Акупунктура, Аюрведа Ароматерапия и эфирные масла, Консультации специалистов: Рэйки; Гомеопатия; Народная медицина; Йога; Лекарственные травы; Нетрадиционная медицина; Дыхательные практики; Гороскоп; Правильное питание Эзотерика

Авантитул

Антон Копинець

ІВАН СИЛА

НА ПРІЗВИСЬКО

«КРОТОН»

РОМАН

Київ 2014

Про автора

В Україні завжди були герої. І так повелося, що для існуючої влади було незручне їх оспівування та вшанування. Проте коли справжній Герой зустрічає свого Історика, або Письменник зустрічає свого Героя, епос починає жити наперекір усьому.

Мій дід Антон Копинець (1928–1980), закарпатський письменник і журналіст, один із засновників ужгородського радіо і телебачення, був приятелем та прижиттєвим біографом саме такого героя — Івана Фірцака-Сили на прізвисько Кротон. Спочатку дід знімав про славетного земляка передачі, записував факти з його життя. Біографія та дивовижні пригоди Івана Фірцака надихнули Антона Копинця на створення художнього твору, і в 1969 році був завершений роман. Але в 1972 році (вже після смерті Івана Фірцака) світ побачив скорочений та ідеологічно відредагований текст цього твору. Лише в 2012 році рукопис роману повернувся в нашу родину, і зараз читач має можливість ознайомитися з повною версією життєпису славетного атлета.

За законами жанру автор назвав свого героя красномовним прізвиськом роду Фірцаків — Сила (дід Івана голими руками поборов ведмедя, за що й дістав це ім’я). А сам Іван Фірцак перемагав справжніх велетнів і легендарних силачів усього світу, отримавши нагороди 64 країн і титул найсильнішої людини Землі.

Дідусь додав до біографії легенди, оповідки та місцевий мовний колорит, без яких важко уявити собі Карпатський край на історичному перетині кількох держав. Антон Копинець та Іван Фірцак жили в ті часи, коли нова влада приходила ледь не щомісяця: Австро-угорська імперія, Чехословаччина, Карпатська Україна, угорська окупація, Україна Радянська… Прапори змінювалися часто, проте ці зміни не приносили бажаної свободи та щастя народові Карпат.

Автор та його герой мали багато спільного. Син Івана Фірцака — Іван був засуджений за «український буржуазний націоналізм», через що більшість нагород і світлин героїчного батька знищили гебісти. Антон Копинець постраждав за свою прихильність до вільної України двічі: побував у карцері за часів мадярської окупації та провів 2 роки заслання в Архангельській області. Його донька Надія дізналася про це вже після смерті батька, прочитавши сховані щоденники.

Славетний Сила став чемпіоном Чеської республіки з важкої атлетики, а згодом і Європи, переміг кращого боксера Великобританії в присутності Її величності, подолав важчого за себе на 20 кілограмів сумоїста та створив неповторні циркові силові трюки… Але герой, що був легендою для всього світу, в себе вдома, на Батьківщині, на жаль, так і не отримав від влади належного визнання та шани.

Літературний пам’ятник, який Антон Копинець створив своєму героєві, дав поштовх для нових творів та легенд про Івана Силу.

Дідусь прожив лише 51 рік, тож ми, онуки, знаємо про нього зі слів наших рідних та його колег з телебачення. Кажуть, він був вельми компанійською веселою людиною, його любили за жарти та експромти. Колеги поважали його за те, що принципами своїми ніколи не поступався і сприймали як душу компанії. Не дивно, що запрошені до нього на передачі та інтерв'ю для «Закарпатської правди» (він був старшим редактором) знамениті діячі театру, естради та кіно СРСР ставали його приятелями та продовжували спілкування вже у нас вдома. На одному з таких вечорів відомий московський актор запропонував обміняти свою нову «Волгу» на дідову домашню бібліотеку. Звісно, дідусь не погодився. Як журналіст і письменник отримав квартиру в новому «письменницькому будинку», де жили Фелікс Кривін, Петро Скунць, Василь Вовчок та інші імениті члени Спілки, з якими був у дружніх стосунках. Сам Антон Копинець до Спілки не вступав в зв’язку з «заплямованою біографією». Окрім романа про Івана Силу написав і видав три книги поезій та створив театральну абсурдиську комедію «Приключки Циля Ковбаски»…

Еліна Дегтярьова-Копинець, онука Антона Михайловича Копинця.

Іванко

«Колисала я тебе в колисці дубовій, аби зросло орленятко в щасті і здоров’ї. Сповивала я тебе в шовкову травицю, аби тебе полюбила красна відданиця. Купала я тебе у криничній купелі та в липовому цвіті, аби в тебе була доля ясночиста і найкраща в світі…».

Рачкував хлопчик по долівці, переповз поріг, торкнувся тіла рідної землі — і звівся на ноги. Ніби знав, що на світі споконвіку є такий закон: хто родився людиною, той не має повзати…

Встав! Похитуючись на слабких ноженятах, до сонця простягнув рученя, ніби хотів узяти його у пригорщу. Зове до себе. Покинь, сонце, голубий палац небесний, зійди на землю, поселися в хижі верховинській! М’ячиком котися перед хлопчиком, а він бігатиме за тобою.

Ось і перший крок робить. Довгий шлях до воріт! Ще один крок — і міцніше пішов уперед.

В далину від рідного порогу пішачок біжить швидко. Стане той пішачок дорогою, стане потому великим шляхом.

Дивляться-задивляються Карпати на маленького сина свого і молять:

— Ми тебе дали світу білому. Він тобі належить! Стій же твердо на ногах! Не пошпотайся, неборе!

Так починає кожний із нас велику і тяжку дорогу — дорогу життя.

Так став на важкий життєвий шлях пасемок Федора Фірцака, котрого нарекли Іванком.

Дивиться Федір на малого, радіє. А думка клепле мозок: «Іще одну ложку треба наповняти… з Божою поміччю…».

І знову туманиться в голові, і знову холодна сльозина зривається з ока. «Недогледіла баба. А могла жити Анця. Могла…»

Як вона любила діток! Та й не тільки своїх. Під Федоровою солом’яною стріхою не раз збиралися сусідські діти: порозсідаються, бувало, кільцем, а посередині — Анця. Слухають дітлахи про віковічні праліси-хащі, у котрих поселилася звірка: ведмідь-бурмило і грабитель-вовк, хитролесна лисиця і світлорогий олень, благенький зайчик і щіткастий вепр… Слухали малі про Олексу Довбуша, що брав від багатих і роздавав бідним, про Пинтю, що з дерев’яної гармати розбив Хустський замок…

Як і кожна горянка, Федорова жінка розшукає в своєму роду якогось месника — діда, прадіда чи прапрадіда. І тоді вже сходяться до неї всі, а вона наче щойно вийняла зі скелі чарівну скриньку з дорогими скарбами і роздаровує з неї бурштинові намиста та золоті персні…

Хоч Федір і дужий чоловік, зате силу свою ніколи не вимірював на людині. У родині завше панували спокій і злагода. Любив він свою Анцю якось приховано і від дітей, і від людського ока. Вона це відчувала, визначала по обличчю Федора, про що він думав. А він знав, над чим клопочеться її серце.

Ой, тяжко буде самому з такою отарою. Ніякої тобі користі в господарстві не приносить, лише зирить у порожню миску, ніби в ній, як у казці, повинні з’явитися кулеша з молоком чи картопля з капустяним розсолом — оці прості сільські ласощі. Огой, не так ото легко все приходить до тієї миски. Ось на руках повні пригорщі мозолів. Таких, як волоські горіхи-костюки: тверді, достиглі. Не раз мастила їх Анця льняною олією. Від цього вони зм’якли, як і його душа.

Анця ще була у шести недільках, коли домовилися, аби похрестили сина Іванком. Федір не перечив, бо треба так, щоб один онук носив дідове ім’я. А баба-повивачка наказувала:

— У липовому цвіті треба ’го купати двадцять і шість тижнів. Потому будеш ’му обливати ніжки, головку та ручки руминчиком. Аби файніше росли. Воду на купіль бери із горішньої кирниці із жолоба. Ото чистенька водиця. Студена, айбо ти її не дуже пригрівай. Бо як буде в дуже теплому, то їсти не буде хотіти. Та й на себе міркуй…

Тихо, як вечір, зайшов тоді у хату Федір старий. Кремезний вусатий дід Іван несе вже на своїх плечах восьмий десяток. Та ще вчора саморуч накосив та притяг на собі таку верету отави, що Федір із старшим сином ледве переніс знадвору у возарню.

Дід мовчки постояв серед хати, ніби збирався у далеку дорогу, і лише через деякий час пробасив:

«Най росте небожатко, як йому вже Бог судив, то так і буде. Все в його, Всевишнього, руках: захоче — буде малий топтати зелену, а розгнівається на нас, то забере його ангелом до себе…».

А думки стискують голову недавніми споминами. Наче вчора збиралися на хрестини. То було в першу неділю по Петрівці. Кум Юрко — статечний ґазда, що мав двійко корівчин і пару волів, — прийшов одразу після служби Божої. Повні плетениці-кошарки витягли йому руки аж до колін. Коли обережно поклав корзини на лавицю, тоді випростав спину та полегшено зітхнув.

— Аби сто років по тобі, Федорику, жив твій малий та отаку біду на плечах носив, — моргнув Юрко на свою ношу. Що було в тих плетеницях-корзинах, він і сам достеменно не знав. Бо то все жінка парувала-ладнала. В одному достотно переконаний, що не ріні-гравію з Боржави приніс він до кума на гостину. Його Маргітка тямить, що треба на хрестини. Та й сам дві доби потів, доки нацяпав черешнівку для цього діла.

На сінешніх дверях в цей час хтось поручкався з клямкою. В хату ступив Василь Добрай, а за його широко спиною, наче галка, вся в чорному, стала Марія — дружина з двома плетеними вервечками.

— А чей не виженете нас, куме? — замість привітання спитав Василь. — Хотіли-сьме у вас мало посидіти. Аби на полуденок та на вечерю не йти нам домів, ми принесли з собою їди тайстрину та й святої, хоч і гіркої, водиці склянчину.

— Сідайте, сідайте, кумице, та й ви, кумочку, — пожвавішав Федір. — А чей помістимося.

— Де челядь не збісна, там хата не тісна, — додав Василь.

Малі сиділи на постелі: лупкали оченятами, теліпали ніжками. Анця лежала за їхніми спинами, наче за живоплотом. Іванко також мав місце коло матері: він тоді ще смоктав вузлик ганчірки, вмочений у липовий чай, зацукрений.

Марія пороззиралася, ніби щось шукала, і спитала:

— А кума запряталася десь, чи що?

— З малим там, на постелі… Добрий легіник буде з нього, нівроку, — чи не вперше в житті похвалив свою дитину перед людьми.

Марія підійшла до ліжка, розсунула дітваків, пробралася до Анці.

— Як ви, кумице дорогенька?… — І коли побачила, що Анця не поворухнулася, несамовито закричала: — За бабою біжіть! Ану скорше! Дайте води свяченої!

— Що там, що? — оторопів Федір. «Ба ци не наврочив малого?».

Одірвав від долівки ногу, ступив до ліжка. В ту ж мить широко розкрив очі, ніби в хаті зовсім потемніло. Опустив руки, посірів, як земля, пасмо чорного волосся немічно впало на чоло, і він зайойкав:

— Ан-цьо!!!

Наче від грому, здригнулася хата. А діти, мов курчатка, попритулювалися до ліжка, ніби віщували, що з цієї пори посиплеться на їхні голови зловісна, холодна буря, котра супроводжуватиме їх усеньке життя.

Анця не поворухнулася. Федір потермосив її за плечі.

Вперше за життя, як дитину, взяв свою жінку на руки. Притис до своїх гарячих грудей.

Голова її безсило хилилася вниз, до землі.

Понад Синяком-горою громадилися молоді осінні хмари. Вони ставали в коло, обіймалися одна з одною і гуртом, як діти, цілу ніч проплакали над селом…

Школа

В ту осінь картопля вродила дуже скупо, тому Федір ходив мовчки і зажурено, немовби в нього корова здохла, а чи десь загубив жачків-гаманець, набитий грішми. Такого гаманця він, правда, зроду-віку не мав і, очевидячки, не буде мати. Оті грайцарики, що має, туго зав’язує у вузлик, котрий щоразу при ньому у глибокій кишені. «Майже виведеницею стала, — думав про своє Федір. — Треба буде поміняти. А може живиця висохла?»

Обережно викопує мотикою ямку, аби вивіритися, чому не вродила картопля, яка тому причина. Взяв зісподу жменю землиці, розтер грудки на долоні, зиркнув на небо, ніби хотів попросити Всевишнього, аби той дужче підкрутив ґніт на своєму світилі, бо він, Федір, недобачає. Та сонце вже йшло далеко за полуденок, як і його літа, тому, певне, й недовиджав. Ґрунтець запах житнім хлібом, засяяв грайливими піщинками. «Годувальнице моя дорогенька, пошкодуй мене, як я тебе шкодую. Бо ти єдина на білім світі можеш мене зробити добрим ґаздою або випровадити з тайстриною[1] по жебрах. Пошкодуй мене, прошу тя!..»

Стояв і дивився на червеницю[2], аж поки очі не набрякли слізьми.

«Живиця слабенька… Гей, знаю я, небого, що слабенька. Та де я візьму тої живиці, котру просить земля?»

Якось, ідучи додому з батьківської частки, Федір спинився над висохлою млакою[3]. Від сонця в болотищі порепалася земля. Федір відломив кусник, розкришив на долоні та аж посміхнувся: «Живиця! І задарма пропадає. Гріх буду мати від Бога, як залишу її марнувати!..»

І Федір виплітає з верболозу сім кошарів. «Чи не на нове ремесло перейшов Сила?» — перепитувалися сусіди, як уздріли у його дворі цілу череду плетениць. А Федір і не думав зраджувати своєму пращурському ділу. Скорше — навпаки.

Прийдешнього дня вивів своїх синів на старий мочар і сказав:

— На червеницю поносимо. Іван буде мотики гадковати[4]. Анцька — корову в лозняку попасувати.

— Я піду корову дозирати[5], — озвався Іванко. — Анця най мотики гадкує…

— Не пискай! — прикрикнув батько. — Будеш ото робити, що я кажу.

Потому, як помер найстаршенький, а за ним і жінка, Анцька — одна-єдина донька серед хлопчуків — ставала доброю помічницею Федора в хижі. Люб’язніше, аніж до синів, ставився до неї Федір ще й тому, що вона ніби з материного ока викапана. Така ж лагідна, роботяща. І лицем нагадувала Федорові про дружину. Доросліші сини помічали це, та не перечили няньові, коли виділяв її на легшу роботу. Іванко не розумів цього і тому просився, аби його відпустили на волю, до своїх ровесників у лозняк.

— Доста вже було бігати. Дев’ятий рочок маєш. Я в дев’ять літ у хащу з няньком ходив…

Переселилася чорна земля з млаки на червеницю. Занудьгував Іванко, як брати покинули його самого біля мочила, однісши повні плетенці горі селом додому. Взяв у руки мотику та й почав копати.

Тяжка мотика. Нянькова. Сам набиває її, клепле, гострить. Синам забороняє брати в руки мотику і косу, нікому їх не позичає. Бо то ж не забавка. Мотика і коса завжди мають бути напоготові, як зброя. Сусіди, правда, не дуже напрошувалися на його знаряддя. Такою, як лопата, мотикою не поробиш цілий день. На то треба мати добру силу. Косу й поготів не просили в нього. Вона — довга, тяжка. Коли Федір починає прокіс, то бере на три кроки. Аби лише було що косити. Гей, якби йому таку кісницю, як у намісника або в графа! Там є де розігнатися. А на свойому — що? Побавиться, доки сонце не перекотиться через Китицю-гору, та й на тому треба вішати косу…

Поки сини повернулися з Федором сюди, на млаку, Іванко накопав цілий віз глини. Тепер сидів на обочині та й дивився на долоньчата. На правій з’явилося якесь чудернацьке намисто. Він поплював на долоні, потер їх, як це робив батько, і знову придивлявся до тих дивних намистин, що пощипували.

Іванко зиркає то на братюків, то на нянька: очі заблищали, як у переляканого зайчика. Тікати? Куди? Все одно треба буде йти спати додому.

Нянько ступав по землі, і чим меншою робилася відстань, тим дужче тріпалося серденько в Іванка. Старші відвернулися від нього і рушили наповняти коші. Іванко зіщулився, крадькома позирав за батьковими ногами, під якими, здавалося йому, вгинається пішачок. Він простував на нього, Іванка. Батько став, неквапливо сягнув рукою у широку кишеню.

— На, гризи, неборе, — мовив, вийнявши з кишені велике жовте яблуко. Дідо дав…

А коли помітив, що в ямці велика купа накопаного намулу, здивовано поспитав:

— Моєю мотикою нагрібав?

Іванко не встиг відкусити з дідового яблука: так і задержали його перед носом батькові слова.

— Я більше не буду, няньку, — почав кривитися, підходячи до нянька. Той узяв сина за руку, мовчки потримав у своїй. Перегодя сказав:

— Я тобі маленьку зроблю. Бо з моєю можеш надірватися. А до мотики треба привчатися. То наше ремесло, неборе…

Старий Сила добродушно глянув на старших синів і нічого не сказав. Лише пальцем повів кілька разів по тугих вусах, які відпустив після смерті Анці. «Ще один копаш[6] росте. Іще одному треба буде землиці виділяти. Тісно на ній, небожата, айбо то нічого. Петро каже, що хоче вже своє гніздо звивати. Най здоров жениться. За такого легіня[7] пішла би і не така ґаздівська дівка, як Мочарчиного. Знає син поле, любить його. Руки дужі має, нівроку. А може, ще й невістку до мене приведе? Айбо того він не зробить, бо сам видить, що і нам нема де обходитися в хижі… Два коблики[8] придає сват. Коблик буде мати від мене. Гей, якби ще ялівку додав за дівкою!.. Ото би зовсім файно було. Потомклюся[9] ще сам із сватом. А може уступить?..»

І сонечко, хвала Богу, уже наморилося через день, почало дрімати. Надвечір’я плететься над селом. Узбіч вулиці, що веде до Федорового обійстя, із землі стирчать чорні деревцята. Де-не-де залишилося ще по листочку, ніби осінь засвідчила на них золотою печаткою: «Урожай зібрала». Синяк також скинув на землю золоті ризи і тепер виглядає, як піп на похоронах: чорний і набундючений. Лише дуби не піддаються осінньому листопаду: міцно тримають на собі ведмежі кожухи…

По вулиці вони йшли один за одним, як і по стежині. Іванко ніс чотири мотики. Міцно обійняв їх рученятами, міряв за няньком кроки. Десь посеред села Федора перестрів чоловічок у чорній одежі. Низько вклонився, простягнув коротку руку: Сила і в сірому потемку пізнав сільського вчителя.

— Покладіть, будьте добрі, кошар на землю, — проспівав той якось по-чудернацьки, витягуючи вперед підбородок, ніби його давив ошийник-комірець, підпертий чорним машликом[10]. — За нумером два сто двадцять і єден, за нумером триста сорок і вусям, за нумером п’ятьсто дев’ядесят і три у метриці значиться, же у вас є діточки, котрим іще мож би ходити в школу, — то-єсть, вони можуть у мене навчатися розузнавати всі букви, всі числа до тисячки. Окрім сего, мій ошколаш^[11] за якісь пару зим може опанувати великою таємницею — письмом. Він буде мати змогу замінити хрестики на папері своїм власним підписом. Ви розумієте мене, пане селянине?

Іванко зачудувався з пана: як він багато говорить! Став впритул до батька і спостерігав за рухами розумного чоловіка: той розмахував ручками, загинав пальці і не переставав говорити.

— За сесі дні я обходив усе село, жеби удостовіритися: живуть оті діти, що мають ходити в ошколу, або не живуть? Я узнав: усі живуть коло своїх родителів. Ми договорилися, же каждий прижене в ошколу свого дітвака. Най уже дівок не пускають, айбо хлопці мають бути ошколовані. Ото наші вояки, ото наші оборонителі, ви розумієте? — і лише тепер учитель помітив Іванка. — От ваш, приміром, сей маленький. Як його звати?

— Іванко, — відповів сам за себе.

— Іванко, — повторив учитель, очима обмацуючи хлопця. — От, приміром, він має вже рочків десять?

— На дев’ятий перейшло п’ятьма тижнями, — поправив його Федір.

— Та ви розумієте, що вже з нього могло бути? Не розумієте? У-че-ник! О! — учитель підняв вказівний палець, ніби показував на хрещик високої церкви.

— Пане вчителю, я знаю, що король із нього не буде, аби не завадило би ’му знати хоч чотири значки. Та не піде у довгані[12] до школи. І на зиму не є в нього ні постолів, ні петека[13].

— Розумію вас, пане селянине. Розумію вас, — зрадів учитель, що умовив нарешті Федора. — Ой, як розумію. Та ви чуєте: я сам, поза урядом Ференца-Йозефа, хочу привчити русинських дітей до ошколи. А може, з нього щось вийде? А може, піде у велику школу вчитися? Не всім, розумієте, на землі робити…

— У нас, пане учителю, рід такий: од землі прийшов, до землі і повернеся.

— Ви не подумайте, же в мене отець священик або нотар. Я — з роду земледільців. П’ять пар волів продав нянько, аби я скінчив учительську семінарію. І не шкодує.

Лише тоді, коли вчитель нагадав, що його батько також походить від землі, старий Сила погладив правицею вуса. «А може, з нього ще й писар буде? Най іде. Обійдуся на зиму і без нього. Мені видиться, що має добру голову». Перегодя сказав:

— Одного пущу. Найменшого. А без других і на зиму не можу обійтися.

— Подумайте, пане селянине, і за других. У вас донька, мені видиться, єсть, старшенька за нього.

— Є. Та вона домарить. Файна ґаздиня з неї буде. Всяку роботу жінську вже знає. На два рочки старша…

— Не завадило б і її відправити до школи.

— Одного дома, а других лишаю на обійсті! — Федір нахилився до кошара, почав чалапати домів. Вчитель навздогінку послав:

— Міркуйте, жеби хоч той прийшов!..

* * *

Минули Покрови, а за ними продощило Михайла — останнє церковне свято, коли осінь передає животвір-природу в холодні руки зими. Селяни поприв’язували до ясел худобину, запасалися верболозом, хмизом. По пустирях вітер загрібав жовто-буре листя і волочив його в улоговини. Сьоголітнє життя придибало до старості. Ранкові тумани сріблили чорне галуззя на деревах, сивиною вкривали вершини гір, горбилися понад Боржавою. Лише десь в полудень піднімалися вище і вище, аж поки й зовсім не злилися з хмарами, що плечима обперлися в Синяк і вартували на прихід Нового року. Ось-ось він надійде, потрясе тими хмарами і на хрустку землю, висушену сонцем та морозами, насипле вовнистого снігу.

Іванко дрібошив по стежині, і тайстрина раз-по-раз била його по правій литці. У тій торбині він мав свій полуденок — окраєць мелайника[14]. Окрім того, ніс до школи табличку, червоні та білі камінчики, що цоркотіли насподі. Він не звертав на них уваги, бо старався не забути те, що вчора вивчив у школі. «Два раз два — ото…» — і затеребив на ходу пальчиками. «Два раз два — ото чотири!» А нащо оті палички виводив цілий день на табличці, і сам не знав.

— Два раз два — ото чотири! — замість того, аби поздоровкатися з учителем, випалив Іванко.

— Шапку треба зняти, хлопче!

— Слава Ісусу Христу!

— Слава навіки Богу! — відповів учитель, поклавши маленьку руку на Іванкове плече.

— Днесь будеш сидіти на першому місці. Ти в нас приліжний ученик. Завтра, думаю, прийдеш до школи мало скорше, бо ми вже почали вчитися.

Іванко виплутався з торбини, пороззирався по класу: позад нього сиділо двоє новеньких. Приплював на дощечці те, що дома написав, витер усе рукавом. Школярі вистукували на дощечках, списуючи з класної дошки хвилясті та прямі лінії. Підшморкували, покашлювали, перешіптувалися. Вчитель сидів за столом, читав книгу. На його лиці вибігали то смішинки, то жалощі, то переляки. Раптом закрив книгу, кинув нею на крайчик столу, засовався на стільці. Замислився. Над чим? Чи не над долею, що кидала ним по Верховині? Та й Дон Кіхот, про котрого читає, чимало мандрував, боровся за правду, помагав скривдженим. Дечого досяг і він, сільський учитель. За останні десять зим у його класі перебувало дві сотки школярів. То не так уже й мало, коли рахувати, що досі, себто до нього, не було в селі такого чоловіка, котрий міг би підписатися. Він любить свою роботу. З ранку до ночі сидить у класі, товкмачить у голови оцим селюкам розум, аби ширше виділи, аби їм був доступ до книг, у яких так гарно описано людське життя. Як не старався, все одно багато їх закінчували чотири класи народної школи за шість, а декотрі — за вісім зим. І не через тупість, ні. Верховинський бідар шукав рятунок від безвиході у землиці, що годувала його хлібом насущним, давала прожиток родині. Тому діти бралися за те ремесло від колиски. Були й такі, що навідувалися в школу перед тим, як мали йти рекрутами на цісарську службу. Просили, аби пан учитель навчили їх письмо написати.

Чотири зими ходив Іванко до школи. Вже й сусіди почали вчащати до старого Сили, аби його писемний син прочитав, що там у тих папірчиках понаписувано.

Однієї літньої ночі, коли по дворах верховодив сон, селян розбудив церковний дзвін. Голосисто забовкав ув один край, попіднімав на ноги сонних. Селяни повихоплювалися на двір, хто в чому спав, охтіли та озиралися навколо, аби пересвідчитися, з котрого боку тягне димом.

— Школа горить!

Та люди не дуже хапалися за цеберки. Най горить, фрас[15] із нею! Гершко все одно дістане за неї гроші від уряду: хата посекурована[16].

Білі людські постаті поверталися досипати коротку літню ніч.

З ранком поздоровкалися усі дзвони церковні: у школі згоріла вчителева жона з дітваком, а вчителя з розтрощеною головою знайшли за дровітнею.

Чому зотліла стара школа? Хто прохромив череп учителеві? Ніхто й досі ще не знає. Лише подейкують, ніби Гершко підплатив паліїв, та вони й пустили з димом ту хату, за котру власник потому дістав великі гроші. А вчителя згирили, аби не залишався свідок.

Чи так, чи не так ото було, — тяжко судити, бо урядовці й самі не довго сушили собі голови над тим. Менше стало одним русином у селі — світ не перевернеться. Народиться другий…

* * *

Іванка так тягнуло в школу, що й на п’яту зиму захотів піти. Правда, тепер уже сільських дітей передали церковній школі, яка розміщалася у колишній дяківні. За вчителя правив тут тутешній дяк Тома Гудь. Серед селян він був найвищий грамотій. Ще б пак! Вісім зим ходив у горішню школу, що згоріла перед сим. Заприязнився з попом, з німцем-поміщиком, з нотарем, з начальником жандармерії, догідливо ручкався з екзекуторами. Ото не фіґлі мати таких друзів! А з колишніми своїми побратимами поводив себе спогорда. «Науку знати, — казав при нагоді, — треба на плечах голову мати». Коли Тома виводив на папері своє куце прізвище, тричі відпочивав, бо після кожної літери припльовував на кінчик пера. М’який знак у кінці ніколи не ставив.

— Гуд! — приховано сміявся з нього нотар.

— Робін Гуд! — плескав його по плечу німець-зайда. Та дяк не розумів, про що каже пан.

Якось Тому поспитали, чому не ставить м’якого знака.

— Прізвисько, прошу красно, має бути тверде, як і натура в чоловіка. — Нащо його пом’якшувати?

Так от, цей чоловік з твердою натурою буде відтепер навчати Іванка.

Півець[17] правого крилосу має для того три найголовніші книги — «Псалтир», «Євангеліє» та «Катехизис», віддрукований нещодавно десь у Відні. З «Псалтиря» знав кілька рядків першої псалми навіть напам’ять. Вона починалася словами «Блажен муж, іже не іде на раду нечестивих…». Читанка була одна на всі класи, і з дозволу Томи її відкривали лише в понеділок. Красописом та рахунками займалися також один раз на тиждень. Навчання починалося щоразу після малої служби Божої в церкві, а закінчувалося, коли на небі з’являлася перша зоря.

Позаяк Тома не мав при собі годинника, уроки тяглися досить-таки довго. Коли це було пізно восени, то ще півбіди. Затямить, приміром, свого сусіда, як той везе волами гній на поле. Повертається сусід з поля — перерву робить Тома. Взимку ставало гірше: на перерву відпускав дітей лише тоді, коли його старший син повертався з лісу.

Десь коло полуденка до класу забігла захекана Томова жінка.

— Залишай, чоловічку, сих дурнів, та біжи швидше домів! — і вже йому на вухо та так, що чути було аж у глухий куток: —На гостину прийшли з Берегсазу[18]. — А до учнів виторохтіла: —Ану, ошколовані віслюки, вішайте на свої короставі шиї тайстрини — та з Богом до сто чортів! — і так же швидко повернулася та вийшла.

У класі заборікалася мішанина: з необструганих лавиць вишмигали торбини, залопкали таблички, а попід стелю заглотило пилюкою.

Тома ніяк не міг придумати домашнє завдання для учнів. Дріботів короткими ніжками, мимрив щось, облизував губи. Раптом заплямкав, схопив палицю, кілька разів ляснув об стіл. Лише опісля того продер через горло:

— Завтра каждий принесе по два дрива. То єдна задача. Друга. Завтра у нас буде шпекція[19]. Що треба зробити?

— Наїстися добре! — писнув хтось.

— Ану, затчи рийку! — гримнув Тома. — Друга задача: помити дочиста руки, вуха і шию. Третя задача… Третя задача…

Третьої задачі Тома не встиг виказати, бо в двері проліз берегсазький піп, з котрим давно приятелює.

— Ану, діточки, встаньте, — співучо-протяжно попросив Тома своїх учнів. — Помоліться, діточки, нашому Господу-Богу. «От-че наш…».

Тим часом Тома Гудь все перепрошував пан-отця і шкодував, що через заняття не міг зустріти дорогого тестя дома, у своїй хаті.

— І моя панія чекають надворі, — улесливо мовив гість.

— Прошу вас, пане-отче, не пустіть її сюди, — повів очима по рябих зачаділих стінах, що полупилися від його крику, і тихо шепнув на вухо: — Сопух[20], перепрошую, неприємний для них буде тут…

Тихенько, ніби боялися когось розбудити, виходили школярі з довгих лавиць до дверей, натягуючи на шиї торбини, та штрикаючи один одного в боки. Поставали парами. Раптом затріщали двері, і на вулицю видавилися двадцять вісім вихованців Гудя. Вирвавшись на волю, засвистіли, закричали, ніби ось-ось мав настати страшний суд. Тома вибіг на двір та аж остовпів: це його діти так віталися з дорогою дружиною берегсазького попа.

— Марга[21]! — висловила своє захоплення дітьми берегсазька попадя.

— Дикуни, прошу їх, — поправив панію Тома, а про себе подумав: «Гой, не легко обійдеться їм ото!»

— Гори — наше щастя і кара за гріхи, — після незручної паузи зробив висновок піп. — Лише той буде у царстві небесному, хто удержить оту кару…

— Я удержу, пане намісник! Гей, як удержу!..

Довбущук

Навчання відновилося аж на четвертий день. Гудь і насправді не забув покарати своїх вихованців: смиренніших послав пиляти та колоти дрова. Семеро приберуть хліви та почистять корів. Третім наказав підмітати двір та вулицю. А четверту, найбільш строптиву групу, поставив у куток навколішки стояти. Під коліна насипав щебінки. Сюди потрапив і Іванко.

Хто знає, доки б колінкував та спокутував свою провину, якби не тутешній сільський піп, що прийшов Закон Божий поселяти в діточі голови. Добру годину молилися «Отче наш…» за здоров’я Ференца-Йозефа, котрий відсвяткував своє шістдесятилітнє перебування на двоєдиному троні Австро-Угорщини. Коли скінчили молитву, пан превелебний дозволили школярам присісти на скрипливі лавиці. Іванко підняв руку:

— Пане наміснику, можна мені зазвідати дащо[22]?

— Звідай, сине, звідай… О, тому я радий, коли в дитині поселяється Божа благодать. Звідай, сине, звідай!..

— Пане наміснику, а чому ми ото молимося за Ференца-Йозефа та за Ференца-Йозефа?

— Бо ото наш Бог земний, сине, котрому Всевишній Господь на довгі літа дав мудрість і силу, аби наша імперія розширялася та розцвітала. — Пан превелебний склали на черево руки, бо помітили, що дітвак ще щось хоче запитати.

— А за Довбуша коли будемо молитися?

Пан превелебний гірко вищирилися, вилущили і без того великі очі, потерли огіркуватий ніс.

— Ану, прийди, Іване, — Тома вип’яв наперед живіт, ніби випростувався, руки зателіпалися в нього. Іванко став перед ним, подивився на чорний ґудзик, що блищав навпроти очей. — Од кого чув єси про того розбійника?

В цю мить Іванкові причулося, гейби його вухо почепили десь на гострий клинок, котрий пнеться все вгору та вгору, підтягуючи до стелі голову. В очах почало мереконіти.

— Од кого чув єси про того грішника? — ще раз поспитав Тома, зопсіло тягнучи Іванкове праве вухо.

Іванко хотів виказати тітку, та рота закрила рука, від котрої полетів аж до класної дошки. Дошка крекнула, а під нею почало кривавити. Тома глянув на свою долоню, підійшов до цеберки, з якої учні пили воду, помив у ній руки, і лише тоді взяв зі стола палицю. «Русина треба лупити в задницю, аби менше сидів та аби звідтам розум виселявся до голови».

— Стягай ногавиці, Довбущук!

Іванко розв’язав мотузок на штанцях, скинув їх до голого тіла. Перегнувся через лавицю.

В класі стало так тихо, що Іванко почув, як десь синичка заспівала: «Літо-літо!», деякі хлопці попривставали, затуляли очі дівчата. Декотрі чекали, коли Іванко заплаче. Лише Тома кректав та сопів, надаряючи хлопчика почортілою палицею.

Іванко нерухомо лежав на підлозі. Покласники взяли його на руки, винесли на двір, облили водою. Нарешті прийшов до тями:

— Довбуш ніколи не плакав…

Аж надвечір прителіпався додому. Стягнув з шиї торбину, кинув нею на лаву. Забубнів з кутка:

— Змайструйте мені, няньку, ліпші постоли. Піду з вами у хащу. І ото будете мати ліпший хосен[23], як із тої школи…

— Короля з тебе не буде, я вже вижу, мара би ти не приснилася!.. А на попа — голос у тя пропав. Будеш жабам хвости крутити…

Іванко не почув батькового жарту. «До школи я більше не ступлю. Най згорить і ота про мене!»

— Та заберете? — перегодя запитав.

— А й перину брати на сани?

— Як холоду боїтеся, та беріть. Я й босий можу піти. Санкаюся без постолів. А чому би не пішов? Піду!

* * *

Дорога до лісу продряпувалася поміж глодом-терниною. То, заки з села не вийшли. Почався ліс, і ноги заплавали в снігу, сковзалися постолята, хоч і перев’язані березовими гужовочками. Обіч, припудрені білим питльованим борошном, хукали в долоні берези, буки, клени, явори, граби. Іванко задивися на них та й шубовснув у глибокий сніг, що заповнив яругу. Вигрібся і далі волочився за няньком та старшими братами, що перед ним протоптували санницю. Легкі санчата слухали Іванка і сунулися за ним похильці, ніби натомилися. Лише полозці, мов коники, гордо підняли вигнуті голівки, а в зубилах тримали дишло, за котре тягнув їх Іванко. Хлопець видихав клубки пари, що танули посеред голубизни снігу, і рипів постолятами. З хащі долітав морозяний розтріск, гейби там нечиста сила трощила скло.

По таких дебрях переховувався від жандармів і Довбуш. Здалося Іванкові, що той дужий чоловік з кроку на крок має перестріти нянька, поручкатися з ним і брязнути в торбину із свого цяцькованого капшука цілу пригорщу талярів. «Беріть, діду, — скаже, — та купіть собі шкапину, аби дітваки не тягали на своїх плечах дрівця. Здорові бувайте та й на мене не забувайте…». Білий кінь під чорним їздцем забасить копитами, сніг закуриться, і Довбуша як і не було…

Гей, якби він, Іванко, знався так у лісі, як Довбуш! Перестрів би пана намісника, наставив би на нього пістолю та крикнув, щоб аж сніг посипався з дерев: «Ану, залізай, кровоточивцю! Ковані сани відтепер мої!». Та сили нема у нього такої, як у Довбуша. Той, подейкують, мав при собі чортеня, і воно робило все, що забажав Олекса. Сам вигодував ото бісеня, сам і робив з ним те, що душа воліла. І куля панська в нього не потрапляла…

Няньові насправді хтось переступив дорогу. Іванко прицілився очима вперед: «Панський гайник». Нянько сягнув рукою за ремінь, вийняв звідти папірець і подав лісничому, що сидів на коні.

— На сім санок маєш цидулку, а на восьмі не маєш, — рявкнув панський слуга.

— Та що отой малий візьме? — гірко засміявся нянько. — Ледве порожні санчата тягне за собою.

— На другий раз не бери ’го без дозвоління! Візьмеш — сани поламаю. Чуєш?

— Чую, пане гайник…

«Смів би поламати! — думав собі Іванко. — Нас восьмеро. Паздіря би залишилося від нього в хащі. Гей, не є на нього Довбуша!..»

Начистили галуззя, змастили сани, іще раз помацували гужовки та й рушили з Богом. Тепер ліпше буде, бо домів ближче, як до хащі.

Санчата налігали на Іванка, коли біг в долину, ніби страшно їм самим у прірву летіти. Хлопець міцно стояв перед ними і не попускав дишло. Санчата летіли, а вітер свистів поза вухами, щипав у лице, зазирав під сіряк, гейби хотів погрітися в Іванковій пазусі. Нараз щось гегнуло саньми, Іванко послизнувся і разом з дровами покарбулявся у крутояр.

— Гей-гей! — крикнув хтось. Айбо, припущений та зачмелений, не міг збагнути, звідки настигав його голос.

— Га-га-гай! — гучить в Іванкових вухах. Та то був не людський відголос. Натужує слух, крадці роззирається довкола. Не видко жодної живої душі. Під ним щось загуло-забасило, а потім забулькотіло. «Гучало»! І літом і зимою не перестає кляте урвище гучати. Потік над кригою бунтується, виривається на волю, а лід не пускає його. «Гу-гу-гу-гу!..» — безперестанку гуде та белькоче, ніби хоче настрашити когось. «Хащова забавка», — подумав Іванко і раптом почув, як стали терпнути ноги, руки омлівати, а попід плечима чомусь потісно. Настовбурчилося на голові волосся. «Тут вовки замордували Юрка Анциного». «Гу-гу-гу!..» — наддавало сили Гучало.

Навлежачки потягнув санки на себе: тихо скрипнули. «Но-но, не можна вам тут ламатися. Ану, за мною!». Обочиною визадкувався до галявини. Санчата тягнуть його назад у прірву. Хапається за стовбури дерев, за галузяччя корчів, рве з гори крок за кроком. Сковзається. Іще, іще дві п’яді! Лише не ставати. Зозла іще раз сіпнув санчатами, та вони не піддалися: опинилися на старій просіці — сторцем стояли, спершись на виверненика.

Чи то від поту, чи то від снігу обтирав рукавом мокре лице. Сорочка прилипла до пліч. Ноги й руки затремтіли.

— Ге-гей! — знову долітає поклик. То вже братів голос.

— Ге-ге-гей! — крикнув од радощів. — Я тут, над Гучалом!

Натрапили брати і нянько на Іванків голос. А хлопець стояв, глипав очицями то на санчата, то на сонце, що заблудило впонадвечірок.

— Перестрашився, мара би ти не приснилася? — припутував-гальмував свою злість старий Сила отою приповідкою, котра служить йому і лайкою, і добродушним словом.

— У хащі не страшно, няньку… Довбуш цілий вік прожив у лісі та й нічого ’му ся не стало.

— Будеш сперед мене йти. Подивлюся, як орудуєш саньми.

Коли вийшли на ширший лісовий шлях, Іванко попритримав санчата, аби порівнятися з батьком.

— Ото правда, батьку, що Олекса мав чортика?

— І мені дідо оповідав, гейби ото правдою було… Три тижні носив курячий зносок під пахвою. А на четвертий тиждень з нього вилупилося бісеня. Маленьке було, та силу мало таку, як ніхто не мав…

— Гей, якби мені такий зносок попався! — замріяно мовив Іванко.

— Казковати — ото не сани тягати. [24] казка ото, синку. Бо по ньому не було на всі Карпати такого чоловіка…

Цілу зиму ходив Іванко в хащу за дровами. А весною, десь перед Великоднем, до Федорової хати вбігла якась жінка і просто від порогу почала:

— Злодіїв годуєте, Федорику? — пороздивлялася по закутинах. — А де той, сухоребрий? Ану, де є, покажіть ’го! Гріх подумати про таку порядну родину… Айбо сама, сама, Федорику, виділа-м. Другого і не послухала би-м.

— Та кажіть уже, яка біда трапилася?

Жінка передихнула.

— Іду я ото, Федорику, до курника, а відти, як тхір, ваш отой малий шелихвіст. Схватила-м ’го за руку, а він, як сіпне мною, то я й не встигла уздріти, куди щез. Нехрещиний би ’го побив! Та ото він у мене усе говіння[25] яйця крав? Тепер, Федорику, порахуйте, скільки ото буде. Вісім несучок, а я лише по дві яєчка брала з гнізда. Як усе по-доброму піде, то не буду голосити на уряд. Порядний ви чоловік…

В цю мить скочив у хату Іванко і, не звертаючи уваги на чужу жінку, радісно заспівав:

— Є, няньку, є!

На замащеній долоні сина білівся курячий зносок.

Легінство

Того року видалася скора весна. Вчора присмерком заблискало-загриміло понад Синяком, а ниньки рано так красно надворі, аж дихається легше чоловікові. Отой перший грім, наче розбив залізну браму і випустив на волю полонянку-весну. Босоніж пройшлася вона цариною: висинила першим дощиком житечко, на видолинки й поляни насіяла білих підсніжників з голубим рястом. Потому полинула до лісу, обцілувала теплим вітерцем брость на деревах, і за якусь днину гілки заспівали ніжними листочками справічну веснянку-коломийку.

Земля отямилася від зимового осовіння. По шістьох тижнях великоднього посту селянин вийшов на свою нивку, поправив межу, вибрав з борозенок рінисте каміння, відніс до річки, аби землиця не тримала на своїх плечах тягар-непотріб.

На городі сусід виорює ґрунтець. Певно, під ранню картоплю. Корівчина надривається в дерев’яному плузі, а він: «Но-но, Лисько!». Та худобина й далі ступала своїм тяжким кроком, гейби дражнила господаря, котрий ніколи й лозини не мав при собі.

Сонце стояло над церковним хрещиком і лоскотало Іванове лице волоконцями-променями. «Зостарівся нянько. Не є в нього тої сили, що колись мав. Землиці все подарував та й нам, дітям, пороздавав. Тому, майже, й каже, аби я йшов кудись на чужину якісь грайцарі заробити… Гей, не так ото легко було йому виговорити. Айбо інакше не міг…».

І треба було повісти таке перед Великоднем! Тепер ходить Іван наче сам не свій: сумний, задуманий, неговіркий. І та свята паска, спечена з білої муки без отрубів, і та дере в горлі.

А чи є на білому світі ліпші святки та празники, як Великодні? На церковний цвинтар, де погребені попаді, їхні родичі, заможні ґазди, управителі села, повходжуються в той день легіні, припараджені дівки, діти, хресні матері, старезні діди та бабки, порозсідаються на приплюснутих могилках, що схожі на давнє кротовиння, і виказують всякі билиці та небилиці. Підлегінчуки граються у піжмурки чи у м’яча, звитого з ганчір’я. Меншенькі носять у вишиваних хустинках писанки, що їм подарували маточки — хресні матері. А старші своє: «Виросла вже, нівроку», «Никайся[26], уже няньові ногавиці може носити!».

Лише Іван перевертається на молодій травичці то долілиць, то горілиць, і все не так, як би хотів. Гей, якби ото все так робилося, як чоловікові захотілося! Двадцять п’ять днів вигрівав під пахвою курячий зносок, а з нього нічого не вилупилося. О Довбуш, мій Довбуш, де брав ти силу? З перегніву шпурив ним у Боржаву і нікому не говорив про свою невдачу. А як би він хотів мати отого бісика! Аби в усьому допомагав, як Довбушеві. Тоді пішов би у хащу, виліз би на дерево, вимостив би на ньому гніздо чи й колибу і там жив би. Захотів би в село зійти — чортик роздобув би коника і — гайда! Лише дерева шелестіли б за ним, як за повітрулею-вихором. А ще якби на хмару зібратися! Сісти на неї та, як на колісниці, прогриміти понад селом. Усі б дивилися та чудувалися з нього… Та все пропало, як і зносок у Боржаві. Айбо сила зглочувалася у хлопцевих жилах, і він мусів її кудись розтринькувати.

Пригадалося, як тоді присів на тяжкого валуна, що десь від Довгого або й від Лисичева прикотила сюди ріка. Спересердя взяв його обіруч, підкачуляв до яруги і викотив собі на плечі. Хоч і за перепочинком, хоч і з муками, та приніс-таки на обійстя того валуна. Потому скрутив довжелезну гужову з лозняччя, перекинув її через сволок у сіннику. До одного кінця прив’язав камінь, а за другий потягнув: валун похилився в один бік, ніби поздоровкався до хлопця, та й став на своє попереднє місце, вишкірюючись щербинами. Іван поплював на долоні, ще раз схопився за гужовку і з усієї сили потягнув на себе. Валун одірвався од землі. Не встиг хлопець глянути вгору, як камінь гепнув йому на ногу. Зацебеніла кров. Сльози мимохіть рвалися з очей. Витирав їх рукавом. Знайшов у сіннику павутину. «Довбуш павутиною усі рани вигоїв…».

Та й не відказався від своєї бавки. Вранці і ввечері грався в сіннику. А коли вже міг витягнути валуна по п’ять разів до самого сволока, тоді відв’язав його і припер до дривітні.

Опісля ходив на лопацки. Не знаєте, що воно таке? Ого-го, кожний верховинський легінчук, нівроку, добре пам’ятає цю забавку! Коли в селі хтось помирає, Івана кличуть читати псалми. Бере під руку товсту книжку і йде. Ледве чекав, аби швидше домолитися до «Мал біл во браті моєй…»[27]. Тоді молебні столи займають гонихмарники — такі, як він, а то й набагато старші. І коло труни з мерцем починаються сміхи, жарти, веселощі. Наче й покійника не було в хаті. Діти та баби спочатку зацитькують хлопців, та то не надовго. Вже попівночі й самі допомагають спокусникам.

Іванко полюбував забавку «Смерть та бідняк». Бідар хитрощами та розумом своїм поборов Смерть, і та змушена по п’ять, а то й по десять разів оббігати хату. Той, хто грав Cмерть, не мав права ставати до гурту без виклику. Кине суддя горіх на долівку — відкупнику зав’язують очі, і він має його віднайти.

Довше затягувалася забавка, коли той, хто програв, мав налити у велику бочку води, переносячи її цеберками з долішньої криниці. Присудити могли й таке. Потерпілий мав піти розбудити попа або злого ґазду в селі.

Та не цю гру вичікував Іванко. Ген там, коло печі, збираються гунцвоти[28]. Скручують рушник. Намочать у воді, аби замашніший був. Сусідський легінисько пробує на своїй долоні. Не встигнеш підняти пальця, як відкусить. Так і зиркає, аби комусь приліпити.

Іванко тоді ще слабшеньким був. Та й роками ще далеко не дотягнувся до тих, що гуртувалися коло печі. Теж кортіло побавитися з ними.

— Візьмете й мене? — насмілився поспитати.

Сусідський легінисько — отой бодливий Клим, котрого у селі прозвали Клином за те, що ліз у бійку на весіллях, — зміряв його очима.

— Ба ци маєш на собі, сиротюку, добрі ногавиці?

— Іди, іди, побався в попелі, — підкинув інший, загороджуючи Івана.

— Я тебе не звідав! — розгнівався, і до Клина. — Ану, як ти такий бетяр[29], здави ми долонь!

Клин прижмурив очі, приклав до них човником руку:

— Не застуйте, хлопці, бо щось долоні не вижу. Я більшу булю[30] беру в рот, як у тебе, сирохмане, п’ястух!

Легіні забулися, де вони знаходяться: чим далі, то все більше давали силу голосам. Бабки знову їх зацитькують. На якийсь кліп ока таки примовкли. Іванко не здавався:

— На мою душу, бери!

— Дай сюди! — озвався слабкуватий Микола Ониськів.

— Тобі ще треба віко[31] пасулі з’їсти аби-сь мав силу, — щипнув його Іван.

— Ану, затчи пищавку, синице, бо, як дам, то й збирати нічого буде! — Клин повів кулаком перед Івановим носом.

— Слимуш[32]! — не знати чому крикнув Іван та так, щоб усі чули.

Клина обпекло: він почервонів, злісливо-кепковито пробаскував:

— Дай коцібину[33]!

Іван сміливо простягнув руку. Коли схопив її, стис з усієї сили, аж вилиці заграли. Іванова долонь захрумтіла. Клин звузив очі, повіки в нього затряслися.

— Доста[34] ’му! Дзяма[35] вже з неї тече!

— Зробиш ’го слутим, та дасть тобі старий Сила!

— Довго може терпіти!

— Жилавий, — випускаючи Іванову руку, зробив висновок Клин. — Най бавиться з нами. — А сам собі подумав: «Не закортить ’го більше!».

Взяв скручений рушник-веретяник, погрався ним на долоні.

Ката не обирали. Ним став Клин. То для нього не першина. На те й прийшов сюди, аби поскомтати-полоскотати долоні побратимів. Суддею Кат призначив Миколу Ониськового — справедливого легінчука, майстра на вигадки. Правда, той буде на руку Клинові робити. Як уже не сталося, аби гралося!

Обсіли довгий стіл. Затеребили пальці по ньому. Ті, що куняли по закутинах, повитріщалися.

— Ворона летить! — раптом сказав Микола-Суддя і зиркнув, чи всі попіднімали руки.

— Сорока біжить!

— Поїзд летить!

Іванів сусід підняв руки.

— Ану, суди! — зрадів Клин, що і для нього нарешті є робота. Та не на цього він мав зуб: над Іваном хотів би потішитися, аби довести свою зверхність.

Що поїзд не летить, то знали всі. Хіба не бачили, як лізе отой паротяг по штреках через село! Лука Бігунчин перегнав би його уже за Дубрівкою.

— На перший раз — п’ять масних, — помірковано говорить Суддя.

Полотняний бич густо засвистів у хижі, ляскав по долоні. Клин посапував, гейби колов сокирою колоду. Га, якби не Клин, то й ті би присіли за стіл, що стоять над ним. Та не дуже їм кортіло протягувати долоню такому урвитулові. Ліпше будуть позирати.

— Чоловік летить!

Іванко підняв обидві руки.

— Ану, ставай, неборе! — зрадів Клин. «Зараз увидимо, як будеш в’ячати!».

— Чому? — запротестував Іван.

— А ти вже літав?

— Літав. З вершка хлівчака.

— Ставай, ставай, не пророкуй! — пробасив Клин.

— Шість масних! — присудив Микола.

— Ото замного! — загули збоку.

— Доста ’му й двох!

— Лупи! — простягнув руку Іван.

Як у шостий раз тяжкий скручений обрус із домотканого полотна прилип до долоні, Іванові причулося, ніби припікав. Та забава лише почалася. «Як знаєш — так і маєш»!

Коли почало продиратися на ранок, ніхто вже не міг стулити долоню у кулак. Окрім, правда, Судді та Ката, бо ті панували. Тоді обрали Катом Іванка: меншенький, та й лупити не зможе так, як Клин. Долоні не свербіли.

Аж таки припадає Іванові Клин — свіжий, широкодолонястий. Приглухли голоси.

Іван привстав, розчепірив ноги, як то робив Клин.

— Раз! Два! Три! Чотири!

— Ліпи на другу! — спогорда змінив руку Клин, ніби це робить з жартів.

Та то були не жарти: Іван лупив гаряче.

— Добрий гонихмарник буде з нього! — неохоче пробасив Клин, оцінивши удари Івана.

Чи ця похвала, чи оті легінчуки, що вже поцмокували цигарки-самокрутки з зеленого тютюну, витягнули хлопця з гурту одноліток. З ними йому ставало незручно, ба навіть нецікаво. Там, де старші, там і Іван. Якби лише не дражнили його за Монцію. І це з того часу, як Анцька віддалася на друге село, а трьох братів цісар забрав на війну. Тоді нянько сказав: «Тепер, сину, корову ти будеш дозирати, бо більше нікому… То не корова, а просто казка». Красива, сіра, з великим вим’ям. Коли Іван напасе її, то воно аж землею волочиться. Знає він, як треба за худобиною доглядати. Усі борозенки та яруги повижинає та приносить корівчині зеленої травички. Та й теличка красна, нівроку. На Петра мине їй рочок. Аби її не наврочили, Іван простромив їй у ліве вухо червону ниточку. Росла, блискуча і так мудро поглядувала на Івана, ніби все розуміла, про що той думає. Най дражнять! З такою худобиною не ганьба ходити…

По полудню, коли череда в холодку ремигала, хлопці виплітали з лозяччя гужову. Меншенькі різали та приносили пруття, а старші скручували його. Потому перетягувалися: з одного кінця бралося четверо, а то й п’ятеро чередарчуків, а з другого — сам Іван. Перетягне за свою мітку, почіпляються йому на плечі, а він біжить з ними до берега та кидає у річку. Верещать дітваки та вигрібаються з води.

— Іване-е-е! І-ва! — загойкав котрийсь із зарінку. — Біжи сюди! Скоро!

Аж перемінився хлопець, як побачив теличку посеред млаки. «Нащо туди залізла, небого? Ба ци не бизень[36] загнав ’ї?» Та тут вигадувати щось не було коли. Узяв гужову, перев’язав теличку поза передніми ногами та й витяг на пісок. Хто в шапці, хто в долонях, хто в листю з лопухів приносив воду, аби обмити тварину. Не встає чомусь. Поприносили бур’яну. І від конюшини відвертає голову. Гей, тут уже не жарти. Попозирав на ноги: передня розпухла. Домів не піде сама. Перенесли теличку на яругу. Іван підмостиася під неї та й викачав собі на плечі. Тварина не теребилася.

— Монцію женіть перед мене, — попросив чередарчуків.

Поволі встав, рушив на дорогу. А дітваки ішли за ним слідом та гойкали, як малі бубнарі:

— Телицю несе! Телицю несе!

«Телицю?» — жінки наскоро витирали в чорні плати-фартухи руки, вибігали до вулиці, аби подивитися, чи не над їх, часом, худобиною збиткуються.

— Йой, чий ото?

— Федорів гонихмарник, не видите?

— Боже мій, здохне маржина!..

— Дасть ’му Федір!

— Так ’му треба дати, аби кров із нього сикала!

Іван дивився під ноги і не бачив тих, що нарікали на нього. Ледве доплівся до двора. Сів коло телички. Погладив її по голові.

— Вилічимо, небого, не журися, — заспокоював.

Аж тут — няньо:

— Допас, кажеш, накрай?

— Допас, — зажурено відповів.

— Я мав надію, що файна коровка з неї буде…

— Буде, няньку, не журіться.

Батько тяжко передихнув, погладив вуса.

— Стару Монцію наладився продати, бо нич із неї. До цятки загубила молоко. Красні гроші можуть дати за неї, бо коровка в м’ясі.

— Не продавайте, няньку!..

— Другу купимо, ліпшу.

— Та ліпшої вже і в німця нема. Я за день по піввідра випиваю, а вона ще скільки домів приносить молока! Не продавайте, няньку…

Так-от, як висихає молоко! Нянько знову погладив вуса, уже з обох кінців. Ото вже не на добро.

— Гей, ти, босоркуне[37], мара би ти не приснилася! — погрозив старий і замахнувся на Івана рукою. — Як дам зараз!..

Та в душі, майже, не мав великої злості на нього, бо одразу сягнув рукою в кишеню, ніби ховав у ній те, що хотів виговорити сину. «Най попиває собі на здоров’я, як ’му смакує, мара би ’му не приснилася!..»

Грудасті липи наливаються терпким соком, і від них дихає свіжою отавою. Іванові думки на якусь часину перервали церковні дзвони: вони звістували про полудень. Клепало деркотіло з турні впереміж із дзвонами, і здавалося, що по кам’яній вулиці котили розсохлу дубову бочку. Та не озирався ні на вулицю, ні на високу турню-дзвіницю. Над головою у нього стояв величезний голубий дзвін неба. Сонце ось-ось торкнеться його країв, і по світу бамкне казковий відгомін. Ліворуч, озираючись, мов козеня, побігла худенька біла хмаринка, ніби шукала собі притулок десь там понад хащами чи над полонинами.

«Піду в Белгію. Найду вуйка. Коло свого ліпше буде. А може, з няньком підемо? Та хіба він лишить свою червеницю? Угризся в неї, як черв’як до хріну, та думає, що ліпшої землі і не є. Носили-носили на той ковалень намулу, а навесні прийшла повінь та й понесла все, гейби корова язиком злизала. Тепер наново хоче наносити живиці. Тяжко нам буде двом. Якби не забрали братів на війну, то ще би якусь раду дали тій нивці. А так тяжко буде…».

Тихо, як тінь, стала над Іваном старенька жінка з вузликом у руках.

— Никайся, де він, — сказала, немовби не хотіла його розбудити. — Вигріваєшся…

Іван впізнав її по голосу. То була маточка — хресна мати.

— Христос Воскрес! — привітався, встаючи з зеленої травиці.

— Воістину Воскрес, — відповіла і одразу стала теребити у вузлику. — Увесь цвинтар обходила-м. Ледве-м тя найшла… Никай, яку писаночку красну намалювала Терка. Казала, щоби-м лише тобі віддала…

— Дякую вам, маточко…

Розглядаючи розцяцьковану писанку, Іванко уявив собі Терку — маленьке білобрівке дівчатко, що іноді забігало до них, коли гнали в череду корівчини. «Хіба ото вона сама понаціфровувала так? Красна писанка. А може, ганьба брати? То лише малим дітям дають. Айбо не можна маточку розгнівати…».

— Іду ще своїх похреснят глядати, — лагідно мовила, позираючи на вузлик. — А нянько домарить?

— Домарить, маточко…

І на тому вся їхня бесіда скінчилася. Неговіркі ото селянські жінки. Чи обезсиліли за шість тижнів говіння-посту, чи жура їх побила за чоловіками та синами, котрих цісар забрав на війну, чи то нужда давить на груди, що й дихати їм не хочеться…

Терка! Ще дві літа назад ходила з ним попасувати корову, разом бавилися на толоці, а ниньки, коли проходить коло нього, то й слова не випустить. Складе губки так, ніби боялася, що хтось од неї з ротика забере оті білі зубики.

Гей, Марічко, біла чічко,

Марічко волоська!

Ци не будеш бановати[38],

Як піду до войська.

Ци не будеш бановати,

Як піду далеко?

Бо на моїм серденятку

Та й буде нелегко.

Горі селом, долі селом

Бігала кочія[39],

Як не будеш Іванкова, —

Не будеш ничія…

Як не будеш Іванкова…

— Іване, Іване, — окликнув його Клин. — Що стоїш, як хрест? Іди та в карти побавимо! Один хибить…

— Айбо я не знаю, — вибуркнув Іван, аби далі не балахрестити з Клином. Чомусь недолюблював того. Та й сам не знав чому. А Клин, аби чимось припекти Іванові, сказав:

— Ото не псалми читати.

Нехотя Іван присів до гурби. Клин розділив карти. На перший раз гралися на ґудзики. Найліпше йшла карта Петеньканичовому синові — худенькому, веретенистому хлопчукові. Незадовго Клин уже тримав ногавиці руками, бо ґудзики повідрізував із них.

— На п’ять листів тютюну! — луснув у долоню Клин.

Ого, ото вже не фіґлі. Та усі знали, що у Клина дуже міцний чорнолистий тютюн, і він неодмінно принесе з нього, коли програє. Тому Петеньканичів син охоче підсунув ворошок ґудзиків поближче до Клина.

Іван байдуже позирав у карти і думав про своє. Може, завтра, а може, в прийдешню суботу по Великодню йому доведеться прощатися з цімборами-побратимами і йти далеко від дому шукати собі зарібок. Кинув очима вбік: Терка! Ба котра ото з нею? І не впізнаєш одразу. Сукні святочні у них, квітчасті, вишивані блузки. Поприпараджувалися, як панянки якісь!.. Відданиці!..

— Но-но, — занокав Клин. — Бери карту, не витріщайся на білі ворони…

Іван зачервонівся, глянув крадькома на карту, котра липла до спотілої долоні, і сам не знав, що робити: грати на всі чи почекати як ліпша карта надійде. По хвилі наважився:

— За все! — а сам дивиться не на карту, а на Терку: вона вже заходила за ріг церкви.

— Добра карта випала ’му, — позавидував Потеньканичів син, коли Іванко почав пригрібати до себе виграний «банк».

— Дівки ’му добрі будуть попадатися, — каже хтось із боку.

Гей, якби Терка дізналася! Чи раділа би?

І знову зиркнув нишком у той бік, звідки мала надійти дівчина. Вона чомусь довго не показувалася, ніби гралася з ним та дразнила. А так кортіло ся підійти до неї, лише один раз глипнути у вічка, аби узнати чи сині вони, як волошки, чи, може, змінилися з того часу, як не виділися? Як звечоріє та підійде до неї, бо на людях не дуже-то красно любитися. Великим легеням уже не ганьба, а йому ще треба почекати. І ненароком повів попід носом, де вже набирався пружності слабенький пушок.

— Но-но, скорше показуй, — нетерпілося Клинові, коли Іван затримав карту.

— Я більше не бавлю! — одрубав Іван, кладучи карту на колоду.

— Но-но, ще до вечора будеш бавити!..

— Не можу. Нянько наказував, аби-м недовго забавлявся.

— Не кукуріч, а бери карту! — пригрозив Клин, бо мав намір ще пограти.

Іван відгріб од себе виграні речі:

— Забирайте своє. Мені ’го не треба. Побавилися доста. — І лише вибрав з купки свої три ґудзики та тримав їх у жмені.

Клин скочив на ноги, сягнув рукою у кишеню. Гей, добре знають вони, що не за писанкою встромив її туди. Клин мав доброго ножа, що зробив у кузні із старого багнета. Не раз уже поблискував ним на весіллях. Та за що розгнівився? Хіба Іван грав не по-правді? Хіба Клин віддав би вигране? Та ніколи такому не бути! Ліпше виміняє в легінчуків на ґудзики чи на сливовицю, котра не вивітрювалася з комірчин аж до нових слив…

Іван спокійно встав, почав обтріпувати штанину. І раптом з-під нього випурхнула земля, гойднулося небо. А перед ним стояв Клин: як яструб вчепився Іванові в груди.

— Ти шмаркачу один! Дзяму з тя видавлю, чуєш?

Іван метнувся вбік — хряснула сорочка. Перша сорочка, яку перешила тітка із старої святочної нянькової. Перша легінська сорочка з білого домотканого полотна!

— Що я тобі винен, Клинцю?

На таку називку не чекав Клим. Тим більше від оцього дітвака.

— Кили видавлю з тя, чуєш? — просипів Клин. Та Іван не знав, через що той так розвовчився: чи за той вечір, коли були на лопацках, чи за те, що пошкодував цімборів та віддав їм усе вигране? Ніздрі заграли в нього, як циганський міх: то звужувалися, то розширялися. Очі почервоніли, як у збісного пса. Вилиці надулися. Губи стулилися, мов дві половинки волоського горіха. Та горіх розколовся, і в ньому Іванові показалися жовті іклисті зуби:

— Заріжу! Розтрощу, як гниду!

І лише тепер почув од нього запах перепраженого самосаду та сливи-гнилиці.

А з того боку, з-за рогу церкви прискали сиротюки та й галасували:

— Б’ються! Б’ються!

Роз’ятрений Клин ще раз кинув Іваном на землю. Блискавично схопився і знагла гепнув Клином перед собою, що той аж забубнів. Іван уперехрест накинувся на нього, продавив дужче, вирвав з кишені тяжкий ніж та й шпурив ним у жаливу. Клин скочив, розчепірив пальці, сягає ними до Іванової шиї. В цю мить Іван вистрибнув йому на плечі, збив Клина до землі, здавив руками горло.

— Будеш пужатися, Клинцю?

Той тільки замотав головою, вириваючись з Іванови кліщів.

— Будеш дерти недільну сорочку?

Клин далі моцувався, аби вивільнити шию, бо нічим було дихати.

— Ану, когути, на сідала! — вперіщив хтось Івана дрючком по м’якому місцю. Озирнувся. Дзвонар! Неодмінно няньові скаже. Гей, у того слово не затримається на язиці! Раз-два виплюне…

Відпустив Клина. Той схопив з-під ніг камінь, поцілив ним у Івана. Іван відстрибнув. Відломив дубову хрестовину з могили, свиснув нею у Клина. Сикнула з голови кров.

— Жандари! Жандари! — запискала дітвора.

Легінчуки розбігалися хто куди. Іван розігнався, скочив через мура на сільську вулицю. За ним погнався Клин та послизнувся на бляшаному дашкові. Бухнув собою на каміння.

Сонечко ярилося попід церковними липами і нехотя сідало десь за попівським хлівом. Дотлівав перший Великодній день.

А по садках запалали рожево-білі вогники диких черешень. Їх запалював весняний вечір, що лагідно і сторожко, наче в постолятах, спускався з гір у долину.

Ніч без сну

Ви чули коли-небудь, як співають зорі? Постають собі отак навколо місяця, і співанкам не видко кінця. Іван дивиться на них, як вони тремтять від того співу, і слухає. Слухає кожну зірочку, що висить над ним і виводить, як жайвір, свою мелодію…

За горою високою

Голуби літають.

Літа мої молоденькі,

Як скоро минають.

Я розкошів не зазнала,

Та й не буду знати.

Літа мої молоденькі

Буду пам’ятати…

А може, то дівчата співають? А може, десь посеред них і Терчин голосок?

Кажуть старі люди, ніби кожний чоловік має свою зорю на небі. Доки вона горить-співає, доти й чоловікові дишеться на землі. Перестає співати зоря, — майструють чоловікові домовину.

Добре би було, якби не падали зорі! Їх би так густо насіялося на небі, що й свою не впізнав би посеред них… Де вже ота світла заховалася? Ага, он де є, над Терчиною хатою. А може, підійти ближче до неї, аби ліпше почути отой спів, що серце зігріває?

Світи, світи, місяченьку,

Не іди за хмари.

Бо як зайдеш в ті хмари,

Не буде ми пари.

Ой, зелена ліщинонько,

Зелена діброво!

Як не прийде мій миленький,

Не буду здорова…

Чи то справді рипнули двері в сінях, чи причулося? Гейби так, позіпали. Може, няньові недобре через корівку, що захиріла? Бо й сам став якимсь збанованим, іще більше зчорнів… Прогиркнувся. Та не сам дубонить. Дві тіні гупають коло нього. Ідуть сюди, до сінника. Хто би ото з ним такої пізньої ночі?

Іван прилип до оборога. Нянько ще раз прогиркнувся. Та вже гучніше.

— Іване! Іване! — кличе на нього, гепаючи долонею у сухі ворітця сінника.

Іван ліпше приглянувся до тих темних постатей, що стовбичили коло нянька. Жандарми! Місяць гострив їх високі багнети, що тяглися в небо.

«Нема ’го, мара би ’му не приснилася! За ото просився на двір спати, аби десь піти повечірничати. Ба ци не заскоро’ му волочитися з легенями?..».

— Іване! Іва!..

Та ніхто не обзивався.

Жандарм запалив ліхтар. Відчинив ворітця на сіннику.

«Іти до них чи не йти? — вагався Іван. — Нянька шкода. Най би йшов поспати. Гей, нелегко ’му буде никати, як мене будуть вести…»

Поволі рушив до сінника.

— Я тут, няньку…

Жандарми, почувши людський голос, одразу повернулися з горища сінника.

Старий Сила стояв у білій веретяній сорочці і широких штанях. Схилив достиглу голову і видалося Іванові, гейби поменшав коло здорованів жандармів. Безсило опустив тяжкі руки, ніби хотів ними обпертися в землю.

— Но, та видиш і за тобою прийшли… — і вже тихіше: — Чорти би за ними ходили!.. Мало їм тих шістьох… Сиротятами дітей ми лишать на сіду голову…

Задзеленьконів ланцюжок. Майже, Монція піднялася до ясел. Та то ніби не такий дзенькіт.

Раптом жандарми скрутили Іванові руки. Федір відсахнувся, випростався. І лише по якійсь часині мовив:

— Він сам піде. Не ведіть ’го на ланцови…

Іван ще раз глянув на нянька. Місяць сіяв холодні блискітки на лице і воно, здавалося, було витесане з чорного кременя. Гарячі сльози кресали ж по ньому живі іскорки-вогні. Вони тремтіли, як ті зорі над сивою головою.

Остання надія, як слабо спрядена нитка, обірветься, і по тому Силі треба буде дошки готувати на домовину…

— Він сам піде… Він сам, — пробубнів, ніби з-під землі.

