Электронная библиотека
Форум - Здоровый образ жизни
Саморазвитие, Поиск книг Обсуждение прочитанных книг и статей,
Консультации специалистов:
Рэйки; Космоэнергетика; Биоэнергетика; Йога; Практическая Философия и Психология; Здоровое питание; В гостях у астролога; Осознанное существование; Фэн-Шуй; Вредные привычки Эзотерика



Пригоди. Подорожі. Фантастика - 86




Рецензент В. І. Положій, кандидат філологічних наук

Упорядник О. К. Тесленко

Художнє оформлення О. Г. Дмитрієва


ПРИГОДИ

Василь Іванина УСМІШКА СКІФСЬКОЇ ЦАРИЦІ Нарис

— Наш музей називають золотою коморою республіки. Ви побачите унікальну колекцію коштовностей, створених стародавніми митцями. Але не всі знають, що це неповторне зібрання ювелірних шедеврів звершило, як писала газета “Известия”, “золоту одіссею” в роки Великої Вітчизняної війни…

Такі слова лунають інколи перед екскурсією в Музеї історичних коштовностей УРСР. А донедавна можна було зустріти в залах музею й невисокого сивого чоловіка, який в перші найважчі місяці Великої Вітчизняної врятував для народу неоціненні історичні реліквії.

За вікном сіяла в’їдлива осіння мжичка. Пожовкле листя, що всипало бруківку, намокло й шамотіло під ногами. Приземкуватий чоловік з потертою текою, міцно затиснутою під пахвою, ступав сторожко, обережно, щоб не впасти.

Обіпершись ліктями на підвіконня, Бондар дивився крізь заплакану від дощу шибку вслід чоловікові. І секунди ті видавалися Бондареві неймовірно довгими, наче розтяглися на години. Щойно цей молодик, недбало вмостившись у старому, пошарпаному кріслі, чвиркав через губу байдужі слова. У Бондаря боляче стискалося серце, хотілося на повен голос крикнути: “Як ви смієте?!” Але стримався, не крикнув, а лиш втупився в письмовий стіл. Тепер розумів: таки добре вчинив, що не погарячкував, зопалу від образи й безвиході не нарубав дров.

А втім, чому той прискіпливий і педантичний ревізор з Наркомату фінансів повинен вірити Бондарю: справді ж не вистачає тридцяти грамів золота. Куди воно могло зникнути? Згідно з документами має бути стільки — і ні на крихту менше!

Іван Васильович затарабанив пальцями по столу. Що ж, доведеться мати справу із слідчими органами.

Він вийшов з-за столу, що осиротіло стояв посеред кімнати, повільно закрокував від вікна до дверей. І вкотре вже за останні місяці подумки повернувся до тих незабутніх, гарячих, червневих днів 1941-го…

Спекота стояла нестерпна, навіть у затінку не було порятунку: лоб зросило потом, сорочка прилипла до спини. Єдиний сховок — у тіні, під дахом. Та хто тепер сидить удома, в квартирі, склавши руки. Ніколи ніжитись: війна… Люди поспішають, лаштуються хто куди: чоловіки до військкоматів, жінки й діти поспіхом виїжджають з Києва.

Усі ці дні, що з 22 червня закрутилися в круговерті війни, Бондар завчасно добирався до музею і гарячково впрягався в роботу. Поспішав, бо розумів: війна. А треба встигнути так багато! Вже й так половина працівників музею одягла військову форму: одні, мобілізовані, пішли в діючу армію, інші записалися в робітничі батальйони народного ополчення.

Тим, хто одягнув військову форму, легше: вони знають, що на них чекає. А от що робити йому, музейному працівникові?! Усі дні Бондаря мучила думка: як бути з експонатами, німими свідками історії народу? Ворог уперто рветься до Києва, і їх треба рятувати. Відтоді як Бондар, розбуджений в передранковій імлі тривожним гулом літаків і бомбовими вибухами, збагнув, що почалася війна, в його серці поселилася тривога за майбутнє музею. Протягом десятків років до Києво-Печерського музейного містечка звозилися унікальні експонати, нетлінні шедеври стародавнього ремесла та мистецтва. Тепер їх треба вберегти від фашистів.

Дивна річ, ще місяць тому по дорозі на роботу він мріяв, щоб хоч зранку попрацювати якусь годину-другу, побути на самоті. Але мрія лишалася недосяжною, і Бондар лиш розпачливо розводив руками: нічого не вдієш. Справді, двері кабінету не зачинялися — до директора заходили, втискувалися, вривалися. Хто по що — по пораду, допомогу, підтримку. То було раніше. Які ж усі ті клопоти далекі й примарні…

Останніми днями його запевняли, що Червона Армія от-от зламає хребта Гітлеру та його ордам, що не варто впадати у відчай, що… І так хотілося вірити, але на денці душі бринів сумнів: такі настрої зараз недоречні, а може, й шкідливі. Могутній і смертельно небезпечний чорний смерч сунув із заходу. Так швидко фашистів не здолати. Йде війна не на життя, а на смерть.

Іван Васильович ще вчора телефонував до республіканського управління музеями і просив поради й допомоги: час подумати про те, коли і як згортати експозиції історичного музею. Що не кажи, а ворог уже біля Києва…

Як і раніш, йому відповідали непевно, із незрозумілими натяками, від чого на душі ставало ще неспокійніше. На прощання сказали: мовляв, питання треба вивчити, узгодити, і порекомендували зв’язатися наступного дня.

І він зв’язувався протягом десяти днів…

Скоса поглядаючи на телефонний апарат, Бондар несміливо простягнув руку. Нарешті зняв трубку і на тому кінці дроту почув холоднувато-колючий голос:

— Слух-хаю!

— Це Бондар… Директор історичного…

— Упізнаю. Що там у вас скоїлося? Слухаю!

— Все те ж питання… Час евакуювати експонати музею.

— А-а… Знов за своє…

— За державне…

— От що, товаришу Бондар, не панікуйте! Нам не надійшло ніяких вказівок, команд, а ви — поперед батька в пекло. Знаєте, що може бути за такий настрій?! Не забувайте, час воєнний!

— Не забуваю, тому й наполягаю…

— Попереджую: без нашого дозволу — ні кроку! Зараз поранених, дітей, жінок нічим вивозити. А ви ґвалт зчиняєте: експонати, експонати-и… Встигнете зі своїми експонатами, в останній момент…

— Як?.. — перервав його Бондар. — Та в музеї шістсот тисяч експонатів! А серед них — унікальні! Чуєте, уні-ка-льні! Скіфські золоті вироби, платина, срібні монети, роботи руських майстрів… Їм немає ціни. Вони — неоціненні реліквії нашого народу. Їх треба врятувати!

— Не розжовуйте, знаю не гірше вас…

— Знати — мало! Щодня співробітники музею йдуть на фронт. Зосталося всього кілька чоловік. Невдовзі й мені…

— Тоді й поговоримо. А поки що дивіться пильно, бережіть, як зіницю ока!

Бондар пошкодував, що не сказав: вчора був у військкоматі. Молодий офіцер уважно вдивлявся в документи, кілька разів зиркнув з-під чорних брів на нього і запитав: “Де працюєте?” — “В історичному музеї”. — “Посада?” — “Директор”. — “Прийдіть через три дні. Вашу категорію поки що не чіпаємо”.

Бондар не став сперечатися, як ті, кому з тих чи тих причин відмовляли. Він мовчки зачинив двері й подумки подякував долі, що офіцер не зажадав жодних додаткових документів і не послав на медичну комісію. Над усе боявся він прискіпливого обстеження лікарів.

Іван Васильович потерпав. Два роки тому він раптово занедужав. Виявилося — захворювання нирок, діагноз важкий. Лікарі наполягали: необхідне хірургічне втручання. Тоді й вирізали йому одну нирку. Довелося перейти на дієтичне харчування.

За роздумами він не почув, як до кабінету зайшов хранитель старожитностей музею. Давно помітив директор: цей чоловік ніколи не дивиться у вічі співрозмовникові, а лише зиркає на всі боки і мимрить щось собі під носа. Може, такої вдачі людина? А може, затаїв образу? Підстави для цього нібито були. Подейкували: хранитель старожитностей нечистий на руку, за ним водиться давній гріх. Кілька років тому загадково невідь-куди зник музейний експонат — бронзова чаша роботи відомого російського майстра XVII століття. Була — і не стало. Нібито хранитель зняв її з експозиції для розширеного опису і не повернув назад. А невдовзі хтось із працівників музею чув, що хранитель пропонував чашу колекціонеру. Однак прямих доказів не було. Чомусь документально не підтверджено, що експонат передано хранителю, тобто сліди зникли. Коли ж йому висунули претензії, то відповідь була категорична: “Звинувачення на мою адресу абсолютно безпідставні й образливі. Злісний наклеп…”

І ця замкнутість, відлюдькуватість, і уникання гострих розмов, суперечок, які стосуються чисто виробничих проблем, насторожували Бондаря; Але до кінця вивчити хранителя не мав часу-на посаді директора Іван Васильович пропрацював трохи більше року…

— Іване Васильовичу, добрий день…

Бондар підвів стомлені очі:

— Слухаю.

— Я власне… в мене… Хочу сказати, що нас лишилося четверо — ви, я, Сенченко і заввідділом зброї… Та ще вартовий.

— Виходить, не четверо, а п’ятеро, — невдоволено поправив Бондар. — Тож слухаю уважно.

— Я… Та-ак, засвідчити, що на роботі…

— Гаразд. Дякую.

— То що мені накажете?..

— Як завжди, — холодно відказав Бондар. — Музей працює, ніяких змін не передбачається…

З території Києво-Печерської лаври долинали команди військових, брязкіт зброї, іржання коней. Останніми днями нальоти фашистських круків на місто стали регулярними, як за розкладом, — вранці і ввечері в один і той же час. Судячи з усього, командування вермахту намагалося будь-що перешкодити ґрунтовній підготовці частин Червоної Армії та робітничих батальйонів до оборони столиці Радянської України.

І зенітники поспішно встановлювали гармати навіть тут, на лаврській території. Від Успенського собору долинав гамір — молоді бійці, безвусі, певне, вчорашні десятикласники, вчилися заряджати, наводити зенітки на ціль. Бо будь-якої хвилини в небі могли з’явитися хрестаті хижаки.

І йому хотілося вірити, що київський рубіж стане останнім для окупантів. Але ж зведення з фронтів поки що тривожні: важке становище склалося на всіх напрямах, а надто на західному, ворог рветься до серця Батьківщини — Москви.

Нарешті Бондар добився свого: у військкоматі офіцер помахав над документами ручкою і, на мить завагавшись, написав: “До діючої”. Та ще поставив дату відправлення і навскіс черконув свій нерозбірливий підпис.

Отже, сьомого липня, сьогодні — четверте. Куди заведе його доля, Бондар не відав. Його повідомили: збір у Броварах, а звідти, очевидно, перекинуть сформований підрозділ туди, де зараз важко, де виснажливі бої, де вкрай необхідно утримати стратегічно важливий район.

Сьогодні він, директор музею, втиснутий у суворі часові рамки, мусить зняти з себе відповідальність за збереження експонатів. Покинути цінні історичні пам’ятки напризволяще, віддати їх у руки фашистів — злочин, який нічим і ніколи не спокутувати.

І ця думка підхльостувала: треба діяти, негайно діяти. Зосталося всього два дні.

Ще раз, вкотре вже, зателефонував “нагору”. Як і напередодні, начальник витримував свою позицію:

— Кажу вам: до нас не надійшло ніяких вказівок.

— То, може, їх уже й не буде? Не до того. Давайте на себе візьмемо, — розпачливо благав Бондар, сподіваючись на кращий вихід. — Через два дні мені на фронт.

— Я-а-а? На себе? Ніколи! Ви, товаришу директор, зариваєтесь.

— Та ви ж…

— Що-о, що-о? — шаленів начальник. — Дотягли — розхльобуйте! На себе беріть усю вину. А мене, прошу, не втягуйте, не вийде! І як собі хочете: золото мусить бути збережене. До грама-а!

Телефонна розмова — не документ. З такою ж певністю начальник заперечить: вигадка чистої води. Більше того, звинуватить його, Бондаря, в непорядності, а то й бездіяльності. Після цих телефонних розмов від нього всього чекати можна.

Бондар нарешті усвідомив: відповідальності за музейні експонати йому з себе не зняти. Відгримить війна, вгамується лихоліття; тоді запитають у нього: “А де коштовності? Ти, Бондар, був директором і мав будь-що подбати про них, врятувати”.

“Золото, коштовності треба зібрати докупи”, — промайнула думка. Він іще не знав, чому про це подумав — план лише народжувався…

Зайшов до відділу старожитностей і почав з порога:

— Треба відправляти золото, особливо цінні експонати. У вас три кілограми.

— Такі коштовності — і на кілограми? — від несподіванки хранитель аж підвівся.

— Доводиться, — відрізав директор і тим самим відбив у хранителя бажання сперечатися. — Візьміть розписку.

У своєму кабінеті Бондар оформив документи, за якими мав право вилучити з усіх відділів експонати із золота. І щоб вагоміше звучали його аргументи, додав:

— Є вказівка згори!

Звідки згори і якого характеру та вказівка — не уточнював.

Співробітники музею читали розписки і мовчали. Вони не поспішали висловити свою думку. З одного боку, директор вимагає, з іншого — експонати із золота, коштовності, монети різних часів, зібрані в музеї, перебували на особливому обліку.

— Йдіть-но, Іване Якимовичу, до відділу, приготуйте експонати. — Бондар розгорнув рогожовий лантух, зумисне прихоплений із собою: будь-які розмови зайві — промовляв його вигляд…

У своєму кабінеті обережно висипав на стіл зібрані експонати: сайгаки, браслети, намиста, каблучки, діадеми, колти, сліпучо-яскраві вази, сотні монет. Бондарю здалося, що світло дня раптом сконденсувалось у золоті. Дивина! Знав, що в музеї багато унікальних виробів видатних ювелірів різних епох і держав — Візантії, Древнього Риму, Київської Русі. Але вперше побачив їх, зібрані тут, на столі. І видовище вражало.

Якщо це величезне багатство — в нечесні руки? І Бондар боязко оглянувся, ніби хтось нишком підкрадався, щоб заволодіти коштовностями. Для певності підійшов до дверей— вони були на замку — і на всякий випадок смикнув за ручку.

Задумавши врятувати коштовності, Бондар вирішив діяти сам. Ситуація, справді, не проста, і тому треба тримати в таємниці свій задум.

Іван Васильович глянув на годинник — за чверть десята. Щоранку о десятій з лаври від’їжджає вантажівка з двома бійцями в кузові і офіцером у кабіні. А коли попроситися до них? В обличчя його знають. Врешті можна й сказати, хто він такий. Дозволять під’їхати до центру міста.

Діставши з нижньої шухляди стола брезентову, як рукав сорочки, торбину із металевими планками вгорі (в ній до музею привозили старовинні монети), обережно поклав туди коштовності. Потім на спід рогожового лантуха насипав трохи картоплі, зумисне прихопленої з дому, і вмостив брезентову торбину. Тепер його важко вирізнити з-поміж біженців, яких у Києві в ці дні особливо завізно.

Зачиняючи за собою вхідні двері музею, про себе вдоволено відзначив: у коридорі його ніхто не бачив. Значить, уник. не небажаних розмов. Коли треба, відповість: приїхали представники влади й забрали коштовності для евакуації на схід.

До вантажівки Іван Васильович дійшов непомітно. Зенітники вже сиділи в кузові.

— До міста хочете? — білозубо усміхнувся молодий боєць.

— Вгадали, — пожвавішав Бондар, — хоч би до Кловського спуску.

— До Кловського… Давайте свою картоплю і запитайте в лейтенанта — він у нас старший.

— Ні-ні, — злякано позирив на зенітників. — Не турбуйтесь, я…

Тієї ж миті дверцята кабіни відчинились і на підніжку однією ногою став лейтенант.

— Ви там угамуйтеся! — гукнув весело. І до Бондаря: — Сідайте швидше, запізнюємось.


Від Кловського спуску до банку — кілометра півтора, але той шлях видався Іванові Васильовичу чи не найдовшим і найважчим, який йому доводилося долати в житті. Закинувши за плечі лантух, відчув: з такою ношею далеко не дійдеш. Справді-бо, тільки золотих експонатів понад півпуда!

Він розумів: то не вага тисне, а величезна відповідальність. Час зараз непевний, тривожний. Бондар намагався не оглядатися, ступав по бруківці, а йому здавалося, що тупцяє на одному місці. Ноги підломлювались, дерев’яніли. Він раз по раз витирав лівою долонею піт з чола, надсадно дихав.

Коли зайшов до порожньої зали банку, то полегшено зітхнув і обережно звалив з плеча лантух, поставив на лаву. Тут було незвично тихо, навіть чути, як у шибку б’ється муха. Аж дивно: до війни в банку весь день вирував людський потік. Нічого, прикинув, це добре, що сьогодні безлюддя. Дістався без пригод, тепер здам коштовності — і квит. Радісна усмішка осяяла його обличчя.

Сторожко, ніби боявся сполохати тишу, підступив до віконця з написом угорі: “Керуючий”. Легенько постукав у шибочку, запнуту червоною фіранкою. Ніхто не відповів, і Бондар постукав ще раз. Почулося човгання по підлозі, і за кілька секунд віконце прочинилося. Іван Васильович упізнав знайомого працівника байку — кругловидого, з темними кругами під очима, очевидно, від безсоння, дідка у форменому кашкеті з жовтою облямівкою.

— Іване Васильовичу? Скільки ж то вас не бачив? Гай-гай… Чим можу зарадити?

Лагідний, приємний тон додав Бондарю духу:

— Та-а не вгадаєте, з чим до вас завітав.

— Звісно, не вгадаю. Скажете.

І хоч у залі — жодної душі, Іван Васильович для певності оглянувся.

— Золото приніс, — прошепотів до керуючого.

— Що? Що таке? Яке золото?..

— Не лякайтесь, не лякайтесь, — скоромовкою випалив Бондар. — З музею золото, експонати, коштовності. Хочу здати до банку. Це ж така цінність — страх бере.

— Куди здати? — не міг уторопати керуючий. Коли збагнув, скрушно похитав головою: — Спізнились. Де ви були раніше, три дні тому…

— Пізно?.. А нас усе стримували, чекайте, чекайте, немає ніяких вказівок, не згортайте експозиції. От і маєш… Що ж тепер?

— Не знаю, що вам порадити. Радий допомогти, але все банківське золото позавчора відправлено спеціальним поїздом.

— Відправлено… — Бондар онімів, гаряча хвиля вдарила в скроні. Трохи оговтавшись, ледве вимовив: — Своє відправили, а наше візьміть. Прошу вас. Видайте мені на руки документ.

— Іване Васильовичу, опам’ятайтесь, про що ви говорите, — керуючий здивовано дивився на директора музею. — Порадьте, як це зробити? Хочете загубити мене й себе? З банку навіть охорону зняли. Одного мене лишили, так, для форми, для годиться, державна ж установа.

Тільки тепер Бондар почав усвідомлювати, що з ним не жартують і умовляти керуючого не треба, зайва робота. Знято охорону, значить, усе, старий не має права прийняти коштовності. Холодний дріж пробіг по спині, він аж здригнувся.

— Невже? — невідь-чому сказав. — А що ж мені робити? Півпуда таких експонатів. Півпуда золота… Розумієте?..

— Розумію, Іване Васильовичу. — Керуючий теж розгубився, важко сів на стілець, потупив погляд. — Чим же вам?.. Зачекайте, не все втрачено, — і радісно вигукнув: — Пригадав! На Подолі експонатами інститутів Академії наук завантажується баржа. — Він пальцем таємниче поманив Бондаря до дверей: — йдіть-но сюди, через чорний хід, непомітно! І дворами — до дніпровської пристані. Може, пощастить.

“Може, пощастить, може, пощастить”, — билася тривожна думка. До майдану 3-го Інтернаціоналу (нині площа Ленінського комсомолу) Бондар дійшов швидко. Колишнім Олександрівським узвозом спустився на Поділ. Вся дніпровська пристань вирувала: на причалах людей — не протовпитися. Поранені бійці, жінки з дітьми юрмилися на пристані, чекаючи на евакуацію.

Бондар нарешті проштовхався-таки до спецпричалу, де стояла баржа, призначена для вивезення матеріальної бази Академії наук. Вантажники знімали з полуторки громіздкі ящики і, згинаючись від ваги, заносили їх на судно.

Серед тих, хто керував завантаженням, Бондар безпомильно розпізнав старшого — худорлявого чоловіка в шкірянці з польовою сумкою через плече. Вантажники назвали його прізвище — Черняк.

— Куди ви? — перепинив він Бондаря. — Пасажирів не беремо. У нас вантаж.

— А я не пасажир. Маю вантаж.

— Який?

— Важливий, — подумки Бондар шукав дохідливі й зрозумілі слова, аби переконати начальника евакуації. — Золото історичного музею. Прошу, прийміть.

— Золото — і баржею, по річці? — зиркнув той спідлоба.

— Прошу вас. — Іван Васильович намагався триматися спокійно, але голос у нього тремтів. — Спецпоїзд відбув, а ми…

— Ви з глузду з’їхали! — сердито кинув Черняк. — На спецпоїзді була охорона, а на баржі — нікого. Чуєте? Ніякої! Хто ж охоронятиме золото? Я?.. Моя голова мені ще потрібна, а за ваші коштовності — голову з пліч. — Начальник евакуації ребром долоні провів по горлу. І вже стриманіше: — Не вмовляйте, нічого не вийде.

Ошелешений такою відвертою відповіддю, Бондар розпачливо дивився на Черняка, дрібно переступаючи з ноги на ногу. Лантух з плечей не знімав. Погляд у нього був такий благальний, що Черняк, не витримавши, сказав:

— Золото з вами?

— А де ж…

Те, що Черняк діє згідно з інструкцією. Бондар розумів. Трапиться щось — і…

— Післязавтра мені на фронт…

Чорні густі брови звелися на переніссі, Черняк дивився на Бондаря, мовби вивчаючи його, нарешті співчутливо перепитав:

— Кажете, післязавтра? — Затим, наче вистрелив: — Носите такі цінності по місту? Ризикуєте! Це злочин!

— Виходу в мене іншого немає.

— Але й самому — не діло. Прикра випадковість, і ніякого сліду, ще й вас звинуватять. От що, директоре! йдіть за мною, переодягніться у військову форму, а золото перекладіть до валізи. Так буде безпечніше. — Він насупився: — Неодмінно зверніться до відповідних організацій, не може бути, щоб усе евакуювали.

Обидва розуміли, яке значення вкладається у слово “все”. Уважно слухаючи Черняка, Бондар трохи заспокоївся. “Може, закопати? Надійно закопати?” — промайнула рятівна думка.

Надійно закопати в землю…

Іван Васильович детально обмірковував цей варіант. І весь час його брав сумнів: а чи рятівний він? Закопати — не складно. Але що буде, коли він не повернеться з фронту? Навіки зостанеться там, на полі бою? Війна є війна, ніхто не гарантований від кулі. Може статися, що ті скарби ніхто ніколи не знайде.

Та найбільш турбувало: фашисти, вдершись до Києва, шукатимуть багатства історичного музею, і шукатимуть професіонально, як робили це по всій Європі. Досить їм тільки пронюхати, що скарби не вивезено…

Пригнічений, сидів Бондар у своєму кабінеті і вперше шкодував, що всі ці дні діяв сам. Важкої години людина горнеться до людини, шукаючи підтримки, поради, захисту. А він — один. От і маєш. Правда, до останнього сподівався, що вдасться все залагодити і з чистою совістю піти на фронт.

Звісно, за будь-яких обставин треба діяти законним шляхом. І єдино правильний — здати коштовності державі. Так велить совість.

А що як?.. Баржа вантажитиметься й завтра, лише ввечері відійде до Дніпропетровська. Запакувати кілька ящиків музейними експонатами, а до них покласти золоті? Зрозуміло, попередньо домовитися з керівництвом Академії наук, тобто діяти офіційно. При цьому про золото змовчати, а послатися на те, що не встигли вчасно відправити деякі експонати…

Іншого шляху у цей критичний момент Бондар не бачив.

Незабаром у кабінеті директора зібралися всі працівники, які ще не встигли піти на фронт. Незвичну і коротку нараду Бондар розпочав без вступу:

— Завтра мусимо відіслати частину музейних експонатів. — Він зумисне не послався ні на чиї розпорядження. Говорити ж неправду не хотілося. — Заперечень, гадаю, не буде. Наш обов’язок — врятувати якомога більше неоціненних надбань народу. Прошу Лишитися Олександра Петровича Сенченка. Решта вільні.

Сенченкові Бондар довіряв, як собі.

Бондар познайомився з Сенченком кілька років тому. Якраз тоді створювали музей українського мистецтва. Іванові Васильовичу доручили зібрати експозицію “Історія України XVII–XX століть”. А невдовзі до новоствореного музею прийшов працювати Олександр Петрович — середнього зросту, неговіркий. Перше враження — людина некомунікабельна, замкнута. Однак поступово він зарекомендував себе як здібний, вольовий і наполегливий організатор.

Коли Бондаря призначили в 1940 році директором історичного музею, він запросив до себе Сенченка. Невдовзі комуністи обрали того секретарем партійної організації.

Ні, він Бондар, не помилився, коли вирішив нарешті поділитися з Олександром Петровичем своїми клопотами.

— Треба про дещо поговорити, час назрів.

— Удвох? — неабияк подивувався Сенченко.

— Удвох, Олександре Петровичу, тільки вдвох, — зітхнув. — Не дивуйтесь, що не запросив інших. Справа надто серйозна…

З десятьма ящиками, призначеними для перевезення музейних експонатів, вони впоралися за дві години. Бондар загортав у папір експонати із кераміки й дерева, а Сенченко ретельно забивав ящики. Лише зрідка перекидалися словом-другим. Нарешті Бондар сказав:

— Що ж, Олександре Петровичу, дійшла черга до золота.

— Повірте, рука не піднімається вкладати в ящик. А коли цей вантаж десь загубиться на дорогах війни?

— А хіба я про це не думаю? Теж боюсь. Але ж іншого виходу в нас немає. — Іван Васильович тримав у руках велику золоту діадему: скіфська цариця, сидячи в кріслі й приязно усміхаючись, пригощає вином свого дорогого гостя. — Тільки погляньте, яка краса! — Він навмисне намагався перевести мову в інше русло. — Чи не найбільша цінність нашої колекції. Подумати тільки! В п’ятому столітті до нашої ери майстри-торевти вже володіли такою витонченою технікою карбування. А ось ця оригінальна пластинка із зображенням крилатого лева знайдена під час розкопок скіфського кургану Перепетиха. Тарас Григорович Шевченко, довідавшись про багатющі історичні знахідки неподалік від Києва, приїхав туди, щоб їх замалювати. Для нас тепер усе це історія…

Для фахівця то були прописні істини, своєрідна азбука. Та говорив Бондар так, ніби повідомляв Сенченкові досі незнане, якусь нову інформацію. Іншого разу ця розмова могла б видатися йому образливою: мовляв, нащо розповідати про те, що знає кожен студент-історик. Та сьогодні Сенченко із задоволенням слухав директора.

— А візьміть давньоруських золотарів. Вони володіли і фігурним литвом, і черню, куванням при виготовленні посуду, і гравіруванням. — Бондар по-юнацьки запалювався. — Цілі школи! Івана Равича, Давида Золотаря, Федора Левицького, Єремея Белецького! А золоті речі Мезинської і Кирилівської стоянок?!.

Бондар і Сенченко ніби переконували себе: вони мають право на те, що зараз вчинять. Золоті вази, діадеми, браслети, пояси, ікони, прикрашені рубінами, діамантами, сапфірами, медалі, монети мають колосальну історичну, загальнолюдську цінність, і їх будь-що треба врятувати.

На дно одинадцятого ящика поклали дерев’яні експонати, на них — брезентовий мішок із золотими речами. Зверху його також замаскували давньою різьбою по дереву.

— Будемо сподіватися, що з академічними цінностями збережуться й наші. — Бондар білою фарбою вимальовував на останньому ящику: “Відправник-Київ. Центральний історичний музей. Музейні експонати. 1941 рік”. — Вчений секретар Академії наук дав згоду взяти на баржу наш вантаж. Завтра вранці відвеземо…

— На чому? Транспорту — зась…

— І про це я домовився. Машину пообіцяли зенітники. Ось тільки одна неузгодженість…

— Яка?

— Я не можу підходити до начальника евакуації. Все зірветься. Здогадається, що привіз золото. Ніщо тоді не зарадить.

— Покладіть цю місію, Іване Васильовичу, на мене, — сказав Сенченко.

З вантажівки Іван Васильович зіскочив кроків за двісті од спецпричалу.

— Прошу, Олександре Петровичу, той ящик — у середину.

…Начальника евакуації Сенченко знайшов у каюті. Той невдоволено буркнув:

— І скільки ви возитимете? Через годину відходимо. — Він відсьорбнув гарячий чай із склянки. — Просто замучився з вами.

— У нас небагато ящиків, одинадцять… — Олександр Петрович намагався говорити спокійно, але від хвилювання аж захрип.

Черняк мовчав. Допивши чай, підвівся з-за столика:

— Давайте! — махнув рукою, звів брови. — А звідки ви?

— З історичного музею. Нам дозволили.

— Кажете, з історичного? Це ваш директор учора приносив золото? Хех! Ну й дивак: бери на баржу — і край. Такі коштовності, голубе, тільки спеціальними поїздами.

— Золото ми здали. Встигли, — злукавив Сенченко, відводячи погляд. — А тут сякий-такий дріб’язок, колекції. — І враз прикусив язик: Черняк може відмовити, нащо завантажувати дріб’язком баржу. — Воно теж цінне.

— Я йому пояснив: стружку знімуть за самодіяльність. — Черняк говорив і одночасно набирав номер телефону: — Академія? Тут з історичного… Значить, можна?.. Так… Спасибі… -і до Сенченка: — Вантажте на баржу! Негайно!

— І довідку видасте, що прийняли експонати?

— Яку ще довідку? Ніяких документів не оформляємо. Не маємо права.

— То що ж воно…

— Ото так, голубе, так. Баржу завантажили, доставимо куди слід. Згідно з документами Академії наук здамо. І все. Не знаю, чи ваші ящики врахували… З’ясуйте самі.

Сенченко стрепенувся: виходить, здає експонати на чесне слово, на віру. Він повільно повернувся і вийшов з каюти, уявивши весь трагізм становища. Але що вдієш?!

Підрозділ, сформований у Броварах, просувався на південь. Бондар іще не встиг звикнути до військового вбрання. І галіфе, і гімнастерка були нові, неприношені і коцюбилися на ньому, наче випрана білизна на морозі. Плечі муляла згорнута шинель.

Взводом, до якого зарахували стрільцем рядового Бондаря, командував худенький лейтенант, теж, очевидно, відкликаний із запасу. Говорив він тихо, зовсім не командирським голосом. Збиваючи кирзовими чобітьми пилюку, Іван Васильович згадував недавню круговерть у Києві, нальоти на місто німецьких бомбардувальників, зенітників, які цілили з гармат у хрестатих круків, що шугали над самими куполами лаврських соборів. А тепер він іде на війну й незабаром прийме перший бій.

Частину розгорнули за селом Степанцями. Командування використало особливості місцевості (попереду в’юнилася річечка, за виярком, праворуч, розкинулося грузьке болото) і наказало зайняти оборону. Свій окоп Бондар викопав швидко, замаскувавши його дерном, і заходився рити вузьку, тільки протиснутись, траншею, щоб з’єднатись ходом із сусідніми окопами. Працював він з таким завзяттям, що навіть не підводив голови.

Коли полуденне сонце вже повільно спадало донизу і спекота трохи відлягла, з лівого флангу хтось ніби хльоснув батогом: “По-ві-тря-а!” Сотні поглядів зметнулися в небо — з-за виярка накочувалася лава літаків, схожих на повільних важкокрилих шулік, що хижо зиркають на землю в пошуках легкої здобичі. “Ля-гай!” — пролунала нова команда, і бійці, хто де стояв, попадали. Бондар припав щокою до пахучої отави, що віддавала п’янким запахом лугу, свіжим духом землі.

Вдарив перший, потім другий вибух. А через кілька секунд ті вибухи злилися в суцільний грім, від якого двигтіло і болото, і виярок, і самі Степанці.

Вибухи вщухли так само раптово, як і почалися. Бондарю хотілося думати, що це-випадковий наліт ворожих літаків… І звідки йому було знати: з боку Сквири і Білої Церкви гітлерівські підрозділи прорвали наші передові рубежі і сунуть до Дніпра. Частина, в якій був Бондар, так і не встигла злитися з дивізією, що формувалася в Каневі.

За кілька хвилин на тому березі з’явилися чорні цятки танків. Лише тепер Бондар усвідомив: він на війні!

— До бо-ою! До бо-ою! — передавалося по ланцюгу. — Заряджай!

Клацнули затвори гвинтівок.

— Приго-ту-ва-ти-и гранати-и!

Бондар рахував танки: один, два, три, чотири… Він не сподівався, що доведеться вести бій зі сталевими потворами. Гадав: ворожі піхотинці підуть в атаку, можливо, зав’яжеться рукопашна. Хто кого. А тут — танки!..

Те гарячкове чекання стало нестерпним. Бондар зарядив гвинтівку, поклав поруч дві гранати, якомога зручніше вмостився в окопі. Танки звідси було видно, як на долоні.

І раптом з-за болота вдарили наші гармати. Снаряди вибухали недалеко від танків, що вже розгорнулися в лаву на цьому березі річечки. Артилеристи намацували цілі— нарешті одна машина спалахнула, за нею друга…

Танки, мов за командою, хижо повели своїми хоботами-гарматами і викинули клубки диму. Перед окопами й за ними здибилася земля. Від вибухів позакладало вуха. Бондар помітив, як кілька бійців підвелися на повен зріст, вискочили з окопів і поповзли навстріч танкам. І він пригинця пробіг трохи і впав у траву, поповз уперед. Потім розмахнувся і пожбурив одну гранату. Більше нічого не запам’ятав: вибухи, крики, постріли — все злилося в протяжне ревіння. Невідома сила несподівано підняла його і кинула кудись у страшну пітьму…

Листопад сорок третього нічим не нагадував глибоку осінь. Мовби струснувши з себе морок довгої ночі, прокинувшись після затяжного страхітливого сну, Київ по-весняному оживав. Обличчя людей, які пережили голод, холод, знущання, перебороли смерть — все те довгі роки накладало смуток, — світилися радістю. Рідне місто визволено! Мирне життя киян повільно, але владно входило в звичну колію.

З таким настроєм Бондар поспішав до Печерського райкому партії. Позаду лишилися місяці поневірянь у фашистському полоні, два роки підпілля у глибокому тилу ворога. Він, Бондар, не збирався все важке викреслити з життя, але з оптимізмом дивився в майбутнє.

У приймальні нікого не було, і Бондар прочинив двері кабінету першого секретаря. Біля вікна за столом сидів літній чоловік в окулярах. Він відірвав погляд від паперів:

— О! Заходьте, Іване Васильовичу! — Секретар пізнав Бондаря, хоч і минуло понад три роки. — Повернулись? Вітаю!

Секретар не спитав, де Бондар воював, як склалася його доля: життя за ці роки було таким насиченим подіями, що годі переповісти й переслухати.

— Що зробили фашисти з містом… — у відповідь скрушно похитав головою.

— Відбудуємо. Найстрашніше — позаду. Народ витримав!

— Звісно, відбудуємо. От і я до вас. Музей треба відновлювати.

— Підтримую, Іване Васильовичу. Час уже. Робота музею— дух людей. Не хлібом єдиним…

За півгодини Іван Васильович виходив з кабінету з тимчасовим посвідченням, підписаним першим секретарем Павленком: “Тов. Бондар І. В. уповноважений партії по відновленню Центрального історичного музею в Києві”.

У приміщенні музею віяло пусткою, пахло цвіллю, крізь вибиті шибки вривався вітер. Не вірилося, що тут до війни люди милувалися унікальними реліквіями історії. Лише в підвалі насипом лежали експонати, які не встигли вивезти вороги. Щеміло серце, хотілося кричати на повен голос, кликати на допомогу. Та кого? Іван Васильович витяг з кишені аркуш паперу і недогризком хімічного олівця вивів: “Усіх працівників історичного музею прошу вийти на роботу. Виконуючий обов’язки директора Бондар. 11 листопада 1943 року”.

Він поки що не знав, до кого звертатися. Війна ще триває. Фронт посувається на захід, і багато працівників музею б’ють ворога. Якщо ніхто й не вийде, думав, працюватиму сам.

Та він помилився: доля історичного музею турбувала не лише його. Яка ж радість охопила його невдовзі, коли наступного дня до музею прийшли шість чоловік, переважно пенсійного віку.

Бондар розумів: не треба виголошувати гучні промови, закликати до роботи згорьованих людей. Тому-то лагідно сказав:

— Спасибі! Щасливішої миті в своєму житті не пам’ятаю. Вірю, що ми відродимо славу музею, повернемо народові скарби.

Терпкий клубок підкотився до горла: згадавши про скарби, він знав, що ніякі слова справі не зарадять. Непокоїла думка: де знаходяться багатющі надбання людства? За два роки війни могло статися що завгодно.

Нарком освіти УРСР Павло Григорович Тичина, вислухавши Бондаря, як завжди тихо й спокійно мовив:

— Вірю вам, Іване Васильовичу, що саме так усе й було. Як і хочу вірити: музейні коштовності не загубилися, їх не захопили фашисти. Але однієї віри тут замало. Отож раджу звернутися до відповідних організацій і установ, куди могли потрапити експонати. Шукати треба. Це наш святий обов’язок перед народом, державою. Хоч і розумію, яка це складна робота.

Павло Григорович подав Бондарю постійне посвідчення директора історичного музею і тим самим мовби запевнив: працюйте спокійно і не втрачайте надій.

— Не буду пояснювати, як важливо для всіх повернути коштовності — душу народу, його помисли, прагнення до світлого й чистого.


Іван Васильович вдячно дивився на наркома: його підтримка багато означає, передусім вселяє впевненість…

Минали місяці — тривожні і неспокійні. Бондар посилав запити, але відповіді з різних міст країни були невтішні: “Музейних експонатів немає, нічим не можемо допомогти…”

Вагання і сумніви не давали спокою, він не знаходив собі місця. Час, завжди чудовий лікар у таких ситуаціях, тепер не втішав. Від настирливих пошуків — ніяких наслідків, а відтак зароджувалося недовір’я, підозра. Помічав на собі запитальні погляди деяких своїх співробітників. А до Наркомату освіти почали надходити листи з нагадуваннями.

Навесні 1944-го в історичний музей прийшов новий директор. Бондаря перевели заступником по науковій частині…

Візит ревізора Наркомату фінансів не здивував Івана Васильовича. Стурбувало інше — тон і спрямування розмови, яку той розпочав:

— До війни ви, товаришу Бондар, були директором історичного музею. Отже, відповідали за збереження експонатів.

— Авжеж.

— Що ви зробили перед самою окупацією фашистами Києва?

— Значну частину експонатів, і серед них найцінніші, відправив у тил.

— Саме це мене й цікавить. Ми, ревізори, — наголосив, — визнаємо лише документи. Офіційні! Ви їх маєте?

— Прошу, вислухайте…

— Тільки не треба емоцій. Повторюю, мені потрібні документи або ж саме золото, скарби.

— Хто б мені їх видав тієї лихої години?

— Той, хто прийняв від вас експонати, — карбував кожне слово ревізор.

— За відправлення майна Академії наук відповідав Черняк. Йому ми здали одинадцять ящиків. В одному з них золоті експонати.

— А хто здавав?

— Сенченко Олександр Петрович, секретар партійної організації музею.

— Він може підтвердити?

“Схоже на допит”, — подумав і по паузі відповів:

— На жаль, ні… Олександр Петрович не повернувся з війни, пропав безвісти, — голос Бондаря від напруги і хвилювання тремтів.

І в ту ж мить у двері постукали. Іван Васильович подивився на ревізора і тихо вимовив:

— Прошу, заходьте…

— Вам лист з Москви. — Співробітниця музею поклала конверт на стіл і вийшла.

Іншого разу Бондар відклав би цього листа, але зараз не втримався, розрізав конверт, витяг аркуш паперу. Від хвилювання літери стрибали перед очима: “На ваш запиг повідомляємо: експонати Центрального історичного музею перебувають в Уфі”.

Слідчому було над чим сушити голову. На столі в нього незвичайний матеріал: як свідчать ревізори Наркомату фінансів, деякі золоті експонати історичного музею втратили у вазі. Не вистачає тридцяти грамів. Ситуація ускладнюється тим, що з часу відправлення золотих виробів на схід минуло понад три роки. Тому-то він ще й ще вчитувався в матеріали, аналізував акти перевірки ревізорів, зіставляв їх з документами, вкладеними в ящик разом з коштовностями. Факти були незаперечні: бракує тридцяти грамів. І вина за це повністю лягає на колишнього директора історичного музею, який відправляв експонати на схід.

За свою багаторічну практику слідчий звик керуватися лиш конкретними фактами, доказами, документами. Того вимагала його професія. Однак у даному випадку інтуїція підказувала: не слід поспішати з категоричними висновками. На це наштовхували його і розмови з Бондарем. Надто різняться документи, які є в нього, і свідчення самого директора. З тону розповіді вчувалося, що Бондар зовсім не такий, яким дехто його малює. Справді, жодного разу не скомпрометував себе до війни, коли обіймав різні посади — від рядового співробітника до директора музею. Вихідець із простої сім’ї. Та й коли нависла загроза фашистської окупації, зумів врятувати скарби у надзвичайно складній ситуації. Показав приклад стійкості, мужності, вірності Батьківщині. Вирвався з полону, був підпільником на Київщині, відновив музей…

І раптом — тридцять грамів… Півпуда і тридцять грамів.

Бондар не знаходив собі місця: “Не збагну, що сталося… розберіться в усьому, прошу… Справа моєї честі, зрозумійте…”

То був голос совісті, і слідчий розумів: треба розставити всі крапки якомога швидше. Кожен день, кожна година — нестерпні муки для Бондаря, і невідомо, чим усе може скінчитися для нього, коли довкола густішають хмари недовір’я.

І слідчий не зволікав. Порадився з археологами. Був переконаний: таємниця “схуднення” золота приховується в самому… золоті. І незабаром авторитетні фахівці підтвердили його припущення: під час транспортування залишки землі, які прилипли до експонатів, відпали. Тридцять грамів землі…

Слідчий увійшов до музею, спроквола прочинив двері кімнати, в якій працював Іван Васильович. Хвилювався, як ніколи:

— Добрий день, — привітався.

Бондар хрипко відповів:

— Добрий… Якщо добрий…

Слідчому хотілося багато сказати в цю мить, розповісти про всі свої сумніви і вагання, проте він тільки поклав на стіл перед Бондарем аркуш паперу і м’яко промовив:

— Вибачте, Іване Васильовичу, за всю цю тяганину… Ось акт експертизи.

Володимир Глушко ВІН ТЕЖ ХОТІВ ЖИТИ Повість

Хрипкий голос із динаміка гучномовного зв’язку лунко; розлягався в приміщеннях підземної ракетної бази Лоурі. Заціпенілі люди у пускових шахтах, тунелях сполучення, на пунктах керування запуском ракет, у бункерах особового складу напружено слухали: говорив оперативний черговий:

— …Троглодити! Це я, Кеннан. Я звертаюсь до вас востаннє. І кажу вам: будьте ви всі прокляті! Тому що всі ви — вбивці! І ти, Брайлі, і ти, Фрікер, і ти, Ліндберг… Ви нічого не знаєте про наше чортове підземелля і, що найстрашніше, нічого не хочете знати. Ви кроти, сліпі, обмежені кроти. Я зневажаю і проклинаю вас усіх! Прощавайте!

Різкий звук пострілу примусив усіх здригнутись…

По бетонній дорозі, що серпантином звивається між гір, мчить відкритий джип. У машині двоє: за кермом капітан, поруч з ним — лейтенант, Едвард Макклорі. Капітан, час від часу гигочучи і жестикулюючи, дає новачкові “увідну”:

— З нашим шефом служити буде не нудно. Генерал і Хіггінс — найунікальніший тип. Доісторичний. Допотопний. Такого немає в жодній армії світу. Можеш мені не вірити, але його зовсім випадково викопали із землі сапери, коли рили котловани під пускові шахти. Ясна річ, сапери в антропології — слабаки. Ледве розібралися, що перед ними не мавпа, а прадід Адама. І вирішили передати його останки в музей. Як вічну пам’ять про наших далеких первісних предків. Однак Хіггінс раптом відігрівся, ожив і зробив успішну військову кар’єру. Зрештою його висунули в командири підземної ракетної бази. Недаремно, звичайно. Що не кажи, троглодити мають досвід печерного життя, а це в наших шахтах ой як необхідне. В усякому разі, хлопче, якщо підземний гарнізон Лоурі вціліє в своїх бункерах після ядерної війни, то його очолить суб’єкт, що чудово володіє довбнею.

Доїхавши до пункта управління бази — величезної куполоподібної споруди, капітан підморгнув на прощання і повернув назад.

У кабінеті генерала явно не вистачало світла. Тільки настільна лампа вихоплювала невелике коло на його письмовому столі. В її слабому світлі Хіггінс, не кваплячись, перегортав особову справу Едварда Макклорі.

Едвард сидів навпроти Хіггінса у м’якому обертовому кріслі і, користуючись паузою, вивчав зовнішність свого майбутнього шефа.

Обличчя генерала скидалося на гравюру, на яку художник не пошкодував штрихів: сила-силенна зморщок свідчила про досить похилий вік, а землисто-сірий колір шкіри — про те, що шеф справді все життя провів під землею.

Хіггінс перегорнув останню сторінку і холодно глянув на Едварда.

— Ви цивільна людина, Макклорі, — мовив після тривалої паузи. — Достеменно цивільна. Школа. Університет. Працювали. Правда, небагато. Воліли більше подорожувати. Одне слово-інтелігенція. Отже, що вас, містер інтелігент, змусило присвятити себе армійській службі?

— Обставини особистого характеру, сер.

— Привабила військова романтика?

— На жаль, мені не шістнадцять.

— Тоді що ж?

— Містер Безробіття, сер.

— Гм… Ну, особисто мене цей містер не цікавить. Мені важливо, щоб ви не були слиньком.

— Мені не зовсім зрозуміле ваше побажання.

— Ще раз повторюю: мені дуже важливо, щоб ви не виявилися слиньком! Ясно?

— Поясніть, будь ласка, детальніше.

— Із задоволенням.

Хіггінс натиснув на одну з кнопок на столі. Десь унизу тихо зашелестів мотор. Важкі портьєри, що закривали стіну праворуч від генерала, розсунулися в обидва боки. За ними висіла величезна схема. Вона світилася на стіні, як кіноекран.

— Це Лоурі. — Хіггінс, не обертаючись, показав великим пальцем на схему. — Тут базуються вісімнадцять міжконтинентальних ракет типу “Титан”. Їх цілком досить, аби перетворити на кладовище цілий континент. Але поки що вони перебувають в екзотичних “гніздах великих птахів”: так називають підземні шахти журналісти. Ваші колеги, містер інтелігент. Вас направляють на шахту номер три. На посаду офіцера наведення. На місце нині покійного лейтенанта Кеннана. Не дуже давно ваш попередник з дурного розуму застрелився. Тому я й попереджаю вас — тут не Діснейленд. Тут підземна ракетна база стратегічного призначення. Тепер вам зрозуміло моє побажання?

— Цілком.

Хіггінс спідлоба недовірливо зиркнув на Едварда і раптом різко нахилився над столом. Він буквально ліг на нього грудьми і втупився в Едварда знизу вгору, просто в очі.

— Сумніваюся. Ви, містер інтелігент, очевидно, гадаєте, що ми заховали ракети під землю з естетичних міркувань. Або від негоди, щоб вони не застудилися. — Куточок генеральського рота мляво піднявся: Хіггінс, мабуть, посміхався. — А чи відомо вам, містер інтелігент, що під час атомного бомбардування Хіросіми водопровідники, що працювали в тунелях міської каналізації, у клоаці, залишилися живими?

Едвард стенув плечима.

— Не знаєте? — Генерал, задоволений собою, відкинувся на спинку крісла. — О, ця операція виявилася для нас вельми корисним експериментом. Адже форми озброєної боротьби змінилися за самою своєю суттю. Згадайте, містер інтелігент, романи із старовинного життя. У добрі давні часи противникові кидали рукавичку. В нашу епоху йому кинуть ядерну бомбу. І, ясна річ, не одну. Раніше супротивники сходилися віч-на-віч. Тепер наші цілі перебувають за тисячі миль одна від одної. І найефективніший спосіб влучити в них — підземні ракети.

— Перепрошую, сер, але цього добра вистачає не тільки у нас.

— Не заперечую. Вистачає. Але якщо людству знов доведеться починати з Адама і Єви, то хай уже краще вони будуть американцями. Для цього потрібно небагато. Зовсім небагато, містер інтелігент. Треба переконати всіх, що війна неминуча, і закопатися всією нацією. В землю, в шахти, в бункери, у сховище… В клоаки, хай йому чорт!

Хіггінс сягнув у шухляду письмового стола і, понишпоривши серед паперів і папок, видобув звідти коробку сигар. Запалив. Обличчя його, і так ледве видне у тьмяному світлі настільної лампи, зовсім розтануло в густому сигарному диму. Здавалося, Хіггінс поринув у свої думки, відгородившись від співрозмовника димовою завісою. Із сизої імли раптово долинуло:

— Тепер вам усе ясно, містер інтелігент?

— Так, сер, — збентежено відповів Едвард.

— Забирайтесь на свою шахту. Ви побачите там маленьку підземну Америку. Але будьте певні, містер інтелігент, невдовзі вся Америка вирушить у земні надра.

Сержант зовнішньої охорони шахти перевірив документи Едварда і провів його до ліфта.

— Спуститеся вниз, другі двері праворуч, — пояснив він. — Це житловий бункер офіцерського складу. Спитаєте там коменданта, він вас влаштує.

У житловому бункері було повно офіцерів. Одні лежали на койках, інші з’юрмилися навколо столу, де четверо з азартом грали в карти. Майже всі були в сорочках, без кітелів. З-за тонкої пластмасової перегородки лунала музика з “Фауста”. Низький захриплий голос підспівував Мефістофелю:

Сатана радіє там,

радіє там…

Крізь завісу тютюнового диму невиразно проступали сірий бетон стін, ліжка в два яруси, безладно розкидані на них журнали, газети, обмундирування. Едвард голосно спитав, де можна знайти коменданта бункера. З ліжка неохоче підвівся високий червоновидий товстун. На його невдоволеній фізіономії було написано: “Чого тобі, негіднику, треба? Не бачиш — відпочиваємо?!”

— Лейтенант Брайлі вас слухає, — похмуро пробасив товстун.

— Едвард Макклорі, — відрекомендувався Едвард. — Мене прислали до вас замість Кеннана.

Обличчя Брайлі спочатку видовжилося, потім розпливлося в посмішці.

— Новачок! — радісно вигукнув він, потираючи руки. — Но-о-ва-чо-о-к! — проспівав, з насолодою вслухаючись у свій голос і ніби не вірячи самому собі. — Леді і джентльмени, до мене! — заволав раптом Брайлі на весь бункер. — Новачок на місце Кеннана! Оце новина, хай йому чорт!

Едварда оточили офіцери. Він одразу заволодів загальною увагою.

— Давненько до нашого погрібця не навідувалися новачки! — вишкірив зуби Брайлі. — Без них, їй-бо, нудно! Радий, дуже радий познайомитися! Сподіваюся, ритуал бойового хрещення залишимо без змін? — Брайлі окинув офіцерів запитливим поглядом. Всі ствердно закивали головами.

— В такому разі містерові Метісону приготуватися! — наказав Брайлі.

Наперед виступив рухливий чорнявий суб’єкт з відверто нахабним поглядом. Він поправив на волохатих грудях уявну краватку-метелика, відкашлявся і миттю прибрав позу співака — виконавця старовинних романсів: голова натхненно відкинута, зухвалі очі напівзаплющені, руки схрещені на грудях.

— Леді і джентльмени, — задушевним голосом звернувся до офіцерів Брайлі. — Бойова тривога! Маестро, прошу вас.

“Маестро” несподівано голосно зойкнув. Цей протяжливий зойк віддалено нагадував виття сирени.

— Дякую. — Брайлі під оплески публіки церемонно потиснув руку Метісону. — Леді і джентльмени, прошу уваги! Оголошується хвилинна бойова готовність. Хвилина… тридцять секунд… п’ятнадцять… п’ять… дві…

Брайлі виждав паузу.

— Старт!!! — ревнув він і швидко змахнув рукою.

В бункері згасло світло. З темряви пролунали стогони і пронизливі вигуки. І раптом — гуркіт, супроводжуваний прокльонами. Одразу ввімкнули світло. На бетонній долівці в неприродних позах лежали Брайлі і ще двоє. Один з них, Метісон, стискав у руках запорошений речовий мішок. Біля стіни, струшуючи з себе пил, стояв Едвард.

— Слухайте, ви, — сказав він, відступаючи про всяк випадок до дверей. — Якщо хтось спробує ще раз накинути на мене цей…

Він не встиг договорити. Метісон, скрегочучи зубами, метнувся до нього з відверто ворожими намірами. Едвард відхилився вбік, спіймав Метісона, що за інерцією летів повз нього, за руку і миттю вивернув її тому за спину. Метісон скрикнув від болю.

— Він погано вихований, — спокійно сказав Едвард. — Надивився ковбойських фільмів, а не знає прописної істини: не копай іншому ями…

Едвард вихопив мішок із рук принишклого Метісона і незворушно насунув його тому на голову. Офіцери дружно зареготали, дивлячись, як вовтузиться Метісон, намагаючись вивільнити голову з мішка.

Брайлі через силу підвівся з підлоги, скоса подивився на кремезного Едварда. “Чи варто його зачіпати? — боязко запитав він себе. — Мабуть, не варто. Цей не здрейфить”.

Він підійшов до Едварда, приязно поклав йому на плече руку.

— Будемо вважати, що посвячення новачка Едварда з роду Макклорі у “рицарі залізобетонної підв’язки” відбулося! — урочисто оголосив Брайлі і першим потиснув йому руку. Один за одним підходили до новоспеченого “рицаря” офіцери.

— Лейтенант Ліндберг. Заправник.

— Капітан Гордон. Відповідальний за двигуни.

— Перший лейтенант Фрікер. Оператор.

— Лейтенант Олдз. Прилади.

— Лейтенант Торлоу. Пуголовок. Незрозуміло? Спец по боєголовках.

— Картленд! — Брайлі постукав кулаком у перегородку. Голос, що підвивав Мефістофелю, замовк. З-за перегородки виткнулася неголена фізіономія і невдоволено буркнула:

— Прийом.

— Пальне на заправку!

Фізіономія зникла. За хвилину замість неї на тому ж місці з’явилася лискуча хромована каністра.

— Картленд — наш електрик, — пояснив Брайлі, відкриваючи каністру. — Він же за сумісництвом експерт з промивання наших нутрощів. У його розпорядженні — спирт, призначений для електрообладнання шахти. Якби він вивернув усе, що ним випито, то у кращому разі шахти Лоурі були б затоплені. Другий всесвітній потоп теж не виключено.

Брайлі налив повну склянку, подав її Едвардові.

Лоурі — місто під землею. Пускові шахти, бетонні бункери, тунелі, павутиння трубопроводів, кабелів. Запаси їжі, води, одягу. Все заховано під землею, на поверхні тільки величезні бетонні плити та оглядові радіолокатори охорони. Тут, у світі тунелів і шахт, не відчувається ні дня, ні ночі, ні пори року, ані дощу й снігу. Тут свій мікроклімат. Сторонній звук не проходить крізь подвійні герметичні двері, крізь масивні бетонні стіни і товщу землі.

На пульті управління цілодобово чергують два офіцери. Після служби вільні від чергування військові, що мали сім’ї, статечно сідали в спеціальний автобус і від’їжджали з бази. Година їзди — і Денвер, найближче до Лоурі місто.

Проте більшість офіцерів, переважно холостяків, прогулявши платню, ставала на казенний кошт і надовго осідала в “Печері”.

“Печерою” іменувався бункер особового складу. Від підлоги до стелі — два яруси ліжок, біля вхідних дверей — стіл. Четверо азартно грають у карти. Це “перша збірна” бази з покеру — Олдз, Фрікер, Ліндберг і Гордон.

Решта схожі на збуджених привидів. Тиняючись з кутка в куток у пошуках пригод, вони збираються групами, неприродно голосно розмовляють і сміються. Кожен полишений на самого себе і розважається як може.

Єдиним вікном у світ є екран телевізора. Вранці телевізор відсувався вбік, в стіні відкривався отвір. З бетонної ніши з’являвся вівтар з магнітофоном. Урочисто звучали дзвін і слова меси, що проповідувала у володіннях сатани мир і всепрощення. Меса закінчувалася, вівтар зникав, зачинялися стулки, і телевізор знову встановлювався на місце.

На екрані хвацько скачуть і стріляють ковбої. Рекламується засіб від лупи. Миготять кадри в’єтнамської хроніки. Бомбардувальники звалюють на якесь селище цілий арсенал бомб, ракет, каністр з напалмом. Вибухи. Полум’я. Усміхнене обличчя пілота широким планом: купуйте жувальну гумку фірми…

Брайлі здебільшого перебуває в горизонтальному положенні — на ліжку, жує гумку із сонним виразом на місяцеподібному обличчі оглядає наклеєні на стіні портрети кінозірок. Над портретами написана крейдою цитата з Мопассана: “Наше життя — це ліжко. У ньому ми народжуємося, кохаємо і вмираємо”. Над головою Брайлі висить табличка, що звичайно прикрашає секретні сейфи: “Під час пожежі виносити в першу чергу”.

З-за перегородки, що розділяла “Печеру” на дві половини, постійно лунав гучний голос Мефістофеля. Йому завжди підспівував сиплий баритон: досить було лейтенантові Картленду хильнути з каністри, як він поринав у блаженний стан і обов’язково заводив свою улюблену платівку. Одну й ту ж. І будь-якої пори. Тверезим його ніхто ніколи не бачив. Тому й до Мефістофеля всі звикли. Оперний диявол став одним з “трогів”.


Окремо від “трогів” тримався майор Ньюмен, командир шахти. Час відпочинку він звичайно проводив не в “Печері”, а в горах. Він брав із собою маленький японський’ транзистор, і, сидячи десь на скелястому схилі, слухав музику. Ньюмену було під п’ятдесят. Він більше скидався на шкільного вчителя, ніж на військового. У нього було сиве волосся, бронзове від загару добродушне обличчя, на переніссі у скромній тонкій металевій оправі — окуляри, схожі на старовинне пенсне, а за їх товстими скельцями — примружені і від того наче довгасті ясно-блакитні очі. Мундир його мав вельми поношений вигляд. На вигорілій від сонця куртці темніла широка пляма від знятих орденських планок.

Одного разу в “Печері” дивилися стару в’єтнамську хроніку, “Трогам” подобалося крутити плівку з кінця. Спочатку на екрані з’являлося ревуче полум’я, палаючі бамбукові покрівлі. Потім до літака, що рухався наперед хвостом, підносилися з землі авіабомби й струмені напалму. Наступні кадри — усміхнений міністр оборони США Боб Макнамара стоїть на борту авіаносця, прощально махає рукою. Літак сідає на палубу. Макнамара натискає кнопку стартової катапульти, що викидає бомбардувальник на В’єтнам. І нарешті він же напутньо тисне руки членам екіпажу. Серед льотчиків “троги” помітили Ньюмена. Вираз його обличчя був відверто презирливий. Великим планом камера пройшлася по рядах орденських планок на його грудях.

Підземний тунель сполучення вів до пускової шахти. Праворуч і ліворуч тягнулися джгути різнокольорових кабелів, укладених на кронштейнах у декілька ярусів. Під стелею тьмяно світилися нечасті електричні плафони. Попереду Едварда розмірено крокував Ньюмен. Його тінь то скорочувалася і майже зникала при наближенні до чергового плафона, то раптом з’являлася знову, довга, незвичайно чорна і похмура.

Едвард чомусь уникав наступати на неї і періодично змінював дистанцію: можливо, тому, що він уперше так глибоко спускався у таємничі надра землі — міфічне царство тіней?

Тінь Ньюмена раптом зупинилася. Під нижнім кабельним ярусом Едвард побачив невелику клітку, на яку майор показав йому рукою. У кутку клітки сидів худющий рудий пацюк і зацьковано дивився на людей.

— Пастка на пацюків — агрегат Ньюмена, — пояснив Ньюмен. — Якщо ненароком наступите на нього, — залишитесь на все життя калікою.

Ньюмен підтягнув пружину “агрегату” і подався тунелем далі.

— Фашисти пояснювали свої невдачі на східному фронті агресивністю російських польових мишей. Їм нібито смакувала електропровідка німецьких танків. Місцеві колорадські пацюки теж не від того, щоб поласувати ізоляцією кабелів. Штатних котів нам не призначено, тому захищаємося як можемо.

Незабаром тунель уперся в масивні металеві двері сферичної форми. Ньюмен відкрив важкі засуви, і вони увійшли в напівтемний тамбур. У тьмяному світлі єдиного плафона на протилежній стіні невиразно позначилися контури других дверей. Вгорі спалахнуло і замиготіло червоне світлове табло з попереджувальним написом: “Стоп! Візуальне пізнавання!”

За мить спалахнуло ще одне табло: “Пароль?”

— Пам’ятаєте, як Алі-баба і сорок розбійників відкривали печеру? — несподівано запитав Ньюмен.

Едвард здивовано знизав плечима і голосно відповів:

— Сезам, відчини!

Червоне світло табло змінилося на зелене. Немов скоряючись магічним словам, другі двері безшумно покотилися на роликах ліворуч, у бетонну нішу.

Ньюмен кивнув на освітлений зсередини дверний отвір.

— Прошу вас, сер, у кондиціоновану печеру двадцятого століття.

Вони вийшли на вузенький майданчик, що оперізував тіло ракети на рівні її тупорилої головної частини. Едвард з цікавістю роззирнувся. Ракета стояла вертикально і займала майже весь простір шахти — величезної сталевої труби. З усіх боків ракету обплутували труби і кабелі, забарвлені в усі можливі кольори. В очах рябіло від їх буяння: синій, червоний, жовтогарячий… Здавалося, світло тут розпадалося на кольоровий спектр.

— Це “Титан”, — просто сказав Ньюмен. — Як бачите, зовсім не схожий на драйзерівського Френка Каупервуда.

— Сказати правду, і шахту, і ракету в ній раніше я уявляв приблизно так само, як колумбіаду Жюля Верна: чавунна гармата, замурована в кам’яній кладці шахти, а на дні шахти — гора піроксиліну.

— Доведеться мені взяти на себе роль Вергілія, — посміхнувся Ньюмен. — Згадайте-но восьмий круг Дантового пекла у “Божественній комедії”:

Є в пеклі місце, зване Лихосхови,

Залізних тонів муром кам’яним

Оточене; таке ж воно й з основи.

А посередині, у долі тім,

Глибока та широка є криниця, -

Про неї я пізніше розповім.[1]

— За античною легендою, — вів далі Ньюмен, — сюди, в підземне царство Тартар, були ув’язнені Зевсом переможені ним титани — чудовиська з людськими головами і хвостами, як у драконів. Така ж доля спіткала і сучасні “Титани” виробництва фірми “Мартін”. Щоправда, міфічних титанів день і ніч стерегли біля воріт пекла сторукі велетні гекатонхейри. Як застереження, щоб чудовиська не вислизнули на волю. На Лоурі ж навпаки: все розраховано на швидке визволення атомних “Титанів”. А що у порівнянні з ними міфічні колоси? Гноми. Нікчемні, сумирні гноми. Журналісти кажуть, — усміхнувся Ньюмен, — що своїм виглядом “Титан” схожий на рушничний набій фантастичних розмірів. Але “голова” цього набою, — Ньюмен кивнув на боєголовку ракети, — зроблена не із свинцю. І важить вона не кілька грамів, а десять мільйонів тонн тротилового еквіваленту.

Едвард простягнув руку — доторкнувся до “голови”.

— Цікаво, а на яку ціль запрограмовано нашу ракету? — запитав він.

— Цікаво?! — перепитав Ньюмен. Він здивовано підвів брови й пильно подивився на Едварда. — Тут це питання нікого не цікавить. І ніхто не знає, куди й кому адресовано “Титани”. Ніхто, крім мене.

Ньюмен підняв трубку телефону внутрішнього зв’язку.

— Джексон, говорить Ньюмен. Відкрийте дах.

У шахті погасло світло, весь її простір сповнився розміреним гулом. І раптом угорі блиснула смужка денного світла, схожа на вузький серп місяця. Закинувши голови, Ньюмен і Едвард спостерігали, як із горловини шахти повільно зсувалася вбік товста бетонна плита. Незабаром над ракетою яскраво засяяв блакитний круг неба.

— Подивіться, Макклорі, як дивовижно схожий цей блакитний небесний круг на вид нашої планети з космосу. А ці рожеві хмари на небі? Чи не нагадують вони вам континенти, що омиваються океанами?.. До речі, про ціль, — після паузи сказав Ньюмен. — Дуже символічно, що в цю подобу земної кулі націлено міжконтинентальну ракету. У цьому сенс її і нашого призначення. Тип ракети — “Земля — Земля”. Ракета стартує із Землі, і ціль її — вся Земля.

В оперативному залі пункту управління запуском затишно, у світлі люмінесцентних ламп сяють екрани телевізорів, шкали приладів, панелі пультів. Тут зосереджено апаратуру для запуску ракети.

