|
ПЕРЕДМОВА
Ся книга в новім виданню виходить значно обновленою. Богато додано нового против попереднїх, а й деякі давнїйші сторінки заново написані для сього видання. З формального боку зроблено ту переміну, що ще більше матеріалу з приміток після тексту перенесено в нотки під текст; пропущено карти, бо вони вже перейшли до популярного видання. Використано новійшу лїтературу, натомість пропущено подекуди меньше важну давнїшу лїтературу щоб не давати книзї занадто розрости ся. Збільшеннє формату також покрило в значній мірі її розширеннє, так що число сторін зросло досить незначно в порівшнню з збільшеннєм змісту.
Друк тягнув ся довго, і тим поясняєть ся деяка нерівномірність в використованню новійшої лїтератури. Перші глави друковано в р. 1910, тим часом, як в останнїх я міг скористати і з наукових появ 1911 р.
В серпнї 1912 р.
М.Г.
Передмова до першого видання
Досї ми не маємо науково зробленої історії українсько-руського народу, що обіймала-б весь час його історичного істновання. Через се моя праця, які-б не були її недостачі, повинна бути користною. Її загальний плян дав я низше, у вступній главі, а вихід дальших томів буде залежати від обставин моєї роботи. Принаймнї близші томи надїюсь я дати в короткім часї.
Я з початку мав замір дати книжку більш популярну, приступну для як найширших кругів нашої суспільности. Приглянувши ся близше, я перемінив намір: в сучаснїм стані нашої науки минї здав ся далеко потрібнїйшим строго науковий курс, що міг би вводити в науку і знайомити з сучасним станом питань нашої історії; сей мав я на оцї. Але при тім минї хотіло ся зробити свою працю, не ухибляючи її науковости, скільки кожна приступною і для ширшої публїки; для того все спеціальнїйше виносив я в нотки, а їх подав у кінцї, зіставивши під текстом тільки чисто інструктивні пояснення. Рівнож на кінець винїс а спеціальне обговореннє двох справ — нашої найдавнїйшої лїтописи і норманської теорії початку Руси.
Підмогою при читанню сього тому можуть служити мої Виїмки з жерел до історії України-Руси (1895), де зібрані головні тексти з чужих джерел для сього часу. Перед читаннєм прошу справити похибки, визначені в кінцї сього тому, бо де-які з них зміняють текст.
Минї мило, що вихід сеї книги припадає на столїттє нашого національного відродження; нехай вона буде йому привітом! Вправдї невеселий переважно образ дає нам наша історія, сумнїйший може часом нїж иньші, але суспільність, що має віру в себе, мусить мати і відвагу глянути на неприкрашену правду свого минулого, щоб зачерпнути в ній не зневіру, а силу. „УвЂсте истину, и истина свободитъ вы!” — сю девізу дїячів нашого національного відродження можемо повторити й по пятьдесятьох лїтах, додавши тільки „волю” і „працю”, як неминучих спутників знання в походї до забезпечення лїпшої будучности свому народу.
Грушівський хутір.
1898, серпень.
І. Вступні замітки
ТЕРМІНОЛОГІЯ, УКРАЇНСЬКЕ ІМЯ, ЗАТЕМНЕННЄ ПОНЯТІЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОСТІ, ЗВИЧАЙНА ІСТОРИЧНА СХЕМА, СПОРИ ПРО САМОСТІЙНІСТЬ
Ся праця має подати образ історичного розвою житя українського народу або тих етноґрафічно-полїтичних ґруп, з яких формуєть ся те що ми мислимо тепер під назвою українського народу, инакше званого „малоруським”, „південно-руським”, просто „руським” або „русинcьким”. Ріжнородність сих назв не має особливого значіння, бо покриває понятє само по собі ясне; вона цїкава тільки як характеристичний прояв тих історичних перемін, які прийшло ся пережити сьому народови. Його старе, історичне імя: Русь, Русин, руський, в часи полїтичного й культурного упадку було присвоєне великоросийським народом, котрого полїтичне й культурне житє розвинуло ся на традиціях давньої Руської держави, і великоросийські полїтичні організації — як вел. кн. Володимирське і потім вел. кн. Московське уважали себе спадкоємцями, наслїдниками тої старої Руської (Київської) держави, передовсїм — наслїдком династичних звязків своїх з київською династиєю. Уже в XIV в., коли вага полїтичного житя пересунула ся в сторону великоросийську, а українське полїтичне житє концентрувало ся в західнїй Українї, в державі Галицько-волинській,- до сеї держави прикладаєть ся імя „Малої Руси”. Так Юрий-Болеслав, галицько-волинський князь, титулує себе в одній грамоті (1335 р.) dux tocius Russie Mynoris 1). Частїйше уживаєть ся се імя в грамотах царгородського патріархату XIV в., що протиставляв тою назвою (? ????? '?????) галицько-волинські єпархії північним, московським землям 2); може бути, що під впливом сеї церковної терміньольоґії ужив сю назву і Юрий-Болеслав. Потім ся назва виходить з уживання, але коли в XVIIв. український нарід також входить в склад Московської держави, й виникає потреба відріжнити його від московського народу, термін: „малороссійскій”, „Малороссія” стає офіціально прийнятим на довго, в російській державі і по сей час, а під впливом сеї офіціальної термінольоґії і в лїтературнім уживаннї в Росії і в західнїй Европі се означеннє починає випирати старші означення (в нїмецькім kleinrussich, в французькім petit-russe і т. и.). Але серед української суспільности імя се не приймало ся і натомість все в ширше уживаннє входила назва „Україна”, „український”. Стара ся назва, уживана в староруських часах в загальнім звачінню погранича 3), а в XVIв. спеціалїзована в приложенню до середнього Поднїпровя, що з кінцем XV в. стає таким небезпечним, в виїмкові обставини поставленим, на вічні татарські напади виставленим пограничем, — набирає особливого значіння з XVII в., коли та східня Україна стає центром і представницею нового українського житя і в різкій антітезї суспільно-полїтичному і національному укладови Польської держави скупляє в собі бажання, мрії і надїї сучасної України. Імя „України” зростаєть ся з сими змаганнями і надіями, з сим бурливим вибухом українського житя, що для пізнїйших поколїнь стає провідним огнем, невичерпаним джерелом національного і суспільно-полїтичного усвідомлення, надїй на можливість відродження і розвою. Лїтературне відродженнє XIX в. прийняло се імя для означення свого національного житя. В міру того як зростала свідомість тяглости і безпреривности етнографічно-національного українського житя, се українське імя розширяло ся на всю історію українського народу. Щоб підчеркнути звязки нового українського житя з його старими традиціями, се українське імя уживано також (в останнїй чверти минулого столїтя) в зложеній формі „Україна-Русь”, „українсько-руський”: старе традиційне імя звязано з новим терміном національного відродження і руху. Але останнїми часами все в ширше уживаннє і в українській і в иньших лїтературах входить просте імя „Україна”, „український”, витісняючи иньші назви. В дальшім викладі буде уживати ся як сей новий термін так і старий „Русь”, „руський”, “староруський”, і зложений-„українсько-руський”, відповідно до часу і понятя про який йде мова, хоч властиве значіннє їх одно — вони означають те що ми мислимо тепер як український народ: його територію і житє в сучаснім і минулїм і ті етноґрафічно-полїтичні ґрупи, орґанїзації, форми, з яких орґанїзовало ся сучасне українське житє. Для означення ж усеї суми схїдно-словянських ґруп, яку сучасді фільолоґи звуть звичайно „руською” (russich, russ ) буду таки уживати назви „схїдно-словявський”, щоб не допустити якоїсь неясности, якоїсь замішанини з історичним значіннєм терміну „Русь”, „руський”, що й досї в повній силї задержало ся в західнїй Українї: в Галичинї, Буковинї, Угорській Українї, в значінню полудневої, української ґрупи східно-словянської галузи. Ґрупу північно-західню буду називати білоруською, ґрупу північно-східню називатиму великоросийською.
В сїй неясности і поплутанню самої термінольогії відбила ся неприхильна історична доля, яка випала українському народови. Некористні історичні обставини позбавили його всякого значіння в сучаснім культурнім і полїтичнім житю, хоч по числу належить він до більших народів Европи, займає в компактній масї велику й гарну теріторію, а в своїй історії і в творах свого духа зложив проречисті свідоцтва своїх визначних культурних прикмет, богатих здібностей і здобутків довгого історичного житя. Розбивши його полїтичне житє, привівши до економічного, культурного, а з тим і національного упадку, сї неприхильні історичні обставини притьмили світлї і славні моменти його житя, прояви його активности, його творчої енерґії й на довгі віки кинули його на роздорожі полїтичного житя, як безборонну, беззахистну здобич для заборчих апетитів його сусїдів, як етноґрафічну масу без національної фізіономії, без традицій, навіть без імени.
Правда, тепер сей упадок українського житя в значній мірі являєть ся вже пережитою стадією. З року на рік слїдно в тім значний поступ. Відживає свідомість і активність суспільности, оживають традиції. Розуміннє української історії як одної тяглої і непрерваваної цїлости, що йде від початків, або й з по-за початків історичного житя через усї періпетії його історичного розвою до наших часів, входить все глубше в свідомість і перестає й чужим здавати ся чимсь дивиим і єретичним, як здавало ся воно десять лїт тому, коли починала виходити ся праця.
По традиціям старої московської історіоґрафії, перейнятим новійшою російською, — події української історії звичайно входили епізодами в традиціонну схему східноевропейської, чи як вона зветь ся звичайно — „русскої історії”. Вона починала ся з перед-історії Східньої Европи (звичайно — з не-словянської кольонїзанії її), по оглядї словянського розселення оповідала історію Київської держави, доводила її до другої половини XII в., потім переходила до в. кн. Володимирського, від нього до в. кн. Московського і слїдила історію Московської держави потім Росийської імперії. Епізодично, для пояснення деяких номентів в полїтичній еволюції Московсько-Росийської держави входили сюди часом такі епізоди, як держава Данила, прилученнє білоруських і українських земель до в. кн. Литовського і унїя його з Польщею, церковна унїя, козацькі повстання і війни Хмельницького. Таким чином початкові стадії історичного житя українського народу тонули в сій „русскій історії”, середні віки (XIV — XVI) пропадали в історії в. кн. Литовського і Польщі, і при українській історії, як вона звичайно мислила ся, зіставали ся тільки часи „отпаденія отъ Польши” й „присоединенія къ Россіи”, себто історія української козаччини, яка уривала ся з кінцем Гетьманщини безповоротно або продовжувала ся ad libitum історією українського відродження. І перші проби звязати в орґанїчну цїлїсть з сими загальнопризнаними „українськими часами” попереднї віки історичного розвою українського народу приймали ся з недовірєм або й гнївом, як недотепна забаганка, як проява якихось укритих тенденцій, як вплив полїтиканства в науці, як оден з проявів українського сепаратизму. Та мабуть не мене ще повних десяти лїт, а конструкція української історії як орґанїчної цїлости від початків історичного житя руських племен до наших часів буде здавати ся таким же нормальним явищем, як десять лїт тому здавало ся (і тепер здаєть ся людям, які не мали нагоди над сим задумати ся) оте вклеюваннє українских епізодів в традиціонну схему „государства Россійскаго” 4).
В парі з розвоєм і поступом українського житя, все меньше мають гостроти, все меньше уваги збуджують і загальні спори про національну окремішність українського народу, що так завзято і голосно лунали давнїйше. Питання окремішности української історії входило як складова частина в сї спори, але вони розвивали ся головно на. ґрунті фільольоґічнім, і найбільш гострим і рішучим моментом в них було все — чи українська мова осібний язик, чи тільки нарічє того „русского” язика, до котрого належить яко друге „нарічє” великоросийське з білоруським „піднарічєм”. Ряд дуже визначних і безсторонніх фільольоґів признавав її осібним язиком, як з другого боку не бракує й тепер фільольоґів, що признають її тільки нарічєм. Лїнґвістична близькість до сусїднїх народів — великоруського й польського не раз давала привід навіть заперечувати істнованнє й права на самостійний культурний і полїтичний розвій українського народу. Такі голоси давали й навіть досїдають себе чути з польської й великоросийської сторони. Вони представляли українську народність тільки провінціалїзмом народности польської чи великоросийської й хотїли бачити в ній тільки просту етноґрафічну масу, яка має служити будівляним матеріалом для нації польської чи великоруської. Розумієть ся, в основі таких поглядів лежали мотиви чисто полїтичної натури — вони були випливом національного еґоізму народностей, що маючи перевагу на певних частях української території, хотїли-б задержати українську народність в служебній ролї на завсїди. Але сї змагання укривають ся дуже часто науковим плащиком — а власне лїнґвістичним, особливо в Росії, де справа української мови все ще зістаєть ся дражливою. Репрезентанти таких змагань кладуть натиск на те, що українська мова — се тільки нарічє „русского языка” і не повинна розвивати ся як лїтературний і культурний язик: Українцї повинні тримати ся „общерусского”, себ то великоруського лїтературного язика. Та тут, очевидно, підмінюють ся понятя, бо великоруський язик, живий і лїтературний, зовсім не „общерусскій” язик, а таке саме тільки, як і український, „нарічє” того ідеального „русского” язика, чи східно-словянського, що в дїйсности конкретно не істнує й не істнував нїколи 5). Далї, понятя язика й нарічя вповнї конвенціональні — вони уставляють лише повне степенованнє в язиковій діференціації, відносини роду до виду, genus до species, але абсолютно взявши ледво чи можна поставити певні крітерії, яким повинна відповідати певна мова для того, аби бути признаною язиком. Тому й українську мову одні уважають язиком, иньші нарічєм 6). Культурне-ж значіннє певної мови залежить не від лїнґвістичних дефінїіцій, а від впливів історичних обставин і від жизненних, культурних сил самого народа. Без сумнїву, успіхи українського житя за останнє десятилїтє перехилили на користь українства погляди на культурну і національну повноправність української народности більше, нїж всї наукові арґументи, і перехилятимуть все більше з дальшим своїм поступом.
Чи будемо називати українську мову язиком чи „нарічєм”, однаково треба признати, що українські говори складають ся в певну язикову цїлїсть, яка в граничних говорах вправдї зближаєть ся до сусїднїх словянських мов — словацької, білоруської, великоруської, польської, але в тих діалектах, що становлять головну в характеристичну її масу, відріжняєть ся від сих сусїднїх і найбільш зближених словянських мов дуже замітно цїлим рядом фонетичних, морфольогічних і синтактичних прикмет. Так само відріжняєть ся українська людність від своїх найблизших сусїдів прикметами антропольоґічними — в будові тіла, і психофізичними — в складї індивідуальної вдачі, в відносинах родинних і суспільних, в побутї й культурі матеріальній і духовній. Сї психофізичні й культурні прикмети, що мають за собою більше або менше поважну історичну давність — довгий процес розвою, зовсїм виразно звязують в національну цїлїсть поодинокі ґрупи української людности супроти иньших таких цїлостей і роблять з неї живу національну індивідуальність, нарід, з довгою історією його розвою.
Примітки
1) Видана в факсімілє в збірцї петерб. академії: Болеслав-Юрій II (1907), табл. IX.
2) Так в грамотї цїс. Іоана Кантакузена 1347р. — Русская истор. библїотека VI дод. і в пізнїйших.
3) Іпат. лїт. с. 439, 447, 490, 586.
4) Див. про се мою статю: Звичайна схема „русскої” історії й справа раціонального укладу історії Східньої Европи, в збірнику петерб. академії: Статьи по славяновЂдЂнію, І.
5) Дуже гарно виясняє се записка петербурської академії, виготовлена з приводу дебат про скасованнє заборон української мови: Императорская Академія Наукъ. Объ отмЂнЂ стЂсненій малорусскаго печатнаго слова 1905, і нове виданнє 1910р. (українське виданнє під титулом: Петербурська академія наук у справі знесення заборон українського слова, Львів, 1906).
6) В сю фільольоґічну контроверсію може ввести спір про українську мову з приводу заборони читати на ній реферати на київськім археольоґічнім зїздї 1899р. — нпр. статя К.Михальчука Что такое малорусская (южнорусская) рЂчь, Київ, 1899 (відб. з часоп. “Кіевская Старина”) — там вказана, й иньша лїтература, также недавно видане йогож Откритое письмо къ Пыпину о спорЂ между Южанами й СЂверянами (1909).
НИНІШНЯ УКРАЇНСЬКА ТЕРИТОРІЯ І ЧИСЕЛЬНІСТЬ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ, ЕВОЛЮЦІЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОСТІ, ФІЗИЧНІ ПРИКМЕТИ ТЕРИТОРІЇ І ВПЛИВ ЇХ НА КОЛЬОНЇЗАЦІЮ, ХВИЛЮВАННЯ КОЛОНЇЗАЦІЇ, ЇХ ЗНАЧІННЄ В ЕВОЛЮЦІЇ УКРАЇНСЬКОГО ЖИТЯ, ФОРМОВАННЄ УКРАЇНСЬКОГО ЕТНІЧНОГО ТИПУ, ДОЛЯ НАРОДНОСТИ
Сучасний стан українського народу представляєть ся так: Збитою масою (значить — не числячи українських островів поміж чужою людністю) займав він теріторію, що протягаєть ся більше менше між 45° і 53° ґеоґрафічної ширини і 39° і 62° ґеоґрафічної довжини, окружаючи широким поясом північне побереже Чорного моря. На захід виступає вона гострим клином в гірській системі Карпатів, сягаючи майже Дунайця, правого притока Висли. На півночи границю дає більше менше порічє Припети, але українська теріторія виступає на північ по за сю лїнїю двома виступами, розділеними білоруським клином , а то над Бугом і між Сожею та Десною. На сходї займає вона весь басейн Донця, окрім самого низу його, і врізуєть ся в порічя середнього Дону. На полуднї сягає чорноморського побережа й вибігає досить далеко на полудневний схід на кавказькім побережу, захоплюючи значні части басейнів Кубани, Куми і Манича, місцями заходячи в гірську область Кавказа і Каспійські степи. За те порічє нижнього Дона переважно зайняте великоруською кольонїзацією, низше Подунавє опанувала кольонїзація волоська, а Крим зістаєть ся з етноґрафіччого погляду ще нїчиїм 1). Всеї української теріторії можна лїчити тепер більше менше 850 тисяч кв. кільометрів або 15 тис.кв. миль (не рахуючи етноґрафічних островів) з загальною людністю звиш 40 мілїонів.
В полїтичнім подїлї вона належить до трох держав — Росії, Австрії й Угорщини.
В Росії: цїлї губернії Харківська, Полтавська, Катеринославська, Херсонська, Київська, Волинська і Подільська, части більші або менші губернії: Чернигівської, Курської, Воронїзької, Донської, Кубанської, Таврійської, Бесарабської, Люблинської, Городенської, Сїдлецької й Минської.
В Австрії — Східня Галичина і підгірський пояс Західньої та північна частина Буковини.
В Угорщині — більші або менш значні частини комітатів Спишського, Шаришського, Землинського, Ужського, Бережського, Мармароського й Угочського.
На сій теріторії українська людність сидить збитою масою, без значнїйших чужоплеменних островів серед неї. В західнїй части чужоплеменні домішки — Поляків, Жидів, Угрів в сумі не переходять за 30%, хоч і тут стрічають ся місця з одностайною українською людністю — напр. в гірських частях Галличини і угорської Руси, де навіть офіціальна статистика рахує українську людність на 90%. Досить розмішана українська людність Чорноморя і східнїх окраїн, кольонїзоваиих Українцями спільно з Великоросами й иньшими народностями, хоч і тут теж стрічають місця з дуже одностайного людністю, 80-90%) навіть по офіціальній статистиці. В центральних же частях українська люднїсть особливо одностайна і вагаєть ся між 60% і 98% навіть по офіціальний переписи. Загалом усього українського народу треба рахувати тепер на сїй теріторії коло 33 мілїонів (вповнї докладно означити цифру неможливо, бо при урядових переписях українська народність обраховуєть ся все більше або менше не корисно для неї) 2).
Опанованнєм теперішньої теріторії — розселеннєм на нїй розпочинає своє історичне житє український народ. Розселеянєм на сїй території східнословянських племен, його предків, відокремляла ся східнополуднева українська ґрупа від своїх близших свояків і під впливом території, її фізичних прикмет і культурних впливів в які вводила вона свою людність, довершуєть ся сформованнє з сих племен окремої етноґрафічнокультурної одиниці, яку мислимо собі як український нарід.
З лїнґвістичного погляду трактуєть ся він як східнословянська галузь індоевропейської язикової родини. Та ся язикова спільність лише одна сторона його етноґрафічної фізіономії. Язикова спільність покриває собою той досить ріжномастний конґльомерат, що протягом тисячолїть під рівними впливами — в переважній більшости вповнї недовідомими нам, формував ся в ту етнїчну ґрупу, з якої розвинула ся українська народність. Її фізичний тип, мішаний, як і у иньших европейських народів, відкриває, або лїпше сказати — натякає на довгий процес метисації, мішання ріжних рас, котрим був вироблений нинїшнїй етнїчний тип. Зовсїм виразно відріжняєть ся в нїм і тепер тип ясний і темний, ,а хоч тепер панує тип короткоголовий, то у старім археольоґічнім матеріалї, перших віків по розселенню, виступав поруч короткоголового сильно зазначений довгоголовий тип, як побачимо низше. Уже в моментї розселення українська була продуктом довгого мішання народностей і рас. Спільність культури, а в першій лїнїї спільність язика, що нащадків ріжних мас і племен вводила в індоевропейську сїмю, до певної міри обєднала їх і звела до одного етноґрафічного типу ще в індоевропейській, чи в прасловянській правітчинї. Дальше відокремленнє на новій теріторії і спільне переживаннє. всяких ґеоґрафічних, полїтичних і культурних впливів, фактів і пригод продовжувало далї сей процес споювання в одностайну етнїчну масу тих ріжнородних поколїнь, тих поодиноких племен, вигладжуючи спільністю матеріального побуту, одностайністю історичного і культурного виховання старі етнїчні відміни, будуючи національну одностайність над колишньою антропольоґічною та етнїчною ріжномастністю.
Дві великі творчі сили в житю кождого народа — народність і територія стріли ся саме на порозї історичного житя нашого народу і утворили першу підставу дальшого розвою його. Навіть в пізнїйших, тим більше — в початкових стадіях народнього житя оба сї елементи являють ся дїяльними творчими силами — територія так само як народність. Не тільки фізичні обставини даної території, а й ті полїтичні та культурні впливи, відносини сусїдства, культурні вклади в землю попереднїх насельників і останки їх, що примішують ся до нової кольонїзації — все се многоважні сторони, якими територія могутно впливає на дальшу історію народа.
Пригадаймо собі в головних лїнїях перед усїм її фізичні прикмети.
Ороґрафічний скелет її становлять Карпати й ряд височин, що від Карпат тягнуть ся над Чорним морем до Каспійської низини. На заходї вона перетята карпатським луком, вузьким і досить легким до переходу в серединї, розвиненим в цїлї системи хребтів і височин на західнїм і полудневім .своїм краю. На полуднї до сього луку (до його центральної частини) безпосередно прилягає тисько-дунайська низина. На півночи переходом до припетсько-деснянської низини служать галицьковолинські височини, на сходї подїльська високорівня, сильно розмита водами, так що подекуди вона має вигляд майже гірський. Ся височина продовжуєть ся в східнополудневнім напрямі до Днїпра ґранїтним хребтом, понижаючись в сїм напрямі і перегорожуючи порогами корита Днїстра і Днїпра. За Днїпром сей хребет підносить ся знову в видї Донецької височини, стрічаючи ся з полудневим краєм центральної східноевропейської височини, і потім губить ся за Доном в Каспійській низинї.
На полудень від сїєї гряди, по чорноморському побережу, а далї на схід (за Днїпром) обіймаючи й сю полудневу височину, стелять ся травяні степи — висока рівнина, перерізана річними долинами і ярами, („балками”), вкрита грубою верствою гумусу (чорнозему). Сей степовий пояс служить безпосереднїм продовженнєм середноазійських степів, але стає що раз меньше диким в своїй західнїй частинї. Він заходить з Азії в Европу клином: границя його йде з північного сходу на полудневий захід, займаючи центральне й низше Подонє, низше Поднїпрове й Поднїстровє. Не тільки що до своєї поверхнї, але й клїматично він звязаний з Азією й стоїть під впливом східнїх вітрів, тим часом як краї середнього Поднїпровя й Поднїстровя стоять уже під впливом західнього клїмату.
Північна частина нашої теріторії входить в пояс лїсовий, з піскуватим, малородючим ґрунтом. Лїнїя лїсу в головнім і тепер сходить ся з границями піскуватого поясу; вона йде з північного сходу на полудневий захід, займаючи Подесенє, басейни Ірпеня і Тетерева, середнї частини Горини і Олучи, Побуже та багнисту Припетську низину. Лїс і тепер, незважаючи на довге нищеннє, займає тут превеликі площі; се краї мало здатні на хлїборобську культуру, а здавна богаті на ріжні лїсові промисли.
Середину між лїсовим і степовим поясом заповнює край передстеповий, з хвилястою поверхнею, сильно розмитою ріками, з родючим ґрунтом, богатий лїсовими зарослями й водою. В центрі протятий він широкою долиною Днїстра. Правий беріг Днїстра занятий — згірєм західьної гряди, лївий згірєм центральної височини, що заповнює межирічє Десни і Дона.
Головні переміни, які зробило в виглядї сього краю протягом віків людське житє — се зменьшеннє лїсу. З там в парі зменьшила ся вохкість ґрунту й змалїли ріки, але се ще в більшій мірі було проявом натуральним, наслїдком висихання землї, що йде неустанно, і тільки прискорене було ріжними проявами людської „культури”, в родї інтенсивного вирубування лїсу. Протягом ста лїт, від часу загального поміру ґрунтів в Росиї (в 1774-8 р.) сконстатовано зменшеннє площі лїсів в деяких центральних лїсових ґубернїях на 20 до 30%; анальоґічне явище мусїло мати місце і в нашім лїсовім поясї. Ще сильнїйше, розмірне, поменьшало лїсу від часів людського життя в посереднїм поясї, між степовим і лїсовим краєм; навіть історичні звістки з трохчотирох останнїх столїть виказують тут велику силу зарослей, тепер уже знищених. Се зменьшеннє лїса впливало на висиханнє ґрунту і зменшеннє вод. Останки великих човнів або кораблїв в ріжних меньших українських річках, тепер уже не плавних, показуть, що вони були далеко богатші водою; де-які річки вже на памяти історії цїлком змалїли, от хоч би історична київська Либедь. Що до степового пояса — то про нього була велика суперечка, чи він дїйсно був завсїди степом, чи не знищило в нїм лїсу людське житє; але дослїди показали, що слїдів значнїйших лїсових просторів тут нема, були тільки поодинокі лїсові острови, степовий же чернозем утворив ся з травяних останків.
В заводненню краю важне значіннє мають галицько-волинські височини: вони й їх продовження віддїляють басейн Днїпра і Зах. Буга від басейнів Днїстра і Дунаю (Прута і Серета). Днїстер з з його несчисленними закрутами і слабо розвиненою системою допливів не мав важного комунїкаційного значіння в давнину, як і тепер, особливо в верхнїй части, де його лїві притоки близько підходять до систем Сяна, Буга, Припети, Бога; але його праві притоки були важними кольонїзаційними дорогами в гірськім поясї Карпатськім і звязували Поднїстровє безпосереднє з Потисєм і Подунавєм. Велетенська водна система розлягаєть ся за те по другім, північно-східнїм боцї галицько-волинських височин. Головною водяною артерією тут служить Днїпро, що збирає воду з цїлої просторони між галицьковолинськими й центральною східноевропейською височиною і від давна був для неї головною торговельною дорогою. Головні Днїпрові притоки — Припеть і Десна, з рядом меньших своїх і Днїпрових (не забудьмо, що в давнину далеко більше їх було здатних до плавання), протинають сю просторонь густою сїтю доріг і звязують її з сусїднїми річними системами. Система верхнього Днїпра вяжеть ся дуже тїсно з системою верхньої Волги, західньої Двини й системою північних озер. Система Припети — з системою Нїмана та західнього Буга і Висли. Система Десни — з системою Оки, середнїм Поволжем та верхнїм Подонєм, а Посеме і середнї притоки Днїпра — Ворскла й Самара близько звязані з системою Донця. В результатї маємо велетенську систему доріг, а її головні артерії збирають ся в середнїм Поднїпровю й його натуральнім центрі — старім Київі, що засїв тут від початків людського житя на Днїпрових горбах, збираючи торговельні каравани в усїх головних Днїпрових притоків.
Як побачимо низше, середнє Поднїпровє з усякою правдоподібністю можна вважати, правітчиною нашого народу. З великою словянською міґрацією східно-словянські племена, що увійшли в склад нашого народу, опанували майже всю теперішню етноґрафічну територію. Правда, ся перша кольонїзація не вдержалась від разу на своїх займанщинах; значні частини наших країв залюднювали ся вдруге, в третє і в четверте, але все залюднювали ся нашою людністю, або з повною перевагою нашої кольонїзації. Є вправдї теорія, немовби східна частина сеї кольонїзації належала до ведикоросийської ґрупи, пізнїйше виселилась, а її місце зайняла українська колонїзація з Волини і Галичини; я буду ще низше говорити про сї здогади, тепер тільки зазначу, що ся теорія не має за собою нїяких реальних доказів, і не в однім розмннаеть ся з очевидними фактами. Від часів словянського розселення історія нинїшньої української території стає історією українського народу. Страти понесла наша кольонїзація головно на заходї — на пограничну з Поляками, Словаками, Уграми і Волохами, на їх користь. Колись вона не обмежала ся там вузьким гірським поясом; на півночи і на полудни території з мішаною людністю простирали ся широко, заходили може і в Семигородську височину і в наддунайські краї (на лївім боцї Дунаю). Але протягом віків українська людність відпливала з заходу на схід, ослаблюючи свої західнї границї — даючи можнїсть західнїм сусїдам розширяти ся на її рахунок. За те дещо придбала на сходї, — з усякою певністю можна се сказати за кавказьке побереже і Крим (кольонїзація найповійших часів).
Кольонїзаційні пертурбації стояли в тїсній залежности від фізичних прикмет території, що в сїй точцї і в иньших мали превеликий вплив на економічну, культурну і полїтичну історію нашого народа, і на саму етнїчну еволюцію його. Тут зберу коротко тільки головні моменти:
На заходї карпатський гірський пояс, а на півночи лїсовий, з непрохідними нетрами і болотами, обидва мало приступні для живійших зносин, мало ввідні для людського житя, були найбільш консервативними частями, де найбільше заховувало ся і досїзаховалось останків колишнього. Вони не грали нїколи особливо визначної ролї в полїтичнім і культурнім житю, але мали важне значіннє, служачи сховищами, резервоарами, куди збирала ся людність з слабше захищених країв і переховувала ся в небезпечних часах.
Степовий пояс на полудні служив широким шляхом з Азії в Европу, де без кінця товклись ріжні кочовничі орди в своїм вільнім і невільнім походї зі сходу на захід. Осїла словянська кольонїзація тільки часами, уривком опановувала степи і аж до останнїх часів (XVIII-XIX в.) не могла міцно присвоїти. Степи отже не мали в cїм часї тої важної ролї в культурнім розвою, яку мали перед тим і тепер могли б мати по ґеоґрафічним своїм обставинам — як приморська територія і яr вигідний сухопутний міст з передньої Азії до полудневої й західньої Европи; навпаки, вони стали тепер небезпечним, шкідним суcїдом і для дальших земель, а часто, завдяки небезпечному сусїдству з ними, лежали пустинею і переходові, передстепові простори.
Посереднї краї між степом і „лїсовою стороною” — галицька площа, полуднева Волинь, середнє Поднїпровє і Подонє вигодами зносин і всякими господарськими прикметами самою природою були призначені для головної ролї в культурнім і суспільнім розвою нашого народа. Але що близше сходу, Азії, тим дальше на північ заходять границїстепу і небезпечного передстепя, забираючи у осїлої кольонїзації сї благословенні простори. Кольонїзація Подоня не була трівкійшою від чорноморських побережних степів. Само середнє Поднїпровє жило трівожним, небезпечним житєм і переживало від часу до часу сильні кольонїзаційні лихолїтя і катастрофи. Головні культурні центри його сидїли на підлїсю, і тут на пограничу безпечного лїсу і богатого, вигідного передстепя найсильнїйше жило і держало ся українське житє — культурне й полїтичне. Сам Київ уже лежить в лїсовім поясї, на його полудневій границї, але й він — то передова кріпость українського культурного житя, і на нього набігають степові хвилї, а часом і заливають його.
Дальше на захід — було безпечнїйше, бо дальше від Азії, від степу, близше лїсу, між лїсом і горами. Тому в Галичинї й на Волини могла неперервано держати ся культурна і суспільно-полїтична традиція українського житя. Але воно не мало тут відповідних обставин, щоб розвинутись широко. Не раз, коли і Поднїпровє падало під натиском неприхильних обставин, Волинь і Галичина виратовували, переховували українське житє до лїпших часів; але тільки на Поднїпровю, в сїм натуральнім центрі нашої території, розвивалось воно широко, вибухало ясним огнем.
Обставина ся, що більша частина української території, і то як раз найщедрійше обдарована природою, підпадала кілька разїв повному спустошенню під впливом кочовиицького натиску, мала величезний вплив на всю українську кольонїзацію. Вона викликала величезні рухи серед української людности, піддержувані й збільшувані до того ще й спеціальними суспільними й полїтичними моментами. Коли східно-полуднева частина української території, степовий пояс ставав кочовищем азійських орд, а передстеповий підпадав їх руїнним нападам на осїлу людність, ся остання відливала відси в краї північні й північно-західнї, лїпше захищені горами, лїсами й болотами. Але як тільки минав ся, або бодай слабнув турецький натиск, то потомки еміґрантів, і просто, маси людности з тих північних і північно-західнїх країв без стриму сунули в пусті й небезпечні, але богаті дарами природи полудневі краї, здобували їх знову для осїлої кольонїзації, й житє закипало тут горячим ключем. На памяти історії знаємо кілька таких великих, більших і меньших приливів і відливів, не кажучи за дрібнїйші: відплив української людности з степів і передстепових країв під натиском Печенїгів в Х в. і новий рух в степи в серединї XI, коли ослабла печенізька орда; новий відлив з кінцем XI в. під натиском Половців, і новий рух у степи в XII в. з упадком половецької сили і хижости; татарська туча XIII в., що приносить страшенне знищеннє всьому українському Поднїпровю, і кольонїзаційні успіхи XIV-XV в., коли Татарська орда в роскладї й усобицях тратила всяку активність і силу; кримські спустошення кінця XV й першої половини XVI в., що в пустку обертають всю українську передстепову територію, і новий кольонїзаційний рух, що з розвоєм вонєних сил української людности (козаччини) посуваєть ся в спустошені простори з кінцем XVI і в XVII віцї.
Від другої половини XVI в. слабне натиск турецьких орд, але соціальні, полїтичні й національні причини викликають нові великі хвилювання серед українській людности. Зріст паньського господарства й погіршеннє селянських обставин викликають масовий рух селянства з північних і західнїх частин в східнї й полудневі части України в XVI-XVII в., що повторяєть ся потім знову в XVIII і навіть в XIX в., коли українські селяне втїкачі залюднюють величезні простори Чорноморя (Новоросії), Бесарабії й Кавказа. Соціальні й національні рухи українські, війни України й за Україну приводять до масових переходів української людности на схід, де вона кольонїзує землї на вододїлї Днїпра й Дону й басейн Донця (XVII в.). Сї рухи і війни приводять в другій половиш XVII в. до повного спустїння великих просторів на правім боцї Днїпра і в басейнї Бога, і вони наново кольонїзують ся потім протягом XVIII в. Зруйнованнє Сїчи приводить до української кольонізації кавказького Чорноморя, і т. д.
Отсї зміни, сї кольонїзаційні хвилювання, флюктуації мали великий вплив на українську етнїку, полишили гдубокі слїди в фізіономії української народности. Вони протягом столїть, рядом таких пертрубацій неустанно вимішували українську людність, приводячи її до одностайнїйших форм. На мові се видко найвиразнїйше: старі архаічні діалекти зацїлїли тільки по окраїнах, найменьше зачеплених сими кольонїзаційними хвилями — сї архаїзми стрічаємо в західнім, гірськім, і північнім — лїсовім поясї; решта українських діалектів мають уже закраску пізнїйшу, новотвірну, і дуже мало ріжнять ся між собою, тим часом як старі діалекти відріжняють ся і від них і між собою дуже значно. Яких чотири пяті української людности говорять тепер сими новійшими діалектами, що й дають головний тон українській мові, і лягли в основу лїтературного язика. Вони — результати сього в и м і ш а н н я української людности, яке рідко де у якого народа мало місце в таких величезнах розмірах.
Те саме що з мовою, дїяло ся з антропольоґічними прикметами, з матеріяльною культурою і з духовим надбаннєм народа. Вони стрічались, перехрещувались, модифікували ся і в сих змінених формах розходили ся на широких просторах української кольонїзації. Повної одностайности вийти, розумієть ся, з того не могло, але вийшла велика подібність, якою визначаєть ся український етноґрафічний тип і досї на переважній части своєї території. Таку етноґрафічну подібність при такій великій території і великій числености також не часто можна стрінути. Масові рухи осягнули те, що було б не можливо при браку одностайної полїтичної організації, при слабких внутрішнїх зносинах, при ґеоґрафічнім відокремленню значних частин етноґрафічної території. Рухи сї безперечно причинили ся до удержання серед української людности почутя своєї народньої близькости, одности, взагалї національного почутя, при всїх некористних обставинах для його розвитку.
В тім можна бачити позитивну сторону тих пертурбацій, на які виставили український нарід ґеоґрафічні обставини його житя. Взагалї ж беручи, впливи сих пертурбацій були в високій мірі шкідні для нього, хоч заразом прийшло ся йому в своїй боротьбі з степом відіграти почесну ролю заборола европейської культури від азійських орд. Страшні спустошення від азійських кочовників приносили величезні утрати в людях і майнї. Тільки в кінець зруйнована, приведена до роспуки людність рішала ся кидати насаджені місця та йти в бідні й негостинні лїсові чи гірські краї, іти в наймити і робітники в чужі господарства або пробувати знайти серед них місце, щоб на ново загосподарювати ся. Величезних засобів енерґії і матеріальних трат коштувала така зміна. Потім, коли кольонїзація рушала назад, в степи, економічні засоби й сили людности напружували ся, роспливали ся в господарській екстензивности; вкладали ся маси енерґії й достатку в культивованнє, присвоєннє оселїй культурі здичілих просторів, щоб вернути їх в колишнє культурне становище. В сих флюктуаціях згинула страшенна маса народнього капіталу. Величезна маса народу не могла віками піднята ся над примітивні клопоти про охорону свого істновання та сотвореннє найелєментарнїйших підстав економічного житя. Цїла народність не могла зібрати свобідних достатків і сил для задоволення вищих культурних потреб.
Боротьба з степом протягом віків забирає енергію народа, його вищих верств і правнтельств. Кольонїзаційні й економічні хвилювання не давали стверднути нї суспільним, нї полїтичним відносинам. Маючи небезпечного ворога по цїлїй полуднево-східнїй граничній лїнїї, українські полїтичні орґанізації не спроможні були удержати ся, коли з тилу на лїнїї північно-західнїй або північній сформували ся якісь міцнїйші полїтичні орґанїзми. Вони ставали здобичю сих лїпше захищених, в лїпші обставини поставлених сусїдів. А полїтичний упадок тягнув за собою остаточне розшарпаннє і присвоеннє чужеродними суспільними верствами всього, що становило національні засоби. Вищі, культурнїйші верстви і нагромаджені ними культурні засоби, капітал і нерухомий маєток, природні богацтва краю і вищі форми хазяйства — все спинило ся кінець кінцем в руках чужеродних господарів, володарів краю, а по сторонї, українській зістала ся гола народня маса — поневолена, позбавлена всяких економічних і культурних засобів, всяких полїтичних і горожанських прав. Проходять столїтя повного застою і упадку українського житя. Народні маси вкінцї відповідають масовою реакцією, народнїми війнами на сей режім поневолення і обрабовання народнїх мас. Сї війни ще на кілька столїть забирають усї сили, всю енерґію народа; але не вважаючи на масу енергії, героїзму, навіть орґанїзаційної творчої здібности, вложеної в сю боротьбу, не приносять трівкого полїпшення народнього житя. І обезсилені маси спускають байдужо руки на довгі часи.
Дозвільні, роскішні простори, що припали на долю українському народови в його історичному житї, сї текущі медом і молоком краї, що були предметом зависти сусїдів, сей „тихий рай” української природи, оспіваний поетами — не принесли щастя. Ґеоґрафічні прикмети краю і дані ними відносини сусїдства фатально налягли на всю полїтичну долю українського народу і тяжко відбили ся на його культурнім і національнім житю. В богатій святими, благородними, навіть блискучими часом поривами, але сумній своїм реальним змістом історичній спадщинї, яку тисячолїтє історичного житя передало сучасним поколїнням, — українська територія богато завинила.
Примітки
1) Див. „Народнописну карту українсько-руського народу” д-ра Г.Величка, 1896, В. Кго Національнотериторіальні межи України (ЛНВістник 1907), С. Рудницького Коротка ґеоґрафія України, 1910. Докладнїйше про етноґрафічні границї буде мова низше.
2) В Росії перепись людности з 1897 р. на українській етноґрафічній території нарахувала 21.400 тис., але ся цифра значно низша дїйсної; тепер української людностн на сїй території треба рахувати коло 28 міл.
В Галичнї урядова перепись 1900 р. числить Русинів коло 3.075 тисяч, але в дїсности треба рахувати, їх тепер на 3,5 мілїони На Буковинї таж перепись виказує коло 298 тис.
В Угорщинї офіціальна статистика начислила близько 429 тис. Русинів, в дійсности треба рахувати їх коло 500 тис.
Див: А. Ярошевичъ, Малороссы по переписи 1897 г. (К.С. 1905, VI), Охримович З поля національної статистики Галичини (Студії з поля суспільних наук, І), С. Томашівський Угорські Русини в сьвітлї мадярської урядової статистики (Записки Наук. Тов. ім. Шевченка т. LVI, 1903). Незадовго в виданню “Украинській народъ въ прошломъ и настоящемъ” мають вийти статистичні огляди українськоі території О. Русова, В. Охримовича і С. Томашівського.
ОСНОВНІ ПРИНЦІПИ ДОСЛЇДУ УКРАЇНСЬКОЇ ІСТОРІЇ — ДЕРЖАВНІСТЬ І НЕДЕРЖАВНІСТЬ, ПЕРЕВАГА ВНУТРІШНЬОЇ ІСТОРІЇ НАД ЗВЕРХНЕЮ, ВІДНОСИНИ ҐЛЬОТИКИ Й АРХЕОЛОҐІЇ ДО ІСТОРІЇ, ПОЧАТОК ІСТОРИЧНОГО ЖИТЯ, ПОДЇЛ НА ПЕРІОДИ, ЗАГАЛЬНИЙ ПРОСПЕКТ ПРАЦЇ.
Через ті неприхильні обставини сього житя, українському народови тільки часами удавало ся жити самостійним полїтичним житем, всею повнотою національного житя, і не цїлости, а тільки деякими частями його.
Широким і сильним, інтензивним полїтичним житєм український нарід жив в перших віках свого історичного істновання. Сотворена ним полїтична орґанізація служила творящим центром для всеї Східньої Европи, будувала її полїтичне, соціальне, культурне житє, клала підвалини йому на довгі віки: в основі всього нинїшньго житя Східньої Европи лежать і досї підвалини, заложені Київською державою.Очевидна річ, що процес, котрим творив ся сей полїтичний, державний орґанїзм і його розвиток з огляду на свої глубокі і даелекосяглї впливи має високий історичний інтерес і варт уважнїйшого слїдження. Але він вироджуєть ся скоро — полїтична сторона його слабне, тратить свій інтерес. Вся вага і весь інтерес лежить в тих соціальних і культурних процесах, що розвивали ся на сїй полїтичній основі, силою раз данаго могутного імпету. І процеси сї мають уже чим далї, тим більш місцевий, льокальний характер, а не загально-державний характер. Державне житє інтензивнїйше продовжуєть ся тільки в Західнїй Українї, в державі Галицько-волинській. Потім, з середини XIV в. почавши, український народ уже входить в склад иньших, чужих держав, то становлячи пасивний обєкт чужої управи, чужого, на иньших підставах витвореного права, то стоячи в більш або меньше виразній та гострій опозициї до сїєї чужої управи і сього чужого права. Коли й за самостійного полїтичного житя українського пароду полїтика звичайно лежала в руках правительственної меньшости, що правила народом часто і проти його волї, — то тепер на полїтику не мали впливу анї вищі, анї низші верстви української суспільности, і через те полїтичні обставини сих часів можуть інтересувати нас лиш о стільки, о скільки безпосереднє впливали на національне, економічне й культурне положеннє української людности. Суспільно-економічна й культурна історія українського народу в тих часах — одинока його історія. Полїтичний рух і потім оружна боротьба — ряд повстань українського народу під проводом козаччини в першій половинї XVII в. дає можність вирвати ся частинї України з-під чужого права і жити знову державним, хоч і не суверенним житєм протягом цїлого столїтя. Але соціальні і культурні процеси і в сей період полїтичного відродження українського народу заховують свою домінуючу ролю, а з упадком того полїтичного житя знову стають єдиною історією українського народу.
Соціальний і культурний процес становить таким чином ту провідну нитку, яка веде нас незмінно через усї вагання, через усї флюктуації полїтичного житя — через стадії його піднесення і упадку, та вяже в одну цілїсть історію українського житя не вважаючи на різні пертурбації, а навіть катастрофи, які приходило ся йому переживати. Звичайно робило ся навпаки: слїдячи історію полїтичних орґанізацій, пришивано кусні історії українського народу до історії державного житя польського, чи великоросийськото народу, і вона роспадала ся на ряд розірваних, позбавлених всякої тяглости і звязи епізодів. Навпаки, вона стає органічною цілїстю, коли в основу дослїду кладеть ся соціальний і культурний процес, де тяглїсть не переривала ся нїколи, де хоч би й найрізкійші зміни налягали на стару, трівку основу, яка тільки поволї зміняла ся під їх впливами. Він визначає нам провідну дорогу від наших часів до найдальших історичних і навіть передісторичних, наскільки вони починають піддавати ся дослїду, слїдженню їх еволюції.
До недавніх часів історія народів починала ся від перших історичних, письменних звісток про них. Тепер молоді науки — передісторична археольоґія чи археольоґічна етнольоґія з антропольоґією і порівняною соціольоґією, з одного боку, й порівняне язикознавство (ґльотіка) та фолькльор з другого, розширили науковий обрій далеко поза границї письменних звісток.
Що правда в теперішнїм своїм станї в обох сих напрямах більше відкриваєть ся перспектив, нїж заповняють ся вони якимсь вповнї позитивним змістом. Всї сї науки ще в початкових стадіях свого розроблення, і дуже не легко, не впадаючи анї в надмірний скептицизм, анї в легковірність, вибрати з них те, що повинно бути введене в історію українського (чи якого иньшого) народу для розсвітлення її початків. Ґльотіка напр. на пунктї методу далеко не сказала ще останньго слова, і в певних точках її разслїдів можливі великі сумнїви. Антропольоґія ж і археольоґія, особливо східньої Европи, все ще стоять в стадії збирання матеріала, і сам він збираеть- ся часто ненауково, так що й користати з нього треба обережно, а кожда більша нахідка вносить значні переміни в суму відомостей 1). Самі сї дісціплїни — фільольоґічні й археольоґічні, не знайшли Досїтих середніх термінів, на яких можуть зійти ся: серед археольоґів і антропольоґів не рідко можна стрінути дуже зневажливе помітуваннє виводами ґльотики — заперечуєть ся сама можливість добути якісь користні результати сею дорогою, і з другого боку подібні ж скептичні погляди на виводи антропольоґів і археольоґів можна стрінути серед язикознавцїв. В дїйсности, розумієть ся, вся вага в методах препаровання і студіовання матеріала. Язикознавцї і археольоґи однаково доходять до фантастичних теорій, коли сходять з дороги строго методичного дослїду, а підходять дуже близько до себе в своїх спостереженнях при обережнім і методичнім студіованню. Вихідна точка перших — культурна еволюція певного народу, виражена в його язицї; вихідна точка других — культурна історія певної території, втїлена в матеріальних останках її культури. Ідучи кождий своєю дорогою і контролюючи себе обопільно, вони часто можуть дати руку й помогти одні одним своїми спостереженнями. Для сього треба тільки наукової обережности й можливої широти в дослїдї, і не вважаючи на всї трудности, історик нїяк не може помітувати здобутками сих дісціплїн, коли мова йде вро дуже темні й инакше зовсім неприступні питання в історії народу чи його території. Для культурної історії української території уже тепер робить дуже важні прислуги археольоґія, не вважаючи на свій досить іще примітивний стан. Вона малює перед нами ту спадщину, яку дістали українські племена при своїм розселенню, і ту культурну сферу, в яку війшли сї племена з своїм розселеннєм. Для культурної історії нашого народу в передісторичні часи важні вказівки дає ґльотика і помогає вияснити культурну фізіономію українських племен в період розселення. Антропольоґія відкриває пред нами фізичну еволюцію, покриту покровом культурної одности. Порівняна соціольоґія і фолькльор відкривають богаті перспективи духової і соціальної еволюції, що поронила свої слїди в скостенїлих пережитках давнього і сучасного побуту.
Порогом історичних часів для українського народу можемо прийняти IV вік по Хр., коли починаємо вже дещо знати спеціально про нього. Перед тим про наш нарід можемо говорити тільки як про частину словянської ґрупи; його житє не можемо слїдити в його еволюції, а тільки в культурних результатах тих довгих віків передісторичного житя. Порівняне язикознавство слїдить їх по язиковому запасу, а пізнїйші історичні й археольоґічні дані помогають контролювати його виводи і доповняють в цілїм ряді пунктів. Сим питанням присвячена перша половина сього першого тому.
Розселеннє українсько-руських племен на своїй нинїшній території припадає як раз на початки його історичного житя. Столїтя безпосереднє по сїм розселенню приготовляють орґанїзацію Руської держави, що служить головним змістом першого періоду історичного житя українського народу. Заходами київської династиї й дружини сполучено в одно полїтичне тїло, хоч на недовгий час, усї частини нашого народу, і ся полїтична одність відбила ся на його культурі й суспільнім житю загальними прикметами. З них найважнїйшим було заведеннє християнства, що потім протягом довгих віків переходячи помалу в народні маси, впливало на народне житє; многоважне значіннє мали разом з християнством принесеш тїснїйші звязки з візантийським культурним світом; далї — розповсюдненнє київського права й суспільно-полїтичного устрою. Суспільно-економічна еволюція сеї доби характеризуєть ся такими фактами, як двоїстість громади і дружини, витвореннє купецько-боярської капіталїстично-земельної верстви, сильний розвій (і потім упадок) торговлї й промислу й т. й.
Сїй добі присвячена друга половина, першого, другий і третій томи сеї Історії.
Середніми десятилїтями XIV в. відкриваєть ся другий, переходовий період нашої історії. Українські землї входять у склад двох сусїдних, держав — в. кн. Литовського і королївства Польського. В культурній сфері бере перевагу західнїй вплив над візантийським, в економічнїй іде все скоршим темпом утвореннє привілейованої вищої верстви і повне економічне і правне поневоленнє нею народньої маси; заразом ся привілєґіована верства все сильнїйше відриваєть ся від народньої маси культурно й національно. Форми суспільного побуту і культурного житя, вироблені столїтями самостійного полїтичного житя, підпадають різким перемінам під впливами польського й перейнятого ним римського і німецького права. Вони почасти витїсняють ся, почасти спускають ся в низші верстви, в сферу етноґрафічного селянського побуту, звичаєвого права, уступаючи перед новими понятями і формами, як явищами вищого, привілєґіованого порядку. Антаґонїзм мас до правительственної й привілєґіованої меньшости, котрого початки істнували вже в попередніх часах, загострюєть ся тепер національною й релїґійною ворожнечою. Розбудженнє відпорної енерґії національної самоохорони перед небезпекою видимої національної смерти, повної економічної руіни та поневолення, проявлєть ся зпершу культурно-релїґійним національним рухом, але він відкриває дорогу конфлїктови полїтичному, оружному, що й розпочинаєть ся, завдяки кольонїзаційним обставинам східно-полудневої України, на Піднїпровю з кінцем XVI в. Оглядови сих переходових, литовсько-польських часів присвячені томи IV, V і VI нашої „Історії”.
Історія народньої боротьби з ворожим суспільно-економічним устроєм, для його повалення й зреформованая суспільних відносин відповідно народнім ідеалам справедливости, — становить зміст третього періода. Суспільно-економічна боротьба сполучаєть ся з релїґійною й національною, через се вона захоплює собою незвичайно широкий круг інтересів і порушує з гори до долини всї суспільні верстви. Ареною її все служить східня Україна. Тут суспільно-економічний і полїтичний устрій переходить через повний перестрій, як рідко подибуємо в історії. На руїнах скасованого шаблею казацького польсько-шляхетського клясового устрою робить ся ґрандіозна проба відбудовання нового соціального і полїтичного устрою. Заразом національне почутє доходить до небувалого напруження, як і житє релїґійне. Натомість в західній Українї по закону реакції прискореним темпом іде попередня культурно-суспільна еволюція. Та боротьба кінець кінцем програна і в східнїй Українї; розмах народньої енерґії упадає, знесилений стрічею з непереможними перешкодами. Крізь слабку основу нового суспільно-полїтичного ладу пробивають ся нестримно старї течії клясового устрою і литовсько-польського права та розбивають і руйнують підстави нового ладу. Останнї відгомони могутнього руху, полїтичного і національного відродження тихо гаснуть під загальною реакцією, доповняючи загальний образ повного занепаду. Сїй недовгій, а многоважній добі найбільшої активности нашого народу як народу — його широких мас, — сій великій траґедії українського житя, не позбавленої своєї величи і краси навіть в своїм сумнім закінченню — мають бути присвячені томи VII, VIII, IX, може і X.
Уживши старої історіософічної термінольоґії, сї дві доби полїтичного українського житя — стару, княжу, і новійшу-народню (козацьку), можна б назвати тезою й антитезою, що доходять до сінтези в столїтю українського відродженя. Народні змагання відновляють ся й прояснюють ся в світлї поступових европейських ідей та присвоюють ся новою інтелїґенцією, що появила ся на тім новім ґрунтї під впливом поступових ідей. Культурні елєменти лучать ся з національними і суспільно-полїтичними змаганнями попереднього бурливого періоду, і на місце оружної розпочинаєть ся культурна боротьба для осягнення ідеалїв, що вяжуть в один орґанїзм народні маси з тою новою інтелїґенцією. Si datur venia — оглядом сеї доби повинна бути закінчена отся „Історія”.
Примітки
1) Се можна бачити з порівняння роздїлу присвяченого археольоґії українсько-руської території в отсїм виданню і в попереднїх — як богато зміняєть ся в ній за кілька лїт.
II. З перед-історичних глубин.
Археолоґічні слїди житя на українській території:
УКРАЇНСЬКА ТЕРИТОРІЯ В ОСТАНЇХ ҐЕОЛЬОҐІЧНИХ ФОРМАЦІЯХ, КЛЇМАТИЧНІ ЗМІНИ, ЛЕДОВА ДОБА, РОЗПРОСТОРННЄ ЛЕДІВЦЯ І ЙОГО ВАГАННЯ, ВПЛИВИ ЛЕДОВОЇ ДОБИ НА ЖИТЄ.
Історія нашого краю як території — як просторого суходолу зачинаеть ся доперва з останнїх ґеольогічних формацій. Що сива старовина для історії — свіжа новина для ґеольоґії. Не тільки людське, взагалі звіряче житє являєть ся не більше як свіжим мохом на предвічнім камени старих ґеольогічних формацій землї, а й самі простори нинїшнїх суходолів явище сорозмірно дуже недавнє. Наш край в теперішнім своїм видї просторого суходолу, обведеного з країв морями і гірськими хребтами, перерізаного річними долинами, виступає доперва тільки в формації третичній, одній з наймолодших (чи навіть наймолодшій — бо ж пізнїйші формації можуть вважати ся просто верхніми верствами сеї третичної формації). Третична формація характеризуєть ся в наших сторонах власне повільним уступленнєм моря на полудень та формовананнєм нинїшнього суходолу, що поволї зближав ся до теперішнього свого ороґрафічного та гідроґрафічного вигляду. На початку третичної формациї (в т. зв. еоценї) полуднева частина східноевропейської рівнини була переважно покрита водою, хоч і не без виїмків, не без перерв в видї островів, що висували ся серед сього східноевропейського моря. Пізнїйше стає суходолом середнє Поднїпровє та нинїшня Донецька височина. А в новійших часах формації (плїоценї) море виступало на північ вже мало що по-за теперішнї береги Чорного і Азовського моря — що лучились тодї ще в одно велике море з Каспийським. Процес сей-зменшення чи відступлення моря пішов потім навіть ще далї, так що пізнїйше, в ділювіальних часах, береги Чорного та Азовського моря поступили значно на полудне і тільки пізнїйше прийшли до теперішнього свого вигляду 1).
Таким чином третична доба-її середина і друга половина, і доба ділювіальна — се ті часи, в яких протягом довгих десятків і соток тисяч літ формувала ся і приходила до тепірешнього свого вигляду наша територія. Тектонічні процеси другої половини третичної доби творять нинїшні гірські хребти її. Иньші зміни земної кори значно наблизили її до теперішнього вигляду вже на вступі ділювіальної доби. Але вона мала ще перейти різку метаморфозу, яка відбила ся дуже сильно і на виглядї її поверхнї, і на всїм органічнім житю її: була нею ледова доба в середині ділювіальної епохи.
Третична доба взагалі характеризуєть ся повільним упадком теплоти. Еоцен визначав ся високою температурою і вохким повітрєм, буйною ростинністю і незвичайним розвоєм звірячого (животното) світу. Се була епоха розвою вищих родів звірят, що виступають в незвичайнім багацтві і рожнородности родів, так що пізнїйший і теперішній звірячий світ — се бідні, нужденні останки, найбільш витрівали, що вміли приладити ся до тяжких обставин пізнїйших тїсних часів. Підсонє Европи в тій добі мало чисто тропікальний характер, такуж ростинність і фавну. Але в середніх часах третичної доби воно прохоложуєть ся, а заразом ще й зміни орографічні, поява середноевропейських гірських систем-впливають на те, що підсонє і житє північно-східньої Европи холоднїйшає і біднїйшає. Все ж таки і в останнїх часах третичної доби клімат в наших сторонах був лагіднїйший і прихильнїйший від теперішнього, ростинність і фавна ріжнороднїйша, зложена з теперішнїх родів і з представників горячійших країв,-і таким переходить се житє в ділювіальну добу, що в своїх початках не віддїляєть ся нїчим різким від доби третичної. Але далї в ділювіальній добі переходять різкі клїматичні зміни. Під впливом близше невияснених ще причин температура північної Европи обнижаєть ся, збільшають ся атмосферничні опади, зростає вохкість 2). В північній Европі розвивають ся великі ледівцї, зростають величезні маси леду і снїгу і розширяючи ся звідти опановують все більші й більші простори центральної і східньої Европи. Східня Европа і центральна в значній части була захоплена величезним ледівцем фінсько-скавдинавським:він дійшов величезних розмірів в фінсько-скандинавських сторонах і відси роспросторюючи ся розширяв ся на полудень і полудневий захід. В моменти найбільшого свого роспросторення він захопив весь басейн Висли, Німана, Припети, середнє Поднїпровє. Слїдами сього роспросторення зістали ся вали моренні, глиби північного каміння, принесеного ледівцями, та иньші прикмети великих мас каміння, пересуваних ними. На підставі сих слідів вважають, що в момент свого найбільшого роспросторення ледівець сягав мало не до порогів Днїпрових, виступаючи широким клином в долинї Дніпра, а другим таким клином в порічю Дона, тим часом як волинсько-подільські височини (майже вся Галичина і полуднева частина Волини) не були ним захоплені 3). Дуже можливо одначе, що тут, в долинах Дніпра і Дону за сліди ледівця взято слїди розмиву його, принесеш водою, коли ледівець топив ся (т. зв. флювіогляціальні наноси), і в дїйсности днїпровий ледівець не заганяв ся так далеко на полудне 4).
Як довго трівало таке широке роспростореннє ледівця, неясно. В звязку з повисшеннєм температури й иншими клїматичними змінами його розміри і границї безсумнївно зміняли ся. То процес роставання брав перевагу над процесом наростання мас леду й снїгу, і тоді ледівець відступав на північ, полишаючи різні Слїди свого роспросторення в видї морен, покладів каміння, піску і глини. То ослаблювало ся топленнє, зміцняло ся наростаннє, і ледівець знову посував ся на полуднє, громадячи на старих слідах свого побуту нові морени, нові маси північного каміння. На підставі таких чергувань, таких верств покладів ледівця звичайно приймають істнованнє більше і меньше довгих міжледових періодів, коли простори східньої й центральної Европи зовсїм очищали ся від леду і орґанїчне житє входило в свої права. Таких міжледових періодів рахують для ріжних місць ріжно — для центральної Европи чотири періоди розширення ледівця і три міжледові періоди, для Анґлії пять періодів розширення ледівця і чотири міжледові періоди, для Скандинавії шість ледових періодів; все се одначе річ доста ще гіпотетична — і ті числа ледових періодів, і рахунки часу їх поширення та міжледових періодів, які пробувано робити 5). Останнїми часами підіймаються скептичні погляди і що до тих більших чисел ледових періодів, і що до довгости їх істновання; де-котрі вважають можливим приймати навіть оден лише ледовий період, хоч із певними ваганнями в границях-з моментами розширення і зменшення просторів занятих ледом, так що кінець кінцем питаннє — як значні були простори свобідні від леду в певних часах, в перервах між розширеннями ледівця, і як довгі буди сї перерви, — вимагає ще довгого і детального студіовання і то для кождого краю осібно. Що ледівець в моменти свого найбільшого розвою займав своїми періферіями значні частини України, се факт (відповідало б се другому ледовому періоду Західньої Европи, по звичайно прийнятій схемі). Але чи після уступлення сього ледівця, при нових поступах його на полудне він коли небудь знову захопив українську територію — се непевно і сумнївно.
Поява сього ґрандіозного ледівця в сих сторонах, як і скрізь, мала величезний вплив на тутешнє житє. Топленнє величезних мас леду і снігу, особливо в періоди, коли ледівець інтензивнїйше топив ся і відступав, творило величезні маси ґрунтової води. Бурні потоки лили ся з під ледівця, несучи маси осадів — каміння, піску і глини. Глибокі і широкі річні долини, тепер безводні, або з течіями мінятюрними в порівнянні" до великости долин — се памятки тих бурливих, могутних вод часів топлення ледівця; верстви ділювіального піску і жовтої ділювіальної глини (так званого льосу), часом грубі на кілька метрів — се намул тих ледових потоків; наші озера, болота, мочари — останки тих мас води, що застоювали ся, не маючи виходу. Вся фізіономія нашого краю дістала новий вигляд від сеї доби, під впливом сеї маси опадів, сих мас води. Можна сказати, що весь пізнїйший час до нинїшнїх днів був одним процесом повільного висихання від великих мас вохкости ледової доби.
В звязку з сим переходили великі переміни і в орґанічнім житю. Які б не були причини того розросту ледівців, але саме се явище мусїло сильно вплинути на клімат, а далї й на ростинність і звіряче житє сих сторін. Клімат ставав холодним і вохким. Ростинні і звірячі роди північних, підарктичних сторін находили в сї більш полудневі простори, витісняючи роди давнїйші, що не могли приладити ся до суровійшого клімату і труднїйших обставин житя 6). Зміни в розширенню ледівця викликали таким способом ріжні переміни в характері фльори фавни і в розповсюдненню їх родів, вносячи все нові зміни в сю сферу- хоч вони й переходили поволї, довгими тисячами лїт. То брала пеперевагу фльора і фавна теплого підсоня, вічнозелених лісів, то холоднавих степів, то північних тундр. Але старі репрезентанти теплої ростинности і фавни кінец кінцем убували, і фльора та фавна зближали ся до сучасної 7).
Разом з сими змінами міняли ся й обставини житя чоловіка.
Примітки
1) Для необзнайомлених пригадаємо ґеольогічну термінольоґію, з котрою прийдеть ся нам мати дїло. Верхні верстви землї звуть ся а л ю в і є м, себто „наносом” ділювіальних вод; верстви сї утворили ся в часи, коли фізичні обставини земної поверхнї і її житя не відріжнялись значно від сучасних. Під алювіальними ідуть верстви д і л ю в і я л ь н і („потопові”-назва ся, дана під впливом біблійних традицій про потоп і передпотопове житє, відповідає в дїйсности великим водам, коли топили ся тодїшнї гігантські ледівцї); сї верстви носять сліди великих кліматичних перемін: сильного охолодження температури в звязку з широким розповсюдненнєм ледівця в центральній Европі, а за тим — і сильних перемін в фльорі і фавні сих країв. Алювій і ділювій разом становлять формацію т. зв. ч е т в е р и ч н у; під нею лежать верства формації т р е т и ч н о ї , спідня (давнїйша) часть й зветь ся еоценом, друга — олїгоценом, третя міоценом, верхня плїоценом. Тому що ділювіальні верстви не відріжняють ся різко від верхніх третичних, ділювій часом прилучають до третичних верств, як найвищу й останню з них (плейстоцен) — тим більше що й хронольогічно взявши четверична доба являєть ся сорозмірно коротким епільоґом далеко довших третичної доби — як і третична доба що до часу далеко коротша була від старших доб: крейдяної та юрської.
2) Звичайно причину бачать в самім пониженню температури, але тепер дослідники не вважають можливим пояснити сим одним отсе явище і шукають ріжних причин метеорольогічиих і навіть тектонічних (змін в поверхнї землї). Зрештою саме се явище не було чимсь зовсїм новим, і в старих ґеольоґічних епохах стрічають слїди ледових періодів, анальогічних з нашим ділювіальним. Про сю ділювіальну ледову добу новійші працї: Penk u. Brьckner, Die Alpen im Eiszeitalter, 1901-9. Hess, Die Gletscher, Брауншвайг, 1904. F. Geinitz, Die Eiszeit, 1906 (в серії Die Wissenehaft, вип. 16, Брауншвайг, F. Wieweg). Wahnschaffe, Verflachengestaltung des Norddeutschen Flachlandes, 1909. Також Kayser Lehrbuch der Geologie т. II, вид. 1908 p.
3) Ось так близше означають границї ледівця на підставі матеріалу, зібраного Нїкітїним: від верхівя Висли на Овруч, звідти на Умань або Звенигородку, Кремінчук, потім, від Полтави на північ до Козельска і Лихвина і знов на полудень до Острогожська і Роздорської стан. на Дону.
4) Такі підозріння були висловлені проф. С. Рудницьким, Коротка географія України, с. 72.
5) Гільдебрандт напр., приймаючи чотири ледові періоди рахує їх так:
1 ледовий період 20 тис. лїт.
1 межиледовий період 85 тис. лїт.
2 ледовий період 40 тис. лїт.
2 межиледовий період 120 тис. лїт. (в тім 50-60 тис. лїт ледівець топить ся).
3 ледовий період 15 тис. лїт.
3 межиледовий період 195 тис лїт.
4 ледовий період 25 тис. лїт.
післяледовий період 30 тис. лїт.
Разом 530 тис. лїт. Але напр. Пільґрім обчисляє сю добу в двоє більше. Пор. новійший перегляд питання: Penck: Das Alter des Menschengeschlechtes, Ztschr. f. Ethn. 1908. Але в ґеольоґічній лїтературі відзивають ся голоси й против таких щедрих обчислень періодів розширення і уступання ледівцїв і всю взагалі ледову добу вони вважають можливим рахувати далеко коротшими періодами, не десятків і сотень тисяч, а простих тисяч і десятків тисяч лїт.
6) Не треба собі представляти одначе, щоб природа в близшім сусідстві ледівця набирала вповнї вигляду північних тундр. В недалекім сусїдстві сучасних ледівців бачимо пастівнї і сїножати, рослинність і звірят уміркованого пояса. Не конче мусїли стелити ся самі тундри і коло старих ледівцїв, особливо коли вони убували.
7) Одним з характеристичних проявів сього процесу — важним для археольоґічної хронольоґії находок, була напр. зміна і вигасаннє слоневих пород Европи: EIephas Meridionalis в третичній добі; згодом поруч нього виступає El. Antiquus, a Meridionalis вигасає — се передледова доба; поруч El. Antiquus El. Primigenius (мамут), Antiquus вигасає — рання ледова доба; El. Primigenius вигасає — пізня ледова доба.
ПОЧАТКИ ЛЮДСЬКОГО ЖИТЯ, СЛЇДИ ДІЛЮВІАЛЬНОГО ЧОЛОВІКА НА ЗАХОДІ, ЙОГО ПОБУТ, СЛЇДИ ПАЛЄОЛЇТИЧНОЇ КУЛЬТУРИ НА УКРАЇНІ, ВАЖНЇЙШІ СТАЦІЇ, ПАЛЄОЛЇТИЧНА КУЛЬТУРА.
Ледова доба має ще той інтерес, що се перша безсумнївна доба чоловіка, задокументована вповнї ясними і безперечними слїдами його істнування. Що перед тим — все більш або менш гіпотетичне або й сумнївне.
Чоловік перебув довгий процес розвою від чоловікоподібної мавпи до того що ми називаємо людиною, homo sapiens. Третична доба, як звичайно приймають, була власне добою сього розвою, що полишив нам свої слїди в видї бічних галузей родословного дерева чоловіка — чоловікоподібних пріматів сучасних (шіпманзе, гібон, оранґ) і вимерших, звісних тільки з находок, як pliotithecus, dryopithecus, і нарешті знайдений тому кільканадцять лїт т. зв. pithecanthropus erectus з острова Яви, найбільш дорогоцінний переходовий тип від мавпи до чоловіка. Розумієть ся, тільки приблизно і більше менше конвенціонально можна означити момент, коли з поміж чоловікоподібних приматів, чи „гомінїдів”, як їх ще називають, виступає сотворіннє, яке можемо признати л ю д и н о ю. Неясним зістаєть ся і се, я к д а в н о се настало 1). Останнїми роками се питаннє трактувало ся дуже живо, і до рішення його крім спостережень антропольоґічних та палєонтольоґічних пробувано підійти дорогою археольоґічною, за помічю т. зв. еолїтів, камінних виробів з третичної доби (назва досить кучерява, від грецького еоs, розсвіт, і lithos, камінь, камінн’ з розсвіту людського житя). Се старе питанє останнїми роками дебатувало ся з небувалим ще завзятєм, з великим накладом наукової енерґії, і теорія третичного чоловіка придбала собі багато прихильників. Ряд дослїдників признав в кремінних фраґментах ділювіальних верств ріжних місцевостей знаряди, штучно вироблені (т. зв. артефакти), уживані чоловіком, й істнованнє чоловіка в другій половині третичної доби — в міоценї та плїоценї 2) став уважати фактом. Але критична оцїнка доказового матеріалу не залишила поставити ряд сумнївів і що до штучного оброблення того що оборонцї еолїтичної культури вважали людськими „артефактами”, і що до третичної приналежности найбільш інтересних еолїтичних находок 3). В результатї культура третичного чоловіка зістаєть ся гіпотезою і в теперішнїй хвилї, як і чвертьвіка тому, і безсумнївно задокументованою зістаєть ся тільки культура чоловіка ділювіального, особливо з доби ледової. Розумієть ся, тут маємо вже документи досить високого розвою людського житя, людської культурности — через те тільки слїди людського житя й стають замітними і безсумнївними; а рrіоrі треба прийняти довгий період попереднього людського житя на границях третичної і делювіальної доби, але се попереднє не піддаєть ся близшому дослїду і констатованню, принаймнї-поки що.
На заходї Европи особливо богато заховало ся слїдів житя ділювіального чоловіка в печерах, що служили йому оселями; там часом в верствах землї й смітя можна слїдити цїлий повільний розвій сїєї ґеольоґічної культури, окрім тільки найстарших типів, що в пече- рах не стрічають ся 4). Особливо на території Франції, де ледівець і під час найбільшого свого розвою полишав великі простори людському житю, останки найстаршої, ділювіальної культури найбогатші, й найлїпше вистудіовані, так що дають доволї повний образ житя і культури ділювіального чоловіка, а навіть історію її розвою 5). Бачимо, що в сїй добі чоловік не мав ще зовсїм домашніх звірят, не вмів виробляти глиняних начинь, був кочовим звіроловом і рибалкою, позбавленим всяких релїгійних ідей (се виявляєть ся в повнім браку похоронного обряду) 6). Самим фізичним виглядом мусїв він відріжнятись від сучасного чоловіка, маючи деякі відміни в формі костей (вправдї — другорядні) і визначаючи ся взагалї грубійшою і тяжшою фізичною орґанізацією. Але в матеріальній культурі під кінець ділювіальної доби поступив вже богато, не вважаючи на те що розпоряджав тільки деревом, кістю і каменем для своїх виробів. Техніка сих виробів стоїть високо, і в орнаментації своїх виробів тодїшнїй чоловік підіймаєть ся навіть до артизму. Тому що головним ресурсом сеї культури був камінь (особливо кремінь), вона зветь ся палеолїтичною (себто старо-камінною, в відміну від новійшої камінної культури пізнїйших часів).
Але на нашій території камяних печер взагалї дуже мало, а на відкритих місцях останки людського житя тільки особливим щастєм могли заховатись, тож і не диво, що такі останки трапляють ся досить рідко. Всеж таки досї відомо їх на Українї з десяток: в Київі (кілька), коло с. Селища над Днїпром (в Канїв. пов.), в Полтавщинї на р. Удаю (в. с. Гонцях), в Чернигівщинї над Десною коло с. Мізиня, на Поділю російськім в двох місцях: коло Камінця і коло м. Студеницї, на Волини коло Рівного 7). До сьогож можна додати ще сумежні нахідки над Вислою, коло Н. Александрії (Пулав), на р. Воронежі (в с. Костенках), і в печерах Крима 8). Далї на північний схід слїдів ділювіального чоловіка не викрито.
Окрім кримських печер тільки одна нахідка — в м. Студеницї над Днїстром вказує на житє тодїшн ього чоловіка в печерах; иньші нахідки маємо просто при берегах рік. Докладнїйше з них вислїджені: одна з київських стоянок, мізинська і гонецька; тому вони найбільш цїкаві. Київська належить до раннїх після-ледових або — навіть межиледових часів; вона залягає під грубою верствою льосу, в верстві піску (13-20 метрів під поверхнею) і Досї являєть ся найдавнїйшим слїдом і документом людського житя в східнїй Европі 9). Останки людського житя займають тут досить значну просторонь (близько гектар), в великій масї, й судячи з її положення і з ріжницї в останках звірят, що стрічають ся разом з ними 10), зложили ся вони за доста довгі часи. Мізинська стоянка лежить між двома верствами льосу, в верстві звітрілого ледового шутру, під доста грубим покладом льосу, але не так гдубоко як нахідка київська, а головно — над верствою льосу грубости коло одного метра, так що се одно вказує на її пізнїйший час; фавна тутешня також молодша — поруч останків мамута і носорожця стрічаємо північного оленя 11). Нарештї стоянка гонецька лежить вже вище верстви льосу, отже належить до пізнїх після-ледових часів, коли людність вже вповнї опанувала вільні і від леду і від води простори 12). Таким чином находки сї в сумі констатують істнованнє чоловіка в наших сторонах протягом дуже довгого часу, десятків тисячолїть ділювіальної доби, другої її половини — в часах що відповідають пізнїй палеолїтичній культурі центральної і західньої Европи — епохам Солютре-Маґдален і переходовим 13). Людське знарядє виступає в них разом з останками мамута і деяких иньших вимерших ґеольогічних родів звірят; їх кости носять на собі часом слїди зужиття їх тогочасним чоловіком: вони розбиті задля мозку, часом обпалені, покарбованї, оброблені й навіть орнаментовані.
Чоловік, що лишив свій слїд в сих останках житя, зробив вже значні поступи на культурнім полї — я вже сказав, що взагалї слїди людського житя, хоч як давнього, можуть констатуватись тільки завдяки значному вже розвитку людської культури. Як показує углє на місцях сих стоянок, сей чоловік умів вже користати з огня, а се було дуже велике культурне придбаннє; він уживав його для готовання їжи, значить перестав бути виключено сироїдцем: про се свідчать обпалені звірячі кости. Не задоволяючись примітивною зброєю, якою міг служити йому дикий камінь, гиляка або кістка, він навчив ся зручними ударами відбивати від камінюк декотрих родів кусники потрібної йому форми; особливо служив йому службу кремінь, легкий до оброблення зручними ударами, а при тім міцний, трівкий, що міг в потребі колоти, різати, рубати. В сїй добі знаходимо вже кілька спеціялїзованих родів кремінного знарядя: вістря, більші і меньші, такі що уживали ся просто з руки і насажували ся на держак, також шкрібнички (для обдирання й шкробання кости, шкіри чи дерева), ножики і пилки. Знарядє се, розумієть ся, ще дуже примітивне, зроблене самим відбиваннєм, без полїтури, без висвердлин, які мають пізнїйші, лїпше вироблені інструменти. Чоловік тодїшнїй обробляв також дерево, кість, ріг (ріжнї вістря в нахідцї на Удаю і Деснї). Особливо інтересні орнаментовані вироби з мамутової кости: в київській находцї маємо великий мамутовий сїкач, орнаментований лїнїйним рисунком, досить нескладним одначе; в мізинській — богато предметів вирізблених з кости і орнаментованих.
Для осель служили натуральні печери, де вони були — як на Поднїстрянщинї; що до иньших наших нахідок, неясно, чи маємо місця осель, чи тільки місця, де ловив ся й споживав ся ріжний звір.
Примітки
1) З величезної лїтератури останнїх лїт назву des Haeckel Anthropogenie und Entvickelungsgeschіchte des Menschen, 6 вид. 1910 р. Негtwig lehrbuch der Entwickelungsgeschichte des Menschen und der Wirbeltiere, 9 вид. 1910 р. Klaatsch Entstehung und Entwickelung des Menschengeschichte, в серії Weltall und Menschbeit, 1902, Schwalbe Die Vorgeschichte des Menschen, Штутґарт, 1906. Kochlbrugge Die morfologische abstammung des Menschen, Штутґарт, 1908. Magnus Vom Urtier zum Menschen, Галє, 1908. Haeckel Unsere Ahnenreihe, Єна, 1908. Buschan Menschenkunde, Штутґарт 1909 (Naturwissenschaft. Wegweiser). К.Gunter Vom Urtier zum Menschen, Штутґард, 1909. Mahoudeau L’origine de I’homme 1909 (Revue de l’Ecole d’anhtrop.) Ноеrsen Natur-und Urgeschichte des Menschen, Відень, 1909. Див. також низше лїтературу ділювіального чоловіка.
2) Тенейські еолїти олїґоценські признаються сумнївними самими прихильнмками еолїтичної теорії.
3) З великої лїтератури останнїх лїт вкажу Rutot Eolithes et pseudo-eolithes, Брюссель, 1906,його-ж Un grave probl?me. Une industrie humaina datant de l'?poque oligoc?ne (Bull. d. l. soc. Belg de G?ologie, 1907). Qu'est ce qu'un Eolithe, Une industrie eolithique, 1908 (Congr?s prehist, de Erance). Obermayer Zur Eolithenfrage (Archiv f?r Anthr. 1906). Verworn Arch?olithische und pal?olithische Reisestudien in Frankueich und Portugal (Ztschr. f. Ethn. 1906) i Ein objectives Kriterium f?r d. Beurteilung d. Manufaktur geschlagener Feuersteine (ib. 1907). Wieger Die naturliche Enstehung der norddeutschen Eolithen (ib. 1906). Mayet La qnestion de l' homme tertiaire (L' Anthrop. 1906). Obermaier Das geologische Alter des Meschengesehlechtes (Mit. Geol. Ges. Wien 1908). Sarasin Einige Bemerkungen zur Eolithologie (Ihrb. d. Geogr.-Etnogr. Ges. in Z?rich, 1909). Біблїоґрафію питання до 1905 р. зібрав Curdy The eolithic probleme (Americ. Anthrop. 1905).
4) Про ділювіального чоловіка й його побут див. G. et A. Mortillet Le pr?historique, origine et antiquit? de I' homme, нове вид. (про українські нахідки тут с. 657). M. Hoernes Der dilluviale Mensch in Europa, 1903 (npo українські нахідки c. 181-2, 187-8). L. Reinhardt Der Mensch zur Eiszeit m Europa und seine Kulturentwickelung bis zum Ende der Steinzeit, 1906 i і новійше виданнє. Sophus M?ller L'Europfr pr?historique, 1907. Pohlig Eiszeit und Urgeschichte des Menschen, 1907. Behlen Der dilluviale (pal?olithische) Mensch in Europa nach den. geolog., palaeont. u. anthrop Forschungen, 1907 (Mitt. d. anthrop. Ges. n Wien). Driesmans Der Mensch der Urzeit, 1907. Kollmann Die Neandertal-Spy-Gruppe, 1908 (Bericht ?ber Pr?historikersammlung in K?ln). Forrer Urgeschichte des Europaers von der Menschwerdung bis zum Anbrach der Geschichte, 1908. Birkner Der dilluviale Mensch in Europa, Монахів 1910. D?chelette Manuel d' archeologie pr?historique, Париж, 1908 Також археольоґічні словарі (новійші Шлем Форера). Пропалєолїтичну технїку іще: G. i A. Mortillet Mus?e pr?historique, 1901, Hoernes Urgeschichte der bildenden Kunst, 1898.
5) Схема розвою її, виведена з французьких находок, і наступство типів чи епох (що носять імя від найбільше типових французьких находок), — вироблені головно працями пок. Ґабріеля Мортіле, широко приймають ся в науці, як унїверсальні для Европи, ба навіть і всеї землї. Схема ся така:
Найстарша епоха ділювіальної культури — Шельська (Chell?en), що часом роздїлюєть ся на дві — Шельську (старшу) і Сент-ашельську (молодшу), з часів передледових, з теплим клїматом і підтропікальною рослинністю і фавною; чоловік ще не жив в печерах; знарядє з кремі- ня лише місцевого, без всякої спеціалїзації інструментів.
Епоха Мустье (Mousterien) — з часів розпросторення ледівця; часи мамута; початки спеціалїзації кремінного знарядя.
Епоха Солютре (Solutr?en) — ледівець зачинає уступати. Головну ролю грає північний олень (рен.) Кремінне знарядє тонко оброблене. Під кінець вироби з кости.
Епоха Маґдаленська (Magdal?nien) — по уступленню ледівця. Північна фавна. Мамут зникає. Широко розвинені вироби з кости й рога (орнаменти).
Часи переходу від ґеольоґічної (палеолїтичної) до новійшої — неолїтичної культури: Tourassien (кінець палеолїта) і Tardenoisien (початок неолїта) — фавна сучасна, вироби з кости, дрібне кремінне знарядє правильних форм.
Новійша ревізія сеї схеми: A. de Mortillet Classification pal?olithique, 1908. До центральної і тим більше до східньої Европи ся схема не може приймати ся на слїпо, з огляду на відмінні фізичні і культурні обставини тутешнього житя. Віденський археольоґ Гернеc, простудіювавши палеолїтичний матеріал центральної Европи (Нїмеччини, Швейцарії й Австро-Угорщини) дав був схему Мортілє в такій формі (Der dill. Mensch, с. 8):
Перший міжледовий період, Elephas merid., antiquus i primigenius. Шельсько-Мустєрська культура.
Перерва — другий ледовий період.
Другий міжледовий період, епоха мамута, Солютрейська культура.
По третім ледовім періодї:
Третій міжледовий період, відповідає культурі Маґдаленській (епоха північного оленя) і Турасьєнській (епоха благородного оленя).
Четвертий ледівець — перерва.
Але в новійшій працї (Natur u. Urgesch. Des Menschen II с. 151) Гернес вже майже зовсїм залишає всякі проби ґеольоґічного датовання архе- ольоґічного матеріалу. Він вагаєть ся, чи рахувати Мустье до останнього, чи передостаннього ледового періоду, і всї пізнїйші стадії — Оріньяк, Солютре, Маделен не пробує ґеольоґічно докладнїйше означити. Обермаер (Les formes glaciaires et l’homme paleolithique, L’anthrop. 1909) кладе більш рішучо шельсько-мустьєрську культуру на останнїй міжледовий період, солютрейсько-маґдаленську на часи після-ледові. Кінець кінцем, як бачимо нїмецькі нові археольоґи вертають ся до системи Мортіле, тільки замість ледівця взагалї говорять про останнїй ледівець. Для нас Схема при-альпейських країв і їх чотирох ледівцїв не має значіння; у нас поки що напевно можна говорити тільки про оден ледовий період, що мусїв відтиснути всяке живе житє в приморські краї. Чи були потім якісь перерви — на се поки що нема нїяких певних слїдів.
6) Останнїми часами певні сумнїви викликала нахідка людських останків в Дордони, з епохи Мустье як міркують, і з натяками на похорон, як думають; але справа ще вимагає докладнїйшого обслїдування.
7) Недавно А. Мортіле (L’industrie Acheul?enne en Galicie, L’Homme preh., 1909) порушив питаннє про палеолїтичну добу в Галичинї східнїй, підносячи, що тут правдоподібно істнувала рання неолїтична культура, бо ледівець сюди не заходив; він вказує на нахідку з Чистопадів (пов. Броди), що на його погляд має типові прикмети техніки Сент-Ашель. Але він бачив сей предмет не in situ, а в музейній колєкції, і досї докладно констатованих палєолїтичних нахідок з української Галичини ще не маємо.
8) Про нахідки київські, мізинські і гонецькі див. иизше. Про нахідки коло с. Селища подав звістку проф. Криштафович в рефератї на XI зїздї росийських природників, і потім в Древностях моск. арх. общ. XXI с. 178. Про подільські — Уваровъ op. c. с. 111 (з околицї Камінця) і Труды VI археологич. съЂзда І с. 95 і новійше — Древности моск. общ. XXI 1. с. (Студениця). Про нахідки волинські кажу на основі устних відомостей. Про нахідку пулавську — Ериштафовичъ ПослЂтретичныя образованія въ окрестностяхъ Н. Александріи, 1896. Про воронїзьку: Кельсіевъ Палеолетическіе кухонные остатки въ с. Костенкахъ Ворон, у. (Древности московск. археол. общества т. IX, II). Про кримські: Уваровъ Археологія Россіи І с. 282, II с. 144, Древности моск. археол. общ. XII. 1 (статя Мережковского), ИзвЂстія геоґраф, общества XVI. 2. Див. ще про нахідку в с. Шаповалївцї — реферат Самоквасова в кн. Антроподогическая выставка т. III, с. 838-9 (ИзвЂстія общества люб. естествозн., антроп. й этноґрафіи т. XXXV); про катеринославську — Е. Мельникъ Каталогъ коллекціи А. Н. Поль въ Екатериносла†т. І, 1893 с. 4 (Ковальська балка коло Кривого Рога, одначе деякі з річей тут зареґістрованих мусять належати до пізнїйшвх часів, як полїрована сокіра-молоток, N 82 і спис з слїдами полїтури — N 83, заходи коло провірення палєолїтичности сеї нахідки не удали ся). Про нахідки ще меньше певні або ще меньше звістні див. в вид. 2.
9) Про київські нахідки — Публичныя лекціи по геологіи й исторіи Кіева проф. Армашевського й Антоновича 1897 і протоколи XI зїзда — Труди II с. 141.-3. Хв. Вовк Передісторичні знахідки на Кирилївській улицї в Київі (Материяли до українсько-руської етнольогії т. І) і Маґдаленське майстерство на Українї (про орнаментовані сїкачі мамута) — Записки Наук. Тов. ім. Шевченка т. XLVI. В. Хвойво Каменний вЂкъ средняго ПриднЂпровья — Труды XI археол. съЂзда т. І, його-ж Decouvertes pal?olithiques recemment faites en Russie (L’Anthrop. 1901) і реплїка на статю Вовка про маґдаденську культуру: Кіево-Кириловская палеолитическая культура й культура эпохи Маделенъ (Археологическая лЂтопись Южной Руси 1903, І — при перекладї статї Вовка). Hoernes Der dil. Mensch, як вище. ?eliko-?asopis vl. muz. V Olomuku, 1907. Городцовъ Первобытная археологія, 1908. Про иньшу київську нахідку, над Днїпром же, але на другім кінцї нинїшнього Київа, коло т. зв. Протасового яра, — тільки коротеньке донесеннє в Кіев. Старинї 1903 кн. X. Невважаючи на велике заінтересованнє, збудженне першою київською нахідкою, і на те, що знайшла ся вона в такім науковім центрі як Київ, вистудіовані київські розкопки дуже лихо, і тому що до самих находох є богато непевного. Нема анї докладних ситуаційних плянів, анї дневників розкопок.
10) Тим часом як у долїшнїх верствах в великих масах приходять останки мамута (самих сїкачів його знайдено звиш 100 штук), в верхніх мають виступати останки печерного медвідя (ursus spelaeus), гієни (hyaena spelaea), льва (felis spelaea).
11) Про мізинську стоянку статя Хв. Вовка в Записках київських т. IV: Палеолїтичні знахідки в с. Мізинї на Чернигівщинї; обіцяна друга, про дальші розкопки.
12) Про гонецькі нахідки — реферати Каминского і Феофилактова в Трудах III археол. зїзда. т. І (се була перша пелеолїтична нахідка і викликала велике заінтересованнє).
13) Вовк зачисляє однаково і київську і мізинську стоянку до „маґдаленської доби, з огляду на різблену мамутову кість, що характеризує маґдаленську добу в Франції. Гернес по анальоґії з близшими подунай- ськими находками, з огляду на фавну і глубоке положеннє, зачисляв київську стоянку до епохи Солютре. Нарешті чеський археольоґ Желїзко пересував її до шельско-мустьєрської доби. Вище я сказав уже, як трудно підтягати східноевропейські нахідки під сї французькі поділи.
НЕОЛЇТИЧНА КУЛЬТУРА, ЇЇ РОЗПРОСТОРЕННЄ НА УКРАЇНЇ, ВАЖНЇЙШІ ОГНИЩА — ОСАДИ КИЇВСЬКІ, СЕРЕДНЬОГО ПОДНЇПРОВЯ Й ИНШІ, “ПЕРЕДМІКЕНСЬКА” КУЛЬТУРА. НЕОЛЇТИЧНА ТЕХНІКА І ГОСПОДАРСТВО: ДУХОВИЙ РОЗВІЙ — ЕЛЄМЕНТИ АРТИСТИЧНОЇ ТВОРЧОСТИ, КУЛЬТ НЕБІЖЧИКІВ, ПОХОРОННІ ТИПИ, РОЗПРОСТОРЕННЄ ДЕЯКИХ КУЛЬТУР, КУЛЬТУРА ГЛИНЯНИХ МАЗАНОК, Т. ЗВ. ПЕРЕДМІКЕНСЬКА, АНТРОПОЛЬОҐІЧНИЙ ТИП ЛЮДНОСТІ.
Так представляють ся нам, на підставі наших небогатих знаходок результати людського розвою протягом довгих тисячолїть ділювіальної доби 1). Непомітно переходила ся стара культура в новійшу і більш розвинену культуру останньої, сучасної нам ґеольоґічної доби, як непомітно переходило саме житє землї з ділювіальної доби в сучасну алювіальну. В західнїх нахідках можна його тепер слїдити уже досить докладно. Не що давно була гадка, що між давнокамяною і сею новійшою культурою в західнїй Европі була певна перерва (hiatus), й се привело було учених до здогаду, що повисшеннє тепла, в кінці ділювіальної формації, примусивши звірят тїкати на північ, змусило й чоловіка за ними посуватись, і середно-европейські простори зайняла нова людність, з вищою культурою. Але новійші находки дали посереднї типи між обома культурами і тим довели, що нова культура розвинула ся з ділювіальної повільною еволюцією. На нашій териториї, при малому числї находок, не можемо докладно вислїдити переходу старої культури в новійшу і вищу; можемо тільки констатовати істнованнє її.
Ся новійша культура істновала вже серед фізичних обставин більш меньш однаких з сучасними, серед сучасного звірячого й рослинного царства, роспоряджала знарядєм також камяним тільки, але значно кращим, лїпше обробленим; вона зветь ся через се неолїтичною (новокамяною) в противність попередній, ділювіальній камяній культурі, що визначаєть ся більшою примітивністю своїх виборів та зветь ся давнокамяною (палєолїтичною).
Коли для палєолїтичної епохи ми на нашій території мали лише кілька розрізнених нахідок, з неолїтичною епохою стоїть річ далеко краще. Богаті .останки новокамяної культури покривають, можна сказати, всю країну нашу, а коли в деяких околицях їх не знаємо, то се передовсім залежить від малої уваги, які ті місця звертали на себе; хіба сильно багнисті околиці лїсового пояса, тодї ще далеко більше неприступні як нині, або околицї гірські були незалюднені. Окрім поодиноких виробів, що стрічають ся спорадично, ми маємо з сеї доби цілї осади тогочасної людности з ріжнородними останками тодїшн ьої культури — вони звуть ся стаціями, стоянками, коли мають самі останки їжи, знарядя, посуди, і робітнями — коли на них зістались слїди виробу знарядя чи посуди на тім місцї. Маємо також і могили або цїлї цвинтарі з сеї доби.
Цілї ґрупи таких осад надр. ми знаходимо на території теперішнього Київа, властиво його передмість 2) (в самім місті такі слїди позникали). Особливо богагі й ріжнородні останки тодїшнього житя викриті в північній части Київа (коло Кирилївської улищ). Неолїтичний чоловік жив тут в печерах, штучно викопаних в грубій верстві глини (льоса), довгих і вузьких (на оден метр широкости). В одній печері, що удало ся захопити невичищеною, знайшли ся останки їжи: маса річних черепашок, та рибячі й звірячі кістки: волові, кінські, свинячі, розбиті за для мозку (але кісток в порівнянню з черепашка-
ми було не багато); тутже перепалене каміннє від огнища, камінні знарядя й останки глиняної посуди, лихо, з руки вилїпленої і слабо випаленої (печера коло Кирилївського монастиря). В сусідстві тієї печери, коло Кирилївської улицї, в верхніх верствах землї, над вище згаданими останками палеолїтичного житя, теж знайшли ся слїди неолїтичних осад-давнійших, з більш примітивною культурою, й новійших. Тут люде жили на поверхні землї, у влоговинах чи викопаних в землї домівках: в них знаходили ся теж огнища, останки їжі, знарядє кремінне, костяне, багато приборів з рогу оленячого або лосячого; тут же знайшли ся досить добре зроблені печи й гончарські горни для випалювання посуди. Ріжна давність, ріжний степень культури сих осад дає себе найвиразнїйше знати на гончарських виробах; на старших осадах (в глубоко викопаних в землї домівках) стрічаємо глиняну посуду дуже примітивно вироблену і дуже лихо орнаментовану, тим часом як в иньших бачимо виріб далеко кращий, краще орнаментований, є початки мальовання посуди, а в найновійших стрічають ся уже зроблені дуже добре, майже як теракотові, росписані начиння, що належать до тої пізно-неолїтичної (т. зв. передмікенської) культури, про яку будемо говорити низше. Поруч з поступом в техніці бачимо зміни і в самім побутї: зміняють- ся останки їжі, маси черепашок старших осад дають місце кісткам рибячим, звірячим і пташиним, полїпшаєть ся урядженнє домівок, і т. д. 3).
Взагалї береги середнього Днїпра, можна сказати, вкриті останками неолїтичної епохи — стоянками й робітнями, що в сумі виказують істнованнє досить значної людности в ті часи: на просторони яких пятьдесяти верст між Київом і Трипіллєм їх було помічено по обох боках Днїпра кільканадцять (тут сї спостереження можна було легко робити, бо вітер, розмітаючи піскові кучугури, відкриває сї правікові останки людського житя). Такіж печері, викопані в верствах глини, які ми бачимо під Київом, ідуть далї Днїпровим побережем; між Вишгородом і Терехтемировим в надднїпрянських кручах звісно звиш 50 таких печер, хоч вони досить легко заникають — нищать ся, засувають ся землею 4). Як особливо богату останками назву околицею с. Вишеньок під Київом, незвичайно богату кремінним знарядєм дуже тонкої і делїкатної роботи. Трохи низше Днїпром, в порічю рр.Стугни і Красної в околицї Трипілля викрито слїди множества осад сеї передмікенської культури (по місцю нахідок названої трипільською). Люди жили тут в хатах, углублених в землю, а зверху надбудованих з дерева, вилїпленого глиною; зроблені проби реконструкції такої доміки представляють її в видї неглубокого заглублення в землї од 3 до 5 метрів в довжину і ширину, з глубшою ямою в центрі, де містить ся огнище; стіни робили ся з частокола або плетня і облїплювали ся глиною змішаною з половою або висівками. Центральна яма, в сусідстві огнища буває завалена останками їжі — особливо кістками звірят (оленя, кози, свині, корови, вівці, коня), рибячями кістками і. лускою, черепашками, перемішаними з попілом, черепками з розбитої посуди, і знарядєм камінним, роговим і кістяним. Останки попілу стрічали ся также і по за домівкою, на дворі. Відмінний від сих хат тип дають т. зв. точки, що в Трипільській околиці стрічають ся поруч них. В них нема слїдів таких богатих останків, за то маса глиняної посуди, цілої або побитої, часом з слїдами попілу і недопалених людських костей. Підлога в них з паленої глини, без центральної ями; стїни були також лїплені з глини. Висловлена була гадка, що сей другий тип то гробовища мешканців передмікенських осель. Але докладно відмежувати сї два роди будови, що стрічають то поруч себе, то тільки одні в даній місцевости, не завсїди можливо, і спеціально похоронне призначіннє тих глиняних „точків” також вимагає ще вияснення 5).
В міру того як роблять ся пильнїйші дослїди, викривають ся богагі слїди людського житя в побережах і иньших рік: так нпр. показуєть ся, що смітниками, останками житя неолїтичних часів покриті береги р. Уша і його допливів, особливо р. Норини, де бачимо численні слїди осад й фабрик кремінного знарядя (а особливо прясел на веретена, що виробляли ся тут з шіфера і звідси широко розповсюджували ся по Українї, навіть в історичних часах). Неолїтичні останки викриті також в сусідстві нижнього Уша, в порічю Припети й нижньогоТетерева; в великім числї сконстатовано їх в порічю Буга (прослїджено береги між Берестєм і Володавою), і т. д. Велике гнїздо осад і робітень виступає в полудневій Волини, в околицях верхньої Горини й Ікви, де звістно вже близько сорок таких місць, і між ними кілька незвичайно богатих фабрик, головно полїрованого камінного знарядя (як В. і М. Мощаниця, Радимин). З иньших, особливо визначних богацтвом останків місць згадаю Юрєву гору коло Сміли, де назбирано з півтори тисячі знарядь. Велика робітня відбиваного і полїрованого камінного знарядя, костяних виробів і посуди вислїджено коло с. Волоського на Днїпрі (низше Катеринослава). Богату останками стоянку викрито в с.Пироговцї на Деснї (Новгородсїверського пов.), в Хайловщинї на Донцї і взагалї на піщаних берегах Донця, й ин. 6). Слїди осель-мазанок з мальованою посудою (т. зв. передмікенської культури) від київських околиць 7) тянуть ся передстеповим поясом далеко на полудневий захід в басейн Дунаю: гнїзда сих осель викриті в порічю р. Гнилого Тикича коло с. Колодистого в Звенигородськім пов., в порічю Кодими коло с. Криничок (Балтського пов.), в порічю Ушицї коло с. Крутобородинець (Летичів. пов.). Далї велике множество бачимо їх в Галичинї, в порічах лївих притоків Днїстра — Збруча, Ничлави, Серета, Джурина (коло Васильківець, Зеленчі, Капустинець, Золотого Більча і найновійші коло Кошиловець), і над самим Дністром (коло Городницї і Мільницї). Викрито їх в порічю Прута на Буковинї (коло с. Шипинцї) і на Бесарабії (Петрені в Білецькім пов.), і відси слїди анальоґічної культури йдуть далї на захід 8). Скрізь в наших находках виступають тут поруч характеристичної мальованої посуди отсї характеристичні також останки глиняних мазанок (вимощені глиною стіни, місцями глиняна підлога і глиняна ж стеля) з обстановою пізнього неолїта-знарядєм з каміння, рога і кости, з виразними слїдами одомашнення звірят і початків хлїборобства.
На Подністрянщинї слїди неолїтичного чоловіка бачимо в скальних печерах, як і в палеолїтичні часи. Печери з слїдами неолїтичного побуту знайдено також на галицькім Поділлю (коло Золотого Більча). 9)
Камінь і в сїй стадії культури зіставав ся головним матеріалом для всякого знарядя, але техніка його значно вища в поріваню з палеолїтом : знарядє відбите зручним ударом вирівнюєть ся і вигострюєть ся дрібними ударами — тим надаєть ся йому й краща, правильнїйша форма, і більша користність. Деякі знарядя, як молоти, сокірки, долота, клини, делїкатно полїтерують ся. Для насаджування на держално просвердлюють ся акуратні дїри, чого не знала палеолїтична техніка. Саме знарядє стає більш ріжнородним, появляють ся нові форми його, напр. булави, долота; сокіри й молотки приберають ріжні варіяції. Окрім каміня обробляли кість і ріг; київська оселя при Кирилївській улицї дала особливо богату колекцію виробів з рога оленячого та лосячого: сокіри, вузькі і ширші, полїровані, також долота, спицї, вістря, шила і т. й. В великім числї стрічають ся отсї кістяні і рогові вироби поруч камінних в оселях передмікенської культури.
Дуже важним культурним здобутком був виріб посуди з глини і вивалюваннє її в огнї; в київських оселях, як я згадував, знайшлись гончарські горни для випалювання посуди, викопані в землї, густо обтикані патичками і вимазані глиною, а зверху заложені глиняним черепєм і теж вимазані глиною. Фабрикація з орнаментованнє посуди доходить в сїй добі до духе значного розвою й висоти.
Сї технічні здобутки передовсім кидають ся в очі в неолїтичних нахідках. Але і в матеріальній і в духовій культурі чоловіка помічаємо ще иньші, далеко важнїйші зміни. Чоловік не задоволяєть ся вже природним захистком, а робить собі штучні домівки, крок за кроком полїпшуючи їх. Він копає печері в землї, далї будує стіни з паль і плоту, обмазуючи глиною; доходить ріжних полїпшень в урядженню огнища, печи і т. й. Глиняні хати осад викритих в околицї Трипілля часом стоять кругом, инодї по кідькадесять, творячи таке чимале село (хоч не всюди ясно, чи маємо до діла з хатами, чи з якимись похоронними будовами). Нахідки в полудневій Волини в деяких городищах численних останків неолїтичної культури (Будераж, Радимив, Васьковичі) вказують, що тодїшнїй чоловік будував уже городки для безпечної оборони, чи може й иньших цілей, а великі розміри декотрих сих городищ (що займають часом гектар і навіть кілька гектарів поверхні) вказують на значну великість громад, що будували сї городки. Вони лежать в сусідстві ріки, обведені високим округлим валом і звичайно по за ним мають ще другий концентричний вал, тільки неповний — він боронить слабшу, приступнїйшу сторону городка 10).
Ловецтво, рибальство й просте збираннє їдобного матеріалу перестали бути одинокими способами виживлення чоловіка. Він уже господарить. Західноевропейські неолїтичні нахідки не лишають місця для сумнїву, що неолїтичний чоловік мав уже домашніх звірят: не тільки пса, найдавнїйшого з них, але й вівцю, козу, бика, свиню. Кости сих звірят в великім числї стрічають ся тепер в згаданих мазанках з мальованою посудою, пізно-неолїтичної доби, і по всякій правдоподібности се вже худоба домашня. Найбільше сумнївів будять численні кости коня-чи був се кінь одомашнений чи дикий (дикі коні в великім числї жили в наших степах, і навіть одомашненнє коня взагалї деякі дослїдники ведуть зі східноевропейських степів). Не підлягають сумнїву початга хлїборобства: в тих же глиняних будовах в значних масах стрічають ся зерна збіжа ячменя й особливо пшеницї, в цїлим видї, і в видї круп, також пшенична, просяна і ячмінна полова. Для мелення і обдирання зерна служили заглублені камнї з другим округлим каменем до ростирання, що дуже часто стрічають ся в неолїтичних осадах Поднїпровя і Поднїстря, — сї зернотерки були прототипом ручних жорен 11).
В сумі образ матеріальної культури пізнїх неолїтичних часів, який дають наші розкопки, відповідає досить близько тому образу, який дослїди лїнґвістичні дають індоевропейській культурі на переломі неолїту й металїчно ї культури, перед розселеннєм індоевропейських племен. Се побачимо низше.
Естетичному розвою неолїтичної людності наших країв дає високе свідоцтво мальована й гравірована кераміка з кінця сеї доби (т. зв. передмікенська). Хоч початком своїм вона, мабуть не була свійська, але в кождім разї розвинула ся й держала ся на широкій просторони вашої території роботою свійських майстрів: численні гончарські горни й смітники з невдалим начиннєм і слїдами випалювання свідчать про се виразно. Способи виробу дуже примітивні — начиння роблять ся ще без гончарського колеса, що найбільше вигладжують ся дощечкою, або роблять ся на глиняних правилах; але посуда ся виріжнюєть ся вже дуже високою технікою в виробі і випалюванню глини, що в певних родах зближаєть ся своїм виробом до теракоти. Крім посуди дуже ріднородних, часом дуже оріґінальних і куріозних форм (збанки форми груші або бомби, миски для привішування, підставки, двоякі форми бінокля і т. й.), в великих масах стрічаємо глиняні фігурки людської подоби і звірячої; на посудї теж, хоч і рідше, стрічають ся малюнки людей і звірят. Маємо отже зовсїм серіозні початки артистичної творчости; розумієть ся, вона дуже наівна, але сміливо береть ся до розвязок проблем плястики, помічує реальні форми, рух (малюнки собак). Але все ж таки найбільше вражає богатий і повний смаку орнамент і полїхромія мальованої посуди. Орнаментація зложена головно з ріжнородних комбінацій кривих спіральних лїнїй: на одних начинях, не мальованих, сї лїнїї витискані, чи гравіровані, і взір складаєть ся з комбінацій таких концентричних лїнїй; на посудї мальованій сей орнамент мальований на тлї натуральнім, або на помальованім кольоровім. При тім сей спіральний орнамент визначаєть ся дуже значним артизмом, правильністю, різнородністю й смілїстю комбінацій; ґамма красок — білих, червоних, чорних, каштануватих (на червонім поли чорні або каштануваті взори, на білїм — червоні і т. й.) мав в собі також багато артистичного, як і сама форма посуди, так що сї вироби серед бідної обстанови неолїту і прийнятих звичайно поглядів про некультурність і примітивність тодїшн ього чоловіка вдаряють незвичайно — як щось неможливо високе. Але сума наших відомостей, зростаючи все більше з часом, власне протестує все голоснїйше против таких поглядів на тодїшн є житє як щось дуже примітивне.
Бачимо вже культ небіжчиків, — се незвичайно характеристич- не для чоловіка явище, що вказує на цїлу еволюцію в крузї ідей, звязаних з смертю, матеріальною і духовною істотою чоловіка і т. й. Похорони небіжчиків — принаймні в другій половині неолїтичної доби (бо для ранньої неолїтичної культури похоронів ми досї не можемо на певно виказати у нас), уложили ся вже в певні вироблені, рітуальні форми, і сї похоронні обряди в своїм переведенню вимагали часом чималого накладу кошту і працї (високі могили, може похоронні глиняні будови), а се вказує на велике значіннє, привязуване до сих виразїв пошани і заразом-способів охорони від злоби небіжчиків і шкоди від них.
В рітуалї сїм переходили часом більше або меньше різкі зміни, розширяючись на великі простори. Такі перейнятя обрядів, як і ріжні культурні течії, також не раз дуже розширені, дають характеристичну вказівку на широкі зносини, обмін ідей і продуктів між тодїшньою людністю, бо обясняти сї відміни, як то до недавна роблено, а й тепер часто робить ся — самими лише міґраціями, переходами племен, що, мовляв, переносили з собою певні обряди й культурні форми, нинї вже нїяк не можна 12).
В археольоґії прийнято, що старшим обрядом було хованнє небіжчика в землї, а паленнє трупа — новійшим. Се само по собі вповнї правдоподібно, але з наших находок такого хронольоґічного наступства не можна поки що уставити, бо похоронних находок з часів раннього неолїта не можемо на певно вказати, а в пізнїйшій неолїтичній добі поруч себе виступають обряд ховання і обряд палення.
Найстарший обряд ховання, який можна сконстатувати — се похорони т. зв. скорчених скелетів. Небіжчика ховають в ямі (рідше на поверхні землї), й над ним сиплють могилу, часом досить високо (і до сїще бувають могили до 10 м. високі). Найбільш типова форма похорону — де труп лежить на боцї, скорчивши ноги, з притуленими до лиця руками; але вона вагаеть ся значно: часто труп лежить дещо скорчений тільки, або й випростуваний. Особливих рітуальних подробиць в похороні не примітно; стрічаєть ся камяне знарядє й глиняна посуда; часом яма має слїди деревляної цямрини, або обложена каміннем; загалом же обстанова похорону дуже бідна. З такими прикметами виступає він на широкім простори східньої і центральної України (Приднїпровє і далї на схід до долїшнього Поднїстровя). Там де в могильних насипах стрічаємо кілька типів похорону, се звичайно найстарший. В західнїй Українї (Галичинї) звістні кілька випадків такого похорону, але вже без могильних насипів (такі звісні й далї в західнїй Европі). Місцями сей рітуал додержав ся до початків металїчної культури (бронзи й навіть залїза) 13). Зовсім конвенціонально і безосновно його тепер звуть часом „кімерійським”.
При кінцї неолїтичної культури на сїм похороннім типі слїдний новий дуже характеристичний обряд: обсипування, або обмазування небіжчика червоною краскою (охра, окис зелїза) 14). Нахідки таких т. зв. фарбованих скелетів вказують на широке розповсюдненнє сього обряду, особливо в надморськім і степовім поясї: могили такі звісні в дуже великім числї, часом великими гніздами, по кількадесять або кілька соток, від Кубани до Бесарабії; на півночи вони сягають в полудневу Київщину і в порічє середнього Донця, в Харківщинї; звісні і в Сибіри 15). Хронольоґічно сей обряд припадав на кінець неолїту й початки металїчної культури 16). Що до самого крашення були ріжні обяснення, але докладнїйші спостереження не лишають уже місця сумнїву про його походженнє: положений в могилу труп посипав ся або мастив ся зверху краскою, часом лише голова і верхні части, часом цїлий, і з розкладом тіла фарба осідала на костях 4). Зрештою крашеннє небіжчиків звісне і в инших краях — нпр. в Італїї, полудневій Франції, північній і полудневій Америцї, Океанії. Його досить правдопдібно ставлять в звязь з рітуальним значіннєм червоного кольору яко краски жалоби-широко розповсюдненим (включно до „червової китайки” наших козацьких похоронів).
В полудневій Волини і на Поділю червоних скелетів не бачимо, натомість виступав такий варіант: небіжчика клали на поверхні землї, підсипаючи йому під голову ясної глини; зроблені з сеї ж глини валки клались на труп; з ним ховали камінне зварядє і глиняні судини і насипали могилу 18).
На галицькім Поділю і подекуди на Волини стрічаємо похорон трупів в камяннх скринях (кістах), зложених з камяних плит, старанно притесаних, з плитяним же дном і накривкою; разом з трупами знаходили посуду і камінне знарядє. На жаль досї не удалось захопити ні одної такої скринї цїлої, не попсованої, або не спорожненої 19).
Похоронний обряд з паленнєм мерця бачимо також в ріжних відмінах.
В лїсовім поясї — в київськім Полїсю й на Волини, бачимо урни з попілом небіжчика поховані в камяних скринях. Сей похорон стрічаєть ся дослїдникам досить рідко, бо сї скринї не мають над собою могил і лише припадково видобувають ся; але в кількох випадках такі гроби удало ся оглянути докладно. В неглибокій ямі під верхньою верствою землї поставлено довгим чворокутником, на один — два метри довго, вісїм камяних плит, зтесаних з верху, аби не виставали, і зверху накрито девятою великою плитою: в такій скрині (вісті) стояло по кілька горнцїв з попілом і лежали полїровані камінні сокіри 20).
На сходї, в басейні Донця викрито похоронні поля з паленнєм мерців, з грубо зробленою глиняною посудою і такимже грубо-зробленим (може спеціально для похорону) камінним знарядєм 21).
В осадах з мальованою і орнаментованою посудою ми бачили „точки” з похоронними урнами, що містять в собі спалені кости небіжчиків ; при них посуда і ріжне знарядє. Але брак докладнїйших дослїдів не дає ще можности відріжнити помешкання від таких похоронних будівель, анї здати собі справи з урядження сих похоронни„точків” 22).
Всї отсї відмінні типи і варіації похоронного обряду вказують на етноґрафічні або культурні ріжницї, зміни і рух в житю нашої території тої доби — не завсїди ще зрозумілий в своїх причинах, але в кождім разї очевидний. Найбільш одначе проречистим проявом руху і змінности житя тих часів являєть ся все таки сама отся культура глиняних мазанок і мальованої посуди. Крім самої високої вартости своєї (розмірно висока технїка, багацтво форм, перші безсумнївні початки артистичної творчости, в дечім — високий поступ її) — вона викликає ряд інтересних питань з житя нашої території сих часів..Різко відріжняючи ся від попередніх і сусїднїх верств неолїтичної культури, вона з характеристичними прикметами одностайности прокидаєть ся раптом на великій території, від нижньої Десни до середнього Дністра і Прута. В анальоґічиих нахідках мальованого начиння і глиняних статуеток проходить на захід на Молдаву і Семигород, далї анальоґії для неї бачимо в нахдіках середне-дунайських країв і Адріатицького побережа, з другого боку вони прокидають ся в останнїх нахідках Тесалїї і в памятках старої еґейської культури передмікенських часів. Сї подібности не одному дослїднику піддавали гадку, що в сій нашій культурі мальованої посуди маємо відблиски перед-мікенської або й мікенської культури еґейського побережа; се дуже привабне обясненнє, але трудність в тім, що тамошня передмікенська культура, що цвіла коло 2000 лїт перед Хр., як звичайно приймають, розпоряджала високо-розвиненого бронзовою культурою, і трудно собі представити, що людність наших країв переймала орнамент і технїку росписування посуди, а не перейняла від своїх учителїв чи посередників металїчного знарядя, анї навіть уживання гончарського колеса, добре звісного в передмікенській добі. Тому иньші дослїдники склонні бачити в нашій культурі явище старше від перед-мікенської культури еґейського побережа, десь коло 3-ої тисячі лїт перед Хр., або навіть прототип перед-мікенської культури, що був принесений в ті полудневі сторони якоюсь мандрівкою — напр. тракийських племен, що мандрували з чорноморських сторон в краї балканські 23). Той факт, що в початках металїчної доби ся культура зникає, не лишаючи нїяких слїдів, нїякої спадщини у пізнїйшої кольонїзації, справді дає арґумент за мандрівкою представників тої пишної культури,-поки що принаймні.
З другого боку признаннє сеї культури незалежною від еґейської, розумієть ся, висуває на чергу питаннє — під якими ж впливами розвинула ся вона у нас, де її вихідна точка? Як на таку иньшу можливу вітчину її пробувано вказати на стару Персію 24). Правда, не бракує голосів і за тим, щоб бачити в наших нахідках культуру самостійну, яка зробила великий вплив на европейську культуру 25). Але недавні нахідки ва Північнім Кавказї і Туркестанї посуди і фіґурок нераз дуже близьких до наших, а також і подібних глиняних будівель, з кремінним і мідяним знарядєм (в нахідках туркестанських) роблять досить мало правдоподібною гіпотезу самостійности і більш кажуть сподївати ся розвязання справи від дальших азийських нахідок. Остаточно розвязати се питаннє було б передчасно силкувати ся тепер, коли ми ще так мало знаємо про сю культуру у себе — коли в нашім розпорядженню лише кілька відокремлених гнїзд, більш менш припадково викритих, переважно лихо розслїджених і лихо описаних. Я спинив ся на сих здогадах тільки на те, щоб зазначити, які інтересні перспективи відкривають перед нами сї нахідки.
Меньше нїж для студіовання неолїтичної культури, зроблено Досїдля вияснення фізичного типу неолїтичної людности наших країв. Досї можна констатовати лише одно: се була людність довгоголова 26). На иньші антропольогічні прикмети зважалось дуже мало, аби було можно щось загальнїйше вивести, але де звертали увагу на форму черепа (і розумієть ся — де похоронний обряд зіставив кістяк цїлим, не спалено його), звичайно виявляло ся, що неолїтичні черепи довгоголові 27). Виїмки рідкі, одиничні, і то в похоронах переходового часу, напр. в похоронах з фарбованими кістяками, що стоять уже на порозі металїчної культури 28).
Примітки
1) Всї хронольоґічні обчислення його, розумієть ся, можуть бути тільки приблизні, гіпотетичні тим більше, чим далї вони йдуть в глубину минулого. Подаємо напр. такі обрахунки з новійшої археольоґічної лїтератури: пізнїй палеолїт, маґдаленська і солютрейська доба 40.000 15.000 лїт перед. Хр., переходова 15.000- 5.000, раннїй неолїт 5.000- 3.500, пізнїй неолїт 3.500-2.100, мідяна культура 2.100-1.800, бронзова 1.800-1.000, рання залїзна (Діпільон-Вілянова-Гальштат) 1.000-500, культура Тен від 500 до Хр., римська від Хр. до 300. В наші сторони карпатсько-днїпровські нові культурні течії доходили з значнім опізненнєм: римські впливи в II-IV в. по Хр., тенські коло 200 л. перед Хр., гальштатські коло половини останнього тисячолїтя перед Хр., і початки металїчно ї культури мусїли теж значно припізнити ся.
2) Кирилївська ул., Флоровська гора, Юрковиця, Преорка, Соломянка, Лиса гора.
3) Про неолїтичні печери Київа — Антоновичъ Археологическія находки и раскопки въ Кіе†и въ Кіевской губерніи въ 1876 г. (Чтенія київські І), Антоновичъ и Армамевскій op. c. 31-3, Уваровъ op. c. 276, Труды IV (съЂзда т. І. Про богаті, хоч і недбало використані нахідки Хвойки коло Кирилївської ул. — передо всїм його власна публїкація: Каменный вЂкь средняго ПоднЂпровья с. 754 і далї. Більше науково, але тільки на підставі уділених йому звісток і рисунків, студіював їх Вовк op. c. (Материяли І). Коротші замітки, але оперті на автопсії, вповнї або в части — Антоновичъ і Армашевскій op. c. 29-30, Записки Наук. Тов. ім Шевченка т. IX, Труды XI съЂзда II с. 141.
4) Про неолїтичні гнізда в околицях Київа і по Днїнру — Археологическая карта Кіевской губ. В. Антоновича, статї М. Біляшевського первобытный человЂкі на берегахъ р. ДнЂпра вблизи Кіева, в Київській Старинї 1890, IV, НЂсколько новнхъ стоянокъ — ibid. 1891, III. і СлЂди первобытнаго человЂка — Труды УIII съЂзда т. III, К. Мельник в Трудах IX съЂзда т.II і Каталогъ коллекціи Поль (таб. І — Вишеньки), Т Кибальчич в Сборнику археолог. института т. III, Самоквасов в кн. Антропологическая выставка III (с. 339-100) й ин.
5) Про трипільські нахідки: Хвойка Каменный вЂкъ р. ПриднЂвровья, і йогож: Раскопки 1901 г. въ области трипольской культуры, (Записки отд. русской й слав. археологіи Русскаго Археол. Общ. т. V). Про иньші низше.
6) Антонович Археологическая карта Волынской губ. (тут і дрібнїйша лїтература), йогож О каменномъ вЂкЂ въ Зап. Волыни (Труды XI зїзду т. І). Якимовичъ Дюнныя стоянки неолитической эпохи въ Радомысльскомъ уЂздЂ Кіевской губ. (Археолог, лЂтопись Южной Россіи, 1903). Н. БЂляшевскій Дюнныя стоянки неолитической эпохи на берегахъ Западнаго Буга (Труды XI зїзда, І). Бобринскій Курганы в случайныя археологическія находки близъ м. СмЂлы І с. 122 (Юрєва гора). Каталогъ коллекціи Н. Поль (с. 113 — Волоське). Самоквасовъ — Антропологическая выставка III, с. 389 (порічє Десни). Городцовъ — Труды XII съЂзда с. 175, 249, й ин.
7) В лїтературі появили ся глухі звістки про нахідки в порічю Десни (у Хвойки), але близше про них нічого не звісно.
8) Відомости про сї нахідки до р. 1903-4 зібрані в 2 вид. сього тому і в статї Вовка: Вироби передмікенського типу у неолїтичних становищах на Українї (Матеріали до українсько-рус. етнольоґії, VI ст.). Доповнити її треба такими важнїйшими публїкаціями: Хвойка Роскопки 1901 г. (як вище); R.Kaindl Pr?historisches aus der Bukowina (Jahrbuch der Zentral Kommission, 1903 і 1904, осібно п. т. Beitr?ge zur Vorgeshichte Osteuropas, 1910) і Neolithischne Funde mit bemalter Keramik in Koszy?owce (ibid., 1908) — нахідки в музею львів. унїв. знаю з автопсії); Niederle Slovansk? Staro?.. І гл. XI; А. Спицын Раскопки глиняныхъ площадокъ близъ с. Колодистаго (ИзвЂстія археол. ком. XII, спровозданнє пок. Доманицького). Штернъ Доисторическая греческая культура на ЮгЂ Россіи (Труды XIII археол. зїзду, І, 1907). Реферат Хвойки про роскопки в Крутибородинцях — виходить в Трудах XIV арх. зїзду, див. ИзвЂстія с. 47. Про розкопки криницькі знаю від А. Спіцина.
9) Materya?y antropologiczno-archeologiczne IV с. VII-VIII. Oesterreichische Monarchie in Wort und Bild, Galizien,с. 118.
10) Антоновичъ Каменный вЂкъ въ Зап. Волыни, і йогож карта Волыни, sub vocibus.
11) Про нахідки згадані статї Хвойки, Вовка, Штерна. Спеціальна статя про кости з кошиловецьких розкопок: : Dure, Untersuehungen ?ber neolithische Knochenreste aus Ostgalizien (Ztschr. t. landwirtschafti Versuchs'wesen in Oesterreich, 1909). Про одомашненнє звірят і початки хлїборобства взагалї крім нового, та ново обробленого видання класичної працї Гена (V. Hehn, Knitnrpflanzen und Haustiere in ihrem Ubergang aus Asien nach Griechenland und Italien sowie in das uhrige Europa, див. : E. Hahn Die Haustiere und ihre Beziehung zur Wirtschaft des Menschen, 1896. C. Keller Die Abstammung der ?ltesten Haustiere, Ціріх, 1902 йогож Naturgeschichte der Haustiere, Берлїн, 1905 i Die Haustiere als Menschlicher Kniturerwerb (в серії Der Mensch u. d. Erde ,Kpемepa б. р.). 0. Albrecht, Zur ?ltesten Geschichte des Hundes, Монахів, 1903. P.Matschіе, DieVerbreitung der Haustiere (Mensch u. Erde). Hahn Zur Entstehung des Getreidebau 1903 (Ztschr. f. Ethn.). Hoops Waldb?ume und Kulturpflanzen im germanischen Altertum, 1905. M. Much Vorgeschichtliche N?hr-und Nutzpflanzen Europas (Mitt. d. anthrop. Ges. in Wien 1908). Перегляд матеріалу про домашніх звірят — Much Die Heimat der Indogermanen im Lichte der urgeschitlichen Forschung, 1902, розд. VI, підручники Шрадера, Гірта й ин. Спеціальнїйше, про східноевропейські краї: Д. Анучинъ Изъ древнЂйшей исторіи домашнихъ животныхь въ Россіи — Трудн VI съЂзда т. І. О. Кеппенъ. Къ исторіи тарпана (дикого коня) въ Россіи і Д. Анучинъ Къ вопросу
о дикихь лошадяхъ в ихъ прирученіи въ Россіи — Журналъ Мин. Нар. Просв. 1896 кн. І і VI
12) Про се моя статя: Етноґрафічні категорії і культурно-археольоґічні типи в сучасних студіях Східньої Европи, 1904 (Статьи по славяновЂдЂнію, вид. петерб. академії. І).
13) Бранденбургъ Объ аборигенахъ Кіевскаго края — Труды XI съЂзда т. І (там і де що з иншої лїтератури сих находок); Еварницкій Розкопки кургановъ въ Херсонской губ. — ibid.; Кнауера, розкопки бесарабські, ibid. т. II і в Чтеніях київ. істор. товариства т. Ш — VI; Антоновичъ Каменный вЂкъ въ Западной Волыни (Труды XI съЂзда т. І) й Археол. карта Волынской губ. — показчик с. 126-7; Demetrykiewicz Nео1іtyczne groby szkielet?w t. Zw. Siedzacych (Hockergr?ber) w Przemyskiem i Krakowskiem (Materia?y antrop.archeologiczne т. Ш, 1898); дрібнїйші звістки в Археол. лїтописи Юж. Россіи, 1899 с. 212, 1900 с.19 й ин. Про розповсюдненнє сього типу по иньших краях і ріжні обяснення незвичайної пози мерця R. Andree Ethnologische Betrachtungen uber Hockerbestatung (Archiv f. Anthr. 1907 — сам Андре толкує позу мерця звязуваннєм трупа (щоб не дати йому вийти і шкодити живим), практикованим у ріжних племен. Иньше обясненнє-як пози спочинку — F. Regnault Des attitudts dans la race humaine (L'Homme preh. 1909).
14) Перехід до сього нового обряду дуже добре слїдний напр. на розкопках Еварницького — Труды XI съЂзда т. І. Навпаки в харківських розкопках пнї Мельникъ Антоновичъ (1. с) фарбовані скелети бачимо в сподї могили, а в насипах не фарбовані; але се ще не значить,що сам сей тип був пізнїйший (див в Трудах XII съЂзда с. 190).
15) Нахідки на нашій території (з Кавказом і Кримом включно) до року 1898 досить повно зібрані й описані д. Спіциним в статї: Курганы съ окрашенными костяками (Труды отдЂленія рус. й слов. археологія т. IV, 1899). Нахідки пізнїших лїт в статях Брандебурґа, Кнауера, Еварницького в Трудах XI съЂзда, пнї Мельник, Даниловича, Городцова, Покровского, Янчука в Трудах XII съЂзда Городцова і Еварницького в Трудах XIII съЂзда, Бобринского і Спіцина в ИзвЂстіяхъ археол. ком. XII, XX, Археологическая лЂтопись Южной Россіи 1899 р. с. 58, 116-7, 212, 1900 р. с. 8, 181, 1901 р. с. 91, 177.
16) Веселовский пробував довести, що вони належать до бронзової епохи, й камяне знарядє в них в них мало лише рітуальне значіннє. На сїм стоїть і Городцов. Подібне доводив Бранденбург для похорону з нефарбованими (скорченими) скелетами (ор. с.). Але їх доводів не можна прийняти: по перше, неправдоподібно щоб за коротку бронзову епоху лишила ся така маса сих похоронів, по друге — дуже неправдоподібно, аби металїчна культура не зраджувала себе замітнійше нічим в такій масї похоронів з обстановою камінної культури. Див. в сій справі ще дебати XII археольоґічного зїзду-Труды т. III с. 363.