— Не журіться, няньку. Не я зачинав битку…

— Знаю, небоже, що не ти. Не вояцька наша родина. Цісарю її треба…

* * *

Не спав тієї ночі ні старий Cила, ні Іван, ні Клин, ні сільський нотар. У кожного були свої клопоти, що викрадали сон.

У сивій голові старого Сили нуртували тяжкі думи про дітей. «Забрано усіх, як повінню. Хто зна, чи повернуться іще у свої гнізда. Куля не вибирає, чи ото мій син, чи хліборобський, чи другого. Цісарський вояк — та й на тому все діло скінчилося. А землиця буде журитися за ними, буде їх чекати… ой, небога, гірко їй, як і мені. Вона корінець нам дала до життя, а далі й забере його. Якби лише не примусом, як ото на війні робиться… Айбо чому Івана потягли? Ще два роки міг би не служити, міг би мені якусь підпору найти… Хіба цісар не розуміє, що поле без людських рук запуститься, челяді хліба не буде. Погине світ з голоду…»

Іванка заперли у невеличкій кімнатці, що мала одне віконце на вулицю. Та й то решіткою-гратами затовчено. Сів собі посеред камери, поклав на долоні голову та й думає, що йому робити. Та робота тут одна — сидіти. Якби не той Клин, хіба б він сюди потрапив?

Тим часом Клин підкладав до ватри сухе галузяччя: воно тріщало серед гущавини лісу, пелеханило димом прохолодну весняну ніч. Якби був лише ногу не вивернув, коли скакав через мура. Та й рана на голові у три пальці. То вже добра позначка. Треба буде в хащі покорчитися, доки в селі втихомириться. А нянько нічого не скаже, бо й сам не раз наказує: «Аби-м не чув, що хтось на тя руку поклав. Ти вже легінь. Боронитися треба такого…».

А тому Силовому гонихмарникові я ще поламаю ребра! Ей, як поламаю!.. Я йому покажу, як ото жмуркати на мою Терку!..

Вацлав Прохазка — нотар тутешнього сільського уряду — муркнув собі під ніс, коли привели Івана, підписав цидулку і пішов на свою квартиру, що наймав у Прінца Рудольфа. Ні м’який матрац, ні пухкі білі перини довго не могли заколисати нотаря. Дивиться в потемок, і перед його очима з’являється піджупан[40] Грайс. Як заздрив йому Прохазка! Буквально за два роки той дослужився до високої посади. Під його владою тепер стоять усі начальники окружних управлінь. О, то є, прошу вас, важна птаха! Він, Прохазка, можливо вже ніколи не дотягнеться до такої посади. Божечку, за що його закинули на двадцятому році служби серед оці дикуни? Невже десь прорахувався, схибнув? Невже не догодив комусь? За що, за що така покута?

Начальник окружного управління — отой бездара Надь Грегор, котрий добре розуміється лише у міцних напоях та парфумерних запахах жінок, — так той, прошу вас, каже, же то є благодійність, і ми, чехи та словаки, маємо нести сюди, у гори Австро-Угорщини, культуру святостефанської корони та родини Габсбургів, культуру нової республіки, же ми мусимо застановити розвій революції, що вибухнула у центрі Європи. Божечку мій, Божечку мій, не розуміє отой старий, утлий пан Надь Грегор, же тому народу — дикому, голодному, злому — треба не культуру, а хліба і пендрик[41]! Пендрик, пендрик і хліба, прошу вас! Інакше з цього народу вийде ціла банда розбійників-злодіїв, або його винищить більша раса чи нація… Пендрик і хліба! Інакше їх не усмириш…

От маємо, прошу вас, нині. П’ятьох відправили до окружного управління. Судити будуть неодмінно. Два смертельні випадки. І то, прошу вас, на пасхальні свята, коли треба сповнюватися благості, радіти природі, милуватися чарівним цвітінням черешень, яблук, слив, коли природа дише по-особливому приємно. А вони обплювали все: і богослужіння, і природу, і своє село.

Пан нотар перевернувся на лівий бік, заохтів, бо натоптаний їствами та питвом живіт тріщав, як розпухла бочка. Йому ставало душно. Прохазка відкинув гарячу перину, сів на краєчок ліжка. Можна б і вікно відчинити. Але страшно, прошу вас. Може якийсь розбійник залізти і задавити.

От, прошу вас, Силів лайдак[42]. Їх преосвященство так і заявили, що то — святовідступництво, богохульство, глум над його померлою донькою, і вони не хочуть таких терпіти у своїй парафії… То є, прошу вас, великий гріх, котрий ніякими молитвами не спокутуєш.

Що маю робити, прошу вас? Що?

І лише тоді, коли нічна пітьма почала стулювати йому кліпки, вирішив, що сам вестиме допит.

* * *

Івана заперли у невеличкій кімнатці, що мала одне віконце на вулицю. Та й то решіткою-гратами затовчено. Сів собі посеред камери, поклав на долоні голову та й думає, що йому робити. Та робота тут одна — сидіти. Якби не той Клин, хіба б він сюди попав?..

Подумки перенісся до нянька. «Тяжко ’му буде самому. Зостався, як на погорілому…»

Роззирається по кімнаті-камері: лише звідти, крізь ото залізне пруття, прокрадається слабеньке сіре світло.

У суміжній кімнаті хтось захарчав. Іван підходить до вікна, спирається на нього ліктем і дивиться аж до сліз у зажурену ніч. Раптом чоло торкнулося холодного заліза. Обіруч схопився за решітку, потряс нею. Щось скрипнуло. Мабуть, цвяхи рушилися. Ще раз насильці сіпнув на себе, і решітка-грати відірвалися од віконниці. Сторожко оглянувся. Руки ледь-ледь затремтіли. Обережно поклав решітку збоку, коло ніг, відчинив вікно, що заспівало при цьому, як молодий півень. Прислухався до голосного хропіння, а потім натиснув на замок другої шибки. Вікно відчинилося навстіж. Іван вистрибнув крізь нього на м’який килимець курячника-спориша. Витер об штани спітнілі долоні. Озирнувся на вікно. Воно зяяло, як верша, що чатувала на здобич.

…Нянько стояв коло перелазу. Після того, як забрано синів на війну, часто виходить з хати сюди, до вулиці, стане собі коло ворітниці, і перед його очима в потемку пропливає все життя — довге та багатодітне… Ба ци доправди кажуть, що війна скінчилася? Айбо чому дітей не відпускають домів? Може, новий празький урядовець хоче продовжити її?

Та що це? Чи не примарилося? Ніби Іван надійшов? По кроках чує, хоч і не бачить добре.

— Завернули, синку? — спитав і поклав руку на його плече, аби удостеменитися, чи справді то син.

— Не завернули, няньку. Айбо, як узнають, хто битку починав, та одпустять. Нащо будуть держати? — спокійно відповів Іван. — Ото все Клин позаварював.

— Ба ци й ти щось не заварив із тим Клином, мара би ти не приснилася?

— Не заварив, няньку. Я лишень прийшов повісти вам аби-сьте-ся не журили. Усе то уладиться…

— Дай, Боже, аби ся уладило…

Іван повернувся до дверець, і старий Сила уявив собі жандармів, котрі скручували та в’язали синові руки. Його ужалило у серце ото видисько і раптом виповів:

— Постій іще мало.

Він дивився на сина. Довго, неодривно. Кортілося обняти сина, притулити до грудей, як малу дитину. Та заново лише поклав тяжку руку на плече, і по тілу побігло щось тепле, як купіль. Він на очах одужував, випростувався, щедрів. Хотілося стояти отак і ні про що не думати. Лише якби коло нього був він. Отакий, як є: мовчазний і спокійний. Ще не так давно цабав у довгані-сорочці, а тепер старому треба голову здвигати, аби заглянути синові в очі.

— Кажуть, попового сина завернули, — ні з того ні з сього сказав Сила. — Якби і тебе завернули, неборе, бо як ото самому. — і ніби якийсь ощипок-вівсяник застряв у горлі та не пропускав більше слів. А по хвильці: — Візьми, неборе, у тайстрину паски та солонини.

— Не треба, няньку, я скоро повернуся. Лишень не журіться… Но, та мені вже час, бо жандарі повстають, а в мене визір[43] відкритий…

Іван рушив, а рука старого Сили так і застрягла у повітрі. «Може, і його завернуть. А можуть забрати гусаром, бо ноги має кривульковаті… Як ’му доля судила, та так і буде…».

Іван завчасно встиг залізти у своє нове помешкання. Приклав до вікна решітку та й сів собі на холодний цемент.

Коли перевальцем, мов качур, у свій кабінет зайшов нотар, з Іваном розмовляв черговий жандарм.

— Тікати думав? — виязичився той, показуючи очима на вікно. — І на тому світі зловимо!

— Для нужди треба було мені вийти. Не хотів вас будити…

Сільський нотар прислухався, про що веде розмову жандарм із Іваном, та ніяк не міг вловити нитку, котра б дійшла до змісту бесіди. Порозглядався по кабінету, наче вперше знайомився з його обстановкою. Ось праворуч висів донедавна великий портрет Ференца-Йозефа. Прохазкові примандюрювалось, ніби старий нащадок родини Габсбургів збирається підкрутити свої сиві вуса, що майже переплелися з бакенбардами. Поруч стоїть велика залізна шафа. Під трьома замками у ній зберігаються гвинтівки, фендрики-нагайки та наручники. Похляло опустився в світлець. Ой, недобре відпочив сеї ночі. Як не масажував уранці бабкувате лице, все одно попід очима висять капшуки, наповнені синьою ненавистю і до вищого начальства, котре послало його в цей закуток, і до селян, які й досі не звикли до порядку, і до жандармів, котрі не здатні втихомирити верховинських опришків. Треба їх карати якнайжорстокіше!

Міцно стис пальці на руках: вони захрустіли, як сухе галуззя.

— Веди ’го сюди! — наказав жандарму, і з-під брів вивалилися слизькі, мов п’явиці, очі.

Іван спокійно переступив поріг, став перед столом нотаря. Не знає, куди подіти руки: тримає їх перед собою, ніби хотів когось схопити. З-під крисані виривається непокірне розкуйовджене волосся. Лагідні прозеленкуваті очі дивляться на пана, а той не може одірватися від своїх думок. Раптом затряс діжкуватою головою. Рявкнув:

— Кжіж[44]! Крест поламав?

— Поламав. Мусів, пане, бо не було нічого під руками…

— Я тя потрестам[45]! — розіпріло підстрибнув із стільця нотар.

— Ви ліпше знаєте, що маєте робити, пане.

Іван ліниво засунув руки в кишені сіряка. Це ще більше роздрочило Прохазку. Що за свавільність?

— Де маєш руки, марго[46]?

Іван так же спокійно вийняв руки, переступив з ноги на ногу і по-дитячому лагідно дивився на нотаря, в котрого запрацювали, мов жорна, вилиці. Пана затрясла злоба. Вона кидала ним перед столом, як одірваним листком осіння хуга. «То ж богохульство»! — причулися йому слова превелебного. І в цю мить вираз обличчя пана нотаря змінився. Га, що йому, по правді кажучи, до того попа? За греко-католицьку він не намірений заступатися навіть тут, у цих дебрях. Реформатська церква для нього вища за всіх. Позаяк у селі такої церкви нема, пан Прохазка починає свою утреню в барі Прінца Рудольфа за більярдом… Ніби спросоння запитав:

— Де робиш?

— Коло нянька. Корову попасую. Тенгерицю копаю. Зимою в ліс хожу.

Вийняв із шухляди стола зв’язку блискучих ключів. Кинув ними на стіл. Жандарм, що стояв коло дверей, зробив кілька кроків, вибрав із зв’язки потрібний ключ, відчинив шафу. Поклав на стіл три нагайки.

Дві гумові, а та, світлокоричнева, з бугайової жили. Ними користується пан нотар залежно від настрою: гумовими, коли намірений просто відбути чергу знущання над своєю жертвою, а тим страшним, неподатливим — як хоче вилити свою злість на приреченого. Жандарм чекає на вибір пана нотаря. Той перебирав нагайки, наче вишукував, котра з них ліпше риліпатиме. Попробував у повітрі світлокоричневу, підморгнув жандарму.

— Лягай до землі! — гавкнув на Івана.

— Хреста я зроблю, пане, айбо лягати не буду.

— Лягай! — фраснув нагайкою по столу. Та Іван лише дивився твердо то на нотаря, то на жандарма. «А може, втекти?» — майнула думка.

— Ліпше по-доброму уладимося. Дубчака я такого дістану.

Пан Прохазка сам собі не вірив: невже не піддається йому отой селюк? Невже покаже він, нотар, свою слабість перед жандармом? Ні, такого бути не може! Роз’ятрене обличчя перекосилося, на ньому виступили якісь плями. Кинувся до Івана, махнув нагайкою. В той же момент вона опинилася в хлопцевій руці. Нотар подивився на свою порожню долоню.

— Сакраментска потвора[47]! Я тобі покажу! Взяти! — вискалився до жандарма. Той наскочив до Івана і відлетів до протилежної стіни.

Пан нотар більше не збирався приступати до парубка. Так, то є правда, що йому повідали за того Силу: він може тягнути за собою плуга. І телицю міг нести. То справді, прошу вас, сила. Нотареві щось нове прийшло на тямку, і він наказав охоронцеві вийти. Жандарм поправив кітель, мовчки зачинив за собою двері.

Залишилися удвох. Нотар сів за стіл. Затеребив пальцями та вже спокійніше, наче підмінений:

— Сідай, хлопче, — до Івана.

Той не поворухнувся.

— Сідай, сідай, — розтягнув нотар посмішку на лиці. «Його треба позбутися в селі. То буде найліпше і для мене, і для жандармів. І нагода є».

— Так що будемо робити?

— Я поправлю хреста. Та й визір заб’ю так, як був.

— Який визір? — здивувався пан нотар.

— Там, у тій світлиці, — кинув головою на камеру, де ночував.

Пан Прохазка не наважувався встати з-за столу. За вихідними дверима, правда, стоять на варті два жандарми. Так вони, прошу вас, полетять, як мухи, коли хлопець забагне тікати. Ліпше не ризикувати.

— Но, та пустите домів?

— Присядь, — підняв вказівний палець нотар.

— Я й постою. Одну платню маю.

— Так, кажеш, же ти коло татінка працюєш?

— Коло нянька.

— Ти пішов би на фабрику? — подивився прямо в очі Іванові, аби переконатися, як реагуватиме на таке питання.

— Чому би не пішов? Може, там хліба заробив би, бо нема що їсти дома. А далеко маєте роботу?

— У Празі! — якось святково, навіть з апломбом вимовив нотар і привстав нарешті з-за стола. — У самому серці Європи! Но, що скажеш?

— Думаю, треба з няньком поговорити.

Що для Івана та Європа! Що для нього Прага! Йому аби заробити на кусник житнянка, бо нянько вже не дає супокою. «Треба йти, — каже, — на чужину, бо інакше з голоду заморимося. Землиця скупиться. Дома зарібку нема. У хащі мало платять… А в Дебрецен нічого йти, бо й там, кажуть, не Пасха… Шкода лише нянька. Та й за горами буде тяжко. Ой, кажуть, не є краю файнішого за наш. Айбо що з тої краси, коли вона не твоя. Як і Терка…».

Терка

Ще вчора стояв над Боржавою. Задивлявся у каламутну воду, кидав до неї камінцями, як колись. Ті камінчики пострибали по габахі, попірнали на дно, залишаючи по собі невиразні і нетривкі круги. І здавалося Іванові, що топилися в річці не камінці, а його дитячі та парубоцькі літа, котрі вже більше ніколи не повернуться сюди, на берег, а залишаться привабливими і грайливими спогадами на денці серця.

Повернувся до сходу сонця. Воно карбувалося у горах, обточувалося і бризкало тонким та довгим прядивом-променями на видолинки, що мліли у сірому ранковому тумані. Гори понасуплювалися і, як діти, сиділи понад Боржавою-річкою та слухали її жалібний стогін.

О, річко, річко! Розкажи, небого, про свої жалі! Чи тобі тісно у тих берегах, що вириваєшся з них? Чи тобі не вистачає гірських поточків, котрими наповнюєшся? Чи слаба у тебе нора[48], звідки п’єш свою першу силу?

Не тікай так скоро у долину, до своєї старшенької сестриці — синьоокої Тиси. Ще встигнеш наспіватися-нагомонітися з нею. Ще будеш мати час наколисатися у хвилях Чорного моря. Не сидиться тобі дома, серед гір, що народили тебе, виплекали і благословили у велику мандрівку. Чи ти не шкодуєш за своїм отчим краєм, в котрому пригорщами черпала пахощі лісових та полонинських фіалок, смерекових та букових хащ? Чи тобі снитимуться галявини поміж зарінком, встелені покрівцем-килимом, вимережаним природою з різнобарвних косиць? Чи, мо’, тобі, річко, виїдає очі той дим гіркий, що рідко полишає курні хати? Гей, солодший він за все на світі!

Не полишай рідні гори, чуєш? Все ’дно знову прилинеш до них закоханою хмарою, притулишся до нивок і лісів рясним дощиком, а потому зберешся у своє русло і на прощання заграєш їм тучними габами…

Боржава-річка хвилюється-хлюпочеться попід верболозом, виспівує на дорогу Івану журну пісню…

Паротяг, сопучи та грюкаючи, волочить за собою задимлені-закіптявілі вагончики, що дуркають коліщатами у рейки, мов дрібними молоточками, якусь дивну мелодію. І під цю музику навіки забивають двері за літами дитинства та парубоцтва. Цураються від Івана дерева, хати, гори, ніби завинив перед ними.

У прочинені двері вагончика вривається молоде весняне повітря, перемішане з запахом диму, черешневого цвіту, перепрілої соломи та вистояної землі.

Іван взирається туди, до того будинку на штації, де ще, певно, стоять і нянько, і сусіди, і маточка з Теркою, котрі виряджали його у далеку дорогу. Та нікого вже звідси не видко, бо поїзд звернув ліворуч, на Дубрівку, та й попрямував до Іршави. Лише турня на сільській церкві витягла довгу білу шию і ніби хотіла подарувати хлопцеві на дорогу свій чорний хрест. Праворуч незворушно дрімав старий Синяк, а навкруг нього вартували менші гори, що вже припарадилися у барвінцеві шати.

А ось і крайня хижка на відшибі села. Зняв з голови крисаню, перехрестився і згадав приповідку сусіда, коли той, ідучи на поле говорить: «Господи Боже, помагай усім людям, а мені май».

Прощай, рідна оселе! Чи скоро побачимося з тобою?

На серці стало млосно. Чи то од вітру, чи то від диму з очей вириваються сльози, і він витирає їх вишиваною хустинкою, котру подарувала Терка ниськи ж, уранці, коли прощалися.

— Не забувай про мене, Іванку, — просила. А він дивився в її очі, аби запам’ятати їх, аби зберегти її образ як найсвятіший і найдорожчий скарб. Горнув її до себе, тулив серце до серця, аби співали разом з його думами-піснями.

Нема на світі ліпшої дівчини, як ота Терка!..

Недобре зробив на Юр’я. Повну цеберку студеної води вилив на неї. То, правда, така звичка поливатися. Та міг з горнятка побризкати. Того було би доста. А може, висміяла би, що такий скупий, недійдавий-миршавий?

Недовго гнівилася на нього. Іван вичекав під хатою, доки вона переодягалася у білу квітчасту сорочку та синю сукню. А коли визирнула у вікно, лагідно попросив:

— Не бійся, більше не буду поливати.

Вона лише замотала-покрутила головою та погрозилася кулачком.

Іван відніс цеберку аж до воріт і тоді знову повернувся до вікна. Вона усміхалася та не виходила з хати. Постояв якусь мить, дивлячись на білявку. Потому ступив два кроки вправо, натиснув клямку на сінешніх дверях. Вони відчинилися. Крадькома, як злодій, переступив поріг до світлиці. Пороззирався, наче чекав, що з кутка вискочить хтось на нього. Та в хаті, окрім них двох, нікого не було. Маточка попасувала козу на городі, а кіт вартував синичок за живоплотом, котрі унадилися до насіння огірків, що просушувалися на дощечці попід солом’яною стріхою. В правому кутку, під образом-іконою Георгія-побідоносця сліпав маленький каганець. Ото маточка поставила його, аби не погасла в хижі пам’ять про чоловіка, що наклав головою десь на війні.

Став коло порога, бо не хотів ступати на простелений білий вишиваний рушник. Ой, хитрі ж оті дівки!

— Я думала, ти сміливіший! — помітивши розгубленість в Іванових очах, засміялася Терка.

— А що? — одразу перестрибнув рушник.

— Перепужений ти! Чого перескакуєш через обрус?

— Бо шкода мені твоїх ручок, — і присів на скрипучу лавицю, що простягнулася попід стіною. Торкнувся її плеча. Вона тіпнулася, мов пташка, намагаючись вирватись із сильця, та мило глянула йому в очі.

— Чудний ти якийсь, Іванку, — сказала, відкопилюючи пухкенькі пересохлі губи.

— Чому?

— Тому, що на вечірницях сидиш в Полані, а до мене прийшов збиткуватися.

— Так ото я з хлопцями туди ходив, не сам!.. Хіба я над тобою збиткуюся, чічко красна? — обняв її за плечі, легенько притис до своїх грудей.

— Егей, легіню! Держи руки при собі, — нахмурилася вона, пручаючись.

— Ластівочко моя!.. — жагучими губами шепоче Іван.

— Ти й Поланю так називаєш?

— Перший раз так тебе прозвав, — і почав її горнути до себе.

Вона хотіла погладити його кучері та замість того затулила Іванкові вічка, що палали вогниками, від яких Терці ставало тепліше на душі.

— А може, підемо в садок? — спитала і нехотя відняла руку.

— Куди ти хочеш, туди і я! — і ще міцніше горнув свою ластівку до себе, притулював велику кучеряву голову до її грудей.

— Мамка зараз надійде, — визираючи у вікно, мовила Терка, айбо не виривалася з обіймів Іванка. — Ганьба нам так сидіти…

— Ти не гніваєшся на мене? — поспитав.

— Іще як!

— За що?

— Такою холодною водою облив…

— А тепер я тебе розігрію, — він притулився щокою до розпашілого лиця і несміливо, ніби ненароком, торкнувся до нього губами. І раптом прилип, як до свіжої джерельної водиці після полуденної спеки, і пив з її личка животрепетну силу кохання. Очі її потужавіли до країв голубінню неба. І здавалося, що та висока голубизна недосягаюча, як і Терка. — Поникай на мене, ластівочко!..

Саме так хотів назвати її. Бо саме так подумав про неї, коли побачив її з подружкою на церковному цвинтарі на Великдень. Чому боявся підступитися до неї? Чому не підійшов та не поспитав: «Як ся маєш, Терко?». Гей, того би ніколи не зробив. Та й вона висміяла би його.

Дивився на неї, що аж очі виповнювалися слізьми. Силкувався, аби не кліпнути. Кажуть, що хто довше видержить не кліпаючи, той ніколи не зрадить. Ото вже знав Іван, бо не раз вечірничав з легінями.

Терка усміхнулася і лише розтулила губки, мов пелюстки червоної ружі, готові подарувати Іванкові найсолодший у світі нектар.

Так і вандрує його кохання з ним. Ні, вона не залишилася дома. Терка десь тут, поруч, у вагоні. «Не забувай про мене, Іванку!» «Не забуду!», «Не забуду!», «Не забуду!» — вистукує паротяг. А серце: «Так-так», «Так-так», «Так-так»…

Велике місто

Хоч і не спав цілу ніч, та довго не міг його приколисати вагон, що гойдався на штреках. Аж десь за північ поклав на лавицю торбину, підстелив під голову п’ястук та й пірнув у сон…

Ось він несе з няньком великий кошар намулу на червеницю. «Не тяжко, сину?» — питає нянько. «Тяжко, айбо треба нести». Потому блукав по лісу, щось глядав по гущавинах, і сам не знав що. Аж на дорозі зустрів Терку. Взялися за руки і помандрували по полонинах, по запашних луках, видряпувалися на якусь високу скелю. Держав її міцно, що аж рука заболіла. Раптом десь заіржали коні. З переляку випустив Терку…

Схопився з лавиці, широко розплющив очі, витер піт з чола, пороззирався по вагону. «Чужі люди…».

Справді іржання чулося, коли натиснули гальма на колеса вагонів. Навіть рука була затерпла, і він уві сні розціпив кулак.

Добре, що все то лише сон…

Провідник оголосив, що за десять хвилин поїзд прибуває до місця призначення — на пасажирську станцію Прага. Лише останнє слово зрозумів Іван. Йому досить було і цього. Та й пасажири вже були напоготові: валізи і портфелі, гамаки і мішки стояли на проході, а їхні власники мовчки дивилися у задимлені вагонні вікна.

Іванові нікуди було поспішати. Він теж зазирав у вікно. З обох боків стояли товарняки, і пасажирський поїзд проходив, наче крізь тунель. Міцно тиснув торбину до плеча, бо боявся, аби не загубити того листа, що написав сільський нотар до свого брата.

На критому вокзалі люди парилися, як у котлі. Іванові нічим було дихати, і він поспіхом вибрався звідси. Господи, ачей з усього світу нагатили сюди тими людьми. А гамору скільки! А крику! Хоч вуха затикай. Здавалося, що цей різношерстий та різноперий народ ось-ось накинеться на чергового по вокзалу, котрий не поспішав відправляти поїзди, і розірве його на шмаття. Та грозилися не на нього. Прокльони і сльози лилися на родину Габсбургів, на вусатого Ференца-Йозефа, який послав на війну синів і батьків. Тепер їх привозили звідти цілими вагонами: декого без ноги чи руки, а декого в деревищі…

А голови лоточників-продавців:

— Горкі паркі[49]!

— Плзенське півічко! За коруну, кому даме[50]?

— Медувнічкі! Медувнічкі! — закричав просто в Іванове вухо розчервонілий продавець, витираючи рукавом спітніле чоло.

Візники у чорних шинелях велися не так галасливо, бо знали, що тільки-но електріцкі вуз[51] рушить з місця, і на них накинуться подорожуючі. Мовчки снували поміж людей перенощики ручної кладі, бо їм нічого було робити: ніхто не залишав свої речі у камері схову після того, як невідомі злодії пограбували станційну касу.

Іван просувався разом з натовпом. Йому здалося, що люди чомусь не поспішають, а товчуться на одному місці. Ось перед ним двоє ручкаються, загородивши вихід. Повернувся, аби швидше вибратися на вулицю. Та сивий дідусь підняв угору палицю і разом з нею обійняв та почав цілувати бабусю. Серед білого дня! Перед очима народу!

Іван посмівкнувся. Спинився за спиною дідуся. Побачив, що старенькі не збираються цілуватися, та й рушив далі, стискаючи торбину. Ступив комусь на ногу.

— Медвідь? — почув позаду себе. Оглянувся. Біловолоса панянка витріщилася на нього, нахмурилася.

— Ні, паніко, ні…

Панянка тільки мотнула головою і зникла у гурбі. Іван далі пробирався крізь натовп до виходу в місто.

Раптом щось забрязчало майже коло самого вуха. Якісь вагони сунуться прямо на нього. Відскочив. Хто ж то штовхає стільки вагонів? Не видко ні паротяга, ні коней. А дзвінок галасує, розганяючи перед собою людей.

Диво бере Івана: самокатом їдуть вагони. Хитрі ті міські мудряки. Понамайстровували всякі возики та й заманюють до них горожан…

А трамвай тим часом рушив і, віддзвонюючи, побіг по вулиці.

На зупинці залишилося менше людей. Попід муром сиділи чужинці, що чекали на поїзд. Надибав під муром якийсь ящик, присів на нього. Вийняв з торбини окраєць мелайника та цибулину і почав полуднувати. Той прискіпливий гамір не так докучав йому. Не встиг, як треба, розжувати хлібець, а до нього — жандарм. Погрозився пальцем і попередив, же на сміттярці сидіти заборонено.

— Пане верхній, — звернувся до нього Іван. — Ба ци ви не знаєте часом, на котрому кінці живе пан Прохазка?

— Не вім, не вім[52]!..

«Гей, не є на вас нашого нотароша, — подумав. — Той би таких не держав у себе на службі. Наші жандари знають, де хто живе…»

Перегодя запитав:

— Може, по писаному знаєте читати? — не відступав віднього Іван. Помацав у тайстрині, звідки витягнув пожмаканий конверт і сунув його в руки жандарма.

— Так то є, просім, на Градчанех! — той показав на трамвай і хлопець почав міцкосилом забиратися у вагон. — Градчані. Не забудь!

Став коло вікна, визирав на вулицю. Поруч, на хіднику, пролітали-миготіли люди, гриміли відлунням мури, будинки…

Провідник оголосив останню зупинку. Іван неквапно вийшов з вагона, став серед майдану. Знову — люди, товстеленні мури, височенні будинки.

Поліцейський одразу запримітив нетутешнього жителя, котрий визелиплявся на чудернацьку церкву з червоним шпилем і попродіравлюваним прапорцем на самому вершку. Став перед Іваном. Не чекаючи запитань чи попереджень, хлопець тицьнув поліцейському конверта. Той почитав адресу і вказав пальцем на сірий будинок, що височів недалечко. Іван вже не оглядався, а пішов навпростець до вицяцькованої хижі.

Суцільні металеві ворота, як величезний щит, за котрим, очевидячки, ховався весь скарб пана Прохазки. Іван торкнувся залізної ручки на дверцях хвіртки. Вона скрипнула, і до хлопця привіталися з-за брами гучні голоси собак. Якусь хвильку постояв, а потому гримнув кілька разів кулаком об залізні ворота. Пси ще більше роздратувалися: заскавчали, загриміли ланцюгами.

То лише пан Прохазка знав, чому ворота його двору зачинені трьома замками. Неспокійний час. Та й не від звірки відгородився.

Загримів замок, і в дверях показалась білокоса дівчинка. Іван посміхнувся до неї, кивнув головою, і замість вітання випалив:

— Письмо приніс я.

І лише тепер побачив на голівці дівчинки білий бантик, що підтримував великий сніп золотого волосся. Дівчина метнула собою, закрила перед Іваном двері. «Невисока, як і Терка. Айбо очі в неї рябі якісь. Та й лице поцятковане. Донька, чи родичка, мабуть..».

Через якусь часину пропустила Івана в двір.

— Сюди, — дівчина показала маленькою ручкою на ґанок, заплетений дикою виноградною лозою, на якій з’явилося свіже, густозелене листя. Лише коли піднявся по східцях, то побачив, що під отим чорним листям приховані різнокольорові скельця. «Як у церкві», — подумав і глянув на долівку. Підлога вицяцькована дрібненькими плитками, що утворюють під ногами мозаїчну вишивку. Дівчина відкрила високі двері і пропустила в них Івана. Очі звузила напівтемінь. Лише ген там, у кутку, горіло жовте світло, що проціджувалося крізь полотняний ковпак. Посеред кімнати стояв величезний письмовий стіл. З лівого боку, з суміжної кімнати відчинилися масивні двері. Крізь них вкотився невисокого росту чоловік, набитий, мов капшук, жовтолиций, з чорним блискучим волоссям. Іванові здалося, що воно вимазане коломаззю.

— Цо мате[53]? — прищурив ліве око, ніби збирався моргнути.

— Письмо маю од нашого нотароша. Наказував, аби-м лише панові Прохазці дав, у його руки.

— Прошу, прошу, то є-м я, — потер долоні, ліпше затягнув пояс на халаті, що волочився по килиму, як гадюка. Іван став коло дверей. Пошупурав у торбині. Віддав письмо і почав оглядати світлицю. Присліпуватий пан пробіг очима адресу і перемінився на лиці:

— Вацлав! Муй драгі Вацлав!

Різко повернувся до столу. Взяв з коробочки пенсне, почепив на носа. Розірвав конверта. І лише тепер Іван помітив, що пан Прохазка має якусь подібність з їхнім нотарем. Мабуть, голови і носи в них однакові. Та й голос. Такий точно сиплий…

«Дорогий і безмежно коханий мій брате Гобі! — біжать очі пана Прохазки по рядках листа. — По-перше, вітаю тебе з днем твого ангела! По-друге, не сердися на мене за те, що так довго не писав. Для того були певні причини. Пошту доставляють сюди, як за часів старогрецької війни. Та й не можна гарантувати за листа: дістане його коли-небудь адресат чи ні…

Тобі вже, може, й відомо, що я на службі не в Ужгороді: ліпші крісла там зайняли ті, що служили в нашому легіоні в Росії. Вони вже мають певний досвід роботи.

За що, за що покарав мене Всевишній?

А з другого боку я радий. Радий хоча б тому, що і моє ім’я буде записане на олтарі тих, хто першим прийшов і відкрив це плем’я.

Одного не сягне мій розум: як вони могли існувати досі? За документами та переказами вельмишановних людей, ці тубільці не тільки існували, а навіть проявляли інтелектуальні здібності. Здаватиметься тобі дивним, коли я скажу, що уродженець цих гір, якийсь Гуца[54] відкрив Болгарію. А мешканець Хуста був учителем великого письменника Гоголя. Знаходилися тут окремі екземпляри, що навчали дітей графа Льва Толстого, сина російського царя Петра Першого. Я розумію: все це зробив рід Габсбургів.

Напишу ще кілька слів про екзотику. Гори, глухі гори, а за ними — знову гори. Є в цих горах олені, сарни, дикі кабани, річкова форель, виноград, яблука, груші, сливи, великі поклади солі, мармуру, нафти, золота… Словом, є все, що потрібно людині. І, сподіваюся, що все це нам знадобиться…

Спочатку, признаюся, мені ставало жаль цих затурканих людей. Як це, думаю, живемо в двадцятому столітті, і в нас, на старому європейському континенті, є ще жителі-європейці, котрі не можуть ні підписатися, ні читати. Ідеш по селу і на кожному кроці бачиш обідраних дітей, голодних та хворих родителів. Тепер же мене переконали деякі вельмишановні люди: все то, дорогий братику, лінощі. Вони, голодранці, місяцями нічого не роблять. Пропивають усе, що мають, влаштовують бійки, різню, плодять дітей і т. д., і т. п.

Ну, годі про це. Я думаю, же ми тут поставлені для того, аби навести порядок. Європейський!

Дорогий мій! Колись ти мені нагадував, же би я відшукав тобі кілька десятків робітників. На перший раз, для проби, посилаю тобі першого…».

Іван стояв коло порогу. Пан Прохазка зиркнув крадькома на нього та продовжував далі:

«Дехто каже, же з нього має вийти розбійник. Причому, великий. Я в це не вірю. Просто хлопець міцний, але не має до чого руки прикласти. Я вирішив послати його до тебе, на завод. Ми, чехи, повинні зробити з цих розбійників справжніх людей. З нього буде чоловік. Я в цьому певний.

Постарайся, Гобіку, жеби хлопець добре жив. Влаштуй йому добру кухню, приодягни, тощо. Їсть він, кажуть, непогано, за що вдячний йому старий батько.

За все, я думаю, він поверне тобі сторицею. Я думаю, же то є неабиякий сенс. Через тиждень-два ти будеш мати, коли захочеш, ешелон робочої сили. Причому, дешевої.

Твій Вацлав».

Пан Прохазка роблено-люб’язно посміхнувся, коли побачив, що Іван досі стовбичить:

— О, я й забув попросити вас присісти!.. Сідайте, сідайте, прошу вас! Як маю Вас величати?

— Іван я. Іван Сила.

— Сила?

— Айно. Уся наша фамілія так зветься.

— Вас багато?

— І немало. Половина Телятинця, майже.

— Телятинець?

— Ото в нас так прозвали крайню часть села.

— Ага. Мушу вас запитати: ви вже обідали?

— Ще маю що їсти днесь.

— Відпочиньте, мушу вам сказати, поїсте, а завтра за діло будемо говорити.

— А на роботу далеко ходити?..

— Та облиште, прошу вас, всі земні діла до завтра. Поговоримо, мушу вам сказати, про роботу і таке інше. А тепер підете відпочити. Після дороги треба дати спокій нервам. — Прохазка потер долоні і гукнув:

— Вероніко! Вероніко!

В кімнату вбігла та ж сама дівчина, що привела сюди Івана.

— Поведеш нашого молодого пана в одинадцяту кімнату. Приготуєш обід. Ванну.

— Обід я ще такий гарний не знаю робити, прошу вас…

— Мушу сказати, — заметушився пан Прохазка, бо уже головна куховарка пані Гелена пішла додому або кудись інде, — мушу сказати, же ти смачніше готуєш.

Корба. Чортове колесо

Ні ситий обід, ні гаряча купіль не могли розвіяти Іванові думки. Як тільки ліг у широченне ліжко-рекам’є, накрився білим папланом-ковдрою, одразу полинув додому, у Карпати. Перед очима побрів згорблений, засмучений нянько, заплакана Терка. А десь коло півночі навіть причулося, ніби й Монція замукала.

Страшно ставало самому? Ні, не страшно. Лише ті привабливі картини отого краю термосять, терзають до болю душу. І остання розмова з няньком.

— Тяжко буде мені самому, — сказав тоді, підкручуючи кінчики вусів. — Айбо ото уладиться якось. Може, скоро війна скінчиться. Старшенькі синове повернуться домів. Поможуть, як треба буде. Нивку, правда, я ще й сам можу дозирати. А коровку продам, бо не удержу її… Аби лише війна скінчилася. А раз ліворуцію зробили в Росії, то синки скоро надійдуть. Що їм там робити?.. Ти, небоже, справуйся на чужині, бо то не дома. Світ далекий. Давай про себе знати…

І старий Кришеник — отой сусід, що пройшов босаком Канаду і Францію, — напоумнював:

— Будеш найматися — най пишуть тобі одразу кондрат[55]. Без того папіря і не ступай до роботи. Гей, знаю я тих здирків, закляли би ся! Візьмуть на роботу, а коли їм захочеться, та будь здоров, Іване, ти нам не треба!.. Гей, небоже, не дай ся обдурити. Гадкуйся, бо пани своє знають, а ти мусиш про своє міркувати…

Терка лише кліпала густими віями та дивилася в землю.

— Не забудь про мене, Іванку!..

— Не забуду, ластівочко!..

І знову зацвів той день, як уперше тулилися одне до одного…

Іван обняв подушку та й пірнув головою у теплий сон.

Коли трамваї почали привозити ранок у вагонах, Іван уже сидів на крайчику ліжка, роздивлявся речі, котрі принесладля нього Вероніка: чиста випрасована білизна, старі поношені ногавиці, чорні, підтоптані, топанки-черевики. Весь свійстарий домашній одяг спакував у торбину і віддав на зберігання Вероніці.

— Айбо дивись, аби не пропало, — попросив дівчину, — бо там моя святочна сорочка…

Лише Терчину хустину залишив при собі.

На розмальованих стінах висіли всякі картини: великі і малі. Ліворуч у кутку — велике дзеркало. Іван підійшов до нього та аж стенувся: перед ним стояв другий, інший хлопець, бо себе ніколи не бачив таким. Хіба що у відро з водою іноді заглядав. Та там лише бачив свій ніс та розпелехані кучері. «Ось який я у чужій сорочці, у панському платті!»

На серці чомусь ставало холоднішати. У сіряку тепліше.

* * *

— Як спалося, пане… З…. Зи…. Зиии?.. Як величати вас, мушу спитати? — і пан Прохазка прокляв у душі той осколок, що застряв у його головній черепині. То ще не так давно було. Недалеко, за Карпатами. І після того він став дещо забуватися. Та коли веде рахунки, — гей, тоді він ніколи не зіб’ється! На прізвищах збивається, то правда. Але цифру, мушу вам сказати, пам’ятає ясно. Хлопець знітився і не знав, що відповісти панові.

— Як ваше ймено[56], пане…

— Сила, — додав Іван.

— Мушу вас запитати, прошу вас, як вам спалося-відпочивалося, пане Сило?

— Добре, пане. Айбо у сіні ліпше, на мою душу!..

Пан Прохазка стримався, аби не нагрубити хлопцеві за таку відповідь. «Скільки вовку не догоджай — його тягне у лісовий край».

— О, то я знаю! То є, мушу вам сказати, аромат, повітря!..

— Я дуже красно вам дякую і за постіль, і за вечерю, і за все, що ви мені дали. Зароблю — все до грайцаря виплачу вам.

— То, мушу вам сказати, дріб’язок. Не будемо про те говорити, добре? А тепер, по сніданку, підете в місто, розвієтесь, і лише після того вас поведуть на мій завод, пане Си… Сило!

«Пан Сила»! Іванові ставало смішно. Який же він пан у чужому шатті? Чи не збиткується над ним пан Прохазка? Зиркнув на топанки, на випрасовані штани. Та правда, що пан! Най називають, як хочуть, аби лише роботу дали!

— Пане Прохазко, а кондрат коли складемо?

— О, для сього ми маємо часу більше, як треба!..

— Айбо мені дома наказували, аби-м і одного дня не йшов на роботу без того папіря. Бо кажуть, що пани фабриканти — добрі здирці. Та тому я й вам кажу…

Може, не зрозумів того слова пан Прохазка, та не буде перезвідовуватися чи перечити хлопцю:

— До неділі, пане Сило, мушу вам сказати, все оформимо. Не поспішайте. — підійшов ближче до Івана, високодумно блиснув скельцями і почав просторікати. — Не на тиждень, або й не на місяць приїхали до мене, сподіваюся. Полюбиться — залишайтеся й на віки-вічні! Мушу вам сказати, на мене ще ніхто не скаржився. Плачу без затримки кожного тижня. І, дай Боже, жеби всі так добре платили, як я.

Іван чомусь зітхнув.

— У місто я не піду, пане Прохазко. Пустіть мене на фабрику. — Подивився на свої долоні. — Руки будуть боліти без роботи…

— О, розумію вас, розумію, пане Сило! То мені любиться. Без роботи, мушу вам сказати, і коні здихають. — а до Вероніки: — Проведеш до заводу. Я туди подзвоню…

Прошкував за Веронікою мовчки. Вона не раз вирівнювала крок, та Іван не звертав на те увагу. Він позиркував на золоті пасма волосся, що гойдалося в дівчини на голові. А коли ненароком торкнувся її плеча, вона глянула на нього великими сірими очима, усміхнулася і, мугикаючи, подалася вперед. Слухав одноманітний дзенькіт її каблучків, ступав за нею розмашистими гірськими кроками і вже не міг стриматися, запитав:

— Ти родичка Прохазки?

— Ні, служниця. А ви? — зацікавлено зиркнула в його очі.

— А я з Підкарпатської.

— То далеко?

— Далеко, — сумно виповів Іван і відчув, ніби потісно йому у панській сорочці. — Далеко. Цілу ніч машина везла…

Вероніці байдуже, звідки він. Знає вона, що на заводі пана Прохазки є люди з усіх кінців Чехословаччини. Їй просто хотілося побалакати з новою людиною. Бо на кухні рідко чує чоловічий голос. Окрім, правда, свого пана. Ех, знає вона, як ото новачкові, бо й сама лише три роки тому переступила панський поріг. Тепер уже легше, звикла. Миє посуд, прибирає світлиці, бігає по крамницях…

— Наш пан добрі, — мовила і показала на високу браму, відлиту з чавуну. — Нех се пачі[57]!

Так, це завод пана Прохазки.

— Дякую, Вероніко!..

— Скоро повернетеся додому? — схиливши набік голівку, поспитала дівчина, зашарівшись аж по саме волосся.

— Не знаю, — лагідно відповів і чомусь подивився їй услід. Помітив її грайливий привабливий усміх, що сховався згодом за живоплотом. «Далеко їй до Терки…».

* * *

На невеликому Прохазковому заводі виготовлявся сільськогосподарський інвентар: залізні плуги, борони, граблі, аршови-яртівки, чекани і навіть маленькі городні мотики-копачки.

В основному цеху випускали деталі для цукрових заводів. За їхнє виробництво Прохазка взявся після того, як повернувся з Німеччини. Там він мав свого конкурента, який ось уже кілька років перестав випускати дрібний реманент. Свій завод поступово переобладнав-реконструював на тракторний. Нові машини швидко знаходили збут, і той ставав можновладним. Прохазка вирішив не поступатися німцю. Рік тому до нього прилучився акціонер-спільник, котрий дав свої чималі капітали на розширення заводу. Тепер уже Прохазка має можливість постачати цукроварні різними деталями. Це на перший початок. А в недалекому майбутньому, коли десь випливе на поверхню мудріший за Прохазку, на цьому самому місці має вирости великий завод, котрий виготовлятиме машини виключно для цукрових заводів. Це так планує собі власник. А поки що обходиться тим, що є.

Іван зайшов у широкі ворота триповерхового приміщення. Став посеред цеху, задивився на величезне колесо, що крутилося та гахкало. Шестеро чоловіків натискувало на корбу. Вгору, ніби на горище, піднімався великий ящик, повний залізяччям. Раптом такий же ящик спускався вниз. Коли опинився на підлозі, колесо переставало крутитися. Робітники відчіпляли той ящик, клали його на тачку і відвозили кудись углиб цеху. Поверталися та знову крутили. І здавалося, гейби ті люди низько вклоняються Іванові, з усієї сили тримаючись руками за корбу, аби не впасти долілиць на цементну підлогу.

Ящики поволі снували уверх — униз, уверх — униз…

Іван почав оглядатися. Може, вийти, аби не стовбичити без діла перед робітниками? А може спробувати покрутити отим колесом?

Зробив кілька кроків ближче до людей. Ті виконували своє одноманітне діло, не звертали на нього уваги. Лише тоді, як зупинилися, щоб відволочити ящики, несміливо спитав у невисокого чоловіка, котрий косо позиркував на нього:

— Можна мені мало покрутити?

— Тут, хлопче, крутять не мало, а з усієї сили, — відповів той. — Бо як не маєш сили, то гляди, аби тобою не закрутило!..

— Встигнеш іще солодкого хліба покуштувати, — озвався інший. — Проклинати ще будеш і це колесо, і того, хто його видумав!

— У такому панському шатю не колесо крутити, а дівкам кучері!

— Дайте я заступлю когось! — сказав Сила, скидаючи піджак.

— Най попробує, коли так кортить, — погодився той, невисокий, що першим озвався до Івана. — Не дружина ж!

Парубок почепив піджака на клинець, засукав на сорочці рукави і зайняв місце робітника, що мав слабкуватий вигляд. Стис руками корбу, добре обперся ногами у цементну підлогу і почав бити поклони разом з іншими. Робітники відчули полегку. Один на одного поглядає нишком з-під лоба. Як добре заведений механізм, вони згинають і випростують спини. Зусиль витрачати не треба. Корба стала то піднімати їх, то примушувала схилятися.

— Такою швидкістю, хлопче, не витримаєш і до обіду! — почав той, що стояв поруч з Іваном у трійці.

— Новачок-дурачок: доки є сила, тягне, як добра кобила…

Зрозумів, що ці слова адресовані йому. Най кепкують-сміються. Аби колесо добре крутилося.

— На роботу? — спитав той, що бив чолом Іванові з того боку.

— На роботу.

Ящик спустився вниз. Якусь хвильку можна й передихнути.

— Я сам з Міхаловець. Од Ужгорода то є недалеко. О, то є красно там. Так що ми — краяни! — простягнув Іванові руку. — Ян. Ян Свадеба.

— Іван. Іван Сила.

— Хліба мало на Підкарпатській, — випоминає своє Свадеба. — Бог наділив вас красотами, а чорт хліб украв. Так?

— Так, пане Свадебо.

— У нас, перепрошую, кожну проститутку називають паном. А ти мене називай просто Яном. Добре?

— Добре, Яне.

— Гей, я би хотів побути ще раз у Підкарпатській! — замріяно мовив Свадеба. — Садки, ліси, хащі, річки! Повітря, як молоде вино! Правда?

— Як парне молоко! — поправив його Іван.

— І то є добре, і то. Молоко п’ють для сили, а вино — для високого кохання.

— Молоко п’ють жебраки, а вино — пани! — встромив своє слово сухорлявий чоловік, що досі мовчки давився цигарковим димом.

— Як той чортів кліщ не купить нового мотора, то скоро й молока нам не треба буде!

— Хіба йому руки мозолі печуть?

Іван зрозумів, що мова зайшла про пана Прохазку.

Колись це колесо крутив електричний двигун. Невеличкий, щоправда, у п’ять кінських сил. Та все-таки мотор має кінські сили, а не людські. Поламався двигунець, і пан вирішив, що йому вигідніше, аби робітники самі підносили ті ящики і доставляли їх у шліфувальний цех, наверх, на третій поверх. Дванадцять людських рук, шість чоловічих сил заміняли отой моторчик по дев’ять годин щоднини. А платня залишилася такою, як і при моторчикові була. Колесо ж — не іграшка. Має понад сім центнерів. Добре, хоч важіль примайстрували до нього, то вже, коли розкрутиться, та легше йде. Все одно після дев’ятигодинної зміни і руки, мов чужі, і в голові крутиться. Аби той чортів кліщ повис на цьому колесі!

Ящик знову опустився вниз, повний відшліфованими деталями. Його віднесли до тачки, з якої забрали чорнові деталі. Новий ящик причепили до крюків, перемоцували і почали крутити колесом. Спочатку воно не підкорялося. Робітники натужувалися, покректували, і воно, ніби побоялося їхніх тяжких рук, закрутилося все швидше й швидше, аби не слухати оте важке дихання, що згодом перемішалося з грюкотом різноманітних зубчатих коліщаток. Колесо крутилося. Напружені троси тягли важкі ящики то вгору, то вниз. І весь отой тягар давив на робітників: вони клячали перед ним, кланялися йому, як великому богу, від котрого залежало їхнє життя.

* * *

Життя крутилося одноманітно, як і те колесо: завод — квартира, квартира — завод.

За цей час Іван уже перезнайомився із своїми напарниками. Ті чомусь ставали ще більше мовчазними, ніж у перші дні. Одного робітника перевели на легшу роботу у шліфувальний цех. На те місце заступив Іван. Може, гніваються на нього за це? Може, не треба було погоджуватися? Не він, так інший пішов би до корби. Тут не вибирають по знайомству, бо це не до весільного столу запрошують. Тут треба робити. А може, то сам пан Прохазка додумався полегшити долю отого робітника? Казала ж Вероніка, що він добрий…

На ящиках, посеред сірого, закіптявілого цеху, сиділи четверо. Погода надворі стояла хмура, як і обличчя у робітників. Ось на крайчику ящика вмостився Франтішек Недбал — сухоребрий, із запалими грудьми і великими очима. Задрімав, певно. Довгі, охлялі руки, обплетені жилами, звисли до землі. Здавалося, що ось ті покручені пальці закацубнули навіки і лише наосліп можуть схопитися за корбу. Франта, як називали Франтішека побратими, одубеніло поворухнувся, підняв праву руку до рота, звідки за якусь мить заклубочив дим. Раптом щось засвистіло, захрипіло, забубніло. То Франта кашляв так. В той час робітники мовчали, тяжко думали і гірко слухали ту хворобливу музику, до якої звикли, але котра дратувала серце кожного з них. Франта кашляв, здавалося, без передишки, корчився в колесо. Потому піднімав обважнілу голову, витирав рукавом сльози, що їх видавив кашлем, обпирався лівою рукою на ящик і, наче з вантажем, поволі одривався від нього. Гейби намацуючи ногами пішачок, добрів до колеса, став на своє місце. Почали крутити. Колесо зробило кілька обертів, і Франта знову закашлявся, полетів від корби вбік, захитався, затрясся. Ось-ось гепне собою на колесо чи на цементну підлогу. Напарники кинулися до нього, стримали на руках. Забули навіть, що ящик не піднявся нагору.

Іван не випускав з рук корбу. Крутив колесо сам. І лише коли відтягнув ящик до тачки, на поміч підоспів Свадеба.

— Не тягай сам. Надорвешся. І Франта колись був міцний чоловік… Доки крутиш колесом, доти й ти крутишся на сьому світі. Перестанеш — можеш латати собі торбину та збиратися в жебри. А коли й на те не здатний, тоді маєш один рятунок: мотуз або Влтава, Влтава або мотуз…

Невже звідси один вихід? Невже правду каже Свадеба? Невже оце чортове колесо доконає і його, Івана? Може, й справді треба менше тиснути на ту корбу? Та він зовсім не відчуває її. Навіть не спотів ще жодного разу. В голові, правда, якось шумно після роботи. Так то, може, від гудіння цеху?

— Ян Сіла! Ян Сіла! — гукав від вхідних дверей старший цеховий майстер-надзирач.

Ось він облокотився на підвіконня, певно важко йому тримати набрезглий від пива живіт і велику голову, котра безсило, як диня, хилилася до плеча.

— Ян Сіла?

— Ні, прошу пана старшого, Іван. Іван Сила.

— Яке то має значення: Ян, Іван або Янош! — гидливо скривився той і очима показав на папір, що білівся на запорошеному підвіконні. — Від сьогодні ти слуга пана нашого Прохазки, холопе! Підписуй ось тут! — байдуже велів, тицьнувши пухлим пальцем на лінійку в правому куточку листка.

Сила лише косо глянув на нього. Пан є пан. Нічого з сим сперечатися. Взяв олівець і вивів на тому папірцеві свої чотири букви. Що було написано там — то лише пан Прохазка знав. Аби договір. «Добрий ото чоловік пан Прохазка, корінець би ’му висох!.. — міркував Іван, відходячи од майстра з папірцем у руках. — Айбо чому Свадеба проти нього? Та й цімбори мотуза ’му віншують. Може, ото не Прохазка винен, а отсі, старші, що весь час крутяться по цехах?».

Тим часом Франту винесли на двір, аби подихав свіжим вологим повітрям.

Іван, зрадівши, що має того папірця, взявся за коробку і так почав крутити тим чортовим колесом, що в цеху знявся незвичний гриміт. Ще швидше по цехах рознісся гомін про Силу. Сюди почали зазирати інші робітники. А Іван робив своє: витягував наверх ящики, відчіпляв ті, що спустив згори, та вантажив на тачку. Старший по цеху набасурманився та крикнув:

— Марш по роботі!

Неохоче розходилися, оглядаючись на хлопця, що сам крутив колесом.

— То є, прошу, незвичайне! — захоплювалися одні.

— Молоде, як теля: даш йому волю, та й грається!

— Зараз перестане, не бійтеся!

Та Іван не зупинявся, не перепочивав.

Один за всіх

Через якийсь час і пан Прохазка дізнався про казкового робітника. Ще б пак! Надзирателі йому замінюють і очі, і вуха на заводі. Навіть забажав переконатися в Івановій силі. Ледь — ледь усміхнувся, коли побачив, як парубок сам вправно і легко крутить колесо, а його напарники лише підчіплюють і знімають ящики.

Підійшов ближче до Івана, поплескав по плечу:

— Неперевершено, мушу вам сказати!

І майже пошепки:

— Не затримуйтеся по роботі. Приходьте швидше.

… І ось тепер він сидить на веранді у кріслі, що гойдається, як колисанка.

— Ну, пане Сило, — Прохазка поправив пенсне, хоч воно й добре трималося на трохи згорбленому носі, — як настрій?

— Коли не б’ють та їсти дають, то незгірше.

— Правильно!

Прохазка був задоволений відповіддю. Він пригладив рукою теплий оксамитовий халат і присів за стіл. Зірко вп’явся очима в Івана. Роблено осміхнувся і проговорив:

— Ви маєте чудовий характер: спокійний, урівноважений, лагідний. Рідко трапляється, щоб у ваші роки парубок виглядав так доросло. О, прошу вас! — він простягнув папірець перед Іваном. — Свого слова я дотримав. Більше того — я для вас підготував сюрприз. Від завтрашнього дня ви, мушу вам сказати, будете мати на тиждень не двісті крон, а п’ятьсот! О!

— Як? — здивувався Іван.

— Дуже просто. Ви можете самі крутити?

— Можу.

— Я вам буду платити за двох з половиною робітників. Прикину ще дещо на одяг, стравування. Одним словом, ви можете мати, мушу вам сказати, половину тих грошей, що заробляєте тепер усі шестеро на колесі.

— А мої цімбори?

— Вони вам хто: батьки, свояки чи що? — одразу перейшов на інший тон Прохазка. — У них для того є власні голови, руки. Не турбуйтеся за них. Передусім людина повинна думати про себе. Гроші, мушу вам сказати, більше варті, аніж цілий вагон друзів. То є життєйський закон. Коли ти своєю пронирливістю візьмеш верх над усіма, то ти вже людина, вартніша за всіх інших. Кожна людина прагне до цього. Розбагатіти — то є прагнення кожної живої людини. То є сенс нашого життя. Як саме розбагатіти?.. П’ятсот крон на тиждень! Я думаю, же серед моїх найманців не знайдеться такого, перепрошую, дурня, котрий би відказався од такої суми. Ну, то як?

— А мої цімбори яку роботу будуть мати?

— Я їх звільню, мушу вам сказати…

«Тож ось який ти, пане Прохазко, чоловіколюбець! Айбо я тобі підтакати в сьому ділі не буду. Мене люди заплюють…». Усіх п’ятьох викинеш на вулицю? Де зароблять собі гроші? Що будуть їсти їхні жони, діти? Ге, ні, пане Прохазко! Так не бавимося!.. І на що брався за оте чортове колесо сам? Айбо їм хотів полегшити роботу… А воно он куди покрятало[58], корінець би ’му висох!..» — і відчув, як у нього охляли руки, а потім стали наливатися, і він розчепірив пальці на долонях.

— О, ви ще не рішилися? І чого вам боятися? З вашою силою і з лева можна мотузку скрутити! І я, мушу вам сказати, добре обдумав усе. Через місяць-два платню знову можна підняти. Все то в моїх силах!..

Іван потяжко підвівся, став, ніби перед вовком, котрий ось-ось має накинутися на нього. Стис зубами, від чого заворушилися жовна. Руки держав напоготові, ніби хотів ними взяти когось попід обі сили. Мовчки свердлив очима Прохазку.

— Ну, чого вагаєтеся? Боїтеся, же не покрутите?

— Не боюся, пане Прохазко! — прохрипів, наче простуджений.

— О, то є, мушу сказати, правильно! — насилу вишкірився Прохазка. — Ви контетні[59], і я також!

Сила ближче підступився до пана. Той почав задкувати. Іван вихопив папірець, покосував на Прохазку, айбо не насмілився читати, бо то би довгий час забрало від обох. Взяв папірецьз рук Прохазки, прочитав до останнього рядка, де значилося, на який строк укладений договір. Іван сердито спитав:

— Що тут написано?

Пан Прохазка подобрішав на обличчі, хитро посміхнувся краєчками очей:

— Дорогий мій, то є договір. На п’ять років…

— Чому з іншими на рік укладали? — перервав його Іван.

— О, мушу вам сказати, то вам вигідніше! На п’ять років ви забезпечені роботою.

— Беріть у руки той папір!

Пан Прохазка хотів щось вибовкнути, та лише відкрив рота і так закляк.

— Чого визеленилися?

— Но, мушу вам сказати…

— Ви вже своє сказали! Рвіть!

Від несподіванки Прохазкою труснуло, як від блискавки, і здалося, що скельця на пенсне також заграли, наче з переляку. Переборюючи в собі злість, пан навовкозубився:

— Но, мушу вам сказати, то є… ваше життя.

— Не переживайте за нього… мушу вам сказати!

— Куди ви підете? — заблищали скельця на пенсне.

— Не панське діло!

— Мушу вас запитати, ви добре подумали? У мене є знайомий…

Іван знову не дав договорити панові Прохазці:

— Рвіть! Нараз!

Тремтячими руками той почав жмакати папірець, над яким трудився цілий післяобід. Від злості, наче від морозу, в його очах з’явилися сльози. Папір захрустів, а потім почав рватися навпіл. «Що я роблю? Кому підкоряюся?». І раптом ніби прокинувся зі сну, викрикнув:

— Оштрафую, марго! Вон, розбійник!! В тюрму!!!

— Не посмієте!.. — спокійно відказав і зовсім іншим тоном, гейби покаявся, звернувся до пана: — Маю до вас на останок одне слово.

Пан Прохазка очунявся, змінився на обличчі. Навіть руки засунув у кишеню. А може, передумав? І терпляче зазирав Силові в очі, поволі виймаючи руки з кишень халату.

— Як дехто буде знати про нинішню нашу бесіду, — лагідно почав Іван, — то можете зарікатися і своїх родичів, і знайомих… Айбо ще хочу попросити, аби-сьте мені віддали тайстрину… Бо там моя святочна сорочка. А за ваші недоноски дякую. Завтра передам їх служниці.

Контракт шматками валявся на вицяцькованій підлозі веранди. Прохазка мовчки, як німий, поглядав на Силу, котрий стояв перед ним, мов гора, що давила на нього. Наче осиновий лист, тремтіла у пана нижня губа, а серце тіпало білою хустинкою, що виглядала з нагрудної кишеньки халату. Прохазка люто мовчав, дихав нерівно, сопів. «Ех, якби промисловці так стояли один за одного, то й діло би пішло ліпше!.. Чортове колесо переплутало все!».

Іван взяв від Вероніки торбину, подивився на неї сумно і тихо сказав:

— Залишайся з Богом, золотоброва!..

«Куди тебе доля закине, легіню?» — подумала Вероніка і знову повернулася в ті двері, крізь які слухала їхню розмову.

Чарівна Прага

Срібними краплинами землю засівав літній дощик. Іван витягнув перед собою руки, аби ті росяні краплини падали на його долоні. Літній дощик, як жіночі сльози, швидко пройде, висохне…

І прислухався до того шелестіння, що утворював дощ, падаючи з невисоких рідких хмар на хідник, на дерева. Навіть кроки тонули у цьому тихому одноманітному гомоні. «По такому дощику добре тенгериця росте. Та й травиця красно зеленіє…».

А поміж тими тендітними нитками ткалися контури Праги. Чарівна вона в будь-яку пору року. Весною до раннього літа цвітуть каштани і, здається, на бульварах та коло хідників стоять величезні світильники з безліччю палаючих свічок. Влітку, саме у таку пору, втішно пройтися затишними вулицями, помилуватися, як переливається сріблом, блищить та іскриться мила Влтава. А в ній, наче у світлині, бачиш усі сто веж, високі труби фабрик та заводів… Потому, восени, столиця одягається в золоті шати своїх садів, парків та скверів… Взимку старовинні пам’ятники вкриваються пишними білими шапками.

Любить він проходжувати затишними вулицями, що майже кожна приводить до вежі.

Глянув на розкішну церкву. Гей, якби Терка могла таке увидіти! Ба ци добре ся має, небога? Ба ци хоч разик приснився їй? Якби знала читати, та про все написав би їй… Нудно без неї. Тяжко без неї. Усі навкруг чужі.

Пройшов мимо собору святого Георгія. А ось поруч — Порохова вежа. Гей, не раз чехи платили кістьми за свою свободу! У тій вежі порох для зброї зберігався. Матвій Рейсен змайстрував оту вежу…

На Староместській площі два ряди брущатки показують невидиму лінію, по якій місто на Влтаві прорізає Празький меридіан. Може, це головна краса міста? Коли ступає по цій площі, завжди знімає з голови капелюха і мовчить. Лише каміння тихо розповідає йому про чарівну історію. Майже шістсот років стоїть посеред Праги Староместська вежа-ратуша… Відміряв ще кілька кроків і зупинився перед нею, бо до восьмої години залишалося якихось дві хвилини. Як би не поспішав пражанин, а коли починають бити куранти на вежі ратуші, обов’язково стане перед цим рукотворним пам’ятником, перед мудрим людським витвором та хоч мовчазними хвилинами віддасть шану людині, котра все своє життя присвятила створенню унікального годинника. Горезвісні жорстокі вельможі — куці думкою і високі пихою людці — осліпили Гануша, аби цей шедевр залишився одним-єдиним у світі, аби подібного ні в кого не було.

Хвилинна стрілка завершила своє коло на римській цифрі «ХІІ». На площі стає тісно. Зупинилися тут і ті, хто вже десятки років спостерігає це видовище…

Відчиняється віконце над циферблатом. Годинник відраховує вісім ударів. Здається, кожен удар — це історія, пройдена чехами за ці віки. Тому звуки курантів якісь глухуваті, зі старечою хриплуватістю. А в середині, за віконцем ратуші, сумирно виходять на арену апостоли. Митець зобразив їх простими трудівниками. Одному навіть дав сокиру лісоруба. По боках циферблата триває мовчазний діалог Багатія й Смерті. Багатій трясе капшуком: мовляв, бери золото, тільки залишай на землі, аби ще хоч трохи поґаздував та людської крові поссав. Смерть не піддається на підкуп. Перед нею всі рівні. Раптом закукурікав півень. Віконце відчиняється. Годинник змовкає. Люди розходяться… Колумб лише готувався до відкриття Америки, а професор математики Карлового університету Гануша із Руже придумав устрій цього годинника… «Життя, як і годинник, крутиться на одному місці. Навколо однієї точки. Не накрутять ’го — перестає в ньому битися серце…».

«Ба ци повісти Янові про бесіду з Прохазкою? Ба що він скаже на те? — та раптом повіяло іншою думкою: — Піду домів. Може, за два-три тижні доплещу. Айбо що буде нянько казати, як прийду голіруч? А Терка? Та повість, же я лінивець та й готово…».

— А то Христос у вас такий? — показав на велику статую.

— Не Христос, Іване, а Ян Гус. Пам’ятник Яну Гусу…

— Хто він — цар? — взяла цікавість хлопця.

— Цар великої правди. І за це його спалили на вогні…

— На вогні? — спинився Сила.

— Так, так, друже, на вогні. А великий був чоловік!.. Учений мудрий…

Дійшли до Карлового моста. Іван уже переходив через нього. Та чомусь не помітив, що під мостом є невеликий острівець, відокремлений від берега Влтави вузькою протокою. Будинки по обидва боки річки піднімаються прямо з води, а до хвиль лащаться килими плюща, галузки плакучих верб. Над водою нависло колесо старого дерев’яного млина. «Як дома, — подумав. — Красно, айбо дома ліпше. Якби лише роботи було… а млин такий, як у Цібеленькового Петра. Добре ото мати млин. Не з фіґлів кажуть люди, що мельник спить, а лотоками йому хліб біжить, хоч по мірці та мішок насипається…».

Коли завертали у вузенький провулок, Іван ще раз глипнув на той почорнілий млин, котрий нагадав йому про домівство. А воно віддалялося, як і той млин.

Ветхі будинки стиснули з обох боків вуличку і здавалося, ніби йдеш по сирій ущелині. Над головою, на різьблених кронштейнах, погойдуються різьблені гасові ліхтарі. Вони блимають на обрамлені візерунками вікна. З тих вікон ніхто не визирає. Люди, натомлені за день, легенько повечеряли та й полягали спати, бо дорого обходиться світло.

— Робітнича колонія, — вимовив Ян, коли наближалися до його будинку. — На нашому будинку золотий ключ. А на другому — три схрещені стріли, скрипки, а далі — лев, ведмідь, страус… Оті емблеми замінювали колись нумерацію будинків. Давно то було, друже мій… Так, так, давно…

«Звідки той Ян так багато знає? Ліпше, правда, багато знати, аніж багато мати. Млинові в роботі допомагає вода, а чоловікові в житті — знання. Хочеш багато знати — не ганьбися знаючого запитати. Так кажуть мудрі люди. Та які я маю знати мудрощі, коли чотири зими ходив у школу? Можу биті букви упізнати, знаю молитися… А далі — що? Треба, майже, вчитися. Знання в голову прибереш — ніколи ніде не пропадеш…».

У Свадебовому помешканні повно квітів: мальви, хризантеми, а в кутку олеандр цвіте. Лапатим листям тягнеться до сонця філодендрон. На табуретках, на стільцях, навіть на поличках — білі серветки і квіти. Стіл накритий вишиваною скатеркою. А ось і господиня — худорлява жінка з лагідними очима. Очевидячки, поралася на кухні, бо під хустиною коси зав’язані у тугий вузол, а в руках тримає рушник. Дружина Яна — Ганічка — виглядала молодо, хоч і двох діток народила та виколисала.

— Прошу, прошу, — співуче мовила Ганічка, показуючи вільною рукою на стілець. — Почувайте себе, прошу, як дома. — і поспішила знову на кухню, бо звідти щось шкварчало на неї.

Познімали піджаки, помилися. Присіли за круглим столиком.

— Ти досі працював уже десь?

— Лише дома…

— Одіж, бачу маєш порядну.

— Пан дав.

— Прохазка? — обличчя Свадеби стало якимось пружнім, витягнутим, встелене здивуванням. — Хитрий пес!.. Ну, добре. Повечеряємо, відпочинемо, а завтра — до чортового колеса.

Іван відсахнувся. Легенько поклав на стіл долоню, погладив скатерку, почав чистити її, хоч там і смітинки не видко було. Тремтливо видихнув повні груди повітря. «Ба ци казати ’му? Всеодно не вдержуся».

— Так, так, друже мій. Значить, живеш, як у Бога в пазусі.

— Як у чорта в зубах! — буркнув Сила.

— Чого б це? Приодягнув тебе, годує, постіль дає…

— Нічого не дає, Яне, корінець би йому висох!.. — Іван підпер долонею важку голову. — Я завтра з вами не піду на роботу.

— Ти? — здивувався Свадеба. — Чому?

— Пан порвав договір.

— Прохазка? Не може того бути!

— Може, Яне!..