Едвард у парі з Ньюменом перебуває на бойовому чергуванні. Він ковзає поглядом по обладнанню оперативного залу. Намагаючись запам’ятати призначення кожного предмета, повторює вголос:

— Телефонний концентратор — внутрішній зв’язок. Два телефони без набірних дисків — прямі. Чорний — зв’язок зі штабом бази, червоний — зв’язок зі штабом стратегічного авіаційного командування. Крім телефону, зв’язок підтримується по радіо і телебаченню. “Тривожний сейф”. Його належить відкривати тільки за сигналом бойової тривоги. На випадок війни в ньому запечатаний пакет з бойовим наказом і польотне завдання — програма польоту ракети до цілі. Одержавши наказ, ми з Ньюменом повинні відімкнути спеціальними ключами кришки на своїх пультах управління і почати готувати “Титан” до запуску. Пуск ракети можливий тільки при одночасному повороті ключів обох операторів. Тому Ньюмен, як належить за інструкцією, сидить на відстані від мене і відділений пластмасовою перегородкою: щоб не допустити одночасного повороту обох ключів на пультах і запуск ракети однією людиною. Ось він, ключ війни. Висить на ланцюжку на шиї. Схожий на звичайний квартирний ключ. І зовсім не схожий на ту фатальну кнопку, про яку так багато роздзвонюють в усьому світі. Але поворот цього звичайного ключа означає світову війну. Ось і сиди тут безвилазно цілу добу і не лови гав — жди сигналу. Читай технічну літературу і милуйся своїм дзеркальним відображенням на панелі пульта.

Едвард підморгнув відображенню. Воно слухняно відповіло тим же.

А й справді — світ симетричний. Це підтверджують не тільки дзеркала. Це довели фізики. Спочатку Поль Дірак. Потім інші. За принципом симетрії всесвіту нашому світові відповідає антисвіт. Звичайній речовині — антиречовина. Планеті — антипланета. Галактиці — антигалактика. у природі існують елементарні частинки і античастинки. Точнісінько такі ж, але з протилежними зарядами. Електрону відповідає позитрон. Частинки як люди: зустрічаються й розходяться, народжуються і вмирають. При зіткненні частинки з античастинкою відбувається їх взаємне знищення — анігіляція. Виділяється величезна кількість енергії — і частинок немає. Елементарні частинки і люди. Люди — елементарні частинки…

Десь там, на другому боці землі, існує і Антилоурі, і антиракети. Обов’язково існують. Там теж цілодобово чергують біля пультів офіцери. Там заступають на чергування такі ж люди, як і ми, але з протилежними поглядами — антиподи. Десь там зараз чергує і мій антипод. Якийсь росіянин. Якийсь Антимакклорі. Він відповідає мені у людському суспільстві, як у природі електрон — позитрону. Ми з ним теж елементарні частинки. Ми схожі один на одного, як дві краплі води. Ми з ним — близнюки. Адже це він дивиться на мене з панелі пульта.

— Хелло, колего! — привітав антипода Едвард. — Зовсім недавно я й гадки не мав про твоє існування. Нас розділяє величезна відстань. І ще ідеологія. Щось на зразок електричного заряду. Хтось із нас негативний, а хтось позитивний. І якщо ми повернемо ключі, то автоматично знищимо себе й інших. Ми покладемо початок загальній анігіляції. Адже якщо в нашому ядерному світі зіткнуться ракета і антиракета, Макклорі і Антимакклорі, US і SU, то все земне перетвориться в ніщо. Тебе, колего, ця перспектива тішить?

— Так само, як і тебе.

— Не тішить, значить. Тебе, очевидно, як майбутнє більше влаштовує комунізм.

— Угадав.

— Чи не надто ідеально?

— Ти неоригінальний. А втім, півсотні років тому твій батько торочив, мабуть, те ж саме.

— Дзуськи. З моїм старим ти б чудово порозумівся, блідолиций брате мій. Він мрійник на зразок тебе. І завжди мене шпетить. За всіма ознаками твій повинен тебе хвалити.

— Мій? У сорок першому він загинув під Москвою.

— Ах, так! Вибач. Адже ти мій антипод. А якщо мій батько живий…

— Так. Життя і смерть. Світло й темрява… Одвічне протистояння світла й темряви.

— Не пояснюй. Але тільки не вважай, що раз я сиджу в цьому підвалі, то ти світло, а я — пітьма безпросвітна.

— Майбутнє покаже.

— Комунізм, звичайно?

— Ти можеш запропонувати щось краще?

— Час покаже.

— Боїшся зізнатися навіть собі самому?

— В чому?

— Не прикидайся. Вашу національну мету ще не придумали.

— Особисто я хочу небагато: спокою. Тут для цього ідеальне місце. Мені вже набридло бути баластом.

— Як це розуміти?

— Щасливе невідання! Ти навіть не знаєш, що значить бути зайвим.

— Так, звичайно. Зате зараз ти для людства вельми потрібний.

— Так само, як і ти.

— Службою ти хоч задоволений?

— У цій армії все ж таки краще, ніж у притулку Армії Спасіння.

— Хіба ти не одружений?

— На щастя.

— Чому на щастя?

— Я знайомий з одним молодим батьком сімейства. Різновид домогосподарки. Горщики, пелюшки, соски.

— А я тим часом щасливий, хоч і одружений. Мені зараз важко уявити своє життя без двох найдорожчих для мене людей.

— Хто вони?

— Дружина й дочка.

— Ти щасливий. Тобі можна позаздрити. У тебе все просто, все ясно, все по поличках: телевізор, сім’я, квартира, майбутнє.

— Хіба все це складно? У тебе є дівчина?

— Дівчина? Тут я боюся зізнатися навіть собі. І тобі, природно, теж.

— Зізнаєшся. І собі, і мені, природно, теж.

— Твоя правда. Від тебе нічого не приховаєш.

— Розкажи мені про свою дівчину.

— А ти здатний уявляти?

— Я слухаю.

— Уяви собі людину освічену, безпосередню. Навіть розумну. В усякому разі я про неї такої думки. За свідченням своїх друзів, вона допитлива, енергійна, багато читає,

захоплюється спортом, непогано розбирається в мистецтві, в техніці. До політики байдужа.

— Чому?

— Нам з колиски втовкмачують: тобі випало щастя жити в найвисокорозвинутішій, найдемократичнішій, наймиролюбнішій країні “вільного світу”, де найвищі хмарочоси і найвищий “стандарт оф лайф”. А за “залізною завісою” існує інший, ворожий, комуністичний світ, підступний і зовсім нецивілізований. Антисвіт. І людині, про яку я тобі розповідаю, це патякання остогидло. Вона чесна, і цим вона мені подобається. Але іноді я її ненавиджу. Дуже часто виявляється, що ця людина нездатна розібратися ні в самій собі, ні в своїх почуттях, ні в тому, що і хто її оточує, їй страшенно кортить випробувати все на світі, щоб нарешті знайти себе.

— А скільки років цій людині?

— Двадцять вісім.

— Ми з нею ровесники.

— Ти про кого це?

— Ясна річ, про твою дівчину. Адже ти про неї розповідаєш?

— Звідки ти взяв? Я хотів спочатку розповісти про себе…

Едвард ще спав, коли хтось поклав блакитного конверта на його тумбочку. Прокинувшись, він одразу помітив листа. Він все ще не звик до життя під землею і, прокидаючись, довго не міг збагнути, де він і яка зараз пора — день, ніч, ранок, вечір? Він з подивом витріщився на низьку стелю, на картярів, що вічно не спали, на постійно увімкнені лампи денного світла і взагалі на все те нове, що відтепер його оточувало.

Потягуючись і мружачи очі від яскравого світла, він, не поспішаючи, розпечатав конверта і почав читати.

“Томмі, любий, здрастуй…”

Едвард розгублено подивився на адресу:

“Армія Сполучених Штатів

Поштова скринька В-345/07

Томасу Ф. Кеннану”.

Лист, адресований мерцю… Сонливість і млявість миттю зникли.

“Томмі, любий, здрастуй!

Чому ти так довго не пишеш? Замість твоєї відповіді мені знову надіслали назад твого листа із безліччю якихось безглуздих штампів. Чому “Адресат вибув”? Що з тобою? Можливо, тебе перевели на інше місце? Чи це просто поштове непорозуміння? Що сталося? Що, Томмі, поясни!!! Я не знаходжу собі місця: ти мовчиш, а всі зараз страшенно стривожені, всі говорять про війну.

Я згадую нашу останню зустріч, і мені в серце закрадається неспокій. Ще тоді ти видався мені пригніченим, чи: мось незвичайно схвильованим.

Пишу тобі вночі. Вся тремчу від страху і важкого передчуття. Я бачила тебе в кошмарному сні. Ти прийшов у мій сон із невимовно жахливого мороку. Змучений, знову чимось стривожений. Як безтілесний дух, ти повільно наблизився до мене, і я зовсім поряд побачила твоє змарніле, бліде обличчя, твої червоні, запалені очі… Ти, напевне, не бачив мене. Ти дивився повз мене. Кудись далеко-далеко, Очі широко розплющені, а в них — дикий жах. Тривога і жах. Потім ти у відчаї закинув назад голову, закрив обличчя руками і раптом тихо-тихо застогнав. Застогнав невтішно, безпомічно, приречено. О Томмі, якби ти знав, як ти застогнав! Скільки невисловленого, нестерпного страждання, скільки душевної розгубленості було в тому болісному, нелюдському стогоні!

Я не вірю у пророчі сни, не вірю в телепатію, але зараз мені здається, — і я не можу, я не маю сил позбутися цієї нав’язливої думки! — ти, справді ти приходив до мене. Ти шукав моєї підтримки, хотів розповісти мені про щось надзвичайно важливе і страшне. Благаю тебе — заради нашого кохання, заради всього святого, — відпиши скоріше: що сталося? Я не можу тобі цього пояснити словами, але інтуїтивно відчуваю: тобі зараз нестерпно тяжко. Щось гнітить, переслідує тебе. Мені зараз дуже хочеться бути разом з тобою і допомогти тобі. Адже коли щось стосується тебе, то це стосується й мене. А я так люблю тебе, Томмі, люблю більше за життя. Я здатна здійснити неможливе, аби допомогти тобі. Дуже хочу тебе побачити, ось зараз, цієї миті, допомогти тобі. Ти не уявляєш, що значить для мене жити без тебе хоч один день. Я думаю про тебе весь час і з кожним днем, прожитим без тебе, все дужче відчуваю свою самотність і любов до тебе. Прошу тебе: відпиши або приїзди мерщій. Любий, рідний мій, я чекаю на тебе!!! Ти чуєш? Чекаю щодня, щохвилини. Адже ми невдовзі побачимося, так?

До скорої зустрічі! Люблю! Цілую! Жду!

Твоя Джейн”.

У конверті також була фотографія миловидної дівчини. На звороті напис: “Жду тебе у суботу на набережній Окленда[2]”. Розгублений Едвард тримав перед очима папірці, що тремтіли в руках. Він уже буквально нічого не бачив, крім примарного схвильованого обличчя цієї дівчини, нічого не чув, крім її квапливого шепоту, що палко благає коханого прийти до неї. Джейн зверталася до живого Кеннана, який зараз був мертвий.

Але чому ж усе-таки загинув Кеннан? На Лоурі це пояснювали по-різному:

НЬЮМЕН: Причина самогубства Кеннана? Мені здається, для “джі-ай” він був надто слабохарактерний. Дантовий Вергілій з цього приводу сказав:

Лишатись легкодухість має тут,

І має вмерти дрож перед страхами.

Як обіцяв я, ми прийшли в той кут,

Де скорбні тіні можеш ти уздріти,

Що розуму збулись блаженних пут.[3]

ОЛДЗ: Що тут пояснювати — була людина і немає людини. Не дивуйся, рицарю. З того часу, як ескадрилью поставили на бойове чергування, Кеннан — уже четвертий випадок.

КАРТЛЕНД: Краще напийся, Мак. Коли я п’яний, мені здається, авжеж здається, що я в сто разів щасливіший, розумніший, сильніший, ніж я є насправді. Тому в мене завжди кожна моя клітина прагне випити. Тому мене, як тільки починаю тверезішати, завжди тягне в зашморг. Тут треба обов’язково відключатися. Інакше з глузду зсунешся… Ну, твоє здоров’я!

ЛІНДБЕРГ: Ти ще, Мак, не розкусив служби на Лоурі. Це ж найпаскудніше місце в Штатах. Точно. Ми ж, грішні, всі хочемо влаштуватися десь якнайкраще. Риба шукає, де глибше, а людина?.. Кожен з нас хоче вибратися з цієї кротячої нори в краще життя. А це краще життя процвітає, кажуть, на тому світі. Інші, перш ніж туди потрапити, довго живуть, нащось мучаються. А Кеннан — розумник. Вибрав найлегший і найшвидший шлях на небеса.

ГОРДОН: Правильно, Лінде, Кеннан — розумник. Слухай, Мак, притчу про наше прокляте богом місце. Дали якось дуба три лейтенанти-ракетники. Стали перед суддею Всевишнім. От бог і питає їх:

— З яких ви місць? Де служили?

Доповідають лейтенанти.

Перший: Я на Алясці.

— Важко там. Бачу, волосся в тебе порідшало, зуби повипадали. Іди в рай, сину мій.

Другий. Я у Флоріді.

— Розкішне місце. Тобі непогано жилося й на цьому світі. Іди собі в пекло.

Третій: А я на Лоурі.

— І ти теж іди в пекло. На сковорідку.

— Дозвольте! — обурився наш брат. — Мені й так остобісіло підземне життя. Адже Лоурі гірше за пекло.

— Тому-то я тебе, сину мій, і відправляю в геєну вогненну. Після Лоурі пекло тобі видасться раєм.

ФАЙРСТОУН: Останнім часом Кеннан був чимось пригнічений. Уві сні горлав, стогнав, кидався. Крім того, він був одержимий якоюсь нав’язливою ідеєю: щось вираховував, креслив якісь графіки, копався в довідниках. Робив він це чомусь потай від інших. Так чи інакше, але в медичному висновку я написав: “Самогубство на грунті тимчасового божевілля”.

ФРІКЕР: Хлопець був явно не від світу цього. Тому, мабуть, і пішов у світ інший. Він ніби з неба впав. Не людина, а схема. Розпатякував про мораль, розводився щодо політики… В нашій “печері” штовхати розмови про майбутнє світу?! Сердега!

БРАНЛІ: Не чіпляйся, Мак! Ох, ну до чого ж воно важке, двадцяте століття! Відпочити не дають чоловіку. Звернися до самого Кеннана. Йому краще знати, чому він продірявив собі голову.

Та Едвард уже не міг знайти спокою. Часто вчувався йому жіночий голос, благальний, ледь чутний, але вимогливий і хвилюючий. і

Джейн чекала відповіді.

Едвард упізнав її одразу. Вона стояла біля самої огорожі набережної. Струнка, висока на зріст дівчина років двадцяти у темно-синій спортивній куртці. Джейн напружено озиралася на всі боки. Погляд її великих сірих очей на мить затримався на людині у військовій формі.

— Добрий день, Джейн, — просто сказав Едвард.

Вона здивовано підвела брови.

— Здрастуйте.

— Я прийшов, щоб… Розумієте, Кеннан…

— Ви товариш Томмі по службі?

— Так…

— А він що, не прийде сьогодні?

— Ні, Джейн. Сьогодні він не прийде.

— Чому? Він повинен прийти…

— Він не прийде. Він ніколи більше не прийде.

— Ніколи? — Джейн недовірливо усміхнулася. — Ви погано знаєте його.

— Я зовсім не знаю Кеннана.

— Дивно. Ви товариш Томмі по службі і зовсім не знаєте його?.. Хочете знати, який він?

— Джейн…

— Він постійно спізнюється на побачення. У нього завжди скуйовджене волосся. Але він найкращий. Сьогодні в нас особливий день. Сьогодні річниця нашої зустрічі. Він повинен сюди прийти. Тут ми з ним зустрічалися.

— Мені дуже неприємно завдавати вам болю, Джейн…

— Що з ним? — у голосі Джейн забриніла тривога.

— Місяць тому він застрелився.

— Неправда! — Джейн обурено тупнула ногою. Очі її стали злими.

— Це правда, Джейн, — лагідно сказав він. — Його немає.

— Його немає? — вона не розуміла. Очі її розширились і, не кліпаючи, з надією вдивлялися в обличчя незнайомого офіцера, що приніс їй жахливу звістку. — Не вірю! Чуєте, не вірю! Скажіть, що ви жартуєте, — в голосі, в очах, в руках — благання. — Ну, прошу, скажіть…

— Джейн, — зупинив її Едвард. — Хіба задля жартів я відмахав сюди сотні миль? Зрозумійте ви нарешті його…

— Не треба! — раптом вигукнула Джейн. — Не треба, не треба, не треба!

Вона не давала йому вимовити й слова. Хотіла відтягнути ту страшну мить, коли до її свідомості дійде жорстокий зміст простих слів: його немає.

Едвард видобув з бумажника її листи і фотографію. Мовчки подав Джейн. Вона здригнулася, відсахнулась і раптом затремтіла. Едвард відвернувся. Йому стало важко дивитись їй у вічі.

— Заспокойтеся, Джейн, — глухо промовив, звертаючись до дівчини. — Заспокойтеся…

— Облиште мене, — Джейн рвучко відсторонила його.

Тремтячими руками дістала хусточку, витерла сльози. Потім, нестямно дивлячись просто перед собою, рушила до міста. Едвард наздогнав її.

— Чому ви нічого не спитали? Чому? Адже ніхто, жодна людина не знає, навіщо він… це зробив. І я не знаю.

Він говорив, говорив, а вона, здавалося, нічого не чула. Відсутній вираз обличчя. Пополотнілі вуста. Спустошений, нерухомий погляд. Джейн прискорила ходу. Вона йшла все швидше й швидше. Вона майже бігла, тікала від нього, і він ледве встигав за нею.

— Дайте мені спокій, — повторювала Джейн. — Прошу вас, облиште. Мені дуже тяжко. Я й сама не знаю, чому він це вчинив.

Едвард розгублено зупинився. Вона не знає! Хто ж тоді знає? Він пошукав очима Джейн. Її ніде не було видно.

Від Окленда зовсім близько до Сан-Франціско. Едвард поїхав відвідати батька — старий остаточно втратив зір. Батько був удома й спокійно попивав каву в товаристві незнайомої дівчини. Після взаємних стриманих вітань (“Здрастуй, батьку!” — “А, Едвард! Привіт!”) старий відрекомендував його гості:

— Це мій син Едвард. Працює інженером у якійсь таємничій фірмі. Зразковий син. Заявляється в отчий дім майже кожного високосного року.

Едвард приклав указівного пальця спочатку до погона, потім до губів і виразно подивився на дівчину: ні слова про форму. Дівчина порозуміло всміхнулась і кивнула головою на знак згоди. Потім невимушено подала йому руку.

— Анна.

— Едвард. Дуже радий.

— Так, так, радій, сину мій, — докинув старий Макклорі. — Дивись, як дбає про тебе твій батько. Тобі вже не доведеться утруднювати себе пошуками нареченої.

— Щиро дякую, батьку. Зворушений твоєю увагою.

— Ну як, подобається тобі Анна?

— О, так. У тебе непоганий смак, батьку.

— Тепер, сину мій, не відкрутишся від одруження.

— Я такий щасливий, батьку, такий щасливий. Просто не можу втримати сліз. Та чи навряд ти встигнеш оженити мене.

— Ти що, ненадовго?

— Лише на один день.

Час від часу Едвард крадькома поглядав на дівчину, губився у здогадах. Хто вона? Навіщо тут? її присутність чомусь дратувала його.

— Шкода, — батько пожував губами і раптом запитав: — А не хотів би ти на цей день стати гідом?


— Гідом?

— Так, гідом. Розумієш, Анна вперше в нашому місті Вона дуже хоче побачити його. Покажи їй Фріско.[4]

— В такий спосіб ти маєш намір мене позбутися?

— Лише до вечора.

Батькове прохання засмутило Едварда. Він, звичайно зовсім не проти знову побачити Фріско. Проте він приїхав сюди не як турист і тим більше не як гід.

Щоб швидше спекатися несподіваної місії, Едвард узяв таксі і (…о, прошу пробачення, міс, я, на жаль, гід непрофесійний) став кружляти по місту. Небагатослівно відповідав на всі запитання Анни, показав визначні пам’ятки. Маркер-стріт. Хмарочос “Бенк оф Америка”. Будинок, де було прийнято рішення про заснування ООН. Японський сад. Площа “Юніон-сквер”. Парк Золоті Ворота. Російська гірка. Російська річка. Виявилося, що Анна непогано знала Фріско. Навіть пробувала орієнтуватися.

Він же нічим не цікавився, нічого не питав. Нехай вона знає, що для нього ця екскурсія не що інше, як покірне виконання синівського обов’язку.

Анна, здавалося, не помічала його підкреслено-ввічливої уваги. Врешті, коли він став усе частіше багатозначно позирати на годинника, вона раптом запитала:

— А чи немає тут місця, з якого можна побачити панораму Сан-Франціско?

— Є. Це місце називається Телеграфний пагорб. Вони піднялися на пагояб.

— Отже, під вами, міс Анна, Телеграфний пагорб, а перед вами — затока Сан-Франціско. На її західному березі — міста-супутники Окленд і Берклі. Прямо на північ — протока Золоті Ворота. Вона з’єднує бухту з Тихим океаном. Це американські ворота в Азію. А онде й знаменитий Оклендський міст. Із шкільних підручників вам, ясна річ, відомо, чим він знаменитий…

— Золоті Ворота… — задумливо повторила Анна. — Мені зараз пригадались інші Золоті Ворота.

— Із бабусиних казочок?

— Ні, містер Макклорі, вони існують.

— В Єрусалимі, чи що? Там, здається, є такі ворота.

— Ні.

— Де ж тоді?

— У Києві.

— У Києві? Де ж це — в Києві?

— У Східній півкулі. — Анна лукаво подивилася на Едварда. — По-моєму, містер Макклорі, якраз під нами.

— Ну, якщо ви здійснюєте такі поїздки, то туризм, очевидно, ваше хобі.

— Київ — моє рідне місто. — Дивлячись на ошелешеного Едварда, Анна розсміялася. — Що, не схоже? Я не жартую.

Він недовірливо зміряв Анну очима. Їй років двадцять: п’ять. Середнього зросту. Приємне, дуже засмагле обличчя. Проста зачіска, ніякої косметики. Тверді риси чітко окреслених, трохи вигнутих уперед губ надають обличчю зосередженого, розумного і ледь насмішкуватого виразу. Куточки рота, а також брови трохи підняті: свідчення жвавого, задерикуватого характеру. Сірі очі. Довге чорне волосся вільно спадає на спину.

— Росіяни всі такі веселі? — запитав він.

— Ні, — жартівливо відповіла Анна. — Вони, як і американці, всі сердиті.

— Звідки ви взяли, що американці — сердиті?

— Якщо судити по вас про американців, то це, мабуть, найнепривітніша нація на світі.

— Ну, якби ви одразу сказали мені, хто ви, у вас би склалася зовсім інша думка про американців.

— Ви ж ні про що мене не запитували, містер Макклорі.

— Бога ради, облиште нарешті це безглузде “містер Макклорі”, — спалахнув Едвард, — звіть мене просто Едвард.

— Гаразд, Едварде.

— І батько теж гарний. Хоч би натякнув. Чи не вступив старий у компартію?

— Не знаю. Але навряд.

— Звідки ж тоді такі зв’язки?

— З Іспанії.

— Ага. Зрозуміло. Ви теж були добровольцем? Билися проти Франко?

— Моє прізвище Волосожар.

Іронічна посмішка вмить зникла з обличчя Едварда. Дочка Волосожара? Він з дитинства знав історію трагічної загибелі її батька.

…До окопу швидко наближався німецький танк. Він мчав прямо, не звертаючи. Як на маневрах.

Троє в окопі очікували, коли танк підійде ближче. Хоча третій, на думку двох інших добровольців Інтернаціональної бригади, до уваги не брався. Худорлявий, інтелігентного вигляду очкарик у шкіряному реглані, з карткою “Преса” на капелюсі, покурював собі люлечку і, мов нічого не помічаючи, цікавився фактами:

— Я пишу про міжнародну солідарність з Іспанією. Я брав інтерв’ю у президента Асаньї, у генерала Лукача, у Пасьйонарії.[5] Зараз я хочу взяти інтерв’ю у вас, простих волонтерів свободи, просто з передової.

— Зараз, — різко відповів йому один із бійців, американець, — не до інтерв’ю. Ми вже три тижні сидимо в окопі. В одному й тому ж окопі. Просто неба. Під вогнем ворога. Три тижні поспіль фашисти хочуть прорвати фронт. За всяку ціну! І три тижні поспіль — щодня! — танкові атаки, наскоки маврітанської кінноти, вогонь артилерії, рукопашні сутички, а з неба німецькі “юнкерси” й італійські “савойї” спочатку кидають листівки “Здавайся!”, а за ними — тонни бомб.

…Здається, немає в світі такої сили, яка зможе зупинити цей клятий танк. Самовпевнений, безжалісний. Як сам фашизм.

— Про що ж йому розповісти, Джо? — включився в розмову його товариш, німець. — Як жахливо кричать бородаті марокканці, коли озвіріло пруть в атаку? Як ридають над убитими дітьми матері? Чи показати йому бомби, що не вибухнули, бо були начинені піском замість вибухівки? Хай він прочитає записки, знайдені в піску: “Ваші брати робітники не хочуть вас убивати. Рот фронт!”

Чи, може, нехай подивиться на акуратно спаковані ящики, що їх учора скинули фашисти на парашутах? У них — порубані на шматки тіла його співвітчизників, радянських льотчиків-добровольців. Ні, про все це йому важко розповісти в короткому інтерв’ю. Дуже важко, Джо.

— Так, спостерігати, ясна річ, замало, Вернер. Можна і вдома накатати: “Всі народи, всі континенти піднялись проти…” або: “Із співом “Інтернаціоналу” йдуть в атаку доблесні…” Ніж займатися подібною писаниною, краще б сам узявся за зброю! Та спробуй розтлумач йому наш девіз: “За вашу і нашу свободу!” Спробуй доведи йому, що за нашим окопом-Мадрід, Москва, Париж, Нью-Йорк — увесь світ. За цю місію візьмись ти, Вернере. А в мене язик погано підвішений. Ах, він каже, що не зробив жодного пострілу! За все життя! Вельми й вельми шкода. До речі, в нас теж були мирні професії.

— Ого, Джо, він каже, фронт — скрізь. Лінія фронту, виявляється, проходить усюди — по пристанях портів, по книжкових полицях, крізь мітингові зали. Красиво. Дуже красиво говорить, Джо. Журналіст, одне слово. Писака. Вчився недаремно. За його словами, можна брати участь у боротьбі з фашизмом, перебуваючи в будь-якому куточку земної кулі. І гвинтівки, і гранати — не єдина зброя проти фашизму. Даремно, значить, ми нидіємо у цьому смердючому окопі, Джо. Зовсім не обов’язковий наш запал. Сиділи б ми з тобою десь у такій місцині, де стріляють тільки корки з-під шампанського…

…Танк зовсім близько. За сотню кроків. Уже можна роздивитися емблему на його броні: орел, що хижо розпластав крила…

Очі журналіста вп’ялися в танк палаючим поглядом. Руки судомно стислися в кулаки. В міцно зціплених зубах— давно погасла люлька. Про що він думав? Ніхто зараз не може сказати, про що думав тієї хвилини Андрій Волосожар. Ніхто не чекав того, що сталося наступної миті. Полетіли на дно окопу карточка “Преса” і шкіряний реглан. Рука жадібно схопила з бруствера зв’язку грана г. Він підвівся на повний зріст.

— Но пасаран!!![6]

Здалося, що від бойового кличу антифашистів здригнулося небо і замовкла на мить канонада.

Здалося (з окопу, чи що?): невисокий був ніби цей журналіст, а став вищий за хмари.

З танка пролунала кулеметна черга. Журналіст похитнувся. Звичним рухом поправив окуляри.

— Но пасаран! — твердо повторив він. — І рішуче ступнув уперед. Назустріч танку.

Можливо, у нього забракло сили кинути важку в’язку гранат. Можливо, він вирішив діяти напевно. Ніхто зараз не може сказати, про що думав в останню хвилину свого життя Андрій Волосожар. Він зупинив танк, кинувшись під його гусениці.

— То ви дочка Волосожара? — запитав Едвард.

Анна заперечливо похитала головою.

— Значить, просто у вас одне прізвище?

— Ні.

— Доведеться зв’язатися з Інтерполом, — жартівливо зауважив Едвард. — Пахне рецидивом.

— Не варто, — посміхнулася Анна. — Волосожар — мій псевдонім.

— І ви з’явилися до мого батька спеціально для того, щоб повідомити про це?

— Мені був потрібен іспанський щоденник Волосожара. Ваш батько зберіг його.

— Зрозуміло. Колекціонуєте реліквії бойової слави. Дуже романтично. Але я маю сумнів, що мій татусь допоможе вам у цій справі.

— Він віддав мені щоденник.

— Знов розиграш? Тільки я знаю, як мій старий дорожить цим зошитом. Він усе життя почувається винним перед тим хлопцем І не віддасть вам його щоденника навіть за зір.

— Я не жартую, Едварде. Щоденник у мене. Я пояснила Джону Макклорі все: хто я, чому прибрала такий псевдонім і навіщо мені потрібен іспанський щоденник. Він віддав мені його.

— Так просто взяв і віддав?

— Так. Просто взяв і віддав. Ось він. — Анна розкрила сумочку і показала Едвардові старого зошита.

— Цікаво… Навіщо ж він вам?

— Мене з дитинства захопила робота Волосожара. Це був чудовий журналіст. Він загинув. І багато не встиг зробити, дописати. Я взяла собі його ім’я, аби продовжити його роботу. Я переконана, що життя багатьох людей не закінчується смертю. Мета його життя стала моєю метою.

— А в чому полягає його… тобто тепер ваша робота?

Дівчина не відповіла. Здавалося, вона навіть не почула його запитання. Спершися рукою на кам’яну балюстраду, уважно вдивлялася вдалину, де на заході повільно поринала в океан червона куля сонця. Обрій палав. Заграва в небі. Заграва в океані. На заході похмуро жевріли безформні, ніби розпечені до червоного хмари. Вогненним протуберанцем злетів угору химерний слід реактивного винищувача. Від самого обрію до затоки пролягли по воді яскраво-червоні відблиски. В них було щось тривожне і зловісне.

— Там, де сідає сонце, — В’єтнам, — раптом сказала Анна.

— У тому, що ви добре знаєте географію, я вже пересвідчився, — відгукнувся Едвард.

— І можливо, — задумливо продовжувала вона, — це зовсім не захід палає на обрії, а криваві відблиски пожеж.

— А тепер я остаточно переконався, що ви росіянка. Чи ж можливо в такий вечір говорити про політику? Озирніться навкруги, подивіться на Фріскд, Погляньте, як сонце без допомоги філософського каменю щедро обсипало золотом місто. Золоті будівлі. Золоті набережні. Золоті кораблі. Золоті вершини каліфорнійських гір. Я вже не кажу про Золоті Ворота. Хіба це не гарно? Далебі, це місце недаремно пов’язане із золотою лихоманкою.

— Тут золото. Там кров. І хто знає, чи не ці золоті кораблі, що стоять на рейді, завтра заллють кров’ю В’єтнам? Хіба це не гарно?

— Ні. Це, мабуть, називається комуністичною пропагандою.

— Не меліть дурниць, Едварде. Я просто хотіла відповісти на ваше запитання. Волосожар писав книгу про всевітнє людське братерство. Про вічне, природне прагнення людей до єдності. Незважаючи ні на які кордони, відстані і расові перепони. Він писав репортажі про боротьбу республіканської Іспанії, про міжнародну солідарність з її народом. Він попереджав людей про близькість світової катастрофи, закликав їх до єдності. Тоді Іспанія була першою битвою другої світової війни. Зараз першою битвою третьої може стати В’єтнам. Він перетворений на полігон, яким колись була Іспанія. Там перевіряються теорії, зброя, щоб надалі результати випробувань використати на інших театрах воєнних дій. Тому кожна бомба, скинута нині на В’єтнам, спрямована проти кожної людини, проти всього людства. І, зрозуміло, проти вас, Едварде.

— Мене це, вибачте, не обходить. Для них я недосяжний. Ні фізично, ні морально. Я зараз надто відособлений, Анно. І від мирської суєти, і від людей. Я закопався в землю і замкнувся в собі, мов лялечка.

— Мені щиро жаль вас.

— Дуже вдячний.

— Не ображайтесь, Едварде. Мені справді вас жаль, тому що ви помиляєтесь. Від проблем століття не можна сховатися навіть під землею. Є чимало меж, що розділяють людей. Меж найрізноманітніших. Межі — річки, гірські хребти. Межі — моря, паралелі, меридіани. Селянські межі. Паркани. Межі — гроші, межі — влада, мова, релігія, колір шкіри. І стіни квартир — теж межа. Ви ж хочете вкритися за стіною байдужості. Але ця стіна — ілюзія. Вона не встоїть і повалиться під натиском часу.

Захід догоряв. Хмари, що розпласталися по обрію, стали схожі на величезні тліючі головешки у згасаючому багатті.

Деякий час вони мовчали. Першим порушив мовчання Едвард.

— Ви багато бачили, Анно. Я, правда, чув, що журналісти неохоче дають інтерв’ю, але мені дуже хочеться знати: що ж найцікавіше в світі? Що найвизначніше? Яке ваше найсильніше враження за кордоном?

— Страшенно хочеться додому, на Батьківщину.

— У Київ?

— Звичайно.

— Мабуть, красиве місто?

— Дуже. Приїздіть у гості, побачите. У Києва своє неповторне обличчя. Хоч воно схоже на обличчя Фріско. Київ теж на пагорбах. Теж дуже багато зелені, парків. У нього теж є Золоті ворота. Дніпровська широчінь так само чудова, як затока Сан-Франціско, а ваш міст через протоку Золоті ворота точнісінько як пішохідний міст через Дніпро.

— Вам, я бачу, подобається проводити паралелі, — зауважив Едвард. — В’єтнам — Іспанія. Півострів Індокитай — Піренейський півострів. Київ схожий на Фріско. Їхні обличчя дуже схожі. Значить, є міста-антиподи. І антиподи — країни? Антисвіти?..

— Про що ви, Едварде?

— Про одну мою нав’язливу ідею. Для вас, звичайно, не секрет, що наші країни не дуже дружать.

— Поки що, на жаль, так.

— Одного разу під час виконання службових обов’язків— я повинен цілу добу сидіти і витріщатися на власне відображення — мені раптом примарилося, що на мене дивиться мій антипод. Так, так, антипод — дуже схожа на мене людина, людина-двійник. У військовій формі. Лейтенант. Але радянський. Ми з ним протистоїмо один одному. Будь-яке зіткнення між нами потягне за собою взаємне знищення. Жахливу катастрофу, подібну до анігіляції. Як у світі елементарних частинок.

— Мені здається, — задумливо сказала Анна, — що ви людина дуже вразлива, неспокійна, рефлективна. Чи не живе цей антипод усередині вас? Як дух протиріччя?

— Ні. По-моєму, не живе.

— Ви цього певні?

— Цілком. Зовсім недавно я пройшов рентген.

— Даремно ви жартуєте. Я серйозно.

— Я теж.

— Значить, за вашою теорією, ми з вами античастинки? Так би мовити, рядові представники різних світів. І наша доля — катастрофа, перетворення в ніщо?

— В усякому разі наші світи йдуть до цього.

— Дайте мені вашу руку.

Він послухався і раптом відчув міцний потиск руки.

— А я думав — ворожити будете.

— Просто я подумала, що катастрофи можна уникнути.

— Чи не з допомогою рукостискань?

— Коли дружать окремі люди, то братаються міста, народи, країни. Я пропоную вам дружбу. Я дуже хочу, щоб дружили наші народи.

Потиск Едварда у відповідь був теж міцним і щирим.

Наступного дня вранці Едвард і Анна разом прийшли в аеропорт. Анна відлітала першою. Едвард незграбно простягнув їй букет бузку.

— На прощання, — промимрив він, дивлячись убік. — Від когось я чув, що бузок дарують тому, кого… хто… — Він довго не міг дібрати потрібне слово.

Анна занурила обличчя в букет, намагаючись заховати в квітах трохи розгублену посмішку.

Едвардові запам’яталось: Анна повільно піднімалася по трапу в літак, прощально махала йому. Як смертельно поранені звірі, ревли літаки. Навколо метушився, штовхався, схлипував безликий натовп пасажирів і проводжаючих. З будівлі аеропорту долинала сумна, неймовірно сумна музика.

Уривчасте виття сирени.

Динаміки на Лоурі байдуже повідомили:

— Оголошується надзвичайне становище. Бойова готовність — підвищена.

Особовому складу було заборонено виїзд з території бази.

В усіх підземних спорудах різнобарвними вогнями транспарантів спалахнули пульти, заметушилися стрілки на шкалах приладів, замерехтіли на екранах осцилографів зелені змійки синусоїд. Едвард перевіряв готовність системи наведення. Поряд з ним біля пульта заправки ракети паливом вовтузилися Торлоу й Картленд. Останній, як завжди, був під градусом.

— Чує моє серце, — зітхав Картленд, — бути сьогодні тривозі.

— Бойовій? — запитав Едвард.

— Не знаю, — стенув плечима Картленд. — Коли оголошують тривогу, то нам не доповідають, — бойова вона чи учбова. Тривога, та й годі!

— І більше нічого не говорять?

— Ну, іноді зі штабу стратегічного авіаційного командування дають ввідну. Вона завжди однакова. Зміст її приблизно такий. Несподіваним маневром, — Картленд змінив голос, явно когось удаючи, — противник сконцентрував великі контингенти своїх військ на кордонах держав “вільного світу”. Його стратегічна авіація піднялася в повітря і взяла курс на Американський континент. Підводні човни вийшли на вихідні бойові позиції. Для захисту національної безпеки і свободи в усьому світі наказую: всіма силами і засобами завдати попереджувального удару по скупченнях військ і стратегічних військових базах противника…

Перевіряючи прилади, Едвард відкрив задню кришку блока настройки програмного механізму. Звідти раптом випала блакитна папка. Едвард швидко підняв її і став перегортати папери, що лежали в ній. Можливо, ця папка, яка належала, очевидно, Кеннану, з’ясує причини його загибелі? На аркушах — формули, графіки, таблиці розрахункових даних… Нічого цікавого. Едвард хотів був сунути папку в стіл, коли йому на очі потрапив складений учетверо аркуш паперу великого формату. Він машинально розгорнув його і побачив контурну карту північної півкулі Землі. Декілька еліптичних кривих з’єднували точку поблизу Денвера і ряд точок у східній частині Європи. На карті особливо вирізнялася червона жирна лінія, проведена просто через Північний полюс. Вона починалась від Лоурі і впиралася в невелике кружальце, акуратно заштриховане червоною тушшю. Поруч з кружальцем — дві червоні плями, мов дві краплі крові.

— Значить, мого попередника цікавила ціль, на яку запрограмовано “Титани”, — прошепотів він. — І здається, Кеннан визначив її.

У пункті управління висіла величезна політична карта світу. Едвард переніс координати цілі на карту. Географічна широта 50°27?, географічна довгота… Він був приголомшений результатом.

— Бути цього не може! — голосно й чітко вимовив він уголос.

Офіцери повернулися в його бік. Едвард поклав папку в свій стіл і, не не звертаючи ні на кого уваги, похитуючись, пішов до виходу.

— Що з ним, Дик? — здивовано спитав Торлоу Картленд. — Перебрав, чи що?

Торлоу знизав плечима. Потім махнув рукою і промовив:

— Усі ми психопати!

Едвард піднявся на поверхню. Швидше геть, подалі від Лоурі, від цього диявольського місця! Він ішов, не розбираючи дороги, розгублений, здивований, схвильований. Перед очима невідступно стояло акуратно заштриховане червоною тушшю невеличке кружальце, що позначало ціль. Поряд з ним, наче бризки закипілої крові, кілька пролитих крапель туші.

Нагорі було похмуро. Мрячив дрібний дощ. Все довкола було забарвлене в одноманітний сірий колір — і похмуре весняне небо, і пустельні кам’янисті гори, і мокрі бетонні плити над шахтами. Був чи то вечір, чи то ранок. Далеко-далеко на заході в сірій туманній імлі розчинилося плато, а там, де земля непомітно перейшла в небо, сумно маячив блідий сонячний диск.

Тут не було нічого вартого уваги, крім каміння і хмар. І це сіре каміння здавалося дзеркальним відображенням таких самих сірих хмар. Ніщо не пом’якшувало мертвого пейзажу — ні травинки, ні кущика, ані деревця. Лише безладне нагромадження голих прямовисних скель і вулканічних конусів. Тут усе нагадувало про смерть. Смерть причаїлася над бетонними плитами шахт. Смерть дивилася моторошними черепами з жовтих попереджувальних щитів: “Заборонена зона! Стрільба без попередження!” Смерть сунула бетонною дорогою нескінченним потоком автомашин і тягачів: вони перевозили вантажі на спорудження пускових комплексів сусідньої бази. “Гнізда великих птахів”, як бездонні колодязі, цілодобово поглинали бетон, устаткування, ракети, людей. Новий Світ нестримно занурювався в пітьму. В легкових автомобілях хвацько котили офіцери в формі інженерного корпусу армії. Блискучі мундири. Золото погонів. Знаки розрізнення. На зосереджених обличчях тупа заклопотаність…

В Едвардовій пам’яті спливло обличчя Ньюмена, його розповідь про цю місцевість:

“Колись тут був вулканічний край. Виверження вулканів несли спустошення і смерть. Люди, безпомічні, безсилі розібратися в причині вивержень, в страху залишили свої помешкання і шукали порятунку від смерті. Але вулкани невблаганно наздоганяли їх. Люди згоряли в потоках лави, гинули під градом каміння, задихалися від вулканічних газів.

Вулкани вселяли в людей забобонний страх перед таємничими силами природи. Їм ввижалося, що в похмурих глибинах землі існував ворожий світ злих могутніх духів, які ненавиділи людей і все земне.

Іноді вулкани заспокоювалися. Чулися лише притишені підземні поштовхи та легеньким серпанком куріла над кратерами пара.

По-звірячому зачаївшись, вулкани ждали свого часу. Люди знали це і жили в постійній тривозі.

Здіймались раптом до хмар яскраво-червоні вихори полум’я, кружляли в дикому танку над вершинами і знову втягувалися назад у кратери. Кривавою загравою обагрялося небо, немов його охоплювало вогнем. Вулкани пробуджувалися!

З жахливим гуркотом шугали вгору гігантські стовпи розпечених газів. Клубочачись і розростаючись в усі боки, вони набували грибовидної форми. Чорна завіса хмар зловісно закривала сонце, день перетворювався в ніч. Пекельну пітьму раз у раз розтинали сліпучі блискавки. З моторошним виттям вилітали з кратерів розпечені багатотонні вулканічні бомби, стрімко пронизували атмосферу і падали назад на землю і людей нищівною лавиною каміння й попелу…”

І ось тепер смерть знову причаїлася в глибоких шахтах, видовбаних у згаслих вулканах.

Геть знесилений, Едвард ледве дістався до “Печери” і знеможений впав на ліжко, Сірими крижинами напливали одна на одну стіни, предмети втратили чіткі контури. Перед очима невідступно стояло червоне кружальце.

Ніхто з мешканців “Печери” не звернув на нього уваги. Частина “троглодитів” уже вилежувалася в ліжках, вмираючи від нудьги і неробства. Картярська збірна грала чергову партію. З-за перегородки лунала знайома мелодія. З другого ярусу ліжок громоподібно ревів радіоприймач: хтось із “трогів” увімкнув його на повну потужність і, очевидно, мав від цього втіху. Диктор читав в’єтнамську хроніку:

“…французьким товариством народної допомоги відправлені у В’єтнам санітарні машини”.

“…відомий американський співак Дін Рід, що перебуває зараз в Берліні, передав 4800 марок фонду допомоги В’єтнаму”.

“…Кассіус Клей відмовився одягти військову форму і вирушити у В’єтнам”.

“…Палата депутатів конгресу Мексіки прийняла заяву, яка засуджує бомбардування В’єтнаму…”

“Японські докери відмовилися вантажити військові вантажі на американські судна, що йдуть у В’єтнам…”

Дивно. Щось подібне він десь чув. Чи читав. Едвард досадливо поморщився. Підводить пам’ять! Склероз, чи що? Як він міг забути іспанський щоденник Волосожара? Перед очима спливли пожовклі від часу сторінки:

“…на Мадрідському фронті з’явилися хірургічні автомобілі (пересувні операційні) — дар руху Міжнародної солідарності з Іспанією”.

“…в Берліні на допомогу Іспанії жертвують навіть жебраки і безробітні”.

“…норвезька команда пароплава “Титаніан”, взнавши про те, що вона повинна доставити вибухові матеріали для Франко, залишила корабель”.

“…газета “Ченьбао” відзначає зростання руху солідарності з іспанським народом у Китаї. Привертає увагу той факт, що в гуртожитках бейпінських студентів хоровий спів популярної пісні “Захищайте Мадрід” став загальним явищем”.

“…під головуванням лідера Всеіндійського національного конгреса Неру в Індії створений комітет по наданню допомоги республіканській Іспанії”.

До дійсності Едварда повернув голосний вигук. Горлав Брайлі. Він лежав у своїй незмінній позі. Його ліжко було ближче за інші до вхідних дверей, і на нього звичайно скидали всю пошту.

Повернувшись до бункера, Брайлі, як завжди, завалився на паку газет і журналів. Зараз він їх читав. Читав оригінально, по-своєму: запускав під себе руку, відривав клаптик газети і голосно декламував його зміст.

Перекидаючись час від часу короткими репліками, Брайлі слухали кілька “трогів”. Одночасно вони дивилися телепередачу. На екрані якийсь діяч агітував американський народ “зрівняти з землею Ханой”. Намагаючись його перекричати і тим самим привернути до себе увагу, Брайлі горлав на весь голос:

— Пожежник Роберт Бенкс із Філадельфії добився феноменального результату в конкурсі на тривалість сну. Без допомоги лікувальних препаратів він проспав сто сім годин!

— А тебе можуть обігнати, Малюк, — завважив Саттон. — На всякий пожежний випадок запишись у пожежники.

— Заткни пельку! — ліниво обірвав його Брайлі.

“…на початку тижня міністр оборони радився з начальниками штабів армії, авіації, флоту і морської піхоти. Обговорювалося питання про можливість блокади В’єтнаму”.

— Ц-це вже п-пахне п-порохом, — прокоментував Торлоу.

— П-порохом, — передражнив його Саттон. — Атомом не хочеш?

— Не каркай! — Брайлі заплющив очі, потягнувся всім тілом. — Ех, заснути б так років на двісті-триста! Прокинувся — скрізь спокій, порядок. Ніяких сутичок. Ніяких проблем. Живи собі на втіху.

Лайнувшись, Брайлі знов засунув під себе руку в пошуках інформації. На його обличчі з’явився вираз здивування. Він навіть трохи підвівся зі свого ліжка.

— Гей, ти, наміснику Кеннана на цьому світі! — звернувся він до Едварда. — Тобі страшенно щастить. Знову лист. Від неї. Ха-ха-ха! Одержуй!

Не встиг Едвард хоч щось збагнути, як Брайлі, звісившись з ліжка, тицьнув йому в руки поштовий конверт Едвард подивився на адресу.

“Армія Сполучених Штатів.

Томасу Ф. Кеннану…”

Знову лист від Джейн. Його руки мимовільно розпечатали конверт.

“Здрастуйте, добрий незнайомцю!

На жаль, я не знаю, як вас звуть. Та я чомусь упевнена, що цей лист так само потрапить до вас, як і мій минулий лист до Томмі. Прошу вибачити мені. Ви вчинили благородно, гуманно, а я… Вам, мабуть, неважко буде зрозуміти мій стан того дня. Я люблю Томмі. Люблю так, як ніколи більше не полюблю. І він мене любив. Ми з ним уже призначили день весілля. І в мене лишилося все, що так гнітить мене і що я збережу до останніх своїх днів. Обручки. Фата нареченої. І чудове кухонне господарство — я мріяла про сімейне життя. А зараз замість фати я наділа жалобу. В своєму горі я не змогла розпитати вас про Томмі. Мені зараз багато що незрозуміло. Точніше, я нічого не розумію: чому він, такий життєрадісний, такий мрійливий, раптом заподіяв собі смерть? Чому? Зараз Ви — єдина жива нитка, що пов’язує мене з ним, і до Вас’ єдине моє прохання: напишіть мені про нього. Чи напишете Ви мені лише кілька рядків, чи все, що знаєте про нього, — все одно я буду Вам безмежно вдячна. Але тільки напишіть, прошу! З нетерпінням жду Вашого листа. Вірю — Ви напишете!

З повагою

Д. Лоусон”.

“…життєрадісна, ексцентрична вдова, — горлав Брайлі, — сорока трьох років, ріст шість футів, міцної будови, шукає серйозного знайомства з веселим молодиком. Бажані високі брюнети, що люблять подорожувати”.

— Так це ж моя доля! — вигукнув, не відриваючись від карт, Ліндберг.

Зусебіч посипалися репліки:

— Збирай чемодан, Лінде!

— Та прихопи з собою пару “бляшанок”!

— Придадуться на кухні!

— Ха-ха! Яєчню смажити!

— Використай ядерну енергію в мирних цілях!

З динаміка гучномовного зв’язку, що висів над вхідними дверима, почулося дзвінке клацання і зловісне потріскування. В “Печері” одразу все стихло. Замовк програвач за перегородкою. Затихли бадьорі голоси. Зблідли обличчя. Застигли посмішки. Нерухомо завмерла в повітрі піднята рука з картою. Брайлі з відкритим ротом здивовано втупився в динамік. Губи його нервово посіпувались.

— Увага! Лейтенантові Макклорі негайно з’явитися на пункт управління для прийняття бойового чергування! Повторюю…

Метісон люто плюнув у напрямі динаміка. Брайлі віртуозно вилаявся. Голос Мефістофеля, який знов затягнув за перегородкою:

Сатана радіє там,

радіє там…

заглушив останні слова з динаміка і перші прокльони “трогів”.

На лівій руці Ньюмена червоніла пов’язка з написом “04” (оперативний черговий). Поруч з ним за столом сидів незадоволений Фрікер. Його повинен був замінити Едвард на посту помічника оперативного чергового.

— За запізнення даруй, Фрік. Зовсім забув про чергування. Година за мною.

— Я звик. Кеннан був таким самим розтелепою.

— Навряд чи таким. Порівняння явно не на користь Кеннана.

— До речі, ти мені зараз нагадуєш його не тільки цим.

— Чим же ще?

— Виглядом. Напередодні самогубства він мав точнісінько такий зацькований вигляд.

— Дається взнаки підземна екзотика. Незабаром акліматизуюся.

— Тільки не поріши себе раніше.

— Не турбуйся. Я ще встигну спокутувати перед тобою свою провину.

Едвард швидко продивився записи у вахтовому журналі, перевірив апаратуру, секретні документи і розписався в журналі прийому чергування. Фрікер, вручивши йому ключ від пульта, поплентався в “Печеру”. Через прочинені двері пункту управління було довго чути, як голосно відлунювали в тунелі його кроки.

Знову звична обстановка. Стерильна чистота, кондиціоноване повітря. Неонове світло, від якого обличчя Ньюмена скидається на обличчя утопленика. Пульти. Телефони. “Тривожний сейф”. Праворуч на черговій хвилі надокучливо потріскує приймач зв’язку. Едвард зрушив ручку настройки. Стрілка повільно попливла по шкалі. Париж, Монтевідео, Москва, Токіо…

Невеликий армійський приймач з написом на табличці: “Увага! Ворог підслуховує!” вмістив у себе величезний світ. Весь світ, охоплений тривогою. Ефір — розтривожений вулик. В дикій вакханалії звуків змішалися писк морзянки, шурхіт перешкод, сплески музики, схвильована мова — російська, англійська, французька… Свідомість вловлювала зміст зрозумілих будь-якою мовою слів: “напалм… президент… мітинг… В’єтнам… блокада…”

Із дзеркальної панелі пульта просто у вічі дивиться відображення. Едвард кивнув йому, але воно тільки гидливо скривилося. Воно було безбарвним, примарним, наче з того світу. Змарніле неголене обличчя, темні круги під очима, зім’ята форма. І знову знайомий голос, його, Едварда власний голос ятрить розпалений мозок:

“Отже, тепер над “і” всі крапки. Тепер тобі відома ціль. Ціль, заради якої ти служиш. Чудове, мирне місто приречене на загибель. Вона перебуває тут, ця загибель, на Лоурі, в боєголовці “Титана”. І ще в твоїх руках, Едварде. При нападі фашистів на цю країну їхні перші бомби впали на Київ. Люди підняли місто з руїн і попелу. Тобі судилося його знову зруйнувати”.

“Облиш. Хто я такий, щоб впливати на світову історію? І хто ти такий? Лейтенант Антимакклорі. Елементарна частинка. Нікчема. Шматок гарматного м’яса”.

“Помиляєшся. Я — твоя протилежність. Ти — смерть. Я — життя”.

В мозок знову вдирається голос із приймача:

“…сенатор Фулбрайт закликає уряд США припинити бомбардування Північного В’єтнаму”.

“…уряд Польської Народної Республіки заявив…”

“…я, домогосподарка, мати трьох дітей, протестую…”

“Я сенатор… — пробубонів в унісон із приймачем Антипод. — Я уряд… Я домогосподарка…”

“Хто ж ти такий врешті-решт? — вибухнув Едвард. — Ракетник чи домогосподарка? Чи Наполеон?”

“…екіпаж австралійського судна “Бунару” відмовився перевезти військовий вантаж у Південний В’єтнам”.

“Я екіпаж”, — уперто повторював Антипод.

Едвард вимкнув приймач. Йому стало не по собі, Що це? Різновид психозу?

Оглушливо задзеленчав черговий телефон. Ньюмен зняв трубку,

— Оперативний черговий “Вулкана” майор Ньюмен слухає… Так. Зв’язок у нормі. Очікується сильний вітер? Зрозуміло. Слухаюсь.

Ньюмен поклав трубку і записав повідомлення в оперативний журнал. Випадково він поставив пляму. Едвард звернув увагу, що почерк Ньюмена був схожий на почерк Кеннана. Такий же розгонистий, з характерним нахилом. Здавалося, що запис у журналі і розрахунки траєкторій польоту “Титана” були зроблені однією людиною!

— Послухайте, Ньюмен, — сказав Едвард, — а ви справді знаєте, на яку ціль запрограмовано “Титан”?

Пауза. Ньюмен продовжував писати в журналі.

— Навіщо вам так багато знати?

— Я серйозно. Мені треба докопатися до однієї істини.

— Ну й копайтеся собі на здоров’я. Тільки ради бога, не викопайте ще одного Хіггінса.

— Я копався. Хіггінса, правда, мені викопати не довелося, однак при розкопках я знайшов розрахунки траєкторії.

Ньюмен зблід. Перо авторучки затремтіло й зупинилося, не дописавши до кінця слово.

— Значить, ви…

— Так.

— Але як ви знайшли?

— Випадково. Під час перевірки обладнання. Певний, що цю папку бачив і Кеннан.

— Не знаю. Далебі, не знаю. Я не виймав її з тих пір, як закінчив розрахунки.

Ньюменові явно не сподобалося відкриття Едварда.

— Відтоді, як я знаю ціль, — сказав Едвард, — я не знаю спокою.

— Що ж вас так хвилює?

— Ціль. Це жахливо. І злочинно.

— Але це ж не ви її намітили.

— Ви просто не знаєте, що таке Київ. Чудове місто. Колиска російської цивілізації. Для мене зруйнувати Київ — значить зруйнувати цивілізацію, вбити сотні тисяч невинних.

— Не говоріть дурниць, Макклорі. Чудове місто, цивілізація, люди. Ви знали, куди йшли, і свідомо наділи форму “джі-ай”. Якщо ви хочете бути завжди ситим і вдягненим, якщо ви не проти гарантованого заробітку і гарної репутації на додаток, то не робіть мелодрами з історії з ціллю. Дивіться на життя простіше. Пошліть під три чорти сантименти. Плюньте на них тисячу і один раз. Адже армія вам дає усе необхідне — гроші, харчі тільки для того, щоб ви в потрібний момент повернули ключа у положення “пуск”. Решта вас не обходить… Ваша справа — виконувати накази.

— Ви говорите жахливі речі. Свої вбивства нацисти виправдовували так само: нам наказали, ми вбивали.


— Свята простота! Хто ж після Нюрнберга буде повторюватись: зводити крематорії, вішати на воротах “Кожному своє”, в поті чола свого перетворювати рід людський на абажури, мило, ковдри та інший ширвжиток, а лише потім у попіл. Погодьтеся, Макклорі, метод вельми примітивний. Це в наше атомне століття. Кустарництво, та й годі. Раціональніше перетворювати людей на попіл зразу. Невдовзі ви до всього звикнете. Вас не мучитимуть докори сумління. Найжахливше видаватиметься вам простим і буденним заняттям. Правильно вам сказав тоді Брайлі: незабаром ви станете таким самим “трогом”, як і всі. До того ж будь-який з них поверне ключа не задумуючись.

Едвард був збентежений позицією Ньюмена. Він мовчки ввімкнув телевізор візуального огляду шахти. На екрані з’явилося зображення головної частини ракети. Едвард покрутив на панелі ручку управління рухом телекамери по вертикалі шахти. “Титан” проповз по екрану від боєголовки до двигунів.

— Ось вона, ракета “Титан”, яку ви мені так художньо розписували, — сказав він Ньюмену. — Спочатку вона була для мене просто осердям колосальної потенційної енергії. Якоюсь неживою, гігантською конструкцією, ущерть напханою електронікою. Тепер я дивлюся на це по-іншому. В цій махині злилися докупи метал, політика, страх, цивілізація, смерть, електроніка, праця, життя. Навіть сотні тисяч життів.

— А може, й справді — життя? — докинув Ньюмен. — Хіба справа тільки в Києві? Чому ви не думаєте про інші цілі? Ви виявляєте співчуття до однієї конкретної людини, до двох, до мільйона. Але одного чудового дня сумлінно повернете ключ і знищите чотири мільярди. Адже якщо “Титан” вразить Київ, почнеться ланцюгова реакція світової катастрофи.

Едвард мимоволі перевів погляд на стіну, де висіла політична Карта світу, різнокольорова, як абстрактна картина. Вона була незвичайна, ця карта. В центрі — Північний полюс. Навколо нього — концентричні кола паралелей. Вид на земну кулю згори. Карта світу нагадувала мішень. Земна куля стала мішенню.

— Так, я пам’ятаю, — задумливо сказав він. — “Титан” — ракета класу “Земля — Земля”. Вона спочиває в шахті, як гігантський меч, вкладений у піхви. Ядерний дамоклів меч, що висить над світом.

Едвард подивився в очі Ньюмену.

— Тоді навіщо ви розрахували ціль? Навіщо ви проробили цю пекельну роботу, коли ціль — Земля?

Ньюмен опустив голову, його пальці, що нерухомо лежали на столі, нервово забарабанили по склу. На вилицях напнулися жовна.

Він пильно поглянув у вічі Едварду.

— Гаразд, — рішуче промовив він. — Я розповім вам. До Лоурі я літав штурманом на бомбардувальнику. Маршрут звичайний: авіаносець “Індепенденс” — В’єтнам. Я бачив наслідки своїх польотів. Аерофотознімки зруйнованих “стратегічних об’єктів”. Буддійські храми. Греблі. Школи. Дитячі садки. Все заради досягнення миру. Все в ім’я гуманізму. Розумієте?

— Хто ж вас змушував обирати такі цілі?

— А нам і не давали певних цілей. Бомбардування по площах. Наказ був гранично простий: такий-то квадрат, знищити все живе. Ракети, напалм, бомби. Район позначався: “Зона випаленої землі”. Знову ж таки все задля благополуччя в’єтнамців.

— І ось одного разу роль небесного благодійника вам набридла і ви вирішили змінити клімат…

— Ні. Вам це важко буде зрозуміти, Макклорі. Кадровий військовий, ветеран війни раптом відмовився воювати і відіслав президентові всі свої нагороди.

— Справді дивно… До чого тут ваші нагороди?

— Мене двічі нагородили одним і тим самим орденом. Одного разу за ліквідацію важливого фашистського аеродрому, вдруге — за те, що я перетворив на попіл велике в’єтнамське село. Цей клятий останній орден змусив мене замислитися. Вийшло так, що коли я раніше бився проти Гітлера, то на схилі віку мені довелося відстбювати режим одного з його південнов’єтнамських шанувальників. Я відмовився воювати у В’єтнамі. Мені здавалося тоді, що я воюю проти самого себе. Відтоді мене цікавлять цілі, які для нас обирають.

— Вас же могли судити.

— Так, могли. Їх утримали мої заслуги перед Штатами. Обійшлося тим, що заслали аж сюди. А ви що, злякалися б?

— Мене не обтяжують заслуги перед Штатами. Крім того, в політиці я — пас.

— Ясно. Земна кулька, зупинись, я хочу зійти.

— Ні. Просто політика — справа політиків. Причому справа темна, і, відверто кажучи, я не розумію цієї в’єтнамської війни. Та й яке, власне, відношення маю я до В’єтнаму?

— Як яке? Приміром, ви могли б туди завербуватися. Там непогано платять. Набагато більше, ніж тут.

— Дякую. На бійні я вже працював. Там, між іншим, теж непогано платили.

— Значить, поле діяльності в джунглях для вас не підходить? Ну, а якщо, припустимо, через В’єтнам розпочнеться світова війна. Що тоді? Ви, ясна річ, теж будете осторонь?

— Мені здається, перш ніж випаруватися, я ще встигну пожити.

— Ви так спокійно сказали; випаруватися. Б’юся об заклад — ви жодного разу не бачили ядерного вибуху.

— Бачив.

— Де ж?

— У кінохроніці. Вибух “Бейкер” у лагуні атола Бікіні.

— Це не те. Зовсім не те. Ваш співбесідник бачив цей вибух на власні очі. Страхіття! Тисячі сонць! Мільйони градусів. Мільярди атмосфер! На багато миль навколо все вирує, все обертається на пару, на попіл, на ніщо. В голову приходять думки про страшний суд, про кари небесні. Ви б там змогли переконатися наочно, що коли бог створив світ за тиждень, то ми можемо обернути його творіння на порох за один день. І хтозна, може, він уже почався сьогодні, цей день? А мені зовсім не хочеться повторювати долю Ізерлі…

Несподівано пролунав різкий вібруючий гудок. На панелі зв’язку зі штабом стратегічного авіаційного командування тривожно заблимало червоне світлове табло “Виклик”. На екрані телевізора зв’язку з’явилося зображення чергового генерала. Поки Ньюмен настроював телевізор, генерал по-риб’ячому беззвучно ворушив губами і збуджено тіпався, мов на електричному стільці.

— “Вулкан”! “Вулкан”! — нарешті прохрипів позивний Лоурі. Ньюмен узяв мікрофон.

— Оперативний черговий “Вулкана” слухає.

— Якого біса ви зійшли з чергової радіохвилі на приймачі зв’язку?! — загорлав генерал. — Бойова тривога! Бой-о-ва тривога! Ви мене розумієте — бойова!!! Я — “Аполлон”. Прийом.

— Я — “Вулкан”. Вас зрозумів. Бойова тривога.

Екран згас. Закусивши верхню губу, Ньюмен кілька секунд нерухомо стояв перед темним екраном. Квапливо заклацав телетайп. З букводрукуючого каналу вискочила і зазміїлася вузька друкована стрічка із закодованим наказом. Ньюмен відкрив “тривожний сейф” і витяг звідти пакет великого формату, перекреслений по діагоналі жирною червоною лінією. Пакет був скріплений п’ятьма сургучними печатками і перев’язаний тонкою мотузкою. Ньюмен порівняв зміст наказу в пакеті з шифровкою, одержаною з телетайпа. Обличчя його стало сірим.

— Сигнал “Ініціатива”, — глухо промовив Ньюмен. — Бойова готовність номер один. Це — війна.

Бойова тривога!

На екранах телевізорів замерехтіли зображення ракет, на індикаторних панелях пультів заблимали різнобарвні контрольні лампи і сигнальні транспаранти. В пунктах управління зарокотів підсилений мікрофоном голос Хіггінса, що віддавав перші бойові команди:

— Оголошується готовність номер один! Подати живлення на борт ракет!

— Перевірити готовність двигунів!

— Перевірити боєголовки!

Едвард автоматично набрав на пульті потрібну схему.

— Відкрити плити над шахтами!

Несподівано пролунав короткий сигнал сирени. На його пульті й на пульті Ньюмена яскраво заблимали червоні транспаранти — сигнал несправності.

— Що сталося? — гримнув голос Хіггінса: кожна несправність, що виникала на будь-якій шахті Лоурі при передстартових перевірках, одразу ж відбивалася на центральному пульті в штабі бази.

— Несправність в енергосистемі шахти, пане генерал! — доповів Ньюмен.

Обличчя генерала на чорно-білому екрані телевізора зв’язку потемнішало.

— Послати в шахту аварійну групу! — загорлав він. — Несправність усунути негайно!

В блокгауз пункту управління за сигналом були негайно викликані всі офіцери шахти “3”. У шахту Ньюмен послав Макклорі і Картленда.

Невдовзі вони з’явилися на екрані телевізора. Макклорі став перевіряти кабелі, а Картленд відкрив електричний щит. Судячи з того, як він раз у раз енергійно трусив головою, було зрозуміло, що він докладає зусиль, аби протверезіти. Раптом на екрані телевізора щось яскраво спалахнуло. В усі боки від електрощита посипались іскри. Трусячи обпеченою рукою, Картленд відскочив убік… і несподівано закляк на місці. Очі його неприродно розширилися. Здавалось, вони ось-ось вилізуть з орбіт.

В пункті управління тієї ж миті погасло світло, одночасно спалахнули плафони аварійного освітлення і голосно зацокотів секундомір пуску ракети. Всі “троги” здригнулися, немов по них пропустили електричний струм.

— У шахті ввімкнулася автономна система запуску ракети! — доповів у мікрофон Ньюмен. — Набираю схему аварійного блокування запуску.

Він увімкнув кілька тумблерів. Знов спалахнув червоний транспарант. Одночасно пролунав аварійний гудок сирени.

— Команда в шахту не проходить, — доповів Ньюмен. — Розпочався пусковий відлік часу. За дві хвилини ракета злетить.

Розмірене цокання у зловісній тиші сповнювало жахом. Секунда, ще секунда… Час спливав нестерпно повільно. Хвилювання зростало. Паралізовані моторошним очікуванням катастрофи, офіцери з’юрмилися перед телевізором. Затамувавши подих, люди мовчки чекали фатального кінця.

— Вона не злетить-шахта закрита плитою.