17) Спостереження Антоновича, Спіцина, Кулаковского, Кнауера, Городцова покінчили з давнїйшими обясненнямм фарбовання; що небіжчики були ховані в червонім убранню, або що крашено відчищені від мяса кости небіжчика (се обясненнє повторив іще недавно Нїдерле — ЧеловЂчество въ доистор. времена с. 147-8). Антонович вказав нахідку скелета, у якого фарба лежала на глині, що закривала очі небіжчика; Кулаковский вказав на оден кримський похорон в місті, де земля не привалила небіжчиків, і на них і на підстілці видно було смугу насипаної червоної фарби. Спіцин згадує анальогічний факт, де кости скелета були зверху посипані фарбою, а зі споду були білї, і т. и. Природознавцї-хемики виказали що кість прийняла фарбу тільки довго по похороні, не лише обгнивши, але й висохши. Див. комунїкати з рефератів Антоновича в Трудах VIII съЂзда с. Ш с. 91-2, Трудах IX зъЂзда т. II с. 108, Веселовского в Записках имп. археол. общ. 1901 (нова серія т. XII). Бобринскій Курганы близъ СмЂлы І с. 58, П с. 59 і Отчетъ о раскопкахъ в Черкасск. й Канев. у. въ 1901 г. (ИзвЂстія археол. комміссіи IV). Кулаковскій Къ вопросу объ окрашенныхъ костякахъ — Труды XI съЂзда т. І i Sur la question des squelettes color?es в київ. Универс. извЂстіяхъ 1905. Якимовичъ — Объ окрашенныхъ костяхъ, находимыхъ при археолоґическихъ раскопкахъ і о микроскопическомъ строеніи молочныхъ зубовъ нижней челюсти человЂка каменнаго періода (Университетскія изв. київ. 1900 кн. XII с. 302 і далї — в обох рефератах ішла мова про мікроскопійний дослїд крашених костей). E. Krause Zur Frage von der Rothfarbung vorgesehichtlichen Skeletknochea — Globus t. 80 i Menschliche und Tier-Knochen mit rothen Flecken — Verhandl. d. Berlin, anthr. Ges.101. Knaueur Menschliehe Knochen mit rothen Flecken aus bessarabischen Gr?bern (ib.). D?hn Rot und Tot (Archiv, f. Religionswiss. 1906) і замітка Сонні тамже.
18) Розкопки Люби-Радзіміньского, справоздання в Zbior'i wadomo?ci do antropologii kraiowej т. I — Ш; зібрані результати, з численими ілюстраціями, в Трудах IX з’їзда т. П — Памятники каменнаго вЂка части зап. Волыни. Здобуті з сих могил кости описав Копернїцкий в І і Ш томах Zbior'a. Для пов. Камінецького див. Pu?aski Poszukiwania archeologiczne na Podolu rosyjskiem — Zbi?r t. XIV.
19) Замітки Кіркора в Zbior’i wiadomo?ci т. I-Ш с. 67, Археол. лЂтопись Южн. Россіи 1901, с. 80 і 163, 1902 р. с. (Подонє). ИзвЂстія археолог, ком XXIX с. 54 (полуд. Волинь)
20) Вишевичі і Глинниця Радомиського п, Жидовцї Сквирського,Збранка Овручського п., Окнини, Новий Малин, Верхів Острозького п. — Антоновичъ Раскопки въ странЂ Древлянъ (Матеріали по археологіи Россіи, изд Археологич. коммиссіею) с.21, 49-51 і його-ж Археологическая карта Кіевской губ. с. 58, Археол. карта Волын. губ.с. 90, 95, 96 (докладно описані тільки нахідки з Вишевич).
21) Данилевичъ Раскопки кургановъ около Будъ и Березовки Ахтырскаго у. — Труды XII съЂзда (вони називають ся тут могилами, але властиво могильних насипів сливе не замітно).
22) Про нахідки недопалених людських кісток в урнах „точків” — Хвойка ор. с.; він каже одначе, що знаходив на „точках” і цілї скелети, черепи і т. и. і оден раз скелет з обпаленими кістьми — се могло стати ся і просто від пожежі. Дебата про похоронний характер „точків” див. Археологическая лЂтопись Южной Россіи 1904, № 3 і 4. В їх похороннім характері сумнївають ся дослїдники і нинї.
23) Крім цитованих статей Вовка і Штерна див. ще Hubert Schmidt: Troja-Mykene-Ungarn (Ztschr. f. Ethnol. 1904), М. Ноеrnes:Die neolithichne Keramik in Oesterreich (Jhrbuch der Zentral-Comm. 1905) і Les premi?res c?ramiques en Europe centrale (Compt. Ren. XIII congr?s d’antrop., 1908). Про розширеннє мальованого начиння й спірального орнамента в центральній Европі див. Мuch. Heimat der Indogermanen
24) Див. ИзвЂстія XIV арх. съЂзда с. 51. Про найстарші типи мальованої посуди з Месопотамії і їх впливи на середземельну кераміку:J. de Morgan Observations zur les origines des arts ceramiques dans le bassin m?diterran?en Revue de l' ec. anter 1907. Див. ще до сього: Peet, Wace i Thompson, The connection of the Aegean Civilisation with Central Europe (Classic. Review, 1908). Vassits South-eastern elements in the prehistoric eivilization of Servia (Annual Britsh School in Athens, 1908).
25) На такім становищу став напр. в останнїм часі, під впливом находок трипільських і петренських оден з найбільш авторитетних істориків старинного світу Ед. Майер. В останнїм обробленню своєї історії (Geschichte des Altertums, І. 2, вид. 1909, § 533, 537, 543, 545, 570) він признає за сею культурою велику оріґінальність; вважаючи европейську культуру взагалї пасивною, вповнї залежною від культури полудневого Сходу, він в нашій культурі “на схід від Карпатів” бачить оден з немногих (двох тільки) моментів, коли в Европі розвинуло ся щось незалежне від, впливів Полудня. Особливо в похороннім обрядї — паленню мерця бачить він сю ориґінальність і відси виводить пізнїйше розширеннє сього обряду в еґейській культурі.
26) До пояснення, кому се треба: форма черепа обчисляєть ся відносинами його широкости (виступів над ухами), до довжини (від виступа чола над носом до потилиці): сї відносини, помножені на 100, дають „черепний показчик”: коли, скажім, голова о третину довша в порівнанню з широкістю, то відносини сї =3/4, отже покажчик = 75. Показчик сей вагаєть ся на людських черепах між 58 і 98, але найчастїйше між 70 і 85. Черепи з показчиком вище 80 звуть ся короткоголовими (брахікефальні); границю довгоголовости беруть різно: 77 (показчик Брока), тепер частїйже 75. Черепи з показчиком 75 (або 77) і низше будуть довгоголові (долїхокефальні), між 65 і 80 — середні або ортокефальні; крім того часом іде розріжняють довгуваті (субдолїкефальні) і широкуваті (суббрахікефальні — 81 і 82). Очевидно, що голова тим ширша, чим більш має показчик, і тим довша, чим низший показчик.
27) Див. Богданова О черепахъ каменнаго вЂка, найденныхъ въ Россіи (Антропологическая виставка т. IV) и Quelle est la raсe la plus ancienne de la Russie Centrale (Congres internat. ? Moscou т. I). Антоновичъ О ваменномъ вЂкЂ Зап. Волыни (с 1). Talko-Hrynсewiсz Przyczynek do poznania ?wiata kurhanowego Ukrainy (Materia?y antropologiczno-archeologiczne, IV) (тут одначе злучені до купи могили камяного віку з могилами переходового часу й початків металїчної культури). Меньше цїнні загальні, голословні характеристики, які ріжні дослїдники дають неолїтичній людности, хоч би й на підставі власного матеріалу: нпр. Бранденбургъ Объ аборигенахъ Кіевскаго края (с. 158) — про довгоголовість скорочених скелєтів, Спицын Курганы съ окрашенными костяками (с. 80) — про довгоголовість фарбованих скелетів, Пулавскій Археологическія находки въ Подольской губ. (Труды XI съЂзда II. с.147) — про довгоголовість в тутешніх похоронах, і т. и.
28) Нпр у Бобрінского (Курганы II с. 54 і 140) опублїкований оден похорон, де фарбований скелет був короткоголовий — показчик 82,3.
ПОЧАТКИ МЕТАЛЇЧНОЇ КУЛЬТУРИ: МІДЬ І БРОНЗА, ПИТАННЄ ПРО БРОНЗОВУ КУЛЬТУРУ НА УКРАЇНЇ, ЇЇ ПЕРЕХОДОВИЙ ХАРАКТЕР
Я згадав вище, що в деяких глиняних камерах в околиці Трипілля, з мальованим начиннєм, знайшли ся при урнах мідяні сокірки. Се не одинокий випадок у нас, де серед обстанови неолїтичної культури виступають яко перші металїчні предмети вироби з чистої міди. Нпр. звісна така нахідка з Угорської Руси (Лучка в Ужській столицї), де в похороннім полї камяної епохи знайшла ся мідна сокірка; в деяких могилах з Поділя поруч камяних виступають теж мідяні предмети, так само в могилах з фарбованими скелєтами Харківщини. Нахідки альпейських країв (осель на палях) не лишають місця сумнїву, що першим металєм який почав входити в уживаннє серед неолїтичної культури Европи, була чиста мідь, і тільки пізнїйше стала розповсюднювати ся бронза, себ-то сполученнє міди з циною (більше меньше в пропорції одної части цини на девять частей міди). Се зрозуміле само собою. Мідь металь найбільше приступний, найлекший до примітивного оброблення. Вона вправдї далеко меньше практична меньше трівала і пластична нїж бронза; але щоб зробити бронзу, треба знати два металї — мідь і цину, і то в їх чистій формі, бо нема такого природного сполучення міди й цини, аби дала бронзу безпосереднє при обробленню, і навіть мідяна та циняна руда дуже рідко трапляють ся разом 1). Таким чином виготовленнє бронзи вимагає вже досить значного поступу металїчної техніки, і вона зявляла ся в ужитку значно пізнїйше від чистої міди 2).
Що правда, мідяні вироби звістні і деинде, а у нас особливо в досить малїм числї. Але на се є свої причини, якими поясняєть ся мала численність сих нахідок: мідь тримаєть ся в землї далеко гірше нїж бронза, а з розвоєм бронзових виробів мідяні предмети в великім числї мусїли перетоплюватись на бронзу. Та й увагу на мідяні вироби звернено дуже недавно, й що йно зачинають їх виріжняти в осібну категорію від бронзових; тому й число звісних находок мідяних виробів зростає з року на рік. Замітно виступає мідяна культура і на Українї. Досить богате гнїздо мідяної культури виходить на яв і на східнїх границях на Подоню, в теп. Воронїжчинї 3). Одначе треба відріжняти річи початкової мідяної техніки, коли ще бронзи не знали, від пізнїйших мідяних виробів, що виливали ся замість бронзових, як бракувало цини; а така ріжниця не зовсїди робить ся.
Мідь, потім бронза і золото — се металї, що становлять ранню металїчну культуру. Значно пізнїйше в уживаннє входять зелїзо й срібло.
Своєю появою металї не зробили перелому від разу. Навіть там, де бронза входить згодом в дуже широке уживаннє і стає головним матеріалом для всяких виробів, від зброї до ріжних окрас, творячи певну, епоху бронзової культури і там мідь, потім бронза стрічаеть ся якийсь час, і навіть досить довго поруч виробів камяних і кістяних, лише поволї випираючи їх з уживання. Мідяні й бронзові вироби все були рідкі, дорогі, й не могли війти в ширше уживаннє від разу. Перше нїж мідяні вироби встигли поширитись відповідно, зявила ся бронза. У нас же й бронза не встигла запанувати на добре, як явило ся зелїзо.
Досить розповсюднений в археольоґічній лїтературі погляд взагалї заперечує істнованнє бронзової культури в східнїй Европі, окрім крайньої східньої частини, азийського погранича, що входило в круг азийської бронзової культури — сибирської й середно-азийської 4). Так загально заперечити її не можна, але для центральної України буде відай оправданий такий погляд, що дійсно „бронзової доби” тут не було. Тому що анї міди, анї цини у нас не здобували на місці, бронзові вироби були дістались в наших краях річею привозною 5). Через те тільки в тих частях нашої території, що лежали в близшім сусідстві великих огнищ бронзової культури, могли бронзові вироби, бронзова культура прийти до більшого значіння. Так карпатське згірє входило в круг впливів інтензивної середно-дунайської чи адріатицької бронзової культури; впливи сї були мабуть далеко сильнїйші, нїж би можна судити по нечисленим звістним нам нахідкам бронзових виробів на галицькім підгірю і в горах (тодї мабуть ще переважно зовсім або дуже слабо залюднених) 6). З другого боку, недавнї розкопки в порічю Донця (в Ізюмськім пов.) наводять на гадку, що тут між камяною і зелїзною культурою були часи досить розвиненого уживання знарядь мідяних і бронзових, що могло стояти в звязку з досить сильною бронзовою технїкою Подоня, під впливами чи уральської, чи скорше може — кавказської бронзової культури (могили сеї доби дуже бідні інвентарем, предметів бронзових стрічаеть ся мало, але брак знарядь камяних і зелїзних, істнованнє форм для відливання бронзових предметів і слїди уживання в роботї добрих, металїчних знарядь наводять на гадку, що бронзове знарядє грало в певнім часї тут досить визначну ролю) 7).
В центральні українській землї — в басейн середнього Днїпра й Буга бронзові предмети могли приходити як з заходу, так і зі сходу (з уральських і кавказських країв), а ще більше мусїли приходити з чорноморського побережа. Виразний паралелїзм в бронзовій культурі північного Кавказа і середнього Подунавя, останнїми часами констатований на великій масї матеріалу 8), не полишав сумнїву, що між сими двома культурами була звязь, а таким посереднїм містком між ними мусїло служити чорноморське побереже, з анальоґічною бронзовою культурою. Дїйсно, в побережу нижнього Днїпра слїди фабрикації бронзи досить богаті.
Не маючи місцевих джерел, бронзова культура на великих просторах нашої території могла лише дуже поволї розпросторюватись.Камінь і кість мусїли заховувати своє значіннє в місцевій культурі ще довго по тім, як почали розпросторюватись бронзові вироби; перше нїж встигли вони опанувати її та витиснути з уживання камінь, появились уже вироби зелїзні. Тим можна собі пояснити, що коли в одних нахідках бачимо в обстанові неолїтичної культури предмети мідяні (як в вище наведених), а в иньших по камяній безпосередно наступає бронзова культура (нпр. в деяких могилах з фарбованими кістяками, де поруч з камінем починає виступати бронза),-то маємо знов нахідки, де поруч із камінем виступає безпосередно вже зелїзо як його наступник. Такі напр. могили с. Гатного, с. Янкович коло Київа, де зелїзні знарядя знаходимо в могилах разом з полїрованими камінними і дуже примітивною посудиною 9). Отже виключаючи західнї й східнї краї нашої території, так слабо ще дослїджені — ми скорше можемо говорити про переходовий період від каміня до металю взагалї й сюди зачислити і нахідки металїчних виробів разом з камінем і нахідки мідяного та бронзового знарядя 10).
З тим всїм бронзові вироби були навіть в центральних частях України досить розповсюднені. Не тільки такі як стрілки, зеркальця й ріжнородні окраси, що йдуть потім далеко в часи зелїзної культури, — в досить широкім уживанню були й такі характеристичні вироби як бронзові сокіри, списи, мечі, ножі, що зараз були заступлені зелїзними, скоро тільки зелїзо стало росповсюднюватись 11). Бронзові вироби привозились не тільки готовими, але й вироблялись на місцї, як показують нахідки камінних форм до відливання бронзових сокір, списів, серпів, або куснї приладженого матеріала навіть з середнім Поднїпровю 12). Але могил з типовою бронзовою культурою в центральних землях майже не звісно; де й маємо такі, може бути питаннє, чи не припадково трапились в них самі лише бронзові річи 13).
Примітки
1) Властиво природнє сполученнє міди й цини звісте тільки в однім місці — в Корнуельсї, в Анґлїі; але домішка цини тут далеко більша, нїж потрібно для бронзи, й для того, щоб добути з сеї руди бронзу, треба перше вилучити з неї осібно цину і мідь.
Про мідяну технїку взагалї — Much Die Kupferzeit in Europa und ihr Verh?ltniss zur Kultur der Indogermaneu, 2 вид. Єна 1893, для Угорщини — Pulszky Die Kupferzeit in Ungarn, №84..
2) Галицькі нахідки вказані в працї Муха і в Oesterreich-ung. Monarchie im Wort und Bild, угорсько-руські — у Муха і Пульского. З центральної України — Ханенко Древности ПриднЂпровья І с. 14 (тут видано 7 мідяних сокір ріжних форм, серп, спис і долото з Київщини, серп і спис з Катеринославщини, з-над Днїпрових порогів); Антоновичъ Археологическая карта Кіев. г. с. 77 (мідяна сокіра знайдена разом з бронзою); Хвойко Начало земледЂлїя и бронзовый вЂкъ въ среднемъ ПоднЂпровьи (Труды XII съЂзда) — мідяні і бронзові нахідки з Київщини ; СЂцинскій Археол. карта Подольск. губ. с. 45, 81, 97 (мідяні сокіри). Звістка про мідяні ножі „серповидні” і сокірки з Елисаветградського пов. в Археологическихъ извЂстіяхъ 1895 с. 371. Без сумнїву, й серед иньших колєкций „бронзових річей” знайдеть ся чимало мідяних, там більше що хемічного аналїзу звичайно не робить ся, й мідяні предмети дуже часто з поміж бронзових не вилучають ся. Так в тім же виданню д. Ханенка одна таблиця має підпись: предмети з міди й бронзи. В богатій публїкації Штукенберга. Матеріалы для изученія мЂднаго (бронзового віка восточной полосы Европейской Россіи ИзвЂстія общества археологіи, исторіи й этноґрафіи при Казанскомъ университетЂ, 1901 т. XVII) також в, суміш додані і мідяні й бронзові річи.
3) Разкопки й нахідки з Задонського й Землянського пов. Воронїзької ґубернїї (с. Скорняківка і Скакун) — про них Сизовъ Скорняковскіе курганы Воронежской губ. — Древности моск. арх. общ. т. XIII, Спицынъ, ОбозрЂніє — Труды отд. слав. арх. т. І с. 134; річи (списи, сокири, долота) в москов. історичнім музею (показчик вид. 1893 р. с. 46-7 і 600, скакунівські нахідки записані тут бронзовими). Особливо інтересні тутешнї могили, де знайшли ся самі камяні і мідяні вироби. Такіж могили знайшли ся, очевидно, і в донецьких розкопках Городцова, але він не відріжняв міди і бронзи, подав їх в суміш.
4) Найбільш авторитетним і рішучим заступником погляду, що в східнїй Европі бронзової культури не було, був пок. Антонович; на жаль, його реферати в сїй справі не надруковані, короткі резюме див. в Чтеніях київ. істор. тов. т. V с. 4-5, Трудах IX зїзду т.II протоколи с. 74-5 і справозданнє з засідань в Историческім ОбозрЂнію 1894 р. В першім із згаданих рефератів він уважав приднїпрянську бронзу останками по ордах, що переходили наші краї — Гунах, Аварах, Уграх; в другім він виводить її 8 торговельних зносин, зазначаючи дороги сих останнїх; істнованнє бронзової культури він признає тільки на заходї нашої території (за лїнїєю Смотрича і Зах. Буга) і на Чорноморю. Анучін (Труди IX зїзда т. II. с. 75-6), відміняючи погляди Антоновича, з ріжними застереженнями признавав бронзову культуру в східнїй Европі, в тім розумінню, що в певні часи бронза уживала ся для всяких виробів більше ніж зелїзо, хоч би зелїзо й було відоме вже. Иньша меньш важна давнїйша лїтература була вказана в 2 вид.
5) Чутки про слїди давнього добування мідяної руди у нас (Бурачковъ 0бъяснительная записка — Древности Моск. общ. с. 12, Ястребова ОбозрЂніе древностей Херсонской губ. с. 28, Нїдерлє е. 208) до тепер не справджені, скільки знаю.
6) Про нахідки в Галичинї бронзових річей технїки середнодунайської й адріатицької, т. зв. гальштатської (їх відграничити не завсїди можна): Demetrykiewicz Vorgeschichte Galiziens (Oester.-ungarische Monarchie in Wort und Bild, Galizien, с. 120-2), моя статя: Бронзові мечі з Турецького пов. в Записках Наук. Тов. ім. Шевченка т. XXXIII (три бронзові мечі, — по кілька таких мечів є в ріжних львівських збірках), Przybys?аwski — Skarb bronzowy znaleziony pod Uni?em (Teka konserw. І), також Pu?aski Wiadomo?? o dwu zabytkach bronzowych znalezionych na Podolu (Pamientnik Fizyograficzny т. IX) і Труды XI стъЂзда II c. 160. Про нахідки з Угорської Руси — Undset Etudes sur l'?ge du bronze de la Hongrie, 1880; Hampel Trouvaillea de l'?ge du bronze en Hongrie, 1886, йогож Alterth?mer der Bronzezeit in Ungarn, 2 вид. 1890 (тут видано звише 1000 предметів, а долучений (с. 12 4) ґеоґрафічний показчик дає спроможність орієнтоватись спеціяльно в підкарпатській культурі); в мадярськім виданню його працї: A bronzokor еmеl?kei magyarhonban (Памятки бронзової епохи з Угорщини) подані відомости про нахідки пізнїйші.
7) Див. розкопки Городцова і панї Мельник-Антонович в Трудах XII і XIII археол. зїзду.
8) Див. інтересні паралелї в статтях Wilke Arch?ologische Parallelen aus dem Kaukasus und den unteren Donaul?ndern (Ztschr. f. Ethnol. 1904) i Vorgeschichtliche Beziehungen zwischen Kaukasus und dem unteren Donaugebiete (Mitt der antbrop. Ges. in Wien, 1908).
9) Могили с. Гатного й Янкович — Труди III зїзда т. І, протоколи с. 80 і далї, та рисунки до них, і Археологическая варта Кіевск. губ. с. 21.
10) Сю переходову епоху звуть часом енеолїтичною (мідяно-камяною).
11) Нахідки бронзи див. в Археольоґічній карті Київщини (з двадцять характеристичних нахідок), також Волини й Поділя, див. показчики. Каталогъ коллекціи Поля розд. II (найбогатша колекція української бронзи). Рос. историческій музей (бронза з Харківщини й Полтавщини). Ястребовъ op. c. с. 11 (Херсонщина). Розкопки Городцова і панї Мельник, як вище. Aspelin І, дод. 1 про українську бронзу (кілька річей з України).
12) Нахідки форм: Zbi?r wiadomo?ci do antropol. kraj. XIII c. 34 (тут особливо інтересно було-б справдити гадку автора, що знайдені форми зроблені з місцевого каміня с. 37 і 50) Археол. карта Кіев. губ. с. 47. Ханенко Древности ПоднЂпровья І табл. Х-XII. Труды VIII. съЂзда т. IV c. 52. Каталогъ коллекціи Поля с. 36, 40-1. Ястребовъ ОбозрЂніе древностей Херсонской губ. с. 28. Краткій указатель музея одесск. общества исторіи, 1892, с. 44. Городцов в Трудах XIII зїзда І с.228-9. Россійск. историч. музей (московський) (колекція камяних форм в с. Кардашинки Тавр. губ, з над нижнього Днїпра). Археол. лЂтоп. Юж. Р. 1900 с. 24. Aspelin Antiquit?s du Nord finnoougrien, І додаток l.
13) Могили с. Должика і Романовки в Київщині — Археологическая карта с. 57 і 68, декотрі могили Гермесової блїзницї і Вел. Білозерки — ЗабЂлинъ Исторія русской жизии I с. 617-8, Бобринскій. Кургани III с. 23-5 і ин.
ПОЧАТКИ ЗЕЛЇЗНОЇ КУЛЬТУРИ, ПЕРЕХОДОВІ ТИПИ, ПОХОРОННІ ПОЛЯ, КУЛЬТУРА ПІВНІЧНОЇ УКРАЇНИ, КУЛЬТУРА СТЕПОВА І ПЕРЕДСТАПОВА: ТЕЧІЯ АНТИЧНА І АЗІЙСЬКА, „СКИТСЬКО-САРМАТСЬКИЙ” ТИП, ҐОТСЬКИЙ СТИЛЬ, СЛОВЯНСЬКІ ТИПИ, СЛЇДИ ТЮРКІВ; АНТРОПОЛЬОҐІЧНИЙ ТИП ЛЮДНОСТИ
Рання зелїзна культура наших країв в археольоґії залюбки зветь ся скитською. Але се назва наскрізь конвенціональна; вона означає Взагалї перші стадії зелїзної культури, в котрій між иньшими народами жили на нашій території й Скити: сею назвою противставляєть ся вона пізнїйшій зелїзній культурі, головно словянській. Взагалї дуже богатий і ріжнородний матеріал доісторичної зелїзної культури наших країв далеко ще анї використаний анї вистудіований в тій мірі, аби можна було його уложити в докладну хронольоґічну та етноґрафічну схему. Тому лїпше оминати етноґрафічних назв там, де нема певности що до етноґрафічної принадлежности, і держати ся фактів самої культури.
Я вже згадував, що ми маємо такі нахідки — головно в північнім поясі України, де зелїзо безпосередно наступає по камяній культурі. Нпр. в згаданих могилах північної Київщини (с. Гатного, Янкович) зелїзна зброя виступає разом з камяним знарядєм і дуже примітивними глиняними виробами. В иньших знов нахідках старі культурні типи неолїтичної доби переходять до зелїзної культури через більшу або меньшу домішку мідяної або бронзової. Так в могилах порічя Донця похорони з фарбованими кістяками, без значних відмін, стрічають ся то в обстанові самої неолїтичної культури, то з знарядєм камінним і бронзовим (або мідяним), то крім бронзи появляють ся вже показчики зелїзної культури — зброя зелїзна, шкло, срібло 1). Похоронні поля, в великім числї викриті в порічю Буга дають предмети від неолїтичних часів до досить пізньої зелїзної доби, без виразних відмін в типах похорону чи иньшій культурній обстанові. Що правда студіованнє їх лишає богато до бажання.
В північнім лїсовім поясі отсї похоронні поля тепер являють ся найбільш типовим явищем з часів ранньої і пізнїйшої зелїзної культури (з перед часів великої славянської міґрації) і через те мають велику цїкавість, та тільки в останнїх часах стали звертати на себе увагу і дослїджені дуже мало і слабо. Похорони в них стрічаємо великими ґрупами, без могильних насипів, під поверхнею землї, часто в суміш — погребаних і спалених небіжчиків. Старші поля, як от побужські, поруч пережитків неолїтичної культури дають вироби бронзові (окраси), зелїзні, камяні, з слїдами впливів ранньої залїзної культури Заходу (гальштатської). Молодші, як розкопані досї поднїпрянські визначають ся характеристичними предметами останнїх столїть перед Хр. і перших по Хр., як фібули — т. зв. римських провінціональних або кельтських типів, шкляну посуду й намиста; глиняна посуда, поруч примітивних виробів, стрічаєть ся в дуже гарних, правильних формах, роблених на колесї. Орнамент сеї посуди не богатий, часом дає лише дальшу анальоґію з пишною орнаментацією неолїтичних точків; мальованого начиння не бачимо-культура глиняних осель, як я вже сказав, не лишила у нас спадщини в пізнїйших верствах кольонїзації 2).
Культурні верстви сього північного поясу, де камінне знарядє виступає всуміш з зелїзом, або з бронзою і зелїзом, або серед бронзових та камінних предметів прокидають ся такі показчики пізнїйшої культури як золото, шкло, посуда пізнїйших типів — вони хронольоґічно мають, очевидно, відповідати старшій зелїзній культурі середземельного басейна, т. зв. гальштатському періодови (більш меньш до VI в. перед Хр.). До сеї доби належить і найбільш богага і блискуча нахідка тих часів — золотий скарб михалківський, знайденний в розмивах Збруча під с. Михалковим (знайдено його ще в 70-х роках, але довго переховувано секретно і тільки тепер опублїковано). Він містить в собі діадему з золотої бляхи, богато застіжок (фібул), кілька наручників, круглих блях (фалярів), ґудзиків і иньших окрас; деякі предмети мають повну анальоґію з окрасами гальштатського типу з золотих скарбів сусідньої Угорщини 3). Бронзові окраси гальштатських типів стрічають ся також в похоронних полях Побужа і Поднїпровя 4). Чого небудь ориґінального, місцевого з сих північних сторін поки що не можемо вказати як для сього ранїйшого, так і пізнїйшого, кельтського періоду (т. зв. культури la Tеne) 5), ще обіймає останні столїтя перед Хр. і в деяких характеристичних своїх виробах також прикидаєть ся часом і у нас не тільки на Поднїпровї, а і далї на схід — розумієть ся вже в останнїх столїтях перед Хр. 6). Взагалї північний пояс (більше меньше від Київа і Львова на північ)- скільки можна розумієть ся судити по дотеперішньому дуже бідному матеріалу-як в попереднїй, неолїтичній, так і в новій, металїчній добі, аж до великого словянського розселення жив дуже нерухомим житєм, без різких культурних і етноґрафічних пертурбацій. Не видко нічого, що вказувало б на якісь різкі зміни, нові могутні хвилї, які б захоплювали старе житє. Відгомони великих культурних перемін здалека, в безмірно ослаблених продирали ся сюди і тихо осїдали на старе житє, на старі форми, не маючи сил їх опанувати й витиснути новими, вищими. Таке, повторяю, вражіннє дотеперішнього нашого знання; може несподївана нахідка відкриє нам зовім нові перспективи.
Далеко виразнїйше й інтензивнїйше нїж в сих північних сторонах виступає еволюція зелїзної культури останнїх 500-600 лїт перед Христом в приморськім степовім поясї і передстеповім Поднїпровю (з полудневою Київщиною й Полтавщиною виключно). Тут бачимо кілька сильних культурних течій, що стрічають ся й комбінують ся з собою.
Перший тип, се зелїзна культура з виразними слїдами античних впливів — нахідки й могили з грецькими річами, або зробленими з грецьких взірцїв. Найбільш звістні богаті типові могили сеї категорії в Кул-оба коло Керчи, Карагодеуашх коло ст. Кримської на Кавказї, могила Чертомлицька коло Порогів, Рижанівсьва в полудневій Київщинї (Звенигородський п.). Се все могили, безперечно, варварські, але з багатим запасом грецьких виробів, часом спеціально приладжених до вимог варварського житя (в виборі тем, орнаменту і в самих річах) як от славні вази кул-обська і чортомлицька з сценами скитського житя; як витискані з золота бляшки для нашивання на одежу, по варварській модї; як ріжні богаті окраси, незвичайні для грецького убрання, але вимагані охочою до золота варварською людністю. Сї могили можуть бути датовані тільки дуже приблизно, на підставі стилю й технїки виробів, і кладуть ся на V-II в. перед Христом, -часи скитсько-сарматські. Окрім таких особливо богатих похоронів більше відокремленї слїди впливів грецької, потім грецько-римської культури виступають в численних нахідках — чи то в могилах, чи на останках осад, в великім числї в видї чи то металїчних виробів, чи монет. На Поднїпровю вони сягають майже лїнїї лїсів, на вододїлї Днїпра і Дона, в басейнї Донця сягають такого гдубокого передстеповя як Харківщина 7).
Поруч з сими античними впливами стоять иньші, що стилем своїх виробів і предметами вяжуть ся з Переднею Азією, Туркестаном і Сібірю. Вони характеризують ся богацтвом бронзових річей, особливо окрас кінських і колїсничних, з характеристичним орнаментом — звірячим (цілї звірі і поодинокі части звірячі-головки кінські й пташинї дзюби. лапи, то що). Орнамент сей виконаний сухо, схематично, утріровано, в противність елєґантному реалїзмови грецької штуки. Тойже стиль і тойже орнамент стрічаємо і на золотих, срібних, кістяних окрасах. Найбільш характеристично виступає він в нахідках могил Лугової (Александропільської) й Краснокутської недалеко порогів, на правім боцї Днїпра та (в Катеринославськім повітї), Аксютинецької й иньших коло Ромна 8).
Сї дві течії на Українї стрічають ся й комбінують ся з собою: бронзові, кістяні й иньші вироби того східнього стилю надибуємо часто в одних могилах з античними річами, стрічаємо теми того середноазійського стилю в античній передачі, змодіфіковані, ублагороднені, як з другого боку бачимо елєнїстичні теми варваризовані роботою тубильних майстрів 9).
Хронольоґічно і етноґрафічно відграничити сї два культурні типи ми не можемо, хоч і бачимо виразно їх відмінний початок. Вони безперечно стрічались у одних і тих самих народів. Разом взявши можна їх характеризовати богацтвом бронзи і золота, а рідкістю срібла (є нахідки, де при богацтві золотих і бронзових річей не знайшлось нічого срібного) 10), та сими характеристичними впливами — античним (грецьким) і азийським.
З усїх типів ранної зелїзної культури (повторяю — всіх її численних варіянтів ще далеко не можна звести в якусь систему) сї мішані типи найскорше можне назвати скитсько-сарматськими, але й то більше з хронольоґічного й культурного, нїж етноґрафічного погляду, бо ся культура певно переходила і до дальших сусідів Скитів та Сарматів. Навіть похоронний обряд міг перейматись завдяки полїтичній перевазї, і нахідки скитсько-сарматського типу середнього Поднїпровя не можна вважати слїдами Скитів-Сарматів.
Безпосередно перед великою словянською міґрацією, в II -IV вв. по Хр. бачимо нову течію в технїцї і стилю, так званий готський або (як звуть його в західнїй штуцї) меровінґський. Назва ся о стільки лише оправдана, що стиль сей, розвинувши ся в наших краях безпосереднє перед міґрацією Ґотів на захід, був ними присвоєний і широко розвинув ся на заходї, в новозаснованих ґерманських державах. Походження-ж він безсумнївно східнього, і йшов з Персії й Туркестану. Характеризуєть ся він також замилованнєм до золота й бронзи, але здоблених не плястикою, а садженим ріжнокольоровим каміннєм, шклом, або емалїєю. Місце плястичної орнаментації займає інкрустація; давнїй звірячий, більш реалїстичний орнамент никне, панують схематичні або ґеометричні форми. Прототипи сього стиля новійші розкопки в Персії викривають нам з перед кількох столїть перед Хр. 11). Інтересна нахідка в Керчи викрила похорон з предметами готського стиля цінний тим, що він має дату в виді відтиска римської монети — кінця III або початку IV в. 12); се час коли той ґотський стиль починає поширювати ся в наших краях.
З словянською міґрацією в лїсовім і передстеповім поясї визначають ся нові словянські культурні типи — в похоронах і осадах. Їх характеризує богацтво срібла, що переважає над золотом; бронза грає досить малу ролю — лише яко заміна дорогших металїв для біднїйших верств; орнамент і стиль вповні ріжнять ся від скитсько-сарматських і готських. Про сю культуру будемо говорити низше. В степоповім поясї рух турецьких орд (VI-XII в.) приносить нові типи похоронів і похоронних памяток: се т. зв. камяні баби — грубо різьблені з каменя фіґури ріжних типів, характеристичні монументи турецьких народів, і похорони з конем, що покривають собою степові простори нашої території, кінчаючи полудневою Київщиною (Поросєм) на півночи. Се найчастїйше могили впущені, се-б то викопані в вершку вже готової, давнїйшої могили. В степовім поясї могили старших часів (з скорченими червоними скелетами, або скитсько-сарматськими похоронами) дуже часто мають зверху такі пізнїйші похорони кочовників з конем цїлим, або його частями (найчастїйше голова й ноги коня). Могили з сим похороном вінчають ся часом камяними бабами; останнїми часами роскопки кількох таких могил уставили безсумнївно і звязь сих похоронів з камінними бабами 13). Значіннє сих памяток й їх етноґрафічна приналежність вияснила ся таким чином зовсїм певно. Перед тим, навіть дуже недавно ще в похоронах з конем бачили похорони словянські (Полян) 14); одначе коли почали такі похорони викривати ся в більших масах у всїм степовім чорноморськім поясї, мусїло таке обясненнє рішучо захитатись. Невиясними зостають ся тільки детайли: в яких саме часах сї похорони зявляють ся, до яких самих орд належать; але що маємо тут останки турецьких орд, не можна сумнївати ся. Також ясна справа північних могил сього типа — в полудневій Київщинї; се могили Чорних Клобуків, XII в. 15). Ми входимо з сими памятками уже в вповнї історичні часи.
З антропольоґічного погляду похорони з часів металїчної культури відкривають перед вами істнованнє в наших краях нової раси- короткоголової 16). Довгоголова людність, яку ми бачили тут в неолїтичних часах, не зникла, ми її бачимо далї нпр. в похоронних полях, і в більше або меньше чистих формах довгоголовість виступає потім в пізнїйших похоронах словянської доби. Короткоголових стрічаємо в степових скитсько-сарматських похоронах, і в тих впущених могилах з конем (тим часом як старші, первісні похорони належать до людности переважно довгоголової). Часами, як пізнїйша спорадична домішка, виступають короткотоловцї і в похоронах старших типів. Недавнї розкопки в порічю Донця виказали, що тим часом як в старших типах похорону з фарбованими кістьми переважає довгоголовість, в пізнїйших беруть перевагу середноголові, а у впущених могилах з конем-уже чисті короткоголовцї 17).
Примітки
1) Розкопки Городцова і панї Мельник як вище.
2) Хвойка Поля погребеній въ среднем ПриднЂпровьЂ (Записки рус. археол. общ. т. XII, вип. 1) — дуже коротенькі записки а сумаричними характеристиками. Предмети видані у Халенка Древности ПриднЂпровья вип. IV. Видані гарно, але тільки з сумаричними замітками, так що не можна часом виріжнити їх з поміж иньших. Про похоронні поля на верхівях Буга — Шараневича Cmentarzyska przedhistoryczne we wsiach Czechach i Wysocku (Teka konserwatorska II) i Das grosse pr?historische Gr?berfeld zu Czechy (Mittheilungen der Central-Commission, 1801), і моє: Похоронне поле в с. Чехах — Записки т. XXXI.
3) Muzeum imienia Dzieduszyckісh,: Z?ote skarby Micha?kowskie opracowa? K. Hadaczek, 1904. По них K. Hadaczek Zum Goldschatz von Micha?k?w (Jahreshefte des ?rchaol. Instit.). Hoernes Goldfunde aus der Hallstattperiode in Osterreich-Ungarn (Jahrb. derZentral-Kommission, 1906).
4) Напр. нахідки Київської губ.-Древности Поднїпровья І табл. XVI ч. 60, Бобринскій Ш с. 23 і таб. II, Матеріали до укр. етнол. III с. 6-8 й ин.
5) Зветь ся так від богатої, типової нахідки на мілині (t?ne — мілина) Найбурського озера в Швейцарії.
6) БЂляшевскій Поле погребальннхъ урнъ la T?ne въ Радомысльскоъ. у. (Археол. лЂтоп. Ю. Р. 1904). Спицинъ Памятники латенской культуры въ Россіи (ИзвЂстія археол. ком. XII) Про нахідки галицькі — Oesterreichische Monarchie, Galizien.
7) Головне: Ашикъ Боспорское царство, 1848, Antiquit?s du Bosphore Cimm?rien 1854, Древности Геродотовой Скифіи т. II, 1874, Zbi?r wiadomo?ci do antropologii knjowej т. XII, Лаппо-Данилевскій і Мальмбергъ Курган Каргодеуашхъ (Матеріали по археологіи Россіи N. 13), загальне: Толстой і Кондаковъ Русскія древности т. І і II. Про нахідки античної посуди і монет ще низче.
8) Древности Геродотовой Скифіи т. І, Бобринскій-Кургани близъ м. СмЂлы, II-III, Ханенко Древности ПриднЂпровья вип. III-IV (тут і мішані еленїстично-оріентальні нахідки).
9) Напр. в иньших аксютинецьких розкопках-див. Самоквасова Основанія хронологической классификаціи (1892 с. 28 і далї), або і в Чортомлицькій та Луговій могилї.
10) Пор. Дарієвка, Аксютинцї — Бобринскій II с. 128-9, 162
11) Такі нпр. видані з розкопок Морґана інкрустовані річи з ахеменидських могил — La d?l?gation en Perse 1897 a 1902, раr J. De Morgan , 1902, с. 30, 92.
12) Э. Штернъ Къ вопросу о происхожденіи „готскаго стиля” предметовъ ювелирнаго искусства — Записки одес. общества исторіи т. XX. Про готський стиль в наших краях — Толстой і Кондаковъ Русскія Древности кн. III, Ханенко Древности ПриднЂпровья кн IV, de Вау Lа bijouterie des Goths en Russie 1892. Пор. нахідки з дальшого етапа в розпросторенню сього стилю — з середнодунайської рівнини: Наmpel Altherhumer des fr?hen Mittelalters in Ungarn, 1905, III, „ перша ґрупа”.
13) На призначеняє й приналежність камяних баб кинули світло відкритя в північній Монґолїї, зроблені в 1890-х рр. Уже Радлов у своїх Altt?rkische Inschriften вказав на подібність камяних баб до старотурецьких „балбалїв”, намогильних статуй з VIII в., знайдених там, і висловив гадку, що саме слово „баба” — се тільки змінене ”балбал”. Се потвердило звістку, дану ще Рюйсброком, що камяні баби — намогильні памятки Половцїв (Recueil de voyagas IV с. 37). Новійші дослїди потверджують звязь їх з могилами кочовників; лишаєть ся лише докладнїйше уставити їх хронольоґію і еволюцію типів. Див. Бранденбургъ Къ вопросу о каменныхъ бабахъ -Труды VIII съезда т. III; Кулавовскій Къ вопросу о каменныхъ бабахъ — Археол. извЂстія, 1898; Мустафинъ Каменныя бабы (Проток. Туркестан, люб. археол. 1898); Миллеръ Археологическія изысканія въ окрестностяхъ Таганрога Археолог. лЂтопись 1903 і в Bulletin et memoires de la Soc. d' Anthropologie, 1903. Трифильевъ Курганы съ каменными бабами въ Купянскомъ у. и Веселовскій Новый типъ каменныхъ бабъ-Труды XII съЂзда т. I і III. Ще: W. Demetrykiewicz Figury kamienne t. zw. bab kamiennych i stosunek ich do mitologii slowia?skiej (Sprawozd. akad. um. w Krakowie, 1910).
14) Теорія Антоновича-його Раскопки въ странЂ Древлянъ, і численні реферати, нпр. в Трудах VIII съЂзда IV с. 69.
15) Речником нового погляду виступив особливо пок. Бранденбург, в рефератї „Какому племени могутъ быть приписаны тЂ изъ языческихъ могилъ Киевской губ., въ которыхъ вмЂстЂ съ покойниками погребены остовы убитыхъ лошадей” — Труды Х съЂзда т. І, діскусія тамже т. III с. 67-8, і на XII зїздї, з поводу реферата Городцова: Погребеніе съ конемъ въ Европейской Россіи (Труды XII съЂзда III с. 30 286). Також Спицынъ Курганы кіевскихъ Торковъ и БеревдЂевъ — Труды отд. слав. археологіи т. IV, Ханенко Древности Приднепровья т. IV.
16) Звичайно говорить ся про тип скитський, чи „скитсько-сарматський”, але се понятє о стільки широке, елєменти культури, що його характеризують, так широко розпросторені, в додатку похорони сих типів так часто комбінують ся з пізнїйшими в однїх могилах, що про характеристичний антропольоґічний тип їх при теперішнім стані антропольоґічних дослїдів приходить ся говорити з дуже великою обережністю. Перші наукові спостереження принесла статя Бера в Древностях Геродотовой Скифіи т. І, про черепи з Лугової могили (повторена з ріжними примітками в Archiv f?r Anthropologie 1877); Бер поміряв 5 черепів, було 3 широких і 2 довгих. Богданов у своїй розвідці О могилахъ скифосарматской эпохи въ Полтавской губерніи и о краніологіи Скифовъ (Антропологическая виставка, III і потім в Quelle est la race) розпоряджав матеріалом з Посуля (аксютинецькі могили), себ то з території, що лежала далеко за границями Скитиї. Нічого дивного, що тут довгоголові рішучо переважають (10 довгоголових і 1 короткоголовий), навпаки- се факт дуже інтересний для розріжнення скитсько-сарматської культури від скитського народу; не зваживши на се, Боґданов вивів хибне, що Скити були довгоголовою расою. Талько-Гринцевич в своїй цитованій праці до скитської категорії зачислив 15 до 18 черепів з тих якими розпоряджав (в ріжних місцях працї число подане ріжно), з них 6 довгих; 4 коротких, 2 середнїх, (показчик 75 до 77), але всї вони походять з полудневої части Київської губернії (могили з під Холодного Яру й Рижанівки — див. с. 6), і в деяких з сих могил скитський тип не виражений досить сильно (додати-б можна дещо з II т. розкопок Бобрінского — нпр. с. 224 й ин). В кождім разї матеріал так малий і так мало характеристичний, що про короткоголову скитську расу не можна ще так загально і категорично говорити, як говорять (нпр. Бобринскій op. c. III с. VII).
17) Див. Покровскаго О черепахъ кочевниковъ — Труды XI съЂзда II, Анучина О черепахъ изъ кургановъ и могильниковъ Изюмскаго у — Труды XII съЂзда I.
Справа етноґрафічної приналежності людности:
ПРОБИ ЛЇНҐВІСТИЧНОГО ОСВІТЛЕННЯ, ПИТАННЄ ПРО ІНДОЄВРОПЕЙСЬКУ ПРАВІТЧИЗНУ І ПРА-КУЛЬТУРУ; ТЕОРІЇ ІНДОЄВРОПЕЙСЬКОЇ ПРАВІТЧИЗНИ; „ІНДОЕВРОПЕЙСЬКА РАСА”, МІШАННЄ ТИПІВ, НЕҐАТИВНІСТЬ РЕЗУЛЬТАТІВ ДЛЯ НАШОЇ ТЕРИТОРІЇ, КОМБІНОВАНИЙ ІСТОРИЧНО-ЛЇНҐВІСТИЧНИЙ МЕТОД.
Оглянувши таким чином слїди культурного житя на українській території, зовсїм натурально буде поставити питаннє: В яких відносинах описані зміни культури і ріжні форми її стоять до тих етноґрафічних ґруп, які пробували колись на сїй території? Чи стоять сї зміни в якимсь звязку з рухами, міґраціями тих давнїх мешканцїв? і в яких культурних формах в сїм археольоґічнім матеріалї проявляли себе представники словянської, і спеціальнїйше — східно-словянської людности, предки теперішньої кольонїзації.
Археольоґія сама не може дати відповіди на сї питання, тож мусимо звернути ся до иньших дісціплїн. Історія може дати тільки дуже неповні відповіди, бо не проникає далеко в глубину сих країв і їх минувшини. Тому перше ніж звернути ся до її даних, попробуємо ужити до помочи иньших джерел, а перед усїм порівняного язикознавства, що береть ся до розвязання сих питань з своєї сторони і своїми засобами: спробуємо вияснити сї питання опираючись на студіованню язиків, що не тільки уставляє відносини тих язиків і їх спорідненнє, але й стараєть ся вияснити рівень культури даних народів, їх культурні відносини, і взагалї ставить собі задачі з кругу історії культури їх.
Та як то часто буває, і лїнґвістика з далеко більшою легкістю давала відповіди на такі питання на перших кроках свого розвою, нїж пізнїйше, коли поставлені були більші вимагання що до методів сього студіовання 1).
Не дуже давно признавались певними і перейшли навіть в підручники погляди, що велике індоевропейське племя 2) (зване також індоґерманським або арійським) 3), в склад котрого входили і предки, чи асимілятори сучасних словянських народів, перед своїм роскладом на поодинокі галузи і ґрупи мешкало в Азії, на західнїх згірях Болортаґа і Мустаґа, на північ від Гіндуку. Там дійшло воно значного культурного розвитку: знало важнїйші металї (бронзу, золото, срібло, зелїзо), було добре обзнайомлене з хлїборобством, мало значно розвинений родинний і громадсько-полїтичний устрій. В такім високім культурнім станї поодинокі члени індоевропейської родини приходили потім звідти в Европу. Таким виводом дуже улекшувалось орієнтуваннє в археольоґічнім матеріалї: признавалось за певне, що кождий індоевропейський нарід прийшов в Европу з металїчною культурою, значить кольонїзація чи то палєолїтична чи неолїтична була не індоевропейська, а старша, і треба було тільки в зелїзній культурі відшукувати культуру того чи иньшого індоевропейського народу.
Та одначе проти сих виводів, що знайшли собі найбільш повне представленнє в голосній свого часу працї Pictet 4), виступили цїлим рядом закиди і поправки. Передовсїм таким суперечним питаннєм стала справа правітчини індоевропейських народів. Почавши з кінця 50-х рр. і до нашого часу цїлий ряд учених виступив проти азійської теорії, переносячи індоевропейську правітчину в Европу та умі щуючи її в ріжних краях останної, і тепер европейська теорія рішучо переважає 5).
Ще важче узяла ся критика до справи індоевропейської культури. Тим часом як Пікте і за ним иньші представляли собі індоевропейську людність з значно розвиненою металїчною культурою, новійші дослїдники признали за нею з усїх металїв знайомість лише з мідею (навіть не бронзою), але й уживаннє , сього металю вважають ще мало розвиненим, так що індоевропейські народи під час свого розселення перебували властиво; в неолїтичній і аж розійшовшись прийшли до металїчної культури. На правітчинї се був нарід головно пастуший, кочовий, а хоч був обзнайомлений з початками хлїборобства, то воно значнїйшу ролю осягнуло аж на нових осадах 6).
Розумієть ся, як би культурно-історичні дослїди язикознавцїв могли дати певні вказівки що до виходної точки індоевропейської кольонїзації, її розвою і того культурного стану, в якім та кольонїзація переходила, то се-б багато помогло нам до орієнтовання в справі передісторичного залюднення нашої вітчини і початків словянської кольонїзації. Досї маємо тілько правдоподібности. Такими правдоподібностями вважаю виводи (прийняті рядом визначних учених) — по перше, що старим осїдком індоевропейських племен була східня Европа; друге — що сї племена почали дїлити ся ще в неолїтичній культурі. Се друге виводить ся з того, що спільних назв для предметів вищої культури в язиковім запасї індоевропейськім не знайшло ся, а неймовірно, аби така спільна назва могла затратитись цїлком, не лишивши ся бодай у декотрих ґруп,-тому звідси вивід, що назв для предметів вищої культури не було перед розселеннєм, отже й самої її не було. Що до правітчини, то се справа більш складна, і тому мушу коло неї бодай коротенько спинити ся. Перед усїм треба піднести, що за азийською правітчиною не промовляє нїщо; ся теорія уложилась силою традиційного призвичаєння дивитись на Азію, як на вітчину людського роду; одинокий момент, що промовляв би за нею — се лїнґвістичнї звязки Індоевропейцїв з Семитами, але таких старих звязків до тепер не виказано, і ся теорія стратила кредит. Натомість все більше звертають на себе увагу і здобувають значіннє звязки і подібности Індоевропейцїв з Фінами. Вони ще не проаналїзовані докладно і не оцїнені рішучо, але безсумнїву істнують, і вказують на східню Европу як місце споконвічного сусїдства Індоевропейцїв з Фінами 7). В східнїй же Европі заховали ся й найбільше архаічні язики індоевропейської родини (литовсько-лотишська ґрупа). Цілий процес кольонїзації індоевропейських народів далеко лекше пояснити собі з европейською правітчиною, а що особливо важно: лїнґвістичні стичности ріжних ґруп між собою вказували-б, що вони на правітчинї, перед міґрацією були розміщені між собою анальоґічно з їх теперішнїм розміщеннєм, а се дуже тяжко, попросту неможливо помирити, припустивши міґрацію в Европу з Болортага. З сих всїх обставин справдї стає більш правдоподібною правітчина в східнїй Европі.
Ся правітчина мусїла займати значні простори, бо скотарський, переважно кочовничий спосіб житя Індоевропейцїв вимагав великих просторів, а сей пранарід мусїв бути численним з огляду на його пізнїйше роспростореннє. Правда, він певно асимілював при розселенню, а мабуть іще й перед ним у великім числї чужі народности; на се виразно вказує антропольоґічна мішанина індоевропейських племен — типів ясних і чорних, короткоголових і довгоголових, а й сама язикова діференціація була безперечно прискорена сею асиміляцією чужеродних елєментів. Але сама така асиміляція можлива тільки при значній асиміляційній масї. Брак спільної назви для моря вказував би, що правітчина не лежала при самім морі, могли лиш декотрі племена доходити до моря (Чорного чи Балтийського). Скотарське господарство — з одного боку, з другого знайомість з медом, пчолою і медведем, засвідчена фактами мови, — вказували-б як на найбільш правдоподібні місця індоевропейської правітчини на пограниче степу і лїсу, що тягнеть ся в полуднево-західнїм напрямі через східно-европейську рівнину. В такім разї Словяне, і навіть ще близше — наш нарід може бути автохтоном на певній части своєї території, і його пізнїйші міґрації були розмірно не великі.
Все се, що правда, тільки правдоподібности. Не маємо нїяких вказівок на те, аби індоевропейські народи виеміґрували в Европу з Азії. Нема нїяких фактів, котрі-б вказували, що на нашій території перед індоевропейською кольонїзацією істновала яка-небудь иньша 8). Але треба додати важне ограниченнє — не маємо того всього в нашім теперішнїм матеріалї, при тих засобах дослїду, якими розпоряджаємо. І рахуючи ся в повній силї з тими правдоподібностями, які дає нам теперішнїй дослїд, се і не дуже налягати на тих правдоподібностях.
Відкриваючи нам перспективу культурного розвою народів індоевропейської ґрупи, зводячи їх широко розстрілені проміння до певного, правікового ядра, язиковий матеріал дає тільки дуже загальні вказівки на ту конкретну територію, ті реальні обставини, в яких переходив сей розвій. Так само як історичне слїдженнє індоевропейського розселення тільки приблизно приводить нас до тих — все таки дуже широких, докладно не вияснених просторів, з котрих мусїло йти се розселеннє. Супроти своєї цїли ми й на сїй дорозї — індоевропейських старинностей кінець кінцем опиняємо ся в подібних обставинах, як на дорозї археольоґїчного та антропольоґічного слїдження. Там даєть ся нарід і його культура, шукаємо території; тут територія і культура, або територія, культура і фізичний тип- шукаємо народу-носителя тої культури і фізичних прикмет, насельника території. Одинока спільна величина, яка могла-б послужити нам до зведення у одно сих проблєм — культура, але вона занадто загальна. Як би нам міг бути до того одправною точкою ще фізичний тип — але й сього нема! Археольоґія, як ми бачили, виразно вказує нам на українсько-руській території перед славянською міґрацією два відмінні типи: довгоголовий — неолїтичний, і короткоголовий, що поруч довгоголового виступає в часи металїчної культури. Питаннє, котрий тип індоевропейський або спеціально словянський? На се антропольоґічне питаннє не можна цїлком відповісти. Як я вже згадував, народи індоевропейської родини мають мішаний тип: чорний і ясний, короткоголовий і довгоголовий; сю мішанину помічаємо навіть на територіях самих народів; полишаючи на боцї кольор, нпр. північні Ґерманцї довгоголові, а полудневі короткоголові, полудневі Італїйцї довгоголові, північні короткоголові і т. и.; в результатї одні уважають первісним індоевропейським типом довгоголовий („ґерманський”), иньші — короткоголовий (т. зв. „кельто-словянський” 9). І можливо зовсїм, що ся мішанина типу у індоевропейських народів старша і від часів розселення, то значить, що сї племена ще перед розселеннєм, на правітчинї не були чистим типом, одностайною антропольоґічною расою 10). Самий етнїчний і язиковий тип індоевропейський міг утворитись наслїдком мішання, метізації рас, як і потім таке мішаннє, асимільованнє чужеродцїв вплинуло, без сумнїву, і на роздїл індоевропейської ґрупи і на пізнїйше відріжненнє поодиноких індоевропейських ґруп, на витвореннє в серединї їх поодиноких народів 11). Таким чином справжнього індоевропейського типу може бути й не було зовсїм, як не було може й „первісного словянського” одностайнього антропольоґічного типу. Теперішнї Словяне переважно короткоголові: на заходї й полуднї тип сильно короткоголовий, в напрямі на північ і схід він слабне — сильно переважає ще у Українців, але у Поляків і Великоросів з ним уже бореть ся середноголовий, з значнїйшою домішкою довгоголових 12). Матеріал з старих могил дає більший процент довгоголових, а в українських поганських могилах, що по культурним прикметам уважають ся за словянські, довгоголовість навіть переважає; але тип уже й тут не одноцїльний, а мішаний: є й короткоголові й середнї типи.
В таких обставинах хопити ся якоїсь антропольоґічної прикмети, наприклад довгоголовости, і взяти її за етноґрафічну прикмету Індоевропейцїв; прийняти певні культурні прикмети, певний похоронний обряд за їх спеціальність і звязавши се з понятєм індоевропейської правітчини, відтворювати образ індоевропейського розселення-було б з методичного становища повною довільністю 13). Які ріжницї народностей і рас могли покривати ся покровом одної чи подібної культури, і навпаки — як значно ріжнити ся могли в певних побутових формах Індоевропейцї перед своїм остаточним розріжненнєм! Яку ріжнорідність етнїчну міг покривати собою тип похорону з скорченим кістяком, що протягаєть ся на такі величезні простори, без особливо характеристичних відмін!
При сучаснім станї наших відомостей нї археольоґія з антропольоґією з одного боку, нї лїнґвістика з другого, нї разом в сполученню не можуть розвязати з повною рішучістю проблєм індоевропейської старовини, не дають цїлком певних вказівок для етнїчного орієнтовання в археольоґічних останках. Через се для орієнтовання в передісторичній етноґрафії нашої теріторії все ще приходить ся нам уживати історичних відомостей. Але як скомбінувати їх з фактами археольоґії, антропольоґії й лїнґвістики, вони не в однім зможуть вияснити нам далеко більше і кинути світло в значно давнїйші часи і в ширші простори, куди зовсїм, або майже зовсїм не сягає історична традиція.
Сею дорогою належить нам піти в висвітлюванню етноґрафічних відносин нашої території — в етноґрафічнім орієнтованню серед культурного матеріалу її.
Примітки
1) Історія наукових студий над сими питаннями докладно представлена у О. Шрадера Sprachvergleichung und Urgeschichte (3 вид. 1906, Єна), E. de Michelis L' origine degli Indo-Europei, Турин, 1903, також С. I. Tylor The Origin of the Aryans, Льондон, 1889 (французький переклад 1895, росийський 1897), І. Schmidt — Die Urheimath der Indogermanen und das europaische Zahlsystem — Abhandlungen der Berliner Akademie, 1890.
2) Утерті назви „індоєвропейське племя”, „арійські народи” можуть уживатись тільки з повним застереженнєм, означаючи народи, що говорять індоевропейськими мовами, хоч належать безперечно до ріжних асимільованих рас; М. Мілеєр дотепно сказав, що як казати про арійську расу, то однаковим правом можна-б говорити про долїхокефалїчну лєксіку і брахікефальну граматику.
3) Найбільш відповідною назвою для ґрупи сих мов уважаю „індоєвропейське”, а ”арійське” не годить ся зовсїм, бо означає тільки східню галузь сїєї ґрупи — мови іранську і індийську, хоч уживаєть ся часто і в загальнім значінню.
4) Pictet-Les origines Indo-europ?enes ou les Aryas primitifs, т. І вийшов в 1859 р.; нове, не змінене в головних поглядах виданнє 1877 p. в трьох томах.
5) Ріжні погляди в лїтературі були вказані в 2 вид., тепер їх пропускаю. Докладну біблїографію до р. 1899 див. W. Ripley A selected Bibliography of the Anthropology and Ethnology of Europe, Бостон, 1899. Головнїйше в курсах Шрадера і Мікелїса.
6) До таких виводів прийшли два авторітетні історики культури як Ген (V. Hehn) і О. Шрадер і тепер, хоч з деякими ваганнями, в головнім се погляд майже загально прийнятий.
7) Про них і про ґенетичну звясь (спільне походженнє) Індоевропейцїв з Фінами, що приймають декотрі дослїдники на підставі тих стичностей — Andersоn Studien zur Vergleichung der indogerm. u. finnisch-ugrischen Sprachen, 1879. Thоmsen Ber?ringer mеllem de finske og de baltiscke Sprog, 1890. Веске Славяно-финнскія культурныя отношенія по даннымъ языка, 1890. J. Mikolla Beruhrungen zwischen den westfinnischen und slavischen Sprachen I, 1894. H. Sweet The histоry of language, 1900. Wiklund Finnisch-ugrisch und Indogermanisch (Le monde oriental, 1906). Иныпа давнїйша лїтература в 2 вид. Див. ще низше про фінсько-іранські стичности.
8) Досить розповсюднена фінська теорія — що східню Европу перед Індоевропейцями цілу займали Фіни, не має нїяких реальних підстав. Тільки в північній її части при шзнїйшим розселенню Словяне посунули Фінів далї на північ.
9) Лїтература в 2 вид.
10) Таку гадку з усею рішучістю висловив Вірхов ще в 1883 p. (Korrespondenzblatt der deut. Ges. fur Anthropologie), і до неї все більше схиляють ся дослїдники.
11) Про вплив етнїчного мішання, метісації на відріжненнє язикове — нпр. Ascoli Sprachwissenschaftliche Briefe (пер), 1887, Тейлор ор. c., Гірт Die Verwandchaftsverh?ltnisse der Indogermanen (Indogerm. Forschungen, 1894) і новійша його праця Die Indogermanen 1905, т. І, Бодуен де Куртене О смЂшанномъ характерЂ всЂхъ язиковъ (Ж. М. Н. П. 1901, IX). Против надуживання сього обяснення справедливі замітки висловив Яґіч (Einige Streitfragen, Archiv XXII), указуючи, що діалектичні ріжницї в кождій більшій лїнґвістичній масї і без того неминучо мусять бути. Але се зовсїм не зменьшує впливів мішання на язикову діференціацію, що хотїв новійше заперечити Шрадер (ор. c., вид. 3).
12) Про се І. Deniker Lеs races des l' Europe I. Indice c?phalique en Europe), 1899, U, La Taille, 1907. W. Ripley The races of Europe, London, 1900. Niederle O p?vodu Slovan? i Slovansk? Staro?itnosti розд. III. Talko-Hryncewicz W kwestyi pochodzenia S?owian — Wis?a 1902. Новїйший перегляд питань: Hoernes Natur u. Urgeschichte I (1909). Старша лїтература в 2 вид.
13) Тим способом утворена була десять лїт тому теорія ґерманськоіндоевропейської правітчини Муха і Косінни. Ототожнивши культуру передісторичної Нїмеччини з культурою індоевропейською, довгоголовий ґерманський тип прийнявши за первісний індоевропейський, зробивши Нїмеччину правітчиною індоевропейських ґерманських народів, а Ґерманцїв — безпосереднїми спадкоємцями і продовжателями індоевропейської культури, вона попала в тон амбіціям нїмецької суспільности і здобула чимало прихильників. Але з наукового становища зістала ся фантазією.
ДІФЕРИНЦІАЦІЯ ІНДОЄВРОПЕЙСЬКОЇ РОДИНИ Й ВИРІЖНЕННЄ СЛОВЯНСЬКОЇ ҐРУПИ, СЛОВЯНСЬКО-ЛИТОВСЬКА СПІЛЬНІСТЬ І СЛОВЯНО-ЛИТОВСЬКА ТЕРИТОРІЯ, ГРАНИЦЯ ЗАХІДНЯ — ҐЕРМАНСЬКА І СХІДНЯ — ФІНСЬКА, ГРАНИЦЯ СЛОВЯНО-ЛИТОВСЬКА; ТРАДИЦІЯ ДУНАЙСЬКОЇ ПРАВІТЧИНИ, ТЕОРІЯ КАРПАТСЬКОЇ ПРАВІТЧИНИ.
Закінченнє спільного пожитя індоевропейської родини й повне виріжненнє з неї поодиноких народів і язикових ґруп, приймаючи що се стало ся в початках металїчної культури, кладуть більш-меньш за дві тисячі лїт з лишком перед нашою ерою. Не пізнїйше, бо в першій половині другого тисячолїтя бачимо арійські народи вже на полуднї в Азії, далеко від їх правітчини. Не дуже ранїйше з огляду на появу між Індоевропейцями металїчних виробів ще перед розселенєм 1). Розумієть ся, дата дуже загальна і приблизна, гіпотетична. Так само тільки в найзагальнїйших рисах можна собі уявити самий процес роздїлу індоевропейської родини, що зазначив ся тодї. В лїнґвістицї, що досї одиноко рішає се питаннє, до недавна стояли дві теорії — ґенеальоґічна, що признає видїленнє цїлих ґруп і істнованнє якийсь час спільних язиків для сих ґруп, до нового роздїлу кождої ґрупи на мови чи ґрупи мов, — і теорія хвиль, або переходів, що виріжненнє мов обясняє повільним процесом діференціації ще в тих часах, коли стичність між народами не була розірвана, і оден язик служив посереднїм переходом меж двома сусїднїми 2). Тепер сї теорії найчастїйше комбінують ся. Дїйсно, виріжненнє лїнґвістично-етноґрафічних атомів не розривало язикової й етноґрафічної звязи відразу. Се виріжненнє мусїло почати ся вже за часів етнічної „індоевропейської спільности”, і між иньшим проявляло ся в мові; але етноґрафічна одність брала якийсь час перевагу над сим процесом відріжнення, діференціації. Він зростав через розширеннє території, через асиміляцію все нових чужородцїв на нових окраїнах і в звязку з сим збільшали ся відміни в побуті і мові; з їх зростом все слабша ставала одностайність цїлої родини, але все ж вповнї жива і замітна була звязь між поодиноками ґрупами тих атомів, на які роспадала ся цїлїсть. І навіть після того як нарештї міґрація, мандрівка робила рішучий початок відокремленню даної племінної одиницї, ся звязь з своєю ґрупою, а через них — із иньшими, не зникала відразу. Територіаль-. не віддаленнє і ослабленнє ґеоґрафічної звязи з давнїйшими земляками -з одної сторони, пожитє з новими чужородцями і мішаннє з ними — з другої, розвиваючи ся паралельно, з обох кінцїв надривали старі етнічні звязи, але рвали їх помалу, і певні звязки з близшими сусїдами з-поміж своєї давнїйшої родини ще довго могли жити.
Замітне язикове явище-зміна палятальних звуків в двох ріжних напрямах, що зазначила ся безсумнїву ще підчас „індоевропейської спільности”, зістала ся слїдком такої дуже старої росколини, що ще перед рішучим виріжненнєм подїлила ся індоевропейську родини на дві галузи — східню і західню 3). До східньої належали племена арийські (іранські і індийські), тракийсько-албанські (предки теп. вірменського і албанського), славянські й литовські (і може ще які нам незвістні); до ґрупи західньої — грецькі, італїйські, кельтські, ґерманські. Але між обома сими ґрупами не бракувало переходових членів, що переплїтала посередніми звязками сї дві половини індоевропейського світу. Словяно-литовська ґрупа з одного боку стоїть в близьких відносинах до ґрупи арийської, з другого — близько підходить до ґерманської. Як би живі були мови тракийської ґрупи, може б ми побачили, що вони були переходним огнивом між ґрупою словянською, грецькою й іранською — але мови сї вигасли, і в сїм місцї тепер прогалина (такі прогалини взагалї в значній мірі повинні толкувати ся тим, що деякі посереднї огнива попропадали). Але близші звязки словянської мови з іранською на щастє не пропали для нас і свідчать про близшу звязь між словянськими й іранськими племенами, навіть і після мандрівки арийських племен, коли індоевропейська родина почала роспадати ся. З другого боку звязки між ріжними племенами індоевропейської родини свідчать про те, що по мандрівцї полудневої, арийської ґрупи-північні племена жили ще в тїснім сусїдстві. —
Деякі дослїдники навіть приймали істнованнє спільної західньої, европейської мови по відділенню східньої, арийської, себ то іранськоіндийської ґрупи, і противставляли їй сю західню; але повної анальоґїї тут нема. Далї, тому що словянська ґрупа з одного боку близько споріднена з литовською, а з другого певні звязки лучать її з ґерманською, то заступники ґенеальоґічної теорії для словянсько-литовської ґрупи разом з ґерманською приймали певний період спільної мови- се так звана у них північна, або північно-східня ґрупа. Але тепер і сей погляд стратив віру 4). За те тїсна звязь Словян з литовською (инакше — балтийською) ґрупою не підлягає сумнїву, і всї лїнґвисти всяких напрямів сходять ся на признанню тісної спільности словянсько-литовської ґрупи — що вона після віддїлення иньших споріднених народів і ґруп становила певну цїлїсть. (Цїлїсть, розумієть ся, тільки релятивну, бо певну діференціацію в тих часах треба припустити навіть в серединї самого Словянства, не тільки між ґрупами словянською й литовською).
Велика язикова близькість словянських і литовських племен наводить на гадку, що спільне житє сїєї ґрупи тягло ся дуже довго. Се легко зрозуміти, вважаючи на кольонїзацийні обставини. Тим часом як міґрації Ґерманцїв на захід, а Іранцїв на схід ослабили їх звязки з Словянами і стичність зісталась тільки на розмірно незначній лїнїї сусїдства,-Словяне з литовськими народами жили в тіснім ґеоґрафічнім сусїдстві дуже довго, аж до початків великої історичної міґрації Словян. Приймають, хоч і гіпотетично, що тільки в серединї останнього тисячолїтя перед Хр. відокремленнє племен словянських від литовських зазначило ся вповнї 5). В історичнім матеріалї воно виступає перед нами як факт довершенний в І в. по Хр., коли словянські і литовські племена виступають з осібними йменнями (Венеди і Еісти). Нарештї велика словянська міґрація в III-IV вв. по Хр. розірвала до решти сю словянсько-литовську близкість, а заразом дала останнїй імпульс виріжненню поодиноких словянських народів.
В часах перед повним відокремленнєм від иньших індоевропейських народів і на останку від Литовцїв (сї часи можна-б назвати перед-словянськими або словяно-литовськими) предки Словян зробили дальші кроки в сфері материяльної та духової культури в порівнянню з побутом індоевропейської епохи 6). В сї ж часи мусїли вже зарисуватись певні відміни в самім тїлї будущого Словянства, що потім стали початком його діференціації на галузи й народи. Причини мусїли впливати ті самі, що й на розріжненнє серед індо-европейської родини: розширеннє території, збільшене віддаленнє між ріжними частями, мішаннє з чужеродцями, неоднакові поступи матеріальної і духової культури поодиноких частей. Сї всї процеси переходили потім свій дальший розвій в самім Словянстві, коли його одність з литовською ґрупою ослабла і воно відріжнилось від неї в осібну ґрупу. В сїй добі — котру можемо назвати прасловянською — дозрівав процес розріжнення словянської ґрупи, якому велике словянське розселеннє дало змогу тільки розвинути ся у всїй виразности.
Для доби словяно-литовської і ще більше — доби пра-словянської ми можемо викомбінувати вже з значною правдоподібністю територію словянського розселення (розумієть ся — в загальнїйшій формі). Як би не стояла справа про правітчину індоевропейської родини, де-б не була вона, кінець кінцем в усякім разї словянсько-литовська доба, пережита була не де як у східнїй Европі: словянсько-литовські племена своє спільне житє безперечно прожили тут. З міґрацією Ґерманцїв на захід, в центральну Европу визначила ся західня границя їх території; полуднева уставила ся за розселеннєм в чорноморських степах іранських племен; на полудневім заходї предки Словян стикались з народами тракийської родини найправдоподобнїйше. Се все були свояки. Тільки на широкій лїнїї, що йшла з північного заходу на. полудневий схід через східно-европейську низину, стрічались границі словянсько-литовської кольонїзації з чужою — фінською.
В історичних відомостях найранїйіпе визначаєть ся полуднева границя. В дальшім викладі ми переглянемо докладно історичний матеріал що сюди належить, тепер же поки що зазначу загальний вивид, який виходить з його: не кажучи за давнїйші, загальні згадки, з Y в перед Хр. почавши маємо ми докладнїйші відомости про кольонїзацію чорноморських степів і з них бачимо, що кочовнича іранська, або іранїзована скитсько-сарматсько-алянська людність не переходила на північ далї за поріча нижнього Днїстра — Буга — Днїстра. Геродот, найважнїйше наше джерело в сїй справі, виразно відріжняє народи, що сидїли далї на північ, в районї середнього Днїпра — се народи не-скитські.
На полудневім заходї карпатське підгірє з II в. перед Хр. покриває міґрація Бастарнів; їх оселї простяглись звідти аж над нижнїй Дунай; там вони були „приходнями” ( '???????? ), і такими-ж були очевидно і в карпатських сторонах. До їх. приходу з півночи, словянські осади могли сягати й Карпатських гір, в басейні верхнього Днїстра, Сяна й Вісли, і так само по ослабленню сеї бастарнської кольонїзації могли простягати ся туди. Самий гірський пояс карпатський займала ґрупа народів найправдоподобнїйш — тракийських. Так виясняєть ся перед нами найдавнїйша територія словянських і литовських племен, яку можемо прослїдити. Постараємось означити її докладнїйше.
На заходї перед останнєю, історичною міґрацією Ґерманцїв (т. зв. великою мандрівкою народів) ґерманська кольонїзація межувала з словянськими й литовськими народами в басейні Висли. Бачимо се з звісток I в. во Хр.: Плїнія, Таціта і Птолємея, що писав в II в., але опиравсь головно на працї Марина Тірського з І в., доповняючи й поправляючи її новими джерелами 7). Докдаднїйші відомости для означення етноґрафічної границї дає поміж ними власне Птолємей. У нього Висла межує „Ґерманію” з „Сарматією” від верхівя до моря. Межи „великими народами” ( '???? ??????? ) Сарматії вичисляє він „Венедів по цїлїй Венедській затоці” коло „Венедських гір”; між меньшими народами згадує Ґотів ( ??????? ) над Вислою, на полудень ( '??? ) від Венедів; ще дальше на полудень від них — Фінів і ряд народів з покрученими або неясними назвами 8). З сього виходить, що східньою границею ґерманських народів була Висла, але на нижнїй Вислї Ґоти сидїли вже на правім боцї її (що сидїли вони на нижнїй, а не горишнїй Вислї, се видно з того, що Таціт уміщує їх безпосередно на північ від Люґіїв — ґерманських народів по Одеру 9). На схід від Висли і на північний схід від Ґотів сидїв „превеликий” нарід Венедів- Словян, і литовські народи, у Таціта означені загальною німецькою назвою Aestii, Esten 10). Так розмішує Птолємей; Плїнїй і Таціт, не даючи близших вказівок, потвержують відомости Птолємея; Плїнїй згадує про Вислу, як границю Сарматії, й Венедів уміщає десь коло неї; Таціт згадує Венедів на східнїх границях Ґерманії, за Ґотами 11). Чи переходили осади Словян за Вислу бодай подекуди, ще перед пізнїйшою їх мандрівкою на захід, як се часом припускають на підставі хороґрафічних і археольоґічних даних, се зістаеть ся непевним 12).
Хоч Птолємей зачисляє Венедів — Словян до більших народів Сарматії (расом з Бастаранами, Язиґами, Роксолянами) одначе на його мапі східня Европа так замощена ріжними иньшими народами, що для сього „великого” народа зістаеть ся дуже не велике місце. Причиною сього була велика плутанина в іменах, і та форма, в якій Птолємей уявляв собі східну Европу — форма узької шиї між океаном і Меотідою. Усунувши ті імена, що перейшли, в формі дублєтів, з лївого боку Висли на правий, і ті що за тіснотою місця з прикарпатських і донсько-кавказьких країв простягнулись на Птолємеєвій мапі за-далеко на північ, здобуваємо порожню просторонь за Вислою, на Поднїпровю і далї на схід, де Птолємей, чи його джерело — Марин з Тіра, не знав в дїйсности ніякого народу крім тих Венедів.
Як ми бачили, Птолємей виразно уміщує венедські осади над берегом моря, „по Венедеькому заливу”, що тягнеть ся у нього на значну просторонь, на кілька степенів. Сього мусимо триматись. Правда, у Таціта за ґерманськими народами на лївім боцї Висли згадують ся „на правім боцї Свебського моря” Литовцї, Aestii з їх торговлею горючим каменем (янтаремъ, Bernstein). Але ся звістка не виключає звістки Птолємея: Венеди і Литовцї могли на сїм побережу сусїдувати 13). Також не маємо підстави відсувати Словян з-над моря, щоб умістити там Ґотів, як роблять иньші 14).
З згадних у Птолємея сусідів венедських не тяжко відгадати в Ґалїндах пізнїйших пруських Ґалїндів (огляд наших лїтописів), в Судінах — може пруських же Судавів; сї народи відповідали-б загальній згадці про Aestii на балтийськім побережу у Таціта. Тільки у Птолємея вони відсунені від балтийського побережа осадами Венедів. '?????? Пригадують річку Оссу в Прусії. Кілька иньших імен, що зістають ся на Птолємеєвій мапі між Вислою та „океаном”, не можна добре обяснити, і сама реальність їх лишаєть ся непевною 15).
Для визначення докладнїйшої границї Словянщини з Фінами нема історичних відомостей. Таціт і Птолємей лише згадують про них, і Птолємей навіть всадив їх, як оден з „меньших” народів над Вислу, вище Ґотів: очевидно, він не знав про них нїчого крім імени. Звістки сих письменників свідчать тільки, що в І в. по Хр. Фінів знали недалеко від Балтийського моря 16). На другім кінці граничної лїнїї слїди присутности Фінів бачать в фінськім імени Волги у Птолємея ( '?? — у Фінів і досї Rhav, Rawa); також імя Урала - ???? обясняють з фінського. Певнїйшу вказівку на фінську кольонїзацію на полуднї дають лїнґвістичні слїди довгої культурної стичности між фінськими мовами середнього Поволжа (Пермяків, Вотяків) і осетинською — останком чорноморських Іранцїв: вони вказують, що в часи розпросторення Іранцїв в прикаспійських степах Фіни жили на середнім або низшім Поволжу. Середину граничної лїнїї між сими крайнїми точками виповнював катальоґ народів Ґерманарихової держави, де бачили імена поволзьких фінських племен Мері й Мордви (не кажучи за більш неясні). Але не знати, чи дїйсно тут маємо сї ймення, а не прості созвучности, і в кождім разї про територію згаданих племен не можна з нього витягнути нїяких вказівок 17). Археольоґічні і антропольоґічні розклади досї не могли ще нїчого дати для розяснення сього питання 18). Пробовано ще використати несловянські назви в хороґрафії верхнього Днїпра і Десни, ще більше-в басейнї Волги, Оки й Дона 19); але сї вказівки добре не перевірені, та й позбавлені хронольоґії: вони вказують на несловянську людність (припустїм — фінську) в часах перед словянською кольонїзаціею IX-XI в., але не мають доказової сили для давнїйших часів, бо під час словянського руху на захід і полудень словянські правітчинні краї могли (бодай по части) спустїти, і фіни могли їх на якийсь час тоді опановати. Таким чином тут кольонїзаційної границї не можемо вказати близше, як те, що басейн Волги і великих озер був в головнім територією фінською.
Виключивши території иньших племен, дістаємо для старої словянсько-литовської кольонїзації четверокутник, що ограничуєть ся лїнїєю Висли на заходї, Балтийським морем на півночи, на полуднї займає краї по середньому Днїстрі й Богу, а на сходї — басейн Днїпра (може — крім верхів самого Днїпра й його головних східнїх притоків). Тут з найбільшою правдоподібністю мусить бути уміщена словянсько-литовська територія перед міґрацією. Литовькі народи займали її північну частину. Як ми бачили, Таціт виразно уміщує їх на східнїм березї Балтийського моря, і се потверджуєть ся хороґрафічними й лїнґвістичними поміченнями. Правда, у Птолємея Ґалїнди й Судини сидять не на самім побережу, а віддїлені від нього осадами Венедів, але се такаж помилка як перенесеннє на тійже мапі Фінів на середню Вислу, або ж на балтийськім побережу треба припускати иньші литовські племена, упущені Птолємеєм. Близше означити тодїшню литовську територію можна тільки гіпотетично 20). Орієнтоватись в тодїшнїй литовській кольонїзації пізнїйшими етноґрафічними границями можна тільки до певної міри, тим більше, що і в означенню пізнїйших етноґрафічних границь є багато непевного. В пізнїйших часах східне побереже Балтийського моря аж до Курішгафа займають Фіни (Корсь і Либь Початкової лїтописи), — вони відтиснули відти Литовцїв. Литовцї займають цїлий басейн Німана, а навіть в басейнї Березини і Припети (на лївім боцї її) пробовано виказати несловянські (нїби литовські) елєменти 21), Досї одначе литовські елєменти в порічях Припети й Березини на певно не сконстатовані, а як і приймати їх, то ще велике питаннє: що треба-б тут зачислити до кольонїзації пра-литовських часів і що може бути слїдом пізнїйшого розпросторення Литви на полуднї. Подібно як Словяни, литовські народи разом з словянським рухом, в IV-V в., могли пересунутись на полудень і захід, полишивши фінським племенам північно-східню частину своєї території; могли опановати тодї колишнї словянські займанщини, та по якімсь часї знову їх стратити під поворотною хвилею словянської кольонїзації — коли замкнулись полудневі і західнї границї словянського розсіяння, і словянській кольонїзацийний рух, по реакції, відбив ся о північні границї.
Видїливши, хоч з певним, далеким приближеннєм для литовської ґрупи по її відокремленню балтийське побереже і що найменьше — землї між Нїманом і Двиною, ми для прасловянської території маємо простір від Карпатського підгіря до Алаунської (Валдайської) височини, краї верхнього й середнього Днїпра (але території на схід від Днїпра, а також в сусідстві нїманського басейна — спірні), та краї між Вислою й Нїманом аж до моря (о скільки сї краї не були заняті готськими й литовськими осадами). Таке означеннє праславянської території в головнім (з ріжними другорядними відмінами) досить приняте в науцї і дїйсно опираєть ся на цїлїй сумі наших відомостей, тож і має значну, як на тепер — найбільшу правдоподібність за собою 22).
Не можу проминути мовчаннєм, що при такий виводї словянської і спеціально східно-руської правітчини ми зовсім розминаємось з нашою історичною традицією, представленою автором вступних глав „Повісти временних лїт”. Для нього вихідною точкою словянської кольонїзації було середнє й нижнє Подунавє, і словянське розселеннє у нього йшло на північ, північний схід і схід. „По мнозЂхъ же временехъ, каже він, сЂли суть Словени по Дунаеви, кде есть нынЂ Угорская земля й Болгарьская; отъ тЂхъ Словенъ розидоша ся по земьли й прозваша ся имены своими” 23). Традиція ся противить ся всїй сумі наших відомостей про словянську кольонїзацію; се невдала гіпотеза київського книжника. Скомбіновала ся вона в тих часах, коли память про словянську міґрацію вже затерлась; піддали її ріжні факти-як згадки народньої поезії про Дунай, біблїйне оповіданнє про загальне розселеннє народів з полудня, а головно мабуть навіяли її свіжійші факти витискання Руси з середнього і нижнього Подунавя в Х-XI в. Навіть в народнїх переказах вона, очевидно, не мала нїякої основи і не може мати нїякого значіння для історії словянської міґрації 24).
Мушу згадати ще новійшу теорію — популярну головно в історіоґрафії росийській, — що правітчину словянську уміщує на Підкарпатю, в Галичинї й сусїднїх частях Волини. Головною і властиво одинокою підставою сеї теорії (що правда, ніхто докладнїйше арґументувати її й не постарав ся досї) послужило поміченнє, що найбільшу чистоту словянських елєментів в хороґрафії показує територія на полудень від Припети й на захід від Днїпра, особливо теперішня Волинь і Галичина 25). Сї хороґрафічні помічення самі таким чином не дають підстави обмежити сеї правітчини західньою, прикарпатською частиною. Нема нїяких причин виключати приднїдровських країв, з хороґрафічного становища також вповні словянських 26) (а й слїди несловянської кольонїзації на північ від Припети і на схід від Днїпра, як казав я, ми не маємо права переносити в часи пра-словянські та виключати сї землї з словянської правітчини, бо в сих несловянських елєментах могли відбити ся переміни з часів словянського розселення). Нема причини абсолютно виключати і Прикарпатя, але класти во главу угла словянської правітчини саме прикарпатські краї незвичайно трудно супроти того, що тут як раз маємо ясні слїди иньшої кольонїзації в близшім сусїдстві — гірські краї карпатські займають племена безсумнївно несловянські (тракийські правдподібно 27), і в сучасній хороґрафії Карпатів ми справдї маємо масу елєментів несловянських, може новїйших-волоських, а може й старійших. В часи старшого ґерманського руху підкарпатське підгірє займає ґерманська кольонїзація (була тут в III-IV вв. перед Хр.). Перед ним могла тут бути й словянська кольонїзація, але могла бути й иньша, напр. кельтська, як по иньших областях тодїшнього розширення Ґерманцїв 28). Полуднева частина галицького підгіря — порічє середнього Дністра, як ми бачили, в часах індоевропейського розселення зайняте характеристичною культурою глиняних будовель, яка розширяєть ся відси зовсім не в напрямах пізнїйшого словянського розселення на північний захід і північний схід, а на полуднє і схід, і не полишає в районї пізнїйшого словянського розселення скільки небудь виразного наступства. Всї сї факти роблять для Прикарпаття ролю словянської правітчини майже неможливою. Заразом отся маленька аналїза може послужити ілюстрацією, як трудно пересувати сю правітчину куди небудь з тої просторони, яку ми вище визначили для неї 29).
Примітки
1) 3 лїнгвістичного становища против сеї дати відносять часом закид, що за такий недовгий час не могла розвинути ся язикова діференціація, яку бачимо пізнїйше; але не треба спускати з очей можливости, що асиміляція чужеродцїв і скорійший культурний розвиток в нових обставинах могли значно прискорити язикове розріжненнє.
2) Перегляд питаная — див. Schrader Sprachvergleichung 2 с. 68 і далї (тут схематичні рисунки).
3) Се так звані група-сатем і ґрупа-кентум, по тим формам в які уложило ся слово сто (в санскр. ?atem, в латинськім centum, вимовл. kentum).
4) Пор. нпр. Бремера Ethnographie с. 761, Гірта Indogermanen I с. 127.
5) Язикові критерії непевні, про них не буду говорити (про оден, досить популярний — назву півня у Словян була мова в 2 вид., друга — се форма имени Неврів); важнїйша обставина, що в тім часї, з рухом ґерманських племен на Захід мусїли справді бути сильні пертурбації і в славяно-литовський кольонїзації.
6) Про спільний словесний запас „північно-східньої” і потім словянсько-литовської ґрупи і образ культури який випливає з нього-Fick Vergl. W?rterbuch der indogern. Sprachen. I. Schmidt Die Verwandtschaftsverh?ltnisse der indogerm. Sprachen. C. F?rstemann Spracblichnaturhistorisches. R. Hassenkamp Uber den Zussammenhang der lettoslavischeu und germanischen Sprachen. A. Br?ckner Die slavischen Fremdw?rter im Littauischen. Є тут в самій основі богато суперечного, а для словянськолитовських відносин зроблено ще дуже мало. Тут не входжу в справу, тим більше, що нам важнїйший культурний стан прасловянський, про котрий будемо говорити низше (розд. V).
7) Про Птолємея: Schwarz Der Geograph CI. Ptolemaeus (Rheinisches Museum, 1893). Glazebrook Rylands The Geography of Ptolemy, 1893, Дублїн. Boll Studien ?ber (Cl. Ptolemaeus (Jahrb?cher f?r Cl. Phil., 1894). Holz ?ber die germanische V?lkertafel des Ptolem?us, 1894. Berger Die Grundlagen des Marinisch-Ptolem?ischen Erdbildes (Verband. d. s?chs. Gesell, d. Wis. 1898). Аналїз його відомостей зі східньої Европи: M?llenhof Deutsche Altertumskunde II с. і далї. Kr?li?ek Die Sarmatisсhe Berge, der Berg Peuke und Karpaten des Cl. Ptolemaios, 1894 Браунъ Разысканія въ области гото-словянських отношеній, 1, 1899. Кулаковскій Карта Европейской Сарматіи по Птолемею, 1894, і доповнення в Филол. Обозр. 1899. Niederie Slovaask? Staro?. I гл. X.
8) ???????? (ed. princeps: ???????? ), ?????????????? і коло верхівя Висли — ?'?????? (або '???????? ), на схід від Венедів — ????????, ????????, ???????? — Ptolemaei Ш 5.”70”
9) Germ. 43-4.
10) Пізнїйше в IX-XI в. ся назва перенесена на финських Естів.
11) Hist. Nat. IV. 27, Germania 46.
12) Оборонцї ріжних „словянських” теорій підносять, що Ґерманія має ґеоґрафічне, а не етноґрафічне значіннє, як і Сармати; але в сїй части „Ґерманїї” Птолємей вичисляє ряд народів, котрі трудно не признати за ґерманські. Що найбільше-можна признати, що Словяне ширили ся, як низша верства, нід панованнєм тих племен. Се пробують довести археольоґічним матеріалом. Поки що доказів певних нема.
13) Браун (Разысканія с. 384), щоб погодити Птолємея зі звісткою Таціта робить иньше припущеннє — що Венеди означають і Словян і Литву. Але сей здогад, принятий ще деким, противить ся всїй сумі наших відомостей, і викликав тому рішучу відправу.
14) Згадка Пітеаса про Ґотів над морем (у Плїнїя XXXVII § 35 — Gutones) перестала бути арґументом, з того часу як Мілєнгоф поправив її на Teutones (Deutsche Altertumskunde I с. 479). Деякі історики (от нпр. Wietersheim Dahn Geschichte der V?lkerwanderung І с. 145) мотивували уміщеннє Ґотів над морем тим, що вони пізнїйше показують обізнаннє з морем; але в дїйсности вони показую повне необізнаннє. Браун (Розысканія с. 29, пор. 331) містив Ґотів над морем, опираючи ся на оповіданню Йордана (гл. 3), але джерело се дуже непевне (сам Б. бачить в нїм ріжні недокладности). Арґументи contra див. нпр. у Бремера op. c. 826; він вказує на Таціта, але для Брауна нпр. Таціт і Птолємей говорять про різні стадії в міґрації Ґотів.
15) В ???????? бачили польських Полян, ще частїйше в Ставанах „Славян” (против сього див. M?llenhof c 21, Krek 2 c. 293), в Вельтах — ?'?????? — Вільцїв Лютичів, а Мілєнгоф (П с. 25) поправляв їх на ??????? і т. и,
16) Дуже важним для історії кольонїзації було б піднесене лїнґвістами поміченнє, що в найдавнїйші часи Фіни стикали ся з ґотськими й литовськими народами (десь значить коло Балтийського моря) і aж пізнїйше, по роздїлї на свої головні галузи — західню й східню, стріли ся з Словянами. Ґотські елементи в фінській мові признають ся старшими від Ґотської мови Ульфіли, значить належать до часів перед готською мандрівкою і тоді ґотська й литовська кольонїзація мала-б іти клином ніж фінською й словянською, відрізуючи Словян від моря. Див. цитовану працю Томсена, Доннера Vergleich. W?rterbuch der finnischen Sprache, Aspelin La Rosomonorum gens et le Ruotsi. Одначе сї спостереження треба-б ще докладнїйше й ріжносторонїйше перевірити й освітити, щоб на їх основі уставити кольонїзаційні відносини перед великою міґрацією.
17) Про катальоґ сей див. низше, в гл.III.
18) Були проби оперти ся на поміченнях про розширеннє довгоголової раси в найдавнїйших находках, але етноґрафічного критерія з сеї довголовости супроти Фінів так само не можна зробити як і в иньших випадках: Фіни як і Словяне з фізичного погляду мішанцї. Так самоТак само непевні і деякі археольоґічні прикмети в ролї етнографічних критеріїв. Див. статї Европеуса Die Verbreitung der Finnen in ?lterer Zeit (Verhandl. d. Berlin, anthrop. Ges. 1875), також Ztschr. f. Ethn. 1876 й ин. А. Богданова Антропологическая виставка т. IV I с. 141-2, і Compte rendu du congres ? Moscou, I (Quelle est la rасе la plus ancienne de la Russie centrale), Голубовскій Исторія Смоленской земли, Данилевичъ Очеркъ исторіи Полоцкой землї, й ин.
19) Надеждинъ Опытъ ист. географіи русскаго міра. Барсовъ Географія Начальной лЂтописи с. 74 і далї, 258-9. Голубовскій Исторія Смоленской земли с. 31 і далї. Новїйші автори (Браун, Поґодін, Нїдерле) не посунули сеї справи на перед.
20) Див. працї: Bielenstein Die Grenzen des lettischen Voltsstammes und der liettischen Sprache in der Gegenwart und im XIII Jhrt., 1891. Bezzenberger, Bemerkungen zu dem Werbe von A. Bielenstein (ИзвЂст. петерб. ак., т. IV, 1895). Погодинъ Изъ древнЂйшей исторіи литовскаго племени (ВЂстникъ археол. и исторіи, 1898). Kurschat Die Verbereitnung des litauisch-lettischen Volksstammes (Mittheil. der lit. litter. Ges., XXIV, 1889).
21) Вже Надєждін вказував несловянські елєменти на північ від Припети — Опытъ геоґрафіи русскаго міра; за ним пішов Барсовъ Геоґрафія 2 с. 74 і далї. Пробували їх потім виріжнити Филевичъ Исторія древней Руси с. 123 і далї, Кочубинскій Територія доисторической Литвы- Журналъ Мин. Нар. Просв. 1897,1. с. 62,78, Погодинъ Изъ исторіи, розд. IX. На жаль якихось певних результатів сї працї не дали (див. рецензїї в Записках т. XVIII і XXI). В кождім разї нема підстави виключати катеґорично з словянської правітчини землї за Припетю (як то часом роблять).
22) В головнім стрічаємо його вже у Суровєцкого (?ledzenie pocz?tku narod?w s?owia?skich — Dzie?a вид. Туровского с, 382) і потім у Шафарика Slov. staro?it. l, 10 § 1. Численних новїйших праць, що стоять на сїм становищу, не буду вичисляти, а згадаю про їх відміни. Відміни сі в поодиноких поглядах головно такі: деякі на сходї прасловянську територію протягають в район верхньої Волги й Дону, иньші, розширяючи прасловянську територію на північний схід, ограничують на полудневім заходї, вважаючи басейн Дона заселеним чужеродцями. Деякі протягають словянські границі далї і на захід-на вододїл Висли й Одера, або в до самого Одера. Одначе від розширення на схід повздержують несловянські хороґрафічні елєменти, хоч можливість такого розширення не можна категорично заперечити. Західню границю ставить виразно Птолємей. Необережно висловлена гадка Нїдерле (Starovek? zpravy c. 69, 81. Staro?. l c. 30), що словянські осади над Днїпром могли сягати до моря, потім взяті ним назад (ib. І с. 260).
23) Іпатський кодекс с. 3.
24) Про традицію дунайської правітчини в пізнїйшім письменстві і противну їй теорію сарматську, що у західнїх письменників виступає ще скорше (у равенського космоґрафа, VII в.: Scytharum patria, unde Sciavinorum exorta est prosapia), найповнїйше у Нїдерле Slovansk? staro?itnosti розд. І. Тут і критика арґументів дунайської теорії), які були виставлювані нечисленними її оборонцями (як Дрінов, Самоквасов, Піч, з наших Ф. Вовк).
25) Надеждін ор. с., Барсов Геоґрафія 2 с. 73, і новійші працї: Ист. древней Руси Филевича, цитована моноґрафія Смоленщини Голубовского, і особливо Курсъ русской исторіи Ключевского (I с. 22)- найбільш авторитетного представника сеї теорії.
26) Історичні звістки — напр. текст Иордана, на який покликуєть ся Ключевский — також не дає нїякої підстави до того, аби тримати ся виключно Прикарпатя. Та й звістки се пізнїйші, уже з часів словянського розселення.
27) Про се низше, в гл. III.
28) Про сї здогади про Кельтів див. тамже.
29) Не уважаю потрібним застановлятись на ріжних зовсїм ненаукових і фантастичних розширеннях словянської території в ріжних теоріях, що вважали Словян тубильцями в Ґерманїї, на Балканах і т. и. Підставою для них служила тотожність або подібність імен; таким чином до Словян зачисляли ся нпр. Венети італїйські й арморицькі; за тим ішло накручуваннє на словянське ріжних чужих імен, напр, Свебів == Свевів на Словян, Семнонів на Ziemian і т. и. Проби — підперти сї теорії далеко ранїйшого словянського розселення на заході і полудневім заходї археольоґічними доказами, як то подибуємо особливо у чеських археольоґів, не можуть переконувати, бо їх докази самі ще не мають доказової сили. Огляд сих теорій і їх старшої лїтератури див. у Крека с. 313-6, огляд новїйших праць сього напряму- Записки Наук. Тов. ім. Шевченка т. LIII. і XV, Наук. Хронїка. До нашої історії з них близше належать: численні студиї нашого земляка Ол. Партицького, зведені в його „Старинній історії Галичини”, т. I, 1894, Самоквасова — ИзслЂдованія по исторіи русскаго права, I-II (1896-7), Филевича Исторія древней Руси, т. І, 1896 (про них Записки т. V і XVIII).
ПЕРШІ ІСТОРІЧНІ ЗВІСТКИ ПРО СЛОВЯНСТВО, ІМЕНА; ДІФЕРЕНЦІАЦІЯ СЛОВЯНСТВА; СХІДНО-СЛОВЯНСЬКА ПРАВІТЧИНА, СЛОВЯНСЬКА КОЛЬОНЇЗАЦІЯ НА НАШІЙ ТЕРИТОРІЇ ПЕРЕД МІГРАЦІЄЮ.
Поява осібного імени для певного народу буває звичайно одним з характеристичних симптомів довершеного відокремлення. Для Словян ми маємо його тільки в звістках з І в. по Хр. Вони виступають у авторів I-II в. по Хр. під назвою Венедів: Venedi у Плїнїя, Veneti у Таціта, ?'??????? у Птолємея 1). Значінє сього імени — Venedi, не ясне; очевидно се ве була свійська назва 2); через Ґерманцїв перейшла вона в античну лїтературу, так само як і до фінських народів: західні Фіни й досї називають Росиян Ven?j?; самі Німцї досї звуть Венедами декотрих західнїх Словян (Лужичан і Словінців) 3.
Прокопій (VI віка) оповідає, що давнїйше Словян взагалї звано ??????: се слово він толкує з грецького слова ??????, розсїваю, „бо залюднюють край розкиданими осадами”. Відкидаючи сю хибну етимольоґію, се слово часто звязують з словянським Серб і уважають се давнїйшим своєнародним іменем Словянства 4). Шукали їх в Птолємеївих ?????? (варіанти ?????); але сї ?????? сидять далеко на сходї, в околицях Волги 5). Документально ж імя словянських Сербів виступає доперва в памятках IX-Х в. Що воно могло мати колись ширше, загальне значіннє, на се міг би вказувати факт, що пізнїйше два зовсїм ріжні словянські народи носили се імя (Серби балканські і лужицькі), але однакові народні назви в Словянстві стрічають ся дуже часто, а Словяне в ті початкові часи навіть не конче мусїли мати свою власну загальну назву для означення національности: такі назви часто виробляють ся лише з часом. Назва „Словен”, „Славен” виступає в перших звістках (VI в.) теж тільки як часткова назва — для Словян західнїх. Найбільш правдоподібний вивід сеї назви від с л о у, с л о в о: люде що говорять зрозуміло, в противність чужеродцям- „Нїмцям”, що не вміють говорити 6). В чужеземній традиції вона одначе приходить звичайно з вставним к: Selaveni, Sciavini, ?????????, ?????????. арабське Сакалїба, пізнїйше також і з т: — ?????????.
Скільки небудь докладні відомости про Словянство ми взагалї починаємо мати тільки з часів його остаточного розріжнення, спричиненого, чи лїпше сказати — завершеного великим словянським розселеннєм: ослабленнєм територіальної звязи, приладженнєм до нових і відмінних обстанов, пожитєм і мішаннєм з чужеродцями. Але так як свого часу серед народів індоевропейської родини, так і в сїмї словянських племен етноґрафічна діференціація зачала ся задовго ще перед сим розселеннєм.
В лїнґвістицї згожують ся на тім, що язикова діференціяція серед Словянства зачалась ще на правітчинї, довго перед великою словянською міґрацією, а відміни язикові були тільки одним з симптомів етноґрафічного розріжнення. Хоч проби — знайти вказівки на час, коли вже показало ся на добре се розріжненнє між головними галузями Словянства — західньою й північно-східно-полудневою, не довели до результатів 7), але факт дуже ранньої діференціації не підлягає сумнїву. Чи будемо триматись ґенеальогічної теорії, що приймає утвореннє з прасловянської маси насамперед двох чи трьох осібних галузей, а з них аж пізнїйше виріжненнє поодиноких племен, чи далеко реальнїйшої теорії „переходів” чи „хвиль”, що вказує на переходові явища й стичности між поодинокими мовами всїх ґруп, — се не робить ріжницї 8). В обох разах буде певним, що ще перед розселеннєм приготовились ті етноґрафічні і лїнґвістичні відміни серед Словянства, які тільки виразнїйше виявились після розселення, завдяки територіальному віддаленню і новим етноґрафічним стичностям.
Але при тім виникає цїкавий факт: сучасне ґеоґрафічне розміщенне Словянства вповнї відповідає його діалектичному подїлови, а поодинокі словянські народи вже дуже скоро по міґрації виступають як сформовані етноґрафічні й язикові цїлости. Се показує, — і се нинї признаєть ся загально — що велика словянська міґрація йшла без великої замішанини, без великих перескоків, заховуючи в значній мірі давнїйші відносини сусїдства 9). Словянська купа розкотила ся в ріжних напрямах з прасловянського центра в його періферію без замішань і перебоїв. А з сього виникає важний вислїд, що напрями кольонїзації до певної міри відповідали початковому розміщенню словянських племен на правітчинї, і теперішнє розміщенне словянських народів відповідає їх уґрупованю на правітчинї. Таку гадку з усїею рішучістю висловив один з авторитетнїйших, талановитїйших заступників новійшої лїнґвістики: „Порівнявши сї кольонїзацийні відносини Словян в передісторичні часи (по теорії переходів) з історичними, помічаємо, що невважаючи на значні переміни занятої Словянами території в історичних часах,-обопільні відносини (сусїдства) і тепер такіж, які мусимо приймати для передісторичних часів” 10).
Сей вивід, зроблений на основі лїнґвістичних фактів, має своє потвердженнє в історії кольонїзації: Словяне в остатнім розселенню переважно займали землї, покинені їх людністю, спустїлї, без боротьби, переважно тихомирно; про се свідчить сама невідомість і мовчаннє джерел про те, як відбуло ся словянське розселеннє. Порожнї, спустїлї простори протягом III — V в. відкривали ся на словянськім пограничу на великій просторони на захід, полудень і полудневий схід. Тож кольонїзацийне розпростореннє Словян могло йти досить правильно, без мішанини, без великих перескоків; племена, що сидїли дальше від кольонїзаційної періферії, вступали в землї, що полишили їм, посуваючи ся наперед, племена дальше висунені на захід або полудень. Инакше з мішанини-б вийшла більш однородна етноґрафічна й лїнґвістична маса, і діференціація мусїла-б наново початись аж після розселення.
Сї спостереження дуже важні; вони дають нам спроможність з пізнїйшого розміщення робити, бодай в приближенню, виводи про розміщеннє поодиноких словянських галузей перед розселеннєм, на правітчинї, відгадувати порядок і напрями словянської міґрації.
Відповідно до положення Української Руси на сучасній мапі Словянщини, ми повинні умістити наших предків в полуднево-східнїй частинї прасловянської території. Значить, коли ми правильно означили територію словянської правітчини, то на оселї племен східно-полудневої, української ґрупи припадає східно полуднева частина того прасловянеького осідку, а саме -порічє середнього Днїпра. Як цїла словянська кольонїзація ішла в напрямі на захід, полудневий захід і полудень, так і українське розселеннє мало йти в тих же напрямах, — на захід і полудень. Сей вивід стоїть в повній згодї з фактами словянської кольонїзації, які розглянемо низше.
Отже правітчину нашого народа можемо з найбільшою правдоподібністю вказати в середнїм Поднїпровю, де він міг бути автохтоном в тім значінню, що сидїв тут з таких часів, в які нїяка історія не сягає. Такий льоґічний вивід дають ті звістки й факти які ми переглянули. Розумієть ся вповнї незмінною в своїх границях ся прасловянська, чи спеціально східнословянська територія не могла бути. Pyx полудневих сусїдів — земляків з сатем-ґрупи, іранських і тракийських народів на полудневий схід і захід, опорожнивши значні простори в сусїдстві прасловянської території, міг викликати розширеннє словянскої кольонїзації на полудне. Пізнїйший рух з Азії досить замітний по фактам археольоґічням та історично-етноґрафічннм, викликавши пертурбації в степовім поясї, міг спричинити поворотний рух тої прасловянської кольонїзації назад.
Примітки
1) Старші звістки, що прикладають ся часом до Словян, непевні — про них Niederle Slov. Star. І с. 190 і далї.
2) Цайс (с. 67) обясняв се слово з ґот. vinja = пасовище, лука, осадники на луках; се обясненнє за браком лїпшого приймало ся часто. Останнїми часами вийшов на верх вивід з кельтського vindos — білий; вказують дійсно цїкавий факт — широке розповсюдненнє для vend, vind в хорографічних і особистих іменах на кельтській території. Але стичність Кельтів з Словянами — річ досї не доведена. Обясняли Венедів і з словянського v?t, в?щии — більший, отже „велетні” (против сього виводу Брікнер в Archiv f. sl. Phill XXII с. 236) Звязували їх з іменем Вятичів (Гільфердінґ, Браун, Веселовский), і т. и.
3) Sclavos, quos nos Vionudos dicimus, каже Алькуін вро побіди Кароля Вел. (Monum. Genn, Epist. IV с. 32).
4) Так думали вже Добровский і Шлєцер, потім Шафарик І. 7, 15 і Цайс с. 67 (обережно). Етимольоґія слова Серб неясна, див. про неї екскурс у Крека 2 с. 248 і далї. Новїйше обясненнє Нїдерле — ?????? з ???????? (Uber die Sporoi des Prokopios — Archiv т. XX) стріло ся з однодушною опозицією в науці. Зауважу ще, що з словом Серб ставить ся в звязок наше серб, сябр == спільник в господарстві. Про тотожність Серби == ?????? == Spali, що припускали декотрі, див. низше.
5) Прокопій De b. Got. Ш. 14. Птолємей V. 9 §.21.
6) Словян від слово виводив Коляр. Против сього виступав Добровский (?аs. ?es Mus. 1827). Шафарик (II с. 25, 8), недавно ще Крек 2 с. 300 відносили, що наросток енин вказує на місцевість, має ґеоґрафічний початок; та ледве чи можна се так виключно брати; пригадаю хоч би народню форму: НЂмчинъ замісць НЂмець. Иньші виводи не дорівнюють в правдоподібности Коляровому. Але при тім не виясненою лишаэть ся однаковість вставки к в західнїх і орієнтальних передачах словянського імени.
7) Про них нпр. у Нїдерле О p?vodu с.122-3.
8) Ґенеальоґічна теорія погрішає схематизмом, котрого в живій еволюції не буває; більшу етноґрафічну одиницю всюди і завсїди складає сума льокальних, дрібних варіацій, що переходять з одної ґрупи в другу певними посереднїми відмінами. Словянські галузи — східня, полуднева й західня, лучать в собі непевними спільними прикметами ґрупи окремих діалектів, яких діференціація може бути так само давня, як і знаменні відміни самих галузей. Справедливо каже Бруґман (Grundriss .der vergl. Grammatik der indogerm. Sprachen): не можна собі уявити мови якоїсь більшої народньої маси, котра-б мала за собою довший процес розвою, а була-б без діалектичних в і д м і н. Теорія вповні одностайного праязика — чи індоевропейського чи прасловянського-се фікція, бо перше нїж такий язик сформуєть ся остаточно, має вже в собі зародки розкладу. Се визначив з усею виразністю Дельбрік що до індоевропейського язика, а в славістицї сей погляд з цїлою рішучістю розвинув Яґіч в статі Eine einheitliche slavische Ursprache ? (Archiv XXII). Дїлячи Словянство на язикові ґрупи: західню, східню й полудневу, він дивить ся на сей подїл не з ґенетичного погляду, а з становища сучасної статіки, і такий погляд все більше знаходить собі признаннє.
9) Уважаючи на повтореннє однакових етноґрафічних назв в ріжних частинах Словянщини, колись словянську кольонїзацію порівнювано навпаки з розсипаною всумїш грою карт. Але однакові етноґрафічні назви не значать, що то одно племя розбило ся на части, і слїдів такого „розсипання” в Словянстві як раз зовсїм не можна вказати.
10) J. Schmidt Zur Geschichte des indogerm. Vocalismus II c. 198. Сей погляд при нагоді, в полеміці з Ласкіном підпер рішучо Ягіч (Einige Streitfragen-Archiv XX с. 22), вважаючи пізнїйший образ словянського розселення „досить докладною відбиткою передісторичного словянського мікрокосма”.
КУЛЬТУРНА ЕВОЛЮЦІЯ СЕЇ ТЕРІТОРІЇ, КУЛЬТУРНА ЕВОЛЮЦІЯ СЛОВЯНСЬКОЇ ПРАВІТЧИНИ.
За помічю сих даних ми можемо робити проби — хоч би скромні, оріентовання в культурнім матеріалї нашім. Ми бачили вище, що як раз на границі передстепового пояса з лїсовим на Поднїпровю ми, помічаємо певну культурну границю — в передстеповім поясї розвиваєть ся та характеристична культура глиняних будов і уриваєть ся потім, не лишаючи продовження в пізнїйшій культурі сих країв; тут же розширюєть ся похоронний обряд з посипанням мерця червоною фарбою; потім та течія середноазійська, в зелїзній культурі, що перехрещуєть ся з культурними впливами грецької кольонїзації побережа. На границї ж лїсового пояса і далї, за лїнїєю лїсу бачимо похоронні поля, що з Поднїпровя тягнуть ся і далї на захід; від передстепового культурного матеріалу, як ми бачили, вони відбивають сорозмірною бідністю і одностайністю житя, браком різких змін і потрясень — принаймнї в дотеперішнім їх матеріалї. Коли дані історичні і лїнґвістичні нам кажуть, що сей лїсовий пояс був по всякий правдоподібности осїдком словянським, а краї степові були зайняті людністю іранською, — в культурі похоронних піль і в ранїйших культурних останках ми можемо бачити останки словянського житя і в них образ його культурної еволюції, а в довгоголовій людности сих культурних останків — репрезентантів старого словянства. Тутешнїй антропольоґічний тип одначе, як ми бачили — не відріжняєть ся від дальшої передстепової і степової людности з часів перед азійською міґрацією; домішка короткоголового типу виглядає як чужородна домішка з якоїсь азійської течії, може якихсь тюркських елєментів. Але антропольогічний матеріал поки що дуже убогий, і тяжко тут робити які небудь дальші виводи. Коли культура глиняних будов не проявить ся анї далї на захід анї далї на північ, здобуде ще більше правдоподібности висловлений останнїми часами здогад, що се культура тракийська, і зникла вона з наших країв з міґрацією в балканські і закарпатські краї тракийських племен. Але границї культур не мусять вповнї згоджувати ся з племінними границями, — хіба з де-більшого тільки, — незалежно навіть від кольонїзаційних змін, коли одна кольонїзація вступала в старі слїди життя і культури своїх сусїдів. Тому звичайно оден культурний тип заходить за другий — як ми й бачимо в археольоґічяих нахідках.
Стільки небогато вважав я можливим сказати що до нашого орієнтовання в археольоґічних слїдах людського житя на нашій території, — почавши від пізнього неолїту. Далї, в раннїй неолїт або в палеолїтичну добу не сягають нїякі етноґрафічні критерії, нїякі лїнґвістичні виводи з мов індоевропейських чи мов иньших ґруп, і зовсїм даремно б було на се спокушати ся і фантазувати.
Еволюцію людського житя на словянській території, від неолїтичних часів зазначили нам з грубшого археольоґічні викритя. Вони показали нам тяжкий розвій тутешнього житя в глухих кутах лїсового поясу, далеко від живійшого житя побережа і степових країв, з їх лекшими і живійшими зносинами з культурнїйшими краями. В порівнянню з культурними краями житє лїсового Поднїпровя запізнило ся на багато столїть. Бронзова культура, що зяйняла там майже цїле тисячолїтє й дійшла високого розвою, сливе не дійшла сих сторін, — захопила сильнїйше побереже Подонє, Прикарпатє, але в краї словянської правітчини, Поднїпрянські особливо — ледво доходили її слабі рефлєкси. В Гомерівську добу сї краї мабуть ще жили в пережитках неолїту; відблиски бронзової й зелїзної культури, долїтаючи сюди, примішували ся до старої неолїтичної культури, але камінь і дерево мусїли зіставати ся тут головним матеріалом, коли навіть в центральній Европі металїчна культура була в повній силї. Докладнїйший розслїд тутешніх могильників (поки що — найбільше занедбаних, власне через бідність і непоказність їх культурної обстанови) дасть з часом можність лїпше прослїдити еволюцію тутешнього житя 1). Результат сеї культурної еволюції — в видї образу культури словянських племен в епоху розселення і безпосередно по ній на підставі даних археольоґічних, лїнґвістичних і історичних подамо низше. Деяке понятє про ті зверхнї фактори, під виливом яких розвивало ся житє словянських країв протягом тисячолїтя, що ділить епоху словянського розселення від перших історичних відомостей про Схід Европи, — дадуть нам звістки з історії Чорноморя. Схована, в глибинї лїсів Славянщина була глухим кутом, куди поволї, ослаблено долїтали рефлекси полїтичного і культурного житя більш культурного Чорноморя і сусїднїх степів, де стрічали ся й перехрещували ся культурні впливи середземельної і передне-азийької культури з течіями середне-азийськими. Безпосередно в територію, вислїджену нами для Прасловянщини, — історичні звістки наші не заходять сливе зовсім, то значить дають кілька відірваних, небезсумнївних імен, кілька натяків — в звязку з докладнїйшими вістями про полудневу, чорноморську кольонїзацію. В сїм звязку ми й оглянемо їх низше.
Примітки
1) Се повинно бутя найважнїйішим завданнєм східно-словянської археольоґії, яка навпаки хапаєть ся за показнїйші памятки античної та т.зв. скитської культури.
III. Історичні дані з часів перед словянським розселеннєм.
Грецькі колонії:
ЧОРНОМОРСЬКІ ТОРГОВЕЛЬНІ ФАКТОРІЇ Й ГРЕЦЬКА КОЛЬОНЇЗАЦІЯ; МІЛЄТ І ИНЬШІ МЕТРОПОЛІЇ, РОЗВІЙ КОЛЬОНЇЗАЦІЇ.
Які маємо історичні відомости про східню Европу за тисячолїтє перед словянським розселеннєм, маємо тільки з античної традиції, а сїй відкрила перспективу в ті далекі „гіперборейські” краї грецька кольонїзація Чорноморського побережа. Правда з сих глухих і далеких чорноморських осель також тільки рідкі і убогі вісти доходили до більших центрів грецького та римського житя і в ту лїтературу, що розвивала ся там. Але сим небогатим рефлєксам в античній лїтературі, та убогим останкам місцевої епіґрафіки — фраґментам написей з чорноморських осад, недогризеним зубом часу, завдячуємо велику пайку того що взагалї знаємо про житє Східньої Европи сих часів. І з сеї причини свій перегляд відомостей мусимо зачати від самої сеї грецької кольонїзації, — тим більше, що вона була не тільки джерелом відомостей про Східню Европу; але і джерелом, з якого йшли проміння культури в глубину східно-европейського суходолу. Було се його вікно в Европу, в культурний світ, майже одиноке в тих часах.
Кольонїзація ся розвинула ся під впливом торговлї, що вела ся на побережах Чорного моря. Торговля ся дуже стара. Слїди чужоземної, полудневої торговлї на нашій території ми можемо бачити від кінця неолїтичної культури: екзотичні черепашки (мушлї) дуже раннїх могил (камяної культури і ранньої металїчної), чужесторонні сорти каміння, мідяні й бронзові вироби вказують зовсїм виразно на істнованнє таких зносин і торговлї. Хоч при теперішнїм станї нашого археольоґічного матеріалу не можна катеґорично сказати, що то все приходило як раз з Чорного моря, але богато з того безперечно приходило таки звідти. Таким чином найстарші стадії чорноморської торговлї в наших краях вповнї виходять за границї історії. Найдавнїйші провідники чорноморської торговлї, на яких може вказати історія, були Фінїкияни і малоазийські Карійцї. Торговельні зносини їх з північним берегом Чорного моря не підлягають сумнїву супроти того що знаємо про їх зносини з полудневим побережем Чорного моря. Але за браком історичних звісток і фінїкийська і карійська торговля лежить за границями докладнїйшого знання; історичні часи застають сю чорноморську торговлю вже в руках Греків.
По традиції, головну ролю при тім мала відограти славна азійська республїка Мілєт. Заснована Йонїйцями на території Карійцїв, Фінїкиян, і ще славних мореплавцїв Критян, ся осада стала натуральним участником фінїкийсько-карійської торговлї, особливо на Чорнім морі, і згодом заступила в нїй місце тих своїх попередників. Почавши торговлею, Мілєтяне далї засновують на чорноморським побережу свої постійні факторії (про фінїкийські та карійські факторії на північнім березї не маємо відомостей). З сих факторій в вигідних обставинах витворюють ся постійні осади.
З значнїйших кольонїй північного чорноморського побережа виразно звуть ся мілетськими Тіра, Ольбія, Теодосія і Пантікапей; до них же, певно, належала більшість меньших, заснованих Мілєтянами безпосередно чи посередно-їх кольонїстами з старших кольонїй. Страбон каже, що Мілєт залюднив цїлий Евксинський Понт і Пропонтиду 1), і взагалї Мілєтяне уважались головними кольонїзаторами Понта. В сїй традиції мусїла задержати ся память головно про інїціативу Мілєтян в закладанню факторій і кольонїй, залюдняли ся-ж вони кольонїстами з ріжних міст: заселити власними силами всї кольонїї, що вели свій початок з Мілєта (рахували їх на вісїмдесять!), мілєтська громада, розумієть ся, не була в силах. Де які ж з чорноморських кольонїй були засновані таки й зовсїм незалежно від Мілєтян. Так одну з найважнїйших кольонїй — Херсонес засновали виходнї з Гераклеї Понтийської, дорійської кольонїї, заснованої в VI в. головно Меґарянами, що взагалї мали в історії кольонїзації Понта найважнїйшу ролю по Мілєтянах. Фанаґорію засновали виходнї з Теоса 2).
Початки сеї кольонїзації сягають дуже далеких часів. Одинока Мілєтська кольонїя на північним побережу Чорного моря, для котрої маємо дату, — Ольбія, датуєть ся серединою VII в. перед Хр. Але такими датами звичайно означуєть ся вже остаточне сформованнє кольонїї, початки-ж факторій і перших осад мусимо класти на ще ранїйші часи. Коли заснованнє деяких колонїй на полудневім березї (як Кізік, Сіноп) датуєть ся VIII віком, навіть початком його, то певно, що вже тоді істновали бодай початки осад на північним побережу. VIII-VI віки були часами особливо інтензивної мілєтської кольонїзації; се мало свої причини в тяжких обставинах сїеї республїки: VII в. пройшов у тяжкій боротьбі з Лїдійським царством, а потім наступила завзята, нелюдська внутрішня боротьба — война демократичних і арестократичних сторонництв, що могла богатьом надати охоти шукати долї в північних краях.
В археольоґічнім матеріалї Чорноморя ся перша, мілєтська доба тутешньої кольонїзащї донедавна представляла ся досить слабо, але останнїми часами памятки іонїйської культури виходять на яв все в більших масах не тільки в останках самих кольонїй, а й за їх околицями, та вказують на значну інтензивність торговельних зносин і культурних впливів уже в VII в. В світлї сих фактів набирають відновідного значіння і ті пережитки грецького архаїзму, що довго держали ся в чорноморськім житю, ведучи свої початки просто з мікенських часів, і були пересаджені і закріплені в сїм чорноморськім світї першими кадрами кольонїстів. З VI віку, з доби Пізістрата слїдний сильний атенський вплив — він полишив числені памятки по собі в атенській чорнофіґурнїй посудї тих часів, що з часта стрічаєть ся в руїнах Ольбії, Теодосїї, Боспора. І потім з певними моментами ослабленя або переривами (в одну з таких перерв V віку дуже визначну ролю в чорноморській торговлї здобуває о. Тазос) атенська торговля і атенські впливи культурні панують на нашім побережу протягом V, IV і в початках III віку. Докази того в видї атеяської посуди з червоними фігурами в незвичайнім богацтві лишили ся не тільки на місцях чорноморських кольонїй, але в величезній масї стрічають ся в могилах і останках осад середнього Поднїпровя (в полудневій Київщинї). Навіть в мові написей йонїйських кольонїй нашого побережа слїдний в сїм часї сильний атенський вплив (тільки Херсонес держить ся міцно свого дорійського діалєкту). Не вдовольняючи ся панованнєм на тутешнїм торгу Атени пробували стати ще міцнїйшою ногою на сїм побережу. В V в. маємо звістки про кілька морських експедицій на Чорне море (Арістіда, Перікля), і досить правдоподібним здаєть ся, що в епоху найбільшого розвою морської сили Атен і наше побереже було введено в круг атенської геґемонії 3). Опорним пунктом атенських впливів був Нїмфей на Керченській протоцї, на полудне від Пантікапея; там була атенська залога. Але підчас розгрому атенської держави при кінцї V в. пропала ся опорна база: Боспоряне захопили Нїмфей, атенський комендант віддав сю кріпость боспорському володареви 4) і Атени, очевидно, помирили ся з сею утратою: вдовольнили ся вигодами торговлї і підтримували приятельські відносини з боспорськими володарями взаміну за ті особливі торговельні пільги які давали вони атенській торговлї. Так було в IV в. З упадком Атен в III-II в. в археольоґічнім матеріалї виступають на перший плян мотиви й фабрикати Малої Азії, Родоса, Александрії. Александрійські впливи проявляють себе особливо сильно і замітно. Далї, уже від II віка виступають вироби італїйські, римські спеціально, що зміцняють ся ще більше з розповсюдненням полїтичного впливу Риму на нашім побережу (в І в. перед Хр.) і панують аж до упадку Римської держави. Аж потім, по більших або меньших — як в котрій місцевости-перервах, бурного періоду мандрівки народів, виступає наслїдник і наступник сих римських впливів-візантизм, що свого розцвіту і сили доходить в Юстінїанову добу і служить головним культурним фактором тутешнїм аж до XI-XII в.
Так представляють ся головні напрями торговлї й культурних впливів і связанних з ними — кольонїзаційиих течій в сих грецьких осадах 5). Тепер оглянемо коротенько долю головнїйших чорноморських кольонїй 6).
Примітки
1) XIV, 1. 6.
2) Аріан у Евстатія 549.
3) Про се див. особливо в статях Брандіса.
4) Aschinis III. 171.
5) Див. статю проф. фон-Штерна: Значеніе керамическихъ находокъ на югЂ Росіи для виясненія культурной исторіи черноморской колонизаціи (одеські Записки XXII, 1900), де зроблено першу пробу освітити історію чорноморську торговлю на підставі находок головно керамічних, пізнїйші публїкації йогож: Музей одесскаго общества I-Ш, Die grіechische Kolonisation й ин.
6) Лїтературу див. в примітках (1).
ЗНАЧНЇЙШІ ГРЕЦЬКІ ОСАДИ: ТІРА Й ЇЇ ОКОЛИЦЯ, БЕРЕЗАНЬ І ОЛЬБІЯ, КАРКІНА І КЕРКІНІТ. ХЕРСОНЕС, ПОНТІЙСЬКА І РИМСЬКА ПРОТЕКЦІЯ, ВІЗАНТІЙСЬКА ДОБА.
Починаючи від заходу першою з грецьких кольонїй на тім побережі була Тіра, на місцї тепірішнього Акермана, на Днїстровім лиманї; стара її назва була Офіуса („Зміїна”), потім названа вона Тірою від імени ріки 1),мешкамцї звались Тірянами ( ??????? ). Се була мілєтська кольонїя, невідомо коли заснована, звістна в джерелах IV в. 2). Вона становила осібну републїку, з вічем і сенатом ( ????? ) та чотирма архонатами на чолї.Відомо про неї дуже мало. В серединї І в. по Хр. вона переходить під зверхність Рима й належить до пров. Мезії; останнї звістки про неї маємо з другої четверти III в. (монети з іменем Александра Севера); догадують ся, що вона загинула під час ґотських нападів 3).Останнїй відблиск її добрих часів-се монументальні написи цїсарських декретів 201 р., що подтвержували Тірі свободу від мита при довозїі вивозї товарів 4). Т. зв. Скімн; письменник II або скорше І в. перед Хр., підносить вигоду Днїстра для плавання, гарні пастовнї по його берегам і богатство риби; Деметра з колосками (або самі колоски) і Діонїс з лозою на монетах вказують на иньші ще джерела тутешнього достатку й торговлї — хлїб і вино.
На тім же лиманї, насупроти Тіри лежало иньше, меньш значне місто, звістне теж від IV в. — Нїконїон. Далї на схід,між Днїстром і Днїпром — порт Ісіаків (як думають, на місцї Одеси),порт Істрян і Одес або Ордес (на схід від теперішньої Одеси).
Теперішнїй острів Березань, в устю Днїпровсько-Бозького лиману,в тих давнїйших часах бувши виступом, півостровом, звязаним з північним берегом,-служив в перших стадіях грецької кольонїзації доситьважною факторією. Пороблені останнїми роками дослїди відкриваютьінтересні слїди осель з тих перших віків, кінчаючи V віком перед Хр. 5). Правдоподібно, з розвоєм торговельного значіння Ольбії, положеної далї, в глибинї лиману, березаньська оселя стратила своє значіннє і остров зістав ся простою морською стацією, якою бачимо його пізнїйше.
Ольбія лежала при лиманї Гіпанїса-Бога, на правім боцї, коло сучасного села Парутина-Ілїнського. Ольбією зве її звичайно сама громада в написях і на монетах, а себе — Ольбіополїтами; постороннї звали Ольбію Борістеном, задля близькости Борістена-Днїпра, а мешканців її називали Борістенїтами, і так звала себе часом і сама громада 6).Ольбія і Пантікапей-то були найславнїйші мілєтські кольонїї на нашім побережу. Заснованнє Ольбії античні джерела (т. зв. Скімн) кладуть на часи „медійської зверхности” (VII в.), а в катальоґу Евзебія-Єронїма воно датуєть ся 645/4 p. перед Хр. Як вже сказано було, се можна вважати часом остаточного сформовання сїєї осади, а початки її могли бути положені далеко скорше. Систематичні розкопки, розпочаті останнїми роками, викрили слїди початкових земельних укріплень, котрі поволи заступали ся камяними мурами. Старі мури дуже гарної будови V-IV в. незвичайно сильні, до 3 метрів грубости, і будовані дуже солїдно і богато, обложені гарно витесаним камінем, свідчать нетільки про оборонність, але й заможність і богатство міста 7). В серединїV в., коли звідав її Геродот, Ольбія справді була богатим і важним містом. Не тільки розжила ся сама, але встигла вже взяти під свій культурний вплив сусідніх варварів: коло Ольбії бачимо елєнїзованих Скитів Калїпідів, а й дикійші Скити та їх царі не могли устояти ся перед чаром грецької культури — як нещасливий Скіль, що згинув за свою прихильність грецькій культурі (як оповідає Геродот). Сї впливи її не обмежили ся близшою околицею, а йшли далї, в глубину варварських країв, по порічях обох великих рік, що сходили ся під Ольбією — Днїпра і Бога. Те що розвідав ся Геродот під час свого побуту в Ольбії, показує на широкі торговельні звязки, що виходили далеко в глибину краю, і безсумнївно з Ольбії головно йшли культурні впливи в центральну Україну. Вона була головним огнищем грецької, взагалї середземельної культури в останнє півтисячолїтє перед Хр., що полишила свої слїди в нахідках Поднїпровя.