— Вистояв — значить переміг! — плеснув його по плечу Свадеба. — А я саме хотів на тебе поскаржитися…

Ян Свадеба

Ніколи не сподівався пан Прохазка на таку поразку. Ніколи! Досі, що не задумає, все здійснювалось. А тут — маєш! Братка послухав. Що він тямить у промисловому ділі? Що він тямить у людях? Ані бе! Тому й перейшов на легшу службу. Ще вчора приходив до нього пан Отрубні. Десять тисяч крон пропонував, аби відпустив того дужого хлопця до його, Отрубніго млина. Мішки переносити. Десять тисяч — ото немаленька сума. А пану Отрубніму вкрай був необхідний такий чоловік, як Сила. Тепер б пан Прохазка погодився відпустити його і за п’ять тисяч. Шкода, шкода, мушу вам сказати, що вислизнув з рук такий момент. А може, відшукати його? Примиритися з ним? Запропонувати нову роботу? Треба все добре обміркувати. І як же він, досвідчений підприємець, так необережно випустив з рук той ласий шмат робочої сили?

Пан Прохазка вміє гроші робити. Лише після того, як революційний відгомін «Аврори» розворушив чехословацьких пролетарів на чолі з комуністами та профспілками, пан Прохазка став дещо ліберальним. Правда, цей лібералізм мав свою мету. Ось, приміром, робітники почали вимагати підвищення заробітної плати. На перший раз пан Прохазка категорично відмовився задовольнити їхнє прохання, розраховуючи на те, що робітники проведуть страйк. Так і сталося, як панові гадалося. Потому підвищив-таки платню на кілька відсотків. Робітники раділи. В той же час радий був і пан. З чого б йому торжествувати? А було з чого. В цьому заворушенні через посередництво своїх холуїв-прислужників він винюхав організаторів і керівників страйку, а згодом звільнив їх, як зайву ро — бочу силу на заводі. Операції, які раніше виконували ватажки страйку, лягли на плечі тих робітників, що залишалися в цеху. Ну ось: хто виграв? Прохазка. Заробітну платню п’ятьох звільнених він розподілив серед робітників надбавкою-відсотками…

«Дивний чоловік отой Свадеба. Чудний якийсь. Айбо вчений мусить бути», — подумав Іван і в ту ж мить запитав про інше:

— Яне, а ви добре живете?

Від несподіваного запитання Свадеба піднявся на лікоть, аби Іван ліпше почув те, що скаже:

— Як тобі сказати, друже мій? Матеріально я живу препаскудно. Ти сам бачиш, що обстановка в мене не така, як у пана Прохазки. Духовно, правда, я живу ліпше, як наш президент. Чому? А тому, що все моє життя націлене до щастя. Це дорога нелегка. Та думаю, хто не вміє переносити горе, тому тяжко добратися до щастя… Ти звідаєш, чи добре я живу. Посуди сам. Дітей віддав до старих у село. У місті сутужно з харчами. Вони дорогі. Тяжко з роботою. Ось Ганічка втратила на неї будь-які надії. Та що там Ганічка? Тисячі чоловіків нині вештаються без роботи. Шукають по місту яке-небудь заняття. Та людей витісняють машини: із фабрик, із заводів, навіть із полів. Тисячі родин лягли у цей вечір голодними. Тисячі дітей приспали в цей вечір матері, пообіцявши, що ранком наїдяться хліба досхочу. Ех, друже мій, нечесний цей світ! Безжалісний і нечесний, кажу тобі. У одного скрині набиті золотом-грошима, а в другого на руках мозолі та капшуками сльози попід очима… Як бачиш, живу добре — біди в інших не позичаю. В одне я твердо вірю: ще настануть ліпші дні. Тоді ми, братку, заживемо з тобою по-новому…

— У нас, окрім особистого життя і добробуту, — продовжував Свадеба, — є значно більше — це слава і честь нашої республіки. І коли б мене запитали, хто твій найкращий друг, я б відповів: «Той, хто є щирим другом мойого народу». Зробити нашу республіку могутньою, красивою, нездоланною — це слава і честь кожного громадянина, наш найвищий обов’язок. Це і є нашою найголовнішою боротьбою. Людина, котра не веде боротьбу — живий труп, перепрошую, нуль без палички. Ми, молода генерація, повинні відстоювати-боронити честь наших батьків і прадідів, славу Яна Гуса, Яна Жижки, славу і честь тих, хто творить нашу республіку…

Іван широко розплющив очі. Вже було, очевидячки, далеко за північ. Крізь темну завісу ночі за вікном у кімнату заглядала яскрава зірка, гейби послухалася разом з Іваном до Свадебової речі. Вона мерехтіла-тремтіла і, здавалося, так близько стояла, що Іван міг би до неї доторкнутися рукою.

Невже він ніколи не бачив такої яскравої зірки? Чи ото лише в Празі так гарно світяться вони?

Гей, ні, і та, над Терчиною хижкою, так красно світила. Він позирав на неї, поки в очах не з’явилося сотні, тисячі таких зірок. Якби знати, котра з них твоя, то вічно вартував би на неї…

Проби сили

Ранок покурював весняною бадьорою свіжістю і залишав над Прагою рідкі мережива туману. Сонце задивлялося на верхні поверхи найвищих будинків, золотило циферблат годинника на старезній готичній вежі, а на вулицю кидало довгий чорний холод.

«Господи, який се нечесний світ! Тепер куди подінуся? Та домів ганьба повертатися. Якби гроші заробив, тоді б я поїхав, засватав би Терку. Айбо, де той заробіток знайти? Скільки можна отак витерпіти? Тиждень, два, місяць? Не дай, Боже, аби я довго сидів на шиї сього доброго чоловіка. Своїх діточок не може удержати, а мене прийняв до себе. Хто я йому — брат чи сват? Смішний якийсь. Відстоює славу і честь своєї республіки. А чи захищає республіка його самого, Франту та Воржбіла? Кому вони потрібні? Викине їх Прохазка на вулицю, то хіба в гробі захисток знайдуть…».

Першими світанкову зорю в Празі зустрічають каліки: хромі, безрукі, з поперев’язуваними вилицями, вони поспішають до дрібних, незахідних корчмин, що чекають їх з одчиненими навстіж дверима. Інваліди сходяться сюди, аби погуторити про колишні свої бойові походи, звідки повернулися нещасними на все життя.

Про Першу світову нагадують ще гурти жінок та дітлахів, що стовбичать біля м’ясних, молочних та фруктово-овочевих крамничок і, здається, нема їм кінця-краю. У чергах жінки непристойно перегукуються, когось проклинають, забувши про міську стриманість. З корчмин, затьмарених перегаром та димом, ллється брудна лайка.

Іван поспішав на ту гірку, що височить над містом. Звідси, з висоти, найліпше оглядати околицю.

Вже сьомий день приходить сюди. Місто мережиться перед ним пишним візерунком-орнаментом. Вінчають Прагу золотоверхі бані. Скільки їх? Чи правду кажуть, що більше за сотню?.. Пробував рахувати та збився з лічби. Задивився на готичний конус, довкола якого обсілись, наче діти коло дідугана, малесенькі… «Нещасне місто. Може, й справді треба перебратися в Бельгію. Може там знайдеться якась робота? А коли й вуйко так бродить, як я?»

Вийняв з торбини півхлібини, відломив від неї окраєць та й почав їсти, задивляючись на дивовижну вежу. Отак, граючись, відкришував крихти, кидав у рот і не помітив, як у руці залишилася лише скоринка. «От що таке безробітник! Ба ци довго можна так терпіти? І де вже оту роботу шукати?…».

— Чоловіче добрий, най тобі дасть Бог здоров’я, многая літа і долгоденствіє на землі, поділися зо мною калачем, — почав хтось припитувати. Оглянувся. На саморобній колясці з трьома колесами від велосипеда сидів каліка: набряклий з обличчя, у пожмаканій крисані вицвілого лимонного кольору. Пухлими синіми руками тримався за кермо, на котрому приладнані коліщатка, що за допомогою ланцюжка приводили в рух усю інвалідську «карету».

— Чим можу, тим і поділюся, — сунув Іван руку в торбину. — Калачі їдять багачі, а я житняником обхожуся.

— З роботи йдеш? — не переставав зазнайбіда, пережовуючи черствий хліб.

— Без роботи я.

— Такому дужому богатиреві хоч де знайдеться діло. Аби руки цілі. На шию знайдеться ярмо, не журися!..

— Най кури журяться та пани, — мовив Іван. І сам не стямився, що перейшов на чеську мову. «Ще й нещасний дражнить. Кожний сміється з мене. Бо він дома, а я — зайда».

— Ти не тутешній, чую?

— З Підкарпатьської.

— Іди зо мною, хлопче. Я тебе поведу на таке місце, де кожну секунду потрібні такі плечі, як у тебе.

Інвалід мовчки поскрипував-котився перед Іваном. І лише, коли наблизився до широких вікон, почав оглядатися, абихлопець не відставав. Іван зупинився біля входу до крамниці. Іван відчинив половину масивних дверей. Бідолашник майстерно закрятав переднім колесом і опинився посеред крамниці. В ній торгували будівельними матеріалами. Почав щось перепитувати продавців. Раптом швидше запрацював руками, повернувся до Івана, збуджено вигукнув:

— Є, є робота!

Якийсь валькуватий панок купив собі кахель на пічку, і, як на біду, нема жодного візника. До вокзалу далекувато, правда, тому вирішив знайти двох-трьох носильників, щоб хоча до електрички донесли. Кахель дорогий, тому треба з ним бути обережному.

— Купіть собі ящик та в нього складемо, — радить Сила.

— То є думка, прошу вас!

За якісь хвилини весь кахель переклали у ящик з грубих дощок. Іван потормосив ним, перевірив дроти.

— Допоможіть підсадити на плечі.

— Ви його, прошу, з місця не зрушите, — заметушився покупець і почав позирати то на продавців, то на Івана.

— То вже не ваша жура, паночку. Лише допоможіть підняти…

Іван спочатку поклав ящик на коліно, потім на прилавок, а звідти звалив собі на плечі та й рушив. Прощаючись на ходу з продавцем, що не закривав від подиву рота, панок подрібцював за Іваном.

На нещастя, ящик не пролізав у двері електрички. Довелося нести його далі, аж на торговицю, де часто стояли гумовики — вози-платформи на гумових колесах. Іван ішов досить швидко, і панок ледве встигав чепеляти за ним. Раптом з-за рогу показався гумовик. Панок зупинив візника.

— А може, й на вокзал підете? — спитав Івана, коли візник припинив коней впритул до хідника… — Там допоможете мені до багажного вагона віднести. Добре?

— Повезуся, як треба, — і скочив на передок гумовика.

Іванові давно вже кортіло на вокзал. Він любив дивитися на поїзди, що важко рушали з місця, набирали розгін, чмихаючи білою парою та чорним димом. Поїзди приходили з дому, з-під Карпат, і йому здавалося, що той дим курився з його рідної оселі…

Багажний вагон знаходився у самому кінці поїзда. Іван прямо з платформи почепив ящик на плечі і поніс уздовж вагонів, дивлячись під ноги, аби не спіткнутись. Обережно поклав свою ношу до інших ящиків. Панок розрахувався з ним, глянув ув очі і якось несміливо прошептав:

— Чудо! Артист! Хе-хе-хе!

П’ятдесят крон! Перші п’ятдесят крон, зароблені на вулиці, одержані за продані руки! Що скаже Свадеба? Що би повів нянько, якби дізнався, що я так дожився? Господи, та заплакав би, як мала дитина! Айбо я не видамся. Не скажу про них ні няньові, ні Яну. Най не знають, як гроші заробляю. На житняник уже буду мати. Айбо ремесло якесь треба добути. Та де його дістану? А завтра, завтра де я зароблю? Хто мене найме?

Брів тротуаром, а праворуч кучерявилися крони каштанів. Над головою хмари затуляли невеликий шмат неба: вони звисали, як подерті онучі, над будинками, і певне від того було важко дихати. Замість небесних зірниць на землі блимали вуличні ліхтарі, різнобарв’ям заманювали очі вітрини магазинів, кав’ярень, ресторанів, готелів.

Люди кудись квапились. Либонь, боялися змокнути на дощі, який ось-ось зістрибне з хмар та побіжить по тротуару.

А завтрашній день не давав супокою. «Куди піти найнятися? На вокзал чи до того магазина? А, може, щось Свадеба знайшов? Він ще розгнівається на мене, що валандаюся по місту… З’явитися на світ, то не так уже й складно. Добре прожити на світі — то величезна мудрість. Та хто мені оту мудрість дасть, окрім мене самого. Чоловік сам мусить робити своє життя ліпшим. Зроби його, коли навколо тебе все крутиться-обертається не так, як би ти хотів…».

В роздуми ввірвався гамір, що доносився зі скверу. Що ж то за дивина? Чому регочуться люди? І погода їм не на заваді.

Посеред гурби, просто на зеленій траві брикаються, мов діти, двоє здорованів. Бійка? Та чому ніхто не роздоймає їх?

Ось один встав. Обтирається. Забрав із землі свій одяг. Похмуро попрямував до глядачів, сопучи, як циганський міх. Інший, що залишився на зеленому килимі, підморгував до присутніх, як до давніх знайомих, простягував до них мускулисті руки.

— Нех се пачі! Сто корун! Сто корун!

Виявляється, все дуже просто. Той здоровань продає свою силу. За сто крон. Той, хто подужає його, одержить від переможеного триста. Іван прикинув: у нього в кишені є ще така сума. А що коли спробувати?

Програти, правда, не збирався.

Протиснувся наперед. Вручив здорованю сто крон. Той спогорда, зазнайкувато вишкірився:

— Не дорахуєте й до трьох, як він поцілує землю! — і підморгнув на Івана.

Про Іванового суперника знали майже всі присутні: це був мандрівний силач, що з’являвся то тут, то там у Празі. Із-за того й жив, що виступав на побічних аренах. Перед Силою стояв не чоловік, а велет. На руках, на ногах — гори м’язів, а голова ніби вросла у плечі. Іван коло нього виглядав мізерно, як хлопчик. Поклав збоку тайстрину, скинув піджак, сорочку.

Стали один напроти одного, як півні. Суперник простягає руки: на, мовляв, бери! Іван довго не чекав: добре вчепився в залізні руки. Якусь мить потримав його в обіймах. Раптом закинув здорованя на плече. Той блискавично звився через голову — і гепнув на килимець.

— Браво! Бравіссімо! — лементіли дорослі і малі.

Та Іван того не чув. «Ба ци не покалічив чоловіка? За що? За якихось сотню крон? Ба ци й ото заробок такий? Най заклянуться такі гроші!».

Мандрівного силача обережно клали на носилки, що були тут припасені про всяк випадок для інших, і відносили його кудись убік. Вуличні роззяви, для котрих це було звичайним видовиськом, жваво сперечалися, переконували в чомусь один одного. І наче нічого не сталося, хтось гойкнув:

— Браво! Бравіссімо!!!

Вуличні уболівальники раділи. Раділи і торжествували, що нарешті знайшовся той, хто переміг незборимого Вілета. Скільки людей перекалічив, скільки грошей видурив своєю силою!

Гаряча, розбурхана купка людей кричить, свистить, лементує, у такий спосіб висловлюючи своє захоплення і задоволення за відплачені кривди і програші. Ті, що закладали парі, відмовлялися від своїх договорів або подвоювали внесені суми на користь Івана.

Як звільнився від потисків, від поштовхувань та поплескувань по плечах, його взяв під руку середнього росту чоловік. Задоволено потираючи блискучу лисину, шепнув йому на вухо:

— То є, просім, віборне![60]

Панок у пенсне не випускав Іванів лікоть. Випереджав хлопця, намагаючись заглянути йому в очі. Раптом сягнув рукою до кишені. Вийняв звідти хрупкий папірець. І знову зашептав:

— Дуже прошу, не відмовте. То від мене нагорода. Вам вона шкоди не наробить.

Довго ще щось говорив, розмахував руками, креслив на землі якісь лінії, хрести, та Сила ніяк не міг здогадатися, що від нього вимагалося, що йому пояснює оцей охриплий чоловік у пенсне. Той вийняв з кишені блокнот, самописку. На папері швидко побігли букви.

— То, прошу, моя адреса. Завтра чекаю вас дома, — шепнув Іванові на вухо і простягнув руку на прощання.

«Що з тим чоловіком буде? Ба ци не переломив-им щось у нього? Та чи я в тому винний, корінець би ’му висох! Сам напрошувався. За гроші… Поправді, а що би я робив на чужині, якби не мав грайцаря? Може, й сам такі фіґлі витворяв би? Що би повів нянько, якби дізнався, що тут іще платять за розщибанку? І жандарми нічого не кажуть. Самі позирають та сміються. Гей, тут би була воля для Клина!».

Гроші, гроші…

Іванові потрібні гроші. Він відчув це, коли вирушив з дому. Він відчував їхню силу, коли прощався з Прохазкою. Уже має п’ятсот крон. Ні з того, ні з сього. Просто так, ніби найшов їх на вулиці. Виказати Свадебові про них? А, може, назбираю ще більше та зажену няньові? Аби корову не продавав. Та й хліба прикупить собі. А, може, вже братове повернулися? Та вони на боці від нього. Кажуть, брат собі рад, а сестра — собі несла. У кожного є вже свої діти, свої обійстя. Айбо нянька не можна залишати самотнім. На старість треба помочі. Не пустив би мене з дому, як би ’му не треба якусь підпору. Гей, знаю я, нелегко ’му було випровадити останнього пасемка з дому! Вся наша родина держалася при землі від першого коліна…

Та ота бідна нивка висихала, розпорошувалася на ще менші кусники. Бо треба було дітям ділити по дарабчикові. Ота червениця коло хижі мені мала залишитися по няньковій смерті. Так сам повів. Може, Терчина мати щось придасть із свого городця? Айбо й того мало буде, аби чоловік з голоду не помер. Най сам перемучиться якісь літа. Бо на двох нас дуже буде скупо. Айбо так не виживу, як десь. Ото не заробок. Завтра піду на штацію. Або до того залізного склепу. Може, їм треба щось переносити? Нечесний світ, корінець би ’му висох! Продаю руки, і ніхто не лакомиться на них…».

Вступний іспит у Неймана

Онджей Нейман жив на тихій вуличці у досить-таки розкішному двоповерховому будинку з гостроверхою баштою, яку увінчував шпиль.

Нейман усе вже знав про Івана. Так що цього разу Сила був звільнений від найтяжчого вантажу — розповіді про себе.

— Сміливіше, сміливіше, — прошептав Нейман, показуючи на відчинені залізні дверці, що вели в садок.

У спортивному костюмі він виглядав молодо і дещо нагадував того суддю, що бігав за гравцями по футбольному полю. Розчервонілий, бадьорий, рухливий, Нейман дріботів поперед Івана в садок.

Присіли прямо на землю. «Як у нас на полянці… Гей, ба ци виходить на неї Терка косиці лугові збирати? Чи, може, їй, небозі, не до чічок?».

Із землі до сонця, наче зелені промінці, тяглася молода травичка.

Іван неохоче розповів про домівство, про нянька, про братів та сестру.

— І мила дома залишилася?

— Дома, пане, — важко зітхнув Іван та враз згадав Свадебу: «Людина сама собою повинна керувати. Хто духом упаде, той пропаде!» — Айбо, як любить, то буде чекати. Терка не така, як декотрі…

— Оптиміст! Мужчині так і належить бути! — прошептав Нейман і вибачився, що не може вголос розмовляти, і, ніби між іншим, почав про себе розповідати.

Не всім він оповідав про своє життя, про своє походження. За нього говорили діла. Чому він так розщедрився до Івана? Аби більше довіри мав до нього цей простий хлопець з веретяною торбиною і в селянській крисані. Бо насправжки прикинувся йому вчора на зеленому килимі. Гей, знає він, що побороти Вілета не так легко. Сам колись тренував його. Потому чоловік пішов собі, як блудний син…

Онджей Нейман — син відомого колись маєтника — ще в юні роки порвав з родинним гніздом. Покохав дівчину. Вона, правда, була старшою за нього, і женитись на ній вважалось на той час за найганебніший шлюб. Це знав і Онджей. Та хіба кохання вимірюють літами? Але батько ладен був отрути прийняти, аби лише не бачити сина з неровесницею. До того ж, вона була донькою збанкрутілого торгівця. Старий відрікся від сина. Онджей самотужки вирішив домогтися свого від долі — стати юристом. Працював на вокзалі вантажником, чистив і натирав паркетні підлоги в квартирах, пиляв і колов дрова, копав городці, носив глину на квітникові клумби. Робив усе, щоб мати гроші на прожиток. Гроші, що надсилала мати, вимоливши від жорстокого чоловіка, Онджей приймати не забажав, і якийсь адвокат оформив їх на особистий рахунок в ощадній касі. На ім’я Неймана, зрозуміло. Про цей рахунок Онджей дізнався перед тим, як мав іти складати державні іспити. Блискуче захистив диплом. Став працювати адвокатом. Викладав право в університеті. Найвищий і останній гонорар одержав від підприємця, який завів тяжбу зі своїм колегою-акціонером. Онджею вдалося переконати суд у правоті позивача. Його доповідь була добре аргументована. І молодий адвокат виголосив її з великою майстерністю, переконливо. Це був, по суті, його дебют на широкій адвокатській арені. Зрозуміла річ, захищав він того, хто більше платив. Така в нього служба. Такий державний і особистий порядок. Словом, за цей процес молодий Нейман виграв сто тисяч крон. Купив невеличкий маєток: старий будинок при садку. Стару будівлю збурив, а натомість незабаром виросла нова двоповерхова споруда зі шпилем.

Спортом займався змалку. Одного разу серед важкоатлетів навіть завоював звання чемпіона Праги. Був чемпіоном республіки по бігу і штанзі. Це також була боротьба. І велика.

О, Нейман мав про що розповідати! На своєму сорокап’ятирічному віці він встиг уже посмакувати солодощів слави і гіркоти заздрощів та невдач.

Потому готувався на міжнародні змагання. Та саме в цей час сталося нещастя.

Одного чудового літнього вечора виступав у парку. Демонстрував глядачам-любителям силові номери. Циркові артисти мали свою, окрему програму. Нейман піднімав штангу, носив на плечах людей, грався з гирями. Після кожного виступу пригублявся до пляшки з бразильським ромом. Просто для бадьорості. Кінець-кінцем заманливий напій розібрав його, зробив чудовий хмільний настрій. Був молодим і ладен був на все. Тоді вийшов на авансцену і оголосив, що може одночасно побороти двох австро-угорців, бо знає, що вони хробаки. Тоді на естраду амфітеатру вийшли два офіцери. Очевидно, зачепив їхню національну гордість. Познімали з себе шаблі, ремені, кітелі. Нейман взутий у тапочки. Офіцери ж — у важких кованих чоботях. Один з них якось незграбно став йому на ступню ноги. Пальці захрящали. Нейман різко повернувся вбік, не врахувавши другого офіцера. Обидва накинулися на нього і придавили до килима. Нейман підняв руку, що здається. Та представники дволикої монархії не зважали на це. Один офіцер став йому на груди, а потім кованим каблуком — на горло. Ну й вийшло так, як є. На горлі зробили операцію, порушили голосові зв’язки, і ось тепер він мусить шептати все своє життя.

З того часу Нейман, окрім пива, ніяких алкогольних напоїв не вживає. Та й то дуже рідко. А чеське півічко! О, в світі немає такого пива! Іван не чув, як і де воно виготовлялося? Гам-брі-нус! То є наш перший пивовар. Він творець пива. Та спочатку його ніхто не хотів пити. Тоді Гамбрінус викачав бочки на площу і почав пригощати всіх. Безкоштовно. Кажуть, Гамбрінусу сам чорт допомагав. Задарнє пиво люди випили до краплі. Тоді чорт виліз на дзвіницю та й почав видзвонювати танцювальну мелодію. Люди пішли в танок, і доки музика не скінчилася, танцювали, не могли спинитися. Вимучені, мокрі, вони кинулися до бочок…

З того часу пиво до смаку чехам. О, то було ще за середньовіччя! Та й тепер у нас співають:

Як біда зогне людину,

Пиво — краща медицина!

Ну, здається, досить про пиво, а то Іван ще подумає, що Нейман захоплюється тим напоєм. Ні, ні, прошу!.. У кожного чеха є своя гордість. А пиво — національний напій. Причому, вважається безалкогольним. Пиво дозволено вживати навіть на роботі.

«До чого все ото він говорить? Ба ци не збирається послати десь на пивоварний завод бочки качати? І то би робота була…».

Нейман помітив, що Силі чомусь нетерпілося, почав теребити пальцями по коліну, висмикував по травинці, дрібнив її.

— А тепер — до діла, — притулився ще ближче Нейман, ніби намагався добре розгледіти Іванове обличчя, а насправді хотів, щоб хлопець ліпше почув його. — Ви, молодий чоловіче, чим займаєтеся, де працюєте?

— Нічим не займаюся. Бо ніде не роблю.

— Ви хочете, приміром, вчитися?

— Де би-м не хотів! Якесь ремесло мусай мати чоловікові, бо без нього тяжко прожити. А кілько треба буде платити?

— То є правда, молодий чоловіче. Такому ремеслу вчать не кожного. Для того треба мати природний дар. А він у вас є. У вас є сила, котру ви розтринькуєте, не знаючи куди її націлити… Отже, будете вчитися.

— Кілько треба буде платити за науку?

— Не скільки, а чим і як? — добродушно усміхнувся Нейман.

Лише тепер Іван помітив, що очі в нього голубіли з-під густих, кущуватих брів, як надтатранське небо. «Що за мара? У кожного чеха — голубі очі. Ба ци не привиджається?».

— Найвищою і найліпшою платнею для мене будуть ваші виступи перед публікою. Красиво виступите — то буде мені винагородою за навчання. Договорилися?

— Айбо я говорити не можу, — не зрозумів Іван, чого від нього хочуть.

— Для того є, молодий пане, адвокати, професори. Для вас то не грає ролі, не дай то Боже, коли будете й без язика. У вас є сила!.. Ви з Підкарпатської? Там багато таких людей?

— Та всі такі, як я.

— О, то є прекрасно!

Нейман легко встав, майже підстрибнув з землі. Взяв Івана під руку. Повів у другий кінець садка. Тут, у глибині, поміж акуратно посадженими та доглянутими деревами й кущами квітів, гралося троє парубків. То, мабуть, Нейманові сини. Хлопці зневажливо зиркнули на новачка і далі гралися. Це, принаймні, так сприйняв Іван спортивні та гімнастичні вправи, яких зроду-віку не бачив. Грався й він, та не такими забавками…

У Онджея Неймана своїх дітей не було. Дружина, кохана манжелка, померла у війну від тифу. Загорював. Дехто б на його місці коротав свій час у гурті серед картярів або топив горе у пиві чи вині. Та Нейман не з першого і не з другого ґатунку. Він передусім спортсмен. А коли Бог дітей не дав, то є вони в інших. Всіх, зрозуміло, не може прийняти під свою опіку, та до тих трьох, що вже має, прибере і цього Силу. Стане меценатом ще для одного парубка.

Най подобається тобі, Іване, у цьому затишному садку, поруч з цим приємним чоловіком, що добровільно хоче стати твоїм патроном.

Зденек і Павол наче близнюки: біляві й худорляві. Заховали свої обличчя в якісь сітки. Схопили вузькі шаблі і почали штрикати один одного. Третій, Ростислав, побіг по траві. Нейман десь з-за пазухи вийняв годинника. Поманив пальцем Івана. Праворуч від високого мура забитий колик. Від нього починається старт. Отже, від колика до Неймана — сто метрів. Іванові треба бігти звідси щосили.

Скинув сіряк. Засукав рукави на білій веретяній сорочці. Нейман махнув рукою, а Іван рвонув з місця. Рушила в кругову й стрілка секундоміра. Хлопці перестали займатися: дивляться, яке ж поповнення привів Нейман до їхньої трійці.

Іван біг незграбно, як дома по полю.

Хлопці переглянулися, мовляв, то вже для них пройдений етап.

Нейман спинив стрілку секундоміра. Підійшов до Івана. Намацує на зап’ясті пульс. Щось підраховує.

— Серце, як у вола! — прошипів. — Дихайте. Молодий колего! Дихайте глибоко, в себе!.. — від радощів плеснув його по плечу. — Ви боксом займалися? — здивовано спитав і штовхнув його кулаком по плечу, замилувавшись твердими м’язами. — Ви, молодий колего, боксер? — знову запитав.

— Хлібороб я, пане. І нянько мій хлібороб. І дід ним був…

— Добрий грунт має та земля, від котрої йдуть такі люди, — шептав Нейман, ведучи Івана до невеликого помосту. На ньому стояла штанга. Нейман зняв кілька менших коліщат, відкинув убік. Показав Івану, як треба підіймати оте залізяччя. Той ловив кожен порух, аби догодити своєму новому вчителю. Забавка. Підійшов неквапом до штанги, потер долоні. Схопив за гриф і кинув штангою понад голову, не згинаючи ліктів.

— Ого! Сто! Сто маємо! Сюди! — звав Нейман обома руками Зденека, Павола і Ростислава. — Сюди! — радів Нейман, наче натрапив на скарб. Ті неохоче кинули заняття і прийшли до помосту. Нейман поспішно кладе на гриф ще два коліщата. Перепитав у Зденека, скільки тепер буде вага штанги, хоч і сам достеменно знав, що там сто двадцять кілограмів. Той неохоче відповів:

— Сто двадцять, пане професоре.

— Так! Правильно. А тепер, прошу, подивіться! — Нейман знову замилувався Іваном. Поплескав його по плечу, здавив у нього передплічний мускул. — То є, просім, оцелове свалі![61]

Ех, коли б він, Нейман, мав такі мускули, він би знав, що з ними робити! Та нічого, що Бог не нагородив його. Добре, що є люди з такими мускулами. І хто знає, чи не загримить володар отих м’язів по всій республіці, по Європі, а може, й по світу? То вже від Неймана залежатиме: віднині він його володар і тренер, зрозуміло. Благодатна глина потрапила до його рук: він, Нейман, зліпить з неї, що завгодно.

Словом, не треба роздумувати довго. Діяти треба!

Великі круглі прозеленкуваті очі віддзеркалювали хвилювання і одночасне задоволення. Іван спокійно пригладив непокірне кучеряве волосся, що силком спадало на чоло, лізло в очі, лоскотало.

Зденек подав магнезійовий порошок. Подержав коробку на долоні, а погодя поклав її на край дошки. Нейман показує, що тим порошком треба натерти долоні, оді штанга не сковзатиметься в руках.

— На моїх не буде сковзатися. Мозолі все видержать. У мене долоні, як рашпіль.

Іван спочатку схопив залізяччя, викинув штангу на груди, якусь мить потримав, а потім витиснув її понад голову. Так, як казав Нейман. Професор поглядав то на секундомір, то на Івана. Поспішно замахав руками: кидай, мовляв, штангу на поміст. Та Іван не міг розтовкмачити того сигналу. Тримав штангу десять, двадцять, тридцять… сорок секунд!

Нейман підбіг до Івана, прямо у вухо прошипів:

— Досить! Жили розтягнеш!

— У мене, пане професоре, не з баранячих кишок жили, — і почав крутитися зі штангою над головою. — Усе удержать.

Легенько, наче штанга була зроблена з ніжного кришталю, поклав її на поміст.

Нейман витирав піт з лисини, ніби сам підіймав ту вагу. Від захоплення ляснув у долоні.

— Ну як, колеги, беремо його до себе? — спитав Нейман своїх учнів, що стояли обіч помосту і жадібно ковтали слину, переглядаючись.

— Міцний, — погодився Зденек.

— То є, прошу, справжнісінький екземпляр силача! — Нейман од радощів за знахідку знову поплескав Івана по спині. Раптом щось задумався, вийняв з кишені блокнот, олівець, швидко написав на папірці дрібними буквами. Хлопці знали, що в тій книжечці занотовані всі їхні результати тренувань. Тепер, очевидно, й Іванове прізвище потрапило туди. І наслідки нинішнього іспиту. Та Нейман швидко вирвав сторінку, підозвав Ростислава: — Маш ту цідулку а гонем до крейчі[62]!

Ростислав підождав Івана, поки той одягався у свої домашні шати.

До кравця було недалеко. Його майстерня — поруч, за рогом.

Кравець почитав записку, заметушився і з словами «єден момент» побіг кудись за полотняну перегородку. Необавки повернувся з метром, що теліпався в нього на шиї. Випростав згорблену спину, покректав і заходився приміряти Іванові плечі, захоплено мурличучи собі під ніс: «А то є, просім!», «А то є, просім!». Вибачаючись, кравець запитав:

— Кдесте нарозені, просім вас[63]? — і знову: «А то є, просім!».

— Там, кде чрстві вздух[64] — відповів Іван по-чеськи, глянувши на Ростислава, чи той, бува, не сміється з його вимови. — На Подкарпатску.

— Шістдесят вісім сантиметрів у плечах! — не надивується дрібненький кравець, вистукуючи каблучками навколо Сили. Шістдесят вісім сантиметрів у плечах! То є, прошу, для нього рідкісний клієнт. — Не гнівайтеся на мене, прошу вас, коли запитаю, скільки вам років?

— Двадцять три, — чітко відрубав Іван, хоч знав, що у паперах значиться на два роки менше, бо отець Антоній забув завчасно завести його у метричну книгу. Саме через це Івана не брали рекрутом у цісарську армію. Це, правда, не така вже велика біда. Нянько з тої помилки дуже радів, що залишили йому на обійстю хоч одного сина.

— Що ви їсте, прошу вас? — довідувався говорючий кравець.

— Усе, окрім гвіздя, — серйозно відповів Іван.

— То є, просім, то є п’єкнє! — знімаючи мірку, промовив кравець і записував огризком олівця якісь цифри. Потім підраховував щось, прицмокував і нарешті сказав:

— Три з половиною метра матеріалу. То є точно, прошу вас, без найменшої комбінації. Пан Нейман знає, же я чесний чоловік…

Кравець почав проводити Івана та Ростислава, вибачався перед ними, щоб, не дай то Боже, не подумали, же він обміряв пана Неймана. Ще раз повторив:

— Три з половиною метра!..

Вже майже коло виходу Іван зупинився:

— Кілько ото шатя буде коштувати?

— О, то є, прошу, не ваша жура. Пан Нейман має у мене свій рахунок.

— А я хочу мати свій, — посерйознішав Сила і кравцеві здалося, що парубок насправді розгнівався на нього. — Я не жебрак, прошу вас. У мене гроші є, не бійтесь. Не доста буде — зароблю та виплачу вам.

— То все в порядку, добрий молодий пане. Для мене записка професора Неймана — цінніша за гроші. Я перед ним буду все життя в боргу.

«Не повість, корінець би ’му висох! А може, з фіґлів зазвідати? Шкода розсердити і пана Неймана, правда. І перед ним не дуже добре буду виглядати… Ба за що йому кравець винен?.. Може, він такий підприємець, як і Прохазка? І той починав із шатів. Айбо сей перший одяг я мушу сам собі заробити».

* * *

Ввечері, як і кожного разу, про всі свої денні походження Іван розповідав Свадебі. Не тільки Ян, але й Ганічка раділа з свого квартиранта, що той потрапив до такої чудової людини, як пан професор Нейман.

— То не Прохазка, друже мій. Той не збиває свої капітали у банки. Нуждарям часто допомагає. Навіть у раду безробітних прислав колись дві десятки тисяч крон. Звідки в нього гроші? Сам працює, має добрий заробіток. Після смерті батька мати весь маєток передала сину-одинаку. Ось чому він такий щедрий!..

Мало таких людей у Празі. Він не паниться, як більшість його одномасників. Тим більше з так званого вищого світу.

— Не пропадеш, друже мій. Тримайся, слухай його, вчися. Виходь у люди!

Іван знову задивився на оту красну зірницю, що заглядала у вікно…

Яке ремесло здобуде він у пана Неймана?

Ким стане після тої науки?

Страйкарі

Коли тільки-но почало благословлятися на ранок, Іван уже був на залізничному вокзалі. Людей було мало, і навіть його кроки гучно відлунювалися під високим склепінням. Дзвякали фуфери, і цей звук-гриміт щоразу повторювався.

Шипіли і зітхали локомобілі.

Проскочив на привокзальну площу. Крила на башті величезного вокзального будинку, здавалося, ось-ось піднімуть оцю гігантську споруду і понесуть її кудись у гори.

А навкруг — туман, кіптява, дим над будинками. Навіть горобці, і ті не такі, як дома: чорні, мов сажотруси.

Саме тут, на привокзальній площі, можна відчути запах міста. Суміш вугілля, бензину, масел, гуми, асфальту і ясенів із ближнього двору — все злилося у якусь неприємну каламуть. Червоні з синіми стрічками вагончики трамваю зупинялися і необавки знову вирушали у мандри, видзвонюючи перед сміттярами-двірниками та візниками.

Іван повернув до станційних складів. Гуркоче, насипаючись у високі бурти, блискуче чорне вугілля. Деренчать вози молочарів, бубнять бочки з бензином та нафтою.

Люди кудись поспішають і розмовляють на ходу.

В загальному шумі та брязкоті не чути власного голосу.

Ворушаться губи у вантажників, мелькають ноги. У декотрих стирчать з кишень газети.

А збоку, на вулиці, намотували швидкоплинний час автомобілі всіх світових марок, мотоцикли з чудернацькими колясками та причепами, велосипеди. Сюди, до складів, прибували автомашини з газетами, з мішками, з порожніми бочками з-під геренгів-оселедців, з молочними бідонами, з ящиками, схожими на клітки для звірів, з залізною арматурою, меблями, келюховатими чемоданами, в котрих би можна поселити Івана з усім, що має.

Гуркіт, духота, пилюка ніби зливалися в єдину музику, не дуже приємну, правда, для щоденного прослуховування.

І ось у цьому кварталі складів йому, можливо, пощастить найнятися на роботу. Як-не-як, а гроші треба мати свої, зароблені власними руками. Тим більше, що заняття в Неймана починається десь перед обідом. Це було б для нього потаємною ранковою зарядкою. Хіба лише зарядкою? Ні, ні, він мусить заробити, аби виплатити за новий одяг, а Яну за притулок.

Треба відшукати пана Палічека. Він дає роботу. Де ж його шукати?

— Палічека? Головний уряд у нього у винарні, — відповів робітник, на котрого натрапив Іван. — Коли ти взагалі маєш щастя у житті, то заглянь он у ту резиденцію! Він там буває деколи.

Пан Палічек на цей раз-таки був у своїй резиденції — в маленькій кімнатці, стиснутій з боків і зверху складськими приміщеннями. Віддавало в ній запахом коломазі — підлогу щойно вимастили дьогтем. Палічек обіймав посаду головного експонета. Себто відповідальної особи на вантажно-розвантажувальній біржі. Двері на резиденції відчинені, і Сила постукав в одвірок. З-за столу піднялася маленька видроока голова з тучним підборіддям, що спинялося майже на грудях. Пан Палічек глянув з-під вузького лоба скляними очицями, відкопилив тонку нижню губу, засопів, як паротяг перед відправкою, засовався і лише тоді, ніби з корчажки[65], булькнув:

— Но?

— Добрий ранок! — привітався Іван. — Ба ци ще берете на роботу?

— Наша біржа всьому світові може її дати, — сидів, як прикований, пан Палічек… — Но?

— А що платите?

— Два геллери за кожне кіло, — пробулькотів Палічек. — Сто кіло — дві крони. Двісті кіло — чотири крони. Но?

— Пороблю та увижу.

— Но? Прізвище?

Пан Палічек послав свого підпомагача, аби той дав Івану роботу.

Що не кажіть, а пан Палічек знав, як треба жити на цьому світі. За австріяків став шібером — спекулював валютою. Лише війна рятувала його від іншої резиденції, що повинна матище похмурніший вигляд. Досвідчений п’ятолиз ввійшов у довіру до вищих експонетів. І ті дали йому цю роботу. Служба, правда, незавидна. Та геллер ніколи не вивітрювався з кишені. Словом, ніколи не скривдить себе пан Палічек. З робітників-найманців брав свій певний процент. Як це йому вдавалося, то лише сам Палічек знав. Дружині чесно віддавав усю платню. Навіть іноді кілька десяток крон давав зайвих. Це, мовляв, за надурочні заслужив від шеф-директора. Та надурочних він ніколи не мав, бо більшу частину служби проводив у ресторані за містом. Має кількох коханок, яким також перепадає. Чому так рано на службі? Бо ще учора дома не був.

Помічник підвів Івана до стосів ящиків. Чим вони наповнені, йому байдуже. До вагона відстань чималенька — понад двісті кроків. В кожному ящику по п’ятдесят вісім кілограмів. Це з тарою. Є, правда, й тяжчі предмети. Та на цей раз швидко треба повантажити саме ці ящики.

Іван притулив до підмурка свою тайстрину, скинув сіряк, сорочку і підійшов до робітників, що вже працювали мовчки. Взяв під руку ящик, ступив кілька кроків та й повернувся знову. То — замало. Треба ще одного брати. Кілька чоловік зупинилося. Переглянулися.

— Гей, ти, безсорочечнику! — писнув молодий вантажник, що наближався до стосу ящиків. — Килу хочеш мати?

Іван не зрозумів, кого стосується цей оклик і тому, не оглядаючись, поніс під руками обидва ящики. Мало їх тут без сорочок!

Вантажники стояли і дивилися на нього. «Німий», — зробив висновок худющий чоловік з довгими руками, на котрих набубнявіли жили.

А Іван відносив ті ящики до вагону, повертався звідти порожняком, потрясаючи руками та виграючи м’язами.

Вантажники усміхнулися. Дехто навіть голосно сплюнув убік. Най собі тягає, облиште, мовляв…

«Двадцять разів ще треба розвернутися. Сорок ящиків перенести, — таке дав собі завдання. — Значить, треба дві-три години… встигну. А сорок шість крон не валяються на пішачку!.. Файна забава. І по полудню ще стілько можна перенести…».

Напарники вже вмивались під краном: бризкали холодною водою, фиркали, покректували, наче їх обпікала ота свіжа струмка-течійка. Чому так скоро наладилися домів? Може, перенести ще з десяток ящиків, доки будуть умиватися та покурювати? Бо ще не так пізно…

Почав скидати сіряк. Ті, що вже сиділи на брезенті та на ящиках, косували на нього. Чому мовчать? Чому понажаблювалися? Ба ци не сталася якась біда?

Ось придубонів захеканий пан Палічек.

— Панове перенощики! — пробулькотів якось благально. — Панове вантажники! Я вас дуже прошу, і верхній шеф-директор просить вас: будьте розсудливі! Графік зривається. Залізниця потерпить великі збитки!

Сиділи мовчки. Гейби й не до них говорилося. Старий Ружа засовався на ящику, спитав:

— А ми? Звідаю: ми не понесемо збитки?

— Так вам, прошу, дають по десять, по десять крон надвишку, — розвів руками Палічек. — Невже не розумієте, же то великі гроші?

— А завтра? Як буде завтра платити твій верхній директор?

— Увидимо, увидимо[66], як буде завтра, — загикнувся пан Палічек, але й сам був переконаний, же нічого не сказав, аби задовольнити робітників. — Я вас прошу, не робіть збитків залізниці!

— Плювали ми на ті збитки! — рявкнув з-посеред гурту Старий, як любовно поміж собою називають побратими Порубку. — Залізниця їсти не просить.

— Що ми будемо мати завтра? — ще раз перепитав Ружа.

— Но, то є, прошу, завтра…

— Що завтра? — знову гримнув Старий своїм басом і здалося, що червоний шрам через усе його обличчя ще більше роз’ятрився. — «Даждь нам, Боже, днесь»! За таким молитовним законом живуть пролетарі. Ти нас хочеш десяткою обманути? Ось такий калач із того вийде! — і він показав Палічеку фіглю, змайстровану з трьох пальців.

Подейкують, гейби Порубка був колись жорстоким і невловимим розбійником. Дехто навіть думає, що він брав участь у викраданні станційної каси. Та коли того не бачив, не маєш права говорити. Нині Старий — батько великого сімейства: четверо синів і двоє доньок на його плечах. Саме тоді, як пов’язав свою долю з родиною, перестав бешкетувати та займатися слизькими ділами. Про це, правда, знали не всі. Зате в компанії вантажників він був роботящим чоловіком. За розсудливість і обережність його любили і навіть поважали побратими. Коли ступав, то здається, ніби перед кожним кроком обмірковує: «А чи не провалюся, часом?». В молодості, щоправда, не бачив, куди ступав, що було під тими гарячими та прудкими ногами.

Старий поволі повернув очима на робітників: ті чекають на його слово. Пан Палічек розчепірив ноги, і теж лупав очима на вантажників. Але ті мовчки сиділи, покурювали дешевими цигарками, і лише іноді з-під лоба котрийсь з них зиркне на колишнього шібера.

— Може, самі, паночку, засучите рукави на білій сорочці та допоможете своєму шеф-директору? — ущипнув хтось з гурту.

Палічек моментально повернувся і побіг до своєї резиденції, звідки кликав його помічник. Не встигли робітники перекинутися кількома теплими словами в адресу Палічека та його шефа, як він повернувся бадьорий і жвавий.

— Но, та маєте по двадцять корун! — задоволено потираючи руки, випалив Палічек. — По двадцять корун, ви розумієте?

Порубка Старий заворушив своєю старою раною, піднявся з ящика — і до Палічека:

— Не будьте гендлярем, паночку! Ми добре знаємо, що робимо. Ви своє діло знаєте, а ми — своє. Сотні, тисячі побратимів чекають на нас. Що з того, що ми навантажимо оті вагони? Вони все одно будуть стояти на штреках.

Над пристанційними складами висіли густі хмари. Здавалося, накурили усі паротяги Європи, і клубчасті дими зібралися ось тут, на околиці Праги.

— Почалося, пане! — перегойкуючи ревіння гудків, озвався Ружа.

«Почалося? Що почалося?» — не тямлячись, чому стоїть тут, пробудився Палічек і рвонув з місця, як вепр, до своєї резиденції.

Робітники нишком посмівкувалися і чомусь мовчали.

Головний експонет пан Палічек нервово крутив ручкою на телефоні, та номер шеф-директора не відповідав. Не тільки той, але й усі номери телефонів були в цей час зайняті. Менші виконавці поспішно повідомляли своїх грошодавців про велику біду, що нависла над Прагою. Вона вміщувалася в одне невелике слово — «страйк».

Іван дивився на Порубку-Старого, і йому приходив навтямки сусід Юрко Горзов, що став йому батечком. Гей, якби Іван мав гроші! Якби хоч тисячку міг послати няньові. Так би радів, як дитина! Зайшов би до нас батечко, а нянько до нього: «Ото, куме, нараз видко, що не австріяки. Сі чоловікові дають жити, Бог Небесний дав би їм здоров’я!».

Знав Іван, що нянько не дуже полюблював австріяків та мадяр. Та й сам добре пам’ятає, коли найбільшої кривди нанесли йому.

То було після нового року, на Водохреща. Просто од церкви селяни ішли до нотарського уряду. Ішли просити, аби старостою в селі був свій чоловік, а не мадяр-реформатор Федор Орбан. Глухі пани, коли їх прості люди просять.

Тоді почалося таке, якого ніколи в нашому селі не було. Люди взяли на руки Юрку Горзова та й почали кричати: «Юрка Горзова!». Дотричі гойкали. Та пан окружний староста лише покликав бохтера-бубнаря, аби той скорше запрягав коні. Хотів, певне, втекти. А на дворі і на вулиці — повно людей, жінок, дітей. Куди би він втік, як усі стояли, як мур? Від гамору, крику, від шапок, що летіли в небо, коні перелякалися та й цурікалися назад.

Необавки на двір завернули сани, а за ними — другі, треті, четверті… Усе повні жандармами. Почали людей періщити нагайками по лицях, по плечах.

Загримів постріл. Куля потрапила в жандарову шапку. Гей, тоді знялася стрілянина!

На церкві цілий тиждень ревали дзвони.

Через деякий час у село надійшов папір, що апеляція проти Орбана прийнята і затверджена печаткою окружного старости. Потому був суд. По ньому став старостою села Юрко Горзов. Айбо кілько ота правда коштувала селянам? Тринадцятьох розстріляли, а тринадцятьох заперли в темницю.

Айбо люди добилися свого. Велика громада хоч яку звірюку задушить. Треба лише держатися дов’єдна…

Десь з-за рогу надійшов Горінек — високий чоловік, що завжди був хмуравим. Тепер здавався якимсь злим, розгніваним. Очі в нього звузилися. Кепка насунута на лоб, від чого її власник виглядав ще суворішим. Пробрався поміж робітників-побратимів, відсунув когось із ящика, став на нього. Всі повернулися до Горінека.

Горінек був не такий уже блискучий речник, та прості люди добре розуміли його. Десь з-під піджака вийняв годинника.

— Дві години вже минуло, як ми не працюємо, товариші. —Горінек показав рукою вбік Палічека. — Ось цей швінглер, ось цей панський прихвіст обіцяє нам по двадцять крон надвишки. Що це означає? Те, що ми маємо силу, якої бояться всеімущі. Старі часи минулися. І коли ви передасте наші жадання своєму повелителю, і коли вони не здійсняться нараз, німа тиша на складському кварталі вокзалу може запанувати надовго! На жебрачі подачки ми не йдемо і не підемо. Заріжте це собі на потрібному місці. Разом зі своїм шеф-директором.

— Правильно! — забурчав Порубка. — Доста нас обдурювати!

Пан Палічек мінявся на обличчі, переступав з ноги на ногу, наче держав на плечах тяжку колоду. Він не знав, куди сховати руки, що тремтіли, ніби від лихоманки.

— Я передам управителю вашу жадість, — нарешті прогелготав. — Та ми можемо й інших найняти. За таку платню знайдеться багато охочих…

— Не наймете, пане Палічек! — відрубав Горінек. — Штрейкбрехери минулися! Люди стають розумнішими…

— Давайте платню, та й на тому — кінець! — крикнув Порубка, бо вже й справді затягалося на ніч.

«Догонорився пан Палічек, — думав Іван. — Зіщулився, як мокра куриця. Ба ци не боїться, що й п’ястука може дістати по м’яких ребрах? І я допоможу, як треба буде!».

* * *

Сходився до дрібного віконця резиденції, звідки помічник Палічека видавав нинішню платню. Читав прізвище вантажників, а ті по черзі передавали його далі:

— Кріштоф!

— Горінек!

— Сіла!

Переглядалися, бо ніхто не обзивався. Іван витав думками дома, на полянці з Теркою…

— Сіла! — ще раз крикнув Горінек.

— Я тут!.. — перевальцем підійшов до вікна, а потому, в резиденції, до столу. Помічник Палічека — чоловік у залізничній формі — тицьнув пальцем, де має розписатися Іван. Порахував гроші. Поклав перед помічником.

— А де ще шість крон і сорок геллерів? — поспитав спокійно. Позаду хтось смикнув його: мовчки, мовляв. Пан Палічек знає, що робить. Він рахує оптом. Кожний ящик, за його розрахунком, має п’ятдесят кілограмів. Хоч насправжки він має на вісім кілограмів більше. Тару Палічек ніколи не вписував у відомість. Це завжди йшло «на пана Палічека», як казали досі робітники. Та в Івана їх назбиралося чимало — триста двадцять кілограмів! І не Палічек їх переносив. То чому ж він буде своє, зароблене залишати неробові?

— То, прошу, то прошу, — помічник позиркував на Палічека. Той моргнув. Під одним кліпом ока дописали ті гроші до Іванової рубрики.

— Тепер уладилося, — перерахувавши гроші, сказав Іван. — Айбо на другий раз міркуйте, бо такі фіґлі не по моїй дяці.

— Най він тобі дякує, що вчиш його бути порядним!

— Якби не ми, то його би тут не треба!

Пан Палічек силкувався мовчки сидіти за столом. Перелистував папери, хоч вони вже давно були не потрібні ні йому, ні ревізору. Він чекав, аби скоріше розквитався помічник з робітниками. Потому вже він подивиться, що залишиться на денці каси. «Го-го, розумними стали! Я їм, голодранцям, ще покажу, хто такий Палічек! Завтра вивішу оголошення, же нам потрібні вантажники. А цих всіх порозганяю! Чортова наволоч!» — подумав, коли помічник відрахував йому двадцять геллерів, що завалялися в касі.

Одного не знав пан Палічек, що це лише була генеральна репетиція до загального страйку в Празі.

Моя батьківщина

Золотохвостою хитрою лисицею в місто підкрадалася осінь. Вночі повідривала листки з дерев, потолочила на клумбах квіти, затанцювала дощиком — густим і холоднуватим — по дахах будинків, по хідниках.

В таку пору нянько вже виламав кукурудзу, позав’язував та позносив у купки бадилля, повикопував картоплю. Терка сидить під кужелем і пряде, пряде довгу нитку, аби було з чого виткати сорочку чи верету-простирадло. Мати дивиться на неї з-під свого повісма і подумки зичить їй доброго чоловіка. Аби був роботящий, аби не збиткувався з її доньки-одиначки і сироти.

Ба ци сходяться до неї легіні? Ба котрі вечірничать у неї? Ба хто їй веретено підхоплює? Гей, якби він дома був! Сидів би коло Терки, слухав би, про що казкують інші, а сам би добре вартував, аби ото веретено нікому до рук не потрапило, окрім нього. Впаде веретено на долівку, а він — хап! Тут уже без викупу не обійтися дівчині. Мусить цілувати, бо інакше не буде прясти. А коли закориться — хлопці усе прядиво можуть попалити. Ото такі гонихмарники. Айбо в Терки не пустили би ’го димом, бо Іван боронив би. А може, то з того полотна буде йому сорочка? Хто знає…

Іван закутувався в плащ і поспішав до Неймана. Дві хвилини залишилося до початку занять, а ще добрий шмат треба проплескати.

Електричка зупинилася в центрі міста. Лише звідси Іван знав пішки добратися до Неймана.

Професор був не в настрої, нервувався. Ще б пак! Вранці Павол і Зденек прийшли на заняття з запахом спиртного. Не важливо, що саме пили — пиво чи ром. Все одно, то вже не тренування, а казна-зна що! Спересердя прогнав їх. Назавжди? Ні, ні! Завтра прийдуть. Неодмінно прийдуть. Вибачаться перед ним і далі проходитимуть школу Неймана. О, він знає своїх учнів! Коли б не тримав їх за вуздечки, хто знає, в котрий бік би завернули?

І раптом став лагіднішим, перейшов на інший тон:

— Ви, молодий колего, також порушили порядок. Прогулювалися над Влтавою чи, може, проспали?

— Ні, пане професоре, ні!.. — ніяково відповів Сила.

— На перший раз — попереджую, на другий раз — оштрафую! Ще раз кажу: без дисципліни нема людини. «Побороти погані звички легше сьогодні, ніж завтра». Так сказав великий мислитель Конфуцій. І я цього правила мушу дотримуватися. Так, молодий колего… А тепер — за діло!.. Стрибок у довжину. Це не просто стрибнути, як заєць. Ритмічне дихання, правильний розрахунок до стартової відмітки і, зрозуміло, найдовший стрибок з мінімальною затратою сил та енергії. Тут головне — точно все розрахувати…

Спочатку так звана «Нейманівська розминка»: вільні вправи, біг двісті метрів, ходіння по садку на руках, піднімання гирі, штовхання ядра. І лише остання вправа ніяк не вдавалася Івану: не міг перестрибнути спортивного козла.

— Перепрошую, — сказав на вухо Нейман, — одне місце маєте важкувате… Та й ноги не вгинаються, як треба. З часом, думаю, і це вдасться вам перебороти. Спорт — то вічне тренування. Зарядка. Вправи. До цього треба звикнути, як до їжі. Ви мусите переконати себе, що без спорту жити не можете. І лише тоді досягнете мети, коли будете настирливим. То — величезна робота!

«Робота? Оті дитячі забавки? — ледь було вголос не засміявся. — А що тоді там, на вокзалі? Ба ци вже хтось догнав мене? Ба ци встигну на платню? Найголовніше — застати ще Палічека або його заступця».

Сяк-так перекусив по дорозі і поспішав на вокзал.

— Не добіг, пане професоре!..

— Півтора хвилини за вами в боргу, младі пане! — Нейман серйозно показав на годинника. — Отже, на півгодини продовжимо заняття… Цікаво, а чому ви все-таки не встигли?

— Електрички не було. Я пішки біг з вокзалу…

— З вокзалу? — здивувався пан Непман. — Когось проводжали?

— Я там роблю, пане професоре.

— Ви? Працюєте на вокзалі?

— Хіба то дивина? Ви колись теж там робили, а яким великим чоловіком стали!

— Цікаво, цікаво, що ж ви там робите?..

— Ящики та мішки переношу до вагонів. Коли що попадеться.

— Ай-ай-ай! — скрушно заламав руки. — Ай-ай-ай!.. Не можна ж так даремно силу витрачати, младі пане!

— Мені дають платню за ото… — А сам подумав: «Гей, добре вам, паночку говорити, коли маєте гроші!..».

— Ай-ай-ай! — зашипів Нейман. Недобре так робити, младі пане. У вас щоденно має бути по три години занять. Потім — прогулянка на свіжому повітрі, помірна ходьба… Чи, може, вамтих грошей замало, що я даю?

— Замало. У мене іще й нянько є.

— Чому ви не казали? Не можна, не можна так робити. Категорично забороняю!

— Добре, пане професоре, — сказав Іван, а сам себе бив та лаяв у душі, що повів про це Нейману. «Яке його діло? Не буду ходити та чорних горобців по місту пужати!».

В садку Іван повторював усі ті вправи, що учора: ходьба, біг, кувиркання. Одноманітність почала йому надокучати. Та сумирно скорявся Нейману. Професор радів за свого нового учня: Сила занадто швидко опановував тою премудрістю, значно випереджаючи своїх напарників. Правда, Нейман не говорив про це Івану, бо чекав від хлопця щось більшого, значимішого.

Після звичайної розминки Нейман приніс дві досить великі гирі. З завтрашнього дня Іван тренуватиметься і з ними. Це входитиме в обов’язковий комплекс підготовки. Сила якось добродушно глянув на ті гирі, усміхнувся вслід Нейману, що залишив їх на помості, а сам пішов углиб садка. Почав прицілятися до снарядів. Підняв. Не дуже тяжкі. Покрутив над головою та й поклав на місце.

— На перший раз — п’ять ривків, — рекомендує Нейман.

Іван спокійно стис гирі. Намагався робити так, як професор. Без передишки — п’ять ривків. Це так сподобалось, що аж попросив:

— Можна ще?

— Здоров’ю зашкодить.

Та сам бачив, що хлопцю кортить повторити цю приємну для нього забавку. Перегодя кивнув головою, бо й самому хотілося помилуватися, як молодий колега грається тими гирями. Коли в п’ятнадцятий раз вижимав над головою, Нейман помітив, що в хлопця ледь-ледь затремтіли м’язи на руках.

— Досить! Досить! — замахав руками, стискуючи зуби. — Сімсот п’ятдесят кілограмів без передишки! На перший раз то є забагато. — Нейман після року тренувань не міг того зробити.

Подав Іванові величезний, як верета, рушник. Скинув майку і побіг до ділянки конюшини. Закінчилося тренування. Іван побіг до зеленогривої конюшини. Викачався в ній, як лоша, та й повернувся до крана, вмонтованого на дворі коло цементної площадки для городків. Витерся рушником так, що аж тіло почервоніло.

— Можете застудитися, молодий колего. Під душ треба було йти.

— Та ото молоко, а не вода. У нашому потоці у двадцять раз студеніша. Такою водою лише гостець[67] лічити. Я в снігу люблю купатися, — розговорився Іван, освіжившись водою.

— Не треба ризикувати. Легені можете застудити.

— Печінки у мене здорові. У нашому роду ніколи ніхто не хворів на гертику[68]. Коли найбільше бережешся, то найскоріше захворієш.

Нейман з першого разу переконався, що перед Іваном простилалася велика і заманлива дорога майбутнього. А в таку дорогу треба підготувати надійний запас найголовнішого — спортивних знань, навичок. З ними він не пропаде. Вони ніколи не стануть йому зайвим тягарем. І тому якнайретельніше готував його у цю путь.

— Молодий колего, — звернувся до Івана, коли зайшли в робочий кабінет: — Мене цікавить одне: вам родич добру квартиру дає?

«Може, надумав пересилити мене звідти? — мелькнуло в голові. — Гей, ні, нікуди не піду, доки не виженуть!»

— Царство, а не квартира! — відповів твердо.

— То, прошу, дуже важливо для вас.

«Гей, неборе професоре, якби ви знали, яка ото квартира! Та такої по всіх Чехах не знайшов би!».

— Обід також там маєте?

— Усе там маю, — сказав Іван та одразу почервонів, бо повів неправду. Обід? Півкіло ковбасок-сосисок та дві булочки-хали. Інколи й поливка-суп. Та так по-панськи ніколи не їв дома. Айбо чому пана Неймана то цікавить?

— Я б хотів запропонувати вам свою кухню-стравування, — шепнув професор. — То для вас має велике значення. А щоб ви мали право так харчуватися, як я хочу, на перший раз. — Нейман встав з-за столу, вибрав із зв’язки потрібний ключ, відкрив залізну скриню, — на перший раз маєте…, — поклав перед ним книжечку, поперев’язувану червоно-синіми стрічками. Іван лише глипнув на неї, бо позирав на Неймана, аби зрозуміти, що той говорив. — На перший раз маєте тисячу крон.

«Тисячу крон? За що? Що він — хоче мене купити? Чи продати комусь? Гей, ні, пане професоре, так ся не бавимо! Я ще на себе зароблю».

— За що ви даєте мені таку суму? — насторожено запитав.

— Не за що, а вам даю, доки будете мати свої, — схитрував професор, бо помітив, що Іван знітився.

— Та я не можу від вас брати стілько грошей, — лагідно мовив, аби не розгнівити Неймана. — Дякую вам, пане професоре, за таку доброту, айбо я ще гроші маю.

— Ви мене образите на все життя! — силкувався голосніше виказати це, і тому аж очі в нього заблищали сердитими скельцями на пенсне.

«Вже одного пана нагнівив у Празі. Айбо того Прохазку я би не шкодував і в пеклі, корінець би ’му висох! З Нейманом би такого не зробив…»

— Раз вам дякую, пане професоре, — насилу видавив Іван, беручи від Неймана пачку грошей. Недбало засунув їх у широку кишеню, наче це були якісь пусті папірці, акуратно складені у книжку.

— Виплатите вашому родичу за квартиру. Родич є родичем. А поки що з неба хліб не падає задарній. Деяку суму можете татінкові послати… Та що я говорю? Робіть взагалі, що хочете. Вам уже не п’ять років. На вокзал вам не раджу ходити. Це буде ускладнювати вашу підготовку. Домовилися?

— Договорилися, пане професоре, — та в думці була інша відповідь. «Залишитися без роботи? Ой ні, того не буде. Постійну службу не можна залишати. Договір укладений. І платня по тому страйкові збільшилася. Таки добилися люди свого. Декого, правда, оштрафували за підбурення, айбо ото уладиться. Аби лише не били. Добре, що Горінека залишили на службі. Та й Порубка грошима виплатив за покуту…».

— Завтра починається осінь. Це за календарем. Тому тренуватися починаємо на дві години пізніше. Тепер уже, думаю, не запізнитеся. Ну, з Богом! Я ще й сам маю йти на роботу…

* * *

Свадеба вже був дома. Чекав на свого квартиранта і навіть не вечеряв досі. Сидів за столом, читав газету з олівцем у руках, підчеркував щось у колонках. Іван уже знав, що це мала бути якась дуже важлива стаття, коли Ян так старанно вивчає її. Од світла худощаве обличчя робилося ще вужчим, а ніс — довшим.

Іван мовчки скинув плащ, повісив у коридорі, а сам тихо зайшов у їдальню, аби не перешкодити Свадебі. Та не міг він так зайти, щоб не почув Ян. Той уже звик до його кроків, почув Івана ще знадвору.

— Ну, ну, як там твій університет? — усміхнувся Ян. — Тяжко?

— Забава ото все, Яне. Я й досі не знаю, за що він мені ще й платню дає.

— Аби мав з чого жити. То не Прохазка. До речі, сьогодні видав нам платню. На п’ять-сім процентів кожний має більше. То вже досить добра надвишка. Пани почали переконуватися, що громада — то величезний обух, який у будь-який момент може впасти їм на голови. Революції страшенно бояться. Тому йдуть робітникам на всякі уступки. Аби не бунтувалися. Аби не відібрали від них фабрики та заводи, як у Росії. З ворогами панькатися не можна.

«Га, він не панькається. Айбо не всі так розуміють, як Свадеба, що треба зробити, аби всім було добре. Чому тоді роблять на панів? Чому тоді панькаються з ними? Хіба ото справедливо? Та й сам Ян несправедливий. Чи, може, я помиляюся? От, приміром, живемо під однією стріхою. Зарібок у нього мізерний, то я вижу. Айбо чому не хоче від мене поміч? Я ж йому не родич. Ну, на перший раз прийняв мене до себе, коли я був у скруті. Каже: «Безробітникам треба допомагати в біді». Та я вже тепер маю роботу. Думаю, із своїми руками не піду по жебрах. Хоч би дітей привіз від старих. Гей, тоді би я знав, як відплатитися. Накупував би їм усього, приодягнув. А так уже і сам не знаю, як до нього підібрати бесіду. Він каже, ті, що мають гроші, капіталісти. Та я заробив своїми руками. Еге, які вже на них мозолі, як волоські горіхи. Айбо то теж має бути. Лише той хліб солодкий, що мозолями витруджений. Так нянько каже».

— Приміром, ви з ними не панькаєтеся. Айбо не всі так розуміють, як ви, що треба зробити, аби всім добре було.

— То вирішить інша влада. А поки що ми підкоряємося буржуям. Все робимо для їхнього збагачення. Настане час, коли всі ті багатства, що створюємо, перейдуть у наші руки. Це неминуче, як схід сонця.

— Розумний ви чоловік, Яне, айбо мало маєте справедливості.

— Чому? — здивувався Свадеба.

— Я у вас — чужий чоловік. Може, й не так файно знаю говорити, як ви, айбо так скажу, як можу, бо більше мовчати не буду. Дуже ви слабий борець за правду. Живуть, приміром, двоє під одною стріхою. Один з них стає капіталістом, а другий день за днем стає все гіршим жебраком.

— То закономірне явище. Наш світ так побудований, друже!

— Світ — світом. А я говорю про нас двох.

— Це ти мене жебраком назвав, а себе капіталістом? — голосно засміявся Свадеба. А коли трохи втихомирився, Іван спитав:

— Чого вам смішно, Яне?

— Добре, пане капіталісте, не буду сміятися.

— Скажи, прошу тя, пане капіталісте, хто тебе зробив таким філософом?

— Я не філософ. Айбо ви колись казали: «Хто має гроші, той капіталіст».

— Я мав на увазі маятників-підприємців, мільйонерів.

— Коли хочете жити справедливо не словами, а так, як у житті є, то мусите від мене взяти гроші. Пан Нейман так і сказав: «Віддай родичу за квартиру». — Іван поклав на стіл пачку, переплетену паперовою стрічкою. — Як не візьмете, в цю ж секунду забираюся на вулицю!

— Добре, — погодився Ян і запалив цигарку. — Добре, друже мій. Та будемо до кінця справедливими. Покличемо Ганічку. — Ганічко, Ганю, іди, будь ласкава, до нас на хвилину! Без тебе не розв’яжемо один вузол, що хоче заплутатися, — сказав Ян, коли дружина наближалася до столу. — От маєш! Нейман дав… родичам!

— Я в чоловічі діла не втручаюся, — усміхнулася і хотіла знову піти на кухню.

— Ні, ні. Ти лише побудь з нами. Пан Нейман сказав правильно: «родичам»! Так? У тебе й справді є родичі. Татінко — найперший. Йому й пошлеш ці гроші.

— Довго токмитися[69] не будемо. — Іван взяв пачку, розірвав ті папірці і швидко почав рахувати. — П’ятдесят. Половина. Одна — вам, а друга — нянькові.

— Не треба, не треба, пане Сило, — умовляє Ганічка і поспішно віддаляється.

— Не смійтеся наді мною, Яне, — пробасив Іван. Голос його як здригався.

— Добре, — нарешті погодився Свадеба. — Добре.

— А діти далеко звідси? — іншим голосом запитав Іван.

— До неділі будуть дома.

— Правда? — зрадів Іван більше, аніж тим грошам. — Дайте руку на те!

— Правда, друже мій. Маленького в школу треба давати.

— Тепер спокійно буду спати…

Та той спокій тільки марився. «Ба ци не захворів нянько? Ба ци повернулися братове? Ба ци має ще корова їсти?.. Завтра зажену гроші домів. І Терці пакунок. Через два тижні Покрова. Може, встигне дійти. Якби лише скоріше діти прийшли. Тоді я вже не буду журитися, кому давати гроші за квартиру! Двоє заробляємо, двоє і будемо родину удержувати…».

Коли сонце зайчиком стрибнуло на стіні, з кухні вирвався тужливий голос скрипки. Спочатку вона заридала, а згодом пішла у танок — бурхливий, бадьорий, гарячий. В такт мелодії Іван робить присядки. «Хіба наш циганин так заграє? Чорта лисого!.. Чому я ще ніколи не чув, аби Ян грав оцю музику? Та ще зранку?». І скрипка покликала Івана в кухню.

— Красна співанка!

— То наш Сметана написав.

— Я ще не чув.

— Один раз на рік я її граю.

— Чому так рідко?

— На своє свято. Чотирнадцятого жовтня, друже мій. Покрова… Перший день чарівної осені… — замріявся Ян. — З цього дня почалося моє літочислення…

— Поздоровляю, поздоровляю, Яне! Живіть міцно, як наш дуб! Будьте багаті, як наддунайська нива і щедрі, як наші ліси на гриби!

— Ого, ти, бачу, й віншувати майстер! — зрадів Свадеба, тримаючи міцно Іванову руку у своїй.

— Як я догадуюся, на іменини ви обіцяли піти зо мною в театр. Правда?