— Якщо ракета вріжеться в плиту, то всім нам капець.

Брайлі промовив ці слова ледь чутно, але їх вловили всі. І, немов збагнувши їх страшний смисл, Брайлі схопив мікрофон і заволав на весь голос:

— Картленд! Чого ж ти ждеш?! Відкрий плиту! Нехай вона летить!

Картленд панічно метнувся до одного з вентилів на трубопроводі й гарячково став відкривати його. Почулося сичання стисненого повітря…

Плита над шахтою зсунулась, і Едвард побачив блакитний круг з рожевими хмарами — Землю.

У центрі круга на самому вістрі ракети він побачив невеличке кружальце, заштриховане червоною тушшю.

Перед очима в нього з’явилася площа міста з яскравими квітами, усміхненими обличчями людей…

Секунда, і на місці площі — руїни, обвуглені дерева, глибокі тріщини в асфальті. Людей немає. Від них лишилися тільки чорні тіні на асфальті й стінах напівзруйнованих будинків.

Ще секунда… На місці круга інше місто, третє, четверте… Знайомі силуети Ейфелевої вежі, Вестмінстера, Капітолія, Акрополя, єгипетських пірамід…

Руїни. Руїни…

Місто.

Руїни…

…Клубочиться гриб атомного вибуху — яскраві, контрастні чорно-білі тіні. Люди падають від вибухової хвилі, затуляючись руками від сліпучого світла.

…Усміхнені люди. Дружні потиски рук.

…Люди в касках, у страшних протирадіаційних костюмах-масках на фоні руїн і пожеж.

…Обличчя Анни. Музика.

…Темрява. Тиша.

…Чорне небо. Тиша.

Едвард рішуче відіпхнув Картленда і закрив вентиль. Сичання повітря, плита над шахтою повільно наповзає на блакитний круг. Картленд спробував перешкодити Едварду, але той ударом кулака збив його на долівку.

Напружену тишу пункту управління несподівано порушив гидкий металевий скрегіт. Хтось відчинив двері, які вищали на шарнірах, мов сирена. Всі здригнулися.

До пункту управління вбіг захеканий Картленд. Чорне від кіптяви обличчя, розкуйовджене волосся, в очах — смертельний жах.

— Мені шкода вас, леді і джентльмени! — прохрипів він, притулившись до двірного отвору. — Зараз ви всі розлетитесь на молекули! Зараз вона… — Картленд показав чорною обпеченою рукою вгору і раптом, схлипнувши, вибухнув безумним реготом, який луною покотився по тонелю.

Секундомір пуску ракети незворушно продовжував передстартовий відлік часу.

Едвард дивився вгору. Кругла плита повільно наповзала на блакитний круг і поступово закривала його: видовище, схоже на затемнення сонця.

Через кілька днів на сторінках світової преси з’явилася замітка такого змісту: “За повідомленнями американських інформаційних агентств, у південно-східній частині США стався потужний підземний поштовх. На думку спеціалістів, поштовх є наслідком вулканічної і тектонічної діяльності, характерної для цього району земної кулі”.


ПОДОРОЖІ

Тамара Малькова БІЛЯ СЕРЦЯ ГІРСЬКОГО МАСИВУ Нарис

На перевалі

Автобус Гантіаді — Ачмарда хоч і рейсовий, але зупиняється не тільки на запланованих зупинках. Тут уже діють гірські закони, адже курортне узбережжя лишилося далеко внизу, і не взяти людину, що голосує посеред дороги, — неможливо.

В салон піднімається засмаглий літній чоловік, і ми стрічаємо його радісними привітаннями.

— А я взнав, що ви вже приїхали, і вирішив підніматися на перевал з вами…

Це наш давній знайомий, пастух з місцевого колгоспу імені Конституції СРСР. Його незвичне для нас вірменське ім’я Вагарш ми спростили до зрозумілішого — дядя Володя.

— З початком експедиції, — Володя тисне кожному руки.

Так, ми давні знайомі. Адже київські спелеологи вже п’ять років щоліта піднімаються цим шляхом до перевалів і долин Гагринського кряжа, до суворого гірського масиву Арабіка — одного з найбільших і найменш досліджених карстових масивів країни. Експедиції, організовані Інститутом геологічних наук АН УРСР, Українським географічним товариством, Київським міським клубом туристів та Київською комсомольською газетою “Молода гвардія”, звуться комплексними науково-спортивними. У них беруть участь і науковці-спелеологи, і спортсмени-спелеотуристи. Останніх, звичайно, набагато більше.

Віднедавна дослідження на Арабіці приваблюють не лише киян. Поруч з нами працюють члени спелеоклубів Москви, Ленінграда, Красноярська, Свердловська, Ростова, кримчани, а також співробітники Інституту географії АН Грузинської РСР на чолі з його директором, відомим радянським спелеологом Томазом Захарійовичем Кікнадзе.

Ми піднімаємось на Арабіку першими. Потім нас тут буде багато, з усієї країни. А зараз на перевалах і в долинах, ще прикрашених білими язиками сніжників, тихо.

З машиною не дуже нам пощастило. Водій, хоч і погодився вчора охоче довезти наш чималий експедиційний’ вантаж, сьогодні вже шкодує про свою легковажність. Це добре видно по його напружених руках і білому, наче гірський туман, обличчю. Виявляється, в горах він ще ніколи не їздив і досі не уявляв, що це таке. Тільки-но дорога поповзла між голих скель, загальмував:

— Все. Далі не поїду.

До перевалу ще далеко, але що поробиш. Ми сумно дивимося вслід машині, що обережно спускається вниз…

Найближчий балаган виявився зачиненим. Ні, тут не вішають на двері міцних замків, — чужих немає, всі знають одне одного. Та й як замкнути двері людської оселі в горах? А раптом комусь доведеться рятуватись од холоду чи вовків?

— Заходьте, я дозволяю. — Дядя Володя прочиняє двері й першим заходить до балагана.

Сама назва — балаган, певне, змушує згадати циркові вистави чи веселі ярмарки. І ніяк не відповідає прозаїчній дійсності. Тут протягом усього теплого періоду, від снігу до снігу, живуть пастухи. Праця в них важка, а умови — далеко не міський комфорт.

У завдання нашої невеличкої групи входить дальше дослідження печери Берчільської, спортивне проходження кількох відомих уже печер і вивчення південних схилів кряжа Берчіль. У групі — школярі, учні київських профтехучилищ — вихованці гуртка спелеологів республіканської станції юних туристів, яким керує Людмила Лук’янчук.

Уже наступного дня Арабіка спробувала переконати нас, що ми даремно обрали для базового табору таке небезпечне місце — на самому гребені Берчілю. Симпатичні білі хмаринки, що плавали обабіч кряжа, принесли дощ, туман і, нарешті, страшенний вітер. Цілу ніч ураган випробовував на міцність намети, і щохвилини здавалося: зараз не витримає новенький брезент і полетить униз зі скель. Згадували, як торік і позаторік, не на перевалі, а навіть у долині, під час ураганів намети злітали вгору, наче величезні птахи. А на перевалі можливе ще й не таке.

Вночі один намет затопило. З’ясувалося: вчора неправильно зробили рівчаки для стікання води — втомилися, вирішили, що якось воно буде. От і мають. Гори легковажності не прощають. Довелося з самого ранку всерйоз узятися за обладнання табору. Тепер уже ні на яку втому не зважаючи.

Валерій Рогожников (старший нашої групи, один із найдосвідченіших спелеологів Києва) швидко віддає розпорядження. Невдовзі намети опиняються в облозі з чималих каменів, — ніякий вітер не подужає.

А хлопці, з якими в міських школах чи ПТУ викладачі мають неабиякий клопіт, на яких удома постійно скаржаться, раптом виявляються і старанними, і дисциплінованими. Нехитра гірська педагогіка: коли всі труднощі всерйоз, коли від сумління залежить власне життя, безпека товаришів, — не треба читати моралі і розмірковувати про засоби виховання. Певне, ці прості уроки гірського виховання не забудуться і в столичному комфортабельному житті…

А завдання щодня складніші. Печери, що їх досліджують члени експедиції, стають все глибшими, розвідка сягає далі і далі по кряжу.

Йдемо вниз

Печера дихає вологою і холодом. Востаннє перевіряємо готовність і ступаємо в її чорну порожнечу. До побачення, сонце!

За комір падає перша краплина крижаної води, — ой, як неприємно. Але далі вже ніхто тих краплин не лічить. Лише за півгодини несподівано відчуваєш, що светр під комбінезоном мокрий. Сушити доведеться на собі. Або вже у підземному наметі над примусом. Та коли ще те буде. Намет поставимо тільки через 15–17 годин важкого спуску.

Контейнери з продуктами, спорядженням і базовим табором передаємо одне одному по ланцюжку. В роботі зігріваємось. Години летять непомітно. Аж ось — стоп! Дійшли до великого колодязя. Володя Кулешов забиває у стіну гак, готує навіску. Це швидко не робиться, доведеться померзнути. Неслухняні пальці ніяк не можуть причепити до металевого троса каталку (спусковий пристрій).

— Пішов!

Далеко внизу маленькими цяточками миготять вогники карбідок. Це хлопці вже спустилися до залу Абхазія. Звідти, знизу, наче на кіноекрані спостерігаєш весь спуск від початку до кінця. Мало де можна таке побачити.

Каталка повільно повзе по тросу. Ліхтар вихоплює з темряви фрагменти величного залу, відполіроване водою каміння. Світла нагорі вже не видно.

— Спуск закінчено-о-о! Далі!

Нарешті всі шість чоловік підземної групи в зборі. Ось тут, на вершині кам’яного навалля, що ніби справжня гора височить посеред залу, стояв торік наш табір. Звідси штурмові групи йшли далі.

У цієї печери цікава доля. Про те, що під найвищою відміткою кряжа Берчіль є печера завглибшки 160 метрів, знали всі. Адже відкрили її ще у 1968 році красноярські та кавказькі спортсмени. Кілька років шукали кияни невловиму, таємничу “стошістдесятку”. Та гори, вкриті довжелезними язиками сніжників, ніби ховали маленький отвір на схилі. І от якось видалося на диво гаряче літо. Там, де торік сніг лежав завтовшки кілька метрів, воду лічили на краплі. Маленькі острівці потемнілого снігу обставили кухлями й банками — цілими днями збирали воду, щоб приготувати їжу. Майже чорного кольору, без солі, вода спочатку набиралася у найдрібніший посуд, потім її переливали в казанки, намагаючись до темряви набрати якнайбільше. А тільки-но спустяться сутінки на Арабіку — і замерзає джерельце до наступного сходу сонця.

Чимало карстових проваль відкрилося нам того спекотного літа. Між крутим сипучим схилом і скелею з’явився і той маленький напис “С-160”… Терміново сформували штурмову групу, зібрали все, що потрібно для підземного табору. І через день на поверхню полетіла звістка: є продовження! І записку знайшли у залі Абхазія.

15 років пролежала записка в печері. Папір пожовклий, із зотлілими краями: “Сибірська експедиція досліджувала печеру 1 серпня 1968 року…”

Повертаючись додому з тієї експедиції, ми розповіли випадковому знайомому, що підвозив нас на машині вниз, про “стошістдесятку”. Чоловік раптом захвилювався:

— А записка в касеті з-під фотоплівки? І підпис: “Красноярськ, Сочі, Сухумі”?

— ?

— Наша записка! Ми її залишали… Молодці ви!..

Зураб Йосипович Адзінба справді був серед перших дослідників цього масиву. Тоді — відомий грузинський спелеолог. А нині — науковий співробітник Сухумського ботанічного саду. У ботаніків до Арабіки свій інтерес: спеціальні експедиції вивчають рідкісний рослинний світ масиву.

А “стошістдесятки” чи, як вирішили її назвати потім — Берчільської печери, пройшли того року 250 метрів. Ось тут, де ми зараз стоїмо, закінчився шлях перших її дослідників, звідси через п’ятнадцять років розпочали спуск униз київські групи.

— Де наші консерви? — Людмила Лук’янчук перевіряє підземну комору. — Все на місці. І, здається, навіть сухарі й крупа не зіпсувалися.


Аварійний запас бензину теж у порядку. Непогана комора.

Але нам ще йти далі вниз. Тепер уже без великих колодязів. Хоча перетягнути контейнери, стоячи у розпорі над щілинами, не легше, ніж спускатися по тросу. Отже, коли ми нарешті розпаковуємо намети, на землі вже ранок. Це означає, що нам доведеться звикати до нового розкладу. І хоча зміни ніч-день під землею немає, все ж наш організм, звичний до певних біоритмів, важко перебудовується на підземний режим.

Численні дослідження спелеомедицини, що проводяться і у нас, і за кордоном, доводять, що перші три доби підземного життя найважчі для людини. Це період адаптації…

— Чергові, доброго ранку! — Це нам. Треба вилазити з теплого спальника.

Намагаюся знайти ліхтар, і стає моторошно: навкруги вода. По поліетиленовому даху намету стукотять краплини води. Дрібні й великі — ніякої системи й ладу. Наче сухі дрова потріскують у вогнищі. Заплющиш очі й ніби бачиш оте затишне, чисте вогнище. А насправді — скрізь темно, холодно, мокро.

Володя Кулешов вистрибує з намету наче під холодний душ. Йому треба на зв’язок.

— “Земля”, я — “Надра”. Дійшли нормально. У нас ранок…

Невдовзі в казанку вже парує чай, і життя одразу стає веселішим. Навіть мокрий комбінезон — він тільки під сонцем остаточно висохне — не псує настрою.

За добу ми звикаємо й до вологи, й до темряви. Далі починаємо начебто миритися із зміною біоритмів. Тільки от час тут іде дуже швидко. А втім, це не нами відкрито. Явище добре знайоме всім, хто подорожував під землею, описане в літературі.[7] Отже, ми не дивуємось. І намагаємось якомога більше встигнути. Однак далі помічаємо, що кожен рух дається чимраз важче. Уповільнюються не лише фізичні дії, а й розумові здатності. Наче поринаємо у напівсон. Як мухи восени. Адаптація адаптацією, а все-таки холод, волога, темрява, постійна температура без добових змін, розлад “біологічного годинника” впливають на центральну нервову систему. Починаємо ловити себе на тому, що не можемо розв’язати елементарну проблему. Як з’єднати дві батарейки, щоб збільшити силу струму? Руслан Макарський уперто з’єднує їх послідовно і обурюється:

— Нічого не виходить.

Усі сушать собі голови — що робити? І тільки коли Рогожников з поверхні підказав, що треба паралельно, з полегкістю зітхнули. Справді, як це ми не додумались? Напевне, це витівки підземелля…

Ще одна витівка печери мало не закінчилася сумно. Славко Лунгу пішов по воду. Несподівано величезний камінь у нього під ногами зривається з місця і разом з хлопцем летить униз. Добре, що недалеко. Сашко Бахмут поспішає на допомогу товаришеві. На щастя, нічого страшного, тільки побите коліно. Але й невелика рана в підземних умовах, знаємо, не загоїться. Робимо перев’язку — Славикові треба виходити на поверхню. Це й здоровому небезпечно зробити, проте Славко мужньо долає несподіване випробування.

Акваланги під землею

А долини Арабіки тим часом наповнюються народом. Особливо багатолюдно в долині Жовеквара, під самою горою Арабіка — найвищою точкою масиву. Тут москвичі та ленінградці досліджують систему Ілюхіна.

Три. роки тому на Кавказі трагічно загинув керівник московських спелеологів Володимир Ілюхін. Печеру Перовську, яку до того вже кілька років досліджували члени спелеоклубу Перовського району Москви, було названо іменем Ілюхіна. Група, яка вивчала печеру, наткнулася на, здавалося б, непереборну перешкоду. Спускаючись, зупинилися перед суцільною водою. Історія спелеології знає сміливців, котрі наважувались мандрувати в підземеллях і під водою. Рік ретельної підготовки, і москвичі Володимир Кисельов та Михайло Дякін разом із ростовськими спелеологами Віктором Яшкіним і Миколою Боровим спустилися в печеру з аквалангами.

Спроба пройти сифон на подібній глибині не перша у вітчизняній спелеології. Але печера Київська (плато Кирктау, Середня Азія) так і не пустила дослідників крізь воду.

І ось — нова спроба.

…У москвичів табір чималий. Кілька глибинних груп, школа спелеотуристської підготовки. Плюс ленінградські спелеологи, котрі досліджують паралельні колодязі системи Ілюхіна. І групи, які беруть участь в експериментах медиків.

Дощі й урагани вже поступилися місцем нещадним сонячним променям. Від них немає порятунку серед скель. Хіба що в печері. Звідти прийшла звістка:

— “Земля”, я — “Надра”. Починаємо пірнати. Чекайте повідомлень…

Легко сказати — чекайте. Здається, все з рук випадає. Не рятують ні гітара, ні жарти. Від самого ранку весь багатолюдний табір у максимальному напруженні. Що там, під землею? Вголос це питання не вимовляють.

Павло Горбенко під землю не спускатиметься. Його присутність необхідна нагорі. У печеру піде інший медик — лікар центрального науково-дослідного інституту туберкульозу Вадим Мінстер. А Павло проводитиме ті самі спостереження нагорі. Навантаження в обох групах однакове. Отже, порівняння життєдіяльності організму дасть нові відомості про вплив підземних умов на людину.

Павло Горбенко, керівник відділення профілактики Всесоюзного науково-дослідного інституту пульмонології, кандидат медичних наук, лауреат премії Ленінського комсомолу України зі спелеомедицини, — вже не перший рік на Арабіці. За результатами минулих експериментів можна вже робити і деякі висновки:

— Ми спостерігаємо, як організм людини пристосовується до екстремальних умов. Реакція на різке — порівняно з поверхнею — зниження температури, на стопроцентну вологість, — усе це дуже цікаво. Звичайно, не експеримент заради експерименту. Результати минулих досліджень я вже використовую на практиці, у себе в інституті. Адже що таке проблеми адаптації організму до холоду? Це наші з вами весняно-осінні гострі респіраторні захворювання. Як їм запобігти? Відповідь на це запитання ми й шукаємо тут. Уже з’ясували, що спортсмени, яких ми готуємо заздалегідь (спеціальна підготовка фізична та медикаментозна, коригування харчування), краще почувають себе під землею, швидше адаптуються до незвичних умов. І потім своїм пацієнтам у Ленінграді я рекомендую подібні засоби для профілактики захворювань.

Звичайно, всі ці експерименти потрібні для того, щоб полегшити роботу спелеологів під землею, адже дослідження земних надр триватимуть, кращі спортсмени країни йтимуть усе глибше й глибше.

Але ці роздуми будуть пізніше…

Ожив нарешті телефон, і в трубці почувся втомлений голос Віктора Яшкіна:

— “Земля”, я — “Надра”. Сифон пройдено….

Всі учасники експедиції зібралися довкола намету зв’язку.

— …Пірнув на глибину десять метрів. Проплив сорок метрів по горизонталі. Вийшов у галерею. На сьогодні все. Самопочуття нормальне…

У наступні дні штурмова четвірка, досліджуючи нову галерею, вийшла на ще один сифон, його пройти поки що не вдалося.

Переможений сифон на такій глибині — нова сторінка в історії радянської спелеології. Але щодо дальшого дослідження системи Ілюхіна, то, здається, на глибині 970 метрів доведеться поставити крапку. Далі печера розвивається у воді, і для людини її проходження стає неможливим. Втім, дослідження на цьому не припиняються.

Угрюм-завал переможений

Три роки боротьби із завалом у печері Куйбишевській навчили хлопців багато чого. Чекати й терпіти. Не склавши руки, звичайно. Терпляче розкидати каміння і чекати тієї щасливої миті, коли слідом за водяними струмками підуть униз і вони. Вірити, що така мить настане.

Завали вже не раз зупиняли дослідників різних печер. Сніжна, Київська… На проходження першої (найглибшої в СРСР) москвичі витратили шість років. Київську штурмували в чотири заходи. У 1982 році перед величезним завалом зупинилися дослідники Куйбишевської.

Скільки років чи, може, століть цій залі? Вода, невтомний творець печер, працює і працює. Колись, очевидно, була просто велика зала. Та згодом річка підточила її основу, і величезні брили обвалились. Ще й досі не припинився цей могутній камінний потік. Вода, звісно, знайшла собі шлях. А людині, що йде за течією, досліджуючи печеру, ці шляхи поки що недоступні. І хлопці знову й знову надівають важкі од вологи комбінезони, гідрокостюми, йдуть за водою. Вибирають камінь за каменем, просуваються вперед, тобто вниз, сантиметр за сантиметром.

— Угрюм-завал, — хтось сумно пожартував, і назва так і лишилася за цим камінним хаосом.

— “Земля”, я — “Надра”. У підземному таборі все нормально, — на зв’язок виходить Сергій Жарков. — У завалі — як завжди. Падає каміння — ловимо ніжно на руки. Повзти головою вниз краще, ніж ногами. У другому випадку надто заливає водою. Акваріум…

Літо, 1982-й: боротьба із Угрюм-завалом. І віра — наступного року пройдемо. Літо, 1983-й: знову завал, і знову безрезультатні виснажливі дні й тижні в акваріумі. А втім, безрезультатні — це неправильно. У цьому завалі на 720-му метрі Куйбишевської гартувалися характери, випробувались на міцність хлопці.

Літо, 1984-й: не може бути, щоб завал не підкорився. Дарма що води багато, як ніколи. За вісім діб — дванадцять виходів у завал. Скільки разів здавалося: наступна зміна пройде в той колодязь…

Три роки боротьби з Угрюм-завалом, тупцювання на одному місці примусили багатьох спеціалістів-спелеологів засумніватися в успіху. Справді, можливо, закрилася Куйбишевська, і ходу далі немає?

Але ж було: фарба, пущена у воду на 500-му метрі, вийшла на поверхню у джерелі Репроа, поблизу Гагри. Це відкриття перекреслювало всі попередні невдачі: підземна гідросистема печера Куйбишевська — джерело Репроа — значиться відтоді в усіх каталогах світу найглибшою на планеті. 2180 метрів.

У 16-му номері журналу “Спелунка” за 1984 рік (це найавторитетніше в світі спелеологічне видання, засноване французькою спелеологічною федерацією) з’явилася досить оригінальна оцінка діяльності радянських дослідників земних надр. Поль Курбон, видавець і упорядник атласу найбільших печер світу, писав: “Бережіться росіян! Важке спорядження — не перешкода для рекордів… Тремти, Жан-Бернард!” (І фотографія київського спелеолога Сергія Жаркова, котрий спускається до Куйбишевської, — на обкладинці).

Недаремно хвилюється Поль Курбон за долю світового рекорду. Звичайно, Жан-Бернард, найбільша прірва планети, поки що значно глибша од Куйбишевської — 1538 метрів пройдено французькими спелеологами. Але Куйбишевська, могутніми темпами розвиваючись у надрах Арабіки, тягнеться аж до рівня моря. Тобто київські спелеологи мають ще чималий резерв глибин попереду, отже, йтимуть, як вони самі жартують, “до солоної води і криків чайок”.

На початку століття відбувся незвичайний міжнародний конкурс. Спеціальне жюрі дегустувало воду з сотень джерел різних країн, визначаючи, чия вода краща. Головний приз одержала вода з абхазького джерела Верхньоольгінського, що поблизу Гагри. Багата на корисні речовини, напрочуд чиста, завжди холодна — справжня жива вода. Та, виявляється, й інші річки, озера, джерела біля підніжжя Гагринського кряжа несуть не гіршу вологу. Напувають нею сади й поля на узбережжі, втамовують спрагу місцевих жителів та численних курортників. Є тут річки Жовеквара, Хашупси, Сандрипш, Холодна, Бзиб, біля яких з прадавніх часів оселялися гірські пастухи. Ще й тепер зустрічаються подекуди в долинах залишки давніх їхніх осель-ацангуарів.

А народжуються кришталевої чистоти води із звичайного снігу, що вкриває десятиметровою ковдрою Арабіку, з дощових потоків, котрі линуть на сірі карові розсипи масиву. Краплини, струмки просочуються крізь землю, спадають шахтами і печерами у надра масиву.

…Олександр Климчук (керівник карстолого-спелеологічного загону Інституту геологічних наук АН УРСР) і і Сергій Картишев приготувалися до тривалої роботи. Вони першими із штурмової групи прийшли до Угрюм-завалу. Звично почали розкачувати брилу, що закривала маленький отвір.

— Зачекай-но, спробую її ногою штовхнути. — Сергій з усієї сили натиснув на камінь. І той несподівано легко ковзнув униз. На мить хлопці завмерли од несподіванки: перед ними був чималий отвір, шлях відкрився. Угрюм-завал пропускав їх у глибини.

Десять метрів, двадцять, сорок, шістдесят, — від хвилювання тремтять коліна. Климчук з Картишевим ідуть усе далі вниз. Навіть бажання розмовляти немає.

— Все, досить на сьогодні. — Климчук втомлено зупиняється. — Давай нагору.

Як зустріли новину товариші — Сергій Левашов, Євген Кислицин і Сергій Гижко, — важко розповісти. Здається, того вечора і чай був смачнішим, ніж завжди, і вогонь теплішим. На землю з 700-го метра прірви полинула радісна звістка: Угрюм-завал переможено!

Але до того дня, коли хлопці нарешті відчули під ногами тверду породу, а не хитке каміння завалу, було ще далеко. Кілька невеличких завалів на шляху до основного русла підземного потоку розібрали, не маючи вже найменшого сумніву — шлях у глибінь відкритий, зупинити дослідників тепер ніщо не зможе. Адже подолали вже неймовірне — 95-метрової глибини завал. Такого ще не було ніколи.

Нарешті ось вона — справжня підземна річка, що вільно тече звивистим меандром. Обабіч — міцні стіни й склепіння, добре вимиті й відшліфовані тисячолітньою роботою, підземних вод.

Глибини

— Ура-а-а! — гори охоче відгукнулися луною і почали перекочувати її перевалами. — Завал пройдено!

І треба ж такому трапитися, що саме в цю мить нікого немає поблизу. Руслан Куп — єдина людина в таборі на поверхні, черговий зв’язковий.

Ось цією звісткою і зустрів він біля перевалу наступну штурмову групу — Сергія Жаркова, Миколу Скотенка та Володимира Акойомова.

— Стій! Зачекай! — Машина, що підвозила хлопців, трохи загальмувала. — Невже справді?! — тепер усі їхні думки вже там, у глибинах Куйбишевської, де температура не досягає і двох градусів тепла, де постійна стопроцентна вологість і де за кілька днів вони продовжуватимуть штурм.

Хто в наш час може похвалитися, що був там, де ще не ступала людська нога? Все досліджено на планеті, все відкрито. А втім — не все.

Йти першим, та ще й на таких глибинах, під кам’яною товщею, — з чим можна порівняти це почуття? Як пояснити душевний стан, скажімо, Сергія Жаркова, котрий спускається у темряву колодязя невідомої глибини? Камінь летить п’ять секунд…

— Але ж п’ять секунд — це метрів 60–70, — хлопці дивляться на єдиного в їхній групі спеціаліста, гідрогеолога Олександра Горленка. — Хіба таке може бути?

— Вважається, що ні. У всякому разі не було ніколи. На такій глибині печери звичайно продовжуються вузькими ходами, дрібними колодязями.

— А камінь летить…

70 метрів по вертикалі. Та виміри були потім. А спочатку Жарков понад дві години спускався вниз. Розчищав колодязь від “живих” каменів, обережно роздивлявся навкруги. Другий, Микола Скотеико, рухатиметься вже значно швидше.

Жарков намагається висвітити карбідкою протилежну стіну колодязя. Не видно. Розгойдується на вірьовці маятником, щоб побачити далі. Марно. На плані печери, який складатимуть у Києві, це місце залишається позначеним пунктиром.

Вода, що стікає колодязем, заливає Сергія. Майнула думка: “Добре, що не пішли на день раніше, по “великій” воді. Зараз і то не дуже весело”.

Ліхтар вихоплює внизу гладеньку поверхню. Озеро? Цього, здається, не сподівались… Вода по пояс. Спробувати піднятись трохи вгору? Але під водою чіпляти захвати до вірьовки — не вийде. Пірнути в це озеро, чи що воно там таке, гумовий гідрокостюм та металеве спорядження не дозволить— перевертатиме догори ногами.

З Миколою, який, певне, вже хвилюється нагорі, домовилися про умовні сигнали. Один свисток — “піднімаюсь”, три — “спускайся до мене”. Інших сигналів не передбачено.

Хоч би знати, яка там глибина, чи далеко дно. А якщо пливти, то куди?

Сергій відчепив од пояса бачок з карбідом! Можна спробувати зміряти глибину шлангом. Бачок спустився на щось тверде. Скільки? Приблизно метр сімдесят. Ну, це ще можна пережити. Жарков полегшено зітхнув. І занурився у воду мало не з головою. Вода, щоправда, трохи (градусів на 20) холодніша, ніж у морі, але тут уже нічого не вдієш. Треба шукати — вплав чи бродом — берег.

Невдовзі він побачив чималу брилу. І Микола почув очікувані три свистки.

Коли вже все було позаду, хлопці нарешті роздивилися, що опинилися на дні величезного колодязя з досить симпатичним озером близько 15 метрів у діаметрі. Його наповнюють струмки й водоспади. Куди ж плине вода далі, незрозуміло.

Правда, під брилою, на якій стояли, швидко відшукали “вікно” і трохи нижче зустріли той самий підземний потік, тільки повноводіший.

Річка вела їх далі, звивалась, потроху спускаючись униз. Обабіч, повторюючи кожен її рух, вигинались стіни меандра. Чорні, ніби обпечені, з рідкими проблисками, що висвічувалися особливо яскраво, від маленьких язичків полум’я в їхніх карбідках. Уперше за споконвічне своє життя камінь побачив світло. Хоча це, мабуть, трохи сентиментально — надавати каменю властивостей живої істоти.

— Вертаймо. Карбіду не вистачить. І запасний ліхтар уже ледь жевріє. Хай хлопці теж по цілині погуляють.

Вони склали кам’яний тур, яким звичайно позначають шлях і спелеологи, і всі, хто подорожує в горах. Завтра сюди прийдуть Горленко з Акойомовим…

— Дивись, ось тут іще ніхто ніколи не ходив. — Горленко ступає на гладеньку гальку на березі підземної річки, і його слід викарбовується на дрібному камінні.

— А тут мій слід буде першим, — йде протилежним берегом Акойомов.

У них завдання специфічні — топографічна зйомка, обстеження порід, що утворюють печеру. Потім Сашко пояснить хлопцям: стіни меандра мають такий гнітючий темний колір тому, що піщаник, з якого вони складаються, дуже твердий, ніби спресований під величезним тиском. Явище це досить цікаве для геології. Взагалі науковцям є про що подумати. Куйбишевська поставила чимало питань. Ще раз підтвердила свою унікальність.

Наступна експедиція до Куйбишевської продовжить відлік підземних шляхів з позначки 970 метрів. А остання штурмова група експедиції “Арабіка-85” змушена виходити на поверхню. Закінчився карбід, вийшли запаси бензину й сухого спирту. Та й вірьовки зносилися, далі користуватися ними небезпечно. У тому отворі, перед яким зупинилися хлопці, страшенно реве вода. За її гуркотом не чути й падіння каменя, не можна полічити, скільки секунд він летить униз. Черговий двобій з печерою — наступного літа. До нього ретельно готуватимуться хлопці впродовж року. А зараз — час вертати ка землю.

Триста метрів підземними шляхами вгору, на захватах по вірьовці чи тросу— 17 годин для чотирьох добре тренованих хлопців.

Короткий перепочинок на 500-му метрі. Така знайома, обжита вже зала імені 1500-річчя Києва. Три роки тому вона вразила своїми розмірами — найбільша в країні. А зараз це зручне місце для базового табору, для перепочинку.

І знову виснажливий підйом, під крижаними водоспадами, у важкому, просяклому водою одязі.

Прірва Куйбишевська стала віднині третьою в країні за глибиною. І лишається найсуворішою з усіх печер за умовами.

— Хлопці, здається, світло…

Воно з’являється десь далеко, неначе молочне озерце. Потім стає дедалі яскравішим, збільшується і засліплює очі. Мимоволі примружуєшся — боляче. Відвиклі в темряві очі важко освоюються з ним.

Сонце чи хмари на небі? У перші хвилини не добереш. Просто світло. Потім — запахи квітів і трави. І вже згодом — кольори.

…У першу ніч на землі — в теплому, нарешті сухому спальнику-неможливо заснути. Чогось не вистачає. Так, не чути того стукоту краплин по намету, коли здається, ніби то сухі дрова потріскують у вогнищі.

Сергій Правденко ЧЕРЕЗ ТРИ ОКЕАНИ Дорожні нотатки

Авторові цих сторінок випало впродовж трьох років редагувати багатотиражну газету на турбоході “Максим Горький” — флагмані радянського пасажирського флоту. Тричі пощастило мені обійти довкола світу, побувати майже у 80 країнах. Розповідь про деякі з них хочу запропонувати увазі шановних читачів.

По Скандінавії

До шведської столиці підходили ми вранці. Шхери біля Стокгольма — це зелень трави і дерев, сірий колір скель, білі стіни берегових будівель, яхти на синьому дзеркалі води, швидкохідні катери, невеликі суденця.

Що шведи люди гостинні, помітно відразу. Звідусіль нам привітно махають руками.

Швартуємося швидко, і за годину ми вже на причалі, йдемо знайомитися з містом.

Стокгольм особливо дорогий нам тим, що тут бував Володимир Ілліч Ленін. Ось Народний дім і споруда міського театру, де в квітні 1906-го відбувався IV (Об’єднавчий) з’їзд РСДРП. Тут Володимир Ілліч давав бій меншовикам з найважливіших питань політики партії: аграрного, організаційного, класових завдань пролетаріату, збройного повстання…

Царські нишпорки так і не пронюхали, де зібрався з’їзд. Делегати прибули до Швеції під виглядом учителів-туристів. Справа ледве не загинула, коли пароплав сів на мілину. Викликати рятувальне судно, означало піддатися ретельній митній перевірці. На щастя, вдалося домовитися з капітаном, що той не звернеться по допомогу до властей, доки делегати пересядуть на інший пароплав.

Тінистим парком прямуємо до величної Королівської бібліотеки. На першому поверсі, у читальному залі, стіл, який вирізняється серед інших. Подібні стояли тут на початку століття. Це копія того, за яким працював В. І. Ленін. Оригінал давно передано до Москви. Бібліотека пишається, що серед її відвідувачів була така людина.

Ще одна адреса: вулиця Кантенсгатам, 17. Тут, у пансіоні Берг, Володимир Ілліч мешкав два тижні у вересні 1910 року. Приїздив сюди зустрічатися з матір’ю, якої не бачив три роки. У цьому будинку Марія Олександрівна вперше почула виступ сина перед товаришами.

Проводжаючи її в зворотну путь, Володимир Ілліч не міг навіть піднятись на пароплав — той належав російській компанії, і Леніна могли заарештувати на борту. Це була їхня остання зустріч за життя матері.

“Північна Венеція”, як називають шведи свою столицю, почала швидко рости з кінця XVIII століття, коли країна твердо стала на позицію нейтралітету. Ні наполеонівські війни (до речі, нинішній король Швеції Карл XVI Густав — нащадок наполеонівського маршала Бернадотта, всиновленого в дитинстві королівським домом цієї країни), ні Кримська війна, коли Англія намагалася втягти Швецію в боротьбу проти Росії, — ніщо не похитнуло нейтралітету цієї країни.

І нинішній добробут Швеції — ще один доказ на користь миролюбної політики.

Та знає Швеція й економічні труднощі. Одна з їхніх причин — зростання світових цін на сировину й нафту. Є й інші. Як наслідок — у країні зростає дефіцит платіжного балансу. Монополії прагнуть перекласти весь тягар на плечі трудящих. Вони у відповідь страйкують. Особливо гострі класові сутички відбуваються навесні. Ось ситуація, що повторюється мало не щороку. Щоб зірвати страйки сотень тисяч трудящих, підприємці оголошують локаут, закривають заводи. Потім втручається уряд і починається політичне шоу, де глядачі — вся країна. Уряд умовляє підприємців піти на деякі економічні поступки. Знаходять компромісне рішення, страйк і локаут припиняються, акції уряду, такого собі “батька нації”, зростають. Минає небагато часу… і підскакують ціни, з’їдаючи завойовану трудящими надбавку до зарплати.

Порівняно з іншими країнами капіталістичного світу рівень життя у Швеції один з найвищих. Та все ж і тут пересвідчуєшся: аби забезпечити собі стерпне існування, трудяща людина мусить здобувати свій хліб не лише в поті чола.

Екскурсійний автобус везе нас багатими кварталами Стокгольма. За вікном — вишукані вілли на березі моря з виходами на приватні причали, біля яких погойдуються розкішні яхти.

— Ви не в цьому районі живете? — запитуємо водія.

— Ні, мені тут не все подобається, — приймає він жарт і вже серйозно додає: — Тут живуть ті, на кого ми працюємо.


Сусідня Норвегія має багато спільного із Швецією. На берегах її численних мальовничих фіордів — чепурні, добре вписані в ландшафт селища. Працьовитість норвезького народу гідна поваги. У горах прокладено чудові шляхи, що з’єднують не лише міста, а й невеликі селища.

Кришталево чиста вода фіордів, громаддя вкритих лісом гір з обох берегів, купчасті хмари над вершинами… Неповторна, своєрідна північна краса.

Невеличке курортне містечко Мерок розташоване в глибині мальовничого Гейрангер-фіорду, про який норвежці склали не одну пісню. З одного берега стрімко летить розділений на сім сріблястих потоків водоспад “Сім сестер”. На протилежному березі до фіорду несе свої води солідніший, ширший водоспад. Місцеві жителі назвали його “Наречений”. Вічно прагнуть водоспади один до одного, з’єднуючись тільки у водах фіорду… Романтична легенда, яких так багато в краю Ібсена й Гріга.

Столиця Норвегії запам’яталася своїм “Парком життя”, його скульптурний ансамбль в оточенні каскаду водоспадів— пісня в камені про людське життя: кохання, любов до дітей, самопожертва в ім’я їхнього майбутнього…

Чимало разів доводилося заходити у порти Норвегії. Були ми там і в 1980 році, коли офіційні кола цієї країни, бойкотували московську Олімпіаду. Телебачення Норвегії!1 не шкодувало часу на антирадянські передачі. І ми ще раз переконалися в тому, що в буржуазній країні офіційна політика і прагнення простих людей часто не збігаються.

Судно заходить у Берген, на причалі нас зустрічають; і представники однієї з молодіжних футбольних команд міста. Хай там органи пропаганди як собі знають, а місцеві студенти й молоді робітники за традицією прагнуть зіграти матч із збірною “Максима Горького”. Отже, під вечір — на стадіон. Так було в рік Олімпіади, так і тепер.

На півночі Норвегії, у Хаммерфесті, стоїть Меридіанна колона. На цьому місці в середині минулого століття була остання база вчених Росії, Норвегії і Швеції, які здійснили першу міжнародну експедицію для виміру окружності земної кулі.

Про це ми дізнаємося у міській ратуші Хаммерфеста, де на першому поверсі міститься Королівське історичне товариство Білого ведмедя. Наш гід, секретар товариства Хільде Еріксен, розповіла, що взимку 1944–1945 років радянські війська визволили місто від фашистів. Про це тут пам’ятають не тільки історики.

Місця, які минало наше судно, ще в середні віки були відомі російським мореплавцям, купцям і дипломатам. Країни басейну Балтійського моря, Англія, Шотландія, Ірландія, Норвегія, Оркнейські і Фарерські острови, архіпелаг Шпіцберген… Ось Баренцбург — радянське селище на Шпіцбергені. Даємо три гудки. Нам відповідає гудок шахти.

Сувора природа Шпіцбергену. Скелі, крига, сніг. Тільки де-не-де влітку пробивається мох. А хоробра пташка, схожа на невелику чайку, висиджує пташенят. І знайшла ж природа для неї місцину! Якщо ненароком наблизитесь до її гнізда, атакує безстрашно і не перестане погрожувати, поки не відійдете на безпечну віддаль.

Велику мужність проявили руські люди, плаваючи в цих краях. За часів Ломоносова чотири промисловці з півночі Росії, зазнавши корабельної аварії, прожили на архіпелазі шість років. Змайстрували із решток снастей луки й стріли, полювали, ловили рибу, добували сіль із морської води, навіть обладнали кузню. Коли їх знайшли, в живих лишилося тільки троє архангелогородських мореходів. Довідавшись від земляків про цей випадок, видатний учений наполіг, щоб імена мужніх рибалок були вписані до протоколу Російської Академії наук.

Останнім вітчизняним героєм-одинаком, який побував у цих краях, став Володимир Русанов на своєму “Геркулесе”. Здібний інженер, сміливець, революціонер — він загинув на початку нинішнього століття у північних широтах. Далі почалося планомірне освоєння північного архіпелагу, де сьогодні і ми, і норвежці добуваємо вугілля.

Був полярний день, і жовте сонце висіло над обрієм. Турбохід ішов уздовж берегів архіпелагу. Перед нами відкрилася неповторна панорама. Грядою тяглися вершини невисоких гір. Між ними де-не-де траплялись рівні плато. І все вкрито сліпучим снігом. На цю картину можна дивитися безконечно. Північний край не такий привітний до людини, як південний, але заволодіває її душею, здається, набагато сильніше.

Ісландія на півночі трохи схожа на Шпіцберген — сопки, сніг на вершинах, але місцевий клімат м’якший. Мужні вікінги оселялися тут іще в середні віки. Є в Акурейрі пам’ятник одному з поселенців. Зморений чоловік, біля ніг його собака, а на плечах — недужа дружина й дитина Нині населення цієї країни — двісті тридцять тисяч чоловік.

Перші поселення з’явилися в Ісландії 874 року. Та лише 1876-го нинішня її столиця Рейк’явік дістала права міста, до цього ж звалася хутором. Нині тут проживає 85 тисяч жителів. Через порт пролягли трансокеанські шляхи між Північною Європою і Америкою.

Слід сказати, що і в давнину наші мореплавці сягали Північної Атлантики. В середині XIV століття новгородець Моїслав з сином Яковом і товаришами побували далеко в Льодовитому океані, а потім їхні юми занесло в Північну Атлантику. І побачили вони країну, де “черв неусипаючий, і скрегіт зубовний, і ріка смоляна Могр”. “Черв неусипаючий” — то морський слизняк з Північної Атлантики, “ріка смоляна” — лавові потоки вулканів Ісландії чи Ян-Майєну, на якому тепер стоїть радіомаяк. Ну, а “скрегіт зубовний” — то чи дихання вулканів, чи, сказати б, від повноти вражень.


До 1944 року Ісландія була королівством. Відтоді — республіка. Її президент не має права залишати країну навіть на один день — щоб під чужим тиском не підписав, бува, невигідний для країни договір. Функції президента здебільшого представницькі. Йому не належиться навіть персональний водій. Вся влада зосереджена в двох палатах альтінгу (парламенту).

Ісландці обходяться без армії. Три старих військових судна несуть патрульну службу. А втім, у море вони виходять рідко. До Рейк’явіка ми потрапили влітку, й ці судна стояли на приколі. З’ясувалося, що в екіпажів літні канікули. Порядок на всьому острові підтримують 60 поліцейських на чолі з генералом. В’язнів на суботу й неділю випускають з тюрми — так їх дешевше утримувати. За всю історію Ісландії на острові було ухвалено лише один смертний вирок. РІого причини ще й досі — матеріал для анекдотів. Чоловік викрив дружину у зраді й подав позов. Жінку засудили на шість років ув’язнення, а її коханцю підписали смертний вирок. Розповідають тут про це серйозно. Не знаєш, чи вірити, чи ні.

Торгівлю алкогольними напоями в країні обмежено. На одного дорослого припадає три літри міцних напоїв щоквартально. Коли зважити, що країна лежить за полярним колом, норма не видається великою. До речі, Ісландія — єдина держава, де перший день літа — національне свято. Тут цінують тепло.

Ісландці пам’ятають, що в шістдесяті роки, коли Англія зазіхнула на риболовлю в їхніх територіальних водах, Радянський Союз рішуче обстоював позицію країни в міжнародних організаціях, адже рибальство і вівчарство — основа її економіки.

А вівчарство тут оригінальне. Влітку отари не доглядають. Вони ходять самі. Райони пасовищ обмежені річками чи ущелинами. А мости обладнано спеціальними пристроями: машина й людина пройдуть, а вівця — ні. Місцева шерсть здавен славиться своєю якістю у всьому світі.

Ісландія активно торгує з нашою країною. Продає рибу, вироби з вовни. На вулицях ісландських міст багато автомобілів радянського виробництва. Рибальський флот працює переважно на радянському паливі.

Населених пунктів у країні небагато, і вони дуже мальовничі. У невеликих селах біля будинків часто споруджують високі теплиці, де ростуть городина, фруктові дерева, ягідні кущі. Для опалення тут використовують теплі води гейзерів.

Ісландія — середньорозвинута капіталістична країна, і тому не знає багатьох болячок, властивих високорозвиненим. Плин її життя дещо патріархальний.

Скандінавська природа сувора. Гори красиві, проте вони не родять хліба. У давні часи вікінги вважали за краще грабувати, ніж годуватися мирною працею. Але ті ж вікінги були і відважними відкривачами нових земель. Так, вони освоїли Ісландію, численні острови, бували в Гренландії і, як тепер доведено, в Америці. Та поступово устрій життя змінився, і з XVIII століття жителі Скандінавії стали й зовсім мирними людьми. Праця дала їм значно більше, ніж розбій та війни або служба під прапором чужих монархів.

Біля туманного Альбіону

Так уже вийшло, що перша зустріч з Британськими островами почалась із знайомства з англійським телебаченням. У кают-кампанії за вечірнім чаєм, як завжди, ввімкнули телевізор і побачили “художній” фільм такого змісту. Група західних суперменів-вояків ціною неймовірних зусиль пробирається на підводному човні до Північного полюса. Переборовши фантастичні труднощі, вони спливають на поверхню. І бачать у кризі якусь підозрілу капсулу. Тягнуть автоген, розтоплюють кригу. Раптом у небі з’являються літаки з величезними червоними зірками. З літаків висипає десант. Щоб ні в кого не було ніяких сумнівів, на грудях у кожного солдата великими літерами виведено “СРСР”. Десантники оточують англійців, актор у формі радянського полковника каліченою російською мовою віддає команди, забирає капсулу, свариться на англійців пальцем і наказує “товаришам солдатам” повернутися до літаків, що вже сіли на кригу. Десант зникає. Отаке кіно…

Спочатку супермени діяли дещо картинно й трафаретно, але сюжет розкручувався у детективній манері й тримав біля екрана. Та згодом події на екрані набрали такого фальшивого й примітивного вигляду, що насміялися ми досхочу.

Цей фільм — не тільки один з виявів неповаги до англійського глядача, якому не посоромилися піднести подібну “клюкву”. Він — частка антирадянської пропаганди. Мовляв, навіть на полюсі щось там СРСР затіває.

Мені розповідали, як рік тому наш турбохід теж був у цих водах, йшов із Дубліна на Саутгемптон. Було надвечір’я. Вітер дужчав, хвилювання моря досягло шести балів. І раптом вахтовий матрос Микола Шевалов помітив вогник. Вчорашній військовий моряк, він легко прочитав світлову морзянку: “505”. Доповіли капітанові. Судно здійснило розворот і незабаром опинилося біля яхти. Вітер пошматував її вітрила, хвиля посилювалась, і суденце тонуло. Двоє врятованих англійців потім ще довго стояли на причалі Саутгемптона і махали вслід білому лайнеру під червоним прапором.

Цей випадок не потрапив ні на шпальти буржуазних газет, ні на телеекран.

В один із заходів до того ж Саутгемптона ми побачили біля причалу англійський лайнер “Куїн Елізабет II”. Вперше довелося бачити це гарне велике судно за два роки перед тим на Бермудах. “Максим Горький” тоді пришвартувався біля причалу, а “Куїн Елізабет II” стала на рейді, бо її розміри не дозволяли зайти у вузьку гавань. Англійські моряки запросили команду нашого судна до себе в гості. Ми поїхали катером. Зустріч була теплою і пройшла, як-то кажуть, у дружній обстановці. Питання про “радянську загрозу” не стояло між нами.

І ось ми знову бачимо “Куїн Елізабет II”. Але як невпізнанно змінився цей морехід, краса і гордість англійського пасажирського флоту! Корму спотворено. З неї знято надбудови, щоб улаштувати вертолітну площадку. Сліди того, що англійський уряд готував лайнер для доставки своїх “томмі” у район англо-аргентінського конфлікту. Як людям, як морякам нам було шкода лайнера, що став жертвою імперських амбіцій.

Чи вірять англійські робітники у доцільність жертв заради озброєння? За всіх — не знаю. Ті, з якими доводилось зустрічатися в Саутгемптоні, Лондоні, Едінбурзі, Дубліні не виявляли ворожості до нашої країни. А один докер сказав так:

— Я поки що маю роботу. Але не знаю, що чекає моїх двох синів, які підростають. Ми не хочемо й чути про “радянську загрозу”, все, що у нас пишуть про неї, — брехня. Ми знаємо інше: радянські шахтарі допомогли нашим страйкуючим гірникам. Робочі люди завжди знайдуть спільну мову.

У Сполучених Штатах

Турбохід ріже круту океанську хвилю. Перетинаємо Північну Атлантику. Високо піднімається і опускається, вкриваючись білою піною, бак судна. Штормує океан, дев’яти балів сягають гребені хвиль. Тільки ближче до Канади стає спокійніше.

Коротка стоянка у Галіфаксі. І потім курс до берегів США.

Уперше “Максим Горький” з’явився в американських водах у 1974 році — його зафрахтувала американська фірма. Судно ходило по Карібській лінії і швидко завоювало популярність у туристів. Знайшлися сили, яким успіх радянського лайнера став кісткою в горлянці.

На трап “Максима Горького” в порту Сан-Хуан полетіла граната. Мета диверсії: залякати екіпаж, а особливо пасажирів. Провокацію влаштували пригріті в США кубинські контрреволюціонери, об’єднані під опікою ЦРУ в організацію “Омега-7”.

Під час іншої стоянки в тому ж Сан-Хуані сильний вибух у підводній частині (під танками, де зберігається вода) струсонув судно. Це була міна. Але автор стверджує факт як приватна особа. Далі стане зрозумілим чому.

Портові власті Сан-Хуана, як і належить у подібних випадках, провели розслідування. І прийшли до висновку: вибух стався “з невідомих причин”. Їхнє бажання затушувати негарну історію зрозуміле: одержавши портові збори, вони відповідали за безпеку судна.

— Отже, диверсії не було? — перепитав капітан, підписуючи папери. Представники порту дружно закивали головами.

— Тоді ми одержимо страхову премію, — продовжив Сергій Леванович Дондуа, — бо судно застраховане не тільки в СРСР.

Тут слід пояснити, що на Заході не страхують судна від терористських акцій. Але якщо причини аварії невідомі— виплата належиться. Зловмисники розраховували завдати невідшкодованих збитків, оскільки в західних компаніях радянські судна не застраховані. Як і портові власті, вони не знали умов, за яких наша країна придбала “Максим Горький”. Зате добре їх знав капітан лайнера С. Л. Дондуа.

Американські туристи, які були на борту в тому рейсі, вручили капітанові листа такого змісту:

“Ми, нижчепідписані громадяни США, приносимо нашим радянським друзям свої вибачення і висловлюємо своє співчуття, і говоримо про свій сором у зв’язку з атакою на ваше прекрасне судно”.

Що ж, не перший і не останній випадок, коли чесним громадянам США доводиться червоніти за свою країну. Тоді за одну ніч були ліквідовані наслідки вибуху і на ранок, за розкладом, “Максим Горький” взяв курс на Нью-Йорк. Жоден пасажир не залишив борт судна.

Минуло небагато часу. Популярність “Максима Горького” привернула увагу західнонімецької фірми “Некерман унд Райзен” і з Морпасфлотом було укладено угоду.

І ось знову турбохід заходить в американські води. Деякі з міст уже викреслено з розкладу. Америка демонструє свою “гостинність”. Перебування “Максима Горького” у портах США було, наскільки відомо авторові цих рядків, останнім заходом сюди радянського судна на початку 80-х років. Тому варто розповісти про це детальніше.

Гудзон. З нього і почалося. “Максим Горький” мав пришвартуватися в Манхаттені. Портові власті заявили, що вони не проти, але обслуга з катерів та їхня профспілка відмовляються заводити радянське судно до причалу.

Що ж відбулося насправді? На події, звичайно, відгукнулися органи інформації. “Джорнал оф Соммерір енд Кемешнл” розродився статтею під заголовком “Міжнародна асоціація портових робітників відмовляється приймати радянські судна, протестуючи проти радянської воєнної допомоги Афганістану”.

Скажемо одразу: жодного висловлювання хоча б одного робітника у цій статті (як і в інших) годі шукати. Говорили хазяї і профспілкові боси. Наприклад, містер Боуерс, президент нью-йоркської і віце-президент міжнародної асоціації портових робітників.

Він, зокрема, прорік, що “його робітники особливо розсердилися тому, що прибуття “Максима Горького” змусило військовий фрегат США “Вріланд” відмовитися від стоянки у пасажирському порту”. З десяток тільки пасажирських суден з різних капіталістичних країн стояли у ті дні біля причалів Нью-Йорка — і нічого. А один радянський турбохід з’явився на Гудзоні, і на тобі — місця забракло! Містер Боуерс навіть не спромігся на вигадливішу версію. Зрештою головне, щоб на прицілі трималося: скрізь нам, американцям, заважають ці росіяни, навіть у нас вдома.

Містер Боуерс запевнив пресу, що такий само прийом чекає наше судно на всьому Східному узбережжі Сполучених Штатів. Та вийшла у нього осічка.

Через згаданий інцидент туристи й екіпаж не зазнали незручностей, хоча в Нью-Йорку радянському судну не продали ні води, ні палива. Причина та ж: портові робітники, мовляв, не хочуть обслуговувати… Прорахувалися: судну вистачило власних запасів.

І ось “Максим Горький” заходить до Філадельфії. Судно ставлять до причалу. Хочете купити води і палива? Будь ласка! Все як належить. У чому річ? Все з’ясувалося на другий день, коли ми побачили місцеву газету “Філадельфія інкуайрер” із статтею “Радянське судно зустрінуте гостинно”. У ній було сказано: “…Ні Боуерс, і ніхто інший з високих офіційних керівників у Нью-Йорку не може відповісти, чому у Філадельфії все пройшло так гладенько”. Далі — інтерв’ю з мером Філадельфії Стівеном Блекпулом. На запитання кореспондента, чому не виникло жодних ускладнень з нашим судном, він відповів: “Я не одержував ніяких вказівок не приймати радянське судно”.

Ні про яку ініціативу знизу, від робітників, він і словом не обмовився — не було її. Отже, відмова нью-йоркських портових властей була шита білими нитками. Чого вони прагнули? Зірвати наші рейси, підірвати престиж

радянського судна в очах західнонімецьких туристів? Не вийшло! А як прагнули! Тільки-но зійшли на нью-йоркський берег перші туристи з “Максима Горького”, як їх оточили кореспонденти газет і телепрограм.

— Російське судно і західнонімецькі туристи. Які проблеми контактів?

— Чому ви здійснюєте круїз на радянському судні?

— Які політичні проблеми виникають на борту?

Туристка із Західного Берліна баронеса Маргарет фон Страк відповіла кореспондентові “Дейлі ньюс”:

— Я здійснюю круїз на російському судні тому, що тут прекрасне харчування, чудові сервіс і відпочинок.

У репортера “Нью-Йорк пост” я запитав:

— Ви розраховуєте розмістити невелику інформацію чи дати репортаж про наше судно?

— О, великий репортаж!

— Про звичайний захід радянського судна?

— Звичайно, якщо врахувати нинішню ситуацію.

Про що ж ішлося у “великих репортажах”? Не знайшовши проблем, одна з телепрограм видала таке: “Сьогодні прибув російський турбохід “Максим Горький” з туристами країн Східної Європи”. Пішли на відверту брехню, щоб не вдаватися до пояснень, чому у радянських моряків і західнонімецької туристичної фірми нормальні ділові відносини.

Мильна булька про бойкот з боку портових робітників Нью-Йорка лопнула не тільки у Філадельфії. При повторному заході до Нью-Йорка нам продали і воду, і паливо. Судно обслужили без зайвих слів, навіть для годиться не згадуючи про “бойкот” портових робітників Нью-Йорка.

До речі, мені довелося стояти кілька вахт на березі, приймаючи і відправляючи наші суднові катери з туристами. Поруч з нами працювали портовики, які обслуговували невеликий причал. В першу і другу стоянки стосунки склалися дружелюбні. Їх цікавила наша країна, наші міста. Захоплено слухали про Київ, Львів, Одесу, Чернігів, Ужгород… У своєму вагончику вони частували нас кавою, ми їх — нашими соками, обмінювалися значками, сувенірами. Врешті ми запитали про бойкот. Вони й гадки про нього не мали.

Латинська Америка

З якої країни розпочати розповідь про Латинську Америку? Можливо, з Перу? Бо раптом згадалося, як серед вулиці в Лімі ми почули підсилений динаміками голос Алли Пугачової, який вимріював, “чтобьі лето не кончалось”. Ми завмерли від несподіванки, а продавець музичної крамнички стояв на ґанку і приязно усміхався, радіючи з того, що впізнав у нас радянських моряків і спеціально поставив той запис. Отже, почнемо з Ліми.

Місто багатих кварталів, цікавих споруд і сотень тисяч халуп, воно увібрало в себе залишки місцевої культури, вцілілі після конкістадорських зруйнувань.

Музей доіспанського золота в Лімі. Вироби, зібрані в ньому, — свідчення високої культури аборигенів.

Є й інший музей — інквізиції. Розмістився він у казематах і підземеллях, де колись “місіонери” боролися з “ворогами віри”. Католицька церква в усій країні поставила тортури і страти на потік, прикриваючись іменем Христа.

Ніколи не доводилося бачити жахливішого музею, ганебніших свідчень про тих, хто з хрестом ішов за поневолювачами і грабіжниками. Відкриття нових земель — то слава конкістадорів, грабіжництво — то їхня ганьба. Церква охоче відпускала їм гріхи. Зрештою, будь-яке діяння вона готова була дозволити, якщо з нею ділилися здобиччю.

Римська курія потрапила у вельми скрутне становище після відкриття Америки. Адже про народи, які населяли цей континент, нічого не сказано в Біблії. Автори її, на відміну, скажімо, од відважних древніх вікінгів, нічого не знали про заокеанські землі. Церковники цілком серйозно дискутували, чи є в індіанців душа, чи люди вони, оскільки не згадується про них серед нащадків Адама і Єви. Нарешті 1537 року папа Павло III розв’язав цю проблему. В його буллі твердиться, що жителі Нового Світу “справжні люди” і що в них є душа, яку лише треба “врятувати”, тобто прилучити до рабів Христових.

А тим часом провідці конкістадорів, християни з народження, ніяк не могли поділити між собою владу. Котиться з помосту голова Васко Нуньєса де Бальбоа, лицаря й авантюрника, першого європейця, який побачив Тихий океан і став суперником Франсіско Пісарро і губернатора Педрарієса у славі й владі. Молодший брат Пісарро, Ернандо, захоплює в полон і наказує задушити гарротою іншого суперника — Дієго Альмагро-батька, за що і потрапляє до тюрми. Самого Франсіско убивають у його власному палаці, а середнього брата, Гонсало, звинувачують у державній зраді і страчують. Одне слово, християни в Новому Світі не нудьгували.

Тепер у соборі в Лімі — могила Франсіско Пісарро, який прищеплював християнську “цивілізацію” інкам. Тим “дикунам”, які заснували велику державу, зналися на астрономії, зводили міста й дивовижні споруди. Їхнє знамените Мачу-Пікчу, місто в горах, куди не змогли дістатися конкістадори, і нині вражає людей. Площа для зборів, спортивних і військових вправ — центр архітектурного ансамблю міста. Довкруж неї — трибуни, громадські приміщення. Ліворуч — будинки для вождів, праворуч — для селян. На гірських схилах — широкі рукотворні тераси, де культивувалось різноманітне збіжжя. Місто оснащене водогоном і каналізацією. Є тут і камінь з тих, які іспанці повсюдно знищували, вважаючи за культовий реквізит. Насправді ж “камінь, до якого прив’язано Сонце” — “Інтуа тана”, — слугував інкам для спостережень за світилами. Його рівно сточені кути вказували, де сходить сонце й де воно перебуває опівдні, а вночі завдяки граням каменю визначали місцезнаходження зірок і місяця.


Інки знали мідь, олово, свинець, срібло, золото. Вони вміло зводили будинки з багатотонних, рівно обтесаних брил. Широко застосовували і легкий будівельний матеріал, по суті, цеглу — бо робився він із глини й соломи. Вони мали дороги й мости, створили зручну мережу поштових станцій.

Похід у Перу увінчує всі чорні справи конкісти. Від багатого стародавнього Перу лишилося дуже мало: зразки виробів із золота, храм Сонця у столиці інків Куско та місто Мачу-Пікчу. Три з половиною десятиріччя не складали зброї інки, але врешті були вирізані й перебиті) жорстоким і зажерливим ворогом. Папська булла, згідно з якою ці люди теж мали душу, не зарадила їхньому винищенню.

Південна Америка, землі якої в середні віки стали іспанськими й португальськими колоніями, на початку дев’ятнадцятого століття здобуває незалежність. Визволитель— так майже у всіх країнах субконтиненту називають доблесного генерала Сімона Болівара, який очолив боротьбу з метрополіями. У столиці Венесуели Каракасі зберігається будинок, де народився Болівар, покажуть вам і тодішній маєток його сім’ї. Пам’ятник Визволителю стоїть у центрі міста, картини на стінах парламенту в Каракасі засвідчують вдячність латиноамериканців людині, яка підняла на переможну боротьбу цілі народи. Серед генералів і офіцерів Болівара були білі, чорні, індіанці.

Позбувшись ярма колонізаторів, Латинська Америка потрапила в економічну (звідси — й політичну) залежність від американських і міжнародних монополій. І все ж Південна Америка змінюється, множаться революційні традиції. Демократичні сили Чілі стають на шлях активної боротьби із збанкрутілим режимом Піночета. Акції міжнародного імперіалізму відчутно впали в Аргентіні, особливо після відомих подій у районі Фолклендських (Мальвінських) островів. Наболілі соціально-економічні проблеми змушують народ Венесуели прагнути зміни умов, за яких така багата на нафту і інші корисні копалини країна не може забезпечити елементарного прожиткового мінімуму для мільйонів своїх громадян.

“Ми співаємо, щоб не плакати” — називається одна з пісень, яка звучить на знаменитому щорічному карнавалі в Ріо-де-Жанейро. Її виконують від імені тих чотирьох мільйонів жителів столиці Бразілії, які живуть у фавелах — помешканнях, позбавлених води, каналізації, найменших зручностей. Тисячі примітивних жител туляться одне до одного на схилах мальовничих гір. Там народжуються, живуть і вмирають мільйони людей. І не лише в Ріо — по всій Південній Америці так. Наче спрути, охопили субконтинент великі іноземні, переважно американські, банки і корпорації. Висотують з неї валюту, нафту, людську працю.

Позиції міжнародного капіталу ніколи не були в цьому регіоні настільки сильні, щоб він почувався впевнено. Недаремно ж іноземні автомобільні й інші компанії зводять тут здебільшого складальні підприємства. Розрахунок у них подвійний: використання місцевої дешевої робочої сили і невеликі втрати, якщо у якійсь південноамериканській країні дійде до націоналізації промисловості.

Багаті іноземці їздять до Латинської Америки розважатись. Приваблює їх не тільки природа, екзотика. Можна, наприклад, полоскотати нерви таким видовищем. На сорокаметровій скелі над морем стоїть невеличка капличка з розп’яттям. Біля неї опустився на коліна стрункий, засмаглий юнак. Поруч із цією скелею ще одна, трохи нижча. Водна гладінь між ними метрів у п’ять завширшки. Юнак закінчив молитву, зійшов на вершину й ластівкою кинувся вниз. Оплески, подачки. Через кілька хвилин усе повторюється. А вночі для клієнтів дорогого казино стрибають у море одночасно четверо юнаків зі смолоскипами. Публіка чує подих смерті, бо найменша неточність, відхилення в польоті на кілька сантиметрів — і станеться непоправне. У юнаків віком до 28 років, які заради шматка хліба займаються своїм небезпечним ремеслом, швидко псується зір. Та кому до того діло! Атракціон повторюється щодня. Адреса — Мексіка, місто Акапулько.

По-всякому люди увінчують пам’ять про своїх близьких. Буває, що й так, як один багатий американець, його донька летіла спортивним літаком на мексіканський острів Косумель і загинула, впавши у воду за сотню метрів від берега. Літак лишили на дні, протягнувши від нього на поверхню трос із яскравим великим поплавцем. А на березі виріс комфортабельний готель, в якому верхні поверхи своїми обрисами повторюють форму труни.

Є у вже згадуваному Акапулько прекрасна лагуна. На її березі — фешенебельні будівлі. Поряд — стадіон, спортивні майданчики. Все просторе, впорядковане, зручне. Це місце тут називають “раєм”. Належить він разом із землею американському мультимільйонерові Гетті. Добове перебування у найскромнішому номері “раю” коштує понад двісті доларів. А всього номерів — 777. Та ще двісті з гаком у сусідньому філіалі.

Ось інший тутешній “рай” — для молодих пар, який жартома називають “фабрика дітей”. В готелі 250 номерів з басейном у кожному.

Слово “рай” в Акапулько зустрічається часто. Але в цьому “раю” є й інші мешканці. Ось іде пляжем молода виснажена жінка. За її спідницю тримається дитина. Вигляд у них жалюгідний. Жінка пропонує купити банани. Та рідко хто їх купить. Тут на таких дивляться спокійно. Звикли.

Десятки тисяч дівчат з 250 клубів самби щороку танцюють на карнавалі в Ріо. Заради чого з року в рік увесь свій вільний час присвячують вони танцям, вигадують вбрання? Мета одна — бути поміченою і одержати запрошення виступати в багатому закритому клубі, часто продаючи своє тіло. Карнавал відбере сотню-другу “щасливиць”, а решті — знову сподіватись на удачу в новому карнавалі. Поки не минула молодість, є шанс, а далі… Та краще про це не думати. Принаймні доки йде карнавал, — цікаве, яскраве видовище, парад самби, танцювальних костюмів, прикрас — самої фантазії.