Пятий вік і перша половина четвертого були часом найбільшої сили й розвитку Ольбії. Джерелом богатства для неї були торговля й господарство: хлїб, риба, худоба, як і у Тіри 8). Крім того, по словам Геродота, в Днїпровім лиманї добували сіль — велика се була вигода для солення риби, важного предмету торговлї. Місто було незалежною републїкою, правилось народнім вічем і сенатом, екзекутивну власть мали архонти й стратіґи, скарбу пильновали колегії „девяти” й „одинадцяти”, а торговлї й промислу доглядали колєгії аґораномів і астіномів; взагалї завдяки численним написям устрій Ольбії відомий лїпше від иньших тутешніх міст.
Та за тим розцвітом, в якім бачимо Ольбію за Геродота, наступили для неї гірші часи. В 2-ій пол. IV в. їй прийшлось витримати тяжку війну з якимсь Зопіріоном: як звичайно приймають, був то воєвода Александра В. Громада мусїла напружити всі свої сили і шукати надзвичайних засобів, щоб устояти ся. „Борістенїти обложені Зопіріоном, дали свободу невільникам, признали чужоземцям горожанські права, заложили нові книги (правдоподібно — списали довги в заміну жертв на оборону), і тим способом змогли оборонитись від ворога”, оповідає пізнїйший письменник 9). Але за сим потрясеннєм прийшли нові біди — Ольбії тяжко приходилось від сарматських і скитських орд і від нового варварського руху в придунайських краях-від „Ґалятів” як вони звуть ся в місцевих написях (думають, що то були Бастарни або дунайські Кельти), також від Скірів, пізнїйше — від Ґетів. З декрету на честь Протогена, ольбійського громадянина — найбільшої й найінтереснїйшої ольбійської написи (час її невідомий — кладуть то на III то на II в. перед Хр. 10), бачимо, що Ольбія тодї мусїла відкупатись від сарматських орд рік-річними „дарунками”, чи по просту сказати -данею. Вічний неспокій і війни привели господарство до повного упадку: „через війни і неврожаї” місто цїлком збіднїло, так що архонти мусїли заставляти храмову посуду, а в містї був голод. Пізнїйший Діон Хрізостом каже, що Ольбію не раз тодї брали вороги 11). Немалий час, — хоч може і не безпереривно, вона мусїла признавати над собою зверхність скитських царів. На се вказують монети Олбії з іменами кількох варварських царів 12) — на жаль без хронольоґії. Нарештї в 2-ій чверти І в. перед Христом Ґети цїлком зруйнували Ольбію, „як і всї иньші міста на лївім (північнім) березї Понту аж до Апольонїї” (коло теп. Бурґасу). По словам Діона Хрізостома Ольбіополїти тодї розбіглись і вернулись на старі попілища пізнїйше — „як здається, за приводом (чи дозволом) самих Скитів, що потрібували торговища і зносин (торговельних) з Греками, а ті перестали приїздити до них по зруйнованню міста”. Ся нова, реставрована Ольбія одначе виглядала і столїт пізнїйш дуже нужденно, як описує її Діон, що особисто був тут в 80-х рр. по Хр. Вона займала тільки незначну частину старогоміста; купа лихих домків тулилась коло останків старих укріплень,обгорожена дрантивенькою стїною; в храмах не можна було побачитиодної цїлої статуї: все було покалїчене. Се справдї потвержують і новїйші розкопки: нове місто, убоге і нужденне, займало тільки частину старого. Сама людність змінилась, каже Діон, вона мала тепер дуже сильну домішку варварів, і се потвержують написи де бачимо мішанину грецьких і варварських, особливо іранських імен 13). Та по словам того ж Діона, се була загальна доля тих спустошених міст побережа: як котрі і віджили, то дуже нужденно, і з сильною участю варварських елєментів.
Вернутись до давнього розцвіту Ольбії, очевидно, уже й не прийшло ся; не так складали ся обставини: приходило ся жити серед трівог, серед дальшого неустанного руху в степах. Діон, як самовидець, дає нам образок неспокійного житя сього міста при кінцї І в.по Хр., серед страху від ворогів. Борістенїти зходять ся послухати заїзжого рітора на улюблену тему — про Гомера, про Ахіля, що був предметом місцевого культу — але приходять узброєні, брами міста замкнені, і на мурах стоїть воєнний прапор, бо Скити попереднього дня набігали на ольбійські землї. Се ілюстрація ольбійського житя всїх сих столїть.
На сю вічну боротьбу з варварськими сусїдами не ставало Ольбії своїх сил. Коли першою силою в понтийських сторонах став Мітрідат, Ольбія, як і иньші чорноморські кольонїї, шукала у нього помочи і захисту; недавно віднайдена ольбійська надпись кинула світло на сї зносини її з Мітрідатом 14). Коли Мітрідат згинув в боротьбі з Римом, Ольбія шукає помочи і опіки Римлян. Не знаємо подробиць сих відносин довший час: джерела не говорять про Ольбію спеціально. Але нема сумнїву,що за Нерона, коли римське правительство енерґічно вмішало ся в чорноморські відносини, і римські війська боронили від варварів Херсонес,а римське правительство хотїло поставити в безпосередню залеженість від себе навіть далекий Боспор — близші оселї, як Тіра, Ольбія й ин.,тим, більше мусїли стояти під опікою Риму. Пізнїйше знаємо, що за Антонїна Ольбія зверталась за помічю до Рима проти „Тавроскитів”і дістала підмогу. За Септимія Севера (між 196 і 198 p.) перейшла вона під формальну зверхність Рима і війшла в склад провінції Мезії,так само як і Тіра. І Рим все, коли тільки иньші клопоти не паралїзували його тутешньої полїтики, — не відмовляв, в своїх інтересах,своєї помочи і опіки тутешнїм грецьким громадам. Недавно знайдена ольбійська напись 248 p. показує, що тодї ще, перед самою ґотеською бурею була в Ольбії римська залога 15). Правдоподібно, слїдом Ольбія була зруйнована нападами Готів, але не зникла відразу, ще відживала кілька разів (як показують розкопки), хоч і дуже нужденно, — поки стала зовсїм порожньою руїною (останнї монетні знахідки тутешнї походять з VI в. по Хр.)
Перейдїм до дальших осель.
Затока при Перекопі (між Днїпровим лиманом і Кримом) звалась Каркінїтською (инакше — Таміракською) по імени Каркіни, міста, на її північнім березї. Торговельного значіння ся затока не мала, як і кілька малозначних осель на її побережу. На західнїм побережу Крима, лежало місто Керкінїт (де теперішня Евпаторія) 16)-теж нїчим особливим не визначне. Важне значіннє мав тільки крайнїй східно-полудневий виступ півострова, між затокою Ктенунтом (теп. Севастопольська) і Символїв теп. Балаклавська). Витворений сими затоками півостров звав ся Херсонесом, як і цїлий Крим: для відріжнення від сього великогоХерсонеса, той малий півостров звуть звичайно Херсонесом Гераклєйським, по осадникам, що прийшли з Гераклєї Понтийської. Херсонесом же Гераклєйським, Таврійським або Меґарським 17) звало ся саме місто, положене на сїм малім півострові.
Засновали Херсонес, як я вже сказав, виходнї з Гераклєї Понтийської, кольонїї Меґарян (на полудневім березї Чорного моря (тепер по Турецьки Ереґлї). Недавно знайдена надпись, де Херсонїти звутьГеркалєйцїв своїми „шановнїйшими батьками” 18), потвердила лїтературну традіцію, що Гераклєя була метрополїєю Херсонеса. Т. зв. Скімн каже, що в заснованню Херсонеса брав участь також і Дельос; але ся звістка нїчим не потверджуєть ся. Головна маса людности була в усякім разї дорійська — се показує виразно дорійський діалєкт написей 19).Коли засновано Херсонес-невідомо, але в кождім разї належав він до молодших, а не до старших кольонїй. Сама Герклєя заснована була за часів Кіра, отже в VI в., значить Херсонес зявив ся значно пізнїйше. Геродот мовчить про нього, вперше згадує т. зв. Скіляк (IV в.).Припускають, що й за часів Геродота Херсонес вже істнував, тільки сей не згадав про нього, але се здогад не дуже певний, і в усякім разї з херсонеських находок поки що для V в. нїчого певного не можна виказати.
Оселяючись в сусїдстві диких і нелюдських Таврів, про котрих оповідались всякі страхи, осадники на початках шукали не стільки торговельних вигід, скільки безпечности. Для того місто з початку осаджено не при котрійсь з двох згаданих бухт, а на крайнїм виступі півострова, над т. зв. Козачою бухтою, бо там він лекше міг бути оборонений. Подвійний мур боронив його і сей малий виступ від суші.Але з сього безпечного кута Херсонес здавна почав розселяти ся і далї на північ, над теп. Карантинною бухтою (де тепер Севастополь), і тут викрито теж старі стїни з першої епохи міста, з гарного тесаного каміня-але вони мабуть не були докінчені тодї, і тільки пізнїйше, уже в римській добі обведено муром се нове місто наоколо, і воно стало головним огнищем тутешнього життя. Взагалї ж житє сього далекого гелєнського закутка в перших віках його істновання не визначало ся нї блеском нї богатством — енерґічні розкопки останнїх двадцяти лїт не викрили нї артистичних будов, нї роскішних похорон; херсонеська монета — сей перший показчик торгового розвою — не стрічаєть ся в великім числї. Громада херсонеська жила більше господарськими інтересами, що вимогали богато енергії й праці. Працею й культурою приходнїв камінцюватий і непривітний півостров справдї гарно оброблено; заховались досї останки штучних водопроводів (труби для води); півостров укрили штучні городи і виногради. З збіжем було мабуть труднїйше, судячи з того, що в присязї своїй горожане обовязують ся „збіже з рівнини”; не продавати нікуди инде опріч Херсонеса 20). Західнє побереже Крима не з родючих.
Крок за кроком опанувавши близшу околицю, Херсонес по волї забрав в руки все се західнє побереже від Каркінїтської затоки до „бухти Символів”;. Замітних осад одначе тут крім самого Херсонеса не було: згадана присяга, згадує між його провінціями тільки Керкінїт, „Гарний порт”; (десь над Каркінїтскою затокою) і крім того глухо — „всі инші укріплення”; (такі сліди укріплень перетинають шию між Ктенунтом і бухтою Символів).
І тут, як в Ольбії, сусїдня варварська : людність підпадала не тільки впливам грецької культури, але й самі приставала до неї. В реєстрах дельфійських проксенів кінця II в. перед Хр. стрічаємо „Гімна Скита Херсонесця”; і в недавно відшуканім херсонеськім реєстрі розпроданих міських ґрунтів знаходимо між херсонеськими горожанами справдї того Гімна Скита і якогось другого Скита поруч нього 21).
В сфері полїтичній Херсонес з початку стояв під опікою своєї метрополїї, що за нього мабуть звела війну з заборчими заходами Пантікапея в першій пол. IV в. Але поволї він виростає і як центр і столиця західнього Крима вже в III в. грає ролю в чорноморській полїтицї. Припадком перехована звістка про угоду уложену між малоазійськими володарями називає між державами, які були обняті сим трактатом, поруч Гераклєї також Херсонес 22). В сїй добі був він незалежною, демократичною републїкою. В недавно знайденій, згадуваній вже вище присязї горожанській з початків III в., як міркують по письму, горожанин присягає: „разом з усїма дбатиму про добро і свободу города і горожан, не продам Херсонеса нї Керкініта нї Гарного порта нї иньших укріплень нї иньших земель, які Херсонезіти держать або держали, нїчого нїкому, нї Гелєну нї Варвару, але пильнуватиму для народу (громади) Херсонесцїв, анї народовластя (демократії) не нарушу анї поможу, коли хто продаватиме або нищитиме, і не затаю, але сповіщу держателїв (деміургів) города” 23).
Але з історії міста сих часів не знаємо сливе нїчого, аж до самого кінця II столїтя перед Хр., коли Херсонес притисли сусїднї Скити, що зайняли степові части Криму і притиснули тутешніх Греків, захопили провінції Херсонеса і саме місто тримали в облозї. Херсонес удав ся тодї під протекцію славного і голосного в тих сторонах понтийського царя Мітрідата VI Евпатора просячи помочи і захисту. Факт сей, докладно не датований, дослідниками кладеть ся коло 110 p. Для Херсонесцїв, кольоністів малоазійської Гераклєї, що все стояли в тїснім звяззу з полудневим побережем Чорного моря, було се зовсїм натуральним кроком, але зробив він важний поворот в житю нашого Чорноморя. Перед усїм, потягнувши за собою участь Мітрідата в кримських справах, він привів до обєднання всїх грецьких громад північного побережа під, властю понтийського царя. По друге — ще важнїйше в своїх наслїдках — він увів грецькі громади нашого побережа в круг римської полїтики, перекинув боротьбу Рима з Мітрідатом на північний берег, і в результатї-привів се чорноморське побереже під власть і опіку Рима, під впливи римського державного і культурного житя.
Мітрідат не зістав ся глухим на поклик Херсонесцїв. Його воєвода Діофант зайняв ся енергічно боротьбою з напастниками. Від Старбона і з херсонеського дектрету на честь сього Діофанта (се найбільша й найважнїйша з херсонеських написей) довідуємось, що Діофант кількома разами побив „скитського” царя Паляка і його сторонників Ревксіналів (Роксолянів, як думають звичайно) і визволив Херсонес 24)). Після того Херсонес з Боспором і північним побережем (Ольбією, Тірою і ин.) увійшов у склад понтийського царства. По упадку Мітрідата якийсь час належав до Боспорського царства під зверхністю Рима, але потім був признаний автономною републїкою, під номінальною римською зверхністю. На монетах його пишеть ся ?????????? '????????? (Херсонес незалежний) і має він не тільки срібні, але й золоті власні монети, без жадних цїсарських імен, як самостійна держава, так що становище його далеко було вище від Тіри та Ольбії — провінціональних міст Римської держави. Але фактично мусїв залежати дуже сильно від шефів римських сил, що держали тут свої залоги для охорони, часом і фльоту в Херсонськім портї, і побирали ріжні доходи з міських оплат на удержаннє воєнної сили 25).
Взагалї ті перепетії, які переходив Херсонес в сї віки римської зверхности (від І в. перед Хр. до III по Хр.) зістають ся все ще в значній мірі неясними 26). Звістки долітають до нас відірвані, уривкові. Так в написи мавзолєя Плявція Сільвана читаємо звістку про те, як він між иньшим, підчас своїх подвигів на Чорноморю в 60-х рр. по Хр. відогнав скитського царя, що взяв був Херсонес в облогу 27). В иньшій написи, в честь херсонеського дїяча, що їздив до Риму в справах херсонеської '????????? згадують ся інтриги якогось „тірана”, що хотїв захопити власть над містом, опираючи ся на прихильну партию в самім містї 28)-може боспорського царя. У пізнїйшого історика є звістка що за царя боспорського Котіса (124-131) Херсонес належав до Боспора 29). Довгі історії про війни Херсонеса з Боспором росповідає Константин Порфирородний 30), але в вповнї лєґендарній формі і з них тяжко витягнути якийсь реальний зміст.
Слїди римської залоги і римської опіки уривають ся і тут, як і в Ольбії, на серединї III в., і Херсонес тодї, як і все побереже, були полишені самі собі перед Ґотською бурею. Як пережив він сей бурхли вий час, не знаємо. Перші сліди відновлених відносин з римською державою-протекторкою маємо з кінця IV в. 31). Звістки про відбудованнє мурів римсько-візантійським правительством за цїс. Теодосія при кінцї IV в., потім за цїс. Зенона при кінцї V 32),. і знову за Юстінїана вказують правдоподібно на періоди упадка, по котрих місто з подвоєною енерґією, під опікою цїсарства, брало ся до забезпечення від ворогів. За Юстинїана Візантия енергічно взялася до реставрації полудневого кримського побережа: були відновлені укріплення в Херсонесї і в иньших місцях-в Горзувітах, Алустї, Пантікапеї. Херсонес стає адмінїстраційним центром цїлого Криму, столицею його візантійської адмінїстрації. Починаєть ся доба його розвитку. Починають ся монуменальні церковні будови, що відкривають ся тепер з руїн все в більшім числї, починаючи від недавно відкритої хрестової церкви як приймають V в. Не обходило ся, правда без замішань. Хозари, що заволоділи східнім Кримом, простягали нераз руку і на Херсонес, і на початку VIII в. бачимо тут їх намістника „тудуна” 33). Але потім Херсонес уже без перерв належить до Візантії як головне місто і столиця Крима. І тепер в нїм бачимо автономний устрій 34); на чолї міста стояв місцевий ????????. Аж у IX в. для зміцнення своєї власти візантайське правительство стало присилати сюди своїх стратіґів 35). Се, правдоподібно, дуже не сподобалось громадї; при кінцї IX в. сталось повстаннє, стратіґа вбито, а Константин в своїй науці сину докладно оповідає способи, якими можна змусити Херсонїтів до послушности, як би вони „забунтовали або спротивились велїнням імператора”. „Сї способи — перешкоди в торговлї й доставі в Херсонес збіжа, вина й иньших потрібних річей.”
В сей візантийський період Херсонес має для нас особливе значіннє, бо він був найблизшим огнищем візантийської культури для східнїх Словян після їх розселення, коли вже не істнували иньші грецькі кольонїї, як Тіра, Ольбія. В наших очах се надає йому великий інтерес, над всї грецькі кольонїї Чорноморя-Херсонес тодї був найближшим огнищем тої культури, яка мала таке значіннє в усїй еволюції Східньої Европи в IX-XI вв.
З упадком Візантиї й переходом чорноморської торговлї в руки Ґенуезцїв упадає й Херсонес; при тім його тиснули нові турецкі орди: Половцї, пізнїше Татари. Вже в 1-й пол. XIV в. (1333 p,) папа засновуючи в Херсонесї латинське біскупство, говорить про нього як про к о л и ш н є місто 36). В XVI в. подорожник Бронєвский застав його цїлком порожнім — самі руїни 37).
Примітки
1) Плїній Hist. Nat. IV 12.
2) Згадуєть ся в перше у т. зв. Скіляка.
3)Момзен R?mische Geschichte V c. 217-8.
4) Inscr. Ponti Eux. І ч. 3.
5) Про сї розкопки звістки Штерна в Записках одеського товариства XXVII і XXVIII і статя його в Кlіо, 1909, також ИзвЂстія XIV арх. зїзду с. 91
6) Див. розвідку Штерна в XVI т. одеських Записок; Пападімітріу недавно (ibid. XXVIII) доводив, що емпорієм Борістенїтів, потім Борістеном звали ся Березанська оселя. Ся стара назва, очевидно, звучить і в нинїшній.
7) Див. особливо повійший реферат Фармаковского про розкопки 1901-8 рр. в ИзвЂстіях арх. ком. кн. XXXIII.
8) Геродот IV. 54, Скімн.
9) Macrobii Saturn. І. 11. 13.
10) Inscriptiones Ponti Eux. І ч. 16. Перегляд питання про час декрету у Латишева op. c. гл. III.
11) Oratio XXXVI.
12) Фарзоя, Інїсмея, Канїта, Сарії, Скілюра; з них Скілюр правив мабуть в другій половині II в. перед. Хр.
13) Аналїз варварських імен написей нашого побережа дав В. Мілєр в розвідці: Этнографическіе слЂды иранства на югЂ Россіи — Ж. М. Н. П. 1886, IX, теж коротше в т. III Осетинских етюдів.
14) ИзвЂстія археол. ком. XXV.
15) ИзвЂстія арх. ком. Х с
16) Див. про місце його новійші замітки Романченка в ИзвЂстіях арехол. ком. т. XXV.
17) Plinii Hist. Nat. IV. 12, 26.
18) Inscr. P. E. IV ч. 72.
19) Сеж, окрім свідоцтв иньших авторів, уневажнює хибну очевидно звістку Страбона, що Гераклєя була мілєтською кольонією.
20) Inscriptiones P. E. IV № 79. Може бути одначе, що в тім була якась фіскальна справа.
21) Dittenberger Sylloge іnscriptionum Graecarum № 268, Inscriptiones P. E. IV ч. 80.
22) Polybii XXV, 2. 12.
23) Inscriptiones P. E. IV c. 79.
24) Страбон VII 4. 3, Inscriptiones Ponti Eux. І. ч. 185 і IV ч. 67. Детайлїчний історично-топоґрафічиий коментар до декрету в Записках одеськ. тов. т. XII і ИзвЂстіях археол ком. XXI.
25) Inscr. P. E. IV 81.
26) Звичайно приймало ся, за Беком (Corpus inscr. graec. II c. 89), що херсонеська ера, від якої раховано лїта в Херсонесі — 24/5 p. по Хр., як тепер рахують-се був час, коли Хересонес дістав '????????? від Римлян і увільнив ся від Боспору. Одначе найранїйшу звістку про '????????? Херсонеса маємо у Плїнїя Hist. nat. IV. 12 (26), а Страбон кілька разів (VII. 4. 3, VII 4. 7) зовсїм виразно говорить, що за його часів- себто в 1-й чверти І в. по Христї, Херсонес ще належав до Боспора. Сю звістку вважано хибною, але тепер все більше прибуває вказівок на те, що '????????? Херсонеса справдї могла наступити пізнїйше і взагалї в відносинах Херсонеса до Риму були й пізнїйше фази більших і меньших автономічних прав. Лїтературу сього питання і перегляд його дають статї Берте Делаґарда: Надпись времени императора Зенона (на сїи написи оперті рахунки херсонської ери) і Ростовцева Рим. гарнизоны.
27) Corpus Inscr. Lat. XIVч. 3608.
28) Inscr. P. E. IV, ч. 68.
29) Fragm. Hist. Graec. III c. 602.
30) De adm. 53. Див. Момзена Rom. Gesch. V. c. 291.
31) Inscr. Pon. E. VI ч. 465, ИзвЂстія археол. ком. 22.
32) Сборн. Христ. надп. ч. 7, ИзвЂстія археол. ком. 22.
33) Nicephorus ed. de Boor pag. 45, Theophanes ed. de Boor I p. 376.
34) При ріжних відмінах в устрою Херсонеса і в степени залежности від Риму, а потім від Візантії можна тільки в певних монетах констатовати певний устрій Херсонеської громади.
35) Константин De adm. 42 кладе се на часи імп. Теофіля, проти сього датовання див. Успенского Византійскія владЂнія на сЂверномъ берегу Чорного моря К. Ст. 1889, V. Херсонеський стратіґ згадуєть ся вперше з нагоди повстання за імп. Льва: Continuator Thephanis, імп. Лев гл. 10, Амартол вид. Муральта 774-5 (під 892 p.).
36) Theiner Mouumenta Poloniae et Lituaniae І ст. 457.
37) Tatariae descriptio, 1595, витяги див. в одеських Записках т. VI с. 841-2.
ПОЛУДНЕВЕ КРИМСЬКЕ ПОБЕРЕЖЕ. ПАНТІКАПЕЙ, ФАНАҐОРІЯ І ТАНАІС, БОСПОРСЬКЕ ЦАРСТВО, ЖИДІВСЬКА КОЛЬОНЇЗАЦІЯ. ГРЕЦЬКА ЧОРНОМОРСЬКА ТОРГОВЛЯ І ГОСПОДАРСТВО, КУЛЬТУРНІ ВПЛИВИ ЇХ НА ЧОРНОМОРСЬКУ І ДАЛЬШУ ЛЮДНІСТЬ.
На полудневім побережу Крима споміж кількох звістних нам осель (Харакс, Лямпад, Атеней і т. и.) видатнїйша була Теодосія (на місці теперішньої). Се була, як уже сказано, мілєтська кольонїя. Час засновання її нам невідомий; в 1-й пол, IV в. її підбив собі боспорський архонт Лєвкон, і від того часу вона входила в склад Боспорського царства. Демостен хвалить її великий порт, „як кажуть корабельники — не гірший від боспорського“; Страбон славить родючість околиць Теодосії 1). Але не вважаючи на свій справдї дуже гарний порт, вона не мала в античні часи важнїйшого значіння: аж в середнїх віках (XIV-V) Ґенуезцї, оселившись тут, надали їй всесвітню славу під іменем Кафи.
Без порівняння важнїйше значіпне в старинні часи мав Пантікапей, осада на місці теперішньої Керчи, „метрополь всїх мілєтських кольоній Кімерійського Боспора“ 2) (звичайна форма імени ????????????, мешканець звав ся ?????????????, ???????????, ???????????? ): Його. історія стає нам відомою тільки з кінцем V в., але з огляду на таке першеньство його поміж тутешніми кольонїями здогадують ся, що заснована (себ то — остаточно сформована) ся осада була скорше, що найпізнїйше — десь в серединї VI в. З початку се була аристократична републїка, на чолї котрої від р. 480/79 стояв рід Археанактідів 3). Потім в серединї V в. (438/7) забирає в свої руки власть династія Спартокідів-якась чужа і не грецька родина, як показують імена її членів; вона править тут потім протягом трох столїть. Але й Спартокіди довший час титулують ся тільки архонтами Боспора і Теодосії, а царями називають себе тільки в відносинах до підвластних варварських народів. Аж пізнїйше (в III в.) затираєть ся отся ріжниця титула, і вони титулують ся царями взагалї.
Власть сих династів не обмежалась самим Пантікапеєм: під свою власть згодом забрали вони грецькі кольонїї по обох боках Кімерійського Боспора. З них на европейськім березї важнїйшими осадами був Нїмфей і Теодосія, на азійськім — Фанаґорія (в кутї Таманської затоки, коло ст. Сїнної) і Горґіпія (теп. Анапа). Ся держава звалась Боспором, а її нарід Боспорянами. На захід, в Криму, вона довший час не простягала ся далї за Керченський півостров, що був для безпечности відгороджений від решти Крима валом. Але Спартокід Лєвкой в IV в. перейшов за сю початкову границю й прилучив до Боспору Теодосію. Крім грецьких міст боспорським династам підлягали, бодай часами, сусїдні варварські народи кавказького берега — Сінди і Меоти з дрібнїйшими їх племенами. Нарештї до Боспораж належав Танаіс — кольонїя Боспорян на устю Дона-Танаіса. Старий Танаіс, судячи по розкопкам останнїх лїт, стояв мабуть при лївім гірлї Дона, коло теп. ст. Єлисаветської (розкопки дали культуру V-IV в. перед Хр.); останки пізнїйшої осади, римської доби, виявили ся при правім гірлї, т. зв. Мертвім Донцї, коло с.Недвигівки 4). По словам Страбона, се було найбільше торговище для варварів після Пантікапея: там боспорські Греки торгували з кочевниками європейськими і азійскими (себ то тими, що жили на захід і схід від Дону). Крім торговлї тут, на азовськім побережу, в великих розмірах ловили вони рибу й солили 5). При кінцї І в. перед Хр. боспорський цар Полємон зруйнував був зовсїм Танаіс за непокору, але як видно з численних написей, кольонїя ся віджила і в II-III в. по Хр. прийшла була знову до значного розвитку. Друга важна торговельна осада, Фанаґорія, по словам Страбона, була центром „азійських Боспорян“; сюди прибували товари з кавказьких країв сухопутєм, тимчасом як Пантікапей держав у своїх руках морську торговлю: він мав варстати на 30 кораблїв 6).
Крім торговлї і рибного промислу Боспоряне господарували, мали винні городи і родючі ниви. Страбон похваляє родючість ґрунту під Теодосією й Пантікапеєм. Боспор орудував великими масами хлїба, збераючи його чи то з власного господарства, чи то через торговлю з сусїдними варварами. Від Демостена довідуємось, що в серед. IV в. половина всього привозного хлїба в Атику, яких 400 тис. Медімнів (коло 400 т. гектолїтрів) ішло з Боспора 7). Під час дорожнї в IV і III в. боспорські Спартокіди не раз посилали значні маси хлїба в дарунку; Страбон каже, що Лєвкон послав Атенянам одного разу мілїон гектолїтрів (2.100,000 медімнів) з Теодосії; цифра може й побільшена, але можемо з того зрозуміти розміри хлїбної торговлї Боспора. По словам тогож Страбона, хлїбом платив Боспор і частину своєї дани Мітрідату: 180.000 медімнів хлїба і 200 талантів срібла 8). А звісний вже нам Пл. Сільван між иньшими також і тим визначав ся, що привівши кримські сторони в тїснїйшу залежність від Риму, прислав „з тої провінції велику масу пшениці народови римському“ 9).
В II ст. перед Хр. Боспор, як і Херсонес, сильно терпів від сусїдних варварів. Подібно як Ольбія, він мусїв їм оплачуватись річною данею, і коли Херсонес піддав ся під протекцію Мітрідата, за його прикладом пішов і Останнїй Спартокід Перізад, „не мавши змоги витримати з варварами, що вимагали все більшої дани“. Він заховав свою власть під зверхністю Мітрідата; але скоро загинув від повстання свого вихованця Савмака і його помічників „Скитів“ 10). По тім Боспор перейшов під безпосередню власть понтийських царів, а по упадку Мітрідата — під римську протекцію. За римських часів він становив васальну державу, з своїми царями, з початку з династії Мітрідата (по жіночій лїнїї), а з третьої чверти І в. по Хр. з якоїсь, теж варварської, очевидно, дінастії Рескупорідів (чи була се зовсїм нова дінастія, чи споріднена з попередньою, властиво зовсїм невідомо). Відносини Рима до Боспору подібні до херсонеських: римське правительство опікувалось Боспором, коли й скільки могло, тримало тут часами свої залоги, але полишало досить широку автономію. За Нерона, в 60-х рр. воно попробувало було взяти Боспор в безпосередню свою власть, але се показало ся, очевидно, непрактичним, і автономію його відновлено, під управою старої династії. Відносини і степень залежности зрештою могли бути ріжні в ріжні часи.
Історія Боспорського царства за римських часів взагалї дуже мало звістна. Головним джерелом служать монети й написи; по нїм династію боспорську можна слідити до першої половини IV в. Цілий сей час царство зіставалось під римською протекцією — очевидно, само трималось її, навіть в часах коли Рим не міг анї дати реальнїйшої помочи, анї боронити своєї власти над сею васальною державою. Сама Боспорська держава переходила ріжні фази сили й упадку. Міру її сили й значіння в світлїйші моменти показує фрагмент написи з Танаіса 11), з кінця II в. во Хр., де згадуєть ся про побіди боспорського царя Савромата над Скитами й Сіраками (на східнїм березї Меотиди), про прилученнє землї Таврів і увільненнє від піратів моря в Понтї й Бітинії. Про тенденцію Боспорської держави — захопити західнє побереже з Херсонесом, я вище згадував.
В останнє Боспор згадуєть ся, як приналежний до Рима край, в 366 p. 12). Монети боспорської династії переривають ся ще перед тим на 340-х роках, і се натякає на якусь катастрофу — може в звязку з рухом Ґотів на Крим. Потім Боспор опанували Гуни, і в руках гунських династів він зіставав ся півтора столїтя. Аж в VI в., за імп. Юстіна (518-27) Боспор вернув ся знову під візантийську зверхність: тут поставлено візантийську залогу, і старий Пантікапей разом з иньшими кримськими містами на ново укріплено 13). Одначе власть Візантиї тут не була міцною; при кінцї VII в. Пантікапей (Боспор) і Фанаґорію, що приймає нове імя Таматархи (руський Тмуторокань), бачимо в руках Хозарів 14). В їх володїнню зіставали ся вони довго, десь до половини Х в. Хозари самі розселились тут, по обох боках Боспорської протоки і в східнїм Криму, і се мало своїм наслїдком інтересне культурно-історичне явище — розширеннє між ними юдаїзма, що звідси, з хозарських осель пізнїйше поширив ся в ріжних напрямах. Боспор здавна став одним з огнищ жидівської діаспори (розсїяння). В написи 81 p. по Хр. ми вже стрічаємо ся з громадою елєнїзованих Жидів і їх сінаґоґою в Пантікапеї 15), і між намогильними написями Боспора римського і пізнїйшого часу стрічаємо чимало слїдів жидівського культу. Поруч чистого юдаїзма стрічаємо по ріжних містах Боспорського царства слїди громад свобідних монотеістів, чтителїв „найвищого бога“ — явище взагалї широко розповсюднене й по иньших містах, де жидівські громади входили в близшу стичність з світом поганським 16). Потім юдаїзм з Боспора розширив ся між Хозарами, так що став релїґією хозарського кагана і його двора 17), і пізнїйши слїди і прояви юдаїзма в ріжних сторонах і моментах (включно до „жидовствующих“ XV-XVI в.) в значнїй мірі звязані ґенетично з сим боспорсько-хозарським огнищем його.
Від Хозарів, з упадком Хозарської держави Тмуторокань перейшов під власть руських князїв; в Х в. вони, здаєть ся, чи не держали в своїх руках і східньої частини Крима. В XII в., за імп. Мануіла бачимо керченську протоку знову в якійсь залежности від Візантиї, судячи по його умовах з Ґенуєю (1167-70). При кінцї XII в. (1190) Боспор в усякім разї фактично належав до Византії: херсонський дукс відновляв тут фортифікації 18).
Як бачимо, чорноморські кольонїї жили дуже трівожним житєм, і треба дивувати ся тій витрівалости, з якою сї дрібні осади держали ся в таких небезпечних позиціях протягом цїлого тисячолїтя, при дуже малій або ніякій підпорі зі сторони метрополїй та полїтичних своїх зверхників.
Промисл і торговля були тими силами, що притягали грецьких кольонїстів в сї далекі краї, звабляли їх осаджуватись на чужинї серед диких і непривітних народів, заохочували цїлими віками удержуватись тут серед всяких недогідностей і небезпечностей, устоюватись серед переважних ворожих сил то зброєю, то дипльоматією, то грошима, і дїйсно — давали спроможність сим роскиненим серед варварського моря самітним острівцям утримуватись протягом цїлого тисячолїтя під натиском варварів.
Припускають, що першою принадою для заморських торговельників, яка притягала їх до наших берегів, була торговля горючим каменем, янтарем (бурштином); сей здогад поки що не перевірений докладно, хоч можливий. Пізнїйші грецькі кольонїї північного чорноморського побережа мали метою більш звичайні річи щоденної потреби: на широку міру експльоатували вони богаті, ще не вичерпані природні запаси і ще на ширшу — вимінювали на предмети грецької культури сирові продукти у сусїднїх народів та висилали їх з великою, розумієть ся, користю для себе в грецькі краї. Коротку, але добру характеристику понтийської торговлї дає Полїбій в своїм оповіданню про стару Візантию: „з припонтийських країв іде до нас худоба та велика сила невільників, і то безперечно найкращих, а з припасів постачають вони мід, віск, солону рибу в великих масах; з продуктів, котрими богаті наші краї, вони дістають оливу і всякого рода вино, а хлїбом міняють ся, то присилаючи, то дістаючи від нас“. Доповненнєм до сїєї характеристики може служити оповіданнє Страбона про боспорську торговлю в Танаїсї: „кочовники привозили сюди невільників, шкіри й иньші кочовничі продукти, Боспоряне натомість — одїж, вино й иньші річи культурного побуту“. Або отcе свідоцтво з одної Демостенової промови: корабель з Пантікапея віз до Теодосії вовну, кілька черпянок соленої риби й козячі шкіри 19).
Хлїб і рибу — два головні предмети античної грецької поживи, чорноморські Греки добували й вивозили в великих масах. Я вже згадував, що в IV в. числили боспорський хлїб на половину всього хлїбного привозу Аттіки. Розумієть ся, в часї непокоїв чи неврожаїв могла траплятись потреба хлїба і в чорноморських осадах; деякі, як от Херсонес, ледво чи й сїяли досить хлїба для свого виживлення. Се мабуть і розуміє Полїбій, кажучи, що хлїб часами вивозили з кольонїй, часами возили до них. Але властиво хлїб був предметом вивозу у чорноморських Греків. Про рибний промисел є досить богато звісток. Риба вялилась і сушилась в чорноморських факторіях і в такім препарованім видї висилалась до Греції. В значній мірі й хлїборобство і рибальство було в руках Греків, але не виключно: сї продукти йшли й від тубильної людности, і участь її в сїй торговлї для нас особливо інтересна. Геродот, як побачимо низше, згадує виразно про Скитів, що сїють хлїб на продаж. Про хлїборобство ріжннх сарматських народів, особливо коло Дунаю й Меотиди, згадує Страбон. Він же оповідає про рибальство Меотів, що поруч Греків, займали ся ним на Меотидї, правдоподібно теж на продаж 20). Не виключено, що й дальші народи, між ними навіть і Словяне, могли брати участь в сїй торговлї хлїбом, хоч посередно. За те можна сказати певно, що в торговлї медом, воском, шкірами й невільниками, брали участь і вони — сї продукти мусїли збиратись в грецькі міста з великого простору східньої Европи і се як раз ті товари, що виступають пізнїйше спеціально в руській торговлї, як східноевропейські товари, що посилали ся в грецькі міста в обмін на предмети грецької торговлї. Крім того через словянські землї могла йти перевозова торговля де-якими продуктами, нпр. горючим камінем, північними футрами й невільником. Всї оті предмети могли привозитись в грецькі осади самими варварами, могли вивозитись з їх країв і грецькими аґентами та купцями. Геродот згадує про грецьку факторію Гельон в землї Будинів, описує караванну дорогу через Урал в центральну Азію, дає звістку про плавбу Днїпром 21). Про плаваннє Днїстром згадує т. зв. Скімн. Се все вказує на те, що грецькі купцї не обмежались торговлею на побережу.
Зі сторони Греків, як предмети привозні, згадуєть ся вино, олива, ріжні матерії, загальнїйше кажучи — предмети промислу й грецької штуки. Вино, як я згадував, культивовалось Греками в Криму й на Днїстрі (в Тірі); слїди культури оливи заховались подекуди в Криму. Але сїєї місцевої продукції не вистачало і для тутешніх Греків, не тільки для тортовлї. Привіз вина з островів Середземельного моря, особливо з Рода, Таза, Кнїда, зіставив богаті сліди в виді ручок від амфор з написями й марками на місцях чорноморських осад. По словам Демостена, вино в Понт возили ще з Пепарета, Коя (????), Менди і з иньших міст 22). Вино, безперечно, ішло далї на північ; Скити нпр. славились як добрі пяницї. В звязку з сим стояло широке розповсюдненнє грецької посуди, а може й перенесеннє типа глиняної амфори в краї середнього Поднїпровя, де такі глиняні посудини, часом дуже великі, стрічають ся досить часто, не залежно від грецького привозу.
Про широке розповсюдненнє грецької кераміки в землях навіть значно віддалених — як полуднева Київщина, я вже згадував. Найстарші з тутешніх находок сягають V-VI в., але в великій масі виступає головно атенська посуда чорнолякова, з червоними фіґурами IV-III в. Такі нахідки посуди, і артистичної роботи, і більше щоденного ужитку, в полудневій Київщині звістні десятками 23). Ювилєрські вироби грецькі, особливо богаті в степовій полосї, також заходять в полудневу Київщину й Поділє 24). Ще дальше сягають монетні нахідки, що можуть вказувати коли не на безпосередню, то посередню торговлю з чорноморськими містами й Подунавєм — вони заходять глубоко в лїсовий пояс, але належать головно до пізнїйших часів, I- III в. по Хр., зрідка стрічають ся нахідки IV-І в. перед Хр. 25).
Особливо сильні, розумієть ся, були впливи грецької культури на степову людність прибережних країв. Коли з одного боку бачимо, що грецькі майстри кольонїяльні, а мабуть (судячи по високому артизму деяких виробів) і столичні робітнї приладжувались в своїх виробах до уподобань і вимогів варварської людности, для якої призначали ся сї вироби — на продаж чи на замовленнє, — то з другого боку бачимо, як мотиви грецької штуки, грецького ремесла переходили в штуку варварську, як пересякає грецькими виробами цїла обстанова степового ватажка. Се само вже дає свідоцтво і міру великого впливу грецької штуки на тубильну людність наших країв. Зрештою і в історичних джерелах маємо на те вказівки; така звістка Геродота, згадана вже вище, про елєнїзовану варварську людність Калїпідів в околицях Ольбії; про мішану, чи елєнїзовану варварську людність — ?????????? в околицях Ольбії в пізнїйших часах згадує декрет Протоґена. Страбон коyстантує, що Меоти близші до Боспора (значить близші і до грецьких впливів) визначають ся більшою культурністю в порівнянню з своїми північними земляками, і т. и. 26). Про варварські домішки серед людности самих кольонїй я згадував також; вона зростає особливо в римських часах, але і в ранїйших часах варварські елєменти не були в них рідкістю 27).
З меньшою силою, в ослаблених формах сї культурні впливи йшли і в землї, зайняті словянською кольонїзацією, або сусїднї з нею, як виразно свідчать нам археольоґічні нахідки. Безперечно, вони не лишали ся без слїду в розвою матеріальної культури тутешньої людности: широке розповсюдненнє грецької кераміки й юбілєрства в сих краях може ручити нам за се. Правда вказують на повний брак у словянських мовах запозичень з грецької мови сеї доби як на доказ, що Словяне в ті часи не стикались з Греками безпосередно 28). Але се вказує тільки, що торговля й впливи Греків на Словян були посереднї, через степові племена.
Примітки
1) Демостен проти Лєптіна § 33, Страбон VII. 4. 4. .
2) Аміан XXII, 8, 26.
3) Діодор XII, 31. 1; він взагалї подав з лїтературних джерел най-більшу суму відомостей для старших часів історії Боспора (кн. XII- XX 2, витяги в збірнику Латишева II с. 473 і далї).
4) Старі розкопки (в 1853 p) ведено коло Недвигівки на Мертвім Донцї. Потім звернули увагу нахідки коло ст. Єлисаветської. З 1908 p. ведуть ся в обох пунктах систематичні розкопки, див. реферат про них в ИзвЂстіях XIV зїзду с. 136 і ИзвЂстіях археолог, ком. кн. XXV.
5) Страбон VII. 45 і XI. 2. 4.
6) Страбон XI. 2. 10 і VII. 4. 4.
7) Против Лєптіна § 31-3.
8) Страбон VII. 4. 6, Демостен проти Лєптіна § 33; про сей текст див. примітку Перро в Revue historique 1877,IV с. 53: він думає що се не був дарунок. Див. ще мову Ісократа ???????????? 57.
9) Corpus Inscr. Lat. XIV с. 3608.
10) Inscr. P. E. I N 185.
11) Inscr. Ponti Eux. II ч. 423.
12) Am. Marcelinus XXVI. 10. 6.
13) Malalas ed. Bonn. 431, Theophanes ed. de Boor I p. 175, Procopii De bello Persico I 12, De b. G. IV. 5, De aedif. III. 7.
14) Nicephorus ed. de Boor p. 40-1, Theophanes ed. de Boor I p. 373.
15) Inscr. II. 53.
16) Sch?rer Die Juden im bosporanischen Reiche und die Genossen-schaften der ????????? ???? '??????? ebendaselbst — Sitzungsb. berl. ak. 1897.
17) Маркварт (Osteurop?ische Streifz?ge c. 284 і д.) вказує ще иньші дороги, якими міг ширити ся між Хозарами юдаїзм-з Арменїї
18) Corpus Inscr. Graec. N 8740. Про умову з Ґенуєю див. т. IV гл. III сеї історії.
19) Полїбій IV. 38, Страбон XI. 2. З, Демостен проти Лякріта § 34. Лїтературу понтийської тортовлї див в примітках (1).
20) Геродот IV. 17, Страбон VII. 3. 17. XI. 2. 1 і 4.
21) Геродот IV. 22-7. 53, 109.
22) Проти Лякріта § 35. Ручки амфор описувались Бекером і Юрґевичом в радї статей — M?langes Gr?co-Komaines І, Записки одеського історичного тов. V, VII, XI, XV, XVIII, XXI, XXII, див. також ИзвЂстія арх. ком. III. Вони мають увійти в III т. Inscriptiones P. E.
23) Про сї керамічні нахідки статя фонъ Штерна: Къ вопросу о воздЂйствіи античной культури на области, расположенныя внЂ района древніхъ, поселеній на сЂверном побережьЂ Чернаго моря, в одеських Записках т. ХXIII, 1901; також цитовані на с. 87 статї: Значеніе керамическихъ находок і ин.
24) Див. вище с. 55.
25) Див. низше — гл. IV.
26) Inscr. Ponti Eux. I ч. 16, Страбон XI. 2. 4.
27) До наведених вище можна додати ще катальоґ побіднивів на публичних грах Ґорґіпії, десь з III в. перед Хр., де серед переважної маси грецьких імен стрічаємо „Скитів“, „Сіндів“ або прозиваних так по батьку. Inscr. P. E. IV ч. 432.
28) Соболевский Vestnik sl. star. IV c. 192, Липовский — Труды XII съЂзда т. III.
Степова людність:
ПЕРШІ ЗВІСТКИ; ПЕРЕКАЗИ ПРО КІМЕРІЙЦЇВ; СКИТИ І ЇХ МАНДРІВКА, ГЕРОДОТОВА СКИТІЯ; НАЦІОНАЛЬНІСТЬ СКИТІВ, САРМАТІВ І АЛЯНІВ, КУЛЬТУРА Й ПОБУТ СКИТІВ, РЕЛЇҐІЯ, ПОХОРОННИЙ ОБРЯД, ДЕРЖАВНИЙ УСТРІЙ.
В звязку з відомостями про житє грецьких кольонїй на Чорноморю довідуємо ся з античної традиції дещо і про дальші, степові простори нашої території. Від початку історичних відомостей, протягом яких тисячи лїт, були вони зайняті на пів кочовничою на пів осїлою варварською людністю, що зловіщою хмарою висіла над гелєнським житєм Чорноморя.
Найдавнїйшу відомість про чорноморську кочову людність знаходимо ми в Ілїядї, в тій части одначе, що не належить до старших складових частин епоса, і в дуже загальній формі. Тут в однім образї представлений Зевс, як він дивить ся „далеко на землю добрих їздцїв Траків, Мізів сильних в ручнім бою і славних кобилодоїльцїв, що годують ся молоком, бідні і найсправедливійші з людей“ 1). Пізнїйші письменники зробили з тих гомерівських епитетів назви народів (??????????, '?????, ????????????). Але вже Страбон розумів, що тут іде мова про чорноморських кочовників. Гезіод знає вже й імя їх — Скити, і прикладає до них той самий гомерівський епітет кобило-доїльцїв: ??????? '?????????? 2).
Більше оповідав про ті краї поет VII в. Арістей з Проконеcа, автор Арімаспейської поеми ('?????????), присвяченої спеціально північно-східнїм краям. Його ґеоґрафічні відомости вплетені в ту поему не мали доброї слави в античній лїтературі, — правдоподібно завдяки своїй отій поетичній формі, до того ще і неприступні перевірці пізнїйших письменників. Страбон просто зве Арістея брехуном. Але в сучасній науковій лїтературі були висловлені гадки, що Арістей з скитськими караванами справдї міг побувати в середній Азії і там зібрати свої відомости 3). Подекуди, виключивши поетичні прикраси, вони дїйсно мають признаки певности. В усякім разї його поема на довго стала джерелом відомостей про далекий північний схід. З його відомостей користав і Геродот та й переховав найбільше відомостей з сїєї страченої для нас поеми.
Геродот в серединї V в. звідав Ольбію сам особисто, як можна судити з його оповідання 4, тут з власних розвідів на місцї доповнив свої лїтературні відомости і на всї пізнїйші часи став головним джерелом про степову людність нашого краю тих часів. Непевні нїби то звістки, які закидали йому і в античній лїтературі (так що Плютарх написав спеціальний трактат про неймовірність Геродота), і в новійших часах, тепер що далї знаходять собі все більше потвердження, і нинї в науковій лїтературі певність Геродота не підлягає найменьшому сумніву там, де оповідає він як свідок; що иньше, де оповідає він з переказів: сї оповідання дуже нерівної вартости 5).
З переказів, які він чув, Геродот силкуєть ся оповісти щось про давнїйшу, перед-скитську кольонїзацію чорноморських країв. Каже, що сї сторони перше займав кімерійський нарід, і Скити звідти його витиснули. Покликуєть ся на вказівки про Кімерійцїв в місцевих топографічних назвах, на істнованнє кімерійського Боспора (Керченська протока), Кімерійських бродів, Кімерійських стїн, на могилу кімерійських царів на Днїстрі. Але його відомости про сей кімерійський нарід дуже бідні, і він йому самому представляєть ся, здаєть ся, в такім самім „кімерійськім туманї“, що в Одісеї окриває царство сього напів-мітичного народу:
Там Кімерійцї живуть, і їх місто, та й цїле їх царство
Хмарами вкутані вічно й туманом, бо яснеє сонце
Не поглядає на той край горячим проміннєм нїколи 6).
Се й не диво, бо самі грецькі осадники, коли почали на добре оселюватись на Чорноморю, сїєї перед-скитської людности, правдоподібно, вже не застали.
Імя Кімерійцїв добре звістне з малоазийських джерел (жидівське Gomer, вірменське Gamer, в асирийських написях Gimirri) 7). В грецьких джерелах знаходимо звістки про напади Кімерійцїв, що робили вони разом з тракийськими ватагами в VIII-VII в. на грецькі володїння на малоазийськім побережу. Але власне се широке розповсюдненнє імени наводить сумнїв, чи не маємо тут якоїсь загальної назви, скорше ґеоґрафічної ніж етноґрафічної (подібно як се пізнїйше було зі Скитами). В такім загальнім, не-етноґрафічнім значінню се імя могло бути чи Греками, чи може ще давнїйше їх попередниками в чорноморській торговлї — Фінїкиянами або Карійцями перенесене на Чорноморє для означення тутешньої перед-скитської людности. На імя отже нема що наполягати 8). Се степова людність перед, приходом Скитів в чорноморські степи, котра могла називатися ріжно і до ріжних племен належати. Тому відгадувати, якого саме племени були ті Кімерійцї — даремна забава, принаймнї при теперішнім станї наших відомостей 9).
Скитів грецькі письменники представляють приходнями зі сходу. Геродот каже, що Скитів витиснули з-за Аракса (себ то Яксарта, тепер Сир-Дарії) їх соплеменники Масаґети, і додає, що так оповідають і Греки і самі Скити, але Арістей, мовляв, давав ще ширше обясненнє сьому рухови, звязуючи його з змінами в середнїй Азії: Арімаспи потиснули Іседонів, Іседони Скитів 10). Таке обясненнє скитської міґрації зовсїм можливе: міг справдї тут відбити ся етнічний переворот в центральній Азії 11). Держачись теорії європейської правітчини Індоєвропейцїв, се треба уважати за поворотний рух кочовик Іранцїв на захід, викликаний пертурбаціями в центральній Азії. Що до часу сього руху, то по гадці Геродота мав би він стати ся десь в другій полов. VIII або поч. VII в. Але се датованнє його опираєть ся на фантастичнім обясненню скитського нападу на Малу Азію: Скити мовляв уганяли за Кімерійцями, що прийшли в М. Азію, витиснені Скитами з Чорноморя в половині VII в. 12) Таким чином дата ся не має значіння. В дїйсности Скити могли прийти ранїйше, а мандрівка їх могла тягнути ся довший час. Але дуже можливо й таке, що Геродот трапив в правдиву дату — що натиск східнїх Іранцїв на своїх західнїх земляків коло того самого часу дав себе знати і в Европі і в Азії: одні скитські орди під сим натиском посунули ся в в наші степи, иньші — звістні під іменем Саків (друга форма тогож імени Скитів) в Малу Азію. Подібно як пізнїйше, в II віцї бачимо знову натовп іранських орд разом в наших степах і в Азії.
Приймаючи таку мандрівку скитської орди з передьої Азії, не треба одначе розуміти се так, що вона дала нашім степам нову людність. Зявила ся тільки нова зверхня орда, вона покрила своїм іменем давнїйшу степову людність, а навіть і в свій склад могла приняти певні елементи сеї давнїйшої людности. І коли ся зверхня і ще якісь иньші орди були скитсько-іранські, се не виключає присутности в тім самім часї в степах людности иньших народностей, давнїйших від Скитів. Тут могли лишити ся останки іранської кочевої людности з давнїйшого розселення, останки тракийської і бог зна ще якої кольонїзащї. Подібне бачимо й пізнїйше в наших степах, коли зі зміною зверхньої орди степова людність дістає нове імя, тим часом як склад її зовсїм не переміняєть ся так рішучо.
Так як чорноморська степова людність ґрупувалась після руху Скитів, ось як представляєть ся вона у Геродота 13). На схід від Танаіса (Дона) живуть Савромати, нарід споріднений з Скитами, але осібний від них. На захід від Танаіса живе нарід Скитський, що подїляєть ся на чотири племени: між Танаісом і Ґерром (незвісною річкою на схід від Днїпра) мешкають Скити Царські, ????????? „найсильнїйші й найчисленнїйші Скити, що иньших Скитів уважають за своїх рабів“ 14). Між Ґерром і Пантікапом на 14 днїв дороги (на лївім боцї Днїпра) живуть Скити-Кочовники, „що нічого не сїють анї орють“. Між Пантікапом і Гіпанїсом (Богом), по обох боках Днїпра живуть Скити-Хлїбороби (???????); їх осади тягнуть ся з заходу на схід за три днї дороги, а на північ через їх край треба плисти 10 — 11 днїв Борістеном (Днїпром). На верхнім Богу (в дїйсности правдоподібно і на середнім, бо Геродотові відомости про сю ріку не сягали верхівя) сидять Скити-Орачі ('?????????). „то хлїб сїють не на свою страву, а на продаж“ 15).
Окрім сих чотирьох народів, що становлять скитський нарід в тїснїйшім значіню слова, Геродот зачислює до Скитів племена Алязонів — полудневих сусїдів Скитів-Орачів, на середнїм Богу, і елєнїзованих Скитів Калїпідів 16) на нижнїм Богу. Вони відріжняють ся від иньших Скитів (розуміти — кочовничих) тим, що сїють і їдять хлїб і городину, а поза тим мають звичаї скитські. Калїпіди сї анальогічні з ?????????? ольбійського декрета Протоґена, що мешкали в околицях Ольбії.
На заходї скитська територія простягала ся до Дунаю (Істра) 17). Що правда у Геродота цїла просторонь на захід від Бога становить прогалину без жадних звісток, але мусїла вона мати скитську людність, бо звалась „давньою Скитією“. На північ живуть вже народи не-скитські: Неври на північ від Днїстра і Бога, Людоїди ('??????????) та, Чорноубрані (????????????) далї на схід від них. В Таврії теж заховалась давнїйша перед — скитська людність (Таври) — головно в горах, тим часом як степову частину півострова займали Скити.
Крім вище поданого територіально-культурного подїлу Скитів, Геродот знає ще ґенеальоґічиий. Від трьох синів першого чоловіка Тарґітая, що родив ся від Зевса і дочки Борістена, Лїпоксая, Арпоксая і Коляксая пішли скитські роди Авхатів, Котіарів і Траспіїв, та Паралятів; при тім рід молодшого — Параляти уважав ся старшою династією. Але здаєть ся, що ся легенда належала лише до племени царських Скитів і подїлу його на коліна, імена їх у Геродота більше не виступають, аж пізнїйше стрічаємо подібні назви народів 18).
Назва Скитів у Геродота обіймає всї народи, підвластні „царській“ ордї. Се само наводить на гадку, що деякі з сих підвласних народів зачислювано до Скитів на основі їх полїтичної, а не етнографічної приналежности. Назва Скитів мала етнографічне значіннє тільки що до головної орди (тому Геродот говорить про мову і звичаї скитські), а поза тим уживала ся в полїтичнім значінню — про людність підвластну Скитам. При тім Геродот зазначає, що Скити самі називають себе Сколотами, по імени царя, Скитами-ж їх звуть Греки. В дїсности се дві форми того самого імени 19). У Персів Скити фіґурували під загальною назвою Саків: чорноморські Скити в написи Дарієвого гроба звуть ся „заморскими Саками“.
Що до національности Скитів Геродот дає лише деякі вказівки. Каже, що Савромати говорять мовою скитською з певними відмінами і споріднені з ними (по лєґендї їх родили Амазонки від Скитів); зазначає також деякі подібности Скитів до Масаґетів і говорить, що иньші зачисляють Масаґетів до Скитів 20). У пізнїйших письменників від чорноморських Скитів виводять ся Парти 21), а Аміан, зовсїм пізно що правда, але тож мабуть переказуючи старшу традицію, каже, що Перси були одноплеменниками Скитів 22). Традиція іранського походження Скитів в античнім письменстві зазначила ся таким чином досить виразно. В новійшій науковій лїтературі богато говорило ся й писало ся в сїй справі, зачислювано Скитів і до монгольської або взагалї північної, урало-алтайської родини, бачили в них і Словян і Ґерманцїв, нарешті мішанину арійських і монгольських елементів. Але помічення над мовою Скитів і споріднених їм Сарматів, ті звязки, які лучать їх між собою, а з другого боку з сучасним одиноким останком іранської людности в сих краях кавказськими Осетинами, нарештї деякі характеристичні ознаки скитської культури все вказує, що ми маємо в скитській ордї іранську людність, хоч із чужими мабуть домішками 23).
Взагалі етноґрафічна близкість Сарматів зі Скитами не підлягає сумнїву. Окрім слів самого Геродота, маємо ще й иньші факти: слїди іранства в мові (особливо в особистих іменах), подібна культура й побут виступають у зверхніх орд однаково і в часи скитського і в часи сарматського пановання. Тим часом про спорідненнє Сарматів з іранськими народами маємо безпосередню вказівку, переказану давніми авторами. Діодор зве їх „кольонїєю з Мідії, осадженою коло Танаіса і названою Сарматами у народів“ : Плїній згадує про погляд на Сарматів як на галузь Мідян 24). Помічення над невеликим числом перехованих скитських слів і імен, а також варварських імен, що стрічають ся в грецьких чорноморських написах скитcько-сарматських часів, виказали багато подібностей з мовами іранськими і найблизше — з осетинською. Вкажу нпр. що наросток „ксаіс“ скитських імен се не що иньше як іранське khshaia — пан, володар. Має значіннє й істнованне скитсько-іранських подібностей в побутї, в обрядах, в віруваннях, хоч і тут, розумієть ся, треба-б іще відріжнити своєнароднє від того загального, що характеризує найріжнїйші народи на подібних, початкових ступенях культурного житя 25). Кінець кінцем сума, всїх фактів і анальоґій робить зовсїм певним, що в наших степах були іранські елєменти в скитський період, і то як в підвластній людности, так і в зверхнїй скитській ордї. Іранське племя, виливши ся одним потоком на полудень і полудневий захід в Азії, другим потоком довго розтекало ся в чорноморських степах, під назвою Скитів, Сарматів, Алянів і ріжних дрібнїйших народів. Але можливо, що і в скитській людности і пізнїйших степових ордах була певна домішка і урало-алтайських елєментів; поруч Іранців під загальною назвою Скитів, Сарматів, Алянів могли критись ще якісь иньші народи, тільки їх не можна близше виказати.
Геродот та иньші грецькі письменники, очевидно, близше знали і в своїх оповіданнях про Скитів взагалї мали перед очима головно кочових східнїх Скитів, а особливо ту головну орду, що пановала над иньшими і зветь ся у Геродота „Царською“. Двояким уживаннєм скитської назви — раз про саму головну орду, другий-про неї разом з підвластною людністю, поясняють ся деякі суперечности Геродота 26). Очевидно, він говорить про зверхню орду, коли, оповідаючи про Скитів взагалї, представляє їх кочовою, воєвничою ордою, з суровими звичаями і з деспотичним устроєм. По його словам Скити живуть зі своїх стад і кочують з своїми, поставленими на возах, житлами; не мають анї міст, анї кріпостей 27). Молодший о півстолїття від Геродота Гіпократ в своїх оповіданнях про Скитію ще довладнїйше представляє сей кочовничий побут: Скити не мають домів, а живуть в повстяних будках, поставлених на чотироколїсні або шостиколїсні вози і уряджені як хати, з двома-трьома віддїлами; такий віз тягнуть дві або три пари волів, і в тих будках сидять жінки з дітьми при переїздах, чоловіки-ж їдуть верхи; за ними йдуть слідом стада овець, коров і коней. На одному місцї вони перебувають, поки худоба не спасе паші, тодї переходять на иньше місце. Вживають варене мясо, пють кобиляче молоко, їдять кобилячий сир. Мясо варять в мідяних казанах, подібних до чаш 28).
Звичаї Скитів у Геродота суворі й воєвничі. Одинокою святощею у них старий зелїзний меч, виставлений на стосах прутя — знак бога війни. Така святощ була в кождім окрузї, і правлячи жертви, виливали на сей меч кров жертвенної худоби й людей: з сотнї взятих на війнї в неволю жертвували одного, виливали його кров на той святий меч, а тіло розрубували й розкидали навколо. Скит пив кров першого вбитого ним на війнї ворога, а голови вбитих приносив до царя, і лише той, хто виказав ся такою головою, мав участь в здобичи. Шкури з голов ворогів (скальпи) уживались як окраси кінського убору; ті, що мали їх більше, шили з них собі часом цілі плащі 29); таким же способом уживались часом і цїлі шкури ворогів на ріжні воєнні прибори. З найбільш же визначних ворогів Скит робив чашу з черепа, і такі чаші, часом оправлені в золото, уживались з особливою пихою. Хто вбив найбільше ворогів, той мав найбільшу честь і подвійну порцію вина на публичних пирах; хто не вбив ворога, не мав зовсїм участи в пирах, і се уважалось найбільшою ганьбою 30).
Звістки про релїґію Скитів досить неясні; Геродот уживає грецьких назв для скитських божеств і тим, розумієть ся, лише затемнює справу. Найбільш поважав ся бог-опікун домового огнища — Табіті (Геродотом прирівняний до грецької '?????). Найбільшою присягою було — присягти тим божеством, і неправедна присяга тим опікуном царського огнища уважалась переступом проти царя, бо стягала на нього неласку богів 31). Сей культ домашнього огню, що заховав свої слїди в поглядах сучасних Осетинів, стоїть в звязку з загально-іранським культом огню (саму назву звязують з пнем tap — горіти) 32). Крім того Геродот виразно каже про культ землї — Апі (порівн. латинське Ops). Біг ??????????, прирівняний Геродотом до Апольона, в одній італїйській написи прирівнюєть ся теж до Апольона, а заразом і до Мітри, перського бога сонця; та сю напись уважають фальсіфікатом 33). Етимольоґічно його імя толкують як „опікуна стад“ (до Геродотової інтерпретації се досить підхоже), як і Арґімпасу (по Геродоту „небесну Афродіту“) -охоронницю худоби 34). Про решту названих у Геродота богів (Зевса — Папая, Посейдона — Таґімасада, Арея і Геракля) трудно що небудь сказати близше. Святощів жадних у Скитів не було, окрім згаданих мечів. Худобу жертвували, удушуючи її, потім кращі кусники вареного мяса кидались, як присвячені богу 35). Слїдів якогось орґанїзованого культу, або якоїсь верстви жерцїв не видно, окрім тих ворожбитів, дуже числених, що ворожили на паличках і кусничках кори.
Докладні звістки дав Геродот про похоронний обряд, спеціально що до скитських царів. Тїло царя, каже він, насамперед обвозили по всїх підвластних народах, щоб вони віддали йому почести, потім ховали у викопаній в землї камері, і разом з ним одну з жінок, також слуг, коней, що найкраще з худоби, золоте начиннє (срібла й міди, каже Геродот, Скити не уживають зовсїм); над гробом насипали могилу як найвище. По роцї справляли поминки: пятдесять найкращих слуг і стільки ж коней забивано і випхавши половою розставляно навколо могили на палях, а слуг розсаджувано на сих конях, мов би сторожу 36).
Сї царські могили, по словам Геродота, були в місцї званім Ґеррос, до котрого Днїпром можна було плисти — там з Днїпра витїкала річка Ґеррос. Се до певної міри подтвержуєть ся фактом, що як раз коло Днїпрових порогів знайдено кілька великих могил з похоронним обрядом зовсїм подібним до оповідання Геродота. Правда, могили се пізнїйші, скільки можна судити по стилю й техніцї, за браком иньших дат. Взагалї досї не можна було напевно констатувати похорону, який би належав спеціально до Геродотових Скитів: скитсько-сарматська культура в археольоґії становить досї одну нероздїльну цїлість 37).
Державний скитській устрій в оповіданню Геродота, як я вже згадував, має характер деспотичної монархії. Царю служать не раби, а кому він звелить з Скитів, і сих царських слуг, як ми бачили, ріжуть десятками на його могилї. Коли цар захорує, ворожбити обясняють звичайно, що причиною була неправедна клятва богом-опікуном царського огнища, і вказують на якогось чоловіка, що мовляв так фальшиво покляв ся; коли сей вирікаеть ся, заяву ворожбитів перевіряють вороженнєм иньших ворожбитів і кінець кінцем карають або того обвинуваченого, рубаючи йому голову, або тих скомпромітованих ворожбитів, палячи їх; при тім цар карає смертю й синів їх. Всі справи своєю волею рішають царі. З оповідання про похід Дарія у Геродота виходило-б, що у Скитів було рівночасно кілька царів: виступає їх тут три; можливо, що належали вони до трьох згаданих колїн, і цар з колїна Паралятів був головним 38). При всїй лєґендарности оповідання ся подробиця може бути вповнї реальною.
Така була орда, що пановала в Скитії. Правдоподібно, була вона числом незначна супроти підвласних народів: так, мабуть, треба розуміти слова Геродота, що скитський нарід уважають дуже великим і заразом самих властивих Скитів рахують на дуже мало 39). Та власть царів сїєї головної орди розтягла ся в пол. V в. на всю територію від Дунаю до Дону. На північ їх власть сягає у Геродота десь до Днїпрових порогів: він каже, що людність Ґерра — то крайнїй нарід, підвластний скитським царям 40). На захід, від Днїпра, як ми бачили, Геродот уміщує крайнї скитські осади на верхнїм Богу й Днїстрі, але по всякій правдоподібности їх треба умістити на середнїм Днїстрі й Богу. Далї на північ сидїли не-скитські народи.
Примітки
1) ?????? '??' '????????? ??????? ??????????? ?????
?????? ?' ????????? ??? '??????? ???????????
??????????? '????? ?? ??????????? ?' '???????? — XIII. 6.
2) Сю згадку в тексті Гезіода деякі теж датують значно новійшими часами ніж VIII в.-Див. M?llenhof Deutsche Altertumskunde III p. 22.
3) Див. спеціальні розвідки Турнє (Tournier, De Aristea Proconesio, 1863) і Томашка (W. Tomaschek, Kritik der ?ltesten Nachrichten ?ber den Skytischen Norden I. ?ber das Arimaspische Gedicht des Aristeas- Sitzungsberichte der Wiener Akademie т. 116 c. 478). Иньші, скептичнїйше приймаючи відомости Арістея, й самий вік; його посувають на перед — на VI в.
4) Про се спеціальна статя Мищенка — К. Старина 1886. VI.
5) Лїтература Геродотових відомостей про Скитію в примітках (2).
6) Одісея XI, 14. Геродот IV, 11-8. В лїтературі погляди розходять ся-чи вважати тут Кімерійцїв етноґрафічним понятєм, чи просто поетичним образом хмарного царства. Пор. Bury The Homeric and the historic Kinimerians (Klio, 1906).
7) Теж імя бачать в осетиньськім ґуміріта==велетень, в грузинськім gm?ri — герой, лазькім gom?ri сміливий (В. Миллеръ, Черти старины въ преданіяхъ Осетинъ с. 199, Томашекъ Kritik der altesten Nachrichten c. 64).
8) Мілєнгоф ішов іще дальше і взагалї заперечував іствованнє на нашім Чорноморю якоїсь кімерійської людности (навіть в вище сказанім значінню — взагалї перед-скитської кольонїзації). Він бачив тут комбінацію Арістея й иньших, що тим витисненнєм Кімеріїв з північного берега Чорного моря в Малу Азію хотїли обяснити собі прихід Кімеріцїв до М. Азії, а знову боротьбу Скитів (Саків) з Масаґетами, що в дїйсности мала місце на полудень від Каспійського моря, перенесли на північ від Каспія, і так, мовляв, утворилась історія приходу Скитів в наші степи (Deutsche Altertumsk. II, 26). Проти сього гіперкритицизму можна вказати — перше, що ми не маємо ніяких причин вважати Скитів автохтонами, в супереч грецьким відомостям, по друге — що нема поводів думати, мовби натовп Масаґетів не міг викликати руху іранської людности заразом і в Европі і в Азії, на північ і на полуднє від Чорного моря.
9) Найчастїйше уважають їх Траками — ще свого часу Аделюнґ Mithridates II. 163, з новійшого див. Томашека Uber das Arimaspische Gedicht c. 776-7, Lehmanii- Verhandlungen des XIII Orientalisten Kongresses, Kossina-Zeitschrift f?r Ethnologie, 1902 c. 210, Hubert Schmidt -op. c. ibid. 1904 c. 632. Іранцями вважав їх з новійших нпр. Бремер (ор. с. с. 757) Шрадер недавно виступив з теорією турецько-татарського походження Кімерійцїв (Sprachvergleichung 3 II с. 529): він звернув увагу на старинний поділ Турко-Татар на кочових і оселих, juruk i comru, і бачить тут Гередотових Турків і Кімеріїв; домішкою Кімерійцїв поясняє він турецьно-татарські прикмети скитського побуту. Натомість Ед. Майер вказує інтересний факт, що в вавилонських написах перське Saka, Саки, передасть ся через Gimiri: Кімерії мішають ся або ототожняють ся з Скитами. Що в росийській археольоґії повело ся неолїтичпу культуру називати кімерійською, зовсїм конвенціонально, — я вже згадував (с. 41). Кімерійська людність чорноморського побережа під час скитської мандрівки в кождім разї жила не в неолїтичній культурі: між скитською мандрівкою і „кімерійським“ похоронним типом може бути дуже велике віддаленнє.
10) Геродот IV. 12-3.
11) Але з скитської ґенеальогії, поданої Ґеродотом (VI. 5), виходило-б, що Скити уважали себе автохтонами (виводили себе від доньки Борістена).
12) Оповіданнє Геродота про погоню Скитів з Европи за Кімерійцями, розумієть ся, зістаєть ся комбінацією учених Греків. Його поправляють ріжними способами: що Кімерійцї мовляв дїйсно прийшли в М. Азію, витиснені Скитами, тільки не через Кавказ, як у Геродота, а через балканські землї, і там прилучились до ник товариші їк малоазийських походів Тракийцї, або що Кімерійцї з наших сторон нападали на малоазійські землї. Але сї поправки не можуть уратувати сього оповідання.
13) Розміщеннє вичислених у Геродота народів на сучасній малі дає подекуди непереборені трудности, бо деяких річок, названих у нього, нїяк не можна вгадати; про се богато писано, але без певних результатів; напр. не відомо, чи Пантікап був на правім, чи на лївім боцї Днїпра (одні бачуть в нїм Інгулець, иньші Конку). Ґерр представляв собі Геродот так, що він витїкав із Дніпра, десь понизше Порогів, впадав в р. Гіпакір, а ся текла в Чорне море; такої річки в дїйсности нема. Менї здаєть ся, в кождім разї з Геродотового оповідання виходить зовсїм ясно, що Скити-Хлїбороби мешкали по обох боках Днїпра, і Пантікап мусїв собі Геродот представляти на лївім боцї (VI. 18 і 53).
14) Замісць ????????? проєктовано читати ?????????? і звязувано се з Барсиліями і ????????, звістною нам в гунсько-хозарських часах, але й поправка ризикована, і сей звязок, при загальнім руху Скитів на захід, непевний.
15) Вже з огляду на те, що відомости про Днїпро у Геродота не йдуть далї порогів (чи властиво не доходять і до них), треба сумнївати ся, чи він знав дїйсний початок Бога, чи не уважав він початком те місце, до котрого плавали Богом, або чи не приймав за той початок якийсь з його притоків? Дїйсно, у Геродота Бог мас всього девять днїв дороги, тим часом як на Днїпрі до порогів рахує він 14 днїв. Відомости Геродота про верхівя Бога й Днїстра дуже поплутані і недокладні; очевидно, верхівє Днїстра представляв він собі просто на північ проти його устя, на північ від верхівя Бога (IV 61-52).
16) ??????????? '?????? '??????? ?????? (V. 17). У т. зв. Скімна (що цитує тут Ефора, з IV в.) натомість є Карпіди — тому дехто звязує сей нарід з карпатськими Карпами, але се очевидно тільки помилка Ефора в передачі Геродотової звістки.
17) Геродот IV. 17-21, 100-1.
18) Авхети (Auchetae, Eucbetae) i Котіери у Плїнїя VI. 7 17, що при тім покликуєть ся на звістки генерала III в. Демодама; але виступають вони на далекім сходї; Нейман (108-9) і Мілєнгоф (III с. 23) уважали їх тими Скитами, що зістались на своїх початкових кочовищах. Знов иньші Авхети (IV. 12) виступають коло Гіпанїса.
19) Вивід обох імен досї не удавав ся; проби обяснити з іранських пнїв khud — skud („стрільцї“) див. у Мілєнгофа D. А. III с. 112 і 120, теж Tomaschek Sitzungsb. т. 116 с. 778.
20) І. 201. 215.
21) Curtii Rufi Hist. Alexandri IV. 12, VI. 2, Iustini II. l, Jordanis Get. 6. Маркварт вважає джерелом сих звісток Аґатархіда, історика Азії, II в. перед Хр. — Untersuchungen zur Gesch. von Eran І с. 35 і II с. 39.
22) Аміан XXXI. 2. 20.
23) Лїтературу питання див. в примітках (2).
24) Діодор II. 43, Плїнїй VI. 7.
25) Нарештї і то ще годить ся згадати, що виразні слїди стичности між східно-фінськими мовами й осетинською показують, що прикаспійська іранська людність колись сягала значно дальше на північ; так напр. імена металїв — срібла, міди, стали, олова в осетинськім спільні з східнїми Фінами: Пермяками, Вотяками, й взяті від них, тим часом як знов цїлий ряд слів в східнїх фінських мовах мають свій початок в іранських пнях. Про фінсько-іранські (і особливо осетинські) стичности — див. в 2 вид.
26) Він напр. представляє Скитів (IV. 46) чистими кочовниками (як і Гіпократ), тим часом сам оповідає, що деякі скитські племена живуть з хліборобства; говорить про їх відчуженнє від чужоземних звичаїв, особливо грецьких (IV. 76), тим часом знаємо від нього про елєнїзованих Скитів — Калїпідів, і т.и.
27) IV. 46, 127.
29) Цїкаву паралєлю сьому звичаю стрічаємо в сучасних осетинських переказах. Нарт (богатир) Созрико переміг нарта Єлтагана і обскальпував. Приїхавши в аул (село), він зібрав дївчат та молодиць і сказав: пошийте менї кожуха з шкір з голов і вусів. І побачили молодицї, що Созрико винїс шкір від голов і вусів; одна каже; се шкіра з мого батька, иньша: се шкіра з усами мого брата; третя: се шкіра з голови мого чоловіка. — В. Мілєр, Черты старины въ сказаніяхъ, и бытЂ Осетинъ с. 106.
28) Такі казани, як чаші на підставцї, в скитсько-сарматських могилах дійсно не раз трапляли ся: сей казан, очевидно, ставив ся серед огнища й обкладав ся багатєм; зовсїм подібні казани істнували у сибирськйх народів.
30) Геродот IV. 64-6.
31) IV. 59, 67, 127.
32) В.Мілєр в згаданій розвідцї про осетинські звичаї вказує на особливе поважаннє до ланцюха, що висить над огнищем: ним кленуть ся, викинути чийсь ланцюх за двері — найбільша образа (с. 205).
33) Corpus Inscrip. Graec. N. 6013 ??? ???. ????????? ??? ???????? ????????? ????? ?. ??????? ???????? ????. див. Zeuss op. c. 289, Толстой і Кондаковъ Русскія древности II с. 44, Mullenhof III с. 121. Про скитсьвий культ взагалї див. особливі у Цайса, Бонеля і Толстого і Кондакова, де він порівнюєть ся з іранським, і Наймана, що порівнює його з монґольським. Проти перецїнювання значіння таких подібностей можна повторити лише слова самого Наймана: Dieses Beispiel mag lehren, wie bedenklich es ist, aus allgemeinen Angaben ?ber den religi?sen Glauben eines Volkes Schl?sse auf seine Verwandtschaft mit anderen Nationen zu ziehen (p. 245).
34) Marquart Untersuchungen zur Geschichte Erans II с. 90.
35) Геродот IV. 60.
36) IV. 71. Паралєлї до сього звичаю у ріжних примітивних народів див. у Мищенка К. Ст. 1884, V с. 66.
37) Про скитські могили див. вичислені в прим. 2 працї Ашіка, Древности Геродотовой Скифіи, Толстого й Кондакова П, Лаппо-Данилевского і Мальмберґа op. c.
38) IV. 120, пор. 5-6, 71. Маркварт толкує назву Паралятів як „первородних“, „перших“ (1. с. с. 77).
39) IV. 81.
40) IV. 71 і 119.
НЕСКИТСЬКІ НАРОДИ АНТИЧНИХ ДЖЕРЕЛ: НЕВРИ, АНДРОФАҐИ-АМАДОКИ, МЕЛЯНХЛЯЙНИ, БУДИНИ.
Про сї північні не-скитські народи оповіджене Геродотом зістаєть ся єдиним на довгі часи. Тому тут переглянемо також сї звістки його, можливо уважно.
На північ від верхівя Днїстра Геродот уміщує Неврів. Озеро, що з нього витікає Днїстер, по Геродоту мало бути границею Скитів і Неврів. Але що відомости Геродота взагалї не сягали далї середнього Днїстра й Бога, то й сї означення ми не можемо приймати за докладні. Дальше на північ за Неврами Геродот не знає вже нїякої людности 1). Про самих Неврів мав він дуже недокладні, більш казкові відомости, і сам не дуже надавав їм віри. Оповідали йому, що кождий Невр кілька день до року буває вовком. Казали, що в їх землї виплодилась сила змій, а ще до того найшло їх з пустинї, так що мусїли вони перейти до землї Будинів — очевидно на якийсь час, і потім вернули ся. При такім станї Геродотових відомостей про Неврів не можна надавати особливого значіння словам його, що Неври мають скитські звичаї 2). Важнїйша неґативна сторона його відомостей, що він виразно відріжняє Неврів від Скитів 3).
Слова Геродота про скитські звичаї Неврів давали привід деяким ученим зачисляти і їх до скитського племени, иньші відріжняли їх від Скитів і бачили в них Словян, виходячи з міркувань про тодїшнї селища словянські. Тепер сей погляд має багато прихильників 4), і треба признати — має за собою значну правдоподібність. В самім імени Неврів бачать звичайно словянський пень нуp (порівнюють з тим Hyp — доплив Буга й Нурську землю); згадану вище легенду про вовків звязують з словянською вірою в упирів — вовкулаків. Та сї аргументи не так сильні, важнїйше географічне положенє Неврів, бо відповідає території словянської правітчини, а також се що Геродот відріжнює їх від Скитів. Ми можемо уважати їх з значним правом за Словян на їх правітчинї.
Пізнїйші відомости про Неврів дуже бідні, властиво не дають нїчого 5).
Ґеоґрафічно на туж словянську територію припадають Андрофаґи, бо у Геродота мешкають вони на середнім Днїпрі. Може їх страшне імя і характеристика були причиною, що їх приналежність до Словян і взагалї до індоевропейської родини має далеко меньше оборонців, ніж Неврів, і їх з більшою охотою уважають за Фінів. Геродот оповідає про них, що се нарід „окремий і зовсїм не скитський“, що „з усїх людей вони мають найбільш дикі звичаї, не мають понятя правди й нїякого закону; вони кочовники, убирають ся подібно до Скитів, але мову мають осібну, і лише вони одні з тутешнїх народів їдять людей“. Їх віддїляє від Скитів простора пустиня, а за ними вже „правдива пустиня, і нїякого народу нема, скільки відомо“ 6).
Відомости Геродота, подані про сей народ, як бачимо, дуже неясні. Пустиня, що дїлить у нього Скитів і Андрофаґів зявилась по всякій імовірности з того, що на Днїпрових порогах уривалась комунікація, зносини з середнім Поднїпровєм ішли иньшим, сухим шляхом, і в відомостях повставала прогалина для країв вище Днїпрових порогів. Характеристика Андрофаґського народу мабуть в значній, або і повній мірі основана на самих виводах з іменн, а імя се в переданій Геродотом формі має в своїй основі мабуть якусь легенду або етимольоґічне непорозуміння 7). У Птолємея на ту приднїпрянську територію припадає імя Амадоків, що мешкають під горами тогож імени і мають місто Амадоку, пристань на Днїпрі 8); ся звістка про Амадоків має свій початок у псевдо-Геляніка 9), що користав з давнїх джерел, і з деякою правдоподібностю можна думати, що маємо тут властиве імя Геродотових „Людоїдів“. Саме імя толкують з з санскр. ?m?d, ?m?daka — сироїдцї, що їдять сирове мясо 10); се толкуваннє досить добре б підійшло до Геродотових „Людоїдів. У всякім разї на середнїм Днїпрі в тих часах трудно припустити якусь иньшу людність крім словянської.
Далї на схід, за Андрофаґами, у Геродота наступає територія „Чорноубраних“, ????????????, що припадає десь на вододїл Днїпра і Дону. Про них Геродот каже лише, що то нарід не скитський, але має скитський побут і носить чорну одїж-також характеристика виведена з самого імени 11). Та не вважаючи на те, що Геродот називає сей нарід не скитським (подібно як і Савроматів), є поводи бачити в нїм споріднений з Скитами нарід іранського кореня: серед ріжних кочових народів, що виступають пізнїйше в околицях Ольбії, бачимо Савдаратів, і се імя не що иньше як Геродотові „Чорноубрані“ 12), а Діон Хрізостон оповідає про мешканцїв Ольбії, що вони носили чорне убраннє, перейнявши се від „скитського народу ????????????“. Досить правдоподібно, що ті Чорноризцї Геродота становили частину савроматського народа, відтиснену далї на північний захід від головних осад (може навіть таки рухом самих Скитів), а з пізнїйшим рухом Савроматів опинили ся потім в сусїдстві Ольбії.
До Словян деякі учені зачислили ще Будинів Геродота. До сього спонуковало їх імя, споріднене з словянським пнем буд або вод, та звістка Геродота, що Неври тїкаючи від змій, перейшли в край Будинів. З сього виводять, що Будини в дїйсности мешкали в сусїдстві Неврів. На потверженнє до того вказують на ??????? під горою ??????? або ???????? у Птолємея, та уміщують сих Будинів коло Дніпра 13). Але Геродот уміщує Будинів на північ від Савроматів, отже в басейнї Дона та Волги, а при тім міг мати якісь певнїйші відомости про їх край, бо знав грецьку факторію в їх землї -деревляне місто Гельон 14). Супроти того здогадуються, що був иньший нарід подібного імени коло Днїпра, і що Геродот помішав сї два народи 15). Але уміщуваннє Птолємеївих Будинів над Днїпром вповнї гіпотетичне, і таке громажденнє можливостей на можливостях не лишає ніякого поважного значіння за гіпотезою про словянство Будинів.
Примітки
1) IV. 17 і 51.
2) IV. 105.
3) IV. 51, 119.
4) Такого погляду, пущеного в курс Шафариком (І § 10. 2), тримали ся з новійших учених напр. О. Шрадер, Лєскін, Мілєнґоф, Томашек. Сей в своїй розвідцї Kritik der ?ltesten Nachrichten ?ber skythischen Norden (Sitzungsberichte т. 117 c. 3) висловив ся: Die Gleichheit der Neuren mit den sp?teren Slowenen wird jetzt allegemein annerkannt. In der That hat diese Ansicht alles f?r sich.
5) Згадка Плїнїя (IV. 12, 88 — Neuroe) правдоподібно, а Мелї (II. 1 — Neuri) цїлком певно — мали своїм джерелом Геродота (Мілєнгоф III c. 46-7, Шафарик І § 10. 2. 6). Чи ??????? Птолємея (III. 6 § 25) належать до Неврів, не певно (пор. ??????? (вар.: ???????) місто на р. Каркинитї), ще меньше Neriuani Ґеоґрафа Баварського (Шафарик І § 10. 2. 5).
6) Herod. IV. 18 і 106. Деякі подробицї додає про Андрофаґів Ісіґон (у Мілєра Fragm. h. gr. IV), але вони перенесені на них з Геродотового оповідання про Скитів, отже не мають вартости.
7) Порівняти сучасних „Самоїдів“: імя се; очевидно має тойже корень, що імя Лопарів „Сам'', західних Фінів „Суом“, а в росийській народнїй етимольоґії (Volksethymologie) вийшли з того люде, що себе самих їдять!
8)Птолємей III. 5 § 16, 25 і 28. Як нї непевне Птолємеєве уґpyпованнє ґеоґрафічних імен взагалї, тут пристань Амадока на Днїпрі, здаєть ся менї, служить певною точкою опори.
9) '????????, ???????? '?????, '????????? '?? ?????????? — Стефан Візантийський sub voce.
10) Томашек — Sitzungsberichte т. 117 c. 8, т. 128 c. 98.
11) IV. 20, 108.
12) По осетинські c а ў - чорний, д а р а е с — одїж, та — наросток многого числа. Осетинській словарь єн. Евгенїя, пор. Мілєра Осетинскіе этюды III. с. 79.
13) Птолємей Ш. 5. § 15 і 24.
14) Була й така гадка, що Ґельон — то Київ, Недавно до сього фантастичного здогаду прилучив ся й Нїдерлє (І с. 287), а доказ на те побачив — в нахідках трипільської культури (sic)
15) Шафарик І § 10. 3-4 (за Оссолїньским, Wiadom?ci historyczno-krytyczne), Mair Das Land der Skythen, 0. Schrader Schracbvergleichung 2 c. 619 (за Лєскіном), Браун Разысканія і т. ин.
УПАДОК СКИТІВ; МАНДРІВКА САРМАТІВ, ЇХ ПЛЕМЕНА, ПОБУТ. АЛЯНИ І ЇХ ПОБУТ, ЇХ ОСТАНКИ.
Від сих північних сусїдів Скитів вертаємо ся знову до степової кочовничої людности й її дальшої долї.
Ми бачили звістки грецьких письменників, що Скитів вигнали в чорноморські степи кольонїзаційні перевороти середньої Азії. Сей напір з Азії трівав і далї, та впливав на дальші зміни в залюдненню наших степів, загострюючись від часу до часу і прибераючи тодї характер етнічних вибухів. З другого боку мінялось становище і роля тих орд, що мали зверхність над степовою людністю. Вище було зазначено, що за Геродота чисельно незначна „Царська“ орда, чи ще меньше — коліно Паралятів пановало над всею степовою людністю від Дону до Дунаю, і наслідком того імена Скитів і Скитії прикладали ся до всіх народів, що йому підлягали. Пізнїйше полїтичне першенство здобували все нові орди. З переміною зверхности міняли ся і етнїчні назви степової людности (бувши в ґрунтї річи властиво термінами полїтичними). Сї дві обставини обяснюють нам дальші переміни в кольонїзації наших степів і в її номенклятурі.
Могутність скитської орди, описана в оповіданнях Геродота, стояла в V в. ще міцно. Одначе вже почавши з другої половини сього віку можна помітити, що ся орда відступає під натиском на неї зі сходу. Сей натиск виявляєть ся в повільнім розпросторенню савроматських орд на захід: у Геродота їх східню границю становить Дін; у Гіпократа — значить в кінцї V і на поч. IV в. — Савромати вже мешкають наоколо Меотийського озера, виходило-б отже, що вже по обох боках Танаіса. Докладнїйше се видно з иньшого молодшого письменника IV в., т. зв. Скіляка: у нього за Скитами, що займають східню частину Таврії, сидять Сармати (????????), по обох боках Танаіса 1).
З тих звісток виходить, що вже в IV в. Скити були витиснені з своїх східнїх країв, що як раз були областю зверхньої, головної орди — „Царської“. В звязку з сим правдоподібно стояв той факт, що останнїй промінь скитської сили й могутности блиснув в другій половинї IV в. вже на західнїх. границях Скитії. Розумію Скитське царство Атея, відоме нам з нагоди його війни з Филипом македонським. Страбон здогадувавсь, що до держави сього Атея належала більшість варварської людности між Меотидою і Дунаєм. Знаємо, що він воював з сусідніми тракийськими народами та грецькими побережними містами (Істрополем, Візантиєю) і тут прийшов до конфлїкту з Филипом; в сїй війнї Атея побито, і сам він наложив головою 2). Так само нещасливо закінчилась для Скитів і війна з Лїзімахом в 313 p., коли вони разом з Траками були союзниками чорноморських міст в їх повстанню проти Лїзімаха 3).
По тім і ся західня скитська держава тратить значіннє й зникає під дальшим натиском Сарматів зі сходу, а Траків і Бастарнів з заходу й півночи 4). В оповіданню Полїєна, що може належати не пізнїйше як до другої пол. II в. перед Хр., Сармати вже панують на чорноморськім побережу, скитська держава згадуєть ся в східнїй Таврії і поруч Сарматів стоїть на підряднім становищу 5). В ольбійськім декретї Протоґена, що датують III або II віком, бачимо західнї степи в руках нових орд — Саїв, Тісаматів, Савдаратів; між ними Скити виступають як одна з меньших, слабших орд і разом з Тісаматами й Савдаратами, боячись нападу Скірів і Ґалятів, хочуть знайти собі захист за стїнами Ольбії. В часах християнської ери і пізнїйше — у Страбона, Овідія, Діона Хрізостома, Сармати виступають як головна орда на всїм просторі від Меотиди до Дунаю, зайнявши місце Скитів, і Діодор в своїм оповіданню про Скитів поясняє, що Сармати, виведені Скитами з Мідії, по довгих лїтах розмножили ся, зруйнували і в пустиню обернули більшу частину Скитиї й вигнали її людність 6). На тлї тих же обставин, коли Сармати мали повну перевагу над Скитами, оповідає Люкіян в Токсарідї свою, фанастичну в фабулї, але інтересну в обставинах історію про Скитів-побратимів 7).
Правдоподібно, сей новий натиск іранських орд був наслїдком переворотів в переднїй Азії, які дали себе знати заразом і в землях на полудень від Каспійського моря 8). Натиск трівав дуже довго. Коли перші симптоми його могли ми констатувати вже в V, а найпізнїйше — в початках IV в., то викликаний ним рух тягнув ся кілька столїть, поки нові народнї потоки не витиснули іранську людність з наших степів майже зовсїм.
Про залюдненнє степової території після розпросторення сарматських орд, коли вони досягнули вже Дуная, головним джерелом служить Страбон. Він писав десь коло 18 р.по Христї, операючи ся на відомостях, які дали римські війни в чорноморських краях в І в. перед Христом. Але його оповіданнє далеко меньш докладне нїж Геродотове, і що головне — терміни „Скити“ і „Сармати“ в його устах не мають докладного значіння, так що й до нього можна приложити в певній мірі пізнїйші слова Плїнїя: „імя Скитів все переходить на Сарматів і Ґерманцїв, і ся стара назва прикладаєть ся все до найдальших народів, що живуть майже невідомо для иньших людей 9).
У Страбона просторонь від Дунаю, де сарматські орди стикали ся з Ґетами й Бастарнами, на схід Днїпра займають сарматські народи: Язиґи, Царські (?????????) і Урґи (???????). Між Днїпром і Доном живуть Росколяни ('?????????). За Доном уміщені Сармати без близшого означення, та Аорси і Сїраки — народи, пізнїйше обняті, разом з Иньшими, загальною назвою Алянів. Далї на схід, за Каспійським морем — „східнї Скити“ 10).
Скитська держава зацїлїла була ще в східнїй Таврії. В кінцї II в. вона упала в боротьбі з Мітрідатом VI, покликаним Херсонесцями на поміч проти сих Скитів, але в 60-х рр, по Хр. знов бачимо облогу Херсонеса якимсь „скитським царем“, місцевим очевидно 11). Страбон каже, що сей край і сусїдні землї на північ від Перекопа до Днїпра звались малою Скитією. В оповіданнях Овідія в околицях Дунаю поруч з Сарматами виступають теж Скити, і Страбон каже, що на Дунаю теж була Мала Скитія (довго потім ся назва прикладала ся до теперішньої Добруджі). Між вичисленими у нього сарматськими народами бачимо Геродотову „Царську“ орду, у Плїнїя — Авхетів (порівняти Геродотове колїно Авхатів 12).
Се все показує, що давнїйша „скитська“ людність під сарматським натиском не зникла, лише сховала ся під новою назвою головної орди, як давнїйше під іменем Скитів могли перебувати всякі иньші ріжноплеменні підвластні народи. Під натиском Сарматів одні племена могли посунутись на полудень або на північ; иньші розбились, а сформувались натомість нові племена; з під звісних нам перед тим етнїчних назв виринули давнїйші, що були ними затерті. В результатї етнїчний склад людности змінив ся далеко меньш нїж її номенклятура.
Етноґрафічні відомости про Сарматів дуже бідні: з одного боку — скупі на них наші джерела, друге- при недокладности етноґрафічних відомостей самих ґеоґрафічних письменників сарматського періоду трудно з їх оповідань вибрати те, що з усею певністю ножна приложити як раз до Сарматів.
Передо всїм що до імени. Воно значно ріжнить ся що до форми: у грецьких письменників пишеть ся воно ??????????, ????????, у латинських Sarmatae. Його обясняють з іранських пнїв sar (воло-дарь) + mada (жінка) 13). Се обясненнє тим правдоподібне, що відповідає двом иньшим назвам: Геродот каже, що Скити звуть савроматських жінок-амазонок ?'???????, а се обяснюєть ся з арийських пнїв vira (муж) + pati (пан, володар 14); в грецьких же джерелах, почавши від т. зв. Скіляка, Сармати звуть ся ?????????????????? - підвластні жінкам 15). Всї назви таким чином означали-б „людей, що правлять ся жінками“, „жінок, що правлять чоловіками“. Окрім впливу „народньої етимольоґії“ що й тут мабуть відограла головну ролю, Сармати могли завдячувати такі свої призвища особливому становищу своїх жінок, що не пересиджували в будках, як скитські, а їздили й собі верхи та стріляли з луків, як чоловіки.
Подібно як і Скити, Сармати представляють ся переважно кочовниками. Страбон каже, що ся степова людність здебільшого кочовнича, тільки подекуди займаєть ся потроху хлїборобством; коло Дунаю і Меотиди він спеціально згадує за таку хлїборобську людність. Кочовників описує він подібно, як Гіпократ Скитів: живуть в повстяних будках, перевозять їх на возах і переходять зі своїми стадами з місця на місце. Поза тим се воєвничий нарід, славний в кінній війнї; їх їздцї мали шеломи й панцири — шкіряні або металїчні, уживали до бою списів, луків та мечів (Страбон і Таціт кажуть се про Роксолянів) 16)“. Вигляд таких тяжко узброєних їздцїв маємо ми в образках Язиґів на римських барелєфах колюмни Марка Аврелїя і на керченських фресках, де представлені війни з сусїдніми варварами; варварські їздцї тут мають часом тільки короткі кіраси, часом довгі, низше колїн, нашиті твердими плитками халати, так що мусять сидїти на конях по жіночому 17). По словам Павзанїя (II в. по Хр.) Сармати, за браком зелїза, дуже штучно виробляли свої панцири з плиток, нарізаних з кінських копит (такі панцири з рогових або кістяних плиток стрічають ся дїйсно в роскопках 18), і з тієї ж причини уживали кістяні вістря для списів і стріл. В убранню Сарматів античні письменники зауважали повну подібність з персидським убраннєм 19). Вони носили широкі споднї, і взагалї одіж їх була широка, фалдиста. Мали довге волосє, були біляві (flavi), з суворим і диким виглядом. Про мову їх наводив я вже вище слова Геродота, що Сармати говорили мовою подібною до Скитів. Про релігію маємо дуже скупі відомости : є звістка про поважаннє огня й меча, але не знати, чи се не перенесеннє звісток про Скитів, як і пізнїйше оповіданнє Аміана, про культ меча у Алянів.
Що до полїтичного устрою, ми не маємо вказівок чи натяків на якусь більшу полїтичну організацію, що обіймала-б цїлу кочновничу людність на цїлім просторі наших степів, як за Скитської орди. Навпаки, маємо згадки про більше число сарматських династів 20). Сьому відповідає й велике число етнографічних ґруп, на які розпадало ся сарматське племя. Так крім згаданих вище етноґрафічних ґруп — Язиґів і Роксолянів, знаємо коло Дунаю в І в. по Хр. Кораллїв, в в ольбійських написях бачимо Саїв, Тісаматів і Савдаратів (Мелянхляйнів), не кажучи за старі скитські імена Царських Урґів (?), Авхетів, а в східнїх краях — Яксаматів, Аорсів, Сїраків і т. и. Ріжні назви виринають і зникають серед боротьби, орд, що поволї сунуть ся все на захід, під натиском зі сходу.
У Страбона на правім боцї Днїпра виступає нарід Язиґів; безперечно, тодї, на початку І в., се була головна орда в сих краях. Та вже в серединї І в. по Хр. мандрує вона далї на захід, в дунайські краї, де займає землї між Дунаєм і Тисою: се Язиґи Переселенцї (??????????) Птолємея 21). Від часу сеї міґрації Язиґів перше місце в наших степах займає Роксолянська орда. Судячи по звісткам про їх війни з Римлянами й напади на Мезію 22) та по відомостям ґеоґрафів, виходить, що перед приходом сюди ґерманських племен Роксоляни становили головну й найбільшу народність в приднїпровських степах і далї на захід від них 23). Імя їх, як з значною правдоподібністю виводять з іранських мов, значить не що як „Білі Аляни“ (сучасне осетинське ўрс — білий) 24). (Прикметник — білий дуже часто служив у кочових орд для розріжнення певних частин народа, одної одноплеменної орди від другої). В декретї Діофанта Роксолянів бачать під назвою Ревксіналів (??????????).
Поруч з сими „Білими Алянами“ виступає вже в І в. по Хр. імя просто Алянів (у Плїнїя: Alani et Roxolani). В 60-70-х рр. вони звертають на себе увагу римської полїтики своїми походами на. закавказькі землї, і очевидно — Алянами звали ся тодї колїна, що сидїли десь в сусідстві Дону й Каспійського моря 25). В першій половинї II в. з алянським іменем стрічаємо ся вже коло Днїпра, в другій половинї -коло Дунаю 26). Тут, з одного боку, бачимо дальший рух на захід іранських орд, з другого — розширеннє нового імени. Імя Алянів прибирає ширше значінне й заступає в східнїх степах давнїйшу загальну назву Сарматів, як ся була свого часу заступила імя Скитів. Аміан Марцелїн, з четвертого віку, оповідає про Алянів: „за Доном залюднюють безмірно просторі скитські пустинї Аляни, названі по імени гір; помалу ослабивши сусїднї народи частими побідами, вони, як і Перси, передали їм і своє імя“ 27). Китайські (хинські) лїтописи теж знають про розширеннє сього імени в переднїй Азії: кочовничий нарід An-tsai, що мешкав в краях на схід від Каспійського моря й далї на захід до Та-tsin (Римської держави) і залежав від кочовників Согдіани, за часів дінастиї Ган (163 перед Хр. — 196 по Хр.) прибрав імя Alanna і став незалежним 28). Отже дійсно десь в I-II в. По Хр. слово „Аляни“ стає збірним іменем для ріжних кочовничих народів, головно і мабуть переважно-іранських поколінь, що мешкали по обох боках Каспійського моря. На кілька століть воно обняло останки кочовничої скитсько-сарматської людности наших степів 29).
Через се Алянів описують подібними ж рисами, як Сарматів і Скитів. Лукіан (II в. по Хр.) каже, що Аляни мають однакову зі Скитами мову, однаково убирають ся, тільки инакше носять волосє (стрижуть ся) 30). Аміан, сучасник війни Алянів з Гунами, описує Алянів яв кочовників, що не знають анї домів, анї хлїборобства, живлять ся мясом і молоком, живуть в возах, і де знаходять добру пашу для своїх стад і кінських табунів, там отаборюють ся, уставляючи свої вози кругом; вони одначе мають звичаї і побут культурнїйший від Гунів, гарні з себе, бльондинуваті, мають легку зброю; дуже воєвничі і свободолюбні: всї у них рівно благородні й судіями виберають вони найбільш уславлених на війні. Дальші уваги Аміана про алянську культуру будять певні підозріння своєю повною подібностю до Геродота, хоч самі по собі нїчого не мають в собі неможливого: у Алянів, каже він, нема більшого похваляння, як убитим чоловіком; шкіру вбитих вони уживають на окраси для коней; храмів і святощів не мають нїяких, але встромлюють в землю голий меч і шанують його як Марса, опікуна околицї; ворожать паличками 31). Коли ми згадаємо, що під іменем Алянів виступає по части, або й переважно та сама людність, що перед тим фіґуровала під іменем Сарматів, а ще перед тим — під іменем Скитів, то нїчого не було б у тім дивного, що певні прикмети повторяють ся при описи тих чи иньших. Питаннє тільки, чи Аміан взяв сї прикмети з дїйсного життя, чи з Геродота по просту.
Якийсь час алянське імя панувало на просторі від Дунаю до Межирічя (за Аральським морем). Але не довго. В II-III в. по Хр. з західньої части чорноморських степів витискає кочовничу іранську людність ґерманська міґрація. А з сходу в III в. напирає гунська орда, і під напором її та иньших орд, що слїдом посунули нашими степами на захід, розбила ся алянська ґрупа племен. Европейські Аляни відірвани були від азійських і самі розділили ся на кілька частин: одна частина їх прилучаєть ся до мандрівки Вандалів і Свебів 406 p. і з ними разом опиняєть ся аж в північній Африцї; друга по упадку гунської держави переходить границї Візантиї й осажуєть ся в Нижнїй Мезії 32). Частина зістаєть ся в прикавказьких степах, і останки її, загнані в гори, зацїлїли до сього дня в маленькім Осетинськім народї 33).Иньша частина заховала ся в Криму, де ще в середнї віки істнувала алянська людність 34). Деякі останки з подонських степів, де вони довго ще могли зіставати ся, і таки зіставали ся в дїйсности, могли бути прибиті і до північних берегів степового розселення. Сї степові останки великої іранської кольонїзації нашої території ще ждуть свого близшого розслїдження 35).
Примітки
1) Гіпократ De aere 24. Скіляк — у Мілєра Geographi gr. minores І fr. 68, відомости сї кладуть на другу половину IV в.
2) Про державу Атея — Юстін Hist. Philipp. IX. 2, Страбон VII с. 3. 18 (p. 306), Арістокріт у Климента Stromata V. 31, Фронтін Strateg. II. 20.
3) Діодор XIX. 73.
4) Томашек — Sitzungsberichte т. 128 с. 98, висловив дуже інтересний здогад, що Саї Протоґеновного декрета, що жили тодї в околицях Бога, мають назву від kshaia, отже се Царські, ????????? Геродота. Се зовсїм відповідало-б тим колонїзаційним перемінам, тільки менї ся етимольогія здаєть ся не зовсїм певною.
5) Polyaeni Strategicon VIII. 56. Дехто (напр. Латишов — ИзслЂдованія объ исторіи и государ. строЂ Ольвіи с. 88) закидають неважність сьому оповіданню; одначе обставини, як вони в нїм представлені, здаєть ся, вказують на добре джерело.
6) Оповіданнє Діодора про Скитів взагалї — наукова комбінація, що, не має великої цїни; але сам натиск Сарматів на Скитів був для нього свіжою подїєю, і сю подробицю можна трактувати серіозно.
7) Старбон III с. 7. 13. 17; XI с. 2. 1. Овідій Tristia i Ex Ponto, passim. Діон Хрізостом V. П p. 48-51 ed. Dindorf. Діодор II 43. Люкіяна ??????? '? ????? 39-41.
8) M?llenhof Deutsche Alterthumskunde III. 41.
9) Nat. Hist. IV. 25.
10) VII. 3. 17, XI. l і 5, 8.
11) Старбон VII. 4.3 і 7, Inscriptiones P. E. І ч. 185 (декрет Діофанта), Corpus І. І.. XIV ч. 3608
12) Nat. Hist. IV. 12. В Страбонових Уґрах теж добачали Геродотових ???????, і сей здогад держить ся ще й досї — нпр. Кулаковского Аланы с. 98.
13) Є одначе й иньше обясненнє, з авестийського *saormant — уоружений мечем.
14) Сам Геродот хибно обяснює: ?'??? — муж, ???? — вбити.
15) Геродот IV. 110, Скіляк fragm. 70-1.
16) Страбон VII, 3, 17, Таціт Hist. 1,76; Страбон каже ще за плетені з галузя щити їх, Таціт заперечує уживаннє щитів.
17) Образки керченських фресків див. нпр. в приступнім виданнню Толстого і Кондакова т. І і П.
18) Бобринскій II с. 73.
19) Меля III, 4, Таціта Germ. 17. Звістки письменників про сарматську культуру взагалї зібрані у Укерта Skythien с. 513 sq.
20) ) Sceptuchi у Таціта An. VI. 33, пор. ??????????? в декр. Протоґена.
21) III с. 7. Иньша частина Язиґів, згадана у нього разом з Роксолянами над Меотидою (III с. 5, 19) — се, здаєть ся, простий анахронїзм.
22) Таціта Hist. І с. 79. Діон Касій LXXI 19, Scriptores hist. Augustae, M. Antonius 22, XXX tyr. 10, й ин.
23) На мапі Птолємея (III. 5. 19 і 23) Язиґів і Роксолянів відтиснуто над Меотиду наслїдком невідповідного розтягнення прикарпатських і придунайсьвих народів на схід..
24) Мілєр (Журналъ Мин. Н. Просв. 1886 IX. 86 і Осет. этюды III с. 86) виводить се імя трохи инакше, по формі ще близше, хоч по значінню меньш певно: з рохс-ясний (пор. Томашек Sitzungsberichte т. 117 с. 87). Порівняти з сим '????????? поруч '?????? ?????? у Птолемея VI. 14. 9.
25) Звістки клясичних письменників про Алянів зібрав Кулаковскій в статї; Аланы по свЂдЂніямъ классическихъ и византійскихъ писателей- в XIII т. Чтеній київ. істор. тов. 1899. Також Томашек в Pauly-Wissowa Reallexicon, Alani (1894). Новійша аналїза T?ubler Zur Geschichte der Alanen (Klio, 1909).
26) Птолемей містить їх на кількох місцях-в европейській і азіатській Сарматії — 5, 7; III. 5 9; VI. 14, 9.
27) Кн. XXXI. 2. 13. Кулаковскій op. c. с. 11.4 відкидає сю звістку, але аргументація його не стійна й він іґнорує при тім наведену низше звістку китайських джерел.
28) Ritter Die Erdkunde von Asien V ч. III (т. VII) с. 625-6, Hirt- Sitzgsber. d. bayr. Ak. 1899 с. 250.
29) Хінську назвву An-tsai вважають рівнозначною Аорсам античної традиції-Hirt China and the Roman Orient с. 139, Gutschmid Geschichte Irans с. l21; але против сього зрівняння підносять лїнґвістичні закиди, і Маркварт (Untersuch. II с. 240) кінець кінцем зрівнює An-tsai з Масаґетами; назву Аорсів він вважає полїтичною почесною назвою, яка прийнята була певною ґрупою племен з тим як масаґетська орда здобула над ними вдасть і першенство і приложила до себе сю почесну назву Аорсів — шановних, славних, замість давнїйших Масаґетів-рибоїдїв“. Так само „Алян“ (славний, побідний) толкує він як почесну назву, котру приложила до себе зверхнича орда і за нею прийняли потім підвласні племена. Новійші замітки ще у Тейблєра 1. с.
30) ??????? '? ?????: автор мусїв тут взяти реальні подробиці житя.
31) XXXI. 2. 18-24.
32) Про мандрівки Алянів на захід: Zeuss c. 700 і далї, Dahn Konige der Germanen I c. 261-4, Urgeschichte der germanischen und romanischen Volker I c. 223-3, Кулаковскій op. c.
33) Про дальшу долю прикавказьких Алянів і їх звязок з Осетинами (установлений від часів Кляпрота — Klaproth Memoire dans le quel on prouve l'identit? des Oss?tes avec les Alains, Paris, 1822):В. Милеръ — Осетинскіе этюды III, гл. II (спеціально про останки алянського імени на Кавказї ib. с. 111 і далї), Кулаковскій op. c. і Христіанство у Аланъ, Византйскій Временникь 1898, І.
34) Про кримських Алянів — особливо у Васілєвского, в історії Судака — Суґдеї, що досить правдоподібно, сама була алянською кольонїєю, Русско-византійскіе отрывки — ЛЂтопись занятій археографической коммиссіи т. IX с. 168-9, також у Мілєра op. c. с. 77. Про иньші останки у Кулаковского, Аланы, розд. IX.
35) В останнїх роках звернули на себе увагу могильники Харківської ґубернії з похоронним типом і культурою анальоґічною з осетинськими могильниками Кавказа, особливо великий могильник в Верхнїх Салтах, що розкопуєть ся від р. 1901; культура та вказує на VIII- IX вв. В сих могильниках добачають слїди тодїшньої алянської-яської людности Подоня. Особливо сей погляд розвинув недавно А. Спіцин в своїй статї „Исконные обитатели Дона и Донца“ (Ист.-археол. разысканія Ж. М. Н. П. 1909, І); він готов приймати істнованнє алянської людности на всїм Подоню аж до XI-XII вв. Належить при тім одначе виразно віддїляти спільність культури і спільні виливи від етнїчної приналежности і почекати трохи докладнїйшого археольоґічного розслїду Подоня. Поки що, при наших історичних даних істнованнє скільки небудь густої алянської кольонїзації по цїлому Подоню в таких пізних часах виглядає мало ймовірним.
Західнї краї:
ТРАКИЙСЬКА КОЛЬОНЇЗАЦІЯ, ҐЕТИ Й ДАКИ, РИМСЬКА ОКУПАЦІЯ, КАРПАТСЬКІ НАРОДИ: БЕСИ, КОЙСТОБОКИ, КАРПИ, ЇХ НАЦІОНАЛЬНІСТЬ; ТРАКИЙСЬКА КУЛЬТУРА Й ПОБУТ; ОСТАНКИ ТРАКИЙСЬКОЇ КОЛЬОНЇЗАЦІЇ — РУМУНСЬКЕ ПИТАННЄ.
Отак на степових просторах нашої території протягом якої тисячі лїт, аж до II-III в. християнської ери панували кочовничі й напів кочовничі народи головно іранського племени і культури. В краях гірських, карпатських бачимо під той час групу народів, що найправдоподібнїйше могли належати, як і їх полудневі наддунайські сусїди, до тракийської галузи індоевропейських племен-галузи колись сильної, широко розповсюдненої по обох сторонах Чорного моря — на европейськім і малоазійськім боцї, але непривітною історичною долею зведеної до незначних слїдів в теперішнїх винародовлених і зроманїзованих Волохах-Румунах. Одначе тракийська національність тих карпатських народів тільки гіпотетична, бо відомости наші про сю карпатську людність далеко біднїйші, нїж про степову. Та й відомости про тракийську кольо-нїзацію, до котрої ми зачисляємо карпатські племена, дуже небогаті й біднійшають власне в напрямі з полудня на північ 1).
Відомости про наддунайську тракийську людність маємо від Геродота, з V віку перед Хр. На чорноморськім побережу між Дунаєм і Балканом сидїли Кробізи, а на полудень від них Терізи; вище по Дунаю, за Янтрою (Атріс) сидїли Ґети, „найхоробрійші й найсправедливійші між Траками“ 2). Дунай уважав ся границею між Траками й Скитами, але був нею здебільшого тільки. Вже Геродот, кажучи, що за Дунаєм починаєть ся „властива стара Скитія“ 3), натякає, що в дїйсности осади скитські вже й тодї переходили за Дунай в пізнїйшу Малу Скитію (Добруджу). З другого боку-ґетські осади місцями переходили за Дунай. В IV в. тут, на лївім боцї Дунаю, воював з Ґетами Олександр Македонський. Тут була „Ґетська пустиня“, де трохи не пропало військо Лїзімаха (313-218) в походї на ґотського короля Дроміхайта; сама держава Дроміхайта була на лївім боцї Дунаю, в теперішній Валахії 4). Але ґетські осади сягали й далї на схід, коли прийняти (а се дуже правдоподібно), що Тіраґети Страбонових часів були приднїпровські Ґети, може відірвані від решти свого народа бастаряським клином. Страбон уміщує їх між Ґетською пустинею й кочовищами Язиґів, а Плїнїй, кажучи про залюднений Тіраґетами острів на Днїстрі, говорить очевидно про устє Днїстра 5).
На північ від Ґетів, на Мароші (???????), значить — в теперішнїм Семигородї, сидять у Геродота Аґатірси, нарід, по його словам, близький Скитам 6), але з тракийськими звичаями. Завважену Греками близькість Аґатірсів до скитських сусїдів можна толкувати близкістю тракийського народа до Іранцїв взагалї, а самі Аґатірси належали з усякою правдоподібністю до Траків. Перехована у Стефана Візантийця ґльоса поясняє, що Аґатірсами звали Греки Травсів 7), а тракийський нарід Травсів знаємо в Родопах 8); за приналежністю Аґатірсів до Траків промовляють і деякі побутові подробиці напр. татуірованнє. Пізнїйше на їх місцї виступають Даки; з II в. перед Хр. маємо уже звістку про їх боротьбу з Бастарнами 9). Тракийська народність Даків не має сумнїву, і з цїлою правдоподібністю можна прийняти, що се нове імя покрило Аґатірсів, а може й иньші сусїдні тракийські народи, наслїдком якоїсь полїтичної переміни 10).
В І в. перед Хр. Ґети й Даки сполучились в одну полїтичну цїлість — сильну державу Бойребісти (Бурвісти), що дала себе знати страшними походами наоколо, між иньшим — зруйнованнєм Ольбії й иньших грецьких кольонїй аж до Апольонїї 11). Розпавшись по смерти Бойребісти, ся ґетсько-дакийська держава доходить знову великої сили в кінцї І в. по Хр. під рукою Декебаля, талановитого орґанїзатора й полїтика, що в союзї з иньшими сусїднїми народами розпочинає боротьбу з Римом (в 80-х рр.). Вона йшла для нього щасливо на початках (за Доміціяна). Але відновлена Траяном, війна ся, по тяжких напруженнях, закінчилась руїною дакийської держави (коло 106 p.). На її місцї утворено римську провінцію Дакію і кольонїзовано ріжноплеменним людом з иньших провінцій.
Провінція Дакія, як її описує Птолємей (III. 8), обіймала край між Тисою, Дунаєм, верхнім Дністром і Серетом, тим часом як чорноморське побереже, себ то грецькі кольонїї, як Тіра, Ольбія й ин., зачисляло ся до Нижньої Мезії. Головним огнищем римської кольонїзації й римського житя була долина середнього Маріса (Мароша) і Сама (Самош). Приналежність до Римської держави карпатського згіря і тим більше закарпатських країв була більш або цїлком номінальна. Як далеко сягали на північ римські укріплення, досї не вияснено докладно. Останки римських граничних валів бачать в земляних валах Галицького Поділя (в розї між Збручом і Днїстром) і в Бесарабії в двох великих „Траянових“ валах, що рівнобіжно протинають межирічє Прута й Днїстра 12): але римський початок сих валів все ще гіпотетичний, і звязки їх з якоюсь системою римських укріплень досї не вияснені.
Римська окупація Дакії трівала трохи більш як півтора столїтя. Увесь сей час Дакія зіставалась відокремленим передовим укріпленнєм Римської держави (від провінцїї Панонїї її відділяла територія Язиґів між Дунаєм і Тисою); удержувати її було дуже тяжко, і коли в серединї III в. з особливою силою розпочались напади на Римську державу сусїднїх народів, Аврелїан, для улекшення оборони, постановив вирікти ся сеї провінції. Римську і романїзовану людність виведено в Тракію і Мезію, Дакію полишено (274), а щоб страта була меньше болючою, утворено нову провінцію Дакію на правім боцї Дунаю в Мезії.
Аж по упадку дакійської держави за Траяна виступають на верх дрібнїйші прикарпатські народи. На жаль, Птолємей, головне джерело, наробив великої плутанини в розміщенню прикарпатських народів, так що трудно віднайти їх дїйсне розміщеннє 13). Ідучи від верхівя Висли на схід сидять у нього '???????, ?????????, ????????, ??????????, ???????, ????????????, ????????? 14). З сих народів більш інтересні для нас остатнї три, Беси сидять під „Карпатськими горами“, що припадають у Птолємея на верхівя Днїстра й Сяна; чи сидять вони на полудневім чи на північнім боцї гір — такої докладности від Птолємея не можна жадати. Койстобоки (Costoboci римських джерел) сидїли на схід відти. У Птолємея се імя повторяєть ся двічи, роздїлене Днїстром і Певкинськими горами (Карпатами); з сього можна б виводити, що сидїли вони по обох боках гір, але можливо припустити й скомбінованнє двох звісток про те саме“ 15). У всякім разї вони на полудневім згірю Карпатів були. Карпи-імя, очевидно, звязане з назвою Карпатів — теж двічи згадують ся у Птолємея (????????? і '??????), в обох разах далї на схід, в сусїдстві Бастарнів і Тіраґетів 16) — десь нїби коло Днїстра й Прута, хоч імя Карпатів у Птолємея прикладаєть ся як раз до більш західньої їх частини, коло верхньої Тиси (тому деякі учені тут уміщують Карпів).
Сї три народи виступають в історії під час Маркоманських війн і по них, як герої пограничних війн і розбійничих нападів на римські землї. Найменьше з них звістно за Бесів; поминаючи невповнї ясні звістки про них з над нижнього Дунаю у Овідія, вони згадують ся тільки як участники Маркоманської війни, разом з Койстобоками. Але за Койстобоків знаємо більше: маємо звістки, що вони пускали ся в далекі походи, заходили в Ахайю та Македонію, грабуючи скільки сили (похід 165 р.). З одної написи знаємо й імя їх короля-Пієпора 17). Напади їх мабуть були причиною, що коли Вандали під час маркоманських війн прийшли в Дакію — шукати тут осад собі, то римський намісник напустив їх на Койстобоків, і Вандали дійсно побили їх й опановали їх землю, і після того за Койстобоків не чути більше 18).
Не так легко відчепились Римляни від Карпів. Перший датований їх напад на Мезію маємо з 230-х рр. III в., але з оповідання Петра Патриція, те належить до тих же часів, бачимо, що Карпи вже вважали тодї себе спеціялїстами до таких нападів, ще лїпшими від Ґотів, славних тодї своїми нападами на римські землї 19). При нагодї брали вони участь і в походах Ґотів. Цїсарі Филип Араб і Аврелїян звісні своїми побідами над Карпами; Аврелїян по своїй побідї осадив частину Карпів на римських ґрунтах 20). Розпочате ним пересадженнє Карпів на римські землї довершено за Ґалєрія й Діоклєтіана: по якійсь близше нам незвісній війнї переведено на римські ґрунти (правдоподібно-до Панонїї й Мезії) решту Карпів — цїлий нарід їх, разом з Бастарнами. Тим способом звичайно задовольняв тодї Рим докучливих сусїдів, і сей перехід Карпів та Бастарнів був мабуть скорше добровільний, нїж вимушений 21). Можливо, що на се вплинув і натиск чорноморських Ґерманців від полудневого сходу, а може й натиск Словян на північнім згірю Карпатів (взагалї історія кольонїзації карпатського згіря тих часів для нас майже не істнує). Після того тільки раз, при кінцї IV в. згадують ся якісь Карподаки, що разом з ватагами Гунів і Скірів пробували перебитись за Дунай 22). Може се були останки тих панонських осадників?
Про етноґрафічну приналежність сих карпатських племен маємо тільки деякі натяки. Передо всїм вони становлять північний край тракійської кольонїзації, подунайської й семигородської, і се перше, що наводить на гадку, чи не були й вони Траками. За таким здогадом, дїйсно, промовляв би ряд иньших фактів. Імя карпатських Бесів повторяє імя Бесів тракійських коло Родопа. Назва Карподаків могла-б натякати на спорідненнє Карпів з Даками. Імя короля Койстобоків Пієпора і його свояка Натопора мають характерний паросток, що в формі поріс повторяєть ся в численних тракійських і дакійських іменах 23). Особливо-ж важним здаеть ся менї факт, що Птолємей вичисляє в Карпатах і на верхнїм Днїстрі й Серетї ряд осад з закінченнєм д а в а, ???? 24), характеристичним наростком дакійських осад, що виступає й по иньших тракійських землях 25). Припустити, що всї отсї міста заблукали на північ від Карпатів з дакійських країв тільки за браком місця на мапі, здаєть ся менї не правдоподібним.
Отсї факти й деякі дрібнїйші обставини надають значну правдоподібність здогадови, що сї карпатські племена належали до тракійської родини В основі своїй була то може змішана з Траками й асимільована ними ще старша, не-індоеврпейська людність, тої раси, що в своїх останках звістна нам в альпейських краях, а могли задержати ся також і в гірських, малоприступних околицях Карпатів; але так далеко в глубину сього етнічного процесу не можуть нас вести ніякі досліди 26). Досить розповсюднений свого часу погляд, що ті карпатські племена були Словянами, немає під собою позитивного ґрунту. Против нього промовляють особливо рішучо звістні нам койстобоцькі імена: переказані в написи, поставленій Койстобоком, вони мусїли бути передані вірно, а там часом звучать зовсїм не по словянськи 27). Не можна звести цїлого карпатського залюднення і до кельтської кольонїзації, навіть хоч би й приймати тут певні слїди кельтизма 28). Гіпотеза тракійська має все ж таки без порівняння більше позитивного під собою, ніж такі здогади.
Як далеко на північ сягала б ся тракійська колонізація, чи виходила вона за границї гірського карпатського пояса, не можна сказати: сліди її на північнім згірю досить не ясні 29). Тут за давнїх часів, як я згадував 30), тракійська кольонїзація могла стрічати ся і з словянською. Бастарнський клин розірвав на якийсь час сю стичність, хоч може й не по цілій лінії. Поодинокі словянські ватаги могли заходити в гори й пробивати ся на полудневі згіря Карпатів тодї й перед тим; але ми не маємо можности слїдити їх розселення.
Про побут і культуру карпатських племен не маємо майже нїяких спеціяльних звісток, хіба припускаючи, що то були племена тракійські чи Траками асимільовані, можемо взяти де що з відомостей про иньших Траків (Ґетів, Даків й ин.).
Була одначе велика ріжниця між деякими полудневими, приморськими тракійськими племенами, що рано присвоїли чужі культурні впливи, і північними, що довго заховували малокультурний, примітивний побут. Між тими північними Тракійцями ще в історічні часи відомі були осади на палях, а коло Дунаю згадають ся „троґльодіти“ (мешканцї печер). Але у иньших Траків вже були тодї й міста, й замки. Переважало житє пастуше; дуже люблено ловецтво. Суворий побут Траків був широко відомий, рівнож їх надзвичайна воєвничість, охота до бійок і повна зневага смерти. З тим разом ішло славне тракійське пяництво (звичайно на підпитку виходили вони й до бою) та непорядність в відносинах чоловіків і жінок — познаки неунормованої, енерґічної натури. З диких прикмет кидало ся Грекам в вічи татуірованнє, широко розповсюднене, звісне і у Ґетів і у Агатірсів-Даків (????????, picti). Аґатірси славились богацтвом золотих окрас. Мала славу і тракійська зброя взагалї. Виглядали Траки на погляд Греків білявими й рудими (??????). Вигляд їх на різьбах Траянового стовпа зовсїм пригадує Скитів чорноморських різьб і — Ґерманцїв Аврелїєвого стовпа: теж довге волосє й бороди, тойже склад лиця, подібне убраннє (широкі, фалдисті споднї, коротки сорочки, плащі). Сї численні побутові подібности, які можна знайти між Скитами й Траками, поясняють ся, як сказано вже, загальною етноґрафічною близкістю сих галузей індоевропейської родини, зближених між собою й ґеоґрафічно й етноґрафічно.
З сфери духового житя можна піднести широкий розвій піснї; не кажучи за звістних на тім полї полудневих Траків, про Аґатірсів оповідано, що у них закони укладають ся в піснях, для памяти, ґетські посли виходили з кітарами, граючи на них. Широко звістна була також віра Ґетів в несмертельність: Ґети-невмираки ('?????????????) — було звичайним їх прозвищем. Ся віра, що дуже вражала Греків з їх слабо розвиненими представленнями про посмертне істнованнє, стояла у Ґетів в звязку з культом Замолксіса, бога умерших і заразом бога відновлення житя в природї. При похоронах чоловіка забивали найулюбленїйшу жінку — се служило заразом докором тим жінкам, що зіставались живі. Жерцї мали великий вплив; полїтичне відродженнє тракійських племен за Бойребісти доконано впливом головного жерця. І пізнїйше — до упадку дакійської держави жерцї заховують в нїй першорядний полїтичний вплив 31).
З упадком дакійської держави прикарпатські народи, як ми бачили, в значних масах були винищені або переведені на римські землї. Семигородська людність була в значній мірі романїзована й разом з римськими кольонїстами виведена за Аврелїана в близші римські провінції. Се все мусїло дуже значно ослабити тракійську людність карпатських країв, звести її вже тодї до незначних останків. Словянська кольонїзація, рушивши в Карпати в великих масах, мабуть не багато що з неї застала.
Коло останків старої семигородської кольонїзації обертаєть ся румунське питаннє. На утвореннє румунської національности витворились в останнїх десятолїтях два погляди: оден твердить, що волоська людність Семигорода (гнїзда волоської національности) зложилась з пізнїйших вільних і невільних (переведених Болгарами) еміґрантів з балканських земель, отже з романїзованих Траків балканських — бо давня романїзована, людність римської Дакії була виведена звідти в III в. в Мезію. Другий стоїть на тім, що останки романїзованих Даків заховались в семигородських горах; розмножившись, вони утворили тут численну волоську людність, котра починає звідти потім (в XII- XIII в.) виливатись в краї нижнього Дунаю. Посередній погляд, признаючи істнованнє останків романїзованної людности в Семигородї, вважає їх незначними, а пізнїйший зріст її поясняє пізнїйшими міґраціями романізованих Траків з балканських країв до Семигороду 32). Сей посереднїй погляд має найбільше правдоподібности за собою. З певними змінами можемо приложити його й до східнїх Карпат — там, як і в Семигородї, також лишили ся мабуть останки старої кольонїзації (тільки тут вони ледви чи були захоплені романїзацією хоч трохи). В хороґрафічних назвах і в діалєктах східнїх Карпат є чимало такого, що підсуває гадку про останки старшої кольонїзації,-незалежно від тих елементів волоських, які можуть поясняти ся пізнїйшими переходами і впливами пізнїйших осад „волоського права“ 33). Розвій сих осад, закладених з кінцем XIV в. еміґрантами з волоських земель Угорщини, а потім на їх взірець — і місцевими людьми, звісний нам документально. Знаємо зовсїм певно, що сї осади були явищем новим, і не можна їх ставити в безпосередню звязь з передсловянською кольонїзацією східнїх Карпатів, як роблять декотрі, з історією наших країв необзнайомлені люде 34).
Чи до тих часів дожила тут яка небудь місцева несловянська гірська людність-річ не звістна й сумнївна. Відріжнити принесене пізнїйшими волоськими осадниками від того старого, що лишило ся в хороґрафії й мові нашої гірської людности, було б завданнєм дуже вдячним, але до нього досї не брали ся скільки небудь серьозно 35).
Примітки
1) Важнїйша лїтература: Цайс с. 258 і далї, 696-700, Roesler Die Geten und ihre Nachbarn — Sitzungsberichte der Wiener Akademie t. 44 йогож Romanische Studien (1871) i Einiges uber das Thrakisehe — Zeitschrift fur oest. Gymn. 1875. Kretschmer Einleitung in die Geschichte der griechischen Sprache, 1896, c. 171-243. Tomaschek Die alten Thraker, Sitzungsb., t. 128, 130, 131. Браунъ Разысканiя c. 132-178, А. Погодинъ. Къ вопросу о Фракійцахъ, (ВЂстникъ археол. й истор. XIII, 1900), також Mommsen R?mische Geschichte вид. 1885 c. 189 і далї, M?llenhot Deutsche Alt. III, c. 125 і далї, Much Die S?dmark der Germanen (Beitr?ge zur Geschichte der deutschen Sprache hrsg. von Sievers XVII) c. 16-7, И. Смирновъ Очеркъ культурной исторіи южныхъ Славянъ І c. 12 і далї. Новійше: Niederle Sl. Staro?. І c. 404 і далї. ?tastny Die Thraker, 1907, Прага. G. Buschan: Die Balkanv?lker in Vergangenheit und Gegenwart, Штутгарт, 1910. В нашій лїтературі богато займав ся Траками неб. О. Партицький в своїй Старинній історії Галичини, але він і в Траках добачав Словян і з сього становища освітлював усе.