— В оперний. То вже така традиція у нас з Ганічкою. Та спочатку підемо на п’яц[70]. Треба щось докупити.

— Знаю, знаю…

«Покрова… Ба ци дістала Терка мою квітчасту хустину?»

Щонеділі чоловікам Ганічка поручала прикупити на ринку свіжих овочів та фруктів. Іванові було цікаво на тій торговиці, повній не тільки різним ганчір’ям та оселедцями, а й багатій на різні пригоди. Шум і гамір натовпу, теленькання шарманок, прорізуючий писк свистульок-цукерок, викрики-запрошення продавців — все приваблювало сюди і приносило у його буденне життя якусь розмаїтість.

Звернули до м’ясаря, що примантив натовп. Раз по раз він підкидав над головою замашну двадцятип’ятикілограмову гирю, ловив її у повітрі на льоту, і, задоволений своїм хистом, відходив убік, ставав червоним, як буженина.

— Можна мені попробувати? — забаглося Івану.

— Не відкусиш із неї. Бери, пробуй. Уже не такі мірялися зо мною, та хвіст мишачий підняли!

На тому м’ясар запнувся: Іван тримав гирю над головою, не розгинаючи ліктів. Той, очевидно, не міг цього зробити, бо зачудувався, навіть руки в нього застигли над вагою з ножем і куснем м’яса. У нього заграла права щелепа. Це означало, що м’ясникові псувався настрій. Ще б пак! Вперше за своє життя бачить на власні очі, що якийсь шмаркач грається з гирею краще, аніж він. Що тепер скажуть покупці?

Іван ще раз високо підкинув гирю над головою, випучив груди, аби падала на них. В м’ясника випала з рук ціла легеня, яку щойно хотів зважити. Гиря вдарилася Іванові в груди і відлетіла майже до м’ясника.

— Гі-гі-гі! — загіготався самозакоханий м’ясоруб. — Дурниця то, хлопче! Ти, лайдаку, п’ять геллерів зігни. Гі-гі-гі! Тоді я повірю, же через п’ятдесят років буде з тебе міцний чоловік! Гі-гі-гі!

Іван пошурупав у кишені.

Ті, що стояли в черзі, забувши за чим прийшли до м’ясаря, розщедрилися на насмішкуваті реготи. М’ясник також гиготався від задоволення. Подав Іванові монету у п’ять геллерів. Сила подивився на неї з обох боків, здавив пальцями. Метал не підкорявся. Самою силою тут не візьмеш. Кілька разів пробував сяк і так, але п’ятак залишався таким, яким і був випущений з монетного двору. Раптом Іван стис зубами, а в двох пальцях туго згинав грайцар. Через якусь мить простягнув долоню, на якій виблискував півколом складений удвоє п’ятак…

Що на тому ярмарку не побачиш. Ось і циганка наштовхнулася на Івана:

— Погадаю, молодий пане, аби здоров був!

— Я й так здоровий, Марчо! Гадай, небого, хворим та слабим.

— За коруну повім ти, же котра краля має серце до тебе, а котра хоче зганити твою любов.

— Дуригріш ото, чорнолиця!

— Айбо не будеш знати, де можеш у біду застряти, — не відступала циганка.

— На, маєш коруну, та не заважай!

— Дай руку, молодий пане!

Вона схопила Іванову правицю і почала своє віщування:

— Будеш, паночку, мати велику дорогу. У тій дорозі може на тебе чекати велика біда. Будеш мати красну жонку, але будеш любити і других. Станеш багатим на дітей і на гроші. Будеш мати велику славу. Через тоту славу будеш мати біду. Єдна особа дуже журиться за тобою… Даш іще коруну, та повім ти, же котра дівка стане твоєю жоною.

— Я, небого, й так знаю.

— Гай-гай, не та, на котру ти думаєш!

— Ота. Я другу не хочу.

— А чи знаєш, чи вона тебе хоче? Дай іще коруну, не скупися. Будь щедрим, коли тобі правду кажуть.

— Я такою правдою жити не хочу. Відступися, бо чекають мене.

Свадеба стояв збоку, усміхався.

— Тебе й заворожити можна! — сказав, коли нарешті Іван вирвався від циганки.

Та Сила не звертав уваги, бо перед ним стояв величезний щит. Крупними червоними та синіми буквами на ньому написано: «Прем’єра! Перша в Празі! Б. Сметана. «Моя батьківщина». Купуйте завчасно квитки!».

Іван зиркнув на Свадебу:

— То ваш знайомий, Яне? — і кивнув головою на щит.

— Сметана? — здивувався Свадеба і ледь-ледь усміхнувся. — Чому ти так думаєш?

— Бо пісню його грали.

— Не пісню. А танець, музику!.. — і замислено додав: — То наш спільний знайомий, друже мій. Бедржих Сметана — великий музикант, композитор. Сьогодні будуть грати його визначний твір — «Моя батьківщина».

— А може, підемо? — по-дитячому зрадів Іван.

— Ми ж домовилися в оперу.

— На другу неділю.

— На такі розкоші я не маю гроші, братку. Там квитки дуже дорогі.

— То не біда! Я зараз! — метнувся до похідної каси.

Тут уже заперечувати не було коли. По правді кажучи, Свадебі давно кортіло послухати цю музику. Адже Сметана — його улюблений композитор. Знайомий майже з усіма його творами. Перечитав життєпис композитора. Знав, крім того, й інші подробиці про нього.

— Три цетлики[71]! — потряс Іван квитками.

— Чому брав такі дорогі?

— Я купував не дорогі, а найкращі!

Казковий зал Національного Празького театру приголомшив Івана. Спочатку легінь розгубився. Бо здалося йому, щопотрапив на той світ, у царство, де треба бути святим і покірним, де лише слухають мудрість старших і вчаться-призвичаюються ходити по їхніх стопах. Івану стало душно, незручно. Йому хотілося скинути з себе білу сорочку і ту краватку, що давила шию. Чомусь і черевики тисли ноги, хоч дома, в Свадеби, були при нозі. Навіть новий костюм — вільний і акуратний — також заважав. Айбо терпів. І лише тоді, коли побачив, що Ганічка з Яном почувають себе в театрі, як дома, дещо урівноважувався. Та серце ще й тепер гупало більше, аніж після підняття штанги.

Десь там, за бархатною завісою, тринькали струни, бурчали контрабаси. Сміялися сопілки та флояри, бриніли віолончелі, перегукувалися-розмовляли між собою гобої, кларнети, фаготи, валторни, труби, тромбони, скрипки, альти, і ніби всіх утихомирювали акорди арфи.

Скільки тут панства, о Господи!

Коло них, вибачаючись, пройшли двоє наперед. Він у чорному костюмі. В білій сорочці, як Іван. В неї на голові якесь рябунча-глечик, а на очі спущена чорна рянда-ганчірка. «Може, боїться паніка, аби їй мушка не сіла на твар[72], — подумав Іван, дивлячись на сітчасту вуаль. — Мудряки то пани у великих містах… Айбо Терка ніколи би не повісила собі таке на очі».

— Мені здається, Іване, що ти колись скаржився на свій слух, — неголосно заговорив Свадеба. А ти знаєш, що Сметана написав цей надзвичайний музичний твір, коли був уже зовсім глухим. Та він серцем відчував музику…

Світло в залі почало згасати. З внутрішнього боку над аркою сцени загорілися софіти, на авансцені — прожектори, що розрізували червону оксамитову завісу, яка почала роздвоюватися.

«Майже сто музик! Господи, ба де їх тілько наглядали? А чей з усьої Чехії поназбирували!».

Музиканти встали. Зал заплескав.

Свадеба шепнув Іванові на вухо:

— Добре слухай кожний інструмент!..

Диригент махнув паличкою, і в залі полилася мелодія першої частини симфонії.

— «Вишеград»… Це так називається замок. Отой великий, за Прагою. Там колись жили могутні чеські богатирі…

Іван махнув рукою, аби Свадеба не шептав, бо заважає слухати.

«Яка красна музика! — подумав Іван, заворожений першими акордами. — Ба ци не можна би ото так про Довбуша написати?».

Зал заповнюється то суворими, то величавими, то благородними акордами.

Іван примружив очі і ніби почув голос славетного співця Любомира, котрий під звуки арфи розповідає про свою батьківщину.

Дзвенить гірський струмочок, перестрибуючи камінці. Десь із-за густих дерев обізвалася сопілка. Ген там, у долині, весілля справляють. Горянки танцюють польку — веселу і грайливу. Надпливає ніч, і на берег красуні-Влтави виходять русалки…

Річка стає неспокійною. Сердито мчить-рветься на Святоянські пороги і необавки опиняється на волі. Плеще хвилями, цілує береги і біжить до руїн Вишеграду…

А ось і Шарка — та зваблива дівчина, що заманила до себе рицарів, а потому знищувала їх…

Зазеленіли луки, загомоніли ліси. А на узліссі розкинувся табір Яна Жижки. Звідси воїни чеського полководця вирушали на захист рідної країни. Звучить гімн таборитів — величавий і дещо суворий.

З туману випливає висока гора Бланік. У ній, розповідають, сховалося військо таборитів, аби вийти звідти лише тоді, коли над батьківщиною нависне ворожий меч…

І знову — флояра, сопілка, арфа…

Іван так заплескав під кінець, що сусіди почали оглядатися. В очах його світилися радість і подив. Він ні на кого не дивився, нікого не чув, бо був у полоні тієї музики, що зачарувала його, розбурхала в ньому найтонші струни, котрі досі стояли незайманими, а тепер заспівали ніжністю і суворістю, благородством і красою.

— Досить, друже мій, а то ще раз повторять на твоє прохання. Пошкодуй музикантів!

Лише тоді Іван перестав плескати.

Як виходили з залу, Сила взяв Яна під руку і сказав на вухо та так, аби почула й Ганічка:

— Будете сердитися, Яне, чи ні, а я вас більше слухати не буду.

— Шкодуєш?

— Шкодую, що досі ще не чув такого дива дивного. Дуже шкодую.

Чемпіон республіки

Брость на каштанах усміхається, а завтра так буде реготати, що аж трісне від сміху! Чого ж би їй не вишкірятися? Чого ж би їй не стріляти, коли весняне сонце пнеться своїми променями до сонних пуп’янків і лоскоче-залоскочує їх?

Зранку переносив мішки з борошном. Палічек і його помічник уже знали, що Іван Сила три-чотири години відпрацьовує у них щоднини, а потім до надвечір’я кудись зникає. Мабуть, має ще й іншу роботу. Та у списку найбільше кілограмів у Силовій рубриці. А як би цілий день переносив? Той би, певно, й десять тонн понатягував. Напарники по-дружньому заздрили йому. Порубка, правда, іноді по-своєму застерігав Івана:

— Життя, як вогонь: початок його полум’я, а кінець — попіл. Чим довше буде горіти той вогонь, тим краще буде твоє життя. Бережи той вогонь, бо знадобиться на старості літ!

«А, може, правду каже Старий? Айбо не буду по мірці переносити, як і мішок не дуже тяжкий…»

Іван прикупив навіть дешевий годинник, аби ніколи більше не запізнюватися на заняття до Неймана. До зорі схопився з ліжка. Помився, переодягнувся та й узяв свій чемоданчик, як називали вантажники гирю в двадцять п’ять кілограмів, з якою Сила ніде не розлучався. Навіть у трамваї, і то тримав її, аби відчувати який-небудь тягар.

«Пану Нейману треба догодити. Учора придивлявся, як у мене грають мускули. Чому б їм не грати, як щось роблять? Айбо, каже, що треба їх держати, аби не грали, коли піднімаю штангу. Та й ноги не так розчепірюю, як треба. І лікті неподатливі. Каже, на грудях мало придержую штангу. Та я би її і цілий день так удержав!.. Про якісь волокна у м’язах говорив. Де ті волокна, коли там саме м’ясо!..».

На тому місяці Іван легко вижимав за трьома разами по триста шістдесят кілограмів. Це на той час був рекорд республіки з Іванової вагової категорії. Та Нейман ніколи не поспішав похвалитися цим досягненням свого вихованця. Чимось був незадоволений, очевидячки Іван мав піднімати більше. Та не одразу хотів цього досягти: необхідний поступовий перехід від однієї ваги до другої, вищої. Вже вчора Іван вижимав більше, ніж колись Нейман на чемпіонаті. І ніяк не міг здогадатися, чому це не задовольняє професора. Не хотів випитувати в нього. Мовчав. І так мовчки виконував усі вибрики Неймана. Йому видніше, що робить.

Іван так звик до Неймана, що вже розумів його з півслова. Це подобалося професору. Коли іноді похвалить Силу, але не поплескає по плечу, це означає, що чекає від нього більшого. Аби за короткий час Іван оволодів складним за координацією рухом та ще з великою вагою в руках, потрібна рухливість, швидкість, реакція. Щоб придбати ці якості, неодмінно потрібно полюбити гімнастику, легку атлетику, спортивні ігри. А Сила називає все це у комплексі дитячою забавкою.

«Мусай — великий чоловік, — думав Іван, проходячи через хвіртку Нейманового двору. — Зроблю, коли професору треба! Аби не сердився на мене…».

Все починалося ніби заново: пробірування по доріжці, стрибки у довжну, у висоту, глибоке дихання, тренування м’язів. Нейман тільки бігав за Іваном та поглядав на секундомір, щоб кожну вправу виконати точно, по-нейманівськи.

Нарешті — штанга! Іван спокійно бере її за гриф. Нейман стоїть збоку, спостерігає. На цей раз він не тренер, а суддя. Хоче ще раз об’єктивно оцінити Івана, виправити хиби, коли їх допускає учень. Тепер належить виконати «трійцю», себто жим, ривок і виштовхування штанги. Професор і на цей раз включив секундомір. Достеменно хоче переконатися, який тягар може витримати Сила і за який час. В блокнот записує: жим дорівнює сто десять кілограмів. Ривок — сто двадцять п’ять. Виштовхування — сто шістдесят. Нейман розгубився, заметушився, що з ним рідко траплялося. Підбіг на поміст. Ще раз перевірив коліщата на штанзі.

— Так. Маємо триста дев’ядесят і п’ять кілограмів!

Нейман так розхвилювався, що навіть забув поплескати Івана.

— Гей, неборе професоре, роби, що хочеш, айбо я ще маю силу не таке підняти! Сам чую, по жилах, — і заграв м’язами на руках.

Професор забіг у будинок. Незабаром повернувся звідти з червоним полотном. Іванові здалося, ніби то шматок завіси з театру. Накинув Силі на плечі. Так, цей бархатний червоний халат не був ще в жодної людини на плечах, окрім Неймана. Це для нього найдорожча реліквія в домі. То був дарунок від дружини, коли Онджей Нейман став чемпіоном республіки.

— Ти будеш чемпіоном світу! Я в то вірю! — позираючи на Івана в незвичному вбранні, мовив Нейман, і сам того не помітив, як перейшов на «ти». — Ти народився ним!

Великий спортивний зал прийняв у свої обійми тисячі пражан, гостей різних країн світу. Сьогодні пропонується для них змагання з різних видів спорту — класична боротьба, бокс, фехтування, підняття тяжестей, гімнастика.

Нейман вже встиг довідатися серед тренерів, хто має найкращі показники по штанзі та з фехтування. Про Івана замовчував. Нехай це буде сюрпризом і для суддів, і для глядачів. Певний — Івана перемогти важко. Навіть коли хто-небудь набере таку суму, все одно у нього ще є так званий золотий запас. І він чималенький. Найголовніше — витримка. У цьому відношенні за Івана можна бути спокійним. Не розгубиться.

Іван думав своє: аби все зробити так, як хочеться наставнику. І тепер весь час ходить за ним, як доросла дитина: нікуди не оглядається, лише стежить за Нейманом. Раптом на його плечі опинилася чиясь рука. Озирнувся і побачив перед собою тяжкорукого товстуна у чорному смокінгу, у білій випрасуваній сорочці, на комірці якої присів чорний метелик. Ростовитий урвиголова мовчав і чомусь зміряв очима Іванову статуру. Де бачив його Іван? Нейман відчув, що Сила відстав. Повернувся, підняв руку, аби Іван побачив його.

— Ми з ним давно знайомі, пане професоре, — замість вибачення вирік товстун, улесливо усміхаючись до Неймана. — Після того знайомства я ще жодного разу не виступав! — силкувався перейти на жарт.

— Не можете оцінити своєї сили, Вілет, і не шануєте її!

«Вілет! На зеленому покрівці! Так і є, корінець би ’му висох! Майже й сам буде виступати, бо припарадився. Най бавиться. Тут є місця всім».

Нейман взяв Івана під руку і вони протискувалися до виходу. Коли людей ставали рідше, професор, стримуючи хвилювання, ніби сам мав іти виступати, почав говорити, аби чимось зайняти Івана:

— Найкращий наш колишній борець. Кажу «колишній», бо на цей раз він уже потопив у ромі та пиві свою силу та здоров’я, а з ними — й славу. Боротьба не дає людині опуститися. Алкоголь віднімає в людини і розум, і багатство. Привітаєшся з ромом — розпрощайся з розумом. Соромно стає, коли чоловік — цар природи — відступає від вимог цієї природи. Ми повинні жити до ста років, а в тридцять уже не здатні ні на що. Праці нема, фігури нема, стилю нема, здоров’я нема. Перед тобою не спортсмен, а тінь від нього…

Підійшли ще два учні Неймана — Зденек і Павол. Вони виборюватимуть першість з фехтування. Нейман намагався триматися спокійно, аби не видати хвилювання своїм підопічним. Це могло вплинути на хід боротьби. Хлопці-фехтувальники почали пробиратися вперед. Нейман, безперечно, знав їхні можливості, і тому менше переживав за них. У всякому разі не показував цього. Усі сподівання були в нього на Силу.

Ось і Свадеба. Іван познайомив його з Нейманом. Добре, що прийшов. Най увидить, чого навчився його квартирант у пана професора за цей час.

Черга до виступу тяглася довго, нудно. Спочатку виступали учасники змагань щонайменшої вагової категорії. Тому Нейман запропонував вийти з цієї штовханини на простір, аби нерви втихомирилися, бо Іван ще незвиклий до такого забоїстого натовпу.

Свадеба також пішов за трибуни. Став збоку, щоб не нав’язувати своє зближення з Нейманом. До професора, щоправда, ставився досить дружелюбно, ба навіть з прихильністю. Знав Свадеба і про те, що Нейман, по суті, врятував учасників страйку. Адже начальник жандармерії і сам прокурор — то кращі друзі Неймана, однокурсники по університету. Та й із суддею працював колись разом. Крім того, вони рахувалися з Нейманом ще й тому, що він — Нейман. Отже, демонстрацію кваліфікували, як дрібне порушення порядку в місті…

На поміст мав виходити торішній чемпіон Чехословаччини з підняття штанги Колар Грдлічка. Про це вже сповістили глядачі. Знявся гомін, свист. Вигуки-привітання: «Ко-лар!», «Ко-лар!», «Ко-лар!».

Нейман потягнув Івана до роздягалки. Звідси найліпше буде видно виступи найсильнішого спортсмена-улюбленця чехів. Досі протягом п’яти років ніхто ще не спромігся стати його переборцем.

У роздягалці — душно. Тут завжди товпляться не тільки спортсмени, а й ті, хто вніс чималенькі суми за своїх підопічних-кумирів.

— Cпорт — не заробіток і тим більше — не гендлярство, — каже Нейман. — Він має мати своє певне призначення — набирати широкої популярності. На жаль, це нікого не цікавить…

Грдлічка випинається на помості у світлосиньому халаті — один з улюблених кольорів чехів, одна з барв чехословацького прапора. За ним призайчикував хлопчина-побігайчик. Після вітання з публікою Грдлічка зірвав халат, кинув його слузі і, широко розчепіривши ноги, почав грати м’язами: дивіться, мовляв, що я за один!

Іван без будь-якого захоплення позирав на Грдлічку: чоловік як чоловік.

Нейману, щоправда, Грдлічка подобався, і тому він змірював очима його статуру, широкі груди, милувався м’язами. Став навшпиньки, аби ліпше роздивитися прийоми силача. Адже Грдлічка за останні роки обколесив пів-Європи і, очевидячки, поповнив чи удосконалив свої прийоми. Правда, досі ще не показав жодного нового руху.

— Сто двадцять! — почувся з мегафону голос асистента судді.

З такого починав й Іван. Та не жим головне. Неймана та вже й Силу найбільше цікавило виштовхування штанги. І саме на цей результат чекали найнетерпляче.

— Сто п’ятдесят! — заревів мегафон, а за ним і публіка.

Грдлічка зіскочив з помосту серйозний, заклопотаний. В цей час до Івана підійшов качконогий жвавий чоловічок, взяв Силу за руку і підвів ближче до помосту.

— Іван Сіла! — звістили по мегафону.

Цього прізвища ніхто ще не чув у Празі, і тому після нього не було жодної реакції публіки і, здалося, що тисячі пражан раптом оніміли. Це навіть підбадьорило Силу. Він скинув з пліч червоний халат, подарований Нейманом, і сміливо, широкими гірськими кроками підійшов до штанги. Завчено привітався до глядачів, зиркнув на Неймана. Той стояв спокійно, зосереджено дивився в одну точку.

— З якої ваги почнемо, пане професоре? — спитав помічник судді.

Нейман пригорнув його до себе, аби шепнути на вухо:

— Не я виступаю, прошу тя!

— Але ж то — ваш учень!

— Але ж у нього, прошу, є теж власна голова! — передразнив його Нейман.

Іван тимчасом сам собі лаштував штангу. Коли помічник судді повернувся, Сила уже натирав долоні магнезійовим порошком.

Якийсь байдужий голос забубнів над головою:

— Сто двадцять п’ять!

Таку вагу вже пробували на цьому помості. Та тільки пробували, бо ніхто не міг вижати. Цікаво, як цей новачок? Та є якесь неписане правило для публіки — мовчати. Бо, кажуть, кінець — штангістові вінець. Тим більше, що, окрім Неймана та Свадеби, Іван Сила як штангіст нікому не відомий.

Здавалося, ніби Іван взяв у руки весь спортивний зал. Глядачі ще більше притихли. Сила відчув, як б’ється серце в грудях. Най молотить. В цей момент штанга пішла вгору. Полетіли рідкі оплески. Все-таки — це не Колар, і треба бути стриманими.

Нейман стискував зубами і витирав білою хустинкою спітніле чоло. Ледве стояв на одному місці. «Все правильно, молодий колего! Все правильно!».

Почувши таку вагу, декотрі глядачі почали товпитися, наступати один одному на черевики, вибачалися та рвалися поближче до помосту.

— Сто двадцять п’ять! — знову-таки глухуватим голосом, але вже з деяким хвилюванням оголосив помічник судді.

Так же спокійно і впевнено взявся Іван за гриф, аби зробити ривок. З правого боку посипалися оплески. Густіші за перші. Ліворуч глядачі героїчно мовчали. Лише де-не-де пролопотіли долоні.

— Сто п’ятдесят!

В залі народилося гомінливе здивування. Воно супроводжувалося шушуканнями та окликами. Нейман став майже впритул до помосту. Показав Іванові кулак, аби тримався міцно.

Гарячий гриф прилип до Силових долонь. Чути було, як спортивний зал ввібрав у легені повітря і заворожено замовчав. «Раз!», «Два!», «Три!» — поволі відрахував собі Іван у голові і в цю мить викинув штангу на груди. Дав їй один видих перепочити і сіпнув понад голову. Штанга тримала Івана на помості в одній точці і, здавалося, що посеред залу стоїть велетенський орел, котрий ось-ось злетить у високу голубінь неба, аби погуляти в попідсонячному просторі.

— Сіла!

— Сі-ла!!

— Сі-ла!!! — скандували з правого боку.

Мовчки торжествували поразку Грдлічки ті, що сиділи ліворуч.

Нейман вискочив на поміст. Та поспішав чомусь не до Івана, аби привітати його з перемогою, а нахилився до штанги. Чому нервує? Чому махає руками на суддю? Що ж то сталося?

Виявляється, Іван замість п’ятикілограмових дисків почепив на гриф десятикілограмові. Помічник судді, очевидно, бачив це, та замовчав. Як-не-як, не хотілося йому аж так занадто принизити Грдлічку — свого улюбленця. Перед пильним оком Неймана цього не зробиш. Ну, вийшло маленьке непорозуміння, за що й вибачається перед Нейманом.

Головний суддя підіймає руку. Зал знову втихомирюється, наче гігантський оркестр перед диригентом. Суддя змушений внести поправку: Іван Сила виштовхнув штангу за третім разом не сто п’ятдесят, а на десять кілограмів більше.

Нарешті розм’якли й ліворуч. Здавалося, байдужих не було. Навіть Грдлічка і той, стримуючи біль поразки, підійшов до Івана і поздоровив його з перемогою.

Нейман підбіг, потис Іванову руку, обняв і за старою звичкою поплескав по плечу.

Він торжествував. Ще б пак! Його прогнози, про які, щоправда, нікому не обмовився, здійснювалися. Він радів до безтями. Навіть ні з ким не розмовляв. Йому було важко висловити те, що назбиралося в душі. Неперевершено зробив ти, молодий спортовцю!

— Дякую вам, пане професоре, — мовив Іван і ніяк не міг отямитися від тих гучних оплесків та вигуків, що гриміли в голові. Нічого такого й не зробив, а люди гойкають та гойкають. Ну. Викинув те залізяччя понад голову, ну, постояв на помості якісь хвилини. Але ж то хіба робота? Забавка панська та й усе. Чому там радіти?..

Так на спортивній арені Чехословаччини з’явилася нова зірка — Іван Сила. Молодий орел Карпат злетів до першої висоти — йому вручили золоту медаль чемпіона республіки. На почесному п’єдесталі праворуч стояв Грдлічка. Правда, чеський велет поступився на одну ступінь хлопцеві з Підкарпатської. Зденек і Павол вибороли третє місце серед фехтувальників.

Свадеба ледве вирвався з натовпу. Захеканий підбіг до Івана, обняв, обцілував, спробував, було, підняти Силу, та з того нічого не вийшло. Поздоровив Неймана, подякував за науку, за піклування про його «родича».

У супроводі Неймана та Свадеби Іван вийшов на вулицю. Свіже повітря підбадьорювало. Та не встиг кілька разів дихнути, як його обступили репортери, фотокореспонденти. Але не міг зміркувати, що від нього треба. Позиркує то на Неймана, то на Свадебу, аби сказали, як йому стояти, бо перший раз має діло з такими людьми.

Невгамовні кореспонденти прямо в рот тичуть мікрофони, фласкають фотоапаратами, один перед одним перепитують:

— Де виріс Сила?

— Хто батько?

— Чи жонатий чемпіон?

— Коли не жонатий, то чи показав би свою слечну?

— Яку марку чеського пива вживаєте?

— Що снилося перед чемпіонатом?

— В яку пору дня тренуєтесь?

— Якою водою вмиваєтесь?

«Гей, якби нянько або Терка знали, як мене тут честують. Ба ци довго ото таке буде? Айбо полівляти не можна: раз ото людям любиться, то треба показувати». І тому на всі запитання, що нанизували кореспонденти у довгу вервечку, Іван відповів коротко:

— З Підкарпатської Русі…

Потому замовк, бо не встигав за тими опитуваннями. Тільки притакував головою або заперечливо мотав нею, наче одганявся від прискіпливих мух.

Рятував Івана Свадеба. Щойно він повернувся з кількома знайомими чоловіками. Ага, так це з Прохазкового заводу!.. Позад них стояли ще четверо: вони тримали в руках штангу.

— Іване, — звернувся до Сили літній чоловік, що вибрався наперед, — це тобі наш дарунок. Прийми на пам’ятку. Самі зробили…

— Дякую вам, люди добрі! Дуже дякую вам! — і всім по черзі тиснув руки. — Та нащо мене так виславляти?

Репортери навперебій просять, щоб Іван підняв штангу над головою.

— Піднімай, бо все одно не відступлять, — порадив Свадеба.

Нейман відразу розпорядився, аби відвезли іменну штангу до Івана на квартиру.

«Ото вже діло! Скілько буду хотіти, стільки буду бавитися. Гей, якби нянько або Терка знали, як мене тут честують! Як коло якогось короля ходять».

Коли сіли в Нейманове авто, професор запитав:

— Що вам, молодий колего, найбільше запам’яталося з цього дня?

Навіть не довго думаючи, Сила відповів:

— Штанга! Красно зробили люди!..

— Красно, — погодився Нейман, бо зрадів, що Іван усю цю церемоніальність переносить холоднокровно. Отже, оп’яніти від слави він не здатний. Значить, буде з нього справжній спортсмен!

Віднині простий селянський хлопець з Карпат став знаменитістю. Він сподобався глядачам.

— Ви, пане Свадебо, можете гордитися таким родичем! — прошептав Нейман. — Сьогодні і для вас, і для мене велике свято.

З нинішнього дня про Івана Силу з Підкарпатської заговорила не тільки Прага. Навіть сільський нотар Вацлав Прохазка та превелебний знайшли час, аби зайти до старого Сили поздоровити за сина.

Невдалий реванш

«Нейман — добрий спортсмен. Добрий учитель. То є правда. Він знає класичну боротьбу, бокс, фехтування. У нього висока культура. Словом, красного маю вчителя. Неперевершеного! Та я мушу видіти в ньому не лише вчителя. А й суперника. Тоді легше мені гратися. Тоді буду достойним учнем. Ба ци рада Терка за мене? А нянько? Айбо що йому з тої слави? Він би ліпше радів, якби я землиці прикупив або якесь ремесло дістав у руки. Гей, то я знаю!..».

Потому пригадав, як був у театрі на концерті, де грали народні музики. І раптом причулася своя верховинська мелодія, що посіяла в кімнаті запах полонинських фіалок, дзвіночки лісових струмків, а у вечірній імлі вимальовувалися рідні гори, Боржава. Саме в такий час Іван повертав з толоки, гнав додому напасену Монцію. Відчув запах свіжоподоєного молока. І терпкі вуста Терки. І сам незчувся, як почав тихенько наспівувати:

Гей, зелена полонина,

Зелена, зелена!..

Моя мила каждий вечір

Чомусь засмучена.

Не журися, білявино,

Не сумуй за мною.

Почекай ня, дівчинонько,

Будеш ми жоною…

На дворі збиралося на грозу. Чорні хмари грозилися над Прагою своїми пазурями, ніби хотіли міцніше вп’ястися у старезні мури. Ставало душно. Грім рвався у двері, у вікна. Блискавка раз по раз схапувала очі…

Порозсідавшись на ящиках, напарники розповідали щось веселе. Коли побачили Івана, замовчали. Посередині гурту в когось рябіла газета. Старий Штремпел, схожий на довгий і тонкий мішок, піднявся з ящика, взяв від сусіда газету, попрямував до Івана.

— Ти? — спитав, показуючи довгим пальцем на фотографію в газеті.

— Я, — усміхнувся Іван, побачивши своє обличчя. І медаль є. Лише очі щось дуже великі.

В ту ж мить обступили його, і Сила не стямився, як опинився над головами вантажників. Він не пручався. Найслабший Петер стояв збоку і бадьоро командував: «Іще раз! Іще раз! Іще раз!».

— Двадцять п’ять! Доста!

Дрібний Петер під тупцював до Івана, незграбно схопив його руку, потис, як міг.

— Ти сьогодні маєш двадцять п’ять! Жий здоров на многая літа!

— Дякую! — мовив Іван, поправляючи комбінезон. «Звідки знають, що маю день народження? Я й сам забув про нього».

— О! — розгорнув Штремпел свіжу газету і ще раз замилувався Силою. — Як король, на мою душу! Ми думали, що ти сьогодні зовсім не вийдеш на службу!.. То є дуже красно, скажу тобі!

Іван узяв газету, почав розглядати фотографії. Ось він стоїть з Нейманом коло подарованої штанги. Поруч — на п’єдесталі. Головний суддя змагань прикріплює до лацкана піджака золоту медаль чемпіона…

Напарники дивляться на нього зачудованими очима, а він собі спокійно розглядає фоторафії, гейби то не про нього там розповідається аж на двох сторінках. Петер зацікавлено міряє його очима з ніг до голови і йому, Петеру, здається, що Іван найвищий за всіх…

— Подумати тільки — чемпіон республіки! — озвався нарешті Порубка-Старий. — Наш побратим, свій чоловік — і чемпіон! То є, прошу, казка! То є чудо!

— Іще не було в історії чеського спорту, аби золоту медаль одержав простий вантажник.

Лише тепер Іван почав розуміти, що він зробив учора. За кожним його рухом стежили всі. Про результати чемпіонату знають не тільки побратими, а й уся республіка. Треба буде ліпше бавитися, аби доказати, на що ми здатні!

— Що тут буде, лайдаки? — пробулькотів Палічек і закашлявся, спересердя кинувши на землю недогарком сигари.

Іван поспішно згорнув газету, віддав її Штремпелу. Вантажники покосилися на чиновника.

— А яке ваше діло, паночку? — обурився Іван. — Уже й дихнути не можна без вашого ока?

— Но-но, розпустилися! Ану, по роботі! — скомандував Палічек.

— Ану, пригальмуйся, корчаго, — зробив на останньому слові наголос Порубка-Старий. — Ми знаємо своє, а ти — своє знай!

— Ми знаємо і без вас, пане Палічек, що без роботи здохнемо, — перебив їх Горінек, аби не каламутити відносини з експонетом.

— Паном ’го називаєш? — сплюнув Порубка-Старий. — Остання курва! Ми тобі запам’ятаємо, не бійся, усі твої маніпуляції!

— Но-но, увидиме, хто більше удержить!

— Держала би тя колька!! — посатанів Іван. — Ану, забирайся з очей!

Палічек постояв якусь мить, догадувався, очевидно, чого прийшов сюди, та неквапом повернув до своєї «резиденції», оглядаючись на робітників, мов собака, що нашкодила і боїться кари. «Треба міняти тактику, — різав зубами Палічек. — Треба ставати жорстокішим, а то з ними не дійдеш до ладу. Люди, як звірі: чим більше догоджаєш, тим вони більше розбещеними стають. Треба їм підкрутити хвости. Інакше діла не буде!.. Чого йшов до них? — зиркнув на стіл, на якому лежала купа папірців і телефонна трубка. — Ага, Силу треба викликати…».

Став на одвірок, крикнув здичавіло:

— Іван Сіла! Швидко до мене!

— Не йди до нього! Най сам прийде! — підражує замлілий Петер. — Най поколише мало черевом!

— Сіла! Швидко!

«Ба що би ото сталося?.. Най лише попробує задиратися!». Та й неохоче поталапав до нього.

— Бери телефон!.. — пробулькотів Палічек, невдоволено косуючи на Івана.

— Сила взяв трубку. Якийсь незнайомий жіночий голос вітав його з учорашньою перемогою. Що то — жарти? Ні, ні, його серйозно поздоровляють продавці того магазину, де купив собі гирю, бо не раз бачили, що не розлучається з нею і в трамваї. Звідки довідалися? З газети. Там точна адреса. Навіть номер службового телефону записаний.

Поки Іван дякував по телефону за вітання, помічник Палічека згрібав на столі у копичку якісь папірці.

— Ми раді за вас, пане Сіло, — почав той. — Дуже раді, — сказав монотонно, тичучи папірці Іванові до рук. — То ваше…

«Телеграмами поздоровляють… Не мають, куди гроші тринькати. Забавляються. А дехто не має на кусень хліба…».

Надвечір’я чистило свої чорні задимлені крила промінцями сонця, що перестоювало над будинками, гейби чекало на перепустку, що може займати постійне місце на ночівлю. Збоку, десь від німецької чи австрійської границі, на Чехію зазирали хмари — надуті, з червоними, аж бурими вилицями. Сонце нехотя дрімало над ними і просувало свою голову у м’які перини-подушки, вибиті через день альпійськими вітрами.

— А тепер я запрошую на пиво, — сказав Іван, одержавши в резиденції нинішню платню.

— За ті гроші хіба зельтерської вип’єш! — пожартував хтось.

— Усі складемося, — запропонував Горінек, що вже був напоготові.

Почалися шепоти, а дехто навіть відпрошувався.

— Або всі, або — ані єден! — відрубав Сила.

Аби не дратувати Івана у такий святочний день, пішли гуртом. Бо парубок ще може образитися.

Зайняли майже весь вагончик трамваю. Іван за звичкою стояв.

Пригуркотіли до ресторану «Слован».

— Чи не задумав ти завернути сюди? — кивнув на освітлений будинок Порубка-Старий.

— Задумав, — відповів Іван.

— Та там з нас здеруть до нитки!

— Ліпше десь на вулиці вип’ємо…

— І дешевше, і не по-панськи — коло Бріхтерового возика.

— Я запросив, я й буду платити!.. — не здавався Сила.

У великому залі ресторану менше було відвідувачів, бо сьогодні понеділок. Та й у такі дні тут не дуже товпляться. Високі ціни на напої та стравування не дозволяли заходити сюди навіть дрібним урядовцям-чиновникам, котрі завше мали більшу платню за робітників. Жвавіше нині у кав’ярні. Хоч після війни у ній ще не зварили жодної чашечки кави, зате пиво чопували з трьох краників. Висушувалося воно щоденно з десяти-п’ятнадцяти столітровок.

Не встигли порозсідатися, як надійшов молодий кельнер-офіціант з білою севеткою в руках і попільничкою. Взяв із-за вуха олівець і чекав на замовлення. Гей, не так він поводиться, коли якісь вельможі сідають за його столи!

— Прошу вас, недогарки гасіть у попільничці, — виспівав, коли побачив, що Горінек запалив цигарку.

Сила зазлився. Поманив пальцем кельнера до себе і тихо сказав йому на вухо, але так, аби всі почули:

— Ти думаєш, хлопчику, що ми в хліві народилися? Придержи таку думку при собі і ніколи більше не смій випускати її на волю! Бо власні зуби не дуже приємно збирати з землі…

Всі голосно зареготалися. Кельнер принишк, але не вибачився.

— Тридцять і два пива, — замовив Іван, і той щось черкнув собі на папірець.

— Що ще просите?

— Кожному по порції русликів[73].

— Не треба, Іване, я не буду, — першим заперечив Горінек, бо знав, що тут руслики коштують більше, як пиво.

— І по одному кіфлічку[74], — просить Сила.

— Но, то вже багато буде, скрушно помахав головою Порубка-Старий.

…З тамтого кінця залу, десь від буфету, прямо на Івана мантиляє якийсь здоровега. Став перед столом, зціпив зуби, перекосив вилиці. З червоної шкіри у нього сочиться піт. Ге-гей, ге-гей, так це Колар! Ледве впізнав Іван свого вчорашнього суперника.

Піднявся з-за столу, аби привітатися. Та Грдлічка й не думав ручкатися з Іваном.

— Ану, вилітай надвір! — грякнув він.

— Ідіть, молодий паночку, коли вам треба, — пропищав тоненьким фальцетом Петер — непоказний з виду напарник Сили.

Іванові побратими засміялися і почали підсипати колючки під Грдлічкові ноги, на яких він, охмелілий, не дуже-то міцно тримався. Але скоро регіт припинився, бо Грдлічка заскреготав зубами, ніби ними погарчик розгриз, вихопив стіл, підняв над головою. Знялися всі, наче по команді. Обступили тісним колом Івана, аж поки колишній чемпіон не поклав стіл на місце.

— Я тобі покажу, зайдо! — вицідив пекучим струменем, погрожуючи Івану кулаками. «Як відлишитися від нього? А якщо втекти? Але ж людей на вечерю запросив…» — думав Іван.

— Веди його, Іване, на двір, — сказав Порубка-Старий.

Іван повернувся до дверей, вийшов надвір. Майже половина робітників потяглися за ним. Став на хіднику, оточений напарниками. Грдлічка збіз по східцях. Його бичачі очі розширилися ще більше.

— А-га! — дихнув неприємним запахом і засукав рукави на сорочці.

— Перестаньте дуріти, пане Грдлічко!.. — примирливо попросив Іван.

Але в цю мить Грдлічка вдарив його кулаком по голові. Сила не розгубився — скрутив руку недруга і той звився гадюкою. Коли йому вдалося вивільнитися, знову замахнувся на Івана, та тепер не встиг ударити. Під кліпом ока Іван копнув його у живіт і хряснув по голові.

— Не будьте дурнем, пане Грдлічко! — мовив Іван, тримаючи зап’ястя колишнього чемпіона.

Люди дивилися на них з острахом. Розбороняти було ризиковано: то не жарти — стати поміж такими левами.

Скоро десь із побічних дверей ресторану засюрчав свисток. То надбігли поліцаї.

— Пане Грдлічка! — протяжно-здивовано заспівав один з них, склавши руки на животі, наче для молитви. — Пане Грдлічка, що я бачу?

Тільки випустив Іван Грдлічкову руку, як той знову кинувся з кулаками.

Івана заступили вантажники.

Один із поліцейських щось записав, вирвав папірець і простягнув Івану:

— Ви покарані! П’ятдесят крон штрафу!

— За що, пане поліцейський? За те, що Грдлічка не дав нам повечеряти? То несправедливо.

— За справедливість моляться у церкві, а для влади є закон, котрому підкоряється все громадянство Чехословацької республіки! — відказав поліцейський.

— Та закон у ваших руках! — не стерпів Горінек. — І ви повинні керуватися ним гуманно, справедливо.

— Це що? Мітинг? Маніфестація? — зиркнув довкола поліцейський.

— Ану, рррозійдись!

Побратими невдоволено загомоніли поміж-собою і, похнюпивши голови, сердиті поверталися від поліцейських…

Вже сонце схилялося на дрімоту, коли Силу позвали у Палічекову «резиденцію». Там за столом сидів якийсь плеканий пан з довгим лелекуватим носом, обвислим підборіддям, з котячими вухами. Очі й гудзики на чорному плащі в нього блищали однаково.

— Моє прізвище Маклер, — відрекомендувався.

Коли здоровкалися, Іванові здалося, ніби у його руці опинилася губка. Він боявся навіть здавити її.

— Чогось здається, що ми вже давно знайомі, що багато років приятелюємо. У мене так завжди буває, коли зустрічаюся з доброю і симпатичною людиною.

— Дуже дякую вам, пане, за добре слово, але я вас не знаю.

— Досить того, перепрошую, аби я вас знав. Мене ви, сподіваюся, запам’ятаєте від нині?

Пан Маклер чомусь здивовано почав оглядати Силу. І раптом запитав:

— Де маєте медаль?

— Дітвакові дав бавитися.

Маклер з Палічеком переглянулися: що за дивак?

— Я, перепрошую, навіть на пляжі носив би її! — піднявши вказівний палець, серйозно вирік Маклер. — Чесне слово, же на плавки почепив би.

Обидва зареготали. Маклер витер сльози з котячих очей і перейшов на діловий тон:

— Я, перепрошую, головний адміністратор цирку. І, можна сказати, головний постановник циркових номерів. У моїй групі працює п’ять акробатів, дресирувальниця звірів і ліліпут. Він, перепрошую, замість клоуна працює. До чого я це веду? А до того, же ви, пане Сило, можете прикрасити нашу програму. Чесне слово, перепрошую! Зрозуміло, на це потрібна ваша згода. І, зрозуміло, спочатку треба тренування, школа. Велика циркова школа, перепрошую за слово, а потім — велика циркова арена! Лише в цирку ви можете стати великим чоловіком. Ви природжений циркусант. — Маклер потер свою м’яку руку, пригладив її. — Наш цирк виступає не тільки в республіці. О, ні! Ми маємо гарантовані площадки в Німеччині, перепрошую, в Англії, Франції та Іспанії, в Греції та Америці. Всюди маємо успіх. Колосальний!

Маклер помітив, що перелік держав і навіть згадка про новий світ — Америку — ніякого враження на Силу не зробили: він стояв та прижмурювався на Маклера. Той запитав:

— Можливо, перепрошую, ви хочете знати про свій майбутній заробіток? — Маклер улесливо усміхнувся, вишкіривши білі штучні зуби і розчепірив перед Івановими очимап’ять пальців. — П’ятсот крон, перепрошую, буде вам забезпечено на тиждень. Це на перший раз. А там буде видно, на що ви здатні.

Іван і далі стояв байдужим до розмови Маклера. А той, аби заповнити порожнечу мовчання, запитав:

— Ну, то як, перепрошую, пане Сило, ви погоджуєтеся?

— Подумаю, — пробринів, як струна на контрабасі.

— Коли маю чекати на вашу відповідь?

— Через тиждень, — сказав Іван, і сам не знав, чому саме дав такий термін. «Егей, ніколи я не лишу Неймана! Та й побратимів…».

На тому почали прощатися. Іванові довелося ще раз брати в руку оту губку-долоню Маклера.

Не встиг Іван перенести якісь чотири пари ящиків, не втиг поділитися з цімборами-побратимами пропозицією Маклера, як його знову позвано у резиденцію.

На цей раз познайомився з мужчиною середніх років — високим, повнобоким та повнолицим. Він говорив монотонно-сухо, наче молився. Почав такими ж запитаннями, як і Маклер. Правда, скупіший на слова.

— Наша організація, — почав одразу, — вирішила взяти вас до себе на службу. Робота дуже відповідальна. З нею може справитися тільки дуже міцна людина. Людина, що має дужі нерви і силу, здоров’я і розум… З нашої організації вийшло вже багато відомих людей. Вони прославилися на всю республіку… До речі, ви знаєте пана Грдлічку? О, то був чемпіоном нашої держави по штанзі.

Іван раптом звів на нього очі: «Грдлічка? При чому тут він? Та ж Колар працював у поліції! А цей панок, майже, хоче, аби і я таким став? Гей, не буде такого, корінець би ти висох!..».

— Я на таке не здатний, пане, — рішуче відповів. — Чому не берете пана Грдлічку? Кажуть, без діла валандається по місту. А шкода, бо він уже вивчений поліцай.

Панок ніби не почув Іванові слова, монотонно продовжував:

— А ви постарайтеся добре подумати. Це ваше майбутнє, молодий пане. Ще раз кажу: добре подумайте…

— Я вже подумав. Мою будуччину роблю я собі сам. Я прийшов у Прагу на роботу, а не писсіми забавками займатися! — повернувся і, навіть не попрощавшись, вийшов з резиденції.

«Поліцайт! — усміхнувся сам до себе Іван. — Мало їх є на людські голови? Най згорять із такою службою! Та нянько би закляв і мої сліди!.. Ба ци не подуріли люди? Той на циркача тягне, а той — на поліцая. Та доки я не навчуся щось у Неймана, ані на крок не відступлю!..»

Катастрофа

— Багато? Знаю, молодий колего! Та вам це потрібно. У віруючих католиків є свій «Катехизис», за яким вивчають Божі заповіді, освоюють правила віри і тому подібне. Я вам даю свій «Катехизис». Чим скоріше перетворите його в життя, у щоденну потребу, тим краще буде для вас, молодий колего.

Іван гортав ті листки і силкувався запам’ятати кожне слово вчителя, бо знав, що нелегко йому говорити. А про штангу майже забув…

— Ну, про діло, здається все, — плеснув себе по коліну. — Тепер невеличке запитання: де ви буваєте і як проводите неділю, молодий колего?

— Дома.

— Я так і знав! Я так і знав! Я буду заповнювати і вашу неділю. Добре? Завтра їдемо у Карлові Вари і — шлус![75] На вілет![76]

«Неділя… Прогулянка… — подумав тоді Іван, айбо не хотів нічого перечити Нейману. — Для декого, може, й неділя, а мені треба йти на роботу… Але й Чехію манить увидіти. Вздовж і поперек. Кажуть, що Карлові Вари — земний рай. О, то є, кажуть, казка! Поїду!»

— Добре, пане професоре!

А вже прийдешнього ранку авто горнуло під себе бетоновану стрічку, рвалося вперед. Лише телеграфні стовпи мчались йому назустріч і показували дорогу: «Прямо!», «Прямо!», «Прямо!» — шелестіли дерева на обочині.

Нейман мовчав. Гей, якби тут був Ян! Той би про все розповідав. Сила взяв з кишені порозчеркувані Нейманом папірці, почав обдумувати свої майбутні вправи.

— Заховайте. Дома будете заглядати на оті каракулі, — притишивши машину, сказав Непман. — Тепер дивіться та милуйтеся природою. Або щось розповідайте.

— Розповідати? Гей, ні, пане професоре, на таку муку я себе добровільно не передаю. Ліпше буду позирати…

Іван примружував очі, задивлявся на будинки, що збочували від машини, на садки, що зібралися у кола, наче на весілля. Вершки гір піднімалися до сизих туманів і, здавалося, що вони держать на своїх могутніх плечах велике шатро неба. І чомусь на думку прийшов чеський гімн. Так і співається в ньому: «Там, де моя батьківщина, там шумлять води на бистринах, гуляють вітри по вершинах. А в садах — весняний квіт. Земний рай то на весь світ. А то є красива країна. Країна чеська, рідна батьківщина…».

«Айбо у нас дома ліпше… Гей, якби зійти на полонину! Повітря там чисте-чисте, гей би просіяне через сонце. А гори стоять перед тобою, як зеленогриві коні, а поточки теленькають по них, як дзвіночки. Заграє зажурена трембіта…».

— Розказуйте щось, Іване, — вперше професор звернувся до нього на ім’я. — Так ліпше вести авто. Веселе щось розкажіть, бо про біду Карпат я вже наслухався…

«Веселе? Та хіба я знаю таке? А, може, про Терку розказати? Так то лише мене може розвеселити, як ми горнулися одне до одного. А, може, про Синичку, що хотів жінку свою втопити? Ні, про рибака».

— Одного разу, — почав Іван, — пішов наш сусід ловити рибу в річці. Як уже дещо наймав[77], прийшов до нього сторож панського лісу та й каже: «Як ти смів тут рибу ловити, коли знаєш, що за то маєш заплатити штраф десять корун?». А той не довго думав та й одповів: «Тоді мало чекайте, най собі наймаю на десять корун».

— Добре, добре, — засміявся Нейман. — Ще, ще розказуй!

Нейман так розсміявся, що був змушений зупинити авто: в очі набігали сльози.

«Та нащо йому такі сільські дурниці!.. Якби він побув у нас дома, у Карпатах, то сам би побачив, що такого краю ще не зустрічав, хоч і цілий світ обколесив. Затрумбече трембіта, а по горах разом з її піснею розпливаються овечі отари. Десь там, у долині, почулася троїста музика. То верховинці весілля справляють. Веселої тягне гуслярик, замашно ріже в бубон його побратим, а цимбаліст виграє, як оті поточки, що збігають з гір та освіжають серце. Господочку, якби скоріше знову повернутися на отчу землю та до кінця свого життя не стати зайдисвітом! Бо кажуть, усюди добре, а дома найліпше…

Один раз аби я вирвався з чужини, то й десятому буду розраджувати думати про неї. Ліпше дома буля печена, як у чужому світі калач верчений…».

Рушили знову. Нейман, підбадьорившись, весело дивився на на шлях Автомобіль мчався, аж вітер посвистував, а шлях поспішав сховатися під колеса. Іван глянув на крутосхил, що стрімголов летів до річки. Раптом хряснуло переднє скло, машиною сіпнуло. Шлях зірвався. Очі засипало зірками…

* * *

Довжелезними стрілами сонце прорізувало тюлеві гардини, кололо очі. Силкувався повернути голову вбік, а вона не підкорялася. Наче обручем приковали її до білої подушки. Ногу гейби хтось міцно прив’язав до ліжка. «Де я? Чому тут так багато світла? Чому не гучать машини? Чому не чути поїздів? Де я? Хто скаже?».

— Доброго ранку, пане Сило, — тихо, майже пошепки привітався чоловічий голос над головою. «Нейман? Професор? Чому ми тут?».

Піднявся на лікоть і побачив перед собою чоловіка у білому халаті, з маленьким ковпачком на голові. Іван пильно придивлявся до нього: «Нейман? Ні, то не він». Очі пекло сльозами.

— Прошу вас, де пан Нейман?

— Спокійно, спокійно, пане Сило, — попросив доктор. — Вам треба, дорогий мій, спокій. Не ворушіться, прошу вас, а то буде гірше.

Щось задзвеніло у вухах. Перед очима розпливлися якісь розмальовані тарілки: сині, червоні, жовті, навіть чорні. На їхньому фоні з’явилася черниця — сестричка милосердя.

— Прошу вас, де пан Нейман? — знову повторив Іван своє запитання. Та у відповідь почув тільки легенькі кроки, що віддалялися. — Чому мовчите, ласкава пані?

— Пан Нейман недалеко від вас, — відповів лікар, та голос його жалісливо занив. — Лежіть, прошу вас, не рухайтеся!..

— Молю вас, скажіть мені, що з ним? — не вгамовувався.

Доктор схилив голову, смуток облямував його лице. Черниця заторохтіла коло узголів’я, приклала до Іванового чола холодний жмут марлі.

Сила різко відкинув ковдру, шпурнув холодною марлею десь до шкафчика, стрибнув з ліжка. Став перед доктором, що розгубився, розвівши руки наче для обіймів.

— Не робіть дурниці, дорогий мій! У вас струс мозку, велика рана на нозі, ви розумієте? У вас температура!

— Нула то все! Де пан Нейман? Не затаюйте від мене.

— Скажу, тільки лягайте в ліжко, — благає доктор.

Повернувся і чіткими кроками поміряв до ліжка.

— Ви розумієте…

— Він помер! — блиснули очі з-під бинта.

— Вам не треба хвилюватися, дорогий мій!..

— Мене вже більше в світі ніхто так не розхвилює…

Доктор став біля вікна. Саме в цей час на вулицю до санітарної машини з анатомки виносили труну з тілом покійного Неймана…

То було три тижні тому. Сьогодні Івана виписують з лікарні. На дворі чекає на нього якась машина. «Ба ци не Свадеба знову прийшов? Айбо звідки мав би авто? Я йому казав, що сам доберуся до Праги. І автобусом можна і поїздом…».

— На вас чекають, пане Сило, — повідомила черниця.

— Я вже готовий, прошу вас.

В Прагу їхали мовчки. В машині сиділо двоє вовкуватих незнайомців. «Неймана більше нема!», «Неймана більше нема!», «Неймана більше нема!» — гучали дерева, що пролітали праворуч. Раптом у лобове скло автомобіля гепнув пожовклий листю Іван відсахнувся. Як не любив він отих листків-жовтяків, що передчасно падали з дерев і нагадували мерців!..

Через кілька годин авто завернуло у двір поліцейського управління. У довгому коридорі двоє без’язиких охоронців показали Івану на високі двері, оббиті чорною шкірою, і продубкали кованими чобітьми за ним.

Тонкий, мов тичка, слідчий саме зігнувся і сів за стіл навпроти Івана. Він байдуже слухає оповідь про Неймана, про друзів професора, про його учнів. Поруч Панчук не перестає стрекотати на друкарській машинці. Чисте голене обличчя, що аж синім віддавало, то хмурилося, то ставало задуманим. Над зеленкуватими, розкосими, як у монгола, очима, чорнілися двома рівними щіточками вищипані брови. Здрячки пополовинилися білками. Слідчий стис слабкуваті долоні у кулачки і якусь мить протримав їх на столі, захаращеному паперами. Ледь-ледь розклеїлися синюваті губи, і з них просвистіло:

— Ти — вбивця! Розбійник!

«А громи би на тя посипалися, сухоребрий! — прокляв його в душі Іван, та не захотів дражнити слідчого. — Німиці наївся — та й готово!». Уже навіть рота розкрив, аби крикнути з усієї сили та приборкав у собі злість, бо знав, що у пана правди не доб’ється. Та що він собі думає? Раптом зірвався з стільця:

— Як ви маєте право таке говорити? Як ви маєте право так називати мене? А ще ошколовані, вчені люди! Та чи ви знаєте, що Нейман був найліпший чоловік у Чехії!

— Ти обікрав його! Ти! Ти! — рявкнув слідчий, тичучи тонким пальцем у Івана.

— Неправда! Господи, та й не снилося мені таке ніколи!..

— Не призивай ім’я Господа-Бога надаремно! Він тут безсилий. У нас є докази!..

Слідчий встав з-за столу, сунув руки у кишені піджака, прорипів по світлому паркету кілька кроків, наблизився до Івана. Мовчки став перед ним. Осатаніло засліпав очима:

— А пана Прохазку хто хотів звести на той світ? Га? Хто?

«Пана Прохазку? Та я його лише попужав, аби не дурів зо мною…».

— Пана Прохазку? Перебачте, пане судія, айбо майте розум! Я йому дав лише папірець порвати.

— У нас є письмове показання пана Прохазки. І тобі нічого відпиратися. Це — перший факт. Другий. — слідчий різко повернувся, натиснув кнопочку на столі. За плечима відчинилися двері. Кроки наближалися до стола. «Грдлічка? — здивувався Іван, як побачив свого колишнього суперника. — Що він тут робить?».

Колишній поліцайтмайстер і чемпіон люб’язно потис руку слідчому та його стенографу, усміхнувся до нього, як до давно знайомої коханки.

— Ви, пане Грдлічка, сподіваюся, впізнаєте цього святоушека?[78]

— Як би не знав, то і вам би, пане прокуратор, і мені ліпше було, — вишкірився Грдлічка та й почав розстібати ґудзики на піджаку. Розсівся у м’якому кріслі, оббитому дерматином, переставив ногу поза ногу і, випускаючи клубки цигаркового диму, сказав:

— Я до ваших послуг, пане державний прокуратор!

— Розкажіть, прошу вас, про випадок у ресторані «Слован».

Грдлічка почав теревенити про всі подробиці того дня. Перерахував друзів, з котрими пиячив, які страви замовляв на сніданок, на обід і вечерю. Як і кожний п’яничка, нагадав про свої улюблені напої і вже наприкінці, ніби між іншим, покосував на Івана.

— Отой, — кивнув головою вбік Сили, — наздогнав мене на дворі і чомусь перепинив. Ну, як ви вже, пане прокуратор, знаєте мій характер, я не міг стриматися, аби якісь зайди стояли мені, чеху, поперек дороги. Просив його, умовляв… Ви ж знаєте мій характер. Але той і на крок не відступав. І лише, коли підоспіли друзі з поліцейського управління, тоді втихомирився. То є, прошу вас, дика звірина, некультурна тварюка, випущена з хліва!

— Неправда! — спробував піднятися Іван, та його придержали охоронці-урвиголови, що мов закопанці, стовбичили над ним.

— Я так і констатував, пане Грдлічка, — притакнув державний прокуратор і спокійно взяв із стола папірець. — У мене за той день і квитанція є, по якій Сила виплатив штраф.

«Що ж то робиться, люди добрі? Ба ци не збираються мене затюрмовати? Чого я сюди прийшов? Правда, не прийшов, самі привезли. Айбо я хотів сам правду сказати, а вони займаються махлярством. А, може, й справді гадають, що я вбив Неймана?.. Та коли так думають, то я сим двом голови повідкручую, а потому най ведуть до мотуза! Хоч буду знати, за що карають… Нечесний се світ, корінець би ’му висох!.. Ой, нечесний, громи би ’го розтрясли! Зайдою називає… Та хіба я з доброї волі прийшов сюди?»

Крізь зелені загратовані вікна на паркетну підлогу зайчиком стрибнуло сонце. Посковзнулося і знову сором’язливо забігло за штору. То хтось різко відчинив двері на кабінеті, від чого заворушилася гардина. Справді, до стола підійшов заклопотаний натоптаний чоловік, що приніс перед собою, наче тацю, товсту папку, з якої стирчали папірці-вкладки. Іван схилив забинтовану голову, дивився на перекладину стола, де з’явилися раптом, начищені до блиску, передки черевиків пана прокурора.

— Найшов! Зробив, як фокусник! Відкрив — і все прояснилося! Поклав папку на стіл, одною рукою придавив її, ніби боявся, що вона здійметься та полетить, а другою плеснув Івана по плечу. — Добрий день, пане Сило!

Іван хотів привстати, та пан притримав його:

— Сидіть, сидіть, у вас тяжкі поранення. Не хвилюйтеся, прошу вас!..

Сила підвів на нього очі. «Що за мара? Десь я видів того чоловіка. Айбо — де? Може, й сей прийшов капостити на мене?».

— Ну, ну, пане Гайхел, що за нова версія? — байдуже спитав прокурор.

— Не версія, пане державний прокуратор, а документ! У-ні-кум!

«Гайхел? Так це його вуйни[79] син! Уже, майже, прийшов ділити обійстя, корінець би ’му висох! На задарній хлібець найдеться купець!..».

— Читаю запис за останній день: «Сьогодні в мене був чудовий настрій. Неперевершений! Його зробив мені Іван, мій добрий і послушний учень. Я ще в світі не зустрічав такої доброї, послушної і безпосередньої дитини. Навіть у книжкахне читав про подібних. Спокійний, витриманий. Сила в нього з кожним днем росте, як у молодого буйвола чи навіть лева… Одну хибу ніяк не вдається мені перебороти в ньому. Це — вперта мовчазність. Можливо, його дратує мій шепіт…».

«Нейман! То професор писав! Ану, дайте мені, я почитаю! Лише він знав мене добре та Свадеба…», — подумав Іван і далі слухав, слухав і щось заклякло в горлі.

«…Можливо, не хоче говорити, аби я не дратувався. Можливо, притоптаний якимсь горем ще від зачаття. Може, закоханий? В людях я рідко помилявся. Після сорока — тим більше. Він — неперевершений екземпляр чесності і слухняності. Ці риси притаманні справедливій людині… Завтра — неділя. Ми вирушаємо в подорож до Карлових Вар. Думаю, це буде на користь і йому, і мені…».

На цьому реченні братранець[80] Неймана зупинився. Він почав гортати сторінки…

Професор Нейман вів щоденник дуже акуратно. В цьому йому могли позаздрити дипломати, поліцейські і навіть письменники. Тут було все, до найменших подробиць. Перший запис зроблений після того, як покійному покалічили горло. Свої думки, враження, переживання, висновки з різних політичних та громадських подій, розмови з людьми, роздуми про поліпшення економічного становища країни, що стала самостійною республікою, — все, чим жив цей неспокійний чоловік. Особливо багато записів-думок занотовував про різні судові процеси, на яких бував, але не міг виступити, про роль юриста у новій буржуазній республіці, про зустрічі з видатними людьми. Та це менше цікавило прокурора, коли мова йшла про вбивцю його друга.

Гайхел підсунув папку поближче до прокурора. Вголос не хотілося йому дочитати той запис. Там зафіксовано: «Повернемося з моїм добряком додому з Карлових Вар, я куплю йому авто. Це йому підніме настрій, і він забуде про все, що має на душі. Щасливої дороги тобі, мій молодий друже!».

— Вам цього досить? — перепитав Гайхел.

Прокурор постукав тупим олівцем об стіл.

— А прийоми боротьби, описані Онджеєм, які він ховав навіть від найближчих до себе, вам ні про що не говорять?

— Думаю, що Онджей не міг утримати їх в таємниці від свого учня, в якому вбачав щось надзвичайне.

— Але ж чому ці малюнки-ескізи опинилися в кишені Сили? По-моєму, він хотів скористатися ними. Так?

Іван, як учень-першокласник, підняв руку і спокійно, ніби це не його стосувалося, запитав:

— Можна мені?

— Ви маєте право відповідати, а не запитувати, — холодно відрубав державний прокурор.

— Айбо я хотів вам правду сказати так, як воно було.

— Без вас розберемося. Не ви перший, — відповів прокурор і зиркнув на Грдлічку, що присмалював чергову цигарку і ковтнув цілу хмару густого диму.

«Корінець би ’му висох! Та тут і говорити не дають? Буду мовчати, громи би на вас посипалися! Буду мовчати, доки удержу! Най собі урядують!..».

Коли помічник прокурора передрукував запис із щоденника, братранець Неймана закрив папку, став перед столом, як для причастя витягнув голову.

— Я беру його під гарантію! — в голосі Гайхела — дзвінко-басовитому — бринькнула вища нотка, від чого здалося, що то заговорив хтось інший.

— То вам дорого обійдеться, пане Гайхел!.. — люб’язно сказав прокурор і чомусь знову усміхнувся до Грдлічки.

— Хоч і весь маєток, пане державний прокурор! — випалив Гайхел. — В ім’я брата, в ім’я його чесності я згоден на все! В цього хлопа я вірю. Вірю більше, ніж декому… Можете оформляти документ!..

— Ваша воля, пане Гайхел. Ваша воля. Моє державне діло — попередити вас…

— Дякую! Я розумію, ви побоюєтеся за нього.

— Я з свого боку не радив би вам іти на такий риск.

Державний прокурор поволі відкрив важкі масивні двері на величезному чорному сейфі, вийняв звідти гербований бланк, власноручно заповнив порожні графи і мовчки підсунув Гайхелу. Той підписався, забрав зі столу папку із Неймановим щоденником і замість прощальних слів сказав:

— До обіду, пане державний прокурор, на вашому рахунку буде двадцять тисяч крон. — А до Івана напівжартома:

— Ну, що ж, пане Сило, може підемо?

Іван зітхнув, піднявся зі стільця, взяв коло одвірка свою клебаню, і, уздрівши, що ніхто його не перепиняє, рушив важким кроком у коридор.

«Двадцять тисяч за чоловіка. Ба ци не мало ото? Може, він не свої додасть? У Неймановій скрині, майже, й гроші були. Бо й мені віддавав… Ба де ключ найшов Гайхел?».

Братранець Неймана взяв Івана під руку:

— Ви на мене пам’ятаєте?

— Чому би не пам’ятав?.. Гей, дуже, дуже не любиться мені отой судия, корінець би ’му висох!..

— Як, як? «Корінець би ’му висох»?! Ха-ха-ха!

— Та крутить кудись у хмари! Айбо я йому не попущу на другий раз! Що він зо мною хотів зробити?

— Вони б вас так обплутали, же й сам Всевишній не мав би сил розібратися!

— Ото не першинка для панів. Над русином кожний збиткується. Ніколи він не мав ні слова, ні правди!

— «Правда переможе!», — написано на нашому гербі.

— Може, колись і переможе.

— Але, прошу вас, на цьому досить. — Після паузи прорік: — Я вірю вам, молодий чемпіоне!

* * *

Будинок Неймана змізерніло стояв обіч дороги, як покинутий, непотрібний нікому ящик. «Дверці!.. Кілько раз відчиняв їх професор, коли пропускав мене в садок? Тепер свояк має від них ключ. Хто його знає, що за чоловік?».

Ген там лавиця. Ще не так давно сиділи на ній з професором. Іванові здалося, що Нейман ось-ось вийде на пішачок, замахає на нього руками, аби йшов на заняття.

Поплівся з веранди у садок. Ступав, намацуючи доріжку, аби не розбудити тишу, що панувала навкруг. Ноги ледь-ледь тремтіли, як після цілоденної роботи на вокзалі. «Нема й не буде!», «Нема й не буде!», «Нема й не буде!», — вистукувало у скронях.

Трава піднялася майже по коліна. На яблунях достигали червонощокі джонатани. Попід деревами валялися падалиця. «Нянько би їх визбирав та віддав кумові на сливовицю… Червоний кущ ружі, навколо якого завжди метушився професор, зажурився, похилив до землі свої кучеряві, вогнисті голівки. Хто за нею догляне, за червоною ружою? Ой, нема вашого газди, барвисті косиці! Ба ци не станете пустими корчами-чагарниками? Ще й місяць не минув, а вже навколо вас, як на пустирі… А, може, домів забиратися?».

— Пане Сило! — обірвав Гайхел Іванові думки. — Ідіть, ідіте сюди, прошу вас!..

Доки Іван ходив по садку, Гайхел підготував закуску, поставив на стіл довгасту пляшку вина. І лише тепер зняв піджак, повісив його просто на спинку стільця. Присівши, затріщав пальцями по руках. Глянув у куток: там павук плів свою хитру сітку. Вчепився Гайхел за свою нитку-думку і сказав:

— Так-от, як вийшло, пане Сило. Не зовсім добре, але постараємося розплутати клубок, не дуже обережно намотаний слідчими… Сам я — адвокат. Почав я свою кар’єру тоді, коли ви народилися. Так-от, у мене вже не раз терпіли фіаско не такі, як наш прокурор! Резюме зі справи я роблю швидко. В тому, очевидно, мій неабиякий авторитет перед слідчими… Так-от в тому, пане Сило, що ви не винні, я вже переконаний. Остаточно і безповоротно. Я брату вірю. І вам — також. Дай, Боже, жеби всі вам так вірили. Я вірю в свою гіпотезу: ви жодного разу навіть у думці не мали нічого підступного проти Неймана. Так? І це в мене найкращий аргумент. Аргумент, побудований на психологічному аналізі як вашого стану, з одного боку, і, зокрема, записок Неймана. До істини ми доберемося. І дуже скоро я в цьому переконаю слідчих. — Гайхел прихилився до стола, зазирнув Іванові в очі. — На деякий час, як вам відомо, ви не маєте права виїзду за межі Праги. Про це я заручився за вас. Так говорить закон. І ми, думаю, не будемо його порушувати. — Родич Неймана усміхнувся, і лише тепер Іван помітив, що очі його дещо схожі з професоровими. Лише не такі сині. — Головне тепер перекусити і подумати, як далі виплутуватися з тої неприємної історії. Ну, беріть келих!..

— Дуже дякую вам, пане Гайхел, айбо я вино не п’ю.

— У вашому віці? — здивувався той. — У вашій молодості? При вашому, нівроку, здоров’ї? — Гайхел випростав груди. — Ви ще, може, скажете, що й молоденькі пражанки не цікавлять вас? Так? То-то я не повірю!.. Так-от, на світі немає людини, яка б не вживала вино. «Ін віні — верітас!» — «У вині — істина!».

— А це вино — пріма! Токайське ассу — цар вин, вино царів! Так-так!.. Його запах любив Онджей. — Гайхел понюхав золотистий напій. — Дивний букет і справжній нектар. — Ах, давайте, вип’ємо! За наше знайомство! За наші чудові успіхи у житті!