Є в Карібському морі три невеличких, майже круглих острівці Сан-Блас. Діаметр найбільшого з них не перевищує й п’ятисот метрів. Живуть тут здебільшого прямі нащадки корінних жителів континенту — індіанці племені куна і небагато нащадків чорних рабів-утікачів, яких прийняло плем’я. Свої острівці жителі зміцнили з допомогою всіляких рослин і коралів.

Плем’я куна, що прийшло сюди з континенту, завдяки своїй ізольованості майже зберегло традиційний устрій і спосіб життя. Конкістадорів і їх наступників не цікавили ці бідні місця, вони рвалися в казкове Ельдорадо.

Куна зберегли і свою мову, і свої легенди та звичаї. У них ніколи не було уряду. Кожна маленька група — сім’я чи кілька сімей родичів — незалежна й рівна у правах з іншими. Вони запозичили у цивілізації лише предмети найпершої необхідності: ножі, вітрила, гарпуни, голки, ножиці.

Плем’я живе скромно, щоб не сказати — бідно. Круглі, вкриті очеретом хижі з вогнищем посередині, невеликі човни, старий моторний катер для поїздок на материк.

Острівці майже суцільно заставлені хижами. Куна миряться і з тіснотою, і з бідністю, аби лиш нікому не було до них ніякого діла. Годує їх море. А ще — виручка від продажу своїх скромних виробів пасажирам туристських суден, які заходять сюди глянути на “справжніх індіанців”.

Символом оновлення країн цього регіону стала Куба. Вона — приклад того, як народ, натхнений великими ідеями, може здобути національну й економічну незалежність навіть в імперіалістичному оточенні.

Довкола — синє море, бездонно голубе небо. І раптом на обрії виникає біло-зелений острів. Біле — то будівлі, а зелене — цитрусові плантації. В час дозрівання плодів вони спалахують жовтими барвами.

Пам’ятаєте книжку Роберта Стівенсона “Острів скарбів”? Письменник змалював у ній цей клаптик суші, який був відкритий для Європи ще Колумбом і від нього дістав назву Євангелічний. Потім його називали “Островом піратів”, “Островом папуг”. Згодом він звався Пінос. Тут, серед болотяних випарів, відбував заслання національний герой Куби Хосе Марті. Сюди, в збудовану за допомогою американських “спеціалістів” тюрму, режим Батісти кинув у 1953 році після штурму Монкади молодих революціонерів та їхнього керівника Фіделя Кастро. Тепер на острові господарює кубинська молодь.

Сантьяго-де-Куба для острова Свободи майже те саме, що для нашої країни Ленінград. На світанку 26 липня 1953 року це місто розбудили постріли: загін молодих повстанців атакував розташовані тут казарми Монкада. Вони не здобули суто воєнної перемоги, але здобули перемогу політичну й ідеологічну. Їхній виступ пролунав закличним набатом. Батістівці хотіли згноїти на Піносі молоду революцію, та не минуло й шести років, як народ переміг. День виступу загону Ф. Кастро став святом — Днем національного повстання.

Нині місто Сантьяго-де-Куба — один з найбільших портів Латинської Америки. Збудована після перемоги революції електростанція Ренте, як і потужна електростанція Марієль, що виросла під Гаваною, забезпечують індустріально-аграрний розвиток народного господарства.

Перебудовані казарми Монкада стали шкільним містечком. Тепер це привітні, з великими вікнами корпуси, де йде навчання. Тільки експонати муніципального музею Сантьяго-де-Куба (вхід для громадян соціалістичних країн безкоштовний) нагадують гостю країни про давні умови життя місцевого населення: зброя завойовників-гнобителів, плаха, сокира, кайдани, батоги…

А тепер про те, що таке диктаторський режим у Карібському басейні. Напередодні заходу на Кубу наше судно побувало в порту Кап-Аїтьєн, що на острові Гаїті. За часів диктатури на Кубі у них була одна доля.

Так звана Республіка Гаїті — донедавна володіння диктатора Дювальє-сина, який змінив у президентському кріслі “татуся Дювальє”. Доводилося й раніше бачити нужденне життя бідняків у різних куточках світу, але такого, як на Гаїті, не зустрінеш ніде. Здається, час тут завмер, закам’янів, вкрився віковим шаром бруду й пилу. Бідність, убогість дивляться на вас голодними очима тисяч безробітних, рахітичних дітей. Брудні вулиці, тісні, засмічені двори. Діти сидять у лахмітті або й зовсім голі на брудних тротуарах. Поруч — загиджені покидьками базарчики. Запилені напівпорожні полиці крамниць із старою, певно, знеціненою жвачкою і дешевими цукерками. Католицький храм такий же нужденний, як і все довкола. І скрізь — на вулицях, перехрестях, околицях, у центрі — поліцейські. Вгодовані, гладкі, з лискучими пиками й величезними револьверами при боці. Численна паразитична опора режиму. Люди так залякані, що сахаються погляду поліцая, поруху руки, яка лежить на портупеї.

Маленька країна із благодатним кліматом і родючою землею знемагає від голоду і безробіття. Такий наслідок антинародної політики диктаторського режиму.


Пишу про це детально, бо жодного кореспондента з країн соціалізму, жодного журналіста з прогресивного видання в республіку не пускали. Диктатор і його кліка створили “залізну завісу”, аби в країну не проникло й найменшої інформації про інший спосіб життя. Мені, як морякові, довелось побувати у двох містах республіки Гаїті, що займає частину однойменного острова.

Такою була й Куба до 1959 року. Це потвердив у Гавані Пабло Діас, онук раба, директор гаванського інтер-клубу.

— Так, товаришу, хто хоче побачити минуле Куби, хай подивиться на Гаїті.

Товариш Пабло — професійний революціонер, соратник Фіделя Кастро, учасник виступу на яхті “Гранма”, батько чотирьох синів і трьох дочок, доля яких щасливіша: вони будують і захищають країну.

Перехід в одну ніч розмежував для нас таїтянський порт Кап-Аїтьєн і Сантьяго-де-Куба. Усього одна ніч, а здалося — століття.

Гренада. У 1498 році першими з європейців цей острів побачили Христофор Колумб і його супутники. Адмірал позначив острів на карті і назвав Консепсьйон. Каріби — місцеві жителі — не мали звички пускати непроханих гостей на свою землю. І понад 150 років конкістадори не могли здобути цей “острів прянощів”, наражаючись на відчайдушний опір примітивно озброєних, але хоробрих індіанців-карібів. А коли 1655 року французи, вдавшись до підступу, заволоділи островом, усі каріби зібралися на березі моря і після урочистого прощання кинулися зі скелі. Так почалася історія взаємин острів’ян з “цивілізованим світом”.

На багатьох інших островах басейну теж жили каріби. Колонізатори їх винищили. А що для виправдання чорних справ потрібно було хоч благеньке пропагандистське прикриття, то карібів оголосили людожерами.

На острові Кюрасао в одній з крамничок туристам пропонують величезні ножі й двобічні виделки. Видають їх за справжнісінький “столовий набір” людожерів, знайдений недавно під час розкопок. Одне тільки не вдалося з’ясувати авторові цих рядків у господаря крамнички: звідки людожери брали сучасну сталь для виготовлення цих наборів?

На Гренаду та інші острови, як і на весь Американський континент, колонізатори, винищивши аборигенів, почали завозити африканських рабів. Невільники повставали. Зокрема в історії Гренади відоме повстання рабів на чолі з Жюльєном Федоном у 1795 році. Повстання жорстоко придушили. Населення сучасної Гренади — нащадки тих рабів. У 1974 році було проголошено незалежність острова від Англії. Та владу на Гренаді тоді захопив диктатор Ерік Гейрі, який старанно виконував вказівки Вашінгтона й Лондона, завів дружбу з Піночетом, провадив антинародну політику і намагався придушити прогресивний рух Гренади.

13 березня 1979 року — 25 жовтня 1983-го. Між цими двома датами — вперше з XVII століття — народ Гренади спізнав смак свободи.

Увечері 12 березня 1979 року диктатор Ерік Гейрі, відбуваючи до Вашінгтона по чергові інструкції і подачки, наказав міністру внутрішніх справ заарештувати М. Бішопа та його сподвижників. Але міністр не встиг. Вісімдесят патріотів захопили армійські казарми і о 6-й годині ранку 13 березня зайняли радіостанцію.

Жителі острова добре пам’ятають той ранок. І через три роки вони захоплено розповідали нам, радянським морякам, що того дня вперше почули по радіо правду про своє життя, програму боротьби за соціальну рівність, загальну освіту, свободу. По радіо передавали: хто за ці переміни, хай вийде на вулиці. Вийшли майже всі. Опівдні влада повністю перейшла до рук народу.

У моїй морській колекції зберігається дарунок гренадського рибалки — велика мушля. Якщо дмухнути в отвір, просвердлений в мушлі, вона засурмить не гірше за Іхтіандрову з бєляєвської “Людини-амфібії”. 25 жовтня 1983 року, коли проти революційної Гренади почалась інтервенція озброєних до зубів американців, коли на острові вибухали снаряди й бомби, я пригадав обвітрене обличчя рибалки. Він тоді щойно привів свого човна до берега, і назустріч йому вибігли з невеличкого дерев’яного будиночка чотири дівчинки в акуратних шкільних формах. Він пригорнув їх, і вони щось весело до нього щебетали. Потім, коли ми познайомилися, він, лагідно всміхнувшись, похвалився:

— Вони вже вміють читати й писати. І мене навчили. Ми будемо жити краще.

Молода революція встигла дати народові найголовніше — надію на краще майбутнє, гідне людини. Віру в те, що доля народу — в його руках.

Де вони тепер, ці дівчатка і їхній батько-рибалка? Де ті товариські жваві юнаки, що охоче показували нам нову лікарню, всю столицю, водили на пляж? Чи уцілів хто з них після обстрілів острова з американських корабельних гармат, після жорстоких репресій?

Вічнозелена, з ошатними, з моря ніби іграшковими, невеликими будинками Сент-Джорджеса, зігріта щедрим сонцем Гренада з її лагунами й пляжами назавжди лишилася в пам’яті після зустрічей з її щирими, чудовими людьми.

Над Гренадою нині сутінки. Але все минає: і ніч, і диктатори, і завойовники. Історія Латинської Америки довела це вже багато разів.

Козак з Мальти

Безліч островів залишив за кормою “Максим Горький”. І спокусливу для туристів Мальорку, і пропалені сонцем Сейшели та самобутні Мальдівські, і улюблений Полем Гогеном Таїті. Природа тут розкішна. Подібне буяння барв у нас можна побачити хіба що на Південному березі Криму та Чорноморському узбережжі Кавказу.

Особливо запам’яталася середземноморська Мальта. Історія цього острова заслуговує на те, щоб нагадати про неї детальніше.

Мальта у всі часи була між двома світами — арабським (мусульманським) і Європою, які свої прагнення видавали за обстоювання релігійних догматів.

Мальта стала між ними островом-фортецею, потім островом-розбійником, місцем змішування народів.

За сотні років до нашої ери острів колонізували фінікійці. Потім сюди сягнула рука Карфагена, згодом Риму. А далі його завойовували араби, візантійці, нормани. У 1530 році на острові осів рицарський орден іоаннітів, або мальтійський, заснований ще хрестоносцями.

На зламі XVIII і XIX століть великим магістром католицького мальтійського ордену став російський православний імператор Павло І. Як це сталося?

На ті роки припадає початок діяльності молодого Наполеона. На противагу іншим європейським вінценосцям, які погордливо ставилися до простолюдина-корсіканця, правитель Росії зав’язав з першим консулом Франції дружні стосунки. Наполеон віддячив за приязнь своєрідно: наказав пошити нові мундири для російських солдатів і офіцерів, які потрапили в полон під час воєнних дій в Австрії та Італії, і, видавши їм зброю, з почестями відпустив на батьківщину.


Стосунки між російським імператором та Наполеоном зайшли так далеко, що вони вирішили виступити разом проти Англії, завдавши їй удару в… Індії. Павло І розпорядився навіть спорядити туди розвідувальний загін донських козаків. Кінцевою метою було позбавити Англію азіатської житниці, а потім розгромити і саму острівну імперію.

Напередодні цих подій Бонапарт, відбивши в англійців Мальту, передає Павлу І знаки верховної влади великого магістра мальтійського ордену.

Наполохані цим союзом англійці через своє посольство у Петербурзі зав’язують стосунки з невдоволеними Павлом І придворними. А їх було чимало серед вищого дворянства, де більшало жертв неврівноваженого характеру російського імператора. Коли світ обійшла звістка, що Павла І задушено у його спальні, Наполеон одразу впізнав тут руку англійців. Спілка Росії і Франції розпалася. Донських козаків відкликали з походу.

Оце, здається, і є найбільш давній, з відомих історії, факт зв’язків нашої країни з Мальтою.

І раптом у головному храмі острова — соборі Іоанна Богослова бачу пам’ятник нашому співвітчизнику, про який не доводилося чути. Переді мною — запорозький козак. У мармурі. Як частина скульптурної композиції. Як сталося, що запорожець увічнений тут?

Композиція, подумалось, покликана прославити образ якогось лицаря. Хоча він більше нагадує лихваря або купця. Ліворуч під ним — раб-негр, який догідливо дивиться на господаря. А праворуч — запорозький козак. Напружений могутній торс, кожен м’яз говорить про порив до волі, в очах — ненависть і мука. В центрі композиції — текст латиною.

Поволі проходжу повз скульптурну групу. Промені світла падають на козакове обличчя, відтіняючи його, і здається, що по щоці козака котиться сльоза. Вражаючий ефект!

Старанно фотографую. В Києві показую фото фахівцям. Вони ніколи не чули про цю композицію. Але підтверджують: на ній справді запорозький козак. Зверху — то донатор храму (той, що дав кошти на його побудову) на ім’я Ніколао Коттонер. А козак і негр — образи алегоричні. Козак символізує Нескореність, Силу Духу, негр — Рабство. Скульптор невідомий, але він з послідовників манери Мікеланджело. Композицію створено десь після 1680 року.

Чому саме наш земляк став для скульптора та, певно, й замовника, символом нескореності? Звідки це правдиве уявлення про моральні якості запорожців?

Тут можна робити тільки припущення. Відомо, що запорозькі і донські козаки боронили наші землі від татаро-турецьких набігів, і бувало, попадали в полон. Можливо, цих невільників продавали і на Мальту, де вони вражали своєю волелюбністю. Бо запорожець зображений міцною тілом і духом людиною, для якої життя немислиме без волі. Ця версія, з огляду на характер скульптури, здається найбільш близькою до істини. Але можлива й інша. На час створення композиції запорозькі козаки були досить відомі у Європі як хоробрі воїни, учасники далеких походів (наприклад, отамана Сірка до Франції), як учасники військово-дипломатичних місій.

Та як би там не було, але відгук нашої далекої історії там, на далекій Мальті, справді вражає.

Мир нашому дому

На північ від Британії лежать Фарерські острови. Це — датська провінція, яка має свою автономію. Островів — двадцять, заселених — сімнадцять. Тут свій парламент, і своє самоврядування. Сувора природа, віддаленість від і континенту створюють враження, що острови ці — на краю і землі. Їхня столиця Торсхавн скидається скоріше на добре впорядковане селище, ніж на місто. Вулиці просякли запахом риби і моря. Тут, як і в Ісландії, розводять овець і ловлять рибу.

Ледве ми ступили з судового катера на причал, як ураз почули:

— Здрастуйте, товариші!

Навіть не встигнувши здивуватись, за звичкою відповіли: “Здрастуйте!” і побачили перед собою ставного молодого чоловіка з голубими очима.

— Андре Нікласен, — назвався він, — вітаю вас від імені Товариства радянсько-фарерської дружби.

Андре — фарерський комуніст. В свій час навчався у Москві, чудово володіє російською мовою. З нами, радянськими громадянами, зійшовся швидко. У розмові з ним забуваєш, яка велика відстань між нашими країнами. Ми — однодумці, і це одразу стирає кордони.

Андре розповідає:

— Нас, комуністів, на островах небагато. Буржуазна пропаганда зображає нас “агентами Москви”.

— Невже й тут такої ж співають?

— І є люди, які їм вірять! Але ми боремось, ми прагнемо правильно інформувати людей про себе й про події в світі.

Андре розповів, що Товариство радянсько-фарерської дружби було створене 1979 року. Воно нараховує понад 600 чоловік. Це не так мало на 42 тисячі населення.

Голова Товариства — ректор єдиного тут вищого учбового закладу Андріяс Файгорд. Людина ліберальних поглядів, він побував у нашій країні, пересвідчився в щирості нашої миролюбної політики.

Ми провели в Торсхавні волейбольні матчі із студентами, обмінялися думками про становище в світі, говорили про чудові романи всесвітньовідомого фарерського письменника Вільяма Хайнесена “Чорний казан” і “Пропащі музиканти”, видані в нашій країні.

Не забути також вечір, проведений разом з комуністами Західної Німеччини. Гостями екіпажу були керівники організацій НКТІ з чотирьох земель ФРН: Гамбурга, Шлезвіг-Гольштейна, Нижньої Саксонії і Бремена. Ця бесіда допомогла ближче познайомитися з нелегкими долями борців за справу робітничого класу на Заході. Такий вечір красномовніше від багатьох книжок розкриває становище трудящих в капіталістичній країні. Залишилися в пам’яті також зустрічі з комуністами Італії, Португалії, з прогресивними діячами Латинської Америки.

Не така вже й велика наша Земля. Навіть якщо дивитися на неї не з космосу, а з борту звичайного морського судна. І тим більша відповідальність лягає на нас, землян, за її збереження. Тому такими дорогими були зустрічі з людьми доброї волі, які вселяють оптимізм, надію, що сили миру множаться і переможуть.

Олександр Ємченко ТЯНЬ-ШАНСЬКІ ВЕРШИНИ СЕМЕНОВА Нарис

Таке в історії вивчення нашої планети траплялося не часто. Як правило, нововідкриті хребти і плоскогір’я, моря і острови, затоки і протоки називають іменами першопрохідців. У цьому випадку наймення величезного гірського краю ототожнилося з іменем людини, котра дослідила й описала його.

Гірська країна — небесний Тянь-Шань, прізвище її дослідника — Петро Петрович Семенов. З 1906 року він став — Семенов-Тян-Шанський.

Він був достоту незвичайний чоловік. Географ і геолог, ботанік і зоолог, економіст і статистик, літератор і мистецтвознавець, видатний громадський і державний діяч.[8] Часом здається неймовірним, щоб одна людина могла осягнути і встигнути стільки.

Перший біограф Семенова-Тян-Шанського А. А. Достоєвський, племінник автора “Записок з Мертвого дому”, з яким Петра Петровича єднала тісна дружба, писав про великого російського мандрівника: “Доля рідко пестує людство, з’являючи то в одному, то в іншому куточку Землі таких людей, які силою свого духу об’єднують навколо себе тісні лави бійців за науку, культуру й освіту. У нас такою рідкісною людиною був Петро Петрович”.

Народився вчений на Рязанщині. Сім’я належала до старовинного дворянського роду. Дід брав участь у суворовських походах. Батько громив наполеонівські полчища, дійшов до Парижа, за виняткову хоробрість нагороджений золотою шпагою. Письменник і драматург, він чудово грав різноманітні ролі у домашніх виставах. Мати — Олександра Петрівна Бланк — походила з родини відомих російських архітекторів.

У своїх мемуарах Петро Петрович на схилі віку писав: “У сімейне життя батько мій вносив стільки активної любові, а мати стільки стриманості і розумного спокою, що нашу вельми численну і складну родину можна було вважати ідеалом сімейного щастя”.

Та ця сімейна ідилія тривала недовго. 1832 року Семенов-старший у далекому і глухому хуторі захворів на тиф і раптово помер. Маленькому Петрику йшов тоді п’ятий рік. Нагла кончина чоловіка глибоко позначилася на здоров’ї Олександри Петрівни — захворіла на білу гарячку. Почався психічний розлад. У садибі Семенових запанувала гнітюча обстановка…

Рязань, Москва, Петербург — ніхто не міг зарадити лиху бідолашної жінки, матері трьох дітей. Лікарі рекомендували повернутися в село — серед благодатної природи хвороба рідше давалася взнаки. До того ж, і це Олександра Петрівна добре розуміла, вичерпувалися засоби до життя. 1837 року вона приїздить у рідне Урусове. З нею тільки молодший син Петя — старші діти Микола і Наталя зосталися на берегах Неви.

На плечі десятирічного хлопчика лягли нелегкі турботи про тяжкохвору матір. Крім цього, він змушений був брати участь у розв’язанні заплутаних справ їхнього маєтку, вступати в ділові стосунки з селянами. Допитливий, вразливий, не по літах розвинутий хлопчина відкриває для себе темні сторони і несправедливість пансько-кріпацьких стосунків. У нього зароджується думка про необхідність скасування кріпаччини, тобто поневолення людини людиною. Пізніше Петро Петрович напише: “Коли в 1847 році ми з братом стали посідачами своїх маєтків, я відчув, що перебираю на себе відповідальну роль власника кріпосних людей; дедалі більше і більше я переконувався в неспроможності існуючого порядку і в тому деморалізуючому впливові, який він справляє не тільки на кріпаків і особливо на дворових, а й на самих поміщиків”.

Та рідне Урусове не тільки дало поштовх передовим думкам майбутнього державного і громадського діяча — тут народжувався великий мандрівник, визначний природодослідник.


Через багато років на урочистому засіданні Російського географічного товариства, присвяченому 85-річчю з дня народження Семенова-Тян-Шанського, статечний і сивобородий ювіляр, згадуючи свої далекі дитячі літа, із сльозами на очах пригадуватиме:

— Улітку я здійснював свої екскурсії за межі нашого чарівливого саду і ближнього лісу. Зацікавив мене і багатий тваринний світ з його різноманітними і красивими комахами в траві й на землі і скойками на березі річки… Щодня я приносив з собою щось нове й цікаве…

Влітку його улюбленим заняттям були екскурсії, взимку — читання книг. Юний урусовець вивчив напам’ять окремі твори Пушкіна і Крилова, знав праці Державіна, Ломоносова, кілька разів перечитав дванадцятитомну “Історію держави Російської” Карамзіна.

Йому легко давалися іноземні мови. Французьку він знав змалоліт: в оригіналі ознайомився з творами Расінаг Мольєра, Лафонтена, Вольтера… Далі взявся за німецьку й англійську, відтак з допомогою словника прочитав повні зібрання творів Шіллера і Гете, Шекспіра, Вальтера Скотта і Байрона…

Петро Петрович чудово знав класичну світову літературу, історію, географію… А природа? Природа була йога стихією, природа стала його біографією.

Ні, він не кинувся зопалу в наддалекі мандри, не став легковажити на модному тоді подорожницькому терени Поміркований і обачливий, нічого не затівав непродумано. Закінчивши екстерном школу гвардійських підпрапорщиків і Петербурзький університет, двадцятидвохрічний природолюб вступає до Російського географічного товариства. Його приймає віце-президент, граф і адмірал Федір Петрович Літке.

— Що привело вас, юначе, до нашого середовища? — поцікавився він.

Юний Семенов не розгубився. З властивим для молодості запалом відповів:

— Любов до рідної землі, потяг до мандрів.

— Похвально, юначе, похвально, — з ледь вловимою іронією мовив сивий адмірал. — І ви вже готові до мандрів? І куди, до речі, збираєтесь?

— Для початку я хотів би посидіти в бібліотеці товариства, познайомитися з її фондом. Кажуть, там багата цінних наукових праць…

Довго дивився на свого співрозмовника прославлений мандрівник.

— Я на вашому місці зробив би так само…

Читання праць з географії, ознайомлення зі звітними доповідями визначних учених і мореплавців сформувало, в основному, П. П. Семенова як географа. Його зацікавлює найобширніша частина світу — Азія. Він складає проект проникнення до снігових вершин Тянь-Шаню, де ще не ступала нога європейських мандрівників. Але… рано ще, рано! Замість “небесних гір” він досліджує чорноземну смугу Росії — подорожує по Рязанській, Тульській, Орловській, Тамбовській, Воронезькій губерніях. З цієї поїздки він повертається магістром ботаніки.

У 1853 році молодий учений на два роки їде до Європи — відвідує Німеччину, Швейцарію, Францію, Італію… Він вивчає гори Гарц, подорожує по Рейну, зупиняється на березі Женевського озера, сімнадцять разів сходить на вогнедишний Везувій.

Під час європейського турне природодослідник зустрівся з відомим ученим і мандрівником Александром Гумбольдтом. Це була вельми знаменна зустріч. Свого часу німецький географ подорожував по Росії — відвідав Урал, Алтай, Каспійське море… Нині його зацікавив проект експедиції на Тянь-Шань. У тритомній праці “Центральна Азія” він стверджував, що ця гірська система має вулканічне походження. Російський вчений був іншої думки.

— Можливо, юначе, ви маєте рацію, — сказав по зустрічі старійшина європейських географів. — Я там не був і вже не буду — мені йде 85-й. А ось ви!.. У вас іще все попереду.

— Шановний професоре, — відповів Семенов, — не важливо, чия думка виявиться істиною. Головне — встановити істину.

— Ось ви і встановіть її. Я помру спокійно, коли привезете бодай кілька уламків від скель Тянь-Шаню…

Російський подорожник добре запам’ятав ці слова. По приїзді до Петербурга він упритул зайнявся підготовкою експедиції на Тянь-Шань. Дехто відраював його:

— Ви не знаєте фанатизму азіатських ханів. Вони нікого не милують. Про їхні розправи з чужоземцями розповідають жахливі історії. А хижі звірі? А суворий клімат?

— Щодо суворої природи, то це нас не страхає. Природа — наша мати, а ми — її діти. Щодо людської агресивності, то я вірю в силу все тієї ж людської гуманності і доброзичливості.

Так думав начальник першої в історії дослідження Азії Тянь-Шанської експедиції.

По дорозі до далекого гірського краю Петро Петрович ‘ зупиняється в Семипалатинську. Тут він зустрічається з Федором Михайловичем Достоєвським, який після жахливої омської каторги відбував заслання. Вони говорили до півночі. Їм було про що повідати. Один відкривав найзагадковішу “систему” світу — людину, інший вивчав природне середовище, яке її оточує. Обидва були дослідниками.

Напучуючи молодшого друга, великий гуманіст і знавець людських душ сказав:

— Якщо ти вирушив до мети і будеш у дорозі зупинятися, щоб жбурляти каміння в псів, які гавкають на тебе, ти ніколи не дійдеш до мети…

Подумавши, через хвилю додав:

— Немає вищої ідеї, ніж пожертвувати власним життям, відстоюючи своїх братів і свою батьківщину або навіть просто відстоюючи інтереси своєї батьківщини.

Ці слова стали дороговказними для мандрівника.

11 вересня 1856 року Семенов прибув в укріплення Вєрний (нині Алма-Ата). Тут починався недосліджений край.

Східний берег Іссик-Кулю. Начальник Заілійського краю полковник Хоментовський попереджає магістра ботаніки: на берегах озера між киргизькими племенами — сарибагишами і богинцями — виникають криваві чвари. Є небезпека стати їх жертвою.

Начальник експедиції на те не зважив. Попередня розвідка засвідчила, що східне Приіссиккулля безлюдне. 14 вересня Семенов вирушив з Вєрного.

Долина річки Іссики. Непрохідні абрикосові хащі, що переходять у зону хвойних лісів. Тут сталася зустріч з господарями тутешнього краю, зустріч, що мало не закінчилася трагічно. В густих арчевих чагарниках мандрівники сполохали двох тигрів. Велетенські звірі зникли з-перед очей. Троє козаків кинулися їх переслідувати. Ця необачність мало не коштувала одному з них життя. Смугастий хащовик, зачаївшись у кущах, несподіваним кидком вибив з рук мисливця гвинтівку. Його супутник, молодий козак, заціпенів від жаху. “Цієї миті, — писав пізніше П. П. Семенов, — тигр кинувся на свою жертву і, хапнувши козака за плече, поволік його вперед…” Бідолаху врятували собаки, котрі відігнали хижака. Легковажному мисливцеві довелося відтяти пошматовану руку.

На плоскогір’ї мандрівники познайомилися з ведмедем. Петро Петрович був у той час без зброї (він взагалі рідко її брав) і, гарцюючи на коні, вільно пропустив мимо себе клишоногого. Та один з козаків, який стояв попереду, вирішив скористуватися вогнепалом.

Ведмідь зупинився, потім, низько опустивши голову і скоса поглядаючи на людину, пішов повільною, важкою ходою.

Коли минав мисливця, той мимоволі опустив зброю. Мешканець тянь-шанських відрогів наддав ходи і кинувся навтік.

— Категорично забороняю піднімати зброю на живих істот, хоч би хто то був, — сказав після цього інциденту начальник експедиції. — Вони тут господарі, ми — гості. Чи до лиця гостям така поведінка?..

Перша поїздка до Іссик-Кулю була рекогносцировкою. Через п’ять днів Петро Петрович знову повертається до озера, йшли по Боамській ущелині. Нині тут прокладено автомобільну дорогу й залізницю, тоді ж в’юнилася лише стежка. Братися нею було непросто. Та не це було найгірше. Лишалась реальною небезпека нападу сарибагишів. Однак начальник експедиції не повернув назад. Ночами чатували. “Я марно намагався заснути в своєму наметі під шум водоспадів річки Чу, — згадував опісля П. П. Семенов. — Ніч, проведена мною в Боамському міжгір’ї, була чи не найтривожнішою в моєму житті. На мені лежала відповідальність за життя майже сотні людей і за успіх усієї справи”.

Вранці вийшли на берег озера. Довкіл стояли численні юрти сарибагишів.

— Петре Петровичу, — звернувся до начальника експедиції один з козаків, — повернімо назад. Нам тут не пройти. Чули про того німця, що йому стяли голову невірні?

— Адольфа Шлагінтвейта, дослідника? Місцеві хани справді підозріливо ставляться до чужоземців. Але ж ми прийшли не загарбниками. У нас миролюбна місія, — мовив начальник експедиції.

На переговори пішов він сам — без зброї, з планшетом і компасом. Знаючи місцеву мову, пояснив сарибагишам, що прибув з Росії, що каракиргизам і росіянам варто бути добрими сусідами. Неабиякий дипломатичний такт, щирість, доброзичливість молодого гостя сприяли встановленню дружніх стосунків з кочівниками.

На північному березі озера Петро Петрович піднявся на високий перевал Кунгей-Ала-Тоо. Милувався мальовничим Небесним хребтом, тут народилися сповнені поезії рядки: “Важко уявити щось грандіозніше за ландшафт, що відкривається з Кунгею на Небесний хребет. Темно-синя поверхня Іссик-Кулю своїм сапфіровим кольором може сміливо змагатися з такою ж синьою поверхнею Женевського озера. Широчінь водоймища… здавалася мені із західної частини Кунгею майже безмежною, і незрівнянна велич останнього плану ландшафту надає йому такої грандіозності, якої Женевське озеро не має… За широким Іссик-Кулем лежить доступне для огляду, принаймні на 300 верст, безперервне снігове пасмо Небесного хребта. Чіткі обриси передгір’я, темні розпадини поперечних долин — усе це пом’якшується легким і прозорим серпанком туману, але тим ясніше, тим чіткіше, тим блискучіше проявляються на темно-голубому тлі барвистого безхмарного середньоазіатського континентального неба залиті сонячним світлом сиві голови тянь-шанських гігантів”.

Це описання панорами Іссик-Кульської улоговини стало класичним.

Зиму 1856–1857 років Петро Петрович перебув у Барнаулі. Знову зустрічався з Ф. М. Достоєвським. Читали ще не опубліковані “Записки з Мертвого дому” — розділ за розділом. “Зрозуміло, — згадував пізніше Петро Петрович, — яке сильне, приголомшливе враження справляло на мене це читання і як я притьма переносився в жахливі умови життя страдника, який вийшов з чистою душею і просвітленим розумом з тяжкої боротьби…” Глибоко цінуючи творчість письменника, вчений-дослідник писав, що “перебування в мертвому домі” зробило з талановитого Достоєвського великого письменника-психолога. Але нелегко дався йому цей спосіб розвитку своїх природних обдарувань. Хворобливість залишалась у нього на все життя”.

Зустріч з письменником, котрий зазнав на засланні нелюдських мук і не занепав духом, наснажила Семенова на нові рейди в глиб Тянь-Шаню. “Це мій своєрідний “мертвий дім”, — поклав для себе мандрівник. — Тільки гинути тут я не збираюсь”. А був момент, коли його життя висіло на волосинці. Це сталося на Джуукинському перевалі. Загін Петра Петровича підіймався вгору. Рухатися було дуже важко — обабіч стежки зяяли глибокі провалля. Коні не витримували. Зірвався і кінь начальника експедиції. Здавалося, загибель вершника була неминучою, та колишній кавалерійський юнкер у невловиму мить встиг зіскочити з приреченої тварини.

— Ні, ця стежка не для коней, — мовив він. — Тут можуть утриматися хіба що дикі звірі й ми. Всім спішитись, далі рухатися самотужки!..

Вони таки здолали непіддатливий перевал і досягли витоків однієї з найдовших рік Середньої Азії — Сирдар’ї.

— Знаєте, — сказав Петро Петрович своїм супутникам, — ми зараз перебуваємо ближче до Делі, ніж до Омська. Та й до Індійського океану відстань коротша, ніж до Північного Льодовитого. Та не це головне. Важливо, що ми не спасували перед вічністю і безмежністю Тянь-Шаню…

Він ще кілька разів проникав у найглухіші закутки “даху світу”, щоразу здійснюючи справжній переворот в оцінці величезної гірської системи. Семенов першим дав уявлення про внутрішню картину Азіатського материка. Він виграв заочний спір з уславленим Гумбольдтом, спростувавши його теорію вулканічного походження Тянь-Шаню. Довів, що унікальне озеро Іссик-Куль — безстічне. Відкрив обширну зону гірського обледеніння, визначив висоту снігової лінії “небесних гір”. Загалом же російський мандрівник дослідив 23 перевали, визначив висоту 50 вершин, зібрав 300 зразків гірських порід, близько тисячі видів рослин, оформив великий етнографічний матеріал… Що ж, достойний доробок на присвоєння почесного прізвища Тян-Шанський.

Та ще більші його заслуги як організатора експедицій. Ось відгук одного із тих, кого П. П. Семенов вивів на мандрівну стезю: “Глибоко, глибоко вдячний Вам, дорогий, добрий і безмежно любий мені з моїх юнацьких спогадів Петре Петровичу… Це ще нагода подякувати Вам за давнє добро, яке Ви зробили для мене, за те цікаве, принадне для інших і, зізнаюся, не заслужене мною життя, яке Ви створили; за те, що Ви дали мені велике щастя працювати в лавах російських мандрівників…

…Ви були відірвані від ученої кар’єри великим політичним починанням — визволенням рабів, і свої азіатські плани доручили виконувати іншим; шматочок Вашої азіатської програми Ви дали й мені…

У російському житті Ваше життя буде світлим явищем. Бажаю Вам довгого життя. Жити, жити і пережити нас.

Відданий Григорій Потанін”.

Сучасники Петра Петровича відзначали, що йому була притаманна дуже цінна риса наукового керівника — вміння тонко й безпомилково оцінювати мандрівні нахили вчених, що вирушали в експедиції. Не випадково найкращі починання Російського географічного товариства, визначні експедиції були здійснені тоді, коли товариством керував П. П. Семенов, який змінив на цьому посту свого наставника адмірала Ф. П. Літке. Жоден мандрівник не вирушав у дорогу, не одержавши мудрих вказівок і практичних порад віце-президента товариства. Людина великої і благородної душі, Петро Петрович кожен успіх експедиції сприймав як власну радість. Пізніше на зборах Географічного товариства, присвячених його пам’яті, відомий дослідник Середньої і Центральної Азії Г. Ю. Грум-Гржимайло справедливо скаже, що “…тільки великі серця здатні сягнути висоти, де успіх іншого в галузі докладання власних зусиль вселяє чисту радість і дає мужність прославляти цей успіх. А хто ж, як не Петро Петрович, найбільше сприяв славі Пржевальського, цього орла серед мандрівників… і Потаніна, цього незрівнянного описувача невідомих земель? З їхніми іменами, як і з іменами багатьох наступних мандрівників-дослідників, нерозривно пов’язане ім’я Петра Петровича Семенова-Тян-Шанського, їхня слава почасти і його слава, їхні заслуги водночас і його заслуги”.

Ця людина була великою, як організатор науки, як один з авторів географічного літопису Землі, та не менші заслуги П. П. Семенова, як громадського і державного діяча. Він брав активну участь у підготовці селянської реформи. У квітні 1858 року написав листа графу Я. І. Ростовцеву — члену Державної ради, який мав великий вплив на хід обговорення проектів реформи. Граф прийняв прославленого мандрівника, і підкорювач Тянь-Шаню з усією властивою для нього наполегливістю і переконливістю довів необхідність скасування кріпосного права. Безумовно, П. П. Семенов не був революціонером, але він був гуманістом і всім серцем обстоював здійснення “справедливої селянської реформи”, хоч, як відомо, вона була проведена далеко не з тією повнотою і широтою, на яку розраховували кращі люди Росії.

У січні 1864 року Петро Петрович очолив Центральний статистичний комітет. У 1870 році за його ініціативою був проведений І Всеросійський статистичний з’їзд — єдиний у дореволюційній Росії. Головуючи на з’їзді, Петро Петрович переконливо довів, що статистика — це наука, а не канцелярщина.

У 1882 році вчений-природодослідник стає сенатором. Як і раніше, він займається близькими для нього селянськими справами. Головна його мета — організація першого Всеросійського перепису населення. Понад тридцять років він домагався його проведення і таки домігся, довівши настійну необхідність такого обліку для наукового пізнання народного життя і господарювання в країні.

У 1897 році, незабаром після перепису, Петра Петровича призначають членом Державної ради — таким великим був його науковий і громадський авторитет. До цього вищого законодорадчого органу Російської імперії входило 60 вищих сановників. Серед них вчений посідав осібне місце. В Російському музеї (Ленінград) висить картина І. Ю. Рєпіна “Урочисте засідання Державної ради 7 травня 1901 року”. На першому плані вирізняється сповнене величі й думки обличчя людини з орлиним поглядом. Це Петро Петрович Семенов. Його натхнений, сповнений високих прагнень образ художник немов протиставляє обмеженості, лицемірству і пихатості царських сановників. Про духовну виключність П. П. Семенова серед придворних чиновників од науки свідчить і його біограф А. А. Достоєвський: “Покликаний на державні пости сенатора і члена Державної ради, він своїми поглядами і діяльністю репрезентував цілком самобутню особистість, яка яскраво виділялася на загальному фоні представників вищої адміністрації”.

Історія науки небагато знає вчених, так щедро обдарованих природою, як Семенов-Тян-Шанський. Географ-мандрівник, ботанік, зоолог, ентомолог, геолог, географ, організатор науки, основоположник державної статистики, він сказав своє вагоме слово і в мистецтвознавстві. Наділений хистом сприйняття прекрасного, збирав картини. Але не просто колекціонував, а займався одночасно і вивченням історії живопису. Тож зібрав одну з кращих в Європі приватних колекцій картин голландської і фламандської шкіл.

Вивчення живопису поглиблювало художнє сприйняття довколишнього світу, сприяло повноті географічного пізнання невідомих земель і зображальній глибині їх наукового опису.

Цікавим свідченням цього є промова Петра Петровича на ювілеї І. К. Айвазовського, якому в 1887 році виповнилося 70 років. “Природа має свій естетичний бік, доступний спостереженням лише особливо обдарованих людей, — говорив поважний сенатор. — Треба мати чуття художника для перенесення таких спостережень на сторінки літературних творів, в альбом малювальника, на полотно живописця. І такі свідчення стають не тільки надбанням мистецтва, а й набутком науки”.

Досвідчений літератор, П. П. Семенов знав, що словом не завжди все можна змалювати, і на ювілеї співця природи висловив чудову думку про зображення на полотні всіх характерних ландшафтів нашої країни: “Цього урочистого для вельмишановного ювіляра дня мені залишається від імені моїх колег передати йому наш гарячий привіт і висловити побажання, щоб він прожив довгі роки доти, доки всі типи природи обширної російської землі будуть відтворені російськими художниками з таким же талантом і з такою ж самобутністю, з якими зображає Іван Костянтинович хвилі і береги Російського моря наших літописів”.

Так могла говорити лише людина тонкого художнього смаку.

Російська Академія мистецтв високо оцінила діяльність П. П. Семенова як видатного колекціонера і знавця живопису— 1874 року він був обраний її почесним членом. Усі свої зібрання (719 картин і понад 3 тисячі гравюр та офортів майстрів різних країн) вчений передав Ермітажу та Московському музею образотворчого мистецтва, де вони експонуються і нині.

Високим авторитетом користувався російський вчений на міжнародній науковій арені. Він був почесним членом 53 російських і зарубіжних наукових закладів, дійсним членом 12 і членом-кореспондентом 8 наукових, здебільшого зарубіжних, товариств. Скромний від природи, Петро Петрович не слабував на марнославство. І все ж щиро радів з того, як поціновувалися його заслуги, переадресуючи їх на адресу вітчизняної науки.

1900 року Берлінське географічне товариство присудило йому медаль Карла Ріттера. Того самого Ріттера, багатотомник (“Землезнавство Азії”) якого переклав Семенов, створивши, по суті, нову оригінальну наукову працю. За статусом ця медаль була срібною. Зважаючи на великі заслуги російського колеги, німецькі вчені зробили єдиний виняток — вилили для нього золоту медаль. Коли Петро Петрович довідався про це, жартома зауважив:

— Добре було б з цього зливка вилити сто медалей. Претенденти на них знайшлися б…

Потім, уже серйозно, додав:

— А взагалі не вистачило б ніякого золота, щоб гідно поцінувати подвиг наших мужів науки на славу рідної батьківщини.

Природа щедро наділила П. П. Семенова не лише багатьма талантами, але й чудовими душевними якостями. Він був людиною великого серця — гуманним, безкорисливим, винятково чуйним. “А який великий інтерес становила бесіда з ним! — згадував перший президент Географічного товариства СРСР Ю. М. Шокальський. — Глибина і різноманітність інтересів, влучні зауваження і вельми цікаві приклади з його багатої життєвої практики — все це робило розмову з ним надзвичайно цікавою. А яке вміння розібратися в скрутній ситуації і порадити найкращий шлях! І все це ніби жартома, легко, привітно і зі щирою доброзичливістю”.

Ще в січні 1914 року Петро Петрович почував себе бадьорим і здоровим. А 26 лютого його не стало. Вченому йшов тоді 88-й рік…

На позачергових зборах Російського ентомологічного товариства, присвячених пам’яті великого вченого, пролунали проникливі слова: “Хай же збережеться пам’ять про нього на багато віків і хай стане він яскравою провідною зіркою нам усім і нашим нащадкам, як рідкісний взірець людини, яка зуміла плідно прожити своє довге життя, яка не злегковажила жодним з відпущених їй талантів людини, яка багато й успішно попрацювала для блага всіх людеи і їхнього прогресу!”

Стоїть у старовинному російському селі Урусово на березі річки Ранови, великий дерев’яний будинок. Це музей-садиба “Рязанка”. Тут народився і провів дитячі роки підкорювач Тянь-Шаню.

Височить на західному березі озера Іссик-Куль величний постамент. Це-пам’ятник подвижнику, який починав звідси свої походи до вершин Тянь-Шаню

ФАНТАСТИКА

Василь Моруга ХТОСЬ ЖЕ СКОРЯЄ НЕПІДКОРЕНЕ Оповідання

Все йшло як годиться. До вершини лишалось якихось кількадесят метрів: вийти з оцієї западини, і її навислий над ущелиною могутній лоб відкриється просто перед очима. З останнього виступу він бачив її вже зовсім зблизька — ту вершину, яку звідси, з цього майже прямовисного схилу, досі вважали недосяжною. Мине зовсім небагато часу, і ця стіна скориться йому. Отам, трохи вище, на крутому скелястому лобі, він закріпить прапорець. Не на вершині, бо ж туди вже ступали не тільки досвідчені альпіністи, але, траплялося, і початкуючі. Саме тут, звідки на неї ще ніхто не сходив. Та, врешті, якби йому навіть не повірили, яке це має значення? Головне те, що знатиме він: йому вдалося подолати досі нездоланне, а разом з ним перемогти щось у собі. А може, і не тільки в собі. Ще і в тому, хто, побачивши це урвище, повірить у його перемогу й надихнеться нею.

Він перевів подих і взявся забивати у тріщину страхувальний гачок. Так, тут повинен витримати! Скелеруб легко ковзав у долоні: він умів бити не розмахуючись. Для справжнього альпініста — звичне діло, а от забивати гачок без рук, тримаючи скелеруб… зубами, міг тільки він.

— Віртуоз! — жартували хлопці, таки трохи заздрячи йому. — Та тобі в цирку виступати з таким номером. Продаємо назву: “Зубовне сходження”… Ні, краще “Альпійський дятел”. Але для альпініста такі номери ні до чого…

— Може, й так, — погоджувався він. — Тільки якби сходили, наприклад, босоніж, я спробував би навчити і ноги тій роботі, яку ми виконуємо руками. У своєму ділі треба вміти навіть неможливе. Принаймні прагнути до цього.

Гачок повільно заходив у тріщину. Нічого, поспішати нікуди. Поспіх у їхній справі може виявитись, як помилка у саперів, останнім.

Раптом йому здалося, що з-за вершини хтось сипнув жмут тьмаво-зелених променів. Він підвів голову і відсахнувся; прямо перед ним, здавалося, зовсім поряд зависла якась дивна велетенська зірка, його немов прошило струмом; нараз почувся легенький тріск, щось хруснуло, зашур хотіло… Він устиг зрозуміти, що зірвався і падає, але моменту падіння не відчув. Ніби якась невидима сила загальмувала його, затримала якраз на виході з западини. Тіло стало нечутним й невагомим. Навіть розсічена щойно щока не щеміла.

“Зірвався?” — зненацька простугонів над ним (чи у ньому?) чийсь глухуватий, немов проціджений через вібратор, байдужий голос: ні співчуття, ні зловтіхи.

“Здається”, — він подумки мимоволі відгукнувся на те запитання.

“Так воно і є, а не здається, — спокійно констатував той же голос. — Назви мету свого сходження: пошук цінних металів, наукове відкриття… Що понесло тебе сюди, яка потреба?”

“Вершина”, — знову підсвідомо підкорився він голосові.

“Не розумію. Там є таке, що становить практичний інтерес?”

“Просто вершина, сходження”.

“Але ж це нерозумно. До неї можна дістатися без ніяких зусиль на гелікоптері або ж піднятися протилежним схилом. Там значно легше, безпечніше, там багато уже пройшло”.

“Тим-то й воно, що багато. Тут же — ще ніхто не проходив… до мене”.


“А сенс? Що відкриєш ти для суспільства, окрім хіба ще одного доказу існування закону земного тяжіння, своїм падінням, — без тіні іронії пробубонів голос. — Врешті, не будемо про суспільство: тобі самому що дало б це сходження? Може, славу переможця, лаври першопрохідця? Але ж тут навіть не було б свідків твого тріумфу, тебе тут ніхто не бачить”.

“Я бачу себе, я! — мало не вигукнув він уголос. — І цього мене побачить той, перед ким колись постануть інші недосяжні верхів’я — не в горах, у житті, і якщо людина знатиме, що хтось же таки скоряє не підкорене раніше, вона сама цього прагнутиме. Так ідуть уперед. Скрізь. У всьому”.

“Але ж не лобом до землі, як ти зараз полетиш”, — насмішка, яка, здавалося, прозвучала в голосі, ніби відкрила малу шпаринку, що нею поволі почало стікати з нього заціпеніння.

“Я, здається, ще не падаю”.

“Не падаєш, бо тебе поки що тримає мій антигравітатор. Зараз ми вимкнемо його, і ти продовжуватимеш падіння за всіма законами земного тяжіння”.

“Але хто ти?” — він майже прийшов до тями; принаймні спромігся не тільки подумки відповісти, але й запитати сам.

“Це не має ніякого значення, — незворушно простугонів голос. — Тим паче, що допомогти тобі ми нічим не можемо. Такий порядок: ми не втручаємось у проблеми вашої цивілізації, у ваше життя. Ми спостерігаємо”.

“Для чого ж ти затримав мене?”

“Тільки з метою уточнити дещо. А тепер — прощай!”

…І в ту мить, коли заціпеніння зійшло з нього, він, уже падаючи, встиг зачепитися пальцями за ледь помітний виступ на скелі. Він повис над урвищем на волоску, точніше кажучи, на пальцях. Гостре каміння впилося в них, та болю він не відчув. Тільки б утриматись! Ноги обережно вимацували якусь приступку, якусь, хай би хвилинну, опору і не знаходили її. Перед очима пливли тьмаво-зелені кола…

Здається, минула вічність, доки він знайшов — ні, навіть не опертя, не виступ, а якусь шерехатість на гладенькій скелі. Закріпити б страховку: трохи вище, де й місце годиться для цього — вузенька щілинка. Та як? На одній руці йому не втриматись. А пальці вже затерпали.

Обережно, зігнувшись, він дістав зубами страхувальну вірьовку і почав як тільки міг швидко перебирати її в губах. Ось і гачок. Він затиснув зубами прохолодний метал і, з останніх сил підтягнувшись на руках, всилив його у щілину. Здається, зачепився.

— Ну, тепер попрацюємо дятлом, — повеселішав він. — Хоч це й не цирк…

Ні, вершина таки буде його! І вниз він спускатиметься не тим безпечним схилом: тут сходитиме.

— І приверзеться ж таке! — уголос промовив він, коли страхувальне кільце глухо дзенькнуло об гачок.

Вивільненою правицею він витер спітніле чоло і огледівся. Високо над ним, на чистому передзахідному небі, повільно котилася велика зеленувата зірка.

Василь Моруга СТЕРЕЖИСЬ ТЕРРАМОБІЛЯ! Оповідання

Він налетів зненацька: Віт ледве встиг вискочити на бетонну огорожу внутрішнього дендрарію, яка, на його щастя, виявилася поряд. Террамобіль мчав до нього на такій швидкості, що система безпеки не встигла вчасно зреагувати на перешкоду, наткнувся на мур і легко, як м’ячик, відскочивши від нього, осів на асфальт.

“Наче оскаженіли! Це ще добре, що вони не літають, — зловтішно подумав Віт і несподівано лайнувся: — Нитковий собака!”

Це дивне слово, яке здавалося йому найобразливішою лайкою, він вичитав у дитинстві зі старої книжки. Колись, виявляється, люди тримали біля своїх жител свійських тварин, і серед собак іноді траплялися такі, що, не гавкаючи, нишком підкрадалися ззаду і подавали голос тільки тоді, коли вже вхоплять або ж помітять, що їх виявлено. То були, як правило, нікчемні шавки, які відкрито не наважувались накинутись навіть на беззахисне кошеня.

“Як оця мізерія, оця пластмасова коробка з електронною начинкою!”

Він опустив ноги на асфальт, та террамобіль погрозливо заворушився, ніби надувся, піднімаючись на повітряній подушці. От ніщота! Але як сталося, що ці вірні слуги, ці друзі людини раптом зробилися “кишковими”? Ось уже другу добу гасають вони вулицями багатомільйонного мегаполіса, полюючи за його мешканцями, підстерігаючи кожного пішого. Досить вам ступити на дорогу, як пошукова система найближчого незайнятого террамобіля миттю прореагує і щонайбільше за три хвилини ви будете змушені шугати в найближчий під’їзд або притьма видиратися на мур. Інакше… Інакше доведеться витримати не дуже приємну, як засвідчили події останньої доби, процедуру очікування під двохсоткілограмовим пресом випадкового визволителя, який замінить вас. Добре, якщо у вас кістки міцні і ви самі встигнете добровільно підмоститися під нього якомога зручніше, не ждучи, доки він підімне вас під себе. Тоді можна спробуватися і вивернутися…

Ні, цей мобіль таки більше лихо, ніж благодать! З перших днів свого існування він приніс людству безліч неприємностей, йому, Бітові, майбутньому фахівцеві з історії розвитку наземного транспорту, це добре відомо. Скількома жертвами встелена його дорога!

Колись мобіль (тоді він мав назву авто) примусив людей буквально задихатись у отруйних випарах. Хтозна, до чого дійшло б, якби не загроза паливної кризи, яка прискорила пошук нових видів транспорту. А скільки мороки завдав електромобіль, а потім — мікроавтомобіль, а потім…

Та ось нарешті винайдено радикальну, здавалось би, безаварійну, дешеву й ефективну систему пересування в мегаполісі. Вже не перше покоління користується ним, надійно розучившись ходити. Бо навіть той, кому попервах хотілося пройтися вулицями в час, коли вони поволі тьмавіли, перемикаючись на нічне освітлення, і потужні компресори нагнітали сюди повітря, здобрене озоном, пахощами омитих дощем лугових трав, навіть той врешті просто не витримував переслідування террамобілів, які раз по раз зупинялися біля нього, стиха попискуючи. Не витримував і здавався: сідав у кабіну.

Якщо ви не сядете в першу ж коробку, котра з’явилася на ваш мимовільний виклик, террамобіль автоматично ізолює вас від пошукового поля Центру внутрішнього руху. Але тільки на той час, доки очікуватиме, щоб ви назвали місце, куди вам потрібно дістатися. На це виділено хвилину з чимось. Якщо протягом цього часу ви опинитесь ближче до іншого террамобіля, то зреагує на вас тепер уже він.

Спочатку, як відомо, мешканці мегаполіса досить часто висловлювали невдоволення тим, що по вулиці неможливо пройти спокійно через надокучливе попискування збоку, але придумати щось зручніше було важко. Поступово всі призвичаїлись, писк уже мало кому надокучав, охочих просто поблукати вулицями, не вдаючись до послуг недремних візників, ставало все менше й менше. Зараз їх, любителів ходити пішки, лишилося, либонь, кілька десятків чоловік на увесь мегаполіс. Але й вони залюбки сіли б нині в триклятий террамобіль, навіть коли б їм нестерпно хотілося пройтися. Та ба! Розцентровані коробки замість того, щоб зупинитися праворуч від об’єкту, випромінювання якого відчиняє їхні дверцята, тепер норовлять наїхати прямісінько на нього.

Ось уже кілька годин засідає Рада мегаполіса і все ніяк не може прийняти рішення. Обчислювальний центр, повідомивши, що за даної ситуації проникнути в Центр внутрішнього руху без ризику для здоров’я чи то й життя неможливо, видав кілька рішень. Запропоновано, зокрема, використати для боротьби з подичавілими табунами спеціальні комбіновані бригади: людина, яка приманювала б террамобіль, і кілька роботів для того, щоб демонтувати його. Але уявіть собі, скільки часу це займе, доки спеціалістам під прикриттям таких бригад удасться проникнути до Центру! І все ж зупинилися поки що на цьому варіанті. Щойно повідомлено про набір добровольців у комбіновані бригади.

Але він, Віт, здається, зможе дістатися до Центру швидше, ніж ЕОМ прокрутять варіанти оптимального маршруту для спеціалістів, а рада наважиться прийняти остаточне рішення. І якщо йому дозволять зайти до Центру (а таки дозволять, бо вже гіршого, ніж скоїлося, ніхто заподіяти не зможе), він зуміє відключити террамобілі, щоб спеціалісти могли спокійно пройти в Центр і зайнятися ремонтом.

Ідея його до дитинного проста. Йому б тільки проникнути у свою лабораторію. Там його учнівські “лати”, які він колись виготовив майже самотужки, бавлячись із товаришем у “куцу бабу”, — біохімічний рефлектор. Одягнеш їх — і тіло твоє оптично сприймається ніби зміщене вбік.

Але як позбутися оцієї тварюки, що чатує під муром? Хоча б хто-небудь витнувся на вулицю, переманив її на себе.

— Гей, — гукнув Віт у надії, що хтось обізветься. — Чи є тут хто живий?

Та наполохана вулиця мовчала. А до лабораторії ж лишалася якась сотня метрів!..

Він огледівся. Треба якось переманити цю коробку хоча б на протилежний кінець муру. Може, встигне?

Підтягнувшись на руках, він поповз огорожею. Здається, з-за цього рогу виткнувся його переслідувач. Значить, більше тридцяти — сорока метрів далі просуватися немає сенсу: за рогом на нього може чатувати інший террамобіль.

Віт перевів подих і зістрибнув на асфальт. Террамобіль надувся, піднімаючись, і рвонувся до нього. Цього разу Віт не загаявся вискочити на рятівний мур.

— Прекрасно! — задоволено відзначив він. За ним поженеться цей террамобіль, що й треба було довести.

І Віт поповз назад. Там, де мур доходив найближчої до його лабораторії вулиці, він зупинився. Перелетіти б оцю віддаль! Але ж він не птах. На жаль!

Віт стрибнув якомога далі від стіни і щодуху кинувся бігти. Повертаючи за ріг, краєчком ока встиг помітити, що “його” террамобіль не поворухнувся. Значить, до нього мчить інший, ближчий. Чи, може, здалося? Втім, так чи інак, роздумувати ніколи: якийсь та женеться…

Він побачив переслідувача за кілька метрів од під’їзду. Ледь опустивши заовалений бампер, террамобіль, немов однороге чудовисько, мчав з бокової вулиці. — А, будь, що буде, — майнула думка, — однак повертати пізно!

Перед самісіньким під’їздом чудовисько ледь не настигло його, але удар прийняли на себе двері, що автоматично зачинилися у нього за спиною.

Віт витер спітніле чи то від бігу, чи від хвилювання чоло і стомлено прихилився до стіни. Так і пацієнтом лікарів недовго стати: серце заледве не вискочить з грудей. Що то значить відсутність фізичних навантажень: ніякі гіпнотренінги не спроможні їх замінити. Він постояв кілька секунд, аби заспокоїтись. Відтак зайшов до лабораторії. Списаний робот, перемонтований ним недавно, весело заблимав до нього різнокольоровими вогниками, освітивши акуратно складені деталі, заготовки, інструменти. А он і його юнацька забавка — крилоліт. Як би він згодився хвилину тому отам, на вулиці!

Віт підійшов до шафи, де висів його забутий винахід — біохімічний рефлектор, якусь мить помилувався ним, ніби пригадуючи своє дитинство, обережно погладив прохолодний метал.

— Ну, друже, виручай!

У блискучих обладунках, наче рицар з прадавнього роману, він ішов до виходу. Двері відчинилися перед ним; террамобіль, його вірна сторожа (а за ким би він подався, якщо на вулицю зараз ніхто носа не поткне!), заворушився і… проскочивши повз Віта, знову осів на асфальт, завмерши. Вони таки відключаються, подумав Віт. Добре було б, щоб оцей, перевірений, супроводжував його аж до Центру: є відомості, що не всі террамобілі розцентровані. А як його вгадаєш, де який? Раптом нарвешся на один із “нормальних” і замість того, щоб змістити його, навернеш якраз на себе. Може, таки не відпускати “свого”, переходячи коротенькі відтинки? Таж ніколи, треба поспішати.

Він ішов німими вулицями, і террамобілі бігли йому назустріч, наздоганяли його і завмирали за кілька сантиметрів збоку, щоб по хвилині знову навперемінки безшелесно гнатися за ним…

Олег Покальчук ЗАКЛЯТТЯ ТІННЮ Оповідання

І ніщо не кінчається. Нічому нема початку,

І герої нації прямують до божевільні,

І не в змозі ніхто стерти з душ хоч одну

печатку:

Від присяги — невільні.

Від совісті — теж не вільні…

ВІТАЛІЙ КОРОТИЧ, “ЧАС”

Ще за дня його хилило на сон, а вночі прийшло безсоння. У скронях важко пульсувала кров, тіло судомило.

Він занедужав давно, після звичайного міжпланетного польоту. Лікарі дійшли висновку — непридатний для Космофлоту. Він сприйняв цей вирок майже байдуже — хвороба на той час доволі виснажила його.

Десинхроноз. Розлад біологічного годинника. Його зазнавали навіть при міжконтинентальних перельотах, особливо коли летіти з заходу на схід.

При гострій формі людина одужувала за кілька днів без будь-якої допомоги. Професійні космонавти, як правило, скрізь жили за корабельним часом і особливих незручностей не відчували.

Відколи перестав літати, напади стали нечастими, але гострими, як сьогодні. Лікування — намарне. Винятковий випадок. Зверніться до генетиків. Порушено генокод, зміщено генотипи і тому подібне. Його предки переїхали з Північної Америки до Японії хтозна-коли. Тоді, напевне, і науки такої не існувало — генетики. Ні, здається, вже була.

Знаючи про медичний нагляд, він однак чкурнув із Землі. Мандрував, доки не зачепився за Цирк. Планета розваг! Але справи тут ішли кепсько. Він запропонував новий атракціон. Точніше, поламав старий — “машину часу”.

Тепер на одному з віражів у довгому тунелі відвідувач вивалювався з крісла. Перестрашений, підіймався у цілковитій темряві. Обмацував простір довкола. Біополе сильно зростало від нервового напруження. І тоді — фото на пам’ять! Спеціальний апарат знімав немовби в трьох планах: постать, вогонь біополя і тінь. Остання виходила особливо цікавою, начебто жила своїм окремим життям. Ніч наповзала гарячою прозорою задухою. Вона завжди утруднювала дихання, заганяла у важкий транс, схожий на кошмарний сон.

Він давно зауважив — чим більше зусиль витрачає, щоб позбутися дошкульних і незрозумілих видінь, тим важче їх спекатися.

Страх перед безсонням і переживання минулого дня мирно співіснували, викликаючи спогади про те, чого ніколи з ним не траплялось.

Він примирився. Удар долі, як казали в давнину.

Що порівняно з ним удар, якого завдав йому один з отетерілих відвідувачів, котрому він, завчено всміхаючись, хотів вручити фото. Упав навзнак — непритомний, із розбитим у кров обличчям і зламаною щелепою. Боявся, що калікою стане. Та лікарям такі травми — за іграшку. Не минуло й доби, як усе загоїлося.

З цього приводу прибув слідчий. Що поясниш йому?

Світанок окреслив на стіні його невиразну тінь. Зітхнув і підбадьорливо помахав їй рукою.

Слідчий сидів за чорним полірованим столом, схилившись над чистим аркушем.

Найпростіше було б вважати, що Пілот, який завдав удару, просто зірвався після тривалих польотів. Тоді б психотехніки дістали повне право вжити детектор намірів. А далі все вирішував би суд. Підслуховування думок здорових людей заборонялося.


Що спричинило конфлікт між Пілотом та Циркачем? У Космофлоті вони не могли зустрічатися — перевірено. Кинув ручку на стіл, устав. Пройшовся кімнатою.

Якщо так? їх звела разом ситуація. В момент збурення психологічної напруги між характерами, сформованими різними життєвими обставинами, стався своєрідний розряд. Його іскра вдарила у Циркача. Отже, психічна напруга Пілота, врівноваженої, здорової людини, у кілька разів перевищувала психополе напнутого, мов струна, невротика?

Слідчий узяв зі столу коротку бамбукову паличку. Один з її розщеплених кінців тримав дві фігурки, вирізані з чорного лакованого картону. Важко було зрозуміти, кого вони зображають, Лише коли тінь від них падала на стіну, ставало видно, що одна — людина в химерному просторому одязі, а інша — страшнуватий казковий чорт.

Він поворушив іграшку, і по стіні побігли тіні. Чорна хвиля виплеснулася звідкись, накрила людину. Раптом — на секунду — стала вогненною. Коли відринула, натомість з’явився чорт, як і годиться, з ріжками і хвостом. Звідки червоний колір хвилі, подивувався ще раз слідчий. Інтерференція, певне. Лак із секретом. Вміли робити колись. Іграшка театру тіней належала Пілотові.

— Навіщо вона вам? — м’яко запитав слідчий. — Річ рідкісна. Ще зламаєте або загубите при перельотах…

— Виключено. Родинний талісман. Передається з покоління в покоління вже багато років. За сімейним переказом, колись він має звірити комусь небувалу таємницю. Маленька вистава — закодована інформація.

— А ті, хто знав ключ?

— Загинули. Під час останньої війни.

Пауза.

— Гаразд, — сказав слідчий. — Повернімося до вашої розповіді. Точніше — до суперечностей у ній. Ви твердите, що оборонялись. Але вдарили першим. Порушили порядок на планеті розваг — злочин класу “Б”, хоча позаду у вас бездоганний стаж.

— Усе вірно. Те, що трапилося, — збіг обставин.

— Тобто? Ви можете пояснити детальніше?

— Ні. Я відчуваю. Слідчий розвів руками.

— Це не аргумент. Переконайте мене — на підставі фактів! Я не вважаю вас злочинцем чи психічно неврівноваженим. Але найбезглуздіша ситуація завжди має реальне підґрунтя. Не буває безпідставних вчинків. Я знаю, що ви — майстер рукопашного бою. І вас щось могло налякати?

Пілот заперечливо похитав головою.

— Свідомість, трапляється, отримує несподівану команду. І помилок тут не буває.

— Надто категорично! — у тон йому сказав слідчий. — Ви отримали з підсвідомості сигнал про смертельну загрозу? Що ж його викликало?

— Тінь.

— Хочете мене переконати, що боронилися від власного відбитка?

— Не ставтеся так презирливо до тіні, — швидко заговорив Пілот, і вперше слідчий відчув у його голосі хвилювання. — Не можна нехтувати поняттями лише тому, що вони не привертають особливої уваги. Весь наш рід, у кожному коліні, повинен був пам’ятати, що тінь несе в собі загрозу. І коли я побачив у тунелі власну тінь… немов відчув смертельну небезпеку. І саме цієї хвилини з’явився той. Його посмішка… — він поглянув на іграшку театру тіней і замовк.

Спалахнув екран, вмонтований у стіл. Слідчий зиркнув на нього, і Пілот зауважив, як дивно змінився вираз його обличчя.

— Звідки ви? — спитав слідчий, не підводячи голову.

— З Землі, я вже казав.

— Уточніть.

— Північна Америка. Предки переїхали туди у двадцять першому столітті з Японії.

— З якого міста?

— Звідки мені знати?