2) Геродот IV. 49 і 93, Страбон, VII. 5 § 12.
3) ?'??? '??? '? '?????? ?????? (IV. 99).
4) Страбон VII 3. 8 і 14, Павзаній І, 9.
5) Страбон VII. 3. 17, Плїнїй IV. 26. Про „ острів Тіраґетів“ статя Бруна — Черноморье т. І. Між Ґетами й Аґатірсами уміщує Геродот скитський нарід Сіґінів, але що в иньших джерелах Сіґіни виступають коло Каспійського моря, то не безосновно підозрівають, що Геродот помилкою перенїс їх сюди — пор. Koesler Rom?n. Studien l. c. 9-10, Mullenhof Deut. Alt.III c. 2.
6) В переказній ним грецькій леґендї Аґатірс, Гельон і Скит були брати — сини Геракля (IV. 10).
7) Стефан sub voce ???????
8) Траками виразно зве їх Лївій — XXXVIII. 41. 6.
9) Юстин — XXXII. 3. 16.
10) Юстин: Daci quoque soboles Getarum sunt (l. c.); Страбон VII. 3. 13: '?????????? ?'?'???? ?? ????? ????? ??????; пор. Діона Касія LII. 22.
11) Страбон VII, 33, 11, Діон Хрізостом ог. XXXVI.
12) Про „Траянів вал“ на Галицькім Поділю див.статю Кіркора в Zbi?r wiadomo?ci do antropologii krajowej т.III с. 38 і далї. Про бесарабські вали можна тільки повторити слова Момзена op. c. с. 206: „вони, певно, можуть бути римські, але досї на те бракує якогось певнїйшого доказу“; обидва визначені нпр. на спеціяльній мапі росийського ґенерального штабу. Є „Траянів вал“ і на росийськім Поділю, в повітах Камінецькім і Проскуровськім (СЂцинского Археологическая карта Подольской губ. — с. 153 і мапа), але він близше не дослїджений, а можливість римських валів тут ще меньша. Давнїйше Траяновими уважали навіть старі вали Київщини; див. про се статю Антоновича в К. Старинї, 1888, III.
13) Пор. M?llenhof D. Alt. II с. 81 sq.
14) III. 5 § 20, 8. § 5.
15) Є й ще иньший здогад — що маємо тут слїд переходу Койстобоків з північного підгіря на полудневе.
16) III. 5 § 24 і 10 § 13.
17) Овідій — Tristia III 10. 5 і IV. l. 67 (про Бесів на нижнїм Дунаю у Брауна с. 161). Scriptores bist. Augustae — Ant. Phil. 22, Павзаній X 34. 5, В. І. L. VI N 1081, Arch.-epigr Mitth. 1890. XIII. 189.
18) Діон Касій LXX, 12.
19) Script. hist. Aug. Maximus et Balb. 16, Фрагменти Дексіпа і Петра Патріція — Hist. gr. min. І p. 176-7, 428-9.
20) Script. h. Aug. Aurelianus. ЗО, Зосим І 22, 27, 30, Аврелїй Віктор De caesaribus 39, 43
21) На се натякають слова Ідація і Ам. Марцелїна; тексти до сього факту див.Dahn Wietersheim Geschichte der V?lkerwanderung І с. 287 (вид. 1880). Про осади переведених — Ам. Марцелїн XXVII. 5. 5 і XXVIII l. 5.
22) Зосим IV. 34.
23) Див. про сей наросток у Томашека Sitzungsberichte т. 131 с. 21,. теж Момзена op. c. с. 207. Се-ж імя Пієпора пригадує Dас(і) Petoроrіаnі на Tab. Peutingeriana (як справедливо зауважив ще Цайс с. с. 697, Томашек — op. c. т. 128. с. 108); можливо навіть, що то помилка замість Ріероrіаnі; себ значило, що Койстобоки = Даки. Сї „Нетопорові Даки“ сидять на малі вже на східнім згірю Карпатів, на лївім боцї Днїстра. Може теж імя криєть ся в імени міста ???????????? Птолємея (III. 10.8):?
24) ????????? (коло Днїстра). ????????, ?????????, ?????????, ?????????, ???????, ?'???????, ?????????, ??????????, ???????????? (між Днїстром і Серетом) — Птолємей III. 5 § 30, § 6-7, 10 § 15.
25) Tomaschek Die alten Thraker III с. 70.
26) Може бути, що з часом дасть нам щось антропольоґія. Не безінтересний факт, що як раз гірські краї альпейсько-карпатські виступають краєм найбільшої короткоголовости. Може тут власне виступає перед нами слїд старої раси, що була асимільована Індоевропейцями і вплинула на їх антропольогічний тип. Пок. Потканьский в своїй статейцї О pochodzeniu S?owian (Kwart. histor. 1902), звернувши увагу на сей факт, хотїв толкувати розвій короткоголовости в Карпатах впливом Кельтів, яко „альпейської раси“. Але далеко простїйше спитати — чи та альпейська раса, не сидїла в Карпатах незалежно від Кельтів і цїлого індоевропейського розселення ?
27) Койстобоцька напись в Corpus inscr. latinarum VI N 1801: d. m. | ziai | tiati. fil. | dacae uxori | piepori. regis | coisstobocensis ) natoporus. et, | drilgisa. aviae | cariss. b. in. fecer |
28) Про них зараз низше — с. 137.
29) Тримати ся географічного положення осад на -dava, поданого Птолємеєм, розумієть ся не можна.
30) Див. с. 70.
31) Про побут і культуру Траків див. особливо відомости у Томашека Die alt. Thraker І с. 111 і далї, II — культ. Див. також новійшу роботу Бушана і Fischer Die Haar-und Kleidertracht vorgeschichtlicher Karpathen-und Balkanvolker (Archiv f. Anthrop. 1909).
32) Більше про се питаннє і його лїтературу було в 2 вид., перегляд його в працях: Densusianu Histoire de la langue romaine, I, 1901, Paris. Jire?ek Die Romanen in der St?dten Dalmatiens, 1902. Onciul Romanii in Dacia Traiane, 1902. Fischer Herkunft der Rum?nen, 1904. Jorga Geschichte des rum?n. Volkes. 1905. Vasmer Die neuesten Forschungen zur Frage ?ber die rum?nisch-slavischen sprachlichen Ber?hrungen (Rocznik S?aw. 1909).
33) З назви *боки, що виступає в іменах Сабоків, Койстобоків, виводять нинїшню наяву Буковини — як память по сих *боках — земля Боків (Мілєнгоф, Браун, Весєловский). Шафарик бачив в сих „боках“ словянське бокъ, бік. новійші дослїдники — тракійське імя народа. Біда тільки, що назва Буковини виступає так безмірно пізно! Через се ж трудно виводити й імя Бесарабії від Бесів, як то роблять деякі дослїдники ще й досї (нпр. Браун).
34) Працї Мікльосіча і Калужняцького Uber die Wanderungen der Rumunen in den Dalmatischen Alpen und Karpaten, 1880 (Denkschriften віденської академії) зроблені з чисто фільольогічного становища, з повним поминеннєм історії пізнїйшої кольонїзації „волоського права“, але дуже популярні в науковій лїтературі, послужили одним з головних поводів до таких хибних виводів. Ще недавно відкликав ся до них пок. краківський учений Потканьский (О pochodzeniu Stowian), доводячи з великою певністю, що гірські карпатські краї в часах словянського розселеня і пізнїйше були доменом волоських пастухів.
35) Нова робота Czirbusz A K?rp?tok hedyenek ?s folyoinak nevei, 1908 (етимольоґії ґеоґрафічних назв карпатських) теж не посувас питання.
БАСТАРНИ. СЛЇДИ КЕЛЬТИЗМА В КАРПАТСЬКИХ І ДУНАЙСКИХ КРАЯХ.
Між ті карпатські — гірські, та степові — іранські народи клином втискуєть ся пізнїйше нова міґрація — бастарнська 1).
Етноґрафічна приналежність її не зовсїм ясна. Таціт в клясичнім своїм уступі про Бастарнів вагаєть ся, не знаючи, до якої групи їх зачислити — до ґерманської чи до сарматської. Він знаходить в їх мові та способі життя більше подібности до Ґерманцїв, хоч знову неохайність сього народа і особлива покірність старшині промовляє йому против сїєї гадки; в кінцї знаходить вихід, здогадуючи ся, що се ґерманське племя підпало сарматському впливови через мішані шлюби з Сарматами. Окрім Таціта ще Страбон і Плїнїй, отже письменники тих часів, коли вже вміли відріжняти Ґерманцїв, зачисляють Бастарнів до ґерманського племени 2). Иньші письменники (Полїбій, Лївій, Плютарх) звуть се племя то Бастарнами, то Кельтами; ольбійський декрет Протоґена говорить про грізний напад Скірів і Ґалятів, і в них часто бачать Бастарнів. Але Кельтами в грецькій лїтературі часто звано Ґерманцїв, особливо — поки ще близше з ними познайомили ся і навчили ся відріжняти. А імя Скірів — ґерманського народу ґотської ґрупи, що в згаданім ольбійськім декреті виступає разом з „Ґалятами“ 3), власне промовляє за правдоподібністю, що в Бастарнах маємо ми передові ватаги тої германської міграції на полудень, котра роспочала ся більшими масами аж пізнїйше 4). При тім одначе — як то й приймають нинї в лїтературі, бастарнське племя могло дїйсно мати значні кельтські домішки в культурі, або і в самім своїм складї, а прийшовши пізнїйше в близшу стичність з степовою людністю, воно могло дїйсно приподобитись де в чім і до Сарматів.
З кельтськими елєментами Бастарнів можна звязувати деякі слїди кельтської народности чи культури в тих краях, де сидїли Бастарни 5). Так нпр. ми знаємо назви племен і міст кельтського кореня на, нижнїм Дунаю і навіть (коли покладати ся на докладність їх розміщення) — на Днїстрі 6). Дехто бачить в них слїди кельтської кольонїзації з IV в. перед Хр., звістної нам в західнїх балканських землях 7). Але сї слїди кельтизма на нижнїм Дунаю можна б звязувати і з бастарнською кольонїзацією, як то роблять иньші дослїдники. Незалежне від Бастарнів похожденнє напевно треба признати кельтській номенклятурі середнього Дунаю — вона тут також досить сильна, і правдоподібно мусить бути поставлена в звязку з більше західньою кельтською кольонїзацією східнїх Альп і Морави. В східнї Карпати кельтські елєменти могли бути занесені і кельтською середно-дунайською колонїзацією і бастарнською міграцією, але тут кельтизми вказати далеко тяжше — те що зібрано досї або дуже гіпотетичне, або не свобідне від непевностей 8). Ґеоґрафічно беручи не неможливо, що тут, в карпатських краях мали нагоду зіткнути ся з Кельтами і Словяне перед своїм розселенням. Одначе бачимо, що імя східнїх Кельтів — Вольків, яке послужило потім загальним іменем для романїзованих народів, було прийняте Словянами не безпосередно від Кельтів, а від Нїмцїв (може Бастарнів), в тім же значінню яке воно мало у Нїмцїв (латинське Volcae, нїм. Walhoz-слов. Волох). Се промовляло б против безпосереднїх стріч Словян з Кельтами. Слїдів безпосередньої стичности з Кельтами в словянській культурі теж на певно не можемо вказати. Супроти того така кельто-словянська стичність (з культурно-історичного погляду дуже важна) лишаєть ся сумнївною.
Близші відомости про бастарнське розселеннє маємо з І віку. Переднї їх ватаги займали тодї дунайську дельту — „острів Певку“ 9), з того звали ся вони Певкінами. На півночи Бастарни сидять на східнїм згірю Карпатських гір, що від них у ґеоґрафів II-III в. по Хр. звуть ся Певкінськими і Бастарнськими горами. На північнім заході Бастарни притикали до своїх земляків — Ґерманцїв, на полудневім сходї — до приднїпровських Тіраґетів. З поодиноких бастарнських племен Страбон крім Певкінів згадує на ймення ще Атмонів і Сідонів 10).
Для хронольоґії бастарнської міґрації дуже-б важним фактом був той ольбійський декрет Протоґена, коли-б він був датований, і в додатку — коли-б не було нїякої непевности, що його Ґаляти-то Бастарни. Але що така непевність є, і декрет датують то III то II віком, як раз виходячи з його етноґрафічнмх вказівок, тож для вияснення хронольоґії бастарнської міґрації він не може нїчого дати по над иньші джерела. В тих иньших джерелах Бастарни вперше зявляють ся в р. 180, коли закликав їх до помочи проти своїх ворогів Филип II македонський 11). Вони виступають тодї на лївім боцї Дунаю, й звичайно приймають, що десь коло того часу Бастарни й прийшли туди, бо звуть ся в II в. ще „приходнями“('????????) 12) Розумієть ся, се н е д а в н є прибутє можна було-б собі розуміти різно; але то важно, що під час боротьби Олександра В. і його наступників з Ґетами на Дунаю Бастарнів ще там не чути. В підкарпатських краях могли вони зявити ся значно скорше ніж стають нам звісні 13).
Найбільше розголосу в наших джерелах доходять Бастарни в часах римського цїсарства. Воєвничі й неспокійні, вони були дуже немилими сусїдами взагалї, а спеціально для Римської держави, бо дуже нападали на пограничні землї 14). Вони пригадують тим своїх карпатських сусїдів — Карпів, і мали туж долю. Імператор Проб вивів 100 тисяч Бастарнів, разом з ватагами Ґотів і Вандалів, і оселив десь в Тракії, де вони, як зазначає історик, стали вірними підданними Риму. За часів Ґалєрія знову виведено разом з Карпами масу Бастарнів; може бути, що вивели тим разом цїле племя Бастарнів, як переведено тодї цїле племя Карпів. Принаймнї — Бастарни зовсїм сходять після того з історичної сцени.
Примітки
1) Про Бастарнів див. особливо Zeuss Die Deutschen c. 126, 442, M?llenhof D. Alt. II c. 104 sd. Hahnel Die Bedeutung der Bastarnen f?r d. germanische Altertum, 1865. B. Much Die Bastarnen, 1890 (Mittheil. d. Anthrop. Gesel. in Wien, XX), Die S?dmark der Germanen i Deutsche Stammsitze. Sehmsdorf Die Germanen in den Balkanl?ndern bis zum Auttreten der Goten, 1899. Bremer Ethnographie. Браун Разысканія.
2) Germania 46. Страбон VII 3. 17 (обережно: ?????? ?? ??? ?'???? ???? ??????????? ?????? '?????). Плїнїй IV. 14.
3) Прокопій (De b. G. I, 1) навіть називає Скірів готським народом, але ся звістка нїчого не варта, бо разом з ними називає він готським народом і Алянів. (Цайс c. 705-4 таки й уважав Скірів алянським народом, через те, що тут у Прокопія і у Йордана виступають вони разом з Алянами).
4) За Ґерманцїв уважали Бастарнів Цайс, Кіперт (Lehrbuch der alt. Geogr.), Мілєнгоф, Семздорф; Бремер (ор. c. c. 180) уважає die germanischen Nationalit?t des Volkes (Бастарнів) als gesichert. Кельтів бачили в них нпр. Ганель, Томашек, Нїзле й ин.
5) Про слїди кельтизма на нижнїм і середнїм Дунаю та в карпатських краях — див. Томашека рецензію II т. Мілєнгофової Deutsche Altertumskunde в G?ttinger Gelehrten Anzeigen, 1880, c. 300. R. Much Die Bastarnen (як вище) і Die Sudmark der Germanen c. 14 і далї. Браунъ Разысканія (c. 126 і далї). Веселовскій в ИзвЂстіяхъ от. рус. язика (14-5, 20). Погодинъ Изъ исторіи слав. передвиженій c. 96-7. Див. ще в 2 вид.
6) Нпр. на нижнїм Дунаю племя Брітоляґів, місто ???????????, мабуть також '????????, далї ????????????, ?'?????????????? (у Птолємея)- назви, дїйсно, характеристично кельтські.
7) Сих придунайських Кельтів бачать і в Ґалятах декрета Протоґена ті, що не згоджують ся признати їх за Бастарнів.
8) На верхівю Днїстра, під Карпатами, містить Птолємей м. Кародун, але на пенвість сього уміщення не можна покласти ся. Обяснення з кельтської мови хороґрафічних назв (нпр. Вягр — Wehra, Лаборець — Laber, з кельт, labara, шумливий) лишають ся гіпотетичними. Мало правдоподібний і вивід Галича з назви Ґалятів (Кельтів), як „память по Кельтах-Ґалятах, так як безперечно заховалась вона в малоазійській Ґалятії і правдоподібно — також в іспанській Ґалїції“. Браун (ор. с. 166-174) дає досить богато місця сїй справі. Справедливо відкидаючи виводи Галича з *sаl (сїль), і з польского h?la, гора, він одначе сам не годен знайти нїякого потвердження гіпотезї про походженнє Галича від Ґалятів. Галич мовляв руська форма Galatz (Галац на Дунаю). Але наведені самим же Брауном паралелї — Галичі (G?cs) в словацьких Карпатах промовляли б самі против такого обяснення. Тому й пок. Веселовский в своїй взагалї прихильній рецензії „ґенеальоґію“ Галича прийняв cum grano salis (с. 15).
9) Про неї є спеціальна розвідка Бруна — Чорноморье т. І. .
10) Страбон VII, 3 § 5 15 і 17, Птолємей III. 5 § 15 і 19, Tabula Peutingeriana.
11) Лївій XL. 5. XLI, 18-19, XLIV, 26-7, Полїбій XXLI. 9 = XXV. 5 ed. Hultsch; зрештою тексти авторів зібрані у Цейса.
12) Т. зв. Скімна fr. 50 — M?ller Geogr. gr. m. т. І с. 229 (Мілєр уважає се взятим з Артемідора, серед. II в.).
13) Недавнїми часами Браун (Разысканія) на підставі лїнгвістичних комбінацій (переголосованння Lautverschiebung) пробував датувати міґрацію Бастарнів V віком перед Хр., але сї комбінації дуже гіпотетичні; ще меньше щаслива гадка його ж — звязати Геродотову легенду про міґрацію Неврів з приходом Бастарнів (ор. с. дод. 16).
14) Діон Касій XLVIII, 10 і LI, 25-6, Script. hist. Aug. — Anton. Phil. 22; про виведеннє на римські ґрунти — Script. hist. Augustae Probus с. 17, Зосим І. 71.
Східно-ґерманська міграція:
ПЕРШІ СИМПТОМИ, МАНДРІВКА ҐОТІВ, ҐОТИ НА ЧОРНОМОРЮ, ЇХ РОЗСЕЛЕННЕ І ПЛЕМЕНА, ҐОТИ В ДАКІЇ, ЇХ ПОХОДИ НА РИМСКІ ЗЕМЛЇ; ГЕРМАНАРІХ І ГЕРМАНАРІХОВА ЛЕҐЕНДА, „ДНІПРОВИЙ ГОРОД“ ҐОТІВ.
Я вже вище згадав, що в Протоґеновім декреті разом з Ґалятами виступають Скіри. Окрім того Скірів згадує Плїній 1) і з його звістки (досить загальної) виходило-б, що вони мешкали коло нижньої Висли. На тій підставі їх уважають східно-ґерманським племенем, якого одна частина рушила на полудень разом з Бастарнами, а друга еміґровала пізнїйше. В такім разї сей похід Бастарнів і Скірів був би початком східно-ґерманської міграції, передовим полком її 2). Се дуже правдоподібно, хоч і гіпотетично.
Але як би там не було з Скірами і Бастарнами маси східноґерманської кольонїзації рушили на полудень значно пізнїйше. Перші звістки про них ідуть аж з 2-ої пол. II в. по Хр„ з Маркоманських війн. Війни сї, що вели ся від 164-5 року, в певній мірі самі були результатом сього руху. Юлїй Капітолїн, оповідаючи про них, каже що ріжні народи, виперті дальшими варварами (від півночи), домагали ся тодї у Римлян, аби вони їх прийняли на ґрунт, инакше відгрожувались, що будуть воювати 3). Дїйсно, між народами, що шукали собі ґрунтів в Дакії, згадує Діон вандальский нарід Асдінґів, а між участниками війни, окрім давнїйших сусїдів, стрічаємо Вандалів і Віктофалів-все племена з східно-ґерманської ґрупи 4).
Еміґрація ся вийшла з басейна Одри і Висли, де сидїли тодї східно-ґерманські народи т. зв. готської або вандільської ґрупи 5).В I-II в. виступають тут (на правім боці Висли) Ґоти, з їх галузями: Ґепідами й Тайфалами, Люґії на горішнїй Одрі, Вандали (на Одрі ж), Бурґунди і дрібнїйші колїна — Рути, Скіри, Герули, Туркілїнґи, Лємовії 6).
Притиснені зі сходу Словянами, що безпосередно притикали до них на балтийськім побережі і в басейнї Висли, а з заходу своїми західнїми земляками, ся ґотська ґрупа мусїла шукати виходу для своєї розмноженої людности в міґрації на полудень. Словянський натиск мусїв тут мати не малу ролю; проти сеї гадки вказувалось, що се мов би заперечує напрям ґотської міґрації, бо вона пішла на схід. Одначе Ґоти йшли не на схід властиво, а на полудень, а той факт, що для готських виходнїв не знайшлось нїде по дорозї місця, й вони вискочили аж на чорноморське побереже — не дуже пожадане місце для їх осад, показує що вся територія на північ від побережа була вже тїсно залюднена-людністю словянською очевидно 7).
Історія сїєї ґотської міґрації майже зовсім незнана 8). Як бачили ми, вже в серединї II в. по Хр. деякі ватаги з східно-ґерманської ґрупи мандрують на, полудень, в простори середнього Дунаю; сею дорогою пішли Вандали, пізнїйше Гепіди, Льонґобарди, і Йордан цитує сучасника вандальської міґрації Дексіпа, що Вандали з понад океана мандрували цїлий рік на свої нові осади — мовляв задля великого віддалення (властиво можна-б було дивуватись, коли-б дїйсно ся міґрація перевела ся протягом одного року).
Ґоти взяли більше на схід. Про мандрівку їх оповідає Йордан більше як про Вандалів 9). Та сї відомости, як і взагалї все, що оповідає він про історію Ґотів незалежно від античних джерел, представляє з себе лише наукову як на той час, а по теперішньому — дуже невдалу комбінацію устних переказів ґотських з відомостями античних письменників, і користати ся з неї треба дуже обережно.
Передо всїм одначе треба піднести, що самий факт сїєї мандрівки Ґотів з над балтийського моря цїлком суперечний з тенденцією історії Йордана, чи властиво його джерела Касіодора-звязати історію Ґотів з чорноморськими Ґетами. Очевидно, мандрівка була фактом загально звістним, переказаним в народній традиції, так що замовчати його не можна було. Дїйсно се потвержуєть ся звістками про ґотські осади над балтийським морем в I-II в. і не підлягає найменьшому сумнїву (кажу се з огляду на піддержану деким в нашім столїтю, особливо Яковом Ґрімом, стару теорію, що Ґоти — то давні Ґети, і нїякої ґотської міґрації не було). В ґотській народній традиції, переказаній у Йордана, переховались спогади про мандрівку неперехідними багнистими просторами-очевидно, полїськими; там на гатях провалилась і згинула сила людей. Перебувши сї багна, Ґоти перейшли в край, прозваний ними Oium 10), але тут мусїли витримати війну з тубильцями (у Йордана Spali) 11). Хоч традиція представляє сю боротьбу щасливою для Ґотів, але в дїйсности мусїло бути инакше, коли Ґоти не зістались в сих привабних, як каже традиція, краях, а мусїли „спішити на край Скітії, над Чорне море“.
Крім Ґотів властивих мандрували разом з ними чи слїдом за ними ще иньші їх близші й дальші свояки. Запевно се знаємо про Герулів і Тайфалів 12). Участники ґотських походів звані в джерелах Уруґундами — народність зрештою близше незвістна, могли бути кольонїєю Бурґундів. Иньші дрібнїйші ґотські народи — напр. Скірів, Руґів, стрічаємо з Ґотами доперва в Панонїї, і не знати чи перебували вони перед тим на Чорноморю, чи прийшли над середнїй: Дунай просто з балтийського побережа, як Вандали, Ґепіди й ин. В околицях нижнього Дунаю застали ще Ґоти Бастарнів — своїх правдоподібних свояків; але незадовго потім вони, як знаємо, зійшли зі сцени.
Мандрівка з над Балтийського моря серед мочарів та безграничних болот східньої Европи мусїла тягнути ся не коротко, поки ґотські виходнї, не знайшовши собі нїде притулку, опинились в чорноморських просторах, зрідка лише залюднених сарматськими племенами, після того як Язиґи вийшли звідси над середнїй Дунай. З того що в ґотській традиції не переховало ся нїяких звісток про боротьбу з степовою людністю, можемо догадувати ся, що при ґотськім оселенню обійшло ся без великих війн — простору було досить. Про долю тутешніх Іранців не маємо ніяких відомостей: можлива міграція їх — по части до західних земляків-над Тису, по части до східнїх, на Дін 13), можливе й спільне пожитє з Ґотами на Чорноморю 14). В Йорданових Rosonionorum gens infida, що счинила повстаннє против Германариха, напр. бачили часто Роксолянів. Але се толкованнє неправдоподібне.
На нових своїх осадах Готи дають вперше за себе знати конфлїктом з Римлянами — в першій чверти III віку. Цїсар Каракаля під час своєї подорожі в Азію 214-5 p. стрів на дорозї якісь ґотські ватаги і їх розігнав 15). Сей факт дає нам крайню дату, terminus non post quem, але з того доміркуватись докладнїйшого часу готської кольонїзації, розумієть ся, не можна. Міґрація Ґотів мусїла зайняти довший час — десь на початках III і при кінцї II в. Близше означити його не можна.
Більш як два столїтя пересидїли Ґоти в наших степах, одначе відомости про се перебуваннє їх досить бідні. Знаємо про їх напади на Римську державу в III в., а з рештою-аж до гунського находу одиноким джерелом для історії Ґотів служить Йордан, з нього-ж не богато певного можна зачерпнути, його відомости про часи передгунські не йдуть далї невиразних спогадів; імена вибрані з народньої традиції і очевидно-довільно укомбіновані з лїтературною, античною традицією. Тільки інерцією традиційного пієтизму можна обяснити, що в науковій лїтературі, особливо нїмецькій, не вважаючи на сконстатовані недорічности, все ще не відважають ся вирікти ся сих відомостей Йордана 16).
Про саму кольонїзацію знаємо, що Герули зайняли східнї краї- над Меотидою і по части в Криму. Ґоти властиві сидїли по Днїпру й далї на захід-до Дунаю і карпатського згіря. Вони подїлялись на східнїх — Остроґотів, инакше Ґрейтунґів (се виводять з griut пісок, мешканцї піскуватих степів) і західнїх — Візіґотів або Тервінґів (triu — дерево, лїсові люде). Назви сї мусїли бути давніми, бо в VI віці оповідало ся про короля Остроґоту з давнїх, перед-гунських часів 17): але лишаєть ся неясним, чи сї назви були принесені ще з старої вітчини, чи зявили ся вже на нових чорноморських осадах 18). Осади Остроґотів були над Днїпром, Візіґоти сидїли між Днїстром і Дунаєм, а пізнїйше (вже, певно, по виходї Римлян з Дакії) розпросторились вони й далї на північ — в семигородські Карпати, витиснувши звідти Ґепідів і Вандалів. Як далеко готські осади протягали ся на північ в Поднїпрянщинї, не маємо нїяких вказівок. За Герулами на схід, в придонських і прикавказьких степах сидїли алянські народи 19).
В ґотській традиції, переказаній Йорданом, в давнїйших часах всї Ґоти — східнї й західнї мали становити одну державу, аж пізнїйше Візіґоти віддїляють ся осібно. Дїйсно, вже Таціт завважив у Ґотів особливий розвій королівської власти і під час довгої мандрівки на полудень, серед боротьби з ріжними народами, могли сї ґерманські ватаги сформувати ся в .одну воєнну орґанїзацію, а при широкім розселенню по степових просторах мусїла ся консолїдаційна сила з часом знову ослабнути 20). У Йордана всї Ґотн виступають в останнє в одній державній орґанїзації за часів короля Остроґоти, тоб то в серединї III в., але для нас сї датовання не мають значіння, — констатуємо тільки, що часи полїтичної одности Ґотів в традиції лежать далеко по заду, в лєгендарних часах, що безпосередно наступили по міграції 21). Пізнїйше (в IV в.) бачимо королївську власть розвинену у Остроґотів, тим часом як Візіґоти роспадають ся на дрібнїйші ґрупи, з вождами на чолї, яких сучасник Аміан зве судіями,-judices 22).
Як я вже сказав, відомости про Ґотів в старших джерелах маємо з їх походів на Римську державу 23). В сих походах знайшов собі вихід войовничий запал Ґотів, розвинений в війнах мандрівки. Вони займають собою цїле пів столїтя, від другої чверти III в., та для нашої мети вистане коротенько про них сказати.
Звістки про перші походи дуже скупі. Здогадують ся, що початком їх було зруйнованнє Істрополя на чорноморськім побережу р. 238. Напади припали на час сильних замішань в Римі; пограничні римські намісники, не маючи помочи від центрального правительства, мусїли уложити з Ґотами умову, і на основі її вони побирали річну платню від римської адмінїстрації. Правдоподібно, задержаннє сїєї платнї стало ся потім причиною великих спустошень, які починили Ґоти в Мезії і Тракії кілька років пізнїйше. Цїсар Децій, що хотїв положити кінець сим пустошенням, наложив сам головою разом з сином в битві (р. 251). Хоч наступник Деція довів до угоди з Ґотами, але й се не спинило готських нападів: тільки ми про них маємо дуже скупі відомости. Частими походами пустошать Ґоти землї Балканського півострова, не задовольняючись ним переходять далї за Пропонтіду в Малу Азію, а разом з походами суходолом розпочинають потім і морські; цїкаво, що при тім Ґоти показують себе народом цїлком не обізнаним з морем: розпочинають свої походи на чужих кораблях та уживають чужих гребцїв і майстрів до будови човнів 24). Участниками сих походів виступають разом з Ґотами їх сусіди — Герули, Борани 25), Уруґунди, Карпи.
З часом ґотські находи приберають все ширші розміри, обіймають все більші території, спустошення трівають все довше, в міру того як Римська держава показуєть ся безсильною їх повздержати. З розбійничих нападів вони починають вже приберати характер окупації. В Останнїй великий похід 269 р. Ґоти разом з ватагами Герулів, Ґепідів, Бастарнів виберають ся з родинами й рабами. Тут уже заникала ріжниця між походом для грабовання і мандрівкою народу, і ми не можемо знати, чи то був тільки надовго замірений похід, під час якого вояки не відважились лишати своїх родин і господарств, чи-проба міґрації. Заносилось дїйсно на нову мандрівку Ґотів і їх свояків-союзників, та сей великий похід, споряджений морем і суходолом, що цїс. Клявдій рахує на 2000 човнів і 320 тис. мужа, закінчив ся нещасливо. Ґерманські ватаги понищено, а ряд енерґічних імператорів, що роспочав собою Клявдій, зміцнив сили імперії.
До того прилучилось іще, що Аврелїан слїдом потім покинув Дакію (274), перевівши її осадників до Мезії. Наслїдком того германські народи здобули собі новий кольонїзацийний терен, і туди мусїла звернути ся головна увага Ґотів. Прикарпатські землї переходять тепер головно в їх руки. Сей ґотський натиск від сходу міг вплинути на те, що решта попереднїх осадників — Карпів і Бастарнів кидає карпатські краї при кінці III в. й переходить на римські ґрунта, — так само як в північних прикарпатських землях міг на се влинути натиск словянський. Та те, що дїялось тодї на північ від Карпатів, нам майже невідомо, дещо знаємо тільки про рух ґерманський на полуднї. Візіґоти опанували семигородські Карпати, витиснувши відти Вандалів і Ґепідів. Вандали опановують спорожнені Римлянами землї Дакії від північного заходу. Крім них осаджують ся в колишній Дакії Ґепіди, Тайфали, Віктофали 26). При тім не обійшло ся без конфлїктів і війн між сими ґерманськими народами, але память про них переховалась тільки в непевних спогадах Йордана 27). Отсей кольонїзаційний процес зі своїми війнами відвернув ґотські племена від походів на Рим; з IV віку знаємо лише досить рідкі випадки їх війн з Римом. Правдоподібна крім того й відомість Йордана, що тодї був відновлений давній „союз“ Ґотів з Римлянами: на підставі його вони діставали від Римлян запаси, й за те платили воєнною помічю 28).
Сї близші звязки ґотського житя з римським світом мали певне значіннє в культурній еволюції східно-полудневої Европи і між иньшим проявили ся в поширенню християнства між Ґотами і появі ґотського перекладу св. Письма; автором його був Ульфіля, фундатор аріанської церкви серед Вестґотів (341-8). Вестґотські старшини, противники римських новин, що правда, підняли нагінку на Ульфілю і його вірників, але се не перешкодило християнству ширити ся серед Ґотів і пізнїйше 29).
Таким чином історичні факти вказували-б з кінцем III в. на західнїй напрям ґотських інтересів. Натомість в лєґендарній традиції, переказаній Йорданом, ґотські сили звернені на підбиваннє північних і східнїх сусїдів, і тут перед гунським находом нечуваним світом мало засяти остроґотське королївство Германаріха (чи Ерманаріка або Ерманріха, як його звуть сучасні ґерманїсти). Королївство се було б для нас дуже цїкаве, як би ґотські перекази про нього можна було взяти за чисту монету.
Крім Йордана говорить про Германаріхову державу ще сучасник Германаріха Аміан 30). Він оповідає про нього, що се був воєвничий король і з причини численних щасливих воєн був страшним для сусїднїх народів; зве його край просторим (late patentes) і родючим. В сих відомостях Аміана трудно знайти доказ якоїсь незвичайної мо-гутности, але в ґотській традиції держава сього останнього короля прибрала нечувані і — зовсїм неправдоподібні розміри. В тій формі, як ми її маємо у Йордана (гл. 23), вона вже лїтературно перероблена. В основі її лежить народня саґа про Германаріха, що переховалась поза тим і в північній поетичній традиції саґ, і в ріжних лїтературних обробленнях (в Кведлїнбурській лїтописи, Вірцбурській хроніцї й ин.). Але сю саґу мабуть уже в джерелї Йордана — у Касіодора перероблено, змінено, розширено на основі иньших відомостей лїтературних і устної традиції. Немилосердно покручений уривок з якоїсь ґотської піснї чи саґи має представляти реєстр підвластних Германаріху народів 31). Не здовольняючись ними, Германаріх підбиває сусїдів — Герулів, потім роспочинає війну з Венетами, що закінчила ся підбитєм їх всіх! Литовські народи (Aestii), „що залюднюють предовге побереже Нїмецького океана“, закінчують реєстр підвластних народів, і Германаріх панує „над всїми народами Скитії і Ґерманії, як над своєю власністю“.
Сї останнї слова дають обясненнє цїлому оповіданню: Германаріх „деякими предками справедливо прирівнюваний до Олександра, Великого“, як каже Йордан, подбив собі всї народи Скитії й Нїмеччини і відповідно до того лєгенда вложила в реєстр підбитих ним народів всїх, кого знала (як се було і з Олександровою лєґендою). Коли в тих покручених назвах можна справдї добачити імена Мері і Мордви (Merens, Mordens) або як припускають, ще й Чудь і Весь (Tadzans i Vas), а не прості созвучности, то ми могли б бачити тут вихоплений з якоїсь Готської традиції й приточений до Германаріха ряд північних фінськіх народів, що могли зацілїти в нїй ще з часів як Ґоти мешкали на півночи і потім мандрували на верхівя Днїпра. Лєґенда долучила до сього назви сусїдів і взагалї східно-европейських народів, які знала з історичної традиції, і зробила їх підданими Германаріха-бож усї сусїднї, близькі і далекі народи, мали стати його підданими, так як у лєґенді про Олександра В.
Лєгенда одначе сама видає себе о стільки, що представляючи в таких незвичайних розмірах власть Германаріха, не вміє замовчати незалежности Візіґотів від нього, а оповідаючи при напад Гунів, нїчого не знає про ту велику монархію Германаріха, про ті підвласні народи, що мусїли відограти таку чи иньшу ролю при тім нападї. Не знає про них нїчого й Аміан, оповідаючи про напад Гунів, і ми відповідно до його слів мусимо представляти собі дїйсного, не лєґендарного Германаріха войовничим королем просторих приднїпрянських остроґотських країв і тільки! В оповіданню Йордана можна-б іще бачити память про війни з сусїднїми народами — Герулами, Словянами, але нема підстави думати про якусь власть Остґотів над численними і далекими народами, маючи перед очима міру дїйсної власти Германаріха — факт що Візіґоти від нього не залежали.
Супроти такої ілюзоричности великої монархії Германаріха упадають, розумієть ся, проби новійших учених — за помічю Йордана притягнути до ґотської держави деякі подробиці пізнїйших скандинавських саґ та з них витягнути вказівки на ґотську державу на середнїм Днїпрі з столицею Германаріха в „Днїпровім городї“ (Danparstad) — нїби то в Київі і т. и. Сї звістки навіть при повнїй катеґоричности та згодї з Йорданом не багато-б значили: показували-б тільки, що Германаріхова лєґенда в подібній версії була перейнята, не тільки Йорданом, а й саґами. А в своїм нинїшнім станї, коли маємо в саґах (та й то ще в верзіях значно пізнїйших) тільки дуже неясні згадки про „Днїпровий город“, „Днїпровські місця“ Ґотів, без найменьшого натяку на середнїй Днїпер і Київ, — сї згадки саґ не можуть дати нїчого певного, і ґотська держава на середнїм Днїпрі зістаєть ся не на чім не опертим здогадом або мітом 32). Повторяю, ті реальні подробицї, які собі запамятала Германаріхова лєґенда, зовсїм не свідчать за особливою великістю держави Остґотів. До київських країв було їй ще далеко-далеко!..
Тим поясняєть ся і слабість Остґотів у боротьбі з гунським потоком, що заливає в Останнїй четверти IV в. ґотські осади. Нїякими особливими силами вони не розпоряджали.
Примітки
1) IV. 13.
2) Мілєнгоф II, с. 110-1.
3) Antoninus, 14: aliis etiam gentibus, quae pulsae a superioribus barbaris fugerant, nisi reciperentur bellum inferentibus.
4) Capitolinus ed. Peter с. 22 (з поправками Мілєнгофа і Момзена), Діон Касій LXXI. 12, LXXII. 2. Про сю еміґрацію див.: Wietersheim-Dahn Geschichte der V?lkerwanderung І с. 36 і далї, M?llenhof II с. 5, Kaufmann Deutsche Geschichte, І с. 72 і далї, й ин.
5) Новійші дослїдники (надр. Браунъ Разысканія въ области гото-словянскихъ отношеній, І — Готы на ВислЂ, 1899. Bremer Ethnographie der germanischen St?mme-Paul Grundriss III2) доводять, на підставі. головно лїнгвістичних спостережень, що готські племена давнїйше мешкали далї на полудневий захід, і аж пізнїйше (коло IV в. перед Хр.) пересунулось над Вислу. Але є й досї ще оборонцї готської традиції (переказаної Йорданом), що Ґоти прийшли над Вислу з Скандинавії. Інтереснїйша гадка, піднесена Брауном (ор. с. 327-336), що Ґоти перед своєю міґрацією на Чорноморє кілька столїть були все в стадії міґрації.
6) Таціт Germ. 44. Плїній Hist. N. IV 14-14, Птолємей II. 11 § 17, Ш. 5 § 20.
7) Гадку про вплив словянського натиску піднїс ще Шафарик Slov. staro? І. 18 § 7, проти неї див. у Вітерсгайма І с. 149, Dann Urgeschichte II. 170.
8) З величезної лїтератури крім вказаного в двох попереднїх примітках вкажу лише де що. З давнїйшого: Zeuss Die Deutschen, sub vocibus. W. Bessel — монографія про Ґотів в енцикльопедії Ерша і Ґрубера серія І т. 75. Dahn K?nige der Germanen, т. II і III. H. Bradley The Goths from the earlist times to the end of the Gothic dominion in Spanien, 1888. R Much Goten und Ingaevonen (Beitr?ge zur Gesch. der deutsch. Sprache XVII). Далї О. Gutsche und W. Schulze Deutsche Geschichte von der Urzeit bis zu Karolingern, I, 1894. B. Kappaport Die Einf?lle der Goten in das r?mische Reich bis auf Constantin, 1899. Ludw. Schmidt Geschichte der deutschen St?mme bis zum Ausgange der Volkerwanderung, 1904 (Sieglin Quellen u. Forschungen, VII) і йогож Allgemeine Geschichte der germanischen Volker 1909 (Handbuch d. mittel u. neueren Geschichte).
9) Getica 4, 22.
10) Се толкують словом au або aue- перерізана ріками країна.
11) Сї Спалї своєю загадковістю досить дражнили дослідників. Вперше імя їх знаходимо у Дїодора: ????? і ????? — сини ??????-а стають патріархами народів ????? і ?????. Отже ????? се частина скитського народа, ще до міґрації його з-за Танаіса в Европу (II. 43). Звідти перейшли вони до Плїнїя, де виступають в подвійній формі: Inapaei- Spalaei і Napaei — Pelaei та містять ся в околицях Танаіса (Мілєнгоф думав, що тут треба розуміти Яксарт — D. Altert. III с. 23 і 51). Spali Йордана мабуть були книжною ремінісценцією сих Палів — Спалеїв і трудно в його оповіданню при них шукати якогось дїйсного імени. В лїтературі Шафарик (І. 15. 1) уважав їх за несловянське (скитське або чудське) племя, що жило коло Дону, думав, що сей нарід був звістний Словянам, і з його імени виводив він слово сполинъ, исполинъ = ґіґант, подібно як з імени Аварів-Обрів виводять словянські слова обринь =olbrzymy, або з Птолємеївих Велтів-велетъ, велетень (по анальогії з нїмецьким Hunen = Гуни = велетнї) (див. Крек с. 252-З, Веселовскій в ИзвЂстіяхъ рус. язика 1900, І). Цейс (с. 67) і за ним ряд пізнїйших учених, яв Пальман, Первольф й ин., звязували се імя з ?????? Прокопія, бачучи тут стару назву Словян, а Іловайский (Разысканія о началЂ Руси вид. 1882 с. 68) виводив навіть від них імя Полян. Див. ще дещо в 2 вид.
12) Зосим IV. 25.
13) Кулаковский здогадуєть ся, ор. с., що Ґоти вже в своїй міграції відрізали й відіпхнули далї під римські границї західню частину Алянів, котра в III в. виступає в ріжних війнах з Римом. Се можливо. Меньше правдоподібний його здогад, що Ґоти ж загнали Алянів у Крим.
14) Трудно згодити ся з ним уже передовсїм тому, що імя Роксолянів Йордан знав (с. 12), а тим часом в сїм місцї нї оден кодекс не має нїчого подібного до їх імени. Найправдоподібнїйшою уважаю гадку, що назва Розомонів зовсїм лєґендарна, епічна (див. в покажчику Момзенового видання Йордана с. 164, також Grundriss der Germ Phil. Пауля III с. 683, статя Сімонса, і особливо Jiriczek Heldensage c. 60 і далї). Що правда, нї одно з дотеперішнїх толковань сеї назви як епічного призвища не прийняло ся в науцї (від rosamo — червоність, як „руді, підступні“, hrausamuni „хоробрі“, й ин.). Про иньші, історичні обясненя див. в 2 вид. (крім Роксолянів звязувано Розомонів з прикавказькими Оромусхами Менандра і Росмосоками Мойсея Каганкатоваца, кавказько-гунським. народом). Старі здогади, що тут криєть ся імя Руси (Grimm Geschichte d. deut. Sprache, Aspelin La Rosomonorum gens et le Ruotzi, 1884) відогрів недавно Маркварт Osteurop?ische und cstasiatisische Streifz?ge, 1903: він вважає Розомонів епічною назвою Герулів, звязує з сим Hros сирійської компіляції V в. і пізнїйше '???? (с. 365). Про сей вивід мова далї, тут зазначаю що сей здогад Розомони-Герули вповнї гіпотетичний, опертий тільки на тім, Що Герули вели завзяту війну з Германаріхом. І виходила б з того досить дивна історія, що самі ґотські історики не пізнали в сїм імени добре їм звісних Герулів.
15) Спартіан (Caracallus с. 10) каже: Gothi Gethae dicerentur, quos ille (Garacallus), dum ad orientem transit, tumultuariis praeliis devicerat. Тримаю ся звичайного погляду, що сї Ґоти дїйсно були Ґоти. Иньші, як нпр. Бессель в Енцикльопедії Ерша і Ґрубера с. 99, Кунік О запискЂ готскаго топарха с. 24, Момзен (ор. с. с. 817) думали, що тут мова про Ґетів = Даків. Звістку свою Спартіан подає на поясненнє злісного жарту: Каракалю називали Maximus Geticus мов би з причини побіди над Ґотами, а в дїйсности натякаючи, що Каракаля забив брата — Ґету. Не маємо причини не вірити виразній звістцї Спартіана, що то були Ґоти, — бо Ґети були б йому для толковання того призвища наручнїйші. Новійші оцїнки сього питання — Drexler Caracallas Zug nach dem Orient, 1880 (дісерт., Галє); Rappaport op. c. с. 19 і далї.
16) Нпр. Вітерсгайм, Пальман, Мілєнгоф, Дан, Кауфман.
17) Імена: Grutungi, Austrogoti, Teruingi, Visi відгадав Мілєнгоф у Требелїя Полїона в попсованих назвах біоґрафії цїс. Клявдия (с. 6); по за тим є вони у Аміана, а імя Вестґотів — у пізнїйших письменників V-VI в.
18) Звичайно толкують сї назви Остроґотів і Візіґотів як „Східнїх“ і „Західнїх“ Ґотів, так як сидїли вони на Чорноморю, і як потім розмістили ся в дальшій мандрівцї на Захід. Так толковано сї назви вже в тих часах (Iord. 82). Але останнїми часами здобуває поле нове обясненнє від austra блискучий і *visi-добрий.
19) Іord. с. 17, 22, 23, Аmm. Marcel. 31. 3. Про розселеннє ґотських племен на Чорноморю Раппапорт р. III, Loewe Die Krimgotenfrage (Paul u. Braune Beitr?ge, 1902).
20) Се справедливо завважив Дан — Die K?nige der Germanen II с. 87-8.
21) Одначе багато учених приймало істнованнє спільної держави аж до часів Германаріха — Кепке, Зібель, Вітерсгайм — див. у останнього op. c. II с. 6.
22) 27, 5; 31, 3.
23) Про них див. особливо Rappaport op. c., Dahn-Wietersheim t. І гл. V і далї, Васильевскій — Русско-византійскіе отрывки VII — Житіе Іоанна Готскаго (Журналъ Мин. Нар. Просв. 1878, І) c. 87 і далї, L. Schmidt Gesch. d. deut. St?mme, I.
24) Зосим І с. 31, 32, 34. Зазначую се, бо Готів вважають за нарід мореходний, і се служило підставою для ріжних виводів і противставлень їх „сухопутним“ Словянам.
25) Сей нарід теж цїлком не звістний близше. Здогад (нпр. Раппапорта op. с. 36), що перед тим стала ся нова ґерманська міграція з басейна Висли над Чорне море і тодї прийшли Бурґунди, Борани, Герули, має зовсїм гіпотетичний характер.
26) Евтропій VIII. 2. Див. Hunfalvy Ethnographie von Ungarn 68-9.
27) Йордан гл. 17. 22. Деякі здогади у Рапапорта с. 105-6.
28) Про сї відносини у Вітерсгайма-Дана і новійше у Л. Шмідта.
29) Перегляд справи в статї Фоґта в Allgem. Deutsche Biographie т. XLIV (1898), F. Kaufmann Texte und Untersuchungen znr altgerman. Religionsgeschichte, 1899.
30) 31. 8. Про Германаріхову лєґенду див. прим. 3.
31) Катальоґ народів Германархіової держави в рецензії Момзена читаєть ся так: Habebat siquidein quos domuerat Goltescytha Thiudos Inaunxis Vasinabroncas Merens Mordens Inmiscaris Rogas Tadzans Athaul Novego Bubegenas Coldas (Getica стр. 23).
32) Про неї ширше в примітці (3).
Турецько-фінський похід:
ЗАГАЛЬНИЙ ПОГЛЯД, ВИХІДНА ТОЧКА; ХУН-НУ І ГУНИ, ЇХ ЕТНОҐРАФІЧНА ПРИНАЛЕЖНІСТЬ; ГУНИ В ЕВРОПІ І ЇХ ПОХІД, ПОГРОМ ҐОТІВ, ЇХ ОСТАНКИ НА ЧОРНОМОРЇ. ГУНСЬКА ДЕРЖАВА Й ЇЇ УПАДОК. БОЛГАРСЬКА ОРДА, ЇЇ МАНДРІВКА. АВАРСЬКА ОРДА, Й ЇЇ МАНДРІВКА.
Ми вже бачили вище, що припливи іранських орд в Чорноморські степи, скільки можемо їх слїдити, були результатом етноґрафічних переворотів в середнїй Азії, себ то натиску на іранську людність Межирічя турецьких орд північної Азії. Під сим натиском іранська людність уступала по части на захід, по части на полудень, доки потік північних орд не пробив ся через сю іранську греблю й не вилив ся сам у чорноморські степи.
Вже в давнїйшій степовій людности, почавши від Скитів, як згадувано, могли бути північно-азійські елєменти, хоч і не так значні. Масовий рух північно-азійських (урало-алтайських) орд в европейські степи починаєть ся пізнїйше. Першою ордою, що пробиваєть ся скрізь іранську людність в наші краї, була гунська. Під натиском її іранська кольонїзація уступила ся на полудень і захід, зіставивши тільки слабші слїди на своїх давнїйших осадах. Одна частина европейських останків іранської людности рушила на захід разом з Гунами і Ґерманцями, друга була притиснена до гір — кавказьких та кримських, і з часом все глубше в них входила. Степи наші дістають иньших хозяїв. Цїлий історичний час аж до III в. по Хр. вони були арендою головно іранської кольонїзації, а почавши від кінця IV в. аж до XVII-XVIII, з певними перервами, чорноморські степи стають краєм головно кочових орд турецької родини, з значною участю фінських й монґольских елєментів. Ґерманська міґрація була незначною інтермедією в сїм кольонїзаційнім процесї. Важнїйше значіннє мала кольонїзація словянська, але в чорноморських степах вона, як побачимо, була теж тільки розмірно недовгим кольонїзаційним вибігом в спокійнїйшій перерві між степовими бурями турецької міґрації, і новий рух турецьких орд досить скоро примушує словянську людність вертати з степів назад на північ.
Вихідною точкою нового міґраційного процесу були степи Монголії й басейн Амура — правітчина турецьких і монґольских орд. Довгий ряд віків минав, перше нїж натиск зроблений десь над Амуром, передавав ся по тих степових просторах на остатнї свої періферії — в чорноморські і вкінцї — подунайські рівнини, і міґраційна хвиля досягала сеї своєї границї. Але який етноґрафічний переворот мусїв повставати на шляху такої світової міґрації, і які ріжнородні домішки прибирав сей самий міґраційний потік по дорозї! Коли одна частина орди рушала далї, а друга не йшла безпосередно за нею, в покинених просторах розсаджувались зовсїм стороннї етноґрафічні елєменти, і потім поневолї брали участь в дальшім походї її, захопленї її рухом. Вже ся одна механічна причина — horror vacui, що майже так само значить в кольонїзації, як у фізицї, мала величезні впливи, не кажучи за завойованнє примусової переселення і всякі иньші спеціальні причини.
Значної культурної ріжницї не було між тими ріжними елєментами і через те найріжнїйші племена — монґольські, турецькі, угорсько-фінські, іранські, і хто зна ще які — втягали ся в сей вир, затирали ся в нїм, входили в склад нових полїтичних і етнічних конґльомератів. Тому докладне означеннє етноґрафічного складу деяких орд мабуть на завсїди зістанеть ся задачею не можливою до розвязання. Для нас, розумієть ся, вони інтересні в міру свого значіння в нашій історії. Побут одних орд на нашій території часом був дуже короткий, так що вони тільки переходили нашими степами. Иньші зіставались тут на кілька столїть. Через се одні мають більше, иньші меньше значіннє в історії нашої кольонїзації, в культурній і полїтичній історії, хоч майже завсїди значіннє їх тільки неґативне.
Попереднї стадиї сього міґраційного процесу відомі нам дуже недокладно 1). Дещо знаємо про нього головно з джерел хинських.В них же за часи династії Чеу (до 255 p. перед Хр.) згадують ся на півночи, в степах Монґолії кочовничі, розбійничі орди Нin-yung, потім за часів династії Ган (163 перед Хр. -196 по Хр.) звані Hiung--nu, Гун-ну — що по хінськи значить „нужденні раби“ або „раби гун“ (правдоподібно згірдлива перерібка на хинське власного імени сього народу). Сим загальним іменем хинські джерела означають турецькі народи на їх правітчинї (а деякі думають, що ся назва була ще ширшою, обіймала й Монголів). Войовничі, неспокійні орди сї давались сильно в знаки сусїдам, і спеціально Хинцям, особливо коли в II в. перед Хр. орди Гун-ну сполучили ся в одну полїтичну орґанїзацію. Вічні їх напади спонукали Хинську державу збудовати ті велетенські укріплення, що потім разом утворили великий мур (вже при кінцї III в. перед Хр.). Вона загородила свою північну границю системою міст і кріпостей, а заразом, як потім Візантия, шукала способів до ослаблення свого ворога союзами з його ворогами.
Правдоподібно, не без впливу хинської полїтики виникають внутрішнї роздвоєння серед самих Гун-ну. Уже в серединї І в. перед Хр. частина Гун-ну признає над собою зверхність Китая, тим часом як иньша, більше енерґічна шукає собі нового поля дїяльности на заходї і доходить до Соґдіани, до околиць Аральського моря. Се був перший звістнпй похід Гун-ну на захід — вістун пізнїйшої міґрації. Новий такий похід знаємо при кінцї І в. по Хр.: держава Гун-ну тодї розбилась, подїливши ся на північну й полудневу частину, і хинське правительство, опершись на полудневих Гун-ну, що признали його зверхність, і на иньших сусїдів — ворогів північних Гун-ну, знищило в 90-2 p. сих північних Гун-ну і прогнало від своїх границь. Частина тих північних Гун-ну відступає далї на північ, в Алтайські краї, иньша під натиском сусїдів рушає на захід. Так поволї приготовляла ся міґрація, що в IV в. прориваєть ся в Европу і Гунська орда — очевидно, сї старі Хун-ну, на чолї турецько-фінського потока появляєть ся в чорноморських степах 2).
Що гунська орда не була індоевропейською, се видно з оповідань про вигляд Гунів, поданих Ам. Марцелїном, Аполїнарієм Сідонїєм та Йорданом. Хоч в таких обставинах перелякана фантазія має великий вплив на характеристику напастників, одначе в сих оповіданнях не тяжко пізнати реальні ознаки північно-азійської (фінсько-турецько-монґольської, чи урало-алтайської) раси: темні, безбороді широкі тварі, що так само здавались чудними Індоевропейцям, як „конячі лиця“ сих останнїх Хинцям, котрі знов нїчого дивного не завважали в виглядї Hiung-nu. Марцелїн оповідає, що Гуни натинали щоки дітям, аби у них не росло волосє 3), і вони старіють ся безбороді, без жадної краси, подібні до евнухів, кріпкі членами, з товстими шиями, дивні фіґурою, невеликі, подібні до недбало приподоблених до людської фіґури колод. Йордан, повторяючи се оповіданнє, додає, що лиця Гунів були страшенно чорні, якісь нефоремні пляцки, а не лиця, з кропками замісь очей. Аполїнарій Сідонїй теж підносить сей „брак очей“, а при тім завважає широкі щоки та наче придавлені носи, і знов толкує се здогадом, що гунськім дїтям спеціально притискають носи 4). Що до побуту, звістки сучасників малюють Гунів типовими кочовниками, які цїле житє перебували на конї, вічно переходячи з місця на місце, страшні в кінній нерегулярній війнї. В порівнянню з сими „сироядцями“, кочовники — скотарі й ловцї Аляни видавали ся сучастникам „житєм і побутом культурнїйшими“ (mitiores).
Беручи гунський напад в звязку з тим вище згаданими міґраціями Hiung-nu і дальшим походом турецьких і турецько-фінських орд, стає очевидним, що в Гунах маємо перед собою передову орду того турецько-фінського походу. Чи гунська орда була чисто турецька і тільки підбила фінські та иньші народи та потягла їх ватаги за собою, чи в ній помішали ся турецько-фінські елєменти вже на правітчинї, се тяжко сказати. Доказом на те, що Гуни були Турки, а не Монґоли, служить те, що Монґоли аж пізнїйше висувають ся на захід, і в найдавнїйших звістках Гуни виступають однопдеменниками Турків — Ту-кю, як звуть ся вони в хинських джерелах. З другого боку не може бути мови також про одностайно-фінську народність Гунів, хіба тільки про фінські елєменти в турецькій ордї. Популярна-ж своїх часів, а й досї не зовсїм забута ще словянська теорія не має за собою нїчого крім кількох подробиць, що можуть вказувати що найбільше на словянські елєменти в державі Атилї 5).
До Европи вже в I-II в. християнської ери могли доходити вісти про Гунів з західньої Азії, коли вони сидїли вже близько европейських границь. Звідти мабуть переніс їх Птолємей помилкою в околицї Днїпра на своїй мапі. Але тотожність сих Птолємеївих Хунів з Гунами приймають не всї. Певнїйша звістка иньшого ґеоґрафа II в. (т. зв. Діонїсія Періеґета): він уміщує „Уннів“ (???????) на західнім березі Каспійського моря 6). Вірменські письменники знають їх під іменем Гунк. Але близші вісти про Гунів зявляють ся тільки від їх нападу на Ґотів: письменники уміщують тодї Гунів уже недалеко Дону, на північнім сходї і просто на сходї від нього 7). Десь коло 370 p. Гуни знищили Алянів, що сидїли коло Меотиди і на лївім боці Дону, силу їх вирізали, иньших прилучили до себе і з збільшеними силами кинулись на Остроґотів 8).
Старий король Германаріх стратив відвагу від сього нападу й не сподіваючись оборонитись, сам себе вбив, аби не бачити упадку держави. Його наступник Вітімер, притягнувши до помочи ватаги Алянів і Гунів, що не тримались головної орди, розпочав був війну з Гунською ордою, але наложив у ній головою. Остроґоти по сім стратили охоту до дальшої боротьби й переважна маса їх рушила далї на захід, над Днїстер (десь мабуть на середнїй, далї від моря). Также нещасливо випала проба боротьби з Гунами й для Візіґотів: Гуни обійшли їх міцний табор над Днїстром, уряджений їх старшиною Атанаріхом, і той рушив тодї на північ в Карпатські (семигородські) гори, „в Caucaland“ 9), вигнавши звідти тубильцїв. Але головні маси Візіґотів, не знаходячи собі вигоди в гірських долинах, рушили за Дунай і випросили у імпер. Валєнта дозвіл оселити ся в Тракії (376). За їх прикладом пішли й Остроґоти; не перепущені римськими властями, вони силоміць перейшли Дунай. А кілька років пізнїйше прилучив ся до них і Атанаріх, запеклий ворог Риму, що був закляв ся не ступати на римську землю, але мусів забути в бідї сю клятву 10).
Иньша частина Остроґотів зісталась в чорноморських степах під, зверхністю Гунів. Вони, по словам Йордана, заховали свою самоуправу, свого короля, тільки він був обовязаний до послушности Гунам. Та мабуть натиск азійських орд давав себе сильно відчувати тепер в чорноморських степах, і згодом маси Остроґотів пересовують ся звідти на захід в подунайські рівнини. Коли се стало ся-не знаємо, бо взагалї відомости наші про тутешнї відносини бідні; тільки вже в 1-ій пол. V в. бачимо сих Остроґотів на середнім Дунаю. Інтересний епізод з сих часів-се боротьба їх з Антами, та про неї буде мова потім. На Чорноморю лишились лише останки Ґотів 11). Одна кольонїя зістала ся в Криму, де Ґоти зайняли вкінці край на північнім згірю Яйли та на побережу, й істнували довго-останки їх були там ще в XVIII в. Иньша частина з Криму, по словам Прокопія, перейшла на кавказький берег, де бачимо їх в VI в. коло Керченської протоки, під іменем Ґотів-Тетраксітів. Є звістки ще про значну готську кольонїю на нижнїм Дунаю, коло Том (Кістенджі) 12). Тим закінчила ся фактична історія Ґотів на нашій території 13).
За Ґотами посувалась в середно-дунайські степи й иньша чорноморська людність: Герули, Аляни, й самі гунські орди. В V в. застаємо головну орду гунську вже на просторони між Дунаєм і Тисою — на колишнїй території Язиґів. Звідси Атиля збирав дань з Римської держави. На жаль, поза відносинами до Римського цїсарства про Гунську державу знаємо дуже-дуже мало. Про Атилю оповідав римський посел візантийському, що він „панує й над островами океану і крім цілої Скитії ще й з Римлян бере дань 14). З сих загальних слів, розумієть ся, не можна докладнїйше означити простір гунської держави, хоч то й пробували робити 15). Над чорноморськими ордами і над иньшою степовою людностю гунська орда могла мати зверхність, певну моральну перевагу: може обовязувала її й більш реальним обовязком помочи; може збирала з деяких сусїднїх народів дань, як брала з Римлян. Та докладнїйше щось уставити тут не можна; навіть залежність чорноморських орд від Гунської держави в тій добі не так певна і постійна. Бачимо, що деякі з сих чорноморських орд гунська орда тільки ще підбиває, а деякі з них виломлюють ся й піддають ся під римську зверхність. Батько Атилї перед смертю мусїв воювати з придунайськими ордами, що піддались Римлянам. Орда Акацирів, що жила в околицях Волги, тільки з приводу особистої образи одного з своїх старшин від Римлян добровільно піддала ся Атилї і він настановив тодї одного з своїх синів над ними й „над иньшими народами, що живуть в припонтийській Скитії“ 16). Се все не вказує, як бачимо, на якийсь сильнїйший, міцнїйший полїтичний звязок в самих степах; тим меньше можемо говорити про народи, що жили далї на північ.
Зі смертю Атилї (453) розірвавсь і той слабий звязок що лучив ріжні племена й орди під його властю. Проти синів його, що мали подїлити батьківську власть, піднялось повстаннє серед народів середнього Дунаю. Про иньших не чуємо: в дальших сторонах очевидно, не було чого й підіймати повстання, бо та проблематична залежність від Атилєвої орди, яка могла тут бути, сама собою зникла певно з його смертю. Повстаннє вибило гунську орду з середнодунайських країв, що перейшли в руки головно Ґерманцїв: Ґепіди опанували колишню Дакію, Остґоти перейшли в Панонїю. Частина Гунів осїлась на правім боцї Дунаю — в т. зв. Малій Скитії (Добруджі), та в римських провінціях, під римською зверхністю. Частина пішла за Дунай, в чорноморські степи. Йордан каже, що їх орди мешкали тут коло Днїпра; та трудно покладатись на докладність його відомости, що то була як раз орда Атилї 17).
Але гунська орда Атилї була тільки передовим полком того мішаного, турецько-фінського переважно, кочового потоку, що плинув Слїдом за нею чорноморськими степами,-плинув довго й поволї, то спиняючись і перериваючись, то прориваючись наглим натиском серед безнастанної боротьби самих орд між собою і з оселими сусїдами, де не раз розбивали ся й гинули цїлі орди без слїду.
В звістках сучасників безпосереднїм наступником по гунській ордї Атилї виступає болгарська. Вона звістна вже в кінцї V в., й імя Болгарів уважалось сучасниками мов би другим, новим іменем гунської орди Атилї; порівняннє звісток письменників V-VI в. виказує се цїлком певно. В дїйсности се могли й не бути як раз Гуни Атилї, а котрась з орд, що була перед тим під гунською зверхністю; могла якась Атилєва орда стати й на чолї й якихось нових орд та надати їм своє імя. Останки мови дунайських Болгар (особливо особисті імена й титули), а також звістки про їх побут не лишають в кождім разї сумнїву, що ся орда була турецька, або принаймнї стояла під дуже сильними впливами турецької культури 18). Могли бути в нїй елєменти фінскі, але в дунайській ордї Болгарів вони себе не проявляли так як в її північній, волжській галузи, що осїла ся на фінськім ґрунтї уже по своїм відлученню від західньої (пізнїйшої дунайської орди) 19).
Перед своєю міґрацією над Дунай Болгари звістні нам над Меотидою. Вірменський ґеоґраф VII в., сучасник переходу Болгарів за Дунай, оповідає, що Болгари прибули на устє Дунаю з азовсько-кавказьких країв, і там було їх чотири орди: Купи-Болгар (Болгари кубанські), Дучі-Булкар, Огхондор-Блкар, Чдор-Балкар 20). Візантиєць Теофан, що писав сто лїт по переходї Болгар за Дунай, знав в дунайських краях Болгарів Унуґундурів і Котраґів 21), і в сих іменах пізнаємо відомих в візантийських джерелах від VI в. Кутурґурів та Онуґурів (инакше — Унуґурів, Утурґурів, Унуґундурів,-(вірменські Огхондор, в иньших джерелах Woghchoudor, Vghndur, Венантар). В VI віцї Кутурґури сидїли на правім боцї Дону, Утурґури за Доном, над Меотидою 22). Сучасник Йордан, правда, відріжняє Болгарів від сих гунських народів Меотиди та уміщує Болгарів на північ від них; але як порівняємо його слова про напади Болгарів на Візантію з звістками Прокопія, що сї напади йшли від Кутурґурів, то переконаємось, що тут іде мова про те саме: очевидно Кутурґури, проминені у Йордана, звались инакше Болгарами — може по імени головної орди.
В вірменській історії (у Мойсея Хоренського) Болгари виступають вже десь в III в. 23). Перші напади Болгар на Візантию відомі з V в.: Теодоріх стрів їх в Мезії ще перед своїм походом на Італїю, отже перед р. 487, й побідив там 24). Почавши від кінця V в. болгарські напади на візантийські землї повторюють ся майже без перестанку; придунайські Словяне беруть теж участь в сих нападах 25). Всередині VI в. Болгарам Кутурґурам Візантия давала значну річну данину (?????), але вони все неустанно пустошили придунайські землї, „заразом вороги й союзники“, як характеризує їх Прокопій 26). Вже тодї (в серединї VI в.) частину їх оселив Юстінїан в Тракії, напустивши на них Утурґурів і тим примусивши до міґрації. Иньша частина їх прилучилась до Аварів і з ними трохи пізнійше еміґрувала на середнїй Дунай. Решту опанувала турецька орда, одна з тих орд „з під Золотої гори“ (Алтай), ще в серединї VI в. підбивають собі прикаспійські орди 27).
Під натиском сих орд розбили ся болгарські орди, десь при кінцї VI чи на початку VII в. Частина їх відступає на північ, де пізнїйше, в IX-Х в., бачимо Болгарську державу на середнїй Волзї та Камі. Частина під назвою Чорних Болгар лишаєть ся коло Меотиди. Частина рушає далї на захід та на якийсь час оселюєть ся в т. зв. Углу, '??????, між Днїстром і Дунаєм, „в безпечнім і неприступнім з усїх боків місцї“, захищенім багнами й ріками 28).
Якийсь час ся західня орда підлягала зверхности Аварів 29). В 630-х р.р. вона звільнила ся від них і вступила в союзні відносини з Візантиєю 30). Але й сї відносини тривали недовго. Далї сї західнї Болгари починають з-за Дунаю пустошити візантийські землї, а коло 670 p. під проводом Аснаруха осаджують ся на південь від Дунаю. Підбивши собі тутешнїх „сїм племен“ словянских 31), засновують вони болгарську по імени, словянську в дїйсности державу, де ся болгарська орда за кілька поколїнь зовсїм пропадає в масї словянських осадників.
Орда Аварська (Обри нашої лїтописи) була безперечно турецького кореня — близькі свояки й соплеменники Гунів. Вони й звуть ся в джерелах Аваро-Гунами: Вар-Гуни, Вар-Хонїти, і таке племя обмонголених Турків: Уар-Гуни досї звісне в західній Монголїї 32). Але похід Аварів на захід був результатом уже пізнїйших етнїчних переворотів в центральній Азії, нїж гунський-коли на місце Гунів з посеред турецьких племен виступає на перший плян племя східнїх Турків Турками вони самі себе називають в недавно відкритих цїкавих памятниках їх держави (VIII в.) в басейні Орхона, в Монголії 33). Як симптом нового етнічного перевороту в центральній Азії зявляєть ся тодї вперше Аварська орда. На границях Европи вона згадуєть ся ще в серединї V в. Натиснула зі сходу Савирів (в прикавказьких краях), сама натиснена турецькими ордами середньої Азії, „народами з над океану, що покинули свою землю за для великого туману і ґрифів, ще поїдали людей“. Авари натисли на Савирів, ті на своїх західнїх сусїдів (між ними Оноґурів). Се було повтореннє тієї історії, яку оповіли тисячу лїт перед тим грецькі письменники про нахід Скитів. Перебившись нарешті між прикаспійські орди. Авари зіставались в серединї VI в. якийсь час в сусїдстві Савирів 34). Потім натиск на них східнїх Турків, що уважали Аварів „своїми рабами-утікачами“ 35), був причиною дальшого походу Аварської орди на захід. В 60-х рр. VI в. (558 р. по Менандру) Авари завязують зносини з Візантиєю: жадають і собі річних „дарунків“, які поберали від Візантиї Болгари, та рекомендують себе, як найсильнїйший і найбільш воєвничий нарід. Сей „союз“ в Візантиї прийнято, бо, як поясняє історик: „для Візантиї було-б однаково користно — чи то-б Авари перемогли, чи би їх побито“. Довідуємось, що Авари після сього воювали з Савирами й Утурґурами, далї з Словянами — Антами 36). На заклик цїсаря Юстінїана Авари ходили походом на Франків, потім беруть участь в боротьбі Льонгобардів з Ґепідами на середнім Дунаю (567). Винищивши Ґепідів, Авари оселюють ся на їх місцї, разом з своїми подорожніми товаришами — Болгарами-Кутурґурами. Так було у Аварів умовлено вперед з Льонґобардами, що територія Ґепідів має припасти Аварам. Але Льонґобарди слїдом рушили в Італію, і Авари зістали ся панами всієї середнє-дунайської рівнини (568). Сим розпочинаєть ся нова епоха в історії Аварської орди. З своїх наддунайських осель розпочинають вони свої страшні пустошення візантийських земель, що тягнуть ся потім з певними перервами в VI, VII і VIII в. і роблять з Аварів найстрашнїйшого ворога Візантиї та инших сусїдів. Про відносини їх до Словян взагалї будемо мати нагоду говорити ще низше. Тепер же нам треба глянути на результати словянського розселення, що розвивало ся серед рухів сих орд.
Примітки
1) Головнїйша лїтература: Bitter Die Erdkunde von Asien I (1832) c. 190-6, 241-3, 850-2. Neumann Die V?lker des s?dl. Russlands (1849) гл. II. Іоакинвъ. (Бічурін) Собраніе свЂдЂній о народахъ обитавшихъ въ средней Азіи в древнія времена, 1851, І c. 76 і далї. Wylie History of the Heung — nu in their relations with China (Journal of the Anthropological Institute, 1873 i 1875). Ujfalvy Les migrations des peuples et particulierement celies des Touraniens, 1873, c. 83 i далї. Richthofen China, 1877. Веселовскій НЂсколько новихъ соображеиій Ж. М. Н. II. 1882, IX. Tomaschek ор. c.-Sitzungsb. т. 116 c. 755, 759-60. Howorth Some notes of the Huns (Actes du VI congr?s internationale des orientalistes, IV, 1885). Cahun Introduction ? I' histoire de I' Asie. Turcs et Mongols des origines ? 1405, 1896 і йогож Les revolutions de l' Asie (Lavisse et Rambaud Hist universelle II c. 884 і далї). Аристовъ Замітки объ зтническомъ соста†тюркскихъ племенъ й народностей (Живая Старина, 1896). Zaborowski Huns, Ougres, Ou?goures (Bulletins de la Soci?t? d' Antropologie,-1898). Hirth ?ber Wolga-Hunnen und Hiungnu (Sitzgb. der bayer. Ak., 1899). Иностранцевъ Хунъ-ну й Гунны(Жив.Старина, 1900, біблїографічний огляд питання). Shiratori Sinologische Beitr?ge zur Geschichte der T?rkv?lker (Изв. Акад. Н. 1902, т. 17). Franke Beitrage aus chinesischen Quellen zur Kenntnis der T?rkv?lker und Skythen Centralasiens (Sitzungsb. d. Berliner Ak. 1904).
2) Що Гуни IV в. — се Гун-ну хинських істориків, таку гадку висловив ще в XVIII віцї славний французький оріенталїст Деґінь — Deguignes M?mоіrе sur I' origine des Huns et de Turcs, 1748 i Histoire g?n?rale des Huns, des Turcs et des autres Tatares Occidentaux, 1756-8. Тільки він не робив ріжницї між Монґолами й Турками, і до сих „західнїх Татар“, як їх називав, зачисляв і Гунів.
3) Се, розумієть ся, хибне обясненнє безбородости.
4) Аміан XXXI. 1. 2; Йордан гл. 24; Апол. Сідонїй вид Baret,с. 604. Аналїз етнольоґічних звісток про Гунів у Васїлєвского Ж. М.Н. П. 1882, VII.
5) Головним заступником словянської теорії тепер росийський історик Іловайский — див. його Разысканія о началЂ Руси 2 вид. 1882, Дополнительная полемика по вопросамъ варяго-русскому й болгаро-гунскому, 1896, і Вторая дополнительная полемика, 1902 (там же вказівки на полемічну лїтературу — головне місце в нїй займає критика Васїлєвского на теорії Іловайского в Ж. М. Н. П. 1882, VII і 1883, IV:О мнимомъ славянст†Гунновъ, Болгаръ и Роксоланъ, Еще разъ о мнимомъ славянст†Гунновъ).
6) Птолємей III. 5. 25, Періеґет-Geogr. Graeci min, II. c. 49.
7) Аґатій V. 11, Прокопій De b. G. IV. 5, Йордан c. 242. Оповіданнє Пріска про перехід Гунів в Европу через Керченську протоку, перейняте сими письменниками, зявилось або непорозуміннєм або з якогось поменьшого походу.
8) В хінській лїтописи оповідаєть ся, що се стало ся трома поколїннями перед половиною V в. — Гуни напали на край Соктак, над великим морем, де жили давнїйше Antsai, вбили короля і запанували над тутешнїм народом. Про похід Гунів в Европу Wietersheim-Dahn Geschichte der V?lkerwand. II c. 12 і далї, Hunfalvy Ethnologie von Ungarn c. 70 i далї, L. Schmidt Gesell, d. deut. St?mme. Иньшу лїтературу див. Dahn-Wietersheim 11 c. 517. Взагалї по перестарілих працях Ам. Тєрі і Феєра сильно почуваєть ся брак докладної студії про гунську міґрацію в Европі.
9) Ad Caucalandensem locum altitudine siluarum inaccessum et montium (Аміан XXXI. 4. 13). Се імя де які обясняють з нїмецького Hauhaland = Hochland, иньші ставлять в звязок з дакійським народом Caucoenses і з подібними іменами як ????????, ??????? на Хіосї — Томашек Die alt. Thraker, Sitzgb. т. 181 c. 90-1. Текст Аміана нам інтересний тому, що Карпати і в наших лїтописях звуть ся Кавказькими горами-Іпат. c. 2 і 499.
10) Аміан XXXI. 3-4, 5 § 8, Зосим IV. 20,26, c. 6, Йордан c. 24-5.
11) З великої лїтератури про сї ґотські останки згадаю: Куника О запискЂ готскаго топарха (Записки петерб. академіи т. 24), Васильевского Житіе Іоанна Готскаго (Ж.М.Н.П. 1878, І), Tomaschek Ethnologische Forschungen, І — Die Goten in Taurien, 1881. Braun Die letzten Schicksale der Krimgoten, 1890 (Jahresbericht der Reform. B?rgerschule in Petersrsburg). B. Loewe Die Beste der Germanen am Schwarzen Meere, 1896.J.Ziegler und de Krimgoten (Paul u. Braune Beitr?ge, 1902), Die Krimgotenfrage (Indogerm. Forschungen, 1902). G?tze Die Krimgoten (P. B. Beitr?ge, 1901).
12) Прокопій De bello Got. IY. 5, De aedificiis ed. Bonn. p. 262, Йордан гл. 51, Valafridi Strabonis De rebus ecciesiasticis 7. Найбільше відомостей маємо про кримських Ґотів; до 80-х рр. XV в. мали вони свою полїтичну орґанїзацію, центром її був теп. Манкуп (давн. Теодоро), аж 1475 p. завойовали його Турки, а ґотська епархія перестала тут істновати тільки в 2-ій пол. XVIII віку. Ще в XVI в. подорожник Бусбек записав значне число нїмецьких слів від тутешнїх Ґотів; пізнїйше вони потатарились чи потурчились. Останки їх бачать у виведених за імп. Катерини з Криму в околицї Маріуполя Татах. Звістки про кавказьких Ґотів далеко біднїйші; Лєве в згаданій працї, звівши згадки про них, думає, що останки їх доховались на Таманськім півострові до кінця XIII в., але сї звістки занадто загальні, щоб на них можна було-б оперти ся з певностю. Назву кавказьких Ґотів — Тетраксітів звязують з Таматархою — Тмутороканю (Васїлєвский, Лєве). До котрихось з сих Ґотів належить згадка Слова о полку Ігоревім про „ґотських красних дїв“; звичайно думають на кримських, але супроти зібраних Лєве відомостей з більшою правдоподібностю можна думати про таманських. Дунайські Ґоти (про них особливо у Лєве, Die Reste гл. V) заникають найскорше: по IX в. нема про них нїяких звісток.
13) Дальше — вже більш фантастичне продовженнє становить т. зв. ґотська теорія початку Руси — про неї будемо говорити на своїм місцї.
14) Пріск-Hist. gr. min. І p. 312=ed. de Boor (Excerpta de legationibus) І с. 141.
15) Нпр. Вітерсгайм не вагав ся признати, що фінські, словянські й деякі германські народи між Понтом і Балтийським морем підвластні були Атилї (II с. 240).
16) Пріск — Hist. gr. min. p. 276 і 298 (ed. de Boor p. 120 i 130). Не доводить нїчого й факт походу Гунів колись (?????) на Персію (ib. с. 312): не знати, чи була то як раз орда Атилї, та й у такім разї сам похід не доводив би ще істновання якоїсь тїснїйшої орґанїзації в чорноморських степах.
17) Йордан сар. 50-2, пор. Prisci p. 345-6 Hist. gr. min. (ed. de Boor p. 587). Йордан каже про Гунську орду, що вона зайняла „eas partes Scythiae, quas Danabri amnis nuenta praetermittit, quam lingua sua Hunni var appelant. Варіянти мають: Danubria i Danubii, давнїйше читалось Danubii, і се імя боронять декотрі з огляду на те, що сини Атилї виступають коло Дунаю (Йордан і Пріск 1. с.), але могли орди сидїти й коло Днїпра (розумієть ся — нижнього). Давнїйше читали разом: Hunnivar і бачили тут якусь місцевість, навіть Київ. В дїйсности се фінська назва ріки: уже в виданю Момзена вказано на угорське var = ріка; про се статя Мункачі в угорській Ethnographia 1897: A Dnjeper foly?nak huszu „Var“ neve (Гунське імя „Var“ ріки Днїпра). З сим словом очевидно стоїть в безпосереднїй звязи турецька назва Днїпра „Варух“ у Константина Порфир. De adrn. 38 (давнїйше бачили в нїй попсоване „Борістен“, нпр. Ґрот, Васїлєвский).
18) Рід „Дулу“, з якого мала походити княжа династія дунайських Болгарів, звісний у Турків ще на правітчинї-Аристовъ ор. с. с. 297.
19) Лїтература про початки Болгарів була вказана в 2 вид. Перегляд її — Шишмановъ Критиченъ прЂгледъ на въпроса за произхода на прабългаритЂ (Сборникъ. за народни умотворения, XVI-XVII, 1900). Про „Чорних Болгарів“ див іще Westberg Fragmente des Toparcha Goticus с. 102 і далї, Къ анализу гл. 5 і Marquart op. c. с. 503.
20) Користаю з статї вірменіста Патканова в Ж. М. Н. П. 1883, III (Изъ новаго списка географіи, приписнваемой Моисею Хоренскому), де подані тексти з обох верзій (коротшої і ширшої) вірменської перерібки Птолємея, надписуваної іменем вірменського історика Мойсея Хоренського.
21) Theophanes ed. de Boor p. 356: ?'?????????????? ????????? ??? ????????, Цайс (с. 713) уважав форми Унуґури, Унуґундури і Утурґури ріжними відмінами одного й того самого імени; се о стільки правдоподібно, що сї відміни не виступають разом. Недавно Мункачі (Munk?csi Ursprung des Volksnames Ugor — Ethnolog. Mittheilungen aus Ungarn t. V) обясняв імя Оґондурів як plur. від ogur, ugur (назви західнїх Турків й Уйґурів).
22) Про Кутурґурів Procopii De bello Got. IV. 5, 18, про Утурґурів ib. IV. 5. Прокопій називає їх Гунамн, але в його устах се означеннє не має великої цїни, бо імя Гунів уживає він дуже широко, зачисляючи до них і Кімеріїв. В текстї Йордана, що вичисляє: Altziagiri, Saviri, Hununguri, Цайс поправляв Altziagiri на Cutziagiri (с. 715), але між варіантами видання Момзена нема нїчого подібного.
23) Згадана статя Патканова с. 25.
24) Ennodii Panegyricus Theoderico regi dictus с. V i XII-Monumenta Germaniae hist., auctorum antiquissimorum t. XI.
25) Сї напади вичислені у Мілєнгофа, де вибрані й місця з джерел — II с. 379.
26) De b. Gothico VI. 5 і 18, Йордан гл. 5.
27) Менандр — Hist. gr. min II p. 87-9 (ed. Bonn p. 401 i 404).
28) Коли саме оселила ся вона тут, не знати. Теофан і Никифор кладуть се вже на другу половину VII в., але в їх оповіданню стягнено в кілька лїт те, що дїялось протягом столїтя.
29) Теофан р. 357.
30) Теофан р. 358, Никифор p. 34.
31) Никифор Opera hist. ed. de Boor p. 24.
32) Його звязують з назвою ріки Уар або Угар в Алтайській системі-Арістов с. 310, але ми тільки що (с. 157 прим. 2) бачили, що се імя було дуже широко розповсюднене взагалї. Більше про Аварів див. у Цайса, Гунфальві, цитовані статї Cahun-a і Арістова.
33) Про Турецьку орду — Ту-гю чи Ту-кю хинських джерел й її історію крім цитованих вище праць (с. 151) див. іще розвідки в Inscriptions de l'Orkhon d?chiffr?es par V. Thomsen, 1896, Barthold Die historische Bedeutng der altt?rkischen Inschriften, у Радлова (Radloff) Die altt?rkische Inschriften, Neue Folge, 1897, Chavannes Dokuments sur les Tou-Kiue (Turc) occidentaux, 1903. Давнїйша історія Турків відома з хинських джерел, де їх знають від початку VI в. по Хр. і уважають потoмками Хун-ну, а вітчиною їх-золоті гори, Алтун-їш. Коло 600 р. вони роздїлюють ся на західню й східню орду. Історію східнїх Турків в VIII в., їх суспільного устрою й культури поясняють нам ті написи з басейна Орхона.
34) Те що Менандр каже потім про Аварів, нїби про новоприхожу якусь орду, не знаходить собі потвердження, та й ся фраза взагалї риторична — Hist. Gr. m. т. II p. 4 (ed. Bonn. p. 283, ed. de Boor p, 442.)
35) Менандр с. 86-9.
36) Ibid. p. 4-6.
IV. Словянська кольонїзація і турецький натиск.
Велике словянське розселенне:
СЛЇДИ РОСПРОСТОРЕННЯ СДОВЯН ПЕРЕД ВЕЛИКОЮ МІҐРАЦІЄЮ. ВЕЛИКЕ СЛОВЯНСЬКЕ РОЗСЕЛЕННЄ, РОСПРОСТОРЕННЄ НА ЗАХОДЇ І НА ПОЛУДНЇ, СЛОВЯНЕ В ЧОРНОМОРСЬКИХ КРАЯХ, НА БАЛКАНСЬКІМ ПІВОСТРОВІ І НА СЕРЕДНЇМ ДУНАЮ, СЛОВЯНЕ НА СХОДЇ.
Період мандрівок турецьких та турецько-фінських орд, від походу Гунів почавши — се час розвою словянської кольонїзації на нашій території. Переходячи з черги до неї, ми насамперед дамо загальний погляд на словянське розселенє взагалї, скільки того треба для розуміння спеціально східно-словянського розселення, і перейдемо до сього останнього.
Почнемо від слїдів ранїйших словенських мандрівок на полудневий захід. Вище ми означили, на скільки се можливо докладно, прасловянську територію. В довгім рядї віків, розумієть ся, мусїли траплятись певні переміни в границях сїєї території, в звязку з історією кольонїзації її близших сусїдів. Поодинокі ватаги або й цїлі „колїна“ та племена словянські могли відриватись від головної маси й пересуватись далї на захід і на полудень — в чорноморські околицї, чи за Карпати 1). Слїди таких словянських кольонїй бачать в ріжних хороґрафічшіх назвах за границями прасловянської території, що звучать як словянські — особливо за Карпатами (як Pelso, Плесо — Блатенське озеро, p. Ulca, Urbas, Bustricius, а особливо Tsierna = Черна, місто на устю р. Черни до Дунаю, передане в сїй формі вже в написи II в.), далї в ріжних слїдах словянських стичностей з римським світом, і т. и. 2). Всї такі слїди одначе не певні; нпр. всї ті нїби словянські хороґрафічні назви можуть бути простими созвучностями. Се одначе не значить, що словянські кольонїзаційні походи перед розселеннєм не були самі по собі можливі. Напр. т. зв. Певтінґерова мапа, що була уложена в IV в., але на підставі, як тепер доводять — старої мапи Аґріпи, І в. по Хр., уміщує ґрупу Венедів на північний захід від Карпатів, осібно від иньших Венедів, на сходї, віддїлених від сїєї передової ґрупи Бастарнами, а знов другу ґрупу Венедів між Дунаєм і Днїстром, на полудень від Карпатів 3). Може маємо тут реальні слїди таких кольонїзаційних екскурсій перед великим розселеннєм. Їх можна б поставити в звязку з ослабленєм тракійської й бастарнської людности в карпатських краях в III в. та з її війнами та нападами на Римську державу. Але загалом по за такими спорадичними й не зовсїм певними що до свого значіння вказівками ми досї не маємо відомостей про Словян на заходї й полуднї поза границями їх вітчини аж до великого розселення і досить трудно припустити перед нею якісь більші масові рухи словянські їх в сих напрямах — на захід і полудень.
Велике словянське розселеннє наступило в звязку з рухом ґерманських народів; на полуднї крім того рішучий вплив на неї мав похід турецько-фінських орд.
Коли справедлива наведена вище гадка, що натиск Словян і Литовцїв зі сходу був одною з причин, що привели східнїх Ґерманцїв до мандрівки з басейнів Одри й Висли на Дунай і Чорноморє, то очевидно, що за ґерманською міґрацією на полудень мала зараз наступити словянська міґрація на захід, в покинені Ґерманцями простори. Та хочби й не було сього словянсько-литовського впливу на вихід Ґерманцїв, то сей вихід сам мусїв викликати словянське розселеннє в західнїм напрямі: коли в сусїдстві на заходї зявились порожнї краї по них, се не могло не звабити Словян до їх залюднення, до розселення в сїм напрямі. Початки ґерманської міґрації падають на другу половину II в. по Хр. (мандрівки Вандалів); Ґоти еміґрують не пізнїйше як на початку III в. От на III вік і повинні ми положити початки масового словянського походу на захід. Та розселеннє се йде повільно, без розголосу. То не були воєвничі ґерманські ватаги, що своїми нападами на римські землї робили стільки гуку в історії; Словяне займали переважно порожнї землї; конфлїкти між словянськими приходнями й Ґерманцями, які зіставались іще в сих землях, не прибирали більших розмірів, а головно — проминули без уваги. Йордан в VI в., говорячи про Словян на Дунаю й Чорноморськім побережу, все ще кладе границею Ґерманії й Сарматії Вислу й мовчить про Словян на Одері та Ельбі. В иньших памятках, що йдуть з тих часів, Ґерманцї все ще уважають ся панами земель на захід від Висли; про Словян не чути 4). Тільки припадково, описуючи мандрівку Герулів на початку VI в. з середнього Дунаю до Данїї, сучасник Прокопій згадує вже цїлий ряд словянських народів на тій дорозі, очевидно — в карпатських краях і в басейні Одера. Одначе й тодї ще словянська міґрація не опанувала всеї території: в басейнї нижньої Ельби. Герули перейшли велику пустиню, нїм прибули на балтийське побереже, до Варнів і Данів 5).
Докладнїйші відомости про словянське розселеннє на заходї починають ся тільки з орґанїзацією західно-словянської держави під проводом Сама, в 2-ій чверти VII в., і з початком війн Словян з Франкською державою. Але сучасник сих війн, письменник VII в. при тім говорить про полабських Словян як про давнїх уже осадників 6). Тодї вже західнї Словяне опанували басейн Ельби до Заалї та Айдера, краї на Молдаві й Мораві. Перехід Маркоманів в Баварію (на початку VI в.) дав їм можливість свобідно розселюватись і в краях горішньої Ельби. На сходї ся західня словянська кольонїзація операла ся о західнї Карпати, на заходї поодинокі словянські кольонїї заглублялись в Турінґію, Франконїю, Баварію. На полуднї — на середнїм Дунаю, коло Віденського лїсу, осади західно-словянскої кольонїзації сходили ся з полуднево-словянськими. За недостачею инших відомостей про тутешне розселеннє тільки лїнґвістичні відміни дають можливість протягнути межу між кольонїзацією західньої галузи — Чехів, Моравів, Словаків, і полудневою ґрупою — Словянами подунайськими.
На полуднї Венеди Певтінґерової мапи становлять найдавнїйшу історичну вказівку про словянську міґрацію на полудневий захід попід північним згірєм Карпатів. Але масова нїмецька кольонїзація IV в. в карпатські й подунайські краї мусїла перервати сей словянський похід, як що він і розпочав ся. В остґотській традиції маємо память про се. Германаріхове панованнє над Словянами правда, зовсїм мітичне. За те більш ознак автентичности має оповіданнє Йордана про війну Вінїтара, короля тих Остґотів, що лишились під зверхністю Гунів, з Антами й їх „королем“ Бозом (чи Божом). Йордан оповідає, що Вінїтар, „не хотячи підлягати гунській зверхности, став відтягатись по малу й хотячи показати свою відвагу, рушив з своїм військом на краї Антів“, і побив їх 7). Хоч як непевні Йорданові (чи Касіодорові) конструкції тодішньої ґотськоїі сторії 8), самий конфлїкт Остґотів з Антатами в тих часах має всі прикмети автентичности. Тільки він тут хибно витолкуваний. В тодїшніх обставинах по упадку держави Германаріха, коли самі Ґоти під натиском Гунів мусїли посувати ся на захід, не до далеких завойовань їм було, і в сїй війнії я бачу слїд словянського розселення, що зіткнулось з Ґотами на полудневім заході. Ся кольонїзація виходила не з західнїх осад — прикарпатських, а з антських, значить полуднево-східнїх (українських). Важнїйшого значіння сам конфлікт не мав: Гуни взяли Антів в оборону проти Готів і за помічю вірних Гунам Ґотів знищили Вінїтара.
Гунський рух, розбитє Алянів і Ґотської держави, мандрівка германських народів і степових орд на захід взагалї не могли не розворушити, не втягнути в свій вир сусїднїх Словян, жадних нових просторів для своєї стисненої в правітчинї людности. Досить правдоподібна гадка, що словянські ватаги брали участь уже в походї Гунів на середнїй Дунай 9), хоч виразних слїдів присутности Словян в гунськім походї не маємо, крім кількох слів, донесених з гунського табору, що звучать по словянськи 10). Зате зовсїм певно можна сказати, що зараз по винищенню Алянів, з походом на захід Ґерманцїв і самих Гунів, розпочала ся словянська міґрація на полудень: се був момент найбільше здатний до того, здатнїйший навіть від часів по розбитю Атилї, коли вибиті з над Дунаю гунські орди відступили в чорноморські степи, а зі сходу сунули нові орди.
В 1-ій пол. VI в. словянська кольонїзація опанувала вже басейн Дону і присунулась до Азовського моря. Прокопій, описуючи народи над Меотидою, говорить, що за гунськими народами, котрі сидїли по обох боках Меотиди, „далї на північ сидять несчисленні народи Антів“ 11). Разом з тим Словяне займали й західню частину чорноморських степових просторів: Йордан в своїм ґеоґрафічно-етноґрафічнім оглядї східньої Европи західньою границею словянської кольонїзації кладе Дунай. „Численний нарід венетський, каже він, сидить на північних згірях Карпатів від верхівя Висли, на незмірних просторах, поділяючись на Словян і Антів; Словяне сидять (по Дунаю) від м. Новіодуну і Мурсійського озера до“ Днїстра і на північ до Висли, Анти-ж понад луком 12) Чорного моря від Днїстра до Днїпра“ 13). Сї звістки Йордана потверджує й Прокопій; він згадує, що „Словяне й Анти мешкають за Дунаєм, недалеко від берега“ 14).
Розумієть ся, кольонїзація таких великих просторів, хочби й ріденька, не могла бути результатом кількох років. Очевидно початки її треба відсунути що найменьше в першу половну V в. Гадка, що імпульс полудневій славянській кольонїзації дали доперва Авари 15), нїяк не може устоятись. Коли на початку другої половини VI в. Авари зявились в чорноморських степах, словянська кольонїзація Чорноморя була вже в повній силї й здобувала собі дорогу за Дунай.
Присунувшись на Дунай, Словяне не могли зістатись пасивними свідками нападів на Візантию ріжних степових орд, що виступають в чорноморських степах по упадку держави Атилї. Ще Таціт знав пограничних з Германцями й Фінами Словян як великих забіяк, що нападали й розбивали в сусїднїх горах та лїсах 16). Мандрівки і стрічі з степовими ордами могли тільки розвинути далї сей воєвничий, неспокійний характер. Дуже правдоподібно, що Словяне брали участь в нападах болгарських орд на задунайські землї вже з кінцем V в.; джерела, своїм звичаєм, говорять про самих головних участників — Болгар, і тільки про пізнїйші походи — напр. 559 p. можемо з порівняння ріжних джерел напевно довідатись, що там брали участь і Болгари і Словяни 17). Певно, Словяне робили такі розбійничі напади й на власну руку. Прокопій каже, що „від початку пановання Юстінїана (527 p.) Гуни (Болгари), Словяне й Анти майже що року страшенно нищили Ілїрію і всю Тракію, всї землї від Іонїйського моря до константинопольських передмість, Еляду й Херсонес“. Особливо звернув на себе увагу напад 551 p., коли прийшло „словянське військо, якого не бувало“, так що Юстінїан мусїв звернути проти Словян війська призначені для походу в Італїю, але Словяне ухилили ся від рішучої битви. Потім знаємо великий похід Болгар і Словян 559 p., коли вони обступили самий Константинополь, виратований одначе Велїзарієм 18).
Сї походи промощують дорогу словянській кольонїзації за Дунай. Першу виразну відомість про таку кольонїзацію маємо тільки з третьої чверти VI в. у Іоанна з Ефесу. Оповівши про словянську руїну на Балканськім півострові по смерти Юстіана, він каже, що Словяне, користаючи з тодїшнїх клопотів Візантиї на сходї, свобідно оселялись на візантийських ґрунтах: напавши по його словам в 580 p. на Візантию, вони „сидять і по сей час (585) спокійно, без страху й клопоту в римських провінціях“ 19). Але очевидна річ, така кольонїзація могла початись значно скорше; хоч словянські, як і болгарські походи мали своєю метою здобич, одначе се не виключало й осїдання на вигідних, культивованих задунайських ґрунтах. Інїціятива таких осад часом виходила навіть і від Візантиї. Юстінїан нпр. закликав Антів, аби залюднили спустїле місто Турій і сусїднї ґрунти (в Дакії) та побирали від Візантиї гроші, а натомісь боронили її від Болгар 20). Тодї, здаєть ся, до того не прийшло, але могло прийти в иньших випадках. Нарештї промощувала дорогу до кольонїзації й служба в візантийськім війську. Під час італїйської кампанії (що вела ся від р. 537) бачимо Антів і „Словен“ у візантийськім війську 21), а поодиноких Словян стрічаємо навіть на вищих військових посадах: напр. такий ?????????? '????? '???? ????????? (554-5 р.) 22). Вислужені ж вояки могли дуже охоче осїдати в новім краю.
Походи Словян на якийсь час Візантия здержала, напустивши на них Аварів 23). Але Авари, оселившись на Дунаю, самі стали найстрашнїйшим ворогом Візантиї, і подунайські Словяне стають їх союзниками в походах на візантийські землї, як були ними давнїйше для Болгарів. Даремно візантийське правительство пробувало зарадити сьому, напускаючи Аварів на Словян і шукаючи проти наддунайських „Словен“ помочи у їх східнїх земляків — Антів 24). При кінцї VI в. імп. Маврикій походами за Дунай примусив був Словян сидіти тихо 25). Але по смерти його (602) Візантия прийшла в такий розстрій, що про якесь повздержуваннє Словян не було що й думати. Тодї то по словам західнього лїтописця „Словяне відібрали у Римлян цїлу Грецію“ 26). Болгарські орди, опановуючи коло 670 р. Мезію, застають тут „сім словянських племен“ 27). Але словянська кольонїзація не обмежалась Мезією; словянські осади являють ся в великій масї в Македонії, в Тесалії, Беотії, Епірі, Пельопонесї, так що західнїй подорожний (Вілїбальд, VIII в.) називав Пельопонес „Cловянською землею“ (Slawinia). З балканського побережа Cловяне переходять навіть в Малу Азію. А іонїйське побереже — Ілїрик тим часом займають від півночи Серби й.Хорвати. „Зісловянилась вся земля наша і стала варварською“, міг по правдї сказати Константин Порфирородний 28).
На півночи від балканських земель, в краях середнього Дунаю перші партиї Словян могли опинитись ще під час гунського походу на захід (не кажучи про попереднї кольонїзаційні екскурси). Коли потім словянська кольонїзація опанувала чорноморські простори й присунулась над нижнїй Дунай, Cловяне зовсїм природно стали роспросторюватись відси і в краях колишньої Дакії, а заразом далї могли напливати і з півночи, з-за гір Карпатських. Як бачили ми, в серединї VI в. Йордан кладе західньою границею Словян уcтє Драви. Його звістку потверджує оповіданнє Прокопія з початку 50-х рр. тогож VI столїття: він оповідає, що велика ватага Словян спустошила Ілїрик і невважаючи на вислане військо, перейшла з усїєю здобичею за Дунай, бо їх перепустили Ґепіди. Правдоподібно, ми тут маємо Словян з північного берега середнього Дунаю 29).
На дальше роспростороннє Словян в краях середнього Дунаю не без впливу мабуть зістав ся перехід Аварів в сї сторони, а ще більше значіннє мав упадок германської кольонїзації на середнім Дунаю, з винищеннєм Ґепідів і переходом Льонґобардів в Італїю. Аварська орда не була перешкодою тут, як не перешкоджали словянському розселенню ріжні кочові орди на Чорноморю. Словяне свобідно могли розпросторюватись. В другій половинї VI в. вони опанували краї на полудень від Віденського лїса, долини Драви, Сави, Мура і присунулись до границь Баварії — се видно з боротьби баварських герцогів з ними, що роспочинаєть ся вже з кінцем VI в. В другий бік Словяне роспросторились до Адріятицького моря. Звідси, з лївого боку Дунаю починають вони пустошити землї на правім боцї середнього Дунаю — і осїдати по трохи там. Сї походи розпочали ся, як можна думати з вище наведеного, ще перед приходом Аварів; але походи Аварів, що з над Дунаю неустанно набігали на візантийські землї в 2-ій полов. VI і 1-ій чверти VII в., вплинули ще більше на дальший розвій словянських походів. Свого найвищого пункту сї аварсько-словянські походи доходять в початках VII в.; під їх ударами впали тодї останнї огнища римського житя західнього Балкану — міста далматинського побережа. На сей час припадає, очевидно, й кольонїзація західнїх балканських земель Словянами. Вірменський ґеоґраф VII в. оповідає, що в Дакії було 25 словянських народів, але на них натиснули Ґоти, і Словяне, перейшовши за Дунай, осїли в Македонії й Тракії, Далмації й Ахаї 30). Константин Порфирородний, що писав три столїтя пізнїйше, оповідає правда, що масова кольонїзація Сербів і Хорватів стала ся в другій чверти VII в., на зазив візантийського правительства: воно, мовляв, визначило їм сї західнї краї, зайняті тодї Аварами, і Серби з Хорватами прийшли сюди з карпатських країв 31). Але се оповіданнє, повне очевидних помилок і непевностей, стратило нинї всякий кредит в науцї. Сербсько-хорватська кольонїзація в дїйсности являєть ся нерозривною частиною в загальнім стихійнім кольонїзацийнім руху словянства з над середнього й нижнього Дунаю за Дунай, в VI і на поч. VII віку 32).
В серединї VII в. словянська кольонїзація на захід і полудень в головнім уже дійшла своїх границь; словянська територія вимежувалась. На заходї словянська кольонїзація зіткнулась з ґерманськими осадами і слїдом мусїла стати в оборонї своєї території. Труднїйше означити причини, що спинили її на полуднї; в серединї VII в. вона припинюєть ся також і тут. Разом з тим починає вона тверднути і кристалізувати ся. Слїдом за тим як дали себе відчути крайнї границї словянського розселення, мусїли уставитись границї передових ватаг словянської кольонїзації у відносинах до тих дальших, що йшли слїдом за ними з правітчини й своїм натиском попихали їх на захід і полудень. Згодом по тім мусїли сформуватись території і сих дальших етапів, а на рештї — і в тих краях, що були вихідною точкою словянської кольонїзації.
Побалтийська, полабська й чесько-словацька ґрупа, занявши західнє пограниче, західнї „марки“ словянства, дали місце для роспросторення на захід польській ґрупі, що пересовуєть ся на лївий бік Висли й в басейн Одера, а також і литовським народам. Міґрація полудневої групи, певно, дала їм можливість розпросторитись щось і на полудне. Загалом напрям кольонїзації західньої части словянства можемо собі представляти як західно-полудневий. Наша лїтопись доводить вправдї, шо певна частина західнього словянства пішла і в противнім напрямі та утворила клин між предками сучасних Білорусинів — Кривичами, і полудневими, українськими племенами. В коротшій редакції її читаємо звістку, що племя Радимичів, по ріцї Сожу, було „отъ рода Ляховъ“ і переселило ся сюди (пришедше ту ся вселиша). Етноґрафічний огляд ширшої Повісти временних лїт під сю звістку підводить і сусїднїх Вятичів: і вони і Радимичі „отъ Ляховъ“, походять від двох братів „въ ЛясЂхъ“, Радима й Вятка, що переселивши ся відти, положили початок тим двом племенам 33). Виходило б, що словянська кольонїзація по Сожу й верхній Деснї та Оцї не належала до східньої групи, до „Словян“ в тїснїйшім значінню, по термінольоґії сього огляду, а були „отъ Ляховъ“, як лїтопись означає ґрупу польську разом з побалтийською 33). Але не кажучи вже, що форма, в якій передає сю звістку етнографичний огляд не багато варта (сї два брати Радим й Вятко, що з „родами“ своїми переходять на Сож і Оку) — навіть як держать ся простїйшої звістки коротшої редакції, дещо старшої, — все таки ся звістка про західно-словянський острів на лївім боцї Днїпра не знаходить собі потвердженя ні в яких иньших фактах (лїнґвістичних, етноґрафічних) і трудно приймати її серіозно 34).
Примітки
1) Арґументи за розселеннєм Словян за Карпатами перед великою міґрацією й навіть перед Христом найновійше зберав Нїдерле. Slovanske Starozitnosti II гл. 3. До лїнґвістичних та історичних доказів, вказаних давнїйше, прилучає він арґументи археольогічні — про словянський тип могильників в Словаччинї. Сей археольогічний арґумент опираєть ся одначе на тезах, які самі ще не певні, отже й не багато помагає — не більше від тих ніби словянських назв.Археольогічиий матеріял вказує на розширеннє певних культурних типів, а не конче народностей, і коли Нїдерле на підставі археольоґічного матеріалу бачить розповсюдненнє Словян за Карпатами, Гадачек в цитованій студії (Cmentarzyska cialopalne Przeworska) хоче доказати, що Словян в II-IV в. по Хр. не було навіть на північнім згірю між Вислою і Бугом. На подібних же арґументах: нїби то словянських топографічних назвах в балканських землях перед словянським розселеннєм і на римсько-словянських культурних стичностях, що стають звістні одначе аж пізнїйше, опирала ся анальогічна і досить популярна свого часу теорія, що словянська міґрація в балканські землї почала ся ще в III в. Її був виставив Дрінов, в книзї Заселеніе Балканскаго полуострова Славянами, 1872 (гл. II.), приняв у змодіфікованій формі Їречек в першім, нїмецькім виданню своєї звістної „Історії Болгар“ (гл. III), й иньші. Ріжниня тільки та, що коли словянське розселеннє за Карпатами, при непевности своїх аргументів, само по собі вповнї можливе й правдоподібне, то кольонїзація Словянами балканських земель перед великою міграцією має далеко меньше такої апріорної правдоподібности. Арґументи сеї теорії основно скритикував Крек ор. с.2 с. 275 і далї, і в новійшій науцї вона не має вже нїякого кредиту, хоч недавно іще її повторив, на перекір Нїмцям, Денї в своїм оглядї словянської історії (Lavisse et Rambaud Histoire g?n?rale l n. 690). Иньша лїтература в 2 вид.
2) Про сї назви крім Нїдерле див. нпр. ще Кочубинского О русскомъ племени въ дунайском ЗалЂсьЂ (Труды VII зїзда т. II с. 47), Филевича Исторія древней Руси с. 158. Словянство Черни (Corpus inscrip. latinarum III N. 1568: stationis tsiernen, у Птоломєя ??????, III. 9, 10, на Певтінґеровій мапі Тіеrnа) приймають навіть деякі дослідники дуже далекі від словянських фантазій, як нпр. Кіперт Lehrbuch der alten Geographie вид. 1878 с. 837. Против сих виводів див. у Крека, вид. 2 с. 275-6, або у Мілєнгофа op. c. II с. 878 — вони не признають словянства сих назв.
3) Мілєнгоф збивав сї вказівки Певтінґерової мапи тим, що мовляв Венеди перескочили тут на захід завдяки узкій формі мапи — III с. 80; та се не обяснить нам, чому тут Венеди опинились на захід від Бастарнів. Пор. R?sler Zeitpunkt der slav. Ansiedelung с. 84. Про саму мапу — Conr. Muller Weltkarte des Castorius, genannt die Peutingerische Tael, 1888.
4) Див. M?llenhof II с. 94 і далї.
5) '??????? ??? ?? ?????????? '???? '?????? '??????. '?????? ?? ????? ????????? '??????? ?????? '?? ???? ???????? ??????????? '???????? - De b. Got. II. 15.
6) Qui... ad regnum Francorum jam olim adspexerunt — Fredegari с. 68.
7) Getica гл. 5.
8) Див. L. Schmidt Geschiebe d. deut. St?mme с. 107 і далї. Маrquart Osteurtopaische u. ostasiatische Streifz?ge с. 367 і далї. Маркварт ставить здогад, що ся війна з Антами стала ся ще за Германаріха. Але з другого боку сам дуже правдоподібно толкує „Вінїтара“ як епічне призвище Вітімера: побідник Венетів — Антів (як Vandalarius „побідник Вандалів“, Гунїмунд — „гунський підданець“).
9) Гротъ Моравія й Мадьяры с. 36. Успенскій Перыня слав. мо-нархіи с. 7.
10) Се слово ????? у Пріска ('???? ?? ?'???? 'o ????? '????????? ?????????? — Hist. gr. min. с. 300, ed. Bonn. p. 183) i strava у Йордана гл. 49 (stravam super tumulum eius (Атилї) quam appellant ipsi ingenti commessatione concelebrant — словянська тризна). Сї слова разом з деякими меньм важними (????? у Пріска, що обясняли як кумис і квас) були і не перестали бути предметом горячої полеміки; вони служили головним аргументом дли оборощїв словянства Ґунів, з другої сторони-заперечувано не раз навіть саме словянство сих слів. Див. згадані вище статї. Васідєвского в Ж. М. Н. П. 1882 і 1888, Иловайскій Разысканія с. 518, 538, Дополнит. полемика с. 11-13, Гунфальві Ethnographie von Ungarn с. 93, lordanes ed. Mommsen, примітка на с. 198; перегляд справи у Крека2 с. 261 і далї.
11) De b. G. IV. 4.
12) Чорне море справдї тут робить лук.
13) Толкованнє сього тексту мав певні трудносте. Звичайно толкують, що lacus Mursianus — се болота на устю Драви, коло давньої Мургії (тепер Esseg) (див. лїтературу в 2 вид.). Для civitas Novie tunensis (так у вид. Момзена, за більшістю кодексів) найпростїйше обясненнє — що тут маємо Noviudunum в Нижнїй Мезії, тепер Ісакча. Але досить дивним тодї стає се означеннє словянських границь (див. в вид. Йордана Момзена, с. 163, M?llenhoff її с. 94). З огляду що lacus Mur-sianus виступає як границя „Германії“ і „Скитії“, Вестберґ недавно по-ставив здогад, що се озеро Найзідлєрське (у Словян Мошонське) і civitas Novietunensis стояла коло нього (Zur Wanderung der Langobarden, 1904 в Записках Петерб. акад.); але такого міста там не знаємо. Старші обяснення сього тексту виходили з хибного варіанта Noui і не мають значіння, як і звязані з тим обяснення: Nova civitas == Новгород, lacus Musianus = оз. Ільмень.
14) De bello Got. I. 27. Найстаршою звісткою про Словян над Дунаєм вважаеть ся згадка у псевдо-Кесарія назіанзкого (Міня Patrol, series Gr. 38 с. 847 і д., з поправками у Мілєнгофа Д. А. II дод. 13); час написання сього трактату одначе не звісний докладно.
15) Цайс с. 605.
16) Germ. гл. 46.
17) Mullenhof D. Alt. II. c. 378 і далї; тут висловлена і дуже правдоподібно умотивована гадка, що „Ґети“ Марцелїна — се Болгари і Словяне (c. 383).
18) Прокопій Hist. arcana 18, De bello G. III, 39. Аґатій V. 11, пор. Теофана ed. de-Boor. p. 283 (ed. Bonn. p. 360). Катальоґ сих нападів до приходу Аварів див. у Мілєнгофа 1. c., також у М. Соколова, Изъ древней исторіи Болгар c. 40 і далї.
19) Die Kirchen-Geschichte des Iohannes von Ephesus, ?bers. von Sch?nfelder,VI c. 25 p. 255, анґлїйський переклад Payne Smith The third part of the Eccles. History of John of Ephesus c. 432. Се виразне свідоцтво раз на завсїди збило зручну арґументацію Реслєра в його статї ?ber den Zeitpunkt der slavischen Ansiedlung an der unteren Donau (Sitzungsberichte der Wiener Akademie t. 73), де він a silentio доводив, що словянська кольонїзація задунайських земель розпочалась вже по смерти імп. Маврикія, з початком VII в.
20) De b. G. III. 14.
21) Де. в. g. І. 26, III. 22.
22) Аґатій III. 21. (пор. III. 7).
23) Див. похвалки Аварів у Менандра — Hist. gr. min. II р. 34, пор. 4-5.
24) Менандр c. 98, Теофилякт VIII. 5, Михайло Сирієць Х гл. 21.
25) Про сї походи див. R?sler Zeitpunkt c. 99 і далї.
26) Ісидор Севільський Patrologiae cur. com. Міня т. 83 c. 1056 (Sciavi Graeciam Romanis tulerunt).
27) Теофан ed. de Boor p. 359: ???? ???????????? ?????????? '?????? ??? ????????? '???? ??????.
28) De tematibus ed. Bonn. p. 53, Вілїбальд в Monumenta Germaniae historica, Scriptores t. XV p. 93.
29) De bello Gothico IV. 25, пop. R?sler Zeitpunkt c. 86.
30) Патканов в Ж. M. H. II. 1883, III.
31) De adm. 30.
32) Лїтератур, див. низше.
33) Новгор. лЂт., 1888, c. 33, Лавр. і 11.
34) Одначе в учених кругах не перестають пробувати витягнути з сеї звістки якісь реальні факти. Так пок. краківський учений Потканьский пробував положити сю звістку „во главу угла“ своєї зрештою не в однім досить критичної праці Lachowie і Lechici (Rozprawy wydz. fil. t. XXVII, 1898), приймаючи її без всяких ограничень та стараючи ся лише витягнути з неї ріжиі консеквеції для своєї теорії. Шахматов для своєї теорії ґруповання староруських племен теж використовував лїтописне оповідання, але в такій формі, що тут маємо память про перехід Радимичів і Вятичів за Днїпро з над польської границї, і пробував се підперти ріжними аргументами (Къ, вопросу объ образованіи русскихъ нарЂчій с. 9-10). Аргументи його одначе досить слабкі, а поправка лїтописної традиції довільна — коли вже її триматись, то вона називає Радимичів і Вятичів таки виразно Ляхами. В новійшій своїй статї (Южныя поселенія Вятичей, 1907) він вважає звістку про Вятичів непорозумінєм, але Радимичів готов мати за лядське племя, але хіба на віру лїтописної звістки, бо на потвердженнє її не наводить нїчого.
УКРАЇНСЬКА КОЛЬОНЇЗАЦІЯ: АНТИ І СЛОВЕНИ, ЗНАЧІННЄ СИХ НАЗВ, ІСТОРІЯ АНТСЬКОГО ІМЕНИ, ЗНАЧІННЕ ПОДЇЛУ НА СЛОВЕН І АНТІВ, ТОТОЖНІСТЬ АНТІВ З УКРАЇНСЬКИМИ ПЛЕМЕНАМИ
Рух українських племен на полудень виявив ся в кольонїзації „Антами“ чорноморських степів — між Днїпром та Доном, констатованій Прокопієм, а на нижнїм Днїпрі посвідчений Йорданом. Се перша кольонїзація українська, яку можемо констатувати, і для того на нїй мусимо трохи більше спинитись.
Серед полудневої словянської кольонїзації, як бачили ми уже, тогочасні письменники розріжняють Словенів (?????????, Sclaveni) і Антів. Найбільш ясний сей подїл у Йордана: до всїх Словян взагалї він прикладає як загальне імя стару нїмецьку назву Венетів, Sclaveni — то західня частина їх, на захід від Днїстра, Анти — східня, за Днїстром. При тім він поясняє, що се назви цїлих ґруп, які складались з поодиноких племен, звісних під ріжними іменами 1). Грецькі письменники не уживають нїмецької назви „Венети“, вони знають тільки Словян і Антів і близше границь їх розселення не вказують, але подані ними відомости згоджують ся з Йордановими: Словяне сидять безпосередно над Дунаєм, на се вказує оповіданнє Прокопія про їх засїдки й напади над Дунаєм в серединї VI в.; потім бачимо їх тут при кінцї VI і на початку VII в. в оповіданнях Менандра і Теофілякта 2). Анти-ж сидять десь дальше від Дунаю 3). Супроти сих вказівок грецьких письменників 4), а також і супроти повної віродостойности Йордана, можемо зовсїм покластись на зроблене ним означеннє території Словен і Антів і їх обопільної границї 5). Він же сам жив в Мезії і був звідком тих неустанних нападів Словян і Антів на візантийські землї, про котрі не раз згадує 6).
Імя Словен — ?????????, Sclaveni ясне; се питоменне, загальне імя Словян, що тут спеціально прикладаєть ся до їх полудневно-західнїх осад для відріжнення від східно-полудневих. Але Анти? Проби обяснити се імя з словянської мови або найти її слїди в пізнїйших числених іменах словянських племен не удались. Воно, як і Венети, очевидно — чужого початку, дано Словянам якимсь сусїдом. Здогад, що се иньша форма тієїж назви — Венетів, дуже привабний, але проти нього роблять поважні закиди з лїнґвістичного погляду, та й наші джерела (Йордан) виразно відріжняють сї дві назви — Венетів і Антів. 7).
Вперше се імя Антів виступає в згаданім оповіданню Йордана про війну з Антами остґотського короля Вінїтара при кінцї IV в. 8). Як лєґендарною і цїлком нереальною виглядає історія завойовання Венедів Германаріхом, так натомість варта віри ся згадка. Може бути тільки непевність, чи не переніс історик сучасного імени Антів на ті часи. Одначе, коли зважимо, що Йордан знав загальне імя для всіх Словян — „Венеди“, знав про часткове значіннє антського імени, і на иньших місцях виразно каже за подїл Словен і Антів як за сучасний 9), то приходить ся думати, що імя Антів в сїм епізодї таки переказане було ґотською традицією (а в кождім разї уважалось іменем старшим ніж VI столїтє). Ще Остґоти дїйсно знали Антів і антське імя, се потвержуєсь ся й остґотським катальоґом народів, перехованім в пізнїйшій льонґобардській лєґендї 10), і ся знайомість їх з антським іменем в кождім разї не пізнїйша початку V в. 11).
Поза тим імя Антів приходить до загального уживання у візантийських письменників VI в. (з ними можна рахувати й Йордана, що жив у східнїй імперії). Сї письменники майже всї розріжняють Словян і Антів: Прокопій, Аґатій, т. зв. Маврикій, Менандр, Іоан з Ефесу, Теофілякт 12). На офіціальний характер сього імени вказують титули '??????? Anticus, що приймали ся імператорами з нагоди побід над Антами. Останнїй раз імя Антів приходить в оповіданню Теофілякта — письменника, що жив в першій пол. VII в., в однім епізодї війни 602 p. По сім антське імя зникає. Але з сим моментом взагалї уривають ся візантийські звістки про задунайські краї, антське імя могло жити в них і довше, тільки перше ніж в візантийській лїтературі зявили ся нові звістки про чорноморські краї (X в.), антське імя вже вигасло 13). Чи не було воно перейняте Візантийцями від східнїх турецько-фінських орд, що були сусїдами власне полудпево-східнїх Словян і з кінцем V в. приходять в близький контакт з Візантиєю?
Яке значіннє мав сей поділ на Словян і Антів? 14 Уважати його чисто ґеоґрафічним — трудно. Занадто широко й консеквентно переходить се відріжненнє у письменників VI в.; імя Антів згідно й консеквентно прикладаєть ся ріжними авторами до цїлої кольонїзації від Днїстра до Меотиди, не тільки до пограничної території Антів і Словян. Імя Анта прикладаєть ся як призвище до поодиноких: осіб з сїєї ґрупи (?????????? '????? '???? ?????????). Анти і Словени то виступають разом, то воюють між собою (в серединї VI в.), і ведуть пізнїйше цїлком противну полїтику що до Аварів і Візантиї. Всї сї факти вказують на осібність сих двох ґруп, і тяжко було-б звести їх до тієї ріжницї, що Словени, мовляв, сидїли по сей бік Днїстра, а Анти по той. Мусїла бути більша.
Висловлялись гадки, що Анти — се імя якоїсь полїтичної орґанїзації, — держави, завязаної через завойованне, взагалї полїтичний термін. Але ся згадка нїяк не може бути принята. Що була б се завелетенська держава, що мала б надати нове імя сїй етноґрафічній ґрупі- від Днїстра до Кавказу! І саме якоїсь сильнїйшої полїтичної органїзації у Антів як раз не бачимо: сучасник Прокопій виразно каже, що як Словенами так і Антами не править один чоловік, але здавна вони жиють „демократично“, і дїйсно оповідає про одну таку ухвалу, повзяту на антськім вічу 15). В таких полїтичних відносинах не завязують ся такі величезні державні звязки 16).
Одиноке можливе обясненнє — се що подїл VI в. на Словян і Антів відповідав двом осібним етноґрафічним словянським галузям. Глянувши на розміщеннє Словян і Антів на полуднї“, переконаємо ся від разу, що назва Словенів (Sclaveni), обіймає Словен Мізійських (пізнїйших Болгар) й Словен Панонських — бо то вони сидїли в першій половинї VI в. по Дунаю від Драви до моря і Днїстра. В краю між Дунаєм і Днїстром в серединї VI в. не міг сидїти хто иньший, як тїльки словянські кадри, що протягом VI і VI в. перейшли в Мезію, полишивши своїм східнїм і північним сусїдам землї за Днїстром. „Анти“ можуть відповідати тільки східнїй ґрупі, але й то з певним оградиченнєм: ми не знаємо, як далеко сягало імя Антів на північ; теоретично беручи воно могло обіймати всї східно-словянські племена, але в наших звістках стрічаємо се імя тілько в подіях і комбінаціях, які дотикають ся самої лише полудневої, чорноморської кольонїзації східно-словянської галузи. Анти в нашім матеріалї се полуднева частина східньої галузи, себ то представники тих племен, що утворили етноґрафічну цїлість, яку тепер звемо українською.
Все промовляє за сим ототожненнєм Антів з предками нашого народу і надає йому правдоподібність, що граничить з певністю. Бачимо, що сї Анти виступають на території, де пізнїйше бачимо Русинів і де й тодї, в VI в. не міг сидїти нїякий иньший словянський нарід,-розумію краї між Днїстром і Доном. Їх границею з „Словенами“ тодї був Днїстер, але з рухом Словенів на захід і полудень вона натурально мусїла посунутись на захід — і дїйсно потім, в Х в., бачимо Дунай границею Руси з Мізійськими Словянами. Бачимо, що сї Анти були схїднїми сусїдами Словен, і відріжнялась від них як осібна ґрупа, найправдоподобнїйше — етноґрафічна; се бачимо й у їх наступників — Руси та Болгарів. На останку — антська кольонїзація вповнї відповідає тому, що ми на основі, вище сказаного про напрями словянської кольонїзації могли-б викомбінувати про правітчину нашого народа й напрям його кольонїзації. Се все, кажу, робить можна сказати — певним, що в Антах маємо предків українських племен.
Примітки
1) Quorum (Venetharum) nomina licet nunc per varias familias et loca mutentur, principaliter tamen Sclaveni et Antes nominantur — c. 5.
2) Прокопій De aedificiis IV. 7. Менандр в Hist. Gr. m. II с. 99. Теофілякт ed. de-Boor VI. 6, VII. 15, VIII. 6.
3) Так воно виглядає з оповідання Теофілякта VIII. 5. Згаданих тут Антів Цайс (Die Deutschen с. 606), уважав осадниками на візантийських грунтах, в Мезії. Але крім того, що ми нїчого не знаємо про масову міґрацію Антів сюди, таки вона й сама по собі не дуже ймовірна: цїла історія сього походу і протест аварського війська (очевидно — проти експедіції в чорноморські степи) рішучо промовляють проти такої гадки. Див. іще R?sler Zeitpunkt c. 113.
4) Нїби суперечне означеннє знаходимо в недавно опублїкованім оповіданню Михайла Сирина (зачерпненім з хронїки Іоана з Ефесу); він каже, що „край їх“ був на захід від Дунаю (Chronique de Michel le Syrien II c. 361). Але се або просте непорозуміннє, або скорше — належить до краю Словен, а не Антів.
5) Нїдерле поправляє його так, що Анти сидїли аж до Дунайської дельти, а Словени між Прутом і Дунаєм (Slov. st. II с. 196). Але властиво нема потреби в такій поправцї
6) Rom. с. 388, Get. с. ХXIII. Тому не переконує мене здогад Маркварта (Streifz?ge c. XXV), що Йордан добре знав розселеннє західнїх Словян і означив його самостійно, а розселеннє Антів означив по старому, як Касіодор взяв його з Аблябія: через те Анти сидять у його тільки між Днїстром і Днїпром, тим часом як тодї вони сидїли і на схід від Днїпра (як бачимо з Прокопія). Неймовірно, щоб Йордан не знав сього, і його означеннє розселення Антів, очевидно, не треба розуміти так, що Анти сидїли т і л к и д о Днїпра.
7) Про сей вивід Archiv IV с. 65, 76, VII с. 12, пор. XIX c. 234;Крек2 с. 254-6. Взагалї словянство антського імени лишаєть ся сумнївним і всї проби звязати його з пізнїйшими словянськими іменами лишили ся без результату. Виводили з нього імя Вятичів (Гільфердінґ, Первольф, Іловайский). Ламбін поставив гіпотезу, що Анти = Unlizi = Ульцї. Погодін звязував з Антами подобозвучні ймення угорських грамот IX-XIIIв. Antus, Ont, Onthus, але що найбільше можна думати про звязь їх з словянським пнем, з якого походило імя Антів — як би знати, що воно словянське. В такім разї можна вказати Ута (прикметник Утинъ, вар. Успинъ)-одного з князїв чи намістників руських 944 p. (Іпат с. 29).
8) Перед тим, на одній написи з Боспора III в. (270-их рр.), між иньшими Боспорянами згаданий ????? ????… (?????? чи ??????). На нього звернено увагу, як на першого згаданого Анта (А. Погодинъ Эпиграфическіе слЂды славянства, Рус. Фил. В. 1901). Ся згадка випередила-б о цїле столїтє Йорданову, але чи маємо тут дїйсно етноґрафічне означеннє, можна сумнївати ся.
9) Див. вище наведену цитату з глави 23, пор. гл. 5.
10) В традиції про початки Льонґобардів, перехованій в кількох верзіях (в Origo gentis Longobardorum, 2-iй пол VII в., і у Павла Диякона, в Історії Льонґобардів) вичисляють ся між иньшим такі краї, через які переходили Льонґобарди в міґрації з півночи в дунайські краї: Golanda, Anthaib et Bantaib seu et Burgundaib (Origo — ed. Waitz, в Scriptores Langob. et Italici, i Pauli Diaconi I. 23). Уже Цайс (с. 472) угадав в Anthaib (вар.: Anthaip, Anthap) „край Антів“ (aib, eiba — округ, земля). Але се толкованнє часто відкидають тому, що Льонгобарди не могли стрічати ся з Антами (нпр. Мілєнгоф II с. 98). Та дуже добре розвязаннє сеї справи знайшов Браун (Разысканія, с. 308 і далї): він догадав ся, що ся алїтерована, очевидно — з якоїсь піснї чи саґи урвана фраза, і деякі иньші імена народів (нпр. Болгарів) до сеї льонґобардської традиції перейшли від Остґотів. Се вповнї правдоподібно і ми в цитованій фразї по всякій імовірности маємо остґотську память про „краї Антів, Венетів і Бурґундів“ (останнї імена Браун толкує инакше, але се нам не важно — пор. критику його поглядів у Веселовского в извЂстіях рус. яз. 1901, І с. 26 і далї, але і Веселовський також приймає згадану фразу за versus memorialis готської традиції). Вестберґ, боронячи льонгобардської традиції, поставив проти сього толковання здогад, що Льонгобарди могли перейти через краї Антів (Східнїх Словян) в Галиччинї, на верхівях Днїстра і Сяну, навіть бачить в Бардуєві натяк на льонґобардських Barden (Zur Wander, d. Langob. c. 28). Але зовсїм неймовірно, щоб при кінцї IV в., як він приймає, східнї Словяне сидїли на верхівях Днїстра і Сяну, а далї на схід Льонґобардів вести мабуть і він не зважить ся. Стріча Льонґобардів з Антами зістаєть ся неймовірною і таки мусить бути зіставлена Готам.