— Ні, пане Гайхел, зроду-віку не вживав! І тепер не буду. Пийте на здоров’я самі. Я і їсти не хочу.

Іван сидів зажурений, як вечір. «Ба ци полюблює він такі забавки, як професор любив? Ба чому лише про вино говорить? Хіба не журиться, що братранець помер? Та ще так нагле…».

Підвів голову і — знову той портрет. Молодий Нейман так пильно дивився на нього із стіни, що Івану стало рябіти в очах. І раптом на руку гупнула сльозина. Іван знітився. Витер рукавом щоку, відвернувся від братранця Неймана.

— Ну-ну, не треба так, пане Сило, — злестиво заспокоює Гайхел. — Не розладнуйте свою нервову систему. Вона ще знадобиться вам. Сльози тут нічим не допоможуть. Треба діяти! — він допив вино і налив другий келих. — Рішуче діяти! Спочатку треба вияснити суть аварії. Я й досі не можу прийти до думки, що вона сталася випадково. Онджей завжди обережно вів авто. Ніколи не вживав спиртного і не перевищував швидкість.

— І ви — проти мене? — острах схопив Івана, від чого почав стискати долоні. — Ви думаєте, що то я? Клянуся вам своїм няньком, своїми горами! Я страшно любив Неймана… Забезневинно хочуть мене обчорнити…

— Ще раз прошу вас, пане Сило, не хвилюйтеся. З першого дня я не повірив слідчим, що ви причетні до тої справи. Тут щось інше. Так-так. І ось саме на місце того «щось», треба поставити конкретно — факт. А поки що цей невідомий ікс треба шукати. Шукати ніч-день… вам що залишається? Тренуватися! — Гайхел взяв з кишені і зв’язанку ключів, подзеленькотів ними і відв’язав один. — Так-от, маєте ключ. Кожного ранку можете приходити сюди тренуватися. Павол і Зденек також будуть з вами.

— А Ростислав?

Гайхел одразу запнувся і лише згодом промимрив:

— Він не приходить уже давно. Конкретніше, одразу після катастрофи професора не бачив його… Думаю, що нудьга не буде вам на перешкоді. Павол і Зденек — хлопці бадьорі…

— Я тут не залишуся — виповів Іван і підупало, як з проломиною в голові, поплівся на вулицю. Тупотня прохожих дратувала його. Він хотів побути на самоті, аби подумати, як жити далі, що робити завтра. А ще пекучіше манило додому, у Карпати, до нянька. А найбільше — до Терки.

Герцфертов-цирк

Щоосени в день всіх святих тут, на могилах міського цвинтаря, пражани запалюють тисячі вогнів-свічок. Родичі, близькі і знайомі люди покладають на гроби вінки, букети живих хризантем. І в богобійному мовчанні віддають шану тим, хто спочиває вічним сном. Яким розумним не будеш, а зі смертю не змахлюєш. І жебраки, і вельможі, всі — її раби. Вона всіх однаково приголубить… Мучаться люди на сьому світі, гризуть один одного, а потому перетворюються на попіл, забуваються. Їхні могили заростають пирієм, і лише надгробок-хрест буде нагадувати, що зідсподу лежить голова, що колись думала, мріяла, боролася, робила людям добро. Погребено все: чесність і злість, доброту і підступність, мудрість і дурість, радість і печаль, славу і любов, щастя і горе, дружбу і вражду — все помістилося у яму, засипану буро-червоною глиною… Мертвому — могила, а живому треба думати про живе. Про живе думати? Хіба Нейман мало думав про мене?! Не заїкався ніколи про смерть. А її, прокляту, нічого й кликати. Від народження стоїть — вартує над тобою. І сам не знаєш, де замахне над головою гострою косою… Життя, як сон. Ті рани, що наносить іноді воно, саме й загоїть. А ще життя — як драбина. Одні ідуть угору, другі — вниз. Сам білий світ, як трамвай: одні приходять, другі виходять з нього…

— Ба що хочуть з мене оті поліцай ти та судці? — думав Іван, повертаючись з цвинтаря додому. — Заклятий се світ!.. І відборонятися не знаю як.

— Перепрошую, пане Сило, ви не маєте мені щось сказати? — видрібцем наздоганяв його пристарий Маклер, що, очевидно, також побував на загальноміській панихиді.

— Не встиг подумати, — пробуркотів Іван, заглядаючи в землю.

— Но, перепрошую, лише не гнівайтеся на мене, що запитав вас. Я ще раз кажу: мені ви потрібні. І саме тепер. Потому я можу найти когось другого.

— Можете глядати, коли вам треба, — і ступав швидшим кроком, аби відірватися від валькуватого Маклера.

— Ви, перепрошую, чимось невдоволені? — безустанно гомонів Маклер. — Може, вас, пане Сило, платня не влаштовує? О, кажіть, кажіть!.. Ми можемо внести корективи. Одразу на двісті крон підвищую! Чуєте?

— Мене гроші не бавлять.

— Пане Маклер, — перебив цей діалог Свадеба, — почекайте до завтра, бо сьогодні маємо інші проблеми вирішити. Обміркуємо разом, куди йому йти. На все добре!..

«Ба ци має хоч дещо той Гайхел нейманівського? Може, порадив би щось? Бо зоставатися так далі не можна на чужині. Тут можуть так набабрати із чоловіком, що потому скоцюрбишся десь на мотузі…»

І тут же поспитав у Свадеби:

— Яне, а ви не знаєте пана Гайхела?

— Ну, відомий адвокат. Родич Неймана. Соціаліст-утопіст.

— Він топився?

— І тепер ще пливе на дні своїх нездійсненних мрій.

«Най собі мріє, корінець би ’му висох. Айбо нащо давав мені якийсь папірець підписувати, коли гроші сунув? У Неймана я ніколи такого не робив. Майже, той Гайхел має на думці ще й інше, окрім мене. Не любиться він мені. Не піду туди більше й готово!».

А хтось інший, що ніби стояв поруч з його думками, твердив:

«Викинь з голови дурниці, та й підеш. Тобі треба жити!»

«Гей, сам я вижу, що у сьому світі кожний віддає свою силу і розум за гроші. Інакше тебе розтопчуть, як мурянька[81], чи треба буде покласти собі хрест на життя».

«На таку крайність ти не підеш. Ти мусиш учитися. І дякувати Всевишньому, що на твою долю випала щаслива зірка, під якою ти народився. Лише тоді ти по-справжньому відчуєш щастя, коли своє мистецтво, свою природну силу будеш показувати не тільки чехам та словакам. Най дивиться білий світ і заздрить, що такий невеликий, убогий край має богатирів, котрі здатні прославити слов’янський рід! Ти маєш гордитися навіть своїм прізвищем. І завжди думай про завтрашній день».

«Я своїми руками хоч де зароблю, аби мати кусень хліба. Капітали збивати не думаю. За гроші розуму не купиш. Бо де говорять гроші, там правди нема. Силу треба мати, а гроші будуть…».

«Не забувай, що ти не просто вантажник на залізниці. Ти — чемпіон республіки і найбільша сила в Чехословаччині, розумієш? І тобі треба присвятитися цій силі».

Товстобровий, тілистий кучерявець надгинав голову до землі, а вона затверділа і, здавалося, кололася надвоє. «Хто би міг пораяти, як винайти оту славу? Тьфу! — кабзував себе Іван. — Яку славу там славу може принести такий неукий чоловік, як я? Мені якби гроші заробити. Куплю собі нивку, коника чорнявого та й буду з Теркою газдувати, доки смерть косу клепле… Господочку, ба що би няньо повів, якби дізнався, що я став підсудником?», — і нараз зробив заграду своїм думкам, аби не мотрошили його по дорозі.

* * *

Лише після третього дзвінка двері в коридорі відчинилися, і східці повели на третій поверх. У широкій веранді, що виходила вікнами на вулицю, поселилися напівтемінь і тиша. Великий різьблений годинник відбамкав шість — і під високим вікном у фотелі-кріслі заворушилася жіноча голова. Жінка встала, почала наближатися, поправляючи на ходу розкуйовджене волосся.

— Ми прочитали об’яву, — почав після привітання Свадеба, — і вирішили конкретніше дізнатися про роботу.

— Герцфертовова, — простягла руку Свадебі. — власниця цирку мого імені.

Ззамолоду пані Герцфертовова, очевидно, була досить принадною, бо приємні риси обличчя ще й тепер зберігають природний рум’янець, колишню вроду. Лукаво і тужливо відсвічують очі. Губи чітко окреслені густочервоною помадою.

— Іван Сила, — відрекомендував друга Свадеба.

— Го, я вже чула, чула про цього хлопчика! — усміхнулася до Івана. — О, перепрошую! Сідайте, прошу, сідайте!.. З Підкарпатської Русі? Так? Кожний закуток Європи я вже знаю, як свій власний будинок, а там, у вас, пане Сило, ще не була. Зрозуміло, це не має великого значення. Поїду ще й туди. Непремінно поїду. — вона грайливо зиркнула Іванові в очі. — Так, пане Сило?

Іван кивнув головою і запитливо подивився на Свадебу, мовляв чи не схибив щось.

— Наш цирк має великий успіх. І, сподіваюсь, ви вже й самі мали нагоду бачити наші виступи, чи не так?

— Так, правда, що так, пані Герцфертовова. То є неперевершено! — відповів Ян, глипнувши на Силу, котрий навіть щонайменшої уяви не мав про той цирк.

Служниця пані Герцфертової принесла кавовий сервіс, розставила на столі три чашки з блюдцями. Наливаючи терпку, пахучу рідину, власниця цирку приповняла бесіду:

— Отже, аби мій цирк здобув ще кращу популярність, я вирішила включити в програму і силові номери. Як мені вже відомо, — вона повернулася півбоком до Івана, — з вами, пане Сило, мав розмову пан Маклер — виконавець-постановник мого цирку. Чудова людина, чи не правда?

— То є правда, пані Герцфертовова. Дуже рідкий чоловік!

— У мене всі люди здібні, люблять працю, — пані Герцфертова пригладила своє непокірне золотисте волосся. На правій руці в цей момент заблищав браслет і великий перстень з чорним камінцем. — Через місяць-два ми збираємося на гастролі по Європі. А потому — за океан. Я була б дуже рада, коли б у мою групу влився й пан Сила.

— Це від вас особисто залежить, пані Герцфертовова.

— На чемпіонаті я була просто захоплена цим хлопчиком. Він так невимушено, просто, навіть природно поводився там, як у дворі в себе дома. Без викрутасів, без церемоніалів. Сподобався його виступ, і я попросила пана Маклера, аби відшукав та поговорив з паном Силою… Чудесного вчителя мав пан Сила. Чи не правда? Гай-гай, яка то була людина!.. Рідко буває аби в одній особі злилися воєдино розум, сила, доброта, ніжність. Гай-гай, Єзуш-Маріє, яких людей забирає від нас невситима смерть!..

«Скорше говоріть-домовляйтеся, — нетерпілося Івану. — Я вже йду до неї лише за то, що про мого професора так файно повіла…».

— Не переживайте, пане Сило, у мене вам буде не згірше!..

— А скільки буде мати пан Сила? — ніби між іншим запитав Свадеба.

— Я беру на себе все: тренування, навчання. Буду платити йому по сто крон за кожний робочий день, — вона лагідно заблудила очима на Івана.

«Най буде і п’ятдесят. Мені все одно. Аби лише пам’ятала про Неймана…».

Свадеба помітив, що пані Герцфертовова в чудовому настрої, щедра, як коханка, і тому не погодився з запропонованим заробком Івана.

— Пані Герцфертовова, — люб’язно звернувся Ян до власниці цирку, мовби збирався сказати їй якийсь комплімент, — а чи відомо вам, що цей хлопчик заробляє таку суму менше, як за півдня? На вокзалі.

Герцфертовова перевела свій погляд на Івана. Той лише усміхнувся нишком та й далі мовчав. Він мав право вимовчати цей час, не розуміти те, про що йде мова. Так домовилися з Яном. А це дозволено навіть президентським указом. Власниця цирку, як добрий господар, що вибирає худобину на торговиці, ще раз пороззирала його плечі, груди, зміряла очима всю поставу.

— Добре. Багато говорити не будемо. Я люблю діло: сто п’ятдесят крон щодня і, зрозуміло, мої атрибути. Контракт можна укласти хоч сьогодні. На десять років, якщо бажає молодий витязь. Чи, як ви думаєте, пане Сило?

— Мені все одно. Хоч і на все життя, — байдуже вирік.

«От, маєш!» — подумав Свадеба і мусів заперечити Іванів висновок. Та це треба робити тактовно, аби не образити обидві сторони. Іван, правда, не буде заперечувати, бо домовилися ж на дворі!

— Пані Герцфертовова, ви, очевидно, помітили, що він не зрозумів, про що ми говорили. Я думаю, спочатку краще укласти договір на один рік. Цього часу досить вам буде, ласкава пані, аби переконатися, на що здатний молодий спортсмен. Коли вам підійде, — отоді можете й на десять років його забирати. — А вже, сміючись, додав: — І на все життя, якщо його життя належить цирку.

Пані Герцфертовова похвалила Свадебу за таку пропозицію, відшукала в письмовому столі потрібний бланк, заповнила його.

— Я думаю, — прощаючись, проспівала пані Герцфертовова, — же ви, пане Сило, ще вище піднімете гордість мого цирку. Чи не так?

Іван лише опустив голову. «Ба ци не такий ото цирк, як у кочових циган, що мандрують по селах? Не дай Боже, аби м попав у таку засилку, бо няньо мене прокляне. Та й Терка висміє…».

Як тільки минули ріг будинку, Свадеба оглянувся і штовхнув Івана з усієї сили.

— Ти маєш хліб у руках, друже мій! Держи його міцно. Так ти не пропадеш. Тільки одне прошу тебе: примушуй і свою голову, аби й вона також працювала. З таким, як Герцфертовова, треба по-герцфертівськи говорити. Я не проворний, а ти мусиш привчитися й цьому. Проворний ніде не пропаде, бо він як струмочок, і скалу може пробити…

* * *

Завернув у двері, що були відхилені. Потрапив у конюшню. Чотири кінські голови повернули до нього свої веселі очі. «Красні коники! Гей, якби няньові попався хоч один із них. Навозив би дровець на три зими. — поплескав вороного по лискучій шиї. Той від задоволення подубкав ногами, затряс оброком. — З такими не ганьба й на опуст до Мукачева піти… Ба нащо їм оті коники? Може, щось перевозять на них. Малий гуцульський коник ліпше за стаєрського, бо пробереться хоч куди. Та й не кориться… Ба ци не їх дожирати бере мене паніка?..».

Сперся об одвірок та дивився, як двоє дівчат перекидаються. Скачуть під музику, наче на пружинах. Нелегкий то то танок. Та музика не дає дівчатам супокою: мече ними, як гумовими. Красно бавляться!

— Пане Сило! Пане Сило, просимо ближче! — залунало у порожньому залі. То звала пані Герцфертовова. — Ми вже чекаємо на вас. Знайомтесь, прошу вас! — власниця цирку простягнула руку наперед і представляла артистів, що підбігали до неї, як школярі. — Зденек Мірка — легкоатлет, канатоходець, акробат, жонглер! Ружена Зіклова — наша молода акробатка! Регіна Штаткова! Їй підкоряються всі дикі звірі, окрім чоловіків! — засміялися всі, а пані Герцфертовова показувала рукою на чергового артиста. — Сватоплук Ганзелка — сміливий наїзник, в котрого коні випереджають вітер. Маклер — наш добрий Мачок… — так мала право називати його лише пані, а потайки й інші. — Амброзі Грозні! Наша сила і провідник, клоун-конферансьє… З другими перезнайомитеся в процесі занять. Отже, колеги, ви познайомилися з Іваном Силою — чемпіоном республіки по штанзі, а віднині нашим артистом. Любіть і плескайте! Можете продовжувати заняття!..

Артисти заплескали. Іван вклонився.

— Дякую, дякую, айбо нема ще за що плескати!.. — ніяково сказав і почав роздивлятися по залу. «Ба нащо ляпають, як я ще нічого не зробив?». Але боявся щось вибовтнути і лише роздивлявся по залу з високим склепінням, обмотаним, як павутиною, мотузками та залізними рейками.

Реґіна Штаткова — вертлява і клопітлива молода жінка, — лускаючи кожаною пльоткою, підійшла до Івана і лукаво запитала:

— Ви, може, маєте силу і нашу штангу підняти?

— Коли вам дуже хочеться, то спробую…

Одразу нахилився до штанги. Міцно схопився за гриф та відчув, що вона ворушиться, як жива. «Певне, з вати зроблена». Обіч почали шушукати. Хтось пирснув. Іван натужився. Зосередився. Поволі, як і на чемпіонаті, піднімав її над головою. Як справжню.

— Браво! Браво!

«Ба ци не сміються надо мною?». Поклав штангу-бутафорію на підлогу. Обтер чоло. Хтось голосно засміявся:

— Народжений циркусант!

Пані Герцфертовова дивилася на Івана, ніби придумувала йому роботу. У вельветових вузьких штанах та білій блузці, що чітко обрамлювала погруддя, вона виглядала значно молодше, ніж учора. Очі її грали сріблом: чи то від світла, чи, може, від хвилювання.

Кожний займався своїм ділом, бо проходила генеральнарепетиція, і власниця цирку стежила за кожним порухом артистів. Зденек Мірка з Руженою Зікловою прямо літали у повітрі під високим куполом манежу. «Як попадають, то хіба ногавиці залишаться від них!..».

Реґіна Штаткова вивела на арену свого улюбленця — великого бурого ведмедя, придурюючи його цукерками. Заграла музика. Ведмідь почав танцювати, незграбно переставляючи лапищі. Та дотримувався ритму. Вклонився Регіні. І вони почали танцювати вальс. «Раз можна звірину привчити, то і я щосьмушу робити». Задоволено усміхнувся Іван, коли косолапий взяв Регіну під руку і повів до виходу. Раптом задубоніли коні. Сватоплук Ганзелка так їх погнав по колу, що аж вітер знявся. Покотився Сватоплук через їх хребти. Впав на підлогу і миттю знову опинився на конях. Звідти зробив сальто, гепнувся на сітку, від якої відлетів, та й знову став на хребти двох коників. «Корінець би ’му висох! Я би й сидячи не вдержався, а він стоїть!».

Два уніформісти виносять на арену ту ж саму штангу-бутафорію, що важить не більше п’яти кілограмів. Покректують. До неї підходить Амброзі Грозні — дрібний і слабкуватий чоловічок, природа над яким жорстоко посміялася і залишила поміж людей ліліпутом. Розцяцькований костюм, пошитий не за зростом. Довгі капці повишкірювалися білими цятками до глядачів. Він мав бути на арені цирку сміхотворцем, хоч природа не нагородила його цими якостями. Він мусів смішити людей, аби заробити на кусень хліба. Закочує рукави, знімає з голови широкополу ковбойку, спльовує на долоню. За першим разом не взяв. Знову натужився і, нариваючись, виштовхнув штангу-бутафорію. Затрясся і разом зі штангою впав на матрац…

«Обділив його Бог небесний. Айбо раз є серце, то мусить жити, як чоловік… Ба що я буду робити?».

— Ще раз повторюємо вихід! — оголосила пані Герцфертовова.

Заграла музика, і з правого боку почали марширувати артисти, зайняті у виставі. Півколом стали на манежі. Вклонилися публіці. «Прийшли, як на опуст, — міркує Іван. — То не дуже добре. Треба зробити так, аби люди кланялися артистам. Аби їм плескали!».

— Пані Герцфертовова, а мені яку роботу дасте? — перегодом спитав Іван, аби безлюднем не стовбичити, як приблуді, серед роботяг.

— Спочатку познайомтеся з нашою програмою, а потім приступимо до діла, — і побігла до тих, що повиснули на мотузках. Певне, похибнули, бо щось дуже нападає на них. Гей, туди би я нездатний видертитися. Мені якби щось на землі дати потягати.

Пані Герцфертовова звеліла артистам повторити вихід на арену, від чого, як міркувала вона, мав залежати успіх усієї програми. Вирихтувалися перед завісою. Пані Герцфертовова ляснула випліткою в дошку. Заграла музика. Артисти рушили, помахуючи руками, як вояки. Маклер придубкував ногою. «А коли їх винести всіх заразом на плечах? То би ліпше було. Що коли спробувати?».

Від несподіванки власниця цирку закинула голову назад, наче привселюдно хотіла поклястися, що від нині цирк починає нове життя, і її каса буде рости, як на дріжджах.

— Правда? Чудова думка! Чу-до-ва! То є люкс! А витримаєте їх? — почав мінитися голос у панії, як і надія.

— Спробую! — посміливішав Іван. — Вони легенькі.

І почав роздягатися. Артисти перезиркувалися у непорозумінні: в чому затримка?

— Попрошу всіх до виходу! Швидше! — прощебетала власниця цирку. — Спробуємо оригінальний вихід.

Поверталися неохоче, бо вже не перший раз повторювали отой клятий «вихід» від якого, як думала пані Герцфертовова, мав залежати успіх усієї програми.

Зденек і Сватопулк вицабали Івану на плечі. Коли вмостилися, пані спитала Івана:

— Витримаєте?

— Як буде тяжко, я повім.

Регіна і Ружена вмостилися однією ногою Іванові на плечі, а другою — Іванові на голову.

— Не зморилися? — перепитує Маклер.

— Най стають.

— Вони вже на місці! — плеснула від задоволення власниця.

— Амброзі? Куди його? Наверх?

— Не вибереться! Може впасти.

— Я його на руці буду нести. — Ідіть сюди! Ідіть! — попросив Грозніго.

Той розмістився на долоні, як колобок на лопаті, а Іван рушив з горою людей. Пішов спочатку потихи, плавно, гей би ніс на голові повну бочку, з котрої може розхлюпатися рідина.

Музиканти зачудувалися та й забули грати похідний марш.

— Музику! — крикнув Маклер, потираючи м’які долоні.

— Браво! Браво!! Браво!!! — гримало за кожним Івановим кроком.

Пані Герцфертовова навіть зняла рукавичку і поздоровила Силу:

— Не чекала такого, признаюся!..

«Не чекав і я, що буду колись людоносом. Айбо тепер уже пізно каятися…».

Перше хрещення

Нарешті, нарешті одержав з дому листа. Айбо не радощі приніс він для Івана, а цілу муку.

«Що ти наробила зо мною, Терко мила? Хіба ти не могла почекати бодай один рочок, доки я би призбирав мало грошей? Ой, небого, не знаєш ти, як ото на чужині. За ото ти, може, й щаслива. Мені шкода тебе, моя ластівочко!.. Шкода, що не подівочила так, як треба. Шкода, що не за того пішла, на кого дяку мала. Знаю, що не раз мати тіпала тебе: «Хочеш у дівках сіду косу заплітати? Та не видиш — ото планіта[82], не чоловік? Забрався в мандри по світу, та й гори рідні за нього забули…».

Не забули, небого. Я знаю про них усе, чим дишуть. Мати полакомилася, що у того вдівця є своє обійстячко, коровка. Котру матір не спокусить таке?

Котра мати не хоче добра своїй дитині? А те добро завжди вимірюється у нас коров’ячими хвостами та дарабчиками землиці…

Двоїчко будеш мати. Не своїх. Будеш держати під своїм оком ґаздівство. Ба ци є у тому, хоч дрібнесенька радість, моя мила? Ба ци не будеш нарікати на свою долю? Ба ци не будеш банувати-журитися за мною?..

Нянько пише рукою нотароша, що ти була засмучена у церкви під вінцем. Чого ж ти мала веселитися?..

Отака вона, сирітська доля!.. Гірка, як німиця, корінець би їй висох!.. Чим же я тобі допоможу? Живи, небого, як знаєш, раз мені недодержала слово…».

Іван глянув на клітку з Гамлетом. Клишавий зазирав через залізне пруття, висовував лапищу. «І їсти має по-панськи, айбо тягне ’го на волю. До своїх побратимів, у хащу. Гей, неборе, не так ото легко вирватися з людських обійманок. Полюбили тебе, забавляються тобою, і ніхто не думає, що несолодко тобі за тою решіткою…».

Відсунув клямку на клітці. Ведмідь пороззирався, прихильці вибрався, покрутився та й став на задні ножища. «Не маю цукринку, неборе, айбо завтра будеш мати, не журися. Куплю тобі цілу вершу… А тепер дай лапу та йди за мною!..».

Іван присів на саморобну лавицю: вона скрипнула, ввігнулася під ним. Схопив голову у руки. Бурмило з цікавістю прихилив свою і блискав очицями на Івана. «Приманили тебе, неборе, та мусиш ото робити, що кажуть. Бо інакше з голоду здохнеш. Або шкуру здеруть із тя та постелять під ноги…».

Якби не Свадеба, то вже давно дома ґаздував би. Думаю, що й Терка пішла би за мене. «Не забувай за мене, Іванку!..» — просила. «Не забуду, моя ластівочко!..» Та оту клятьбу не могла додержати. Через мамку свою зрадила мені. Тепер я вже розумію, чому не відказувала на мої письма…».

Ой, трумбечуть вівчарики

Сумної, сумної.

Болить серце за милою —

Ніхто не загоїть…

Навпроти на табуретці стоїть ворошок цвяхів. Іван бере один з них, поплював на кінчик, приставив до лавиці і вдарив долонею в шапочку. «Нечесний се світ, корінець би ’му висох!..». Цвях проліз наскрізь. Помоцував ним, аби витягти, та той залишався в дошці…

Наче наплинок-намул попаморочив голову той нечесний суд, що відбувся тамтого тижня. Вислідили судці все, до цятки. Лише на мене неславу напустили, напраслики. Їм легко оббрехати чесного чоловіка. А якби Гайхел не зробив на мене випис, то могли затюрмовати ні за цапову душу.

Ось перед очима мелькає цимборик Ростислава:

— Ростислав повідомив нас, — каже, — знав, коли саме пан професор буде на дорозі. Ми двоє виїхали напередодні в сусіднє село Подстрекане, Ростик чекав на тому крутому повороті. Коли показалося Нейманове авто, він жбурив камінь у переднє скло. Нейман втратив, очевидно, управління — і машина полетіла в урвище. Ми вже чекали на неї, забрали ключі від сейфу, від дому, гроші і документи.

— Нащо вам потрібні були документи?

— Крутік дуже схожий на пана Неймана. Він забрав навіть професорове пенсне. Суддя дістав пенсне, віддав Крутіку:

— Почепіть на носа, Крутік!

Той справді мало чим відрізнявся від небіжчика, хіба тим, що мав неушкоджений голос. Коли поклав на голову шляпу, то й поготів ніхто не міг заперечити, що то не Нейман. Навіть Іван привстав та задивлявся на нього, Крутіка.

— Через дві години ми вибрали з банку мільйон крон. По чеку. Ростика там впізнавали, бо вже не раз вибирав чималі суми для професора. Та ще й портфель мав при собі Нейманів. Збиралися втекти в Англію. Вже мали паси[83]. З Англії думали перебратися кудись аж на другий континент, до Парагваю.

«Нечесний се світ, корінець би ’му висох! Ой, нечесний!..».

Іван знову сягнув за гвіздком. Вдарив долонею та так, що цвях показався на тому боці лавки. Ведмідь заворушився. Навіть примружив очі з переляку. Не буде вже Неймана. Прощін би, ще й на кранкасу[84] записав мене. Гроші й там за мене платив. І сам не знаю, за що дістав таку велику суму. Раз дають та треба брати… Та й оті двадцять тисяч дістав, котрими Гайхел заручвися за мене в поліції…» Не буде вже й Терки для мене. Минулося все. Треба посамотіти і не згадувати про них. Уже і домів ганьба повертатися. Бо що скажуть у селі? Невдатник я на сьому світі та й готово…

Г-гах! І ще один цвях розмістився сторцем на лавці, що іноді служила станком.

Всіх трьох участників засудили до страти.

І лише там, на суді, Іван довідався, що до того розбійницького діла мав причетність і Гайхел. Він поспішно виїхав у невідомому напрямку, задешево продавши перед тим своє і Нейманове майно…

Ружена

Ангальтський вокзал у Берліні зустрів чехословацьких артистів цирку запахом гуми і бензину, впереміж з першими запахами осені та їдким димом від паровозів. Берлінці — насторожені. Мовчазні. Вони ніяк не можуть оговтатися після жорстокого придушення повстання у Гамбурзі.

Міські власті не дозволили влаштовувати циркові видовища в центрі міста. Та це не дуже бентежило пані Герцфертовову. Циркову арену розмістили у передмісті — в Нейкельні, в робітничому селищі, з яким є добрий транспортний зв’язок, і берлінці охоче приїжджають сюди на шпацір[85]. «Головне — дати гарний дебют, аби завоювати публіку, — думала власниця цирку. — Іван їм буде до вподоби».

На прем’єру пані Герцфертовова запросила багато гостей, відомих діячів мистецтва, літератури, навіть деяких депутатів бундестагу.

Іван знову взяв цвях і від нічого робити, почав забивати його у лавицю, котра іноді служила підставкою для артистів. Пані Герцфертовова попрямувала на цей стук. Сила сидів задуманий, сердитий, аж темнотою відгонило від нього. Неподалік дрімав його мовчазний друг — Гамлет.

— Ви вже тут, витязю? — грайливо запитала. Іван від несподіванки встав з лавки.

— А де би мені бути?

— Що тут робить Гамлет?

— Казкуємо з ним. Аби не марудилися, то він мовчить, то я.

— Не спиться?

— Слабий сон маю, паніко.

— А що тут гримало?

— Та то я гвоздики забивав.

— Для чого ота трійця? — кивнула головою на три цвяхи, від яких стирчали тільки голівки.

— Лише так, аби побавитися. Долоні сверблять.

— Ви долонею цвяхи вбиваєте? — остовпеніла наємниця.

— Коли не є що чоловікові робити, то буде і мухам хвости крутити. Бо хто звик до роботи, для того гайнування — мука. Я би щось попоносив.

— Пане Сило! — зраділа чомусь пані Герцфертовова. — А ви, приміром, не могли б більший цвях загнати у дошку?

— Не знаю. Ще не пробував.

Пані крутнулася і побігла.

Він гнівився на себе і на весь світ. Він ладен був поклинцювати усе своє тіло, аби відчувати й на ньому оту біль, що заморювала його серце. І зі злості далі гвоздик дошку, наче мстив їй за свою долю. Як ото Терка могла його зректися?

Іван нахилився до цвяхів. Примостив зуби до крайнього, обперся руками в коліна і вийняв його з лавиці. Поки пані Герцфертовова повернулася з майстром-слюсарем, усі цвяхи лежали на купці. Лише дірки зяяли на лавиці.

— Вже? Чим вийняли?

Іван поцокав зубами.

— Зубами? А вони всі цілими залишилися?

— Всі, паніко, на місці.

Старий майстер лише покрутив головою, усміхнувся, та, підкидуючи кліщами, повернувся до своїх ящиків з інструментами.

— То чудовий трюк, молодий витязю! Ви можете показати його німцям?

— Ото не трюк, паніко, а моя мука, — і затріщав пальцями, гейби хотів їх поодривати з рук. Очужіло повернувся від неї, аби не показати панії злий відблиск у очах.

Іван спокійно переглядав газети, що рябіли чорними заголовками: «Підкарпатський ведмідь — у Нейкельні!», «Поспішайте в «Герцфертов-цирк!», «Чеський силач чекає суперника!», «Десять тисяч марок — переможцеві!». Коли загримів барабан — музиканти починають грати урочистий марш. Швидко пригніздилися на нього артисти. Виніс їх на арену, зробив коло пошани, став посередині. Всі розлітаються з його пліч. З долоні зістрибнув Грозні. Вкланюються публіці. На манежі залишаються тільки Ружена Зіклова та Зденек Мірка. Зал гримить, гучно плескає. Розбурхану масу важко вгамувати. Амброзі Грозні біжить за куліси. Витягує звідти Івана. Знявся такий сміх, регіт, тупіт, що не можна почути жодного слова. Амброзі піднімає маленьку руку. Глядачі на якусь мить втихомирюються.

— Просимо на поміч охочих! — оголосив по-німецьки. — Асистентами.

Бажаючих виявилося кілька чоловік. Кремезний парубок стає навпроти Сили. Амброзі знайомить їх. І раптом оголошує:

— Груди замість ковадла!

Зал занімів у тривожному чеканні: що ж то робитимуть на тих грудях? Грозні попросив асистента піти у правий форганг-вихід. Звідти той виніс грубезного молота, поклав його коло Іванових ніг, а сам знову повернувся за куліси. Незабаром з’явився з величезним валуном, що пригорблював асистента. Поклав того валуна біля молота. В залі така тиша, що чути, як дихають присутні у передніх рядах.

Іван лягає горілиць. Асистент кладе йому на груди камінище. Парубок бере в руки молота. А Грозні каже:

— Цим молотом вам належить розбити отой камінь! — і показав на Іванові груди.

Глядачі завайкали, гейби на кожного мав грянути пудовий бияк-молот.

Асистент замахнувся. Молот глухо вдарив об камінь.

Зал заверещав, піднявся на ноги, аби ліпше побачити, чи ще дише той, що лежить.

Асистент знову розмахнувся. Жінки заквилили, запищали. Гахнув німчук молотом, і камінь розлетівся на кілька уламків.

Іван встає, збирає каміння й відносить його за куліси.

Після нього на арену виходили інші артисти. Іван покажеться публіці лише під кінець програми. Ось Грозні оголошує наступний номер:

— Ружена Зіклова і Зденек Мірка! Вільні вправи просто неба!

«Ружена!.. Треба йти й собі дивитися, — вирішив Іван. — Красно бавляться. Як орел з орлицею літають попід небесами!».

Та їх не бачив він. Перед очима з’являлася Терка: засмучена, потолочена долею, стомлена, як після тяжкої бурі сарна, ходить-бродить понад Боржавою. «Засмійся до мене, ластівочко!..» — просить її, а вона і не зиркнула на нього. Лише хустина з ружами вабила очі поміж верболозом. А пісня прялася, наче довга-довга нитка з тонкого павісма:

За горою високою

Голуби літають.

Літа мої молоденькі

Як скоро минають.

Я розкошів не зазнала

Та й не буду знати.

Літа мої молоденькі

Буду пам’ятати…

Раптом відчув якесь тепло на своїй шиї. Помацав рукою, та там нічого не було. Почулося, що знову обняла його, як тоді, після першого виступу у Празі…

То вже були не Терчині руки: гарячі, ніжні, ласкаві, що в його душу поселили тепло кохання і доброту людську. То були легенькі руки Ружени, які вміли не тільки добре триматися канатів у високості, під куполом манежу, а й палко горнули до себе Івана.

То були руки Ружени Зіклової — отої красуні, що літає зі своїм напарником ген там, під голубим куполом. «Не зірвися, небого, бо більше так високо ніколи не піднімешся…».

Івану згадався той вечір, коли Ружена прибігла до нього, обняла і поцілувала в лице. А потому, підстрибуючи, як дівча, побігла у гардеробну. На якусь мить оторопів і глянув у той бік, куди зникла. Підійшов до дверей. Постукав несміливо. «Чого я прийшов сюди?» — спитав себе і зробив крок назад. Та було вже пізно відступати. На порозі з’явилася Ружена. Розрум’янена, а в очах світилися іскорки тої зірниці, що заглядала у Свадебове вікно…

— Дякую, — сказав і чомусь подивився на свої капці.

— За що? — запитала і показала білі рівні зуби у посмішці.

— За ваш подарунок, — мовив і неохоче зробив ще кілька кроків назад. Більше не мав що сказати. Слова зібралися десь глибоко всередині і ніби застряли в серці, котре вистукувало шугайську коломийку, під яку Ружена робить свої сальто… — Дякую, — і привидівся той вечір, коли разом пішли у кав’ярню. Розповідали одне одному про своє коротке життя, про родину, знайомих та цікаві бувальщини. Більше не міг винайти ані слова, аби подарувати їх молоденькій артистці, бо та Ружена-парадниця ще висміє його, без’язикого. Айбо кортіло на милощі, хотілося комусь розповісти про свою біду, аби легше зносити її. Бо вже доста набанувався.

Татінко Ружени був акробатом. Кажуть, непоганим. Дівчина навідувалася в цирк. Захоплювалася мистецтвом і майстерністю батька. Переконавшись, що у дівчини є хист і гарна статура, почав її ретельно готувати для циркової арени. Та раптом трапилося нещастя: обірвався трос, і вагонетка, в котрій возили клоуна, впала на батька. Він тут же помер. Ружені було тоді дванадцять літ. Мати з нужди та горя захворіла сухотами і також навіки попрощалася з дітьми. На руках Ружени залишився братик. Він уже тепер в учительській семінарії. Вчиться на її кошти. Номер, що виконував колись батько, назавжди викинутий з циркової програми. Потому пані Герцфертовова залишила Ружену при собі. Тепер виконує у виставі всього-навсього два номери. Та власниця цирку платить їй по сто крон за день. І сама не знає чому: чи тому, що шкодує Ружену, чи тому, що після тієї катастрофи чоловік-п’яниця покинув її, і вона сама стала власницею цирку. Хто її знає?

Іван знову повернувся до гардеробної. Ружена мугикала якусь мелодію. Став перед дверима. Заслухався. Так можна простояти і до ранку, а скоро вже закінчиться програма, і тоді всі гулькнуть сюди. Несміливо постукав у двері. Ружена стала між одвірком.

— Якась біда сталася? — спитала, бо побачила на Івановому обличчі смуток і розтривоженість.

— Я маю вам, Ружено, щось повісти, — ледве видавив з грудей. Широкий халат і той, здавалося, стискував плечі, заважав виговоритися.

— Прошу, прошу, — від подиву широко розкрила очі, ніби вивіряла чи й насправді якась біда трапилась з Іваном. А він збивав докупи слова, аби виповісти їх, як пісню. — Я буду дуже рада послухати.

— Дозвольте, — заїкнувся Іван і поправив коло шиї халат. — Дозвольте вас поцілувати.

Ружена трохи відступилася, а потім по-дитячому запитала:

— Хіба я того заслужила? Ви нині іменинник — пріма нашої програми!

Ще більше розрум’янилася. Іван зиркнув на її груди, що тіснилися під тонким позолоченим платтячком. І не помітив, що й сам, як і Ружена, дише нерівно і тому зі слів залишилися всередині якісь викришки.

Не хотілося образити Івана. Він подобався їй з першого дня, як тільки з’явився в цирку. Айбо не насмілювалася підійти до нього. Гей, знає вона, які очі в колегинь! І на потилиці їх мають. Аби тільки помітили її з хлопцем, то вже незабаром розмотається клубок різних вигадок. Та й Регіна колись шепнула їй на вухо: «Правда, фешак?[86] Га-га-га, якби мені тепер двадцять!..». Та коли вже заміжні милуються ним, кличуть у своє товариство, то чого вона, молода слечна[87], має приховувати свої почуття до нього?

Іван не наважувався підступитися до неї. Це вона бачила не раз. Помічала, та незручно було й самій, аби не сказав, що залицяється до нього. «Кохання треба ховати, як краденого коня, — згадала слова Регіни. — Ліпше бути ласкавим серцем, ніж устами…».

«Чи схожа вона на Терку? — подумки переноситься до неї, айбо замість колишньої милої перед очима стояла Ружена: сувора і лагідна, добра і ніжна, як Терка. — Треба навіки-вічні забути її. Нелегко ото, та мусиш перебороти в собі всю злість і стати у сто раз добрішим, як досі був. Не я винен у тому, не я. Шкода лише, що за вдівця пішла. Той не по любові взяв її, а за руки золоті, за доброту і чемність… Гей, небого, тяжко тобі буде з чужими дітьми. Айбо ти скоришся своїй долі, та й будеш нести свій тяжкий хрест аж до гроба…».

— Чому мовчите? — простягає вона руку. Іван обережно бере її в свою, цілує і горне Ружену до своїх грудей. — Не треба, Іванку, — почала пручатися та знову тулилася до нього, бо не мала сил покинути його, як і він її.

Вони забули про все: і про те, що сюди в будь-яку мить можуть надійти та побачити їх у парі, і про те, що незабаром Івану треба виходити на арену з заключним номером. Все тепер стало незначним і дріб’язковим.

Тільки кохання награвало стукотом сердець величну щиру пісню, котру чули лише двоє, сховавшись від людського гамору.

Мовчали обоє і слухали ту пісню, що бриніла за стуленими вустами.

— Який ви слабий, Іване, — шепнула йому на вухо і глянула в очі, аби пересвідчитися, чи такі вони чисті і ніжні, як були того разу.

— Слабий, Руженко. Айбо для вас я все зроблю, що захочете.

— Пригорніть мене дужче до себе!.. — благає і гладить його кучері.

— Я боюся, — і легенько притулив її до себе.

— Я кажу, що ви слабий! — відскочивши від нього, голосно засміялася. Чомусь зареготався й сам. Сторожко оглянувся, ніби від когось ховався. «Чому вона сміється? З мене? А я з кого сміявся? Гей, ні, отой сміх самохіть вирвався з грудей, бо щастю було тісно у серці…».

Потому знову зустрічалися, кохалися, сміялися…

Перегодя Іван посміливішав. Зайшов одного разу в гардеробну і просто спитав:

— Ти, Руженко, пішла б за мене?

Вона підбігла до нього, приклала теплу руку до чола:

— Температура, здається, нормальна. Що з тобою, колего?

— Ти що, забула моє ім’я?

— Іван Сила! — і раптом посерйознішала. — Ти мене любиш?

— Не знаю. Та коли ми розлучаємося після роботи, переді мною відкривається величезна яма, в котрій я мучуся цілу ніч. Більше я не зможу так, повір мені!.. Я тут дуже самотній…

Ружена замислилась. Обличчя її нагнітилося серйозністю, якоюсь суворістю, стало зовсім не таким, як було хвилину тому. Підвела голову, поправила повісма волосся, що спадало на обличчя.

— Мені треба порадитися з тіткою. Та й самій не завадить добре подумати.

— Тобі одної хвилини досить?

— А ти добре обміркував?

— Добре! — і знову тепло сердець злилося воєдино. — Тебе я вже нікому не віддам — і готово!

— Я й сама не хочу нікого, окрім тебе!..

В цей час Регіна Штаткова повела свого улюбленця в клітку. Отже, один номер залишається до виходу…

Як дивний і незабутній сон, мелькає перед очима той вечір, те, що вже сталося з Іваном…

— Іванку, вас чекають! — вбігла Регіна, бо знала, що він неодмінно буде в Ружени. — Вже прізвище оголосив Грозні.

— Пішли разом, дорогенька!

На манежі вже давно стоїть стіл. А на ньому — дубова дошка, схожа на сволок. Іван бере зі стола великий цвях, показує його глядачам і раптом долонею вбиває в дошку. Уніформісти пробують забрати дошку. Вона не відривається, бо пришита до стола. Іван зубами вириває цвях, і дошка відлітає на манеж. Зал плескає, гримить.

— Мамонтові зуби!

— Си-ла! Си-ла!

Іван стоїть. Чекає, аби віднести з арени артистів. Чомусь не приходять. Де ж Ружена? Що ж би то сталося?

Підбігає Грозні. Шепче Івану на вухо:

— Там якийсь хоче з вами поборотися.

— За кулісами чи тут?

— Де ви хочете, каже.

— Най іде сюди! І Ружені скажіть, аби дивилася!..

— Вона каже, що не боїться за вас.

«Ото добре, що вірить мені, що має надію на мою силу». Іван поправив широкий ремінь. На манеж ступав широкоплечий заводця-головач, що держав перед собою руки, як розсохи.

— Міт-тер-шмідт! — супроводжують німці свого фаворита.

Привіталися-познайомилися. Міттершмідт скинув плащ. Голодним вовком глипнув на Івана. Схопив його за руку. Іван сіпнув собою і відкинув суперника поза себе. Відрахував до трьох, як учив Нейман. Придавив Міттершмідта до себе і перекинув через голову.

Зал закректав, закихкав і затих.

Тільки тепер німці переконалися, що є ще сильніші за їхнього борця. Та гордість не давала примиритися з цим. Німецька пиха здавила мовчанням глядачів у Нейкельні…

Іван, усміхаючись, приймає від дівчат квіти і передає Ружені.

Міттершмідт, очунявши, просить Івана поборотися ще раз.

— Нема часу, гер Міттершмідт. Вже пізно. Приходьте завтра на тренування. Позмагаємося, а чого би ні? Лише добре пофриштикуйте![88]

Примха королеви, або Боксер мимоволі

Пані Герцфертовова вирішила, аби молодята провели свій медовий місяць десь за межами Чехословаччини. Саме на цей час припадають гастролі в Англії. Ружена вже поїде туди втретє. Вона стільки наговорила своєму чоловіку про Лондон, що Івану справді почали привиджатися якісь старі вулиці, Олівер Твіст, крамниця з різними допотопними речами і море, на якому плаває, мов корито, острів Великобританії.

…Поїзд наближався до лондонського вокзалу Паддінгтон. Великий натовп зустрічаючих колисався, рябів, гомонів, як сільське торговище.

Міста, як і люди. У кожного свій характер, свої манери, своя зовнішність, свої слабкості і сила. Лондон не переплутаєш з Берліном, хоча б тому, що тут є отой замок Тауер — старий, як Синяк. Та й люди не такі… Гей, якби увидіти короля! Кажуть, ніби він сидить на троні, айбо не править. Сидить, кажуть, у тому Букінгемському палаці, як чучало, та смачні вина попиває, жінкою своєю милується. Як у казці, та й готово. Без його ока, певне, будувалися ці вулиці та квартали. Будинки як близнята, як вагончики на трамваї. А ще кажуть, що Лондон хотіли зробити столицею світу. Як маєш гроші та голову на плечах, то її можна збудувати і в нас, на пустирі.

Що не кажіть, а в Лондоні повітря ліпше, як у Берліні. Бо тут парків мають багато. І море дише майже так свіжо, як Боржава. Острів, мов корито. Стоїть посеред моря…

— Я думав, що Лондон не такий.

— Яким же ти уявляв його?

— Величезне похмуре місто, з високими будовами, з трубами заводів, фабрик.

— Того ти не побачиш, Іванку. Тут у центрі міста, бачиш — бульвари, парки, квітники… Красиво, правда?

— І людей менше, як у нас.

— Сьогодні ми маємо неділю! Що ж би ти хотів? Лондонці моляться. Не так, як ми, безвірці, бродимо по місту. Магазини і ресторани, театри, концертні зали в Англії в такий день всі зачинені. Чудні оті англійці.

— Гей, чи не чудні. Ти зо мною виділа Чарлі Чапліна у кінові? Сміхотворець та й готово! Такого й люди люблять.

Обоє засміялися та пішли далі, перезираючись.

— Англійці взагалі сміхотворці. Десь триста років тому уряд заборонив показувати людям будь-які видовиська. Потому з’явилося на світ кіно. Як тільки закінчується ранкове богослужіння, англійці поспішають у кінотеатри. На них той закон не впливає, бо виданий ще тоді, коли й електрики не було…

Пані Герцфертовова знала вже, що англійці стримано нагороджують оплесками навіть тоді, коли вистава їм подобається. Принаймні, вони не видають захоплення зовні.

І ось — по залу прокотилося перше «браво».

Власниця цирку стояла зачарована: «Зачекайте, зачекайте, ви ще побачите, що витворятиме для вас мій витязь!».

Шквал оплесків супроводжував кожний номер. Зал гримів. Сміх перекочувався хвилями, коли на арену виходив Амброзі Грозні. Лондонці шаленіли, коли акробати-канатоходці Зденек Мірка з Руженою Зікловою робили свої повітряні сальто, чи коли жокей Сватопулк Ганзелка вистрибував на своїх неосідланих коників.

Амброзі Грозні веселить публіку своїми нехитрими фокусами, і раптом погасло світло. З лівого форгангу просувається, освітлений прожекторами, величезний картонний ящик. Освітлення збільшується. Під ящиком вже видніються чиїсь ноги.

Громіздкий ящик обережно обпирається на ріг, а з-під нього показується Іван Сила. Розриває папір-картон з одного боку. Звідти вистрибує Регіна Штаткова. Розірвав далі ящик — іна манежі з’явилася клітка з Гамлетом. Крізь бурю оплесків ледве було чути якісь вигуки. Та не звертав на це увагу, бо треба було йти готуватися до наступного виходу.

Після «Ведмежого вальсу» Іван показав той свій перший номер — «Зуби мамонтові», як назвала його пані Герцфертовова ще в Берліні, не знаючи, майже, що у того вимерлого слона були не зуби, а бивні. На цей раз Іван так майстерно прибив долонею плаху до стола, що дехто навіть не повірив, що у його руці не було молота. На манеж вийшло кілька чоловік. Почали обмацувати дошку, перевіряти, як експерти, чи, бува, не підробка-дурисвітство те. Та плаха, виявляється, справжня, дубова. І цвях також металевий, як і інші. Потермосили руками, аби витягти звідти. Та разом з гвіздком лише теліпався важкий стіл.

Іван вийняв з кишені хусточку, приклав на шляпку цвяха. Нахилився. Схопився руками за дошку — і двадцятисантиметровий цвях стирчав у зубах. Зневіри, котрі контролювали достовірність трюка, мовчки стояли, поки Іван вкланювався публіці і щось перебирав пальцями. Повернувшись до тих, що перевіряли, вручив їм латинську букву «С», зроблену з того ж таки гвіздка. Власними руками.

Рано-вранці газети рябіли великими заголовками і фотографіями. В одній навіть домудрилися вмістити Силове фото з цвяхами у руках. Під ним текстовка: «Купуйте наші цвяхи! Вони міцні, надійні, легко входять у дерево!». На другому знімку — Іван за обідом. «Харчуйтеся у нашому ресторані! Наші страви висококалорійні, мають здатність збуджувати силу!».

Після шестиденних гастролей у Лондоні пані Герцфертовова одержала телеграму з Блекпула. Королева Великобританії запрошує чехословацький цирк виявити їм честь і показати свою програму. Не встигла власниця цирку розібратися як слід у тій телеграмі, а всюдисущі агенти-маклери вже стукали у двері готелю.

— Я ще не встигла подумати, — одповіла пані одному з них.

— За п’ять виступів плачу гроші заздалегідь, — не здавався той. — Ви розумієте, королева прагне розваги. Вона там на відпочинку. З королем і почтом. Вона вагітна, майте на увазі. У такому разі жіночі примхи задовольняє навіть чабан… Після першого ж виступу ви можете повернутися знову сюди.

— А реквізити? Нам нелегко збиратися з постійного місця.

— Ми все зробимо, — переконував агент. — За свої кошти. То ж сенсація на весь світ! Такої честі не кожний удостоюється, повірте мені!

Пані Герцфертовова прагнула одного: якнайбільше зиску для себе. Думку артистів вона ніколи не вислуховувала і не зважала на неї. Яке рішення прийме, таке й мусить подобатися всім. На те й власниця!

— Коли вже так просите, то за подвійну плату я можу відвідати Блекпул і зробити приємний сюрприз для вашої ясної королеви. Себто, виплатите мені на мій власний рахунок повну вартість десяти концертів.

Агент-маклер замешкався, а за якусь мить відповів:

— Можете збиратися!

Великий автобус, забитий реквізитами та багажем артистів, мчить до Ірландського моря. Блекпул неблизько: триста п’ятдесят кілометрів їзди…

Нарешті з’явилося океанське узбережжя з розкішними віллами та котеджами-особняками. Околиця міста забудована готелями для туристів та відпочиваючих. Не кожному по кишені скористатися такими розкошами. Номер в готелі тут втричі дорожчий, аніж у Лондоні. Обіч вулиці крикливими вивісками запрошують до себе ресторани, кав’ярні, бари, дансінги…

Ось і циркова арена. Будова займає весь чотирикутник великого кварталу. В цьому ж приміщені — ресторани, дансинги, атракціони. Увінчує будинок Тауер — величезна вежа. Звідси походить і назва цирку.

Ліфтом піднялися на найвищу площадку. Звідси, як на долоні, видно все місто-курорт і далекий морський горизонт.

На відміну від звичайних, зал цирку Тауер — квадратний. А чотирикутний амфітеатр обрамлює круглу арену. Купола тут немає. Його замінює стеля, яка висотою, правда, не поступається перед найвищими куполами. В розпалі курортного сезону тут щодня дають по три вистави. Одну й ту ж програму показують іноді й по півроку. І тому сьогодні на прощальну виставу американського цирку майже половини квитків не продано.

Чехословацькі артисти вирішили піти подивитися виступи своїх колег з-за океану. Тимбільше, що в недалекому майбутньому і самі збираються туди на гастролі. Про це вже не раз нагадувала власниця цирку. Тому цікаво подивитися-познайомитися з роботою прямих суперників на цирковій арені.

Пані Герцфертовова не поскупилася навіть купити кожному квиток. За власні гроші. Гей, знав уже дехто, чому їхня господиня така щедра. В Лондоні щодня аншлаг. Та й за цю поїздку їй перепаде чималий шматок золота. Йому вона завжди віддавала і віддає перевагу. Навіть перед фунтами стерлінгів, які добре ціняться на світовому ринку.

Іван з Руженою сіли в зручні крісла. Звідси добре буде видно все, що робиться на арені.

— Красно змайстровано, — сказав Іван, розглядаючись по залу.

— То є модерно зроблене! — захоплюється Ружена.

Прожектори освітили весь манеж. Він чомусь залитий водою. Посередині стоїть острівець. Світло падає на нього. На острівці заворушилися чоловічі постаті: одна товстелезна, а двоє — худих-прехудих, як тріски. Вони нібито залишилися на острові після катастрофи корабля. Що з ними далі буде? Глядачі чекають хвилину, дві, три. Товстун позіхає. Дивиться у далеч. Рятунку немає. Ліг на живіт. Перевертається з боку на бік. Худенькі чоловіки в жалобі поглядають на нього. Десь на п’ятій хвилині він знову піднімається, покректуючи. Кличе до себе худих. Почав їх лупити поза вуха. З усієї сили. Ті один на одного падають і сміються до сліз. Нарешті худенькі встають. Беруть товстуна за руки, за ноги і переносять через воду.

Іван засовався в кріслі і шепнув Ружені на вухо:

— А сміятися коли будемо?

— Зачекаємо ще, Іванку.

— Я думаю, цирк має запалювати чоловіка. Підносити його настрій. Нести добро і радість. То — дикунство! Наш Гамлет і той більше користі приносить глядачам, — сказав уже голосніше, та його все одно посторонні не розуміли, бо галакали по-своєму.

— Ти чуєш, декому й смішно?

— То штучний сміх, як і той виступ. То сміються циліндри, а не люди!

А ось і другий номер. На арену, рачкуючи, вийшла мавпа. Вона бралася по канату аж до стелі. Потому почала перестрибувати з одного каната на інший, хапалася за атрибути, що висять на значній висоті, одною рукою тримається за гойданку. Раптом мавпа зірвалася, впала на клітку. Почала шкрябатися в непристойне місце, ловить «блохи» і кидає в публіку. Схопилася, побігла по рядах. Прискіпується до жінки. Та з криком зірвалася з місця, шукає рятунок, гублячи один за одним предмети свого туалету. В ту ж мить мавпа повертається в манеж, плаче. В залі сміються. Мавпа розгнівалася і рве на собі шкуру. З-під неї з’являється акробат.

— Мерзко людям показувати таке! — буркнув Іван і ледь було не сплюнув. — То не в цирку треба показувати, а в хліві!

— Англійська публіка. Може, їм подобається таке?

— Не знаю, що треба мати на тому місці, де має бути голова…

— Не забувай, Іванку, то ж гроші роблять усе, а не артисти…

«Всюди бавлять гроші. Народишся — плати. Повінчаєшся — плати. Ховають — плати… Великий містер оті грайцарі!.. Якби їх більше було, то хіба би не викупив Яна з-за решітки? Айбо того не вистачить, що маємо. Ганічка пише, що треба п’ятдесят тисяч. Дорогі то слова, що їх говорив Ян… Людей скликав на страйк та демонстрацію. Хіба їх треба підбурювати? Вони самі всі, як сухе хворостиння: чиркни десь сірником, та з усіх боків почне горіти огонь проти панства. Шкода лише Яна. Як там родина виживе без нього? Порадимося з Руженою, що нам робити… Добре, коли є з ким порадитися. Аби чоловік не бовкнув у якусь галибу[89]. Добре ото мати біля себе таку челядину, як Ружена. А, може, пані Герцфертовова допомогла би? У неї кажуть, більше грошей, як у самого Масарика. І в неї би можна зазвідати…».

Поки Іван роздумував, усі місця в цирку були зайняті. Партери і ложі осліплюють коштовностями паній, одягнених у вечірні туалети. Чорними плямами виділяються смокінги чоловіків. Рябіють мундири військових. Лише у рядах, що оперізують ложі, сидять, очевидно, скромніші глядачі.

Серед публіки панує на диво піднесений настрій. Зал стримано гуде у передчутті незвіданого видовища.

Артисти чатують у форгангах, чекають сигналу на вихід. Хвилюються. Прислухаються до гудіння залу, до його дихання.

Настрій у всіх майже тривожний. Іван стоїть збоку та милується своєю Руженою.

Підбіг захеканий та неспокійний адміністратор. Щось перепужено гелготить. Ружена перекладає Івану:

— Вже заходять у цирк міністри, графи, видатні артисти, професори. Скоро має надійти король з королевою та їх почт. Чому він хвилюється? То дуже поважна причина. Адже жодного разу їх королівська величність не удостоїли такою честю наш цирк. Це для нього, власника цирку, велике, незабутнє свято, разом з тим — грандіозні клопоти, не кажучи вже про видатки.

По залу розлетівся шквал оплесків. Глядачі встають. Ружена відхилила оксамитове полотнище і крізь щілину помітила, як у центральну ложу заходить королева з королем у супроводі кількох чоловік. Сіпнула Івана за рукав.

— Поглянь, яка гарна.

— Айбо не файніша за тебе, Ружечко!..

— Для мене ти — найліпша і найцінніша королева! — шепнув їй на вухо, не зиркаючи навіть у бік тієї ложі. А ти — природа, створена мудрим Богом!

— Не філософствуй, а подивися, яка красива!

Над манежем засяяло яскраве світло. Оркестр заграв гімни Великобританії та Чехословацької Республіки.

Коли ще в залі не стихли оплески після гімнів, музиканти заграли марш. На величезний килим, що на цей раз засланий сліпучо-білим шовком, могутнім кроком виходить Іван Сила, несучи всіх артистів. Амброзі Грозні зістрибнув з Іванової долоні і почав представляти їх англійською мовою. Артисти один за одним відлітали з Іванових пліч.

Містер Брондіс — так звуть директора і головного адміністратора — нервував. Переходив від одного форгангу до другого, зазирав у зал, а найбільше націлював монокль у той бік, де сиділа королева.

Обличчя містера Брондіса засяяло раптом маленькими променями-зморшками. Гей, ні, не сподівався він, що англійці так гарно прийматимуть чехословацький цирк. То був ризик. Ризик, на котрий штовхнула його королева. А раз вона прийшла, то від нині стане в її очах чудовим організатором. Потому виклопоче для нього місце й для театру. Отже, примхи королеви задовольнить не так заради її величності, як заради свого майбутнього бізнесу. Ну той що, якщо програє якусь там тисячу фунтів! Хто нічим не ризикує, той нічого не має. Або пан, або пропав. Правда, втрачати щось Брондіс не мав наміру. Тим більше, той Сила заворожив публіку.

Брондіс склав на черево руки, почав перебирати пальцями, та так і закляк. Витягує товсту коротку шию, аби ліпше роздивитися, що там Сила мудрує коло машини з тим ланцюгом.

Іван приладнував його до передніх гаків вантажного автомобіля.

Заворожена тиша давила в голову. Чути було, як перешіптуються.

Сила кладе ланцюг на ніс і вирушає з широкого форгангу. За ним покірно тягнеться великий вантажний автомобіль.

Музику заглушили вигуки та оплески.

Іван зробив коло на манежі та й повернув до виходу.

Містер Брондіс заметушився, поздоровив Силу і побіг кудись, розчепіривши руки. За якусь мить приніс пляшку шампанського і два високі келихи. Поклав на столик. Покликав до себе Івана. Сила низько схилив голову, подякував за увагу його особі. А коли директор виповнив келихи іскристою, шипучою рідиною, сказав:

— Лише з королевою!

Містер Брондіс насторожився. З королевою? Та ж він, Брондіс, і сам не має такого права! Чи не багато захотів містер Сила?

Саме в цю мить надійшла Ружена. Іван зрадів:

— Ось і вона! — поцілував руку дружині. — Знайомтесь, містер Брондіс, моя королева — Ружена Зіклова!

Всі троє засміялися. Тепер уже містер Брондіс не хвилювався так, як на початку вистави. Залишився всього один номер. Та не виступи чехословацьких артистів тривожили його. Брондіс частенько поглядав у монокль. Аби пересвідчитися, як там, у королівській ложі. Коли королева з королем посміхалися, на його обличчі це віддзеркалювалося.

Прибіг помічник Брондіса. Вручив директорові цирку папірець. Брондіс швидко пробіг його очима і раптом заметушився. Наче в нього горів цирк. Приклав до губ вказівного пальця. Це означало, що він має в голові серйозну думку, котру не хочеться випустити з вуст.

— Міс Герцфертовову! Негайно! — залишив недопите шампанське, і сам побіг шукати її.

Чому той папірець так розладнав настрій двох власників цирку? Ба ци не сталося якесь лихо?

Пані Герцфертовова, чітко карбуючи дрібні кроки, наближалася до Сили. На келихи не звернула уваги. Одразу заговорила до Івана, тримаючи в руках той же папірець, що був щойно у Брондіса.

— Ви бачите, що це таке, мій дорогий витязю? — запнулася, показуючи Івану записку. Та, окрім кількох латинських букв, Сила нічого не встиг вичитати. — Сама королева удостоїла вас уваги! Ось читайте, читайте цей рядок!..

— Може, Ружена знає по-королівському, а я знаю лише по-своєму.

— Я прочитаю сама. «Захоплені грою Джона Сили! Ми були б дуже задоволені, коли б добрий Сила мав таку шану до нас і виконав наш улюблений вид спорту — бокс. Чи зможе він? Власноручно — королева його величності короля Великобританії та Ірляндії…».

— Містер Сило, благаю вас, виконайте цю просьбу королеви! — просить містер Брондіс, зробивши реверанс, як дівчинка.

— Я не маю права залишитися перед вами у боргу, — стримано, але благаюче піддакнула пані Герцфертовова. — Це вам буде окремо виплачено.

«Не королева мене інтересує. Гроші треба, аби Свадебу викупити з темниці…».

— Ви пробували коли-небудь займатися боксом?

— На мою душу, пані Герцфертовова, не пробував. У кінові видів, як бавилися. Отакими великими рукавицями лупилися двоє!

— О, то є, прошу, бокс! — зраділа власниця цирку. — То є, молодий витязю, національна гра англійців!

Іван поглядав на Ружену. Вона не втручалася в розмову пані Герцфертової. Заперечувати або умовляти її не мала права. Такі обставини склалися. Тим більше, вона просить Івана. І не для кого-небудь, а для королеви! Сила чекав, що скаже Ружена. Мовчала. Лише кліпала великими віями, що закривали її круглі з голубінню очі.

— Як хочеш, Іванку, — нарешті стиха мовила вона.

— Вам, молодий витязю, належить тільки оборонятися, — поспішала проінструктувати свого слугу власниця цирку. — Все то — формальність. Я впенена у вашій мужності. Ви, бачу, погоджуєтеся? — запитала і тут же кивнула Брондісу. А Івану шепнула: — Від мене особисто маєте тисячу фунтів. Згода? — До дружини: — Ти, Руженко, не ревнуй, що ми перешіптуємося. Діло для мене вище за кохання!..

«Гроші бавлять, корінець би їм висох!.. А, може, удержу? Тисячка фунтів — то немала сума. Менше треба буде позичати…».

— З ким маю бавитися? — рішився Іван.

Невисокий на зріст ротатий чоловік у коротких гетрах-штанцях притупцював, сунув Івану рукавиці. А ось містер Брондіс веде кремезного чоловічиська в довгому плащі-халаті.

— Джексон! — прогучав Іванів суперник ведмедячим звуком, потискуючи йому руку.

По мегафону уже оголошували, що на прохання королеви Великобританії та Ірляндії за кілька хвилин на рингу зустрінуться два боксери.

Знову зал зашумів, загудів, як водоспад.

Просто на манежі влаштували ринг. Пришпорена нестерпним очікуванням, бринить, як вулик перед вироєм, п’ятитисячна маса, занурена в мряку. Тонкі промені прожекторів вихоплюють з кромішньої пітьми лише ринг. Біля нього щільно примостилися журналісти.

Гей, не знав Іван, що за лічені секунди на тому білому рингу розсікаються брови і гордієві вузли людської долі, кришаться щелепи і честолюбні наміри; що за оті короткі секунди збиваються статки і створюються легенди.

Лише Джексон добре знав про те, як довго тягнуться оті секунди, коли ти, загнаний у куток, шукаєш порятунку в глухому захисті від всюдисущої пари рукавиць безжального суперника, що життя боксера вимірюється іноді в один раунд…

Раптом у залі стало душно, наче від тих рукавиць розповзалося тепло по приміщенню. Палаюче світло прожекторів ще пронизливіше вп’ялося в білизну рингу. Першим до помосту іде прапороносець. Джексона супроводить суддя, тренер, масажист.

— Джек-сон! Джек-сон! — скандує п’ять тисяч глядачів. І в цьому був свій потаємний смисл. Вся Англія жагуче прагнула перемоги своєму призеру. Батьківщина боксу глибоко сумувала, що з тисяча вісімсот дев’яносто восьмого року Великобританія не мала чемпіона світу з тяжкої вагової категорії. Горді британські голови схилялися перед непереможеними американцями.

— Дже-ксон! Джек-сон! — злітало під стелю Тауера. І в цьому ревінні відчувався невтолимий голод видовищ. Бій між англійцем Сойерсом та американцем Хіменом оспівав колись у віршах Теккерей в сатиричному журналі «Пан». Та хіба то була боротьба? Навіть збиралися на неї потайки від влади. На поєдинку було присутніх всього тисяча чоловік, один лорд і кілька єпископів. А тут — весь почт королівський. І п’ять тисяч фунтів стерлінгів покладено на бочку.

Для чого затівають цей бій, що не вкладається в жодні спортивні рамки? Тим більше, що Іван Сила не має щонайменшої уяви про бокс? Для чого? Для розваги. Для грошей. Для сенсації. О, англійські шкрябарі-газетярі знають, під яким соусом-підпражкою піднести читачам цей непередбачений бій. Таке задоволення коштує великі гроші. І в світі стерлінгів дозволяється все. Аби тільки пахло зиском.

Гонг, наче обухом, вдарив Ружену по голові. Кажуть, немає людини самотнішої за боксера після того, як прозвучав гонг. Він залишається віч-на-віч з долею, яка відгороджена від усього світу завороженим білим квадратом рингу.

Іван став. Витягнув для захисту руки наперед. Джексон атакує. Приголомшливо б’є по голові, по обличчю. Найпекучіше в нього жалить лівий хук. Сила стоїть непорушно. «Тільки оборонятися! — причулися напутні слова пані Герцфертової. — Тільки не впасти в куток!».

Зал сміється з Івана. Той ще жодного штовхана не дав Джексону. Зал підбадьорює свого призера:

— Джек-сон! Джек-сон!

Раптом Іван відчув сильний удар по носі. Ледве втримався на ногах. Джексон лушпанить з усіх боків. «Тут не фіглі, корінець би ’му висох!.. — подумав і зиркнув на поміст. Там жаріли гарячі краплини крові. — Гей, тут не фіглі!». Пекучі краплини поту збігають з чола. Серце калатало дзвінко. Дихати ставало важко. З носа капала кров. На рингу утворилася пляма. Іван ще дужче стис праву долоню в кулак. Зарипіла шкіряна рукавиця. Раптом все стихло. Блискавичний удар в груди Джексона. Той полетів у правий куток рингу. Рефері схилився над ним, рахує секунди. Джексон немічно відкинув руки.

Зал гуде, як знавіснілий:

— Джек-сон! Джек-сон!

До нього підлітає масажист. Намацує на руці пульс. Іван у тривозі, не знає, що йому робити. «Ба ци вже по забаві? Та ото не так довго…». В цей момент попід канатами пробралися двоє з носилками. Поклали на них Джексона.

«Майже, скінчилася забава. Одного мусили звідти понести: або мене, або його… Нечесна ото бавка… Айбо Свадеба мусить вийти…».

На ринг прорвалися журналісти, глядачі, поліція. Зчинився гамір, вереск. Поліцейський з суддею швидко знімають з Івана рукавиці. Вивертають їх чомусь, обмацують.

— Порожні — зробив висновок суддя. — Залізний удар. Смертоносний. І рукавиця тріснула!..

Диктор сумно сповістив про перемогу Івана Сили.

Зал мовчав. Лише десь там збоку хтось заплескав у дитячі долончата і перестав. То був Амброзі Грозні. Знову стало тихо, як у ямі.

— Іванку, Іван-ку-у-у!..

Єдиний голос розколював сцементовану тишу.