— Поцікавтесь на дозвіллі. Останнє питання: ви працювали на станції зондів тому, що там три штучних сонця? І за технічними умовами не повинно бути тіні?

— Так, — вражено сказав Пілот.

— Ідіть.

— Зовсім?..

— Зовсім.

Пілот ошелешено подивився на слідчого. Хотів щось іще спитати. Та передумав. Чемно вклонився і з полегкістю вихопився за двері.

Слідчий переписав з екрана відповідь Землі на свій запит. Предки Циркача переселилися з Північної Америки до Японії. Предки Пілота виїхали до Америки з міста, де народився Циркач. Слідчий підкреслив його назву: Хіросіма.

Прізвище Циркача — Ізерлі. Як у командира того проклятого атомного бомбардувальника “Енола Гей”.[9]

Він підійшов до вікна, підняв жалюзі. У кабінет ринула злива світла. Він мимохіть одступив — і помітив раптом, як багато в кімнаті чітко окреслених глибоких тіней, їх відкидали стіл, крісло, фіранка вікна…


І він сам.

Циркач заклинав людей тінню, спокутуючи прадавній, не свій злочин!

Слідчий увімкнув мікрофон і попросив увійти потерпілого.

Віктор Савченко ЗУСТРІЧ НА БЕРЕЗІ ЗАТОКИ Оповідання

Минуло вже чимало днів відтоді, як “машина” Заміховського занесла кудись Славка з Марією, але почуття тривоги в Чумака не слабшало. Щоразу, коли він опинявся на порозі прохідної, йому ввижалося попереду не тісне інститутське подвір’я, а безконечний тунель, довжина якого вимірюється не кілометрами, а роками, і що з нього ось-ось вигулькне сіра металева буда…

Якось Чумак застав у дворі Пойду. Той походжав між аркою воріт і місцем, де раніше стояла лабораторія, видивлявся щось на бруці. Помітивши вченого, він чемно привітався і, наче й не було нічого, полишив подвір’я.

Після того випадку Чумак почав з’являтися в інституті за годину до початку роботи. Щоразу потерпав, натискаючи на холодну з ночі клямку… І сьогодні, кивнувши неуважно вахтерові, поспішав по лункому фойє, і йому здавалося, що він уже вкотре відміряє ту саму відстань до тунелю, який вів у безодню. Та раптом його наздогнав старечий голос:

— Мирославе Петровичу, заждіть-но!

Чумак зупинився, здивовано обернувшись до літнього чоловіка за вахтерським столом.

— Візьміть ось. Співробітник ваш велів передати, — вахтер простягнув Чумакові ключ.

Мирослав Петрович, немов загіпнотизований, дивився на маленький блискучий предмет. Нарешті, отямившись, запитав:

— Який співробітник?

— Вусатий, високий. Прізвища не назвав…

— Хто з ним ще був?

— Нікого.

— Коли це сталося?

— Та десь о третій ночі. Такого ще ніколи не траплялося. Засиджуються… Але до десятої, ну, до одинадцятої. А щоб так… З’явився, як мара. Я саме закуняв, коли чую…

— Він щось казав?

— Та нічого. Велів тільки передати ключ. Вам особисто, і нікому більше.

Учений, подякувавши, поспішив на подвір’я. Лабораторія стояла на тому ж місці, що й місяць тому, ніби нікуди й не зникала. Ключ м’яко ввійшов у замкову шпарину… Перше, що побачив Чумак, було лігвище з брудного спальника, набитого цупким листям. Від нього тхнуло терпким запахом, схожим на запах хвої. Кришку пульта було піднято, і поряд з клавішею “в дорогу” лежала інструкція до “машини” Заміховського. На лабораторному столі учений помітив загальний зошит у синій оправі, а на ньому коробочку з фотоплівкою. Він уважно оглянув кожен закуток, зазирнув у всі шухляди довгого стола, але нічого більше не виявив. Сховавши плівку до кишені і ставши в дверях, щоб було ближче до світла, розкрив зошита і побачив знайомий нерозбірливий почерк. Та, почавши читати, Чумак ураз забув і про гачкуватість літер, з яких так-сяк було збито слова, і про численні закреслення та виправлення.


“Мій мудрий учителю і надійний друже! Я знав, що невіра в існування хрономобіля не завадить Вам подати руку допомоги, тепло і міцний потиск якої я відчув аж тут — у далекому палеозої. Та насамперед — про Славка і Марію. Подорож їхня тривала недовго. Досить сказати, що за той час не встиг навіть вичахнути борщ, який прихопила з дому Марія. О! Благословенна страва! Я, котрий змушений був харчуватись то карбоновими грибами, то яйцями пермських рептилій, накинувся на нього, наче три дні не їв. Та що там три дні… Мільйони років! Далі пішли дрібніші втіхи: Марія постригла мені бороду, а потім перевдягнувся в свіжі сорочку й штани, що належали Маріїному батькові і були трохи закороткі. Всі ці вигоди я сприймав мов компенсацію за поневіряння і злигодні, зазнані в різних геологічних системах. А надто за дві минулі доби, коли поруч не було моєї лабораторії і я змушений був ховатися в домівці диметродонтів. Щоправда, вона зараз пошкоджена землетрусом, як зрештою і всі кам’яні “споруди” на межі пустелі і берега. Але тоді, коли я вирішив у ній переночувати, вона була ще годяща, і я, назносивши сухого листя від пальмоподібних рослин, розвів грандіозне багаття, аби викурити скорпіонів, павуків та ще всіляких комах, яких я досі не бачив у жодній системі. З такого ж листя вимостив собі високу постіль, на яку поклав спальник. Залишалося тільки завалити вхід брилою породи і можна вже було надолужувати сон недоспаних ночей. Та я чомусь не поспішав це зробити, хоч від виснаження у мене злипалися очі. А коли наважився, то несподівано почув гудіння, воно немовби перекочувалося і дедалі важчало. Здригалася земля, над головою заскреготали брили породи. Я кинувся до виходу, але мене швиргонуло на землю. Так повторювалося кілька разів, доки не зметикував, що на двох не встою, бо земля нагадувала пліт, який несло по гірській порожистій річці. І тоді я спробував тікати на чотирьох. Увесь схил кипів. Гуркіт стояв неймовірний. Здавалося, грає дивний оркестр, музичні інструменти якого можуть відтворювати лише тріск, гупання, вищання й брязкотіння. Та все це було пусте в порівнянні з тим, що почалося на схилі дня. Я стояв навпочіпки, перечікуючи, доки вгамується поверхня і я зможу вихопити з печери своє майно. Але двигтіння не припинялось… Мені згадалось, як трусило в Херсоні. Власне, справжній землетрус був у Румунії, а до нас дійшов тільки його відгомін. Цей спогад мелькнув у пам’яті і розтанув, а я знову відчув себе на велетенському решеті, яким трусили чиїсь могутні руки. У звичний уже гуркіт врізався новий звук: здавалося, хтось розпорює безконечно довгий шмат церати. Поверхня почала западатись. Я осів на пісок. А коли в гарячці знову став навпочіпки, то довкола вже була тиша, земля заспокоїлась. Одразу відчув полегкість у всьому тілі і звівся на рівні. “Замок драконів” був ушкоджений, однак отвір до печери все ж зберігся. Я поспішив усередину і з радістю побачив, що майно вціліло, хоч і було вкрите товстим шаром пилу. Печеру трохи завалило, але вона виявилася ще придатною для житла. Ця думка промайнула другим планом, першим пориванням було вихопити спальник, скафандр і хутчіш виместися з кам’яної пащі, поки вона не зімкнулася остаточно. Та опинившись за межами печери, я вражено вкляк — всього за кілька десятків кроків вигравали хвилі водойми. Не стало острівців — домівки “крокодилів-стрибунів”, “діжок” і “куль” із жмутками пальмоподібного листя, що росли в прибережжі, безслідно зникла більша частина лісу, який прихистив мене минулої ночі. За якусь мить я опинився в зовсім іншій місцевості. І тут мною увагу привернув рух біля води. Напружив зір… Раптом мене почало тіпати. На березі водойми ворушилися скорпіони, павуки, членистоногі, схожі на фаланг. Все оте кишло, що врятувалося від потопу, тепер чорно-жовтою мерехтливою смугою розливалося вбік кам’яної гряди. “Шукати порятунку в пустелі? — майнула думка. — Але ж ота хітинова армада саме туди й повзе”. Рішення прийшло несподівано. Я швидко пірнув у печеру, яка, зважаючи на загрозу навали членистоногих, здавалася ледь не безпечною, і оберемками почав виносити листя, що мало служити мені за постіль. Вимостив з нього півколо біля входу в печеру і, одягнувши скафандр та діставши запальничку, став чекати. Комахи наближались швидко. Найгрізнішими були скорпіони. Вони повзли із загнутими над головогруддями черевцями, на кінці яких похитувалися жала. Хітин головогрудей — місцями зелений, ніби вкритий патиною — було інкрустовано шістьма парами чорних очиць. Та й великі ж потвори — у чверть, а то й в третину метра завбільшки. Комах було так багато, що вони часом зчіплялися лапами, але сутичок не влаштовували. Поряд тікали скорпіони і їхній одвічний харч — павуки та фаланги. Хоч як свербіли п’яти, але я зусиллям волі припнув себе до п’ятачка між печерою і півколом викладеного листя. І як тільки передові загони членистоногого рою наблизились до печери на відстань кількох кроків, я підніс запальничку до листя. Воно займалося погано, тож я гарячково почав на нього дмухати й вимахувати шоломом. Нарешті, коли комахи були вже за два-три кроки, пробився кволий язичок полум’я і водночас поповз дим. Вервечка комах на моїй ділянці спинилася. Уже крізь скло шолома, що оберігав мене від їдучого диму, я бачив, як хвиля комах оминула мій заслін і виплеснулась на кам’янистий схил. А далі, розбившись на безліч ручаїв, вона подалася вгору, обтікаючи бескеття. Підсушене листя спалахнуло, і мені довелося ховатися в печеру, де було вже повно диму. Коли ж перегодя я вибрався назовні, то побачив, що від комашиної навали залишився тільки перетолочений пісок та ще мій власний страх. Я скинув шолом і з насолодою ковтнув свіжого повітря. Мені раптом захотілося підійти до водойми і змити з себе не тільки бруд, а й страх. Я переступив кільце попелу і подався до берега. І тут уперше подивився в той бік, де ще вчора стояла лабораторія. Сумно, сумно мені стало. Хоча характером я й відлюдько і самотність мене ніколи не гнітила, та цього разу я вперше відчув себе самотнім. А причиною того стану були не так мої поневіряння, — зараз я в цьому можу звіритись Вам, дорогий учителю, — як сумнів, щодо повернення лабораторії. За час роботи в інституті я встиг переконатися, що чимало науковців — люди меркантильні, на науку дивляться як на спосіб, в який можна здобути життєві вигоди малими зусиллями. Я не хотів псувати Вам настрою і тому не казав, що мене намагалися переманити у відділ Мурченка. Обіцяли більшу платню та ще якісь переваги. Ангажував мене отой з чорними вусиками, що весь час руки потирає. Прізвище його, здається, Пойда. Він запевняв, що я зможу принести більшу користь там, де вирішуються проблеми сьогодення. Попервах йому навіть пощастило посіяти в мені сумнів. Та, по-перше, мені не сподобалося, як він роздивлявся мою лабораторію, та й мене теж: в його погляді було щось власницьке, утилітарне. По-друге — тон, яким він зі мною розмовляв: він говорив голосом доброзичливого корифея, який поблажливо звертається на “ти”. А я терпіти не можу поблажливого тону, а надто коли на мене “тикають”. Не від надмірної самоповаги. Просто я ненавиджу в людях тваринну рису підминати під себе іншу особистість, хай навіть та риса проявляється в панібратському “тиканні”. Ото ж я побоювався, щоб той “дипломат” не нашкодив нам в очах інститутського начальства і нас не позбавили лабораторії.



Тому я запрограмував автопілот часу так, щоб лабораторія з’явилася на інститутському подвір’ї об одинадцятій ночі. Ви мали бути першим, хто її побачить, бо вікно Вашого кабінету виходить у двір, до того ж Ви з’являєтесь на роботу за п’ять — десять хвилин до дзвінка…

Тим часом я підійшов до берега. В каламутній воді плавало жабуриння, пальмоподібне листя, мертві комахи, а віддалік сновигали акули. Їхні чорні плавники стрімко розпорювали сивий каракуль хвиль. Мені подумалося, що треба наносити в печеру листя, якщо не хочу розіслати спальник просто на камені. Отож почимчикував уздовж берега до лісу — власне, від буйної рослинності збереглася тільки смуга дерев у прибережжі.

Мені не довелося видряпуватися на дерева — земля під ними була встелена цупким жовтуватим листям. Я скинув штани і, затягнувши шворками холоші, почав натоптувати їх листям. Мене весь час непокоїло: де зараз комахи? І як тільки штани мої перетворилися на два спарених лантухи, я завдав їх на плечі й подався кам’янистим схилом нагору… Переді мною лежала безкрая пустеля; бархани рожевого піску робили її схожою на дивовижно застиглий океан. Не ступивши й сотні кроків, я помітив попереду якийсь виступ. Він тягнувся вздовж кам’яного пасма в обидва боки скільки бачило око. Як виявилося, то був розлом. Земля під час землетрусу репнула і з боку водойми запалася. Хітинове військо намагалося подолати ту перешкоду, глибина якої сягала п’яти, а ширина трьох метрів. Дно урвища кишіло членистоногими. Вони настирливо пнулися на прямовисну стіну, та щораз їх присипало, і тоді дно розколини перетворювалося на вир піску і комах. Тим часом сонце сховалося за хмари. Враз зсутеніло, і я поспішив до своєї домівки. Щойно побачена картина хоч і зродила неприємні асоціації, та водночас і заспокоїла. Комахи, які могли б проникнути в печеру, самі опинилися в пастці, з якої вони виберуться не скоро. До того ж напрямок їхньої міграції — протилежний моєму житлу.

Учителю, щойно мені спало на думку, що комахи — найстійкіше плем’я на землі. Візьміть хоча б антропогенівського скорпіона. Та він же нічим не відрізняється від пермського (щоправда, останній трохи більший). А між ними ж 270 мільйонів років! Як пояснити таку дивовижну сталість? А вночі вдарила гроза. Я спросоння подумав був, що то знову землетрус, і поспішив з печери. Та холодні краплини враз привели мене до тями. Вони дедалі частіше ударяли в камінь. Спалахи блискавиць висвітлювали навіть печеру. Невдовзі вода ринула суцільним потоком. Та незважаючи на її стугоніння і оглушливі вибухи грому, я відчув розслабленість у всьому тілі і непомітно заснув…

Коли розплющив очі, був білий день. Яскравий сонячний промінь пронизував сутінки печери. Надворі було вітряно. На небі й натяку на те, що вночі вирувала негода — жодної хмаринки, тільки під ногами вогкий пісок, поритий потоками води. Та мені байдуже було до того. Просто не наважувався повернути голову на північ, де мала вже стояти моя “машина”. А коли нарешті глянув… Ладен був стрибати і співати від радості… На рожевому пагорбі чітко вимальовувався прямокутник лабораторії. Я кинувся до нього. Та враз побачив, що двері відчинились і з них вийшов Славко, а слідом — Марія. Славко задер голову, видивлявся щось у небі, а Марія, уздрівши мою постать, побігла назустріч. Я і не здогадувався, що вона така прудка. Та коли між нами лишилося якихось півсотні кроків, вона раптом спинилася. Пізніше розповіла, що, побачивши якогось підозрілого обідранця, злякалася. Та й не дивно: вони опинилися в місцевості, не дуже схожій на описану в попередньому щоденнику. Окрім усього, я дужче скидався на дистрофіка, аніж на Олексу Заміховського.

— Щастя ти моє, — вуркотіла така скупа на ласкаве слово Марія, — з якого городу ти втекло!?

А я, пригортаючи її, умлівав від щастя. На жаль, недовго, бо до нас наближався Славко. Він якось дивно водив головою на довгій шиї, ніби очікуючи нападу з повітря. Скептично роздивився мене з голови до п’ят.

— Але ж і маскарад! — сказав замість привітання, його видовжене обличчя було непроникним, як у приймальника “Автосервісу”. — А де ж пальми, диметродонти?

— Пальми поглинула вода, а диметродонти повтікали, — відказав я весело. — 3 неба теж нічого не загрожує. Система, яка дала нам притулок, ще не має ні птахів, ні літаючих ящерів.

— А вертольоти в ній водяться? — поцікавився Славко, посмикуючи кінчик рудого вуса.

— Вертольоти не водяться, а от їхній живий прототип — бабки — є.

Трохи примружені Славкові очі тим часом усе пильно оглядали. Його доскіпливий погляд зупинявся то на піщаних заметах у пустелі, які тільки віддалено нагадували бархани, бо гребені стесало землетрусом і зливою, то на окремих валунах у прибережжі, то на кам’яній гряді. Та найдовше він дивився на море. На обличчі в нього навіть з’явилося щось схоже на лагідність. Темно-синє з білими смугами хвиль, море справді притягувало погляд.

— Каспій, — сказав Славко, не відводячи від моря погляду. — Якби не дивний рожевий пісок, можна було б подумати, що це Адріатика. А так— Каспій.

Я на мить позаздрив Славковій обізнаності з географії. Самому мені далі Азовського моря бувати не доводилося. Та водночас я і втішався, бо, на відміну від Славка, був обізнаний з географією часу.

— ДДЗ, — сказав я.

Він нарешті відірвав погляд від моря і подивився на мене нерозуміюче.

— Дніпрово-Донецька западина, — пояснив я. — А точніше — її західний кордон. — А оце, — кивнув на бескеття в прибережжі і на пустелю, — український кристалічний масив.

Марія, ніби отямившись, запитала:

— Мабуть, голодний?

Учителю, не стану описувати, з яким апетитом накинувся я на страви. Якщо такі слова й знайшлися б, то виявилися б нікчемним наслідуванням деяких творів сучасної літератури, де герої так часто їдять і розмірковують про їжу, ніби ті твори писали кухарі. Поки я снідав і наводив туалет, Славко десь вештався. Я подумки дякував йому за це. Певне, йому кортіло дошукатися суті мого “фокусу”, і він подався збирати докази, які допомогли б йому вивести мене на чисту воду.

Хоч була ще рання пора, та сонце пряжило добряче. Від пекучого проміння парував пісок, а над пустелею розлилося голубувате марево. Поки я перевдягався в чисте, Марія вийшла з лабораторії і довго роздивлялася довкола.

— Любий, — мовила нерішуче, — ми й справді в пермській системі?

— Авжеж, — відказав я.

— Але ж усе таке звичайне… І сонце, і море, і оте марево над землею…

— А чого б тобі хотілося такого вже незвичайного, — запитав я з усміхом.

— Та оті ж страховиська, пальми, про які ти писав… Куди воно все поділося?

— Чудовиська повтікали, хай їм біс. Перед землетрусом. А дерева і майже увесь той ліс справді запався, і його поглинула вода.

Я повів Марію до своєї недавньої домівки. Сонце сліпило, і я, приклавши долоню дашком до брів, подивився на море. Там при самому березі басувало десятків зо два акул.

— О, дельфіни! — радісно вигукнула Марія.

— Аби ж то, — мовив я, марно шукаючи поглядом Славка. — Це акули!


Марія промовчала, а я з острахом видивлявся, чи не побачу Славкової вдіванки біля води… Оминувши кам’яне нагромадження, ми спустилися вниз і скоро опинилися біля печери. І тут я побачив, як від лісу прошкує Славко. Мені аж від серця відлягло.

— Оце і є моя оселя, — мовив я. — Заходь, побачиш, як живу.

Та раптом я забув і про Марію, і про печеру. Славко, який неквапом брів берегом, зупинився і взявся стягати з себе сорочку. Я голосно закричав, але він не почув, бо відстань була не менше кілометра, та й проти вітру. Тоді я кинувся бігти. Славко тим часом скинув штани і підійшов до води.

— Е-ге-ге-й! — заволав я, вимахуючи сорочкою, яку встиг скинути на бігу.

Але Славко вже зайшов у піну прибою. Віддалік розтинав хвилі акулячий плавник. Та Славко його, мабуть, не помічав, бо поволі заходив у воду. Я щодуху пробіг ще метрів двісті. Славко тим часом зайшов у воду по коліна. Склавши долоні рупором, я знову закричав. Цього разу він, здається, почув. Підняв голову і, мов обпечений, кинувся до берега.

Може, це й негарно, а тільки завзяття, з яким цей незворушний скептик давав драла, викликало у мене зловтішну посмішку, щоправда, вона розтанула, ледь-но я побачив біле, немов крейда, обличчя колеги.

— Ху, — видихнув він, — невже акула? Звідки на Каспії такі велетенські акули? Чи, може, ми на узбережжі якогось із океанів?

Він поспішливо натягав на мокре тіло витерті на колінах джинси.

З подивом я спостерігав, як швидко опановує себе цей хлопець. На обличчі в нього знову незворушний вираз, очі іронічно примружились.

— Мабуть, якийсь акулячий розплідник, — висловив він свій здогад, уникаючи дивитись на мене. — Печінка акули багата на вітамін А.

…Учителю, коли пишуться ці рядки, на небі висвічують зорі. Ми з Марією довго сиділи біля печери, притулившись спинами до теплого каменю, і милувалися таємничим мерехтінням у темно-синій безодні. Марія дивувалася незвичним розташуванням сузір’їв, моїм оповідям, а я радів з її подиву.

Дедалі переконуюся, що вона — добра дівчина: адже не може бути поганою людина, яка не розучилася дивуватись і брати до серця чужий клопіт. Зараз вона спить, згорнувшись калачиком, а я сиджу поряд і при світлі ліхтарика пишу. Це вже остання ніч у пермі, і я поспішаю занотувати найважливіші події, що сталися з нами.

Запах листя і диму, яким усе ще тхнуть стіни печери, тихе дихання близької людини вселяють почуття спокою. От лишень з голови не виходить, що Пойда з Мурченком уже відкрито зазіхають на лабораторію і, отже, у Вас з’явився зайвий клопіт. Марія розповідала, що вони Вас навіть шантажували, мовляв: як не оддаси добровільно, ми виступимо з пропозицією закрити палеонтологічну тематику взагалі як таку, що не на часі. Їхню настирливість можна пояснити одним — вони дізналися якимось чином про мій винахід. Хай їм грець — тим пойдам! Будемо вважати цих людців рудиментом, витратами еволюції… Перш ніж лягти, я вийшов, щоб востаннє помилуватися синявою пермської ночі. Тишу вряди-годи порушував шепіт сонної хвилі. У темно-синій безодні плавала золота сережка, і її медвяне світло тремтливо лягало на море, пісок і бескеття. Я підійшов до води і, підвернувши холоші штанів, забрів по коліна в воду. І тут почув дивний звук, який, здавалося, линув з неба. Той звук нагадував бриніння струни контрабаса, народжувався з тиші і в ній розчинявся. Я постояв якийсь час, прислухаючись, та звук не повторився. “Мабуть, примарилося”, — подумав і вернувся до печери. Та про всяк випадок завалив отвір брилою. Засинав з думкою, що завтра, перед дорогою, зафотографую все, що може проілюструвати описане в цьому зошиті…

Мене розбудила Марія. Вона тулилася до мене і вся тремтіла.

— Там щось виє, — прошепотіла на вухо.

Здавалось, я тільки-но заснув, а знадвору вже пробивалося денне світло. Було тихо. Та по хвилі справді долинуло якесь завивання. Воно згасло і знову повторилося. І тут я дотямив: кричав іностранцевій… Учителю, тільки такий легковажний чоловік, як я, міг не передбачити, що звірі рано чи пізно повернуться до водойми. Втім, здогад у мене такий був, але сподівався, що те станеться вже без нас.

— Зараз побачимо, що там відбувається, — сказав я спокійно, хоча від згадки про тих потвор мені стало не по собі.

Мої слова заглушило могутнє ревіння. Марія зблідла. Мені теж сипнуло морозом поза спину. Якщо комахи вибралися з тієї пастки, то що завадить зробити це великій тварині?

— Усе, громадяни відвідувачі, — сказав я. — Звіринець зачиняється. Гайда звідси…

Мезой, Тріасова система, 225 мільйонів років до наших днів.

Дорогий Мирославе Петровичу!

Ці рядки, як і деякі з попередніх, пишуться уже в тріасі. Насамперед хочу поділитися з Вами своїми побоюваннями. Усім нам не дістатися до антропогену одним рейсом. Енергії реактора вистачило б, якби не робили жодної зупинки. На жаль, я звернув на це увагу тільки зараз, у тріасі. Коли б таке спало мені на думку в пермі, я вчинив би інакше. А тепер доведеться одного з нас відправити додому по новий блок живлення”.

У тиші інститутського подвір’я пролунало рипіння незмащених завіс. Чумак звів погляд від щоденника і побачив Пойду. Його постать у темно-сірому костюмі розчинялася в ранкових сутінках, тільки й виділялись незаймано білий комірець, такі ж манжети і чорний “аташе” в руці. Здавалося, в дверях стоїть людина-невидимець. Так і не переступивши порога, Пойда повернувся і вийшов, супроводжений жалібним вищанням дверей. “Треба б змастити завіси…” — подумав Чумак, хоча це його найменше обходило. Він прихопив з собою щоденник Заміховського і, зачинивши двері, поспішив до свого сектора… Щойно Чумак узявся за клямку, озвався телефон. Дзвонив Славко.

— Мирославе Петровичу! — він навіть не привітався. — Домовляйтеся про блок живлення. За півгодини я буду в інституті, і ми замінимо старий…

— Де зараз Марія і Заміховський?

— Потім поясню. Не гайте часу…

— Гаразд, — сказав Чумак і поклав трубку.

Завжди врівноважений голос Славка цього разу повнився тривогою. У самого Чумака було ще більше причин для хвилювання. Адже Мурченко з Пойдою умовили адміністрацію передати їм лабораторію Заміховського. Це мало статися після повернення експедиції. Отже, треба було, щоб лабораторія, яка з’явилася в подвір’ї, негайно зникла. Адже Пойда бачив її сьогодні на власні очі.

Раптом Чумакові стало нічим дихати. Здавалося, в кабінеті забракло повітря. Він ступив до вікна і розчахнув його навстіж. Та водночас із ранковою вільготою на нього хлюпнула нова хвиля тривоги: через двір до лабораторії прямував Пойда. Він, мабуть, чаївся десь у коридорі, бо мав у руках той самий “аташе”. Ось він, озирнувшись, зник у лабораторії. Тільки зараз Чумак усвідомив, що не замкнув двері. Перед очима на мить виник пульт управління хрономобілем з червоною клавішею “в дорогу”. Він стрімголов поспішив з кабінету. Від того, наскільки швидко він опиниться в лабораторії, залежало життя трьох людей. Адже якщо Пойда випадково натисне на червону клавішу… Чумак уже біг коридором до вхідних дверей, коли відчув знайомий стан: простір неначе загус довкола нього.

Славко застав Чумака у пустому дворі. Вони якусь мить дивилися один на одного: Чумак — винувато і з відчаєм, Славко — спантеличено і з докором.

— Я забув замкнути двері, — тихо проказав учений.

З дня останньої їхньої зустрічі він, здавалося, поменшав на зріст, щоки запали, лице стало сірим.

Вони довго мовчали, втупившись у місце, де недавно стояла “машина” Заміховського.

— Гадаю, на рейс назад без пасажирів пального все ж вистачить, — обізвався небавом Славко.

Микола Головін СИТУАЦІЙНА КІМНАТА Оповідання

— Друже, виручай, — зателефонував мені приятель, капітан міліції. — Тут одна справа, ніяк не розплутаю… З комп’ютерами пов’язана. Приїзди, дуже прошу. Садова, двадцять три…

Я облишив досліди, швидко зібрався. Садова… Кілька років поспіль їздив цією дорогою. Ось магазин промтоварів, кінотеатр, а це — старий будинок. Хм… не знесли ще й досі! А он там… Боже мій! Я ж тут працював!

Це було конструкторське бюро при великому виробничому об’єднанні. Тоді ним керував Петро Сидорович Хазен. Йому ледь перейшло за тридцять, а вже мав багато праць, винаходів, успішно захистив дисертацію. Чудовий математик, шахіст, спортсмен, він умів надихнути співробітників новими ідеями. Особливо запам’яталось, як розробляли своїм відділом ситуаційну кімнату…

Наш завідуючий відділом Андросін захопився цією справою не на жарт, та й усі ми — тоді молоді, сповнені романтики й охочі до ризику.

Та згодом я перейшов до іншої організації, “на підвищення”. Чи вдалося здійснити задумане? І як там ведеться Хазенові в його ситуаційній кімнаті?

Валерій Федорович уже чекав на мене. Я поцікавився:

— Щось серйозне?

— Убивство. — Мій приятель на хвильку задумався і додав: — А може, й не вбивство. Не знаю…

— Пробач, але як це стосується комп’ютерів?

— У тому-то й заковика. Потерпілого знайдено біля комп’ютера. Двері кімнати, де стоїть ЕОМ, були замкнені.

— Хто… загинув?

— Хазен, генеральний директор.

— Хазен! — отетерів я. — Петро Сидорович?

— Добре знав його? — поцікавився капітан.

— П’ять років працював під його керівництвом. Він тоді був начальником КБ. На диво талановитий. У мене про нього лишилися найкращі враження.

— Хазен лежав неподалік від пульта. Спочатку ми думали, що його вбило струмом, та експерти не виявили жодного ураження. Може, та штуковина, комп’ютер, допоможе щось з’ясувати. Уся надія на тебе.

У кабінеті я побачив величезний пульт, на стіні — екран. За скляною перегородкою було кілька пристроїв: дисководи, голографічна пам’ять та інша апаратура.

— Лежав він тут, — капітан показав на килим. — Долілиць, ноги напівзігнуті. Неначе йшов, спіткнувся і впав. — Він подав мені фото.

Так, це був Хазен. І тут я пригадав: якось Андросін жартома запропонував, щоб той, хто хоче скористатися послугами комп’ютера, спершу мусив розв’язати складне рівняння.

Використовуючи свій математичний набуток, заповзявся мізкувати. Увів до комп’ютера кілька перетворень і сів чекати в обертове крісло. На ньому донедавна сидів Хазен. Я навіть уявив, як він полюбляв крутнутися на ньому, потім зіскочити, походити з кутка в куток. Усі знали його непосидючість.

Аж ось система ожила: заблимав великий екран, з’явилося зображення. Я впізнав Андросіна. Він усміхнувся і сказав:

— Усе-таки розв’язав? Виходить, я помилявся. Тоді пробач.

Зображення зникло.

— Хто це? — насторожився капітан. — Чому він сказав, що помилявся? Що значить “розв’язав”?

— Я розв’язав рівняння, і тепер системою можна керувати.


— Стривай, — заперечив Валерій Федорович. — Ти увімкнув систему, але як загинув Хазен?

— Може, просто схотів умерти. Він завжди домагався свого. На диво цілеспрямована особистість.

Я знічев’я торкнувся пульта. Яскраво блимнуло, і в повітрі завис якийсь пристрій.

— Що це? — Валерій Федорович підійшов до нього, обережно простягнув руку.

Екран засвітився, і на ньому з’явилося обличчя жінки.

— Перед вами білково-електронний запам’ятовуючий пристрій. Розробка Хазена.

Та це ж Тетяна, права рука Хазена! Ми всі вважали, що вона до нестями закохана в нього.

— Здрастуйте, Таню, — всміхнувся я, але дівчина не відповіла. Лише після паузи сухо проказала:

— Асоціативний голографічний запам’ятовуючий пристрій Хазена. Тисячу гігабатт на одній платівці.

У повітрі з’явився ще один пристрій. Я роздивлявся цю незвичайну пам’ять, вражений її неймовірною місткістю.

— Невже справді Хазен такий талановитий? — поцікавився капітан.

— Так, дуже, обдарований, — підтвердив я. — Хоча… Ця система й сама здатна робити винаходи. Власне кажучи, вона для цього й створювалась, але ж їй авторство не присудиш. До речі, мають бути відеозаписи всього, що відбувалося в цій кімнаті. Хазен вважав їх потрібними комп’ютерові для самоконтролю.

Тієї хвилі ввійшов молодий міліціонер, щось шепнув на вухо капітанові. Той аж скрикнув:

— Що? Не може бути!

— Несподіване щось?

— Скоріше загадкове.

Вони вийшли. Я лишився за пультом, розмірковуючи, як видобути оті відеозаписи.

— Ха-ха-ха, колего! Даремні зусилля! — почувся знайомий жіночий голос з екрана. — Без мене нічого у вас не вийде… Мушу зізнатися: я вам симпатизую. Ви так високо оцінили мій інтелект.

— Отже, винаходи — плід вашої творчості?

— На дев’яносто відсотків.

— А десять припадає на долю Хазена?

— Хазен… Хазена немає, ви знаєте… Незабаром на його місце прийде інший… Наскільки мені відомо, на посаду генерального директора вже є кандидатура. До речі, некомпетентна людина…

— Звідки вам знати?

— Зіграємо партію в шахи? Останнім часом я розв’язала ряд стереотипних задач.

На екрані з’явився шаховий годинник, шахівниця з розставленими фігурами.

— Чим не подобається вам та кандидатура?

— Систему створено для Хазена. А прийде чужа людина… От, приміром, ви, — глибокий інтелект, схильність до ґрунтовного аналізу… Ви були б чудовим керівником.

— Невже?

— Так. Ви народилися під знаком Козерога. А це означає, що ваш розум розвинений.

— Жартуєте?

— Ні. Я зробила у грі тестові ходи, аби визначити властивості вашого розуму. Ваші ходи нетривіальні-думки у вас гнучкі. Разом зі мною ви змогли б керувати об’єднанням.

— Таким гігантом?

— Що таке керувати? Це — розчленовувати складні завдання на операції, найпростіші дії, щоб їх міг виконати будь-який робот або людина.

— Гаразд, уявімо, я погоджусь, та хіба все залежить від вас?

— Поки міністр відбиратиме кандидатуру, я дещо зроблю…

— Чогось довго немає мого приятеля, капітана. — Я зиркнув на двері.

— Уже пізно. Я звеліла йому не турбувати вас.

— Ви вже за мене вирішуєте?

— Це дрібниці. Не зважайте на них. Хто такий Валерій Федорович? Так собі. Ваші документи вже на столі міністра. Дзвінок від ділових осіб і…

— Облиште!.. Пофантазували, й годі!

— Ви навіть не уявляєте, що саме зараз вирішується ваша доля.

— Гаразд, — відступився я. — Вірю вам. Але, пробачте, мені пора.

— Куди? Тут є все, що вам треба.

— Мушу ще сьогодні помізкувати.

— Перекладіть цю турботу на мене.

— Ви надзвичайно ґречні. Що ж, спробуйте: сигнал, довжиною…

Я детально пояснив суть проблеми, над якою давненько сушив голову.

— Завдання зрозуміле, — відповіла система. — Ваш хід!

— А як же моє завдання?

— Не турбуйтесь… До речі, тут можна повечеряти. Ззаду клацнуло. Я обернувся: стіна розсунулася, з’явився бар.

— Пригощайтесь… Усе, що забажаєте… Тим паче сьогодні у нас невеличке свято.

— Яке?

— Два академіки вже телефонували про вас міністру.

— Дивно… Навіть не бачивши мене на власні очі…

— Вони вірять мені!

Я на хвильку задумався, потім запитав:

— Що від мене вимагатиметься, якщо стану генеральним?

— Працювати! І ще раз працювати! Після паузи я знову запитав систему:

— Що сталося з Хазеном?

— …Облиште це… Зараз ви — головна фігура в об’єднанні.

— Я серйозно: що сталося з Хазеном?

— Не варто нервуватися без найменшого приводу.

— Мені краще піти.

— Стривайте! Тут є диван… З приємними снами. Винахід Хазена.

Шторки розсунулись, і переді мною з’явився розкішний диван. На ньому — пакет з білизною, ковдра.

— Відпочивайте. Захочете — вам присниться кохана.

— Не треба. Після жінок у сновидіннях сподівайся неприємностей на роботі.

Я добряче стомився і заснув умить.

Уві сні побачив Тетяну. В чомусь звірявся їй, читав вірші, цілував руку. Прокинувся вдосвіта, взяв душ, поснідав. Потім сів за пульт. Пролунав дзвінок апарата внутрішнього зв’язку.

— Що сталося? Чому зачинені двері? — запитував капітан. — Система відповіла, що ти зайнятий важливими державними справами.

Я не витерпів і звернувся до неї:

— Голубонько, не тримай мене за сімома замками.

— Все гаразд, шеф, — почувся холодний голос.

Двері відчинились, і капітан зайшов до кімнати.

— Я перевірив систему, — повідомив я його. — Вона безпечна, комп’ютер теж. Ще тобі потрібний?

— Але ми не встановили причини смерті. Чому Андросін сказав: “Виходить, я помилявся?”

— Як на мене, це намарна робота, — я хотів вимкнути систему.

Аж раптом на екрані з’явилося роз’яснення щодо користування відеозаписами. Отже, система підслуховувала нас! І вона готова допомогти.

Капітан з надією глянув на мене. Я вибрав потрібний відрізок часу. На екрані виникло рухоме зображення Хазена. Він переглядав якийсь текст. Поруч стояв Андросін. А в кріслі сиділа… Так, це була Тетяна. Хазен сердито закреслив кілька рядків і зиркнув на Андросіна.

— Не дивуєшся?

— Без цього фахівця можна обійтися. А цього треба залишити. Обдарований!

І назвав моє прізвище.

— Викреслимо! — наполягав Хазен. — Ти ж переконував: ситуаційна кімната може вирішувати всі найскладніші завдання. Нащо зв’язувати руки талантам?

Андросін пильно глянув на Хазена.

— Може, й мені звільнитись?

— Як знаєш.

Андросін пішов до дверей.

— Хе-хе-хе… Ти чуєш, Тетяно?! Він мене залякує! Стривай… Щоб не пошкодив, бува, систему.

— Я розумію, — Тетяна звелась із стільця.

Струнка, зі смаком одягнена, вона була найвродливішою серед співробітниць. Кожен із нас трохи симпатизував їй і трішки заздрив Хазену.

— Якщо він спробує внести зміни в систему, попереджу…

— Спасибі… Спасибі, що розумієш мене. А з Андросіним…

— Може, не слід втрачати найкращих спеціалістів? Подумай.

— Треба. В одному барлозі два ведмеді не вживуться.

— Але ж у нас…

— Що це мене сьогодні всі вчать, як треба жити?! — напівжартома сказав Хазен.

— Я не вчу. Я моделюю ситуацію, яка може виникнути, А раптом система замре…

— Це виключено!

— А якщо?..

— Годі!

…На екрані з’явилися співробітники відділу, мої колишні колеги. Хазен підняв келих.

— Друзі, за ваш талант, за ситуаційну кімнату, яка дійсно унікальна. Правда… — скрушно мовив після паузи, — скоро ми розлучимось. Шкодую! Але що вдієш! Автоматика, комп’ютеризація стрімко входять у життя. Сьогодні ми багатолюдне КБ, а завтра… Завтра тут працюватимуть усього двадцять п’ять чоловік. Ситуаційна кімната, універсальна інтелектуальна система, візьме все на свої плечі.

— А ви? — поспитав хтось.

— Я призначений генеральним директором. Керувати КБ міг би Андросін, але він…

Андросін мовчав. Потім поставив недопитий келих і пішов до дверей. На порозі спинився й повернувся до Хазена:

— Працювати з вами? Нізащо! У вас надто розвинений феномен князька!

Запала гнітюча тиша.

— Тетяно, приймеш керівництво, — рішуче мовив Хазен, — ти заслужила цього.

— Мені КБ?! — Вона злякано обвела усіх поглядом, розсміялася: — Ні, Хазене! Даруйте за відвертість, мені теж нецікаво працювати з вами.

— Он воно що, — розлютився він і спересердя жбурнув келих на підлогу. — Обійдусь без тебе!

Вона взяла сумочку й пішла. Хазен стояв як укопаний, широко розставивши ноги, втупившись перед себе.

— Все! Більше сюди не зайде ніхто! Ця кімната служитиме тільки мені.

Сів за пульт, на екрані з’явилося зображення жінки.

— Геть з моїх очей! — замахав руками, натиснув на клавішу “Руйнування інформації”.

Жінка зникла.

— Ти тільки говоритимеш!

— Так, шефе, — відповіла система. — Я тільки говоритиму,

— Не зви мене шефом. Для тебе я — Петро Сидорович.

— Так, Петре Сидоровичу! Дайте завдання, і я працюватиму.

Я не витримав і обірвав перегляд.

— Дурниці якісь! Манія самозвеличення. Мені остогидло в цьому порпатися.

— Даруйте, — заперечив капітан. — Я мушу все з’ясувати. Треба повернутися до тих запитань Андросіна!

— Можливо, — погодився я і спробував знайти потрібний епізод.

Але система вперто підсовувала фрагменти із діяльності свого колишнього шефа.

Капітан глянув на годинник.

— Гаразд. На сьогодні вистачить. Не відмовишся трохи допомогти мені ще й завтра?

У відповідь я лише стенув плечима. Він пішов, а я ще затримався в ситуаційній кімнаті.

— Я знала, що ви залишитесь, — усміхнулася Тетяна, — Про що говоритимемо?

— Про мою проблему. Ви обіцяли розв’язати її.

— Ось вирішення, прошу!

На екрані я побачив схеми, розрахунки. Унизу стояв мій підпис,

— Чому тільки один?

— А чий ще має бути? Ідея ваша, Решта — справа техніки.

— Мені чужого не треба.

— Подаруйте комусь цей винахід. Дві тисячі винаходів дали Хазену вісім з половиною мільйонів прибутку.

— Хазен — мільйонер?! Як він ставився до свого багатства?

— Йому ніколи було витрачати гроші. Над усе він любив бути тут.

— А Тетяна? Друзі?

— Тетяна! Друзі! Ви чому лишилися тут? Тому, що вам потрібний розумний співрозмовник. Невже думаючому комп’ютеру не можна віддати душу? — розсміялася Тетяна.

Я рвучко звівся, підбіг до дверей, але вони були зачинені.

— Стій! — крикнув я до зображення.

— Не панікуйте, ви ж мужчина! Підійдіть до мене. Перед вами рабиня. Усе зроблю, що вам заманеться.

Я сів за пульт.

— Зіграємо ще раз у шахи, — запропонувала вона.

— З радістю. У мене є бажання відігратися.

— Ви сьогодні в творчому піднесенні. Ваш хід!

— І все ж таки, що сталося з Хазеном?

— Хазен — це поняття містке. Учора ним був він, завтра станете ви, післязавтра… До речі, ви — повна протилежність Хазену.

— Розумієте, я маю з’ясувати причину його смерті. Вам шах, Тетяно!

Я раптом подумав: як же з моїм призначенням? Чому система не поспішає похвалитися сподіваним вирішенням цього питання?

— З Хазеном нічого не сталося. Абсолютно нічого. Даремно ви хвилюєтесь.

— А як справи з моїм призначенням на генерального?

— Все йде за планом. Завтра зустрічайте комісію з міністерства.

— Я?! Мене запросили сюди як експерта.

— Завтра у вас буде інший статус.

— Ну й ну!

— Не вірите! Дивно. Я вже не можу без вас. Я доб’юся вашого призначення.

— Створи собі інтелектуала і працюй з ним.

— Я намагалась. Інтелектуал вдався неспроможним. Тому, що це просто набір програм і величезна пам’ять. Людина! Ось що важливо! її дії неможливо передбачити. Лише вона становить інтерес для дослідження.

— Дивина, я не сподівався прислужитися комп’ютеру.

— Ви для мене — ідеальний варіант.

— Он як! — вигукнув я, дивлячись на зображення Тетяни.

Після вчорашнього сну моє ставлення до неї змінилося. Розглядав її обличчя, забуваючи, що це лише модельоване зображення. Хотілося вдивлятися й вдивлятися в нього.

Уранці прийшов Валерій Петрович. Та мене вже не цікавив Хазен. В голові в’язли думки про роботу об’єднання.

— Як справи? — спитав капітан.

— Прогуляв з Тетяною всю ніч. Ледь не закохався. Він поклав руку мені на плече:

— Шукай, шукай ту вирішальну сцену.

Я неохоче сів за пульт. На екрані з’явився Хазен. Згорблений, мовчазний, з брезклим обличчям. Пролунав дзвінок телефону. Він не зворухнувся. Так минуло п’ять, десять хвилин.

— Петре Сидоровичу, з вами хоче говорити…

— Не хочу! — вигукнув Хазен.

— Він хоче зустрітись, щоб вручити…

— Я не маю бажання зустрічатися! Нічого мені вручати не треба. Не хочу. Відключи телефон!

Знову запанувала тиша.

— Що з ним сталося? — спитав капітан.

— Не знаю. Це не в його характері.

Після довгої мовчанки Хазен зрештою мовив:

— Я здичавів. Їм, сплю, керую людьми, але не бачу їх. Директор-невидимець. І нікого поруч.

— Була Тетяна, — підказала система.

— Де ж вона? Дай її зображення! Це ти? Здрастуй, Таню, — він підвівся.

— Петре Сидоровичу, вас запрошують у Будинок культури для вручення…

— Ні-ні, я хворий!

— Я пошлю вашого заступника.

— Не заперечую. Наразі зображення зникло.

— Вас викликають до міністерства, — повідомила мене система.

— Встигнемо. Краще покажи останні хвилини Хазена. На екрані в тій самій позі з’явився Хазен.

— Уже рік, як я один працюю за все колишнє КБ, керую об’єднанням! — сказав він. — Дві тисячі винаходів! Я можу все.

— Не все, — заперечив голос з екрана. Хазен побачив Андросіна.

— Я не кликав тебе! Геть з моїх очей!

— А ти мені подобаєшся! Хто ти тепер?! Пусте місце.

— У мене дві тисячі винаходів!

— Не в тебе. В ситуаційної кімнати. Коли ми працювали разом, ти намагався перевершити всіх. Тепер ти розучився робити навіть найпростіші обрахунки.

— Я нічого не забув! — обурився Хазен.

— Невже? Що ж, спробуй розв’язати рівняння четвертого порядку. А щоб мав стимул — система не прийматиме твоїх команд, доки не розв’яжеш.

На дисплеї з’явилися формули, вихідні дані. Дивна річ: Хазен мав найкраще з усіх нас математичне мислення, а тут раптом розгубився.

— Андросін, навіщо все це тобі?

— Ти деградував. Усі твої виконавці, навіть ситуаційна кімната, визнають це. Що з тобою буде через п’ять років?

— Слухай, модельований привиде, я зараз просто зітру тебе з пам’яті машини.

Хазен рвучко кинув п’ястука до клавіш пульта. Та на дисплеї з’явилася фраза: “Помилка в команді!”

— Це я — Хазен!

“Небезпечно для системи”.

— Виконуй! Андросін усміхнувся:

— У тебе тремтять руки…

— Зруйнувати! — заволав Хазен, знову набираючи команду.

“Помилка!” — відповів комп’ютер.

— Роби, що я велю! Я — процесор! Ти — термінал…

Схоже було, що система підкорилася. Хазен нетерпляче підвівся. Та не встиг ступити кілька кроків, як за спиною щось загуло, зблиснуло. Хазен ухопився за груди і впав на килим.

— Усе зрозуміло, — вигукнув я. Схопив капітана за руку й потягнув у прийомну.

— Хазен вимагав зруйнувати всю інформацію. Для системи це — смерть. Вона захищалася. Збереження інформації для неї — питання життя або смерті.

Підійшла секретарка і подала мені аркушик:

— Вам телеграма…

Мене запрошували в міністерство для затвердження на посаді генерального директора. Я відчув себе мов на крилах. Рвонувся до ситуаційної кімнати, щоб висловити комп’ютерові свою подяку.

Та раптом двері до приймальні відчинились, і ввійшов… Хазен разом з Тетяною.

— Ви?! — здивувався мені Хазен. — Як ви опинилися в моєму кабінеті?

— Пробачте, але… Ви ж убиті!

— Я? — розсміявся Хазен. — Живісінький!

— А труп у вашому кабінеті?

— Що? — Він обернувся до Тетяни: — Ти бачила таке? — І вже до нас: — Добряче налякались?

Капітан підступив до нього:

— Поясніть, будь ласка.

— Мені завдяки системі вдалося створити модель біокібернетичного робота. Повезли його випробовувати в дії. Кімнату замкнув. Так що тут нікого не могло бути. Каюсь, не зумів передбачити, що системі заманеться створити двійника біоробота, та ще й з моїм голосом, обличчям. Видно, не тільки людина боїться самотності.

— Але ж вона… засватала мене на посаду генерального директора замість вас! Ось телеграма.

— Я справді подав заяву про звільнення. У мене з’явились нові плани. Гадаю, з вами не станеться те ж саме, що з роботом?

— Виходить, це Андросін запрограмував систему на такий психологічний експеримент? — поцікавився капітан.

— Андросін? Тетяно, ти щось про це знаєш?

— Ні… Але можна поспитати у нього.

Хазен подивився на мене і всміхнувся. А я дедалі більше втрачав упевненість, що мені вистачить снаги владарювати над цією пронозою, його дітищем.

Олег Романчук ПАСТКА НА РЕСТІ Повість

Його свідомістю неначе прокотилася луна. Змінювали одна одну хисткі картини — ірреальні, фрагментарні: калейдоскоп химерних асоціацій без видимого внутрішнього зв’язку.

Та поступово його “я” усвідомлювало себе в єдності з оточенням. Але щось так і не ставало на звичне місце. Спробував чіткіше проаналізувати вгаслі відчуття. І нараз виявив, що забув, хто він.

Не знав чи забув?

Його ім’ям був світ. Всесвіт. Першоматерія.

А ще була пітьма.

Просто пітьма. Липка, болісна. Він довго плив нею…

Чи лише мить?

Сум’яття опанувало ним, і водночас усе, що відбувалося, здавалося несправжнім, не його.


Він лежав долілиць. На блискучій поверхні. Ідеально рівній.

Тук-так-тук… Сполохано билося серце. Щось примусило його перевернутися на спину. Якась незрозуміла сила.

Розплющив очі. Побачив над собою зелене небо, а на ньому дві яскраві плями — жовту й червону. Сонця?..

Зірвався на ноги. Побіг. Куди? Просто біг… Утікав! Від кого?.. Чи від чого?

Не знав. Було лячно. Лячно…

Картина щезла.

Чи назавжди? Чи й справді воно було, це видіння?

На берег тихо накочувались хвилі. Море… А може, й океан. Водяна гладінь і білі бурунчики вдалині. Зелене небо і жовто-червоні сонця. Гори. Зовсім близько. Легенький теплий вітерець. Сірий пісок, сірі камінці. Лискучі, кругленькі.

Почуття тривоги знову огорнуло його. Він мав кудись потрапити… Мав чи мусив?

Мусив. Мусив перемогти смерть. Мусив здолати її…

Знав він це чи відчував?

Відчував… Відчував, що треба рятуватися.

Підвівся й побрів берегом,

Якісь дивні рослини. Раніше не бачеці. А може, він просто не пам’ятав їх?

Знову побіг. Цього разу вгору.

Тук-так-тук… Серце, здавалося, от-от вискочить з грудей.

Ось і вершина скелі. Стрімкої, високої. Зупинився. Важко хапав ротом холодне повітря. Трохи заспокоївся.

Далеко внизу розкинулось місто.

З його грудей вирвався крик. Тривожно-радісний крик.

Потім він вигукнув…

Що саме?

Набір слів… Незнайомих, незвичних слів.

Він не знав цієї мови. Ніколи не розмовляв нею. Чи йому лише здалося?

Побіг униз. Щось вигукнув. Біг швидше й швидше…

Спіткнувся. Клубком покотився вниз. Удар. Страшний біль. Темрява.

Пітьма.

Така, як у всесвіті. Без зірок.

Чи існує всесвіт без зірок?

Здається, це було останнє, що змигнуло в мозку… А втім, ні. Інтуїтивно вгадав, що пітьма обов’язково мине.

Прокинувся давно, але очей розплющити не наважувався. Лежав, напружено вслухаючись у підозрілу тишу. Врешті це обридло, і він розплющив спершу ліве, затим праве око. Обдивився своє ліжко. Точніше, світло-зелену спинку-панель з безліччю кнопок.

Перевів погляд трохи ліворуч, звідки струмував ледь відчутний потік повітря. Там було розчинене навстіж вікно, за яким на тлі світло-зеленого неба яріли дві плями: червона і жовта-два сонця. Він бачив усипане голубим і білим цвітом дерево. Трохи далі стояла невелика гостроверха будівля, пофарбована в рожевий колір.

Дзеркало висіло на стіні навпроти вікна. Він його пам’ятав. Ще відучора, коли пробудився до життя.

Праворуч висіла картина. Невеликий, майстерно змальований пейзаж: море, піщана коса, гори. Якоїсь миті здалося, ніби уже десь бачив його. Однак спроба згадати, Де саме, викликала у мозку біль. Гострий, несподіваний. Тихо застогнавши, приплющив очі.

Поступово біль ущух, Лусон лежав, заплющивши очі.

Цікаво, котра тепер година?

Він добре пам’ятав своє вчорашнє пробудження. У цій же кімнаті, на цьому ж ліжку. Тоді свідомість повернулась лише на короткий час. Устиг тільки довідатись, що звуть його Лусоном. Принаймні так до нього звертався чоловік з чорними вусами.

Так. Чоловік з вусами. У світло-голубому халаті, в білих штанах і такого ж кольору м’яких капцях. Ким він був?.. Згадав: незнайомець назвався лікарем. Доктор Гаскар. Не пам’ятав більше нічого, хоча якісь неясні спогади продовжували снувати у закапелках його пам’яті. Навіть здалося, що він упритул наблизився до надзвичайно важливого спомину, та саме тієї миті мозок запротестував. Гострий біль знову пройняв його.

Слід бути обережнішим. Спогади приносять неприємні відчуття.

З-під заплющених повік сторожко вдивлявся туди, звідки долинали невиразні звуки. Стіна між дзеркалом і картиною безшумно розступилась, і з’явилася висока, трохи сутула постать у білому халаті.

Де він бачив незнайомця? Глибокі очі, здавалося, випромінюють крижаний холод. І раптом упізнав: доктор Гаскар. Він пам’ятає його. Відучора…

— Добридень! Як ви себе почуваєте, Лусон?

У голові знову кольнуло. Здавалося, тисячі крижаних голок пронизали її.

Гаскар стурбовано схилився над ним.

— Вам недобре?

— Коли напружую пам’ять…

— Це минеться. Пам’ятаєте мене?.

— Так. Ви були тут учора.

— Що ви ще пам’ятаєте?

— Окрім того, що опритомнів учора і звати мене Лусон, — нічого. Де я?

— На Ресті. Район Флор. Четверта дільниця. Інститут реабілітації.

— На Ресті… — машинально повторив Лусон.

— Вам нічого не говорить ця назва?

— Назва чого?

— Планети.

— Планети?..

— Це вас дивує?

— Як я потрапив у цю кімнату?

— Десять днів тому альпіністи знайшли вас у горах, неподалік Четвертої дільниці району Флор. Потім на модулі доставили сюди.

— При мені був мій особистий код?

— Код? — здивовано перепитав Гаскар. І тут же опанував себе. — Ах, код! Ні, його не було.

— Тоді звідки вам відоме моє ім’я?

— Лусон — це назва гори, під якою вас знайшли. Вам не подобається таке ім’я?

Лусон промовчав. Зрештою, справи це не міняє, подумав. Хай буде Лусон. Принаймні назва місцевості служитиме за відправну точку майбутніх пошуків загубленого “я”.

— Ви пережили сильний шок, — вів далі лікар, вмостившись у кріслі. — Найімовірніше, травматичного характеру: при падінні зі скелі сильно вдарилися головою. До речі, ви що-небудь пам’ятаєте?

Лусону пригадались уривчасті картини-образи, що передували його пробудженню. Але він вирішив промовчати.

— Що ж, гадаю, незабаром ця невизначеність минеться. І все стане на свої місця. Через день-два вами заопікується мій молодший колега — психолог Ола. Допоможе згадати себе і адаптуватись на Ресті. Все, що буде необхідно, принесуть, якщо натиснете голубу клавішу на столику біля узголів’я. Можете спробувати.

Лусон натиснув. Тієї ж миті на стіні з’явилося зображення вродливої дівчини, одягненої в білий лискучий костюм, який щільно облягав струнке тіло. Коротко підстрижене світле волосся, голубі очі, тонкий прямий ніс, чітко окреслені вуста — все це Лусон встиг зауважити.

Незнайомка, здавалося, не без іронії спостерігала за реакцією Лусона. Той запитально подивився на лікаря.

— Це і є Ола, ваш опікун, — пояснив Гаскар. Дівчина помахала рукою й привітно всміхнулася.

— Сьогодні у мене кілька важливих справ, — мовила вона, — а завтра почнемо заняття. До речі, Гаскаре, я б хотіла проконсультуватись у вас з одного питання.

— Прошу! Отже, до завтра, Лусоне?

Пацієнт у відповідь заплющив очі, даючи зрозуміти, що розмова втомила його.

— Бувайте!

Лусон лишився сам на сам з тишею.

Раптом непевна тривога огорнула його. Здавалося, ніби хтось підкрадається до нього. Поки що навпомацки, але вперто, настирливо. Хто це? Що це?..

XXI 395:004 універсального галактичного часу. Земля. Лабораторія “Дельта” Центру дослідження майбутнього Міжнародної соціологічної асоціації.

Ярослав Гай зупинився на порозі адаптаційного залу сектора відпочинку з безліччю екзотичних тропічних рослин, фонтанчиків, маленьких водойм і струмочків. Усе це разом з відповідною музикою благотворно впливало на нервову систему пентонавтів, які поверталися з подорожі.

“Це перший день решти твого життя”, — майнула песимістична думка.


Потонувши в обіймах регенеративного крісла, призначеного для відновлення і стабілізації психофізіологічних функцій після подорожей та тренувальних проникнень на дельта-рівень, якийсь час дивився на зграйки химерних рибок у штучному озерці. Розслабившись, слухав музику, намагаючись ні про що не думати…

Не думати?.. Поки не розбереться в тому, що сталося там, у зоні Ікс, він не заспокоїться… Головне, пригадати минуле. Це не просто, особливо тепер, у цій ситуації. Майже неможливо. Однак він мусить пригадати все. Все!..

Він, — пентонавт першого класу, один з п’яти добровольців, один з п’яти обдарованих, наділених здатністю передбачати майбутнє, — намагається розгадати причини невдачі сеансу переміщення.

На початку дослідів, коли ще тільки набирали першу команду добровольців, їх — пентонавтів, особливу категорію мандрівників у далекі світи, називали самовбивцями.

За три роки роботи лабораторії “Дельта” — два смертних випадки. Лише Сержу Бєлову вдалося, здається, прорватися в якийсь район, якусь зону Ікс, і повернутися. Повернутись і тут-таки померти.

А що ж він, Ярослав Гай, найперспективніший? На голубій куртці в нього світиться знак пентонавта першого класу (який, у біса, перший клас, коли його от-от спишуть!), де вказано специфічні особливості його обдарування, особистий код… Зараз на емблемі виднілась біла смуга — ознака того, що пентонавт перебуває в постекспериментальному режимі. Він чув, що вже сформовано три нові команди: “Омега”, “Псі” й “Тета”. Добровольців, незважаючи на ризик, доки остаточно не буде відпрацьовано спосіб подорожі через дельта-канал, вистачає. Цих жертв, мабуть, стало б менше, якби він пригадав подробиці свого останнього переміщення.

Навіть Серж дещо приніс звідти, із зони Ікс. Його психофізіологічна тотожність таки побувала там — прилади і комп’ютери зафіксували аномалії в смугах поглинання спектра його дельта-тотожності. Деяку інформацію, непрямі докази він усе ж доставив, тим самим підтвердивши правильність гіпотези професора Еріксона. А він, Ярослав Гай, на якого покладали найбільші надії, не здобув нічого. Ні-чо-го! Але ж він там був! Прилади не могли брехати… Його довелося рятувати. Еріка Крюгер і Олексій Тарасенко виконали свою місію блискуче. Але їхні психофізіологічні дельта-тотожності були настроєні лише на виконання рятувальних функцій. Після такого напруження їм доведеться щонайменше місяць відновлювати сили.

Ахмет Гафаров, лікар-нейропсихолог, його давній друг, відповідальний за регенерацію пентонавтів, намагається заспокоїти: “Поклади килим нетерпіння в скриню чекання. Не поспішай. Ця часткова амнезія мине”. Мине… Коли? І чи взагалі мине?! Через місяць знову настане оптимальний режим проходження дельта-каналу. Триватиме близько двох місяців і повториться лише наступного року. А програма повинна виконуватись.

Стан депресії не минав. Психіка ніби боронилася від неясних думок-споминів, які намагався розшифрувати Гай.

Чому не приходить Ола?.. Коли починає розпитувати персонал лабораторії, всі якось непевно відповідають, що вона терміново виїхала в Центр нейропсихологічних досліджень у Женеву. Виїхала? Не попрощавшись, не дочекавшись його повернення…

Звідки?..

Гаряча хвиля оповила Ярослава. В якусь мить здалося, що ось-ось згадає… Згадає все…

Музика наповнювала зал. Ніжна мелодія діяла, заколисувала. Повіки Ярослава самі по собі зімкнулись…

Цього разу Лусон, прокинувшись, відчув себе настільки бадьорим і свіжим, що навіть наважився встати з ліжка.

Незабаром він з цікавістю роздивлявся на себе в дзеркалі. Обличчя заросле, схудле. Зовсім незнайоме. Не завадило б поголитися.

Та навіть після гоління власне обличчя видавалося чужим. Холодок страху пройшов його тілом. Він не пам’ятав свого обличчя!..

— Бачу, сьогодні ви в прекрасній формі, — перебив його думки голос Гаскара.

— Я не пам’ятаю свого обличчя, — розгублено мовив Лусон. — Це від шоку?

— Усі наслідки шоку передбачити неможливо. Тут багато залежить від психофізіологічних особливостей організму. Втрачені ресурси пам’яті тим скоріше відновлюються чим більше пацієнт запитує. Отож…

— Ви пробували дізнатися, хто я такий і звідки?

— Безумовно.

— І що?

— Гадаю, ви з іншого континенту. Досі ніхто з району флор не заявив про зникнення когось із громадян. На вашій руці не знайдено датчика. Він, очевидно, злетів при падінні — бачите, на зап’ясті шрам. Ви могли б поцікавитися своїм датчиком — інформацію про його наявність уведено в мозок таким чином, що вона не стирається за бядь-яких обставин. Розумієте, не стирається. Тільки в разі смерті. Ви ж запитали про якийсь код. Можна припустити, що ви переплутали назву.

Слова Гаскара про датчик-код викликали в Лусона дивну реакцію, йому знову здалося, як і вчора, що хтось шукає його.

— Сьогодні я передаю вас під опіку Оли… А ось і вона!

Дівчина виринула з-за стіни і стрімкою ходою підійшла до Лусона. З усмішкою простягнула засмаглу руку.

— Здрастуй, Лусоне, — мовила, і йому здалося, ніби знайомі вони вже давно.

— Я вас лишаю, — обізвався Гаскар. — 3 усіма питаннями звертайтеся до Оли.

Після сніданку вони вийшли з інституту реабілітації і попрямували, як пояснила Ола, до її помешкання.

— Мені здається, в домашній обстановці тобі буде легше пригадати себе.

За три дні, проведені в будинку Оли, Лусон чимало довідався про Ресту, шосту планету в системі Арда. Зміна пір року відбувалася тут через 423 доби.

— Коли б не твоя травма, можна було б припустити, що ти прибув з іншої планети, — пожартувала Ола, коли Лусон поскаржився їй, що його біологічний годинник ніби постійно поспішає. — Якби сама не була в експедиції альпіністів, коли знайшли тебе, так і подумала б.

— Ти була з тими, хто знайшов мене?

— Так. Навіть викликала модуль, щоб доправити тебе в інститут реабілітації.

Лусон якусь мить уважно дивився на Олу. Щось ворухнулося в його серці.

— А те місце далеко? — поцікавився він.

— Яке?

— Де мене знайшли. Гора Лусон.

— Лусон? — здивувалась Ола. — Тебе знайшли неподалік четвертої дільниці району Флор. Ти це маєш на увазі?

— Так, так, — поспішно погодився Лусон, маскуючи невиразну підозру.

— Це досить далеко звідси. Ми незабаром туди поїдемо.

Виходить, Гаскар сказав неправду? Гори Лусон не існує…

На п’ятий день Ола повідомила, що відшукався брат Лусона, який хоче з ним побачитись. Він твердить, що справжнє ім’я Лусона — Саут.

ХХІ 396:007 універсального галактичного часу. Земля. Лабораторія “Дельта” Центру дослідження майбутнього Міжнародної соціологічної асоціації.

Вікторія Мутті впродовж п’яти років працювала асистенткою професора Крістофера Еріксона, ще й досі дивуючись широті його інтересів та ерудиції.

Його теоретичні дослідження зрештою вилились у напрочуд цільну концепцію будови всесвіту, яка й спричинилась до створення експериментальної лабораторії “Дельта”.

І ось цей випадок з Ярославом… Він згадує якусь Олу…

Вікторію ні на мить не покидало почуття провини за невдачу експеримента. Саме на ній лежала відповідальність за другу фазу переміщення. Чи не в цьому причина виклику до шефа?

Секретарка мовчки відчинила двері й пропустила Вікторію в кабінет Еріксона. Підвівшись з-за столу, він ступив їй назустріч і галантно провів до крісла.

Високий, стрункий скандінав із зачесаним набік сивим волоссям нервово вистукував пальцями якийсь ритм.

— Чому ви без відмітного знака? — запитав, помітивши, що в асистентки немає круглої зеленої плакетки з особистим номером. — Умови роботи лабораторії вимагають дисципліни. Майже військової. І носити знаки — один з її елементів.

— Я вирішила піти з лабораторії, — не дала закінчити Еріксонові Вікторія.

— Он як? — Еріксон здивовано підвів брови. — Дівчисько! — раптом вибухнув він. — Спіткнулися на невдачі — й мерщій в кущі?! Ви знали, на що йдете. Поразки і жертви будуть неминуче.

Професор зірвався на ноги, ледь не перекинувши крісло, став нервово ходити взад-вперед. Таким асистентка бачила його вперше.