11) Маркварт недавно в своїх розвідках Chronologie der altt?rkischen Inschriften (1898, ст. 78-80) і Osteurop?ische Streifz?ge, 1903 ст. 147).
12) Остґотська згадка про „край Антів“ належить, очевидно, до часів, коли Остґоти жили в наших степах, ще перед 376 p. Меньше правдоподібности, щоб се імя вхоплене було їх традицією вже по переходї на візантийські землї. Але в кождім разї по походї Теодоріха Остґоти стратили всяку нагоду стрічати ся з Антами.
13) Аґатій згадує лише про Анта Дабраґеза. Маврикієм називаєть ся автор трактата, що між иньшим містить спеціальний роздїл (XI. 5, вид. 1664 p.): ???? ???? ???????? ??? '?????? ??? ????? ????????? '?????????? (виїмки у Шафарика, додаток, і у Крека2 с. 295); що автором не був цїсар Маврикій — див. Byz. Zeitschrift 1894 с. 440, Krumbacher2 c. 635. Звістки иньших письменників подав я вище і ще подам декотрі.
14) Всї проби вказати його пізнїйше досї не удавали ся. Останню з них дав Нїдерле, (1906-1910). Він доводить, що Вантіт арабської ґеоґрафії-IX в. (у Кардизія) се Анти, „і се доказує, що ті могутні Анти ще в IX в. істнували“ (S1. st. II с. 271). Але імя се читаєть ся найріжнїйшими способами і. дуже наївно було б робити з нього доказ істновання антського імени в IX в. Взагалї з арабських звісток, при всїх силкуваннях Нїдерле, йому не удало ся нічого добути для історії Антів.
15) De bello Got. III. 14.
16) Про антське питаннє див. ще в примітках (4).
ІСТОРІЯ АНТІВ, ЇХ ПОХОДИ, ВІЙНА З СЛОВЯНАМИ, БОРОТЬБА З АВАРАМИ, ОСТАННІ ЗВІСТКИ, ПРО АНТІВ
Так уставлена тотожність Антів з українськими племенами відкриває нам кілька фактів з найранїйшої історії їх кольонїзації.
Йдучи хронольоґічно, треба почати з тієї війни Вінїтара з Антами. Падає вона на останню чверть IV в., десь на кінець 70-х чи 80-і рр.,- близше дати означити не можна. Як я вже сказав, все промовляє за тим, щоб не збувати в сїм епізодї імени Антів гадкою про анахронїзм. Додам, що й війна та могла, бути ще не дуже далеко від Днїпра, бо Остроґоти під натиском Гунів поволї тільки посувались на захід, аж опинились на середнїм Дунаю; отже й ґеоґрафічно взявши нїщо не противить ся гадцї, що тут справдї брали участь Анти. Тільки, кажу, обясненнє, яке дає сїй звістцї Йордан, треба де що змінити. У Йордана Вінїтар, „не хотячи підлягати гунській зверхности, став відтягатись помалу й хотячи показати свою відвагу, рушив з своїм війском на краї Антів; напавши на них, в першій битві він був побитий, але далї воював сміло й їх короля Боза 1) з синами й 70 старшинами казав розіпяти для страшного прикладу“ 2). Як вище згадано, в сїй війнї скорше можна бачити симптом словянської кольонїзації на полудень, що зіткнулась з Ґотами. Гуни, каже далї Йордан, взяли Антів в оборону проти Ґотів і при помочи вірної їм частини Ґотів знищили сього своєвільного Вінїтара. Сю память про гунську опіку Антам супроти ворожих Остґотів також вважаю цїнною — вона кидає світло на перші стадії словянського розселення на Чорноморії.
Про дальший його розвій в V віцї не маємо нїяких спеціальних відомостей. Пізнїйші звістки з VI в. ретроспективно освітлюють ранїйші стадії сього процесу і бачимо, як степові бурі, рух орд і їх колотнечі в степах захоплювали словянські елєменти, поривали їх до спільних походів та й до мандрівок, і як серед сього степового бурхливого житя сунули ся все далї словянські кадри, напираючи одні на других.
В першій половині VI в. Анти виступають в походах придунайських Словян на Візантию. Про се маємо кілька дуже сильних заміток у сучасників. Йордан закінчує свою римську історію згадкою про „повсечасні напади Болґарів, Антів і Словян“, а оповідаючи про лєґендарну державу Германаріха і колишню послушність йому Словян, пригадує, що тепер Венети, себ то Анти й Словяне „за наші гріхи скрізь так бушують“. Ще сильнїйше висловляєть ся Прокопій, — що Гуни, Болгари, Словяни і Анти, від коли настав імператором Юстінїан, набігаючи що року на Ілїрію і Тракію, чинили страшні спустошення людям. На иньшім місцї він згадує, що на початку пановання Юстінїана „Гуни (Болгари), Анти і Словени переходили за Дунай та незвичайно непокоїли Римлян“ 3). З сього виходить, що Анти були звичайними участниками тих повсечасних нападів Болгарів і Словян і як брали в них участь в перших десятилїтях VI в., так могли брати в них участь ще з кінцем V в. Особливо-ж сї болгарсько-словянські напади стали частими в другій чверти VI в., за часи Юстина і Юстінїана. З часів Юстина припадком маємо пізнїйшу згадку про оден антський напад, погромлений Греками 4). Юстінїан, наставши на цїсарстві, поручив 530 p. оборону Дунаю маґістру Хилвудію, і той потрапив протягом трох років стримувати задунайських варварів — Болгар, Антів і Словен від нападів. Робив навіть походи за Дунай але наложив головою під час одного такого походу в краї Словян, і напади пішли знову 5). Вони страшно шкодили сусїднїм візантийським провінціям, але зрідка лише наберали ширшого значіння, і тим поясняєть ся, що Юстінїан не звертав особливої уваги на них і віддавав ся тим часом плянам далеких експедицій. Докладно участники сих походів не вичислюють ся в коротких звістках сучасників. Найчастїйше говорить ся лише про Болгарів, рідше про Словен; про участь Антів знаємо тільки з загальних уваг. Тільки один раз, говорячи про Антів, Прокопій згадує до річи про їх похід на Тракію за Юстина 6), але й то так, що з того зовсїм не можна вивести, чи то був спеціально-антський похід, чи нї. Взагалї походи самих тільки Антів і напади їх на Візантию на власну руку-не дуже навіть і імовірні. Правдоподібно, Анти бували звичайно тільки участниками чужих походів: особливо Болгари, ходячи з азовських степів на Візантию, могли приберати собі по дорозї ватаги Антів до участи, волею чи неволею.
В другій половинї Анти поріжнились з „Словенами“; про се оповідає Прокопій, не поясняючи причин: „пізнїйше, по смерти Хилвудія (що сталась 534 p.) Анти й Словени поріжнились, прийшло до війни, й Антів перемогли вороги“. Трохи згодом він згадує, що сї народи „вели між собою переговори й мали безпечно обопільні зносини“ 7), се натякає, що війна тривала не довго, але після неї не було між обома сусїдами близших відносин (бодай тодї). Дуже можливо, що се була кольонїзаційна боротьба, натиск Антів на Словен (хоч, розумієть ся, могли бути й якісь спеціальнїйші причини). Війна мусить припадати десь на кінець 530 або 40-х рр.Західню границю антської кольонїзації становив тодї Днїстер; на захід від нього сидїли „Словени“, ті словянські кадри, що кольонїзують протягом VI-VII в. балканські й середнодунайські землї; з поступом сїєї кольонїзації антська границя з Днїстра повинна була поступати на захід і Анти мусїли натискати на своїх західнїх сусїдів.
Візантия правдоподібно хотїла використати се поріжненнє своїх ворогів (хто зна — чи й не доложила до нього рук). Вона звернулась до Антів, щоб перетягнути їх до себе: Юстінїан закликав їх, аби оселились в околицях Турія. Се була спустїла римська кріпость, збудована по словам Прокопія Траяном, на лївім боцї Дунаю (очевидно в Дакії). Юстинїан обіцював за се Антам богату платню й всякі вигоди 8), аби вони боронили Візантию від Болгарів (і розумієть ся — заразом і від Словен). Одначе тодї, здаєть ся, не прийшло, до порозуміння: розбилось на справі псевдо-Хилвудія, що появив ся між Антами. Епізод сей докладно оповів Прокопій,-він саме дав йому нагоду до дуже цїнної характеристики побуту Словен і Антів та деяких дуже інтересних подробиць. Між невільниками, взятими Словенами в війні з Антами, був молодий Ант на імя Хилвудій. Один грецький невільник з Тракії, що перебував між Антами, звернув увагу свого хозяїна, що у Словен у неволї перебуває Хилвудій, той самий звістний римський маґістр, що так дав ся їм в знаки, — але Словени того не знають. Анти викупили того Хилвудія. Хоч він запевняв, що він з роду Ант, Анти не повірили й на загальнім антськім вічу 9) примусили його, аби удавав з себе магістра Хилвудія. Коли Юстінїан зробив згадану вище свою пропозицію, Анти згоджувались пересилитись тільки з тим, аби той нїби Хилвудій дістав назад свій уряд і жив з ними разом в новім краю. Але коли Хилвудій їхав в сїй справі до Константинополя, перестрів його на дорозї Нарзес і довівши обманьство, арештовав тай повіз в кайданах до цїсаря. Се й перебило справу.
Та хоч сї переговори не дійшли тодї вінця, одначе хто зна, чи не від сього часу — боротьби з Словенами й зносин з Візантиєю 10), датуєть ся переміна в полїтицї Антів. Бо пізнїйше ми стрічаємось з Антами уже як з виразними союзниками Візантиї. Правда, звістка ся належить до пізнїйших часів-цїс. Маврикія.
В 550-х рр. дали ся взнаки Антам Авари під час свого переходу з прикаспійських країв на захід. Про се оповідає фраґмент Менандра. Оповіданнє тут без початку; довідуємось, що Антам не пощастило в боротьбі з Аварами, й Авари почали пустошити їх землю своїми нападами та грабувати. Для викупу взятих в неволю своїх земляків Анти вислали одного з видатнїйших між собою, Мезамира 11). Але коли той став говорити з Аварами згорда, під час свого посольства, використав се один Болгарин (Кутруґур), близький до аварського кагана і неприхильний до Антів 12). Він порадив кагану вбити Мезамира, як чоловіка особливо впливового між Антами і здібного до орґанїзації боротьби. Авари послухали і вбили Мезамира, а після сього пустошили ще гірше землю Антів, забираючи невільників й грабуючи її.
Сей епізод хронольогічно належить до кінця 550-их рр. Напад Аварів на Антів обясняють тим, що то Візантия їх напустила. Дїйсно, уложивши з Аварами угоду, Юстінїян поручив їм .воювати з ворогами Візантиї 13). Але ми не маємо слїдів, щоб Анти тодї докучали Візантиї, і далеко правдоподібнїйше, що Авари без спеціальних візантийських поручень по дорозї „примучили“ Антів. Се пригадує епізод Повісти временних лїт: там оповідаєть ся, що „Обри (Авари) воєваша на СловЂны й примучиша ДулЂбы, сущая словЂны, и насильє творяху женам дулЂбьскымъ: аще поЂхати бяше Обрину, не дадяше въпрячи коня, ни волу, но веляше въпрячи 3, или 4, 5 женъ въ телЂгу й повести Обрина“ 14). В сїм переказї мусить критись реальна згадка про насильство Дулїбам від Аварів; хоч лїтописець зачисляє се до часів імп. Іраклїя (610-640), але датованнє се зроблено на основі візантийського оповідання з 610 p. 15) і довільно накинене тому-очевидно народньому переказови про утиск Дулїбів. Дуже можливо, що в нїм маємо память про аварську біду VI в., переказану Менандром. Розумієть ся, не виключні такі примучування й пізнїйшими часами, коли Авари жили на середнїм Дунаю); але одинока звістка яку маємо про відносини Аварів і Антів в VII в. говорить більше против як за такий здогад. З епізоду аварської війни 602 p. бачимо, що тодї Словени наддунайські були в відносинах союза й певної залежности від Аварів, Анти-ж цїлком були незалежні, і військо аварське дуже не радо прийняло плян свого кагана — іти на Антів. Воно по просту збунтовалось і не пішло. Отже про пізнїйші походи Аварів на Антів при охотї можна ставити ріжні гіпотези, але дуже на них покладатись не годиться.
З другої половини VI в., після тієї аварської біди, маємо тілько одну звістку про Антів. В 580-х рр. коли каган аварський з Словенами і Льонґобардами напав на візантийські землї, цїсар не міг з ними порадити і найняв Антів, щоб вони зробили діверсію на Словенські краї. Анти напали на їх край, знищили, попалили і забрали весь достаток 16). Подібна ситуація повторяєть ся в другій звістцї, з 602 p. — Останнїй яку маємо взагалї про Антів. Під час війни з Візантиєю, коли Греки звернули свої сили проти союзних з Аварами наддунайських Словян, аварський каган для діверсії вислав був тодї військо, „аби знищити антський нарід, що був союзником Ромеїв“. Але аварське військо від такої перспективи стало тїкати до Греків, і каган мусїв відложити свій плян. Епізоди сї цїкаві тим, що показують Антів зовсїм незалежними від Аварів, союзниками Візантії; як такі, мусїли вони воювати з Словенами, отже тримались від них з-осібна і ворожо. Заразом вони характеризують відносини не тільки Аварів до Антів, а й взагалї кочових орд до словянської людности наших країв. Вся увага кочових орд, що мандрують нашими степами, звернена на богаті візантийські землї: з них тягнули вони богаті окупи за „союз“ і збирали здобич нападами. Відносини до Словян їх інтересовали далеко меньше, а війна з Словянами звязана була з великими трудностями: Словяне були майстри ховатись у всяких нетрах, як свідчать оповідання Візантийцїв (Теофілякта, Маврикія, Льва). Тож війна рідко коли йшла далї „примучувань“ при нагодї, по дорозї, як та аварська біда, переказана нашими й візантийськими джерелами. Се поясняє нам, як то серед самого руху орд по наших степах в V-VII p. сї степи заразом кольонїзували ся нашими предками.
Що до Аварів, то навіть Словени нижнього Дунаю в VI віцї не були якось тїснїйше звязані з їх державою. Правда, при кінцї VI в. вони стоять в союзї з Аварами, але перед тим (під р. 578) маємо такий епізод, що Словени відмовили всякої послушности Аварам, і каган аж пізнїйше, при нагоді покарав їх за се 17). В 1-ій чверти VII в. Аварам підлягали Болгари, поки не увільнились десь в 30-х рр. 18); де тодї як раз перебували Болгари, не знаємо, тож не можемо й судити про круг полїтичного впливу Аварів в тім часї. Що до аварської зверхности над антськими племенами, то хоч можливість її не виключена, особливо що до західнїх племен, але ми маємо для неї тільки неґативне свідоцтво з згаданої війни 602 р. і нїякого позитивного.
Примітки
1) Boz nomine, може Бож-ко, Божидар, Богдан. В нїм бачили Буса Слова о п. Ігоревім (готські дїви „поют время Бусово“) — гадка дуже привабна, але не зовсїм певна. Пор. примітку Мілєнгофа в Момзеновім виданню Йордана с. 147-8.
2) Getica с. 48.
3) Getica 23, Hist. arcana 18, De bello Got. III, 14.
4) De b. Got. III. 40; лєкцію кодексів справляють, замість Юстина даючи Юстінїана (і в новім вид. Наurу II с. 476), але на се нема потреби.
5) D. b. G. III. 18. Занотую статейку про нього: Ивановъ Надгробниятъ надпись на Хилвуда (Период. Списание т. LXII).
6) De b. G. III, 40.
7) '?????????????? ??? '??? ??? '??????? '??????????? '?????? ?? ???????? — De bello Got. III, 14.
8) ????? ?????????? ??? ??????? ??? ????, ??????? ?? ?????? ????? ????????? -D. b. G. ib.
9) '????????? ??? '??? ????? '????? ?????? '???????
10) Антські ватаги на візантийській службі бачимо в Італїї і перед сїєю справою нїби Хилвудія і по нїй, але разом з ватагами Болгарів і Словен, De b. Gr. І, 26-7, III, 22 — отже се не свідчить про союзні відносини до Візантиї, доводить тільки брак якоїсь державної орґанїзації у всїх сих племен.
11) ????????? ??? ?????????, ??????????? '??????? — фраґмент Менандра в Hist. gr. minores II с. 5-6. (І с. 448 нового видання Excerpta historica iussu imp. Constantini Porphyrogeniti, 1904).
12) '? ?????????? ????????, '? ????? '??????? '??????????, '? ???? '?????? ?? '??????? ????????????? (так у кодексах тут: ?????????? в иньших місцях ріжно, де мова про Кутруґурів). З сих слів можна-б вивести, що сей Котруґур і підюдив кагана на Антів, може через якесь поріжненнє Болгар і Антів; се толкованнє дало-б можливість до деяких інтересних виводів, як би воно було єдине можливе.
13) Менандр, ibid.
14) Іпат. с. 7. Висловлював ся здогад, мов би тут книжник перенїс на українських Дулїбів утиски, чинені Аварами чеським Дулїбам, через непорозуміннє та тотожність імен (новійше у Вестберґа). Але щоб в XI в. до київського книжника дійшла звістка про аварський утиск спеціально Дулїбів, а не Чехів і Морави взагалї, се здаєть ся минї мало правдоподібним.
15) Теофан ed. de Вооr І р. 301-2.
16) Chronique de Michel le Syrien, edit?e par Chabot, II c. 361. Михайло Сирин, патріарх антіохийський з XII в., в своїй хронїцї опирав ся на хронїцї свого попередника патр. Іоана з Ефесу, що писав як сучасник (умер в 580-х роках); але від хронїки Іоана в сїй части зістали ся самі тільки титули глав. Вони вповнї відповідають змісту Михайлового оповідання, що стало приступним тільки в останнїх лїтах, в повнім перекладї Шабо. Перед тим се місце було звісне в переповіданню Бар-Гебрея (XIII в.), але імя Антів в нїм було зіпсоване.
17) Менандр-Hist. g. m. c. 99.
18) Никифор — Opera hist. ed. de Boor p. 24.
Східно-словянська кольонїзація IX-XI в.:
НАШІ ВІДОМОСТИ. ПІВНІЧНА ҐРУПА: КРИВИЧІ І НОВГОРОДСЬКІ СЛОВЕНЕ, ДРЕГОВИЧІ, РАДИМИЧІ Й ВЯТИЧІ.
В другій чверти VII в. аварська держава вже упадає. В третїй чверти болгарські орди переходять з чорноморських степів за Дунай. Сильна хозарська держава боронить степи від находу нових орд зі сходу. Отже від другої половини VII в. і майже до середини IX — до міграції Угрів і приходу Печенїгів з-за Дону, був час, коли обставини найбільше сприяли розвою словянської кольонїзації, коли в степах не було тяжких ворогів оселої культури. Був се власне час, коли словянська кольонїзація могла прийти тут до найбільшого свого розвою.
При кінцї VI в. „Словени“ ще займають лївий берег нижнього Дунаю. Тільки з закінченнєм кольонїзації балканських земель, з переходом болгарських орд за Дунай могли Анти опанувати дунайський берег. Вони покривають тут останки словенської кольонїзації і пізнїйше (в IX — Х в.) була тут східно-словянська людність. На заходї інтензивний рух полуднево-західнього Словянства на полудень і захід полишила в другій половинї VI і першій половинї VII в. українській кольонїзації прикарпатські землї. В другій половині VII в. українська кольонїзація могла в головнїйшім уже опанувати свою територію (кажу — в головнїйшім, бо етноґрафічні границї не від разу міцно уставили ся, мусїли перейти через певні вагання, а особливо кольонїзація гірських карпатських країв Русинами мусїла йти поволї й закінчила ся, певно, значно пізнїйше).
На жаль, ми знову не маємо сучасних відомостей про розвій сеї кольонїзації. З початком VII в. уривають ся візантийські відомости про східнїх Словян. Се по части залежить від упадку візантайської історіоґрафії, по части від історичних обставин: Візантию окрили нові словянські держави на Дунаю, і її безпосередні зносини з задунайськими краями слабнуть. Новим джерелом для історії кольонїзації наших країв стає Повість временних лїт, передо всім — її етноґрафічні огляди, але сї огляди писані в часи значно пізнїйші — в XI в. і тількі небогато можуть нам сказати як проте, виглядало словянське розселеннє перед тими перемінами, які зробив в сїй кольонїзації новий натиск степових орд в IX-XI вв. Деяке доповненнє до них дають арабські звістки IX і X в., та візантийські X і XI, але вони взагалї дуже небогаті певними ґеоґрафічними вказівками. Для збогачення скупих відомостей сих джерел історик рад би звернути ся за помічю до археольоґії й діалєктольоґії, але і сї науки в теперішнім станї дуже рідко можуть дати цїлком певні вказівки 1)..
Відомости Повісти, доповнені иньшими фактами, дають в головних рисах такий образ східно-словянської кольонїзації Х-XI в.:
Північну частину словянської правітчини, за виключеннєм того, що зайняли під час загального розселення литовські народи, бачимо залюднену головно одним великим племенем К р и в и ч а м и. Се одвічні сусїди литовських народів, що й досї всїх східнїх Словян звуть Кревами 2). Кривичі займають верхівя Днїпра, Західньої Двини й Волги і дуже рано подїляють ся на дві галузи (вже в Х віцї бачимо сей подїл): на галузь західню, подвинську, з Полоцьком на чолї, і східню, пізнїйше сформовану, де центром був Смоленськ (се властиві Кривичі Повісти). Кривичі-ж, правдоподібно, кольонїзували басейн р. Великої (центр Ізборськ, потім Псков) 3). Їх же кольонїєю уважають ільменських „Словен“ з їх столицею-Новгородом; але для зачислення Новгородцїв як раз до Кривичів в лїтописи нема основи, а новгородський діалєкт значно відріжняєть ся від кривицького 4), так що могло се бути й осібне племя. Спеціалїзацію загального імени „Словен“ для сього племени правдоподібно обясняють тим, що то була крайня словянська кольонїя.
З фактів хороґрафії, а по части й археольоґії виводять, що кривицька територія мусїла мати колись не-словянську (головно фінську) людність. Вище я вказував 5), як не ясно стоїть ся справа. Хороґрафія не вистудіована ще докладно, але на загальний погляд дійсно вказувала-б, що перед, останнїм кривицьким і „словенським“ розселеннєм, як його бачимо в Х-XI в., була тут не словянська людність — на верхівях Днїпра й далї на північ, захід і схід. Потім Кривичі вже на очах історії з властивої своєї території поступали на захід, по Двинї (доки не стріли ся тут з нїмецькою кольонїзацією- ливонських рицарів), і що більше на схід. З території Кривичів і новгородських Словен словянська кольонїзація йшла неустанно в басейн Волги, в землї фінських народів: Веси (що жила на північних допливах Волги — Тверцї, Молозї, Шекснї і коло Білого Озера), Мері (в басейнї оки — по Москві, верхній Клязмі і по самій Волзї, на схід від Веси) та Муроми (на нижнїй Оцї, на схід від Мери): тут кривицька кольонїзація стрічалась з вятицьвою. Вже в Х в., ся східня кольонїзація була досить значною, бо з кінцем його чи з початком XI засновують ся руські князївства в центрах сїєї кольонїзації — Ростові та Муромі. Вона була початком сформовання наймолодшого, але й найчисленнїйшого з словянських народів великоросийського. Він витворив ся на фінськім ґрунтї сїєю новгородсько-кривицькою та кривицько-вятицькою кольонїзацією; асимілюючи фінську людність і модифікуючись під її впливом, ся кольонїзація одначе заховала в нїм вповнї словянський національний тип 6).
На правім боцї Днїпра, понизше Кривичів Повість уміщує Д р е г о в и ч і в: „сїли між Припетю та Двиною й назвали ся Дреговичі“, каже вона. Назва їх означає „люде з болот“, від слова дрегва, дреговина, — багно, мочари по українськи та білоруськи. З лїтописного тексту виходило б, що вони займали велику просторонь від Припети до Двини. Одначе північна частина території між Припетю й Двиною — землї по р. Березинї належали не до припетських городів — Турова й Пинська, а до Полоцької землї (князївство Мінське). Се привело деяких учених до гадки, що дреговицька територія обмежалась басейном Припети, з центральними містами Туровом і Пинськом, а басейн Березини займали Кривичі 7). Розумієть ся, слова лїтописи не так виразні, щоб на їх підставі напевно зачисляти до Дреговичів землї до самої Двини. Але й гадка, що басейн Березини не належав вже до Дреговичів, не має за собою нїчого більше крім тої полїтичної приналежности, а ся не може бути рішучим арґументом.
На заходї дреговицька кольонїзація не виходила за басейн Припети, межуючи з побужською людністю Дулїбів 8). На нїманськім вододїлї Дреговичі стикали ся з литовськими народами. Докладну етноґрафічну границю і тут уставити трудно; анї хороґрафічних анї археольоґічних фактів не стає ще на се. Подібно як і з Фінами, й тут можна помітити розширеннє словянської території на некористь литовської, і безперечно, що се розширеннє йде далеко в давнину. Але сей процес дуже мало висліджено 9).
Поки не розяснені границї дреговицької території на північ — чи обмежалась вона землями по Припети, чи сягала до Двини, не вповнї ясним зістаєть ся й те, до котрої з східно-словянських ґруп належали з початку Дреговичі. Тепер дреговицька територія належить до української території тільки своєю західньою частиною — Пинщиною, краєм верхньої Припети; по за тим на північ від Припети живе людність білоруська, а подекуди переходить і на її правий бік. Можна се собі толкувати так, що з початку Дреговичі належали до одної групи з Кривичами (білоруської), а Пинщину асимілювала полуднева українська людність; або навпаки — решту Дреговичів можна уважати за асимільовану Білорусинами пізнїйше. Перше обясненнє мало б за собою більше певности, коли б знати, що басейн Березини мав також дреговицьку людність. Бо в порічю Припети були занадто сильні зміни і хвилювання — з полудня на північ і з півночи на полудень, аби можна було орієнтуватись просто сучасною білоруською більшістю 10).
На лївім боцї Днїпра в басейнї Сожа Повість уміщає Р а д и м и ч і в — племя очевидно невелике, або слабке, аморфне, що не грало нїколи скільки небудь замітної полїтичної або культурної ролї, а служило предметом ріжних глузувань, мабуть через своє глухе малокультурне житє (в родї записаної лїтописцем звістки, що „Русь корятся Радимичемъ, глаголюще: „Пищанци волчья хвоста бЂгаютъ“) 11). Вище згадано було про лїтописну записку, яка виводить їх „от рода Ляховъ“, мабуть через якесь непорозуміннє 12). Головні міста Радимичів були: Гомъи, теп. Гомель, і Чичерськ на Сожі; верхівє Сожа належало вже до кривицького Смоленська, і можливо, що було й залюднене Кривичами. Територія ся увійшла в склад білоруського племени.
Натомісь близші сусїди й одноплеменники Радимичів-як їх представляє Повість, В я т и ч і належать уже до Великоросів як і вся дальша словянська кольонїзація в басейнї Оки і на верхівях Дона, на ґрунтах Муроми, Мордви та Мещери — волость Муромсько-Рязанська 13). Самі Вятичі теж можуть бути такою-ж словянською кольонїзацією на фінськім ґрунтї.
По словам „Повісти“ вони займали порічє Оки — себ то й верхівя і порічя її верхніх притоків, як звичайно приймають. Від них же виводила ся, вповнї правдоподібно, кольонїзація середньої Оки — землї Муромо-рязанської, як дальший етап тогож кольонїзаційного поступу східнього Словянства в фінські землї 14). Меньше має за собою недавно висловлений здогад, що Вятичі займали також порічє Дону 15) — на се нема нїяких доказів.
Примітки
1) Лїтературу див. в примітках (5).
2) Kreews — Росиянин, Kreewu seme — Росия, Krewu tizziba — руська = православна віра. Значіннє слова Кривичі зістаєть ся невиясненим.
3) Виразно говорить се лише одна з пізнїйших лїтописних компіляцій (Архангелогородський лїтоп.), її поясненнє може бути і простою комбінацією пізнїйшого книжника. Але й комбінація звісток Повісти не залежно від неї промовляє теж за кривицькою основою Псковської землї — див. Барсов Географія2 с. 178, Голубовскій Исторія Смолен. зем. с. 46.
4) Кольонїєю Кривичів уважали новгородських Словен напр. Соловйов (І с. 47), Бєляєв (Разсказы II с. 215), Барсов Географія2 с. 85 і 303 (обережно), Голубовский op. c. 45 (рішучо). Недавно арґументи за приналежністю новгородських Словен до одної ґрупи з Кривичами зібрав Шахматов (Къ вопросу объ образованіи рус. нарЂчій с. 15-6). Уважаючи на подібности новгородського вокалїзму до українського, рівнож на деякі відгомони в пізнїйшій книжній лїтературі про прихід Новгородцїв з полудня, Костомаров висловив був здогад, що Новгородцї буди кольонїєю полудневої, української Руси. Він покликував ся в тім і на лїтопись, але лїтопись не дає в сїм нїякої опори. Скритиковав сей погляд Гідьфердінґ в статї. „Древній Новгородъ“ (Собраніе сочиненій II с. 407 і далї), з фільольоґічного становища. Одначе серед українських фільольоґів досї підносять ся гадки, що паралєлї в вокалїзмі українськім і новгородськім так важні, що не можуть уважатись попросту припадковими; добре було-б, аби се питаннє раз було вже вияснене.
5) с. 73-4.
6) Головна лїтература для сеї північної словянської кольонїзації Барсовъ Географія2 гл. III і VIII, Корсаковъ Меря й Ростовское княженіе гл. І і II, Голубовскій Исторія Смоленской земли гл. I Данилевичъ Очеркъ исторіи Полоцкой земли гл. II; популярна статя проф. И. Смирнова Значеніе урало-алтайскихъ племенъ въ образованіи исторіи русской народности — ВЂстникъ и библіотека самообразованія; 1903. Археольоґічні помічення в статї Спицына Владимірскіе курганы, 1905 (Изв. арх. ком. XV).
7) Гадку сю піднїс Барсов2 с. 124, і до сього погляду прилучили ся потім і декотрі иньші дослїдники (нпр, Багалїй Исторія СЂверской земли с. 10, Мілюков в Рус. Мыслі 1888, VIII, пор. мапку в його Очерках по исторіи рус. культуры т. І). Проти неї виступив проф. Завитневич в статї: Область Дреговичей, де між иньшим для означення дреговицької території ужив археольоґічних спостережень, піддержаних потім пізнїйшими його розвідками — Формы погребальнаго обряда Минской губерніи (Труды IX зъЂзда т. І) і комунїкати в IV і VI т. Чтеній київ. істор. товариства. Він показав, що такий похороний обряд, де небіжчика клали на поверхнї землї й засипали, типовий для дреговицької території (таких похоронів Завитневич рахує на 70% між Днїпром і Припетю), переходить і в басейн Березини (див. про се ще в новітній праці Ол. Грушевського Пинское ПолЂсье с. 10-1). Але сей дреговицький похоронний тип не виріжняєть ся виразно від похоронів сусїднїх територій і типи находок та форми похорону зближають його з деревлянсько-волинським, розповсюдненим на полудень від Припети; з другого боку дреговицькі типи переходять в кривицькі й радимицькі, і поки що відріжнити м і ш а н н є типів від переходів їх майже неможливо (пор. Спицына Разселеніе древнерус. племен с. 325-7 — він в похоронах басейна Березини бачить мішанину похоронів дреговицьких і кривицьких). Хіба масова статистика похоронних типів могла б нам щось сказати. Деякі иньші арґументи за дреговицькою кольонїзаціею в басейні Березини вказує ще Шахматов (ор. с. 10-1).
8) Тут можна зазначити факт, що похоронні типи середнього Побужа (в околицях Дорогичина) вповнї відріжняють ся від припетсько-березинських. Се потвердило-б гадку, що середнє й нижнє Побуже належало вже иньшому племени, та поки що археольогічного матеріалу для сих країв дуже небогато і з виводами треба почекати; див. Авенаріуса Дрогичинъ Надбужскій — Матеріалы по археологіи Россіи N. 4, і Краткія извЂстія о БЂльскомъ у. — Труды VIII съЂзда т. III, Завитневича op. c. в Трудах IX зїзда, Спицынъ op. c. с. 337-8, Ол. Грушевський op. c. с. 11.
9) Лїтературу див. вище, нотку на с. 74 і низше с. 220.
10) Про Українцїв і Білорусинів на Припети окрім лїтератури вичисленої в прим. 5 ще статя М. Карпинського в Р. Филол. ВЂстнику 1888 і М. Довнар-Запольського БЂлорусское ПолЂсье, 1895.
11) Про се племя крім загальнїйших праць — реферат Антоновича в Трудах IX арх. зїзду, Спицына Разселеніе, монографіи Голубовского і Багалїя й Карского БЂлоруссы І с. 71-4.
12) Чи не виходило воно з якої небудь созвучности в назві, в родї того як нові фільольоґи спорили ся, чи виводити назву Підляша від ,,лїсу“ чи від ,,Ляхів“? Пор. сучасне призвище ,,ПолЂхи“ для східнїх Білорусинів. Недавно польський ботанїк-етнольоґ Ростафіньский, розслїджуючи значіннє слова „Лях“, поставив гіпотезу, що се назва господарська, означає людей, що палять лїс і розробляють під „лядини“, lendy; сею назвою сусїднї українські (ruskie) племена називали своїх західнїх сусїдів, польські племена, і північних-Радимичів і Вятичів, зовсїм незалежно одних від других, а лїтописець наслїдком того вивів Радимичів і Вятичів від польських Ляхів.
13) Барсов2 гл. VII, Багалїй Исторія СЂверской з гл. І, Голубовский Исторія СЂвер. з гл. І, йогож Исторія Смолен. з. с. 52, Иловайский Исторія Рязан. княжества — Сочиненія (1884), Шахматовъ op. c. і новійша статя: Южныя поселенія Вятичей, 1907, Городцовъ Древнее населеніе Рязанской области, 1908 (Изв. отд. рус. яз.). Мої замітки до сих праць: До питання про розселеннє Вятичів, Записки львівські т. 98.
14) „Вятичи еже єсть РЂзанци“ — поясненнє цїлого ряда пізнїйших лїтописних компіляцій (див. у Шахматова ор. 1. с.).
15) Шахматов, 1. с., висловив сей здогад на підставі дотепної, але довільної інтерпретації лїтописного оповідання про похід Святослава на Вятичів; все сказане ним в сїй справі може мати цїну тільки гіпотези.
ПОЛУДНЕВА ҐРУППА: ПОЛЯНЕ, ЇХ ТЕРИТОРІЯ, РУСЬКЕ ІМЯ, ЛІТОПИСНА ТЕОРІЯ ПРО РУСЬ; СЇВЕРЯНЕ, КОЛЬОНЇЗАЦІЯ ПОДОНЯ, ТЕОРІЯ ВЕЛИКОРОСИЗМА ПОЛЯН І СЇВЕРЯН, ЇЇ НЕСТІЙНІСТЬ.
Переходимо до полудневої ґрупи.
В центрі української кольонїзацїї сидить племя П о л я н. „Повість“ не означає їх території близше, каже тільки, що вони „сЂдоша по Днепру й наркошася Поляне“ 1): очевидно при тім розуміє околицї їх столицї, Київа, де жили „Поляне Кияне“. Вона поясняє ще, що Поляне назвались так тому, бо сидїли на полї, себ то на голій рівнинї 2); але околицї Київа, себто ту країну, що в Х-XI в. головно була полянською територією, трудно назвати „полем“, і сама Повість, оповідаючи на иньшім місцї про Полян, каже, що вони сидїли „по горамъ симъ“ (Днїпровим), „въ лЂсЂ на горах, надъ рЂкою ДнЂпрьскою 3). Дїйсно околиці Київа на північ від Стугни і тепер богаті лїсом, а давнїйше були зовсїм лїсовим краєм 4). Найпростїйше обясненнє сеї суперечности, здаєть ся, буде те, що давнїйше, до натиску степових орд X-XI в., головні осади Полян лежали на полудень від Стугни, де більше було рівнини, „чистого поля“ 5). В противність сїй країнї північна частина Київщини звалась „лїсовою стороною“ 6); відповідно тому полуднева могла зватись полевою, „польською“, а від неї й мешканцї — Полянами. „Польською землею“ Повість справдї зве землю Полян, але в її цїлости 7). Можна-б ще гадати, що імя своє принесли Поляне з якогось иньшого „поля“, яке замешкували давнїйше, або що форма „Поляне“ була тілько етимольоґізацією, для зрозумілости, якогось старшого, відмінного імени 8). Але се вже будуть чисті здогади, тим меньше потрібні, що подібні імена від „поля“ стрічаємо ми і у иньших Словян (польські Поляне, болгарські Поляки, Польчане, Польцї, словянські Поланцї, Поляне в сусїдстві Моравян), зовсїм не залежно одно від одного 9).
В Х-XI в. земля Полян була дуже не велика; з оповідання й натяків лїтописи бачимо, що крайнїми більшими містами її на північнім заходї був Білгород (на Ірпенї) і Вишгород (на Днїпрі) 10). На сходї споконвічною границею був Днїпро: хоч до Київа належала, здаєть ся, вузька полоса за Днїпром, але Днїпро був і уважав ся завсїди властивою границею Київщини й Черниговщини, Полян і Сїверян 11). Що до полудня, то тут в Х в. крайнїм київським пунктом була Родня, „на устю Роси“, але потім всяку думку про оборону Порося від Печенїгів князї покинули й почали боронити побережа Стугни 12). „Польська земля“ була цїлком загнана в лїси.
Сим історичним вказівкам не противлять ся й археольоґічні факти остільки, що могили характеристичного деревлянського типу виступають уже на лївім боцї Ірпени і в области Раставцї, а на лївім березї Днїпра виступають похорони з паленими небіжчиками — характеристичні для Сїверщини 13).
Сей малий трикутник між Днїпром, Ірпенем і Росю — се центр історичного житя нашого народу і вихідна країна його імени — се P у с ь властива. Київщина під іменем Руси, Руської земї, противставляєть ся ще в XI-XII в. не тільки північним та східнїм землям (Новгороду, Полоцьку, Смоленську, Суздалю, Вятичам), а і українським, навіть найблизшій, нерозривно звязаній з полянською в одну полїтичну цїлість Деревлянській землї.
Так напр. Святослав Ольгович з Новгорода тїкає „в Русь к брату“, до Київа. Полоцькі князї не слухають ся Мстислава, коли він їх кликав „в Рускую землю в помощь“ (до Київа). Юрий іде з своєї Ростово-суздальської землї, з Ростовцями і Суздальцями на Київ „в Русь“. Мстиславичі розмінюють ся дарунками: київський Ізяслав дає дари „от Рускых земль й отъ всих царьскихъ земль“ (річи київські і київсько-візантийського привозу), а Ростислав смоленський „что от верхнихъ земль и от Варягъ“ 14). Часом в таких противставленнях може бути сумнїв, чи Руське не означає собою чогось ширшого нїж Київ — всю полудневу Русь (бо і таке уживаннє і противставлюваннє північним і східнїм землям земель полудневих, українських під іменем Руси можна констатувати в XII в.). Але маємо факти, де Київщина під іменем Руси противставляєть ся Волини, Галиччинї: для Галичан київське військо — „руське“ військо, київські бояре — „руські“ бояре, в противставленню Галичанам; Ізяслав, вигнаний з Київа на Волинь з своєю дружиною, з великою вдячністю підносить се, що вона за ним „вийшла з Руської землї“, а при переходах з Волини в Київщину зазначує і він і иньші про нього, що він вступив в „Руську землю“ 15). Тут одначе ще можуть мішати ся понятя Київської землї як полїтичного тїла, себто київських волостей, з старою Київською себто Полянською землею 16). Але от стара Деревська земля, що була київською волостю весь час, противставляєть ся Київщинї тїснїйшій, полянській, як Руси в найтїснїйшім значінню, се вже не лишає сумнїву що до властивого значіння сього терміну. Коли Рюрик пробуває в Овручу, в Деревлянщинї, а Святослав, його соправитель на київськім столї, кличе його „в Русь“, до Київа, то початкове, основне значіннє сього терміну виступає перед нами з цїлою ясністю. Русь — се земля Полян, Русини — се Поляне передо всїм, хоч в ширшім значінню се імя й обіймало в XI-XII в. всю Україну, а і все східнє Словянство, звязане київськими князями в одну державу, під іменем Руси протиставляло ся теж часом всїм иньшим полїтичним органїзмам 17).
Та хоч у Київі і по за Київом в XI-XII в. знали, що Руська земля — то Поляне, одначе в старій київській лїтописи в її пізнїшій редакції (ПовЂсти временннхъ лЂтъ) переводить ся одним з її редакторів той погляд, що руське імя було перейняте Полянами пізнїйше: „Поляне яже нынЂ, зовомая Русь“ 18). На думку сього лїтописця імя Руси було принесене Варягами, се було імя княжої династії й її земляків, варяжської дружини. „Отъ Варягъ бо прозваша ся Русью, а пЂрвЂе бЂша СловЂне; аще і Поляне зваху ся, но словЂньская рЂчь бЂ“ 19). Обясненнє, розумієть ся, мало імовірне. Імя Варягів-Руси, що по сїй теорії були покликані Новгородцями і аж в другім поколїнню перейшли в Київ, а крім Полянської землї розмістили ся заразом, і навіть ще скорше по кількох иньших землях, як могло спеціалїзувати ся на Полянах (навіть не на Київі й його полїтичнім окрузї) і зрости ся так з ними, що стало другим іменем їх землї, противставляючи ся такому варязькому гнїзду як Новгород, що дуже довго не підтягаєть ся під руське імя? Імя Руси зявляєть ся на Українї далеко скорше нїж в другій половинї IX віка, і вже від IX в. у арабських ґеографів воно спеціально привязуєть ся до Київщини: аль Джайгані, дуже авторітетний ґеоґраф, що писав на урядї великаго визира Саманидів, володарів Хорасана (край на півд. схід від Каспийського моря), а черпав свої відомости ще з старшого джерела, середини IX в. як здаєть ся, розріжняє в Руси три ґрупи чи племени, і властива Русь для нього-се Київщина: „Їх володар живе в Київі“ (Куябі) 20). У самого редактора „Повісти“ з-під тих приписок, поправок і пояснень, якими він проводить свою ідею варязького походженя Руського імени, виступають виразно слїди старого, загального погляду, що Русь — се Поляне, що се імя не варязке, північне, а свійське полудневе. Взяти хоч би наведене вище його поясненнє, де він, толкуючи словянське походженнє Руси, зовсїм несподївано, як би здавало ся, приплїтає Полян,-очевидно тому що імя Руси було синонїмом Полян 21); або перехована і в Повісти замітка, що новгородські й варязькі дружини, приведені Олегом на Київ, стали звати ся Русю тільки по переходї до Київа: „бЂша у него СловЂни й Варязи п прочии прозваша ся Русью“ 22).
Очевидно „Русь“ було спеціальне імя київської околицї, Полянської землї, і як всї проби вивести руське імя від иньших, чужих народів, північних і полудневих, не удають ся досї 23), то приходить ся вважати його просто тубильним споконвічним іменем Київської околицї. З тим звертає на себе увагу созвучність сього імени з тутешньою річкою Росею, найбільшою рікою (після Днїпра) Полянської землї 24).
На схід від Полян, на лївім боцї Днїпра сидїли С ї в е р я н е, Сївера, здаєть ся — найбільше з українсько-руських племен. „СЂдоша на ДеснЂ й по Семи й по СулЂ и наркошася СЂвера“ 25), каже про нього Повість. Племя се таким способом мало б займати цїлий басейн Десни-може крім її верхівя, що належало пізнїйше до Смоленської землї і могло бути зайняте Кривичами здавна. Вододїл Сожа й Десни віддїляв його від Радимичів, вододїл Оки-від Вятичів, Днїпро був східньою границею від Полян 26). На полудень лїтопись протягає сїверянську територію на басейн Сули. Коли ті звістки писались, землї по Сулї були вже дуже ослаблені й спустошені Печенїгами й Половцями, так що слова про сїверянську кольонїзацію по Сулї треба скорше уважати згадкою про часи давнїйші, з середини X в. Вже Володимир, при кінцї X в. для оборони від Печенїгів не задовольняєть ся будуваннєм кріпостей по Сулї, але заразом ставить другу лїнїю ззаду її по Трубежу й Сейму, і ще третю — по Остру й Деснї 27): видно, що на Посулє не покладав він великих надїй. При кінцї XI в. Посулє держалось іще кріпостями, але було спустошене до решти — бо й у самім Переяславі Мономах із своєю дружиною бідовав „від рати й від голоду“ 28). В XII в. Посулє кольонїзувало ся на ново, але в головнім, без сумнїву, тою ж старою сїверянською людністю 29).
Далї Сули на полудень, а за Посемєм на схід Повість вже не каже за якісь словянські осади. Але до печенїзького натиску в другій полов. X в. словянське розселеннє йшло далеко за Сулу на схід і полудень. Від Прокопія ми знаємо, що в першій половинї VI в. словянська кольонїзація наближалась, або навіть може й досягала Азовського моря: згадавши про Кутурґурів і Утурґурів, розділених Меотидою, Прокопій каже, що „на північ від них (Утурґурів) сидять несчисленні племена Антів 30). В усякім разї словянська кольонїзація займала басейн Дона. З сим згоджують ся відомости арабських письменників. Два арабські історики аль Баладурі (IX в.) і Табарі (X в.), доповнюючи один одного, оповідають про арабський похід на Хозарію в 1-ій пол. VIII в.: арабський вожд Марван, пройшовши за Кавказькі гори, за місто Семендер, напав на Словян, що жили в землї Хозарів, на Словянській ріцї (так Араби зовуть Дін, а часом і нижню Волгу, що на їх думку сполучала ся з Доном); він вивів з собою 20 т. люду в неволю (у Табарі — зруйновано 20 тис. домів). Третїй арабський письменник, ібн-аль Факіх (поч. Х в.), оповідаючи про кавказькі гори, каже, що вони сусїдують з Грецькими краями при границї Алянській і доходять до сторін Словянських, а навіть згадує в горах якийсь „рід Словян“ (може котресь племя подібне до Словян). Нарешті звістний ґеограф Масуді (1-ій пол. Х в.) каже про Дін, що „береги його залюднює числений нарід словянський і иньші північні народи 31). Супроти сих звісток трудно сумнївати ся в істнованню словянської кольонїзації в донських та азовсько-кавказьких сторонах і вони помагають нам зрозуміти і ту важну ролю, яку Словяне, по словам тогож Масуді, мали в Хозарській державі: з них в значній мірі складалось хозарське військо й служба кагана 32).
До свідоцтв Арабів про словянську кольонїзацію в басейнї Дону в VIII-Х в. можна прилучити деякі посереднї вказівки й факти з пізнїйшої історії. Уже само розширеннє Руської держави над береги Меотиди, де вже в серединї Х в. мусїла істнувати українська Тмутороканська волость, теж промовляє за істнованнєм тодї, в X в., бодай якихось , більших останків словянської кольонїзації в басейнї Дону. Такі останки, в далеко тяжших обставинах, знаємо пізнїйше, в XII — XIII в.: були руські кріпости в басейнї Дону, як Донець XII в., в околиці теперішнього Харкова; в Саркелї (Білій Вежі) була правдоподібно словянська кольонїя, і такі-ж кольонїї мабуть були і в „команських городах“ Подоня; на устю Дона звісний в XII в. „Руський порт“, і вище на Дону „Руське село“ (XIII в.), а в тутешнїх степах руська людність — т. зв. Бродники звістні в XII-XIII в. Подорожник Рюйсброк в серединї XIII в. зве Дін границею Руси 33).
З усього сього стає зовсїм певним, що Словяне десь між V і X в. займали Подонє, і тільки натиск Печенїгів, а потім Половцїв ослабив сю кольонїзацію й примусив переважну частину людности вибрати ся далї на північ 34). Але яке се племя сидїло на Подоню, лїтопись, розумієть ся, не подає. З деяких натяків здогадували ся, що й то були Сїверяне — що вони займали не тільки басейн Десни й Сули, але перед XI в. йшли далї на полудень і схід, в Подонє, навіть і до самого моря 35). Але виразних вказівок на се нема, навпаки є деякі вказівки против того, так що о скільки ся полуднева кольонїзація не належала до Уличів, то належала мабуть до якогось иньшого племени, не звісного нам на імя 36). Взагалї ми мусимо рахувати ся з можливістю, що київські книжники XI в. далеко не всї племінні імена знали, і подані ними племінні назви далеко не покривали всеї східнословянської кольонїзації 37). Тому нема пощо силоміць натягати на Полоннє котресь з сусїднїх звісних нам племен.
Вище, говорячи про Дреговичів, спинивсь я над питаннєм, чи вони належали до північної, по теперішньому — білоруської, чи до полудневої — української групи племен, бо їх територія перерізуєть ся тепер язиковою границею сих двох груп. Для середнього Поднїпровя — території Полян і Сїверян такої непевности нема: вони належать тепер до української території, й нїщо не вказує на те, аби було колись инакше. Одначе в науковій лїтературі висловляли ся відмінні гадки і над ними треба нам застановитись.
Вже пятдесять лїт дебатуєть ся в науцї питаннє: чи стара кольонїзація середнього Поднїпровя була українська чи великоросийська. Не помічаючи в старих київських памятках характеристичних прикмет української мови, декотрі дослїдники здогадувались, що старі Поляне й иньша людність середнього Поднїпровя належала до иньшої східно-словянської ґрупи („великоросийської“, чи „середньо-руської“); ся стара людність, мовляв, виеміґровала на північ від татарських погромів десь в XIII-XIV в., і її місце зайняли в XIV-XV в. насельники з Волини й Галичини, і від них пішли теперешнї поднїпрянські Українці“. Але ся гіпотеза, хоч заступлена й тепер кількома визначними в фільольоґії іменами, зовсїм не стійна 38).
Насамперед, про масову народню кольонїзацію з середнього Поднїпровя на північ в XIII в. нїчого не знаємо, a priori вона зовсїм не правдоподібна і припускати її не можемо: українська людність попереднїми віками занадто була призвичаєна до всяких пополохів, а мала в лїсових краях під боком дуже добрі сховища, щоб від татарського погрому XIII в. мандрувати на Волгу чи в области верхнього Днїпра, куди кажуть їй іти оборонці сих теорій. Рівнож не знаємо нїчого про міґрацію в XIV-XV в. на Поднїпровє й Заднїпровє західньої української людности, і така міґрація також неправдоподібна. Бачимо, що до кінця XVI в., коли починаєть ся з заходу переселеннє, викликане зовсім новими, соціально-економічними причинами, осадники в спустошені поднїпровські простори йшли з Полїся, передовсїм українського, отже припливала назад людність, що відступила була в ліси — як то бувало звичайно при таких лихолїтях. Як побачимо в своїм місцї 39), гадки про радикальне спустїннє Поднїпровя в XIII в. взагалї опирають ся на односторонно вибраних і побільшених, або по просту таки непевних звістках. Таким чином теорія заміни старої поднїпрянської людности якоюсь новою в XIV-XV вв. сама по собі не має підстави.
Нема нїякої підстави й для того, аби відріжняти стару (X- XII вв.) кольонїзацію Поднїпровя від західнїх племен полудневої (української) ґрупи. Полянська земля, як ми бачили, була тільки маленька територія над Днїпром, з півночи й заходу обнята деревлянською кольонїзацією. Припустити, що той полянський куток був чужеплеменним, великоросийським клинцем на правім боцї Дніпра, зовсім неправдоподібно; але не меньш трудно припустити, що Деревляне, бувши Великоросами, теж виеміґровали на північ з своїх пущ, які давали такий добрий захист від кочових орд, і їх місце потім заступила новійша кольонїзація. В деревлянськім Полїсю ми маємо безперечно стару, українську кольонїзацію, і Поляне мусїли разом з нею належати до полудневої, української ґрупи. Слабка діалектольоґічна закраска київських памяток поясняєть ся передо всім тим, що лїтературний київський рух був не льокальним, а загальним: в нїм брали участь і місцеві й прихожі люде, і тут могла виробити ся свого рода загальна мова, як грецька ?????. Зрештою новійшими дослїдами все таки виказано в київських памятках, почавши від XI в., ряд язикових прикмет, які поруч західньої, галицько-волинської, характеризують сї памятки як осібну східню українську ґрупу.
Супроти того декотрі оборонцї старої теорії про великоросийську кольонїзацію Поднїпровя новійшими часами відступили ся від Полян, признають в них племя полудневої ґрупи, але заднїпрянську кольонїзацію — Сїверян і людність Подоня та Азовського побережа відлучають від полудневої ґрупи, зачисляючи до великоруської чи середноруської ґрупи. Та се не більше як остатня уступка старій теорії. Сїверяне все стоять як в найтїснїйшій культурній і полїтичній звязи з Київом. Похоронні обряди лївого й правого боку Днїпра виказують великі подібности 40). Арґументи иньші, які пробувано, за браком язикових памяток, навести за етноґрафічною осібністю лївобічної кольонїзації від правобічної, не стійні. Припускати, що сїверська людність виеміґрувала і її місце заступила иньша, также трудно майже як з Деревлянами — настільки се був край в своїх північних частях добре захищений природою проти степових нападів. Аж до XVI в. бачимо на сїверській території спеціальну місцеву людність з традицією старого імени — т. зв. Севруків; в лїсових і багнистих краях середнього Подесеня вона мала всї шанси остояти ся, хоч і помішавши ся дещо з сусїднею білоруською людністю в своїх кольонїзаційних хвилюваннях. Теперішня подесенська Сїверщина має північний український діалєкт, з архаічною закраскою, подібною до діалєктів київського Полїся, що виразно відріжняєть ся від говорів посемських і посульських, витворених новійшою кольонїзацією. В говорах подесенських супроти того маємо очевидні останки старого сїверянського діалєкту, що був отже українським. Та обставина, що північна частина старої Сїверщини покрита тепер білоруськими діалєктами 41) не повинна нас бентежити. Рух білоруської людности на полуднє міг зовсім легко покрити сїверське пограниче 42).
Таким чином нема підстави приймати, що старі осадники Заднїпровя не належали до тієї полудневої групи, з котрої сформувавсь сучасний український нарід.
Примітки
1) Іпат. с. 3.
2) „Занеже в полЂ сЂдяху“ — Іпат. с. 16.
3) Іпат. л. с. 3, 4, 9. Той факт, що в історичні часи Поляне сидїли в дїйсности ,,в лїсї на горах“, вистане сам оден, аби збити нещасливу гадку, кинену проф. Филевичем (Исторія с. 144), що „термин Поляне має чисто топічне, зовсїм не етноґрафічне значіннє“ і нїякої, мовляв, полянської території не було.
4) Згадки про лїси на сїй території див. в Іпат. с. 5, 9, 296, 300, 354.
5) „Чистоє поле“ за Стугною — див. Іпат. с. 301.
6) Іп. с. 575.
7) Іп. с. 12.
8) Так Іловайский уважав назву Полян народньою етимольогією імени, яке сам він виводить з „исполинъ“ (велетень), пригадуючи при тім античних Spali (Разысканія2 с. 163, 255 — 6, про Спалів див. вище с. 142-3
9) Ire?ek Cesty po Bulharsku n. 63, 394, 437, Первольфъ Archiv VII с. 597, Филевичъ Исторія І с. 143.
10) З оповідання Київської лїт. (с. 215) видно, що за сими містами вже починалась Деревлянська земля (Дерева); подібний натяк — про близьку від Київа границю Деревлян дає й оповіданнє лїтописи про смерть Люта (с. 49).
11) Іпат. с. 105-5, 462.
12) Іпат. с. 51, 83.
13) Антоновича — Раскопки въ странЂ Древлянъ с. 3 і Дневники роскопокъ въ Черниговской губ. (Труды предвар. комитета XIV съЂзда), пор. Рос. истор. музей (покажчик 1893 p.) с. 149-151 („палені могили“ лївого побережа Днїпра). Перецїнювати сих фактів одначе не треба, бо того що б можна назвати полянським похоронним типом, ми досї не знаємо і не можемо сказати, о скільки він ріжнив ся від древлянського й сїверянського, та й пограничні пояси — береги Днїпра й правий берег Ірпеня не були систематично дослїджені (Антонович за характеристичний полянський уважав похорон вояка з конем, але тепер не можна сумнїватись, що се похорон турецький — див. вище с. 57-8, і численні такі похорони над Росею належать очевидно до київських Чорних Клобуків).
14) Іпат. с. 207, 221, 259, 322
15) Іпат. с. 215, 284, 289, 299, 319.
16) Пор. „руські волости“ ib. c. 318.
17) В такім значінню Василько Ростиславич збераєть ся „мстити ся“ Полякам за „землю Русьскую“, князї на зїздї в Любчу ухваляють „соблюдати Рускую землю“ — Іпат. с. 167, 174.
18) Іпат. с. 15.
19) Іпат. с. 16.
20) Див. мої Виїмки с. 34, де ся звістка порівняна з пізнїйшими переказами арабських письменників Х-XII в. Про правдоподібне джерело Джайгані виводи Маркварта Streifz?ge с. XXVII і далї.
21) „СловЂнескъ языкъ й руский одинъ — отъ Варягъ бо прозваша ся Русью, а пЂрвЂе бЂша СловЂне: аще й Поляне зваху ся, но словЂнская рЂчь бЂ. Полянами же прозваша ся, занеже в полЂ сЂдяху; языкъ словЂнскій бЂ имъ єдинъ “.
22) Іпат. с. 13. Через те не може устояти ся гадка ак. Соболєвского, що таке уживаннє Русь= Київщина се факт пізнїйший, XII- XIII в., а „Початковій лїтописи“ не звісний (Чтенія київські V с. 6-7). Можна і в сїй лїтописи вказати не мало місць, де Русь значить Київщину. Напр. Ярослав „множество совокупи Руси, Варягъ, Словены“ (Іпат. с. 100), й ин. Про тенденцію редактора Повісти — вивести від Варягів руське імя, новійше писав Шахматов, Разысканія, § 199 і д.
23) Про них див. в екскурсї про норманїзм.
24) Вже автор Густинської лїтописи між ріжними здогадами, „чего ради наш народ Русю наречеся“ згадує, що се виводять „иныя отъ рЂки глаголемыя Рось“ (с. 236). Недавно проф. Кнауер в статї О происхожденіи имени народа Русь (Труды XI съЂзда II) доказував звязь назви Русь з пнем *ros i *ro?s (роса і русло, Рось і Руса). Коли сей вивід лїнґвістично добрий, звязь Роси й Руси дуже можлива (сам проф. Кнауер вказує на назву Волги — '????, але се, історично взявши, неможливо).
25) Іпат. с. 4. Про сїверянську кольонїзацію див. Барсов2 гл. VII, Багалїй Ист. СЂв. зем. гл. І, Голубовский Ист. СЂв. зем. гл. І, ПеченЂги, гл. III.
26) Про відміни похоронного обряду на вододїлї Десни й Сожа (Снови й Іпути) спостереження Єременка: Раскопки кургановъ Новозыбковскаго у. (Труды отд. слав. арх. І}.
27) Іпат. с. 83.
28) Лавр. с. 240.
29) В лїтературі була пройшла гадка про осібне „племя Суличів, але се було тільки непорозуміннє: між численими варіантами назви Уличів (про них низше) декотрі кодекси (Радивил. і Академічний кодекси Суздальської ред.) в оповіданню про війну Олега з Уличами (під 885 p.) мають: “съ Суличи“ замість „съ Уличи“, „со Уличи“, як має Лаврентиївський кодекс і всї кодекси полудневої редакції. Що тут маємо тільки разом прочитане „с Уличи“, ясно показуєть ся з того, що тіж кодекси не мають сього варіанта в иньших місцях, де іде мова про Уличів. Але з Суличів тих кодексів виросли в иньших вже Посуличі (Твер. с. 34, і навіть знищений Троіцький — див. в варіантах Лаврент. с. 25), а в лїтописцї вид. Львовим (І. 22) вже попросту Суляне (в новім виданню сеї лїтописи, з Иньшої рукописи, в Пол. собр. рус. лЂт. XX, сього варіанта нема). В результатї зявив ся новий нарід Суличі чи Посуличі — очевидно з над ріки Сули. Шлєцер посадив їх тут, хоч і гіпотетично (II с. 281 рос. видання), Карамзін (І5 с. 77 і прим.) вже катеґорично признав в них посольську галузь Сїверян. Новійшими часами захотїв їх воскресити проф. Завитневич (Труди VII зїзда т. І: Существовало ли славянское племя Суличи); при тім він попробував опертись на істнованню в Переяславщинї типу похорон відмінного від сїверянського (де не палено, а ховано небіжчика). Але що сей самий тип виступає поруч палених могил і в околицях Чернигова і Новгорода Сїверського, то нїякою точкою опертя служити він для „Суличів“ не може.
30) ??? ?'????? ?????????? '?? ?????? '?????? '???? ?? '?????? '?????? '???????? — D. b. G. IV. 4. З дальшого оповідання (IV. 5) виходило-б, що осади Утурґурів і Кутурґурів мабуть не стикали ся з собою на північ від Меотиди, займаючи місця близші до Кімерійського Босфора, отже на північ від Утурґурів, що займали східнїй берег Меотиди, Анти на устю Дона могли досягати моря. Але оповіданнє Прокопія взагалї не досить ясне.
31) Гаркави Сказанія мусульманскихъ писателей о Славянахь й Русскихъ с. 38 і 80-1, 140, M?langes asiatiques VI n. 648. Маркварт, переглядаючи сї звістки, вказав недавно ще звістку Якубі про похід 854-5 p., де розбиті на Кавказї племена тїкають „до володаря Ромеїв, до володаря Хозарів і до володаря Словен“ (Streifz?ge с. 200 і 509).
32) Против сього, загально прийнятого в науцї погляду на словянську кольонїзацію Подоня виступив недавно Вестберґ в своїх статях. Къ анализу восточныхъ источниковъ о восточной ЕвропЂ (Ж. M. H. II. 1908, II-III). Доказуючи, що в арабських джерелах під назвою Словян криють ся часом всуміш ріжні народи білої краски, він виводить, що в прикавказьких і придонських Словянах треба бачити Алянів, а словянська ріка се Волга. Сї виводи, підхоплені вже в лїтературі (Брікнер в Kwart. Hist. 1909), одначе не мають в собі нїчого позитивного. Нижня Волга і Дін вважали ся двома рукавами одної ріки, і через те могла й нижня Волґа фіґурувати під назвою Словянської ріки, але се імя, очевидно, належить Донови: хоч під назву Словян могли підтягати ся часом і иньші племена, то принята у Арабів назва Словянської ріки певно розуміла таки властивих Словян. З маршрутів кампанії Марвана не можна набрати певности, що тут розуміли ся виключно краї приволзькі. А деякі арабські звістки, як ми бачили в текстї (не кажучи вже про Прокопія), таки й виразно відріжняють прикавказьких Словян і прикавказьких Алянів — ті самі по собі, а ті теж самі по собі.
33) Про Донець — Іпат. с. 438, і новійші розкопки — Труды XII съЂзда т. І, Біловежцї, що прийшли ,,в Русь“ за Мономаха (Іпат. 205) і тут засновали нову Білу Вежу, правдоподібно, не були анї Хозарами (як то толкує Густинська лїт. с. 291) анї Турками; археольогічні розкопки на місцї старого, як догадують ся, Саркельського городища, виказали слїди християнської й спеціально — мабуть руської кольонїї (нпр. хрестик з образками Бориса і Глїба) — див. лїтературу низше, с. 233. 3). Про „Руський порт“ і иньші осади XII-XIII в. див. в гл. VII тому II, де зібрані відомости про руську людність в степах XI — XIII в.
34) До сїєї подонської Руси прикладав Іловайский (Разысканія2 с. 55) звістки Арабів, почавши з Джайгані, про третю групу руських земель — Танїю (чи Табію), як вона зветь ся у Джайгані — Арту, Артсанїю пізнїйших ґеоґрафів (імя се має взагалї багато варіянтів). Він, здаєть ся на слова Хаукаля: „Арта лежить між Хозаром і Великим Булгаром, що зараз на північ за Румом“ (Візантиєю). Се означеннє, дїйсно, відповідає подонській Руси, але Ідрізі каже зовсїм що иньше: „третїй нарід зветь ся Артсанія, а цар їх живе в містї Артсан: се гарне місто положене на неприступній горі; воно лежить між Славою і Куябою, від Куяби до Артсана 4 днї, а від Артсана до Слави 4 днї“. Се дало привід иньшим бачити в Артї Смоленськ, бо в Славії бачать звичайно Новгород. З огляду на подібність імени (Арта) колись бачили в нїй і Мордву-Ерзь. Вестберґ недавно запідозрив тут не більше нї меньше як Скандинавію, Нїдерле — землю Антів. Взагалї в сїй справі трудно зказати рішуче слово.
35) Таку гадку висловив Барсовъ (Географія нач. лЂтописи2 с. 149), й її прийняли історики Сїверської землї Багалїй (ор. с. с. 216 і далї) і Голубовский (Ист. СЂвер. с. З і далї, але в пізнїйшій своїй працї „Печенїги“ він вже її не повторив), а потім і иньші дослїдники (нпр. Шахматов op. c. 11-2, Рожковъ Обзоръ русской исторіи с. 55).
36) Що Тмуторокань належала до Сїверської землї, властиво — сїверської династиї, то се, очевидно, могло бути такою-ж довільною комбінацією, як прилученнє Ростово-суздальської землї до Переяславської волости. Що пізнїйший катальоґ міст (XV віка) згадує Тмуторокань поруч сїверських міст (Мирославиць, Тмутороканъ, Остреческий, на ДеснЂ Чръниговъ — Воскр. І. с. 240) се також нїякий арґумент. Насамперед не маємо права читати се як одно слово — Тмутороканъ остреческый, і розуміти як Тмуторокань на р. Острі (як розумів Татїщев, і новійшими часами проф. Багалїй або ак. Шахматов); „Остреческый“ мабуть осібне імя — Остер. Коли-б і був дїйсно Тмуторокань в Сїверській землї, то він міг дістати імя від азовського Тмутороканя (а в кождім разї не навпаки, бо імя Тмутороканя азовського, розумієть ся, старше)- просто через те, що сїверські князї, сидївши в сїм останнїм, могли перенести се імя на якийсь сїверський городок. Але імя Тмутороканя могло й зовсїм припадком опинитись в сїм катальозї поруч сїверських городів, як волости сїверської династиї, і се мабуть ще й правдоподібнїйше. Що Донець звав ся Сїверським (маємо сю назву на пізнїйшій московській мапі, XVI в. — Книга Большого Чертежа вид. Спасского с. 27), се властиво арґумент contra: се імя, очевидно, звязане було з верхівєм Донця, що дїйсно випливає з Сїверського Посемя, і се верхівє з тою назвою противставляло ся чи верхнїм притокам Донця, що мабуть мали также назву Донця (так „Донецьке городищо“ лежало на р. Удах), або середнїй і нижнїй його части. В пізнїйшій місцевій номенклятурі, переданій нам в люстраціях українських замків середини XVI в., імя Сїверян („уходовъ Сиверских“) звязуєть ся тільки з територією лїтописної сїверянської кольонїзації і далї Посуля не йде (Архивъ Юго-зап. Россіи VII т. І с. 103, пор. мапку до сих уходів при статї Падалки О времени основанія г. Полтави, Чтенія київ. істор. товариства т. X). Се також арґумент contra. Всї отсї спостереження й міркування змусили мене відступити від гадки про сїверянську кольонїзацію на Подоню, до якої я сам в першім виданню сеї книги досить прихиляв ся. Шахматов прийняв також сї аргументи contra і замість Сїверян виступив з гіпотезою про Вятичів як осадників Подоня. Гіпотеза ся одначе не можнійша від сїверянської (див. вище).
37) Можливо, що й тут маємо результат комбінативної роботи редакторів Повісти (якої слїди будемо низше бачити не раз) — старання знайти місця для звістних племінних назв і упорядкувати їх так, аби вони по можности покрили територію Руської держави.
38) По неї ширше див. в примітках (6).
39) В т. III гл. 2.
40) Див. Самоквасова СЂверянскіе курганы (Труди III съЂзда т. І), Бобринскій Курганы II с. 179, Єременка Раскопки кургановъ Новозыбковскаго уЂзда (Труды отд. рус. и сл. археол. І), Сперанского Раскопки кургановъ, въ Рыльскомъ у. (Археологич. извЂстія, 1894).
41) Проф.Карский теперішнї білоруські діалєкти протягає по Любеч, Городню і Новгород Сїверський — БЂлоруссы, І, етноґр. мапа.
42) Добре ілюструють сей рух люстрації правобічних замків середини XVI в. — Чорнобиля і Мозиря (в Архиві Ю. 3. P. VI. І); на лївобічу заваджала тодї московська границя, але і перепись Остра дає деякі вказівки в тімже дусі.
ДЕРЕВЛЯНЕ, УЛИЧІ, ЇХ МАНДРІВКА, ТИВЕРЦЇ.
Переходимо до західнїх українських племен.
Безпосередніми сусїдами Полян на заходї були Д е р е в л я н е. „Повість“ нїчого не каже, де вони жили і для письменника-Киянина се була занадто звістна річ, тож він тільки поясняє, що Деревляне звали ся так тому, „зане сЂдоша въ лЂсЂхъ“ 1). Тому територію їх треба вислїдити иньшими способами. Про їх північних сусїдів — Дреговичів Повість каже, що вони сидїли „між Припетю та Двиною“ ; отже Припеть має бути північною границею Деревлян. Археольоґічні розкопки (правда — не дуже систематичні, з результатами далеко не категоричними) і порівняннє похоронного обряду по обох боках Припети приводило дослїдників до виводу, що Дреговичї переважали на північнім березї Припети й мішались з Деревлянами на полудневім 2); отже й се не противить ся вказівцї Повісти, що багнисте побереже Припети з-дебільшого межувало Деревлян і Дреговичів. На сходї, як було вже вказано, границею Деревлян з Полянами, можна прийняти поріче Ірпеня ; на північнім сходї деревлянські осади могли досягати Днїпра 3). Про західню й полудневу границю можемо говорити тільки дуже гіпотетично. На заходї — суперечки між київськими й волинськими князями за Погоринє 4) піддають думку, що тут сходилась кольонїзація Деревлян і Дулїбів; але в останках старого житя виразної етноґрафічної границї тут не можна запримітити: розкопки могил зроблені новійшими часами в порічях Случи, Горини й Стира виказали велику подібність в похоронних обрядах і культурній обстанові 5). Не виключено, що Деревляне сягали в порічє Горини, і навіть Стира, хоч сї порічя, особливо в верхніх своїх частях, від Х в. мабуть сильно були заповнені людністю більше полудневою, що відступала сюди з Побожа — улицькою передовсім. На полуднї звістка Константина Порфирородного, що печенїзькі кочовища притикали до земель „Уличів, Деревлян і Лучан“ 6), наводить на гадку, що деревлянські осади виходили за границю лїсів — переходили в басейн верхнього Бога.
У л и ч і з початку сидїли на нижнім Днїпрі. Так виразно каже старша редакція лїтописи 7) в оповіданю про війну з ними Ігоря: „и бЂша сЂдяще УлицЂ по ДнЂпру вънизъ, и по сем преидоша межи Богъ 8) и ДнЂстръ й сЂдоша тамо“. Хоч при тім не сказано, на котрім боцї Днїпра Уличі сиділи, але найбільш просте розуміннє текста каже, що сидїли вони на тім же правім боцї, і нїщо не примушує відступати від такого толкування.
Пізнїйша Повість — в обох редакціях, полудневій (Іпатська і под.) і суздальській (Лаврентиївська і под.) не має сього епізоду. Натомісь вони говорять про чорноморську людність в етноґрафічних оглядах. „Улутичи Тиверци сЂдяху по Бугу к по ДнЂпру и присЂдяху къ Дунаєви; и бЂ множество ихъ, сЂдяху бо по Бугу и по Днепру оли до моря“-так в кодексах полудневої редакції 9); в Лаврентиївськім натомість: „Улучи и Тнверци сЂдяху бо (читай: по Бугу и) по ДнЂстру, присЂдяху къ Дунаеви, бЂ множество ихЂ, сЂдяху по ДнЂстру оли 10) до моря“ 11).
Таким чином між ріжними редакціями лїтописи бачимо ваганнє як в самім імени (Уличі, Угличі, Улучі, Улутичі), так і в означенню їх території. На виясненє сїєї справи ужито багато труду, й вона має цїлу лїтературу 12). Справа одначе досить ясна.
В вище наведенім текстї Константина Порфирородного, де він вичисляє племена сусїдні з Печенігами, він іде зі сходу на захід і називає слїдом за Русю (київською, себ то Полянами) Ульцїв (?'???????? ), Деревлян (???????????? ) і Лучан (?????????? ). Очевидно, ?'??????? — се Уличі; Лучане, ?????????, очевидно називають ся так від Луческа (теперішнього Луцька) (другою формою їх імени могло бути: Лучичі). Отже Константин розріжняє Уличів і Лучан (Лучичів) і кладе одних на схід від Деревлян, других на захід.
Факт, що Константин знає в сусїдстві Деревлян Ульцїв-Уличів знаходить собі повне потвердженнє в нашій лїтописи. Власне цїкаво, що полуднева й північна редакція Повісти, говорячи про Улучів-Улутичів в своїх етноґрафічних оглядах, росходять ся в їх іменованню, але згідно і без всяких варіянтів говорять про війну Київа з „Уличами“. Всї редакції лїтописи сходять ся на тім, що були „Уличі“, і що перші київські князї вели війни з „Уличами“. Правда, в новгородських варіянтах тут є ще ваганнє між „Уличами“ і „Угличами“, і в ріжних редакціях ріжні князї воюють з ними (Оскольд і Дир, Олег, Ігорь), але ясно, що ми маємо тут варіянти одного імени Уличів (думаю, що Угличі — то пізнїйша етимольоґізація імени Уличів 13). Був, значить, один нарід Уличів (Угличів), з сим народом вели війни київські князї, і до нього належить звістка новгородської редакції Повісти, що він сидїв по Днїпру і пізнїйше перейшов в край між Богом і Днїстром 14). Коли в етноґрафічних оглядах полудневої й суздальської редакції стрічаємо Улучів-Улутичів, і є суперечність що до їх осад, то правдоподібно тут помішано східнїх Уличів і західних Лучичів-Лучан (що у Константина виступають під іменем ?????????). Крім близької подібности імен помішати їх було тим лекше, що Лучане, судячи з звістки Константина мусїли виступати досить далеко на полудень, коли були сусїдами з Печенїгами. До замішанини прилучилась ще переміна місця. Суздальська редакція говорила про Уличів, що по міґрації вони сидїли на Днїстрі, а новий редактор поправив се, з огляду на давнїйші осади Уличів на Днїпрі, і перемінив імя. Прецїнь писало ся про них тодї, коди давнїйша уличська кольонїзація була давно минулим фактом, досить неясно відомим.
Созвучність імен Уличів і Лучичів, Луческа, що причинила ся до сього помішання, піддавала новійшим дослідникам привабну гадку — звязати Луческ з Уличами (Улучами, Улучичами) 15), але в такім разї прийшло ся б припустити, що сї Улучі по імени племени назвали своє місто Луческом, а по імени міста потім звали ся Лучанами. Такого другого факта не зможемо вказати, і тому треба ви-рікти ся сього обяснення-воно занадто штучне 16). Лучане Константина Порфирородного — се очевидно вже полїтична назва, взята від імени міста, при тім назва досить давньої дати, коли була так добре знана в 40-х роках Х в. Тому звязувати її з міґрацією Уличів з-над Днїпра досить рисковно — хоч можна припускати, що Уличі потім відступили між иньшим і в землю Лучан.
Повість оповідає про міґрацію Уличів з над Днїпра за Бог в звязку з „ примученнєм“ Уличів київським військом: Ігорів воєвода Свенельд примучив їх і примусив платити дань; ся війна тривала кілька років (сама облога Пересїчна тягла ся три роки), і закінчилась, видно, незадовго перед смертю Ігоря. Слова лїтописи про перехід неясні — чи Уличі перейшли Бог після сїєї війни, чи перед нею, і в лїтературі є на то ріжні погляди 17), але порівняннє лїтописного оповідання з згаданим текстом Порфирородного про печенїзьких сусїдів показувало-б, що тодї — ще перед 40-ми рр. Х віку Уличі покинули вже Днїпровське побереже. Печеніги у Порфирородного сусїдують на правім боцї Днїпра передовсім з Русю — Полянами, значить полянські осади вже були відкриті з полудня, і Уличі звідси уступили. Держались ще десь далї на захід, між полянськими осадами (що по Днїпру могли держатись довше нїж де) і осадами деревлянськими. Міґрація Уличів вже тодї почалась.
Чи була ся міґрація перед походом Свенельда (се з огляду на Порфирородного я уважав би правдоподібнїйшим) 18) чи після нього, в усякім разї головною причиною її не можемо уважати що иньше, як натиск Печенїгів: самі примучування київських князїв не зрушили-б Уличів з насижених місць і не примусили-б шукати нових осад серед заповнених вже иньшою людностию країв, як не зрушили иньших народів, що дізнали на собі сього державного процесу. Се річ ясна, і хронольоґічно, в першій половинї Х в. їх переселеннє припадає на той час, коли чорноморська людність дїйсно мусїла відступати на північ. Відповідно до того напрям міграції Уличів ми повинні собі представляти не просто як західнїй, а більше північно-західнїй — з країв нижнього Днїпра й Бога в краї середнього і верхнього Бога та середнього Днїстра. Чи при тім Уличі виходили на територію чужу, залюднену иньшими племенами, чи відступали в безпечнїйші части своєї власної території, трудно сказати. Степова, чорноморська кольонїзація мала всї причини визначати ся більшою екстензивністю: тут, на кольонїзаційній періферії наші племена могли залюдняти величезні простори, але зрідка, не густо і потім під натиском кочових орд стягати ся в більше безпечних частях своєї території.
Отже, збираючи до купи все сказане досї, бачимо, що Уличі найправдоподібнїйше сидїли на правім боцї нижнього Днїпра. Чи переходили на лївий бік Дніпра, чи за Днїпром сиділо иньше племя — не знаємо. На півночи Уличі стрічали ся з Полянами. На полудень, певно, досягали моря, поки не відтиснули їх Печенїги. Се виразно каже суздальська редакція, а хоч тут маємо поправку, але поправку свідому; коли новий редактор зіставив „оли до моря“ перемінивши ріки, то, очевидно, виходив з переконання, чи з традиції, що словянські (улицькі) осади досягли моря і тут. На заходї улицькі осади сягали Бога, а може переходили й на правий бік його. В Х в., головно уступаючи від натиску Печенїгів, а може — й примучувань київських князїв, вони пересунули ся в краї середнього і верхнього Богу та Днїстра 19).
Край над морем між Днїстром та Дунаєм зістаєть ся Т и в е р ц я м ; вони-ж сиділи по Днїстру. Близше означити їх границь з иньшими українськими племенами ми не можемо; тільки очевидно, що коли Уличів з Тиверцями суздальська редакція садить по Днїстру, то Тиверцям головно зістаєть ся край на правім боцї Днїстра. Повість (особливо тут важна суздальська редакція) виразно каже, що осади для Тиверцям колись доходили до самого моря і Дунаю, та що кольонїзація їх була тодї сильна („бЂ множество ихъ“). На північнім боцї Дунаю Тиверцї в своїм розселенню могли стрічатись з останками „Словен“, що ще не перебрались в Мезію. На північнім заходї їх кольонїзація могла переходити в гірські краї Карпатів. На верхнїм Днїстрі вона мусїла стрічати ся з розселеннєм Дулїбів. Містечко Тиврів на Богу (Винницьк. пов.) — одинока осада, що своїм іменем може вказувати на Тиверцїв, — давало повід розширяти їх територію і над середнїй Бог 20), та розумієть ся, одинокого імени осади на се не вистає. Племінне імя їх звязувано з античним іменем Днїстра — ????? 21); серед иньших словянських імен воно, дїйсно, не має паралєль 22).
Примітки
1) Іпат. с. 3.
2) Статї проф. Завитневича в Трудах Кіевской Академіи 1886, VIII, Чтеніях київського історичного товариства т. IV і VI, Київській Старинї 1890, V. Див. мою Історію Київської землї с. З-4 і Ол. Грушевського Пинское ПолЂсье І с. 10-12, де вказана й иньша лїтература.
3) Про новійший здогад Шахматова, що лїтописець зачисляв до Деревської землї Задесеннє, див. низше в гл. VIII.
4) Про Погоринє див. мою Історію Київщини с. 14-6.
5) С. Гамченко Раскопки въ бассейнЂ р. Случи, Е. Мельникъ Раскопки въ землЂ Лучанъ, В. Антоновичъ Раскопки кургановъ въ Западной Волини — все в І т. Трудів XI археол. съЂзда.
6) De admin. 37: ?? ?? ???? '?????????? ????????? ????? ????????? ??????? ????? ???? '?????? ????? ?? ?'???????? ??? ???????????? ??? ??????????? ??? ????? ???????? ????????.
7) Себ то кодекс Археоґрафічної комісії (XV в.) і Толстовський (XVIII в.) 1 Новгородської лїтописи, вил;. 1888 р., крім того в 1 Соф. с. 97, Воскр. І с. 277, Никон. І с. 26, Твер. с. 47.
8) В обох кодексах Новгородської л. попсовано: бъ, бъи; правдиву лєкцію відгадав Ламбін ще перед виданнєм їх.
9) Іпат. с. 7.
10) В Лавр. кодексї: ,,или“.
11) Так в Лаврентиївськім кодексї; иньші кодекси північної верзії мають дуже великі відміни, наближаючись до полудневої верзії (а полудневі кодекси не мають варіянтів). Так Троіцький кодекс має: „Лутичи“, і такаж поправка другою рукою є в Кеніґсбергськім (Радивилівськім); Кеніґсберський і Академічний замість слів „по ДнЂстру присЂдяху... по ДнЂстру“ мають „по Бугу и по ДнЂпру“.
12) З чималої лїтератури про Уличів вичислю лише головнїйше: з давнїйшого Шафарика II. 28. 12 і Надеждїна О положеніи города ПересЂчна в Записках одеського історич. товариства т. І, далї: Ламбіна Славяне на сЂверномъ Черноморьи — Журналъ Мин. Нар. Просв. 1876, V і VI і рецензія на сю працю Бичкова в Отчетї о XIV присужденіи наградъ гр. Уварова; Ґолубінского Ист. рус. церкви I lc. 87-8; Барсова ор. с.2 гл. V; Дашкевича ЗамЂтки по исторіи литовско-русскаго госуд. с. 65 і далї; Молчановського Очеркъ извЂстій о Подольской землЂ с. 17 і далї; Соболєвского в Чтеніях київ. істор. тов. т. V с. 3-l; Партацького Хто були і де мешкали Угличі — Дїло, 1893 ч. 21, і йогож: Хто були руські толковини (ib ч. 16); Філєвіча Исторія с. 290 і далї; моє Барское староство с. 9-10; Шахматова op. c. с. 19-20; Веселовского Изъ исторіи герман. и слав. передвиженій — ИзвЂстія отд. рус. яз. 1900, I. с. 20; Маркварта Streifz?ge с. 189-195.
13) Може піддержана потім істнованнєм на півночи міста Углича; порівняти Лїтописець вид. Львова, І с. 42: тут Уличі звуть ся Угличанами, а замісь Пересічна — Углеч., але се редакторські поправки — див. нове виданнє в Пол. собр. л. с. 51.
14) Звичайно задачею в сїй справі ставили — вияснити дїйсну форму імени племени і на основі її означити територію. Хто приймав форму „Угличі“, шукав „угла“, і знаходили його в „углї“ — '?????? , Буджак, між Дунаєм і морем (напр. Надєждїн, Ґолубінский, Партацький, Філєвіч), або між Днїпром і морем (Веселовский) або в річках — Углї, теперішнїй Орели, на лївім боцї Днїпра (Шлєцер III с. 9, Партицький), або Інгулї та Інгульцї, на правім (Ламбін). Хто приймав форму „Улучі“, шукав „луки“ — заворота моря або ріки (Днїпра — Філєвіч). При тім одначе не звернено увагу на неймовірність такої назви — від „угл“, або від ґеоґрафічного закривлення, котре ми вигідно собі оглядаємо на невеликій мапі, але яке зовсїм не виступає так виразно в реальній конфіґурації території. Ламбін, основно розібравши звістки про осади Уличів на Днїпром, не відважив ся звести до них всїх звісток про Уличів і варіантів їх імени та виставив гадку про осібність надднїпрянських „Угличів“ (він приймав сю форму) від західнїх Уличів, уважаючи їх зрештою за дві галузи одного племени. Се була слабка сторона його виводів. Соболєвский, порівнюючи варіанти імен, признав основною формою „Улучичів“ і се імя звязав з Лучськом. Та притім йому прийшло ся вирікти ся днїпровських Уличів. Перемінюючи інтерпункцію в текстї лїтописи, він читає: „Къде ныне Волыняне а Улучичи. Тиверци...“ Таким чином Улучичі у нього стають частиною Дулїбїв, а звістку про перехід Уличів він відкидає зовсїм. По працї Ламбіна се був рішучий і нїчим не оправданий крок назад. При поправцї Соболєвского Тиверцї по тексту полудневої редакції зайняли-б увесь край від Днїпра до Дунаю, а Соболєвский сам справедливо признав, що ріжницю в словах обох редакціях не можна витолкувати похибкою писця: се свідома поправка чоловіка, який знав, що писав. Слова новгородської верзії про перехід Уличів і означеннє їх території в полудневій верзії підтримують одно одне, і признаючи певну плутанину в сїм означенню, ми нїяк не можемо відкидати їх вказівок для визначення території Уличів. Самий факт, Що всї, можна сказати, кодекси суздальської редакції поправлені за поправкою полудневої, теж може мати своє значеннє: навіть лєкція Лавр. „СЂдяху бо по Днїстру“, може бути поправкою, замість: „съЂдяху по Бо? ДнЂстру“ — по Богу и ДнЂстру (так реставрує, припускаю — незалежно від мого здогаду в 1 вид. Історії, се місце і Шахматов, 1. с.).
15) Таку гадку можна знайти вже в старій лїтературі: порівняти нотку (нову) на боцї Тверської лїтоп. (с. 28: „від них повинний називати ся Луцьк“) або інтересний, але непевний варіант „Россійскої лїтописи по СофЂйскому списку“ (1795 р., дуже недбале виданнє): „Лучане“ (пор. Шлєцера І с. 212). В науковий оборот ся гадка війшла з статєю Соболевского. В своїй книзї про Барське староство, і потім в 1 вид. Історії я прийняв сю гадку, хоч і з значними змінами — скомбінував її з деякими гадками Ламбіна та висунув наперед звістку Константина Порфирородного, іґноровану Соболєвским. Чому я відступив потім від гадки про звязь племінної .назви Улучів чи Улучичів з Луческом, се я пояснив в текстї.
16) Тому й говорити про племя Лучан — як говорять часом дослїдники (нпр. цитована розвідка Е.Мельник), властиво не можна-се ледво чи племінна назва.
17) Напр. Барсов 2 с. 98 думав, що се було перед війною, Філєвіч Історія с. 801 — що після війни. На, лїтописний порядок сих подїй, записаних сто лїт пізнїйше, взагалї не можна покладатись, тому над самим текстом нема чого дуже застановлятись.
18) Міґрація одного з руських племен з Днїпра на сусїднїй Днїстер не була дуже голосною подїєю, тому ледви чи могла протягом яких 2-3 років дійти до відомости Порфирородного. Звістки його про печенїзьку кольонїзацію і руське пограниче показують добре джерело, якусь основну реляцію, і вони варті особливої уваги.
19) Як на слїди сеї міґрації вказують на кілька назв в західнїх сторонах: Улич коло Стрия і другий коло Любачова, Улич на Сянї, і Улич в басейнї Уга (Ung),
20) Барсов2 с. 96.
21) З сим іменем знову має подібність назва Днїстра у Абульфеди- Турлу (Thourlou) і ???????? Константина Порфирородного De adm. 38; Голубовский обясняв се з половецького turlu == variatus (ПеченЂги с. 202), але хто зна, чи нема тут відгомону античної назви.
22) Іловайский Разысканія2 с. 286, а потім Філєвіч в своїй Історії давньої Руси (с. 302-8) виключали Тиверцїв з числа племінних імен уважаючи се імя ремінїсценцією античної традиції-перерібкою імени Тіраґетів, Тавроскитів. Але анї дібрати такого античного імени не можна. анї обяснити, чому б лїтописцю схотілось злучати його з племінним іменем Улучів. Рівнож не правдоподібні звязування Тиверцїв з ????????? (або ??????????? , як читав Шафарік) Константина і Attorozi баварського ґеоґрафа-Шафарік II. 28. 13, або новійші, дані-правда-в дуже обережній формі Веселовским (ор. с. 20) — Тиверцїв з Таврісками Страбона, а Уличів з Анґіскірами Йордана. Маркварт (1. с.) бачить Тиверцїв в „Турси“ жития св. Кирила, де вичисляють ся народи, що мають славити християнського Бога своєю мовою (по вид. Мікльосіча с. 227), а навіть в Т и р і ш к і н і А н к л ї ї н аль-Бекри здогадував ся Уличів і Тиверцїв, тільки взяв потім назад сей здогад (с. 510).
ДУЛЇБИ, БУЖАНЕ І ВОЛИНЯНЕ, ЧЕРВЕНСЬКІ ГОРОДИ, ЛЇТОПИСНІ „ХОРВАТИ", „БІЛА ХОРВАТІЯ" І ХОРВАТСЬКЕ ПИТАННЄ.
На захід від Деревлян сидїли Дулїби. „ДулЂби же живяху по Бугу, кде нынЂ Волыняне“, „Бужане зань сЂдять по Бугу, послЂ же Волыняне“, каже Повість про них 1), поясняючи не тільки місця осад, але й переміни племінного імени. Хоч деякі дослїдники ще й досї хочуть бачити в Дулїбах, Бужанах, Волинянах осібні племена, що одні по других поступали в сій території 2), але такої думки не можна подїляти.Сама по собі дуже неправдоподібна гадка, що одно українське племя випихало друге в такій стадії оселої кольонїзації як VIII-IX вік і в такій далекій від кольонїзаційних пертурбацій території, як Побуже. До того-ж імя Волинян очевидно — назва полїтична, взята від міста, а не племінна. Слова ж Повісти, що Бужане сидять і досї по Бугу, подтверджують, що мова йде тут про переміну імени, а не племени 3). Ми маємо перед собою історію заміни старої племінної назви пізнїйшими, полїтичними назвищами. Сї полїтичні назви дуже численні на сїй території, і се вказує на сильний розвій тут міського, громадського житя.
Імя Дулїбів, старе, прасловянське імя, що має свої паралелї в хорутанських Дулїбах, в чеських і моравських Дулїбах. Очевидно, воно було початковим, тому й виступає в згадцї Повісти про Обрів — Аварів, як вони примучували колись сих самих Дулїбів. В XI в. се імя вже вийшло з уживання, його заступили пізнїйші назви Бужан, Волинян, Червнян. Імя Волинян при кінцї XI в., видко, було найбільше прийнятим, і новійший редактор, стрівши імя Дулїбів і Бужан, пояснив сї назви сучасною — Волинян. Значіннє дулїбського імени неясне; в деяких словянських діалєктах воно має значити тепер дурного чоловіка (рос. Дулеб, болг. Дулуп) 4), та не знати в якім звязку стоїть се значіннє з історичними Дулїбами.
Імя Бужан Повість, чи лїпше сказати — поясненнє, приписане одним з останнїх її редакторів, виводило від р. Буга. Само по собі можливо, що племя зване на правітчинї Дулїбами, на нових осадах прозвано було Бужанами. Але той факт, що в переказї Повісти про Обрів Дулїби виступають під своїм старим іменем уже по розселенню, і те, що ми знаємо на їх території місто Бужськ (теперішнїй Буськ в Галичинї)- робить більш правдоподібним, що імя Бужан пішло не від Буга, а від міста Бужська, як полїтичного центра 5). Назва Бужан супроти того мала б такий же полїтичний характер, як і инша назва-Волинян 6).
Назву Волинян Повість наводить як сучасну, значить вона була росповсюднена в другий половинї XI в. Дїйсно, хоч в оповіданню лїтописи про ті часи не стрічаємо її, за те маємо назву для краю: Волинь (під р. 1077) 7). Значіннє її добре відгадав Длуґош (а може знайшов се обясненнє в сьвіжій ще традиції або в своїх джерелах) Волинська земля, каже він, прозвалась, від Волиня, замка, що був колись на устю Гучви в Буг 8). Дїйсно в подїях початку XI в. (під р. 1018) стрічаємо місто Волинь чи Велинь, на Бузї; воно, очевидно, було полїтичним центром краю, але в давнїших часах, бо з кінцем Х в. таким центром став новозаснований Володимир, і Волинь стратив своє значіннє. Коли-ж він його мав? На се могла-б дати відповідь одна звістка, коли-б ми її могли напевно приложити до наших Волинян. Масуді згадує племя Валїнана 9), що „за давнїх часів“ мало власть над иньшими словянськими народами, але потім ся держава розпалась. При всїх трудностях, які вона дає, приналежність сїєї звістки до Волинян має деяку правдоподібність. Вона переносила-б геґемонію міста Волиня на IX вік. Але і без неї не можемо класти сю геґемонїю пізнїйше як на Х в. 10).
Ще одна анальоґічна назва на території Дулїбів, але в инакшій формі-се Червенські городи, „грады Червенскыя“ 11). Так на початку XI в. звуть ся городи сусїдні з Червенем (се теперішнє Чермно, на південь від Грубешова). По анальоґії з Волинянамн, Бужанами, Лучанами, людність сього Червенського края могла зватись, а певне — і звалась Червнянами. Здогадують ся, що ся назва лишила свій слїд в імени Червоної Руси, Russia Rubra.
Що до Лучан, як я вже сказав, не можемо певно сказати, чи була то дулїбська територія, чи ні. Не виключено, що були се Дулїби, але могла ся теритоторія доперва пізнїйше бути притягненою і прилученою до дулїбської землї 12).
В кождім разї на території Дулїбів стрічаємо кілька полїтичних назв-від імен міст, і сї ймення заступили стару, племінну назву, Питаннє, чи були се загальні назви для цїлої дулїбської землї, що наступали одна по одній? чи були се часткові назви, ймення певних частин дулїбської території, що ґруповались коло поодиноких міст і могли істнувати в тім самім часї, одна коло одної? Ще найскорше імя Волинян могло бути загальним, судячи по назві Волини, бо вона вже в другій половинї XI в. прикладаєть ся до цїлого Володимерського князївства, що містило в собі і старий Волинь, і Червень і Бужськ, і навіть Луцьк. Але й тут могло статись перенесеннє з части на цїле; тільки як би зовсїм певними бути, що звістка Масуді сюди належить, то мусїли-б ми волинській назві дати ширше значіннє: Волинська держава могла-б тодї виходити навіть за етноґрафічні дулїбські межі, хоч се не виключало-б тїснїйшого значіння Волиня, як центр всїх Дулїбів. Мені більш правдоподібним знаєть ся, що в усїх тих назвах маємо імена дрібнїйших округів, і вони часом могли істнувати разом — нпр. назва Бужан могла прикладати ся до південно-західньої частини дулїбської землї, країни верхнього Буга, а назва Волинян до північної частини, країни середнього та нижнього Буга. Але устє Гучви (Волинь), Чермно і Володимир лежать так близько один коло одного, що в своїй ролі полїтичних центрів сї городи могли хиба наступати один по однім, правдоподібно — в тім порядку, як я тут подав сї імена: найперед Волинь, потім Чермно, накінець Володимир. В певних моментах Волинь, а може й Бужськ міг мати більше значіннє, виростати на центр всїх Дулїбів, а навіть і ще більших територій, але певних доказів того не маємо. Не підлягає сумнїву льокальне значіннє імени Лучан, але не знати вже, чи се дулїбська територія.
Для означення етнографічних границь Дулїбів ми взагалї маємо дуже мало підстав. Лїтопись каже тільки, що се був басейн Буга — вислянського 13). На полудневім заходї, в басейні Стира, лежала територія Лучан-що до своєї етноґрафічної приналежности непевна. На півночи, на середнім Побужу — Берестейська волость вагала ся в XI-XII в. між Київом та Володимиром і взагалї не була міцно звязана з рештою Волини; її окремішність можна толкувати й етноґрафічними й полїтичними причинами. На заходї натрапляємо на трудне питаннє про західню руську кольонїзацію взагалї й її племенне імя спеціально, і я мушу його трохи ширше пояснити.
Звичайно приймаєть, ся що на заходї за Дулїбами сидїло руське племя Хорватів. Сей погляд опираєть ся на звістках Констанина Порфирородного про Білу Хорватію 14), і на згадцї Повісти, що між руськими народами вичисляє Хорватів 15). Але згадка лїтописи дуже виглядає на інтерполяцію: лїтописна статя збирає до купи названі перед тим племена, кажучи, що вони „живяху в мирЂ“, і до сього реєстру дописано Хорватів, про котрих перед тим нема мови — виглядає се на приписку пізнїйшого редактора, що почав з сеї фрази робити повний катальоґ руських племен і між иньшими дописав і Хорватів, знайшовши згадку про них в дальшій части (під 993 p.) 16). Нї тут, нї де лїтопись нїчого не каже, де ті Хорвати жили, і нема нїяких певних вказівок на якесь хорватське племя, якусь хорватську територію у нас, а хоч пробовано ріжними способами означити територію тих Хорватів 17), одначе нїякого опертя сї проби не мають, окрім звістки Константина, і якогось народу, що звав би себе Хорватами, ми на сїй території на певно не знаємо.
Оповіданнє-ж Константина завдає такі трудности, що більше затемнює справу, нїж прояснює. Він каже, що полудневі Хорвати й Серби вийшли з Білої Хорватії та Білої Сербії, й уміщує сї білі краї між Баварією й Угорщиною, в сусїдстві Нїмеччини 18). Дуже правдоподібно, що в сїм означенню Константин виходив із відомостей про полабських Сербів, хибно прийнявши їх за однопременників полудневих Сербів. Що до Хорватів, то нам відомо з иньших джерел Хорватське племя, що сидїло десь між Лабою й Одрою 19). Виходячи з звістки про руських Хорватів (властиво — здогадів про їх осади) і з звістки Константина, що на Білих Хорватів нападають Печенїги, припускають звичайно Білу Хорватію, що тягнула ся по карпатському підгірю від басейна Лаби над верхнїй Днїстер (або як приймають иньші-на полудневім згірю Карпатів), в теп. північній Угорщинї. Та з того виходить таке диво, що на сїм просторі сиділи поруч себе три одноіменні народи, які належали до трьох осібних ґруп — чеської, польської та руської, а взявши сюди ще тих полудневих еміґрантів, будемо мати якийсь містичний хорватський мікрокосм, до котого входили народи всяких можливих словянських галузей 20).
В дїйсности означеннє північної, Білої Хорватії у Константина (і не у нього одного) могло опирати ся просто на созвучности імени Карпатів 21). Коли-ж припускати, що в основі сього означення лежить якась реальна звязь з іменем Хорватів, то можлива двояка гадка. Або в Х в. в прикарпатських краях „Хорватія“ була ґеоґрафічною назвою, як память по колишнїх (полудневих) Хорватах, що тут сидїли перед своєю міґрацією на полудень, і тодї Хорватами пізнїйше звались у їх сусїдів ріжноплеменні народи, які сидїли на сїй території, — як назва кельтських Боїв перейшла на Нїмцїв Боюваріїв і Чехів — Богемів, а назва Скитії переходила на її пізнїйших осадників, — отже ся назва не мала-б нїякого етноґрафічного значіння 22), — або Константин в своїй історії про хорватську міґрацію виходив із факту, що в прикарпатських краях за його часи жили якісь Хорвати. Що до першого здогаду, то трудність лежить в тім, що цїла Константинова історія про міґрацію Хорватів з прикарпатських країв дуже не певна; як я вже згадував, в сучасній науцї вона має все менш віри, дуже трудно класти її в основу яких небудь виводів, а з тим дуже тяжко і припускати, що прикарпатські краї мали загальну назву Хорватії. Що до другої гадки, то тут зараз повстає питаннє — які-ж Хорвати звістні нам напевно в тих краях ? Знаємо з иньших джерел тільки Хорватів між Лабою й Одрою, і властиво звістки Константина про Білу Хорватію і всякі иньші досї вигребані 23), всї можуть бути приложені до сїєї західньої Хорватії, а про якусь східню Хорватію нїщо не говорить. Вказівку на східнє положеннє Хорватії бачили в згадцї Константина, що на Хорватію нападають Печенїги; але Печенїги, згадані у Константина, могли навідуватись і до західнїх Хорватів, непокоячи сусїднїх Угрів,-тут не було б нїчого неможливого (пор. напади Печенїгів і Половцїв на Угорщину в XI в.). Друга подробиця в оповіданню Константина, що мовляв вказує на східнї Карпати — се згадане у нього „місце зване ??????“, на пограничу Білих Сербів: в нїм довго бачили, і до нинї частенько бачать наших Бойків 24). Але дуже мало імовірности в сїм: за далеко се для Сербів на схід, тай не видно, щоб імя Бойків коли мало такий розголос 25).
Зістаєть ся отже для тої карпатської Хорватії тільки наша лїтопись. Але вона так мало і недокладно знає про західнї наші краї, а її згадки про Хорватів такі голі, що тільки комбінуючи їх з Константином і можна було викомбіновати руську поднїстрянську Хорватію. Виходить зовсїм безнадїйній круг, і тому я вважаю, се питаннєм відкритим: сумнївна річ, чи було українське племя зване Хорватами і не знати, де воно сидїло 26). Разом з тим зістаєть ся питаннєм-як далеко на захід ішли границї Дулїбів і яке племінне імя мали українські осадники карпатського згіря 27).
Примітки
1) Іпат. с. 6, 7.
2) Такий погляд ще недавно обороняв Шахматов в цитованій статї (Къ вопросу объ образ. рус. нар. с. 19); я спинив ся на нїм близше в своїй статї: Спірні питання староруської етноґрафії.
3) В такім значінню доповняли фразу про Бужан і деякі пізнїйші переписувачі — див. нпр. лїтописець Перяслава Суздальського або Тверську лїтоп.
4) Первольф Slavische V?lkernamen, Archiv VIII с. 10. Див. ще замітку M. Соколова в Трудах Саратов, уч. ком. XXIV (1908).
5) Сю гадку висловив Барсов2 с. 101, против неї Андріашев op. c. 7.
6) Се не одинокий випадок, де Повість замість від міста виводить назву людности від ріки-такий же вивід Полочан від р. Полоти.
7) Іпат. с. 140.
8) Hist. Polonica 1. І (вид. Пшездзєцкого с. 22). На устю Гучви в Буг є справдї городище, що від часів ходаковського й уважаєть ся місцем Волиня.
9) Варіянти: Вальмана або Валяна, Валїамана, Валінбаба, Влйнбаба.
10) Гаркави op. c. 135 і 127 (Виїмки с. 53). За Масуді повторив се Ібрагім ібн-Якуб-Аль Бекри вид. Розена с. 46. Де-котрі бачили в сїй Валїнавї балтийський Велинь-Юлїн, але там князїв не знаємо. Див. новійше — Вестберга Комментарій на записку ибн-Якуба, 1903 с. 60, і Маркварта Streifz?ge с. XXXVI і 101. Про сю звістку ще далї, в гл. VII і в прим. 4.
11) Іпат. с. 101, 105.
12) 3 сїєї пізнїйшої приналежности, очевидно, виходив і Длуґош, пишучи (Hist. Polonica, вид. Пшездзєцкого, І с. 62): Dulebyanie a duce eorum Dulyeba vocitabantur, qui postea Wolhanye (замість: Wolhynyanye) sunt et nunc Luczanye appellati. Сї слова Длуґоша вказують на той час, думаю, коли Луцьк став полїтичним центром Волини, що й дїйсно було в XIV-XV віках. Тому не можна напевно вважати се відгомоном якоїсь старої традиції.
13) Барсов2 с. 102 думав, що ся територія займала „верхівя обох Бугів“, Шахматов (с. 19)-що лежала на Богу. Про Бог не можна думати, з огляду на положення Волиня, від якого дістали імя Волиняне; а думати про Буг і Бог разом-се вже вповнї довільний здогад,
14) De adm. 13, 30, 31.
15) Іпат. с. 7.
16) Ся лїтописна статя стоїть в звязку з попереднїм вичисленнєм „словянского язика в Руси“ (с. 6), і фраза: „й живяху в мирЂ“ служила переходом до дальшої статї: „ИмЂяхуть бо обычая своя“. З початку вона виглядала мабуть так: „и живяху в мирЂ Поляне, и Древляне, и Северо, и Радимичи, и Вятичи, и ДулЂби“-як раз ті народи, про яких говорило ся перед тим і низше. Хорвати й Тиверцї — се додатки пізнїйшої руки (такі додатки пізнїші переписувачі робили й далї — пор. варіанти пізнїйших компіляцій). Таке саме й поясненнє про Дулїбів. Тільки про Хорватів сей редактор нїчого не вмів пояснити, бо мав голе імя в оповіданню про Володимира, де зовсїм можливо, що мова іде не про руське племя.
17) Напр. Барсов2 с. 95 міркував таким чином: імя Хорватів показує; що вони жили по Карпатах, бо сї звуть ся Горбами (Хръби, Хріпи); на хорватську кольонїзацію, каже він, тут вказують хороґрафічні й топографічні назви від верхівя Вислока, Білої й Сяна до Тиси з її притоками Бодрогом, Самошом і Красною на полудень, до Днїстра на схід, а на північ до Висли. Одначе наведені Барсовим назви по більшій части не мають нїчого спільного з Хорватами; щож до звязку імен Хорватів з Горбами-Карпатами, то ся гадка Шафарика (І. 10. 10) відкинена новійшими фільольоґами-див. Гротъ ИзвЂстія с. 88, Geitler в Rad Jugoslav. Ak. XXXIV, Первольф в Archiv VII. 626, Соболєвский в Чтеніях київські VI с. З, Поґодїн с. 88, й ин., хоч сю гадку й пробують відогріти (нпр. Веселовский op. c. 14). Кілька назв (з яких чотири) в карпатських краях (Барсов 1. с., Піч в Sitzungsberichte der B?hm. Gesellschaft dr. Wis. 1888 с. 246), що справдї мабуть ідуть від слова Хорват, нїяк не можна положити підвалиною для виводів, що тут була хорватська територія.
18) De adm. гл. 80-33. Виводи про Білу Хорватію і Білу Сербію на підставі його оповідання у Шафарика (II § 31), критикував їх Рачки: Biela Chrvatska i biela Srbija і в полєміцї з проф. Ґротом, репрезентантом традиційного погляду (ИзвЂстія Константина Багрянороднаго о Сербахъ и Хорватах. 1880)-Rad jugoslovanske Akademije т. LII i LIX, пор. вказівки Крека 2 с. 323-6, статї Яґіча і Обляка в Archiv fur slavische Philologie т. XVII і XVIII, також у Вестберга Комментарій на записку Ибрагима Ибн-Якуба, розвідка 12, Маркварта Streifzuge гл. 6. Історія і дрібна біблїографія у Нїдерле II гл. 5.
19) Розумію підроблений фундаційний привилей празької катедри (див. в гл, IX); імена племен і місць тут певно не видумані.
20) До такого дивовижного виводу мусїв прийти пок. Рачки в своїй взагалї дуже критичній розвідцї Biela Hrvtska i Biela Srbija, бо не увільнивсь зовсїм, не вважаючи на весь скептицизм що до звістки Константина, від Шафарикового (майже загально принятого) погляду на Велику Хорватію, від чеських гір до середнього Днїстра (Шафарик II §31). Та що! по всїх поступах критики підримує такий вивід in optima forma Останнїй випуск Sl. Staro?itnosti Нїдерле (272, 279), що хоче прецїнь бути сінтезом славістичних розслїдів останнїх десятилїть.
21) Особливо в старонїмецькій (північній) формі Harfadha (Harfadha fjoll Герваравсаги-одні толкують се імя як ,, Карпатські“, иньші-як „Хорватські“ гори). Коли-б знатє, що ся назва була звістна на полуднї, вона могло б дуже добре пояснити нам всю сю історію з Хорватією.
22) Сей погляд дотепно розвинув що до руських Хорватів неб. Крижановський в своїй розвідці „Забужная Русь“ (Собраніе сочиненій II, 1890, с. 342 і далї) і кінець кінцем до сього ж погляду, що се імя має „ топічне“, ґеоґрафічне значіннє приходить Маркварт (с. XXXIX). Що назва „Chrobacya“ в приложеню до привислянських країв має тільки історичне (властиво конвенціональне) значіннє, признавав і Т. Войцєховский в своїй книжцї, що носить се імя (Chrobacya с. 2-3), а К. Потканьский в своїй розвідцї Krak?w przed Piastami (Rozprawy wydz. hist.-phil. т. XXXV) нарештї зовсїм зіґнорував сих конвенціональних польських Хорватів (пор. його Lachowie с. 208). Клаіч і Кос під Білими (свобідними, незалежними) Хорватами розуміють державу Само. Вестберґ також кладе Білу Хорватію на чесько-словацькі краї, за те Білу Сербію переносить на Галичину, здаєть ся — з огляду на ?????. Маркварт вертаєть ся до Хорватії на Вислї, і т. д.
23) Horiti короля Альфреда, Хорватін (так принаймні поправляють) у Масуді, Хорвати лєґенди про св. Вацлава. Недавно Маркварт поставив здогад, що загадкове місто в словянських краях арабської ґеоґрафії IX в. (і відти у ібн-Росте, Кардизі й ин.), читане досї як Джарваб, Джарват, Хурдаб, треба читати „Хорват“ і розуміти тут Краків (Streifz?ge с. XXXIV). Вповнї довільний здогад!
24) В курс пустив сю гадку Шафарик, і ще в 1894 р. неб. Партацький в сїй справі вів горячу полеміку з проф. Верхратським в фейлєтонах „Дїла“. На виданих Їречком Karten zur Geschichte des h. Oester. Ung. Reiches (1897) теж виднїють ся B o i k i на Днїстрі (мапа VI).
25) Правдоподібнїйше бачити в ?????? покручену назву Boiohem'a- Чехії, як приймають тепер переважно.
26) Нїдерле заявив, що не може згодити ся з моїм скептичним становищем супроти сеї поднїстрянської Хорватії, але нїчого не міг вказати на доказ її істнованнє. (Slov. star. II с. 2 65-6); його виклад сього питання — взірець довільности і неаргументованности, взагалї частих в його претенсійній, але досить слабко зробленій працї.
27) Істнованнє кількох назв „Дулїби“ в басейнї верхнього Днїстра могло-б вказувати на пограниче дулїбської території (Дулїби коло Ходорова, другі — під Стриєм, третї коло Бучача), але таким відокремленим назвам не можна признавати особливого значіння.
ЗАХІДНЯ УКРАЇНСЬКА КОЛЬОНЇЗАЦІЯ, ЇЇ СУЧАСНИЙ ВИГЛЯД; ПОЛЬСКО-УКРАЇНСЬКА ЕТНОҐРАФІЧНА ГРАНИЦЯ, ПОЛЬЩЕННЄ; ПАМЯТЬ РУСИ НАДЪ ВИСЛОЮ; МІШАНІ ТЕРРИТОРІЇ. УКРАЇНСЬКО-БІЛОРУСЬКА ГРАНИЦЯ. ЗАКАРПАТСЬКА РУСЬ — ГРАНИЦЯ СЛОВАЦЬКА Й УГОРСЬКА, СЕМИГОРОД, РУСЬ НА ДУНАЮ; СТАРИННІСТЬ ЗАХІДНЬОЇ КОЛЬОНИЗАЦІЇ, ЇЇ МІШАНІ ТЕРИТОРІЇ, ЇЇ СТРАТИ.
Полишивши на боцї, як непорішене і властиво другорядне питаннє, справу племінного імени, перейдемо до огляду самої західньої української кольонїзації. Як я вже сказав, лїтопись наша дуже мало говорить про сї західнї окраїни (так само і про східнї та полудневі) та й не багато знає про них (приклади тому наведу низше). Тому ми повинні звернутись до реґресивного методу, і виходити з пізнїйших фактів про тутешню українську кольонїзацію.
Як ми вже знаємо, сучасна етноґрафічна українська територія виступає далеко на захід узьким клинцем, затисненим між польською й словацькою людністю. Клинець сей майже досягає верхівя Дунайця й відси розширюючись іде на схід по обох боках Карпатів. Північна границя йде в півнично-східнїм напрямі, займаючи верхівя Попрада, Ропи, Вислоки й Вислока до Сяну 1). В околицї Ярослава уступаєть ся вона з правого боку Сяну на лївий й іде відси на вододїл Висли й вислянського Буга, що має мішану, польсько-українську людність; більш меньш лїнїя середнього Вепра, по сучасним звісткам, має становити ту граничну лїнїю, на схід від котрої український елємент переважає, подекуди переходячи й на правий бік його. В басейнї Нарева він стрічаєть ся з білоруською кольонїзацією, що займає тепер полудневу частину нїманського басейна 2).
На полуднї від Карпат українські осади зачинають ся також від басейна Дунайця, вони одначе тут вже значно пословачені; Узенькою смугою, вже порозриваною і обтятою словацькою кольонїзацією українські осади йдуть по згірям Карпатів вздовж угорської границї над Попрадом, по верхівям Торицї, Топлї, Ондави, Лаборця 3), аж над Угом починаєть ся більша неперервана українська територія, що йде далї між Карпатським хребтом та верхньою Тисою 4) й її притокою Вишевою (Visso) 5), поки не стрічаєть ся на верхівях Вишеви, Бистрицї, Молдави з волоською кольонїзацією. За границями неперерваної української території, на підгірю українські осади йдуть островами між словацьку, а потім між угорську кольонїзацію, далеко на полудень, в басейни Бодрога, Гернада, Солоної (S?j?), Красної й Самоша, хоч сї полудневі українські острови в значній мірі о стільки вже денаціоналїзовані, що про їх українську народність свідчить головно східнїй обряд.
Вже сама фіґура сїєї української етноґрафічної території показує, що ся одностайна українська гірська полоса, з мішаними територіями по обох крилах, з слабими українськими домішками на північ і полудень — то тільки скелєт, з атрофірованими, майже страченими мяснями етноґрафічного тїла. Очевидно, що кольонїзація гірських країв не могла йти зі сходу на захід самим хребтом; українська людність мусїла заходити в гори з рівнин — з півночи, чи північного сходу, й росповсюднювалась річними долинами 6). Само собою також ясно, що теперішнї українські елєменти в мішаних полосах — то в переважній части останки української кольонїзації, а не нові здобутки її: нової масової української кольонїзації в тим напрямі ми не знаємо, а коли вона давнїйше, то мусїла бути давнїйше значнїйша, бо на наших очах український елємент, досить витревалий взагалї, винародозлюєть ся тут на мішаних територіях, в тїснїйшій стичности з переважною чужою кольонїзацією.
Я почну з польсько-української границї. Порівнюючи навіть дати галицьких переписей з останнїх десятолїть, бачимо, що на західнїй граничній лїнії Русини помалу польщать ся: їх приріст звичайно далеко меньший, нїж приріст Поляків, і певна частина їх держить ся ще по традиції „руської віри“, але національність уже стратила 7). А процес сей тягнув ся віками. Польська народність, польська мова, польська культура мала перевагу почавши від XIV в., бо тут була Польська держава, а перевага Руси перед тим трівала коротко і мала всякого рода перерви. Католицизм завсїди був аґресивним, де стрічав ся з православною людністю, і тягнув за собою невідмінно польонїзацію, а православна віра переважно не виходила за границї оборони, та й то часто дуже слабої. Кольонїзаційні змагання тягли українську людність на схід і полудень від дуже давнїх часів (уже в XI в.), а її місця займала не велика, але все не безслідна кольонїзація польська та нїмецька. Підтримувана за польських часів, і навіть ще перед ними, ся нїмецька кольонїзація (часами досить значна) в результаті зміцняла тільки польські елєменти, бо сї Нїмцї-католики польщились ранїйше чи пізнїйше. Коли зважимо се все, прийдемо до переконання, що на сїй польсько-українській границї Русь мусїла понести за той довгий ряд віків великі страти на користь польської народности. І ми дїйсно знайдемо в історичних джерелах цїлий ряд фактів і натяків на такі страти. Привілеґіовані громади міські й сїльські відтїсняють тубильну людність на другий плян і винародовлюють. Костели збудовані на ново або „перероблені“ з православних церков перетягають її на католицтво; закриваннє православних церков тягне за собою католиченнє і польщеннє, і т. д. 8).
Деякі факти ведуть нас так далеко в глубину польської кольонїзації, що се на перший початок здаєть ся неймовірним. В Казимирі над Вислою була церква св. Духа, як видно з руської записи на євалгелію, наданім туди казимирськими міщанами (письмо XV в;) 9). В сусїднім Цмельові (за Вислою) переховалась традиція про руську церкву, а в фундацийнім привілею 1505 р., надаючи сьому місточку нїмецьке право, король зносить заразом противні йому права й звичаї польські і р у с ь к і 10). Люблин ще в XVI-XVIII в. був одним з визначних огнищ православія і уважавcь питоменним руським містом. На поч. XVI в. (1505) кн. Глинський, роздаючи на церкви гроші з майна кн. Дм. Путятича на виднїйші православні святинї, дає і „на церков святого Спаса“ в Люблинї 5 кіп, а під час брацького руху при кінцї XVI в. (1594) по ініціятиві „мещан релии закону светого греческого“ заведено в Люблинї при сїй церкві православне брацтво. Ще в 1659 р. козаки упоминались між иньшими забраними унїятами „монастира і церкви в Люблинї“. Канонїк Красїньский (1612), описуючи границї Руси (а веде їх з під Кракова: non longe ab urbe Cracovia) 11), між руськими округами згадує Люблинщину. На Українї, під час розбудженя національної свідомости в серединї XVII в., „руську“ землю означали під Краків та по Люблин. Хмельницький рахував на поміч православної Руси по Люблин, по Краків, а „Ляхів“ відгрожувавсь загнати за Вислу, що тут має значити етнографічну польську границю. В проєктах роздїлу Польщі 1657 p. Висла знову виступає як границя Руси і православя, теж і в умові Дорошенка з Турцією (до Висли і Нїмана): очевидно, се був погляд загальний, прийнятий, що Русь і православє сягають до Висли 12).
При світлї сих фактів в зовсїм иньшім світлї стають перед нами походи в Польщу Володимира Вел. і вічні короводи західнїх українських князїв з Польщею: багато української землї, а ще більше — землї з мішаною людністю зіставалось за границями Руської держави, або прилучалось до неї тільки на якийсь час. Запись польської княгинї Оди (кінець Х в.) згадує про Русь на пограничу з Прусами та „руські землї, що протягають ся аж по Краків“, і по всякій імовірности се була Русь не тільки полїтична, а й етноґрафічна — о стільки докладно вона відповідає пізнїйшим етноґрафічним границям. Але пограничний пояс на рівнинї дуже рано був мішаний; вже в XV в. залюдненнє рівнини по Вислоку і Сяну показуєть ся мішаним 13). З люстрацій XVI в. бачимо, яка маса нїмецьких кольонїстів була в Сяніцькім 14), і сей процес накликання чужих кольонїстів звістний нам вже від Данила, а нової сили набрав, коли стало ширитись нїмецьке право. Початки сього бачимо ще за Болеслава Тройденовича, що надав маґдебурське право нїмецькій громадї в Сяноку 15). Але крім сїєї пізнїйшої нїмецької і польської кольонїзації мішаннє етноґрафічних елєментів мусило початись ще давнїйше, через стрічу української кольонїзації з польською.
Коли зважити все те, що ми сказали вище про віковічне ослабленнє українського елєменту на заходї, можна з певною імовірностю висловити здогад, що початкова східно-словянська кольонїзація опанувала була басейн Буга і Сяна і подекуди наближала ся навіть до Висли; та поворотний рух польської кольонїзації спер ся з нею на вододїлах Вепра й Сяна ще в початках, коли ся українська кольонїзація була досить рідка, як на своїй періферії, і вже тодї — дуже рано, зявились мішані території по Вислокам і між Вепром та Вислою. Протягом віків потім польські елєменти припливали сюди, а українські відпливали, а до того й історичні обставини неустанно ослабляли тут українські елєменти на користь польських, і вкінцї тільки неужиточна гірська країна зістала ся міцно в українських руках.
Далї на північнім заходї, на білоруськім пограничу українська територія тепер кінчить ся більш меньш дорогичинською околицею; в басейнї Нарева бачимо вже переходові говори, посереднї між українським і білоруським (заблудовські говори) 16). Українська територія таким чином тепер виступає рогом на північ, в басейнї Буга, між польським і білоруським елєментом, і відповідає полїтичним границям Руси XI-XIII в., що досягали р. Нура, правого притока Буга 17). Північну частину Побужа (Дорогичин, Мельник, Брянськ) часто уважають славянською займанщиною на ятвязьких ґрунтах 18); сей погляд одначе чисто гіпотетичний; про ятвязьку кольонїзацію на Побужу ми нїчого не знаємо 19), як і взагалї не маємо фактів, що вказували-б на якусь пізнїйшу руську кольонїзацію в сїм краю. Тільки той факт, що берестейсько- дорогичинське Побуже якось слабше тримаєть ся Волини, натякає на якусь осібність сього краю — чи етноґрафічну, чи суспільно-полїтичну, тяжко сказати. Апріорно можна признати досить можливим, що північна частина руського Побужа, за Берестєм, виходячи за лїнїю припетсько-нїманського вододїлу, була пізнїйшою займанщиною; але нїяких певних фактів, що свідчили-б тут про пізнїйший характер української кольонїзації, досї нема. Остаточно справа лишаєть ся невиясненою. Дуже багато ще є роботи фільольоґам, археольоґам, етноґрафам, аби положити підвалини для рішення сього питання, як і взагалї для вияснення історії теперішньої границї української території на півночи, її відносин до білоруської та племінного підкладу тутешнього розселення.
Переходячи на полудневі згіря Карпатів, ми і тут бачимо теж явище, що і на північних. Український елємент тримаєть ся дуже добре там, де сидить в збитих масах (навіть зростає, невважаючи на неможливі економічні й культурні відносини й сильну еміґрацію) ; але в мішаних територіях слабне й постійно винародовлюєть ся.
Завважали, що Русини особливо легко підпадають під словацький вплив; нехочі переймати що не будь у Мазурів, вони дуже охоче переймають словацьку мову, навіть ходячи до них на заробітки, тим більше мешкаючи в сусїдстві 20). Тим поясняли масу двоязичних словацько-українських сел на західнїм краю Руси, але треба-б ще прослїдити докладнїйше тутешнї кольонїзаційні відносини: чи не буде теперішня українсько-словацька мішанина в певній мірі також результатом і старої мішаної кольонїзації, а не тільки самого ослаблення українського елєменту на його західнім пограничу. Що одначе в мішаних територіях український елємент тут слабне дїйсно, се не підлягає сумнїву. Русини Спишського комітату переважно вже так пословачені, що тільки грецький обряд і українські елєменти в мові вказують подекуди, що ми маємо до діла з колишніми Русинами, і над сими „руськими могилами“ уже йде завзята суперечка — чи маємо тут пословачених Русинів, чи споконвічних Словаків 21). Документи з попереднїх столїть виказують Русинів там, де вже тепер сидять самі Словаки; ще на початку сього столїтя мали бути значні останки Русинів на Ґронї (Gran), де тепер вже значать ся самі Словаки.
Подібне дїєть ся й на українсько-угорськім пограничу, особливо завдяки державній, суспільній та економічній перевазї мадярського елементу. Ще на початку минулого сього столїтя подорожний Росиянин, переїздячи від Мишкольца через Кошицї на Бардіїв, чув себе серед руської стихиї: „від Мишкольца до границь Польщі (!) села і міста по більшій части заняті Руснаками“ 22). Тут може бути й перебільшеннє. Але число Русинів на рівнинї, між Мадярами таки дїйсно на очах малїє. Які-ж мусів понести страти руський елємент протягом мадярського „тисячолїтя“! Мусимо думати, що українські кольонїї, які й тепер ще переходять за Солону (S?j?), Красну, Самош, лишили ся останками далеко густїйшої колись, коли не масової кольонїзації (слїди її сильно переховались ще в топографічних назвах). Незалежно від початкового розселення, українська людність мала тенденцію іти з своїх суворих гір на рівнину, шукати лекшого хлїба (так повстали й українські кольонїї в Бачцї, над Дунаєм-недалеко устя Тиси, уже в XVIII в.). З другого боку мадярська людність припливала поволї на териториї пограничні з підгірм. В витворених таким чином мішаних територіях український елємент не міг вкінцї удержатись.
В Семигородї вже нема Русинів, вони згинули, можна сказати, на нашій памяти: ще на початку XIX столїття мали бути їх останки 23). Слїд Русинів зістав ся тут тільки в числених хоро- і топоґрафічних назвах на цїлім просторі Семигорода, у всяких мадяризованих, румунїзованих і ґерманізованих назвах — Oroszi, Oroszfalva, Oroshegy, Rusesti, Rusielu, Russdorf, Reusdorfel, Rusz i т. и. 24). Ороґрафічна й топоґрафічна номенклятура Семигорода взагалї зраджує колишню словянську кольонїзацію, на котру аж пізнїйше налягали угорські, волоські, нїмецькї верстви, — кольонїзацію осїлу і культурну від початку: на се вказує факт, що експльотація соляних і рудних богацтв Семигородських гір іде від їх словянських осадників; окно, баня, сольнок-словянські назви для рудних і соляних ям, — сї слова в мадяризованих і румунїзованих топоґрафічних назвах повторяють ся дуже часто 25). В документах сї словянські елєменти виступають, від коли починаєть ся для Семигорода документальний матеріал — в XII в., а численні „руські“ назви на території Семигорода виразно вказують, що той словянський елємент в деякій части був українським 26). Документальні слїди руського імени маємо від XIII в.: нпр. гора Ruscia в грам. 1228 р., місто Forum Ruthenorum, засноване на початку XIII в.; показуєть ся, що Bisseni актів XIII в. теж часом означають Русинів 27). Ще в XV віцї було тут чимало Русинів, як бачимо з з згадки одної папської булї (1446) про численний і великий руський нарід в Угорщинї і Семигородї 28).
На Карпатських горах руське розселеннє не кінчилось. Словянські елєменти в хороґрафії, що служать нам свідками про стару словянську кольонїзацію на всїм протягу Семигорода, не обмежають ся ним, а йдуть і далї на полудневий схід — на територію теперішньої Молдави 29). Руську кольонїзацію на нижнїм Дунаю знаємо документально- вже бачили свідоцтво про неї з нашої лїтописи : „присЂдяху къ Дунаєви“. Останки її держались тут навіть після турецького печенїзько-половецького руху, і були досить значні ще в XII в., коли Галицьке князївство в своїх руках держало нижнїй Дунай („затворивъ Дунаю ворота, суды рядя до Дуная“ — Слово о полку Ігоревім). Тут перебувало велике число риболовів і ріжних промисловців та всякого вільного люду (прототип пізнїйшого козацтва), котрого центром був звістний Берладь (Бирлат) на нижнїм Дунаю 30). З півночи до сеї наддунайської українскої кольонїзації безпосередно притикали українськї кольонїї в Семигородскім гірськім краю, і коли під натиском Печенїгів українські осадники мусїли усуватись з чорноморського побережа, ся чорноморська людність мусїла в певній части рушити ся і в сїм напрямі — в гори, та скріпити початкову кольонїзацію.