Під колесами

«Заборонили виступати півроку, корінець би їм висох!.. За що? Та чи не сам ліз до мене з п’ястьми? А лупив так, що аж бубнало в голові. Мусів і я оборонятися, аби очі не вибив. Най перебачать, айбо з мене збиткуватися та сміятися не будуть! Ге-ге, як того піддержували: з усіх боків кричали, гей би їх давило. Одно добре, що Свадеба на волі. І пані Герцфертовова позичила ще десять тисяч. І не звідала, на що прошу таку суму від неї. Їй аби проценти. На кожну сотню по п’ять крон за рік. Про неї купуй собі за оті гроші хоч і мотуз. Та й за мене штраф заплатила. П’ятсот фунтів стерлінгів… Могло, правда, бути ще й гірше, якби не вона. Та гроші — великий пан. Айбо шкода чоловіка. Може, в нього діти є, жона. Та най сидить собі дома, як не може бавитися перед людьми. Що челядник понести не може, най на землю положить. Ружена каже, що, може, той англієць іще буде зелену топтати, аби я не журився. Так ото нечесно. Будуть казати, що я чоловіковбивця. Будуть проклинати. Вічна ганьба на мою голову. Боже, чому ти не відхилив мою руку? Може, треба було менше сили дати в неї…».

— Добрий, милий Іванку! — почув голос Ружени. — Чого ти переживаєш? Най переживають ті, хто це задумав.

Свадеба приніс газету. Почав читати: «Перевага весь часбула на боці Джексона, — писав Лондонський кореспондент. Це й не дивно. Адже Джексон — неодноразовий призер Великобританії по боксу, вміло володіє технікою гри. Наш співвітчизник Іван Сила жодного разу досі не брав боксерські рукавиці. Притому, вага в нього на п’ятнадцять кілограмів менша, ніж у суперника. Отже, боротьба, що закінчилася перемогою чехословацького спортсмена, справедлива. Джексон і його компанія програли п’ять тисяч фунтів стерлінгів. Джексон опинився поза рингом. Він лежить у лікарняному ліжку. Англійці залишилися розчарованими у своїх призерах. Вони не здатні захищати батьківщину боксу. Крім Івана Сили, виграла ще англійська преса. З її сторінок і понині не спливає «Сенсація номер один». Спорт вимагає чесної гри. Про це слід пам’ятати кожному, хто хоче помірятися з нашим співвітчизником!».

— Тебе зовсім, до краплини, виправдовують, Іванку! — сказала Ружена і обняла чоловіка. — То ж наша газета писала у твій захист.

— Виправдовують, та я не виправдовую себе, а то ще гірше. Не себе, Яне, боронив я, а вас. Ви мені дорожчий за того англійця.

— Словом, про це більше згадувати не будемо. Добре? Давай поборемося? — запропонував Свадеба.

Жінки засміялися. Зареготався і сам Ян. Вже одного разу боровся з Іваном. Колишній квартирант почав приміряти свою силу: встромив мізинець за Свадебів ремінь та й поніс Яна на кухню, до жінок.

— Ліпше, Яне, щось заграйте на скрипці, — попросив Сила.

— Дуже радо, дуже радо! — погодився той і відчепив з клинка стареньку бураву скрипку.

Бринькнув за звичкою по всіх чотирьох струнах, потягнув смичком, і в кімнаті полилася мелодія про голубий Дунай. Повільно поніс свої води, захлюпав хвилями, і випливли з них русалки-красуні. Та по габах почали кружлятися, розсіваючи польові квіти по обох берегах. Ружена збирає їх, приносить Івану. Потому знову побігла, почала сплітати віночки та кидати ними на запінені хвилі. Дивиться за різноквітними коронами-вінками, а вони гойдаються на габах і зникають далеко-далеко у водних блискітках.

* * *

«Ба ци щасливий я? — гадає собі, ідучи по широкому хіднику Нью-Йорка. — Правда, ліпше було дома бути, коло Ружени. Аби лише здорова була. Тяжко їй буде, айбо там Свадебова не лишить її самітньою. Вони, як дві сестриці. Пишуть, що все добре. Та й у мене все добре йде. Ще тиждень побудемо тут та й повернемося…».

— Пане Сило — звернувся до нього Маклер, котрого пані Герцфертовова виділила супроводити Івана по місту. — Ви ще не зморилися? Мене таке місто дуже дражнить. І ще, прошу вас, ноги, ноги не так служать.

— Ми ще й не ходили, пане Маклер! Я би й домів пішки пішов, якби пустили. Найліпший моціон, як ви кажете, ходити пішки.

— То я розумію, пане Сило. Та я думаю, краще буде, коли сядемо в авто?

«Що за чудний отой Маклер? Майже дві години ходимо, а він мовчить та фучить. Ба ци не сердиться на мене? Айбо за що? Що я з ним не поділив, корінець би ’му висох?..».

Вирішив зазвідати:

— Ви, часом, не хворі, пане Маклер?

— З чого ви це придумали?

— Вижу, дрімаєте по вулиці.

— Старість — не радість, — неохоче відповів і сам почав гніватися за таке визначення своєї особи, та було пізно.

— Ви ще, нівроку, як легінь-парубок!

Саме оцими словами зовсім доконав Маклера. Той різко зупинився і повернувся до Івана.

— Ви смієтеся? Мені вже, прошу, скоро п’ятий десяток. Піввіку!

— Я би не сказав…

Маклер дещо заспокоївся добродушною відповіддю Івана.

Та не так йому сказала пані Герцфертовова, коли він, старий холостяк, запропонував їй руку. Думав, удовиця охоче піде за нього, аби тільки заїкнувся. Та власниця цирку мала на думці зовсім протилежне. Добре, що нікому не говорив про свою потаємну любов з Герцфертововою. Маклер знав добре тримати язик за зубами, хоч і рідкі вони в нього. І все старався для збагачення вимріяної господині. А та прямо так і сказала: «Не думайте, Мачеку, же я — бабка. За мною не такі ганяються…». То правда, прошу вас, що ганяються. Тільки не за її підфарбованим волоссям, а за грошима, за багатством. А він, Маклер, хотів би нарешті мати свій власний домашній затишок, співбесідника у тяжкі, нудьгуючі хвилини розпачу. Досить було валандатися по чужих закутинах!..

— Вам куди? — спитав таксист.

— Куди хочете, — відчайдушно мовив Маклер, сідаючи в авто.

Чим далі відходило авто, тим глибше замотувався у свої думи, у своє невдале залицяння-женихання.

Виїхали на Центральне авеню. Потрапили в мишоловку легкових автомобілів, автобусів і грузовиків. Таксі повзе, як слимак. Іван дивиться у вікно на високі стіни будинків. «І там люди живуть. Під самими хмарами…».

— А парк у вас є? — спитав Сила, не по порядку зібравши слова. Та шофер, очевидно, зрозумів його.

— О’кей! — таксист повертає вліво і незабаром вони зупиняються коло Центрального парку.

Поправді чудово звідси дивитися на оті високі домища. Машини, цілі потоки машин пливуть безшумно. А небо велике, як на полонині. Сонце вже схилилося, аби подрімати. Повітря на заході стає зеленуватим. В ньому вже більше цитронової барви. При такому світлі ще ліпше видніються ті попід хмарні будинки.

Потому повітря стає густішим. Більшає вогнів. Парк швидко порожніє. Закохані і старики поспішають до його околиць, де менше зелені і самотності. Вночі цей парк — чудове пристанище для злодіїв. Навіть поліцейські, і ті більше притримуються його головних артерій. То ввечері. А вдень тут — справжнє царство для дітей. По деревах стрибають білки, на хідниках воркують голуби, на озерцях грають у м’яча…

Поверталися до цирку, коли вже по парку почали шастати поліцейські патрулі.

Машина вилетіла на круті груди моста Трайборо-брідж,і перед очима постало похмуро-величаве сизе пасмо хмарочосів…

Потім знову були вулиці, автомобілі, коричневі будинки, обплетені, наче павутиною, пожежними драбинами, люди, що товпилися на перехрестях, пропускаючи транспорт, скляні стіни магазинів, яскраво-крикливі вивіски…

Всі в той день виступали чудово. І настрій у кожного був піднесений, як на свято. Лише Іван подумки переносився до Ружени, мовчав, ніби самотнім залишився посеред того парку, де побував з Маклером.

А коли вже місяць став дубки посеред неба, як завжди після вистави, артисти зайшли в затишний зал ресторану на вечерю. Що за дивнина? На столах пляшки токайського? Хто це замовив? Чи не іменини в пані Герфертової? Чому така урочистість? В залі навіть власниця ресторану, що нечутно керувала офіціантами, поправляла на столах квіти, сервіси. Невже закінчуються гастролі?.. Гей, знають вони, що пані Герцфертовова не така щедра, аби у простий день розтринькувати на них гроші! Хто ж тоді заплатить за вечерю?

Ніхто не міг розгадати тієї таємниці. Навіть Маклер — на що вже всезнайко — і той не винюхав, чия то така гостинна рука. Правда, майже цілий день промандрував з Іваном. Пані Герцфертовову він, Маклер, не розпитував, бо з того вечора, як одержав від неї порожній кошар, дуже рідко ділиться думками. Та й взагалі, власниця цирку подумує, що Маклер зайвий у її трупі. Тепер вона вже й сама може стежити за програмою. А Сила? Той сам собі вигадує номери. Словом, Маклеру майже нічого не залишається робити…

Менше за чоловіків, очевидно, цікавилися святковим столом жінки. То вже для них не першинка.

Раптом на підлозі хряснула тарілка.

— Хто буде їсти з горшка? — запитала гостра на язичок Реґіна.

— Пан Сила!

Іван розгублено, як школяр, тримав у руці папірець. Круглими карбованими очима зиркав то на своїх друзів, то на папірець. Губи в нього затремтіли, як і листок. Лице почервоніло. Він не міг сказати й слова, хоч серце гупало на весь зал: «Син!», «Син!», «Син!».

Ще раз дивиться на той рядок: «Поздоровляємо сином! Свадеби».

— Поздоровляємо із сином! — і нестямився, як мимохіть вимовив.

До нього потяглися руки, дзвенять кришталеві келихи, наповнені токайським.

— Слава великому і міцному роду! — пропонує перший тост пані Герцфертовова і цілує Силу.

— Віват! Віват! Віват! — скандує невелика компанія «Герцфертов-цирку».

«Синок народився! Корінець! Нащадок! Рід не переведеться! Ружені би треба написати…» — озирається Іван, збирається вийти з-за столу.

— Куди, молодий витязю? — запитала Герцфертовова, вибрикуючи очима. — Товариство не до смаку?

— Ружену треба телеграфом поздоровити. Від усіх!

— Ще зранку виконали ваше бажання, молодий татінку! — хитро усміхаючись до нього, проспівала власниця цирку. — Спільна радість наша, чи не так, колеги?

— За Ружену Зіклову! — піднявся з-за стола Маклер, що весь час похмуро поглядав на Герцфертовову. Та й не думала зустрітися з його каламутними очима. «Що з нею сталося? — гнівався в душі Маклер. — Ну, хоч би дозволяла руку цілувати так, як раніше. А то зовсім не звертає уваги».

— Дозвольте, панове, замість Ружени поцілувати нашого дорогого татінка! — і, не чекаючи схвалення своєї пропозиції, пані Герцфертовова рушила до Івана.

В Маклера на чолі почав виступати рясний піт. Потер у салфетку свої пухкенькі долоні, розкрив рота, та так і не міг витрощити й слово.

— Гірко! Гірко! Гірко! — защебетала Реґіна.

Її ніхто не підтримав, бо всі були зайняті вечерею. Окрім Реґіни та пана Маклера. «Я ще з ним намилуюся, стара негіднице! — подумала Реґіна про свою господиню. — Є часу до ранку. І нагода, що й не вигадаєш!..».

А коли випорожнили карафки, тарілки, пані Герцфертовова заметушилася:

— Будемо закінчувати, панство! Завтра на нас чекає велика робота.

Перечити їй ніхто не смів. Така вже традиція. Така прихована чемність до власниці цирку.

— Ми двоє, — вона показала рукою на Івана, — ми двоє з молодим татінком залишаємось, аби провести розрахунки з метрдотелем. А вам — на добраніч!

Розрахунки в пані Герцфертової були свої. І тому вона запитала:

— Ви раді, витязю мій?

— Дуже щасливий, пані Герцфертовова!

Вона торкнулася його руки, зашарілася, мов дівчинка.

— Знаєте, що, мій коханий? Звіть мене просто Роза. Нащо церемонитися? Такий чудесний день сьогодні! Чи не так?

— Правда, пані.

— А тепер ми двоє вип’ємо за вашого синка. Вино чи щось міцніше просите?

— Я й того не пив, що наливали.

— Думаю, же мені не відмовите, чи не так? — прищурила на нього очі, що вже взялися хмільним блиском.

— Не вживаю, пані, — віддаючи шану, схилив голову Сила.

— Не розумію вас, коханий! Всі великі люди не обходяться без цих живильних краплин, без цього нектару, котрий живить квітку кохання, що молодість повертає і силу дає!

— Та розум відбирає, — додав Іван.

Вона насторожилася, почувши таке від свого витязя. «Невже цей ведмідь не відчуває моїх лестощів? Невже в нього серце дерев’яне?».

— Кельнер, карафку гавайського рому! — позвала вона офіціанта.

— Не старайтеся, пані, для мене. Я вже повечеряв. Мені треба відпочити, — і глянув на годинника.

— Я дозволяю вам завтра на тренування не виходити.

— А таке я собі не дозволяю! Ліпше цілий день їсти не буду, а не пропущу й одного заняття.

— Я дозволяю.

— Дякую вам. Та ото для мене не дуже добре… — і знову зиркнув на годинника. Це означало, що їхня бесіда закінчена.

— Витязю мій коханий, хіба ви покинете ось тут самітню, нещасну жінку? — голос у неї затремтів, як на вітрі.

— Ви — нещасна жінка? А хто тоді щасливий?

— Не розумієте ви, мій коханий, у чому полягає щастя…

Вона налила обидві чарки.

— Агой! — підняла одну і випила за махом.

Іван не торкався своєї. «Нещасна? Може, тим, що полюблює отсю холеру? А, може, якась біда у неї сталася?..».

Пані Герцфертовова долила рештки з карафки у свою чарку.

— На добраніч, витязю мій!

— Можна вже йти, пані Герцфертовова? — нетерпілося Силі.

— Герцфертовова! Герцфертовова! — гніваючись, передразнила його пані. — Я казала вам: називайте мене просто по імені — Роза! Я лише вам це дозволяю!..

Іван не наважується, у нього язик не повернеться сказати на власницю цирку просто Роза. До цього він не звик. Знає, що менший завжди повинен шанувати свого володаря. Так уже прийнято в світі. І коли менші випивають зі старшими на брудершафт, то це дає знати, що вони хочуть тобі казати на «ти». А ти в свою чергу повинен забуватися і далі звертатися на «ви»…

Пані Герцфертовова встала, легенько придержуючись за стіл. Очі в неї горять сердитим усміхом. Вони звузилися. Пані Роза вийняла з ридикюля губну помаду, люстерко. Поспіхом намастила губи і рушила строгим кроком до виходу. Іван ішов поруч. У вестибюлі в мармурову підлогу нерівномірно зацокали каблучки, підковані ромом. На тротуарі похитнулася, сперлася на Іванову руку.

— Може, присядемо отут, на лавці?

— Вже пізно, пані Герцфертовова.

— Курям та дітям — пізно. А нам з тобою саме благодатний час! — і повернула до лавиці.

— Нас і в готель не пропустить, — спробував її протверезити.

— Не впустять? — вона голосно засміялася. — За гроші і в рай впускають, мій витязю!

Ром перетворювався на олово: ним наливалися голова і ноги, важкими ставали слова. Пані Герцфертовова втрачала рівновагу, міцно горнулася до Івана.

— Пані Герцфертовова, аби ви так не мучилися, я вас понесу.

Вона обняла Івана за шию, почала цілувати, що аж задихалася. Притис її до себе і поніс до готелю. Перед входом зупинився. Поклав її на лавичку. Вона так розм’якла, що легенький вітерець, ніби похитував нею, як ганчіркою. Покопирсалася в ридикюлі, вийняла звідти ключ.

— Маєте. Від сьогодні ви стаєте господарем тої кімнати.

«Ба ци не порябів у неї розум? По пиятиці все може статися…».

— Пані Герцфертовова, у мене є Ружена, дитина!..

— Ходи, ходи, мій… дурнику! Все то — перехідне… У мене також є своя гордість! І гроші!

— Я піду наперед відкрити кімнату.

— Ми разом підемо.

Вона намагалася ступати твердо, та це їй не вдавалося.

З другого поверху Іванові довелося занести пані Герцфертовову у її кімнату.

— А тут я вже й дома, — сказала, скидаючи блузку.

Вийняла з шафи-серванта пляшку лікеру, дві чарки, сифон з газованою водою, консерву, печиво, цукерки.

— Добру ніч, пані Герцфертовова! — прощається Іван, взявши дверну ручку.

— О, від мене ви так легко не підете, витязю мій. Ви — абстинент?

Іван не зрозумів того слова і тому нічого не відповів.

— Жаль, жаль…

— Мені вас дуже шкода, пані Герцфертовова.

— Мене? — протверезішали її очі. — За що, мій витязю? — вона підійшла до Івана, поклала йому руку на плече. — Ходи, сідай, сідай, коханий, та скажи, чому ти мене шкодуєш? Що маю грошей багато? Що весь світ мій буде, коли захочу? Ха-ха-ха! Хочеш, я тобі буду платити вдвічі більше?

— Скілько я заслужив, стільки й платіть. То ваша совість.

— Ну, ну, не жартуй, скидай піджак. Сідай. Будь мужчиною! Будь джентльменом!

— Я, пані Герцфертовова, не полюбивник вам! — натиснув на дверну ручку.

— Двері закриваються автоматично, майте на увазі.

— Відімкніть, прошу вас!..

— Хіба вам погано в моєму товаристві?

— У нас товариство може бути тільки в роботі. Відімкніть двері, бо інакше видавлю їх! — пригрозив Іван, бо побачив, що інакше ще довго доведеться отак стовбичити.

Пані Герцфертовова відчула, що то не жарт. Взяла з-під скатерки ключ. Міцним кроком підійшла до Івана. І заговорила зовсім тверезо, лише дихала якимсь парфумом.

— Сподіваюся, же про нинішній наш конфлікт не буде знати ніхто, окрім нас двох?

— Не буде! — а сам подумав: «Файну натуру має, корінець би їй висох! На панські фіглі потягло її. Айбо перед п’яним і Христос, кажуть, шапку знімав…».

І вже нижче, десь на другому поверсі, Іван почув, як грюкнули двері. Спересердя пані Герцфертовова не зачиняла їх на ключ аж до ранку.

* * *

Сон у Івана був неспокійний, як і вечір, проведений з пані Герцфертововою.

Прогулювався, а думками витав то в Празі, то в Карпатах, коло нянька. «Ба як ся має Ружена? Ото мене найбільше пече. Ба ци здоровенький хлопчик. Хоч би скорше повертатися додому. Щось би їм прикупити… Не зажену домів грошей. А нянько буде чекати, майже… На вітер пішли всі… Гей, ні, не на вітер, бо Свадеба на волі!».

— Хелло! Хелло! — почув Іван позаду себе прокурений сиплуватий голос, та не повернувся на нього. Той повторився ще раз. А незабаром з ним порівнявся гостроносий, з поцяткованим лицем, панок. Поклав руку на Іванове плече.

— Я, прошу, не Хелло, а Сила! Розумієте? — склав якось по-англійськи.

— Знаю, містер Сила, знаю. Я заходив до готелю. Ви вже не були там.

— Якусь новину маєте для мене? — одразу спитав, бо міркував, що чоловік телеграми або листи розносить по квартирах. Та гелевач почав про інше:

— Вчора я бачив ваш виступ у цирку, — спокійно вів містер. — То магія чи природна сила.

— Майже, природна, містер. То мій хліб. Ви розумієте? — і показував рукою на рота.

— О, о, розумію! Бред[90], — неохоче розтуляв той гнилозубого рота. — А я до того хліба хочу додати смачний паштет.

— Паштет? То з м’яса?

— Но, но, то є з доларів!..

«Паштет? Долари? Що він хоче, корінець би ’му висох? Ба ци я не так порозумів?».

— Що ви хотіли, пане містер?

— Я маю машину. Легкове авто. Перший випуск. Вищий клас. У ньому сидить моя родина.

— А що від мене хочете? — ніяк не міг зрозуміти.

— Зачекайте, зачекайте, містер Сила. Ви можете витримати моє авто?

— Авто? Для чого? — стоїть перед ним і здужує англійські слова, що вже досі мав у запасі.

— Вищий клас! Прошу! — і показував містер у бік.

Підійшли до машини, що стояла в широкому проїзді. В ній чекали вислозадого містера двоє доньок, двоє зятів, жінка. Вони визирали через вікно, як ворони.

— Ми їдемо на курорт. В дорозі хочемо зустріти тисячі пригод. То цікаво дітям і мені. Я хочу вигнати на вас свою машину.

— Як — вигнати? — здивувався Сила. «Ба що то за фіглі? Чи не хоче він мене розтрощити?».

— Через вас переїде, — пояснює руками вислозадий.

— Та що ви, пане містер! Я такого ще не пробував…

— П’ять тисяч доларів маєте одразу.

«П’ять тисяч? Для сього лабатого дармоїда — то майже дитинські фіглі, а для мене вони можуть повернутися другим кінцем… Айбо гроші треба… І синкові треба прикупити, і Ружені. І ведмедиці тій треба віддавати, аби не задовжитися надовго. Треба, треба, треба… Ба ци удержу?!».

— Виганяйте! — відрубав Іван, наче не збирався лягати під машину, а мав бажання виграти в карти. — Айбо не дуже скоро женіть…

Гнилобокий містер зрадів, метнувся в машину, вийняв звідти килим, прослав на бруківку. Містер сідає за кермо. Іван ліг на м’який покрівець. «Ба ци удержу? А як задавить? Ні, не задавить! Як буде біда, я їх усіх переверну!.. Господи, як ти десь є на білому світі, прости мені всі мої гріхи!».

Загучав мотор. Сила зібрався в пружину. Передні колеса наближаються до нього все швидше, швидше. Чорний страх повзе на його життя. «Удержу, корінець би ’му висох!..». Чорне авто, як гадина, лізе. Торкнулося шиї. Здавило. В очах закаламутилося. Пульс гарчить, як мотор. В цю мить насунулося заднє колесо. Іван спинив дихання. Натужився. «Аби лише розум був при мені…» І раптом загучало: Рружж!.. Щось дзенькнуло. Загула сирена. «Аби лише розум був при мені…Аби видержав — тоді…» Іван розкрив очі. Почув запах диму. Повернув голову. Авто вже стояло збоку. Піднявся поволі. Витер хустиною шию. Обтрусив штани. Містер викотився з авто, зиркнув мимохіть на Івана:

— Чесно заробив! — і, не подавши Силі руку, повернувся до машини, оглянув її, пальцем мазнув вікно. Двоє фотографів ще раз клацнули апаратами і поспішили до свого авто. Гей, знають вони, не поскупиться хазяїн і для них. Завтра помістять фото в газеті з текстовкою: «Купуйте легкові автомобілі, котрі не здатні робити катастрофи!».

— Кілько важить ваше авто, пане містер?

— Півтора тонни, — усміхнувся. — Це найлегше авто такого типу.

Іван не перераховував гроші. Довірився містеру. Сунув їх у кишеню та став позад машини, сказавши:

— Ану, рушайте з ним іще раз, — і взявся обіруч за пузатого багажника. Містер переключив швидкість. Та авто не рушило з місця. Натиснув на педаль газу, на клаксон. Що за біда? Глянув назад. Сила держав у руках машину. Лише задні, ведучі колеса робили швидкі холості оберти. Містер виключив мотор, витягнув голову крізь бокове віконце. Покликав Івана.

— Ще маєте тисячу доларів. Лише нікому не кажіть про цей випадок.

— Мені все одно. Айбо машина не дуже тяжка. То правда…

Містер швидко зник з того місця. За ним погучали й фотографи. Дорога далека. А їх шеф любить пригоди. Що для нього викинути на вітер якісь тисячі, коли мільйонами бавиться?

«Розмітується грішми, як лупиною, корінець би ’му висох!.. Файний номер може вийти. Ще й пані Герцфертовій скажу про нього… Заплатить — буду робити. Не заплатить, то най обійдеться з тим, що має…».

— Дай, Боже, здоров’я, чоловіче! — перестрів Івана мужчина, тримаючи під пахвою газету. Піджак у нього такий полатаний різношерстим ганчір’ям, що здається ось-ось розлетиться на шматочки, і з-під нього визирнуть сухі, як граблі, ребра. І чоловік, і одіж на ньому тримаються на Божому слові.

— Дай, Боже, — відповів Іван і сягнув у кишеню, аби віддати бідолашному на одяг. Той, помітивши, що Сила прийняв його за жебрака-попрошайку, зупинив Іванову руку:

— Я ще не хожу по жебрах, — відповів тихо, ніби боявся, що ото слово вибухне.

Іванові здалося, що тому важко тримати на тонкій шиї власну голову, покриту засмальцьованою крисанею. Рідка, повисмикувана часом борідка, тряслася, наче від холоду. Дрібні очі заховалися десь у глибині кісток і визирали звідти глухо, як світлячки.

— Не хожу, бо ще маю руки, — знову підтвердив свою непричетність до жебрацтва.

— По-наському говорите, чую.

— По-наському. Коли забуваєш свій язик, та ото все єдно, гейби-сь мамку загубив. Так співав Шевченко… І Бог того карає, хто материнський язик забуває. Я вже тут з дев’ядесятого року, айбо і єдно-м слово не забув. Не хочу, аби ня Бог Небесний покарав за такий гріх…

— Відки ви родом?

— З Підкарпатської. Відки й ти, неборе. Усе про тебе у новинці вичитав. Та й по образчиковим[91] тя познав. Піду, гадаю собі, нащивлю краянина. Ти, нівроку, вижу, добре ся маєш. Най ти Бог Небесний допомагає!.. А як там наші живуть?

— По війні мало ліпше стало.

— Хвала Богу, — він зняв з голови крисаню. — Хвала Богу!..

— Тяжко живуть люди. Землі не мають. Роботи не мають. Притискують їх порціями[92]. Школи, чую, чеські запроваджують і в селах.

— Ой, неборе, ото не до добра прийдеся.

— Не до добра, краянине…

— Та й тут не Пасха. Мій побратим — рік минуло на велику Богородицю — також ліг під колеса. Айбо більше не піднявся із штреки. Колеса тяжкі на тій машині. Ой, тяжкі, неборе. І не силою хвалився, неборачище, прощінби. Біду свою поклав на штреку та там і залишив її разом з головою. Ой, кажу тобі, не рай тут, на чужині. А кілько нас таких є! І з того боку Карпат, і з сього: лемки, волохи, гуцули, поляки, малороси. Прийшли сюди, як і я, на заробки. Айбо видиме, що нічого з того не буде. З порожніми тайстринами повернемося, як не візьме Бог Небесний душу… А цимборові моєму зовсім не добре впалося. Дурнячка, майже, на нього прийшла. Бо нікому нічого не казав. Раз лише чуємо — найшли його без голови. Не удержав, сараку[93]… А я, приміром, кажу, що не всім ото треба під машину лягати. Дасть Бог, може-то, уладиться якось. Найліпше померти своєю смертю… — і він важко зітхнув.

— Правда, правда, дідику!..

— Не дідо я, неборе. На сорок п’ятку той рік перейшло. Копальня, майже забрала мою силу… Дочуваюся, що і моя мамка дорогенька іще жива, хвала Богу. У Дозі має обійстячко. Якби-сь, неборе, хоч завернув до неї, коли будеш вдома. Бо ти, чую, мандруєш по світах. Майже, рідко буваєш дома… Гей, неборе, не забувай про доміство. Тяжко без нього. Ото так, якби-сь там залишив серце та й ходиш по світу без нього. Чоловік на чужині каждий часок самотній, як сирота… Та, може завернеш до мамки?

— До Лози, кажете? А як натрапити?

— Кормошом Михайлом звуть мене. Кормош. Ото є така яблінка. Тверді на ній яблучка ростуть. Хоч яку зиму переносять. Чим довше стоять десь у соломі чи сіні, та тим ліпші… Гей, неборе, якби-сь був приніс, хоч одно яблучко з дому!..

— А я вам куплю.

— Таких ніде не продають. Не є тут таких яблучок. Та й не буде. Ото, хоч і ліснички, айбо домашні, на твоїй материнській землиці виросли та достигли… Та не забудеш, неборе?

— Не забуду, Михайле.

«По всьому світу розлізлися люди з порожніми торбами. Думали наповнити їх. А повернуться домів іще ліпшими жебраками на жебрачу землю. Ой, нечесний се світ!.. Ой, нечесний…».

Серце із заліза

Сонце підфарбувалося, причепурилося за сірими завісами хмар і поспішало на побачення з молодими листочками на деревах, що вже вичікували в парках та скверах. Цього разу літня весна чомусь запізнювалася. Хоч уже початок квітня, все ж тільки каштани насмілилися позапалювати свої білі свічники.

Тисячі парижан вийшли на рандеву з весною: вироїлися з квартир і тепер, здається, тісно стало в цьому величезному місті.

Іван та Ружена ходили мовчки. Милувалися ранковою столицею Франції. Довгі промені сонця вигравали на вулицях, бульварах, у скверах, тяглися до фонтанів Трокадеро, до Єгипетського обеліска, обснували Ейфелеву вежу і позолотили величний собор Паризької богоматері…

«Кожне місто має свою красу. Кожний народ має свою культуру, з якою подорожує від сивої давнини до наших днів. Айбо що ото за культура? — глянув Іван на величезне полотно в Луврі. Художник відтворив на ньому пекло: люципери вилами заганяють мучеників у вогонь. — За що їм така кара? — , раювали на цім світі. А на тому їм суджено бути в огні…».

Одразу за тріумфальною аркою зайшли в дивовижний сад з фонтанами, терасами, статуями, ставом. Урочисту тишу з алеями віковічних дерев порушував лише пташиний гомін. Це — місце побачень, місце закоханих. Ось дівчина, очевидно, служниця: колише лівою рукою коляску з дитиною, а правою обіймає свого нареченого. Цілуються.

— Оті тоже грішать? — побачивши цю сценку, спитав Ружену.

— Обійняти чи поцілувати кохану на очах у людей — то традиції Парижа. Звичка, розумієш?

— Файна звичка, аби їх лише пеклом не пужали…

«Пекло? А, може, і я заслужив його за Джексона? Та, кажуть, Господь Бог справедливий. Він усе видить, чує і знає. І ще й думки знає кожного чоловіка. Мусить знати, що я не винний був. Не дуже мені кортіло йти бавитися з тим Джексоном. Айбо гроші треба було. Трикляті гроші. Вони на світі найбільше роблять біди…».

— Ти чому замовчав, Іванку?

— Пекло привиділося.

— А я думала — ота парочка. Іди зі мною та більше не грі —ши, — пригорнулася до нього, заглянула в очі, що випромінювали ніжністю і ласкою впереміж із смутком.

— Добре, дорогенька моя, — сказав, однак із голови ніяк не виходила розмова зі Свадебою. Він намагався обійти її, аби не думати про це в такий гарний день. Та в цьому він був безсилий.

«Десять років!.. Десять літ я мушу служити Герцфертовій, аби віддати борги. Далеко застряв у болото. Дуже далеко. Та іншого виходу не було. Підростають діти, доглядати їх хтось мусить. А квартиру треба мати свою? Треба. Одягтися треба? Треба. Їсти треба? Треба… Господи, отих «треба»! І то так буде, певне, до кінця життя… Айбо чому Герцфертовова укладала договір не на менше і не на більше, а лише на десять років? Ге-гей, знаю, що не про мене гризеться! Та треба вичекати, винести усе на своїх плечах, а там буде видко. Кажуть, цирк майже доживав, доки мене не було. А тепер по світах роз’їжджає. Правда, я маю від неї платню. Постійну. Хіба ото платня? Вона щорічно має до п’ятсот тисяч крон чистого прибутку. Півмільйона! А мені з того виділяє грайцарі. Айбо й то хліб. Я хочу, аби мої діти не знали бідності, з котрої я вибратися не можу. Я хочу аби мій син жив у будучині ліпше, як я. Маю я на те право? Маю. Маю я на те силу? Маю!.. Та буду й далі мучитися, аби потому повернутися домів та хижку якусь звести собі, землиці прикупити. Бо роки біжать, як ті коні, та все ближче до старості…».

Карпати!.. У ранковому тумані пливуть сині гори, а через їхні верхи, мов викупане дитинча, перебирається сонце. Кліпне на долину, а потому заволочать його хмари, та живуть люди у потемку, як у норі. І Господь скупиться додати верховинцям того світла. Селяни, як миші, вилізають зі своїх хижок та йдуть на нивки ритися, аби щось вигризти на пожиток із тої скупої землиці.

«Гей, нема тому русину добра і за Масарика![94] Чеські та свої пани почали вирубувати ліси, роздягають догола наші гори. Викопують та вивозять сіль із Марамороша. Докопуються до нафти. А що залишають у нас? Голод і нужду… Хочуть до цятки випити нашу крівцю. Айбо гадаю, так довго бути не може. Зачувати, гей би по горах ходять сини Довбушеві, що забирають від багачів гроші та ділять помежи верховинцями-нуждарями. Добрі люди мають бути. І пані Герцфертовова — хитра лисиця. І на неї треба би Липня з Волового. Гей, там би було що ділити! На всіх бідняків нашого села доста би було!..

Те, що дає нам платню за місяць, вона має за один день. Тому і гуляє по ресторанах, міняє, як плаття, коханців. За один банкет, дочувся, заплатила більше, як я за місяць заробляю. А звідки має гроші? З концертів. Ще й мої фотографії домудрилася продавати перед кожним виступом. Із цього їй гроші перепадають…».

Про що думала Ружена, ідучи з Іваном по квітучому Парижу? У неї свої клопоти. Домашні. Синка доглядає дівчина. Навіть за неї хотіла платити власниця цирку, та Іван відмовився. Такого розкошу не чекали від неї. Чомусь добрішою стала. Чи, може, тому, що Іван має таку гарну славу? Важко її зрозуміти… А як вона, Ружена, здригнулася та запричитала, коли вперше побачила, як через її чоловіка переїжджає вантажна автомашина, повна людьми. Пані Герцфертовова, і та зажмурила очі з переляку. А Іван став, гейби нічого не сталося, обняв свою жінку та попрямував до гардеробної. «Ти не боїшся, що задавить тебе?» — спитала тоді. А він: «Якби боявся та не лягав би під неї… Гроші все бавлять, дорогенька, корінець би їм висох!..».

Вона засміялася, почала перебирати тугі, як залізне пруття, пальці на Іванових руках.

Він ішов задуманий, дивився на хідник, наче щось шукав на ньому, наче зачарований красотами міста. Та не принаджував його старий Париж на Сені.

За ними оглядалися, та Іван уже до того звик і не звертав уваги на витрішки, котрими супроводжували його з Руженою.

Завернули до скверу. На просторій зеленій галявині товпилися горожани і діти. Декотрі поставали. Іван, трохи вищий за Ружену, побачив серед гурту якогось, очевидно, мандрівного фокусника, що скликав людей. До капелюха йому скидали дрібні монети. Іван висипав туди весь дріб’язок. Чекав, що буде далі. Фокусник попросив звільнити для нього невеличку площинку. Десь з-під ніг підібрав довгий товстий дріт. Дав попробувати присутнім. Лише трохи погнули. За якусь мить фокусник вигнув з нього форму серця.

На тому все скінчилося.

— Слабий на руки, — зробив висновок Іван, повертаючись з Руженою до хідника. — Я би хотів попробувати таке. Айбо не з дрота, а з рафи. То таке залізо, що колеса ним обковують на вози.

Сила попросив відміряти з нього три метри. Залізо добре, нетонке. Для ґаздівських возів. Майже на три пальці широке. І в палець товсте. «Попробую! Мушу погнути! Мусай — великий чоловік!»

Заховався від людського ока в конюшню. Лише Ружена зиркала на нього круглими, як у білки, очима. Іван узяв за кінці шини, підняв над головою, як штангу. Зігнув її в коло. «А якби мати якусь підпорку? На власному плечі незручно. Чуже можна покалічити. Може, на голові спробувати? Буде великий вигин… Гей, люди, ніс іще є в чоловіка!».

А вже наступного дня Амброзі Грозні оголосив:

— Серце з заліза!

На арену вийшли четверо асистентів. Почали обмацувати шину, пробують зігнути її. Та триметрова рафа-рейка залишається такою, як і була в крамниці.

Іван кладе її собі на праве плече. З обох кінців на рафу чіпляються по два асистенти. Та не змінює своєї форми. Покрутився з ними та подякував за поміч.

Тепер, коли залізо апробовано на очах у публіки, можна приступати до діла. Як тільки шина почала згинатися, в залі пролунали оплески. Ще мить — і з неї стало колесо. Прикладає його до носа. Зробив невелику дугу-вигин. Потому з’єднав кінці. І підняв над головою «серце».

Зал загримів, закричав:

— Кро-тон! Кро-тон!! Кро-тон!!!

Що то за слово — лише пані Герцфертовова знала. Їй просто сподобалося воно, коли почула від грека-полюбовника його прізвище. «Кротоній! Гай-гай, то був дужий мужчина! Казковий!.. Жаль, що гастролювали в Афінах всього лише два місяці…». Обіцяла йому вищу платню, аніж Силі, аби йшов до її цирку замість Маклера. Той всяко одгрібався-викручувався, щоб не покинути своєї батьківщини. Навіть пані Герцфертовій радив поселитися в його рідному краю. Та так і розділив їх останній поцілунок, навіки поселивши тепло Греції у серці власниці цирку. Пам’ять про незабутню подорож спонукала пані Герцфертовову вигадувати-комбінувати, що може означати те слово. Принадною музикою звучало воно в її душі. Почала переглядати словники. Навіть служниця, і та дивувалася, чого її господиня перерила всі книги на полицях, що роками стояли і ніхто їх не чіпав.

Нарешті! Нарешті! «Кротітел»! По-чеськи — приборкувач. То хіба що до Регіни Штаткової підходило б. А треба зберегти більше з того співучого прізвища. «Тон»! По-грецьки — напруження. Еврика! Підходить! Вийшло! Дещо відшліфуємо і звучатиме так: «Кро-тон! Кро-тон! Кро-тон!». Приборкувач напруження!». До біса те, що воно означає, аби милозвучно виходило. «Кро-тон! Кро-тон! Кро-тон!» — наспівувала собі по кімнаті. Підбігла до кота, схопила його і почала цілувати. «Кро-тон!» — скрикнула, що аж дівчина-служниця перелякалася та прибігла до пані, чи не сталося часом якесь лихо. Бо знала ще з дому: коли довго сидіти в книжках, то можна й на Катерінку[95] потрапити. Стала коло порогу:

— Ви кликали мене, пані?

— Кро-тон! — каркнула і, здогадавшись, що сказала невпопад, не для того, кому хотіла, випровадила служницю: — Іди! Сиди на кухні! Чого сюди прийшла? Горшки стережи, не мене!..

Вона ревниво ставилася до всіх молодших за себе. Тим паче, що служниця виглядала значно ліпше, ніж вона, пані Герцфертовова. Про це сама знала та необачливі гості, здебільше чоловічої статі, повертали свої статечні голови в той бік, куди пролітав бантик-метелик на її темнорусій косі.

Незабаром на афішах «Герцфертов-цирку» під Івановим прізвищем з’явилося прізвисько «Кротон». Спочатку, правда, було вибито маленькими буквами, а тут, у Парижі, навпаки: його власне прізвище загубилося посеред великих букв. «Іван Сила? — міркувала пані. — То — нуль без палички. Просте собі ім’я та прізвище. Ще й до того слов’янське. Його тяжко вимовляти французам… «Кро-тон»! О, то їм легко дається. І по-англійськи, і по-іспанськи, і по-грецьки, і навіть по-японськи гордо звучатиме! Кро-тон! Кро-тон! Кро-тон!»

І наче за нею стихав зал, коли Іван відносив артистів у лівий форганг:

— Кро-тон! Кро-тон! Кро-тон!

Глядачі кинулися за ним. Стали просити, аби поставив на листівках, навіть на афішах і програмках свій підпис. Попросив самописку і розмашистим почерком підписувався латинськими буквами: «Іван Сила».

В цей час з Іваном знайомляться двоє англійців. О, вони добре пам’ятають його по Лондону, по Блекпулу. Просто у захопленні від його виступів. Та й програма оновилася. Тріумфальні номери!

— Дуже раді за таку похвалу нашого славного витязя! — відповіла за Івана пані Герцфертовова. — В одному екземплярі Бог репродукував його на цей світ. І ми мусимо берегти його, як золото!..

Високий, як пожежна драбина, містер поцілував власниці цирку руку. Це зробив за ним і нижчий, схожий на пінгвіна, англієць.

— Думаю, — продовжував високий, — думаю і сподіваюся, що не відмовите нам у одному благородному проханні. Знаємо — все це від вас особисто залежить, міс, позаяк ви власниця цирку.

— Прошу, прошу, чим можу служити?

— Ми тут також чужинці, — говорив той самий. Нижчий слухав, схиливши голову на бік, ніби тягнуло його на дрімоту. — Чуже місто, чужі люди… Хотілось би почувати себе, як дома. З вашого дозволу ми вирішили запросити вас, міс Герцфертовова, містера Кротона і весь ваш чудовий ансамбль на вечерю. Думаю, ви її заслужили у вищій мірі. Висловлюючи своє задоволення вашими виступами, сподіваємось, що з нашого боку це буде скромне вшанування ваших артистів, міс.

— Щиро вдячна за увагу, друзі! Щиро вдячна і готова на ваші рекомендації.

Ніхто навіть не сумнівався, що пані Герцфертовова набереться сил відмовити англійцям. То немислимо. Це не просто чемність. Тут наперед треба врахувати, скільки економії принесе та вечеря. Вона встигла вже підрахувати, що в її сейфі поселиться ще кілька сотень зайвих франків.

Повечеряти вирішили у невеличкому ресторані на боковій вуличці, аби все було скромно, без пишнот. В залі. З низькою стелею, як у конюшні, ліворуч — довгі, вузькі столи. Праворуч — майже поздовж стіни — буфет з найрізноманітнішими винами Франції, коньяками, коробками шоколаду та іншими ласощами. В глибині залу — високий камін, у якому гаряче палають сухі дрова. Біля вогнища, на розпеченій подині каміну, що вицяцькований керамічними плитками, смажиться піца. Це улюблена страва французів. Та й не тільки їх, бо туристи охоче смакують запечені з маслом, сиром та помідорами невеличкі коржики. Потому подали спагетті по-італійськи, залиті маслом і присипані натертим сиром. Іван смачно їв, запивав виноградним соком.

Англійські туристи — так себе представили двоє незнайомців — просять Івана розповісти про себе, про дружину і взагалі про все цікаве, що йому траплялося в житті. Як побачили, що Сила дуже коротко говорить, їм закортіло почути ще про кожного артиста зокрема. В цей час пані Герцфертовова підійшла до гостинних англійців, ще раз подякувала за бенкет і попросила вибачення, що мусить покинути чесну компанію, бо є на те певна причина: артистка захворіла. Її розпорядливість там необхідна.

— Я також піду, Іванку, — мовила й Ружена. — До готелю недалеко. А Регіні треба допомогти. Ти поговори з друзями, коли так заприязнилися до тебе. Сам прийдеш. Добре?

— Добре, добре, дорогенька, — та й самому чомусь хотілося до спання. Але ж пані Герцфертовова попросила, аби вже все розповів їм про «Герцфертов-цирк».

Показкували ще з годину, потім Сила запропонував:

— Доста, мабуть, на сьогодні. Бо завтра маю велику роботу. Три концерти даємо. Треба відпочити, панове-містери.

Вони погодилися. Вищий сказав:

— Ви, сподіваємося, не будете заперечувати, коли підете до готелю у нашому супроводі?

— Чого би я вам забороняв? Вулиця широка. Дякую за ласку.

— Підемо, сподіваюся, пішки? Погода чудова! Паризький аромат!

Перейшли через центральну освітлену вулицю і незабаром повернули вліво — навпрошки швидше дійдуть до готелю, і містер Сила матиме часу відпочити. Англійці один перед одним перепитують про пані Герцфертовову. Що він може сказати про неї? Господиня добра. Злоститься, коли треба. Та без дисципліни не було б такого цирку.

Потрапили на розриту вулицю. Обійшли глибокий рів. Певно, тут прокладають новий водопровід або колектор. Бруківка — досить великі прямокутні плити, витесані зі скельного каменю — заважають, перешпотують ноги. І нащо завернули сюди, коли можна було піти по доброму шляху? Вже не далеко, зовсім близько до готелю. Ось там блимає вивіска. Раптом серед ночі гавкнуло:

— За Джона!

В цю мить Іван відчув різкий удар по голові. У вухах почало дзвеніти. В очах запалало тисячі вогнів. Повернувся назад. Тяжкий камінь знову приголомшив його. Втрачає рівновагу. Третій камінь припік голосницю, і Сила повалився у грязюку. Голова ніби почала розпухати. Десь колеться каміння. Крищиться, стріляє. В очах темніє…

А над ним росте грізна, невпорядкована могила з тяжкої паризької бруківки.

Цього вже Іван не відчув…

До міста наближався ранок і видзвонював у відра та бочки сміттярів.

Його розбудила холодна трясучка. Зціплював кулаки та вони не підкорялися його волі. У вухах шумить водопад. Холодними бризками гупає на все тіло. Бруківка давить до землі. Витягує руку. Боляче загриміло каміння. І змовкло. Нікого не чути: ні того водопаду, що причувався, ні тупоту бруківки. Обперся руками в землю і рвонув плечима. Обвалилося кілька бруківок і пострибало.

Знову — навкруг тиша. Лише десь далеко дзеленькають дзвоники, бубнить порожня бочка, хтось ніби насвистує. Здається, недалечко двері зарипіли.

То все Івану примарювалося. Насправді — місто ще спало. Тільки Ружена не склепила очей. Десь коло півночі навідалася до пані Герцфертової. Тої дома не було чи е бажала дверей відкривати серед ночі. Тоді підійшла до чергового швейцара. Висловила йому свою тривогу.

— Це Париж, дорогенька, — спокійно відповів той. — Солодкі вина, липучі губки і тому подібне…

— Подзвоніть, прошу вас, у поліцію.

— Аби висміяли і мене, і вас? — підкрутив швейцар сиві вуса, усміхаючись. — В Парижі, дорогенька, ніч кінчається ранком о десятій. Невже ви думаєте, що поліцейські будуть тривожити всіх власників кабаре через вашого чоловіка?.. Відпочивайте, мадемуазель. Доки в нього будуть гроші при собі, доти його не випустять. О, знаю я наших куртизанок!..

— Мій чоловік не такий, — спробувала переконати швейцара. — В нього й цента не було при собі.

— Всі ми однакові, мадемуазель, доки молоді. А як білим порохом вкривається колись непокірна голова, тоді стаємо смиренними, як я тепер, мадемуазель…

— Не може того бути! — рішуче сказала Ружена. — Я вас прошу: подзвоніть! То якась біда сталася. У ресторані їх немає. Я вже тричі там була. Він був з двома англійцями. Якби нічого не сталося, він завжди лягає спати о першій годині. У нього свій режим.

Старий неохоче підійшов до службової кабіни, зняв телефонну трубку, покрутив ручкою.

— Як прізвище вашого чоловіка?

— Сила Іван.

— Сила… Сила… Кротон? Я бачив його. Симпатичногочоловіка маєте, мадемуазель. Добру силу має… — знову покрутив ручкою. — У поліцейських — жнива. Весняні ночі, мадемуазель, — поклав на важіль телефонну трубку. — Зайнято. Почекаємо. Присядьте, мадемуазель, — запросив, коли побачив, що Ружена не може встояти на одному місці.

— Дякую, дякую… Боже мій, Боже мій, що то з ним могло статися? — запитала вголос по-чеськи.

Старий швейцар саме почав говорити з поліцією…

Іван відкрив запилені очі. Поміж ребристим камінням побачив пучок світла. Встромив у цю щілину руку. «Ранок. Майже нікого нема». Підібрав під себе камінь, сперся на нього. Напнувся і каміння розлетілося в різіні боки, гримлячи, як обвал у прірву. Лише сам стояв по пояс посеред бруківки. Розчистив її перед собою, аби вибратися на тротуар. «Швидше! Швидше до Ружени!» Коли згадав про неї, знову наче плитою вдарило по голові, і він мимохіть крикнув:

— Поліція!

Оглянувся доокола, аби пересвідчитися чи насправді це його голос.

— Доктора! — гойкнув ще раз. Та ніхто не обзивався.

Присів на купу каміння.

— Поліція! — закричав так, що аж бруківка покотилася від нього.

Раптом, наче з-під землі, виріс перед ним поліцейський. А, може, привиділося? Гей, ні, то він. Та чого блимає очима? Той, очевидно, перелякався Івана: розтерзаний, покривавлений велет спокійно сидів на купі каміння. Поліцейський метнувся вбік і за хвилину привів із собою ще двох з пістолетами у руках, настромленими на Івана.

— Доктора! Корінець би вам висох!

Поліцейські спробували його взяти під руки.

— Я сам! — і рушив твердим кроком, придержуючи лівою рукою волосся, що звисало на крівляне чоло.

Перейшли через вулицю. Зупинилися перед невисокимбудинком. Старший натис на кнопку і глянув ще раз на Силу: синяки та кривавиці ятрили все обличчя.

— Скільки відер вина випив? — скривившись, спитав поліцейський.

— Соку пив з винограду.

— О, знаємо вас, знаємо! — озвався другий. — Всі ви соки лижете і чомусь по ямах валяєтеся, як свині!

Двері відчинив старенький чоловічок у теплому довгому халаті і, привітавшись, показав на вільний прохід.

З Івана на підлогу почала капати розворушена кров. Довгі, непокірні кучері зліпила вона у єдиний жмут. Почав зачісувати рукою неподатливе волосся, що насилу спадало на очі.

— Аварія? — запитує, нарешті, старий доктор, миючи у ванні руки.

— Погром! — засміявся поліцейський, що першим озвався до Івана.

Ще раз пробує зачесати пальцями волосся. Ступив до дзеркала. Ге-гей, так то не лише кучма, а й уся кожа спадає з голови.

— Хто був у парі? — питає поліцейський.

— Двоє англійців. То спочатку, на вечері. А як вели мене до готелю, то там їх було, майже, більше. Бо каміння много нашмарили на мене.

— Куртизанку не поділили?

— У мене жінка в готелі. Ми тут з цирком.

— Ви — Кротон? — вистунчався старший, очевидно.

— Сила. Іван Сила. Кротон — то панська називка.

— Ваша мадемуазель дзвонила до нас.

— Ружена?

Поліцейський спокійно звернувся до лікаря:

— Докторе, дозволите скористатися вашим телефоном?

— Він завжди до ваших послуг!..

Поки поліцейський повідомляв, що Кротон знайшовся, лікар готував бинт, виймав із шафчика інструменти.

— Ножиці, ножиці беріть, пане докторе, — показав Іван пальцями, бо не знав, як вони називалися по-французьки.

Доктор посадовив Івана в крісло.

— Ай-ай-ай, шкода таких кучерів, молодий чоловіче!..

— Добре, що голова ціла. Кучері виростуть.

— Хіба у вашого сина виростуть, молодий чоловіче. Ай-ай-ай! Весь скальп треба знімати.

— Ріжте, ріжте, чого дрижите, пане докторе?

— Треба в шпитальні таку операцію робити.

— Та у вас є ножиці. Ріжте!

Лікар одрізав весь жмут волосся разом із шкірою. Викинув у тазик. Коли почав намазувати голову йодом, лише тоді Іван стис зубами, що аж з очей бризнули сльози: чисті й гарячі, як роса…

І лише в поліцейському управлінні здогадався, що ті гостинні і чемні англійці почастували його за Джона Джексона, котрий нещодавно кинув собою з десятиповерхового будинку. Бо з проломленою грудною кліткою не міг більше виступати на рингу.

Два місяці ходив Іван з забинтованою головою. Потому з’явився на арені. Замість розкуйовдженого волосся голову йому прикрашала перука.

Тореадор

Щось дуже розщедрилася пані Герцфертовова на мандрівки. Ще перед очима Оттава та Ріо-де-Жанейро, а вона вже на другому континенті. В іншому кінці світу. Знає, як гроші робити, корінець би їй висох!..

На цей раз циркова арена розмістилася на найбільшому столичному стадіоні Іспанії, що дуже нагадував афінський амфітеатр. Ще далеко до початку вистави, а місця порожнього не знайдеш і з свічкою. Біля каси товпляться люди, стукають у віконця гарячі прихильники цирку, а Маклер тільки руками розводить. Мадридці забрали всі десять тисяч квитків. Фактично, не десять, а тридцять, бо ниньки будуть три вистави давати. Файна сума назбирається!

Та чому так поспішають-рвуться глядачі саме на сьогодні? Адже попереду є ще два місяці! Встигнуть.

Ге-гей, ніколи б не приснилося Івану, що придумала для нього пані Герцфертовова! Якби знав іспанську мову, то на величезних афішах вичитав би поруч із своїм прізвищем «Делтос Тіарурі»! Що воно означає? Най не бентежить його. Власниця цирку уклала з ним договір і має право вершити те, що задумає. А він, покірний її слуга, робитиме все, що скаже пані. Про свої наміри і далі ні з ким не радилася. Бо знала, що Сила безвідмовно виконуватиме її волю, навіть примхи, котрі дедалі стають для артистів надокучливими. Недарма навіть Іван останнім часом став дещо дратівливим. Чи то, може, потривожила його операція, яку зробили ще в Аргентині майже рік тому. Не думала, що так добре все скінчиться. Притому, Сила досить скоро повернувся на арену. Правда, для пані Герцфертової це був довжелезний час, що вимірювався доларами та золотом, які викидала на Іванових лікарів. То був певного роду риск. Та що то за власник, котрий боїться ступити на такий шлях?

Після Парижу Іван відчував різкі болі в голові. Виявилося, що на черепі тріщина. Знайшовся лікар-віртуоз, що взявся залатати ушкоджене місце. Це, зрозуміло, обійшлося пані Герцфертовій не дуже дешево. Аргентинець, як і власниця цирку, також був ласий до золота. І вона змушена була відривати зі своїх злитків. Та головне — Сила на ногах! Він ще встигне сторицею повернути витрачену на нього суму. О, в цьому не сумнівається пані Герцфертовова!

— Ви знаєте, молодий витязю, чому нині на трибуни ніде й помаранчу впасти? — почала панія зокола.

— Не знаю, пані Герцфертовова, — почав Іван увертати, аби пані виказала свої таємності. Ану, ану, що вже звітрила бісова грошоловка.

— Стадіон — чудовий. Ми ше на такому не виступали, здається. Ви дивуєтесь, чому сьогодні аншлаг, чи не правда? Так-от, іспанці прийшли подивитися не на Івана Силу, не на Кротона, дорогий мій витязю, а на суперника — Делтоса Тіарурі. Хто такий Делтос Тіарурі? Тореро або тореадор. Він б’ється з биками.

— З биками?

Іван згадав про свій виступ у Блекпулі на рингу та аж охлялий мороз поліз по руках, по спині. Знову силовий поєдинок?

— Тут не так сила, як спритність потрібна. Вам треба обманути бика, — захоплено розповідає Герцфертовова, розмахуючи руками, гей би сама збиралася вийти на арену, хоч нічого не тямила в кориді.

«Ба ци не чорт сидить у тій жоні? Корінець би їй висох!.. Уже й до биків добирається. А потому ще, може, захоче, аби я по морю шіфу[96] тягав?..».

Та раптом на тямку прийшла операція, за яку пані, каже, виплатила чималеньку суму і ні грайцаря від нього не просила. Та й платню збільшила. Ні, ні, не може він відказати пані Герцфертововій! За добро треба платити добром. Добро? Яке вона мені добро робить, корінець би їй висох?.. Одразу на очах з’явилася Ружена з трьома дітками. «Нелегко їй, небожатці, дома сидіти. Сам мушу на всіх заробляти. Аби було що їсти…».

— Мушу наперед подивитися, як то бавляться з тим биком.

— О, неодмінно побачите! — і заляпала в долоню кожаною запліткою. — Я це, прошу вас, дорогий мій витязю, все добре обміркувала. Завтра зранку ви можете побачити заняття. Я вже давно домовилася про весь процес кориди, але якось не встигла вам сказати. Клопоти, самі знаєте. І пам’ять жіноча!.. — голосно розсміялася не так за жіноче визначення, як від того, що її цирк знову зробить сенсацію на весь світ.

Хіба тільки сенсацію? Це, звичайно, лоскоче самолюбство. Але то її менше захоплювало. Найголовніше — вона відчула чарівний, звабливий запах золотого тільця, котрий звеселяв її душу, дражнив, наче вогник, що то ледь жевріє, то розгоряється яскраво, переможно.

* * *

Хто в Іспанії не захоплювався виступами тореро? Кращі поети присвячують тореадорам свої вірші та поеми, письменники пишуть про них, оповідання, повісті та романи. Їх обожнюють старі і малі, жінки і чоловіки. Портрети тореадорів можна побачити у найбідніший квартирі і в розкішному палаці. Їм при житті створюють пам’ятники. Навіть футбол, який почав цікавити міста і провінції, не може зрівнятися по своїй популярності з коридою. Нема в Іспанії такого хлопчака, котрий не мріяв би стати тореро.

Так-от, Делтос Тіарурі — один з тих живих божеств.

Народився неподалік від Мадриду. Вчився у батька-тореро. Ще юнаком стає знаменитістю. І майже чверть віку не сходить з арени. Його ім’я згадувалося на кожному кроці. Його біографію іспанці знали краще, ніж життєписи Колумба чи Сервантеса.

На його рахунку тисяча боїв, тисяча перемог, тисяча вбитих биків. Так. Тепер він більше не виступає. На арену виходять молодші. Та нові імена не затьмарили його колишньої слави. Як і раніше, гаряча прихильність ревнителів кориди — на його боці.

Кажуть, тореро, як балерина: він мусить відчувати, коли настав час покинути арену. Хоч Делтосу сорок п’ять, та він не мав наміру остаточно розпрощатися з коридою. У себе в дворі влаштував кораль — невеличку розбірну арену. Тут тренуються новільєро — молоді хлопці, що мають стати майстрами. Учні не кололи і не вбивали бичків. Вони просто примушували їх бігати та кружляти, нападаючи на дратівливий вогонь червоних плащів. Делтос, правда, не сходив у цей час із коралі. Як-не-як, шости-восьмимісячні бички можуть і перекинути, і прохромити необачливих новачків…

Заняття тривало десь годину. Сонце безжалісно пекло і вітерець лише іноді притримував-розганяв липучі промені. Всі були захоплені забавою і не дуже звертали увагу на спеку. Тільки Іван махав перед лицем великою тросниковою клебанею — кубинським сомбреро, котре подарували йому в гавані продавці мані[97]. Вони одразу впізнали Силу. Тепер їхній дарунок служить віялом.

Підійшов Делтос. Смикнув за стрічку, що звисала з Іванового сомбреро. Не подобається? Чорні очі блищали в нього, як наваксовані. Жвавий, рухливий, він скидався на двадцятип’ятилітнього селянського парубка, що завжди готовий взяти в руки мотику чи плуга.

О, за першим разом ви нічого не зрозумієте, аміго[98]! То треба відчувати серцем, інтуїцією. Кожною клітиною свого тіла. Тоді будете знати, чим займаються пікадори, бандерильєри, матадори. А так нічого дивитися.

В Іспанії цінують, передусім, особисту мужність. Тореро, котрий виконав кілька складних фігур, але відступив дещо поспішно при нападі бика, може бути освистаний. Людину, яка проявила хоробрість і зневажливо дивиться в очі небезпеці, завжди чекають гучні оплески. Лише блискуча техніка у поєднанні з безстрашністю можуть викликати справжнє захоплення публіки. Бика мало вбити. Це треба зробити красиво. Витончено, віртуозно і оригінально, по-своєму. Лише тоді тореро стає переможцем, коли бик покладе свою голову перед його ногами.

— Ну, мій витязю, подобається? Зможете? — підійшла пані Герцфертовова, покинувши в холодку свого нового фаворита.

— Ні, не зможу.

— Чому? — почала ліпшати пані, аби не виляпити якусь глухість. — Так то зовсім просто!

— Шкода так худобину мучити.

— Тут ідеться не про тварину. У мене контракт є з мадридським цирком, у якому один із пунктів зобов’язує мене представити людину, котра зможе задовольнити бажання любителів коріди, себто перемогти бика.

— Не зможу, паніко, — склав руки, ніби перед іконою.

— Ви почали дивувати мене. Чому?

— Я — селянин. Мене вчив нянько любити худобину. Не можу я вбивати її ні з того, ні з сього.

— А Джексона не шкода було? — вколола його очима, зціпивши єхидні дрібні мишачі зуби.

«Нагадала. Корінець би їй висох!.. А я думав, що про то більше ніколи не скаже. Їй усе можна…». Та погасивши у собі спалах роз’ятрених нервів, чемно відповів:

— То був чоловік, пані Герцфертовова. У нього був мозок. Міг порахувати, що йому можна робити, а що — ні. Та й там, паніко, бавили гроші, — нарешті натрапив на той слід, що шукав ще з учора.

— О, мій витязю, тут їх буде не менше! Ви розумієте, мій Кротонію, люди хочуть дива! І ви його зробите. Я в цьому впевнена більше, аніж у собі.

— Мабуть, не зроблю, пані Герцфертовова.

— Не думала я, пане Сило, що ви коли-небудь у житті образите мене чи не послухаєтеся. Скільки я за вас піклуюся-турбуюся? — вона схилила голову, ніби чекала, коли мають потекти сльози з очей. Та в тих очах завжди було сухо, порожньо, як і в душі. Плакати вона просто не здатна. Очі сльозилися лише від радощів чи від рому. А від злості — пражилися, що аж шкварчали. Та їх завжди в таких випадках затуляли вії — червоні, рідкі, зате цупкі, мов клинці-гвіздки. — І тепер я не хочу, і не думала про те ніколи, аби ви задаром виступали. Я вам даю десять тисяч крон!

«Гей, правду мала Ружена, коли сказала, що то не артисти бавлять, а гроші. Хіба то не так? Та в копальні і за рік таку суму не заробить чоловік. Айбо й силу треба берегти. Замолоду надуришся — на старості нажуришся». А коли знову перед очима з’явилася Ружена з двома синками та донькою, Іван махнув рукою:

— Най буде на вашому, пані Герцфертовова!

— О, це похвально! — від несподіванки рвучко підняла голову. — Заздрю я вам, витязю мій, заздрю вашій натурі, чесне слово.

— Лише одну маленьку хибу виправимо.

— Ну, ну, кажіть, не соромтеся!..

— Ви заплатите мені іще раз стілько.

— Що ж тоді мені залишиться? — смикнула озлість панією.

— Так ви, пані Герцфертовова, не виступаєте, — спокійно відповів і перестав махати сомбреро. Відчув, як тіло в нього покріпшало, а пані стала меншитися на виду.

«Гай-гай, тут щось пороблено. Сам він до такого не міг дійти. Доведеться, можливо, дещо полівити вуздечка, якими я його притримую». І, поламавши в собі всю озвірілість, якою спочатку запалала, вкрадливо мовила до нього:

— Най буде ні на вашому, ні на моєму! П’ятнадцять!

— Ані геллера не відступлю! — відрубав рукою в повітрі, затряслася сердито розкуйовджена парука. Жовкуваті вилиці стислися, і здалося, що лице його подубіло, обпухло. Пані нишком зуркнула на нього, побачивши великі білкаті очі,опудилася і не могла виповісти й півслова. Лише повагом пішла до перемур’я, де чекав на неї її спасенник.

— Але ж ви маєте окремо платню!.. — спробувала напоумити Силу.

— Не займайтеся дурисвітством, пані Герцфертовова, — посерйознішав Іван, поклавши на голову сомбреро. Голова під ним поменшала, айбо очі були злі, і тому власниця цирку лише моргнула на нього.

Їй все одно було вигідно. Але звідки таке нахабство у того німура? Чи, може, залишилися якісь наслідки після травми в Парижі?

Жодного разу ще не напихалося на трибуни стільки глядачів, як сьогодні. Одні хотіли помилуватися маестро Делтосом Тіарурі, якого не бачили вже майже рік, а інших цікавило, як то чужинець виступатиме в ролі тореадора.

Гігантська чаша арени заповнена по вінця. Першим виступив Делтос Тіарурі. Він одержав почесну нагороду — обидва вуха і хвіст з убитого бика.

Ось Тіарурі з Силою крокують поруч в урочистому параді. За ними марширують судді в чорних середньовічних плащах та ширококрисих капелюхах, прикрашених султанами з пір’я. І герої дня — статечні тореро, що виблискують золотом і сріблом своїх нарядів, і громіздкі пікадори, що сидять на конях, наче незграбні ляльки — всі, хто щойно іде в церемоніальному марші під звуки іспанського пасадобля і гучних привітань, розташовуються по своїх місцях.

Першими на арені з’являються пеони — помічники тореро, що входять у його куадрилью. Вони граються з биком, дражнять його. Іван з Делтосом стоять за бар’єром, спостерігають за майбутнім суперником.

На баских конях з довгими піками наперевіс уздовж бар’єра прямують двоє пікадорів. У коней пов’язані очі. Стьобана попона оберігає коня від смертельного удару рогів. «Тим добре, — міркує Іван. — На конях сидять собі та іще мають довгі тички, гострі на кінцях, аби оборонятися…».

Гей, нелегку службу несуть пікадори! Не кожний може витримати натиску бика, в загривок котрого встромляєш піку. Часто буває, що пікадор не втримується на коні після навального тарану тварини, падає на землю, і хижа смерть кружляє над його головою. І лише пеони, що вчасно встигнуть прибігти на поміч, рятують йому життя, обрушуючи на бика червоний ураган своїх плащів, відманюючи тварину в інший бік.

Тисячі очей націлені в цю мить на маленькі ворітця, що відділяють вузький чорний коридор від арени.

І ось на кругле піщане денце арени вихором вривається велетенський бик. Делтос примовк. Насторожився. Здається, і вуха в нього прищурилися. Бик шалено кидається з боку в бік. Побачивши червону пляму, він прудко мечеться-кидається на неї. Вдарився рогами в дерев’яний бар’єр і галопом понісся назад. Чому такий сердитий-розлючений? Бо в хребет встромили йому розпечений цвях. Бик у сліпій жадобі помсти кружляє по арені. Нарешті помічає суперника. Делтос в рожевому плащі виходить з-за огорожі, зупиняється. Оглянувся на Івана. Очі в нього стали зіркими, як у орла. Голова рвучко повертається. Бик кидається на Делтоса.

Корида почалася!

Незабаром Делтос, захеканий і розтривожений, повернувся сюди, за бар’єр. Закінчився перший акт — терсіо.

На арену виходять бандельєрос. Вони стають далеко від бика. Помахують двома легкими палицями з гаками на кінцях. Бик помітив їх. Вони біжать до нього і спритно встромляють бандерильї у спинний хребет тварини. «Корінець би їм висох!.. Чого так довго мучать худобину? — почав нервувати Іван, коли цю процедуру повторювали втретє. — Того би доста й леву!».

Фанфари сповістили про заключний акт кориди. Делтос мовчки хвилюється. Тисячу раз проводив цей обряд «посвячення», але нині, коли виходив на арену, ноги стали неслухняними, як і тоді — вперше… В реверансі схиляє коліно перед публікою і граціозним помахом кидає капелюха за бар’єр — тій людині, котрій присвячує цей бій — Іванові Силі. Бик, наче порозумів урочистість моменту, спокійно стоїть збоку. Та коли опинився один-на-один з матадором, зробив блискавичний ривок уперед.

Перша сутичка! Лівою рукою тореро піднімає на рапірі червоне полотнище — мулету — і рухається з місця. Бик проскакує мимо, ледь не черкнувши рогами по грудях. Потім знову кидається на червоне. Делтос пропускає його справа, зі спини. «Довго дразнить. Ба ци не доста би вже?». В цей момент Делтос замахнувся, встромив рапіру в загривок бика.

Є! Потрапив у «хрест» — між третім і четвертим хребцем від голови.

Так, це — перемога!

Публіка шаленіє. Здається, зараз від її тисячоголосого крику арена розлетиться на тіски. До Делтоса полетіли клебані-сомбреро, квіти, сорочки, кошики з яблуками, піджаки, сумки, портфелі, — все, що було під руками у глядачів. Цим проявлялася найвища любов до тореро.

Головний арбітр кориди вручає Делтосу обидва вуха і хвіст заколотого бика. Це — найвища нагорода за переможний бій.

Тореро робить коло пошани. З трибун зірвалися глядачі — уболівальники, схопили Делтоса на руки і понесли навколо арени.

«Ге-гей, ота бавка, майже, не по мені, — роздумує Сила. — Шкода худобину. Гріх так мучити її…».

Не знав, правда, Іван, що не завжди так радісно завершується поєдинок людини з биком. І Делтос, доки триватиме перерва, охоче розкаже своєму новому другові.

Тореро тільки раз у житті помиляється. І цього досить, щоб стратити життя. Інколи навіть вистачає корнами — рани. Заметушився тореадор, втратив самовладання, не встигли пеони відманути червоними плащами розлючену тварину, — тоді вже понесуть його з арени не на руках, а на носилках.

Дехто думає, що нещасні випадки трапляються рідко, як, скажімо, катастрофи кораблів. Цьому вірити не треба. В газетах часті повідомлення про нещастя, які сталися з тореро десь в Латинській Америці чи в Іспанії. Треба мати на увазі, що це згадують про знаменитостей. Скільки ж маловідомих новільєро — молодих людей, котрі готують себе до великих корид, скільки бідних провінційних парубків, котрі десь на пустирі намагаються оволодіти складним мистецтвом тореро, аби потому показатися на столичній арені, — скільки їх стало жертвами жорстоко-красивої гри, прозваної в народі «святом хоробрих»! Того не перерахувати! Тільки особиста мужність може принести перемогу. Або бик тебе, або ти його!