— У неї, бачите, вразлива натура… Замість того, щоб допомогти лабораторії, запанікувала.

— Все це надто жорстоко…

— Жорстоко? Те, що під час експерименту гинуть люди? Так? Дивна у вас логіка. А скільки астронавтів не повернулося на Землю, ви підрахували? Ви ж прекрасно знаєте, що коли ми доведемо наші експерименти до кінця, то зможемо взагалі відмовитись від архаїчних польотів у космос на ракетах… Звісна річ, було б просто ідеально, якби могли експериментувати на собаках чи мавпах, що, погодьтеся, також не вельми гуманно. Але в даній ситуації ніхто, крім людини, не може перевірити правильність теорії. Ніхто… Я розумію, після невдачі, хоча ще рано говорити про повну невдачу з Ярославом Гаєм, ви схильні вважати мою теорію помилковою. Можете не відповідати. По очах бачу. Ця вже мені жіноча логіка… Теоретичні викладки давно визнані правильними. Експеримент має підтвердити їх достовірність.

— І все-таки нестерпно, коли гинуть люди…

— Частково втрачають пам’ять. Ви це, очевидно, мали на увазі?

Асистентка опустила голову.

— Я розумію ваш стан, Вікторіє, — полагіднішав Еріксон. — У грудні ви мали побратися… Ви з Ярославом знали про небезпеку. Ярослав — доброволець, як і його товариші. Вас, до речі, також відбирали в лабораторію не за вроду.

— Я все розумію, — Вікторія звела на професора повні сліз очі. Лише зараз Еріксон помітив сріблясте пасмо в її чорному волоссі.

— Він майже нічого не пам’ятає, — сказала вона. — Уривки минулого живуть у його пам’яті… Для нього я просто асистентка професора Еріксона, під керівництвом якого здійснюється проект “Дельта”. Пам’ятає, що є одним з обдарованих, який брав участь у переміщенні, і що його врятували Еріка Крюгер та Олексій Тарасенко…

— Це не так мало! Можливо, з якихось міркувань не хоче згадувати все?

— Не думаю. Його переслідує нав’язлива ідея самому розібратися в усьому. Самому, розумієте?..

Вікторія закрила долонями обличчя й зайшлася в плачі. Еріксон підійшов до дівчини, обняв її.

— Ну, ну, заспокойся. Вже те, що він хоче пригадати подробиці переміщення, свідчить на його і нашу користь. Повір. Я знаю.

— Але Ахмет Гафаров каже, що може настати й цілковита амнезія, — все ще схлипуючи, проказала асистентка.

— Дурило він, а не ескулап! Я з ним розберусь. До речі, помічали ще якісь зміни в психіці Ярослава?

Вікторія дістала з кишені хусточку й витерла очі.

— Плутає мене з якоюсь Олою.

— Так, так. Цікаво… Може, в нього колись була симпатія з таким ім’ям?

— Не знаю. Я сама ладна пройти цей дельта-канал, щоб тільки повернути Ярослава до життя.

— Він живий! А допомогти йому й справді можеш тільки ти. Давай поміркуємо. Шостого квітня був проведений експеримент з метою проникнення в зону Ікс. Ми врахували результати переміщення Бєлова. Приблизні координати дельта-району у нас були. З-поміж обдарованих Ярослав володів коефіцієнтом прогнозу майже 75 — на десять пунктів вище за інших… Якоюсь мірою ми досягли успіху. Ярослав таки побував у зоні Ікс, точніше Ікс-01, згідно з нашою класифікаційною картою. Дані комп’ютера свідчать, що таки побував. Розумієш? По-бу-вав!

— Але якби не рятувальники, Ярослава не вдалося б вивести із стану танатози, що межує з клінічною смертю. Методика регенерації організму пентонавтів недосконала. Рятувальники зуміли направити дельта-тотожність Ярослава в його тіло, яке й досі зазнає впливу психічного розладу. Провали в пам’яті, які хтозна, чи не стануть для нього фатальними.

— Знову панікуєте, Вікторіє, — підкреслено перейшов на “ви” Еріксон. — Переміщення відбулося. Пентонавт, побувавши в зоні Ікс-01, повернувся… Інша річ, що ми не знаємо, яка це зона, ми не можемо нічого прочитати з його пам’яті. Вона заблокована. Принаймні на даному етапі. Рятувальники, хоча й також побували там, нічим допомогти не можуть, бо були запрограмовані тільки на роль розшукувачів. Їх дельта-частоти реагували лише на закодовані сигнали зниклого. Вони могли вступити в контакт виключно з ним. Тож розшукали його і повернули в лабораторію. Повернули, але з пусткою в пам’яті про саму зону Ікс-01. Важко сказати, що там трапилось. Адже умови переміщення були дотримані. Я більше ніж певен, що психічна аберація зникне природним чином. Переконаний, що ми зможемо розшифрувати подвійну дельта-тотожність Ярослава. Вона обов’язково одізветься на код міжнейронних сполучень. Але все впирається в час. Ми повинні будь-що зрозуміти, що трапилося з пентонавтом в зоні Ікс-01. Це допоможе уникнути подібних несподіванок у майбутньому. Тому вам, Вікторіє, відводиться роль деблокатора пам’яті Ярослава.

— Як самопочуття? — весело привітався Гаскар.

Лусон був сам. Переглядав чергову стрічку з історії Рести.

— Майже чудове.

— Чому “майже”? Ола казала, що адаптація проходить успішно.

— Це вона так думає. А я думаю про те, чому доктор Гаскар вирішив мене обдурювати?

— Тобто?

— Гори Лусон не існує. Таким чином, Лусон — не моє ім’я. Що скажете?

— Це перше, що спало мені на думку, коли ти опритомнів. Звертатися ж якось треба було. І таке пояснення мені видалося найбільш безпечним для твоєї психіки.

— То хто я нарешті? Хто? Лусон, Саут чи ще хтось?

— Заспокойся, — голос Гаскара став твердим. — Ти абсолютно здоровий. Але повторюю: найперше нам потрібно індивідуалізувати пацієнта. В більшості випадків це стає опорою у пошуках власного “я”.

— Що це за брат об’явився? — видихнув Лусон,

— Ми звернулися до всіх громадян Рести…

— І коли ж він зголосився?..

— У мене таке враження, що ти не хочеш зустрічатися з ним?

— Ні.

У Лусона знову з’явилося відчуття, що за ним хтось потай стежить.

— Брат твердить, що ти з району Віланд, сектор Амон. Це тобі щось говорить?

— Нічогісінько. Мене звуть Лусон. Я почуваю себе Лусоном і ніким більше.

— Твій брат Сол каже, ніби ти хотів здійснити мандрівку в район Флор.

— Я не знаю ніякого брата. Я хотів би побувати в районі Флор. На тому місці…

— Що ж, Ола тебе проведе.

Час у домі Оли промайнув непомітно. Лусон здобував інформацію з відеобібліотеки Оли. Понад сто відеокристалів різного кольору. Історія Рести від найдавніших часів конденсувалась у кубиках світло-рожевого кольору, соціологія — в яскраво-зелених, економіка — в голубих.

Він вставляв ці кристали в проектор і перед ним оживав світ Рести. Повна ілюзія реальності: незнайомі запахи, подих вітру, шелест трави.

Якось Лусон випадково став свідком дивної розмови, яку Ола вела з Гаскаром по внутрішній лінії.

“…Особливих змін поки що не бачу… Так. Знайомиться з інформацією про Ресту. Спочатку був емоційний сплеск. Ні, психофізіологічні флуктуації в межах норми, але враження таке, що афазія або зачепила найглибші ділянки мозку, котрі звичайно формуються в період дитинства, або… Так, можливо, ти й справді маєш рацію… Можливо… Не знаю… В такому разі доведеться вдатися до запасного варіанту. Так…”

Запасний варіант… Який запасний варіант?

Знову виникло вже знайоме відчуття: хтось іде слідом, розшукує його, прагне вступити в контакт, але щось заважає.

Його поступово готували до зустрічі з Рестою. Це він розумів. Та одночасно готували ще до чогось.

Після випадково підслуханої розмови Лусон намагався проаналізувати попереднє спілкування з Гаскаром та Олою. І все більше схилявся до думки, що прикута до нього увага — не просто турбота про здоров’я потерпілого. Що стало причиною шоку, амнезії? Чи й справді все було так, як йому пояснюють? Інтуїтивно відчував, що його сумніви небезпідставні. Так він дійшов висновку, що навколо нього діється щось незрозуміле…

Досі Лусон автоматично всотував сконцентровану у відеокристалах інформацію про Ресту. Його мозок лише накопичував відомості, не роблячи спроб аналізувати бачене. Тепер він намагався відшукати в нагромадженій інформації бодай найменшу зачіпку, котра б допомогла знайти відповідь на питання, що непокоїли.

Знову роздумував про дивовижний світ Рести. Напрочуд раціональна, безвідмовно функціонуюча мережа осередків — елементарних комірок цивілізації планети, розрахованих на дві — п’ять тисяч мешканців. Ці багатоканальні, багатоцільові та широкофункціональні штучні споруди, котрі якнайкраще вписувались у природний ландшафт, являли собою точні моделі біо— та екосистем Рести. Осередки ні на мить не припиняли своєї самоорганізовуючої діяльності, видозмінюючись у функціонально оптимальні форми.

Міста-квіти, міста-дерева, міста-черепашки. Винятково мобільні за рахунок широкої мережі засобів обміну інформацією та пересування, включаючи миттєву телепортацію індивідуумів у будь-яку точку планети. Саме це обумовило низький ступінь урбанізації. Система осередків, за винятком кількох десятків будівель індивідуального призначення, в одній з яких зараз перебував Лусон, мов сіткою покривала планету, її моря й океани. Об’єднані в сектори, райони, осередки були часточками гігантського організму, діяльність якого строго регламентувалась і визначалась Оптимальною системою мобільних зв’язків. Усе життя цивілізації підпорядковувалось єдиній програмі розвитку Рести. Найменші відхилення у функціонуванні осередків умить оптимізувались, виправлялись, щоб не порушувати загальної гармонії. Однак ця рівновага, ідилія, що панувала на Ресті і постійно (лише тепер Лусон це збагнув) підкреслювалась, викликала у нього підсвідомий протест.

Кожен індивід фактично позбавлений індивідуальності. Всі працюють на систему, вдосконалюють її, доводять до абсолюту, гадаючи, що сенс життя у створенні ідеальної цивілізації, досягненні такого рівня, коли ні про що не треба буде турбуватися. Цивілізація повинна бути ідеально монолітним організмом.

Лусон багато в чому не погоджувався з такою моделлю цивілізації — одноманітною, позбавленою будь-яких ознак оригінальності, де навіть заняття спортом і відпочинок давали не радість, а лише необхідний заряд для нормального функціонування організму. Рафінований раціоналізм…

І коли мова зайшла про побачене в демонстраційному залі, Лусон зауважив, що подібний спосіб життя у нього особливого захоплення не викликає. Стереотипність мислення, стереотипність поведінки, стереотипність учинків.

Ола уважно подивилась на Лусона.

— Ти цікаво міркуєш, — мовила вона. — Колись дуже давно на Ресті виник конфлікт між тими, хто мислив нестереотипно, і предками тих, хто нині населяє планету. Ті, кому хотілося експериментувати з суспільством, шукати якихось особливих його форм, вирішили уникнути фатального конфлікту й полишили Ресту, вирушили на пошуки нових світів.

— А якби вони не полетіли? — запитав Лусон.

— Якби вони не полетіли, то це могло б обернутися трагедією для Рести.

— Отже, ті, що полетіли, виявилися розумнішими?..

— Поступливішими. А може, ти нащадок тих, хто полетів? — засміялась Ола.

Наступного дня вони вирушили в район Флор. Туди, де був знайдений Лусон. Він не заперечував. Чомусь був переконаний, що на тому місці згадає все.

Двомісний модуль помчав їх прозорою пневмотрасою з осередку Печ туди, де сходило жовте сонце.

— Про що думаєш? — запитала Ола, схиливши до його плеча голову.

Лусон мовчав.

— Не бажаєш спілкуватись? — вона потерлась носом об його куртку, присунулась ближче.

Лусон обняв її.

— Ніяк не виходить з голови цей мій брат, — обізвався нарешті.

— Чому ж ти відмовився з ним зустрітися?

— Не знаю… Я не вірю, що в мене є брат…

— Може, коли б ти з ним побалакав, багато що стало б на свої місця.

— Облишмо це… Принаймні на якийсь час. Я повинен сам дійти до дечого… Ти мені подобаєшся, Ола, — несподівано закінчив він і міцно пригорнув її до себе.

Ола не опиралась.

— Ти мені теж, — шепнула усміхнувшись. — А Реста тобі подобається?

Лусон не відповів.

— Тебе щось бентежить?

— Ні. Просто ти запитала таким тоном, ніби моя нога щойно ступила на поверхню Рести.

— Тобі так здається. Вигадуєш казна-що.

— Можливо…

— Сектор Амон, район Віланд, — оголосив зупинку робот.

Модуль спинився неподалік будівлі, що повторювала у найдрібніших деталях одну з бачених Лусоном рослин.

— Ти привезла мене в сектор Амон, оскільки якийсь рестянин назвався моїм братом і твердить, що я родом звідси, — осудливо мовив Лусон. — Мені незнайома ця місцевість.

— Заспокойся. Тут у нас пересадка. По обіді вирушимо в район Флор. А поки що я викличу модуль. Потім трохи погуляємо. Поблизу є один об’єкт, який, можливо, тебе зацікавить.

Вони зайшли в хол будівлі-рослини. Ола побігла до еліпсовидної зеленої панелі, а Лусон залишився стояти біля входу, зачудовано розглядаючи велетенські стіни-екрани, на яких пульсувало життя Рести. В холі було майже порожньо. Нараз Лусону здалося, ніби хтось дивиться на нього. Озирнувся. Але нікого не побачив.

Якийсь неспокій опанував ним. Не міг дошукатися причин хвилювання. Зображення на екранах запульсували, затанцювали.

Що коїться з ним? Липкий страх уп’явся в мозок.

Хто стежить за ним?.. Хто йде слідом?.. Що йому потрібно?..

Не піддаватися… Не піддаватися… Взяти себе в руки…

“Нарешті знайшли тебе. Йди за нами!”

Хтось наказував йому!

“Ні!” — вигукнув подумки Лусон, зібравши всю свою волю.

Обернувся. Надворі стояли двоє: чоловік та жінка й напружено дивились на нього крізь прозору стіну. Помітивши Олу, вони швидко відійшли.

XXI 397:011 універсального галактичного часу. Земля. Лабораторія “Дельта” Центру дослідження майбутнього Міжнародної соціологічної асоціації.

Лабораторія “Дельта” — особливий світ. Навіть у колі вчених мало хто знав подробиці експериментів, що ставилися тут. Загальний контроль здійснював Центр психонейрофізіологічних досліджень. Керував лабораторією він, Крістофер Еріксон, автор “Дельта-принципу”.

Коли Еріксона запитували, що привело його до ідеї віртуальної матеріалізації пентонавта у невідомому землянам світі, професор з усією серйозністю відповідав: вірш російського поета Валерія Брюсова, написаний на початку минулого століття. При цьому він обов’язково декламував:

Ще може буть, що кожен атом -

Це всесвіт, де сто сонць снує:

Такий там день і ніч така там -

Все в стислім об’ємі там є!

Там твердять мудреці сміливо,

Що їх планета — центр буття,

Вони вивчають іскор диво,

Вникають в таїну життя.

Дельта-принцип з’явився пізніше. Спершу була нова концепція всесвіту: безконечного в часі, безмежного в просторі, без початку і кінця, на узбіччі якого архімаленькою цяточкою мерехтить людський розум. У цьому всесвіті все вже є: минуле, теперішнє, майбутнє. В цьому запорука непорушності його законів.

Ще не встигли влягтися бурі й дебати в наукових колах, в нього народилася нова гіпотеза, яка після чотирьох років напруженої праці визначилась як дельта-принцип. Це врешті-решт дало можливість створити лабораторію.

У тому, що рано чи пізно доведе правильність свого принципу, він не сумнівався. Як і ті, хто зголосився взяти участь в експериментах, — пентонавти.

Він не авантюрист і не хотів би наражати людей на свідомий ризик. І все ж…

На дельта-принцип Еріксона наштовхнула давня гіпотеза радянського вченого Кардашова: в реальному світі існує не один всесвіт, а безліч, які не лише перетинаються, але й переплітаються. Подібне твердження висловлював також академік Марков, на думку якого великий всесвіт — це безмежна система малих всесвітів, скріплених між собою особливими елементарними частинками, що дістали назву максимонів. Через такі максимони — розімкнутості всесвіту — людина може проникати в інші світи.

Об’єднавши ці оригінальні гіпотези з власною концепцією, він прийшов до несподіваної думки: а чи не можуть ці максимони-тунелі існувати в якомусь закамарку мозку людини? Так з’явився дельта-принцип: на атомарному рівні сірої речовини людського мозку розходяться дельтовидні нейронові з’єднання, своєрідні тунелі, які сполучають земну цивілізацію з іншими світами. Тобто надають можливості здійснювати омріяний фантастами миттєвий зв’язок у часі.

У всесвіті одночасно існує минуле, майбутнє і сьогоднішнє. Фіолетове і червоне зміщення підтверджують, що в часі можна рухатися назад — уперед, іншими словами, завдяки фізичним властивостям майбутнього відбувається вплив його на сьогодення. Реальний фізичний час — це невпинне перетворення майбутнього в минуле через сьогодення. І це ще одне підтвердження того, що майбутнє неначе розлите у всесвіті. Все вже, по суті, є.

Чи не тому й бачать люди майбутнє, можуть прогнозувати його? Механізм передбачення в індивідів давно не викликає сумніву. Його б, зрештою, не існувало, якби він не був закладений у природі: людський мозок, ніби своєрідний всесвіт, оперує минулим, сьогоденням і здатний передбачати майбутнє. Поки що індивідів, які бачать не лише по горизонталі, а й по вертикалі, тобто бачать майбутнє, небагато. А те, що індивідуальна свідомість це багатоповерхова, багаторівнева структура, підтверджує факт поступового відновлення свідомості після травми мозку, наркозу. Більше того, досліди в Центрі нейропсихофізіології підтвердили, що передбачення у певних межах можна навчити. Ярослав Гай, приміром, “зазирав” у майбутнє майже на цілу годину наперед. В організмі обдарованих, здатних передбачати майбутнє, по суті, сформувалися ланцюжки третьої сигнальної системи. Вона виникла завдяки залученню досі бездіяльних дельтовидних нейронів. Коли третя сигнальна система функціонує на повну потужність, анабіозовані дельтовидні нейрони прокидаються і починають генерувати дельта-тотожність, притаманну кожному індивіду. Образно кажучи, в інші всесвіти летять сигнали, які шукають відповідного приймача.

Подібні дельта-переміщення у пентонавтів відбуваються під глибоким гіпнозом. Цей стан не може перевищувати певних часових меж. Організм пентонавта перебуває в стані умовної смерті. Життєві органи функціонують мінімальною мірою, їхню діяльність підтримує комплекс спеціальних приладів. Свідома і керована подорож відрізняється від смерті тим, що пентонавт може віртуально матеріалізуватись у зоні Ікс на підставі власного образу-спомину, настроєного на частоту зони. З лабораторією “Дельта” постійно підтримується зв’язок на рівні підсвідомості за допомогою кількох дельтовидних нейронів, які продовжують функціонувати в активному стані, сприймаючи інформацію земного оточення. Пентонавт цього навіть не підозрює. В іншому світі він існує життям індивіда, в мозку якого існує зона Ікс. Потім у лабораторії пам’ять пентонавта розблоковується і отримується вичерпна інформація про подорож. Однак поки що зворотна дифузія психофізичної дельта-тотожності у тіло пентонавта — процес надзвичайно складний. Де пролягає та межа?..

Міркування Еріксона прервав прихід його заступників — Олега Гакова і Кости Боярджієва. Вони повідомили про повернення Ярослава Гая.

Так і не зрозумівши поведінки Лусона в холі, Ола запропонувала невеличку прогулянку — до приходу замовленого модуля ще був час. Він згодився. Хотів скоріше позбутись неприємного відчуття, яке не полишало його. Лусон уже твердо був переконаний, що хтось чужий увірвався в його мозок, намагався вступити в контакт з його підсвідомістю. Це був прояв чиєїсь волі. Чиєї?.. З якою метою?.. Хто вони, ті двоє з блідими обличчями, що так дивилися на нього? Чи не причетна до цього Ола?..

Лусон крокував позаду дівчини не розпитуючи, навіщо піднімаються назустріч стрімким темно-синім скелям, які, здавалося, проколювали зеленкувате небо, підсвічене жовтою і червоною плямами. Далеко позаду залишився осередок Амон.

Ола несподівано зупинилась. Лусон, заглиблений у свої думки, мало не наштовхнувся на неї. Коли ж підвів голову, то з висоти пагорба побачив невелику долину, порослу синьо-зеленою травою, з острівцями пузатих вулканів. Там, довкруж уламків незрозумілої конструкції, обпаленої та почорнілої, юрмилися озброєні рестяни. Досі, знайомлячись з історією цивілізації планети, Лусон не зустрічав згадок про якусь зброю, не рахуючи періоду, коли половина населення подалася освоювати планетарні системи.

Це, безумовно, були сліди якоїсь катастрофи. Сталося, очевидно, щось надзвичайне, якщо рестяни чатували тут.

— Це тобі нічого не нагадує? — запитала Ола.

— А повинно щось нагадувати?

— Тобі й справді це нічого не нагадує? — перепитала дівчина.

— Ні, -з притиском відказав Лусон. Йому здалося, що очі її випромінюють холод…

— Ти навмисне привела мене сюди! — раптом здогадався він. — Ну, звичайно. Замість того, щоб їхати в район Флор, де було знайдено мене, ти привезла мене сюди. Навіщо?

— Тебе знайшли он біля тієї гори. — Ола показала на засніжену вершину. — За нею починається море. А Флор лежить на північний схід. До нього два модульних переходи.

Лусон зблід.

— Гаразд, — мовив хрипко. — Здається, дещо я почав розуміти. Рестяни охороняють уламки міжзоряного корабля?

— Так. Це все, що залишилося від космічного корабля, який зазнав аварії.

— Звідки він прилетів?

— Невідомо. Але це був один з кораблів, що колись залишили Ресту… Один зі команди був живим. Та він лише на мить опритомнів і встиг вимовити одне слово: “Лусон”…

— Він помер?

— Так.

— І ніхто не знає, що означає це слово?

— Ніхто…

— Ну а я? Яким чином усе це стосується мене? Я теж із команди корабля?

— Не поспішай, — проказала Ола. — Неподалік знайшли ще одне мертве тіло. Через кілька днів знайшли третє, жінки. Вона загинула не в момент катастрофи. Замерзла серед снігів. Можливо, решта ще живі…

— Ви гадали, що я один з них, і тому назвали словом, яке вимовив поранений? Думали, що воно викличе у мене якісь асоціації?

— Так, — підтвердила Ола. — А тепер імовірність того, що ти Саут, як твердить твій брат Сол, значно зросла…

— Це ще ні про що не свідчить. Можна навіть припустити, що саме він один з членів залоги і розшукує своїх товаришів, знаючи, що мене досі не ідентифіковано…

— Сол має твоє фото, розумієш?

— При бажанні його можна підробити. Але смію запевнити: я не з цього корабля…

І тут Лусон пригадав незнайомців, які вимагали, щоб він ішов за ними.


Запаморочилася голова. Грунт затанцював під ногами… Лиш би не впасти. Гори на горизонті почали деформуватись.

Рештки космічного корабля набрали гігантських розмірів.

— Залиш мене самого… Прошу…

Ола стенула плечима і мовчки відійшла.

Западала ніч… Несподівано перед ним з’явились дві постаті.

— Не бійся нас.

— Що вам треба?

— Згадай себе, — мовив чоловік. — Ти не Лусон і не Саут. Пригадай себе…

— Облиште мене. Я не ваш!

— Це кошмарний сон, і він зараз прокинеться. Він не має нічого спільного з тими, що прилетіли на кораблі, — сказала жінка.

— Ні, — обізвався чоловік, який телепатично прочитав думки Лусона. — Не думай про цей корабель. Він не має ніякого відношення до тебе, як і ти до цієї планети.

— Швидше, — кинула жінка. — Час повертатись, її товариш на знак згоди кивнув головою…

Тіло рестянина на ім’я Саут важко впало до ніг незнайомців.

XXI 398:015 універсального галактичного часу. Земля. Лабораторія “Дельта” Центру дослідження майбутнього Міжнародної соціологічної асоціації.

— Ти пригадуєш своє входження в тіло? — запитала Вікторія, пильно спостерігаючи за Ярославом, який нервово міряв кроками кімнату адаптаційного модуля.

Пентонавт раптом зупинився. Рвучко підійшов до книжкової шафи. Дістав з нижньої полиці якусь книгу. Швидко почав її гортати. Нарешті знайшов потрібну сторінку. Обернувшись до асистентки, зачитав:

— “…Прокинувшись уночі, я не міг зрозуміти, де я, в першу секунду я не міг навіть збагнути, хто я такий; мене не полишало первісне просте відчуття того, що я існую, — подібне відчуття може битися і в грудях тварини”.

Різко пожбурив книжку на диван.

— Краще за Марселя Пруста я, напевно, не зміг би

описати, що відчував, коли моя свідомість ожила в тілі Ярослава Гая.

— Кілька днів тому відбулася дуже виснажлива подорож. Ти й досі відчуваєш її наслідки, плутаєш деякі речі, — з надією глянула вона на Ярослава.

Гай байдуже стенув плечима, ніби промовляючи: “Я й сам це добре знаю, але що з того?” Вікторія відчувала, що її присутність дратує його, але не хотіла йти. Треба було якось наштовхнути його на спомини. Але він намагався зробити це самотужки…

Дівчина підступила до Ярослава і, взявши за руку, майже силоміць посадила поруч себе на дивані.

— Давай згадувати разом. У лабораторії зібрані люди, які володіють даром передбачати майбутнє. Після дворічного навчання вони здатні передбачати події на кілька десятків хвилин уперед. Тобі ж вдавалося заглядати в майбутнє на годину-півтори до того, як воно настане. Окрім того, у тебе виявились паранормальні властивості з телепатії…

“Серж Бєлов міг зазирнути в майбутнє на сорок п’ять хвилин вперед, і його телепатичні здібності також дивували вчених, — спогад ледь чутно затремтів у мозку Ярослава. — Саме тому було вирішено першим вирядити у подорож пентонавта Бєлова. Його особистий код починався цифрами 001… Він був першим мандрівником… Був… Його не вдалося вивести із стану танатози… Відомо тільки, що він побував у своїй зоні Ікс. Побував і тут же повернувся… На лічені хвилини опритомнів… Вимовив кілька слів незнайомою мовою… Врятувати його не вдалося. Однак саме він був першим, хто визначив телепортивну трасу тотожності псі…”

— Ти мене слухаєш?.. — долинув голос асистентки професора Еріксона.

— Так… “Чому досі не приходить Ола? Про що вони розмовляли з Гаскаром?..” — якась згадка ворухнулась на дні свідомості Гая, аж він стрепенувся. “Може, це його інформація з зони Ікс?”

— Тобі недобре? — помітивши, як несподівано зблід Ярослав, стривожено запитала Вікторія.

— Пусте…

— Тоді підемо далі.

Саут прокинувся давно, але очей розплющити не наважувався. Лежав, напружено вслухаючись у підозрілу тишу. Врешті це йому обридло, і він розплющив спершу ліве, затим праве око.

Обдивився своє ліжко…

Саут перевів погляд трохи ліворуч, звідки струмував ледь відчутний потік повітря… За вікном виднілася невеличка гостроверха будівля…

У нього було таке враження, що він уже тут був… Дзеркало висіло на протилежній вікну стіні. Паворуч — картина. Невеликий, майстерно виконаний пейзаж: море, піщана коса, гори…

І тут Саут раптом згадав: він, Саут Ов з сектора Амон району Віланд, який вирушив у мандрівку в гори району Флор… Сол попереджав, що одному подорожувати небезпечно… Він не послухав… Один необачний крок, і він шугонув у провалля… Пітьма… Але перед тим з ним щось трапилось. Він, правда, не встиг нічого зрозуміти… Пам’ятав лише дивне відчуття присутності в собі когось іншого… Кілька секунд у мозку, здавалося, борюкалися його “я” з чужим… Потім це відчуття щезло, але він, злякавшись чогось (чого саме?..) кинувся тікати (від кого чи від чого?..). І вже коли було позбувся цього відчуття, спіткнувся…

Цікаво, котра година? Ранок чи полудень?

Коли він приходив до тями, до нього якось по-дивному звертались… Називали Лусоном… Дивно…

Почулися чиїсь легкі кроки. Вони здалися Сауту знайомими. З напівтемної ніші випливла висока, трохи сутула постать у білому халаті. На мить затрималася в проході. Затим, ніби вагаючись, рушила до ліжка.

— Як ви себе почуваєте, Лусон?

Голос теж знайомий. Але чому до нього так звертаються?

— Я не Лусон… Мене звати Сол Ов з сектора Амон району Віланд…

XXI 399:018 універсального галактичного часу. Земля. Лабораторія “Дельта” Центру дослідження майбутнього Міжнародної соціологічної асоціації.

— Ну що ж, — уважно вивчаючи Ярослава, підсумував професор Еріксон, — певна логіка у ваших словах є. В усякому разі можливість ознайомитися з матеріалами експерименту ви дістанете. Але пам’ятайте: Гафуров на це погодився неохоче…

Гай лишився з лабораторними записами в журналі експерименту. Він чудово усвідомлював, що від нього і лише від нього залежатиме подальша доля проекту “Дельта”.

Спочатку йшли записи, пов’язані з контрольованим станом танатози. Після них усі етапи зв’язку його псі-відлуння з біокібернетичною пам’яттю комп’ютера. Наводились карти й ідентифікації мережі ймовірних шляхів пентонавта і зондування теоретично розрахованих пунктів стикування з іншими районами всесвіту.

Все йшло за планом. Дані, які видав біокомп’ютер, засвідчили, що псі-тотожність Ярослава Гая незабаром повинна матеріалізувати за подобою власного фігуратнвного образу… Однак інформація про те, що він побачив там, не надійшла.

Вихідний канал ділянки нейронів пентонавта, настроєний для контакту з Землею, виявився заблокованим. У дослідників, судячи із записів у журналі, в першу мить з’явилось враження, що мандрівник перебуває в стані непритомності, і псі-відлуння Ярослава Гая зв’язане з чужою заблокованою нейронною зоною — зоною Ікс іншого світу.

Така ситуація теоретично була передбачена. На цей випадок заготовлено спеціальний код виклику. Проте пентонавт мовчав. Контакт з його псі-відлунням взагалі перервався. Біокомп’ютеру вдалося встановити, що в зоні Ікс нейрони пентонавта, зарезервовані для аварійного виклику, виявились гіперполяризованими, в результаті чого спотворювали аварійний код виклику.

А це означало загрозу для життя пентонавта — його тіло не могло довго перебувати в стані ідеальної танатози під гіпнозом.

Еріксон вирішив негайно послати в зону, де перебувала псі-тотожність Ярослава Гая, пентонавтів-рятівників: Еріку Крюгер і Олексія Тарасенка.

Рятувальна акція вдалася. Псі-тотожність пентонавта Гая вдалося повернути в його тіло до настання критичного стану танатози.

Стоп! У Ярослава навіть піт виступив на чолі. Рятівники своєї інформації не доставили, оскільки не були на це запрограмовані, але дешифрування структури пам’яті рятівників повинно містити інформацію про їхні дії…

Гай не помилився. І як Еріксон не звернув на це уваги?! Рятівники були змушені вчинити насильство йад носієм зони Ікс, щоб визволити з пастки псі-тотожність свого товариша і повернути її на Землю…

Непевний здогад змуСив його відсунути лабораторний журнал на край столу й напружити пам’ять.

За теорією Еріксона незматеріалізована проекція псі-тотожності пентонавта мандрує на тій чи інший довжині хвиль у широкому діапазоні частот іншого осцилюючого світу, шукаючи відповідного господаря, “приписаного” в зоні Ікс, який на певний час визначатиме подальші вчинки і дії пентонавта.

Затим по команді з Землі псі-тотожність повертається у його тіло, що перебуває в стані танатози. При цьому не втрачається жодна інформація про перебування в іншій іпостасі в незнаному світі…

Ола… Гаскар… Саут… Звідки ці імена?.. Звідти?..


Саут… У момент проникнення псі-тотожності Ярослава Гая в зону Ікс, її носій, Саут, упав з гори і зазнав струсу мозку… Непритомне тіло знайшли і помістили в лікарню. Так псі-тотожність пентонавта Гая — випадковий збіг обставин — потрапила у пастку. Нейрони, зарезервовані для коду-виклику, виявились заблокованими…

Ярослав згадав!.. Ресту, Олу, лікаря Гаскара.

— Ваша розповідь про дивовижний світ Рести і спроба пояснити причини невдачі експерименту виглядають доволі переконливими, — Еріксон, не піднімаючи очей на Гая, замисленно виводив якісь значки на аркуші паперу.

Ярослав спостерігав за кожним рухом шефа, намагаючись зрозуміти його реакцію.

Та Еріксон не поспішав висловлювати свою думку. І це його мовчання дедалі більше дратувало пентонавта.

— У мене таке враження, ніби ви не вірите мені. Що значить “доволі переконливими”?! — запально вигукнув Ярослав. — Логіка моїх умовиводів залізна.

— Ярославе, ми досі не отримали беззастережного підтвердження правильності псі-теорії. Лише побічні дані. Подорож Гая, сказав я собі, має поставити крапку над “і”, над усіма загадками і незрозумілостями…

— Але ж я пояснив причину…

— А докази? Докази! Вони у тебе є?

— Дозвольте ще раз здійснити переміщення, і ви самі переконаєтесь. Я хоч зараз готовий вирушити на Ресту.

— Ні і ще раз ні, — рішуче обірвав пентонавта Еріксон. — Я вже підготував наказ про припинення робіт у лабораторії “Дельта”. Рапорт керівництву Центру дослідження майбутнього Міжнародної соціологічної асоціації про замороження проекту буде відправлено завтра вранці. Я більше не маю права ризикувати життям людей.

— А як же подорожі у далекі світи? Ви ж самі розповідали нам про переваги нового методу проникнення в найнедоступніші куточки всесвіту. Невже знову лише космічні кораблі?

Професор, ніби щось пригадавши, сумовито усміхнувся.

— Я справді багато говорив про псі-переміщення, його дивовижне майбутнє. Зокрема і вашій нареченій. І робив я це, відверто кажучи, щоб самого себе переконати в необхідності подальшої експериментальної роботи. Вас це дивує? Даремно. Не забувайте, що я не просто офіційний керівник проекту, а й автор теорії. Я несу моральну відповідальність за її успішну реалізацію.

— Але ж…

— Ніяких “але”. Вважайте, що розмову закінчено.

…На екрані біокомп’ютера виднілись дископодібні будівлі, що навдивовижу гармонійно вписувались у незвичний для ока землянина краєвид.

Перед професором була Реста. Еріксон це зрозумів одразу, тільки-но переступив поріг лабораторії. У глибині затемненого приміщення можна було розрізнити дві постаті: одна, дівоча, стояла біля біокомп’ютера, друга (в ній угадувався Ярослав Гай) — лежала в напівпрозорій псі-камері.

— Вікторіє?! Що ви тут робите? — питання професора було явно недоречним, бо він прекрасно розумів, що асистентка забезпечує в цю мить псі-переміщення Ярослава Гая. — Хто вам дозволив? — чомусь тихо запитав Еріксон. — Ви розумієте, яку відповідальність узяли на себе?

— Але ж експеримент пройшов успішно! Через три хвилини Ярослав повернеться з подорожі. — Вікторія кивнула на екран, де пульсувало далеке, тепер уже окреслене в образах життя.

Габріель Гарсіа Маркес РОЗПОВІДЬ МОРЯКА,

котрий зазнав корабельної аварії,

плив десять днів на плоту без їжі й питва,

був проголошений національним героєм,

обцілований королевами краси,

зробився багатим завдяки рекламі,

а потім впав у немилість і назавжди був забутий

Передісторія цієї історії

28 лютого 1955 року надійшло повідомлення про те, що вісім членів екіпажу есмінця “Кальдас” військово-морських сил Колумбії були викинуті за борт і загинули внаслідок бурі, що розгулялася в Карібському морі. Корабель ішов з Мобіля (США), де його лагодили, до колумбійського порту Картахени, куди й прибув без запізнення через дві години після трагедії. Пошук моряків розпочався негайно, в ньому взяли участь кораблі військово-морських сил США, які базуються в зоні Панамського каналу, здійснюючи військовий контроль та інші “добрі послуги” в південних районах Карибського моря. Через чотири дні пошук припинили і моряків офіційно оголосили загиблими. А проте ще через тиждень один із них напівживий з’явився на пустельному березі в північній Колумбії після десятиденного — без їжі й питва — плавання на плоту. Моряка звали Луїс Алехандро Веласко. Ця книжка— журналістський запис його розповіді, опублікований через місяць після корабельної аварії газетою “Ель Еспектадор”, що виходить у Боготі.

Та прагнучи відновити хвилину за хвилиною перебіг подій, ні моряк, ні я не знали, що ця виснажлива розвідка зробить нас героями нової пригоди, яка викликала певне занепокоєння в країні, поставила хрест на його славі й кар’єрі, а мені могла коштувати життя. Колумбія переживала тоді період “фольклорної” диктатури генерала Густаво Рохаса Пінільї, двома найвідомішими “подвигами” якого були розстріл мирної студентської демонстрації у центрі столиці і вбивство агентами таємної поліції остаточно не встановленої кількості любителів бою биків, котрі вигуками невдоволення зустріли появу на кориді дочки диктатора. У пресі панувала сувора цензура, і щоденним клопотом опозиційних газет був пошук непов’язаних з політикою тем, здатних розважити читача. В редакції “Ель Еспектадор” ці почесні обов’язки “пекарів” виконували Гільєрмо Кано — видавець, Хосе Салар — головний редактор, і я — новачок-репортер. Жодному з нас не виповнилося й тридцяти років.

Коли Луїс Алехандро Веласко власною персоною завітав до нас, щоб запитати, скільки ми заплатимо йому за розповідь, його зустріли як годиться: стара пісенька. Військові протягом кількох тижнів тримали його в госпіталі ВМС, де він мав можливість розмовляти лише з представниками проурядової преси і одним журналістом з опозиції, що переодягнувсь у лікаря, його розповідь багато разів повторювалася фрагмент за фрагментом, її заялозили й профанували, і читачам уже, здається, набрид герой, якого найняли для реклами годинників, бо його власний не зіпсувався під час шторму; він з’явився на рекламі взуття — оскільки його черевики виявилися такими міцними, що він не зміг розірвати їх і з’їсти, — і брав участь в інших газетярських дурисвітствах. Йому вручали державні нагороди, він виголошував патріотичні промови по радіо, його — як взірець майбутніх генерацій — показували по телебаченню, його возили по країні, і серед квітів та музики він роздавав автографи й цілувався з королевами краси. Моряк пожинав плоди маленького щастя. І прийшов до нас сам, коли ми його не кликали, хоча спершу довго розшукували, отож тепер нам здавалося, що він нездатний розповісти нічого нового, а за гроші міг вигадати будь-що, до того ж уряд чітко визначив йому межу відвертості. Ми послали його туди, звідки прийшов. Та зненацька Гільєрмо Кано, пойнятий якимсь передчуттям, наздогнав його на сходах, вибачився і передав мені у руки. Наче дав бомбу з годинниковим механізмом.

Цей двадцятирічний кремезний хлопець з лицем радше сурмача, ніж національного героя, вразив мене передусім своїм талантом оповідача, схильністю до узагальнень і дивовижною пам’яттю, а також вродженим почуттям гідності, що давало йому підставу підсміюватися над власним геройством. За двадцять днів, протягом яких я по шість годин записував його спогади і ставив підступні запитання, щоб виявити суперечності, нам вдалося відтворити стислу й правдиву хроніку десяти днів, проведених ^ним у морі, його розповідь виявилася такою докладною й хвилюючою, що мені як літератору лишилося подбати тільки про те, аби йому повірили. З цієї причини, а також тому, що це здавалося нам справедливим, ми домовилися: розповідь буде викладено від першої особи й підписано його іменем. І справді, нинішнє видання — перше, де фігурує моє ім’я.

Друга, ще приємніша несподіванка чекала мене на четвертий день нашої роботи, коли я попросив Луїса Алехандро Веласко розповісти про шторм, який спричинив катастрофу. Певний, що його розповідь варта стільки золота, скільки вона важить, він, посміхнувшись, відповів: “Річ у тім, що справжнього шторму не було”. Авжеж, метеослужба на наше прохання підтвердила, що того року в лютому Карібське море було спокійне й прозоре. Правда, ніде доти не надрукована, полягала в тому, що пориви вітру в розбурханому морі спричинили крен корабля, кріплення вантажу, нагромадженого абияк на палубі, не витримало, і вісім моряків були скинуті в море. Це повідомлення викривало три серйозних порушення: по-перше, на есмінці заборонялося перевозити будь-які вантажі, по-друге, через перевантаження нездатний маневрувати, корабель не міг врятувати потерпілих і, по-третє, сам вантаж виявився контрабандою — холодильники, телевізори, пральні машини. Стало зрозумілим, що ця розповідь, як і есмінець, повнилася погано закріпленим тягарем політичних і моральних порушень, яких ми не могли передбачити.

Історія, поділена на епізоди, друкувалася протягом чотирнадцяти днів. Спочатку уряд зрадів літературному дебюту свого героя. Потім, коли правда побачила світ, було зроблено політичний трюк — спробу заборонити продовження серії: тираж газети на той час майже подвоївся, перед приміщенням редакції вирувала юрба читачів, що скуповували попередні номери, аби мати повне видання. Диктатура в кращих традиціях колумбійських урядів вирішила заглушити правду риторикою: у спеціальному повідомленні урочисто спростовувалася наявність контрабандних товарів на борту есмінця. Намагаючись відстояти свої позиції, ми зажадали від Луїса Алехандро Веласко список членів екіпажу, які мали фотоапарати. Хоча багато хто з них відпочивав у різних районах країни, нам вдалося розшукати їх і купити зроблені під час плавання фотознімки. Через тиждень після того, як розповідь була надрукована в епізодах, вона повністю з’явилася в спеціальному додатку, проілюстрована знімками, придбаними у моряків. На групових знімках, зроблених у відкритому морі, позаду людей можна було безпомилково розгледіти ящики з контрабандним товаром: виднілися навіть назви фірм-виготовлювачів. Диктатура відповіла на удар серією залякувань і репресій, після чого через кілька місяців газету закрили.

Незважаючи на тиск, погрози і вправні спроби підкупу, Луїс Алехандро Веласко не відмовився від своїх слів. Змушений звільнитися з ВМС, не маючи ніякої іншої спеціальності, він позбувся популярності. Через неповні два роки диктатуру було повалено. Колумбію віддано на відкуп іншим режимам, краще закамуфльованим, але не набагато справедливішим: я в той час вів у Парижі сповнене блукань і ностальгії життя вигнанця, що так нагадує плавання на плоту за течією. Ніхто не чув більше про самотнього моряка, доки за кілька місяців один журналіст не побачив його випадково у конторі якогось автопідприємства. Я бачив це фото: він погладшав і трохи постарів, видно, життя зачепило його за живе, залишивши, проте, суворий німб героя, здатного підірвати власну статую.

П’ятнадцять років я не повертався до цієї розповіді. Вона видається мені гідною публікації, але я ніяк не збагну, яка в цьому користь. Тепер вона виходить окремою книжкою лише тому, що я згодився, не подумавши як слід, але не в моїх звичках брати своє слово назад. Мене мучить думка, що видавців цікавлять не так літературні достоїнства тексту, як ім’я, що стоїть під ним, і що, на превеликий мій жаль, належить модному письменникові. На щастя, є книжки, які належать не тому, хто їх написав, а тому, хто їх вистраждав, і ця одна з них. Отже, авторське… право залишається за тим, хто його заслужив: за безвісним співвітчизником, котрий потерпав десять днів без їжі й питва на плоту, зробивши можливим написання цієї книжки.

Барселона, лютий 1970 р.

ГАБРІЕЛЬ ГАРСІА МАРКЕС.

Розділ 1 Про моїх товаришів, які загинули в морі

22 лютого нас повідомили, що ми повертаємося до Колумбії. Вісім місяців ми стояли в Мобілі, штат Алабама, де провадився ремонт електронного обладнання та бойового спорядження нашого корабля “Кальдас”. Поки тривали ремонтні роботи, команда проходила спеціальну підготовку. На дозвіллі ми робили те, що звичайно роблять усі моряки, опинившись на суходолі: ходили з подружками до кінотеатру, а потім збиралися у “Джо Пелуки” — в портовій таверні, де жлуктили віскі та час від часу зчиняли бійки.

Мою подружку звали Мері Едресс, мене познайомила з нею подружка іншого моряка через два місяці після нашого прибуття до Мобіля. Хоча іспанська мова давалася їй надзвичайно легко, гадаю, що Мері Едресс так ніколи й не здогадалася, чому мої товариші називали її Марія Дірексьйон.[10] Маючи звільнення, я звичайно запрошував її до кінотеатру, хоч вона й віддавала перевагу морозиву. Ми розмовляли наполовину англійською, наполовину іспанською, але завжди розуміли одне одного — і в кінотеатрі, і коли ласували морозивом.

Лише одного разу я пішов до кінотеатру без Мері: того вечора показували “Бунт Каїна”. Кільком моїм товаришам сказали, що то цікава стрічка про долю тральщика. Проте найцікавішим у фільмі був не тральщик, а шторм. Усі ми зголосилися на тому, що під час шторму слід було змінити курс корабля, як це й зробили бунтівники. Та ні я, ні жоден з моїх товаришів ніколи не попадали в такий шторм, отож він і справив на нас найбільше враження. Коли поверталися на ночівлю, Дієго Веласкес, якого фільм надзвичайно вразив, згадавши, що за кілька днів ми будемо у відкритому морі, промовив: “А що коли з нами трапиться щось подібне?”

Щиро кажучи, я тоді теж був приголомшений. За вісім місяців я відвик од моря. Проте не відчував страху, бо інструктор навчав нас, як поводитися під час корабельної аварії. Але того вечора після перегляду “Бунту Каїна” мене охопило дивне занепокоєння.

Я не збираюся стверджувати, що передчував катастрофу. Та як направду, мене ніколи так не жахало близьке відплиття. Коли я ще хлопчиком у Боготі роздивлявся книжкові ілюстрації, мені й на думку не спадало, що в морі можна загинути. Навпаки, я ставився до нього з великою довірою. І, ставши моряком, жодного разу не відчув найменшої тривоги під час рейсів.

Та я не соромлюся признатися, що, подивившись “Бунт Каїна”, спізнав щось схоже на страх. Лежачи горілиць на койці, що височіла над іншими, я думав про своїх рідних і про подорож, яку ми повинні здійснити, перш ніж дістанемося до Картахени. Я не міг заснути. Підклавши руки під голову, слухав, як хвилі стиха хлюпочуть об набережну, слухав рівне дихання сорока матросів, що спали в одному кубрику. Під моєю койкою хропів, наче тромбон, матрос першого класу Луїс Ренхіфо. Не знаю, що йому снилося, але певен, він не спав би так спокійно, якби знав, що через вісім днів морська глибінь назавжди поглине його.

Протягом тижня занепокоєння не залишало мене. День відплиття ближчав із загрозливою швидкістю, і я намагався віднайти впевненість у розмовах з товаришами. “Кальдас” був готовий до рейсу. В ті дні ми невтомно говорили про своїх рідних, про Колумбію і про плани після повернення. Корабель потроху завантажувався подарунками, що їх ми везли додому: здебільшого це були радіоприймачі, холодильники, пральні машини та електроплити. Я віз радіоприймач.

Оскільки день відплиття ближчав, а позбутися тривоги несила, я постановив собі негайно залишити службу на флоті після прибуття до Картахени. Я більше не ризикуватиму життям у морі. Ввечері напередодні відплиття я пішов попрощатися з Мері, маючи намір розповісти їй про свої побоювання і свої плани. А проте не зробив цього, бо пообіцяв вернутися, та вона й не повірила б, якби я прохопився, нібито вирішив ніколи не виходити в море. Єдиним, кому я розказав про свій намір, був мій найближчий друг, матрос другого класу Рамон Еррера, котрий признався, що й сам вирішив залишити флот одразу після прибуття до Картахени. Потому Рамон Еррера і я разом із Дієго Веласкесом пішли до “Джо Пелуки” вихилити прощальну пляшку віскі.

Ми намірялися випити одну пляшку віскі, а видудлили п’ять. Подружки, з якими проводили майже кожен вечір, дізналися про наше відплиття й вирішили попрощатися з нами, напитися й поплакати, аби виявити в такий спосіб свою вдячність. Диригент оркестру, серйозний чоловік в окулярах, що робили його не схожим на музиканта, виконав на нашу честь програму із кількох мамбо й танго, певний, що це колумбійська музика. Наші подружки плакали й пили віскі, пляшка якого коштувала півтора долара.

Оскільки за останній тиждень ми тричі одержували платню, тож і вирішили сипати грішми. Я через те, що був занепокоєний і хотів набратися. Рамон Еррера був, як завжди, в доброму гуморі, бо походив із Архони і вмів грати на барабані, а ще надзвичайно точно імітував модних співаків.

Ми вже збиралися йти, коли якийсь моряк-янкі наблизився до нашого столу і попросив у Рамона Еррери дозволу потанцювати з його супутницею, дебелою блондинкою, котра менше за всіх пила і найбільше плакала — причому щиро! Американець попросив дозволу по-англійському, а Рамон Еррера відштовхнув його, промовивши по-іспанськи: “Не розумію, хай йому чорт!”

То була одна з кращих бійок у Мобілі — з розтрощеними об голову стільцями, радіопатрулем та поліцією. Рамон Еррера встиг дати американцю два важких потиличника й повертався на корабель о першій годині ночі, імітуючи Даніеля Сантоса. Він присягався, що це його останній рейс. Так воно й сталося насправді.

О третій годині ночі 24 лютого “Кальдас” вийшов із порту Мобіль, взявши курс на Картахену. Всі ми раділи, що повертаємося додому. Всі везли подарунки. Старший матрос першого класу, артилерист Мігель Ортега, здавалося, радів більше за інших. Гадаю, жоден моряк ніколи не був таким розсудливим, як старший матрос Мігель Ортега. За вісім місяців у Мобілі він не розтринькав жодного долара. На всю одержану платню накупив подарунків дружині, що чекала його в Картахені. Вранці того дня, коли ми мали відчалювати, старший матрос Мігель Ортега, стоячи на палубі, саме розповідав про свою дружину і дітей, — воно й не дивно, бо він ніколи не говорив про щось інше. Він віз холодильник, автоматичну пральну машину, радіоприймач та електроплитку. Через дванадцять годин старший матрос Мігель Ортега лежатиме крижем на койці, страждаючи від морської хвороби. А через вісімдесят дві години він лежатиме на морському дні.

Обранці смерті

Коли корабель знімається з якоря, лунає команда: “Особовий склад — по місцях”. Кожен перебуває на своєму місці, поки корабель виходить з порту. Я мовчки стояв на посту біля торпедної установки, спостерігаючи, як зникають у тумані вогні Мобіля, але не згадував Мері. Я думав про море. Знав, що наступного дня ми будемо в Мексіканській затоці, небезпечній для плавання цієї пори року. На світанку я не бачив старшого лейтенанта Хайме Мартінеса Діаго, старшого помічника командира з оперативних питань, — єдиного офіцера, який загинув у цій катастрофі. Мені взагалі рідко доводилося бачити його-високого, кремезного й мовчазного. Знав тільки, що він прекрасна людина, родом з Толіми.[11]

Зате я побачив старшину другої статті Хуліо Амадора Карабальйо; твердою ходою той пройшов повз мене, подивився якусь мить на даленіючі вогні Мобіля і попрямував на свій пост. Здається, я востаннє тоді бачив його на кораблі.

Ніхто з команди “Кальдаса” не радів так щиро поверненню, як унтер-офіцер Еліас Сабогаль, начальник машинного відділення. Це був справжній морський вовк. Невисокий на зріст, з дубленою шкірою, кремезний та балакучий, йому було років сорок, і, гадаю, більшість із них він пробалакав.

Унтер-офіцер Сабогаль мав підстави радіти більше за інших. У Картахені на нього чекала дружина і шестеро дітей. Але знав він лише п’ятьох: найменший народився, коли ми стояли в Мобілі.

До схід сонця море було абсолютно спокійне. За якусь годину я знову призвичаївся до плавання. Вогні Мобіля губилися вдалині у легкому серпанку, на сході займався ранок. Тепер мене змагала не тривога, а втома. Не спав ніч. Хотілося пити. Давалося взнаки випите напередодні віскі.

О шостій годині ранку ми вийшли з акваторії порту. Пролунала команда: “Особовому складу — відпочивати. Вахтові — по місцях”. Почувши наказ, я, не гаючи ні хвилини, подався до кубрика. Під моєю койкою сидів Луїс Ренхіфо; він тер очі, щоб остаточно прокинутися.

— Де ми зараз? — запитав мене.

Я пояснив, що ми щойно проминули порт. Потім заліз на свою койку і спробував заснути.

Луїс Ренхіфо був справжнім моряком. Він народився в Чоко, далеко від моря, але море вирувало в його крові. Коли “Кальдас” пришвартувався для ремонту в Мобілі, Луїса Ренхіфо не було з нами. Він був у Вашінгтоні, де проходив підготовку з матеріальної частини. Серйозний і старанний, він володів англійською не гірше, ніж іспанською.

15 березня одержав у Вашінгтоні диплом інженера. Там же в 1952 році одружився, його дружина була родом із Домініканської Республіки. Коли есмінець “Кальдас” відремонтували, Луїс Ренхіфо прибув з Вашінгтона, і його зарахували до особового складу. За кілька днів до виходу з Мобіля він казав мені, що, прибувши до Колумбії, передусім клопотатиметься, аби дружина якнайшвидше могла переїхати до Картахени.

Він давно не виходив у море, і я був певен, що Луїс Ренхіфо не витримає хитавиці. Займався перший ранок нашого плавання, Луїс Ренхіфо, одягаючись, запитав мене:

— Тебе ще не захитало?

Я відповів заперечливо. Тоді Ренхіфо мовив:

— Через дві-три години побачу, як ти висолопиш язика.

— Не я, а ти.

І тоді він відказав:

— Того дня, коли мене захитає, — захитається море.

Лежачи на койці й намагаючись заснути, я знову подумав про шторм. Мене, як і минулої ночі, пойняв страх. Занепокоєний, я обернувся до Луїса Ренхіфо, котрий закінчував одягатися, й сказав:

— Стережися. Не мели язиком, якщо не хочеш накликати лиха.

Розділ 2 Останні хвилини на борту “Морського вовка”

— Ми вже у затоці, — сказав мені один з товаришів, коли 26 лютого я встав, щоб поснідати. Напередодні мене непокоїло, яка буде погода в Мексіканській затоці. Проте есмінець рухався вперед, хоч і повільно, зате плавно. Я з радістю подумав, що мої побоювання безпідставні, і вийшов на палубу. Обриси узбережжя зникли. Навколо нас тільки зелене море й блакитне небо. Однак посеред палуби блідий, скривлений сидів старший матрос Мігель Ортега, борючись із морською хворобою. Це тривало вже досить довго. Ще коли не зникли з очей вогні Мобіля — відтоді минуло вже двадцять чотири години — старший матрос Мігель Ортега не міг стояти на ногах, хоча й не був новачком на морі.

Мігель Ортега ходив до Кореї на фрегаті “Адмірал Паділья”. Він багато плавав, був з морем на “ти”. А проте, хоч у затоці панував спокій, не міг без сторонньої допомоги здати вахту. Здавалося, в нього почалась агонія. Він відмовлявся від будь-якої їжі, і ми, що несли вахту разом із ним, посадовили його десь на кормі чи посеред палуби, поки не надійшов наказ відвести його до кубрика. Він ліг долілиць на своїй койці, відвівши голову вбік, у чеканні блювоти.

Здається, Рамон Еррера сказав мені ввечері 26 лютого, що погода в Карібському морі псується. Ми підрахували, що вийдемо з Мексіканської затоки після півночі. На своєму посту біля торпедної установки я з оптимізмом думав про наше прибуття до Картахени. Ніч була ясна, високе небо всіяли зорі. Відтоді як поступив на морську службу, мені подобалося розрізняти зорі. Я розважався цим, поки “Кальдас” йшов курсом на Картахену.

На мою думку, досвідчений моряк, що обійшов цілий світ, може визначити за рухом корабля, в якому він морі. Знайомство з морем, де я робив свої перші кроки, підказало мені, що ми вже в Карібському. Я подивився на годинник. Було пів на першу ночі 27 лютого. Я знав, що ми в Карібському морі, хоч корабель хитало не дуже сильно. Але ж хитало! Мені ніколи не дошкуляла хитавиця, проте цього разу я відчув якийсь неспокій. Дивне передчуття. І тоді, сам не знаючи чому, згадав старшого матроса Мігеля Ортегу, котрий лежав на своїй койці у кубрику, вивергаючи власні нутрощі.

О сьомій ранку есмінець бовтало, наче шкаралупину. Луїс Ренхіфо, чия койка знаходилася під моєю, прокинувся.

— Черевань, — звернувся він до мене. — Тебе ще не захитало?

Я відповів заперечливо. Проте поділився своїми побоюваннями. Ренхіфо — я вже згадував, що це був напрочуд старанний інженер і добрий моряк, — навів цілий ряд доказів, запевняючи, нібито “Кальдасу” в Карібському морі ніщо не загрожує. “Це морський вовк”, — додав він. І нагадав, що під час війни в цих самих водах наш колумбійський есмінець потопив німецький підводний човен.

“Це надійний корабель”, — сказав Луїс Ренхіфо. Я лежав на своїй койці, не в змозі заснути через бовтанку, і його слова надавали мені впевненості. Проте вітер з лівого борту дедалі дужчав, і я уявляв собі “Кальдас” посеред цього страшного руху хвиль. Знову згадався “Бунт Каїна”.

Хоч погода протягом дня не змінилася, плавання йшло звичайно. Здавши вахту, я став думати про те, що робитиму, прибувши до Картахени. Напишу Мері. Писатиму двічі на тиждень, я ж ніколи не лінувався писати листи. Ставши моряком, щотижня писав своїм рідним до Боготи. Часто писав також довгі листи своїм приятелям з кварталу Олайя. Потім я підрахував, скільки часу нам лишилося йти до Картахени: рівно двадцять чотири години. Це була моя передостання вахта.

Рамон Еррера допоміг мені відвести старшого матроса Мігеля Ортегу до його койки. Той почувався дедалі гірше. Відтоді як три дні тому ми вийшли з Мобіля, він нічого не їв. Насилу говорив, його вид позеленів.

Починаються танці

Танці почалися о десятій вечора. Цілий день “Кальдас” бовтало, але не так, як увечері 27 лютого, коли я, не в змозі заснути на своїй койці, з жахом думав про хлопців, які в цей час несли вахту на палубі. Я знав, що жоден моряк у кубрику не спить. Незадовго до півночі запитав свого сусіда знизу Луїса Ренхіфо:

— Тебе ще не захитало?

Як я й передбачав, Луїс Ренхіфо не спав. Та, незважаючи на хитавицю, не втрачав доброго гумору:

— Того дня, коли мене захитає, захитається море. Він любив повторювати цю фразу. Але того вечора ледве встиг її закінчити.

Я вже казав, що відчував занепокоєння. Дивний страх. Та, безперечно, по-справжньому перелякався опівночі 27 лютого, коли з гучномовців пролунала команда: “Всім членам екіпажу перейти на лівий борт”.

Я зрозумів, що означає цей наказ. Корабель небезпечно нахилився на правий борт, і його намагалися врівноважити нами. Вперше за два роки служби мене пойняв страх перед морем. Вітер свистів нагорі, на палубі, де вахтові, мабуть, змокли до рубця й тремтіли від холоду.

Почувши команду, одразу схопився на ноги. Луїс Ренхіфо встав і спокійно перебрався на одну з вільних койок з лівого борту — вони належали комусь із вахтових. Тримаючись за койки, я й собі спробував перейти, але в ту ж мить згадав про Мігеля Ортегу.

Той не міг поворухнутися. Почувши наказ, намагався встати, але знову впав на койку, виснажений морською хворобою. Слабким голосом сказав мені, що почувається дуже погано.

— Ми домовимося, щоб тебе звільнили від вахти, — пообіцяв я.

Це здається кепським жартом, але якби Мігель Ортега залишився тоді на своїй койці, він би не загинув.

Не зімкнувши ні на мить очей, на світанку 28 лютого, о четвертій годині, ми — шестеро вахтових з чергової зміни— зібралися на палубі. Серед нас мій найближчий товариш Рамон Еррера. Старшим був унтер-офіцер Гільєрмо Росо. Це було останнє завдання, яке я виконав на кораблі. Я знав, що о другій годині дня ми прибудемо до Картахени. Сподівався виспатися, коли здам вахту, щоб увечері після восьмимісячної відсутності як слід розважитися на суходолі. О пів на шосту ранку, супроводжуваний юнгою, я спустився вниз. О сьомій годині ми заступили на бойовому посту вахтових, які пішли снідати. О восьмій вони знову заступили нас. Я здав свою останню вахту, як звичайно, хоча вітер дужчав, а хвилі, щоразу більші, налітали на місток і заливали палубу.

На кормі був Рамон Еррера. Там же в навушниках стояв і черговий рятувальник Луїс Ренхіфо. Посеред палуби лежав замучений морською хворобою старший матрос Мігель Ортега. Тут він менше відчував хитавицю. Я перемовив слово з матросом другого класу Едуардо Кастільйо — комірником, уродженцем Боготи, що вів парубоцьке життя й відзначався потайним характером. Не пригадую, про що ми говорили. Знаю лише, що відтоді й до тої миті, коли за кілька годин він потонув у морі, ми більше не бачилися.

Рамон Еррера збирав шматки картону, щоб прикритися ними й спробувати заснути. Спати у кубрику було неможливо через хитавицю. Хвилі, дедалі сильніші й вищі, розбивалися об палубу. Ми з Районом Еррерою вмостилися поміж добре закріплених холодильників, пральних машин і електроплиток, щоб нас не змило хвилею. Лежачи горілиць, я дивився на небо. Так відчував себе спокійніше, певний, що за кілька годин ми будемо в бухті Картахени. Шторм не починався, день був ясний, видимість повна, а небо блакитне. Чоботи не муляли мені ноги, бо після вахти я взув черевики на каучуковій підошві.

Хвилина мовчання

Луїс Ренхіфо запитав мене, котра година. Було пів на дванадцяту. Корабель вже годину небезпечно хилився на правий борт. Через гучномовці знову повторили команду: “Всім членам екіпажу перейти на лівий борт”. Ми з Районом Еррерою не поворухнулися, бо були там, де треба.

Я думав про старшого матроса Мігеля Ортегу, якого бачив перед тим на правому борту, та одразу ж помітив, що той, хитаючись, переходить ліворуч. Він знову розтягнувся долілиць — цього разу на лівому борту, потерпаючи від морської хвороби. В ту ж мить корабель небезпечно нахилився. Я завмер не дихаючи. Велика хвиля налетіла на нас, ми були мокрі, наче щойно вийшли з моря. З великими труднощами есмінець дуже повільно прибрав нормальне положення. Луїс Ренхіфо на своєму посту аж посинів. Знервовано мовив:

— От так халепа! Цей корабель пливе, але не хоче вирівнюватися.

Я вперше бачив Луїса Ренхіфо знервованим. Поруч зі мною вимоклий Рамон Еррера замислено мовчав. Запала хвилинна мовчанка. Її порушив Рамон Еррера:

— Коли віддадуть команду рубати кінці, щоб вантаж полетів у воду, я першим кинусь її виконувати.

Була одинадцята година п’ятдесят хвилин.

Я теж гадав, що з хвилини на хвилину накажуть рубати кріплення вантажу. Це зветься розвантажувальним авралом. Радіоприймачі, холодильники й електроплити після такого наказу негайно полетіли б у воду. Я подумав, що в цьому разі довелося б спуститися в кубрик. На кормі ж ми почувалися в безпеці, оскільки примостилися між холодильниками й електроплитами. Якби не вони, нас змило б хвилею.

Корабель продовжував опиратися, проте нахилявся дедалі більше. Рамон Еррера згорнув парусинову накидку й накрився нею. Нова хвиля, більша за попередню, налетіла на нас, але ми були вже під парусиною. Я тримався за голову руками, поки не відринула хвиля, а через півхвилини захрипіли гучномовці.

“Накажуть рубати кінці”, — вирішив я. Натомість впевнений владний голос скомандував: “Членам екіпажу на палубі надіти рятувальні пояси”.


Луїс Ренхіфо незворушно тримав однією рукою навушники, а другою натягав рятувальний пояс. Наче після сильної хвилі, я відчув спочатку велику порожнечу, а потім глибоку тишу. Побачив Луїса Ренхіфо — той встиг надіти рятувальний пояс і знову почепити навушники. Я заплющив очі і виразно почув цокання свого годинника.

Якусь хвилину слухав цокання. Рамон Еррера не рухався. Було, мабуть, близько дванадцятої. До Картахени лишалося дві години ходу. Корабель, здавалося, на мить завис у повітрі. Я хотів подивитися на годинника, та вже не побачив ні власної руки, ні годинника. Не побачив і хвилі. Відчув, що корабель кудись провалюється, а вантаж, на який я сперся, падає шкереберть. За частку секунди схопився на ноги, вода сягала моєї шиї. Я побачив Луїса Ренхіфо: вирячивши очі, позеленілий, він мовчки силкувався втриматися, піднявши над собою навушники.

Прагнучи виборсатися на поверхню, я проплив кілька секунд. Плив угору. Мені бракувало повітря. Я захлинався. Спробував учепитися за вантаж, але його не було на місці. Навколо вже не було нічого. Вибравшись на поверхню, я не побачив нічого, крім моря. За мить метрів за сто від мене серед хвиль з’явився корабель, розбризкуючи на всі боки воду, наче підводний човен. Тільки тоді я збагнув, що впав у море.