Таким чином ми подибуємо Русинів на цїлім полудневім карпатськім підгірю, почавши від Татр до полудневих Трансильваньських Альпів, і далї на полудень — до моря. Як же могло-б і бути инакше ? Коли в загальнім руху словянства на захід і полудень східно-словянська кольонїзація опановала північне підгірє Карпатів, а з другого боку-просторонь між Днїстром і Дунаєм („сЂдяху по ДнЂстру, присЂдяху къ Дунаеви“), цїлком природно, що ся кольонїзація, підіймаючись в гору річками і ними-ж спускаючись на другий бік, мусїла опановати й гірський карпатський пояс, майже порожнїй, позбавлений осїлої людности (бо навіть і оборонці теорії, що останки романїзованих Даків, предки сучасних Волохів, заховались під час великого руху народів в Карпатських, спеціально — в Семигородських горах, признають сї останки незначними). Инакше не могло-б і бути. І розумієть ся, се мусїло початись зараз, скоро українська кольонїзація присунулась до Карпатських гір від півночи і сходу, а се мусїло мати місце десь в VI-VII вв. Тим поясняєть ся, що ми не маємо нїяких звісток про міґрацію Русинів за Карпати: переселення пізнїйшого не було, а при першім розселенню ми взагалї про словянську міґрацію маємо звістки тільки там, де Словяне в своїй кольонїзації приходили до конфлїкту з культурними державами. Переселення Русинів в Угорщину, почавши від Альма до Федор Коріатовича, які виказує пізнїйша угорська історіоґрафія для обяснення української кольонїзації 31), се по части непевні, по части незначні факти, і вони, розумієть ся, не спроможнї обяснити сїєї масової кольонїзації, а про дїйсну українську міґрацію ми не знаходимо нїяких звісток в історичні часи.
По думцї звістного Анонїма — нотаря короля Белї (XII чи XIII в.), ватагу Русинів привів з собою Альм з під Київа, мандруючи до Угорщини через Русь, а провідниками його через Карпати (бо він нїби йшов з Галичини на верхи Уга) були руські вояки і селяни 32). Коли ми зважимо обставини, серед яких мандрували Угри до теперішьої Угорщини — що се була спішна втїкачка від Печенїгів, і навіть, як каже Константан — Печенїги уганяли за Уграми 33), то можемо напевно сказати, що анї Уграм не було в голові забирати з собою Русинів, анї Русини не мали тодї охоти до них прилучатись. Для нас Анонїм тут служить тілько відгомоном загального в XII (чи XIII) в. погляду, що Русини в Угорщинї такі-ж давні осадники як і Угри, і що в Карпатських горах вони вже жили від непамятних часів — коли ще Угри мандрували до Угорщини. І по угорській міґрації вони мусїли зістатись довший час тут панами. Кудою прийшли Угри над Дунай, се річ неясна і суперечна 34); по всякій правдоподобности вони з над нижнього Дунаю до Угорщини мусїли йти коротшими дорогами, заходячи туди від полудня, а не від півночи. Але кудою-б не йшли вони, в усякім разї вони на початках опанували тільки середно-дунайські землї і поволї тільки підбивали собі сусїдні краї. Підгірська карпатська країна остаточно війшла в склад Угорської держави ледви чи скорше XI в.; перед тим вона, разом з галицьким підгірєм, могла, бодай часами входити в круг полїтичного впливу Київа. Але з XI в. належала вона до Угорщини певно, і Карпати звуть ся на Руси Угорськими горами вже в кінцї XI і на початку XII в., з огляду на їх полїтичну приналежність, тим часом як Угрин Симон Кеза, XIII в,. зве їх „Руськими горами“ (Ruthenorum alpes) 35)-з етноґрафічного погляду, чи може з огляду на закарпатську, галицьку Русь.
В Семигородї і на північнім побережу Дунаю виключною і єдиною українська кольонїзація не була. Не кажучи про Волохів, тут від часів початкового розселення мусїла стрічатись східно-словянська і полуднево-словянська (болгарська) кольонїзація. Угорська традиція говорить богато про болгарську зверхність в семигородських землях і хоч се зістаєть ся питаннєм ще не вповнї виясненим, чи Семигород справдї належав до Болгарської держави, — дуже правдоподібно, що в моменти особливої сили Болгарської держави, як напр. в 1-ій пол. Х в., землї на північ від Дунаю входили в круг її полїтичного впливу. Про масову полуднево-словянську кольонїзацію на території Семигорода і Молдави джерела мовчать. Новійшими часами звернено увагу на словянські елєменти в мадярській і волоській мові — що вони в переважній чи значній части взяті з болгарських діалєктів, але се справа мусить бути ще докладнїйше розслїджена 36). Останки семигородських Болгар (особливо в Чегредї), що звернули на себе особливу увагу останнїми часами 37), уважають ся за пізнїйших осадників (XIII-XIV в.) — Богомилів або воєнних невільників.
Стріча з болгарською кольонїзацією зрештою не мала важного значіння: болгарська людність очевидно відпливала з сих країв. Важнїйшим був елємент волоський.
Вище я згадував за суперечку, о скільки волоська людність Семигорода зложилась з місцевих, перехованих з римських часів останків романїзованої людности, і скільки тут мала значіння пізнїйша румунська кольонїзація з балканських земель; там висловив ся як за найбільш правдоподібним, що романські останки тут були, але слабші- зміцнила їх уже пізнїйша міграція з балканських земель. Вона мусїла потопити не тільки словянську кольонїзацію Семигорода, але й теперішньої Валахії й Молдави. Її датують ріжно — і X, і XIII віком, а можна класти ще на давнїйші часи. Волохів (Вlасі) в Семигородї стрічаємо в актах XIII в., але вони мусїли тут зявитись скорше, бо угорська традиція уважає волоську кольонїзацію дуже старою — старшою як угорська 38). При кінцї XII в. маємо виразні звістки про Волохів на північнім боцї Дунаю. По упадку Половцїв, в 2-ій пол. XIII та XIV в., волоська кольонїзація мусїла зміцнитись тут ще більше, і вона залила тутешню українську кольонїзацію — останки старшої кольонїзації, ослабленої турецьким натиском X — XII в., і новійшу, що прибувала на Подунавє від XIII в. 39)
В результатї — українська кольонїзація в басейнї верхньої Тиси задержалась до наших часів (в масах на підгірю, острівцями на рівнині), а в Семигородї і на Подунавю зникла цїлком. На се вплинула неоднаковість кольонїзаційшх обставин. Початкову українську кольонїзацію ми мусимо й тут, на сих західнїх окраїнах віповідно до її екстензивности представляли собі досить рідкою. Її крайні етапи могли заганяти ся далеко, — але вони могли бути тільки дуже слабкі. Тому як на рівнинї Дунаю й Тиси зявились Угри, полудневі українські осади, затоплені чужою людністю, стали винародовлятись під впливом полїтичної і всякої иньшої переваги мадярства. Так само згинули слабі останки української кольонїзації на Подунавю під волоським потопом. На карпатськім підгірю, полишені самі собі, в неінтересних для Мадярів місцевостях Русини протягом віків зміцнили ся й залюднили сї краї збитою масою. В Семигородських же горах вони не були полишені самі собі; східно-полудневу частину їх зайняли Мадяри (Шеклери) і Нїмцї, а головно, що конкурентами Русинів, спеціяльно охочими до гірського, пастушого житя, виступили Волохи. Українські елєменти, які заходили сюди, мусїли тут відразу перемішати ся з волоськими, а що сї припливали далеко інтезивнїйше, а українські кольонїї тутешнї дуже слабко звязані були з територіями своєї масової кольонїзації, тож не удержались і тут. Але їх останки, як ми бачили, були тут ще досить значні в XV в. На нижнїм Дунаю також іще при кінцї XVI в. звістні останки „численної й відважної“ Руси: про них згадує папська інструкція лєґату Комуловичу 1593 p. 40).
Примітки
1) Повіти: Новий Торг, Новий Сонч, Грибів, Горлицї, Ясло. Коросно, де по переписи 1900 р. значило ся коло 61 тис. руської людности. Українська кольонїзація починаєть ся від заходу ґрупою сїл за Попрадом; відрізані від своїх східних земляків польським містечком Північною, вони безпосередно притикають до українських, вже сильно пословачених сел в Спишськім комітатї. На схід від Попрада руські осади підходять під Грибів (Королева руська, Богуша), ідути правим побережем Ропи на північний схід, і з Вислоки переходять, уступаючи на полудень, на верхівя Вислока. За Вислоком, виключивши ту підгірську країну, нема Руси. Край між Вислоком і Сяном залюднений мішаною людністю, і український елємент чисельно слабшає в північно-західному напрямі, в міру віддалення від гір і Сяну; ґрупа „Замішанських“ сїл в луцї Вислока між Коросном і Стришовим становить останнїй виступ: далї руськї осади слабшають і звужують ся до узенького окрайчика над Сяном низше Ярослава, а зараз по тім польська людність переходить і на правий бік Сяну в більших масах і стає майже одноцїльною низше Лежайська по обох боках Сяну.
2) Важнїйша лїтература українсько-польської границї див. в примітках (7); більше в вид. 2.
3) Комітати Спиш, Шариш, Землин.
4) Майже від устя Боршови, трохи вище.
5) Комітати Унгвар, Берег, Уґоча і Марамарош.
6) Говорю про сю кольонїзацію як цїлість; місцями могла вона рухатись і просто горами — але хиба виїмково.
7) Процентова табличка в 2 вид.
8) От нпр. Дубецько, на лївім боцї Сяну. Се тепер чисто польське місто; коло нього село Руська Весь, але в XV в. ся Руська Весь зветь ся Руське або Старе Дубецько (Akta grodzkie і ziemskie XVI N. 1647). Очевидно, старе місто було руське („в Руськім Селі“ і досї українська людність досить сильна), а коло нього засновалось місто на нїмецькім праві і спольщилосъ. Сей факт кидає нам світло і на значіннє такої-ж Руської Веси під Ряшевом, звістної теж з XV віка, (ibid.N.1394): я мабуть не помилюсь, сказавши, що се — старий, український Ряшів (коло неї і „Старе місто“). Взагалї на цїлім порічю Сянового колїна в околицї Дубецька і Динова українська людність уже сильно розведена й перебита польськими осадами. Вона малїє на наших очах, польщить ся і латинщить ся під напором католицьких духовних і світських чинників; латинські сьвященики рік за роком прилучають поодиноких осіб до латинської церкви й польської народности, а часом удаєть ся притягнути й цїлі осади місцями людність ще держить ся по традиції „руської“ церкви, але вже стратила мову й говорить по польськи; місцями задержали ся приписні (філїальні) церкви в маленьких українських кольонїях, як памятка колись більших громад або самостійних парафій. В самім Дубецьку нпр., невважаючи на істнованнє руської парохії, українська людність малїє: за 70 лїт (1883-1903), замість аби подвоїти ся, вона зменьшила ся о цїлу третину. В Динові з колишньої парафії лишила ся горстка гр.-католиків, яких ледве держить іще при „руській вірі“ старенька церква. Церква, що стояла до кінця XVIII в. в Сяноку, була, як оповідає традиція, закуплена в Ясеницї (між Диновим і Коросном)-а там уже давно нема Русинів. В сусїднім селї Веселій (також на захід від Динова), не знаю чи є тепер яка українська душа, але старі люди памятали в нїм ще недавно, що тутешнї люде були Русинами, і ще недавно „переробила“ їх на Поляків якась панї, збудувавши латинську каплицю, з котрої виріс потім костел. повище Динова с. Кремінна на Сянї; тут теж була давнїйше руська парафія, лишила ся старенька приписна церква і горстка гр.-католиків, що за останнї 70 лїт також змалїла о цїлу третину; церковцю пробували захопити католики за помочию підробленого ключа на костел, але унїятам удало ся її відборонити. Див. шематизми Перемишльської єпархії 1833 і 1908 p. Про латинщеннє тутешнїх сїл — брошюра Ром. Прислопского ПримЂръ лятинизаторской гакаты на рубежахъ Галицкой Руси, Перемишль, 1902: тут про Кремінну. Про Веселу Zbi?r wiadonao?ci do antropologii krajowej XIII с. 151. Такі факти захоплювання руських церков, свіжі в памяти нашій по кількох процесах недавнїх лїт, розуміють ся, не новина. Звісний цїкавий лист властительки Динівського ключа Катерини. Вановскої з 1593 року, де вона подає до відомости, що пеклуючись про душі своїх підданих, насамперед спровадила на села єзуїтів з Ярослава, а потім позабирала на костели руські церкви в с. Іздебках. Лубній, Голоднім, Бахорі, Вару й на Динівськім передмістю та уфундувала на них латинські парохії, аби вони навертали Русинів на латинство й пильнували, аби руських дїтей не хрещено у попів. Harasiewicx Annales eccltsiat ruthcnae s. 53-5. Правда, Русини в сих селах поставили собі нові церкви й є тут іще досї численні громади українські, але сей і подібні документи й факти дають розуміти, якими дорогами збільшало ся число тутешнїх латинників-Поляків. В луцї Сяна між Дубецьком і Переворськом українська людність ще в XVIII в. зовсїм инакше виглядала. В Порохницькім деканатї, що тепер числять одинадцять парафій, в XVIII в. було їх по над тридцять.Тепер нпр. в Кошичах, що тодї мали свою гр. кат. парафію, є всього 13 душ, Челятичах 12, Хлопичах 5 гр. кат. обряду, і хлопицьку церкву правительство віддало на костел. Шематизм перем. 1879 р. с. 325 і 452, (розпорядженнє про хлопицьку церкву). Зубрицький Знадоби для характеристики духовенства XVIII в. — Збірник іст.-філ. секції т. V с. 18. Церковні візити з середини XVIII в. дають місцями інтересні вказівки, як руські (унїятські) ґрупи переходили в руки латинників, що переставали давати датки на церкву. Під Ряшевом зацілів лише острівець з трьох сїл (Залїсє, Біла, Матисівка), облитий на около мазурською кольонїзацією; в Ряшеві держить ся традиція про руську церкву, на місцї теперішнього костьола, в сусїдній Маляві і Луцї — також про руські Церкви перетворені на костели. „Руське село“ під Ряшевим — той правдоподібний Старий Ряшів, уже в 1-й пол. XIX в. мало кілька лише душ гр.-кат. (Див. ще в 2 вид.).
9) Опись Румянцевскаго музея с. 185, В Сендомирі також часто припускають руську церкву, опираючи ся на Іпат. с. 564, але тут мова йде мабуть про костел.
10) Staro?ytna Polska 2 II с. 385.
11) Mizleri Historiarum Poloniae et m. d. Lithnaniae scriptorum collectio I с. 418: quae Carpathios montes attingit non longe ab urbe Cracovia.
12) Micha?owski Ksi?ga pami?tnicza c. 375-6. Акты южной и зап. Россіи III с. 557: городы по Вислу рЂку и въ которыхъ жили русскіе люди благочестивые и церкви были“. IX с. 167: „Русскій народ роздЂлися нынЂ въ различные страны людей... и съ другіе стороны отъ рЂки Вислы, и изъ третьей страды отъ Немана, и изъ четвертые страны отъ СЂвска и Путивля“.
13) Нпр. вибравши з сяніцьких актів XV в. згадки про руські церкви і священників, бачу, що вони більше меньше припадають на села, ще й тепер зістались українськими. Лялин (теп. Ялин), українське село за Сяном, називаєть ся вже тодї Лялин Руський (Ruthenicalis), і коло нього сидить Лялин Нїмецький (Theutonicalis, Аllemanicum), як поруч українських осад, бачимо вже засаджені чужими насельниками нове Дубецько, Ряшів.
14) Жерела до історії України-Руси т. II (люстр. 1565 р.).
15) Див. т. V c. 223 і далї.
16) На лївім боцї Буга констатують українську територію дальше, до м. Стердиня (Ріттіх); в нїй бачать теж переходи від українського до білоруського (Соболєвский).
17) Див. т. II c. 369 і далї.
18) Jaroszewicz Obraz Litwy I с. 17; див. до сеї справи Барсова2 с. 41 (він кладе ятвязьку кольонїзацію на Нїманї й його полудневих притоках до вододїлу з Бугом і Припетю), Андріяшева Очеркъ ист. Волынской зем. с. 39.
19) В XIII в., коли ми дїйсно маємо звістки про Ятвягів, бачимо їх за Наревом і Бобром.
20) Головацький Нар. пЂсни І с. 743, Broch в Archiv fur sl. Phil. т. XVII на вступі, т. XIX с. 17.
21) Статї Шкультетого, Мишика, Цамбеля, Гнатюка.
22) Броневскій Путешествіе отъ Тріеста до С.-Петербуга въ 1810 г. (1828) I с. 192, теж І. 137, 159, 163-див. Ламанского Славяне въ М. Азіи й т. и., додатки с. 56.
23) Про се див. в примітках (7).
24) Див. мапку назв звязаних з Русю у Піча Die dacischen Slaven с. 253, Кочубинскій op. c. с. 65.
25) Матеріал зібраний у Кочубинского І с. 15 і далї.
26) Др. Піч (Die dacische Slaven с. 257) бачить і в типі місцевої людности слїди руського елєменту, пор. Отчетъ Филевича с. 19.
27) Ще письменники XVIII (як Бенке, Едер) висловляли здогад, що Bissenі то Русини; Кочубинський догадувавсь, що ся назва в актах XIII-XIV в. означає Русинів (с. 63), хоч се імя значить властиво Печенїгів; Філєвіч переконав ся, що в ориґіналї грамоти 1324 p. замісь Bisseni стоїть Rutheni; з того виходило-б, що сї імена часом уживались без ріжницї (грамота у Филевича Отчетъ с. 27, див. про неї тамже с. 9-10, 12-13).
28) Quod in regno Ungariae illusque confinibus et Transsyluanis partibus nonnulli Rutheni nuncupati gens quidem satis populosa et grandis numero existant. Katonae Historia critica Hungariae ducum XIII p. 497.
29) На їх вказав ще Реслєр op. c. с. 325.
30) Про наддунайську Русь див. більше в т. II гл. 7.
31) Вони вичислені вир. у Черніґа (II с. 146): Русини приходять на Угорщину чотирма наворотами: з Уграми, за герцога Тоска, з Предславою-жінкою Кольомана і з Федором Коріатовичем.
32) Анонїм у Ендлїхера Rerum hungaricarum monumenta Arpadiana гл. 10: Similiter (як і Половцї) et multi de Ruthenis, Almo duci adherentes, secum, in Раnoniam venerunt, quorum posteritas in hodiernum diem Per diuersa loca in Hungaria habitat (пор. гл. 12).
33) De adm. 38.
34) Піч нпр. боронить і тепер оповідання Анонїма, що Угри прийшли через Карпати з півночи (Der nationale Kampf с. 65-5), Реслєр вів їх через залізні ворота (162), Ґрот (с. 307) через гори в сусїдстві Зелїзних Ворот., і т. д.
35) Кн. 2 гл. l.
36) Про се нпр. розвідки Ашбота — Die Anfange der ungarisch-slavischen ethnischen Ber?hrung — Archiv XXII, Болгарское шт и славянскія заимствованныя слова венгерскаго языка — ИзвЂстія отд. рус. яз. и слов. 1902, IV. Також Яґіча Zur Entstehungsgeschichte der kirchenslavischen Sprache (Denkschriften віденські т. 47, 1902) II с. 376. Яґіч вказував в топографічних назвах Семигорода словянські неруські назви (Archiv XIX с. 237, .пор XX с. 22 — 3). Справа ся також вимагає близшого розяснення.
37) Окрім праць вичислених вище, згадати треба ще розвідки Конева і Мілєтіча, Блъгарски прЂгледъ 1894, XI і 1896, VI, статї Мілєтіча в Сборнику болгар, мінїстерства: СедмиградскитЂ Блъгары (т. XIII) і Зеселението на католишкитЬ Блъгары въ Седмиградско и Банатъ — т. XIV, і рецензію Їречка в Archiv f?r slavische Phil. т. XX.
38) Анонїм гл. 24.
39) Цїкава згадка Длуґоша (ще досить близького часом до сїеї волоської міґрації на півничний берег Дунаю): він знає про витисненнє Волохами з подунайської Волощини руських осадників, „давніх володарів і мешканцїв“ сих країв — Hist. Polon. X с. 277 вид. Пшездєцкого. Можна б підозрівати, що Длуґош тут виходить із згадки нашої лїтописи, як Волохи виперли з дунайських країв Словян; але бо Длуґош говорить про новійшу кольонїзацію Волохів, і не про словянських, а спеціально руських осадників, випертих відти ними.
40) Li Russiani che sono popoli vicini a questi ma su le rive del Danubio de piu numero et piu feroci dell' altri — Русская историческая библіотека, VIII с. 57.
Турецький похід і кольонїзацийні утрати Х в.:
ТУРЕЦЬКА МІҐРАЦІЯ, ХОЗАРИ, ХОЗАРСЬКА ДЕРЖАВА, ЇЇ ХАРАКТЕР І КУЛЬТУРНЕ ЗНАЧІННЄ, ТУРЕЦЬКИЙ НАТИСК.
Так виглядає українська кольонїзація з доби великого словянського розселення. Її максимальне розширеннє одначе не було трівким і скоро поносить великі утрати, особливо в степовім поясї.
Рух східнословянських племен на полудень, прокинувши ся під час гунського походу, неустанно розвивав ся потім в V і VI віцї, не вважаючи на трівожне тутешнє житє, серед невпинного руху нових турецьких орд і останків старої людности Чорноморя, що стихійним потоком сунули на захід і знову відливали на схід коли якась перешкода спиняла їх дальший похід. Серед сеї степової грози, не жахаючи ся її, словянські осадники до пол. VI в., як ми бачили, встигли опанувати все побереже від Дунаю до Подоня. Вони вміли, видко, приладити ся до трівожного, воєвничого тутешнього житя, вміли знайти ся в нїм, не гірше тих турецьких чи угорських орд, що блукали степами, по між словянські осади. Словянські добровольцї дотримували їм товариства в походах, прилучали ся до їх мандрівок, розбійничих походів на задунайські чи иньші краї. Потім, з переходом Аварів, наступило деяке заспокоєннє. Турецько-фінські орди на Подоню і Поволжу орґанїзовали ся під проводом Хозарської орди і загородили турецькому потокови дорогу з Азії до Европи на яких два-три столїтя і дали трохи спокійнїйше пожитє нашому Чорноморю
Було се явище не звичайне в житю чорноморських степів і варто придивити ся сим рідким ордам, яких роля в історії словянської кольонїзації і культури виїмково випадає позитивно, а не руїнно, як иньших. На жаль, відомости про Хозар дуже убогі і далеко не виясняють інтереснїйших питань звязаних з історією їх і відносинами до східно-словянського розселення.
Етнічний склад орд, обєднаних під іменем Хозар, був неодностайний, Арабський ґеоґраф XIII в. Абульфеда каже, що між Хозарами були два цїлком відмінні типи — чорний і білявий; деякі иньші факти також підпирають гадку про помішаннє у Хозар етнїчних елєментів-що се був комплєкс досить ріжнорідного етноґрафічного складу, з ріжних орд, які в сїм турецько-фінськім потоцї племен приплили на Подонє. Був висловлений здогад, що основа Хозарської орди була фінсько-угорська, а підпала турецькому впливу-чи то культурно чи то через завойованє якоюсь турецькою ордою. Назви вищих урядів у Хозар-турецькі. Істахрі каже, що й мова хозарська подібна до турецької. Але могли бути тут і иньші ще етнїчні елєменти 1).
Під їх пізнїйшим іменем стрічаємо Хозар вперше в персидській війнї Гераклїя, розпочатій 622 р.: вони виступають у нїй як союзники Візантиї проти Персів 2). Але досить правдоподібно, що се той сам нарід, який перед тим виступав під назвою Акацірів, відомою нам вже з середини V в. Ті Акаціри тодї сидїли десь в землях середнього Дону чи Волги, в близшім сусїдстві Болгарів 3) Вже за Атилї вони тримались союза з Візантиєю й воювали з Атилею; але потім добровільно піддались Гунам 4). Турецький натиск в серединї VI в. дав себе почути і сим Акацірам: їх підбили собі Сараґури, потиснені Савирами — якась турецька чи мішана орда. Ся нова сполучена сараґурсько-акацірська орда входить теж в союз з Візантиєю, для добирання „дарунків“. Може в звязку з сим, в інтересах візантийської полїтики, розпочинає вона походи на Персію 5). Тотожність політики сих Акацірів VI в. з пізнїйшою хозарською теж може служити доводом що під назвою Акацірів виступали тіж Хозари 6).
Коли головні маси Болгар рушили з азовських сторін на захід Хозари розширюють ся тут на їх старих кочовищах, підбивають собі останки болгарських орд коло Дону 7), опановують північно-східнє каспійське побереже, а навіть пробують підбити Закавказє. Цїле столїтє — від середини VII до пол. VIII в. переходить в завзятущій боротьбі Хозар (вже під сим їх іменем) з арабським калїфатом, що опанувавши персидську державу Сасанїдів, хотїв прилучити й полудневий Кавказ. В результатї сеї боротьби Закавказє лишилось при Арабах. Хозарська границя від середини VIII в. не йшла далї на полудень за Дербент, де ще Сасанїди збудовали були стїну для оборони від Хозар 8).
На жаль, дуже бідні відомости маємо про розпростореннє Хозарської держави на північ від Кавказу, як раз більше для нас інтересне. 3 подїй кінця VII і поч. VIII в. бачимо, що Хозари були панами на Керченській протоцї (в Фанаґорії — Тмуторокани), і в східнїм Криму, — навіть в Корсунї зявив ся був на якийсь час їх намістник (тудун). Корсунь одначе зістав ся при Візантиї, але в східнїм Криму Хозари тримались довго 9). Наша лїтопись каже, що певний час їх зверхність признавали східно-словянські племена, не тільки подонські, а й подальші, як Вятичі на Оцї, Радимичі на Сожу, а навіть і Поляне; Вятичі по її словам зіставали ся під зверхністю Хозар навіть ще в другій половинї Х в. В листї хозарського кагана Йосифа (нїби то з другої половини Х в.) Хозарська держава на півночи досягає кочовищ Угрів (Ганґрін), на північнім сходї — Яіка 10).
Але центром хозарської держави були прикаспійські землї — на устю Волги лежала їх столиця Ітиль; далї на полудень, недалеко устя Терека був славний своїми виноградними садами Семендер 11). Тут при Каспійським морі мусїла сидїти й властива хозарська людність. Араб ібн-Хаукаль (X в.) каже, що вона жила в плетених з хащу хатах, обмазаних глиною; з оповідання кагана Йосифа виходить теж, що се була людність осїла, жила з хлїборобства й городництва; уживала головно рибу й рис, що мабуть сїяв ся на місцї 12).
Державний устрій Хозар був дуалїстичний, досить звичайний у народів турецького кореня або культури: голова держави каган був окруженний надзвичайним поважаннєм, але не мав дїйсної власти, а правив державою властиво його намістник — беґ. В сим відгадували слїди колишнього підбиття Хозар якоюсь чужою (турецькою) ордою; але може бути, що се було узурпацією власти з боку начальників війська — беґів. Як зазначують Араби, се була одинока держава в тих краях з постійним військом, рекрутованим з магометан і Словян 13), і власть бега опирала ся на війську. Полїтичний устрій мав загалом визначати ся великою толєранцією для ріжноплеменних підданих, хоч у теорії власть кагана була вповні деспотичною.
Хозарські міста мали важне значіннє як посередники в торговлї й культурних зносинах Европи й Сходу. В Ітилї, як оповідає Масуді (1 пол. X в.), було сїм судів — два для магометан, два для Хозар, два для місцевих християн і оден для Словян, Руси й иньших поган. Подібне оповідаєть ся й за Семендер: магометани мали там мечети, християни — церкви. Жиди — божниці 14). Хозарія провадила велику торговлю з Словянами й иньшими східно-европейськими народами й служила для них посередницею в зносинах з калїфатом і передньою Азією, подібно як і Болгар, столиця поволжських Болгар.
Ще важнійше культурне значіннє мала Хозарська держава, як забороло східньої Европи проти азийських орд. Ми маємо докладнїйші відомости про се тільки з Х в., але вони кидають світло взагалї на становище Хозарської держави. В Х в. Хозари не дозволяли турецькій орді Узів переходити з-за Волги в чорноморські степи і рівнож не перепускали на схід европейських пиратів-Русинів, що човнами ходили грабувати каспійські береги 15). В тім удержанню спокою був економічний інтерес Хозарської держави, що мала під своєю зверхністю і чорноморські і прикаспійські землї та вибирала доходи з торговлї сих земель. Тодї, в Х в., Хозарія була вже на стільки слаба, що не завсїди могла служити таким, заборолом для сих розбійничих обостороннїх походів; але в VIII — IX в. була вона сильнїйша, й значіннє її в сїм удежанню спокою й опіцї торговлї було більше.
На жаль, маємо дуже бідні відомости про сю цїкаву боротьбу Хозар з турецькими ордами. Орда алтайських Турків, що в другій половинї VI в. опанувала була прикаспійські землї, очевидно, незабаром втратила свою силу на заходї. Натомість в IX в. починають натискати на Хозарів Угри і Печенїги. В арабських джерелах є звістки що в серединї IX в. на Хозар так сильно натиснули турецькі орди, що вони просили помочи у Арабів 16). В кінцї IX в. Хозари, не мігши дати собі ради з Печенїгами, перепустили сю орду в Европу 17), і дальша східня полїтика їх лежить в здержуванню орди Узів.
Взагалї почавши з кінця IX в. Хозарська держава хилить ся й упадає. Як бачимо з оповідання Константина Порфирородного, Хозари тодї мали проти себе з полудня кавказьких Алянів і Чорних Болгар, що були вже незалежні від них, зі сходу орду Узів, з заходу Печенїгів 18). Візантия зміцнила своє становище в Криму і ограничила хозарські впливи з сього боку, а на Днїпрі формуєть ся Руська держава, що не тільки забирає словянські народи з під зверхности Хозарів, але й нищить їх державу своїми походами. Симптомом упадка Хозарської держави уже з IX в., крім згаданої звістки Арабів про їх безрадність в боротьбі з Турками, служить звістний епізод з побудованнєм Саркела на Дону за цїсаря Теофіля, переказаний у Константина Порф. Як нї толкувати сей, в подробицях досить загадковий епізод (чи так, що ту кріпость поставили Греки з власної ініціативи, як забороло для своїх кримських земель против Хозар 19), чи дїйсно — як оповідає Константин, зробили вони се на прошеннє своїх союзників Хозарів і для їх оборони), — в кождім разї сей факт показує, що тодї, в 1-ій пол. IX в. Хозари вже сильно підупали. Коли кріпость ставила ся для оборони Хозарів, як категорично каже Константин, то таким небезпечним сусїдом Хозарів від заходу були тодї Угри 20), а може вже й Русь починала непокоїти Хозарію, і поставлений на Дону Саркел міг мати спеціяльною метою — заступити їй дорогу з Дону на Волгу та на Каспійське море 21): як раз сї походи страшенно нищили Хозарію в X в. і вкінцї привели до останнього удару за Святослава, що звів до марних останків колишню славну хозарську державу.
Крім ворогів стороннїх на ослабленнє Хозарів в Х в. вплинула якась внутрішня боротьба, звісна нам з короткої згадки у Константина Порфир.: по його словам, між Хозарами десь при кінцї IX в. настала внутрішня війна і побита партия вийшла й прилучилась до Угрів 22).
Примітки
1) Про Хозарів окрім старої книжки Френа (Frahn), де зведено декотрі арабські тексти про них — De Chasaris excerpta ex scriptoribus arabicis (1822) див. статї Ґріґорєва в збірнику його „Россія и Азія“: Обзоръ политической исторіи Хозаровъ і О двойственности власти у Хозаровъ. Далї S. Cassel Der chasarische K?nigsbrief aus dem 10. Jahrh, Берлїн, 1876, H. Howorth The Khazars ware the ugrians or turcs (Труды III междунар. съЂзда оріенталистовь въ ПетербургЂ, II 1879). Голубовского Болгаре и Хазары (Кіевская Старина 1888, VII, тут вичислена иньша лїтература). Tomaschek Die Gothen in Taurien. Куникъ О записи готскаго топарха с. 84. Гаркави Ein Briefwechsel zwischen Cordova und Astrachan (Russische Revue 1875), Die Schicksale des chasarisceh Briefwechsels (ib. 1877) і Сказанія еврейскихъ писателей о Хозарахъ в Трудах петерб. археологич. общества т. XVII, також Еврейская библіотека т. VII, 1879, і в Трудах IV археол. зїзда I (НЂкоторыя даныя по истор. геогр. Россіи). Westberg Beitr?ge zur Kl?rung oriental. Quellen (ИзвЂстія петерб. ак., 1899) і Къ анализу вост. источниковъ (Ж. М. Н. П. 1908). Marquart Osteurop?ische und ostasiatische Streifz?ge (1903). H. Kutschera Die Chasaren, 1909 (2 вид. 1910)-слабка ділєтантська компіляція.
2) Теофан с. 315.
3) Пор. Йордан гл. 5.
4) Пріск — Excerpta hist. I. с. 180, 189 (298-9, 310 Hist. gr. min).
5) Пріск в Hist. gr. m. с. 341, 346 (158, 161-1 ed. Bonn.).
6) Акацірів мав за Хозарів вже Ґеоґраф Равенський: quos Chazaros suprascriptus Iordanis Agaziros vocat (IV, l). Маркварт, недавно на місце сього ототожнення поставив ряд иньших (що Акаціри се Угри, або знов що се Мордва — с. 40 і XXIV), але нїяких поважних арґументів за такі толковання, а против ототожнювання Акацірів з Хозарами він не вмів навести. Згадаю толкованнє Акацірів дане Говордзом, як „Білих Хозар“ (від тур. ак, білий). Иньше толкованнє, підтримане недавно Марквартом-„лїсові люде“ (від турецького аґач, дерево).
7) Теофан с. 358. Пор. лист кагана Йосифа (вид. Гаркаві як вище). В повнім тексті інтересна згадка, що Хозари зайняли місця народу Ванантар, вигнавши їх. Найбільш правдоподібно, що маємо тут варіант назви Огхондор-Болгарів (пор. вище на с. 158 варіанти: Вогхондор, Уну-гундур й ин.); иньші толковання: Венеди, Анти, Вятичі і т. и.
8) Про сї війни у Ґріґорєва с. 51 — 7.
9) Никифор ed. de Boor p. 41, 45. Теофан с. 378, 378. Катольоґ єпархій вид. de Boor (Zeitschrift f?r Kirchengeschichte, 1891). Житиє Кирила. Див. вище с. 100.
10) Ганґрін-vulgata, але правдоподібна; в перекдадї повного тексту виданім Гаркаві (Еврейская библіотека, VII с. 160, пор. Труди IV зїзда) маємо: Гаґрії. Між підвласними народами в сїм текстї бачимо „Велтит (або Венентин, Ванантят)..., Север (Савар, Суур), Славіунъ“; Велтит толкують як Вятичів, Север як Сїверу; але обидва імени можуть бути й анахронїчною ремісценцією тутешнїх Венантарів і Савирів. Лист сей не перестає бути загадкою; але як він сам по собі навіть і апокріф, то здаєть ся має якісь реальні підстави в традиції.
11) Вестберґ op. c.
12) Див. у Гаркаві Сказанія мусульманскихъ писателей с. 92 і 220, лист. Йосифа — Евр. библ. с. 161. 5) Масуді — у Гаркаві с. 130.
13) Масуді — у Гаркаві с. 130.
14) У Гаркави Сказанія с. 129 — 130 і 220, пор. катальоґ єпархій де-Боора, де виступає епіскоп ? '????? — правдоподібно Ітиль.
15) У Гаркави op. c. с. 181, Каган Йосиф — Евр. биб. с. 160-1. Аналїз звісток у Маркварта с. 337 — 341.
16) Ібн-ель-Асір у Григорьева с. 58.
17) Константин Порфир. De admin. imp. с. 37, Константин тільки хибно толкує сей факт, що то Хозари навмисно, в спілцї з Узами, прогнали Печенїгів в Европу.
18) De adm. 10-12.
19) Таку гадку висловив Успенский, переносячи заразом сей епізод 1-ої полов. IX на початок Х в. (Византійскія владЂнія на сЂверномь берегу Чернаго моря въ IX и Х вв., Кіевская Старина 1889, V). Хоч оброблена ним дуже делїкатно, ся гадка лишаєть ся все таки лише гіпотезою супроти категоричних свідоцтв Константина, що до фактичної вірности незбитих. Полєміка Успенского з Васїлєвским в сій справі в Ж. М. Н. П. і К. С. 1889. Див. іще Даманского Житіє св. Кирилла — Ж. М. Н. П. 1903, VI с. 353-4.
20) Пор. арабську звістку (IX в.): „Кажуть, що давнїйшими часами Хозари, боячи ся Мадярів та иньших сусїднїх народів, копали рови на оборону“ (ИзвЂстія ибн-Даста с. 27).
21) Як місце Саркела вказують на городище на лївім боцї Дону, на грунтах с. Цимлянської, де розкопки показали слїди мурів з цегли, фраґменти візантийських кольон (може церкви), хрести і монети візантийські і руські. Див. В. Сизовъ Раскопки близь Цимлянской ст. на Дону, Труды VI съЂзда т. IV; Поповъ ГдЂ была хозарская крЂпость Саркелъ — Труди IX археол. зїзда т.І і тамже т. II с. 102-діскусія; ЗвЂревъ Матеріалы по археол. Дона (Памят. кн. Воронеж. губ. 1894). Ласкинъ Сочиненія Константина Багрянороднаго с. 223 і далї. Вестберґ op. c. розд. 4 і Маркварт гл. І (инакші гадки).
22) De adm. 39.
МАНДРІВКА УГРІВ, ЇХ ПОБУТ НА ЧОРНОМОРЇ, НАПАДИ НА СЛОВЯН.
Я вже згадав, що в листї кагана Йосифа північна границя Хозарської держави протягаєть ся до Угрів; звістка ся в кождім разї правдоподібна, і може не без впливу хозарського натиску західня частина угорського народу, віддїлившись, пустила ся на захід, під іменем Угрів-Мадярів. Тепер знаємо зовсїм певно, що в Уграх, або Мадярах, як вони себе звуть, маємо нарід фінського кореня, найбільше зближений до теперішнїх зауральських Воґулів і Остяків (західнї сусїди — Зиряне й Вотяки досї звуть сї народи J?gra) 1). Але як показує мова, сей фінський елємент підпав значним впливам турецьких елєментів, що могло стати ся чи то через зносини або мішаннє, чи то через завойованнє. Константин Порфирородний оповідає про хозарську зверхність над Уграми й прилученнє до них певної части Хозар; могло бути й більше таких фактів примішування до угорської орди елєментів турецьких або пановання над нею Турків 1).
Нема нїяких певних відомостей про те, коли відлучились Мадяри від своїх земляків і пустили ся в мандрівку на захід 2). Константин Порфирородний 3) — одиноке більш певне джерело про угорську міґрацію оповідає, що „Турки“ (як він зве Мадяр) за давнїх часів сидїли коло Хозар, під їх зверхністю той край звав ся Лебедією, по імени головного угорського „воєводи“ ???????? ), і був на ріцї ?????? инакше ?????????? . Під натиском Печенїгів Угри розбились на дві частини: одна зісталась на сходї (у Константина — коло Персії), друга перейшла в край Ателькузу і звідти потім еміґрувала на середнїй Дунай. Але при тім виходить, що Угри сиділи коло Хозар тільки три роки; Печенїги прийшли в Европу при кінцї IX в., а вже 893 р. Угри емігрували на середнїй Дунай. Таким чином сей цїлий перехід Угрів через чорноморські степи виходить у Константина незвичайно швидким, щось подібно як у Аварів. Се само по собі досить сумнївне і будило ріжні підозріння що до своєї достовірности. Тепер же не може вже бути ніякої непевности в нїм, що угорська мандрівка з над — Уралу над Дунай в дїйсности розтягнула ся на довгий час, що найменьше яке столїтє. Против пізнїйшої звістки Константина маємо сучасні арабські відомости. Ряд арабських письменників переказують нам звістки про Угрів з часів їх мандрівки, і йдуть сї звістки, очевидно, з джерела середини IX в., або другої чверти його; Угри тодї сиділи в чорноморських або прикавказьких степах і були звісні як воєвнича, розбійнича орда, що сильно докучала своїм сусїдам 5). З огляду на се мандрівку Угрів з-за Волги приходить ся посунути назад против Константинової дати дуже значно, принаймнї на початки IX в. З тим набирають вірогідности й ріжні звістки про Угрів на західнїх границях в другій половинї IX в. Очевидно, Константин в своїм оповіданню збив до купи факти з довшого часу 6).
Що до місць, де Угри, по словам Константина, перебували в сїй міґрацїі, то Лебедию зовсїм не можна докладно означити ; уміщують її між Днїпром і Доном (?????????? тодї міг би бути Орелею, „єгоже Русь зоветь Уголъ“) 7), але все се зовсїм гіпотетичне. „Ателькузу“ ж безперечно означає край на лївім боцї Дунаю (від Дунаю до Днїстра чи аж до Днїпра — сього не можна знати). Саме слово толкують як „річка Кузу“, край над Кузу. Се була вже остання станція Угрів по дорозї до середнодунайських країв. Перед тим по словам арабського джерела вони сидїли над „двома ріками, що течуть в Римське (Чорне) море“, в сусїдстві Кавказьких гір, мабуть над Азовським морем (коло Кубани або Дону). Весь сей час вони пробували таким чином в безпосереднїм сусїдстві наших племен 8); але се сусїдство Угрів, по словам арабського джерела, для наших племен було дуже гірке і мусїло прикро відбити ся на чорноморській кольонїзації. „Вони панують над всїми сусїднїми Словянами, обтяжають їх тяжкою даниною і поводять ся з ними як з своїми невільниками. „Вони неустанно нападають на Словян“. „Воюючи Словян, вони забирають у них невільників та відводять їх берегом морським до одної з пристаней римських, що зветь ся Karch (мабуть Керч). Греки виходять їм на зустріч, Мадяри заводять торг з ними, віддають їм своїх невільників, а за те дістають грецькі наволоки, кольористі коври й иньші грецькі товари“ 9). Наша Повість, знаючи про перехід Угрів, нїчого не каже за якесь „примучуваннє“ від них. Вона говорить тільки про один епізод, що якась ватага угорська йшла попри Київ, але й се оповіданнє виглядає на книжне обясненнє того, як зявилось урочище Угорське в Київі 10). Наш книжник, мавши нагоду кілька разів говорити про Угрів і знавши якусь память про них в традиції, очевидно нїчого не чув і не умів нїчого сказати про якусь біду від них, як росказав про Аварів. Біда дотикала більш полудневої кольонїзації, що мало інтересовала Киян, хоч без сумнїву дуже сильно відбила на тутешнїм українськім житю.
Побут Угрів в наших степах закінчив ся в 890-х роках. З своїх становищ над долїшнїм Дунаєм Угри на заклик Візантиї взяли участь у війнї Греків з Болгарами; але Болгари напустили на них Печенїгів, і попавши між два огнї, Угри пустили ся в гору Дунаєм- на колишнї кочовища Гунів і Аварів, і тут осїли. Тим закінчила ся їх мандрівка.
Примітки
1) Вінклєр у своїй статї на підставі язикових явищ уставляє такий ряд впливів, яким підпадала фінська основа Угрів: турецький, монгольський, дравідійський, іранський, кавказький. Дравідійські впливи, коли-б на них здатись, вказували-б на глубокий Іран, кавказькі — на краї прикавказькі, як на етапи сеї міґрації. Побут угорської орди в кавказьких краях доказує Зічі також і археольоґічними вказівками.
2) З лїтератури початків Угрів і їх міґрації занотую дещо для нас цїкавійше: Hunfalvy Ethnographie von Ungarn, 1877, йогож Die Ungarn oder Magyaren (Die V?lker ?sterreichs-Ungarns, 1881). Vambery Ursprung von Magyaren і критику Hunfalvy: Vambery's Ursprung der Magyaren, 1883. Гроть Моравія и Мадьяры, 1881, G?za Kuun Kelationum Hungaroram cum oriente historia antiquissima, 1895. E. Zichy La migration de la race hongroise, другий титул: Voyages au Caucase et en Asie, 1897. Westherg Beitr?ge zur Kl?rung orientalischen Quellen ?ber Osteuropa (Bulletin de I'Acad?mie de Spbg., V серія, XI, 1899, розд.: Magyaren). I. Hampel A honfogl?lasi kor nazai emel?kei, 1900 (памятки з часів як Мадяри осїдали на нижнїм Дунаю-реф. в V?stnik Slov. Fil. a Star. I), H. Winkler Das Finnenthum der Magyaren (Zeitschrift f?r Ethnologie, 1901). Маркварт ор. с., passim. Мункачі в Ethnographia 1904. L?ttich Ungarnz?ge in Europa im 10 Jhrh, 1910.
3) De adm. 88.
4) Оповіданнє угорського Анонїма — нотаря кор. Белї зовсїм стратило кредит в науцї.
5) Вперше сї звістки опублїковано з ібн-Русте, письменника Х в., але тодї не було відгадано їх походженнє; аж пізнїйше, коли прибули анальоґічні звістки у аль-Бекрі, і особливо у Кардізі, видані Бартольдом в 1897 р., стало вияснять ся, що маємо перед собою звістки з середини чи навіть першої половини IX в. Здогадують ся, що джерелом їх була ґеоґрафічно-полїтична праця про Римську (візантийську) державу і сусїднї варварські краї Муслїма абу-Джармі — до нас вона не дійшла, але з неї користав і Джайгані, і ґеоґрафи Х віку. Маркварт дає таку табличку сих ґеоґрафічних праць:
абу-Джармі
|
Джайгані
Ібн-Русте
N
Бекрі
N
|
Мухамед-і-Ауфi
|
трактат вид.Туманским
Kардізі
Про особу Джармі і його писання деякі відомости подає Масуді — див. витяги у Васильєва Византія и Араби при амор. династіи, дод. с. 73.
6) Оден з новійших мадярських істориків Marczali (у Szilagyi A magyar nemzet t?rt?nete І с. 20 і далї), найдалї відходячи від Константинового оповідання, припускав, що Угри вже коло 700 p. прийшли до Лебедиї, пробули там довше як столїтє, і в Ателькузу сидїли довший час.
7) Іпат. с. 427. У всякім разї не Інгулом, як думають звичайно.
8) Про слїди старого житя з Словянами в мадярській мові і походженя їх В. Munk?csi Die Anf?nge der ungarisch-slavischen Beruhrung (Die Donaulander, 2, 1899), статї Ашбота, цитовані вище, с. 224 і полеміка Мелїча против них в Archiv XXXI, також статя Janko про руські терміни в угорськім рибальстві — M. N. M?zume n?pr. oszt. Ertesit?je 1900 — реф. в V?stnik Sl. Star. IV с. 51.
9) ИзвЂстія ибн-Даста с. 27, Бартольда Отчетъс. 122 (Записи академіи VIII. І), ИзвЂстія аль Бекри с. 63 ; про сї звістки Вестберґ Beitr?ge с. 214 і Къ анализу с. 20, Маркварт Streifz?ge с. 27 й ин. Про угорські походи на чорноморськім побережі в 860-х рр. также в житиї Константина-Кирила. Karch толкують іще як Тмуторокань, Каршну і т. д. Против Керчи підносять те, що в IX в. вона не належала до Греків; але можлива тут деяка недокладність у Араба, а можливі й ріжні полїтичні зміни в Керчи, нам незвісні.
10) „Идоша Угре мимо Киевъ горою, єже ся зоветь нынЂ Угорьскоє, и пришедше къ ДнЂпру, сташа вежами; бЂша бо ходяще яко и Половци“, каже Повість-Іпат. с. 14. Уграм, розумієть ся, не дорога було йти коло Київа, могла хиба якась ватага заблукати, але й се робить непевним та обставина, що лїтописець тим угорським походом хоче обяснити назву київського урочища. Отже сей похід непевний і трудно з того вимірковувати якийсь напад Угрів на Київ, як робить і тепер Лїтіх (кладучи його на р. 862). Натомість сї угорські вежі виглядають як реальна народня згадка про Угрів. Цїкаво, що вичисляючи орди, які переходили на Русь, Повість ставить наперед Печенїгів: „По сихъ бо (Обрах) придоша ПеченизЂ, и пакы идоша Угри Чернии мимо Кыевъ“ (с. 7), хоч в дальшім оповіданню Угри випережають Печенїгів, бо приходять ще за Олега, а Печенїги аж за Ігоря. Се переставленнє Печенїгів перед Уграми свідчить, що перехід Угрів в руській традиції лишив дуже незначний слїд і злив ся з печенїзьким. В обох разах прихід Угрів датуєть ся на основі чужих джерел, і сї дати не мають значіння для історії Руси. Прихід Угрів оповідаєть ся в звязку з історією проповіди Кирила і Методия та з завойованнєм Морави Уграми, і дата 6406 (898) р., під котрою поставлена і ся проповідь, і прихід Угрів під Київ, і їх війни з Греками і Моравою, викомбінована, як правдоподібно пояснив Шахматов (Хронологія древн. рус. лЂтоп. сводовъ (Ж. М. Н. П., 1897, IV), з жития Кирила й Методия. В усякім разї вона не відповідає хронольоґії угорського походу.
ПЕЧЕНЇГИ, ЇХ МАНДРІВКА І НАПАДИ, ОСЛАБЛЕННЄ УКРАЇНСЬКОЇ КОЛЬОНЇЗАЦІЇ НА ЧОРНОМОРЮ, БОРОТЬБА З ПЕЧЕНЇГАМИ В X-XI В., СКРІПЛЕННЄ ГРАНИЦЬ, ОСТАНКИ СЛОВЯНСЬКОЇ ЛЮДНОСТИ В СТЕПАХ.
Мандрівка Угрів та їх пустошення серед чорноморської кольонїзації були предтечею далеко грізнїйшого для неї походу. Вже в серединї IX в. сильно налягали на Хозар Печенїги. Хозари заступали їм дорогу на захід, тим часом зі сходу тиснули Печенїгів Узи (Торки наших лїтописей), а за ними ще сильнїйша орда Кіпчаків — Половцїв. По словам Константина Порфирородного, Печенїги тодї сидїли між Волгою і Уралом. Хозари, не витримавши натиску Печенїгів, нарештї перепустили їх; се мусило статись не пізнїйше 70-80 рр. IX в. 1). Перепущена за Волгу, Печенїзька орда упала на Угрів і погнала з їх кочовищ. Розбиті Угри рушили на схід, і Печенїги, ступаючи по пятам їх, вже на початку 890-х років зявили ся над нижнїм Дунаєм, там винищали кочовища Угрів і тим примусили їх перейти в середно-дунайські краї 2).
Печенїзький перехід зза Волги над Дунай виглядає як дуже скорий, справжнїй степовий оркан, щось подібне до аварського. Але Печенїги не перейшли далї на захід, як Авари, а зістались в наших степах.
Своїми ордами вони роскинулись на цїлій просторони від Дону до Дунаю. В першій половинї Х в. „Печенїзька земля“ (?????????? ) по оповіданням Візантийцїв простягаєть ся „від нижньої частини Дуная, насупроти Дістри (Силїстрії) до хозарського замку Саркел“ (на Дону) 3) . Константин оповідає, що з восьми колїн, з котрих складалась Печенїзька орда, чотири кочовали на схід від Днїпра, чотири-між Дунаєм і Днїпром. По його звісткам два печенїзькі коліна займали західнїй край степів, над Дунаєм, одно „в сусїдстві Руси“ — Полян, друге в сусїдстві Уличів, Деревлян і Лучан, значить між Днїстром і Днїпром. День дороги мав ділити сї печенізькі кочовища від русько-словянської поза-степової кольонїзації. За Днїпром печенїзькі кочовища притикали на сходї до земель Хозарів і Алянів, на полуднї-до кримських володінь Візантиї 4). Місця Печенїгів за Волгою зайняли Узи-Торки.
Спільне пожитє з численною, дуже воєвничою й хижою Печенїзькою ордою для словянської степової людности було занадто тяжким. Зворохоблена вже перед тими угорськими погромами, вона тепер починає рішучо кидати небезпечні місця і в великих масах мандрує в спокійнїші краї. На жаль, весь сей процес іде поза нашими очима: не згадавши нї словом про пустошення угорські, наша лїтопись про Печенїгів починає говорити аж тодї, як вони своїми нападами стали пустошити околицї Київа, а се сталося вже в другій половинї Х в. Одинока подробиця з степового житя, яку переказують нам джерела — се трудности, які робили Печенїги на степових шляхах. В оповіданню Константина про торговельні каравани Руси, що ходили з Київа Днїпром і морем до Царгорода в першій половинї Х в., бачимо, що сї каравани мусїли ходити оборонною рукою, бо й на Днїпрі й на морськім побережу вистерігали їх Печенїги 5). Кн. Святослав і загинув в степах від Печенїгів, що стерегли його коло порогів, прочувши про його богату здобич, і переловили в дорозі до Київа. Всю иньшу обстанову тодїшнього житя в степах і на степовім пограничу можемо доповнити хіба з пізнїйших, половецьких часів: неустанні набіги на міста і села, що мусїли жити в вічнім страху, на воєнній нозі; під час нападів забираннє в неволю великих мас невільників, що продавались в кримських портах на роботу в далекі краї, й вирізуваннє всіх нездалих до роботи, до продажі; нищеннє осад; в результаті — утеча людности й запустїннє цїлих країв. Не треба забувати, що два віки спокійного господарського житя віддїляло сї степові тучі IX — Х вв. від трівожливої епохи розселення. Часи розселення у полудневих українських осадників виробили були ворохобний і воєвничий характер, тодї вони могли, охоче ставати спільниками розбійничих походів Гунів та Болгар; за два віки спокійнійшого житя вони відстали від того, і переважна маса не мирилась з таким трівожним пожитєм та вибрала ся з степів.
Ми бачимо тільки результати сього всього, та й то подекуди значно пізнїйше, коли вже місце Печенїгів заступили в степах Торки й Половцї (в другій половинї XI в.), тож мусимо тут говорити про результат турецького пожитя взагалї, протягом Х (почасти IX-го) і майже цїлого XI віку.
Вже говорячи про кольонїзацію Уличів та Тиверцїв (в етноґрафічнім оглядї), „Повість“ оповідає про неї в минулім часї: „сЂдяху по Бугу и по ДнЂпру (ДнЂстру)“, „присЂдяху къ Дунаєви“, “бЂ множество ихъ“. Вона додає, що міста (замки) їх ще й досї істнують („суть городи ихъ и до сего дне“), і тим виразнїйше відтїнює, що сама кольонїзація чорноморська — справа минула: міста зістались, а самої кольонїзації, сього колишнього „множества“ вже не було.
Вище наведено звістку новгородської редакції Повісти про перехід Уличів з нижнього Днїпра за Бог в першій половинї Х в. і вказано, що й сей перехід став ся, по всякій імовіриости, під впливом печенїзького натиску. Ми мали-б тут один епізод з історії уступання чорноморської української людности з степів на північ. Але тягнув ся сей процес довго, степи пустїли поволї, степенуючись від більше небезпечних околиць до меньше загрожених. По перших, сильнїйших міґраціях, викликаних першими грізнїйшими катастрофами, сей відлив руської людности тягнув ся мабуть не одну сотню лїт, і останки степової людности могли ще мандрувати звідси і в XI-XII в.
Уличі переходили в краї між Богом і Днїстром — певно на середнїй і верхній Бог, на північний захід. В сїм напрямі мусїла взагалї уступати степова людність. На півночи вона приливала до готової вже кольонїзації, помножала її людність і причиняла ся до відпливу її далї на північ; одним з результатів сього відворотного руху треба прийняти розвій кольонїзації лісових і багнистих просторів півнїчної України, занедбаних, певно, під час вільного походу на полудень. На заходї лежали ще слабо кольонїзовані, теж занедбані в перших початках гірські околицї Карпатів; на їх кольонїзацію витисненнє українських осадників з-над моря мусїло мати теж рішучий вплив. Дуже правдоподібна думка, що сюди — в карпатські й закарпатські краї, пішла поднїстрянська, тиверська й дулїбсько-улицька людність 6). На сей час можна класти зміцненнє кольонїзації карпатської Руси взагалї.
Подібний процес повільного уступання української людности з чорноморських степів мусїв мати місце і на лївім боцї Днїпра, тільки тут ми не маємо навіть тих скупих вказівок, як на правім. Можемо тїльки з одного боку (на підставі чужоземних відомостей) констатувати залюдненнє Подоня, мабуть до самого Азовського моря, перед приходом Угрів і Печенїгів, а з другого боку описи походів на Половцїв на початку XII в. показують вже сильне спустїннє степів на полудень за Посулєм, так що там зістались тілько слабі останки колишньої української людности. До XII віку степи взагалї спустїли вже так сильно, що треба аж виловлювати натяки на істнованнє там останків словянської людности. Лївобічна людність мусїла відти відступати переважно теж на північ, чи скорше на північний захід. Подібно як кольонїзаційний потік в Подонє при першім розселенню ішов з середнього Поднїпровя в полуднево-східнїм напрямі, так і відлив з Подоня й Азовського поморя, по старим торговельним дорогам, мусїв піти на північний захід, головно на Поднїпровє, особливо лївобічне (по части може і на правобічне — з країв нижнього Днїпра) 7).
Про боротьбу чорноморської Руси з Печенїгами Повість нїчого не каже нам. Не знаємо й того, чи робили київські князї які небудь заходи для оборони степової людности, що вже стояла в більш або менш тїсній залежности від Київа. Одинока ляконїча згадка Повісти під 920 p. говорить тільки, що кн. Ігорь воював з Печенїгами 8). Більше займатись Печенїгами лїтопись наша починає з того часу, як вони в другій половинї Х в. стали сильно давати себе знати київським околицям. Під 968 p. вона записала: „Приидоша ПеченЂзи пЂрвоє на Рускую земли“, що має означати перший напад на Полянську землю, переказаний лїтописцеви традицією 9). Але се був вже великий похід: Печенїги, використавши час, коли Святослав воював в Болгарії, великою ордою („бещисленноє множьство“) обложили Київ, перервали всякі зносини, і руські помічні полки, що прибули зза Днїпра, не відважались іти під Київ. Аж вість, що Київ на другий день має піддати ся Печенїгам, і страх кари від Святослава примусили їх іти на поміч Киянам. Та й тодї тільки припадок, як оповідає Повість, виратував Київ: Печенїги прийняли сих Заднїпрянцїв за військо Святослава й забрались.
В дїйсности сю облогу самого Київа мусїли випередити менш голосні напади Печенїгів, шарпанина Полянської землї й київської околицї. Тільки вони не зацїлїли в народній традиції, записаній лїтописцем. Взагалї він переповідає тільки ті епізоди з печенїзької біди, що звязані були з якимись народнїми переказами або місцевими памятками: така історія про нахід Печенїгів на заднїпранські околицї, „но оной сторонЂ отъ Сулы“ (під 993 р.), звязана з лєґендою про побіду руського хлопця над Печенїгом і з іменем Переяслава, заснованого там де той хлопець „переяв славу“ у Печенїжина. Епізод 996 р. звязаннй з церквою Преображення в Василеві, бо коли Печенїги прийшли під Василїв і Володимир, не устоявши „з малою дружиною“, тїкав і ховав ся під мостом, він обіцяв поставити церкву за своє тодїшнє спасеннє і поставив справдї церкву Преображення. Історія про облогу Білгорода (під 997 p.) звязана з мандрівним анекдотом (з ціклю оповідань про дурних людей), як Білгородцї обдурили Печенїгів, переконавши, що вони з землї дістають кисїль, і тим примусили їх кинути облогу. Нарешті останнїй печенїзький похід за Володимира звязаний з смертю кн. Бориса і взятий з його жития.
Та нам від сих припадкових епізодів цїкавійші ті загальні уваги, що кинув при тих оповіданнях лїтописець. Приступаючи до оповідання про білгородський кисїль він каже, що з Печенїгами була повсечасна боротьба: “бЂ бо рать бес преступа“, і Володимир ходив в північні волости збирати війська на війну з ними („по вЂрхние воЂ“ -тут про верх Днїпра, взагалї північні волости) 10). Оповідаючи про те, як Володимир будував „гради“ навколо Київа і сюди виводив осадників з північних земель (факт, що мусїли добре запамятати в народї), лїтописець поясняє також: „бЂ бо рать от ПеченЂгъ“ 11). Сї по дорозі кинені уваги власне розкривають перед нами тодїшнї обставини, коли Печенїги, опанувавши степи та розігнавши з них переважну масу української людности, в другій половинї й особливо — в останнїй чверти Х та на початку XI в. здобули вільний приступ і до дальших земель та налягли на невинищені ще краї в районі середнього Днїпра, особливо на околицї голосного своїми скарбами Київа. Київські околицї були в неустаннїй облозї від них. Хоч лїтописець і каже, що Володимир „бЂ воюя ся с ними и одоляя имъ“ 12), але самі наведені ним епізоди показують, як тяжка була ся боротьба. Місцевих сил не ставало, приходилось стягати війська з далеких північних волостей. Не ставало люду й для осадження новопобудованих міст — кріпостей в околицї Київа: знов приходилось для залоги стягати („нарубати“) заможнїйших людей з північних земель: „отъ Словенъ, и отъ Кривичъ, и отъ Чюдий, и отъ Вятичъ, и отъ сих насели грады“ 13). Очевидно, околицї Київа пустїли дуже швидко.
Місто Родня на устю Роси в Днїпро ще стоїть на початку третьої чверти X. в.; над Днїпром, що забезпечав зносини з Київом і північними землями, українська людність могла взагалї держатись довше. З оповідання Константина про українське пограниче з Печенїгами виходило-б, що в першій половинї Х в. відкриті Уличами „руські“, себ то полянські осади над Днїпром що досить далеко простягались в степ. Поодинокі замки могли держатись і по Роси. Але Поросє загалом при кінцї Х в. було вже так ослаблене, що Володимир навіть пожалував праці укріпляти й боронити його від Печенїгів, а заходився коло будови замків в близших околицях Київа по Стугнї й Ірпеню. Про сю лїнїю укріплень лїтопись каже виразно; про укріпленнє Білгорода на Ірпеню вона згадує під 992 р.: „Володимеръ заложи градъ БЂлъ и наруби въ нъ отъ инЂхъ градъ, и много людий сведе в онь, бЂ бо любя городъ ось“; місто певно було тут і давнїйше, тепер тільки укріплено його, розумієть ся — в звязку в цїлою системою кріпостей для оборони від Печенїгів 14).
Ще більш зложену і сильнїйшу систему кріпостей — бодай судячи з слів лїтописи, вивів Володимир на лївім боцї Днїпра: „И рече Володимеръ: ,се не добро есть — мало городовъ около Кыева“. И нача ставити городы по ДеснЂ, и по Устрьи (Острі), по Трубешеви (Трубежу), и по СулЂ, и по СтугнЂ“. Правдоподібно, лївий бік Днїпра взагалї ще більше підлягав печенїзьким нападам.
Як бачимо, тут ставлено в три ряди кріпости — по Сулї, по Трубежу, по Сейму. Лїнїю Сули фортифіковано, але хто зна — чи не з стратегічних тільки причин: для утруднення доступу до Переяслава, одного з важнїйших полїтичних і торговельних центрів, і до самого Київа. Але кольонїзація Посуля мабуть була тодї вже в однаковім станї з Поросєм; принаймнї в оповіданню про переяславського отрока бачимо, що Печенїги йдуть від Сули, наче з степу, і Володимир стрічає їх аж на Трубежі.
Окрім кріпостей для оборони сеї границї служили лїнїї валів і ровів; звістний місіонер Брунон, бувши в Київі за Володимира, оповідає, як самовидець, що Володимир окружив Київ від Печенїгів „дуже міцною й довгою огорожею“. Сю „огорожу“, з проробленими в нїй ворітьми, бачив Брунон десь коло Стугни, і дїйсно ми маємо й тепер понад Стугною аж три лїнїї валів. Такі-ж вали маємо коло Переяслава. В лїтописи вали коло Стугни (на правім боцї) і вали переяславські згадують ся принагідно при кінцї XI в. 15). Не згадують ся нїде більш полудневі лїнїї валів що маємо по Роси і по Сулї. Вони можуть бути фортифікаціями пізнїйших часів (XI в.) 16).
Коли глянемо на мапу, то побачимо, що при кінцї Х в. границя сильнїйше залюдненої території, не знищеної хвилями турецького потока припадає більш менш на границю лїсової полоси. Се не припадково; очевидно, лїсовий край давав захист людности від нападів кочовників. Дїйсно слїдячи за пізнїйшими нападами Половцїв (нам більше відомими), бачимо, що вони дуже рідко майже, нїколи не забирались в лїсові краї Деревлян або Дулїбів, головно крутились в сусїднїй з незахищеним Поросєм околицї Київа, а ще більше в Переяславщинї, що лежала вповнї поза границею лїсової країни. Може ся безборонність Переяславщини й була причиною тих більш зложених фортифікацій Володимира на лївім боцї.
Одначе покинена київськими князями степова країна на полудень від Стугни та Сули не спустїла зовсїм одразу. Я казав уже що вона мусїла пустїти поволї, довгим рядом десятиліть. Навіть в XI — XII — XIII в., по всїх степових бурях і перемінах, які переживала полуднева границя хлїборобської осїлої кольонїзації, то відступаючи на північ під натиском степу і чекаючи спокійнїших і вигіднїйших часів, аби знову посуватись на полудень, то посуваючись дїйсно при кождім полїпшенню обставин,-навіть, кажу, по тих всіх перемінах, в таких пізнїх часах знаходимо в степах значні останки словянської кольонїзації. В другій половинї Х або першій пол. XI віку сї останки мусїли бути далеко значнїйші. Ми бачимо в XII — XIII в. досить численну степову українську людність — Бродників, що в тїснім союзї з кочовими ордами — панами степів, вміли жити в сих степах. Бачимо подунайських Берладників, промисловців і пиратів, що виступають оден раз не більш не менш як полком в 6000 мужа, та галицьких рибалок, що перебували на нижнїм Дунаю. Бачимо такі міста як Олешє на нижнїм Днїпрі, важний торговельний пункт, приморський порт Київа, або Руський порт на устю Дона. Тмуторокань ще в другій половинї XI в. становить руську волость, висовуючись островом за половецьким морем. В самім степу, здаєть ся, зацїлїли деякі осади. Всї отакі останки в перших часах по приходї Печенїгів мусїли бути ще значнїйші.
Лїтописець, оповідаючи про колишнє множество Уличів і Тиверцїв, каже, що міста їх істнують і доси (в другій половинї XI в.). Одна з її редакцій має варіянт: „градъ ихъ спы“ (вали), отже виходило-б, що були тільки спустїлі городища. Дїйсно, Константин Порфирородний теж згадує спустїлі замки (??????????? ) між Днїпром і Дунаєм 17). Але у редактора Повісти ледви можна припустити такий археольоґічний інтерес, щоб він застановляв ся над порожнїми городищами, і пригадуючи Олешє, Руський порт, Тмутаракань, можна скорше думати й тут за міста залюднені. Над морем і на більших ріках вони довго могли держатись, та і в степах взагалї певно ще довго по приходї Печенїгів зіставались значнїйші маси людности. Вона по части далї відступала поволї з степів на північ, по части приладжувалась до спільного пожитя з кочовниками в степах і верталась більш меньш до того воєвничого, напів кочового способу житя, з яким виступали перед нами в часи свого Sturm und Drang-періоду їх предки, чорноморські Словяне, товариші походів Гунів та Болгарів в IV — VI в. 18).
Примітки
1) Константин каже (De adm. 37), що те стало ся тому пятдесять або пятдесят пять лїт, а що ся частина укладась коло 950-го р. (в 951-2, як виводить Bury) то Печенїги мали б перейти Волгу в останнїх роках IX в. В дїйсности Печенїги мусїли перейти Волгу скорше.
2) Про сей епізод і його суперечну хронольоґію див. у Ґрота op. c. гл. V, Голубовского ПеченЂги гл. III, Маркварта с. 519 і далї, Bury § 13. Наша Повість дає для приходу Печенїгів дату 6423, себ то 915: „приидоша ПеченЂзи первое на Рускую землю и створше миръ съ Игорем, идоша къ Дунаю“. Але по правдоподібному обясненню Шахматова (Хронологія с. 473), лїтописець викомбінував її з оповідання Амартола про участь Печенїгів в грецько-болгарській війні 914 р., що слїдом і переказує: Мусів міркувати тавим чином, що як Печенїги ходили на Дунай, то мусили йти через „Рускую землю“, а коли при тім не звісно про війну їх з Ігорем, то очевидно „створивше миръ“.
3) De admin. imp. с. 42; про сю главу див. гадки в розвідцї Успенского: Византійскія владЂнія на сЂв. берегу Чернаго моря (Київська Старина 1889 IV, 263 (він уважає се реляцією з початку Х в.) і Bury The treatise de administrando imperio-Byz. Zeitschr, 1906 § 14.
4) De adm. с. 37.
5) De adm, с. 9.
6) Пор. Барсов2 с. 100, Потканьский Lachowie с. 196 (гадка тут висловлена не зовсїм зручно).
7) Тому трудно прийняти гадку Шахматова (Къ вопросу о происх. рус. народностей с. 13-4, почасти і в новійшім: Юж. поселенія Вятичей), що подонська людність (котру він уважав за Сїверян, потім за Вятичів), відливаючи на північ, масами кольонїзувала землї по Оцї. Йому на се не вдало ся дати нїяких важних доказів, і така кольонїзація просто і виключно на північ досить неправдоподібна.
8) Іпат. с. 26.
9) В Повісти є два такі перші походи Печенїгів на Руську землю, записані навіть в тих самих словах, один під 915, другий під 968 (одна з кодексів-Хлєбнїковский завважив сю суперечність і поправив під 968 роком: „пЂрвое на „второе“). Се могло зявитись таким чином, що напад під 968 p. був дїйсно записаний в Повість, як перший відомий, але пізнїйший редактор викомбінував з грецького джерела і записав під 915 p. ще давнїйший прихід, як „первий“, не поправивши пізнїйшого.
10) Іпат. с. 87.
11) Іпат. с. 83.
12) 1. с
13) Іпат. с. 83. Варіянт: „и от всЂхъ град“ (1 Новгородська лїтоп, с. 65).
14) Про будову замків Володимиром є спеціальна (правда — не дуже богата змістом) розвідка Бережкова в Чтеніях київського історичного товариства т. II.
15) Іпат. с. 153, 158 і 159.
16) Про вали правобічні й лївобічні див. Максимовича Собраніе сочиненій II с. 240; Антоновичъ Зміевы валы в предЂлахъ Кіевской земли (К. Старина 1884, III) і йогож Археологическая карта Кіевской губ. с. 133 і далї, В. Ляскоронскій Городища, курганы и длинные валы въ басейнЂ р. Сулы (Труды XI съЂзда т. І), його ж Городища, курганы и длинные (зміевые) валы по теченію рр. Псла и Ворсклы (Труды XIII съЂзда т. I).
17) De adm. с. 37.
18) Про українську людність в степах в XI-XIII в. див. т. II гл. 7.
V. Матеріальна культура українських племен в часах розселення і по нїм.
Господарство:
ДЖЕРЕЛА ДО ПІЗНАННЯ КУЛЬТУРИ І ПОБУТУ. ХЛЇБОРОБСТВО — ЛІНГВІСТИЧНІ ВКАЗІВКИ, РОДИ РОСЛИН, ТЕХНЇКА ХЛЇБОРОБСТВА, ГОРОДНИЦТВО І САДІВНИЦТВО, ІСТОРИЧНІ ЗВІСТКИ, ІСТОРИЧНІ Й АРХЕОЛЬОҐІЧНІ ВКАЗІВКИ.
Переходячи тепер до вияснення культури й побуту українських племен в часах розселення, спинимо ся перед усїм на тих джерелах які виясняють нам сей побут в найдавнїйші часи — передісторичні і на початках історичного істновання. Маємо кілька родів таких джерел, що можуть себе посполу доповняти і контролювати, а в сумі — дати нам досить докладний образ їх житя.
Передо всїм мова. Порівняна словянська лїнґвістика відкриває перед нами спільний запас слів, що становив культурний добуток прасловянства ще перед розселеннєм і остаточним відокремленнєм поодиноких племен, і таким чином виказує нам той культурний стан, в якім наші племена виступали на своїх займанщинах, на теперішнїй території, по своїм відокремленню 1). Очевидно, що було загальним культурним добутком всього Словянства взагалї, то було добутком і наших племен з окрема. Розумієть ся, потрібне обережне відокремленнє нових назв, перейнятих словянськими народами вже пізнїйшими часами з спільного джерела. В деяких випадках така непевність лишаєть ся; там де я не був зовсїм певний, уживаю я замість назв: прасловянський, пра-европейський, слова: загально-словянський, загально-европейсьський 2)
Друге джерело — археольоґічний матеріал. Там де можна на певно прийняти, що нахідки належать до наших племен, вони ілюструють культуру їх в часах перед тим, як запановало у них християнство, і з сього погляду особливо важні великі ґрупи розкопок, одна на території Деревлян, друга з полудневої Волини, третя з території Сїверян 3). Остання має і дати — в видї монет IX — Х в. Для ранїйшого часу, з перед-розселення мали-б велике значіннє розкопки похоронних піль з київської околицї, бо сю кольонїзацію теж можна вважати словянською напевно; на жаль тільки розкопки сї видані дуже недокладно 4).
Нарештї дають нам відомости історичні памятки: з часів словянського розселення маємо ряд важних відомостей, переважно про чорноморських Словян взагалї (Антів і Словен разом), а почавши від IX в. тубильні й чужі джерела дають нам богатий запас відомостей вже спеціально про наші племена. Таким чином маємо матеріал дуже ріжнородний і з ріжних часів 5).
Починаємо від, матеріальної культури, найбільш конкректної, тому найлекшої для констатовання, і будемо виходити від вказівок лїнґвістичних, в сфері матеріальної культури особливо інтересних.
Хлїборобство в епоху розселення стає вже підставою хозяйства, тому треба від його зачати. Початки його сягають правдоподібно ще пра-індоевропейских часів, хоч можна вказати тільки слабі слїди його в мові 6). Що в часах неолїтичної культури хлїборобство в східнїй Европі звістне, ми бачили теж. В крузї европейських мов для нього є вже значний запас термінів, і навіть скептичнїйші дослїдники признають у европейської ґрупи Індоевропейцїв досить розвинене хлїборобство: що найменше три рода хлїба — ячмінь, пшеницю й просо, терміни для оранки, сївби, жатви, мелення й відповідних прирядів 7). Ще далї поступило воно в пізнїйшім пожитю словяно-литовської ґрупи, і таким чином вже при своїм відокремленню словянська ґрупа мала значно розвинене хлїборобське господарство. Краї словянської правітчини, особливо полуднева її частина надавалась для нього дуже добре. Тож не дивувати ся, що хлїборобство для Словян, судячи по лінґвістичним фактам, ще на правітчинї стало переважним джерелом поживи. „Ж и т о“ — прасловянське слово, що означає поживу (від сл. жити), служить заразом загальним означеннєм хлїборобських продуктів, як головного предмета поживи 8); у ріжних словянських народів воно спеціалїзуєть ся, прикладаючись до головного рода хлїба: таким чином у нас і у західнїх Словян воно означає secale, у полудневих пшеницю (а у Резян навіть кукурузу). На таке-ж значіннє хлїборобства як першого по значінню джерела поживи й достатку, вказують слова: збіже (українське й західно-словянське споріднене з біг, богатий), що означає в нашій мові і рухоме майно і хлїб 9), лїтописне о б и л и е, що означає урожай хлїба, хлїб не зібраний (як в лїтописна і богацтво (у всїх словянських ґрупах); б о р о ш н о (старосл. брашьно), що значить в ріжних словянських діалєктах то їжу взагалї (а навіть подекуди — майно) то спеціально муку.
Разом з загальними, пра-европейськими родами знаходимо прасловянські назви для отсїх родів збіжа: p ъ ж ь (secale, прасловянську назву витиснуло, у нас спеціалїзувавшись загальне ж и т о ), слово спільне всїм північно-европейським племенам (литовське r?gys, півн. нїмецьке r?gr). П ь ш е н и ц а, від пьхати — товкти, як і пшено, — товчене зерно 10) — одно з небогатьох звязаних з хлїбом слів, що сягають праіндоевропейських часів (санскр. pish — розбивати): поруч з ним стоїть не тривке в своїм значінню 11), але своїми ваганнями власне інтересне, бо може власне в тім дає себе знати його архаїчність, старе праевропейське п и р о (грець. ????? . лит. рurai — пшениця). Я ч м і н ь, ячьмы (неясне слово). П р о с о (слово неясне) і поруч нього иньша прасловянська назва проса — б ъ р ь: оден з найстарших і взагалї дуже цїнний в старім господарстві (і у Індоевропейців і у Турків), сей рід збіжа мав, видно, важне значіннє і в словянськім господарстві, бо крім сих двох назв маємо прасловянську назву ще й для товченого проса п ь ш е н о. Нарештї — овес, о в ь с ъ (литов. avi??, латин, avena, звязок не вповнї ясний) хлїб, як і жито, спеціально північно-европейський 12).
Всї сї рослини сїяно для зерна, старосл. з p ъ н о (слово праевропейське, лат. granum, ґот. ka?rn). З рослин технїчних маємо: л е н (праевропейське слово-грецк. ????? , лат. linum, ірл. l?n, ґот. lein, литов. l?naі); к о н о п л я (теж слово загальноевропейське, — думають, що її перейняли з Скитії, бо її там бачив дику Геродот): слово п л о с к і н ь, широко розповсюднене (хоч не загальне) в словянських мовах, може теж належати до прасловянських часів (слово звязують з нїм. flachs лен) 13). Для оброблення землї терміни: 0 p а т и (праевропейське, пор. '????. aro), р а т а й (всеслов., є і в давнїх руських памятках), н и в a, гp. ????? ; (поруч неї p і л я — староруське, спільне з західнїми Словянами); назви для необробленої землї — л я д а, ц ї л и н а, у г о p (схід. і захід., у полудн.-угор, крім того українське і західнє — переліг) — се слова всесловянські, що належать правдоподібно всї до колишнього спільно-словянського пожитя. Поруч з загальноевропейським л Ђ х а (наше леха) маємо друге загальне слово б о р о з н а (старосл. б р а з д а) 14).
Для оранки уживали з початку примітивну деревляну кривулю, що служила для роблення борозни і за один кінець тягнулась,а другим, гострим кінцем бороздила. Се с о х а в одних словянських мовах слово се значить приряд для оранки, в иныпих вила, підпору, палю, або сї значіння стрічають ся разом, а виходять, очевидно, з понятя „ломаки для розкидання землї“ 15). Але сю примітивну кривулю в прасловянськім побутї здавна заступив полїпшеннй п л у г ъ (північно-нїм. pfluog, лит. pli?gas) 16), з осібним вже мабуть лемешом л е м е ш ь, від ломити. Крім нього уживалося р а л о (себто: орало, праевропейське — грець. '??????? , вірмен, araur, лат. aratrum, ірлядське arathar) і б о p о н а. Слово с ї я т и належить знов до праевропейських, латинське sero, ґот. saian, лит se'ti, так само і сїмя (старосл. sЂмя), насїннє (лат. semen, гор. нїм. s?mo, лит. s?m?). Назви для осїннього й весняного посїву — я p, я р и н а й о з и м, о з и м и н а повторяють ся у Словян східнїх, західнїх і деяких полудневих (Сербів, Словинцїв), тав що сю господарську систему можна з певною правдоподібністю теж уважати ще прасловянським здобутком.
Слово ж а т в а прикладаєть ся у всїх галузях Словян до збирання хлїба. Збирали його з початку с е р п о м, се праевропейський приряд і праевропейське слово (старосл. сръпъ, грецьке '????, лат. sarpere); але і коса, і клепач до острення її належать до загально-словянського язикового запасу, так само як і г р а б л ї і с н і п. С ї н о теж слово прасловянське.
Назва пшеницї може бути відгомоном тих часів, коли зерно споживалось товчене. Одначе прасловянський люд давно вже перейшов за сю стадію культури. Вимолочене зерно (слово м о л о т и т и в нашім значінню, широко розповсюднене в словянських мовах і могло се значіннє мати вже в прасловянські часи) мололось або ручними ж о р н а м и, або млином. Слово м о л о т и належить до праевропейських і переходить через всї ґрупи сих мов (пор. санскр. mar розбивати). Слово м л и н — прасловянське (від лат. molina), як також м у к а (споріднене з словом мягкий — старосл. мякъкъ). Приряди для просївання муки- с и т о й р е ш е т о належать до загальнословянських.
З сфери городництва назви рослин стручкових: біб- б о б ъ (лат. faba, прус. babo) належить до праевропейських рослин; г о р о х і с о ч е в и ц я — назви загальнословянські, але значіннє їх вагаєть ся в поодиноких мовах (перше значить горох, біб і фасолю, друге — сочевицю і стручки або городину взагалї). З цибульових — цибуля ( л у к ъ ) і часник ( ч е с н ъ к ъ ) належать до загально-словянських; словянська назва цибулї (витиснена у нас нїмецькою чи властиво — нїмецько-жидівською Zwiebel) належить до дуже розповсюдненого в північній Европі пня (гор. нїм. louh); дехто уважає се слово запозиченим від Нїмців, та трудно думати про таке запозиченнє з заходу, коли згадаємо культуру цибулї й часнику у Геродотових Алязонів.
Неясна справа ще двох прасловянських культурних рослин — х м е л ю (новолат. humulus, північнонїм. humall) і ріпи (грецьк. ????? , лат. rapum, нїм r?be) — відки вони пішли і хто у кого перейняв їх імя; у всякім разї маємо тут дуже старий, ще прасловянський культурний набуток (досить правдоподібно, що від словянської назви хмелю пішли й иньші, з нею споріднені) 17). Праевропейська рослина ще — м а к (грец. ????? верхненїм. m?go, прус. moke).
На городницьку технїку з лїнґвістики не багато можна витягнути вказівок. М о т и к а й л о п а т а належать до всесловянських слів, рівнож і слово п о л о т и, натомісь всесловянське п л е в е л значить і бурян, і полову.
Знайомість з овочевими деревами належить до праевропейських часів. Але передовсїм тут треба розуміти дикі породи, і анї лїнґвістика нї иньші вказівки не дають можности розвязати на певно сїєї справи — чи овочеві дерева культивовано ще в прасловянські часи, чи ся культура явила ся у Словян уже по розселенню, при близшій стичности з чорноморськими краями. Вправдї авторитетні історики культури уважали старонїмецький вираз для щіплення дерева перейнятим з словянського (intrusgjan Ульфіли з старослов. трЂснжти, як прищепа з чЂпати); таким способом щіпленнє дерева (перенесене вперше до Італії й звідси росповсюднене по цїлій Европі), а з ним, розумієть ся, i культура овочевого дерева переносилась би в прасловянські часи. Але опирати такий важний вивід на однім, і то гіпотетичнім лїнґвістичнім спостереженню занадто рисковно 18). Хоч маємо загальнословянське слово с а д, але воно має занадто широке значіннє. Слово о в о ч і, овоштиє, як і я г о д а (що подекуди, як і у нас, з загального значіння спеціалїзовалось, нпр. для суницї) належать до прасловянського запасу (старосл. агода. лит. ?ga). Але вони не вказують доконче на культуру садову. З поодиноких овочів маємо: я б л о н я, я б л о к о, яблъко (ір. aball, англ. aepple, лит. ob?las-відносини слів сього ряда неясні, і деякі припускають перейнятє слова, але дуже старе). Г р у ш а — словянолитовське (слов. груша і крушька, лит. kri?u?ia), як думає дехто, перейняте від Іранцїв, з прикавказьких країв. Загальнословянське ч е р е ш н я, сл.чрЂшьня, слово перейняте (грецьке ???????? гop. нїм. chirsa), хоч самий овоч в дикім станї звістний в середнїй Европі від неолїтичних часів. Пізнїйшої дати мабуть і слово, і самий овоч — вишня, як думають — з пізнегрецького (візантийського) (грец. ???????? , сл.вишня, горіш. нїм w?chsela) 19). Слива (верхненїм. sl?ha, лит. sl?was), дерен (г. нїм. tirnpoum)-слова північноевропейські; нарештї г о р і х — словянолитовське (сл. орЂхъ, лит. r??utas).
Коли ми перейдемо від сього богатого культурного запасу, поданого нам лїнґвістичною палєонтольоґією, до історичних звісток, з певним здивованнєм мусимо стрінути характеристику Словян, яку знаходимо в чужих джерелах при першій стрічі з Словянами. Подібно як Германцї у Цезаря, Словяне у раннїх візантийських письменників, як Прокопій, Маврикій, малюють ся ще напів кочовничим народом, з дуже слабо розвиненою хлїборобською культурою. Прокопій в своїй клясичній характеристицї Словян каже, що вони „живуть в лихих хатках, селячись далеко один від одного та переміняючи зчаста свої осади“, „житє провадять суворе й некультурне, як Масаґети“, а Маврикій та Лев Мудрий виразно кажуть, що Словяне не люблять хлїборобської працї й хочуть лїпше жити в бідности та спокою, нїж, в богацтві та працї. Але такі характеристики поясняють ся тим, що з Греками стикались передові словянські осади, вони-ж серед міґраційного руху, серед небезпечного й неспокійного житя відставали від культурнїйших форм житя й вертались (на якийсь час) знову до колишнїх напів кочовничих форм; се факт, що повторяєть ся звичайно в подібних обставинах. Та не обійшлось в сих характеристиках і без побільшувань, бо нпр. в оповіданню про боротьбу Аварів з „Словенами“ в VI в. згадують ся словянські поля і т. и. 20). Джерела, що знали Словян в нормальних обставинах, на насиджених місцях, виказують у них широко розвинену хлїборобську культуру, що положила глубокі знаки на весь словянський побут. Правда такі джерела маємо з значно пізнїйших часів IX, Х і навіть XI віку, але широкий розвій хлїборобства в IX — Х в. показує, що маємо до дїла не з якимсь свіжим, а дуже давнїм культурним здобутком.
Арабське джерело з середини чи першої пол. Х в. 21) оповідаючи про жнива у Словян, дає своїм оповіданнєм розуміти, що збіже було головною стравою їх (особливо улюблене просо — про особливе уживаннє його у Словян говорять також Маврикій і Лев). Хлїб і мясо — се звичайна жертва руських Словян, по словам Константина Порфирородного, а значить — і страва, і то споконвічна, не нова, бо жервуєть ся звичайно традиційне, віками усвячене. Жидівський подорожник Х в., ібн-Якуб каже, що словянський край дуже богатий на всякі житєві запаси, що Словяне дуже господарні й пильнують хлїборобства. Є у нього навіть досить виразна звістка про культуру овочевих дерев 22).
Докладнїйші вказівки дають наські джерела. В них бачимо, що хлїборобство в Х в. було розповсюднене, як звичайна робота, навіть по найменше культурних землях, як от у Деревлян та Вятичів. „А вси ваши городи... дЂлаютъ ниви своя и землю свою“ — каже до Деревлян Ольга. Вятичі платять дань „від плуга“ 23). Хлїб звичайна й загальна страва староруської людности. Зелїзні серпи знаходять ся при небіжчиках київських похоронних піль, з часів перед розселеннєм. В поганських могилах Сїверян і Деревлян знайдено також серпи і зерна кількох родів хлїба (жито, овес і ячмінь або пшениця) 24). В памятках XI в. — в лїтописи, в давнїйших частях Руської Правди, у Нестора (Житиє Теодосія) згадують ся всї важнїйші роди хлїбних і культурних рослин : пшениця, овес, жито, ячмінь (властиво — ячмінний солод), просо, горох, мак, лен (льняне насїннє на олїй) 25). Загальною назвою для хлїбного зерна було „жито“ 26). З хлїборобських знарядь в українських памятках XI — XII в. знаходимо: рало, плуг, борону, мотику, рискаль, рогаліє, цїп 27); з хлїборобських робіт-оранку („орати“), сївбу, жниво („снопи“), молоченє, віяннє 28). Орали кіньми й волами 29). Пожатий хлїб складали на гумнї й там молотили „на току“, а зерно ховали в коморах („клЂть“) 30), певно — і в ямах. Зерно мололи (в наших памятках згадують ся тільки ручні жорна). Змелене просївали — згадуєть ся мука і отруби; розріжняєть ся мука чистїйша й гірша. Переховували її в засїках (сусЂкъ) 31). Згадки про пшоно показують, що зерно споживали і товчене 32), Сїно стрічаємо в давнїйших редакціях Руської Правди 33).
Про городництво є виразні звістки в українських памятках XI в.: в Житії ?еодосія оповідаєть ся, як чернцї „в оградЂ копахуть зелиннаго ради растенія“, а в Вишгородї були не тільки „огородники“, а й старшина огородників (старЂй огородьникъмъ), мабуть чи не княжих; в усякім разї мусїла тут бути сильно розвинена городницька культура. В серед. XII в., в описи оборони Київа бачимо наоколо його теж „огороди на велику просторонь 34). Про садівництво звістки дуже бідні: тільки в оповіданню Патерика (XIII в.) про чернцїв кінця XI в. бачимо при келїях городчики з „деревами плодовитими“ 35); при тім, як і досї, слово г о р о д (огородъ, оградецъ, градъ — огорожене місце взагалї) уживалось однаково для означення і города і саду, і можливо, що в вище поданих звістках про великі київські або вишгородські городи треба розуміти й сади.
Примітки
1) Хоч лїнгвістичні дослїди досї грають першу ролю в сїй справі. але лишають ще багато бажати. По коротких екскурсах в загальних працях, як Яґіча Historija knjie?vnaroda hrvatskoga i srbskoga і особливо Воцеля Prav?k zem? ?esk?, прийшов просторий роздїл в працї Крека Einleitung 3 с. 108 — 188, спеціальна (не скінчена) праця Будиловича (Первобытные Славяне въ ихъ языкЂ, бытЂ и понятіяхь по даннымъ лексикальнымъ. ИзслЂдованія въ области лингвистической палеонтологіи Славянъ, ч. I. вип. 1 і 2, К. 1878 — ч. II в. 1,К. 1881) і моноґрафія про словянську фльору — ?ulек Pogled iz biljarstva u praviek Slavenah a napose Hrvatah (Rad jug. akad., т. 39), Праця Будиловича була неприхильно оцїнена критикою, хоч дає богатий запас матеріалу. Креку О. Шрадер (Sprachvergleichung с. 84) закидав теж „занадто високу гадку про прасловянську культуру“. Але з другого боку й нїмецькі дослїдники культури часто знижали занадто рівень словянської культури, толкуючи язикові подібности як словянські запозичення з нїмецького. Се треба сказати й про новійші дослїди над спільними словами у Словян і Ґерманцїв: G. Uhlenbeck: Die germanischen W?rter im Altslavischen (Archiv f?r Sl. Philologie XV), H. Hirt Zu den germanischen Lehnw?rtern im Slavischen und Baltischen (Paul u. Braune Beitr?ge zur Gesch. d. deutsch. Spr. ХXIII), R. Loewe Altgermanische Elemente der Balkansprachen (Ztschr. f. vergl. Sprachforchung XXXIX, 1903). Peisker Die alteren Beziehungen der Slaven zu Turkotataren u. Germanen, 1905. Не свобідні від сього і такі незвичайно цїнні для студіовання давнього побуту загальнїйші працї як Hehn Kulturpflanzen und Hausthiere, 0. Schrader Sprachvergleichung und Urgeschichte, Reallexicon der indogermanischen Altertumskunde. Словянські лїнґвісти, протестуючи против надуживань теорії запозичень, самі часто ідуть сею протоптаною стежкою — див. нпр. Br?ckner Cywilizacja і j?zyk 1901, с. 30 і замітки до його власних лїнґвістичних обяснень у Яґіча в Archiv ХXIII с. 536 — 7. Інтересну пробу вказати на відворотну течію з словянських мов в нїмецькі дав Шрадер в І. F. XVII: Slavische oder durch Slaven vermittelte Lehnw?rter im ?lteren Deutsch.
2) З словянських праць про язикові запозичення — се незвичайно важне для культурно-історичних дослїдів явище, назву давнїйшу роботу Мікльосіча Die Fremdenw?rter in den slavischen Sprachen, поправки до нього Matzenauer Ciz? slova ve slovanskych ?e?ech, С. Станоевича Гипотеза о славянськихъ заимствоваяныхъ словахъ изъ германскаго (Сборникъ статей посвященныхъ в. Є. Фортунатову, 1902 — про хронольоґію й історичну обстанову словянських запозичень з ґерманських мов). K. ?trekelj Zur slavischen Lehnw?rterkunde (Denkschriften der Wiener Akademie L, 1904). 0. Schrader Die germanische Bestandteile des russischen Wortschatzes (Wiss. Beihefte zur Ztschr. d. allg. deut. Sprachvereines, серія IV ч. 28). Janko O stycich star?ch Slovan? s Turkotatary a Germany s hlediska jazykospytn?ho — V?stnik ?eske akademie, 1908 і числені рецензії працї Пайскера; див. про сю полеміку мою статю в Записках львівських т. 103: Нові конструкції початків словянського і українсько-руського житя.
3) Антоновичъ Роскопки въ странЂ Древлянъ, 1893 (Матеріали по археологіи Россіи № 11), Гамченко Житомирскій могильникъ, Житомир, 1888, його-ж Древній поселокъ въ ур. Стуга (Чтенія київські т. XIII), мало дають його ж Раскопки въ бассейнЂ р. Случи (Труды XII съЂзда, т. I). Полуднева Волинь: E. Мельникъ Раскопки въ землЂ Лучанъ (Труды XII съЂзда), Антоновичъ Роскопки гургановъ въ Западной Волыни (ib.). Сїверщина: Самоквасовъ СЂверскіе курганы и ихъ значеніе для исторіи (Труды III съЂзда), і нове виданнє його дневників: Могилы Русской земли, 1908. Новійші розкопки з горішньої Ворскли (коло с. Нїцахи) — Е. Мельникъ, Раскопки кургановъ въ Харьковской губ. (Труды XIII съЂзда, I)
4) В Хвойка Поля погребеній въ среднемъ ПоднЂпровьи — Записки рус. арх. общ. XII, 1901, предмети з сих розкопок — Древности ПриднЂпровья, IV. Пор. вище с. 53-4.
5) В науковій лїтературі використивувано головно історично-лїтературний матеріал. В своїй Історії Київщини, виданій в р. 1891, я старав ся дати начерк староруського побуту на підставі фактів історично-лїтературних і археольоґічних, і в де-котрих пізнїйших київських моноґрафіях поодиноких земель проявила ся така-ж тенденція. Поза тим рух на сїм полї останнїми часами досить слабий. Археольоґічний матеріал, що зростає з року на рік, лишаєть ся дуже мало обробленим і не зведеним в систему. Загальний, але дуже коротенький і через те розумієть ся — побіжний образ східнословянської культури на підставі архельоґічного матеріалу дав пок. Антонович в виданню Б. Ханенка Древности ПриднЂпровья кн. V п. т. „Черты быта Славянъ по курганнымъ раскопкамь“ (ст. 1-6). Інтересну тему порушив реферат предложений проф. Завитневичем на XIII архельоґичнім зїздї — О культурномъ вліяніи Византіи на быть русскихъ Славянъ курганнаго періода; але те що він подав під сим титулом зовсїм не цїкаве (побіжний переглад колєкцій херсонеського музею). Слабо йде і моноґрафічне обробленнє архельоґічного матеріалу. Взірцї такого моноґрафічного оброблення, дуже солідного, дав ще в 80-х рр. проф. Анучін — такі його реферати О древнемь лукЂ и стрЂлахъ — в Трудахъ V археол. съЂзда, О нъкоторыхъ формахъ древнерусскихъ мечей в Трудах VI съЂзда; але робота в тім напрямі не пішла. На XI зїздї предложив велику працю про східноевропейську кераміку Городцов — Русская доисторическая керамика, Труды т. І, але за систематикою, дуже нескладною, заведеною ним, годї в тім матеріалї зорієнтувати ся. Тим треба по части оправдати, що історична наука все ще не сходить з історично-лїтературного ґрунту, на якім досліджували староруський побут старші історики в своїх курсах історії давньої Руси. З иньших словянських племен — почав був виходити закроєний на ширшу міру, хоч і досить механїчно зроблений курс І. Смірнова Очеркъ культурной исторіи южныхъ славянъ (1 частина вийшла осібно 1900 p. в Казани, далї друкували ся в Записках казанського унїверситету); легковажачи лїнґвістичний матеріал, він опирав ся окрім історичного матеріалу на фактах етноґрафії й фолькльору, а такоак археольоґії, хоч і не все зручно викоростовував їх. Для земель чеських виходить Піча: Staro?itnosti zeme ?eske, з III т. вона вступила в добу княжу (?echy za doby kn??ec?, ч. І, 1909 (архельоґічний матеріал інтересний, історичне обробленнє слабше).
6) Я буду уживати назви „пра-індоевропейський“ для спільного добуту Індоевропейцїв перед їх розділом, „праевропейський“ — для культурних стадий спільних европейській частині Індоевропейців (без східньої, індо-іранскої ґрупи).
7) Schrader Reallexicon с. 8-10, Sprachvergleichung3 II с. 185 і далї. До історії хлїборобства див. вказану вище, на с. 39 лїтературу загально-індо-европейської культури, де за прикладом О. Шрадера все ширше втягаєть ся для висвітлення індоєвропейської культури поруч лїнґвістичного й лїтературного також і археольоґічний та етнольоґічний матеріал; в сїм напрямі пішов в своїх численних студиях, зведених недавно в загальний курс, проф. Гірт і ряд спеціальнїйших праць, які будемо називати ще далї. Тут згадаю: B?cher Der wirtschaftliche Urzustand3,1897; Grosse Die Formen der Familie und die Formen der Wirtschaft, 1896; H?ck Der gegenw?rtige Stand unserer Kenntnis von der ursprunglichen Verbreitung der angebauten Nutzpflanzen (Geogr. Zeitschrift, V); Buschan Vorgeschichtliche Botanik der Kultur und Nutzpflanzen der alten Welt, 1895; Hahn Ursprungsgeschicnte und Entsehungsweise des Ackerbaues (Zeitschr. d. Ges. f. Erdkunde).
8) Паралєлї до сього факту див. у Шрадера Sprachvergleichung' с. 458.
9) Широке значіннє слова „збіже“ в нашій мові, думаю, доводить найлїпше, що воно не перейняте з польського, як думав Будилович І.95.
10) Як triticum від terere.
11) Воно значить far, milium, triticum repens, наше — перій. Ген5 с. 452 — 3 бачив в тім слїд перетворення тієї трави на пшеницю черезъ культуру; против того Шрадер2 с. 422.
12) Шрадер Sprachvergleichung3 II с. 189, Rеаllехісоn sub vocibus
13) Здогади про запозиченнє-Ген5 с. 484, Шрадер Reallexicon с. 24, Гірт с. 843, Брікнер с. 28.
14) Ген5 с. 455 — 6. Pedersen Das indogerm. s im Slavischen — Indoger. For. 1895.
15) Miklosich Etym. W?rterbuch, Будилович I с. 115, Ген5 с. 455 Schrader Sprachv. 3 II с. 208-9, Pedersen с. 49, Мерінґер I. F. XVIIc. 116, Пор. ґот. hoha-плуг (звязь непевна). Про знаряд сам крім поданої низше лїтератури плуга ще: Зеленинъ Русская соха, ея исторія и виды, Вятка) 1908, і замітки Сержпутовского: ЗемледЂльческія орудія бЂлорусска-го ПолЂсья, в Матеріалах по этнографіи Россіи изд. музея Александра III.
16) Чи нїмецька назва лише споріднена з словянською, чи перейнята Словянами від Нїмцїв чи навпаки — справа дуже суперечна і неясна (див. Ген5 с. 457, Клюґе s. v., Шрадер8 II с. 210, Уленбек с. 490, Гірт с. 338, Брікнер с. 29, Мерінґер I. F. XVII, XVIII, Янко с. 180). Слово виводять з п л у — плисти, і з pflegen. Про деякі можливі запозичення Нїмцїв від Словян в сїй сфері-Шрадер І. F. XVII с. 32. Плїнїй (H. Nat. XVIII. 18. 48) згадує про плуг non pridem inventum in Rhaetia Galliae.. quod genus vocant plaumorati (поправка Байста: рlorum Raeti), се вважають першою звісткою про плуг новійшого типу. Про розвій сього знаряду: Braungart Die Ackerbauger?te, 1881. Peisker Zur Socialgeschichte B?hmens I. Geschichte des slavischen Pfluges, Weimar, 1896. Behlen Der Pflug und das Pfl?gen bei den R?mern und in Mitteleuropa in vorgeschichtlicher Zeit, 1904, Dillenburg. Bujak Studya nad osadnictwem Malopolski (Rozprawy hist. т. 47). E. Haha Die Entstehung der Pflugkultur, 1910, Гайдельберґ.
17) Брікнер с. 23. Шрадер в І. F. XVII с. 33.
18) Шрадер Rеаllехісоn с. 430.
19) Див. Ген5 с. 351-2, Крек3 с. 133-4, Шрадер Reallexicon с. 582-6.
20) Менандр-Hist. gr. min, II с. 99, порівняти звістки Стратеґіки Маврикія XI. 5 і Тактики Льва XVIII. 106 (вид. Міня), що Словяне особливо годують ся просом.
21) Се той гіпотетичний абу-Джармі (вище, с. 233), див. Изв. ибн-Даста с. 30-1, Отчеть Бартольда с. 123.
22) Ібн-Якуб в вид. Розена с. 64-5, De adm. imperio гл. 30-l.
23) Іпат. с. 37 і 54. Про хлїб див. Іпат. с. 86, 88, 110, урок вирників в Руській Правдї-Академічний код. § 42, пор. Карамзинський код. § 7 і 108.
24) Хвойко Похоронныя поля с. 173, Самоквасова СЂверянскіе курганы с. 188, 191, 193 (Чорна могила і Гульбище), В. Антоновича Раскопки въ странЂ Древлянъ с. 15, С. Гамченка Житомірскій могильникъ с. 66 (тут. і рисунок серпа), Древній поселокъ въ ур. Стуга.
25) Іпат. л. с. 88 (овес, пшениця), Житіе ?еодосія л. 9 об. (ръжанъ хлЂбъ), 21 (мак), 21 об. (в сЂмени льнянЂмъ избити масла), Рус. Правда- урок вирнику: солод пшено, горох; пор. Патерик вид. Яковлева с. 86, 100 (варіанти).
26) Житіє ?еодосія л. 9 (пор. Іпат. с. 123).
27) Іпат. л. с, 42 і 54 (рало і плуг-у Вятичів), 138 (рискаль, мотика), 147 (рогалія-рукалія), 224 (борона), Р. Правда-Карамз. код. § 71 (плуг і борона. Слово о полку Ігоревім вид. Огоновського XII.
28) Іпат. л. 183, Слово о полку Ігор. вид. Огоновського XII.
29) Іпат. с. 183 (конї), про волів с. 7 (коли ними їздили, то певно й орали).
30) Іпат. с. 224, P. Правда Карамз. § 40, Слово 1. с.
31) Житіе Теодосія л. 9 (пор. Патерик с. 168 жорна) л. 11, 22 (мука, отруби, сусЂкъ), 20 і 21 (хлЂби чисти сЂло), Іпат. с. 88 (мука і отруби).
32) Ж. Теодосія с. 20, Р. Правда Акад. § 33.
33) Академ. код. § 39.
34) Житіе Теодосія л. 9, Сказанія о БорисЂ и ГлЂбЂ (вид. Срезневского) с. 73 і 77, Іпат. с. 296.
35) Патерик с. 100 і 137. Звістки Патерика про матеріальну культуру вибрав (досить механїчно) також Д. Абрамович ИзлЂдованія о Kieво-печерскомъ патерикЂ, 1902.
СКОТАРСТВО, ЛЇНҐВІСТИЧНИЙ МАТЕРІАЛ, ПТИЦЯ, ПЧІЛЬНИЦТВО, АРХЕЛЬОҐІЧНІ Й ІСТОРИЧНІ ЗВІСТКИ, ЛОВЕЦТВО, РИБАЛЬСТВО.
Скотарство було головнїйшим промислом пра-індоевропейського люду; як незвичайно слабі слїди хлїборобства в пра-індоевропейськім запасї слів, так богато спільних виразів що до скотарства. Коли додати, що судячи по фактам лїнґвістики і з побуту старших культурою народів (Греків, Індусів) за скотарством стратило було всяке значіннє ловленнє дикого звіря для поживи, що рибальство так як не істнувало — принаймнї не лишило слїдів в мові, то незвичайне значіннє скотарства в пра-індоевропейськім господарстві стане цїлком ясним.
Слїд того незвичайного значіння худоби, коли вона була єдиним богацтвом чоловіка, зацїлїв і в словянській словницї: слово с к о т ъ — худоба в староруськім значить майно, гроші (пор. ґот. skatts — скарб), а „скотниця“ означає скарбницю; слово добуток, д о б ы т ъ к ъ в ріжних словянських мовах значить то майно, то худобу 1).
І в прасловянськім господарстві невважаючи на широкий розвій хлїборобства, скотарство заховало далї першорядне значіннє: се відбилось в численности термінів, в прасловянських дублєтах і спеціальних назвах з сфери скотарства.
Бик і корова крім пра-індоевропейського загального: г о в я д о (санскр, g?, зенд, g?o, грець. ????? верхннїм. chuo) 2) і другого праарийського імени т у р ъ (зендське staora, грецьк.???????, taurus), що в словянськім перейшло на дикого бика, — мають ще в прасловянськім назви б и к а, в о л а, к о р о в и, т е л я т и. Поруч праіндоевропейського: вівця, о в ь ц а (сапскр. avi, грец. '???, стар. горішнонїм. au, ou), маємо праевропейське ягня, старосл. агня, ягня (грец. '?????, лат. agnus) для молодого звіряти; слово б а р а н (спільне до старослов., східнїх і західнїх діялєктів) правдоподібно належить для прасловянських. При означенню для домашньої кози — к о з а є прасловянське-ж означеннє і для дикої — серна, сръна. Пра-індоевропейське свиня, свиния (санскр. s?kar?, грец. ??? , г. нїм. s?) має коло себе ще праевропейське: в е п р, вепрь (лат. aper, г. нїм. ebur) і осібне слово для молодого зьвіряти — порося, npася (праевропейське — лат. porcus, ір. оrс, г. нїм. farah). Для коня маємо прасловянські слова: конь, кобила і жрЂбя, але се останнє слово значить молоде звіря взагалї. Треба додати, що вже в праіндоевропейські часи був домашнїй пес, сторож стад, тим часом як кітка була вже дуже пізнїм здобутком европейської культури (кіт від лат. catus) і в православянськім побутї мабуть не була відома 3).
П а с т и, пастух (пастухъ і пастырь) слова загальнословянські. Для худоби збирало ся сїно, як ми вже бачили. Тримали її для мяса і для молока. Вже в пра-індоевропейській словницї знаходимо слова для сквашеного молока (щось нїби як сир), з чого, розумієть ся, виходить уживаннє й солодкого молока, а навіть масла. Загальнословянське означеннє м о л о к а вважають запозиченим з нїмецького (стар. г. нїм miluh) 4), запозиченнє в кождім разї дуже старе, а поруч нього ще иньше слово, що безсумнївно входить в тойже старий праевропейський ряд: наше м о л о з и в о, грец. '?????? , лат. mulgeo, стар. гор.-нїм melehan, старосл млъзя, млЂсти (доїти). С и р слово словянолитовське, лит. Suris, звязують з стар. гор.нїм. sur квасний (sauer); поруч нього друге, хоч не так широко розповсюднене т в а р о г (з нього нїм. quark) 5). Назва м а с л а (від мазати) показує, що уживалось воно з початку не для їди, а для мащення (тому є численні паралєлї иньших індоевропейських народів) 6).
Користали і з шкір худоби (прасловянське — р у н о ), і з в о в н и (старосл. влъна, слово праіндоевропейське, санскр. urna, гр. ??????, ґот. wulla, литов. vilna).
Плеканнє домашньої птицї, цїлком незвістне старшим часам 7), не прийшло і в прасловянські часи до більшого розміру, хоч розвій хлїборобства і господарської осїлости давали тому можливість. В загальнословянській словницї знаходимо назви для гуся, качки і курки. Перші два належать до пра-індоевропейських : санскр. hams?, грец. ??? , нїм. gans 8), для качки — санскр. ?t?, лат. anas, нїм. ente, cл. яты. Назва для курки перейнята від Іранцїв (перс. churu, слав. куръ, кура) ; тільки про неї можна бути певним, що маємо до дїла з домашньою птицею 9).
Новійший теж і судячи по фактам лінґвістики й історії незвістний старшим часам, уже між европейськими народами розвинений промисел-пчільництво теж мало де широко розвинутись на словянській правітчинї. Слова б ж о л а (в старосл. памятках бъчела і бьчела, виводять від *бък — гудїти), т р у т е н ь, м а т к а — загальнословянські, так само як і у л ї й, тим часом як слово мід належить до праіндоевропейських (санскр. m?dhu, грець, ???? — вино, г.нїм. m?to, слов. медъ), а в і с к (сл. воскъ, лит. wa?kas, г.нїм. wahs) спільне північно-европейським мовам 10).
В археольоґічнім матеріалї годить ся перед усїм згадати останки поживи в будовах з мальованою посудою: культура ся як не захоплювала Словян, то розвивала ся в такім близькім сусїдстві, що до певної міри може служити показчиком також і їх господарського побуту. Кости звірят домашніх родів (бика, вівцї, кози, свинї) стрічають ся в них дуже часто 11). В нахідках похоронних піль київської околицї при небіжчиках особливо часто стрічають ся кости барянячі, також свинячі, і навіть курячі 12). В сїверянських і волинських могилах знайшли ся останки коней, овець, птичі кістки, лушпина курячих яєць 13). В описи руського похорону у ібн-Фалдана жертвують ся бики, конї, пес, півень і курка, иньшим разом вівцї. Про жертвованнє птиць, і спеціально курей у Руси говорять Візантийцї 14).
З джерел історичних арабське джерело IX в. говорить про годованнє у Словян домашньої худоби, спеціально свиней у великому числї („пасуть свиней нїби овець“) 15). В наських джерелах згадують ся воли, конї, вівцї, свинї, кози, навіть осли 16). Великі стада бачимо в князївськім господарстві, де згадують ся осібні „конюхи“, „овчюхи“ (пастухи коней, овець) 17). Що скотарство було взагалї широко розповсюднене, показує широке уживаннє мясної страви. Їли мясо найчастїйше волове й овече, але споживали й коняче 18). Крім мяса, користали з молока, знали сир, а волів та коней уживали й для їзди і до роботи. Тримали скотину в хлївах, зачинених зусюди 19).
Супроти виразних звісток про широке розповсюдненнє домашньої худоби між нашим народом треба вважати непорозуміннєм звістку Константина Порфирородного, що Русь не має у себе волів, коней, овець, тож купує їх у Печенїгів 20); тут стільки правди, що Русь дїйсно могла купувати часто худобу у своїх степових сусїдів, бо ті жили виключно з скотарства.
Про плеканнє домашньої птицї наші домашнї джерела (XI в.) говорять дуже виразно, не зіставляючи нїякої непевности, і то про годованнє на ширшу міру. Так Деревляне тримають голубів в осібних голубниках у себе на подвірю; в menu Ярославового вирника курка виступає такою ж невідмінною щоденною стравою заможнїйшого чоловіка, як хлїб та каша 21). В давнїйшій Руській Правдї крім курки й голуба згадують ся, як рідші домашнї птицї: качка, гусь, журавель, лебедь 22).
Про пчільництво знаходимо теж дуже богаті звістки в історичних джерелах (археольоґія тут нїчого сказати не годна). Про широке розповсюдненнє його говорить арабське джерело IX в. 23). „Мід і скора“ (шкіри, футра), „скора челядь і віск“, „скора, віск, мід і челядь“ — се головні українські продукти Х в., предмети богацтва й торговлї: ними дають дань, посилають дарунки й торгують з чужими народами 24), Широко уживав ся мід і дома, особливо на питє: його пили всї, від низших до вищих верств; на празник Спаса у Володимира варили по 300 перевар меду 25). Що до форми самого пчільництва, то Араби (з того джерела IX в.) докладно описують улї Словян, кажучи, що вони роблять ся з дерева, мов би збанки, там живуть пчоли і складають мід. Нема причини відкидати сїєї звістки про пасїчництво, особливо в краях степових. У свійськім джерелї — Руській Правдї мова йде скрізь про бортництво північного лїсового поясу: для пчіл робили штучні дупла в лїсї, в деревах-т. зв. бортях, досить високо і „лазили“ (технїчний вираз), вибираючи мід; саме слово б о р т ь (схід. і зах. слов.) означає штучно видовбане дерево (лат. torare, нїм. bohren, наше бурав); поруч нього була у нас ще друга назва-свепет, в старих памятках рівнозначна з „диким медом“ 26). В ширшій редакції Руської Правди знаходимо богато постанов про знищеннє знаків власности на бортях, або „бортної межі“, кражу меду з бортїв або попсованнє самого борта 27). Се вже само показує широке розпростореннє сього промислу.
Ловля звіря в богатих лїсом і звірем краях словянської правітчини теж мала де розвинутись; вона і дїйсно була розвинена широко, особливо в старших часах. Мова одначе може дати тут тільки дуже бідні вказівки. Можна вказати, що слово л о в и т и, лови спеціалїзовалось для ловлення звіря вже в прасловянські часи; крім загальнословянського с ї т к а, сЂть, маємо кілька широко розповсюдненних назв: сило, тенето (старослов., східнє й західнє). Археольоґія також не дає тут майже нїчого, за то дуже богаті відомости дають історичні джерела. На погляд лїтописця лови були давнїм, споконвічним промислом його земляків — Полян; про лєґендарних братів — осадників Київа він каже, що вони „бяху ловяще звЂрьє“ в великих лїсах наоколо Київа 28). В арабських джерелах, почавши від IX віку, звірячі шкірки становлять головний предмет вивозу з Руси і взагалї східнословянських земель: бобри, соболї, лиси, білки й ин. 29). Але тут іще можна-б припускати, що Словяне збирали або куповали ті шкірки у сусїдних півничних народів, тому важнїйші звістки наших джерел, де йде мова про данину шкірками, збирану з самих наших племен: Поляне, Сїверяне, також Вятичі колись платили „по бЂлЂй вЂвЂрицЂ отъ дыма“. Деревляне давали київським князям дань куницями, „по черьнЂ кунЂ“ 30). В Руській Правдї (ширшої редакції) знаходимо ряд постанов ловецького права: кари за зіпсованнє приряду до ловлення сїткою, за викраденого з сїтки сокола або яструба, за краденого бобра і взагалї виловлену чужу звірину 31). З иньших джерел звістні нам ріжнородні способи ловів: уганяли за звірем конем, били його з руки, ловили сїтками, уставленими в вигідних місцях (перевЂсы, перевЂсища), або заганяли до них звіря; ловили псами, соколами, яструбами 32). Особливо бавились ловами князї; про них маємо часті звістки в джерелах. Лови були їх звичайною розривкою, дуже частою, майже як занятє: по думцї Мономаха (в його науцї), відстоявши службу божу, князь має або зайняти ся державними справами, або „ловы дЂяти“, або переїхатись, або лягти спати. Війна, лови, „пути“ (подорожі) — се княжа дїяльність по Мономаху 33). „Наряд“ ловецький, соколи, яструби — се цїлі віддїли княжого господарства. Істнували по ріжних місцях спеціальні княжі „ловища“ і „перевЂсища“. Не задовольняючись близькими місцями, князї рушали на лови часом в далекі, глухі пущі на окраїнах.
Звір був тодї далеко ріжнороднїйший нїж тепер; от як оповідає про свої лови Мономах 34): в „Чернигові зловив я (на узду взяв) в пущах 120 35) живих коней: по Роси теж ловив я диких коней власними руками; два тури раз взяли мене на роги з конем; олень мене бив рогами, а два лосї — оден топтав ногами, а другий бив рогами; дикий кабан відірвав у мене меч з пояса; медвідь віддер менї кусник сїдла з під колїна; лютий звір (барс?) скочив і перекинув мене з конем“ і т. и. Крім теперішнїх і вичислених тут родів мусїло бути також богато бобрів.
Для розвою рибальства прасловянська територія була теж дуже придатна. Тим часом як ми не маємо майже нї одної загальноевропейської назви риби (хіба для угря, але й тут ся подібність не певна) 36), загальнословянських назв маємо вже кілька, хоч все ще не дуже богато — л о с о с ь (слово північноевропейське — г. нїм. lachs), л и н ь (слово словяно-литовське, а може і словяно-литовсько-нїмецьке), щ у к а, о с е т е р, у г о р ь, п с т р у г, о к у н ь. До загальнословянських слів належать такі як у д к а, м е р е ж а, н е в і д. З історичних джерел знаємо тільки, що риба була широко розповсюдненою стравою 37). В сїверянських могилах разом з иньшими останками страви знайшли ся й рибячі кістки 38).
Примітки
1) Будилович 1. с. 180 — 1. Про скот — skatts I. F. XVII с. 33 і новійша полєміка з приводу поглядів Пайскера.
2) Індоевропейські паралєлї для назв худоби у Шрадера2 II с. 154, і новійша полєміка з приводу працї Пайскера Die alteren Beziehungen i Корша О нЂкоторыхъ бытовыхъ словахъ заимств. Славянами изъ т. н. урало-алтайскихъ языковъ (Зап. рус. географ, общ. XXXIV), особливо статї Янко і замітки його і Яґіча в Archiv f. sl. Phil., XXXI i Narodopisny Vestnik 1909.
3) Ген3 с. 374, Engelmann Die Katzen in Alterthum — Jahrb. d. deutsch, archaol. Inst. 1899.
4) Перегляд, сього питання у Пайскера (с. 74-8) і Янко(с. 141 — 171).
5) Пайскер в названій працї на підставі того що слово „тварог“, як він приймає, запозичене Словянами у Турків, а слова „молоко,“ „скот“, „нута“ (худоба) і плуг — у Нїмцїв, розвинув смілу теорію: що Словяне в прасловянській добі, перед епохою розселення були в тяжкій неволї урало-алтайських кочовників, які не позволяли їм мати худобу, так що Словяне зовсїм не знали анї молока анї иньших молочних продуктів, і потім уже під панованнєм германським, що наступило по турецькім, стали знова уживати молоко, тримати худобу і т. и. Теорія ся зробила сильне вражіннє і знайшла прихильників, хоч оперта на дуже слабких і непевних премісах, див. про неї в цитованій статї в Записках т. 103, де вказана і викликана нею лїтература.
6) Шрадер Reallexicon с. 121.
7) Ibid.c. 390-1.
8) Против гадки, що назва гуся запозичена з нїмецького див. Archiv fur Sl. Phil. ХXIII с. 626.
9) Пор. Будилович 1 с. 372. Против гадки про запозиченнє словянського імени від Іранців Шрадер Reallexicon с. 323.
10) Його також уважають за запозичене з нїмецького (Reallexicon с. 86), але се запозиченнє сумнївне.
11) Крім вказаної вище лїтератури ще спеціальна стаття: Dur?, Untersuchungen ?ber neolithische Knochenreste aus Ostgalizien (з кошиловецьких розкопок) — Ztschr. f. landwirtschaftl. Versuchwesen in Oesterreich, 1909.
12) Хвойка op. c. с. 186.
13) Самоквасов с, 188, 191. Мельникъ Раскопки въ землЂ Лучанъ с. 495.
14) Ібн-Фаддан в вид. Гаркаві с. 95, 98 — 9, Константин Порфир. De adm. гл. 9, Лев Диякон IX. 6.
15) Изв. ибн-Даста с. 29, Кардізі с. 123, анонїм Туманского с. 135.
16) Іпат. с. 7, 134, 135, пор. 119, Р. Правда Акад. § 26, 40, 42.
17) Р. Правда Акад. § 21, Іпат. с. 170, Лавр. с. 242 (Поученіе Мономаха).
18) Урок вирника, Іпат. с. 41.
19) Житіє Теодосія л. 22, пор. Р. Правду Карамз. § 72.
20) De adm. 2.
21) Іпат. с. 38, урок вирника — див. вище.
22) Академ. код. § 35 — 6.
23) Цитовані на с. 256 нотка 6.
24) Іпат. с. 34, 37, 40, 44.
25) Іпат. с. 86, Житіє Теодосія л. 22.
26) Етимольоґія його І. F. ХXIII с. 126.
27) Карамзин, код. 82 — 7.
28) Іпат. с. 5.
29) Про се див. низше.
30) Іпат. с. 11 і 13, пор. як Деревляне, щоб перепроситись з Ольгою, заявляють, що готові їй давати дань „медомъ и скорою“.
31) Карамз. код. § 80 — l, 92 — 3.
32) Лавр. с. 238 — 42, Іпат, с, 35, 38, 49, 150 і ин.
33) Лавр. вид. 1872 с. 238 — 242; і низше цитую Мономахові писания з сього видання.
34) Се число попсоване: „10 и 20“. мабуть треба 120.
35) Лавр. с. 242.
36) Шрадер3 II с, 147,248. Гірт пробував довести, що леякі частинні назви належать до часів праівдоевропейських-I. F. XXII с. 65 sq.
37) Іпат. с. 86, Житіє Теодосія с. 18, 20.
38) Самоквасов с. 188.
ОБРОБЛЮВАННЄ ПРОДУКТІВ: КУШНЇРСТВО, ТКАЦТВО, ГОНЧАРСТВО, „ДРЕВОДЇЛЄ“, МЕТАЛІЧНІ ВИРОБИ.
Переходячи до ріжних способів оброблювання продуктів, зачнемо від оброблювання звірячої шкіри та волося, що займає одно з найстарших місць в історії технїки й своїми початками сягає ще пра-індоевропейських часів. У европейських народів навіть на найнизших степенях культури бачимо скрізь одіж — зроблену з шкіри, переважно домашнїх звірят, особливо овець; в деяких краях у нас сї овечі убрання заховали своє значіннє й досї, та носять ся трохи не цїлий рік. З усїм тим для оброблення шкіри заховало ся досить мало термінів і в загальній індоевропейській словницї, і навіть в загальнословянській. Обяснити се треба мабуть тим, що оброблення шкіри було занадто примітивне і не йшло далї простих і елєментарних, мало спеціалізованих технїчних заходів. Для означення невиробденої шкіри маємо загальнословянські слова: ш к і р а (старосл. скора) й к о ж а, для виробленого — у с м а або усние; назва гарбара — усмар, уснар стрічаєть ся в ріжних словянських діалєктах (старосл., східносл., захід.) і хто зна чи не належить до прасловянського запасу. Далї маємо загальнословянські назви для шкіряного обувя — старосл. ч р Ђ в и й, наше черевик, для шкіряної одіжї — к о ж у x; сюди-ж належить міх, мішок — зпочатку ушита зі шкіри річ, шкіряна торба (міх — в ріжних діалєктах значить і футро і торбу); також певно й рукавицї, загальнословянське слово, що з початку означало, розумієть ся, примітивні шкіряні рукавицї на цїлу руку.
Найпростїйші способи утілїзації волося — се п л е т е н н є (пра-індоевропейське слово: санскр. pra?na — щось сплетене, гр. ????? , г. нїм. flihtu) й збиваниє його на п о в с т ь (старосл. плъсть, нїм. filz). З плетення поволї виробляєть ся тканнє й пряденнє; до звірячого волося дуже рано прилучаєть ся лико з дерева й ликуватих рослин — льну, коноплї й ин. На ґенетичний звязок ткання з примітивнїйшими процесами вказує сама термінольоґія: можна вказати нпр. славянське вити, звивати, що звязуєть ся з санскр. v? — ткати 1). Велике число загальних індоевропейських виразів для ткання і по части — для прадення показує, що вже в дуже раннї часи розвинулась і ся вища технїка; знаємо, що досить поширена вона була вже в неолїтичній культурі. До загальних індоевропейських термінів належить слово т к а т и (лат. tехо, звязують з санскр. taksh), на первісне значіннє вказує старосл. слово ткънжти, втикати), кросно (грец. ????? — ткати), н а в і й; пень ста, що приходить в індоевропейських назвах ткацького варстата (санскр. sthavi — ткач, гр. '????? і ин.) переховав ся може в слові п о с т а в, що в ріжних діалєктах означає то варстат, то виткану штуку. Що до прядення, то тут нпр. оден індоевропейський пень *sn?i — прясти заховав ся в слові н и т ь, нитка; иньший в назві витканого -сл. о п о н а (заг. европейське-гр. ?????? ґот. spinnan); може не припадкова також подібність словянського в е р е т е н о (старосл. врЂтено — від вертїти) з иньшими назвами (санскр. vartana, г. нїм. virtil). До загальнословянського запасу належать вирази як к у д е л я, п р я с т и, далї — ряд назв для означення витканого, як п л а т ъ, п о л о т н о (старосл. платьно), п о p т ъ, p у б (рябъ), с у к н о і саме слово т к а ч.
В розкопаних сїверянських, деревлянськнх і волинських могилах знаходили ся останки вовняних тканин (навіть дуже ріжнородні), полотна льняного й конопляного, простїйшого й тоньшого, тканого з певним взором; далї т. зв. прясла, себ то камяні кружечки від веретен, що правдоподібно надївали ся на деревляну налічку, для розмаху. Стрічали ся нерідко також останки шкіряного обувя, ріжних фасонів, з шкіри грубшої й тоньшої; слїди ріжних ремінних виробів, поясів, шкіряних мішечків; верстви вовняних останків від кожуха й шапки, чи може грубих коців; ножицї до стриження вовни і т. й. 2) В історичних памятках маємо досить бідні вказівки про сї галузи домашнього промислу. Із згадок лїтописи бачимо, що шкіру мняли руками, а для вироблення шкіри уживали квас (квасъ усниянъ-гарбарський квас) 3). Шкіра звала ся ріжно — усньє, черевьє, хъзъ 4); про вироби з неї будемо говорити ще при одїжи. Що до ткацтва, то бачимо згадки про пряденнє вовни, робленнє „платьна“, плетеннє ріжних виробів руками і т. и. 5). В звістній леґендї про похід Ольги на Царгород 6) Словяни проти вставляють грецькі шовки („паволоки“ і „кропини“) своїм домашнїм „толъстинамъ“ (на вітрила); одначе звідси ще не можна витягати виводів, що якісь тоньші ткацькі вироби не мали зовсїм місця на Руси.
Лїпленнє з глини ріжної посудини просто руками, без гончарського круга, йде ще з часів праіндоевропейської культури 7). Але при кочовничім житї глиняна посудина не вигідна 8), і гончарський промисел розвивав ся тільки при осїлій культурі, а в часах міґрації приходив в упадок. Тим мабуть треба толкувати, що як і в індоевропейській, так і в затальнословянській словниці гончарство зіставило дуже слабі слїди, хоч було сильно розвинене в наших краях в неолїтичній добі. Крім того на словянській правітчинї була широко розвинена п о с у д и н а (загальнословянська назва — „судъ“) деревляна і конкуровала з глиняною. Загальнословянське слово г о р н е ц ь (грънецъ) можемо уважати назвою спеціально глиняної посудини, а й саме слово: гончар, горнчар можна, уважати загальнословянським, і воно може належати ще до прасловянських часів 9).
Археольоґія дає богатий матеріал про уживаннє глиняної посудини як в ранїйшій культурі, так і в культурі наших племен по розселенню; вироби показують, що тодї знали вже гончарський круг (чи може його простїйшу форму — гончарську дощечку), а не лїпили просто руками 10). В історичних памятках не маємо майже нїякого матеріалу — самі загальні згадки ; з глиняної посудини особливо згадують ся корчаги: в них тримали і всяку страву і вино 11).
Обробленнє дерева, що з самих обставин мусїло бути широко розповсюднене в прасловянськім побутї, зіставило слїди і в мові. Слово т е с а т и зачисляють ще до праіндоевропейських (санскр. takshan — тесля): т е с л а (сокіра) належить до словяно-литовських (г. нїм. dehsala); до загальнословянської словницї належать такі теслярські приряди, як д о л о т о, с в е р д е л, с т р у г, к л ї щ і, п и л а. До старих виробів „древодїля“ належить в і з: не тільки його назва, (від загального пня *vegh, санскр. v?hana, гр. '???? , г. нїм. wagan), але й назви його частей належать до загальних індоевропейських, між ним к о л о, о с ь, и г о (ярмо). Дуже старим виробом був і човен, видовбаний або випалений з одного стовбура звичайно; його знали ще в індоевропейські часи, і він довго жив в історичних часах; до загальнословянського запасу належать одначе тільки назви дрібнїйших прирядів до плавання, як ч о в е н (старосл. члънъ), л а д і я. Далї сюди належать роботи коло будови дома, що в лїсових прасловянських краях богато потрібував „древодїльської“ роботи і при самій будові і при урядженню. Численні загальнословянські слова для деревляної посуди показують, як широко розвинув ся був сей виріб; сюди належать напр. б о ч к а, б о д н я, д ї ж а, в і д р о, з б а н, к о р и т о, може й ч а ш а.