— Венсеремос, аміго[99]! — побажав Делтос Івану, коли почалася урочиста церемонія.

Сила поправив на собі вигаптований сріблом халат. Взяв у руки малету та розглядає її. Вона червоніє-пашить, наче кров. — Людською крівцею намальовано полотно. Ба ци буду годен так, як Делтос? А, може, не треба було погоджуватися з Герцфертовою?.. Ото худобина. Махне рогом, розпорить живіт, та носи потому, Іване, келюхи в руках! Та й тою саблею-рапірою треба навчитися орудувати. Я так не потраплю, як Делтос. Він знає, куди встромляти її. Треба спробувати, раз хочуть, аби я грав…».

Задубонів роз’ятрений бик, закрутився перед бар’єром, скошуючи кривавим оком на землю, рве задніми ногами пісок, мотає головою. Видко, добре ріже в хребет розпечений цвях.

Іван став, розгорнув мулету. Бик глянув на червоне полотнище, затеребив ногами і розігнався прямо на нього. Очі червоні, як у збісного. Грає-вилискує вгодована спина.

— Обороняйся! — гойкнув Делтос.

Сила кинув рапірою вбік. Відскочив од бика. Стадіон загув, засвистів. «За кожний неправильний крок — освистаний будеш! — наказував Делтос. — Держися, аби точно все робив!».

— Ко-рі-да! Ко-рі-да! Ко-рі-да! — хвилюється розтривожене море глядачів.

«У ваше завдання входить одне — перемогти бика, мій витязю!..» — причулися напутні слова пані Герцфертової.

«Держися, держися, Іванку, дорогенький мій!» — просить Ружена.

Ще раз відскочив від бика, що дихнув на нього перепрілою січкою, схопив навпомацки рапіру. «Гей, ні, я його мучити не буду. А, може, проскочити за дерев’яну стіну, до Делтоса?».

Роз’ятрений бик простромив рогом мулету. Іван відскочив. Скинув гаптований червоний плащ на землю. Шпурнув шапочкою і націлився рапірою, аби потрапити так, як Делтос. Замахнувся, та рука здригнулася.

— Ко-рі-да! Ко-рі-да! Ко-рі-да! — гудуть трибуни, навіваючи пекучим холодом.

А сонце смалить, що аж пісок дзвенить!

«Не потрапив!.. Айбо не буду я його штрикати. Доста йому вже отих тичок, що звисають з нього. Шкода худобину. Гей, штрикнув би мене нянько, якби уздрів, що я роблю!..».

Мимоволі знову кинув рапірою. Делтос оторопів, вистрибнув на бар’єр. Закричав з усієї сили:

— Корріду! Корріду!

Та Іван уже не чув його. Він слухав, як тяжко фучить перед ним бик, вибираючи мить, аби здіти Силу на свої чорні товсті роги.

— Ко-рі-да! Ко-рі-да! Ко-рі-да! — гримає в голову тисячоголосий розтривожений хор.

Бик замотав головою, викривив шию. Очі в нього почорніли від люті, заблищали, мов шаблі.

Іван наступив на рапіру. Підняв її з підсмаженого піску. Закинув далеко, аби не шпоталася попід ногами.

«Я його більше мучити не буду!.. Айбо здатися бикові? Гей, ні, корінець би ’му висох!.. Не за то платять гроші. Або бик мене, або я — його. Один із нас мусить зробити венсеремос, як каже Делтос…».

— То-ре-ро! То-ре-ро! То-ре-ро! — гримить стадіон.

В цей момент бик різко вдарив Івана в ногу. «Тут не фіґлі! — і відскочив убік. — більше бавитися не будемо!..».

Сила кидає під ноги бикові мулетою. Це означає, що бій закінчено.

«Що він зробив? — дратується Делтос. — Невже думає тікати? То для нього згуба…».

Іван розставив руки, ніби хотів обняти бика, примиритися з ним. Той розігнався і спинився, як укопаний, перед Івановими колінами: Сила схопив його за роги, сіпнув биком на себе. Стадіон замовк, наче спорожнів.

Від напруження Іван не почув на якусь мить ні свисту, ні крику, ні галасу, ні обурення.

Прибіг Делтос. На цей раз він був вищим суддею. Підняв руку.

Бій закінчено!

Іван також підняв обидві руки. У них він міцно тримав роги, що вирвав з голови бика. З них ще покапувала гаряча кров, що враз чорніла на скрипучому піскові.

На бика накинули ласо і поволокли через арену в той бік, звідки ще не так давно гарцював на Івана неприборканим звірем.

Чемпіони ламають хребти

Іван порушив не тільки писані, а й усні правила гри. Зате пані Герцфертовова була задоволена: на арені її цирку з’явився ще один виграшний номер. То ж подумати тільки: голіруч, за одним махом убити вола!

Та не тільки вона дивувалася з цього. Навіть Делтос Тіарурі ніколи ніколи не бачив і не чув про подібний випадок.

Газети також мали роботу. «Чехословацький тореро!», «Двобій без рапіри!», «Кротон розправився з биком за дві хвилини!» — під подібними заголовками друкували вони матеріали, описуючи кожний рух Івана Сили на мадрідській арені…

Ось тепер знову пливуть у далеку подорож, до країни, де сходить сонце.

Пароплав борознить океан, сперечаються мотори з велетенськими хвилями, перемагають їхній опір, несучи вперед нетривке житло подорожуючих…

Що робити на палубі, коли ти самотній? Позирати на габи-хвилі, що перекочуються перед тобою, як грізні табуни вовків, та й думати про родину, про свою і людську долю…

Згадує Іван трьох своїх синів та донечку, що залишилися в Празі з Руженою. Ввижається йому нянько, що десь коло Боржави прориває пирій з-поміж кукурудзяних стебел.

Як хочеться піти додому! Як вабить оте синє-синє море Карпатських гір! Та на це літо ніяк не міг вибратися. Треба почекати рочок-два, аби дітки підросли, аби заробив на дорогу…

Сарака отой Амрозій. Дрібненький, та ще й збиткуються над ним.

І на думку надпливла ота коротенька бесіда за столиком у шанхайському ресторані, куди зайшли випити холодної води. Чомусь Грозні запитав тоді:

— Іване, Вам та забава в Мадріді принесла якесь задоволення?

— Ні, — вимовив своє найкоротше слово, яким останнім часом часто користується.

— Ви життям ризикували, — проспівав своїм тоненьким голоском, що іноді зривався на фальцет. — Страшно було, Іване?

— Страшно.

— А мене дрижаки брали, як від трясучки-пропасниці. Не міг собі місця найти на арені. Та чомусь вірив, що переможете.

— Перемогла пані Герцфертовова, Амброзі. Ми її слуги. А вона, що хоче, те з нами робить.

— З такою силою і ви піддаєтеся їй?

— Що поробиш, Амброзі. Жити якось треба…

— Хіба вам не вистачає платні?

— Вистачає. Від полудня до обіду. Чому звідаєте?

— Бо мені думається, мало такої платні такому чоловікові, як вам.

— Слабо. Айбо якось перебиваємось. А вам кілько дає?

— П’ятсот. П’ятсот крон на місяць.

Наче студеною водою жбурили Івану в лице. Він затрясся:

— Що?! І ви на оті геллери можете прожити?

— Мені, Іване, мало треба їсти. Хоч тим Бог Небесний заступився за мене.

— Так ви на половину менше маєте, як той, що за кіньми дозирає!

— Но та ото так, — відповів і сором’язливо, як дитина, потупив очі в стіл.

Прямо звідти пішов Іван до власниці цирку. Чемно привітався до неї. Навіть руку поцілував, від чого аж почервонів. Пані Герцфертовова ще майже ніколи не бачила його таким люб’язним та коректним. «Що з ним сталося, з тим німуром-ведмедем? — ніби перепитували її очі. — О, то мабуть, Ружена одшліфовує його…».

— Як ся маєте, мій витязю? — одразу запитала, як звільнив її руку.

— Як у цирку! — випалив несподівано…

Вона засміялася, придержуючи рукою золотаве волосся, що подекуди вже сріблилося. То було намагання прикрити долонею свою старість, котра з року в рік злодійкувато підкрадалася до її обличчя. Навіть фарби та різні мазі не допомагають: літа нестримно бігли до п’ятдесятки і залишали за собою зморшкуваті та сивуваті сліди.

— Як це вас маю розуміти?

— Життя — на колесах! Сьогодні тут, а завтра — там. Як той Фігаро співає… — Раптом його обличчя змінилося, мов небо перед бурею. Та стримався, аби сказати не голосно, а так, як досі: — А дехто, прошу вас, має фіґу за це.

— Ну, витязю мій, вперше бачу, же ви, крім усього, ще й фіґляр! — намагалася пані перейти на м’який тон. Кокетливо проспівала: — Ви, думаю, тепер маєте добру платню. І шанси маєте ще більше заробити. То вже особисто від вас залежить.

— Я не про себе, пані.

— Про Руженку?

— Ні. Кілько ви платите Грозніму?

— О, витязю мій, йому того вистачає більше, як треба. Він сам мізерний, чи не правда?

— Він — чоловік, пані Герцфертовова! — грізно подивився на неї.

— Розумію вас, розумію, пане Сило! — швидко протеленькала, а потім — прохаюче: — Але ж він сам жодного разу не скаржився, повірте мені.

— І мені не говорив, — скривив душею Іван, аби не викликати у власниці цирку невдоволення до Амброзія. — Я від других дочувся.

— Він і роль таку грає, же…

— Він — наш конферанс’є! — забувши про коректність, перебив її. — В деякій мірі і від нього залежить усіпх наших виступів. Як ви гадаєте, пані Герцфертовова, як хліб смачніший та споживніший: з маслом чи без нього?

— О, пане Сило, ви мудро говорите! — спробувала усміхнутися та чорні відблиски злості пробивалися на її лице. — Погоджуюся з вами, — відповіла, хоч зовсім протилежна думка дратувала: «Звідки той німур набрався такої нахабності?» — Зважаючи на ваше прохання, мій витязю, з завтрашнього дня ваш патрон буде мати вдвічі більше. Вас це задовольняє, чи не так?

«Ведмедиця, випущена на волю! Вона із мене хоче виссати всю силу, до цятки, а потому пустить під сім вітрів. Гей, не діждеться того! Є ще сила у моїх жилах, у кістках! Айбо не дам їй, аби сміялася над моїм побратимом! Я заступлюся за нього!».

Хвиля за хвилею набігали і билися в пароплав, наче хотіли вигулькнути на палубу з моря, що стало тісним для них.

«Поправді, ба ци надовго буде тої сили? Гей, якби ще найти якогось фіґляра, аби гроші добрі заплатив, бо дуже їх треба. Маленькі підростають. То в кожний ротик треба дати по ложці… Та то, може, якось уладиться, аби лише війни не було. Бо кожному видко — не траву косити збираються німці, коли маширують по вулицях з тими канонами-пушками та машинами. То велика біда може статися. Недобре то буде, корінець би ’му висох!.. Гей, недобре. Пани бісяться, бо мають доста грошей. А на війну підуть такі, як я. І ще й братів можуть забрати. Знову позалишаються сироти та вдовиці. Каліки та розбиті хижі. Мало тих німців навчила Перша світова. Та так їм треба було дати, аби в декого з тої войовничості і корінець не залишився. Тоді би не було такої жури на людей. То всюди тепер лише говорять про війну…».

Пароплав ріже синє скло моря, — лише тулубчасті хвилі ненависливо шибають собою та розбігаються…

На горизонті з’явилося величезне місто. Воно зовсім не цікавило Івана. Він думав про свій малеьникй край, котрий також може роздавити отой проклятий німець, коли полівлять-попустять чехи.

«Ба ци можуть так нагально виступити проти держави? Мусять їм перестати дорогу! Ачей не будуть дурнями штемпельованими. Бо так може світ загубитися…».

* * *

Іван уже не спав, коли постукали у двері. Хто би то так рано міг прийти? Відчинив двері. Перед ним стояли двоє: один в чорних окулярах, низенький, худорлявий, з невеличкою парасолькою, що захищала його лице від сонця, бо й так уже добре присмажився, а другий — повніший, у білому костюмі та ширококрісному брилі з рисовою соломи. Худенький спитав:

— Кротон-Сіло?

— Ні, лише один із них, — відповів Іван. — Сила.

— По-німецьки чи по-англійськи можете розуміти нас?

— Не так і не так. Я — русин.

— Руські? О, Владівосток! — товстенький показав рукою вбік. — Моска?

— Ні, ще не був. Я з того кінця світу. З Карпат.

— Скарпат? Скарпат? — здогадувався та ніяк не приходило йому на тямку таке місто. — Скарпат? Ол райт![100] — поправив собі окуляри. — Можна зайти у ваш дім?

— Прошу, прошу.

Худенький японець почепив свою парасольку на спинку стільця, присів із своїм напарником за маленьким столиком, склав руки, ніби для молитви, та й продовжував англійською мовою.

— Мене звуть Затояма. Його звуть — Токедзо. Токедзо — борець. Він має силу. І ви маєте силу. Позмагаєтесь?

— Сам я нічого вам не можу відповісти. У мене є для того своя господиня. Я з нею маю договір.

— Ол райт! Ол райт! — зрадів чомусь чорно окулярник. — А ви? Ви самі не проти?

— Не проти. Помоцуємося, як дуже хоче. Айбо кажу наперед: задар я бавити не буду. Мені треба гроші.

— Вам треба гроші. Токедзо треба гроші. Хто буде міцнішим, той забере гроші.

— Яку суму закладаєте?

— Ієни або долари?

— Нащо мені ваші ієни? Долари.

— Двадцять п’ять тисяч.

«Двадцять п’ять тисяч. То би добра сума була. Уже би й домів можна піти. Айбо, що на то скаже пані Герцфертовова?.. Най каже, що хоче. Я буду бавити, а не вона!».

Пішли в її кімнату. Власниця цирку одразу замовила міцний чай з лимоном.

— Нема ще такої сили, аби мого витязя зломила! Я в ньому більше переконана, аніж у собі. Раз він, мій дорогий витязь, не заперечує, то я тільки можу підтримати вашу пропозицію, шановні.

— Двадцять п’ять тисяч доларів — перша ціна! — радо сповістив Затояма.

— П’ятдесят тисяч! І ні на крок не відступлю! — заіскрилися очі в пані Герцфертової.

Від несподіванки Іван аж поважчав і переступив з ноги на ногу. «А коли я відкажуся, корінець би їй висох?.. За то не думає. Як на торговиці за маржину договоряються… Роби, Іване, що хоче пані, та й на тому будь здоров. Та й у договорі так записано: коли артист відказується, вона має право вигнати його на вулицю. І поскаржитися ніде не можна. Без опротестування в будь-які державні органи. Сам таке підписав. Айбо розщибанка не входить до моєї роботи. Ба ци відказати їй? Бо вже, мабуть, доста козичиться зо мною».

Іван лише позирає на пані Герцфертовову, бо не все розуміє, про що цвейкають з баркастим японцем. Певно договорилися, бо весело прощаються.

— Витязю мій любий! — підійшла впритул до нього. Облизала губи, як після меду. — Дорогий мій, ми заробимо великі гроші! Ми виграємо з японцями, чи не так?

— Пані Герцфертовова, цікаво знати мені, хто це — «ми»?

Власниця цирку відступила на півкроку. «Що з ним сталося? Хто його навчив перечити мені? Чи не змовини якісь проти мене?».

— Як це — хто? Я і ви. Ви без мене, а я без вас не робимо й кроку, чи не так?

— Коли як вам захочеться. Без мене ви домовлялися в Оттаві й Пекіні, в Бєлграді й Софії, у Варшаві й Будапешті, в Стамбулі й Анкарі… Доста вже чи ще рахувати? Гадаю, що немало перепало вам, коли у Відні я тягнув зубами платформу з меблями. А коли в Женеві я держав дві машини руками, за то вам також нічого не заплатили?

— Ну, ну, це вже ви перебільшуєте, — осміх зробила вимушено. Самими губами. — І занадто перебільшуєте. Хіба я коли-небудь вас скривдила? Ви, сподіваюсь, такого не пам’ятаєте в своєму житті. Ніколи такого не зроблю, бо совість не дозволить мені. Я лише стережу, аби вас ніхто не обманув. На цей раз ви будете мати двадцять п’ять тисяч доларів!

— Половинете, кажете? Так я розумію?

Вона зиркнула на носок туфлів, які ще не встигла почистити від легкої пилюки. Ладна була зарізати зубами, але перед Силою цього робити не могла.

— Пане Сило, ми з вами — колеги, чи не правда? Так-от, будемо говорити відверто. Я закладаю п’ятдесят тисяч доларів. За вас. Програємо — ви нічого не платите. Виграєте — ваша половина з цієї суми. — потому улесливо запитала: — Прошу вас, а як би ви вчинили на моєму місці?

— У нас лише одна різниця — я безгрішний. А ви таку суму зберете за пару днів.

«Звідки він це знає?» — почала обкусувати губи і раптом схаменулася, вичуняла та поплескала Силу по плечу:

— Не турбуйтеся, витязю мій! Ми з вами — люди. Я ніколи не буду перед вами в боргу… Ну, будемо виступати?

— За повну суму! — виправив свої груди та так, що пані Герцфертовій здалося, наче біла сорочка на ньому має необавки розлетітися на шкураття. — Лише за повну суму — і квит!

Пані Герцфертовова сама собі не вірила, що все це не дійсність, а не сон. Невже це виповів він, її витязь, дорогий Кротон?

— Боже мій, та ви мене хочете розорити?

— Ні, пані Герцфертовова, я хочу по совісті, аби все йшло справедливо.

— Ви що — мені не вірите?

— Вірю деколи. І дякую вам за все те, що ви для мене зробили. Айбо вижу, що нечесно все то йде.

— Нечесно? Ви про нечесність сказали?

— Ото я повів, що ви чули.

— Не розумію вас, пане Сило, — закокошелилася наємниця, поправляючи свої пелехи.

— Ви мене добре розумієте. Я вам по-чеськи кажу. Коли я, приміром виступаю в цирку — то йде по договору. То моя робота. Айбо коли мене просять іншу бавку, то я би сам хотів знати, скілько можна мені заробити.

«Ось воно як! Ні, ні, то не сам він додумався до цього. То хтось підказав, наговорив. Можливо, дехто з конкурентів? Але — хто?». Пані Герцфертовова зломила свій гнів, переборола в собі гордість і лагідно сказала:

— Я вас не примушую, пане Сило. Та я знаю, на що ви здатні.

— Я здатний на все, окрім злодійства!

— Злодійство? При чому тут злодійство? Пане Сило? «Ні, він на таке нездатний! За що така невдяка?» — і затокотіла каблучками до столу. Там панував розгардіяж, як і в її душі, тому зробила викрут — і до Івана:

— Шкода, шкода, що відмовляєтесь.

— І не думав. Лише маю до вас одне слово.

— Прошу, прошу, мій витязю, — обрадувалася Герцфертовова, навіть на обличчі змінилася, повеселішала.

— Ви можете мені позичити п’ятдесят тисяч?

Власницею цирку затрясло, гейби грім розбудив її.

— Ви хочете мати зайвий клопіт, пане Сило? Ви ризикуєте великою сумою, дорогий мій!.. — пробувала переконати Івана. Та той стояв на своєму.

— Я знаю, що роблю. Мені треба гроші, ви чуєте?

— Так ви можете залишитися без крони!

— А ви граєте в лоси, пані Герцфертовова?

— Граю.

— То все одно: не видержу — програю. Переможу — буду мати гроші. І я сам також вірю в свою силу.

— Добре. Тільки майте на увазі: я з вас візьму десять процентів.

«Корінець би їй висох! І тут буде мати п’ять тисяч дармових! Знає ґаздувати, грошоловка проклята! А коли програю? Та й так буде мати своє…».

Токедзо виявився на дванадцять кілограмів важчим за Івана. Та Сила на це не зважав. Він намагався точно виконувати всі ті вказівки, які давав колись Нейман.

— То-кед-зо! То-кед-зо! То-кед-зо! — галасують японці, підбадьорюючи свого чемпіона. І лише Амброзі Грозні своїм тонесеньким голоском щебече:

— Си-ла! Си-ла! Си-ла!

Чемпіон допускає грубість, недозволені прийоми. Судді-арбітри, серед яких і Міттершмідт, що приїхав сюди з Німеччини на відпочинок, вдають, ніби не помічають його. Токедзо має поки що на одно очко більше.

Токедзо здавив Івану шию. Гей, та шия не таке може витримати! Сила придержує його, аби подовше приморювався. Айбо пробує руку викрутити, хоче кинути на лопатки. З дітваком може таке робити. Сила збирається докупи, як пружина, і відкидає від себе Токедзо. Той очухався та левом кидається на Івана. Схопив за поперек. То вже не страшно. А, може, доста вже бавитися та робити з ним циркус? Докиможна так топтатися, корінець би ’му висох! В цю ж мить Токедзо перелетів через Іванову голову. Горілиць пластом гургуцнув собою об поміст.

— То-кед-зо! То-кед-зо! То-кед-зо! — повторює хор глядачів, наче за диригентом.

Іван тримав напоготові руки, аби обійняти свого грізного суперника. Та той лише стогнав, викручував голову кудись убік.

Чемпіон Японії чомусь не піднімався з помосту. Йому не підкорявся хребет. Він був переламаний.

Зал гуде, тремтить, верещить. Іван стоїть у нерішучості. Голова ніби вариться у гарячій смолі. Це від того, як гагакнув головою в залізну огорожу.

До нього підбігає пані Герцфертовова. Бере його, як хворого, за руки і веде в роздягальню. Вона мовчала. Розгубившись, забула навіть поздоровити з перемогою. Та, зрештою, Іван і не чекав на це.

В голові, здавалося, хтось дзвонить. І жайвори співають. І річка бринить. І поїзд гуркоче…

А власниця цирку ще й тепер ганила себе за те, що не зуміла пополовинити Іванів виграш. «Я ще встигну зробити з ним усе, що сама захочу!» — подумала і залишила Силу на самотині.

Вдома

Всюди кажуть, добре, а дома — найліпше.

Народне прислів’я.

Весну в Карпатах першим зустрічає скоролісок-підсніжник. Ледь-ледь пригріє сонце, і з узлісь пірнає в яруги безсилий сніг: поточини спочатку ліниво хлюпочуться, воркують, жебонять, ніби настроюючись на повноголосу бадьору пісню, яку мають грати лапатим смерекам, старим дубам та букам. Потому зриваються в долину, зносячи кригу і безкінечно радіючи, що залишилися чистенькими та прозорими, як полонинське повітря.

Ще в затінку порипує морозець, ще пощипує в лице холодний узвірський вітерець, а природа бере своє: починає дихати весняною духмяністю.

На проліски вибігають босі, виснажені зимою діти: жовклі і тендітні, як стеблинки, що росли-проростали без сонця. Діти здоровкаються до перших підсніжників, що надибали попід кущами, обережно зривають їх і несуть у село. Не для прикраси своїх зачаділих, курних хижок, ні. Не до того їм. Кожний провісник весни, перев’язаний у пучечку слабенькою ниткою, буде вручений тому, хто дасть блискучого грайцаря. А діти знають, у кого він є: в корчмарів і батьківські гроші, і тих, що приїжджають у село урядувати або на торговицю. Кажуть, ніби і в сільського нотароша є їх повна скриня. Ба ци розміняє їх? Ба ци купить собі косиці, аби звеселили його, як діток гроші?

А хто промине будинок Айзика Мермельштайна, котрий чомусь переіначив собі прізвище на Рудольфа Принца? Гей, тут усе є, що потрібно для мандрівних панів! У світлому залі можна випити вина і рому, поїсти смачний гуляш чи печену качку. В усій окрузі лише в Принца продають змерзліну-морозиво та пиво на льоду. Ввечері тут грає грамофон — один-єдиний на все село. Після вечері знайдеться і тепле ліжко, і все те, що потрібно марнотратцеві-пану.

Саме перед цим будинком — новим, високим, з червоної цегли, на подвір’я якого можна пробратися тільки через залізні ворота — і зупиняється обідрана дітвора: босоніж витанцьовує коломийку у весняній холодній грязюці. Дрижать у руках проліски, туляться один до одного в невеличких букетиках.

Іван нароком зійшов з вузькоколійного поїзда ще в Іршаві, де найняв фірмана-візника, і поїхала родина Сили по вибоїстому шляху в рідне село.

Над Синяком пливе тяжка темно-синя хмара, що ось-ось має громом греготіти на хащі та праліси. Понад Боржавою гуртується сизий туман, а потому поволі піднімається до неба, аби притулитися до хмар, що дрижать над землею. І лише над фантовою коморою крізь подертий покрівець хмар пробиваються худенькі промені. Сонце жмурить очі і зазирає в долину, мов невиспане кошеня. Гори-велети, здається, поменшали, притопталися, погорбилися.

А там, під отою ген горою, була Терчина хижка. Ба ци добре ся має, небожатко?..

Вже і церківну турню-вежу видко. Великий чорний хрест сягнув аж попід хмари і нишком, як чернець, поглядає звідти на село. Хижки поховалися від нього за гірким димом, що розплився над солом’яними стріхами.

П’ятнадцять літ не ступав він цим пішачком. П’ятнадцять літ не бачив батьківської нивки, котра вигодувала його, дала силу і благословила на далеку дорогу.

Колись на їхній межі ріс вільховий корчик-кущик. Коло нього був великий камінь-валун, обсипаний дрібнотою-рінню, яку нянько визбирував з нивки.

Ступає в начищених черевиках, а за ногами тягнеться липуча глина. З кущика вже виросла висока вільха. У всій родині дідівською пам’яткою у кожного Сили росла на межі вільха, бо по селу кожний до свого прізвища має ще й називку-прізвисько. Сили так і залишилися Вільховими. По діду. Нянько підстриг вільху, аби не робила великий затінок на нивку…

Поклав сина на валуна, а сам зняв шапку, як перед Богом. Так, це вона, обрамлена, мов ікона, невеличкими борозенками, чиста, гейби до весілля приготувалася. Нянько не залишить на нивці сухе билля або купинки від тенгериці. Все розчистить, щоб ранньою весною по нивці сміло можна повести плуга. Земля має бути чиста, як душа хліборобська.

Тепло як стало! І птаство десь співає, кличе до себе в гості весну-красуню. А земля посміхається до неї теплими голубими озерцями, приманює бентежним вітерцем.

«Зачекай мало, Руженко, жіночко моя!.. Зачекай, старий фірмане!.. Я постою отут, над нивкою… Ба ци радуєшся ти мені, земле, так, як я тобі радий? Не гнівися на мене. Бо не з своєї вини я тебе залишав. Знаю, ти можеш обійтися без мене, айбо я без тебе — ніколи!».

Стояв над нивкою, а очі бралися гарячим туманом…

— Няньку, ви плачете? — спитав хлопчик. Сила схаменувся. Вийняв з кишені хустину, витер чоло, а потому й очі.

— Чого би мені плакати, коли я дома?

— А де ваша хата? — пороззирався малий.

— Ген там, подивися, попід горами, — повів рукою навкруг. — Ген там, і там, і там! Всюди хатки — мої!

— Такі маленькі?

— В маленьких тепліше, небоже… Намного тепліше…

В центрі села їх перестріли босоногі хлопчаки. Один перед одним вони тичуть у руки невеличкі букетики підсніжників. Руки в них посиніли, як і ряст.

— Усі, всі давайте, — каже Сила, сягаючи в кишеню за грішми.

Діти зраділи та обережно клали на коліна Івану і Ружені перші весняні квіти. Потому хапали грайцарі і паперові крони, ховали їх у пазуху або міцно тисли в п’ястушках, ніби боялися, що вирветься з рук ота пташка, яку тяжко роздобували.

* * *

Хижка старого Сили доживала свій вік. Покрівля, обліплена зеленим мохом, трощила її до землі. І нянько став у ній меншим, погорбився. Здається, він збирається підняти щось із глиняної долівки. Лице в нього поморщилося, неначе та червениця після дощу. Очі вицвіли. Довгі руки — вузлуваті та кістляві — звисали з пліч, як ціпи. Сорочка з білого веретяного полотна в кількох місцях залатана та бездоганно чиста. Бо чистоту любив нянько у всьому: і дома, і на полі, і між людьми. Шкарубкі постоли міцно обтягли ноги, тяглися кінчиками догори, мов гнуті санчата.

Ружена подивилася на старого Силу, і їй стало страшно. «Гнівається, мабуть», — подумала і першою хотіла поручкатися з ним. Іван перепинив її. Гей, знає він, що нянько мусить сам добре приздрітися, кому давати руку. А те, що на вид суворий, то життя його зробило таким. Він здається однаковим і на свадьбі-весіллі, і на комашні-поминках. Може, в легінстві колись і сміявся, та за свої літа Іван не чув від нього веселощів. Як і той прадідів ровесник-дуб, що стоїть на дворі, нагнувши голову проти вітру.

— Дай, Боже, здоровля! — нарешті сказав.

Лише тепер Іван мав право простягнути йому руку. Обнялися. Нянько виправився, аби притулити свою шорстку, неголену бороду до Іванової.

— Прийшов-ись, мара би ти не приснилася!..

— Прийшов, няньку.

— А ото кого-сь привів із собою?

— Родичі наші, няньку.

Підійшла до нього Ружена, поцілувала в руку.

«Не панського роду, — думає старий. — Айбо дома була в нього своя, не чужа…».

— В лице я й свою, прощена би, не цілував. І тебе чоловік най цілує, — мовив Ружені і раптом повернувся до широкої печі, взяв з покуття діжку та підніс до сина. Десь до половини посудинка була засипана тенгерицею, жовтою, як яєчня. То — головний хліб старого Сили, бо пшеничні калачі їсть лише на Великдень. — Ото все, що залишилося на ярину. Неврожайне було літо. Майже, покарав нас Всевишній Господь. Сім літ землиця не родить. І молиться челядь, і дозирає ті стебельця, як дітей, айбо нічого нема…

— Буде, няньку, у людей, буде й у вас, — спробував розрадити його.

Нянько відніс діжку, поклав її на своє місце та й приговорив не так сину, як собі:

— Людське — не своє…

Ружені здалося, ніби він посварився на сина.

— Прикупимо та буде своє.

— Купило притупило. Ліпше мати своє насіння. Така файна тенгериця родиться. Душа болить за нею.

Старий Сила пригадав собі, як тяжко носив намул від Боржави, як чистив борозенки, аби стебельця не перемочилися. Прополював лободу та пирій коло кожного стебельця, пригортав корінці, а воно нічого не вродило. Ялова вся тенгеричка стала. Бог її знає чому…

Зиркнув на сина, дещо пом’якшав, прокашлявся, присів на дубову лавицю, і ніби та йому дала сили перебити тривожні думки, повів:

— А ти, небоже, чую, забавляєшся помаленьку?

— Забавляюся, няньку.

— Не добре ото так, сине. Я думав, ти чоловіком станеш. Люди собі по світах дудку[101] заробляють, а ти, чую, силу розтринькуєш задармо.

— Не задармо, няньку. Мені за ото платять.

— Якби-сь мав якісь грайцарі та прикупив би-сь собі дарабчину. Бо котрий чоловік одірветься од землі, гине, як ото стебло без живиці.

— Буде, няньку, і в мене землиця. Лише не журіться…

«Не пустить корінь, мара би ’му не приснилася, — думає собі Федір. — Піде на фабрику. Там не треба на небо позирати та добру хвилю чекати. Роби собі в теплому, а пан виплатить. Аби на хліб було…».

— Гіркий ото хліб, — мовив старий про те, що думав. — Лише той хліб солодкий, котрий ти своїми руками виплекав. Най буде наполовину з гичкою, айбо ото смачніший, як покупний.

Іван знав: перечити няньові, то все одно, що дути проти вітру. І тому лише притакував після його слів. А старий виговорював усе, що наповнило до гіркоти його душу.

— Не вистало хліба. Люди порозлізалися по світах. За окіяни пішли. До Америки. Ой, знаю, не солодко бути зайдою. Сто років будеш жити на чужині, а на сто перший до свої хижки притягне. Бо, майже, тепліша ота, своя хижка, як чужа…

Сиділи на лавиці, гейби чужі. Ружена щось шептала діткам, а вони зацікавлено позирали то на неї, то на старого.

— Тепліша, няньку.

— Двоїчко маєш? — глипнув старий на Ружену та на дітей.

— Четверо, няньку. Старшеньких узяли. А менші — там…

— Обійстя, небоже, треба мати своє, бо інакше підеш підмонастир. Та й діти планітами стануть.

— Не стануть, няньку.

— Ти за них будеш, міркуй, одвічати. Перед людьми.

Іван осміхнувся, зрадів, що нянько журиться і про його діток. Гей, який ото з ними клопіт! Айбо й любив усіх однаково. Купить, бувало, калача і ділить кусниками кожному.

Нянько мовчки пішов у комору, приніс звідти плетеницю, повну отави. Розгріб її і вийняв десь із денця великі червонобокі яблука.

— Но, та ото дідик вам держав, — мовив, даючи кожному по яблукові. — А тепер давайте свої панські жмені, — і сягнув рукою в кишею, зацокотів волоськими горіхами.

— Дякую, дякую, дякую, — прощебетав старшенький, котрого назвали батьковим іменем.

— Богу дякуй, небоже, а не мені.

— А нянько каже, що тому треба дякувати, хто щось дає.

— Тому, тому, небоже…

І старий знову поглядає на сина, котрий мав би бути коло нього, аби землицю орати та хліб сіяти. Перед ним стоїть дужий урвитул, плечистий, як бук, великий, як гора, а йому здається, що ото той маленький гонихмарник, котрий ще не так давно бігав понад Боржавою у довгані-сорочці. Гей, тепер би він не насмілився підняти його та перенести через річку, як тоді, бо тіло має на кістках здорове. Такими ручищами лише плуга держати. А він відблишився від хижі, мара би ’му не приснилася, та вандрує-планітує по світах!..

— Кажеш, силу розтринькуєш по світу. На забави.

— Розтринькую, няньку.

— А, може, повернешся до плуга?

— А, може, й повернуся, няньку. Айбо тепер іще там маю роботу.

— Очужинився. Та й ото, правда, землиці тої не так уже бивно[102]. Айбо можна би прикупити…

— Прикупіть, няньку. — Іван розкрив валізу і вийняв звідти пачку грошей, простягнув старому. — Думаю, на десять тисяч можна би щось найти.

Федір навіть очима не повернув до сина. Як і дід колись, прогуркотів:

— Ото, небоже, тисячки твої. У тебе фамілія, родина росте.

«Ба що з ним сталося? Правда, і тоді грошам не радий був. Айбо говориться не про грайцарі, а про землю. Міг би собі дарабчик кієниці прикупити…».

Знову мовчки пішов у комору. Повернувся звідти з товканом-глечиком, повним молока. В обрусі приніс окраєць тенгеричаника, поклав на стіл. Нагнувся під самодільну постіль, витяг звідти плетеницю-вушанку. Із сліпого вікна вибрав полив’яну миску, впоперек якої лежав шмат солонини. По всьому було видко: нянько збирався робити полуденок. Ружена поклала меншого на постіль та підбігла до старого:

— Я сама, тату. — а до Івана: — Вогонь мені розпали.

Іван наскоро назбирав коло обрубка трісок, приніс сухого ріща-хворосту. Необавки з печі заблимало-запалало, і в хижці стало світліше. Ружена посмажила солонину, вибила в полумисок яйця, швидко розколотила їх і висипала на палачінто[103]-сковорідку.

А старий стояв, як чужий. Таку мав звичку. Присідав лише до миски або коли робив з лози нехитрі плетениці для картоплі. Вийняв з сусіка чисту білу веретяту скатертину, обрамлену вишиваним зеленим барвінцем. То ще Іванова мати вишивала низиною, і нянько викладує її на великі святки, простелюючи посеред неї обрус, що зваблював очі червоними ружами. Той обрус уже невістки подарували старому, аби мав що покласти під голову в деревище. Полотно, правда, сам виткав. Навчить біда попити, як ні за що ся вхопити. Необавки сів на лавицю, відрізав скибку хліба, а ніж придержав у руці:

— За сім зим заробив Петро, — показував Івану ніж, виточений з багнета. — ліпше таким залізом хліб різати, а не людям серце.

Нехотя відклав скибку, взяв у руки погарчик з чеським ромом, що привіз син:

— Аби всі були здорові! — пригубився та відсунув склянку до Івана. — Сіркою віддає. Слив’янка ліпша…

Не встигли пополуднувати за столом, як до хати почали надходити Іванові брати, невістки старого Сили та онуки. Бо чутка про те, що Іван Сила прийшов зі світа, приніс на радість старому гостинці та гроші, уже облетіла все село, ба навіть присілки.

— Хоч один синок прикупив землиці, — воркотав собі старий по хижці. — Уже можна буде дожити свої літа спокійно… Гей, нелегко буде тільки її до порядку привести. Але на красному місці вона. Може, й пшеничку народить. Треба попробувати…

І перед Федоровими очима уже стояла та нивка, як у казці. Рясні колоски хиляться йому до колін, він бере їх у руки, гладить їм вуса, приговорюючи: «Ростіть, наливайтеся, колоски! Веселіть мою душу!..»

Погладив свою бороду: густа сива щетина зашорохкотілаоб дубову долоню. «До нової землиці треба йти, як до молодиці», — подумав і поспішив до сусіда.

— Василю, — звернувся до нього, знаю, що маєш добру бритву. Пошкреби, неборе, мою бороду, бо заріс, як ведмідь. А завтра маю йти в одне місце.

— Та ви самі, Федоре, добрий голиборода…

— Не можу, неборе. Руки трясуться, мара би їм не приснилася!..

Землиця для Іванового нянька була такою святою, що як і до церкви, він не міг не йти до неї неголеним.

— Землі прикупили, неборе, — не міг стриматися старий Сила, аби не виповісти сусідові свою радість.

— Іван по світах, хвала Богу, грошовитим став. Але чувати, що дуже спанів.

— Не спанів, неборе, — заступився за сина Федір. — Ба чи видів його?

Далі сусід мовчки голив старого, раз по раз повертав його лице до сліпака-каганця, а коли склав бритву, загорнув у пожмаканий папір, Сила пошурпався, вийняв з кишені вузлик, вибрав з нього біленьку монету та поклав на стіл.

— Не треба, Федоре, платити. Я від добрих людей ніколи не беру.

— Будеш мати на тютюн.

— Обійдуся, — і голосно зітхнув, бо в думці мав таке тяжке, що аж пригорбився.

Старий Сила взяв з лавиці свою клебаню, розім’яв на ній криса і поклав на голову. Подивився ще на сусіда:

— Бери, бери, Василю!

— Кажу — не треба.

— Чому ти мене шкодуєш, Василю?

— Та знаєте, Федоре, мені ото тяжко виказати, аж язик заціпило… У новинках[104] вичитав я… — сусід ближче підійшов до Федора, став перед ним. — Ганьбиться вашого роду Іван. Панське ім’я собі взяв…

— Панське ім’я, кажеш? — насторожив брови Федір.

— Так я вичитав, — ще тихіше мовив, гейби боявся, що хтось почує їхню бесіду.

— Не вірю я тому, неборе, — виповів згаряча, бо не міг собі уявити Івана без нього, Силового, прізвища.

— Кротоном його по світах називають.

— Кротоном, кажеш?..

І рушив.

Та ноги йому чомусь подерев’яніли, не подавалися, як чепіги на плузі. Він силою ламав їх, що аж коліна хрупкали. «Ба чи правду каже сусід?».

У сінях запахло смаженою ковбасою, солоною бужениною. За дубовим столом сини старого Сили слухали Іванову оповідь. Іван побачив нянька, покликав:

— Ходіть до нас!..

— Сідайте, сідайте, няньку. — просять інші діти, даючи місце на чолі стола.

Та старий Сила не зрушив з місця. Схилив немічно голову, опустив очі. На душі він мав таку злість, що нічим звідти не можна було її вигнати. Вона так далеко застряла, так давила, що й слову нікуди витіснитися. Склав на поперек руки. Клебаня тисла на голову, як тяжкий дзвін. Зняв її та повісив на дерев’яний клинок коло печі. «Пани, правда, все можуть, — думав старий, — але нащо їм піддаватися? Досить вже збиткуються над русином. Чоловік мусить мати свою голову на плечах. Мусить честити свій рід, умножати його, а не толочити! Як кожний пан буде перекручувати наше ім’я, то ми самі себе не впізнаємо!».

Діти відчули — якесь лихо сталося, коли їхній нянько такий розгніваний, що й слова не може виповісти. В такий час вони не розмовляли, щоб ще більше не дражнити старого. Десь з-під печі озвався цвіркун. Кіт, що сидів на припічку, метнув вухом, та в ту ж мить знову нагострив вухом на старого.

— Пішов, кажеш, сином, а повернувся свином! — розрубав тишу голос старого, як великий церковний дзвін.

— Та що ви кажете? — озвалася Петрова жінка.

— Цить! Юдом став! За гроші продав мене і весь наш рід! Жабраком піду по світу, а й гелера не візьму від нього. Раз одрікся мене, мого імені, то так може і від свого краю відректися, від людей своїх. Можеш іти, звідки прийшов. У хижі нема місця запроданцям!..

* * *

Паровоз натужився, тяжко зрушив з місця. У вагонне вікно вдарило димом, і Сила сягнув думкою до хатини старої Кормошки. Такий дим був і там: пекучий, гіркий…

Стара Кормошка полола грядку, зігнувшись дугою. Коли привітався, підняла голову, глипнула на нього з-поміж рядків цибулі. Підійшов ближче, торкнувся її плеча. Вона щось замурмотіла собі під ніс, трохи вигорбила спину, придержуючи поперек руками, гейби боялася, що той трісне і вона більше не зможе так зігнутися дугою. «Бог, мабуть, створив землероба так, аби той ніколи не міг задерти голову до неба, аби дивився тільки під ноги, в землю», — подумав про себе Іван.

Пошкандибала-покотилася до своєї хижки, підпершись на кілля, сліпала одним віконцем, і була схожа на жебрака-каліку, що присів перепочити край дороги. Іван зігнувся, проліз у двері. В очі дихнуло прокіптявілою соломою, гірким чадом, сажею. Став коло дверей, бо далі й кроку не можна було ступити. Все жительце старої Кормошки зайняте старими кроснами. Крізь оте віконце, що легко затулив би долонею, світло проціджується на ту частину кросен, де саме тчеться полотно. За кроснами сидить ткаля — старша сестра Кормошки. Чоловік її склав голову на війні, а вона тепер половинить свої вдівські літа разом із сестрою. Діляться навпіл картоплями, змоченими в капустяному розсолі, бо іншої страви нема з чого зварити.

Гей, не один сувій конопляного полотна наткала сестра Кормошки за своє життя! А скільки мають попадя та лозянські газдині красних покрівців-ліжників та волохатих килимів! І за тиждень не виміряєш.

Під високою саморобною постіллю, недалеко від покуття, сидить чорна квочка. Вона підгребла під себе курчат, а сама раз по раз дзьобає в землю, бо, мабуть, привиджаються їй золоті крихітки хліба чи зеренця кукурудзи. Але, може, небога дзьобати по всій хижці, та не натрапить собі на поживу.

— Но, та й сісти нема де, паночку, — підняла свій горб стара Кормошка і в перший раз побачила Івана лише до пояса, бо вище її голова не подавалася.

— То не біда, аби здоров’я, бабко, — відповів та сягнув у спідню кишеню. Вийняв гроші, що залишилися на дорогу, та віддав Кормошці. — Мийхайло передав, ваш синок. З Америки. — І чомусь почервонів, бо й сам не міг отямитись, як неправду сказав бабці.

Стара повернулася в той куток, де висіла якась чорна дощечка, перехрестилася до неї, припала на коліна:

— Заступниця, Пресвята Діво Марія, будь коло нього на всьому путі! Богородице-Діво, радуйся, — почала свою щоденну молитву, спершись чолом об долівку. Необавки піднялася, перехрестила Іванові ноги.

— Господь тебе приніс, чоловічку добрий. Аби сам мав щастячко та й твої дітки! Живий, небожатко… А я вже Службу Божу давала за ним. Дай мені твою руку, коли ти здоровкався з ним. Я буду думати, що ото синова рука, Михайликова…

Руки її тремтіли, наче від морозу. Іван погрів їх у своїх долонях, погладив холодні кістки.

— Заробить іще — та додому прийде, — пробував розрадити бабку. Але та лише схлипувала жалями і ще більше збиралася у клубок.

Майже до вечора ходив по селу, шукав родичів, давніх знайомих. Десь перед заходом сонця натрапив на Хриптового Андрія, що викорчував пні недалеко від своєї хижки. Він не міг обійти цю хату, його тягло до неї якоюсь невидимою силою.

— Видовбаю їх, неборе, а потому все літо буду користуватися, — сказав Андрій, обпершись на чекана. — Красну землю буде мати поміщик Горонді. Вилежалася, відпочила…

Андрій вийняв з кишені дешеву пачку тютюну, відірвав невеличкий листочок, насипав на нього перетерте куриво, закрутив чорними пальцями та й почав кресати вогню, прикректуючи та жмурячи очі. Сухий чір[105] загорівся від іскри, задимів, як у церковника кадило. Івану справді почувся запах ладану. Андрій закашлявся, краєчком долоні витер з великих сірих очей сльози:

— Життя наше, як тонка нитка…

А Іван дивився на двір, на віконця низької хатини. Здалеку він хотів побачити свою юність, а вона не виходила, не виглядала, не бігла до нього, як тоді… Вона тепер Андрійова…

Над селом валандався надвечірок: сумний, сірий, як і Андрієві очі. Раптом задзвонили мідні дзвони, мовби селяни ховали у величезну глибоку ніч ще один худенький день. Андрій зняв клебаню, перехрестився.

«Так-так! Так-так! Так-так!» — біжать вагони, залишаючи позаду себе дим від карпатського лісу.

Іван стоїть коло вікна, дивиться на поле, пошматоване та полатане, як і людська доля, невеличкими дарабчиками[106]-нивками, що обшиті нетривкими борозенками, і знов перед ним з’являється бідна Верховина, що скніє в закутині.

— Ми вже скоро дома, Іванку, — перервала його думку Ружена.

— Вже скоро, дорогенька…

«Дома! Хіба може бути домівство на чужині? Вона, правда, має право так казати. Та й діти тут народилися. Їх уже в школу треба давати. Але яку? До чеської їх не дам. Відправлю ліпше до діда…»

— Ну, дорогенький татку, збирайся. Поїзд уже підходить до вокзалу.

«Ба чи все життя буде на колесах?» — питає себе. І ніби чує відповідь: «То все від тебе залежить, як собі постелиш, так і виспишся…».

Ешелон заскреготав буферами, наче розгнівався, що паротяг прикотив його сюди, у таку тіснину.

— Де мій вузлик? — заметушився старшенький, заглядаючи мамі в плетений кошар. — Де мій вузлик? — поглянув на няньки, як голубий ряст перед світанком, очима.

— Який вузлик?

— Там косиці були. Проліски.

— Дома забув, може. В дідика, небоже.

— Я хотів посадити у нас.

— Не будуть рости. Пов’януть. Та земля їм чужа.

Іван погладив свого синочка по голові, потеребив волосся, що, як у дівчинки, спадало над вушками. «І ти, небоже, не переймешся на чужій землі, бо дуже тяжко приживатися. Велику, нелюдську силу треба мати чоловікові, аби міг вижити на чужині. Сто років проваландаєшся зайдою, а на сто перший додому закортить…».

Серце тривожилося. Івану здавалося, що воно ось-ось вирветься з грудей, і він стане бездиханним, неживим. Його дратували і перехожі, і їхні голоси, і цокання кінських копит, і перегук автомобілів — усе ставало на заваді, бо заважало думати про отчий край. І коли підійшли з Руженою до «Герцфертов-цирку», його аж затрясло: з великої афіші очі припікало чужинське прізвисько. Він, як підточений, охляло волік ноги, роздивлявся навкруги, наче ступав тут уперше. Перед очима все ще була то стара Кормошка, то нянько, то Хриптів Андрій з Теркою, то поїзд, котрий ще й досі вистукував колесами у голові…

Нарешті вільний

Заняття проходило якось мляво. Іван, здавалося, через усю силу виконув свої номери. Ніби слабшим став після того, як побував дома.

Зате пані Герцфертовова була в чудовому настрої. Ще б пак! Була десь у Швейцарії, повиправляла собі зморшки, змінила зачіску. Тепер її навіть на жарти тягло:

— Розлінувалися, мої ведмедики, чи не так? — спитала, як усі зібралися в коло. — Може, завеликі вакації були?

— Пролетіли, як горобець! — відповіла Регіна.

— Молодим завжди так здається! — ущипнула її власниця цирку. — Чи не правду кажу?

Пані Герцфертовова чекала, що реготом відгукнуться на її жарт. Та артистам чомусь не дуже кортіло сміятися з її шпильок. Посміх більше викликали її штанці, що не зовсім пасували до її ніг, розмальованих на литках синіми вузлами жил.

— Сьогоднішню прем’єру ми присвячуємо нашій вельмишановній і дорогій людині, — пані Герцфертовова перейшла на ділову розмову. Вона повернулася в той бік, де сидів у м’якому фотелі-кріслі жовклявуватий, нахмурений пан з великою головою та позолоченими окулярами на носі. Може, то новий коханець пані Герцфертовової? А, може, й чоловік? — Нам представлена велика честь — дати концерт для президента Чехословацької республіки. Ми постараємось виступити якнайкраще. Чи не так, мої колеги?

— Виступимо! — відповіла Реґіна.

— Може, за час перепочинку хтось скомпонував новий номер? — і зиркнула на Івана. — Може, ви щось маєте, пане Сило?

«Ба ци казати, корінець би їй висох?». Необавки сердито буркнув:

— Маю!..

— О, я так і сподівалася! — од радощів плеснула в долоні. — Виступите сьогодні?

— Треба попробувати.

— Як буде називатися ваш неперевершений номер?

— Сила — під штрекою!.. — заінтригував Герцфертовову.

— Як, як? «Сила — під штрекою?». То цікаво? Може, спробуєте одразу?

— Ні, лише завтра…

— А коли я вас попрошу?

— Не треба.

Пані Герцфертовову зачепила гордість, а одночасно й цікавість. В залі сидів не хто-небудь, а сам представник президента. «Невже не підкориться мені? Невже покаже свою зверхність? Звідки таке нахабство?». Підійшла до Івана, хотіла поплескати по плечу та, як побачила грізні очі чвого витязя, одразу засунула руку у вузьку кишеню гетрів.

— Ви нездорові, пане Сило? — дивилася то на нього, то на Ружену.

— Здоровий. Добре провітрився дома.

— Ви порадуєте нас сьогодні, чи не правда?

«Її радує не мій виступ, корінець би їй висох! Гроші пахнуть. Айбо й мені їх треба… Напозичався по самі вуха…».

— Вам той номер дорого обійдеться.

— Думаю, що у цих питаннях ми ніколи не мали конфліктів. І на цей раз їх не буде, чи не правда?

Іван глянув на Ружену і завернув у лівий форганг. Коло конюшні зупинився. Почав розгрібати різний хлам цирку. Зі споду витягнув штреку — вузькоколійну рейку, що вже подекуди вкривалася рудуватими плямами іржі. Приніс її на арену. Попросив уніформістів принести великий стіл, той, на котрому забиває цвяхи у дубову дошку. Поскликав усіх чоловіків, що працювали в цирку. Їх було десятеро. Розповів, що мають робити і ліг горілиць на стіл. Помічники поклали рейку Іванові на горло. З обох кінців почали її гнути. Необавки рейка торкнулася підлоги. Іван підняв руку. А коли рейку зняли з шиї, стрибнув зі стола, мов хлопчик, потер долонею горло.

— Браво! Браво! — прохрипіла Герцфертова, ніби щойно зняли оту рейку не з Іванової шиї, а з її власної.

Іван знову підняв рейку, приклав її до коліна. Випрямив.

— Гратулюю вам, пане Сило, гратулюю! Ваш оригінал! Сподіваюся, ви скажете і певну суму за нього?

— Скажу: легкове авто.

Пані Герцфертовова швидко закліпала очима і якась невидима сила відібрала у неї мову. Вона ковтнула кілька разів: сухо ставало в роті, а потому з горла щось прохрипіла:

— Сорок тисяч?

«Ні, ні, сам він до того не міг додуматися! Тут посередником стоїть і третій — хитрий та підступний».

— Мені треба авто, а не гроші. Аби домів можна їхати…

— Я вам віддам своє. Вам подобається, чи не так? Ви вже не раз їздили на ньому.

— Нове хочу. З заводу.

В цей час надійшов представник президента, потис Івану руку. Пані Герцфертовій незручно стало вести таку бесіду коло нього і тому сказала трохи піднесено:

— Завтра ранком буде автомобіль! Вас це задовольняє чи ні?

Гей, якби знав Іван, скільки таких автомобілів могла б купити власниця цирку за оті гроші, що заробив їй? Ціла череда би вийшла! Та хоч якусь частинку вирве собі з того.

На прем’єру Іван запросив і Свадебову родину. Відібрав їм ліпші місця, недалеко від арени, аби добре бачили його, а він — їх.

Пані Герцфертовова хвилювалася більше за всіх, начебто від цього мав залежати успіх усього цирку.

Іванові ставало душно. Скинув з пліч яскравочервоний плащ, зняв черезпліччя позолочену стрічку, на якій забряжчали медалі та інші відзнаки шістдесяти чотирьох країн світу, поклав усе на лавицю й присів, ніби прагнув перепочинку після тяжкого ходіння. «Ба ци довго ще залишилося вандрувати? Майже, треба перестати бавитися».

Перед очима з’явилася ота картина, котру побачив Іван на Великдень коло церкви. Від воріт аж до самих гарадичів-східців поставали жебраки: поламані, покалічені, повикручувані, безрукі, безногі, сліпі, паралізовані, з великими зобами… Господи, де ще увидиш стільки нещасних, як у Карпатах! Взимку ще не так видко їх. Тепло придержує жебраків десь коло печі або коло худобини, в хлівчиках. А настає весна, вони пробуджуються, чистять свої рани і волочаться до церкви чи на торговицю. Простягають руки, коли є, і жалісливо просять милостиню: співають молитви, саморобні пісні, в котрих уславлюють Всевишнього і того, хто щось кине в банку чи в тарілку… Звідки така кара на людей?

— Що з тобою, Іванку? — прибігла Ружена, готова до виступу.

— Нічого, дорогенька, — лагідно мовив, і на очі спливало рідне село, і його лице заволочувалося смутною пеленою.

— Щось трапилося?

— Нічого. Просто зморився я. Тяжко чомусь на душі…

— Президент скоро буде в залі!

— Не сміши мене, Руженко!..

«Гей, якби той президент знав, що робиться у тій закутині, котру приточили до республіки! Серце би в нього тріснуло… А, може, й знає. Та що він один зробить? Там треба много капіталу, аби все до порядку привести. Та й капітал, майже, нічого не зробить. Еге, у Герцфертовової, скілько його є. Так кому з того хосен?..».

— Може, зарядку зробиш?

— Не поможе.

— От спробуй, Іванку, бо ти страшно випозируєш![107]

Метнулася до роздягальні. Знає вона, що в такому разі треба робити з Іваном! Привела чотирьох уніформістів. Знали й ті, що нелегка доля випадає їм, коли Сила загубить настрій. Вони мають його розворушити.

Неохоче піднявся з лави. Парубки-уніформісти почали обсипати його градом ударів. Б’ють у кожний мускул. Іван нахиляється, наче під душем: повертає шию під кулаки, підставляє груди, хребет, руки, ноги. Хлопці почергово витирають з лобів піт і продовжують свою муку, крадькома позираючи на Силу, коли той надумається зупинити їх.

— Президент прийшов! — зашушукала Реґіна, ніби боялася когось розбудити.

— Най почекає мало, — потираючи від задоволення руки, мовив Іван. — Я його не стільки чекав…

«Масажисти» вже добре приморилися. Взяв їх на руки, покрутився з ними кілька разів і відпустив. Це він так дякував їм за роботу.

Музиканти заграли урочистий марш, і Сила виносить артистів на арену.

«Мамонтові зуби», «Груди замість ковадла», «Людина під колесами машини», «Легка штанга», «Серце із заліза»… І нарешті останній номер — «Сила під штреком».

Глядачі встали. Плескають. Викрикують: «Кро-тон! Кро-тон! Кро-тон!».

На арену вийшла пані Герцфертовова, вклонилася президенту, подякувала за відвідання цирку.

Старенький чоловічок, що більше скидався на селянина, аніж на президента, пошпортав до артистів. Поручкався з усіма, навіть з Грознім. Представник президента тримав на руках якийсь пакунок. Президент став навпроти Івана, затряс рідкою сивою борідкою, заворушив вусами і потис Силі руку:

— Читав про вас, читав і гордий тим, що робите славу Чехословацькій республіці!

«Чехословацькій республіці? — дратувався Іван. — Гей, ні, дідику, не республіці, а своєму роду, русинам із Підкарпатської я славу приношу. Бо від них я пішов. Вони дали мені і корінь, і силу…».

Президент в цей час повернувся до помічника. Той уже розв’язав стрічку на пакункові. Президент вийняв з нього парчеву тогу, що переливалася червоним перламутром від сліпучого світла. Розгорнув її і накинув Івану на плечі. На голову поклав корону-шолом, що вигравала діамантами та позолотою. — А цю медаль ви одержуєте особисто від мене. Поздоровляю вас, пане Кротон!

— Не Кротон я, пане президенте, а Сила. Сила з Підкарпатської.

— То він жартує, вельмишановний і дорогий наш президенте, — роблено усміхнулася пані Герцфертова. — Прошу вибачення!..

— Я сам жартувати люблю.

— Я, пане президенте, складаю вам глибоку вдячність за оцінку моєї скромної праці в ім’я республіки, — продовжила власниця цирку. — Ми все зробимо, аби наш цирк і далі приносив славу нашій державі!

Зал знову плескає. Івана вітають колеги. Обнімають. До ніг падають квіти. Він їх не підіймає з помосту…

В гардеробній мовчки переодягнувся. В голові шумів-гучав якийсь водограй…

На дворі збиралося на бурю. Грім гримів над містом, як порожні вагони, що котилися по вибоїстому путі. Безперестанку очі схапували блискавки, що розколювали темінь хмар.

Зупинився перед аркою «Герцфертов-цирку». Глянув на громіздкий щит. «Доста збиткуватися! Я не посміховище, корінець би вам висох! У мене нащадки є, котрі мають ліпше жити в будучині, як я! Доста!». Засвітила блискавка і вихопила великі букви «К-Р-О-Т-О-Н». Іван різко ступив до афіші. Згріб її з щита і порвав на шмаття.

Зареготався грім. Знову блискавка вишкірила зуби і заховала їх у холодних хмарах.

Заплескали в хідник великі краплини дощу.

Майже цілу ніч, як босорканя-відьма, гонилася за ним безсонниця. Як не одганяв її, вона приводила з собою то стару Кормушку, то отих нещасних калік-жебраків, що чекали на милостиню коло церкви, то синіх дітей, що тряслися коло Принца з пролісками, то Христового Андрія, що погахкував з чеканом-яртівкою навколо пня, то нянька, що ніс намул у старому відрі та в коші на прикуплену нивку. Старий згорбився, як дуга, визирав на пішачкові, куди ліпше ступати, і тягнув за собою живицю, аби ота дарабчина вродила пшеничку. Аби мати свою, а не покупну, паску.

— Може, кави вип’єш, Іванку? — притиснула Ружена його руку до себе.

— Дякую, дорогенька, не треба.

— Ти й сьогодні будеш такий злий, як учора?

— Хіба я злий? — засміявся і збився з кроку. — Чоловік має бути або дуже злий, або дуже добрий. Середняком бути не може. А мухотрясом жити не хочу!

— Ти чуєш, як гарно пахне липовий цвіт? — навмисне запитала, аби розігнати Іванові думки.

— Красне повітря. Ото по дощеві. І хідники чисті, як викупані.

Ружена поспішила до своїх подруг, а Іван міряв кроками невеличку площинку, що відділяла лівий форганг від арени. Хотілося йти далі, та перед ним стояла стіна, і тому знову повертався аж туди, до конюшні, звідки віддавало вистояним сіном.

Ось і Герцфертовова відчинила двері. Повернула до Гамлета, помахуючи нагайкою. Привіталася з ведмедем за лапищу. Тицьнула йому у вершу цукерку. Той почав чапати по клітці, зрадів, що випустять його з того тісного царка. Та пані не поспішала підіймати клямку на дверцях. Відвернулася од нього, ляскаючи пльоткою по дощатих стінах. Раптом побачила Силу.

— О, і ви тут! Ще не роздягалися? Доброго ранку, мій витязю! — і простягнула йому чек на автомобіль. — Виберете собі по смаку.

Сила мовчав. Йому тяжко було відповісти навіть на привітання. Він ладен був погматати той папірець, айбо не буде напослідок таким глупаком.

— Будемо починати заняття, чи не так? — зазирнула Івану в очі.

— Будемо кінчати, пані Герцфертовова! — загриміло десь попід склепінням, наче на дах посипалося тисяча громів.

— Як це розуміти? — ніяк не могла отямитися пані.

— Дуже просто. Днесь розквитаємося з вами.

— Ви жартуєте? — ледве видавила і спробувала осміхнутися, та це не виходило в неї: обличчя якось перекошувалося, як від недоброї хвороти.[108]

— Фіґлі минулися, ласкава пані!

— Що вам не подобається в мене?

— Все: і ваш цирк, і ваше дурисвітство-гендлярство з людьми! Все! Доста на тому!

— А контракт? Ми маємо договір, чи не так?

— Лишіть собі на пам’ятку!..

Герцфертовову наче кинули в окріп: вона почервоніла, стисла мишачі зуби, мотнула головою:

— Вам це буде дорого коштувати, пане Сило! Ви лише половину строку відпрацювали в мене.

— А мені здалося, що цілий вік!

Пані Герцфертовову хилило присісти. Вона аж упріла від злості. Вийняла з кишені хустинку та так і не донесла її до обличчя.

— Ми розлучимося, пане Сило, тільки через суд. Закон так каже.

— Най буде і через суд, айбо далі не можу. Не можу я без домівства жити. Тут я чужинець, зайда. Доста було мені мовчати!

Лише тепер остаточно отямилася. Так, її витязь, її дорогий Кротон, не жартує: він вирішив порвати з цирком. А що далі? Адже половина програми випадає. І яка половина! До того ж саме на цей рік вона розраховувала покласти мільйон крон у швейцарський банк. Як же так сталося? «Ні, ні, то не сам він. Тут якась комбінація. Може, Моузес хоче його переманити до себе? А, може, хоче виїхати в іншу державу?».

— Я вам можу заплатити вдвічі більше, ніж досі.

— Можете і потроювати, а далі не залишуся.

— Мені шкода вас, пане Сило, — захлинаючись гнівом, виповіла пані Герцфертовова. — Що ви будете робити там, серед отих…

— Дикунів? Так ви хотіли сказати? — закінчив її речення.

— Ні, ні, не так! — і змовкла, ніби здавили горло ті коротенькі слова.

— Неправда! Саме так. Ви, пани, інакше і не називаєте нас, русинів. То я вже чув не раз. А я горджуся своїм рідним краєм, його людьми. Серед них я виріс і силу дістав.

— А я зробила вас славним на весь світ! — гордо підняла голову, ніби починала читати героїчну поему про мандрівки Сили.

— Ви так гадаєте? Гадайте собі. А я знаю, що ви вкрали від мене няньково ім’я! Заплювали мій рід, мій край! Та й далі хотіли би збиткувати ся надо мною?

— Я вам обіцяю відновити ваше ім’я, коли воно цьому вина.

— Лише сам ото я можу зробити. Перед своїми людьми. Перед старим няньком. Королем більше не хочу залишатися на чужині. І — фертик![109]

Пані Герцфертовова різко повернулася, та ноги не так ступали, як раніше: каблуки стукотіли нерівномірно, як і її серце. Зайшла в свій кабінет. Іван не глянув у той бік. Почув лише, як луснули двері. Покликала до себе Ружену:

— Ти його підбурила? — безцеремонно спитала і ляснула нагайкою в стіл. — То відплата за мою доброту? Мій Боже, мій Боже, що ви зо мною робите? — впала на м’який стілець. Притулила чоло до холодного стола. Заворушилися підфарбовані кучері: власниця цирку схлипувала злістю. І здалося Ружені, що перед нею не пані Герцфертовова — гоноровита, самовпевнена, — а дитинча, котрому не дають робити те, що вона хоче, і тому роздратувалася. Вона ладна була погризти той стіл, на якому ще не так давно підписувала Івану контракт і виплачувала гроші. Гроші!.. А, може, й Ружені підвищити платню?

Вона підняла розкуйовджену голову, розмазуючи кулаками сльози впереміж з пудрою.

— Може, ти поговориш з ним? Розрадь, аби не робив дурницю!

— Пані Герцфертовова, я рада за нього, що він, нарешті, сам дійшов до цього моменту.

— І ти проти мене? — кинулася з-за стола, як зацькована. Та пересилила себе. Замість того, що хотіла зробити якусь мить тому, почала обіймати та цілувати Іванову дружину. — Може, ти поговориш з ним? Розрадиш, жеби не робив дурницю! — взяла її за плечі розгублено, наче перед стратою: — Руженко, я тобі можу платити таку ж суму, як і йому. Будь мудрою. В тебе діти підростають. Тобі треба гроші…

В кабінет пройшов Іван: похмурий, як сьогоднішній ранок. Герцфертовова забула запалити світло в своєму уряді і здавалося, що Ружена стоїть десь у конюшні. Руки в неї тремтіли. Це відчувала Ружена.

— Я виплачу вам гроші. Наперед. Багато грошей!

— Ви вже навчилися і звикли до того, що за гроші все можна купити чи продати! — відповів на те Сила. — Доста було гендлювати!

— Але ж і ви не раз торгувалися за мною!..

— Я знав, що ви ласі до грошей. І призбирав, аби розквитатися з вами. Навіки-вічні!

«Ось воно, куди сягнув своїм німурством! Ще й хитрість у нього ховалася!».

— Ви ще запам’ятаєте мене! — пригрозила власниця цирку та Іван того вже не чув, бо саме зачинив за собою двері. Гей, добре він запам’ятає! На все життя! Бо все ще попереду. Літа тільки дали заявку на життя.

Через кілька днів віддбувся суд. За порушення контракту Іван мав сплатити сто тисяч крон. Рішення міського суду можна було оскаржити-апелювати у вищу інстанцію. Та Сила не захотів затягувати виїзд додому. Коли вийшли з високого будинку суду, Іван взяв Ружену під руку, полегшено зітхнув, наче скинув на землю ведмедя, котрий безжалісно тис його з усіх боків.

— Ми вільні, дорогенька!

— Це ще не воля, Іванку. Ми все одно залишаємося рабами сього світу.

Іван не встиг перепитати, про яке саме рабство згадала Ружена, бо до них привітався Амброзі Грозні, що зранку вартував їх коло цього високого будинку, де вирішували долю Сили. Трохи розкосі очі, схожі на достиглі сливи-бистриці, сумно дивилися то на Івана, то на Ружену. Здавалося, що він ось-ось простягне руку та проситиме милостиню. Він щось хотів сказати та поки що не міг вимучити оті слова, котрі викарбовувалися і застряли у його душі з того дня, як Іван Сила пішов від Герцфертової. Захрустіли дрібні пальчики. Грозні почав шамкати губами, що пересихали, наче від спраги, і раптом ні з того, ні з сього припав до Ружениної руки, почав її цілувати, тулити до свого личка, по якому прорізувався слід від сльозини.

— Візьміть і мене з собою, — попросив дитячий голосок. — Я хочу домів. Дуже хочу!..

— Що це таке, пан Грозні? — відсахнувся від нього Іван, мовби ті слова вилетіли в нього замість поличника.

— Я із Влагова. То там, по сусідству з вами.

— Ви — не тутешній? — здивувався Сила, наче побачив перед собою воскреслого із мертвих. Очі припухлі. Та не безсоння спеленало його очі — злість і ненависть виповнила їх.

— Мені пані Герцфертовова заказала говорити про себе, — трохи вгамувався та продовжував Амброзій. — Вона ганьбилася, що у її цирку є хтось із Підкарпатської… Моє прізвище — Половка. А Грозні — ото панське посміховище наді мною. Який я грізний?.. Заберіть мене. Я все життя не забуду вас. Не залишіть мене більше на чужині!..

— Візьмемо, Амброзі. А ім’я теж вона вигадала?

— Наш піп придумали. Моє ім’я. Від нього відректися не можна, бо в церкві мене хрестили. В селі, пам’ятаю, просто Амбрушом називали. А тут я став Грознім, видите. Мусів мовчати, бо вона страшила мене, що залишуся без роботи. А тепер уже не можу мовчати, бо літа, мабуть, виссали з мене силу. Айбо я на вас надіюся.

— Амбруше, Амбруше, який се нечесний світ, корінець би ’му висох!

— Нечесний, Іване, — погодився Грозні, витер очі хустинкою та ніяк не міг її всунути в кишеню.

А Сила одразу побіг до того судді, з котрим перед сим мав діло.

— Ви щось забули в мене? — перепитав той, розглядаючи по столу.

— Пане суддя, іще один чоловік хоче вийти з цирку.

— Ангажемент є? — поцікавився той.