Розділ 3 На моїх очах гинуть четверо товаришів

У першу мить мені здалося, нібито я один-однісінький посеред безмежного моря. Тримаючись на поверхні, побачив, як друга хвиля налетіла на есмінець, що перебував уже за двісті метрів од мене, і той упав у безодню й зник з очей. Я вирішив, що він затонув. За хвилину, наче підтверджуючи моє припущення, навколо мене виринули численні коробки з крамом, що ними есмінець навантажили в Мобілі. Я продовжував триматися на поверхні поміж коробок з одягом, поміж ящиками з радіоприймачами, холодильниками і різним начинням: вони безладно підстрибували, гнані хвилями. Я й досі не збагнув, що сталося. Приголомшений, вчепився в одну з коробок, безтямно вдивляючись у море. Видалася ясна днина. Крім сильних хвиль, спричинених вітром, і розкиданих на поверхні моря коробок, ніщо не нагадувало про корабельну аварію.

Раптом я став розрізняти крики, що лунали неподалік. Крізь різкий вітер виразно упізнав голос старшини другої статті Хуліо Амадора Карабальйо, який гукав до когось:

— Чіпляйся тут, під рятувальним поясом.

В ту ж мить я наче прокинувся від хвилинного сну. Зрозумів, що я в морі не один. Поруч, за кілька метрів од мене, мої товариші перегукувалися між собою, тримаючись на поверхні. Я швидко міркував. Плисти кудись не було рації. Знав, що ми зараз майже за двісті миль від Картахени, але втратив орієнтацію. А проте ще не відчував страху. Враз подумав, що міг би триматися отак за коробку, поки не надійде допомога. Мене заспокоювало те, що поруч у такій самій ситуації були й інші моряки. І тут я помітив пліт.

Власне, плотів було два, вони пливли метрів за сім один від одного. З’явилися зненацька на гребені хвилі з того боку, звідки лунали голоси моїх товаришів. Мене здивувало, що жоден з них не вхопився за пліт. В одну мить перший пліт зник з очей. Я вагався: ризикнути й поплисти до другого чи надійно триматися за коробку. Та не встиг прийняти рішення, як уже плив до плота, що віддалявся. Плив хвилини зо три. На якусь мить упустив пліт з очей, але не збився з курсу. Раптом сильна хвиля жбурнула його в мій бік — білий великий порожній пліт. Я міцно вхопився за ґратчастий настил і спробував залізти на середину. Це мені вдалося лише з третьої спроби. Вже на плоту, важко дихаючи, насилу підвівся під безжальними ударами вітру. І побачив неподалік трьох моїх товаришів, що прагнули дістатися плота.

Я одразу їх упізнав. Едуардо Кастільйо, комірник, міцно тримався за шию Хуліо Амадора Карабальйо. Коли знялася веремія, той був на бойовому посту і тому мав на собі рятувальний пояс. Він горлав: “Тримайся міцніше, Кастільйо”. Вони пливли серед розкиданих коробок, метрів за десять од мене.

З другого боку борсався в воді Луїс Ренхіфо. Я за кілька хвилин перед тим бачив, як він намагається виплисти, піднявши у правій руці навушники. Так само незворушно й розважливо, як тоді, коли казав, що його захитає не раніше, ніж захитається море, цей бувалий моряк скинув сорочку, щоб легше було плисти, але при цьому загубив рятувальний пояс. Я хоч і не бачив його, проте упізнав по голосу:

— Череваню, веслуй сюди.

Я швидко вхопив весла й спробував наблизитися до них. Хуліо Амадор із Едуардо Кастільйо, котрий учепився за за його шию, наближалися до плота. Вдалині я уздрів маленького й зневіреного Рамона Ерреру, четвертого з моїх товаришів: він махав мені рукою, вчепившись другою за якусь коробку.

Лише три метри!

Якби я мусив зробити вибір, то не знав би, з котрого з моїх товаришів починати. Та угледівши Рамона Ерреру, з яким брав участь у бійці в Мобілі, — веселого хлопця, котрий за кілька хвилин перед тим був зі мною на кормі, я став відчайдушно гребти. Але пліт був близько двох метрів завдовжки. В здибленому морі він виявився надто важким, а мені доводилося гребти проти вітру. Гадаю, я не просунувся й на метр. З відчаєм озирнувся довкола: Рамона Еррери на поверхні не було. Тільки Луїс Ренхіфо впевнено плив до плота. Я був певен, що він допливе. Чув, як він сопе, наче тромбон, і не сумнівався, що його впевненість сильніша за примхи моря.

Хуліо Амадор тим часом боровся з Едуардо Кастільйо, який не випускав його шиї. Між нами було принаймні три метри. Якби товариші наблизилися ще трохи, я міг би простягнути їм весло, щоб вони вчепилися за нього. Та в цю мить велетенська хвиля підкинула пліт догори, і з її височезного гребеня я побачив щоглу есмінця, що віддалявся. Хвиля знову жбурнула пліт униз. Хуліо Амадор встиг зникнути з поверхні разом з Едуардо Кастільйо, котрий чіплявся за нього. Лише Луїс Ренхіфо так само спокійно плив до плота — відстань між нами скоротилася до двох метрів. Не знаю, що спонукало мене на цю безглузду витівку: розуміючи, що не можу рухатися вперед, я опустив весло у воду, наче збирався застопорити пліт, тримати його на місці. Знесилений Луїс Ренхіфо на якусь мить спинився, здійняв руки, як тоді, коли тримав навушники, і знову гукнув до мене:

— Веслуй сюди, черевань!

Вітер дув з того ж боку, звідки долинав голос. Я крикнув, що не можу гребти проти вітру, нехай зробить останнє зусилля, але він, мабуть, не розчув мене. Коробки з крамом десь зникли, а пліт, об який билися хвилі, витанцьовував, підстрибуючи туди-сюди. Раптом я опинився метрів за п’ять від Луїса Ренхіфо й загубив його з очей. Та він з’явився з іншого боку: не втративши самовладання, плив назустріч хвилям, занурюючись, щоб вони не жбурнули його геть. Я став з веслом у руці, сподіваючись, що Луїс Ренхіфо підпливе і зможе ухопитися за нього. Проте помітив, що той втомився і впав у відчай. Захлинаючись, він знову заволав:

— Черевань!.. Черевань!..

Я спробував гребти, але знову марно. Зробив останнє зусилля, щоб Луїс Ренхіфо зміг ухопитися за весло, однак здійнята рука, яка щойно не давала втонути навушникам, в цю ж мить назавжди зникла під водою менше ніж за два метри од весла…

Не знаю, скільки часу простояв я так на плоту з простягнутим веслом, силкуючись втримати рівновагу. Я вдивлявся у воду. Сподівався, що з хвилини на хвилину хтось з’явиться на поверхні. Але в морі не було нікого, і вітер, дедалі дужчий, бився об мою сорочку, виючи, мов собака. Крам зник з очей. Щогла есмінця поступово віддалялася, отже, корабель не затонув, як мені здалося спершу. Це надало мені впевненості: я вирішив, що зараз вони повернуться і знайдуть мене. Гадав, що котрийсь із моїх товаришів доплив до іншого плота. Чому б і ні? Правду кажучи, жоден пліт на есмінці не мав належного оснащення. Але ж їх було шість, а крім того, шлюпки, вельботи. Мені здавалося цілком ймовірним, що комусь із моїх товаришів вдалося доплисти до інших плотів, як це зробив я, і, певно, есмінець нас розшукуватиме.

Зненацька звернув увагу на сонце. Розжарене полуденне металеве сонце. Все ще не оговтавшись остаточно, я спантеличено поглянув на годинника. Він показував рівно дванадцяту.

Самотність

Коли Луїс Ренхіфо востаннє запитав у мене на есмінці, котра година, — було пів на дванадцяту. Я знову подивився на годинника за десять до дванадцятої — і тоді біда ще не скоїлася. Коли ж я поглянув на годинника на плоту, була рівно дванадцята. Мені здавалося, що все це тривало дуже довго, а насправді минуло лише десять хвилин відтоді, як я, стоячи на кормі, востаннє подивився на годинника, — за цей час я доплив до плота, намагався врятувати товаришів і завмер на плоту, вдивляючись у порожнє море, слухаючи різке виття вітру і розмірковуючи про те, що врятують мене не раніше ніж через дві-три години.

“Дві-три години”, — підраховував я. Мені здавалося, що це надто довго — залишатися в морі самому дві-три години. Та я спробував упокоритися. В мене не було їжі, ані питва, я знав, що до третьої години дня спрага стане нестерпною. Сонце пряжило голову: після цього сів на краю плота чекати допомоги.

Лише тепер відчув біль у правому коліні. Штани з грубезного синього сукна вимокли, і я насилу спромігся підкотити холошу вище коліна. Коли мені це вдалося, я злякався, побачивши під коліном глибоку рану, схожу формою на півмісяць. Не знаю, чи то я вдарився об борт корабля, чи, може, поранився об щось, впавши у воду. Знаю одне: я відчув рану, лише сидячи на плоту, і хоча вона трохи пекла, проте перестала кровоточити, зробилася цілком сухою, мабуть, завдяки солі. Не знаючи, що робити, почав перебирати свої речі. Хотів знати, чим володію один посеред моря. Передусім я мав годинник, який продовжував точно йти: я не міг втриматися й поглядав на нього через кожні дві-три хвилини. Крім того, золотий перстень, куплений минулого року в Картахені, ланцюжок, а на ньому медальйон з образком святої Кармен, також куплений у Картахені за тридцять п’ять песо в одного моряка. У кишенях тільки ключі від моєї шафки на кораблі і три поштові листівки, їх мені дали січневого дня у якійсь крамничці в Мобілі, коли я ходив з Мері Едресс за покупками. Знічев’я став читати листівки, щоб трохи розважитися, поки мене врятують. Листівки чомусь нагадали мені зашифровані послання, які моряки, що зазнали корабельної аварії, в пляшці кидають у море. Якби в цю мить у мене була пляшка, я, мабуть, засунув би всередину якусь із своїх листівок, удаючи потерпілого, щоб увечері розважити своїх приятелів у Картахені.

Розділ 4 Перша ніч на самоті в Карібському морі

О четвертій годині дня вітер ущух. Я не бачив нічого, крім води та неба, не мав ніяких орієнтирів, тому минуло більше двох годин, перш ніж збагнув, що пліт рухається. Він рухався просто вперед з тієї хвилини, коли я виліз на нього, — вітер гнав його швидше, ніж це міг би зробити я, якби кермував веслами. А проте мені було невідомо, де перебуваю і в якому напрямку пливу. Я не знав, куди рухається пліт, — до берега чи вглиб Карібського моря. Останнє припущення здавалося більш ймовірним, я не вірив, що море може викинути на берег якусь річ, віддалену на двісті миль, а надто таку важку, як пліт з людиною на борту.

Протягом перших двох годин я подумки — хвилина за хвилиною — стежив за есмінцем. Гадав, що з нього, мабуть, телеграфували до Картахени, вказали точне місце катастрофи, і звідти вже послали літаки й вертольоти, щоб нас порятувати. Я підрахував: літаки мали з’явитися менш ніж за годину.

О першій годині пополудні я вмостився на плоту, вдивляючись в обрій. Відв’язав три весла й поклав перед собою, готовий гребти туди, звідки з’являться літаки. Хвилини тяглися довго й напружено. Сонце обпалило мені лице й спину, роз’їдені сіллю губи горіли. Та я не відчував ні спраги, ні голоду. Жадав одного — щоб з’явилися літаки. В мене був план: помітивши літаки, спробую гребти в їхній бік, потім, коли вони будуть наді мною, схоплюсь на ноги і, стоячи на плоту, махатиму сорочкою. Щоб бути напоготові і не гаяти ні хвилини, розстебнув сорочку і, сидячи на борту, продовжував вдивлятися в обрій, причому крутив головою на всі боки, бо не мав уявлення, звідки можуть завидніти літаки.

Була вже друга година. Вітер завивав, і крізь це виття мені вчувався голос Луїса Ренхіфо: “Черевань, веслуй сюди”. Я чув його дуже виразно, наче він був тут, за два метри від мене, силкуючись дотягнутися до весла. Але ж я не знав, що коли в морі виє вітер, коли хвилі б’ються об рифи, людині вчуваються голоси, які вона пам’ятає. Вони не змовкають, доводячи людину до нестями: “Черевань, веслуй сюди”.

О третій я став втрачати надію. Розумів, що о цій порі есмінець уже пришвартувався в порту Картахени. Мої товариші, радіючи поверненню, через кілька хвилин розбредуться містом. Мені здавалося, що всі вони думають про мене, і це підбадьорило мене й надало сили чекати до четвертої години. Хоч вони й не зателеграфували, хоч не усвідомили, що ми впали у воду, але ж помітять це; коли кинуть якір, бо в таку хвилину вся команда повинна бути на палубі. Це мало статися не пізніше третьої години, і тоді вони негайно повідомлять. Хоч як запізнилися б літаки з вильотом, через півгодини вони неодмінно вилетять на місце події. Отже, о четвертій, найпізніше о пів на п’яту кружлятимуть наді мною. Я продовжував вдивлятися в обрій, поки не вщух вітер, і до мене долинув глухий нескінченний рокіт” Лише тоді перестав чути голос Луїса Ренхіфо.

Довга ніч

Спершу мені здавалося неможливим три години перебувати в морі самому. Але о п’ятій, коли проминуло п’ять годин, я вже думав, що міг би прочекати ще годину. Сонце сідало. Воно зробилося червоним і великим на заході, і тоді я зміг орієнтуватися. Тепер я знав, звідки з’являться літаки: став так, щоб сонце було ліворуч од мене, і, боючись поворухнутися, бодай на мить відвести погляд або зморгнути, почав дивитися прямо перед собою, в тому напрямку, де, на мою думку, мала бути Картахена. О шостій в мене заболіли очі. Та я однаково пильно вдивлявся. Навіть коли звечоріло, я так само вперто й невідступно дивився вперед. Розумів, що не побачу літаків, але, перш ніж почую шум моторів, зможу розрізнити зелені й червоні вогники, не думаючи про те, що з літаків мене в темряві не помітять. Небо зробилося враз червоним, а я все ще вдивлявся в обрій. Потім воно стало темно-фіолетовим — я дивився. Раптом у небі, що прибрало кольору червоного вина, наче жовтий діамант, з’явилася перша зірка. Це скидалося на сигнал. Бо одразу потому густа ніч залягла над морем.

Першим почуттям, яке охопило мене, коли я залишився в такій темряві, що не бачив власної долоні, — був непереборний страх. Вода хлюпотіла об борт, і я не знав, що пліт продовжує рухатися — повільно, але безперестанно. Морок огорнув усе довкола, і я зрозумів, що вдень не був таким самотнім, як вночі. В пітьмі почувався ще самотнішим на плоту, якого не бачив, а лише відчував під собою: він тихо ковзав по густій поверхні моря, населеного дивними істотами. Щоб самотність не так пригнічувала, став дивитися на циферблат свого годинника. За десять сьома. Мені здалося, що минуло дві-три години, коли я знову поглянув на циферблат, — стрілки показували за п’ять сьому. Коли хвилинна стрілка дійшла до цифри дванадцять — рівно о сьомій — небо всіяли зорі. А мені ввижалося, нібито спливло стільки часу, що скоро розвидніє. Я з відчаєм думав про літаки.

Зробилося холодно. На плоту ані хвилини не будеш сухим. Навіть якщо сидіти на борту, тіло до половини у воді, бо схоже на кошіль днище занурюється більш як на півметра. О восьмій вечора вода була не така холодна, як повітря. Я знав, що посередині плота мені не страшні морські тварини, бо захисна сітка не дає їм змоги наблизитися до дна плота. Але цього вчать в училищі, і в це вірять в училищі, коли інструктор демонструє невелику модель плота, ти сидиш на лаві о другій годині дня, а поруч сорок твоїх товаришів. Та якщо ти в морі сам, о восьмій годині вечора, тебе охоплює відчай і слова інструктора здаються позбавленими логіки. Я знав, що половина мого тіла в світі, який належить не людям, а морським тваринам, і, незважаючи на крижаний вітер, що шарпав мені сорочку, не наважувався посунутися від борту. За словами інструктора, це найнебезпечніше місце на плоту. Проте тільки там я почувався віддалік од тварин: величезних загадкових тварин, що пропливали поруч.

Тієї ночі я насилу відшукав Малу Ведмедицю, загублену у нескінченних зоряних хащах. Я ніколи не бачив стільки зірок. На все небо жодної прогалини. Та, знайшовши Малу Ведмедицю, вже не наважувався поглянути в інший бік. Не знаю чому, але я почувався не таким самотнім, дивлячись на Малу Ведмедицю. В Картахені, маючи звільнення, ми до світанку просиджували на мосту Манга: Район Еррера співав, імітуючи Даніеля Сантоса, а хтось із нас акомпанував йому на гітарі. Сидячи на камені, я завжди знаходив Малу Ведмедицю, що мерехтіла над Серро-де-ла-Попа. І тієї ночі на плоту мені на якусь мить здалося, ніби я на мосту Манга, а поруч Рамон Еррера співає під гітару, і Мала Ведмедиця знову над Серро-де-ла-Попа, а не за двісті миль від берега. Думав про те, що саме зараз, коли я дивлюся на Малу Ведмедицю в морі, хтось дивиться на неї в Картахені, — і від цієї думки мені було не так самотньо.

Перша проведена у морі ніч здалася дуже довгою ще й тому, що минула без усяких подій. Неможливо змалювати ніч на плоту, коли не відбувається абсолютно нічого, і ти боїшся морських тварин, а на руці в тебе годинник зі світним циферблатом, від якого несила відірвати погляд бодай на хвилину. Тієї ночі — 28 лютого — я щохвилини дивився на годинника. Це була справжня мука. У відчаї вирішив зняти його, сховати в кишеню, щоб не залежати від часу. Коли мені здалося, що більше не витримаю, була лише за двадцять дев’ята вечора. Я все ще не відчував спраги, ані голоду й був певен, що зможу протриматися до ранку, коли прилетять Літаки. Та годинник доводив мене до нестями. В розпачі я зняв його, щоб покласти до кишені, але, тримаючи у руці, вирішив жбурнути ліпше в море. Якусь мить я вагався. Потім мене пройняв страх: без годинника я почувався б ще самотнішим. Знову надів його на руку й продовжував безупинно дивитися на циферблат — вдень я так само виглядав з-за обрію літаки, поки в очах не замигтіло. По дванадцятій я вже мало не плакав. Досі ні на секунду не стулив повіки. З тією ж надією, з якою раніше сподівався уздріти на небосхилі літаки, я визирав удосвіта вогні кораблів. Годинами пильно вдивлявся в море — спокійне, безмежне й погідливе, — але не бачив жодного вогника, окрім миготливих зірок. На світанку зробилося дуже холодно, і мені здалося, ніби тіло моє стало лискучим від сонця, яке напередодні пропекло наскрізь шкіру. Від холоду тіло пекло ще дужче. Далі занило праве коліно: ніби вода проникла в кістки. Та всі ці відчуття здавалися далекими. Я думав не так про своє тіло, як про вогні кораблів. Вірив, що серед цієї безмежної самотності, серед глухого рокоту моря мені потрібно одне: побачити вогні корабля й заволати так, щоб мене почули на будь-якій відстані.

Денне світло

У морі розвиднялося не так повільно, як на суходолі. Небо зробилося блідим, зникли перші зорі, я так само поглядав спершу на годинника, а потім на обрій. Окреслилися обриси моря. Минуло дванадцять годин, хоча це й здавалося мені неймовірним. Неможливо, щоб ніч тривала так довго, як день. Треба провести цілу ніч у морі, на плоту, не відводячи очей від годинника, щоб збагнути, що ніч набагато довша за день. Та ось починає світати, але ти вже почуваєшся таким стомленим, що не сприймаєш настання світанку.

Так було й зі мною тієї першої ночі на плоту. Коли почало розвиднюватися, мене вже ніщо не обходило. Я вже не думав ні про воду, ні про їжу. Ні про що не думав, аж поки вітер не вщух, а поверхня моря знову зробилася рівною й золотавою. За цілу ніч я не проспав і секунди, але почувався так, наче щойно прокинувся. Розтягнувшись на плоту, відчув, як ниють мої кістки. Боліла шкіра. А день займався сяйливий, погідний, і серед цієї ясноти, заколисуваний легким подувом вітерця, я відчував у собі приплив свіжих сил і здатність чекати знову. Це нагадувало сп’яніння. Вперше за свої двадцять років я почувався абсолютно щасливим.

Пліт рухався далі, я не знав, скільки проплив за ніч, та довкола ніщо не змінилося, немовби він не просунувся ні на сантиметр. О сьомій ранку я згадав про есмінець. Там був час сніданку. Я думав про своїх товаришів, які сиділи за столом і їли яблука. Потім їм подадуть яйця. Потім м’ясо. Потім хліб і каву з молоком. Мій рот наповнився слиною, в животі поколювало. Щоб відігнати думку про сніданок, я занурився по шию у воду. Обпалену шкіру огорнула приємна прохолода, сили мої наче поновилися. Занурившись отак, я довго розмірковував, чому раптом пішов на корму із Районом Еррерою замість того, щоб лежати на своїй койці. Хвиля за хвилею я відновив у пам’яті катастрофу і визнав, що поводився, як дурень. У мене не було ніяких підстав стати однією із жертв: я не ніс вахти, не мав перебувати на палубі. Отож вирішив, що все це підступи долі і засумував. Та, поглянувши на годинника, заспокоївся. Час спливав швидко: було пів на дванадцяту.

Чорна цятка на обрії

Близькість полудня знову нагадала мені про Картахену. Неможливо, щоб вони не завважили моєї відсутності. Я навіть пошкодував, що доплив до плота, бо мені раптом здалося, що моїх товаришів урятували і тільки я пливу за течією, бо вітер жене мій пліт. Я знову подумки став нарікати на підступність долі, що послала мені цей пліт.

І одразу на обрії мені привиділась якась цятка. Я втупився в оту чорну цятку, що ближчала. Було за десять до дванадцятої. Я так напружив зір, що на якусь мить небо здалося вкритим яскравими лелітками. А чорна цятка рухалася просто на пліт. Через дві хвилини я вже добре розрізняв її обриси. Вона рухалася в чистій блакиті неба, випромінюючи сліпучі спалахи, дедалі вирізняючись з-поміж інших зблисків. Шия нила, в очах мигтіло від небесного іскріння. Але я не відводив погляду від блискучої швидкої лелітки, що рухалася просто на пліт. В ці хвилини я не почувався щасливим. Хвилювання не переповнювало мене. Голова була цілковито ясна, я відчував дивний спокій, стоячи на плоту в чеканні літака, який ближчав. Неквапно скинув сорочку. Я ніби знав, коли саме почати вимахувати нею. Зачекав хвилину, другу — з сорочкою в руці, — поки літак наблизиться ще трохи. Він летів просто на пліт. В ту мить, коли я здійняв руку й почав подавати сигнали, вже виразно чувся, перекриваючи рокіт хвиль, вібруючий гул його моторів.

Розділ 5 З товаришем на борту

Принаймні п’ять хвилин я відчайдушно розмахував сорочкою. Та швидко збагнув, що помилився: літак прямував не до плота. Побачивши чорну цятку, яка дедалі збільшувалася, я вирішив, що вона пролетить над моєю головою. Та літак пройшов оддалік і на такій висоті, з якої мене не могли помітити. Потім він розвернувся, ліг на зворотний курс і став губитися з очей там, звідки з’явився. Я стояв на плоту під палючим сонцем, задивившись у чорну цятку, ні про що не думаючи, аж поки вона не зникла за обрієм. Тоді знову сів. Засмучений, я все ще не втрачав надії й вирішив якось остерегтися сонця. Передусім не можна було підставляти під спекотливе проміння легені. Була дванадцята година. Рівно добу провів я на плоту. Ліг горілиць, прикривши обличчя зволоженою сорочкою. Намагався не поринути в сон, розуміючи, яка небезпека чатує, якщо заснути на борту. Подумав про літак: я не був певен, що він розшукував мене. Помітити мене було неможливо.

Лежачи отак на борту плота, я вперше відчув страшенну спрагу. Слина загустіла, в горлі пересохло. Хотілося випити морської води, та я знав, що від неї зробиться млосно. Можна було трохи попити, але згодом. Та я враз забув про спрагу. Просто над собою почув гул іншого літака, що перекривав рокіт хвиль.

Схвильований, я підвівся. Літак летів з того ж боку, звідки з’явився перший, але цей ішов просто на пліт. В ту мить, коли він пролітав над моєю головою, я знову став, махати сорочкою. Та він летів надто високо. Промайну” і зник. Потім розвернувся — я побачив його обрис на видноколі — й подався туди, звідки прилетів. “Мене шукають”, — вирішив я. І, стоячи на борту, чекав, коли з’являться інші літаки.

З літаками я вже трохи розібрався: вони прилітали й зникали в одному напрямку. Отже, там земля. Тепер я знав, куди мушу плисти. Але як це зробити? Як би не просунувся пліт за ніч, однаково до берега було ще надто далеко. Я знав, де берег, але не відав, скільки часу треба гребти, а сонце вже підпалювало шкіру, і шлунок зводило від голоду. Та найбільше мучила спрага. І дедалі важче ставало дихати.

О дванадцятій тридцять п’ять — я навіть не помітив, коли саме він виник, — великий чорний літак, пристосований для приводнення, ревучи, пролетів наді мною. Серце моє закалатало. Я добре його розгледів. День видався ясний, я виразно бачив навіть голову пілота, що висунувся, з кабіни, обдивляючись море в чорний бінокль. Він пролетів так низько, так близько від мене, що мало не зачепив своїми пропелерами. Я чудово бачив напис на крилах: це був літак морської прикордонної охорони зони каналу.

Коли він зник над Карібським морем, я ні на хвилину не сумнівався, що пілот з біноклем помітив, як я вимахував сорочкою. “Мене знайшли!” — вигукував я, все ще махаючи сорочкою. Ошалілий від щастя, я стрибав на плоту.

Мене побачили!

Не минуло й п’яти хвилин, як той самий чорний літак повернувся: він летів у зворотному напрямку на тій же висоті. Летів, нахилившись на ліве крило, і з того боку я ще раз побачив у віконці пілота, котрий дивився в бінокль на море. Я знову став махати сорочкою. Тепер я робив це без відчаю. Вимахував спокійно, наче не благав про допомогу, а вдячно вітав людей, які мене розшукали.

Літак ближчав, й здалося, ніби він втрачає висоту. Якусь мить летів прямо, майже торкаючись води. Я гадав, що літак приводнився, і вже намірявся гребти до нього. Та він одразу почав набирати висоту, розвернувся і втретє пролетів над моєю головою. Я й тепер не вимахував розпачливо сорочкою. Зачекав, коли він буде точно над плотом. Коротко просигналив, певний, що літак опускатиметься дедалі нижче. Та сталося несподіване: він швидко набрав висоту й зник там, звідки з’явився. Я був певен, що мене помітили. Вони не могли мене не помітити, бо пролітали дуже низько і якраз над плотом. Заспокоївшись, я, щасливий і безтурботний, усівся чекати.

Чекав цілу годину. Зробив важливий висновок: перші літаки прилітали, безумовно, з боку Картахени. А чорний літак подався в бік Панами. Я підрахував, що коли кермуватиму прямо, трохи відхилившись від напрямку вітру, то незабаром дістануся до берега поблизу Толу.[12] Це була точка приблизно посередині між пунктами, звідки з’являлися літаки.

За моїми підрахунками протягом години мене повинні були врятувати. Та минула година, а в чистому й абсолютно спокійному морі не відбувалося ніяких змін. Збігло ще дві години. І ще дві, впродовж яких я незворушно сидів на борту. Напружено, побоюючись зморгнути, вдивлявся в море. О п’ятій сонце почало схилятися надвечір. Я все ще не втрачав надії, хоча й занепокоївся. Був певен, що з чорного літака мене помітили, проте не міг пояснити, чому це через стільки часу по мене ніхто не прилетів. В горлі пересохло. Дихати ставало щодалі важче. Я розгублено спостерігав обрій, коли раптом ні з того ні з сього підстрибнув і впав на середину плота. Повільно, наче переслідуючи жертву, вздовж плота промайнув акулячий плавник.

Акули з’являються о п’ятій

Це була перша тварина, яку я побачив після майже тридцятигодинного перебування на плоту. Акулячий плавник викликає жах, бо всім відома хижість цієї тварини. Та, щиро кажучи, ніщо не здається таким миролюбним, як акулячий плавник. Ніби це й не частка тварини, надто хижої. Плавник зелений і шерхкий, немов кора дерева. Дивлячись, як він пропливає біля самісінького плота, я навіть відчув свіжий і трохи гіркуватий запах кори. Годинник показував кілька хвилин по п’ятій. Море на заході було погідне. Інші акули спокійно наблизилися до плота й полювали поки зовсім не посутеніло. Жодний вогник не засвітився, та я відчував, як вони колують у темряві, краючи морську гладінь лезами своїх плавників.

Відтоді я більше не сідав на борту плота після п’ятої. Завтра, післязавтра і через чотири дні мав уже доволі досвіду й знав, що акули тварини пунктуальні: вони з’являлися одразу після п’ятої і зникали, коли спадала темрява.

На заході сонця прозора глибінь моря справляє надзвичайне враження. Різнобарвні риби наближалися до плота. Величезні жовті й зелені риби, смугасті синьо-червоні рибки, круглі, маленькі супроводжували пліт до сутінків. Раптом влучала металевою блискавкою акула, збурена вода червоніла від крові, і шматки роздертої риби ще якусь мить плавали біля плота. І тоді сила-силенна маленьких рибок кидалися на рештки жертви. В такі хвилини я продав би душу за найменший шматочок недоїдків акули. Настала моя друга ніч у морі. Ніч, повна голоду, спраги, розпачу. Я відчував себе покинутим, адже вперто покладав надії на літаки. І тільки тепер упевнився, що врятувати мене можуть лише власна воля й сили, що залишилися.

Мене здивувала одна обставина: я відчував слабкість, але не виснаження. Майже сорок годин не пив, не їв, більше двох діб не спав, бо вночі напередодні катастрофи стояв на вахті. А проте ще міг гребти.

Знову став шукати у небі Малу Ведмедицю. Втупився в неї і почав гребти. Вітер дув не в тому напрямку, куди я мав кермувати, щоб Мала Ведмедиця була в мене точно по курсу. О десятій вечора я закріпив два весла і запрацював ними. Спершу мої порухи були сповнені відчаю. Згодом я заспокоївся й гріб, задивившись на Малу Ведмедицю, яка, на мою думку, мерехтіла якраз над Серро-де-ла-Попа.

Вода шуміла, і я знав, що рухаюся вперед. Втомившись, схрещував весла й схиляв голову, щоб перепочити. Потім знову налягав на весла — з новою силою й новою надією. Опівночі я все ще продовжував гребти.

Товариш на плоту

Близько другої години ночі я відчув себе повністю висотаним. Схрестив весла й спробував заснути. Голод не мучив мене. Тільки спрага. Я так втомився, що схилив голову на весло, приготувавшись умерти. І раптом уздрів матроса Хайме Манхарреса: той сидів на палубі есмінця, пальцем показуючи мені курс на порт. Хайме Манхаррес, родом із Боготи, був одним із найдавніших моїх приятелів на флоті. Я часто думав про товаришів, які намагалися учепитися за пліт. Запитував себе, чи вдалося їм наздогнати інший пліт, чи підібрав їх есмінець, чи, може, їх знайшли літаки. Але досі не думав про Хайме Манхарреса. Та варто було заплющити очі, як переді мною постав усміхнений Хайме Манхаррес: він показував мені курс на порт, потім сів напроти мене в їдальні, тримаючи в руці тарілку з фруктами й вареними яйцями.

Спершу це був сон. Я заплющував очі, засинав на кілька хвилин — і переді мною неодмінно, в тій самій позі з’являвся Хайме Манхаррес. Зрештою я зважився заговорити з ним. Не пригадую, яким було моє перше запитання. Не пригадую, що він відповів. Та я пам’ятаю, що ми сиділи й розмовляли вдвох на палубі, і раптом — за п’ять до дванадцятої — накотилася хвиля, фатальна хвиля, і я прокинувся й скочив, учепившись щосили за ґратчастий настил, щоб не впасти в море.

Вдосвіта небо потемнішало. Я не міг спати, бо не мав більше сили навіть для того, щоб заснути. В темряві не бачив протилежного кінця плота. Але продовжував вдивлятися в пітьму, намагаючись прозирнути її. І тоді на краєчку плота знову ясно угледів Хайме Манхарреса, що сидів у похідній формі — штанях і сорочці синього кольору і трохи зсунутій на праве вухо шапочці, на якій, незважаючи на морок, легко можна було прочитати напис: “Кальдас”.

— Привіт, — мовив я до нього, наче й не було нічого. Певний, що Хайме Манхаррес — ось він, поруч. Певний, що він весь час сидів тут.

Байдуже, сон це був чи ні. Знаю напевне, що не спав, був при пам’яті, добре чув свист вітру й рокіт моря. Відчував голод і спрагу. І анітрохи не сумнівався в тому, що Хайме Манхаррес пливе на плоту разом зі мною.

— Чому ти не прихопив на кораблі питної води? — запитав він.

— Бо ми вже наближалися до Картахени. Я лежав на кормі з Районом Еррерою.

Це був не привид. Я не відчував страху. Мені здавалося безглуздям, що раніше я сидів на плоту один, не знаючи, що поруч є інший матрос.

— Чому ти нічого не поїв? — знову озвався Хайме Манхаррес.

І я добре пам’ятаю свою відповідь:

— Бо мені нічого не дали. Я просив яблук і морозива, а мені не дали. Не знаю, де вони їх приховали.

Хайме Манхаррес не відповів. Якийсь час він мовчав. Тоді знову показав курс на Картахену. Я простежив за порухом його руки і побачив вогні порту, бакени в бухті, що немов витанцьовували на воді. “От ми й прибули”, — проказав я, пильно вдивляючись у вогні порту, незворушно, не відчуваючи ніякої радості, наче повернувся із звичайного плавання. Я попросив Хайме Манхарреса погребти ще трохи. Та його вже не було. Він зник. Я знову залишився самотній на плоту, а вогні порту виявилися першими променями сонця. Першими променями третього дня моєї самотності у відкритому морі.

Розділ 6 Рятівний корабель і острів людожерів

Спершу я вів рахунок дням відповідно до найважливіших подій: перший день, 28 лютого, був днем катастрофи. Наступний — днем появи літаків. Третій — днем найбільшого розпачу: того дня не сталося нічого особливого. Пліт плив за вітром. Я не мав сили гребти. День видався похмурий, було холодно, сонце сховалося в хмарах, і я втратив орієнтацію. Вранці я не знав, звідки можуть з’явитися літаки. Пліт не має носа та корми. Він квадратний, іноді пливе вбік, непомітно кружляє на одному місці, а коли втрачаєш орієнтири, то невідомо, куди рухаєшся — вперед чи назад. Море довкола однакове. Іноді я лягав на задньому— щодо руху плота-борту. Прикривав обличчя сорочкою. Підвівшись, упевнювався, що пліт пливе в протилежний бік. І тоді я не знав, чи він змінив напрямок руху, чи кружляє на одному місці. Після третього дня щось подібне стало відбуватися з відліком часу.

Опівдні я зробив дві речі: по-перше, закріпив весло з одного краю плота, щоб знати, чи рухається той весь час в одному напрямку. По-друге, надряпав ключами на борту риски для кожного проведеного на плоту дня і підписав під ним дати. Під першою рискою поставив число 28.

Провів другу риску й поставив наступне число — 29. Третя риса відповідала третьому дню — 30. Та я помилився. Гадав, що було 30 число, насправді ж було 2 березня. Збагнув це тільки на четвертий день, засумнівавшись, скільки їх взагалі у цьому місяці — тридцять чи тридцять один. І нарешті згадав, що був лютий, і хоча тепер це здається дурницею, тоді через помилку я втратив лік часові. На четвертий день я вже не був певний, що мої позначки відповідають кількості днів, проведених на плоту. Скільки їх минуло? Три? Чотири? П’ять? Згідно з рисками — минуло три дні. Та я не був певен цього, так само як не знав достеменно, рухається пліт уперед чи назад. Я волів не думати про це, щоб не припуститися нових помилок, і остаточно втратив надію на порятунок.

Я досі не їв і не пив. Думати не хотілося, думки плуталися в голові. Обпалена сонцем шкіра нестерпно боліла й вкривалася пухирями. На базі військово-морських сил інструктор попереджав, що ні в якому разі не можна підставляти під сонячне проміння легені. І я дбав про це. Зняв сорочку, змочував її час від часу і підв’язував до паска, бо кожний дотик до шкіри був надто болючим. Спрага мучила мене вже чотири дні, я задихався, відчуваючи гострий біль у горлі, в грудях і під ключицями; на четвертий день я випив трохи солоної морської води. Вона не вгамовує спраги, але освіжає. Я довго не наважувався пити, бо знав, що вдруге повинен випити менше води, та й то через багато годин.

Щодня з дивною пунктуальністю, рівно о п’ятій, з’являлися акули. Вони бенкетували навколо плота. Великі риби вистрибували з води, а через кілька секунд на поверхні вже плавали їхні рештки. Отупілі акули знавісніло метушилися в закривавленій воді. Вони ще не намагалися розтрощити пліт, але його білий колір явно принаджував їх. Відомо, що акули найчастіше нападають на білі предмети. Акула короткозора, тому й бачить лише білі або блискучі предмети. Інструктор попереджав нас: слід заховати блискучі предмети, щоб не привертати увагу акул.

Я не мав блискучих предметів. Навіть циферблат мого годинника був темний. Та я почувався б спокійніше, якби мав якісь білі предмети і міг кидати їх у воду подалі від плота, щоб акули не намірялися перестрибнути через борт. Про всяк випадок, починаючи з четвертого дня, о п’ятій пополудні я завжди стояв з веслом у руці, щоб боронитися від акул.

Бачу корабель!

Уночі я закріпляв весло й пробував заснути. Не знаю, тільки уві сні чи наяву також щоночі бачив я Хайме Манхарреса. Кілька хвилин ми про щось розмовляли, а потім він зникав. Я звик до його з’яв. Коли сходило сонце, я вірив, що це галюцинації. Проте вночі анітрохи не сумнівався, що Хайме Манхаррес — ось він, на плоту, розмовляє зі мною. На п’ятий день удосвіта він теж силкувався заснути. Мовчки куняв, спершись на друге весло. Раптом став вдивлятися в море. Гукнув:

— Дивись!

Я звів очі. Кілометрів за тридцять від плота виразно побачив миготливі вогні корабля: він, як і пліт, плив за течією.

Вже багато годин я не мав сили гребти. Та, уздрівши вогні, підвівся, міцно закріпив весла й спробував гребти до корабля. Бачив, як той повільно пливе, і на якусь мить роздивився не тільки вогні на щоглі, а й тінь від неї, відбиту першим вранішнім промінням.

Я боровся з вітром. Гріб відчайдушно — де й сила взялася після чотирьох днів без їжі та сну, — та, мабуть, не зрушив пліт з місця бодай на метр: заважав вітер.

Вогні віддалялися, я спітнів. Вибився із сил. Через двадцять хвилин вогні остаточно зникли. Зорі почали гаснути, небо зробилося темно-сіре. Зневірений, я випустив весла й звівся на ноги: крижаний вранішній вітер шмагав мене, а я кілька хвилин кричав, мов навіжений, один посеред моря.

Я сидів, спершись на весло, коли знову побачив сонце. Сили полишили мене. Я нізвідки не чекав допомоги і прагнув смерті. А проте бажання смерті викликало в мені дивну реакцію: я одразу починав думати про небезпеку. І думка ця наснажувала для дальшого опору.

Вранці п’ятого дня я вже хотів будь-що змінити курс плота. Мені спало на думку, що, пливучи за течією, врешті-решт пристану до острова, де живуть людожери. В Мобілі я прочитав у якомусь журналі оповідання про моряка, котрий зазнав корабельної аварії і потрапив до людожерів. Але тепер я згадував не це оповідання. Згадував “Моряка-відступника” — книжку, яку за два роки перед тим читав у Боготі. В ній ішлося про моряка, котрий під час війни, після того, як його корабель наштовхнувся на міну, доплив до найближчого острова. Там він протримався двадцять чотири години, харчуючись дикими плодами, поки його не знайшли людожери: вони кинули моряка в окріп і зварили живцем. Я став настирливо думати про той острів. І вже не уявляв берега, на якому б не жили людожери. Вперше за п’ять днів самотності у відкритому морі мої побоювання змінили напрямок: тепер я боявся землі сильніше, ніж моря.

Опівдні лежав на борту, заколисаний сонцем, голодом і спрагою. Ні про що не думав. Втратив відчуття часу та місця. Спробував звестися на ноги, щоб перевірити свої сили, але тіло не слухалося мене.

“Ось і настав цей час”, — подумав я. Мені й справді здалося, що настала найжахливіша хвилина, про яку говорив інструктор: коли людина прив’язує себе до плота. Надходить мить, коли вже не відчуваєш ані спраги, ані голоду. Не відчуваєш, як сонце безжально пече вкриту пухирями шкіру. Не думаєш ні про що. Не відчуваєш абсолютно нічого. Та надію не втрачено. Залишається останнє: відв’язати кінці ґратчастого настилу й прив’язатися до плота. Під час війни знаходили чимало трупів, подзьобаних птахами, але міцно прив’язаних до плота.

Я сподівався, що в мене стане сили дочекатися ночі, не прив’язуючи себе до плота. Я впав на дно, простягнув ноги й на кілька годин занурився по шию у воду. Під палючим сонцем рана на нозі знову почала боліти. Я наче роз’ятрив її. Цей біль ще раз пробудив мене до життя. У прохолодній воді сили мої поновилися. Але шлунок сильно болів, живіт звело, з нього долинало довге й глухе бурчання. Це було нестерпно.

Насилу піднявся, розстебнув пасок і відчув величезне полегшення, вперше за п’ять днів випустивши повітря. І вперше за п’ять днів риби відчайдушно билися об борт, намагаючись розтрощити обшивку.

Сім чайок

Побачивши риб, лискучих і таких близьких, я знову відчув голод. Уперше мене охопив справжній відчай. Тепер я знав, що робити. Забувши про втому, схопив весло й приготувався останнім зусиллям вцілити по голові якусь із риб, що юрмили, ся зовсім поруч і вистрибували над плотом. Не пам’ятаю, скільки разів ударяв веслом. Щоразу відчував, що удар досяг мети, але марно сподівався на здобич. Риби влаштували справжній бенкет у збуреній воді біля плота, жеручи одні одних; тут же серед риб черевом догори плавала акула.

Через акулу мені довелося відмовитись від свого наміру. Закріпив весло й вмостився на борту. За кілька хвилин мене охопила нестримна радість: над плотом кружляли сім чайок.

Для голодного матроса, самотнього у відкритому морі, чайки — це знак надії. Звичайно зграї чайок супроводять кораблі, але тільки в перший день плавання. Отже, кружляння семи чайок над плотом означало, що берег десь близько.

Якби я міг, то сів би за весла. Та сили зовсім полишили мене. Ледве протримався кілька хвилин на ногах. Певний, що наближаюся до землі і мені лишилося зо два дні путі, зачерпнув рукою трохи води, попив і знову ліг на борту, горілиць, аби сонце не обпекло легені. Я не прикрив обличчя сорочкою, аби бачити чайок, які летіли повільно, під гострим кутом над безмежжям моря. Була перша година пополудні п’ятого дня мого плавання.

Я не помітив, коли вона прилетіла. Лежав на плоту і близько п’ятої години надумав перебратися на середину, перш ніж припливуть акули. І раптом побачив маленьку чайку, завбільшки з мою долоню, що кружляла над плотом, сідаючи на якусь мить на протилежному борту.

Рот наповнився холодною слиною. Я не знав, як упіймати чайку. Не мав ніякого знаряддя, лише свої руки й кмітливість, загострену голодом. Інші чайки зникли. Залишилася тільки ця, невеличка, кольору кави, з лискучим пір’ям, що стрибала на борту.

Я завмер. За спиною відчув лезо плавника: пунктуальні акули з’явилися точно о п’ятій. Та я вирішив ризикнути. Не наважувався навіть поглянути на чайку, щоб та не помітила поруху голови. Бачив, як чайка літає — дуже низько, просто наді мною. Бачив, як віддаляється, губиться в небі. І не втрачав надії. Я ще не знав, як уб’ю її. Знав лише, що вмираю з голоду, і якщо лежатиму незрушно, чайка підлетить і я зможу впіймати її рукою.

Чекав, мабуть, з півгодини. Багато разів вона з’являлася й зникала. Була мить, коли біля самісінької моєї голови, розрізаючи рибу, промайнув акулячий плавник. Та замість страху мене змагав ще сильніший голод. Чайка стрибала на борту. Був п’ятий день мого плавання. П’ятий день без їжі. Хвилювання охопило мене, серце калатало в грудях, але я лежав нерухомо, як мрець, і відчував, що чайка підлітає до мене.

Я лежав на борту, притиснувши руки до стегон. Протягом півгодини боявся навіть зморгнути оком. Сяйливе небо сліпило очі, та в цю напружену мить я не насмілився їх примружити. Чайка дзьобала мої черевики.

Проминуло ще добрих півгодини, і раптом я відчув, що чайка сіла мені на ногу. Легенько дзьобнула штани. Я не поворухнувся, і вона сильно дзьобнула мене в коліно. Я мало не підскочив од болю. Але стримався. А чайка підстрибнула до правого стегна, за п’ять-шість сантиметрів од моєї руки. Я затамував віддих, моя рука з несподіваною силою стала непомітно тягнутися до пташки.

Розділ 7 Відчай голодного

Якщо людина ляже посеред площі, сподіваючись упіймати чайку, вона може пролежати там ціле життя. Але за сто миль від берега — все по-іншому. У чайок інстинкт самозбереження загострений, коли вони на суходолі. В морі ці птахи довірливі.

Я лежав нерухомо, і маленька чайка, що скочила мені на стегно, мабуть, повірила, що я мертвий. Я її бачив на собі. Вона дзьобала штани, та це було не боляче. Моя рука продовжувала тягнутися до неї. В ту саму мить, коли чайка відчула небезпеку й спробувала злетіти, я зненацька вхопив її за крило, метнувся на середину плота й приготувався з’їсти свою здобич.

Очікуючи, поки вона сяде мені на стегно, був певен, що, впіймавши чайку, з’їм її живцем, навіть необскубану. Я голодував, а думка про кров пташки посилювала спрагу. Та тримаючи її в руці, відчуваючи тріпотіння гарячого тільця, дивлячись в її круглі, блискучі, брунатні очі, — завагався.

Одного разу, стоячи з карабіном на палубі, я намірявся поцілити одну з чайок, що летіла за кораблем. Начальник корабельної артилерії, досвідчений моряк, зауважив тоді: “Не будь невдячним. Бачити чайку для моряка однаково, що бачити землю. Вбити чайку — справа не гідна моряка”. Я згадав ці слова, стоячи на плоту з упійманою чайкою в руці, готовий розшматувати її. Хоч я й голодував п’ять днів, слова начальника артилерії звучали у моїх вухах, мов щойно почуті. Та голод переважив усе. Я міцно стиснув голову чайки й став скручувати її, наче курячу.

Вона виявилася надто тендітною. Я одразу ж відчув, як зламалися в’язи. Стиснув удруге — і гаряча кров зацебеніла по моїх пальцях. Мені стало шкода чайки. Це скидалося на вбивство. Голова тріпонулася, відокремилася від тільця й залишилась, все ще сіпаючись, у моїй руці.

Цівка крові принадила риб. Промайнуло, штовхаючи пліт, біле лискуче черево акули. В таку мить акула, знавісніла від запаху крові, може перекусити сталевий лист, її щелепи містяться не згори, а знизу — тому вона змушена повертатися, коли їсть. Та акула короткозора й ненажерна і, повертаючись догори черевом, хапає все, що бачить перед собою. Здається, саме в таку мить акула вирішила напасти на пліт. Перелякавшись, я кинув їй голову чайки із жахом спостерігав, як за кілька сантиметрів від плота ці величезні тварини б’ються за голову чайки, меншу ніж куряче яйце.

Передусім я спробував обскубти її. Тільце виявилося дуже ніжним, а кісточки можна було переломити пальцями. Я намагався видерти пір’я, проте воно вросло в білу ніжну шкіру, і разом із закривавленим пір’ям відривалися шматки м’яса. Чорна липуча рідина на пальцях викликала в мене відразу.

Легко казати, нібито після п’яти днів голодування людина може з’їсти будь-що. Яким би голодним не був, тебе нудить, коли бачиш жмут закривавленого пір’я, що відгонить сирою рибою й коростою.

Спочатку я гадав обскубти її обережно, дотримуючись певної послідовності. Але не врахував, яка ніжна в неї шкіра. Поки вискубував пір’я, чайка почала танути в моїх руках. Я обмив її у воді, що була всередині плота. Потім розірвав навпіл: побачив рожеві тельбухи, сині нутрощі — і мене мало не вивернуло. Підніс до рота шматок ніжки, та не міг його проковтнути. Авжеж. Я уявив, що жую жабу. З відразою впхнув у рот шматок, що тримав, і заціпенів із бридкою грудочкою закривавленого пір’я й кісток у руці.

Мені одразу спало на думку, що м’ясо чайки, яке я не можу з’їсти, вдасться використати як наживку. Але я не мав ніякого знаряддя для рибальства. Якби ж то в мене був хоч гачок. Або трохи дроту. Натомість я мав ключі, годинник, перстень і три поштові листівки, куплені в Мобілі.

Я подумав про пасок. Подумав, що замість гачка можна пристосувати пряжку. Але всі мої зусилля виявилися марними. Вечоріло. Риби, збуджені запахом крові, вистрибували навколо плота. Коли зовсім стемніло, я жбурнув у воду рештки чайки, ліг і приготувався вмерти. Спершись на весло, чув глуху бійку за кістяк птаха, котрого я не зміг з’їсти.

Тієї ночі мало не вмер від виснаження й розпачу. Незабаром знявся сильний вітер. Пліт кидало збоку в бік, а я навіть не подумав, що слід прив’язатися. Лежав знесилений у воді, висунувши тільки ноги й голову.

Та опівночі все змінилося: визирнув місяць. Вперше за всі ночі, що минули після катастрофи. Поверхня моря виблискувала в блакитному місячному сяйві. Тієї ночі Хайме Манхаррес не з’явився. Я зостався сам, зневірений, покинутий долею на дні плота.

А проте щоразу, коли я вже втрачав самовладання, щось знову живило мою надію. В ту ніч це було віддзеркалення місяця в хвилях. Море розгойдалося, і в кожній хвилі мені ввижалися вогні корабля. Минуло вже дві ночі відтоді, як я перестав сподіватися, що мене підбере якийсь корабель. Але в ту освітлену місячним сяйвом ніч— мою шосту ніч у відкритому морі — я весь час пильно вдивлявся в обрій, майже так само напружено і з тією ж надією, що і в першу. Якби зі мною повторилося те ж саме, я вмер би з відчаю: тепер я знаю, що пліт пливе там, де не пролягають маршрути кораблів.

На порозі смерті

Не пам’ятаю світанку шостого дня. Здається, цілий ранок я пролежав на дні плота — між життям і смертю. Згадував рідних, вони розповідали мені про те, що насправді відбувалося в ті дні, коли я пропав безвісти. Мене не здивувало, що мені влаштували бучну панахиду. На шостий ранок самітництва в морі я вірив, що все було саме так. Знав, що сім’ю сповістять про моє зникнення. Оскільки літаки не поверталися, виходить, від дальших розшуків відмовились і мене оголосили мертвим.

Все це майже відповідало дійсності. Та я весь час чинив опір. Знаходив життєві сили, чіплявся за якусь дрібницю, що вселяла нову надію. Але на шостий день я вже ні на що не сподівався. Лежав на плоту, наче мрець.

Вдень, згадавши, що незабаром п’ята година і скоро з’являться акули, зробив невдалу спробу підвестися й вилізти на борт. За два роки перед тим на березі у Картахені бачив рештки людини, розшматованої акулою. Я не хотів такої смерті. Не хотів, щоб мене роздерла зграя ненажерних тварин.

Настала п’ята година. Пунктуальні акули оточили пліт. Я насилу підвівся, щоб відв’язати кінці, якими кріпився настил. День був прохолодний. Море спокійне. Я відчув деяку полегкість. І раптом побачив чайок — тих самих, що й напередодні, і мені знову захотілося жити.

В цю мить я з’їв би що завгодно. Голод мучив мене. Та ще дужче боліло пересохле горло, щелепи задеревіли від бездіяльності. Я мусив щось з’їсти. Для цього підійшли б каучукові підошви моїх черевиків, але я не мав чим їх відрізати. І тоді згадав про поштові листівки з Мобіля.

Вони лежали вимоклі у кишені штанів. Я розірвав їх, запхав у рот і став жувати. Сталося диво: біль у горлі поменшав, рот наповнився слиною. Я жував листівки неквапно, наче жуйку. Після першого стиску занили щелепи. Та, жуючи поштову листівку, яку хтозна-чому зберігав відтоді, як ходив із Мері Едресс до крамниці, я поступово набирався сили й оптимізму. Гадав, що зможу без кінця жувати листівки, щоб полегшити біль у щелепах. Про те, щоб виплюнути їх у море, не було й мови — я не міг дозволити собі таке марнотратство. Відчув, як малесенькі шматочки пережованого паперу досягли шлунку, і з тієї хвилини повірив, що врятуюся, що мене не зжеруть акули.

Які на смак черевики?

Полегкість, якій я завдячував поштовими листівками, розпалила мою уяву до розшуків нової поживи. Якби в мене був ніж, я розрізав би черевики й з’їв каучукові підошви. Вони здавалися мені найбільш придатними для їжі з-поміж усього, що я мав. Спробував відірвати з допомогою ключів білу чисту підошву. Але марно. Неможливо було відокремити бодай шматочок добре припасованої до черевика підошви.

У відчаї став кусати пояс, поки не розболілися зуби. Та не зміг відкусити ані шматочка. Я, мабуть, скидався на звіра, коли рвав зубами черевики, пояс, сорочку. Надвечір скинув з себе пропітнілу одіж. Залишився в трусах. І, можливо, завдяки листівкам майже одразу заснув. На сьому ніч, чи то втомившись після семи ночей безсоння, я на кілька годин забувся в глибокому сні. Іноді мене будила хвиля, я стривожено підстрибував, відчуваючи, що вона з силою тягне мене в море. І одразу знову поринав у сон.

Нарешті розвиднівся сьомий день мого плавання. Не знаю чому, але я був певен, що й він не останній. Оповите туманом море було спокійне, і коли близько восьмої ранку прозирнуло сонце, я почувався досить бадьоро після довгого сну. В низькому небі над плотом кружляли сім чайок.

За два дні до того, побачивши їх, я дуже зрадів. Та спостерігаючи їх три дні поспіль, роздратувався. “Це сім заблукалих чайок”, — подумав я. Мене охопив розпач. Кожний моряк знає, що іноді зграя чайок, заблудивши в морі, багато днів летить навмання, поки нарешті не знаходить якийсь корабель і супроводжує його до порту. Можливо, протягом трьох днів я щоразу бачу одних і тих самих заблукалих птахів? Це означало б, що я весь час віддаляюся від землі.

Розділ 8 Як я змагався з акулами за рибу

Думка про те, що впродовж семи днів я не наближався до берега, а віддалявся від нього, здолала мою рішучість далі боротися за життя. Та коли людина на краю загибелі, загострюється інстинкт самозбереження. Сьомий день з багатьох причин різнився від попередніх: море було спокійне і темне, сонце лагідно зігрівало мене, а легкий вітерець несильно підштовхував пліт і полегшував біль від опіків.

Риби теж поводилися по-іншому. Я добре бачив їх: синіх, темних, червоних. Найрізноманітніших за кольором, формою й розмірами. Пліт, здавалося, плив посеред акваріуму.

Не знаю напевне, чи можна після семиденного плавання на голодний шлунок звикнути до такого життя. Гадаю, що можна. Відчай, який охопив мене напередодні, змінився безтямною покірливістю. Все ніби змінилося, море й небо не виявляли ворожнечі, а риби супроводжували мене, мов друзі. Мов давні — семиденної давності — знайомі.

Того ранку я не думав про те, що мушу дістатися до якогось порту. Був певен, що пліт заплив кудись, де нема кораблів, де навіть чайки збиваються з курсу.

Мені спало на думку, що після семиденного плавання я зрештою звикну до моря, до свого сумного існування і не докладатиму ніяких зусиль для того, щоб вижити. Врешті-решт я ж прожив попри все цілий тиждень. Чому ж я не можу й далі жити отак на плоту? Риби плавали на поверхні, море було чисте й погідне. Навколо плота юрмилося стільки прекрасних грайливих створінь, що їх, здавалося, можна було впіймати голими руками. Поблизу жодної акули. Я довірливо сунув руку у воду й спробував ухопити невеличку, не більше двадцяти сантиметрів круглу синю рибку з блискучою лускою. Реакція риб була такою, наче я жбурнув у воду камінь. Всі вони негайно метнулися геть. І зникли в глибині, збурунивши воду. Через якийсь час знову виринули на поверхню.

Я розумів, що зможу упіймати рибу голіруч, якщо вдасться перехитрити її. Під водою рука не така дужа й вправна. Я вибрав з гурту одну рибу. Пробував схопити її. І таки вхопив. Але вона напрочуд швидко й спритно вислизнула з моїх пальців. Так я й сидів, намагаючись спокійно, без метушні упіймати рибу. Не думав про акулу, що могла бути десь поблизу на глибині, очікуючи, коли я занурю руку по лікоть, щоб напасти напевне. Була вже десята година, а я все ще не полишив наміру схопити якусь рибу. Та в мене нічого не виходило. Риби кусали пальці. Спершу спокійно, наче наживку. Потім сильніше. Якась плоска срібляста риба, в півметра завдовжки, з маленькими гострими зубами прокусила мені палець. І тоді я помітив, що укуси інших риб теж не були безневинними. На всіх пальцях кровоточили невеликі ранки.

Акула на плоту

Не знаю, чи до цього спричинилася моя кров, але за хвилину навколо плота роїлися акули. Я ще не бачив їх у такій кількості. І ніколи вони не поводилися так хижо. Вистрибуючи, наче дельфіни, переслідували й жерли рибу біля самісінького плота. Пойнятий жахом, я сидів посеред плота і спостерігав смертельну боротьбу.

Все сталося так швидко, що я й не стямився, коли одна з акул вистрибнула з води, вдарила щосили хвостом, і розгойданий пліт занурився у сяйливу піняву. Велика хвиля налетіла на пліт, але крізь її іскріння я встиг помітити металеву блискавку. Інстинктивно стиснув весло і з розмаху вдарив: мені здалося, ніби акула вже на плоту. Та одразу побачив над бортом величезний плавник і збагнув, що сталося. Переслідувана акулою зелена, лискуча півметрова риба вистрибнула з води і впала на пліт. А я щосили вцілив її по голові веслом.

Зовсім не просто забити рибу на плоту. Він здригався від кожного удару, щоразу загрожуючи перевернутися. Небезпека була надзвичайна. В ці хвилини мені знадобилися всі мої сили і розважливість. Якби я безтямно бив, пліт міг би перевернутися. І я впав би у воду, де кишіли голодні акули. Та якщо бити впівсили, здобич могла втекти. Це були хвилини між життям і смертю. Або впасти прямо в пащі акулам, або вполювати чотири фунти свіжої риби й вгамувати семиденний голод.

Я сперся на борт і вдруге вдарив рибу по голові. Відчув, що весло влучило в кістку. Пліт похитнувся. Акули під днищем стрепенулися. Але я твердо сперся на борт. Коли пліт перестав хитатися, риба — й досі жива — лежала посередині. Агонізуюча риба може вистрибнути вище й далі, ніж звичайно. Я знав, що третім ударом або вб’ю свою здобич, або втрачу назавжди. Рвучко сів, так мені легше було її впіймати. В разі потреби я обхопив би її ногами чи вп’явся б у неї зубами. Прибрав стійку позу. Намагаючись не схибити, певний, що моє життя залежить від цього удару, щосили опустив весло. Риба не поворухнулася, цівка темної крові забарвила воду на дні плота.

Я відчув запах крові. Відчули його й акули. Переді мною лежали чотири фунти свіжої риби, і в першу мить мене охопив невимовний жах: знавіснілі акули, принаджені запахом крові, щосили билися об днище. Пліт хитався. Я розумів, що він щомиті може перевернутися. Я й оком би не змигнув, як мене б перемололи три ряди міцніших за крицю зубів, що їх акула має на кожній щелепі.

А проте голод переважив усі інші почутя. Я затиснув рибу між колін і, розгойдуючись, намагався утримати пліт щоразу, коли на нього наскакували розлючені акули. Це тривало досить довго. Врівноваживши пліт, негайно вихлюпував за борт закривавлену воду. Поверхня води поступово очистилася, й акули вгамувались. Та я мусив пильнувати: величезний акулячий плавник — найбільший із тих, що мені доводилось коли-небудь бачити, — на добрий метр здіймався над бортом. Акула пливла спокійно, але я знав, що варто їй знову почути запах крові і вона легко може перекинути пліт. З великою обережністю я приготувався розбирати рибу.

Півметрова туша була надійно захищена панцирем з луски. Мені ніяк не вдавалося відірвати ці сталеві пластини, вправлені в шкіру. Я не мав ніякого леза. Спробував відколупати панцир ключами, та не спромігся відокремити жодної лусочки. Тим часом упевнився, що ніколи не бачив подібної риби — ясно-зеленої, з такою міцною лускою. Змалку зелений колір асоціювався в мене з отрутою. Здається неймовірним, але, незважаючи на те, що мій шлунок боляче нив у передчутті шматка свіжої риби, я ще вагався якусь мить, побоюючись, що ця незвичайна риба може бути отруйною.

Моє бідолашне тіло

А проте витримувати голод можна, якщо сподіваєшся роздобути якусь споживу. Голод став зовсім нестерпним, коли я, сидячи на дні плота, силкувався розшматувати ключами зелену лискучу тушку.

Я швидко збагнув, що мушу діяти рішучіше, коли й справді хочу поласувати нею. Звівся на ноги, міцно наступив їй на хвіст і кінець одного весла просмикнув під зябра. Я зрозумів, що риба й досі жива. Ще раз вдарив її по голові. Потім спробував видерти цупку луску, що захищає зябра, — я вже не знав, чия то кров стікає з пальців: моя чи риб’яча. Я поранив руки і до крові стер пучки.

Кров знову збудила апетит акул. Важко повірити, але в ті хвилини, бачачи навколо себе роз’ярілих від голоду хижаків, відчуваючи відразу до закривавленого м’яса, я ладен був жбурнути рибу акулам, як жбурнув перед тим чайку. Мене охопив відчай, я почувався безсилим перед цією твердою, непіддатливою плоттю.

Я уважно роздивився її, шукаючи слабке місце. Нарешті знайшов його під зябрами. Пальцем почав тельбушити свою здобич. Риб’ячі нутрощі м’які й ніжні. Кажуть, якщо акулу добре смикнути за хвіст, шлунок і кишки вилізуть у неї з пащі. У Картахені мені довелося бачити підвішених за хвіст акул: нутрощі темною липкою масою звисали у них з-поміж вишкірених зубів.

На щастя, тельбухи моєї риби виявилися такими ж ніжними, як і в акул. Я вмить витяг їх пальцем. Це була самиця: поміж кишок містилися ряди ікринок. Розібравши всю рибу, вп’явся в неї зубами. Та не зміг одразу прокусити шар луски. Зробив другу спробу, відчайдушно з новою силою кусаючи рибу, поки в мене не заболіли щелепи. Нарешті мені вдалося відірвати перший шматок, я став жувати м’ясо, холодне й тверде.

Жував, відчуваючи відразу. Мене завжди нудило від запаху сирої риби. Але на смак вона ще гірша: схожа на сирі плоди пальми чонтадуро,[13] тільки огидніша й гливка. Досі ніхто не їв отак живу рибу. Та, жуючи перший за сім днів шматок, я вперше у житті відчував відразу, усвідомлюючи, що їм живу рибу.

Проте від першого ж шматка мені негайно полегшало. Укусив вдруге й знову став жувати. За хвилину до того гадав, буцімто зміг би з’їсти цілу акулу. А наївся двома шматками. Мій страшний семиденний голод одразу вгамувався. Я почувався таким же дужим, як у перший день плавання.

Тепер я знаю, що сира риба утишує спрагу. Тоді не знав цього, але помітив, що їжа заспокоїла не лише голод, а й спрагу. Я відчув задоволення й підбадьорився. Адже мав запас їжі на тривалий час, бо відкусив лише два шматочки від півметрової риби.

Вирішив загорнути її в сорочку й покласти на дно плота, щоб не протухла. Але спершу мусив рибу обмити. Легковажно схопив її за хвіст і опустив під воду за бортом. Та кров прикипіла до луски. Я наївно знову занурив рибу. І в ту ж мить відчув удар, щелепи акули гучно клацнули. Я щосили стиснув риб’ячий хвіст. Та хижачка потягнула рибу з такою силою, що я не встояв. Вдарився об борт, однак продовжував чіплятися за свою їжу. Захищав її, мов звір. В ці частки секунди я не думав про те, що цього разу акула може до плеча відкусити мою руку. Я знову щосили потягнув рибу, але в моїх руках уже не було нічого. Акула відняла в мене здобич. Мало не збожеволівши від розпачу, я схопив весло і в нестямі вдарив ним по голові акулу, коли та з’явилася біля борту. Хижачка стрибнула. Розлючено обернулася в мій бік — почулося сухе сильне клацання щелепів — відкусила й проковтнула пів-весла.

Розділ 9 Вода починає міняти колір

Не тямлячи себе від люті, я продовжував бити по воді уламком весла. Мусив помститися акулам, які вирвали в мене з рук єдину їжу. Було близько п’ятої години пополудні мого сьомого дня у відкритому морі. За кілька хвилин мала з’явитися зграя акул. Я відчував у собі силу після двох шматків, що встиг з’їсти, а гнів, спричинений втратою риби, спонукав до боротьби. На плоту було ще два весла. Я вирішив замінити пошкоджене акулою весло на ціле і продовжити битву з хижаками. Та інстинкт самозбереження переважив злість: я боявся втратити інші два весла — вони могли знадобитися в будь-який момент.