Останки деревляних гробів та деревляної посуди дуже часті в могилах; особливо часто стрічають ся останки деревляних відер, з зелїзними обручами й дужками 12). Але богатших останків деревляних виробів в могилах, розумієть ся, нема чого сподїватись. Більше дають нам наші історичні памятки. Тут Словяне взагалї славять ся своїм „древодїлєм“ з дуже давнїх часів: ще аварська держава підвластних Словян уживала до сїєї роботи (мова йде спеціально про робленнє човнів) 13). Константин Порфирородний в своїм клясичнім оповіданню знайомить нас з деревляним промислом наших земляків: підвластні київській Руси Словяне рубають зимою дерево й поробивши з нього корита човнів, спускають на весну Днїпром до Київа; там їх купують і доповнивши всякими приборами від давнїйших човнів, пускають ся цїлими ватагами до Царгороду 14). І пізнїйше, як і досї, Днїпро служив дорогою для спроваджування дерева в полудневі краї; в Київі звісні спеціальні „ізвозники“, що перевозили дерево з пристани до міста 15).
В староруських часах звісні осібні „древодїлї“ й навіть цїлі спілки, орґанїзації їх. В однім оповіданню з XI в. князь, задумавши збудувати церкву, кличе „старЂйшину древодЂлямъ“ 16). На кождім кроцї стрічаємо згадки про деревляні будови, стїни, мости; камяна будова зявилась під чужим впливом і була дуже рідка. Осібні продавцї були на домовини в Київі XI в. (продающей корсты) 17). Деревляна посудина-відра, бочівки, „кади“, „ладки“, „лукна“ 18), мусїли бути дуже широко уживані, як і всяка деревляна домова обстанова.
Але і уживаннє металїв, так важне в культурній історії людства, зробило значний поступ перед роздїленнєм Словян. Загальним означеннєм для металю було руда, загальне індоевропейське імя міди (санскр. l?h?, пеглев. r?d, лат. raudus, староскандінав. raudi)- першого металю, звістного Індоевропейцям і заразом одинокого, знайомість з котрим можемо напевно сконстатувати вже в загальній пракультурі. Иньше, загальнословянське імя металю.- „крушець“ (від крухий). З поодиноких металїв маємо загальнословянську назву для м і д и (медь) — його звичайно звязують з нїмецьким smida, металь (відповідає словянському „кузнь“): се-б характеристично вказувало на мідь як на перший звістний металь 19). Загальнословянські-ж назви для з о л о т а (старосл. злато, спорідн. з нїмецьким ґотське gulp, і з словом „жовтий“), для с р і б л а (старосл. съребро, ґот. silubr, прус. siraplis) і з е л ї з а (желЂзо, прус. gelso, лит. gele?is, початок не ясний) 20). Знаннє сих чотирох металїв належить певно до прасловянських часів. Натомість загальнословянське о л о в о вагаєть ся в значінню в ріжних словянських діалєктах, означаючи то олово (plumbum) то цину (stannum); очевидно сї два металї були мало звістні в прасловянські часи, як то зрештою можна бачити й у богатьох иньших народів 21). З металїчної технїки маємо загальнословянське к о в а т и (бити-ku, лат. cudere, г. нїм. houwan), к о в а ч -коваль, м о л о т (лат. martulus, сюдиж-молотити). До назв металїчних виробів належить дещо з вищенаведених прирядів: теслярських, хлїборобських (тесла, долото, пила, рискаль, і т. и.), ріжні иньші припаси як г в о з д ї, ш и л а, ріжна зброя, рівнож туалєтні окраси — все се і в прасловянські часи вже мусїло вироблятись бодай по части з металїв, хоч уживаннє в дечім кости й каміня могло тягнутись довго, довго, особливо в глухих кутах.
В археольоґічних розкопках варті особливої уваги ознаки близшої знаймости українських племен з металїчною роботою в деревлянських могилах. Тут стрічаємо численні останки перегорілого зелїза (з горну), великі молотки і ріжнородні вироби з зелїза, що вказують на широке їх розповсюдненнє і загальну приступність: великі, хоч нефоремні зелїзні цвяхи, ковала, кресала стрічають ся дуже часто в могилах 22). Очевидно, зелїзо оброблялось на місцї, правдоподібно — й добували його на місцї-ж, бо Деревлянська земля досить богата зелїзною рудою (болотяною), легкою до оброблення. Взагалї металїчнї вироби — зелїзні, бронзові або мідяні, і срібні, рідше золоті — дуже часті в могилах. З зелїзних виробів найбільше ремісничого знарядя (сокіри, долота, ножі) і всякіх річей з домашнього й особистого ужитку (кресала, ключі, щипці, скоби), рідша зброя — мечі, ножі, списи, сокіри, кольчуги, шоломи, ковані щити (могили Полянської й Сїверянської землї). В славній чернигівській Чорній могилї, датованїй візантийськими монетами IX в., знайшли ся два оковані сріблом роги для питя, низькорізблена срібна оковка, досить високої вже технїки, з стилїзованим рослинним орнаментом і звірячими та людськими фіґурами, уважаєть ся за місцеву роботу 23). В одній могилї на Погориню знайшло ся маленьке зелїзне ковало і молоточок, дві ваги з численними тягарками й оббита зелїзом скриночка — прибори якогось місцевого юбілєра 24).
Дуже правдоподібно, що високо розвинена металїчна й юбілєрська техніка, яку ми помічаємо в поганських могилах нашого краю і яка в християнських часах була безперечно місцевою, була місцевою і в поганські часи, бодай в певній мірі, отже металїчна технїка вже тодї зробила великий поступ.
Супроти богатого археольоґічного матеріалу тратять значіннє небогаті історичні звістки про металїчні вироби наших племен. Випадає занотувати звістку ібн-Хордадбега, що з Руси везуть в Візантию мечі, та Джайгані, що між словянськими товарами згадує цину (чи олово, властиво не знати). З місцевих джерел можна одмітити хиба згадку про коваля в Житиї ?еодосія 25).
Примітки
1) Шрадер Reallexicon с. 937, там же иньші паралєлї, також його Handelsgeschichte с. 172 і далї.
2) Самоквасовъ с. 188, 191, 192, 198, 196. Антоновичъ op. c. 14, 15, 16. Мельник с, 492 і далї. Нїцаха с. 701.
3) Лавр. с. 7, іпат. с. 84.
4) Іпат с. 84, 108.
5) Ж. ?еодосія с. 9, 16, 19.
6) Іпат. с. 19.
7) Слїди її в мові — див. у Шрадера Reallexicon 277.
8) Кілька справедливих уваг про се у Флорінского Первобытные Славяне II. 1 с. 192-3.
9) Див. у Будиловича II с. 35; у полудневих Словян се слово вийшло з уживання.
10) Антонович op. c. с. 13, пор. Самоквасов с. 191, Гамченко — Труди IX зїзда т. II, Мельник op. c. с. 493, Нїцаха с. 695.
11) Іпат. с. 88, Ж. ?еодосія с. 20 (се слово заступає грецьке ???????? , див. в словнику Срезневского sub voce).
12) Самоквасов 191, 195 і далї, Антонович op. c. 8 14 і Курганы Зап. Волыни с. 137-8, Мельник с. 493, Гамченко Житомир, могильникь табл. 47.
13) Theophylacti Symocattae ed. de Boor p. 226
14) De adinin. imp. ст. 9.
15) Патерик с. 100, 169-170.
16) Сказанія о БорисЂ и ГлЂбЂ вид. Срезневского с. 32.
17) Лавр. с. 208.
18) Іпат. с. .84, 88.
19) Крек2 с. 182, Шрадер Reallexicon с. 726,
20) Звичайно звязують з грецьким ?????? , проти сього див. Кречмер Einleitung с. 187 і далї.
21) Див. Шрадер Sprachvergl3. II с. 91, Reallexicon с. 96.
22) Антонович op. c. 8, пор. Мельник с. 510, Самоквасов с. 195.
23) Толстой і Кондаковъ Русскія древности V с. 14 і далї, Кондаковъ Русскіе клады І с. 14 і далї.
24) Мельник с. 057.
25) Хордадбег вид. де Ґуе с. 115, Джайгані в Трудах III археол. зїзду І с. 347, Житіє ?еодосія л. 4.
Побут:
ПОЖИВА І ПИТЄ — ФАКТИ ЛЇНҐВІСТИЧНІ, АРХЕОЛЬОҐІЧНІ Й ІСТОРІЧНІ; ОДЕЖА, АРХЕОЛЬОҐІЧНІ ОСТАНКИ СТАРОГО КОСТЮМА, ІСТОРИЧНІ ОПИСИ І ОБРАЗКИ, ЖИТЛО, ХАТНЄ УРЯДЖЕННЕ, ОБСТАНОВА ПОДВІРЯ, ЇЗДА, ЗБРОЯ, МУЗИЧНІ ІНСТРУМЕНТИ Й ЗАБАВКИ.
Перейдїм тепер до побуту в тїснїйшім значінню. Почнемо від поживи.
Відповідно до ріжнородного господарства мусїла бути ріжнородною й прасловянська пожива. Вищеподане означеннє хлїборобських продуктів — жито, показує, що сї хлїборобські продукти в поживі грали вже головну ролю. З них вироблялась мука, а з муки робили хлїб: т ї с т о і х л ї б слова загальнословянські; для слова хлїб маємо інтересний ряд: лат. libum, ґот. hlaifs, ел. хлЂбъ, лит. klepas, одначе лїнґвістика з ним не дала ще собі доброї ради 1). Слово п е к т и належить ще до праіндоевропейських (санскр. рас, гр. ?????) : уживаннє огня при готованню страви в праіндоевпропейські часи не підлягає найменшій непевности. Якийсь рід пляцків чи хлїбцїв мав з часта стрічатись в неолїтичних оселях передмікенської культури середнього Поднїпровя, але докладнїйшої аналїзи їх не зроблено.
Ще старшою від муки формою обробленого зерна була крупа ; після того як мука зайняла її місце при печенню хлїба, вона зісталась і на далї в уживанню-для варення; вирази в а р и т и і п р я ж и т и належать до загальнословянських, рівнож і к а ш а, що може сягати прасловянських часів.
Ще праіндоевропейських часів сягає слово м я с о (санскр. m?ms?, ґот. mimz, старосл. масо, лит. mes?). Істнованнє подвійного означення для нього, і то так, що друге означеннє вказує на сире, кріваве (санскр. kravis, гр. ????? — сл. кръвь, лат. cruor), привело до здогаду, що слово „мясо“ означає зготоване вже мясиво 2). Початковий спосіб готовання мяса-печеннє; але вже праарийcьких часів сягає ю ш к а (санскр. y?sh, y?shan, лат. jus, cл. юха, лит. j??e). Про уживаннє молока солодкого і квашеного ми вже говорили. Страва приправляла ся с і л ю — загальноевропейським культурним здобутком 3).
Мід, як солодке питє, що пянить чоловіка, сягає ще праіндоевропейськйх часів, і у Словян з розвитком пчільництва уживав ся широко. Поруч нього істновало також сферментоване хлїбне питє; воно має в словянській не загальні, а лише часткові назви — б р а г а (східнє й західне, звязують з кельт. brace, крім. brag, солод) і о л ъ (старословянське, росийське й західне — півн-нїм. ?l); потім в сїм значінню спеціалїзовалось загальне п и в о (властиво напиток) 4 ), слово д р і ж д ж и спільне північним народам (старосл. дрождиш, півннїм. dregg, прус. dragios). До загальнословянських належить і греко-італїйське в и н о, але не знати, чи Словяне ще перед міґрацією своєю на полудень мали нагоду з ним зазнайомитись — чи доходив до них сей предмет чорноморської Середземної торговлї.
Археольоґічний матеріал до вияснення староруської поживи послужить нам мало. Згадаємо тільки останки тризни чи жертви в сїверянських могилах, де маємо кістки баранячі, птичі, рибячі, хлїбні зерна, шкаралупу курячих яєць 5 ). Інтереснїйше приглянутись історичним звісткам. Звичайний круг стравних річей вичисляє оповіданнє про св. Володимира: він посилає розвозити бідним „хлїби, мяса, рибу, ріжнородні овочі (певне-городину), мід в бочках, а в иньших квас (сирівець)“ 6 ). В печерськім монастирі XI в. звичайною стравою був хлїб (переважно житнїй), сочиво (варений горох й иньші стручкові овочі), або каша, та варена й помащена олїєм городина; в скоромний день сир, в пістний — риба, але се вже була присмака, і давали тільки „мало риб“; в свято їли часом хлїб з лїпшої муки або навіть якісь тїста (хлЂбы чисты зЂло, друзии же отъ нихъ съ медомь и съ макомь творени“); рівнож чимсь не зовсїм звичайним був мід 7 ). Сухий житній хлїб, варена непомащена городина і вода — се вже була страва незвичайного аскета. Хлїб уважавсь чимсь більш роскішним,як сочиво, а на самім кінцї, як остатня з потрав стояла варена городина 8 ). Се аскетичне меню дає нам понятє про поживу біднїйших верств суспільности. З стравою заможнїйших, вищих верств знайомить нас нераз згадуваний „урок“ княжих урядників- „вирників“ : вирник має дістати для себе й для свого отрока (слуги) що дня хлїб, по „уборку“ пшона й гороху (в иньшім варіантї хлїба й пшона має дістати стільки, скільки зїсть), далї двоє курей, а крім того на тиждень бичка або „полоть“ мяса, що дня „головажню“ соли й відро солоду на пиво, в скоромний день сир, а в піст замість мяса — рибу 9 ).
З того виходить, що хлїб, каша і варена городина (правдоподібно — рід борщу) були тодї головними стравами людськими, як і тепер; може тільки мясо, при богатій ще фавнї і вільних випасах, було тодї звичайнїйшою народньою їжою нїж тепер. Хлїб — був справжнїй вже хлїб, подібний до теперішнього, а не якісь опрісноки. Муку замішували на теплій водї (укропъ), місили, додаючи дріжджей (квасъ) і пекли в печи, не на огнищу, а таки в печи, більш подібній до теперішньої варистої печи, нїж до примітивного огнища 10 ). Хлїб мусїв бути більших розмірів, судячи по тому, що його мало стати на день двом чоловікам; але були й малі („коврижькъ“, „коврижька“) 11 ). З иньших страв лїтопись ще нам описує докладнїйше кисїль: муку розмішують у водї („цЂжь“), варять і підливають „сити“ -розведеного водою меду. Мясо звичайно варили — в казанї або горнцї; лїтописець оповідає за Святослава, як щось не звичайне, що він не варив мяса, а пік його на углях; з сього-ж оповідання бачимо, що їли і мясо домашньої худоби (вчисляючи й кінське) і дичину 12 ). В сумі, як бачимо, страва в ті часи далеко не була примітивно-простою, а се важний культурний симптом, і для того я коло нього довше спинив ся.
Їли деревляними ложками: вередлива дружина Володимира зажадала срібних, але лїтописець оповідає про се як про нечувану забаганку 13 ).
Серед напитків головне місце займає мід — напиток загально улюблений, від простого чоловіка до князя; про нього я казав вже. Поруч меду бачимо й пиво, а мабуть, пили й сирівець. Вино натомісь було річю досить рідкою, приступною тільки особливо заможним і значним. В Житиї ?еодосия вино нїде не виступає як питє і уживаєть ся тільки для церковної служби.
Одежа ( о д ї т и — загальнословянське) мусїла бути ще дуже примітивна й невибаглива. На се вказує той цїкавий факт, що назви ріжної, одежі-то переважно спеціалїзовані назви тканини взагалї.
Так свита означає взагалї тканину чи плетенину, плахта в иньших діалєктах означає хустку, верету; опанча — від слова опона (тканина); сукня — від сукна; портки — від слова портъ, тканина (подібно як росийське рубаха від рябъ). При тім сю спеціалїзацію тої чи иньшої назви для тої чи иньшої одежі бачимо в поодиноких діалєктах чи групах инакшу, а се вказує на пізнїйші вже часи сеї спеціалїзації.
З другого боку цїкаві численні перейняті назви для одежі, як кошуля з лат. casula, сорочка — новолат. sarca, жупан і шуба звязують з новолат. jupa, гуня з новолат. hunna 14 ). Одначе перейнятє слова часто означало перейнятє фасону, як і тепер, а не самої річи, і запозичення в назвах убрання взагалї незвичайно часті й численні скрізь у всїх народів.
Загальнословянські назви для шкіряної одежі-кожух, і шкіряного-ж обувя — черевики; слово-ж чобіт запозичене з перського. Є загальнословянські назви для сподень — варварського убрання північних країв, незвісного античним народам — г а ч і і н о г о в и ц ї; загальнословянські-ж слова п о я с, п л а щ. Слово ш и т и (праіндоевроп. sju -лучити, лат. suo, ґот. siujan, лит. si?ti) мусїло належати як до шкіри, обувя, так і до одїжи, і загальнословянське швець в ріжних діалєктах прийняло значіннє то шевця то кравця.
З туалетних окрас до загальнословянських належать слова: п е р с т е н ь (від перст-палець), г р и в н а (від грива-шия).
В археольоґічних розкопках знайшлось дещо з старого костюму 15 ). Такі останки вовняних і полотняних тканин, часом обшитих на ковнїрі або деинде кусничком шовкового, перетканого золотом або сріблом „оксамита“ ('????????); застїжка робила ся з коралинки (пацьорка), застібненої на ремінну петличку або кільце. В недавнїх розкопках нїцахських по останкам одежі і ґудзикам вимірковано на небіжчиках „сорочку і якусь верхню одїж, шовкову, з високим ковнїром, обшитим оксамитною стяжкою, пазуха по серединї грудей, до половини застібалась на дрібні ґудзики“ 16 ). В чернигівських могилах особливо богаті люде мали цїлі убрання оксамитові з дорогими металїчними ґудзиками, але тут трудно відріжнити свійське від свіжо перейнятого або привозного. Пояси бачимо ремінні з бляшкою, або ткані, часом також з дорогших, золототканих матерій. Коло пояса бували ременї для причіплювання підручних річей або шкіряні мішечки, мошонки; трапляли ся такі мошонки і з цїлим своїм інвентарем: огнивом, маленьким бруском до гострення, кусничками сїрки й кількома баранячими астраґалами (до гри). Кремінь, огниво, ножик, брусок до гострення — се звичайні річи при небіжчику. В сїверянських могилах дуже часті кістяні гребінцї; вони часто стрічають ся також в похоронних полях київських і галицьких. З окрас маємо намиста шкляні, камяні, металїчні (здебільшого привозні), кульчики й перстнї з металїчного дроту (бронзового, срібного, а навіть і золотого), наручники (брансолєти). На голові у жінок бували шапочки чи наголовники з вовняної тканини, ушитої срібними й шкляними окрасами, на висках носили ся кільця, нашиті на шкіру, або нанизані на ремінець; в косу вплїтали ся також кільця — вони йдуть рядом часом від висків на чоло, часом від висків на груди, вказуючи тим на уплїт кіс-заложених або спущених 17 ). В нїжинських розкопках всї жінки носять коси спущені, зате від чола до затилку повязують ся пасма шовкових шнурків, що сімулюють волосє, і в них, як і в коси вплїтають ся кільця, а крім того кільця бувають і на висках, цїлим жмутком 18 ). Обувє заховалось досить добре в деревлянських і волинських могилах: се невисокі, гостроносі чобітки з тонкої вичиненої шкіри (сафяну) у двоє зложеної, або підложеної иньшою, грубшою шкірою, сшиті на підошві. В одній чернигівській могилї знайшли ся великі чоботи, прошивані бронзовим дротом, як коментар до пізнїйшої описи костюма кн. Данила: „сапоги зеленаго хъза, шити золотомъ“ 19 ).
Дуже інтересну опись костюму богатого Русина подає ібн-Фадлан: він мав на собі широкі споднї, панчохи 20 ), чоботи, куртку, а поверх її шовкову свиту з золотими ґудзиками, на голові соболеву шапку з шовковим верхом 21 ). Арабське джерело IX в. і пізнїйші Араби оповідають теж про куртки і свити, широкі споднї і чоботи Русинів 22 ).
В наших домашнїх памятках можна набрати теж досить повний склад одежі Х-XII в.: сорочка, свита, поверх того, може тільки у заможнїйших — „корзно“ (керея, плащ). На ногах плетені „копытьца“ рід панчіх, і чоботи-„сапоги“, або замість них постоли-„прабошни“, або „черевии“ (черевики); в деяких місцях мусїли носити натомісь личаки. На голові шапка-„клобукъ“, плетена або шкіряна. На шиї у богатих — золоті і срібні ланцюхи, нашийники з грубшого чи тоньшого плетеного дроту (гривни), у жінок в вухах „колци“ 23 ).
Нарештї — маємо й кілька образків староруських князїв. Так на звістній мінятюрі Святославового збірника 1073 p. (правда, дуже знищеній від часу) маємо малюнки князя, княгинї й їх чотирох синів — трох дорослих і одного малого хлопця. Чоловіки мають тут кольорові жупани, кафтани (синїй на старім, вишневі — на синах) 24 ), довгі (низше колїн), на ковнїрі й рукавах обшиті золотим, а знизу кольоровими краями. Сини підперезані золотими поясами, з золотими-ж кінцями. Старий князь має накинений зверху синїй плащ, обшитий золотом, застїбнений на правім плечі застїжкою; на головах шапки з тканим верхом і обшивкою, (з футра?), у синів вона має високий верх, синїй, у батька низький, округлий, ясний. На ногах чоботи — у батька синї, у синів червоні. Княгиня має ясно-червоний кафтан, обшитий якоюсь ясною обшивкою на грудях і подолї (прошва); рукави широкі, стяті навскоси, як у західнїх костюмах, а з них виходять вузькі рукави тої ж барви, обшиті золотом коло руки; на голові шапка висока, як у молодих князїв, і під нею біла намітка (серпанок, рантух); на ногах якісь (жовті?) сапянцї; підперезана вона золотим поясом. Малий має таку-ж одїж як і його старші брати, тільки на кафтанї золоті петлицї. Иньші малюнки княжої одежі-сїмї Ярослава на фресцї софійській і Ярополкової в Чівідальській псалтири не мають такого інтереса, через свою залежність від церемонїальних візантийських уборів: тут ще меньше надїй стрінути реальні подробицї сучасного костюму, як на мінятюрі Святославого збірника 25 ).
Супроти наведеного матеріялу IX — Х вв. мусимо так само обережно як звістку про слаборозвинене хлїборобство приймати звістки Прокопія про бідну одїж сусїднїх Словян VI в. Деякі з них, каже він, не мають анї сорочки, анї плаща, тільки в коротких споднїх ідуть на битву. Але се могла бути яка небудь погранична голота, а може й певний воєнний шик, щось подібне до голого Запорозця, змальованого Ріпиним.
Уряджуваннє якогось укритя для мешкання належить до пра-індоевропейських часів. Словянське дім, д о м ъ належить до індоевропейського запасу слів: санскр. dam?, грец. ?????. Який би не був нещасливий сей праіндоевропейський дім, але все таки був справжнїй дім, не купа ріща, з д в е р и м а (зенд. dvareni, грец. ????, сл. двьрь), хоч і без вікон. В загальнословянській словницї маємо вже досить богатий запас слів для дому і його урядження, що вказують на його значний розвій 26 ). Поруч з тою індоевропейською назвою маємо загальнословянські: х р а м, х и ж а 27 ), може й к у ч а (з кут). Хата була зверху вкрита (загальні назви — с т р і х а, *стрЂха, і к р о в — від крити); сю стріху держав брус, що має загальнословянську назву (старосл. слЂмя, лит., ?elm?, грец. ?????). Ся словянська хата мала й вікна (окно від око, маленький отворець для ока, очко) 28 ). Будувалась тільки з дерева або плелась з ріща (пор. нїм. wand від „вити“ „звивати“);вся мулярська технїка — річ пізнїйша й оперта на чужих, перейнятих у Греків та Німцїв терминах. Як показує загальнословянська назва в а п н а (вап — кольор, фарба), вапно або кольорова глина здавна уживали ся для обмащення і декорації.
З хатнього урядження маємо такі загальнословянські слова як п і ч, л а в и, с т і л; слова сї інтересні особливо з огляду на новійші помічення, що словянське і взагалї індоевропейське житє з початку йшло просто на підлозї хати і тільки поволї підіймало ся над її поверхнею на „культурний горизонт“. Тому напр. означення стола мішають ся з назвою доски, що служила підставкою для їжи (слов. дъска, доска, лат.-discus, миска, і нїм. disc або tisc — стіл і миска), або те саме слово означає то стіл то миску, що грала ролю стола (слов. миса значить в однїх діалєктах миску, в иньших стіл, так само блюдо, гот. biup). Сучасний високий стіл, майже нерухомо уміщений на призначенім місцї, являєть ся досить пізним явищем; в ріжних словянських діалєктах ся назва означає то стіл, то стілець до сїдання (пор. нїм. stuhl)-у нас напр. се ваганнє замітно в терміні настоловання, княжого с т о л а (та і в слові с т і л е ц ь для крісла). Не тільки вигляд обох родів меблїв був однаковий, а й один предмет служив очевидно для обох потреб.
Для подвіря (загальнослов. д в о р ъ, в звязку з д в е р и) крім мешкальної хати маємо старі означення для комори, к л ї т и (клЂть, ір. cl?the, може hleipra — дах), х л ї в и і к о ш а р и (від кіш) для худоби, г у м н о і ж и т н и ц ї для збіжа; для переховування збіжа часто служили також викопані в землї ями. Все се було обгорожено т и н о м ( ст.півннїм. t?n) або п л о т о м (загальносл., від плести).
В історичних памятках теж можемо одмітити кілька цїкавих подробиць. Розріжнялась кімната з пічю, тепла „истъба“, „истобка“, „изба“ від поміщень зимних, що мали ріжні назви — сЂни, одрина, клЂть, вЂжа. Уживаннє в наших памятом форми и с т о п к а показує, що сю назву толковано, правдоподібно, як хату топлену, опалювану (як кімната з caminata); але се слово походження чужого, виводять його звичайно з нїмецького stuba (слово початку неясного), що означало кімнату з пічю, відгорожену від первісного хатнього простору з огнищем 29 ). Ся стара хата, чи покій без печи носить у нас назву с ї н е й. Одрина, очевидно, була хата для спання, вЂжа-хата горішня 30 ). КлЂть бувала коморою, але служила і для мешкання 31 ). Хата ставилась висока — „сЂни“ були на поверсї й мали під сподом тільки піддаше, на стовпах; в долїшній части хати могли бути комори-„клЂти“, й різні сховки 32 ). Такі були одначе доми міські, богаті, а не звичайні, і на них могли відбивати ся і чужоземні моди (варязькі напр.). Піч в істбі, як я вже казав, була більш менш подібною до теперішньої, з накритим верхом. З иньшої хатньої обстанови фіґурує часто одpъ, постїль, досить уже висока, так що на нїй можна було сїсти-тим часом як первісна постїль була просто „підстїлкою“ на землї, або в ямі-логові 33 ). Широко уживались килими-„коври“ 34 ).
На подвірю згадують ся „клЂти“, пивницї-„погреби“, спижарнї- „бретяници“, хлїви й загороди для худоби, гумна для хлїба 35 ). На княжім дворі згадують ся осібні „мовницї“ — банї, „медуші“ — пивницї для меду; се бувало, певно, і взагалї у заможнїйших людей. На вершках хати бували голубники для голубів 36 ).
Їздили возомъ („возъ“, „кола“, або „телЂга“), запряженим кіньми або волами; погонич — „повозьникъ“ сидїв сам верхи на конї 37 ). Їздили часто верхи, навіть духовні особи 38 ); з приналежностей згадують ся сїдло і „подклад“ 39 ); в могилах стрічають ся металїчні части узди і стремена 40 ). Зимою їздили на санях; але сей екіпаж уживав ся взагалї тодї далеко ширше, а мав і рітуальний ужиток- напр. при похоронах, як то подекуди й досї у нас задержало ся: се треба толкувати архаізмом сього екіпажа 41 ).
На закінченнє нам треба переглянути ще дві категорії предметів з круга матеріальної культури.
Одна — се зброя, ор
жжіє(загальносл.). Серед нього, як і у ииьших Індоевропейцїв в розвою оборони переважала зброя аґресивна. Найбільше значіннє мала стара, найстарша властиво зброя — спис; найпримітивнїйшою формою його був гострий сук дерева, або обсмалений кілок, який приготував Одісей на Полїфема і які уживались на Українї ще в XVII-XVIII в. під час народнїх рухів, за браком лїпшої зброї 42 ). Розумієть ся, і в прасловянські часи уживались списи з зелїзними вістрями. Маємо для них дві загальнословянські назви — к о п иіє(того-ж самого пня що копито, копати — бити) і с у л и ц я (сунути). Далї маємо: ніж (ножь — ньзити, низати -протинати, слово се звязують з прус. nagis, кремінь, се виглядало-б як память колишнїх кремінних ножів, як нїмецьке sax — меч, лат. saxum камінь, але воно має деякі лїнґвістичні трудности) 43 ). Меч (ґот. m?keis)-слово уважають за перейняте з нїмецького, як иньше прасл. коръда (у нас забуте) виводять з перського k?rd; треба сказати, що взагалї довгий меч в індоевропейській арматурі був чимсь пізнїйшим в порівнянню з коротким, подібним до ножа. Далї сокіра — секыра (лат. securis, споріднене з словом сїкти, сЂкж), і поруч сеї друга загальнословянська, але перейнята назва — т о п і p (перс. tabar): к и й (від пня ku — бити, як і ковати); п р а щ а (тогож корня що пракъ, порок, машина до розбивання стїн). Л у к з т е т и в о ю (лит. tempt?va), с т р і л а м и (спільне з нїм. strala) і т у л о м — сагайдаком для них становить теж зальнословянську і певно прасловянську арматуру.Дуже бідно на слова для другої катеґорії зброї-оборонної. Маємо загальнословянське, чи властиво европейське — щ и т (лат. scutum, кельт, sc?ath) 44 ); загальнословянськими треба уважати б р о н ю, старосл. бръни (виводять з стар. г. нїм. brunja, спорідненого з кельтським bruinne — груди) та ш о л о м ъ (шлЂмъ, виводять з нїм., ґот. hilms). Але на тім і кінчить ся.
Сьому відповідають до певної міри й найстарші історичні звістки про словянську зброю. По словам Прокопія, Словяне ідуть на битву переважно піші, з невеликими щитами и списами, без бронї; Іоан з Ефесу оповідає про них, що вони доперва в балканських сторонах набрали зброї і навчили ся війну вести, а перед тим се були простаки, що не сміли й показати ся з лїсів і не знали нїякої зброї крім двох-трьох „льонхадій“, списів до кидання 45 ). Маврикій (а за ним Лев) кажуть, що словянські вояки мають кождий по парі коротких списів ('????????) — для битя й киданя, уживають деревяні луки з дрібними затроєними стрілами, деякі мають добрі, але занадто великі й невигідні до ношення щити (як грецькі ?????? — великі, четверокутні, „як двери“). Подібно каже про Словян арабське джерело IX в.: арматура їх складаєть ся з пик до кидання, щитів і списів, иньшого не мають; але головною зброєю руської дружини й у нїм виступає меч, а князї мають і кольчуги 46 ).
Чернигівські могили дають богатий запас варязько-руської — боярської або й князївської зброї Х в.: тут маємо вже великі мечі й шаблї, ножі довші й коротші, зелїзнї списи й коротші копія,сокіри, зелїзні стріли, зелїзні, часом обложені мідею чи иньшим металєм шоломи, кольчуги, мідяни бляхи від кованих щитів 47 ).
Меч став головною зброєю на Руси уже в IX — Х в.; в лїтописній лєгенді про хозарську дань у Полян полянський з обох боків гострий меч противставляєть ся кривій, з одного боку вигостреній шаблї хозарській — взагалї турецькій. Розмінюючись з печенїзьким ватажком зброєю, воєвода Претич (з Сїверщини) дає Печенїгу броню („брони“ — кольчугу), щит і меч, а той йому коня, шаблю й стріли : се тодїшня типова зброя обох сторін 48 ). З сим старим руським мечем (в розвою зброї властиво новим) знайомить нас добре одна з чернигівських могил: тут маємо широкий і довгий меч коло метра, з масивною ручкою, майстерно обробленою і мабуть посеребреною, і кілька мечів меньшої великости. Такі великі мечі, судячи по археольоґічних находках були тодї досить розповсюднені на всїм путї „з Варяг в Греки“ 49 ). Крім мечів одначе уживались і шаблї; пізнїйше, в XII в., судячи по слову о Полку Ігореві, вони навіть взяли перевагу над мечем, бо вигнута шабля вигіднїйша до рубання як рівний меч. Не стратили свого важного значіння списи-копія, так само ножі (пор. ножі „засапожники“ Слова о п. Ігоревім, як гайдамацький „товариш“ засунений в халяву), сокіри („топорци“) 50 ), луки. З оборонної зброї знаємо „червлениї“ щити і шоломи; натомісь кольчуги згадують ся рідко, й не знати, чи уживались рядовою дружиною. Прості люде ледви чи мали й ту повну зброю: звичайно могили містять в собі списи, ножи, стріли й сокіри 51 ): се мабуть і була зброя звичайного вояка недружинника.
Зброя мусїла бути переважно власного виробу, судячи по значно розвитій на Руси металїчній технїцї: але заможнїйші пишались чужоземною зброєю. Вже ібн-Фадлан каже, що Русь уживала мечі „франкської“, західньої роботи 52 ). Слово о полку Ігор. говорить про латинські шоломи і навіть лядські сулицї. Згадані великі староруські мечі дїйсно дуже близькі по формі до ґерманських (перейнятих Нїмцями від Кельтів, т. зв. spatha), хоч могли робити ся й на Руси 53 ).
Друга катеґорія характеристичних річей — музичні інструменти для забави і танцю (загальнославянське — плясати). Сюди належать такі загальнословянські слова: сопілка — старосл. сопЂль, труба, гуслї, бубен. Сї інструменти згадують ся і в історичних джерелах, свійських і чужих 54 ). Арабське джерело IX в. оповідало про восьмиструнні словянські лютнї, гуслї і довгі, на два ліктї дудки. З иньших річей до забави звістні нам ще кости до гри; баранячі астраґали знайшли ся в ріжних поганських могилах 55 ).
Примітки
1) Питаннє головно в тім, що словянське слово хлїб іде від ґотського, чи самостійне. Див. Козловский Archiv XI. 386, Педерсен с. 50, Шрадера Reallexicon с. 111, Яґіч Archiv ХXIII с. 537, Пайскер с. 84.
2) Шрадер Reallexicon с. 250, Крек2 с. 126.
3) Спеціальні розвідки: Гена Das Salz, 2 вид. 1901, Schleiden Das Salz, seine Geschichte, seine Symbolik und Bedeutung in Menschenleben, 1875, теж у Шрадера Reallexicon 700-1.
4) Нїм. bier вважають взятим з словянського Кун і Шрадер-І, F. XVII с. 32.
5) Самоквасов ор. с.с. 188, 191.
6) Іпас. с. 86.
7) Житіє ?еодосія л. 18, 20, 21, 22.
8) Ibid. л. 9, 20, пор. Іпат. л. с. 132.
9) Р. Правда Акад. § 42, Карамз. § 7, пор. § 108-9, варіанта див. у Калачова Предварительныя юрид. свЂдЂнія2 с. 187-9.
10) Про те як виглядала та піч, дає деяке понятє лїтописне оповіданнє про св. Ісакія — Іпат. с. 138: піч несправна, огонь виходить дірами, Ісакій вилазить на неї й гасить.
11) Ж. ?еодосія л. 11 (квасъ на състроение хлЂбомъ розливааху), 21 (тЂсто мЂсящемъ, и паки имъ лЂющемъ укропъ въ не), Іпат. с. 130, 138.
12) Іпат. с. 41, 86.
13) Іпат. с. 87.
14) Крек2 с. 175, Етимольоґічнї словарі sub vocibus.
15) Самоквасов,Антонович, Гамченко, Мельник ор. c. passim.
16) l. c. c. 701.
17) Мельник 1 с. с. 498-9.
18) 1. с. с. 607-9.
19) Іпат. с. 541.
20) Се слово в текстї ібн-Фадлана не зовсїм ясне що до свого значіння, але якийсь рід панчіх дїйсно уживав ся на Руси.
21) Вид. Гаркаві с. 98. Супроти словянства ібн-Фадланової Руси досї не піднесено таких поважних закидів, які б змусили нас бачити в нїй Финів, як хочуть одні, або Варягів, як хочуть иньші. Але супроти таких підозрінь я все таки виріжняю її з поміж иньших звісток і ставлю осібно, тай иньші звістки, де з норманського становища можна бачити Русь скандинавську, відріжняю від звісток про Словян. Виключити їх або противставити звісткам про Словян не можна, бо в кождім разї той „руський“ елємент IX-Х в., як він виступає в джерелах візантийських і арабських, суцїльно норманським бути не міг, і в звістках про нього видбиваєть ся сучасне східно-словянське житє, раз тому, що в тій „Руси“ безсумнївно були в кождім разї і Словяне та мішали ся під тою назвою з Варягами, а друге тому, що варязькі прикмети, коли прийняти давнє й інтенсивне розширеннє Варягів в східнїй Европі, мусїли відбивати ся сильно і на житю воєнно-купецьких верств словянської Руси.
22) Джайгані 1. с., ібн-Даст вид Хвольсона с. 39, Гаркаві с. 198, 276
23) Іпат. с. 56, 98 (пор. с. 248), 137, 170, Житіє ?еодсія л. 4, 9, Сказанія о БорисЂ й ГлЂбЂ с. 37.
24) Кольори, хоч про них згадую, мають досить проблєматичне значіннє, бо потерпіли від часу, та й з початку могли бути не всюди реальні.
25) Див. Кондакова Изображеніе русской княжеской семьи на миніатюрахъ XI вЂка, Я. Смирнова Рисунки Кіева 1651 г. (Труды XIII арх.съЂзда) і мої замітки в т. XCV Записок львівських.
26) Останнїми часами історії словянського дому і домового урядження незвичайно пощастило в нїмецькій лїтературі, заходами головно ґрацьких учених: Meringer Das volkst?mliche Haus in Bosnien und Herzegowina, 1900 (Wiss. Mitt. aus Bosnien, VII), його-ж Die Stellung des bosnischen Hauses und Etymologien zum Hausrat, 1901 (Sitzungsb. der phil.-hist. kl. d. Akad., т. 144) і ряд заміток під т. W?rter und Sachen в Indogermanische Forschungen, 1904-7. Murko Zur Geschichte des volkst?mlichen Hauses bei der S?dslawen, 1906 (Mitteil, d. anthrop. Ges. XXXV-VI). Rhamm Etnographische Beitrage zur germanisch-slawischen Altertumskunde, т. II ч. l: Die altslawische Wohnung, Брауншвайґ, 1910. Розвідки сї цїнні особливо тим, що орудують матеріалом і лїнґвістичним і етнольоґічним. Написані всї з становища прасловянських запозичень з германського. Иньша лїтература про словянське домівство (головно сучасне) здебільшого зібрана в статї Мурка.
27) Се слово уважають зa перейняте з нїм. hus, як хлїв з ґот. hlaiv, але справа не зовсїм ясна; див. Пайскер с. 68-71. Про клґть Мерінґер І. F. XVI с. 117.
28) Так і в иньших мовах, пор. у Мерінґера І. F. XVI с. 125.
29) Новійша розвідка A. Dachler Zur Geschichte der Heizung іm Bauernhause (Ztschr. f. ?ster. Volkskunde, 1911) дає иньшу ґенеальогію- грецьк. ????? , огнище, скит. (і потім сx. слав.) istuba, рим. stuba парня, відти нїм. stube.
30) Інтересний вивід „вежі“ дав недавно Мерінґер (1. F. XIX с. 427) від везти, як рухомий, перевозний дім (про такі рухомі доми, що заховали ся досї в Герцеґовинї, оповідає він там широко). Слово вежа дїйсно уживало ся у нас також спеціально про кибитки кочовників.
31) Іпат. с. 38, 55, 138, 159, Сказанія о Бор. и Гл. с. 78.
32) Іпат. с. 55, пор. с. 120.
33) Ж. ?еодосія л. 8.
34) Напр. Іпат. с. 49. 170, 180.
35) Р. Правда Акад. § 20, 38, Карамз. 40, 59, Іпат. с. 236 і 237.
36) Іпат. с. 36 і 37.
37) Житіе ?еодосія л. 14 — 5.
38) Іпат. с. 147.
39) Іпат. с. 41.
40) Самоквасовъ op. c. 188, Антоновичъ Курганы Зап. Волыни с. 137.
41) Іпат. с. 38, 128, 131, 144 і ин. Спеціальна розвідка Th. Volkov Le traiueau dans les rites tuneraires de l' Ukraine, 1896.
42) Як казав Осовский (Труды VI археолог, съЂзда I с. 55), такі сулицї уживають ся й досї в східнїй Литві.
43) Шрадер Reallexicon s. 538, Крек2 с. 152- 3.
44) Против виводу з нїм. — ґот. skildus, див Крек2 154, Шрадер Reallexicon с. 720 — 1 (тут вказані й лїнґвістичні трудности в рядї сих назв).
45) Прокопій De bello got. III. 13. Іоан з Ефесу вид. Шенфельдера с. 255.
46) Ибн-Даст Хвольсона с. 31 — 3, Бартольд і Туманский 1. с.
47) Самоквасов с. 188.
48) Іпат. с. 9, 43.
49) Подібні мечі знаходять ся в Київі, в Смоленщинї в Ґнєздовських могилах (оден з них зовсїм подібний до чернигівського). Чимала колєкція (8) подібних мечів з Курляндської ґубернїї (з під Альшванґена) і оден з них дуже подібний знов до чернигівського, є в московськім музею де переховуєть ся і ґнєздовська, і чернигівська колєкція. Рисунки київських мечів в Древностях ПриднЂпровья V таб. 1, чернигівських у Анучіна op. c.
50) Іпат. с. 123.
51) Збірку ріжної зброї з Київщини див. в Древностях ПриднЂпровья V табл. І — III; тільки її словянське походженнє не всюди певне.
52) Неясна звістка ібн-Русте, що Русини уживають „Сулейманові мечі“.
53) Порівняти напр. рисунки київських і чернигівських мечів і рисунки кельтсько-ґерманської „шпади“. В кождім разї нема причини конче уважати їх специфічно скандинавськими, як то роблять часом — див. нпр. Спицынъ ОбозрЂніе с. 268.
54) Іпат. с. 43, 136, пор. 120; ібн Росте, Кардізі, ібн Фадлан й ин. Дещо про сї лїтературні тексти див. у Айналова Очерки и замЂтки по ист. древнерус. искусства, Изв. отд. рус. яз. 1908.
55) Древности ПриднЂпровья с. 56-7, Самоквасов с. 188, Антонович с. 14, Мельник с. 495.
Торговля:
НАЙДАВНЇЙШІ СЛІДИ ТОРГОВЛЇ, ГОЛОВНІ НАПРЯМИ НАЙДАВНЇЙШОЇ ТОРГОВЛЇ Й КУЛЬТУРНИХ ЗНОСИН — ПОЛУДНЕВИЙ І СХІДНЇЙ, ЗАХІДНЇЙ; МОНЕТНІ СКАРБИ. ТОРГОВЛЯ В ЧАСАХ ПО ВЕЛИКІМ РОЗСЕЛЕННЮ: ДНЇПРОВА ДОРОГА, ЧОРНОМОРСЬКА ТОРГОВЛЯ, РУСЬ В ЦАРГОРОДЇ, ЗВІСТКИ ПРО СЕРЕДЗЕМНУ ТОРГОВЛЮ, ПРЕДМЕТИ РУСЬКО-ВІЗАНТИЙСЬКОЇ ТОРГОВЛЇ; ТОРГОВЛЯ З КРИМОМ І СТЕПОВИМИ ОРДАМИ
В поданім вище оглядї матеріальної культури східнього словянства ми не раз зустрічали слїди уживання чужих, завозних предметів, чужі, перейняті назви — слїди заграничних зносин, виміни продуктів, торговлї. Початки обміну — сеї початкової форми торговлї, ми можемо слїдити вже в правіковім язиковім запасї індоевропейських народів; слав. м Ђ н а — обмін (санскр. m?, лат. munus), в Ђ н о — цїна, заплата (санскр. vasn?, rp. '???, лат. ven-) належить до сього правікового запасу; слав. п р о — д а т и має теж паралєлї в санскр. par?d? (проміняти), лит. parduti 1). 3 другого боку слїди обміну, торговлї ми бачимо вже в неолїтичній культурі наших країв, як чужоземні черепашки — сурrеа moneta і середземні мушлї неолїтичних і раннїх металїчних могил, або вироби з чужоземних камінних родів 2). Бронзова фабрикація вся оперлась на заграничному довозї: нї міди нї цини не добувано на нашій сучасній і на прасловянській території; золото і срібло також не було місцевим, а й зелїзна культура теж опиралась на заграничнім обмінї, бодай по части, бо зелїзо добувало ся тільки в деяких місцевостях нашої території і то місцева скількість ледви чи коли небудь задовольняла всї потреби в сїм металї; досить розповсюднені шкляні вироби приходили всї з чужих країв: на широких зносинах, що виходили далеко за обруб своєї околицї, свого племени опиралось розповсюдненнє певних культурних типів і навіть обрядів, як керамічна технїка передмікенської культури, її будови або обряд похоронного обсипування фарбою, і т. и.
Уже в часах перед словянським розселеннєм ми можемо з повною певністю зазначити ті три головні напрями — дороги торговлї і обміну, що з певними перемінами виступають потім у наших предків в історичні часи: полудневий, східнїй і західнїй. Полудневий, що виходив з фінїкийських, карійських, грецьких чорноморських факторій, був чи не найбільше важним з культурного погляду. Документальні слїди сеї торговлї маємо в численних нахідках грецької посуди, юбілєрських виробів і монет на середнїм Поднїпровю 3); особливо інтересна пара пантікапейських монет Рижанівської могили, з полудневої Київщини, як хронольоґічна дата одної такої нахідки 4 ), і безперечно, що культурний вплив сеї торговлї сягав і значно дальше на північ 5).
В чорноморських степах він перехрещувавсь з східнїм шляхом, де посередниками в торговлї були племена іранські. Як приклади культурних перенять, що довершувались в ріжних сферах нашого житя сею дорогою, пригадаю з вищесказаного такі слова і річи як к у р к у, т о п і р, ч о б і т; сього вистане, аби показати, як ріжнородні бували сї перейнятя. Зрештою документи зносин сею дорогою ми маємо від найдавнїйших часів, для ріжнородних епох; поминаючи черепашки сурrеа moneta, що ловлять ся на Червонім морі й Індийськім океанї, але могли приходити і з чорноморського побережа, або передмікенську культуру, котрої дороги також не вислїджені ще, — вкажу на т. зв. скитський тип в металїчних (особливо бронзових) виробах, що заходить у нас також в район середнього Поднїпровя, а з другого боку йде далеко в передню Азію і служить документальним слїдом зносин з нею й азійського культурного впливу в наших краях в часах перед словянським розселеннєм. Потім т. зв. меровінґський чи ґотський стиль в юбілєрській штуцї, що йде в нахідках від Ірану і західньої Европи, служить документом зносин і обміну зі Сходом безпосередно перед словянським розселеннєм, а далї маємо вже письменні й нумізматичні вказівки 6).
З заходу йшли культурні впливи попереду з країв середнього Дунаю і центральної Европи, з кельтських і иньших огнищ культури, а пізнїйше від Римлян. Богата середнедунайська культура, особливо бронзова її технїка, розширяла свої впливи й на північне згірє Карпатів, в сферу словянської кольонїзації. Західня кельтська культура з останнїх столїть перед Христом (т. зв. в археольоґії культура тенська, la Tene), розвинувши ся під впливом середземельної, значно випередила Ґерманцїв, мала великий вплив на культуру нїмецьку, і через неї, а може й безпосередно часом, впливала також на культуру словянську. Ще виразнїйше виступають, і сильнїйші були дїйсно впливи римської культури, коли розширяєть ся вона по провінціях центральної Европи, від I-II віку по Хр. Численні латинські слова в загальнославяаськім язиковім запасї бачили ми вже вище (напр. в одїжи); в археольоґії римські впливи також слїдні дуже значно. Словяне могли підлягати їм перед своїм розселеннєм і в часї розселення безпосередно, на полудневім заходї, і приймали їх також за посередництвом Нїмцїв. Важне культурне значіннє словянсько-ґерманських стичностей і полягає на тім, що Нїмцї були посередниками в передаванню на схід і північ здобутків культури кельтської і римської. Слїди їх в словянськім язиковім запасї незвичайно богаті — ми бачили їх нпр. в їдї, в домашнїм урядженню, в зброї; правда такі язикові подібности часто можуть толкуватись на обидва боки, а що обидва народи стояли на більш меньш однаковім культурнім рівенї й мали свої спеціальні огнища культурних впливів, то дещо могло переходити й до Нїмцїв зі сходу або полудня через Словян 7), і докладне визначеннє західнїх впливів на Словянщину все ще зістаєть ся задачою будущини. Але безсумнївні вони в кождім разї.
Археольоґічними документами торговельних зносин Словянщини з заходом (а також і з полуднем) в часах перед великим розселеннєм служать передовсїм нахідки римських монет. Се дуже рідко конзулярні, а переважно імператорські срібні монети кінця І, цїлого II і III в. по Хр. Особливо численні нахідки їх в полудневій частинї того району, що ми зазначили вище як прасловянську територію — в середнїм Поднїпровю, також на Волини й Поднїстровю; стрічають ся вони і далї на північ. Знаходять їх не тільки спорадично, а й цїлими скарбами по кілька десятків і соток монет. Рахуючи, відповідно прийнятій в археольоґії максимі, що монета, нїм опинила ся в землї, могла обертатись звичайно не довше як сто лїт, ми будемо мати в пізнїйших римських монетах слїди торговельних зносин з часів безпосередно перед великим словянським розселеннєм і з початків його. Сї зносини могли приносити римський гріш і з заходу — з нїмецьких земель, і з полудня — з римських провінцій та чорноморських торговельних міст 8). Кольонїзаційні завірюхи II-III в., очевидно, не були в силї зовсїм знищити сї межинародні торговельні зносини; тільки в IV-V в. вони слабнуть — монети з сих часів досить рідкі, хоч трапляють ся навіть більшими скарбами 9).
В часах по розселенню маємо докладний образ торговельних доріг і зносин з IX-Х в.; сї торговельні відносини утворились, розумієть ся, значно скорше (в певній части сягають ще прасловянських часів) і кидають в кождім разї світло на попереднї столїтя, себ то VII- VIII 10).
Головною торговельною дорогою сих часів була „путь изъ Варягъ въ Грекы“ — Днїпро. Докладний образ торговельних зносин Днїпром з Візантиєю дає 9 гл. трактату зв. Про управу держави, Константина Порфирородного, що належить до самої середини Х в. 11). Кождої вессни, каже він, з усїх земель Руської держави споряджають ся торговельні ватаги до Царьгорода. Мешканцї лїсових країв, Кривичі й иньші, за зими запасають дерево та виробляють з нього човни. Сї човни в текстї звуть ся ????????, себто зроблені з одного стовбура, але сього не можна розуміти буквально, бо сї човни мусїли містити по кількадесять люда, подібно до пізнїйших козацьких чайок; як і в чайках з одного стовбура могла бути спідня частина такого човна. Весною сї човни пускають ся з водою в торговельні міста й тут продають ся руським купцям 12). Сї купцї з ріжних торговельних міст в водній системі Днїпра — з Новгорода, Смоленська, Любеча, Чернигова, Вишгорода й ин. зїздять ся до Київа. Тут, поки споряджають ся човни всяким знарядом і припасом з давнїх човнів, поки зїздять ся купцї з ріжних міст,-можемо собі представити великий ярмарок, київські контракти перед тисячею лїт, коли купцї обраховують ся, запасають потрібні товари, перепродують продукти ріжних країв, і т. д. В червнї ватаги човнів рушають Днїпром: під Витичевом, трохи низше Київа, стоять ще зо два три днї, поки зберуть ся всї човни, і тодї вже остаточно пускають ся в дорогу. Плавати инакше як великою ватагою було неможливо: чорноморські степи залягали тодї Печенїги і в певних місцях засїдали та нападали на руські ватаги; Константин згадує, що Русь особливо стереглась Печенїгів коло Ненаситецького порога, де приходилось перетягати човни берегом на кілька миль, потім на Крарійськім бродї — зараз низше порогів (теп. Кичкас), і на устю Дунаю. Пороги купецькі ватаги переходили взагалї з великими обережностями, бо дуже були небезпечні. Місцями приходило ся переходити берегом, а в найбільш небезпечнім місцї переносили на плечах не тільки всї річи, а й самі човни; при тім треба було вартувати невільників, яких везли на продаж, аби не втїкали (їх тому вели скованих), а заразом — стерегти ся нападу Печенїгів. Діставши ся на устє Днїпра, перепочивали на острові св. Етерія (Березани) 13) і потім їхали поуз берег Чорного моря до Царьгорода, де кінчила ся „бідолашна і небезпечна, тяжка і трудна дорога“, як каже про неї Константин.
Се „Гречеський путь“, як він зветь ся в XII в.; купцї, що ним їздили називали ся „гречники“, або й просто — „Греки“, а їх торговельні ватаги — „гречник“ 14). Колись, ще перед розселеннєм Словян, центром сїєї грецкої торговлі з північними землями була Ольбія; пізнїйше ся роля мусїла перейти до подунайських міст (поки їх не знищила словянсько-болгарська буря VII-VIII в.), а ще більше — до кримських осад; головне місце між ними займав Корсунь-Херсонес, що зіставив сильну традицію в культурній історії Руси 15). Одначе з часом руські Словяне вийшли з своєї початково пасивної ролї в сїй торговлї й поминувши кримські міста, увійшли в безпосереднї торговельні зносини з Царгородом. Не знаємо, коли саме се стало ся 16).Можемо тільки сказати, що воєнні походи Руси на Чорнім морі, звістні нам від початку IX в., а розпочаті може ще скорше, мусїли вплинути на сї зносини, проторивши їм дороги і здобувши для них особливо вигідні умови. В результатї Русь домінувала на Чорнім морі в IX-Х в. Пишучи в другій чверти Х в., Араб Масуді каже, що Чорне море — то Руське море, бо окрім Руси нїхто ним не плаває 17). Назва „Руського“ для Чорного моря стала популярною й держала ся довго по тім, як Русь стратила давнїйший приступ до сього моря: „Днепръ втечетъ въ Понтское море треми жерелы, иже море словеть Рускоє“, каже Повість, і західнї письменники в XI, XII, XIII в. по традиції звуть його Руським морем — mare Rusciae, mare Rucenum, хоч тодї вже Русь давно втратила своє значіннє на сїм морі 18).
Перші письменні звістки про руську торговлю на Чорнім морі сягають IX в. Ібн Хордадбег, писавши, як які доводять, в першій половинї IX в„ говорить уже про руську чорноморську торговлю: „Русини з далеких словянських країв їздять до Римського моря (так називає він Чорне море, розуміючи під Римом Візантию); вони продають там футра бобрів і чорних лисів та мечі, і римський цар бере з них десятину“ 19), Ся неясно стилїзована звістка говорить, правдоподібно, про подорожі руських купцїв Чорним морем в візантийські землї: нема причин розуміти тут самі грецькі міста Крима. На початку Х в. ся заморська русько-візантийська торговля в кождім разї була вже дуже значна. З розміром, обставинами й прероґативами, які здобула собі вона наслїдком походів руських князїв на візантийські землї в IX і X в., знайомлять нас докладнїйше умови з Візантиєю кн. Олега в перших роках Х в., особливо як ще їх доповнити звістками з умови Ігоря 944 p. і оповіданнєм Константина.
Бачимо з сих звісток, що в першій половинї Х в. руські купці перебували в Константинополї в дуже значнїм числї — не тільки по кілька десять, але й по кілька сот мужа, рахуючи разом із службою. Вони прибували, очевидно, з тими торговельними ватагами, що приходили що лїта описаним у Константина способом, й оселялись в спеціально призначенім для них передмістю Царгорода „у св. Мами“ (пристань і передмістє за мурами Константинополя, зване так від церкви св. Маманта); тут зіставались вони по кілька місяцїв. Властиво ся купецька кольонїя, видно, мала тенденцію стати постійною, але сього не хотїло візантийське правительство; воно очевидно з трівогою й підозріннєм дивилось на сю численну кольонїю воєвничого люду (можемо здогадуватись, що якісь дїйсні факти викликали таке недовірє й страх воєнних нападів); та й без того се була досить звичайна в ті часи торговельна полїтика: не дати чужим купцям запустити коріннє у себе. В результатї бачимо цїлий ряд ограничень зі сторони візантийського правительства. Воно жадає, аби руські купцї виказувались перед ним посвідченнєм руського князя, або тим відріжнити послів і купцїв від воєвничих авантурників; для сього посли мали приносити золоті печатки (княжі очевидно), купцї — срібні, але пізнїйше заведено, що з кождою торговельною ватагою київський князь посилав грамоту, де означав число кораблїв: „послах корабль селико“ (се факт дуже характеристичний, бо показує, як ся загранична торговля велась в тїсній залежности і контролї руського правительства). Далї, постановлено було, що руські купцї в Царгородї можуть входити до міста тільки разом, одними воротами, в супроводї візантийського урядника, і не більш як 50 мужа нараз. Час, коли руські купцї мають право на удержаннє в Царгородї від візантийського правительства, ограничено на шість місяців, а далї й зовсїм заборонено їм зимувати коло св. Мами. Таким чином руська купецька кольонїя не була постійною, і купцї, прибувши лїтом, мусїли всї до кінця навіґації вернутись до дому 20).
Про торговлю з иньшими заморськими містами, крім Царгорода, не маємо близших відомостей. Константин Порфирородний каже, що Русь з Днїпрового устя їздить в Чорну Болгарію (кавказьку), Хозарію і С и р і ю 21), та той факт, що тут Сирія виступає поруч із прикавказькими краями, робить правдоподібною гадку, що тут іде мова про Серір-тсп. Даґестан. З пізнїйшого часу (XIII в.) маємо звістку, що руські купці з кримських міст їздили на полудневе чорноморське побереже, в Малу Азію 22). Жидівський подорожник XII в. Веніамин з Туделї згадує про руських купцїв в Александрії 23). Чи плавали коли руські кораблї дїйсно по Середземному морю, не знаємо, а поодинокі купцї, розумієть ся, могли далеко заходити і через візантийські, і через арабські землї: в IX — Х в. одначе морська торговля на Середземнім морі була взагалї в упадку.
Задавши страху Візантиї своїми оружними походами, київські князї здобули у неї значні вигоди для київської торговлї. В першій половинї IX в., по словам ібн-Хордадбега, руські купцї з свого товару, що спродавали в візантийських землях, платили десятину візантийському правительству. По умові-ж, датованій в лїтописи 907 p. 24), вони в Царгородї вже „творять куплю“, себ то провадять свої купецькі операції, без всяких ограничень і без яких небудь оплат, „якоже имъ надобЂ“, „не платяче мыта ни в чемьже“. Далї, руські купцї, приїздячи до Царгорода, протягом шести місяцїв (а з початку може й протягом всього свого побуту, без ограничень) мали діставати від візантийського правительства всякий потрібний харч (місячину): „хлЂбъ и вино, и мясо, и рыбы, и овощемъ“, і уживати собі „єдико хотять“ публичних лазень (се була потреба грецького комфорту). На дорогу їм теж мали видаватись харчі і всякий потрібний корабельний припас: „якоря, и ужа (шнури), и прЂ (вітрила). Обмежень тодї руська торговля, мабуть, не мала нїяких; аж по нещасливім походї Ігоря 941 p. в ряді иньших ограничень її участи в візантийській торговлї для Руси поставлено і таке, що руські купцї не можуть куповати паволок дорожших як 50 золотих штука; сї паволоки, себ то роскішні шовкові матерії, були гордістю візантийської культури, одним з тих її виробів, що найбільш подобались та імпонували варварам.
Предмети русько-візантийської торговлї можемо досить докладно уставити, порівнявши кілька звісток з IX-XI в. Описуючи торговлю Болгарії, де сходились товари Візантиї й Руси, Святослав каже, що від Греків ішли: паволоки, золото, вино и овощи разноличьнии“, з Руси „скора (футра), и воскъ, и медъ, и челядь (невільники)“. Із свого лєґендарного похода на Царгород Олег привозить „золото, и паволокы, и овощи, и вино, и всяко узорочье“. Оповідаючи про обмін дарунків кн. Ольги з імп. Константином, лїтопись каже, що Ольга мала даровати „многи дары-челядь и воскъ и скору“, а Константин дав „золото и серебро, паволоки, съсуды разноличныя“. Так само й Святославу в лїтописній лєґендї Греки посилають золото і паволоки 25). Ібн-Хордадбег, як ми бачили, з руських товарів згадує дорогі футра і мечі. Константин, оповідаючи про дарунки, побирані Печенїгами у Корсунян, вичпсляє шовки та иньші тканини, перець і всякі присмаки 26).
Отже від Греків ішли фабрикати: паволоки і взагалї всякі дорогі тканини 27), вироби з золота і взагалї предмети славної на цїлий світ грецької золотарської штуки-„сосуды разноличныя“ і „всяко узорочье“. Далї — ріжні шкляні вироби; вони знаходять ся в давнїх руських могилах і взагалї в останках давнього руського житя и значнім числї й мусїли приходити як з візантийських так і з арабських країв. Нарештї продукти полудневих країв: вино, овочі й коріннє. Предмети сї вивозили ся з Візантиї як для власного ужитку Руси, так і для перевозної торговлї далї на північ і північний захід і схід. В українських землях дуже часто стрічаємо дорогі візантийські фабрикати, особливо золоті з каміннєм річи, філїґранові й емальові вироби; бачимо також, що візантийський артистичний промисел рішучо вплинув на наш місцевий XI-XII в., так що він вповнї переймає і візантийський стиль, і форми, і технїку (хоч не дорівнює красї й делїкатности своїх ориґіналів); се теж вказує, як популярні були візантийськї вироби, як широко уживали ся вони (розумієть ся-в вищій, богатій верстві). Кусники шовку, брокатів стрічаємо в поганських могилах; в оповіданню ібн-Фадлана про похорони руського купця на кождім кроцї стрічаємо візантийську паволоку (румський дібадж): лавку для небіжчика застелюють грецькою паволокою, обставляють його подушками з неї ж, одягають на небіжчика кафтан і шапку з паволоки-ж; очевидно, се була звичайна річ в заможнім побутї 28).
Головними предметами українського вивозу були невільники, футра, віск і мід, не тільки до Візантиї, а і взагалї в усїх напрямах руської торговлї. Футра, віск і мід були найцїннїйшим з того, що взагалї продуковали землї Руської держави: від непамятних часів громади східньої Европи платили дань шкірами-„по бЂлЂй вЂверицЂ“, „по черьнЂ кунЂ, „медомъ и скорою“ 29), і память сїєї дани держалась на Руси дуже довго: в XVI в. ще стрічаємо ріжні „куницї“ — селянські податки, хоч уже здебільшого переложені на гроші.
Ганебний торг невільником проваджено тодї в великих розмірах всюди, і Русь тут не становила виїмку. Жидівський подорожник XI в. Веніамин Тудельський каже, що Жиди прозивали Словянщину Ханааном, бо її нарід продає „своїх синів і дочок всїм народам, як і мешканцї Руси“ 30). Самі Жиди, як побачимо, відогравали важну ролю в вивозї словянських рабів — головно в західноевропейські землї, суходолом. В Царгородї чудеса св. Миколая з XI в. згадують спеціальний торг, „идЂже русстіи купци приходяще челядь продають“ 31). Вивозили невільників і на Схід, як побачимо. Часті війни IX-Х в. — періоду творення Руської держави, постачали невільника в великих масах: „люди овЂхь изби, а другия роботЂ преда“ 32)-се був звичайний фінал тодїшнїх війн.
Ті предмети руського експорту по части збірали ся з самих руських земель, по части вимінювались і куповались у дальших, північних народів, особливо дорогі футра. Сї то товари звозили руські купцї з ріжних сторон до Київа, щоб потім, як бачили ми, лїтом відправити до Царгорода.
З того часу як завязано безпосереднї зносини Руси з Царгородом, мусїла відійти на другий плян торговля з грецькими кримськими містами і з подунайськими краями; але й вона не перервалась: з вище наведених слів Святослава бачимо, що й у другій половинї X в. подунайські городи були місцем, де стрічалась торговля українська, візантійська і країв середнього Дунаю.
Не стратили своїх торговельних зносин з Русю і кримські міста. Крім морської комунїкації був сюди і сухий шлях — правдоподібно той, що в XII в. звістний нам з іменем Солоного. В XII в. торговельна дорога з Руси на полудень роздїлялась на три шляхи: крім „Грецького“ путя, очевидно того, що вище описали сьмо — Днїпром аж до устя, був ще путь Солоний і Залозний. Близше їх напряму лїтопись не означає. Залозний шлях ішов Днїпром вниз і мусїв звертати десь не вище Канева, найправдоподібнїйше — на полудневий схід; що до Солоного, то в нїм часто бачать шлях по кримську сіль. Про вивіз солї з Криму до Малої Азії маємо звістку вже з VII в.,-потім про добуваннє кримської соли згадує Константин Порфирородний 33); правда про вивіз кримської соли саме на Русь не маємо ранїйших звісток яr з XIII в. (у Рюйсброка), а Патерик (XIII в.) оповідає про соляну крізу в Київі при кінцї XI в. в таких словах, мов би сіль привозилась туди тільки з Галичини 34); але було-б неправдоподібним припускати, що сіль з Криму вивозилась в иньші сторони, а не вивозилась на Русь, в тих і попереднїх столїтях, бодай коли не було особливих неспокоїв у степах. Крім вивозу соли, в Криму мусїв провадитись такий самий обмін українських продуктів на грецькі і в взагалї полудневі, який, хіба в більшім розмірі, провадив ся в Царгородї. Пізнїйші звістки про кримську торговлю (Рюйсброк і ібн-ель-Атір з XIII віку) кажуть, що в Крим з руської сторони приходили футра і невільники, а з Греції і Малої Азії-матерії (шовкові й бавовняні) та ріжне коріннє 35); се все з повним правом можемо перенести і на давнїйші часи. Сюди-ж можна прилучити ще звістку Константина 36), що Херсонїти купували від Печенїгів шкіри й віск: Печенїги мали досить, шкіри, але віск певно йшов з словянських земель, бо Печенїги пчільництва не мали.
Взагалї хоч під час інтензивної торговлї з Царгородом кримська торговля мала для Руси другорядне значіннє, але в міру того як печенїзькі орди все більше відтїсняли Русь від моря, та заникала українська людність в степах і слабшала руська морська торговля, торговля посередня — через кримські і подунайські міста знову здобула першорядне значіннє для Руси і взагалї східньої Европи. Се дало себе виразно знати пізнїйше, в XII-XIII в., але початки такого повороту мусїли показати ся вже в другій половинї Х в.
Щоб покінчити з полудневою торговлею Руси, мусимо згадати ще за торговлю з чорноморськими кочовниками. Константин, як згадував вже я, оповідав, що Русь купує у Печенїгів волів, коней і овець 37). Правило м. Іоана (XI в.) закидає нашим купцям, що „вони имЂнья ради или скотолюбья ради“ (двозначно сказано, бо „скот“ значить і худобу і гроші) їздять до Половцїв і „сквернять ся“.
Важною торговельною стацією в сїй полудневій торговлї було Олешє — десь коло устя Днїпра, як думають звичайно — на місцї теперішнїх Олешків (Алешки). Ми маємо близші звістки про нього з XI — XII в., бачимо, що тут перебували гречники (чи Греки), і звідси вивозились ріжні товари. По всякій імовірности, про сю стацію іде мова і в русько-візантийській умові 944 р., де вимовляєть ся, аби Русь не зимовала на устю Днїпра, в т. зв. Білобережу (так звалось Днїпрове побереже) анї на острові сьв. Елеуферія (теп. Березань): візантийське правительство не хотїло бачити торговельного міста в сусїдстві своїх кримських міст, а могло боятись і воєнних небезпечностей звідти 38).
Примітки
1) O. Schader Linguistisch historische Forschungen zur Handelsgeschichte und Warenkunde Єна, 1886, особл. гл. II.
2) Порівняти, для західноевропейського неолїту: A. Groetze ?ber neolithischen Handel (Festsehritt Бастіана).
3) Диви вище с.55, 86-7,103-4. Про монетні нахідки див. археольоґічні мапи: Київської й Волинської губ. Антоновича (в показчику при них виказані монетні нахідки по катеґоріям). Подільської Сїцинського, Херсонської Ястребова (Опытъ обозрЂнія древностей Херсонської губ.), Харківської Багалїя (Труды XII съЂзда). БЂляшевскій Монетные клады Кіевской губерніи, 1889. Данилевичъ Монетные клады Кіевской губ. до первой четверти XV в. (Труды IX съЂзда т. І) і Карта монетныхъ кладовъ и находокъ отдЂльныхъ монетъ Харковской губ. (Тр. XII съЂзда, I). Ляскоронскій Находки римскихъ монетъ въ области средняго ПриднЂпровья (Труды XI съЂзда т. I). Марковъ Топографія кладовъ восточныхъ монетъ (давно зачала ся друком, але не вийшла досї). Самоквасовъ Исторія русскаго права, 1884, т. II с. 170-9 і О происхожденіи русскихъ и польскихъ Славянъ и причинЂ появленія кладовъ римскихъ монетъ въ землі древнихъ Руссовъ и Ляховъ-Труды XIII съезда т. III. P?? Zur rum?nisch-ungarischen Streitfrage с. 276 і далї. Поодинокі важні нахідки див. іще: Россійскій историч. музей с. 598-600; Труды Кіев. дух. академіи 1880, VIII с. 585; Археологическая лЂтопись Южной Россіи 1899 р. с. 54, 1903 р. с. 60, й ин. Про нахідки грецьких чорноморських монет — Ольбії, Боспора, Херсонеса на середнїм Поднїпровю і Подоню див. археольоґічну мапу Київщини с. 25, 66 (bis) і 72, в статї Данилевича, у Піча (але тут джерела часом непевні), і Спіцина ОбозрЂніе губерній (Труды отд. сл. рус. арх. IV).
4) Zbi?r wiadomo?ci т. XII. Як далеко могли часом сягати торговельні впливи Чорноморя, може вказувати нпр. факт нахідки боспорської монети царя Інінтімея (III в.) в басейні Ками — Россійскій историч. музей с. 46.
5) Дуже інтересним слїдом торговлї балтийсько — чорноморської були б нахідки горючого камня (янтаря). Але горючий камінь окрім балтийськото побережа. знаходить ся і на східно-европейськім суходолї подекуди, між иньшим і в околицях Київа і на Волини, про се див. Кеппенъ О нахожденіи янтаря въ Россіи (відб. з Ж. М. Н. П.), Тутковскій Кіевскій янтарь (Юго-западный край, I). Плїній наводить звістку Філємона, що горючий камінь викопують у Скитії в двох місцях, в однім білий, в другім жовтий (XXXVII 2 (11)). Тому всї нахідки горючого каміня звязувати балтийським побережем без близшого аналїзу нїяк не можна. Пор. статю Hedinger-a Die vorgeschichtliche Bernsteinartefacte u. ihre Herkunft (Штрасбурґ, 1903).
6) Див. вище с. 56-7. Про оріентальні впливи в європейській штуцї особливо Кондакова Русскія древности II, III і V т. і Русскіе клады.
7) Нпр. ґотське stikls, кубок, правдоподібно походить від слов. стькло, шкло (не навпаки, як думають часто) — пор. Уленбек, Р. В. Beitr?ge XII с. 191, Яґіч Archiv ХXIII с. 536. Спірні питання про плуг, хміль і т. и. вказані були вище.
8) Самоквасов толкував сї монетні скарби тим, що їх рознесли Словяне, еміґруючи з над Дунаю (він приймає лїтописну теорію дунайської правітчини). Ляскоронський думає, що сї монети добували ся не так торговлею, як війнами і нападами на римські землї. Се друге обясненнє в части оправдане. Але люде з середнього й горішнього Поднїпровя на римські землї певно не ходили, і римські гроші до них доходили тільки через торговлю.
9) Як на визначнїйші вкажу нпр. нахідки коло Махновки (Бердичів. пов.), коло Плоського Сквир. пов., коло Чернобиля, Корсуня й Крилова на Днїпрі — по кілька сот монет, нахідки коло Нїжина 1873-80 рр. (більш тисячі, монети I-III в.), в Стольнім коло Чернигова, в Ромнї й коло нього в с. Вовківцях, коло Лунївки Обоянського пов., з-над р. Мерла в Богодухівськім пов. (200 золотих монет IV-V вв.), в Олександрівцї Ровенського повіту, в Валках, в порічю Дінця й ин. Середнє Піднїпровє взагалї найбільше дає сих нахідок. З більш північних можна вказати на стару нахідку коло Климовичів Могилів. ґуб. (близько 2000 монет).
10) Про давню східно-словянську торговлю з старших праць назву Rasmussen De Arabum Persarumque commerico cum Russia et Scandinavia, 1825 ; St?we Die Handelsz?ge der Araber unter den Abassiden durch Africa, Asien und Westeuropa, 1836; Савельевъ Мухамеданская нумизматика въ отношеніи къ Россіи, 1846; Григорьевъ О куфичесвихъ монетахъ находимыхъ въ Россіи (в збірн. Россія і Азія); Аристовъ Промышленность древней Руси, 1866, гл. 4; Бестужевъ-Рюминъ Русская исторія І с. 261 і далї; Хвольсонъ ИзвЂстія ибн-Даста 1869, спеціальний екскурс про східню торговлю с. 158 і далї. Далї: Heyd Geschichte des Levantehandels im Mittelalter, I, 1879 с. 65 і далї (французький переклад Рено вид. 1885 р. в Липську з деякими доповненнями); ЗабЂлинъ Исторія русской жизни II гл. 7; Babelon Du commerce des Arabes dans le nord de l'Europe avant les croisades 1881 (не богато); Ключевскій Боярская дума 1883 і його-ж статї в Русской Мысли 1880 р.; P?? Zur rum?nisch-ungarischne Streitfrage, 1886 с. 268 і далї; Iacob Der nordisch-baltische Handel der Araber, 1887 і пізнїйші виданння сеї працї-Welche Hadelsartikel bezogen die Araber des Mittelalters aus den nordisch-baltischen L?ndern, 1891, i Die Waaren beim arabisch-nordischen Verkehr im Mittelalter, 1891; моя Історія Київщини с. 385 і далї; Голубовський Исторія СЂвер. земли с. 31 далї й Ист. Смоленской з. с. 100 і далї; Kuun Relationum Hungarorum cum Oriente bist. antiquissima, 1893-5; Labb? Sur les grandes routes de Russie entre l'Oural et la Volga, 1905; Szelagowski Najstarsze drogi z Polski na Wsch?d w okresie byzanty?sko-arabskim, 1909.
11) Новійший дослїдник Bury (The treatise De admin. imperio, Byz. Zeitschrift 1906) кладе написаннє трактату на час від лїта 948 до 952 p.
12) Текст говорить про Київ, але очевидно, що в човнах потреба, була не тільки в Київі.
13) Недавно викрито інтересну памятку по тих спочинках русько-варязьких купцїв на Березани: камінну нагробну плиту з рунїчною написею: „Ґрані спорудив сю могилу (насип) по товаришу своїм Карлї“; по палеоґрафічним і язиковим прикметам зачисляють її одначе до пізнїйшого часу, XI-XII вв. (замітка Брауна в ИзвЂстіяхъ археолог, ком., ХXIII: „Шведская руническая надпись найденная на о. Березани'').
14) Іпат. с. 144 (див. в варіантах), 360 361, 368.
15) Ось як характеризує її сучасний історик штуки проф. Кондаков: „під назвою „корсунського“ в давнїй Руси розуміли все рідке, артистичне, але і давнє, старинне; в противність „царгородському“, що було симбольом вирафінованото, високого з технїчного погляду, „корсунське“ значило тільки, що архаічне“ — Русскія древности V с. 27. В землях Руської держави повно було тих „корсунських“ річей, хоч з них деякі були не більше корсунськими, як славні „корсунські“ церковні двері в Новгородї, що в дїйсности зроблені були в Маґдебурзї.
16) Піч здогадував ся (ор. с. 292), що лїтописне оповіданнє про подоріж Кия до Царгорода може бути згадкою про змагання Руси увійти в безпосереднї торговельні зносини з Царьгородом. Розумієть ся, треба дати спокій сїй подорожи, бо в нїй маємо комбінацію самого лїтописця.
17) У Гаркаві с. 130. Недавно пробував збити сю звістку Вестберґ Beitrage VI, пор. його ж Къ анализу с. 380-1: він доводить, що тут треба розуміти руське плаваннє на Балтийськім морі, і що се місце мусить бути попсоване. Воно одначе досить зрозуміле, і поки текст сей стоїть, так як тепер, його не можна толкувати инакше як про Чорне море.
18) Іпат. с. 4, Еккегард — Monumenta Germaniae, Scriptores VI с. 216, Гельмольд I гл. l ib. XXI. Иньші західнї згадки про Руське море збирає Кунїк — ИзвЂстія ал-Бекри т. II с. 84-6. Недавнїми часами були проби ослабити історичне значіннє Днїпрової дороги. Найбільш різко виступив з сею гадкою польський історик Шельонґовський, в цитованій розвїдцї. Слїдячи за нахідками арабських монет в балтийських сторонах, і комбінуючи з ними деякі звістки він приходить до виводу, що Волга була давнїйшою „руською“ дорогою з півночи на полуднє, і тільки пізнїйше, навіть дуже пізно, десь від другої пол. Х в. став дорогою на полуднє Днїпро. В тім же напрямі йде і Вестберґ, на користь норманської теорії толкуючи ріжні звістки про руські походи на полуднє так, що вони мовляв ішли з півночи волзькою дорогою. Поясненя їх по части натягнені, почасти можливі, але в кождім разї нїчого не можна вказати, що говорило б против важного значіння Днїпрової дороги ще перше нїж вона стала дорогою ,,з Варяг“, а се теж стало ся уже в IX в.
19) Ібн Хордадбег в вид. de Goeje с. 115. Про час написання сеї звістки ще Маркварт Streifz?ge с. 390, Вестберґ Къ аналізу с. 375: вони не приймають старшої редакції сього твору, з 1-ої пол. IX в.
20) Сї постанови мають досить близьку анальоґію з пізнїйшою практикою Новгорода що до нїмецьких купцїв: ми маємо тут ту-ж саму купецьку полїтику.
21) De adm. 42.
22) Рюйсброк (Рубрук або Рубруквіс, як його звуть инакше) — в Recueil de voyages IV с. 215; пор. з сим оповіданнє ібн-ель Атіра (у Тізенгаузена Сборникъ мат. къ исторіи Зол. Орды с. 28).
23) Вид. Марґолїна с. 138 (Три еврейскіе путешественники XI и XII ст., Спб., 1881.
24) Про сю умову див. низше — гл. VII.
25) Іпат. с. 19, 39-40, 44, 46.
26) ИзвЂстія ибн-Даста с 27. De admin. imp. 6; новійший коментар до сього трудного місця у Шестакова Пам. христ. Херсонеса III с. 69.
27) Пор. оповіданнє про похід Олега, де візантийські шовки (кропини) противставляють ся словянським „толъстанамъ“ Іпат. с. 19.
28) Антоновича Раскопки въ странЂ Древлянъ с. 15 (шовк), 17 (шкло), Курганы Зап. Волыни с. 139-9 (брокат, намисто), Мельник Раскопки въ землЂ Лучанъ с. 496 (шовк), Самоквасова-сїверянські розкопки с. 188, 192 (брокати), Нїцаха (шовк, брокати, шкло). Інтересна нахідка брокатів в Київі (Михайлів, мон.) Археол. лЂтопись 1903 с. 302-3. З шкляних виробів особливо були розповсюднені намиста й шкляні наручники — їх маса стрічаєть ся на місцї кождої старої руської осади.
29) Іпат. с. 11, 13, 37.
30) Op. с. с. 146.
31) Вид. арх. Леонида (Памятники древней письменности, 1881) с. 85.
32) Іпат. с. 39.
33) Mansi Coll. Conciliorum, X с. 861-2. De admin. imp. 42.
34) Recueil de voyages IV с. 219, Патерик в вид. Яковлева с. 154.
35) Рюйсброк с. 215, виїмки з ібн-ель-Атіра у Тизенгаузена Сборникъ матеріаловъ кь исторіи Золотой Орды с. 26.
36) De adm. 53.
37) De adm. imp. 2. Тут треба згадати поправку одного неясного тексту у аль-Бекрі, зроблену Розеном; з тою поправкою він читаєть ся так: всї сї народи (Кипчаки, Хозари, Гузи й Словяне) сусїди Печенїгів і вони міняють ся з ними товарами (вид. Розена с. 59).
38) Иньшу гадку про місце, де було Олешє, висловив Бурачков (ИзвЂстія русскаго геогр. общ. т. XI. V і потім К. Старина 1886, IV) — він вказував на городище коло с. Знаменки, низше порогів. Сей погляд, прийнятий і деким ще (нпр. Іловайский Ист. Рос. І, 2 с. 529) має за собою текст 1 Новг., де дїйсно Олешє виступає наче-б близько порогів, але иньші звістки промовляють за місцем недалеко моря; окрім того a priori ми мусимо сподїватись якоїсь торговельної стадії коло устя Днїпра, а одинока з звістних може бути тільки Олешє.
ПІВНІЧНА ТОРГОВЛЯ, ТОРГОВЛЯ З ЦЕНТРАЛЬНОЮ ЕВРОПОЮ
Система Днїпра, що збирала з ріжних сторін товари для того полудневого, візантийського експорту, розносила з поворотом візантийські і взагалї полудневі товари в ріжних напрямах, не тільки в землї Руської держави, але й далї. В очах лїтописця XI в. Днїпрова дорога передовсїм „путь изъ Варягъ въ Грекы“; путь ся розходить ся на двоє, одна дорога іде з верхнього Днїпра через річки системи Двини (їх поминає лїтописець в своїй описи) в р. Ловать, звідти в Ільмен, потім Волховом в Ладозьке озеро, а звідти Невою в Балтийське море: друга дорога іде з верхівя Днїпра Двиною в море. Лїтописець головний натиск кладе на першу — дальшу і тяжшу дорогу, бо її держав у своїх руках центр північної руської торговлї Новгород, тим часом як за Двину не знаємо, чи держала її коли Русь цїлу в своїх руках. Але проторили сю дорогу „з Варяг“ у Грецію варязькі ватаги певне не скорше як по сформованню Руської держави, що служила їм переходовою стацією, з котрої сї вояки переходили потім часом і до Візантиї. Варязькі купцї ледво чи коли проходили сю дорогу аж до Візантиї (виключивши таких Варягів, що служили на Руси і провадили свою торговлю), тим більше що головний напрям балтийської торговлї, судячи по монетним нахідкам, був тодї переважно східнїй, ішов Волгою до Болгара. Посередництво-ж в торговлї північних країв з Грецією, а в части і з Арабами держали в своїх руках руські купцї. З Руси в балтийскі краї йшли головно товари візантийські й арабські; на Русь окрім тих же сирових продуктів, що постачали для заграничної торговлї руські землї, та деяких балтийських спеціальностей (як горючий камінь), певно і тодї вже (як се бачимо пізнїйше — в XIII-XIV в.) йшли такі річи як сіль, металї та західно-европейські фабрикати, переходячи через руки нїмецьких і словянських купцїв — завязки того, що в далеко більших розмірах (з розвитком промислу північної Европи) бачимо ми в пізнїйшій новгородській торговлї.
Найдавнїйшу звістку про транзітну торговлю в західнїм напрямі знаходимо у Хордадбега, в 1-ій пол. IX в., але в нїй не вказані близше ті дороги. Хордадбег оповідає про жидівських купцїв, що „їздять з заходу на схід і зі сходу на захід, суходолом і морем, і вивозять із західнїх земель (на схід) евнухів, дївчат і хлопцїв, брокати, боброві, куничні й иньші футра та мечі; з Франції вони їздять на західнє море“; „вони говорять по арабськи, перськи, римськи франкськи, іспанськи й словянськи“ ; на иньшім місцї він вичисляє предмети експорту з Маґріба (півн. Африки), а посередно — з „земель Словян і Аварів“ : словянські, римські, франкські, льонґобардські невільники, римські й іспанські дївчата, футра і перфумерія (стіракс і мастіки) 1).
Иньші звістки говорять про західню торговлю безпосередно самих руських купцїв. В нїмецьких митних постановах коло 904 р. іде мова про словянських купцїв, що в міста середнього Дунаю приходять з Чехії й Руґії 2); з їх товарів згадані: віск, невільники й конї 3). Жидівський подорожник 2-ої половини Х в. Ібрагим ібн-Якуб оповідає, що в Прагу приходили руські й словянські купцї, Жиди й Турки, з ріжними товарами і „візантийськими червінцями“, а звідти вивозили невільників, цину і футра 4). Потім про торговлю подунайських міст з Русю маємо ряд звісток з XII в.; тільки сї пізнїйші звістки говорять, здаєть ся, лише про торговлю нїмецьких купцїв і їх подорожи на Русь, не Русинів, а Ібрагим ібн-Якуб виразно говорить про активну торговлю Руси і згадуючи про Краків виказує нам напрям сеї торговлї через теперішню Галичину 5). Про транзитну торговлю через Польщу на Русь каже польський хронист Мартин Ґаль (XII в.) і згадує про давнї подорожи захїднїх купцїв на Русь через Польщу 6).
Як бачимо з наведених звісток Хордадбега й Ібрагима, і в сїй торговлї, як і в балтийській, Русь головно була посередником для товарів візантийських і арабських. З заходу приходили на Русь сирові продукти, невільники й деякі фабрикати (між ними могли бути й італїйські, й іспансько-арабські). З них маємо названі мечі, і ми дїйсно бачили вже кілька звісток про уживаннє на Руси західньої зброї (франкські мечі Русинів у ібн-Фадлана, шоломи латинські Слова о полку Іг.). Нема спеціальних звісток про вивіз на захід невільника з Руси; але сей товар експортовали з центральної Европи і спеціально з словянських земель в великім розмірі, отже мабуть везли туди його і з східно-словянських земель, хоч сї мали й свої місця збуту на полудню і сходї. Важну ролю при тім відогравали власне ті жидівські купцї, про котрих оповідає ібн-Хордадбег; вони-ж спеціяльно займались кастрацією сих словянських невільників. Ібн-Хаукаль (X в.), оповідаючи, звідки беруть словянські євнухи, поясняє, що торг невільником іде в двох напрямах — на схід, в Хорасан (головно через Русь, очевидно), і на захід через Іспанію в Египет і Маґріб (півн. Африка), і невільників сього західнього експорту каструють Жиди 7).
Примітки
1) Вид. de Goeje с. 115, для пояснення останього тексту служить парафраза його у близького своїм часом аль-Факіха (вид,, de Goeje с. 83-4).
2) De Rugis vel de Boemanis. Тут не може бути про мови якихось Руґів (вказували на Ріґен або на Мораву, колишню Руґію, але Ріґен за далека і дрібна країна, щоб про неї могла тут бути мова, а Морава згадуєть ся низше з звичайним іменем — mercatum Moravorum). Русь же зветь ся Руґами і частїйше, як у звістцї продовження Реґінона про охрещеннє Ольги.
3) Рафельштетські митні постанови — Codex diplomaticus et epistolaris Moraviae I с. 72.
4) Сей текст має богато варіантів і толковань: замість невільників — мука, зам. цини — боброві шкіри, зам. футер — олово; вид. Розена с. 49, пор. Jakob-Welche Handelsartikel с. 9, Вестбергъ Комменгарій ч. 14.
5) Шельонґовский попробував довести, що дороги на захід через Галичину на Краків не було в IX-X вв., бо вона зявила ся аж пізнїйше. Він опираєть ся на покладах арабських монет, що ширять ся від балтийського побережа в порічю нижньої Висли, Варти, нижньої й середньої Одри і бачить в них слїди старих доріг з балтийського побережа на Дунай, а найстарших доріг з Польщі на Русь і Грецію шукає на Мазовшу. Одначе опирати все на самих монетних покладах не дуже безпечно, і згадка Ібрагима про руських купцїв, що приходять до Праги з Кракова (а Краків сам лежить по за територією арабських покладів і балтийсько-одрянської дороги) досить виразно вказує на підкарпатську дорогу.
6) Monumenta Poloniae hist. I с. 394.
7) Вид. де Ґуе с. 75, див. про торговлю невільником у Якоба Welche Handelsartikel с. 6 і далї, де зібрано й тексти.
СХІДНЯ ТОРГОВЛЯ, БОЛГАР І ІТИЛЬ, АРАБИ В КИЇВІ, ПРЕДМЕТИ СХІДНЬОЇ ТОРГОВЛЇ — РУСЬКИЙ ЕКСПОРТ, АРАБСЬКИЙ ІМПОРТ, УПАДОК ТОРГОВЛЇ, ЧАС РОЗЦВІТУ СХІДНЬОЇ ТОРГОВЛЇ — МОНЕТНІ ДАТИ
Торговлю України зі Сходом по монетним нахідкам можна констатувати почавши від VII в.: найстарші з східнїх монет, які знаходять ся в східнїй Европі, належать до VI в. (Сасанїдів) 1), з VI ж віку маємо про неї оповіданнє Йордана 2). Очевидно, вона не перервала ся нїколи. І коли сформували ся значнїйші торговельні центри українські, вони зараз же взяли в нїй участь. Ібн-Хордадбег, що писав в першій половинї IX в., знає „руську“ торговлю вже в значнім розвитку: руські купцї їздять Каспійським морем і торгують з побережними містами, а часом з полудневих каспійських портів везуть свої товари на верблюдах і до Баґдаду 3). Але поки українська торговля дійшла до такої активности, далеко скорше ще мусїв служити за посередника в тортовлї України і взагалї східньої Европи зі Сходом хозарський Ітиль на нижнїй Волзї, а до нього, мабуть згодом, прилучив ся і Болгар на середнїй Волзї. Обидва і в Х в., коли Русь навязала безпосереднї зносини з арабськими краями, були важними торговельними огнищами. Трактат надписуваний іменем ель Балхі (1-ої пол. Х в.) так означає головні напрями руської торговлї: „Русь провадить торговлю з Хозарією, Візантиєю й Великим Болгаром“ 4); Хаукаль каже, що перед походами Святослава Болгар і Хазран (Ітіль) були місцями руської торговлї 5).
Болгар був головним торговищем північної Европи зі Сходом. Арабські купцї прибували сюди головно караванами, на верблюдах, з Туркестану, але також приїздили і Волгою, з Ітиля 6); зовсїм правдоподібна звістка пізнїйшого ховарезмійського письменника ед-Діна каже, що вони не їздили дальше на північ як до Болгара 7). Торговлю з фінськими народами держалн в своїх руках Болгари і Русь, Русь же була головним посередником в торговлї Арабів з балтийськимн краями: торговля ся була дуже інтензивна і полишила богаті слїди в монетних скарбах-найчастїйші скарби арабських монет, часом по кілька тисяч діргемів, припадають власне на волзько-балтийські краї й побереже Балтийського моря. Волга була головною артерією сїєї торговлї; на верхівя її була коротка дорога з верхнього Днїпра й балтийського побережа через Двину і верхівя Днїпра, або через ріки Ладозького озера. З полудневим заходом, себ то середнїм Поднїпровєм, Волгу звязувала система Оки, а туди легко було перейти з Днїпра через Десну; знаємо і сухий торговельний шлях, що йшов від Київа в напрямі на північний схід, на Курськ, і по всякій імовірности провадив теж на Поволже 8). Знов же Кама, що текла у Волгу під самим Болгаром, служила дорогою в уральські землї. Для торговлї футрами Болгар був мабуть найголовнїйшим ринком східньої Европи, а може й цїлого світу — він лежав найблизше до джерел сього важного експорту. Араби згадують про Болгарів, що вони вимінювали дорогі футра у північних фінських народів (з них вони особливо знають Вісу — Весь і Юру — Югру) 9). Про Русь оповідає Хаукаль, що вона привозить в Болгар дорогі футра купуючи їх у поганських народів (він називає їх біблїйними іменами Гога і Магога, Яджудж і Маджудж в арабській формі); про „нїмий“ обмін дорогих шкір за зелїзні вироби, що вели руські купцї з Югрою, за Уральськими горами, оповідає лїтопись: „кажють желЂзо и помавають рукою, просяще желЂза, и аще кто дасть имъ желЂзо, или ножь, или сокиру, и они дають скорою противу“ 10).
Як Болгар був головним торговищем для північних країв східньої Европи, так Ітиль грав такуж ролю в східнїй торговлї для країв полудневих. „Головна торговля Руси, каже Хаукаль, була в Хазранї (одна з частин міста Ітиля); там була велика сила купцїв (з иньших країв) і мусульман, і всякого товару“ 11). Східнї купцї прибували Каспійським морем, товари з Болгара і взагалї з північних країв приходили Волгою, з заходу — Доном і звідти в Волгу волоком (теперішнїм Царицинським). З середнього Поднїпровя на Дін був шлях суходолом — дуже можливо, що був се власне вищезгаданий Залозний путь 12). Але була і річна дорога — Десною і Сеймом, а звідти коротким волоком в Сосну або Оскол 13). Через Ітиль мандрували Волгою в Каспійське море українські купцї, що хотїли торгувати безпосередно з східнїми краями: руські купцї, оповідає Хордадбег, їздять Танаїдом, Словянською рікою, і через Хозарську столицю Камлідж (Ітиль) проходять в Джурджанське море (себ то Каспійське, особливо так знала ся його полуднева частина). Але Русини провадили великий торг і в самім Ітилю. Масуді каже, що в Ітилї одну половину міста займали Словяне й Русь, що тут були громади мусульман, Жидів, християн, і кожда мала двох судіїв, а крім того був судя для поганів 14). Хазарський каган побирав десятину з товарів, що перевозились через Ітиль (се каже ібн-Хордадбег), а очевидно — і з тих, що спродавались на місцї.
В Ітилю чи в Болгарі бачив на початку Х в. і описав руських купцїв ібн-Фадлан; вони приїздять човнами і приставши до берега, будують собі на березї великі деревляні бараки, де їх збираєть ся по десять, по двадцять; очевидно, се були купецькі спілки, що жили і господарили спільно; вони привозили головно невільників і футра.
Як далеко з свого боку заїздили східнї купцї з своєю торговлею в сїм напрямі ? Вище ми бачили, що арабські купцї на північ дальше Болгара по всякій імовірности не їздили; але вони бували в Київі, мабуть і в Новгородї і дальше на заходї. Масуді каже, що в столицю Дира, в котрім мусимо бачити київського князя того імени, „приїздять мусульманські купцї з усякими товарами“: з слів арабських письменників Істахрі, Хаукаля і т. зв. ель-Балхі, що говорять про Київ, виходить теж, що сюди їздили арабські (взагалї чужі) купцї 15). У Ібрагіма ібн-Якуба мусульманскі й турецькі купцї через Краків їздять до Праги, значить взагалї в центральну Европу; правдоподібно, дорога їх ішла через Київ і Галичину. Нема причини відкидати таких категоричних звісток, особливо останньої. Ми можемо прийняти, що в період найбільшого розцвіту східньої торговлї, що припадає власне на першу половину Х в., східнї купцї дїйсно їздили в Київ, і з руськими купцями мандрували дальше на захід. Тільки й тут не було, правдоподібно, постійних арабських кольонїй. В кождім разї найважнїйшою стацією арабських купцїв в східнїй Европі був безперечно Ітиль.
Предмети, що закупалиль арабськими купцями в східно-европейських землях, досить повно вичисляє Мукадесі (з кінця Х в.): „З Ховарезма вивозять соболїв, білки, горностаїв, „фенек“ 16), куниць, лисів, шкіри боброві, рябих заяцїв, кіз, віск, стріли, березову кору 17), шапки, рибячий клей, рибячі зуби, бобровий аромат, горючий камінь, виправлену шкіру, мед, горіхи, яструбів 18), мечі, панцери, халендж 19), словянських невільників, овець і биків: все се з Болгару“ 20). До сього реєстру не додають майже нїчого оповідання иньших східнїх джерел (хиба згадку про олово, чи цину, та й тут звістки досить неясні, не знати, чи то мова про внутрішню торговлю, чи експорт) 21). Ми можемо сей реєстр товарів прикласти взагалї до східно-европейського вивозу на схід: ібн-Фадлан, вичисляючи товари, що вивозять ся на схід через порти Хозарської землї, вичисляє в головнім теж саме: невільники, мід, віск, футра 22). Бачимо властиво і тут тіж самі предмети (поминувши деякі другорядні), що і в торговлї з Візантиєю: футра, мід, віск, невільники.
Про вивіз футер цїкаві відомости подає Масуді: кораблї з землї Буртасів (тут розуміють звичайно Мордву) привозять Волгою шкіри чорних лисів, — се найдорожші й найцїннїйші футра; крім того вивозять звідти червоні, білі й чорно-білі лисячі шкіри; найдорожші чорні. Їх вивозять в краї Баб-ель-Абваба (Дербент), до Бердаї (в Вірменії) і до Хорасана, також в землї Франків і Іспанїю, і сї шкіри, чорні і червоні, привозять в Магріб (півн. Африку). Одна буртаська шкірка коштує 100 і більш червінцїв, принаймнї чорних лисів; червоні дешевші. Королї арабські й перські носять чорних лисів і один перед одним хвалять ся такою роскішю; вони роблять з них шапки, кафтани, плащі, і ледво чи знайдеть ся король, аби не мав кафтана або плаща, підшитого таким чорним буртаським лисом. При тім Масуді оповідає, що найбільшу теплоту чорних лисів довів калїф Магді (775-785), завиваючи фляшку з теплою водою в ріжні футра й виставляючи їх на мороз: анекдот інтересний, бо показує, що популярність північних футер у Арабів сягала досить давнїх часів 23).
Східноевропейський невільник був теж важним предметом торгу. Чи не з нього і почалась знайомість Арабів з Словянами, котру засвідчив дамаський поет VIII в. аль-Ахталь своїм віршиком про „русих Сакаліба“ 24). Східноевропейські і спеціально словянські невільницї мали попит і славились за свою красу. Персидські поети пишними словами вихваляють їх. „Всї мої біди“,-нарікає Насір-і-Хосро Енсарі, „приходять від Болгарів: вони тягом привозять любок з Болгару, аби спокусити чоловіка; вони гарні як місяць; їх губки й зубки не повинні бути так гарними, бо з запалу до їх губок і зубків чоловік мусить кусати собі губи зубами“ 25). Хаукаль зазначаючи головні напрями торговлї білим невільником, як ми бачили, зазначає один через Іспанїю, другий — через Хорасан. В Ховарезм привозили в великім числї невільників словянських і хозарських, і з иньших сусїднїх земель, а також невільників турецьких; між сими певно, була теж чимала маса словянських, спродуваних Печенїгами: про анальоґічну торговлю пізнїйших Половцїв в Криму маємо звістку в Патерику 26).
З иньших предметів Торговлї „рибячі зуби“ правдоподібно означають мамутові і моржеві сїкачі; про мамутові сїкачі оповідає абу Гамід т. зв. ель Андалузі, що сам звідав Болгар в XII в.: в землї, каже він, знаходить зуби подібні до слоневих сїкачів, білі як снїг; нїхто не знає, від якого звіра вони; їх вивозять в Ховарезм, і там купують великою цїною та виробляють з них гребенї, скриночки й иньше, як з слоневої кости, тільки воно міцнїйше від слонової і нїколи не розібєть ся 27). Але рибячим зубом у північних Словян звуть ся моржові ікли, і правдоподібно-під тим самим іменем експортувались обидва предмети. Вони були спеціальністю північних земель: смоленський князь XII в. обдаровує черниговського футрами і „рибїми зубами“: „соболми и горностайми, і черными кунами, и песци, и бЂлыми волки и рыбьими зубы“ 28).
Експорт мечів виглядає досить неясно: як ми бачили, руські купцї, по словам Арабів, вивозили їх в Візантию, в другий бік ішли вони до Ховарезму,у самих Русинів бачили мечі „франкського виробу“, а й від Арабів, як побачимо низше, привозили до них мечі. Мабуть найбільш правдоподібним буде припущеннє, що Русь уживала мечі чужих фабрик, але й свої мала незлі, і від неї вивозили мечі її власного виробу і чужого ввозу.
Як богаті й докладні відомости Арабів про предмети їх експорту з східньої Европи, так бідні звістки про арабський імпорт, і ми можемо тільки в приближенню міркувати, які то були „ріжні товари“, що арабські купцї возили з Ховарезма в Европу (як каже Масуді). Сами Араби згадують властиво тільки два предмети, се намиста й мечі. Ібн-Фадлан оповідає, що найбільш улюблена окраса руських жінок — се зелене намисто з глини (себто — якоїсь порцелянової маси): Русь дуже розбиваєть ся за ними, купує їх по діргему за намистинку (пацьорок) і з них роблять намиста для жінок. Ся звістка, так як єсть, не конче докладна 29), але намиста і взагалї шкляні вироби дїйсно могли приходити через арабські руки. Про мечі звістка також не досить ясна: абу-Гамід (званий аль Ґарнаті або ель Андалузі) оповідає, що в Болгар привозять мечі з Адербайджана (північної Персії) — не полїровані, сильно гартовані вістря; їх купують в Адербайджані по 4 за дінар (червінець), за сї мечі вимінюють у Ісу (нїби Веси) боброві шкіри, а ті добувають соболині шкіри у своїх північних сусїдів (варіант називає нарід Юру себто Югру). Потім у абу-Гаміда наступає оповіданнє, як на ті мечі люди ловлять в морі велику рибу 30). З сього догадувались, що тут мова не про мечі, а про гарпуни. Але абу-Гамід легко міг не зрозуміти оповідання про спосіб ловлї великих риб, що перейшло до нього через кілька уст, але не міг помішати мечі з гарпунами, оповідаючи про їх експорт з Адербайджана: очевидно звідси дїйсно вивозились в східню Европу мечі.
З повною правдоподібністю можемо назвати ще, як предмети арабської торговлї, шовкові матерії, металїчні й спеціально — золотарські вироби, полудневі овочі й коріннє. Про вивіз металїчних виробів свідчать археольоґічні нахідки. Порівняннє річей з східно-словянських нахідок з нахідками країв, що стояли під повним впливом арабської культури, як Болгар і взагалї Заволже, а також і нахідки предметів разом з арабськими монетами дають нам підставу, бодай з певною правдоподібністю, виріжнити ґрупу мотивів юбілєрської штуки, що розвинули ся під арабським впливом — філїґранові вироби, горошковатий орнамент (зернь), бляшечки деяких типових форм (найбільш типову таку колєкцію дали нахідки з Ґнєздова, в Смоленщинї) 31). Доставу матерії й коріння мусимо прийняти по анальоґії з звістками про царгородську й кримську торговлю.
В сїй східнїй торговлї волзькі Болгари й Хозари брали участь як посередники; в тій же ролї виступали Жиди. Але головно держали її в своїх руках руські купцї. Вони привозили великі запаси тих ріжних предметів купна, що приходили в руки князїв і їх дружини як данина і здобич, вони скупляли і вимінювали їх в своїх землях і у сусїдів, вони же держали в своїх руках заграничну торговлю, що переходила через східню Европу. Арабам Русь представлялась як нарід з самих вояків і купцїв: „вони не мають анї ґрунтів, анї міст, анї поля“, каже арабське джерело середини IX в. — „оден в їх промисел — торгувати соболями, білками й иньшим футром“; „вони живуть тільки з того“, каже воно на иньшому місцї, „що візьмуть у Словян: наїздять, забирають невільників і везуть їх продавати в Хазеран і Болгар“ 32). Хаукаль, як ми бачили, оповідає, що найкращі футра привозила в Болгар Русь — по части з своїх земель, а найлїпші вимінювала у поганських народів 33). Руські купцї, описані ібн-Фадланом, привозять (в Болгар чи в Ітиль) на продажу невільників, спеціально дівчат, соболині шкіри й иньші товари. Яку велику торговлю провадили сї купцї, дає знати оповіданнє тогож Фадлана, що жінки тих купцїв носять на шиї золоті й срібні ланцюги: як купець має 10 тис. діргемів, купує жінцї ланцюг, як має 20 тис. — два, і за кождим десятком тисяч додає новий, „так що инша має багато ланцюгів на шиї“ 34). Полишаючи на боцї самий той рахунок ланцюгів, цїкаво, що руських купцїв рахують тут на десятки тисяч діргемів.
Із східнїх монет, що знаходять ся в північній і східнїй Европі, найбільша маса припадає на першу половину Х в. Коли ми зауважимо, що в 60-х рр. X в. головні огнища східньої торговлї — Ітиль і Болгар зруйнував Святослав і се мусїло тяжко відбитись на сїй торговлї, то з повною правдоподібністю можемо приняти, що як раз перша половина Х столїтя була дїйсно часом найбільшо розцвіту сїєї торговлї. З другого боку треба піднести, що головна маса сих монет, яких дві третини іде з міст сучасного Туркестану — вони вибивані в Самаркандї, Бухарі, Шаші (теп. Ташкент), Балку й ин. за Саманїдів — арабської династії, що пановала від останньої чверти IX в. і до кінця Х в. в Трансоксанії (Мавераннегрі) і Хорасанї. Се вказує, що торговля з північними землями ішла головно звідси, з Туркестану, через Ітиль, а ще більше через Болгар-туди, як каже Масуді, безнастанно ходили каравани з Туркестану, а особливо з Ховарезма (теп. Хіви), головного огнища сїєї торговлї 35). Мукадесі в своїм клясичнім текстї, вичисляючи північні товари, що вивозились в арабські краї з Ховарезма, каже, що вони приходили сюди з Болгара. Се була торговля суходолом, караванна.
Натомісь з Ітилем велась торговля головно Каспійським морем; торгував з ним Ховарезм 36), але ще більше, певно, торгували міста каспійського побережа, а з полудневих каспійських портів товари йшли знову караванами на полудень в калїфат і далї на захід, як і з Ховарезма. Монети полудневого каспійського побережа й баґдадського калїфату стрічають ся в східноевропейських монетних нахідках у великому числї; на посереднї торговельні звязки з дальшими краями вказують досить численні африканські монети. Ся морська каспійська торговля хто зна чи не була ще інтезивнїйшою від караванної: морська дорога була тодї безпечнїйшою, бо на сухій дорозї турецькі орди були такими ж небезпечними ворогами для ховарезмійських караванів, що ходили в Болгар, як і для руських караванів, що ходили в Грецію або в Хозарію 37). Важною стацією в сїй торговлї мусїв бути полудневий хозарський порт Семендер, коло устя Терека.
В 940-х рр. отсї каспійські міста потерпіли від руського походу, і він мусїв сильно відбити ся на торговлї, а був вістником ще дальших нещасть. В 960-х рр. Святослав зруйновав Болгар, Ітиль, Семендер, спустошив край Буртасів. Хаукаль, що писав яких десять лїт по сїм погромі, каже що від тих міст не зісталось і слїду, їх мешканцї розбіглись 38).
Ітиль по сїм дїйсно захирів. Його місце пізнїйше заступає десь також в тійже місцевости положений Саксін 39); але його торговельне значіннє- в руській торговлї спеціально, далеко не дорівнює Ітилеви. Турецький натиск унеможливляв правильний розвій торговельних зносин. „Вони сильно терплять від кіпчацьких орд“, каже про сї хозарські городи письменник XII в.
Безпечний від турецьких орд Болгар поправив ся досить скоро — вже з 980-х рр. чуємо знову перекази про заможність Болгарів. Але сильним ударом для сїєї торговлї був упадок династії Саманїдів при кінцї Х в.; Туркестан опановали турецькі орди і тут розпочали ся замішання. Маємо, правда, й пізнїйше звістки про торговельні каравани з Ховарезма в Болгар, але се були тільки слабі відгомони тієї інтензивної торговлї, яку ми бачили в Х в.
Примітки
1) Пор. новійші нахідки харківські-Данилевич №. 53, 64. Срібні арабські діргеми в східноевропейських нахідках маємо, скоро тільки їх почали бити (в останнїх роках VII в., за халїфа Абдельмаліка), і Якоб справедливо піднїс, що сей факт виразно вказує на істнованнє торговельних зносин ще перед появою сеї монети (Der nordisch-baltische Handel с. 46- 9). Мідяні й золоті арабські монети істнували й перед тим, але взагалї в Европі стрічають ся майже виключно срібні-діргеми (арабська форма слова „драхма“). Се поясняють тим, що звичайною біжучою монетою було в Туркестанї срібло. Нахідку мідяних монет (почавши від VII в.) в Київі див. у Біляшевського Монетные клады с. 11, але нахідка ся дуже дивна своїм змістом.
2) Getica гл. 5
3) Вид. де-Ґуе с. 115.
4) Гаркаві с. 277, пор. аль-Джайганї І. с. (торговля з Хозарією).
5) Гаркаві с. 219.
6) Масуді Prairies d'or II. 15 і далї, Kitab et-tenbich в Хрестоматії де Сасї II, 18 (у Якоба Welche с. 38, Хвольсона с. 165).
7) Хвольсона Ібн-Даст с. 190. В ґеоґрафічнім словнику Якута (XIII в.) sub voce Ітиль згадуєть ся, що арабські купцї їздять в землю Вису — „Веси“, як толкують — себ то на верхню Волгу; але ся звістка стоїть одиноко і непевна.
8) Про дорогу з Київа на Курськ Житіе Теодосія л. 5.
9) У Хвольсона op. c. 188-190. Иньше толкованнє назви Веси у Вестберґа Beitr?ge 2.
10) Іпат. с. 164.
11) У Гаркаві с. 219. Про транспорт товарів з Болгара в Ітиль говорить ібн-Фадлан, див. у Хвольсона с. 162.
12) Іпат. с. 368, пор. 429: купецький караван іде „ис Половець“ на Хорол, на Переяслав.
13) Припускають ще й иньшу водну дорогу — з Днїпрової Самари в Міус або в Калміус і з нього в Азовське море, але се можна казати тільки гіпотетично; див. Бруна Черноморье І с. 98 і далї; Майков в Ж. М. Н. П. 1874, VIII с. 257, Барсов2 с. 21, Бурачков К. Ст. 1886, IV. 967 і далї.
14) Гаркаві 129. Християнська епархія в Ітилї (????? ) дїйсно згадуєть ся в катальоґу епархий VIII в., вид. de-Boor.-ом.
15) Гаркаві с. 137, ал-Бекрі вид. Розена с. 49. Сей текст має свої трудности: аль-Джайгані, найстарший письменник (кінець IX чи початок Х в.), у якого ми маємо текст про три головні руські міста, каже: „люде їздять в торговельних справах до Київа (Куяби), але нїхто досї не сказав, аби який чужинець поїхав туди перебувати, бо кождого чужинця, що туди поїде, вони зараз забивають“ (Труды III зїзда І с. 347, Виїмки с. 35). У всїх иньших письменників, що мають сей текст — Істахрі, Хаукаля, т. зв. ель-Балхі, анонїма Туманского, Ідрізі — звістки про недопусканнє чужинцїв прикладають ся тільки до Арти, і власне з сеї антитези виходить, що в Київ їздили чужі купцї, але їх не бувало в Артї: Купцї їздять до Куяби, в Арту ж нїхто не вступає, бо люде забивають кождого чужинця, що заїхав би до їх землї (Істахрі — у Гаркаві с. 193, див. ще с. 220 і 276). Правдоподібно, се поправнїший варіант, попсований копістами Джайганї. Що в Київі бували чужі купцї, і спеціально східнї, се виразно кажуть иньші письменники, і те значіннє, яке виходить з текстів Істахрі та ин., з огляду на се мусить бути прийняте що до змісту, без огляду на більшу або меншу авторитетність тексту.
16) Який се звір, не ясно. Якоб думає, що се canis corsak, Хвольсон перекладає: куницї.
17) Хвольсон: велику рибу.
18) Хвольсон: парди або хорти.
19) Дерево, досить часто згадуване у Арабів в оповіданнях про східню Европу; Френ і Хвольсон бачили тут березу, Якоб — клен.
20) Вид. де Гуе с. 324, коментар у Якоба Welche Handelsartikel (його перекладу я тримав ся в текстї) і Хвольсона 1. с.
21) У Джайгані, Істахрі, Хаукаля.
22) Хвольсон с. 162, див. ще Істахрі у Гаркаві с. 192.
23) Тексти (в перекладї) у Якоба Welche с. 23-4.
24) Гаркаві с. 2.
25) У Якоба Welche Handelsartikel с. 12.
26) Вид. Яковлева с. 93-5.
27) Казвіні, вид. Вістенфельда II. 413 — у Якоба Welche с. 18.
28) Іпат. с. 345-6.
29) Дуже ударяв на недокладність сеї й деяких Иньших звісток Спіцин — О степени достоверности ибнъ-Фадлана (Труды отд. слав. рус. археол. IV с. 164).
30) Казвіні II. 418, варіант у Якоба Die Waaren с. 28, пояснення У ньогож і у Хвольсона с. 190.
31) Вони переховують ся в Ермітажі і московськім Історичнім музею, див. Толстого й Кондакова Русскія древности V с. 61-4 і особл. Сизова ГнЂздовскій могильникъ (Матеріалы по арх. Россіи № 28, 1902). Про їх технїку див. ще Сизова О происхожденіи и характерЂ курганныхъ височныхъ колецъ, Археол. ИзвЂстія l895. Розкопки ведуть ся далї.
32) Ибнъ-Дастъ вид. Хвольсона с. 35, Кардизі — Отчетъ Бартольда с. 123.
33) У Гаркаві с. 219.
34) У Гаркаві с. 93.
35) Prairies d'or II с. 15 і далї, подібно й ібн-Хаукаль у Гаркаві с. 219.
36) Істахрі у Гаркаві с. 192.
37) Масуді Prairies II с. 15.
38) У Гаркаві с. 218, 220.
39) Вестберґ в своїх Beitr?ge zur Kl?rung orientalischen Quellen (гл. XII) доводить з певною правдоподібністю навіть, що Саксін треба уважати новим іменем Ітиля. Вповнї правдоподібна його гадка, що під Саксінами, згаданими в лїтописях XIII в., треба розуміти останки Хозарів, що ґруповали ся коло своєї старої столицї.
ВНУТРІШНЯ ТОРГОВЛЯ Й ЇЇ ПРЕДМЕТИ, КИЇВ І ГОЛОВНІ ТОРГОВЕЛЬНІ ДОРОГИ, ВІДНОСИНИ ВВОЗУ ДО ВИВОЗУ, РОЗВІЙ КРЕДИТУ
Загранична торговля давала значний імпульс внутрішнїй торговлї Руси. Купцї розтїкались по всїх краях, скуповуючи потрібні для експорту місцеві продукти і взаміну ширили свої — заграничні і місцеві товари. Заграничні товари в переважній масї мали попит тільки у богатих і вельможних, але дещо і з заграничного експорту розходилось в дуже широкі маси народу, от як ріжні шкляні окраси, намиста, срібло.
Особливо визначну ролю у внутрішнїй торговлї мусїла мати сіль і металї, бо иньші потреби народнього житя задоволялись місцевими продуктами й виробами. Як ми згадували, сіль з чужих країв привозила ся з Криму і Балтийським морем в Новгород; сї звістки, що правда, належать до пізнїйшого часу — XIII-XIV в., але нїщо не перешкаджає прийняти їх і для ранїйших часів. Свійська сіль ішла з галицьких, а мабуть і семигородських соляних жуп. Експльоатація солї в Семигородї сягає ще передісторичних часів; звістки про доставу соли з Галичини в Київщину маємо в оповіданню про подїї кінця XI в.: тодї стала ся недостача солї в Київі через те, що під час війни київського князя з галицькими перестали випускати купцїв з Галича й з під Перемишля, „і не стало соли у всїй Руській землї“ 1).
Що до металїв, то напевно можемо констатовати у себе тільки експльоатацію зелїза з болотяної руди в Деревлянській землї. В джерелах маємо звістку про торговлю оловом (чи циною): аль-Бекрі каже, що сей металь (чи обидва) привозили з західньої Европи, Джайгані — що з головних руських міст розвозили їх по всїх усюдах. Пізнїйше (XIII в.) маємо звістки про доставу в Новгород нїмецькими купцями зелїза, міди, олова й цини 2). Безперечно сї металї від найдавнїйших часів привозили ся з чужих країв також і до полудневих, українських земель.
Широке розповсюдненнє окрас срібних і бронзових (перстенї, шпильки, намиста, ковтки й ин.), порцелянових і шкляних (намиста й наручники), навіть в народнїх масах-засвідчене розкопками. Сї вироби мусїли бути теж предметом широкої внутрішньої торговлї.
Торговельним центром як для внутрішньої, так і для заграничної торговлї був Київ, положений на головній торговельній дорозї — Днїпрі. Стоячи низше устя його головних притоків — Припети й Десни, Київ був збірним пунктом для всього, що йшло цїлою Днїпровою системою, а та знов збирала товари з сусїдніх систем, злучених з нею короткими волоками: Припеть лучила систему Днїпра з системою Буга й Висли, Сейм — з системою Дона, Десна — з системою Оки, верхнїй Днїпро лучить ся з Західньою Двиною, Волгою і системою північних озер.
В Київі-ж перехрещувались з водною важні сухі дороги — шлях з Волини і „з Ляхів“, що йшов звичайно на Пересопницю, Дорогобуж, Корческ, Звиждень, Білгород, і полудневий, що йшов з Чехів і Угор через Галичину на Володарів, Звенигород і Василїв 3); шлях на північний схід — на Курськ, і на полудневий схід — на Переслав; на полудень же йшли ті три клясичні „пути“: „Грецький, Солоний і Залозний“ 4). Київ був центром, де обмінювались товарами сї ріжні шляхи, де вічно кипіла торговельна робота, використовуючи полїтичну органїзацію Руської держави і з свого боку впливаючи на неї; він був серцем східної Словянщини й великої східно-европейської рівнини. Не дурно іменем Руси, що було спеціальним іменем Київщини, у заграничних письменників (Константин, ібн-Русте) зветь ся спеціально купецько-дружинна верства, що держала в своїх руках східно-европейську торговлю.
Але цїкавий факт! Полуднева Русь, Київщина особливо, судячи з письменних звісток, відогравала головну ролю в тодїшнїй (IX-Х в.) торговлї, а монетними скарбами того часу далеко богатші північні землї- волзькі, новгородські, балтийське побереже. При тім скрізь стрічають ся далеко частїйше арабські монети (часом великими скарбами), нїж візантийські-переважно одиночні нахідки. Толвувати се самою припадковістю нахідок трудно, але так само не можна взяти голу статистику монетних покладів за міру і образ дїйсних торгових відносин; треба мати на увазї й иньші причини. Очевидно, північні землї головно продавали свої продукти за готові гроші, полудень уживав багато заграничних фабрикатів, з сього вивід — потреби полудневого житя були вибагливійші, і штучні вироби та екзотичні продукти чужих країв мали тут більший попит — житє було культурнїйше.
По друге — з трох імпортів очевидно найбільшим розмірно до свого експорту був грецький, найменьшим арабський, себ то Араби з усїх культурних народів, що вели торг із східною Европою, ввозили найменьше розмірно до того, скільки вивозили. Тому арабський гріш так сильно переважає всякий иньший в монетних нахідках VIII-Х в., і найбільше сей гріш осїдав в північних краях, меньше культурних, меньше інтересованих чужими виробами; вони взагалї меньше куповали як продавали. Так можна толкувати нахідки монет 5).
Можна ще зробити здогад : торговля на Українї не обертала великими масами готових грошей, бо істнував вже значно розвинений кредит.
Київські правні памятки з XII в. виказують дуже значний розвій кредиту і пильну опіку для нього зі сторони власти й права. Се мусить іти ще з попереднїх столїть. Про постанови київського права в сих справах будемо говорити на иньшім місцї 6), тут піднесемо лише такі вказівки нпр., що купцї торгували часто в кредит, або на позичені гроші, і право дуже улекшувало такі кредитові зобовязання. На кредит вели ся навіть великі торговельні операції: закони про банкротів обговорюють випадки, коли-б в операціях банкрота були гроші заграничних купцїв і місцевих людей, і самого князя (се теж цїкава вказівка — про участь князїв у торговельних операціях). При конкурсї уставляєть ся такий порядок: перше право має князь, по нїм чужеземні претензії, нарештї свійські; закон, очевидно, піклуєть ся тут розвоєм широкого, заграничного кредиту. Улекшеннє кредитних операцій має на метї й иньший закон про банкротів, де відріжняєть ся банкротство винне і безвинне, що стало ся з нещасливих випадків (як потоне корабль, знищить товар війна, або пожежа): в такім разї кредитори не мають права продавати банкрота і довжнику даєть ся можливість сплачувати свої довги протягом якогось часу 7).
Примітки
1)Патерик с. 154.
2) Для новгородської торговлї (факти пізнїйші, але вони можуть служити для зрозуміння й давнїйших відносин): Бережковъ О торговлЂ Руси съ Ганзою до к. XV в., 1879 і статї його-ж і Тихомірова в Ж.M. H. П. 1887 p.; Никитскій Исторія экономическаго быта В. Новгорода, 1893 с. 24 і далї; Buck Der deutsche Handel in Nowgorod — Jahresbericht der Anna Schule, Спб. 1895.
3) Напрям шляху на Волинь видно з порівняння Іпат. с. 121, 170, 276, 284; шлях в Галичину — Іпат. с. 278-9, 300, 342-3.
4) Див. вище с. 289.
5) Треба одначе рахувати ся ще і з розширеннєм монети дорогою здобичи.
6) T. III гл. 4.
7) Карамзінський кодекс § 44-5, 47-8, 66-8.
VI. Люднїсть і її суспільний побут.
Чоловік:
ФІЗИЧНИЙ ТИП — ДАВНЇ ОПИСИ, АРХЕОЛЬОҐІЧНІ ДАНІ, КРАНЇОЛЬОҐІЧНЕ ПИТАННЄ, НОША ГОЛОВИ, ЧИСТОТА. ВДАЧА, АНТИЧНІ ЗВІСТКИ, ЛЮДЯНІСТЬ, ПИРИ, ВІЙНА. РЕЛЇҐІЙНИЙ СВІТОГЛЯД, БОГИ. СВАРОГ, ПЕРУН, ДАЖДЬБОГ І ХОРС, ВЕЛЕС, СВАРОЖИЧ, ТЕМНІ СИЛИ, ТЕОМОРФІЗМ, МЕНЬШІ БОЖЕСТВА, КУЛЬТ, ПИТАННЄ ПРО ЛЮДСЬКІ ЖЕРТВИ, ВОЛХВИ, ВІРА В ДОЛЮ
Від тої матеріяльної сфери, в котрій розвивала ся дїяльність давнього Українця, перейдемо тепер до нього самого — до його фізичної й духової фізіономії.
Для фізичного типу наших предків маємо перед усїм клясичну звістку Прокопія про Словен і Антів (і при тім він виразно зазначає, що сї народи не ріжнять ся між собою виглядом): „всї вони високі і надзвичайно міцні, тїлом і волосєм не дуже білі або бльондинуваті, і не впадають зовсїм в чорне, але всї рудоваті“ 1). Теж саме кажуть про Русь і Словян Араби: і їм мешканцям чорнявого полудня, впадало в очі румяне тїло й русяве волосе Словян, так що й своїх русявих земляків вони прозивали часом „Словянами“. „Словяне — нарід червоної краски, з русявим волосєм“, характеризує їх абу-Мансур, „кріпкий тїлом“, додає Казвіні. Русь спеціально характеризуєть ся ними теж як великі тїлом, русяві, гарні люде 2).
З сим сходять ся описи кількох наших князїв. Хоч можлива непевність, чи не маємо тут до дїла з чужою династією, у всякім разї цїкаво, що сї описи зходять ся вповнї з загальною характеристикою Словян і Руси. І так Лев Диякон описує Святослава: „він був середнього зросту, не занадто високий, але й не низький, брови мав густі, очі синї, ніс короткий; борода була обголена, на верхнїй губі густе й довге волосє; голова зовсїм обголена 3), з одного боку висїв чуб 4), що означав значний рід; шия здорова, плечі широкі, і взагалї він був дуже добре збудований“. В сїй інтересній описи (вона вказує й те, яка на Руси тодї була мода на волосє) на сей раз звертаю увагу тільки на ясні очі Святослава. З лїтописей наших вкажемо дві описи, одну Мстислава Ярославовича (XI в.), другу — Володимира Васильковича (XIII в.): „бЂ же Мьстиславъ дебелъ тЂломъ, чермьномъ лицемъ, великома очима“; „сий же благовЂрный князь ВолодимЂрь возрастомъ бЂ высокъ, плечима вЂликь, лицемь красенъ, волосы имЂя желты кудрявы, бороду стригый, руки же имЂя красны (гарні) и ногы“ — отже знову маємо русяві, румяні, кріпкі фіґури 5). З рисунків зовсїм виразно виступає румяний і русявий (може рудавий) тип на мінятюрі Ярополка Ізяславича чивідальської псалтири 6).
Зібравши до купи письменні звістки про Русь і Словян, ми здобули характеристику русявих, румяних, великих зростом людей 7). В декотрих пунктах вони вповнї потверджують ся й иньшими даними, в иньших лишають нас в непевности. Що до зросту, то й нинїшня українська людність досить висока (вище середнього зросту), вища від великоросийської, а в деяких місцях доходить таки дуже високого зросту (Кубанцї, Гуцули) 8). Сюж прикмету виказують поміри костей з могил IX-XI в. Могили західньої Волини дали пересїчно 171 центиметрів для мужчин, 155 для женщин, могили погоринські — 169 цм. для мужчин, для женщин — 158 цм., могили з порічя Тетерева — в середнїм 167 цм. Не так ясна справа кольору. Археольоґічного матеріалу для неї не маємо. Сучасна українська людність не має одностайного типу, як і цїла сучасна Словянщина взагалї має два окремі типи — ясний і темний; темний переважає на заходї й полудню, ясний на північнім сходї, й українська територія припадає на переходову : на півночи й північнім сходї її переважає ясний тип, на заходї (в гірськім поясї) й полуднї — темний; варіяції так значні, що не можна уставити ще, який тип переважає між Українцями (матеріалу досї зібрано ще дуже небогато). З огляду на наведені вище історичні звістки виходило-б, що як раз ясний тип був початковий, основний, або переважний українсько-руський, тим більше, що він виказуєть ся на найстарших, найбільш законсервованих частинах нашої території — північних. Але і для того часу властиво може бути мова тільки про перевагу того чи сього типу, а не його виключність.
Цїкава, а дуже неясна справа про кранїольоґічний тип нашого народу, як і взагалї про тип словянський. Тепер у нас рішучо переважає короткоголовий тип, бодай в зібранім матеріалї (а він зібраний з деяких тільки місцевостей). Розкопки старих українських могил, Х-XII в. — на Волини, в землї Деревлян, Сїверян виказують, що у старої української людности тип довгоголовий рішучо переважав над короткоголовим. Так могили західньої Волини дали 14 довгоголових (долїхо- і субдолїхо-кефалів) при 4 середнеголових і 2 суббрахікефалах (брахікефалів не було зовсїм); в численнїйшім матеріалї з Погорини було 74 довгоголових (долїхо- і субдолїхокефали) при 11 середнїх і 26 короткоголових (суб- і брахікефали); могили з над Случи дали 4 довгоголових (долїхо- і субдолїхокефали) і 2 середноголових 9). Роскопки в околицях Тетерева також дали дуже мало виразнїйших брахікефалів 10). На 65 сїверянських черепів було тільки 6 короткоголових. На 33 донецьких 26 довгоголових, 3 середнї, 4 короткоголові, і т. д. 11). Про еволюцію антропольоґічного типу на підставі сих спостережень поки що було б передчасно говорити; Питаннє про початковий словянський тип — чи був він короткоголовий чи довгоголовий, стоїть тепер гостро в науцї, і рішити його вповнї дефінїтивно поки що нема можности, а без того і про еволюцію українського типу голови трудно говорити, і я обмежаюсь тільки зазначеннєм сих фактів. Супроти довгоголовости старої української людности в лїсовім поясї маємо поки що два огнища короткоголового й темного типу — оден в західнїм, карпатськім гірськім поясї, другий — на степовім шляху з Азії, де короткоголовий тип появляєть ся вперше в зелїзній культурі. Коли зміни типу голови зводити на вплив самої метісації, то відси могли вийти елєменти короткоголового, темного типу. І знов про старий український антропольоґічний тип треба сказати, що про його одностайність, про „расу“ в VIII-Х в., очевидно, так само не може бути мови, як і нинї; тип сей тільки мусїв бути тодї меньше комплїкований, меньше мішаний і меньше ріжнородний як теперішнїй.
