с. 381).

А маючи такого сусіда, як Росія, – відступати більш, ніж ризиковано. Нагадаємо, що таке саме сталося з українським народом, який з часу відсунення І. Виговського на користь молодого Хмельницького, – впав до такого самого згубного відступу. Далі читаємо наступне:

Повна, безоглядна апатія народу, забезпечувала його від насильства сусідів тільки на час, поки між ними не настала згода на поділ Польщі. Бо загальна політика Росії вимагала включення до її складу цілої Польщі. Та поки Росія думала, що вона сама зможе включити до складу цілу Польщу, то, певна вже своєї переваги, вона очікувала слушної хвилини аби не оглядатися на Прусію та Австрію, та їх до розбору не допустити. Прусія та Австрія, однак, стояли на сторожі своїх інтересів, готові не дозволити зайняття всієї Польщі Росією, а тим самим великого побільшення її сили.

(теж там, с. 381)

Щодо Прусії нагадаємо, що Єкатєріна II, відряджена до Росії самим Фрідріхом II, в жодному разі не могла собі дозволити не рахуватись з інтересами Прусії.

До всього попереднього додалося, як ми знаємо, й актуальне послаблення Польщі, економічне й політичне, спричинене не лише тими війнами, в яких вона брала участь безпосередньо десятками років, але й тими, що просто прокочувалися її теренами. Додалися до цього ще й чи не півсторічні свари за польську корону. Повищий історик скаржиться нам у подальшому на «маси темної та анархічної шляхти». Але, чи не такою самою шляхтою, так само темною та анархічною, була на той час українська козацька старшина? – та сама, що розпочала свою полiтичну та історичну діяльність вибором на місце досвідченого та здібного Івана Виговського, – Юрія Хмельницького?

Але, були тут і свої специфічні риси, далекі від привабливості. У своєму описі Полтавських подій, Дмитро Яворницький (Iсторія запорізьких козаків, Київ, 1990, т. 3), з дріб’язковою точністю описує скільки та кому з козацької старшини надсилав золота, шовків та оксамитів (бува – не хабарiв?) цар Пєтр I, щоб перекупити їх на свій бік. Скільки золота (шовків та оксамитів при собі не було) та кому надсилав так само король шведський; щоб перекупити собі отих «героїв без вади», лицарів. А ті, в свою чергу, брали від обох та… багато–векторно відсиджувались. Одне слово, оте класичне, російське: «і капітал пріобрєсті, і нєвінность соблюсті». Тільки от у цьому – як же далеко перевершили й самих росіян!

Долю держави починають (чи намагаються) вирішувати вже не уряди, а з’їзди шляхти, так звані «конфедерації». Конфедерація Барська, за вольності шляхетські, за польську незалежність, проти іновірців та Росії, зібралася 1768–1772 у нашому старому Барі на Поділлі.

Сталося це з тiєї причини, що Єкатєріна II почала вимагати послаблень у Польщі для інаковіруючих тобто – для своїх православних, хоча в Росії указ Пєтра III щодо рівноправності віросповідань, – не надто вже й виконувався; або, краще сказати, не надто толерувався. Але, це не вадило виставляти вимоги іншим. Це було щось таке, розумієте, як робив майбутній Совєцький Союз: допомагав «національно–освободітєльним двіжєніям» де завгодно, та тільки не у себе вдома. Бо, там не те, що не було жодних подібних рухів, а навіть звичайні «націоналісти», навіть ті, що жодних законів не п