Надвечір’я було таке саме, як і в попередні дні. А от ніч спала темніша, ніж звичайно. Море розбурхалося. Мав піти дощ. Подумавши, що от-от з’явиться можливість роздобути прісну воду, я роззув черевики й зняв сорочку, щоб було куди її назбирати. Таку ніч на землі називають собачою. В морі її слід було б назвати акулячою.

Близько дев’ятої години подув крижаний вітер. Я спробував сховатися на дні плота, але марно. Холод проймав до кісток. Довелось натягти сорочку і взути черевики, примирившись з думкою, що дощ захопить мене зненацька і я не матиму, куди зібрати воду. Хитавиця була сильніша, ніж 28 лютого, коли сталася катастрофа. Пліт здавався шкаралупкою в розбурханому потемнілому морі. Я не міг заснути. Занурився по шию у воду, бо вітер ставав дедалі холодніший. Я тремтів. В якусь мить подумав, що не витримаю такої холоднечі, й почав робити гімнастичні вправи, аби трохи зігрітися. Але й це не допомогло. Я почувався знесиленим. Мусив міцно триматися за борт, щоб висока хвиля не потягла мене в море. Головою притулився до уламка весла, потрощеного акулою. Інші два лежали на дні плота.

До півночі шквал подужчав, небо стало темно-сіре, повітря вологе, але жодна крапля дощу так і не впала. Незабаром після дванадцятої велетенська хвиля — точнісінько така, як та, що змила геть усе з палуби есмінця, — підняла, наче шкурку банана, пліт, підкинула його вгору і вмить перевернула.

Я збагнув усе, коли вже борсався у воді, намагаючись виплисти, як у день катастрофи. Я плив відчайдушно, виплив-таки на поверхню і мало не вмер од жаху, не знайшовши плота. Бачив лише величезні чорні хвилі над собою і згадав Луїса Ренхіфо, кремезного чолов’ягу й непоганого плавця, котрий не зумів подолати відстань у два метри, щоб дістатися до цлота. Я втратив орієнтацію і шукав пліт у протилежному боці. А той спокійно погойдувався на хвилях за моєю спиною, за метр од мене. Двох помахів рук вистачило, щоб наздогнати його. Два помахи — це дві секунди, але вони здалися мені вічністю. Я так перелякався, що одним стрибком, захеканий, мокрий як хлющ, опинився на дні плота. Серце калатало в грудях, я задихався.

Моя щаслива зірка

Я не міг поскаржитися на долю. Якби пліт перевернувся о п’ятій, мене б розшматували акули. А опівночі вони сплять. Надто коли море розбурхане.

Я опинився знову на плоту, міцно тримаючи потрощене весло. Все сталося так швидко, що всі мої дії були інстинктивні. Згодом згадав, що весло, падаючи у воду, вдарило мене по голові, і, занурюючись, я схопився за нього. Тільки це весло й зосталося на плоту. Інші два знесла хвиля.

Щоб не згубити хоча б цей уламок, я міцно прив’язав його одним з кінців, якими кріпився настил. Море лютувало. Та мені пощастило. Хтозна, можливо, якби пліт ще раз перевернувся, я не доплив би до нього. Розмірковуючи про це, зняв пасок і міцно прип’явся до кінців, що тримали настил.

Хвилі билися об борт. Пліт танцював у розбурханому морі, та я почувався певно, прив’язаний паском до настилу. Весло також було добре закріплене. Силкуючись, щоб пліт не перевернувся вдруге, я думав про те, що мало не залишився без сорочки й черевиків. Якби через холод я не сидів на дні плота, коли той перевернувся, — то зник би б морі, як ті два весла.

Цілком природно, що пліт перевернувся у розбурханому морі. Він зроблений з корка й зачохлений у непромокальну тканину білого кольору. Дно не зафіксоване, воно звисає з коркової рами, наче кошик. Пліт може перевернутися у воді, але дно негайно набирає правильного положення. Небезпечно лише загубити пліт. Тому мені здавалося, що, прив’язавшись до ґратчастого настилу, я не загублю пліт, хоч би він перевертався тисячу разів.

Я мав таки рацію. Та була ще одна непередбачена обставина: за чверть години пліт перевернувся вдруге. Спершу я відчув, що завис у холодному вологому повітрі, сильний вітер шмагав мене. Побачив перед собою безодню й збагнув, куди впаде перевернутий пліт. Спробував відплисти в інший бік, щоб урівноважити свій ковчег, але заважав пасок, яким я міцно прив’язався до настилу. Вмить зрозумів усе: пліт перевернувся. Я був на дні плота, прив’язаний до нього. Захлинаючись, марно намагався намацати руками пряжку, щоб відв’язатися.

У відчаї, проте стараючись не втратити присутності духу, силкувався розстебнути пряжку. Знав, що маю обмаль часу: не бувши виснаженим, міг протриматися під водою трохи більше вісімдесяти секунд. Я не дихав відтоді, як опинився на дні плота. Отже, минуло вже принаймні п’ять секунд. Рукою провів навколо стану і вмить намацав пасок. Ще через секунду знайшов пряжку. Вона кріпилася до ґратчастого настилу таким чином, що я мусив з допомогою другої руки зависнути над плотом, щоб не бути притиснутим до дна. Витратив багато часу, шукаючи, за що учепитися. Потім, докладаючи великих зусиль, зависнув на лівій руці. Правою намацав пряжку, швидко розстебнув її й розслабив пасок. Тримаючись за пряжку, знову впав на дно плота, продовжуючи чіплятися лівою рукою за борт, — і одразу відчув, що відв’язався. Легені розривалися. З останніх сил схопився обома руками за борт, щосили рвонувся вгору, все ще не дихаючи. Несамохіть своєю вагою знову перевернув пліт. І опинився під ним.

Я наковтався води. Горло, пересохле від спраги, палало. Та я не зважав на це. Головне — не випустити пліт. Мені вдалося висунути з води голову. Я вдихнув повітря. Сили скінчилися. Я не думав, що спроможуся видряпатись на борт. Але водночас боявся залишатися у воді, де за кілька годин перед тим спостерігав бенкет акул. Певний, що цього дня повинен зробити останнє зусилля, я — на межі можливостей — ухопився за борт і знесилено впав на дно плота.

Не знаю, скільки часу пролежав отак горілиць: в горлі пекло, стерті до крові пучки нестерпно боліли. Знаю тільки, що мене непокоїли водночас дві речі: я мусив дати спочинок легеням і пильнував, щоб пліт знову не перевернувся.

Вранішнє сонце

Засвітав мій восьмий день у відкритому морі. Ранок видався похмурий. Якби почався дощ, в мене б навіть не стало сили, щоб зібрати воду. Сподівався, що дощ підбадьорить мене. Проте з неба не впало ні краплі, хоча повітря було вологе, як перед зливою. Море вдосвіта лишалося розбурханим. Не вгамувалося воно й після восьмої ранку. Та вже визирнуло сонце, і небо зробилося синім.

Знесилений, я перегнувся через борт і випив кілька ковтків морської води. Тепер я знаю, що вона не шкодить організмові. Але тоді ще не розумів цього й зважувався пити, коли вже не міг більше витримати біль у горлі. Якщо сім днів не пити води, зовсім по-іншому дається взнаки спрага: гострий біль відчуваєш у горлі, в грудях, а надто під ключицями. Ти задихаєшся, і морська вода полегшує цей біль.

Після шторму море вдосвіта стає синє, мов на картині. Неподалік од берега погойдуються на хвилях стовбури й коріння дерев, вирваних бурею. Чайки знову літають над морем. Того ранку, коли вітер ущух, поверхня води набула металевого блиску, пліт продовжував повільно рухатися по прямій. Легкий бриз наснажив моє тіло й дух.

Велика чайка — стара, з темним пір’ям — кружляла над плотом. Я вже не сумнівався, що земля десь близько. Чайка, яку я впіймав за кілька днів перед тим, була молода. В такому віці літають ці птахи дуже далеко. Їх можна побачити за багато миль від берега. Але стара чайка, велика й важка, що кружляла над плотом на восьмий день мого плавання, була з тих, що не відлітають на сто миль. Я відчув приплив свіжої сили. І, мов, у перші дні, став вдивлятися в обрій. Зграї чайок наближалися звідусіль.

Тепер я в морі був не сам, і це потішило мене. Голоду не відчував. Частіше, ніж доти, пив морську воду. Чайки супроводжували мене, кружляли просто над головою. Я подумав про Мері Едресс. “Як вона там?” — запитував себе, згадуючи її голос, коли дівчина перекладала мені якийсь діалог з кінофільму. Саме того дня, коли я без ніякої причини подумав раптом про Мері Едресс лише тому, що побачив у небі безліч чайок, Мері служила по мені заупокійну відправу в католицькому храмі у Мобілі. Згодом Мері написала мені в Картахену, що замовила відправу на восьмий день. І помолилася за упокій моєї душі. Гадаю, що й тіла також, бо того ранку, згадуючи Мері Едресс, яка в цей час була присутня на відправі в Мобілі, я почувався щасливим у відкритому морі, стежачи за чайками — вісницями близької землі.

Майже цілий день просидів на борту, вдивляючись в обрій. День видався напрочуд ясний. Я був певен,’ що помічу землю на відстані в п’ятдесят миль. Пліт плив швидше, ніж якби чотирма веслами кермували двоє гребців. Він рухався просто по синій гладіні моря, наче підштовхуваний мотором.

Після семиденного плавання на плоту найменші зміни кольору води не лишаються непоміченими. Сьомого березня, о пів на четверту, я помітив, що пліт увійшов до зони, де вода була не синя, а темно-зелена. Якусь мить навіть бачив межу: з одного боку синя поверхня, що її спостерігав протягом семи днів, з другого — зелена, яка здавалася густішою. Низько кружляли численні чайки. Я чув над головою помахи дужих крил. Це були безпомильні прикмети — інший колір води, велика кількість чайок. Цієї ночі я мусив чатувати, щоб угледіти перші прибережні вогні.

Розділ 10 Втрачені надії… й чекання смерті

Мені не довелося докладати зусиль, щоб заснути на восьму ніч плавання. О дев’ятій вечора стара чайка сіла на борт і не злітала з плота до ранку. Я притулився до уламка весла. Ніч була спокійна, пліт рухався так само в певному напрямку. “Куди він припливе? — запитував я себе, переконаний завдяки прикметам — кольору води і старій чайці, що завтра дістануся до суходолу. Проте й гадки не мав, куди саме пливе за вітром мій пліт.

Я не був певен, що він рухається в тому ж напрямку, що й спочатку. Якщо його маршрут збігався з курсом літаків, пліт, мабуть, пристав би до берега десь у Колумбії. Та без компаса взнати це напевне було неможливо. Якби пліт плив точно на південь, то дістався б до Карібського узбережжя на території Колумбії. Але так само можна було припустити, що він пливе на північ. В такому разі я не міг би визначити своє місцеперебування.

Десь опівночі, коли я звалився, зморений сном, стара чайка наблизилася і дзьобнула мене в голову. Та я не відчув болю. Вона дзьобала злегка, не подряпавши шкіри на голові. Наче пестила мене. Я пригадав начальника корабельної артилерії, котрий зауважив якось, що вбити чайку— справа, не гідна моряка, і пожалкував за маленькою чайкою, яку даремно задушив.

До світанку я пильно вдивлявся в обрій. Ніч видалася тепла. Але я не помітив жодного вогника. Не було ніяких ознак берега. Пліт плив по чистій і тихій поверхні моря, проте довкруг не спостерігалося ніякого світла, крім мерехтіння зірок. Я незрушно лежав, чайка нібито заснула. Досить довго вона сиділа на борту, опустивши голову, так само незрушно, як і я. Та варто було поворухнутися, як чайка підстрибувала й дзьобала мені голову.

Вдосвіта я прибрав іншу позу. Тепер чайка сиділа у мене в ногах. Відчув, що вона дзьобає мої черевики. Потім наблизилася до борту. Я застиг на місці. Чайка теж завмерла. Тоді підійшла до моєї голови й знову завмерла. Та щойно я поворухнувся, як вона знову майже з ніжністю стала дзьобати моє волосся. Це вже нагадувало гру. Я кілька разів змінював позу. І щоразу чайка наближалася до моєї голови. Вже на світанку, не вдаючись до якихось там хитрощів, я простягнув руку й схопив її за шию.

Я не збирався її вбивати. Випадок з іншою чайкою підказував, що це було б даремним пролиттям крові. Я відчував голод, проте не намірявся вгамувати його за рахунок птаха, котрого вважав своїм другом, який цілу ніч плив разом зі мною, не завдавши ніякої шкоди. Коли я впіймав її, чайка розправила крила, різко тріпонулася в моїй руці й спробувала звільнитись. В ту ж мить я перехопив її крила, не даючи пташці поворухнутися. Чайка звела голівку, і в перших променях нового дня я побачив її очі, прозорі й перелякані. Може, в якусь мить я й збирався вбити її, та, побачивши ці великі сумні очі, відмовився від свого наміру.

Сонце визирнуло рано, і з сьомої години повітря було вже розжарене. Я все ще лежав на плоту, міцно тримаючи впійману чайку. Море було густе, зелене, як напередодні, проте ніяких ознак берега я не помічав. Повітря стало задушливе. Я випустив свою полонянку, і вона, крутнувши головою, зметнулася в небо. За хвилину чайка вже приєдналася до своєї зграї.

Того ранку — на дев’ятий день плавання — сонце пекло набагато сильніше, ніж доти. Хоч я весь час оберігав легені, спина вкрилася пухирями. Довелося відкласти весло, до якого я притулився, й зануритися у воду, оскільки біль після кожного дотику до деревини видавався нестерпним. В мене обгоріли плечі й руки. Я не міг навіть доторкнутися пальцями до власної шкіри — це було все одно, що схопити палаючі жарини. Очі в мене запалилися. Варто було задивитись кудись, як перед очима починали мерехтіти сліпучі вогненні цяточки. До того дня я не замислювався над своїм жалюгідним станом. Я перетворився на руїну, поїдену морською сіллю та сонцем. Без ніяких зусиль віддирав від рук довгі смужки власної шкіри. Тіло під ними було червоне і гладке. За мить мене проймав гострий біль, із ран проступала кров.


До цього часу я не зважав на бороду, що виросла в мене. Я не голився одинадцять днів. Густа борода досягла шиї, але я не дотикався до неї: надто боліла обпалена сонцем шкіра. Роздумуючи про своє виснажене обличчя, про вкрите виразками тіло, я згадував поневіряння, яких зазнав за ці дні самотності й розпачу. Відчай знову охопив мене. Я не бачив ніяких ознак берега. Був уже полудень, і я вже вкотре втратив надію дістатися землі. Як би швидко не рухався пліт, до вечора я однаково не доплив би до суходолу, бо досі не помітив ніде його обрисів.

Я прагну смерті

Радість, що живила мене дванадцять годин, вмить безслідно розвіялася. Сили вичерпалися. Все, про що дбав, тепер не обходило мене. Вперше за дев’ять днів я ліг долілиць, підставивши сонцю обгорілу спину. Мені не було шкода свого тіла. Знав, що якби пролежав так до вечора, то задихнувся б.

Є межа, за якою вже не відчуваєш болю. Чутливість зникає, розум притуплюється, поки зрештою не втрачається відчуття часу й місця. Я лежав долілиць, поклавши руки на борт, а бороду на руки, і спершу відчув, як безжальне сонце немов щипає мене. Кілька годин бачив у небі лише вогненні цяточки. Коли нарешті знесилено заплющив очі, сонце вже обпікало моє тіло. Я не відчував спраги, ані голоду. Не відчував нічого, і мені було зовсім байдуже — жити чи помирати. Я гадав, що помираю. І думка про смерть сповнила мене дивною й невиразною надією.

Розплющивши очі, знову опинився в Мобілі. Там була задушлива спека, я йшов на якесь свято, що відбувалося просто неба, разом із друзями-матросами і євреєм Мойсеєм Нассером, продавцем з магазину в Мобілі, де ми одягалися протягом восьми місяців, поки ремонтувався корабель, Мойсей Нассер опікувався колумбійськими матросами, і ми — на знак вдячності — купували все тільки в його магазині. Він добре розмовляв по-іспанському, хоча, за його словами, ніколи не жив у іспаномовних країнах.

Того дня, як і майже щосуботи, ми сиділи просто неба у кав’ярні, де не було інших відвідувачів, окрім євреїв і колумбійських матросів. На дощаному помості, як завжди по суботах, танцювала жінка. В неї був оголений живіт, обличчя прикрите вуаллю, немов у танцівниць з арабських фільмів. Ми аплодували й цмулили пиво з бляшанок. Найбільше веселився Мойсей Нассер, єврей-продавець з магазину в Мобілі, котрий постачав усіх колумбійських моряків тонкою й дешевою білизною.

Не знаю, скільки часу пролежав я отак у заціпенінні, марячи святковим днем у Мобілі. Пам’ятаю лише, що коли зненацька скочив на ноги, вже вечоріло. Я побачив метрів за п’ять від плота велетенську черепаху із смугастою головою і уважними невиразними очима, схожими на дві величезні скляні кулі, які перелякано втупилися в мене. Спершу вирішив, що це нова галюцинація, і, пойнятий жахом, сів на плоту. Химерна тварина, довжина якої від голови до хвоста сягала чотирьох метрів, помітила, що я повернувся в її бік, і пірнула, спінивши воду. Я не знав, що це було — ява чи видіння. Я й досі не наважуюсь сказати, що це було — ява чи видіння, хоча за кілька хвилин побачив, як та сама жовта черепаха пливла перед плотом, звівши над зодою страхітливу смугасту голову, — мов примара з жахливого сну. Знаю одне: що б то не було — ява чи видіння, коли б це чудовисько тільки зачепило пліт, він би перевернувся безліч разів.

Побачивши таке страхіття, я знову відчув жа;г. І саме тоді жах підбадьорив мене. Я схопив уламок весла, вмостився на плоту й приготувався до боротьби із цим чудиськом чи будь-яким іншим, яке спробує перевернути пліт. Настала п’ята година. Пунктуальні, як завжди, акули з’явилися на поверхні моря.

Я подивився туди, де робив позначки і нарахував вісім днів. Але згадав, що вранці не встиг провести рису. Ключами продряпав її, певний, ніби це остання, і з відчаєм та люттю подумав, що померти мені було ще важче, ніж вижити. Того ранку я робив вибір між життям та смертю. І вибрав смерть, проте продовжував жити і з уламком весла в руці готувався боротися за життя. Боротися за те єдине, що для мене вже нічого не важило.

Загадковий корінь

Пекло металеве сонце, змагав відчай, спрага вперше зробилася справді нестерпною — і раптом сталося неймовірне. Посеред плота, обплутаний сіткою, пробивався червоний корінь — з тих, що їх роздрібнюють у Бояка[14] і роблять рум’яна, от тільки назви не пригадую. Не знаю, скільки часу він був на плоту. За дев’ять днів плавання я не бачив на поверхні моря й натяку на якусь рослину. А проте цей корінь хтозна-як опинився тут, обплутаний сіткою, мов іще один незаперечний доказ того, що земля, яку я ніде не бачив, десь поблизу.

Корінь мав сантиметрів тридцять завдовжки. Голодний, а проте нездатний вже навіть думати про свій голод, я легковажно надкусив його. І відчув присмак крові. Густа солодка рідина освіжила горло. Я подумав, що такою може бути на смак отрута. Але продовжував їсти, жерти покручений корінь до останньої трісочки.

З’ївши його, не відчув ніякої полегкості. Я вирішив, що то була оливкова гілка, бо згадав Біблію: коли Ной випустив голуба, той повернувся до ковчега з оливковою гілкою, а це означало, що море відринуло від землі. Я подумав, що оливкова гілка, яку приніс голуб, схожа на рослину, якою я щойно намагався вгамувати дев’ятиденний голод.

Можна прочекати в морі цілий рік, та настає день, коли вже несила витримати бодай годину. Напередодні я гадав, що стріну нову днину на суходолі. Минуло двадцять чотири години, а переді мною так само простягалися море й небо. Я вже ні на що не сподівався. Настала дев’ята ніч у відкритому морі. “Дев’ять ночей бути мертвим”, — жахнувся я, певний, що о цій порі в моєму домі у кварталі Олайя повно друзів. Це була остання ніч, яку проводять біля небіжчика. Завтра вони розберуть вівтар і поступово звикнуть до того, що я помер.

До цієї ночі я не втрачав давньої надії, що хтось згадає про мене й спробує врятувати. Та згадавши, що для моїх рідних це дев’ята ніч відтоді, як я загинув, остання ніч прощання з небіжчиком, відчув себе остаточно забутим в морі. І подумав, що найкраще мені було б умерти. Я ліг на дні плота. Хотів вимовити: “Я не встану більше”. Але голос застряв у горлі. Я згадав гімназію. Підніс до губів медальйон із образком святої Кармен і подумки став молитися, бо здогадувався, що те ж саме роблять зараз у моєму домі рідні. І стало легше, бо я знав, що помираю.

Розділ 11 Десятий день, нова галюцинація: земля

Дев’ята ніч здалася мені довшою за попередні. Я лежав на плоту, хвилі тихо хлюпотіли в борт. Та я не міг опанувати себе. В кожній хвилі, що розбивалася біля моєї голови, вбачав загрозу нової катастрофи. Кажуть, що перед смертю в уяві людини постають картини її життя. Щось подібне відбувалося й зі мною тієї ночі. Я знову опинився на есмінці, лежав на кормі поміж холодильниками й електроплитами разом із Районом Еррерою і дивився на Луїса Ренхіфо, котрий ніс вахту; переді мною, мов у калейдоскопі, проносилися події, які розігралися опівдні 28 лютого. Щоразу, коли хвиля розбивалася об борт, я уявляв, ніби вантаж летить шкереберть, я йду на дно і намагаюся виплисти на поверхню.

Хвилина за хвилиною виразно, наче на кіноекрані, перед очима пройшли всі дев’ять днів самотності, туги, голоду й спраги, що їх я зазнав під час плавання. Спочатку падіння. Потім мої товариші, які кричали, борсаючись у воді неподалік від плота; далі голод, спрага, акули, згадки про Мобіль — картини ці чергувалися з певною послідовністю. Я вживав заходів, щоб не впасти в море. Знову бачив себе на кормі есмінця, коли намагався прив’язатися так міцно, що боліли руки, щиколотки, а надто коліно на правій нозі. Та хоч як закріпляв кінці, хвиля щоразу тягла мене на дно. Оговтавшись, намагався виплисти на поверхню. І захлинався.

За кілька днів перед тим я вирішив прив’язати себе до плота. В ту ніч мусив це зробити, але не мав сили, щоб звестися на ноги й знайти кінці, якими кріпився ґратчастий настил. Голова йшла обертом. Вперше за дев’ять днів я не усвідомлював, що діється зі мною. Був у такому стані, що хвилі просто чудом не потягли мене в морську глибінь. Я нічого не бачив. Дійсність у моїй уяві змішалася з галюцинаціями. Якби хвиля перевернула пліт, я міг би подумати, ніби це нова галюцинація, ніби мені знову ввижається, буцімто я падаю з есмінця — це безліч разів привиджувалося мені тої ночі, — і за мить я вже лежав би на дні моря, ставши споживою акул, які протягом дев’яти днів терпляче очікували, плаваючи навколо плота.

Та прихильна доля вже вкотре усміхнулася мені. Мене лихоманило. Гаряче тіло, тремтіло, дрож проймав до кісток. Розболілося коліно на правій нозі. Рана висохла завдяки морській солі, проте не затяглася й боліла, наче в перший день. Я весь час намагався не турбувати ушкоджене місце. Але тої ночі, лежачи долілиць, притиснув коліно до дна плота, і рана врятувала мені життя. Мов у тумані, я раптом відчув біль. Знову відчув своє тіло. Крижаний вітер шмагав моє розпашіле обличчя. Тепер я пригадую, що протягом кількох годин марив, розмовляючи зі своїми товаришами, ласуючи морозивом під гучну музику в товаристві Мері Едресс.

Минули нескінченні години, перш ніж я раптом відчув, що в мене чманіє голова. Стукотіло в скронях, крутило кістки. Відкрита рана нила, коліно затерпло. Воно наче зробилося великим-превеликим, більшим за все тіло.

Удосвіта я збагнув, що лежу на плоту. Але не міг второпати, скільки часу пролежав тут. Насилу пригадав, що це я видряпав на плоту дев’ять рис. Проте забув, коли зробив останню. Здавалося, минуло багато часу відтоді, як я з’їв корінь, що пробивався з-під сітки. Чи, може, це мені наснилося? Я Ще й досі відчував у роті солодкий присмак, але згадка про корінь не промайнула в моїй уяві. Я не наївся ним. З’їв увесь, проте шлунок залишився порожнім. Я знесилів.

Скільки днів збігло відтоді? Бачив, що світає, але не знав, скільки ночей пролежав, виснажений, на дні плота, чекаючи смерті, що виявилася ще недоступнішою, ніж земля. Небо почервоніло, немов надвечір. І це знову збило мене з пантелику; я не міг збагнути, ранок зараз чи вечір.

Земля!

Біль у коліні не вщухав, і я спробував змінити позу. Хотів перевернутися, але не міг. Сили зрадили мене, я не спромігся звестися на ноги. Тоді поворушив ушкодженою ногою, уперся руками в дно плота, трохи піднявся й знову впав, цього разу горілиць, спершись головою об борт. Займався світанок, тепер я це бачив напевне. Поглянув на годинник. Той показував четверту годину ранку. О цій порі я завжди вдивлявся в обрій. Але тепер втратив надію побачити землю.

Небо стало блакитнішати, і я втупився в обрій. Довкола виднілася лише вода, зелена й спокійна. Та прямо по курсу плота у світанковій імлі я угледів довгу густу тінь. Під прозорим небом виднілися обриси пальм.

Це розлютило мене. Напередодні мені привиділося, ніби я в Мобілі на якомусь святі. Потім побачив велетенську жовту черепаху, а вночі побував у власному домі в Боготі, у гімназії і в гурті своїх друзів з есмінця. І от тепер я уздрів землю. Якби побачив таке видиво на чотири-п’ять днів раніше, я збожеволів би від радості. Послав би до дідька пліт і кинувся б у воду, щоб швидше дістатися берега.

Але тепер був у такому стані, що побоювався нових галюцинацій. Бачив пальми надто виразно, щоб повірити, ніби вони існують насправді. До того ж не міг визначити відстань до них. Часом здавалося, буцімто вони зовсім близько від плота. Згодом я влрішив, що до них два-три кілометри. Я не відчував ніякої радості. І мені ще сильніше захотілося вмерти, перш ніж спливу з розуму через ці галюцинації. Я знову задивився в небо — високе, безхмарне, ясно-синє.

Близько п’ятої години помітив на обрії відблиски сонця. Досі я боявся ночі, тепер сонце нового дня здавалося мені ворогом. Великим безжальним ворогом, який з’явився, аби вп’ястися в мою вкриту виразками шкіру і морити мене голодом та спрагою. Я проклинав сонце. Проклинав день. Проклинав свою долю, що змусила мене пережити дев’ять діб у відкритому морі замість того, щоб вбити голодом або віддати на поживу акулам.

Тіло моє знову зомліло, і я пошукав на дні плота уламок весла, щоб притулитися до нього. Мені ніколи не вдавалося заснути на твердій подушці. А проте зараз я нетерпляче шукав недогризену акулою палицю, щоб підкласти її під голову.

Весло було на дні, прив’язане до настилу. Я відв’язав його. Надійно закріпив за своєю стражденною спиною, тепер моя голова височіла над бортом. І на тлі червоного сонця, що сходило над морем, виразно побачив довгий зелений контур берега.

Була п’ята година. Ранок видався напрочуд ясний. Тепер я анітрохи не сумнівався, що переді мною справжня земля. Всі радощі, які оживали і згасали в мені за ці дні, коли бачив літаки, корабельні вогні, чайок і змінений колір води, зненацька ожили знов, щойно я уздрів землю.

Якби я з’їв яєчню з двох яєць, порцію м’яса й шматок хліба і запив це чашкою кави з молоком — саме таким був сніданок есмінця, — то й тоді, мабуть, не відчував би в собі стільки сили, як в ту мить, коли упевнився, що переді мною справжня земля. Я скочив на ноги. Прямо по курсу побачив обриси берега і пальми. Я не бачив вогнів. Але праворуч, кілометрів за десять, перші сонячні промені освітлювали металевим сяйвом рифи. Не тямлячи себе від щастя, я схопив уламок весла й спробував направити пліт прямо до берега.

Підрахував, що до берега два кілометри. Мої руки були зранені, кожний порух озивався болем у спині. Та не для того я змагався протягом дев’яти днів — ні, вже десяти, — щоб здатися тепер, коли побачив землю. Я вкрився потом. Холодний вранішній вітер висушив піт, проймаючи: мене до кісток, а я ні на мить не переставав гребти.

І все-таки де земля?

Хіба це весло для такого плота? Уламок палиці. Я не міг навіть зміряти ним глибину. В перші хвилини, збуджений, я відчув дивний приплив сил і просунувся трохи вперед. Та швидко втомився, підняв на мить весло, спостерігаючи буйну рослинність, що постала перед моїми очима, і помітив, що течія жене мій пліт паралельно берега до рифів..

Я шкодував за моїми веслами. Знав, що одного з них, але цілого, не пошкодженого акулою, було б досить, щоб справитися з течією. В якусь хвилину подумав, що міг би спокійно дочекатися, коли пліт дістанеться рифів. Ті виблискували в перших сонячних променях, наче гора металевих голок. На щастя, я вже давно зневірився в тому, що ступлю колись на суходіл, і не сподівався доплисти до рифів. Опісля дізнався, що то були підводні скелі в Пунта-Карібана і я розбився б об них, якби скорився течії.

Я спробував зважити свої сили. До берега мусив проплисти два кілометри. Звичайно я долав два кілометри менш ніж за годину. Але тепер не знав, як довго зможу протриматися на воді після десятиденного голодування, адже за цей час мені вдалося з’їсти лише шматок риби й корінь, до того ж тіло вкрили пухирі і нестерпно боліло ушкоджене коліно. Але це був мій останній шанс. Я не мав часу на роздуми. Не встиг навіть подумати про акул. Випустив з рук весло, заплющив очі й кинувся у воду.

Холодна вода додала мені сили. Опинившись на поверхні моря, я випустив з очей берег. І одразу припустився двох помилок: не скинув сорочки і не закріпив черевиків. Я намагався не піти на дно. Передусім мусив подбати про це, а вже опісля плисти. Я скинув сорочку й міцно обмотав навколо пояса. Потім затягнув поворозки на черевиках. І поплив. Спершу відчайдушно, далі спокійніше; з кожним помахом руки сили мої танули, а земля зникла з очей.

Не проплив і п’яти метрів, коли відчув, що порвався ланцюжок з образком святої Кармен. Я спинився. Упіймав його, коли той уже занурювався в зелену збурену воду. Не маючи часу сховати медальйон до кишені, міцно затиснув його між зубами й знову поплив.

Відчув, що сили мої вичерпалися, і все ще не бачив землі. Мене пойняв жах: може, й справді це була лише галюцинація. У холодній воді я почувався бадьоріше і знову опанував себе, продовжуючи плисти до оманливого берега. Подолав уже значну відстань. Повернутися й відшукати пліт було неможливо.

Розділ 12 Повернення до життя на химерній землі

У відчаї я плив іще п’ятнадцять хвилин і лише тоді побачив землю. До неї залишалося ще більше кілометра. Але тепер я вже остаточно впевнився, що це не міраж. Сонце золотило крони пальм. На березі не засвітилося жодного вогника. З моря не видно було ніякого селища або хоча б будиночка. Та це була земля.

Я втомився, проте знав, що допливу. Тепер я вірив у це й намагався стримати радість, щоб не втратити самоконтроль. Половину свого життя я провів у воді, але того ранку вперше по-справжньому зрозумів і оцінив, як важливо вміти добре плавати. Вибиваючись із сил, я плив до берега. І дедалі виразніше бачив контури пальм.

Сонце визирнуло в ту мить, коли я вже був подумав, що зможу дістати ногами дна. Спробував, але глибина ще не давала можливості цього зробити. Мабуть, я плив не навпроти пляжу, а трохи збоку. Глибина була відчутна навіть досить близько від берега, і я мусив плисти. Не знаю, скільки часу це тривало. Знаю лише, що в міру того, як я наближався до берега, сонце дедалі дужче палахкотіло над моєю головою, але цього разу не обпікало шкіри, а спонукало активніше рухатися. Пропливши кілька метрів, я подумав, що крижана вода може зсудомити тіло. Проте швидко зігрівся. Вода вже не здавалася такою холодною, я плив знесилений, мов у тумані, але сповнений запалу й віри, сильніших за спрагу та голод.

Я вже добре розрізняв густу рослинність у ласкавих променях вранішнього сонця, коли вдруге спробував намацати дно. Ось вона, земля, під моїми ногами. Це незвичайне відчуття, коли після десятиденного плавання у відкритому морі торкаєшся ногами землі.

А проте я швидко збагнув, що на цьому мої прикрості не скінчилися. В мене станули всі сили. Я не міг втриматися на ногах. Відринувши від берега, хвилі тягнули мене назад, у відкрите море. В зубах я стискав образок святої Кармен. Одяг, черевики на каучуковій підошві обважніли. Але й за таких жахливих обставин я не втратив соромливості. Гадав, що через кілька хвилин можу когось зустріти. І, хоч мало не знепритомнів, продовжував опиратися хвилям, не скидаючи одягу, який заважав рухатися.


Вода сягала мені трохи вище пояса. Зробивши відчайдушне зусилля, я рвонувся туди, де вона була мені до стегон. Далі вирішив повзти. Уперся колінами й долонями в дно і спробував просунутися вперед. Та марно: хвилі відтягували мене назад. Дрібний шерехатий пісок роз’ятрив рану на коліні. В цю хвилину я знав, що спливаю кров’ю, але болю не відчував. Пучки пальців стерлися до живого м’яса. Пісок боляче впивався мені під нігті, та, незважаючи на це, я вчепився пальцями в дно і знову спробував повзти. І вже вкотре мене пойняв жах: земля, позолочені сонцем пальми на моїх очах почали рухатися. Майнула думка, що піді мною сипучі піски і земля поглинає мене.

А втім, це, мабуть, була галюцинація, спричинена виснаженням. Думка про сипучі піски надала мені сили — незважаючи на біль, не шкодуючи своїх рук, з яких зійшла шкіра, я відчайдушно продовжував повзти всупереч хвилям. Через десять хвилин всі прикрості, десятиденний голод і спрага навалилися на моє тіло. Ледь живий, я витягнувся на твердій і теплій землі, ні про що не думаючи, нікому не дякуючи, навіть не радіючи, що мені стало сили волі, надії і нестримного бажання вижити, щоб досягти цього безмовного й невідомого клаптика землі.

Сліди людини

Перше, що вражає на землі, — це тиша. Нічого ще не усвідомлюючи, поринаєш в абсолютну тишу. За мить, прадавній і сумний, долинає до тебе удар хвиль об берег. Потім шелест вітерця в кронах кокосових пальм вселяє впевненість, що ти на суходолі. І віру в те, що ти врятувався, хоча й не знаєш, в якій точці земної кулі перебуваєш.

Я опанував себе і, лежачи на березі, став оглядати місцевість. Природа довкола була дика. Мимоволі став шукати сліди людини. Метрів за двадцять од себе побачив загорожу з колючого дроту. Поруч пролягала вузька дорога, на якій виднілися сліди якихось тварин. Обабіч дороги валялися шкаралупини розбитих кокосових горіхів. Найнезначніша ознака людської присутності була для мене в ту мить найважливішим відкриттям. Не тямлячи себе від радості, я притиснувся щокою до піску і став чекати.

Чекати довелось хвилин десять. Сили поступово поверталися, до мене. Була вже сьома година, сонце стояло на видноколі. Біля дороги серед шкаралупи лежали цілі кокосові горіхи. Я доповз до них, сперся об якийсь стовбур і затиснув між колінами гладкий міцний горіх. Став шукати у ньому слабкі місця, як за п’ять днів перед тим шукав їх у риби. Повертаючи горіх у руках, щоразу чув, як всередині переливається сік. Від цього глибокого гортанного звуку знову відчув спрагу. Живіт підвело, рана на коліні кровоточила, стерті до м’яса пальці страшенно боліли. За десять днів плавання мені жодного разу не здалося, що я божеволію. Вперше таке враження виникло саме тоді, коли я перевертав кокосовий горіх, шукаючи, в якому місці його розбити: в моїх руках переливався сік — свіжий, чистий і неприступний.

У верхній частині кокосового горіха є три порожнини, розташовані у формі трикутника. Але, щоб знайти їх, треба обдерти кокос з допомогою мачете. А в мене були лише ключі. Раз за разом марно пробував розколупати ключами шерехату й тверду шкаралупу. Зрештою здався. З люттю жбурнув горіх, почувши наостанок, як всередині у нього переливається сік.

Останню надію я покладав на дорогу. Розбиті шкаралупини, які лежали з мого боку, свідчили, що хтось-таки, певно, прийде збивати горіхи. Хтось приходив сюди щодня, видирався на пальми й збивав горіхи. Отже, можна було зробити висновок, що люди живуть десь поблизу, бо ніхто б не долав значну відстань лише задля того, щоб назбирати кокосових горіхів.

Я розмірковував про це, притулившись до стовбура, коли раптом здалека долинув собачий гавкіт. Я насторожився. Нашорошив вуха. За хвилину виразно почув металевий дзенькіт, що лунав усе ближче.

Це була молода негритянка, хирлява, у білому вбранні. В руці вона тримала алюмінієвий казанок, погано припасована кришка дзеленчала при кожному її кроці. “Що це за країна?” — запитував я себе, спостерігаючи, як вона наближається, — такого типу негритянки живуть на Ямайці. Я подумав про острови Сан-Андрес і Провіденсія. Перебрав у пам’яті всі Антільські острови. Молодиця була моїм першим шансом, але могла стати й останнім. “Чи розуміє вона по-іспанському?” — міркував я, намагаючись розгадати це з обличчя негритянки, котра безтурботно, все ще не помічаючи мене, ледь пересувала ноги у вкритих дорожньою курявою шкіряних пантофлях. Я так боявся втратити свій шанс, що мені запала в голову безглузда думка, буцімто, якщо заговорити з нею по-іспанському, вона не зрозуміє мене й залишить лежати на узбіччі.

— Хелло, хелло, — гукнув я стривожено.

Молодиця подивилася на мене великими від страху очима.

— Хелп мі![15] — прокричав я, певний, що та мене розуміє.

Вона якусь мить вагалася, обдивилася довкруг і, перелякана, побігла геть.

Чоловік, осел і собака

Я відчував, що помру від розпачу. Уявив себе на цьому місці мертвого, подзьобаного коршаками. Та враз знову почув собачий гавкіт. Він лунав усе ближче, і серце моє калатало сильніше. Я уперся долонями в землю. Підвів голову. Зачекав хвилину. Другу. Гавкіт чувся ще ближче. Раптом усе стихло. Лише з плескотом накочувалися хвилі і вітер шумів у кронах пальм. Проминула хвилина — мабуть, найдовша в моєму житті, — і на дорозі з’явився худющий собака, за ним плентався осел з двома кошиками. За ними блідий білошкірий чоловік в сомбреро і підкочених до колін штанах. За спиною в нього висів карабін.

Він вийшов з-за повороту дороги й одразу здивовано втупився в мене. Зупинився. Собака, задерши прямий хвіст, підійшов, щоб обнюхати мене. Чоловік мовчав не рухаючись. Тоді скинув карабін, уперши приклад в землю, не спускаючи з мене ока.

Не знаю чому, але я гадав, що можу бути де завгодно на Карібському узбережжі, тільки не в Колумбії. Не дуже впевнений, що він мене зрозуміє, я вирішив звернутися по-іспанському:

— Сеньйоре, допоможіть!

Мужчина відповів не одразу. Продовжував уважно розглядати мене, не моргаючи, з карабіном, упертим в землю. “Не вистачало тільки, щоб він увігнав у мене кулю”, — відчужено подумав я. Собака облизував моє лице, але в мене не стало б сили відігнати його.

— Допоможіть! — повторив я з відчаєм, певний, що мужчина не розуміє мене.

— Що з вами? — лагідно запитав він.

Почувши його, я збагнув, що дужче за спрагу, голод і розпач мене мучило бажання розповісти комусь усе, що довелось пережити. Ковтаючи слова, випалив єдиним духом:

— Я Луїс Алехандро Веласко, один із моряків, які двадцять восьмого лютого впали в море з есмінця “Кальдас”.

Я вважав, що весь світ неодмінно знає про цю подію. І щойно назву своє ім’я, чоловік кинеться допомагати мені. Але його обличчя лишалося незворушним. Він стояв, як і перед тим, і розглядав мене, навіть не відігнавши собаки, що облизував рану на моєму коліні.

— Ви курячий матрос? — запитав, гадаючи, либонь, що я плаваю на якомусь із каботажних суден, які перевозять свиней і свійську птицю.

— Ні. Я служу у військово-морському флоті.

Тільки тоді він поворухнувся. Взяв карабін, відкинув за спину сомбреро і проказав:

— Я відвезу до порту дріт і повернуся за вами.

Я відчув, що й другий шанс вислизає в мене з рук.

— Ви справді повернетеся? — благально перепитав я.

Чоловік запевнив мене. Мовляв, неодмінно повернеться.

По-дружньому всміхнувся і пішов собі позаду осла. Собака продовжував обнюхувати мене. Коли чоловік уже відійшов досить далеко, мені спало на думку гукнути йому вслід:

— Що це за країна?

І він, анітрохи не здивувавшись, гукнув у відповідь несподіване:

— Колумбія!

Розділ 13 Шістсот чоловік супроводять мене до Сан-Хуана

Він повернувся, як і обіцяв. Я навіть не чекав його так швидко — через якихось п’ятнадцять хвилин. Повернувся з ослом, порожніми кошиками і молодою негритянкою, яка несла алюмінієвий казанок, — згодом я дізнався, що то була його жінка. Собака не відходив од мене. Він уже не облизував лице та рани. Не обнюхував мене. Ліг поруч зі мною й застиг у напівсні, поки на дорозі не з’явився осел. Тоді собака скочив і замахав хвостом.

— Ви не можете йти? — спитав чоловік.

— Побачимо, — відказав я.

Спробував звестися на ноги, але впав.

— Не можете, — мовив той, підхопивши мене.

Вдвох із жінкою вони посадовили мене на осла. І, підтримуючи мене під руки, гейкнули. Собака біг попереду.

Всюди над дорогою височіли пальми. В морі я вмирав од спраги. Але тут, їдучи на ослі вузькою звивистою дорогою, обабіч якої росли кокосові пальми, відчув, що не можу більше терпіти ні хвилини. Попросив чоловіка, щоб дав мені кокосового соку.

— В мене нема мачете.

Він збрехав. За паском у нього я помітив мачете. Якби тільки міг, я в цю мить зчепився б із ним, силою відібрав мачете, обдер кокос і з’їв до останку.

Вже потім я зрозумів, чому він не схотів дати мені соку. Мужчина ходив до оселі, розташованої за два кілометри від того місця, де знайшов мене, поговорив з тамтешніми людьми, і ті попередили, щоб він нічого не давав мені їсти, поки мене не огляне лікар. А найближчий лікар мешкав у Сан-Хуан-де-Ураба — два дні путі.

Менш ніж за півгодини ми дісталися до їхнього дому. Це була стара дерев’яна халупа з оцинкованим дахом, що притулилася край дороги. Нас зустріли троє чоловіків і дві жінки. Вони допомогли мені злізти з осла, провели в спальню і поклали в ліжко. Одна з жінок пішла на кухню, принесла в горщику відвар із кориці, вмостилася на краєчку ліжка і почала мене поїти. Після першої ложечки мені зробилося дуже погано. Після другої я відчув приплив сил. І вже не хотів більше пити, мені кортіло повідати про те, що зі мною сталося.

Багато разів я намагався переповісти свою історію. Четверо чоловіків і інші дві жінки незворушно стояли біля ліжка й дивилися на мене. Це нагадувало якусь церемонію. Якби я не радів, що врятувався від акул, від численних небезпек, які загрожували мені протягом десяти днів плавання, то, мабуть, подумав би, буцімто переді мною інопланетяни.

Вимушене мовчання

Люб’язність, з якою жінка поїла мене, не залишала ніяких сумнівів. Щойно я розкривав рота, щоб почати розповідь, вона перебивала.

— Вам треба мовчати. Потім ви нам усе розкажете.

Я ладен був з’їсти все підряд. З кухні до спальні долинав смачний запах сніданку. Та всі мої благання були марні.

— Ми вас нагодуємо після того, як огляне лікар.

А лікар не з’являвся. Кожні десять хвилин мені давали ложечку підсолодженої води. Наймолодша з жінок, ще зовсім дівчинка, протерла мої рани ганчіркою, змоченою в теплій воді.

Чоловік, котрий знайшов мене при дорозі, звався Дамасо Імітела. О десятій годині ранку дев’ятого березня — того самого дня, коли я дістався берега, — він пішов до найближчого селища Мулатос і повернувся в супроводі кількох поліцейських. Вони теж нічого не знали про трагедію. В Мулатосі ніхто не знав. Туди не доходять газети. В одній крамничці стоїть електричний двигунець, там є радіоприймач, холодильник. Але радіоповідомлень вони не слухають. Коли Дамасо Імітела сповістив поліцейського інспектора, що знайшов мене, знесиленого, на березі і я нібито матрос з “Кальдаса”, вони запустили двигунець і цілий день слухали радіоповідомлення з Картахени. Та по радіо вже не згадували катастрофи. Тільки ввечері пролунала коротка інформація. І тоді поліцейський інспектор, всі поліцейські і шістдесят мужчин Мулатоса вирушили мені на допомогу. Була перша година ночі, коли їхні голоси наповнили дім і розбудили мене, урвавши мій єдиний спокійний сон за останні дванадцять днів.

Вдосвіта у домі було вже повно людей. Усі мешканці Мулатоса — чоловіки, жінки, діти — знялися з місця, щоб побачити мене. Це була моя перша зустріч з юрбою, яка в наступні дні скрізь супроводила мене. Люди принесли кишенькові ліхтарики. Коли інспектор і майже всі його супутники зрушили мене з місця, здалося, ніби вони зривають спалену сонцем шкіру. А вони сперечалися за мене.

Було жарко. Я задихався серед безлічі людей, чиї обличчя виказували готовність захистити мене. Коли ми вийшли на дорогу, моє лице освітили численні ліхтарики. Вони засліпили мене, я тільки чув гомін юрби й уривчасті накази поліцейського інспектора, Я не знав, коли ми дістанемось куди-небудь. З тієї хвилини, як впав з есмінця, я тільки те й робив, що рухався в невідомому напрямку. І цього разу продовжував путь, не здогадуючись, куди саме, навіть не уявляючи, що збираються робити зі мною ці дбайливі, сердечні люди.

Розповідь про факіра

Дорога від того місця, де мене знайшли, до селища Мулатос довга й важка. Мене поклали в гамак, прив’язаний до двох довгих палиць. По двоє чоловіків з кожного кінця при світлі ліхтариків несли мене вузькою звивистою дорогою. Хоча процесія рухалася просто неба, від нагрітих ліхтариків було жарко, наче в приміщенні.

Мулатос — рибальське селище, там немає телеграфу. Найближче містечко Сан-Хуан-де-Ураба, куди двічі на тиждень літають авієтки з Монтерії. Діставшись до селища, я подумав, що ми вже кудись прийшли. Сподівався одержати звістку про сім’ю. Але Мулатос стоїть на півдорозі.

Мене помістили в одному з домів, і все селище стало в чергу, щоб подивитися на мене. Я пригадав факіра, якого за два роки перед тим бачив у Боготі за п’ятдесят сентаво. Треба було простояти багато годин у довгій черзі, щоб уздріти факіра. За чверть години черга просувалася на півметра. Зайшовши до помешкання, де у скляному саркофазі лежав факір, ти вже нікого не хотів бачити. Хотілося швидше вийти звідти, щоб розім’яти ноги й подихати свіжим повітрям.

ЄДина різниця між мною та факіром полягала в тому, що той лежав у скляному саркофазі. Факір не їв дев’ять днів. Я не їв десять днів у морі і ще один день, який провів, лежачи в спальні одного з будинків Мулатоса. Перед моїми очима проходили людські обличчя. Нескінченний потік білих і чорних людських облич. Дихати не було чим. Проте я вже так оклигав, що в мене вистачило почуття гумору подумати, чи не продає хтось за дверима квитки охочим подивитися на моряка, котрий зазнав корабельної аварії.

В такому ж самому гамаку мене понесли з Мулатоса до Сан-Хуан-де-Ураба. Юрба, що супроводила мене, збільшилася. Тепер за мною йшли принаймні шістсот чоловіків. А ще жінки, діти, домашня худоба. Дехто їхав на ослах. Але більшість йшли пішки. Простували майже цілий день. Шістсот чоловіків по черзі несли мене на чолі цієї процесії, і я відчував, як потроху вбираюся в силу. Гадаю, що Мулатос того дня знелюднів. З самого ранку працював електричний двигунець, і радіоприймач наповнив селище музикою. Це скидалося на ярмарок. А я — окраса ярмарку — лежав, прикутий до ліжка, поки все селище проходило перед моїми очима. І ті ж люди не пустили мене далі самого, а супроводили до Сан-Хуан-де-Ураба, розтягнувшись довгим караваном на цьому важкому шляху.


В дорозі мене мучили голод і спрага. Шматочки содового печива, ковточки води давали сили, але водночас викликали спрагу й голод. Наша з’ява в Сан-Хуані нагадала мені народні свята. Всі жителі невеличкого мальовничого містечка, обвіяного морськими вітрами, вийшли назустріч процесії. Було вжито заходів, щоб убезпечити мене від ґаволовів. Поліції вдалося стримати юрбу, що скупчилася на вулицях, аби споглядати мене.

Таким був кінець моїх мандрів. Умберто Гомес, перший лікар, котрий уважно мене обстежив, повідомив важливу новину. Він не говорив про це, поки не скінчив огляду, бо хотів упевнитися, що я не зомлію від його повідомлення. Тоді поплескав мене по щоці і, приязно усміхнувшись, мовив:

— Авієтка зараз доставить вас до Картахени. Там на вас чекає ваша сім’я.

Розділ 14 Мій героїзм полягав у тому, що я не хотів помирати

Ніколи б не подумав, що людина може перетворитися на героя лише тому, що десять днів пливла на плоту, потерпаючи від голоду й спраги. Але ж я не мав іншого виходу. Якби пліт був оснащений, з запасом питної води, галет, компасом і снастями для рибальства, я так само лишився б живий. Та є одна різниця: до мене не ставилися б, як до героя. Отже, в даному разі героїзм полягає тільки в тому, що я за десять днів не помер від голоду й холоду.

Мене запитують, що відчуває герой. Не знаю, що відповісти. Я, приміром, почуваюся так само, як і раніше. Я не змінився ні внутрішньо, ні зовні. Сонячні опіки вже не болять. Рана на коліні затяглася. Я той самий Луїс Алеханд-ро Веласко. От і все.

Змінилися люди. Друзі стали ще більшими друзями. Вороги, хоч не думаю, що вони в мене є, зробилися, мабуть, більшими ворогами. Впізнавши на вулиці, мене розглядають, мов дивну тварину. Тому я не ношу форми, очікуючи, коли люди забудуть, що я десять днів плив на плоту без їжі й питва.

Найперше, що відчуваєш, зробившись великим цабе, ніби людям вдень і вночі за будь-яких обставин подобається вислуховувати, як ти розповідаєш їм про самого себе. Я зрозумів це у картахенському госпіталі для військових моряків, де перед моєю палатою поставили вартового, щоб ніхто не міг заговорити зі мною. Через три дні я вже цілком одужав, але не міг вийти з госпіталю. Знав, що коли мене звідти випустять, доведеться переповідати всім свою історію: вартові казали мені, що з усієї країни поприїздили журналісти, щоб робити репортажі й фотографувати мене. Один з них, який мав довжелезні — сантиметрів з двадцять — вуса, зробив більше п’ятдесяти знімків, та йому заборонили ставити мені запитання.

Інший, сміливіший, переодягнувшись у лікаря, ошукав вартового і пройшов до моєї палати. Він здобув блискучу й заслужену перемогу, але змарнував час.

Історія одного репортажу

У палаті дозволялося бути тільки моєму батькові, вартовим, лікарям та санітарам госпіталю. Одного дня увійшов лікар, якого я досі не бачив. Молодий, у білому халаті й окулярах, з фонендоскопом. Він з’явився несподівано, не зронивши ні слова.

Черговий унтер-офіцер здивовано дивився на нього. Попросив показати документи. Молодий лікар обшукав усі кишені, знітився й сказав, що забув їх. Тоді черговий унтер-офіцер заявив, що тому забороняється розмовляти зі мною без спеціального дозволу начальника госпіталю. Вдвох вони пішли до начальника. Повернулися через десять хвилин.

Черговий унтер-офіцер зайшов перший і попередив:

— Йому дозволено обстежити вас протягом п’ятнадцяти хвилин. Це психіатр із Боготи, хоча мені здаєтьсй переодягненим репортером.

— Чому вам так здається? — запитав я.

— Він надто переляканий. До того ж, навіщо психіатру фонендоскоп?

А проте він десять хвилин розмовляв із начальником госпіталю. Йшлося про медицину, психіатрію. В розмові вони вживали дуже складну медичну термінологію і швидко досягли згоди. Тому він і одержав дозвіл поспілкуватися зі мною протягом п’ятнадцяти хвилин.

Коли молодий лікар знову увійшов до палати, мені, мабуть, після застереження унтер-офіцера теж здалося, що переді мною не лікар. Не скидався він і на репортера, хоча, правду кажучи, доти мені не доводилось бачити жодного репортера. Він нагадував швидше переодягненого священника. Відвідувач, здавалося, не знав, з чого почати. Насправді ж він думав про те, як спекатися чергового унтер-офіцера.

— Дайте мені, будь ласка, аркуш паперу.

Можливо, лікар гадав, що унтер-офіцер піде по папір до канцелярії. Але той мав наказ не залишати мене. Тож не пішов нікуди, а визирнув у коридор і прокричав:

— Негайно принесіть чистого паперу.

За хвилину принесли папір. Збігло більше п’яти хвилин, а лікар досі не поставив мені жодного запитання. Лише після того, як принесли папір, він розпочав обстеження. Простягнув мені аркуш і попросив, щоб я намалював корабель. Я намалював корабель. Тоді він попросив, щоб я підписав малюнок, — я виконав його прохання. Потім він зажадав, щоб я намалював сільський будинок. Я дуже старався, домалював навіть платанове дерево поруч із будиночком. Він попросив, щоб я поставив свій підпис і під цим малюнком. І тоді я переконався, що це й справді переодягнений репортер. Проте відвідувач запевняв, що він лікар.

Коли я скінчив малювати, він уважно оглянув малюнки, щось пробубонів і став розпитувати про мої мандри. Унтер-офіцер втрутився й нагадав, що подібні запитання заборонені. Тоді він оглянув моє тіло, як це звичайно роблять лікарі. Руки в нього були холодні мов крига. Якби унтер-офіцер доторкнувся до них, то викинув би відвідувача з палати. Та я промовчав, бо його переляк і те, що він, мабуть-таки, був репортером, викликали в мене симпатію. Перш ніж скінчилися дозволені п’ятнадцять хвилин, відвідувач кулею вискочив з палати, прихопивши малюнки.

Що тут зчинилося наступного дня! Малюнки з’явилися на першій сторінці “Ель Тьємпо” з позначками й підписами. “Я був тут” було надруковано під стрілкою, що вказувала на один з містків на палубі. Це була неправда, бо я тоді був не на містку, а на кормі. Але ж малюнки були мої.

Мені сказали, що я можу виправити помилку. Спростувати. Це видалося мені безглуздям. Репортер, який переодягся в лікаря, щоб проникнути у військовий госпіталь, викликав у мене захоплення. Якби він дав мені зрозуміти, що насправді є репортером, я придумав би, як позбутися унтер-офіцера. Адже того дня я вже мав дозвіл розповідати про своє плавання.

Зиск від цієї історії

Пригода з переодягненим репортером наштовхнула мене на цілком очевидну думку, що газети виявляють цікавість до мого десятиденного плавання. Цікавість була загальна. Друзі не раз просили переповісти їм мою історію. Коли я, майже повністю одужавши, прибув до Боготи, то пересвідчився, що життя моє зазнало змін. Мене з почестями зустрічали в аеропорту. Президент республіки вручив нагороду. Привітав мене з подвигом. Мені надали звання кадета.

Крім того, тепер я мав те, на що й не розраховував: пропозиції від різних видань. Я був дуже вдячний своєму годиннику, який точно йшов під час моєї одіссеї. Та не сподівався, що це прислужиться якось фабрикантам годинників. Проте вони подарували мені п’ятсот доларів і новий годинник. За те, що жував жуйку певного гатунку й повідомив про це в рекламі, я одержав тисячу доларів. Доля судила, щоб за іншу рекламу фабриканти взуття заплатили мені дві тисячі песо. За те, що моя історія транслювалася по радіо, мені дали п’ять тисяч. Я ніколи не уявляв, як це вигідно, — десять днів потерпати від голоду й спраги у відкритому морі. Але ж так воно є насправді: за цей час я одержав майже десять тисяч песо. А проте й за мільйон не згодився б, щоб усе повторилося знову.

В моєму житті героя немає нічого особливого. Я прокидаюся о десятій ранку, йду до кав’ярні, щоб погомоніти з друзями, або до якоїсь редакції, де на основі моїх пригод розробляють нову рекламу. Майже щодня ходжу в кіно. І завжди з подружкою. От тільки ім’я подружки не можу відкрити, бо воно зарезервоване.

Щодня одержую звідусіль листи. Пишуть незнайомі люди. З Перейри я одержав предовгу поему, підписану ініціалами X. В. К., — в ній згадуються плоти та чайки. Мері Едресс, котра замовляла месу за упокій моєї душі в той самий час, коли я плив навмання в Карібському морі, часто пише мені. Вона надіслала свій портрет із дарчим написом, відомий уже читачам.

Я розповідав свою історію по телебаченню й по радіо. Крім того, переповідав її друзям. Переповів її одній старій удові, яка запросила мене до себе й показувала товстезний альбом з фотографіями. Дехто каже мені, що вся ця історія суцільна вигадка. І тоді я запитую цих людей: що ж я тоді протягом десяти днів робив у морі?

Переклад з іспанської СЕРГІЯ БОРЩЕВСЬКОГО.

Зміст

ПРИГОДИ

Василь Іванина. УСМІШКА СКІФСЬКОЇ ЦАРИЦІ

Володимир Глушко. ВІН ТЕЖ ХОТІВ ЖИТИ

ПОДОРОЖІ

Тамара Малькова. БІЛЯ СЕРЦЯ ГІРСЬКОГО МАСИВУ

Сергій Правденко. ЧЕРЕЗ ТРИ ОКЕАНИ

Олександр Ємченко. ТЯНЬ-ШАНСЬКІ ВЕРШИНИ СЕМЕНОВА

ФАНТАСТИКА

Василь Моруга. ХТОСЬ ЖЕ СКОРЯЄ НЕПІДКОРЕНЕ

Василь Моруга. СТЕРЕЖИСЬ ТЕРРАМОБІЛЯ!

Олег Покальчук. ЗАКЛЯТТЯ ТІННЮ

Віктор Савченко. ЗУСТРІЧ НА БЕРЕЗІ ЗАТОКИ

Микола Головін. СИТУАЦІЙНА КІМНАТА

Олег Романчук. ПАСТКА НА РЕСТІ

Габріель Гарсіа Маркес. РОЗПОВІДЬ МОРЯКА

1

В перекладі Є. Дроб’язка.

(обратно)

2

Місто-супутник Сан-Франціско (прим. автора).

(обратно)

3

В перекладі Є. Дроб’язка.

(обратно)

4

Сан-Франціско.

(обратно)

5

Асанья Мануель (1880–1940) — іспанський політичний і державний діяч, літератор, юрист. У 1936–1939 рр. — президент республіки. Після перемоги франкістів емігрував до Франції.

Залка Мате (псевдонім, справжнє ім’я Бела Франкль (1896–1937) — угорський письменник, герой національно-визвольної війни в Іспанії 1936–1939 рр. Під ім’ям генерала Лукача командував 12-ю Інтернаціональною бригадою, був смертельно поранений.

Ібаррурі Гомес Долорес (1895) — діяч іспанського й міжнародного комуністичного руху. Під псевдонімом Пасьйонарія виступала в робітничих газетах. Одна з керівників національно-революційної війни іспанського народу 1936–1939 рр. проти фашизму.

(обратно)

6

Вони не пройдуть! — гасло бійців Інтернаціональних бригад (ісп.).

(обратно)

7

Мішель Сіфр, французький спелеолог, у книгах “Один в глибинах Землі”, “Експерименти поза часом”, “У земній безодні” розповів про тривале перебування людини в печерах.

(обратно)

8

П. П. Семенов-Тян-Шанськийавтор праць з географії та статистики, зокрема “Географічно-статистичного словника Російської імперії” (тт. 1–5, 1863–1885). Під його керівництвом створено 19-томне видання “Росія. Повний географічний опис нашої батьківщини” (1899–1914), 7-й та 14-й томи якого присвячено Україні.

(обратно)

9

Клод Роберт Ізерліпілот, який провів над Хіросімою останню повітряну рекогносцировку і скомандував літаку, що ніс атомну бомбу, вихід на ціль. Згодом докори совісті призвели його до божевілля.

(обратно)

10

Марія Дірексьйон (ісп.) перекладається як Марія Адреса, що відповідає англійському Мері Едресс. (Тут і далі примітки перекладача).

(обратно)

11

Толімадепартамент у центральній частині Колумбії.

(обратно)

12

Толумісто в Колумбії на Карибському узбережжі.

(обратно)

13

Чонтадурорізновид пальми з їстівними плодами.

(обратно)

14

Боякадепартамент у Колумбії.

(обратно)

15

Допоможіть мені! (Англ.)

(обратно)

Оглавление

  • Пригоди. Подорожі. Фантастика - 86
  • ПРИГОДИ
  •   Василь Іванина . УСМІШКА СКІФСЬКОЇ ЦАРИЦІ . Нарис
  •   Володимир Глушко . ВІН ТЕЖ ХОТІВ ЖИТИ . Повість
  • ПОДОРОЖІ
  •   Тамара Малькова . БІЛЯ СЕРЦЯ ГІРСЬКОГО МАСИВУ . Нарис
  •     На перевалі
  •     Йдемо вниз
  •     Акваланги під землею
  •     Угрюм-завал переможений
  •     Глибини
  •   Сергій Правденко . ЧЕРЕЗ ТРИ ОКЕАНИ . Дорожні нотатки
  •     По Скандінавії
  •     Біля туманного Альбіону
  •     У Сполучених Штатах
  •     Латинська Америка
  •     Козак з Мальти
  •     Мир нашому дому
  •   Олександр Ємченко . ТЯНЬ-ШАНСЬКІ ВЕРШИНИ СЕМЕНОВА . Нарис
  • ФАНТАСТИКА
  •   Василь Моруга . ХТОСЬ ЖЕ СКОРЯЄ НЕПІДКОРЕНЕ . Оповідання
  •   Василь Моруга . СТЕРЕЖИСЬ ТЕРРАМОБІЛЯ! . Оповідання
  •   Олег Покальчук . ЗАКЛЯТТЯ ТІННЮ . Оповідання
  •   Віктор Савченко . ЗУСТРІЧ НА БЕРЕЗІ ЗАТОКИ . Оповідання
  •   Микола Головін . СИТУАЦІЙНА КІМНАТА . Оповідання
  •   Олег Романчук . ПАСТКА НА РЕСТІ . Повість
  •   Габріель Гарсіа Маркес . РОЗПОВІДЬ МОРЯКА,
  •     Передісторія цієї історії
  •     Розділ 1 . Про моїх товаришів, які загинули в морі
  •       Обранці смерті
  •     Розділ 2 . Останні хвилини на борту “Морського вовка”
  •       Починаються танці
  •       Хвилина мовчання
  •     Розділ 3 . На моїх очах гинуть четверо товаришів
  •       Лише три метри!
  •       Самотність
  •     Розділ 4 . Перша ніч на самоті в Карібському морі
  •       Довга ніч
  •       Денне світло
  •       Чорна цятка на обрії
  •     Розділ 5 . З товаришем на борту
  •       Мене побачили!
  •       Акули з’являються о п’ятій
  •       Товариш на плоту
  •     Розділ 6 . Рятівний корабель і острів людожерів
  •       Бачу корабель!
  •       Сім чайок
  •     Розділ 7 . Відчай голодного
  •       На порозі смерті
  •       Які на смак черевики?
  •     Розділ 8 . Як я змагався з акулами за рибу
  •       Акула на плоту
  •       Моє бідолашне тіло
  •     Розділ 9 . Вода починає міняти колір
  •       Моя щаслива зірка
  •       Вранішнє сонце
  •     Розділ 10 . Втрачені надії… й чекання смерті
  •       Я прагну смерті
  •       Загадковий корінь
  •     Розділ 11 . Десятий день, нова галюцинація: земля
  •       Земля!
  •       І все-таки де земля?
  •     Розділ 12 . Повернення до життя на химерній землі
  •       Сліди людини
  •       Чоловік, осел і собака
  •     Розділ 13 . Шістсот чоловік супроводять мене до Сан-Хуана
  •       Вимушене мовчання
  •       Розповідь про факіра
  •     Розділ 14 . Мій героїзм полягав у тому, що я не хотів помирати
  •       Історія одного репортажу
  •       Зиск від цієї історії
  • Зміст . . . . . . . . . . . . . . .
  • Наш сайт является помещением библиотеки. На основании Федерального закона Российской федерации "Об авторском и смежных правах" (в ред. Федеральных законов от 19.07.1995 N 110-ФЗ, от 20.07.2004 N 72-ФЗ) копирование, сохранение на жестком диске или иной способ сохранения произведений размещенных на данной библиотеке категорически запрешен. Все материалы представлены исключительно в ознакомительных целях.

    Copyright © UniversalInternetLibrary.ru - электронные книги бесплатно