Стільки б можна сказати про антропольоґічний тип, не забавляючи ся в гіпотези й здогади. Додати можна-б дещо про ношу голови; бачили ми вище моду Х в., бодай княжої дружини: великі вуса, обголену чи сильно обстрижену бороду і на обголеній голові — чуб; бачили ми обстрижену бороду й у пізнїйшого князя — Володимира, з XIII в. Княжі портрети на монетах виразно показують замашисті вуса, а що до бороди, то на декотрих монетах з іменем Володимира, золотих і срібних, зовсїм виразно видно, що князь не має бороди, на иньших не можна добре розібрати, чи має він коротку бороду, чи зовсїм низько обстрижену 12). Князь на т. зв. монетах Святополка не має бороди. Ярослав на старих рисунках софійської фрески має коротку бороду. У Святослава Ярославича на рисунку його збірника борода низько обстрижена, так само у Ярополка Ізяславича. З того виходило-б, що загальна мода у наших князїв і може — вищої дружини була тодї на вуса, а бороду стригли 13). Та се не була, певно, мода загальна; арабські письменники згадують, що деякі Русини носять бороди, а деякі голять;
Руська Правда між иньшими шкодами згадує видертий вус і бороду, а судячи по глузуванню Ляхів з Данилових вояків: „поженемъ на великий бороды“ можна здогадувати ся, що рядова дружина і поспільство XIII в. носило бороди довші 14). Що до волося, чоловіки родини Святослава і так само Ярополк мають волосє обстрижене, але не дуже коротко — видно його з під шапки.
Тут буде до річи згадати ще одну подробицю зверхнього вигляду-чистоту. На тім пунктї маємо про наших предків досить непохвальні характеристики. Прокопій каже про Словян і Антів, що вони дуже брудні, а ібн-Фадлан, оповідаючи про руських купцїв, називає їх „найбруднїйшими божими сотворіннями“, прирівнює до онагрів, а ілюструє се оповіданнєм, що руські купцї мили ся в однім цебрі, не переміняючи води та сякаючи або плюючи туди. До певної міри сї звістки можуть бути правдивими: замилуваннє до чистоти се культурна привичка, і теперішня чистота, котрою визначаеть ся переважна маса нашої людности, могла виробити ся пізнїйше, але без ограничень сих старих звісток теж прийняти не можна. Прокопій писав про пів-кочову і меньш культурну, взагалї передову словянську кольонїзацію, а ібн-Фадлан свою характеристику опирає на тім, що Словяне не мають подібних рітуальних обмивань, як Магометани, і під впливом сього міг дещо й побільшити в своїм оповіданню 15). Подібним чином иньший арабський подорожник оповідає про сучасних Нїмцїв (правдоп. Х в.): „нема на світї нїчого бруднїйшого від них, вони миють ся на рік раз або два-в холодній водї!“ 16).
Про характер наших предків тойже Прокопій пише: „житє провадять вони суворе й не цивілїзоване, і дуже брудні, але зовсїм не лихі і не підступні і в простотї (щирости) заховують гунські звичаї“ 17). Похвальне свідоцво виставляє їм т. зв. Маврикій: „вони ласкаві з чужинцями (гостями), гостять їх у себе і відпроваджують з одного місця на друге, куди тому треба, навіть так, що як гостю станеть ся якась шкода через недбальство господаря, то той, хто прийняв по тім того гостя, виступає против недбалого, уважаючи честю для себе обстати за гостем. Своїх рабів вони не задержують в неволї на завсїди, як иньші народи, але визначають їм певний час (служби) і потім дають вибирати-чи схочуть вернутись на вітчину з певною нагородою, чи зістати ся у них вже як вільні земляки ( ????????? ??? ????? ). Жінки їх честні над всяке понятє, так що більшість їх смерть своїх чоловіків уважають за свою власну й добровільно задушують себе, бо для них жити вдовами-то вже не житє“. Він підносить також їх свободолюбність („не хочуть нїкому служити або бути під властю“), їх терпеливість на всяку нужду-спеку, холод і дощ, на брак одїжи й поживи. Але закидає брак згоди (????????? ), упертість і неохоту до підпорядковання своєї гадки гадцї загалу, наслїдком чого виходять кріваві бійки; далї-невірність в умовах і взагалї непевність: лекше їх удержати страхом або дарунками, як умовами 18).
Сї характеристики дорогі нам тим, що мають на оцї не тільки Словян, але й Антів та дуже зручно збирають ознаки словянського характера, які взагалї найбільш кидались у очі чужинцям. Словянська гостинність ще до недавна була притчею во язицїх; західнї — нїмецькі письменники особливо підносять її: „нема народа гостиннїйшого над них“, зауважає Адам Бременський про Поморських Словян 19). Арабське джерело IX в. оповідає про Русь, що вона поважає і ласкаво поводить ся з чужинцями, які удають ся під її опіку, або часто у неї бувають, та боронить їх від всякої пригоди 20), а наш найдавнїйший кодекс світової етики-Наука Мономаха научає “особливо шанувати гостя“ 21). Вірність чи відданість словянських жінок була теж предметом загального здивовання (характеристики не мають самі одначе особливого значіння, бо виходять з рітуального звичаю самовбийства вдів). Свободолюбність словянську мали нагоду найлїпше оцїнити Нїмцї під час боротьби Словян за свободу. Але заразом кидав ся усїм в очі й тяжкий брак солїдарности. Характеристику Маврикія ми вже бачили. Ібн-Якуб завважає, що Словяне нарід відважний та воєвничий, і нїхто-б не дорівняв їм в силї, як би не розріжненнє їх численних, відокремлених племен 22). Тут давала себе знати причина і заразом результат слабости їх полїтичної органїзації, їх неохота до послуху якій небудь власти і підпорядкованнє всякого авторитету голосови загального віча.
Поруч із людяністю й ласкавістю та тією щирістю, яку вище занотовав для нас Прокопій, ішла поетична, весела, охоча до забави вдача. Я вище вже мав нагоду занотувати звістки про уживаннє у нас ріжних музичних інструментів. Співолюбність Українцїв і взагалї Словян мусить сягати дуже давнїх часів; спів і музика були нерозлучними товаришами всяких видатнїйших хвиль життя. „Сплясаньемьи гуденьемь и плесканьемь“ відправляла поганський шлюб Русь, вже після охрещення 23); „довгими піснями“ прощаєть ся з житєм жінка-Русинка перед смертю в описанім ібн-Фадланом руськім похоронї. „Игрища межю сели“, і на них „плясанья“ і „вся бЂсовьскыя пЂсни“, про котрі оповідає Повість, як про споконвічні звичаї Сїверян і деяких иньших племен, мусїли бути загальним явищем і в поганських часах і пізнїйше. Музика була звичайною утїхою князя: увійшовши одного разу до ки. Святослава, Теодосий Печерський застав „многая играющи прЂдъ нимь: овы гусльныя гласы испущающе, другія же оръганьныя гласы поюще, и инемъ замарьныя пискы гласящемъ, и тако всЂмъ играющемъ и веселящемъся, якоже обычай есть прЂдъ княземь“. А що всякі ігрища, скоморошества, музика, співи були звичайною утїхою народа, показують нападки пізнїйших християнських проповідників 24). Візантиєць Скілїца, описуючи болгарський похід Святослава, каже, що його вояки не уважали на обережність, цїлими ночами пючи й упиваючись та забавляючись музикою та танцями 25). „Игранье, плясаньє и гуденьє (музика)“, „бЂсовьское пЂньє и блудноє глумленьє“ (правдоподібно-нескромні співи або жарти) були звичайною приналежністю пира і взагалї забави 26).
При тім всім, дїйсно, любили й випити. Не дурно солодке і пяне питє з меду сягає ще пра-індоевропейських часів. Словяне мали час вправитись в його уживанню в своїй правітчинї. Руський нахил до випивання кинув ся в очі ще ібн-Фадлану; описуючи руських купцїв, він каже: „вони дуже охочі до вина (правдоподібно одначе, тут мова не про вино, а про мід), пють його в день і в ночи, так що инодї їм трапляєть ся й умерти з кухлем в руках“. Книжник XI в. вложив в уста Володимира звістну максиму, що Русь не може жити не пючи: „Руси есть весельє пити, не можемъ безъ того быти“, і се переконаннє піддержали веселі Володимирові пири, де головним елєментом був мід, що споживав ся в великих масах. Що се не можна прикладати до самої варязької дружини, показують инші подробицї Володимирового життя. Мід був такою неминучою житєвою потребою, що за Володимира, розсилаючи по місту припаси для убогих і калїк, возили і „мід в бочках“ 27). Арабське джерело каже про „Словян“ (східнїх), що у них багато вина і меду, у одного чоловіка буває по сто збанків „вина і меду“ 28). Поганські свята не минались без питя; по згідному свідоцтву наших (пімста Ольги над Деревлянами) і чужих джерел (ібн-Росте й иньші про Словян) тризну по небіжчику справляли пирами і випивками; „за рік по смерти небіжчика,“ кажуть Араби, „беруть кухлів зо двадцать меду, більше-меньше, несуть на могилу, збираєть ся родина небіжчика, їдять, пють і потім ідуть собі“. Сей звичай перенесено потім на християнські свята-почавши від празників, що уряджував Володимир. На празник у Василеві варили за Володимира 300 перевар меду. M. Іоан в своїх дорогоцїнних „Правилах“ (XI в.) нападає на росповсюднений звичай, що світські люди споряжали пири в монастирях, один перед другим похваляючись, хто лїпший спорядить, і на тих пирах гостї упивали ся. Церковні оказії лучили ся з піяченнєм, що прикривало ся лише ріжними обрядовими покривками, і т. п. 29)
Цїкаво одначе, що в нашім давнїм письменстві прийнятий делїкатний термін для пяного — „весел“ 30); се може натякати, що пили не так щоб запиватись, а властиво підохотитись; підохочуватись же таким способом — було річею звичайною, аби було чим 31). Але що таким безневинним підохочуваннєм не все обмежались, нема що й казати; досить пригадати популярну інвективу на пянство: „піянство — вольний бЂсъ, піянство — дщи діявола, піанство — уму смерть, погубивий бо умъ скотины пущи есть“, в відповідь на людський погляд, що в пяництві нема нїчого злого — ,въ піянст†ничтоже зла творимъ“. Сей поблажливий для пянства людський погляд, з яким християнським духовним приходило ся воювати, теж дуже характеристичний для старої української вдачі.
Загалом вище подані прикмети складають ся на характер привітний, мягкосердий, щирий, веселий, поетично закрашений. На до-повненнє можна-б вказати, що звичаєве руське право не визначало ся суворістю, не знало лютих кар на тїлї і допускаючи кріваву пімсту, не мало кари смерти по суду; найвища кара — „поток (ви-гнаннє) і разграбленіє“ (конфіскація майна). З сього боку характери-стика Полян, дана в Повісти: „Поляне бо своихъ отецъ обычаи имя-ху тихъ и кротокъ“ 32) може бути до певної міри прийнята. Тільки знов не треба собі тої кротости занадто ідеалізувати. Ті „тихі і кроткі“ Русини вміли часом показати себе й иньшою стороною.
Взагалї словянському характеру не бракувало енергії. Вище на-водив я погляд на них ібн-Якуба: „Словяне люде відважні та воєвничі, і при солїдарности могли-б взяти гору над кимбудь“. Словянські напади на Візантию в VI-VII в., або боротьба балтийських Словян з Нїмцями, почавши від VIII в., повна фактів словянської відваги і воєвничости; бракувало до того лише полїтичної орґанїзації й солїдарности. Спеціально про Русь, почавши від IX в., повно нарікань у сусїдів на воєвничість, сувору, нелюдську вдачу її: „нарід, як то всї знають, дуже жестокий і немилосердний, що немає жадного слїду ласки до людей; подібні до звірів своєю вдачею, не людські своїми вчинками, самим виглядом виявляють вони замилованнє до убийства“, описує Русь грецький ритор з 1-ої пол. IX в. „Вони відважні й сміливі; як нападуть на иньший нарід, то доти не відступлять, поки не знищать цїлком, а перемігши гнетуть, як рабів“ 33), характеризує Русь арабське джерело з тогож часу. Подробицї руських походів — нпр. Ігоревих, на Візантию й на Каспійське море, або Святослава на Болгарію потверджують сю характеристику; правда, з норманїстичного становища се все складаєть ся на Норманів, але в усякім разї війська Ігоря та Святослава переважно в своїй масї складались не з Норманів, а з Словян; та й руські війни й усобицї XI-XII в. показують ясно, що нема чого складати вини на Норманів що до суворости й немилосердности. Очевидно ? la guerre comme ? la guerre, псіхольогія і звичаї війни гуманністю не визначають ся нїде, в тім нема нїчого дивного, і нема чого тут дивоватись Руси, а я тільки підношу се тут супроти тенденції старих словянофилів виявляти Словян, в противність напастникам Нїмцям, тихим і ідеалїчно-спокійним народом, заразом — елєментом пасивним і позбавленим всякої полїтичної інїціятиви 34). І те і друге — рівно побільшене.
Релїгійний світогляд нашого народу в перед-християнські часи мав в своїй основі культ природи. Перед ним відступив і поблід старий культ предків, одначе і культ природи не вийшов з примітивних слабо вироблених форм. Русько-словянська мітольогія взагалї досить бідна, не ясна, і се не тільки через бідність наших відомостей, але й через свою власну слабість: судячи по всьому, словянське племя не мало особливого нахилу до релїґійної творчости 35).
Клясичну відомість і тут знову дає нам Прокопій. Він оповідає про Словян і Антів, що вони мають одинакові релїґійні погляди. „Єдиного бога, що посилає блискавку 36), признають вони владикою всїх і жертвують йому коров і всяку жертву. Не знають долї (фатума) і зовсїм не признають, аби вона мала якусь силу над людьми; як хто має перед собою видиму смерть, чи в хоробі чи на війнї, обіцює за своє житє, як що не пропаде, жертву богу, і спасши ся, жертвує обіцяне та й думає, що тією жертвою спас собі житє. Шанують вони річки, нїмф і деякі иньші божества (????????), жертвують їм усячину і з тих жертв ворожать собі“.
В сїй многоважній звістцї можна зазначити два головні моменти словяиської релїґії: єдиний бог, єдиний владика світа, з котрим безпосередно звязують ся ріжні метеоричні явища (як тут блискавка), і разом — численні дрібнїйші божества та взагалї надприроднї істоти (по теперішньому кажучи), з другорядним значіннєм.
Сї звістки Прокопія потверджують ся иньшими свідоцтвами як про Словян взагалї, так і спеціально про Русь. Так Гельмольд (XII в.), оповідаючи про релїґію балтийських Словян, каже, що поруч численних другорядних богів признають вони одного великого, загального, що був заразом спеціально небесним богом 37). Спеціальні відомости про Русь вказують, що перше місце в її культурі займав метеоричний біг владика грома й блискавицї.
Сей біг в Х-XI в. на Руси зветь ся Перуном (лит. Perkunas), богом грома, як показує його імя (пьрати — бити). 38) Одначе у иньших Словян, крім східнїх ми не знаходимо вповнї ясних вказівок на істнованнє бога сього імени: хоч се слово звістне там і часто стрічаєть ся в проклонах і ріжних назвах, але може означати просто грім небесний. Дїло в тім, що бог грома Перун був, правдоподібно, розмірно пізнїйшою спеціалїзацією певних метеоричних проявів сили того головного словянського бога, про котрого говорить Прокопій: він спеціалїзував ся подібно як спеціалїзовали ся в осібні божества сонце й огонь — елєменти дуже близько споріднені з небесним огнем — блискавицею. Давнїйше той найвищий бог виступав мабуть під иньшим іменем.
В київській лїтописи під 1114 p. заведено мітольогічний уривок з грецького хроноґрафа Малялі про Гефеста й його сина Гелїоса, і при тім додано поясненнє, що Гефест то Сварог, а Гелїос „сынъ Свароговъ, єже єсть Дажъбогъ“. Пізнїйші діатриби проти поганства (відомі в кількох варіантах XIV в., а основа їх мусить тим самим бути значно старшою) докоряють людям, що вони „огне†молятся, зовуще єго Сварожичем 39). Біг Сварожич відомий нам і у балтийських Словян 40). Імя Сварога мало би вказувати, що се був бог неба і світу: його звязують з инд. svar — небо, сонце, соняшний світ 41).
Досить правдоподібний здогад, що в сїм Сварогу маємо ми того старого головного, „єдиного бога“ творчої сили цїлої природи, що виступає так виразно ще у Прокопія. Пізнїйше, в міру того як ріжні, найбільш видатні прояви сього бога спеціалїзовались в поглядах поодиноких словянських народів і означались осібними іменами, сї нові спеціалїзовані прояви, в ролї богів, заступали і відсували назад ідею того головного бога. Тому між іменами богів, шанованих на Руси в Х в. безпосередно перед розповсюдненнєм християнства, ми не стрічаємо вже Сварога. Натомісь виступає Перун, бог блискавицї й грома, Хорс-Даждьбог, бог сонця, джерело всякого світового добра, Сварожич-огонь, й ин. 42).
Та якби не було з іменем, нема непевности, що розвій мітольоґічних ідей ішов власне отсїєю дорогою — від „єдиного“ бога неба й світа, спільного взагалї всїм індоевропейським народам, до спеціальних натуралїстичних богів, якими були Перун, Дажбог-Хорс, Сварожич й ин. 43). Спеціалїзація божеств, бодай в значній части, розвинулась очевидно вже на східно-словянськім ґрунтї: поодинокі словянські галузи йшли в сїй еволюції кожда своєю дорогою.
Перун безперечно займав перше місце в руськім культї Х в.: кілька разів вичисляють ся боги в лїтописи, і ще важнїйше — в умовах з Греками, і все Перун стоїть на першім місцї 44). В умові 944 p. хрещена Русь має присягти перед Богом в церкві св. Ілї, що в поглядах Руси заступив місце Перуна, а поганська — перед Перуном. В умові Святослава на переступників кладеть ся клятва „отъ бога, въ негоже вЂруемъ — в Перуна и въ Волоса бога скотья“, а лїтопись вичисляє ідоли, поставлені Володимиром в Київі, в такім порядку: „Перуна и Хоръса и Дажьбога 45) и Стрибога и СЂмарьгла и Мокошь“. При нищенню поганських святощей особливо зневажали Перуна — як найголовнїйшого очевидно 46). Се відповідає словам Прокопія, що між метеоричними проявами божества перше місце займала блискавка (очевидно — з громом). Що Перун був бог грома й блискавки, показує окрім самої його назви, і значіннє сього слова у західнїх Словян (грім) та анальоґія з литовським Перкунасом. Перун се небесний бог, спеціальний володар неба, сила різна, але заразом творяща, що оживляє і дає нові сили природї своїм дощем та розганяє своїми ударами ворожі житю елєменти засухи, задухи, смерти. Його прикмети були потім перенесені в певній мірі на св. Ілю, що у Словян і у Греків був звязаний з старим культом небесного божества 47) і перейняв функції Перуна, як володар грому й блискавки.
В вище наведенім лїтописнім рядї богів Хорс і Даждьбог в більшости кодексів стоять як два осібні боги, властиво — осібні ідоли. Тяжко рішити, чи тут автор, за давниною, узяв два імена того-ж самого бога за два осібні божества, чи дїйсно сонечне божество двоїлось уже в поглядах поганської Руси; останнє також дуже можливо. Що і Даждьбог і Хорс означають сонечного бога, се ясно, коли звести згадану вище ґльосу київської лїтописи про сонце-Даждьбога з „великим Хорсом“ Слова о полку Ігоревім, що означає не що як сонце 48), і в словенських перекладах часом заступає грецького Апольона 49). Обидва імена не відомі нам в мітольоґії иньших славяиських ґруп; імя Хорса правдоподібно зближуєть ся з іранською назвою сонця (авестийське Khorsh?t?); імя Даждьбога виводить ся від д а т и і б о г — добро, богатство, отаке означає подателя всякого блага 50).
Можна здогадуватись, що тим часом як Хорс вказував на сонце як небесне світило, Даждьбог означав опікуна земного житя, роду людського, і тому співець Ігоревого полку називає Русинів Дажьбожими внуками 51).
До сеї сторони соняшного культу близько підходить иньший дуже поважний бог-Велес або Волос, „скотій богь“. Імя його неясне, традиція у иньших словянських ґруп слаба 52); в лїтописнім реєстрі київских ідолів його поминено, але він стоїть за те в оповіданню про присягу під 907 p. і в умові Святослава, разом з Перуном 53), а численні топоґрафічні назви з ним звязані й згадки в пізнїйшій традиції вказують на широку його популярність. Його значіннє обясняють лїтописні слова, що то був „скотїй біг“, і се потверждує той факт, що його християнський іменник св. Власий заступив його в ролї опікуна худоби. Отже се біг богатства, достатку (скот і гроші в старій Словянщинї-се синонїми), опікун господарства, щось дуже близьке до Даждьбога. Звичайно думають, що се був теж соняшний біг, вказують на анальоґії Апольона й Марса в сїй подвійній ролї-богів сонця і опікунів худоби. Се досить правдоподібно, і коли вже маємо один дублєт для сонця, може бути і другий; але можливо й иньше- що тут до значіння першорядного бога підняв ся якийсь низший „демон“. В Слові о полку Ігоревім Боян зветь ся „Велесовим внуком“, що вказувало-б на якийсь звязок між Велесом і співом, поезією; ана-льоґія з Апольоном така близька, що будить підозріня про просте перейнятє тут грецького погляду-приладженнє поетом міта про Апольона до словянських мітольоґічних традицій. 54)
Сварожич-огонь згадуєть ся у східнїх Словян тільки в пізнїйшій релїґійній лїтературі; але паралєльна традиція у Словян балтийських показує, що образ сього божества сформував ся ще в перед християнські часи.
Сї фігури-Перун, Хорс-Даждьбог, Велес, Сварожич-то „боги“ у властивім значінню того слова. Слово богъ (санскр. bh?ga богач, податель добра, зенд. baga-біг 55), фріґійський ???? ???????? ) означає спершу добро, благо (звідти-богатий, богатство, збіже, і в неґативній формі-убогий), в дальшім рядї-се добродійна сила й податель добра. Отже боги-то добрі сили, прихильні людському житю й щастю. Чи їм відповідали в світоглядї наших предків сили й істоти темні, ворожі „житю Даждьбожого внука“, в формі теж поодиноких божеств? Скільки небудь виробленого дуалїзму в словянськім релїґійнім світоглядї не помічаємо. Хоч між низшими, божеськими істотами стрічаємо небезпечні чоловіку сотворіння, одначе й вони тільки небезпечні, не злі принціпіально, і в словянськім Олимпі не можна вказати на певно якихось репрезентантів темного, злого принціпу 56). З деякою правдоподібністю можна ще думати се за Стрибога, виводячи його імя від стрити-нищити, отже нищитель добра, біг негоди: в Слові о п. Іг. вітри звуть ся „Стрибоговими внуками“. Та й тут не знати, чи дїйсно сей Стрибог був наскрізь ворожою силою, ідеєю злого, а не простою персонїфікацією певних природних явищ.
Се були-б головні, вищі боги наших предків, про котрих можна щось певне сказати. Деякі иньші імена зістають ся. цїлком неясними або непевними 57).
Сї головні боги до певної міри були персонїфіковані- на се передовсїм вказує істнованнє таких абстрактних імен як Даждьбог, Стрибог, істнованнє ідолів і можливість таких поетичних образів Слова о полку Ігоревім як Дажьбожь внук, Велесів внук, і под. Отже істнували певні елєменти теоморфізму. Опись Перунового ідола в лїтописи, а також ібн-Фадланове оповіданнє вказували-б на початки антропоморфізму: лїтопись оповідає, що за Володимира поставлено в Київі ідол Перуна-деревляний з срібною головою й золотими вусами; ібн-Фадлан оповідає, що руські купцї молились перед ідолом — деревляною колодою, з вирізбленим лицем, подібним до людського 58). Але се були тільки слабі початки антропоморфізму, взагалї-ж індівідуальність словянськихбогів ще дуже слабо була розвинена. Ми напр. не знаходимо нїяких певних слїдів ґенеальоґії богів; ґльоса Київської лїтописи, що називає сонце — Даждьбога сином Сварога, підказана правдоподібно текстом хроноґрафа, що зве Гелїоса сином Гефеста. Автор Слова о полку Ігоревім, уживаючи таких виразів як Даждьбогів внук, Стрибогові внуки, очевидно не вкладає в них нїякого реального змісту, не виходить з яких небудь ґенеальогій, тільки дає метафори, поетичні образи близькости до чоловіка того чи иньшого божества, улюбленности його і т. ин. Важний також з сього погляду факт — брак богинь в нашій мітольоґії: не можемо вказати на певно нї одної 59). Очевидно, русько-словянські боги ще дуже слабо сперсонїфікувались і не затратили свого початковаго характеру — певних природних сил, метеоричних явищ, елєментів природи.
Окрім головних „богів“, давнїй Словянин, і Русин спеціально, бачив в природї наоколо себе множество підрядних істот. Не знати, чи не називались вони загальною назвою бісів — старим словянським словом, що в перекладах заступає грецьке ??????, ????????, і потім, під впливом християнства стало означати злих духів. Але як би не було з іменем, самий факт істновання в словянськім світоглядї таких низших божеств, надлюдських істот не має найменьшої непевности. В вище наведенім текстї Прокопія бачили ми згадку за „нїмф і деякі иньші божества“. Такими нїмфами були полудневно-словянські віли і наші русалки, а властиво одна тільки, властива катеґорія русалок, бо під сим іменем розуміли потім не тільки водяних нїмф, але й утоплениць і похрещених дїтей (мавок — навок, від навь — мерлець). Саме імя „русалка“ — пізнїйше, пішло від лат. rosalia (як тепер приймають) і закрило початкове імя; але віра в водяних і лїсових нїмф мусить сягати прасловянських часів 60).
Певні таємничі істоти жили в болотах, лїсах, горах, полях. Про шанованнє криниць, болот, гаїв — себ то тих божеств, що жили в них, згадують письменні памятки від XI в. М. Іоан згадує про тих „єже жруть 6Ђсомъ и болотомъ и кладеземъ“. Церковна устава Володимира між провинами вичисляє: „или кто молить ся подъ овиномь или въ рощеньи, или у воды“ 61). В теперішнїх часах ще заховались в народї образи водяника, що живе в водї, лїсовика чи полїсуна — в лїсї, і всяких взагалї „дїдьків“ — хатнїх, болотяних, лїсових, що при всїх своїх пізнїйших відмінах свій початок ведуть з перед-християнських часів. Сучасні чорти, чи дідьки, що сидять в дуплястих деревах, в старих покинених будовах, млинах і т. и., заступили місце давнїх перед-християнських „бісів“. Шанованнє криниць переховалось подекуди дуже живо 62).
Ріжні катеґорії людей также мали певні надприродні прикмети. Такі вовкулаки — люде, що можуть обертатись вовком. Упирі, що по смерти виходять з могил і висисають у людей кров. Сюди-ж по части належать волхви і новійші відьми і відьмаки (від в і д а т и, рівнозначне з знахуром, знавцем) — люде, що знають маґічні тайни і вміють впливати на природні явища, знають надприродне. Всї сї вірування належать ще до передхристиянського світогляду.
Ласку вищих і низших божеств здобував собі Русин, як і кождий иньший, молитвами, обітницями та жертвами. Се був натуральный наслїдок персонїфікації натуральних сил і явищ, і початки сих форм побожности сягають ще праіндоевропейських часів 63). Ми бачили вище звістку Прскопія, що Словяне й Анти жертвовали і тому найвищому богу і тим низшим „демонам“ всяку худобу та обітницями жертв уважали можливим викупити свою душу в останнїй бідї. Константин Порфирородний оповідає про жертви подорожнїх Русинів на Днїпровім острові св. Георгія (Хортиці): там під превеликим дубом, спеціально поважаним, жертвовали вони живих птиць, хлїб, мясо і хто що мав; про птиць кидали жеребки — чи їх зарізати чи пустити живими. Ібн-Фадлан оповідає про молитви руських купцїв: купець, приїхавши до міста, приносить ідолам всяку страву, хлїб, мясо, молоко, цибулю, напиток, і молить головного бога, щоб послав йому добрий торг; коли торг іде тяжко, він повторює свої жертви, удаєть ся по протекцію до меньших ідолів з подарунками й поклонами; коли-ж попродасть легко, то уважає обовязком подякувати богу: забиває кілька штук худоби, роздає частину убогим, а решту приносить ідолам і розвішує голови худоби на закопаних наоколо палях. Цїкаву молитву „Словян“ (руських) наводить старе арабське джерело (ібн-Росте й инші): під час жнив, каже воно, беруть просо в кірцї, підіймають до неба й кажуть: „Господи, ти давав нам страву, дай нам і тепер її подостатку!...“ 64).
Як бачимо, Константин оповідає, що Русини молились і жертвували під великим, спеціально поважаним дубом. Спеціальне поважаннє дерев, як священних місць, де перебуває біг — се річ загальнозвістна у індоевропейських народів; нема нїчого дивного, коли й у Словян дерева заступали місце храмів або якихось образів. Для молитви, жертв, взагалї культу, звичайно служили ті місця, де чоловік особливо живо відчував на собі вплив природи, подих тієї таємничої сили, що переймала її й була властивим предметом культу, — де він уважав можливим зближитись до сеї таємничої сили як найблизше. В образку, поданім ібн-Росте, Словянин молить ся на полї до неба; в вище наведених місцях Правила м. Іоана або Володимирової устави він жертвує таємничим природним силам коло криниць і болот, молить ся в лїсї або коло води.
Але поруч таких нерукотворних святощів бачимо й рукотворні. Храмів, правда, у Словян не знаходимо, окрім балтийських (і то пізнїйшими часами), але згадують ся ідоли богів. Найранїйшу звістку для Руси маємо під 945 р.: Ігор з дружиною присягає в присутности грецьких послів, — „иде на холъмы, кде стояше Перунъ“. Потім, оповідаючи за Володимира, лїтопись каже, що він поставив в Київі на горі, коло княжого двору ідоли Перуна, Даждьбога, Стрибога і ин.; Добриня посланий від Володимира намісником у Новгород, поставив там над р. Волховим ідол Перуна. Іларіон і старе житиє Володимира, кажучи про його заслуги перед християнством, теж згадують про поганські ідоли і капища (жертвенні місця) на Руси. Яков каже навіть про „храми ідольські“, але ся одинока звістка певно — риторична фраза 65). Останнїми часами багато наробила галасу звістка про капище викрите в Київі коло старого княжого двора, під Десятинною церквою. Але ся купа каміння (відкопана і потім знову засипана землею) 66) не знати навіть, чи була якоюсь будовою, а рітуальне призначеннє її у всякім разї нї з чого не можна було констатувати.
Слова лїтописи, що оповідає, як Володимир ставив ідоли, наводили на гадку декого, що ті ідоли — то була новина на Руси, що то Володимир доперва починав їх заводити під чужим впливом (поморським чи варязьким). Але такий погляд неоправданий; лїтописне оповіданнє про Володимира хоче представити контраст його поганської безбожности й християнської побожности і для того кладе натиск на його відданість поганському культу. Иньші писання XI в., говорячи про Володимира, нїчого не знають про якісь його спеціальні заходи коло поганства. З рештою ідол Перуна бачимо ми ще за часи Ігоря; за руських ідолів згадує й ібн-Фадлан. Могли се, справдї, бути тільки початки сїєї стадії поганського культу — шановання богів в формі антропоморфних образів; можливо, що сї ідоли бували тільки в більших центрах тодїшнього житя, тим часом як народня маса могла зіставати ся при старих жертвах та молитвах коло дерева та криниць; можна добачувати тут при охотї дещо й норманських впливів; але очевидно, не були сї ідоли якоюсь новиною, занесеною на Русь кілька років перед християнїзацією.
Лїтопись, оповідаючи всякі страхи безбожности перед охрещеннєм Володимира, каже також, що в Київі жертвували ідолам людей. Загальна згадка її мало що варта: „и жряху имъ (тим Володимировим ідолам), наричуще я богы, и привожаху сына своя и дъщери, и оскверняху землю требами (жертвами) своими, и осквЂрнися кровьми земля Руская и холмъ-тъ“. Виходило-б, що Кияне жертвовали своїх дїтей богам („привожаху“-очевидно для жертви); але цїлий текст взятий з св. Письма і може бути ужитий риторично, зовсїм без реального значіння 67). Так само непевні подібні-ж вирази у Іларіона 68). Важнїйші були-б конкретні факти. Таке оповіданнє наводить лїтопись: Володимир, вернувши ся з щасливого походу на Ятвягів, з своєю дружиною „творяше требу“ (жертву); але „старци и бояре“ постановили кинути жеребки на хлопця й дївчину та їх жертвовати богам. Упало на сина Варяга християнина, той не дав свого сина і поганьбив поганських богів; довідавшись про се, Кияне-погани розкидали його двір і вбили його з сином 69). Се оповіданнє оперте на місцевій традиції, тому має право на довірє, але може бути питаннє, чи ся справа жертви переказана добре: чи не було тут з початку тільки спогаду про убийство Варяга за ганьбу, кинену ним на поганських богів, а подробиця про жертву зявила ся при лїтературній обрібцї, під впливом книжних взірцїв.
Крім лїтописи про жертвованнє людей оповідає ще арабське джерело і Лев Диякон. Ібн-Русте каже: у Русинів є знахорі, що мають дуже великий вплив на князя; що вони скажуть жертвувати богу, то мусить бути; „знахор бере чоловіка чи худобу, кидає йому петлю на шию, вішає жертву на палю й чекає, поки задушить ся; і каже: „от жертва богу“ 70). Ся інтересна відомість має ту слабу сторону, що дуже близьке до нього оповіданнє знаходимо у ібн-Фадлана про Болгар 71), і для того насуваєть ся питаннє, чи воно не приточене до Русинів через помилку? Лев Диякон оповідає, що Русини в Доростолї, палячи своїх покійників, „справляли жертви за мертвих: топили в Дунаю дїтей і півнїв, кидаючи в течію“; але й тут насуваєть ся сумнїв, чи Лев не помиляв ся з сим жертвованнєм дїтей за умерлих? бо анальоґічних жертв за умерлих ми не стрічаємо. Кінець кінцем істнованнє на Руси XI-Х в. звичаю жертвовати людей навіть в певних важнїйших обставинах представляєть ся менї не певним, хоч в давнїйшій індоевропейській минувшинї людські жертви мусили істнувати 72).
Цїкаво, що в поданих вище оповіданнях лїтописи про присягу, складану перед Перуном, про жертви богам і т. и. нїде не виступає спеціальна верства жерцїв. Вони взагалї нїде не згадують ся на Руси, як і в иньших Словян (окрім пізнїйших балтийських, з їх значно більше розвиненим поганським культом), через те можна з усякою певністю сказати, що в нас їх не було, та се й зовсїм натурально при слабо вироблених формах релїґії й культу. Публичні жертви, від держави чи народу, справляє князь або заступники громади- бояри й старцї в поданім вище оповіданню лїтописи. Приватні жертви й молитви справляв кожний за себе чи за свою родину, як от в оповіданню ібн-Фадлана про руських купцїв. Ролю голови родини як заступника її перед богами показують нам сучасні, вже християнїзовані обряди — нпр. при різдвяній вечері, коли батько чи иньший старший править молитви і всякі релїґійні церемонії при побожній, пасивній асистенції домашпїх.
За всїм тим, хоч не було спеціальної кляси жерцїв, були одначе люде, що уважали себе й у людей уважались спеціалїстами й порадниками в усякого рода релїґійних справах. Се власне були-б згадані вище волхви-знахорі, звісні, взагалї ще з часів індоевропейських у всїх індоевропейських народів. З такими „волъхвами-кудесниками“ (чудотворцями) докладно знайомлять нас наші руські джерела. Віщий Олег мав запитатись волхвів, від чого він має вмерти, і волхви прорекли, що від свого коня; він залишив того коня, але дїйсно, каже Повість, вмер з сього, що вкусила його гадюка, вилїзши з черепа того, уже здохлого коня. З такими волхвами нараджувала ся в Полоччинї, вже по схрещенню Руси, мати звістного Всеслава про свого сина, що родив ся з „язвеном“ на голові, і вони прирадили, аби він носив те язвено на собі, і від, того він був „немилостивъ на кровопролитьє“. В Київі, вже в 2-ій пол. XI в. зявив ся був волхв, що оповідав, як йому зявило ся пять богів і заповідали великі переміни на світї 73).
Сї волхви, предки пізнїйших відунів-чарівників і відьом, мають надлюдське знаннє тайного, укритого, через те вони „віщі“ (або „ведущии“). Вони, очевидно, найкраще могли знати, чого нїхто не міг знати — як покермувати таємничими силами природи, придбати їх ласку та поміч і відвернути шкоду. Але їх маґічні засоби обмежені в своїх впливах: давнїйша віра у всемогучу силу маґічних актів уступила ся перед новійшими ідеями незмінного божого „суду“. Волхви теж не можуть противити ся непереможної волї богів. Олега звали люде „віщим“, але волхви напророчили йому смерть від коня, й стало ся; віщий Всеслав, на що був кудесник, а „часто бЂды страдаше...“
Ми бачили вище звістку Прокопія, що Словени й Анти не признавали фатума. Очевидно, Прокопій виходив тут з того, зазначеного ним факту, що Словени й Анти уважали можливим жертвами та обітницями визволити ся від біди чи смерти, отже не признавали якоїсь непереможної сили тієї долї, а підпорядковували її божій волї. Але ся панує над чоловіком всевластно. Віщий Боян, що очевидно, стояв ще вповнї на ґрунтї поганського світогляду, висловив се в афоризмі:
ни хытру, ни горазду ни птичю горазду суда божия не минути... (Слово о полку Іг. XI).
Волю божу він представляє, відповідно народнїм поглядам, в видї суду, декрету: „прийти на суд“ значить умерти, підпасти останньому декрету. Теж бачимо і в народнїй мові: дївчина виходить за „судженого“ їй долею чи богом. У нас і Великоросиян, у полудневих і західнїх Словян, є судильницї, судинушки, сужденицї, судички, що заправляють людською долею. З ними зближують „рода і рожденицю“, звістних в східно-словянській книжній лїтературі XII в.: канонїчні записки Кирика (новгородські) згадують, що люде „крають хлїби, сири, мід“ роду і роженицї (рожяниця) і пють на честь роженицї 74). Судячи по імени, тут можна бачити долю прирожденну, в противність полуднево-словянській припадковій „стрічі“ (срїча). Кождий має свою долю, персонїфіковану в спеціальну істоту, і ті долї призначають ся богом чи якоюсь спеціальною вищою силою („Усуд“ сербських казок) 75).
Персонїфікують ся рівнож такі ідеї як Лихо, Злиднї, — початок тому бачимо вже в Слові о полку Ігоревім в образах Обиди, Нужди; але сї образи взагалї не прибрали, щоб так сказати, кости й плоти конкретних істот. А „род“ і „рожаниця“, сполучаючи до купи ідею долї з ідеєю опікунів, патронів роду, вже подають руку культови предків-небіжчиків.
Примітки
1) ?'??????? ?? ??? ??? '??????? ??????????? ?'???? '???????, ?? ?? ?????? ??? ??? ????? ?'??? ?????? '?? '???? '??????? ????? ?'??? ?? '?? ?? ????? ?'?????? ????????? ????????? '???' '????????? ?'???? '??????? De bello Got. III, 14.
2) Найдавнїйша згадка про русих (чи рудоватих) Словян є у персидського поета VII в. Ахталя. Потім про волосє й румяну (червону) шкіру Словян говорять Масуді, Казвінї (XIII в.) і цитовані в ґеоґрафічнім Словнику Якута абу-Амру і абу-Мансур; про Русь — ібн-Русте і ібн-Фадлан. Арабські терміни уживані для волося значать і „рудий“, „червоний“, і „русий“, „білявий“, тож хоч Фадланові слова перекладають: „ рудий“, але скорше треба тут розуміти русих. Звістки див. у Гаркаві с. 2, 93, 138, 269 і 279, пояснення див. у ньогож с. 5-б, Jacob Welche2 с. 14-5, Niederle O p?vodu Slovan? с. 38 і далї. Тою незвичайною для Арабів русявою краскою словянського волося мабуть треба пояснити звістки Арабів, що Русь фарбує волосє — се каже вже Джайгані (деякі стрижуть собі волосє на голові, як хорий вмре, або красять собі бороду), потім Хаукаль: „деякі з Русинів голять бороду, деякі з них звивають її як кінську гриву і фарбують жовтою (або чорною) фарбою“, і пізнїйші як Едрізі і Дімешкі — Гаркаві с. 121 і 232 і Труди III зїзду т. І с. 347. З другого боку назва Словянина, Саклаб, Сакалїба в орієнтальних кругах стає синонїмом білої раси взагалї і під назву Словян підтягають ся й инші білі народи північної Европи (докази на се зібрав недавно Вестберґ в статях Къ анализу восточныхъ источниковъ о восточной ЕвропЂ, Ж. M. H. П. 1908, II, статя I).
3) '?????????? ??? ?????? , ??? ??????? ???? '??????? — властиво з голою бородою і головою; се можна толкувати або — обголений, або обстрижений, та ???? '??????? то мабуть скорше вказує на голеннє.
4) ???? ?? ??????? ????? ?'????? ????????? '???????? — тут може бути непевність, чи чуб висїв по обидва боки, чи тільки на один, але останнє більше згоджуєть ся з звичайною фразеольоґією.
5) Іпат. с. 105 і 605.
6) Кольорова копія у Кондакова Изображенія русской княжеской семьи.
7) На сих пунктах, як ми бачимо, обопільно покривають ся характеристики Словян і „Руси“. Значить було б даремно в якійсь з сих прикмет — русявости, великім зростї і т. и., бачити доказ норманства Руси, чи руської династиї. Такі виводи стрічаємо і в сучасній лїтературі, але вони безпідставні. Прокопій в кождім разї не писав про Норманів, а його характеристика вповнї відповідає характеристицї Руси IX- Х вв.
8) Деякі характеристики сучасного українського антропольоґічного типу і лїтературу археольогічно-антропольоґічну див. в примітцї 8.
9) Антоновичъ Курганы Зап. Волыни с. 136-7, Мельникъ op. c. с. 490, Гамченко Раскопки въ басейнЂ Случи с. 392.
10) В помірах сих черепів є деяка неясність — Антонович (Раскопки въ странЂ Деревлянъ с. 11) і Талько-Гринцевич (Charakterystyka c. 17- 9) значно ріжнять ся в результатах своїх помірів: Антонович рахує більшість брахікефалів (43 на 66, з середнїм показчиком одначе тільки 80,7, отже майже середнеголові), Т.-Гринцевич же не подає анї одного з показчиком вище 78. Антонович мав помірів більше, але що анї у нього, анї у Гринцевича скелєти не мають близшої метрики, не можна зорієнтувати ся в сїй суперечности. Рамченко опублїковав 7 довгоголових, 3 середнеголових і 1 короткоголовий (Житомірскій могильникъ с. 111 і Городище на р. Корчеватей с. 183).
11) Богдановъ Антропол. выставка II с. 183 III с. 350, Поповъ с. 48.
12) На сїй підставі неб. П. Лебединцев доводив, що Володимир має коротку бороду на монетах. Прегарні копії сих монетних княжих портретів у нумізматичних виданнях ґр. Толстого. Але на портретну вірність старих монетних образів не можна покладати ся.
13) Але мода мінялась чи не була одинакова на полудню і півночи; новгородський князь Ярослав Володимирович (внук Мстислава київського,) на фресцї Нередицької церкви кінця XII в. має довгу бороду і довге волосє (Прохорова Рус. Древности, VI).
14) Іпат. с. 535. Тексти Арабів подано вище (с. 306-7). Рус. Правда Академ. код. § 7.
15) Прокопій І. с. Ібн-Фадлан в вид. Гаркаві с. 91.
16) Jacob Ein arabischer Berichterstatter2 с. 12.
17) ??????? ?? ??????? ?? ??? '????????????, '????? ?? ??????????, ??? ?'????, '??????, ??? '????? '???? '???????? '????????????? ??????? ??????? ?????? '? ?????????? '?? '?????? ??????????? '?????, '???? ?'?? ??? '??????? ?????????? ?? ???????? '????? — вид. Haury II с.358.
18) Маврикій XI. 5. Характеристику Маврикія в головнім повторює і Тактика Льва
19) Gesta Hammab. eccl. II. 19; иньші звістки див. у Крека2 с. 357-8, Котляревського Сочиненія III. с, 442.
20) Ібн-Даст с. 36-7.
21) „И боле же чтите гость, откуду же к вам придеть, или простъ или добръ или солъ“-Лавр. с. 237; утилїтарист автор при тім одначе не занехав вказати на утилїтарну сторону сїєї народньої чесноти: „ти бо мимоходячи прославять человЂка по всЂмъ землямъ“.
22) Вид. Розена с. 53.
23) Правила м. Іоана § 30.
24) Житіє ?еодосія л. 26. Іпат. с. 120 (чи належить ся проповідь до Руси-річ сумнївна, але що її на Руси уживали против забав, у всякім разї свідчить про їх розповсюдненнє на Руси). Кирило Туровський в вид. Сухомлїнова с. 410. Поученіе Георгія Зарубського-Срезневскаго СвЂдЂнія и замЂтки VII с. 56. ЛЂтописи рус. литературы (Тіхонравова) IV с. 90, 92, 110, і нова збірка проф. Вдадимірова в III т. Памятників церковноучит. лит. (1897). До лїтописного оповідання про ігрища (Іпат. с. 8) порівняти описи празників у поганських Поморян: erat enim nesсіо quis festus dies paganorum, queni lusu cantuque gens vesana celebrans, vociferaitione alta nos reddidit attonitos-Herbordi Dial, II. 14, пор. Ebbonis Vita III l.
25) ?'????? ??? ????????? — дудками та бубнами-Cedreni II p. 385 ed. Bonn. Правда, що з Святославом, по словам Скілїци, були тодї ще й Болгари, Печенїги та Угри, але вище подане оповіданнє його належить до Руси як не більше, то бодай не меньше як і до її союзників.
26) Правила м. Іоана § 16 і 24.
27) Іпат. с. 56 і 86.
28) Кардизі с. 123.
29) Іпат. с. 86, Правила м. Иоана § 12, див. іще в т. III гл. 4.
30) Про Вячеслава Іпат. (с. 325): „сеє ночи былъ веселъ съ своєю дружиною“, натомість Воскр. I с. 61-2: пилъ бЂ.
31) Іпат. с. 288, 336 і т. и.
32) Іпат. с. 7,
33) Житиє Георгія Амастридського гл. 43, ібн-Даст (Росте) — вид. Хвольсона с. 38-9, порівняти характеристики Фотия, Каганкатаваці, й ин. — див. Виїмки с. 23, 53.
34) Огляд сих теорий і остра критика, їх в книзї Ученія о національныхъ особенностяхъ Славянъ Собєстіанского, 1892; широка критика її в К. Старинї 1892, X-XII. На ново ся ідея одвічної словянської пасивности видвигнена Пайскером; див. мою статтю в Записках т. 103.
35) Для орієнтовавня в старшій лїтературі дуже добре служить Крек2 с. 378 і далї. 3 старшого згадаю: Jagi? Mythologische Skizzen — Archiv f?r sl. Ph. IV i V. Br?ckner Mythologische Studien, ibid. VI, IX і особл. XV. Фамицынъ Божества древнихъ Славянъ, 1884. Кирпичниковъ Что мы знаемъ достовЂрнаго о личныхъ божествахъ Славянъ, Ж. М. Н. П. 1885, IX. Сырку — Славянско-румынскіе отрывки — Ж. М. Н. П. 1887, V. Шенпингъ Наши письменные источники о языческихъ богахъ русской ми?ологіи — Филологическія Записки 1888, VI. Мочульскій О мнимомъ дуализмЂ въ ми?ологіи Славянъ- Р. Филологическій ВЂстникъ, 1889, П. Сумцовъ Культурныя переживанія, 1890. Machal N?kres sl?vanskeho b?jeslov?, 1891 і нове обробленнє (популярне) B?jeslov? slovansk? (1907). M. K. O religii poga?skich S?owian, 1894. Богдановичъ Пережитки древняго миросозерцанія у БЂлоруссовъ, 1895. Владиміровъ Введеніе въ исторію русской словесности 1896, гл. II і III, і Поученія противъ древне-русскаго язычества и народныхъ суевЂрій (Памятники древне-рус, церковно-учительной литературы, III, 1897). Анальоґічна ширша праця — Азбукинъ Очеркъ литературной борьбы представителей христіанства съ остатками язычества въ русскомъ народЂ (Русскій Филолог. ВЂстникъ т. 35 і 37-39, головно т. 35). Лєже — ряд статей під титулом Etudes de mythologie Slave (від року 1896 друковані в часописи Revue d'histoire des religions, деякі вийшли осібно- три випуски), оброблені й видані разом п. т. La Mythologie Slave, par Luis L?ger, 1901 (моя оцінка в Записках т. LX). A. L?f?vre Mythologie des Slaves et des Finnois (Revue de l'Ecole d'anthropologie, 1897 — популяризація в значній мірі оперта на Лєже). Яворский-статї про домовиків, опирів і т. и. в галицькім фолькльорі — Ж. Старина 1897. ?ern? Mythiske bytos?e ?u?iskich Serbov, 1898, Будішін. Милорадовичь ЗамЂтки о малорусской демонологіи (К. Старина, 1899, VIII). Гальковскій Ми?ологическій елементъ в сербской народной поезіи (Филологическія Записки 1900 і далї). Ro?niecki Perun und Thor (Archiv f. sl. Phil. т. XXIII). Ивановъ Культъ Перуна у южныхъ Славянъ (Изв. отд. р. яз. 1903, IV). M. Дикарів Уривки з греко-славянської мітольоґії й иньші статї по мітольоґії — Збірник фільольоґічної секції Наук. Тов. ім. Шевченка, VI 1983. Петръ Объ этимологическом значеніи слова „Стрибогъ“-Изборникъ кіевскій, 1904. Ветуховъ Заговоры, заклинанія, обереги, 1907. Маnsikka Uber russische Zauberformeln, 1909 (Гельсінґфорс). Zaborowski Origines de la mythologie ancienne des Slaves (Revue de l'?cole d. anthrop., 1907). F. Krauss Slawische Volksforschung, Липськ 1908 (пережитки старих вірувань у полудневих Словян). ?. Коршъ Владиміровы боги (Сборникь Харьк. ист. фил. общ., 1909). Borchling Aus der slawischen Mythologie (Pr?hist. Ztschr. 1909). Погодинь Лингвистическія и историческія замЂтки о богахъ Владиміра Вел., 1910 (відб. з збірника на честь Соболєвского.)
36) '???????? ?????????? — Debello Got. III. 14.
37) Гельмольд І с. 83. Деякі скептичні замітки до його звісток — Nehring Der Name b?lbog, Archiv XXV.
38) Ся загально признана етимольогія Останнїми часами стрічаєть ся одначе з певними сумнївами. Так напр. Ак. Корш вважає словянське імя етимольоґізаціею чужої (ілїрийської) назви.
39) Іпат. с, 200, Тихонравовъ ЛЂтописи русской литературы IV — Слова и поученія направленныя противъ языч. вЂрованій с. 89, 92. Також Владиміровь Поученія противъ древне-русскаго язычества.
40) Thietmar IV. 17, Моnum. Pol. hist. I с. 226.
41) Наросток оi = ga має означати небо, в його руху, метеоричних перемінах.
42) Мушу зазначити, що погляди на Сварога як на початкового найвищого бога у Словян новійшими часами були сильно захитані. Яґіч (Archiv IV) завзято виступив проти них, і його аргументи зробили сильний вплив. Фамінцин (с. 143), Махаль (с. 2121), Лєже (с. 235) скептично задивлюють ся на істнованнє його. Боронив його Крек2 с. 379 і далї, і я думаю, що правда лежить по сторонї оборонцїв — що противна сторона пішла задалеко в гіперкритицизм. Ширше в 2 вид.
43) Пор. начерк розвою релїґійних ідей Індоевропейцїв у О. Шрадера Reallexicon с. 669. В словянській мітольоґії, усуваючи Сварога, дослїдники або лишають відкрите питаннє про імя найвищого бога, або висовують на сю позицію котрогось з иньших богів, або вкінцї припускають, що він звав ся просто я богом“. Таку гадку, висловлену вже давнїйше, підтримував Фамінцин (с. 141), і до неї же схиляєть ся Лєже (с. 50 — 1). Одначе ся теорія дуже слабка. Лишаю на боцї фолькльорні згадки про „вишнього бога“ або „бога-пребога“: вони не мають в собі нїчого характеристичного. Окрім них вказують на тексти умов Руси з Греками: “да будет проклят от Бога и от Перуна“ (с. 33), „отъ бога, в него же вЂруемъ, в Перуна и в Волоса бога скотья“ (с. 48); але в першім текстї йде мова, очевидно, про християнського Бога, з огляду на хрещену Русь, в другім “богъ“ може бути толкований яко загальне понятє, Перун і Волос — як спеціалїзація тієї ідеї. З иньших божеств, яких хотїли поставити на чільне місце, згадаю теорію Рожнєцкого (Реrun und Thor), що тим часом як культ Перуна розвинув ся під норманськими впливами, домашнїм словянським богом був передовсїм Волос-Велес. При умовах Олега 907 і Святослава 971 р. по його гадцї Нормани кленуть ся Тором, під іменем Перуна, а Русини-Словяне — Велесом. Ся підміна Перуна Тором одначе не може устоятись (пор. замітки Тіандера в його критицї статї Рожнєцкого в ИзвЂстіях отд. рус. яз. 1903, III), а з тим упадає й така виїмкова роля Волоса. Розвиваючи аргументи за істнованнєм на Руси культа Тора, Рожнєцкий толкує згадку Київської лїтописи про „Турову божницю“ в Київі (Іпат. с. 229) як “капище Тора“. Єсть ще й иньше толкованнє, що бачить в нїм „храм бога Тура“. Але зовсїм неправдоподібно, або християнську церкву називали храмом Тора чи Тура (анальоґії, які вказувано, нїчого не доводять, бо не можна вказати християнського дублета для Тора чи Тура, під покровом якого могло б держатись імя Тура або Тора, як приміром держалось імя Волоса під іменем св. Власія). Шахматов дав недавно нове толкованнє сього тексту, опираючи ся на варіантї проложного жития св. Володимира: „церковь святую мученику Турова“: він вважає Тура іменем Варяга-мученика (Какъ назывался первый русскій святой мученикъ? 1907).
44) Рожнєцкий висловив досить правдоподібну гадку, що на Руси в двірських і дружинних кругах Х в., коли таку визначну ролю грали Варяги, на розвій культу Перуна вплинула його подібність до скандинавського Тора. Се вважаю правдоподібним, хоч доводи Рожнєцкого за істнованнєм в Київі культу Тора, чи то під іменем Перуна, чи незалежно,-всї слабкі.
45) Так в полудневій і новгородській верзії (1 Новг.), а з суздальських в Академічнім (Троіцкім) і Переяславськім — Хоръса и Дажьбога, в Лаврентиєвськім і Радивилівськім (Кеніґсберськім) без и; тяжко рішити, бо останнє — lectio difficilior.
46) Іпат. с. 33-4, 48, 52, 80.
47) На заміну Ілєю Гелїоса і Зевса Акрейського вказав Полїт ('? '????? ???? ???? ???????? ??????, '??? ?.?. ???????), i за ним Веселовский Разысканія въ области духовнаго стиха VII та Лєже в розвідцї Peroun et saint Elie. При сих паралєлях новогрецького й словянського фолькльору на жаль одначе зістаєть ся звичайно невисвітленим, що маємо ми тут перейняте з античної грецької традиції, і що треба уважати перейнятим Греками (як і Волохами, Албанцями) у Словян; се особливо треба б вияснити в питанню про поганські свята.
48) Всеславъ въ ночь влъкомъ рискаше, изъ Кыева дорискаше до куръ Тьмутараканю, великому Хръсови влъкомъ путь прерискаше — XI.
49) Древности моск. арх. общ. I Мат. для арх. сл. с. 1.
50) Dans divitias, Spender des Wohlstandes як толкують Мікльосіч або Крек. Яґіч натомісь (Archiv, V) толкує як deus dans, der gebende Gott. Иньший вивід (Срезневского, Буслаєва, Афанасєва) — від пня dagh, івд. dah. d?hati — горіти, отже бог огня; його підтримують і деякі новшпгі дослїдники (Махаль, Погодін). Проти сього підносив Крек форму Даждь бог (ор. с. 891), але можливий тут вплив народної етимольогії; важнїйша иньша обставина — що бог в сих coniposita не може означити божества, тільки мати початкове значіннє — добра, „б о г а т с т в а“.
51) Вид. Огоновського розд. VI і VII.
52) Вказують тільки у Чехів, але й то пізні й малозначні ремінїсценції, див. Крек 2 с. 454. А деякі учені навіть хотїли цїлого Велеса вичеркнути з між словянських богів, тому що се мовляв просто християнський св. Власий, подібно як в Святовитї бачили паґанїзованого св. Вита. Оборонї Велеса присвячений просторий і докладний екскурс у Крека2 с. 446-473. Новійшими часами Поґодїн пробував відріжняти східно-словянського Волоса від Велеса, як відмінну назву.
53) Іпат. с. 18 і 48. Слова: „бога скотья“ в сїй умові може бути пізнїйшою ґльосою, але у всякім разї давньою, бо вона є в ріжних верзіях лїтописи.
54) З иньших кандидатів на словянських соняшних богів згадаю Тура (щось як грецький Пріап), див. про нього спеціальну розвідку пок. Голубовского НЂсколько соображеній къ вопросу о кн. TypЂ-К. Старина 1891, X; докази наведені тут досить слабі, не вистають. Другий такий непевний сонїчшй біг, се Ярило. Його, як і Тура вважають образом лїтнього розцвіту творчих сил природи під впливом сонця. Про Ярила одначе є сильна традиція народня, але головно у Великоросиян (див. одначе у Афанасєва ор. c. III c. 727). Він відповідає таким символам лїтнього сонця, як Коструб, Купало; в письменній старо-руській традиції не згадуєть ся, як і вони. При слабій індівідуалїзації русько-словянських божеств витичити виразну границю між сими „моментами літнього повороту сонця'' та правдивими божествами, як то пробують зробити (нпр. Махаль с. 200 і далї), дуже трудно. Але з огляду, що ми маємо тут дїло з пізнїми (XVII-XIX в.) народнїми образами, не звістними, як я сказав, з давнїх джерел, обережнїйше буде не робити силоміць для них місця серед давнїх мітольоґічних образів.
55) Сей словянсько-іранський паралєлїзм піддав здогад, що словянське слово перейняте через Скитів від Іранцїв; див. Berneker Slav. etym. W?rterbuch, sub voce. Але провдоподібно корнї сього культу ідуть глубше. Див. Schroeder ?ber die Glauben an ein h?chstes gutes Wesen bei den Ariern (Wiener Zeitschr. f. Kunde Morgenl. 1904).
56) Див. спеціальну розвідку Мочульського О мнимомъ дуализмЂ у Славянъ, також Крек 2 с. 404, Махаль op. c. с. 36-8, Брікнер-Archiv V с. 163, Нерінґ- Archiv XXV.
57) Про лїтописного Семарьгла нпр. досить принята гадка, що се біблїйні ідоли '????? і '?????? (Царств. IV, 17); Ґедеонов бачив тут єгипетського ???-'???????? . Новійші мітольоґи уважають сї виводи непевними, та й не уважають можливими бачити тут якогось словянського бога; за те Вірт (Gesch. Asiens 182 й ин.) добачив тут вавилонський вплив на Русь! Мокошь зістаєть ся загадкою, в церковній лїтературі сим словом перекладають грецьке ???????, „иже есть роучныи блоудъ“. Див. Крек 2 с. 405-6, Яґіч в Архиві V c. 6-7. Крім лїтописи сї імена згадують ся ще в згаданих пізнїйших діатрібах (Тіхонравов і Владїміров ор. с.).
58) Іпат. с. 52. Гаркави с. 95.
59) Всякі Весни, Лади, Морани й под. опирають ся почасти на непорозумінню, почасти на дуже непевних, звістках; непевна навіть Жива, хоч опираєть ся на словах Гельмольда — див. Крек 2 с. 403 і особливо Брікнер op. c. — Archiv XIV с. 164 і далї.
60) Давнїйше виводили русалок то від рус-ло, то від рус-ий, але Мікльосіч (Sitzungsberichte віденської акад., іст.-філ. т. XVI) і потім Томашек (ibid. т. LX), Веселовский Разысканія въ области русского духовнаго стиха, V) звернули увагу на латинське весняне свято rosalia (новогрецьке ???????), що припадало на часи русальних свят у Словян: подібно як було з calendae, так і ся назва легко могла перейти в словянський калєндар, а потім і на самих водяних нїмф — див. Крек 2 с. 407, Махаль с. 123.
61) Правила § 15, Устава-Чтенія Київ. II 2 с. 66 (XIII в.), теж у Тіхонравова і Владїмірова op. c. Поминаю характеристику Полян в 1 Новг.; „бяху же погани, жруще озеромъ и кладяземъ и рощениємь, якоже прочіи погани“, бо се звучить як фраза шабльонова, навіяна книжністю.
62) Про сучасний культ криниць на Українї див. замітку Литвинової К. Ст. 1884, IV і реферат Ящуржинського на XIV арх. зїздї- ИзвЂстія с. 99.
63) Schrader Sprachvergleichung 3 II с. 446 і далї, Reallexicon 597.
64) Константин De admin. 9. Гаркави с. 95. Ібн-Росте в вид. Хвольсона с. 30-1, теж у Ґурдезі.
65) Іпат. с. 33-4, 52-3. Іларіон в Чтеніях Київ. с. 55, пор. 52-З, житие ibid. с. 15, 20 і 21. Інтересна аналїза лїтописних текстів про поганський культ у Рожнєцкого с. 503 і далї. Основні тексти й дописки лїтописи тут мають одначе майже однакову вартість, бо ідуть більше меньше з того-ж самого часу.
66) Модель в київськім міськім музеї, але наскількі вірно вона зроблена, не знаю.
67) Іпат. с. 25-пор. 61-2. Відносини сього оповідання до початкового тексту лїтописи неясні.
68) „Уже не закалаємъ бЂсомъ другь друга, но Христосъ за ны закалаємъ бываєтъ“-с. 52. Тут загальний образ переходу цїлого світа з поганства до християнства, отже детайлї образа не конче мусять бути українські.
69) Іпат. с. 54-5.
70) С. 38, теж у Ґурдезі.
71) „Коли вони бачать чоловіка оборотного й бистрого, то кажуть: сьому чоловіку випадало-б служити богу, і для того ловлять його, кидають йому на шию петлю й вішають на дереві, доки не розпадеть ся“- вид. Гаркаві с. 91.
72) Schrader Reallexicon, п. cл. Opfer, пор. ще ту цитовану працю Рожнєцкого, 1. с.
73) Іпат. с. 23, 109, 127.
74) Русская ист. бибіотека VI с. 31, Тїхонравов І. с. 89-90, 92, 94 й ин.
75) Важнїйша лїтература: Срезневскій Роженицы у Славянъ и другихъ языческихъ народовъ, 1855. Valjavec — О Rodjenicach ili Sudjenicach (Knji?evnik, II). Афанасьевъ op. c. III гл. XXV. Потебня: О долЂ и сродныхъ съ нею существахъ, Труды моск. археол. общ. т. I. Крек 2 с. 408-9. Krauss Sre?a. Gl?ck und Schicksal im Volksglauben der S?dslaven, 1886. Веселовскій Разысканія въ области русскаґо духовнаго стиха, V (Сборникъ II отд. петерб. акад. т. 46). Machal гл. V. Гальковскій Ми?ологическій элементъ — II. Усудъ (Филол. Зап. 1900-1). Сонни Горе и Доля въ народ. сказкЂ (Eranos, 1906). Тексти про рожениць — словарь Срезнєвского III с. 141.
ІДЕЯ ПОСМЕРТНОГО ЖИТЯ, ПОХОРОННИЙ ОБРЯД — ІСТОРИЧНІ ОПОВІДАННЯ, АРХЕОЛЬОҐІЧНІ ФАКТИ: ПАЛЕННЄ Й ПОХОРОН НЕБІЖЧИКІВ; ТРИЗНА, КУЛЬТ НЕБІЖЧИКІВ ПРЕДКІВ
Житє чоловіка в віруваннях Словян, і Руси спеціально, не кінчить ся з смертю його. Про се маємо й безпосередні лїтературні звістки, а ще більш посереднїх. Русь, присягаючи на умові 944 р., заклинала себе між иньшим, як би не додержала тієї умови так: „да будуть раби в сий вЂкъ и въ будущий“ 1). Се заклятє, хоч по стилїзації умови вкладаєть ся в уста християнської Руси, очевидно уложене відповідно поглядам Руси поганської. Ширше розвиває її погляди Лев Диякон. Русини, каже він, нїколи не віддають ся в неволю, скорше себе забивають самі, бо вірують, що забиті ворогами на війнї служать на тім світї своїм убийцям; боячи ся такої неволї, вони самі себе забивають, не хотячи служити тим, що їх забють 2). Нам тут важне саме віруваннє про посмертне житє, хоч при тім треба зазначити, що Л. Диякон дещо помішав: Русь очевидно вірила, що раби сього світу будуть рабами й на тім світї, і через те вони не віддавались в неволю. В оповіданню ібн-Фадлана про похорони руського купця один присутний висловляє переконаннє, що небіжчик по спаленню його тїла переходить просто в рай, а дївчина під час похоронної церемонїї в екстазї бачить своїх свояків і свого покійного пана „в гарнім зеленім садї“ (раю), і чує, як він кличе її до себе 3).
Істнованнє віри в посмертне житє потверджують і такі факти як звичай надїлення мерця при похоронї річами, що були йому потрібні в житю і мусять знадобити ся в посмертнім продовженню його житя 4), як культ духів предків і вірування, що мерцї можуть зявлятись часом між живими, а людська душа в певних випадках може перейти в рослину або звіря, — вірування сї переховались в нашій народнїй словесности й досї.
З огляду, що похоронні обряди дуже добре ілюструють сї вірування, ми подамо тут звістки про них, тим більше, що наші відомости про сї обряди богаті як рідко в сфері культурної історії, бо маємо окрім досить богатих письменних звісток ще й археольоґічний матеріал 5).
Богацтвом змісту звертає на себе увагу передо всїм оповіданнє Ібн-Фадлана 6). Він був присутним на похороні богатого руського купця в котрімсь надволзькім містї (в Ітилї або в Болгарі) в 922 р., і описує сей похорон так. Небіжчика положили в могилу тимчасово, поставили коло нього напиток (правдоподібно — мід), овочі й гуслї (чи взагалї струнний інструмент), а самі зайнялись приготовленнєм йому одежі й усього иньшого потрібного. Се тривало десять день. Майно його, як звичайно, поділили на три частини: третину дають родинї, третину уживають на спорядженнє одїжи небіжчику, третину- на напиток, що пють в день похорону. Спитали дївчат, невільниць небіжчика, котра схоче бути похороненою з ним; одна згодилась, і її від тодї пильно стерегли, а дївчина пила ті днї й веселилась.
В день похорону витягли човен на берег, оперли на підпори, а наоколо поставили ідоли в формі людей. На човен поставили лавку, застелили килимами, грецьким шовком і виложили шовковими подушками, а вгорі над нею зробили намет; се робила баба, що доглядала всїх тих приготовань, вона-ж забиває дївчину; її звуть „ангелом смерти“. Небіжчика одягли як найбогатше: в шовкову свиту з золотими ґудзиками, на голову соболеву шапку з золотим верхом, і посадили в наметї на лаві, підперши подушками; коло нього поклали напиток, овочі й пахучі рослини та зброю його; розтяли собаку й куснї її положили теж коло нього; теж зробили з двома кіньми, поганявши їх перед ним, з двома коровами, півнем і куркою.
Потім прийшла черга до дївчини. Її підіймали тричи до чогось, що Арабу здалось подібним до дверної лутки — може над кирницю, й вона бачила там (в екстазї, а може й пяна) небіжчиків — своїх батьків і свояків, та свого господаря: „сидить він в садї, а сад гарний, зелений; з ним там чоловіки й хлопцї, він кличе мене, ведїть же мене до нього“, мала казати дївчина. Тодї її повели до небіжчикового човна; вона роздала свої окраси прислужницям і з чаркою, у піснях прощала ся з світом; після того її заведено до намету і там її задушила і ще ножем заколола та баба — доглядачка похорону.
Тим часом під човном згромаджено дерево. Найстарший свояк небіжчика запалив тепер дерево, й иньші стали за ним кидати теж запалені тріски. За годину згоріло те все. Тодї на тім місцї зробили могилу, а в серединї поставили березову палю, надписавши на нїй імена небіжчика і руського князя. Оден присутний Русин сказав при тім ібн-Фадлану: „ви, Араби, дурні, що видаєте найдорожшогой найповажнїйшого у вас чоловіка в землю, де його їдять гади й хробаки;
В сїм оповіданню інтересні згадки про посмертне житє людських душ у раю, „в гарнім зеленім садї“, після того як тїло пропало. На посмертне-ж житє вказують ті всї прибори до похорону: небіжчик переходить на той світ з цїлим інвентарем: човном, кіньми, волами, питєм і їдою, ба навіть і з жінкою. Значіннє сього останнього моменту в опвіданню ібн-Фадлана поясняють слова Масуді: як вмре чоловік, то разом з ним палять його жінку; як умре жінка, то чоловіка не палять; а як умре нежонатий, то його женять після смерти“ 7).
Сей похоронний обряд, описаний у ібн-Фадлана, потверджуєть ся чернигівськими могилами. От як описуєть ся на їх основі тутешнїй похоронний ритуал: робило ся земляне підвисшенє (т. зв. точок), на нїм складали великий стіс дерева і збивали його зелїзними цвяхами: на стосї клали небіжчика і коло нього зброю, ріжні річи, гроші, зерно, домашию худобу; в певним віддаленню клали труп жінки; спаливши те все засипали землею 8).
Се були похорони богатших, аристократів, в значній части прихожих Варягів. Але похорон звичайний, місцевий, описаний арабським джерелом ріжнить ся від нього тільки меньшими розмірами і меньшою пишнотою. Словяне покійників палять, каже ібн-Русте і Кардізі; жінки на знак жалю друть собі ножем лице й руки; коли котра з жінок небіжчика з особливої любови схоче вмерти з ним, її вішають коло трупа небіжчика і палять теж; другого дня по спаленню небіжчика ідуть на огнище, збирають попіл, складають в судину і ставлять на горбі; по роцї збираєть ся туди родина небіжчика, приносять яких двадцять кухлїв меду, їдять, пють і потім розходять ся. Зовсїм подібне оповідає й Повість про Сїверян, Радимичів, Вятичів та Кривичів : „аще кто умряше, творяху трызну надъ нимь і по семъ творяху кладу велику (стіс), и взъложатъ на кладу мертвЂца, и съжигаху, и по семъ събравше кости, вложаху в ссудъ малъ и поставляху на столпЂ 9). Дїйсно в Сїверщинї маємо поруч тих аристократичних могил похорони більш звичайні, де на горбку стоїть горнець з останками небіжчика і дрібних звірят, спаленими де инде і вложеними потім в сей горнець, а горнець присипано землею 10). Такіж могили викриті й на Волини; широко розповсюднений такий тип похорону в землї Кривичів, й ин.
В наведенім вище оповіданню ібн-Фадлана Русин смієть ся з Арабів, що вони ховають в землю своїх небіжчиків. Але тим часом у самих Русинів був другий похоронний тип — ховання в землї, і то як раз і у Руси ???' ?????? — Полян, також у Деревлян, Дреговичів, і у тих самих Сїверян. Повість, закидаючи нечестивий обряд, палення иньшим, не згадує про похоронний обряд Словян на правім боцї Днїпра очевидно власне через те, що тутешнє хованнє мерця в землю було близше до пізнїйшого християнського обряду. Дослїди останнїх десятиліть познайомили нас з ним досить докладно. Бачимо в нїм відміни й варіанти, часто навіть в тій самій околицї, в могилах тої самої осади, а є й певна ріжниця в популярности тої чи иньшої форми в певній области або в певній осадї. В правобічній Українї — в порічях Тетерева, Случи, Горини найчастїйше ховають в ямі, рідше кладуть на поверхнї землї, або на підвисшенню (точку). За Припетю навпаки переважає хованнє на поверхнї землї 11). Досить часто стрічають ся останки огня: на приготованім для похорону місцї клали наперед огонь (може се ритуальне очищеннє могили огнем), і мерця клали на се кострище, або обсипали попілом 12). Часом висипали могилу попілом або якоюсь иньшою підсипкою (ясною глиною або що). Небіжчика клали або просто на сю підсипку і обкладали колодами, чи ставили над нїм рід деревляного склепіння, — або робили наперед поміст, або нарештї ховали в трунї. Вона має також ріжні форми. Часом се видовбана (або випалена огнем) колода, або дві колоди- одна за труну, друга за віко; часом щось як труна збиваєть ся зелїзними цвяхами з колод; або нарештї вона робить ся з дощок — сї труни непримітно переходять потім в приняті в християнських часах домовини, так що на завсїди можна їх відріжняти. Небіжчика ховали вбраного в повний костюм, і з ним звичайно клали ріжні предмети з господарства: ножики, огнива, кремнї для кресання огня, серпи, зелїзні знаряди, деревляні відра і глиняні судини, часом з виразними останками страви; річей взагалї не богато і обстанова звичайно досить бідна. Звичайно в могилї лежить тільки оден небіжчик. Лицем він звичайно обернений до сонця, головою на захід. Над ним висипали могилу-звичайно досить невелику, 1 1/2 -2 метри 13). В насипу досить часто стрічають ся верстви попілу — останки огнища, і звичайно видно, що насипано могилу не зразу, а кількома наворотами, за кілька лїт. Правдоподібно, поминки по небіжчику бували злучені з досипуваннєм могили.
З лїтературних джерел цїкаву звістку маємо у ібн-Русте і ин. У „Словян“, як ми бачили, вони констатують паленнє мерцїв; у Руси натомісь — похорон в землї: „як умре хто небудь із значних, копають йому могилу як велику хату, кладуть його туди і разом з ним одїж і золоті обручі, що він носив, ставлять багато страви, судини з напитком і гроші, нарештї кладуть в могилу улюблену жінку небіжчика живу“, вихід могили закладають, і жінка вмирає в затворі“. Мушу одначе зазначити, що се оповіданнє трохи підозріле своєю близькістю до оповідання Масуді про Болгарів 14). Наша лїтопись говорить тільки про поганський звичай сипати могилу над небіжчиком та дає подробицї про тризну: Ольга заповіла тризну над могилою свого чоловіка; Деревляне, „слышавше, свезоша меды многы зЂло“; Ольга поплакала над гробом свого чоловіка та сказала висипати високу могилу, і коли висипали, „повелЂ трызну творити“ ; тодї Деревляне засїли пити, доки не поупивались 15). Сей образок близько підходить до оповідання ібн-Русте про роковини, справлювані на могилї, з стравою і медом. В чернигівських могилах на першій верстві землї, що покриває спалені трупи, знаходили ся судини з паленими останками барана-мабуть жертви, і з ними ріжна зброя; може се останки тризни на могилї, присипані потім новою верствою землї.
Але тризна не обмежалась самим пированнєм на могилї; слово се означає боротьбу, битву, і можна думати, що бодай на похоронах богатших уряджувались на честь небіжчика якісь бої, гри. Такі воєнні церемонії при трупі чи могилї небіжчика, звісні у ріжних народів, насамперед мали на метї настрашити неприязні духи і відогнати їх від небіжчика, далї переходять у ріжні воєнні гри на честь його, і саме отсї воєнної гри звалися „тризною“. Вони робили ся перед похороном, зараз по смерти: „аще кто умряше, творяху трызну надъ нимь“, і потім палили трупа, — так оповідає Повість про поганські звичаї Сїверян і иньших племен. Вже потім назву тризни перенесено на поминки після похорон 16).
Не згинувши з смертю, небіжчики, н а в ь є можуть зявитись по смерти на землї між живими. В другій пол. XI в. ходила на Руси поголоска, що в Полоцьку зявляють ся по ночах мерцї, невидні оком:тільки чутно їх було, і слїди від коней лишались, а хто виходив з дому, щоб їх побачити, ті умирали 17). Для покорму небіжчиків лишали страву на могилах і в хатах при поминках. Про те, де перебувають душі небіжчиків після смерти, погляди двоїлись, як то було з рештою і у иньших Словян та і в иньших народів. З одного боку всїм Словянам спільна віра, що предки — дїди живуть в своїй колишній оселї, стають тут домовими духами; з другого боку — є переконаннє, що душі живуть в иньшім світї, в раю. Ми бачили вище, у ібн-Фадлана, руські погляди, що небіжчики перебувають у „гарнім зеленім садї“. Рай-слово прасловянське (з ним звязують слово „ирий“, „вирий“, край тепла й світла, куди на зиму летять птиці), воно означає місце гарне, веселе, з гарною рослинністю 18); але не знати, чи воно вже в передхристианські часи спеціалїзовалось для означення того місця, де перебувають небіжчики. Против сього промовляло-б, що воно й пізнїйше, за християнських часів означало взагалї гарну, утїшну місцевість, і князї ставлячи собі двори за містом називали їх „раями“ 19); се вказує, що в понятю сього слова держалась ідея гарної природи, гаїв, садів, дозвілля. Воно ледво могло-б прикладати ся до таких місць веселого житя, як би було технїчним для небіжчиків, тим більше, що не мало того відтїнка блаженного пробування, який має ідея христианського раю.
Ідею такого блаженного посмертного житя принесло доперва християнство. В словянськім світоглядї не знаходимо нїяких слїдів ідеї моральної заплати по смерти, контрасту долї добрих і злих. Посмертне житє — се продовженнє сьогосвітнього. Як ми бачили вище, по поганським поглядам-хто панував на сїм світї, має пановати й на тім; хто був рабом тут, буде й там. Ідея посмертної нагороди, чи посмертної кари принесена християнством. Хоч слово пекло (від п е к т и — огненне місце) прасловянське, та своє пізнїйше значіннє прибрало воно без сумнїву вже під впливом християнства 20).
Відомости про культ предків дуже бідні. Він зблїд і ослаб супроти культу природних небесних явищ. Можемо властиво зазначити два моменти, один — се тризни в певнім часї по смерти небіжчика і загальнї поминки мертвих, другий-се культ домашнїх духів. Про поминки будемо ще казати низше. Що до культу духів — то тут ми оперуємо фактами сучасної етноґрафії; тільки в давнім культї рода і рожаницї можемо бачити елєменти культу предків, репрезентантів роду 21). В етноґрафічнім же матеріалї український культ предків виступає слабо, далеко слабше напр. як у сусїднїх Білорусинів, де душі предків, „дїди“ вповнї заховали ще свій родовий характер і служать предметом виразного культу 22). Правда, етноґрафічного матеріалу з українського Полїся, найбільш законсервованого, маємо мало, може воно ще дасть нам більш кольоритний образ сього культу. В старих записях з Пинщини маємо дуже інтересно описану трапезу душ в хатї, з одчиненими вікнами, щоб душі могли без перешкоди явити ся 23);але на жаль в новійших записях нема докладнїйших потвержень сього.
В иньших частях України „дідьки“ вже затратили свій родовий характер і помішали ся з ріжними місцевими духами: дідьки домові, що мали властиво представляти духи предків, зійшли на одну лїнію з дідьками млиновими, водяними, болотяними і т. и., стали капризними, більше злими духами, зарівно з бісами й чортами, нїж прихильними духами-покровителями (ся еволюція замітна і у иньших народів і крім впливів християнства, що все зводила до одного бісовського знаменника, толкуєть ся взагалї підозріливим і боязьким чутєм, яке будить небіжчик у первісного чоловіка). Культ же предків переважно не виходить по за останки святочного годовання небіжчиків на могилках в спеціальні днї, тепер звязані з християнськими святами, а давнїйше — з святами натуралїстичними.
Примітки
1) Іпат. с. 33.
2) IX. 8.
3) Гаркави с. 99.
4) Крім такого міркування в основі сього звичаю може лежати ще иньше, що витїкає з давнїх ідей маґічної сили, яку можна дістати над людиною, заволодївши чи якоюсь частиною її тїла чи предметом тїсно звязаним з нею. Той хто заволодїв би річами найблизшого ужитку покійника, здобув би тим самим маґічну силу над ним самим; тому льояльність для небіжчика наказує знищити, вийняти з уживання найблизші йому предмети, аби над ним не висїла така страшна небезпека.
5) Головною працею зістаєть ся написана тому більш як сорок лїт моноґрафія Котляревського О погребальныхъ обычаяхъ языческихъ Славянъ, 1868, передрукована в III т. його Собранія сочиненій (Сборникь II отд. петерб. академії, т. XLIX, 1891). Визначні прикмети сїєї працї і богатий зібраний в нїй фактичний матеріал були причинами, що після того словянський похоронний рітуал мало звертав на себе увагу дослїдників. Працю Котляревського належить одначе доповнити новійшим археольоґічним матеріалом (що тодї майже ще не істнував). Важнїйші публїкації дослїдів могил вичислені вище, с. 245-6. Див. також: Яроцкій Краткій отчетъ о раскопкЂ кургановъ РЂчицкаго могильника (коло Овруча) — Труды общества изслЂдователей Волыни, І. Йогож Могильники по среднему теченію р. Уборти — Археологическая лЂтоп. Ю. Р. 1903, тамже с. 329 короткий реферат йогож про розкопки на вододїлї Уші й Уборти. Еременко Раскопки кургановъ Новозыбковскаго уЂзда — Труды отд. слав. археологіи т. I. Самоквасовъ СЂверянскіе курганы — Труды XI съЂзда т. І. Бобринскій II с. 179. Сперанскій Раскопки кургановъ въ Рыльскомъ уЂздЂ — Археолог. извЂстія и замЂтки 1894. Антоновичъ Дневники раскопокъ въ Чернигов, губ. (Труды предв. ком. XIV съЂзда). Про дослїди на дреговичський території — Ол. Грушевський Пинское ПолЂсье І с. 4 і далї. Загальні характеристики (одначе дещо довільні часом) в працях Спицына ОбозрЂніе губерній въ археол. отношеніи (Труды отд. слав. археол. т. І, II, IV) і Разселеніе древне русскихъ племенъ по археологическимъ даннымъ (Ж. M. H. П. 1899, VIII). Про пережитки старого похоронного обряду в сучаснім побутї Ящуржинскій Остатки языческихъ обрядовъ сохранившіеся въ малорусскомъ погребеніи (Кіев. стар. 1890, 2)
6) Пригадую сказане вже вище (с. 271) про скептичні замітки що до приналежности сього оповідання до Словянської Руси (ЗамЂтки о Русахъ ибнъ Фадлана и другихъ арабскихъ писателей — Ж. M. H. П. 1881, VIII, Спицынъ ор. с.); не можна виключити се оповіданнє з кругу матеріалів про Словянську Русь, як і иньші арабські звістки про Русь IX-Х в.
7) Гаркави с. 129
8) Труди III зїзду І с. 205-6.
9) Котляревський (О погребальныхъ обычаяхъ — Собраніе соч. III с. 124-6) толкував се в звязку з санскр. st?p як горб, могила
10) Труди III зїзду І с. 206
11) В порічю Тетерева Антонович констатував з 282 могил 164 похоронів в ямі, 70 на поверхнї землї, 88 на підвисшенню. В порічях Горини й Случи — Мельник на 252 могил знайшла 164 похоронів у ямі, 54 на поверхнї землї, 83 на підвисшенню. За Припетию похорон на поверхнї землї має до 70%, при тім чим дальше від Припети, тим більше переважає сей тип. В полудневій Сїверщинї переважає похорон в ямі, в північній — на поверхнї землї.
12) Про сей обряд і його сучасні пережитки (паленнє свято-іванської трави при похоронї й т. и.) див. в Трудах XI съЂзда т. II с. 128.
13) Невисокі насипи і бідний інвентар могил сильно відріжняють сї похорони від могил т. зв. скитської доби.
14) Ібн-Русте с. 40, 127.
15) Іпат. с. 36.
16) Іпат. с. 7.
17) Ibid. с. 150.
18) Так толкує його ще Беринда: „цвЂтникъ или садъ“.
19) Іпат. с. 336, 593 (пор. 549), пригадати можна теж і числені наші Рай-городки і городки.
20) Мікльосіч Christliche Terminologie с. 49, Крек 2 с. 422, Котляревський op. c. 204.
21) Див. Афанасєва II с. 67 і далї, Махаль гл. VI, Веселовский op. c. гл. XIII.
22) Матеріали Шейна в LI т. Сборника петерб. акад. Десь з білорусько-українського погранича з Литвою записаний клясичний обряд годовання душу Менеція De sacrificiis et ydolatria veterum Borussorum, Livonum aliarumque vicinarum gentium (Scriptores rerum Livonicarum, II c. 391): подані туї обрядові реплїки виразно вказують на словянську людність. Пор. Котляревського О погреб, обычаяхъ с. 149.
23) Zienkiewicz O uroczyskach i zwyczaiach ludu Pi?skiego (1853) c. 31.
ПОГАНСЬКИЙ КАЛЄНДАР, СВЯТА
Як релїґійні вірування епохи по розселенню взагалї, так і свята, східно-словянські мали переважно натуралїстичний характер і виходили з головних моментів обороту сонця та звязаного з ним річного розвитку й упадку земного житя. При тім одначе й тут бачимо певні початки персонїфікації тих моментів і навіть антропоморфічного їх представлення: хоч багато тут можна рахувати на пізнїйшу, тисячлїтню еволюцію, але безперечно — початки таких представлень належать ще до передхристиянських часів. Згадаємо дещо головнїйше, поминаючи неясне або непевне і користуючи ся теж головно з сучасної етноґрафії (бо лїтературні відомости маємо пізнї — XVI--XVII в., і то дуже бідні).
За Корочуном — найбільш коротким днем року наступає з зимовим поворотом сонця свято нового астрономічного сонїчного року. Воно злило ся з християнським Різдвом — що саме було (в античнім світї) положене на сей час для христіанїзації поганських свят новонарожденного сонця. На Різдво через те перейшла назва Корочюна 1). Старе-ж поганське свято з його обрядовістю дістало під впливом грецько-римської культури й її новорічних свят, пізнїйшу назву коляди (римські calendae) 2). Воно полишило богаті слїди в сучаснім святкованню Різдва, Нового Року, Водохрищ; сї слїди виразно вказують на хлїборобський, господарський характер свята: вечеря серед снопів, перед нагромадженою купою хлїбів; бажання і вороження урожаю та приплоду на будущий рік, запросини мороза на кутю — виразно мають сей характер.
Прихід весни витаєть ся веснянками і весняними грами, що тягнуть ся до Зелених свят. На сих святах злучило ся кілька. поганських : перше — свято розцвіту природи, коли весна стрічаєть ся з лїтом; подекуди вона при тім персонїфікуєть ся в молодій дївчинї („тополї“). Друге — русальний тиждень; ся русальна неділя часто згадуєть ся вже в Київській лїтописї; тодї русалки виходять з води і гуляють по берегах. При тім мішаєть ся свято властивих русалок з святом небіжчиків : четвер на зелених святах був заразом і „навським“ (мавським) або мертвецьким Великоднем і русальним. Навський день одначе ріжно кладеть ся — крім зеленого четверга також на перший понеділок вел. посту, або на „праву середу“ (Преполовеніє) 3). Мабуть тут єсть память про кілька свят покійників і предків.
Лїтнїй поворот сонця — найбільший розцвіт природи і заразом заповідь її заникання, завмерання, святкуєть ся на Купайла, сполученого з християнським Івановим днем (під 24 с. с. червня), і персонїфікуеть ся в парі Купайла і Марени. Се ніч повна чудес, коли тайни природи стають приступними людям, коли цвіте папороть, коли можна чути мову звірять, бачити поховані скарби. Купальний обряд маємо з XVII в. в оповіданню Густинської лїтописи: „съ вечера собираются простая чадъ обоєго полу и соплетаютъ себЂ вънцы изъ ядомого зелія или коренія и препоясавшеся быліемъ, возгнетаютъ огнь, индЂ же поставляютъ зеленую вЂтвъ и ємшеся за руцЂ около обращаются окрестъ оного огня, поюще своя пЂсни, преплетающе Купаломъ; потомъ презъ оный огонь прескакують, оному бЂсу жертву себе приносяще“ 4) Все се й досї заховуєть ся в значній мірі.
На рештї заниканнє лїтнього житя персонїфікуєть ся також в образї Коструба: його ховають під час лїтнього повороту сонця 5).
Примітки
1) Новг. с. 134.
2) Паралєлї словянської колядки з римськими святами brumalia — saturnalia — calendae у Томашка Brumalia und Rosalia, Весєловского Разысканія VII.
3) Русальна недїля — Іпат. с. 386, 506, 459. Справа про се свято дуже трудна, бо тут входять впливи rosalia, з тим же мішаннєм весняного свята і поминок небіжчиків, див. лїтературу русалок (с. 324).
4) Полное собр. летописей II с. 257.
5) Важнїйша лїтература народнїх свят: Снегиревъ Русскіе простонародные праздники. Максимовичь Дни и мЂсяцы украинскаго селянина- Сбор соч. II. Hanu? B?jeslovny kalend?? slovansky, 1860. Афанасєв III гл. XXVIII. Марковичъ Обычаи, повЂрья и кухня Малороссіянь, 1860. Галько Народныи звычаи и обряди зъ надъ Збруча, 1861. Труды экспедиции въ Югозападный край т. II. Machal op. с. гл. XIV. Владиміровъ Введеніе въ ист. рус. слов. К. М. О religii poga?skich S?owan. Зубрицький Народнїй калєндар (звичаї й повірки) з Старосамбріщини — Матеріали до укр.-рус. етнольоґії, III, 1900. Дикарів Народнїй календарь Валуйського лов., ibid. VI, 1905. Народнї календарі иньших народностей: Сборник за нар. умотв. т. XVI-XVII. Gloger Kok polski w ?yciu, tradycyi i pie?ni, -1900. Коринфскій Народная Русь, 1901.
Родина і суспільна органїзація:
ШЛЮБ — ОПОВІДАННЄ ПОВІСТИ, ФОРМИ ШЛЮБУ, ВКАЗІВКИ СУЧАСНОГО ВЕСЇЛЬНОГО ОБРЯДУ, ПИТАННЄ ПРО СЛЇДИ ПРИМІТИВНИХ ФОРМ СУПРУЖЕСТВА; ПАТРІАРХАЛЬНА РОДИНА
Як похоронні обряди тісно звязані з релїґійним світоглядом, так обряди шлюбні ведуть нас в сферу відносин родинних і суспільних.
Клясичне місце Повісти так оповідає про шлюб у руських Словян 1):
„Поляне бо своих отецъ обычай имяху 2) тихъ и кротокъ, и стыдЂнье къ снохамъ своимъ, и къ сестрамъ и матеремъ своимъ 3), и снохы къ свекровамъ своимъ и къ дЂверемъ велико стыдЂнье имуще, и брачныи обычаи имъяху: не хожаше женихъ 4) по невЂсту, но привожаху 5) вечеръ, а заутра приношаху что на ней вдадуче. А Деревляни живяху звЂрьскымъ образомъ, жівуще скотьскы; и убиваху другъ друга, ядуще все нечисто, и браченья 6) въ нихъ не быша, но умыкаху у воды дЂвица. А Радимичи и Вятичи и Северо одинъ обычай имяху: живяху в лЂсЂ, якоже всякий звЂрь, ядуще все нечисто, и срамословьє в них передъ отци и передъ снохами; и бьраци не бываху у нихъ, но игрища межю селы; и схожахуся на игрища, на плясанья и на вся бЂсовьскыя пЂсни, и ту умыкаху жены себЂ, съ нею же кто свЂщавашеся; имяхуть же по д†и по три жены“.
В сїм оповіданню деякі дослїдники, під впливом теорій про примітивні форми пожитя, добачали у руських Словян ще на початках історичного житя істнованнє неунормованих супружих відносин — стадне житє й хапаннє жінок. Але сього нїяк не можна з нього вивести. Лїтописець монах признавав шлюбом тільки віддаваннє молодої її родичами нареченому і з сього погляду хвалив собі рідні полянські звичаї, а деревлянської або сїверянської умички за шлюб не признавав. Але з його-ж власного оповідання виходить, що тим способом чоловіки брали собі жінок, отже супружество істнувало; брак „стида“ проявляєть ся в „срамословію“, тільки всього, і то найбільше лїтописець може закинути Сїверянам й иньшим — що вони мали по кілька жінок, а не те що вони не мали унормованих супружих відносин. Правда, покликують ся ще на варіант оповідання Повісти в Переяславській лїтописи, де представлено так, що сї відносини на „игрищах“ не вели до трівких супружеств: „иныхъ поимающе, а другыхъ поругавше метаху“, але варіянти сїєї лїтописи мають ясні прикмети пізнїйших моралїстичних вставок — мірковань аскета-книжника, і не мають значіння такого, аби могли поправляти або доповняти оповіданнє Повісти 7). Міцні звязки чоловіка і жінки, їх обовязковість і нерозривність навіть по смерти, посвідчена ріжними джерелами (обовязкова смерть жінки на могилї чоловіка, кари за невірність і т. и.), не лишають місця для форм стадних, гетеристичних і т. и. в сю добу. Оповіданнє Повісти досить виразно дає знати, що хапаннє дївчат, де воно ще практикувало ся, було вже символом, пережитком, обрядом:
„умыкаху, съ нею же кто свЂщевашеся“, отже наперед дївчина давала свою згоду, і тільки в такім разї наступала та умичка — отмица, як її звуть полудневі Словяне (у них сей обряд місцями задержав ся в дуже свіжій формі до XIX в.). В сучаснім українськім весільнім обрядї заховали ся тільки досить слабі відгомони його в видї оборони молодої її родом, від роду молодого, в згадках весїльних пісень про оружну боротьбу між ними і погоню матери і роду молодої за забраною боярами молодою, як от:
Будемо бити да воєвати, Марієчки не давати,
або:
Принадь, принадь, Марисуню, до стола,
Обступили боярчики довкола —
Киньми грають, двір рубають,
Шабельками витинають, Марисунї шукають і т. и. 8).
В оповіданню Повісти про умиканнє XI в. сей обряд виступає в далеко реальнїйшій формі. Але він і тодї був тільки обрядом. Сама обстанова, в який він виступає (сї ігрища межи селами, де сходили ся сусїдні роди), вказує, що умичка стратила реальний характер, приладила ся до певних забав, релїґійних церемоній (подібно як купальські обряди); значить за сим обрядом уже тодї лежали довгі часи розвою 9).
Так само лише в пережитках держала ся форма купна жінки чоловіком. “ВЂно“, що давало ся чоловіком, властиво значить цїну і було зпочатку оплатою за жінку її роду, цїною, якою жених зовсїм реально викупав для себе і свого рода жінку і її потомство у її роду. Але в епоху, що нас тепер інтересує, воно у східнїх Словян зійшло вже на просто шлюбний дарунок, що давав ся вже по довершенню шлюбу родинї жінки. Володимир, побравши ся з Анною, дає „за вЂно Корсунь ГрЂкомъ царицЂ дЂля“. Ярослав, видавши сестру за польського князя Казимира, дістає від нього „за вЂно“ вісімсот невільників. Ібрагім-ібн-Якуб (X в.) каже також, що у Словян жених дає батьку молодої значний дарунок 10).
В нинїшнїм весільнім обрядї память про продажу жінки її родом виступає ще дуже виразно. Рід молодого торгує доньку у її матери і брата й купує за гроші й дарунки:
Ой темно, темно в полї, темнїйше на дворі,
Там бояре ворітечка обняли.
Вийди, мати, й питай, коли торгують — то продай,
Чорниї чобіточки вимовляй...
Про брата:
Братчику, намисничку, сядь собі на крісличку,
прав собі червоного від пана молодого,
або:
хто нам червоним брязне, той собі дївку возьме...
і звісна співанка:
Татарин, братик, Татарин,
продав сестру за таляр,
русу косу за пятак,
біле личко пішло й так 11).
Але се память реальних явищ значно давнїйших нїж XI вік. В оповіданню Повісти про Полян, здаєть ся, бачимо уже початки посагу — так мабуть треба розуміти се „приношаху что по ней вдадуче“ 12). А посаг був явищем розмірно дуже пізнїм, і для становища жінки в родинї чоловіка незвичайно важним.
Умичка і купно жінки були взагалї основними формами шлюбу у індоевропейських племен і в більше або меньше сильних пережитках задержали ся у ріжних народів в історичних часах, так само як і у нас (вони з рештою не були якоюсь виключною прикметою Індоевропейцїв і загально звістні по цїлім світї) 13). Бачучи їх лише в обрядових пережитках в перших історичних часах у наших племен, ми тим самим мусимо признавати їх шлюб і родинне житє взагалї дуже сильно виробленими. Се дїйсно показують иньші — історичні й лїнґвістичні свідоцтва. Не тілько в початках історичного житя українських племен, а навіть в часах прасловянських ми бачимо вироблену вже патріархальну родину й патріархальні родові відносини. Лїнґвістичні факти показують, що патріархальний побут панував уже в цїлій силї в часах перед роздїлом індоевропейських племен. Коли припустити, що індоевропейські племена дїйсно перейшли через такі форми шлюбу й родинного житя, як стадна й родова спільність жінок, спільний шлюб братів і матріархальний рід, як то приймає певна школа соціольоґів, — то прийдеть ся заразом признати, що сї форми були пережиті предками індоевропейських племен десь давнїйше перед їх роздїлом, бо в часах безпосередно перед роздїлом, як свідчить язиковий запас, патріархальний тип мав повну перевагу.
Але се зістаєть ся взагалї великим питаннєм, чи індоевропейськими племенами були пережиті такі форми як стадна спільність жінок, спільний шлюб братів, або матріархат. Звісна схема еволюції супружества, уставлена згаданою школою (Багофена, Морґана, Мак-Лєнана й ин.), парне патріархальне супружество чоловіка й жінки вважає кінцевим явищем в довгім ланцюху еволюції супружества, що вийшовши з неунормованих, стадних відносин чоловіків і жінок, переходило через спільність жінок родову, братську, взагалї форми полїандричні, характеризовані матріархатом, і аж вкінцї дійшло до форм патріархальних 14). Але ся схема має характер тільки гіпотетичний і зовсїм не може бути признаною за унїверсальну, инакше сказавши — про полїандричні й матріархальні форми родини напевно можна говорити лише у тих племен чи рас, де є виразні докази істновання сих форм, бо розвій супружих і родинних відносин не мусїв конче переходити у всїх племен через отсї форми 15).
Для українських племен, і для словянських народів взагалї таких дуже певних доказів ми досї не маємо. Ті слїди й пережитки, які вказують ся в сучасній етнольоґії на доказ істновання у них полїандрічних і матріархальних фаз супружества, переважно дуже непевні. Належить памятати, що супружі відносини підлягають дуже сильним впливам ріжних економічних, культурних і релїґійних чинникїв, в них бувають кроки наперед і назад, і ніяк не можна всякі прояви ослаблення супружого союза й морального житя уважати без дальших церемонїй за пережитки початкового неунормованого супружества. Тому наприклад добачати в слабкости супружих звязей у козаків останки початкового стадного житя, а в куницях, плачених за дозвіл на шлюб дїдичеви, викуп за право, яке старшина мав до всіх жінок роду, або в великоросийськім снохачестві — останки сього права, досить небезпечно. Що було-б, як би ми не знали, що ослабленнє супружества у деяких великоросийських сектантів було випливом новійшої релїґіозної доктрини 16), або наприклад, що поява зовсїм реального купна жінок у українських осадників Таврії стала ся найновійшими часами, очевидно під впливом татарських взірців, — та й схотіли б добачати тут пережитки колишнїх форм супружества?
З ріжних пережитків, на які вказувано, слїди старших форм супружих і родинних відносин в рітуалї українського весїля найбільше серіозні. Але й їх належить брати cum grano salis. Весїльний рітуал — се не скостенїлі обрядові схеми, донесені нам в непорушній цїлости, а поетична перерібка, амальґама ріжних обрядів, свобідно доповнена всїлякими побутовими подробицями, не звязаними навіть безпосередно з шлюбним рітуалом (таким нпр. треба вважати цїле представленнє шлюбу в княжій обстанові — князь і княгиня, бояре, дружина молодого і т. д.) 17). Тому коли нпр. в перезві бачать останок первісного гетеризму (стадного супружества), в церемонії частування-відгомони фратроґамії (спільного супружества братів), в важній ролї матери й брата (не батька) молодої у вступних церемонїях — образ матріархальних відносин 18), то все се лишаєть ся не більше як інтересною гіпотезою, поки її не потвердять иньші факти і вказівки (як потверджують ся обряди умички й купна, відносини родові, й т. и.) 19). В кождім разї, припускаючи навіть слїди таких старших форм супружества, їх треба признати значно старшими не тільки від прасловянських часів, а навіть від часів індоевропейського розселення 20).
Примітки
1) Навожу з Іпат. с. 7, даючи в нотках варіанти Лавр. й ин.
2) Имуть.
3) и къ родителемъ своимъ.
4) зять.
5) приводяху,
6) брака
7) В Повісти противставляють ся моральні звичаї Полян „звірячому“ житю иньших народів; пізнїйший книжник, котрого роботу маємо в Переяславській лїтописи, чи не зрозумівши, чи тенденцийно перекрутивши, дає зовсїм инакший образ : словянські народи давнїйше жили морально (ся моральність характеризуєть ся оповіданнєм повісти про Полян), але пізнїйше „Латина“ (або в значінню католиків, або в значінню західно-европейцїв), перейнявши неморальні звичаї „от худыхъ Римлянъ, а не отъ витязЂй“, передала їх і Словянам: „Словяне же отвращахуся ихъ, овіихь къ нимъ присташя мало“ (с. 3). По сїм наступає опись неморальности: тут вкупі маємо всякі страхи про ігрища, і уживаннє косметиків (начаша друга прЂд другою червити лице и белимъ тръти). В сумі сї моралїстичні нападки роблять вражіннє досить пізнїх додатків, підсичених фантазією черця про всякі страхи світського житя.
8) Труды экспед. въ юго-зап. край IV дод. ч. 61. Твори В. Навроцького I с. 46.
9) Ковалевский пробував відріжнити в оповіданню Повісти Сїверян, Радимичів і Вятичів, у яких умичка стала обрядом, і Деревлян, що нїби то практикували умичку зовсїм серіозно. Але се неможливо. A priori неправдоподібна така величезна культурна ріжнипя у так близьких собі племен, як Деревляне й Сїверяне, що перед якимись чотирма столїтями вийшли з спільної правітчини. Уважнїйше ж придививши ся до тексту Повісти, побачимо, що автор не робить ріжницї між сими племенами: сказане про Сїверян і иньщих лише докладнїйше розвиває коротку характеристику Деревлян; „одинъ обычай имяху“ значить — „мали такий самий звичай (як і Деревляне). Противставляють ся лише — „кроткій обычай“ Полян і „звЂрскый образъ“ їх сусїдів.
10) Іпат. с. 80, 108, адь-Бекрі вид. Розена с. 5.
11) Zbi?r wiadomo?ci т. VII с. 158 X с. 29, Головацкій II с. 109.
12) Часто толкують се як віно, викуп за жінку. Але слова: я по ней“ вказують на посаг.
13) Див. паралєлї з ріжних країв і рас у Вестермарка Geschichte der menschlichen Ehe, 1893 розд. XVII, Hildebrand Recht und Sitte auf den verschiedenen wirtschaftlichen Culturstufen c. 9 і далї. Державинъ Обычай умыканія невЂстъ и его переживанія въ свадебныхъ обрядахъ у соврем. народовъ, 1905 (Сборникъ въ честь Ламанскаго). Пpo форми умички й купна у індоевропейських племен — Schrader Reallexicon sub vocibus Brautkauf, Baubehe.
14) Bachofen Muterrecht, 1861, Antiquarische Briefe, 1880. Morgan Ancient Society, 1877. Mac-Lennan Studies of ancient History, 1886. Giraud Teulon Les origines du mariage et de la famille, 1884, й ин. У нас сї погляди були спопуляризовані особливо книжкою Енґельса, виданою в українськім перекладі: Початок родини, приватної власности й держави, 1899 (Біблїотека Видавничої Спілки).
15) Див критику згаданої схеми в працях: Starcke Die primitive Familie in ihrer Entsehung und Entwickelung, 1888, Leipzig. Westermark Geschichte der menschlichen Ehe, 1893, Jena. Grosse Die Formen der Familie uud die Formen der Wirtschaft, 1896, Freiburg. Про Індоевропейцїв спеціально: Delbr?ck Die indogermanischen Verwandschaftsnamen, 1889, Leipzig, i Das Mutterrecht bei den Indogermanen (Preussische Jahrbucher т. LXXIX, I). Schrader ?ber Bezeichnungen der Heiratverwandschaft bei den idg. V?lkern (I. F. XVII) і також Reallexicon sub vocibus Polyandrie, Mutterrecht.
16) Згадаю нпр. ослабленнє супружих звязей у безпоповцїв, титулованнє сестрами жінок в деяких містичних сектах, протеґованнє гетеризму для ослаблення супружеств і формальні сексуальні оргії, до яких доходять декотрі з них. Щоб з того можна зробити, слїдячи їх методом переживань — як би не звісна була ґенеза сих явищ?
17) Крім загальних праць вказаних вище згадаю ще: Сумцовъ О свадебныхъ обрядахъ, преимущественно русскихъ 1881, Религіозно-ми?ическое значеніе малорусской свадьбы (К. Старина 1885, III), Къ вопросу о вліяніи греческаго и римскаго свадебного ритуала (ibid. 1886, l). Ящуржинскій Свадьба малорусская какъ релипозио-бытовая драма (К. Ст. 1896, XI). Свадебный обрядъ въ Угорской Руси — Ж. Старина 1892. Буковинське весїлє — Zeitschrift des Vereines f?r Volkskunde, 1901. Весільні рітуали з лївобічної України-Матер, до укр. етнольоґії т. І і III, галицькі ibid. т. X. Лїтература весїльного обряду у індоевропейських племен Schrader Sprachvergleichung 3 II с. 33.
18) Див. особливо працї Охримовича й Вовка.
19) значною правдоподібністю можна вилучити з сучасного українського й ино-словянського весїльного рітуала також певні моменти, що належали до старої шлюбної церемонії, як обрядовий перевід молодої з її оселї до оселї молодого, прощаннє молодої з її домом і домовими духами й вступна жертва духам рода її мужа, до котрого вступає, обрядовий хлїб (коровай) і обрядове деревце (гильце), й т. ин.
20) Виходило-б в такім разї, що їх відгомони, задержали ся на кілька тисячоліть в весільнім рітуалї,-і се вповнї можливо. Бачимо, що обряди купна й умички, які були о б р я д а м и, пережитками тому тисячу лїт, задержали ся в весїльнім обрядї до наших часів так свіжо, невважаючи на прискорене темпо культурної еволюції. Могли отже задержати ся й відгомони форм з часів перед-індоевропейських.
ФАКТИ ЛЇНҐВІСТИЧНІ Й ІСТОРИЧНІ; СТАНОВИЩЕ ЖІНКИ, СУПРУЖА ВІРНІСТЬ, ЗАБИВАННЄ ЖІНОК, СТАНОВИЩЕ ВДОВИ, ВЛАСТЬ БАТЬКА
Лїнґвістика, як я вже спімнув, вповнї виразно показує панованнє патріархальних відносин в часах перед роздїлом індоевропейських племен: першенство батька в родинї й перевагу його роду супроти роду матери 1).
Імен б а т ь к а є кілька: санскр, pit?r — словянської форми бракує, санскр. t?t?s, наше тато, і ще грецьк. '????, лат. і ґот. atta, слав. отьць. Імя м а т е р и санскр. m?t?r-слав. мати, лат. mamma і наше мама; назв. с и н а санскр. s?n?, cл. сынъ, д о ч к и санскр. duhit?r, cл. дъщи, б р а т а санскр. bhr?tar, сл. брать, с е с т р и санскр. sv?sar, сл. сестра, с т р и я санскр. p?trvya, ip. t?irya 2), — всї вони безперечно належать до спільного, праіндоевропейського запасу.
Так само знаходимо ряд імен для означення відносин жінки до членів родини її чоловіка, в котру вона вступала: для с в е к р а і с в е к р у х и, санскр. ?v??ura і ?vа?r?, гр. '?????? і '?????, сл. свекръ і свекры, для д е в е р я санскр. d?v?r, старосл. дЂверъ (брат чоловіка), для сестри — з о в и ц ї є паралєлї між европейськими мовами: гр. ?????, загальносл. зълъва, для я т р і в к и санскр. y?tar, сл.
іятры (жінка деверя), для н е в і с т к и санскр. snush?, сл. і старорус. снъха.Імена для свояків по жінцї в праіндоевропейськім запасї виражені далеко слабше, так само як і для рідних по матери 3). Факт важний, бо ся стріча явищ вказує виразно, що жінка входила в рід свого чоловіка, як не розриваючи з своїм родом зовсїм, то все ж значно ослаблюючи свої звязки з ним. Родство признавало ся головно в серединї батькового рода, рід матери зіставав ся більш чужим. Таким чином відносини патріархальні зазначені доста катеґорично.
Пізнїйше по части в кругу европейської ґрупи, по части в словянсько-литовській, деякі з давнїх загальних означень споріднення спеціалїзують ся для певних свояків по матери, як брат матери — вуй (лат. avus і avunculus), н е т и й (сестричич, санскр. — n?pat, що значить взагалї потомка, сина, внука, так само як спеціалїзувало ся східнословянське племенник для сина брата або сестри), і т. и. Явище також інтересне, бо теж показує новійший характер сих відносин (або поворот до давнього, коли приймати істнованнє стадії матріархальної).
Інтересна теж стара назва для чоловіка санскр. p?ti — чоловік і пан, гр. ????? , лит. p?ts, для жінки — санскр. gna, гр. ???? . слов. жена, від gen — рід, родити 4). Загальної назви для батька й матери не було, як нема її в нашій мові доси (батько-матїр). Тут відбились також дійсні відносини: чоловік і жінка — се в давнім супружестві величини неоднакові, чоловік був паном родини, призначеннє жінки передо всїм — помножати і забезпечати істнованнє роду.
Словянський термін для шлюбу в е с т и („водимая“ — жінка шлюбна) сягає теж праіндоевропейських часів. В ріжних індоевропейських мовах він дістав ріжні значіння, звязані в шлюбом-санскр. vadhu (молода), грецьке '????? (шлюбний дарунок), лит. wed? (женитись і купувати). Він може вказувати на церемонїю переводу жінки з батькового рода в рід мужа — вираз „вести жінку“ в ріжних мовах задержав ся для означення шлюбу (теж значіннє маємо і в иньшим словянськім термінї — „сягати“, вести, з того посаг). Ще давнїйше він означав просто вивід жінки з її роду — те-ж відокремленнє від її роду, що відбило ся в поданих вище фактах мови і в рітуальнім уведенню її в дім і рід чоловіка, та в богатих переживаннях заховало ся у ріжних словянських племен. Але при тім сей термін здобуває ще иньше, характеристичне значіннє — куповати (жінку), задокументоване в ріжних мовах зовсім виразно, як наведене вище литовське wed?, словянське вЂно, вЂнити, куповати, анґ. weotuma — викуп за жінку, і т. и.
Повна перевага чоловіка-мужа, зазначена вже сими язиковими виразами, потверджуєть ся иньшими фактами. В найранїйших історично лїтературних звістках індоевропейських племен скрізь виступає ся перевага чоловіка, зазначена часом навіть дуже різко. У словянських племен взагалї, а українських зокрема, в найстарших історично-лїтературних і правних памятках чоловік стоїть все на першім плянї. В сїм напрямі впливало потім і християнство, але воно, безперечно, не сотворило сеї переваги чоловіка: все сказане вище і те що буде далї сказано до сеї справи, не полишає сумніву, що християнство, ледви ще зявляючи ся, вже заставало у нас міцно сформовану патріархальну родину, а не якісь стадні форми пожитя. Християнство не стільки вже навіть скріпляло, як ослабляло остроту власти батька над жінкою й дітьми, передану поганськими часами. Задокументований нашою найдавнїйшою лїтописею шлюбний обряд розбування чоловіка жінкою показує виразно, що жінка уважала ся слугою чоловіка 5). Таке явище, як можність убивання жінки по смерти чоловіка, показує, що вона уважала ся його власністю, його інвентарем. Таке-ж понятє лежить в многоженстві, що в поганських часах широко практикувало ся у українських племен — при повнім виключенню полїандрії. Бачимо його в високих вимогах моральности від жінки при великій поблажливости, або й повній свободі для чоловіка, і т. и.
Викуплена від її роду або силоміць вхоплена жінка з початку була такою-ж власністю чоловіка, такою річю його інвентара, як і всяка иньша. Хотів він мати жінок більше, а ставало його на купно і удержанє більшого їх числа, нїщо не перешкоджало йому мати їх більше. З сього виникає повна свобода многоженства, а з другого та обставина, що се многоженство практикувалось тільки богатими, значними, а загал жив в одноженстві від непамятних часів. Так бувало в загалї в патріархальних відносинах, так було і у наших предків. Повість закидає Сїверянам, Радимичам і Вятичам, що вони мали по дві й по три жінки. Теж саме практикувалось і в Полянській землї. Історія руської княжої династиї дає тому приклади зовсїм виразні. Ярополк був оженений з якоюсь Грекинею, а сватав Рогнїду. Володимир мав пять жінок офіціальних (водимыя), окрім численних наложниць. Про многоженність у Русинів, і Словян взагалї, говорять і Араби; Ібрагим ібн-Якуб оповідає, що словянські королї замикають своїх жінок; у одного чоловіка буває їх двадцять і більше 6). Християнство вплинуло на те, що тільки одна жінка уважалась властивою, шлюбною, иньші звались „меньшцами“, „наложницями“, але й воно не знищило від разу многоженства, анї не зробило ріжницї між шлюбними й нешлюбними дїтьми. Як бачимо з Правила м. Іоана, ще сто лїт по Володимировім охрещенню було звичайним явищем, що деякі „безъ студа и бес срама 2 женЂ имЂють“. Святополк не робив ріжницї між шлюбним сином Ярославом і не шлюбним Мстиславом; галицький Ярослав передав своє князївство нешлюбному сину Олегу, поминувши шлюбного Володимира і т. и. Про практикованнє розводу („розпусти“) довідуємось з того-ж Правила м. Іоана; „иже своє подружье оставить и поимая иную, такоже и жены“ 7).
Словянські жінки мали репутацію дуже вірних -такі відзиви маємо від Візантийцїв, Нїмцїв і Арабів (Маврикій, Бонїфацій, аль-Бекрі) 8). Очевидно на сю репутацію рішучо вплинув звичай, що жінка забивала себе по смерти чоловіка, але ся характеристика таки відповідала дїйсности. Про тяжкі кари за переступ для жінки і співпровинника у західнїх Словян каже Тітмар. Кардізі каже про східнїх, що за інтриґу з замужньою жінкою провинника вбивають, „не приймаючи нїяких оправдань“ 9); кара над жінкою розумієть ся сама собою. В наших джерелах ми не стрічаємо анї одного факту зради жінки, і можемо се прийняти за доказ, що такі факти були дуже рідкі; що вони, розумієть ся, бували, доводять хоч би „урЂкаиія“ Володимирової устави. Високі вимоги для жінки поруч із повною свободою конкубінату для чоловіка не повиннї нас дивувати: як я сказав уже, се консеквентні виводи з погляду, що жінка то власність чоловіка, отже не може вийти з його волї й власности, тим часом як чоловік має повну волю над собою.
В сїм поглядї мав свій початок дуже довго заховуваний звичай палення чи взагалї забивання жінки по смерти чоловіка: коли чоловік потрібував ріжних річей свого інвентаря на тім світї, і з ним ховали ріжні найпотрібнїйші річи: зброю, знарядє, забивали його коня, — зовсїм натурально було се зробити і з його жінкою. Пізнїйше сей нелюдський звичай прибирав инакше значіннє — доказу похвальної любови жінки до чоловіка, мотивував ся й иньшими мотивами, як тяжке житє вдовицї й ин. 10). Він істнував у ріжних індоевропейських народів і, видко, ще не зник у Словян IX-Х в. Ібн-Фадлан був сам свідком, як одну з невільниць руського купця вмовили вмерти з ним і вбили та спалили з ним разом; крім нього ми маємо про се цїлий ряд звісток, почавши від Маврикія (VI в.) і кінчаючи купою звісток з Х в. „Їх жінки честні над людську можливість, так що більшість, не уважаючи можливим пережити смерть чоловіка, добровільно задушують себе, не уважаючи житєм вдовиче житє“, каже Маврикій, і за ним повторяє се Лев; про західнїх Словян говорить Бонїфацій (VIII в.) і Тітмар (X в.), про східнїх — арабське джерело IX в. (ібн-Русте і Кардізі), також Масуді 11). Дивно, що наша лїтопись, вичисляючи ріжні иньші темні сторони поганського житя, нїчого про се не каже; може християнському аскету се самовідреченнє жінки не здавало ся вартим закиду, а може в XI в. сей звичай так основно вийшов з уживання, що й памяти про нього не було.
Масуді каже про східнїх Словян і Русь: „як умре чоловік, жінку палять живою; як умре жінка, чоловіка не палять; як умре нежонатий, то його женять після смерти; жінки хочуть бути спаленими для того, аби увійти в рай; се практикуєть ся й у Індийцїв, тільки у них жінку палять тодї тільки, як вона сама того хоче“. Таким ожененнєм по смерти, згаданим у Масудї був, правдоподібно, обряд описаний у ібн-Фадлана. В нїм, очевидно, відбили ся ті мотиви, які приводили взагалї до практики забивання жінки разом з чоловіком: на тім світї жінка потрібна чоловікови, через те хто був не жонатий, то треба його бодай по смерти оженити, аби мав жінку на тім світї 12), Толкованнє, що жінцї сього потрібно, аби увійти до раю, вийшло або з непорозуміння, або з одного з тих пізнїйших мотивовань сього звичаю, про які згадував я вище.
Із слів того-ж Масуді виходило-б, що жінка мусїла вмирати обовязково; одначе воно ледве чи було так. Він сам каже, що жінки се чинили добровільно; з слів Маврикія виходить, що не всї жінки заподївали собі смерть, а у ібн-Русте смерть жінки виступає як акт любови, до котрої, розумієть ся, нїкого не присилуєш: як у небіжчика було кілька жінок (він каже: три жінки), то задушуєть ся з них та, котра твердить, що набільше любила небіжчика.
Так благородні мотиви підсували ся з часом сїй неблагородній установі, як і цїлий круг супружих відносин взагалї, вийшовши з нелюдсько-реалїстичних початків, ідеалізував ся, ублагородняв ся з часом, переймаючись все більше елєментами симпатії, рівности, обопільного обовязку. Образ сих нових відносин, що утворив ся серед старих пережитків, дає нам нпр. наше Слово о полку Ігоревім в супружій парі Ігоря і його княгинї Ярославни. В часи сформовання Руської держави (а мабуть і ще скорше) первісні погляди на жінку як на власність і слугу чоловіка взагалї були вже анахронїзмом і держали ся лише в пережитках. Староруське право признавало жінку рівноцїнною чоловіку, й за убийство жінки (без вини її) чоловік платив таку-ж кару як за кождого иньшого 13). Бачимо початки й економічної самостійности — завязки осібного майна жінки. Зрештою маєткові права членів родини за житя її голови — чоловіка-батька не нормують ся правом, бо майно признаєть ся не виключною власністю батка, а спільним майном цїлої родини: тим поясняєть ся, що право розпорядження ним було обмежене для самого батька. Взагалї відносини членів родини між собою, за житя її голови, право взагалї не мішаєть ся, в повній силї признаючи власть чоловіка супроти жінки й дїтей і тільки крайнї ексцеси змушують право до вмішання.
З смертю батька на перший плян виступає мати, як голова родини. Розклад родової орґанїзації поставив її на становище безпосереднє по чоловіцї; опікуна дїти достають лише в такім разї, коли мати виходить вдруге замуж. Образ матери-вдови, розсудної, обовязкової, зручної й навіть суворої господинї або правительки рисуєть ся в нашім старім письменстві, як побачимо, сильними рисами. Він сам по собі каже припускати широку участь жінки в справах її родини й за житя чоловіка, і дїйсно ми маємо й безпосереднї вказівки про широку сферу інтересів і дїяльности жінок та досить широку свободу їх 14).
Примітки
1) Див. Delbr?ck Indogerm. Vennandtschaftsnamen, Schrader Reallexicon sub vocibus Ehe, Heiratd, Familie.
2) Про сей ряд див. І. F. ХXIII с. 124.
3) Шрадер (ор. с.) доказував навіть, ідучи ще далї від Дельбріка, Що тих імен в індоевропейськім запасї нема зовсїм. Против сього виступає Гірт (Untersuchungen zur indogerm. Altertumskunde, I. F. XXI), доводячи, що назви вуя, зятя, шваґра й ин. належать теж до індоевропейського запасу.
4) В тій близькости виразів „жінка“ і „рід“ бачать слїд матріархату його оборонцї.
5) Іпат. с. 50.
6) Іпат. с. 50 і 53, Ал-Бекрі с. 54. Порівняти теж слова ібн-Русте: „як небіжчик мав три жінки“... Поминаю оповіданнє ібн-Фадлана (с. 101) про руського короля, що засїдає на тронї з своїми сорокома підложницями, бо се оповіданнє в дїйсности ледве чи належить до Руси (може до Хозарів).
7) Правило м. Іоана § 6 і 21, Іпат. с. 117, 442.
8) Стратеґіка Маврикія XI. 5, Тактика Льва XIII § 105 (у Міня, er. gr. m. LXXXIX N. 760), аль-Бекри вид. Розена с. 18.
9) Отчета Бартольда с. 123.
10) Цезар Мотивує у Ґалїв істнованнє сього звичаю навіть безпечністю чоловіка, аби жінка його не звела зі світу.
11) Ібн-Даст с. 30, Кардізі, Масуді у Гаркаві с. 129.
12) Мотиви і звичай широко росповсюджені взагалї на індо-европейськім ґрунтї, про нього спеціальна студія О. Шрадера: Totenhochzeit, Єна, 1904.
13) Оглядь постанов права в т.III гл. 4.
14) Про родинні відносини і вплив християнства на них в XI-XIII в. див. тамже — в т. III гл. 4.
РІД, РІД „ПОВІСТИ“, ШИРША РОДИНА, ЗАДРУГА, ДВОРИЩЕ І ПОСЯБРИНА. ПЛЕМЯ. УПАДОК РОДОВОГО УСТРОЮ
Оперта на патріархальних основах родина входила в склад ширших родинно-економічних орґанїзацій.
У ріжних індоевропейських племен на початках їх історичного житя і гень пізнїйше бачимо сильно розвинений патріархальний родовий устрій. Родини, звязані спорідненнєм (по батьку) і ще більше — спільними сакральными, релїґійними звязками 1), творять певні ґрупи, які служать підвалиною економічних і суспільно-полїтичних відносин. Словянські й спеціально — українські племена, безперечно, перейшли також через подібну стадию. Весїльний рітуал український виводить „роди“ молодого й молодої, численні, зложені з близших і дальших свояків:
Ой роде, роде богатий, подаруй товарець рогатий:
Ви, дайте, таточку, волики, а ви, мамонько, корову,
А ви дайте, братчики, баранцї, а ви дайте, сестрички, ягнички,
Ви, далекий родочку, червоні...
або:
Бо наш рід великий, щоб було чим обдїлити,
У нас роду много — не обдїлим всего... 2)
В ріжних явищах українського житя історичних часів ми стрічаємо слїди патріархального родового устрою, родових відносин-як нпр. ідею патріархального роду з його спільним майном у княжих відносинах староруської династиї, як виключеннє доньок від спадку в староруськім праві, і т. и. Ми чуємо ще, так би сказати, близькість сих родових відносин. Можливо, що сей родовий устрій в добі прасловянській і в часах словянського розселення ще був вповнї живий. Але в початках історичного житя українських племен бачимо його вже тільки в останках і пережитках, в формах ослаблених або розмішаних уже иньшими ідеями й принціпами.
Правда, сей родовий устрій племен словянських і спеціально — українських довго був і в певній мірі досї лишаєть ся справою спірною ; але значна частина спору полягає на неоднаковім розумінню термінів. Те все що виходить за границї тїснїйшої родини (зложеної з батька, матери й дїтей), розумієть ся, не конче ще рід, і ґрупа свояків, звязаних не родовими, а якимись иньшими (нпр. економічними) звязками, також не буде ґрупою родовою. Розуміючи рід як таку орґанізацію, де споріднені родини вяжуть ся силою чи принціпом сього споріднення певними реальними звязками, ми мусимо признати, що в історичних часах у українських племен ми бачимо тільки останки такого устрою.
Оборонцї родової теорії вказували часто на саму термінольоґію нашої найдавнїйшої лїтописи.
В Повісти дїйсно виступає як основа давнього руського, взагалї східнословянського побуту „рід“ : „Поляномъ же живущимъ о собЂ и владЂющимь роды своими, и живяху кождо съ родомъ своимъ на своихъ мЂстахъ, володЂюще кождо родомъ своимъ (вар.: роды своими)“, каже вона 3). Одначе перше нїж робити якісь виводи з сього, треба, подивитись, як властиво розуміє се слово Повість чи взагалї лїтопись. Показуєть ся, що се слово уживаєть ся в дуже загальнім значінню. Воно значить часом цїлий нарід: „ми отъ рода Рускаго“ 4), часом рід в значінню династиї, поколїння: „по сей братьЂ начаша дЂржати родъ ихь княжениє въ Полях“ 5), часом родину: Кий „съ родомъ своимъ“ (сам оден, без братів) хотїв осїстись на Дунаю, але йому не дали 6); в новгородській верзії Кий осїв ся на одній з київських гір „с родомъ своимъ“, а його брати на иньших горах 7). Очевидно, в сїм тїснїйшім значінню родини ужите се слово і в наведенім вище, клясичнім текстї лїтописи про Полян : кождий жив із своєю родиною й нею правив (пригадаємо індоевропейське означеннє для чоловіка-батька, як пана, володаря). Тільки ся родина не конче мусїла бути тїсною родиною в сучаснім значінню, зложеною з батька й недорослих дїтей, а могла бути родиною ширшою.
В землях українських, і иньших східнословянських (білоруських і великоросийських), у Словаків, Болгар, а найбільше — у західнїх Сербів додержали ся до наших часів ширші родини, зложені з кількох родин тїснїйших, звичайно звязаних між собою спорідненнєм в мужеській лїнїї, зі спільним майном, під управою свого старшини — найчастіше старшого в родї (хоч і не виключно). Нинї все ширше приймаєть ся погляд, дїйсно дуже правдоподібний, що в сих родинно-економічних звязках, які відповідають ширшій індийській родинї (joint family, Grossfamilie) і звістні в ріжних часах у всїх майже індоевропейських племен, маємо пережиток не тілько словянської, а й взагалї індоевропейської старовини. Зрештою в певних економічних обставинах (нпр. де хлїборобство вимагає більшого числа рук до роботи) такі комбінації родин так практичні, і зрештою так прості, що диктують ся самими обставинами 8). Не будучи такою складною й крухою інституцією, як орґанїзація