Лише тепер Іван здогадався, що тут потрібний той контракт-договір, бо інакше й мови не може бути про розрив з роботою. Збіг по східцях до Амброзія.

— Амбруше, а договір маєте при собі?

— Я його й не мав. Ми лише так договорилися з панією. Коли хотіла, то могла мене вигнати. Айбо я їй, певне, був потрібний, як ви гадаєте?

— Корінець би їй висох! — вилаявся Іван і знову побіг до судді.

— Буває всяко, — усміхаючись, відповів той. — Власник мусить бачити наперед, як йому вигідніше. Всяко буває, пане Сило…

Саме в той день, коли зібрався додому, Іван довідався, що «Герцфертов-цирк» перестав існувати. Пані Герцфертовова розпродала все майно і виїхала до свого вітчима в Німеччину.

— Туди їй путь! Посміховище наробила з нас, корінець би їй висох!

Повернення

Літо сипало дощем. Викрадеться з непогоди один сонячний день, і над селом гулькнуть пахощі квітів, щебет птаства, зелений гомін. Ранок винесе на небо бліде сонце, наче не дуже вдало пригнічений у печі хліб. На невеличких нивках мріють то тут, то там низенькі хрестці жита і пшениці. Чалапають по стернянці чорні ворони — наче урядовці перевіряють, чи все до зернини зібрав господар зі свого поля. Де-не-де пливуть жовто-зелені наділи тенгериці. А десь далеко, аж понад самою Боржавою розв’язала дівчина вузлик із піснями і розсіває їх попід голубим небом.

Пісня бринить над полем, як жайвір: то спускається низько-низько, аж до самої землі, то пурхає у високість, заворожуючи і поле, і людей. «Петрівка, а вона собі співає, — думає Іван, поглядаючи на поле, що рябіло перед очима, як вишивана сорочка, різними барвами. — Айбо для пісні не може бути посту. Хоче серце заспівати, то ніяка сила не замкне його».

Через поле широкоє

Простягнена нитка.

Чому-сь до ня не приходив

Нічка була видка?

А в селі готувалися до храмового свята: побілили церкву, оцинкували на покрівлі залізо, і хрест стояв, мов піп перед Євангелієм та читав собі давню молитву, крадькома позиваючи на своїх парафіян, що метушилися по обійстю та по склепах.

Чому-сь до ня не приходив,

Парадний легіню?

Яка шапка на каждий день,

Така й на неділю!..

Іван прийшов у центр села прикупити якогось товару на храмове свято. Як-не-як, прийдуть родичі до церкви, а по службі не обминуть старого Силу: зберуться на гостину, то треба мати при столі якусь паленину, а, може, й пиво.

Плітки-чутки розлізалися по селу, мов короста. Тяжко було придержати її в одній хижці. Про Івана вигадували різні билиці й небилиці. Найбільше жінки боялися показатися Іванові на очі, бо всезнайки клялися, що йому сам чорт помагає, пропав би! Лише старий Урста, що мав діло з сільським бубном і видів на своєму віку страшніше за самого чорта, так той першим поручкався з Силовим Іваном. Може, й чарчина перепаде, бо зі світа прийшов чоловік, а там, де нас нема, там і грошей більше платять роботязі…

Коли повернувся із села, на лавичці сиділа якась бабка. Поздоровкалися та й запросив її до хижі. Старенька не встигла переступити поріг і почала:

— Що мені робити, чоловіче добрий? — спитала і схрестила на платі сухі, наче хворост, руки. — Мала-м три курочки і єдну чеську козичку. Курочки каждий день були з яєчками, нівроку їх!.. А такої козички, як у мене, не було по всьому Марамароші. Молочко давала таке, як сметану. Розумна була, як челядина. А вчора прийшли та забрали! — почала схлипувати і не могла більше виповісти й слова. Лише перегодя продовжила: — Забрали, потягли… Потягло би їх на той світ! Йой, Божечку мій, Боже, що я тепер буду діяти? Шістьох голубів, єден до другого дрібніший, залишила на мене донька, прощена би. Маленькі, як булі. Що маю робити, чоловіче добрий? Зачувала я, що ви все можете… — Знову глухо застогнали її груди. — Потягли, потягли…

— Хто потягнув? — доторкнувся до її плеча.

— Та оті розбійники, кажу вам, що порцію забирають…

— Екзекутори?

— Оті, оті. Еге, ви знаєте, дав би вам Богонько здоровічка!

— Много на вас нараховано?

— Тілько, як на мого сусіда Гринюка. Айбо в того і садочок є, і землиця ліпша, як у мене.

— Та кілько ото буде, бабко?

— Позавчора казали, гейби п’ятнадцять. П’ятнадцять корун. А днеськи вже вісімнадцять стало. Та як ото так? Не аби зменшували, а ще більше просять!..

Іван вийняв з кишені сто крон, віддав бабці:

— Не всі їм залишайте, бо там більше.

— Йой, чоловічку добрий, я гроші не хочу. Ви лише повіжте тому, що порцію бере, чому позавчора було п’ятнадцять, а днеськи — вісімнадцять… Такі великі паперові гроші я не буду брати. Бо вже не встигну вам відробити.

— Беріть, беріть, та виплатіть. Я з ним потому поговорю.

Бабка поклала на стіл козубець.

— Малини-м вам принесла мало. Дуже файна сього літа. Діточкам дасте, аби здоровенькі їли!..

— Дякую, бабко. Понесіть своїм онукам. У моїх є. Вчора назбирали…

Низько вклонилася бабка та й пішла собі. А десь, мабуть, на сінешньому порозі обійшлася з чоловіком, що швидко ступав до хижі. Приріс коло порогу, ніби козар-підберезовик: худий, високий. Коли зняв клебаню, то здалося, що від того гриба залишилася лише одна ніжка, трохи зігнута наперед. Мовчав, блимав очима на Івана.

— Сідайте, чоловіче, — просить його Сила. Той і не поворухнувся. Іван показав йому на лавицю. Чоловік перекосив губи, розвів руками. «Німий, — догадався Іван. Ба що хоче, небожатко?».

Німий став малювати на долівці якесь колесо, драбину, показує на голову. Наставляє вуха наперед, обличчя робить грізним. Раптом міцно тисне собі шию, показує пальцями, ніби щось капає на землю. І знову розвів руками. Іван прикинув, що ж би то могло означати. Німий поїхав у ліс. Випряг коня. Поки збирав хворост, надбіг вовк і задавив коня. Лише кров капала з його шиї на землю. Що йому робити?

Взяв німого за руку, повів у хлів. Показав на няньового коника. Той почесав вороному гриву, сумно замахав головою і розвів руками. Іван відв’язав коня, віддав німому мотуз, батіг і показав на вулицю:

— Жени, неборе, та вози собі дровець на зиму!..

— Ги-ги-ги-ги! — вперше почув голос німого. Той обняв коника за шию і пішов, весело роззираючись, аби хтось побачив, що у нього знову є тягло.

Нужденні люди приходили до Івана, просили розраду і поміч, як у спасителя. З Кушниці перепитувалася жінка, що їй робити з сусідкою-ворожкою, котра відобрала в корови молоко. А один чоловік з Імстичева хотів узнати ліпший лік від кровохаркання, бо вже з’їв десять псів і з дикого вепря масть пив, а кашель всеодно мучить. Деякі запрошували на весілля, на хрестини. З Осою чоловічок дуже перезвідовував, як ото Івану вдалося висидіти із зноска бісеня, котре тепер допомагає йому, а на інших біду наганяє…

«Все то — біда, — міркує собі Іван. — Чоловік всяко глядає від неї рятунок, айбо того рятунку нема. У Довгому, в Кушниці, в Лисичеві рубають хащі, дерево вивозять у Чехію. А звідти сюди знову гуркочуть порожні вагони. Роботиці нема людям, як і раніше. Чеські пани думають про своє: якби скорше повідкривати школи для своїх дітей. Ой, майже, не до школи буде, коли пахне порохом. Хіба на наших людей треба кулі?Та вони скоро самі з голоду повимирають. Гей, якби чоловік був багатий та всім би допоміг!.. Айбо сам не буду мати стілько. Бо їх дуже много, отих нещасних…».

До хижі зайшов Петро Ігнатків — Іванів побратим, сусід. Продовгувате лице порите в нього глибокими борозенками. А очі, здавалося, тільки-но вмилися сльозами і були чисті-чисті, як гірська вода в жолобках. Що в тих очах? Смуток чи радість? Яка там радість може ховатися в тих очах, що бачили на своєму віку стільки бід? В шостому бився з австрійськими жандармами. В чотирнадцятому, як забрали на війну, хотів перебігти через фронт у Росію. Та схопили. Заперли в темницю. Перечився потому з чеськими екзекуторами — забрали на нотарський уряд, потовкли, як хотіли. Ще й корівчину потягли з хліва. Та не здавався…

— Но, та як, молодята, живете? — нарешті запитав та присів. І лише тепер Іван побачив, що ліве око в нього менше за праве.

— Живемо, як і всі.

— Наш попик дуже тебе розхвалив у ту неділю.

— Не чув. У Рахові був.

— Файного фішкароша маєш, гута[110] би ’го вбила! — махнув рукою, ніби поставив точку на тій бесіді. — Знаєш, чого до тебе завернув?

— Кажи та буду знати.

— Восени будемо мати вибори старости.

— То я вже знаю.

— За кого ти думаєш листину метати?[111]

— За кого? За тебе!

— Може, мене і не будуть вибирати.

— Но, та за того, котрий буде стояти за людьми.

— Нам, Іване, треба твою поміч.

Сила поміркував, а потому відповів:

— Тисячу корун можу дати.

— Нам тисячку не треба. У тебе є дорожче за гроші. Тебе люди люблять. Ти маєш велику силу. Про тебе вже говорять тисячі. На твої виступи йдуть усі.

— Ти діло кажи, а не мене величай! — буркнув Іван.

— Нам би треба, аби ти висміяв чеського сенатора чи урядовця. То треба зробити дуже мудро, аби на себе біду не накликати. Берися та вигадай щось. І Ружена тобі допоможе. Правда, паніко?

— Лише не зможу з ним виступати, — відповіла. — Маленького Силу чекаємо…

— І то добре! — осміхнувся Петро. — Ще один земледілець буде…

Циркусант

Над Верховиною насувалися чорні тяжкі хмари. Вони тисли на груди гір, і повітря, здавалося, ставало густішим, гіркуватим. По селу скаржилися дзвони: «Чому, чому так много маємо роботи?».

По правді найбільше роботи мали сільські дзвонарі та гробарі. Людей забирала на той світ гертика-пропасниця, тифус[112] та інші болячки. А в гори підкрадалася босонога, обідрана, як жебрачка, голодна весна. Навіть горобці, і ті ще більше зажурилися попід стріхами. Синички процвірінькають десь «літо-літо» та й ховаються з людських очей. Лише проліски пробивали землю своїми синіми багнетами, аби черкнутися до сонця. Їх ніхто не збирав: хворота поприв’язувала дітей до теплих печей і не відпускала на полянки.

Весниці дні пленталися, як голодний на гору. Люди рвали жаливу попід живоплотами, варили та їли. Мололи тенгерицю разом з гичкою та пекли з отої муки богачі-коржі. Лушпиння з квасолі вже переварене та поїдене. Голодні чекали на лісові ягоди. Айбо вони ще і не цвіли.

І верховинці беруть на худі плечі тайстрини-торби та спускаються з гір на Затисянську долину, в багатші села на зарібки. Порожніють хижки в Імстичеві, Великому Раківці, в Довгому, в Кушниці… Селяни ідуть глядатися в Чехію, в Мадьярщину, в Бельгію, у Францію, а звідти перебираються на той бік океану — а Америку, в Аргентину, в Бразилію, в Канаду… Куди тільки не вела верховинця ота порожня торба!

А тим часом німці чистили до лиску свої чоботи, марширували, гострили багнети, змащували гармати, ладнали танки і цілилися на Схід. І селяни почали ще більше журитися за свою долю.

— Чули-сьте, куме, ляпонці! Монголія з Росією заодно. Ану, станьте коло Силового Івана, та ци хтось покладе на вас перст? Ото, куме, й у світі так. Слабша держава мусить стояти за плечима сильнішої…

— Гей, кумцю, ото правду маєте. Айбо мене жура пече не за то-то. Аби лише войни не було. Бо доста ми було, гадаю, у Першу світову. А отой Гаджега, що в чеському уряді староста, не наш чоловік?

— Не Гаджега, куме, а Гожа. Ото такий наський, як Гітлер.

— Закляли би ся, та іще їм не доста було?

— Не доста, куме. До цятки нас хочуть задавити, Маріка би їх побила!

На торговицю сходяться люди, аби почути, що робиться в світі, а не на куплю. Бо в світі дуже заколотилося. А тут іще й бесідники-агітатори бувають, котрі мусять знати, як то далі буде. Тому Іван і прийшов сюди.

На великому майдані коло хустської торговиці нагнітилося повно людей. Кожний хоче побачити, як то чоловік долонею забиває у дубовий сволок цвяхи, як через нього переїжджає автомобіль…

На підвищення, збите з дошок, виходить набундючений пан. На руці в нього почеплена палиця, розцяцькована позолоченими бляшками. Пана перестрічає маленький обідраний селянин, що має на плечі порожню торбину. Буржуй перейти не може, бо селянин стає перед ним, простягає руки. Намагається обійти прискіпливого жебрака. Відсторонив його палицею. Селянин падає і знову підіймається, не дає проходу пану. Той гнівається. Замахується палицею. В цей момент з-за куліси з’являється ще двоє мізерних людей. Пан не помічає їх і схвачує селянина за шию, кидає собі під ноги, хоче розтоптати. Та встигли побратими: підняли на пана кулаки. Той від несподіванки замешкався. Один з них вихопив від пана палицю. Всі троє кидаються на нього, в’яжуть гужовками та ременями. На шию поставили зашморг. Селянин виносить з-за куліс хреста, кладе коло голови пана. А на тому хресті чорними буквами на білому папері напис: «Пан».

Майдан загримів, зареготався. З натовпу полетіли вигуки: «Долі з панами!», «На хрест панів!».

У тому «панові» присутні легко впізнали Івана: міцного, широкоплечого, котрий ніколи нікому не скоряється і відмітає зі своєї дороги тих, хто йому заважає іти так, як він хоче. Радий Іван за помічників своїх. Першого селянина грав Амброзій Половка, а двох інших безробітників — старшенький син та сусідський хлопчик. «Зрозуміли мене люди — скидаючи одяг, думає Іван. — Може, хоч тим розвеселив та підбурив…».

Одразу по закінченні виступу до Івана підійшов поліцейський — високий, статурний, з орлиним носом і червоними, мов у кроля, очима. Не знімаючи рукавиці, приклав пальці до дашка на кашкеті, мовляв, дивись, чий герб я захищаю та стережу.

— Я зобов’язаний представити вас верхньому окружного поліцейського управління, — процідив однотонно. Одразу йдітьпередо мною.

— Раз у вас така служба та піду. Чого би не пішов? — «Корінець би ’му висох, майже добре слідив за мною!.. Ба що би повісти тому верхньому?» — і ступав по лункому коридору.

Верхній нервово дупкав ногою в паркетну підлогу. Коли до нього наблизився Іван, підняв голову, вирячив очі, як цибулі, потому прищурився, мов собака до здобичі, скупо відкрив рота:

— Циркусант?

— Люди попросили, то й показував те, що знаю.

Поліцейський, що стояв поруч з Іваном, виструнчився і виригнув:

— Пане верхній, то є сатира! Памфлет!

— То, прошу вас, не сатира і не памфлет. То — забава, — спокійно відповів Сила.

— Ви знаєте, циркусанте, чим ото пахне?

Іван знизав плечима і усмішкою хотів посіяти добродушність в каламутних очах пана верхнього:

— Не розумію вас, пане капітане.

— Рррево-лю-ці-є-ю, циркусанте! — гримнув начальник поліції.

— Ба ци не думаєте ви, пане верхній, що я в політику лізу? — обурився Іван. — То не мій хліб, пане верхній! Мені треба людей веселити. Веселість, кажуть чехи, прикрашає чоловіка, робить його добрим.

— Звідки ви знаєте, що думають чехи?

— Гей, я там був, прошу вас. П’ятнадцять літ прожив у Празі, як у раю небесному. То є висока культура, прошу вас! Чемність! Повага до чоловіка на кожному кроці. Домів прийшов, як у хащу. У джунглі. Саме дикунство, прошу вас! Цураві всі, злі, хворі! Страхом бере чоловіка!

Начальник поліції зробив кілька кроків по кабінету, дав знати поліцейському-поручику, що той може сміливо залишити їх удвох. «Не підло говорить. Одразу видно, що вихований у чеському дусі. І вимова празька, чиста».

— Значиться, ми з вами — майже земляки!

— У мене й жінка з Чехії, — піддобрювався Іван.

— То красно, пане Сило! Та будьмо й надалі земляками. Порядними, як і належить. Лише одне попрошу вас: вилучіть той номер з вашої програми. Аби не було різних непорозумінь. Поручик, певне, перестарався. Підкарпатці іноді в дрібницях вбачають велике, порозумійте мене!..

— Гей, та то дуже просто. Айбо кажу вам по правді: не думав я, що так воно вийде. Та й самі ви, пане верхній, двояко судите про той номер. Задумався Іван, а потому сказав:

— Пане верхній, я би вас хотів просити у одному ділі.

— Прошу, прошу, — зацікавився той.

— За вашу чесну доброту я прошу вас на мій виступ, аби ви самі увиділи, що то є.

— Цікаво, чорт побери! Прийду, неодмінно прийду!

«Корінець би тобі висох, зайдо! Знаю я, що роблю. — іде Сила, поправляючи на голові велику клебаню. — А той номер я не вилучу, доки хоч один буде з вас у нашому краї…».

Начальник поліції уважно дивився Іванові виступи, а по закінченні підійшов до нього, потис руку:

— Задоволений, пане Сило! Міцний ви, чорт побери!

— Дуже і дуже дякую вам, пане верхній! Я казав, що там нічого страшного нема. То лише не треба двояко думати…

В цей час до Івана прихрамав худорлявий чоловік.

— Я би мав дяку поговорити з вами, Сило, — сказав і почав шкутильгати вбік.

— Перепрошую, пане верхній, я мушу відлучитися.

— Прошу вас — схилив перед ним голову начальник поліції.

Хромий незнайомець почав говорити пошепки:

— Два дні назад у Хусті була велика сходка з безробітників. Люди жадали, аби чеський уряд випустив із темниці сенатора Локоту. Потому говорили, що рушається Гітлер на Росію. А цензор, що сидів у залі, перебивав людям, не давав їм виговоритися. Потому єден комуніст — Митер Поповичів, ти його, майже, знаєш, — хотів прочитати жадість до уряду, аби піддержали люди. Та цензор не дав зачитати. Хотіли ми вибрати депутацію до окружного уряду, айбо й ото не дав нам цензор зробити. Потому ні з того, ні з сього дав затюрмовати Юрка Величкового. Тепер, сарака, сидить там, у чеському домі.

Худорлявий чоловік перепочив, а Іван запитав:

— А що я можу зробити?

— Переговори, неборе, з тим, що з тобою стоїть. Подейкують, що дуже добрий, як уп’є рому…

Сила вийняв гаманець, віддав незнайомцю паперову десятку.

— Нащо мені даєш?

— Беріть, беріть, бо той душохват позирає сюди…

Худорлявий мовчки похрамав собі і загубився серед ярмарку.

— Перепрошую, пане верхній, — повернувшись, люб’язно сказав Сила. — Моєї сестри чоловіка сват. Теж мені родич!

— Нічого не сталося, пане Сило.

— Селянин має дуже недобру звичку, пане верхній, — почав Іван додумувати-мудрувати. — Спочатку розкаже про всі свої біди, перерахує лиха своїх родичів, знайомих і лише потому переходить на діло. — передихнув та говорив: — Корова у нього здохла. Одна була, та й ота за вітром пішла. Каже, мусить купити собі, бо інакше діти заковіснуть-закочаніють. Гроші збирає по людях…

— Дивні се люди, пане Сило, — осміхнувся верхній та одразу видавав стурбовано лице. — Ех-ех-ех! Довго доведеться мучити свої нерви, доки стануть вони на правильну путь. Та спробуйте їм довести, прошу вас…

— Я в політиці, пане верхній, гірше розбираюся, як куриця в пиві. І без неї може обійтися моє ремесло.

— То є так. Але кожна людина — політик. Одні роблять своє діло галасливими лозунгами, другі — провокаціями, треті — терором, четверті — шпіонують… І так далі, і тому подібне. Ви, певно, вибрали позицію мовчання-невтручання? Так я вас маю розуміти?

— Ви вгадали, пане верхній, — скривив душею Іван. — Коли чоловік мовчить, то добрий для всякої влади.

— Похвально, похвально, пане Сило!..

«Корінець би ти висох, знаю я, що так тобі любиться!».

— Перепрошую, пане верхній, а ви б не пішли зо мною в ресторацію, аби хоч якусь часину провести разом?

— Очевидно, я про це вже раніше подумав. Я сподівався, же ви когось причісуєте та стали тут.

— Я лише вас провів, пане верхній!.. Землякам має бути шана, а почесть, як верхньому.

— Дуже радий, дуже радий за вас!

В ресторані марнували час майже всі знайомі начальника поліції. Коли зайшли у вечірній зал, здавалося, стихав гамір. Лише цигани-музиканти різали фокстрот. Молодий скрипаль наспівував, придупкуючи ногою в естраду.

Не мелем, не мелем,

Не мелем, не мелем —

Забрала нам вода млін!..

— Цілий вік ладен би просидіти тут, де чути чеську мову, музику, де іскриться вино, і так далі, і тому подібне. Райський куточок!

«Ба ци можна вже нагадати про того чоловіка? — подумав Іван, коли начальник поліції Штєтка добре розчервонівся від випитого вина. — Може, треба поговорити, доки не дуже п’яний?».

Але Штєтка розв’язав мішок спогадів, і тепер уже перебивати стало незручно. Він поринув у свою автобіографію, котру ніхто ніколи не писав і не читав. Підлеглим було незручно розповідати про себе, а з цим Іваном Силою не буде говорити про політику, коли не тямить у ній. Дружина від Штєтки повіялася вже давненько, бо перелякалася підкарпатських опришків. У світову війну Богуміл Штєтка завоював собі офіцерське звання. Демобілізувався, бо не витримував казарменного життя…

Потому перейшов на найулюбленішу загальнополітичну тему, як сам назвав її.

— Моє серце і досі не витримує натиску гарної молодички, — зізнався Штєтка. — Пульс учащає в такому разі, як від вина. Що би я робив, якби не було на світі того ласого створіння? — Штєтка замислився, прихилив над столом вилизану лису голову, обпер її на нетривку долоню. — То є, прошу вас, ціла історія!

— Треба пити всі чари кохання, коли є звідки коли є з ким, пане верхній!..

— Верхній? — підняв з руки тяжку голову. Визелепився на Івана. — Причому тут верхній? Я тут — Штєтка. Айбо ще простіше — Бо-гу-міл! Милий Богу. Богуміл! Чуєте?

— Чую, айбо я так не можу звертатися до вас.

— Ми то закріпимо урядово! — Штєтка позвав кельнера. — Дві пляшки токайського!

— Я не можу вас так кликати.

— Вип’ємо на перту![113] Скільки маєте років?

— Сороковий.

— Хе-хе-хе! Я на цілий рік молодший за вас! — захекався Штєтка. — Тому, перепрошую, дозвольте з вами випити?

«Корінець би ’му висох! Так то треба цілий келих до денця випити. За одним махом!..».

— Коли ваша ласка, то я не можу відмовитися.

— О-о-о! — заокав верхній. — То мені подобається. Агой!

— «Треба пити всі чари кохання, коли є звідки і коли є з ким». Так, ти, здається, сказав.

— Так, — запнувся Іван, аби не порушити форму звертання. Гей, знає він: коли помилиться — питиме штрафний келих, або треба буде замовляти ще одну пляшку токайського, котру неодмінно доведеться випорожнити.

— Розумно! Геніально! Саме, доки є з ким! І так далі…

— Богуміл — майже пошепки звернувся до начальника поліції просто по імені, і аж самому стало якось страшно. Штєтка ставав мовчазнішим. Йому, очевидячки, хотілося слухати музику і навіть поволочити ногами у танці. — От я твоє жадання зробив.

— Ні, ні, ти його ще не здійснив, Яніку! Знаєш, що я придумав? І ти, сподіваюся, як другові, зможеш його виконати?

— Скажи. Чоловік усе може, коли захоче, — повів та й самому недобре зробилося. Хто знає, що в п’яного Штєтки на умі? Айбо най каже, корінець би ’му висох!.. — Кажи, кажи, Богуміл, — добрішав Іван.

— О-о-о! — за кожним звуком Штєтка крутив пальцем у повітрі нетривке коліщатко. — Ти зміг підняти отсей стіл? І жеби на ньому не цокнула жодна посудинка?

«Та ци не міг щось ліпше примудрувати? Ганьба робити таке в ресторані. Айбо й не можна відказати тому Штєткові, бо п’яний уже, як циганин. А п’яному все дурниці вертяться в голові».

Підняв з краєчку стола скатертину. Стіл дубовий, міцний. Смерековий би не витримав під зубами.

— Можу, — погодився Сила і почав скидати піджак. Засукав рукави на сорочці. Тимчасом Штєтка оповістив свого приятеля за сусіднім столом, аби той передав далі про цирковий номер у залі.

«Ачей не здохну. Айбо так довіра більша буде в нього до мене».

В залі заворожили тишу. Іван обперся руками в коліна. Взяв у зуби краєчок стола і обережно почав піднімати, випростовуючись. Зробив з ним два кроки і знову обережно поклав на попереднє місце.

Зал зітхнув. Голосно закричало вино, ром та боровічка[114]. Загриміли музиканти. Все злилося в непристойний гамір, гудіння, верещання, дзизчання. До їхнього столу почали приходити з питвом, та Штєтка завертав усіх, хто намагався принизити його в очах Івана. Силу це обрадувало. Адже випивати більше не будуть. Та саме в цю мить Штєтка поманив до себе кельнера-офіціанта, попросив наповнити келихи.

— Я дуже дякую, Богуміл. Більше не можу, — відпирався Іван.

— Людина може все, коли хоче. Таке твоє правило, здається?

— Ліпше вже завтра, бо пом’якнемо дуже.

— Завтра, то є не сьогодні, Яніку! Ще по одній і на тому — амба!

— Тяжке!.. — покрутив Іван головою. — Може, вийдемо на двір?

— О-о-о! Геніально, Янку! — і Штєтка сягнув рукою у кишеню, очевидно, за грішми.

— Богуміл, то так несправедливо. Я покликав, я й платити маю.

— Ти в чехів у цьому ділі правди не шукай. Я тут дома. Я й господар столу. Ти будеш дома — так само поступив би, думаю…

Іван не хотів псувати Штєткові настрій. «Най робить, що хоче, корінець би ’му висох, аби лише щось допоміг…».

Сніг хрумтів, порипував, як старі, незмащені ворота. Місяць дихав по вулиці холодним туманом. Не хотілося й рота розкривати, айбо Іван мусів, бо йому вже припекло:

— Тепер у мене до тебе є просьба, Богуміл.

— Прошу, прошу. Людина все може, коли хоче. Так?

— Мій один родич перебуває у твоєму домі. Гостює.

— В поліції?

— Отут, за церквою.

— Ага, в тюрмі, — і спокійно запитав: — Хочеш побачитися з ним? Хто він — розбійник? Злодій? Вбивця?

— У мене таких родичів нема. Селянин він. Простий чоловік.

— Комуніст?

— Хто його знає? — знизав плечима Іван. — Цензер забрав його.

— Величко?

— Айно, Юрко.

— О, він нам не страшний! — зареготався Штєтка і луна відбилася десь у кінці вулиці. — Політик! Забереш його під свою опіку! Я переведу його на штраф.

— А кілько треба буде платити?

— Дрібницю! Тисячу крон. Можна й менше. Сто, приміром. Я сам виплачу за нього. Ти мені велике задоволення зробив. Той цензор взагалі балбес, п’яниця, нехрещений!

Порушивши будь-які правила начальника поліції, Штєтка випустив Величку з темниці.

«Людям треба робити добре… Айбо як то деколи нелегко дається».

Мороз гнівався чомусь на Силу, різав зубами, що аж вікна дрижали над хідником: «хрясь-хрясь, хрясь-хрясь, хрясь-хрясь!».

Наручники рвуться

Десь недалеко запугикала сова. Та так страшно, що аж у серці холодом задзьобало. «Сова — на нашому городі? Ба хто її розбудив на церкви? Церківник не забирався на дзвіницю, бо ще до ранку далеко, майже. Ба ци не приснилося? Сова, кажуть, смерть віщує. Може, нянько Богу душу віддав, бо щось і вчора кольками схвачувало його та корчився по двору…».

Далі вже спати не міг. Сторожко піднявся, аби когось не розбудити і, намацуючи в потемку клямку на дверях, вийшов на двір, став під стріхою. До хліва хтось почалапав. «Нянько!.. Воду носить, аби погрілася коло худобини, бо від студеної може згиритися-пропасти… То, мабуть, сінешні двері зарипіли, а мені причулося, ніби сова пугикала…».

Передрання задихало сирістю. Розтанув сніг на городі, і тепер уже залишилася попід живоплотом лише та купа, що нагріб з двору через зиму. Вже мало би випогодитися, та чомусь затримується тепла днина. Землю ще схвачує морозом. Ще і в жолобі вода примерзла — прикрилася від холоду тонким листком льоду.

Низько понад хижками закаркало вороння і прошуміло крильми кудись уверх, до Синяка. Іван здригнувся. Так каркали ворони в хащі, коли від них забирали недогризений вовками людський труп. «Хто знає, а може, той чоловік був з нашого села? Бо тепер не певен, куди хто ходить. Одні тікають у Росію. Других січовики перепужали, то вони по хащах прячуться, до власної хижі бояться підійти…

— Но, та й ти не спиш, мара би ти не приснилася!.. — пробурчав старий Сила, наблизившись білою тінню до сина. — Майже, надовго, небоже, затягнеться провесінь. Ворони низько літають. Хмарна буде яр. І повінь треба чекати, бо, еге, кілько снігу напрудило, що і в хащі тяжко було пробратися…

— Напрудило, няньку. Тяжко було…

Та й на тому замовкли. Так стало тихо, що аж у вухах закололо. Коло Іванових ніг прилащився старий Ференц — вусатий кіт, до котрого навіки прилипло ім’я австро-угорського імператора. Промурликав свою заспану хриплу мелодію та й приєднався до мовчанки. Старий думав про ту нивку, що може забрати паводок, коли нагримить з гір, а Іван ніяк не міг здогадатися, хто би ото міг вигнати їх усіх з хустської темниці. «Ба ци не Волошин хоче придобритися? Айбо і йому вже, майже, не сидиться на задниці…».

Раптом гримнув на церкві великий дзвін. Йому почали підспівувати й менші. Село здіймалося на ноги. «Господи, що за біда сталася? — подумав старий. — Ба ци не піп помер? Бо то лише тоді можуть дзвонити і серед ночі в усі дзвони…».

— Хтось доґаздувався, няньку, — мовив, та враз думка сягнула в інший бік: «А може, в державі щось сталося? А може, на війну скликають?».

Іван рушив з місця. Кіт почав шпотатися перед ногами. Іван взяв його на руки, аби ненароком не примісити тваринку.

Дзвони ревали, як перед страшним судом. Усе навкруг тряслося-дрижало, немовби чекало на свою погибель, котра рвалася з ланців, розчепіривши криваві пазурі на все село.

Ранок рве криваве клоччя хмар.

Йойкають по дворах дерев’яні ворота.

Люди гризли прокльонами свою гірку безволецьку долю, хрестилися своїми тяжкими хліборобськими руками і рушали до церкви.

Дзвони ревали, як звірі голодні.

Корчився недодріманий ранок.

Сільський бохтер стояв коло церкви посеред майдану, як пам’ятник, а до нього нехотя чапали люди в постолах. Митер-бохтер мусить знати, чому до церківні дзвони не дали людям доспати. Бохтерський бубон, що сповіщав селянам всякі урядові новини, сперся Урсті на бік. З кишені сіряка стирчать сумні палички: сухі, як і пальці в сільського бубнаря. Сила підходить до нього та боїться голосно зазвідати, аби не розбудити ті голови, що низько впали в кожного аж на груди. Такі тяжкі стали думами, наче виповнили їх свинцем.

Чи то від жалів, чи то від ганьби сонечко не показувалося людям на очі: закуталося у свій старий прокурений покрівець хмар і мурликало, як вусатий Ференц на припічку холодного Синяка.

Дзвони ревали, трясли-тормосили чорним хрестом на турні-вежі, що аж іней одлітав з неї.

Іван поволі звів голову, ніби хотів гойкнути на того паламаря, аби вже перстав, аби заговорили люди, а не дзвони. Та раптом відсахнувся, наче просто на нього мав непнути найбільший дзвін. Заціпив кулаки, як довбні, стягнув докупи брови. Зняв клебаню, бо здавалося, наче хтось набиває йому на голову тугий залізний обруч.

А з церковної турні теліпався, як повішеник, мадярський прапор.

«Розп’яли, повісили Підкарпатську!» — зарізав зубами і лють заглушила в ньому ревіт дзвонів. Та дзвони не переставали. Отець Антоній наказав церковникові, аби той сіпав за петельки, аж до приходу в село своїх визволителів. До зустрічі їх він готувався ще відтоді, як розпочався віденський арбітраж, на якому дробили Чехословаччину. Він знав і вірив, що то так станеться. Купив нові павіси, коругви, парчеві ризи і золотий хрещик, котрим благословлятиме прихід нової, довгожданої влади. Гей, знав він і час, і хвилину, коли на Силову землю ступлять криваві чоботи сабадчапаташів[115]. Бо телефон лише в нього був у селі…

— Розп’яли. Поховали. Навіки-вічні розтерзали! — і глянув на нянька, що нагнувся до землі, мов надрізаний коло кореня дуб.

Від церковних воріт вирушила рідка процесія і наближалася до людей, що цупко тримали в руках клебані.

— Но, та вже четверту увісили, — пробубнів, мов з-під землі. Іван насторожився: «Ба ци не сталося щось із старим?».

— Про що ви кажете, няньку?

— Рянду[116] четверту увісили на турню, кажу, — дратуючись, голосніше повів. Аби син зрозумів, що старий затямив уже на своєму віку чотири фани-прапори чужинські: австрійський, чеський, волошинський, а тепер повис мадьярський…

Повисла між небом і землею надія на ліпшу долю, повисла на церкві кривава сорочка бездольця-верховинця. А він сподівався, чекав на своїх братів, що стали, мабуть, перепочити вже так недалеко від його дому, ген там, за отою смерекою, що росте на готарі коло Завадки і так само чекає на прийдешню весну, аби зазеленіти-забуяти ніжними китицями.

«Ви чуєте, братове мої, як ревуть дзвони? То плачуть і ридають вони за Верховиною, котру забирають у свої пазури фашистські безроді банди. Гей, не задавлять її, не задушать у своїх грабіжницьких обіймах, не вип’ють людської крові, бо струмить вона з глибокої чистої криниці слов’янства і живиться невидимими жилами аж із самого Дніпра… І нема в світі такої сили, аби оту живицю могла перепинити. Вона міцно вростає у серце кожного верховинця з материнським молоком… Ба що воно буде, людкове? Знову перевернувся світ ід’горі ногами. Та нема тому русинові супокою, як тій торбі жебрачій помежи панами. Мечуть нею, топчуть валяними ногами, здівають, як непотріб, на багнети, та й хотіли б викинути на сміття. Айбо, певне, не такий ото русин, аби став пометивнучею!..».

А дзвони бовкають, гейби дають знати усьому світові, що Підкарпатську Русь ведуть до ями…

Іде перед жандармами Петро Ігнатків — як молодий на весілля іде. Ще й голову підняв, аби всім сусідам подивитися просто в очі, аби знали вони, що у Петра є віра, котру не поховають ні в сірих темничних мурах, ні в ямі. І чують люди, як дзвенять ті ланцюги на руках у Петра, у Добрайового сина, у Попдякуникового Семена, в Іцика Мермельштейна, котрих женуть жандарми нової окупаційної влади, як розбійників, на локтоню[117]. За що? За яку провину? Куди їх женуть? Що їм принесе завтрашній день? Того ніхто не знав. Бо ще про таке ніхто не чував, ніхто на своїх плечах не переніс фашистського ярма, бодай ся закляло!

— Ба що з ними будуть робити, небожата? — перезвідав старий Сила, хоч і сам добре знав, що не на гостину погнали людей перед карабінами. Бо подейкують, що гостина буде не на жандармерії, а на фарі, у пана намісника. Туди й пиво завезли від Прінца, пили би собі кров!

— Не косицями ото пахне, няньку, — відповів Іван голосно, аби перекричати дзвони.

— Ой, то-то так, небоже, — і Федір почав прислухатися до тих кроків, що гриміли по вулиці кованими чобітьми. Йому гупало в груди, немовби ті жандарми з чорним когутячим пір’ям на шапках ступали по його старому болячому тілу…

— Іване, чуєш? Тебе бирів[118] кличе! — несміливо сказав хтось збоку. Неквапом повернув голову: коло нього стояв Митер Урстів, що заховав свої очі під широкополою крисанею, котра приплющила його до землі. — Я їм не бохтерую, згирили би ся, айбо дуже ня просив, аби-м переказав.

І лише тепер переконався, що ті перші слова не причулися йому.

— Кличе, кажете? Но, та треба йти… А чому не бохтеруєте, Митре?

— То-та власть не по моєму бубнові. За Масарика, не снив би ся, хоч десь пів-деца перепадала. А за сих хіба фендрика приліплять. Повний віз привезли їх. Не на моє вже тіло то-ті фендрики, неборе!..

— Няньку, няньку, чуєте? — ніби розбуджував Федора зі сну. — Треба йти самому, доки не женуть.

— Треба йти, синку, раз кличуть. Айбо не завгуряйся. Бо щось недобре віщує моє серце… До бирова то-то ще не так страшно. Іди, іди, неборе!.. — І чомусь зняв стару клебаню, потер її рукавом та знову поклав на тяжку голову, у краї якої билося бовкало великого церковного дзвона.

Німів майдан, і люди стояли кожний сам із собою. Бо боялися заговорити один до одного, аби не дражнити роз’ятрене серце, в якому почала зяяти ще одна рана. Благословенну кров, що цяпкала з неї, ніхто не бачив. Та кожний чув, як вона зривається та гупає по тілу гнівом та приреченістю.

На нотарському уряді пахло людським потом, ваксою, бензином та сливовицею. Підлога, акуратно вимита, віддавала сирістю та грибком. З-за стіни виривався глухий голос: «Води-и!». А з-за столу, що займав майже третину кабінету, гавкнуло:

— Відяз![119]

Іван раптом прикинувся, що не розуміє угорської мови, та й далі роззирався по кабінету. Раптом по голові щось гримнуло. Клебаня полетіла майже до стола. Іван поволі нагнувся, підняв її. «Корінець би тобі висох! Та ти так хочеш зо мною говорити?».

— Стань прямо! — скомандував, очевидно, товмач. Повернувся на той голос: позаду стояли два жандарми. За столом — ніздруватий ранговий пір’яник[120]. Мабуть, старший. Іван подивився на нього злостивими очима, ніби намагався накинутися на нього. Допарував ногу до ноги.

— Я не вояк, пане жандар, — спокійно виповів, наче хотів перейти на жарти.

— Ми зробимо з тебе вояку: слухняного, покірного, як собаку! — заревів той за столом, дивлячись на товмача, що харкав майже коло Іванового вуха. — Вонючий русін! Ти маєш два авто. Мале, лук суш, і тягар на авто. Двадцять чотири години і — вони мають бути тут, у нас! Це не просьба, а наказ!

«От чого забажали! Писього хвоста дістанете!».

— Айбо мотори не роблять. Як я їх привезу? Я вже майже два роки нікуди не рушав на них. Най скаже вам пан староста.

— Не староста, марго, а біров!

— Та най буде й так. Він знає, як то-то є. Чи не правду кажу?

Гей, добре знає Іван того жмикрута-павука, що треться лише коло превелебного та урядовців, бо інші люди — то для нього горголаки-жуки. А чого би йому знатися з селянами, коли він має понад сто гектарів землі! І притому — найліпшої, коло Боржави. Має доста винниць[121], корови, коні, слуги. Днеськи одягнувся, як на Великдень, у святочний костюм. Не знає чи вставати, коли звідає Іван.

— Ну, пане Бенцо? — зиркнув на нього старший жандарм. Той підлетів, ніби хтось дав йому копито у те місце, на якому щойно сидів.

— Так точно, пане ернадь[122], не знаю!

— Твої машини, вонючій русін, конфісковані! Нараз сюди привезти!

Сила все добре розумів та чекав, аби товмач переклав прохання начальника жандармерії. Бенца, як школяр, підняв руку, що, здалося, підтягувала його із стільця. Коли це побачив начальник жандармерії, пристукнув каблуками, виструнчився, мовби коликом підперли його в животі.

— Я за нього ручаюся, — сказав по-чужинському.

«Яка доброта, корінець би ти висох!.. Айбо не буде того, що ви хочете, пани зайди! Гей, не буде ніколи! Що би повіли люди?».

Просто з нотарського уряду, з колишньої січовицької касарні, а нинішньої локтоні Іван повернув до старого Юріци. Знав Іван: не одного воза обковав сільський коваль. І сила в нього є, і розуму не позичає. І майстер добрий. Кажуть, колись таку гарну вазу викував із заліза, що сам граф Шенборн зачудувався нею та купив у старого.

— Правда, діду, що ви можете вадаську пушку[123] змайструвати? — спитав Сила, приглядаючись, як старий Юріца роздмухує циганським міхом березовий вугіль, що сам перепалив для горнила.

— Чорт тобі дідо, а не я! — гримнув старий. «Ба ци не розгнівався?». Юріца поворушив кліщами у жаринах, вийняв звідти шматок недогризка заліза, що палко біліло від тепла. — Бери Штефана та бий! — наказав і моргнув у бік великого молота, що тулився до бабки[124]. — Рукави засучи, розбійнику! — і обережно почав витягати з горна розпечене залізо, що сапало в очі великими іскрами. Старий замочив кінчик заліза у чорну воду, що забулькала у вільховому жолобку, приплюнув, приклав потому на кувадло, взяв молоток і почав видзвонювати якусь мелодію, яку лише сам розумів. — Бий, не шкодуй!

— Гах! — загахкав Юріца, як Іван гупнув молотом. Так він гахкав кожного разу, неначе піддавав сили помічникові-молотобійцеві. Колись помагала йому жона в цьому ділі. А тепер, каже, кістки болять у неї, зостарілася. То мусить когось із вулиці кликати. Айбо людей порідшало… — Гах! — і старий Юріца тільки добродушно глянув на Івана.

Гаряче, аж біле залізо, роздвоїлося. Юріца ще раз виркнув на той шматок, що тлів на землі коло пня, на котрому вже не одну сотню літ стоїть ота бабка. Повертів на всі боки ото залізо, що держав у кліщах, і вже тихіше мовив: — Треба було сточувати, гонихмарнику!.. А пушку можна змайструвати. Дичину бити збираєшся? — хитро примружив очі, ніби оберігав їх від іскор.

— Я лише так звідаю.

— В лінивого мельника пусто роблять жорна. Так, як твій язик.

— Ви скоро кінчаєте роботу?

— Як іздохну.

— Мені би треба на часину вашого великого бияка Штефана.

Юріца зміряв його з ніг до голови, зазирнув в Іванові очі, та не побачив у них нічого злого. Вони блискали від того світла, що кліпало з горнила. Старий зафучав циганським міхом, і знову світлішало в кузні.

— Бери, айбо не надовго. Бо я без нього, як без рук.

Іван ніс молота обережно, наче страшенний снаряд, що в будь-яку мить міг вибухнути і розірвати його на шмаття. «На тому кінець, прокляті зайди! Я вам допоможу, зачекайте лише, корінець би вам висох!». Здавався той молот тяжким, як і ненависть, котра робила Івана і безсилим, і злим водночас. Намагався йти швидше, а ноги не скорялися його волі, земля придержувала їх своїм теплом, не відпускала, аби Сила не скоїв собі того лиха, що надумав. Земля пружинила під ногами, як хмільна. І не могла сказати Івану добре слово розради. Розради? Для кого? Ніхто, ніхто в світі не може в цьому розрадити! Ніхто його не бачив, ніхто не перестрічав, бо кожний мав свою журу, що затуляла перед чоловіком все, що тільки є живого. Люди боялися визирнути надвір, аби не побачити того, що там робиться. Вже хоч ті дзвони не допікають йому. «Дум-дум», «дум-дум», «дум-дум»! Тісно думкам у голові, а його несе, як у нестямі, прямо до навісу. Став, поклав на землю молота. І той націлився держаком у небо. Пороздивлялвся, зняв з голови клебаню, витер рукавом зрошене чоло. Де не взявся кіт Ференц. Покрутився і вистрибнув на капот вантажної машини. Іван відчинив дверці. Сягнув за кермо. Натиснув на клаксон. Сигнал розрізав тишу, і в голову вдарило тугим струменем звуку, що пролунав востаннє. Наступив на педаль. Мотор запрацював. А Ференц не стрибав з капоту. Він уже звик до того гудіння.

— Повеземося, няньку? — надбіг старшенький.

— Привезлися, зайчику, — виліз із кабіни. Погладив сина по плечу. — Іди, небоже, до мамки.

— Ви казали, що повезете нас далеко-далеко!..

— Колись повезу, раз обіцяв, — і притис його до себе.

— А чому ви так подобріли?

— Бо й ти добрий. Ось побіжи, зайчику, до мамки!.. Скоком-боком через гори та й заскочу до комори! Скік! — «На тому кінець, небоже. Довозилися! Возили би їхні кістки на вівчарню!..».

— У вас, няньку, такі руки холодні! — і малий ще раз приклав його руку до свого лиця, аби розігріти її, аби розігнати той мороз, котрий студенив йому зір.

Коли старшенький побіг до хижі, Іван взяв у руки молот. Ференц допитливо зиркнув на нього, зістрибнув з капота і став збоку, аби не перешкоджати своєму господарю.

— Гах! — гримнуло за хлівом. Зі стріхи на землю випав старий вищерблений серп.

— Гах! — розлетілося по двору скло.

«Що ж він там майструє? — непокоїлася Ружена, переставши колисати синка. Мотори працюють добре. Може, надумав щось будувати? В такий недобрий час?».

— Бах! Бах! Бах! — бахкало, що аж вікна дрижали.

Як прийшла за хлів, очам своїм не повірила. З обох машин тільки уламки валялися по землі. Іван відкручував колеса. «На тому, певне, кінець». Та не стала перезвідувати, чому так зробив, бо й сама зрозуміла, що не з добра розбиваються мотори… Чоловік помітив її:

— Іди, дорогенька, до хижі та не дивися на мою муку…

Іван пробрався через город до свого сусіда — Василя Ізайового. Той стругав великим обіручним ножем дубову дошку. Як уздрів Івана, припинив своє діло, присів на дошку, поклав на коліна обіручний ніж.

— Майструєте ще, нівроку? — замість здоровкання спитав Василя.

— Чоловік, Іване, усі літа майструє. А під якимось кліпом ока то-то все може піти на попіл. У новинках пишуть. Та й люди кажуть, — просторікає старий Ізай. — Колотиться, Іване, у світі ще більше, як перед тою війною. Не знаю, ба ци удержать ото люди. Страшний суд, майже, скоро гряне. Про чорну годину треба думати чоловікові. Еге, і я вже міркую: налажу собі все, аби не загребли мене, як худобину… Майструю, Іване. Деревище собі ладжу. Бо пір’яники усім нам скоро кістлявих невісток приженуть. Ой, я то-то вижу, Іване.

— Не всім, Василю.

— Еге, наш намісник кажуть, що страшний суд буде, небожата… Добре тобі, бо ти ще молодий. А я, Іване, вже не удержу. Бо як ото все почне трястися, та з мене кістки порозлітаються, як тріски.

— А, та що ви таке кажете, Василю? Я вам іще роботу хочу принести. Аби-сьте мали завгуру. Та не будете так тяжко думати.

— Но, та ти знаєш, що від роботи й коні пухнуть, айбо я — ніколи!

— Зачував я, що ви добрі постоли шиєте?

— Та й ти вже зносився, небоже?

— Зносився, дідику. На зиму вже ні в що буде взутися.

— Но, та на всіх не буду мати матеріалу.

— Я вам принесу дораз!

Ледве встиг перенести всі шини до Ізая, як позвала Ружена:

— Пір’яники чекають… Боже мій, ото вже за тобою!.. — немічно склала руки і поспішила до них, аби не завернули до Василя.

— Пошиєте, дідику, та добрим людям пороздавайте.

— Красну дудку будеш мати, Іване.

— Не треба. Нічого не беріть від них. Чуєте?

— Чую, Іване. Я й сам ніколи за роботу не беру гроші від людей.

Айбо того вже Іван не почув, бо повертав до своєї хижі. Посеред двору стояли два жандарми. На чорних шапках тряслося в них когутяче пір’я. Настромлені на карабіни багнети колють очі, студенять тіло.

— Сілла Янош? — закукурікав, наче молодий півень, товстіший з них, що мав під бородю три білі зірки.

— Гол воннок ауто[125]? — спитав по-мадьярськи. Сила знизав плечима. — Медінк[126]! — скомандував тризірковий жандарм і показав багнетом на вулицю.

— Руженко дорогенька, дітей пригадко вуй. За мене не журися. Я дораз повернуся.

— «Гах-гах!», «Гах-гах!», «Гах-гах!» — гримали позад нього ковані чоботи.

А що робилося в селі! Люди, котрі від нашестя татар та монголів ніколи не мали на дверях замків, тепер спішно майстрували нехитрі засуви, аби хижа не була навстіж. На нотарському уряді таким таким же поспіхом складали списки чоловіків, перехрещуючи імена, а іноді й прізвища. Іван став уже Яношем. Юрко — Дьєрдєм, Федір — Ференцем, Петро — Пейтером, Олекса — Ларошем…

«Люди, люди, що робиться з сим світом? Ба ци довго ото так буде держати? Ба ци перенесемо іще одну кару-муку? Ружені страшно буде самій. А маленькі? Та будуть весь час перезвідовуватися, коли я прийду. І нянько ще більше зажурився…».

— Де авто, вонючий русін? — гримнув Івана по голові старший жандарм. Та Сила й не поворухнувся.

— Дома. Я вам сказав, що потрепані. Діти бавляться ними.

— Марш! — і показав праворуч на двері. — Марга!

Ззаду наскочили двоє жандармів, пов’язали руки. «Гей, чортові вилупки, якби у вас не оті пукалки, я би вам показав, яку-бисьте цицьку ссали! Айбо тут я з вами бабратися не буду. В’яжіть, зайди, в’яжіть! Колись розквитаємося з вами!..».

Колишній кабінет уповноваженого січових стрільців перетворився на тюремну камеру. Вікно, переплетене решіткою, забите чорним папером. В камері затхло, сиряво, темно. Іван став одразу коло дверей, аби потому намацати собі місце помежи людьми. Крізь щілини вікна зяяли пучки світла.

— Іване, та й на тебе, неборе, натягли?

«Петро!» — майнуло в голові, бо голос у нього змінився, лише звук «р» так же подвійно дзвенів, як і раніше.

— Натягли, Петре, — і видихнув повні груди повітря. — Та тут і задушити можуть…

— Можуть, Іване. Сунься, неборе, сюди. Тут дише мало ліпше з пивниці.

— Ой, сусіде, сісти не можу ніяк. Усе тіло потовкли. Йой, дуже болить. А там, коло Петра, п’ятеро лежать. Мабуть, печінки відбили їм, най ся не каже! — то повів Іцик Мермельштейн і заплакав. — Ти маєш щастя, сусіде. Ой, Боже наш, куди нами мечуть?

— Не треба, Іцику, плакати. Терпи, братку, не здавайся.

— Ой-ой-ой-ой! Якби ти знав, як ото пече! — корчився Іцик.

— Води!.. Води!.. — просить хтось із кутка.

Передні постукали в двері. Передали просьбу черговому жандарму. Клацнуло відро. В камері заворушилися, закректали. Гей, як кортілося кожному ковтнути води! Жандарм відчинив двері і жбурнув водою над головами людей.

— Аби ти матері так давали воду перед смертю, кате!

— Хто кричав? — рявкнув жандарм.

У відповідь знялася мовчанка.

— Хто гавкав? — ще раз заревів пір’яник.

— Я! — почав пробиватися наперед Сила.

— А-а-а! Уйонц[127]? Дисципліни не знаєш? Марш вон, марго!

Селяни обважнили голови. Іван став перед жандармом. Той замахнувся твердою нагайкою. Ляснув по лицю. Жандарм погихкував. Люди рахували:

— Двадцять п’ять…

Іван мовчав. «За що, за що така покута? Айбо я ото не залишу так». З кутка камери чути холодний стогін. Присісти нема де. Лише дуже покалічені та понівечені корчилися попід стіною. Ігнатко стояв поруч.

— Мені, майже, ребро переломив, бо дуже пече в боку.

— Держуся, Іване. Так держуся, що аж дрижу.

— Ба ци всі наські тут?

— Та хіба тут може бути чужий?

— Нам треба, неборе, звідси тікати, — пошепки мовив Іван, задивляючись у темну стелю.

— Звідси? Хіба носом стіну проломиш!

— Проломлю, Петре, коли треба. Як би був хоч якийсь ножик.

— Позабирали, забрало би в них дихало!

— Не у всіх, кажу, позабирали, — озвався чиїсь голос. — На, Іване.

— Багнет? — спитав, як відчув у руці гаряче залізо. — Як проніс?

— В онучах. У мене литки нема. На війні залишив. У рані заховав…

— Петре, просися на двір. Подивися, чи є варта і де стоїть.

Знав уже, що не дуже приємна то прогулянка. Доки прийдеш туди, куди треба, одержиш немало стусанів прикладом у хребет.

Та заспаний жандарм, мабуть, забув про свою службу. Жодного разу не вдарив. Петро пильно вдивлявся в темінь. Коло мурів нікого не було. Та й хто насмілиться стояти в потемку на дворі, коли з кожного кутка можеш дістати добру гостину каменем, ножем чи колом. Тому варта стояла лише в сінях. Цілу ніч світила лампа на столі. За всіма сільськими ознаками за пару годин мав настати ранок. Кукурікали півні, яких ще не встигли підстрелити пір’яники, дихало морозцем, що прогиркувався під ногами. І дуже хилило на сон.

Іван встиг відгризти невеликий шмат штукатурки із стіни. А вночі вдвоє чути більше, як удень. Та треба зробити чимскоріше і без шороху…

— Ви доти порахуйтеся, — попросив побратимів по біді.

Петро почав з Івана. Потому сказав свій номер. Так нарахував до двадцяти двох.

Сила ліг долілиць на підлогу. Обперся ногами в стіну. Плечі підставив під міра. Так стало тихо, що чути, як падають окремі пісчинки на підлогу. Натужився, і стіна провалилася не там, де зняв штукатурку. А коло ніг, у протилежному боці. Іванові ноги заворушилися по той бік камери. Знадвору спочатку задихало пилюкою, а потому свіжим ранком. Встав, обтрусив ногавиці.

— Но, та тепер будете, як у святому письмі пророкують: останні будуть першими, а перші — останніми. Хто двадцять другий?

— Я-а-а, — немічно протягнув хтось, неначе з того світу. — Не можу піднятися. Я піду крайнім, як зможу. А як ні, то залишуся…

— Беріть чоловіка та підносьте до діри.

Юркові Пальчейовому вже й тут ставало дихати ліпше.

— Руки, неборята, — застогнав Юрко, — руки пов’язані ланцом. А я без них не піду. Ой, не піду, неборята.

Іван намацав його руки. Раптом щось тіпнуло, тенькнуло.

— Дов’єдна держіться всі, — шепче Сила. — Одразу підете до Юріни, аби познімав наручники. Зоставатися в селі нікому не можна. Збирайтеся у Пиньковиці, в старого Попдякуника за селом. Потому доберетеся до завадки.

— А пушку брати?

— Дома залишай, — відповів Петро. — А тепер, цімбори, дайте слово, що будете добре гадковати на свою мамку-Україну, що до кінця свого життя не станете запроданцями!

— Клянемося!.. — загуло в камері тихо, урочисто-насторожено.

Підходили до Івана по одному. Він ніби прощався з кожним, намацував руки, розривав наручники і випускав в’язнів на волю. Яка то воля там, за тим проклятим муром? Одразу почнуться арешти. За людьми будуть ганятися жандарми, як вовки збісні. Айбо не піймають нікого. Бо кожний корчик буде їх затуляти від біди, бо кожний пішачок рівно встелиться їм під ноги. Аби лише щасливо перебралися на той бік.

«Трісь!» — розірвалося передостання кільце на Петрових руках. Просунувся на двір. Пороззирався. Чекає Івана. Та той чомусь не квапиться. «Може, на собі не може розірвати ланок?» — подумав Петро і встромив голову в стінний отвір.

— Іване, Іване, чуєш? — тривожно шепче Ігнатко. — Я тебе чекаю, чуєш?

І глухий шепіт, що виривався з порожньої камери, відлунював йому:

— Біжи, Петре, я буду потому доганяти… — Сила ліг на підлогу і вкрився холодними думками.

«Ранок здійме переполох. Позабирають усіх родичів. Може, когось і розстріляють. Бо що їм ото — вбити двох, трьох руснаків? Айбо хіба всіх перетовчуть, та тоді лише зможуть ґаздувати у нашому краї… Може, розбудити жандармів чи най собі ще похарчать?.. Людкове добрі, що то робиться на сьому світі? І Яна вже забрали. Жону з дітьми вигнали з дому. У дідика живуть. Пише, аби ми кріпилися. Вона чекає на ліпший час… Гей, неборе, Яне, що би ти робив на моєму місці?…».

По коридору затупотіли. Крізь замкову щілину ліхтарик пронизав нитку світла. Загриміли ключі. «Витримати і готово. Аби лише когось не піймали». Рипнули двері. З порогу жандарм заревів:

— Імадкозаш![128] «Вірю в єдиного Бога. Вірю в єдину вітчизну. Вірю в єдину правду. Амінь! Єще раз!». Раптом перестав читати молитву. Посвітив ліхтарем по камері і так крикнув, що аж у вухах засвербіло, — Рі-о-до!!! Рі-одо[129]!

Під момент придубкало ще кілька жандармів. Прорізують темінь пучками ліхтарів. В кутку лежить лише один-єдиний русин — Іван Сила. Він не ворушився. Жандарм підійшов до нього, копнув кованим чоботом у живіт. Сила підняв голову. Ніби спросоння закліпав очима:

— Що?

— Відяз[130], марго!

Покректав. Поволі встав. Затряс пов’язаними руками. Задзеленчав ланцюжок, як колись у хліві на Монції.

— Де всі? — запитав товмач і пороззирався по камері.

— Не знаю, пане верхній, — позіхаючи, відповів Іван. — Я спав. Голова болить.

— Мадьярул бесил, бідеш русін[131]? — рявкнув один із них, дубнувши кованим зап’ятком-каблуком.

— Не знаю, пане верхній.

— Куди побігли? — прокукурікав товмач.

— Хто?

— Рррозбійники!!!

— То я, прошу їх, не можу знати. Я спав, як убитий. Пан жандарм, щастячко би не мав, затлумачив мені голову на вечерю. Добрі, що хоч тепер розбудили. А то я міг проспати цілий рано. І на камінню.

Жандарми переглянулись. Один сказав: «Він без розуму!» і скомандував:

— Оточити село! Облава! Перевірити кожний закуток! Раз-два!

«Аби лише люди встигли перебігти… А я можу бути і дурним».

А февгоднодь, себто старший офіцер Селеші Дьєрдь, думав зовсім про інше. Він ніяк не міг собі уявити втікачів з наручниками. Та за ті ланцюжки вони, жандарми, можуть дістати більшу кару, аніж за самих втікачів. То неправдоподібно! Треба негайно дзвонити окружному начальнику. Негайно! Треба на поміч сто, двісті, триста жандармів! Ганьба на всю Європу! Розпинати їх треба! Вішати, як собак! Гримнув Івана по голові:

— Фекедь[132]! Варвари! Я вам покажу, розбійники!

Іван ліг долілиць. Жандарм схопив з клинка бікочев-нагайку, зафучав, як розгніваний лев, і по Івановій спині захрящали удари.

* * *

— Іване, я до вас маю цидулку! — озвався чийсь голос.

— Несіть сюди! «З окружного уряду, мабуть…».

Знову чомусь мовчанка здавила людям річ. Іван взяв від незнайомця пожмаканий папірець. Букви зарябіли в очах. Він схопився за серце.

— Ото ще з тамтого року передають люди, — каже незнайомець. — Та я так собі міркував, що то вам, раз там написано «Сила Іван». І я, неборе, з Шопрону втік. Із табору…

Та Іван уже не чув того. «Бережи, дорогий мій брате, родину, — перечитує Іван того папірця. — Сьогодні вранці мене стратять. Ти дочекаєшся ліпшого ранку. Заздрю я вам, люди, котрі залишаєтеся живими. Діти мої щастя будуть мати. Ян Свадеба. Панкрац, 13 березня 1943 року».

— Прокляті кати! — гримнув Іван, та так, що аж Гаврило рушив кіньми з місця. — Людиновбивці! Варвари! Корінець би вам висох! Ніколи не дозволимо вам розплоджуватися на нашій землі!

Вдарили дзвони, і відлунням клялися Карпати:

— Ніколи! Ніколи!! Ніколи!!!

А на неосвяченій попом царині люди сіяли яру пшеницю, тенгерицю[133], садили картоплю. Діти збирали у пучечки голубі проліски, несли їх до школи новим учителям.

Іван сперся на стовбур старого дуба і дивився на хмарину, що пряде землі довгі нитки дощу. Вони цілують долонясте листя і грають, мов цимбали, свою нескінченну пісню. Теплі, лагідні краплини напоювали могутнє кореневище дуба, що розрослося по всьому двору і міцно трималося рідної землі, котра народила його, виколисала, виплекала, загартувала і зберегла силу навіки-віків.

Він тут любить посидіти під старим дубом, послухати шепіт свого побратима, поділитися з ним думками і спогадами про свою життєву подорож.

— Дідику! Дідику! — прощебетав Іван Іванович — внучок-первісток старшенького сина і перервав його думки, що писалися перед очима, як книга — А я парасольку подержу над сим маленьким дубком. Бо йому буде холодно від дощу.

Сила встав з лавички, погладив малого по голівці, що кучерявилася, мов дубок, якого в ту осінь посадив нянько.

— Най нап’єся водички, синку! Аби ріс таким, як його дідо…

Зображення

Обкладинка першого видання твору «Іван Сила (Кротон)», А. Копинець, видавництво «Карпати», 1972. Художник М. І. Митрик.

Титульна сторінка першого видання твору «Іван Сила (Кротон)», А. Копинець, видавництво «Карпати», 1972. Художник М. І. Митрик.

А. М. Копинець.

Закордонний паспорт І. Фірцака, виданий у 1929 році в м. Іршава.

А. М. Копинець.

Іван Фірцак з дружиною Руженою та сином Іваном. 1920-ті роки.

Іван Фірцак. Кінець 1920-тих років.

Іменний автомобіль «Кротон», подарований І. Ф. Фірцаку власниками концерну «Форд» у 1927 році.

Під час виступу.

Дружня зустріч у с. Білки, вдома у Івана Фірцака. Зліва направо: А. М. Копинець та І. Ф. Фірцак. 1965 рік.

І. Ф. Фірцак.

Вдома у славетного силача. Зліва направо: доньки автора Надія та Вікторія Копинець, онук І. Фірцака та І. Ф. Фірцак. 1965 рік.

І. Ф. Фірцак. 1965 рік.

І. Ф. Фірцак в оточенні родини. 1960-ті роки.

І. Ф. Фірцак зі своїми вихованцями секції важкоатлетів. 1960-ті роки.

Афіша виступу Івана Фірцака з родиною. 1963 рік.

Тренування вдома. 1960-ті роки.

Парад чи свято в с. Білки. Секція легкоатлетів Фірцака. 1960-ті роки.

Вихідні відомості

Літературно-художнє видання

Антон Копинець

ІВАН СИЛА НА ПРІЗВИСЬКО «КРОТОН»

Коректор: Еліна Дегтярьова

Обкладинка: Андрій Єрмоленко

Відповідальний за випуск: Антон Мартинов

Верстальник: Микола Савчук

ПП «Мистецька агенція Наш Формат»

пров. Бєлінського, 5, м. Київ, 01032, тел.: (044) 222 5349

Свідоцтво ДК № 4589 від 02.08.2013

pub@nashformat.ua, www.nashformat.ua

Примітки

1

Торба.

2

Червона глина.

3

Болотиста місцевість.

4

Пильнувати.

5

Берегти.

6

Землекоп.

7

Парубок.

8

Коблик, кобел — мірка землі.

9

Домовитися за ціну.

10

Краватка (нім.).

11

Школяр.

12

Довга сорочка.

13

Верхній одяг з вовни.

14

Кукурудзяний хліб.

15

Чорт, біс.

16

Застрахована.

17

Дяк.

18

Берегово (угорськ.).

19

Інспекція.

20

Запах.

21

Тварина.

22

Щось, дещо.

23

Користь.

24

Напевно.

25

Піст.

26

Дивитися.

27

Остання молитва в «Псалтирі».

28

Собачі сини.

29

Розбійник.

30

Картопля.

31

Мірка в 25 кілограмів.

32

Слимак.

33

Кочерга.

34

Досить.

35

Юшка.

36

Гедзь.

37

Відьмак.

38

Шкодувати.

39

Карета.

40

Урядова особа.

41

Гумова палиця.

42

Бездільник, той, що байдикує.

43

Вікно.

44

Хрест.

45

Я тебе покараю (чеськ.)

46

Худобина.

47

Чортів виродок.

48

Джерело.

49

Гірчичні, парені (сосиски).

50

Пльзенське пиво! За крону, кому дамо?

51

Трамвайні вагони.

52

Не знаю, не знаю.

53

Що маєте?

54

Гуца-Венелін Ю. І. (1802–1839) — український вчений-славіст. Народився в селі Тибава, на Свалявщині. Багато його праць сприяли розвиткові національного самовизначення болгар.

55

Котракт, договір.

56

Ім’я.

57

Будь ласка.

58

Повернути.

59

Задоволений.

60

То є, прошу, неперевершено!

61

Сталеві м’язи!

62

Маєш той папірець та швидко до кравця!

63

Де ви народилися, прошу вас?

64

Там, де свіже повітря.

65

Обплетений лозою бутель.

66

Побачимо.

67

Ревматизм.

68

Туберкульоз.

69

Умовляти, домовлятися.

70

Ярмарок, базар.

71

Квиток, папірець.

72

Обличчя.

73

Мариновані оселедці.

74

Рогалик.

75

Кінець.

76

Прогулянка.

77

Наловив.

78

Святоша.

79

Рідна тітка.

80

Двоюрідний брат.

81

Мурашка.

82

Мандрівник.

83

Паспорти.

84

Страхувальна контора.

85

Прогулянка.

86

Шикарний чоловік, франт.

87

Дівчина.

88

Поснідати.

89

Лихо.

90

Хліб.

91

Фото, портрет.

92

Податок.

93

Бідолашний.

94

Масарик, Томаш — президент Чехословацької республіки (1918–1935).

95

Психіатрична лікарня в Празі.

96

Пароплав.

97

Арахіс, земляний горіх.

98

Друг.

99

Перемоги, друже!

100

Добре.

101

Гроші.

102

Багато.

103

Палачінта — млинець (угорськ.).

104

Газета.

105

Трухлявина з дерева, іноді сухий деревний гриб.

106

Шматок (угорськ.).

107

Виглядати.

108

Епілепсія.

109

Кінець.

110

Розрив серця від ожиріння.

111

Кидати бюлетень, голосувати.

112

Черевний тиф.

113

Випити на брудершафт, на «ти».

114

Назва горілки.

115

Добровольчі загони.

116

Ганчірка.

117

Жандармерія.

118

Староста.

119

Струнко.

120

Жандарм.

121

Виноградник.

122

Офіцерське звання майора.

123

Рушниця.

124

Кувадло.

125

Де автомобілі?

126

Пішли.

127

Новачок.

128

Молитва.

129

Тривога.

130

Увага

131

Розмовляй, вонючий русине!

132

Лягай.

133

Кукурудза.

Оглавление

Авантитул

Про автора

Іванко

Школа

Довбущук

Легінство

Ніч без сну

Терка

Велике місто

Корба. Чортове колесо

Один за всіх

Чарівна Прага

Ян Свадеба

Проби сили

Вступний іспит у Неймана

Страйкарі

Моя батьківщина

Чемпіон республіки

Невдалий реванш

Катастрофа

Герцфертов-цирк

Перше хрещення

Ружена

Примха королеви, або Боксер мимоволі

Під колесами

Серце із заліза

Тореадор

Чемпіони ламають хребти

Вдома

Нарешті вільний

Повернення

Циркусант

Наручники рвуться

Зображення

Вихідні відомості 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133

Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg

Наш сайт является помещением библиотеки. На основании Федерального закона Российской федерации "Об авторском и смежных правах" (в ред. Федеральных законов от 19.07.1995 N 110-ФЗ, от 20.07.2004 N 72-ФЗ) копирование, сохранение на жестком диске или иной способ сохранения произведений размещенных на данной библиотеке категорически запрешен. Все материалы представлены исключительно в ознакомительных целях.

Copyright © читать книги бесплатно